Book: Межовий лицар



Джордж Мартін

Межовий лицар

Ця історія відбувається приблизно за дев’яносто років до подій зображених в «Грі Престолів».

1

Весняні дощі пом’якшили землю, тож Данк без особливих труднощів викопав могилу. Він обрав місце на західному схилі пагорба, бо старий завжди любив милуватись заходом сонця. «Черговий день минув,» зітхав він, «і хто зна, що принесе нам грядущий, га, Данк?»

Один із грядущих днів приніс дощі, що промочили їх до нитки, наступний приніс поривчастий вітер, а потім прийшла простуда. На четвертий день старий був уже занадто кволий щоб їхати верхи. А потім його не стало. Ще кілька днів тому, сидячи в сідлі, він співав стару пісню про Галтаун і місцеву красуню, щоправда замість Галтауна він підставляв Ешфорд. В Ешфорд, побачити кралю, хей-лю-лю, хей-лю-лю, сумно думав Данк, копаючи землю.

Коли яма була достатньо глибока, він взяв старого на руки і опустив його туди. Той був невеликою і худою людиною. А без кольчуги, шолома та поясу для меча взагалі важив не більше ніж мішок з листям. Данк був надзвичайно високим для свого віку, незграбним та широким у кістці хлопцем шістнадцяти чи сімнадцяти років (ніхто не знав точно). Він був ближче до семи футів, ніж до шести і тільки починав набирати м’язи. Старий часто хвалив його силу. Він завжди був щедрий в своїх похвалах. Адже більше в нього не було нічого.

Данк опустив тіло в могилу і постояв над ним деякий час. Знову запахло дощем, і він знав, що повинен засипати яму, до того як заморосить, але кидати землю на старе змучене обличчя все одно було важко. Сюди б септона, прочитати якусь молитву, але у нього був тільки я. Старий навчив Данка всьому, чого він сам знав про мечі, щити і списи, але він ніколи не був особливо хороший в промовах.

«Я б залишив вам ваш меч, але він би заіржавів в землі,» сказав нарешті Данк, вибачаючись. «Боги дадуть вам новий, я гадаю. Шкода, що ви померли, сір.»

Він замовк, непевний, що ще слід сказати. Данк не знав жодних молитв, та й старий практично ніколи не молився.

«Ви були справжнім лицарем і ви ніколи не били мене, коли я цього не заслуговував,» нарешті продовжив він, «за винятком одного випадку в Дівочому Ставку. То був хлопчина з трактиру, хто з’їв пиріг вдови, а не я. І я казав вам. Але це вже не має значення. Ваша доля в руках богів, сір.»

Він кинув пригорщу землі в яму, а потім почав методично засипати її, не дивлячись на тіло, що лежало на дні. Він прожив довге життя, думав Данк. Йому було майже шістдесят, і небагато людей можуть похвалитись таким. Принаймні, він побачив наступну весну.

Сонце вже сідало, в той час як він годував коней. Їх було троє. Його квола шкапа, полфрі старого і Грім, його бойовий кінь, на якому їздили лише під час турніру чи битви. Великий коричневий жеребець вже не був таким швидким та сильним як колись, проте він все ще мав гострі очі та гарячий норов і був найціннішим майном, яким володів Данк. Якби я продав Грома і стару Каштанку з їхніми сідлами та збруєю, я б мав достатньо срібла, щоб… Данк нахмурився. Єдине життя, яке він знав, це було життя межового лицаря, що їздить від замку до замку, поступає на службу до того чи іншого лорда, б’ється в їхніх битвах, їсть під їхнім дахом, а потім — коли війна закінчується — їде кудись далі. Інколи влаштовувались і турніри, хоча й не надто часто. Крім того він знав, що деякі межові лицарі перетворювались на грабіжників під час голодних зим, хоча старий ніколи так не робив.

Я б міг знайти іншого межового лицаря, котрому потрібен сквайр, щоб доглядати за тваринами, чистити кольчугу, думав він, або я б міг податись в Ланніспорт чи Королівську Гавань і поступити в Міську Варту. Або…

Він зібрав до купи всі речі старого під дубом. В суконному гаманці були 3 срібні олені, дев’ятнадцять мідних пенні і потертий гранат. Як і в більшості інших межових лицарів, основна частина його багатства була в конях та зброї. Данк тепер володів кольчугою, з якої зчищав іржу тисячі раз. Залізним напівшоломом з широкою носовою пластиною та вм’ятиною на лівому виску. Поясом для меча з потрісканої шкіри та півторачним мечем зі шкіряними піхвами. Кинджалом, бритвою, точильним каменем. Поножами і латним комором, восьмифутовим військовим списом з обточеного ясена із залізним кінцем та дубовим щитом з посіченими металічними краями та гербом сіра Арлана з Пеннітрі: крилата чаша, срібна на бурому.

Данк поглянув на щит, підняв пояс для меча і знову поглянув на щит. Пояс було підігнано під нешироку талію старого. Він ніколи в нього не влізе, це саме стосувалось і кольчуги. Він прикріпив піхви до конопляної мотузки, обв’язав її навколо поясу і витягнув меч.

Лезо було прямим і важким, з хорошої, кованої в замку сталі, руків’я з м’якої шкіри оберненої навколо дерева, головка руків’я — чорний відполірований камінь. Незважаючи на свою скромність, меч добре лежав в руці і Данк чудово знав наскільки він гострий, працюючи над ним з точильним каменем ночами перед тим як відійти до сну. Він годиться для моєї долоні так само як він годився і для нього, а в Ешфорді зараз проводять турнір.

2

В Легконогої була приємніша хода, ніж в Каштанки, проте Данк все одно відчував себе втомленим, коли помітив трактир попереду — високу будівлю з глини та дерева поруч зі струмком. Тепле жовте світло з його вікон виглядало настільки закликаючи, що він просто не міг проїхати повз. В мене три срібних, сказав він собі, достатньо для хорошої їжі та такої кількості елю, яку він тільки захоче випити. Коли він спішився, голий хлопець вискочив зі струмка та почав витиратись грубим бурим плащем. «Ти тут конюх?» спитав його Данк. Хлопчина виглядав не старшим восьми чи дев’яти років, блідий та худий, з ногами по щиколотку в річному намулі. Волосся було найприкметнішим в зовнішності хлопця. Точніше, відсутність цього волосся.

«Я хочу щоб ти вичесав мою полфрі. І вівса для всіх трьох. Доглянеш за ними?»

Хлопчина нахабно поглянув на нього. «Я б міг. Якби хотів»

Данк нахмурився. «Ти ще поговори в мене! Я лицар, щоб ти знав.»

«Ти не схожий на лицаря.»

«А що всі лицарі, виглядають однаково?»

«Ні, але вони точно не виглядають ти. Твій пояс для меча зроблений з мотузки.»

«Поки він надійно служить, мені немає на що скаржитись А тепер займись моїми конями. Отримаєш мідяк, якщо впораєшся добре і головицю — якщо ні. Він не став чекати на відповідь конюха, а розвернувся і зайшов всередину.

Як для цієї години, він очікував побачити заповнений трактир, натомість приміщення було майже порожнє. Молодий лорд у вишуканому рожевому плащі хропів за одним із столів в калюжі розлитого вина. Крім нього, нікого не було. Данк невпевнено оглянувся, аж тут з кухні з’явилась коренаста жінка з блідим обличчям і запропонувала, «Сідай, де хочеш. Тобі налити елю, чи ти хотів би поїсти?»

«І те, й інше.» Данк присів біля вікна, подалі від сплячого чоловіка.

«У нас сьогодні хороша ягнятина, зажарена в травах і кілька качок, яких підстрелив мій син. Що будеш?»

Він не їв в трактирі більше ніж півроку. «І те, й інше.»

Жінка розсміялась. «Ну, ти достатньо великий для цього.» Вона наповнила келих елю і принесла його йому на стіл. «Тобі буде потрібна кімната на ніч?»

«Ні.» Данк із задоволенням переночував би на м’якому матраці з дахом над головою, але він повинен був бути обережним зі своїми витратами. Земля так само підійде для ночівлі. «Трохи їжі, трохи елю і далі в дорогу — до Ешфорда. Далеко, до речі, до нього?»

«Один день їзди. Рухайся на північ, коли дорога роздвоїться біля згорівшого млина. Мій хлопець подивився до твоїх коней, чи знову кудись втік?»

«Ні, він тут,» відповів Данк. «У вас схоже небагато відвідувачів.»

«Половина міста відправилось подивитись на турнір. Мої теж би поїхали, якби я дозволила. Коли мене не стане, вони успадкують цей трактир, але хлопець занадто любить яшкатись із солдатами, а дівчата починають зітхати і хихотіти кожного разу, як поруч проїжджає лицар. Не можу зрозуміти чому. Лицарі — такі самі люди як і всі, і я ніколи не бачила поєдинку вартого хоча б кількох яєць. Вона поглянула на Данка з цікавістю; його меч та щит говорили про одне, але мотузка замість пояса для меча і груба одежа — про інше. «Ти теж прямуєш на турнір?»

Він зробив ковток елю перед тим як відповісти. Напій був каштаново-коричневого кольору, терпкий на смак — саме такий як він любив. «Так,» сказав він. «Я збираюсь його виграти.»

«Справді?» ввічливо поцікавилась трактирщиця.

В іншому кінці залу, лорд підняв голову з калюжі вина. В нього був жовтий нездоровий колір обличчя, пісочного кольору волосся на голові скуйовджене неначе гніздо гризунів та світла щетина на підборідді. Він потер свій рот, глянув на Данка і просопів «Ти був в моєму сні.» Тремтячою рукою він тикнув пальцем. «Тримайся від мене подалі, чуєш?» «Тримайся від мене подалі.»

Данк невпевнено подивився на нього, «Мілорд?»

Трактирщиця нахилилась ближче. «Не зважай на нього. Він лише п’є і патякає про свої сни. Я принесу зараз їжу.» Вона вийшла.

«Їду?» Молодий лорд вимовив це слово неначе якусь непристойність. Похитуючись, він встав з-за столу, тримаючись однією рукою щоб не впасти. «Мене зараз знудить,» пообіцяв він. Передня частина його жакету була покрита старими червоними плямами від вина. «Я шукав шльондру, але тут не залишилось жодної. Всі подались в Ешфорд. Боги, як мені треба вина.» Хитаючись він покинув залу, і Данк почув як він піднімається сходами, мугикаючи якусь пісню собі під ніс.

Нещасна істота, подумав Данк. Але чому лорд сказав, що знає мене? Певний час він роздумував над цим, попиваючи ель.

Ягнятина виявилась найкращою з тих, які він коли-небудь пробував в своєму житті, а качка навіть кращою. Приготована з черешнями та лимонами, настільки жирна, наскільки це взагалі можливо. Трактирщиця також принесла горох в маслі і вівсяний хліб, все ще гарячий з печі. Ось що означає бути лицарем, сказав він собі, відсмоктуючи залишки м’яса з кістки. Хороша їжа і ель, коли я хочу, і нікого, щоб зацідити тобі головицю. Він замовив другий келих елю, до м’яса, третій щоб все це запити, четвертий, бо поруч не було нікого, щоб це заборонити. Коли він поїв, то заплатив жінці срібний олень, і в нього ще залишилась жменя мідяків на здачу.

Було вже темно, коли Данк вийшов з трактиру. Його живіт був повний, гаманець дещо легший, але він відчував себе прекрасно, йдучи до конюшні. З середини почулось іржання коня. «Спокійно, малий,» пролунав голос хлопця. Данк пришвидшив крок, нахмурившись.

Він побачив хлопця-конюха одягнутого в броню старого, верхи на Громі. Кольчуга була довша, ніж він сам, і йому весь час доводилось поправляти шолом, що сповзав з його лисої голови. Попри всю рішучість хлопця, видовище було абсолютно сміхотворним. Данк зупинився в дверях конюшні і розреготався.

Хлопець побачив це, почервонів і зістрибнув на землю. «Мілорд, я не…»

«Злодюжка,» сказав Данк, намагаючись звучати серйозно. «Знімай ту броню і радій що Грім не брикнув тебе по дурній голові. Це бойовий кінь, а не поні для хлопчиків.»

Хлопець зняв шолом і жбурнув його на солому. «Я б міг їздити на ньому не гірше ніж ти,» сміливо заявив він.

«Закрий свою пельку, і щоб я більше не чув такої зухвалості. Кольчугу теж знімай. Чим ти собі уявляв, ти займаєшся?»

«Як я тобі це розповім, із закритим ротом?» — хлопець викрутився із кольчуги і вона впала на землю.

«Ти можеш відкрити свій рот для відповіді,» сказав Данк. «А тепер підбери ту кольчугу, струси з неї бруд і поклади туди звідки взяв. І напівшолом теж. Ти нагодував коней, як я казав? Почистив Легконогу?»

«Так,» сказав хлопець, струшуючи солому з кольчуги. «Ви їдете в Ешфорд, так? Візьміть мене з собою, сір»

Трактирщиця попереджала мене про це. «А що скаже твоя мама?»

«Моя мама?» Хлопець зморщив обличчя. «Моя мама померла, вона нічого не скаже.»

Данк здивувався. Трактирщиця не була його матір’ю? Можливо, він просто служка у неї. У Данка трохи крутилась голова від елю. «Ти сирота?» спитав він невпевнено.

«А ти?» огризнувся хлопчина.

«Колись був,» визнав Данк. Поки старий не підібрав мене.

«Якщо ти мене візьмеш, я б міг бути твоїм сквайром.»

«Мені не потрібен сквайр,» відповів він.

«Кожному лицарю потрібен сквайр,» наполягав хлопець. «І, судячи з твого вигляду, тобі сквайр потрібен обов’язково.»

Данк загрозливо підняв руку. «Судячи з твого вигляду, ти зараз дістанеш головицю. Наповни мені мішок вівсом. Я відправляюсь в Ешфорд. Один.»

Якщо хлопець і злякався, то дуже вміло це приховав. Кілька секунд він стояв там з викликом, і коли Данк вже був готовий здатись, хлопець розвернувся і пішов за вівсом.

Данк полегшено зітхнув. Шкода, що я не можу його взяти. Але тут, в трактирі, у нього нормальне життя, значно краще, ніж те, яке було б якості сквайра межового лицаря. Взяти його було б поганим вчинком.

Тим не менше, він все ще відчував, що хлопець розчарований. Данк заліз на Легконогу, взяв за уздечку Грома. Можливо, мідне пенні його трохи розрадить. «Ось хлопче, лови за твою допомогу!» Він підкинув монетку з посмішкою, але конюх навіть не спробував її зловити. Вона впала в грязюку поруч з його голими ногами і він залишив її там лежати.

Підніме її, як тільки я від’їду, сказав собі Данк. Він розвернув полфрі та поїхав з трактиру, ведучи за собою двох інших коней. Дерева купались в місячному світлі, а небо було безхмарним та в зірках. Проте, виїжджаючи на дорогу він ще відчував на собі погляд насупленого та мовчазного конюха.



3

Післяобідні тіні почали рости, коли Данк зупинився на краю Ешфорда. Три десятки шатрів уже були зведені на трав’янистому полі. Десь великі, десь малі, якісь круглі, якісь квадратні, котрісь з парусини, інші з льону, окремі з шовку, але всі сліпуче розмальовані, з великими знаменами, що майоріли на їх верхівках. Яскраві, неначе поле з дикими квітами, з червоними і сонячно-жовтими відтінками, незчисленними тінями зеленого та синього, чорними, темно-сірими і пурпурними кольорами.

Старий був знайомий з деякими із цих лицарів. Інших Данк знав по історіям в тавернах і біля вогнищ на привалах. Хоча він так і не опанував магію письма і читання, старий невтомно тренував його в геральдиці, часто навчаючи навіть під час їзди. Соловей належав лорду Керону з Границі, настільки ж вмілому з арфою, як і зі списом. Коронований олень — це герб сіра Ліонеля Баратеона, Усміхненого Шторму. Данк помітив мисливця Тарлі, пурпурову блискавку Дому Дондарріонів, червоне яблуко Фоссофеїв. Трохи далі гарчав лев Ланністерів, золотий на червоному, а ось там — зелена черепаха Естермонтів пливла через світло-зелене поле. Коричневе шатро з червоним жеребцем могло належати лише сіру Отто Брекену, якого почали називати Звіром з Брекена, після того як три роки назад на турнірі в Королівській Гавані той убив лорда Квентіна Блеквуда. Казали, що сір Отто наніс настільки сильний удар своєю затупленою сокирою, що та застряла не тільки в забралі лорда Блеквуда, але й в його обличчі. Данк побачив знамена Блеквудів теж, на західному краю поля, на максимально можливій відстані від сіра Отто. Марбранд, Маллістер, Керджіл, Вестерлінг, Свонн, Маллендор, Хайтауер, Флорент, Фрей, Пенроус, Стоукворт, Даффі, Паррен, Вайлді: здавалось кожен Дім із заходу та півдня прислав своїх лицарів в Ешфорд вшанувати прекрасну діву і виступити в турнірі на її честь.

Проте, як би красиво ті тенти не виглядали, він знав, що для нього там місця не знайдеться. Поношений плащ з вовни стане його шатром на цю ніч. Поки лорди і визначні лицарі уплітатимуть каплунів та молочних поросят, його вечерю складе твердий, жилавий шматок соленої яловичини. Він чудово знав — розбити свій табір на тому яскравому полі, означало стати об’єктом мовчазного презирства і відкритого кепкування. Дехто, можливо і віднісся б до нього по-доброму, проте це було б по-своєму ще гірше.

Межовий лицар повинен цінити свою честь. Без неї, він не більше ніж найманець. Я повинен заслужити своє місце в тій компанії. Якщо я добре виступлю, якийсь з лордів, можливо, візьме мене в своє оточення. В такому випадку я їздитиму в благородній компанії, їстиму свіже м’ясо кожну ніч в замку і ставитиму власне шатро на турнірах. Але спочатку я повинен добре виступити. Неохоче, він розвернувся і повів своїх коней до дерев.

На околицях великого лугу він знайшов місце, де поворот струмочка формував глибокий ставок. Біля його берегів ріс очерет, а над ним піднімався високий в’яз. Весняна травичка тут була м’якою на дотик і настільки ж зеленою, як і знамена деяких лицарів. Це було хороше місце, яке ще ніхто не встиг зайняти. Тут буде моє шатро, сказав Данк собі, шатро зі стелею із листя, зеленішого ніж навіть знамена Тіреллів та Естермонтів.

Спочатку він зайнявся конями. Після того, як ті були доглянуті, він роздягнувся і заліз у ставок щоб змити дорожню пилюку. «Справжній лицар повинен бути чистим та благочестивим,» любив казати старий, наполягаючи на тому, щоб вони мились кожного місяця, незважаючи на те чи тхнуло від них, чи ні. Тепер, коли він був лицарем, Данк поклявся робити те саме.

Він сидів голий під в’язом, чекаючи поки висохне, насолоджуючись теплотою весняного повітря та спостерігаючи, як бабки ліниво порхали між очеретом. І чому говорять, що вони схожі на драконів? думав він. Абсолютно не схожі. Не те щоб Данк коли-небудь бачив драконів. А от старий — бачив. Данк чув цю історію півсотні раз, як сір Арлан був всього лише хлопчиком, коли дід взяв його в Королівську Гавань, де вони побачили останнього дракона за рік до того, як той помер. То була зелена самиця, маленька та низькоросла, зі зморщеними крилами. Жодне з її яєць так і не проклюнулось. «Казали, що король Ейгон отруїв її,» любив повторювати старий. «То був третій Ейгон, не батько короля Дейрона, а той, що його назвали Бич Драконів або Ейгон Нещасливий. Він боявся драконів, бо в свій час на його очах тварюка зжерла його власну матір. Літа стали коротшими відколи помер останній дракон, а зими довшими і жорсткішими.»

Сонце заховалось за верхівки дерев і повітря почало охолоджуватись. Коли Данк відчув, що його руки покриваються гусячою шкірою, він струсив свою сорочку і штани від бруду об дерево та натягнув їх на себе. Завтра йому треба буде знайти розпорядника турніру і записатися в учасники, але перед цим його чекали ще кілька нагальних справ сьогодні ввечері.

Йому не потрібно було вглядатись в своє відображення у воді, щоб здогадатись, що на лицаря він не схожий, тому Данк натягнув щит сіра Арлана собі на спину так, щоб було видно герб. Спутавши коней, Данк залишив їх пастись під в’язом, а сам направився в сторону турнірного майдану.

4

Зазвичай, поле використовували жителі Ешфорда, що розкинувся поруч, через річку. Але зараз все змінилось. Друге містечко раптово виникло на полі, містечко з шовку, а не з каменю, більше і красивіше, аніж Ешфорд. Десятки торговців розбили свої намети вздовж країв поля, продаючи повстину і фрукти, пояси і чоботи, шкури і соколів, глиняний посуд, олов’яний посуд, дорогоцінні камені, приправи, пір’я і всі інші можливі види товарів. Блазні, лялькарі і чарівники бродили в натовпі, демонструючи власну майстерність. Цим самим поруч займались шльондри і злодії. Данк не забував слідкувати за своїм гаманцем.

Коли він відчув запах сосисок, що жарились на вогні, у нього потекла слина. Він купив одну за мідяк і ріг елю, щоб запити її. Під час їжі він слідкував за битвою дерев’яного лицаря з дерев’яним драконом. Лялькар, хто керував ними, теж була варта уваги: висока, з оливковою шкірою та чорним волоссям Дорна. Вона була тонка як спис, майже без грудей, але Данкові сподобалось її обличчя і те, як її пальці змушували дракона клацати зубами і рухатись на кінчиках ниток. Він би кинув дівчині мідяка, якби в нього був зайвий, але саме зараз йому потрібна була кожна монета.

Він сподівався знайти зброярів серед торговців. Тірошець з роздвоєною синьою бородою продавав декоровані шоломи: химерні, фантастичні речі у формі пташок і звірів, інкрустовані золотом та сріблом. В іншому місці він знайшов зброяра, що продавав дешеві мечі, а також його колегу, чия робота була значно кращою. Але Данк шукав не мечі.

Потрібну йому людину він знайшов в кінці ряду: хороша кольчуга і пара сталевих лобстерних рукавиць лежали на столі перед ним. Данк уважно їх оглянув. «У вас хороша робота,» сказав він.

«Кращу не знайдеш.» Коренастий коваль був не вище п’яти футів, проте такий же широкий в плечах як Данк. У нього була чорна борода, величезні руки і жодного натяку на скромність.

«Мені потрібна броня для турніру,» сказав йому Данк. «Хороша кольчуга, латний комір, поножі і шолом.» Напівшолом старого йому підходив по розміру, але він волів мати більше захисту для обличчя, аніж проста носова пластина.

Зброяр оглянув його. «А ти здоровий хлоп, але і не таких одягали.» Він вийшов з-за столу. «Стань на коліна, мені потрібно виміряти твої плечі. Так… і цю товсту шию, теж.» Данк нагнувся. Зброяр натягнув шкіряну мотузку з вузлами вздовж плечей, хрюкнув, натягнув її вздовж шиї, знову хрюкнув. «Підніми свою руку. Ні, праву.» Він хрюкнув втретє. «Можеш вставати.» Виміри товщини стегон, литок і талії викликали нову порцію хрюкання. «Я маю дещо в моєму возі, що може тобі підійти,» сказав чоловік, коли завершив з вимірами. «Вважай, то буде броня без всяких там золотих чи срібних прикрас, просто хороша сталь, міцна і невибаглива. Я роблю шоломи, які виглядають як шоломи, а не крилаті свині чи химерні заморські фрукти. Але мій товар послужить тобі краще, якщо ти отримаєш удар списом в лице.»

«Це все що мені потрібно,» сказав Данк. «Скільки?»

«Вісім сотень оленів. Сьогодні я добрий.»

«Вісім сотень?» Це було більше, ніж він очікував. «Я… Я б міг продати вам стару броню, зроблену для меншої людини… Напівшолом, кольчугу…»

«Сталевий Пейт продає тільки власну роботу,» відчеканив чоловік, «але, можливо, я б міг використати її на метал. Якщо вона не надто іржава, я візьму її, і тоді броня коштуватиме шість сотень.»

Данк міг би попросити Пейта дати йому броню під довіру, але він знав, яку відповідь в такому випадку він отримає скоріш за все. Данк подорожував зі старим достатньо, щоб вивчити, що торговці стають страшенно недовірливі, коли справа стосується межових лицарів, деякі з яких лише трохи кращі за грабіжників. «Я дам вам два срібних зараз, а броню і решту грошей принесу завтра.»

Зброяр подивився на нього з хвильку. «Два срібних купують тобі день. Після чого я продам свою роботу комусь іншому.»

Данк дістав олені з гаманця і передав їх в мозолисту руку зброяра. «Ви отримаєте свої гроші Я збираюсь виграти турнір.»

«Справді?» Пейт вкусив одну із монет. «А ці всі інші, я так розумію, приїхали просто тебе підбадьорити?»5

5

Місяць був уже високо в небі, коли він направився в напрямку свого в’яза. Позаду нього поле Ешфорд світилося факелами. Звуки пісень та сміху лунали в повітрі, проте його власний настрій був похмурим. Він бачив лише єдиний шлях дістати гроші для броні. Але якщо він програє… «Одна перемога, це все що мені потрібно,» бурмотів він. «Це не так вже і складно.»

Щоправда, старий ніколи б не сподівався навіть і на таке. Сір Арлан більше не брав участь у турнірах, з тих пір, як його вибив із сідла Принц з Драконового Каменю на турнірі біля Штормового Рубежу багато років тому. «Не кожен може похвалитись, що він зламав 7 списів проти найкращого лицаря Семи Королівств,» любив він казати. «В мене ніколи не вийде перевершити це досягнення, то для чого пробувати?»

Данк завжди підозрював, що вік сіра Арлана був вагомішою причиною, аніж Принц з Драконового Каменю, але він вважав за краще мовчати. У старого була своя гордість. А я швидкий і сильний, він завжди так казав. Те що правда для нього, не обов’язково має розповсюджуватись і на мене, повторював він собі вперто.

Данк йшов через зарослі бур’яну, зважуючи свої шанси, коли раптом побачив відблиск вогню серед кущів. А це ще що таке? Він не став марнувати часу на роздуми. З мечем в руці він кинувся вперед через зарості.

Данк вистрибнув на поляну, горлаючи і лаючись тільки для того, щоб раптом зупинитись при виді хлопця біля вогню. «Ти?!» Він опустив свій меч. «Що ти тут робиш?»

«Готую рибу,» відповів лисий хлопчик. «Хочеш?»

«Я мав на увазі, як ти сюди добрався? Вкрав коня?»

«Я приїхав сюди на возі, разом з чоловіком, який віз ягнят в замок Ешфорда для столу мілорда.»

«Ну тоді краще подивись, чи він ще не поїхав, або знайди собі іншого воза. Тут тобі не місце.»

«Ти не можеш мене вигнати,» нахабно заявив хлопчина. «Мені той трактир уже в печінках сидить.»

«Я не збираюсь далі вислуховувати це зухвальство» попередив Данк. «Мені б слід було закинути тебе на коня і відвезти додому.»

«Тоді тобі довелось би їхати аж у Королівську Гавань,» посміхнувся хлопець. «І ти б пропустив турнір.»

Королівська Гавань. На хвильку Данк задумався чи не кепкують з нього, але хлопчина ніяк не міг знати, що він також народився в Королівській Гавані. Ще один нещасний з Блошиного кварталу, хто може йому закинути, що він не хоче туди повертатись?

Він відчув себе дурнем, стоячи з мечем в рукам перед восьмирічним сиротою. Данк повернув меч у піхви, вороже дивлячись на хлопця, ніби застерігаючи від подальших дурниць. Його б не завадило провчити, думав він, але дитина виглядала такою нещасною, що він не міг себе заставити її вдарити. Данк окинув оком табір. Вогонь весело тріщав всередині акуратного кільця з каменів. Коні були почищені, а одяг — розвішений на гілках в’язу, сохнучи над вогнем. «Чого це тут висить?»

«Я виправ його,» відповів хлопець. «І доглянув за конями, розпалив вогонь, зловив рибу. Я б розклав твоє шатро, але в тебе його немає.»

«Ось моє шатро.» Данк махнув рукою в напрямку гілок високого в’яза, що колихались над ними.

«Це дерево,» скептично протягнув хлопець.

«Це шатро, яке влаштує будь-якого справжнього лицаря. Я з більшим задоволенням спатиму під зорями, аніж в якомусь задимленому наметі.

«А якщо дощ?»

«Дерево захистить від дощу.»

«Дерева протікають.»

Данк розсміявся. «Твоя правда. Чесно кажучи, в мене просто немає грошей на шатро. А ти краще проверни ту рибу, якщо не хочеш їсти її пережареною з одної сторони і сирою з іншої. Тобі ніколи не стати кухарем.»

«Стану, якщо захочу «огризнувся хлопець, але рибу провернув.

«То що трапилось з твоїм волоссям?» запитав Данк.

«Мейстер збрив його.» Чомусь засоромившись хлопець натягнув капюшон свого темно-бурого плаща собі на голову.

Данк знав, що так інколи роблять щоб позбутись вошів або певних хвороб. «Ти хворий?»

«Ні. А як тебе звати?»

«Данк,» відповів він.

Нестерпне хлопча розсміялось так голосно, ніби це була найкумедніша річ, яку він коли-небудь чув. «Данк?» перепитав він. «Сір Данк? Що це за ім’я для лицаря? Це скорочення від Данкена?»

Скорочення? Старий називав його Данком стільки, скільки він міг згадати, а з того життя, що було до їхньої зустрічі, він майже нічого не пам’ятав. «Так, від Данкена,» нарешті відповів він. «Сір Данкен…» У Данка не було ні прізвища ні Дому, до якого б він належав. Сір Арлан знайшов його серед брудних вуличок Блошиного кварталу. Він ніколи не знав ні свого батька, ні свою матір. І як себе називати? «Сір Данкен з Блошиного кварталу» звучатиме не надто по-лицарськи. Він міг би сказати, що він з Пеннітрі, але що якщо його спитають де це? Данк ніколи не був в Пеннітрі, та й старий ніколи особливо про це місце не розповідав. Він нахмурився на хвильку, а потім випалив «Сір Данкен Високий.» Він і справді був високий, і це звучало солідно.

Ось лише маленький паскудник так не думав. «Ніколи не чув ні про якого Сіра Данкена Високого.»

«Ти знаєш кожного лицаря в Семи Королівствах?»

Хлопчина сміливо поглянув на нього. «З справді достойних — так.»

«Я настільки ж достойний як і інші.» І після турніру всі це знатимуть. «Ну а яке твоє ім’я, злодюжка?»

Хлопець повагався трохи, «Егг,» нарешті відповів він.

Ім’я означало «яйце,» але Данк не став сміятись. Його голова і справді виглядала як яйце. Малі можуть бути досить жорстокі з прізвиськами, і дорослі теж. «Егг,» сказав він. «Мені б слід було добряче відшмагати тебе, але, по правді кажучи, у мене немає шатра і сквайра у мене теж немає. Поклянись робити так, як тобі кажуть, і я дозволю служити мені на час турніру. Після цього… після цього ми подивимось. Якщо я вирішу, що ти підходиш, я куплю тобі одяг і ти завжди будеш нагодований. Одежа буде проста, а їжа — всього лиш солена телятина, солена риба, і час від часу оленина, коли поруч не буде лісників, але ти не будеш голодним. І я обіцяю не бити тебе за виключенням випадків, коли ти це заслужиш.

Егг посміхнувся. «Так, мілорд.»

«Сір,» виправив Данк. «Я всього лише межовий лицар.» Він подумав, чи дивиться в цю мить старий на нього зверху. Я навчу його мистецтву бою, так само як ви навчили мене, сір. Він виглядає непоганим хлопцем, і можливо, одного дня з нього вийде лицар.

Риба була все ще трохи сирою всередині, і малий не витягнув з неї кісток, але вона все одно смакувала значно краще, ніж жорстка солена телятина.

Егг скоро заснув біля згасаючого вогнища. Данк приліг поруч, підставивши руки під голову, дивлячись в нічне небо. До нього доносилась віддалена музика з турнірного поля за півмилі звідси. Зорі були всюди, тисячі і тисячі їх. На його очах одна з них почала падати, велика зелена смуга прокреслила небо і зникла.

Падаюча зірка приносить удачу для тих, хто її побачить, подумав Данк. Але всі інші сплять в своїх шатрах, з шовком, а не небом над головою. Тому вся удача дістанеться мені одному.

Ранком його розбудило кукурікання півня. Егг все ще спав, скрутившись під плащем старого. Ну, принаймні малий не втік вночі і це вже хороший початок. Він розштовхав його своєю ногою. «Підйом. Є робота.» Хлопець прокинувся досить швидко, протираючи очі. «Допоможи мені осідлати Легконогу,» сказав йому Данк.

«А сніданок?»

«Солена телятина. Після того як справимось.

«Я б скоріше поїв би конини,» заявив Егг. «Сір.»

«Ти скоріше скуштуєш мого кулака, якщо не буде робити так, як тобі кажуть. Знайди щітки. Вони в сідловій сумці. Так ось цій.»

Разом вони розчесали гніду полфрі та міцно закріпили на її спині найкраще сідло сіра Арлана. Егг може добре працювати, коли має бажання, помітив Данк.



«Мене не буде майже цілий день,» сказав він хлопцю, сідаючи на коня. «Залишайся тут і приглядай за табором. І дивись, щоб ніякі злодії тут не шастали.»

«Можна мені меч, щоб їх відганяти?» поцікавився Егг. У нього були сині очі, побачив Данк, темні, майже пурпурові. Його лиса голова робила їх ще більшими на вигляд.

«Ні,» відрізав Данк. «Вистачить й ножа. І тобі краще бути на місці коли я повернусь. Чув? Якщо обкрадеш мене і втечеш, я тебе знайду. З собаками.»

«У тебе немає ніяких собак,» справедливо вказав Егг.

«Я знайду їх,» відповів Данк «Спеціально для тебе.» Він розвернув Легконогу в напрямку турнірного поля і пустив коня риссю, сподіваючись, що погтроянди вистачить для того, щоб хлопець залишився чесним. Окрім одягу на ньому, броні в мішку і коня під ним, все чим Данк володів в цьому житті залишилось в тому таборі. Я, звичайно, дурень так довіряти хлопцю, але старий теж довіряв мені. Сама Матір повинна була послати його мені, щоб я міг сплатити свій борг.

Пересікаючи поле, він почув дзвін молотів зі сторони річки, де теслярі складали бар’єри для лицарських боїв і високі трибуни для глядачів. Здіймались ще кілька нових шатрів, в той час, як лицарі, що прибули раніше, відсипались після нічної гулянки або снідали. Данк відчув запах диму і бекону.

На північ від поля текла річка Коклсвент, притока могутнього Мандера. По ту сторону мілкого броду лежало містечко і замок. Данк бачив багато торгових містечок на протязі своїх подорожей зі старим. Це було красивіше, ніж більшість; побілені будинки з солом’яним дахом неначе запрошували в гості. Коли він був малим, то любив розмірковувати: як воно, жити в такому місці? Спати кожну ніч зі стелею над головою, прокидаючись кожного ранку, бачити одні і ті самі стіни поруч з собою. Можливо, скоро я дізнаюсь, як це воно. Так, і Егг теж. Це могло статись. Але цього дня трапились більш чудернацькі речі.

Ешфордський замок був побудований з каменю у формі трикутника, з круглими тридцятифутовими баштами, що здіймались на кожному куті і товстими зубчатими стінами. Помаранчеві знамена розгойдувались з бійниць замку, демонструючи герб свого лорда: біле сонце з шевроном над ним. Воїни в помаранчево-білих лівреях стояли перед воротами з алебардами, спостерігаючи за людським потоком. Було очевидно, що жарти з симпатичною дояркою їх цікавили значно більше, аніж охорона воріт. Данк зупинився перед бородачем, якого він прийняв за командира і поцікавився, де можна знайти розпорядника ігор.

«Тобі потрібен Пламмер, він стюарт тут. Я покажу тобі.»

На подвір’ї замку конюх взявся доглянути за Легконогою. Данк начепив пошарпаний щит через плече і послідував за командиром в напрямку башточки біля дальної стіни. Стрімкі кам’яні сходи вели до парапету. «Прийшов записати свого пана на турнір?» поцікавився командир під час підйому.

«Я прийшов записати себе.»

«Ось воно що.» Здалось, чи чоловік посміхнувся? Данк не був впевнений. «Ці двері. Я залишу тебе тут, мені потрібно повертатись на свій пост.»

Коли Данк відкрив двері, стюарт сидів за розкладним столом, щось вишкрябуючи на пергаменті гусячим пером. У нього було рідіюче сиве волосся і вузьке витягнуте обличчя. «Так?» спитав він піднявши голову. «Чого тобі?»

Данк закрив двері. «Ви стюарт Пламмер? Я тут стосовно турніру. Прийшов записатись.»

Пламмер скривив губи. «Турнір мого лорда лише для лицарів. Ти лицар?»

Він кивнув, думаючи, чи почервоніли в нього вуха.

«А у лицаря є ім’я?»

«Данк.» Ну чому він це ляпнув? «Сір Данкен Високий.»

«І звідки ви будете, сір Данкен Високий?»

«Звідусіль. Я був сквайром сіра Арлана з Пеннітрі з шести років. Ось його щит.» Він показав його стюарту. «Він їхав на турнір, але простудився і помер, тож я прибув замість нього. Він посвятив мене в лицарі своїм власним мечем перед тим як помер.» Данк дістав свій півторачний меч і поставив його на пощерблений стіл між ними.

Розпорядник ігор кинув недбалий погляд на меч. «Це справді меч, тут сумнівів немає. Але я ніколи не чув про сіра Арлана з Пеннітрі. Кажеш був його сквайром?»

«Він завжди казав, що я буду лицарем. Коли він помирав, він взяв свій меч, і сказав мені стати на коліна. Він торкнувся мого правого плеча, потім лівого, сказав якісь слова, а коли я встав, він сказав, що я став лицарем.

«Хм…» Пламмер потер свого носа. «Кожен лицар має право посвяти в лицарі, це правда. Хоча, зазвичай, посвята вимагає нічного чергування і помазання септоном перед прийняттям клятв. Чи були якісь свідки твоєї посвяти?»

«Тільки дрізд на терновому дереві. Але я чув як старий говорить слова. Він сказав мені бути хорошим та справжнім лицарем, підкорятись сімом богам, захищати слабких та невинних, вірно служити моєму лорду та захищати королівство з усіх моїх сил. Я пообіцяв, що так і буде.»

«Не сумніваюсь.» Пламмер навіть не потурбувався назвати його «сір,» помітив Данк. «Мені потрібно порадитись з лордом Ешфордом. Можливо ти або твій покійний наставник були знайомі з кимось із відомих лицарів присутніх тут?

Данк подумав хвильку. «Я бачив шатро з гербом Дому Дондарріонів. Пурпурова блискавка на чорному.»

«Так, то сір Манфред Дондаріон.»

«Сір Арлан служив його батьку в Дорні, три роки тому. Сір Манфред може мене пам’ятати.»

«Я б порадив тобі поговорити з ним. Якщо він поручиться за тебе, приходьте з ним сюди завтра в цей самий час.»

«Як скажете, мілорд.» Він направився до виходу.

«Сір Данкен,» окликнув його стюарт.

Данк обернувся.

«Чи знаєте ви,» поцікавився чоловік, «що ті, які прогорають в турнірі, віддають зброю, коня та броню своїм переможцям і змушені платити викуп, щоб отримати все це назад?»

«Знаю.»

«А у вас будуть гроші, щоб заплатити такий викуп?»

Він знав, що його вуха почервоніли. «Мені не знадобляться гроші,» відповів він, молячись, щоб це була правда. Все що мені потрібно, це одна перемога. Якщо я виграю свою першу сутичку, у мене буде броня та кінь переможеного або його золото. В такому випадку поразка вже буде мені не страшна.

Він повільно спустився по сходам, неохочий до того, що чекало його далі. На подвір’ї він звернувся до одного з хлопчиків-конюхів. «Я хотів би поговорити з головним конюхом.»

«Зараз я його знайду.»

В стайнях було тьмяно та прохолодно. Агресивний сірий жеребець спробував вкусити Данка, коли той минав поруч, а от Легконога лише м’яко заіржала і ткнулась носом в протягнуту руку. «Моя розумниця,» пробурмотів він. Старий завжди казав, що лицар ніколи не повинен прив’язуватись до коней, оскільки вони гинуть досить часто, проте сам цьому правилу ніколи не слідував. Данк часто бачив як він витрачав останній мідяк на яблуко для старої Каштанки або на овес для Легконогої. На полфрі їздив сір Арлан, і разом вони подолали тисячі миль дорогами Семи Королівств. Данк відчував себе так, неначе зраджує старого друга, але чи був у нього вибір? Каштанка була вже занадто стара для продажі, а на Громі він мав виступати в турнірі.

Головний конюх не поспішав з’являтись. Чекаючи, Данк почув звуки труб на стінах і голоси з подвір’я. Зацікавившись, він вивів Легконогу за уздечку до входу, подивитись, що там коїться. Велика група лицарів і лучників в’їхала через ворота, не менше сотні чоловік. Деякі їхали на таких розкішних конях, яких Данк ще не бачив в житті. Приїхав якийсь поважний лорд. Він схопив за руку хлопчину, що пробігав поруч. «Хто вони?»

Хлопець зачудовано глянув на нього. «Ви не бачите їхній герб?» Він вирвав руку і побіг далі.

Герб… Коли Данк повернув голову, порив вітру розгорнув чорне шовкове полотнище на високому флагштоці, і лютий трьохголовий дракон Дому Таргеріенів неначе розправив крила і видихнув червоним полум’ям. Знаменоносцем був високий лицар в білій броні, прикрашеній золотом. На його плечах погойдувався білосніжний плащ. Крім нього ще два вершники були з ніг до голови в білій броні. Королівська гвардія з королівським знаменем. Не дивно, що лорд Ешфорд та його сини поспішно вибігли із замку. І прекрасна діва теж — невисока дівчина з жовтим волоссям та круглим рум’яним обличчям. Не так вже вона й прекрасна, як на мене, подумав Данк. Дівчина з ляльками була симпатичнішою.

«Хлопче, залиш ту шкапу і доглянь за моїм конем.»

Вершник зліз з коня перед конюшнями. Він звертається до мене, раптом зрозумів Данк «Я не конюх, мілорд.»

«Не достатньо розумний для цього, га?» Його співрозмовник носив чорний плащ обрамлений по краям червоним шовком, проте під плащем, його одежа була яскрава, неначе полум’я — вся червона, жовта та золота. Тонкий та прямий як ніж, середнього зросту він був приблизно одного віку з Данком. Кучері сріблясто-золотого волосся окреслювали різкі та владні риси обличчя; високе чоло, виразні вилиці, прямий ніс, бліда бездоганна шкіра. Його очі були темно-фіолетового кольору. «Якщо ти не можеш дати раду з конем, знайди мені вина і якусь красиву дівку.»

«Я… вибачте мілорд, проте я не служник. Я маю честь бути лицарем.»

«Лицарство серйозно занепало в наші дні,» скривився принц, але один із конюхів вже підбіг до нього і він повернувся до нього віддати вуздечку свого породистого полфрі. Про Данка забули в мить. Той полегшено повернувся назад в конюшню, чекати головного конюха. Він не надто комфортно почувався поблизу шатрів лордів, а на розмови із принцами його тягнуло ще менше.

Те, що цей красивий юнак був принцом, у нього не було жодних сумнівів. В Таргеріенах текла кров Валірії, що канула в небуття на іншому кінці світу. Сріблясто-золоте волосся та фіолетові очі відрізняли їх від інших звичайних людей. Данк знав, що принц Бейлор був старший, але хлопець міг бути одним з його синів: Валарром, якого ще називали «молодим принцом,» щоб відрізнити його від батька, або Матарісом, «ще молодшим принцом,» як колись назвав його блазень старого лорда Свонна. Були ще й інші принци, кузени Валарра та Матаріса. В короля Дейрона було чотири дорослих сини, у трьох з яких вже були власні сини. Лінія королів-драконів майже зникла за часи правління його батька, проте в народі казали, що за Дейрона ІІ та його синів вона забезпечела своє існування на віки.

«Гей ти! Ти мене шукав?» Старший конюх лорда Ешфорда мав червоне обличчя, яке виглядало ще червонішим через кольори лівреї та різку манеру розмови. «Чого тобі? У мене немає часу на…»

«Я хочу продати цю полфрі,» швидко вклинився Данк, поки чоловік його не випровадив. «Вона хороша кобила, з міцними ногами…»

«У мене немає часу, я ж сказав.» Чоловік лише мигцем глянув на Легконогу. «Моєму лордові такі коні не потрібні. Відведи її в місто, можливо Хенлі дасть тобі за неї пару срібних. Сказавши це, він розвернувся.

«Спасибі мілорд,» встиг сказати Данк до того як той зібрався йти. «Мілорд очікує візиту короля?»

Старший конюх розсміявся. «Ні, дякувати богам. Нашестя принців і так є достатнім випробуванням. Де я знайду місце для всіх тих коней? А корм?» Він пішов покрикуючи на своїх помічників.

Коли Данк залишив конюшні, лорд Ешфорд вже завів своїх гостей всередину, проте двоє лицарів Королівської гвардії в своїй білій броні та сніжних плащах затримались в дворі, розмовляючи з командиром солдат. Данк зупинився перед ними. «Мілорди, я сір Данкен Високий.»

«Приємно познайомитись, сір Данкен,» відповів більший з двох білих лицарів. Я сір Роланд Крейкхолл, а це мій присяжний брат, сір Доннел з Сутінкового Долу.»

Семеро Королівських гвардійців вважались найкращими воїнами в Семи Королівствах, не рахуючи хіба що крон-принца Бейлора Зламаного Списа. «Ви будете брати участь в турнірі?» спитав тривожно Данк.

«З нашого боку було б не надто коректно змагатись проти тих, кого ми поклялись захищати,» відповів рудоволосий та рудобородий сір Доннел.

«Принц Валарр має за честь бути одним із захисників леді Ешфорда,» пояснив сір Роланд, «а два його кузени мають намір кинути йому виклик. «Решта з нас приїхали тільки як глядачі.»

З полегшенням Данк подякував білим лицарям за розмову і виїхав із замку до того, як до нього міг причепися черговий принц. Три принци, розмірковував він, їдучи на полфрі вулицями Ешфорда. Валарр був старшим сином принца Бейлора, другим по лінії наслідування на Залізний Трон, проте Данк не знав, як багато батьківської майстерності зі списом та мечем той унаслідував. Щодо інших принців Таргеріенів, то про них він знав ще менше. Що я робитиму, якщо доведеться їхати проти принца? Чи дозволять мені взагалі виступити проти такої високої особи? Відповіді він не знав. Старий часто казав, що Данк недалекий, як дитина, і саме зараз це відчувалось.


6

Хенлі подобалась Легконога аж до тих пір поки він не почув, що Данк хоче її продати. Після цього конюх почав бачити лише її недоліки. Він запропонував триста срібних. Данк сказав, три тисячі буде ближче до реальної ціни. Після довгих торгів і суперечок, вони зупинились на сумі в сімсот п’ятдесят срібних оленів. Це було значно ближче до початкової ціни Хенлі, аніж Данка, що трохи гнітило останнього, проте конюх впирався, тому зрештою в Данка не залишилось вибору і він змушений був погодитись. Друга суперечка почалась, коли Данк заявив, що в цю ціну не входить вартість сідла, а Хенлі наполягав, що входить.

Зрештою і це питання владнали. Поки Хенлі відраховував гроші, Данк погладив Легконогу, втішаючи її. «Якщо я виграю, я повернусь і викуплю тебе, обіцяю.» Він не сумнівався, що до того часу всі недоліки полфрі раптом зникнуть, і йому доведеться заплатити вдвічі більше ніж сьогодні.

Конюх дав йому три золоті, а решту сріблом. Данк вкусив один золотий та посміхнувся. До цього він ніколи не «куштував» золото, і навіть не тримав його в руках. Люди називали ці монети драконами, оскільки на одній стороні монет був викарбуваний дракон Дому Таргеріенів. На іншій стороні були обличчя королів. На двох монетах, які дав йому Хенлі було лице короля Дейрона. Третя була старша, потертіша з іншим королем. Його ім’я було написаним одразу під профілем, проте Данк не вмів читати. Золото було спилене по краям, помітив Данк. Він обурено вказав на це Хенлі. Конюх бурчав, проте доплатив ще кілька срібних та жменю мідяків, щоб компенсувати нестачу ваги монети. Данк повернув йому кілька мідяків назад і кивнув на Легконогу. «Це для неї,» сказав він. «Купи їй трохи вівса сьогодні. І яблуко.»

Зі щитом на руці і мішком старої броні через плече, Данк рушив далі по сонячним вулицям Ешфорда. Вага монет в гаманці надавала дивні відчуття. Якесь запаморочення з однієї сторони та тривогу з іншої. Старий ніколи не довіряв йому більше одної-двох монет зараз. Він би міг прожити рік на ці гроші. Але що б він робив далі? Продав Грома? Така доріжка закінчилась би жебрацтвом або грабіжництвом. Такий шанс рідко коли випадає, я повинен ризикнути всім.

На час коли він перебрався назад на південний берег Коклсвенту, ранок вже майже закінчився і турнірне поле знову ожило. Продавці вина та сосисок активно торгували, танцюючий ведмідь топтався поруч зі своїм господарем, поки той горланив пісню «Ведмідь та краля,» жонглери жонглювали, а лялькарі закінчували чергову виставу.

Данк зупинився подивитись як гине ляльковий дракон. Коли ляльковий лицар відсік тому голову і червона труха посипалась на траву, він гучно засміявся і кинув дівчині два мідяки. «Один за вчорашній виступ,» пояснив він. Вона впіймала монетки на льоту і посміхнулась йому такою милою посмішкою, яку він ще не бачив.

Вона посміхнулась мені чи монетам? Данк ніколи не був з дівчиною і трохи ніяковів у жіночій компанії. Одного разу, три роки назад, коли гаманець старого був повним після півроку служби у сліпого лорда Флорента, він сказав Данку, що тому час піти в бордель і стати чоловіком. Але він був п’яним тоді, і нічого не пам’ятав, коли протверезів. А Данк соромився йому нагадати. Та й взагалі, він був непевний чи йому хотілося шльондри. Хоча у нього ніколи не буде високородної дами як у справжнього лицаря, Данк хотів хоча б знайти таку, якій би він подобався більше, аніж його срібло.

«Ти б не хотіла випити елю?» спитав він дівчину, поки вона згрібала драконову кров з червоної трухи. «Зі мною, я маю на увазі… Або сосиску? Я їв вчора сосиску, вони тут смачні. Думаю, їх роблять зі свинини.»

«Дякую, мілорд, проте мене чекає наступна вистава.» Дівчина піднялась і побігла до злої товстої дорнійки, яка управляла ляльковим лицарем, залишивши Данка стояти в дурнях. Проте йому сподобалось, як вона бігає. Симпатична дівчина, і висока до того ж. Мені б не довелось сильно гнутись, щоб поцілувати її. Він вмів цілуватись. Дівчина з таверни Ланніспорта рік назад показала йому як це робити, проте вона була настільки низькою, що йому довелось сісти за стіл, щоб досягнути її губ. Згадка про це змусила його почервоніти. Яким же дурнем він був. Йому про турнір треба думати, а не про те як цілуватись.

Теслярі лорда Ешфорда білили дерев’яні бар’єри, що мали розділити учасників лицарської сутички на списах. Данк спостерігав за ними певний час. Там було п’ять доріжок, розташованих з півдня на північ, щоб жодному з бійців сонце не світило в обличчя. Трьохярусна трибуна була збудована на сході з помаранчевим навісом, котрий мав захистити лордів та леді від сонцю та дощу. Більшість глядачів сидітиме на лавах, проте для лорда Ешфорда, його дочки та принців поставили окремі стільці з високими спинками.

На східному кінці поля побудували тренувальне опудало і дюжина лицарів на конях по черзі зі списами атакували його. Опудало розкручувалось кожного разу як спис лицаря потрапляв в пощерблений щит мішені. Данк поспостерігав спочатку за Звіром з Брекена, потім за лордом Кероном з Границі. Я не настільки добре тримаюсь у сідлі як будь-хто з них, подумав він тривожно.

Деінде люди тренувались в пішому порядку, замахуючись один на одного дерев’яними мечами, в той час як їхні сквайри стояли поруч, викрикуючи грубуваті поради. Данк спостерігав за невисоким молодиком, який намагався витримати навал міцного лицаря, що рухався зі швидкістю та грацією гірського кота. В обох на щитах було намальоване червоне яблуко Фоссовеїв, але щит юнака дуже скоро було практично пошматовано на частини. «Це яблуко все ще не дозріло,» вигукнув старший, наносячи удар шолому молодшого. Юнак був весь в крові та синяках, коли він здався, в той час як його супротивник навіть не задихався. Він підняв своє забрало, оглянувся, помітив Данка і гукнув, «Гей ти. Так ти, високий. Лицар крилатої чаші. Це часом не меч у тебе на поясі?»

«Так. І він у мене по праву,» обережно відповів Данк. «Я — сір Данкен Високий.»

«А я — сір Стеффон Фоссовей. Не хочеш спробувати зі мною власні сили? Я б не відмовився від нового супротивника. Мій кузен все ще зелений, як ти сам бачиш.»

«Погоджуйтесь, сір Данкен,» закликав переможений Фоссовей, стягуючи шолом. «Я може ще не дозрів, проте мій кузен уже встиг прогнити до серцевини.» Розквасьте його, сір.»

Данк похитав головою. І чого ці лорди втягують його в свої суперечки? Йому це не потрібно. «Я вдячний за пропозицію, сір, проте в мене є інші справи.» Його гнітила велика сума грошей із собою. Чим швидше він розплатиться зі Сталевим Пейтом, тим краще.

Сір Стеффон глянув на нього презирливо. «У межового лицаря є справи.» Він знову оглянувся, і помітив ще одного ймовірного опонента. «Cір Гренс, радий зустрічі. Виходьте проти мене. Я знаю всі жалюгідні трюки, які опанував Рейман, а у межового лицаря, схоже виникли термінові справи десь на межі. Сміливіше!»

Данк відійшов червоний як буряк. В його арсеналі і так було небагато трюків — жалюгідних чи ні, тому він не хотів, щоб хтось побачив стиль його бою ще до турніру. Старий часто казав — чим краще ти знаєш свого ворога, тим легше його подолати. Такі лицарі як сір Стеффон помічають слабкості суперника дуже швидко. Данк був сильним та швидким, вага та довжина рук теж грали на його користь, але він ні на секунду не сумнівався, що його рівень майстерності далекий від цих лицарів. Сір Арлан навчив його всьому, що знав, але старий ніколи не належав до числа видатних лицарів навіть за часів своєї молодості. Видатні лицарі не поневіряються по королівствам, і не вмирають на болотистій дорозі. Зі мною цього не станеться, поклявся Данк. Я покажу всім, що я більше, ніж просто межовий лицар.

«Сір Данкен.» Молодший Фоссовей поспішив за ним. «Мені не слід було спонукати вас виходити проти мого кузена. Я був розлютований через його пихатість, а ви настільки великі, що я подумав… Я був неправий. Ви без броні. Він би зламав вам руку чи коліно. Він любить лупцювати людей на тренуваннях, щоб на турнірі вони були втомлені, на випадок, якщо жереб зведе їх разом.»

«Він вас серйозно не побив.»

«Так, але я його рідна кров, хоча й другорядна гілка яблуні, як він ніколи не втомлюється нагадувати. Мене звуть Рейман Фоссовей.»

«Радий знайомству. Ви будете брати участь у турнірі?»

«Він — обов’язково. Що до мене, то я б хотів, але не можу. Я всього лише сквайр поки що. Мій кузен обіцяє посвятити мене в лицарі, проте каже, що я ще не дозрів до цього.» У Реймана було квадратної форми обличчя, кирпатий ніс, коротке жорстке волосся, але його посмішка була щирою. «Ви очевидно збираєтесь брати участь в турнірі. Чий щит ви вдарите?»

«Це не важливо,» відповів Данк. Так треба було відповісти, хоча насправді, це було дуже важливо. «Я не виступатиму аж до третього дня.»

«До того часу деякі захисники вже встигнуть програти,» зважив Рейман. «Що ж, хай допоможе вам Воїн, сір.»

«І вам.» Якщо він всього лише сквайр, то як маю я виглядати зі сторони, називаючись лицарем? Один із нас точно дурень. Срібло в гаманці Данка дзенькотіло при кожному кроці, але він знав, як легко можна його втратити. Навіть правила цього турніру були проти нього, майже унеможливлюючи зустріч з недосвідченим або слабким супротивником.

Існував добрий десяток різних форм проведення турніру, залежно від примхи лорда, що влаштовував його. Деякі влаштовували напівсерйозні бої між командами лицарів, інші — жорстокі сутички, в яких вся слава діставалась останньому, хто залишався на ногах. А от там, де проводили індивідуальні поєдинки, пари інколи визначались жеребом, а інколи — розпорядником ігор.

Лорд Ешфорд влаштовував турнір, щоб відсвяткувати тринадцятиріччя власної доньки. Прекрасна діва сидітиме поруч зі своїм батьком, правляча королева Кохання та Вроди. П’ять захисників виступатимуть як її оборонці. Всі інші відповідно будуть претендентами, але будь-хто, вигравши в захисника, займає його місце і сам стає захисником, аж поки хтось інший не переможе його. Після трьох днів змагань п’ятеро, що залишились, визначать, чи залишиться прекрасна діва королевою Кохання та Вроди, чи її місце займе інша.

Данк дивився на покриті травою доріжки та порожні трибуни і зважував власні шанси. Одна перемога, це все що мені потрібно. Тоді він стане одним із захисників на Ешфордському турнірі, нехай навіть лише на годину. Старий прожив майже шістдесят років, але йому ніколи не вдавалось стати захисником. Це не так вже й складно, якщо боги допоможуть. Він пригадав пісні, які він знав, пісні про сліпого Сімеона Зореокого, благородного Сервіна Дзеркального Щита, принца Еймона Лицаря-Дракона, сіра Райма Редвіна, Флоріана Дурника. Вони всі здобували перемоги над значно більш грізними супротивниками ніж у нього. Але вони всі були великими героями, хоробрими людьми благородного походження, не рахуючи Флоріана. А хто такий я? Данк з Блошиного кварталу? Чи сір Данкен Високий?

Скоро він дізнається правду. Данк підняв мішок з бронею і направився в напрямку наметів торговців у пошуках Сталевого Пейта.


7

Егг добре попрацював в таборі. Данк був задоволений; в глибині душі він все-таки побоювався, що сквайр знову втече. «Отримав добрі гроші за полфрі?» спитав хлопець.

«Звідки ти знаєш, що я продав її?»

«Ти поїхав верхи, а повернувся пішки. Якби то були грабіжники, ти б виглядав більш розсерджено.»

«Отримав стільки, щоб купити ось це.» Витягнувши свою нову броню, Данк показав її хлопцю. «Якщо ти колись збираєшся стати лицарем, то повинен вміти відрізняти хорошу броню від поганої. Дивись, це — хороша робота. Ця кольчуга подвійна, кожен елемент зв’язаний з двома іншими, бачиш? Це дає кращий захист, аніж у одинарних кольчуг. А от для шолома Пейт завкруглив верх, бачиш, як він вигинається? Меч або сокира просто зісковзнуть, в той час як шоломи з рівним верхом вони могли б пробити. Данк натягну шолом на голову. «Ну як він виглядає?»

«В нього немає забрала,» помітив Егг.

«Замість нього тут спеціальні зорові отвори. Забрало — це слабке місце в шоломах.» Сталевий Пейт сказав те саме. «Якби ти знав, скільки лицарів отримали стрілу в око, коли вони піднімали забрало, щоб ковтнути свіжого повітря, ти б ніколи не питав про це,» говорив він Данку.

«У нього і шпилю немає,» сказав Егг. «Він просто плаский.»

Данк зняв шолом. «Плаский мене цілком влаштовує. Бачиш, як виблискує сталь? Твоє завдання буде підтримувати її в такому ж стані. Ти знаєш як начищати кольчугу?»

«В бочці з піском,» відповів хлопчина. «але в тебе немає бочки. А шатро ви часом не купили, сір?»

«Я стільки за коня не отримав.» Щось хлопчина занадто нахабний, треба йому дати прочуханки — це піде тільки на користь. Хоча він знав, що цього не зробить. Йому подобалась сміливість. Йому потрібна була сміливість і для себе. Мій сквайр сміливіший, чим я, і до того ж розумніший. «Ти добре справився, Егг,» натомість сказав Данк. «Завтра підеш зі мною. Подивимось на турнірне поле. Купимо вівса для коней і свіжого хліба для себе. Може трохи сиру теж. Я бачив, в одному торговому наметі хороший сир.

«Мені не доведеться заходити в замок?»

«Чому ні? Одного дня я сподіваюсь жити в замку. І заслужити собі хороше місце, до того як постарію.»

Хлопець промовчав. Можливо, він боїться заходити туди, де живуть лорди. Нічого несподіваного. Але він це переросте. Данк повернувся до розглядання броні та роздумів як довго він її носитиме.

8

Сір Манфред виявився худою людиною з кислим виглядом на обличчі. Він носив чорне сюрко з вишитою пурпуровою блискавкою на ньому, але Данк впізнав би його і без цього завдяки пишній гриві рудого волосся. «Сір Арлан служив вашому лорду батьку, коли той та лорд Керон спалили Короля Стерв’ятників у Червоних горах, сір,» сказав Данк, стоячи на одному коліні. «Я був лише хлопчиком і служив сквайром у нього. Сір Арлан з Пеннітрі.»

Сір Манфред насупився. «Ні. Не знаю такого. І тебе теж, хлопче.»

Данк показав йому щит старого. «Це був його герб, крилата чаша.»

«З моїм батьком в горах було вісім сотень лицарів і ще близько чотирьох тисяч піхоти.» Я не зобов’язаний пам’ятати кожного з них, не кажучи вже про їхні герби. Цілком можливо, що ти тоді був з нами, але…» Сір Манфред знизав плечима.

Данк закляк на мить. Старий був поранений на службі твого батька. Як ти міг його забути? «Мені не дозволяють брати участь в турнірі. Хіба що якийсь лорд чи лицар поручиться за мене.»

«І як це пов’язано зі мною?» спитав сір Манфред. «Я й так витратив на тебе вдосталь часу.»

Якщо я повернусь в замок без нього — все буде втрачено. Данк глянув на вишиту пурпурну блискавку на сюрко сіра Манфреда і сказав, «Я пам’ятаю, як ваш батько розповідав в таборі про походження емблеми вашого Дому. В одну штормову ніч, коли перший з ваших нащадків мчав з повідомленням через Дорнійський Кордон, його коня вбили стрілою, а сам він впав на землю. Два дорнійці вистрибнули з темряви в кольчугах та шоломах зі шпилями. Його меч зламався під час падіння. Коли він це побачив, то подумав, що йому кінець. Але коли дорнійці наблизились до нього, блискавка вдарила з небес. Яскрава пурпурова блискавка, вона розділилась, вдаривши двох дорнійців в металевих шоломах одночасно і вбивши їх просто на місці. Повідомлення дозволило Штормовому Королю здобути перемогу над Дорном, і вдячний монарх пожалував посланцю титул лорда. Той став першим лордом Дондарріоном, і вирішив взяти як свій герб роздвоєну блискавку на чорному фоні із зірками.»

Якщо Данк сподівався справити враження цією історією на сіра Манфреда, то він помилявся. «Кожне кухарча та конюх, які коли-небудь служили моєму батьку рано чи пізно чують цю історію. Їх знання, ще не робить тебе лицарем. Ідіть собі, сір.»

З важким серцем повернувся Данк в замок Ешфорда, міркуючи над тим, як йому переконати Пламмера, щоб той допустив його на турнір. Але стюарта не виявилось на місці. Охоронець сказав, що той зараз у Великій Залі. «Мені його тут почекати?» запитав Данк. «Коли він повернеться?»

«Звідки мені знати? Роби як знаєш.»

Велика Зала виявилась не такою вже і великою, але, зрештою Ешфорд був маленьким замком. Данк ввійшов через бічні двері і одразу помітив стюарта. Той стояв разом з лордом Ешфордом та ще дюжиною людей в дальній частині зали. Він направився до них, повз стіни, з яких звисали гобелени з вишитими фруктами та квітами.

«… був більш стурбованим, якби це були твої сини, я думаю» — почув Данк сердитий голос наблизившись. Пряме волосся та квадратно пострижена борода господаря голосу були настільки світлі, що в темряві зали вони видавались білими. Але коли Данк підійшов ближче, він побачив, що вони насправді срібного кольору із золотим відтінком.

«Дейрон вже робив так раніше,» почувся голос іншого. Пламмер стояв так, що Данк не міг побачити хто це говорить. «Тобі не слід було змушувати його записуватись в учасники. Він любить турніри не більше ніж Ейріс чи Рейгель.»

«Ти натякаєш, що він охочіше осідлає шльондру, аніж коня?» поцікавився перший співрозмовник. Кремезний, міцної статури принц — а це точно був принц — носив шкіряну кольчугу зі срібними пластинами та чорний плащ підбитий хутром горностая. На його щоках виднілись шрами від віспи, лише частково приховані сріблястою бородою. «Не потрібно мені нагадувати про недоліки мого сина, брате. Йому всього вісімнадцять. Він ще може змінитись. Прокляття, він зміниться у мене або помре.»

«Не будь дурнем. Дейрон може бути тим, ким він є, але він все одно твоя рідна кров і моя. Я впевнений, сір Роланд знайде його, і Ейгона теж.»

«До того часу скоріш за все турнір вже закінчиться.»

«Ейріон тут. І він значно кращий зі списом аніж Дейрон, якщо ти так турбуєшся за турнір.» Данк нарешті побачив другого співрозмовника. Той сидів на високому кріслі з оберемком рукописів в руках. Лорд Ешфорд стояв поруч. Навіть сидячи, чоловік виглядав на голову вище за інших, судячи з його довгих протягнутих перед собою ніг. В його коротко підстриженому темному волоссі виднілась сивина, а міцне підборіддя було чисто вибрите. А от ніс виглядав так, наче його вже не раз ламали. Незважаючи на простий одяг — зелений камзол, коричнева мантія, потерті чоботи — у чоловікові відчувалась сила, впевненість та влада.

Данку спало на думку, що він випадково почув те, що не повинен був ніколи почути. Краще піти зараз та повернутись коли вони між собою розберуться, вирішив він. Але було вже запізно. Принц зі срібною бородою раптом помітив його. «А ти хто такий і чого тобі треба?» різко спитав він.

«Це той лицар, якого чекав наш вірний стюарт,» посміхнувся чоловік, що сидів, очевидно, знаючи про присутність Данка весь час. «А от ти і я їм завадили, брате. Підходьте ближче, сір.»

Данк просунувся вперед, непевний, що від нього очікується. Він глянув на Пламмера, але не отримав жодної підказки від того. Довголиций стюарт, який ще вчора просто-таки роздувався від власних повноважень, сьогодні уважно вивчав підлогу. «Мілорди,» почав Данк, «я просив сіра Манфреда Дондарріона поручись за мене, щоб я був прийнятий в списки учасників, але він відмовився. Він заявив, що не знає мене. Але сір Арлан служив йому, я можу поклястись. У мене є меч і щит, я…»

«Щит та меч ще не роблять людину лицарем,» — відчеканив лорд Ешфорд, великий товстий чолов’яга з круглим червоним обличчям. «Пламмер говорив мені про вас. Навіть, якщо ця зброя і справді належала сіру Арлану з Пеннітрі, цілком можливо, що ви знайшли його десь мертвого і все вкрали. Якщо у вас немає кращих доказів за ваші слова, якогось листа чи…»

«Я пам’ятаю сіра Арлана з Пеннітрі,» тихо сказав чоловік з крісла. «Він ніколи не вигравав турнірів, наскільки мені відомо, проте завжди виступав достойно. В Королівській Гавані 16 років тому він переміг лорда Стокворта і Бастарда з Харенхола в пішому бою, а до цього давним давно в Ланніспорті він скинув з коня самого Сивого Лева. Лев не був тоді таким сивим, до речі.

«Він розповідав мені про це багато разів,» підтвердив Данк.

Високий уважно подивився на нього. «В такому випадку ви, безумовно, пам’ятаєте справжнє ім’я Сивого Лева?»

На мить Данк забув геть усе. Тисячу раз старий розповідав цю історію, тисячу раз, лев, лев, його ім’я,ім’я… Він майже зневірився, але раптом згадав. «Сір Деймон Ланністер!» вигукнув він. «Сивий Лев! Він зараз лорд Кастерлі Рока.»

«Так і є,» м’яко підтвердив високий чоловік, «він потрапляє до списку учасників турніру.» І зашелестів рукописами в себе в руках.

«Як взагалі ти можеш пам’ятати якогось незначного межового лицаря, якому пощастило вибити з сідла Сивого Лева шістнадцять років тому?» — спохмурнів принц з срібною бородою.

«Я намагаюсь запам’ятовувати всіх моїх противників.»

«І як сталось, що ти вийшов на поєдинок проти межового лицаря?»

«Це було дев’ять років тому в Штормовому Рубежі. Лорд Баратеон влаштував турнір, щоб відсвяткувати народження свого внука. Жереб вивів мене на сіра Арлана в першій же сутичці. Ми зламали чотири списи поки мені нарешті не вдалось вибити його з сідла.

«Сім,» вигукнув Данк, «і це було проти принца з Драконового Каменю!» Не встигши довести речення до кінця, він вже почав жалкувати, що почав його. Данк дурна голова, недалекий, як дитина, він майже чув як старий промовляє ці слова.

«Так і було.» Принц зі зламаним носом приємно посміхнувся. «В історіях всі люблять перебільшувати, я знаю. Не думай поганого про твого вчителя, але, боюсь, що списів було лише чотири.

Данк був щасливий, що в залі панувала напівтемрява. Він відчував як почервоніли його вуха. «Мілорд…» Ні, це не те. «Ваша Високість.» Він упав на коліна і схилив голову. «Якщо ви кажете чотири, значить чотири… Я ніколи… Я не…» «Сір Арлан завжди казав про мене, що я недалекий, як дитина і тугодумний як віл.»

«І сильний як віл, судячи з вашого виду,» додав Бейлор Зламаний Спис. «Ви нікого не образили, сір. Підніміться.»

Данк встав, міркуючи, чи дозволено йому підняти голову і глянути принцу в обличчя. Переді мною Бейлор Таргеріен, Принц Драконового Каменю, Рука Короля і спадкоємець Залізного Трону Ейгона Завойовника. Що межовий лицар взагалі може сказати такій високій особі? «В-ви віддали йому його броню та коня, не взявши викупу, наскільки я пам’ятаю, заїкуючись вимовив він. «Сір Арлан розповідав мені, що ви були самим духом лицарства, і що одного дня Сім Королівств будуть в надійних руках.»

«Сподіваюсь ще не скоро,» промовив принц Бейлор.

«Ні-ні,» злякано виправився Данк. Він майже ляпнув, що зовсім не мав на увазі, що чекає смерті короля, але вчасно зупинив себе. «Вибачте, мілорд… Тобто Ваша Високість.»

Запізно він згадав, що кремезний чоловік з срібною бородою звертався до принца Бейлора як до брата. Він також крові дракона, який же я дурень. Він міг бути тільки принцом Мейкаром, наймолодшим з чотирьох синів короля Дейрона. Принц Ейріс кохається у книгах, а принц Рейгель божевільний, слабкий та хворобливий. Жоден з них не пересік би півкоролівства, щоб побувати на турнірі, а от Мейкар був знаменитим воїном, знаходячись щоправда в тіні свого брата.

«То ви хочете, взяти участь в турнірі, я правильно зрозумів?» уточнив принц Бейлор. «Це рішення лежить на розпоряднику ігор, але я не бачу причин, чому б тобі відмовили.»

Стюарт схилив голову. «Як скажете, мілорд.»

Данк, загикуючись, намагався висловити подяку, але принц Мейкар обірвав його. «Дуже добре, сір, ми зрозуміли, що ви вдячні. Ми вас більше не затримуємо.»

«Ви повинні пробачити мого благородного брата, сір» втрутився принц Бейлор. «Двоє з його синів десь загубились по дорозі сюди, і він хвилюється за них.»

«Весняні дощі підняли багато річок,» відказав Данк, «можливо, вони всього лише затримуються.»

«Я не прийшов сюди вислуховувати поради від межових лицарів,» відчеканив принц Мейкар своєму брату.

«Ви можете йти, сір,» добтрояндичливо кивнув принц Данку.

«Так, мілорд.» Він поклонився і розвернувся.

Але перед тим, як він встиг вийти, принц окликнув його. «Сір. Ще одне питання. Ви не родич сіра Арлана, так?»

«Ні, мілорд. Тобто, так. Не родич.»

Принц кивнув на пошарпаний щит Данка, з крилатою чашою на зовнішній поверхні. «По закону, тільки закононароджений син може успадковувати лицарський герб. Ви повинні придумати собі новий.»

«Я так і зроблю,» пообіцяв Данк. «Спасибі вам ще раз, Ваша Високість. Я битимусь хоробро, ви побачите.» Хоробрий як Бейлор Зламаний Спис, любив говорити старий.

9

Продавці вина та сосисок активно торгували, а повії безсоромно викроковували серед наметів та фургонів. Деякі були досить симпатичними, особливо одна руденька. Він не міг відірвати очей від її грудей, як вони рухались під її вільною сорочкою в такт ході. Данк згадав про срібло в гаманці. Я б міг її мати, якби захотів. Їй би сподобався дзвін мого срібла, а я, закинувши б її на спину, відніс до свого табору і насолоджувався цілу ніч. Він ще ніколи не був з жінкою, і була ймовірність, що він може загинути в першій же сутичці. Турніри бувають небезпечні… але шльондри теж можуть бути небезпечними, попереджав його старий. Вона може обікрасти мене поки я спатиму, і що тоді? Коли руденька кинула через плече погляд на нього, він заперечливо похитав головою і пішов.

Він знайшов Егга на ляльковій виставі, той сидів зі схрещеними ногами на землі, натягнувши капюшон свого плаща на голову, щоб приховати свою безволосість. Хлопець боявся заходити в замок, що Данк списав в рівній мірі як на сором так і на сором’язливість. Він вважає себе недостойним плутатись під ногами лордів та леді, не кажучи вже про великих принців. Зі мною було те саме, коли я був малий. Світ поза Блошиним кварталом видавався лякаючим та захоплюючим одночасно. Еггу потрібен час, ось і все. А на даний момент простіше було дати хлопцю кілька мідяків і залишити його розважатись тут, аніж тягнути в супереч волі в замок.

Цього ранку лялькарі ставили історію Флоріана та Джонквіль. Товста дорнійка керувала Флоріаном в його броні з мотлоху, в той час як висока дівчина тримала нитки Джонквіль. «Ти не лицар,» сказала вона коли рот ляльки почав рухатись. «Я знаю тебе. Ти Флоріан Дурник.»

«Так, це я, міледі,» відповіла інша лялька, впавши на коліна. «Найвизначніший блазень на світі і найвизначніший лицар теж.»

«Блазень і лицар?» перепитала Джонквіль. «Ніколи про таке не чула.»

«Мила леді,» відповів Флоріан, «всі чоловіки блазні, і всі чоловіки лицарі, коли справа стосується жінки.»

Це була гарна вистава, сумна та мила одночасно з енергійним поєдинком на мечах та красиво розфарбованим гігантом. Після закінчення товста жінка пішла вздовж натовпу збираючи монетки, поки дівчина спаковувала ляльок.

Данк взяв Егга і направився до неї.

«Мілорд?» вона кинула погляд на нього і невпевнено посміхнулась. Вона була на голову нижча ніж він, проте все одно вища за всіх дівчат, яких він коли-небудь бачив.

«Гарна вистава,» захоплено заявив Егг. «Мені сподобалось як ви керували Джонквіль, драконом та іншими ляльками. Я бачив лялькову виставу минулого року, але там всі ляльки весь час смикались. А от у вас вони рухаються плавно.»

«Дякую,» ввічливо відповіла вона хлопчику.

Данк додав, «І фігурки майстерно вирізані. Дракон, особливо. Страхітлива істота. Ви самі їх вирізали?»

Вона кивнула. «Мій дядько вирізає, а я розфарбовую.»

«Чи не могли б ви розфарбувати дещо для мене? Я заплачу.» Він стягнув щит зі свого плеча і розвернув його, щоб показати дівчині. «Мені потрібно щось зобразити тут замість чаші.»

Дівчина глянула на щит, а потім на нього.

«І щоб ви хотіли тут намалювати.»

Данк над цим ще не думав. Якщо не чаша старого, то що? В голові не було ніяких ідей. Данк дурна голова, недалекий, як дитина. «Я не… Я не зовсім впевнений.» Його вуха знову по-зрадницьки почервоніли. «Ви напевно думаєте, що я повний блазень.»

Вона посміхнулась. «Всі чоловіки блазні і всі чоловіки лицарі.»

«А які фарби у вас є?» спитав він, сподіваючись, що її відповідь наштовхне його на якусь ідею.

«Я можу змішувати фарби і отримати будь-який колір, який вам потрібний.»

Коричневий колір на щиті старого завжди здавався Данку занадто прісним. «Фон повинен бути кольору заходу сонця,» раптом вирішив він. Старий любив заходи сонця. «А от на фоні…»

«В’яз,» підказав Егг, «великий в’яз біля ставка з коричневим стовбуром та зеленими гілками.»

«Так,» погодився Данк. «Це підійде. В’яз… і падаюча зірка над ним. Зможете таке намалювати?»

Дівчина кивнула. «Давайте мені щит. Я розмалюю його сьогодні ввечері, а завтра ви зможете його забрати.»

Данк передав їй щит. «Я — сір Данкен Високий.»

«А я Тансіль.» «Тансіль Занадто Висока — так дразнили мене хлопці.»

«Ви не занадто висока,» бовкнув Данк. «Ви якраз підходите для…» Він зрозумів, що збирався сказати і густо почервонів.

«Для?» нахилила голову Тансіль.

«Ляльок,» нарешті кволо викрутився він.

10

Перший день турніру обіцяв бути яскравим та сонячним. Данк закупив торбину їжі, тож цього разу вони збирались поснідати гусячими яйцями, смаженим хлібом і беконом. Проте, коли їжа була готова, Данк відчув, що в нього повністю відсутній апетит. Хоча він і знав, що не буде змагатись сьогодні, Данк відчував себе так, неначе в животі у нього камінь. Право першого виклику належало визначним лицарям високого походження, високородним лордам та їхнім синам, переможцям попередніх турнірів.

Егг базікав весь сніданок, обговорюючи то одного учасника, то іншого та зважуючи їхні шанси. Він зовсім не жартував, коли заявив мені, що знає кожного відомого лицаря в Семи Королівствах, з гіркотою подумав Данк. Він відчував себе приниженим, так уважно прислуховуючись до слів худого сироти, але ця інформація могла стати йому у нагоді, доведись Данку виступити проти одного з тих лицарів.

Поле просто кишіло від людей, кожен з яких намагався проштовхнутись поближче, щоб все побачити. Данк вмів штовхатись не гірше за інших, і його розміри в цьому лише допомагали. Він проштовхнувся до підвищення десь за шість ярдів до огорожі. Коли Егг пожалівся, що йому нічого не видно, Данк посадив хлопця собі на плечі. По той бік поля трибуна була заповнена високородними лордами та леді, заможними міщанами і дюжиною лицарів, які вирішили не змагатись сьогодні. Він не побачив принца Мейкара, але помітив принца Бейлора поруч з лордом Ешфордом. Сонце грало на золотій застібці принца, яка утримувала його плащ, а тонка корона прикрашала його голову. Але в усьому іншому він був одягнутий значно скромніше, ніж більшість присутніх лордів. Правду кажучи, він не виглядав як Таргеріен через своє темне волосся. Останню думку Данк озвучив Еггу.

«Кажуть, що він вдався в свою матір,» нагадав йому хлопець. «Вона була дорнійською принцесою.»

П’ять захисників розбили свої намет на північному кінці поля з річкою позаду себе. Найменші два були помаранчевого кольору, а на щитах, що висіли на їх вході, було зображення білого сонця та шеврона. То були сини лорда Ешфорда — Ендроу та Роберт, брати прекрасної діви. Данк ніколи не чув нічого особливого про їх лицарську майстерність, а це означало, що скоріш за все вони будуть першими із захисників, які програють.

Поруч з помаранчевими стояло темно-зелене шатро, значно більше за розмірами. Золота троянда Хайгардена розвівалась над ним і точно така ж була зображена на великому зеленому щиті поруч зі входом. «Це Лео Тірелл, лорд Хайгардена,» пояснив Егг.

«Без тебе знаю,» роздратовано відповів Данк. «Старий та я були на службі у Хайгардена, коли тебе ще й на світі не було.» Він сам ледве пам’ятав ті часи, проте сір Арлан часто розповідав про Лео Довгого Шипа, як він інколи його називав. Незрівнянний турнірний боєць, попри сивину у волоссі. «Ото має бути лорд Лео. Поруч з шатром, стрункий чоловік з сірою бородою, в зелено-жовтих шатах.»

«Ага,» підтвердив Егг. «Я бачив його раз в Королівській Гавані. Це не та людина, з якою вам варто виходити на бій, сір.»

«Хлопче, я якось обійдусь без твоїх порад проти кого мені виходити на бій.»

Четверте шатро було зшите з червоних та білих шматків тканини у вигляді діамантів. Данк не знав чиї це кольори, проте всезнаючий Егг повідомив, що то лицар з Долини Аррінів на ім’я сір Хамфрі Хардінг. «Він виграв пішу сутичку в Дівочому Ставку минулого року і вибив з сідла сіра Доннела з Сутінкового Долу і лордів Арріна та Ройса.»

Останнє шатро було принца Валарра. З чорного шовку та червоними китицями на вершині, що нагадували язики полум’я. Щит був дзеркально чорний з яскравим триголовим драконом Таргеріенів на ньому. Один із лицарів Королівської гвардії стояв поруч, його блискуча біла броня різко контрастувала з чорною тканиною шатра. Дивлячись на гвардійця, Данк розмірковував, чи ризикне хоч хтось вдарити по щиту з драконом. Зрештою, Валарр був внуком короля і сином Бейлора Зламаного Списа.

Хвилювався він дарма. Коли сурми викликали претендентів, всі п’ятеро захисників діви отримали виклик на бій для її захисту. Данк чув захоплений шепіт серед натовпу, коли претенденти один за одним з’являлись на південному краю поля. Ім’я кожного з них по черзі гриміло з уст геральдів. Лицарі призупинились біля трибуни, відсалютувавши лорду Ешфорду, принцу Бейлору та прекрасній діві, після чого направились далі на північний край, щоб вибрати собі опонента. Сивий Лев з Кастерлі Рок вдарив щит лорда Тірелла, в той час як його син сір Тіболт Ланністер викликав старшого з синів лорда Ешфорда. Лорд Таллі з Ріверрана стукнув своїм списом по щиту сіра Хамфрі Хардінга, сір Абелар Хайтауер обрав Валарра, а молодший з Ешфордів отримав в супротивники сіра Ліонеля Баратеона, лицаря, якого всі називали Усміхненим Штормом.

Преденти повернулись назад, на південний кінець поля, очікувати своїх противників. Сір Абелар в срібно-димчатих кольорах, кам’яна спостержна вежа на його щиті коронована вогнем; два Ланністери повністю в малиновому, з емблемою золотого лева Кастелрі Рок; Усміхнений Шторм в золотих шатах, з чорним оленем на грудях та на щиті і залізними оленячими рогами на шоломі; Лорд Таллі носив полосатий червоно-синій плащ з срібними форелями в якості защіпок на кожному плечі. Вони поставили вертикально свої дванадцятифутові списи, поривчастий вітер шарпав прапорці на їх верхівках.

На протилежному кінці поля сквайри підводили бойових коней для захисників, які поправляли свої шоломи і бралися за списи та щити. Розкіш їхніх шат нічим не поступалась вбранню супротивників. Брати Ешфорди в помаранчевих шовках, що розвівались на вітрі, сір Хамфрі в червоно-білих кольорах, лорд Лео на своєму білому жеребці, вкритого попоною із зеленого атласу прикрашеною золотими трояндами, і звичайно Валарр Таргеріен. Молодий принц був верхи на чорному як ніч жеребці, що гармоніювало з кольором чорної броні, списа, щита і попони. На вершині його шолома блищав трьохголовий дракон з розпростертими крилами, емальований в соковитий червоний колір. Його близнюк був зображений на чорному щиті принца. Кожен із захисників мав помаранчеву пов’язку на руці — символ пошани від прекрасної діви.

Коли захисники зайняли свої позиції над полем Ешфорда, запанувала майже абсолютна тиша. А потім прозвучала сурма і тиша вмить змінилась заглушливим гомоном. Десять пар позолочених шпор вдарились в боки десятьох жеребців, тисячі голосів почали кричати, сорок підкованих залізом копит гриміли і рвали траву, десять списів опустились і націлились, поле здавалось сколихнулось, коли захисники та претенденти зійшлись в роздроблюючому зіткненні дерева та сталі. Ще через мить вершники минули один одного, розвертаючись для ще одного заходу. Лорд Таллі похитнувся в сідлі, проте втримався. Коли публіка зрозуміла, що всі десять списів було зломано, над полем загримів захоплений рев. Це був надзвичайно хороший знак для турніру і свідчення високого вміння учасників.

Сквайри подали нові списи бійцям, щоб замінити ними зламанні. Після чого учасники знову пришпорили коней. Данк буквально відчував тремтіння землі у себе під ногами. На його плечах Егг щасливо кричав та розмахував своїми тонкими руками. Молодий Принц проскакав повз них. Данк бачив як кінець його чорного списа ковзнув по спостережній башті на щиті його противника після чого вдарив того в груди. Одночасно з цим спис сіра Абелара розколовся на тріски після удару об нагрудник Валарра. Сірий жербець в срібно-димчатій попоні став на диби через силу удару, а сір Абелар Хайтауер вилетів зі стремен і важко гупнувся на землю.

Лорд Таллі також опинився на землі вибитий з сідла сіром Хамфрі Хардінгом, але одразу скочив на ноги, витягнувши свій півторачний меч. Сір Хамфрі відкинув зламаний спис і зістрибнув з коня, щоб продовжити поєдинок. Сір Абелар натомість вставати не поспішав. Його сквайр вибіг на поле, послабив кріплення шолома і покликав на допомогу. Два служники підняли за руки приголомшеного лицаря і допомогли йому добратись до його тенту. Інші бійці на полі, шість лицарів, що залишились в сідлах, мчали на своє третє зіткнення. Знову затріщали списи і цього разу лорду Лео Тіреллу вдалося чітко попасти в шолом, зірвавши його з голови Сивого Лева. Залишившись без захисту голови, лорд Кастерлі Рок підняв руку в салюті і зліз з коня, здаючись. До того часу сір Хамфрі змусив здатись лорда Таллі, показавши себе настільки ж вправним з мечем як до цього і зі списом.

Тіболт Ланністер і Ендроу Ешфорд сходились ще тричі, до того як сір Ендроу був вибитий з сідла і, заодно, з турніру. Молодший Ешфорд протримався ще довше, зламавши не менше дев’яти списів проти сіра Ліонеля Баратеона, Усміхненого Шторма. Захисник і претендент були обоє вибиті з сідел в своїй десятій спробі, тільки для того щоб продовжити бій, але вже на мечах. Нарешті розбитий сір Роберт Ешфорд змушений був визнати поразку, та попри це, його батько на трибуні залишився дуже задоволений. Обидва сини лорда Ешфорда покидали лави захисників, так, проте вони справді добре показали себе проти кращих лицарів Семи Королівств.

А я повинен виступити ще краще, думав Данк, дивлячись як переможець та переможений обнялись, а потім покинули поле. Для мене буде не досить добре битись і програти. Я повинен виграти хоча б один поєдинок.

Сір Тіболт Ланністер і Усміхнений Шторм тепер займуть свої місця серед захисників, замінюючи бійців, яких вони перемогли. Помаранчеві шатри вже складали. Кількома футами поруч молодий принц відпочивав на розкладному похідному кріслі перед своїм величним чорним шатром. Без шолома. У нього було чорне волосся як у батька, за виключенням одного світлого пасма. Служниця принесла йому срібний кубок, і він зробив ковток з нього. Вода, подумав Данк, якщо він достатньо розумний. Вино — якщо ні. Данк задумався над тим, чи справді Валарр успадкував батьківське військове вміння, чи йому просто попався найслабкіший противник.

Звуки фанфар анонсували про те, що нові претенденти вступають в турнір. Геральди оголошували їхні імена. «Сір Пірс з Дому Керонів, лорд з Границі.» В нього на щиті була зображена срібна арфа, хоча на сюрко були вишиті солов’ї. «Сір Джозет з Дому Маллістерів, з Сігарда.» Сір Джозет носив крилатий шолом; на його щиті був зображений срібний орел на фоні синьо-фіолетового неба. «Сір Гейвен з Дому Своннів, лорд Стоунхелма на Мисі Гніву. Пара лебедів, один білий, інший чорний, жорстоко билися на його гербі. Броня лорда Гейвена, плащ, попона коня і навіть смуги на його піхвах та списі були мішаниною чорного та білого кольорів.

Лорд Керон, відомий арфіст, співак та лицар, торкнувся кінчиком свого списа троянди лорда Тірелла. Сір Джозет вдарив по діамантах сіра Хамфрі Хардінга. Чорно-білий лицар викликав на бій чорного принца, якого охороняв білий гвардієць. Данк потер підборіддя. Лорд Гейвен був навіть старший за мого старого, а старий уже помер. «Егг, хто найменш небезпечний з цих лицарів?» спитав він хлопчину в себе на плечах, який здавалось знав усе про цих лицарів.

«Лорд Гейвен,» не задумуючись відповів хлопець. «Противник Валарра.»

«Принца Валарра,» виправив його Данк. «У сквайра повинен бути ввічливий язик, хлопче.»

Три претенденти зайняли свої позиції, поки захисники залазили на коней. Люди навколо них робити ставки і підбадьорливо вигукували імена своїх фаворитів, проте очі Данка були виключно на принці. При першому зіткненні кінчик списа принца ковзнув по щиту лорда Гейвена, так як це було з сіром Абеларом Хайтауером, тільки цього разу спис було відбито в інший бік, в пустоту. Натомість спис лорда Гейвена чітко попав принцу в груди і якусь мить здавалось, що той впаде, але Валарр відновив рівновагу.

З другої спроби принц цілив лівіше, намагаючись потрапити противнику в груди, але замість цього потрапив у плече. Навіть цього було достатньо, щоб старий лицар випустив списа з рук. Втративши баланс, лорд Гейвен безпомічно впав. Молодий Принц зістрибнув з сідла і витягнув меч, але чоловік на землі замахав руками і підняв своє забрало. «Здаюсь, Ваша Високість,» вигукнув він. «Хороший удар.» Лорди на трибунах підхопили ці слова, вигукуючи «Хороший удар! Хороший удар!» в той час як Валарр нахилився допомогти старому піднятись на ноги.

«І близько це не було хорошим ударом,» почав жалітись Егг.

«Ану цить! Інакше зараз повернешся до табору.»

На полі тим часом виносили непритомного сіра Джозета Маллістера, а лорди арфи та троянди на радість ревучій публіці з охотою накинулись один на одного із затупленими бойовими сокирами. Але Данк так уважно спостерігав за Валарром Таргеріеном, ще майже не помічав всі інші події. Він непоганий лицар, але не більше, міркував Данк. У мене є шанс проти нього. Якщо боги посміхнуться, я навіть зможу вибити його з сідла. Ну а на землі моя вага та сила дадуть про себе знати.

«Дай йому!» Щасливо горланив Егг, йорзаючи на плечах у Данка від захоплення. «Дай йому! Ну давай! Так! Він відкрився! Він відкрився!» Судячи з усього, Егг вболівав за лорда Керона. Арфіст зараз грав зовсім іншу музику, змушуючи лорда Лео відступати крок за кроком під дзвін їхніх сокир. Натовп в своїх симпатіях поділився майже порівно, радісні вигуки та прокльони змішались в ранковому повітрі. Шматки дерева та фарби відлітали від щита лорда Лео під ударами сокири лорда Пірса, пелюстки золотої троянди зникали один за одним, і, зрештою, щит не витримав і тріснув. Але при цьому сокира на якусь мить застрягла в ньому… цього виявилось досить для лорда Лео, чия сокира обрушилась на держак сокири його противника, зламавши дерево менше ніж у футі від руки сіра Керона. Лорд Лео відкинув власний розтрощений щит і перейшов в атаку. Через кілька миттєвостей лицар арфи опустився на одне коліно, визнаючи свою поразку.

Решту ранку і добру половину дня на полі відбувалось приблизно те саме. Претенденти виходили на поле по двоє, по троє, інколи навіть у п’ятьох. Фанфари грали, геральди вигукували імена, бойові коні розганялись, натовп підбадьорював, списи ламались як гілочки, а мечі дзвеніли об шоломи і кольчуги. Це був чудовий турнірний день — в цьому думки простого народу та високих лордів цілком збігались. Сір Хампфрі Хардінг та сір Хампфрі Бізбері, сміливий молодий лицар з жовто-чорними смугами та трьома бджолами на своєму щиті, розтрощили не менше дюжину списів на кожного в епічній боротьбі, яку в народі тут же назвали «Битва Хамфрі.» Сір Тіболт Ланністер був вибитий з сідла сіром Джоном Пенроузом і зламав свій меч при падінні, але продовжив бій з одним щитом і таки виграв поєдинок, залишившись захисником. Одноокий сір Робін Ріслінг, посивівший старий лицар з напівсідою бородою втратив свій шолом після удару списом лорда Лео при їхньому першому зіткненні, але відмовися здаватись. Ще три рази вони мчали один на одного, волосся сіра Робіна розвівалось на вітрі, в той час як уламки списів проносились повз його незахищене обличчя. Що особливо здивувало Данка, так це те, що по словам Егга, сір Робін втратив одне око саме від уламку зламаного спису п’ять років до цього. Лео Тірелл був занадто благородним, щоб цілити в незахищену голові сіра Робіна, проте все одно вперта мужність Ріслінга (чи краще це назвати дурістю?) вразила Данка. В кінці-кінців лорд Хайгардена попав в нагрудник сіра Робіна точним ударом трохи вище серця і вибив його сторчки на землю.

Сір Ліонель Баратеон також провів кілька помітних поєдинків. Проти слабших противників, він часто вибухав сміхом в момент, коли вони обирали його щит, і продовжував сміятись весь час поки сідав на коня, розганявся і вибивав їх з сідел. Якщо претенденти носили шоломи з якимось прикрасами, сір Ліонель збивав ці шоломи і кидав їх в натовп. Прикраси були недешевими, зроблені з різьбленого дерева або шкіри, іноді позолочені чи емальовані або навіть з чистого срібла, тому переможеним не надто подобалась ця звичка, натомість вона дуже подобалась глядачам серед простої публіки. Через деякий час проти нього почали виходити лише претенденти в звичайних шоломах. Як би гучно і часто не сміявся сір Ліонель над своїми противникамии, на думку Данка справжнім героєм дня мав би бути сір Хамфрі Хардінг, який переміг чотирнадцять далеко не останніх лицарів.

Тим часом молодий Принц сидів біля свого чорного шатра, попиваючи з свого срібного кубку, піднімаючись час від часу, щоб сісти на коня і осилити свого чергового опонента. Він здобув дев’ять перемог, але жодна з них не була варта навіть згадки. Принц долав стариганів, сквайрів, яких хтось помилково посвятив в лицарі, та лордів високого походження і низького вміння. Справді небезпечні супротивники завжди минали його щит.

День котився до свого завершення, коли бронзові фанфари сповістили про нового учасника. Він їхав на чудовому рудому жеребці, під чиїм бардом вгадувались жовті, малинові та помаранчеві кольори. Коли він наблизився до трибуни та відсалютував, Данк побачив його обличчя і впізнав принца, якого він зустрів біля конюшень лорда Ешфорда.

Егг стиснув ноги навколо його шиї. «Ану перестань,» зашипів Данк, розтягуючи їх назад. «Ти хочеш мене задушити?»

«Принц Ейріон Яскраве Полум’я,» надривався геральд, «з Червоного Замку Королівської Гавані, син Мейкара Таргеріена принца Літньої Обителі, внук Дейрона Доброго, Другого, Короля Андалів, Ройнарів, та Перших Людей, лорда Семи Королівств.»

На щиті Ейріона був зображений такий же триголовий дракон як і у Валарра, проте у значно яскравіших кольорах; одна його голова була помаранчева, друга жовта, третя червона, а полум’я, яке вони всі видихали було золотого кольору. Сюрко принца нагадувало вихр диму та вогню, а шпиль на його чорному шоломі був у вигляді емальованих язиків полум’я.

Після короткої зупинки, щоб привітати списом принца Бейлора, настільки короткої, що її б можна було б назвати недбалою, принц галопом помчав на північний край поля. Принц Ейріон минув шатро лорда Лео, Усміхненого Шторма і сповільнився біля намету принца Валарра. Молодий принц піднявся і напружено став біля свого щита. На якусь мить Данк думав, що Ейріон вдарить саме по цьому щиту… але принц засміявся, рушив далі і вдарив своїм списом по діамантах на щиті сіра Хамфрі Хардінга. «Виходь, виходь, маленький лицар,» гукнув він чистим голосом, «настав час тобі зустрітись з драконом.»

Сір Хамфрі, манірно схилив голову і більше не звертав уваги на свого супротивника, поки сідав на свого дестріера, кріпив шолом та озброювався. Глядачі замовчали, коли обидва лицарі зайняли свої позиції. Данк почув дзенькіт, коли принц Ейріон опустив своє забрало. Прозвучала сурма.

Сір Хамфрі зрушив з місця повільно, поступово набираючи хід, а от його противник одразу пришпорив свого рудого жеребця, ринувшись вперед. Ноги Егга знову напружились. «Вбий його!» раптом закричав він. «Вбий його! Вбий його, вбий його, вбий його, вбий його!» Данк не був певним, кому саме з лицарів кричав це хлопець.

Спис принца Ейріона із золотим кінчиком, пофарбований в смуги червоного, помаранчевого та жовтого навис над бар’єром. Низько, занадто низько, подумав Данк, одразу як побачив це. Він не потрапить у вершника, він потрапить в коня, йому треба підняти спис вище. А потім, з раптовим жахом, він почав підозрювати, що Ейріон ніколи й не збирався поцілити у вершника. Цього не може бути…

В останню мить жеребець сіра Хамфрі з дикими від страху очима смикнувся в бік від вістря, що наближалось з шаленою швидкістю, проте було запізно. Спис Ейріона пройшов чітко над панцирем, що захищав груди коня і вийшов з іншого кінця шиї фонтаном яскравої крові. Дико заіржавши, кінь похитнувся, розтрощив бар’єр та впав на землю. Сір Хамфрі намагався вискочити із сідла, але стопа зачепилась за стремено, і всі почули його моторошний крик, коли нога була розтрощена між зруйнованим бар’єром та тілом коня.

Над полем Ешфорд піднявся дикий шум. Люди вибігли на поле, щоб витягнути сіра Хамфрі, але помираючий жеребець в своїй агонії брикався і не підпускав їх. Ейріон безтурботно проскакав повз цю бійню до кінця поля, розвернув коня і помчав галопом назад. Він теж щось кричав, хоча Данк не міг розрізнити слова через людський гам і крики вмираючого коня. Зістрибнувши з сідла, Ейріон витяг меч і рушив до свого повергнутого противника. Його власні сквайри та слуга сіра Хамфрі ледве відтягнули принца назад. Егг закрутися на плечах Данка. «Опусти мене не землю,» попросив хлопець. «Бідолашний кінь… спусти мене.»

Данк і сам відчував нудоту. А щоб робив я, коли б така доля спіткала Грома? Солдати з сокирами нарешті справились із жеребцем сіра Хамфрі, припинивши жахливі крики. Данк розвернувся і почав проштовхуватись через натовп. Коли він добрався до вільного від людей місця, то зняв Егга зі своїх плечей. Капюшон хлопця зсунувся, а його очі були червоні. «Жахливе видовище,» погодився Данк, «проте сквайр має бути сильним. Боюсь, на інших турнірах тобі доведеться побачити і гірші нещасні випадки.»

«Це не був нещасний випадок,» сказав Егг тремтячим ротом. «Ейріон зробив це навмисно. Ти сам бачив.»

Данк нахмурився. Йому теж так здавалось, але він не міг повірити що лицар може повести себе настільки підло, особливо той, в чиїх жилах тече кров дракона. «Все що я бачив, це те, що лицар зелений як літо втратив контроль над своїм списом,» відповів він вперто, «і я більше не хочу чути про це. Думаю, турнір на сьогодні закінчено. Ходімо, хлопче.»

Він виявився правим стосовно завершення турніру. На час коли сліди безпорядку прибрали, сонце було вже низько на заході, і лорд Ешфорд скомандував перерву в турнірі.

Вечірні тіні поступово лягали на турнірне поле, і сотні факелів спалахнули в торговому ряді. Данк купив ріг елю собі і половину рогу для хлопця, щоб трохи розрадити його. Вони трохи побродили, прислухаючись до звуків труб та барабанів і спостерігаючи за ляльковою виставою про Німерію, королеву воїнів з десятьма тисячами кораблів. У лялькарів було всього два кораблики, але, тим не менше, їм вдалось зобразити захоплюючу морську битву. Данку хотілось запитати в Тансіль, чи вона вже закінчила розмальовувати його щит, але він бачив, що дівчина зараз зайнята. Зачекаю, поки вона закінчить, вирішив він. Можливо, цього разу у неї буде спрага.

«Сір Данкен,» прозвучав голос позаду нього. А потім знову «Сір Данкен!» Раптом Данк зрозумів, що це кличуть його. «Я бачив вас серед простого народу сьогодні, з хлопчиком у вас на плечах,» до нього підійшов посміхаючись Рейман Фоссовей. «Вас двох було складно не помітити.»

«Хлопець — це мій сквайр. Егг — це Рейман Фоссовей.» Данку довелось мало не витягнути хлопця наперед, і все одно той навіть не підняв голови, втупившись в чоботи Реймана та пробурмотавши якесь привітання.

«Радий знайомству, хлопче,» привітно сказав Рейман. «Сір Данкен, чому ви не дивились за турніром з галереї? Всім лицарям там раді.»

Данк краще почував себе серед простого народу та слуг; одна тільки думка вимагати собі місце серед лордів, леді та земельних лицарів видавалась йому некоректною. «Я б не хотів побачити останню сутичку з ближчого місця.»

Рейман скривився. «Я теж. Лорд Ешфорд оголосив сіра Хамфрі переможцем і нагородив його корсером Ейріона, але все-одно він не зможе продовжувати. Його нога зламана в двох місцях. Принц Бейлор послав до нього свого власного мейстра.

«Хтось займе місце сіра Хамфрі?»

«Лорд Ешфорд думав над тим, щоб запропонувати місце лорду Керону або, можливо, іншому сіру Хамфрі, тому, хто так блискуче виступив проти Хардінга, але принц Бейлор сказав, що за даних обставин буде недоречно переміщувати шатро сіра Хамфрі. Скоріш за все вони продовжать з чотирма захисниками замість п’яти.

Четверо, подумав Данк. Лео Тірелл, Ліонель Баратеон, Тіболт Ланністер і принц Валарр. Він побачив достатньо в перший день, щоб зрозуміти, які малі шанси у нього проти перших трьох. Що залишало лише…

Межовий лицар не може викликати принца. Валарр другий у лінії наслідування на Залізний Трон. Він син Бейлора Зламаного Списа, він однієї крові з Ейгоном Завойовником, Молодим Драконом та принцом Еймоном Лицарем-Драконом, а я всього лише хлопець, котрого старий знайшов позаду якогось магазину горшків в Блошиному кварталі.

В нього починала боліти голова тільки від самої думки про таку можливість. «Кого має намір викликати твій кузен?» спитав він Реймана.

«Сіра Тіболта, якщо нічого не зміниться. Вони приблизно рівні один одному. Але мій кузен дуже уважно спостерігає за кожним поєдинком. Якщо хтось завтра отримає травму або продемонструє ознаки втоми чи слабкості, Стеффон одразу постукає в його щит, можете не сумніватись. Ще ніхто ніколи не звинуватив його в надлишку благордства.» Він розсміявся, щоб його слова не звучали надто жорстко. «Сір Данкен, не вип’єте зі мною вина?»

«У мене є справи,» відповів Данк. Йому було незручно приймати запрошення, яке він не зможе потім повернути.

«Я б міг почекати тут і забрати щит, коли лялькова вистава закінчиться, сір,» запропонував Егг. «Вони збираються ставити Сімеона Зореокого і бій з драконом теж.»

«От бачите, ваші справи вирішено, і вино чекає на нас,» посміхнувся Рейман. «З самого Арбора, до того ж. Хіба ви зможете після цього відмовити?»

За браком інших відмовок Данк змушений був прийняти пропозицію, залишивши Егга на ляльковій виставі. Яблуко Дому Фоссовеїв тріпотіло над шатром золотого кольору, в якому Рейман жив як стюарт свого кузена. Поруч з наметом двоє слуг на невеликому вогні поливали козу медом та обробляли її травами. «В нас і поїсти зможете, якщо ви голодні,» мимохідь повідомив Рейман, піднімаючи вхідну завісу в шатро. Переносна піч на вугіллі освітлювала інтер’єр та приємно нагрівала повітря. Рейман наповнив дві чаші вином. «Кажуть Ейріон лютий до нестями через рішення лорда Ешфорда віддати коня принца сіру Хамфрі,» розповідав він, наливаючи, «але я більш ніж впевнений, що це рішення порадив лорду дядько принца.» Він передав Данку чашу.

«Принц Бейлор — людина честі.»

«Пряма протилежність нашому вогняному принцу, га?» розсміявся Рейман. «Не дивіться на мене так підозріло, сір Данкен, тут немає нікого крім нас. Не секрет, що Ейріон погана людина. Дякувати богам, він досить далеко по лінії наслідування.»

«Ви справді вірите, що він цілив в коня?»

«А що, в цьому є якісь сумніви? Якби принц Мейкар був тут присутній, все було б по-іншому, запевняю вас. Ейріон — саме втілення лицарства і посмішки поки його батько поруч, якщо вірити чуткам. Але коли батька немає…»

«Так, я бачив, що крісло принца Мейкара було порожнім.»

«Він поїхав з Ешфорда на пошуки своїх синів, разом із Роландом Крейкхоллом з Королівської гвардії.» Ходять байки про банду лицарів-грабіжників в окрузі, але я готовий побитись об заклад, що принц просто знову десь напився.»

Вино було відмінне з чудовим смаком, найкраще з того, що він колись пробував. Данк потримав його в роті, ковтнув і запитав: «А що це за принц?»

«Нащадок Мейкара, Дейроном його звати, в честь нашого короля. Поза вухами батька його називають Дейрон П’яничка. Наймолодший син також був з ним. Вони виїхали з Літньої Обителі, але до Ешфорда так і не доїхали.» Рейман осушив свою чашу і поставив її на стіл. «Бідний Мейкар.»

«Бідний?» не зрозумів Данк. «Син короля?»

«Четвертий син короля,» уточнив Рейман, «не такий сміливий як принц Бейлор, не такий розумний як принц Ейріс, не такий добрий як принц Рейгель. А тепер він повинен страждати, дивлячись як його сини залишаються в тіні дітей його брата. Дейрон п’яниця, Ейріон тщеславний і жорстокий, третій син був настільки малообіцяючий, що його взагалі віддали в Цитадель, ну а четвертий…»

«Сір! Сір Данкен!» ввірвався в шатро Егг, задихаючись. Його капюшон знову звалився і світло з пічки відбивалось в великих очах хлопця. «Ви повинні допомогти, він кривдить її!»

Данк розгублено піднявся на ноги. «Кривдить?» «Хто?»

«Ейріон!» закричав хлопець. «Він кривдить її. Дівчину з ляльками! Поспішіть.» Розвернувшись, він вибіг назад в ніч.

Данк хотів було прослідувати за ним, але Рейман вхопив його за руку. «Сір Данкен. Хлопець сказав Ейріон. Принц королівської крові. Будьте обачні.»

Добра порада, і Данк знав це. Старий сказав би йому те саме. Але він не міг прислухатись до цих слів. Данк вивільнив руку і вискочив з намету. Зі сторони торгового ряду доносились крики. Егга вже майже не було видно. Данк кинувся за ним. У нього були довгі ноги, а в хлопця — короткі, тож Данк швидко наздогнав його.

Стіна роззяв уже зібралась навколо лялькарів. Данк протиснувся через них, не звертаючи увагу на лайку в свою адресу. Солдат в королівській лівреї ступив вперед, щоб зупинити його. Данк підняв свою велику руку і так штовхнув того в груди, що чоловік полетів на землю.

Намет лялькарів був перекошений. Товста дорнійка ридала на землі. Один солдат тримав за нитки ляльок Флоріана та Джонквіль, поки інший підпалював їх смолоскипом. Ще троє відчиняли скрині, діставали звідти ляльок, кидали їх на землю і топтали. Лялька дракона лежала між ними зі зломаним крилом, відірваною головою та порваним на три частини хвостом. А серед цього всього стояв принц Ейріон в сліпучому червоному камзолі з довгими висячими рукавами і викручував руку Тансіль. Вона була на колінах і благала перестати. Ейріон не звертав на це жодної уваги. Він силою розкрив її долоню і міцно вхопив один із пальців. Данк просто стояв поруч, не вірячи своїм очам. Потім він почув тріск, а Тансіль закричала.

Один із людей Ейріона намагався схопити його, але сам полетів на землю. Три довгі кроки і Данк схопив принца за плече та розвернув його. Він забув про свій меч та кинджал, а заодно і про все, що вчив його старий. Данк збив принца з ніг, і вдарив носком чобота його в живіт. Коли Ейріон потягнувся за ножем, Данк наступив тому на зап’ястя, а потім вдарив того ще раз, цього разу в щелепу. Він би забив того до смерті прямо на місці, але люди принца вже повисли ньому. Його руки схопили двоє, поки третій бив його по спині. Не встиг він вирватись, як ще двоє стрибнули на нього.

Нарешті вони збили його на землю і притисли ноги та руки. Ейріон вже був на ногах. Рот принца був весь в крові. Він просунув в середину палець. «Ти розхитав мені один зуб,» пожалівся він, «так що почнемо з того, що виб’ємо твої.» Він прибрав волосся з свого обличчя. «А я тебе вже десь бачив.»

«Ти переплутав мене з конюхом.»

Ейріон посміхнувся кривавою посмішкою. «Тепер пригадую. Ти відмовився взяти в мене коня. Ну і заради чого ти пожертвував своїм життям? Заради цієї шльондри?» Тансіль скрутилась на землі, колисаючи скалічену руку. Він штовхнув її носком чобота. «Не сказав би, що вона цього варта. Зрадник. Дракон не може програти.»

Він божевільний, подумав Данк, але він все одно син принца і він збирається вбити мене. Данк би помолився, якби він знав хоча б одну молитву, але на це вже не залишалось часу. Часу навіть не залишалось, щоб по-справжньому налякатись.

«Немає, що сказати?» поцікавився Ейріон. «Ви занадто нудні, сір.» Він ще раз поліз пальцем у свій скривавлений рот. «Принеси молот, і вибий йому всі зуби, Вейт,» скомандував він, «а потім випатраєм його і подивимось, якого кольору його нутрощі.»

«Ні!» почувся голос хлопця. «Не смійте чіпати його!»

О боги, це хлопчисько, сміливе дурне хлопчисько, подумав Данк. Він ще раз спробував вирватись, але безрезультатно. «Замовкни, дурнику. Тікай! Вони і тебе скривдять.»

«Ні, не скривдять.» Егг підійшов ближче. «А якщо скривдять, то відповідатимуть перед моїм батьком. І перед моїм дядьком. Відпустіть його, я сказав. Вейт, Йоркель, ви знаєте мене. Робіть, як я кажу.»

Руки що міцно тримали його, раптом кудись зникли. Данк взагалі нічого не розумів. Солдати відступили. Один навіть став на коліна. А потім натовп розступився, пропускаючи Рейман Фоссовея. Він був в броні, а в його руці блищав меч. Його кузен сір Стеффон був одразу за ним, теж з оголеним мечем. Позаду них проглядались ще півдюжини солдат з вишитим червоним яблуком на грудях.

Принц Ейріон навіть не глянув на них. «Нагла мала паскуда,» засичав він на Егга, сплюнувши прямо під ноги хлопцю. «Що трапилось з твоїм волоссям?»

«Я відрізав його, брате,» відповів Егг. «Не хотів бути схожим на тебе.»

11

Другий день турніру був хмарним, з поривчастим західним вітром. Людей сьогодні мало б бути менше, подумав Данк. І було б легше знайти хороше місце біля загорожі, щоб спостерігати за бійцями. Егг би сидів на перилах, я б стояв поруч.

Натомість Егг в шовку та хутрі сидітиме на трибуні, а мій вид обмежиться чотирма стінами в камері башти замку, куди запроторили його люди лорда Ешфорда. Приміщення мало віконечко, але воно виходило в інший бік. Попри це, Данк втиснув себе на підвіконник зі сходом сонця і похмуро дивився на містечко та ліси й поля за ним. У нього забрали його пояс для меча з мотузки, а також сам меч і кинджал. Гроші у нього теж забрали. Він лише сподівався, що Егг чи Рейман не забудуть про Каштанку та Грома.

«Егг,» пробурмотів він собі під ніс. Його сквайр, нещасна дитина, підібрана з вулиць Королівської Гавані. Чи був колись лицар більш дурніший, за нього? Данк дурна голова, недалекий, як дитина і тугодумний як віл.

Йому так і не дозволили поговорити з Еггом відколи вояки лорда Ешфорда забрали їх всіх з лялькової вистави. Ні з Рейманом, ні з Тансіль, взгалі ні з ким, навіть з лордом Ешфордом. Цікаво, чи побачить він когось із них взагалі? Поки що виглядало на те, що його збираються протримати тут до самої смерті. Ну а чого ж мені було очікувати? гірко картав він себе. Я звалив на землю сина принца і вдарив його ногою в лице.

Під цими сірими небесами розкішні одежі високородних лордів та лицарів не виглядатимуть так розкішно, як це було вчора. Сонце, приховане стіною хмар, не гратиме на їхніх сталевих шоломах, не переливатиметься і не блищатиме на срібному та золотому гравіруванні. Та попри це Данк мріяв бути зараз серед глядачів. Це буде хороший день для межових лицарів, бійців в невибагливій броні на незахищених бардами конях.

Принаймні він міг почути звуки турніру. Сурми геральдів співали, і час від часу ревіння натовпу говорило йому, що хтось впав, піднявся або зробив щось особливо хоробре. Він навіть чув звуки кінських копит, а одного разу — звук зіткнення мечів чи-то зламаного спису. Данк здригнувся при цьому; це нагадало йому звук, який пролунав коли Ейріон зламав палець Тансіль. Були й інші звуки також, ближчі до нього: звуки кроків в коридорі, цокіт копит на подвір’ї внизу, крики та голоси зі стін замку. Інколи вони навіть заглушали звуки турніру. Можливо, це було і на краще.

«Межовий лицар — це найбільш справжній серед усіх лицарів,» казав йому старий давним давно. «Інші лицарі служать лордам, які утримують їх, або від яких вони отримали свої землі, а от ми служимо там, де бажаємо, тим людям, в чию справу ми віримо… Кожний лицар клянеться захищати слабких та невинних, але ми дотримуємось своїх клятв найкраще, я думаю.» Дивно, якою глибокою може бути пам’ять. Данк давно забув ці слова. І старий, мабуть, теж.

День поступово минав. Далекі звуки турніру почали танути, а потім і взагалі зникли. Темрява почала заповзати в камеру, але Данк все так же сидів на підвіконні, дивлячись в наступаючі сутінки та намагаючись ігнорувати свій порожній шлунок.

А потім він почув кроки і дзенькіт залізних ключів. Він зліз з підвіконня, а двері відчинись. Два охоронці протиснулись в середину, один з масляною лампою. Далі зайшла служниця з підносом їжі. Останнім зайшов Егг. «Залиште лампу та їжу і вийдіть,» сказав хлопчик.

Вони зробили так як він велів, хоча Данк помітив, що важкі дерев’яні двері залишились напіввідкритими. Аромат їжі нагадав йому, наскільки голодним він був. На підносі були гарячий хліб та мед, миска горохової каші та рожен з добре прожареною цибулею та м’ясом. Присівши, він відірвав шмат хліба і сунув його собі в рот. «Тут немає ножа,» помітив Данк. «Вони думають, що я можу тебе штрикнути, га?»

«Вони не ділились зі мною своїми думками.» Егг був одягнутий в облягаючий чорний камзол з талією та довгими рукавами, підкладка з червоного атласу. На його грудях був вишитий трьохголовий дракон Дому Таргеріенів. «Мій дядько каже, що я повинен скромно просити твого прощення, за те, що обманював тебе.»

«Твій дядько,» промовив Данк. «Це має бути принц Бейлор, наскільки я розумію.»

Хлопчик виглядав нещасним. «Я ніколи не хотів брехати.»

«Але збрехав. Збрехав про все. Починаючи з твого імені. Щось я не чув про принца Егга.»

«Це скорочення від Ейгона. Мій брат Еймон називав мене Еггом. Він зараз в Цитаделі, навчається на мейстра. Ну і Дейрон з моїми сестрами інколи називає мене Еггом.

Данк підняв рожен і вікусив шматок м’яса. Козлятина, приправлена якимись спеціями зі столу лордів. Він ніколи таке до цього не куштував. Жир стікав по підборіддю. «Ейгон,» повторив він. «Ну звичайно, це мало бути Ейгон. Як Ейгон Дракон. Скільки Ейгонів були королями?

«Четверо,» відповів хлопець. «Чотири Ейгони.»

Данк прожував, ковтнув і відкусив ще хліба. «Для чого ти це зробив? То був якийсь жарт, щоб покепкувати над дурним межовим лицарем?»

«Ні.» Очі хлопчика наповнились сльозами і але він тримав себе мужньо. «Я повинен був бути сквайром для Дейрона. Він мій старший брат. Я навчився всьому, що повинен знати хороший сквайр, але Дейрон не надто хороший лицар. Він не хотів брати участь в турнірі, тож коли ми виїхали з Літньої Обителі, він втік він нашого ескорту, тільки замість того, щоб повернутись, він направився прямісінько в Ешфорд, сподіваючись, що вони не стануть шукати нас в цьому напрямку. Це він збрив мені волосся. Він знав, що мій батько вишле людей на наші пошуки. У Дейрона звичайне волосся, світло-коричневе, нічого особливого, проте моє — таке ж як у Ейріона та мого батька.

«Кров дракона,» промовив Данк. «Срібне волосся та пурпурові очі, кожен знає про це.» Данк, недалекий, як дитина.

«Так. Тож Дейрон збрив його. Він збирався переховуватись доки не закінчиться турнір. Але коли ти прийняв мене за конюха… Він опустив очі. «Мені було байдуже, битиметься Дейрон чи ні, але я хотів бути чиїмось сквайром. Мені дуже шкода сір. Справді шкода.»

Данк задумливо глянув на нього. Він знав, як це воно, жадати чогось так сильно, що бути готовим піти заради цього на найстрашнішу брехню. «Я думав, що ти схожий на мене,» нарешті сказав він. «Можливо ти і схожий, тільки не в тому, в чому я думав.»

«Ми обоє народились в Королівській Гавані,» вигукнув хлопчик з надією.

Данк не міг не розсміятись. «Так, тільки ти з вершини Пагорба Ейгона, а я з низини.»

«Це не так вже й далеко, сір.»

Данк відкусив шматочок цибулі. «Мені слід звертатись до тебе мілорд, чи Ваша Високість чи ще якось?»

«При дворі, так,» визнав хлопчик, «в усіх інших випадках можете називати мене Егг, якщо хочете, сір.»

«Що вони зі мною зроблять, Егг?»

«Мій дядько хоче побачити тебе. Після того, як ви доїсте сір.»

Данк відсунув тарілку вбік і встав. «В такому випадку, я готовий. Я вже вдарив одного принца ногою по обличчю, тож не буду змушувати іншого мене чекати.

12

Лорд Ешфорд віддав власні покої принцу Бейлору на час його візиту, тож це була кімната лорда, куди Егг — ні Ейгон, йому треба звикати до цього — провів Данка. Бейлор сидів, щось читаючи про світлі воскової свічки. Данк став перед ним на коліна. «Підніміться,» дозволив принц. «Не бажаєте вина?»

«Як завгодно Вашій Високості.»

«Налий сіру Данкену чашу дорнійського червоного, Ейгон,» скомандував принц. «І спробуй не розлити на нього, ти і так вже завдав йому купу клопоту.»

«Хлопчик не розлиє, Ваша Високість,» запевнив Данк. «Він хороша дитина. І хороший сквайр. Він не мав на думці причинити мені зле.»

«І тим не менше причинив. Ейгону слід було бігти до мене, коли він побачив, що його брат робить з тими лялькарями. Натомість він побіг до вас. Зробивши вам медвежу послугу. Те, що ви зробили, сір… можливо, я б зробив те саме на вашому місці, але я не межовий лицар, а принц королівства. Підняти руку на внука короля ніколи не буде мудрим рішенням і не важливо, по якій причині.»

Данк похмуро кивнув. Егг подав йому срібний кубок, до країв наповнений вином. Він взяв його і зробив великий ковток.

«Я ненавиджу Ейріона,» раптом з притиском сказав Егг. «І я повинен був бігти за сіром Данкеном, дядьку, бо замок був занадто далеко.»

«Ейріон твій брат,» жорстко сказав принц, «а септони кажуть, що ми повинні любити наших братів. А тепер залиш нас, Ейгон. Я хочу поговорити з сіром Данкеном віч-на-віч.

Хлопець поставив глечик вина і манірно поклонився. «Як скажете, Ваша Високість.» Він вийшов з кімнати і м’яко причинив за собою двері.

Бейлор Зламаний Спис дивився певний час на Данка. «Сір Данкен, дозвольте мені вас спитати, наскільки хорошим лицарем ви є? Чесно? Наскільки ви майстерні?»

Данк не знав, що відповісти. «Сір Арлан навчив мене мистецтву бою на мечах, крім того я тренувався зі списом на макетах.

Принца Бейлора така відповідь схоже стривожила. «Мій брат Мейкар повернувся в замок кілька годин тому. Він знайшов свого сина п’яним в трактирі, що знаходиться на півдні в дні їзди звідси. Мейкар ніколи цього не визнає, але я думаю, що глибоко в душі він сподівався на те, що на турнірі його сини виступлять краще за моїх. Натомість вони обоє зганьбили його. Але що йому робити? Вони — його рідна кров. Мейкар розлючений і йому потрібен хтось, на кого можна вилити цей гнів. Він вибрав вас.

«Мене?» пробелькотів Данк.

«Ейріон вже нашептав про вас свому батьку. І Дейрон теж не збирається полегшувати вашу долю. Щоб якось виправдати власне боягузтво, він сказав моєму братові, що величезний лицар-грабіжник перестрів його на дорозі і викрав Ейгона. Я боюсь, що вам приготована роль цього лицаря грабіжника, сір. За версією Дейрона, той провів всі ці дні ганяючись за вами, щоб визволити свого брата.»

«Але ж Егг скаже йому правду. Тобто, Ейгон.»

«Егг справді скаже йому, в цьому я не сумніваюсь,» відповів принц Бейлор, «але хлопець вже зарекомендував себе як непоганий брехунець, в чому ви самі могли пересвідчитись. Якому з синів повірить мій брат? Ну а щодо справи з лялькарями, то Ейріон вже настільки все встиг перекрутити, що це виглядає як державна зрада. Дракон є символом королівського Дому. Зображувати його вбивство, ця червона труха з його шиї… Одним словом, я не сумніваюсь, що це була невинна вистава, але в той же час вона була дуже нерозумна. Ейріон називає її завуальованою атакою на Дім Таргеріенів, розпалюванням заколоту. Мейкар скоріш за все погодиться з цим. У мого брата запальний характер, і він покладав всі свої надії на Ейріона, з тих пір як Дейрон так жорстоко розчарував його. Принц зробив ковток вина, потім відсунув кубок. «Не важливо, в що мій брат вірить, а в що — ні, але один факт залишається фактом поза всякими сумнівами. Ви підняли руку на кров дракона. За цей злочин вас повинні судити і покарати.»

«Покарати?» Данку дуже не сподобалось як це прозвучало.

«Ейріон вимагатиме вашу голову, із зубами чи без. Він її не отримає, це я вам обіціяю, але я не можу відмовити йому в суді. Оскільки мій батько знаходиться за сотню ліг звідси, мій брат та я повинні стати вашими суддями разом з лордом Ешфордом, на чиїх землях ми знаходимось, та лордом Тіреллом з Хайгардена, його сеньйором. Востаннє, коли людину визнали винною в такому злочині, було вирішено відрубати їй руку, яка піднялась на королівську особу.»

«Мою руку?» з жахом перепитав Данк.

«І вашу ногу. Ви ж били його ногою, чи ні?

У Данка відняло мову.

«Звичайно, я закликатиму своїх товаришів бути милосердними. Я Рука Короля і нащадок трону, моє слово має певну вагу. Але слово мого брата теж щось вартує. Тому справа ризикована.

«Я,» спробував сказати Данк, «Я… Ваша Високість, я…» Вони не розпалювали ніякий заколот, то був лише дерев’яний дракон, не пов’язаний з ніякими принцами, хотів сказати він, але раптом всі слова залишили його. Він ніколи не був сильний в словах.

«Але у вас є інший вибір,» тихо промовив принц Бейлор. «Не знаю, кращий чи гірший, але я хочу нагадати вам, що кожен лицар, якого звинувачують в злочині, має право вимагати суд поєдинком. Тож я питаю вас ще раз, сір Данкен Високий, наскільки майстерним лицарем ви є? Чесно?»

13

«Суд семи,» сказав принц Ейріон, посміхаючись. «Це моє право, наскільки я пригадую.

Принц Бейлор забарабанив пальцями по столу, нахмурившись. Ліворуч від нього лорд Ешфорд повільно кивнув. «Чому?» спитав принц Мейкар нахилившись до свого сина. «Ти боїшся вийти проте межового лицаря віч-на-віч, щоб боги довели правоту твоїх звинувачень?»

«Боюсь?» перепитав Ейріон. «Його? Не кажи дурниць, Батьку. Я просто піклувався про свого доброго брата. Дейрону цей сір Данкен теж завдав неприємностей, і його образа йде навіть попереду моєї. Суд семи дозволить нам обом вийти проти межового лицаря.»

«Як мило з твого боку, брате,» роздратовано пробурмотів Дейрон Таргеріен. Старший син принца Мейкар виглядав навіть гірше, ніж тоді, коли Данк зустрів його в трактирі. Цього разу принц виглядав тверезим, його червоно-чорний камзол чистий від плям вина, але очі були налиті кров’ю, а чоло вже встигло покритись краплями поту. «Але мені цілком вистачить, якщо ти сам уб’єш негідника.»

«Ти занадто добрий, милий брате,» принц Ейріон був сама ввічливість, «але з моєї сторони було б надто егоїстично відмовити тобі у праві довести правдивість власних слів в поєдинку. Я повинен наполягти на суді семи.»

Данк відчув, що він пропав. «Ваша Високість, мілорди,» звернувся він до зібрання. «Я не зовсім розумію. Що таке суд семи?»

Принц Бейлор ніяково йорзнув на стільці. «Це ще одна форма суду поєдинком. Древня, її рідко використовують. Вона потрапила сюди з того боку Вузького моря разом з Андалами та їхніми Семи Богами. В будь-якому суді поєдинком той хто звинувачує, і той кого звинувачують, просять богів вирішити, хто з них правий. Андали вірили, якщо в бій вступлять семеро бійців з кожної сторони, то боги, будучи так глибоко вшановані, вмішаються і допоможуть тій стороні, за якою правда.

«Або Андали просто любили помахати мечами,» запропонував свою версію лорд Лео Тірелл, цинічно посміхнувшись. «В будь-якому випадку, сір Ейріон, має право такого вибору. Таким чином, це буде суд семи.»

«То мені доведеться одному битись проти семи?» спитав безнадійно Данк.

«Не одному, сір,» нетерпляче уточнив принц Мейкар.

«Не грайте дурника. Зараз не до цього. Буде поєдинок сім проти семи. Ви повинні знайти ще шістьох лицарів, які битимуться на вашій стороні.»

Шість лицарів, подумав Данк. З таким самим успіхом, вони могли сказати, щоб я знайшов шість тисяч. У нього не було ні братів, ні кузенів, ні старих товаришів, з якими він пройшов не одну битву. З якого це дива шість незнайомців ризикуватимуть своїм життям тільки щоб захистити межового лицаря від двох принців. «Ваша Високість, мілорди,» сказав він, «що я як нікого не знайду?»

Принц Мейкар холодно подивився на нього. «Якщо на вашій стороні правда, то люди вийдуть на бій заради неї. Якщо ви нікого не знайдете, то це буде прямим свідченням вашої вини. Хіба це не очевидно?»

14

Данк ніколи не почувався так самотньо, вийшовши з воріт замку Ешфорда і слухаючи, як за ним опускаються грати. Йшов слабкий дощик, легкий як роса, але він тремтів, відчуваючи його краплі. На тій стороні річки світло грало на стінках кількох наметів, біля яких все ще горіли вогні. Половина ночі вже минула, зрозумів він. До світанку залишалось лише кілька годин. А разом з світанком прийде смерть.

Данк перебирався через річку. Вони повернули йому його меч та срібло, проте думки у нього були невеселі. Цікаво, чи очікують вони, що він осідлає коня і спробує втекти? Він би міг так зробити, якби хотів. Це було б його кінцем як лицаря, без сумніву. З цього моменту він би перетворився на злочинця і переховувався, допоки якийсь лорд не спіймав би його і не відрубав голову. Краще померти як лицар, аніж закінчити життя так, вперто сказав він собі. Мокрий по коліно він йшов по пустому полю. Більшість шатер були темні, а їхні власники давно спали, але тут і там кілька свічок все ще горіли. Данк почув м’який стогін і крики задоволення з середини одного намету. Це наштовхнуло його на думку, що він може померти навіть не пізнавши жінки.

А потім він почув фиркання коня, і якимось чином він відчув, що це Грім. Данк розвернувся і побіг. Ось він, прив’язаний разом з Каштанкою поруч з круглим шатром, що світився неясним золотим світлом з середини. На його вершині прапор поник, але Данк все-одно міг розрізнити темні округлі риси яблука Фоссовеїв. Можливо, ще є надія.

«Суд поєдинком,» задумливо сказав Рейман. «Боги милосердні, Данкен, це означає справжні списи, моргенштерни, бойові сокири… ну і мечі не будуть затуплені, ви розумієте?»

«Рейман Неохочий,» посміхнувся його кузен сір Стеффон. Застібка із золотого яблука кріпила його плащ з жовтої вовни. «Ти дарма хвилюєшся, кузене, це поєдинок лицарів. Ти не лицар, тож твоя шкура в безпеці. Сір Данкен у вас є один Фоссовей, принаймні. Той що спілий. Я бачив, що Ейріон зробив з тими лялькарями. Я за вас.»

«Я теж,» сердито огризнувся Рейман. «Я всього лише мав на увазі, що…»

Його кузен на дав йому завершити. «Хто ще б’ється за вас, сір Данкен?»

Данк безнадійно розвів руками. «Я більше нікого не знаю. За виключенням сіра Манфреда Дондарріона. Але він навіть не хотів поручатись за мене як за лицаря. Він ніколи не стане ризикувати своїм життям заради мене.

Сіра Стеффона це не збентежило. «Тоді нам потрібно знайти ще п’ятьох надійних людей. На щастя, у мене більше ніж п’ять друзів. Лео Довгий Шип, Усміхнений Шторм, лорд Керон, Ланністери, сір Отто Брекен… і Блеквуди теж, хоча уявити Брекенів і Блеквудів на одній стороні в бою майже неможливо. Я поговорю з деякими із них.

«Вони не будуть надто щасливі, що ви їх розбудете,» нагадав його кузен.

«От і прекрасно,» заявив сір Стеффон. «Якщо вони розсердяться, то битимуться з більшою наснагою. Можете покластись на мене, сір Данкен. Кузен, якщо я не повернусь до ранку, візьмеш мою броню, а також осідлаєш та підготуєш Гніва. Зустрінемось на майданчику для претендентів. Він посміхнувся. «Думаю, цей день запам’ятають.» Виходячи з шатра, він виглядав майже щасливим.

А от Рейман, навпаки, залишився похмурим. «П’ять лицарів,» промовив він понуро, коли його кузен пішов. «Данкен, менше за все я хочу руйнувати ваші надії, але…»

«Якщо ваш кузен зможе переконати людей про яких він говорив…»

«Лео Довгий Шип? Звір з Брекена? Усміхнений Шторм?» Рейман піднявся. «Я не сумніваюсь, що він знає їх всіх, але я менш певен, що вони знають його. Стеффон бачить шанс прославитись, але для вас це питання ціною в життя. Ви повинні шукати власних людей. Я допоможу. Краще мати забагато лицарів, ніж замало.» Шум ззовні привернув увагу Реймана. «Хто це там?» крикнув він. При цих словах в шатро, відкинувши завісу ввійшов хлопець і худий чоловік в промоченому дощем плащі.

«Егг?» вскочив на ноги Данк. «Ти що тут робиш?»

«Я твій сквайр,» відповів хлопець. «Вас же має хтось озброїти, сір.»

«А твій батько знає, що ти втік із замку?»

«Боги милосердні, сподіваюсь, що ні.» Дейрон Таргеріен розчепив застібку плаща і той зісковзнув з його плечей.

«Ви? Ви геть здуріли прийшовши сюди?» Данк витягнув ножа. «Я б повинен був почастувати вас цим у живіт.»

«Можливо й так,» визнав принц Дейрон. «Але краще б ви почастували мене келихом вина. Гляньте на мої руки.» Він простягнув їх і стало видно як вони трусяться.

Данк сердито ступив до нього. «Мене не обходять ваші руки. Ви збрехали про мене.»

«Ну, я ж мав щось сказати свому батьку, коли він спитав, куди подівся мій маленький брат,» виправдався принц. Він сів не дивлячись на Данка та ножа в його руці. «По правді кажучи, я навіть не помітив, що Егг пропав. Його не було на дні мого келиха, а більше нікуди я й не дивився, так що…» Він зітхнув.

«Сір, мій батько має намір приєднатись до бійців зі сторони звинувачення,» втрутився Егг. «Я молив його не робити цього, але він невблаганний. Каже, що це єдиний спосіб врятувати честь Ейріона та Дейрона.»

«Ніби я просив, щоб мою честь хтось рятував,» кисло додав принц Дейрон. «В кого вона є, той хай собі її і тримає, якщо ви спитаєте мене. Але, як вийшло, так вийшло. Не знаю, наскільки це важливо, сір Данкен, але на мій рахунок можете не турбуватись. Єдина річ, яка подобається мені менше за коней, це мечі. Ці важкі і страшенно гострі речі. Я намагатимусь виглядати якнайкраще при першій атаці, але потім… я думаю, ви можете нанести мені хороший удар кудись збоку по шолому. Нехай задзвенить, але не дуже гучно, якщо ви розумієте про що я. Мої брати не поступаються мені в бойовому мистецтві, танцям, розумі і читанні книг, проте ніхто з них і близько не вміє так майстерно лежати непритомним в багнюці як я.»

Данк витріщився на нього намагаючись зрозуміти, чи принц кепкує з нього. «Чому ви прийшли?»

«Попередити вас про ваших противників,» відповів Дейрон. «Мій батько скомандував Королівській гвардії битись разом із ним.»

«Королівська гвардія?» шоковано перепитав Данк.

«Точніше трьом гвардіцям, які присутні тут. Дякувати богам, дядько Бейлор залишив решту чотирьох в Королівській Гавані.»

Егг назвав імена. «Сір Роланд Крейкхолл, сір Доннел з Сутінкового Долу та сір Віллем Вайлд.»

«Не те щоб у них був вибір,» додав Дейрон. «Вони присягнули захищати короля та членів королівської сім’i. А мої брати і я крові дракона.»

Данк порахував на пальцях. «Тобто шестеро. А хто буде сьомим?»

Принц Дейрон знизав плечима. «Ейріон когось знайде. А якщо потрібно, то купить. У нього золота більш ніж достатньо.»

«А хто в тебе?» спитав Егг.

«Кузен Реймана, сір Стеффон.»

Дейрон поморщився. «Лише один?»

«Сір Стеффон спробує залучити когось із своїх друзів.»

«Я можу знайти людей,» сказав Егг. «Лицарів. Справді можу.»

«Егг,» відповів Данк, «Я буду битись проти твоїх рідних братів.»

«Ти не скривдиш Дейрона,» сказав хлопець. «Він вже сказав тобі, що впаде. А стосовно Ейріона… Як я був малим, він інколи прокрадався в мою спальню, і приставляв ножа мені поміж ніг. У мене забагато братів, казав він, можливо, однієї ночі я зроблю тебе своєю сестрою, щоб я міг одружитись на тобі. Він втопив мого кота в криниці. Він завжди заперечував це, але я знаю, що це він.

Принц Дейрон втомлено кивнув. «Егг правий. Ейріон справжнє чудовисько. Він вважає себе драконом в людському тілі, розумієте? Ось чому він так розлютився на ту лялькову виставу. Шкода, що він не народився Фоссовейем, для нас всіх було б краще, якби він вважав себе яблуком, але маємо, що маємо. Нахилившись, він підняв плащ і струсив з нього краплі дощу. «Я повинен прокрастись в замок до того, поки мій батько зацікавиться, чому це я так довго гострю свій меч, але перед цим я хотів би дещо сказати сіру Данкену віч-на-віч. Пройдетесь зі мною?»

Данк недовірливо глянув на принца. «Як скажете, Ваша Високість.» Він заховав ножа назад в піхви. «Мені все одно потрібно буде забрати щит.»

«Егг та я займемось лицарями,» пообіцяв Рейман.

Принц Дейрон зав’язав свій плащ і натягнув капюшон. Данк послідував за ним під м’який дощ. Вони направились в сторону возів торгівців.

«Ви були в моєму сні,» сказав принц.

«Ви вже казали це в тому трактирі.»

«Справді? Справа ось в чому. Мої сни не такі, як ваші, сір Данкен. Мої сни справджуються. Вони лякають мене. Ви лякаєте мене. Ви були в моєму сні і там був мертвий дракон. Величезна звірюка, з крилами здатними накрити все поле. Він впав на вас, але ви були живі, а дракон мертвий.»

«Я вбив його?»

«Цього я не знаю, але ви були там, і дракон теж. Ми колись були господарями драконів, ми Таргеріени. Тепер драконів вже немає, а от ми залишились. Я не боюсь загинути сьогодні. Лише богам відомо чому, але я не боюсь. Але, зробіть мені послугу і прослідкуйте за тим, що ви будете вбивати саме мого брата Ейріона.

«Я теж не боюсь померти,» сказав Данк.

«Ну, особисто я вбивати вас не збираюсь, сір. Я планую забрати свої звинувачення, але з цього нічого не вийде допоки Ейріон не забере свої.» Він зітхнув. «Можливо, я вбив вас своє брехнею. Якщо це так, то мені шкода. Я приречений на пекло, я знаю. І скоріш за все там не буде вина.» Він здригнувся, а потім вони розійшлись в пелені свіжого м’якого дощу.

Торговці поставили свої фургони на західний кінець поля під гілками буків та в’язів. Данк стояв під деревами безпомічно дивлячись на порожнє місце, що залишилось від фургону лялькарів. Поїхали. Він боявся, що вони так зроблять. І я б теж поїхав, якби не був недалеким, як дитина. Він задумався як йому тепер без щита. У нього були гроші, щоб купити новий, якщо хтось продаватиме.

«Сір Данкен,» окликнули його з темряви. Данк розвернувся і побачив, що перед ним стоїть Сталевий Пейт із залізним ліхтарем. Під коротким шкіряним плащем зброяр був по пояс голий. Його широкі груди і товсті руки були вкриті жорстким чорним волоссям. «Якщо ви прийшли за щитом, то вона залишила його в мене.» Він оглянув Данка. «Я бачу дві ноги і дві руки. Отже буде суд поєдинком, так?»

«Суд семи. Як ви здогадались?»

«Ну, вони могли поцілувати тебе і зробити лордом, але це не видається мені надто ймовірним. А якщо б все відбулось по іншому, то в тебе вже бракувало б певних частин тіла. Ходімо зі мною.»

Його фургон було легко розрізнити завдяки мечу та ковадлу намальованих збоку. Данк поліз за Пейтом всередину. Зброяр повісив ліхтар на гак, скинув мокрий плащ і натягнув на себе грубу сорочку. Дошка на шарнірах опустилась з однієї стінки, утворивши столик. «Сідай,» сказав він підштовхнувши йому низький стілець.

Данк сів. «Куди вона поїхала?»

«Вони направились в Дорн. Дядько дівчини — мудра людина. Поїдеш — і тебе забудуть. Залишишся муляти очі, і дракон згадає про тебе. Крім того, він не хотів, щоб вона побачила як ти помреш.» Пейт відійшов в кінець фургона, порився в темряві трохи і повернувся зі щитом. «Твоя обода була з дешевої сталі ламка і стара,» сказав він. «Я зробив нову, вдвічі товщу і додав кілька обручі позаду. Щит буде важчим, зате надійнішим. Дівчина його розфарбувала.»

Її робота була краща, ніж він міг сподіватись. Навіть при світлі ліхтаря, кольори заходу сонця були багаті та насичені, дерево виглядало сильним та благородним. Падаюча зірка виднілася яскравим розрізом на фоні темніючого неба. Але тепер, коли Данк тримав щит в руках, це здавалось йому неправильним. Зірка падала, що ж це міг бути за герб? Він теж так впаде? А захід сонця — це завжди предвісник ночі. «Даремно я не залишив чашу,» прошепотів він нещасно. «У неї хоча б були крила, щоб літати, а сір Арлан казав, що вона повна віри, братерства та інших хороших речей. А зараз щит розмальований як смерть.»

«В’яз живий,» не погодився Пейт. «Бачиш, які в нього зелені листя? Літні листя. На свому віку я бачив щити розмальовані черепами, вовками, воронами і навіть повішеними людьми та відрубаними головами. Але вони надійно служили. І цей теж так буде. Знаєш стару поговірку про щит? Дуб і залізо вірно мене захищає…»

«А інакше помру, і ніхто не згадає,» закінчив Данк. Він давно забув ці рядки. Старий колись навчив його. «Скільки ви хочете за нову ободу і решту роботи?» спитав він Пейта.

«З тебе?» Пейт почухав бороду. «Мідяк.»

15

Дощ практично зупинився, коли перші промені світла з’явились на сході, але свою справу він зробив. Коли люди лорда Ешфорда розібрали бар’єри, турнірне поле являло собою одне велике болото з сіро-бурої грязюки та вирваної трави. Щупальця туману крутились по землі неначе прозорі білі змії, поки Данк йшов до місця зустрічі. Сталевий Пейт йшов разом із ним.

Трибуна глядачів вже почала заповнюватись, лорди та леді міцно кутались в свої плащі, рятуючись від ранкової прохолоди. Простий народ теж збирався, сотні з них вже стояли біля загорожі. Як багато прийшло подивитись на мою смерть, гірко подумав Данк. Але він помилявся. Через кілька кроків якась жінка вигукнула, «Щасти вам!» Старий виступив вперед, взяв його за руку, промовивши, «Нехай боги дарують вам силу, сір.» Жебракуючий монах в подертій коричневій робі вигукнув благословення для його меча, а дівчина поцілувала його в щоку. Вони тут заради мене. «Чому?» спитав він Пейта. «Хто я для них?»

«Лицар, який пам’ятає про свої клятви,» сказав коваль.

Вони знайшли Реймана біля майданчика для претендентів на південному краї поля. Він чекав їх разом конями для кузена і Данка. Грім неспокійно смикався під вагою крінета, чемфрона та кольчуги. Пейт оглянув броню і оголосив, що це хороша робота, навіть незважаючи на те, що її робив не він. Звідки б не взялась броня, Данк був вдячний за неї.

А потім він побачив інших: одноокого чоловіка з напівсідою бородою, молодого лицаря в смугастому чорно-жовтому сюрко з бджолами на щиті. Робін Ріслінг і Хамфрі Бізбері, вражено зрозумів він. І сір Хамфрі Хардінг з ними. Хардінг був верхи на рудому корсері Ейріона, тепер одягнутого в червоно-білу броню.

Він підійшов до них. «Сіри, я в боргу у вас.»

«Справжній боржник тут Ейріон,» відповів сір Хамфрі Хардінг, «і ми маємо намір змусити його розплатитись.»

«Я чув у вас зломана нога.»

«Ви чули правду,» відповів Хардінг. «Я не можу ходити. Але поки я тримаюсь в сідлі, я можу битись.»

Рейман потягнув Данка вбік. «Я сподівався Хардінг захоче ще раз зустрітись з Ейріоном, і він справді захотів. Виявилось, що інший Хамфрі — то чоловік його сестри. Егг привів сіра Робіна, якого він знав з попередніх турнірів. Отже, у нас є п’ятеро.

«Шість,» зачудовано сказав Данк, показуючи рукою. Лицар підійшов на майданчик, позаду його сквайр вів бойового коня. «Усміхнений Шторм.» На голову вищий за сіра Реймана і майже однакової ваги з Данком, Ліонель був одягнутий в шовкове золоте сюрко з вишитим оленем Дому Баратеонів. В руках у нього був шолом з оленячими рогами. Данк протягнув йому руку. «Сір Ліонель, я не можу переказати свою вдячність вам, за те, що приєднались до нас і сіру Стеффону за те, що переконав вас.»

«Сіру Стеффону?» здивовано глянув на нього сір Ліонель. «Це був ваш сквайр, який прийшов до мене. Ейгон. Мій власний сквайр намагався його прогнати, але той прошмигнув йому між ніг і вилив глек вина мені на голову.» Він розсміявся. «Суду семи не було більше сотні років, ви знаєте це? Я не збираюсь пропускати шанс зустрітись в бою з лицарями Королівської гвардії і накрутити Мейкару хвоста.

«Шестеро,» сказав Данк з надією Рейману Фоссовею, коли сір Ліонель приєднався до інших. «Я впевнений, твій кузен приведе ще одного.»

Рев прокотився між глядачів. На північному краю поля з річкового туману з’явилась група лицарів. Троє Королівських гвардійців їхали першими, неначе привиди в своїй білій емальованій броні, їхні білі плащі розвівались позаду них. Навіть їхні щити були білими, без гербів, чисті як поле, на яке щойно випав сніг. Позаду них їхав Мейкар з синами. Ейріон був на сірому в яблуках коні, попона, що проглядала через броню, переливалась жовтим та червоним при кожному кроці. Дестріер його брата був дещо менших розмірів, в чорному із золотом панцирі. Зелений плюмаж тріпотів на шоломі Дейрона. Але по-справжньому страшно виглядав саме їхній батько. Чорний гребінь із зубів дракона був закріплений у нього на плечах, висотою сягаючи вершини шолома. Прикріплена до сідла величезна булава із шипами виглядала найбільш смертоносною зброєю, яку бачив в своєму житті Данк.

«Шість,» раптом вигукнув Рейман. «Їх лише шестеро.»

Й справді, побачив Данк. Три чорних лицарі і три білі. Їм теж не вистачало одного. Невже Ейріон не зміг знайти сьомого? Що в такому випадку? Будемо битись шестеро проти шести, якщо жоден з нас не знайшов сьомого?

Егг підійшов до нього, поки він намагався розібратись в ситуації. «Сір, вам час одягати броню.»

«Спасибі, сквайр. Почнемо?» Сталевий Пейт допоміг хлопчику. Кольчуга та латний комір, поножі та латні рукавиці, койф та гульфік — вони огорнули його в сталь, тричі перевіривши кожне з’єднання та кріплення. Сір Ліонель сидів, точачи свій меч, Хамфрі тихо розмовляли, сір Робін молився, а Рейман Фоссовей крокував туди-сюди, хвилюючись куди запропастився його кузен.

Данка повністю одягнули в броню на час, коли сір Стеффон нарешті прибув. «Рейман,» гукнув він, «мою броню, будь такий ласкавий.» Він перевдягнувся у вільний камзол, щоб одягнути зверху броню.

«Сір Стеффон,» звернувся до нього Данк, «що з вашими друзями? Нам потрібен ще один лицар, щоб було семеро.»

«Боюсь, вам потрібно ще два,» відказав сір Стеффон. Рейман зав’язував позаду кольчугу.

«Мілорд?» Данк не зрозумів його. «Два?»

Сір Стеффон підняв латні рукавиці з чудової лобстерної сталі і натягнув одну з них собі на ліву руку. «Я бачу п’ятьох тут,» сказав він, поки Рейман кріпив його пояс для меча. «Бізбері,Ріслінг, Хардінг, Баратеон і ви.»

«І ви,» додав Данк. «Ви шостий.»

«Я сьомий,» посміхнувся сір Стеффон, «але для іншої сторони. Я битимусь разом з принцем Ейріоном та іншими.»

Рейман якраз збирався одягнути йому шолом. Але зупинився, неначе вдарений громом. «Ні.»

«Так.» Сір Стеффон знизав плечима. «Я впевнений сір Данкен мене зрозуміє. У мене обов’язки перед моїм принцом.»

«Ви говорили йому, що він може на вас покластись.» Рейман зблід.

«Я таке казав?» Він забрав шолом з рук кузена. «Не сумніваюсь, я тоді був щирим. Подай мені коня.»

«Самі його беріть,» люто гаркнув Рейман. «Якщо ви думаєте, що я вам допомагатиму, то ви такі ж недалекі, як і підлі.

«Підлий?» перепитав сір Стеффон. «Слідкуй за своїм язиком, Рейман. Ми яблука з одного дерева. А ти мій сквайр. Чи ти забув про свої клятви?»

«Ні, не забув. А ви? Ви давали клятву лицаря.»

«Я буду більше ніж лицар ще до вечора. Лорд Фоссовей. Мені подобається як це звучить.» Посміхаючись, він натягнув другу рукавицю і пішов за своїм конем. Хоча інші і дивились на нього презирливо, ніхто не зробив спроби зупинити його.

Данк мовчки дивився, як сір Стеффон вів свого коня через поле. Його руки стиснулись в кулаки, але в горлі було занадто сухо для слів. Хоча жодні слова таких, як сір Стеффон і не переконають.

«Посвятіть мене в лицарі.» Рейман поклав руку на плече Данка і розвернув його. «Я займу місце свого кузена. Сір Данкен, посвятіть мене.» Він став на одне коліно.

Нахмурившись Данк потягнувся за своїм мечем, але завагався. «Рейман, я… Я не можу.»

«Ви повинні. Без мене вас тільки п’ятеро.»

«Хлопець каже правду,» вмішався сір Ліонель Баратеон. «Зробіть це, сір Данкен. Будь-який лицар може посвятити в лицарі.»

«Чи ви сумніваєтесь в моїй мужності?» запитав Рейман.

«Ні,» відказав він. «Зовсім, ні, просто…» Він все ще вагався.

Звуки фанфар струсонули вологе ранкове повітря. Егг підбіг до них. «Сір, лорд Ешфорд викликає вас.»

Усміхнений Шторм нетерпляче хитнув головою. «Їдьте, сір Данкен. А я посвячу сквайра Реймана в лицарі.» Він дістав меча з піхов і відтіснив Данка в бік. «Рейман з Дому Фоссовеїв,» урочисто почав сір Ліонель, торкнувшись лезом правого плеча сквайра, «від імені Воїна я зобов’язую тебе бути сміливим.» Меч перейшов з правого плеча на ліве. «Від імені Батька я зобов’язую тебе бути справедливим. Знову на праве плече. «Від імені Матері я зобов’язую тебе захищати слабких та невинних.» На ліве. «Від імені Молодиці зобов’язую тебе захищати всіх жінок.»

Данк залишив їх там зі змішаними почуттями полегшення та вини. Але нам все-одно не вистачає одного, думав він, поки Егг підводив йому Грома. Де я знайду ще одного? Він розвернув коня і повільно поїхав до трибуни, де стояв лорд Ешфорд, чекаючи. З північної частини поля під’їхав принц Ейріон. «Сір Данкен,» бадьоро вигукнув він, «схоже у вас тільки п’ятеро бійців.»

«Шестеро,» відповів Данк. «Сір Ліонель посвячує в лицарі Реймана Фоссовея. Ми битимемось шестеро проти семи.» Бували випадки, коли перемогу здобували і при гірших співвідношеннях. Але лорд Ешфорд похитав головою. «Це заборонено, сір. Якщо ви не знайдете ще одного лицаря на ваш бік, ви будете проголошені винним у тих злочинах, в яких вас звинувачують.»

Винним, подумав Данк. Винним в ударі по зубам, і за це я повинен померти. «Мілорд, прошу дати мені кілька хвилин.»

«У вас вони є.»

Данк поїхав повільно вздовж огорожі. На трибуні було повно лицарів. «Мілорди,» звернувся до них він, «можливо хтось із вас пам’ятає сіра Арлана із Пеннітрі? Я був його сквайром. Ми служили багатьом із вас. Їли з ваших столів, спали у ваших замках.» Він помітив Манфреда Дондарріона на найвищому ряду. «Сір Арлан був поранений на службі у вашого батька.» Лицар щось сказав леді, яка сиділа біля нього, ігноруючи межового лицаря. Данк змушений був рухатись далі. «Лорд Ланністер, сір Арлан якось вибив вас із сідла на турнірі.» Сивий Лев старанно вивчав свої рукавички, не піднімаючи очей. «Він був хорошою людиною, і він навчив мене лицарству. Не тільки військовому вмінню, але й честі. Лицар захищає невинних, казав він. А це все, що я зробив. Мені потрібен ще один лицар. Всього лиш один. Лорд Керон? Лорд Свонн?» Лорд Свонн м’яко розсміявся, коли лорд Керон щось прошепотів йому на вухо.

Данк зупинився біля сіра Отто Брекена, стишивши голос. «Сір Отто, всі знають вас як відважного лицаря. Приєднайтесь до нас, молю вас. В ім’я старих та нових богів. Правда на моєму боці.»

«Можливо,» сказав Звір з Брекена, якому хоча б вистачило достоїнства відповісти, «але це твій бік, а не мій. Я не знаю тебе, хлопче.»

Пригнічений Данк кружляв перед рядами холодних байдужих людей. З відчаю він крикнув,

«НЕВЖЕ СЕРЕД ВАС НЕМАЄ СПРАВЖНІХ ЛИЦАРІВ?»

Тільки тиша була йому у відповідь.

Ейріон розміявся. «Ніхто не смітиме насміхатись над драконом,» гукнув він.

А потім пролунав голос. «Я стану на бік сіра Данкена.»

Чорний жеребець матеріалізувався з річкового туману з чорним лицарем верхи. Данк побачив дракона на щиті і червону емальовану верхівку шолома з трьома ревучими головами. Молодий принц. Боги милосердні, невже це він?

Лорд Ешфорд зробив таку ж помилку. «Принц Валарр?»

«Ні.» Чорний лицар підняв забрало свого шолома. «Я не думав брати участь в турнірі, тож я не взяв власну броню. Мій син люб’язно позичив мені свою.» Принц Бейлор сумно посміхнувся.

Сторона звинувачення теж була збентежена, побачив Данк. Принц Мейкар пришпорив свого коня до них. «Брате, ти втратив свій глузд?» Він направив броньований палець на Данка. «Ця людина напала на мого сина.»

«Ця людина захищала слабких, як мав би робити кожен справжній лицар,» відповів принц Бейлор. «Нехай боги вирішать, чи був він правий, чи ні.» Він потягнув за стремена, розвернув велетенського чорного дестріера принца Валлара і риссю направився в південний кінець поля.

Данк направив Грома поруч за ним. Решта лицарів зібрались біля них. Робін Ріслінг, сір Ліонель, та обидва Хамфрі. Всі хороші люди, але чи достатньо хороші? «А де Рейман?»

«Сір Рейман, якщо ви не заперечуєте.» Він підскакав до них з похмурою посмішкою під своїм шоломом з плюмажем. «Мої вибачення, сіри. Я повинен був внести маленькі зміни в мій герб, щоб мене ніхто не сплутав з моїм безчесним кузеном.» Він продемонстрував їм свій щит. Відполірований золотий фон залишився тим самим, і яблука Фоссовеїв теж, проте це яблуко було зелене, а не червоне. «Можливо, я ще зелений… але краще бути зеленим, аніж червивим, правда ж?»

Сір Ліонель розсміявся, а Данк мимоволі посміхнувся. Навіть принц Бейлор дивився схвалюючи.

Септон лорда Ешфорда вийшов на поле перед трибуною і підняв свій кристал, закликаючи натовп до молитви.

«Слухайте мене уважно,» тихо сказав Бейлор. «Наші противники будуть озброєнні важкими військовими списами для першого зіткнення. Списи з ясену, довжиною вісім футів, з обручами, які не дадуть їм тріснути та сталевим наконечником, гострим настільки, щоб пробити нагрудник завдяки швидкості та вазі бойового коня.»

«Ми теж повинні їх використати,» запропонував сір Хамфрі Бізбері. Позаду нього септон звертався до Семи, благаючи їх справедливо розсудити цю суперечку і дарувати перемогу тим, на чиїй стороні правда.

«Ні,» похитав головою Бейлор. «Ми використаємо турнірні списи.»

«Турнірні списи сконструйовані ламатись,» заперечив Рейман.

«Так, але у них довжина дванадцять футів. Якщо ми влучимо, вони вже не зможуть нас зачепити. Цільтесь в шолом або груди. На турнірі зламати свій спис об щит супротивника вважається доблесним вчинком, але тут це означатиме смерть. Якщо ви зможемо вибити їх і при цьому залишитись в сідлі, перевага буде на нашому боці.» Він глянув на Данка. «Якщо сір Данкен загине, вважатиметься, що боги визнали його винним, і бій припиняється. Якщо два його скаржники загинуть, або заберуть свої звинувачення, бій припиняється. В противному випадку всі семеро з одного боку повинні загинути або здатись, щоб завершити поєдинок.

«Принц Дейрон не буде битись,» сказав Данк.

«А якщо буде, то не надто майстерно,» розсміявся сір Ліонель. «З іншого боку проти нас виступлять три білих мечі.»

Бейлор спокійно відреагував на це. «Мій брат помилився, коли наказав Королівській гвардії стати на бік його сина. Їхня клятва забороняє їм піднімати руку на осіб королівської крові. Таких як я.» Він злегка посміхнувся. «Тримайте інших від мене подалі, а з Королівською гвардією я розберусь.

«Мій принц, чи буде це благородно?» запитав сір Ліонель Баратеон, в той час як септон завершував свої молитви.

«Скоро боги дадуть відповідь на це питання,» відповів Бейлор Зламаний Спис.

Глибока тиша очікування запанувала над полем Ешфорда.

В восьмидесяти ярдах звідси сірий жеребець Ейріона з нетерпінням бив копитом, шматуючи болотистий грунт. Грім навпаки був дуже спокійним. Він був старим бойовим конем, ветераном півсотні боїв і чудово знав, що від нього очікувалось. Егг подав Данку списа. «Нехай боги будуть з вами, сір,» побажав хлопчик.

Вид зеленого в’яза та падаючої зірки якимось чином надихнули його. Данк просунув руку під ремінь і стиснув пальці на держаку. Дуб і залізо вірно мене захищає, а інакше помру, і ніхто не згадає. Сталевий Пейт приніс йому списа, але Егг наполіг, що саме він має його вручити Данку.

З обох боків його товариші теж взяли списи і розтягнулись в довгу лінію. Принц Бейлор був праворуч від нього, а сір Ліонель ліворуч. Вузькі зорові отвори обмежували вид Данка, і він бачив лише попереду себе. Трибуна глядачів зникла, як і загорожа з простим народом за ним. Залишилось тільки болотисте поле, легкий блідий туман, річка, містечко та замок на півночі. І принц на свому сірому жеребці, язиками полум’я на шоломі та драконом на щиті. Данк бачив як сквайр подав тому чорний як ніч восьмифутовий спис. Він зажене його прямісінько в моє серце, якщо зможе.

Прозвучала сурма.

На мить Данк закляк як муха в бурштині, хоча всі інші коні почали рух. Його охопила паніка. Я забув, дико подумав він, я все забув, я зганьблюсь і втрачу все.

Грім врятував його. Великий бурий жеребець знав що робити, навіть, якщо його вершник цього не знав. Він рушив повільною риссю. Натреновані звички Данка нарешті дали про себе знати. Він легко торкнувся боків коня шпорами і нахилив свій спис. Одночасно з цим він розвернув щита так, щоб той прикривав майже всю ліву частину його тіла. Він поставив щит під кутом, щоб удар ковзнув по ньому. Дуб і залізо вірно мене захищає, а інакше помру, і ніхто не згадає.

Шум глядачів тепер видався лише як віддалений гуркіт хвиль. Грім перейшов на галоп. Данк щепив зуби від високої швидкості. Він подав ступні вниз, напруживши ноги з усієї сили, намагаючись стати одним цілим з конем під собою. Я Грім, а Грім — це я, ми одна істота, ми поєднанні, ми єдине ціле. Повітря всередині шолома вже було настільки гарячим, що він ледве міг дихати.

Якби це була турнірна сутичка, супротивник був би ліворуч від нього по іншу сторону бар’єра і йому довелось би перевісити списа над шиєю Грома. Удар під кутом робив більш ймовірним, що спис трісне при зіткненні. Але сьогодні вони грали в більш смертоносну гру. Без розділяючих бар’єрів дестріери мчали прямо один на одного. Велетень принца Бейлора був значно швидший за Грома, і Данк помітив краєм ока, як той промчався вперед. Данк вже більше відчував, аніж бачив інших. Вони не мають значення, тільки Ейріон має значення.

Він бачив, як дракон наближався. З під копит сірого коня принца Ейріон розлітались фонтани багнюки. Данк бачив як роздмухувались ніздрі жеребця. Чорний спис все ще стояв вертикально. Лицар, який тримає спис вертикально і опускає його лише в останній момент, завжди ризикує опустити його занадто низько, казав йому старий. Він націлив свій власний спис точно на принца. Спис — це продовження моєї руки, повторював собі Данк. Це мій палець, мій дерев’яний палець. Все що мені потрібно, це торкнутись його моїм довгим дерев’яним пальцем.

Він намагався не дивитись на металевий наконечник чорного списа Ейріона, який наближався з кожною миттю. Дракон, дивись, на дракона. Велична звірюка з червоними крилами і подихом з вогню була зображена на щиті принца. Не так, дивись в ту точку, в яку плануєш вдарити, згадав він раптом, але його спис вже почав з’їжджати з лінії прицілу. Данк спробував це виправити, проте було запізно. Він побачив, як кінчик його списа вдарився в щит Ейріона, потрапивши між двома головами, відшкрябнувши трохи фарбованого полум’я. Під час приглушеного тріску він відчув як Грім здригнувся під ним від сили зіткнення, а ще через якусь миттєвість щось вдарило в його бік із жахливою силою. Коні брутально зіткнулись один із одним, заскрипіла та застогнала броня. Грім похитнувся, а спис Данка випав у нього з рук. А потім вони минули свого супротивника. Данк відчайдушно вчепився в сідло, намагаючись не впасти. Грім хитнувся в сторону на слизькій землі і Данк відчув, як послизнулись задні ноги коня. Ковзаючи Грім вдарився задньою частиною об землю. «Вставай!» заревів Данк, пришпорюючи коня. «Вставай, Грім!» І якимось чином старий військовий кінь знову був на ногах.

Данк відчував різку біль під ребрами, а його ліву руку немов щось тягнуло вниз. Спис Ейріона пробив дуб, вовну та сталь. Три фути розтрощеного ясену та гострої сталі застрягли в його боці. Данк дотягнувся до списа правою рукою, міцно схопив і, стиснувши зуби, висмикнув його одним нелюдським зусиллям. Линула кров, просочуючись через кільця кольчуги та розходячись червоним по сюрко. Все навколо закрутилось і він майже впав. Невиразно, через біль він чув голоси, що вигукували його ім’я. Його красивий щит виглядав повністю непридатним до бою. Він відкинув його — в’яз, падаючу зірку, залишки поломаного списа і витягнув свій меч. Хоча біль була настільки сильною, що він був не впевнений, чи зможе нанести хоча б один удар.

Розвернувши Грома, він спробував зрозуміти, що відбувається на полі. Сір Хамфрі Хардінг прихилився до шиї свого коня, явно поранений. Інший сір Хамфрі нерухомо лежав в калюжі крові перемішаної з брудом, уламок зламаного списа виступав з його паху. Він побачив як поруч промчав принц Бейлор, зі все ще цілим списом. Через мить принц вибив із сідла когось із Королівських гвардійців. Ще одного білого лицаря теж вже вибили із сідла, як і Мейкара. Третій гвардієць відбивав удари сіра Робіна Ріслінга.

Ейріон, де Ейріон? Гудіння копит позаду нього, змусило його різко розвернути голову. Грім позадкував, марно брикаючись, в той час як сірий жеребець Ейріона на повному ходу вдарився об нього.

Цього разу можна було і не мріяти, щоб якось повернути рівновагу. Його півторачний меч вилетів з рук, а земля раптом піднялась, рухаючись йому на зустріч. Він гепнувся на землю, відчувши силу удару аж до самих кісток. Біль пройняла його наскрізь, настільки гостра, що на очах виступили сльози. Якусь мить він не міг навіть поворухнутись. Смак крові заповнив його рот. Данк дурна голова, думав, що може бути лицарем. Він знав — він або встане, або помре. Стогнучи, Данк піднявся на коліна. Не можу дихати, не можу бачити. Зорові отвори шолома забиті землею. Нічого не бачачи, Данк таки піднявся, хитаючись, на ноги. Рукою він спробував прочистити собі вид. Ось, ще трохи…

Через свої пальці він встиг лише побачити дракона, що летів на нього та моргенштерн з шипами, який розкручувався на ланцюгу. А потім здалось, що його голова розлітається на частини.

Відкривши очі знову, він побачив, що лежить горілиць на землі. Землі на його шоломі вже не було, зате одне око встигло заплисти кров’ю. Вверху було лише одне сіре небо. Обличчя пульсувало від болі, і все що він міг відчувати, це холодний метал, притиснутий до його щік та висків. Він зламав мені голову, і я помираю. А що значно гірше, інші теж помруть із ним — Рейман, принц Бейлор та решта. Я підвів їх. Який з мене боєць. Я навіть не межовий лицар. Я ніщо. Він згадав як принц Дейрон хвалився своїм неперевершеним вмінням лежати непритомним в багнюці. То він ще Данка ніколи не бачив. Ганьба була гіршою за біль.

Дракон замаячив над ним.

З трьома головами — червоною, жовтою і помаранчевою та з яскравими як полум’я крилами. Він сміявся. «Ти ще не вмер, межовий лицар?» поцікавився він. «Моли про пощаду та визнай свою вину, і, можливо, тобі лише відрубають ногу та руку. А, і зуби виб’ють звичайно, але що таке кілька зубів? Такий як ти може роками жити на гороховій каші.» Дракон ще раз засміявся. «Ні? Ну тоді скуштуй цього.» Куля з шипами закрутилась і полетіла в його голову, немов падаюча зірка.

Данк вивернувся.

Звідки знайшлись для цього сили, він не знав, але вони знайшлись. Він підкотився Ейріону під ноги, схопив рукою в сталевій рукавиці того за стегно, під звуки прокльонів принца повалив його на землю і навалився зверху. Хай тепер спробує помахати тим клятим моргенштерном. Принц спробував збити Данка краєм свого щита, але пом’ятий шолом межового лицаря прийняв на себе майже всю силу удару. Ейріон був досить сильним, проте Данк був сильнішим. А також більшим та важчим. Він схопив щит принца обома руками і викручував його доти, поки не тріснули кріплення. А потім він вдарив щитом по шолому принца. Знову і знову, знову і знову бив він щитом, розбиваючи емальований вогонь на шоломі. Щит був товстішим, за Данковий — з міцного дуба та залізних обручів. Один язик полум’я відлетів. Потім інший. У принца язики полум’я закінчились раніше, аніж у Данка закінчились удари.

Ейріон нарешті відпустив непотрібний моргенштерн та схопився за короткий кинджал на поясі. Йому вдалося витягти його з піхов, проте Данк вдарив по руці щитом і зброя полетіла в болото.

Він міг перемогти сіра Данкена Високого, але не Данка з Блошиного кварталу. Старий навчив його, як битись на мечах та списах, але такий тип бійки він вивчив значно раніше в темних вузьких вуличках та провулках міських нетрів. Данк відкинув в сторону пом’ятий щит і смикнув вверх забрало шолома Ейріона.

Забрало — це слабке місце, згадав він слова Сталевого Пейта. Принц припинив боротьбу. Його пурпурові очі були повні жаху. Данк відчув раптове бажання вхопити пальцями якесь з цих очей і роздавити його наче виноградину. Але це б не було по-лицарськи.

«ЗДАВАЙСЯ!» закричав він.

«Здаюсь…» прошепотів дракон, ледве ворушачи блідими губами. Данк моргнув. На мить він не міг повірити своїм вухам. Невже все закінчено? Він закрутив головою з боку в бік, намагаючись побачити поле. Його зорові отвори були частково погнуті від удару, який прийшовся в ліву частину обличчя. Він помітив принца Мейкара, який із булавою в руках намагався пробитись до свого сина. Бейлор Зламаний Спис стримував його.

Хитаючись, Данк підвівся на ноги, тягнучи за собою Ейріона. Схопившись за кріплення свого шолома, він зірвав його з голови і відкинув в бік. Одразу море звуків та образів затопило його. Хрипіння і прокльони, крики натовпу, іржання одного жеребця, в той час як інший мчав кудись через поле без вершника. Всюди дзвеніла сталь. Рейман та його кузен обмінювались ударами прямо перед трибуною, обоє піші. Їхні щити були практично зруйновані, зелене та червоне яблуко розбиті на тріски. Один із лицарів Королівської гвардії відтягував свого пораненого побратима з поля. Вони були схожі як дві краплі води в білій броні та білих плащах. Третій з білих лицарів лежав на землі, а Усміхнений Шторм приєднався до принца Бейлора у битві проти принца Мейкара. Булава, бойова сокира та півторачний меч піднімались та опускались. Дзвеніли шоломи та щити. Мейкар відповідав одним ударом на три, і Данк бачив, що там скоро все скінчиться. Я повинен припинити це, до того як ще хтось загине.

Принц Ейріон раптом смикнувся намагаючись схопити свій моргенштерн. Данк ногою відкинув зброю, потім вдарив принца об землю, обличчям донизу. Після чого схопив його за ногу та потягнув полем. Коли вони добрались до місця де сидів лорд Ешфорд, принц був в болоті з голови до ніг. Данк поставив його на ноги та смикнув, струсивши частину болота на лорда Ешфорда та прекрасну діву.

«Кажи йому!»

Ейріон Яскраве Полум’я виплюнув з рота траву та глину.

«Я знімаю свої звинувачення.»

16

Пізніше Данк вже не міг згадати, чи він покинув поле на своїх ногах, чи йому допомогли. Його боліло всюди, деякі місця гірше за інші. Тепер я справді лицар? крутилось у нього в голові. Я переможець?

Егг допоміг йому зняти поножі і латний комір, Рейман теж. І навіть Сталевий Пейт. У нього настільки крутилось в голові, що він не міг зрозуміти хто є хто. Він розрізняв лише пальці та голоси. Той, хто скаржився явно був Пейтом. «Гляньте, що він зробив з моєю бронею,» бурчав він. Вся пом’ята, побита та поцарапана. Але чого я взагалі хвилююсь? Все одно, виглядає на те, що броню з нього доведеться зрізати.

«Рейман,» прохрипів Данк, схопивши за руки свого друга. «Інші. Що з ними?» він мав це знати. «Хтось загинув?»

«Бізбері,» відповів Рейман. «Вбитий сіром Доннелом з Сутінкового Долу при зіткненні. Сір Хамфрі серйозно поранений. Решта в синяках та крові, але не більше. Не рахуючи вас.»

«А вони? Скаржники?»

Сіра Віллема Вайлда з Королівської гвардії винесли з поля непритомним, і я думаю, що зламав кілька ребер своєму кузену. Принаймні, я сподіваюсь на це.»

«А принц Дейрон?» простогнав Данк. «Він вижив?»

«Після того, як сір Робін вибив його з сідла, принц залишився лежати там, де впав. У нього може бути зламана нога. Його власний кінь наступив на нього, поки бігав по полю.»

Напівпритомний, з думками, що плутались в голові, Данк відчув величезне полегшення. «Значить, він помилився зі своїм сном. Мертвий дракон. Хіба що Ейріон. Але він не загинув, так?»

«Так,» відповів Егг. «Ти помилував його. Хіба не пам’ятаєш?»

«Пам’ятаю, напевно.» Його спогади про бій починали гаснути та плутатись. «Я то відчуваю себе п’яним, то мене все болить так, наче я помираю.»

Вони змусили його лягти і про щось розмовляли над ним, поки він дивився в скаламучене сіре небо. Данку здавалось, що досі ранок. Цікаво, скільки тривав бій?

«Боги милосердні, наконечник списа забив йому глибоко всередину кільця кольчуги,» почув він голос Реймана. Рана почне гнити, якщо не…

«Напоїть його і вилийте на рану киплячу олію,» хтось запропонував. «Так роблять мейстри.»

«Вина.» Продзвенів металом новий голос. «Не олію, вона вб’є його, киплячого вина. Я пошлю за мейстром Йормвеллом щоб він подивився на нього, після того як той закінчить з моїм братом.»

Високий лицар стояв над ним в чорній броні, пом’ятій та поцарапаній від багатьох ударів. Принц Бейлор. Багряний дракон на його шоломі втратив голову, крила та більшу частину свого хвоста. «Ваша Високість,» сказав Данк, «Я ваша людина. Ваша людина.»

«Моя людина.» Чорний лицар сперся на плече Реймана. «Мені потрібні хороші люди, сір Данкен. Королівство…» Його голос звучав якось невиразно. Можливо принц вкусив собі язика.

Данк відчував себе дуже втомленим. Важко було залишатись при свідомості. «Ваша людина,» ще раз прошепотів він.

Принц покрутив головою. «Сір Рейман… мій шолом, зніміть його, якщо вам нескладно. Забрало… забрало тріснуло, а мої пальці… вони неначе дерево.»

«Вже знімаю, Ваша Високість.» Рейман взявся двома руками за шолом і потягнув. «Пейт, допоможи мені.»

Сталевий Пейт приніс стілець для сідлання коней. «Шолом погнуто ззаду, Ваша Високість, з лівого боку. Він прогнувся аж за латний комір. Хороша сталь, якщо зупинила такий удар.»

«Булава мого брата, скоріш за все, прохрипів Бейлор. «Він сильний.» Принц поморщився. «Це… дивні відчуття… Я…»

«Ось він і пішов.» Пейт підняв розтрощений шолом. «Боги милосердні. О боги, боги… допоможіть…»

Данк побачив, як щось червоне випало з шолома. Хтось закричав, пронизливо і жахливо. Високий принц в чорній броні похитнувся на фоні сірого неба, принц, в якого була лише половина черепа. Було видно червону кров та білі кістки, і ще щось. Щось сіро-синє і м’яке. У Бейлора Зламаного Списа був дивний стурбований вираз обличчя. Він підняв руку і легенько торкнувся двома пальцями своєї потилиці. А потім він впав.

Данк піймав його. Кажуть, він кричав «Піднімайся!» Як тоді, в бою, він командував Грому. Але він цього не пам’ятав, а принц так і не піднявся.

17

Бейлор з Дому Таргеріенів, принц з Драконового Каменю, Рука Короля, Захисник Королівства, спадкоємець Залізного Трону Семи Королівств Вестероса знайшов свій спокій в погребальному вогні на подвір’ї Ешфордського замку, що на північному березі річки Коклсвент. Інші великі Доми можуть хоронити своїх мертвих в темній землі чи топити їх в холодному зеленому морі, але Таргеріени були крові дракона, їхній кінець повинен бути в полум’ї.

Він був найкращим лицарем своєї епохи, і дехто вважав, що він повинен був бути одягнутий в броню з мечем в руках. Та зрештою, переважило бажання його батька, а Дейрон ІІ був миролюбною людиною. Коли Данк проходив повз похоронні ноші Бейлора, принца було одягнуто в чорну оксамитову туніку з вишитим червоними нитками трьохголовим драконом. На шиї в нього був золотий ланцюг. Меч в піхвах лежав поруч, але голова була в шоломі. Тонкому золотому шоломі з відкритим забралом, щоб люди могли бачити його обличчя.

Валарр, Молодий Принц, чергував біля похоронних нош свого батька. Він був нижчою, тонкішою та красивішою копією свого батька, без двічі зламаного носа, який робив Бейлора більше схожим на звичайну людину, аніж на монарха. Волосся у Валарра було каштанове зі срібним пасмом. Його вид нагадав Данку про Ейріона, але він знав, що так думати не справедливо. Волосся Егга знову відростало таким як і у його брата, а Егг був хорошим хлопчиною як для принца.

Коли він зупинився, висловлюючи незграбні співчуття, перемішанні з подякою, принц Валарр подивився на нього своїми холодними голубими очима і промовив, «Моєму батьку було всього тридцять дев’ять років. Він мав стати визначним королем, найвизначнішим з часів Ейгона Дракона. Чому боги забрали його, а залишили вас?» Він похитав головою. «Йдіть звідси сір Данкен, йдіть.»

Позбавлений слів, Данк закульгав із замку, до свого табору біля зеленого ставка. У нього не було, що відповісти Валарру. Не було в нього відповідей і для своїх запитань. Мейстри та кипляче вино поставили його на ноги, рана заживала чистою, хоча йому залишиться глибокий зморщений шрам між лівою рукою та соском. Він не міг думати про рану, не згадуючи про Бейлора. Він врятував мене раз своїм словом, а раз своїм мечем. І ось він мертвий, а я стою тут. Що це за світ, в якому видатний принц помирає, щоб межовий лицар міг жити? Данк сидів під в’язом і похмуро дивився на свої ноги.

Коли четверо солдат в королівських лівреях з’явились цього ж дня в його таборі, він був впевнений, що вони прийшли сюди по його голову. Занадто кволий та змучений щоб тягнутись до меча, він прихилився до в’яза і чекав.

«Наш принц хотів би з вами поговорити.»

«Який саме принц?» обережно спитав Данк.

«Ось цей принц,» почувся різкий голос, до того як командир встиг відповісти. Мейкар Таргеріен вийшов з-за в’яза.

Данк повільно піднявся на ноги. Чого він хоче від мене тепер?

Мейкар кивнув і охоронці зникли так само раптово, як і з’явились. Принц довго вивчав його, потім розвернувся і підійшов до ставка, дивлячись на своє відображення в воді. «Я відіслав Ейріона в Ліз,» раптом сказав він. «Можливо, кілька років у Вільних Містах змінять його на краще.»

Данк ніколи не був у Вільних Містах, тож він не знав, як відповісти на це. Він був радий, що Ейріона не буде в Семи Королівствах, і він сподівався, що той ніколи не повернеться, проте це були не ті слова, які можна сказати батьку про його сина. Він мовчав.

Принц Мейкар повернувся до нього. «Деякі люди казатимуть, що я хотів вбити свого брата. Боги знають, що це неправда, але я буду чути цей шепіт до кінця своїх днів. Це була моя булава, що нанесла смертельний удар, тут сумнівів немає. Єдині противники, які були у нього в тому бою крім мене — це три Королівських гвардійця, чиї клятви забороняли їм робити щось більше, аніж просто захищатись. Отже це був я. Дивно, але я не пам’ятаю удару, який проламав йому череп. Це милосердя чи прокляття? Напевно, й те, й інше.»

З того як він подивився на Данка, здавалось що принц чекав відповіді. «Не можу сказати, Ваша Високість.» Можливо, йому слід було ненавидіти Мейкара, але натомість, він співчував цій людині. «Ви завдали удару, мілорд, але це був я, через кого помер принц Бейлор. Я вбив його теж, так само як і ви.»

«Так,» визнав принц. «Ви також будете чути цей шепіт. Король вже старий. Коли він помре, Валарр зійде на Залізний Трон замість свого батька. І кожного разу, коли буде програно якусь битву, чи не зібрано якийсь врожай, дурні повторюватимуть, Бейлор би не допустив цього, але межовий лицар вбив його.»

Данк знав, що це правда. «Якби я не бився, ви б відрубали мені руку. І ногу. Інколи, я сиджу під цим деревом і дивлюсь на свої ноги, і питаю — ну якби в мене залишилась лише одна, то що? Хіба варта моя нога життя принца? І двох інших життів обох Хамфрі? Вони теж були хорошими людьми.» Сір Хамфрі Хардінг помер від ран минулої ночі.

«І що відповідає вам дерево?»

«Нічого, з того що я міг би почути. Але старий, сір Арлан, вечорами любив казати, «Хто зна, що принесе нам грядущий день?» Він не знав цього, і ми не знаємо. Може… Може так виявиться, що прийде завтра, і мені ця нога знадобиться? Може королівству в той момент ця нога буде більш потрібна, ніж навіть життя принца?»

Мейкар обдумував це певний час, стиснувши губи під своєю срібною бородою, яка надавала обличчю квадратного вигляду. «Це не надто ймовірно,» різко сказав він. «В королівстві межових лицарів, більше ніж меж, і в кожного з них дві ноги.»

«Якщо Ваша Високість має кращу відповідь, я б радо її почув.»

Мейкар насупився. «Можливо, боги люблять жорстокі жарти. А може, не існує ніяких богів. Може взагалі нічого з цього немає сенсу. Я б спитав у Верховного Септона, але коли я востаннє говорив із ним, він відповів мені, що людям не дано зрозуміти діяння богів. Може, йому слід спитати у дерева?» Він скривився. «Мій наймолодший син, схоже серйозно прив’язався до вас, сір. Йому пора стати сквайром, але він відмовляється служити жодному лицарю, окрім вас. Він дещо некерований, як ви самі могли пересвідчитись. Візьмете його на службу?»

«Я?» В Данка пересохло в роті, він закрив його, потім знову відкрив. «Егг… Тобто, Ейгон… Він хороший хлопець, але… Ваша Високість, ви робите мені честь, але… Я всього лиш межовий лицар.»

«Це ми можемо змінити,» відповів Мейкар. «Ейгон повинен повернутись в мій замок в Літній Обителі. Там знайдеться місце і для вас, якщо захочете. Станете лицарем в моїй свиті. Присягнете своїм мечем мені, а Ейгон буде вашим сквайром. Поки ви тренуватимете його, мої люди тренуватимуть вас.» Принц уважно подивився на нього. «Ваш сір Арлан навчив вас всьому, чого знав, я не сумніваюсь, але вам все ще є чому вчитись.»

«Я знаю, мілорд.» Данк глянув на нього. На зелену траву, очерет, високий в’яз, невеликі брижі на поверхні залитого сонцем ставка. Інша бабка ширяла над водою, а може це була та сама. Як воно буде, Данк? спитав він себе. Бабки чи дракони? Ще кілька днів тому він відповів би без вагань. Це було все, про що він тільки міг мріяти, але зараз така перспектива лише лякала його. «Перед тим як принц Бейлор помер, я поклявся бути його людиною.»

«Самовпевнено з вашого боку,» подивися на нього Мейкар. «І що він відповів?»

«Що королівству потрібні хороші люди.»

«Справедливо. І що?»

«Я візьму вашого сина в сквайри, Ваша Високість, але не в Літній Обителі. Не в найближчі рік чи два. Він побачив вже достатньо замків, судячи з усього. Я візьму його, тільки якщо зможу взяти його в дорогу з собою.» Він показав на стару Каштанку. «Він їхатиме на моєму коні, носитиме мій старий плащ, і слідкуватиме за тим, щоб мій меч завжди був гострим, а кольчуга начищеною. Ми спатимемо в трактирах та конюшнях, час від часу в домах якихось земельних лицарів чи дрібних лордів, а коли потрібно — під деревами.»

Принц Мейкар недовірливо глянув на нього. «Чоловіче, невже поєдинок пошкодив вам мізки? Ейгон — принц королівства. Кров дракона. Принци не сплять по канавах і не їдять солену яловичину.» Він побачив як Данк вагається. «Що саме ви боїтесь сказати мені? Говоріть не бійтесь, сір.»

«Дейрон ніколи не спав в канаві, я впевнений,» дуже тихо сказав Данк, «не сумніваюсь також, що яловичина, яку їв в своєму житті Ейріон завжди була свіжа та вишукано приготована.»

Мейкар Таргеріен, принц Літньої Обителі, довго розглядав Данка з Блошиного кварталу, міцно стиснувши зуби під своєю бородою. Нарешті він розвернувся та пішов геть, не сказавши ні слова. Данк чув як він поїхав зі своїми людьми. Коли стукіт копит розтанув у повітрі, єдиним звуком, що залишився було гудіння крил бабки, яка все ще кружляла над водою.

18

Хлопець прийшов наступного ранку, одразу після сходу сонця. Він був одягнутий в старі чоботи, коричневі штани, буру вовняну сорочку та старий подорожній плащ. «Мій лорд батько сказав мені служити тобі.»

«Служити вам, сір,» нагадав йому Данк. «Ти можеш розпочати з сідлання коней. Каштанка буде твоєю, доглядай за нею дбайливо. І я не хочу бачити тебе верхи на Громі, за винятком, якщо я сам тебе туди не посаджу.»

Егг пішов за сідлами. «Куди ми направляємось, сір?»

Данк хвильку подумав. «Я ніколи не був по той бік Червоних гір. Ти б не хотів подивитись на Дорн?»

Егг поміхнувся. «Я чув, що у них просто неперевершені лялькові вистави,» сказав він.


home | my bookshelf | | Межовий лицар |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 12
Средний рейтинг 4.4 из 5



Оцените эту книгу