Книга: Гетьман Мазепа та його доба



Гетьман Мазепа та його доба

Борис Крупницький


Гетьман Мазепа та його доба



Переклад з німецької О. К. Струкевича



Київ, 2003









ВІД АВТОРА


Український гетьман Мазепа — це ціле явище, давно відоме європейській громадськості. Його сповнена гострих колізій доля надихнула багатьох митців на низку захоплюючих творів, які, одначе, заторкують лише кілька інтимних епізодів з життя цієї легендарної особи. Починаючи з Вольтера, до неї зверталися видатні представники європейської поезії, музики, малярства. Байрон, Віктор Гюго, Пушкін, Словацький, Б. Залеський, Рудольф Готтшаль, Вернер Хайденштам, Ліст, Чайковський, О. Верне та багато інших зробили цю постать загальновідомою. Не так добре склалося з науковим висвітленням життєвого шляху й діяльності Мазепи як гетьмана Української козацької держави. Перша поважна монографія про нього М. Костомарова ("Русская мысль", 1882–1884) безнадійно застаріла й має для нас цінність хіба що завдяки архівному матеріалові, використаному автором. Книга Уманця "Гетьман Мазепа" (Петербург, 1897), ставши поворотним пунктом в оцінці діянь Мазепи, дала початок новим, позитивним поглядам на його роль в українській історії, але й вона не позбавлена всіляких перебільшень, а нерідко і явних прикрас.

Шведський письменник А.Єнсен у своїй праці "Мазепа" (Лунд, 1909), дотримуючись старих поглядів, цілковито спотворює образ Мазепи. Цікавий з літературного боку твір Ілька Борщака й Рене Мартеля "Життя Мазепи" (Париж, 1931) не має наукової вартості, до того ж у ньому багато помилок.

Однак пошуки тривали. Уже в нашому столітті з'явилося чимало спеціальних досліджень, присвячених тим чи іншим сторонам життя та діяльності Мазепи. Більшість вийшла з–під пера українських істориків. Таким чином, виникла необхідність узагальнити пошукову роботу й створити цілісне полотно життя цієї небуденної історичної особи.

У книзі, що лежить перед вами, я ставив за мету використати найновіші дослідження, в тому числі й свої власні. Написана цілком доступно, ця праця, сподіваюся, приверне увагу не лише вчених, а й широких читацьких кіл і, можливо, дасть змогу повніше уявити непросту східноєвропейську, власне українську, проблематику кінця XVII — початку XVIII ст.


Борис КРУПНИЦЬКИЙ. Берлін. 6 серпня 1941р.

1. ЮНІСТЬ ТА ПЕРШІ РОКИ СЛУЖБИ


Літа молодії


Іван Мазепа походив з дворянської родини, що здавна поселилася на Правобережній Україні. Його батько Адам–Степан Мазепа–Колединський був сучасником Богдана Хмельницького — засновника Української козацької держави. 1654 р. він обіймав посаду козацького отамана в Білій Церкві. По якімсь часі залишив цю службу, в 1662р. польський король Ян Казимир призначив його чернігівським воєводою. Мати Марина (до шлюбу Мокрієвська) належала до розгалуженого дворянського роду, який поселився на землях Білоцерківського полку. Батько й мати мали українське коріння, про що свідчить насамперед те, що вони сповідували православну віру, як і їхні пращури.

Майбутній гетьман народився в їхньому родинному маєтку Мазепинцях, неподалік Білої Церкви. Рік його народження залишається нез'ясованим. Деякі дані вказують на 1629 р., інші — на 1644–й. Ці цифри фіксують крайні, але неправдоподібні межі. Не бажаючи вдаватися до жвавої дискусії, яка виникла щодо цього в колах українських дослідників, наведу як реальні 1632—1639рр.

На користь першої дати, (1632) промовляють докази відомого українського історика літератури М. Возняка, на користь другої (1639) — лист з Бухареста найближчого Мазепиного співробітника Пилипа Орлика, датований 26 серпня 1741 р., в якому він зазначає: "Мені тепер 70 років, отже, я у віці померлого в Бендерах Мазепи".

Про Мазепині юнацькі літа відомостей аж надто мало. Він ріс в атмосфері української дворянської сім'ї з багатими культурними традиціями, плеканими й формованими його матір'ю, що не цуралася освіти. Засвідчує це хоча б її почерк. Родинні взаємини й глибока побожність, вочевидь, були найприкметнішими ознаками, гідними уваги. Недарма мати стала згодом черницею, а відтак абатисою києво–печерського Вознесенського жіночого монастиря. Так і його єдина сестра Олександра, в третьому шлюбі дружина католика Яна Войнаровського, полишивши з релігійних мотивів чоловіка, знайшла притулок зі своїми переконаннями в монастирі, поряд з мамою. Щирі родинні почуття сповнювали Мазепу з дитячих літ, тож упродовж усього життя він залишався турботливим сином, братом, дядьком. В одному з листів від 1691р. до Малоросійського приказу він висловився так: "Крім сестри, я не маю родичів у цілому світі, й ми пов'язані один з одним сердечною любов'ю". Мати також до самої смерті (орієнтовно 1707 р.) залишалася для нього як абатиса щирою порадницею і надійною помічницею.

Про Мазепині роки навчання так само не рясно свідчень, як і про його життя в батьківському домі. Більше того, вони ще й суперечливі за змістом. Неправдоподібним здається мені те, що Івана послали вчитися до єзуїтської колегії в Полоцьку. Його батьки не пішли б на це, бо Полоцьк був надто далеко від Правобережної України, й вони не мали з цим містом ніяких явних зв'язків. Радше можна погодитись із твердженням Величка, що Мазепа спочатку навчався в Києво–Могилянській колегії, а вже потім, можливо, в єзуїтській колегії у Варшаві.

15–річного Мазепу бачимо пажем при дворі польського короля Яна Казимира. Чому його наблизили і як довго він служив там — невідомо. Еразм Отвіновський у своїх "Днях польських в роки 1696—1728" оповідає, що юного пажа з двома іншими товаришами король відрядив на три роки за кордон для вдосконалення їхньої освіти. Свіжовіднайдене М. Возняком джерело свідчить, що Мазепу зобов'язали вирушити до Голландії і там опановувати "техніку артилерійського мистецтва". Таке відрядження малознаного юнака, та ще й українця, який сповідував ортодоксальне православ'я, сприймалося, звичайно ж, як екстраординарна подія, її можна витлумачити передовсім прихильністю короля і разом з тим неабиякими здібностями молодого Мазепи. Тим-то його, як припускає Костомаров, після повернення 1659р. було підвищено в чині до королівського камер–юнкера.


При дворі польського короля


І ось для Мазепи розпочався період служби при польському дворі. Його, що знав багацько мов, незважаючи на молодість, використовували переважно в дипломатичних місіях, які давали змогу знайомитись з українською дійсністю. Вже 1659 р. король посилає його з листом до гетьмана Виговського, 1660 р. Ян Казимир доручає йому місію до нового гетьмана Юрія Хмельницького, а 1663–го Мазепу відряджають у важливій дипломатичній справі до гетьмана Правобережної України. Здавалося, перед ним відкривається чудове майбутнє. Не надто обтяжливі службові обов'язки уможливлювали одруження з прегарною панночкою безжурного польського двору й розкошування у колі друзів. Окрім того, йому не бракувало хисту до суперечок та честолюбства, породжених, вочевидь, прихильністю короля і, либонь, жінок, яким подобався сповнений життя, напрочуд здібний і добре вихований юнак. А проте гострий конфлікт з польським дворянином Пассеком (1662), хоч і не похитнув становища Мазепи, дав йому відчути, яким чужим і зловорожим для нього може стати оточення польського короля.

1663 р. він залишив службу. Причини відставки нам невідомі, але слідом за Лазаревським можна припустити, що вони пов'язані з останньою дипломатичною місією Мазепи. В лютому 1663р. той-таки Ян Казимир відрядив його до гетьмана Юрія Хмельницького з королівським посланням, яке юний дипломат вручив уже новому гетьманові Правобережної України — Тетері (Юрій зрікся гетьманської булави). Якраз тоді польський король чимдуж готувався до походу проти Лівобережної України. Допомога Тетері набувала для нього великої ваги. Отже, Мазепа знову негайно вирушає туди для залучення гетьмана до королівського походу, щоправда, не як голова місії, а як асистент призначеного Яном Казимиром польського сановника. Вони обидва мали передати Тетері гетьманські клейноди. Так засвідчував король своє визнання нового гетьмана. Але й цього разу завдання Мазепи було не менш відповідальним, бо крім представницьких функцій передбачалися його особисті переговори та вручення королівських листів і універсалів, у яких обіцяно було королівську ласку і підтверджено права на володіння маєтками провідних старшин та інших високих осіб.

Подальший перебіг подій не зовсім ясний. Та хоч як це було, а Мазепа постав перед Тетерею без польського сановника. Чи то з честолюбства, бажаючи одноосібно очолити важливу дипломатичну місію, чи то з непорозуміння — відомостей про це у нас немає. Але внаслідок самостійних дій молодого дипломата місія закінчилася невдало.

Тетерю та його оточення образило те, що такий урочистий акт, як вручення гетьманських клейнодів, покладався на юного і невисокого за рангом дворянина, та ще й, як на те, "їхньої ж крові". Клейноди було відіслано назад, переговори не відбулися. Мазепа з нічим з'явився у королівському дворі. Наступні події сповиті темрявою, але можна уявити, що невдоволений невдалою місією король відмовився від Мазепиних послуг.


Час дозвілля


Найвірогідніше, що протягом наступних років Мазепа жив як звичайна приватна особа. Ледве чи тривалим був розрив його з Яном Казимиром. Усе ж невдовзі Тетеря порозумівся з королем і взяв участь у невдалому поході на Лівобережжя. Отже, поразка Мазепи завдала королю лише тимчасових клопотів. У настановах київських дворян своїм депутатам у польському сеймі у Варшаві 1665р. згадується ім'я Адама Мазепи з важливою для нас приміткою, що його син Ян (Іван) служить при королівському дворі. В цьому зв'язку постає питання: чи повернувся Мазепа на королівську службу, чи (що, на мій погляд, імовірніше) просто зберіг за собою титул камер–юнкера? Але це аж ніяк не означає, що Ян Казимир остаточно віддалив од себе молодого дипломата. Того ж таки 1665р., коли помер старий Мазепа, його син одразу ж дістав посаду чернігівського воєводи, що у той час було виявом найвищої прихильності польського короля до Мазепи–старшого.

Спостерігаючи Мазепине життя тих дозвільних літ, дослідники не випускають із поля зору його амурних пригод, таким чином даючи змогу митцям барвисто, але не об'єктивно змальовувати цей період. Так, з легкої руки Вольтера образ Мазепи набув доволі своєрідного відтворення. Вершник, прив'язаний до коня, мчить диким галопом крізь хащі й чагарники. В такий спосіб помстився йому ображений дворянин Фальбовський за те, що той перебував у надто теплих взаєминах з його дружиною. Обурений чоловік вистежив коханця і застав його якраз на місці "злочину", тож і скарав підступного залицяльника. Отака ефектна картина не могла не викликати в наступних поколінь, ласих до сенсацій, бурхливих фантазувань щодо інтимного життя Мазепи. Матеріал цей у 70–х рр. минулого століття використовувався навіть у циркових пантомімах, скажімо, у Франції, а надто в Англії. Глядачі були в захваті від артистки, що в ролі Мазепи в самому лише трико тілесного кольору мчала ареною, прив'язана до коня. Усе ж ця легенда дещо нагадувала версію, детально викладену тим-таки Пассеком, який 1662р. зітнувся в гострій суперечці з Мазепою. Звідси, очевидно, й беруть початок усі"прикраси"історії, що про неї міг знати польський дворянин лише з чуток, а відтак поширював її у своєму оточенні.

Проте зберігся документальний опис цього випадку з іншими діючими особами і без домішку пліток. 1663р. Мазепа жив на Волині в батьківському маєтку. Там познайомився із сусідом–поміщиком Загоровським. У того була юна й прекрасна дружина Олена, в яку Мазепа палко закохався. Зневажаючи свого чоловіка, вона називала його ганчіркою і, не завагавшись, "закрутила" роман з Мазепою. Поступово їхні взаємини перетворилися на велике кохання, принаймні з Мазепиного боку. Свої почуття він засвідчував, зокрема, коштовними дарунками. А в її чоловікові почав добачати ворога, який відгороджував його від коханої. І так захопився, що хотів навіть усунути Загоровського. Але той вчасно викрив листування. Ошуканий і обурений, він розірвав з дружиною, до того ж позбавивши її можливості вступити у новий шлюб. Хоч це був, звичайно, сумний фінал, він аж ніяк не скидався на той брутально–ефектний кінець, змальований Пассеком. За словами тієї ж прекрасної Олени, її чоловік був нездатний до такого"голінного"вчинку, вигаданого Пассеком.




У таборі Дорошенка


1669 р. в житті Мазепи сталася вирішальна подія: він вступив на службу до гетьмана Дорошенка. Чому це трапилося — невідомо. Як припускає Уманець, його привабила національна програма Дорошенка, прагнення здобути для України повну незалежність. І справді, Мазепа стояв тоді на роздоріжжі: не міг уже розраховувати на польського короля, хоч той, мабуть, до решти днів виявляв до нього прихильність. Випробування останніх літ, насамперед смерть дружини, зігнули його, й 1668 р. Ян Казимир зрікся корони. Крім того, Мазепі неабияк імпонувала особа Петра Дорошенка. З 1666 р. він — гетьман Правобережної України, а з літа 1668–го — ще й володар Лівобережжя (але, здається, вже наступного року втратив його).

Цей напрочуд енергійний чоловік, який із залізною послідовністю втілював свої плани, справді став для молодого Мазепи добрим учителем. (І взагалі з його оточення вийшло чимало визначних діячів). У березні 1669р. Дорошенко вирішив укласти тісніший союз з Туреччиною, щоб забезпечити свободу Україні в разі посягань з боку Польщі чи Москви. Тож звернувся до козацької ради в Корсуні із закликом приєднатися до нього кожному, в кого болить серце за Батьківщину. На заклик цей відгукнувся й Мазепа, що наприкінці 1669р., як достоту відомо, вже служив у Чигирині.

Дорошенко прийняв його охоче, з цілковитою довірою і призначив колишнього королівського дипломата управителем гетьманського двору. Таким чином, Мазепі було доручено охорону життя гетьмана. Напевне, в цей час новий управитель одружився із вдовою білоцерківського полковника Фрідрикевича (дочкою корсунського полковника Половця)і завдяки зв'язкам цієї знатної особи із впливовими колами Правобережної України зміцнив своє становище. А незабаром отримав чин генерального осавула. Здібності Мазепи використовувалися переважно на дипломатичній службі. Він постійно їздив у Крим, на Запорозьку Січ, до гетьмана Лівобережної України Самойловича чи ще кудись, передаючи важливі дипломатичні послання, ведучи переговори.


На службі в Самойловича


Влітку 1674 р. в долі Мазепи знову стався поворот. Його відрядили до Криму й Туреччини по турецько–татарську допомогу для гетьмана. В цей час Дорошенко вів боротьбу проти Самойловича і Москви, які наважилися перейти Дніпро й захопити Правобережну Україну. Місцеве населення, втомлене турецькими й татарськими грабіжницькими походами та репресіями, радо прийняло окупаційну армію. За цих надзвичайно загрозливих для Дорошенка обставин він міг розраховувати лише на допомогу своїх союзників. Із згаданою місією Мазепа вирушив до Криму в червні 1674 р. в супроводі козаків і невеликого татарського загону. Крім того, він узяв з собою 15 християн–бранців, жителів Лівобережжя, яких мав подарувати торговим партнерам. Але неподалікр. Інгул уповноважений натрапив на запорозький загін на чолі з кошовим отаманом Сірком. Довідавшись про бідолах–полонених — одновірних братів–українців, запорожці наставилися вбити Мазепу, й лише заступництво Сірка врятувало йому. життя. Слова Сірка щодо цього відомі нам в інтерпретації Величка: "Панове браття, ми просимо Вас не вбивати цього чоловіка, може так трапитись, що він стане в пригоді і Вам, і нашій Батьківщині".

Коли про полон Мазепи дізнався гетьман Самойлович, то зажадав од запорожців негайно видати його. Але козаки, дотримуючись свого давнього правила — нікого з Січі не видавати, — одразу ж відхилили цю вимогу. Тоді гетьман заарештував дружину кошового, яка жила неподалік Харкова, й Сірко змушений був скоритися. Мазепа потрапив у скрутне становище, тож очікував найсуворішої кари. І не лише за християн–бранців, що походили з Лівобережжя. Адже його дипломатична місія була спрямована на боротьбу проти Самойловича і Москви.

Однак слід зазначити, що й цього разу все закінчилося щасливо. Іванові Мазепі вистачило тих двох днів, проведених у таборі Самойловича, щоб домогтися прихильності з боку гетьмана і всемогутнього воєводи Ромодановського, який перебував в Україні. Перший славно–явно заступився за нього, підказав, як поводитись у Москві, куди мав вирушити Мазепа за наказом царя від 15 липня 1674 р. (Тут і далі дати наводяться за старим стилем) для остаточного виправдання, й запросив до себе на службу.

Подібне враження справив він і в Москві. Таким метким і розважливим чоловіком, як Мазепа, з його рідкісним хистом подобатися людям і підкорювати їх ледве чи могли не захоплюватись московські впливові мужі. Перед компетентними в українських справах чиновниками Малоросійського приказу Мазепа зіграв роль щиросердного простака, який нічого не приховує і готовий робити все для захисту інтересів Москви. Відпущений з великими почестями, він повернувся до Самойловича з промовистим дозволом перевезти свою дружину й рухоме майно на лівий берег Дніпра, щоб надовго тут осісти.

Власне, іншого виходу в нього й не було. Становище Дорошенка чимдалі ускладнювалось. Хоч турецький султан і кримський хан надавали йому допомогу, а об'єднане військо Москви та Самойловича вдалося повністю витіснити з Правобережної України, він не міг більше розраховувати, що втримається при владі. Через криваві розбої турецько–татарських союзників осіле населення втікало з краю. Та й самому Дорошенкові загрожувала перспектива шукати порятунку на лівому березі й здатися на ласку Самойловича.

Ситуація, що склалася, спонукала Мазепу без довгих вагань перейти на нову службу, хоч це вимагало відчутних жертв: залишити рідний край і своє помістя, задовольнившися спочатку посадою, значно скромнішою за ту, яку обіймав у Дорошенка. Першого року при дворі Самойловича він займався, як свідчить Бантиш–Каменський, вихованням гетьманських дітей. Його матеріальне становище було дуже скромним. За Величком, майбутній гетьман міг обробляти подаровану Самойловичем землю, лише спрягаючись зі своїми сусідами, заможними козаками.

Недовго перебував Мазепа в такому важкому становищі. Неабиякі здібності й цього разу проклали йому шлях вгору. Знову почав виконувати відповідальні місії. Рік у рік за дорученням Самойловича їздив до Москви на переговори з авторитетними урядовими особами. Вирішував там найважливіші справи, насамперед ті, що найбільше турбували гетьмана. Так, 1680 р. його разом з гадяцьким полковником відрядили до столиці, щоб умовив царя та його оточення включити до складу Гетьманської області Слобідську Україну. Щоправда, завдання це годі було виконати і найдосвідченішим дипломатам, бо Москва ревно відкидала кожну спробу зміцнення могутності чи територіального розширення Гетьманської держави. Однак гетьман і надалі прихильно ставився до Мазепи. 1682 р. він зробився генеральним осавулом.


2. ОБРАННЯ МАЗЕПИ ГЕТЬМАНОМ і ПЕРШИЙ ПЕРІОД ЙОГО ПРАВЛІННЯ



"Вічний мир"


Гетьманом України Мазепу обрали 1687 р. Цього високого злету він досяг знову ж таки завдяки своїм блискучим здібностям, надзвичайним політичним і воєнним подіям, що тоді відбувалися.

Перед кількома роками розпочалося серйозне зіткнення між європейським світом і Туреччиною. Боротьбу проти заклятого ворога християнства очолила Австрія. Навесні 1683р. кайзер і польський король Ян Собеський уклали союзний договір. В результаті було знято турецьку облогу Відня й завдано низки ударів у південно–східному напрямку. Від звичного утримування оборонних рубежів християни перейшли до наступу. Це, звичайно, вимагало великого напруження сил. Успіх обіцяв бути тим більшим, чим активнішу участь у боротьбі взяли б країни, які поки що стояли осторонь. До священного альянсу Австрії, Польщі (1683) та Венеції (1684), об'єднаних під патронатом Папи римського супроти могутньої Туреччини, сподівалися залучити Москву, яка доти відмежовувалася від чужих їй європейських проблем, а також Персію. Вже навесні 1684 р. до Москви прибуло велике австрійське посольство з проектом союзу для спільної боротьби з Туреччиною та її кримським васалом. Однак цієї мети не було досягнуто ні 1684–го, ні наступного року, коли австрійські посли ще частіше відвідували Москву. В січні 1684 р. розпочалися подібні переговори між представниками Польщі й московського уряду, але вони також закінчилися безрезультатно.

Лише 1686 р. Польща і Москва уклали союз, або так званий "Вічний мир". Таким чином, Москва не формально, а реально вступила у велику європейську коаліцію. Що підштовхнуло регентку Софію та князя В. Голицин, її всевладного фаворита, до такого відповідального кроку — залишається нез'ясованим. Очевидно, мотиви слід шукати в їхньому безмежному честолюбстві, яке більше, ніж кілька польських поступок, спонукало їх воювати. Передовсім це був авантюрний воєнний похід у саме серце татарського ханства — Кримський півострів. Москва провела його всупереч застереженням гетьмана Самойловича, добре обізнаного з театром майбутніх бойових дій і татарського загрозою.

Звичайно, зовнішньополітична орієнтація Самойловича мала чітко виражений антипольський характер. З початку свого правління він невтомно домагався приєднання Правобережної України до Гетьманату, але цьому послідовно перешкоджала Польща своїми угодами з Москвою 1667 і 1678 рр. Розчленування України на дві половини він сприймав так само болісно, як і весь український народ. Тому нове зближення між Польщею і Москвою його, мабуть, дуже розчарувало. Що ж до підкорення Кримської держави, то воно послужило б на користь Батьківщині, якби не означало надмірного зміцнення Москви на Півдні, а отже й послаблення стратегічних позицій України.

Як завжди, гетьман і цього разу був з Москвою відвертим і чесним. Не приховуючи свого занепокоєння, застерігав московські урядові кола, яку загрозу криє в собі кримська експедиція. І слушно радив розпочати воєнний похід навесні, якнайраніше, інакше поразка неминуча у важких степових умовах. Як видно з інструкції гетьмана від 28 січня 1686р., яку він дав своєму синові Григорію та Івану Мазепі, що вирушали послами для переговорів до Москви, Самойлович з самого початку побоювався несприятливого для нього розвитку події — укладення союзу та здійснення воєнного походу. В такому разі передбачалося домагатися концентрації всіх сил для боротьби з Кримом, не брати ніяких зобов'язань щодо підтримки польських акцій проти Молдови, вимагати повернення Запорозької Січі під одноосібний протекторат Москви (на відміну від Андрусівської домовленості 1667р. про двосторонній протекторат Польщі та Москви) й обстоювати зміцнення Києва шляхом суттєвого розширення київського плацдарму на правому березі Дніпра. Обидва посли, Мазепа та Григорій Самойлович, досягли реального успіху в тому плані, що їхні пропозиції лягли в основу переговорів Росії з Польщею. А завершилися вони 6 травня 1686р. підписанням договору, який ще раз підтверджував розчленування України: Польща й далі володітиме Правобережжям, а Москва — Лівобережжям; якщо Київ з околицями за Андрусівським перемир'ям 1667 р. передавався Москві лише на 2 роки, то тепер остаточно закріплювався за нею. Російські вимоги щодо розширення володінь на правому березі Дніпра — йшлося про ряд територій, серед них Ржищів, Канів, Черкаси, Чигирин, — було відкинуто, але Польща зобов'язалася не заселяти цієї нейтральної зони в середній течії Дніпра. Запорозька Січ підпорядковувалася тільки Москві.


Кримський похід 1687р.


Діючи від імені двох неповнолітніх царів Івана та Петра, Софія розпочала похід у Крим. Мету цієї експедиції розкривають кореспонденції з Москви, вміщені у лейпцігській газеті "Постунд Ордінарцайтунг" від 27 березня 1687р. Про свої наміри князь В. Голицин чванливо заявляв: "Я йду на Крим, щоб зруйнувати його дощенту, щоб знищити саму пам'ять про антихристів. Ми мусимо перекрити туркам шлях до Криму. Там вони побачать, на що здатні християни". Сповнена надій регентка призначила князя головнокомандуючим армією. Під час прощальної аудієнції 20 лютого 1687р. він не отримав ніяких інструкцій. У практиці Москви це було надзвичайним випадком і разом з тим виявом цілковитої довіри з боку уряду. Але надання необмеженої влади покладало й не меншу відповідальність, тож Голицин, побоюючись її, просив уряд окреслити"таємні статті". Одначе той лише підтвердив свободу дій князя, його право здійснювати бойові операції на власний розсуд, налагоджувати безпосередні зв'язки з польським королем і визначати, в який спосіб підкорювати Кримське ханство.

А проте підготовка до війни забарилася. Майже 2 місяці Голицин очікував у Охтирці (Слобідська Україна) прибуття з Москви солдатів, боєприпасів та продовольства. Наприкінці квітня 100–тисячне московське військо вирушило в похід; воно об'єдналося з козацькими полками на чолі з Самойловичем (50 тис. чоловік) лише 2 червня на Самарі. Минав час, але ніхто не поспішав. Російські й українські командири влаштовували взаємні візити та урочисті обіди. Після переправи через Самару все, здавалося, йшло гаразд: війська мали вдосталь продовольства, всюди стояли високі трави, й коні були забезпечені кормом.

Однак уже через кілька днів, коли армії досяглир. Кінські Води, виникли труднощі. Перед військом стелився безмежний, висушений спекотою степ, а над ним здіймався дим пожежі. Хоч ворога ніде не було видно, все свідчило про те, що–він запалив траву, аби перешкодити подальшому просуванню армій Голицина та Самойловича. 14 червня вони продовжили марш безживним степом. Коні лишилися без корму, серед солдатів розпочалися хвороби. Через два дні армії вийшли дор. Карачакрак, і тут, за 20 км від Запорозької Січі, головнокомандуючий втратив мужність — так і не зустрівшись з ворогом, віддав наказ про відступ. 18 червня армії рушили назад. Влаштували привал на Кінських Водах, де не бракувало трави, й пішли далі, хоч зміна погоди сприяла наступові (над степом прошуміли рясні дощі, що обіцяло вдосталь корму). Цим повідомленням ми зобов'язані дослідженню Востокова, де вміщено свідчення московського посла М. Симонова про зміну погоди. Якраз 22—25 червня він перебував у дорозі між Січчю і Кінськими Водами.


Скинення Самойловича


Відповідальність за невдалий похід повністю лягла на плечі князя, тож своєму наказові про відступ він мусив дати якесь переконливе обґрунтування. Для цього жертвою обрали гетьмана Самойловича, звинуваченого в підпаленні степу. Звести на нього наклеп було не важко, бо він і раніше не ладнав з Голициним і мав чимало ворогів серед старшини. Вони приписували йому владолюбство, надмірну гордість, ба навіть зверхність, грубе ставлення до підлеглих, особливо в останні роки. Генеральній старшині трапилася тепер нагода скинути його. Змовники склали чолобитну до князя Голицина (від 7 липня 1687 р.). її підписали генеральний обозний В. Борковський, генеральний суддя М. Воєхович, генеральний писар С. Прокопович та інші. Самойловича намагалися показати зрадником, який, попри повсякденні застереження старшини, і пальцем не кивнув, щоб погамувати степову пожежу. Так наче боротьба з вогненною стихією була звичайнісінькою справою і нею мусив займатися лише один гетьман. Ясна річ, за таких обставин виловлювали геть усе, що казав Самойлович проти Москви, аби переконливіше виглядала його вина. Для Голицина цей донос був дуже своєчасним.

Софія, злякавшись за свого фаворита, погодилась, щоб усю вину переклали на Самойловича. Тодішні настрої досить чітко віддзеркалились у німецьких газетах. Так, наприклад, лейпцігська "Постунд Ордінарцайтунг" у кореспонденції з Москви від 8 липня 1687р. (те саме публікували берлінські"Зонтаг"і"Меркуріус") зазначала: "Здається, чисельний табір її царської величності не багато зробить під час цієї кампанії, бо кримські татари запалили траву в степу; їм добре допоміг вітер. Просуваючись випаленим степом, військо втратило від голоду й чаду багато тисяч коней. Це змусило генералісимуса, князя Василя Васильовича Голицина відступити на кілька миль і там очікувати наступних розпоряджень. Звістка нажахала двір. Було призначено день посту й молитви, яких мусили дотримуватись усі чиновні персони, а також іноземці".

А вже по кількох тижнях повідомлення звучали цілком інакше. Берлінська газета "Дінстаг Фама"інформувала зі Львова 28 серпня того ж року: "За даними, що надійшли з Москви, воно (військо) нічого не може вдіяти, бо ворог вдався до свого випробуваного захисту, який забезпечив йому перевагу. На відстані кількох миль від армії татари запалили траву, й люди не можуть просуватися далі… Останньою поштою… від московитів надійшла звістка, що вони відступають. Самойловича, який зі своїми людьми вчинив зраду, заарештовано й закуто в кайдани. Він нібито наказав запалити траву й хотів підняти заколот серед козаків, щоб укласти угоду з татарами. На його місце призначено Мазепу".

12 липня у розташуванні армії з'явився думний дяк Шакловитий — один з найвпливовіших московських діячів. Він прибув із похвальною грамотою для Голицина і з запитанням до Самойловича, чому той підпалив степ. Це незаперечно свідчило про немилість регентки, тож у таборі очікували реакції на підтриманий Голициним донос, надісланий генеральною старшиною, і на рішення уряду про усунення Самойловича. 22 липня посол привіз царський указ про відставку Самойловича й вибори нового гетьмана. Наступного дня його заарештували і без розслідування та судового розгляду разом із сім'єю вислали до Сибіру. Найстаршого сина Григорія за звинуваченням у вигаданій спробі підняти повстання засудили до відтинання голови. Так раптово й нещадно з егоїзму регентки та ЇЇ фаворита було принесено в жертву гетьмана, який упродовж 15 років очолював Украйну і довів свою лояльність співпрацею з Москвою.




Обрання Мазепи на гетьманство


Тепер замислимось над питанням, хто міг реально претендувати на посаду нового гетьмана. Найбільші шанси мав генеральний осавул Мазепа. Важко судити, чи брав він діяльну участь у змові, чи намагався триматись у тіні. Принаймні під чолобитною генеральної старшини про усунення Самойловича його прізвище не фігурує. Як розважливий політик він волів у цьому неприємному епізодові не висувати свою особу на передній план. Чим завзятіше Мазепа вів переговори з Голициним щодо нової кандидатури, тим категоричніше цей довірений представник московського уряду доходив висновку на користь осавула. Між Мазепою і Голициним здавна існували дружні стосунки. До того ж майбутнього гетьмана знали в Москві краще, ніж будь–кого з представників генеральної старшини чи полковницьких кіл. Адже він як найдосвідченіший дипломат Самойловича регулярно з'являвся у північній столиці, іноді кілька разів протягом року й ніколи не упускав нагоди розширити коло своїх московських друзів та знайомих. Тож не дивина, що його кандидатура була чи не єдиною.

М'якої вдачі, люб'язний у спілкуванні, розважливий і щиросердний, він, мабуть, найбільше імпонував росіянам, які вбачали в ньому хоч і премудрого, але зручного й покірливого гетьмана. Авторитетні старшини не виявляли невдоволення його сходженням угору.

Старшинська рада, що відбулася перед виборами, висловилася за Мазепу, тим більше що його кандидатуру підтримував Голицин. А 25 липня зібралася Генеральна рада. У виборах взяли участь усі козаки чи їхні представники, наскільки це дозволяли обставини. Місцем дій був берегр. Коломак, де розташувалися обидві армії. На цій урочистій церемонії Голицин як повноважний представник Москви звернувся до козаків з проханням висунути кандидатів і вільним голосуванням обрати одного з них. Першим назвали ім'я Мазепи. Крім нього запропонували генерального обозного В. Борковського. Але під час повторного опитування усі зійшлися на кандидатурі Мазепи. Так він став гетьманом.

На виборах, за усталеною традицією, було ухвалено новий договір між Україною і Москвою, названий Коломацьким. Його статті підтверджували попередні договори, зокрема Переяславський 1654р. з визначенням прав і вольностей Війська Запорозького та кількості реєстрових козаків, що становила 30 тис. осіб. Однак з'явилися й нові статті, які суттєво обмежували права козацької держави й гетьмана: він не міг бути обраний чи знятий без формального дозволу царя, тоді як Переяславський договір надавав таке право без обмежень Війську Запорозькому. Єдине, що необхідно було зробити, це повідомити московського протектора про результати виборів. А ще гетьман, на відміну від узвичаєного порядку, не мав права без волі й дозволу царя змістити будь–кого з генеральної старшини.


Новий гетьман і Україна


Одразу ж після виборів становище нового гетьмана вкрай ускладнилося. Зануртувала вся країна. Зміщення Самойловича призвело до заворушень серед народних мас і козаків. Спочатку збунтувався Гадяцький полк, що стояв тоді на Коло–маці. Козаки вбили кошового осавула Кияшка і ще кількох старшин. В інших полках також розпочалися безпорядки, особливо в тих, котрі перебували у форпостах біля Кодаку й разом із січовиками охороняли південні кордони від татар. Козаки Прилуцького полку закатрупили полковника Лазаря Горленка, а Переяславського та Ніжинського — взяли під варту командний склад. Ціла ватага козаків, які начебто вирушили на вибори, залишила армію і розбрелася по домівках. їхня агітація зворохобила Гетьманщину. Розбурханий народ, скориставшись нагодою, зводив рахунки з панами, ненависними винокурними й тютюновими орендарями і взагалі з маєтним людом. В одній із кореспонденцій лейпцігської газети "Постунд Ордінарцайтунг" від 28 серпня 1687р. з Язловця із посиланням на повідомлення польського резидента при московській армії Глосцковського події зображалися так: "За Дніпром також вибухнув заколот із вбивствами та грабунками, тож резидент (Глосцковський) переховувався аж у Києві. Перш ніж туди дістатися, він три дні просидів у обложеному Гадячі, який зазнав штурму підлого плебсу, що сплюндрував уже чимало сіл і містечок. Як зізналися на допитах окремі бунтівники, вони тримають під арештом своїх воєначальників".

Усе ж останнє твердження не зовсім обгрунтоване. Йшлося не стільки про особу нового гетьмана, скільки про використання виборів для помсти ненависним визискувачам. Це був вияв дедалі гострішого соціального протистояння між народними масами і вищими верствами Гетьманської держави. Найбільше невдоволення викликала запроваджена Самойловичем система здачі в оренду торгівлі горілкою і тютюном.

Мазепа як новий гетьман мусив діяти енергійно і рішуче. З польового табору він помчав до Гадяча, щоб навести порядок у центрі хвилювань. Потім перебрав загальне управління у гетьманській резиденції — Батурині. Першим його заходом став універсал проти свавільників. Полковникам було наказано заарештовувати винуватців заворушень і суворо карати, а в особливо тяжких випадках — страчувати. В наступному універсалі зазначалося, що у разі ексцесів полковники за браком повноважень повинні скликати суд. Цих рішень ревно дотримувалися місцеві адміністрації, тож незабаром у країні запанували спокій і порядок.


Будівництво фортець і Запорозька Січ


Але залишилося інше вогнище свавілля, з яким годі було впоратись, — Запорозька Січ. Перебуваючи з 1686 р. під російським верховенством і гетьманською владою, вона неприязно поставилася до нового гетьмана. Хоч Мазепа надіслав у Січ багаті дарунки, там панувала атмосфера стриманості, навіть недовіри, які швидко переросли у відкриту ворожнечу, коли за наказом з Москви на кордоні Запорожжя почали споруджувати першу фортецю. Щоб убезпечити від татарських нападів українські й московські території, російський уряд домагався у Коломацьких статтях гарантій щодо будівництва цілої низки укріплень на Дніпрі (навпроти Кодака) й на річках Самара, Оріль та ін. У зв'язку з тривалою війною проти Туреччини і Криму, звичайно, необхідно було створити надійні пункти оборони, щоб там для забезпечення воєнних операцій тримати боєприпаси та харчі й не завозити їх здалеку. Але російський уряд, безумовно, хотів з допомогою таких споруд на кордоні чи навіть на території Запорозької Січі посилити свою владу над свавільними й непевними січовими козаками (якраз так сприймала Січ усі ці заходи, що загрожували її незалежності та свободі дій як з боку Москви, так і з боку гетьмана).

Першу фортецю, названу Новобогородицькою, було споруджено на Самарі в першій половині 1688 р. Мазепа відрядив для будівництва близько 20 тис. козаків і сам вирушив туди, щоб разом з московськими воєводами Леонтієм Неплюєвим та Григорієм Козаковим наглядати за роботою. Останнього призначили комендантом фортеці. Гарнізон укомплектували почасти з російських солдатів, почасти з гетьманських козаків. На нове місце прибули переселенці з внутрішніх районів України.

Будівництво викликало обурення серед січовиків. 24 квітня 1688р. кошовий отаман Григорій Сагайдачний застеріг гетьмана, що Військо Запорозьке не миритиметься із спорудженням укріплень. У червні відповідну "скаргу" було надіслано царському урядові. Москва і гетьман зреагували обережно, намагаючись не дратувати січового товариства перед відновленням походу проти кримських татар. У відповідь Мазепа пообіцяв, що фортеця служитиме лише одній справі — захисту від ворогів. І вручив кошовому золоті дарунки, а російський уряд негайно надіслав традиційну щорічну субсидію на військові потреби Запорожжя.

Одначе до цілковитого порозуміння було далеко: нехтуючи вимоги Мазепи, запорожці відмовлялися від співробітництва з комендантом нової фортеці. Щоправда, вони взяли участь у другому кримському поході 1689р., але це не означало остаточного примирення. Як побачимо пізніше, свавільники й надалі домінували в Січі.


Другий Кримський похід


Швидке будівництво Новобогородицької фортеці свідчило, що війну, яка 1687 р. так принизила Росію, буде продовжено. Звичайно, регентка й Голицин хотіли виправити свої помилки. До цього заохочували їх польська, австрійська та венеціанська сторони. Якоюсь мірою вплинули на рішення Москви звернення православних патріархів з Близького Сходу, які змалювали нестерпне становище ортодоксального населення в Туреччині. Та й молдавський господар Щербан просив Москву взяти під захист і опіку християн своєї країни.

Отже, московський уряд зважився на новий похід. У вересні 1688 р. в Україну було відряджено одного з найвпливовіших діячів у оточенні регентки — Шакловитого, який мав порадитися з Мазепою щодо майбутнього походу. Точка зору гетьмана багато важила, бо він чудово орієнтувався у закордонних справах, особливо в південно–східних питаннях.

Посланця цікавило, чи слід вести наступ проти Буджацької орди, можливо, з допомогою молдавського господаря, а чи проти кримських татар. Мазепа схилявся до другого варіанта, але за умови, що операція відбудеться своєчасно. За його планом, похід мав розпочатися 1 лютого, до кінця місяця треба було вийти до кордонів Кримського півострова, у березні здійснити воєнні операції в Криму, а в квітні повернутися. Зимова кампанія, на думку гетьмана, розкривала широкі перспективи: свіже повітря й достатня кількість питної води гарантували збереження здоров'я людей і коней, що було вкрай важливим у масовому поході. Але зимові умови, хоч і сприятливіші, спонукали брати з собою провізію та фураж.

Зате відпадала необхідність у штурмі перекопських укріплень, які захищали півострів від нападів, бо зима давала змогу здійснити обхідний маневр по скутому кригою морю.

Ясна річ, Москва взяла до уваги пропозиції Мазепи, але не зуміла реалізувати їх. Попри сквапність приготувань, похід розпочався щойно в березні 1689 р. Наприкінці квітня на Самарі об'єдналися дві армії — російська (112 тис. армії — російська (112 тис. чоловік) на чолі з Голициним і українська (50 тис. осіб) під проводом Мазепи. Таку забарність можна пояснити тим, що вже у березні степові річки виходять з берегів, і російське військо з великими труднощами мусило долати Ворсклу, Мерлу й Оріль. Узявши в Новобогородицькій фортеці запас провізії на два місяці, головні сили 24 квітня форсували Самару, діставалися лівим берегом Дніпра. Коірки і повернули на південний схід до Перекопу. 15 травня розпочалися сутички з татарськими загонами, а через день, коли армії досягли Чорної Долини, кримський хан атакував своїми головними силами російські й українські полки, що йшли в ар'єргарді. Після короткого замішання напад ворога було відбито артилерійським вогнем. Хан більше не вдавався до відкритих дій, хоч його загони супроводжували росіян та українців, які просувалися вперед. Без значних перешкод війська вийшли дор. Колончак, а два дні згодом (20 травня) перед ними постали перекопські укріплення.

Що ж було далі? Доти все йшло гаразд. І хоч Голицин ремствував у своїх повідомленнях на відсутність води, особливо в останні дні маршу, нам відомо з щоденника учасника тих подій генерала Гордона, шотландця за національністю, що в улоговинах Зеленої і Чорної Долини та вр. Колончак її не бракувало. Отже, війська зупинилися перед ворітьми Криму, й лише тепер виникли серйозні труднощі. В тих місцях ніде не було ні зелені, ні прісної води (а якщо і траплялася поблизу Чорного моря, то солона). Чомусь ніхто не подумав, що за Перекопом безводний степ, і, лише перетнувши його, можна дістатися заселених місцевостей. Тож Голицину нічого іншого не лишалось, як повернути військо назад, і це тоді, коли, здавалося, успіх був уже поряд.

Відомий російський історик Устрялов пояснював поразку слабодухістю головнокомандуючого, але треба сказати, що й цього разу похід з самого початку був непродуманим, хоч Голицин мав такого досвідченого порадника, як Мазепа. Можливо, людина хоробрішої вдачі спробувала б проникнути всередину Кримського півострова, одначе князь боявся великих втрат і навіть цілковитого знищення армії. Розлучившись з надією підкорити Крим, він прагнув якось врятувати становище шляхом переговорів з ханом, але за обставин, що склалися, цей захід, звичайно, не мав успіху.

Відступ видався дуже важким: чимдалі частіше бракувало води, а татари, посмілішавши, нападали на армійські частини вдень і вночі, аж доки ті не перейшли Коірку. 29 травня об'єднані армії перебували неподалік Запорозької Січі. Врешті добувшись Самари, гетьманські й російські полки розділилися і рушили додому. Загалом і цей похід обернувся цілковитою поразкою. Він скидався на невдалу демонстрацію сили, бо замість того, щоб налякати татар, російська сторона підбадьорила їх, зазнавши при цьому великих людських і матеріальних втрат.

Тепер уже годі було звинуватити у зраді нового гетьмана, тож відповідальність за поразку лягала на плечі самого В. Голицина. Роздратовані росіяни пустили поголос, буцімто хан підкупив князя. Але це, звичайно, було вигадкою.

Софія осипала свого прибулого фаворита всілякими милостями, ніби той здобув блискучу перемогу. Пізнього літа того ж року вирушив до Москви й Мазепа, щоб скласти свій перший у ролі гетьмана візит російському урядові. Його супроводжував пишний почет з генеральних старшин і полковників. А наступного дня після урочистого в'їзду до столиці царства відбулася аудієнція у Кремлі. В присутності регентки й одного з двох царів, Івана, обговорювались звитяжні діяння Голицина в останньому поході, а також, за субординацією, його соратника Мазепи. Ці милості показували гетьмана прибічником Софії та Голицина, що для нього було небезпечно, бо якраз тоді вибухнула вирішальна сутичка між Софією і юним царем Петром І.


Петро і Мазепа


У ніч на 8 серпня Петро І втік до Троїцького монастиря і звідти повів рішучу боротьбу проти регентки та її прихильників. Останній похід відіграв у цьому розриві важливу роль. Під час протистояння дужчими виявилися прибічники молодого царя; вже наприкінці серпня було скинуто Голицина, а незабаром і його заступницю. Така доля чекала й гетьмана. За царським наказом він з'явився 9 вересня в монастирі, а наступного дня був запрошений на аудієнцію. Петро поставився до Мазепи та його оточення несподівано дружньо і дав зрозуміти, що відповідальність за наслідки походу падає лише на Голицина. Вочевидь, юний цар у цей критичний для нього час вважав нерозумним відштовхувати від себе гетьмана, а отже й репрезентовану ним Україну. Але й Мазепа, щоб заспокоїти царя і навіть здобути його прихильність, обрав правильну лінію поведінки. Адже він, як уже зазначалося, належав до тих державних діячів, котрі чудово розумілися на людях і вміли з ними поводитись. Тож йому не важко було сподобатися юному, недосвідченому цареві. В усякому разі, Мазепа залишив Москву, завоювавши його симпатії. Про це свідчать нагороди й подарунки Петра І, вручені Мазепі та його оточенню, коли українська делегація перебувала в Москві.



3. СПІВРОБІТНИЦТВО З ПЕТРОМ І.

ВЗАЄМИНИ ІЗ ЗАПОРОЗЬКОЮ СІЧЧЮ ТА ПРАВОБЕРЕЖНОЮ УКРАЇНОЮ


Зовнішня політика Мазепи


Головним напрямом співробітництва Мазепи й Петра І був Південь. Обом кортіло твердо ступити на береги Чорного та Азовського морів. На відміну від Самойловича, новий гетьман проводив цю політику невідступно. Властиво, за тих обставин він і не міг займатися чимось іншим. Для нього багато важило надовго зберегти прихильність царя після перевороту в Москві. Запорукою цього були його планомірні й енергійні зусилля, спрямовані на витіснення турків і татар з їхніх укріплених пунктів на північному березі Чорного моря. Досягнення поставленої мети, яка здавна приваблювала царів, гарантувало 6 гетьманові доброзичливість Петра І. Інша річ, що це не конче вийшло б на пожиток Україні. Самойлович виступав проти такої політики. А Мазепа втілював її, хоч зміцнення позицій Москви на півдні робило Україну чимдалі залежнішою від Росії. І разом з тим завоювання Чорноморського узбережжя відкривало перед нею шлях до ширшого задоволення колонізаційних та господарських інтересів і служило надійному захистові від постійної татарської загрози, щоправда, тепер уже не такої великої, як раніше. Ясна річ, Мазепа внаслідок пильної уваги Москви до півдня після невдалих походів 1687 і 1689 рр., а також через війни Центральної Європи проти турків мусив продовжувати боротьбу. Сусідство ж України з Туреччиною і Кримом робило це завдання самоочевидним.

Узагалі в перший період своєї діяльності Мазепа чесно й сумлінно співробітничав з московським урядом у руслі окресленого ним політичного курсу. Залежність Гетьманської держави від Москви стала доконаним фактом. У цьому чаїлася неабияка загроза. Найменший вияв самостійності розцінювався як сваволя, й у відповідь вживалися заходи для послаблення Української держави. Та й у самій Україні було чимало заздрісних інтриганів, які стежили за кожним кроком гетьмана, аби за традиційної недовіри з боку Росії зробити з ним те, що було вчинено із Самойловичем та його попередником — Многогрішним. Не міг він покластися й на народні маси та на сусідню Запорозьку Січ.

Але орієнтація на Росію була не лише приватною справою Мазепи, породженою прагненням зберегти за собою в боротьбі з конкурентами посаду гетьмана. Як і Самойлович, він продовжував уже традиційну в українській політиці лінію. Об'єднання розчленованої України і зміцнення державної структури Гетьманату були йому так само близькими, як і його гідним шани попередникам. Для цього гетьман намагався використати свої зв'язки з Москвою. І саме в цьому я бачу суть політики Мазепи. Ясна річ, перед ним стояло нелегке завдання. Втілення його виключало відверті й енергійні дії, про що свідчили невдалі спроби попереднього гетьмана. Самойлович намагався приєднати Правобережну Україну до Гетьманської держави, а також підпорядкувати гетьманському урядові Слобожанщину. Але нічого з того не вийшло, бо він проводив надто відверту й чітку політичну лінію, за якою московські діячі угледіли обриси небажаної для них могутньої України. І якщо Мазепа, незважаючи на поразку програми об'єднання, знову за неї взявся, то це свідчило, що він був дуже впевненим у власних силах. Справді, лише такий спритний і гнучкий політик, як Мазепа, міг наважитись поставити у співробітництві з Петром І власне українські цілі й неухильно за них боротися до самого кінця.

Цими цілями передбачалося об'єднання Правобережної України з Гетьманатом, а також підкорення автономної Січової республіки, яка з часу смерті Богдана Хмельницького лише номінально підлягала гетьманові. Слід зазначити, що Мазепа, за словами багатьох його сучасників польської орієнтації, ніколи не був щирим прихильником порозуміння Москви з Польщею, бо прагнув здобути Правобережну Україну. Він виступав за однобічні акції проти турків і татар, пояснюючи це ненадійністю польських союзників, Австрії та Венеції. Адже співробітництво Москви з Польщею повністю виключало будь–яку можливість змінити долю Правобережної України. Звичайно, ці наміри гетьман завжди мусив ретельно приховувати. Як добре поінформований дипломат він підтримував тісні зв'язки із закордоном, повсюди мав своїх агентів. Повідомлення, надіслані ним до Москви, справляли враження своєю об'єктивною цінністю й завжди підтверджувались даними, що надходили каналами російської дипломатії. Не секрет (зрештою, це давно вже стало фактом), що західна коаліція проти турків і татар мало дбала про інтереси своїх східних партнерів. Як писав Мазепа російському урядові влітку 1690р. про мирні переговори між кайзером і Туреччиною, у статтях укладеного договору йшлося про Австрію, Польщу та Венецію і було знехтувано Москву. Мазепа слушно вважав, що польський король обстоює інтереси лише своєї держави, тож і шукав можливості для листування з кримським ханом, і ладен був навіть укласти перемир'я між Польщею і Туреччиною. В такий спосіб гетьман переконував Москву, що від кайзера і польського короля цар може зазнати тільки шкоди.


Мазепа і Запорозька Січ


У південно–східній політиці Мазепи важливу роль відігравала Запорозька Січ, що межувала з кримськими татарами, її позиція багато важила, особливо під час воєн. Тим-то гетьман з самого початку взяв ініціативу в свої руки в усіх політичних акціях, показавши себе авторитетним державним діячем, до якого звертався січовий уряд у найважливіших питаннях, окрім хіба що устрою Запорозької республіки. Мазепа виступав посередником у зовнішніх зносинах козаків — чи не кожна делегація від Січі, що вирушала до Москви, робила зупинку в гетьманській резиденції у Батурині.

Загалом за Мазепиного правління Запорозька Січ перебувала у важчому становищі, ніж у попередні десятиріччя другої половини XVIIст. Анархія, що охопила Ліво- і Правобережну Україну, сприяла виокремленню Запорожжя і зробила його майже повністю самостійним. Кошовий Сірко (помер 1680р.), один з найвпливовіших політичних лідерів Січі 60–х — 70–х рр., репрезентував оце майже незалежне, войовниче й свавільне запорозтво. Не маючи якоїсь певної орієнтації, то ладнаючи, то ворогуючи з усіма своїми сусідами, воно діяло без огляду на загальне добро України й раз у раз втручалося в її внутрішні справи. Зовнішньополітичне становище Січі лишалося незмінним як за часів Самойловича, так і Мазепи. А проте вона відігравала вже значно скромнішу роль у житті України, ніж раніше. Стабілізація становища в Гетьманщині при Самойловичу та Мазепі дала змогу українському урядові, звичайно ж, поспіль з Москвою, ще й як обмежити свободу дій Січі.

Спорудження Новобогородицької фортеці відкрило новий період в існуванні Запорожжя. Ставши вразливішим в оборонному відношенні, воно тепер уже мусило озиратися на гетьмана й Москву. Ще виразніше це виявилося тоді, коли Голицин після другого Кримського походу на якийсь час зупинився у Новобогородицькій фортеці, щоб звідти керувати будівництвом на тій-таки Самарі ще одного укріплення — Новосергіївської фортеці. Разом із тиском з боку держави чимдалі глибше посувалося за Самару й Оріль населення сусідніх із Січчю гетьманських полків, освоюючи родючі цілинні землі. Це дратувало січове товариство.

Як і слід було сподіватися, Запорожжя не довго терпіло такий тиск. Уже наприкінці 1689р. воно вирядило делегацію до польського короля Яна Собеського з пропозицією встановити протекторат над Запорозькою Січчю. А що той не дав конкретної відповіді, козаки повели мирні переговори з кримським ханом. Власне цей політичний курс почав набувати дедалі більшого значення в житті Запорожжя. Відтоді настрої січових козаків, занепокоєних загрозою втрати своєї незалежності, коливалися між Мазепою та Москвою, з одного боку, і кримським ханом — з іншого. Виникли навіть дві партії. Одна виступала за союз з Кримом, а друга — за порозуміння з гетьманом і царем та продовження боротьби з кримськими татарами. Значну роль тут відігравали господарські чинники. Зв'язки з Кримом давали змогу запорожцям займатися торгівлею, безперешкодно добувати сіль та ловити рибу в татарських озерах у нижній течії Дніпра. Але Січ у господарському відношенні залежала й від Москви та Мазепи. Нічого не виробляючи, вона отримувала необхідні сільськогосподарські продукти, передовсім зерно, із сусідніх областей Лівобережної України, а від Москви для своїх потреб — щорічні грошові субсидії та військові матеріали, що мало неабияке значення для січових козаків.

Спочатку вела перед партія, орієнтована на Крим, тож між козаками й татарами встановилося перемир'я. Але настрої змінилися дуже швидко — як тільки Мазепа за допомогою московської бюрократії затримав надходження щорічних субсидій, а також поставок з Гетьманату. В другій половині 1690 р. січовики знову почали нападати на татарські й турецькі колонії. Це було на руку цареві та Мазепі. А проте Січ залишалася ненадійною, повсякчас готовою стати в опозицію.

Звичайно, Мазепа, спираючись на Москву, міг чинити ще більший тиск на січове товариство, але він діяв обачно, та й Запорожжя було для нього не таким вже й небезпечним. Запорозька Січ як окрема політична одиниця здавна мала тісні зв'язки з населенням Лівобережної України, особливо з сусідніми гетьманськими полками. Існувала навіть приказка, що "полтавчани з січовиками, як подружня пара". Січ усе ще високо тримала знамено народовладдя й соціальної справедливості у межах загальноукраїнського простору, й чим більшого гніту з боку старшинства зазнавали селяни та прості козаки, тим значущішою поставала вона в їхній уяві.

Цей аспект — здатність Запорожжя підштовхнути населення Гетьманщини до бунту — Мазепа повсякчас мав на увазі. Ще 1690 р. сталася прикра подія, що збурила широкі маси. На Лівобережну Україну напала сарана, знищивши більшу частину врожаю. Дорожнеча, падіж худоби стали наслідками цього лиха. А немилосердна літня спека спричинила пожежі й пошесті. Люди втікали з Лівобережжя на запорозькі землі, ремствуючи, що всі напасті йдуть від Москви й старшин на чолі з гетьманом.


Повстання Петрика


За таких настроїв бракувало лише випадку, який став би детонатором для соціального вибуху. На початку 1692 р. службовець гетьманської канцелярії на ім'я Петрик мав вручити послання полтавському полковникові Жученку. Зробивши це, канцелярист ні сіло ні впало подався на Запорозьку Січ і там розгорнув агітацію проти Москви та гетьмана. Його запальні промови про соціальне гноблення в Гетьманській області знаходили вдячних слухачів серед покривджених січових козаків, а надто втікачів з Лівобережної України, які також не приховували свого невдоволення Москвою. Вимоги Мазепи видати бунтівника запорожці відхилили і навіть обрали його січовим писарем. Мало–помалу вщухли пристрасті, однак гарячі голови знову підтримали Петрика, який зумів тепер поставити справу на соліднішу основу.

Уже в травні 1692 р. він нишком разом з кількома запорожцями залишив Січ і гайнув до кримських татар, аби схилити їх до походу в Україну. Прямо скажемо: хоч ця акція була відверто авантюристичною, мала вона серйозне ідеологічне підґрунтя. Петрик прагнув шляхом організованого ним же загальноукраїнського повстання здійснити стару політичну ідею об'єднання Право- і Лівобережної України включно з частиною слобідських територій — ось поважний доказ того, якою живучою в українському суспільстві була ця ідея. Цікаво й те, що орієнтація Петрика на Південний Схід полягала не в боротьбі з Кримським ханством, а навпаки — у співробітництві з ним і Туреччиною, щоб у такий спосіб забезпечити незалежність України й звільнити її від гноблення Москви. Авантюристичні, хоч і щирі поривання Петрика, власне кажучи, мало чим відрізнялися від бажань і намірів опозиційних кіл в Україні, що на них він розраховував, прагнучи здобути владу. Гадаю, професор Оглоблин, знавець діяльності Петрика, заходить надто далеко, зазначаючи у своїй праці "Мазепа і повстання Петрика (Петра Іваненка)", що його сміливий задум таємно підтримував сам гетьман. На хистке й непевне твердження хроніки Величка, очевидно, не слід покладатися. Надто розумним політиком був Мазепа, щоб не розуміти: спираючись лише на союз з кримськими татарами та на власні сили включно з січовими козаками, годі визволити Україну.

Перші кроки Петрика виявились небезуспішними. Прихиливши до себе кримського хана, він 25 травня 1692р. уклав з ним союзний договір від імені України (в документі "князівство Київське й Чернігівське з усім Військом Запорозьким і українським народом"), якій гарантовано було незалежне державне існування та всі свободи. Петрика визнали за гетьмана. Хан Саадат–Прей, вороже наставлений до Москви, передав йому кілька тисяч татар на чолі з Калга–Султаном. Розпочалася операція. Спершу татари з'явилися поблизу січових укріплень. Звідти претендент на гетьманську булаву почав листовно прохати січовиків прилучитися до його плану, наголошуючи на фатальних для України наслідках союзу з Москвою та обіцяючи визволити її від московської неволі. В одному з останніх липневих послань 1692р. він дав зрозуміти, що сам Мазепа після наради з полковниками натякнув йому на свою готовність відділитися від Москви й виступити поспіль з повстанцями, щойно Петрик з ордою досягне Самари. Цей план відповідав настроям січового товариства. Під час наступних переговорів Петрик чимдалі більше підкреслював соціальне значення своєї акції, а також необхідність звільнення України від панів (читай: старшин), орендарів та інших визискувачів простого люду, що, либонь, імпонувало Запорожжю як прапороносцю ідей соціальної революції і тривожило Мазепу перспективою спільного виступу січовиків з українськими народними масами. Однак, попри всі спокуси, позиція козаків залишалася такою ж хисткою і непевною. Не встиг Петрик з татарами підійти впритул до укріплень, щоб пригрозити слабодухам, як назустріч Калги–Султану та його українському почту виїхав кошовий Гулак з курінними отаманами і двома тисячами козаків. Одразу ж при зустрічі Петрика запитали навпростець, чи отримав він якісь повноваження або листи від Мазепи. Той був змушений визнати, що їх у нього немає. Уже з цих запитань–відповідей ми бачимо, як багато важила позиція Мазепи навіть у колі опозиційно налаштованих до нього осіб. Було очевидним, що Січ не вживатиме рішучих заходів проти гетьмана, доки його підтримує Москва. До Петрика ж Січ поставилася нейтрально, навіть прихильно. На скликаному невдовзі козацькому колі було надано можливість усім добровольцям безперешкодно вирушити з Петриком у похід. Але таких назбиралося лише 500 чоловік.

Цей доволі скромний військовий загін посунув разом з кримськими татарами вздовж Самари до Новобогородицької фортеці й оточив її — чи то на татарський забаг, чи, може, Петрик хотів у такий спосіб показати, які близькі йому інтереси Січі. Тамтешній гарнізон, переважно з росіян, вчинив опір. Знявши по якімсь часі облогу, Петрик подався до Орілі й став умовляти жителів Маячки прилучитися до його загонів і впустити їх у містечко. Однак було це марною справою. А тим часом Мазепа зібрав усі свої сили, не зустрівши ні протестів, ні виявів непокори з боку розбурханого населення. 5 серпня, коли перші гетьманські полки підійшли до Маячки, татарські орди кинулися втікати, а за ними відступили й козаки. Ще з самого початку Петрика підтримав далеко не весь народ та й не вся Запорозька Січ, а тепер і поготів — до вагань додалося розчарування. Під час відступу його залишили навіть ті січові козаки, котрі були при ньому. Але претендент на булаву не занепадав духом. І оптимізм його був небезпідставним. Селім–Прей, запеклий ворог Москви, якого турки поставили на чолі Кримського ханства, сприяв Петрикові ще дужче, ніж його попередник, тож і передав йому татарську орду чисельністю близько 30 тис. чоловік. Нова кампанія розпочалася 1693р. Цього разу з Петриком було лиш кілька запорожців. Передовсім він вирішив порозумітися із Січчю. Коли ж ця спроба провалилася, пішов уздовж берега Дніпра до укріплених населених пунктів Переволочна й Кишинка. Незважаючи на облогу, місцеві жителі відмовилися підтримати його політичний курс і впустити військо. Петрик, знехтуваний українцями, чимдалі глибше посувався в Лівобережну Україну. Якийсь час стояв під Полтавою, силкуючись здолати відчайдушний опір козацького гарнізону. Коли ж надійшли гетьманські полки з московським підкріпленням, татари знову накивали п'ятами. Так безславно завершився і другий похід.

Відтоді перебуваючи на службі в хана, Петрик завзято інтригував проти Гетьманської держави та Москви, не раз брав участь у татарських експедиціях в Україну. Але все це не дало йому змоги бодай на крок наблизитись до втілення своєї мети. Навіть пізніше, під час заворушень, Україна й Січ невисоко ставили зусилля цього претендента на гетьманські клейноди. З полкового журналу за 1711—1712рр. фельдмаршала Шереметєва відомо, що Петрик 1712р. жив у Бубосарах, напевне, як приватна особа й не мав жодного впливу на українські події.


Правобережна Україна


Щоб краще зрозуміти паралель: зовнішня політика Мазепи — Україна, повернімося до подій на Правобережжі.

У другій половині XVIIст. становище Правобережної України було надзвичайно тяжким. Політика Петра Дорошенка в 60—70–і рр. не привела до жаданої мети — возз'єднання всіх українських земель. Керовану ним Україну посіли страшенні злидні й біди. Населення залишало край, рятуючись від союзників гетьмана — турків і татар та їхньої допомоги, точніше гноблення. Особливо зріс потік біженців у середині 70–х рр., коли лівобережний гетьман Самойлович узявся виселяти людей за Дніпро, щоб у такий спосіб прибрати до своїх рук правобережні території. Але невдовзі під тиском турецько–татарського війська і нечисельних прихильників Дорошенка він облишив цей намір, віддавши нещасних переселенців на поталу "відвойовникам". Правобережна Україна обернулася на пустку. Решту тих, хто ще сяк–так животів на Дніпрі, вивів звідти син Самойловича Григорій.

Одначе пустка не влаштовувала турецького султана, який на те й утримував Україну, щоб визискувати її підданих. Рішуча боротьба за заселення правобережних територій розгорнулася між Самойловичем і Москвою, з одного боку, й турками та призначеним ними після відходу Дорошенка Юрієм, сином Б. Хмельницького, — з другого. Після подвійної облоги Чигирина, старої гетьманської резиденції, а відтак здобуття її турками (1677—1678) було укладено компроміс. За договором, підписаним у Бахчисараї 1681р., середня й південна частини Київщини оголошувалися нейтральними і не підлягали заселенню. Але султан повів-таки всупереч угоді нову колонізацію залишених і спустошених земель. Усунувши тепер уже непотрібного Юрія Хмельницького, він доручив цю справу господарю Молдови Дуці. Той почав намовляти потенційних колоністів заселяти незайманщину, обіцяючи їм колишні козацькі привілеї, вольності й самоуправління. Поступово виникали нові поселення, а проте роботі цій загалом бракувало необхідного розмаху. Дука небавом зійшов з арени. Не домігся суттєвих зрушень і його наступник Драгинич.

Турецька акція викликала заздрість у всіх сусідів. Лівобережний гетьман Самойлович ледве утримував своїх підданих від переселення. Вживав і собі контрзаходів король Собеський, розуміючи, що колонізація Правобережжя дала б йому пільги в боротьбі з Туреччиною. Адже попри відчайдушні польські спроби витіснити турків з добре укріпленого Кам'янця–Подільського та околиць, ті міцно утримували його, постійно загрожуючи областям, розташованим західніше цієї фортеці.

Король не покладав особливих надій на участь польського шляхетства в колонізації, бо українці аж ніяк не хотіли потрапити під стару нагайку. До того ж Собеський високо ставив козаків як звитяжних воїнів, що вміли битися з турками й татарами. Саме їх обрав він серцевиною нової колонізації.

Як відомо, польський король надзвичайно енергійно залучав козаків, передовсім з Лівобережної України, до свого походу з метою розблокування Відня (1683). Але їхні спеціально підготовлені частини прибули на поле бою занадто пізно й не взяли участі у визволенні міста. Зате вони добре показали себе у наступних операціях в Угорщині. Під цю пору король відновив державницьку традицію українського Гетьманату, а 1683 р. призначив гетьманом Правобережної України справжнісінького авантюриста — шляхтича Куніцького. Зібравши майже 8 тис. козаків, він, добагаючи Собеському, завдав спустошень Молдові та буджацьким татарам у Південній Бессарабії. Коли ж козаки повернули назад, де не взялися татарські орди й розбили військо Куніцького. Відтак його заарештували козаки, що зібралися в Могилеві, й стратили 1684 р. за те, що той із загоном кінноти утік од татар, залишивши своїх людей напризволяще.

Попри невдачі, Собеський продовжував ту саму політику. 1684 р. він відновив козацтво й розгорнув народну колонізацію. За королівським універсалом, козакам колишніх правобережних полків дозволялося селитись навколо Чигирина, Канева, Корсуня, Черкас, Умані, Кальника й Білої Церкви. Це рішення підтвердив 1685 р. польський сейм, пообіцявши козакам ті вольності та привілеї, що їх вони мали ще раніше, за часів польсько–українського співіснування. Замість Куницького гетьманом 1684 р. обрали лівобережного козака Могилу. Його резиденція була в Немирові. Він не мав популярності серед козаків, часто сперечався з ними, особливо щодо розподілу платні. Про смерть Могили точних відомостей немає, але на початку 1689 р. лейпцігська газета "Постунд Ордінарцайтунг" писала, що він помер наприкінці 1688 р. Можливо, став жертвою якогось трагічного випадку, підлаштованого козаками. Відтак гетьманом обрали Гришка, про якого ми також не маємо достовірної інформації, і, нарешті, Самуся. Був він останнім гетьманом з польської ласки (очевидно, від 1693 р.).


Колонізаційна діяльність Палія


Але не ці гетьмани відіграли провідну роль у колонізаційному русі, що широко розгорнувся одразу ж після реформи 1684р. Чи не найбільшу довіру здобув серед народу полковник Семен Палій. Він перебував у Фастові, як Самусь — у Богу славі, Іскра — в Корсуні, Абазин — у Брацлаві. Походив Палій із Борзни Ніжинського полку (Лівобережна Україна). Хоч так вважає більшість дослідників, незаперечних доказів цього немає. Він був мужнім і безстрашним воїном. Спершу служив у Дорошенка, а пізніше — в Запорожжі, брав участь у поході Собеського 1683 р. Відтак дістав посаду полковника у Фастові при умові, що допомагатиме королю в боротьбі з Туреччиною. Колонізаційна Діяльність Палія була напрочуд плідною. До нього стікалися переселенці з Поділля, Волині, Полісся, Галичини, а надто з Лівобережної України, здебільше контингент покривджених гетьманською владою. До інших полковників також прибували людські потоки, але не в таких разючих масштабах. У Палієві найбільше приваблювало те, що він проводив вільну колонізацію, не засновану на кріпосницьких відносинах. Поселенці мали ті самі права, що й козаки; вони або виконували військову повинність, або платили податки. Невдовзі Паліева резиденція Фастів обернулася на велелюдне, як на ті часи, місто.

Діяння цього невтомного й працьовитого організатора виходили далеко за межі відведеної йому полкової території. Поповненню вільно було селитися на неозорих просторах — від Дніпра до Случа й Дністра. Звичайно, виникали й різні перешкоди.

На Волині та в Поліссі Київщини ще лишалися великі землевласники. їх надзвичайно обурювало те, що колонізація краю без панів і кнехтів, як, зрештою, і широке українське народне розселення, ущемлювала інтереси шляхти, яка боялася вигнання з родових маєтків Правобережної України і навіть її західної частини. Палій без усяких сумнівів та вагань рядив прибутками цих помість і лише найбільшим магнатам залишав дещицю доходу. Але не слід вважати це тільки виявом сваволі. Для постійних воєнних експедицій доводилося формувати численні козацькі загони. Розквартировувались вони у дворянських помістях і утримувалися їхнім коштом. А таких найбільше було в Поліссі Київщини. Щоб узяти під свій контроль козацьку колонізацію, король доручив осілим шляхтичам керівництво нею на всій Правобережній Україні, а також створення козацьких полків. Однак високородні полковники, не здатні впоратись із цією справою, лише сприяли розвиткові анархії. То їх було замінено людьми козацького роду: на сході — вже згаданими Палієм, Іскрою та іншими, а в Поліссі — Апостолом–Шуровським, Яремою Гладким, Василем Іскрицьким. Ці останні формували необхідні військові підрозділи, але утримувати їх мусило місцеве шляхетство. Король не міг регулярно виплачувати обіцяних грошей, а поліські полковники не квапилися проводити колонізацію на малозаселених територіях, як робив це, скажімо, Палій, тому забезпечення полків лягало тяжким тягарем на шляхетські маєтки.

Поліський край невдовзі наводнили всілякі авантюристи. Палій і собі не проминав нагоди: в часи затишшя водив туди ватаги козаків і навіть відбирав у місцевих шляхтичів їхні родові маєтки з метою колонізації. Невдоволені становищем, що склалося, вельможі скаржилися королю, благаючи його про допомогу та заступництво перед козаками. Надходили скарги й на Палія, принаймні з 1687 р., як бачимо з лейпцігських газет. Призначений Собеським комісар у козацьких справах Станіслав Дружкевич (1683—1692), а пізніше Бальцер Вільга (1693–1696), незважаючи на свій високий статус, не змогли примирити ворогуючих сторін. Напруження не спадало й загрожувало серйозним конфліктом.

А тим часом Палій зажив гучної слави. Постійні з 1684 р. воєнні походи на турків і татар, за щоденниковими даними Гордона й повідомленнями в тодішніх лейпцігських газетах) сприяли зростанню його популярності серед широких мас. Про справи Палія знали навіть у Центральній і Західній Європі. Німецькі газети, зокрема лейпцігська "Постунд Ордінарцайтунг", повсякчас вихваляли цього лицаря, особливо в 1686—1687 рр. А турки й татари чорно ненавиділи і боялися його.

Стосунки Палія з правобережним гетьманом Могилою склалися не найкращим чином. Дбаючи про свободу дій, він нехтував заклики останнього про допомогу й пособляв лише тоді, коли це випливало з його власних інтересів. Як бачимо з тих-таки газет, розбіжності між ними окреслились ще в 1684—1686рр., хоч Палій і далі тісно співробітничав з Могилою та Польщею. Але чим успішніше проводив полковник колонізацію, чим популярнішим робився серед козаків, тим незалежнішим і самостійнішим почувався. В 1687—1688рр. він уже не мав собі рівних. Козаки залюбки поповнювали його військові загони. Не те в Могили, який платив їм значно менше. Зоря його чимдалі блякла. А коли він помер (1688), Палій став найпомітнішою постаттю на Правобережній Україні.


Мазепа і Палій


1688 р. проліг вододілом у політиці Палія. Із зміцненням військової та економічної бази фастівського полковника змінилась його орієнтація. Доти вірний польській короні, він уперше спробував зблизитися з Мазепою, а через нього — з царем. Палій і Мазепа розпочали співробітництво задля приєднання Правобережної України до лівобережного Гетьманату. Якщо для Мазепи втілення цієї ідеї було продовженням традиційної політики попередніх гетьманів, то для Палія — гарантом захищеності його колонізаційної діяльності, а також вільного поширення українства всупереч польсько–шляхетським зазіханням, з якими рано чи пізно довелося 6 зустрітись у відкритій борні.

Хоч обидва партнери діяли одностайно, реалізувати окреслену мету було надзвичайно важко. Адже союз між Польщею і Москвою 1686 р. залишався чинним, і російський уряд не збирався ризикувати ним задля інтересів України, тим паче що він був зацікавлений у продовженні боротьби з турками й татарами. Тож не дивина, що перше прохання Палія про підданство від 1688 р., передане гетьманом до Москви, не знайшло там широкої підтримки й було відхилене. Мазепі доручили порадити Палію перейти з козаками в Запорожжя і по якімсь часі поселитися в гетьманській Україні. Друга спроба Палія 1689 р. також виявилася безплідною. Тоді Мазепа запропонував Москві дозволити козакам Палія жити в Трипіллі, на правому березі Дніпра, але цар і на це не погодився. Коли дізналися у Варшаві про наміри цього свавільного козацького верховоди, комендант польського гарнізону в Немирові заарештував його у жовтні 1689 р. Але випустив із в'язниці вже на початку 1690–го. А тим часом до Фастова при підтримці польського військового загону проникли єзуїти, щоб після тривалої перерви відновити діяльність цього колишнього, ще до часів Богдана Хмельницького, центру католицької пропаганди. З поверненням Палія їх було побито й вигнано, а Фастів знову став серцевиною української колонізації.

Обставини спонукали Палія ще завзятіше проводити політику зближення з Мазепою. Він запропонував гетьманові гуртом піти на турків і татар. Той охоче пристав на це, сподіваючись, що їхня спільна боротьба проти Півдня змінить позицію московського уряду. Щоб продемонструвати, якими корисними й необхідними для здійснення поставленої царем мети можуть бути козаки Палія, він 1690 р. двічі виступив проти татар: першого разу поспіль з Переяславським полком, а другого — з шістьма лівобережними полками. Під час цих походів було спустошено околиці турецької фортеці Кизикермен і знищено чимало ординців. На початку 1691р. відбулася нова спільна експедиція, що завершилася розгромом татарського загону під Очаковом. Очевидно, все це не виходило за рамки малої війни, але операції проводились рішуче й мали великий успіх.

Відразу ж після останнього походу вибухнув гострий конфлікт між Палієм і королівським комісаром Станіславом Дружкевичем. Тож козацький полковник знову попросив посередництва Мазепи в питанні приєднання, сподіваючись, що його доведена лояльність відіграє, врешті, позитивну роль, і висунув альтернативу: не бажаючи залишатися польським підданим, він погодиться визнати зверхність або царя, або татар, які вже двічі зверталися до нього з цього приводу. Однак і на цей аргумент з Москви надійшла відповідь, що внаслідок союзного договору з Польщею Палію не може бути надано громадянство. А щоб утримати його від об'єднання з татарами, цар ласкаво надіслав свої дарунки — дороге хутро й кубок.

Врешті–решт в Польщі урвався терпець. У червні 1692 р. король відрядив спеціального посла, щоб передав українському полковникові: або він щиро служитиме королю, або нехай іде з Правобережжя до царя. Водночас польська армія почала витісняти козаків з Полісся Київщини. Загроза нависла й над Фастовом. Тоді полковник зажадав від Мазепи надіслати лівобережні полки з боєприпасами та іншими засобами. Гетьман відповів, що не має права зробити цього без дозволу царя, але, не бажаючи залишати Палія в такій притузі, вирядив наприкінці 1692 р. посольство до Москви з проханням зважити на скрутне становище фастівського полковника й надати йому допомогу, наголошуючи, що інакше той може перейти на турецько–татарський бік. У Москві ж твердо вирішили не втручатися у конфлікт між Польщею і Палієм. Козацькому верховоді знову вказали шлях, котрий призвів би до втрати всіх колонізаційних здобутків, — на Запорожжя, а пізніше в Гетьманську область. Політична лінія окреслилася з цілковитою очевидністю. Російський уряд підтримував Палія у його спільній з гетьманом боротьбі проти турків і татар, але не бажав потурати йому в інцидентах з Польщею.

Тим часом польські військові частини діяли не так енергійно, як це передбачалося. Хоч вони й витіснили козаків з Полісся, наступ на Фастів не відбувся. Тому не можна погодитись із висновком останнього дослідження Андрусяка "Мазепа і Правобережна Україна", що польські власті всіляко намагалися загострити конфлікт. Ян Собеський шанував Палія як видатного військового діяча. Щоправда, той здійснював бойові походи разом з Мазепиними полками, але Польська держава, продовжуючи війну з Туреччиною, мала від цього користь. Крім того, фастівський полковник надавав допомогу як польському війську, так і залежному від Польщі гетьманові Правобережної України.

Незважаючи на труднощі, Палій гнув свою політичну лінію. На початку 1693р. він запропонував Мазепі допомогу в боротьбі проти Петрика й татар. А що претендент на булаву втік разом зі своїми спільниками, необхідність у цьому відпала. Натомість відбувся інший похід — на татарську територію. Палій провів його поспіль з лубенським полковником Леонтієм Свічкою і переданими йому гетьманськими полками. І хоч результати експедиції були доволі скромними — ворог відбив удар, спрямований проти фортеці Кизикермен, — Мазепа у повідомленні московському урядові високо оцінив заслуги Палія. За домовленістю з ним там же йшлося про ненадійність Польщі, яка буцімто готувалася до війни проти царя. Але їхня тактика не мала успіху — Москва відкинула ці вигадки. Коли ж у вересні 1693 р. Кримська, Буджацька й Ногайська орди напали на Україну і загрожували Києву, гетьман сам звернувся до Палія по допомогу. Той на його заклик разом з кількома загонами Переяславського полку під керівництвом Григорія Пашківського провів операцію в районі Тягині (Бендер). У жорстокому бою нар. Кодима ворога, що повертався з Правобережжя, було вщент розгромлено, але й козаки зазнали тяжких втрат. Звичайно, дії Палія, цілком співзвучні з російськими інтересами, дістали високу оцінку Москви. Полковникові навіть відшкодували збитки. Відтоді Москва регулярно надсилала платню козакам та Палію, а також різні дарунки.

Непросте становище Палія, що перебував між Польщею, з одного боку, і Мазепою та Москвою — з іншого, ще більше ускладнилося заходами польського коронного гетьмана Я6лоновського, який зажадав од козацького полковника підтримати польські операції під Кам'янцем і Сороками. Коли ж той не виконав наказу, Яблоновський у своєму універсалі (листопад 1693р.) звелів козакам і жителям Фастова не коритися Палію, а затримати його як бунтівника. Тут-таки до міста вирушив комісар Бальцер Вільга з польськими та вірними Польщі козацькими загонами, щоб захопити Палієву резиденцію. Розпочалася стара гра: Палій звертається за підтримкою до лівобережного гетьмана, той просить у царя дозволу застосувати силу, а московський уряд не погоджується. Тим часом загроза минула. Постоявши під Фастовом, Вільга відступив без усякої боротьби, либонь, за наказом короля, який втрутився у перебіг подій. У лютому 1694 р. комісар повторив ту саму операцію, але польські загони після кількох сутичок відійшли до Полісся.

Отак самотужки, без Мазепиної допомоги, Палію годі було чинити тривалий опір. Тож і вирішив він укласти перемир'я з Вільгою, а відтак запевнив коронного гетьмана у своїй відданості та вірності. Яблоновський, високо цінуючи воєнний хист енергійного козацького ватажка, не став тримати каменя за пазухою. Внаслідок примирення Палій дещо зблизився з авторитетними польськими колами. Ця рівновага зберігалася і в наступні роки. Виявляючи лояльність, полковник частіше брав участь у польських та важливих для Польщі походах, зокрема проти Буджацької орди. Але дбав і про те, щоб догодити Мазепі та царю. В березні 1694р. він разом з кількома лівобережними полками проводить операції проти Кизикермена, влітку — проти Очакова, а у вересні — проти буджацьких татар. Лише згодом це співробітництво послабилось через самостійні акції царя і Мазепи. Врешті, й польський уряд зрозумів, яку користь він має від Палія. Коли ж стало ясно, що Москва, незважаючи на підбурювання Мазепи, не претендує на Правобережну Україну, зникли підстави для польського занепокоєння. Настав час, коли до Палія прихильно ставились обидві сторони — Польща і Москва. Яблоновський розпорядився надавати у Поліссі козакам необхідну підтримку, а цар регулярно надсилав їм платню.

Ці сприятливі роки (по 1699–й) Палій використав для зміцнення свого становища в Правобережній Україні та розширення козацької колонізації. З цією метою повиганяв з маєтків чимало шляхтичів у Київському воєводстві, насамперед у Поліссі, а залежних селян обернув на козаків. Ті шляхтичі, котрі залишилися, зобов'язались утримувати регулярні військові частини. Мав він таку велику владу, що багато землевласників зверталися до нього з проханням підтвердити їхні права. Не зносячи конкурентів у Поліссі, особливо тих козацьких полковників, котрі разом з Польщею виступали проти нього, Палій усунув їх або змусив залишити їхні території. І таким чином перетворився на справжнього володаря великої частини Правобережної України. Тим-то козацький хроніст Грабянка, повідомляючи про нього, писав, хоч і не без перебільшення, що полковник жив щасливо, тримаючи у своїх руках усю Правобережну Україну до Дністра й Случа, немов справжній гетьман. Однак він ніколи не був гетьманом, а лише полковником, зате, мабуть, найвідомішим з–поміж усіх полковників, а в битвах — найсміливішим.

Хистке, невизначене становище Палія аж ніяк не влаштовувало Мазепу. І хоч відсутність саме гетьманської допомоги спонукала козацького ватажка шукати порозуміння з Польщею, Мазепі такий розвиток подій не подобався. Палій, на його думку, мав би тісніше співробітничати з ним, про все регулярно інформувати його і, звичайно ж, таємно сповідувати стару ідею об'єднання Правобережної України з Лівобережною. Нове становище Палія Мазепа не схвалював, тож їхні дружні взаємини дещо охололи. І все ж до кризового 1699р. вони підтримували тісні стосунки, жваво контактували. Ясна річ, невдовзі знову гостро постало питання про об'єднання України. 1699р. воно опинилось у фокусі інтересів обох партнерів. Але до цього ми повернемось у наступних розділах.


Походи Петра І і Мазепи на південь


1695 і 1696 рр. стали часом важливих подій на Півдні. Операції, проведені Мазепою та Палієм під Очаковом, Кизикерменом і в Буджацьких степах, свідчили про їхній намір власне в цьому регіоні розгромити чи, принаймні, послабити турецько–татарські сили. В певному сенсі згадані походи можна вважати підготовчими заходами. Тепер дедалі чіткіше виявлялася мета московських політиків у співробітництві з Мазепою. 1695–го Петро І вдався до походу проти турецької фортеці Азов. Облога здійснювалася лише російськими силами і через їхню недосвідченість закінчилася безуспішно. Допоміжна операція в нижній течії Дніпра була набагато вдалішою. Влітку 1695 р. чисельна російсько–українська армія під проводом Мазепи й боярина Бориса Шереметєва у взаємодії з гетьманськими, слобідськими та запорозькими козаками оточила фортецю Кизикермен і по кількох днях примусила її гарнізон капітулювати. Орди, що діяли поблизу, було відігнано, тому вони не брали участі в обороні. Невдовзі здалися й менші сусідні укріплені пункти: Тавань (на дніпровському острові Тавань, власне Мустраткермен), Асламкермен, Мубареткермен і Шингерей. Військам вдалося уникнути значних втрат. За хронікою Рігельмана, добре показав себе в боях миргородський полковник Данило Апостол. Було вирішено згодом відбудувати Тавань: гарнізон скомплектували з гетьманських та запорозьких козаків і московських солдатів. Фортеця Кизикермен лежала в руїнах. Завершивши операцію, війська відійшли назад.

1696 р. розпочалася нова хвиля воєнної активності. Не полишаючи намірів здобути Азов, Петро І влітку оточив фортецю значними силами. До операції було залучено 15 тис. гетьманських козаків під командуванням чернігівського полковника Якова Лизогуба, якого Мазепа призначив наказним гетьманом. Цей досвідчений і мужній воїн разом зі своїми людьми при підтримці кількох відділень донських козаків 17 липня піднявся на фортечний мур і проник до міста. На жаль, його вчасно не підтримали російські солдати, й сміливці змушені були відступити під турецьким вогнем. Але вони утримали один з наріжних бастіонів і почали обстрілювати внутрішню частину фортеці, що викликало піднесення серед росіян. Цар наказав готуватися до загального штурму. Однак він уже був непотрібним, бо налякані турки 18 липня повели переговори, а 19–го здали фортецю.

У липні — серпні угруповання Мазепи й Шереметєва, взявши на себе захист флангів і тилу, стояли нар. Берестовій, де для охорони українських кордонів було споруджено укріплений табір. А перед цим, десь на початку 1696 р., Мазепа відбив татарський напад на Україну, в якому, за Костомаровим, брав участь Петрик зі своїми козаками. Не було ніяких військових приготувань — татарські кіннотники зав'язли у бездоріжжі.

Успішний штурм Азова викликав неабияку радість у московських колах. Цар, визначні державні діячі й представники духівництва, зокрема патріарх, щиро дякували козакам і осипали їх дарунками. В одному з офіційних листів Петро І називав полковника Лизогуба"благодійником і майстром військового мистецтва". Невдовзі після цього до Острогорська (Слобідська Україна) на запрошення царя прибув Мазепа. Петро І прийняв його надзвичайно милостиво. Немає сумніву, що він високо ставив заслуги українського гетьмана й цілковито довіряв йому.

Тепер перед союзниками постали інші важливі завдання. Вони взялися розбудовувати здобуті у нижній течії Дніпра укріплені пункти, щоб твердою ногою стати на березі Чорного моря. Вирішувати це завдання в наступні роки випало Україні. Передбачалося: турки й татари без опору не віддадуть своїх укріплень. І справді, на початку 1697 р. стало відомо, що кримський хан лаштується відвоювати фортецю Тавань. Щоб убезпечити вже здобуте, за домовленістю з царем було споряджено нову експедицію з метою захоплення Очакова, що мав для турків велике значення. Але похід (він розпочався наприкінці травня) армії Мазепи й кількох російських полків під проводом Якова Долгорукого не вдався. Коли українсько–російський експедиційний корпус, посилений на марші січовим військом, підійшов наприкінці липня до лінії укріплень, татари були уже біля фортець. Тавань і Кизикермен мерщій готувалися до оборони. На початку серпня ординці розпочали штурм Тавані: з лівого Дніпрового берега — кримські, а з правого — буджацькі татари. Ворогів була сила–силенна. А ще по кількох днях до них прилучилися турецькі допоміжні угруповання, що надійшли з боку Чорного моря.

Не наважуючись зіткнутися з таким сильним противником, Мазепа й Долгорукий відступили з головною армією. Невідомо, що саме відіграло в цьому головну роль: страх потрапити в оточення, бути відрізаними від України чи дефіцит засобів існування, яких не вистачило б для такої кількості людей під час тривалої зупинки. Відступ розпочався 20 серпня. А 24 вересня Мазепа й Долгорукий були вже у місті Опішні на Ворсклі. В районі бойових дій вони залишили 5 тис. гетьманських козаків та кілька російських відділів для гарнізону в Тавані, 500 російських солдатів разом з козаками Чернігівського полку й чимало запорожців у Кизикермені. Під час відступу Мазепа надіслав залишеним деякі підкріплення, та й з Опішні було відряджено до них допоміжний корпус чисельністю 20 тис. чоловік. Перше підкріплення 4 вересня прорвало лінію оточення й об'єдналося із захисниками фортеці Тавань. Невдовзі те саме вдалося зробити й тим із запорожців, котрі залишили острів і на короткий час затрималися були в Січі.

Розпочалася героїчна оборона обох фортець. Ні активний артилерійський обстріл Тавані та її мінування, ні висадження в повітря окремих ділянок укріплень і ворожі підкопи не похитнули рішучості гарнізону, хоч пошкоджена фортеця скидалася на руїни. Так само мужньо трималися й захисники набагато слабше укріпленого Кизикермена. Помалу–малу нападники втрачали свій запал, а коли дізналися про наближення свіжої українсько–російської підмоги (друге підкріплення, надіслане з Опішні 10 жовтня), зняли облогу й квапливо відступили. Допоміжний корпус був уже непотрібним.

Наступними роками Мазепа здійснив ще один похід проти турків і татар, очевидно, щоб упередити напад на Україну, захистивши її кордони. Влітку 1698р. об'єднані сили Мазепи й Долгорукого вирушили в степи, що лежали перед Перекопським перешийком, але після кількох сутичок з татарами вони залишили цю безводну й мало придатну для життя територію і відступили до Тавані. Звідти було послано на Очаків 10–тисячний козацький корпус, посилений кількома російськими відділами. Однак здобути цю міцно укріплену турецьку фортецю козакам не вдалося, й невдовзі вони повернулися назад.

Загалом українські козаки надзвичайно енергійно здійснювали цілі, поставлені Петром І та Мазепою. Адже йшлося про добре відому чи не кожному українцеві істину: боротьба проти невірних служила справі захисту від татарських набігів кордонів стражденної України і створювала умови для торгівлі й колонізації Півдня. Звичайно, забезпечення численних походів тяжким тягарем лягало на Україну, зокрема на Полтавський полк, що постачав провіантом нові фортеці.

Пишання славними вчинками козаків віддзеркалилось у козацьких хроніках Самовидця, Грабянки та Величка, які особливо наголошували на їхній героїчній боротьбі у 90–х рр., і насамперед на участі у здобутті Азова.


Запорозька Січ в боротьбі проти турків і татар


Ще завзятішими учасниками наступу на Південь були запорожці. Боротьба з поганцями, яку вони вважали своїм священним обов'язком, сприяла розширенню запорозької території і давала деякі пільги. А здобуті сусідні фортеці вони обертали на власність Січі. Суперечності, що існували між ними, з одного боку, і Мазепою та Москвою — з іншого, дещо згладжувались під час походів. Тоді козаки виявляли неабияку заповзятливість у всіх операціях. Із січовиків постійно комплектували гарнізони фортець, які, незважаючи на утяжливість охоронної служби і матеріальну скруту, затято боролися з ворогами. Татари не раз намагалися підкупити запорожців, оточених 1697 р., але всі їхні спроби були марними. Січовики несхитно стояли на боці лівобережних козаків та росіян, брали участь і в другій облозі Азова. На Чорному морі їхні"чайки"влаштували справжнє полювання на турецькі військові й торгові судна, перешкоджаючи постачанню провіанту турецькому гарнізонові. Все це змушувало Мазепу та Москву шанувати Січ, забезпечувати її всім необхідним для боїв і морських операцій. Щоправда, гетьманова допомога нерідко надходила із запізненням. Частіше гроші й дарунки надсилав цар, у його грамотах передовсім згадувались січовики, а надто захисники фортець.

Замирення між Москвою і Туреччиною суттєво вплинуло на становище запорозьких козаків. На початку 1699 р. в Карловицях було укладено перемир'я, а через півтора року (З липня 1700р.) — мирний договір, який упродовж тридцятиліття правив за інструмент врегулювання інтересів на Півдні. За угодою Азов з околицями залишався під Росією, а фортеці, здобуті в нижній течії Дніпра, передавалися договірній стороні. Запорожжя сприйняло це як тяжкий удар по ньому. Насправді ж, якби ці фортеці й надалі прихищали гетьманські й російські військові загони, то вони не стільки б охороняли кордони, як контролювали Січ, ізолюючи її територію з південного та північного боків. Як це не раз траплялося, запорожці після укладення перемир'я не збиралися припиняти бойових операцій. Тож Мазепі не легко було (за інструкцією російського царя) утримувати січовиків від воєнних дій. Тим паче, що й сам він іще недавно перешкоджав їхньому порозумінню з кримськими татарами й підштовхував до боротьби з ними. Мирний договір викликав розчарування і непевність серед запорожців і навіть у керівництва Січі. Тепер на нього годі було покладатися. Чимало доказів цього дала Велика Північна війна.

Цар Петро високо оцінив заслуги гетьмана у воєнних операціях на Півдні, нагородивши його 8 лютого 1700 р. за участь у славних ратних справах і перемоги над турками й татарами упродовж 13–річних бойових дій заснованим 1699 р. орденом св. Андрія. Мазепа став другим, після канцлера графа Головіна, кавалером цього ордена.



4. ВНУТРІШНЄ СТАНОВИЩЕ В УКРАЇНІ.

ГОСПОДАРСЬКА і КУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА


Провідні верстви козацтва


Суспільне примирення в Лівобережній Україні розпочалося ще за Самойловича й набуло значних масштабів під час правління Мазепи. Ця консолідація, либонь, перевершила саму себе в умовах залежності Лівобережжя від Москви. Закінчився період внутрішнього розбрату й пов'язаної з ним Руїни.

Але Мазепа аж ніяк не був творцем великого спокою. Усі свої зусилля він спрямовував на розбудову Української держави, прагнучи зберегти принаймні її тогочасний статус. Одначе й це завдання було не з легких, особливо в перші роки його правління, коли склалися відкриті й тісні взаємини з Москвою. Гетьман міг правити в повному сенсі цього слова, лиш тільки спираючись на підтримку царя, інакше годі було уникнути притаманного часові Руїни внутрішнього опору, який раз у раз виявлявся в доносах окремих старшин і в народних смутах.

З часом Мазепі вдалося здобути цілковиту довіру царя, що мало позитивні наслідки, бо давало гетьманові змогу як особі, наближеній до Петра І, наражати на його опалу ті московські кола, котрі, можливо, хотіли б так чи інакше втручатися у внутрішні справи

України, а також дозволяло значущістю своєї постаті нейтралізувати внутрішньоукраїнську опозицію, вселяючи в неї страх перед верховною владою держави і, на відміну від попередніх літ, змушуючи її коритися. Щоб не дати жодних підстав для недовіри, Мазепа регулярно й докладно інформував Москву про справи в Гетьманщині, обмірковував українські проблеми безпосередньо з царем, з яким особливо часто зустрічався в період Великої Північної війни. Але все це було і вкрай небезпечним для Української держави. Хоч гетьман як довірена особа царя досить вільно керував Україною, такий спосіб правління повсякчас загрожував посиленням контролю Москви та її втручанням навіть у ті питання, що їх мали вирішувати центральні або місцеві українські органи. Зосередивши у своїх руках усю повноту влади, Мазепа очолював автономну Гетьманську державу, був головнокомандуючим, вищим суддею і адміністратором рішення якого у вигляді "універсалів" мали силу закону. Йому підпорядковувалися генеральна старшина й значною мірою кабінет міністрів. Чимдалі активніше він використовував право призначати або, принаймні, підтверджувати результати виборів старшин з чітко окресленими повноваженнями, дарувати їм землю за військову й цивільну службу.

У внутрішній політиці Мазепи найважливішим, на мій погляд, чинником було те, що головною опорою у розбудові автономної держави він вважав представників старшинства, хоч деякі із них часто демонстрували ненадійність — візьмімо хоча б скинення Многогрішного чи усунення Самойловича. Покласти край нестабільності в Україні авторитарний уряд міг би лише тоді, коли б у державному житті брали активну участь освічені й дисципліновані верстви. Тим-то він, не шкодуючи сил, плекав провідний стан — аристократію, яка вірно мала служити гетьманові й захищати загальноукраїнські інтереси, створював сприятливі умови для зростання ЇЇ добробуту, здобуття дітьми освіти, навіть у зарубіжних навчальних закладах. За його сприяння виникла особлива категорія старшин "бунчукові товариші", а в полках — "значкові товариші", які підлягали безпосередньо гетьманові або полковникам, часто використовувались для особливих місій, брали участь у різних урочистостях при дворі Мазепи. Як і "знатні військові товариші" та "військові товариші", вони становили певний резерв, що з нього постійно рекрутувались чиновники для провідних посад.

Однак, попри все це, стосунки гетьмана із деякими старшинами складалися не зовсім гладко. Після нарад з царем він інколи самочинно заміняв найвищих посадових осіб, хоч тут віддавна панував принцип виборності. Поступово Мазепі вдалося створити цілий гурт прихильно наставлених до нього й відданих йому генеральних старшин і полковників, які почасти походили з Правобережної України (серед них були і його родичі: Обидовський, Мокієвський, Трощинський, Войнаровський) і навіть служили, як свого часу Мазепа, в Петра Дорошенка. Він зумів зміцнити свій авторитет. Про це свідчить в одній із статей О. Лазаревський. Знатний військовий товариш Іван Забіла вирішив одружити свого сина з дочкою генерального обозного В. Борковського, за посадою другого після гетьмана генерального старшини, але той відповів у листі від 23 жовтня 1687 р., що мусить дістати згоду гетьмана. Та сама проблема постала й перед генеральним писарем (з 1700 р. генеральний суддя) Василем Кочубеєм, коли до його дочки посватався старшина Чуйкевич. Мазепа не довіряв цілій низці старшин, які були прихильниками та родичами, зятями колишнього гетьмана Самойловича, — митрополитові Гедеону Четвертинському, князеві Юрію Четвертинському, гадяцькому полковникові Василю Галицькому, полковникам Дмитрашку–Райчу, Леонтію Полуботку та багатьом іншим. До початку 90–х рр. усіх їх у різний спосіб усунули від керівництва.


Ставлення мазепи до козацьких і селянських мас


У контексті соціальному час правління Мазепи можна охарактеризувати як перехідний період. Здавалося, після визволення України від польсько–шляхетського панування до соціальної рівності залишається один крок. Насправді ж чимдалі більше поглиблювалось розмежування між старшинами (почасти духівництвом) та іншими станами, включно з козаками, які внаслідок революції 1648 р. стали провідною верствою у державі. На зламі XVII-XVIII ст. чітко виявились ознаки окремих класів. Хоч формально свобода переходу від однієї суспільної групи до іншої залишалася й надалі, практично вже існували деякі обмеження. Однак твердження про те, що Мазепа свідомо форсував цей процес, бо гетьманська влада спиралася на старшинський стан, було б хибним. Раз по раз він уживав заходів щодо збереження соціальної рівноваги.

Передовсім мовиться про відносини між козаками та селянами, з одного боку, і старшинами — з іншого. Старшини, власники рангових маєтків, на той час становили міцне угруповання зі своїми інтересами й поглядами. Вони виступали проти того, щоб селянство (як вільне, так і зобов'язане) змінювало свій стан, переходячи в козаки. Ясна річ, ці міркування випливали з егоїстичного прагнення — мати у своєму розпорядженні доволі робочих рук. Вочевидь, бурхливі демографічні процеси викликали занепокоєння у гетьмана та його органів управління як дестабілізуючий чинник, шкідливий для держави. Але тут можна говорити лише про тенденцію утримування козаків і селян від зміни їхнього соціального статусу.

Розмежування між окремими верствами населення, зокрема старшинами, козаками й селянами, відбувалося і далі, незалежно від того, подобається нам це чи ні.

Незрідка Мазепа вдавався до заходів, спрямованих на захист козаків та селян від сваволі старшин. У своєму універсалі від 1691 р. до київського полковника Мокієвського він різко засудив тих власників рангових маєтків, котрі відбирали у козаків земельні наділи, посилаючись на те, що вони за польських часів належали шляхті й тепер повинні входити до їхніх володінь. Гетьман заборонив ці зловживання з боку світських і духовних осіб, бо, за його словами, хоробрі козаки–лицарі здобули право на власність кров'ю і мечем на війні під проводом Богдана Хмельницького й ніякі обставини не можуть позбавити їх цього права. Ще перед цим (1690) подібний універсал до населення видав чернігівський полковник Яків Лизогуб. Відповідно до угоди з полковими старшинами й козацькими представниками він наказав нічого не відбирати не лише в козаків, а й у селян, бо вони як вільні поселяни з часів Богдана Хмельницького мають у своїй власності наділи. Існувало лише обмеження: поселенці повинні були задовольнятися тією землею, обробити яку було їм до снаги. Незайману землю міг отримати хоч би хто — шляхтич, старшина, козак чи посполитий, тільки б давав собі раду з нею.

Повстання Петрика змусило гетьманський і царський уряди знову зосередити увагу на соціальних проблемах в Україні. Найутяжливішим для народних мас було розширення старшинських господарств і запровадження оренди в галузі винокуріння й тютюнництва. За рекомендацією Москви гетьман розглянув ці питання на нараді з генеральною старшиною і полковниками восени 1692 р. Було прийнято вкрай радикальне рішення: особи, що стали непридатними до військової служби, втрачають рангові маєтки, навіть якщо право на володіння ними засвідчувалось універсалами. Ще раніше гетьман здійснив подібну акцію, повідбиравши у багатьох не дуже старанних старшин Полтавського полку маєтки й передавши їх військовій масі, щоб у такий спосіб задобрити неспокійне населення Полтавщини. А що ці важливі заходи 1692 р. виконувалися не досить енергійно і, вочевидь, лише почасти, то кількість старшинських маєтків зростала чимдалі більше.

Інший, далеко не радикальний, універсал Мазепи зобов'язував полковників пильно стежити за тим, щоб поміщики та власники рангових маєтків були справедливими до зобов'язаних селян і не перевантажували їх відробітками й податками. Гетьман пригрозив у разі непослуху відбирати поміщицьке майно і звільняти селян від підданських обов'язків. Він знову повернувся до цієї теми 1701 р., обмеживши відробіткові обов'язки селян двома днями на тиждень.


Землевласницькі відносини в Гетьманщині


У цей період норми земельного права були ще зовсім хисткими. В середині XVII ст. існувало в основному державне землеволодіння. Розрахунки залишалися переважно натуральними. Від часів Богдана Хмельницького старшинам за браком грошей надавалися службові, або рангові, маєтки як утримання. Вони лишалися за ними, доки ті перебували на службі. Але поступово чимдалі більше земель передавались як спадщина, частково як нагорода за вірну службу, купувалися чи незаконно привласнювались. А проте на зламі XVII-XVIII ст. право розпоряджатися маєтком мало цілком умовний характер. Хоч тимчасові землевласники й укладали заповіти на користь своїх потомків, вони вважали за потрібне або звернутися безпосередньо до гетьмана за підтвердженням їхніх прав, або зазначити в тестаменті про необхідність зробити це самим спадкоємцям.

Мазепа ревно оберігав своє суверенне право рядити землями, що було надзвичайно важливим знаряддям у його політиці, бо давало змогу впливати на старшин, які отримували наділи з його рук. Траплялося, що гетьман давав землі в "спадкову посесію", але в окремих лише випадках, здебільше в перші роки свого правління, аби здобути симпатії та підтримку авторитетних старшин. Нехтуючи царські грамоти про нагородження землею, не раз відбирав він у старшин маєтки, даровані московським правителем, хоч це й суперечило Коломацькому договорові.

Без дозволу гетьмана (полковника) не могли селитися на вільних чи здобутих землях і новоприбулі. Порушники суворо каралися. У частих суперечках щодо подальшого використання спільних володінь Мазепа, на відміну від багатьох землевласників, стояв на тому, що лісами, озерами та луками повинні послуговуватись усі члени товариства, якими поряд із залежними селянами були козаки, вільні селяни і старшини. А в разі інцидентів захищав інтереси монастирів. Він ревно опікувався ними.


Оренда


За правління Мазепи великого значення набуло питання оренди, особливо в такій галузі, як торгівля вином, тютюном і дьогтем, а також надання приватним особам права виробляти їх. Прибуток від оренди становив необхідну частину державного бюджету, бо лише за рахунок мита й трудової повинності годі було покрити витрати на утримання Війська Запорозького. Для забезпечення потреб адміністрації, суду, армії, зокрема артилерії, а також чиновників стягувалися з громадян, вільних селян і почасти козаків різні збори й податки, а старшинам як утримання надавались рангові володіння, селяни яких мусили виконувати повинності. Козаки, що служили в армії, не платили за землю (але не звільнялися від інших обов'язків). Землеволодіння спонукало їх постійно і без грошової винагороди служити у війську. Але це заважало успішному веденню господарства. Між походами козакам вільно було обробляти землю, займатися домашніми справами.

Україна часто–густо зазнавала лиха як від зовнішніх, так і внутрішніх ворогів, тому здавна повелося тримати постійні військові загони, сформовані з добровольців. Називали їх "сердюками", "компанійцями" та "добровільним товариством". За Мазепи існувало вісім постійних полків цієї категорії, що перебували під його орудою. Хоч населення утримувало їх своїм коштом, обмундирування, озброєння і платня забезпечувалися з державної скарбниці. Гроші надходили до неї в основному з двох джерел: ввізного та вивізного мита на товари ("індукти" та "евекти") і здачі в оренду торгівлі окремими видами товарів широкого вжитку, а також виробництва їх, зокрема горілки. Але апробована ще Брюховецьким і запроваджена Самойловичем оренда викликала загальне невдоволення в країні, особливо найбідніших верств населення, нарікання яких знаходили щире співчуття серед січових козаків. Повстання Петрика під радикальними гаслами, спрямованими проти панів і орендарів, примусило Мазепу та його оточення вжити рішучих заходів. На нараді гетьмана із старшинами й авторитетними представниками козацтва та громадськості влітку 1693р. було ухвалено скасувати систему оренд і запровадити замість неї, спочатку на один рік, особливий податок з винокурень і продажу горілки.

Однак внаслідок реформи помітно знизилися надходження до державної скарбниці. Якщо оренда, за даними мазепинських старшин у Бендерах (цей матеріал віднайшов і опублікував М. Возняк у статті "Бендерська комісія після смерті Мазепи"), приносила щорічно близько 180 тис. злотих, то митні збори — лише 60 тис. Тим-то власті були змушені відновити старий порядок оренди. Пізніше Мазепа дещо змінив засади орендування. 1697р. після широкої наради з представниками різних станів він надав право торгівлі міським муніципалітетам та сільським общинам. Але цей захід не вдалося втілити повною мірою. Перегодом було відновлено стару систему оренди, яка виявилася значно ефективнішою.

За підрахунками тих-таки старшин, тоді в Україні 7–8 злотих дорівнювали одному дукатові.


Міста


Мазепі незрідка доводилось займатися проблемами міст, які в Гетьманській державі існували більш–менш автономно, на засадах магдебурзького права. Найширше воно реалізовувалось у привілейованих містах, скажімо в Києві, Чернігові, Стародубі, Ніжині, Новгороді–Сіверському, Полтаві та інших. Важливе значення для міст, а тим паче для городян, зокрема купців і організованих у цехи ремісників, мали стосунки з козацьким начальством. Підлягаючи наглядові гетьманських чиновників, передовсім полковників як голів полкових адміністрацій, міста, в тому числі й привілейовані, часто зазнавали їхніх втручань, що не лише суперечило принципам самоврядування, а й негативно позначалося на житті й добробуті міщан. Тож Мазепа не раз вдавався до рішучих заходів, спрямованих на захист міст від тиску козацької адміністрації. Відомий дослідник українських міст професор П. Клименко, характеризуючи діяльність гетьмана під цим кутом зору, висловився дуже обережно. Можна лише припустити, зазначає він, що Мазепа протягом останніх десятиліть свого правління проводив досить свідому політику стосовно міст, сприяючи зміцненню їхньої самостійності з господарського й правового погляду. А проте становище міст в кінці XVII — на початку XVIII ст., на думку Клименка, було не найкращим.

Збереглося кілька універсалів Мазепи, які дають уяву про його ставлення до зловживань адміністрації. Один із них, від 19 червня 1689р., забороняв київському полковникові вимагати транспортних засобів від городян і використовувати деякі категорії ремісників у власних потребах. Інший, від 17 липня 1699р., рекомендував київському полковникові й старшинам шанувати права магістрату. В універсалі від 16 травня 1701 р. Мазепа картав козацьку адміністрацію за зловживання в Києві, скасував запроваджену нею індукту — податок на завезення до міста на продаж забитої худоби та інших продуктів, заборонив будувати шинки в обійсті полковника, в дворах козаків та при монастирях, які робили конкуренцію міщанам.

Суперечки й безконечні судові процеси навколо цього між ними і козаками, які постійно перевершували свої права, не бажаючи коритися наказам вищого державного управління, завдавали Мазепі чимало клопоту протягом усього його життя. Гетьманськими універсалами 1688 і 1694 рр. до козацької адміністрації Києва він заборонив цим свавільникам продавати горілку, а 1698 р. недвозначно підтвердив київському магістратові, що ті козаки, котрі живуть у місті, але не підлягають міському управлінню, не мають права тримати винокурень, бо вони в такий спосіб підривають горілчану торгівлю міщан, від якої залежить бюджет міста. Але це, як бачимо із згаданих уже заходів 1701 р., не дало бажаних наслідків. З тієї ж таки причини Мазепа застеріг (здогадно 170 2р.) Петропавлівський монастир у Києві, що дозволив собі виготовляти й продавати надто велику кількість горілки.

Подібних порушень не бракувало і в інших містах. Особливо прикметним щодо цього був Чернігівський полк на чолі з Лизогубом. Першого ж року свого правління (1687) Мазепі довелося наводити тут лад і підтверджувати права міста, знехтувані полковником. Деякі податки, привласнені ним, було повернуто, а цехові ремісники, яких Лизогуб свавільно закріпачив, дістали свободу й рівноправність. 1690 р. місто отримало такі ж гарантії від царя.

А проте ревну політику Мазепи щодо захисту міст дуже й дуже знецінює випадок з Почепом. Чи то стародубський полковник Михайло Миклашевський, чи, може, й сам гетьман пороздавав старшинам як рангові маєтки села, що належали цьому містові. А 1694р. Мазепа одібрав у нього чи не останнє магістратське село Старий Почеп, щоб віддячити Андрію Лизогубу за "великі заслуги" його батька, генерального хорунжого Юхима Лизогуба, а надто тестя М. Миклашевського. Й допіру після смерті останнього 1706р. гетьман вирішив загладити гріха — забравши в А. Лизогуба, він повернув село магістратові міста, вкрай зубожілого через його ж таки нерозважливий крок.

Тривалій суперечці між м. Остер і Київським братським монастирем за с. Виповзівка поклали край універсали Мазепи від 27 червня і 4 серпня 1693 р. Хоч місто й мало більше прав на Виповзівку, її було передано монастирю для розвитку академічних установ.


Іноземні купці в Ніжині


Хоч іноземні купці й дістали деякі права за Богдана Хмельницького, становище цих чужинців в Україні було не з легких. Вирізнялися з–поміж усіх греки. їхня колонія у Ніжині чимдалі зростала й за Мазепиним універсалом 1687 р. отримала доволі широку автономію, почасти надану їй ще Самойловичем. Для внутрішніх потреб мала свій суд, рішення якого не могли бути скасовані ні козацьким начальством, ні міським магістратом. Щоправда, у надзвичайних випадках вона мусила звертатися до Генерального військового суду. А ще купецтву заборонялося чинити все те, що могло 6 зашкодити ніжинським міщанам. 1696 р. греки спромоглися заснувати свою автономну церкву під опікою та верховним наглядом київського митрополита, що не підлягала ні міській, ні державній владі. Але й цього було замало. Забаглося грекам звільнити від податків та зборів свою приватну власність у Ніжині. Тим-то між ними й магістратом розгорілася запекла боротьба, якій поклали край 1698р. гетьманський універсал і санкція царя. Мазепа звелів грецьким поселенцям у Ніжині сплачувати державні податки за свої будинки й земельні володіння, а також виконувати всі інші обов'язки. Коли ж греки поскаржилися 1701р. на утиски з боку адміністрації та магістрату, він ні сіло ні впало змінив свою лінію: звільнив їх від державних податків і повинностей, наказавши лише сплачувати податок ніжинському полковникові Обидовському.


Сільське господарство і промисловість


Надто мало ми знаємо, яку роль відіграв Мазепа в розвитку господарства України. Ясно одне: щойно в Гетьманаті заходами Самойловича, а відтак Мазепи запанували спокій і лад, виразно окреслилась тенденція до піднесення економіки. Тепер склалися сприятливі умови й для розвитку промисловості, а також торгівлі, занедбаних за часів Руїни. Населення й надалі займалося переважно рослинництвом і тваринництвом. На півдні крім зерна чимдалі більше вирощували тютюн, а на півночі — льон і коноплю. У великій пошані були мисливство, рибальство та бджільництво. Господарське освоєння лісів залишалося традиційним і не підлягало державному контролю. Кожен мав повне право використовувати деревину для будівництва і як паливо. Але та обставина, що із збільшенням виробництва горілки дуже вирубувались ліси, турбувала Мазепу. Взагалі він був першим гетьманом, який заповзявся припинити хижацьке винищення лісів. Бачимо це хоча б із його наказу від 1694 р. управителю лісів під Янполем (Глуховом) Струтинському. Віднайшов цей документ Д. Дорошенко. На думку професора Слабченка, якраз Мазепа звернув увагу царя на пов'язане з виробництвом горілки нищення українських лісів. І чи не тому з'явився той перший указ Петра І про захист лісів у всій Російській імперії?

Як до Мазепи, так і в роки його правління в Україні були поширені давні типи індустріального виробництва, зокрема млинарство. В XVII-XVIII ст. воно служило для різних цілей. Млини устатковували, наприклад, спеціальними валами для виготовлення сукна, паперу та пороху. Перші машини почали з'являтися щойно в 20–і рр. XVIIIст. За Мазепиних часів машинного виробництва борошна ще не існувало, не було й мануфактури у сучасному сенсі слова. Залізна руда видобувалася в лісових болотах півночі України. Мідь, як відомо, завозили з Німеччини. А проте Київ, Глухів і Чернігів пишалися своїми мідними гутами та мистецтвом виплавлення дзвонів. Інтенсивне будівництво потребувало цегли найрізноманітніших видів. Перші цегельні заснували ще київські монастирі. Виготовлення скла й паперу концентрувалося знову ж таки на півночі (Київ, Чернігів). Скляна індустрія здавна поширювалась у багатій на ліси і мало придатній для сільського господарства Чернігівщині, особливо на півночі, й досягла тут високого рівня. Цілі родини майстрів творили високохудожні вироби із скла. Вадим Модзалевський у своєму спеціальному дослідженні "Гути Чернігівської області" називає імена найвідоміших митців, які жили на зламі XVII-XVIII ст.: Скабичевський, Богинський (Чумак), Білозерський, Лось, Іваницький. Ліси Чернігівщини також сприяли поширенню виробництва поташу, дьогтю, смоли. А селітри найбільше виробляли на Самарі. Усвідомлюючи значення розвитку цих видів діяльності, Мазепа надавав підтримку насамперед тим старшинам і монастирям, котрі виготовляли індустріальну сировину й товари. Звичайно гути, рудники, великі млини тощо могли утримуватись лише заможними людьми з добрячим капіталом. Такими були тоді окремі старшини та монастирі й рідше міста, які не відігравали помітної ролі у виготовленні вищезазначеної продукції, зате там процвітали ремесла й торгівля. Власне в північній частині України, у Стародубському, Чернігівському й почасти Ніжинському полках, виникли великі гутницькі комплекси, сподвигнуті в часи Мазепи. Ясна річ, розвиткові індустріального виробництва сприяли й природні умови цих полків. Засновували індустріальні підприємства на своїх землях видатні представники старшинства й духівництва. Так, Михайло Миклашевський, стародубський полковник (1690—1704, 1705—1706), не лише володів цілою низкою сіл, а й збудував у полку багато млинів, копалень, гут. Збереглися дані й про інших підприємців, зокрема генерального обозного Івана Ломиковського, чернігівського архієпископа Лазаря Барановича, генерального писаря Василя Кочубея, чернігівського полковника Ю. Лизогуба, генерального суддю Саву Прокоповича. Як видно з Мазепиних універсалів, він здійснював пильний контроль за будівництвом. Для купівлі чи спорудження індустріальних підприємств, навіть на власній землі, потрібен був дозвіл гетьмана. Важко сказати, якою мірою виконувались ці приписи. Одначе всі дослідники сходяться на тому, що Мазепа не гальмував підприємницької діяльності, якщо вона не суперечила інтересам громадськості та приватних осіб. Як відомо, гетьман підтвердив 1691р. придбання полковником М. Миклашевським двох млинів, а 1704–го — копальні. Він дозволив 1700 р. синові чернігівського полковника Л. Полуботка, Павлу, модернізувати й використовувати гуту, що стала до ладу ще за його батька. З відома й дозволу гетьмана почали діяти: велика скляна гута Чернігівського монастиря в с. Неданчичі (1701), такі самі підприємства Кочубея (1705), Сави Прокоповича (1687), архієпископської кафедри в Чернігові (1689) та багато інших. 1708 р. Мазепа дав згоду Іванові Ломиковському на будівництво копальні на його власних землях.

За окремими свідченнями, гетьман ревно дбав про виробництво селітри й пороху. Підприємства цього профілю, засновані переважно на Самарі, працювали для потреб численних походів. їх заохочувала ціла низка універсалів. Та й сам Мазепа мав селітряні підприємства на Самарі. Як далекоглядний військовий діяч він пильнував за тим, щоб не вичахали запаси пороху та селітри. На час шведської війни український уряд послуговувався двома великими складами вибухових речовин у Києві та Батурині.

У 20–х рр. XVIII ст. в Києві почали розводити гусінь шовкопряда. Перші спроби відносяться ще до часів співробітництва Петра І й Мазепи. Гетьман радо підтримав наміри царя запросити іноземних майстрів для розвитку вітчизняної індустрії, зокрема шовківництва, а також торгівлі із зарубіжними країнами, насамперед із Францією.


Українська торгівля


Як зазначає історик Джиджора, на зламі XVII-XVIII ст. розпочався важливий етап в економічному розвитку України, де після застою, породженого заворушеннями та колотнечею другої половини XVII ст. і браком капіталістичних елементів, пожвавились грошові відносини. В часи Мазепи значно розширилась національна торгівля, особливо із закордоном. Експорт та імпорт здавна були орієнтовані на Захід. Туди вели традиційні українські торгові шляхи. Це, зокрема, свідчить про те, що Україна в господарському відношенні аж ніяк не залежала від Москви.

Торговий обмін з нею, на відміну від зносин із Заходом, ускладнювався намаганням царського уряду усунути конкурентноспроможного українського партнера з російського ринку. З цією метою він заборонив 1683 р. (а відтак і 1687–го в Коломацькому договорі) продавати в Росії українські тютюн та горілку, тимчасом як російські купці завозили в Україну свої товари без усякого мита. Російська економіка базувалася на тій самій сировинній основі, що й українська, тому всіляко протидіяла їй. Українські купці, дискриміновані на російському ринку, були вкрай обмежені не лише в пересуванні, айв асортименті ввізних товарів і сплачували на шляхах високі мита.

1701 р. Петро І завдав українській торгівлі нищівного удару, заборонивши вивозити з України до Кенігсберга й Риги коноплю — один з найважливіших експортних товарів, її мали надсилати з російськими купцями через Ярославль і Вологду до Архангельська для подальшого транспортування за кордон. Українське купецтво зазнавало величезних втрат. Так розпочався період регулюючих заходів Москви щодо торгівлі України із закордоном. Росія остаточно взяла її під свою п'яту лише 1714 р. А згодом українська економіка набула залежного від неї, колоніального характеру. Російські купці мали змогу згнічувати українських партнерів навіть у їхній власній країні. За правління Мазепи цю тенденцію вдавалося стримувати, тож Україна ще зберігала свою господарську самостійність.

Особливо жваво йшла торгівля гетьманської України з Кенігсбергом, Данцігом, Ригою, Бреслау, а на Півдні — головним чином з кримськими татарами при посередництві Запорожжя й окремих купців. Польща та Литва, які виробляли ті самі товари й постачали їх у ті самі пункти, використовувались українськими купцями передовсім як транзитні території. Експортували в основному волів, шкіри, мед, віск, сало, олію, щетину, вовну, горілку, тютюн, зерно, коноплю, дьоготь, смолу, поташ, селітру. Більшість цього добра вивозили з північних (Стародуб, Чернігів) і середніх (Київ, Ніжин) полків, а з південних — переважно волів. Стародуб і Чернігів торгували головним чином з Ригою, Кенігсбергом і Данцігом, Київ і Ніжин — з Бреславу, Віднем, Будапештом, Дрезденом, Лейпцігом. Основним пунктом збуту волів був Данціг. Конопля і конопляна олія відігравали важливу роль у торговому обміні з Кенігсбергом та Ригою. Імпорт складався з різноманітних текстильних товарів — єдвабних і вовняних тканин, предметів розкоші (столове срібло, порцеляна), зброї, упряжі, залізних виробів — пилок, ножів, голок, а також металів, зокрема міді (Мідь частково завозили з Москви). Незаперечним є той факт, що більшість речей, згаданих у інвентарних описах чи заповітах старшин кінця XVII — першої половини XVIII ст., мали західне або середньоєвропейське походження. Провідну роль в українському імпорті відігравали також Данціг, Кенігсберг і Бреслау.

В Україну для закупівлі наїжджали торгові агенти з Німеччини, Франції, Англії, Голландії, Польщі (з останньої переважно євреї). Але й українські купці, не обмежуючись посередницькими функціями, мандрували світами зі своїми товарами, щоб привезти на Батьківщину потрібні речі. Вирушали за кордон переважно представники таких важливих торгових центрів, як Стародуб, Чернігів, Київ, Ніжин, а також Полтава. Якщо спочатку вона займала малопомітне місце в національній торгівлі, то вже за часів Мазепи тут склався міцний купецький гурт. Серед купців–стародубців, які брали найактивнішу участь у торговому обміні, передовсім з Кенігсбергом, були бургомістр Потапов (1693), банкір С. Ширай (кінець XVII ст. і 1707), О. Самойлович (1702 і 1710), міський управитель С. Яковлів (1704). На жаль, за браком відомостей цей список надто короткий.

Українські старшини, що поставали землевласниками, також залюбки займалися торгівлею. Чимало з них скуповували велику кількість худоби й переправляли за кордон. Назвемо хоча б таких знакомитих купців, як конотопський війт Андрій Кандиба та його наступник Григорій Костенецький або війт Нових Млинів Троцький, добре знаний у Пруссії як постачальник великих партій худоби.


Заходи щодо захисту торгівлі


На жаль, у нас надто мало даних про політику Мазепи в галузі зовнішньої торгівлі. Відомо тільки, що він, як і Самойлович, а пізніше Скоропадський, оберігав купецтво від втручань іноземних чинників — польського короля та його наближених, литовських магнатів, а також бургомістра Данціга. Польща з її свавільними магнатами, шляхтою та єврейськими посередниками була найнебезпечнішою для українських купців територією, якою пролягали їхні сухопутні й водні шляхи до Данціга, Кенігсберга, Бреслау і назад в Україну. На цих шляхах часто–густо траплялися насильства та грабунки, особливо під час Великої Північної війни. Мазепа вживав відповідних заходів. Так, під його тиском польський коронний гетьман Яблоновський своїм універсалом від 11 липня 1700 р. категорично заборонив підданим завдавати шкоди українським купцям. Того ж року Мазепа видав наказ з переліком рекомендованих їм сухопутних і водних шляхів від Стародуба й Чернігова до Кенігсберга й Риги.

Уряд контролював і внутрішню торгівлю, сконцентровану переважно в містах на великих і малих ярмарках, пильно наглядав за судовими процесами у справах торгівлі. З цією метою до складу магістратських судів було включено й представників уряду. Зокрема, стародубський полковник 1693 р. призначив свого представника в магістратський суд для нагляду за різними справами ярмаркової торгівлі. Однак високі посадові особи часто зловживали своїм становищем, тому Мазепа 1699 р. заборонив київській козацькій адміністрації брати участь у судових розглядах справ іноземних купців.


Духівництво


За браком достовірної інформації ми лише у загальних рисах окреслили господарську політику Мазепи. Збереглося значно більше відомостей про його діяльність у галузі культури. Усвідомлюючи роль духівництва в політичному житті країни й культурному розвитку народу, гетьман всіляко підтримував його. На початку правління Мазепи українську ортодоксальну церкву очолював князь Гедеон Четвертинський.

Поставлений митрополитоі заходами Самойловича, він підпорядкував українську; церкву Московському патріархатові, відірвавши її від; Константинополя. Між новим гетьманом і Четвертинсь ким склалися напружені стосунки. Після смерті останнього Мазепа висунув на митрополита Варлаама Ясинського, архімандрита Печерського монастиря. Якщо раніше вибори відбувалися на військовій раді (відтак до її рішення приєднувався константинопольський патріарх), то тепер для цього до Києва скликали значно меншу групу старшин і духівництва під контролем царського уряду.

Тісно співпрацюючи з новим митрополитом, гетьман домігся для нього сану екзарха московського патріарха. Він підтримував дружні взаємини з ректором Київської академії архімандритом Печерського монастиря Іосафом Кроковським, який поспіль з ним і Ясинським зробив чимало добра для церкви та шкільництва (1707 р. посів митрополичий престол), а також із впливовим чернігівським архієпископом Лазарем Барановським.

Власне кажучи, жоден із гетьманів не зробив для віри й духівництва так багато, як Мазепа, тож його сміливо можна назвати заступником і благодійником церкви. Це пояснюється, з одного боку, релігійними переконаннями гетьмана, а з другого — його бажанням ширше залучити духівництво й підпорядковане йому учительство до піднесення культури та освіти в українському суспільстві. Передовсім заслуговує на увагу його діяльна участь у будівництві нових і відновленні старих церков, оздобленні храмів. О. Лазаревський у "Замітках про Мазепу", знецінюючи його заслуги, доводить, що й попередники Мазепи та гетьманські старшини рвійно будували храми, бо, мовляв, для тодішніх релігійних людей це було самозрозумілим, оскільки церкви та монастирі опікувалися школами й лікарнями, тобто займалися доброчинством. Крім того, із спорудження святинь мали господарський хосен старшини й поміщики — адже насамперед у тих місцях виникали осередки переселенців.

Усе це справді так. Але Лазаревський доходить хибного висновку, що Мазепа як верховний представник держави нічим не відрізнявся від інших гетьманів. Таке твердження неважко спростувати свідченнями його ж ворогів. Так, Петро І у листі до рязанського митрополита Степана Яворського від 31 жовтня 1708 р. назвав Мазепу великим будівничим святої церкви, хоч там-таки вимагав оголосити анафему гетьманові, який відійшов од Москви.

Надзвичайно багато зробив Мазепа для Києва, Переяслава та Чернігова. В Києві його коштом 1690 р. було зведено новий кафедральний собор із каменю при монастирі св. Миколи, 1698–го при ньому ж — церкву св. Богоматері, при Печерському — церкву Всіх Святих, при Братському — велику нову церкву св. Єпіфанії. Його пожертвами та зусиллями в 90–х рр. було реконструйовано Софіївський кафедральний собор у Києві, обнесено кам'яною огорожею Печерський монастир — вельми дорогий захід на ті часи, зроблено прибудову й позолочено баню церкви Вознесіння Марії при тому ж монастирі. За свідченнями мазепинських старшин, наведеними в праці Позняка "Про Бендерську комісію", гетьман був причетним і до створення дзвіниці з великим дзвоном, який зберігся до наших днів.

Великою заслугою Мазепи перед церквою було й те, що він подбав про відновлення у 90–х рр. Переяславського єпископства, яке існувало ще за князівських часів, а згодом, у XVIII ст., стало серцевиною гнобленої православної віри на Правобережжі. Єпископом було обрано (1702 р. підтверджено царем) настоятеля Київського монастиря св. Михайла Захарія Корниловича. Гетьман власним коштом збудував 1698 р. церкву Вознесіння (з монастирем), що правила за єпископський кафедральний собор, і між іншим подарував їй 1701 р. рукопис знаменитого Пересопницького Євангелія. Мазепі приписують також будівництво 1695 р. церкви Святої Трійці при Чернігівському монастирі св. Іллі, відновлення кафедрального собору при чернігівському Борисоглібському монастирі й спорудження великої кам'яної дзвіниці, яка із заснуванням колегіуму використовувалась у житлових цілях, будівництво церкви Святої Трійці в Батурині, а також завершення розпочатого ще Самойловичем будівництва церкви Преображенія Христа при Мгарському монастирі в Лубнах та церкви Вознесіння Марії при жіночому монастирі в Глухові (Зокрема, цим монастирем опікувалася мати Мазепи). Гетьман матеріально забезпечував спорудження нової запорозької церкви Богоматері–захисниці й подарував їй чудовий іконостас. Усі будівлі були із каменю.

А проте, за даними Возняка, Мазепа ставив і дерев'яні церкви. Одна з таких з'явилася в Чернігові, а дві — в Батурині.

Всі ті коштовності, що їх офірував гетьман церквам і монастирям, годі й перелічити. Насамперед це предмети культового призначення — книги, літургійний одяг, дзвони, чаші тощо. Назвемо найцінніші з них. Межигірському монастирю ним було даровано вівтар, Софіївському кафедральному соборові у Києві — єпископське вбрання (сакос), монастирю св. Михайла в Києві — срібну домовину для реліквії св. Варвари, Переяславському кафедральному монастирю — вівтарне доно, Чернігівському монастирю св. Іллі — срібноковану оправу ікони Богоматері, Печерському монастирю — золоту чашу, золоту оправу для Євангелія, золоту єпископську митру й велике срібне панікадило.

Мазепа за давньою традицією українських гетьманів (починаючи від Богдана Хмельницького) забезпечував статки церкві та монастирям, надаючи їм земельні володіння. Особливо дбав про київські. Так, Братському монастирю було передано низку сіл та містечко Стайки для потреб Академії, а Печерському — два села для утримання лікарні. Дістали землі й монастирі св. Михайла та Межигірський.

Як свідчать різноманітні дані, гетьман ставив церковні привілеї вище, ніж права міст і підданих усіх станів. Його розпорядження (1688, 1095, 1705) забороняли українській адміністрації приймати до козацтва тих селян — як самостійних господарів, так і підсусідків, — котрі підлягали монастирям. Останні за згодою Мазепи могли засновувати нові поселення, послуговуватись, як уже зазначалося, общинними землями, вряди–годи виготовляти й реалізовувати смолу, горілчані та тютюнові вироби. Гетьманські універсали, що захищали монастирі від прямих податків і загальних повинностей, ставили їх у привілейовані порівняно з іншими станами умови, зокрема щодо утримання поштового зв'язку, добровільних полків та військових частин, будівництва шляхів і мостів та догляду за ними, спорудження укріплень, сплати податків на артилерію тощо. Крім того, заходами гетьмана церква була убезпечена від зловживань з боку владних структур. Влітку 1703 р. Мазепа вказав київському війту і магістратові на легковажне ставлення до духівництва київської Вознесенської церкви й самоправне розтринькування її добра.

Звичайно, Мазепа не останній із гетьманів так ревно дбав про духівництво й монастирі. Але цілком очевидним є те, що якраз за його правління церква найбільше збагатилася. Таким чином, заходи, спрямовані на піднесення культури та освіти, сприяли розвиткові кріпосницьких відносин. І разом з тим було знехтувано інтереси простого люду, який чимдалі більше знемагав від податків і загальних повинностей.


Опіка над православною церквою за кордоном


Мазепа творив щедрі пожертви як українській, так і зарубіжним православним церквам, тому його без усяких застережень можна назвати патроном православної віри на Південному Сході й особливо в Туреччині. Він підтримував зв'язки чи не з усіма патріархами, зокрема єрусалимським — Досифеєм, листувався з ним, як і митрополит Ясинський, уживав наданого 1694 р. московським патріархатом права наглядати за перебуванням в Україні грецьких єпископів і крім того, за словами українських старшин у Бендерах, ревно опікувався православними церквами, монастирями й духівництвом у Греції, Палестині, Молдові, Валахії, Сербії, Болгарії та інших країнах. 1706р. антіохійський патріарх Атанасій попросив Петра І допомогти видати книги релігійного характеру. І що ж, необхідну для цього суму надіслав йому не хто інший, як Мазепа. Два роки згодом вийшло Євангеліє арабською мовою. В передмові до нього антіохійський патріарх писав про українського гетьмана як про людину, завжди готову до пожертви, бажав йому довгих літ, закликав молитися за його душу православних священиків та парафіян усіх арабських країн. На початку XVIII ст. Мазепа подарував грецькій церкві Воскресіння на могилі Христа в Єрусалимі коштовний мистецький витвір — стільницю для причастя (антименсіон) із золота та срібла з вишуканим різьбленням Христового погребіння й написом церковно–слов'янсько–українською (вгорі) й латинською (внизу) мовами: "Коштом його ясновельможності Івана Мазепи, гетьмана руського". Цілком можливо, що гетьман, як вважає Возняк, надав значні кошти монастирю св. Сави у Палестині для оновлення вбрання і завершення будівництва.


Мазепа супроти Унії


Нелегко доводилося православній церкві в Польській державі. Якраз у 90–х рр. прибічники унії заповзялися витіснити православ'я із західноукраїнських та білоруських земель, що належали Польщі. Воно опинилося взагалі у критичному становищі, коли уряд і могутня римсько–католицька церква почали надавати підтримку уніатам. Це турбувало Петра І й Мазепу, які хотіли захистити православну церкву. Гетьман не приховував своїх поглядів. Ще на початку 1693 р. в листі до короля він запитував: "Чому Ваша Величність примушує людей переходити в унію?".

Точкою зіткнення громадсько–політичних інтересів стало питання заміщення посади єпископа у Луцьку. Православні висунули кандидатуру завзятого супротивника унії Жабокрицького. Після невдалих спроб навернути цього ортодокса в унію король у травні 1695 р. підтвердив його призначення, що з радістю зустріли російська й українська сторони. Сподівалися, зазначав 14 травня 1695 р. в донесенні російський резидент у Варшаві Борис Михайлов, з допомогою нового єпископа опанувати втрачені православ'ям позиції і навіть відновити єпископство у Білорусії, а також витіснити уніатів з перемишльської єпархії. Перед православною церквою в Польщі відкривалися нові обрії.

Підтвердженому королем єпископові, що мав підтримку з боку Мазепи й київського митрополита Ясинського, бракувало лише висвячення вищим пастирем — тим-таки Ясинським. Аж тут з'явилася перешкода: Жабокрицький походив із мирян і був одружений із вдовою, тож, за церковними канонами, навіть після розлучення не міг висвячуватись. Не вдалося обминути цього факту й скликаному у вересні 1695 р. Мазепою та Ясинським з'їздові теологів. Тоді було надіслано меморіал московському патріархові Андріану з проханням дозволити висвячення як виняток з огляду на інтереси православної церкви. У жовтні до нього ж таки звернувся Мазепа й відрекомендував Жабокрицького як глибоко релігійну та освічену людину, до того ж завзятого заступника православ'я перед унією. Патріарх, одначе, не наважився відступити од церковних догм, хоч як умовляли його Петро І та Мазепа, й порадив їм звернутися до константинопольського і єрусалимського патріархів. Але це було лише гаянням часу: перший взагалі не дав ніякої відповіді, а другий стояв на позиціях Адріана.

Розчарувавшись у східних духовних пастирях, Жабокрицький почав діяти на власну руч: запросив якогось Йосипа Стойка, православного архієпископа з Мармароша, й у вересні 1696 р. прийняв од нього благословіння. А проте його становище було невизначеним. Адріан, спираючись на рішення єрусалимського патріарха, затявся не поступатися. Незважаючи на підтримку Петра І й Мазепи, навіть новообраного польського короля Августа II та впливового луцького церковного братства, вища духовна особа залишалася невисвяченою.

Упертість московських релігійних кіл і ненадійність власного становища підштовхнули Жабокрицького до зближення з уніатами. 1700 р. на їхній бік офіційно перейшов і православний львівський єпископ Шумлянський. Уніатська церква стала домінуючою в Західній Україні. 1702 р. луцького єпископа, знехтуваного Москвою, висвятив Рим, а відтак і уніатський митрополит Залеський. Православна церква, втративши опертя у Польщі, мала тепер лиш тільки одне єпископство — у Могилеві. Але й попри всі ці негаразди Мазепа ревно опікувався православною церквою у Польщі: надавав їй посильну матеріальну допомогу, дбав про будівництво церков, прихищав у Києві втікачів, цькованих уніатами й польською адміністрацією, серед них і багатьох монахів Базиліанського ордена, зловороже наставлених до унії, виступав проти укладеного 1701 р. союзного договору між Петром І і Августом II, який зачіпав права польської православної церкви, як, зрештою, і проти надання уніатам православних храмів, зокрема у Львові. Щоправда, великою розрадою було повідомлення про руйнацію козацькими відділами, розташованими 1705р. в Польщі, уніатських церков та поміщицького комплексу перемишльського уніатського єпископа Юрія Вінницького.


Піднесення шкільництва


Чимало корисного зробив Мазепа в галузі освіти та шкільництва. Саме йому завдячувала своїм розвитком Києво–Могилянська вища школа. Заснована 1615 р. як звичайна братська школа, вона по двадцятьох роках діяннями митрополита Могили перетворилася на колегіум, а заходами Мазепи досягла рангу академії. Тож не дивина, що Феофан Прокопович пойменовував її "Могило–Мазепіаною". Саме так називалася вона у вступі до одного з його київських рукописів 1705 р. "Схід зорі над Парнасом Могило–Мазепіани".

Ця вища школа завдяки Мазепі так буйно розквітла, що за кордоном її вважали рівноцінною європейським. Як повідомляв 1705р. лейпцігський журнал "Європеїшен Фама", в Москві почали вивчати латинську та грецьку мови, філософію і теологію. Такі дисципліни, зазначалося в статті, вже існують у Римі, Падуї, Києві та інших містах.

За часів Мазепи Академія, без перебільшення, стала духовним центром усієї України. Крім того, тут навчались і православні юнаки з Південно–Східної Європи та Московської держави. Наплив був таким великим, що доводилось запроваджувати обмеження для вступників. На початку XVIII ст. кількість студентів досягла 2 тис. Цей навчальний заклад, мабуть, побив усі рекорди за чисельністю слухацької аудиторії.

В Україні склалася традиція вільного доступу до освіти, тож серед вихованців Академії були представники різних станів, і насамперед старшинства. Воно найбільше прагнуло освіти, яка давала чимало переваг. Знавець Лівобережної України О. Лазаревський у "Замітках до історичної монографії Д. П. Міллера" зазначає, що майже всі діти видатних мазепинських старшин навчались у Києві й стали свідомими громадянами. Про їхній високий освітній рівень можна судити хоча б з приватного листування.

Отже, Мазепа щедро допомагав Академії, якою з часу заснування опікувався Братський монастир, дарував для задоволення академічних потреб гроші, села та маєтки, захищав права своїми універсалами й дбав про те, щоб цар підтверджував їх. Близько 1704—1705 рр. його коштом споруджено було приміщення для академічних класів. Сам гетьман наглядав за будівельними роботами. Він, як писав О. Мартос у своїх "Записках" (близько 1810 р.), сприяв заснуванню академічної бібліотеки, передавши їй рідкісні рукописи. Дарував цінні книги, зокрема Євангеліє, й іншим закладам та монастирям. А ще Мазепа був превеликим шанувальником манускриптів і власником багатющої приватної книгозбірні. 1704 р. її відвідав французький дипломат Жоан Балюз (його лист віднайшов І. Борщак у сховищах Паризької національної бібліотеки) й бачив цілі стоси рідкісних латинських фоліантів. Не менш важливо й те, що Мазепа робив усе для того, аби підвищити рівень викладання. 1689р. в Академії (тоді ще колегіумі) виокремили теологію, яка доти входила до курсу філософії. Про цю новацію восени 1691р. доповіли царю. Вона мала засвідчити, що навчальний заклад включив до своєї програми найсучасніший предмет вищої школи. Цей факт, як побачимо далі, мав продовження. По кількох роках було запроваджено математичні й природничо–наукові дисципліни, фізику та геометрію. Від 1707 р. читав їх Феофан Прокопович, І взагалі, тут працювали чудові викладацькі кадри — той-таки Феофан Прокопович (1704—1715), Степан Яворницький (до 1697), Іоасаф Кроковський, Гедеон Одоревський.

У 90–х рр. завдяки Мазепі та його невтомним помічникам відбулося чимало яскравих подій у науковому світі. На початку 1694р. він разом з митрополитом Ясинським та ректором І. Кроковським домігся-таки від царів Івана та Петра автономії для плеканого ним навчального закладу й підняття його статусу до рівня академії. За царською грамотою від 21 січня 1694 р. тут дозволялося викладати не лише поетику та риторику, а й філософію і теологію церковнослов'янською мовою, греку та латину, звичайно ж, у межах ортодоксальних поглядів. Ректор, професори, викладачі, студенти були захищені від зловживань козацько–адміністративних і магістратських чиновників. Гетьман надав школі судову автономію, дозволив відкрити друкарню; держава щорічно виділяла їй кошти, хоч і були вони незначними. Врешті, під тиском Мазепи, митрополита й ректора Петро І підтвердив своїм указом від 7 жовтня 1701 р. присвоєння вищій школі офіційного титулу "Академія".

За рукописом монаха Антонія Стаховського "Зерцало від писанія божественного" (1705), до Мазепиних доброчинств належить і заснування 1689р. колегіуму ("латинської школи") в Харкові та його філії у Новгороді–Сіверську, яка 1700 р. перетворилася на самостійний колегіум. Кілька років цей навчальний заклад тулився у дзвіниці Борисоглібського монастиря і за браком класів обмежувався викладанням інфими, граматики й синтаксису. Але 1705р. заходами гетьмана колегіум отримав будівлю, тож керівництво відразу ж взялося запроваджувати риторику.


Роль Мазепи в духовному житті України


Визначну роль Мазепи в духовному житті України засвідчують поряд з іншими дві знамениті писемні пам'ятки тієї епохи: праця "Четьї Мінеї" Дмитра Тупталенка (згодом св. Дмитра Ростовського) й трагікомедія"Володимир"Феофана Прокоповича. Перше із названих видань, що відтворює життя святих, вийшло в 1689—1705 рр. і здобуло широку популярність серед прихильників церкви в усьому православному світі. Мазепа надавав усіляку допомогу авторові, усував різні перешкоди на шляху публікації та поширення життєписів. Вирушаючи 1689 р. до Москви, він узяв з собою батуринського настоятеля Тупталенка, який подав патріархові Адріану першу частину своєї праці. Підтримка й рекомендація Мазепи мали важливе значення, бо церковна верхівка, ставлячись з недовірою до українського духівництва, шукала у творах цих авторів поступок римо–католикам. Але цього разу патріарх із розумінням поставився до Тупталенка, давши йому змогу продовжувати розпочату справу. 1695 р. вийшла друга частина "Честьї Мінеї". І гетьман знову звернувся до патріарха за підтримкою цього твору та його автора. Свою великообсягову працю той завершив 1705 р., ставши уже ростовським митрополитом. Однак і в цьому далекому від України місті не забув він свого благодійника. В заключному слові до "житія святих" наголошувалося, що роботу завершено в час "щасливого правління гетьмана його всепресвітлійшої царської величності Війська Запорозького обох сторін Дніпра, кавалера славного ордена св. апостола Андрія і його світлої милості пана Івана Стефановича Мазепи".

Твір Феофана Прокоповича "Володимир" також був пов'язаний з особою Мазепи. Хоча б уже тим, що молодий викладач Академії написав і поставив свою трагікомедію з нагоди відвідання гетьманом вищої школи 3 липня 1705р. Про це недвозначно йдеться в поширеній назві рукопису. В тогочасному українському драматичному репертуарі "Володимир" посідав особливе місце. Цей мистецьки повновартісний і багато в чому новаційний твір вирізнявся як своїми реформаторськими ідеями, так і вибором самої теми, аж ніяк не запозиченої з життя давньої Греції чи народу ізраїльського. Автор першим звернувся до вітчизняної історії, до величної постаті старокнязівської доби Володимира Великого. Писання епігонів, що небавом з'явились, як, скажімо, Лаврентій Торка, не мали такого успіху. Новим у "Володимирі" було й органічне поєднання комічних епізодів з трагічними, чого доти, властиво, не траплялося.

Не менш цікавим є той факт, що автор прагнув висвітлити водночас і славне історичне минуле, і сучасність в особі Мазепи. Уже сама назва Академії — "Могило–Мазепіана" — характеризує гетьмана як її великого благодійника. Володимир і Мазепа — центральні персонажі сюжетної лінії, причому образ першого віддзеркалюється в особі другого. У "пролозі до глядачів", присвяченому Мазепі, Прокопович пойменовує гетьмана великим нащадком старокиївських князів. І тут-таки звертається до Мазепи: "Вдивляйся у Володимира, ця вистава — дзеркало твоєї мужності, твоєї слави, союзу твоєї любові з серцем монарха (Петра І), твого щирого потягу до добра, твоєї справжньої старанності й твоєї турботливості про ортодоксально–апостольську церкву католицької віри".

Ще завзятіше оспівували чесноти українського гетьмана представники панегіричної літератури у своїх одах, присвячених йому чи його гербові. Серед незчисленних поетів, які величали Мазепу за тодішньою модою, були й такі найвидатніші українці, як Степан Яворський з його "Ехом" (1689) та іншими творами, Пилип Орлик з "Алкідом російським" (1695), Іван Орновський з "Музою Роксоланською" (1688), Д. Тупталенко з "Руном орошеним" (1697). Намагалися лестити гетьманові й такі ремісники від поезії, як Самуїл Мокрієвич, зі своїми безконечно поширеними, але стилістично недолугими віршованими парафразами з Біблії, Євангелія та інших джерел.

Природно, в час розквіту літературного бароко рясно було формальних художніх образів. А проте, з такими творами не має нічого спільного поезія "Всі покою щиро прагнуть", написана народною мовою. Це — вияв високого літературного таланту й теплої української ментальності. її автором був не хто інший, як Мазепа. Засвідчив це генеральний суддя Кочубей у доносі Петру І, виявивши у віршованих рядках протистояння" державі великого царя". Автор і справді ремствує на роз'єднаність України (Боже, зжалься над Україною, що ЇЇ сини не разом) і закликає своїх співвітчизників до збройного захисту Батьківщини, яка — він твердо вірить — може бути вільною, славною і єдиною.


Мазепа і мистецтво


Завдяки Мазепиному меценатству в Україні буйно розквітло образотворче мистецтво. В архітектурі, малярстві, графіці, орнаменталістиці визначився своєрідний стиль — так зване мазепинське, або козацьке, бароко. Спорудження й оздоблення церков, палаців, житлових будинків сприяли розвиткові як архітектури, так і багатьох інших видів мистецтва. Мазепа, генеральш та полкові старшини, для яких він в усьому правив за взірець, накопичили величезні багатства й тепер могли задовольняти свої культурні запити в небувалих доти масштабах. Де поставала споруда, там працювали художники чи різьбярі, щоб увічнити пам'ять про славні діяння власника будівлі у картинах, гербах, а нерідко й у гравюрах. Церквам потрібні були іконостаси, полотна на релігійну тематику та інші витвори мистецтва. Антураж аристократів також сприяв формуванню витончених смаків. Потяг до великості та розкоші, прикрашання понад усяку міру, рясне використання орнаментації — прикметні особливості мистецтва тогочасної України. Цей історичний відтинок був важливим ще й тому, що якраз у кінці XVII — на початку XVIII ст. у будівництві відбувся перехід від дерева до каменю. Церковне будівництво часів Мазепи, особливо в Києві, на думку Д. Антоновича, було синтезом західноєвропейського бароко й українського народного мистецтва, що жило в дереві. Й не лише церкви, а й дзвіниці, фортифікаційні мури, магістратські приміщення (скажімо, київська ратуша 1697р., що не збереглася до наших днів), приватні будинки старшин — усе це має сліди нової епохи. Ними позначені насамперед Мазепині споруди: академічний корпус у Києві, друкарні в Києво–Печерському монастирі, так званий "Будинок Мазепи" в Чернігові. Про високий рівень малярства та його самобутність свідчать дорогоцінні іконостаси, образи святих, портрети. Справжнім скарбом мистецтва є збудована Мазепою церква св. Миколи в Києві.

Але чи не найдужче позначився стиль мазепинського бароко на різьбленні, яке також перейшло від обробки дерева до карбування на металі. Сама графіка набула символічного й алегоричного змісту, схиляючись за формою до пишних композицій з використанням численних фігур, емблем, знаків і аж надто багатої орнаментації. Із тих українських майстрів, котрі, за В. Січинським, досягли тієї ж висоти, що й знані в світі голландські гравери, нині нам відомі: Олександр і Леонтій Тарасевичі, І. Мігура, Д. Поляновський, І. Щурський. Визначну роль Мазепи у розвитку мистецтва засвідчує ціла низка його портретів, гербів та інших зображень, виконаних різними майстрами. Найвідоміші з тих портретів гетьмана, що дійшли до нас, написали Л. Тарасевич (1695), І. Мігура (1706) і Д. Галяховський (1708).


5. ПЕРШІ РОКИ ВЕЛИКОЇ ПІВНІЧНОЇ ВІЙНИ

(1700–1707)


Козаки в Прибалтиці


Велика Північна війна була справді–таки доленосною як для Мазепи, так і для України, хоч, здавалося б, бойові дії розгортались далеко за її межами. Коли Август II (від Саксонії та Польщі), Данія і Росія уклали восени 1699 р. таємний наступальний альянс проти Швеції, Данія мала на меті захопити Гольштейн, Август II — Ліфляндію, а Петро І — Інгерманляндію. Розв'язав війну Август II на початку 1700 р. Пославши свої саксонські війська до Ліфляндії, він у березні зайняв фортецю Дюнамюнде. Відтак оголосила війну Данія. Новообраний король Якоб Фрідріх IV не забарився напасти на Гольштейн. І лише третій партнер, Росія, вичікував. На той час Петро І ще вів тривалі мирні переговори з Туреччиною, до завершення яких не наважувався втрутитись у події, що розгорталися на Півночі.

Молодий шведський король Карл XII виявився енергійним і напрочуд сильним противником. Навесні 1700 р. його армія опинилася під самим Копенгагеном, і Данія змушена була розпочати переговори, які завершилися підписанням 8 серпня того ж року Травентальського мирного договору. Невдовзі після виходу з війни Данії Август II припинив бойові операції проти Ліфляндії та Риги, обложеної від 1 серпня 1700 р. Польський король, ошелешений першими шведськими перемогами, почав шукати шляхів до мирних переговорів. У вересні Август II, не чекаючи обіцяної підтримки від царя, зняв облогу Риги й вивів свою армію на зимові квартири до Курляндії та Литви.

Тим часом у боротьбу втрутилася Росія. Отримавши повідомлення, що 3 липня 1700 р. в Константинополі підписано мирний договір, Петро І оголосив війну Швеції і того ж таки місяця розгорнув бойові операції в Інгерманляндії. На початку вересня перші російські з'єднання з'явилися під Нарвою. Ця фортеця стратегічного значення, розташована на шляху між балтійськими провінціями і Фінляндією, затримала подальше просування російських військ у глиб Інгерманляндії. Облога, що тривала протягом усієї осені, була безуспішною. Тож Карл XII, розв'язавши собі руки укладенням миру з Данією, розпочав після відступу Августа II марш–кидок з метою розблокування Нарви. 19 листопада 1700 р. 10 тис. шведів завдали нищівної поразки майже 30–тисячній російській армії, примусивши її зняти облогу й рятуватися втечею з Інгерманляндії.

З самого початку війни в російських операціях брали участь українські козаки. Але розпорядження царя були напрочуд непослідовними. Спершу він звелів гетьманові негайно вирушити до театру воєнних дій, а потім відкликав його. Тому мобілізованих козаків відпустили додому. Аж ось цар зажадав термінового вимаршу 12–тисячного козацького корпусу. Через цю плутанину прийшов він на місце надто пізно й не брав участі в боях під Нарвою. Восени 1700р. частини на чолі з наказним гетьманом полковником Іваном Обидовським злилися з розсіяними російськими загонами, які відступали до Пскова. В лютому 1701 р. після раптової смерті Обидовського козаки вже не приховували свого невдоволення тим, що їх послали на Північ, бо, за Переяславським договором, козацьке військо мало захищати кордони й інтереси лише своєї держави. Звичайно, далися взнаки й негаразди похідного життя, неприхильне ставлення з боку росіян у Пскові, незадовільне забезпечення амуніцією та харчами. Врешті–решт, козацькі війська було відпущено на батьківщину. Але невдовзі з'явився у Прибалтиці новий 7–тисячний загін під проводом гадяцького полковника Боруховича.

Улітку 1701 р. шведи відновили наступ. У липні Карл XII, перемігши під Дюнабергом (неподалік Риги) саксонське військо і російський корпус Рєпніна, відкрив собі шлях на Курляндію. По якімсь часі він зажадав від польської республіки скинути з трону короля й почав змовлятися з литовськими магнатами Сапігами, вороже наставленими до Августа II, і магнатами Огінськими та Вишневецькими просаксонської орієнтації. Восени шведська армія розташувалася вздовж литовського кордону, а в січні 1702 р. — поблизу Ковно, очевидячки, для підтримки у Литві партії Сапігів.

Після поразки під Нарвою цар розвинув гарячкову активність: укріплював Новгород і Псков, формував нові полки, посилав на Захід свіжі підкріплення. Новий договір з Августом II, укладений 26 лютого 1701 р., гарантував активну участь у війні польського короля шляхом виділення значних коштів і залучення військових з'єднань. Таким чином, позбувшись почуття вини, Росія знову спробувала проникнути в Прибалтику. Ще на початку 1701 р. цар, злякавшись поразки під Нарвою, зажадав від Мазепи вирушити на північ з чисельним корпусом, але, коли той уже був у дорозі, раптово відкликав його з–під Сожа. Чи то шведська загроза Росії поменшала, чи, може, йому було спокійніше, коли така надійна людина, як Мазепа, залишалася у вічно неспокійній Україні.

Гетьман, невдоволений, либонь, цим рішенням, призначив наказним гетьманом миргородського полковника Апостола й послав його до царя з п'ятьма полками — Миргородським, Лубенським, Переяславським, Ніжинським і Полтавським — загальною чисельністю 17 тис. козаків.

Петро І тут-таки розгорнув наступ у Ліфляндії, де перебували лише невеличкі шведські загони. Російське військо, до якого прилучилися козаки, перетнуло у вересні 1701р. ліфляндський кордон і провело цілу низку боїв проти генерала Шліппенбаха, найудатніший з–поміж яких стався наприкінці грудня під Ерестфером. Як видно з біографії Апостола, опублікованої 1728р. в журналі "Європеїшен Фама", козаки билися серед перших. Миргородський полковник розгромив шведський передовий корпус під Стадніцом. І разом з тим відомо, що тоді ж таки Апостол надіслав гетьманові вельми песимістичного листа про співробітництво з росіянами, називаючи їх лиходіями, які зверхньо ставляться до козаків і жодного разу справедливо не поділилися з ними трофеями. Уже в січні 1702 р. корпус вирушив додому. Чимало обурених козаків перейшли на бік шведів.


Козацькі походи


1702 р. шведи успішно завойовували польські землі. Карл XII заповзявся скинути з престолу Августа II, щоб потім намовити Річ Посполиту спільно з ним завдати рішучого удару Петру І. У травні впала Варшава, в липні шведський король здобув блискучу перемогу над саксонцями та поляками під Клісцовом і невдовзі зайняв Краків, неподалік якого провів зиму. Отже, тягар війни ліг в основному на плечі Августа II, гнаного шведами з кінця в кінець Польщі. А тим часом цар, всупереч застереженням Паткуля, що повалення Августа II загрожує небезпекою для Росії, здійснював свої загарбницькі плани в Прибалтиці. Влітку 1702 р. його 40–тисячна армія, мабуть, включно з окремими козацькими полками, знову вторглася у Ліфляндію, примусивши відступити 6–тисячне шведське військо Шліппенбаха. Після цього країну за наказом Петра І було остаточно спустошено. В жовтні того ж року капітулювала обложена шведська фортеця Нотебург. Таким чином, перед росіянами відкрився шлях на Інгерманляндію та Фінляндію.

Цього разу козацька армія здійснювала самостійну операцію. Завдяки шведській підтримці партія Сапігів у Литві ставала чимдалі впливовішою. Головним опорним пунктом їхніх прихильників була литовська фортеця Бихів, що найбільше турбувало Августа II і Петра І. її взяв у облогу прибічник польського короля мозирський староста Михайло Халецький. А що здобути це укріплення йому не вдалося, Мазепа за розпорядженням царя послав туди 12 тис. Козаків. 1702 р. Бихів було захоплено. Але Миклашевський, замість того щоб передати фортецю під зверхність російського царя, уступив ініціативу литовському старості, який від імені Августа II завів туди польський гарнізон. Звичайно, такий поворот подій не міг не розгнівати Мазепу.

Упродовж 1703 р. Карл XII займався Польщею, вмовляючи магнатів повалити нарешті Августа II й обрати нового короля. Однак зусилля шведської дипломатії виявилися марними — сейм, що зібрався у червні 1703р. в Любліні, відмовився порвати з королем. Десь через місяць було створено Великопольську конфедерацію прошведської орієнтації. Вир цих подій захопив Швецію, Польщу і Саксонію. Одночасно з дипломатичними продовжувались і бойові операції. На початку 1703 р. Карл XII був уже під Варшавою, а в квітні завдав нової поразки саксонській армії під Пултуском. Відтак пішов на Торн, але взяти його вдалося щойно по чотиримісячній облозі. Останні місяці року минули для шведів у загарбанні польсько–прусських земель та Позена.

Росія успішно діяла в прибалтійському регіоні, де бракувало шведських військ. Внаслідок перенесення бойових операцій з Ліфляндії до Естляндії останню також було спустошено. Того самого року Росія здобула в Інгерманляндії серед багатьох укріплених пунктів фортецю Нієншанц у гирлі Неви й на тому ж місці заклала Петербург. Можливо, в цих подіях брали участь козаки. Але напевно ми знаємо лише те, що кілька тисяч запорожців несли на Неві допоміжну службу. Головна козацька армія перебувала в Україні. І тільки один загін на чолі з лубенським полковим суддею Кічкаровським допомагав росіянам приборкувати за Волгою повсталих башкирів.


Подальший перебіг подій


Незважаючи на безліч проблем і несприятливих обставин перших років Північної війни, становище Мазепи залишалося несхитним. Звичайно, його, як і Москву, турбувало невдоволення козацтва й повстання Палія в Правобережній Україні, а також ненадійність Запорожжя. Одначе роль гетьмана в тогочасних подіях, особливо з 1703 р., ставала дедалі вагомішою. Успіхи Карла XII й поразки Августа II свідчили: Росії не уникнути зіткнення, тим паче, що вона не бажала втрачати своїх завоювань на Півночі. Ясна річ, у такій притузі могла б правити за надійну підпору насамперед сусідня з Польщею Україна. Польський король давно вже вимагав од царя послати в Польщу великий козацький контингент, а також улещував Мазепу виявами своєї королівської ласки, зокрема вшанував його 1703 р. високою нагородою — орденом Білого Орла. Та й цар, завдавши під час війни українському народові великих збитків, тепер домагався прихильності Мазепи, частіше просив у нього порад, а взимку 1702/03 р., коли той перебував у Москві, понадаровував йому купу маєтків та різних коштовностей.

Така зичливість з боку двох коронованих осіб — царя та короля — не залишилася непоміченою за кордоном. Так, у січневому за 1704 р. номері гамбурзьких "Історичних ремарок" уперше було опубліковано біографію Мазепи. Тема ця знайшла продовження у 25 номері відомого лейпцігського журналу "Європеїшен Фама" (1704), який представив не лише докладний перелік гетьманових заслуг, а й вмістив його портрет, цінний для нас уже тим, що це — прижиттєве зображення Мазепи. Крім його життєпису, допіру згаданий номер "Історичних ремарок" навів відомості про участь гетьмана у відзначенні 1703 р. в Москві російських перемог: "27 листопада 1703 р. цар пішки повернувся з походу. Урочистий вступ військ до Москви тривав од ранку до вечора. Було споруджено 4 тріумфальних арки з відповідними написами: першу — біля палацу князя Бориса Олексійовича Голицина, таємного радника царя та віце–короля Казані й Астрахані, другу — іноземним аптекарем, третю — архімандритом грецьких монахів і четверту — Олександром Даниловичем Меншиковим, першим фаворитом, неподалік палацу, де нині проживає козацький полководець Мазепа. Проходячи повз палац, Його Величність довго розмовляв з паном Мазепою, який подарував царю всипаний діамантами кинджал, а цілому почтові — різноманітні напої".


Правобережна Україна на зламі XVII-XVIII ст.


З 1704 р. Мазепа почав активно втручатися в польські події. Після торічних успіхів росіян у Прибалтиці цар уже не вимагав надсилати туди козацький контингент. Карл XII зі своєю головною армією діяв у Польщі й, очевидно, не дуже переймався російськими перемогами у Ліфляндії, Естляндії та Інгерманляндії. Українські збройні сили потроху вводились у сусідній театр воєнних дій. На початку 1704 р. гетьман надав допомогу зацькованому Карлом XII польському королю. Тут ми підійшли до важливого повороту в історії Правобережної України, бо цей перший польський похід Мазепи ще й як відбився на її долі. Гетьманові нарешті трапилася нагода відкрито втрутитись у стосунки на цій території.

Період співробітництва польської корони з козаками закінчився ще 169 5р. із смертю Яна Собеського. Шляхта примусила його наступника Августа Саксонського (1697—1733) пообіцяти, що козацький устрій у Правобережній Україні буде скасовано при першій–ліпшій нагоді. Але доки точилася війна з турками, про це не могло бути й мови. І лише після Карловицького мирного договору 1699 р., за яким Польща повертала собі фортецю Кам'янець і все Поділля, пригадалися оті плани остаточної ліквідації козацтва. Особливо домагалися цього, як і повернення свого майна, польсько–шляхетські кола в Київському та Брацлавському воєводствах. Улітку 1699 р. польський сейм ратифікував мирний договір з турками. Тоді–то було оголошено звільнення козаків зі служби та скасування усіх їхніх полків. Реалізувати це важливе за своїми наслідками рішення доручили коронному гетьманові, який у серпні в універсалі до козацького гетьмана Самуся й полковників Палія, Іскри, Абазина та інших зажадав залишити поселення в королівських, шляхетських і церковних помістях, а також порозпускати полки і по звільнювати козаків зі служби.

Багатьом полякам уривався терпець. Після виходу універсалу до Фастова прибули священики за дорученням католицького титулярного єпископа з вимогою до Палія залишити місто. Полковник наказав повикидати цих душпастирів.

Рішення сейму поляки завзято втілювали у життя. Спочатку була спроба підступно покінчити з Палієм одним махом, але вона провалилася. У вересні 1700р. регіментар Цієнський раптово вдарив на Фастів загоном чисельністю 4 тис. чоловік, однак зустрів енергійний опір. До завжди обачного Палія не так просто було підступитися. Він зміцнив свою резиденцію, створив чималі запаси продовольства, мобілізував козаків. У разі чого йому надавали допомогу жителі навколишніх сіл, а також інші козацькі верховоди, як–от: Самусь, Іскра, Абазин. У тому ж таки Фастові відбулася з ними нарада. Невдовзі з'ясувалося, що селяни, міщани, духівництво й почасти представники дрібної православної шляхти, зокрема Данило Братковський, сприймаючи козацьку справу як свою власну, не бажали колонізуватися. Палій став душею опору. До нього звідусюди стікалося осіле українське населення, навіть з лівого берега Дніпра. Приходили й численні представники Запорозької Січі, з якою фастівський полковник вів переговори.


Повстання 1702 р.


Отже, перший шляхетський приступ козаки відбили досить легко. Польське військо не змогло примусити войовниче населення підкоритися рішенням сейму. Але польська шляхта не бажала миритися із станом речей, утвердженим козацькою шаблею. В серпні 1702 р. відбулися воєнні операції під Богуславом, Корсунем та в інших місцевостях, що входили до полків Іскри й Самуся, значно слабших у військовому відношенні. Польський уряд призначив у Богуслав підстаросту. Разом з ним у супроводі озброєних польських команд туди прибули поміщики чи їхні представники, щоб повідбирати в козаків маєтки й обернути їх самих на звичайних селян.

Якраз тоді в Богу славі зібралися козацькі ватажки Самусь, Іскра та пасинок Палія Семашко. У відповідь на польські акції вони підняли повстання, полум'я якого невдовзі охопило майже все Правобережжя. Як і в часи Богдана Хмельницького, населення Богуслава, Корсуня та інших міст винищувало польську шляхту з її єврейськими попихачами, громило невеликі ворожі з'єднання. Самусь повсюди заявляв, що він — підданий Лівобережжя й наказний гетьман його царської величності. Було обложено (але безуспішно) фортецю Біла Церква, що залишалася польським форпостом у Правобережній Україні.

Спочатку Палій не виявляв активності, можливо, хотів з'ясувати позицію Мазепи та царя. Однак він послав на допомогу Самусеві півтори тисячі козаків зі свого полку, а восени увійшов до Білої Церкви й перебрав керівництво операцією. Самуся було послано на кордон Волині й Поділля, Семашка — на Брацлавщину, Абазина — під Немирів. Повстанці захопили залишені поляками фортеці Бердичів, Немирів, Бар. Нарешті, в листопаді 1702 р. Палію вдалося раптовим штурмом заволодіти Білою Церквою. Після цього окремі козацькі загони почали з'являтися під Кам'янцем–Подільським, у Руському та Волинському воєводствах, розправляючись із польськими шляхтичами в Сатанові, Золочеві, Сокалі, Костянтинові.

Цілий місяць повстанці не стикалися з великими польськими з'єднаннями. На той час Карл XII захопив майже всі польські землі, тож шведський генерал Стенбок налагодив патрулювання між Ржешовом і Львовом. Лише в середині січня 1703 р. новий польний гетьман Адам Синявський спромігся поспіль з деякими магнатами, що мали маєтки в Україні, організувати похід проти повстанців. Удар знову було спрямовано проти Брацлавського й Подільського воєводств, де честолюбний польський гетьман сподівався здобути легку перемогу. Він і справді не зустрічав серйозного опору. На зиму бунтівничі селянські маси розтеклися по домівках, щоб тільки навесні продовжити війну, а нечисельні, розсіяні по гарнізонах козацькі відділи під тиском ворога відступали, здаючи позицію за позицією. Таким чином, поляки знову заволоділи Немировом, Брацлавом та іншими містами. Щоправда, під Ладижином полковник Абазин з двома тисячами козаків дав їм бій. У жорстокій січі більшість із них загинула, а самого полковника захопили в полон і стратили.

Загарбники розгорнули жорстокі репресії. Рятуючись від тортур, селяни втікали в сусідню Молдову або йшли під захист Палія. Але це була лише локальна перемога поляків. На головний бастіон козацтва Синявський наступати не наважився. Палій, Самусь та Іскра розбудовували свої фортеці — Білу Церкву, Богуслав і Корсунь, концентруючи там усі сили перед загрозою нового зіткнення.


Мазепа і повстанці


Усі ці події завдали Мазепі чимало клопоту. Хоч і вибухнуло повстання, він ще не міг сподіватися на втілення свого плану — возз'єднання Правобережної України з Гетьманською державою. Петро І і Август II всіляко намагалися втягнути формально нейтральну республіку у війну із Швецією. Тому повстанський рух на правому березі Дніпра був не на руку цареві, тим більше що польська громадськість звинувачувала його й гетьмана і навіть Августа II у залаштунковій підтримці бунтівників. Заявляв же Самусь, що він наказний гетьман його царської величності й буцімто присягнув на вірність гетьманові та царю. З цього випливало: лівобережні козаки, змовившись із Мазепою, братимуть участь у повстанні. На царя і гетьмана тиснули з усіх боків. Дипломатичні ноти і листи кінця 1702 р. Августа II до Петра І, до московського резидента у Варшаві Григорія Долгорукого, керівника російської зовнішньої політики Федора Головіна та українського гетьмана, звернення польського коронного гетьмана до Мазепи — всі ці послання вимагали не допустити участі лівобережних козаків у повстанні, а ще краще — залучити їх до боротьби з бунтівниками. Піддавшись тискові, цар у січні 1703 р. зажадав від Мазепи умовити Палія і Самуся змінити їхню політику, а тим часом виставити на Дніпрі варту й під страхом смерті заборонити гетьманським козакам переходити на правий берег. Також надіслав він листа Палію і Самусю з порадою відмовитись від опору полякам і зосередити свої сили на протидії шведам. У лютому він повторив цю вимогу.

Мазепа, загнаний у глухий кут, змушений був роздавати направо й наліво обіцянки, що його козаки не братимуть участі в повстанні, мовляв, і сам він його не схвалює, бажаючи Польщі успіхів у війні зі шведами. У відповідь польському коронному гетьманові Мазепа обіцяв умовити Палія і Самуся зректися опору. Якщо ж царю, Речі Посполитій і королю заманеться, щоб гетьманські війська перейшли на Правобережжя, то він, не порушуючи чинних договорів, воюватиме проти Карла XII і повстанців. Разом з тим Мазепа ухилився од відповіді на пропозицію Польщі конфіскувати власність Палія у Києві, а також вважав наївним вимагати від останнього здати Білу Церкву без відповідного порозуміння та обіцянки задовольнити його інтереси.

Загалом, це були словесні маневри, що давали Мазепі змогу якийсь час приховувати свої справжні наміри. Заворушення козацтва, викликане рішенням польського сейму 1699 р., спонукало його чітко визначити майбутню тактитку боротьби. Він міг надавати збройну допомогу, очікувану Палієм та іншими козацькими ватажками, лише за домовленістю з російським урядом. Однак на обережний запит Москва відповіла не менш дипломатично, дозволивши йому діяти на власну руку, але не порушуючи умови "Вічного миру" з Польщею.

Це офіційне підтвердження мирних стосунків між Росією і Польщею стало тією межею, яку гетьман не міг переступити, щоб відкрито надавати допомогу населенню Правобережної України в боротьбі проти поляцтва. Тому мусив вести (особливо під час повстання 1702 р.) подвійну гру: демонструвати своє невдоволення правобережними ватажками, закликати їх до послуху, відмовляти в пособництві й разом з тим нишком посилати Самусеві порох і свинець. Хоч не раз і не два намагавсь Мазепа домовитися з Москвою про поміч повстанцям, було це марною справою. Не дало позитивних наслідків і його жваве з початку 1703 р. листування з Головіним. Гетьман стояв на тому, щоб зберегти право на фортецю Біла Церква за царем, а потім широким жестом передати ЇЇ польському королю й республіці як знак особливої милості Петра І. Пропонував також тримати її як запоруку союзу з Польщею і повернути лише по завершенні шведської війни. Ці добре аргументовані поради базувалися на старій ідеї возз'єднання Правобережної України з Гетьманатом.


Палій і Паткуль


Як свідчили події 1702 р., повстання очолював Палій. Після здобуття Білої Церкви він став головним організатором опору. Зусібіч на полковника чинили тиск — вимагали, радили, погрожували. Найбільше його засмучувала незрозуміла позиція Мазепи, який не надавав повстанцям воєнної допомоги. Тож Фастів знову опинився в такому ж скрутному становищі, як у 80—90–х рр. попереднього століття. Доводилось розраховувати лише на власні сили. Але Палій не занепадав духом. Він невтомно зміцнював свою фортецю, організовував людей, що збиралися біля нього, для продовження боротьби.

Якраз тоді з'явився ліфляндець Паткуль, який погодився стати посередником між Палієм і Польщею. Цей знаний діяч спочатку був на службі в Августа II, а потім — у царя. їдучи в Росію, він зустрів десь на Поділлі польного гетьмана Синявського. Після звитяжного маршу через Брацлавське й Подільське воєводства йому дуже не хотілося вести криваву і вкрай небезпечну війну проти Палія, тож і попросив ліфляндця схилити полковника до мирних переговорів. Той пристав на це й прибув до Білої Церкви, де провів кілька лютневих тижнів 1703 р. в товаристві козацького верховоди.

Мало обізнаний в українських справах, ліфляндець гаряче переконував Палія, що його опір не дає змоги Августові II та Петру І успішно продовжувати спільну війну проти шведів."Тим-то й доводиться утримувати Білу Церкву перед шведською загрозою, що це на руку Польщі, не спроможній самостійно захищати свої фортеці", — не без гумору зазначав полковник. Посилаючись на необхідність порадитися з Мазепою, він ухилявся від усіляких зобов'язань припинити протипольську діяльність, принаймні під час шведської інтервенції. Хоч Палій і відмовився передати полякам Білу Церкву, він вдавав із себе вірного слугу короля, Польської республіки та Синявського.

Отже, дипломатичне посередництво Паткуля виявилося безсилим перед козацькою кмітливістю. А проте він повертався до польного гетьмана з переконанням, що познайомився з надзвичайною людиною, і описував Палія як сильного і затятого противника, дуже популярного серед козацтва, тому радив замінити воєнні дії подальшими переговорами.


Зближення з Любомирським


Висновки Паткуля були суголосні з поглядами польного гетьмана Синявського. 24 лютого 1703 р. він оголосив амністію для тих козаків, котрі, склавши зброю, поводитимуться як лояльні піддані, а Палієві ще раз запропонував здати Білу Церкву, пообіцявши почесний титул й земельні володіння, право на які мав підтвердити польський сейм.

Хоч місія Паткуля не досягла поставленої мети, вона не була марною, бо сприяла встановленню контакту, необхідного для зближення Синявського й Палія. Остаточно втративши надію на дієву підтримку з боку Мазепи, Палій повернувся до своєї старої тактики: вдавав, що шукає порозуміння з Польською республікою, не поступаючись при тому своїми позиціями на Правобережжі. Була це тільки спроба виграти на часі. В серці полковника не вгасала стара ідея приєднання Правобережжя до Гетьманату. Він поновив розірвані повстанням зв'язки з королем і коронним гетьманом Любомирським, а в березні 1703 р. пообіцяв їм забезпечити на підвладній йому території лад і спокій, сприяти торгівлі і навіть надати змогу шляхтичам використовувати свої маєтки.

Такий крок до мирного врегулювання конфлікту польська сторона зустріла з ентузіазмом. Любомирський запропонував королю щедро винагородити Палія. Мазепу було поінформовано про обіцянку коронного гетьмана віддати Білу Церкву українському полковникові, але за умови, що той виявлятиме прихильність до Польської республіки й дому Любомирських. Так настало замирення. Протягом усього 1703р. панував спокій. Польща жодного разу не потурбувала царя своїми наріканнями. Як повідомляв російський посол у Польщі Григорій Долгорукий у листі до Ф. Головіна від 26 серпня 1703 р., "Біла Церква, дякувати Богові, залишається спокійною".


Суперечності між Палієм і Мазепою в українській історіографії


Відновлення стосунків Палія і Любомирського Мазепа використав як привід для усунення правобережного лідера, щоб взяти під свій контроль подальший розвиток подій. Важко сказати, що спонукало його до такого кроку. Як вважали українські історики старшого покоління, передовсім Костомаров і Антонович, Палій і Мазепа стояли на протилежних засадах: демократизму й аристократизму. Палій був виразником інтересів українських народних мас, Мазепа — вищої суспільної верстви, старшинства. Зростання авторитету Палія, його провідне становище й величезна популярність серед селян і козаків не лише в Правобережній Україні, а й у Гетьманаті та Запорозькій Січі могли перетворити цю небуденну постать на небезпечного конкурента Мазепи в загальноукраїнському масштабі.

Саме цим вони пояснювали антагонізм між ними. М. Андрусяк у своїй книзі"Мазепа і Правобережна Україна"взагалі заперечує такий антагонізм, бо Палій, на його думку, був лише тінню лівобережного гетьмана. Ледве чи можна із цим погодитись. За особливих умов, що склалися в Правобережній Україні, Палію нічого іншого не лишалося, як тісно співробітничати із селянськими та козацькими масами, які були єдино можливим опертям для його влади й колонізаційної діяльності. Якщо Мазепу підтримувало міцне вітчизняне старшинство, то Палій протистояв чужому для народу польському шляхетству, з яким його ніщо не пов'язувало, тим паче що він, як і Мазепа, сповідував ненависну Польщі ідею возз'єднання обох частин України.

Інша річ, що саме ця суперечність (не слід, одначе, зображати ЇЇ такою глибокою, як це роблять Костомаров і Антонович, бо Мазепа, врешті–решт, не був принциповим противником народних мас, так само, як Палій — шляхетства) призвела до розбіжностей між ними. Ось що здається мені найважливішим — і тут я цілком погоджуюсь з Андрусяком, — що за тогочасної політичної ситуації Мазепа вбачав у діях Палія серйозну перешкоду на шляху втілення ідеї об'єднання. За Андрусяком, тимчасове порозуміння Палія з польським урядом, особливо з Любомирським, викликало в гетьмана побоювання, що правобережний полковник під впливом коронного гетьмана прошведської орієнтації може піти на співробітництво з Карлом XII, перекресливши виплекані плани українського об'єднання.

Чи не тому Мазепа перестав довіряти Палію, що той почав діяти без попередньої домовленості з ним? Але я вважаю, що Палій не влаштовував гетьмана насамперед з тактичних міркувань. Можливо, він уже давно вирішив під час війни при першій–ліпшій нагоді зайняти Правобережну Україну, тож хотів розв'язати собі руки, аби, маневруючи між вимогами царя і зазіханнями короля, не створити враження, що окупація краю матиме на меті остаточне його приєднання до Гетьманату. Крім того, прошведськи наставлений Палій давав привід змалювати царю становище краю як надзвичайно загрозливе й обгрунтувати необхідність вторгнення туди гетьманських військ як превентивний захід.


Усунення Палія


Як видно з повідомлення Мазепи російському урядові за 1703 р., він усіляко намагався затримати передання фортеці Польщі. Це — по–перше. І по–друге, прагнув од імені царя зайняти Білу Церкву, усунувши Палія. З цією метою гетьман у лютому 1703 р. запропонував Москві заманити полковника до Києва і тим часом захопити його резиденцію. Приводом мали стати вигадані Палієві обіцянки Єжи Любомирському, братові коронного гетьмана (прибічникові шведів), передати фортецю противникам царя. В листі до Ф. Головіна від 25 травня 1703 р. Мазепа доповідав, що Палій, Самусь та Іскра безпечно почуваються у свої гарнізонах, і не слід побоюватись конфліктів з Польщею. Але цього разу йшлося про нове, вигадане джерело небезпеки, яка буцімто непокоїла його, — таємна змова Палія із запорозьким кошовим Костем Гордієнком, цим запеклим ворогом Москви й Мазепи. Тут, як, зрештою, і в інших повідомленнях, мовилося також про намагання добровольців (гультіпак), здебільше вихідців із Січі, довести Правобережжя до анархії своїми виступами проти шляхти. Звичайно, гіперболізація ролі авантюристичного чинника правила Мазепі за додатковий аргумент на користь окупації краю. Він давно уже перехоплював листи царя до Палія, Самуся та Іскри із закликом чинити опір шведам і надавати збройну підтримку їхнім супротивникам. Полковник, зрештою, отримавши у червні 1703 р. копії цих послань через польського коронного гетьмана, звернувся до Мазепи за порадою. Той письмово наголошував на необхідності виконувати приписи царя, а усно пояснював, що слід очікувати подальших, виразніших інструкцій Петра І. Отже, гетьман був проти порозуміння правобережних козаків з Польщею, бо воно суперечило його планам.

Новий етап у боротьбі за Правобережну Україну розгорнувся 1704 р. На його початку Самусь та Іскра, залишивши свої фортеці й колонізовані землі, подалися — казна з яких політичних чи стратегічних міркувань — на лівий берег, де їх гостинно прийняли. Самусь склав гетьманські клейноди до ніг Мазепи. А Палій залишився на правому березі, очевидно, твердо вирішивши не кидати напризволяще результатів своєї багаторічної колонізаційної роботи. Якраз тоді пожвавилися дипломатичні акції. Польща, розраховуючи на підтримку царя, заповзялася повернути собі Білу Церкву, тож у березні 1704 р. Петро І надіслав Палію нову ноту з вимогою передати цю фортецю Польщі, а свої збройні сили підпорядкувати Августові II, інакше з цією метою в Правобережжя буде введено гетьманські та російські війська.

Ця погроза означала поворот у російській політиці. У своєму листі від лютого 1704 р. з Дрездена Головіну Паткуль щиросердно ремствував, що резолюція царської величності стосовно Білої Церкви уже діє і її не можна скасувати. Якщо вона залишатиметься чинною, то немає жодної надії на альянс з Польщею. Під час союзницьких переговорів з Річчю Посполитою Головін робив чимало далекосяжних поступок, лиш тільки не в питанні про Білу Церкву. На підставі цього можна зробити висновок, що Мазепина політична лінія почала нарешті втілюватись у життя. Таки було посіяно недовіру російського уряду до польських контрагентів, що стало першим кроком на шляху вторгнення в Правобережну Україну.

Чимдалі більше сприяли цьому тісні стосунки Палія з Любомирським. Польський коронний гетьман був надто обережним і нерішучим політиком. Про це свідчать його безконечні борсання між Августом II і Карлом XII. Підтримуючи зв'язки з першим, він нишком змовлявся з другим. Ієронімові Любомирському та його братові коронному камергерові Єжи Любомирському марились грандіозні плани — створити польсько–шведську коаліцію проти Москви включно з турецько–татарським світом і Палієвими козаками. Щойно польські політичні кола прошведської орієнтації заснували (на початку 1704р.) Варшавську конфедерацію, щоб усунути Августа II й обрати іншого короля, до них приєднався і коронний гетьман з марнославними намірами здобути в такий спосіб польську корону.

Ця неприхована політична позиція Любомирського стала фатальною для Палія. Його зближення з коронним гетьманом породжувало неабиякі підозри. В березні Мазепа, скориставшись з цього, надіслав тривожну інформацію до Москви про стосунки Палія з Любомирським. Було надіслано подібні повідомлення й Августові II. Про це свідчить звернення Паткуля до царя із Сокаля (6-17 серпня 1704 р.): "Палій — ворог короля. Він приєднався до бунтівників, про що повідомляв і гетьман Мазепа. Тому король просить Його Царську Величність видати гетьманові ордер на арешт Палія і повернути Білу Церкву".

У квітні 1704 р. цар наказав Мазепі вступити в Польщу й рішуче припинити діяльність прихильників шведської партії. Шлях гетьмана пролягав через Правобережну Україну. Нарешті в нього були розв'язані руки. Переправившись через Дніпро, він провів майже все літо неподалік Паволочі. В цьому поході Мазепу супроводили Самусь та Іскра. Палію також було наказано негайно з'явитися з козаками до гетьманського табору. І він не забарився, вважаючи, що акція Мазепи служить спільній справі об'єднання України. Прийняли його гостинно.

Але гетьман не відступив від заздалегідь розробленого плану. Хоч їхні погляди в основному збігалися, Мазепа у повідомленнях російському урядові та Головіну змальовував Палія та його прибічників як запопадливих прихильників дому Любомирських, писав, що він і тепер змовляється з ними. Мовляв, розкрито їхнє таємне листування. Все це дає право заарештувати його. Знайшовся і єврей–орендар, який засвідчив, що був кур'єром у Палія та коронного гетьмана. Мазепа запросив до себе ватажка Правобережної України і звинуватив його у скоєних насильствах проти польських шляхтичів, що унеможливлювало відновлення спокою і ладу в краї. Мазепа на вимогу царя запропонував Палію вирушити до Москви, але полковник категорично відмовився. У гетьманському таборі його взяли під сторожу, а 1 серпня, коли армія зупинилася під Бердичевом, заарештували й позбавили полковницьких відзнак. Відтак Палія відконвоювали до Батурина, а 1703 р. — до Томська (через Москву) на довічне заслання.


Мазепа — володар Правобережної України


Правобережна Україна опинилася під владою Мазепи. Хоч який високий авторитет мав Палій, його прибічники не вчинили серйозного опору, як, зрештою, і козаки, заздалегідь оточені гетьманським військом. Білу Церкву вдалося захопити досить легко — її гарнізонові із кількох сотень чоловік годі було б стримати натиск гетьмана.

А проте доля краю залишалася невизначеною. Союзницький договір, укладений 19 серпня 1704 р. між царем і Польською республікою, властиво прихильниками Августа II, зобов'язував російську сторону, попри незгоду Головіна, примусити полковника одразу ж передати Польщі край і фортецю. Але від зобов'язань до їх виконання лежав довгий шлях. Усунувши Палія і здійснивши приєднання, Мазепа й не думав поступатися здобутими позиціями і з переданням фортеці зволікав, посилаючись на ті чи інші причини. Росія була вдоволена вже тим, що Правобережна Україна не потрапила до рук кіл прошведської орієнтації. Коли ж на початку липня 1704 р. польським королем обрали Станіслава Лещинського, важко було зрозуміти, хто з магнатів належить до шведського, а хто — до російсько–саксонського напряму, якщо вони постійно змінювали свої переконання чи принаймні позиції. З формальної точки зору можна було нехтувати й польські протести, бо договір не було ратифіковано і польський сейм, мабуть, із цим не квапився. Тож Росія зажадала перегляду окремих його пунктів.

Найважче було дійти компромісу в питанні Правобережної України. На переговорах у Гродно наприкінці 1705 р. з участю Петра І і Авуста II російська сторона зажадала у відповідь на передання фортеці гарантувати амністію для осілих козаків. Саме це Польщі було не до шмиги, бо вона не могла більше зносити в Правобережній Україні свавільного козацтва. Договір врешті–решт ратифікували, але питання з козаками, мабуть, залишилося відкритим. Петро І і Август II дали Мазепі свої розпорядження. Цар пов'язував перехід фортець з гарантуванням амністії козакам. Король оголосив, що от–от прибудуть польські комісари приймати Правобережну Україну, й зобов'язав гетьмана забезпечити виселення на лівий берег Дніпра всіх учасників козацького повстання. Цих комісарів, одначе, випровадили з великим тріском.

У вересні 1706 р. до Києва приїхав мазовецький воєвода Хоментовський з наміром відповідно вплинути на керівника російської зовнішньої політики, який перебував тоді в цьому місті, але місія воєводи не мала успіху. Головін пояснив зволікання нападом шведів на Волинь. На наступній зустрічі в кінці 1706 — на початку 1707 р. у Жовкві з участю Петра І та Мазепи, мабуть, було ухвалено передати фортецю польській комісії, як тільки гетьман отримає відповідний указ з царської канцелярії. Однак влітку 1707 р. розпочалася нова гра. На переговорах з польським урядом і комісією Мазепа заявив, що йому не досить царського листа, і зажадав спеціальної грамоти з власноручним підписом Петра І. Звичайно, гетьман діяв не лише з відома міністра закордонних справ, а й за таємною вказівкою царя.

Вочевидь, дипломатична боротьба ставала чимдалі гострішою, бо новий коронний гетьман Синявський ще енергійніше вимагав передати Правобережну Україну Польщі. Взагалі Синявський не дуже довіряв російському урядові, хоч після зречення Августа II (1706) вважався одним з найпалкіших прихильників царя. Насправді ж і він ладен був пристати до партії шведського короля та Станіслава в обмін на збереження свого становища. Одначе Карл XII віддав посаду коронного гетьмана київському воєводі Йозефу Потоцькому, тож запал Синявського, роздмухуваний Станіславом, невдовзі дещо охолов.

Так перегравши російську дипломатію, Мазепа продовжив свою тактику. А що маневр з указом урешті розгадала польська сторона, він, посилаючись на ненадійне становище навколо Києва, вперто доводив їй несвоєчасність передачі цієї території. Як на те литовський коронний гетьман Вишневецький раптово відійшов майже з усім своїм військом, створивши загрозу шведського вторгнення в Україну. Тим часом цар, повіривши у прихильність коронного гетьмана, справді–таки наставився передати Польщі Білу Церкву. Всі інші фортеці мали залишатися в руках Мазепи. 20 січня 1708 р. він повідомив про це гетьмана. Але той затявся на своєму, про що натякнув Синявському в листі від 10 березня. Тепер перехід краю до прихильників короля був для нього особливо небажаним. Від 1705 р. Мазепа під впливом залаштункових переговорів з новим польським королем Станіславом Лещинським чимдалі більше схилявся на бік Швеції, дуже високо оцінюючи перспективи Карла XII в протиборстві з царем. Ясна річ, не хотів він бачити в Правобережній Україні отого Синявського з його прибічниками–русофілами, які за деяких обставин могли стати для нього небезпечними. Тож і підлаштовував усе так, щоб Петро І відгородив його від Правобережжя.

Отже, і Правобережна частина України залишалася за Мазепою. Передовсім ужив він заходів, щоб заспокоїти шляхту Київського та інших воєводств. У своєму універсалі 1704р. гетьман пообіцяв, що ніщо не загрожуватиме її маєткам і правам. Очевидно, внаслідок цього опір осілих польських шляхтичів послабився. Одначе велике національно–соціальне напруження в Правобережній Україні спонукало його приділяти основну увагу не так задоволенню шляхетських претензій, як природній експансії українства — козацтва, витісненого Синявським з Білої Церкви й Фастова на околиці, селянства та міщанства. Цей процес набрав особливого розмаху в Київському, Брацлавському і почасти Подільському воєводствах. Поверталися не лише козаки, а й представники інших станів. На 1709 р. в Правобережжі вже існувало 7 полків: Білоцерківський, Богуславський, Корсунський, Чигиринський, Уманський, Брацлавський та Могилівський. Поряд із польськими старостами й управителями маєтків чимдалі помітнішою ставала полкова адміністрація. Тепер колонізацію краю здійснювало українське населення, а не чуже йому шляхетство. Гетьман незрідка винагороджував старшин покинутими маєтками, зрівнюючи у соціальному відношенні Правобережжя з Гетьманатом.


Козацькі походи 1704 р.


Цей рік вторгнення в Правобережну Україну був багатим і на інші важливі події. Варшавська конфедерація, усунувши в липні Августа II, під тиском Карла XII обрала польським королем позенського воєводу Станіслава Лещинського. Прихильники російсько–саксонського альянсу утворили Сандомирську конфедерацію. В Польщі вибухнула громадянська війна. У серпні того ж року Річ Посполита (власне прихильники Августа II) підписала мирний Союз з Росією. Такий самий союз між шведською партією і Карлом XII було укладено лише 26 листопада наступного після коронації Лещинського року.

Чимало несподіванок принесли й бойові дії. Доки Петро І воював у Прибалтиці та наступав на Дерпт і Нарву, Карл XII вирушив наприкінці літа з–під Варшави (через Ярослав) до Львова й досить легко захопив це місто. Всупереч сподіванням Любомирських, він не дуже переймався альянсом з турецько–татарським світом і дбав насамперед про те, щоб повернути новому польському королю південно–східну частину держави, якою все ще володіли прибічники Августа II. Можливо, таким чином хотів виманити царя з Прибалтики. Але той не зреагував на це. І лише у відповідь на благання Августа II доручив українському гетьманові допомогти союзникам. Мазепа ж, як ми знаємо, з цим не квапився. Залишившись у Правобережній Україні, він намагався усунути Палія, щоб узяти край під свою руку.

Та зрештою, і російський уряд не збирався наражати головні гетьманські сили на загибель у жорстоких боях із шведами, бо козаки йому потрібні були для переслідування поляків (насамперед Любомирських) прошведської орієнтації та руйнування їхніх маєтків. Виходячи з цього, Мазепа й не намагався заглиблюватись зі своїм військом у власне польські території. Етапами маршрутів його весняних і літніх походів 1704 р. були Паволоч, Бердичів, Чуднів, а також Любар на Волині, де козаки квартирували в основному в помістях Любомирських, немов демонструючи коронному гетьманові та його братові всю немилість Августа II і царя. Коли ж Ієронім Любомирський після королівських виборів утік з Варшави й знову перейшов на бік Августа II, непрохані гості залишили його маєтки. Наприкінці жовтня Мазепа повернувся (через Фастів) до Батурина. Отже, із стратегічної точки зору його похід був лише диверсією і не мав особливого воєнного значення.

Дієву допомогу надавали Августові II два козацьких з'єднання, передані йому гетьманом ще на початку кампанії. Перше, чисельністю кілька тисяч козаків, очолив миргородський полковник Апостол, а друге, із 10 тис. осіб, — переяславський полковник Мировим. Цей корпус діяв на околицях Львова разом з поляками з'єднання коронного референдаря Ржевуського. Один нічний напад на шведів під Львовом і полювання на фуражирів — оце й усе, що зробили козаки в поході. Під тиском противника Мирович відступив під Броди. Відділившись 20 жовтня від поляків, хлопці вирушили з–під Тикоціна в Полісся на зимові квартири. Поляки вороже ставилися до своїх союзників, про що Мирович доповів гетьманові після повернення в листопаді в Лівобережну Україну.

Трагічно склалася доля козацького загону під проводом Апостола, відрядженого до саксонської армії, що діяла при підтримці російського військового з'єднання. Козаки хоробро билися проти ворога, допомогли Августові II здобути Варшаву (25 серпня) й прогнати звідти прибічників Станіслава та шведів під командуванням Горна. Ще перед Варшавою вони разом з іншими підрозділами вщент розгромили шведські передові частини. Втративши Варшаву, Карл XII вирушив на північний захід, об'єднався під Любліном з фельдмаршалом Ренскольдом і в жовтні знову захопив польську столицю. Саксонсько–російська армія відступила до кордону Сілезії.

У цьому марші козаки зазнали багато лиха та кривд. Командував ними генерал Брандт, а під час перебування в Познані — Паткуль. Цей пихатий та ще й некомпетентний у воєнних питаннях ліфляндець поводився з українцями зверхньо і жорстоко. В донесеннях до царя за вересень він нарікав на їхню недисциплінованість, розбишакуватість, погане озброєння. І самі вони обурювались цим командиром, який докучав голодним, погано вдягненим людям німецькою муштрою і суворо карав за найменший непослух. Врешті, за наказом того ж таки Паткуля, в козаків повідбирали коней, а самих відпустили додому. На шляху до Кракова, неподалік Велуні, вони натрапили на чисельний загін шведів та їхніх польських союзників і зазнали нищівної поразки. Лише деяким із них пощастило повернутися на батьківщину.


Операції в Польщі


1705 р. видався порівняно спокійним. Карл XII поринув у підготовку до коронації Станіслава. Вона відбулася у Варшаві наприкінці вересня. Август II готував до відсічі Саксонію, своє спадкове володіння, і намагався вступити в мирні переговори з невблаганним шведським королем. Його позиції в Польщі стали такими міцними, що цар послав у Курляндію проти Левенгаупта лише незначну частину своєї армії на чолі з Шереметєвим, а основні сили чисельністю близько 25 тис. чоловік повів у Литву. Влітку 1705 р. він зупинився в Гродно, куди прибулії рештки польської коронної армії. Це був перший значний марш росіян у межі Польської держави. Український гетьман мав захищати південну частину Польщі, тобто землі з українським населенням, і виконувати роль сполучної ланки між Саксонією на заході й Росією на сході. Це здавалося цілком природним, але й цього разу російський уряд не бажав, щоб козаки глибоко вторгалися в польську територію. Підтверджує це звернення Головіна до Мазепи, надіслане 13 серпня 1705 р. за дорученням Петра І.

Навесні того ж року надійшов наказ виступити з основними силами в напрямку Сандомира, мабуть, для підсилення саксонського кавалерійського з'єднання під Любліном. Гетьман послав до Литви у розпорядження царя близько 4 тис. козаків під проводом прилуцького полковника Горленка. В червні Мазепа вирушив через Паволоч на Волинь і через місяць був уже на Случі під Старим Костянтиновом. Скрізь на своєму шляху козаки за наказом Петра І спустошували володіння польських магнатів прошведської орієнтації, зокрема Йозефа Потоцького. В середині серпня козацька армія дісталася Львова. Це місто, за повідомленням М. Вітворта від 6 жовтня 1705 р. з Гродно, доброхіть перейшло під захист Мазепи. Відтак військо вступило у Белзьке і Холмське воєводства. Залишивши там на зимових квартирах приблизно половину особового складу (понад 12 тис. чоловік), Мазепа, за наказом царя, повів решту армії на Волинь для захисту кордонів України. Тут, у Дубно, розташував свою штаб–квартиру.

Отже, протягом 1705 р. сторони лише займали позиції. Але в грудні розпочався рух. Використавши за порадою шведського генерального штабу стратегічну перевагу, Карл XII повів свої війська в Гродно проти найдужчої групи, до якої входило й кілька саксонських військових з'єднань. А тим часом фельдмаршал Ренскольд спробував узяти в кільце західну групу в Сілезії, що складалася із саксонців і почасти росіян. Однак зробити це йому не вдалося, бо Август II, наступаючи із Гродно, зайняв Варшаву. Опинившись між з'єднаннями короля і загоном генерала Шуленбурга, який виступив із Саксонії, Ренскольд, щоб розімкнути ці кліщі, рушив назустріч останньому і на початку лютого 1706 р. вщент розгромив його під Фрауштадтом. Унаслідок цього Август II мусив відтягнутися на схід. У січні 1706 р. Карл XII з'явився під Гродно, форсував Німан і перетнув східні комунікації росіян. Наприкінці березня вони кинулися втікати в південному напрямку, зазнаючи тяжких втрат.

Раптова поява Карла XII під Гродно викликала серед росіян паніку. Про це свідчать хаотичні розпорядження Петра І Мазепі про негайне надання допомоги, в яких метою його походу визначалися то Смоленськ, то Мінськ, то Луцьк, а потім знову Мінськ. Туди й прибув гетьман з більшою частиною української армії (за Костомаровим, 17 тис. чоловік) і на початку березня зустрівся з царем. Решта війська залишилася на зайнятих територіях. Козаки розташувалися смугою від Гродно до Вільни. Два їхніх загони у Несвіжі й Ляховичах, що неподалік Гродно, прикривали відступ росіян. Перший, на чолі із стародубським полковником Миклашевським, втративши у боях половину особового складу (включно з полковником), мусив залишити Несвіж. Другий, під проводом переяславського полковника Мировича, протягом квітня обороняв Ляховичі від штурму 6–тисячного шведського корпусу. Як і сподівалися козаки, Мазепа надіслав їм підкріплення — російсько–український загін чисельністю 4—5 тис. чоловік під загальним керівництвом Неплюєва й миргородського полковника Апостола. Однак 15 квітня під Клецьком він зіткнувся із шведами й був змушений рятуватися втечею. Втративши надію на допомогу, козаки в Ляховичах 1 травня здали фортецю.

Литовські пани й магнати, зокрема Огінські та Вишневецькі, як і решта польських прихильників Августа II, під впливом блискучих шведських перемог перейшли на бік Карла XII. Чи не цим пояснюється той факт, що комендант Бихівської фортеці Синицький категорично відмовився передати її Мазепі? Перед відступом із Гродно Петро І вирішив про всяк випадок залишити гарнізони для утримання литовських фортець на Дніпрі — Могилева та Бихова. Тож Мазепа мав заволодіти Биховим, але через відмову Синицького зробити цього не вдалося. А брати фортецю штурмом рештками армії, наражаючись на можливий напад шведів, було вкрай ризиковано.

Росіяни заздалегідь розпочали відступ: частина армії йшла на Київ, частина — на Смоленськ. Мазепа лише на початку травня залишив Мінськ: вирушив через Оршу та Гомель в Україну. Цей сквапний відхід з неймовірними труднощами та злигоднями забрав чимало життів людських. Як зазначав гетьман у донесенні царю від 22 травня 1706 р. з Гомеля, козаки пройшли через усі мислимі й немислимі випробування на різних фронтах, у битвах та походах під Гродно, Мінськом, Клецьком та іншими містами, втратили багато коней, вкрай обносилися, голодували. Вони скидалися більше на жебраків, аніж на воїнів.


Будівництво фортець в Україні


Захворівши на подагру, Мазепа зупинився з армією в Батурині; люди дістали короткий перепочинок. Тим часом Карл XII вирушив із Гродно на Волинь. Стало ясно, що він продовжуватиме війну в Україні. Виникла загроза Києву. Гетьман поїхав туди наприкінці червня. Ще раніше до столиці передислокувалися козаки і з'єднання з головними російськими силами. 4 липня в Києві з'явився Петро І (перебував там до 21 серпня). Тоді ж розпочалося спорудження укріплень, зокрема фортеці, але не в самому місті, а на околиці Печерського монастиря. Будівельні роботи мали виконувати козаки під наглядом гетьмана. Меншикова з кавалерійським авангардом було відряджено на Волинь стежити за ворогом. Петро І підпорядкував йому Мазепу у воєнному відношенні, якщо потрібна буде допомога козаків. Це розпорядження глибоко вразило гетьмана, бо досі він як голова автономної Української держави корився лише наказам царя.

Щоправда, події розвивалися інакше. Вирішивши спочатку повалити Саксонію, Карл XII наприкінці червня пішов через Холм і Люблін у внутрішню Польщу. Але цар та його наближені ще довго боялися перенесення бойових операцій в Україну. Незабаром шведський король, об'єднавшись з Ренскольдом, вступив-таки в Саксонію. У вересні 1706 р. в Альтранштадті він примусив Августа II підписати мирний договір і зректися корони.

Відгадавши наміри Карла XII, росіяни у вересні того ж року розгорнули новий наступ на Польщу. Залишені там невеликі шведські загони нічого не могли вдіяти. У жовтні Меншиков дістався Каліша й здобув перемогу над шведським генералом Мардефельдтом і його польсько–литовськими сателітами. Хоч ця операція й скидалася на наступ, насправді вона мала лише оборонне значення. Цар хотів зміцнити тил своїх польських союзників. У Жовкві на початку 1707 р. він провів переговори з лідерами Сандомирської конфедерації Синявським, Замойським. Янушем Вишневецьким, Хоментовичем, Шембеком, Мнішеком, Покієм та Шанявським. А влітку на нараді в Любліні було ухвалено готуватися до виборів короля. Тут, у Польщі, Петро І дійшов важливого висновку: тепер Карл XII завдаватиме головних ударів безпосередньо Росії. В січні 1707 р. англійський посол у Москві Вітворт писав у листі до англійського державного секретаря, що цар дбає лише про оборону, тож доки шведи не залишили Саксонії, хоче відступити на власну територію. Було продовжено розпочаті 1706 р. фортифікаційні роботи. Київ і Смоленськ мали стати основними пунктами оборони в російській прикордонній зоні. Поза ними споруджувалась ціла низка укріплень. Москву також зміцнювали земляними валами. Робилося все й для того, щоб створити якнайбільше перешкод ворогові на польській території.

Турботи про захист кордонів України лягали на плечі Мазепи. Цар вимагав од нього прискорити спорудження Київської фортеці, а також відбудову укріплених пунктів на кордоні з Польщею. Збройні сили гетьмана концентрувались в основному в Києві. Протягом літніх місяців козаки займалися тяжкими земляними роботами, живучи власним коштом, а тим часом їхні господарства занепадали. І лише після настирних вимог Мазепи цар наприкінці жовтня відпустив козаків по домівках. Ще гірше було 1707 р. На роботи до Києва стягувалися з усього Гетьманату козацькі й добровільні полки. Прохання гетьмана полегшити становище цих людей цар нехтував і відпустив їх додому лише в жовтні—листопаді, після завершення будівництва фортеці.

Крім того, на вимогу царя козаки перебували на польсько–литовській службі. Білоцерківський полк було включено до з'єднання коронного гетьмана Синявського. У травні 1707 р. Мазепа послав свого племінника Войнаровського на чолі 5–тисячного загону добірних воїнів у район розмежування, а Стародубський полк — до Бихова, щоб козаки після капітуляції Синицького й передання міста російському генералові Бауру несли там гарнізонну службу. Ще один козацький загін наприкінці червня було відряджено до Полонного (Волинь) у розпорядження фельдмаршала Шереметєва.

Вкрай інтенсивне використання українських збройних сил дуже згнічувало козаків і старшин. У всій Україні зростало невдоволення. Та й сам Мазепа втратив гумор, вирушаючи у квітні 1707 р. на запрошення Петра І до Жовкви, щоб взяти участь в очолюваній ним російській військовій раді. На жаль, у нас мало інформації про зустрічі й переговори. Але там пропонувалося таке, чого не міг прийняти гетьман, — реорганізація козацьких полків. Ще більше зажурився Мазепа, дізнавшись, що Меншиков самочинно, навіть не питаючи його як верховного головнокомандуючого українською армією, наказав білоцерківському полковникові разом зі своїм військом вирушити в похід.


Запорозька Січ на початку XVIII ст. та її конфлікт з Москвою і Мазепою


1707 р. на південному сході Російської імперії виникло нове політичне напруження, що в умовах війни становило неабияку загрозу для царя, — повстання донських козаків під проводом Булавіна. Україна також не залишалася осторонь цих подій. Але Мазепа, Слобожанщина й Запорозька Січ брали участь у них осібно, відповідно до своїх власних інтересів. Щоб докладніше розібратися у цьому, окреслимо становище Запорозької Січі та її стосунки з гетьманом у перші роки Великої Північної війни.

Як уже мовилося, козаки були дуже невдоволені мирним договором між Росією і Туреччиною, підписаним 3 липня 1700р. Найбільше обурювало їх те, що туркам поверталися фортеці в нижній течії Дніпра, якими на той час володіли січовики, відбиваючи численні атаки ворога. Січове братство вважало їх не лише своєю власністю, а й надійними пунктами оборони. І хоч із втратою фортець їм урешті довелось змиритися, невдоволення не вщухало. Коли в Січ прибув на початку 1701 р. князь Кольцо–Масальський, щоб руками козаків зруйнувати ці фортеці й вивезти звідти зброю, вони вчинили опір.

Аж ось на лівому березі Дніпра, якраз навпроти січових укріплень, за наказом царя почали споруджувати нову фортецю — Кам'яний Затон. Якщо заснування Новобогородицької (1688) і Новосергіївської (1689) фортець викликало в січовиків лише невдоволення, то нове будівництво вони сприйняли як удар у саме серце Січової республіки. Цей підступний російський план — взяти таким чином запорожців під свій контроль і з допомогою цього висунутого далеко вперед форпосту компенсувати втрату фортець у пониззі Дніпра — породив шквал нарікань на адресу Москви і гетьмана. Мазепу ж кляли за те, що він під тиском царя послав на допомогу кільком тисячам російських солдатів–будівельників на чолі з Кольцо–Масальським 6 тис. лівобережних козаків. Відтоді Січ стала постійним джерелом загрози, яке так дошкуляло і гетьманові, і російському урядові. А проте Петро І заповзявся завершити будівництво Кам'яного Затону.

Розлючені запорожці невдовзі почали протидіяти спорудженню ненависної їм фортеці. 1701 р. між ними і Кольцо–Масальським розгорілася мала війна, в якій січовики застосовували лукавство й силу. Помстилися вони й Мазепі, знищивши на Самарі селітряні виробництва, що належали йому та гетьманським старшинам, забрали увесь інвентар. Приводом до цього послужило те, що підприємці не сплатили орендних сум — 100 злотих за кожен казан. Стали небезпечними й торгові шляхи. Влітку 1701 р. було пограбовано кількох грецьких купців, шлях яких пролягав неподалік Січі. А що вони виявились підданими Туреччини, виникла небезпека конфлікту з нею. Довідавшись од Мазепи про те, що сталося, російський уряд заарештував січову делегацію в Москві. Кошовому ж пригрозили стратити цих запорожців, якщо винних не буде покарано, а товари повернуто.

Однак рішення це мало протилежні наслідки. Замість Петра Сорочинського кошовим обрали запеклого ворога Москви й Мазепи Костя Гордієнка. Він став змовлятися з татарами. На початку 1702 р. до кримського хана прибула делегація для переговорів про утворення союзу. Офіційно союз, либонь, не було укладено, бо Константинопольський мир 1700 р. стосувався не лише Туреччини, а й певною мірою Криму. Мазепа ж мерщій послав до хана своїх людей пояснити необхідність підтримання мирних стосунків, і той пристав на це. Але ситуація залишалася непевною. Турки й татари сприймали спорудження фортеці Кам'яний Затон як захід, спрямований проти них. До того ж ця акція порушувала договір про передання фортець у нижній течії Дніпра. Тому кримський хан і очаківський Юсуф–паша, враховуючи становище в Січі, пообіцяли запорожцям допомогу. Вони підбурювали їх проти царя і здійснюваного ним будівництва.

Виступи січовиків ставали чимдалі ширшими. У жовтні 1702 р. Петро І закликав їх не чинити перешкод підвезенню будівельних матеріалів, але вони відмовились коритися і навіть пригрозили, що в разі продовження будівництва завдаватимуть ще більшої шкоди й покличуть на допомогу татар. Гетьман вважав становище, що склалося, вкрай небезпечним, бо січовики мали зв'язки з татарами, народними масами в Гетьманаті й повстанцями на Правобережжі. У Москві також дуже злякалися. Наприкінці 1702 р. прибув до Батурина посланець царя Курбатов, щоб обміркувати з Мазепою, яких слід ужити заходів для приборкання свавільної Січі. Гетьман категорично заперечував проти повної ліквідації Січової республіки та її захоплення, мотивуючи це тим, що запорожці переселяться на татарські території і заснують у нижній течії Дніпра, неподалік моря, нову січ під протекторатом кримського хана, яка вдаватиметься до підривних акцій проти Росії.

Ця осторога отверезила Москву. Вона вирішила піти на компроміс із козаками. Заарештованих січових послів було відпущено, а на початку 1703 р. до Січі прибуло російське посольство на чолі зі стольником Протасєвим, якого, за дорученням гетьмана, супроводив генеральний осавул Скоропадський. Гості привезли затриману річну платню, подарунки й грамоту царя, сподіваючись відновлення розірваних зв'язків і чергової присяги на вірність з боку запорожців. Одначе ті заявили, що не приймуть їхньої пропозиції, доки існуватимуть Новобогородицька фортеця і Кам'яний Затон.

19 травня посли повернулися до Батурина. Мазепа вирішив блокувати Запорожжя й запропонував улітку 1703р. російському урядові виставити вздовж Дніпра — від Києва до Самари — надійні сердюцькі полки, які б не допускали завезення в Січ зерна, а відтак раптовим ударом захопити запорозьку фортецю і врешті включити Самару до гетьманської території. Таким чином було б припинено суперечку між Гетьманатом і Запорозькою республікою щодо цього прикордонного району. Цар підтримав план Мазепи, але зробив одне суттєве уточнення: охоронні пункти на Дніпрі й біля Січі мають бути захоплені не сердюками, а севським російським полком.

Ось так несподівано для гетьмана все перемінилося. З серпня в листі до Головіна він просив не вживати ніяких заходів до його прибуття в Москву"внаслідок важливих обставин, що їх годі викласти письмово". Можливо, поява росіян призвела б до вибуху народних пристрастей у Запорожжі. Але занепокоєння Мазепи можна пояснити й розходженням його намірів з цілями Петра І. Адже обмеження запорозької вольниці із залученням сердюків, а не росіян, замислювалось на пожиток Гетьманській державі. Такий висновок небезпідставний. Мазепа взагалі прагнув скеровувати зовнішню і почасти внутрішню політику Січової республіки, особливо її зносини з царем, а також контролювати Січ, хоч і робив їй чимало поступок, зокрема щодо комплектування гарнізону Кам'яного Затону, з чим урешті змирилися росіяни.

Взагалі Мазепа проводив однакову політичну лінію і щодо Січі, і щодо Правобережної України, з тією лише різницею, що перша, зважаючи на ЇЇ особливе становище й волелюбність січового братства, вимагала делікатнішого підходу — так би мовити, довгої вуздечки. При цьому він вдавався до різних засобів, і насамперед неофіційних контактів з кошовим писарем та іншими впливовими особами, котрі часто підтримували його й нишком постачали достовірну інформацію.

З цього неважко зрозуміти, чому Мазепі був таким антипатичним цей новий лідер Січової республіки, Кость Гордієнко, — впертий і свавільний чоловік, який не поступався своїми переконаннями і не йшов гетьманові під лад. У повідомленнях до Москви Мазепа нікого так не паплюжив, як його, почасти з політичних, а почасти з особистих мотивів. Прикметно, що й пізніше в листі до Головіна від 10 грудня 1707 р. гетьман (на тоді й сам він змовлявся з ворогами Петра І — Станіславом Лещинським і Карлом XII) називав Гордієнка "собакою Костем".

1703р. козаки заходами Мазепи усунули Гордієнка. Про цю акцію, здійснену"завдяки нашій наполегливості й повсякчасним зусиллям", він із задоволенням доповів Головіну. Новим кошовим було обрано не менше заслуженого козака Герасима Крису, який рахувався з волею Мазепи. Російський уряд всіляко підтримував заходи гетьмана. В листопаді кошовий Криса отримав дві царські грамоти. В одній повідомлялося, що незабаром буде надіслано річну платню, а в другій цар засвідчував свою милість, підтверджував козацькі вольності, обіцяв повернути Січі територію вздовж Самари й запевняв, що воєвода Кам'яного Затону не робитиме запорожцям ніякої шкоди.

А проте в Січі взяв гору напрям, ворожий Росії та Мазепі. Уже в грудні 1703 р. кошовим замість Криси обрали знову Гордієнка. Це дуже засмутило гетьмана. В січні 1705 р. він писав Головіну, що запорожці знехтували його, надавши перевагу Гордієнкові, й тепер він не може нічого вдіяти.

Того ж року зібралася російсько–турецька комісія для визначення кордонів між Російською імперією, Запорозькою Січчю й Туреччиною. Січовики знову відчули себе скривдженими, бо від них на переговори не запросили жодного представника, та й, зрештою, було знехтувано їхню позицію, що територія Січі простягається аж до Чорного моря.

Викликала невдоволення запорожців і участь у Північній війні Січі як автономного державного утворення, щоправда, підлеглого царю, з одного боку, й гетьманові — з другого. Рік у рік посилали вони тисячі козаків на допомогу то росіянам, то Мазепі. Лише 1707 р. 2 тис. запорожців під проводом гадяцького полковника Боруховича воювали під Ригою. За Самовидцем чимало з них під час відступу перейшли на бік литовського коронного гетьмана Сапіги, щоб поспіль з ним і шведами битися проти росіян та їхніх польських і литовських союзників. Такою гострою виявилась реакція на спорудження фортеці Кам'яний Затон і погане ставлення росіян до запорожців. 1703р. було відряджено кілька загонів у гирло Неви та її далеких околиць. Відомо, що вони гибіли там і 1705р., беручи участь як у бойових операціях, так і в будівництві Петербурга, голодували, конали від холоду і хвороб у незвично вогкому кліматі, до того ж постійно зазнавали кривд з боку росіян. 1706 р. запорожців полковника Гната Галагана використовували під Києвом. Те саме діялось і наступними роками.

У Запорожжі повсякчас панувала глибока відраза до Москви й Мазепи. Від Росії там не чекали добра ні мирної днини, ні під час заворушень. Як слушно стверджував Соловйов, це вороже ставлення не могли переламати дарунки й грошові виплати, хіба що Росія відмовилася б від Кам'яного Затону й фортець на Самарі. Одначе цар не збирався цього робити.

Аж ось для Січі настав час нових випробувань — спалахнуло повстання донських козаків під проводом Булавіна і, як за Петрика, перед запорожцями постала дилема: дотримуватись нейтралітету чи приєднатися до повстанців і виступити проти об'єднання сил царя та Мазепи. І знову було надано перевагу компромісові, але цього разу Січ зайняла куди активнішу позицію щодо участі в подіях, аніж раніше.


Донська козацька республіка


Коротко розглянемо становище, що склалося в Донській республіці. Ця територія, де верховодили почасти російські, почасти українські авантюристи, в другій половині XVI ст. набула ознак самостійного державного утворення, зв'язки якого з Москвою залишалися невизначеними. І лише 1614 р. з дорученням справи донського козацтва Посольському приказу вони окреслились доволі чітко. Це означало визнання особливого державного статусу Дону. 1671 р. козаки склали присягу на вірність царю, хоч раніше відмовлялися від цього. Очевидно, дався взнаки розгром повстання на чолі зі Стенькою Разіним. Така заангажованість спричинила суттєві обмеження, зокрема у зовнішніх зносинах, навіть із сусідніми країнами. Щоправда, Донській республіці вдалося зберегти самоврядування — вільні вибори отамана та інших військових і цивільних керівних осіб, а також функції найвищого державного органу — "військового кола".

На початку XVII ст. Петро І завдав відчутного удару самоврядуванню донських козаків, відмовивши державним органам їхньої республіки у праві на власний адміністративно–територіальний устрій. Маси людей витіснялися з уже існуючої мережі поселень. Феодалам було наказано виловлювати на Дону кріпаків, а козакам якнайсуворіше заборонялося приймати до себе втікачів. Вживалися заходи щодо розширення російської колонізації з ЇЇ кріпосницькими відносинами. На Дону всупереч місцевим економічним засадам нав'язувалось державне виробництво. Скасовувалось право селян на хліборобство (дозволялися лише тваринництво, мисливство, рибальство, торгівля і ремесла).

Фатальним для Дону виявилося взяття Азова 1696 р., в якому, крім росіян, брали участь донські козаки. Оточені зусібіч Росією, вони втратили вільний вихід до Азовського та Чорного морів і не могли підтримувати зв'язків зі своїми сусідами. Цим тепер займався азовський губернатор. Отже, становище донських козаків було ще тяжчим, ніж Запорозької Січі, яка боролася проти російських, властиво, гетьманських фортець на Самарі й Кам'яного Затону, що виріс навпроти січових укріплень.


Початок повстання


Російська силова політика вкрай обурила донських козаків. Закордонні спостерігачі, зокрема австрійський посол у Москві (у повідомленні від 25 грудня 1702 р.), зазначали, що це обурення загрожує внутрішньому спокоєві в Росії. Повстання 1705 р. в Астрахані вибухнуло не без участі невдоволених донців. А 1707 р. розпочалося заворушення на Дону, в якому чаїлася ще більша загроза. Тим-то сюди було послано з каральною метою російський загін на чолі з князем Юрієм Долгоруким. Він діяв у Донській області як на ворожій території. Тож сам цар спровокував повстання. Давній ворог Москви козацький старшина Кіндрат Булавін в ніч на 9 жовтня 1707 р. раптово напав на російський табір біля р. Айдар. Було вбито князя і більшість офіцерів та солдатів. Так розпочалася відкрита боротьба з Росією. Щоправда, Булавін на якийсь час зник, але не тому, що злякався млявого й нерішучого донського отамана Л. Максимова. Він подався до січовиків по підтримку.


Булавін у Запорозькій Січі


Донські й січові козаки не лише здавна контактували, а й допомагали одні одним, разом ходили на турків і татар, прихищали у себе втікачів з Московії та Польщі. їх пов'язувала традиційна дружба, яка завдяки багатьом спільним рисам у державному устої та звичаях чимдалі дужчала. Тож з огляду на все це й жорстку політику Петра І щодо обох республік можна було сподіватися, що діятимуть вони поспіль.

Однак Січ зустріла Булавіна прохолодно. Перебував він у фортеці Кодак. Звідти закликав татар до спільної боротьби. Літні січовики та старшини, на відміну від молодих шибайголів, не хотіли встрявати у борню. Але ті, провівши чимало гучних рад, примусили-таки січовий уряд скласти повноваження. Кошовим знову було обрано запеклого ворога Москви Костя Гордієнка. Він радше підтримував донських козаків, але і йому забракло рішучості прилучитися до повстанців. Січ зайняла позицію прихильного нейтралітету, пообіцявши цілковиту підтримку у виступі, якщо Булавін дістане допомогу й від кримських та буджацьких татар, Ногайської орди, калмиків і гірських черкесів. А проте вільно було всім охочим приєднатися до повстанців. Тепер Булавіна шанували як жаданого гостя. Розпочалося вербування добровольців.


Повстанський рух 1708 р.


Сяк–так завершивши свою агітаційну місію, Булавін повернувся на Дон. Було це в березні 1708 р., коли повстання вже охопило верхній Дон з його притоками Хопром, Медведицею та Базавлуком і перекинулось на російське прикордоння з центрами в Козлові й Тамбові. Місцеве населення складалося переважно із втікачів — кріпаків і цькованих старообрядців, які першими відгукнулися на події, що відбувалися нар. Ай дар. Такі ж настрої панували й на нижньому Дону, де здавна існували поселення, зокрема вихідців з України. Вимоги царя виловлювати втікачів та інші його розпорядження щодо колонізації розхитували самі підвалини добробуту заможних козаків, які втрачали дармову робочу силу. Руйнівний вплив держави на козацьке товариство був ще однією причиною невдоволення вищих старшинських ешелонів, прозваних у народі"московською партією"за їхні ще донедавна вірнопідданські настрої. Якщо між старшинами і козацькими масами й існував соціальний антагонізм, який чітко визначився у третій чверті XVII ст. й особливо загострився на початку XVIII ст. внаслідок прихильності старшин до царя та їхнього прагнення принизити значення "військового кола", бо в ньому брали участь і прості козаки, то тепер, з усвідомленням необхідності консолідації всього донського козацтва перед загрозою самому його існуванню, ці суперечності відступили на задній план.

Тому повстання знайшло підтримку як з боку осілих заможних козаків, так і серед старшин усієї Донської області. Наприкінці березня Булавін виступив на чолі 15–тисячного повстанського війська в пониззя Дону проти столиці козацької республіки Черкеська й 1 травня зайняв її, розсіявши не готовий до боротьби козацький загін отамана Максимова. Повстанський рух охопив землі, прилеглі до Сіверського Дінця, й прикордоння Слобідської України, поширившись і на Ізюмський полк.

Якраз на початку XVIII ст. в середній течії Сіверського Дінця, на його лівому березі, відбулося варте уваги дослідника зіткнення двох колонізаційних потоків: один виповнювали донські козаки, особливо втікачі з Росії, Слобідської України та Гетьманської області, а другий — вихідці із слобідського Ізюмського полку. Між ними розгорнулася боротьба за соляні родовища, ліси та луки, за рибні лови на притоках Сіверського Дінця — Бахмуті, Жеребці та Красній. Упродовж літ (від 1700 по 1707 р.), попри безконечні тяжби й постійні насильства, це питання не вирішувалося ні на чию користь. Росії вигідно було стати на бік залежної від неї Слобідської України, ущемивши інтереси бунтівної і непевної Донської республіки. Щоб послабити останню, Петро І пристав, нарешті, на пропозицію ізюмського полковника Ф. Шидловського заселяти цей терен передовсім слобідськими козаками.

З початком повстання боротьба між двома зацікавленими сторонами розгорілася з новою силою. Повстанців тут очолив отаман С. Драний, який, взаємодіючи з двома іншими ватажками — С. Безпалим та Н. Голим, — уже в травні 1708р. зайняв Ямпіль. Продовживши наступ проти свого головного супротивника Ф. Шидловського, отаман ущент розгромив у червні поблизу Валуйок слобідський Сумський полк. Відтак боротьба сконцентрувалася в місцевості між Бахмутом, Тором і Маяками.

Піднесення козацького руху на Дону перших місяців 1708 р. гучно відлупилось у Запорожжі. Здобувши Черкеськ, Булавін примчав до Бахмута і ще раз звернувся до січових козаків із закликом по допомогу. Ті радо підтримали його. Хоч запорозький уряд, як і раніше, ухилився від участі в повстанні, кошовий Гордієнко, хотіли того інші старшини чи ні, кинувся у вир подій. Це ми бачимо із свіжовіднайдених документів, опублікованих Археографічним інститутом російської Академії наук (т. XII). На поміч повстанцям вирушили непоодинокі ватаги запорожців. Була це сила загалом близько 4 тис. чоловік. Чисельність добровольців зростала б і надалі, якби боротьба не пішла на спад. Більшість запорожців пристали до отамана Драного та його прибічників і взяли участь в операціях на притоках Сіверського Дінця. Чимало січовиків прилучилися до Булавіна.

Отже, той факт, що Запорожжя загалом дотримувалось нейтралітету, не міг не імпонувати Москві. Кошовий (той самий Гордієнко) у травні 1708 р. врахував-таки позицію січового уряду та літніх козаків, які відмовились брати участь у подіях, на відміну від молодих шибайголів і тих новоприбулих, котрі, по суті, ще не зробилися справжніми січовими козаками. Тож російський уряд, приймаючи у Москві на початку 1708 р. запорозьку делегацію, запевнив її, що найближчим часом буде надіслано річну платню, а 14 липня Малоросійський приказ передав кошовому й січовим козакам царську грамоту з похвалою за виявлену ними вірність. Можливо, росіяни з тих чи тих міркувань лише вдавали, що все гаразд. Адже Головін у листі до царя від З червня 1708 р. називав позицію запорожців"шаткой", одначе радив видати їм платню.


Мазепа і повстанці


Ставлення Мазепи до цих заворушень було неоднозначним. Власне, підтримка повстанців влаштовувала його, бо від 1705 р. він вів таємні переговори із Станіславом Лещинським та Карлом XII і ладен був за сприятливих обставин перейти на бік шведів. Але ще не міг пуститися берега. Хоч шведська армія наблизилась до російського кордону, в Україні перебували великі царські військові угруповання, особливо в її північній частині. Крім того, можливість підсобляти донцям обмежив донос генерального старшини Кочубея та полковника Іскри.

1707 р. В. Кочубей повідомив царя про справжні наміри гетьмана та його таємну змову з ворогами. 27 лютого наступного року цей письмовий донос потрапив до рук Петра І. Хоч той і не повірив у зраду гетьмана, бо в листах від 1 й 13 березня засвідчив свою милість і довіру до нього, було влаштовано перевірку.

Із березневого 1708 р. повідомлення нового (від 1707 р.) міністра закордонних справ і канцлера Головіна до царя видно, яких клопотів завдала Мазепі ця акція Кочубея та Іскри. Головін підтримав і передав Петру І прохання гетьмана дозволити проводити розслідування над донощиками не в Москві, а в Києві чи Батурині — ясно чому, якщо класти до уваги, що донос був не безпідставним. Булавін, як повідомляв Мазепа у тому ж донесенні, зупинився поблизу Самари, і він, гетьман, віддав наказ Полтавському й одному з найманих полків виступити проти заколотника. Звичайно, не випадково в одному посланні йшлося і про донос, і про повстання — в такий спосіб Мазепа намагався довести свою особисту відданість.

Змушений дотримуватись офіційної позиції, він, як і цар, вимагав видати Булавіна, забороняв козакам брати участь у заколоті. За російським дослідником В. Лебедєвим (розвідка"Булавінське повстання 1707—1708 рр.), гетьман послав проти Булавіна два козацьких полки, але зробив це із значним запізненням, давши таким чином повстанському верховоді вчасно відступити. І знову ж таки за Лебедєвим, Мазепа добре знав Булавіна від часу кримських походів 1687 і 1689 рр.

Упродовж слідства у справі Кочубея та Іскри становище Мазепи було дуже й дуже непевним. Переховуючись од його помсти, виказувачі в середині березня втекли до охтирського полковника Осипова. У квітні їх привезли до Смоленська, а відтак до Вітебська. Після тривалих допитів обоє зізналися у наклепництві. Й лише наприкінці червня їх видали гетьманові для покарання. Увесь цей час Мазепа поводився аж надто обережно, силкуючись будь–що сподобатись цареві. Не забував про це, й радячи у квітні російському володареві ні в якому разі не посилати проти Булавіна Полтавський полк, та ще й із запорожцями, а замінити ненадійних січовиків російським військом. У донесенні Петру І від 1 травня гетьман повідомляв (також із запізненням), що відряджені ним на Самару полки не зустріли Булавіна і, щойно це з'ясувалося, він через кур'єра якнайсуворіше наказав їм негайно вирушити на кордони Слобідської України для підтримки російського війська.


Повалення Булавіна. Кінець повстання


У квітні князь Василь Долгорукий з кількома російськими, всіма слобідськими й двома надісланими Мазепою полками розбив повстанців. Українці, яких росіяни, здавна маючи за ненадійних, називали "черкасами", й цього разу показали себе такими. Але найбільше клопоту російське керівництво мало з Полтавським полком, бо потерпало, що він, зустрівшись із січовиками — учасниками повстання, перейде на бік Булавіна. Князь Василь Долгорукий писав до царя 2 червня 1708 р.: "Тобі відомо, государю, які ненадійні полтавчани і як близько від запорожців вони перебувають". З того ж рапорту відомо, що в травні Полтавський полк вивели під Валуйки начебто за браком провіанту, а насправді, щоб розмістити його поміж російських полків і таким чином перешкодити приєднанню до повстанців. Однак побоювання виявились марними: полтавчани виконали поставлені перед ними завдання, а їхнього полковника Левенця, який так багато зробив для цього, цар після завершення операції удостоїв похвали. Зате Мазепа, як зазначає Костомаров, зустрів його прохолодно.

Улітку 1708 р. в таборі повстанців сталися прикрі зміни. Захоплення Черкеська виявилося найвищою точкою повстанського руху. Відтак монолітний доти фронт донського козацтва почав роздрібнюватися. Страта отамана Максимова й чотирьох відданих старшин відгородила від Булавіна заможне й осіле козацтво нижнього та верхнього Дону, яке потерпало за свої володіння і права. Булавін уже не міг впоратись із становищем, хоч його політична програма незалежності Дону об'єктивно була спрямована на згуртування всіх повстанських сил. Соціальний антагонізм найбільше загострився після взяття столиці, коли вирішальним зробився вплив донської голоти, що домоглася-таки од Булавіна задоволення багатьох своїх вимог. Ясна річ, постійні заклики конфіскувати власність і усунути провідні верстви від управління не могли сприйматися байдуже останніми. Тож і виникло серед них прагнення порозумітися з царем і повалити партію Булавіна. Доки голота нуртувала, старшини принишкли, готуючи змову. Цей внутрішній розкол призвів невдовзі до військових поразок. 2 липня в місцевості Кривий Лук на Сіверському Дінці відбулася перша й напрочуд жорстока битва між козацьким корпусом отамана Драного (5 тис. донців, 1500 запорожців) і російськими головними силами, що складалися з кількох слобідських та двох гетьманських полків на чолі з Шидловським, а також російської кавалерії під командуванням Кропотова. Повстанців було розгромлено, загинув і Драний. Рештки запорожців зібралися в Бахмуті, а відтак, правдоподібно, повернулися на Батьківщину. Нар. Деркул два гетьманських полки розсіяли невелику групу повстанців, близько 800 чоловік, серед яких були й січовики. 5 липня Булавін зі своїми прихильниками й запорожцями підступив до Азова, але зазнав нищівної поразки від загону губернатора Толстого. Тоді ж, під час втечі, потрапив до рук своїх козаків і покінчив життя самогубством.

Уже на початку червня було втихомирено старі повстанські райони з центрами в Козлові, Тамбові, Воронежі, а також території в басейнах Хопра, Медведиці та Базавлука. Після поразки Булавіна під Азовом росіяни заволоділи Черкеськом. Але на Волзі боротьба не вщухала. У травні 1708 р. тут з'явилися козацькі ватажки Некрасов, Хохмач, Павлов і підняли повстання на великому терені в середній і нижній течії Волги, а на початку червня захопили Царицин. Однак 20 липня місто відбили росіяни, і бунт на Волзі почав вгасати. Окремі повстанські групки ще діяли до 1710 р. Боротьба продовжувалася і на Сіверському Дінці, де повстанців після смерті Драного очолив Голий. До нього приєдналися деякі волзькі ватажки. І тільки в жовтні 1708 р. царським військам вдалося розбити це багатотисячне товариство.

На той час Мазепа уже зробив цілу низку рішучих кроків, щоб перейти на бік шведів. Це ще один переконливий доказ того, яким неузгодженим був розвиток революційних подій на Сході Європи і якою милосердною виявилась доля до Росії, давши їй змогу погасити одне за одним повстанські вогнища, хоч вони повинні були злитися в один спільний виступ, аби задушити нову імперію ще в момент її народження.


6. МІЖ ПЕТРОМ І і КАРЛОМ XII


Лівобережжя у Північній війні


Росія виявилася не готовою до війни, що засвідчила нищівна поразка під Нарвою 1700 р. Петро І узявся за справу, до якої ще не дозрів. Це змусило його вдатися до надзвичайних мобілізаційних і реорганізаційних заходів, які важким тягарем лягли на економіку держави. Війна з самого початку була вкрай утяжливою для України. Петро І безцеремонно поводився з її військом, всупереч чинному договорові посилаючи українських козаків на Північ і Захід, у Прибалтику й Саксонію, Польщу та Литву, Білорусію і Галичину. За участь у цих походах Україні довелося сплатити великими матеріальними втратами й життям багатьох людей. Козаки знемагали од виснажливих земляних робіт, і не хто, як вони упродовж двох років споруджували Київську фортецю. Гетьманські збройні сили (10 реєстрових і 8 вільнонайманих полків) не мали нічого спільного з регулярною армією. Козаки були не лише вошами, а й землеробами та господарями, вони вирушали в походи на власних конях, воювали своєю зброєю й самі утримували себе. Тому ця безнастанна війна, безконечні збори й далекі походи завдавали великих збитків їхнім господарствам.

Тісне, як ніколи раніше, військове співробітництво з Росією руйнувало добросусідські взаємини між обома народами. Росіяни мали козаків за свавільний і непокірний люд, а ті, своєю чергою, вважали їх насильниками й зухвальцями. Гетьманські загони, відряджені на допомогу росіянам, мусили беззастережно коритися російському командуванню, а незрідка й іноземцям, котрі нічого не тямили в особливостях козацького ремесла, що часто–густо призводило до різних колізій. Згадаймо хоча б отого "премудрого" Паткуля, який заповзявся був нараз обернути козаків на солдатів німецького зразка. Тож чи не найбільше нарікали козаки, повертаючись додому, на господарські збитки й знущання з боку росіян.

Війна не обминула й інших верств українського населення. До земляних робіт і допоміжних воєнних приготувань залучали й селян. їх обкладали чимдалі більшими податками. Насамперед Україна озброювала, споряджувала й забезпечувала провіантом російську армію, а також мусила давати їй коней і волів, зерно і сіно, селітру й порох. 1707р. Мазепа за наказом царя підготував для 53 тис. коней 2.046 тис. пудів сіна, 131.568 четвериків вівса і 59.500 четвериків борошна.

Ще більше невдоволення викликало серед загалу перебування на землях України чисельних російських збройних сил. їхні офіцери і солдати, за звичаями свого народу, сформованими в жахливих умовах безпросвітного кріпацтва, несамохіть жорстоко ставились до населення України, де існував значно м'якший політичний режим, і поводились у ній, наче в чужій, завойованій країні, вдаючись до насильств та беззаконня. А ще українці змушені були надавати транспортні засоби для потреб різних військових і цивільних осіб, які наїжджали з Росії, навіть улітку, в самий розпал сільськогосподарських робіт.

Натерпілися лиха од війни міста й купці, бо звичні торговельні зв'язки із зарубіжжям вкрай ускладнились або й узагалі порозривалися. Найбільше постраждав товарообмін з прибалтійським регіоном — Данцігом, Кенігсбергом і Ригою. Лише кружними шляхами вряди–годи вдавалося ввозити чи вивозити товари, але й це робилося чимдалі небезпечнішим. Те, що війна стала напереметі українському вивозові, навіч продемонстрував Олянчин на прикладі"кількох українських купців зі Стародуба"в опублікованих ним актах Прусського таємного державного архіву. Наважились ці купці повезти 1702 р. до Кенігсберга свої товари: 558 діжок олії, 51,5 мірки пряжі, 4 барильця воску, 240 пакунків тютюну, 43 лантухи проса, 18 дорогих хутер. їхній шлях пролягав через територію, окуповану шведами. Щоб запобігти конфіскації, вони заявили, що всі товари належать литовському коронному гетьманові Сапізі. Повіривши, шведи видали їм перепустку. Але невдовзі хтось доніс, що все це добро не литовського виробництва і не з маєтків Сапіги, а належить українським купцям, підданим царя, і товари конфіскували. Хоч скільки допоминалися справедливості купці у прусських чиновників, було це марною справою.

Перешкоди в зовнішній торгівлі зачіпали інтереси й українського старшинства. І не лише тієї частини, котра збувала товари за кордоном, а й безпосередніх виробників експортної продукції, скажімо, в північних регіонах України (Чернігові, Стародубі та інших), які вирощували коноплю, виготовляли олію, поташ тощо. Становище, що склалося в цій галузі, породжувало серед українського старшинства сепаратистські настрої. Як відомо, стародубський полковник Миклашевський вступив 1703р. в таємні переговори із впливовим литовським діячем Михайлом Коцілом про відокремлення України від Москви та її входження до майбутньої федерації трьох самостійних держав: Польщі, Литви й України.


Мазепа і росіяни в роки війни


Чим довше точилася Північна війна, тим більше проблем поставало перед Мазепою. Стикаючись із безпардонністю Петра І, з одного боку, й виявами невдоволення козацтва та народу — з іншого, він усе ж намагався дати собі раду з багатьма нелегкими завданнями: виконуючи накази царя, прагнув водночас хоч якось убезпечити Україну від тієї шкоди, якої могла їй заподіяти війна. Як головнокомандуючий армією гетьман передовсім потерпав за козаків. Куди тільки не посилав їх цар, хоч їхнім полкам ще більше, ніж російським регулярним частинам, потрібен був перепочинок. Не раз він доводив царю та керівникові російської зовнішньої політики, що така нещадна експлуатація козаків може призвести до їхнього зубожіння, непослуху, масових утеч чи бунту. 7 травня 1706 р. Головін писав до царя зі Смоленська: "Я думаю, государю, листи гетьмана тебе вельми засмучують, але неможливо про це мовчати". Хоч як силкувався Мазепа звільнити козаків від участі в походах, його домагання викликали в російської сторони лише протилежну реакцію. До нього надходило чимало скарг, особливо в останні місяці 1706 р., про насильства росіян. Гетьман різко засуджував їхню брутальність, виступаючи на боці покривджених українців.

Та й сам Мазепа як голова автономної Української держави зазнавав частих образ. В роки війни російська сторона чимдалі більше нехтувала норми міждержавних стосунків України з Росією. Як цар, так і його підлеглі нахабно втручалися в прерогативи гетьманської влади, зневажаючи Мазепу й обмежуючи його волю. Все це загрожувало перетворитися на звичну справу. В такому разі Україна стала б не державою, а лише провінцією Росії.

Якого ж болю завдало Мазепі розпорядження царя 170 6р., за яким гетьман у разі вторгнення Карла XII в Україну мав коритися наказам Меншикова! І той-таки Меншиков під час перебування Мазепи в Жовкві (1707) посмів наказати одному з козацьких полків вирушити в похід. Як же це обурило гетьмана! То чи міг він після цього довіряти улюбленцеві царя? Вочевидь, Меншиков хотів посісти його місце. На це вказувала й прихильна до гетьмана польська княгиня Дольська. Тож не дивина, що надання Мазепі 1707 р. Йосифом І (під тиском російського уряду) князівського титулу не викликало в нього ентузіазму. Цій справі найплідніше прислужився сам Меншиков. А російські агенти за кордоном, зокрема Г. Гуїссен, не пошкодували й грошей для реалізації цього плану. Про це йдеться в меморіалі того ж таки Гуїссена від 8 червня 1707 р. (Фрагмент із нього опублікував С. Томашівськнй у праці "Мазепа й австрійська політика", посилаючись на акти Віденського державного архіву. Однак через втручання царя Мазепі не було видано диплому, бо він тим часом перейшов на бік шведів). Меншиков діяв так швидко і завзято, що викликав у Мазепи підозру. Властиво, він уже не сумнівався: князівський титул — не що інше, як своєрідна компенсація за передання фаворитові гетьманської булави.

Упродовж 1706—1707 рр. в Україні ходили чутки про намір царя незабаром реорганізувати український державний устрій, перетворити козацьке військо на регулярні, як у Росії, полки, усунути старшинське керівництво, а в українських містах і населених пунктах поставити російських воєвод чи губернаторів. На це Меншиков натякнув Мазепі 1706р. в Києві, у гетьманському палаці. Про реорганізацію козацького війська на взірець слобідських полків ішлося, мабуть, і на тій нараді в Жовкві на початку 1707 р., яку Мазепа залишив дуже розгніваним і пригніченим. А росіяни пропонували, зокрема, таке: постійні або довго діючі загони формувати на засадах виборності, але з кожних п'ятьох козаків служитиме лише один, а всі інші залишатимуться вдома, щоб утримувати його. В такому разі козацькі полки постійно перебували б у театрі воєнних дій. Українська сторона, за Орликом, сприймала цей захід як намагання поступово перетворити козацьке військо на регулярні російські полки, що змінило б усі козацькі порядки, а отже, й принципи державного управління.

Звичайно ж, Мазепа не міг піти на таке. Та й поінформовані гетьманські кола, насамперед старшинство, ладні були виступити на захист своїх прав. Про наміри росіян окайданити Україну не забували й ті, хто після 1709 р. опинився у Бендерах. Засвідчує це декларація старшин–емігрантів під промовистою назвою"Короткий виклад причин, з яких Україна і Військо Запорозьке схилилися або змушені були вийти з–під московської опіки". Подібна заява увійшла також до "Пакта Конвента" — відомої конституції, розробленої 1710 р. з метою врегулювання взаємин між Пилипом Орликом, обраним гетьманом, і козацтвом у Бендерах.

Як і в попередніх розмовах з Петром І, Мазепа не виказував своєї позиції, принаймні не сперечався, а може, і вдавав із себе прихильника царя. Але в листах до Головіна застерігав, що реформа викличе обурення, особливо серед старшин та полковників, і закликав не втрачати здорового глузду. Можливо, внаслідок цього 24 червня 1707 р. вийшла царська грамота до гетьмана, українського народу й усього Війська Запорозького, що їхніх прав і привілеїв не буде обмежено ні тепер, ні в майбутньому.


Переорієнтація Мазепи


І тут ми підійшли до важливого питання: що, власне, спричинило зміни в поглядах Мазепи й привело його до армії Карла XII та Станіслава Лещинського — приватні мотиви чи загальнодержавні? Перехід гетьмана на бік шведів вразив не лише царя та його оточення, а й акредитованих у Москві іноземних дипломатів. Англійський посол у Росії Вітворт в інформації за листопад 1708 р. змальовував Мазепу як 70–річного бездітного багатія (мав одного племінника), який, здобувши цілковиту довіру й прихильність царя, правив квітучою провінцією, не поступаючись владою самому монархові. "Беручи все це до уваги, — писав він далі, — важко збагнути, чому й навіщо гетьман уже на схилі віку вирішив змінити оточення і звалити собі на плечі нові клопоти".

Верховода над козаками, найвища керівна особа, генерал–губернатор однієї з російських провінцій — таким уявляли Мазепу зарубіжні спостерігачі. Його сучасник шведський граф Нільс Бонд у своєму "Життєписі" називав гетьмана генерал–губернатором та воєначальником над Україною, призначеним царем, а французький дипломат маркіз де Бонак писав про нього як про генерала й шефа української адміністрації. Що ховалося за блискучим фасадом щасливої з мальства долі, величезних багатств і дарованої шани — цього ніхто не знав, навіть найуважніші спостерігачі. Власні вигоди і втрати були чи не єдиним критерієм при аналізі раптової метаморфози цієї літньої досвідченої і розумної людини, яка, здавалось, звідала усіх можливих принад і розкошів цього світу.

Незбагненним залишався і політичний аспект вчинку гетьмана для європейської історіографії XVIII-XIX ст., включно з українською, окрім хіба що "Історії русів", написаної наприкінці XVIIIст., де, хоч і не навпрошки, вказано було, що Мазепа керувався любов'ю до Вітчизни. Лише вітчизняні дослідники, починаючи з Уманця, відмовившись од психологічних конструкцій, заснованих на переконанні, що вчинками гетьмана керували егоїзм, марнославство та інші особисті мотиви, почали тлумачити їх тодішнім становищем в Україні.

Звичайно, Мазепа ревно співробітничав з російським царем, але разом з тим залишався правителем країни з її осібним державним життям, давніми політичними й культурними традиціями, з власними народними звичаями, які, немов безодня, відділяли Україну від Росії, і з самого початку послідовно проводив власне українську політику, хоч і доводилось йому, постійно пристосовуючись до російських вимог, іти кружними шляхами до поставленої мети, як, скажімо, в справі приєднання Правобережної України. Бачимо це хоча 6 уже з того, як енергійно сприяв він розвиткові національної культури, мистецтва, церкви, чого, на відміну від сучасних дослідників, не знали чи не брали до уваги попередні історики. Слід зазначити також, що ці діяння гетьмана були не окремими доброчинними актами приватної особи, а принциповим національно–культурним курсом, спрямованим на піднесення народної освіти, культури та зміцнення Української держави.

Тому полегшене тлумачення переорієнтації Мазепи, аргументованої особистими мотивами, може братися до уваги лише в контексті піклувань цього державного діяча про долю своєї країни. Саме як державний діяч дійшов він висновку, що зв'язок України з Росією не відкриває для його Батьківщини ніяких щасливих перспектив. Про це яскраво свідчили перші роки Великої Північної війни. Не так уже й важливо, чи справді цар та його оточення натякали на необхідність докорінних реформ в Україні. Вирішальне значення мало те, що сам розвиток воєнних подій спонукав російський уряд залучати усі резерви й проводити централізаторську політику. Одначе права та привілеї, а також державний устрій України й особливості її війська заважали Москві повною мірою використовувати у воєнних цілях місцеві ресурси та козацькі полки. І хоч вона ще не наважувалась відкрито піти на радикальні обмеження української державності, загроза цього вгадувалася в уже здійснюваних заходах. Рік у рік посилювався наступ на Україну. Вже стало звичним, що російська сторона розпоряджалась як хотіла воєнними й господарськими ресурсами Гетьманату. Та й значення голови Української держави було зведено до ролі звичайнісінького російського генерала, змушеного коритися тим чи іншим наказам. Нехтуванням високим становищем і приниженням гідності Мазепи також можна пояснити його роздратування та обурення. Метою російської політики, як свідчили факти, було цілковите знищення української самобутності. Тому таку пильну увагу привертали різні заяви російської сторони. її дії сприймалися з чимдалі більшою недовірою. Поживу до цього давало поступове обмеження прав України.

Виступаючи проти подальших зв'язків з Росією, старшинство вимагало змінити курс української політики. Тож орієнтація на шведів не була якоюсь особистою примхою Мазепи — цього прагнули й провідні кола української нації. На думку вітчизняних істориків, Уманця і Грушевського, якраз активізація старшинства стала рушієм радикальних політичних перемін. Мазепа ж, за Грушевським, не був виразником національно–політичних інтересів цих кіл, однак мусив рахуватися з тим фактом, що коли він не очолить виступу, то старшини, повставши проти царя, оберуть іншого гетьмана. Вимоги старшин і народних мас, вороже наставлених не лише до Москви, а й до нього самого, як запопадливого прислужника царя, робили становище гетьмана дуже й дуже хистким. Тож мусив він скоріше з гіркої принуки, аніж із власних переконань, перейти на бік шведів, вважав історик.

Але, очевидно, не слід заходити аж так далеко. Важко знайти переконливі аргументи як на підтвердження версії Уманця та Грушевського, так і тези Костомарова, що гетьман був ватажком старшин. В усякому разі обрав він новий політичний напрям не лише під тиском останніх, бо таке твердження аж ніяк не пов'язується з його життєвим шляхом, їхні взаємини можна назвати скоріше співробітництвом, причому Мазепа відігравав у ньому не менш активну роль, аніж старшини.

Сама ідея переорієнтації на Швецію сприймалася в Україні цілком природно, бо грунтувалася вона на міцній історичній традиції союзу між засновником Української козацької держави Богданом Хмельницьким і шведським королем Карлом X Густавом. Діяння Хмельницького були ще свіжими в пам'яті людей, і ставились усі до його особи з особливою пошаною. Тож продовження визвольних змагань великого гетьмана, щоправда спрямованих тепер уже проти Москви, а не Польщі, бачилось Мазепі та його оточенню як завершальна ланка в безконечно довгому ланцюзі боротьби за незалежність України як від Польщі, так і від Москви. Існування такої традиції відбилося і в роздумах старшин–емігрантів у вже згаданих "Короткому викладі причин" і "Пакта конвента" 1710 р.


Участь старшин у політичній переорієнтації Мазепи


Упродовж тяжких 1706—1707 рр. позиція старшин, невдоволених діями Росії, виявлялася чимдалі виразніше, як, зрештою, і бажання козацьких верхів укласти українсько–шведсько–польський альянс. Не було, мабуть, жодного старшини, який би виступав за орієнтацію на Москву. Приватні розмови й переговори, відомі нам передовсім із листування Орлика зі Степаном Яворським (1721), закінчувались тим самим висновком: порятунок України — у розриві з Росією.

Серед старшинського загалу иайревніше обстоював ці погляди генеральний обозний Ломиковський (друга в державі після гетьмана людина). Довіреною особою Мазепи став Пилип Орлик, якого той витяг з митрополичої канцелярії, забезпечив матеріально, а відтак, пересвідчившись у надійності, призначив генеральним писарем. Його першим гетьман втаємничив у переговори із шведською стороною, і писар плідно прислужився цій справі. Прибічниками Мазепи були й усі інші представники генеральної старшини, як–от: суддя Чуйкевич, осавули Гамалія та Максимович, хорунжий Іван Сулима, бунчужний Федір Мирович. Вони довели свою відданість уже тим, що в критичний момент переходу гетьмана на бік шведів не залишили його.

Дещо осібно стояв Василь Кочубей, також один з представників антиросійських кіл і давніх Мазепиних співробітників (у 1687—1700 рр. — генеральний писар, а відтак — генеральний суддя). Розірвав він з гетьманом на зламі 1704—1705 рр. із суто особистих причин — через роман Мазепи з Кочубеевою дочкою Мотрею. Той хотів одружитися із нею, одначе дівчина була його похресницею, тому шлюб між ними заборонявся церковно–ортодоксальними канонами. Мотря й собі закохалася в свого хрещеного батька і навіть прийшла до нього просити захисту від жорстокості своїх рідних. Мазепа ж, не завагавшись, одіслав її додому. Вибухнув страшенний скандал, і Кочубеї звинуватили його у збезчещенні їхньої дочки, чим заподіяли їй великого смутку, а йому — жалю та кривди.

Згодом між ними начебто відновилися старі дружні взаємини. Мазепа бував у домі Кочубеїв, ділився з генеральним суддею деякими таємницями, призначав його наказним гетьманом у походах. Але злість на нього не полишала батьків.

Сам Кочубей був слабкою і нерішучою людиною. Зате його дружина, енергійна й пихата жінка, постійно підбурювала свого чоловіка протії Мазепи. Врешті–решт, довідавшись про таємні переговори із Станіславом і Карлом XII, Кочубей вирішив повалити гетьмана. Ми вже знаємо, чим це закінчилося: російська сторона сприйняла донос як злісний наклеп, і виказувач розпрощався з життям під катівською сокирою.

З–поміж полковників найактивніше підтримували нову орієнтацію гетьмана Дмитро Горленко її Данило Апостол. Перший з них, Мазепин фаворит і прилуцький полковник з 1692 р., належав до найзаможніших людей у Лівобержній Україні. Цим завдячував він своїй енергійності, а також прихильності гетьмана. А миргородський полковник Данило Апостол, вочевидь, не викликав у Мазепи особливих симпатій і мав би стати, за висловом Петра І, "великим ворогом" гетьмана. В "Описі старої Малоросії" (т. III) О. Лазаревський змальовує Горленка як прагматика, заклопотаного лише власним збагаченням, а Данила Апостола — як добродія з ідеалістичними поглядами. А проте обидва вони стояли на одній ідеологічній платформі й, на відміну від інших, відкрито підтримували новий політичний курс гетьмана. За Орликом, Горленко, обурений тими кривдами, що їх не раз уже зазнавали козаки, заявив 1706р.:"Ми і наші діти навіки проклянемо душу твою і кості, якщо ти після своєї смерті залишиш нас під цим ярмом". Подібні думки висловлював і Апостол.

Однодумцями Мазепи були також лубенський полковник Зеленський, завзятий прихильник шведської орієнтації, і гадяцький полковник Степан Трощинський. Саме йому гетьман доручив навесні 1708 р. таку важливу й делікатну справу, як переслідування Кочу бея та арешт його дружини. Київський полковник Мокієвський супроводив Мазепу при переході до шведів. Нічого не відомо про позицію ніжинського й переяславського полковників (На призначені царем 1708 р. вибори нового гетьмана з'явилися переяславський наказний полковник Томара і ніжинський наказний полковник Жураківський. Тому можна припустити, що в цих полках останніми роками правління Мазепи полковницькі посади залишалися вільними). Що ж до полтавського полковника Левенця, то він зайняв вичікувальну позицію: не перейшов з Мазепою до шведів, але й не з'явився на вибори до Глухова. Можливо, в душі підтримував гетьмана, однак не наважився на рішучий вчинок.

Чернігівський полковник Павло Полуботок єдиним з–поміж генеральної старшини і полковників поряд із Скоропадським взяв участь у виборах. Він стояв, мабуть, осторонь політики, бо ніде не збереглося й сліду виступів Полуботка ні "за", ні "проти" гетьманових планів. Мазепа переслідував його батька, Леонтія Полуботка, як можливого прихильника попереднього гетьмана Самойловича, й 1692 р. позбавив його полковницької посади в Переяславі. Не дуже шанував він і Павла, який до того ж був одружений з небогою Самойловича. Проте на початку XVIII ст. ставлення до нього змінилося. 1705 р. він призначається чернігівським полковником замість покійного Лизогуба. І хоч залишався Полуботок вірним царю після переходу гетьмана на бік шведів, Петро І називав його ще одним Мазепою. Така характеристика була, вочевидь, не безпідставною, бо на території запрудженого російською армією Чернігівського полку, що межував з Росією, доводилось постійно начуватися. Брав участь у виборах і стародубський полковник Іван Скоропадський. Йому і дісталася гетьманська булава. Як відомо з кількох згадок про нього, зібраних і проаналізованих М. Андрусяком у праці "Мазепа та Іван Скоропадський", останній позитивно ставився до планів гетьмана.

Особливо тісно співпрацювали з Мазепою полковники вільнонайманих полків, яких він сам призначав і утримував коштом військового скарбу. На цих людей, що були з ним, гетьман міг покластися. Мазепа відрекомендував шведському королю Кожухівського, Галагана, Андріяша, Чечеля, Покотила та інших. Бракувало лише Танського, відрядженого до російської армії на вимогу царя. Тверду промосковську позицію цього пасинка Палія можна пояснити особистими мотивами. Хоч Мазепа 1704 р. надав йому чин полковника і маєток, аби хоч якось загладити несправедливість, вчинену над Палієм, Танський не йшов на компроміс. Гетьман беззастережно довіряв Чечелю. Саме його він призначив комендантом Батуринської фортеці, яку той мужньо захищав до останньої можливості.


З історії взаємин між Мазепою, Станіславом Лещинським і Карлом ХІІ


Прагнення відмежувати Україну від Москви було таким же давнім, як і сама ідея об'єднання, реалізована згодом у Переяславському договорі 1654 р. Мета російської політики почала виявлятися з самого початку: ставити Україну в чимдалі більшу залежність від Москви, поступово обмежуючи її вольності, привілеї та державну самостійність. Ці наміри зустрічали рішучий опір з боку українства. В другій половині XVII ст. великого поширення набуло гасло "Геть від Москви!".

Антиросійські заходи вживалися ще тоді, коли Мазепа запопадливо співробітничав з Москвою. Ми вже згадували про виступи Петрика у 1692 і 1693 рр. поспіль із кримським ханом та їхнє ідеологічне підґрунтя.

Вартий уваги ідеологічний аспект епізоду, пов'язаного з Іваном Багатим — "гетьманом ханською милістю". Під час походу Мазепи на турків і татар 1698р. серед козаків з'явився лист Багатого із закликом розірвати з Москвою і визнати зверхність буджацького Калги–султана, в якого той перебував на службі. Він звернувся до війська з таким дошкульним запитанням: чому ви коритесь тим "юдам–москалям", котрі здавна мають на меті"вашою працею і вашою мужністю"забезпечити собі добро й зміцнити свою країну? Тож і тепер вони прагнуть лише одного: використовувати козаків, обернувши їх на вічних рабів.

Про відокремлення України від Росії йшлося і на переговорах стародубського полковника Миклашевського з литовським магнатом Коцілом 1703 р. Тоді польсько–литовська сторона висунула ідею вступу України у федеративний союз з Польщею і Литвою як"третя українська республіка"в складі Речі Посполитої. З початком війни північ України, орієнтовану на зарубіжну торгівлю, охопила гостра економічна криза, й Миклашевський, як великий землевласник на Сіверщині, шукав виходу із скрути. Його роль у переговорах, до яких начебто підключився й гетьман, остаточно не з'ясовано.


Початок переговорів


Поволі й обережно, вдаючись до запобіжних заходів і враховуючи всі можливі ускладнення, Мазепа став на шлях порозуміння з ворогами царя. В Польщі вже не раз намагалися відірвати українського гетьмана від Росії. Однак відомі нам спроби короля Яна Сабеського й коронного гетьмана Яблоновського зробити це в 1689—1692 рр. було марними. Новий польський король Станіслав також покладав певні надії на контакти з гетьманом. Але з певністю можна сказати тільки те, що зв'язки між ними виникли після коронації у Варшаві Станіслава Лещинського 3 вересня 1705 р. Тоді він як повноправний король повів союзницькі переговори з Карлом XII, на яких мовилося, зокрема, про здобуття України. Одразу ж Станіслав послав шляхтича Вольського (інструкція від 23 вересня) до Мазепи з пропозицією вступити в переговори. Одначе той повідомив про це царя й заарештував посла. Щоправда, невдовзі його було відпущено. Очевидно, в такий спосіб гетьман хотів продемонстурвати Петру І свою відданість (Фельдман у матеріалах Дрезденського головного державного архіву віднайшов згадку про іншого посередника, відрядженого тоді ж Станіславом до гетьмана, — домініканця Брагінського. Український дослідник М. Андрусяк у статті "Взаємини Мазепи зі Станіславом Лещинським та Карлом XII" ототожнює його з Вольським на підставі того, що їхні місії збігаються в часі.).

Другий етап зближення сторін розпочався в листопаді 1705 р., коли Мазепа, їдучи з–під Замостя до Дубна на зимові квартири, отримав повідомлення про втрати українських полків у поході й скарги Горленка на свавілля росіян і був обурений політикою Москви. Якраз тоді він познайомився з княгинею Ганною Дольською, палкою прихильницею Станіслава Лещинського. їхня зустріч відбулася у замку під Білою Криницею, що на Волині. Гетьмана запросив туди син княгині від першого шлюбу краківський воєвода Януш Вишневецький на хрестини своєї дочки. Бабуся Дольська і Мазепа стали хресними батьками дитини. Це несамохіть зблизило їх. Сучасники говорили навіть про роман Мазепи із ще не старою і вродливою вдовою (вона втратила й другого свого чоловіка). За Орликом, гетьман проводив з нею "денні й нічні конференції". Ці розмови, як зазначає О. Пріцак у статті "Іван Мазепа та княгиня Ганна Дольська", стосувалися не лише загальних напрямів нової української політики, а й налагодження стосунків із Станіславом. Адже княгиня була його близькою родичкою. За першим пунктом Кочубеєвого доносу, вона запевняла, що Військо Запорозьке отримає всі жадані вольності, а гетьман — титул чернігівського князя.

Після від'їзду з Дубна до Мінська Мазепа продовжував переговори, послуговуючись шифрованою кореспонденцією. У березні—квітні 1706 р. він отримав від Дольської повідомлення про те, що вона виконуватиме роль посередника між ним і Станіславом. А в липні княгиня надіслала йому до Києва листа із запевненнями, що всі бажання гетьмана буде підтверджено"асекураціями"(страховими зобов'язаннями) Станіслава й "гарантіями" Карла ХІІ. Вона просила не баритися із справою, в якій він може сподіватись на швидку допомогу всієї шведської армії.

Ця поквапність, очевидно, базувалася на не зовсім точних припущеннях. Карл XII, як відомо, з Волині вирушив у Саксонію.

Тут багато що залишається нез'ясованим. Невідомо, які, власне, бажання висловлював Мазепа у розмовах і листуванні з Дольською. Можна здогадуватись, що він діяв дуже обережно й не довіряв обіцянкам Станіслава. Метою нового курсу гетьмана ледве чи було польсько–українське зближення, бо він розумів, що значущою постаттю є не Станіслав, а Карл XII, від якого усе й залежало. Але це був єдиний шлях порозуміння із шведами. Встановити прямі контакти з Карлом XII Мазепа не міг, та й не наважувався. Хоч польське посередництво, включно із Станіславом, залишалося для нього небажаним, воно давало змогу здобути шведські "гарантії" за умови попередньої згоди між новим польським королем і Україною.


Мазепа і Станіслав


1707 р. став вирішальним у переговорах. Час невизначеності минув. Мазепа, невдоволений підступами російської сторони, діяв чимдалі активніше. Після військової ради в Жовкві у квітні 1707 р. він, як уже зазначалося, був страшенно обурений. І саме тоді біля нього з'явився єзуїт Залеський, з яким пов'язаний наступний етап таємних переговорів.

Орлик у листі до Степана Яворського нічого не писав про зміст цих розмов. Але віднайдена Карлом Густавом Гільдебрандтом у Шведському державному архіві "Реляція про переговори з Мазепою 1707 р." полегшує нам розуміння ситуації. Мовиться в ній про меморіал вінницького старости із вміщеним повідомленням про його зустрічі з Мазепою. Король Станіслав долучив цей документ до листа від 3 червня 1707 р. шведському канцлерові Піперу. За тим-таки Гільдебрандтом, старостою згаданого терену був з 1693 р. не хто інший, як Казимир Ігнатіус Лещинський, сестра якого Теофіла взяла шлюб із сином княгині Дольської Янушем Вишневецьким, а друга сестра Вікторія — з київським воєводою Йозефом Потоцьким. Отже, до переговорів, либонь, був причетний і Казимир Лещинський, що цілком правдоподібно з огляду на його спорідненість з двома поважними магнатськими кланами, й особливо з княгинею Дольською. Це скидається на родинну справу із значно ширшим колом залучених до неї осіб, аніж нам відомо на сьогодні. Як мовиться в меморіалі, староста доручив давньому Мезепиному знайомому, ректорові Вінницької єзуїтської колегії (1706—1707) Залеському дістатися до Жовкви й вивідати, чи погоджується гетьман із старою пропозицією про визнання Станіслава повноправним королем над усією Україною. Немає доказів, що він діяв лише за дорученням старости. До цього могла бути причетною і Дольська. Залеський вийшов на Мазепу якраз тоді, коли той дозрів для прямої відповіді. Після взаємних клятв не розголошувати таємницю і домовленості продовжувати листування через Кам'янець гетьман попросив єзуїта передати (старостою) Станіславу, що він згоден визнати його владу над усією Україною і Запорожжям, щойно той гарантує здійснення гетьманових вимог стосовно України. Далі в документі йшлося про російську військову нараду в Жовкві, за рішенням якої Мазепа начебто мав вирушити на чолі армії чисельністю 150 тис. (?) чоловік у Галичину й підняти місцевих українців на повстання проти польського уряду. З цією метою, зазначалося там же, спершу буде послано загін із 30–40 тис. козаків. 30–тисячне військо під проводом гетьманового небожа Войнаровського уже в дорозі. Його вірність і відданість Станіславу Мазепа гарантує на 100 відсотків. Це означало, що гетьман у слушну мит одразу ж перетвориться з противника на союзника. Також він обіцяв з початком акцій проти Москви надіслати до польського короля послів із визнанням своєї підлеглості. Але для цього треба відповідно підготувати Україну. 10 тис. росіян в оточенні гетьмана — не перешкода, їх буде знищено протягом однієї ночі. І насамкінець, за меморіалом, Мазепа вимагав од Станіслава негайної і прямої відповіді.

З виявленого Фельдманом у архіві Чорторийських листа Урбіха до І. Шембека від 26 листопада 1708 р. випливає, що у змові Мазепи й Станіслава брала участь і небога коронного гетьмана Синявського. Французький дипломат Безенваль, як повідомляє І. Борщак у статті (Оскільки після повернення із Жовкви Мазепа зустрічався і з ченцем–трипітарієм, який прибув від княгині, то найвірогідніше, шо Залеський представляв-таки старосту, а не княгиню) "Шведи і французька дипломатія", також інформував свій уряд (10 грудня 1708 р.), що пані Синявська дуже задоволена наслідками акції (очевидно, об'єднанням Мазепи зі шведами).

Попри приписки й тенденційність, цей документ цінний уже тим, що містить дві поважні (звичайно, пов'язані з виконанням попередніх умов), хоч і сформульовані лише приблизно, пропозиції: надання допомоги Польщі й повстання в Україні. Обидва пункти з'явилися і в записках Нордберга, але тільки в жовтні 1707 р. (До того ж мовиться в них лише про другу пропозицію Мазепи — ту саму чи, може, подібну). Причому Нордберг За Нордбергом, Карл XII відкинув пропозицію Мазепи, бо не потребував його допомоги. її необхідність ставили під сумнів навіть на пізніших етапах польських операцій. Тож і Станіслав мусив ухилитися від прямої відповіді. Чи так це було насправді, з'ясувати дуже не просто. Як писав у листі Орлик, Мазепа послав Залеського, щоб вивідати, коли шведські війська розпочнуть бойовий похід. Відомості про нараду в Жовкві було послано королю через кур'єра вінницького старости. Можливо, всі мазепині пропозиції мали для Станіслава вартість лише в тому плані, що давали надію зазирнути в карти царя. Всюди впадає в око моделювання зв'язків України з Польщею. Перебуваючи влітку 1707 р. в Києві, старшини, заохочені гетьманом, влаштовували у будинках Ломиковського та Апостола таємні читання статей Гадяцького 1658 р. пакту між Україною і Польщею, очевидно, розробляючи на його грунті майбутні взаємини України як третього самостійного члена федерації з Польщею та Литвою.

У вересні 1707 р. княгиня Дольська, відновивши своє посередництво, передала гетьманові через посланця оригінал звернення короля Станіслава, який закликав козаків об'єднатися з ним, законним володарем усієї України, обіцяючи батьківське піклування і задоволення їхніх бажань. Як повідомляла княгиня у супровідному листі, на час виходу з королівського двору посланого нею до Станіслава ченця шведська армія була вже готова до походу. Він привіз, крім королівського послання, проект договору з Мазепою і всім Військом вказує час ознайомлення з нею шведського табору. Інформація про тривалість пересилки все ж схиляє нас до думки, що це інша редакція пропозиції. Залеський з'явився у Мазепи наприкінці квітня, кур'єр старости, як війно з меморіалу, залишив Кам'янецьку фортецю 14 травня і вручив його Станіславу 2 червня; тепер залишалося тільки переслати документ Піперові. Звернімо увагу й на розбіжності в обох джерелах. Як свідчить Нордберг, російські збройні сили в оточенні гетьмана становили лише 6—7 тис. чоловік, а в меморіалі — 10 тис. За меморіалом, гетьман обіцяв перейти на бік польського короля, щойно той гарантує сприяння й допомогу шведів — формулювання це ближче до фактичних стосунків. Узагалі, в меморіалі цифри й факти перебільшені і навіть фальшиві, бо розраховані були на те, щоб справити потрібне враження на Станіслава.

Запорозьким із 12 пунктів. Дольська просила по дорозі забрати цей трактат.

Послання відкрили 16 вересня в присутності Орлика. Гетьман не сподівався побачити документ, написаний рукою Станіслава. Тепер він уже не міг відмовлятись від переговорів з королем. Хоч як Мазепа довіряв Орлику, наступного дня узяв з нього урочисту клятву на вірність. Коли той заприсягнувся мовчати, пояснив, що пішов на змову із супротивною стороною "задля ваших дружин і дітей, для добра знедоленої України–неньки, всього Війська Запорозького й українського народу". Отож генеральний писар найпершим довідався про справжні наміри гетьмана.

Два дні потому Мазепа продиктував йому відповідь до Станіслава. Він пояснив, що не може об'єднатися з ним, бо в Україні неспокійно, та й у Польщі немає одностайності, але пообіцяв не завдавати ніякої шкоди польському королю і шведській армії. В листі до княгині просив зберегти вже згаданий трактат. Сумнівно, що ці листи (про них ми знаємо з послання Орлика до С. Яворського) взагалі відсилалися. Про них ніде більше не йшлося. Можливо, намагання гетьмана ухилитися від прямої відповіді було продиктоване бажанням добре випробувати партнера, перш ніж братися з ним за таку небезпечну справу.

Переговори продовжились. У листопаді Станіслав надіслав Мазепі універсал і просив оприлюднити його. В ньому він закликав скинути московське ярмо і об'єднатися з королем. Цей документ привіз єзуїт Залеський, що з'явився під Батурином наприкінці грудня й двічі нишком у супроводі Орлика заходив до гетьмана. Цього разу, за словами генерального писаря, Мазепа не дав ніякої письмової відповіді. Наказав посередникові їхати до Вінниці й очікувати розпоряджень.


Мазепа, Станіслав і Карл XII


Про подальший перебіг переговорів ми поінформовані значно гірше. За Орликом, через донос Кочубея вони взагалі припинилися. Одначе над гетьманом нависла реальна загроза щойно в лютому—березні 1708 р. Тому можна припустити, що на зламі 1707—1708 р. він ще підтримував стосунки із Станіславом та Карлом XII. Якраз тоді на політичній арені з'явилася доти невідома довірена особа гетьмана — чи то сербський, чи болгарський архієпископ, якому було доручено піти на зближення з Карлом XII і Станіславом. Можливо, він навіть уклав таємний союз з обома королями.

Про це повідомляє анонімна реляція про битву під Полтавою, вперше видана Адлерфельдом 1740р. в Амстердамі як додаток до четвертого тому відомої "Воєнної історії Карла XII, короля шведів". Дослідники використовували цей "документ", навіть не підозрюючи, що його видавець, син Адлерфельда, не лише вільно переклав шведський оригінал французькою мовою, а й вніс од себе чимало змін і доповнень. Шведський текст вийшов друком 1915 р. під назвою "Карл XII і Україна". Віднайшов рукопис Галендорф в університетській бібліотеці м. Упсала. Він набагато простіший, доступніший і стисліший. Впадають в око значні розбіжності між текстом оригіналу й редакцією Адлерфельда.

На підставі аналізу тексту Адлерфельда Костомаров говорить, зокрема, про два союзних договори: між Мазепою і Карлом XII та між Мазепою і Станіславом. У новітньому дослідженні М. Андрусяка "Зносини Мазепи із Станіславом Лещинським і Карлом XII" також мовиться про два союзи, укладені в лютому 1708 р. у Сморгоні. Перший стосувався співробітництва трьох союзників у воєнній сфері, а другий — відносин між Мазепою і Польщею (чи Станіславом), а також політичного майбутнього України.

Насправді ж в анонімній реляції, віднайденій Галендорфом, ідеться лише про один союз. У документі без усякого поділу на статті, як у Адлерфельда, спочатку викладено умови союзу, зокрема воєнні плани, й почасти зобов'язання його членів, як–от: передача Сіверщини з її укріпленнями Карлу XII, залучення заходами Мазепи нових союзників — слобідських та донських козаків (і навіть калмиків), надання гетьманом воєнної допомоги, участь усієї української армії в можливому поході Карла XII на Москву, постачання шведського війська із запасів гетьманської і Слобідської України. У цій частині договору визнавалося бажання витіснити царя (за сприятливих обставин) на території північніше Москви й за Волгу. Діючи за стратегічним планом, Станіслав і шведський корпус Крассау мали наступати на Київ, а литовські війська — на Смоленськ. Генералові Любекеру ставилося завдання захопити Інгерманляндію і території довкруж Новгорода й Пскова. В разі необхідності він міг використати гарнізони Риги й Ревеля.

Після вступу вміщено сам текст договору між Карлом XII, Станіславом і Мазепою. Шведське видання не дає жодних підстав для сумніву, що існував лише один договір. Якщо у шведській редакції він називався "Союз короля Карла XII, короля Станіслава і полководця Мазепи" (Із вступу також випливає, що анонімний автор має на прикметі лише один договір: "Карл XII всупив у союз з козацьким гетьманом Мазепою. До нього входив і король Станіслав з Королівством Польським"), то в Адлерфельда — "Альянс між Польщею і Мазепою". Що ж до змісту договору, то його основні пункти зберігаються в обох редакціях. У першій статті коротко повторюються вже згадані воєнні зобов'язання Мазепи. Відсутність тут стратегічних планів цілком зрозуміла — їх не показують у таких документах. В останньому пункті бачимо, що гетьман зобов'язувався передати Польщі всю Україну разом із Сіверщиною, Києвом, Черніговом і Смоленськом, щоб відтак мати ЇЇ як князівство на тих самих засадах, що й Курляндське з Вітебським і Полоцьким воєводствами (Між іншим, у редакції Галендорфа, на відміну від реляції опублікованої Адлерфельдом, не згадується про якість там бажання Мазепи, як не мовиться і про те, що гетьман сам запропонував цю статтю, аби прихилити до себе й мати протекцію Карла XII. У шведському тексті замість цих розпатячок сказано лаконічно: "Умови союзу будуть такими"). Чи справді було підписано такий договір? Щодо цього виникає багато сумнівів. Реляція, видана Галендорфом, — також далеко не бездоганне джерело. її автор не міг бути аж надто поінформованим. Галендорф на підставі власних пошуків висловлює припущення, що анонім не належав до провідних кіл шведського офіцерства й мав ранг щонайбільше майора. Чимало його тверджень збігаються з іншими джерелами, але не всі. Очевидно, про договір він дізнався уже в російському полоні, либонь, із розмов товаришів–невдах, а відтак і з уст інших осіб та доволі непевних джерел, тому дуже й дуже важко визнати його об'єктивність, тим паче, що, за Галендорфом, реляцію було написано лише по багатьох роках після повернення шведів додому, принаймні не раніше смерті Скоропадського чи навіть десь після 1727 р.

Отже, питання про оформлений таємний договір залишається відкритим. Виправдовуючись перед царем уже після залишення Мазепи, Данило Апостол заявив, що гетьман зачитував старшинам "Привілеї" Станіслава від 1708р., за якими Україна мала вступити в союз з Польщею і Литвою на засадах, подібних до Гадяцького договору. Одначе"Привілеї"не слід вважати такими, що випливають з договору. Вони могли з'явитися внаслідок простої домовленості або з пропагандистською метою. За вартими довіри свідченнями секретаря шведської похідної канцелярії Гедерхілма стосовно переходу Мазепи до Карла XII, вони не укладали ніякого договору. Існувала лише пропозиція так пов'язати інтереси Польщі й України, щоб це було вигідно обом сторонам. У листі до свого брата від 10 листопада 1708 р. Гедерхілм писав таке:"Король Станіслав обговорив цю справу завдяки матері князя Вишневецького — принцесі Дольській, яка сприяє листуванню з Мазепою. Тепер є пропозиція виробити обопільно вигідні умови". А може, й справді існувала лише пропозиція чи якась усна домовленість, що згодом, після виконання відповідних умов, буде оформлено договір?


"Вивід прав України" Пилипа Орлика


Інший текст договору, наведений Пилипом Орликом у "Виводі прав України" і віднайдений Борщаком, стосується лише шведів і України. А що Орлик не подав жодної часової прив'язки, важко сказати, коли з'явився цей документ. М. Андрусяк вважає, що він тотожній із договором, укладеним на початку 1709 р. у Великих Будищах. На мій погляд, між ними велика різниця. Найправдоподібніше, що договір, зацитований Орликом, якщо такий справді існував, було підписано перед об'єднанням Мазепи із шведами. З його шістьох статей чотири (2, 3, 4 і 5) мали загальний характер і виражали ідеї цілковитого суверенітету й незалежності України та її рівноправності з шведським партнером. Ними пронизаний весь текст Орлика, написаний, мабуть, першої половини 1712 р. під час його перебування в Бендерах. Мазепу представлено тут не як князя під шведським протекторатом, а як главу держави, який укладає союз між двома цілком незалежними країнами. За 5–ю статтею шведському королю заборонялося використовувати герб і титул князя України. З огляду на те, що "Вивід…" був звернений до європейської громадськості з пропагандистською метою, що цілком узгоджується із становищем Орлика перших місяців 1712 р.

Отже, лише дві статті (1 і 6) можуть відповідати оригіналові. За першою, шведська сторона зобов'язувалася негайно надіслати Україні воєнну допомогу, якщо її потребуватиме князь, тобто гетьман, або держава. Під час операції в Україні військо на чолі з шведським генералом повинно було підпорядковуватись князеві чи його наступникові. Промовистою є оця згадка про гетьманового наступника. Чи не себе мав на увазі Орлик? Серцевиною договірної статті стало не що інше, як обіцянка Карла послати на прохання Мазепи військовий корпус. Засвідчують це й багато інших повідомлень, зокрема й доволі відоме про вірогідність того, що польсько–шведське з'єднання на чолі зі Станіславом і Крассау вирушить в Україну, на Київ, а також про вимогу гетьмана послати йому на допомогу шведське з'єднання.

За останнім пунктом договору для його гарантування Українська держава мала передати шведській стороні на час війни низку міст, як–от: Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву і Гадяч. Якщо цей договір ідентичний з укладеним у Великих Будищах, то не ясно, чому Карл XII на початку 1709 р. мав би домагатися цих фортець, коли він контролював порівняно незначну територію західніше Полтави й лінію пор. Ворскла. Ще дивнішою є в цьому контексті згадка про місто й фортецю Батурин, яких натоді вже не існувало, бо їх захопили й знищили росіяни. Разом з тим Стародуб і Мглин якраз на початку шведських операцій на півночі України відігравали важливу стратегічну роль.

Правдоподібніше, мабуть, те, що договір у редакції Орлика було укладено перед об'єднанням Мазепи з Карлом XII. Але годі визначати, що це таке — договір, угода чи проект. Скоріш за все — одне з двох останніх. І аж ніяк не договір з анонімної реляції — бо не лише існують значні розбіжності у змісті. Як відомо, Орлик пов'язував укладення договору з появою Карла ХІІ в Україні. Якщо й підписувалась якась угода, то найзручніше було реалізувати ЇЇ з початком операцій Карла ХІІ в Сіверщині. Звичайно, таке припущення вимагає поважних доказів. Урешті, укладення угоди можна пов'язати з описаною Костомаровим появою в серпні 1708 р. болгарського єпископа як Мазепиного посла до Карла XII або з пізнішою місією Бистрицького до шведського короля.


Переговори 1708 р.


Донос Кочубея змусив Мазепу поводитись ще обачніше. Якщо він і справді посилав на початку 1708 р. сербського чи болгарського архієпископа до Карла XII й Станіслава для укладення угоди, то таємно від Орлика, інакше той згадав би про це в листі до Степана Яворського. Можливо, в умовах загрози викриття гетьман став менше довіряти своєму найближчому оточенню і на якийсь час припинив усякі контакти із супротивною стороною. Коли ж розслідування зайшло у глухий кут, а донос не похитнув довіри царя, він знову почав обмірковувати із старшинами перспективи шведсько–польської орієнтації України.

Перебуваючи в Білій Церкві навесні і влітку 1708 р., Мазепа зазнавав постійного тиску з боку генерального обозного Ломиковського, миргородського полковника Апостола, прилуцького полковника Горленка, які хотіли відновити працю на загальне добро всієї України. Дещо згодом до них приєднався лубенський полковник Зеленський. Вони запропонували таке: скласти текст присяги на вірність один одному і прийняти ЇЇ. Спочатку поклялися гетьман і старшини, а відтак і широке коло однодумців — генеральні старшини, полковники та інші керівні особи.

Про відновлення зв'язків між Мазепою і Станіславом свідчить, зокрема, інструкція посланцю останнього до Карла XII Понятовському від 18 жовтня 1708 р. її опублікувало 1909 р. російське воєнно–історичне товариство в "Документах Північної війни (полтавський період)". Інструкція зберігалася у фондах Віденського військового архіву. За словами Станіслава, Мазепа знову звертається по допомогу, наводячи ті самі"докази"й обіцяючи відновлення співробітництва в разі наближення польського короля. Як видно з тексту, контакти між ними пожвавішали. Звернімо увагу, що в інструкції мовиться лише про гетьманові обіцянки, яким Станіслав не дуже вірив. Сама ж вона аж ніяк не скидається на угоду.


Плани Мазепи і наміри Карла XII


Численні прохання про допомогу, укладення угоди чи союзу — все це лише один бік справи. Залишається відкритим питання: які плани плекав сам гетьман і як уявляв відокремлення України від Росії? Тут він цілком залежав од намірів Карла XII — вважали чи не всі дослідники, ступивши один за одним на вже вторований шлях. На думку представників старої шведської школи Фрікселя, Фредеріка Карлсона, Ернста Карлсона, які послуговувались мемуарами генерал–квартирмейстера Карла XII Акселя Гілленкроока, шведський король ще в Саксонії намислив розгорнути операції в прибалтійських провінціях та Псковщині й лише пізніше, можливо у Литві, розробив план походу на Москву через Смоленськ.

Найвизначніші представники новітньої школи — Галендорф і Штілле — цілком слушно відкидають прибалтійсько–псковську комбінацію. Галендорф висунув тезу, суголосну з Лише Фріксель обмовився, що вже пізніше, на початку 1708 р., метою Карла XII стала Україна як перший етап на шляху до Москви.

Позицією Адлерфельда, що шведський король значно пізніше, уже в Литві, спланував похід в Україну. Вимарш до Смоленська мав відвернути увагу росіян від українського напрямку й дати змогу допоміжному корпусові Левенгаупта об'єднатися з головною армією. Штілле також вважав просування до Смоленська лише маневром, вбачаючи справжню мету Карла XII в поході на Москву, а не в Україну. Появу шведського короля під Черніговом тлумачили не інакше, як початком запланованого удару в напрямку Брянськ—Калуга—Москва, а не прагненням об'єднатися з Мазепою. Лише поразка Левенгаупта під Лісною примусила Карла XII вдатися до походу через Україну.

До того ж операція проти Смоленська давала змогу одночасно вирішити два завдання: прикрити корпус Левенгаупта і завдати прямого удару по Москві. Операція через Брянськ і Калугу після цього була б другою спробою в тому самому напрямку.

Мені, на противагу Галендорфові, здається правдоподібним, що шведський король замислив похід на Москву — байдуже, чи через Смоленськ, як вважали старі історики, включно з Костомаровим, чи, за логікою Штілле, від північних кордонів України через Брянськ—Калугу. З півночі, як відомо, мав чинити диверсії проти Правобережжя генерал Любекер. Королю Станіславу й переданому йому допоміжному корпусові генерала Крассау доручалося очистити спочатку польські землі від прихильників Августа II і Петра І, а потім вирушити через Волинь і Київ в Україну на допомогу Мазепі. На Півдні розпочалися переговори з Туреччиною і кримським ханом з метою залучення їх до війни проти царя. Були також надії на підтримку з боку повсталих донських козаків і невдоволених народів, що проживали на південному сході Росії. Планувалося завдати удару по Москві широким фронтом — з півночі, заходу і півдня. На центральному напрямку повинна була діяти шведська головна армія, на яку покладалися найважливіші завдання. З південного сходу її мали підтримувати Станіслав і Мазепа, а багата на ресурси Україна служила б продовольчою базою. Наміри гетьмана, очевидно, збігалися з цими перспективами.

Важко сказати, якою мірою Мазепа був утаємничений у воєнні плани Карла XII. Принаймні відомо, що той довіряв йому і знайомив партнера зі своїми намірами не в загальних рисах. Поза сумнівом, гетьман володів значним обсягом інформації. Почасти вона надходила від його посланців та розвідників, почасти — від Станіслава. Як видно з Орликового листа, Кочубеєвого доносу та інших джерел, Мазепа незрідка (особливо 1707 р. через Залеського) отримував повідомлення, що Карл XII готується до походу безпосередньо на Москву, а Станіслав з польською армією і шведським допоміжним корпусом вирушить через Волинь — Київ в Україну. 1707 р. (очевидно, у жовтні) Синявський сповіщав царя про намір Карла XII, Станіслава і Ренскольда з 18 тис. шведів розгорнути операцію "проти нас" і України, а через Литву — проти Росії. Подібне, хоч і не так чітко проакцентоване, повідомлення надіслав царю через Головіна у листі від 11 жовтня 1707 р. польський магнат Ржевський. Зрештою, Мазепа мав змогу отримувати всю інформацію від росіян. Про намір Станіслава вдатися до українського походу через Волинь свідчить його інструкція Понятовському від 18 жовтня 1708 р., в якій він зазначав, що Синявський зазнає поразки і в Мазепи не виникне жодних труднощів. Орлик у "Виводі прав України" також повідомляв про зєданння, що їх планувалося послати в Україну.

Мабуть, Мазепа вважав таку комбінацію вельми сприятливою. Наступ шведської головної армії на Москву відрізав би Україну від Росії. Чим далі просувалися б шведи в глиб Росії і чим ближче підводив би Станіслав свої польсько–шведські війська до України, тим меншою була б загроза вторгнення росіян. Це дало б змогу гетьманові, діючи на власний розсуд, підготувати країну до нової політичної орієнтації. Доти він міг втаємничити у свої плани лише обмежене коло вищих старшинських верств. Якою небезпечною була ця справа, засвідчив донос Кочубея та Іскри, що мало не призвів до його загибелі. Коли ж настав час залучити до змови нових людей, довелося вжити найсуворіших заходів перестороги. Генеральні старшини, чимало полковників та інших осіб підтримали Мазепу, але більшість старшин, козаків і широкі народні маси не знали, що планується крутий поворот в українській політиці, а це могло призвести до великих заворушень, які годі було б приборкати. Повсюди в Україні зростала ненависть до росіян, а гетьмана козаки й народ вважали улюбленцем царя, його ревним прибічником.

Щоб впоратись з усім цим, потрібні були вільні руки й час. Коли ж шведський король, відмовившись від прямого наступу на Москву, вирішив повернути в Україну, Мазепа невдоволено вигукнув генеральному писареві Орлику: "Який біс несе його сюди? Він мені принадить усю російську собачу зграю". Становище різко змінилося. Замість допоміжних з'єднань з'явився сам Карл XII. Таким чином, Україна перетворювалася на головний театр воєнних дій, і в гетьмана не залишалося часу підготувати козаків та населення до зміни курсу. Але й за становища, що склалося, він намагався так спрямовувати шведські війська, щоб вони закривали собою Україну від російського вторгнення. Тому король, замість того щоб передислокуватись аж до Батурина, зайняв Новгород-Сіверський на півночі України.




7. СПІВРОБІТНИЦТВО МАЗЕПИ З ШВЕДСЬКИМ КОРОЛЕМ


Український похід Карла XII


У кінці серпня 1709 р. шведська головна армія виступила з Саксонії. Після ретельної підготовки Карл XII наважився завдати нищівного удару своєму останньому й найнебезпечнішому ворогові — Росії. Під час перебування шведів у Саксонії росіяни окупували чи не всі польські землі, тож найближчим завданням противника стало відвоювання Польщі. Здійснювалось воно енергійно та ефективно, здебільшого за допомогою вмілих обхідних маневрів, а часом і раптових сильних фронтальних ударів. Російська армія то тут, то там чинила опір, Петро І ухилявся від вирішальної битви. Вдавшись до затяжної оборонної тактики, він потроху відступав до укріплень Москви, Новгорода, Смоленська та Києва, прагнучи убезпечити своє військо на всіх оперативних напрямах можливого наступу шведського короля чи окремих частин його армії — від Балтійського моря до крайнього лівого крила в Україні, де поряд з Мазепою, західніше Полонного, займав позиції Синявський, який усе ще підтримував зв'язки з російськими збройними силами.

Після осінніх та зимових походів у Польщі Карл XII на початку 1708 р. дістався Литви.

Тривалі зупинки у Сморгоні (лютий—березень) і в Радошковичах (березень—травень) пояснюються, вочевидь, весняним бездоріжжям і браком фуражу. Тут шведський король вів дипломатичні переговори з Туреччиною та Кримом і напучував тих учасників походу, котрі мали здійснювати самостійні операції. Левенгаупту та його курляндській армії ставилось завдання виступити з Прибалтики, форсувати Березіну й приєднатися до головної армії, Любекерові — перейти з Фінляндії до Інгерманляндії, а Станіславу й Крассау — воювати на територіях України проти Синявського.

На початку червня шведська головна армія знову вирушила в похід. А 3 липня Карл XII здобув блискучу перемогу над росіянами під Головчином, внаслідок чого шведи зайняли Могилів — важливу позицію на Дніпрі. Переправившись через нього й діставшись Сожу, вони на початку серпня повернули на північ. Невдовзі Карл XII досягнув Татарська. Очевидно, наступним містом мав бути Смоленськ. Чи здійснювалась ця операція лише для прикриття корпусу Левенгаупта, що наближався, чи вона одночасно була спробою найкоротшим шляхом повести наступ на Москву, який усе ж зірвався через природні перешкоди, брак продовольства й фуражу, а також внаслідок російської тактики випалювання залишених територій? Це питання нами уже розглядалося. В усякому разі, в середині вересня шведська армія знову повернула на південь і увійшла в Сіверщину. На думку Галендорфа й Штілле, це сталося лише тоді, коли король, отримавши хибну інформацію, вирішив, що Левенгаупт от–от об'єднається з його армією.

Немає жодних підстав вважати, що Карл XII уже тоді планував український похід. Далебі мав рацію Штілле, припускаючи: кінцевою метою операції короля був похід безпосередньо на російську столицю через Брянськ—Калугу. Разом з тим генералові Лагеркроні з авангардом доручалося заволодіти на півночі України опорними пунктами Мглин і Почеп, тобто відкрити шлях із Сіверщини на Брянськ—Калугу. Одначе той заблукав, і першим зайняв Почеп російський генерал Іффлянд. Дезорієнтований Лагеркрона, повертаючись назад, не здогадався вступити у стратегічно важливе м. Стародуб, хоч мешканці відчинили браму й зустрічали шведів хлібом–сіллю.

І ще деякі обставини перешкодили Карлу XII завдати прямого удару. Як стало відомо, інформація його кавалерії про наближення Левенгаупта була хибною — він ще навіть не підійшов до Дніпра. Тому шведський король вирішив чекати, доки допоміжний корпус з гарматами та іншою зброєю опиниться в безпечному місці. 27 вересня відбулася битва з росіянами під Лісною, в яку Левенгаупт встряв без особливої потреби. Хоч вона закінчилася внічию й обидві сторони дуже постраждали, для шведів наслідки герцю стали фатальними. Вони втратили половину особового складу, весь обоз і всю артилерію.

Очевидно, це так послабило шведські збройні сили, що король був змушений змінити свої стратегічні плани. Замість того щоб продовжити наступ на Москву, він вирушив в Україну. Об'єднання з Мазепою тепер було необхідним. До того ж Україна з її багатствами мала перетворитися на оперативну базу, де шведи хотіли компенсувати свої втрати.


Нові турботи


Мазепі в цей час доводилось найважче. Перебуваючи між Карлом XII і Петром І, він мусив вдавати із себе прихильника царя, потай готуючись до об'єднання з його супротивником. Запаси провіанту в Чернігівському складі, Стародубська, Чернігівська, Роменська, Гадяцька фортеці, боєприпаси та продукти в Батурині, який до того ж був важливим оборонним пунктом, — усе це гетьман начебто готував для захисту України од ворогів–шведів, але воно так само могло придатися й шведсько–польським військам.

Мазепа робив усе для того, щоб не допустити розпорошення українських збройних сил та їхнього використання на віддалених театрах воєнних дій, розуміючи, що його роль у майбутніх подіях визначатиметься й чисельністю військ, переданих у розпорядження союзників. Постійна присутність російських полків в Україні, особливо в Києві та Батурині, робила цю справу ще актуальнішою. З нею він впорався лише почасти. Прагнучи максимально обмежити використання Москвою козацьких полків, гетьман з кінця 1707 р. й до самого переходу на бік шведів 1708 р. змальовував цареві становище в Україні як вкрай загрозливе, а позицію народних мас, козацтва і навіть полковників — як хитку й ненадійну, даючи, крім того, зрозуміти, що з огляду на війну ставитись до них треба делікатніше.

Чи не тому Мазепа в листопаді—грудні 1707 р. висловлював стурбованому Петру І своє занепокоєння турецько–шведськими переговорами в Польщі? Російський посол у Туреччині П. Толстой у повідомленні Головіну від 29 січня 1708 р. з Константинополя різко спростував ці твердження, зазначивши, що турки не мають наміру нападати.

У січні 1708 р. цар звелів гетьманові перейти на Правобережжя і зайняти лівий фланг у російській лінії оборони, а також надавати допомогу Синявському, підтримуючи проросійські елементи і придушуючи ненадійні. Синявський мав відтягнутися на стратегічну лінію Мазепи. 30 січня 1708 р. гетьман залишив свою резиденцію і вирушив з козацькою армією та 4–ма доданими російськими полками через Київ до Фастова. Найменше він дбав про співробітництво із Синявським, котрому, як писав Мазепа в листі до царя від 27 січня, не знадобилася допомога, бо Карл XII пішов на Литву.

Весняні місяці й частину літа гетьман провів під Білою Церквою. Він і далі утримував її у свої руках, хоч як цьому противився польський коронний гетьман. Наприкінці травня в Могилеві відбувся російський"генеральний консиліум", за рішенням якого Мазепа 1 серпня передислокувався під Київ. Очевидно, Петро І хотів, про всяк випадок, тримати козаків якнайближче до театру бойових дій. І справді, невдовзі їх перемістили у внутрішню Україну. Гетьманське військо розкидали по всіх усюдах. Близько 3 тис. козаків, переважно з Гадяцького полку, послали в Польщу на допомогу Київському й Білоцерківському полкам, 6 тис. осіб з різних полків — до Литви, під Пропойськ, і 3 тис. чоловік з Ніжинського, Переяславського і вільнонайманого полків — до Смоленська. Все це гнітило Мазепу, тим паче що Чернігівський і Стародубський полки й так тісно взаємодіяли з росіянами. Тож залишившись із незначними силами, умовляв він царя повернути хоча б козаків, відряджених до Смоленська, та вільнонайманий і Полтавський полки з Дону.

Зважаючи на шведську загрозу, Петро І виконав це прохання.


Місія Бистрицького


Із вступом шведів у Сіверщину (вересень 1708 р.) в гетьмана виникли труднощі. Проти шведського авангарду на чолі з Лагеркроною цар послав Іффлянда, зажадавши від Мазепи підтримати цього російського генерала. Вдаючи рвійність, він відрядив аж один загін з козаків Ніжинського, Лубенського й Переяславського полків. Але грати цю роль ставало чимдалі важче. Невдовзі гетьмана викликали до російської ставки. Перш ніж їхати туди, він провів нараду зі своїми однодумцями. Покартавши його за зволікання, вони заявили, що настав час зробити вирішальний крок. Було ухвалено знехтувати наказ царя. Мазепа нікуди не поїхав, пославшись на тяжку хворобу. В листі до Головіна від 6 жовтня він назвав, однак, цілу низку причин, які змушують його залишатися в Україні: ненадійне внутрішнє становище, виступи народних мас, свавілля та грабунки, небажання полковників і старшинства кидати напризволяще маєтки й вирушати з армією в походи. Нарікав і на те, що утримує його загроза раптового й особливо небезпечного в умовах нестабільності вторгнення в Україну короля Станіслава з польсько–шведським військом. Мазепин висновок був таким: українські збройні сили треба не послаблювати, а зміцнювати російськими полками.

Хоч наведені аргументи й були вагомими, становище від цього не змінилося. 10 жовтня керівник російської зовнішньої політики надіслав розпорядження перекинути більшість українських збройних сил під Новгород–Сіверський, де вони повинні зайняти позиції на Десні. Гетьмана викликали в ставку для наради з фельдмаршалом Шереметєвим. А тим часом київський губернатор, князь Дмитро Голицин, отримав наказ вирушити з російськими полками у внутрішню Україну для гарантування її безпеки. І, зрештою, ще одна халепа: після битви під Лісною на новостворений у північній Україні фронт прибув цар і запросив гетьмана на велику військову раду. Тепер Мазепі нічого не лишалось, як, незважаючи на страждання від подагри, продемонструвати добру волю. Залишивши Батурин, він виїхав на зустріч, але, не подолавши й половини шляху, зупинився в містечку Борзна і почав удавати із себе смертельно хворого.

Лише тут під тиском старшин, утаємничених у змову, він наважився зробити вирішальний крок: послав свого управляючого господарством Бистрицького в супроводі якогось ліфляндця до шведського короля з проханням узяти під свою опіку Військо Запорозьке й увесь український народ і допомогти визволитись з–під московського гніту. Посланець, як зазначав Гедерхілм у листі до свого брата від 10 листопада, не мав при собі жодних паперів. Почасти це узгоджується зі словами Орлика, що гетьман вручив Бистрицькому непідписану інструкцію. Його місія мала і велике воєнне значення. Двоє шведських свідків — Гедерхілм і Аксель Гілленкроок — стверджують, що Мазепа з метою захисту України просив шведського короля заволодіти м. Новгородом–Сіверським. Якщо лист Орлика до Степана Яворського заслуговує на довіру, то гетьман зажадав також негайно послати допоміжний корпус для підтримки козацького війська. Бистрицький і ліфляндець зустрілися з Карлом XII неподалік с. Понурівки. 19 жовтня були милостиво вислухані й відпущені з позитивною відповіддю.


Перехід до шведського табору


Становище Мазепи ставало чимдалі скрутнішим. Цього разу його запросив на військову раду Меншиков. Гетьман послав замість себе свого юного небожа Войнаровського, звелівши пояснити, що сам він от–от помре. Так це було чи ні — важко судити, але точно відомо, що в російському таборі пішов поголос про Мазепйні скарби. Меншиков виявив бажання провідати у Борзні смертельно хворого гетьмана. Сполоханий Войнаровський 23 жовтня 1708 р. нишком залишив російський табір під Городком (фактично втік) і розповів своєму дядькові про все, що сталося.

Тепер уже доводилось поспішати. Мазепа одразу ж пустився в дорогу і того самого дня дістався своєї резиденції. Ніч минула в гарячковій підготовці. Гетьман написав листа Меншикову з вибаченням за невмотивовану втечу легковажного племінника й передав командирові російського загону в Батурині полковникові Анненкову. Відтак заходився збирати свої війська. Багато полків перебували на бойових позиціях, а інші, як, скажімо, Полтавський, не могли швидко підтягнутися до ставки. Гетьман узяв з собою лише окремі частини Лубенського, Миргородського та Прилуцького полків, загалом близько 5 тис. козаків, а решту відділень і 4 полки сердюків (десь із 10 тис. чоловік) залишив у Батурині.

Цей міцний гарнізон очолив полковник Чечель. Поряд з комендантом у керівництві брали діяльну участь війт Дмитро та осавул артилерії саксонець Кьонігзек, який багато років перебував на службі в гетьмана й прийняв православ'я.

У неділю вранці 24 жовтня Мазепа разом з невеликим військом залишив свою резиденцію і вирушив до шведського короля. Батуринський гарнізон отримав чіткий наказ: росіян ні в якому разі не впускати, місто від них обороняти й очікувати швидкого повернення гетьмана та шведської армії.

Тим часом виникла нова загроза. Російська кавалерія на чолі з Меншиковим також вирушила в похід, щоб від Десни, обійшовши шведів із заходу, найкоротшим шляхом дістатися столиці Гетьманщини. Приємного було мало, бо Карл XII неквапом посувавася до Новгорода–Сіверського. За Гедерхілмом, шведський корпус, як і пропонував гетьман, спочатку мав переправитись через Десну під Макошином і навпрошки рушити до Батурина. Але генеральний штаб змінив маршрут, бо похід до Новгорода–Сіверського більше відповідав його стратегічним планам. Ця операція, що скидалася на демонстрацію сили, гарантувала успішну переправу через Десну й давала змогу якийсь час утримувати головні російські збройні сили на чолі з Шереметєвим під Новгородом–Сіверським. Що ж до Батурина, то з його укріпленнями він міг не боятися кавалерії Меншикова, до того ж місто мало протриматись щонайбільше кілька днів — до підходу шведської армії. Мазепа оцінював ситуацію не так спокійно. Довідавшись про навальний марш Меншикова на столицю, він послав Бистрицького (той свідчив, що двічі їздив у шведську головну квартиру) з листами до Карла XII й графа Піпера, в яких висловлював вдячність за обіцяну підтримку й просив якнайшвидше надати допомогу.


Мазепа в Карла XII


24 жовтня гетьман досяг м. Коропа й під Оболонню переправився через Десну, а наступними днями під Орлівкою зустрівся з авангардами полків Гілленштірна та Хіллса. За Поззе, це сталося 26, за Норсбергом — 25, а за Зільтманом — 26 жовтня. Для шведських полковників зустріч з Мазепою була несподіваною. Не отримавши відповідних інструкцій від Карла XII, вони ніяк не могли повірити, що це — гетьман власною персоною, та ще й із дружніми намірами. Оговтались лише тоді, коли один із шведських офіцерів, котрий увіч знав Мазепу, впізнав його під час переговорів. Тоді було вирішено, що наступного ранку полки залишать Орлівку й супроводжуватимуть гетьмана з його невеликою армією до околиць шведської головної квартири в Горках.

Щонайменше через два дні Мазепа вперше зустрівся з Карлом XII. І лише 28 жовтня — Адлерфельд, Вайхе, Гедерхілм, Кагг, Пілстром вказують на 29 жовтня, а Зільтман — на 8 листопада — відбулася урочиста аудієнція в Карла XII.

Українці дотримувалися свого придворного церемоніалу. За словами Зільтмана, гетьман під'їхав до королівської квартири на коні в супроводі свого генералітету і старшинства. Перед ним несли булаву, позаду — бунчук як символ гетьманської гідності. В процесії йшли козацькі полки. В присутності короля гетьман виголосив коротку промову латинською мовою. Він просив бути милосердним і не тримати зла на українців, які мусили боротися проти шведів. Це бачимо із щоденників Петре і Вайхе. Після промови Карл XII довго розмовляв з Мазепою. На урочистому обіді гетьман сидів праворуч від короля. За столом були й семеро шляхетних українців. По обіді гетьман залишив королівську квартиру в тому ж супроводі й у тому ж порядку, як і прибув. Наступного дня він відвідав фельдмаршала Ренскольда і канцлера Піпера. Після урочистостей досить часто зустрічався з королем. Мазепа справив на шведів добре враження. Нордберг, щоправда, характеризував його як дуже старого (понад 70 років), але енергійного чоловіка з палаючими вогнем очима. Подібно висловився Адлерфельд Гедерхілм описує його зовнішність так: 63 років, щуплий, середньої статури, хворий на подагру, обличчям скидається на світлої пам'яті графа Дальберга. Зате Мазепина особистість змальована набагато яскравіше. За Гедерхілмом, це світська людина, здатна розумно й вільно висловлюватись; він влучно оцінює події, прекрасно обізнаний з європейськими справами, особливо добре поінформований щодо східноєвропейських проблем, володіє найрізноманітнішими науками — від фізики до публічного права. Гедерхілм називає його розумним, хитрим, але щирим у питаннях "нашого" союзу. Тож не дивина, що Мазепа сподобався і королю. Це одразу ж завважили Адлерфельд із Гедерхілмом.


Меншиков і Батурин


30 жовтня шведська армія знову пустилася в дорогу. Цього разу її шлях лежав до столиці України — Батурина, гарнізон якого потребував негайної допомоги. Чи то переправа через Десну під Мізином на початку листопада сповільнила просування (за Гедерхілмом), чи, може, шведи просто згайнували тих кілька дорогоцінних днів (за Гілленштірном), але прийшли вони надто пізно — Меншикову вдалося випередити Карла й Мазепу. Об'єднавшись західніше Сосниці з князем Голициним, російський полководець 25 жовтня перебрався на лівий берег Десни й подався до Батурина, аби самовіч усе побачити. Уже на околицях гетьманської резиденції не бракувало доказів того, що Мазепа перекинувся до шведів. Але ще не ясно було, яку позицію зайняв місцевий гарнізон.

30 жовтня російська воєнна нарада в с. Погрібки, що на Десні, ухвалила заволодіти українською столицею. По дневі Меншиков, з'явившись перед міською брамою, зажадав од гарнізону беззастережної капітуляції. В його розпорядженні було 5 тис. солдатів і стільки ж — у Голицина. Командування фортеці відповіло відмовою, але, щоб вигадати на часі, продовжило переговори. Вони тривали до 1 листопада. А наступного дня Меншиков повів війська на штурм і в кривавій січі здобув місто.

За браком достеменних даних годі зрозуміти, як це сталося. Гедерхілм вважає, що зусібіч оточеному містові не вистачило снаги створити надійну оборону, бо 10 тис. росіян протистояло лише 3 тис. козаків. Либонь, мав слушність Костомаров, пояснюючи раптове захоплення Батурина зрадою. Історик О. Лазаревський у третьому томі свого "Опису старої Малоросії" означує, що старшина Нос за свою велику послугу російській армії при облозі Батурина надбав од царя уряд прилуцького полковника. Але ж тойтаки Нос як прилуцький полковий старшина належав до фортечного гарнізону. Інше (щоправда, непевне) джерело вказує, нібито він повів росіян таємним ходом до фортеці. Якщо її гарнізон і справді потрапив у таку скруту, то не дивно, що ворог здобув місто за лічені години.

Розпочалися нещадні розправи над населенням. Захоплених тяжко пораненими Чечеля і Кьонігзека було страчено. Місто палало. Великі склади продовольства, боєприпасів, артилерію нападники знищили. Щоб уникнути зіткнення із шведською армією, Меншиков мерщій відступив до Глухова. Посилаючись на свідчення двох шведських полонених, котрим пощастило втекти із Батурина, Гедерхілм повідомляє, що в жахливій кривавиці загинули й 3 тис. росіян. Із тих козаків, котрі билися на валах фортеці, близько тисячі пофортунило вирватись із цього пекла й віднайти Мазепин табір.

Втрата Батурина стала тяжким ударом для Карла XII. Як повідомляв у листопаді 1708 р. прусський посол у Москві Кейзерлінг, у гетьманській резиденції було понад 90 гармат (серед них 70 металевих, за свідченням датського посла Георга Грунда), чимало боєприпасів і провізії. З поразкою Левенгаупта всього цього конче потребувала шведська армія. Падіння столиці, як ми побачимо далі, завдало ще більшої шкоди Мазепі.


Заходи царя


Росіянам було не досить зруйнування Батурина. Петро діяв хутко й цілеспрямовано, ще не знаючи, на чий бік стане український народ. Про його настрої Кейзерлінг у листопаді 1708 р. повідомляв до Берліна таке: "Чи можливо, щоб відомий діяч, улюбленець нації, не мав прихильників? До того ж козаки невдоволені урядом, який так брутально й відкрито нехтує їхні вольності. Тож і стурбовані (в Москві) передовсім тим, що вся нація або велика, принаймні, її частина піде за своїм провідником…". При проведенні акцій цар мусив враховувати й те, що народ не стільки любить Мазепу, скільки шанує і боїться його. І взагалі неможливо відразу ж знищити авторитет лідера, який так довго правив країною. Тому Петро І, крім розгортання суто воєнних заходів, намагався послабити вплив гетьмана на його співвітчизників і утримати їх від участі у шведсько–українському союзі.

Перші місяці зимової кампанії скидалися на війну маніфестів між Карлом XII і Мазепою, з одного боку, й Петром І і новообраним гетьманом Скоропадським — з іншого. Цар видав одразу три маніфести (від 27, 28 жовтня і 1 листопада), а 29 жовтня 1708 р. надіслав листи чернігівському й полтавському полковникам та ніжинському наказному полковникові, в яких змальовував Мазепу користолюбцем, котрий дбає лише про власне збагачення й, прикриваючись гаслом визволення України з–під вигаданого московського ярма, хоче запродати її Станіславу та Польській республіці. Саме ця польська загроза найбільше впливала на українців, занепокоєних долею православної віри. Він звалював на Мазепу всі гріхи: насильницьке навернення народу в католицизм чи уніацтво, непомірне збільшення податків і трудових повинностей (фортифікаційні роботи), запровадження системи оренд і навіть свавілля російського війська.

Найдошкульнішим ударом для прибічників Мазепи стали нагальні вибори нового гетьмана, на що лише натякав маніфест від 28 жовтня. Зате уже наступний маніфест від 1 листопада відкрито оголосив "вільні" вибори. Було також обіцяно "зберігати усі права та привілеї українського народу свято й непорушно". Як розуміла це російська сторона, видно з підготовки й проведення самих виборів у листопаді. Цю справу цар довірив князеві Григорію Долгорукому.

Генеральна старшина й більшість полковників були відсутні, бо подалися до шведського табору. З'явилися лише Скоропадський із Стародуба і Полуботок з Чернігова. Полтавський полковник не брав участі в цьому спектаклі, а Переяславський та Ніжинський полковники представлені були наказними полковниками. Рядових козаків прийшло мало. Найчисельнішим гуртом стала середня старшинська ланка. Духівництво, зокрема київське на чолі з митрополитом, припізнилося й лише поставило свої підписи під готовим актом. Незначна кількість учасників полегшила проведення виборів. Князь Долгорукий запросив до себе полковників, щоб обміркувати з ними кандидатури. Обговорювалися тільки дві — Івана Скоропадського й Павла Полуботка. Цар, що прибув до Глухова, надав перевагу Скоропадському, бо Полуботок, за його словами, "надто хитрий і міг би стати ще одним Мазепою".

Передоднем жителі Глухова й приїжджий люд побачили рідкісне видовище — заочне повішання Мазепи. Головними персонажами цього дійства стали Меншиков і Головін. З пугала, що мало уособлювати Мазепу, вони зірвали макет андріївського ордена, а відтак кат "стратив" злочинця. Це був акт, породжений не лише ненавистю, а й пропагандистськими розрахунками. Звістка про"страту"невдовзі облетіла все зарубіжжя.

Внаслідок виборів (6 листопада) заходами царя гетьманом зробився Скоропадський, хоч козаки надавали перевагу Полуботкові. Тих старшин, котрі взяли участь у кампанії, щедро винагородили. Наказні полковники стали полковниками, а Полуботок та інші впливові діячі дістали чималі земельні володіння. Разом з тим було знехтувано права України. Принципові положення договорів Богдана Хмельницького та його наступників потверджувалися тільки в загальних формулюваннях. Та й із самої процедури вилучили доти обов'язкове опрацювання договірних пунктів.

Недовіра російського уряду не могла не стурбувати українських патріотів. Тож уже наступного дня після виборів Петро І пообіцяв амністувати всіх тих Мазепиних прихильників, котрі залишать його протягом місяця. Цей акт, як ми побачимо, не лишався безрезультатним. І, насамкінець, прибулу по кількох днях до Глухова церковну верхівку примусили виголосити прокляття Мазепі. Церемонія, яку через століття Мартос назвав "бридкою", відбулася 12 листопада в Москві, а також у церкві св. Трійці у Глухові й рік у рік повторювалась у Росії. Митрополит Іоасаф Кроковський, чернігівський архієпископ Іван Максимович і переяславський єпископ Захарій Корнілович, засудивши вчинок Мазепи, відлучили його від церкви й прокляли. Тексти їхніх звернень до народу були ідентичними. Чи не тому, що вони, як зазначає дослідник історії української церкви В. Біднов, готувалися не українським духівництвом, а в царських канцеляріях? Ще до єпископських звернень цар повідомляв у своєму маніфесті від 9 листопада про "відлучення Мазепи від ортодоксальної віри й християнської церкви". Як бачимо, в Російській імперії церква, на відміну від зарубіжного православного духівництва, була покірним знаряддям у політичних іграх можновладців.


Гадяч і Ромни


Карл XII у супроводі Мазепи переправився через Десну і продовжив свій марш.

Проминувши руїни Батурина, шведська армія подалася у внутрішні області на зимівлю. 11 листопада король підійшов до с. Городище, вже здобутого шведським авангардом Адлерфельда й козацьким загоном, і, доки підтягувалися війська, вступив 17 числа до м. Ромни. Там тимчасово влаштував свою головну квартиру.

Якраз гетьман, за словами шведського генерал–квартир–мейстера Гілленкроока, після переправи через Сейм наполіг на необхідності негайно заволодіти Гадячем. Це добре укріплене місто, до якого залишалося кілька переходів, могло стати важливим плацдармом для захоплення багатих територій, де армія мала б удосталь провізії. Не відомо, що в ухваленні цього рішення відіграло головну роль: допіру наведений нами аргумент, бажання Мазепи й Карла XII пройти ще далі на схід, аби легше було контактувати із Запорозькою Січчю та кримськими татарами, чи обидва ці чинники? Та хоч би то як, а через день по в'їзді Карла XII до Ромен Мазепа разом зі своїми козаками й трьома шведськими полками під проводом Дальдорфа досяг (18 листопада) Гадяча й легко зайняв його. Подбавши про охорону міських укріплень і залишивши там гарнізон, гетьман із рештою козаків невдовзі повернувся до шведської головної квартири. На значній території з опорними пунктами у Ромнах, Гадячі, Лохвиці та Прилуках шведи перебували до середини грудня.


Ставлення народу до Мазепи і шведів


З появою шведів аж ніяк не вибухнуло загальноукраїнське повстання проти російського гноблення. Костомаров тлумачив це неприязню людей до шведів і Мазепи, а також вірністю народу цареві, очевидно, послуговуючись без достатнього критичного аналізу закостенілими постулатами російських істориків, пропагандистськими маніфестами воєнного часу та українськими вірнопідданськими висловлюваннями. До того ж видатний український історик припустився логічної похибки, бо неможливо, щоб одразу ж після закликів царя боротися проти зрадника Мазепи й шведів забулися змальовані тим же Костомаровим усі кривди та образи, заподіяні російською вояччиною в Україні, посилення гніту селян та козаків, конфлікти між місцевим населенням і чужинцями.

Звичайно, Мазепин вчинок не мав успіху, бо став цілковитою несподіванкою для мас. Знаний як ревний царський прислужник, він раптом обернувся на його запеклого ворога і союзника шведського короля.

Чи не востаннє теза Костомарова про вірність українського народу Петру І і Москві віддзеркалилась з відповідною риторикою у статті О. Оглоблина "Боротьба росіян і українців проти шведського вторгнення 1708—1709 рр.", вміщений у збірнику "Битва під Полтавою" (К., 1929).

Становище ускладнилося й тим, що гетьман на вимогу царя закликав посполитих не довіряти шведам, ховати від них продукти, цінні речі тощо. А якщо й звірявся комусь, то лише небагатьом старшинам–однодумцям (У віднайденому Возняком"Послушному меморіалі Війська Запорозького до священної королівської величності шведів"(жовтень 1709 р.) старшини, які пішли за гетьманом у вигнання, стверджували, що до останньої миті не знали про таємні наміри померлого Мазепи звільнити Українську державу від московського гноблення і зміцнити суверенітет Війська Запорозького). Швидкий розвиток подій не дав йому змоги ознайомити народ зі своїми ідеями.

На початку операцій Карла XII в Україні її населення ще не знало, як ставитися до шведів. У Сіверщині ті прагнули довести, що прийшли як друзі й, на відміну від росіян, не чинитимуть насильств. За Гедерхілмом, це заспокоювало людей, які порівнювали доброзичливість шведів з винищувальною тактикою росіян. Але більшість населення, нажаханого російською жорстокістю, переховувалася в лісах. Чимало жителів діяли за недолугою порадою гетьмана. Одне слово, переважали панічні настрої. За свідченнями безпосередніх учасників подій — Адлерфелда, Гедерхілма, Гілленкроока, Гілленштірна, Поззе, — по селах, особливо Стародубського полку, залишалося вдосталь провіанту й фуражу.

Агітація Мазепи після його переходу на бік шведів і виважена поведінка останніх зробили своє — населення з появою військ здебільше не покидало своїх домівок. Але радикальної зміни у настроях не відбулося. Всі знали про трагічну долю гетьманської столиці — її знищення й вигублення місцевих жителів. За Гілленштірном, руїни Батурина вжахнули всю Україну. В листопаді 1708 р. Кайзерлінг повідомляв з Москви прусському королю, що росіяни тим варварством своїм нагнали великого страху на населення. Та й Мазепа, як писав Орлик 1721 р., також вважав, що "Україні, наляканій долею Батурина, забракло мужності виступити разом з нами".

Після цієї події на активну допомогу українців годі було сподіватися. Але поволі життя поверталося у старе річище. Чим глибше вторгалися Карл XII і Мазепа в Україну, тим більше було виявів прихильності з боку населення. Гедерхілм розповідає, що після переправи через Десну (ще до Батурина) шведам траплялося чимало сіл, жителі яких поводилися цілком спокійно. За Крманом, словацьким посланцем в Україні, мешканці Люкнова влаштували теплу зустріч королю і гетьманові — повиходили на вулиці з хлібом, сіллю, рибою, медом, сиром. Про подібне вшанування в Отюші та кількох інших селах знаєм од Зільтмана. Поззе зазначав, що не покидали своїх домівок і городищани. А селяни, як свідчив Крман, вимагали платню за дрібні послуги.


Мазепина пропаганда


Гетьман докладав чимало сил, щоб спонукати українців допомагати Карлу XII. У своїх універсалах (скажімо, від 10 листопада 1708р.), а також у листах до народу й діячів він змальовував росіян як недолугих вояків, котрим шведи завдають поразки за поразкою, і заразом як насильників та ошуканців, які заповзялися підкорити собі генеральних старшин і полковників, обернути козаків на солдатів і драгунів, депортувати простий люд до Московщини чи за Волгу, а його землі заселити росіянами. Російську політику він показував як наперед продуману систему обмеження прав і свобод України, спрямовану на знищення щонайменших виявів її автономії, на перетворення всього краю у звичайнісіньку провінцію Росії. Зате наміри шведів змальовувались ясними барвами. Король, як пояснював Мазепа, хоче визволити український народ від московського гноблення, відновити і навіть примножити українські права та вольності. Те саме заявляв у своїх маніфестах Карл XII (хоча б від 26 листопада й 16 грудня 1708 р.).

Прагнучи прихилити до себе полковників, сотників та інших впливових осіб, які ще не визначились або перебували на службі у царя, Мазепа звертався до них з посланнями. Надіслав він 30 жовтня 1708 р. листа й Скоропадському, а дещо пізніше — полтавському полковникові Левенцю (за Юнаковим, цей лист, датований 23 листопада, зберігається в архіві Академії наук у Петербурзі). Позиція Левенця якийсь час залишалася хиткою. Коли ж він наважився-таки стати на бік царя, то однаково був запідозрений у таємних симпатіях до Мазепи. Так само ненадійним вважався Скоропадський. Чимало з джерел вказують, що він належав до прихильників шведської орієнтації. Якось-то гетьман віддав йому доволі невиразний наказ — впустити до Стародуба ту армію, котра першою з'явиться перед його брамою. І справді, як свідчить Понятовський, міські ворота було відчинено й очікувано генерала Лагеркрону з хлібом–сіллю. Одначе шведський генерал невідь–чому проминув місто, а вночі його зайняли росіяни.

Позиція Скоропадського на час згаданої події точно не з'ясована. Не відомо навіть, чи перебував він тоді у місті.

Прикметно, що першого агітаційного листа (від 30 жовтня 1708 р.) Мазепа надіслав Скоропадському. В ньому він не лише обґрунтовував свою нову політичну орієнтацію, а й ставив полковникові конкретні завдання: знищити в Стародубі російський гарнізон і об'єднатися з Переяславським та Ніжинським полками, а відтак, якщо вдасться, відступити до Батурина. Зробити це в оточенні росіян було не просто. Дещо згодом (коли Скоропадського обрали гетьманом і він мусив опублікувати 8 й 15 грудня 1708 р. власні універсали із закликами до боротьби проти Мазепи) за кордоном пішов поголос про його готовність до співпраці з гетьманом. Саме таку інформацію передав із шведської ставки у Стокгольм французький посол Кампредон:"Скоропадський, царем призначений замість Мазепи, — особистий друг гетьмана й при першій–ліпшій нагоді перейде з усіма козаками на бік шведів".

Однак, попри всі ці агітаційні зусилля, настрої старшини мало змінилися. Сподівання на швидку перемогу шведського короля не виправдились. Падіння Батурина, російська пропаганда, вибори нового гетьмана, а надто царський маніфест від 7 листопада — з обіцяною амністією всім тим, хто протягом місяця залишить гетьмана, й погрозою позбавити всіх непокірних нагород, чинів та володінь — вплинули на козацьку верхівку дужче, аніж заклики Карла XII й Мазепи. Перебіжчики розраховували також на нові посади й добро тих, кого буде звільнено й залишено без маєтків. Виникло замішання і в оточенні Мазепи. В гетьманській фортеці під Можливо, з Лагеркроною мав справу хтось із заступників Скоропадського. Сам полковник співробітничав з генералом Іффляндом. Той 21 вересня 1708 р. повідомив Меншикова, що послав Скоропадського із Стародубівським і Чернігівським полками до Стародуба. Коли прибув туди Скоропадський, невідомо.

Бахмачем він разом із старшинами в присутності шведського короля заприсягнув на Євангелії вірно служити Батьківщині та Війську Запорозькому. А проте дехто з них, зокрема генеральний хорунжий Іван Судима, миргородський полковник Данило Апостол і сердюцький полковник Гнат Галаган, повернулися до росіян.

Не виявили твердості й близько 5 тис. тих козаків, котрі супроводили гетьмана до шведів. Більшість одразу ж залишила табір. Можливо, лави Мазепиного війська поповнили втікачі з Батурина. Загалом його чисельність не пересягала за 3 тис. осіб, а відтак скоротилася до 2 тис. Більшість цих людей становили вільнонаймані козаки під проводом полковників Кожухівського та Андріяша.


Карл XII, Мазепа і населення


Коли Мазепа й шведи зупинилися на терені Ромни—Гадяч—Лохвиця—Прилуки, місцеві жителі й не думали залишати своїх населених пунктів — для цього не було жодних причин. Скорившись королю й гетьманові, люди виконували їхні розпорядження. Пожитків тут не бракувало, бо ця частина України мала все необхідне для утримання війська. Однак тривале перебування чисельної армії давалося взнаки. Найбільше підрозділів сконцентрувалося довкруж Ромен, тож селяни почали уникати тяжких повинностей — покидали рідні місця й шукали притулку деінде — в лісах або на територіях, де не було шведів. Постачання армії ще як ускладнилось. На початку грудня Мазепа зажадав од Лубенського полку не лише борошна, а й 24 тис. биків і 40 тис. свиней. Чим більше військові вдавалося до реквізицій, тим частіше наштовхувалися на вияви невдоволення. Наприкінці листопада жителі Сміли відмовилися впустити до містечка шведів і передали його двотисячному загонові росіян. Відтак під тиском полків противника вони повтікали, підпаливши склади з маслом, сиром, борошном, горілкою, пивом, тютюном, сіллю, в'яленою рибою. В першій половині грудня фуражири з'явилися під Пирятином. Але мешканці покликали козаків і ті захопили шведів у полон.

16 грудня головні сили Карла XII вирушили з Ромен до Гадяча, мабуть, щоб протидіяти росіянам, які тим часом перенесли головну квартиру з Глухова до Лебедина в Слобідській Україні. За Крманом, Мазепа виступив з Ромен перед самим нападом росіян. Вони пограбували місто й пустили пожаром. У Гадячі шведській армії було тісно, тим більше, що вороги спалили передмістя. А тут ще й ударили люті морози, забравши чимало життів людських. Але, незважаючи на це, Карл XII 30 грудня уже стояв під Зіньковом. Тамтешній люд, а також селяни–втікачі спершу затялися не впускати шведів і лише, коли ті підтягнули артилерію, здалися на ласку переможців. Король, як свідчить Поззе, відпустив селян з усім їхнім добром. За Петре й Зільтманом, погрозу застосувати артилерію було висунуто після того, як Войнаровський, навідавшись до міста для переговорів, повернувся звідти ні з чим. Інший учасник походу Кагг стверджує, що козаки Зінькова відмовилися передати місто без Мазепиного наказу і, щойно надійшло таке розпорядження (31 грудня), відчинили міську браму перед шведами.

Тут вони довго не затрималися. Карл XII вирішив заволодіти невеликою фортецею Веприк. На початку січня її російський гарнізон чисельністю 1,5 тис. чоловік разом з міщанами й селянами вчинив запеклий опір. Одначе навальним штурмом фортецю було захоплено. Шведи сплатили за це життям багатьох людей. Розгніваний король зажадав покарати Мазепиних посполитих "за підлу зраду" (Норсберг). За Каггом та Крманом, гетьман кинув їх до зіньківської в'язниці.


Карл XII і Слобідська Україна


На початку 1709 р. шведи здійснили масштабну операцію в східному напрямку. Пройшовши через Опішню, вони завдали нищівного удару кавалерії Меншикова, а наприкінці січня стали табором на Ворсклі. 8 лютого Карл зі своєю кавалерією (мабуть, включно з Мазепиними козаками) при підтримці значних сил розпочав оточення російських військ у Слобідській Україні. Першим етапом цього наступу були Краснокутськ і Городня, а завершальним — Коломак. На думку відомого шведського історика Штілле, король хотів у такий спосіб пробити собі шлях до Москви. Похід на Краснокутськ і Городню свідчив про його намір здобути Бєлгород. Зрештою і взяття Коломака дало б змогу обхідним маневром через Харків захопити той-таки Бєлгород. Завдяки цій операції Карл XII, обминувши російські укріплення на Ворсклі, міг посуватися від Харкова до Бєлгорода, не зустрічаючи серйозних перешкод. Аби зупинити шведів, цар мусив би вступити з ними у відкритий бій.

Але щастя відвернулося від короля. 12 лютого різко змінилася погода. Почалися небувалі о цій порі року зливи. Численні річки виступили з берегів. Подальше просування стало неможливим. Шведи заледве відійшли од Коломака й 18 лютого зайняли позицію за Ворсклою. Прямий наступ на Москву відкладався.

Завважимо, що в Слобожанщині поведінка шведів істотно змінилася. Вони часто вдавалися до реквізицій і залишали по собі пожарища та спустошення. Більшу частину пограбованого, в тому числі й худобу, забрала повінь. Як свідчать учасники подій Нордберг, Адлерфельд, Кагг, Шперлінг, Поззе, Вайхе, Зільтман, Філстрьом та багато інших, було спалено Куземин, Хухрю, Олешню, Городню, Краснокутськ, Котельву, Мурафу, Колонтаїв, Коломак, Рублівку. Від сіл узагалі нічого не лишилося. Зазнавши тяжких втрат під час штурму Краснокутська, нападники, щоб помститися, підпалили місто й за наказом короля повиганяли з нього жителів — в основному жінок і дітей. За Фенріхом Петре, їм судилася нелегка доля. Коли спалахнули житла, вони, брьохаючись у глибокому снігу, розпачливо заголосили. Змилосердившись, король дозволив їм залишитися у випадково вцілілих будівлях.

Плюндрування Слобожанщини мало для шведів стратегічне значення. До того ж вони вважали її на відміну від Гетьманщини ворожою територією, хоч і знали, як бачимо з нотаток Адлерфельда, що й тут проживають українці.


Партизанська війна


Після повернення із Слобідської України Карл XII розмістив свою головну квартиру в Опішні, в середині березня переніс ЇЇ до Великих Будищ, а звідтіля — під Полтаву. Шведська армія сконцентрувалася на невеликій території, яка ще й змаліла із втратою земель на півночі й, особливо на заході, після спалення Ромен та Гадяча. Тож не дивина, що постачання війська обернулося на складну проблему. О. Грушевський у статті"Глухів і Лебедин"цілком слушно вважав це головною причиною загострення стосунків між населенням і шведами. Справді–бо, селянам ставало чимдалі важче забезпечувати шведів усім необхідним. Але сумнівним є його твердження про те, що руйнації в прикордонні Слобожанщини не зачіпали полтавчан, які прихищали своїх знедолених сусідів.

Усе це призвело до того, що в березні на захопленій шведами території розпочалася партизанська війна, в якій слобожани відіграли не останню роль. Заболочений, густо порослий берег Ворскли був надійною схованкою для партизанів, а для шведів становив неабияку загрозу. Вони не наважувались з'являтися в цих місцях поодинці, хіба що групами — такими небезпечними поробилися шляхи. Напади частішали. Незрідка шведських офіцерів знаходили замордованими у їхніх квартирах. Тут, звичайно, давалися взнаки обіцяні царем винагороди за кожного вбитого чи полоненого ворога. Партизани "спеціалізувалися" і на викрадені шведських коней.

Силкуючись примирити обидві сторони, Мазепа роздавав шведам подарунки, втокмачував населенню, що ті поводяться цілком спокійно й регулярно платять за всі поставки, а втікачам, котрі переховувались на берегах Ворскли, радив залишити свої лігвиська й припинити опір, бо шведам, мовляв, не довго вистежити їхні криївки. А проте всі його заходи були марними. Становище й надалі залишалося напруженим. Це ще один доказ того, що лише незначна частина населення пішла за Мазепою і шведами. Як зазначає Адлерфельд, неподалік Кобеляк загін бунтівних козаків напав на селян. Ті мужньо оборонялися й примусили супротивника відступити. За цей вчинок гетьман щедро винагородив вірних підданих.

Лише після об'єднання Мазепи й Карла XII із січовими козаками, які прибули на Полтавщину, напруження почало спадати. Але війна вимагала від мирного населення постійних матеріальних жертв, що знову ж таки викликало опір. Король вдавався до репресій. Було спалено цілу низку населених пунктів: у березні — Ковалівку й Рашівку, в травні з пернесенням головної квартири під Полтаву—Опішню й Великі Будища. Робилося це із стратегічних міркувань, а також з метою покарання свавільного населення. Проти селян і козаків король посилав каральні загони. За вбивство шведа чи викрадення коня впійманих карали"на горло". Опір викликав репресії, а репресії посилювали опір. Стосунки між шведами й населенням ще до битви під Полтавою вкрай загострилися. Але не це мало вирішальне значення — все залежало від воєнної фортуни. Поряд з матеріальним чинником великий вплив на людей мав страх перед жорстокістю росіян. Докорінно змінити хистку позицію козаків та населення єдино могла б велика шведська перемога.


Мазепа, Карл XII і Запорізька Січ


З переходом на бік шведів Мазепа розгорнув енергійну дипломатичну діяльність. Знавець Сходу й Південно–Східної Європи, він плідно прислужився в цьому Карлу XII. Спочатку взявся налагоджувати зв'язки з королем Станіславом. Одначе росіяни некліпно пильнували шляхи, що вели до Польщі, — Київ і Біла Церква як–не–як були в їхніх руках. Уже перший Мазепин лист Станіславові потрапив до Петра. На цьому й обірвалися контакти з Польщею. Відтак гетьман повів переговори із Запорозькою Січчю. Росіяни і собі намагалися впливати на січових козаків, щоб дужче прив'язати їх до російського престолу, — робили різні дарунки, регулярно надсилали річну платню та виряджали урочисті посольства; не раз з'являвся в Січі навіть настоятель Межигірського монастиря Іродіон Жураківський. Попервах скидалося, що Січ не братиме участі в подіях. Та й літні козаки, неохочі вже до нових пригод, більше схилялися до Росії.

Аж ось січовим козацтвом почав верховодити запеклий ворог Москви Гордієнко. В нього з гетьманом, відомо ж, склалися кепські стосунки. Але існувала-таки різниця між Мазепою — запопадливим прислужником Петра І і Мазепою — прихильником Карла XII. Доки гетьман тримався Росії, Січ вичікувала, займаючи нейтральну позицію. Тепер же з'явилася можливість з допомогою союзників розбити кайдани російської неволі. Тож, забувши старі чвари, Гордієнко вирішив виступити спільним фронтом з Мазепою і шведським королем.

12 березня на генеральній раді в Січі Мазепині делегати закликали товариство разом з ним і шведами боротися проти Москви. Січовики, відповідно налаштовані Гордієнком, заявили, що згодні виступити. Розгорнулися бойові дії проти росіян. А тим часом до Карла XII й Мазепи вирушила запорозька делегація. Це радикально змінило настрої населення південно–східної частини України обабіч Дніпра.

Гордієнко зібрав близько 15 тис. воїнів. По кількох днях із 8 тис. січовиків він вирушив у дорогу. 26 березня відбулася урочиста аудієнція з кошовим та його товаришами у гетьмана в Диканці, а наступного дня — у шведського короля на головній квартирі у Великих Будищах.


Союзний договір між Карлом XII, Мазепою і Запорозькою Січчю


На початку квітня було підписано договір між Карлом XII, Мазепою і Запорозькою Січчю. За Нордбергом, інформація якого не викликає сумнівів, ішлося, власне, про два акти. В першому зазначалося, що гетьман і Запорожжя на чолі з Костем Гордієнком зобов'язуються надавати допомогу одні одним і тісно взаємодіяти. Запорожці заприсягнулися в цьому у головній церкві Великих Будищ, а хворий Мазепа — у себе на квартирі. Другий письмовий акт був, власне, договором між Карлом XII, Мазепою і запорожцями. Вони, як свідчить Нордберг, сформулювали 4 статті цієї угоди, Мазепа передав її Карлу XII, і той затвердив. Українські пропозиції і королівська ухвала — традиційна практика укладення двосторонніх договорів з Польщею та Москвою.

Цей акт складався із низки статей загального характеру й кількох з поточних питань. У загальних пунктах йшлося про дотримання шведським королем, Мазепою і Гордієнком та їхніми арміями положень договору. Обидві сторони обіцяли, що мир або перемир'я з царем укладатиметься лише за участю в переговорах України і Запорозької Січі. Угода мала на меті цілковите визволення України та Січі від московського панування; за Україною назавжди зберігалися її споконвічні привілеї.

Наявність цих пунктів у договорі підтверджується свідченнями старшин бендерського періоду, зокрема віднайденим Позняком "Послушним меморіалом Війська Запорозького до священної королівської величності шведів". За коротким викладом Гедерхілма, запорожці забов'язалнся бути стійкими й відданими королю, не складати зброї до кінця війни, до їхнього визволення від Москви і здобуття давніх вольностей. Король обіцяв допомагати в цьому.

У пунктах з поточних питань мовилося про стосунки між населенням і шведами. Ця проблема найбільше цікавила короля. Були й двосторонні зобов'язання. Населення мало не вдаватися до ворожих актів, повернутися в рідні місця і постачати армію всім необхідним. Король запевняв, що його військо не порушуватиме дисципліни і під час розміщення й ведення операцій якнайповніше враховуватиме інтереси населення. В заключній статті наголошувалося на добровільному й негайному виступі січових козаків проти ворогів короля.

Прикметно, що в договорі між шведами й Україною (включно із Запорозькою Січчю) і згадки не було про Польщу. Виходячи з цього, професор Д. Дорошенко у статті "Мазепа в історичній літературі і житті" висловив цікаву думку: всі переговори Мазепи із Станіславом про федерацію відігравали роль попередніх комбінацій. Насправді гетьман прагнув повного суверенітету для України. Якщо він спершу й мав на гадці федеративні зв'язки з Польщею чи, може, в такий спосіб хотів прихилити до себе короля, то невдовзі з огляду на його слабкість відкинув цю ідею. Не Станіслав, а шведський король прибув до України, тож з ним укладався договір, який передбачав цілковиту самостійність України.

Цей висновок важить для нас багато. Мазепа діяв відповідно до обставин. Він мусив підтримувати гасло "федерації", бо через Станіслава налагоджував зв'язки з Карлом XII. Коли ж це було зроблено, він більше не повертався до попереднього проекту чи, можливо, до вже укладених угод. Одначе, гадаю, проблема залишалася. Адже Карл XII якраз через Запорожжя намагався спровадити собі на підмогу війська Станіслава і Крассау, а це знову поставило б на порядок денний питання стосунків з Польщею. В такому разі набули б чинності попередні домовленості. Як повів би себе Мазепа, важко сказати. Знаємо лише, що його наступник Пилип Орлик категорично відмовився визнати зверхність Станіслава, коли Карл XII після невдалого походу в Правобережну Україну в лютому—березні 1711 р. спробував натиснути на нового гетьмана.

Перехід Запорозької Січі на бік Мазепи й шведів відкривав перед союзниками нові перспективи. Шлях на Південь і Південно–Східні землі був вільним, що давало змогу налагодити стосунки з Туреччиною і Кримом, а також, за словами шведського державного секретаря Олафа Гермеліна, завозити вино та прянощі. І, головне, відновлювалося перерване сполучення зі Станіславом і Крассау, щоправда, кружним шляхом — через Молдавське та Валаське князівства.


Правобережна Україна 1709 р.


Зв'язок з Польщею через Правобережжя став неможливим внаслідок хаосу, який запанував там. Як повідомляв 21 листопада 1708 р. із Києва князь Д. Голицин Меншикову, населення багатьох міст і сіл Правобережної України — від Києва до Бугу і Дністра — визнали себе посполитими Мазепи. Та й верховодили там здебільше гетьманові прибічники. Тож, на думку Голицина, потрібні були 6 значні сили, щоб приборкати Правобережжя. Однак у найважливішому опорному пункті, Білій Церкві, довірена особа Мазепи — тамтешній полковник, призначений ним 1704 р. замість Палія; Лише з переходом Мазепи на бік шведів цар повернув Палія із Сибіру. Помер він у Правобережній Україні 1710 р.), — перейшов на бік Петра І. Його роль у передачі фортеці росіянам до решти не з'ясована. Як відомо, він гаряче запевняв царя, що козаки залишаються вірними тронові, а Мазепи не хочуть знати.

Очевидно, помітнішу роль у білоцерківських подіях відіграла інша людина. За тим-таки повідомленням Голицина, розважливий Мазепа залишив у фортеці ще й сердюцький полк із 800 чоловік під проводом полковника Бурляя. Він і зрадив гетьмана, погодившись за мізерну плату передати фортецю з Мазепиними скарбами ворогам. І таки впустив туди надісланий із Києва гарнізон чисельністю 300 росіян. Ненадійними виявились і міста Чигирин, Корсунь та Богуслав. Либонь, це було пов'язано із засланням до Сибіру Палія. Населення не дуже святкувало Мазепу, тож і вагалося. Загалом становище в Правобережній Україні стало таким непевним, що перервалися всякі зв'язки із Півднем та Польщею. Гермелін у листі до Барка, надісланому з Ромен 4 грудня 1708р., так змальовує ситуацію:"Нас бентежить, що ми довго не отримуємо ніякої пошти і не можемо відіслати своєї. Кореспонденція, послана три тижні тому, досягла лише Білої Церкви. Але комендант міста зрадив і передав фортецю росіянам, тому вона (пошта) повернеться назад".

Завдяки Запорожжю поляки могли тепер пробитися через південь до України. Після переходу січовиків на бік шведів на півночі знайшлося чимало охочих виступити поспіль із запорожцями. Від кордонів Січі до Бугу встановилося місцеве самоврядування, проти якого князь Голицин зі своїми дислокованими в Києві незначними силами не міг нічого вдіяти.


Карл XII, Мазепа і Польща


Тепер, коли склалися сприятливі умови для налагодження зв'язків, Карл XII і Мазепа взялися за розв'язання відкладених на потім завдань. Для них однаково багато важило як польське, так і турецько–татарське питання. За повідомленням Гермеліна, шведський король дуже розраховував на допомогу Станіслава і Крассау. Вже через кілька днів після об'єднання із запорожцями він послав до поляків через Валахію досвідченого кур'єра. Тобто використав першу-таки нагоду, щоб якнайшвидше спрямувати Станіслава і Крассау в Гетьманщину. Ордер, підписаний 30 березня 1709 р., дійшов до шведського генерала лише на початку травня.

Тим часом події в Польщі розгорталися далеко не так, як хотів шведський король. Він явно недооцінив шансів Сандомирської конфедерації, вважаючи її майже виключеною з боротьби. Карл XII заборонив Станіславу скликати сейм і взагалі йти на будь–які поступки ворожій партії. Свого часу він припустився помилки, відхиливши усі спроби Синявського порозумітися, на що, за свідченням Гедерхілма, Мазепа вказав йому вже під час першої їхньої розмови. Лише після битви під Лісною польський король міг вільно, на власний розсуд, розпоряджатися клейнодами коронного гетьмана, які доти належали улюбленцеві Карла XII Йозефу Потоцькому. Але було вже пізно. Синявський, щоправда, не переривав переговорів, однак, засумнівавшись в успіхові шведів, залишився вірним російській орієнтації.

Мало що дали й проведені Станіславом і Крассау воєнні операції. Становище польського короля було аж ніяк не легким. Його влада поширювалася лише до Вайзеля. На правому березі Дніпра, у південних воєводствах, верховодив Синявський. На нього в основному націлювались воєнні акції, які розпочалися пізньої осені 1708 р. Все літо й частину осені Станіслав згайнував на дипломатичні переговори. Після злуки з Крассау (той залишив західнопрусські квартири в жовтні 1708 р.) король спрямував подвійний удар через Підляшшя на Галичину. В березні 1709 р. вони обоє діяли в околицях Львова. Синявський відступив до Поділля і на початку травня під Меджибожем зустрівся з надісланим Петром І чималим російським корпусом під командуванням генерала Гольтца. Об'єднані сили розгорнули наступ, і польсько–шведські союзники мусили повернутися на вихідні позиції. Про похід в Україну, незважаючи на наказ Карла XII, не могло бути й мови.


Крим у дипломатичних переговорах


Не переривалися й переговори з турецько–татарським світом. Уже наприкінці березня 1709 р. до Бендер прибув шведський офіцер, румун за національністю, який доставив турецькому сераскирові листа від Карла XII, Мазепи й графа Піпера. Тогочасні політики Туреччини виявилися вкрай нерішучими. Взагалі протистояння між Швецією і Росією було на руку цій країні, тому швидке завершення війни її зовсім не приваблювало. По правді, Туреччина хотіла б і собі втрутитись, бо Австрія саме проводила в Голландії зі своїми союзниками — морськими державами — переговори з Францією і в разі укладення миру могла б енергійно взятися за Туреччину. А ще султана турбувало тривале (з лютого до кінця травня 1709 р.) перебування Петра І у Воронежі, пов'язане з підготовкою до спуску на Азовське та Чорне моря російського флоту, а це вже скидалося на диверсію проти Туреччини, хоч султан і запевняв Росію, що проводитиме мирну політику. Одне слово, переговори із сераскиром у Бендерах так нічого й не прояснили. Коли ж зайшла мова про допомогу татарів Карлу XII, турецький сановник сказав, що не має стосовно цього ніяких інструкцій з Константинополя, але Порта, як на нього, не заперечувала б.

Ще до переговорів у Бендерах Карл XII і Мазепа зв'язалися через Запорожжя з кримським ханом Девлет–Гіреєм.

Татари, занепокоєні російською загрозою більше, аніж турки, виявили бажання боротися проти Москви. В середині травня до шведського табору під Полтавою прибуло велике посольство. Здавалося, татари от–от вступлять у війну. На підставі аналізу турецьких джерел Хаммер дійшов висновку, що великий візир також хотів війни з Росією. Через сераскира він пообіцяв шведському королю допомогу татар і навіть послав кримському ханові відповідне таємне послання. Той невдовзі вирушив у похід. Але про це довідався султан і категорично заборонив втручатися в бойові дії. Коли кримський хан отримав це повідомлення, невідомо. Штілле вважає, що вже після Полтавської битви.


Перша спільна Шведсько–Запорозька операція


Після об'єднання запорожців з Карлом XII і Мазепою лінія Ворскли набула важливого стратегічного значення. У південно–східному напрямку лежали великі території, контрольовані запорожцями. Не гайнуючи часу, козаки займали один за одним опорні пункти на Дніпрі. Росіянам вдалося утримати лише Кам'яний Затон і старі укріплення на Самарі. Гордієнко успішно витісняв ворожі війська й на суходолі. Розігнавши під Царичанкою три російських драгунських полки, він зайняв цей населений пункт, а також м. Кобеляки. Тепер лінія Ворскли аж до Дніпра була в руках союзників. На захід і північ від Полтави стояли головні шведські сили і гетьманські козаки на чолі з Мазепою. Січовики утримували Ворсклу — від її впадіння у Дніпро під Переволочною (Власне кажучи, вони частково контролювали територію вздовж Дніпра аж до лінії Псла) до пункту Нові Санжари, де дислокувався шведський генерал Крузе з двома полками драгунів. Вони контактували із запорожцями.

Становище, що склалося, дуже турбувало Москву. Лінія Ворскли відкривала Станіславу й татарам шлях до шведів. Подальші успіхи запорожців на південному сході сприяли б виступові не лише турків і татар, а й нещодавно приборканих донських козаків і свавільних народностей Поволжя. Доречна доти вичікувальна тактика росіян мала б хоч якось та змінитися. Тепер вони мусили активно наступати або на шведів, або на запорожців, щоб розірвати зв'язок шведсько–українських сил із Запорожжям і взагалі з південним сходом. Як вважав шведський генеральний штаб, російське верховне командування введе між Ворсклу та Оріль свої головні сили, розташовані вздовж Псла (під командуванням Шереметєва і Скоропадського), а також під Богодуховом (на чолі з Меншиковим). Така передислокація супротивника була б дуже вигідною для Карла ХII, бо дала 6 змогу обійти російські війська з півночі через Опішню—Будищі—Харків. Однак ворог послав у цей регіон лише 7–тисячний кавалерійський корпус під проводом генерала Ренне. На початку квітня він зайняв населені пункти Нехворощу та Маячку, населення яких симпатизувало запорожцям, і спустошив їх, щоб надійніше утримувати на протилежному лівому березі Ворскли с. Соколки.

Шведський король вирішив знищити кавалерійський корпус Ренне, можливо, сподіваючись, що таким чином вдасться втягнути в бої решту російських військ і спрямувати розвиток подій у бажане для нього русло. Операцію здійснювала кавалерійська група із 3 тис. чоловік на чолі з генералом Крузе. її мав підтримати Гордієнко з 4 тис. січовиків. Це був перший спільний виступ шведів і запорожців проти ворога, що, власне, й передбачалося договором. Розробили оперативний план. Російський генерал займав позицію на півострові, який глибоко врізався у Ворсклу. Перед ним було с. Соколки, а ззаду підступала горбиста, заболочена й прорізана яругами місцевість. Звідти вели лише два короткі шляхи. Ними й планувалося заволодіти, щоб повністю перекрити відступ російському корпусові.

Надвечір'ям 11 квітня загони переправилися під Новими Санжарами на лівий берег і продовжили марш у південно–східному напрямку. Щоб вчасно й непомітно заблокувати ворога, союзники всю ніч мчали кружним шляхом. Невеличкий загін із 500 козаків, який залишився на правому березі, навпроти Соколків, мав у слушну мить форсувати річку і зчинити паніку в тилу росіян. А запорозька піхота чисельністю 4 тис. чоловік взяла участь в операції на головному напрямі. На пересіченій місцевості вона не встигла за шведською кіннотою й дещо відстала. Вважаючи, що на ЇЇ плечі ляже основний тягар бою, Крузе послав на допомогу козакам полк під командуванням Гілмса.

Настав ранок 12 квітня. Густий туман сприяв атаці, але затуляв місцевість. І тут генерал припустився похибки. Східніше Перегонівки він розгорнув свої сили і з ходу атакував табір Ренне. Мабуть, на правому фланзі йшли запорожці з полком Гілмса, в центрі діяв сам Крузе, а на лівому крилі, дещо зсунутому на південь, — полковник Гілленштірн зі своїми драгунами. Він отримав наказ зайняти вузький прохід біля с. Прохвотилівка південно–східніше від табору Ренне. Отже, замість того щоб сконцентрувати війська, їх було розділено, що послаблювало силу вирішального удару.

Поява шведів стала для росіян цілковитою несподіванкою. У їхньому стані виникло замішання. Порадившись, Ренне вирішив прориватися в південно–східному напрямку. Щоб спантеличити ворога, він послав кілька кавалерійських загонів на північ, до с. Перегонівка, а сам з основними силами ударив на Прохвотилівку. Росіяни дісталися проходу якраз тоді, коли там з'явився Гілленштірн зі своїм полком. Він, не завагавшись, кинувся на противника, але незначними силами годі було перешкодити проривові росіян, які дбали лише про втечу. А Крузе у цій веремії залишив Гілленштірна без підтримки. Тож і не вдалося Карлу XII досягти поставленої мети — знищити корпус. Він покинув свій табір і навіть лівий берег Ворскли. Король був надзвичайно невдоволений діями Крузе.

Шведські історики по–різному оцінюють наслідки цієї бойової операції. Е. Карлсон, наприклад у своїй праці"Битва під Полтавою", звинувачує запорожців у повільному просуванні, внаслідок чого було згаяно дорогий час. А Штілле і шведський генеральний штаб нарікали на Крузе. Генштаб закидав і запорожцям у недисциплінованості й нерішучості. Чи справді заслужили вони такого докору, перевірити неможливо.

Один з найавторитетніших учасників походу, Гілленштірн, свідчення якого багато важать, вказував, що запорожці дуже втомилися. Адже на їхню піхоту покладалися ті самі завдання, що й на шведських вершників. Від Нових Санжарів до Соколків близько 40км. А що козаки здійснили на лівому березі Ворскли обхідний марш, то їхній шлях був значно довшим. Місцевість рясніла пагорбами, яругами та болотами. Тож і відстало від кінноти козацьке військо. Але не це відігравало вирішальну роль, а хибні розпорядження шведського генерала.


Російські операції проти Запорозької Січі


І після відступу Ренне російське верховне командування робило все для знищення Запорожжя та його опорних пунктів на Дніпрі. З цією метою князь Волконський за наказом царя вирушив з кількома тисячами солдатів з Києва до Переволочної. В експедиції взяв участь і полковник Петро Яковлєв зі своїми вільнонайманими козаками. 16 квітня вони, здолавши відчайдушний опір невеликого запорозького гарнізону й місцевих жителів, захопили штурмом і дощенту зруйнували Келеберду, а відтак оточили Переволочну. Це місто (ним керував полковник Зимнець) з укріпленнями, гарнізоном із 600 запорожців, 2 тис. міщан, навколишнім людом і, можливо, з дрібним запорозьким загоном було приречене внаслідок чисельної переваги противника.

За Нордбергом, запорожці залишили стіни міста й виступили навстріч ворогові, але той легко розбив їх, проник у місто й заволодів фортецею. А от російські джерела, включно з третім томом імператорського Російського воєнно–історичного товариства, підтверджують інше припущення Костомарова і Юнакова, що гарнізон нікуди не виходив, разом з жителями він мужньо оборонявся, одначе за кілька годин нападникам таки вдалося здобути місто й фортецю. Всі, хто потрапив до рук росіян, навіть жінки та діти, були по–звірячому замордовані.

Ця поразка мала далекосяжні наслідки, бо йшлося навіть не так про саме місто, як про знищення розташованої в ньому запорозької флотилії, вкрай необхідної для переправи через Дніпро війська Крассау і Станіслава, якого з дня на день очікували Карл XII з Мазепою. Згодом це далося взнаки і при відступі основних сил шведів.

Як і Нордберг та генеральний штаб, шведські історики нарікали на легковажність захисників Переволочної, які, замість того щоб обороняти місто і, головне, фортецю, виступили назустріч ворогові. Але при цьому чомусь не бралася до уваги флотилія. Припустимо навіть, що Нордберг об'єктивно відтворив події. Тоді постає питання, а чи не для захисту флотилії запорожці вийшли наперед? Фортеця, за Яворницьким, стояла в центрі міста, яке на картах XIIIст. прилягало до Дніпра. То, може, частина гарнізону хотіла прикрити флотилію або потерпала за населення, якому забракло місця за мурами? Ясна річ, найзручніше було б відбиватися з середини, маючи важку зброю та запас харчів. Тож, либонь, щось важливе спонукало запорожців прийняти інше рішення. Одначе, не знаючи напевне, де саме була флотилія, ми можемо висувати лише припущення, як, зрештою, і шведські історики.

Здається принаймні дивним, що ні шведське командування, ні Мазепа, ні кошовий не розуміли, яку загрозу для недостатньо укомплектованих запорозьких опорних пунктів становила експедиція Волконського та Яковлєва. Безперечно, король і Гордієнко зосереджували свою увагу на боротьбі з Ренне. Але їхня невдала операція закінчилася щойно 12 квітня, й до російського наступу на Переволочну як–не–як залишалося кілька днів. То, може, відрядження туди міцного шведського чи козацького загону спрямувало б розвиток подій у зовсім інше річище?

Небавом січові козаки зазнали нового удару. Другим етапом походу росіян у Запорожжя після Переволочної була сама Січ. Вирушивши наприкінці квітня за царським наказом уздовж Дніпра, Яковлєв зруйнував і спалив Старий та Новий Кодак — важливі січові форпости, а також всі інші оборонні пункти. За його та Меншикова повідомленнями від 1 травня 1709 р. ці терени майже не захищалися, бо населення залишало їх, а гарнізони відходили до січових укріплень. 7 травня Яковлєв добувся Кам'яного Затону, що стояв навпроти січової фортеці, й, дочекавшись од Волконського підкріплення — кавалерії та козацького полку, зробив ще одну, останню спробу переманити запорожців на бік царя. Але ті, залишаючись несхитними, поскидали парламентарів у річку. На той час повінь затопила степ, яким пролягав сухопутний шлях до Січі, і навіть половину крайніх куренів.

Спроба віддаля обстріляти й оточити січові укріплення виявилася безуспішною. Нічого не дали й сутички на воді перевдягнутих у козаків і посаджених на човни людей Яковлєва. Невдовзі йому надійшла чимала підмога — козацький полк і російські драгуни на чолі з полковником Гнатом Галаганом, який добре знав січові околиці й козацькі звичаї. Якось-то в середині травня запорожці побачили цілу зграю озброєних людей, котрі поволі наближалися, й подумали, що це — очікувані татари. Коли ж угледіли в них росіян, було вже пізно, ті вдерлися до фортеці й знищили її разом з гарнізоном. Ворог не збирався тут затримуватись, бо концентрував усі свої сили для боротьби із шведами. Але й цей суто каральний похід завдав січовим козакам величезної шкоди. Цар був дуже задоволений "знищенням клятого місця, цього коріння зла й надії ворогів".

На думку Штілле, зруйнування Січі, як і падіння Батурина, негативно позначилося на подальшому розвитку подій. Андерс нарікав на шведський генеральний штаб, який допустив послаблення запорозьких сил і не зберіг Запорожжя як посередника в підтриманні контактів з Південним Сходом і насамперед з кримськими татарами. А проте сполучення з Кримом аж ніяк не розладналося. Очікувана звідти допомога могла надійти, якщо не правим, то лівим берегом Дніпра — через Самару на Харків або Полтаву. Загроза з боку росіян була тут незначною, бо вони, зосереджуючи свої війська під Полтавою, робили в південно–східному напрямку лише поодинокі рейди.

Усе ж таки Карл XII ще мав у своєму розпорядженні 8–тисячну запорозьку армію, яка утримувала лінію Ворскли, включно із зруйнованою Переволочною, та брала участь у різних операціях. Козакам доводилось захищати просторий регіон — од Келеберди до південних кордонів Січі. 7 тис. запорожців обороняли обидва береги Дніпра, зокрема на півдні. Властиво, вони були розпорошені — поділені на невеликі гарнізони численних пунктів та фортець.


Участь козаків у обозі Полтави


Ще одним важливим етапом у веденні бойових дій в Україні стала облога Полтави, довкола якої шведи зосереджували свої головні сили. Щоправда, вони й далі утримували лінію Ворскли, очікуючи прибуття Станіслава. А позицію на півночі од Петрівки залишили. Хотіли, мабуть, дужче прикувати росіян до Полтави й, спонукавши їх перейти на правий берег Ворскли, мати сполучення з татарами на лівому березі Дніпра. Хоч Полтава була місцем перехрещення важливих шляхів, Карл XII не ставив собі за мету здобути її. Оточивши місто, він провокував противника вийти на вирішальну битву.

30 квітня шведи почали копати шанці, а невдовзі (9 травня) їхню головну квартиру було перенесено з Великих Будищ у Жуки біля Полтави. Осадні роботи виконували в основному січові козаки. Щоправда, генерал–квартирмейстер Гілленкроок, відповідальний за технічне забезпечення облоги, не дуже на них покладався, але на цьому наполягав король. За шведськими джерелами (Адлерфельд, Вайхе, Петре), під Жуками дислокувалося 6 тис. запорожців, яких чимдалі охочіше залучали до робіт, а решта, близько 2 тис, разом з невеликими шведськими загонами утримувала лінію Ворскли. Першого дня облоги, як зазначає Петре, було задіяно 400 шведів і 600 козаків. У середині травня Карл XII розширив осадні заходи. Відповідно до щоденникового запису Петре, 17 травня під Полтавою працював 2–тисячний гурт запорожців, а за Левенгауптом, 9 травня — цілий полк їхньої піхоти.

Ці роботи були дуже небезпечними. Виконавцям повсякчас доводилось не лише відбивати напади росіян, а й самим атакувати ворога. За Петре, полк якого працював разом з січовиками, не минало й дня, щоб останні, як і шведи, не зазнавали тяжких втрат. На його ділянці протягом кількох днів було вбито: 11 травня — 3 запорожців і 2 шведів, 13 травня — відповідно 9 і 5, 22 травня — 7 і 5. Про те, що втрати серед січовиків були більшими, свідчать також Левенгаупт і Адлерфельд.

Думається, січові козаки якнайменше бажали виконувати ці ризиковані земляні роботи.

Перед битвою під Полтавою, зазначає Адлерфельд, вони виглядали далеко не бадьоро. Мабуть, шведська педантичність генерал–квартирмейстера та його недовіра до запорожців викликали серед них серйозне невдоволення. Аж мусив утрутитись сивочолий Мазепа. Подякувавши січовикам за їхню вірність, він попросив надалі виявляти витримку. Крім виконання осадних робіт, запорожці мали наглядати за шляхами сполучення, а також, як і гетьманські козаки, що про них не рясно у нас відомостей, ходити в розвідку й бути фуражирами.


Козаки і Полтавська битва


У середині червня не лише Карла XII, а й Петра І охопило бажання стятися у вирішальному герці. Цю жагу шведського короля помірятися силами з головним ворожим угрупованням, здавалось, от–от буде потамовано. Армія, запорожці й Мазепині козаки готувалися до бою. Облога облогою, а чільне місце посіли тепер локальні сутички й рекогносцирувальна служба. Ясна річ, стали тут у пригоді й козаки, котрі добре знали місцевість. 17 червня шведський полковник Зіборт ударив у напрямку Нижніх Млинів. За Петре, загін запорожців під проводом Войнаровського успішно обстріляв росіян (Запорожці були вправними стрільцями. їхнім неквапним мистецтвом накривати ціль захоплювались навіть шведи). Коли на шведські позиції під Петрівкою напав російський генерал Ренне, на лівому й правому флангах лінії оборони стали до бою гетьманські й січові козаки на чолі з Мазепою. Ще до битви 22 червня Карл XII доручив генералові Кройтцу провести розвідку боєм північніше від Малих Будищ. У цій операції (з участю загону запорожців) було з'ясовано, що росіяни не квапляться переходити у наступ. Як повідомляв 25 червня той-таки Кройтц, саме Мазепині козаки принесли розвіддані про перехід усієї російської армії на правий берег Ворскли й спорудження там редутів.

Дослідники розходяться у поглядах як на план і перебіг битви 27 червня, так і на причини поразки шведів. За Е. Карлсоном, недолуга атака добре укріпленої ворожої позиції не могла закінчитися успішно. Штілле вважає, що поразку зумовило поранення 17 червня Карла XII, який не спромігся особисто повести свою армію у бій. Він планував рішучим фронтальним ударом змісити позиції росіян на правому березі Ворскли під Полтавою, вбачаючи неабияку загрозу в самому розташуванні для противника: за його спиною — річка й болото, а для маневру залишається хіба що долина, та й то надто вузька для повного розгортання сил. Не з найкращого боку показав себе й Левенгаупт, кинувши піхоту на прорив російських редутів і погубивши безліч своїх солдатів. Мабуть, заслуговує докору і командуючий фельдмаршал Ренскольд, який поставив кавалерію за шведською лінією наступу замість використати її на флангах в момент зіткнення двох армій. Вочевидь, недостатньою була й довжина шведської передової лінії — росіяни охопили її з обох флангів. І доки праве шведське крило висувалося вперед, ворог потіснив лівий фланг.

Але не наше завдання аналізувати перебіг битви. З'ясуємо лише, якою мірою запорожці або, й ширше, українські козаки брали участь у згаданих подіях. За даними шведського генштабу, в найчисельніших угрупованнях, які мали завдати ворогові головного удару західніше від Полтави, не було жодного українця. Кілька запорозьких і шведських загонів продовжували тримати місто в облозі. Більшість січовиків і гетьманських козаків на чолі з Мазепою було включено до резерву й зосереджено біля Пушкарівки, де стояли артилерія, обоз і частина кавалерії. Лінію Ворскли з міст Старі та Нові Санжари, Білки й Кобеляки займали окремі запорозькі та шведські загони (За повідомленнями шведського генерального штабу, а також Штілле, загальна чисельність українських підрозділів становила 10 тис. чоловік (2 тис. гетьманських козаків і близько 8 тис. запорожців) Але не забуваймо, що в поході вони зазнавали значних втрат. За Штілле, росіян налічувалося 45 тис. (у тому числі 32 тис. піхотинців). Вони мали на озброєнні 70 гармат. А кількість шведів не пересягала за 23 тис. (без козаків) і збереглося в них лише 30 гармат. За даними генштабу, росіян було приблизно 42—60 тис, а шведів — 22.450 (без козаків). Як свідчить Ф. Фернстедт, під Полтавою билося 25 тис. шведів).

Отже, з таким розподілом сил козакам годі було виявити активність. За планами генштабу, в разі необхідності резерв мав поповнити лівий шведський фланг або пособляти військам, що обложили Полтаву, чи відбивати наступ російських загонів із заходу.

Існує погляд, що запорожці, а гетьманські козаки і поготів, не брали участі у битві. Опроче, С. Томашівський у своїй статті "Словацький посол в Україні" наводить свідчення Крмана, котрий, невідь–чому опинившись на лівому фланзі шведської армії, натрапив там на запорожців. Дещо сумбурна розповідь генерала Кройтца також дає підстави припустити, що на лівому фланзі перебували запорожці, очевидно, як коректувальники вогню. Можливо, вони отримали наказ розпочати бойові дії.

Та й резерв не сидів склавши руки. Фенріх Густав Абрахам Піпер, який під час битви залишався в тилу, засвідчив, що близько 2–ї години пополудні біля обозу з'явилася ворожа група, але була відкинута резервом. Удруге туди проникли драгуни після прибуття Карла XII, однак, за Вайхом, відступили, угледівши шведську кавалерію і запорозьку піхоту.

Свіжі з'єднання взялися прикривати розбиту шведську армію, що подалася до Дніпра. Цей погано організований відступ скидався на втечу. Ще можна було захищатися на лінії Ворскли, яку продовжували утримувати запорожці й шведські загони. Але вище командування наче одуріло. Карла XII звалила пропасниця, Ренскольд потрапив у полон, а найстарший з генералів Левенгаупт не виявляв активності.

Армія відходила до Переволочної, щоб там форсувати Дніпро, хоч, власне, було б доцільніше подолати Ворсклу й вирушити до Криму. На цьому наполягав король. А проте жодної із переправ через Ворсклу військо не використало, навіть тієї, що під Переволочною, біля с. Кішенка. Там і постало питання: як бути з армією? Карл XII завагався: податись у Крим чи Бендери? Вибрав Крим, щоб не розлучатися з армією. Але цьому суперечили політичні інтереси. Адже, діставшись Бендер, він міг би швидше порозумітися з Туреччиною. За"Примітками"Понятовського, король на умовляння Мазепи обрав Бендери. Передавши армію генералові Левенгаупту, який очевидно, домагався цього, він звелів йому, як свідчить запис у канцелярській книзі Кнохе, переправитись через Ворсклу і йти до Криму.

Разом із шведами відступали Мазепа з козаками і Гордієнко із запорожцями. Ті надзвичайно придалися при переправі через Дніпро. Позаяк запорозької флотилії вже не існувало, січовики заходжувалися майструвати пліт із дерева та відшукали кілька рибальських човнів. Принаймні Карл XII, Мазепа і їхній супровід були забезпечені засобами переправи. В ніч на 30 червня король зі своїм півторатисячним почтом слідом за гетьманом, що вирушив раніше, дістався протилежного берега ріки.

Росіяни надто пізно розпочали переслідування розбитого ворога. Лише 30 червня Меншиков наблизився зі своїм 9–тисячним кавалерійським корпусом до Переволочної, де сконцентрувалося 16 тис. шведів. Хоч ця армія була ще боєздатною та й окремі полки хотіли битися, Левенгаупт, замість чинити опір або хоча б форсувати Ворсклу під Кішенкою і вирушити у вказаному королем напрямку, влаштував голосування: продовжувати боротьбу чи капітулювати. Врешті–решт було ухвалено розпочати з росіянами переговори.

Так шведська армія здалася в полон. Під час переговорів ніхто не подбав про захист козаків і запорожців. У записках генерала Кройтца наведено 5 пункт акта про капітуляцію, в якому зазначалося, що запорожці та інші розбійники при шведській армії підлягають видачі його царській величності. Неважко уявити їхню долю.


Втеча Карла XII і Мазепи


Шлях Карла XII і Мазепи пролягав через південний схід Правобережної України. Щоб уникнути зустрічей з російськими переслідувачами, обиралися малоходжені дороги. Гетьман вів решту своїх старшин і козаків. Більшість його прихильників здалися цареві, хоч і загрожувала їм тяжка кара, інші ж потрапили в полон під Полтавою і Переволочною.

Навпіл зменшилася й кількість Гордієнкових запорожців. У степу тут–там траплялися козацькі залоги, які допомагали втікачам харчами й спрямовували їх у потрібному напрямку. Про настрої Карла XII і Мазепи за такого фіналу можна лише здогадуватись. Король мучився з пораненою ногою. Та й Мазепа був хворий і пригнічений. 1709 р. "Європейський театр" так змальовував на своїх сторінках ті прикрі дні. Далеко за Дніпром Карл XII картає українського гетьмана за всі злощастя, що випали на долю шведів: "Мазепо, Мазепо! Навіщо ти спокусив нас? Але я маю надію в Бозі, що помру непереможеним".

Дикий, безлюдний степ нарешті привів їх до Бугу. Мазепа запевняв короля, що паша Очаківської фортеці — його особистий друг. І справді, 6 липня біля ріки на них чекали турецькі кораблі з купцями, товарами і продовольством. Розпочалася жвава торгівля. Паша дозволив королю й гетьманові переправитися з невеликим почтом через ріку, решта ж людей очікували дозволу з Константинополя. А тим часом сталося таке. 7–тисячний кавалерійський загін Волконського, йдучи за втікачами, заблукав у степу й наздогнав їх лише тут, на березі Бугу. Шведи, піддавшись паніці, кинулися врозтіч. Десь із 500 чоловік, оповідав Карлів слуга Гультман, потрапили в полон і близько 300 утопилися, намагаючись доплисти до правого берега. Запорожці ж (за Кохеном) зазнали менших втрат, бо, насипавши захисний вал, відчайдушно билися. Крафоорд із подивом констатував, що козаки радше йшли на смерть у бою, аніж на "згоду" з росіянами, і аж ніяк не щадили їх.

Постійні втрати й ось ця халепа на березі Бугу спричинили новий вибух невдоволення серед запорожців.

Про козацький пункт біля Очакова згадують і Понятовський, і Густав Гельзінг, і Крафоорд. Далебі, наставились заколотники пограбувати гетьманове добро, а самого його захопити й видати цареві. Насилу–силу вдалося їх заспокоїти. Понятовський, якому доручалося зробити це, повідав, що вже по дневі 700 запорожців дезертирували. Але це тільки епізод. Решта січовиків залишалися з Мазепою, відтак і з його наступником у Бендерах Пилипом Орликом аж до 1714р. Потім вони стали під захист татар.

Подальша подорож у турецьких володіннях була значно легшою. За наказом султана втікачів гостинно прийняли прикордонні чиновники. Перетнувши акерманський степ, Карл XII і Мазепа 1 серпня нарешті досягли Бендер.

Цар був дуже невдоволений втечею короля і гетьмана. Бажаючи чи то помститися, чи дати науку всім іншим, він зажадав од турецького султана негайно видати Мазепу. В турецьких джерелах, опублікованих К. В. Цеттерштеєном, мовиться про три ноти Петра І до турків (від 10, 14 і 27 липня 1709 р.). Однак султан відкинув ці домагання.

У Бендерах Мазепа жив недовго. Його дні добігали кінця. Страшні потрясіння останніх двох літ, особливо втеча, вичерпали сили старого гетьмана. Злігши на тиждень у ліжко, він уночі з 21 на 22 серпня 1709 р. помер. Поховали його спершу в с. Варниця, неподалік Бендер, а пізніше перенесли останки до церкви Святого Юрія в Галаці. Про це свідчить запис у щоденнику його наступника — Пилипа Орлика.


на главную | моя полка | | Гетьман Мазепа та його доба |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу