Book: Під куполом



Під куполом

Як його ім'я

М'ать, на полі знайдеш

У команді гра

Це маленьке місто, синку Мусиш розуміти Ми одна команда І нам в ньому жити

Джеймс Макмертрі1

Під куполом

ДЕКОТРІ (АЛЕ НЕ ВСІ) З ТИХ, ХТО ПЕРЕБУВАВ У ЧЕСТЕР МІЛЛІ В ДЕНЬ КУПОЛА:


МІСЬКА БЮРОКРАТІЯ

Енді Сендерс — перший виборний Джим Ренні — другий виборний Ендрія Ґріннелл — третя виборна

ПЕРСОНАЛ «ТРОЯНДИ-ШИПШИНИ»

Розі Твічел — хазяйка Дейл Барбара — кухар Енсон Вілер — посудомийник Ейнджі Маккейн — офіціантка Доді Сендерс — офіціантка

ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ ДЕПАРТАМЕНТ

Говард (Дюк) Перкінс — шеф поліції

Пітер Рендолф — заступник шефа

Марші Арсенолт — офіцер2

Фредді Дентон — офіцер

Джордж Фредерік — офіцер

Руперт Ліббі — офіцер

Тобі Велан — офіцер

Джекі Веттінгтон — офіцер

Лінда Еверет — офіцер

Стейсі Моґґін — офіцер/диспетчер

Джуніор Ренні — позаштатний підручний

Джорджія Руа — позаштатний підручний

Френк Делессепс — позаштатний підручний

Мелвін Ширлз — позаштатний підручний

Картер Тібодо — позаштатний підручний

ПАСТИРСЬКА ОПІКА

Преподобний Jlecmep Коґґінс — Церква Святого Христа-Спасителя Преподобна Пайпер Ліббі — Перша Конгрегаційна церква

МЕДИЧНИЙ ПЕРСОНАЛ

Рон Гаскелл — лікар Расті Еверет — фельдшер Джинні Томлінсон — медсестра Дагі Твічел — санітар

Джина Буффаліно — медсестра-волонтерка Герріет Біґелоу — медсестра-волонтерка

МІСЬКІ ДІТИ Малюк Волтер Буиіі Опудало Джо Макклечі Норрі Келверт

Бенні Дрейк

Джуді і Дженілл Еверет Оллі й Рорі Дінсмор

ВИДАТНІ МЕШКАНЦІ МІСТА


Томмі й Вілла Андерсони — власники/управителі придорожнього ресторану «Діппер»

Стюарт і Ферналд Бові — власники/управителі похоронного салону «Бові»

Джо Боксер — дантист

Ромео Берні — власник/управитель універсального магазину Берпі

Філ Буші — майстер альтернативної репутації

Саманта Буші — його дружина

Джек Кейл — директор супермаркету

Ерні Келверт — директор супермаркету на пенсії

Джонні Карвер — завідувач крамниці самообслуговування

Алден Дінсмор — фермер-молочар

Роджер Кіл 'ян — фермер-птахівник

Лісса Джеймісон — міська бібліотекарка

Клер Макклечі — матінка Опудала Джо

Елва Дрейк —матінка Бенні

Стаббі Норман — антиквар

Бренда Перкінс — дружина шефа поліції Перкінса Джулія Шамвей — власниця/редакторка місцевої газети Тоні Гай — спортивний репортер Піт Фрімен — фоторепортер Нечупара Сем Вердро — міський п'яниця

НЕМІСЦЕВІ


Аліса та Ейден Епплтон — Купольні сирітки («Купрітки»)

Терстон Маршал і — літератор з медичними навичками Каролін Стерджес — аспірантка

ВИДАТНІ СОБАКИ


Горес — пес (коргі) Джулії Шамвей

Кловер — пес (німецька вівчарка) Пайпер Ліббі

Одрі — сука (золотавий ретривер) родини Еверетів

ЛІТАК І БАЙБАК


і


З висоти двох тисяч футів, де Клодетт Сендерс навчалася пілотувати літак, місто Честер Мілл грало у вранішньому світлі полисками, мов новенька цяцечка. Котилися, виблискуючи на сонці, автомобілі магістральною Мейн-стрит. Гостро сяяв, ніби ось-ось прохромить бездоганно чисте небо, шпиль церкви Конго3. Бігли наввипередки з річкою Престіл сонячні зайчики, але «Сенека-V»4 обганяв і їх, і саму річечку, перетинаючи місто діагональним курсом у тому ж напрямку, що й потік.

— Ой, Чаку, здається, я бачу отам двох хлопчиків, біля моста Миру! Вони рибалять!

Це була така щира радість, що жінка аж розсміялась. Уроки пілотування вона брала з

люб'язної згоди свого чоловіка, першого виборного їхнього міста. Хоча той і тримався опінії, що якби Бог хотів, аби людина літала, Він дав би їй крила, Енді був згідливим чолов'ягою і поступово Клодетт добилася свого. Вона отримала задоволення від першого ж уроку. І це задоволення було чимось більшим за просту насолоду, бо п'янило. Сьогодні ж вона вперше по справжньому зрозуміла, що робить політ таким захоплюючим. Чому літати — це так класно.

Чак Томпсон, її інструктор, делікатно торкнувшись штурвала, кивнув на панель.

— Чудово, Клоді, але давай не будемо рискати, вирівняй авіагоризонт, окей?

— Вибач, вибач.

— Нема за що.

Він не перший рік навчав людей цієї справи, і йому подобалися такі учні, як Клодетт, котрі щиро прагнули навчатися чогось нового. Невдовзі її радість коштуватиме Енді Сендерсу серйозних грошей; їй сподобався літак, і вона висловила бажання й собі мати такого ж, тільки нового, «Сенеку». Це вийде приблизно в мільйон доларів. Не сказати, щоб задуже розбалувана, Клоді Сендерс безперечно мала дорогі смаки, які її Енді — от же щасливчик! — задовольняв без проблем.

Чаку також подобалися такі дні, як сьогоднішній: необмежена видимість, ані вітреця, перфектні умови для тренувального польоту. Однак від того, як вона виправила курс, «Сенеку» таки трусонуло.

— Ти розлітаєшся думками. Перестань. Швидкість сто двадцять. Давай триматися напрямку сто дев'ятнадцятого шосе. І спустися до дев'ятисот5.

Вона виконала інструкції. «Сенека» знову полетів рівно. Чак розслабився.

Вони промайнули над салоном «Уживані автомобілі Джима Ренні», і місто залишилося позаду. Обабіч шосе 119 попливли поля, яскравими кронами пломеніли дерева. Схожа на розп'яття тінь «Сенеки» бігла асфальтованою трасою, одним темним крилом тінь мазнула по мурашиній фігурці чоловіка з рюкзаком на спині. Чоловік-мураха поглянув угору й помахав рукою. Чак махнув йому у відповідь, хоча й знав, що пішохід його не може побачити.

— Який же, чорт забирай, сьогодні чудесний день! — прохопилася Клоді.

Чак розсміявся.

Жити їм залишалося ще сорок секунд.

2


Байбак просувався не поспішаючи узбіччям 119-го шосе, прямуючи в бік Честер Мілла, а втім, до міста ще залишалося милі півтори і навіть «Уживані автомобілі Джима Ренні» — там, де дорога завертала лівіше, — мріли звідси лише зібраними в рядочки сонячними відблисками. Байбак планував (якщо взагалі можна сказати таке про байбака, буцім той може щось планувати) загубитися серед дерев раніше, ніж він туди дістанеться. Але поки що це узбіччя його цілком влаштовувало. Він зайшов далі від своєї нори, ніж сподівався, але сонце гріло йому спинку і запахи дражнили ніс, формуючи якісь рудиментарні образи — не сказати, щоб справжні картини — в його мозку.

Раптом він зупинився і став на задні лапи. Зір у нього був уже не той, як колись, але достатньо добрий, щоб байбак встиг помітити людину, котра рухалася йому назустріч протилежним узбіччям.

Одначе байбак вирішив ще трохи просунутися вперед. Люди часто залишали по собі гарні наїдки.

Він був старим, досвідченим, огрядним звірком. Свого часу пограбував чимало сміттєвих баків і шлях до міського сміттєзвалища знав не гірше за всі три тунелі власної нори: на смітнику завжди знайдеться щось смачненьке. Не вбачаючи загрози для себе, він покволом подибав далі, поглядаючи на чоловіка, що наближався іншою обочиною.

Чоловік зупинився. Байбак зрозумів, що його помічено. Трохи попереду праворуч лежала повалена береза. Він сховається під нею, перечекає, поки людина пройде, а потім перевірить, чи смачненького чогось не...

Ось як далеко зайшов у думках байбак, роблячи своїх три наступні кроки перевальцем

— аж тут його перерізало навпіл. Він розпався на дві половинки край дороги. Чвіркнула кров. Кишки вивалились на землю. Двічі смикнулись задні ноги й завмерли.

Остання його думка, перед тим як настала кінцева темрява, що поглинає нас усіх, хоч байбаків, хоч людей, була: «Що трапилось?»

З


Усі стрілки на контрольній панелі завмерли.

— Що за чорт? — мовила Клоді Сендерс. Повернулась обличчям до Чака. Очі широко розплющені, але паніки в них не було, лише здивування. Для паніки не вистачило часу.

Чак так і не побачив контрольної панелі. Він побачив, як сплющується ніс «Сенеки». А далі він побачив, як розлітаються на друзки обидва пропелери.

Побачити щось інше не було часу. Часу не було ні на що. «Сенека» вибухнув над шосе 119, пролившись вогняним дощем на сусідні поля. З неба також падали рештки тіл. Гупнула поряд з акуратно перерізаним байбаком задимлена рука — Клодетт.

Було двадцять перше жовтня.

БАРБІ


і


Щойно він проминув «Фуд-Сіті» й місто залишилося позаду, як у Барбі покращився настрій. Побачивши напис: ВИ ПОКИДАЄТЕ МІСТЕЧКО ЧЕСТЕР МІЛЛ. ЧЕКАЄМО НЕВДОВЗІ ВАС НАЗАД! — Барбі відчув себе ще краще. Він радів, що знову вирушив у дорогу, але не просто через те, що отримав добрячу прочуханку в Міллі. Піднесення йому дарував звичний старий добрий потяг до переміни місць. Він уже десь тижнів зо два ходив оповитий сірою хмарою особистої природи, перш ніж бійка на стоянці біля «Діппера» врешті підштовхнула його в сраку до прийняття цього рішення.

— По суті, я звичайний волоцюга, — промовив він і розсміявся. — Зайдисвіт мандрує у Широкий Світ. А чом би й ні? До Монтани! Або у Вайомінг. До Південної Дакоти, у сраний Рапід-Сіті. Та хоч куди, аби звідси.

Він почув, що наближається звук двигуна, обернувся — ішов тепер задом наперед — і підняв великий палець. Інтересна комбінація зринула йому перед очі: старий забрьоханий «Форд» пікап з освіжаюче молодою блондинкою за кермом. Попелястою блондинкою, найулюбленіший його тип. Барбі продемонстрував найзвабливішу зі своїх посмішок. Дівчина за кермом пікаписька відповіла йому тим же і, о Боже, якби виявилося, що вона хоч на секунду старша дев'ятнадцяти, він зжер би свій останній, отриманий за роботу в «Троянді-Шипшині» чек. Надто юна подружка для джентльмена тридцяти повних літ, нема сумніву, але цілком легально годяща, як казали в часи його кукурудзяної юності в Айові.

Пікап пригальмував, він рушив до машини... але вона тут же знов набрала швидкість. Дівчина ще раз мигцем поглянула на Барбі, проїжджаючи повз нього. Посмішка не зійшла з її обличчя, але тепер в ній прозирав жаль. «Потьмарилось у голові на хвильку, — читалося в тій посмішці. —Але здоровий глузд мені вже повернувся».

А Барбі її лице здалося ніби знайомим, хоча напевне він не міг сказати, бо ж у недільні ранки в «Шипшині» завжди гуло незгірш як у божевільні. Однак йому пригадувалося, ніби він бачив цю дівчину з якимсь старшим чоловіком, імовірно її батьком, обоє занурені — у кожного перед очима своя секція — в читання недільного числа «Тайме». Якби він міг, коли вона проїжджала повз нього, до неї заговорити, Барбі сказав би: «Якщо ти довіряла мені смажити для тебе ковбасу з яйцями, авжеж могла б довіритися також, щоб я кілька миль потрясся поряд з тобою на пасажирському сидінні».

Звісно, такої можливості йому не випало, тож він лише махнув їй рукою, немов кажучи: «Не бери в образу». Глипнули задні вогні, ніби вона вирішила передумати. Відтак вони погасли і пікаписько додав швидкості.

Наступними днями, коли справи в Міллі почали з поганих перемінятися на гірші, він знову й знову прокручував у голові той момент теплого жовтневого дня. А саме згадував блимання задніх вогнів... Урешті-решт, вона могла й упізнати його, подумати: «Це ж той кухар із «Троянди-Шипшини», я майже певна. Мабуть, мені варто було б...»

Хоча, можливо, між ними була прірва, у яку падали й люди, кращі за нього. Якби вона передумала, все б у його житті відтоді пішло інакше. Бо їй напевне вдалося проскочити; він більше ніколи в житті не бачив знову ні тієї блондинки з її свіжим личком, ні її брудного старого пікаписька «Ф-150»6. Мабуть, вона перетнула межу міста Честер Мілл за пару хвилин (а то й секунд) до того, як її було замкнуто. Якби він сидів поряд з нею, він опинився б назовні й урятувався.

«Якби, звісно, — думав він пізніше, коли сон його ігнорував, — затримка, щоб мене підібрати, не виявилася задовгою, а отже, фатальною. У такому випадку мене б тут також не було. І її теж. Бо на тому відтинку 119-го шосе діє обмеження швидкості до п'ятдесяти миль за годину. А при п'ятдесяти милях за годину...»

На цьому місці він завжди повертався думкою до літака.



2


Літак пролетів над ним, якраз коли він минав салон «Уживані автомобілі Джима Ренні», заклад, до якого Барбі не відчував любові.

Справа полягала не в тім, ніби він колись придбав собі там якийсь непотріб (уже понад рік він не мав машини, останню продав ще в Пунта-Ґорда7, у Флориді). Просто Джим Ренні-молодший був серед тих хлопців того вечора на парковці біля «Діппера». Мажористий пацан, якому повсякчас хотілося комусь щось довести, а коли він не міг чогось довести сам, він робив це в складі зграї. Досвід Барбі підказував, що у всьому світі Джими-юніори саме таким чином і роблять усякий бізнес.

Але все це тепер лишилося позаду. Джим Ренні, Джим Джуніор, «Троянда-Шипшина» (Смажені устриці8 — наша спеціальність! Завжди цілі, ніколи —різані ), Ейнджі Маккейн, Енді Сендерс. Усі ці діла, включно з тим, біля «Діппера». (Забезпечення побиття на парковці

— наша спеціальність!) Він усе це залишив позаду. А що в нього попереду? Як це що — навстіж розчахнуті ворота Америки. Прощавай, штате Мейн, привіт тобі, Широкий Світе.

А може, чорт забирай, йому знову податися на Південь? Що з того, що сьогодні день такий чудовий, уже через пару сторінок у тутешньому календарі причаїлася зима. На півдні мусить бути гарно. Він ніколи не бував у Месел Шоулз9, хоча йому завжди подобалася сама ця назва. У ній було щось таке збіса поетичне — «м'язами долаєш пороги», ця ідея так його окрилила, що, почувши, як наближається гудіння маленького літака, він задер голову і по-дитячому життєрадісно йому помахав. Хотілося, щоб і той у відповідь помахав крилами, проте не діждався, хоча літак пропливав невисоко й неспішно. Барбі гадав: якісь аматори милуються краєвидами — день сьогодні саме для них, розкішне різнобарв'я дерев — а може, якийсь юний літун тренується заради отримання ліцензії пілота і, боячись схибити, не звертає уваги на наземних комах типу Дейла Барбари. Все одно він побажав їм щастя. Хай там хоч туристи, хоч якийсь підліток, попереду в котрого ще цілих шість тижнів до першого сольного польоту, Барбі всім їм бажав удачі. Розкішний був день, і кожен крок, що віддаляв його від Честер Мілла, робив цей день ще кращим. Забагато мудаків у цьому Міллі, а крім того: мандри — це добре для душі.

«І взагалі, нам варто було б прийняти закон про переміну місць у жовтні, — подумалось йому. —Нове національне гасло: У ЖОВТНІ ВСІ ПЕРЕЇЖДЖАЮТЬ. Отримуєш ліцензію на збори в серпні, у середині вересня подаєш стандартну (за тиждень) заяву на звільнення з роботи, а тоді...»

Він зупинився. Помітив байбака попереду, на протилежному узбіччі асфальтівки. А який гладенький, аж вилискує, нахаба. І навіть не помишляє про те, щоб шаснути геть, сховатись у високій траві, так і чалапає назустріч. Неподалік, дістаючи верхівкою обочини дороги, лежала повалена береза, і Барбі готовий був закластися, що байбак сховається під нею, перечекати, поки пройде ця велика небезпечна двонога істота. А якщо ні, тоді вони спокійно розминуться, як пара пристойних волоцюг, котрими вони насправді й є, прямуючи кожен своїм курсом, чотирилапий — на північ, двоногий — на південь. Барбі хотілося, щоб відбулося саме так. Це було б круто. Усі ці думки в голові Барбі промайнули за якусь секунду, тінь літака все ще залишалася між ним і байбаком, її чорний хрест мчав асфальтівкою. І раптом, майже одночасно, трапились дві події.

Перша з байбаком. Ось щойно він був цілий, аж вмент розпався на дві половинки. Обидві в крові й сіпаються. Барбі застиг, щелепа в нього відвисла на раптом розслаблених шарнірах. Це виглядало так, ніби впав ніж якоїсь невидимої гільйотини. І в ту ж мить, прямо над розрубаним навпіл байбаком, вибухнув маленький літак.

З


Барбі задер голову. Замість гарненького літачка, що пролетів над ним буквально за секунду перед цим, тепер з неба хлянув якийсь розплющений витвір планети Химера10. Розпукнувшись звивистими червоно-помаранчевими пелюстками вогню, в повітрі розквітла троянда сорту Американська катастрофа. Зі стрімко падаючого літака бухав дим.

Щось брязнуло об дорогу зліва, пирснувши навсібіч асфальтовим груддям, перш ніж п'яно завертітися у високій траві. Пропелер.

«А якби він відскочив у мій бік...»

Барбі вмить уявив себе розрубаним навпіл, як той нещасний байбак, і розвернувся тікати. Щось гупнуло просто перед ним, аж він скрикнув. Але то був не другий пропелер; то була чоловіча нога в синій джинсовій холоші. Крові він не побачив, але крізь розідраний боковий шов виднілася біла плоть і кучеряве чорне волосся.

Ступні при нозі не було.

Барбі побіг з відчуттям, ніби рухається, як в уповільненому кіно. Побачив одну власну ступню в старому пошарпаному черевику, вона попливла вперед і опустилася. Потім зникла позаду, а вперед потягнулася друга ступня. І все це повільно-повільно. Немов дивишся по телевізору повтор якоїсь критичної для бейсбольного матчу перебіжки.

Ззаду голосно гупнуло щось велике, а відтак пролунав другий вибух, обдавши його жаром від п'ят до потилиці. Цей порив, неначе гарячою долонею, ще дужче підштовхнув його вперед. І тоді вже всі думки йому здуло геть і не залишилося нічого, окрім брутальної жаги тіла — вижити.

Дейл Барбара тікав щодуху, рятуючись від загибелі.

4


Десь через сотню ярдів велика гаряча рука позаду нього перетворилася на примарну долоню, хоча запах палаючого пального — плюс солодкіший дух, що, певне, утворювала суміш розплавленого пластику й горілої плоті, — залишався сильним, долітаючи з подихами легкого бризу. Барбі пробіг ще ярдів шістдесят, потім зупинився і обернувся. Захеканий. Навряд від бігу, подумалось йому, бо він не курив і перебував у добрій формі (тобто... по правді, ребра з правого боку все ще боліли після побиття на парковці біля «Діппера»). Він гадав, що причина в переляку й збентеженні. Його могло вбити падаючими шматками літака

— не одним лиш урваним пропелером, — або спалити живцем. Суто випадково йому пощастило.

Тут він побачив таке, від чого йому урвалося його захекане дихання. Він виструнчився, задивившись назад, на місце катастрофи. Дорога була всіяна уламками, так, це справжнє чудо, що його не прибило і навіть не поранило. Неподалік від місця, де зупинився скажений пропелер, правобіч лежало погнуте крило, друге крило стирчало з некошеної тимофіївки ліворуч. На додаток до ноги в синій джинсовій холоші, він помітив відірвану від плеча руку. Рука немов показувала на голову, стверджуючи: вона моя. Судячи з волосся, то була голова жінки. Лінію електропередач, що тягнулася поряд з дорогою, було понівечено. Порубані, покручені дроти валялися на узбіччі.

Поза головою з рукою виднілася пом'ята труба фюзеляжу. Барбі прочитав напис: N3J. Якщо там і були колись якісь інші літери, шматок з ними відірвало.

Але зовсім не це зачепило його погляд, забрало в нього дихання. Троянда Катастрофи відцвіла, але в небі залишився вогонь. Напевне ж, горить пальне. Але...

Але воно тонким шаром стікало вниз повітрям. Крізь нього Барбі бачив далечінь — той самий безтурботно мирний, проте тремкий на вигляд, сільський ландшафт штату Мейн. Марево хвилювалося, як над розжареною піччю чи обігрівачем. Виглядало це так, ніби хтось плеснув на шибку бензин і підпалив.

Мало не в гіпнотичному трансі — у всякому разі, приблизно так він і почувався — Барбі рушив назад, до місця катастрофи.

5


Перше його імпульсивне бажання — накрити людські рештки, але їх було занадто багато. Тепер він побачив й іншу ногу (в зелених слаксах), і жіночий торс, що застряг у ялівцевому чагарнику. Він міг би зняти з себе сорочку і накинути жінці на голову, а що далі? Хоча в нього в наплічнику лежало ще дві запасних сорочки...

З боку Моттона, найближчого міста південніше Честер Мілла, наближався автомобіль, з отих малих джипів-паркетників, і мчав він доволі швидко. Хтось почув вибух або бачив спалах. Допомога. Дякувати Богові за допомогу. Розставивши ноги над осьовою лінією, Барбі став подалі від усе ще стікаючого з неба, на кшталт води по шибці, вогню і, задерши руки над головою, почав ними махати хрест-навхрест.

Водій дав знати одиночним гудком, що помітив сигнал, і натиснув на гальма, залишивши по собі сорок футів гумового сліду. Він вискочив з кабіни ледь не раніше, ніж встигла зупинитися його «Тойота», здоровий, жилавий дядько з довгим сивим волоссям, що спадало з-під бейсбольного картуза з написом «Морські Пси»11. Рушив бігом узбіччям із наміром обійти спадаючий вогонь.

— Що трапилось? — гукнув він. — Що тут за бісова приго...

Раптом він об щось вдарився. Жорстко. Нічого такого там не було, але Барбі побачив, як дядькові завернувся набік зламаний ніс. Його рикошетом відкинуло від порожнечі, а з рота, носа й лоба вже текла кров. Він упав на спину, та тут же спромігся прийняти сидячу позицію. Він сидів і дивився на Барбі зачудованими, ошелешеними очима, тим часом як кров

з розбитого носа і рота стікала йому на робочу сорочку, а Барбі дивився на нього.

ДЖУНІОР І ЕЙНДЖІ


і


Двійко хлопців, що ловили рибу біля мосту Миру, навіть не підняли голів, коли над ними пролітав літак, а от Джуніор Ренні на нього глянув. Він був за квартал звідти, на Престіл-стрит, і впізнав звук. То був «Сенека-V» Чака Томпсона. Джуніор подивився вгору, побачив літак, але, отримавши з-проміж дерев болісний залп яскравих сонячних променів просто собі в очі, знов різко опустив голову. Знову біль у голові. Останнім часом головний біль почав відвідувати його частіше. Іноді цей біль гамували ліки. Подеколи, особливо в останні три-чотири місяці, ліки не діяли.

Доктор Гаскелл каже — мігрень. Джуніору вистачало знати, що під час цих нападів йому стає так погано, що хоч вмирай, а яскраве світло іще погіршувало це відчуття, особливо, коли біль тільки починав прокльовуватися. Інколи він згадував, як вони з Френком Делессепсом, тоді ще зовсім малі хлопчаки, палили мурашок. Збільшувальним склом фокусували на мурахах сонячне світло, коли ті виповзали зі свого мурашника чи залазили до нього. У результаті отримували фрикасе «мурашва». А тепер, коли йому починав прокльовуватися черговий біль, мурашником ставала його власна голова, а очі перетворювались на пару збільшувальних лінз.

Він мав двадцять один рік. Отже, так і доведеться все це терпіти, аж поки йому не виповниться сорок п'ять, коли, як сказав доктор Гаскелл, мігрені можуть залишити його у спокої?

Мабуть. Але цього ранку навіть біль його не зупинив. Побачені на під'їзній алеї «Тойота ФорРанер» Генрі Маккейна або «Пріус»12Ладонни Маккейн могли б його зупинити; в такому разі він розвернувся б і пішов собі додому, прийняв додаткову порцію імітрексу13 і ліг би собі в спальні з затуленими фіранками й мокрою ганчіркою на лобі. Може, з послабленням болю і його муки почали б зменшуватись, а може, й ні. Тим чорним павукам варто лиш причепитися...

Він знову поглянув угору, цього разу примруживши очі проти ненависного світла, але «Сенеки» вже не було видно, і навіть дзижчання двигуна (також дратівливе — будь-які звуки дратували його в цьому вкурвленому стані) ущухало. Чак Томпсон з якимсь намареним собі пілотом або пілоткою. І хоча Джуніор не мав нічого проти Чака — взагалі не знав його зблизька, — йому забажалося з якоюсь раптовою, дитячою люттю, щоб той його учень-літун пересрав собі все задоволення і розбився разом з літаком.

В ідеалі, аби ще й прямо посеред автосалону його батька.

Черговий черв болю закрутився в голові, але не завадив йому піднятися по східцях ґанку Маккейнів. Справа мусить бути зроблена. І так вже прострочив свій борг цій сучці. Він мусить втовкти урок Ейнджі.

«Тільки занадто не захоплюйся. Не дозволяй собі втрачати самоконтроль».

Немов за викликом озвався голос його матері. Її дратуюче самовдоволений голос.

«Джуніор завше був дразливим хлопчиком, але тепер він став стриманішим. Правда ж, Джуніоре?»

Ну. Ага. Був колись. Допомогла гра в футбол. Але зараз нема футболу. Зараз і занять в коледжі нема. А є натомість біль. І від нього він стає якимсь мазефакером.

«Не дозволяй собі втрачати самоконтроль».

Еге ж. Але він мусить із нею все одно побалакати, хай там хоч біль, хоч не біль.

І, як сказано в старій примовці, побалакати він з нею мусить вручну. Хтозна?

Якщо він зробить погано Ейнджі, тоді йму самому, можливо, покращає.

Джуніор натиснув кнопку дзвінка.

2


Ейнджі Маккейн щойно вийшла з душу. Вона накинула халат, зав'язала пояс, а вже тоді обмотала собі рушником мокру голову.

«Іду!» — гукнула, спускаючись неспішно сходами на перший поверх. На обличчі її блукала посмішка. Це Френкі, вона була цілком певна, це прийшов Френкі. Нарешті все обернеться потрібним боком. Той клятий кухар (симпатичний, але все'дно падлюка) вже або залишив місто, або збирається, а батьки її у від'їзді. Склади одне до іншого — й отримаєш знак від Бога, що все обертається потрібним боком. Вони з Френкі зможуть залишити все лайно позаду і знову возз'єднатися.

Вона точно знала, як їй слід все подати: відчинити двері, а тоді розчахнути на собі халат. Просто отак, при ясному світлі суботнього дня, коли будь-який перехожий може її побачити. Спершу вона, звісно, впевниться, що там Френкі — в неї нема охоти оголитися перед місіс Вікер, якщо та подзвонила в двері, щоби вручити бандероль чи рекомендованого листа, — але до ранкової пошти ще залишається десь із півгодини.

Та ні, там Френкі. Вона була певна.

Вона відчинила двері, ледь торкнуті посмішкою губи розтягнулися в закличний вищир

— либонь, не на добре, зважаючи на те, що в роті її товпилися зуби розміром з великі чиклетки14. Одною рукою вона трималася за вузол пояса на своєму халаті. Але так його й не потягнула. Бо в дверях виявився не Френкі. Там стояв Джуніор, до того ж на вигляд страшенно розсерджений...

Вона й раніше бачила його в такому затьмареному стані — фактично, багато разів бачила, — але ще ніколи таким злим, відтоді як у восьмому класі Джуніор зламав руку хлопцю на прізвище Дюпрі. Той малий підар з кругленькою дупкою наважився припертися на громадський баскетбольний корт і проситися до гри. Вона гадала, точно такий же грозовий вираз він мав на обличчі того вечора на парковці біля «Діппера», хоча самої її там, звісно, тоді не було, вона лише про це чула. Усі в Міллі чули про ту справу. Шеф Перкінс викликав її на бесіду, і той чортів Барбі теж там був, а потім знали вже й усі.

— Джуніор? Джуніоре, що...

Він дав їй ляпаса, і всі її думки розлетілися геть.

з

Він не дуже вклався у перший удар, бо стояв в одвірку, а там як слід не розмахнутися, тільки й зумів занести назад руку на півліктя. Він, може, її взагалі б не бив (не починав би з цього принаймні), аби вона не вищирила свої зуби — Господи, які зубиська, від їхнього виду його ще в початкових класах було обсипало мурашками — і якби вона не назвала його Джуніором.

Звісно, все місто кликало його Джуніором, він сам себе подумки звав Джуніором, але ніколи не уявляв собі, як він не любить це ім'я, як дико-смертельно-до-нестями він його ненавидить, аж поки не почув, як воно вилетіло з-поміж страховидних, немов могильні камені, зубів цієї курви, що наробила йому стільки клопоту. Промовлене, воно прохромило йому голову так само, як раніше це зробив блиск сонячних променів, коли він задер голову, щоб побачити літак.

Утім, як для ляща без розмаху, і цей удар вийшов непоганим. Вона спіткнулася, зробивши крок назад, і вдарилась об балясину сходів, аж рушник злетів у неї з голови. Вологі каштанові патли зміїлися їй по щоках, від чого вона стала схожа на Медузу. Посмішка на її лиці поступилася місцем ошелешеному здивуванню, і Джуніор помітив цівку крові в кутику її губ. Уже гарно. Чудово просто. За те, що вона зробила, ця курва заслужила на кровопуск. Стільки клопоту завдала, і не лише йому, а й Френкі, й Мелу, і Картеру також.

Голос матері в його голові: «Не дозволяй собі втрачати самоконтроль, любий. — Навіть мертва вона не втомлюється давати йому поради. — Провчи її, але не так, щоб аж занадто».

Він і справді міг би обійтися малим, але тут на ній розчахнувся халат, і під халатом вона виявилася голою. Він побачив темний кущик волосся над її племгоспом, над її невситимо блядським племінним хазяйством, через яке й стався весь цей клопіт, а якщо вникнути глибше, то від цих сучок з їх хазяйствами всі клопоти цілого світу, а в його голові смикає, гупає, б'є, вона гуде, лящить і розколюється. Немов ось-ось вибухне термоядерна бомба. Перфектні грибовидні хмарки вилетять з обох вух, і тоді в нього над плечима станеться вибух і Джуніор Ренні (котрий не знав, що в нього пухлина в мозку — астматичний доктор Гаскелл навіть думки не припускав щодо такої можливості, звідки їй взятися в такого загалом цілком здорового, ледь двадцятилітнього юнака) здуріє.

Нещасливим цей ранок був для Клодетт Сендерс і Чака Томпсона; по суті, цей ранок був нещасливим для всіх у Міллі.

Але мало хто виявився аж таким нещасливим, як колишня дівчина Френка Делессепса.

4


Її наздогнали ще дві логічно пов'язаних думки, коли вона, приперта спиною до балясини, уздріла, які в нього вирячені очі, як він закусив собі язика — так сильно закусив, що аж зуби глибоко вгрузли.



«Він божевільний. Я мушу викликати поліцію, поки він мене не замордував».

Вона обернулася бігти передпокоєм до кухні, щоби вхопити там зі стіни телефонну слухавку й натиснути 911, а вже тоді почати репетувати. Зробила два кроки і перечепилася об рушник, котрим до того в неї було обмотано голову. Швидко відновила рівновагу — колишня чірлідерка в школі, і навички її не покинули, — та все одно було вже запізно. Голову їй відсмикнуло назад, а ступні перед нею злетіли вгору. Це він вхопив її за волосся.

Рвонув на себе. Тіло його пашіло, немов у гарячці. Вона відчула биття його серця: стриб-стриб, скакало воно наввипередки само з собою.

— Ти, брехлива курво! — крикнув він їй прямо у вухо.

Біль голкою глибоко встромився їй у голову. Вона зайшлася криком, але цей звук здавався недоречно благеньким, порівняно з його голосом. Тут його руки обхопили її за талію і потягли передпокоєм з такою скаженою швидкістю, що хіба пальці її ніг встигали торкатися килима.

Майнув у голові неясний образ себе-фігурки на капоті автомобіля, що несеться з зірваними гальмами, а тоді вони опинилися в залитій яскравим сонцем кухні.

Джуніор знову скрикнув. Цього разу не від люті — від болю.

5


Світло вбивало його, підсмажувало його виючий мозок, але він не дозволив йому себе зупинити. Вже було запізно.

На повній швидкості він врізався нею просто в покритий пластиком кухонний стіл. Той буцнув її в живіт, та й сам зсунувся, вгатившись у стіну. Цукерниця з перечницею й сільницею полетіли шкереберть. Утробно пирхнувши, повітря вирвалося з її легенів. Тримаючи її за талію однією рукою, а другою вхопившись за слизьке гадюччя її волосся, Джуніор з оберту швиргонув її на «Колдспот»15. Вона так важко тріснулась об холодильник, що з того пообсипалася більшість магнітиків. Лице її сполотніло від ошелешення. Уже кровоточили ніс і нижня губа. Кров яскраво блищала на фоні її білої шкіри. Він помітив її погляд, кинутий на полицю з обробним блоком, де стирчали ножі, і коли вона ворухнулася, намагаючись підвестись, він угородив їй коліном просто межи очі, жорстко вдарив. Щось хруснуло, немов десь у сусідній кімнаті хтось впустив велику порцелянову посудину — либонь, тарелю.

«Отак я мусив би зробити Дейлу Барбарі», — подумав він і, стиснувши долонями її пульсуючі скроні, зробив крок назад. Сльози з його очей бігли йому по щоках. Джуніор уже прокусив собі язика — кров струменіла по підборіддю і капала на підлогу, — але сам він цього не помічав. Занадто могутній біль краяв йому голову.

Ейнджі лежала вниз обличчям серед розсипаних магнітиків, на найбільшому був напис: ЩО ПОТРАПИЛО ТОБІ ДО РОТА СЬОГОДНІ, ЗАВТРА ПРОЯВИТЬСЯ НА ТВОЇЙ СРАЦІ. Він гадав, її вимкнуло, та тут вона раптом судорожно затрусилась всім тілом. Пальці в неї тремтіли так, ніби вона готувалася зіграти якийсь складний пасаж на фортепіано. «От тільки єдиний інструмент, на якому грала ця курва, то шкірна флейта»,

— подумав він. У неї почали смикатися ноги, а вслід за ними вступили й руки. Здавалося, Ейнджі намагається відплисти подалі від нього. Бач, судороги почалися у чортової сучки.

— Припини! — крикнув він, а коли вона випорожнилась, гукнув: — Перестань! Зараз же перестань мені тут таке робити, курво!

Він упав на коліна, між ногами в нього опинилась її голова, котрою вона тепер билася об підлогу, цілуючи лобом кахлі, як ото роблять верблюжі жокеї, коли салютують своєму Аллахові.

— Припини! Зараз же перестань, курвисько!

Вона почала гарчати. На диво гучно. Боже, а якщо хтось її почує? Що, як його тут злапають? Це зовсім не те, як пояснювати його батькові, чому він кинув навчання (дія, на яку Джуніор все ще не спромігся). Цього разу все може обернутися гірше за врізання на сімдесят п'ять відсотків його місячної норми грошей через ту чортову бійку з кухарем — бійку, на яку його підбурила саме ця нікчемна курва. Цього разу Великий Джим Ренні не зможе обробити шефа Перкінса і всіх місцевих задротів. Цього разу...

Раптом у голові йому намалювалася картина — похмурі зелені стіни штатної в'язниці Шошенк. Йому не можна туди, у нього ціле життя попереду. Але він може туди потрапити. Якщо навіть зараз він заткне їй пельку, все одно може. Бо вона розпатякає все згодом. І її обличчя — воно в неї виглядало значно гірше за лице Барбі після бійки на стоянці — говоритиме само від себе.

Хіба що він заткне її цілком.

Джуніор вхопив її за волосся і допоміг ще прикластися лобом об долівку. Сподівався, що так її цілком відключить, і тоді він зможе завершити... ну, те, як його... але вона ще дужче засмикалась у корчах. Почала бити ногами в «Колдспот», і звідти градом посипалися решта магнітних шильдиків.

Він відпустив волосся і стиснув їй горло. Промовив: «Мені жаль, Ейнджі, так не мусило статися». Але йому не було її шкода. Йому було лише страшно, і боляче, і брали сумніви, що ця її агонія посеред дуже яскраво освітленої кухні взагалі коли-небудь припиниться. Аж пальці в нього вже втомилися. Хто міг знати, що це так важко — задушити людину.

Звідкілясь здалеку, з півдня, долетів гуркіт. Ніби хтось вистрелив з величезної гармати. Джуніор не звернув уваги. Джуніор переймався тим, щоб подвоїти свої зусилля, і врешті сіпання Ейнджі почало слабшати. Десь набагато ближче — в будинку, на цьому поверсі — почувся глухий дзвін. Він подивився вгору, очі широко розплющені, спершу подумав, що то дзвонять у двері. Хтось почув гармидер, і вже прибули копи. Голова в нього розривалася, здається, він потягнув собі пальці, і все дарма. Жахлива картина зринула в його уяві: Джуніора Ренні під конвоєм заводять до суду округу Касл на оголошення звинувачення, і якийсь коп накриває йому голову піджаком.

А тоді він упізнав цей звук. Точно так же надзвонював його комп'ютер, коли пропадала електрика і комп був змушений перемкнутися на живлення від батарей.

Бінь... Бінь... Бінь...

«Сумлінністю комп'ютера і власною уявою я мало сам не засадив себе в тюрму», — подумав він, не перестаючи душити. Вона вже не ворушилася, але він здавлював їй горло ще не менш ніж хвилину, відвернувши вбік своє обличчя, намагаючись уникнути запаху її лайна. Як це на неї схоже — залишити на прощання такий гидкий дарунок! Як це на них на всіх схоже! Ці баби! Баби з їхніми племінними хазяйствами! Не що інше, як порослі волоссям мурашники! І вони ще кажуть, ніби всі проблеми від чоловіків!

6


Він стояв над її скривавленим, обісраним і безсумнівно мертвим тілом, не тямлячи, що йому робити далі, коли з півдня віддалено долинув новий гуркіт. Не гарматний; занадто потужний. Щось вибухнуло. Може, врешті розбився гарнюній літачок Чака Томпсона? А що, цілком можливо; в такий день, коли ти був збирався декого просто вилаяти — зробити деякий втик, і не більше, а вона довела тебе до того, що ти був змушений її вбити, — будь-що могло трапитися.

Завила поліцейська сирена. Джуніор був упевнений: це по його душу. Хтось зазирнув крізь вікно і побачив, як він її душить. Це його спонукало до дії. Він кинувся через передпокій до вхідних дверей, дістався вже до рушника, збитого ним з її голови тим, першим, ударом, і зупинився. Вони ж прямують саме сюди, вони так завжди роблять. Під'їдуть просто під передні двері, яскраві спалахи їхніх нових світлодіодних мигалок лупитимуть стрілами болю в уразливе м'ясо його мозку...

Він розвернувся й знову побіг до кухні. Подивився вниз, перш ніж переступити тіло Ейнджі, бо не міг утриматися. У першому класі вони з Френком іноді смикали її за кіски, а вона показувала їм язика і корчила гримаси, скошуючи очі до перенісся. Тепер її очі вибалушилися з очниць, немов старовинні скляні ігрові кульки, а рот був заповнений кров'ю.

«Це я зробив? Невже насправді я?»

Так. Саме він. І навіть одного цього побіжного погляду було достатньо, щоб пояснити чому. Через оті її падлючі зуби. Через оті її страшелезні ікла.

До першої приєдналася друга сирена, потім третя. Але вони віддалялися. Слава Христу, вони віддалялися. Вони прямували на південь, туди, звідки були долетіли звуки бомбового гуркоту.

Попри це, Джуніор не став баритися. Він, крадучись, подолав заднє подвір'я Маккейнів, сам не усвідомлюючи, що тому, хто міг би його побачити, він просто в очі кричить, що чимось завинив (ніхто його не побачив). За рядком помідорів Ладонни стояв високий дерев'яний паркан, а в нім хвіртка. При ній навісний замок, але він, розімкнутий, висів на штибі. У свої дитячі роки, іноді вештаючись тут, Джуніор ніколи не бачив його замкненим.

Він прочинив хвіртку. За нею лежали чагарі підліску, крізь який вела стежина до приглушеного белькотіння річечки Престіл. Одного разу, йому тоді було тринадцять, він був підгледів, як на цій стежині стояли й цілувалися Френк з Ейнджі, вона обіймала його за шию, він стискав рукою її груди, і Джуніор зрозумів, що дитинство майже закінчилося.

Він нахилився і виригав у стрімкий ручай. Сонячні відблиски від води були злими, жахливими. Потім зір у нього прояснішав достатньо, щоб роздивитися по праву руку міст Миру. Хлопці-рибалки вже пішли звідти, натомість він побачив, як дві поліцейські машини помчали повз громадський майдан униз пагорбом.

Зайшовся виттям міський ревун. Як було заведено на випадок припинення електропостачання, ввімкнувся генератор міськради, дозволивши сирені пронизливим голосом повідомити всім цю новину. Джуніор зі стогоном затулив собі вуха.

Міст Миру насправді був усього лиш критим пішохідним містком, тепер уже трухлявим, провислим. Він мав офіційну назву: шляхопровід ім. Елвіна Честера, а мостом Миру став у 1969 році, коли якісь підлітки (свого часу містом ширилися чутки, хто саме) намалювали в нього на борті великий блакитний знак миру. Той знак і зараз було видно, хоча вже вицвілий до примарності. Останні десять років міст Миру вважався закритим. З обох кінців його перехрещували поліцейські стрічки з написами: ПРОХІД ЗАБОРОНЕНО, але ним, звісно, ходили. Десь тричі на тиждень там спалахували по вечорах ліхтарі членів «Бригади ловлі голопуцьків» шефа Перкінса, присвічували вони тільки з одного або іншого кінця, але ніколи з обох. їм не хотілося затримувати юнь, що випивала й зажималася там, достатньо було просто їх сполохати, щоб ушилися. Щороку на міських зборах хтось пропонував демонтувати міст Миру, а хтось інший пропонував його відремонтувати, але обидві пропозиції відхилялися. Здавалося, місто має власну таємницю, і ця таємниця полягала в тім, що воно хотіло, аби міст Миру залишався таким, як є.

Сьогодні Джуніор Ренні радів цьому факту.

Він проплентався північним берегом річки аж під міст — поліцейські сирени вже затихали вдалині, міський гудок вив голосно, як і раніше, — і видряпався вгору на Страут-лейн. Роззирнувся на обидва боки, а тоді шаснув повз щит з написом ХОДУ НЕМА. МІСТ ЗАКРИТО. Нирком опинився по той бік перехрестя жовтих стрічок, у затінку. Сонце заглядало крізь дірки в даху, розкидаючи яскраві монетки світла по зачовганих дерев'яних дошках під ногами, але після пекельного полум'я в тій кухні тут стояла благословенна темрява. Під дахом у кроквах воркували голуби. Вздовж дерев'яних бортів валялися розкидані пивні бляшанки й пляшки з-під кавового бренді «Алленз»16.

«Мені ніколи цього не спекатись. Хтозна, чи є якісь частки мене в неї під нігтями, не пам'ятаю, чи вона мене хапала, чи ні, але там залишилась моя кров. І відбитки пальців. Маю тепер лише два варіанти на вибір: тікати або піти й здатися».

Ні, був ще й третій. Можна було вбити себе.

Йому треба повернутися додому. Затулити всі штори в себе в кімнаті, перетворити її на печеру. Ковтнути ще імітрексу, лягти — може, пощастить заснути. А вже потім він, можливо, щось придумає. А якщо по нього прийдуть, коли він спатиме? Ну то й що, це звільнить його від вибору між Виходом № 1, Виходом № 2 чи Виходом № 3.

Джуніор перетнув міський парк-майдан — ділянку землі, що перебувала у спільній власності громади Честер Мілла. Хтось — якийсь літній чоловік, котрого він не впізнав, — схопив його за руку з запитанням: «Що трапилося, Джуніоре? Що відбувається?», але він тільки хитнув головою, відмахнувся від старигана і продовжив свій шлях.

Міська сирена за його спиною продовжувала ревти, мов на світову погибель.

ДОРОГИ І шляхи


1


Честер Мілл мав власну щотижневу газету, яка називалася «Демократ». Назва вводила в оману, оскільки хазяйка й редакторка газети — посади, що їх одноосібно займала невгамовна Джулія Шамвей, — була республіканкою до глибини нутра своїх кісток17. Логотип газети виглядав так:

«ДЕМОКРАТ» ЧЕСТЕР МІЛЛА


рік заснування — 1890

На службі «Маленького міста, схожого на чобіток»!

Гасло теж дезінформувало. Честер Мілл не був схожим на чобіток, бо нагадував дитячу спортивну шкарпетку, до того ж таку брудну, що могла стояти сама по собі. Хоча й тяжіючи до набагато більшого й заможнішого міста Касл Рок18, що лежало на південному заході (проти п'ятки шкарпетки), географічно Честер Мілл перебував в оточенні чотирьох інших містечок, більших за нього площею, але менш залюднених: Моттон з південного сходу; Гарлоу з північного сходу; з півночі ТР-90, населений пункт без статусу міста; а на заході — Таркер Мілл. Містечка Честер і Таркер називали фабрики-близнята19, це було, коли вони на пару (у ті часи в центральному й Західному Мейні на всі заставки гатило чимало папероробних підприємств) перетворювали річку Престіл на брудну, обезриблену стічну канаву, яка майже щодня змінювала свій колір, до того ж у різних місцях по-різному. У ті часи можна було вирушити на каное від Таркера зеленою водою, а досягши Честер Мілла, плисти вже по яскраво-жовтій Престіл аж до Моттона. До того ж, якщо ви пливли дерев'яним каное, з нього нижче ватерлінії облазила власна фарба.

Утім, остання з тих високоприбуткових загиджувальних фабрик закрилася ще у 1979 році. Престіл звільнилася від чудних кольорів, і риба до річки повернулася, хоча суперечки, чи годиться вона для вживання людьми, так і продовжувалися. («Демократ» щодо цього тримався думки: «Атож!»)

Кількість мешканців у місті залежала від сезону. Між Днем пам'яті й Днем праці20 їх бувало до п'ятнадцяти тисяч. В інші місяці людей тут жило трохи більше або трохи менше від двох тисяч, відповідно до балансу народжень і смертей у лікарні імені Кетрін Рассел, яка вважалася найкращим медичним закладом на північ від Люїстона21.

Аби ви спитали в сезонних мешканців Мілла, скільки доріг веде до нього й звідти, більшість із них назвали б вам дві: шосе 117 — на Норвей і Саут-Періс22, та шосе 119, що йде

на Люїстон, проходячи перед тим через центр Касл Рока.

Хто прожив тут років з десять, міг би згадати щонайменше штук на вісім більше двосмужних асфальтованих шляхів: починаючи з Чорної Гряди та Глибокої Просіки, що тягнуться до Гарлоу й закінчуючи тією, що в'ється в напрямку ТР-90 і зветься Гарненька Лощина (така ж красива дорога, як і її назва).

Люди з тридцятирічним і більшим досвідом життя в цій місцевості, та якби їм іще дати час на роздуми (найвигідніше, у задньому приміщенні крамниці Брауні, де й зараз топиться дров'яна піч), пригадали б щонайменше ще дюжину путівців, чиї назви варіювалися від сакральної — Божий Ручай, до профанної — Мала Курва (хоча на місцевих мапах ця дорога позначалася всього лише номером).

Найстаршим мешканцем Честер Мілла на той день, що його відтоді іменували Днем Купола, був Клейтон Брессі. Він також був найстарішим чоловіком на весь округ Касл, а відтак і володарем ціпка «Бостон Пост»23. На жаль, Клейтон уже не тямив, що воно таке — ціпок «Бостон Пост», та й хто він сам такий — не вельми пам'ятав. Іноді сприймав власну прапраправнучку Неллі за свою, вже сорок років як мертву, дружину, і «Демократ» ще за три роки перед цим перестав брати щорічне інтерв'ю у «найстаршого громадянина». (Під час останньої такої бесіди на питання про секрет його довголіття Клейтон відреагував вигуком: «Де к чорту мій обід?») Деменція почала оволодівати ним невдовзі після його сотого дня народження; двадцять першого жовтня цього року йому виповнилося сто п'ять. Колись він був висококласним майстром, столяром, що спеціалізувався на шафах, балюстрадах, фасонній різьбі. Останніми часами до його спеціальностей додалися беззаперечне поїдання пудингу-желе та спроможність подеколи встигнути до унітаза раніше, ніж з нього вивергнеться з півдесятка закаляних кров'ю камінчиків.

Але в свої кращі часи — десь коли йому було років вісімдесят п'ять — він міг перелічити геть усі шляхи, що вели до Честер Мілла й з міста, і всіх разом їх нараховувалося тридцять чотири. Більшість — ґрунтівки, чимало з них всіма забуті, і багато з цих позабутих путівців вилися крізь хащі вторинних лісів, що належали компаніям «Даймонд Матч», «Контінентал Пейпер» та «Амерікен Тімбер»24.

Тож у День Купола, незадовго перед полуднем, кожна з них виявилась наглухо заблокованою.

2


На більшості з тих доріг не трапилось нічого й зблизька такого видовищного, як вибух «Сенеки-V» і наступної за тим катастрофи лісовоза, хоча деякі пригоди були. Звісно, що були. А як могло обійтися без них, коли навкруг міста виросло щось на кшталт невидимої кам'яної стіни.

У ту ж мить, коли розпався на дві половинки байбак, те саме трапилося з опудалом на гарбузовому полі Едді Чалмерса, неподалік від дороги, що звалася Гарненькою Лощиною. Опудало стояло точнісінько на лінії, яка формально відмежовувала місто Мілл від селища ТР-90. Проміжна позиція власного страшила завжди веселила Едді, котрий звав його Опудалом Без Своєї Сторони, коротко — містер ОБСС. Половина містера ОБСС упала на територію Мілла, половина, як сказали б місцеві, «дісталася ТР».

За кілька секунд зграя ворон, що пікірували на гарбузи Едді (ворони ніколи не боялися містера ОБСС), зіштовхнулася з чимось таким, чого раніше ніколи не бувало. Більшість із них зі зламаними шиями попадали в чагарі й на поля обабіч Гарненької Лощини. По обидва боки Купола розбивалися й падали мертвими птахи; потім їхні тільця стали одним із засобів, завдяки яким було з'ясовано контур бар'єра.

При Божому Ручаї копав картоплю Боб Руа. Він вирішив зробити перерву на ланч (який у тих місцях зазвичай називають «обідом») і повертався додому на своєму старому тракторі «Дір»25, слухаючи новенький «Ай-Под»26, подарований йому дружиною на його останній, як виявилося, день народження. Будинок Боба стояв усього за півмилі від картопляного поля, але, на його нещастя, поле знаходилося на території Моттона, а будинок в Честер Міллі. Боб вдарився об бар'єр зі швидкістю п'ятнадцять миль за годину, слухаючи Джеймса Бланта27, той якраз співав «Ти красива». Він ледь торкався керма, бо добре бачив усю дорогу попереду, аж до самого свого дому, і на ній не було нікого й нічого. Тож, коли його трактор раптом у щось врізався й застиг, а підчеплений іззаду картоплекопач підкинуло вгору і різко опустило, Боба кинуло через капот прямо на Купол. У широкій нагрудній кишені його комбінезона вибухнув «Ай-Под», але Боб цього не відчув. Він уже встиг скрутити собі в'язи й розтрощити череп об те ніщо, на яке наштовхнувся, і незабаром помер на землі біля високого колеса свого трактора, котре так і не перестало ліниво обертатися. Ну, ви ж знаєте, ніщо не обертається краще за «Дір».

З


Дорога, що звалася Моттонською, аж ніяк не проходила через місто Моттон; вона існувала лише в межах Честер Мілла. На ній стояли нові житлові будинки, і цей квартал десь року з 1975 називався Східним Честером. Володіли тими будинками тридцяти-сорокарічні люди, здебільшого «білі комірці», пов'язані з Люїстоном-Оберном, куди вони їздили працювати за гарні зарплати. Усі ці доми містилися на території Мілла, проте чимало з їхніх задніх дворів заходили на територію Моттона. Так було і в Джека й Майри Еванс, котрі жили в садибі № 379 на Моттон-роуд. Позаду будинку Майра мала город і, хоча більшість урожаю давно було зібрано, поза літніми гарбузами (вже майже зогнилими) ще залишалася грядка з кількома дебелими плодами сорту Блу Габбард28. Майра якраз була простягнула руку до одного з цих гарбузів, коли впав Купол, і, хоча на колінах вона стояла в Честер Міллі, так трапилося, що той Голубий Габбард, по який вона потягнулася, ріс за фут далі від Моттонської межі.

Вона не скрикнула, бо не відчула болю — спершу його не було. Усе трапилося занадто швидко, гостро, чисто.

Джек Еванс був у кухні, збивав яйця для обідньої фріттати29. «LCD Soundsystem» грали свого «Північноамериканського покидька»30, і Джек їм підспівував, аж тут в нього за спиною чийсь знічений голос промовив його ім'я. Спершу він не впізнав голосу власної дружини, з котрою прожив уже чотирнадцять років, спершу йому здалося, його зве якась дитина. Але, обернувшись, він побачив свою Майру. Вона стояла в дверях, підтримуючи лівою рукою праву. Вона забруднила гряззю підлогу, що дуже не було на неї схоже.

Звичайно вона скидала з себе садові черевики ще на ґанку. Лівою рукою в замащеній робочій рукавичці вона няньчила собі праву руку, і щось червоне витікало крізь її брудні пальці. Спершу йому зринула здогадка — журавлиновий сік, та вона не протрималася й секунди. То була кров. Джек упустив додолу чашу, яку так і тримав у руках. Вона розлетілася на друзки.

Майра знову промовила його ім'я, тим самим кволим, тремтячим, здитинілим голоском.

— Що трапилося, Майро? Що трапилось з тобою?

— Зі мною сталося щось недобре, — відповіла вона, показуючи йому праву руку. От лишень не було в неї на правій руці брудної садової рукавички, яка б складала пару лівій, і самої правої долоні не було. А був там якийсь фонтануючий оцупок. Майра тихенько посміхнулася своєму чоловіку і промовила: «Вжик». Очі в неї закотилися. Потемнішала матня її джинсів від попущеної сечі. А вже тоді їй підломилися коліна і вона впала. Кров вихлюпувалася з її обрізаного зап'ястка — ідеальна анатомічна ампутація, — змішуючись з ґоґель-моґелем на підлозі.

Джек укляк поряд з нею, гострий скалок від розбитої чаші глибоко вп'явся йому в коліно. Він ледь на це завважив, хоч шкутильгатиме відтоді всю решту свого життя. Схопив її руку і стиснув. Жахливий потік з її зап'ястка стишився, але не припинився. Він вирвав ремінь з тренчиків своїх штанів і затягнув його петлею на її передпліччі. Це допомогло, але він не міг туго зафіксувати петлю, далеко була дірочка від пряжки.

— Господи Ісусе, — промовив він до порожньої кухні. — Господи.

Він усвідомив, що потемнішало. Вимкнулась електрика. З кімнати почулися дзвіночки, сигнали біди подавав комп'ютер. Натомість із «LCD Soundsystem» усе було гаразд, бо невеличкий бумбокс на столі живився від батарей. Та Джека це вже не обходило, він втратив смак до техно.

Так багато крові. Так багато.

Питання, яким чином вона втратила руку, вилетіло йому з голови. Наразі перед ним стояли більш термінові питання. Він не міг випустити ремінну петлю, щоб дістатися до телефону; знову почнеться кровотеча, а Майра, можливо, вже на межі повної втрати крові. Вона мусить залишатися з ним поряд. Він спробував потягнути її за сорочку, але та спершу висковзнула їй з джинсів, а потім Майру почало душити коміром — він почув її хрипіння. Тож він ухопив її за волосся і поволік до телефону на манер печерного коханця.

Телефон був сотовим, і він працював. Джек набрав 911, але 911 був зайнятий.

— Це неможливо! — прокричав він в пустоту кухні, де тепер не було електричного світла (хоча музика з бумбокса продовжувала звучати). — 911 не може бути зайнятий!

Натиснув перенабір.

Зайнято.

Він сидів долі, спершись спиною об кухонний стіл, тримаючи ремінний джгут затягнутим якомога тугіше, втупившись в калюжу крові впереміш з яєчною бовтанкою, і періодично вдаряв по кнопці перенабір на телефоні, кожного разу отримуючи у відповідь те саме ідіотське да-да-да. Щось вибухнуло не дуже віддалік, але він ледь зауважив цей звук серед дійсно заводного гатіння «LCD Soundsystem» (а вибуху «Сенеки» він не чув узагалі). Йому б хотілося вимкнути музику, але, щоб дістати до бумбокса, треба було підтягти вгору Майру. Або її підважити, або на пару секунд відпустити ремінь. Він не наважився робити ні того, ні іншого. Так він і сидів, і після «Північноамериканського покидька» пішов «Хтось великий», а потім він поступився «Всім моїм друзям» і врешті ще після кількох треків компакт-диск «Звук срібла» закінчився. Коли музика замовкла, коли навкруг нього залишилася тільки тиша, віддалені поліцейські сирени та безкінечний передзвін комп'ютера,

Джек зрозумів, що його дружина більше не дихає.

«Але ж я збирався приготувати тобі ланч, — подумав він. — Такий смачний ланч, на який тобі не соромно було б запросити Марту Стюарт».

Сидячи спиною до столу, з потемнілою від його власної крові правою холошею штанів, він довго не відпускав ремінь (розтискання пальців виявилося вельми болючим), потім Джек Еванс притиснув голову дружини собі до грудей, почав її колисати і плакати.

4


Неподалік, біля покинутої лісової просіки, якої, либонь, не пам'ятав навіть старий Клей Брессі, на прибережній драговині біля Престіл скубла молоді пагони лань. Так трапилося, що в ту мить, коли опускався Купол, вона якраз потягнулася губами за моттонську межу, тож у неї відпала голова. Шию їй перерубало так акуратно, як це могло б зробити хіба що лезо гільйотини.

5


Зробивши тур навкруг шкарпетки Честер Мілла, ми з вами знову прибули на шосе 119. І, завдяки магії оповіді, тут не минуло й миті з того моменту, як шістдесяти-з-чимось-річний чоловік з «Тойоти» розбив собі лице й зламав ніс об щось невидиме, але дуже тверде. Він сидів і дивився зачудованими, ошелешеними очима на Дейла Барбару. Якась чайка, мабуть, виконуючи свій щоденний рейс зі смачного фуршету на звалищі Моттона до не менш смачного буфету на смітнику Честер Мілла, каменем гупнулась на землю за пару футів від бейсболки з логотипом «Морських Псів», тож дядько підхопив картуза, обтрусив і знову надів його собі на належне місце.

Обидва чоловіки подивилися туди, звідки звалився птах, і побачили чергову незбагненну річ, якими цей день виявився так щільно заповненим.

6


Перше, що подумалось Барбі: він бачить залишкове зображення вибуху літака, як ото бува, коли хтось блимне тобі фотоспалахом просто в обличчя, а потім перед очима плаває велика синя цятка. Тільки тут була не цятка, і не синя, й до того ж замість поплисти в той бік, куди він наразі перевів погляд — тобто на свого нового знайомого — пляма, що висіла в небі, залишилася там же, де й була.

Морський Пес задивився вгору, потім протер очі. Схоже було, він геть забув про свій зламаний ніс, розпухлі губи й закривавлений лоб. Дядько схопився на рівні й так високо задер голову, що ледь не втратив рівновагу.

— Що воно таке? — промовив він. — Що там збіса таке, містере?

Велика чорна підпалина (ввімкнувши власну уяву ви, звісно, вже здогадалися, що формою вона нагадувала свічне полум'я) забруднювала синє небо.

— Це... це хмара? — спитав Морський Пес. Його непевний тон промовисто виказував, що він і сам розуміє, що ніяка там не хмара.

Барбі почав.

— Я гадаю, — йому не хотілося б продовжувати, але... — Я гадаю, це те місце, куди врізався літак.

— Що, що? — перепитав Морський Пес, та, перш ніж Барбі встиг повторити, величенький гайворон ринув униз із висоти п'ятдесяти футів. Ударився він об ніщо — абсолютно нічого там не було видно — і впав на землю неподалік від чайки.

Морський Пес спитав:

— Ти це бачив?

Барбі кивнув, відтак показав на смугу палаючого сіна ліворуч себе. Звідти, та ще від кількох ділянок сухої трави правобіч дороги здіймалися стовпи густого чорного диму, поєднуючись угорі з димом від розкиданих шматків «Сенеки», але вогонь не ширився; напередодні пройшов сильний дощ і трава залишалася ще доволі сирою. Вже удача, бо інакше пожежа зараз розповзалася б в обох напрямках.

— А оце ти бачиш? — запитав Барбі в Морського Пса.

— Щоб мені всратися! — видихнув Морський Пес після довгенького споглядання. Вогонь уже випалив шматок розміром із шістдесят квадратних футів і, рухаючись вперед, дійшов майже до того місця, де стояли один проти одного й балакали Барбі з Морським Псом. Але вже звідти вогонь починав розповзатися — на захід, до узбіччя траси, та на схід, вклинюючись у невеличке, акри з чотири, пасовисько якогось фермера-молочаря — і то не уривчасто, не так, як зазвичай поширюється степова пожежа, коли якісь язики вогню вириваються наперед, а інші трохи відстають, а рівно, немов по лінійці.

З'явилася ще одна чайка, вона летіла в їхній бік, тільки тепер курсом із Мілла на Моттон.

— Дивись, — гукнув Морський Пес. — Дивися уважно на пташину.

— Може, з цією все буде гаразд, — задер голову Барбі, прикриваючи дашком долоні собі очі. — Може, ця штука, хтозна, що воно таке, не дає проходу тільки тим, котрі летять з півдня.

— Щось мало мені віриться, судячи з отого он розбитого літака, — не погодився Морський Пес. Голос у нього звучав зачудовано, як у людини, збентеженої до глибини душі.

Чайка-емігрантка врізалася в бар'єр і впала прямісінько на найбільший з уламків літака, що догоряв.

— Ходу нема в обох напрямках, — підсумував Морський Пес тоном людини, що отримала доказ на підтвердження свого стійкого, хоча не доведеного фактами переконання. — Це щось на кшталт силового поля, як у фільмі «Стар трюк» 31.

— «Трек», — виправив Барбі.

— Га?

— Ох, бля, — скрикнув Барбі, втупившись повз Морського Пса.

— Га? — Морський Пес кинув погляд через плече. — Ох ти ж, бля!

Наближався лісовоз. Великий, навантажений грубезними колодами явно понад дозволену норму. І мчав він зі швидкістю, також вищою за легальну. Барбі хотів було прикинути, який же гальмівний шлях може бути в такого бегемота, але годі було й намагатися.

Морський Пес рвонув до своєї «Тойоти», яку він був полишив косо стояти на білій роздільній смузі. Його побачив водій лісовоза — може, він був на пігулках, може, обдовбаний метом32, може, просто юний, а відтак меткий аж до відчуття власної невмирущості — і наліг на гудок. Швидкості при цім ніскільки не зменшив.

— Розтуди мене упоперек! — заволав Морський Пес, стрибаючи за кермо. Завів мотор і задом, з дверцятами навстіж, погнав з дороги. Маленький джип застряг у рівчаку, задерши до неба свого квадратного носа. Морський Пес миттю вискочив із кабіни. Спотикнувся, впав на коліно, та зразу ж підхопився й рвонув у поле.

Барбі, попри те, що пам'ятав про літак і птахів — незважаючи на розуміння сенсу тієї чорної плями, яка напевне була місцем летального контакту «Сенеки», — і собі також метнувся на пасовисько через смугу низького, кволого полум'я, здіймаючи хмари сірого попелу. Помітив чоловічу кросівку — як на жіночу, вона була завелика, — з якої стирчав шматок ноги.

«Пілот, — майнула думка, а затим інша: — Та навіщо це я тікаю?»

— ТИ, ІДІОТЕ, ГАЛЬМУЙ! — кричав Морський Пес водієві лісовоза тонким, істеричним голосом, але було вже запізно для будь-яких настанов.

Барбі здалося — він озирнувся через плече (як тут утримаєшся?), — що дроворуб-ковбой таки намагався загальмувати в останню хвилину. Мабуть, помітив уламки літака. Але нічого з того не вийшло.

Він врізався з моттонського боку в Купол на швидкості шістдесят миль за годину чи трохи більшій, з вантажем колод вагою близько сорока тисяч фунтів33. Кабіну сплющило, і вона застигла. Важкий причіп, заручник законів фізики, продовжував рух уперед. Паливні баки, що мчали під колодами, почали дертися й іскрити. Іще до того, як вони вибухнули, злетів у повітря вантаж і тепер сипався на те, що ось лише щойно було кабіною — залізний акордеон зеленого кольору. Стовбури дерев стійма гатилися у невидимий бар'єр і рикошетом розліталися навсібіч. Вогонь із густим чорним димом клубочився над місцем пригоди. Крізь білий день важкою кам'яною брилою котився жахливий гуркіт. По моттонський бік Купола сипався деревний град, колоди стрибали по дорозі й гігантськими опудалами застрягали на сусідніх полях. Одна з них розплющила дах джипа Морського Пса, розтрощене лобове скло діамантовими зернятками вихлюпнулося на капот. Інша колода приземлилася прямо перед самим Морським Псом.

Барбі вже нікуди не біг, тільки стояв і дивився.

Морський Пес звівся на ноги, упав, ухопився за стовбур, що мало не вкоротив йому віку, і знову піднявся. Стояв похитуючись, із вибалушеними очима. Барбі рушив до нього, але не встиг зробити й десяти кроків, як наштовхнувся на якусь тверду, мов кам'яна стіна, перепону. Відхитнувся назад, відчувши, як щось тепле ринуло йому з носа, потекло по губах. Він провів рукою собі по обличчю, не ймучи віри власним очам, побачив повну жменю крові й витер долоню об сорочку.

Машини тепер прибували з обох напрямків — і з Моттона, і з Честер Мілла. Через луг, від фермерської садиби, що виднілася вдалині, бігли три, поки ще крихітні, людські фігури. Деякі з машин гуділи клаксонами, ніби таким чином можна вирішувати будь-які проблеми. Першим під'їхав автомобіль з боку Моттона і, не наближаючись до палаючого лісовоза, став на узбіччі. Звідти вилізли дві жінки, вони стояли і, прикриваючи собі долонями очі, дивилися на стовп диму.

7

— Бля, — подав голос Морський Пес. Промовив він це знічено, якось безвиразно. Він підійшов до Барбі через поле, оминувши по східній діагоналі палаючий лісовоз. Водій занадто перевантажив машину і мчав занадто швидко, подумалося Барбі. Але поховальне вогнище принаймні він отримав варте справжнього вікінга. — Ти бачив, де встряла та колода? Мене ледь не прибило. Могло розчавити, як ту комаху.

— У тебе є мобільник? — Барбі довелося прокричати ці слова, щоб бути почутим крізь тріск палаючого тягача.

— У машині, — відповів Морський Пес. — Можу пошукати, якщо хочеш.

— Ні, зачекай, — зупинив його Барбі. З раптовим полегшенням він подумав, що все це може бути сном, ірраціональним кошмаром з отих, де їзда на велосипеді під водою або патякання про власне сексуальне життя мовою, якої ти ніколи не вивчав, здається цілком буденною справою.

Першим, хто прибув до бар'єра з його боку, виявився опецькуватий чоловік за кермом старого пікапа «GMC»34. Барбі знав його по «Троянді-Шипшині»: Ерні Келверт, колишній директор «Фуд-Сіті», тепер на пенсії. Ерні дивився на палаючу посеред дороги хуру широко розплющеними очима, тримаючи при цім у руці мобільний телефон і щось у нього захоплено коментуючи. Барбі його ледь чув крізь ревіння пожираючого лісовоз вогню, хоча розібрав фразу «виглядає вельми кепсько» і здогадався, що Ер ні розмовляє з поліцією. Або з пожежниками. Якщо це він із пожежниками, то Барбі сподівався, що бригада прибуде з Касл Рока. Скромна пожежна дільниця Честер Мілла мала кілька машин, але якщо вони сюди й приїдуть, гадав Барбі, то найбільше, що можуть зробити, це вгамувати тліючу траву, яка ледь жевріла й сама собою вже майже погасла. Палаючий лісовоз був зовсім поряд, але Барбі не вірилося, що їм вдасться до нього дістатися.

«Це сон, — запевнив він себе. — Якщо повторювати собі, що це сон, якось можна ще діяти».

До двох жінок з боку Моттона додалося з півдесятка чоловіків, котрі також дивилися, прикриваючи собі очі долонями. Машини тепер стояли по обох узбіччях шосе. З них вилазили нові люди і приєднувалися до натовпу. Те саме починалося і з боку Барбі. Скидалося на таке, як ніби поряд влаштували дуель дві конкуруючі, повні заманливо дешевих товарів товкучки: один базар з моттонського боку міської межі, другий — з боку Честер Мілла.

Прибуло тріо з ферми — батько з двома синами-підлітками. Хлопці бігли легко, а батько розчервонівся і захекався.

— Свята срака! — вигукнув старший з хлопців, тут же діставши потиличника.

Хлопець не звернув на це ніякої уваги. Очі мав вирячені від здивування. Менший

простягнув до брата руку, і, коли той її взяв, малий почав плакати.

— Що тут трапилося? — спитав фермер у Барбі, зробивши паузу на віддих між словами «тут» і «трапилося».

Барбі не утруднився відповіддю. Він повільно рушив до Морського Пса, тримаючи перед собою простягнуту руку з долонею, піднятою в жесті «стоп». Морський Пес мовчки рушив йому назустріч таким же манером. Наблизившись до місця, де, як йому гадалося, мусив знаходитись бар'єр (Барбі достатньо було поглянути собі під ноги на рівну лінію вигорілої землі), він уповільнив крок. Уже раз розбивши собі лице, він не бажав повторення.

Раптом його ніби приском обдало. Мурашки побігли вгору всім тілом від щиколоток аж до потилиці, намагаючись поставити сторч волосся йому на голові. Немов якісь камертони, в нього забриніли яйця, і в роті на мить з'явився металевий присмак.

За п'ять футів від Барбі — за п'ять футів і продовжуючи наближатись — Морський Пес відреагував ще більш розширеними зіницями.

— Ти це відчув?

— Так, — кивнув Барбі. — Але вже минулося. А в тебе?

— Пройшло, — підтвердив Морський Пес.

Вони не торкнулися один одного своїми простягнутими долонями, і Барбі знову подумав про скло, бо це було схоже на те, якби ти привітався з другом, котрий знадвору підійшов до твого вікна, ви звели свої пальці разом, але не відчули живої плоті.

Він відірвав руку, то якраз була та, котрою він перед тим витирав собі кров з носа, і побачив червоні відбитки власних пальців, вони зависли просто серед повітря. І кров на тих плямах почала сповзатися в краплини. Як воно й буває на склі.

— Святий Боже, що це може означати? — прошепотів Морський Пес.

Барбі не мав відповіді. Раніше, ніж він встиг хоч щось на це сказати, його поплескав по спині Ерні Келверт.

— Я телефонував копам, — повідомив він. Вони вже їдуть, а от у пожежній частині ніхто не відповідає. Тільки запис мені каже, що треба дзвонити в Касл Рок.

— Окей, так і зроби, — погодився Барбі. Аж тут на фермерський луг футів за двадцять від них знову впав і зник серед високої трави пасовища черговий птах. Ця подія викресала в голові Барбі думку, котра, либонь, іскрою зрикошетила від того часу, коли він ще дивився на світ крізь приціл. — А краще спершу подзвони до штабу ВПС Національної гвардії35 в

Бенгорі36, — порадив він.

Ерні роззявив рота:

— Гвардії?

— Тільки вони можуть встановити над Честер Міллом заборонену для польотів зону, — пояснив Барбі. — І, здається мені, це треба зробити якомога швидше.

ПОВНІСІНЬКО МЕРТВИХ ПТАХІВ


і


Шеф поліції Мілла не чув ніякого вибуху, хоча й перебував в той час надворі, згрібав листя з галявини перед своїм будинком на Морін-стрит. На капоті «Хонди» його дружини стояв портативний радіоприймач, з якого лунала релігійна музика на частоті РНГХ (повна її назва була «Радіостанція Наш Господь Христос», але молодші мешканці міста називали її просто «Радіо Ісус»). Слух він, звісно, мав уже не той, як колись. Та й хто б його мав колишнім у шістдесят сім років?

Але першу сирену, що розкраяла день, він почув; вуха в нього були налаштовані на цей звук, як вуха матері налаштовані на плач її дітей. Говард Перкінс навіть знав, котра їде машина і хто сидить за її кермом. Тільки на «трійці» та «четвірці» залишилися старі трелі, але на «трійці» Джонні Трент поїхав із пожежниками до Касл Рока, на ті їхні чортові навчання. Вони їх називають «контрольованим горінням», хоча насправді йдеться про дитячі розваги дорослих дядьків. Отже, сирена належала четвертому номеру, одному з тих двох «Доджів»37, що в них іще залишалися, і, значить, кермувати ним мусить Генрі Моррісон.

Спершись на граблі, він нахилив голову, прислухаючись. Сирена почала віддалятися, і він знову зайнявся листям. На веранду вийшла Бренда. У Міллі майже всі звали його Дюком

— прізвиськом, яке пристало до нього, ще коли він був школярем і не пропускав у кінотеатрі «Зірка» жодного фільму з Джоном Вейном38, — але Бренда, щойно вони побралися, почала звати його інакше. Іменем, яке йому не подобалося.

— Гові, чогось вимкнулась електрика. І там щось гриміло.

Гові, для неї він завжди Гові. Немов з отого: «Трюкач Гові», «А ось і Гові», «Як життя, Гові?» 39

Він намагався ставитися до цього по-християнському — чорт, він поводився щодо цього як справжній християнин! — але подеколи йому спливала думка, чи не має стосунку, хай опосередкованого, ця кличка до того крихітного пристрою, що він тепер його змушений носити в себе у грудях.

— Що це?

Вона завела очі під лоба, твердим кроком рушила до своєї машини, вхопила радіоприймач і натиснула на ньому кнопку, обірвавши на півслові хор Нормана Лубоффа40,

що співав «Маємо в Ісусі друга».

— Скільки разів я тобі казала, щоб ти не тулив цю річ на капот моєї машини? Ти подряпаєш фарбу, і впаде її продажна ціна.

— Вибач, Брен. Що ти казала?

— Електрика вимкнулася! І щось вибухнуло! Мабуть, саме туди й погнав Джонні Трент.

— То Генрі поїхав, — сказав він. — Джонні з пожежниками в Касл Року.

— Та хто б там не був...

Завила інша сирена, тепер нового типу, ці звуки Дюк Перкінс подумки називав «пташиним щебетом». Отут уже мусить бути «двійка» Джекі Веттінгтон. Напевне, що Джекі, бо Рендолф, мабуть, залишився наглядати за їхньою стайнею, сидить там, похитується, відкинувшись на спинку крісла, поклавши ноги на стіл, і читає «Демократа». Або в сральнику засідає. Пітер Рендолф був справним копом, і жорсткість міг проявити, де треба, але Дюк його не любив. Почасти через те, що той беззастережно був людиною Джима Ренні, почасти тому, що Рендолф іноді проявляв жорсткість, більшу за потрібну, але найбільше через те, що Рендолф був лінькуватим, а Дюк Перкінс не переварював ледачих полісменів.

Бренда уп'ялася в нього великими очима. Вона сорок три роки була заміжня за полісменом і розуміла, що два вибухи, дві сирени і вимкнення електрики нічого доброго не віщують. Якщо листя буде прибрано з галявини цього вікенда — або якщо Гові всядеться слухати репортаж із гри його улюблених «Вайлдкетс» Близнят-Міллів проти футбольної команди Касл Рока — вона вельми здивується.

— Либонь, тобі теж краще поїхати, — промовила вона. — Щось там таки зірвалося. Я лише маю надію, що ніхто не загинув.

Він зняв у себе з ременя мобільний телефон. Чортова слухавка висіла там з ранку до вечора, мов якась п'явка, але річ була корисна, це він мусив визнати. Сам не набирав ніякого номера, просто стояв і дивився на телефон, чекаючи дзвінка.

Та тут зайшлася «пташиним щебетом» іще одна сирена: екіпаж № 1. Значить, і сам Рендолф виїхав урешті-решт. Видно, щось серйозне. Дюк не став більше чекати на дзвінок і вже було зібрався підвісити телефон назад до ременя, але тут той і озвався. Дзвонила Стейсі Моґґін.

— Стейсі? — Він знав, що нема потреби так кричати в цю чортову слухавку, Бренда сто разів йому про це нагадувала, але все одно не міг втриматися. — Що ти робиш у конторі в суботній...

— Я не на роботі. Я вдома. Дзвонив Пітер, сказав, щоб я зателефонувала вам, повідомила, що на сто дев'ятнадцятому трапилась пригода, і то серйозна. Він сказав... там літак зіштовхнувся з лісовозом... — у її голосі почувся сумнів. — Я не розумію, як таке могло трапитись, але...

Господи Ісусе. Літак. Хвилин п'ять тому чи трохи більше, коли він ще згрібав листя і співав разом з радіо «Великий Боже»41...

— Стейсі, а літак Чака Томпсона? Я бачив, як його новий «Пайпер» пролітав неподалік. Доволі низько.

— Шефе, я не знаю, я вам переказала все, що мені наказав Пітер.

Бренда, аж ніяк не тупиця, вже сиділа за кермом свого авто, щоб звільнити виїзд і темно-зелена машина шефа могла здати задом на вулицю. Радіоприймач вона поставила біля невеличкої купки вже згорнутого ним листя.

— Окей, Стейсі. На вашому кутку теж електрику вибило?

— Так, і дротовий телефонний зв'язок пропав. Я по мобільному. Щось, мабуть, погане трапилося, правда?

— Сподіваюся, ні. Ти можеш зараз посидіти в конторі, прикрити нас? Я певен, що там зараз нікогісінько й не замкнено.

— Я буду там за п'ять хвилин. Зв'язуйтесь зі мною через базову систему.

— Тоді Роджер42.

Бренда пішки повернулася на під'їзну алею, і тут якраз увімкнулася й міська сирена, її виття здіймалося й спадало хвилями і від цього звуку, як це бувало завжди, у Дюка Перкінса стиснуло груди. Одначе він не забув обняти Бренду. Вона ніколи потім не забувала, що він знайшов на це хвильку.

— Нехай тебе це не хвилює, Бренні. Ця штука запрограмована так робити завжди, коли вимикається магістральна лінія електропостачання. За три хвилини вона замовкне. Чи за чотири. Забув, скільки точно.

— Я знаю, але все одно ненавиджу її. Той ідіот Енді Сендерс був увімкнув цю сирену одинадцятого вересня, ти пам'ятаєш? Ніби ті терористи-самогубці збиралися націлити наступний літак на нас.

Дюк кивнув. Енді Сендерс дійсно був ідіотом. На жаль, він був також і першим виборним, життєрадісним Мортимером Снердом43 — маріонеткою на колінах у Великого Джима Ренні.

— Я мушу їхати, люба.

— Розумію, — вона пішла слідом за ним до машини. — А що там? Ти вже щось знаєш?

— Стейсі сказала, що на сто дев'ятнадцятому зіткнулися літак і вантажівка.

Бренда нерішуче посміхнулася.

— Це такий жарт, правда?

— Зовсім ні, якщо в літака щось трапилось з двигуном і пілот намагався аварійно приземлитися на шосе, — пояснив він.

Посмішка на обличчі Бренди зів'яла, а стиснута в кулак права рука упокоїлась у западині між її грудей, Дюк надто добре знав цей жест. Він протиснувся за кермо і, хоча начальницький «крузер» був ще доволі новим, шеф посовався, вмощуючи свій зад, бо вже встиг продавити зручні вм'ятини на сидінні. Дюк Перкінс не був легким на вагу.

— Якраз у твій вихідний! — схлипнула вона. — Це просто-таки ганьба! У той час, як ти вже міг бути на повноцінній пенсії!44

— Від мене їм дістаються лише суботні недоїдки, — відповів він їй іронічно, іронія була робленою, день обіцяв бути довгим. — Я є такий, як є, Господи. Покладеш для мене в холодильник пару сендвічів, добре?

— Лише один. Ти й так уже занадто обважнів. Навіть доктор Гаскелл про це казав, а він ніколи нікому не дорікає.

— Ну, нехай, один так один...

Він смикнув важіль на задній хід... а потім перевів його назад на нейтралку.

Висунувся з вікна, і вона зрозуміла, що він бажає поцілунку. І вона його поцілувала, смачно, тимчасом як міська сирена краяла хрустке жовтневе повітря, вона припадала своїми вустами до його вуст, а він гладив їй збоку по шиї, і це було те, від чого її завжди брав дрож, те, що тепер він так рідко їй дарував.

І цей його дотик посеред сонячного дня вона теж запам'ятала назавжди.

Вона ще щось гукнула йому вслід, коли він викочувався на вулицю. Він не розчув до пуття, що саме. Подумав, що таки дійсно йому варто піти перевірити вуха. Хай вже припишуть слуховий апарат, якщо необхідно. Хоча, ймовірно, це стане саме тим приводом, що надасть можливість Рендолфу з Великим Джимом остаточно вигнати його геть під стару сраку.

Дюк натиснув на гальма й знов висунувся з вікна.

— Берегтися з моїм чим?

— Серцевим стимулятором! — буквально прокричала вона, сміючись.

Розстроїлася. Усе ще відчуваючи його ласкаву руку в себе на шиї, де шкіра була такою

пружною й гладенькою — так їй здавалося — усього лише вчора. Ну, хай позавчора, коли вони замість «Радіо Ісуса» ще слухали «КейСі з Оркестром Сонячного Сяйва»45.

— О, авжеж, як скажеш! — гукнув він їй у відповідь і поїхав геть. Наступного разу вона побачила його вже мертвим.

2


Біллі з Бандою ніякого подвійного вибуху не чули, бо перебували якраз на шосе 117 і лаялися. Сварка стартувала доволі просто, Банда зауважила, що день сьогодні гарний, а Біллі відреагував фразою про те, що йому болить голова і взагалі він не розуміє, навіщо їм пертися на ту суботню товкучку в Оксфорд-Хілл; все'дно там завжди одне й те саме замацане барахло.

Банда зазначила, що ніяка голова б у нього не боліла, якби він не вижлуктив учора ввечері дюжину пива.

Біллі спитав у неї, чи порахувала вона банки в контейнері для утилізаційного сміття (не мало значення, як він набирався, Біллі пив удома і завжди клав порожні бляшанки тільки до контейнера для сміття, яке підлягало переробці, — усім цим, разом зі своєю професією електрика, він пишався).

Вона підтвердила:

— Так, порахувала, можеш бути певним. А крім того...

Вони доїхали вже аж до крамниці Патела46 в Касл Року, встигши просунутись від «Біллі, ти забагато п'єш» та «Занадто ти прискіплива, Бандо» до «Недарма мама була проти, щоб я виходила за тебе» та «Ну чому тобі завше треба бути такою курвою». За останніх пару років їх чотирирічного шлюбу весь цей набір викликів-відгуків було вже добряче заяложено, але цього ранку Біллі раптом відчув, що вже край. Він різко, не просигналивши, не скинувши швидкості, завернув на широку асфальтовану стоянку супермаркету і знову вискочив на шосе 117, навіть не поглянувши в люстерко заднього виду, не кажучи вже про те, щоб озирнутися через плече. На дорозі позаду нього просигналила Нора Робішо. Її задушевна подруга Ельза Ендрюс аж крекнула спересердя. Обидві жінки, медсестри на пенсії, перезирнулись, але не промовили й слова. Занадто давно вони товаришували, їм не були потрібні слова в таких ситуаціях.

Тим часом Ванда запитала в Біллі, куди це йому раптом закортіло погнати.

Біллі відповів, що додому, здрімнути. На той лайноярмарок вона може поїхати сама.

Ванда зауважила, що він щойно ледь не врізався у тих двох стареньких леді (згадані старенькі леді вже залишилися далеко позаду;

Нора Робішо вважала, що без дуже поважної причини швидкість понад сорок миль за годину — то чортові витівки).

Біллі докинув, що Ванда виглядає і говорить, точнісінько як її мати.

Ванда зажадала від нього пояснень, що саме він має на увазі.

Біллі розтовкмачив, що в обох — що в матері, що в її дочки — товсті сраки і язики, мов

помело, теліпаються на всі боки.

Ванда дорікнула Біллі, що він і тепер ще не протверезився.

Біллі повідомив Ванді, що вона почвара.

То був щиросердий обмін рівноцінними почуттями і на той момент, коли вони, виїхавши з Касл Рока, опинилися на території Моттона, прямуючи до невидимого бар'єра, котрий встановився невдовзі по тому, як Ванда своїм зауваженням про гарний день розпочала цю живу дискусію, Біллі розігнався вже до повних шістдесяти миль, що було майже граничною швидкістю для Вандиного лайномобіля «Шеві».

— Що це там за дим? — раптом відволіклася Ванда, зацікавлено показуючи на північний схід, у бік шосе 119.

— Звідки мені знати, — відреагував Біллі. — Може, моя теща набзділа? — Не зміг він утриматися від реготу.

Ванда Дебек зрозуміла, що з неї вже досить. Від цього усвідомлення і світ навкруги, і її власне майбуття якимсь майже магічним чином набули граничної ясності. Вона вже почала обертатися до нього з фразою «Я бажаю розлучення» на кінчику язика, але якраз на ту мить вони досягли межової лінії між Моттоном та Честер Міллом і наштовхнулися на бар'єр. Лайномобіль «Шеві» мав подушки безпеки, але та, що була перед Біллі, не спрацювала, а Вандина надулася не цілком. Кермо вгатилося Біллі в груди, стернова колонка розірвала йому серце; помер він майже миттєво.

Ванда вдарилася головою об приладну панель, катастрофічно різким зсувом моторного блоку «Шеві» їй зламало одну ногу (ліву) і одну руку (праву). Ніякого болю Ванда не відчула, лише завважила гудіння клаксона та ще те, що машина раптом стала дибки посеред дороги з розплющеним ледь не вщент передком, а зір їй всуціль залило чимось червоним.

Коли Нора Робішо з Ельзою Ендрюс виїхали з-за повороту, взявши курс на південь (вони жваво обговорювали дим, що вже кілька хвилин як почав здійматися на північному сході, і раділи, що самі цього дня вибрали менш уживане шосе), Ванда Дебек саме підтягувалась на ліктях на білу роздільну лінію. Кров струменіла її обличчям, роблячи його майже непроглядним. Її майже скальпувало уламком розтрощеного лобового скла, великий шмат шкіри звисав їй на ліву щоку, немов якийсь зірваний з належного йому місця пташиний гребінь.

Нора з Ельзою похмуро перезирнулися.

— Щоб мені всратися, — мовила Нора, і на цьому всяка балачка між ними припинилася.

Ельза вискочила з машини, щойно та зупинилася, і побігла до безпорадної жінки. Як на літню леді (Ельзі нещодавно виповнилося сімдесят), вона була навдивовижу моторною.

Нора залишила двигун працювати на холостому ходу і приєдналася до подруги. Разом вони підтягнули Банду до старенького, але бездоганно доглянутого «Мерседеса» Норми. Жакет Банди з коричневого перетворився на брудно-сріблястий; її руки виглядали так, ніби вона була занурила їх у червону фарбу.

— Тфе Піллі? — спитала вона, і Нора побачила, що в бідної жінки вибито майже всі зуби. Три з них прилипли спереду до її закривавленого жакету. — Тфе Піллі, він шифий? Сьо трапифося?

— З Біллі все добре, і з вами теж, — відповіла їй Нора, кинувши запитальний погляд на Ельзу. Ельза кивнула й поспішила до «Шеві», тепер уже ледь видимого крізь пару, що куріла з його потрощеного радіатора. Одного погляду повз повислі на одній завісі дверцята з боку пасажирського сидіння вистачило, щоб Ельза, котра майже сорок років пропрацювала медсестрою (останній роботодавець: Рон Гаскелл, д. м. — в даному випадку д. м. слід було розуміти як «дурбас медицини»), упевнилася, що з Біллі все аж ніяк не добре. Молода жінка, чия половина волосся теліпалася на зірваній шкірі біля її обличчя, наразі стала вдовою.

Повернувшись до «Мерседеса», Ельза сіла на заднє сидіння поряд із жінкою, котра вже запала в напівпритомний стан.

— Він мертвий, і вона скоро помре, якщо ти нас миттю не підкинеш до шпиталю «Кеті

Рассел».

— Тоді тримайтеся, — промовила Нора і втопила педаль. У «Мерседеса» потужний двигун, він буквально стрибнув з місця вперед. Нора хвацько об'їхала «Шевроле» Дебеків і з розгону врізалася у невидимий бар'єр. Вперше за останніх двадцять років Нора знехтувала ременем безпеки, не пристебнулася, тож і вилетіла крізь лобове скло, а там вже й звернула собі в'язи об той невидимий бар'єр так само, як Боб Руа перед тим. Молоду жінку теж шпурнуло між ковшовими передніми сидіннями крізь розтрощене переднє вікно на капот «Мерседеса», де вона й застигла долілиць, з розкаряченими, заляпаними кров'ю ногами. Босими ногами. Її мокасини (вона купила їх під час попередніх відвідин товкучки в Оксфорд-Хіллі) злетіли з неї ще в першій пригоді.

Ельзу Ендрюс вдарило об спинку водійського крісла й відкинуло назад, їй трохи забило памороки, але загалом вона залишилася неушкодженою. Двері спершу не піддалися, але вона штовхнула їх плечем і вони розчахнулися. Вона вилізла з машини і роззирнулася на запаскуджене місце аварії. Калюжі крові. Все ще потихеньку парує сплющений лайномобіль «Шеві».

— Що трапилося? — запитала вона. Те саме перед цим питала Ванда, але Ельза цього не пам'ятала. Вона постояла серед розсипища хромованого металу й скривавленого битого скла, потім приклала тильний бік долоні собі до лоба, ніби перевіряючи, чи нема в неї гарячки. — Що трапилося? Що це щойно трапилося? Норо? Норо, серденько? Де ти, любонько моя?

Тут вона побачила свою подружку і видала зойк жалю й жаху. Ворона, що спостерігала за подіями з високої сосни по той бік бар'єра, де починався Мілл, каркнула один раз, і той її кряк прозвучав, немов короткий зневажливий регіт.

Ноги в Ельзи зробилися гумовими. Вона позадкувала, доки не вперлася сідницями в понівечений передок «Мерседеса».

— Норо, серденько, — промовила вона. — Ох, любонько моя.

Щось лоскотнуло їй шию. Вона розсіяно подумала, що то, либонь, кучерик пораненої дівчини. От лишень тепер, звісно, та дівчина стала мертвою.

Ох, бідна, ніжна Нора, з котрою вони любили іноді потай хильнути трішечки джину або горілки у пральні лікарні «Кеті Рассел», хихотячи, немов юні школярочки в літньому таборі. Широко розплющені очі Нори дивилися на яскраве полудневе сонце, а голова її була вивернута під якимсь непристойним кутом назад, ніби вона померла, намагаючись озирнутися через плече, упевнитися, що з Ельзою все гаразд.

Ельза, з котрою все було гаразд — «всього лиш перехвилювалась», як казали колись у їхньому шпиталі про тих рідкісних щасливчиків, що вижили за подібних обставин, — почала плакати. Спираючись на борт автомобіля, вона сповзла додолу (розідрала плащ об рваний метал) і сіла на асфальт шосе 117. Так вона й сиділа, так і плакала, коли до неї підійшли Барбі з його новим приятелем у картузі «Морських Псів».

З


Морський Пес виявився Полом Джендроном, колишнім торговцем автомобілями з півночі штату, котрий два роки тому, вийшовши на пенсію, оселився на фермі своїх покійних батьків у Моттоні. Це і ще багато різного іншого про Джендрона дізнався Барбі за час, що минув з того моменту, як вони покинули місце катастрофи на шосе 119 і натрапили на іншу аварію — не таку видовищну, але все одно жахливу — там, де межу Мілла перетинало шосе 117. Барбі залюбки потиснув би руку Полу, проте таку ґречність довелося відкласти до тої хвилини, коли вони нарешті знайдуть місце, де кінчається бар'єр.

Ерні Келверт додзвонився до Військово-повітряних сил Національної Гвардії в Бенгорі, але йому довелося зачекати, перш ніж він отримав можливість пояснити причину свого дзвінка. Тим часом наближення виючих сирен передувало неминучому появленню місцевих законників.

— Тільки не розраховуйте на пожежну бригаду, — попередив той фермер, котрий прибіг через поле зі своїми двома синами. Його звали Алден Дінсмор, він усе ще ніяк не міг віддихатися. — Вони в Касл Року, палять там для практики якийсь будинок. Отут би їм було на чому потренува...

Тут він помітив, що його менший син наближається до того місця, де, зависнувши посеред пронизаного сонцем повітря, висихав кривавий відбиток долоні Барбі.

— Рорі! Ану, геть звідти!

Рорі, з палаючими від цікавості очима, проігнорував батька. Він простягнув руку і постукав кісточками пальців трохи правіше відбитку долоні Барбі. Та ще за мить до цього Барбі встиг помітити, як повиступали сироти на руці в цього хлопця у светрі «Вайлдкетс»47з обрізаними рукавами. Щось було там, щось таке, що реагувало при наближенні до бар'єра. Єдине місце, де Барбі мав подібне відчуття, був великий електрогенератор в Ейвоні48, у Флориді, біля якого йому якось трапилось обніматися з дівчиною.

Звук, що пролунав з-під кулака хлопця, найбільше нагадував той, яким відгукнулася б на удари рукою каструля з жаростійкого скла. На це видовище замовк невеличкий натовп роззяв, що теревенили, задивившись на догораючі рештки лісовоза (а декотрі ще й знімали їх своїми мобільними телефонами).

— А я би пересрав, — промовив хтось.

Алден Дінсмор ухопив сина за рваний комір светра, відтягнув назад, а тоді ще й вліпив йому лункого потиличника, як незадовго перед тим зробив це старшому.

— Не смій! — закричав Дінсмор, торсаючи хлопця за плечі. — Ніколи не смій робити чогось подібного, якщо не знаєш, що воно таке!

— Тату, воно ніби скляна стіна! Воно як...

Дінсмор знову торсонув сина. Задишка в нього все ще не минулася, і Барбі побоювався за його серце. — Ніколи не смій! — повторив він і штовхнув хлопця до його старшого брата. — Наглядай за цим дурнем, Оллі.

— Слухаюсь, сер, — доповів Оллі й вишкірився до малого.

Барбі подивився в бік Мілла. Тепер він побачив проблиски поліцейського автомобіля, що наближався, але набагато попереду того — так, ніби якийсь поважний чиновник із великої милості дозволив себе ескортувати — рухалось щось чорне, схоже на домовину на колесах: «Гаммер» Великого Джима Ренні. На цей вид відгукнулися свербінням ще не загоєні синці й садна, котрі Барбі дістав у бійці на парковці біля «Діппера».

Звичайно, Ренні-старшого при тому не було, але головним заводіякою виступив його син, а Великий Джим покривав Джуніора. Якщо в результаті цього життя в Міллі ставало важким для якогось мандрівного кухаря — настільки важким, що той кухар постав перед питанням, чи не підняти йому сраку та не забратися з цього міста подалі — тим краще. Барбі не хотілося стовбичити тут, коли під'їде Великий Джим. Особливо, коли той прибуває разом з копами. Дюк Перкінс ставився до нього цілком коректно, а от другий — Рендолф — дивився на нього так, ніби Дейл Барбара був шматком собачого лайна на модельному черевику.

Барі обернувся до Морського Пса і спитав:

— Як щодо невеличкої прогулянки? Ти по свій бік, я — по свій? Подивимося, чи далеко тягнеться ця штука?

— І заодно заберемося звідси раніше, ніж сюди під'їде отой базікало? — Джендрон також помітив пафосний «Гаммер». — Друже, вибір за тобою. На схід чи на захід?

Вони вирушили на захід, у бік шосе 117, і, хоч і не знайшли вони краю бар'єра, але дива, сотворені ним під час його опускання, побачили. Обчухрані гілки дерев, завдяки чому утворилися просвіти в небо, котрих раніше там і зблизька не було. Пні, розрубані навпіл. І повсюдні трупи пернатих.

— До фіга мертвих птахів, — зауважив Джендрон, поправляючи картуза на голові руками, що, хоча й злегка, але явно тремтіли. Обличчя він мав бліде. — Ніколи не бачив їх так багато.

— З тобою все гаразд? — спитав його Барбі.

— Тілесно? Авжеж, гадаю так. А от ментально я почуваюся, ніби втратив глузд. А ти сам як?

— Так само, — відповів Барбі.

Подолавши дві милі на захід від шосе 119, вони підійшли до дороги Божий Ручай і побачили труп Боба Руа, що лежав біля його все ще працюючого вхолосту трактора. Барбі інстинктивно кинувся до тіла і знову вдарився об бар'єр... правда, цього разу він встиг про нього згадати в останню секунду і вчасно пригальмував, не розквасив собі знову ніс до крові.

Джендрон нахилився й торкнувся гротескно вивернутої шиї фермера.

— Мертвий.

— Що воно таке, розсипане там навкруг нього? Оті білі клаптики?

Джендрон підібрав найбільший шматок.

— Гадаю, це щось з отих комп'ютерних штуковин з музикою. Либонь, розбилася, коли він врізався у... — Він махнув рукою перед собою. — Ну, ти розумієш.

Звіддаля долинуло виття, воно звучало хрипкіше й голосніше за попередній звук міської ревуна.

Джендрон кинув у той бік короткий погляд.

— Пожежна сирена, — промовив він. — Дуже вчасно ж вони.

— Пожежники їдуть із Касл Рока, — проказав Барбі. — Я їх чую.

— Невже? Тоді в тебе гостріший за мій слух. Скажи мені знову своє ім'я, друже.

— Дейл Барбара. Для друзів — просто Барбі.

— Ну, Барбі, що тепер?

— Пропоную йти далі. Ми вже нічим не допоможемо цьому хлопцеві.

— Авжеж. Навіть зателефонувати нікому не можемо, — похмуро погодився Джендрон. — Мій мобільний зостався там. А в тебе, гадаю, його нема?

Барбі мав мобільний телефон, але полишив його в тепер вже звільненій квартирі, разом із зайвими шкарпетками, джинсами, сорочками й білизною. Він вирушив у нові землі лише з тим, що було надіто на ньому, бо нічого не бажав нести з собою з Честер Мілла. Окрім пари добрих спогадів, але для них йому не треба було ні валізи, ні навіть наплічника.

Такі речі важко пояснювати чужій людині, тож він лише мотнув головою.

Сидіння «Діра» було покрите старою ковдрою. Джендрон заглушив двигун трактора, стягнув ковдру і накрив нею тіло.

— Сподіваюся, він слухав щось, що йому подобалося, коли це трапилось, — промовив

він.

— Так, — погодився Барбі.

— Ходімо. Давай дійдемо до кінця цього казна-що. Я хочу потиснути тобі руку. Може, навіть вдасться прорватися й обійняти тебе.

5


Невдовзі по тому, як було знайдено тіло Руа — зараз вони вже були майже поряд з місцем аварії на шосе 117, хоча самі поки що цього не знали, — їм трапився маленький ручай. Обидва чоловіки застигли мовчки, кожний по свій бік бар'єра, дивлячись на цю

дивину.

Врешті Джендрон промовив:

— Святий Ісус-стрибучий.

— На що воно схоже з твого боку? — запитав його Барбі. Сам він тільки бачив, як здіймається й розтікається підліском вода. На вигляд це було схоже на те, ніби ручай перегородила якась невидима гребля.

— Навіть не знаю, як це описати. Зроду не бачив нічого подібного.

Джендрон замовк, стиснувши долонями собі щоки, від чого його й без того довге лице стало ще більше схожим на персонаж картини Едварда Мунка49 «Скрик».

— Хоча ні. Бачив. Одного разу. Трохи схоже. Коли приніс додому парочку золотих рибок у подарунок моїй доні на шестиліття. Чи, може, їй тоді виповнилося сім. Я приніс їх із зоокрамниці додому в пластиковому пакеті, от і тут тепер щось схоже на воду на дні пластикового кулька. Тільки не обвислого, а з пласким дном. Вода дибиться стіною на цю... штуку, а тоді з твого боку розтікається по сторонах.

— І зовсім не протікає на твій бік?

Упершись долонями в коліна, Джендрон нахилився й примружив очі.

— Та ні, трохи протікає. Але небагато, так, ледь-ледь струменить. І жодного сміття, що його вода звичайно несе за собою. Ну там гілочки, листочки і все таке.

Вони вирушили далі, Джендрон по свій бік, Барбі по свій. І жоден все ще не сприймав власне становище як «всередині» й «ззовні». Вони не припускали думки, що цей бар'єр може не мати кінця.

6


От тоді вони й підійшли до шосе 117, де трапилася інша жахлива аварія — два автомобілі й щонайменше двоє загиблих, як здалося Барбі. А он і ще один, зсутулений за кермом старенького, майже вщент потрощеного «Шевроле». Але тут знайшлася і вціліла людина, вона сиділа, похиливши голову, біля «Мерседес-Бенца» з розбитим передком. Пол Джендрон кинувся до неї, тоді як Барбі нічого не лишалося, окрім як стояти й дивитися. Жінка побачила Джендрона й зробила спробу підвестися.

— Ні, мадам, не варто, не треба вам підніматися, — заперечив той.

— Мені, здається, не так вже й погано,— промовила вона.— Просто... розумієте, перенервувалася.

З якоїсь невідомої причини вона силувано розсміялася власним словам, хоча обличчя в неї було опухле від сліз.

Цієї миті з'явився ще один автомобіль, він ледь сунувся, за його кермом сидів літній чоловік, який очолював вервечку з півдесятка інших, безумовно нетерплячих, водіїв. Побачивши аварію, він зупинився. Машини позаду нього також стали.

Ельза Ендрюс уже була на ногах і достатньо опанувала себе, щоб промовити слова, які стали питанням цього дня.

— На що ми наштовхнулися? Не на оту ж машину, бо Нора її об'їхала.

Джендрон відповів їй абсолютно чесно:

— Не знаю, мадам.

— Спитай у неї, чи має вона мобільний, — докинув Барбі, а тоді гукнув прибуваючим глядачам. — Агов! У когось є телефон?

— У мене, містере, — відгукнулася одна жінка, але перш ніж вона встигла промовити щось іще, всі вони почули наближення звуків чуп-чуп-чуп. Вертоліт.

Барбі з Джендроном обмінялися тривожними поглядами.

Синьо-білий гелікоптер летів низько. Курсом на стовп диму, що позначав місце аварії лісовоза на шосе 119, але повітря було напрочуд ясним, з тим ледь не збільшувальним ефектом, що його дарують найкращі дні на півночі Нової Англії, тож Барбі легко прочитав велику цифру 13 на борту гвинтокрила. А також побачив око — логотип компанії Сі-Бі-Ес50. Це був вертоліт їхньої служби новин, із Портленда. Він, певне, вже перебував десь у цьому районі, подумав Барбі. А тут раптом трапилася нагода відзняти кілька соковитих кадрів з місця аварії для шестигодинного випуску новин.

— Ох, ні, — простогнав Джендрон, прикривши долонею очі від сонця. А тоді закричав:

— Геть звідси, дурні! Завертайте назад!

Звісно, без толку. Намарно також він почав широко змахувати руками, ніби щось відганяє.

З-за спин Барбі й Джендрона зачудовано дивилася Ельза.

Вертоліт знизився до висоти дерев і завис на місці.

— Мені здається, все буде гаразд, — віддихнув Джендрон. — Люди, що залишились на тій дорозі, мабуть, йому теж махали, щоб не підлітав. Пілот мусив би зрозуміти...

Але вертоліт гойднувся в північний бік, щоби зависнути над лугом Алдена Дінсмора для іншого кута зйомки і наштовхнувся на бар'єр. Барбі побачив, як розтрощило один з роторів. Гелікоптер одночасно шарпонуло вниз і вбік. І тут же він вибухнув, заливаючи свіжим вогнем дорогу й поля по той бік бар'єра.

По бік Джендрона.

Ззовні.

7

Джуніор Ренні крадькома, як злодій, пробрався в будинок, у якому він виріс. Або як привид. У домі, звісно, було пусто; його батько мав зараз перебувати на своїй гігантській площі, де стояли вживані автомобілі, біля шосе 119 (Джуніорів приятель Френк іноді називав це місце Святим Олтарем Не Треба Готівки), а Френсін Ренні вже чотири роки, як постійно відпочивала на цвинтарі Утішливі Гробки. Міський ревун замовк, і звуки поліцейських сирен стишилися, віддалившись десь у південному напрямку. У хаті стояла благословенна тиша.

Він прийняв пару пігулок імітрексу, скинув одяг і зайшов до душу. А вже коли вийшов, побачив кров на своїх штанях і сорочці. Зараз він не міг цим займатися. Заштовхнув одяг під ліжко, засмикнув штори, заповз у постіль і натягнув собі на голову ковдру, як робив це колись, ще дитиною, ховаючись від чудовиськ, що живуть у шафі. Так він і лежав, тремтів, а в голові йому гуло, немов там били всі дзвони пекла.

Він уже був задрімав, аж тут різко прокинувся від звуків пожежної сирени. Його знов почало колотити, але голову злегка попустило. Він ще трохи поспав, а тоді почав думати, що робити далі. З усіх варіантів найкращим поки що здавалося самогубство. Бо викриття неминуче. Він не може навіть повернутися гуди й прибрати; не вистачить часу, бо скоро додому повернуться зі своїх суботніх поїздок Генрі й Ладонна Маккейн. Він може втекти — можливо, — але не раніш, ніж перестане боліти голова. Ну, й звісно, йому треба вдягтися. Хто ж починає життя втікача у вигляді голої наживки?

А загалом, убити себе, либонь, було б найкращим рішенням. Хоча в такому разі переможцем виявиться той падлючий кухар. Та якщо все зважити, саме той падлючий кухар у всьому й винен.

Потім замовкла й пожежна сирена. Джуніор проспав весь час з головою, накритою ковдрою. А коли прокинувся, була вже дев'ята вечора. Біль у його голові ущух.

У будинку так і було порожньо.

ХРІНОВЕРТЬ


Верескливо зупинивши свій «Гаммер Ейч-3 Альфа»51 (колір: чорна перлина, аксесуари: геть усякі), Великий Джим Ренні досяг саме того, що йому завжди подобалось — на цілих три хвилини випередив міську поліцію. Випереджай конкурентів — було гаслом Ренні.

Ерні Келверт усе ще балакав по телефону, але руку в недбалому вітальному жесті підняв. Волосся він мав розкуйовджене і вигляд загалом ошаліло-збуджений.

— По, Великий Джиме, я до них додзвонився!

— До кого? — кинув Ренні недбало. Він задивився на рештки того, що вочевидь було колись літаком, і на похоронне вогнище, у якому догорав лісовоз. Явний непорядок, та ще й з тих, які залишають синці на обличчі міста, особливо зважаючи на те, що обидві новенькі пожежні машини зараз перебувають у Року. На навчаннях, куди він сам їх направив... але на папері, яким це було затверджено, стоїть підпис Енді Сендерса, бо Енді — перший виборний. От і добре. Ренні був великим шанувальником того, що сам називав «коефіцієнтом захищеності», і, обіймаючи посаду другого виборного, являв собою якнайкраще уособлення цього коефіцієнта в дії: вся влада в твоїх руках (особливо, коли перший виборний таке чмо, як Сендерс), але майже ніякої відповідальності, якщо раптом щось обернеться не тим боком.

А тут такі діла, що їх Ренні, котрий ще в шістнадцятирічному віці віддав своє серце Ісусу і ніколи не лаявся, називав «хріновертю».

Потрібні якісь кроки. Встановити контроль над ситуацією. Бо на старого віслюка Говарда Перкінса в цій справі він покладатися не може. Можливо, Перкінс і був цілком адекватним шефом поліції років двадцять тому, але тепер у нас нове століття.

Окинувши оком місце пригоди, Ренні насупився ще більше. Забагато роззяв. їх, звісно, завжди збирається багато під час таких подій, люди полюбляють кров і руйнування. А деякі з них ніби граються в якусь потворну гру: вихиляються одне перед іншим, чи щось таке.

Потвориська.

— Ану, люди, відійдіть-но звідти! — гукнув він. Добрий голос мав для віддання наказів, гучний і впевнений. — Тут не абищо, а місце катастрофи!

Ерні Келверт — просто ідіот, у місті їх чимало, Ренні мав підозру, що в будь-якому місті їх повно, — смикнув його за рукав.

— Великий Джиме, я додзвонився до ВПСНГ, і вони...

— До кого? Куди? Про що це те белькочеш?

— Про Військово-повітряні сили Національної гвардії!

Чим дальш, тим гірше. Хтось грається в ігри, а цей дурень телефонує до...

— Ерні, навіщо ти їм дзвонив, заради Бога?

— Бо він сказав... той хлопець сказав... — А втім, Ерні не міг до пуття згадати, що саме сказав йому Барбі, отже, провадив далі: — Ну, коротше, полковник з ВПСНГ вислухав усе, що я йому розповів, а тоді з'єднав мене з офісом Служби національної безпеки в Портленді. Отак просто напряму і з'єднав!

Ренні ляснув собі по щоках обома долонями, як це з ним часто траплялося у роздратуванні. Цей жест робив його схожим на Джека Бенні52, тільки холодноокого. Як і Бенні, Великий Джим теж час від часу розповідав анекдоти (пристойні). Він жартував, бо торгував автомобілями, а також тому, що знав — від політиків очікують жартів, особливо, коли наближаються вибори. Тому він завжди мав невеличкий, потроху поновлюваний запас того, що він сам називав «забавками» (як ото кажуть «Ну що, хлопці, хочете почути забавку?»). Він запам'ятовував їх, як турист у чужій країні завчає корисні фрази типу «Де тут у вас туалет?» або «Чи є в цьому селищі готель з інтернетом?».

Але зараз він не жартував.

— Служба національної безпеки! Заради якого такого нікчемашного дідька? — Слово нікчемаиіний було улюбленим епітетом Ренні.

— Бо той хлопець сказав, що щось перегородило дорогу. І так воно й є, Джиме! Щось таке, чого не можна побачити! Люди можуть на нього спертися! Бачиш? Оно, вони якраз саме це й роблять. Або... якщо кинути туди камінь, камінь відскочить! Дивись!

Ерні підняв камінь і пожбурив. Ренні не завдав собі клопоту подивитися, куди той полетів; він був певен, якби камінь поцілив когось з тих зівак, пролунав би крик.

— Лісовоз врізався в нього... у це казна-що... і літак також! А ще той хлопець сказав мені, щоб я...

— Не жени так. Про якого це хлопця ми говоримо?

— Молодий такий, — втрутився Рорі Дінсмор. — Він ще куховарить у «Троянді-Шипшині». Якщо замовиш помірно просмажений гамбургер, саме такий і отримаєш. Мій тато каже, що непережарені гамбургери майже ніде не готують, бо ніхто не вміє, але цей хлопець знає як. — Його обличчя розпливлося у надзвичайно солодкій усмішці. — А я знаю його ім'я.

— Стули пельку, Pop! — гримнув на нього брат. Обличчя містера Ренні спохмурніло. Оллі Дінсмор за власним досвідом знав, що точнісінько такого виразу набирають учителі якраз перед тим, як залишити тебе після уроків у кінці навчального тижня.

Та Рорі не звертав уваги.

— У нього ще таке дівчаче ім'я! Бааарбара!

«Якраз коли я гадав, що більше ніколи його не побачу, цей нікчемаха знов вигулькнув тут, — подумав Ренні. —Цей штопаний негодящий нікчема».

Він обернувся до Ерні Келверта. Поліція вже прибула, але Ренні гадав, що ще встигне покласти край новому безглуздю, яке й тут примудрився спровокувати цей Барбара. Ренні його не помітив десь поблизу. Та й не очікував на це, по правді. Такі, як Барбара, люблять замутити воду, утнути розгардіяш, а самим дременути.

— Ерні, — звернувся він до Келверта. — Тебе неправильно поінформували.

Наперед виступив Алден Дінсмор.

— Містере Ренні, я не второпаю, як ви можете таке казати, коли самі не знаєте, в чому полягає інформація.

Ренні йому посміхнувся. Принаймні розтягнув губи.

— Я знаю Дейла Барбару, Алдене; і самої цієї інформації мені вже достатньо. — Він знову обернувся до Ерні Келверта. — Отже, якщо тобі більше...

— Тихо, — підняв руку Келверт. — Хтось на зв'язку.

Великому Джимові не подобалося, коли хтось його затикав, а особливо якщо це був якийсь бакалійник на пенсії. Він вирвав телефон з руки Ерні так, ніби Келверт був його секретарем, що тримає слухавку, тільки щоб передати її босу.

Голос у мобільному промовив:

— З ким я говорю? — Менш як півдесятка слів, але їх стачило, щоб Ренні зрозумів, що він має справу з якимсь дурв'ячим сином, чиновником. Знає Бог, він мав справу з достатньою їх кількістю за свої тридцять років засідання в міській раді, і федеральні чиновники були з усіх них найгіршими.

— Говорить Джеймс Ренні, другий виборний Честер Мілла. А ви хто, сер?

— Доналд Возняк, Служба національної безпеки. Як я зрозумів, у вас там виникла якась проблема на шосе № 119. Якогось роду перешкода.

Перешкода? Перешкода? Що це ще за федеральний жаргон?

— Вас дезінформували, сер, — відповів Ренні. — У нас тут літак — літак цивільний, місцевий літак — намагався здійснити посадку на шосе й зіткнувся з вантажним автомобілем. Ситуація перебуває під цілковитим контролем. Ми не потребуємо допомоги

Служби національної безпеки.

— Містере Ренні, — промовив фермер. — Тут зовсім не те трапилося.

Ренні відмахнувся від нього і рушив до першої машини поліції. З неї вилазив Генк Моррісон. Дебелий, футів шість зросту чи близько того, але повний ледащо. А за ним підкотила й дівчина з добротними, великими цицьками. Веттінгтон її прізвище, ця ще гірша за ледащо: меткий язик при тупій голові. А вже далі, слідом за нею, під'їжджав Пітер Рендолф. Заступник шефа Рендолф був Ренні до душі. Оце людина, що готова про все подбати. Якби це Рендолф був черговим тієї ночі, коли трапилася колотнеча біля того ідіотського кубла, типу бару, Великий Джим був майже певен, що містер Дейл Барбара навряд чи ошивався б сьогодні в місті та ще й когось збурював. Фактично, містер Барбара сидів би зараз за ґратами в Року. І для Ренні такий варіант був би найприйнятнішим.

Тим часом чоловік зі Служби нацбезпеки — і в них вистачає нахабства називати себе агентами? — все ще щось сокорив.

Ренні перебив його.

— Дякую за увагу з вашого боку, містере Вознер, але ми й самі тут уже впоралися. — І, не прощаючись, натиснув кнопку «відбій». Віддав телефон Ер ні Келверту.

— Джиме, не думаю, що це було розумно.

Ренні його проігнорував, він дивився на Рендолфа, котрий, не вимикаючи мигавки, зупинився за машиною цієї дівки Веттінгтон. Йому майнуло, чи не піти з ним привітатися, але він відкинув цю ідею раніше, ніж вона встигла цілком оформитися в його голові. Хай Рендолф сам до нього підійде. Саме так усе мусить діятися. І так воно й буде діятися, на славу Г оспода.

2


— Великий Джиме, — почав Рендолф. — Що тут трапилось?

— Гадаю, тут все ясно, — відповів Джим. — Літак Чака Томпсона трішечки не поладив з лісовозом. Виглядає на те, що вони зіграли в нічию.

Тут він почув наближення сирен з боку Касл Рока. Майже напевне, сюди прямують кілька рятувальних бригад (Ренні сподівався, що їхні дві нові — й страшенно дорогі — пожежні машини теж у їх числі; було б краще, аби ніхто не зрозумів, що обидві їхні пожежні обновки перебували поза містом, коли трапилася ця катастрофа). Скоро мусять з'явитися й медики «швидкої допомоги», і тамтешня поліція.

— Тут зовсім не те трапилося, — вперто повторив Алден Дінсмор. — Я був якраз отам, у бічному садку, і бачив, що літак просто...

— Либонь, краще відсунути отих людей подалі, як гадаєш? — спитав Ренні в Рендолфа, показуючи на роззяв. З боку лісовоза їх стояло чимало, намагаючись триматися подалі від догораючих решток, а ще більше їх було з боку Мілла. Це вже почало нагадувати якийсь фестиваль.

Рендолф звернувся до Моррісона й Веттінгтон.

— Генку, — промовив він, показуючи на роззяв із Мілла. Дехто з них уже почав досліджувати розсипані навкруги уламки Томпсонового літака. Лунали перелякані зойки, коли чиїмсь очам відкривалися нові частки тіл.

— Йо, — відповів Моррісон і рушив уперед.

Рендолф скерував Веттінгтон на глядачів з боку лісовоза.

— Джекі, а ти займися... — Та тут Рендолф закляк.

Фанати аварій у південному напрямку від місця пригоди скупчилися обабіч дороги: один гурт на коров'ячому пасовищі, другий — по коліна в чагарнику. Роззяви стояли з тим виразом ідіотського зачудування на обличчях, котрий так добре був знайомий Ренні, на окремих лицях він спостерігав його щодня, а в масі — кожного березня, під час загальних міських зборів. От лише люди ці дивилися не на палаючий лісовоз. А тепер і Рендолф також, звісно що не дурень (аж ніяк не мудрагель, але він принаймні точно знав, з якого боку намазано маслом його кусень хліба), разом з усіма задивився на те місце і також зачудовано роззявив рота. І Джекі Веттінгтон туди дивилася.

На дим вони всі дивилися. Дим, котрий несло від палаючого лісовоза.

Темний, масний дим. Люди, що стояли супроти вітру, мусили б задихатися й кашляти від нього, тим паче, що з півдня якраз віяло легким бризом, але їх дим не торкався. І Ренні зрозумів причину. У таке важко було повірити, але він бачив це на власні очі. Дим дійсно несло на північ, але по дорозі він різко міняв напрямок руху — ледь не під прямим кутом — і трубою здіймався вгору, немов крізь димар. А ще він залишав по собі темно-коричневий осад. Довгу смугу, що, здавалося, просто зависла в повітрі.

Джим Ренні затряс головою, щоб прогнати з очей це видовище, але, щойно перестав, як зрозумів, що нікуди воно не поділося.

— Що це? — запитав Рендолф лагідним від здивування голосом.

Перед Рендолфом постав фермер Дінсмор.

— Отой хлопець, — показав він на Ерні Келверта, — зв'язався по телефону зі Службою нацбезпеки, а оцей хлопець, — показав він на Ренні театральним жестом судового промовця, що Ренні аж ніяк не сподобалося, — вирвав телефон йому з рук і вимкнув! Пітере, він не мусив був того робити! Бо то не було звичайне зіткнення. Літак жодним чином не наближався до землі. Я сам це видів. Якраз накривав городину перед заморозком і сам усе видів.

— І я теж... — почав було Рорі, і цього разу вже його брат Оллі дав малому потиличника. Рорі зарюмсав.

Алден Дінсмор провадив далі.

— Він врізався у щось. У те саме, що й лісовоз. Воно там є, його можна торкнутися. Той молодий хлопець — кухар — сказав, що тут треба встановити заборонену для польотів зону, і він таки мав рацію. Але містер Ренні, — тут він знову показав на Ренні, ніби сам він особисто був щонайменше Перрі Мейсоном53, а не якимсь селюком, котрий заробляє собі на прожиток, ладнаючи присоси до коров'ячих дійок, — навіть балакати не схтів. Взяв і вимкнув телефон.

Ренні не попустився до заперечень.

— Ти гаєш час, — нагадав він Рендолфу і, підступивши ближче, додав пошепки: — Дюк їде сюди. Раджу тобі не ловити ґав, а якомога швидше взяти тут ситуацію під свій контроль, поки він ще не прибув, — тут він скинув крижаним оком на фермера. — Свідків можеш допитати пізніше.

Проте — от нахаба! — останнє слово промовив таки Алден Дінсмор:

— А той парубок Барбер мав-таки рацію. Він був правий, а Ренні зараз не правий.

Ренні занотував собі подумки, що треба буде пізніше розібратися з Алденом

Дінсмором. Усі фермери рано чи пізно приходять до виборного з картузами в руках — просять якоїсь поблажки, скажімо, при зонуванні, чи ще по щось — тож коли наступного разу з'явиться містер Дінсмор, хай добра не жде, бо Ренні йому все згадає. Ренні ніколи не забував таких речей.

— Давай, наводь тут порядок! — наказав він Рендолфу.

— Джекі, прибери звідти людей, — показав заступник шефа на роззяв обабіч лісовоза. — Встанови периметр.

— Сер, ті люди знаходяться на території Моттона, тож я гадаю...

— Мене це не обходить, відтісни їх звідти. — Рендолф кинув погляд через плече туди, де важко вилазив з зеленої начальницької машини Дюк Перкінс — машини, яку Рендолф давно мріяв ставити в себе перед будинком. І ставитиме, за допомогою Великого Джима Ренні. Щонайбільше в найближчі три роки це відбудеться точно. — Повір, коли сюди приїдуть полісмени з Касл Рока, вони тобі тільки подякують. А як щодо... — вона показала

на брудну смугу від диму, яка продовжувала розповзатись.

Яскраво розфарбовані жовтнем дерева виднілися крізь неї, немов убрані в якусь темно-сіру уніформу, а небо набувало хворобливого відтінку пожовклої блакиті.

— Тримайся від неї подалі, — порадив Рендолф і рушив допомагати Генку Моррісону встановлювати периметр з боку Мілла. Але спершу він мусив ввести в курс справи Перка.

Джекі наблизилася до людей біля лісовоза. Натовп на тім боці весь час ріс, оскільки ті, що прибули першими, не лінувалися надзвонювати по своїх мобільниках. Декотрі з них вже встигли позатоптувати невеличкі загоряння в чагарнику, і це було добре, але зараз усі просто стояли й ґавилися. Вона замахала руками так само, як робив це Генк на Міллівському боці, завівши ту саму мантру.

— Назад, громадяни, все скінчилося, нічого нового ви більше не побачите, звільніть дорогу для проїзду пожежників і поліції, відступіть назад, звільніть територію, розходьтеся по домах, наза...

Вона вдарилася об щось. Ренні не мав поняття, що б то могло бути, але результат побачив. Спершу на щось наштовхнулися криси її капелюха. Вони зігнулися, капелюх злетів і покотився їй за спину. За коротку мить і ті її нахабні цицьки — ота гаспидська пара розривних снарядів — сплюснулись. А слідом вона вже мала розквашений ніс, кров з якого хлюпнула просто на щось... і почала стікати довгими цівками, як ото, бува, фарба по стіні. З шокованим обличчям вона плюхнулася на свою пухкеньку дупу.

Вражий фермер і тут уставив шпильку.

— Бачив? А що я казав?

Рендолф із Моррісоном не бачили. І Перкінс не бачив; вони якраз радилися утрьох біля капота шефового авто. Ренні ледь не рушив на допомогу Веттінгтон, але до неї вже поспішили інші, а крім того, вона сиділа занадто близько до того чогось, на що наштовхнулася. Натомість він поспішив до чоловіків, напустивши на себе авторитетний вигляд, випнувши вперед солідний живіт. І не забув по дорозі кинути погляд на фермера Дінсмора.

— Шефе, — промовив він, вклинившись між Моррісоном і Рендолфом.

— Привіт, Великий Джиме, — кивнув йому Перкінс. — Ти, бачу,

— марно часу тут не гаяв.

Можливо, з боку Дюка це була шпилька, але Ренні, старий хитрий лис, не заковтнув наживку.

— Боюся, тут відбувається дещо складніше за те, що бачить око. Гадаю, комусь треба мерщій зв'язатися зі Службою нацбезпеки. — Зробивши паузу, він набрав ще серйознішого вигляду. — Я не кажу, що тут замішано тероризм... проте не можу й сказати, що тут нема його сліду.

З


Дюк Перкінс дивився повз Великого Джима. Туди, де Ерні Келверт із Джонні Карвером, завідувачем міллівської крамниці «Паливо &ашр; Бакалія», якраз зводили на ноги Джекі. Вигляд вона мала трохи запаморочений, з носа текла кров, але загалом з нею все було нібито гаразд. Одначе сама ситуація в цілому не була нормальною. Звісно, будь-яка аварія, де є жертви, певною мірою породжує таке відчуття, але тут і зараз було більше дивного, ніж зазвичай.

По-перше, літак не робив спроби приземлитися. Дюку не вірилося в цю версію, бо забагато валялося навкруги шматків, до того ж розкидало їх по надто великій площі. А ще й роззяви. Вони неправильно стояли. Рендолф цього не помічав, а от шеф Перкінс одразу звернув на це увагу. Вони мусили б збитися в одну велику безладну купу. Так трапляється завжди, бо так люди почуваються комфортніше перед лицем смерті. А тут вони стояли двома окремими гуртами і той, що перебував за межею його міста, на моттонському боці, тримався страх як близько до все ще палаючого лісовоза. Адже ближче до нас нема ніякої

небезпеки, дивувався він... то чому ж вони не наближаються сюди?

З-за повороту на півдні вигулькнули перші пожежні машини. Аж три. Дюк радісно собі відзначив, що друга в колоні має на борту напис золотими літерами: ПОЖЕЖНА ЧАСТИНА ЧЕСТЕР МІЛЛА. ЕКІПАЖ № 2. Натовп розсунувся по обочинах в низькорослі чагарі, даючи місце для проїзду пожежникам. Дюк знову подивився на Ренні.

— Що саме тут трапилося? Ти знаєш?

Ренні відкрив було рота, але не встиг щось промовити, як заговорив Ерні Келверт.

— Шефе, поперек дороги встановився якийсь бар'єр. Його не видно, але він там є. У нього і врізався лісовоз. І літак також.

— Суща правда, — вигукнув Дінсмор.

— І офіцер Веттінгтон теж у нього врізалася. їй іще пощастило, що вона рухалася повільно, — докинув Джонні Карвер, не перестаючи обнімати однією рукою Джекі, котра все ще виглядала причмеленою. Дюк помітив її кров на рукаві Карверової куртки з написом: У МІЛЛІ Я ЗАПРАВИВСЯ ЗА БЕЗЦІНЬ.

З моттонського боку під'їхав ще й третій пожежний автомобіль. Два перших, ставши в позицію V, вже встигли заблокувати шосе. Пожежники з них уже висадилися й розмотували свої рукави. Дюк почув квиління машини швидкої допомоги, яка мчала сюди з Касл Рока. «А де ж наші?» — здивувався він. Чи вони теж к чорту поїхали на ті ідіотські навчання? Не хотілося йому в таке вірити. Хіба хтось при здоровому глузді посилав би медиків до підпаленого порожнього будинку?

— Там, здається, є якийсь невидимий бар'єр... — почав Ренні.

— Авжеж, я про це вже чув, — обірвав його Дюк. — Не знаю, що воно означає, але мені це вже відомо.

Він полишив Ренні, пішовши до своєї закривавленої підлеглої, тож не побачив, як на таку зневагу взялися багряним рум'янцем щоки другого виборного.

— Джекі? — лагідно поклав їй на плече руку Дюк. — Ти в порядку?

— Йо, — вона торкнулася свого носа, кровотеча з якого вже стишилася. — Як він на вигляд, не зламаний? За моїми відчуттями, нібито ні.

— Та ні, не зламаний, але розпухне. Утім, гадаю, ще до Осіннього балу врожаю ти знову виглядатимеш гарненькою.

Вона відповіла кволою посмішкою.

— Шефе, — нагадав про себе Ренні. — Я вважаю, ми мусимо комусь зателефонувати з цього приводу. Якщо не до Служби національної безпеки — на зрілий розсуд це здається трохи радикальним — то, може, до поліції штату...

Дюк відсунув його вбік. Делікатно, проте недвозначно. Мало не відштовхнув. Ренні стиснув пальці в кулаки, потім їх розтиснув. Він вибудував собі таке життя, в якому сам був штовхальником, а не тим, кого відштовхують, проте це не заперечувало того факту, що кулаки — засіб ідіотів. Підтвердженням тому є його власний син. Однак усі факти зневаги треба занотовувати, щоб на них відповісти. Зазвичай дещо пізніше... бо інколи пізніше — краще.

Солодше.

— Пітере! — гукнув Дюк до Рендолфа. — Зв'яжись-но зі шпиталем та спитай, де збіса наша санітарна машина! Вона мені потрібна тут!

— Це й Моррісон може зробити, — відповів Рендолф, дістаючи зі своєї машини камеру, і відвернувся, щоб фотографувати місце пригоди.

— Це зробиш саме ти, і то негайно!

— Шефе, я не думаю, що Джекі аж так вже постраждала, та й ніхто не...

— Коли мені потрібні будуть твої думки, Пітере, тоді я й буду про них питати.

Куди й поділася нахабність Рендолфа, тільки-но він помітив, якого виразу набуло обличчя Дюка. Він кинув камеру назад, на переднє сидіння своєї тачки, й дістав мобільний телефон.

— Що це було, Джекі? — спитав Дюк.

— Не знаю. Спершу в мені все затріпотіло, як ото бува, коли випадково торкнешся лапок штепселя, коли вмикаєш його в розетку. Це відчуття зникло, але я одразу ж вдарилася об... чорт, та я сама не знаю, об що я вдарилася.

— Аааах, — скрикнув натовп. Пожежники спрямували свої шланги на палаючий лісовоз, але ті струмені, що летіли далі повз нього, від чогось відбивалися. Наштовхувалися на щось і відхлюпувались

— назад, створюючи в повітрі веселку. Дюк ніколи в житті не бачив нічого подібного... хіба що, сидячи в машині в автомийці, коли потужні насоси луплять тобі прямо в лобове скло.

А тоді він побачив ще одну райдугу, на їхньому, Міллівському боці: невеличку. Одна з натовпу — Лісса Джеймісон, міська бібліотекарка — попрямувала туди.

— Ліссо, не наближайся до неї! — гукнув їй Дюк.

Жінка не звернула уваги. Рухалася, мов загіпнотизована. А тоді, розчепіривши руки, вона зупинилася за кілька дюймів від того місця, куди потужно садили струмені води і, вдаряючись об прозоре повітря, відбивалися назад. Він побачив, як зблискують крапельки роси на її прибраному на потилиці під сіточку волоссі. Маленька веселка розсипалася, а потім знову сформувалася позаду неї.

— Усього лише мжичка! — виголосила вона захоплено. — Звідти такий напір води, а тут усього лише мжичка! Немов зі зволожувача повітря.

Пітер Рендолф задер руку з телефоном:

— Сигнал є, але я не можу додзвонитися. На мою думку, — він обвів широким жестом довколишній натовп, — усі ці люди блокують зв'язок.

Дюк не знав, чи можливе таке, але дійсно, ледь не кожен з тих, кого він тут бачив, або щось белькотів у свій телефон, або робив ним знімки. Окрім Лісси, щоправда, котра не полишала гратися в лісову німфу.

— Піди, забери її звідти, — наказав Дюк Рендолфу. — Відтягни її назад, поки вона не почала проголошувати пророцтва чи ще щось таке.

Обличчя Рендолфа явно давало зрозуміти, що його ставка вища за рівень таких наказів, проте він таки пішов. Дюк реготнув. Коротко, але щиро.

— Що тут, заради всього святого, ти бачиш такого, вартого сміху? — спитав Ренні.

З моттонського боку під'їхали ще й полісмени округу Касл. Якщо Перкінс не поспішить, служби з Рока переймуть контроль над усім місцем пригоди. І тоді вся шана, Боже збав, дістанеться їм.

Реготати Дюк перестав, але посмішки не приховував. Залишаючись, однак, незворушним.

— Тут така хріноверть, це ж твоє слово, хіба ні, Великий Джиме? А мій досвід каже мені, що подеколи сміх є єдиним засобом проти хріноверті.

— Я не маю щонайменшого уявлення, про що це ти тут говориш! — вже майже кричав Ренні.

Хлопчик Дінсмора позадкував від нього і став поряд з батьком.

— Знаю, — м'яко промовив Дюк. — Ну, то й добре. Все, що тобі варто розуміти, це те, що головний представник сил правопорядку на місці пригоди — я. Принаймні поки сюди не прибуде шериф округу, а ти — лише міський виборний. Ти не маєш тут офіційного статусу, тому раджу тобі відійти назад.

Показуючи рукою туди, де офіцер Генрі Моррісон, обходячи боком два найбільших шматки літака, напинав жовту стрічку, Дюк голосно наказав:

— Всім відійти назад, не заважайте нам робити нашу роботу! Слідуйте за виборним Ренні. Він відведе вас за жовту стрічку.

— Дюк, мені це не подобається, — промовив Ренні.

— Нехай благословить тебе Господь, але мені на це насрати, — відповів Дюк. — Геть з моїх очей, Великий Джиме. І не забудь оминути жовту стрічку. Не вистачало нам ще, щоб Генрі двічі її напинав.

— Шефе Перкінсе, раджу вам не забувати, як ви розмовляли зі мною сьогодні. Бо сам я про це не забуду.

Ренні вирушив до стрічки. За ним потягнулися й інші роззяви, більшість із них озиралися назад, на те місце, де вода билася в замащений дизельним димом бар'єр і розліталася бризками, утворюючи на дорозі вологу смугу. Декотрі найметкіші (той же Ерні Келверт) вже звернули увагу на те, що та смута пролягає точно вздовж межової лінії між Моттоном і Мілл ом.

Ренні відчув дитячу спокусу розірвати грудьми акуратно напнуту Генком Моррісоном стрічку, але стримався. А втім, обходити її збоку, чіпляючись за реп'яхи своїми штаньми від «Land's End»54, він все одно не буде. Вони йому коштували шістдесят доларів. Трохи підвівши стрічку вгору однією рукою, він прослизнув під нею. Серйозно нахилитися йому заважало черево.

Позаду нього Дюк повільно рушив до того місця, де Джекі пережила зіткнення з нічим. Одну руку він простяг поперед себе, немов сліпий, що намацує шлях в незнайомій кімнаті.

Ось тут вона впала... а тут...

Він відчув трепет, про який вона казала, але замість того, щоб минутися, вібрація в нім поглибилася до пекучого болю в лівій ключиці. Часу в нього вистачило хіба на те, щоб згадати останні слова, сказані йому Брендою: «Бережися зі своїм серцевим стимулятором»

— і тоді той вибухнув йому в грудях з такою силою, що аж прорвав светр «Вайлдкетс», котрий Дюк одяг цього ранку на честь сьогоднішньої гри. Кров, клапті тканини і шматки плоті вихлюпнулися на бар'єр.

Натовп ахнув.

Дюк силувався промовити ім'я дружини, та не зміг, проте обличчя її ясно постало в його уяві. Вона посміхалася.

А далі — темрява.

4


Хлопця звали Бенні Дрейк, і він був Рейзором55. «Рейзорами» називала себе спільнота, до якої належали нечисленні, але затяті скейтбордисти, котрих не полюбляла, але поза законом все-таки не ставила місцева поліція, незважаючи на спонукання її до цього з боку виборних Ренні й Сендерса (на загальних міських зборах у минулому березні цей самий динамічний дует успішно заблокував виділення бюджетних коштів на створення безпечного скейтодрому на міському майдані поза сценою).

Дорослого звали Ерік «Расті»56 Еверет, він був помічником лікаря на ім'я Рон Гаскелл, котрого сам Расті подумки називав Дивовижним Чудотворцем Країни Оз. «Тому що, — міг би пояснити фельдшер Расті (якби наважився на прояв такої нелояльності перед кимсь іншим, окрім власної дружини), — він завжди залишається за лаштунками, поки я роблю всю роботу».

Зараз він шукав у картці дату, коли Майстру Дрейку востаннє робили щеплення проти правця. Осінь 2009-го, дуже добре. Особливо зважаючи на те, що юний Майстер Дрейк, роблячи вілсона57, поцілувався з бетоном і добряче розідрав собі гомілку. Не те щоб геть серйозна травма, але й не просто подряпина.

— Чувак, електрику знов увімкнули, — ознайомив його з новиною Майстер Дрейк.

— Це генератор, чувачок,— відповів Расті.— Тягне на собі весь шпиталь разом з амбулаторією. Круто, ге?

— Олдскульно, — погодився Майстер Дрейк.

Якийсь час дорослий із підлітком мовчки розглядали шестидюймову рану на гомілці Бенні Дрейка. Очищена від бруду й крові, вона вже не здавалася надто жахливою. Міський ревун замовк, натомість звіддаля долинули звуки автомобільних сирен. А тоді раптом заревла й міська пожежна сирена, аж вони обоє здригнулися.

«Незабаром і наша санітарна карета помчить, — подумав Расті. — Як на срачку. Буде роботи і Твічу, й Еверету. Треба мені тут поспішати».

От лишень обличчя в хлопця геть зблідло, та ще Расті здалося, ніби в очах його блищать сльози.

— Страшно? — спитав він.

— Трохи, — відповів Бенні Дрейк. — Мамка мене уриє.

— Так це ти її боїшся? — він здогадався, що Бенні вже неодноразово отримував прочуханку. Цікаво, як часто пацанові дістається?

— А... дуже боляче буде?

Расті розпечатував шприц. Потім уколов три куби ксилокаїну з епінефрином58 — суміш знеболювальних, що він її по-старосвітському називав новокаїном. Чекав, щоб узятися врешті до акуратного очищення рани, сподіваючись не завдати хлопцю болю, більшого за той, якого неможливо було уникнути.

— Десь так.

— Bay, бейбі! — вигукнув Бенні. — Сигнал до атаки: три синіх свистки.

Расті розреготався.

— То ти крутонув повну трубу59 перед тим, як вілсонутися? — йому це дійсно було цікаво, як колишньому бордеру, котрий сам уже давно покинув це діло.

— Лиш половинку, але відчуття було чумове! — розквітнув Бенні. — А скільки швів треба, як ти гадаєш? Коли Норрі Келверт гепнулася з парапету в Оксфорді минулого літа, їй наклали дванадцять.

— Та ні, так багато не буде, — запевнив Расті. Він знав цю Норрі, дівчинку міні-готку, чиїм головним бажанням, як здавалося, було вбитися на скейтборді раніше, ніж вона встигне народити від якогось байстрюка. Расті натиснув кінчиком голки біля рани. — Відчуваєш тут?

— Атож, чувак, сповна. А ти чув, як там щось грюкнуло таке, ніби стрельнуло?

Сидячі в трусах на оглядовому столі, з підкладеним під закривавлену ногу паперовим

рушником, Бенні махнув рукою приблизно в південному напрямку.

— Та ні, — відповів Расті.

Насправді він чув два звуки, і не на постріли схожі, а на вибухи, на превеликий жаль. Треба швидше закінчувати з хлопчиком. А де ж той Чудотворець? Робить обхід, казала Джинні. Що, швидше за все, означає — хропе в докторській спочивальні лікарні імені Кетрін Рассел. Там і таким чином здебільшого й відбувалися тепер обходи Чудотворця.

— А тепер відчуваєш? — Расті знову вколов голкою. — Не дивися туди, зір тебе обманює.

— Ні, дядю, нічого. Ти дуркуєш зі мною.

— Аж ніяк. У тебе там уже заніміло. — «І від страху також», — подумав собі Расті. — Гаразд, почнемо. Ляж на спину, розслабся і насолоджуйся польотом на лайнері авіакомпанії «Кеті Рассел». — Він промив рану стерильним фізіологічним розчином, очистив, підрівняв своїм надійним скальпелем № 10. — Буде шість швів найкращою, яка тільки в мене є, нейлоновою ниткою.

— Супер, — промовив хлопець і тут же додав: — Мене, здається, нудить.

Расті подав йому спеціально розрахований на такі випадки лоток, ригальник, як вони його тут називали.

— Блюй сюди, а якщо хочеш, можеш і відключитися.

Бенні не зомлів. І не зблював. Расті вже накладав на рану стерильну пов'язку, коли пролунав короткий стук у двері й до кімнати зазирнула Джинні Томлінсон.

— Я можу перемовитися з тобою хвильку?

— Не хвилюйся за мене, — сказав Бенні. — Мені зараз гарно, як ото після того, коли довго терпів, а тоді помочився. — Такий собі ґречний чувачок.

— Расті, ходімо до холу? — спитала Джинні. На хлопця вона й оком не скинула.

— Бенні, я скоро повернуся. Сиди спокійно, розслабляйся.

— Без проблем. Прохлаблятимуся.

Расті пішов услід за Джинні.

— Ургентна пора?— спитав він. Позаду Джинні в пронизаній сонцем почекальні сиділа, похмуро втупившись у книжку з ефектною красунею на обкладинці, мати Бенні.

Джинні кивнула.

— На сто дев'ятнадцятому, біля межі з Таркер Міллом. І ще одна аварія, на іншій межі

— Моттонській, але я чула, ніби там усі 311411. — Загиблі під час пригоди. — Зіткнення вантажівки з літаком. Літак намагався приземлитися.

— Ти глузуєш із мене?

Елва Дрейк підняла голову, позирнувши в їхній бік, і знову занурилася в читання книжечки в яскравій паперовій обкладинці. А може, вона просто тупилася в неї, сама тим часом гадаючи, чи підтримуватиме фінансово її чоловік до досягнення Бенні вісімнадцятиріччя.

— Це гарантовано серйозна ситуація, без дурні, — запевнила його Джинні.— Я отримала повідомлення ще й про інші аварії...

— Чудасія.

— ... і чоловік на тому шосе, що перетинає межу з Таркером, ще живий. Водій фургона, здається. Кажуть різне. А Твіч чекає.

— Ти закінчиш із хлопцем?

— Авжеж, а ти їдь.

— А доктор Пейберн?

— Він відвідував своїх пацієнтів у меморіальному шпиталі Стівенса. — (То була лікарня, що обслуговувала Норвей і Саут-Періс.) — Уже в дорозі сюди. Рушай, Расті.

Він затримався на хвильку сказати місіс Дрейк, що з Бенні все гаразд. Елва не вельми зраділа цій новині, як йому здалося, але подякувала. Дагі Твічел — Твіч — сидів на бампері старенької машини швидкої допомоги, заміну котрій всіляко уникали купувати Джим Ренні з його товаришами-виборними, і, гріючись на сонечку, курив. У руці він тримав портативну радіостанцію Сі-Бі60, з якої лунали жваві балачки: голоси, наскакуючи один на інший, підстрибували, мов кукурудзинки на пательні.

— Викинь оту свою канцерогенну гидоту та поїхали, — сказав Расті. — Ти ж знаєш, куди нам треба?

Твіч стрельнув убік недопалком. Попри його прізвисько61, він був найспокійнішим санітаром з усіх, кого знав Расті, а це немало.

— Я знаю, що Джин-Джин тобі сказала — межа між Таркером і Честером, так?

— Так. Якийсь фургон перекинувся.

— Ну, а тепер плани змінилися. Нам треба в інший бік. — Він показав на південь, де здіймався товстий стовп диму. — Ти ніколи не мріяв побачити місце авіакатастрофи?

— Я бачив. На військовій службі. Двоє хлопців. Те, що від них залишилося, можна було намазувати на хліб. Мені цього достатньо, то ти тут новачок. Джинні каже, там усі загинули, так навіщо...

— Може, так, а може, й ні, — відповів Твіч. — Але тепер там ще поліг і Перкінс, хоча, можливо, він іще живий.

— Шеф Перкінс?

— Саме він. Гадаю, перспективи нікудишні, якщо серцевий стимулятор йому вибухнув крізь груди геть назовні — так повідомив Пітер Рендолф — але ж він шеф поліції. Відважний вождь.

— Твіче, друже, стимулятор не може вибухнути таким чином. Це абсолютно неможливо.

— Тоді, можливо, він іще живий і від нас буде якась користь, — сказав Твіч. На півдорозі до кабіни він дістав сигарети.

— У машині ти палити не будеш, — застеріг Расті.

Твіч сумно поглянув на нього.

— Якщо не поділишся, звісно.

Твіч зітхнув і вручив йому пачку.

— А, «Марлборо», — промовив Расті. — Мій найулюбленіший сорт дурі.

— Ти мене вбиваєш, — відгукнувся Твіч.

5


Вони проскочили на червоне світло в центрі міста на Y-подібному перехресті, де шосе 117 вливалося в шосе 119, під виючою сиреною, обидва з сигаретами в зубах, як ті чорти (вікна навстіж, за звичним стандартом), слухаючи, про що там люди теревенять по радіо. Расті мало що з тих балачок розумів, одне лиш знаючи напевно: працювати йому доведеться допізна.

— Друже, я не знаю, що там трапилося, — промовив Твіч. — Хоча ми точно побачимо справжню авіакатастрофу. Тобто місце катастрофи, але де вже нам кривити писки біля чужої миски.

— Твіче, ти просто якийсь собака скажений.

Рух був жвавий, люди здебільшого теж їхали в південному напрямку. У когось там, напевне, були якісь справи, але Расті подумав, що більшість із них, як ті мухи в людській подобі, летять на запах крові. Твіч без проблем обігнав за раз вервечку з чотирьох машин; на зустрічній смузі шосе 119, що вела на північ, було на диво порожньо.

— Глянь! — показав Твіч. — Гвинтокрил телевізійників! Великий Расті, нас покажуть у шестигодинних новинах! Героїчні санітари борються за...

Але на цьому місці політ фантазії Дагі Твічела обірвався. Попереду — над місцем катастрофи, вирішив Расті — вертоліт шпортнувся. Расті встиг побачити на його борту номер 13 й емблему-око Сі-Бі-Ес. А вже наступної миті він вибухнув, пролившись вогняним дощем з безхмарного полуденного неба.

— Боже-Ісусе, пробач! Я цього зовсім не хотів/ — скрикнув Твіч, а слідом, якось зовсім по-дитячому, від чого навіть серце шокованого Расті здригнулося. — Оті мої слова я беру назад!

6


— Мушу вже повертатися, — сказав Джендрон. Знявши з голови картуз Морських Псів, він витер ним собі закривавлене, закопчене, бліде обличчя. Ніс у нього так розпух, що став схожим на пучку великого пальця якогось велета. Очі дивилися з-посеред двох темних плям.— Вибач, але в мене скажено болить шнобель... ну, і я вже не такий молодий, як колись. А ще...

Він здійняв руки вгору, та тут же їх і впустив. Вони стояли один проти одного, і Барбі обняв би цього дядька, поплескав би його по спині, якби була така можливість.

— Збентежений до глибини основ, чи не так? — спитав він Джендрона.

Джендрон реготнув.

— Той вертоліт став останньою краплею.

І вони разом подивилися в бік нового стовпа диму.

Барбі з Джендроном пішли від шосе № 117 після того, як упевнилися, що там уже є кому надати допомогу Ельзі Ендрюс, єдиній, хто вижила в тій аварії. Вона принаймні не скидалася на тяжко поранену, хоча була явно приголомшена загибеллю своєї подруги.

— Тоді вертайся. Повільно. Не поспішай. Відпочивай по дорозі, як відчуєш втому.

— А ти далі?

— Так.

— Усе ще гадаєш, що зможеш знайти кінець цієї штуки?

Барбі якусь хвилинку помовчав. Спершу він не мав щодо цього сумнівів, але тепер...

— Маю таку надію, — врешті відповів він.

— Ну тоді хай тобі щастить. — Джендрон махнув Барбі картузом, перш ніж надіти його на голову. — А я надіюся потиснути тобі руку раніше, ніж скінчиться цей день.

— І я тобі теж, — сказав Барбі й замовк, задумався. — Можеш зробити мені послугу, коли дістанешся до свого мобільного?

— Звісно.

— Зателефонуй до армійської бази у Форті Беннінг62. Поклич офіцера зв'язку і скажи йому, що маєш справу до полковника Джеймса О. Кокса. Скажи, що це терміново, що ти дзвониш на прохання капітана Дейла Барбари. Запам'ятаєш?

— Дейл Барбара — це ти. Джеймс Кокс — це він. Запам'ятав.

— Якщо ти до нього додзвонишся... Я не певен, що тобі пощастить, але якщо... розкажи йому, що тут відбувається. Скажи йому, що, коли ніхто ще не зв'язався зі Службою нацбезпеки, він буде першим. Можеш це зробити?

Джендрон кивнув.

— Зроблю, якщо додзвонюся. Щасти тобі, солдате.

Барбі радо обійшовся б без такого звертання, але натомість торкнувся пальцем свого чола. А тоді рушив далі шукати те, чого знайти вже не сподівався.

7

Він знайшов лісову дорогу, яка йшла приблизно вздовж бар'єра. Забута, заросла просіка, та все ж таки рухатись нею було легше, ніж продиратися крізь суцільні чагарі. Час від часу він завертав на захід, перевіряючи, чи на місці стіна, що відокремила Честер Мілл від зовнішнього світу. І щоразу вона була на місці.

Діставшись туди, де шосе 119 прощалося з Честером, переходячи на територію братського Таркера, він зупинився. Якийсь добрий самарянин по той бік бар'єра вже відвіз водія перекинутого фургона, але сам автомобіль так і залишився лежати, блокуючи дорогу, немов велика мертва тварина. Задні двері від удару розчахнулися навстіж. Асфальт було всіяно солодощами: «Хо-Хо», «Девіл Догзами», «Рінг Дінгами», «Твінкі» й арахісовими крекерами. Юнак у майці з портретом Джорджа Стрейта63 сидів на пеньку і їв ті самі крекери. В одній руці він тримав мобільний телефон. Він подивився на Барбі.

— По, ти прийшов з... — Він показав рукою кудись за спину Барбі. Виглядав він утомленим, безрадісним, стривоженим.

— З іншого кінця міста, — підтвердив Барбі. — Ага.

— Невидима стіна тягнеться всюди? Кордон запечатано?

— Так.

Юнак кивнув і натиснув кнопку на своєму телефоні.

— Дасті? Ти там? — трохи послухавши, він промовив. — Окей. — І вимкнув телефон. — Ми з моїм другом Дасті почали східніше звідси. Розділилися. Він пішов у південному напрямку. Підтримуємо телефонний зв'язок. Шукаємо прохід. Він зараз там, де впав гелікоптер. Каже, там уже повно народу.

Барбі й не сумнівався.

— Ніде нема щілини з твого боку?

Юнак похитав головою. Більше не сказав нічого, та й навіщо. Вони могли й проминути щілину, діри розміром з двері або вікна можливі, гадав Барбі, але дедалі більше в цьому сумнівався.

Тепер вирішив, що місто ізольовано цілком.

МИ ВСІ ПІДТРИМУЄМО НАШУ КОМАНДУ


1


Подолавши відстань десь зо три милі, Барбі повернувся по 119-му шосе назад до центру міста. Дістався туди близько шостої вечора. Мейн-стрит зяяла порожнечею, оживлюваною лише гудінням генераторів, котрих працювало там кілька десятків, судячи зі звуку. Світлофор на перехресті шосе 119 і 117 не працював, але «Троянда-Шипшина» сяяла світлом і була заповнена вщент. Крізь велику фасадну вітрину Барбі не побачив жодного вільного столика. Проте, зайшовши досередини, не почув звичайних гучних балачок: про політику, «Ред Сокс», місцеву економіку, «Патріотів», новопридбані легковики й пікапи, про «Селтикс» і ціни на пальне, про «Брунз» та новопридбані інструменти й обладнання, про «Вайлдкетс» міст-близнюків64.1 звісно ж, ніякого сміху там теж не було чутно.

Усі погляди були прикуті до телевізора над стійкою. З тим почуттям недовіри й дезорієнтації, що властиве людям, котрі особисто побували на місці великої катастрофи, Барбі побачив на екрані телеведучого Сі-Ен-Ен Андерсона Куп ера65, той стояв на шосе 119, а позаду нього все ще тліла махина розбитого лісовоза.

Клієнтів за столами обслуговувала сама Розі, раз у раз кидаючись до шинкваса по готові замовлення. З-під сіточки на голові вибилося й теліпалося біля обличчя її розкуйовджене волосся. Вигляд вона мала втомлений, знесилений. Територією шинкваса від четвертої дня і до закриття мусила б опікуватися Ейнджі Маккейн, але ніяких ознак її Барбі наразі не помітив. Можливо, вона перебувала поза межами міста, коли замкнувся бар'єр. Якщо причина в цім, за стійку вона повернеться ще не скоро.

Роль кухаря виконував Енсон Вілер (Розі зазвичай називала його просто «хлопчик», хоча цьому хлопчикові було десь близько двадцяти п'яти), і Барбі побоювався навіть уявити собі, що зварганить Енс, якщо йому доведеться готувати щось складніше за квасолю з сосисками, традиційну суботню страву в «Троянді-Шипшині». Горе тому чоловіку чи дівчині, котрим здумається замовити щось легше за ядерну яєчню у виконанні Енсона. Та вже добре, що хоч він зараз тут є, бо, на додаток до відсутності Ейнджі, у закладі також не спостерігалося й Доді Сендерс. Хоча цій лепеті, щоби прогуляти роботу, не потрібна ніяка катастрофа. Ні, вона не була ледаркою, просто легко знаджувалася. А якщо згадати розумові здібності... трясця її матері, що тут можна сказати? Її батько — міський перший виборний Енді Сендерс — ніколи не зміг би претендувати на членство в Менса66, але поряд зі своєю дочкою він виглядав справжнім Альбертом Айнштайном.

У телевізорі позаду Андерсона Купера сідали гелікоптери, роздмухуючи елегантно укладене біляве волосся диктора, ледь не заглушаючи його голос. Гвинтокрили скидалися на «мостильників»67. Барбі на таких відкатав своє в Іраку. Аж ось у кадр ввійшов армійський офіцер, накрив долонею в рукавичці мікрофон телевізійника і щось проказав йому на вухо.

Люди в «Троянді-Шипшині» загомоніли. Барбі зрозумів їхню тривогу. Він сам її відчув. Коли людина у формі без усякого «з вашого дозволу» перекриває мікрофон знаменитому телерепортеру, вже ясно, що це кінець світу.

Армієць — полковник, але не його полковник, якби Барбі побачив там Кокса, почуття ментальної дезорієнтації в нього стало б абсолютним — договорив своє. Полишаючи мікрофон, його рукавичка видала звук «хрруп». З тим же незбагненним лицем він вийшов з кадру. Барбі впізнав вираз обличчя типового армійського дубаря.

Купер продовжив репортаж.

— Пресі наказано відсунутися на півмилі назад, до місця, яке називається Придорожня крамниця Реймонда.

Почувши таке, клієнти знову загомоніли. Тут усі знали крамницю Реймонда в Моттоні, де у вітрині висів напис: ХОЛОДНЕ ПИВО ГАРЯЧІ СЕНДВІЧІ СВІЖА НАЖИВКА.

— Цю територію, на відстані трохи менше сотні ярдів від того, що ми називаємо бар'єром — поки нема кращого терміна, — оголошено зоною під контролем сил національної безпеки. Ми продовжимо наш репортаж одразу, як тільки зможемо, а наразі я передаю слово Вашингтону, Вульфе.

Під картинкою з місця події йшов напис по червоній смузі: НАДЗВИЧАЙНІ НОВИНИ. ЗАБЛОКОВАНЕ МІСТО В МЕЙНІ. ТАЄМНИЦЯ ПОГЛИБЛЮЄТЬСЯ. А в

правому верхньому куті екрана блимало червоне слово-попередження для батьків малих телеглядачів: ЖОРСТОКО, немов неоновий знак на якійсь таверні. «Ковтніть жорстокого пива», — подумав Барбі й мало не розсміявся.

У кадрі замість Андерсона Купера з'явився Вульф Бліцер68. Розі була фанаткою Бліцера й нікому не дозволяла перемикати телевізор на щось інше, коли в буденному надвечір'ї починався «Ситуативний простір», вона називала його «мій Вульфі». Цього вечора на Вульфі була краватка, але пов'язана незграбно, і Барбі подумав, що решта його одягу виглядає підозріло схожою на той, який вдягають люди, коли пораються у себе в садочку.

— Нагадую про перебіг нашої події, — почав Розин Вулфі. — Сьогодні після полудня, приблизно о першій годині...

— Це трапилося зовсім не о першій, а на доволі значний шмат часу раніше, — промовив хтось.

— А то правда про Майру Еванс? — запитав ще хтось. — Вона насправді померла?

— Так, — підтвердив Ферналд Бові. Старшим братом Ферна був Стюарт Бові, єдиний трунар у Міллі. І Ферн йому вряди-годи допомагав, коли був тверезий, от і сьогодні він виглядав тверезим. Бентежно тверезим. — А теперка всі взяли й замовкли, я хочу послухати.

Барбі також хотів послухати, бо Вульфі саме говорив на ту тему, яка найбільше хвилювала Барбі, і говорив він саме те, що хотів почути Барбі: повітряний простір над Честер Міллом оголошено зоною, забороненою для польотів. Фактично, весь Західний Мейн і східний Нью-Гемпшир, від Люїстона-Оберна до Північного Конвея став такою зоною. Президента було поінформовано. І вперше за останні дев'ять років колір Бюлетеня національної безпеки підскочив вище помаранчевого69.

Проходячи повз стіл Джулії Шамвей, хазяйки й редакторки «Демократа», Барбі зауважив, як вона стрельнула на нього оком. А слідом і скупа, потаємна напівусмішка, що була її особливим, ледь не фірмовим знаком, майнула на її обличчі.

— Схоже на те, що Честер Мілл не бажає вас відпускати, містере Барбара.

— Схоже, що так, — погодився він. Те, що вона знала про його відхід звідси — і з якої саме причини — не здивувало Барбару. Він достатньо часу прожив у Міллі, аби розуміти, що Джулія Шамвей знає все, про що тут варто знати.

Розі помітила його, якраз коли збиралася розставляти на чотиримісному столику, довкола якого згромадилися шість клієнтів, квасолю з сосисками (плюс обсмалені рештки чогось, що колись, певне, було шматками свинини). Тримаючи по дві тарілки в кожній руці й ще парочку на згинах ліктів, вона заціпеніла з виряченими очима. А тоді посміхнулася. Ця її усмішка була сповнена непідробного щастя й почуття полегшення, і серце його зраділо.

«Отаке-то воно, повернення до милого дому, — подумалось йому. — Хай мене чорти візьмуть, якщо це не так».

— Та невже це ти, Дейле Барбара, я й подумати не могла, що побачу тебе колись знову!

— Мій фартух ще живий? — спитав Барбі трохи сором'язливо.

Врешті-решт Розі прийняла його, дала йому роботу — якомусь приблуді з кількома написаними ручкою рекомендаціями в наплічнику. І потім сказала, що цілком розуміє його намір залишити місто, татусь Джуніора Ренні не той чолов'яга, котрого варто мати своїм ворогом, але в Барбі все одно було відчуття, ніби він покинув її в біді.

Розі сяк-так примостила на стіл тарілки й поспішила до Барбі. їй, невисокій огрядній жіночці, довелося стати навшпиньки, щоб його обняти, але вона з цим впоралась.

— Я така рада тебе бачити! — прошепотіла вона.

Барбі теж її обняв і поцілував у тім'я.

— Великий Джим і Джуніор не зрадіють, — промовив він. Але жодного з Ренні, принаймні зараз, не було тут; уже за одне це можна бути вдячним. Барбі усвідомив, що на якусь хвилину інтерес до його особи тутешніх завсідників переважив навіть природну цікавість до показу їхнього міста на національному телеканалі.

— Великий Джим Ренні може тільки відсмоктати в мене! — відповіла вона. Барбі розсміявся, потішений такою лютістю, але задоволений її потайністю — вона все говорила пошепки. — А я думала, ти поїхав собі геть!

— Та мало не вибрався, але трохи запізно вирушив.

— А ти бачив... оте все?

— Так. Розповім пізніше.

Він розімкнув обійми, продовжуючи її тримати на відстані простягнутих рук, і подумав: «От якби ти була років на десять молодшою, Розі... чи хоча б на п'ять...»

— То я можу знову отримати свій фартух?

Вона витерла собі кутики очей і кивнула.

— Будь ласка, надінь його. Прибери звідти Енсона, поки він нас усіх тут не вигубив.

Барбі віддав їй честь, прослизнув коридорчиком до кухні й послав Енсона Вілера за

шинквас розібратися там із замовленнями і прибратися, поки Розі не покличе його собі на допомогу в головну залу. Відступаючись від плити, Енсон зітхнув із полегшенням. Перш ніж піти за стійку, він обома руками потиснув Барбі праву долоню.

— Слава Богу, чоловіче. Я ніколи не бачив такої гарячки, я просто розгубився.

— Не переживай. Ми готові нагодувати п'ять тисяч.

Енсон, аж ніяк не бібліїст, подивився на нього нерозуміюче:

— Га?

— Не звертай уваги, то я так.

Теленькнув дзвоник, що висів у кутку кухонного закапелка.

— Виконуйте замовлення! — гукнула Розі.

Скоріше, ніж прочитати папірець, Барбі вхопив копистку — на грилі коїлося казна-що, як завжди, коли Енсону доводилося займатися катастрофічним процесом із залученням вогню, який він чомусь називав кухарством, — тут же накинув на шию шлейку фартуха, зав'язав його на собі ззаду і зазирнув до шафки біля мийки. Там було повно бейсбольних картузів, що слугували усім мавпам, котрі поралися в «Троянді-Шипшині» біля грилю, за шеф-кухарські ковпаки. Він вибрав картуз з емблемою «Морських Псів» на честь Пола Джендрона (котрий тепер перебуває в обіймах своїх найрідніших і найдорожчих, як сподівався Барбі), задом наперед нацупив його собі на голову і хруснув пальцями.

А вже тоді зазирнув у перший папірець і взявся до роботи.

2


О чверть по дев'ятій, більш як на годину пізніше за звичайний для суботи час закриття, Розі випровадила останніх гостей. Барбі замкнув двері й перевернув табличку з ВІДЧИНЕНО на ЗАЧИНЕНО. Провів поглядом тих з півдесятка останніх клієнтів, що перетнули вулицю в напрямку міського майдану, де вже стояли, балакаючи між собою, чоловік п'ятдесят. Погляди їхні були спрямовані на південь, де понад 119-м шосе зависла велика куля потужного світла. Не телевізійного світла, міркував Барбі; то армійські підрозділи створюють там охоронний периметр. А як інакше охороняти периметр уночі? Авжеж, виставивши вартових і освітивши мертву зону, звісно. Мертва зона. Йому не подобалося, як звучить цей термін.

Натомість Мейн-стрит виглядала незвично темною. Електричні вогні сяяли в деяких будинках — тих, де працювали генератори, — а також, підживлювані акумуляторами, світилися аварійні вогні в універмазі Берпі, у «Паливі &ашр; Бакалії», у крамниці «Нові &ашр; Уживані книги», у «Фуд-Сіті» біля підніжжя міського пагорба та в півдюжині інших закладів, але вуличні ліхтарі вздовж Мейн-стрит стояли темні, а в більшості вікон других поверхів, де розташувалися помешкання, горіли свічки.

Розі сіла до столу посеред зали і запалила сигарету (недозволено в громадських приміщеннях, але Барбі нікому не викаже). Стягнувши з голови сіточку, під якою трималася її зачіска, вона змучено посміхнулася до Барбі, котрий і собі присів напроти неї. Позаду них Енсон шарував шинквас, теж нарешті розпустивши своє довге волосся, заховане до того під картузом «Ред Сокс».

— Я гадала, що Четвертого липня70 — то важка робота, але сьогодні було гірше, — промовила Розі. —Якби не ти, я б скоцюрбилася в куточку і скиглила: «Де моя матуся?»

— Там була якась блондинка в «Ф-150», — промовив Барбі, посміхаючись власному спогаду. — Вона мало не взялася мене підвезти. Аби так сталося, я б, можливо, й вибрався. З іншого боку, зі мною могло трапитися те саме, що з Чаком Томпсоном і тією жінкою, котра була з ним у літаку.

Ім'я Томпсона згадувалося в репортажі Сі-Ен-Ен; жінка ще залишалася не ідентифі кованою.

Але Розі її знала.

— Це Клодетт Сендерс. Я майже цілком певна, що вона. Доді мені вчора казала, що в її матері сьогодні тренувальний політ.

Між ними на столі стояла тарілка з чипсами. Барбі було знову потягнувся до тарілки.

Та раптом завмер. Йому перехотілося картоплі. Нічого йому більше не хотілося. І червона калюжка на березі тарілки тепер більше скидалася на кров, ніж на кетчуп. Так ось чому Доді не прийшла.

Розі знизала плечима.

— Можливо. Точно не можу сказати. Я не отримувала від неї звістки. Та й не очікувала, телефони ж не працюють.

Барбі вирішив, що вона має на увазі дротові лінії, але навіть з кухні він чув, як люди скаржилися на те, як важко кудись додзвонитися по мобільних. Більшість погоджувалися з думкою, що це через те, що ними користуються всі одночасно, таким чином блокуючи частоти. Дехто вважав, що навала телевізійників — либонь, сотні їх зараз навколо міста, і всі озброєні «Нокіями», «Моторолами», «Ай-фонами», «Блек-Беррі» — створює цю проблему. Барбі мав песимістичніші підозри: ситуація вже під контролем служб нацбезпеки, і це в той час, коли вся країна параноїдально боїться терористів. Декому ще вдавалося іноді кудись додзвонитися, але що глибше в ніч, то рідше й рідше.

— Звісно, — сказала Розі. — Доді могла, як це на неї схоже, просто забити на роботу, а натомість завіятися собі в Оберн71, погуляти по тамтешніх крамницях.

— А містер Сендерс знає, що в тім літаку була Клодетт?

— Не можу сказати напевно, але я б вельми здивувалася, аби він зараз про це ще не знав. — І вона проспівала тихим, але милозвучним голоском: «Це маленьке місто, синку, мусиш розуміти».

Барбі кволо посміхнувся і підхопив: «Ми одна команда, і нам у ньому жити».

Це була стара пісня Джеймса Макмертрі, яка минулого літа незбагненним чином знову на два місяці стала модною на парочці радіостанцій формату кантрі &ашр; вестерн. Ясно, що її не крутили на частоті РНГХ; Джеймс Макмертрі не належав до того сорту артистів, яких підтримувало «Радіо Ісус».

Розі показала на тарілку.

— Ти ще будеш їсти?

— Ні. Апетит пропав.

Барбі не відчував великої любові ані до повсякчас усміхненого Енді Сендерса, ні до дурепи Доді, котра майже напевне допомагала своїй подружці Ейнджі поширювати ті плітки, котрі й призвели його до неприємностей біля «Діппера», але сама думка про те, що ті рештки тіла (ногу в зеленій холоші побачив він внутрішнім зором) належали її матері... дружині першого виборного...

— У мене теж, — сказала Розі і втопила свою сигарету в кетчупі. Та погасла зі звуком пфссс, і якусь мить Барбі був певен, що він ось-ось виригає. Відвернувши голову, він втупився у вітрину, хоча звідси не можна було побачити, що робиться на Мейн-стрит. Звідси вулиця виглядала геть темною.

— Президент виступить опівночі, — оголосив від шинкваса Енсон. Позаду нього почав протяжно, з натугою стогнати посудомийний апарат. Барбі сяйнула в голові думка, що старий трудяга «Гобарт»72, мабуть, допрацьовує свою останню зміну, принаймні на якийсь період часу. Він мусить переконати в цьому Розі. Вона може опиратися, але зрештою зрозуміє доцільність цих кроків. Розі метка, практична жінка.

«Мати Доді Сендерс. Господи. А чи були інші варіанти?»

Він усвідомив, що варіанти могли бути не набагато кращими. Замість місіс Сендерс, у літаку майже напевне сидів би хтось інший зі знайомих йому людей. Це маленьке місто, синку, мусиш розуміти.

— Сьогодні я обійдуся без Президента, — сказала Розі. — Доведеться йому благословляти Америку без мене. П'ята година настає рано.

По недільних ранках «Троянда-Шипшина» відкривалася не раніше від сьомої, але ж треба все завчасно зготувати. Завжди ці приготування. А в неділю до них належав і цинамоновий рулет.

— А ви, хлопці, якщо вам охота, можете залишатися й дивитися. Тільки не забудьте міцно все тут замкнути, коли звідси йтимете. І спереду, і ззаду, — вона почала підводитись.

— Розі, нам треба побалакати щодо завтрашнього дня, — затримав її Барбі.

— Дурниці, завтра буде інший день. А зараз попустися, Барбі. На все свій час. — Проте вона, либонь, помітила щось в його очах, бо знову сіла. — Гаразд, чому це ти так похмуро дивишся?

— Коли ти востаннє заправлялася пропаном?

— Минулого тижня. У нас його майже повний запас. Це все, що тебе непокоїть?

Це було не все, але з цього почалися його запитання. «Троянда-Шипшина», підраховував Барбі, має два з'єднані між собою баки. Кожен бак вміщує чи то триста п'ятдесят, чи триста двадцять п'ять галонів, точно він не пам'ятав скільки. Завтра треба перевірити, але якщо Розі має рацію, вона зараз має понад шістсот галонів газу. Це добре. Хоч якась удача на тлі показово нещасного дня для всього міста в цілому. Та нам не знати, які ще нещастя можуть чекати попереду. А шість сотень галонів пропану не вічні.

— Яка норма вигоряння? — спитав він у неї. — Ти собі уявляєш?

— А яке це має значення?

— Бо зараз твій заклад живиться від генератора. Освітлення, печі, холодильники, насоси. И обігрівач, якщо сьогодні вночі похолоднішає, також увімкнеться. А генер, щоб усе це підтримувати, добряче жере пропан.

Якусь хвильку вони мовчали, прислухаючись до рівного гудіння майже нового генератора «Хонда» позаду ресторану.

Підійшов і сів біля них Енсон Вілер.

— На шістдесяти відсотках потужності генер висмоктує два галони пропану за годину, — сказав він.

— Звідки ти знаєш? — спитав Барбі.

— Прочитав на шильдику. А коли тягне все на собі, як от сьогодні від полудня, коли вимкнулась електрика, він, мабуть, вижирає і всі три галони. А може, й трохи більше.

Реакція Розі була миттєвою.

— Енсі, вимкни все світло, тільки в кухні залиш. Зараз же. І термостат обігрівача перемкни на п'ятдесят. — Вона подумала. — Ні, вимкни його зовсім.

Барбі усміхнувся, показавши їй великого пальця. Вона второпала. Не кожен у Міллі здатен був на це. Не кожному в Міллі вистачило б розуму.

— Гаразд. — Проте Енсон виглядав збентеженим. — То ти гадаєш, що до завтрашнього ранку... чи принаймні до полудня?...

— По телевізору збирається особисто виступити Президент Сполучених Штатів, — нагадав Барбі. — Опівночі. На які думки тебе це наштовхує, Енсі?

— Я думаю, таки треба вимкнути світло, — відповів той.

— І термостат, не забудь, — нагадала йому Розі. Хлопець пішов, і вона звернулася до Барбі: — Те саме я зроблю і в себе, як піднімуся нагору. — Удовиця вже більше десяти років, вона жила над своїм рестораном.

Барбі кивнув. Перевернувши одну з паперових серветок-підстилок («Чи відвідували ви 20 визначних природних місцин штату Мейн?»), він щось вираховував на її зворотному боці.

З того моменту, як постав бар'єр, згоріло від двадцяти семи до тридцяти галонів пропану. Отже, в залишку маємо п'ятсот сімдесят. Якщо Розі зможе зменшити його споживання до двадцяти п'яти галонів на день, теоретично вона здатна протриматися три тижні. Якщо зменшити до двадцяти галонів на день — чого вона, певне, зможе досягти, якщо закриватиме заклад між сніданком і ланчем, а потім ще робитиме перерви між ланчем і вечерею — протриматися можна майже місяць.

«І цього достатньо, — подумав він. — Бо якщо через місяць це місто все ще буде закритим, у ньому все одно вже не залишиться чого готувати».

— Про що ти думаєш? — спитала Розі. — І що то за цифри? Я не розумію, що вони означають.

— Бо ти дивишся на них догори ногами, — пояснив Барбі, зрозумівши, що більшість людей у Міллі схильні саме до такого бачення. Це були ті цифри, на які нікому не схотілося

б дивитися прямо.

Розі обернула серветку з принагідними підрахунками Барбі до себе. Сама перерахувала цифри. А тоді підняла голову і подивилася на нього, вражена. Якраз у цю мить Енсон вимкнув майже все освітлення, і вони втупилися одне в одного в мороці, який — принаймні для Барбі — виглядав жахливо переконливим. Неприємності можуть бути серйозними.

— Двадцять вісім днів? — перепитала вона. — Ти гадаєш, ми мусимо розраховувати на чотири тижні?

— Я не знаю, мусимо чи не мусимо, але, коли я був в Іраку, хтось подарував мені «Маленький червоний цитатник» товариша Мао. Так я носив його завжди в кишені і прочитав від дошки до дошки. У багатьох його висловах більше сенсу, ніж у наших політиків у їхні найпритомніші моменти. Серед тих його фраз, що застрягли мені в голові, є й така: «Сподівайся на погожі дні, але будуй дамби». От я й гадаю, що саме це ми, тобто ти...

— Ні, ми, — заперечила вона, торкаючись його зап'ястка. Перевернувши руку, він приплеснув своєю долонею по її долоні.

— Гаразд, ми. Гадаю, саме таким чином нам і треба все розпланувати. Тобто зачинятися на проміжні години, економно використовувати печі — ніяких цинамонових рулетів, хоча я, як і будь-хто, люблю їх — і ніякої посудомийної машини. Вона стара і жере забагато енергії. Знаю, Доді з Енсоном не сподобається ідея мити посуд вручну...

— Не думаю, що нам варто розраховувати на те, що Доді скоро повернеться, та й взагалі хоч колись. Тепер, коли її мати мертва, — зітхнула Розі. — Хочеться вірити, що вона дійсно поїхала до Оберна повештатись по крамницях. Хоча, гадаю, про це буде надруковано в завтрашніх газетах.

— Можливо.

Барбі не уявляв собі, як багато інформації потрапить в Честер Мілл або вийде звідси, якщо ця ситуація не вирішиться швидко, і бажано, щоб іще й із якимсь раціональним поясненням. Мабуть, небагато. Він подумав, що їх скоро накриють легендарним Конусом Тиші Максвела Смарта73, якщо цього вже не сталося.

До столу Барбі й Розі повернувся Енсон. Він уже був у куртці.

— То я вже піду собі, Розі?

— Авжеж, — відповіла вона. — До завтра о шостій?

— Чи не запізно буде? — посміхнувся він і додав: — Та ні, я не скаржуся.

— Ми відчинятимемо пізніше, — вона завагалася. — І робитимемо перерви між годівлями.

— Правда? Класно,— він перевів погляд на Барбі.— У тебе є де переночувати сьогодні? А то можеш до мене. Сейда поїхала в Деррі74 відвідати батьків.

Сейдою звали Енсонову дружину.

Барбі мав де притулитися, це місце було прямо напроти, лише через вулицю перейти.

— Дякую, але я повернуся до свого помешкання. У мене ж заплачено за нього до кінця місяця, то чом би й ні? Уранці, перед тим як піти з міста, я залишив ключ Петрі Ширлз в аптеці, але в мене на зв'язці залишився дублікат.

— Окей. Тоді до завтра, Розі. А ти тут будеш, Барбі?

— І не сподівайся.

— Чудово! — поширшала усмішка Енсона.

Коли він пішов, Розі потерла собі очі, потім похмуро подивилася на Барбі.

— Як довго це триватиме? Твій власний прогноз.

— Я не можу прогнозувати, бо не знаю, що саме відбувається. І коли воно перестане відбуватися.

Розі, дуже тихо, промовила:

— Барбі, ти мене лякаєш.

— Я сам себе лякаю. Нам обом треба вже йти спати. Вранці все виглядатиме краще.

— Після нашої бесіди мені, либонь, лише ембіен75 допоможе заснути, — поскаржилась вона. — Незважаючи на втому. Проте я вдячна Богу, що ти повернувся.

Барбі згадав про свої міркування щодо запасів.

— Ось іще що. Якщо завтра відкриється «Фуд-Сіті»...

— Вони завжди працюють у неділю. З десятої до шостої.

— Якщо вони працюватимуть завтра, ти мусиш дещо купити.

— Та ж «Сиско»76 постачає... — вона затнулася, нахмурено втупившись у нього очима. — Щочетверга, але ми не можемо на це розраховувати, так? Авжеж, ні.

— Ні, — підтвердив він. — Якщо навіть те, що тут зараз нас замкнуло, раптом щезне, військові все одно триматимуть це містечко в стані карантину якийсь довший час.

— Що я мушу купити?

— Все, але найголовніше — м'ясо. М'ясо, м'ясо, м'ясо. Якщо крамниця відкриється. А я не певен цього. Джим Ренні може переконати того, хто там зараз керує...

— Джек Кейл. Він став директором, коли Ерні Келверт пішов на пенсію в минулому

році.

— Так от, Ренні може переконати його не відкриватися, поки він особисто цього не дозволить. Або попросить шефа Перкінса видати такий наказ.

— Так ти не знаєш? — спитала Розі і, побачивши його нерозуміючий погляд, продовжила: — Авжеж. Дюк Перкінс помер, Барбі. Він помер прямо там, — махнула вона рукою десь в південному напрямку.

Барбі ошелешено дивився на неї. Енсон забув вимкнути телевізор, і позаду них Розин улюбленець Вульфі знову розповідав світу, що якась нез'ясована сила обгородила маленьке містечко в Західному Мейні, що той район ізольовано армійськими підрозділами, що Об'єднаний комітет начальників штабів засідає у Вашингтоні, що Президент звернеться до нації опівночі, а зараз він просить народ Америки приєднати свої молитви за людей у Честер Міллі до його власної.

З


— Тату? Тату?

Джуніор Ренні стояв на верхньому майданчику сходів, нахиливши голову, прислухався.

Відповіді не було, і телевізор мовчав. А в такий час його батько завжди вже перебував удома після роботи, сидів перед телевізором. Увечері в суботу він утримувався від Сі-Ен-Ен і «Фокс-ньюз», натомість дозволяючи собі «Планету тварин» або «Історичний канал». А сьогодні чомусь ні. Джуніор приклав до вуха зап'ясток, щоб перевірити, чи цокотить його годинник. Той ішов та й час вочевидь він показував правильний, бо надворі вже було темно.

Жахлива думка стрельнула йому в голову. Великий Джим може бути зараз разом із шефом Перкінсом. У цю мить вони можуть удвох обговорювати, як заарештувати Джуніора з найменшим розголосом. А чому вони чекали так довго? Бо так зможуть вивезти його з міста під покривом темряви. Доправити його до окружної в'язниці в Касл Року. Потім суд. А далі?

Далі Шошенк77. Просидівши там кілька років, він, певне, почне називати тюрму просто Шенк, як і більшість тамтешніх убивць, грабіжників та содомітів.

— Дурощі, — пробурмотів він. А чи ні? Він прокинувся з думкою, що вбивство Ейнджі йому просто наснилося, це мусив бути сон, бо він ніколи нікого не зміг би вбити. Добряче відлупцювати — запросто, але вбити? Це просто смішно. Він же такий, такий... ну... він така нормальна людина!

Потім він зазирнув під ліжко, побачив на одязі кров, і все повернулося знову.

Рушник падає в неї з голови. Клаптик волосся на її лобку чомусь бісить його. Химерно хрусткий звук, яким на удар його коліна відповідає щось усередині її обличчя. Злива магнітиків з холодильника і те, як вона сіпалася.

«Але ж то зробив не я. То...»

То головний біль. Так. Правда. Але хто такому повірить? Йому легше повірили б, навіть якби він сказав, що це зробив буфетник78.

— Тату?

Мовчанка. Нема його вдома. І в поліцейській дільниці його нема також, не плете він там змову проти нього. Тільки не його батько. Він цього не робитиме. Його батько завжди казав, що родина понад усе.

А чи дійсно родина для нього понад усе? Авжеж, він так говорить — він же християнин врешті-решт і співвласник РНГХ, — проте Джуніор мав підозру, що для його татуся «Уживані автомобілі Джима Ренні» можуть їхати попереду родини, а посада першого виборного міста випереджати Святий Олтар Не Треба Готівки.

Ну, а Джуніор, що цілком можливо, йде лише третім у цьому списку.

Він усвідомив (уперше в житті; то був справжній спалах прозріння), що все це лише його власні припущення. Що він насправді майже зовсім не знає свого батька.

Він повернувся до своєї кімнати і ввімкнув верхнє світло. Спочатку вгорі яскраво спалахнуло, тоді трохи померхло і світло залишилося непевним. На якусь мить Джуніору здалося, що в нього щось негаразд з очима. Потім він усвідомив, що чує гудіння їхнього генератора. І не лише їхнього. Нема струму в міській електромережі. Хвиля полегшення затопила його. Припинення подачі електрики все пояснювало. Це означало, що його батько, скоріш за все, перебуває зараз у міськраді, обговорює цю проблему з іншими двома ідіотами

— Сендерсом і Ґріннел. Либонь, встромляє шпильки у велику мапу міста, корчачи з себе Джорджа Паттона79. Кричить у телефон на когось з Електрокомпанії Західного Мейну, обзиваючи їх бандою лінивих нікчемах.

Джуніор витяг з-під ліжка свій одяг, витряс із джинсів усяке лайно — гаманець, дрібні монети, ключі, гребінець, залишки пігулок проти голови — і розпихав усе по кишенях чистих джинсів. Потім він поспіхом спустився вниз, засунув небезпечний одяг до пральної машини, виставив на ній «гарячий» режим, але тут же згадав, як колись мати казала йому, тоді не більш як десятирічному: для кривавих плям потрібна холодна вода. Перемикаючи машину на ХОЛОДНЕ ПРАННЯ/ХОЛОДНЕ ПОЛОСКАННЯ, Джуніор байдуже подумав, чи його татусь уже тоді викохав у собі звичку трахати секретарок, чи ще тримав свій нікчемашний пеніс на припоні.

Він увімкнув машину і замислився, що йому робити далі. Щойно головний біль минувся, він виявив, що може мислити.

Врешті вирішив повернутися до будинку Ейнджі. Не хотілося — Боже Всеправий, це було останнє, чого б йому хотілося робити, — але там він, можливо, зуміє оцінити ситуацію на місці. Пройтися повз садибу, подивитися, скільки там поліцейських машин. А також чи нема серед них фургона криміналістичної служби округу Касл. Криміналісти — ключ до всього. Це він знав з перегляду «Місця злочину»80.1 сам великий синьо-білий фургон він теж бачив, коли відвідував якось із батьком окружний суд. Тож, якщо він стоїть біля будинку Маккейнів...

«Я втечу».

Так. Якомога швидше і якомога далі. Але спершу треба буде повернутися сюди, зазирнути до сейфа в батьковому кабінеті. Батько не підозрював, що Джуніор знає контрольну комбінацію цифр, але Джуніор її знав. Як знав і пароль до татового комп'ютера, а таким чином і про його схильність до перегляду того, що Джуніор з Френком Делессепсом називали редис-сексом: дві чорні лярвочки і білий парубок. Там було повно грошей, у тому сейфі. Тисячі доларів.

«А якщо ти побачиш той фургон, повернешся сюди, а тут батько?»

Отже, передусім гроші. Гроші зараз же.

Він ввійшов до кабінету, і на мить йому здалося, що батько сидить у фотелі з високою спинкою, де він зазвичай і дивився ті свої новини й передачі про природу. Заснув... а якщо в нього інфаркт? В останні три роки у Великого Джима траплялися проблеми з серцем, головним чином аритмія. Зазвичай він звертався до шпиталю «Кеті Рассел» і там док Гаскелл або док Рейберн кололи його чимось, повертаючи до нормального стану. Гаскелл радо робив би це вічно, але Рейберн (котрого батько називав перевченим нікчемахою) останнього разу наполіг, щоби Великий Джим звернувся до кардіолога в діагностичному центрі в Люїстоні. Той кардіолог сказав, що потрібно пройти якусь процедуру, яка раз і назавжди ліквідує перебої в серці. Великий Джим (котрий страх як боявся лікарень) відповів: йому, мовляв, треба частіше радитися з Богом, можете називати це молитовними процедурами. Тим часом він продовжував приймати свої пігулки і в останні кілька місяців почувався гарно, але зараз... можливо...

— Тату?

Мовчанка. Джуніор клацнув вмикачем. Люстра загорілася тим самим непевним світлом, проте розвіяла тінь, котру Джуніор спершу сприйняв за батькову потилицю. Він би не дуже засмутився, аби його батько дійсно врізав дуба, але наразі зрадів, що цього не трапилося саме тепер. Існувала ще така річ, як зайві ускладнення.

Заспокоївшись, він широкими, карикатурно обережними кроками рушив до стіни, в якій містився сейф, повсякчас очікуючи спалаху фар у вікні, які провістять батькове повернення. Зняв і відставив убік картину, що прикривала сейф (Ісус проповідує на горі), і набрав комбінацію. Перш ніж важіль піддався, йому довелося це зробити двічі, бо руки в нього тремтіли.

Сейф було забито готівкою і пачками схожих на пергаментні аркушів зі штампованими написами ОБЛІГАЦІЇ НА ПРЕД'ЯВНИКА. Джуніор стиха присвиснув. Останнього разу, коли він відчиняв сейф — потягти звідси п'ятдесятку на минулорічний Фрайбурзький ярмарок81, — тут теж лежало багато грошей, але й зблизька не стільки. І ніяких ОБЛІГАЦІЙ не було. Він згадав табличку на батьковому столі в його автосалоні: ЧИ СХВАЛИВ БИ ЦЮ ОБОРУДКУ ІСУС? Навіть у своєму теперішньому стані перестраху й замішання Джуніор не міг не зачудуватися, чи схвалив би Ісус усі ті оборудки, що його батько останніми часами прокручував десь на стороні.

— Нема мені діла до його бізнесу, треба свої справи ладнати, — промовив він тихим голосом. Узяв п'ятсот п'ятдесятками і двадцятками, вже мало не причинив сейф, завагався і витяг ще кілька соток. Зважаючи на непристойно велику кількість грошей у сейфі, його батько може навіть не зауважити пропажі. А якщо й помітить, можливо, зрозуміє, чому Джуніор їх узяв. І, либонь, схвалить. Як любив повторювати Великий Джим: «Господь помагає тим, хто сам собі допомагає».

У такому приємному настрої Джуніор легко потяг ще чотири сотні. І лише тоді зачинив сейф, змішав комбінацію цифр і повісив Ісуса назад на стіну. Взявши з шафи в передпокої куртку, він вийшов надвір, залишивши генератор ревіти, а машину прати його заляпану кров'ю Ейнджі одіж.

4


Біля будинку Маккейнів не було нікого. Анікогісінько, бля!

Причаївшись на протилежному боці вулиці, Джуніор стояв під благеньким дощиком з падаючого листя і дивувався, чи дійсно він бачить те, що бачить: темний будинок і, як і перше, ані сліду ні «Тойоти» Генрі Маккейна, ні «Пріуса» Ладонни. Все це виглядало занадто гарно, щоб бути правдою, вельми занадто.

Можливо, вони на міському майдані. Там багато народу цього вечора. Либонь, обговорюють припинення постачання електрики, хоча Джуніор не пригадував, щоб коли-небудь раніше вимкнення світла спричиняло такі збори; люди переважно йшли собі додому і лягали спати, саме так; і, якщо не траплялося дійсно страшенної бурі, ще до того, як вони починали готувати собі сніданки, електрика з'являлася знову.

Може, теперішній перебій з електрикою — результат якоїсь видовищної пригоди того типу, що регулярно показують у новинах по телевізору. Джуніор неясно собі пригадав якогось старигана, котрий питався в нього, що відбувається, невдовзі після того, як дещо відбулося з Ейнджі. У будь-якому разі Джуніор, ідучи сюди, подбав про те, щоб із ним ніхто не забалакав. Мейн-стрит він подолав з опущеною головою і піднятим коміром (фактично, він ледь не зіштовхнувся з Енсоном Вілером, коли той вийшов з «Троянди-Шипшини»), Вуличні ліхтарі не горіли, і це допомогло йому зберегти анонімність. Черговий подарунок богів.

А тепер це. Третій дарунок. Величезний! Та чи таке можливе, щоби тіло Ейнджі досі не виявили? Чи тут на нього чекає пастка?

Джуніор уявив собі, як шериф округу Касл або детектив із поліції штату говорять: «Хлопці, нам лише треба не лізти на очі й почекати; вбивця завжди повертається на місце свого злочину, це давно відомий факт».

Телевізійне лайно. І все ж таки, перетинаючи вулицю (ніби підштовхуваний якоюсь потойбічною силою), Джуніор очікував, що ось раптом спалахнуть потужні ручні ліхтарі, приколють його своїми променями, немов метелика до шматка картону; чекав, що хтось гукне — певне, у мегафон: «Стій, ані руш, руки вгору!»

Нічого цього не трапилося.

Серце калатало в його грудях, і кров стугоніла у скронях (але в голові ніякого болю, і це добрий-добрий знак), коли він ступив на під'їзну алею Маккейнів, але й тоді будинок залишився темним і мовчазним. Навіть генератора чутно не було, хоча сусідський, у пані Ґріннел, гуркотів.

Джуніор озирнувся через плече і побачив, що над деревами сходить величезна куля білого світла. Щось на південній околиці міста чи, може, далі, у Моттоні. Чи не там відбулося те, що стало причиною перерви в постачанні електрики? Можливо.

Він підійшов до задніх дверей. Передні мусили б залишатися незамкненими, якщо ніхто не повертався додому після інциденту з Ейнджі, але йому не хотілося заходити до будинку через передній ґанок. Зайшов би, звісно, якби треба було, хоча, можливо, такої потреби не виникне. Врешті-решт, удача стояла на його боці.

Клямка клацнула.

Джуніор зазирнув до кухні й умент відчув кров'яний дух — трохи схоже на запах крохмальної присипки, тільки несвіжої. Промовив: «Гей? Привіт? Є хто вдома?» Майже напевне, що нікого нема, проте, якщо хтось і є, якщо з якогось дикого дива Генрі або Ладонна поставили свої машини біля міського майдану і прийшли додому пішки (чомусь не помітивши на кухонній підлозі власної мертвої дочки), він закричить. Так! Закричить і «виявить тіло». Це не обмане команду криміналістичного фургона, але трохи часу він виграє.

— Хелло, містере Маккейн! Місіс Маккейн! — А тоді, вслід за спалахом натхнення: — Ейнджі, ти вдома?

Хіба він питався б таке, аби сам її вбив? Звісно, що ні! Та раптом жахлива думка прохромила його: а що, як вона відповість? Звідти, з підлоги, де вона лежить, зараз йому відповість? Відповість із булькотінням крові в горлі.

— Візьми себе в руки, — промурмотів він. Авжеж, треба, хоч як це важко. Особливо у темряві. А втім, у Біблії такі речі раз у раз трапляються. У Біблії люди подеколи повертаються до життя, як зомбі в «Ночі живих мертвяків»82.

— Є хто вдома?

А дідька. Порожняк.

Його очі призвичаїлись до темряви, хоча й не зовсім. Потрібне світло. Варто було прихопити ліхтар з дому, але, коли ти звик до того, що достатньо просто клацнути вмикачем, про такі речі легко забути. Джуніор перетнув кухню, переступивши через тіло Ейнджі, і прочинив перші з двох дверей у дальній стіні. Там виявилась комора. Він зміг лише розгледіти полиці, заставлені консервами й пляшками. За іншими дверми йому більше пощастило. Там була пральня. І якщо він не помилився щодо тієї речі, котра містилася на полиці праворуч від нього, значить, удача його ще не покинула.

Він не помилився. То був ліхтар, чудовий, сильний. Треба обережно присвічувати собі на кухні — обов'язково не забути затулити штори, — але в пральній кімнаті він міг світити собі досхочу. Тут йому було зручно.

Пральний порошок. Відбілювач. Пом'якшувач тканини. Відро і «Свіффер»83. Добре. Генератор не працює, отже, тут є тільки холодна вода, але її вистачить у крані, щоб наповнити одне відро, а там ще є й всякі туалетні баки. А холодна — саме те, що йому треба. Для крові — холодна.

Він митиме, як затята домогосподарка, якою колись була його мати, завжди пам'ятлива до напоумлень свого чоловіка: «Тримай чистими дім, руки й душу». Він змиє кров. Потім витре все, що пригадає, до чого торкався, і все, про що не пам'ятає, але чого міг торкнутися. Але спершу...

Тіло. Треба щось зробити з тілом.

Джуніор вирішив, що поки що згодиться й комора. Він ухопив її під пахви, перетягнув туди, відпустив — чвак. І вже тоді взявся до роботи. Наспівуючи собі під ніс, він спершу попричіплював до холодильника магніти, потім закрив штори. Встиг наповнити відро вже ледь не по вінця, і лише тоді кран почав сипіти. Черговий бонус.

Він іще тер, робота йшла добре, хоча до кінця було ще далеко, коли пролунав стук у передні двері.

Джуніор підвів голову, очі широко розплющені, губи вивернуті в далекій від веселощів гримасі переляку.

— Ейнджі? — прозвучав дівочий голос крізь схлипи. — Ейнджі, ти вдома? — Знову стук, а тоді двері прочинилися. Його удача, схоже, його полишила. — Ейнджі, прошу, хоч би ти була тут. Я бачила, твоя машина стоїть у гаражі...

Курва! Гараж! Він не перевірив їхній блядський гараж!

— Ейнджі? — знову пхикання. Знайомий голос. О, Боже, чи це не ця ідіотка Доді

Сендерс? Таки вона. — Ейнджі, вона мені сказала, що моя мама мертва! Місіс Шамвей сказала, що вона загинула!

Джуніор мав надію, що вона спершу підніметься на другий поверх, до кімнати Ейнджі. Але натомість Доді рушила через хол до кухні, пересуваючись у темряві повільно, непевно.

— Ейнджі? Ти в кухні? Я нібито бачила світло.

У Джуніора знову заболіло в голові, і винна в цьому була ця настирлива, безпереводно обкурена сучка. Що не трапиться зараз... це буде також її вина.

5


Доді Сендерс була все ще трохи обкурена і п'яненька, її кумарило; мати її загинула, а сама вона в темряві навпомацки рухалась передпокоєм у домі своєї найліпшої подруги; аж тут наступила на щось, воно сковзнуло під її ступнею так, що вона ледь не беркицьнулась на сраку, задерши ноги. Доді вхопилася за перила сходів, підвернувши собі пару пальців, і скрикнула. Вона начебто й усвідомлювала, що все це з нею дійсно відбувається, і в той же час у це неможливо було повірити. Почувалася так, немов заблукала до якогось паралельного виміру, як ото бува у фантастичному кіні.

Вона нахилилася роздивитися, що там потрапило їй під ноги. Схоже було на рушник. Якийсь дурень кинув рушник на підлогу в передпокої. Тоді вона почула, ніби щось ворухнулося в темряві попереду. У кухні.

— Ейнджі, це ти?

Без відповіді. Проте їй почулося, хтось там ніби є, хоча, може, лише здалося.

— Ейнджі? — вона знову рушила вперед, тримаючи підвернуту праву руку (пальці розпухнуть, думала вона, та й уже напухають) притиснутою до тіла. Ліву простягнула перед собою, намацуючи в темряві. — Ейнджі, будь ласочка, знайдися там! Моя мати померла, я не жартую. Місіс Шамвей мені сказала, а вона не жартує, ти мені так потрібна!

А день так вдало розпочався. Вона встала рано (ну... о десятій, це для неї рано) і зовсім не збиралася прогулювати роботу. А тоді їй зателефонувала Саманта Буші, сказала, що прикупила на і-Беї84 кілька нових лялечок «Братц»85 і питалася, чи не хоче Доді прийти, допомогти їй їх помучити. Катувати ляльок «Братц» вони завели собі моду ще в старших класах школи — купували їх на домашніх розпродажах, а потім вішали, встромляли шпильки їм у дурнуваті голівки, обливали їх бензином для запальничок, а тоді підпалювали. І Доді розуміла, що вони вже мусили б вирости з цієї забавки, вони вже були дорослими чи майже дорослими. Це ж дитячі пустощі. До того ж дещо моторошні, якщо серйозно помислити. Та справа в тому, що Саммі мала власне помешкання на Моттонській дорозі — просто трейлер, але він належав тільки їй, після того як навесні десь завіявся її чоловік, — а її Малюк Волтер спав практично цілими днями. Плюс, у Саммі завжди була скажена трава. Доді здогадувалася, що вона бере її у тих самих хлопців, з котрими гуляє. По вікендах її трейлер був популярним місцем. Та річ у тім, що Доді зареклася курити траву. Більше ніколи ніякої трави після тих неприємностей з кухарем. Більше ніколи в неї протривало понад тиждень, до цього дня, до дзвінка Саманти.

— Тобі дістануться Джейд і Ясмін, — підманювала Саммі. — А ще в мене є така крута, ну, ти сама знаєш що. — Вона завжди так говорила, ніби той, хто міг її підслуховувати, не зрозумів би про що йдеться. — А ще ми зможемо, сама знаєш що.

Доді й тут добре знала, про що саме йдеться, і в неї трохи стрепенулося Отамечки Внизу (самі знаєте де), хоч це заняття теж було дитячою забавкою, яку їм варто було давно облишити.

— Та, мабуть, ні, Саммі. Мені на роботу о другій, і...

— Ясмін чекає, — перебила Саммі. — А ти ж так ненавидиш цю курву.

Атож, це таки правда. Ясмін була найкурвішою сучкою з усіх «Братців», на думку Доді. А до другої ще майже чотири години. Крім того, нічого страшного, якщо вона трохи й запізниться. Хіба Розі її вижене? Та хто інший стане робити для неї ту срану роботу?

— Окей. Тільки ненадовго. І тільки тому, що я ненавиджу ту Ясмін.

Саммі захихотіла.

— І я не буду більше отого, ну, сама знаєш чого. Ні того, ні іншого.

— Без проблем, — погодилась Саммі. — Давай швидше.

Отже, Доді сіла в машину й поїхала і, звісно, зрозуміла, що знущання з «Братців» не дарує ніякої втіхи, якщо не зарядитися трохи кайфом, тож вона й зарядилася разом із Саммі. Разом же вони й утнули Ясмін сеанс пластичної хірургії за допомогою рідини для прочищення каналізаційного стоку, і їм було дуже весело. Потім Саммі захотіла продемонструвати їй класну новеньку камізельку, придбану нею в «Дебі»86, і хоча вона вже трохи потовстішала в попереку, як на смак Доді, але все ще виглядала гарненькою, либонь, тому, що вони обидві були трохи нетверезі — по правді, так у друзки обдовбані — й оскільки Малюк Волтер усе ще спав (його батько наполіг на цьому імені для хлопчика на честь якогось старого блюзмена, а це його постійне спання, гай-гай, Доді мала підозру, що в Малюка Волтера затримка розвитку, що й не дивно, зважаючи на ту кількість дурі, яку висмалила Саммі, поки його виношувала), вони з Саммі опинилися в ліжку і зайнялися отим самим, самі знаєте чим. Опісля поснули, а коли Доді прокинулась, бо Малюк Волтер верещав

— всраться-не-підняться, мерщій телефонуймо на Шостий канал87, — то на годиннику було вже по п'ятій. Зовсім пізно йти на роботу, а тут ще Саммі дістала пляшку чорного Джонні Вокера і вони хильнули разок, другий, третій, і Саммі вирішила подивитися, як там ідуть справи в бейбі «Братц» у мікрохвильовці, от лишень електрики чомусь не було.

Доді доповзла до міста зі швидкістю замалим не шістнадцять миль за годину, все ще п'яна і в параноїдальному к чорту стані, постійно скидаючи оком у люстерко заднього огляду, чи нема в неї копів на хвості, чомусь упевнена, що, якщо її зупинять, то обов'язково це буде та рудоволоса сучка Джекі Веттінгтон. Або батько з'явиться на перерву додому й учує алкоголь у її віддиху. Або мати виявиться в хаті, знесилена після того ідіотського тренувального польоту настільки, що вирішить залишитися вдома, замість гри в бінго зі своїми у Східній Зірці88.

— Будь ласочка, Господи, — молилася вона. — Прошу, проведи мене крізь це, і я ніколи більше не буду отого самого. І того також, сам знаєш чого. Ніколи в житті.

Бог почув її молитви. Удома нікого не було. Електрики не було і тут також, але в своєму непевному стані Доді це ледь зауважила. Вона вилізла нагору по сходах до своєї кімнати, стягнула з себе джинси й сорочку і впала на ліжко. Тільки на кілька хвилин, запевнила себе. А тоді вона закине геть пропахлий ганджею одяг до машинки, а сама стане під душ. Вона тхнула парфумами Саммі, котрі та, певно, купує галонами в Берпі.

От тільки через відсутність електрики будильник собі виставити вона також не могла, і коли її розбудив стук у двері, було вже темно. Вона накинула халат і спустилася на перший поверх чомусь упевнена, що з'явилася та рудоволоса полісменка з великими цицьками, щоб зараз же її заарештувати за їзду в нетверезому стані. А може, ще й за вживання креку також. Доді гадала, що оте інше, самі знаєте що, не є протизаконним, хоча й не була цього цілком певна.

Там виявилась не Джекі Веттінгтон. Там виявилась Джулія Шамвей, редакторка-видавець «Демократа». У руці вона тримала ліхтарик. Посвітила просто в обличчя Доді, котре напевне опухло зі сну, очі безумовно все ще червоні, і на голові казна-що, — а тоді опустила ліхтар. Світло мазнуло по обличчю самій Джулії, і Доді помітила на ньому вираз жалю, від чого дівчина відчула непевність і страх.

— Бідна ти дитино, — промовила Джулія. — Ти ж іще не знаєш, так?

— Не знаю що?— спитала Доді. Саме тоді в неї з'явилося відчуття паралельної реальності. — Що я не знаю?

І Джулія Шамвей їй розповіла.

6


— Ейнджі? Ейнджі, прошу тебе!

Намацує шлях крізь передпокій. Рука болить. У голові гуде. Вона могла б пошукати батька — місіс Шамвей запропонувала їй допомогу, почати з похоронного салону Бові, — але в неї кров захолола від самої лиш згадки про те місце. Крім того, їй найбільше зараз потрібна була Ейнджі. Ейнджі, котра обніме її міцно, без усякого натяку на оте, самі знаєте що. Ейнджі, котра була її найкращою подругою.

Якась тінь вислизнула з кухні і швидко рушила до неї.

— Ти тут, слава тобі, Господи! — схлипнула вона ще голосніше і кинулась до тієї фігури з розчепіреними руками. — Ой, як це жахливо! Це мені кара за те, що я була такою огидною, я знаю, знаю!

Темна фігура й сама розставила руки, проте не для втішливих обіймів. Натомість пальці на кінцях тих рук зімкнулися в Доді на горлі.

НА ДОБРО МІСТУ — ЛЮДЯМ НА ДОБРО


і


Енді Сендерс дійсно перебував у похоронному салоні Бові. Він прийшов туди з важким вантажем: збентеження, туга, розбите серце.

Зараз він сидів у Поминальній залі № 1 у компанії з тілом у труні, що стояла посеред приміщення. Гертруда Еванс, вісімдесятисеми... (чи, може, вісімдесятивосьмирічна) померла від гострої серцевої недостатності два дні тому. Енді ще був надіслав лист-співчуття, хоча бозна, хто міг його отримати; Гертин чоловік уже років десять, як помер. Та це не мало значення. Він завжди посилав співчуття, написане ручкою на офіційному кремовому бланку із заголовком ОФІС ПЕРШОГО ВИБОРНОГО. Він уважав, що це входить до його обов'язків.

Великий Джим не міг відволікатися на такі справи. Великий Джим був надто зайнятий керуванням тим, що він називав «нашим бізнесом», маючи на увазі Честер Мілл. Сказати чесно, керував він ним, немов своєю приватною залізницею, але Енді ніколи на це не скаржився; він розумів, що Великий Джим меткий. Енді розумів також і ще дещо інше: без Ендрю Делоїса Сендерса самого Великого Джима, либонь, не вибрали б навіть у гицелі. Великий Джим умів продавати вживані машини, обіцяючи колосальні вигоди, крихітний перший внесок і бонуси на кшталт дешевих корейських пилосмоків, але коли він намагався того разу стати дилером «Тойоти», компанія замість нього вибрала Вілла Фрімена. Зважаючи на його рівень продажів і розташування бізнесу біля шосе 119, Великий Джим ніяк не міг зрозуміти, чому «Тойота» зробила такий тупий вибір.

А Енді міг. Хай він і не належав до найхитромудріших ведмедів у їхньому лісі, але цілком розумів, що Великий Джим не має душевного тепла. Він був жорсткою людиною (дехто з тих, що купилися на отой його крихітний перший внесок, казали навіть: жорстокосердою), він був переконливим, проте також і холодним. Натомість Енді завжди ділився своїм душевним теплом. Походжаючи містом перед виборами, Енді розповідав людям, що вони з Великим Джимом немов близнюки Даблмінт89, або Клік і Клак90, або сендвіч із джемом й арахісовим маслом, і Честер Міллу потрібні вони обидва в одній упряжці (звісно, з кимсь третім, хто буде готовий запрягтися — наразі це була Ендрія Ґріннел, сестра Розі Твічел). Енді завжди подобалося його партнерство з Великим Джимом. Авжеж, особливо фінансові результати за останню пару-трійку років, але також і в душевному сенсі. Великий Джим знав, яким чином що робиться і чому воно мусить саме так робитися. «Ми впряглися надовго, — полюбляв він казати. — Ми все робимо для міста. Для людей. Для їх добра». І це було добре. Добре робити добро. Проте сьогодні... цього вечора...

— Я від самого початку був проти тих уроків пілотування, — промовив він і знову почав плакати. Незабаром він уже рюмсав на повний голос, та то нічого, бо Бренда Перкінс уже постояла біля тіла свого чоловіка і пішла, ковтаючи беззвучні сльози, а брати Бові перебували внизу. Роботи їм нагрянуло чимало (Енді розумів, хоча лиш краєм свідомості, що відбувається щось дуже-дуже зле). Ферн Бові сходив перекусити до «Троянди-Шипшини», а коли повернувся, Енді гадав, що він його прожене геть, але Ферн пройшов повз нього холом, навіть не поглянувши на Енді, котрий сидів тут, звісивши руки між колін, з розпущеною краваткою й розпатланим волоссям.

Ферн зник за дверима того приміщення, яке вони з братом називали «майстернею». (Жах! Жах!) Там лежав Дюк Перкінс. А також і той клятий літун Чак Томпсон, котрий, хоча, можливо, й не сам намовив його жінку до тих уроків, але ж і не відговорив її від них. А може, й ще якісь інші трупи також лежали там, унизу.

Клодетт лежала точно.

Енді видав схожий на булькотіння стогін і ще щільніше зчепив руки. Як йому жити без неї? Він же не зможе без неї жити. І не тільки тому, що він кохав її більше за власне життя. Це Клодетт (разом з регулярними, неоподатковуваними і дедалі більшими ін'єкціями готівки

з боку Джима Ренні) підтримувала на плаву їхню аптеку; сам Енді довів би її до банкрутства ще на межі століть. Його фах — спілкування з людьми, а не з рахунками чи бухгалтерськими книгами. От його дружина — так, вона спеціалістка по цифрах. Тобто була спеціалісткою.

Ця фраза в минулому часі брязнула йому в мозку, і він знову застогнав.

Клодетт із Великим Джимом навіть якось разом виправляли щось у міських книгах, коли їх тут перевіряла аудиторська служба штату. Та перевірка не захопила їх зненацька, бо Великого Джима попередили про неї заздалегідь. Деталей не повідомили, проте достатньо, щоби вони попрацювали з комп'ютерною програмою, яку Клодетт називала «місіс ЧИСТКА». Так вони її називали, бо вона видавала чисті цифри. Вони з того аудиту вийшли осяйно чистесенькими, замість того, щоби піти до в'язниці (що було би несправедливо, зважаючи на те, що більшість того, чим вони займалися — фактично, ледь не все — робилося на добро місту).

Якщо сказати правду, ось ким була Клодетт Сендерс: миловиднішою версією Джима Ренні, добрішим Джимом Ренні вона була, тобто людиною, з якою Енді міг спати і розповідати їй свої секрети, тож життя без неї здавалося йому немислимим.

Енді знову почав ридати, та тут уже особисто Джим Ренні поклав йому руку на плече і стиснув. Енді не чув, як той зайшов, але не підскочив. Він просто очікував на цю руку, бо її господар завжди з'являвся тоді, коли Енді потребував його найбільше.

— Я знав, що знайду тебе тут, — проказав Великий Джим. — Енді, друже, мені так дуже, дуже жаль.

Енді підхопився на рівні, намацав руками Джимів тулуб і продовжив ридання вже Великому Джиму в піджак.

— Казав же я їй, що ті її літунські уроки небезпечні! Я їй казав, що той Чак Томпсон точнісінько такий самий довбень, як і його батько.

Великий Джим заспокійливо гладив його по спині.

— Розумію, але вона зараз у кращому місці, Енді: сьогодні вона вечеряє з Ісусом Христом — ростбіф, зелений горошок, картопляне пюре з підливою! Хіба це не прекрасно? Подумай про це. Як щодо того, аби нам зараз помолитися?

— Так! — схлипнув Енді. — Авжеж, Великий Джиме! Помолися зі мною.

Вони опустилися на коліна, і Великий Джим почав довго й затято молитися за душу Клодетт Сендерс. (Під ними, у препараторській їх почув Стюарт Бові і, піднявши голову до стелі, зауважив: «Цей чоловік примудряється срати одночасно з обох дірок».)

Хвилин через п'ять після «тепер бачимо ми ніби в дзеркалі» та «коли я дитиною був, то я говорив, як дитина» 91 (Енді не вельми розумів доречність останнього, проте його це зовсім не обходило, йому було так утішно стояти навколішках із Великим Джимом) Ренні завершив: «Воім'яїсусаамінь» — і допоміг Енді підвестися.

Стоячи з ними лицем до лиця, грудьми до грудей, Великий Джим стиснув руками плечі Енді й подивився йому в очі.

— Отже, партнере, — промовив він. Джим завше називав Енді партнером, коли ситуація ставала серйозною. — Готовий ти займатися роботою?

Енді у відповідь тільки безмовно витріщався.

Великий Джим кивнув так, ніби Енді висловив свій резонний (згідно з обставинами) протест.

— Авжеж, я розумію, як це важко. Несправедливо. Невідповідний момент, щоб просити тебе про це. І ти мав би повне право — Бог знає, що ти його таки маєш — зацідити мені просто отут, прямо в моє нікчемашне рило. Але іноді ми мусимо ставити користь інших понад усе — хіба не воістину так?

— На добро місту, — промовив Енді. Вперше після того, як він отримав звістку про Клодетт, перед ним проблиснуло якесь світло.

Великий Джим кивнув. Обличчя в нього залишалося серйозним, але очі сяяли. У Енді промайнула дивна думка: «Він виглядає на десять років молодшим».

— Авжеж, ти маєш рацію. Ми хоронителі, партнере. Хоронителі громадського добра. Не завжди легка робота, але завжди необхідна. Я послав оту, Веттінгтон, розшукати Ендрію. Наказав їй привезти Ендрію в кімнату засідань. У кайданках, якщо виникне потреба, — розсміявся Великий Джим. — Вона буде там. А Піт Рендолф складає список усіх наявних у місті копів. їх замало. Ми мусимо докласти всіх наших зусиль. Якщо ця ситуація триватиме, влада мусить бути рішучою. То що скажеш? Пильнуватимеш владу зі мною?

Енді кивнув. Подумав, що так йому легше буде відволіктися. А якщо це навіть не допоможе, заклопотаним, як та бджілка, йому буде легше переживати. Крім того, його вже дрижаки почали брати від споглядання Герти Еванс у труні. Та й робота не важка. Усього лише сидіти в кімнаті засідань та піднімати руку вслід за Великим Джимом. Ендрія Ґріннел, котра завжди має трохи сонний вигляд, робитиме те саме. Якщо виникне потреба запровадити якісь надзвичайні заходи, все забезпечить Великий Джим.

— Поїхали, — відповів Енді.

Великий Джим ляснув його по спині, поклав руку на вутлі плечі Енді й повів його з поминальної зали. Важкенькою була його рука. М'ясистою. Але відчуття дарувала гарне.

Про свою дочку він жодного разу не згадав. Занурившись у власну жалобу, Енді Сендерс геть про неї забув.

Джулія Шамвей повільно йшла по Коммонвелс-стрит, де жили найзаможніші мешканці міста, у бік Мейн-стрит. Уже десять років, як вдало розлучена, вона жила над редакцією «Демократа» з Горесом, своїм стареньким валлійським коргі92. Колись назвала його на честь великого містера Ґрілі93, котрий запам'ятався єдиною фразою: «На Захід, юначе, рушай на Захід», — але чиєю дійсно славетною заслугою, на думку Джулії, була робота в ролі редактора газети. Аби сама Джулія могла робити свою роботу хоча б уполовину так само ефективно, як робив колись свою у «Нью-Йорк Триб'юн» пан Ґрілі, вона вважала б себе успішною.

Звичайно, її Горес завше вважав її успішною, що робило його у Джуліїному табелі про ранги найкращим собакою у світі. Вона виведе його на прогулянку, щойно дістанеться додому, а потім іще вище підніметься в його очах, доклавши йому до корму шматків учорашнього біфштекса. І їм обом буде добре, а їй хотілося, щоб стало добре — хоча б від чогось, хоча б трішки, — бо почувалася вона зараз зле.

Цей стан для неї не був новим. Усі свої сорок три роки вона прожила в Міллі, і те, що відбувалося в її рідному місті впродовж останніх десяти, подобалося їй дедалі менше. Її непокоїв незбагненний занепад каналізаційної системи і сміттєзнищувального заводу, попри вкладені в них кошти; її непокоїло неминуче закриття Захмарної верхівки, міського лижного курорту; її непокоїло те, що Джим Ренні тепер обкрадає місто ще дужче, ніж тоді, коли в неї виникли щодо цього підозри (а вона підозрювала, що він добряче краде впродовж багатьох десятиліть). І, звісно ж, непокоїло це нове явище, що здавалося їй ледь не занадто великим для осягнення її розумом. Щоразу, намагаючись звернутися до нього думкою, вона концентрувалася на якійсь окремій деталі, невеличкій, зате конкретній: наприклад, на тому, що їй чимдалі рідше вдається комусь додзвонитися по мобільному. А сама вона не отримала жодного дзвінка, що не могло її не непокоїти, і то дуже. Не кажучи про близьких друзів і рідних з-поза міста, їй зараз мусили б безперервно надзвонювати з інших газет: Люїстонівської «Сан», Портлендської «Прес Гералд», можливо, навіть із «Нью-Йорк Тайме».

Чи й інші люди в Честер Міллі мають зараз такі самі проблеми?

Треба їй з'їздити до межі з Моттоном і побачити все на власні очі. Якщо вона не зможе видзвонити Піта Фрімена, її найкращого фотографа, зніме сама кілька кадрів за допомогою апарата, який прозвала своїм «надзвичайним Ніконом». Кажуть, ніби там, уздовж межі з Моттоном і Таркер Міллом, установили якусь карантинну зону — швидше за все, на кордоні з іншими містами теж, — але з цього боку зручніше підійти достатньо близько. Хай спробують її прогнати, а втім, якщо цей бар'єр дійсно такий непроникливий, як люди кажуть, словами все в них і закінчиться.

— Годен загризти, та важко дістати, — промовила вона вголос. Дійсно так. Якби її можна було дістати словами, Джим Ренні спровадив би її до палати інтенсивної терапії ще три роки тому, коли вона написала статтю про ту сміховинну перевірку, що її тут провадила аудиторська служба штату. Він, звісно, чимало розпатякував про те, що подасть до суду на газету, але далі патякання так нічого й не пішло; вона навіть хотіла було написати редакторську колонку на цю тему, здебільшого тільки тому, що вже вигадала ефектний заголовок: ОБІЦЯНИЙ ПОЗОВ ЗНИК З ПОЛЯ ЗОРУ.

О, так, вона непокоїлась. Це було природно з її фахом. Незвичним було те, що її непокоїла її власна поведінка, і тепер, зупинившись на розі Мейн-стрит і Коммон, вона замислилась. Замість того, щоб повернути ліворуч, на Мейн, вона озирнулася в той бік, звідки прийшла. І стиха, тим тоном, яким зазвичай зверталася до Гореса, промурмотіла: «Не варто було мені залишати дівчину саму».

Джулія не зробила б цього, якби приїхала туди машиною. Але вона прийшла туди пішки, а крім того — Доді так наполегливо відмовлялася. Від неї ще й чимось тхнуло. Дуром? Можливо. Не те щоби Джулія мала якесь особливе упередження проти трави. Вона теж була викурила свою чималу частку за довгі роки. Можливо, це допоможе дівчині приглушити горе. Зніме гостроту жалю, коли він найболючіший.

— Не треба за мене переживати, — сказала Доді. — Я пошукаю тата. Але спершу мені треба одягнутися, — і показала на свій халат.

— Я почекаю, — відповіла Джулія... хоча їй не хотілося чекати. Попереду в неї була довга ніч, починаючи з виконання її обов'язку перед псом. Горес зараз, мабуть, уже ледь не вибухне, після того як не отримав регулярної прогулянки о п'ятій, і зголоднів він також. А от коли він зробить усі ці справи, тоді вона вже поїде до того бар'єра, як його вже називають люди. Подивиться на власні очі. Сфотографує, якщо там є що фотографувати.

Та й тоді ще не кінець. Треба подумати, чи не видати спецвипуск «Демократа». Газета багато важила для неї і, як вона гадала, для міста теж. Звісно, вже завтра вранці все це може скінчитися, проте Джулія мала відчуття — почасти воно містилося у неї в голові, а почасти в душі, — що цього не станеться.

І все ж таки. Не варто їй було залишати Доді Сендерс на самоті. На позір вона начебто тримала себе в руках, хоча, може, вона так спокійно відмовилась через шок. І через дур, звичайно. Але ж на вигляд вона була цілком притомною.

— Не треба мене чекати. Я не хочу, щоб ви мене чекали.

— Не знаю, чи розумно тобі зараз залишатися на самоті, люба.

— Я піду до Ейнджі, — сказала Доді і, здалося, навіть трохи розквітла на цих словах, хоча сльози безупинно котилися їй по щоках. — Вона піде зі мною шукати мого тата, — кивнула вона. — Ейнджі мені потрібна зараз найбільше.

На думку Джулії, дочка Маккейнів мала розуму хіба лиш трішечки більше за цю дівчину, котра успадкувала фізичні дані своєї матері, але, на жаль, мозок свого батька. Утім, Ейнджі була її подругою, а в таких обставинах душевна подруга для Доді Сендерс значила набагато більше за якусь чужу тітку

— Я могла б піти з тобою... — промовила вона нехотячи, розуміючи, що навіть у своєму теперішньому важкому стані від свіжої втрати дівчина, либонь, помітить цю її нехіть.

— Не треба. Тут усього лише кілька кварталів.

— Ну тоді...

— Міс Шамвей... а ви певні? Ви певні, що моя мама...

Вельми неохоче Джулія кивнула. Вона отримала підтвердження від Ерні Келверта: хвостовий номер літака. Від нього вона також отримала й дещо інше, річ, якій належало б потрапити до поліції. Джулія могла наполягти, щоб Ерні передав її туди, аби не жахлива звістка про те, що Дюк Перкінс мертвий, а його місце тепер займає цей некомпетентний ледащо Рендолф.

Річчю, яку їй приніс Ерні, були залиті кров'ю водійські права Клодетт. Вони лежали у Джулії в кишені в той час, як вона стояла на ґанку Сендерсів, там вони й залишилися. Вона віддасть їх або Енді, або цій блідій, з розпатланим волоссям дівчині, коли трапиться інша, слушніша нагода... але не зараз.

— Дякую вам, — сказала Доді печальним формальним тоном. — А тепер ідіть собі, будь ласка. Мені не хотілося б виглядати нечемною, але...

Вона так і не закінчила свою думку, просто зачинила двері посеред цієї фрази.

І що зробила Джулія Шамвей? Виконала наказ убитої горем двадцятирічної дівчини, котра, можливо, була такою обдовбаною, що не могла навіть відповідати за свої дії. Але сама Джулія мала за що відповідати цього вечора, найперше вона несла відповідальність за Гореса. І за газету. Хай люди й підсміюються з зернистих чорно-білих знімків Піта Фрімена і розлогих репортажів у її «Демократі» про такі місцеві події, як бал «Зачарована ніч» у

Міллівській середній школі; нехай собі кажуть, що практична користь з газети тільки та, що вона годиться на підстилку в котячий туалет — вони її потребують, особливо, коли трапляється щось зле. Джулія воліла, аби завтра вранці вони отримали газету, навіть якщо їй доведеться не спати цілу ніч. А завдяки тому, що обидва її репортери поїхали на вікенд з міста, так воно напевно й буде.

Джулія зосередилась на думці, як їй упоратися з таким викликом, і скорботне обличчя Доді Сендерс почало спливати геть з її пам'яті.

З


Зайшовши в дім, вона зустрілася з докірливим поглядом Гореса, але вогких слідів на килимі не побачила і коричневої купки під стільцем у передпокої теж — магічне місце, яке пес вважав невидимим для людських очей. Вона пристебнула поводок, вивела Гореса і терпляче чекала, поки він, при цьому похитуючись, обсцикав свої улюблені ринви. Йому було вже п'ятнадцять років — підстаркуватий як для коргі. Тим часом вона задивилася на біле сяйво, що бубнявіло на південному небосхилі. їй це нагадало кадр з якогось фантастичного фільму Стівена Спілберга. Сяйво зростало, до неї долинали звуки чупапа-чупа-вупа, гвинтокрили лопотіли ледь чутно, проте безперестанно. Та скільки ж це вони там понаставили прожекторів? Таке враження, ніби Північний Моттон перетворився на летовище десь в Іраку.

Тепер Горес уже ліниво кружляв, винюхував собі перфектне місце для завершення вечірнього ритуалу випорожнення, виконуючи вічно модний собачий вальс «Какавелька». Джулія скористалася паузою, щоб знову випробувати свій мобільний. Як майже у всіх випадках цього вечора, телефон спершу видав кілька нормальних гудків... а тоді остаточно занімів.

«Мені доведеться видрукувати газету на ксероксі. Це означає — максимум сімсот п'ятдесят примірників».

«Демократ» уже двадцять років, як не друкувався автономно. До 2002-го Джулія щотижня відвозила макет до друкарні «В'ю Принтинг» у Касл Року, а тепер вона навіть цього не мусила робити. Щовівторка ввечері вона просто відсилала шпальти електронною поштою, і вже наступного дня, ще до сьомої ранку, з «В'ю Принтинг» привозили готові, акуратно запаковані в пластик примірники газети. Для Джулії, котра виросла з коректорським олівцем при машинописних аркушах, котрі, після завершення роботи з ними, називалися «прицвяшеними», теперішній процес виглядав магією. І, як усяка магія, здавався трохи ненадійним.

Сьогодні її недовіра отримала підтвердження. Комп'ютерну верстку вона ще, либонь, здатна надіслати до «В'ю Принтинг», але ніхто не в силі привезти сюди вранці готові газети, їй подумалося, що на ранок ніхто не зможе підійти до кордонів Мілла ближче, ніж на п'ять миль. По всьому периметру. На її щастя, в колишній друкарській кімнаті стояв великий потужний генератор, фотокопіювальна машина була — звір, Джулія також мала запас паперу, понад п'ятсот пачок. Якщо вдасться залучити на допомогу Піта Фрімена... або Тоні Гая, котрий пише про спорт...

Тим часом Горес нарешті прийняв позу. Коли він закінчив свою справу, до діла взялася вона з маленьким зеленим пакетиком, позначеним написом «Собачий послід», гадаючи, що подумав би Горес Грілі про цей світ, в якому вибирання з ринви собачого лайна вважається не просто соціально відповідальною дією, а прописаним законом обов'язком. Він би, либонь, застрелився, подумалось їй.

Заповнивши й зав'язавши пакет, вона знову спробувала подзвонити.

Безрезультатно.

Джулія відвела Гореса додому і нагодувала.

Мобільний задзвонив, коли вона застібала плащ, збираючись їхати до бар'єра. Порпаючись у кишені, вона ледь не впустила додолу камеру, яку перед тим повісила собі на плече. Надибала телефон, поглянула на вхідний номер і побачила напис АНОНІМНИИ.

— Алло? — промовила вона, і щось таке, мабуть, було в її голосі, бо Горес в очікуванні під дверима тепер, коли його вигуляли й нагодували, більш ніж готовий до нічної експедиції, нашорошив вуха й озирнувся на неї.

— Місіс Шамвей? — чоловічий голос, уривчастий, офіційний тон.

— Міс Шамвей. З ким я говорю?

— Говорить полковник Джеймс Кокс, міс Шамвей. Армія США.

— І чим завдячую я такій шані, як цей ваш дзвінок? — вона відчула сарказм у власному голосі, і їй це не сподобалось — це непрофесійно. Але їй було лячно, і сарказм в неї завжди проявлявся як реакція на страх.

— Мені потрібно зв'язатися з особою на ім'я Дейл Барбара. Ви знаєте таку людину?

Звісно, вона знала Барбару. І була здивована, побачивши його цього вечора в «Троянді-

Шипшині». Чи він не здурів, залишившись у місті, і хіба сама Розі не казала їй учора, що він попередив її про своє звільнення? Випадок із Дейлом Барбарою був лише однією з сотень відомих Джулії подібних історій, про які вона так і не написала. Видавцю газети в маленькому місті доводиться залишати невідкупореними чимало банок з хробаками. Мусиш вибирати своє поле бою. Так само, як — вона була цього певна — його обрали для себе Джуніор Ренні з його друзями. Поза тим, вона мала великі сумніви щодо істинності пліток про зв'язок між Барбарою й Ейнджі, найріднішою подругою Доді. Перш за все тому, що Барбара, на її думку, мав кращий смак.

— Міс Шамвей?— Холодно, офіційно. Голос ззовні. Лише тільки через це її мусив дратувати цей голос. — Ви тут?

— Я тут. Так, я знаю Дейла Барбару. Він куховарить у ресторанчику на Мейн-стрит. Так що?

— Схоже, він не має мобільного телефону, а ресторан не відповідає...

— Там зачинено...

— ... а дротовий зв'язок, звісно, не працює.

— Здається, в нашому місті сьогодні ніщо не працює як слід, пане полковнику Кокс. Включно з мобільними телефонами. Хоча я зауважила, що ви без будь-яких проблем додзвонилися до мене, що наводить на думку, чи не саме на вас лежить відповідальність за все це. — Ця її гнівна тирада — як і сарказм, породження страху — саму її здивувала. — Що ви наробили? Люди, що це ви там наробили?

— Нічого. Наскільки мені відомо, нічого.

Її це так здивувало, що вона розгубилася, не знаючи, що сказати далі. Це було так не схоже на ту Джулію Шамвей, яку добре і давно знали мешканці Мілла.

— Щодо мобільних, так, — промовив він. — Вхідні й вихідні дзвінки з Честер Мілла зараз заблоковано. В інтересах національної безпеки. І, з усією моєю повагою, мем, на нашому місці ви зробили б так само.

— Сумніваюсь.

— Справді? — промовив він зацікавлено, не гнівно. — У безпрецедентній для всього світу ситуації, де задіяно технологію настільки далеку від розуміння нами й будь-ким?

І знову вона змовчала, забарившись із відповіддю.

— Мені зараз важливо поговорити з капітаном Барбарою, — промовив він, повернувшись до оригінального сценарію. Власне, Джулія була здивована, що він взагалі так далеко був відійшов від свого першого питання.

— Капітаном?

— У відставці. Ви можете його знайти? Візьміть із собою мобільний телефон. Я дам вам номер, за яким дзвонити. Цей канал прохідний.

— Чому я, пане полковнику? Чому б вам не зателефонувати до нашої поліції? Або

комусь з міських виборних? Я певна, що всі троє в місті.

— Навіть не намагатимуся. Я сам виріс в маленькому містечку, міс Шамвей...

— Щасливчик.

— ... тож досвід мені підказує, що міські політики знають мало, міські копи багато, а видавець міської газети знає все.

Проти волі вона розреготалася на цю його фразу.

— Навіщо вам марудитися з телефонним дзвінком, якщо ви можете зустрітися з ним віч-на-віч? У моєму супроводі, звичайно. До речі, я якраз виходила з дому, щоби поїхати до свого боку бар'єра, коли ви подзвонили. Знайду Барбі, і ми...

— Він так себе по-старому й називає, невже? — здивовано перепитав Кокс.

— Я його розшукаю й привезу з собою. Влаштуємо міні-прес-конференцію.

— Я не в Мейні. Я в окрузі Коламбія. На Об'єднаному комітеті начальників штабів.

— Я мушу бути вражена? — Та так воно й було, трохи.

— Міс Шамвей, у мене нема зайвого часу, гадаю, у вас теж. Тож, в інтересах нагального вирішення цієї проблеми...

— А це можливо, як ви вважаєте?

— Перестаньте, — обірвав він її. — Не маю сумнівів, перш ніж очолити газету, ви були репортеркою, я певен, ставити запитання для вас цілком природно, але наразі фактор часу — головний. Ви можете виконати моє прохання?

— Можу. Але якщо вам потрібен він, ви отримуєте й мене. Ми виїдемо на шосе 119 і звідти зателефонуємо вам.

— Ні, — промовив він.

— Чудово, — ласкаво відгукнулася вона. — Вельми приємно було потеревенити з вами, пане полковни...

— Дайте мені договорити. З вашого боку шосе № 119 тотально ФУБАР94. Це означає...

— Мені відомий цей вираз, полковнику, я читала книжки Тома Кленсі95. Що саме ви мали на увазі щодо шосе 119?

— Я хотів сказати, що зараз там, вибачте за вульгарність, як у ніч відкритих дверей у безплатному борделі. Половина населення вашого міста заставили своїми легковиками й пікапами обидва узбіччя дороги і частину якогось пасовища.

Вона поклала фотоапарат на підлогу, дістала з кишені плаща блокнот і записала: пол. Джеймс Кокс та Ніч відкр. дверей у безпл. борделі. Потім додала: ферма Дінсмора? Авжеж, мабуть, він має на увазі луг Алдена Дінсмора.

— Гаразд, — погодилась вона. — Що ви пропонуєте?

— Ну, я не можу вам завадити з ним приїхати, тут ви маєте рацію, — зітхнув він, ніби жаліючись на несправедливість світу. — Не можу також заборонити вам надрукувати будь-що у вашій газеті, хоча, гадаю, це не має значення, все одно ніхто за межами Честер Мілла її не побачить.

Її посмішка зів'яла.

— Ви не хотіли б це прояснити?

— Залюбки, незабаром, а висновки ви потім зробите самі. Моя пропозиція така: якщо ви бажаєте побачити бар'єр — хоча насправді його побачити неможливо, я певен, вам про це вже розповідали, — привозьте капітана Барбару туди, де бар'єр перерізає дорогу номер три. Ви знаєте, де проходить дорога номер три?

Якусь мить вона не могла пригадати. Та раптом зрозуміла, що він має на увазі, й розреготалася.

— Що вас так розвеселило, міс Шамвей?

— У нас, у Міллі, люди називають цю дорогу Мала Курва. Бо в дощовий сезон вона дійсно перетворюється на курву.

— Вельми колоритна назва.

— Я так зрозуміла, що на Малій Курві зараз ніяких натовпів?

— Саме зараз жодної душі.

— Добре, — вона поклала блокнот до кишені й підібрала фотоапарат. Горес терпляче чекав, сидячи під дверима.

— Гаразд, коли я можу очікувати на ваш дзвінок? Тобто на дзвінок Барбі з вашого мобільного?

Вона кинула погляд собі на зап'ясток, побачивши, що зараз уже по десятій. Як це, заради Бога, так швидко промайнув час?

— Ми будемо там десь о десятій тридцять, звісно, якщо я зможу його знайти. А я гадаю, що зможу.

— Дуже добре. Передайте йому привіт від Кена. Це...

— Жарт, авжеж, розумію. Хтось нас зустріне?

Зависла пауза. Коли він заговорив знову, в його голосі чулася нехіть.

— Там прожектори, і вартові біля шлагбаума, але їм наказано не балакати з мешканцями.

— Чому це, навіщо? Хай Господь милує, чому?

— Якщо ця ситуація не вирішиться, міс Шамвей, для вас усе згодом стане зрозуміло. Ви й зараз можете майже все вирахувати самі — мені ви здаєтеся досить мудрою жінкою.

— Та йоб же вашу матір, полковнику! — скрикнула вона, бо допекло. Горес біля дверей нашорошив вуха.

Кокс засміявся, щиро, не ображено.

— Атож, мем, чую вас чітко, ясно. Тож десята тридцять?

їй кортіло сказати йому «ні», але, звісно, вона собі цього дозволити не могла.

— Десята тридцять. Якщо я його розшукаю. Отже, я вам подзвоню?

— Або ви, або він, але поговорити я хочу саме з ним. Чекатиму, тримаючи руку на телефоні.

— Тоді кажіть мені ваш магічний номер.

Вона затисла телефон між вухом та плечем і знову видобула з кишені блокнот. Завжди так: щойно заховаєш блокнот, як він тобі знову потрібен; цей факт їй довело життя, коли

вона ще працювала репортеркою, і ось тепер вона знову в цій ролі. Названий ним номер

чомусь налякав її найбільше з того, що він їй наговорив перед тим. Код починався з трьох нулів: 000.

— Ось що ще, міс Шамвей: у вас нема імплантатів, типу серцевого стимулятора або вживленого слухового апарата? Нічого такого нема?

— Ні. А в чім справа?

Вона подумала, що він знову не захоче пояснювати, але помилилася.

— При наближенні до Купола проявляється якесь випромінювання. Для більшості людей воно безпечне, вони відчувають хіба що слабенький електричний струм, і це відчуття минається за пару секунд, але на електронні пристрої воно діє жахливо. Деякі перестають працювати — більшість мобільних телефонів при наближенні ближче, ніж на п'ять футів, — а інші вибухають. Якщо ви привезете з собою звичайний магнітофон, він просто заглохне. Якщо у вас «Ай-Под» або інший складний пристрій, на кшталт «Блек-Беррі»96, вони вибухнуть.

— Значить, у Дюка Перкінса вибухнув стимулятор? Він через це загинув?

— Десята тридцять. Привозьте Барбі і не забудьте передати йому привіт від Кена.

Він дав відбій, залишивши Джулію стояти в передпокої поряд з її псом. Вона спробувала подзвонити своїй сестрі в Люїстоні. Пропікало кілька гудків... а потім тиша.

Суцільна тиша, як і перед тим.

«Купол, — пригадала вона. — Під кінець він уже не казав «бар'єр»; він назвав це Куполом».

5


Барбі, вже без сорочки, сидів на ліжку і розшнуровував кеди, коли почувся стук у двері, до яких знадвору вів один сходовий прогін вздовж бічної стіни Сімейної аптеки Сендерса. Цей стук був йому зайвий. Він проходив пішки майже цілий день, потім, начепивши фартух, майже весь вечір порався на кухні. І зараз почувався геть розбитим.

А якщо там Джуніор з кількома приятелями, готовий влаштувати бучну вечірку на честь його повернення? Можете вважати це малоймовірним, навіть параноїдальним припущенням, але весь цей день був вщент заповнений неймовірностями. Крім того, ні Джуніора, ні Френка Делессепса, ні решти членів їхньої ватаги він не бачив сьогодні в «Троянді-Шипшині». Можливо, вони ошивалися десь на 119-му або на 117-му шосе, подумав він, ловили ґав, проте хтось міг їм повідомити, що він повернувся в місто, і вони домовилися заявитися до нього пізніше. Скажімо, тепер.

Знову пролунав стук. Барбі підвівся і поклав руку на портативний телевізор. Не вельми зручна зброя, але тому, хто перший наважиться вломитися крізь двері, шкоди наробить. Є ще дерев'яна поперечка у стінній шафі, але всі три кімнатки тут маленькі, а той дрючок занадто довгий, щоб ефективно ним вимахувати. Він мав також швейцарського армійського ножа, але йому не хотілося когось порізати. Принаймні поки не буде змуш...

— Містере Барбара? — голос був жіночий. — Барбі? Ви тут?

Він прибрав руку з телевізора і перетнув кухню.

— Хто там? — спитав, за мить до того вже впізнавши голос за дверима.

— Джулія Шамвей. У мене для вас повідомлення від декого, хто бажає з вами побалакати. Він просив мене передати вам привіт від Кена.

Барбі відчинив двері, впустивши її до хати.

6


До обшитої сосною кімнати засідань, що містилася у цокольному приміщенні міської ради Честер Мілла, стугоніння старого генератора «Келвінейтор»97 долітало знадвору ледь чутним дзижчанням. Гарний, дванадцятифутової довжини стіл посередині кімнати було зроблено з відполірованого до сяйливого блиску червоного клена. Більшість стільців, розставлених навкруг столу, цього вечора стояли вільні. Четверо учасників заходу, що його Великий Джим охрестив Надзвичайним стратегічним засіданням, скупчилися біля одного торця. Сам Великий Джим, хоча й усього лише другий виборний, займав центральне місце. Мапа позаду нього демонструвала місто у формі спортивної шкарпетки.

За столом сиділи виборні й Пітер Рендолф, діючий шеф поліції. Єдиним тут цілком притомним був сам Ренні. Рендолф мав вигляд ошелешений і наляканий. Енді Сендерс, звісно, був пригнічений горем. А Ендрія Ґріннел — гладша, сивіюча версія своєї молодшої сестри Розі — лише здавалася збентеженою. Звичайна справа.

Років п'ять тому, у січні, Ендрія, йдучи вранці до поштової скриньки, послизнулася в себе на обледенілій під'їзній алеї. Впала вона достатньо важко, щоб у неї тріснули два хребцевих диски (цьому не могли не посприяти фунтів дев'яносто зайвої ваги). Для послаблення її безумовно сильного болю доктор Гаскелл приписав їй нові чудо-ліки оксиконтин98. І відтоді не переставав їх для неї виписувати. Завдяки своєму доброму другові

Енді Великий Джим знав, що Ендрія, почавши колись із сорока міліграмів на день, дійшла тепер до запаморочливих чотирьохсот. Вельми корисна інформація.

Почав Великий Джим.

— Оскільки Енді зазнав тяжкої втрати, цю нашу зустріч, якщо ніхто не має нічого проти, збираюся очолити я. Нам усім дуже жаль, Енді.

— Ваша правда, сер, — підтакнув Рендолф.

— Дякую вам, — відповів Енді і, щойно Ендрія на мить накрила його долоню своєю, сльози знову почали сочитися йому з кутиків очей.

— Отже, всі ми маємо якесь уявлення про те, що саме в нас трапилося, — промовив Джим. — Хоча поки що ніхто в місті цього не зрозумів...

— Я певна, що ніхто й поза містом, — втрутилась Ендрія.

Великий Джим її проігнорував.

— ... а військові, хоча й прибули, не вважають за потрібне встановити зв'язок з легітимно обраними керівниками міста.

— Проблеми з телефонами, сер, — повідомив Рендолф.

З усіма присутніми тут людьми Рендолф зазвичай був «на ти», вони звали одне одного на ім'я (а Великого Джима він узагалі вважав своїм другом), проте в цій кімнаті, мізкував він, мудріше буде звертатися до кожного відповідно «сер» або «мем». Перкінс поводився тільки так, і принаймні в цьому старий мав цілковиту рацію.

Великий Джим відмахнувся рукою, ніби проганяв якусь настирливу муху.

— Хтось із них міг би підійти з боку Моттона або Таркера і послати по мене — по нас, — проте ніхто не зволив цього зробити.

— Сер, ситуація все ще дуже... гм, мінлива.

— Авжеж, авжеж. Тож цілком можливо, саме тому ніхто нас досі не ввів у курс справи. Це цілком можливо, о так, і я молюся, щоб причина полягала саме в цьому. Сподіваюся, ви всі молитеся.

Усі покірно кивнули.

— Але зараз... наразі, — Великий Джим окинув присутніх серйозним поглядом. Він почувався серйозним. Але водночас і піднесеним. Налаштованим. Нічого неможливого нема, гадав він, у ймовірності того, що його портрет ще до кінця поточного року опиниться на обкладинці журналу «Тайм». Катастрофа — особливо та, де замішані терористи — не така вже й погана штука. Достатньо згадати, що вона принесла Руді Джуліані". — Саме зараз, леді і джентльмени, я гадаю, ми зіткнулися з абсолютно реальною ймовірністю того, що нас покинули напризволяще.

Ендрія прикрила собі рот рукою. Очі її горіли чи то від жаху, чи від надлишку наркотику. Мабуть, від того й іншого разом.

— Цього не може бути, Джиме!

— Надіймося на краще, готуймося до найгіршого, так любить казати Клодетт, — заговорив глибоко відсутнім тоном Енді. — Любила, тобто. Сьогодні вранці вона приготувала мені чудовий сніданок. Яєчню з залишками сиру від тако99. Боже!

Сльози, що було пригальмували, знову почали струменіти йому з очей. Ендрія знову поклала руку на його долоню. Цього разу Енді відповів їй рукостисканням. «Енді й Ендрія,

— подумав Великий Джим, і нижня половина його обличчя скривилася у ледь помітній посмішці. — Близнюки Дурноголовці».

— Надіймося на краще, готуймося до найгіршого, — повторив він. Який мудрий вислів. Найгірше в даному випадку — це кілька днів жити відрізаними від зовнішнього світу.

Або тиждень. Хоча, можливо, й місяць.

Сам він у такий розвиток подій не вірив, але, якщо їх налякати, вони швидше погодяться на його пропозицію.

Відгукнулася Ендрія:

— Та не може бути!

— Нам просто нічого достеменно невідомо, — сказав Великий Джим, і це таки була щира правда. — Звідки нам знати?

— Може, нам варто закрити «Фуд-Сіті», — промовив Рендолф. — Хоча б на поки що. Якщо ми цього не зробимо, туди може збігтися таке стовписько, як перед заметіллю.

Ренні відчув роздратування. Він приготував план, і це питання було в його списку, але воно стояло далеко не першим.

— Хоча це, можливо, невдала ідея, — поспішив Рендолф, помітивши вираз на обличчі другого виборного.

— Саме так, Піте. Мені ця ідея здається недоречною, — сказав Великий Джим. — Тут треба діяти за тим же принципом, коли банк не можна закривати на вихідний, якщо в нього туго з готівкою. Так лише спровокуєш паніку.

— То ми також обговорюватимемо й закриття банків? — перепитав Енді. — А що робити з банкоматами? Наприклад, у Брауні... у «Паливі &ашр; Бакалії»... і в моїй аптеці також... — На лиці в нього застиг сумнів, та раптом воно, просяяло. — Здається, я бачив банкомат навіть у поліклініці, хоча не цілком певен щодо цього...

На якусь мить Ренні зачудувався, чи часом не пригощає цього чоловічка своїми

пігулками Ендрія.

— Енді, я сказав про банк у переносному значенні, — ласкаво, по-доброму пояснив він. Отак от воно завжди й буває, коли люди починають блукати думками поза планом. — У подібних ситуаціях їжа — це ті самі гроші, в якомусь сенсі. Повторюю, бізнеси мусять працювати як звичайно. Це заспокоюватиме народ.

— Ага, — кинув Рендолф, це йому було зрозуміло. — Я второпав.

— Проте ти мусиш побалакати з директором цього супермаркету, як його прізвище, Кейд?

— Кейл, — доповів Рендолф. — Джек Кейл.

— А також з Джонні Карвером із «Палива &ашр; Бакалії» і ще з... хто там, нахрін,

керує крамницею «Брауні» після смерті Діл Браун?

— Велма Вінтер, — проказала Ендрія. — Вона нетутешня, з іншого штату, а втім, вельми делікатна.

Ренні задоволено відзначив, що Рендолф усі імена записує собі до блокнота.

— Перекажіть їм усім трьом, що продаж пива і алкоголю припиняється до особливого розпорядження, — скривилося його лице у втішній усмішці, доволі лячній. — А «Діппер» закриваємо.

— Багатьом людям не сподобається заборона на випивку,— зауважив Рендолф.— Таким, як Сем Вердро.

Вердро був найуславленішим міським п'яницею, перфектним доказом того — на думку Великого Джима, — що акт Волстеда100 аж ніяк не слід було скасовувати.

— Хай Сем і всі подібні йому трошечки помучаться, коли з продажу на якийсь час зникне пиво й кавовий бренді. Ми не можемо дозволити, щоби половина мешканців нашого міста понапивалися, як на новорічні свята.

— А чом би й ні? — здивувалася Ендрія. — Вип'ють собі всі запаси, та й поготів.

— А якщо почнуть бунтувати?

Ендрія змовчала. Вона не розуміла, навіщо людям здіймати бучу, якщо вони матимуть достатньо їжі, але суперечка з Джимом Ренні, як їй було відомо з досвіду, як правило, виявлялася непродуктивною, зате завжди втомливою.

— Я пошлю парочку хлопців, щоб з ними побалакали, — пообіцяв Рендолф.

— З Томмі й Віллою Андерсонами поговори особисто. — Андерсонам належав «Діппер». — Вони неблагонадійні, — ледь не прошепотів він. — Екстремісти.

Рендолф кивнув.

— Ліваки. У них над баром висить портрет дядюна Барака.

— Саме так. — «До того ж, — цього він не мав наміру висловлювати вголос, — Дюк Перкінс дозволив цим двом нікчемахам хіпі утвердитися з їхніми танцями і гучним рок-н-ролом і пиятиками до першої ранку. Прикривав їх. Лишень тільки згадати, до яких неприємностей усе це призвело мого сина з його друзями». Він обернувся до Енді Сендерса:

— Також і ти мусиш сховати під замок усі ліки, які продаються тільки за рецептом. Звісно, не назонекс, і не лірику101, нічого такого. Сам знаєш, які я маю на увазі.

— Все, що можна використати як наркотики, — пролепетав Енді, — в мене і так завжди під замком. — Йому явно стало непереливки від теми, на яку повернула їхня бесіда. Ренні знав чому, але наразі він не переймався прибутками їхніх підприємств, на нього чекали більш невідкладні справи.

— Все одно, краще вжити додаткових запобіжних заходів.

На обличчі Ендрії відбилася паніка. Енді поплескав її по руці.

— Не хвилюйся, у нас завжди вистачить, щоб зарадити тим, кому дійсно потрібна допомога.

Ендрія відповіла йому посмішкою.

— Отже, підведемо риску, наше місто мусить залишатися в тверезості, допоки не завершиться ця криза, — промовив Великий Джим. — Усі згодні? Прошу проголосувати.

Руки піднялися вгору.

— А тепер дозвольте мені повернутися до того, звідки я хотів почати, — сказав Ренні й подивився на Рендолфа, котрий розчепірив руки в жесті, який міг одночасно означати і «ласкаво прошу», і «вибачаюся».

— Ми мусимо визнати, що люди перелякаються. А коли люди налякані, вони схильні до баламутства, хоч вони п'яні, хоч ні.

Ендрія подивилася на консоль праворуч від Великого Джима, на ній було встановлено тумблери й регулятори телевізора та радіоприймача, а також і магнітофона — інновації, яку ненавидів Великий Джим.

— Може, треба ввімкнути запис?

— Не бачу потреби.

Проклята звукозаписувальна система (тінь Річарда Ніксона102) була ідеєю настирливого медика на ім'я Ерік Еверет, тридцяти-з-чимось-річного цвяха в сраці, котрого все місто називало Расті. Еверет загітував народ на магнітофон під час загальних міських зборів два роки тому, представляючи цю ідею як великий крок уперед. Тоді ця пропозиція стала неприємним сюрпризом для Ренні, котрого рідко можна було здивувати, особливо якщо це намагався зробити якийсь політичний аутсайдер.

Великий Джим зауважив тоді, що це нерозумні витрати. Така тактика зазвичай прекрасно діяла з цими ощадливими янкі, але не того разу; Еверет представив цифри, либонь, надані йому Дюком Перкінсом, і повідомив, що вісімдесят відсотків сплатить федеральний уряд. Якийсь там фонд допомоги постраждалим від стихійних лих чи щось таке; крихти після марнотратних років правління Клінтона. І Ренні відчув себе в глухому куті.

Таке траплялося нечасто, і йому таке не подобалося, але він порпався у політиці набагато-багато більше років, ніж Ерік Еверет дрочив простати, і тому знав, що між поразкою у битві й програною війною є величезна різниця.

— Чи не варто було б, щоб хтось вів протокол? — розгублено запитала Ендрія.

— Гадаю, краще нам все обговорити неформально, принаймні зараз, — зауважив Великий Джим. — Просто в тісному колі з нас чотирьох.

— Ну... якщо ти вважаєш так...

— Двоє можуть зберегти таємницю, якщо один з них мертвий, — задумливо промовив

Енді.

— Твоя правда, друже, — погодився Ренні, ніби в цьому був якийсь сенс, і обернувся знову до Рендолфа. — Хочу наголосити, що основним нашим завданням, нашим головним обов'язком перед містом є підтримання порядку протягом всієї цієї кризи, що потребує зусиль поліції.

— Збіса, так! — підтакнув розумака Рендолф.

— І зараз, коли, я певен, шеф Перкінс дивиться на нас з небес... — 3 моєю жінкою, з Клоді, — вставив Енді й трубно висякався, без чого Великий Джим цілком міг би обійтися. Однак він поплескав Енді по вільній руці.

— Істинно кажеш, Енді, вони обоє зараз разом купаються у променях Ісусової слави. Але нам тут, на землі... Піте, якими силами ти володієш?

Великий Джим знав відповідь. Він знав відповіді на більшість власних запитань. Це вельми полегшувало йому життя. У поліцейській дільниці Честер Мілла зарплату отримувало вісімнадцять офіцерів, дванадцять на повній ставці й шість зайнятих частково (усі останні старші шістдесяти, завдяки чому їхні послуги коштували чарівливо дешево). З цих вісімнадцяти, був певен він, п'ятеро повноцінних полісменів перебували за межами міста; декотрі цього дня поїхали з дружинами і сім'ями на матч шкільних футбольних команд, а решта на пожежні навчання до Касл Рока. Шостий, Дюк Перкінс, помер. І, хоча Ренні ніколи в житті поганого слова не сказав про мертвих, він був певен, що місту буде краще з Перкінсом на небесах, ніж коли він перебував тут, на землі, де намагався каламутити усіляку хрінотінь, хоча й дарма, з тими його обмеженими можливостями.

— Ось що мушу вам сказати, панове, — промовив Рендолф. — Тут не все гаразд. Зараз наявні Генрі Моррісон і Джекі Веттінгтон, обоє разом зі мною першими відреагували на Код Три (ревун). Маємо також Рупа Ліббі, Фреда Дентона та Джорджа Фредеріка — хоча з його астмою не знаю, яка від нього користь. Він уже наприкінці цього року планував піти на дострокову пенсію.

— Бідний старий Джордж, — промовив Енді. — Він тільки й живе, що на адвері103.

— А Марті Арсенолт і Тобі Велан, як вам відомо, також не вельми на щось здатні. Лінда Еверет єдина з непостійно зайнятих поліцейських, котру я міг би назвати цілком адекватною. Ну, не могло це трапитися в іще гірший час, ніж між футбольною грою і навчаннями пожежників.

— Лінда Еверет? — перепитала Ендрія, на диво зацікавлено. — Дружина Расті?

— Тьху! — Великий Джим часто довзоляв собі тьху, коли його щось дратувало. — Та вона ж усього лише зарозуміла регулювальниця дорожніх переходів при школі.

— Так, сер, — підтвердив Рендолф. — Але в минулому році вона пройшла спецпідготовку на окружному стрільбищі в Касл Року і має право носити зброю. Нема причин їй не виходити на чергування озброєною. Можливо, не на повний графік, у Еверетів двійко дітей, проте вона цілком здатна тягнути нашу спільну справу. Зараз же криза, врешті-решт.

— Поза сумнівами, поза всякими сумнівами.

Утім, самому Ренні така перспектива здавалася вельми неприємною, щоб ці Еверети вискакували, мов ті чорти з коробки, всюди, де з'являтиметься він. Коротше: він не хотів мати у своїй команді дружину цього нікчемахи. По-перше, вона ще занадто молода, їй років тридцять, не більше, та ще й гарна, як та дияволиця. Тому, безперечно, погано впливатиме на інших. Гарні жінки завжди справляють поганий вплив. Достатньо йому й одної Веттінгтон з її снарядними цицьками.

Отже, — продовжив Рендолф. — Маємо тільки вісім людей з вісімнадцяти.

— Ти забув порахувати себе, — зауважила Ендрія.

Рендолф штурхонув собі в лоба сподом долоні, немов перемикав у голові трансмісію.

— Авжеж, точно, дев'ять.

— Мало, — сказав Ренні. — Нам треба наростити сили. Лише тимчасово, ви ж розумієте, поки ця ситуація не розсмокчеться.

— Кого ви пропонуєте, сер? — спитав Рендолф.

— Перш за все мого хлопця.

— Джуніора? — звела брови Ендрія. — Він же за віком ще навіть голосувати не може... чи не так?

Великий Джим на мить уявив собі мозок Ендрії: п'ятнадцять відсотків у нім займають сайти її улюблених інтернет-магазинів, вісімдесят відсотків наркозалежні рецептори, два відсотки пам'ять і три відсотки — процес актуального мислення. Нічого не вдієш, з цим йому доводиться працювати. А втім, нагадав він собі, хто має дурнуватих колег, у того життя простіше.

— Йому вже двадцять один рік. У листопаді виповниться двадцять два. І також, на щастя чи з Божої ласки, він на цей вікенд прибув додому, він не в коледжі.

Пітер Рендолф знав, що Джуніор Ренні зараз не в коледжі, і не лише на вікенд, а назовсім — він прочитав про це в блокноті, що лежав біля телефону в кабінеті його покійного шефа, хоча не мав поняття, яким способом Дюк отримав цю інформацію, і чому він вважав її настільки важливою, щоб записати. Там також було написано ще дещо: проблеми поведінки?

Проте зараз, мабуть, не на часі ділитися цією інформацією з Великим Джимом.

Ренні продовжував, тепер уже запальним тоном ведучого ігрового шоу, котрий оголошує приз у додатковому турі.

— Крім того, Джуніор має трьох друзів, котрі теж стануть у пригоді, це Френк Делессепс, Мелвін Ширлз і Картер Тібодо.

І знову на обличчі Ендрії відбилося збентеження.

— Гм... а хіба це не ті хлопці... юнаки... причетні до сутички біля «Діппера»?...

Великий Джим подарував їй таку люту посмішку, що Ендрія аж посунулась у глиб

крісла.

— Ту справу занадто роздули. До того ж вона була спричинена алкоголем, як і більшість таких непорозумінь. Плюс, призвідником усьому там виступив отой Барбара. Тому-то ніякого протоколу не було складено. Суто варнякання, та й годі. Чи я не правий, Пітере?

— Абсолютно праві, — підтвердив Рендолф, хоча й сам виглядав збентеженим.

— Усі ці хлопці старші двадцяти одного року, а Картеру Тібодо, здається, вже двадцять

три.

Тібодо дійсно мав двадцять три роки і останнім часом працював на півставки автомеханіком у «Паливі &ашр; Бакалії». З двох попередніх місць роботи його вигнали — через гарячкуватість, як чув Рендолф, — але в «Паливі &ашр; Бакалії» він, здавалося, присмирнішав. Джонні казав, що ніколи не мав кращого спеціаліста з вихлопних систем і електрообладнання.

— Вони всі разом полюють, вправні стрільці...

— Господи, помилуй, щоб не з'явилося потреби нам у цьому впевнитися, — прохопилася Ендрія.

— Ніхто ні в кого не буде стріляти, Ендріє, ніхто не пропонує зробити цих хлопців повноправними офіцерами поліції. Я лише наголошую, що ми мусимо заповнити велику прогалину в чисельності, і то швидко. То як щодо цього, шефе? Вони можуть послужити, поки не завершиться криза, а ми їм заплатимо з надзвичайного фонду.

Рендолфу не подобалася сама думка про те, що вулицями Честер Мілла буде прогулюватися озброєний Джуніор — Джуніор, з його ймовірними проблемами поведінки,

— але також йому не подобалася думка, що він може суперечити Великому Джиму. Та й загалом це непогана ідея — мати під рукою кілька додаткових здорованів. Хай навіть таких молодих. Він не очікував на проблеми в місті, але цих хлопців можна послати наглядати за натовпами на головних дорогах, що впираються в бар'єр. Якщо той бар'єр ще існуватиме. А якщо ні? Тоді й проблема вирішиться сама собою.

Він начепив на обличчя посмішку командного гравця.

— Знаєте, мені здається пречудовою ця ідея. Пришліть їх до дільниці завтра вранці, десь на десяту...

— Краще на дев'яту, Піте.

— Дев'ята ранку, це гарно, — замріяно подав голос Енді.

— Є якісь зауваження? — запитав Ренні.

Зауважень не виявилося. Лише Ендрія начебто хотіла щось сказати, та не змогла пригадати, що саме.

— Тоді я ставлю на голосування, — промовив Ренні. — Чи погоджується рада з пропозицією до діючого шефа Рендолфа прийняти Джуніора, Френка Делессепса, Мелвіна Ширлза та Картера Тібодо підручними на базову зарплатню? Строк їхньої служби триватиме, допоки не вирішиться ця клята безглузда ситуація. Хто за, голосуйте, як звичайно.

Всі підняли руки.

— Питання ухва...

Закінчення фрази перебили два вибухи, що прозвучали, як гарматні залпи. Всі аж підскочили. А тоді й третій постріл, та тут уже Ренні, котрий пропрацював ледь не все життя з двигунами, зрозумів, що воно таке.

— Розслабтесь, товариші. То просто вихлопи. Прокашлявся генера...

Старенький генератор стрельнув учетверте і заглух. Погасло світло, залишивши їх на мить у темряві єгипетській. Ендрія вискнула.

Ліворуч від Ренні подав голос Енді Сендерс.

— О Господи, Джиме, пропан...

Ренні швидко налапав плече Енді й стиснув. Енді заткнувся. Тільки-но Ренні послабив свою хватку, як у довгу, обшиту сосновими панелями кімнату знову вповзло світло. Не яскраве верхнє, а жевріння аварійних світильників, змонтованих по чотирьох кутах приміщення. У цьому благенькому жеврінні згромаджені при північному торці столу лиця набули жовтизни і постаршали. Вони виглядали переляканими. Навіть Великий Джим Ренні мав переляканий вигляд.

— Без проблем, — проголосив бадьоро Рендолф, проте прозвучало це в нього радше штучно, аніж природно. — Просто бак спорожнів, от і все. На міському складі повно пального.

Енді крадькома поглянув на Великого Джима. Він ледь ворухнув очима, але Ренні здалося, що Ендрія помітила. Які вона може зробити з цього висновки, то інша справа.

«Вона забуде про все вже після наступної дози оксиконтину, — заспокоїв він себе. — Вже завтра вранці ніц не пам'ятатиме».

Наразі він не вельми переймався міськими запасами пропану — чи, радше, його відсутністю. Цю справу він вирішить, коли виникне нагальна потреба.

— Окей, друзі, я розумію, вам не менше, ніж мені не терпиться забратися звідси, тому давайте перейдемо до наступного питання. Я вважаю, ми мусимо офіційно затвердити Піта нашим шефом поліції, поки що тимчасово.

— Авжеж, чом би й ні? — промовив Енді, втомлено так промовив.

— Якщо заперечень немає, — продовжив Великий Джим. — Оголошую голосування.

Вони проголосували так, як йому хотілося.

Проголосували як завжди.

7

Джуніор сидів на ґанку великого будинку Ренні на Мілл-стрит, коли на під'їзній алеї спалахнули фари батькового «Гаммера». Джуніор перебував у спокої. Біль до голови не повертався. Ейнджі й Доді лежали заховані в коморі Маккейнів, там з ними все буде гаразд

— принаймні якийсь час. Украдені ним гроші знову повернулися до батькового сейфа. У кишені в нього грівся подарований йому батьком на вісімнадцятиріччя пістолет 38-го калібру з інкрустованою перламутром рукояткою. Тепер він може й побалакати зі своїм батьком. Джуніор уважно вислухає, що йому скаже Король Не Треба Готівки. Якщо він відчує, що батько знає, що наробив його син, — йому це не вбачалося за можливе, а втім, батько завжди знає так багато — Джуніор його застрелить. А потім оберне револьвер проти себе. Бо йому нікуди тікати, зараз нікуди. А може, й завтра теж. На зворотному шляху додому він трохи затримався на міському майдані, послухав, про що там люди балакають. Те, про що там ішлося, звучало божевільно, але велика заграва на південному обрії — і менша на південно-західному, де 117-те шосе вело на Касл Рок — підтверджувала, що цієї ночі божевілля обернулося правдою.

Дверцята джипа прочинилися й захряснулись. Батько рушив до нього, помахуючи портфелем. На вигляд він не здавався підозріливим, сердитим чи обачливим. Не промовивши слова, він сів на сходинку поряд з Джуніором. А тоді, захопивши сина цим жестом зненацька, поклав юнакові долоню на шию і ласкаво поплескав.

— Ти чув? — спитав.

— Дещо, — відповів Джуніор. — Щоправда, я не розумію.

— Ніхто не розуміє. Гадаю, попереду в нас кілька важких днів, допоки все не розрішиться. Тож я мушу тебе про дещо попросити.

— Про що? — пальці Джуніора стиснули руків'я пістолета.

— Ти зможеш взяти участь? Ти зі своїми друзями? З Френкі? З Картером і тим хлопцем, Ширлзом?

Джуніор мовчав, очікуючи. Що там ще за херня?

— Тепер шефом став Пітер Рендолф. Йому потрібно кілька людей для поповнення штату поліції. Надійних людей. Чи ти не проти послужити підручним, поки не закінчиться ця хріноверть?

Джуніор ледь стримався, щоб не зайтися реготом. Тріумфальним реготом. Чи, радше, водночас радісним і переможним. Рука Великого Джима все ще лежала в нього на потилиці. Не давила. Не гнітила. Ледь не... гладила.

Джуніор відпустив рукоятку пістолета в кишені. Він усвідомив, що йому все ще пруха

— йому щастить так, як ніколи не щастило.

Сьогодні він замордував двох дівчат, котрих знав від самого свого дитинства.

А завтра він стане міським полісменом.

— Звісно, тату, — сказав він. — Якщо ми потрібні тобі, ми готові.

І вперше за останні чотири роки (та, мабуть, більше) він поцілував батька в щоку.

МОЛИТВИ


1


Барбі й Джулія Шамвей недовго балакали — не було про що. Барбі подумки зауважив, що, окрім їхньої, машин на дорозі більше нема, але поза містом у більшості вікон фермерських будинків світиться. Тут, на висілках, де господарі завжди мусять робити якусь нагальну роботу, ніхто не покладав великої надії на Електрокомпанію Західного Мейну, і тому генератори мали майже всі. Проїжджаючи повз радіовежу РНГХ, вони побачили пару червоних вогників, що, як завжди, зблискували на її верхівці. Електрифікований хрест на фасаді невеличкої будівлі студії горів теж — білий осяйний маяк серед темряви. А понад ним по небу, теж як зазвичай, з екстравагантною щедрістю було розсипано зірки, безкінечне сяйво енергії, що не потребувало ніякого генератора.

— Я подеколи вибирався сюди на риболовлю, — промовив Барбі. — Тут спокійно.

— Ну то й як, вдало?

— Риби повно, але в повітрі іноді так тхне, ніби брудною білизною, що не доведи Господи. Чи то добривами, чи ще чимось, але я так ні разу й не наважився покуштувати виловленої риби.

— То не добрива — то чисте лайно. Відоме також як запах лицемірства.

— Пробачте?

Вона показала на темний силует, що врізався шпилем у зоряне небо.

— Церква Святого Христа-Спасителя. Вони володіють тією станцією РНГХ, яку ми проїхали. Її ще називають «Радіо Ісус», чули?

— Авжеж, я звернув увагу на цей шпиль, — знизав він плечима. — І станцію цю знаю. На неї важко не натрапити, якщо живеш тут і маєш радіоприймач. Фундаменталісти?

— Порівняно з цими консервативні баптисти просто пухнастики. Сама я ходжу до Конго. Бо не переварюю Лестера Коґґінса, всі оті «ги-ги-ги, ось ви потрапите до пекла, а ми ні», і всяке тому подібне. Кому шовком, а кому вовком, отак. Хоча мені завжди було цікаво, звідки в них можливість утримувати таку потужну, п'ятдесятикіловатну радіостанцію.

— Благодійні пожертви.

— Мені, либонь, варто було б порозпитувати Джима Ренні, — пхикнула вона. — Він у них диякон.

Джулії належав чистенький «Пріус-гібрид», автомобіль, який, на думку Барбі, не личив хазяйці непохитно республіканської газети (утім, цілком гідний парафіянки Першої Конгрегаційної церкви). Але машина їхала майже безшумно, і радіо працювало. Єдине, що тут, на західній околиці міста, сигнал «Радіо Ісуса» був таким потужним, що глушив майже все інше на FM-частотах. Цієї ночі вони передавали якусь святенницьку лайно-музику, від якої Барбі ломило голову. Звучало це так, ніби польки з сольним акордеоном чеше якийсь оркестр потерпаючих від бубонної чуми.

— Чому б вам не пошукати чогось на середніх хвилях? — попросила вона.

Він почав крутити настройку, натикаючись лише на марнослівне нічне базікання, поки аж наприкінці шкали не натрапив на якусь спортивну станцію. Тут він почув, що перед плейоф-матчем «Марінерз»105 і «Ред Сокс» на їхньому стадіоні Фенвей-парк у Бостоні було оголошено хвилину мовчання на спомин жертв того, що диктор назвав «колізією в Західному Мейні».

— Колізія, — промовила Джулія. — Термін, мабуть, характерний саме для спортивного коментатора, хоча не так вже й багато я їх чула. Можете його вимкнути.

Десь через милю після того, як вони проїхали церкву, крізь дерева почало жевріти світло. За черговим поворотом дороги вони в'їхали просто в сліпуче сяйво прожекторів, що розміром були, як ті прем'єрш «сонця» в Голлівуді. Два були націлені в їхній бік, ще пара — прямо вгору. Рельєфно виступала кожна вибоїна на шосе. Худими привидами здавалися стовбури беріз. Барбі охопило відчуття, ніби вони в'їжджають прямісінько в якийсь фільм-нуар кінця 1940-х років.

— Стоп, стоп, стоп, — загукав він. — Ближче не треба. Виглядає так, немов там нічого нема, але повірте мені, воно там є. І воно може вмент знищити всю електроніку вашого автомобільчика, якщо чогось ще гіршого не наробить.

Зупинившись, вони вийшли з машини. Трохи постояли перед її передком, мружачись від сліпучого світла. Джулія підняла руку, прикриваючи очі.

Одразу позаду прожекторів стояли ніс до носа два військових фургони з коричневими тентами. На додаток, по дорозі було розставлено козла, їхні лапи закріплені мішками з піском. У темряві рівномірно гуділи двигуни — не один генератор, а кілька. Барбі помітив товсті електрокабелі, що зміями повзли від прожекторів у ліс, де за деревами жевріли інші вогні.

— Вони хочуть освітити весь периметр, — сказав він і покрутив піднятим угору пальцем, як бейсбольний суддя, котрий сигналізує чиюсь перемогу. — Прожектори навкруг усього міста, освітити тут все наскрізь і вгорі!

— А навіщо вгорі?

— Щоби попередити про загрозу для повітряного руху. Якщо когось сюди раптом занесе. Гадаю, зараз вони найбільше переймаються саме цим. Але завтра повітряний простір над Міллом буде запечатано незгірш за грошовий мішок Дядька Скруджа.

У смугах темряви по боках прожекторів, проте видимі в їх відблисках, стояли з півдесятка озброєних солдатів у парадній стійці «вільно», спинами до периметра. Напевне ж вони почули наближення автомобіля, хоч як тихо він не гудів, проте жоден не озирнувся в їхній бік.

— Агов, хлопці! — погукала Джулія.

Жоден не обернувся. Барбі від них цього й не очікував (перед виїздом Джулія розповіла йому, що почула від полковника Кокса), але мусив спробувати. А оскільки він розумівся на знаках розрізнення, то й знав, як саме це зробити. Тутешнім шоу керують сухопутні армійці

— участь Кокса підказувала йому такий умовивід, — проте ці хлопці не належали до них.

— По, морпіхи!104 — гукнув він.

Безрезультатно. Барбі підступив ближче. Він уже помітив темну горизонтальну смугу, що зависла в повітрі над дорогою, але поки що ігнорував її. Його більше цікавили люди, котрі охороняли бар'єр. Чи Купол. Шамвей розказала йому, що Кокс називав цю штуку Куполом.

— Якось дивно бачити розвідників з Корпусу морської піхоти вдома, у Штатах, — промовив він, підходячи ближче. — Усі спецоперації в Афганістані вже завершено, так треба розуміти?

Безрезультатно. Він підійшов ще ближче. Йому здавалося, гравій під його підошвами так голосно рипить, що аж луна йде.

— Я чув, у вашій бригаді надзвичайно багато кицьок. Уже легше. Якби тутешня ситуація виглядала насправді зле, сюди б напевно прислали рейнджерів105.

— Дрочило, — пробурчав хтось із них.

Не вельми значний успіх, але Барбі повеселішав.

— Попустіться, хлопці, попустіться та давайте потеревенимо.

Знову безрезультатно. А він уже стояв ледь не впритул до бар'єра (чи Купола). Шкіра йому не взялася сиротами і волосся не стало сторч на потилиці, але він знав, що ця штука зовсім поруч. Він відчував її.

І навіть бачив: смуга висіла в повітрі. Йому не ясно було, якого кольору вона виявиться при денному світлі, хоча він і здогадувався, що червоного, кольору небезпеки. Намальовано її було аерозольною фарбою, і він міг закластися всім умістом свого банківського рахунку (наразі там лежало десь трохи більше п'яти тисяч доларів), що йде вона навкруг усього бар'єра.

«Як зашморг на мішку», — майнула думка.

Стиснувши кулак, він постукав зі свого боку по смузі, знову почувши той самий звук, ніби по склу. Один із вартових-морпіхів аж підскочив.

— Не думаю, що варто... — почала Джулія.

Барбі її проігнорував. Його це почало вже бісити. Злість, що весь день накопичувалася в глибині душі, отримала нарешті свій шанс. Він розумів, що не варто дрочити цих хлопців, вони усього лиш пішаки, але стриматися було несила.

— Йо, морпіхи! Виручайте братана.

— Кінчай, чувак.

Хоч той, хто це сказав, навіть не озирнувся, Барбі зрозумів, що саме він начальник цієї веселої ватаги. Знайома інтонація, він сам такою колись користувався. Неодноразово.

— Ми маємо наказ, тож краще ти нас виручи. В іншому місці, в інший час я радо пригостив би тебе пивом або надрав сраку. Але не тут і не цієї ночі. Що на це скажеш?

— Скажу: гаразд, — відповів Барбі. — Проте, оскільки ми по різні боки спільної проблеми, мені від цього нерадісно. — Він обернувся до Джулії. — Де ваш телефон?

— Вам би і власний не завадив, — продемонструвала вона йому телефон. — За ними майбутнє.

— Я мав, — відповів Барбі. — Купив дешевку на розпродажу. Майже не користувався. Полишив у шухляді, коли намагався накивати п'ятами з цього містечка. Там він і зараз мусить лежати.

Вона вручила йому слухавку.

— Номер набирайте самі. Мені треба працювати. — Підвищивши голос, щоб її почули застиглі в тіні прожекторного сяйва солдати, вона гукнула: — Я видавець місцевої газети, врешті-решт, і хочу зняти кілька кадрів. — А далі продовжила ще голосніше: — Особливо мені згодяться знімки, де солдати стоять обернені спинами до міста в скрутному становищі.

— Мем, я вам не рекомендував би цього робити, — відгукнувся їхній командир, кремезний парубок з широкими плечима.

— Зупиніть мене, — запропонувала вона.

— Гадаю, ви й самі знаєте, що ми не можемо цього зробити, — відповів він. — А стоїмо ми до вас спинами, бо такий наказ.

— Пане командире, — крикнула вона. — Скрутіть щільненько ваші накази, нагніться і засуньте їх собі туди, де дуже проблематична якість повітря.

У сліпучому світлі Барбі побачив чудернацьке видовище: губи її перетворилися на суцільну жорстку, безжальну риску, а з очей струменіли сльози.

Поки Барбі набирав номер із загадковим кодом, вона почала знімати.

Спалахи фотокамери виглядали блідо порівняно з живленими від генераторів прожекторами, але Барбі помітив, що солдати здригаються з кожним її клацанням. «Хотілося б їм, либонь, щоб на знімках не було видно їхніх знаків розрізнення», — подумав він.

2


Полковник Армії США Джеймс О. Кокс казав, що о десятій тридцять сидітиме, тримаючи руку на телефоні. Джулія з Барбі приїхали трохи запізно, і Барбі набрав номер десь за двадцять хвилин до одинадцятої, проте Кокс, мабуть, дійсно не прибирав руку з апарата, бо не встиг телефон видати й половину першого гудка, як колишній командир Барбі озвався.

— Алло, Кен слухає.

Хоча роздратування не покинуло Барбі, він все одно розсміявся.

— Атож, сер. А я той самий курваль, що продовжує встрявати у всякі веселі оборудки.

Кокс також засміявся, гадаючи, поза всякими сумнівами, що початок у них виходить

гарний.

— Як ви там, капітане Барбара?

— Яв порядку, сер. Але, з усією моєю повагою, зараз я просто Дейл Барбара. Єдине, над чим я тепер можу капітанствувати, це гриль та глибокі пательні в місцевому ресторані, до того ж у мене нема зараз настрою до теревенів. Я збентежений, сер, а оскільки бачу перед собою спини цілої зграї дрочил-морпіхів, котрі всіляко уникають того, щоб обернутися й подивитися мені прямо у вічі, я також ще й вельми обурений.

— Розумію. Проте й ви мусите дещо зрозуміти, поглянувши на це з мого боку. Якби ті вояки могли чимось зарадити або ж покласти край цій ситуації, ви бачили би їхні лиця, а не сраки. Вірите мені?

— Я чую вас, сер.

На відповідь це було мало схоже.

Джулія все ще знімала. Барбі відсунувся на край дороги. Звідси він розгледів поза фургонами великий намет і ще один, менший — напевне, там містилася їдальня, а також заповнену іншими машинами стоянку. Спецпідрозділи отаборилися тут, а ще більші табори, либонь, розташовані там, де з міста ведуть 119-те і 117-те шосе. Отже, це надовго. Серце йому занило.

— Та газетярка поряд? — спитав Кокс.

— Вона тут. Знімає. І ще, сер, повна відкритість: усе, що ви мені скажете, я переловім їй. Зараз я на цьому боці.

Джулія припинила своє заняття й послала Барбі посмішку.

— Зрозуміло, капітане.

— Сер, звертаючись до мене таким чином, ви не заробите собі ніяких очок.

— Гаразд, хай буде просто Барбі. Так краще?

— Так, сер.

— А щодо того, що саме та леді захоче опублікувати... заради добра мешканців вашого містечка, я сподіваюся, в неї вистачить почуття міри.

— Гадаю, саме так.

— А якщо вона надсилатиме свої знімки електронною поштою назовні — до якихось новинних служб чи, скажімо, у «Нью-Йорк Тайме» — з інтернетом у вас може трапитися те саме, що й з телефонними кабелями.

— Сер, це доволі гівняна гра...

— Рішення приймаються людьми вище мого рівня зарплатні. Я лише ретранслятор.

Барбі зітхнув.

— Я їй скажу.

— Що ви мені скажете? — запитала Джулія.

— Якщо ви намагатиметеся передати кудись ваші знімки, вони можуть ціле місто позбавити доступу до інтернету.

Джулія показала рукою жест, який у Барбі слабо асоціювався з симпатичними леді республіканських переконань. Він знову повернувся до телефонної розмови.

— Як багато ви мені розкажете?

— Все, що сам знаю, — відповів Кокс.

— Дякую, сер.

Хоча Барбі мав великі сумніви щодо щирості Кокса стосовно геть усіх питань. Армійці ніколи не розповідають усього, що знають. Чи, як їм здається, нібито знають.

— Ми називаємо цю річ Куполом, — сказав Кокс. — Але воно не Купол. У всякому разі, воно нам таким не здається. Ми вважаємо, що це така капсула, стінки якої точно збігаються з межами міста. Говорячи точно, я саме це маю на увазі.

— А вам відомо, наскільки ця річ висока?

— Схоже, що здіймається вона на сорок сім тисяч футів з лишком106. Нам не відомо, чи верхівка в неї кругла чи пласка. Поки що принаймні.

Барбі промовчав. Від ошелешення.

— А щодо глибини... хтозна. Наразі нам лише відомо, що глибше сотні футів. Це та глибина, до якої вже дорилися на кордоні між Честер Міллом і тим позамуніципальним поселенням, що лежить на північ від вашого міста.

— ТР-90, — власний голос здався Барбі якимсь безбарвним, апатичним.

— Між іншим, ми розпочали в гравійному кар'єрі, який уже мав футів сорок глибини чи близько того. Я бачив спектрограми, від яких розум заклинює. Довгі шари метаморфічної породи просто розрізано наскрізь. Провалля нема, але можна помітити зсув там, де трохи опустилася північна частина геологічного пласта. Ми перевірили сейсмографічні записи метеостанції в Портленді, і ось воно. Об одинадцятій сорок чотири ранку було зафіксовано поштовх, 2,1 бала за шкалою Ріхтера. Отже, тоді-то це й трапилося.

— Чудово, — зауважив Барбі, сподіваючись, що прозвучало це саркастично, але почуття шоку, приголомшення не дозволяли йому бути надто цього певним.

— Усе це ще не остаточні дані, але переконливі. Звісно, вивчення проблеми лише почалося, але вже зараз виглядає на те, що вглиб ця штука йде на стільки ж, наскільки й угору. Тож, якщо висота в неї п'ять миль...

— Звідки ви це довідалися? Радаром?

— Аж ніяк. Цю річ не видно на радарі. Нема способу її упізнати, поки на неї не наштовхнешся, або поки не наблизишся впритул. Людські жертви, коли вона встановлювалась, виявилися напрочуд скромними, але мертвих птахів вздовж контуру до чорта. І всередині, й ззовні.

— Я знаю. Я їх бачив. — Джулія вже закінчила свої зйомки і стояла поряд, слухаючи, що каже Барбі. — То як ви дізналися про висоту. Лазери?

— Ні, вони теж проникають наскрізь. Ми використали ракети з холостими головками. З четвертої дня з Бенгора почали робити регулярні вильоти «Ф-15А»107. Дивно, що ви їх не чули.

— Я, може, й чув щось таке, — проказав Барбі, — але мій мозок переймався іншим... Літаком. Лісовозом. Людьми, що загинули на шосе 117. Тими напрочуд скромними людськими жертвами.

— Вони рикошетили й рикошетили... а тоді, вище сорока семи тисяч футів — вжик-вжик! — і почали собі летіти геть. Між нами кажучи, я навіть здивований, що ми не втратили нікого з наших акробатів-літунів.

— А вони вже пролетіли понад цією штукою?

— Менше двох годин тому. Місія пройшла успішно.

— Хто це зробив, полковнику?

— Ми не знаємо.

— Це наші? Це якийсь науковий експеримент вийшов не тим боком? Чи це, Господи вбережи, якесь тестування? Ви обіцяли мені правду. Ви заборгували правду цьому місту. Люди тут уже дуже налякані.

— Розумію. Але ми тут ні до чого.

— А хіба ви знали б, якби це було не так?

Кокс завагався. Коли він заговорив знову, голос його звучав тихіше.

— Я маю надійні джерела в моєму департаменті. Хтось лише пердне в Службі безпеки, як нам уже чутно. Те саме щодо Дев'ятої Групи в Ленглі108 і пари інших контор, про які ви ніколи навіть не чули.

Цілком імовірно, що Кокс казав правду. Проте не менш імовірним було й протилежне. Він цілком відповідав власному покликанню, врешті-решт; якби його поставили вартовим отут, серед холодної осінньої темряви в ряду оцих дрочил-морпіхів, Кокс точно так стояв би спиною до міста. Йому б це не подобалося, але наказ є наказ.

— Чи є сподівання, що це якийсь природний феномен? — спитав Барбі.

— Такий, що цілком відповідає визначеним людьми кордонам міста? З кожним завертом і кожною сраною щілинкою? Як ви гадаєте?

— Моя справа питати. Ця штука проникна? Ви знаєте?

— Вода проникає, — сказав Кокс, — хоча й потрошку.

— Як таке може бути?

Утім, він сам бачив, як дивно поводиться вода; разом з Джендроном вони це бачили.

— Звідки нам знати? — в голосі Кокса почулося роздратування. — Ми працюємо з цим усього лиш якихось дванадцять годин, навіть менше. Тут так раділи, так ляскали одне одного по спинах, коли тільки вичислили, на яку висоту ця річ здіймається. Згодом і нове щось з'ясується, але поки що ми просто не знаємо.

— А повітря?

— Повітря проникає краще. Ми встановили пункт моніторингу там, де ваше місто межує... ммм... — Барбі розчув шелестіння паперів, — з Гарлоу. Там уже провели, як вони це називають, «продувні тести». Гадаю, так вимірюється співвідношення між кількістю того повітря, що проникає, і того, що відбивається. У будь-якому разі, повітря проходить, і то набагато краще за воду, хоча науковці кажуть, що все одно не цілком. Це дуже сильно вплине на вашу погоду, друже, хоча поки що ніхто не в змозі сказати, в який бік. Чорт, можливо, Честер Мілл перетвориться на Палм Спрингс109, — розсміявся він, проте доволі вимушено.

— А тверді частинки? — Барбі подумав, що відповідь на це питання йому відома.

— Аж ніяк, — заперечив Кокс. — Тверді частинки не проникають. Принаймні нам так здається. І певне, вам варто знати, що так само відбувається в обох напрямках. Якщо тверді частинки не проходять всередину, не виходять вони й назовні. Це означає, що автомобільні вихлопи...

— Тут нема де далеко їздити. Упоперек Честер Мілл сягає хіба що чотирьох миль. А по діагоналі... — він глянув на Джулію.

— Сім. Не більше, — підказала вона.

Кокс продовжував.

— А ще в нас не думають, що викиди мазутних обігрівачів становитимуть велику проблему. Гадаю, у місті кожен має гарненьку й дорогу опалювальну систему такого типу — в Саудівській Аравії в ці дні всі машини їздять з липучками на бамперах, де написано «Серцем я з Новою Англією», — але сучасні мазутні обігрівачі потребують електрики для забезпечення регулярної іскри запалювання. Із запасами пального у вас мусить бути все гаразд, оскільки опалювальний сезон ще не розпочинався, хоча в нас вважають, що багато користі вам воно не принесе. У довготривалому вимірі, тобто зважаючи на забруднення повітря.

— Ви так думаєте? Приїздіть сюди, коли тут тридцять нижче нуля і вітер дме так, що... — на мить він затнувся. — А вітер дутиме?

— Нам це невідомо, — сказав Кокс. — Спитайте в мене завтра, і тоді, можливо, в мене з'являться принаймні хоч якісь теоретичні міркування.

— Ми можемо палити дрова, — сказала Джулія. — Передайте йому.

— Міс Шамвей каже, що ми можемо палити дрова.

— Там у вас люди мусять бути обережними з цим, капітане Барбара... Барбі. Звісно, деревини у вас більше ніж достатньо і ніяка електрика не потрібна для її запалювання й підтримування горіння, але дрова продукують сажу. Чорт забирай, вони продукують канцерогени.

— Опалювальний сезон тут починається... — Барбі подивився на Джулію.

— П'ятнадцятого листопада, — підказала вона. — Чи близько того.

— Міс Шамвей каже, що в середині листопада. Тож пообіцяйте мені, що ви ще до того вирішите цю проблему.

— Я можу лише сказати, що ми будемо працювати над цим, як скажені. Наразі я мушу завершувати нашу розмову. Розумаки — принаймні ті, яких ми вже встигли підключити — всі погоджуються з думкою, що ми маємо справу з якимсь силовим полем...

— Чисто тобі «Стар Трюк», — промовив Барбі. — Телепортуй мене, Снотті110.

— Прошу?

— То пусте. Продовжуйте, сер.

— Вони всі погоджуються з тим, що силове поле виникло не саме собою. Його мусить генерувати щось поблизу або в центрі нього. Наші хлопці гадають, що центр — це найімовірніше. «Це як держак парасольки» — так один з них висловився.

— Ви вважаєте, що це робота когось зсередини?

— Ми не відкидаємо такої можливості. Але, на наше щастя, в місті ми маємо відзначеного нагородами офіцера...

«Колишнього, — подумав Барбі. — А нагороди пішли на дно Мексиканської затоки півтора року тому». Проте схоже, що строк його служби продовжено, подобається йому самому це, чи ні. Гастролі подовжено на вимогу публіки, як то кажуть.

— ...чиєю спеціалізацією в Іраку було полювання на фабрики вибухівки Аль-Каїди. Знаходження їх і ліквідація.

Отже, просто якийсь такий собі генератор. Йому згадалися усі ті генери, які вони проминули, їдучи сюди з Джулією Шамвей, ті, що гули в темряві, виробляючи тепло і світло. Пожираючи заради цього пропан. Він усвідомив, що тепер пропан і акумулятори, навіть більше за їжу, стають у Честер Міллі золотим стандартом. Однак він розумів: люди точно палитимуть дрова. Коли похолоднішає і закінчиться пропан, вони спалюватимуть багато деревини. Стовбури, гілки і тріски. І будуть до сраки їм усі ті канцерогени.

— Той генератор навряд чи схожий на ті, що працюють цієї ночі у вашому закутку нашого світу, — промовив Кокс. — машина, яка здатна творити таке... ми не знаємо, на що вона може бути схожа чи хто міг її збудувати.

— Але наш Дядечко Семмі бажає таку машинку собі, — підхопив Барбі. Телефон у його руці міг ось-ось луснути, так міцно він його стискав. — Це й є пріоритетним завданням, чи не так? Сер? Бо така машинка здатна змінити світ. Мешканці цього міста — питання абсолютно другорядне. Фактично, другорядні втрати.

— Ох, тільки не треба мелодраматизму, — відрізав Кокс. — У даному випадку наші інтереси збігаються. Знайдіть генератор, якщо він там знаходиться. Відшукайте його, як ви розшукували бомбові фабрики, і змусьте його перестати працювати. Ось і кінець проблемі.

— Якщо він тут є.

— Якщо він там, значить все окей. Ви спробуєте?

— А хіба я маю вибір?

— Мені так не здається, але я кадровий військовий. Для нас свободи вибору не існує.

— Кене, це реально якісь срані протипожежні навчання.

Кокс не поспішав із відповіддю. Хоча на тому боці лінії застигла тиша (не рахуючи ледь чутного гудіння, яке могло вказувати на те, що розмова записується), Барбі майже фізично відчував, як той розмірковує. Нарешті він промовив:

— Так і є, але ж тобі, курвалю, завжди дістається найзапашніше лайно.

Барбі розсміявся. Незмога було стриматися.

З


На зворотному шляху, коли вони вже проїжджали повз Церкву Святого Христа-Спасителя, Барбі обернувся до Джулії. У світлі вогників приладової панелі його обличчя мало вигляд утомлений і серйозний.

— Я вас не переконуватиму, що треба мовчати геть про все, — промовив він. — Але сподіваюсь, що про одну річ ви інформацію притримаєте.

— Про генератор, який нібито є, а може, його й нема в місті.

Вона прибрала одну руку з керма, потягнулася позад себе і погладила по голові Гореса, пестячи, втішаючи пса для власного заспокоєння.

— Так.

— Бо якщо існує машинка, котра генерує поле — створює Купол вашого полковника — значить, хтось нею й опікується. Хтось тут.

— Кокс цього не казав, але я певен, він мав це на увазі.

— Я про це не повідомлятиму. І не розсилатиму мейлів ні з якими фото.

— Добре.

— Та й у будь-якому разі вони мусять спершу з'явитися в «Демократі», чорт мене забирай. — Джулія продовжувала гладити собаку. Водії, що кермують однією рукою, завжди нервували Барбі, але не цього вечора. На всю Малу Курву й шосе 119 вони були самісінькі. — А ще я розумію, що іноді суспільна користь важливіша за класний газетний матеріал. На відміну від «Нью-Йорк Тайме».

— Атож, — відгукнувся Барбі.

— А якщо ви знайдете цей генератор, мені не доведеться занадто довго ходити на закупи до «Фуд-Сіті». Терпіти не можу це місце. — А далі дещо схвильовано: — Як ви гадаєте, там буде відкрито завтра вранці?

— Мені здається, що так. Люди зазвичай повільно усвідомлюють нові реалії, коли старі закінчуються раптово.

— Гадаю, мені треба буде таки туди піти й скупитися, — промовила вона задумливо.

— Якщо зустрінете там Розі Твічел, передайте їй вітання. Вона напевне буде зі своїм вірним Енсоном Вілером, — пригадавши свої недавні поради Розі, він промовив: — М'ясо, м'ясо, м'ясо.

— Прошу?

— Якщо ви маєте в себе вдома генератор...

— Звісно, що маю, я живу над редакцією. Не якісь там апартаменти, просто затишна квартира. Цей генератор подарував мені зниження податків111, — гордо пояснила вона.

— Тоді купуйте м'ясо. М'ясо і консервовані харчі, консерви і м'ясо.

Вона задумалась. Центр міста вже був поруч. Там тепер горіло набагато менше вогнів, ніж зазвичай, але все одно чимало. «Чи довго це триватиме?» — загадувався подумки Барбі. А тоді Джулія спитала:

— А ваш полковник не запропонував ніяких підказок, яким чином шукати той генератор?

— Нічогісінько, — відповів Барбі. — Шукати подібне лайно, такою була колись моя робота. Йому це добре відомо. — Він помовчав, а тоді сам спитав: — Як ви гадаєте, чи не завалявся десь у місті лічильник Ґайґера?

— Я навіть знаю, де саме. У цокольному приміщенні міськради. Точніше, під ним. Там знаходиться старе протиатомне бомбосховище.

— Та ви з мене глузуєте!

— Чорта з два, Шерлоку, — розреготалася вона. — Я робила статтю про це три роки тому. Знімав Піт Фрімен. У цоколі там велика кімната засідань і маленька кухня. А з кухні до сховища веде кілька сходинок. Доволі величеньке приміщення. Побудовано його було в п'ятдесятих, коли величезні кошти закопувалися в землю, що ледь не загнало нас до чорта в пекло.

— «На березі» 112, — промовив Барбі.

— По, приймаю вашу ставку й підвищую її: «Горе тобі, Вавтоне» 113. Вельми депресивна місцинка. На знімках Піта нагадує фюрербункер перед самим кінцем. Там є щось на кшталт комори — полиці й полиці консервів — та з півдюжини тапчанів. І деяке обладнання постачене урядом. Включно з лічильником Ґайґера.

— їжа в бляшанках, либонь, дуже посмачнішала за п'ятдесят років.

— Насправді вони замінюють консерви на нові час від часу. Там навіть є маленький генератор, який придбали після одинадцятого серпня. Продивіться міські звіти і побачите, що кожні чотири роки чи близько того виділяються кошти на придбання чогось для сховища. Колись було по триста доларів. Тепер шістсот. Отже, лічильник Ґайґера ви вже собі знайшли. — Вона скинула на нього оком. — Звісно, Джеймс Ренні розглядає всі речі, що знаходяться у міській раді, як свої власні, від горища до бомбосховища, і тому він забажає знати, навіщо вам раптом знадобився лічильник.

— Великий Джим Ренні нічого про це не знатиме, — відповів Барбі.

Вона залишила це зауваження без коментарів.

— Хочете зі мною до редакції? Подивитися виступ Президента, поки я верстатиму газету? Робота, можу вас запевнити, буде швидка й брудна. Одна стаття, півдесятка фотографій для місцевого вжитку, і ніякої реклами осіннього розпродажу в Бер пі.

Барбі зважив пропозицію. Завтра в нього багато справ, і не лише куховарство, а й багато інших питань. З іншого боку, якщо він зараз повернеться до свого помешкання над аптекою, хіба він зможе заснути?

— Гаразд. До того ж, можливо, мені не варто було би про це об'язичуватися, але в мене неабиякий талант офіс-боя. І ще я можу зварити скаженої кави.

— Містере, вас прийнято, — вона підняла від керма праву руку, і Барбі ляснув її по долоні.

— Можна мені поставити вам ще одне запитання? Абсолютно не для публікації.

— Звісно, — сказав він.

— Цей фантастичний генератор. Ви вірите, що знайдете його?

Поки вона припарковувалася перед фасадом редакції «Демократа», Барбі зважував шанси.

— Ні, — врешті відповів він. — Це було б надто легко.

Вона зітхнула і кивнула. А тоді вхопила його за пальці.

— Як ви гадаєте, вам допоможе, якщо я молитимуся за ваш успіх?

— Не завадить, — погодився Барбі.

4


На День Купола в Честер Міллі існувало тільки дві церкви; й обидві постачали протестантський набір товарів (хоча в дуже різних упаковках). Тутешні католики відвідували храм Пресвятої Діви на Чистих Джерелах у Моттоні, а близько десятка міських євреїв, коли відчували потребу в духовній втісі, їздили до синагоги Бет Шалом у Касл Року. Колись у місті була також Унітаріанська церква114, але занепала через брак парафіян наприкінці вісімдесятих. Та й ще до того усі погоджувалися з думкою, що то була не церква, а якась ледь не хіпейна божевільня. Тепер у її будівлі містилася крамниця «Нові &ашр; Уживані книги».

Обидва актуальні в Честер Міллі пастори того вечора перебували, як полюбляв висловлюватися Великий Джим Ренні, в «уклінному стані», але тональності їхніх молитов, хід думок і жадання вельми відрізнялися.

Преподобна Пайпер Ліббі, котра проповідувала своїй пастві з кафедри Першої Конгрегаційної церкви, більше не вірила в Бога, хоча не ділилася цим фактом зі своїми вірними. Натомість віра Лестера Коґґінса сягала рівня святого мучеництва або безумства (втім, це ті два слова, які, либонь, означають одне явище).

Преподобна Ліббі, все в тому ж суботньому одязі, в якому вона поралася в себе у дворі

— й безперемінно гарна у свої сорок п'ять, щоб симпатично в ньому виглядати, — стояла перед олтарем навколішках майже в суцільній темряві (у Конго не було генератора), а позаду неї розташувався Кловер, її німецький вівчар, пес лежав з понурими очима, уткнувши носа собі в лапи.

— Агов, Несьогосвітній, — покликала Пайпер. Несьогосвітнім вона почала називати Бога віднедавна. На початку осені вона мала для нього інше приватне ім'я — Великий Можливий. А влітку він був Всемогутнім Імовірним. їй подобалося це ім'я, в ньому вчувалося щось лунке. — Ти знаєш, що зі мною було коїлось... Авжеж, мусиш, я Тобі вже цим повні вуха натуркувала, але сьогодні я тут не для того, щоб знову товкти про те саме. Мабуть, Тобі від цього тільки легше.

Вона зітхнула.

— У нас тут такий безлад, Друже. Маю надію, хоч Ти розумієш, що тут діється, бо сама я аж ніяк. Але ми обоє знаємо, що завтра в цьому приміщенні буде повно людей, котрі шукатимуть, як заведено, небесної підтримки в катастрофічному нещасті.

Тиша стояла в церкві, тиша надворі. «Чарівлива тиша», як казали в старих фільмах. Та хіба вона хоч коли-небудь чула таку дивну тишу в Міллі, та ще й у суботній вечір? Ні машин на вулицях, ні гупання басу якого-небудь чергового бенда, що натрапився зіграти в «Діппері» (ПРЯМО З БОСТОНА! — як завжди писалося в рекламі).

— Я не проситиму Тебе проявити Твою волю, бо не вірю більше, ніби Ти насправді маєш волю. Але про всяк випадок, якщо Ти, врешті-решт, десь там дійсно існуєш — ймовірність така є, і я більш ніж рада це визнавати, — прошу Тебе, допоможи мені сказати їм щось помічне. Надія не на небесах, надія тут, на землі. Бо...

Її не здивували власні сльози. Останнім часом вона часто ридала вголос, хоча завжди робила це на самоті. Мешканці Нової Англії вельми несхвальні щодо сліз у проповідників і політиків.

Кловер, співчуваючи її розпачу, і собі заскиглив. Пайпер на нього шикнула і знову обернулася до олтаря. Хрест на ньому часто навертав її думки до бантика-логотипа «Шевроле», товарного знака, котрий народився сто років тому, бо один парубок випадково помітив його в узорі шпалер якогось паризького готелю і він йому сподобався. Щоб уважати такі символи божественними, либонь, треба бути несповна розуму.

Тим часом вона вперто продовжувала:

— Бо я певна, Ти сам знаєш, земля — єдине, що ми маємо. Це те, в чому ми впевнені. Я хочу допомагати моїм людям. Це моя робота, і я все ще бажаю її робити. Сподіваючись, що Ти там таки є і Тобі це не байдуже — сумнівні сподівання, мушу визнати, — прошу, допоможи мені, будь ласка. Амінь.

Вона підвелася. Ліхтарика в неї не було, але їй не становило проблеми вийти звідси надвір, ні на що не наштовхнувшись, не забивши об щось коліно. Вона знала це приміщення від сходинки до сходинки, від першої притичини до останньої. І любила його. Вона не дурила себе щодо відсутності в ній віри і присутності впертої любові до самої ідеї Бога.

— Ходімо, Клове. За півгодини буде Президент. Ще один Великий Несьогосвітній. Ми його послухаємо в машині по радіо.

Кловер, не переймаючись питаннями віри, слухняно рушив слідом за нею.

5


Поодалік, на Малій Курві (яку парафіяни Святого Спасителя завжди називали дорогою номер три), дія відбувалася набагато динамічніша, і при яскравому світлі. Дім богослужіння Лестера Коґґінса обслуговував генератор, до того ж майже новенький, навіть транспортні ярлики ще не відклеїлися від його яскраво помаранчевого боку. Генератор стояв у власному сарайчику, також пофарбованому оранжевим, поряд зі складом позаду церкви.

П'ятдесятирічний Лестер перебував у такій прекрасній формі — завдяки фамільним генам і власним напруженим зусиллям з підтримання в порядку храму власного тіла, — що виглядав років на тридцять п'ять (цьому також сприяли розважливо застосовувані засоби «Тільки для чоловіків»115). Цього вечора на ньому були лише спортивні шорти, по правій холоші яких ішов напис великими літерами «Oral Roberts Golden Eagles»116, і майже кожен м'яз на його тілі був рельєфним.

Під час служб (вони відбувалися п'ять разів на тиждень) Лестер не цурався стилю телепроповідників, проголошуючи молитви таким екстатично вібруючим голосом, що титул Головнокомандувача в його виконанні звучав, немов пропущений крізь форсовану педаль вава117: не Бог, а БУ-У-У-ОГХ! У своїх приватних молитвах він іноді, сам того не помічаючи, також з'їжджав на ці модуляції. Але, коли бував глибоко стурбованим, коли мав нагальну потребу порадитися з Богом Мойсея і Авраама, з тим Ним, котрий ходив у стовпі диму вдень і у стовпі вогню вночі, Лестер свою частину розмови провадив низьким гарчанням, що нагадувало голос собаки за хвилину до нападу на непроханого гостя. Сам він цього не зауважував, бо не було в його житті анікогісінько, хто міг би почути, як він особисто молиться. Пайпер Ліббі була вдовою, її чоловік і обоє синів загинули в аварії три роки тому; Лестер Коґґінс усе життя залишався парубком, котрий ще підлітком страждав від кошмарів, у яких він, мастурбуючи, піднімав голову й бачив, що в дверях його спальні стоїть Марія Магдалина.

Збудована з дорогого червоного клена церква була майже такою ж новенькою, як і її генератор. Її інтер'єр буквально вражав скромністю. Позаду голої спини Лестера під сволоками стелі тягнулася потрійна галерея лав. Перед його очима була кафедра, вона визначалася лише пюпітром, на якому лежала Біблія, та великим, вирізаним з червоного дерева хрестом, що висів на портьєрі кольору «королівський пурпур». Праворуч височіли хори з музичними інструментами, був там і «Стратокастер»118, на якому подеколи грав сам Лестер.

— Боже, почуй мою молитву, — промовив він тим своїм особистим молитовним голосом. У руці він тримав довгий шмат важкої линви з дванадцятьма вузлами, кожний з яких символізував одного з апостолів. Дев'ятий вузол, присвячений Юді, був пофарбований на чорне. — Боже, почуй мою молитву, во ім'я розіп'ятого й воскреслого Ісуса прошу Тебе.

Коґґінс почав шмагати себе линвою по спині, спершу через ліве плече, потім — через праве, ритмічно здіймаючи й згинаючи руку. Невдовзі піт почав прискати з його накачаних біцепсів і дельтаподібних м'язів. Вузласта линва ляскала по вже добряче пошрамованій шкірі, видаючи звуки вибивачки для килимів. Він неодноразово робив це й раніше, але ще ніколи з таким завзяттям.

— Боже, почуй мою молитву! Боже, почуй мою молитву! Боже, почуй мою молитву! Боже, почуй мою молитву!

Лясь, і лясь, і лясь, і лясь. Пече, як вогняною кропивою. Жене магістралями й путівцями жалюгідних нервів його людського тіла. Такий це жах і така насолода.

— Боже, ми согрішили в нашому місті, і я найбільший серед усіх тут грішник. Я слухав Джима Ренні й вірив його брехням. Атож, я вірив, і ось вона, розплата, неминуча, як це буває завжди. І не один сплачує за гріхи свої, а багато хто. Твій гнів не поспішливий, але коли час настає, Твій гнів, як та буря, що налітає на пшеничне поле, покладаючи долі не один колос чи кілька, а геть усе колосся. Я посіяв вітер і пожав бурю, не тільки на себе самого, а й на всіх.

Були й інші гріхи та грішники в Міллі — він це добре знав, бо ж не наївний, вони лаялися, і танцювали, і займались сексом, і вживали наркотики, він багато чого про все знав

— і вони безумовно заслужили на покарання, на бичування, проте цим Мілл аж ніяк не відрізнявся від будь-якого іншого міста, але саме його вибрав для такого жахливого покарання Г осподь.

Та все ж... усе ж таки... Чи можливо, щоб до такого дивного прокляття спричинився не його гріх? Так. Можливо. Хоча й навряд чи.

— Господи, я хочу зрозуміти, що мені робити. Я на роздоріжжі. Якщо така Твоя воля, щоб я стояв на цій кафедрі завтра вранці й сповідувався у тому, на що намовив мене цей чоловік — у гріхах, що ми творили з ним разом, у тих гріхах, які я творив на самоті, — тоді я так і зроблю. Але це означатиме кінець мого пастирства, а мені важко повірити в те, що такою є воля Твоя у цей скрутний час. Якщо Твоя воля буде, щоби я зачекав... почекав, побачив, що трапиться далі... чекав і молився з моєю паствою за те, щоб знято було цей тягар... тоді я так і робитиму. Все в Твоїй волі, Господи. Тепер і назавжди.

Він припинив себе шмагати (відчув, як по спині йому стікають теплі, утішливі струмочки; кілька вузлів на линві вже почервоніли) і підняв заплакане обличчя до стелі.

— Але ж я потрібен цим людям, Боже. Ти знаєш, як вони потребують мене, а зараз іще більше, ніж завжди. Тому... якщо Твоя воля, щоб ця чаша була прибрана від моїх вуст... молю, подай мені знамення.

Він чекав. І зріть, Господь Бог заговорив до Лестера Коґґінса.

— Я подам тобі знамення. Ходи туди, де Біблія твоя лежить, хоча й були діяння твої, як колись дитиням після отих твоїх бридких сновидінь.

— Цієї ж хвилини, — відгукнувся Лестер. — Сю ж мить.

Він повісив вузлату линву на шию, відпечатавши криваву підкову собі на плечах і грудях, і видерся на кафедру, а кров так і стікала йому по спині, зволожуючи еластичний пояс шортів. Він став перед пюпітром, немов до проповіді (хоча й у найгірших кошмарах не міг собі уявити проповідування в такому мізерному одязі), закрив Біблію, яка завжди там лежала відкритою, і заплющив очі.

— Господи, хай здійсниться воля Твоя — прошу в ім'я Твого Сина, розіп'ятого в ганьбі й воскреслого в славі.

І Господь сказав:

— Відкрий Мою Книгу і зри, що узриш.

Лестер виконав інструкцію (стараючись не відкрити велику Біблію посередині — якщо й покладатися на щось в такій справі, то тільки на Старий Заповіт). Тицьнув пальцем у невидиму сторінку, потім розплющив очі й нахилився. Попав на другий розділ Повторення Закону, двадцять восьмий вірш. І прочитав: «Ударить тебе Господь божевіллям, і сліпотою,

і зчудуванням серця».

Зчудування серця — це, може, й добре, але все загалом виглядає не вельми обнадійливим. І не дуже ясним. І тоді Господь знову заговорив:

— Не зупиняйся, Лестере.

Він прочитав двадцять дев'ятий вірш.

«І будеш ти мацати в полудень...»

— Так, Господи, так, — видихнув він і поспішив читати далі.

«...як мацає сліпий у темряві, і не матимеш поводження в дорогах своїх, і будеш ти по всі дні тільки утискуваний та грабований, та не буде кому боронити».

— Невже я осліпну? — запитав Лестер, трохи підвищеним проти свого молитовного гарчання тоном. — О Господи, не роби цього... хоча, якщо на те Твоя воля...

Бог знову заговорив до нього, запитавши:

— Чи ти не з тої ноги сьогодні встав, Лестере?

Він вирячився. Голос Бога, а примовка улюблена його рідної матері. Справжнє чудо.

— Ні, Господи, ні!

— Тоді ще раз прочитай. Що я тобі товкмачу?

— Тут щось про божевілля. Чи про осліплення.

— Яке з цих діянь більш імовірне, на твою гадку?

Лестер порівняв вірші. У них повторювалося єдине слово — сліпота.

— Боже, це... це мені знамення?

Господь відповів йому «так».

— Атож, воістину, але не твоя сліпота, бо наразі очі твої бачать ясніше. Шукай осліпленого, котрий збожеволів. Коли його ти побачиш, мусиш повідати своїм вірним, чим Ренні опікувався тут, і про свою участь у цьому. Ви обидва мусите повідати. Ми ще поговоримо про це, а зараз Лестере, ходи спати. З тебе крапає на долівку.

Лестер так і зробив, але спершу витер невеличкі калюжки крові біля пюпітра.

Робив це навколішки. Поки витирав, не молився, проте повторював знаменні вірші. Йому значно покращало.

Поки що він може проповідувати загалом про гріхи, які могли спричинитися до появи цього незрозумілого бар'єра між Міллом і зовнішнім світом; а тим часом шукатиме своє знамення. Сліпого чоловіка або жінку, котрі збожеволіли, воістину, атож.

6


Бренда Перкінс слухала РНГХ, бо ця станція подобається (подобалася) її чоловіку, але ніколи її нога не ступала до церкви Святого Спасителя. Її душа цілком належала церкві Конго, вона ж намовила піти туди й свого чоловіка.

Була намовила. Тепер Гові знову там побуває. Того не знаючи сам, лежатиме в церкві Конго, а Пайпер Ліббі промовлятиме надгробне слово.

Ця картина — така очевидна і безповоротна — вразила її у самісіньке серце. Вперше з того моменту, як їй повідомили, Бренда попустилася й заголосила. Мабуть, тому, що тепер вона вже могла це робити. Тепер вона була сама.

З серйозним і лячно постарілим лицем Президент говорив у телевізорі:

— Співвітчизники, американці, ви потребуєте відповідей, і я обіцяю надати їх вам одразу, як тільки сам їх отримаю. У цій справі не буде секретності. Все доступне мені ставатиме й вам доступним. Я запевняю вас цілком відповідально...

— Авжеж, були такі дурні, що намагались нас дурити, — промовила Бренда і заридала ще дужче, бо то була одна з улюблених приказок Говарда. Вимкнувши телевізор, кинула пульт на підлогу, їй схотілося наступити на нього, розчавити з тріском, але вона стрималася лише тому, що уявила, як Гові, похитуючи головою, дивиться на неї і каже: «Не роби дурниць».

Натомість вона пішла до його кабінету з бажанням торкнутися чогось, поки його недавня присутність звідти ще не вивітрилася. Як же їй не вистачало його доторку. Надворі вуркотів їхній генератор. «Сито і щасливо», — сказав би Гові. їй страх як не сподобалося це марнотратство, коли після одинадцятого вересня Гові замовив цю штуку (просто заради безпеки, пояснював він їй), і зараз їй соромно було за кожне з тих злих слів, яких вона тоді доволі йому наговорила. У темряві тужити за ним було б іще жахливіше, бо зовсім самотньо.

Стіл його зяяв пусткою, якщо не рахувати ноутбука, що так і залишився відкритим. Екранною заставкою йму слугувало старе фото, зроблене після давнього матчу Малої Ліги119. На ньому Гові й Чіп, котрому тоді виповнилося одинадцять чи дванадцять, обидва в зелених формених светрах «Аптечних Монархів Сендерса»; знімок було зроблено того року, коли Гові з Расті Еверетом вивели команду Сендерса у фінал штату. Чіп обіймає батька, а Бренда їх обох. Гарний був день. Але нетривкий. Крихкий, як бокал з тонкого кришталю. Хто міг про це думати тоді, коли ще можна було трішечки довше потриматися одне за одного?

У неї поки що не було можливості зв'язатися з Чіпом, і думка про дзвінок йому (припустімо, їй це навіть удасться) зовсім її розстроїла. Рюмсаючи, вона опустилася на коліна поряд з письмовим столом свого чоловіка. Не зчепила руки, а склала їх долоня до долоні, як колись робила це дитиною, уклякаючи в фланелевій піжамці біля ліжка, і повторювала: «Боже, благослови маму, Боже, благослови тата, Боже, благослови мою золоту рибку, у котрої поки що нема імені».

— Господи, це я, Бренда. Я не прошу повернути його назад... тобто я хочу, але я розумію, що Ти цього не можеш зробити. Лишень дай мені сили пережити це, гаразд? І ще, можливо... я не знаю, чи це не богохульство, може, й так, але я питаю, чи не міг би Ти зробити, щоб він поговорив зі мною ще раз? Може, зробиш так, щоб він міг торкнутися мене ще раз, як сьогодні вранці...

Від цієї згадки — його пальці на її шкірі в яскравому світлі сонця — вона заплакала ще гіркіше.

— Я розумію, Ти не маєш справи з духами — звісно, окрім Духа Святого, — але хоч би уві сні? Я знаю, що прошу забагато, але... о Боже, в мені наче діру сьогодні прорубали. Я не уявляла, що в людині може бути така діра, і я боюся туди провалитися. Якщо Ти зробиш це для мене, я також щось для Тебе зроблю. Тобі варто тільки попросити. Будь ласка, Боже, усього лише доторк. Або слово. Хоч би уві сні, — вона набрала повні груди повітря й зітхнула. — Дякую тобі, Господи. Хай буде по-твоєму. Сподобається мені це чи ні, — посміхнулася вона втомлено. — Амінь.

Розплющила очі і, тримаючись за край столу, підвелася з колін. Зачепила ліктем комп'ютер, і його екран моментально засвітився. Він завжди забував його вимкнути, але принаймні не вимикав з розетки, тож акумулятори хоч не розряджалися. І «робочій стіл» на своєму комп'ютері він тримав у кращому порядку, ніж вона на своєму; в неї екран завжди був захаращений завантаженими файлами й електронними нагадуваннями. А на його «робочому столі», акуратно розташовані під іконкою хард-диска, завжди висіли тільки три папки: ПОТОЧНЕ, де він тримав інформацію про поточні розслідування; СУД, де він тримав список тих (включно з собою), хто наразі є свідком — де саме і в якій справі. Третя тека називалася САДИБА МОРШ-СТРИТ, де він тримав усе, що стосувалося домашніх справ. їй дійшло, що, відкривши цю теку, вона може знайти там щось про генератор, а їй потрібно це знати, аби підтримувати його в робочому стані якомога довше. Генрі Моррісон із поліцейської дільниці, напевне, залюбки підключить їй новий балон з пропаном, проте чи є в неї запасний балон? Якщо ні, треба придбати в Берпі або в «Паливі &ашр; Бакалії», поки їх не розкупили.

Вона вже поклала пальці на мишку, та щось її утримало. Помітила на екрані ще й четверту папку, причаєну в лівому нижньому кутку. Ніколи раніше її не бачила. Бренда

намагалася пригадати, коли востаннє дивилася на екран цього комп'ютера, і не змогла.

ВЕИДЕР, було написано там.

Авжеж, у Міллі живе одна-єдина людина, котру Гові іменував Вейдером, на кшталт того Дарта з «Зоряних війн», — це Великий Джим Ренні.

Заінтригована, вона пересунула туди курсор і двічі клацнула, побоюючись, чи не захищена ця папка паролем.

Так і виявилося. Вона спробувала набрати слово WILDCATS, яким відкривалася папка ПОТОЧНЕ (Гові не захищав паролем СУД), і вгадала. Всередині знайшлося два документи. Один називався ПОТОЧНЕ РОЗСЛІДУВАННЯ. Другий файл, у форматі PDF, називався ЛИСТ ВІД ГПТТТМ Мовою Гові це означало Генерального прокурора штату Мейн. Вона клацнула цей файл.

Бренда читала лист зі зростаючим здивуванням, і сльози висихали на її щоках. Перше, на що вона звернула увагу, було звертання: не Шановний шефе Перкінс, & Дорогий Дюк.

Хоча лист було складено не мовою Гові, а на юридичному жаргоні, деякі фрази просто впадали у вічі, немов їх було надруковано жирним шрифтом. Перша — неправомірне присвоєння міських коштів і ресурсів. Наступна — більш ніж імовірна участь виборного Сендерса. Далі — сукупність посадових злочинів виявилися більш глибокою й широкою, ніж нам уявлялося три місяці тому.

А наприкінці, вже ніби не просто жирним шрифтом, а великими літерами: ВИРОБНИЦТВО І РОЗПОВСЮДЖЕННЯ НЕЛЕГАЛЬНИХ НАРКОТИКІВ.

Виглядало так, що молитву її було почуто і відповідь вона отримала, хоча абсолютно неочікуваним способом. Бренда сіла на стілець Гові, клацнула на файлі ПОТОЧНЕ РОЗСЛІДУВАННЯ в папці ВЕИДЕР і продовжила спілкування зі своїм покійним чоловіком.

7

Промова Президента — задовге підбадьорення, обмаль інформації — закінчилася о 24:21. Расті Еверет подивився виступ по телевізору в кімнаті для відпочинку на третьому поверсі лікарні, востаннє проглянув папери з клінічними даними і вирушив додому. У його медичній кар'єрі траплялися й клопітніші дні, але ніколи ще він не відчував такого занепокоєння, такої зневіри щодо майбутнього.

Будинок стояв темний. Вони з Ліндою балакали на тему придбання генератора минулого року (і позаминулого теж), бо Честер Мілл кожної зими залишався без електрики, бувало, й на чотири-п'ять днів, те саме також траплялося разів по два щоліта; Електрокомпанія Західного Мейну не належала до найнадійніших постачальників послуг. Усі ті балачки закінчувалися однаково: вони не можуть його собі дозволити. Можливо, якби Лінда працювала в поліції на повну ставку, але ні вона, ні він цього не бажали, поки їхні дівчатка ще такі малі. «Принаймні в нас добра піч і до чорта дров. Якщо до цього дійде».

У бардачку лежав ліхтарик, але, коли він його ввімкнув, той видав бляклий промінь і вже через п'ять секунд умер. Расті пробурмотів гидке слово і нагадав собі, що завтра треба прикупити батарейки — тобто сьогодні вдень. Звісно, якщо працюватимуть крамниці.

— Якщо після дванадцяти років життя в цім домі я не знайду дорогу, я мавпа.

Авжеж, так воно й є. Цього вечора він дійсно почувався мавпою — тією, котру лише щойно зловили, привезли у звіринець і замкнули в клітці. І тхнув він, безперечно, як та мавпа. Мабуть, треба стати під душ перед тим, як лягати...

Аякже. Нема електрики — нема душу.

Ніч була безмісячна, але ясна, з неба на дім дивилися мільярди зірок, і виглядали вони такими ж, як одвіку. Може, там, нагорі, бар'єра нема? Президент на цю тему не висловився, тож, можливо, ті, хто вивчає цю справу, ще й самі не знають. Якщо Мілл опинився на дні чогось на кшталт колодязя, а не накритий якимсь ідіотським скляним ковпаком, то справи не такі вже й погані. Уряд зможе скидати сюди все необхідне з повітря. Безперечно, якщо країна може витрачати сотні мільярдів на забезпечення корпоративних боргів, то й сюди закинути на парашутах трохи зайвих смаколиків і кілька паршивих генераторів вона може собі дозволити.

Подолавши сходи ґанку, він уже витяг ключа, та тут помітив, що щось висить на дверній клямці. Нахилився ближче, роздивився й посміхнувся. То був міні-ліхтарик. На розпродажу Останній День Літа в Берпі Лінда купила їх таких шість штук за п'ять баксів. Тоді це здалося йому дурним марнотратством, він навіть пригадав, що подумав тоді: «Жінки скуповуються на розпродажах із тих же мотивів, що й чоловіки деруться на гори — просто тому, що вони туди потрапили».

На задньому торці ліхтарика стирчала маленька металева петелька. Крізь неї було протягнуто шнурок від одного з його старих кедів. До шнурка було приклеєно записку. Він відірвав папірець і націлив на нього промінь ліхтарика.

Привіт, коханчику. Сподіваюся, ти в порядку. Обидві Джей нарешті вгомонилися. Обидві були розстроєні й неспокійні проти ночі, але кінець-кінцем повирубалися. Завтра я зранку на службі цілий день і я саме це маю на увазі — цілий день , з 7:00 до 19:00, наказав Пітер Рендолф (наш новий шеф — ЖАХ). Марта Едмандс пообіцяла взяти до себе дівчаток, благослови Господи Марту. Намагайся не розбудити мене. (Хоч я можу й не заснути.) Боюся, попереду в нас важкі дні, але ми їх переживемо. У коморі повно їжі, слава Богу.

Коханчику, я знаю, ти втомився, але чи не вигуляєш ти Одрі? У неї так і не минулося оте її дивне скиглення. Мо\ відчувала наближення цієї штуки? Кажуть, собаки передчувають землетрус, тож можливо...

Джуді й Дженні просили переказати, що люблять татуся. І я теж.

Ми встигнемо побалакати завтра, правда ж? Побалакати і скупитися.

Мені трішечки боязко.

Лін

Йому теж було боязко і не вельми радісно від того, що його дружині завтра доведеться працювати дванадцять годин в той час, як йому самому шістнадцять, а то й довше. Не радий він був і тому, що Джуді й Дженілл цілісінький день пробудуть з Мартою в той час, як їм, розуміється, також страшно.

Але найменше радості він відчував від того, що мусить вести на прогулянку собаку, тоді як надворі вже майже перша ночі. Він подумав, що вона дійсно могла відчувати наближення бар'єра; він знав, що в собак розвинене передчуття багатьох явищ, не лише землетрусів. Проте, якщо оте її дивне скиглення дійсно було пов'язане з цим, Одрі вже мусила б заспокоїтися, хіба ні? По дорозі додому він не чув міських собак, усі вони справляли гробову мовчанку. Жодна не гавкала, не вила. Не чув він також ніяких розмов про те, щоб якась скиглила перед цим.

«А може, вона собі зараз спить спокійно на своїм лежбищі біля печі?» — подумав він, відмикаючи двері.

Одрі не спала. Вона одразу підійшла до нього, не стрибаючи радісно, як то бувало зазвичай: «Ти вдома! Ти вдома! О, дяка Богові, ти вдома!» — а підволочилася, ледь не крадькома, з винувато підібганим хвостом, ніби замість ласкавого пещення по голові очікувала на удар (яких вона ніколи не отримувала). А таки й справді, вона знову скиглила. Тобто продовжувала робити те саме, що розпочала ще до появи бар'єра. На пару тижнів вона було перестала, і Расті тоді гадав, що це в неї назовсім минулося, а потім виття почалося знову, подеколи стиха, подеколи голосно. Зараз вона робила це голосно — чи, може, так лише здавалося в темній кухні, де не горіли цифрові табло на печі й мікрохвильовці і світло над мийкою, яке зазвичай залишала ввімкнутим для нього Лінда, теж.

— Перестань, дівчинко, — попросив він. — Ти перебудиш усіх в хаті.

Але Одрі не послухалася. Вона ласкаво штовхнулася головою в його коліно і підняла очі проти вузького яскравого променя ліхтарика, котрий він тримав у правій руці. Він готовий був поклястися, що в неї благальний погляд.

— Гаразд, — промовив він. — Гаразд, гаразд. На прогулянку.

Її поводок висів на цвяху біля дверей комори. Він зробив крок у тому напрямку (перед тим перекинувши через голову шнурок, повісивши собі на шию ліхтарик), але Одрі стрімко забігла поперед нього, наче не собака, а кішка. Якби не ліхтарик, він би об неї точно перечепився і впав. Імпозантне було б завершення для такого паскудного дня.

— Зачекай лише хвильку, зачекай.

Але вона гавкнула на нього й позадкувала.

— Цить! Одрі, тихо!

Замість замовкнути, вона знову загавкала, у сплячому домі це прозвучало шокуюче лунко. Він аж смикнувся від здивування. Одрі метнулася вперед, вхопила зубами його за холошу і почала задкувати до передпокою, намагаючись тягти його за собою.

Заінтригований Расті дозволив їй себе вести. Побачивши, що він іде, Одрі відпустила його штани і побігла до сходів. Подолала пару сходинок, озирнулася й гавкнула знову.

Нагорі, у їхній спальні, ввімкнулося світло.

— Расті? — голос Лін звучав сонно-похмуро.

— Так, це я, — відгукнувся він, намагаючись промовляти якомога тихіше. — Хоча насправді це Одрі.

Він рушив услід за собакою вгору по сходах. Одрі не промчала їх одним духом, як звичайно вона це робила, а раз у раз зупинялася, озираючись на нього. Для собачників міміка їхніх тварин є часто цілком зрозумілою, і зараз Расті бачив її велику тривогу. Одрі притиснула вуха до голови, хвіст так і залишався підібганим. З тихого скиглення вона перейшла на вищий рівень. Раптом Расті подумав, а чи, бува, не ховається десь у хаті злодій. Кухонні двері були замкнуті, Лін зазвичай завжди замикала всі двері, коли залишалася вдома сама з дівчатками, проте...

Лінда вийшла на сходовий майданчик, підперізуючи білий махровий халат. Побачивши її, Одрі знов гавкнула. Прозвучало це, як «геть-з-мого-шляху».

— Ану перестань, Одрі! — прикрикнула жінка, але Одрі промчала повз неї, штовхнувши її в ногу так сильно, що Лінда аж поточилася на стіну.

А собака побігла коридором у бік дитячої спальні, де все ще було тихо.

Лінда теж видобула з кишені халата ліхтарик.

— Що це тут таке коїться, заради всього святого...

— Гадаю, краще тобі повернутися до спальні, — відповів їй Расті.

— Чорта з два!

Вона побігла по коридору, випереджаючи його, тонкий яскравий промінь стрибав перед нею.

Дівчаткам було сім рочків і п'ять, вони нещодавно увійшли в той період, що його Лінда називала «фазою жіночої секретності». Одрі вже стала на задні лапи перед їхніми дверима й почала шкрябати їх пазурами.

Расті наздогнав Лінду в ту мить, як вона прочиняла двері. Лінда влетіла всередину, навіть не кинувши погляд на ліжко Джуді. Та їхня п'ятирічна донька спала.

Не спала Дженілл. Але й не прокидалася. Тієї ж миті, як два промені зійшлися на ній, Расті все зрозумів і вилаяв себе за те, що не второпав раніше того, що відбувається — того, що, либонь, триває вже від серпня, а може, й від липня. Бо те, чим дивувала їх Одрі — оте скиглення, — було добре задокументовано. Він просто не помічав правди, хоча вона зирила йому прямісінько у вічі.

Дженілл, з розплющеними очима, в яких виднілися лише білки, не билася в конвульсіях (слава Богу й за це), але тремтіла всім тілом. Вона зіштовхнула з себе ковдру ногами, мабуть, на початку приступу, і в подвійному світлі ліхтариків він побачив вологу пляму на її піжамних штанцях. Пальці в неї ворушилися так, ніби вона розминалася перед тим як заграти на роялі.

Одрі сіла біля ліжка, захоплено-уважно дивлячись на свою малу хазяєчку.

— Що це з нею? —скрикнула Лінда.

— На іншому ліжку заворушилася Джуді.

Мамуню? Вже сніданок? Я запізнилася на автобус?

— У неї епілептичний припадок, — промовив Расті.

— То допоможи їй! — заплакала Лінда. — Зроби що-небудь! Вона помирає?

— Ні, — відповів Расті, та частина його мозку, що зберегла здатність до аналізу, підказувала, що це майже напевне тільки малий епілептичний припадок — як і всі, що могли траплятися в неї раніше, інакше б вони про це вже дізналися. Але все сприймається по-іншому, коли таке відбувається з твоєю рідною дитиною.

Джуді сіла в ліжку, розкидавши навсібіч свої м'які іграшки. Очі в неї були широко розплющені від переляку, дитина не вельми зраділа, коли Лінда вихопила її з постелі й притиснула собі до грудей.

— Нехай вона перестане! Зроби щось, аби вона перестала, Расті!

Якщо це малий припадок, він сам собою припиниться.

«Прошу Тебе, Господи, нехай він припиниться сам собою», — подумав він.

Він обхопив долонями дрібно тремтячу голову Джен і спробував Легенько її підвести й покрутити, щоб перевірити, чи чисто в дихальних шляхах. Спершу йому це не вдалося — заважала чортова поролонова подушка. Він скинув її додолу. Та, падаючи, вдарила Одрі, але собака, не відриваючи від дитини закоханого погляду, тільки здригнулася.

Тепер Расті вдалося трохи відхилити назад доньчину голівку і він почув її дихання.

Не прискорене, і не чутно брутальної рвучкості, як при нестачі кисню.

— Мамуню, що трапилося з Джен-Джен? — запитала Джуді крізь плач. — Вона збожеволіла? Вона захворіла?

— Не збожеволіла, лише трішечки хвора, — Расті сам здивувався, як спокійно він говорить. — Чому б тобі не попросити маму віднести тебе вниз до нашої...

— Ні! — скрикнули обидві разом перфектно гармонійним двоголоссям.

— Гаразд,— погодився він. — Тоді поводьтеся тихенько. Не налякайте її, коли вона прокинеться, бо їй і так буде страшно.

— Трохи страшно, — виправився він. — Одрі, наша люба дівчинко. Ти наша дуже-дуже гарна дівчинка.

Зазвичай такі компліменти викликали в Одрі пароксизми радощі, але не цієї ночі. Вона навіть хвостом не вильнула. Раптом собака видала короткий рик і лягла, впустивши морду на лапи. Буквально за кілька секунд Джен припинила тремтіти і очі в неї заплющилися.

— Хай мені грець, — промовив Расті.

— Що? — перепитала Лінда з ліжка Джуді, на краєчку якого вона сиділа з меншенькою на руках. — Що?

— Минулося, — відповів Расті.

Але ж ні. Не зовсім. Дженні знову розплющила очі, і вони виглядали нормальними, але нікого й нічого не бачили.

— Великий Гарбуз!— скрикнула Дженілл.— Це Великий Гарбуз у всьому винен! Треба зупинити Великого Гарбуза!

Расті її легенько струснув.

— Дженні, тобі щось привиділося. Мабуть, поганий сон наснився. Але все минулося і з тобою тепер все гаразд.

Якусь мить вона ще не приходила до тями, хоча очі рухалися, і тому він зрозумів, що дочка його бачить і чує.

— Припини Гелловін, тату! Ти мусиш припинити Гелловін!

— Гаразд, донечко, зараз же. Гелловін відміняється. Цілком.

Вона моргнула, підняла руку, щоби прибрати з лоба жмут просякнутого потом волосся.

— Що? Чому? Я ж хотіла убратися в костюм принцеси Леї!120 Отак все пішло прахом в

моєму житті? — заплакала вона.

Підійшла Лінда (слідом дріботіла Джуді, тримаючись за поділ матусиної спідниці) і, примовляючи: «Ти обов'язково виступиш принцесою Леєю, любонько, я тобі обіцяю», взяла Дженілл на руки.

Джен дивилася на своїх батьків здивовано, підозріливо, дещо перелякано.

— Що ви тут робите? А вона чому не спить? — показала дівчинка на Джуді.

— Ти обпісялась у постелі, — радісно повідомила Джуді, а коли Джен зрозуміла, що так воно й є, заридала ще сильніше.

Расті ледь утримався, щоб не дати меншій добрячого ляпаса.

Він завжди вважав себе доволі цивілізованим батьком (особливо в порівнянні з тими, котрі подеколи нишком приводили до амбулаторії своїх дітей — кого з поламаною рукою, кого з підбитим оком), але сьогодні він себе таким не відчував.

— Це не має значення, — оголосив Расті, міцніше обіймаючи Дженілл. — Це не твоя провина. Ти була трошки захворіла, але тепер усе вже минулося.

— Її треба везти до лікарні? — спитала Лінда.

— Тільки до амбулаторії, і не зараз. Завтра вранці. Там я підберу для неї необхідні ліки.

— НЕ ХОЧУ НІЯКИХ УКОЛІВ/ — заверещала Дженні, ридання її ще подужчали. Расті це сподобалося. Здорова реакція з її боку. І потужна.

— Уколів не буде, мила, тільки пігулки.

— Ти певен цього? — спитала Лінда.

Расті подивився на собаку, котра тепер мирно лежала з мордою на лапах, не звертаючи уваги на всі ці драматичні перипетії.

— Одрі певна, — відповів він. — І цієї ночі вона спатиме тут, з дівчатками.

— Bay! — скрикнула Джуді. Вона стала навколішки і театрально обняла собаку.

Расті поклав руку на плече дружині. А вона похилила голову йому на плече так, ніби в неї вже закінчилися сили тримати її прямо. — Чому це? — запитала вона. — Навіщо?

— Сам не знаю. Просто на знак подяки за те, що це був лише малий припадок.

Наразі його молитву було почуто.

БОЖЕВІЛЛЯ, СЛІПОТА, ЗЧУДУВАННЯ СЕРЦЯ


і


Джо Опудало прокинувся пізно, бо пізно ліг. Фактично, він не спав усю ніч.

Цей тринадцятирічний Джо Макклечі мав також інші прізвиська — Король штукарів і Скелетик — і жив він на Мілл-стрит в будинку № 19. Зростом під метр вісімдесят, він важив усього лише трохи більше шістдесяти восьми кіло, тож дійсно був схожим на скелет. І мав він бездоганний розум. У восьмому класі Джо вчився тільки тому, що його батьки були рішуче проти «перестрибування наперед».

Самому Джо це було по цимбалах. Його друзям (а мав він їх на диво чимало, як для сухореброго тринадцятирічного генія) також. Уроки йому давалися, як собаці бігти, а навкруги було повно комп'ютерів — їх у Мейні кожний школяр має. Деякі з найкращих сайтів, звісно, були заблоковані, але Джо легко вирішував такі проблеми. І радо ділився інформацією з найближчими друзями, до яких належали Норрі Келверт і Бенні Дрейк (Бенні, зокрема, був великим шанувальником сайту «Блондинки в білих трусиках», на якому він регулярно пасся під час щоденних занять у бібліотеці). Безумовно, така щедрість до якоїсь міри пояснювала популярність Джо, але не повністю; його просто вважали класним хлопцем. Липучка на його наплічнику містила напис, який сягав пояснення найближче: БОРИСЬ З СИСТЕМОЮ ЩОДНЯ.12

Джо мав відмінні оцінки, був надійним, а подеколи й яскравим центральним форвардом у шкільній баскетбольній команді (вже в сьомому класі брав участь у міжшкільних турнірах!), а також витіюватим гравцем у європейський футбол. Умів бринькати на піаніно і два роки тому отримав другий приз на щорічному міському конкурсі талантів за невимовно кумедний, розслаблений танець під забійний хіт Гретхен Вілсон «Біла сільська трудівниця».121 Дорослі в залі аплодували, аж заходячись від сміху. А Лісса Джеймісон, головна міська бібліотекарка, сказала, що, аби схотів, він міг би цим заробляти собі на життя, проте амбіції Джо не простягалися аж так далеко, щоб наслідувати долю Наполеона Динаміта122.

— Чиста змова, — похмуро сказав Сем Макклечі, вертячи в руках медаль, яку його син отримав за друге місце. Мабуть, це було правдою: переможцем того року оголосили Дагі Твічела, котрий, ну чисто випадково, виявився братом третьої виборної. Співаючи «Місячну ріку»123, Твіч ще й жонглював півдесятком циркових булав.

Джо не обходило, була там змова чи ні. Він втратив інтерес до танців точно так же, як раніше втрачав його до інших справ, у яких досягав якогось рівня майстерності. Навіть його любов до баскетболу, про котру ще в п'ятому класі він думав, що вона буде вічною, почала бліднути.

Схоже, тільки пристрасть до інтернету, цієї електронної галактики безмежних можливостей, не згасала в нім.

Його омріяною метою, про яку він навіть своїм батькам не прохоплювався й словом, було стати Президентом Сполучених Штатів. «Може так статися, — думав він, —я утну танок Наполеона Динаміта на своїй інавгурації. Це шоу довічно буде висіти наЮтубі124».

Всю першу ніч Купола Джо просидів в інтернеті. Родина Макклечі не мала генератора, але ноутбук Джо був повністю заряджений і готовий до вжитку. Крім того, він мав ще десяток запасних акумуляторів. Колись він намовив чоловік вісім друзів, котрі належали до його неформального комп'ютерного клубу, теж робити запаси, — отже, знав, де зможе дістати ще акумуляторів, якщо вони йому знадобляться. А може, й не знадобляться: у школі працював крутий генератор, тож він гадав, що без проблем зможе підзарядитися там. Якщо навіть Міллівську середню школу на якийсь час закриють, містер Оллнат, шкільний сторож, беззаперечно його підключить; містер Оллнат також був фаном сайту blondesinwhitepanties.com. Не кажучи вже про сайти, з котрих можна було качати кантрі музику, безкоштовний доступ до яких йому теж забезпечував Опудало Джо.

Тієї, першої, ночі Джо ледь не уграв свою Wi-Fi-карту125, навіжено-збуджено, мов та жаба по гарячому камінню, перестрибуючи з блогу на блог. Кожний новий блогер126 видавав інформацію, жахливішу за свого попередника. Фактів було обмаль, натомість теорії змови буяли рясним цвітом. Джо цілком погоджувався зі своїми мамою й татом, котрі отих навіжених, що жили в інтернеті (і заради нього), називали «людьми під жерстяними ковпаками», але він і сам вірив у слушність приповістки: якщо бачиш багато конячого лайна, значить, десь поблизу знайдеться й коник.

На той час, як перша Ніч Купола перейшла в його другий день, на всіх блогах запанувала загальна версія: коника наразі зіграли не терористи, не прибульці з космосу і не Великий Ктулху, а наш старий рідний військово-промисловий комплекс. Деталі на різних сайтах відрізнялися, але три базових теорії були тотожними. За одною, Купол — це жорстокий експеримент, у якому мешканці Честер Мілла виступають усього лиш лабораторними мишками. За іншою, це експеримент, який вийшов з-під контролю (точнісінько, як у фільмі «Мряка»127, написав якийсь блогер). За третьою, це зовсім не експеримент, а холоднокровно запланований і створений привід для розв'язування війни з визначеними ворогами Америки. «І ми переможемо! — писав той блогер під ніком ToldjaSo87 — Бо з такою новою зброєю ХТО ЗМОЖЕ ВСТОЯТИ ПРОТИ НАС? Друзі, МИ В НОВІЙ АНГЛІЇ ПАТРІОТИ НАЦІЙ!! !»128.

Джо не знав, котра з цих теорій краща, якщо взагалі хоч одна з них слушна. Та його це й не обходило. Його цікавило інше: інтернет погоджувався на тому, що за цим стоїть уряд.

Саме час для проведення демонстрації, котру, звісно, очолить він. І не в місті, а на шосе 119, де вони зможуть висловити свій протест напряму системі. Спочатку участь візьмуть, мабуть, тільки його друзі, але згодом приєднаються й інші. Він щодо цього не сумнівався. Либонь, система все ще не підпускає сюди пресу, але навіть у свої тринадцять років Джо мав уже достатньо розуму, аби усвідомлювати, що це не так вже й важливо. Бо там, одягнені у військову форму, стоять люди і в декого з них принаймні за беземоційним виразом обличчя прихована робота мозку. Нехай присутність військових у цілому демонструє силу системи, проте серед того цілого ховаються особистості, з котрих дехто може виявитися потаємним блогером. Вони викладуть в інтернет свої свідчення, а хтось і проілюструє їх зробленими телефоном знімками: Джо Макклечі та його друзі несуть плакати з написами: ГЕТЬ СЕКРЕТНІСТЬ. СТОП ЕКСПЕРИМЕНТ. СВОБОДУ ЧЕСТЕР МІЛЛУ тощо, тощо...

Плакати варто розвішати й по місту, пробурмотів він. Ну, це не проблема. Всі його друзі мають принтери. І велосипеди.

Лишень почало світати, як Опудало Джо вже розіслав мейли. Потім він сяде на велосипед, заїде по Бенні Дрейка і вони почнуть діяти. А може, й Норрі Келверт заодно залучать. У вихідні колеги Джо зазвичай вставали пізно, але Джо вважав, що цього ранку в місті ніхто довго не спатиме. Ясно, що система скоро прикриє інтернет, як зробила це вже з телефонним зв'язком, але поки що інтернет — зброя Джо, зброя народу.

Настав час боротися з системою.

2


— Хлопці, підніміть руки, — промовив Пітер Рендолф. Перед новобранцями він стояв втомлений, з невиспаними очима, але почувався одночасно похмуро й радісно. Зелений автомобіль шефа на поліцейському паркінгу стояв заправлений, готовий возити його.

Новобранці (Рендолф у своїх офіційних рапортах міським виборним волів би називати їх позаштатними підручними) слухняно підняли руки. Стояло їх п'ятеро, і не тільки хлопці, була серед них і приземкувата молода жінка на ім'я Джорджія Руа. Безробітна перукарка, подружка Картера Тібодо. Це Джуніор підказав своєму батькові, що добре було б включити до їхнього гурту також жінку, щоб таким чином усіх заспокоїти. І Великий Джим зразу з цим погодився. Рендолф спершу був проти, але тільки-но Великий Джим продемонстрував новому шефові одну зі своїх найзліших посмішок, як той одразу ж здався.

І, мусив визнати він, приймаючи в новачків присягу (з повноцінним виразом доглядача порядку на обличчі), на вигляд усі вони були досить міцними. Джуніор трохи схуд за літо і геть втратив свою колишню форму небезпечного форварда шкільної футбольної команди, проте все одно явно важив близько дев'яноста кіло, та й інші, навіть дівчина, виглядали натуральними бичками.

Вони повторювали услід за ним фразу по фразі текст присяги: Джуніор стояв крайнім зліва поряд зі своїм другом Френкі Делессепсом; далі стояли Тібодо й Руа, а останнім Мелвін Ширлз. У Ширлза на лиці блукала відсторонена усмішка сільського гультяя. Рендолф геть стер би цей ідіотський вираз з його обличчя за три тижні тренування (та що там, хоч би тиждень), але він не мав на це ніякого часу.

Єдиним, у чому він не поступився Великому Джиму, було право на зброю. Ренні наполягав на дозволі, наголошуючи на тому, що «вони врівноважені, богобоязні хлопці», казав, що сам готовий їх забезпечити, якщо необхідно.

Рендолф мотав головою.

— Ситуація занадто непевна. Спершу подивимося, як вони себе покажуть.

— Якщо хтось із них постраждає, поки себе показуватиме...

— Ніхто не постраждає, Великий Джиме, — запевнив Рендолф, щиро на це сподіваючись. — Це Честер Мілл. Якби тут був Нью-Йорк, все могло б бути інакше.

3


Нарешті Рендолф промовив:

— Також я віддано служитиму мешканцям цього міста і захищатиму їх.

Цю фразу вони повторили лагідно, мов учні недільної школи в батьківський день.

Навіть Ширлз, попри свою ідіотську усмішку, спромігся. І виглядали вони добре. Зброї не буде поки що, але рації вони матимуть. Гумові киї із вмонтованими ліхтариками також. Стейсі Моґґін, котра й сама тепер долучиться до патрулювання, знайшла формені сорочки для всіх, окрім Картера Тібодо. Зі складу йому нічого не підійшло — занадто широкий в плечах, але проста блакитна робоча сорочка, яку він знайшов у себе вдома, цілком годилася. Хоч не статутна, проте чиста. І сріблястий значок, приколотий над лівою кишенею, сповіщатиме кожному саме те, що має сповіщати.

Цього вже мусить вистачити.

— Тож допоможи мені Господи, — промовив Рендолф.

— Тож допоможи мені Господи, — повторили вони.

Боковим зором Рендолф помітив, як відчинилися двері. Зайшов

Великий Джим. Приєднався до Генрі Моррісона, астматика Джорджа Фредеріка, Фреда Дентона й недовірливо усміхненої Джекі Веттінгтон у дальнім кінці приміщення. Ренні з'явився, щоб побачити, як його син присягає, зрозумів Рендолф. І, оскільки він усе ще почувався незатишно після того, як відмовив новачкам у зброї (відмова Великому Джиму в будь-чому суперечила політично пристосованській натурі Рендолфа), новий шеф вдався до імпровізації, головно, щоб потішити другого виборного.

— І не дозволятиму нікому мене обсирати.

— І не дозволятиму нікому мене обсирати! — повторили вони. Піднесено. Усміхнено. Нетерпляче. Готові контролювати місто.

Великий Джим кивав і показував йому великого пальця, попри почуте лайливе слово. Рендолфу спав камінь з серця. Звідки він міг собі уявити, яким боком йому обернуться ці слова: «Я не дозволятиму нікому мене обсирати»?

4


Коли Джулія Шамвей того ранку прийшла до «Троянди-Шипшини», більшість завсідників уже поснідали і розійшлися, хто до церкви, хто на імпровізовані форуми на міському майдані. Була дев'ята година. Барбі працював сам, ні Доді Сендерс, ні Ейнджі Маккейн на роботу не з'явилися, що нікого не здивувало. Розі відбула до «Фуд-Сіті». І Енсон разом з нею. Залишалося сподіватись, що вони повернуться навантажені продуктами, проте Барбі не тішив себе надіями на це, поки не побачить покупок на власні очі.

— У нас закрито до обіду, — сказав він. — Але кава є.

— А цинамоновий рулет? — запитала з надією Джулія.

Барбі похитав головою.

— Розі їх не готувала. Намагається зекономити пальне для генератора, щоб працювати якомога довший час.

— У цьому є сенс, — погодилась Джулія. — Тоді просто кави.

Він приніс кавник і зауважив, наливаючи каву:

— У вас утомлений вигляд.

— Барбі, цього ранку кожен має втомлений вигляд. Усі жахливо налякані.

— Як справи з газетою?

— Я думала, випущу її на десяту, але виглядає на те, що вийде вона лише близько третьої дня. Це буде перший надзвичайний випуск «Демократа» з того часу, як наша Престіл якось була розлилася втричі вшир.

— Проблеми з друком?

— Та ні, поки живий мій генератор. Просто я хочу сходити до бакалії, подивитися, чи не зібралася там орда. Якщо так, додати про це в репортаж. Піт Фрімен уже мусить там знімати.

Барбі не сподобалося це слово — орда.

— Господи, я сподіваюсь, люди будуть поводитися пристойно.

— Будуть. Це ж, врешті-решт, Мілл, а не Нью-Йорк.

Барбі не був певен, що є істотна різниця між загнаними в кут польовими й міськими мишами, але промовчав. Вона краще за нього знала місцевий люд.

І Джулія, ніби прочитавши його думки, промовила:

— Звичайно, я можу помилятися. Тому-то й послала Піта. — Вона роззирнулася навкруги. За стійкою ще сиділо кілька чоловік, докінчували свої яєчні, допивали каву, і, звісно, за столом в кутку — «баляндрасником» на жаргоні янкі — затяті старигани пережовували події, що трапилися, і дискутували про те, що може трапитися надалі. Утім, у центрі ресторану залишилися тільки вона й Барбі.

— Маю до вас пару слів, — промовила вона стишено. — Перестаньте нависати, як той Кельнер Віллі129, і сядьте.

Барбі слухняно сів, налив і собі кави. Йому дісталися залишки з денця кавника, тож і на смак вона була, як солярка... але ж, звісно, саме на денці й гуртуються головні сили кофеїнового воїнства.

Джулія засунула руку в кишеню сукні, витягла мобільний і штовхнула телефон по стільниці в його бік.

— Ваш полковник Кокс знову дзвонив о сьомій ранку. Гадаю, він теж не дуже виспався цієї ночі. Попросив мене передати вам оце. Він не знає, що у вас є власний.

Барбі не поворухнувся, щоб узяти телефон.

— Якщо він уже чекає на доповідь, то серйозно помилився в моїх можливостях.

— Він цього не казав. Сказав, що йому треба з вами поговорити і хоче мати з вами постійний зв'язок.

Це схилило Барбі до рішення. Він відштовхнув від себе телефон у її бік. Вона аж ніяк не здивувалась.

— Іще він сказав, що, якщо ви не отримаєте його дзвінка сьогодні до п'ятої вечора, мусите йому зателефонувати самі. Він матиме новини. Сказати вам той його забавний код?

— Давайте, — зітхнув він.

Вона написала код на серветці — крихітні акуратні циферки.

— Мені здається, вони хочуть щось спробувати зробити.

— Що саме?

— Він не сказав, у мене просто було відчуття, що в них є якісь варіанти.

— Звісно, вони мусять їх мати. Що у вас ще на думці?

— А хто вам сказав, що в мене є щось на думці?

— Просто таке в мене відчуття, — промовив він, усміхнувшись.

— Гаразд, лічильник Ґайґера.

— Я збирався побалакати про це з Елом Тіммонсом.

Ел Тіммонс був завсідником «Троянди-Шипшини» і доглядачем при міськраді. У Барбі

з ним були гарні стосунки.

Джулія похитала головою.

— Ні? А чому?

— Вгадайте, хто надав Елові персональний безвідсотковий кредит, щоб він послав свого молодшого сина до університету «Християнська Спадщина» в Алабамі?

— Хочете сказати, Джим Ренні?

— Правильно. А тепер давайте перейдемо до ризику подвійної кримінальної відповідальності за один і той самий злочин. Вгадайте, хто тримає вексель на Елів снігоочисник.

— Здогадуюсь, що знов таки ж Джим Ренні.

— Точно. А оскільки ви те собаче лайно, якого виборний Ренні не в змозі геть зчистити зі своєї підошви, звертатися до залежних від нього людей вам не випадає, — вона нахилилася ближче. — Проте так трапилося, що я знаю, у кого повний набір ключів від усього цього королівства: міська рада, лікарня, амбулаторія, школи... від геть усього.

— Хто?

— Наш покійний шеф поліції. І, так трапилося, що я в добрих стосунках з його дружиною — вдовою. Вона не палає любов'ю до Джима Ренні. До того ж вона вміє тримати таємницю, якщо хтось переконає її в тому, що та того варта.

— Джуліє, її чоловік ще навіть не захолов.

Джулія з огидою згадала атмосферу похоронного салону Бові й скривила лице в сумній і відразливій гримасі.

— Можливо, й так, але кімнатної температури він уже досяг. Однак я приймаю ваше зауваження і аплодую вашій здатності до співчуття. Але... — вона вхопила його за руку. Барбі здивувався, але не відчув відрази. — Це не звичайні обставини. І тут не важливо, як сильно в неї болить душа, Бренда Перкінс усе зрозуміє. Ви мусите робити свою роботу. Я зможу її переконати в цьому. Ви секретний агент.

— Секретний агент, — повторив Барбі, і раптом його накрило парочкою небажаних спогадів: спортивний зал у Фаллуджі й заплаканий іракець, майже голий, лише в пошматованому хиджабі 130. З того дня, після того спортзалу, він уже не бажав залишатися секретним агентом. І от, знову те саме.

— Тож я...

Ранок був теплим як для жовтня, і хоча ресторан вже закрився (клієнти могли виходити, але не заходити), вікна було прочинено. Крізь вікно, що виходило на Мейн-стрит, долетів лункий металічний ляск і крик болю. Слідом почулися протестуючі крики.

Понад кавовими чашками, з ідентичними виразами на обличчях — здивування й побоювання — Барбі з Джулією обмінялися поглядами.

«Ось воно й починається», — подумав Барбі. Він розумів, що це не так — усе почалося ще учора, коли встановився Купол, — але водночас він знав, що все починається

саме зараз.

Люди, що сиділи за стійкою, кинулися до дверей. Барбі підвівся і теж приєднався до них, за ним і Джулія.

Далі по вулиці за північним краєм міського майдану, скликаючи вірних до служби, почав бовкати дзвін на верхівці Першої Конгрегаційної церкви.

5


Джуніор Ренні почувався класно. Цього ранку лише тінь болю була присутня в його голові, і сніданок легко осів у його шлунку. Він гадав, що, либонь, навіть зможе з'їсти обід. Це було добре. Останнім часом його відвертала їжа, часто навіть від самого лише її вигляду йому хотілося ригати. А от цього ранку ні. Вівсяні млинці з беконом, бейбі.

«Якщо це апокаліпсис, — подумав він, — хай би наставав швидше».

Кожний позаштатний підручний діяв у парі з повноцінним офіцером. Джуніору дістався Фредді Дентон, і це теж було добре. Дейтон, лисий, але все ще стрункий у свої п'ятдесят, мав репутацію серйозного авторитета... але траплялися винятки. Коли Джуніор ще грав у шкільній команді, Фредді був президентом Клубу забезпечення «Вайлдкетс» і люди переказували, нібито він без винятку карав однаково всіх футболістів. За всіх Джуніор відповідати не міг, але знав, що одного разу Фредді пробачив провину Френкі Делессепсу, а самого Джуніора приватно двічі умовляв отим стандартним: «Цього разу я тебе штрафувати не буду, але надалі поводься розважливіше». Джуніору в партнери могла дістатися Веттінгтон, котра, напевне, мріяла вже під кінець першої зміни запустити якогось із хлопців собі в труси. Станок у неї — що треба, але в усьому іншому невдаха. Його не збентежив той холодний погляд, яким вона його обдарувала після присягання, коли він із Фредді проходив повз неї, вирушаючи на чергування.

«Там, у коморі, вистачить місця й для тебе, Джекі, якщо потрахаєшся зі мною», — подумав він і розсміявся. Господи, як це чудово, відчувати тепле світло в себе на обличчі! Казна-коли він почувався так гарно.

Фредді спитав, не розуміючи:

— Щось смішне, Джуніоре?

— Та нічого особливого, — відповів той. — Просто в мене все класно, от і все.

їх завдання, принаймні цього ранку, полягало в патрулюванні Мейн-стрит («Щоб показати нашу присутність», — пояснив Рендолф), спершу пройти по одному її боці, а потім назад по іншому. Приємна служба під теплим жовтневим сонечком.

Вони проходили повз «Паливо &ашр; Бакалію», коли почули зсередини голосну суперечку. Один голос належав Джонні Карверу, завмагу і співвласнику крамниці. Другий бубонів щось, наче глину жував, і Джуніор не міг його впізнати, але Фредді Дентон підкотив очі.

— Нечупара Сем Вердро, щоб я так жив, — промовив він. — Гадство! А ще ж навіть і пів на десяту немає!

— Хто це, Сем Вердро? — перепитав Джуніор.

Вуста Фредді перетворилися на суцільну білу лінію, пам'ятну Джуніору ще з його футбольних часів. Це був той самий вираз обличчя Фредді: от, курва, нарвалися. А разом з тим: та бля, заткнися.

— Ти ще не знайомий зі сметанкою вищого товариства нашого міста, Джуньо. Зараз матимеш нагоду надолужити.

Голос Карвера мовив:

— Семмі, я й сам знаю, що вже на десяту, і бачу, що гроші в тебе є, але все одно не можу продати тобі ніякого вина. Ні зараз вранці, ні сьогодні вдень, ані пізніше ввечері. Може, й завтра теж не зможу, поки не закінчиться ця чортівня. Це наказ самого Рендолфа. Він у нас новий шеф.

— Хер з бугра він! — відгукнувся інший голос, але так нерозбірливо, що Джуніор

почув це, як хевбуаін. — Піт Рендолф — це крихта лайна біля дірки в гузні Дюка Перкінса.

— Дюк помер, а Рендолф заборонив продаж випивки. Вибач, Семе.

— Тільки одну пляшечку «Громовиці»131, — проскиглив Сем.— Мені треба. їііх, я можу заплатити. Давай же. Скільки я мушу тут іще торгуватися?

— Ну, чорт з тобою.

Сердячись на самого себе, Джонні відвернувся до заставленої пивними і винними пляшками довжелезної, на всю стіну, полиці, якраз у ту мить, коли по пандусу до крамниці піднялися Джуніор із Фредді. Мабуть, він вирішив, що єдина пляшка «Грому» не буде завеликою ціною, лиш би спровадити геть старого п'яницю, тим більше кілька покупців зацікавлено чекали на продовження шоу.

Написане вручну друкованими літерами оголошення на полиці повідомляло однозначно: АЛКОГОЛЬ НЕ ПРОДАЄТЬСЯ ДО ОСОБЛИВОГО РОЗПОРЯДЖЕННЯ, але цей страхопуд все одно потягнувся по пляшку, серед тих, що стояли посередині полиці. Саме там вишикувалось найдешевше пійло. Джуніор служив у поліції менше двох годин, але зрозумів, що бачить вельми нехороший приклад. Якщо Карвер піддасться цьому розпатланому алконавту, інші, більш пристойні, клієнти вимагатимуть і собі такого ж привілею.

Вочевидь, такої ж думки тримався й Фредді Дентон.

— Не роби цього, — попередив він Джонні Карвера, а тоді до Вердро, котрий дивився на нього червоними очицями обсмаленого польовим вогнем крота: — Не знаю, чи достатньо збереглось живих клітин в твоєму мозку, щоб прочитати, що там написано, але знаю, що ти чув, що тобі було сказано цим чоловіком: ніякого алкоголю сьогодні. Отже, катай на свіже повітря. Засмердів тут усе.

— Не маєш права, офіцере, — промовив Сем, витягуючись на весь свій зріст п'ять з половиною футів132. На ньому були брудні полотняні штани, майка «Led Zeppelin»133 і старі капці з затоптаними задниками. Підстригався він останній раз, либонь, ще коли Буш II високо стояв у соцопитуваннях. — Маю право. Вільна країна. Так написано в Конституції Незалежності.

— У Міллі дію Конституції відмінено, — сказав Джуніор, сам не уявляючи того, що промовляє зараз чисте пророцтво. — Тож давай, ушивайся звідси геть.

Боже, як він гарно почувався! За якийсь день він перейшов від мороку безнадії до осяйного завзяття.

— Але...

У Сема затремтіли губи, він намагався сформулювати якісь аргументи.

Джуніор з відразою й захопленням помітив, що на очах старого пердуна виступили сльози. Сем простягнув уперед руки, які тремтіли ще гірше за його розтулені губи. Він мав лише один аргумент, хоч як важко йому було користатися ним на очах у публіки. Але нічого іншого не залишалося.

— Джонні, мені дуже треба. Серйозно. Хоч трішечки, щоб подолати трясучку. Останню, і все. Я ні в що не встряватиму. Клянуся іменем моєї матері. Відразу ж піду додому.

Домом Сему Нечупарі слугувала халупа посеред гидотно лисого, утиканого старими автозапчастинами подвір'я.

— То, може б, я... — почав Джонні Карвер.

Фредді його проігнорував.

— Нечупаро, у тебе в житті не може бути останньої пляшки.

— Не називай мене так, — скрикнув Сем Вердро. Сльози пролилися йому з очей і поповзли по щоках.

— Старигане, в тебе матня розстебнута, — промовив Джуніор і в ту мить, як Сем нахиляв голову, щоб поглянути на свої м'яті штани, Джуніор ткнув пальцем йому під відвисле підборіддя і тут же ущипнув за шнобель. Авжеж, древній шкільний трюк, але незмінно чарівний. Джуніор навіть примовку, популярну в початкових класах, згадав: — Брудний одяг, маєш носа!

Фредді Дентон реготнув. Засміялися й кілька інших людей. Посміхнувся навіть Джонні Карвер, хоча й нехотя.

— Забирайся звідси, Нечупаро, — наголосив Фредді. — День стоїть гарний. Ти ж не хочеш його згаяти в камері.

Проте щось — чи то кличка Нечупара, чи те, що його вщипнули за ніс, чи й те, й інше разом — звільнило залишки тієї люті, яка була наганяла жах на Семових колег, коли він сорок років тому працював лісорубом на канадському березі річки Мерімачі. Його губи і руки припинили тремтіти, принаймні на якийсь час. Очі, якими він втупився у Джуніора, спалахнули, він кволо, проте явно зневажливо прокашлявся. Коли Сем заговорив, у голосі його не чутно було й сліду колишньої плаксивості.

— Пішов ти нахер, пацан. З тебе ніякий коп, і футболіста з тебе ніколи справжнього не було. Тебе в коледжі навіть у запасну команду не взяли, як я чув.

Він перевів погляд на офіцера Дентона.

— А ти, Псюро Депутатський134. У неділю після дев'ятої ранку продаж дозволено законом, ухваленим ще в сімдесятих. І не треба тут нікому казки правити.

Тепер він уже дивився на Джонні Карвера. Усмішка зникла в того з лиця, і покупці в крамниці притихли. Одна жінка обхопила собі горло рукою.

— Я маю гроші, правдивої ваги монети, і купую те, що бажаю.

Він рушив у прохід за стійку. Джуніор вхопив Сема ззаду за штани й сорочку, крутнув і штовхнув його до дверей крамниці.

— Гей! — гукнув Сем, сковзаючи підошвами по старих замаслюжених дошках підлоги. —Ану, прибери від мене руки! Прибери нахер руки, кажу...

Джуніор, тримаючи старого перед собою, погнав його крізь двері на вулицю. Той був легесенький, мов торба пір'я. Боже, він ще й пердів! Пук-пук-пук, наче якийсь іграшковий автомат!

Біля бордюру стояв фургончик Стаббі Нормана з написами на бортах: КУПУЄМО &ашр; ПРОДАЄМО МЕБЛІ та НАЙВИЩІ ЦІНИ ЗА АНТИКВАРІАТ. І сам Стаббі стояв поряд з роззявленим ротом. Джуніор не вагався. Він ввігнав старого п'яницю, який щось белькотів, головою просто в борт фургона. Тонкий метал піддатливо бевкнув БОНЬГ!

Джуніору спало на думку, що він міг убити смердючого засранця, тільки коли Нечупара Сем упав, як той сніп, половина тіла на хіднику, половина в ринві. Та Сема Вердро нелегко було вбити якимсь одним ударом об борт старого фургона. І змусити замовкнути теж. Він спершу скрикнув, а тоді почав ридати. Упав на коліна. Руда юшила йому по обличчю з розсіченого скальпа. Він утерся, не вірячи власним очам, подивився собі на руку і розчепірив пальці, з яких скрапувала кров.

Рух на тротуарі вмент припинився, ніби там хтось раптом затіяв дитячу гру «в статуї». Пішоходи виряченими очима дивилися на укляклого чоловіка з закривавленою простягнутою долонею.

— Я засуджу все це йобане місто за поліцейську брутальність! — заволав Сем. — / ВИГРАЮ СУД!

Сходами крамниці спустився Фредді й став поряд із Джуніором.

— Ну, давай вже, кажи, — промовив йому Джуніор.

— Що казати?

— Що я перевищив повноваження.

— А от і ніхера. Ти сам чув, що казав Піт: не дозволяйте нікому себе обсирати. Тут саме той випадок, партнере.

— Партнере!

Від такого звертання у Джуніора підстрибнуло серце.

— У вас нема права викидати мене на вулицю, якщо я маю гроші! — не вгавав Сем. — Ви не маєте права мене бити! Я американський громадянин! Побачимося в суді!

— Щасти тобі, — сказав Фредді. — Суд знаходиться у Касл Року, а дорогу туди, як я чув, заблоковано.

Він рвучко підвів старого на ноги. З Семового носа теж текло, від крові його сорочка вже перетворилася на червону маніжку. Фредді сягнув рукою собі до поперека по пластикові кайданки. («Треба й собі такі отримати», — подумав у захваті Джуніор.) За мить вони замкнулися в Сема на зап'ястях.

Фредді озирнувся навколо на свідків — декотрі стояли на вулиці, кілька людей скупчилися перед дверми «Палива &ашр; Бакалії».

— Цього чоловіка заарештовано за порушення громадського порядку, непокору поліцейському офіцеру і замах на напад! — оголосив він тим трубним голосом, що добре був пам'ятний Джуніору ще з його часів на футбольному полі. Почутий з бокової лінії, він щоразу його дратував. Тепер же він звучав просто чарівно.

«Схоже, я старшаю», — подумав Джуніор.

— А також його заарештовано за порушення нового протиалкогольного правила, введеного шефом Рендолфом. Подивіться уважно! — Він струснув Сема. Кров бризнула навсібіч із Семового лиця й брудного волосся. — Громадяни, у нас зараз кризова ситуація, але тепер у місті новий шериф і він її врегулює. Призвичаюйтеся, перебувайтесь, навчіться отримувати задоволення. Така вам моя порада. Керуйтесь нею, і я певен, ми прекрасно переживемо цей стан. А хто буде протидіяти... — він показав на Семові руки, замкнуті за його спиною в кайданки.

Пара глядачів навіть зааплодували. Для Джуніора Ренні ці аплодисменти були, мов ковток холодної води в спекотний день. Але потім, коли Фредді вже почав пхати скривавленого старого поперед себе вулицею, Джуніор відчув на собі чийсь погляд. Відчуття було таким гострим, ніби хтось пальцями штрикнув його в потилицю. Він обернувся і побачив Дейла Барбару. Той стояв поряд з редакторкою газети і дивився на нього примруженими очима. Барбару, котрий добряче потовк його того вечора на паркінгу. Котрий встиг надавати їм усім трьом, аж поки вони гуртом не почали подавляти його масою.

Гарні відчуття почали полишати Джуніора. Він буквально відчував, як вони розлітаються геть, мов птахи, йому з тімені. Або як кажани з дзвіниці.

— А ти тут що робиш? — спитав він Барбару.

— Я маю краще запитання, — втрутилась Джулія Шамвей зі своєю напруженою усмішкою. — Що це ви тут робите, жорстоко знущаючись з людини, котра важить вчетверо менше за вас і втричі від вас старша?

Джуніор загальмував із відповіддю. Він відчував, що кров кинулась йому в обличчя й розквітла плямами на щоках. Раптом він побачив цю газетну курву в коморі Маккейнів, у компанії з Ейнджі й Доді. І Барбару там же. Либонь, лежачим зверху на цій газетній курві, ніби заправляє їй отой свій шпок-шпок.

На порятунок Джуніору прийшов Фредді. Говорив він спокійно. Зі знайомим усьому світу флегматичним обличчям типового полісмена.

— Усі питання щодо нової політики поліції до нового шефа, мем. А тим часом, краще вам запам'ятати, що наразі ми тут самі по собі. Іноді, коли люди опиняються самі по собі, треба демонструвати приклади.

— Іноді люди, опинившись самі по собі, роблять речі, про які потім їм доводиться дуже

жаліти, — відповіла Джулія. — Зазвичай, коли починається слідство.

Кутики рота Фредді опустилися. Він підштовхнув Сема вперед і повів тротуаром.

Джуніор ще затримався очима на Барбі, а тоді сказав:

— Не дуже патякай при мені. І тримайся подалі, — великим пальцем він, ніби ненароком, торкнувся свого новенького, блискучого значка. — Перкінс помер, тепер я тут закон.

— Джуніоре,— промовив Барбі, — у тебе якийсь кепський вигляд. Ти часом не хворий?

Джуніор на це аж трохи вирячився. А потім розвернувся і поспішив услід за своїм новим партнером. Стиснувши кулаки.

6


У кризові часи люди, щоб віднайти якусь утіху, воліють повертатися до давно знайомого. Це правило залишається дієвим як щодо релігійно налаштованих, так і щодо язичників. Ранок того дня не став сюрпризом для вірних у Честер Міллі; Пайпер Ліббі в Конго проказувала про надію, а Лестер Коґґінс у Церкві Христа-Спасителя — про пекельний вогонь. Обидві церкви були заповнені вщент.

Пайпер цитувала Євангеліє від Івана: «Нову заповідь Я вам даю: любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви!»

Тим, що заповнили лави в церкві Конго, вона проповідувала, що молитва важлива в кризовий час — молитва, що втішає, молитва, що дає силу, — але не менш важливо допомагати одне одному, покладатися одне на одного і любити одне одного.

— Бог випробовує нас незрозумілими для нас речами, — казала вона. — Подеколи це хвороби. Іноді нагла смерть когось, кого ми любимо. — Вона кинула співчутливий погляд на Бренду Перкінс, котра сиділа з похиленою головою, склавши долоні в себе на колінах, прихованих під темною сукнею. — А тепер це якийсь нез'ясовний бар'єр, що відрізав нас від зовнішнього світу. Він поза нашим розумінням, але так само поза нашим розумінням хвороби і біль, і негадані смерті добрих людей. Ми питаємо в Бога: чому? Але в Старому Заповіті є відповідь, та, яку Він дав Нову: «Чи ти народився людиною першою, чи раніше, ніж згір'я, ти створений?» А в Новому, в більш просвітленому, Заповіті це відповідь Ісуса його учням: «Любіть одне одного, як Я вас любив». Ось саме це ми й мусимо робити сьогодні й кожного дня, поки все не кінчиться: любити одне одного. Допомагати одне одному. І чекати, коли закінчиться це випробування, бо Господні випробування кінчаються завжди.

Цитата Лестера Коґґінса походила з книги Числа (того розділу Біблії, що мало надихає на оптимізм).

— Начувайтеся, зогрішили ви перед Господом, і знайте, що ваш гріх знайде вас!

Як і Ліббі Пайпер, і Лестер так само скористався ідеєю випробування — одвічний проповідницький хіт під час всяких хріновертей упродовж усієї людської історії, — але головним чином він зосередився на заразливості гріха і на тому, як Бог розправляється з такою заразою, у нього це скидалося на те, що Господь вичавлює її Власними Пальцями, як людина чавить собі якийсь прикрий прищ, аж поки той не бризне гноєм, як святий Колгейт.

А оскільки навіть при ясному світлі гарного жовтневого ранку він залишався більш ніж певним, що гріх, за який покарано місто, це його гріх, Лестер був напрочуд красномовним. У багатьох в очах стояли сльози, з найближчих лав часто лунали вигуки: «Господи, помилуй!» У такому натхненному стані в Лестера навіть під час проповідей незрідка народжувалися нові грандіозні ідеї. Одна з таких зринула йому в голові й сьогодні, і він тут же її оголосив, не замислившись ані на хвильку. Деякі речі занадто яскраві, занадто осяйні, щоб бути правильними.

— Сьогодні ж удень я поїду туди, де траса № 119 впирається у незбагненні Ворота Божі, — проказав він.

— О Icyce! — схлипнула якась ридаюча жінка.

Решта заплескали в долоні або підняли руки в екстазі.

— Думаю, що о другій. Я стану навколішки прямо там, посеред пасовища, атож! І молитиму Бога прибрати цю біду.

Цього разу паства відгукнулася ще голоснішими вигуками: «Господи, помилуй! О Ісусе!» та «Господь благий».

— Але спершу, — Лестер здійняв руку, якою серед ночі шмагав собі голу спину. — Спершу я хочу покаятися за той ГРІХ, що призвів до такого БОЛЮ і такої ПЕЧАЛІ й цієї БІДИ! Якщо я молитимуся сам, Бог може не почути мене. Якщо зі мною молитимуться двоє чи троє, або навіть п'ятеро, Бог все одно може не почути мене, істинно кажу вам.

Вони послухалися, вони підкорилися. Тепер уже геть усі здійняли вгору руки і хиталися з боку на бік, охоплені тією знаменитою Божою лихоманкою.

— Але якби УСІ ВИ туди вийшли, якби ми почали молитися, ставши в коло, прямо там, на Божій траві, під синім Божим небом... на виду в солдатів, котрі, як переказують, охороняють творіння Рук Божих... якщо ВИ ВСІ вийдете, якщо МИ ВСІ будемо молитися разом, тоді ми зможемо поринути до самісіньких глибин цього гріха і витягнемо його на світло, де він помре, і тоді сотвориться чудо Господа Всемогутнього! ЧИ ВИЙДЕТЕ ВИ? ЧИ ВИ УКЛЯКНЕТЕ РАЗОМ ЗІ МНОЮ НА КОЛІНАХ?

Звісно ж, вони підуть. Звісно ж, стануть на коліна. Люди мають таку радість від щирих молитовних зібрань во славу Господа і в гарні, і в погані часи. І коли бенд заграв «Все, що постановляє мій Господь, все справедливо»135 (тональність соль-мажор, Лестер на соло-гітарі), вони заспівали так, що мало дах не знесло.

Звичайно, там був і Джим Ренні. Це саме Джим Ренні призначив, хто кого під возитиме туди на своїх машинах.

7

ГЕТЬ СЕКРЕТНІСТЬ!

СВОБОДУ ЧЕСТЕР МІЛЛУ!

ПРОТЕСТУЙМО!!!

ДЕ? Молочарня Дінсмора на 119 шосе (достатньо побачити

розбитий лісовоз і військових АГЕНТІВ ГНОБЛЕННЯ)!

КОЛИ? 14:00 східного часу пригноблення!

ХТО? ВИ і кожен товариш, котрого ви зможете привести з собою!

Скажіть їм, що ми бажаємо розповісти нашу історію медіям!

Скажіть їм, що МИ БАЖАЄМО ЗНАТИ,

ХТО НАМ ЦЕ НАРОБИВ! І НАВІЩО!

І головне, скажіть їм, що МИ БАЖАЄМО ВИСЛОВИТИСЯ!!!

Це наше місто! Ми мусимо за нього битися!

МИ МУСИМО ПОВЕРНУТИ ЙОГО СОБІ!!!

У нас можна отримати плакати, але подбайте про те, щоб

принести й свої (і пам'ятайте — лихослів'я контрпродуктивне).

БОРИСЬ З СИСТЕМОЮ!

ПРОТИДІЙ ЇЙ ДО КІНЦЯ!

Комітет за свободу Честер Мілла

8


Якщо в Честер Міллі й була людина, котра могла б зробити своїм персональним гаслом старий вислів Ніцше «Все, що мене не вбиває, робить мене міцнішим», то цією людиною був Ромео Берпі, спритник з по-старосвітському кульним чубариком під Елвіса на голові й гостроносими чобітками з еластичними вставками в халявках на ногах. Ім'я він дістав від своєї романтичної мамуні, франко-американки, а прізвище від татуся — затятого янкі, практичного до самісінької глибини свого скупого серця. У дитинстві Ромео довелося виживати під пресом безжальних глузувань, а іноді й побиттів, але врешті-решт він став найбагатшою людиною у Честер Міллі. (Тобто... ні. Найбагатшим в місті був Джим Ренні, але більшість своїх статків йому доводилося приховувати.) Роммі володів найбільшим і найприбутковішим незалежним унівемагом у цілому штаті. Колись, у вісімдесятих, його потенційні партнери-кредитори сказали, що він сказився, якщо хоче розпочинати бізнес під такою гидотною назвою, як «Берпі». Роммі їм відповів, що якщо таке саме, як у нього, прізвище не заважає компанії «Насіння Берпі»136, то йому самому й поготів. А тепер влітку в нього прекрасно розкуповувалися майки з написом: СТРІЧАЙ МЕНЕ ЗІ СЛЕРПІ137 В БЕРПІ. Отак-от, любі мої, позбавлені уяви банкіри.

Своїм успіхом він завдячував головним чином тому, що вмів угадати великий шанс і немилосердно його експлуатував. Близько десятої того недільного ранку — невдовзі по тому, як він побачив гнаного в бік поліцейської дільниці Нечупару Сема — йому підкотився черговий великий шанс. Як це завжди трапляється, коли сам їх невпинно вишукуєш.

Ромео помітив дітей, котрі вішали плакати, зроблені на комп'ютері, і то вельми професійно. Підлітки — більшість на велосипедах, парочка на скейтбордах — густо заліпили ними Мейн-стрит. Демонстрація протесту на шосе 119. Ромео замислився, кому ж це стукнула в голову така ідея?

Він зупинив одного з хлопчаків і спитав:

— Це моя ідея, — відповів Джо Макклечі.

— Не брешеш?

— Я ніколи не брешу, — сказав Джо.

Ромео простягнув хлопцю п'ятірку і, не зважаючи на його протести, засунув банкноту глибше йому в задню кишеню. Інформація була варта грошей. Роммі гадав, що люди мусять зібратися на цю дитячу демонстрацію. Всім шалено хочеться висловити свій розпач, страх і справедливий гнів.

Невдовзі по тому, як він відпустив Опудала Джо і той пішов своєю дорогою, Ромео почув, як люди балакають про післяобідню спільну молитву, яку вестиме пастор Коґґінс. Божою волею те саме місце і той самий час.

Ясно, що це знамення. І читається воно так: Є МОЖЛИВІСТЬ ГАРНОГО ВИТОРГУ.

Ромео пішов до своєї крамниці, де торгівля наразі перебувала в апатичному стані. Цієї неділі покупців узагалі було мало, та й ті йшли головним чином до «Фуд-Сіті» та «Палива &ашр; Бакалії». Більшість людей перебували або в церкві, або залишалися вдома, дивилися новини. За касою сидів Тобі Меннінг і теж дивився телеканал Сі-Ен-Ен по маленькому телевізору, що працював від батарей.

— Вимикай цю маячню і замикай касу, — наказав йому Ромео.

— Ви серйозно, містере Берпі?

— Так. Дістань зі складу великий тент. Скажи Лілі, щоб допомогла тобі.

— Той тент, що для нашого літнього яр мар ку-роз продажу?

— Саме той, бейбі. Ми встановимо його на тому коров'ячому пасовищі, де розбився літак Чака Томпсона.

— На лузі в Алдена Дінсмора? А якщо він захоче за це грошей?

— Заплатимо.

Ромео рахував. У його універмазі продавалося геть усе, включно зі здешевленими бакалійними товарами, і якраз тепер у промисловому холодильнику позаду крамниці лежало десь з тисяча паків прострочених сосисок «Щасливчик». Він купив їх напряму з фабрики в Род Айленді (компанія «Щасливчик» вже закрилася, якісь невеличкі проблеми з мікробами, слава Богу, хоч не кишкова паличка), сподіваючись розпродати туристам і тим місцевим, котрі скуплятимуться на пікніки перед Четвертим липня. Не так сталося, як йому гадалося, завдяки цій чортовій рецесії, але він все одно тримався за ті сосиски, вперто тримався, як мавпа за горіх. І от, можливо, тепер...

«Продавати їх наштрикнутими на оті тайванські шпичаки для садових прикрас, цього добра в мене ще не менш мільярда, — міркував він. — Вигадати якусь дотепну назву, типу Соси-За-Бак». Плюс, ще є лаймовий концентрат, близько сотні ящиків лимонаду «Яммі-Таммі» й різні інші неліквіди, яких він уже й не сподівався позбавитися без збитків.

— Гадаю, нам доведеться також використати усіх «Блакитних Носорогів»138, — тепер вже його мозок клацав швидко, як комптометр, саме так, як це подобалося Ромео.

Тобі перейнявся його ентузіазмом.

— Є ще ідеї, містере Берпі?

Роммі продовжував вигадувати, яких ще йому, може, вдасться здихатися товарів, котрі він вже було думав провести по бухгалтерії в графі «чисті збитки». Так, оті дешеві вітрячки на паличках... залишки бенгальських вогнів після Четвертого липня... злежані цукерки, які він був притримував до Гелловіну...

— Тобі, — сказав він. — Ми влаштуємо найбільший пікнік посеред поля з усіх, які лишень траплялися у цьому місті. Ворушися. У нас багато роботи.

9


Расті був якраз у лікарні на обході з доктором Гаскеллом, коли в нього в кишені зацвірінчала рація, котру він узяв з собою, піддавшись наполегливості Лінди.

Голос її звучав тихо, проте ясно.

— Расті, мені все ж таки доведеться вийти на роботу. Рендолф каже, що після полудня, схоже, півміста збереться на шосе 119 проти бар'єра — дехто на спільну молитву, а інші на демонстрацію. Ромео Берпі збирається напнути там намет і продавати хотдоги, тож чекай цього вечора напливу пацієнтів з гастроентеритом.

Расті застогнав.

— Доведеться залишити дівчаток з Мартою, — голос Лінди звучав ображено-занепокоєно, як у жінки, котрій доводиться захищатися. —Я їй шепну про проблему Дженні.

— Гаразд, — він знав, що вона залишиться вдома, якщо він наполягатиме... і досягне цим лиш того, що всі її тривоги, які почали вщухати, тільки посиляться. А якщо там збереться аж такий натовп, вона там дійсно потрібна.

— Дякую тобі, — промовила вона. — Дякую за розуміння.

— Не забудь і собаку також відправити до Марти, — нагадав їй Расті. — Сама знаєш, що сказав Гаскелл.

Цього ранку доктор Рон Гаскелл — Чудотворець — виріс в очах родини Еверетів.

Виріс, як ніколи до початку цієї кризи. Расті навіть очікувати на таке не міг, але сприйняв це з вдячністю. По мішках під очима, по відвислих губах, він бачив, як важко лікареві. Чудотворець був уже занадто старим для такої напруги. Найкраще, що йому тепер вдавалося, це дрімати у спочивальні на третьому поверсі. Але зараз, окрім Джинні Томлінсон і Твіча, тільки Расті з Гаскеллом тримали оборону. Як на зло, Купол накрив місто в такий

гарний вікенд, коли всі, хто міг звідси кудись поїхати, так і зробили.

Чудотворець, хоча й наближався до свого сімдесятиріччя, весь минулий вечір провів на ногах у лікарні разом з Расті, аж поки Расті буквально силоміць не виштовхав його за двері, і знову був тут о сьомій ранку, коли прибули Расті з Ліндою і з дочками на буксирі. І з Одрі, котра, потрапивши до шпиталю «Кеті Рассел», почувалася в новій для неї атмосфері доволі спокійно. Джуді і Дженілл ішли обабіч великої собаки, для впевненості торкаючись її спини. Дженілл виглядала на смерть переляканою.

— Що з собакою? — спитав Гаскелл. А коли Расті йому розповів, той тільки кивнув і звернувся до Дженілл: — Давай-но ми тебе оглянемо, любонько.

— Буде боляче? — з острахом спитала дівчинка.

— Не більше, як від цукерки, яку ти отримаєш після того, як я подивлюся твої оченята.

Коли огляд було закінчено, дорослі залишили дівчат з собакою в кабінеті, а самі

вийшли в коридор. Доктор Гаскелл зсутулений. Здавалося, за минулу ніч він ще більше посивішав.

— Який твій діагноз, Расті? — спитав Гаскелл.

— Мала епілепсія, короткі напади. Гадаю, через неспокій і збудження, проте скавчання Оді тривало протягом кількох місяців.

— Правильно. Ми почнемо давати їй заронтин139. Ти згоден?

— Так, — Расті був зворушений тим, що в нього питається сам лікар. Йму стало соромно за ті колишні свої слова й думки про Гаскелла.

— А собака нехай залишається поряд з нею, так?

— Абсолютно.

— Роне, з нею буде все гаразд? — спитала Лінда. Тоді вона ще не знала, що їй доведеться виходити на роботу; тоді вона ще гадала, що спокійно проведе весь день разом зі своїми дівчатками.

— З нею і зараз усе гаразд, — відповів Гаскелл. — У багатьох дітей трапляються напади малої епілепсії. У більшості з них все минається після кількох разів. У інших інколи триває роками, але потім теж проходить. Дуже рідко бувають якісь довготривалі негаразди.

Лінда повеселішала. Расті мав надію, що їй ніколи не стане відомим те, про що промовчав Гаскелл: замість того, аби знайти вихід із неврологічних хащів, деякі нещасливі діти заглиблюються в них, виростаючи в дорослих епілептиків. А великі епілептичні напади можуть заподіяти негаразди. Можуть і вбити.

І от діждався, тільки-но закінчив вранішній обхід (усього з півдесятка пацієнтів, одна з них мамуня-породілля без усяких проблем), сподівався на горнятко кави перед тим, як перебігти до амбулаторії, і тут цей дзвінок від Лінди.

— Я певна, що Марта залюбки візьме й Оді, — відповіла вона.

— Добре. Ти свою поліцейську рацію триматимеш при собі на чергуванні, так?

— Звісно, так.

— Тоді віддай свою домашню Марті. Погодьте з нею канал зв'язку. Якщо буде щось не те з Дженілл, я відразу прилечу.

— Гаразд. Дякую, мій миленький. Є якась надія, що ти зможеш навідатися туди вдень?

Расті розмірковував про свої шанси, коли побачив Дагі Твічела, той наближався

коридором. Звичною своєю ходою «все по цимбалах», із закладеною за вухо сигаретою, але Расті помітив, яке стурбоване в нього обличчя.

— Можливо, мені вдасться втекти на годинку, але обіцяти не можу.

— Я розумію, але так добре було б побачитися з тобою.

— Мені теж. Бережися там. І кажи людям, щоби не їли тих хот-догів. Берпі міг їх витримувати в себе в холодильнику всі десять тисяч років.

— Там у нього стейки з мастодонтів, — підхопила Лінда. — Кінець зв'язку, любий мій. Я на тебе чекатиму.

Расті засунув рацію в кишеню свого білого халата й обернувся до Твіча.

— Що трапилося? І прибери сигарету в себе з-за вуха. Тут лікарня.

Твіч дістав сигарету зі сховку і поглянув на неї.

— Я хтів її викурити біля складу.

— Погана перспектива, — зауважив Расті, — для того місця, де зберігається запас пропану.

— Саме про це я й прийшов тобі сказати. Більшої частини балонів нема, пропали.

— Маячня. Вони ж величезні. Точно не пам'ятаю, кожний на три чи на п'ять тисяч галонів.

— То що ти хочеш цим сказати? Я забув зазирнути за віник?

Расті почухав потилицю.

— Якщо вони будуть — ким би ті вони не були — гасити це силове поле довше трьох-чотирьох днів, нам знадобиться багато газу.

— Розкажи мені щось, чого я не знаю,— відгукнувся Твіч.— Згідно з обліковою карткою на дверях, там мусить стояти сім балонів, а наявні лише два. — Він вкинув сигарету собі до кишені білого халата. — Я перевірив й іншу комору, просто про всяк випадок: а що, як хтось пересунув балони туди...

— Кому таке могло вплисти в голову?

— Та звідки мені знати, Боже правий. Коротше, там зберігаються найнеобхідніші в лікарні речі: садові інструменти і всяке таке лайно. Зате там усі зазначені в картці знаряддя на місці, тільки добрив, курва, чомусь нема.

Расті не схвилювала пропажа добрив, він думав про пропан.

— Ну, якщо дуже припече, ми можемо взяти з міських запасів.

— Доведеться чубитися з Ренні.

— Це коли наша лікарня — його єдина надія, якщо в нього раптом дещо застопориться у грудях? Сумніваюсь. Як ти гадаєш, матиму я можливість на якийсь час вирватися звідси після полудня9

— Як Чудотворець вирішить. Зараз він виглядає бойовим командиром.

— А де він?

— Спить нагорі. І хропе, мов скажений. Хочеш його розбудити?

— Ні, — відповів Расті. — Хай поспить. І я не називатиму його більше Чудотворцем. Після того, як він працював з того моменту, коли на нас опустилася ця зараза, він заслуговує на краще.

— Воля ваша, сенсею. Ти досяг нового рівня просвітлення.

— Відсмокчи в мене, жевжику, — відповів Расті.

10


А тепер дивіться; дивіться дуже уважно.

Зараз у Честер Міллі друга година звичайного, неймовірно гарного — такого, що аж очі ломить — осіннього дня. Якщо б звідси не погнали пресу, фотокореспонденти почувалися б, немов у фаховому раю. І не лише тому, що дерева палають на повну силу. Мешканці замкненого міста масово сунуть на пасовище Алдена Дінсмора. Алден уже погодив із Ромео Берпі суму оренди: шістсот доларів. Обидва задоволені: фермер тим, що змусив бізнесмена значно підняти ставку від спершу запропонованих двохсот, а Ромео тим, що готовий був дати й тисячу, аби до цього дійшло.

Від демонстрантів і закликачів Ісуса Алден не отримав і ламаного шеляга. Та це не означає, ніби він не має поживи з них; фермер Дінсмор народився вночі, але ж не в останню ніч творіння. Щойно з'явилися перші машини, він визначив величеньке місце для автостоянки, зразу по північний бік від того місця, куди минулого дня попадали уламки літака Чака Томпсона, і поставив там свою дружину (Шеллі), свого старшого сина (Оллі, ви ж пам'ятаєте Оллі) і свого наймита на ім'я Мануель Ортега, безпаспортного янкі, котрий умів порозумітися з усіма. Алден встановив таксу п'ять доларів з машини — величезна сума для дрібного молочаря, котрий впродовж останніх двох років уберігає свою ферму від загребущих лап банку лише тому, що вчепився за неї зубами. Ця такса викликає нарікання, а втім, не дуже численні: на ярмарку в Фрайбурзі вони платять дорожче, а оскільки ніхто не хоче паркуватися на узбіччях шосе, де на ближніх вже стоять машини ранніх прибульців (а звіддаля пішки йти не менш ніж півмилі), то вибору вони не мають.

А яке ж то дивне, строкате видовище! Справжнісінький великий цирк на три арени, де звичайні мешканці Честер Мілла скопом виступають у головних ролях. Коли сюди прибувають Барбі з Розі й Енсом Вілером (ресторан зачинено, вони відкриються знову вже на вечерю — тільки холодні сендвічі, ніяких страв з грилю), дивляться вони на все, затамувавши подих, роззявивши роти. Джулія Шамвей і Піт Фрімен фотографують на пару. Джулія затримується, щоб подарувати Барбі привабливу, хоча й дещо звернену до самої себе посмішку.

— Нічогеньке шоу, як гадаєте?

Барбі усміхається.

— Атож, мем.

На першій цирковій арені ми маємо тих, котрі відгукнулися на оголошення, розвішані Опудалом Джо і його бригадою. Демонстрантів зібралося цілком пристойна кількість, майже двісті чоловік, і шістдесят зроблених хлопцями плакатів (найбільш популярний ГАНЬБА! ВИПУСТІТЬ НАС НА ВОЛЮ!!!) розібрали вмить. На щастя, чимало людей принесли з собою власні плакати. Джо найбільше сподобався той, де поверх карти Мілла накреслено тюремні ґрати. Лісса Джеймісон його не просто тримає, а ще й агресивно ним вимахує вгору-вниз. Тут же й Джек Еванс, блідий, похмурий. Його плакат — це колаж із фотографій жінки, котра стекла на смерть кров'ю вчора.

ХТО ВБИВ МОЮ ДРУЖИНУ? — волає напис. Опудалу Джо його так жаль... але який же крутий плакат! Якщо його побачать репортери, вони від радощів усі разом обсеруться собі в колективні штани.

Джо згрупував демонстрантів у велике коло, що кружляє прямо перед Куполом, лінія якого позначена мертвими птахами з їхнього боку (з боку Моттона військові їх поприбирали). Коло надає можливість кожному з людей Джо — йому подобається вважати їх своїми людьми — шанс помахати власним плакатом у бік вартових, котрі стоять рішуче (і до оскаженіння образливо) повернуті до них спинами. Джо роздав людям також аркуші з надрукованими «віршами для скандування». Він їх придумав разом з Норрі Келверт, скейтбордисткою й живою іконою вірного Бенні Дрейка. Крім того, що Норрі вміла на своїй Бліц-дошці чудити несамовиті піруети, вона також знаходила прості і пружні рими, нічого собі? Одна зі скандівок звучить так: ХА-хА-хА! ХІ-хІ-хай! Честер Міллу волю дай! Інша: ВИННІ ВИ! ВИННІ ВИ! В ТІМ, ЩО МИ ТУТ, ЯК В ТЮРМІ! Джо — дуже знехотя — забракував ще один шедевр Норрі: Волю пресі! ІНФУ В МАСИ! ГЕТЬ СЕКРЕТНІСТЬ, Підараси!

— У даному випадку ми мусимо бути політкоректними, — пояснив він їй. Наразі ж його інтригувало інше питання: чи не занадто юна Норрі Келверт для поцілунків? І ще, чи цілуватиметься вона з язиком, якщо він наважиться? Він не цілував ще жодної дівчини, але, якщо їм судилося загинути тут від голоду, немов якимсь накритим пластиковою посудиною жучкам, мабуть, варто спробувати її поцілувати, поки ще є час.

На наступній арені розташувалося молитовне коло пастора Коґґінса. У них справжнє творче піднесення. У прекрасному пориві релігійної толерантності до хору Святого Спасителя приєдналося з десяток чоловіків і жінок із хору церкви Конго. Вони співають «Могутня твердиня наш Господь»140, до них приєднуються також чимало містян, котрі не відвідують жодної церкви. Здіймаючись у безжурне синє небо, їхні голоси, а також пронизливі вигуки Лестера під схвальні амінь та алілуя членів його молитовного кола, разом сплітаються у перфектний звуковий контрапункт (хоча й негармонійний — це вже було б занадто). Молитовне коло росте, уклякаючи на колінах, до нього приєднуються й інші городяни, вони кладуть тимчасово на землю свої плакатики і, склавши побожно руки, тягнуться ними до неба. Нехай солдати обернені спинами до них, але ж Бог, либонь, ні.

Та найбільша, найзухваліша арена цього цирку — центральна. Ромео Берпі напнув свій ярмарковий тент подалі від Купола, за шістдесят ярдів на схід від молитовного кола, вибравши це місце після того, як перевірив, куди саме дме легкий вітерець. Йому треба було впевнитися, що дим від його жаровень досягає як благальників, так і протестувальників. Його єдиною поступкою релігійній складовій цього дня є те, що він наказує Тобі Меннінгу вимкнути його бубмбокс, з якого була ревла пісня Джеймса Макмертрі про життя в маленькому містечку; бо ж вона не вельми гарно міксується з гімнами «Великий Боже» чи «Вернися в дім Ісуса». Торгівля йде чудово, а далі піде ще краще. Ромео не має щодо цього сумнівів. Від цих хотдогів — вони розмерзаються вже під час смаження — комусь пізніше може скрутити живіт, але пахнуть вони посеред гарного, наповненого сонячним світлом дня просто чарівно. Аромат сільського ярмарку, а не тюремної їдальні. Навколо з паперовими млинками на тайванських паличках бігає дітлашня, сухій траві Дінсморового пасовища загрожує пожежа від бенгальських вогнів, що були залишалися в Ромео нерозпроданими з-після Четвертого липня. Повсюди валяються порожні паперові стаканчики з-під намішаних із цитрусових порошків напоїв (гидотних) і нашвидкуруч запареної кави (ще гидотнішої). Потім Ромео накаже Тобі Меннінгу заплатити якомусь хлопчику, можливо, сину Дінсмора, десять баксів, щоб той прибрав сміття. Репутація в місцевій спільноті — це завжди важливо. Проте зараз Ромео повністю зосереджений на своїй імпровізованій касі, картонному ящику з-під туалетного паперу «Шармін»141. Він приймає рясну зелень і віддає решту сріблястим дріб'язком: так Америка робить свій бізнес, бейбі. Ціну він призначив чотири бакси за хотдог, і щоб йому пропасти, якщо люди її не заплатять. До заходу сонця він сподівається підняти три тисячі, може, трохи більше.

А он, погляньте! Там Расті Еверет! Йому таки вдалося вирватися! Молодчага! Йому трохи жаль, що він не заїхав по дівчаток — їм би тут сподобалося, це притлумило б їхні страхи, побачити стільки просвітленого народу навкруги, — хоча в Дженні це, либонь, могло

б спричинити зайве збудження.

Вони з Ліндою одночасно помічають одне одного, і він починає схвильовано їй махати, буквально підскакуючи вгору. Із заплетеним у кіски волоссям — зачіска, яку вона носить майже завжди на службі — його безкомпромісна Поліціянтка виглядає, як якась школярочка-чірлідерша. Лінда стоїть поряд із сестрою Твіча Розі й тим молодиком, котрий куховарить у її ресторані. Расті трохи здивований, він гадав, що Барбара поїхав з міста. Якесь непорозуміння з Великим Джимом Ренні. Расті чув, ніби трапилась якась бійка в барі, хоча тоді була не його зміна, коли латали її учасників. От і добре. Расті й без того доволі налатався клієнтів «Діппера».

Він обнімає свою дружину, цілує її в губи, тоді цілує в щоку Розі. Ручкається з кухарем, і їх знову знайомлять.

— Лишень погляньте на ті хотдоги, — стогне Расті. — О Господи.

— Готуйте ліжка, докторе, — каже Барбі, і всі сміються. Дивовижно, як люди можуть сміятися в таких обставинах, і не тільки вони... але, Боже правий, чому б і ні? Якщо ти не спроможний розсміятися, коли справи погані — розсміятися, пожартувати, — значить, ти або мертвий, або волів би вмерти.

— Забавно тут, — каже Розі, не знаючи, коли дійде кінця ця забава. Повз них пролітає фризбі. Розі вихоплює тарілочку просто з повітря і запускає її назад до Бенні Дрейка, котрий стрибає, щоб її вловити і з закрутом перекидає її Норрі Келверт, а та ловить її в себе за спиною — хизується! Молитовне коло молиться. Змішаний хор, тепер вже цілком злагоджено, на повні груди виводить найбільший хіт усіх часів «Вперед, Христові воїни»142. Чиясь дівчинка, віком не старша за Джуді, біжить повз них, спідничка метляється навкруг її пухкеньких колін, затиснула бенгальський вогник в кулачку, а в другій руці тримає склянку з отим жахливим «лимон-адом». Широким колесом кружляють і кружляють демонстранти, скандуючи: ХА-хА-хА! ХІ-хІ-хай! Честер Міллу волю дай! А вгорі пухнасті хмаринки з тінявими черевцями напливають з південного, Моттонського боку... але, досягши солдатів, розлітаються, оминаючи Купол. А тут у них над головами небо — чисто-синє, ані цяточки. У Дінсмора на полі дехто задивився на ті хмари, міркує, чи йтимуть дощі в Честер Міллі, але ніхто не говорить про це вголос.

— Не знаю, чи буде тут так само весело наступної неділі, — промовляє Барбі.

Лінда Еверет скидає на нього оком. Це недружній погляд.

— Ви б краще подумали, перш ніж...

Її перебиває Розі:

— Дивіться-но. Навіщо той хлопчак так жене, він же перекинеться. Ненавиджу ці квадроцикли.

Вони усі дивляться на маленький всюдихід на товстих колесах, як той по діагоналі перерізає позначене жовтневим приморозком пасовище. Не прямо в їхній бік мчить, але точно до Купола. І дуже швидко. Кілька солдатів, почувши наближення ревіння двигуна, таки обертаються.

— О Боже, хоч би він не перекинувся, — скрикує Лінда Еверет. Рорі Дінсмор не перекидається. Краще б він перекинувся.

11


Будь-яка ідея — як вірус грипу. Рано чи пізно хтось її підхопить. Цю ідею нарешті підхопив Об'єднаний комітет начальників штабів, її обсмоктували на кількох засіданнях, де також був присутнім колишній командир Барбі полковник Джеймс О. Кокс. Рано чи пізно хтось мусив заразитися цією ж ідеєю і в Честер Міллі, і нічого дивного не було в тім, що цим хтось став Рорі Дінсмор, котрий беззаперечно мав найкращий розум серед своїх кревних («Я поняття не маю, в кого він уродився» — сказала Шеллі Дінсмор, коли Рорі приніс додому свій перший табель, де стояли тільки «відмінно»... і промовила вона ці слова радше занепокоєно, ніж гордовито). Якби він жив у самому місті (та ще аби мав комп'ютера, котрого в нього не було), Рорі поза всякими сумнівами став би членом бригади Опудала Джо Макклечі.

Рорі заборонили йти на карнавал-молитву-демонстрацію; замість пожирання підозрілих хотдогів і допомоги на тимчасовій автостоянці, батько йому наказав залишитися вдома і подоїти корів. Після того він мусив намастити їм дійки «Вим'яним Бальзамом»143 — ненависна Рорі процедура.

— А коли цицьки в них блищатимуть, як новенькі, — напоумлював його батько, — тоді прибереш у корівнику і натрусиш їм трохи сіна.

Його було покарано за те, що вчора він, попри заборону батька, наблизився до Купола. І навіть постукав по ньому, Господи помилуй. Апеляція до матері, котра часто його виручала, цього разу не подіяла.

— Ти міг загинути, — сказала Шеллі. — До того ж тато каже, ти встрявав у балачки дорослих.

— Я тільки підказав їм ім'я кухаря! — запротестував Рорі і за це знову отримав

потиличника від батька, на що з мовчазним задоволенням споглядав Оллі.

— Занадто ти розумний, це не доведе тебе до добра, — сказав Алден. Ховаючись за батьковою спиною, Оллі показав йому язика. Та це помітила Шеллі... і Оллі й собі дістав потиличника від неї. Але йому вона не заборонила насолоджуватися радощами несподіваного ярмарку.

— І не чіпай той чортів тарантас, — попередив Алден, показуючи на квадроцикл, що стояв під навісом між корівниками № 1 і № 2. — Носи сіно руками. Фізична праця тебе хоч трохи укріпить.

Після того всі нетямущі Дінсмори разом вирушили через поле до тенту Ромео, залишивши одного кмітливого з вилами і великою, як вазон, банкою Вим'яного Бальзаму.

Рорі взявся до роботи похмуро, проте робив усе ретельно; меткий розум не раз заводив його у шкоду, але він був хорошим сином своїх батьків, і думка, щоб абияк робити навіть те, що було йому призначено як покарання, ніколи не спливала йому до голови. Спершу в нього в голові взагалі було порожньо. Він перебував у тому благословенному, бездумному стані, який нерідко виявляється плідним; це той ґрунт, на якому зростають наші найяскравіші мрії і найбільші ідеї (як хороші, так і винятково дурні), щоби зненацька розквітнути, навіть спалахнути негадано. А втім, завжди до них приводить якась вервечка асоціацій.

Коли Рорі почав замітати центральний прохід у першому корівнику (ненависне змащування дійок він вирішив залишити наостанок), звіддаля почулася серія звуків пух-пох-пам, які могли видавати тільки петарди. Звіддаля це трохи скидалося на постріли. Це навело його на згадку про батьківську рушницю калібру.ЗО-.ЗО144, що зберігалася у шафі. Хлопцям торкатися її було суворо заборонено, окрім як під контролем — коли вони стріляли по мішенях, або в мисливський сезон, — але шафа стояла незамкнена і набої теж там лежали, на верхній полиці.

От тут-то й народилася ідея. Рорі подумав: «Може, мені вдасться прострелити дірку в тому бар'єрі або хоч тріщину зробити?» Перед очима в нього мелькнула картина, яскрава і чітка, ніби він торкається сірником повітряної кульки.

Він кинув додолу мітлу й побіг до будинку. Як у багатьох метких людей (особливо в метких дітей) осяяння затьмарювало йому здатність до розмислу. Якби подібна ідея прийшла в голову його старшому брату (що навряд), Оллі подумав би: «Якщо літак не зміг пролетіти крізь бар'єр і лісовоз на повній швидкості його не пробив, то як зможе куля?» А ще він міг міркувати так: «Я через одну неслухняність вже заробив собі покарання, а це піднесе мою провину до дев'ятого ступеня».

Та ні... Оллі б так навряд чи думав. Математичні уявлення Оллі не перевищували простих арифметичних дій.

Натомість Рорі вже знав алгебру на рівні коледжу і перебував від неї в захваті. Якби його спитали, яким чином куля може досягти того, чого не вдалося ані літаку, ані лісовозу, він відповів би, що ударний ефект кулі «Вінчестер EliteXP3»145 набагато потужніший. Це самоочевидний факт. По-перше, удар буде сконцентровано на кінчику одинадцятиграмової кулі. Він був певен, що діло зробиться. У запланованій ним справі була присутня беззаперечна елегантність алгебраїчного рівняння.

Рорі уявив власне усміхнене (але, звісно, скромне) обличчя на першій сторінці газети «США Сьогодні»146; як він дає інтерв'ю Браяну Вільямсу для «Щовечірніх новин»147, як під час параду на його честь він сидить на уквітчаній гірляндами платформі, в оточенні дівчат того типу, що стають королевами випускного балу (скоріш за все, у сукнях без бретельок, а можливо, й у купальниках), як він махає рукою натовпу, а навкруги хвилями злітають конфеті. Він стане ХЛОПЦЕМ, КОТРИЙ УРЯТУВАВ ЧЕСТЕР МІЛЛ.

Він вихопив рушницю з шафи, став на стільчик-приступочку і дістав з полиці коробку набоїв ХРЗ. Зарядив зразу два набої (один про запас) і вибіг надвір, тримаючи рушницю високо над головою, немов якийсь переможний повстанець (проте будьмо справедливими

— так він ще й дотримувався правил безпеки, навіть не задумуючись про це). Ключ до всюдихода «Ямаха», на якому йому заборонено було виїжджати, висів на цвяху в корівнику № 1. Примощуючи рушницю на багажник під пружинними стропами, він тримав ключ за брелок у зубах. Думав, з яким звуком трісне Купол. Мабуть, варто було б прихопити й стрілецькі навушники з верхньої полиці, але повертатися по них було немислимо; він мусив усе зробити зараз же.

Отак воно й буває з грандіозними ідеями.

Він виїхав з-за корівника № 2 і зупинився, затримавшись лише, щоб оцінити розміри натовпу на полі. Попри збудженість, він зрозумів, що не варто йому їхати туди, де Купол перегородив шосе (там, де на ньому, мов на немитому лобовому склі, усе ще манячили плями після вчорашніх катастроф). Хтось може його зупинити раніше, ніж він встигне розколоти Купол. І тоді замість того, щоб стати ХЛОПЦЕМ, КОТРИЙ ВРЯТУВАВ ЧЕСТЕР МІЛЛ, він виявиться ХЛОПЦЕМ, КОТРИЙ МАСТИТИМЕ КОРОВАМ ДІЙКИ ЦІЛИЙ РЖ. До того ж весь перший тиждень буде займатися цим навколішках, бо на відлупцьований зад сісти йому буде незмога. Інший хтось скористається з його грандіозної ідеї.

Отже, він помчав по діагоналі, котра мусила вивести його до Купола десь за п'ятсот ярдів від тенту, призначивши собі місце для зупинки там, де серед трави виднілися вм'ятини. Він знав, що то місця, куди попадали птахи. Він побачив, як солдати обертаються на рев його двигуна. Він чув тривожні крики людей, котрі зібралися хто на молитву, хто на ярмарок. Голоси співаків недоладно змішалися, хор замовк.

А що найгірше, він побачив батька, котрий махає йому своїм брудним картузом «Джон Дір» і кричить: «ОХ ТИ Ж, РОРІ, ЗУПИНИСЯ, ЧОРТИ Б ТЕБЕ ПОБРАЛИ!»

Рорі вже надто далеко зайшов у цій справі, щоб зупинятися — нема роду без вироду, чи як там, — він насправді не бажав зупинятися. «Ямаха» підстрибнула на горбку, і його викинуло геть із сидіння, утримався він лише руками і реготав при цім, немов божевільний. Виявилося, що такий же, як у батька, картуз «Джон Дір» на його голові обернуто задом наперед, і він не пам'ятав, чи саме таким чином він його й надів. Всюдихід похилився набік, тоді вирішив вирівнятися. Ось він уже майже на місці, а один із солдатів не витримав і теж йому кричить «стій».

Рорі зупинився, та так різко, що ледь не дав сторчака через рукояті квадроцикла. Він забув поставити чортів візок на нейтралку, і той стрибнув уперед, таки вдарившись об Купол, і лише тоді заглух. Рорі почув скрегіт металу й хрускіт розтрощених фар.

Злякавшись, що всюдихід на них зараз наїде (око, що не бачить нічого між собою і об'єктом, котрий різко наближається, вмикає потужні інстинкти), солдати кинулися врозтіч, залишивши вільний простір і таким чином позбавивши Рорі необхідності закликати їх до того, щоб відійшли від місця можливого пролому з осколками. Йому хотілося стати героєм, але заради цього вбивати чи ранити когось йому зовсім не хотілося.

Треба було поспішати. Найближчі люди знаходилися на автостоянці й біля ярмаркового тенту, і звідти вже бігли до нього наввипередки. Серед них були його батько і брат, вони кричали йому на бігу, аби не робив того, що йому там збіса здумалося зробити.

Рорі висмикнув рушницю з-під пружинних строп, упер собі в плече приклад і прицілився в невидимий бар'єр п'ятьма футами вище за трійко мертвих горобців.

— Кинь, хлопчику, це дурна ідея! — гукнув йому хтось з солдатів.

Рорі не звернув на нього ніякої уваги, бо ідея була гарна. Люди, що бігли від стоянки й від тенту, були вже майже поряд. Хтось — то був Лестер Коґґінс, котрий бігав набагато краще, ніж грав на гітарі, кричав:

— В ім'я Господа, синку, нероби цього!

Рорі натиснув курок. Ні, тільки спробував. Запобіжник було ввімкнуто. Він озирнувся через плече і побачив високого, худого проповідника з церкви святош, котрий випередив його захеканого, з почервонілим лицем батька. У Лестера вибилася зі штанів і розвівалася на бігу сорочка. Очі вибалушені. Зразу за ним мчав кухар з «Троянди-Шипшини». Вони вже були менш як за шістдесят ярдів, і преподобний, так здалося, раптом ввімкнув у собі четверту швидкість.

Рорі відімкнув запобіжник.

— Ні, хлопчику, ні! — знову закричав по той бік Купола якийсь солдат, одночасно присідаючи з розкинутим руками.

Рорі не звертав уваги. Так завжди буває з грандіозними ідеями. Він вистрелив.

На його нещастя, постріл був точним. Високоударна куля стукнулася об Купол під прямим кутом, зрикошетила і, мов на гумці, відскочила назад. Рорі не відчув різкого болю, тільки потужне біле світло спалахнуло в його голові, коли менший з двох фрагментів кулі вирвав йому ліве око і засів у мозку. Фонтаном бризнула кров, потім, коли хлопець упав на коліна, закривши руками лице, вона потекла йому і крізь пальці.

12


— Я осліп! Я осліп! — кричав Рорі, і Лестер вмить згадав ті слова, на яких був зупинився його палець: божевілля, і сліпота, і зчудування серця.

— Я осліп! Я осліп!

Лестер відвів руки хлопчика й побачив червону діру очниці. Залишки самого ока прилипли Рорі до щоки. Той підняв голову до Лестера, і рештки його ока хлюпнулися в траву.

Лестер встиг обняти хлопця на мить, але тут підбіг батько Рорі й вирвав сина в нього з рук. От і добре. Так і мусило бути. Лестер згрішив і благав напоумлення в Бога. Напоумлення йому було дане і відповідь не забарилася. Тепер він знав, що робити з гріхами, до яких його призвів Джеймс Ренні.

Сліпий хлопчик указав йому шлях.

З ХАЛЕПИ ТА Й В БАГНИЩЕ


і


Пізніше Расті Еверет міг пригадати хіба що сум'яття. Єдиним образом, який цілком ясно закарбувався в його пам'яті, був голий торс пастора Коґґінса: біла, мов риб'яче черево, шкіра і драбинчасті ребра.

Натомість Барбі — можливо, через те, що полковник Кокс поклав на нього завдання знову обернутися дізнавачем — бачив усе. І йому найяскравіше запам'ятався не Коґґінс без сорочки, а Мелвін Ширлз, котрий, націлившись на нього пальцем, злегка хильнув набік головою — жест, зрозумілий будь-якому чоловікові, що означає: ми ще не розібралися остаточно, гарнюню.

А що запам'ятали решта люду — і навряд, щоби щось інше змогло краще підштовхнути міллців до усвідомлення того, у якій ситуації опинилося їхнє місто, — це схлипи батька, котрий тримав на руках свого злощасного скривавленого сина, і лемент матері: «Алдене, він живий? ЧИ З НИМ УСЕ ГАРАЗД?» у той час, як вона пробивалася до місця пригоди своїм (фунтів на шістдесят важчим за норму) тілом.

Барбі бачив, як крізь натовп, що вже тіснився навкруг хлопця, протискується Расті Еверет, щоб приєднатися до двох чоловіків, котрі вже стояли там навколішках — Алдена і Лестера. Алден колисав сина на руках, а пастор Коґгінс дивився на них, роззявивши перекошеного, мов ворота з зірваною завісою, рота. Від Расті не відставала його дружина. Він упав на коліна між Алденом і Лестером, намагаючись розчепити руки хлопчика, якими той затуляв собі обличчя. Алден, що, на думку Барбі, було й не дивно, зацідив Расті прямо в ніс. З носа в того ринула кров.

— Ні! Дозволь йому допомогти! — крикнула фельдшерова дружина.

«Лінда, — пригадав Барбі. — Її звуть Лінда, і вона служить у поліції».

— Ні! Алдене! Ні! — вхопила Лінда фермера за плече, і той розвернувся, явно готовий вдарити і її. Ані сліду здорового глузду на його обличчі; він перетворився на звіра, що захищає своє маля. Барбі кинувся вперед, готовий на льоту перехопити руку фермера, якщо той битиме, та тут же йому зблиснула краща думка.

— Тут медик, — гукнув він, нахилившись до обличчя Алдена, затуляючи собою з його поля зору Лінду. — Медик, медик, ме...

Хтось різко смикнув Барбі ззаду за комір, аж його розвернуло. Він тільки й встиг відзначити, що це Мел Ширлз, один з дружків Джуніора, та що той у синій форменій сорочці й на грудях у нього блищить поліцейський значок.

«От халепа», — подумав Барбі, але, як виявилося, помилився. Ширлз зацідив йому в

обличчя, точнісінько, як того вечора на парковці біля «Діппера». Напевне, цілив у ніс, не

попав, тож натомість у Барбі губи чвакнулись об зуби.

Ширлз замахнувся знову, але Джекі Веттінгтон — небажана партнерка Ширлза цього дня — вчасно вхопила його за руку.

— Припиніть! — крикнула вона. — Офіцере, не робіть цього!

Якусь мить не було ясно, що станеться далі. Але тут якраз Оллі

Дінсмор, слідком за котрим бігла заплакана, захекана мати, шмигнув між копами, відштовхнувши Ширлза вбік.

Ширлз опустив кулак.

— Окей, — процідив він. — Але ти знаходишся на місці кримінальної пригоди, мудак. Тут поліцейське розслідування. Оттак-от.

Барбі витер скривавлений рот сподом долоні, подумавши: «З халепи та й в багнище; чорти б тебе забрали...»

2


Єдиним, що з усього цього почув Расті, було слово медик, яке вигукував Барбі. Нарешті він промовив його й сам.

— Я медик, містере Дінсмор. Расті Еверет. Ви мене знаєте. Дозвольте мені оглянути вашого хлопчика.

— Пусти його, Алдене! — схлипнула Шеллі. — Дай йому оглянути Рорі!

Алден послабив обійми на синові, котрого він гойдав у себе на колінах, де джинси уже геть просякли кров'ю. Рорі тут же знов затулив собі обличчя руками. Расті обережно, якомога делікатніше взявся за його руки і опустив їх долі. Він надіявся, що не побачить там того, чого найбільше боявся, проте очниця зяяла порожнечею, заповненою лише стікаючою кров'ю. І мозок за очницею теж постраждав сильно. Неочікуваним стало те, що сліпо тупилося в нікуди підкочене під лоба вціліле око хлопчика.

Расті почав стягувати з себе сорочку, але проповідник уже тримав у руках свою. З голого торса Коґґінса, худого й білого спереду, а на спині вкритого перехресними червоними рубцями, стікав рясний піт. Він простягнув сорочку Расті.

— Ні, — відказав Расті. — Порвіть її, порвіть.

Лестер спочатку не зрозумів. А тоді роздер сорочку навпіл. Тепер уже прибула й решта поліцейського контингенту і кадрові копи — Генрі Моррісон, Джордж Фредерік, Джекі

Веттінгтон, Фредді Дейтон — кричали на новачків позаштатників, щоб ті хутчіш ворушилися, допомагали відтісняти натовп, очищати місцевість від роззяв. Молоді взялися за справу з дорогою душею. Декого збили з ніг, серед них і знамениту мучительку ляльок «Братц» Саманту Буші. Малюк Волтер сидів у Саммі в рюкзачку-кенгуру, тож, коли вона гепнулася гузном, заверещали вони разом. Навіть не поглянувши, через них переступив Джуніор Ренні, вчепившись у матір пораненого Рорі, він і її мало не повалив додолу, та тут втрутився Фредді Дентон.

— Гей, Джуніоре, облиш! Це мати того хлопця! Відпусти її!

— Поліцейська брутальність! — лежачи на траві, заходилася Саммі Буші. —

Поліцейська бру...

Аж тут разом з Картером Тібодо (звісно, тримаючи його за руку) підоспіла Джорджія Руа, найсвіжіша рекрутка тепер уже опанованого Пітером Рендолфом департаменту поліції. Джорджія попхнула чоботом Саммі одну цицьку — ударом це не можна було назвати — й промовила:

— Стули пельку, ти, лесбійська курво.

Джуніор дав спокій матері Рорі й підійшов туди, де стояли Мел, Картер і Джорджія. Вони свердлили очима Барбі. Джуніор приєднав до їхніх і свій погляд з думкою, що цей кухар весь час навертається йому, немов та чортова нерозмінна монета. Подумав, що Бааарбі пречудово виглядав би в сусідній камері з Семом Нечупарою. А ще Джуніор подумав, що служити копом — це такий подарунок долі; саме це допомогло йому врешті позбутися болю в голові.

Расті взяв половинку розідраної сорочки Лестера і ще раз розірвав навпіл. Згорнув один шматок і вже мало не приклав його до рани на обличчі хлопчика, та раптом передумав і віддав тампон батькові малого.

— Прикладіть це до...

Слова виходили незрозумілими; у горлі булькотіла кров, що затекла туди з його розбитого носа. Расті відхаркався, відвернувшись, сплюнув згусток у траву, а тоді спробував знову.

— Тату, прикладіть до рани. Злегка натискайте. Одною рукою притримуйте йому потилицю і натискайте.

Хоч і очманілий, батько хлопчика слухняно виконав наказ. Імпровізований тампон вмент просяк кров'ю, однак Алден Дінсмор явно трохи заспокоївся. Зайнятість конкретною справою допомагає. Майже завжди. Шматком, що залишився, Расті махнув Лестеру.

— Ще! — гукнув він, і Лестер почав рвати сорочку на дрібніші клапті. Піднявши руку Дінсмора, Расті прибрав перший тампон, котрий вже просяк повністю і став зайвим. Побачивши пусту очницю, скрикнула Шеллі Дінсмор.

— Ох, мій хлопчику! Мій синочку!

Прибіг дрібною риссю Пітер Рендолф, захеканий-засапаний. І все одно він набагато випередив Джима Ренні, котрий, пам'ятаючи про свій недоброякісний мотор, чвалав повільно вниз похилим полем по траві там, де натовп уже встиг протоптати широку стежку. І думав він про те, що ось якою хріновертю все тут обернулося. Надалі всі подібні заходи в місті мусять відбуватися тільки через дозвіл. І якщо він матиме до цього стосунок (а він матиме, як завжди), такий дозвіл отримати буде важко.

— Приберіть людей звідси,— гаркнув Рендолф офіцеру Моррісону. А коли Генрі відвернувся, щоб виконувати його наказ, гукнув: — Громадяни, відійдіть назад! Очистьте територію!

Моррісон і собі закричав:

— Офіцери, всі в шеренгу! Відтісняйте натовп. А хто впиратиметься, тих у кайданки!

Народ почав потроху відсуватися. Барбі затримався.

— Містере Еверет... Расті... вам не потрібна допомога? З вами все гаразд?

— Нормально, — відгукнувся Расті, і з його обличчя Барбі зрозумів усе, що хотів знати: з фельдшером все гаразд, лише ніс кровить. А от із хлопцем аж ніяк не гаразд, і ніколи не буде, навіть якщо він залишиться живим. Расті притулив свіжий тампон до кровоточивої очниці й знову поклав туди батькову руку.

— Підтримуйте йому потилицю, — нагадав він. — Тисніть сильніше. Сильніше.

Барбі вже було зробив крок назад, та тут хлопчик раптом заговорив.

3


— Це Гелловін. Не можна... ми не можемо...

Припинивши складати в черговий тампон шматок сорочки, завмер Расті. Він ніби знову опинився у спальні своїх дочок, вслухаючись у белькіт Дженні: «Це Великий Гарбузу всьому винен!»

Він скинув оком вгору на Лінду. Вона теж почула ці слова. Лінда витріщилась, розпашілі до того щоки в неї враз побілішали.

— Ліндо! — гукнув їй Расті. — Дістань свою рацію! Зв'яжися з лікарнею! Скажи Твічу, щоб пригнав санітарну...

— Вогонь! — закричав Рорі Дінсмор високим, тремким голосом. Лестер вирячився на нього, як, либонь, Мойсей був колись вирячився на палаючий кущ. — Вогонь! Автобус у вогні! Всі кричать! Стережіться Гелловіну!

Всі навкруги притихли, прислухаючись до волань хлопчика. Його почув навіть Джим Ренні, котрий саме дістався дальніх спин і почав прокладати собі ліктями шлях крізь натовп.

— Ліндо! — закричав Расті. — Зв'яжися з лікарнею. Нам потрібна допомога!

Вона враз очуняла, немов хтось сплеснув долонями їй перед обличчям. І зняла з пояса рацію вокі-токі.

Рорі смикнувся й скотився долілиць на затоптану траву, у нього почалися корчі.

— Що з ним таке? — це скрикнув його батько.

— О Господи Ісусе, він помирає! — це його мати.

Расті перекинув судорожно тремтячого хлопця (намагаючись при цім не думати про Дженні, та звісно ж, це було неможливо) і задер йому підборіддя, щоби забезпечити кращу вентиляцію легень.

— Давайте, татусю, — нагадав він Алдену. — Не перекладайте на мене всю роботу. Беріться за потилицю. Тисніть на очницю. Зупиняймо кровотечу.

Натисканням можна було загнати ще глибше той осколок, яким хлопцеві вибило око, але Расті займеться ним пізніше. Якщо, звісно, хлопчик не помре отут просто, на траві.

Майже поряд — але ж так далеко — нарешті подав голос один з солдатів. Зовсім ще юний, він виглядав наляканим і розгубленим.

— Ми намагалися його зупинити. Хлопець не слухав. Ми нічого не могли зробити.

Піт Фрімен, з фотоапаратом, що висів на ремінці в нього десь біля коліна, подарував молодому бійцю винятково гірку усмішку.

— Ви знаєте, нам це зрозуміло. Якщо до цього ми мали хоч якісь сумніви, то тепер їх позбавились.

4


Не встиг Барбі розчинитися у натовпі, як за лікоть його вхопив Мел Ширлз.

— Прибери від мене руки, — промовив Барбі м'яко.

Ширлз продемонстрував зуби у власній версії посмішки.

— І не мрій, хуйло. — А тоді голосно: — Шефе! Агов, шефе!

Пітер Рендолф обернувся до нього роздратовано хмурячись.

— Цей чоловік мені заважав, коли я намагався очистити територію. Я можу його заарештувати?

Рендолф відкрив було рота і, мабуть, хотів сказати: «Не мели дурниць». Але спершу поглянув довкола. До невеличкого гурту врешті приєднався Джим Ренні і спостерігав, як Еверет працює з хлопцем. Ригідними очима закам'янілої рептилії Ренні глипнув на Барбі, перевів погляд на Рендолфа і злегка кивнув.

Це помітив Мел. Його посмішка поширшала.

— Джекі? Офіцере Веттінгтон, я хотів сказати. Можна у вас позичити кайданки.

Ширився й Джуніор з рештою своєї зграї. Це видовище було цікавішим за якогось

стікаючого кров'ю пацана, і набагато цікавіше заняття, ніж розганяти натовп святош і тупаків з плакатами.

— Як не вертіться, курвалю, а платня його знайде, Бааарбі, — проспівав Джуніор.

На обличчі Джекі читався сумнів.

— Пітере... шефе, я хотіла сказати... гадаю, цей чоловік лише хотів допо...

— Замкнути його, — перебив її Рендолф. — Ми з'ясуємо, чого він хотів чи не хотів пізніше. Наразі мені потрібно припинити безпорядок тут. — Він підвищив голос: — Громадяни, все закінчено! Всі порозважалися, і бачте, що вийшло? А тепер розходьтеся по своїх домівках.

Джекі вже відстібала пластикові кайданки в себе з пояса (вона не збиралася віддавати їх Мелу Ширлзу, одягне їх особисто), аж тут заговорила Джулія Шамвей. Вона стояла прямо позаду Рендолфа і Великого Джима (Великий Джим фактично відсунув її вбік, коли сюди пробирався).

— На вашому місці я б цього не робила, шефе Рендолфе, якщо ви, звісно, не хочете, щоб департамент поліції було знеславлено на першій сторінці «Демократа», — усміхнулася вона своєю фірмовою посмішкою Мони Лізи. — Тим паче, ви новачок на цій посаді, і таке інше.

— Про що це ви? — спитав Рендолф. Його похмурість поглибшала, перетворивши лице на неприємну, порепану маску.

Джулія показала йому свою фотокамеру — таку саму, як у Піта Фрімена, тільки трохи старішої моделі.

— У мене тут кілька кадрів: як містер Барбара допомагає Расті Еверету з пораненим хлопчиком, як офіцер Ширлз відтягує звідти містера Барбару без усякої видимої причини... і кадр, де офіцер Ширлз б'є містера Барбару по губах. Також без усякої видимої причини. Я не вельми вправний фотограф, але цей кадр вийшов цілком пристойної якості. Хочете подивитися, шефе Рендолфе? Це просто, у мене цифрова камера.

Джулія все більше подобалась Барбі, він бо ж гадав, з її боку це чистий блеф. Якщо вона дійсно щось тут фотографувала, чому тоді тримає в лівій руці кришку від об'єктива, ніби ось лише щойно її зняла?

— Це неправда, шефе, — заявив Мел. — Він сам замахнувся на мене, щоб вдарити. Спитайте Джуніора.

— Гадаю, мої знімки вам покажуть, що молодший містер Ренні був зайнятий упорядкуванням натовпу і в ту мить, коли було заподіяно удар, стояв обернений до них спиною, — сказала Джулія.

Рендолф скинув на неї злим оком.

— Я можу конфіскувати вашу фотокамеру. Як доказ.

— Звісно, можете, — погодилася вона радісно. — І Пітер Фрімен зніме, як ви це робитимете. Тоді ви зможете конфіскувати і його камеру... але всі тут побачать, як ви це робитимете.

— Джуліє, на чиєму ви боці? — запитав Великий Джим. На обличчі в нього була теж фірмова усмішка — люта усмішка акули, що ось-ось відкусить якомусь пухкенькому плавцеві шматок його сраки.

У відповідь Джулія посміхнулась йому по-своєму, очі її сяяли просто-таки дитячою зацікавленою невинністю.

— А що, у нас тепер різні закони, Джеймсе? Там один... — показала вона на ряд солдатів, — а тут інший?

Великий Джим її зрозумів, губи його склалися на новий манер, у посмішку протилежного ґатунку. А тоді він відразливо махнув рукою Рендолфу.

— Сподіваюсь, без претензій, містере Барбара,— промовив Рендолф.— Гарячка ситуації.

— Дякую, — відповів Барбі.

Джекі вхопила за руку свого розлюченого партнера.

— Ходімо, офіцере Ширлз. Тут виставу закінчено. Гайда відсувати натовп далі.

Ширлз рушив за нею, але лише після того, як обернувся до Барбі з красномовним

жестом: палець сторчма, голова схилена набік: «Ми ще не розібралися остаточно, гарнюню».

З імпровізованими, зробленими з брезенту й стійок від тенту ношами з'явилися Джек Еванс і помічник Роммі Тобі Меннінг. Роммі хотів було запитати, що це вони таке собі збіса дозволяють, і вже відкрив було рота, але враз і прикрив. Все одно польове гуляння скасовано, то якого чорта.

5


Посідали до своїх машин усі, хто приїхав на машинах. А тоді всі одночасно спробували звідти поїхати.

«На що й треба було очікувати, — подумав Джо Макклечі. — Абсолютно очікуваний результат».

Більшість копів намагалися розвести раптом виниклий дорожній затор, хоча навіть дітям (Джо стояв разом з Бенні Дрейком і Норрі Келверт) було ясно, що жоден з новопридбаних департаментом офіцерів не має зеленого поняття, яким чином цього досягти. У теплому по-літньому повітрі ясно чулася їхня лайка: «Ти що, не вмієш здавати назад своїм сучим пікапом?» Попри весь цей безлад, ніхто чомусь не тиснув на клаксони. Мабуть, люди почувалися занадто пригніченими, щоби ще й гудіти.

Бенні зауважив:

— Погляньте на цих ідіотів. Цікаво, скільки галонів бензину вилітає безцільно крізь їхні вихлопні труби? Вони, либонь, гадають, що його запаси тут безкінечні.

— Атож, — відгукнулася Норрі. Вона мала славу крутої, бойової дівчини в цім містечку, носила теннесійську версію зачіски маллет148, але зараз Норрі зблідла, виглядала сумною і наляканою. Вона взяла Бенні за руку. Серце Опудала Джо обірвалося, але враз повернулося на місце, щойно Норрі взяла за руку і його.

— Оно йде той чувак, котрого ледь не заарештували, — промовив Бенні, показуючи вільною рукою.

Барбі й леді-газетярка плентались у напрямку автостоянки в гурті з півсотні демонстрантів, що зажурено тягнули за собою плакати з протестними гаслами.

— А знаєте, — сказав Опудало Джо. — Газетна кралечка взагалі не фотографувала нічого. Я стояв прямо позаду неї. Хитрюга.

— Авжеж, — підтакнув Бенні. — Проте не бажав би я опинитися на його місці. Поки це лайно не вивітриться, копи тут можуть творити ледь не все, що їм заманеться.

«А так воно й є, — подумав Джо. — І нові копи, зокрема, аж ніяк не належать до добрих людей. Наприклад, Джуніор Ренні». Чутка про те, яким чином було заарештовано Нечупару Сема, вже поширилася.

— Що ти цим хочеш сказати? — запитала у Бенні Норрі.

— Та зараз нічого. Зараз ще класно. — Він зважився. —Дуже класно. Але якщо все затягнеться... пам'ятаєте, як у «Володарі мух»? 149

Вони були відмінниками з літератури, тож читали цю книгу.

Бенні процитував:

— «Убий свиню. Переріж їй горло. Заколи її». Копів у нас часто називають свинями, але я скажу вам, що я сам думаю, отже, я гадаю, коли справи починають іти вже геть гівняно, копи когось виставляють свинями. Можливо, тому, що вони самі стають налякані.

Норрі Келверт ударилась у плач. Її обняв Опудало Джо. Обережно, ніби боявся, що від цього доторку вони обоє вибухнуть, але дівчина, обернувшись до нього, зарилась носом йому в сорочку. Вона обняла його однією рукою, бо другою не перестала тримати руку Бенні. Джо подумалося, що він у своєму житті не відчував нічого чудесніше хвилюючого за ці її сльози, котрими просякала його сорочка. Він з докором подивився понад її головою на Бенні.

— Вибач, чувихо, — промовив Бенні й погладив її по спині. — Не бійся.

— Він втратив око! — скрикнула вона. Слова прозвучали приглушено, ніби йшли з грудей Джо. Потім вона відсторонилася. — Це вже ніяка не забава. Це більше не гра.

— Авжеж, — погодився Джо ніби проголошував велику істину. — Не гра.

— Погляньте, — показав Бенні. Вони побачили санітарну машину.

По грудуватому Дінсморовому полю сунув з червоною мигалкою на даху Твіч. Перед ним ішла його сестра, хазяйка «Троянди-Шипшини», показувала йому шлях, обходячи найпідступніші ямки. Машина швидкої допомоги на пасовищі під яскравим осіннім небом жовтня: це був фінальний мазок.

Раптом Опудалу Джо перехотілося протестувати. Але й додому повертатися йому не хотілося.

Єдине, чого йому зараз відчайдушно хотілося, — вибратися з цього міста.

6


Джулія прослизнула за кермо свого автомобіля, але двигун не вмикала; їм доведеться ще якийсь час залишатися на місці, тож не було сенсу дарма витрачати пальне. Вона нахилилася повз Барбі, відкрила підпанельну скриньку й дістала звідти стару пачку «Амерікен спірит»150.

— Резервний запас, — пояснила вона вибачливим тоном. — Ви не хочете?

Він похитав головою.

— А якщо я сама, не проти? Бо я можу й потерпіти.

Він знову похитав головою. Вона закурила, потім випустила дим крізь своє відчинене віконце. Надворі все ще було тепло, цього дня погода цілком відповідала назві «індіанське літо», але довго вона такою не протримається. Ще тиждень або два, і погода зміниться на зле, як кажуть старожили. «А може, й ні, — подумала вона. — Хто збіса може це тепер знати?» Якщо цей Купол нікуди не подінеться, безсумнівно, чимало метеорологів сперечатимуться щодо погоди під ним, ну то й що? Гуру з каналу «Погода» нездатні передбачити, яким боком обернеться хуртовина, на думку Джулії, довіряти їм варто не більше, ніж тим геніям політики, котрі цілісінькими днями теревенять за баляндрасовим столом у «Троянді-Шипшині».

— Дякую вам за виступ на мій захист, — промовив він. — Ви врятували мої окости.

— Це щось новеньке, сонечку, ваші окости все ще висять у коптильні. Що будете робити наступного разу? Ваш товариш полковник Кокс зателефонує до Американської Спілки захисту громадянських прав? Вони можуть зацікавитися, але не думаю, щоб хтось із їх Портлендського офісу невдовзі відвідав Честер Мілл.

— Не впадайте в песимізм. Купол може вже сьогодні вночі знятися й відлетіти десь у море. Або просто розчинитися. Ми нічого не можемо знати.

— Жирний шанс. Це справа уряду — тобто якогось уряду — і, можу закластися, полковник Кокс це знає.

Барбі змовчав. Він повірив Коксу, коли той запевняв його, що американський уряд не винен у появі Купола. І не тому, що Кокс був аж таким правдивим, просто Барбі не вірив, що Америка вже має такі технології. Чи будь-яка інша країна, скажімо так. Проте що він знає? Востаннє його служба полягала в залякуванні й без того переляканих іракців. Іноді, приставивши комусь із них дуло до скроні.

Друг Джуніора Френкі Делессепс стояв на шосе № 119, допомагаючи регулювати дорожній рух. Він був одягнений у формену сорочку й джинси, либонь, формених штанів його розміру не існувало на складі. Довготелесий був сучий син. Не вірячи власним очам, Джулія помітила пістолет у нього при стегні. Менший за «Глоки»151, якими були озброєні регулярні полісмени в Міллі, але все одно це був пістолет.

— Що ви робитимете, якщо тутешній гітлерюгенд нападе на вас? — спитала вона, кивнувши підборіддям у бік Френкі. — Репетуватимете про брутальність поліції, якщо вони вас кудись запроторять, щоб довершити розпочате? У місті лише два адвокати. Один у маразмі, а другий їздить бокстером152, який йому продав зі знижкою Джим Ренні, як я чула.

— Я можу про себе подбати.

— Bay, мачо.

— Що там з вашою газетою? Вона була на вигляд цілком готова, коли я йшов від вас минулої ночі.

— Кажучи коректно, ви пішли сьогодні вранці. І вона дійсно вже готова. Ми з Пітом і ще кількома друзями займемося її розповсюдженням. Я просто не бачила сенсу розпочинати, коли місто на три чверті спорожніло. Хочете взяти участь волонтером?

— Я б і радий, та мушу приготувати мільйон сендвічів. Цього вечора в ресторані не подають гарячого.

— Може, і я загляну, — вона викинула лише наполовину допалену сигарету у вікно. А потім, хвильку поміркувавши, вийшла і затоптала її. Спричинити степову пожежу зараз було

б вельми нерозумно, особливо коли придбані містом нові пожежні машини загуляли в Касл Року.

— Перед цим я заїжджала додому до шефа Перкінса, — повідомила вона, знову сідаючи за кермо. — Хоча тепер, звісно, цей дім належить самій Бренді.

— І як вона почувається?

— Жахливо. Проте, коли я їй сказала, що ви б хотіли з нею побачитися, не пояснюючи навіщо, вона погодилась. Найкраще було б після настання темряви. Гадаю, ваш приятель не вельми терплячий...

— Перестаньте називати Кокса моїм приятелем. Він мені не друг.

Вони мовчки дивилися, як до санітарної машини вантажать пораненого хлопчика.

Солдати теж дивилися. Мабуть, порушуючи наказ, і Джулія відчула, що починає краще думати про них. Машина рушила полем у зворотному напрямку, зблискувала її червона мигалка.

— Який жах, — промовила вона здавленим голосом.

Барбі поклав руку їй на плече. Вона на мить напружилась, але тут же розслабилася.

Дивлячись прямо перед собою на санітарний автомобіль, який уже завертав на розчищену середину шосе 119, вона сказала:

— Друже мій, а що, як вони мене закриють? Що, як Ренні з його дресированою поліцією вирішать закрити мою газету?

— Цього не мусить трапитись, — відповів Барбі. Але сам не був цього певен. Якщо ця ситуація триватиме далі, кожний день у Честер Міллі ставатиме Днем, Коли Може Трапитися Будь-Що.

— У неї щось своє на умі, — мовила Джулія Шамвей.

— У місіс Перкінс?

— Так. Ми мали доволі дивну розмову.

— Вона в жалобі за своїм чоловіком,— зауважив Барбі.— У журбі люди стають дивними. От я привітався з Джеком Евансом (його дружина загинула вчора, коли опускався Купол), а він подивився на мене так, ніби ніколи мене не знав, хоча я, починаючи з весни, регулярно щосереди годую його моїми знаменитими м'ясними рулетами.

— Я знаю Бренду Перкінс ще з того часу, коли вона була Брендою Морс, — сказала Джулія. — Уже майже сорок років. Гадаю, вона могла повідати мені, що її непокоїть... проте не сказала.

Барбі показав на дорогу:

— Здається, ми вже можемо рушати.

Тільки-но Джулія завела двигун, як зацвірінчав її телефон. Вона ледь не впустила додолу сумку — так поспішала його звідти видобути. Приклала слухавку до вуха, а потім передала її Барбі вкупі зі своєю іронічною усмішкою.

— Це ваш бос.

Дзвонив Кокс, і в нього були деякі новини. Багато новин, точніше. Барбі його надовго перебив, оповідаючи, що трапилося з хлопчиком, котрого вже повезли до лікарні «Кеті Рассел», але Кокс чи то дійсно не вбачав зв'язку між випадком Рорі Дінсмора і своїми новинами, чи просто не хотів його помічати. Він увічливо вислухав, а потім продовжив. Закінчивши, він поставив Барбі питання, яке прозвучало б наказом, якби той все ще перебував під командою в цього полковника.

— Сер, я розумію, про що ви просите, але ви не розумієте... гадаю, це можна назвати тутешньою політичною ситуацією. І мою скромну роль у ній. Я мав деякі тут неприємності перед тим, як встановився Купол, і...

— Нам про це все відомо, — сказав Кокс. — Сутичка з сином другого виборного і деким з його друзів. Вас ледь не заарештували, судячи з того, що міститься у вашому досьє.

«Досьє. Він уже має досьє. Господи помилуй».

— Розвідка у вас працює добре,— почав Барбі.— Але я додам дещо до вашої інформації. Перше, шеф поліції, котрий запобіг моєму арешту, загинув на шосе 119 неподалік від місця, звідки я з вами зараз говорю, тому...

Здалеку, зі світу, який був зараз для нього недосяжним, Барбі почув шелестіння паперів. Раптом він відчув, що задушив би полковника Джеймса О. Кокса голими руками тільки за те, що полковник Джеймс О. Кокс може в будь-який час, коли йому заманеться, просто піти до Макдоналдсу, а Барбі цього зробити не може.

— Про це нам теж відомо, — сказав Кокс. — Проблема з серцевим ритмоводієм.

— Друге, — продовжив Барбі. — Новий шеф, котрий ледь не в ясна цілується з єдиним впливовим членом місцевої ради виборних, прийняв до поліції декілька новобранців. Це саме ті парубки, котрі намагалися відбити мені голову на парковці тутешнього нічного клубу.

— Ви мусите бути вище цього, полковнику.

— Чому це ви мене називаєте полковником, коли це ви — полковник.

— Мої вітання, — сказав Кокс. — Вас не лише зачислили знову на військову службу, ви також отримали запаморочливе підвищення.

— Ні! — вигукнув Барбі, і Джулія подивилася на нього з повагою, хоча він навряд чи це помітив. — Ні, я цього не хочу!

— Авжеж, але ви вже його отримали, — спокійно зауважив Кокс. — Я надішлю електронною поштою копію відповідних документів вашій знайомій, редакторці газети, ще до того, як ми перекриємо доступ з вашого нещасного містечка до інтернету.

— Перекриєте? Ви не мусите цього робити.

— Документи підписані власноруч Президентом. Чи ви хочете заявити ваше «ні» йому? Я розумію, він може роздратуватися, коли йому суперечать.

Барбі не відповів. Йому заціпило розум.

— Вам треба зустрітися з виборними й шефом поліції, — настановляв Кокс. — Треба поінформувати їх, що Президент оголосив у Честер Міллі воєнний стан і ви призначені відповідальним офіцером. Я певен, спочатку ви зустрінете якийсь спротив, але інформація, яку я вам щойно надав, допоможе вам зміцнити вашу позицію як посередника між цим містом і зовнішнім світом. Крім того, я знаю ваш талант переконувати. Сам переконався в ньому в Іраку.

— Сер, — промовив Барбара. — У вас настільки хибні уявлення про тутешню ситуацію. — Він провів рукою собі по голові. У нього вже вухо свербіло від цього чортового телефону. — Ви нібито усвідомлюєте, що таке цей Купол, і в той же час не можете собі уявити, на що вже перетворилося завдяки йому це місто. А минуло якихось лиш тридцять годин.

— У такому разі допоможіть мені зрозуміти.

— Ви кажете, що Президент мене призначив. Припустімо, я дзвоню йому і кажу, що він може поцілувати мене в мою голу рожеву сраку?

На нього перелякано подивилася Джулія, і це додало Барбі натхнення.

— Або припустімо, я скажу, що був зашифрованим агентом Аль-Каїди і планував його вбити — стрель, просто в голову. Як щодо цього?

— Лейтенанте Барбара, тобто полковнику Барбара, ви вже достатньо сказали...

Барбі так не вважав.

— Чи зможе він прислати ФБР, щоб мене вхопили? Секретну службу? Бісову Червону армію? Ні, сер. Він нічого не може.

— Ми маємо плани на те, як це змінити, я вам уже пояснював, — голос Кокса втратив розслаблені, поблажливі нотки. Тепер просто один старий вояк гаркнув іншому.

— Ну, якщо це спрацює, прошу, присилайте будь-кого з будь-якої федеральної агенції, нехай мене заарештують. Але поки ми залишаємося відрізаними, хто тут мене захоче слухатися? Вберіть собі це в голову: це місто відокремлене. Не тільки від Америки, а від цілого світу. Ми тут нічого з цим не здатні зробити, і ви зі свого боку теж.

Кокс заговорив заспокійливо:

— Друзяко, ми намагаємося вам допомогти.

— От ви так кажете, і я вам майже вірю. А хто ще повірить? Коли люди бачать, якого сорту послуги вони отримують за свої податки, бачать солдатів, що стоять до них спинами. Це вельми переконливий доказ.

— Щось забагато ви говорите як для того, хто вже сказав «ні».

— Я не кажу «ні». Але щойно я лише чудом уникнув чергового арешту й оголошувати себе комендантом наразі не дасть ніякої користі.

— То, мабуть, я мушу зателефонувати першому виборному... так, де тут його ім'я... Сендерсу... і повідомити йому...

— Саме це я й мав на увазі, кажучи, що у вас хибні уявлення. Тут зараз те саме, що було в Іраку, тільки й різниці, що ви тепер не польовий офіцер, а сидите у Вашингтоні і стали таким же нетямущим, як решта отих кабінетних солдатів. Слухайте сюди: часткові розвіддані — це гірше, ніж зовсім ніяких.

— Неповне знання — небезпечна річ, — задумливо промовила Джулія.

— Якщо не Сендерс, тоді хто?

— Джеймс Ренні. Другий виборний. Він тут альфа-кнур.

Запала пауза. Потім Кокс сказав:

— Можливо, ми залишимо вам інтернет. Хоча дехто з нас тут вважає, що його блокування — це рефлекторна реакція.

— Чому це вам так ввижається? — спитав Барбі. — Хіба ваші там не розуміють, що, якщо ми залишимося з інтернетом, рецепт пиріжків із журавлиною тітоньки Сари рано чи

пізно обов'язково просочиться у світ.

Джулія випросталася на сидінні й беззвучно проартикулювала губами: «Вони хочуть заблокувати інтернет?» Барбі показав їй пальцем: «Зачекайте».

— Послухайте, Барбі. А якщо ми подзвонимо цьому Ренні й скажемо йому, що ми мусимо заблокувати інтернет, вибачте, кризова ситуація, надзвичайне становище і таке інше. А тоді ви доведете йому вашу корисність тим, що умовите нас передумати?

Барбі міркував. Це могло подіяти. На якийсь час принаймні. Або ж зовсім навпаки.

— Плюс, — оптимістично продовжував Кокс. — Ви повідомите також ту, іншу інформацію. Можливо, комусь навіть врятуєте життя, а населення врятуєте від паніки точно.

— Не тільки інтернет, телефони теж мусять працювати, — сказав Барбі.

— Це вже важче. Я, либонь, зможу зберегти для вас і-нет, але... послухайте, приятелю. Серед членів комітету, який займається цим дурдомом, є не менш ніж п'ять осіб, типу генерала Кертиса Лемея153, на думку котрих усіх у Честер Міллі слід уважати терористами, допоки вони не доведуть протилежного.

— Якої шкоди ці гіпотетичні терористи можуть завдати Америці? Підірвати разом з собою церкву Конго?

— Барбі, ви б'єтеся у прочинені двері.

Авжеж, так воно, либонь, і було.

— То ви все зробите?

— Яз вами ще зв'яжусь із цього приводу. Почекайте на мій дзвінок, перш ніж щось починати робити. Мені спершу треба побалакати з удовою покійного шефа поліції.

Кокс застеріг:

— Ви ж пам'ятатимете, що деталі наших перемовин — справа не для розголосу?

І знову Барбі був вражений тим, як кепсько навіть Кокс — широко мисляча людина за армійськими стандартами — уявляє собі ті зміни, що їх вже спричинив Купол. Тут, усередині, звичний для Кокса режим секретності вже не мав ніякого значення.

«Ми проти них, — подумав Барбі. — Тепер ми проти них. Так воно й триватиме, поки і якщо не спрацює їхня божевільна ідея».

— Сер, я обов'язково вам передзвоню; у мого телефону вже почалася проблема з акумулятором, — збрехав він абсолютно безсоромно. — І ви мусите дочекатися мого дзвінка, перш ніж говорити ще з кимсь.

— Не забувайте, «Великий вибух» призначено на завтра о тринадцятій нуль-нуль. Якщо ви волієте зберегти собі нормальну життєздатність, тримайтеся звідти подалі.

Зберегти життєздатність. Ще одна безглузда фраза під Куполом. Якщо вона не стосується запасів пропану до вашого генератора.

— Ми про це потім поговоримо, — сказав Барбі. Він склав телефон, позбавляючи Кокса можливості ще щось промовити. Дорога вже майже цілком звільнилася, хоча Делессепс, склавши руки на грудях, залишився на ній стояти, спираючись на свій вінтажний автомобіль з потужним двигуном. Проїжджаючи з Джулією повз його «Шевроле Нова»154, Барбі помітив наліпку з написом «СРАКА, ПАЛИВО АБО ТРАВА — НІХТО НЕ КАТАЄТЬСЯ БЕЗПЛАТНО», а на приладовій панелі — поліцейську мигалку. Йому подумалося, що ці дві контрастні картинки якнайточніше характеризують ті зміни на зле, що вже відбулися в Міллі.

По дорозі Барбі переповів їй усе, що сказав йому Кокс.

— Заплановане ними нічим не відрізняється від того, що утнув цей хлопчик, — промовила вона шоковано.

— Ну, все ж таки трохи відрізняється, — сказав Барбі. — Хлопчик спробував зробити це з рушниці. А вони мають крилаті ракети. Назвали це теорією «Великого вибуху».

Джулія посміхнулась. Не звичною своєю посмішкою; бо ця, ніякова і збентежена, зробила її схожою не на сорокатрьохрічну, а на жінку, старшу на двадцять років.

— Здається, мені доведеться випустити наступний номер газети раніше, ніж я гадала.

Барбі кивнув.

— «Екстрений випуск, екстрений випуск, читайте всі»155.

7

— Привіт, Саммі, — промовив хтось. — Ти як?

Саманта Буші не впізнала голосу і насторожено обернулася в його бік, одночасно підсмикуючи на собі рюкзак з Малюком Волтером. Малюк спав, і важив він тонну. Після падіння їй боліло гузно, і на душі було боляче теж — гаспидська Джорджія Руа обізвала її лесбійкою. І це та сама Джорджія Руа, котра стільки разів скиглила під її трейлером, випрошуючи третину унції порошку для себе й того перекачаного виродка, з яким вона лигається.

Запитував батько Доді. Саммі балакала з ним тисячу разів, але зараз його з голосу не впізнала. Вона й лице його ледве впізнала. Він виглядав печальним і постарілим — якимсь розбитим. І навіть не задивився на її цицьки, чого ніколи раніше не уникав.

— Привіт, містере Сендерс. Ба, я вас навіть не запримітила там... — вона махнула рукою собі за спину, туди, де лежало витоптане поле і ще стирчав напівзавалений, жалюгідний на вигляд тент. Проте менш жалюгідний, ніж оце містер Сендерс.

— Я сидів у затінку, — той самий непевний голос, що виходить з уст, скривлених у ніяковій посмішці, на яку важко дивитися. — Добре хоч мав що пити. Чи не занадто сьогодні тепло, як для жовтня? Господи, авжеж. Я думав, який чудовий день — справжній день міста

— а потім той хлопчик...

«Боже правий, він же плаче».

— Мені дуже шкода вашу жінку, містере Сендерс.

— Дякую, Саммі. Ти добросерда. Допомогти тобі донести дитину до твоєї машини? Гадаю, ти вже можеш їхати — дорога майже вільна.

Це була та пропозиція, від якої Саммі не могла відмовитися, навіть попри його плаксивість.

Вона дістала Малюка Волтера з рюкзака — все одно, що витягати шматок теплого хлібного тіста — і вручила його Сендерсу. Малюк Волтер розплющив очі, нетверезо посміхнувся, відригнув і знову заснув.

— Мені здається, у нього там повідомлення, у підгузку, — сказав містер Сендерс.

— Атож, він сущий сральний автомат. Крихітка Малюк Волтер.

— Вельми гарне, старовинне ім'я — Волтер.

— Дякую.

Навряд чи варто було йому пояснювати, що її синочок має подвійне ім'я: Малюк Волтер... до того ж вона була певна, що вже балакала з ним на цю тему. Просто він не пам'ятає. Йти отак, поряд з ним, хай навіть він і ніс на руках її дитину — це був абсолютно обломний фінал абсолютно обломного дня. Принаймні стосовно дороги він мав рацію, автомобільний стоячий партер нарешті розсмоктався. У Саммі майнула думка про те, що небагато часу залишається до того дня, коли все місто знову пересяде на велосипеди.

— Мені ніколи не подобалося її захоплення пілотуванням, — промовив містер Сендерс. Здавалося, він витяг на світ фрагмент плетива якогось свого внутрішнього діалогу. — Інколи

я навіть загадувався, чи, бува, не спить Клоді з тим хлопцем.

«Щоб матінка Доді спала з Чаком Томпсоном?» — Саммі була шокована й заінтригована одночасно.

— Та ні, мабуть, — сказав він і зітхнув. — Як там не було, це вже неважливо. Ти не бачила Доді? Вона не ночувала вдома.

Саммі ледь не промовила: «Так, учора вдень». Але якщо Додічка не спала вдома, ця фраза тільки занепокоїла б її таточка. І затягнула б саму Саммі в довгу балачку з дядьком, у котрого сльози вже ручаями текли по обличчю, а з однієї ніздрі повисла шмаркля. Це було б зовсім не кульно.

Вони дісталися її автомобіля, старого «Шевроле», хворого на рак днища. Саммі прийняла на руки Малюка Волтера і скривилась від запаху. Там не просто лист чи бандероль у нього в підгузку, там ціла посилка Федерал Експрес.

— Ні, містере Сендерс, я її не бачила.

Він кивнув і витер собі носа тильним боком долоні. Шмаркля зникла або кудись інде причепилася. Вже легше.

— Можливо, вона поїхала до молу з Ейнджі Маккейн, а потім у Сабаттус156 до тітки Пег, тому й не змогла повернутися додому ввечері.

— Авжеж, либонь, так і є.

А коли Доді повернеться до Мілла, вона отримає приємний сюрприз. Знає Бог, вона його заслужила. Саммі відкрила дверцята машини і поклала Малюка Волтера на пасажирське сидіння. Дитяче крісельце вона перестала використовувати ще кілька місяців тому. Забагато мороки. До того ж вона завжди їздить обережно.

— Приємно було побачитися з тобою, Саммі, — пауза. — Ти помолишся за мою дружину?

— Угу... звісно, містере Сендерс, без проблем.

Вона вже почала сідати до машини, та тут пригадала дві речі: Джорджія Руа буцнула їй цицьку своїм мотоциклетним чоботом (і то сильно, мабуть, там уже й синець є), а Енді Сендерс, нехай він і в скорботі, служить першим виборним їхнього міста.

— Містере Сендерс.

— Що, Саммі?

— Дехто з тих нових копів поводилися доволі брутально тут. Ви могли б зробити щось з цього приводу. Розумієте, поки вони зовсім не знахабніли.

Невесела усмішка не полишила його обличчя.

— Ну, Саммі, я розумію, як ви, молодь, ставитеся до поліції — я й сам був молодим, колись — але в нас тут зараз доволі некрасива ситуація. І чим швидше ми трішки підсилимо владу, тим буде краще для всіх. Ти ж розумієш це, правда?

— Звичайно,— відповіла Саммі. Вона зрозуміла головне: скорбота, неважливо, справжня вона чи ні, не може завадити політику виливати з рота потоки лайна. — Ну, до побачення.

— Вони гарна команда, — промовив Енді нерішуче. — Піт Рендолф проконтролює, щоб вони взяли себе в руки. Носитимуть однакові капелюхи... Тан... тож-бо... танцюватимуть під одну дудку. Захищати і служити, ну, ти сама знаєш.

— Звичайно.

Саманта уявила собі танок «захищай-і-служи» з відповідним па — «удар по цицьці». Машина рушила, Малюк Волтер знову тихенько захропів на сидінні. Нестерпно смерділо дитячим лайном. Саммі опустила скло обох вікон і подивилася в люстерко заднього огляду. Містер Сендерс так і стояв на вже майже зовсім порожньому тимчасовому паркінгу. Підняв руку їй на прощання.

Саммі теж махнула йому навзаєм, дивуючись, чому Доді не прийшла додому, де ж це вона могла залишитися на ніч. А тоді викинула цю думку з голови — яке їй діло? — і ввімкнула радіо. Єдиним, що приймалося добре, було «Радіо Ісус», і вона вимкнула радіоприймач.

Підвівши голову, вона раптом побачила прямо перед собою Френка Делессепса, той стояв посеред дороги з піднятою рукою, ну чисто тобі ніби справжній коп. Довелося різко натиснути на гальма і притримати рукою дитину. Малюк Волтер прокинувся і почав горлати.

— Поглянь, що ти наробив, — зарепетувала вона до Френкі (з котрим якось, ще школяркою, мала дводенний роман, поки Ейнджі перебувала в літньому музичному таборі). — Дитина ледь не впала на підлогу.

— Де вона сиділа? — нахилився Френкі до віконця, граючи біцепсом. Крупні м'язи, малий член, отакий він, Френкі Дел. Саммі загадувалась, як тільки Ейнджі його трахає.

— Не твого ума діло.

Справжній коп виписав би їй штраф за базікання і порушення правил перевезення дітей, але Френкі лише вищирився:

— Ти бачила Ейнджі?

— Ні, — цього разу вона сказала правду. — Її, певне, застукало десь поза містом, — хоча Саммі зразу ж подумки уточнила собі, що це вони тут, у місті, потрапили в пастку.

— А як щодо Доді?

Саммі повторила своє «ні». Просто не мала іншого вибору, бо Френкі міг розповісти містеру Сендерсу.

— Машина Ейнджі вдома, — сказав Френкі. — Я зазирав у їхній гараж.

— Велике діло. Може, вони поїхали разом з Доді на її «Кіа»157.

Френкі, схоже, задумався про це. Вони вже були майже самі. Дорожня катавасія залишилася в минулому. Нарешті він спитав:

— Джорджія зробила боляче твоїй цицечці? — І не встигла вона щось відповісти, як він простягнув руку й ухопив її там само. Аж ніяк не ніжно. — Хочеш, я її поцілую, щоб полегшало?

Вона ляснула його по руці. Праворуч від неї не переставав репетувати Малюк Волтер. Іноді їй спливала думка, чому Бог спершу створив чоловіка, їй це дійсно було дивно. Вони як не репетують, то щось хапають, як не хапають, то репетують.

Френкі вже не посміхався.

— Ти ще побачиш смаленого вовка, — промовив він. — Зараз все змінилося.

— Ну й що ти зробиш? Заарештуєш мене?

— Гадаю, зроблю дещо краще, — відповів він. — Давай, забирайся звідси. І якщо зустрінеш Ейнджі, передай, що я бажаю її бачити.

Вона поїхала геть, розпсихована і, хай як не хотілося признаватися в цьому самій собі, також трохи налякана. Проїхавши півмилі, вона звернула на узбіччя й поміняла Малюку Волтеру підгузок. На задньому сидінні лежав пакет для брудних памперсів, але через знервованість їй було не до того. Саммі викинула засраний памперс прямо на узбіччя, неподалік від щита з написом:

ДЖИМ РЕННІ УЖИВАНІ АВТОМОБІЛІ

ІМПОРТНІ &атр; ВІТЧИЗНЯНІ $АБЕ$ПЕЧИМО ГАРНИЙ КРЕДИТ!

КЕРМУЙТЕ В КРАЩІМ СТИЛІ —

ВЕЛИКИЙ ДЖИМ У ДІЛІ!

Вона обігнала кількох підлітків на велосипедах, і знову в неї промайнула думка, чи скоро всі почнуть на них їздити. Хоча до цього не дійде. Хтось розбереться з цією ситуацією, як у тих фільмах-катастрофах, які вона так любила дивитися по телевізору обкуреною: виверження вулканів у Лос-Анджелесі, зомбі в Нью-Йорку. А коли справи повернуться до свого нормального стану, Френкі й Тібодо також знову стануть тими ж, ким вони були раніше: містечковими лузерами з дріб'язком або й зовсім без монет у кишенях. Ну а поки що, найкраще, що вона може робити, це триматися в тіні.

І взагалі, вона раділа, що не патякала нічого про Доді.

8


Расті почув пікання монітора кров'яного тиску і зрозумів, що вони втрачають хлопчика. Насправді вони почали втрачати його ще в санітарній машині. Ґвалт, з тієї самої миті, як куля зрикошетила і поділила в нього, але пікання монітора підтвердило цю істину великими літерами. Рорі слід було б одразу ж повітряною санітарною службою доправити у Шпиталь Центрального Мейну, прямо з того місця, де його так страшно поранило. Натомість він лежав у бідній на обладнання операційній, де було занадто жарко (кондиціонери вимкнуті заради економії пропану), прооперований лікарем, який давно мусив би вийти на пенсію, котрому асистували фельдшер абсолютно без досвіду в нейрохірургії і виснажена медсестра, що якраз промовила:

— Фібриляція, докторе Гаскелле.

Подав голос кардіомонітор. Тепер обидва співали хором.

— Знаю, Джинні. Я ще не оглуп, — він зітхнув. — Не оглух, я хотів сказати. Боже.

Якусь мить вони з Расті мовчки дивилися один на одного понад накритим

простирадлом тілом хлопчика. Очі в Гаскелла були на диво ясними, живими — це був зовсім не той понурий привид, котрий останні пару років тинявся коридорами лікарні «Кеті Рассел» зі стетоскопом на шиї, аби лише якось убити час, але водночас виглядав він жахливо постарілим і кволим.

— Ми зробили все, що могли, — мовив Расті.

По правді, Гаскелл зробив більше того, на що він, як здавалося, був спроможний.

Він нагадав Расті героя тих бейсбольних романів, які він так любив читати в дитинстві, коли з майданчика вибігає літній пітчер й виборює славу своїй команді в сьомій грі Світової серії. На жаль, тільки Расті та Джинні Томлінсон спостерігали цей високий клас, хоча цього разу старий боєць й не зажив хеппі-енду.

Расті підключив крапельницю з сумішшю фізрозчину й маніту158, щоб зменшити набряк мозку. Гаскелл бігом полишив операційну, щоби зробити клінічний аналіз крові в лабораторії далі по коридору. Саме Гаскелл, бо Расті не мав для цього кваліфікації, а лаборантів не було. У лікарні імені Кетрін Рассел тепер жахливо не вистачало персоналу. Расті подумав, що хлопчик Дінсморів — це лише перший внесок з тієї суми, яку змушене буде заплатити місто за нестачу персоналу.

Що гірше, у хлопчика виявилася друга група з негативним резусом, саме такої крові не було серед їхніх невеличких запасів. Але була кров першої групи — універсальний донор — і вони ввели Рорі чотири одиниці, таким чином у запасі залишилося всього дев'ять. Витрачати кров на хлопчика, напевне, було все одно що вилити її в каналізацію, але ніхто з них цього не промовив. Поки кров надходила до тіла, Гаскелл послав Джинні вниз, до комори, розміром не більшої за шафку, яка слугувала шпитальною бібліотекою. Вона повернулася з пошарпаним томом «Нейрохірургія. Короткий опис». Гаскелл оперував, зазираючи в розкриту книгу, її сторінки, щоб не перегорталися, притиснули отоскопом. Расті думав, що ніколи йому не забути виск пилки, запах пиляної кістки в теплому повітрі й масний згусток крові, що з'явився, коли Гаскелл прибрав випиляну черепну пластинку.

Кілька хвилин Расті все ще дозволяв собі надію. Коли крізь трепанаційний отвір мозок було звільнено від тиску гематоми, життєві показники Рорі стабілізувалися чи принаймні спробували це зробити. А тоді, коли Гаскелл намагався з'ясувати, чи зможе він дістати

фрагмент кулі, все знову покотилося шкереберть, і то швидко.

Расті подумав про батьків, котрі чекають і надіються без надії. А тепер, замість того щоб вивезти Рорі з операційної на каталці наліво по коридору, до відділення інтенсивної терапії, куди можна було б дозволити нишком зазирнути його рідним, виходило так, що треба його везти направо, до моргу.

— Якби це була ординарна ситуація, я б підтримував його життєво важливі функції і спитав би батьків, чи не погодяться вони на донорство органів, — сказав Гаскелл. — Але ж, звісно, за ординарної ситуації він до нас і не потрапив би. А якби навіть потрапив, я б не намагався його оперувати, заглядаючи... у чортів довідник «Тойота для чайників» 159. — Він вхопив отоскоп і пожбурив його через операційну. Вдарившись об стіну, той відколупнув шматочок зеленої кахлі і впав додолу.

— А ви не накажете вколоти йому адреналіну? — спитала Джинні спокійно, незворушно й зосереджено... хоча на вигляд була вкрай виснажена, зморена до такого стану, що ось-ось сама впаде бездиханна.

— Хіба я не ясно сказав? Я не бажаю продовжувати хлопчику агонію.— Гаскелл потягнувся до червоної кнопки, якою вимикалася система штучного дихання. Якийсь жартівник, мабуть, Твіч, приклеїв там маленьку наліпку з написом «НАЇВСЬ!» — Чи ви маєте протилежну думку, Расті?

Расті зважив, і лише тоді повільно похитав головою. Тест на рефлекс Бабинського160 був позитивним, що означало обширне ушкодження мозку, але основна причина полягала в тім, що вже не було ніяких шансів. По правді, їх від самого початку не було.

Гаскелл клацнув вимикачем. Рорі Дінсмор самостійно зробив один важкий вдих, здавалося, ніби зробить ще й другий, але ні, хлопчик затих.

— Я зробив це... — Гаскелл поглянув на великий настінний годинник. — О сімнадцятій п'ятнадцять. Джинні, запишете час у свідоцтво про смерть?

— Так, докторе.

Гаскелл стягнув з себе маску, і Расті відзначив собі, що губи в старого геть сині.

— Давайте підемо звідси, — сказав він. — Ця спека мене вб'є.

Проте не в спеці була справа, а в його серці. Він упав, не подолавши й половини коридору, коли йшов повідомити Алдену й Шеллі Дінсморам печальну новину. Тепер вже Расті вколов йому адреналін, але користі з цього не було. Не допоміг і закритий масаж грудини. І дефібриляція теж.

Час смерті — сімнадцята сорок дев'ять. Рон Гаскелл пережив свого останнього пацієнта рівно на тридцять чотири хвилини. Расті сидів на підлозі, спершись спиною об стіну. Джинні сама все повідомила батькам Рорі; Расті, сидячи долі з затуленим долонями лицем, почув сповнене жалю й розпуки голосіння матері. У майже порожній лікарні звук розносився добре. Вона ридала так розпачливо, що, здавалося, не перестане ніколи.

9


Барбі подумав, що шефова вдова напевне була колись надзвичайно вродливою жінкою. Навіть зараз, із чорними смугами під очима та абияк вбрана (сині джинси та, він був цього певен, піжамна сорочка), Бренда Перкінс залишалася вражаюче привабливою. Він подумав, що, либонь, розумні люди рідко втрачають зовнішню привабливість — тобто якщо вони її колись мали, — і помітив у її очах ясний блиск інтелекту. І ще чогось. Хоча вона й перебувала в жалобі, це не знищило в ній цікавості. І зараз об'єктом її цікавості був саме він.

Вона поглянула повз нього на машину Джулії, котра здавала задом по під'їзній алеї, і махнула їй рукою.

— Куди це ви їдете?

Джулія вихилилася з вікна, гукнувши:

— Мені треба пересвідчитися, що газета виходить! І ще треба заскочити до «Троянди-Шипшини», повідомити погану новину Енсону Вілеру — сьогодні він на сендвічах! Не хвилюйтесь, Брен, Барбі цілком безпечний!

І перш ніж Бренда встигла щось відповісти або висловити незгоду, Джулія вже була на Морін-стрит і поїхала геть, цілеспрямована жінка. Барбі хотілося б зараз бути поряд з нею, хотілося, щоб єдиною його ціллю залишалося приготування сорока сендвічів з шинкою й сиром та сорока з тунцем.

Провівши поглядом Джулію, Бренда знову втупилась у нього. їх розділяли сітчасті двері. Барбі відчував себе кимсь, хто прийшов найматися на тимчасову роботу.

— То ви правда? — спитала Бренда.

— Перепрошую, мем?

— Безпечний?

Барбі завагався. Два дні тому він відповів би «так», звісно, що так, але сьогодні він вже почувався радше солдатом у Фаллуджі, ніж кухарем у Честер Міллі. Нарешті відповів, що він добропристойний, викликавши в неї посмішку.

— Гаразд, я сама це вирішу, — промовила вона. — Хоча наразі моє судження може бути не зовсім коректним. Я зазнала тяжкої втрати.

— Я знаю, мем. Мені дуже жаль.

— Дякую. Похорон буде завтра. З того вбогого похоронного салону Бові, що якимсь чудом ще животіє, хоча ледь не всі в Честер Міллі користуються послугами Кросмена в Касл Року. Люди прозвали цей заклад Погрібним сараєм Бові. Стюарт просто ідіот, а його брат Ферналд ще гірший, але зараз лише вони доступні нам. Мені, — вона зітхнула, немов жінка, на котру очікує якась величезна робота.

«А так воно й є, — подумав Барбі. — Смерть коханої людини може обернутися будь-чим, але робота обов'язково входить до того будь-чого».

Вона здивувала його, прочинивши двері і приєднавшись до нього на веранді.

— Ходімо за мною в обхід, містере Барбара. Може, я запрошу вас потім досередини, але не раніше, як матиму щодо вас певність. Зазвичай я приймаю судження Джулії без вагань, але зараз непростий час.

Вона повела його повз будинок по акуратно підстриженій траві, з якої було повизбирано всі до одного осінні листочки. Праворуч стояв штахет, що відділяв обійстя Перкінсів від сусіднього, ліворуч містився гарно доглянутий квітник.

— Квіти належали до компетенції мого чоловіка. Гадаю, таке хобі в працівника органів правопорядку здається вам дивним.

— Насправді зовсім ні.

— Мені теж. Але ми в меншості. Маленькі міста зумовлюють малість уяви. Грейс Металіос і Шервуд Андерсон161 мали щодо цього цілковиту рацію. А також, — продовжила Бренда, коли вони обігнули дальній ріг будинку і потрапили на задній двір, — тут не так швидко темніє. Я маю генератор, але він заглух ще вранці. Гадаю, закінчилося пальне. Є запасний балон, але я не знаю, як їх міняти. Зазвичай я дорікала Гові за цей генератор. Він хотів навчити мене з ним поратися. А я відмовилася. Просто на зло. — З її ока викотилася сльозинка і скрапнула на щоку. Вона витерла її машинально. — Аби могла, я б вибачилася перед ним тепер. Визнала б його правоту. Ох, якби ж то змога, де її взяти?

Барбі умів вгадувати суть риторичних запитань.

— Якщо справа лише в балоні, — запропонував він, — я можу його поміняти.

— Дякую, — відповіла вона, підводячи його до садового столика, біля якого стояв кулер фірми «Іглу»162. — Я збиралася попросити Генрі Моррісона, а ще хотіла купити кілька балонів про запас у Берпі, але, коли поїхала туди сьогодні вдень, там було зачинено, і Генрі також з усіма іншими перебував на полі Дінсмора. Як ви гадаєте, я зможу купити балони завтра?

— Можливо, — кивнув Барбі, хоча мав щодо цього сумніви.

— Я чула про те, що там трапилося з хлопчиком, — сказала вона. — Моя сусідка, Джина Буффаліно, повернувшись звідти, мені розповіла. Це жахливо, мені так жаль. Він виживе?

— Не знаю. — И оскільки інтуїція підказувала йому, що чесність — найпряміший шлях до отримання довіри цієї жінки (либонь, лише початок шляху), він додав: — Але мені здається, що навряд.

— Так, — зітхнула вона і знову втерла собі очі. — Так, з того, що я почула, там дуже тяжке поранення. — Вона відчинила «Іглу». — Тут є вода і дієтична кола. Освіжаючі напої, які я тільки й дозволяла пити Гові. Вибирайте, що хочете.

— Воду, мем.

Вона відкоркувала дві пляшки «Джерела Поланда»163, і вони випили. Бренда дивилася на нього сумними очима, але зацікавлено.

— Джулія мені сказала, що вам потрібні ключі від міської ради, і я розумію навіщо. І розумію, чому ви не бажаєте, щоб про це знав Джим Ренні...

— Йому доведеться. Ситуація змінилася. Розумієте...

Вона похитала головою, зупиняючи його піднятою рукою. Барбі замовк.

— Перш ніж ви розкажете про це, я хочу, щоб ви розповіли мені, що там за неприємності були у вас із Джуніором і його друзями.

— Мем, хіба ваш чоловік не...

— Гові рідко говорив про свою роботу, але про цю справу він мені таки розповів. Гадаю, вона його непокоїла. Я хочу побачити, чи збігатиметься його розповідь із вашою. Якщо так, ми будемо говорити й про все інше. Якщо ні, я попрошу вас піти звідси, але пляшку води ви зможете прихопити з собою.

Барбі показав на невеличкий червоний сарайчик біля лівого рогу будинку.

— Там ваш генератор?

— Так.

— Ви зможете вислухати мою розповідь, поки я мінятиму балон?

— Так.

— І ви хочете почути все від початку?

— Авжеж. А якщо ви ще хоч раз звернетесь до мене «мем», мені доведеться розтрощити вам голову.

Дверцята сарайчика, де містився генератор, були замкнені на сяючий начищеною міддю гачок. Чоловік, котрий до вчорашнього дня жив тут, піклувався про такі речі... хоча єдиний запасний балон — це ганьба. Барбі вирішив, хай яким боком не обернеться їхня розмова, а завтра він все одно спробує дістати для неї ще кілька балонів.

«Між тим, — подумки промовив він сам собі, — треба розказати їй все, що вона хоче знати про той вечір». А розказувати про таке легше, відвернувшись до неї спиною; йому неприємно було розповідати, що до бійки спричинилася Ейнджі Маккейн, бо побачила в ньому трохи підстаркуватого курваля.

«Правда — найкраща тактика», — нагадав собі він і почав оповідку.

З минулого літа йому найкраще запам'яталося те, що чомусь ледь не повсюдно гралася стара пісня Джеймса Макмертрі — «Розмова біля заправки Тексако» звалась вона. І найкраще з неї йому запам'ятався рядок про те, що в маленькому місті «кожен з нас мусить знати своє місце». Коли Ейнджі почала ставати майже впритул до нього в кухні ресторану, притискатися грудьми до його руки, коли він по щось тягнувся, на думку йому спливала саме ця фраза. Він знав, хто її бойфренд, і знав, що цей Френкі Делессепс належить до кола тих, хто править бал у цьому містечку, нехай навіть лише завдяки його дружбі з сином Великого Джима Ренні. Натомість Дейл Барбара був тут усього лиш перекотиполем. У світі Честер Мілла він не мав власного місця.

Одного вечора вона сягнула рукою йому до матні й легенько потисла. У нього трохи встав, і по тому, як грайливо вона вищирилася, він зрозумів, що вона відчула його ерекцію.

— А давай-но ще разок встане, ти ж хочеш, — промовила вона. Вони якраз були самі в кухні, і вона підсмикнула вгору свою й без того коротеньку сукню, продемонструвавши ажурні рожеві трусики. — Все по-чесному.

— Я пас, — сказав він, а вона на це показала йому язик.

З цими трюками він стикався і в інших ресторанних кухнях, подеколи навіть включався в гру. Це могла бути лише минуща хіть молодої жінки до старшого і ще порівняно гарного на вигляд колеги. Але невдовзі між Ейнджі й Френкі відбувся розрив, і одного вечора, коли після закриття Барбі на задньому дворі вивалював у бак сміття, вона зробила вже серйозніший крок у його бік.

Обернувшись, він побачив її перед собою, вона обхопила його за плечі й почала цілувати. Спершу він відповів на її поцілунок. Ейнджі на мить відірвалася від нього рукою і поклала його долоню собі на ліву грудь. Це повернуло його до тями. Грудь була пружна, молода, кріпка. І можливі неприємності теж. Джерелом неприємностей могла стати сама Ейнджі. Він спробував відірватися від неї, а коли вона повисла на ньому одною рукою, втопивши нігті йому в шию під потилицею, він її відштовхнув, хоча зробив це трохи дужче, ніж сподівався. Вона вдарилася об сміттєвий бак, вирячилась на нього, помацала собі джинси на заду і очі її витріщилися ще дужче.

— Дякую! Тепер у мене всі штани в лайні!

— Треба було вчасно відпустити, — м'яко промовив він.

— Тобі ж сподобалося.

— Можливо, — зауважив він, — але мені не подобаєшся ти. — Помітивши образу й злість у неї на обличчі, додав: — Тобто я хотів сказати, що сама ти подобаєшся, але я не хочу робити цього таким чином.

Та, звісно ж, люди висловлюють свої справжні думки саме в першу стресову мить.

Через чотири дні ввечері в «Діппері» хтось вилив ззаду йому за комір склянку пива. Обернувшись, він побачив Френкі Делессепса.

— Тобі сподобалося, Бааарбі? Скажи так, і я можу повторити, сьогодні той вечір, коли великий кухоль коштує усього два бакси. Ну, а якщо тобі це не до смаку, ми можемо розібратися надворі.

— Не знаю, що вона тобі розповіла, але все неправда, — сказав Барбі.

Голосно грав музичний автомат — ні, не пісню Макмертрі, — але в Барбі в голові крутилася та фраза: «Кожен з нас мусить знати своє місце».

— Розповіла вона мені, що казала тобі «ні», але ти все'дно її притис і виїбав. На скільки ти її важчий? На сотнягу фунтів? Як на мене, це вельми схоже на зґвалтування.

— Я цього не робив, — він розумів, що виправдовуватися марно.

— Ти вийдеш надвір, мазефакер, чи пересрав?

— Пересрав, — погодився Барбі, і, на його подив, Френкі пішов геть. Барбі вирішив, що цього вечора йому вже досить музики та пива і вже було підвівся, щоб і собі йти, але тут повернувся Френкі, і не зі склянкою, а з кухлем пива.

— Не треба, — попросив Барбі, та звісно ж той не звернув уваги. Хлюп у лице. Злива світлого бадвайзера. Кілька п'яних голосів зареготали, почулися оплески.

— Тепер ти можеш вийти, розібратися зі мною, — мовив Френкі. — Або я почекаю. Невдовзі тут уже закривають, Бааарбі.

Барбі пішов, розуміючи, що рано чи пізно все'дно доведеться, і сподіваючись, що, якщо він вирубить Френкі швидко, раніше, ніж це встигне побачити забагато народу, на тому все й скінчиться. Він навіть зможе вибачитися потім і повторить, що ніколи не мав нічого з Ейнджі. Не розповідатиме, що це Ейнджі сама підкочувалася під нього, хоча, гадав він, про це знає чимало людей (Розі й Енсон так напевне). Можливо, з закривавленим носом Френкі очуняє і второпає те, що здавалося таким очевидним для Барбі: це вигадка молодої дурепи, щоби йому помститися.

Спершу виглядало на те, що буде за його сподіваннями. Френкі, розставивши ноги, стояв на гравії, у світлі натрієвих ліхтарів його фігура відкидала дві тіні в протилежні боки парковки, стиснуті кулаки він тримав на манер Джона Л. Саллівена164. Гордовитий, сильний, і дурний — звичайний містечковий бичок. Звиклий збивати з ніг своїх противників одним потужним ударом, щоб потім їх підняти і дубасити ще, допоки ті не запросять пощади.

Він ступив вперед і розсекретив свою не таку вже й секретну зброю: аперкот, котрого Барбі уник, просто злегка нахиливши вбік голову. Барбі відповів прямим джебом у черевне сплетіння. Френкі з ошелешеним виразом обличчя обвалився додолу.

— Нам не варто було... — почав Барбі, й у цю ж мить Джуніор Ренні вдарив його ззаду по нирках, скоріш за все, руками, зведеними докупи в один кулак. Барбі поточився вперед. Там, виринувши з-проміж двох припаркованих автомобілів, ударом навідліг його зустрів Картер Тібодо. Либонь, зламав би Барбі щелепу, якби попав, але Барбі встиг відбити його кулак. Так він отримав найгірший зі своїх синців, котрий ще залишався неприємного жовтого кольору в День Купола, коли він намагався покинути це місто.

Второпавши, що це спланована засідка, він крутнувся, розуміючи, що треба вшиватися, поки ніхто не постраждав серйозно. І не обов'язково цим хтось буде він. Він волів би втекти; був негордий. Встиг зробити три кроки, та тут йому підставив ногу Мелвін Ширлз. Барбі розтягнувся черевом на гравії, і почалося копання ногами. Він накрив руками голову, але важкі черевики гамселили його по стегнах, сідницях і ліктях. Діставши удар і по ребрах, він врешті зумів на колінах просунутися поза фургон, яким Стаббі Норман возив свої старі меблі.

Отоді-то його й полишив здоровий глузд, він перестав думати про втечу. Барбі підвівся, повернувся до них обличчям і, простягнувши руки, почав підзивати до себе, ворушачи розчепіреними пальцями піднятих долонь. Прохід, де він опинився, був вузьким. Підходити до нього вони могли лише по одному.

Першим спробував Джуніор; його ентузіазм було винагороджено ударом ногою в живіт. На Барбі були кросівки «Найк», а не важкі черевики, проте удар був жорстким і Джуніор склався навпіл поряд із фургоном, хапаючи ротом повітря. Через нього переступив Френкі, і Барбі двічі зацідив йому в лице — болючі удари, але не дуже сильні, щоб щось не зламати. Здоровий глузд уже почав повертатися.

Зарипів гравій. Він обернувся вчасно, щоби прийняти удар Тібодо, котрий зайшов із тилу. Удар припав у скроню, Барбі побачив зірки.

«А може, то була комета», — розповідав він Бренді, відкручуючи затвор нового балона. Тібодо ворухнувся вперед. Барбі різко влупив його ногою по щиколотці, і посмішка Тібодо перетворилася на гримасу. Він упав на одне коліно, схожий на футболіста, якому дістався м'яч і він чекає на свисток. От лише футболісти в такому разі не хапають себе за щиколотки.

Як це звучало не абсурдно, Тібодо скрикнув:

— Курва, це підло!

— Ти диви, хто це гово... — тільки й встиг почати Барбі, як Мелвін Ширлз перемкнув йому перегином ліктя горло. Барбі садонув йому власним ліктем у корпус і почув, як той гучно відригнув. Засмерділо пивом, тютюном, «слім джимами»165. Він крутнувся, розуміючи, що Тібодо напевне нападе на нього знову раніше, ніж він устигне вирватися з проходу між двома автомобілями, куди сам себе і загнав, але це його вже не хвилювало. Обличчя йому боліло, ребра боліли, і раптом він вирішив — це здалося йому цілком заслуженим, — що відправить їх усіх чотирьох до шпиталю. Там вони зможуть обговорити, що собою являє справжня підла бійка, демонструючи один одному її результати.

От тоді-то і з'явився шеф Перкінс, котрого викликали чи Томмі, чи Вілла Андерсон, він в'їхав на стоянку з працюючою мигалкою, вишукуючи там і тут лобовим прожектором. Бійці перетворилися на акторів на яскраво освітленій сцені.

Перкінс раз ревонув сиреною, вона заглухла, не завершивши руладу. Тоді він виліз із машини, підтягуючи ремінь на своєму чималому череві.

— Чи не зарано для цього посеред тижня, хлопці?

На що відповів Джуніор.

11


Для знаття, що було далі, Бренді не потрібен був Барбі, решту вона чула від Гові, і її це не здивувало. Навіть малим хлопець Великого Джима був пащекуватим, особливо, коли це якось торкалося його вигоди.

— На що він відповів: «Це кухар усе розпочав». Так?

— По, — Барбі натиснув стартер генератора, і той загудів, повертаючись до життя. Посміхнувшись Бренді, Барбі відчув, як йому розпашіли щоки. Історія, яку він щойно розповів, не належала до його улюблених. Хоча не порівняти з тією, що трапилася з ним колись у спортивному залі в Фаллуджі.

— От і все: мотор, камера, поїхали.

— Дякую. На скільки його вистачить?

— Лише на пару днів, але ця ситуація на той час може вже закінчитися.

— Або ні. Я гадаю, ви розумієте, що врятувало вас тієї ночі від подорожі до окружної в'язниці?

— Звісно. Ваш чоловік побачив, як воно було. Чотири на одного. Цього важко було не помітити.

— Будь-який інший коп міг би цього не помітити, навіть якби все розгорталося перед його очима. На щастя, того вечора трапився Гові; чергувати мав Джордж Фредерік, але він подзвонив, що в нього запалення шлунка, — вона зробила паузу. — Можете замість везіння назвати це провидінням.

— Мабуть, що так, — погодився Барбі.

— Зайдемо до будинку, містере Барбара?

— Чом би не посидіти тут? Якщо ви не проти. Тут гарно.

— Я не проти. Невдовзі вже погода погіршає. Чи ще нескоро?

Барбі відповів, що не знає.

— Коли Гові доправив вас усіх у дільницю, Делессепс сказав йому, що ви зґвалтували Ейнджі Маккейн. Так?

— Це була його перша версія. Тоді він сказав, що, можливо, то було не зовсім зґвалтування, але, коли вона злякалася і попросила мене зупинитися, я не послухався. Таким чином, здається, це вважалося б зґвалтуванням другого ступеня.

Вона злегка усміхнулася.

— Боронь Боже, щоб ви казали про різні ступені зґвалтування при якихось феміністках.

— Постараюсь цього не робити. До речі, ваш чоловік допитував мене в кімнатці, котра, схоже, зазвичай використовується як комірка для швабр...

Тепер уже Бренда направду розсміялася.

— .. .а тоді викликав Ейнджі. Посадовив її прямо переді мною, очі в очі. Та де там збіса, ми з нею ледь не терлися ліктями. Для великої брехні потрібно ментально підготуватися, особливо молодій особі. Я це зрозумів в армії. Ваш чоловік знав про це також. Сказав їй, що справа піде в суд. Попередив про покарання за кривосвідчення. Щоб не затягувати оповідки, вона зреклася. Зізналася, що ніякого злягання не було, не кажучи вже про зґвалтування.

— Гові мав девіз: «Розум поперед закону». Це була основа всіх його дій. Зовсім не так діятиме Пітер Рендолф, почасти тому, що в нього кволий розум, але головно через те, що він неспроможний утримувати в рамках Ренні. Мій чоловік це міг. Гові казав, що коли звістка про вашу... сутичку... досягла містера Ренні, той наполягав, щоб вас притягли хоч за щось. Він буквально оскаженів. Ви це знали?

— Ні, — але його це не здивувало.

— Гові сказав містеру Ренні, що, якщо щось з цього піде до суду, він постарається, аби до суду дійшла вся справа цілком, включно з нападом чотирьох на одного на парковці. І уточнив, що добрий адвокат легко може додати до справи витівки Джуніора і Френкі в їхні шкільні роки. А вони були замішані в кількох ескападах, щоправда, й зблизька не таких, як те, що вчинили з вами.

Вона похитала головою.

— Джуніор Ренні ніколи не був милим хлопчиком, але порівняно безпечним. Він змінився в останні рік чи два. Гові це помітив і його це непокоїло. Я з'ясувала, що Гові багато чого знав про обох: про сина і про батька... — вона завагалася. Барбі бачив, як її шарпають сумніви, продовжувати чи ні, і врешті вона вирішила, що не варто. Обережності вона навчилася як дружина начальника поліції маленького містечка, а ця звичка не з тих, з якими легко прощаються.

— Гові порадив вам покинути наше місто, перш ніж Ренні знайде якийсь інший спосіб вам накапостити, правда? Я здогадуюсь, ви не встигли цього зробити, бо вас зупинив цей Купол.

— Ви праві в обох випадках. Можна мені дієтичної коли тепер, місіс Перкінс?

— Звіть мене Бренда. А я називатиму вас Барбі, якщо вам так сподобається. Прошу, беріть собі самі, пийте.

Барбі так і зробив.

— Вам потрібен ключ до протиатомного бомбосховища, щоби взяти звідти лічильник Ґайґера. Я можу вам з цим допомогти і допоможу. Але здається, ви казали, що мусите про щось повідомити Джима Ренні, так от, ця ваша ідея мене непокоїть. Можливо, це журба туманить мені мозок, але я не розумію, навіщо вам потрібно мірятися з ним хоч чимось. Великий Джим дуріє, коли будь-хто зазіхає на його авторитет, а вас він взагалі на дух не зносить. І нічим вам не завдячує. Якби шефом і зараз був мій чоловік, тоді б, либонь, ви могли побалакати з Ренні утрьох. Гадаю, мені б це навіть сподобалося.

Вона нахилилася вперед, уважно дивлячись на нього очима в обрамленні темних кіл.

— Утім, Гові помер, тож замість того щоб розшукувати той містичний генератор, ви скоріш за все опинитеся в камері.

— Я все це розумію. Але є новина. Військово-повітряні сили збираються обстрілювати Купол крилатими ракетами завтра о тринадцятій нуль-нуль.

— О Господи.

— Вони вже стріляли по ньому іншими ракетами, але тільки для того, щоби визначити, на яку висоту здіймається бар'єр. Радар тут не діє. Ті ракети були з холостими головками. Ці будуть із цілком справжніми. Протибункерними.

Вона різко зблідла.

— У яку частину нашого міста вони зібралися стріляти?

— Контактною точкою призначено те місце, де Купол перетинає дорогу Мала Курва. Ми з Джулією були якраз там минулої ночі. Ракети вибухатимуть приблизно на висоті п'яти футів від рівня ґрунту.

Щелепа в Бренди відвисла, рот роззявився так широко, як не личить леді.

— Неможливо!

— Боюсь, що буде саме так. Ракети запускатимуться з Б-52166 і летітимуть запрограмованим курсом. Я маю на увазі, буквально запрограмованим. Огинаючи всі висоти й западини, поки не знизяться до висоти цілі. То жахливі штуки. Якщо така вибухне, не пробивши бар'єр, люди в місті лише злякаються — звук буде, ніби настав Армагеддон. Але, якщо вона прорветься, тоді...

Рука Бренди опинилася в неї на горлі.

— Великі руйнування? Барбі, у нас нема пожежних машин.

— Я певен, вони приготували протипожежну техніку десь поряд. А щодо руйнувань? — він знизав плечима. — 3 тієї місцини треба всіх евакуювати, це обов'язково.

— Хіба це розумно? Хіба розумно те, що вони запланували?

— Це питання неактуальне, місіс... Брендо. Вони вже прийняли рішення. Але, боюся, далі буде ще гірше. — І, помітивши її здивований погляд, пояснив: — Мені, не місту. Мене підвищили до полковника. Президентським указом.

Вона підкотила очі.

— Вітаю.

— Від мене очікують, що я оголошу воєнний стан і буквально візьму Честер Мілл у свої руки. Джиму Ренні сподобається така новина?

Вона здивувала його, зайшовшись сміхом. Він і собі подивувався, бо й сам приєднався до неї.

— Розумієте мою проблему? Місто не мусить знати, що я позичив у нього лічильник Ґайґера, але всіх мешканців треба повідомити, що на них летітимуть протибункерні ракети. Якщо не я, цю новину все одно розповсюдить Джулія Шамвей, проте керівники міста мусять її почути від мене. Тому що...

— Я розумію чому, — у червоному сонячному світлі надвечір'я обличчя Бренди втратило свою блідість. Тепер вона задумливо потирала руки. — Якщо ви мусите опанувати владу в місті... чого від вас бажає ваш начальник...

— Гадаю, Кокс тепер мені радше колега, — мовив Барбі.

Вона зітхнула.

— Ендрія Ґрінелл. Спершу ми скажемо про це їй. Потім разом підемо до Ренні й Енді Сендерса. Принаймні нас буде більше: троє проти двох.

— Сестра Розі? Але чому вона?

— Ви не знаєте, що вона в нашому місті третя виборна? — Він похитав головою. — Не соромтесь, багато хто не пам'ятає, хоча вона на цій посаді вже кілька років. Зазвичай вона лише підтакує двом чоловікам-виборним, тобто — одному Ренні, бо Сендерс і сам тільки те й робить, що йому підтакує... у неї є деякі проблеми... але, пропри все, вона має характер. Чи мала.

— Які проблеми?

Він гадав, що вона не буде входити в деталі, але помилився.

— Залежність від ліків. Знеболювальних. Не знаю, наскільки це серйозно.

— Здогадуюсь, що свої рецепти вона отоварює в аптеці Сендерса.

— Так. Я розумію, що це не найкраще рішення, і вам треба діяти вельми обережно, але... Джим Ренні просто може побачити вигоду для себе у вашому втручанні, на якийсь час. А щодо вашого керівництва? — Вона похитала головою. — Він підітреться будь-яким папірцем про встановлення воєнного стану, підписаним хоч Президентом, хоч будь-ким. Я...

Вона застигла. Очі її витріщилися, вона дивилася повз нього.

— Місіс Перкінс? Брендо? Що трапилось?

— Ох, — відітхнула вона. — Ох, Боже мій.

Барбі й собі обернувся і теж заціпенів від побаченого. Сонце сідало червоне, як часто бува наприкінці теплих, погожих, не зашмарованих пізніми зливами днів. Але ніколи за все своє життя він не бачив вечірньої зорі такої, як ця. Йому майнула думка, що подібне щось могли спостерігати тільки люди десь поблизу діючого вулкану.

«Ні, — вирішив він. —І там такого не буває. Це щось абсолютно нове».

Сідаюче сонце не було кулею. Воно мало форму величезної краватки-метелика з палаючим круглим вузлом. Небо на заході ніби вкрилося тонкою плівкою крові, котра чим вище, то більше блідла, до помаранчевого кольору. Крізь це каламутне сяйво майже не проглядався обрій.

— Господи, помилуй. Це як дивитися крізь забруднене лобове скло, коли їдеш проти сонця, — промовила вона.

Дійсно, було схоже, тільки наразі лобовим склом виступав Купол. На ньому почав накопичуватися пил і бруд. А також штучні атмосферні викиди. І далі буде гірше.

«Треба б його помити», — подумав він і уявив собі шеренги волонтерів з відрами і щітками. Абсурд. Як можна його помити на висоті сорока футів? Чи ста сорока? Чи тисячі?

— Цьому треба покласти край, — прошепотіла вона. — Подзвоніть їм і скажіть, нехай вистрелять найбільшою їхньою ракетою, і к чорту наслідки. Бо цьому треба покласти край.

Барбі на це нічого не відповів. Не був певен, що зможе вимовити хоч слово, навіть аби мав, що сказати. Це гігантське, мутне сяйво забрало в нього всі слова. Це було так, ніби крізь люк дивишся в пекло.

Ї-ГІ-ГІ


1


Джим Ренні з Енді Сендерсом дивилися на зловісний захід сонця з ґанку похоронного салону Бові. Вони збиралися було до міськради на чергове «надзвичайне засідання», призначене на сьому вечора, і Великий Джим хотів прийти туди завчасно, щоби підготуватися, але застигли на сходах, задивившись, якою страхітливою, масною смертю догоряє день.

— Неначе кінець світу, — промовив Енді низьким, благоговійним голосом.

— Маячня гівняна! — заперечив Великий Джим, і якщо його голос і прозвучав брутально навіть для нього, це тому що і йому самому до голови прийшла така сама думка. Уперше з того часу, як опустився Купол, він усвідомив, що врегулювання цієї ситуації може бути поза їх можливостями — поза його можливостями — і роздратовано відкинув цю думку геть. — Хіба ти бачиш Господа нашого Ісуса Христа, що сходить з небес?

— Ні, — погодився Енді. Він бачив тільки мешканців свого міста, людей, котрих знав усе життя, вони стояли купками вздовж Мейн-стрит, мовчазні, і лише дивилися на цей страхітливий захід сонця, прикриваючи собі очі долонями.

— А мене ти бачиш? — наполягав Великий Джим.

Енді обернувся до нього.

— Звісно, що бачу, — ошелешено кивнув він. — Звісно, я тебе бачу, Великий Джиме.

— Отже, мене не взято живим на небо, — пояснив Великий Джим. — Багато літ тому я віддав своє серце Ісусу, отже, якби зараз відбувався Кінець Світу, мене б тут не було. І тебе також, ти згоден?

— Мабуть, що так, — погодився Енді, хоча в душі відчував сумніви. Якби вони були спасенними — омитими кров'ю Агнця — навіщо б їм було щойно балакати зі Стюартом Бові про припинення того, що Великий Джим називав «нашим маленьким бізнесом»? Та хіба вони взагалі могли вляпатися у такий бізнес, якщо чесно?

Що спільного може бути між спасенністю й метамфетаміновим виробництвом?

Якби спитати про це у Великого Джима, Енді знав, що саме той відповість: іноді результати виправдовують засоби. У даному випадку результати виглядали захоплюючими, ось такими: нова Церква Святого Спасителя (стара була лише трохи кращою за дощатий сарай із дерев'яним хрестом нагорі); радіостанція, котра врятувала самому тільки Богу відомо скільки душ; десятина, яку вони сплачували — акуратно, чеками одного банку на Кайманових островах — Місіонерському товариству Господа Ісуса, допомагаючи тим, кого пастор Коґґінс називав «нашими меншими чорними братами».

Проте, задивившись на цей грандіозний, каламутний захід сонця, що натякав на дріб'язковість і маловажливість людських справ, Енді змушений був визнати, що всі ті речі правили лише за виправдання. Без притоку готівки завдяки мету його аптека пішла б на дно ще років шість тому. Те саме можна сказати про цю похоронну контору. Те саме — хоча чоловік, котрий стояв зараз поряд з ним, цього ніколи б не визнав — стосувалося «Уживаних автомобілів Джима Ренні».

— Я знаю, що ти думаєш, друже, — мовив Великий Джим.

Енді боязко звів на нього очі. Великий Джим посміхався... а втім, не хижо. Ця його посмішка була лагідною, розуміючою. Енді теж відповів, чи то пак спробував, йому посмішкою. Він багато чим завдячував Великому Джиму. От тільки зараз речі, такі як аптека чи «BMW» Клоді, здавалися малозначущими. Яка зараз користь від «BMW», хоч би й з системою самопарковки і реагуючою на голосові команди саунд-системою, його мертвій дружині?

«Коли все це закінчиться і Доді повернеться додому, я віддам цей бімер їй, — вирішив Енді. — Клоді б це сподобалося».

Великий Джим простягнув свою руку з пальцями-цурпалками в напрямку призахідного сонця, що, як здавалося, розповзалося західним обрієм, мов величезна зміїна яєчня.

— Ти гадаєш, що в цьому є якась наша вина. Що Бог карає нас за те, що ми підживлювалися від міста у важкі часи. Це дурня, друже. Це не Божа справа. Якщо ти скажеш, що в тому, що нас побили у В'єтнамі, була рука Бога — таким чином Бог попереджав нас, що Америка втрачає свою духовність, — яз тобою погоджуся. Якщо скажеш, що одинадцяте вересня було відповіддю Всевишнього на рішення Верховного суду, який повідомив малим дітям, що вони можуть більше не розпочинати свій день з молитви до Бога, Котрий їх сотворив, я тебе підтримаю. Але щоб Бог покарав Честер Мілл за те, що ми не прибудували чергову обгінну смуту до якоїсь напівзабутої дороги, на кшталт Сиворакші або Дрібнорубанки? — Він помотав головою. — Це ні. Викинь це з голови.

— Ми також клали непоганий бариш собі до кишень, — несміливо зауважив Енді.

Це було правдою. Вони нагромаджували більше, ніж ішло на підживлення своїх бізнесів чи простягання руки допомоги своїм меншим чорним братам. Енді мав власний рахунок на Кайманових островах. І проти кожного його долара — або долара Бові, до речі — він міг би закластися, Великий Джим брав собі три. А то й чотири долари.

— «Бо вартий робітник своєї поживи», — процитував Великий Джим повчальним, проте лагідним тоном. — Матвія, десятий розділ, вірш десятий.

Початок фрази євангеліста він пропустив: «Не беріть ані золота, ані срібла, ані мідяків до своїх гаманів...»

Великий Джим кинув погляд на годинник у себе на зап'ясті.

— Якщо вже згадали про роботу, друже, то треба нам рухатись. Багацького чого мусимо вирішити.

І він ступив уперед. Енді рушив за ним, не відриваючи очей від вечірньої зорі, котра все ще залишалася достатньо яскравою, щоб бути схожою на запалену плоть. Та тут Великий Джим знов зупинився.

— До речі, ти чув, що повідав Стюарт: тут ми все прикрили. «Завершено й застебнуто», як сказав маленький хлопчик, вперше самостійно попісявши. Він особисто повідомив про це Майстру.

— Та це ще той фрукт, — промовив понуро Енді.

Великий Джим хихонув:

— Не переживай щодо Філа. Ми припинили бізнес і не розпочинатимемо, поки не минеться криза. Фактично, можливо, це нам знак, що лабораторію варто прикрити назавжди. Знак від Всевишнього.

— Добре було б, — сказав Енді. Хоча мав у душі гнітюче передчуття: якщо Купол зникне, Великий Джим може передумати, а якщо так і трапиться, Енді знову буде поряд з ним. І Стюарт Бові зі своїм братом Ферналдом включаться також. Залюбки. Почасти тому, що там неймовірні гроші — не кажучи вже про відсутність податків, — а почасти через те, що всі вже занадто глибоко зав'язли. Він згадав слова якоїсь прадавньої кінозірки: «Коли я врешті зрозуміла, що не люблю зніматися, я вже була занадто багатою, щоб кидати цю справу».

— Не хвилюйся ти так, — промовив Великий Джим. — За пару тижнів ми почнемо знову завозити пропан до міста, хоч вирішиться ця ситуація з Куполом, хоч ні. Використаємо міські пісковози. Ти ж зможеш попрацювати за кермом нормальну зміну, чи не так?

— Так, — сумно відповів Енді.

— А ще! — Великий Джим розквітнув від нової ідеї, що прийшла йому в голову. — Ми можемо використати катафалк Стюї! Тоді кілька балонів ми зможемо привезти навіть раніше!

Енді нічого на це не сказав. Йому страх як не подобалася ідея прибрати до рук (це був вираз Великого Джима) так багато пропану з різних міських служб, але це здавалося найбезпечнішим способом. Виробництво в них було потужне, а значить, багато палива йшло як на саме вариво, так і на вентиляцію токсичних газів. Великий Джим доводив, що купівля великих обсягів пропану може викликати питання. Так само, як придбання великої кількості різних ліків, навіть тих, що продаються без рецепта і йдуть на це лайно, може викликати підозри і принести неприємності.

Завдяки тому, що він був власником аптеки, з цим було легше, хоча замовляючи в таких кількостях робітусин і судафед167, Енді все одно жахливо нервувався. Він боявся, що саме тут на них чекає гаплик, якщо гаплик їм судиться. Про газові балони позаду студійної будівлі РНГХ він взагалі ніколи не думав до цього дня.

— До речі, сьогодні ввечері ми матимемо досхочу електрики в міській раді. — Великий Джим промовив це з радісною інтонацією людини, що сповіщає когось про приємний сюрприз. — 3 моєї подачі Рендолф послав мого хлопця з його другом Френкі до шпиталю, щоб умикнули там один балон, підключили до нашого генератора.

У Енді на обличчі відбилася тривога.

— Але ж ми вже забирали...

— Знаю, — заспокійливо перебив його Ренні. — Знаю, що вже брали. Не хвилюйся ти так за «Кеті Рассел», їм поки що вистачить.

— Ти ж міг взяти балон з радіостанції... там же їх багато...

— Тут ближче, — відказав Великий Джим. — І безпечніше. Піт Рендолф наш хлопець, але це не значить, що мені хочеться, аби він дізнався про наш маленький бізнес. Ні зараз, ні колись.

Енді ще більше впевнився в тому, що Великий Джим насправді не збирається розпрощатися з виробництвом.

— Джиме, якщо ми почнемо перекидати скраплений пропан назад до міста, як ми зможемо пояснити, де він був? Розказуватимемо людям, що його була забрала Газова Фея, а тепер передумала і віддає назад?

Ренні нахмурився.

— Ти гадаєш, це смішно, друже?

— Ні! Я гадаю, це страшно!

— У мене є план. Ми оголосимо про створення міського сховища палива і розподілятимемо звідти пропан за нормою. А також опалювальний мазут, якщо буде знайдено спосіб його використання без електричного запалювання. Мені ненависна сама ідея нормування — вона антиамериканська за своєю суттю, але ж ти розумієш, це як у байці про мураху та цикаду. У нашому місті є такі нікчемахи, котрі спалять все за місяць, а тоді, щойно прийде холод, волатимуть до нас, щоб ми їх рятували!

— Ти ж насправді не віриш, що це триватиме цілий місяць, еге ж?

— Звісно, ні, але, як старі люди кажуть: сподівайся на краще, готуйся до найгіршого.

Енді хотів було нагадати, що чимало пропану з міських запасів вони вже використали

на виготовлення кристалічного мету, але сам знав, що відповість йому Великий Джим: «Звідки ми могли знати наперед?»

Авжеж, не могли. Хто при здоровому глузді міг очікувати на таку раптову нестачу всіх ресурсів? Плануєш завжди на більше, ніж достатньо. Суто американський стиль. Аж ніяк не достатньо — це образа для розуму й душі.

Енді сказав:

— Не тільки тобі не сподобається ідея нормування.

— Для цього ми маємо сили поліції. Я розумію, всім нам жаль, що від нас пішов Гові Перкінс, але він зараз поряд з Ісусом, а ми маємо Піта Рендолфа. Котрий у цій ситуації для міста кращий. Бо він дослухається, — він наставив на Енді палець. — Люди в такому місті

— ба, насправді люди повсюди, — вони, як малі діти, коли йдеться про їх власні інтереси. Скільки разів я вже це повторював?

— Багато, — зітхнув Енді.

— То до чого ти маєш примушувати дітей?

— Щоб доїдали гарнір, інакше не отримають десерту.

— Атож! І подеколи не обійтися без ременя.

— Ти мені якраз нагадав, — стрепенувся Енді. — Я балакав з Самантою Буші там, на полі в Дінсмора, це подружка Доді. Вона сказала, що дехто з копів діяли там доволі брутально. Вкрай брутально. Нам про це треба поговорити з шефом Рендолфом...

Джим скривився.

— А чого ти очікував, друже? Реверансів? Там було ледь не до бунту дійшло. Ми мало не отримали нікчемашний бунт тут, у себе, в Честер Міллі!

— Я розумію, ти правий, але просто...

— Я знаю ту дівчину Буші. Знав усю її родину. Наркомани, крадії машин, порушники закону, неплатники кредитів і податків. Ті, яких ми колись звали бідним білим непотребом, поки це не стало вважатися неполіткоректним. Це якраз ті люди, за якими ми зараз мусимо наглядати. Якраз ті самі люди. Це ті, хто роздеруть на шмаття наше місто, лишень дай їм волю. Такого ти хочеш?

— Ні, звісно, що ні...

Але Великий Джим уже розправив крила.

— Кожне місто має своїх мурах, що роблять добро, і своїх цикад, котрі добра не роблять, але ми можемо жити з ними поряд, бо розуміємо їх і вміємо примушувати їх робити те, що в їхніх же інтересах, навіть якщо заради цього їх доводиться трохи утискати. Але в кожному місті присутня також сарана, як про це сказано в Біблії, і це саме такі люди, як оті Буші. На них ми мусимо опускати наш молот. Це може не подобатися тобі, може не подобатися мені, але особиста свобода хай собі піде десь погуляє, поки все це не закінчиться. Ми теж дечим жертвуємо. Хіба не закриваємо ми наш маленький бізнес?

Енді не хотілося нагадувати про те, що вони просто не мають вибору, оскільки все одно не можуть вивозити товар поза межі міста, тож він просто обмежився кивком. Він більше не хотів нічого обговорювати і побоювався засідання, куди вони прямували, яке могло затягнутися геть до півночі. Нічого йому не хотілося так сильно, як тільки піти додому, випити чогось міцного, лягти, і думати про Клодетт, і плакати, допоки не провалиться у сон.

— Що дійсно має зараз значення, друже, так це підтримування балансу. Це означає закон, і порядок, і нагляд. Наш нагляд, бо ми не цикади. Ми мурахи. Мурахи-солдати.

Великий Джим замислився. Коли він заговорив знову, голос його звучав уже суто по-діловому:

— Я обдумав і вважаю неправильним наше рішення дозволити «Фуд-Сіті» працювати, як звичайно. Я не кажу, що ми мусимо закрити цю крамницю, принаймні зараз цього робити не варто, але в наступні пару днів нам треба буде за нею уважно спостерігати. Пильно стежити. Те саме стосується «Палива &ашр; Бакалії». І я от подумав: непогано було б нам конфіскувати дещо з тих продуктів, що швидко псуються, для наших власних...

Він зупинився, примружено дивлячись на ґанок міської ради. Він не міг повірити власним очам і тому прикрив їх рукою від вечірньої зорі. Але картина залишилася: Бренда Перкінс і той гаспидський баламутник Дейл Барбара. Проте не пліч-о-пліч. Між ними сиділа і жваво балакала з удовою шефа Перкінса Ендрія Ґрінелл, третя виборна. Вони передавали одна одній з рук у руки якісь папери.

Великому Джиму це не сподобалося.

Абсолютно.

2


Він рушив уперед, воліючи припинити ту балачку, про що б там не йшлося. Не встиг він зробити і півдесятка кроків, як до нього підбіг якийсь хлопець. То був один із синів Кіл'яна. Цих Кіл'янів близько дюжини жило на мерзенній фермі, що стояла ледь не на межі з Таркер Міллом. Ніхто з цих дітей не відзначався метким розумом, що, чесно кажучи, було природним, зважаючи на вбогих батьків, котрі їх породили. Але всі були ревними парафіянами Святого Спасителя; спасенними, іншим словом. Цього звали Ронні... так принаймні вважав Ренні, але не був у цьому цілком певен. Всі вони були гостроголові, носаті, з випнутими надбрівними дугами.

Одягнений у зношену футболку РНГХ хлопець приніс записку.

— Агов, містере Ренні! — вигукнув він. — Господи, я шукаю вас по всьому місту!

— Боюся, Ронні, я зараз не маю часу на балачку, — сказав Великий Джим. Він не зводив очей із трійці, що сиділа на сходах міськради. Трійко Гаспидських Ідіотів. — Можливо, завтра...

— Я — Річі, містере Ренні, Ронні — то мій брат.

— Річі. Авжеж. А тепер, якщо ти вибачиш...

Великий Джим зробив крок уперед. Енді взяв у хлопчика записку і встиг затримати Ренні, перш ніж той підійшов до тріо, що розсілося на сходах.

— Краще прочитай оце.

Перше, що побачив Великий Джим, було лице Енді, ще більше витягнуте й занепокоєне, ніж зазвичай. От тоді він вже взяв записку.

Джеймсе...

Я мушу побачитися з тобою сьогодні ввечері . Господь говорив зі мною.

Тепер я мушу поговорити з тобою , перш ніж мені заговорити до міста. Чекаю твоєї відповіді. Річі Кіл'ян доставить твою записку мені.

Преподобний Лестер Коґґінс

Не Jlec, навіть не Лестер. Ні. Преподобний Лестер Коґґінс. Не на добро це. Ну чому, чому все таке мусить траплятися одночасно?

Хлопець стояв перед книгарнею, у своїй вицвілій футболці й мішкуватих, сповзаючих джинсах він був схожий на якогось дурв'ячого сироту. Великий Джим кивнув йому, щоб підійшов. Той з готовністю підбіг. Великий Джим витяг із кишені ручку (на циліндрику якої йшов напис золотом ВАМ ГАРНИЙ НАСТРІЙ, БУДЬТЕ ПЕВНІ, ДАРУЄ БІЗНЕС ДЖИМА РЕННІ) і надряпав відповідь з трьох слів: Опівночі. Мій дім. Склав папірець і вручив

хлопцеві.

— Віднеси йому. І не читай сам.

— Я не буду! Нізащо! Благослови вас Господь, містере Ренні.

— І тебе теж, синку, — провів він очима хлопця.

— Про що це він? — спитав Енді. І перш ніж Великий Джим встиг щось відповісти, припустив: — Про лабораторію? Про мета...

— Стули пельку.

Енді аж спотикнувся, так його це вразило. Великий Джим ніколи раніше не казав йому таких слів. Не на добро це.

— На все свій час, — промовив Великий Джим і вирушив назустріч нагальній проблемі.

З


Перше, що подумав Барбі, побачивши наближення Ренні: «Він іде, як дуже хвора людина, котра сама ще цього не знає». У його ході також вбачався чоловік, котрий усе життя роздає підсрачники.

Потискаючи Бренді обидві руки, він тримав на лиці найбільш хижу зі своїх світських посмішок. Вона сприйняла це зі спокійною, природною люб'язністю.

— Брендо, — мовив він. — Мої найглибші співчуття. Я мав би відвідати вас раніше... я, звісно, буду на похороні... але я був дещо зайнятий. Ми всі були зайняті.

— Розумію, — відповіла вона.

— Ми вельми журимося за Дюком, — сказав Великий Джим.

— Саме так, — включився Енді, котрий підійшов услід за Джимом: катерок на буксирі в океанського лайнера. — Вельми журимося.

— Я так вам обом вдячна.

— І, хоча я радо обговорив би ваші проблеми... я ж бачу, ви їх маєте... — усмішка Великого Джима поширшала, утім навіть зблизька не змінивши виразу його очей. — У нас дуже важливе засідання. Ендріє, чи не могла б ти піти й мерщій розкласти на столі всі ті папери?

У цю мить Ендрія, котрій недалеко було вже до п'ятдесяти, стала схожою на дитину, котру застали за тим, як вона намагалася поцупити з підвіконня гарячий пиріжок. Вона вже почала підводитись (кривлячись від болю у спині), але Бренда утримала її, міцно стиснувши руку. Ендрія знову сіла.

До Барбі дійшло, що обоє — і Ґрінелл, і Сендерс — мають вигляд на смерть переляканих людей. І то не через Купол, не зараз принаймні, бо причина їх переляку ховалася в Ренні. І знову йому майнуло: з халепи тай в багнище.

— Джеймсе, я вважаю, вам варто приділити нам якийсь час, — промовила люб'язно Бренда. — Безумовно, ви розумієте, що якби питання не було важливим, і то вельми... я сиділа б удома, перебуваючи в жалобі за моїм чоловіком.

Великого Джима запопала рідкісна для нього втрата мови. Люди на вулиці, котрі перед цим споглядали захід сонця, тепер почали дивитися на це імпровізоване рандеву. Можливо, підносячи Барбару до важливості, на яку його персона не заслуговувала, просто завдяки тому, що він сидів тісною купкою разом із міською третьою виборною та вдовою покійного шефа поліції. Вони роздивлялися, передаючи одне одному з рук у руки якийсь папірець так, ніби то був лист від самого Папи Римського. Чия голова народила ідею такої публічної вистави? Звісно ж, що Перкінсової дружини. В Ендрії не вистачило б розуму. Та й хоробрості, переймати його отак, на очах у публіки.

— Гаразд, либонь, ми зможемо приділити вам кілька хвилин. Як ти, Енді?

— Звісно, — подав голос Енді. — Кілька хвилин для вас місіс Перкінс, обов'язково. Мені дійсно дуже жаль Дюка.

— А мені вашу жінку, — серйозно відповіла вона.

Вони зустрілися очима. Це була справжнісінька Мить Возз'єднання168, і від цього Великого Джима охопило таке почуття, хоч волосся на собі рви. Він розумів, що не мусить дозволяти таким почуттям заволодівати ним — це погано для тиску, погано для серця, — але досягти цього було важко, іноді. Особливо, коли тобі лише щойно вручили послання від людини, котра забагато знає, а тепер ще й повірила в те, що Бог хоче, аби вона все повідала місту. Якщо Великий Джим правильно здогадується, що на умі в Коґґінса, порівняно з тим ця справа виглядає просто мізерною.

От лише вона може виявитися й не мізерною. Бо Бренда Перкінс завжди його не любила, а Бренда Перкінс удова чоловіка, котрого зараз у місті сприймають — абсолютно безпідставно — як героя. Перше, що він мусить зробити...

— Ходімо всередину, — сказав він, — побалакаємо в кімнаті для засідань. — Він глипнув на Барбі. — Ви теж берете в цьому участь, містере Барбара? Оскільки мені цього вовіки не зрозуміти.

— Вам може допомогти оце, — відповів Барбі, протягуючи йому папери, які вони перед цим передавали з рук у руки. — Я колись служив в армії. Був лейтенантом. Здається, строк моєї служби подовжено. Також я отримав підвищення.

Ренні взяв аркуші за краєчок так, ніби вони могли бути гарячими. Це послання безперечно було соліднішим за абияк надряпану записку, принесену йому Річі Кіл'яном, і було воно від набагато відомішого кореспондента. З простим заголовком: З БІЛОГО ДОМУ. І сьогоднішня дата.

Ренні помацав папір. Глибока вертикальна зморшка пролягла між його брів.

— Це не справжній бланк Білого Дому.

«Звісно, що справжній, дурнику, — хотілося заперечити Барбі. — Годину тому його було доставлено кур'єрською службою ельфів Федерал Експрес. Мале міфічне курвеня без проблем телепортувалося крізь Купол».

— Авжеж, це не бланк, — Барбі намагався говорити делікатно. — Документ надіслано через інтернет у вигляді PDF-файла. Його прийняла і роздрукувала міс Шамвей.

Джулія Шамвей. Ще одна баламутка.

— Прочитайте документ, Джеймсе, — спокійно промовила Бренда. — Він важливий.

Великий Джим почав читати.

4


Бенні Дрейк, Норрі Келверт і Опудало Джо Макклечі стояли перед редакцією міської газети «Демократ». Кожен з них мав ліхтарик. Бенні й Джо тримали їх у руках; Норрі засунула свій до широкої передньої кишені куртки-кенгуру. Вони дивилися в бік міської ради, де, як здавалося, про щось радилися кілька людей — серед них усі троє виборних та кухар із «Троянди-Шипшини».

— Цікаво, про що там ідеться, — сказала Норрі.

— Та про якесь лайно, як старі це люблять, — відгукнувся Бенні зі зверхньою незацікавленістю і постукав у двері редакції. Коли на стук ніхто не відповів, повз нього просунувся Джо і потягнув за ручку. Двері відчинилися. Він зразу зрозумів, чому міз Шамвей не почула їхнього стуку; тут на всю потужність працював великий ксерокс, а сама редакторка якраз розмовляла зі спортивним репортером і тим дядьком, котрий вдень фотографував події на полі.

Вона помітила дітей і помахала їм. Одинарні аркуші газети швидко вилітали з машини у приймальний лоток. Піт Фрімен і Тоні Гай по черзі звідти їх діставали і складали.

— Аж ось і ви, — сказала Джулія. — А я вже була боялася, що ви не прийдете. У нас усе майже готове. Якщо цей розсобачений ксерокс не ґиґне на лайно, то скоро закінчимо.

Джо, Бенні й Норрі сприйняли нову для себе фразу з мовчазною вдячністю, кожен вирішивши самому застосувати її при першій же можливості.

— Ви отримали дозволи від старших? — спитала Джулія. — Я не хочу, щоб зграя розлючених батьків учепилася мені в загривок.

— Йо, мем, — сказала Норрі. — Кожен з нас отримав.

Фрімен перев'язував шпагатом пачки газет. І робив це погано, як помітила Норрі.

Сама вона вміла в'язати п'ять різних вузлів. А також рибальські петлі. Її батько навчив. А вона навзаєм показала йому, як робити «носики»169 на її дошці, і коли він перший раз завалився, то реготав так, що аж сльози котилися йому по обличчю. У неї найкращий у цілім світі тато, вважала вона.

— Хочете, я це зроблю? — запитала Норрі.

— Прошу, якщо ти вмієш краще, — відступив вбік Піт.

Вона підійшла ближче, Джо і Бенні впритул за нею. Норрі побачила набрану великими чорними літерами шапку на одношпальтовому спецвипуску газети і застигла.

— Чортове гівно!

Щойно ці слова встигли вискочити з її рота, як вона затулила його руками, але Джулія тільки кивнула:

— Так, це справжнє чортове гівно. Сподіваюсь, ви всі приїхали на велосипедах і маєте на них кошики. На скейтбордах ви не зможете розвезти це по всьому місту.

— Ми приїхали так, як ви нам сказали, — відповів Джо. — На моєму кошика нема, але є багажник.

— Я можу прив'язати туди йому кілька пачок, — сказала Норрі.

Піт, котрий із захватом дивився на те, як швидко дівчина зв'язує газети, підтакнув:

— Авжеж, ти зможеш. У тебе це добре виходить.

— Йо, мені це звично, — прозаїчно відповіла Норрі.

— Ліхтарі взяли? — спитала Джулія.

— Так, — відповіли вони хором.

— Добре. «Демократ» уже тридцять років як не користувався послугами вуличних газетників, і мені б не хотілося відзначити повернення традиції тим, що когось із вас зіб'є машина на розі Мейн або Престіл-стрит.

— То була б невезучка, авжеж, — погодився Джо.

— Кожний приватний дім і кожний офіс на цих вулицях мусять отримати газету, так? А також усі на Морін-стрит і авеню Святої Анни. Після цього розбігайтеся. Робіть що хочете, але не пізніше дев'ятої щоб усі були вдома. Якщо залишаться газети, розкладіть їх на вулицях. Притисніть камінчиками, щоби десь не занесло.

Бенні знову подивився на заголовок:

МЕШКАНЦІ ЧЕСТЕР МІЛЛА, УВАГА!

БАР’ЄР ПРОБИВАТИМУТЬ ВИБУХІВКОЮ!

ЙОГО БУДЕ ОБСТРІЛЯНО КРИЛАТИМИ РАКЕТАМИ ВСІМ РЕКОМЕНДОВАНО ЕВАКУЮВАТИСЯ ПОДАЛІ ВІД ЗАХІДНОЇ МЕЖІ

— Можу закластися, це не подіє, — похмуро промовив Джо, роздивляючись карту, вочевидь, накреслену вручну внизу газетного аркуша. Межу між Честер Міллом і Таркер Міллом на ній було виділено червоним кольором. Там, де Мала Курва пересікала межу міста, стояв чорний знак X. Цей знак було підписано: КОНТАКТНА ТОЧКА.

— Прикуси собі язика, хлопчику, — сказав Тоні Гай.

5

Вітання й гратуляції

РАДІ ВИБОРНИХ ЧЕСТЕР МІЛЛА:

Ендрю Сендерсу Джеймсові П. Ренні Ендрії Ґрінелл

Шановні джентльмени і леді!

Передусім я передаю вам свої вітання й від імені усієї нації бажаю висловити вам глибокі співчуття і добрі побажання. Завтрашній день я оголосив національним Днем Молитви; всі церкви будуть відкриті по всій Америці, люди всіх вірувань молитимуться за вас і тих, хто наполегливо працює для зрозуміння і відвернення того, що трапилося на кордонах вашого міста. Дозвольте мені запевнити вас, що ми працюватимемо безутомно, допоки мешканців Честер Мілла не буде звільнено, а винних у вашому ув'язненні не буде покарано. Ця ситуація буде залагоджена — і то скоро — така моя обіцянка вам і усім мешканцям Честер Мілла. Заявляю це з усією відповідальністю високої посадової особи, вашого Головнокомандувача.

По-друге, цим листом рекомендується полковник Армії США Дейл Барбара. Полковник Барбара служив в Іраку, де був нагороджений Бронзовою Зіркою, Медаллю за сумлінну службу та двома Пурпуровими Серцями. Його було знову призвано на службу і підвищено для забезпечення вашого зв'язку з нами і нашого з вами. Я вірю, що ви, як справжні американці, усіляко сприятимете йому в цьому. Як ви допомагатимете йому, так і ми допомагатимемо вам.

Першим моїм наміром, відповідно до порад, отриманих мною від Об'єднаного комітету начальників штабів, Міністерства оборони та Служби національної безпеки було: оголосити в Честер Міллі воєнний стан і призначити полковника Барбару тимчасовим воєнним комендантом. Проте полковник Барбара запевнив мене, що в цьому нема необхідності. Він повідомив, що очікує на ефективну співпрацю з виборними й міською поліцією. Він уважає, що його завданням мусять бути «поради й узгодження». Я погодився з його судженням, яке, втім, підлягає подальшому перегляду.

По-третє, я знаю, що ви занепокоєні неможливістю телефонувати вашим рідним і близьким. Ми з розумінням ставимося до вашої занепокоєності, проте цей режим «телефонного затемнення» залишатиметься імперативним для зменшення ризику витоку секретної інформації, як до Честер Мілла, так і з нього. Не вважайте це надмірною пересторогою; запевняю вас, це не так. Цілком можливо, що в Честер Міллі хтось володіє інформацією щодо бар'єра, яким оточене ваше місто.

По-четверте, наразі ми продовжуватимемо недопущення преси, хоча це питання також підлягає подальшому перегляду. Прийде час, коли посадовим особам міста і полковнику Барбарі буде корисно провести прес-конференцію, але на даний період часу, коли всі наші зусилля спрямовано на якнайшвидше подолання цієї кризи, ми вважаємо таку зустріч із пресою гіпотетичною.

П'ятий пункт мого листа присвячено інтернет-комунікацїї. Об'єднаний комітет начальників штабів жорстко наполягає на тимчасовому блокуванні електронного поштового зв'язку, і я схилявся до їхньої думки. Однак полковник Барбара переконливо відстоював право громадян Честер Мілла на збереження доступу до інтернету. Аргументуючи це тим, що електронне листування на законних підставах може бути перлюстрованим СНБ і на практиці контроль за цією комунікацією може бути встановлений легше, ніж за зв'язком у стільниковій мережі. Оскільки він є нашим «оперативним представником на місці», я, почасти з гуманістичних міркувань, дослухався до його думки. Проте це рішення теж підлягає подальшому перегляду; в нашій політиці можуть відбутися зміни. Полковник Барбара буде повноцінним учасником майбутніх обговорень, і ми

очікуємо на чіткі робочі стосунки між ним і всіма посадовими особами міста.

По-шосте, я відповідально оголошую вам про можливість завершення ваших тяжких випробувань не пізніше, ніж завтра о першій годині за Східним денним часом. Полковник Барбара пояснить, яка саме військова операція відбудеться в цей час, він також запевнив мене, що вашими ґречними зусиллями спільно з міс Джулією Шамвей, котра є власницею і редакторкою місцевої газети, ви здатні поінформувати громадян Честер Мілла про те, чого їм очікувати.

І останнє: ви громадяни Сполучених Штатів Америки, ми ніколи не покинемо вас напризволяще. Наша вам обіцянка, яка ґрунтується на святих для нас ідеалах, проста: жоден чоловік, жінка чи дитина не будуть залишені без піклування. Всі без винятку ресурси, необхідні для припинення вашого ув'язнення, будуть задіяні. Кожний долар, який потрібно витратити для досягнення цієї мети, буде витрачено. Навзаєм від вас ми очікуємо віри і співпраці. Прошу вас про це.

З молитвою й усілякими найкращими побажаннями, залишаюсь щиро ваш.

6


Котрий би з писак на підхваті не склав цю цидулу, та підписав її власноруч той байстрюк, і повним своїм ім'ям, включно з отим другим, терористським170. Великий Джим за нього не голосував, і якби той у цю мить якимсь дивом телепортувався сюди, поставши перед ним наживо, він задушив би його власними руками.

І Барбару.

Великий Джим відчув щемливе бажання свиснути Піту Рендолфу, щоб той запроторив цього полковника Кухмістера в буцегарню. Сказати йому, хай впроваджує той свій гаспидський військовий стан з підвалу поліцейської дільниці, а Сем Вердро прислужиться йому в ролі ад'ютанта. Може, завдяки довгій реабілітаційній терапії Нечупара Сем навіть навчиться козиряти, не тицяючи разом із тим великим пальцем собі в око.

Тільки це не зараз. Поки що ні. Деякі фрази з листа Головнокомандувача-Мерзотника були особливо промовистими.

Як ви допомагатимете йому, так і ми допомагатимемо вам.

Чіткі робочі стосунки між всіма посадовими міста.

Це рішення підлягає подальшому перегляду.

Від вас ми очікуємо віри і співпраці.

Остання найбільш промовиста. Великий Джим був певен, що цей триклятий захисник абортів не має ніякого поняття про віру, для нього це лише прикладне слівце, але, коли він каже про співпрацю, він чітко розуміє, що має на увазі, і Джим Ренні також це чудово розуміє: це оксамитова рукавичка, всередині якої залізна рука зі сталевими пальцями.

Президент обіцяє співчуття й підтримку (він бачив щирі сльози на очах замороченої ліками Ендрії Ґрінелл, коли вона читала цей лист), але, якщо читати проміж рядків, правда стає очевидною. Це лист-погроза, неприкрито відверта. Співпрацюйте, бо інакше не буде вам інтернету. Співпрацюйте, бо ми складаємо списки покірних і неслухів, а вам вельми не сподобається знайти себе у списку останніх, коли ми до вас прорвемося. Бо ми все пригадаємо. Співпрацюй, друже. Бо інакше...

Ренні подумав: «Ніколи я не віддам мого міста під оруду кухаря, котрий наважився торкнутися рукою мого сина, а потім ще й противився моїй владі. Ніколи цьому не бувати, ти, мавпо. Ніколи». А ще він подумав: «М'яко, спокійно».

Хай полковник Кухмістер викладе їхній великий військовий план. Якщо за фактом той подіє, добре. Якщо ні, новостворений полковник Армії США відкриє для себе нове значення виразу: у глибині ворожої території.

Великий Джим усміхнувся і промовив:

— Давайте зайдемо досередини, ходімо. Схоже, нам багато чого треба обговорити.

7

Джуніор сидів у темряві зі своїми подружками.

Дивним це було, навіть йому самому це здавалося дивним, проте водночас і заспокійливим.

Коли він разом з іншими позаштатними підручними повернувся до поліцейської дільниці після того колосального розгардіяшу на Дінсморовому полі, Стейсі Моґґін (сама все ще в уніформі й утомлена на вигляд) сказала їм, що, якщо хочуть, вони можуть попрацювати ще чотири години. Понаднормових службових годин пропонуватиметься ще багато, якийсь період принаймні, а коли місту надійде час платити їм за службу, пояснила Стейсі, вона певна, що будуть ще й бонуси... котрі, либонь, забезпечить вдячний уряд Сполучених Штатів.

Картер, Мел, Джорджія Руа і Френк Делессепс погодилися відпрацювати додаткові години. Справа була навіть не в грошах; вони кайфували від цієї роботи. Джуніор теж, але в голові йому почав народжуватися черговий біль. Це так гнітило після цілого дня в першокласному настрої.

Він сказав Стейсі, що пасує, якщо можна. Вона запевнила його, що все нормально, тільки нагадала, що він мусить бути на службі завтра о сьомій ранку.

— Роботи вистачить, — сказала вона.

На ґанку Френкі підсмикнув на собі ремінь і сказав:

— Навідаюся я, мабуть, до Ейнджі додому. Скоріш за все, вона десь поїхала з Доді, але мені нестерпно думати, що вона могла послизнутися в душі й лежить там зараз паралізована, чи ще щось таке.

У Джуніора почало стугоніти в скронях. Перед лівим оком затанцювала якась біла цятка. Вона смикалася туди-сюди в ритмі з його серцем, биття котрого також пришвидшилося.

— Хочеш, я зайду, — запропонував він Френкі. — Мені все одно по дорозі.

— Правда? Якщо не важко.

Джуніор помотав головою. Разом і біла цятка перед його оком скажено, запаморочливо застрибала. Та потім вгомонилася.

Френкі понизив голос:

— Саммі Буші була розкрила рота на мене там, на полі.

— Ота піхва, — пхекнув Джуніор.

— Авжеж. Каже: «Що ти зробиш, заарештуєш мене?» — пропищав Френкі дошкульним фальцетом, від чого Джуніору аж нерви скрутило. Біла цятка перетворилася на червону і якусь мить він боровся з бажанням вхопити свого старого друга за горло і задушити тут же, на місці, щоби назавжди позбавити себе небезпеки коли-небудь знову почути той фальцет.

— Так я оце думаю, — продовжував Френкі. — Чи не з'їздити туди, як закінчиться зміна. Провчити її, ну розумієш, навчити поважати місцеву поліцію.

— Вона шалава. І суча лесбійка.

— Так це ж іще краще. — Френкі замовк, задивившись на страхітливе сідаюче сонце. — Цей Купол має свої плюси. Ми можемо робити ледь не все, що нам заманеться. У всякому разі поки що. Ти тільки подумай про це, старий. — Френкі вхопив себе за матню.

— Звісно, — погодився Джуніор. — Та в мене на них не дуже стоїть.

Але зараз він відчував, що якраз навпаки. Типу того. Не те щоб він збирався їх трахнути, чи щось таке, хоча...

— Ви все одно залишаєтеся моїми подружками, — промовив Джуніор у темряву комори. Спочатку він підсвічував собі ліхтарем, та потім його вимкнув. У темряві було краще. — Хіба ні?

Вони не відповідали. «А якби вони це зробили, — подумав він, — я мав би можливість доповісти батькові й преподобному Коґґінсу про велике чудо».

Він сидів спиною до стіни, вздовж якої тягнулися полиці з консервами. Ейнджі він поклав правобіч, а Доді лівобіч себе. Menagerie a trois 171, як називають це на форумах «Пентхауза». У світлі ліхтаря його дівчата мали не дуже гарний вигляд, розпухлі лиця і вибалушені очі, лиш трохи притінені їхнім волоссям, та вистачило лише їх відвернути... гай-гай! Чисто тобі парочка живих дівуль!

Щоправда сморід, куди ж без цього. Суміш старого лайна і свіжого гниття. Але не так вже й погано, бо тут також були присутні й інші, приємніші запахи: кави, шоколаду, патоки, сушених фруктів і, либонь, героїну.

Також легкий аромат парфумів. Від Доді чи від Ейнджі? Він не міг зрозуміти. Головне, що він розумів, біль у нього в голові знову притишився і пропала та дратівна біла цятка. Він посунув уперед руку, налапавши груди Ейнджі.

— Ти ж не проти цього, Ейндж? Ну, я, звісно, знаю, що ти кохаєшся з Френкі, але ж ви, типу того, що розбіглися, крім того, це лише збуджує почуття. А ще — не хотілося цього тобі казати, але мені здається, він сьогодні задумав тебе зрадити.

Вільною рукою він намацав руку Доді. Вона була холодна, але він все одно поклав її собі на член.

— О, моя Доді, — промовив він. — Це доволі круто. Але роби, як тобі хочеться, дівчинко; не стримуй себе, будь геть відвертою.

Звісно, він мусить їх поховати. Скоро. Купол у будь-яку мить може луснути, мов мильна бульбашка, або вчені знайдуть спосіб якось його розчинити. И одразу ж по цьому в місті аж кишітиме дізнавачами. А якщо Купол так і стоятиме, напевне буде створено щось на кшталт комітету з пошуку харчів, вони ходитимуть з дому в дім, шукатимуть продукти.

Скоро. Але не прямо тепер. Бо тут затишно.

І водночас хвилююче. Люди цього б не зрозуміли, але вони й не мусять щось розуміти. Тому що...

— Це наша таємниця, — прошепотів Джуніор у темряву. — Правда ж, дівчата?

Вони не відповіли (хоча зроблять це, у свій час).

Джуніор сидів, обіймаючи дівчат, котрих сам же й замордував, так він потроху задрімав, а тоді й поринув у сон.

8


Коли Барбі з Брендою Перкінс об одинадцятій покинули міську раду, нарада там все ще тривала. Спершу вони йшли по Мейн у бік Морін-стрит мовчки. На розі Мейн-стрит і Кленової вулиці все ще лежала невеличка, притиснута камінцем пачка одношпальтового спецвипуску «Демократа». Барбі висмикнув одну газету з-під прес-каменя. Бренда дістала з сумочки ліхтарик-олівець і присвітила, щоб прочитати заголовок.

— Здавалося б, побачивши таке надрукованим у газеті, мусиш легше повірити, а воно зовсім не так, — сказала вона.

— Еге ж, — погодився він.

— Ви з Джулією разом підготували цей випуск, щоб Джеймс не зміг нічого приховати, — мовила вона. — Хіба не так?

Барбі похитав головою.

— Ні, він би й не намагався, бо це неможливо. Коли вибухає ракета, там такий звук, що чортам чути. Просто Джулія не хотіла, щоб Ренні розкручував цю новину на свою користь, якою б та його користь не була. — Він постукав пальцем по газетці. — Грубо кажучи, я вбачаю в цьому щось на кшталт страховки. Виборний Ренні мусить думати: «Якщо він випередив мене в цьому, у володінні якою іншою інформацією він мене випереджає?»

— Джеймс Ренні може бути вельми небезпечним суперником, мій друже.

Вони рушили далі. Бренда склала газету й засунула її собі під пахву.

— Мій чоловік провадив щодо нього слідство.

— З якої причини?

— Не знаю, що саме я можу вам розповісти, — сказала вона. — Вибір, як мені здається, лежить між або все, або нічого. І Гові не зібрав абсолютних доказів — це я знаю напевне. Хоча він уже був наблизився до цього.

— Справа не в доказах, — пояснив Барбі. — Справа в тому, щоб мені не опинитися у в'язниці, якщо завтра справи підуть не дуже гарно. Якщо те, що вам відомо, може допомогти мені утриматися на волі...

— Якщо вас непокоїть насамперед те, щоб самому не потрапити до в'язниці, ви мене розчарували...

То була лише частка проблеми, і Барбі знав, що вдова Перкінс це розуміє. Під час наради він уважно слухав і, хоча Ренні докладав солодкомовних зусиль, щоби виглядати улесливо розсудливим, Барбі був ним шокований. Він відчував під усіма тими побожними примовляннями й клятьбами зачаєного хижака. Він триматиметься за владу, аж поки в нього її не вирвуть силою; братиме все, що вважає за потрібне, поки його не зупинять. Це робило його небезпечним для всіх, не лише для Дейла Барбари.

— Місіс Перкінс...

— Мене звуть Бренда, пам'ятаєте?

— Гаразд, Брендо. Давайте припустимо, що Купол встояв; тоді місту мусив би допомагати хтось інший, не цей торговець уживаними автомобілями з манією величі. Брендо, сидячи в буцегарні, я не зможу допомогти нікому.

— Мій чоловік уважав, що Великий Джим тут гріє собі руки.

— Як? Чим? І наскільки?

— Давайте побачимо, що зроблять ракети, — відповіла вона. — Якщо це не подіє, я розповім усе. Якщо подіє, коли осяде пил, я зустрінуся й побалакаю з окружним прокурором... тоді, говорячи словами Рікі Рікардо, Джеймсу Ренні «доведеться давати пояснень»172.

— Не тільки ви чекаєте, що принесе спроба прориву. Цю ніч Ренні перечекає смиренним ягнятком. Якщо крилаті ракети, замість того щоби пробити Купол, зрикошетять, гадаю, ми побачимо його інше обличчя.

Вона вимкнула ліхтарик і, подивившись угору, промовила:

— Погляньте на зірки. Такі яскраві. Оно Малий Ківш... Кассіопея... Велика Ведмедиця. Все як завжди. Мене це заспокоює. А вас?

— Так.

Якийсь час вони мовчали, задивившись на мерехтливе безмежжя Чумацького шляху.

— Але від споглядання зірок я завжди почувалася дуже маленькою і дуже... ефемерною, — вона засміялася, а потім доволі ніяково спитала: — Ви не проти, якщо я візьму вас під руку, Барбі?

— Зовсім ні.

Вона підхопила його під лікоть. Він накрив своєю рукою її долоню і повів додому.

9


Великий Джим згорнув засідання об одинадцятій двадцять. Пітер Рендолф побажав усім добраніч і покинув нараду. Він запланував почати евакуацію західної околиці міста рівно о сьомій ранку і сподівався до полудня очистити всю місцевість довкола Малої Курви. Слідом за ним підвелася й Ендрія, ступаючи повільно, тримаючись руками за поперек. Всім присутнім добре знайома була ця її поза.

Хоча з голови йому не йшла зустріч із Лестером Коґґінсом (і сон, він не проти був хоч трохи збіса поспати), Великий Джим спитав у неї, чи не могла б вона затриматися на кілька хвилин.

Вона запитально подивилася на нього. Позаду нього демонстративно складав докупи теки і ховав їх до сірого сталевого сейфа Енді Сендерс.

— І замкни двері, будь ласка, — лагідно попрохав Великий Джим.

Тепер уже з занепокоєним обличчям, вона виконала його прохання. Енді продовжував прибирати після наради, але плечі в нього були напружено згорблені, немов в очікуванні удару. Енді вже було відомо те, про що з нею балакатиме Великий Джим. І, судячи з його пози, хорошого там було мало.

— Що ти задумав, Джиме? — спитала вона.

— Нічого особливого, — що означало якраз навпаки. — Мені лише здалося, що перед нарадою ти вельми заприятелювала з цим Барбарою. І з Брендою, до речі, також.

— З Брендою? Та не... — вона вже ледь було не сказала не виставляй себе ідіотом, але вирішила, що це прозвучить занадто сильно. — Та не до ладу це, ми з Брендою знайомі вже тридцять ро...

— Аз містером Барбарою три місяці. Якщо так, то, виходить, поїдання зготованих кимсь вафель і шинки є достатньою основою для того, щоб пізнати ту людину.

— Гадаю, він тепер полковник Барбара.

Великий Джим усміхнувся:

— Важко сприймати це серйозно, коли вся його уніформа складається з джинсів і майки.

— Ти бачив лист Президента.

— Я бачив щось, що Джулія Шамвей могла самотужки склепати на своєму гаспидському комп'ютері. Чи не так, Енді?

— Авжеж, — промовив Енді, не повертаючи голови. Він усе ще щось складав до сейфа. А потім вкотре перекладав уже було складені теки.

— А якщо навіть припустити, що лист дійсно був від Президента? — спитав Великий Джим, цілком розтягуючи своє широке, з кількома підборіддями лице в тій усмішці, яку вона так ненавиділа. Ендрія, мабуть, уперше ледь не з зачаруванням помітила на тих його підборіддях щетину і зрозуміла, чому Джим завжди намагається так ретельно голитися. Щетина надавала йому зловісного ніксонівського173 вигляду.

— Ну... — її занепокоєння вже межувало зі страхом. Вона хотіла сказати Джиму, що просто намагалася бути люб'язною, але насправді ж не зовсім так, там було дещо більше, і вона гадала, що Джим це помітив. Він вельми примітливий. — Ну, розумієш, він же Г оловнокомандувач.

Великий Джим зневажливо відмахнувся:

— Ти знаєш, хто такий командувач, Ендріє? Я тобі поясню. Той, хто заслуговує на лояльність і слухняність тому, що має ресурси, якими може допомогти нужденним. Це мусить бути чесний обмін.

— Так! — підбадьорилася вона. — Такі ресурси, як ті крилаті ракети!

— Гаразд, якщо від них буде якась користь.

— А чому їй не бути? Він сказав, що кожна має бойову головку на тисячу фунтів.

— Зважаючи на те, як мало ми знаємо про Купол, як можеш ти чи будь-хто з нас знати щось напевне? Звідки нам знати, що ракета не зірве Купол, залишивши кратер завглибшки з милю на тому місці, де стояв Честер Мілл?

Вона збентежено дивилася на нього. Потираючи, розминаючи руками собі поперек у тому місці, де гніздився біль.

— Авжеж, усе в руках Божих, — сказав він. — І ти права, Ендріє, ракети можуть спрацювати. Але якщо ні, ми залишимося напризволяще, а Головнокомандувач, котрий не здатен допомогти своїм громадянам, не вартий і бризки теплої сечі до холодного нічного горщика, на моє переконання. Якщо їхній обстріл не дасть того результату і якщо вони не пошлють усіх нас до Слави Господньої, комусь доведеться опікуватися нашим містом. Кому краще цим займатися: якомусь приблуді, котрого доторкнувся своєю чарівною паличкою Президент, чи виборним особам, які вже тут є? Розумієш тепер, куди я навертаю?

— Мені полковник Барбара здався цілком здатним, — прошепотіла вона.

— Перестань так його називати/ — закричав Великий Джим.

Енді впустив теку, а Ендрія з переляканим зойком зробила крок назад.

Але одразу ж вона стала й випросталася, вмент віднайшовши в собі той, притаманний янкі сталевий стрижень, завдяки якому колись мала хоробрість вперше балотуватися у виборні.

— Не смій кричати на мене, Джиме Ренні. Я тебе знаю ще відтоді, як ти в першому класі вирізав картинки з каталогу «Сіерз»174і наклеював їх на кольоровий картон, тож не кричи на мене.

— Ох, дідько тебе забирай, вона образилася. — Хижа усмішка розповзалася тепер від вуха до вуха, перетворивши верхню частину його лиця на якусь дражливу веселу маску. — Як же це нікчемашно недоречно. Але вже пізно, я втомився і вичавив із себе весь денний запас солоденького сиропу. Тож слухай сюди і не змушуй мене повторювати двічі. — Він поглянув собі на годинник. — Зараз одинадцята тридцять п'ять, а я ще до дванадцятої хочу потрапити додому.

— Я не розумію, чого ти від мене хочеш?

Він підкотив очі, немов був не в змозі повірити в таку тупість.

— Коротко? Я хочу знати, чи будеш ти на моєму боці — моєму й Енді, — якщо цей їхній ідіотський план з ракетами нічого не дасть. А не поряд із цим вискочнем з посудомийної машини.

Вона розправила плечі й відпустила спину, за яку було трималася руками. Вона зуміла подивитися йому прямо у вічі, хоча губи в неї тремтіли.

— А якщо я вважаю, що полковник Барбара — містер Барбара, якщо тобі так більше подобається — більш кваліфікований керівник у кризовій ситуації?

— Що ж, обійдуся наразі, перетуди-тебе-в-батька-матір, — відповів Великий Джим. — Хай тобі допоможе твоя висока мораль. — Голос його впав до бурмотіння, що лякало більше за попередні крики. — Але ж ти приймаєш оті пігулки. Оксиконтин.

Ендрія похолола:

— А що з ними не так?

— Енді має їх чималенький запас, спеціально для тебе, але, якщо ти в цих перегонах вибираєш не того коня, пігулки можуть просто розчинитися. Правильно я кажу, Енді?

Енді почав мити кавоварку. Вигляд у нього був нещасний, він уникав погляду неспокійних очей Ендрії. Але з відповіддю не забарився.

— Так, — підтвердив він. — У такому випадку може трапитися, що я їх просто висиплю до унітаза в аптеці. Небезпечно тримати такі наркотики в цілком відрізаному від світу місті.

— Ти не маєш права! — скрикнула вона. — У мене є рецепт!

Великий Джим почав лагідно.

— Єдиний рецепт, який тобі зараз потрібен, це триматися людей, котрі знають це місто найкраще, Ендріє. Наразі це єдиний різновид рецепта, від якого тобі буде хоч якась користь.

— Джиме, мені потрібні мої пігулки, — вона почула, як тремтить її голос, точно, як у її матері в останні, найгірші роки, коли вона вже не вставала з ліжка, і Ендрія ненавиділа себе за це. — Я їх дуже потребую!

— Знаю, — сказав Великий Джим. — Бог випробовує тебе великим болем. («Не кажучи вже про гидомирну залежність від наркотику», — подумав він.)

— Просто роби, що слід, — включився Енді. Очі його в темних ободах були сумними й переконливими. — Джим найкраще знає, що треба нашому місту, і завжди знав. Не потрібно, щоб якийсь чужак розповідав нам, як робити нашу справу.

— Якщо я так робитиму, чи отримуватиму я мої таблетки проти болю?

Обличчя Енді освітилося посмішкою:

— Безперечно! Можливо, я навіть на свою відповідальність трохи підвищу дозу. Скажімо, на день на сто міліграмів більше? Хіба тобі не піде на користь? Вигляд ти маєш вкрай незадовільний.

— Мабуть, мені варто було б трохи збільшити, — глухо відповіла Ендрія. Голову вона похилила. Вона не пила алкоголю, ані келишка вина після випускного балу, коли їй там стало так зле, ніколи не викурила жодного косяка, зроду не бачила кокаїну, окрім як по телевізору. Вона була чудовою жінкою. Дуже приємною особистістю. Тож яким чином вона потрапила в таку пастку? Коли впала, ідучи по пошту до своєї скриньки? І одного цього достатньо, щоб перетворити когось на залежну від наркотику особу? Якщо це так, то як же це несправедливо. Як жахливо. — Але тільки на сорок міліграмів. На сорок, і не більше, цього мені буде достатньо, гадаю я.

— Ти певна? — спитав Великий Джим.

Зовсім не була вона певна. Тут-то й ховався диявол.

— Ну, либонь, на вісімдесят, — сказала вона, втираючи сльози з обличчя. А потім пошепки: — Ви мене шантажуєте.

Той шепіт був ледь чутний, але Великий Джим дочув. Ступив крок до неї. Ендрія відсахнулася, проте Великий Джим лише взяв її за руку. Ніжно.

— Ні, — промовив він. — Це був би гріх. Ми тобі допомагаємо. А навзаєм хочемо лиш одного: щоб ти допомагала нам.

10


Почулося гуп.

І Саммі враз прокинулася в ліжку, хоча, перед тим як упасти о десятій вечора, викурила півкосяка і випила три Філових пива.

Вона завжди тримала в холодильнику пару шестизарядних коробок і досі думала про них, як про «Філове пиво», хоча сам Філ пішов від неї ще у квітні. До неї долітали чутки, ніби він і зараз десь у місті, але вона не вірила. Авжеж, якби він крутився неподалік, вона його напевне хоч десь, а побачила б протягом останніх шести місяців, так же? Це маленьке місто, точно як співається у тій пісні. Гуп!

Вона сіла в ліжку, прислухалася, чи не скиглить Малюк Волтер. Він мовчав, і вона подумала: «О Господи, мабуть, розвалилася та чортова колиска! А він навіть не заплакав...»

Вона відкинула ковдру і поспішила до дверей. Натомість врізалася у стіну лівіше них. Ледь не впала. Проклята темрява! Проклятий Філ, котрий утік і полишив її в такому стані, і нема кому за неї заступитися, коли такі, як Френк Делессепс її кривдять і лякають і...

Вона обмацала руками верх шафи і знайшла ліхтарик. Увімкнула й поспішила до дверей. Не встигла вона завернути ліворуч, до спальні Малюка Волтера, як знову почулося гуп. Не зліва, а просто попереду, від дальньої стіни захаращеної вітальні. Хтось гупав у вхідні двері. Тепер звідти почувся ще й приглушений сміх. Хто б там не був, звучало це п'яно.

Вона кинулася через кімнату, майка, у котрій вона спала, збрижилася на її пухких стегнах (звідтоді, як пішов Філ, вона трохи поважчала, фунтів на п'ятдесят, але коли цей сраний Купол пощезне, вона збиралася сісти на «НутріСистем»175, щоб повернутися до своєї шкільної ваги), і навстіж одчинила двері.

Ліхтарі — чотири, і то потужні — спалахнули їй просто в обличчя. Ті, хто ховалися поза сяйвом ліхтарів, знову засміялися. В одного з реготунів його ї-гі-гі виходило точнісінько, як у Кучерявчика з Трьох Коміків176. Вона впізнала, чий то сміх, бо добре пам'ятала його ще зі школи: це реготав Мел Ширлз.

— Нє, ну ти прикинь!— гукнув Мел.— Наша краля лягла спати, бо ні в кого відсмоктати.

Ще гучніший сміх. Саммі підняла руку, прикриваючи долонею очі, але без толку, люди з ліхтарями залишилися безликими фігурами. Один з голосів був жіночим. Це вже на краще, як їй здалося.

— Вимкніть ліхтарі, поки я не осліпла. І заткніться, ви розбудите дитину!

У відповідь їй гримнув іще голосніший регіт, проте три з чотирьох ліхтарів погасли. Посвітивши з дверей на гостей своїм ліхтарем, вона не зраділа побаченому: Френкі Делессепс і Мел Ширлз, а поряд з ними Картер Тібодо й Джорджія Руа. Та сама Джорджія, котра вдень наступила черевиком на груди Саммі й обізвала її лесбійкою. Жінка-то вона жінка, але небезпечна жінка.

Всі вони були зі своїми значками. І всі дійсно п'яні.

— Чого вам треба? Вже пізно.

— Треба догнатися, — сказала Джорджія. — Ти ж продаєш кайф, тож продай і нам.

— Хочу я дістатися червоного неба, як воно годиться патріоту міста177, — проспівав Мел і засміявся: ї-гі-гі-гі-гі.

— У мене нічого нема, — відповіла Саммі.

— Не мели дурниць, тут все дуром просмерділо, — сказав Картер. — Продай нам трохи. Не будь курвою.

— Атож, — докинула Джорджія. Її очі сріблясто відблискували в промені ліхтаря Саммі. — Не зважай, що ми копи.

На це вони всі разом вибухнули реготом. Ну точно, розбудять дитину.

— Ні! — спробувала закрити двері Саммі. Тібодо поштовхом знову їх прочинив.

Штовхнув усього лиш сподом долоні, доволі легко, але Саммі поточилася назад. Вона

перечепилася об чортів іграшковий потяг Малюка Волтера і вдруге за сьогоднішній день сіла на сраку. Майка на ній спурхнула вгору.

— Bay, рожева білизна, чекаєш на якусь зі своїх коханок? — спитала Джорджія, і всі знову зайшлися реготом.

Вимкнуті ліхтарі знову загорілися, освітивши її, мов на сцені.

Саммі різко обсмикнула на собі майку, ледь не порвавши горловину. Промені ліхтарів танцювали по її тілу, поки вона непевно зводилася на ноги.

— Де твоя гостинність, запрошуй нас до хати, — промовив Френкі, ввалюючись у двері. — Красно дякую, — обвів він променем ліхтаря вітальню. — Що за свинарник?

— По свині й свинарник, — підхопила Джорджія, і знову всі разом зареготали. — На місці Філа я б ризикнула завітати сюди знов лише для того, щоб надрати тобі сраку! — підняла вона кулак. Картер Тібодо церемонно стукнувся з нею кісточками.

— Він усе ще переховується на радіостанції? — спитав Мел. — Преться на меті? Та сама маячня на тему Ісуса?

— Я не розумію, про що ти... — її вже це не злило, їй уже стало страшно. Так безладно балакають у своїх кошмарах люди, накурившись перед тим трави, притрушеної янгольським пилком178. — Філ пішов від мене!

Її незвані гості перезирнулися між собою і розсміялися. Ідіотське ї-гі-гі Ширлза перекривало решту голосів.

— Пішов! Дременув! — кувікав Френкі.

— Типу, уїбав! — відгукнувся Картер, і вони всі разом стукнулися кісточками кулаків.

Джорджія згребла з верхньої полиці купку книжок у м'яких палітурках і гортала їх.

— Нора Робертс? Сандра Браун? Стефені Меєр?179 Ти це читаєш? Ти шо, бля, не знаєш, правило Гаррі Поттера?— простягнувши руки перед собою, вона розтиснула пальці, і книжки посипалися на підлогу.

Дитина все ще так і не прокинулася. Це було просто чудо.

— Ви підете геть, якщо я продам вам трави? — спитала Саммі.

— Звичайно, — запевнив її Френкі.

— І давай мерщій, — сказав Картер. — Нам вранці рано на службу. Забезпечувати е-ва-ку-а-цію. Тож воруши своєю тлустою сракою.

— Почекайте тут.

Вона пішла до кухоньки й відкрила холодильник (тепер вже теплий, скоро все потане, чомусь від цього вона аж схлипнула) і дістала звідти пластиковий пакет трави. Один із трьох галонових180 пакетів, які вона там тримала.

Вона вже почала обертатися, та раптом хтось обхопив її за плечі, а хтось інший вирвав у неї з рук пакет.

— Я хочу знову поглянути на твою рожеву білизну, — промовив Мел їй просто у вухо. — Подивитися, чи є напис НЕДІЛЯ в тебе на сраці. — Він задрав їй майку вище талії. — Нема, я так і знав.

— Перестаньте! Припиніть!

Мел засміявся: ї-гі-гі-гі-гі.

їй просто в очі вдарив промінь світла, але вона встигла впізнати вузьку голову того, хто тримав ліхтар: Френкі Делессепс.

— Ти огризалася на мене сьогодні, — сказав він. — До того ж ти мене ляснула, зробила боляче моїй рученьці. А я усього лише зробив оце. — І він знову ухопив її за груди.

Вона спробувала відбитися. Націлений було їй у лице промінь світла вмент уперся в стелю. І тут же різко опустився знову. Біль вибухнув їй у голові. Він вдарив її ліхтарем.

— Ой! Ой, як боляче! ЩО ти робиш!

-Це, бля, ще не боляче. Тобі пощастило, що я не заарештував тебе за продаж наркотиків. Стій спокійно, якщо не хочеш отримати ще.

— Якось ця трава смердить мерзотно, — промовив Мел діловим тоном. Він так і стояв позаду, задерши її майку.

— І сама вона теж, — докинула Джорджія.

— Мусимо конфіскувати цю траву в тебе, сучечко, — сказав Картер. — Вибачай.

Френкі знов ухватив її за цицьку:

— Стій спокійно, — крутив він сосок. — Стій спокійно, кажу. — Голос у нього став хриплим. Дихання пришвидшилось.

Вона зрозуміла, до чого йде. Заплющила очі. «Хоч би тільки дитина не прокинулася,

— подумала вона. — Хоч би вони не зробили чогось іншого. Гіршого».

— Давай, — підначила Джорджія. — Покажи їй, чого їй не вистачає з тих пір, як ушився Філ.

Френкі махнув ліхтарем у бік вітальні:

— Давай на диван. І розсувай ноги.

— А ти не хочеш спершу зачитати їй її права? — спитав Мел і засміявся: ї-гі-гі-гі-гі. Саммі подумала, якщо вона знову почує цей його сміх, у неї лусне голова. Але рушила до дивана, похиливши голову, з опущеними плечима.

Картер перехопив її на півдорозі, розвернув до себе, освітивши ліхтарем знизу своє лице, перетворивши його на маску якогось гобліна.

— Ти комусь розкажеш про це, Саммі?

— Н-н-ні.

Гоблін кивнув.

— Розумна дівчина. А ніхто тобі й не повірить все одно. Окрім нас, звісно, а ми тоді повернемося сюди, і вже як слід тебе заїбемо.

Картер штовхнув її на диван.

— Трахай її, — скрикнула Джорджія схвильованим голосом, націливши ліхтар на Саммі. — Трахайте цю курву.

Трахнули її всі троє молодиків. Френкі був першим, він прошепотів:

— Тримай краще рота на замку, поки тобі не накажуть смоктати, — і ввійшов у неї.

Наступним був Картер. Під час його на ній гоцання прокинувся і почав плакати Малюк

Волтер.

— Стули пельку, хлопчику, а то мгені дофедець зачитайт тобі тфій пгава! — проревів Мел Ширлз і засміявся: ї-гі-гі-гі-гі-гі-гі.

11


Вже було близько півночі.

На своїй половині ліжка міцно спала Лінда Еверет; день їй випав виснажливий, завтра рано-вранці знову на службу (забезпечувати е-ва-ку-а-цію ), тож навіть неспокійні думки про Дженілл не завадили їй заснути. Вона не хропла, ні, лише тихеньке ху-ху-ху лунало з її половини ліжка.

У Расті день був не менш виснажливим, але заснути він не міг, і заважав йому не неспокій через Джен. З нею все буде гаразд, гадав він, принаймні найближчим часом. Якщо її судороги не посилюватимуться, він їх зможе вгамувати. Якщо закінчаться запаси заронтину в шпиталі, він дістане ліки в Сендерса в аптеці.

А думав він про доктора Гаскелла. І про Рорі Дінсмора, звісно. У Расті перед очима так і стояла та скривавлена, пуста діра, де у хлопчика раніше було око. Він чув слова, сказані Гаскеллом до Джинні: «Яще не оглуп, тобто не оглух».

Ось лише він помер тепер.

Расті перевернувся на інший бік, намагаючись прогнати ці спогади, але натомість прийшло бурмотіння Рорі: «Це Гелловін». А вслід за цим голос його власної доні: «Це Великий Гарбуз винен! Ти мусиш зупинити Великого Гарбуза!»

У його дочки були корчі. Рорі Дінсмору в око зрикошетила куля, і її фрагмент дістався його мозку. Про що це говорить?

Ні про що. Як той шотландець був сказав у «Загублених»181? — «Не сприймай хибно

випадковість за долю».

Може, й так. Може, й ні. Але «Загублені» були давно. Той шотландець міг би сказати й навпаки: «Не сприймай хибно долю за випадковість».

Він перевернувся на інший бік і тепер згадав чорний заголовок вечірнього спецвипуску «Демократа»: БАР’ЄР ПРОБИВАТИМУТЬ ВИБУХІВКОЮ!

Все марно. Наразі заснути не складається, і найгірше в такому стані — силоміць заганяти себе до країни сну.

Унизу лежала половинка знаменитого пирога Лінди, з помаранчами й журавлиною; коли прийшов додому, він бачив його там на полиці. Расті вирішив піти до кухні, посидіти за столом, з'їсти пиріг, а заодно й погортати свіже число «Американського сімейного лікаря»182. Якщо яка-небудь стаття про коклюш йому не навіє сну, то ніщо інше вже не допоможе.

Він встав, дебелий чолов'яга у блакитній куртці й санітарських штанях, звичному для себе нічному вбранні, і тихенько рушив зі спальні, намагаючись не розбудити Лінду.

На півдорозі до сходів він зупинився і схилив, дослухаючись, голову.

Одрі підвивала, дуже тендітно, стиха, зі спальні його донечок. Расті підійшов і делікатно прочинив двері. Золотава ретриверка, її силует ледь угадувався між дівчачими ліжками, підняла голову, поглянувши на нього, і видала чергове тихе скиглення.

Джуді лежала на боці, підклавши собі руку під щічку, дихала вона повільно і рівно. Інша справа Дженні. Вона безустанно крутилася з боку на бік, намагаючись скинути з себе ковдру, і щось мурмотіла. Расті переступив через собаку і присів на ліжко Дженні під плакатом її чергового улюбленого бой-бенду.

їй щось снилося. І щось негарне, судячи зі стурбованого виразу її обличчя. А мурмотіння її схоже було на протести. Расті намагався було розібрати слова, але вона вже затихла.

Знову заскиглила Одрі.

Нічна сорочка Джен вся збилася. Расті її поправив, натягнув ковдру і прибрав волосся в Дженні з лиця. Очі під її заплющеними повіками швидко рухалися туди-сюди, але він не помітив у неї ні тремтіння кінцівок, ні скорчених пальців, ні характерного плямкання губами. Радше фаза швидкого сну, аніж епілептичний напад, це майже напевно. З чого поставало цікаве питання: невже собаки чують ще й запах поганих сновидінь?

Він нахилився й поцілував Джен у щічку. Відразу по цьому очі її розплющилися, але він не був певен, що вона його бачить. Це міг бути й симптом малої епілепсії, але Расті чомусь не вірилося в це. У такому разі загавкала б Оді, вважав він.

— Спи, солоденька, — промови він.

— Тату, в нього золотий бейсбольний м'яч.

— Я знаю, мила, засинай.

— То поганий м'яч.

— Ні. Він хороший. Бейсбольні м'ячі всі хороші, а особливо золоті.

— Ох, — зітхнула вона.

— Засинай, доню.

— Добре, татуню. — Вона перевернулася на бік і заплющила очі. Трохи поворушилася під ковдрою, а потім затихла. Одрі, котра лежала на підлозі, піднявши голову, й дивилася на них, знову поклала морду собі на лапи і сама заснула.

Расті трохи посидів там, послухав дихання своїх дочок, запевняючи себе, що нема ніяких причин для страхів, всі люди вряди-годи балакають уві сні. Він запевняв себе, що все гаразд — достатньо було лише поглянути на сплячу на підлозі собаку, щоби в цьому впевнитися, — але посеред глупої ночі важко бути оптимістом. Коли до світанку ще залишалося кілька довгих годин, погані думки втілилися і почали блукати. Посеред ночі сни

перетворилися на зомбі.

Врешті-решт він вирішив, що йому не хочеться пирога з журавлиною й помаранчами. Йому схотілося повернутися до ліжка, притиснутися до своєї теплої сплячої дружини. Але, перш ніж вийти зі спальні, він погладив шовковисту голову Оді.

— Вартуй, дівчинко, — шепнув він їй.

Оді розплющила одне око, поглянула на нього.

Він подумав: «Золотава ретриверка. — І, природно, наступна асоціація. — Золотий бейсбольний м'яч. Поганий м’яч».

Тієї ночі, попри нововиявлену жіночу приватність, Расті залишив їхні двері відкритими.

12


Коли Великий Джим повернувся додому, Лестер Коґґінс сидів у нього на ґанку. Коґґінс читав Біблію при світлі ліхтарика. Великий Джим не пройнявся такою ревністю преподобного, настрій, який у нього й так був поганим, ще більше погіршав.

— Хай благословить тебе Господь, Джиме, — привітався Лестер, підводячись. Він вхопив і палко стиснув протягнуту йому Великим Джимом руку.

— І тобі благословення, — сміливо відповів Великий Джим.

Коґґінс ще раз міцно стиснув йому руку наостанок і врешті її відпустив.

— Джиме, я тут тому, що отримав одкровення. Минулої ночі я просив його, бо вельми було мені тяжко, а сьогодні вдень воно трапилося. Бог напоумив мене і через Писання, і через того хлопчика.

— Через сина Дінсмора?

Коґґінс гучно цмокнув губами свої складені долоні й здійняв їх до неба.

— Саме так. Через Рорі Дінсмора. Хай перебуває він у Божій благодаті во віки віків.

— Саме зараз він вечеряє з Ісусом, — промовив Великий Джим машинально. У світлі свого ліхтаря він вивчав преподобного, і йому не подобалося те, що він бачив. Хоча на ніч різко похолоднішало, шкіра Коґґінса блищала від поту. Очі були витріщені, білкаті. Волосся в нього їжилося якимись дикими кучерями й піддашками. І взагалі він мав вигляд людини, що збилася на манівці і скоро впаде в рівці.

Великий Джим подумав: «Це недобре».

— Авжеж, — підхопив Коґґінс. — Я певен. Бенкетують... в обіймах предвічних рук...

Великому Джиму майнула думка, що важко робити ці дві справи одночасно, але він

утримав її при собі.

— І понад те, Джиме, смерть його не була даремною. Ось, щоб розповісти тобі це, я й прийшов.

— Розповіси в хаті, — сказав Великий Джим, і перш ніж проповідник мовив слово, спитав: — Ти бачив мого сина?

— Джуніора? Ні.

— Ти довго тут чекав? — Великий Джим увімкнув у передпокої світло, при цім благословляючи генератор.

— Десь із годину. Може, трохи менше. Сидів на сходах... читав... молився... розмірковував.

Великому Джиму кортіло знати, чи не бачив його хтось, але він утримався від запитання. Коґґінс і так був сам не свій, а таке питання могло ще більше вибити його з колії.

— Ходімо до мене в кабінет, — покликав він і пішов попереду, з похиленою головою, плоскостопо перевалюючись повільними широкими кроками. Ззаду він скидався на одягненого в людське вбрання ведмедя, старого й повільного, але все ще небезпечного.

13


Окрім картини, що зображала Нагірну проповідь, за якою ховався сейф, по стінах кабінету Великого Джима висіло також чимало почесних відзнак, що свідчили про його служіння на благо міста. А також обрамлене фото самого Великого Джима, котрий потискає руку Сарі Пейлін, і ще одне, де він ручкається з Дейлом Ернгардтом183, коли той перебував у Оксфорд-Плейнз на шоу Крепі-Ей-Рама184, збираючи кошти для якогось благодійного дитячого фонду. Там висіло навіть фото Великого Джима з Тайґером Вудсом185, вельми приємним на вигляд негром.

На столі в нього містився лише один пам'ятний сувенір — позолочений бейсбольний м'яч на пластиковій підставці. Під ним (також під прозорим пластиком) зберігався автограф: Джиму Ренні з вдячністю за вашу допомогу в проведенні в Західному Мейні благодійного турніру з софтболу 2007року/ А нижче підпис: Білл Спейсмен Лі186.

Всівшись за столом у своєму кріслі з високою спинкою, Великий Джим узяв м'ячик і почав перекидати його з руки в руку. Його приємно була перекидати, особливо, коли ти трохи не в собі: гарна, важкенька річ, золоті шви утішливо цьомкають тобі долоні. Великий Джим подеколи загадувався: а якби ото мати такий же м'яч, тільки цілком золотий. Він, либонь, займеться цим питанням, коли закінчиться ця проблема з Куполом.

Коґґінс примостився на протилежному боці столу, на стільці для клієнтів. Стільці для прохачів. Саме там його й хотів бачити Великий Джим. Очі в преподобного бігали туди-сюди, як у людини, котра дивиться на тенісну гру. Або, скажімо, на кришталеву кульку гіпнотизера.

— Ну, Лестере, розказуй, що стряслося. Просвіти мене. Тільки давай так, щоб недовго, гаразд? Завтра в мене багато роботи.

— Ти помолишся спершу разом зі мною, Джиме?

Великий Джим усміхнувся. Хижо усміхнувся, але не на максимальну потужність. Принаймні поки що.

— Чому б тобі спершу не розповісти мені все? Перш ніж ставати на коліна, я хотів би знати, за що ми молитимемося.

Лестер говорив не коротко, проте Великий Джим не перебивав. Він слухав його зі зростаючою тривогою, яка перетворювалася на жах. Рясно приправлена біблійними цитатами промова преподобного збивалася на манівці, але суть її була ясною: він вирішив, що їхній маленький бізнес прогнівив Бога достатньо для того, щоб Той накрив ціле місто великою скляною чашею. Лестер молився, питаючи поради, що їм робити, при цьому бичуючи себе (слово «бичування», мабуть, наразі було використано в переносному значенні

— серйозно сподівався Великий Джим), і Бог підвів його до одного вірша в Біблії, де йдеться про божевілля, осліплення, забиття... тощо... тощо.

— Господь сказав, що переді мною свою ознаку привселюдно опри... явнить...

— До чого тут Опра187? — насупив кучматі брови Великий Джим.

Не звертаючи на це уваги, Лестер провадив далі, весь спітнілий, немов хворий на малярію, не відриваючи очей від золотавого м'ячика. Туди-сюди, туди-сюди рухалися вони...

— Це було схоже на те, як ото я підлітком мав сім'явиверження в ліжку.

— Лестере, це трохи... забагато інформації, — він не припиняв перекидати м'ячик з

руки в руку.

— Бог сказав, що оприявнить переді мною осліплення, але не моє осліплення. І от, сьогодні вдень там, на полі, Він це зробив! Хіба ні?

— Ну, я вважаю, як одна з інтерпретацій...

— Ні! — підхопився на рівні Коґґінс. Тримаючи в одній руці Біблію, він почав ходити колами по килиму. Другою рукою він смикав себе за волосся. — Бог сказав мені, що, коли я побачу цей знак, я мушу розповісти моїм парафіянам про все, чим ти займаєшся...

— Лише я? — спитав Великий Джим. Задумливим тоном. Тепер він перекидав м'ячик з руки в руку вже швидше. Цмок. Цмок. Цмок. Туди-сюди, з долоні на долоню, на вигляд м'ясисті були ці долоні, але все ще тверді.

— Ні, — ледь не зі стогоном заперечив Лестер. Тепер він крокував швидше, більше не дивлячись на м'яч. Широко розмахуючи Біблією у вільній від висмикування з голови волосся руці. Іноді він так само поводився й на кафедрі, коли його особливо несло. У церкві це було цілком нормальним, але тут виглядало чисто тобі як оскаженіння. — І ти, і я, і Роджер Кіл'ян, брати Бові, і... — він понизив голос.— І той інший. Майстер. Гадаю, цей чоловік божевільний. Якщо навесні, коли все розпочиналося, він ще був притомним, то зараз уже сказився.

«Хто б оце таке казав», — подумав Великий Джим.

— Усі ми пов'язані, але саме я і ти мусимо покаятися, Джиме. Так повідав мені Господь. Саме це означало осліплення хлопчика; саме заради цього він помер. Ми покаємося і спалимо той Сарай Сатани, що позаду церкви. І тоді Бог нас звільнить.

— Авжеж, Лестере, звільнить, і ти собі підеш. Прямісінько до штатної в'язниці Шошенк.

— Я сприйму відміряне Богом покарання. І то з радістю.

— А я? А Енді Сендерс? Брати Бові? А Роджер Кіл'ян? Здається, у нього ще дев'ятеро дітей, котрих треба годувати. А якщо нам не випадає з цього ніякої радості, Лестере?

— Нічим не можу зарадити, — тепер уже Лестер почав лупити себе Біблією по плечах. Туди-сюди, спершу по одному, потім по другому. Великий Джим усвідомив, що перекидає свій злотий м'яч з руки в руку синхронно з ударами проповідника. Лясь... і цмок. Лясь... і цмок. Лясь... і цмок. — Жаль Кіл'янових дітей, звичайно, проте... «Вихід», розділ двадцятий, вірш п'ятий: «Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях» . Ми мусимо підкоритися. Ми мусимо витнути цей шанкер, хай би як не було боляче; виправити все неправе, що було зроблено нами. Це означає покаяння і очищення. Очищення вогнем.

Великий Джим підняв руку, наразі не зайняту м'ячем.

— Тпру, тпру, тпру-у-у. Подумай, що ти кажеш. Це місто покладається на мене — і на тебе, звісно — у нормальний час. Але в кризу воно нас потребує! — Він підвівся, відштовхнувши назад крісло. День був таким довгим і жахливим, він так втомився, а тут ще це. Він наповнювався люттю. — Те, чим ми займалися, Лес, урятувало від голоду тисячі дітей в Африці. Ми навіть оплачували лікування їхніх пекельних хвороб. Також ми збудували тобі нову церкву і найпотужнішу християнську радіостанцію на всьому північному сході.

— І набивали власні кишені, не забудь і про це! — скрикнув Коґґінс. І заразом ляснув собі просто по обличчю своєю Святою Книгою. З однієї ніздрі в нього потекла цівка крові. — Набивали брудними грішми з наркотиків! — Він вдарив себе знову. — А радіостанцією Ісуса заправляє божевільний, котрий варить ту отруту, що її діти колють собі у вени!

— Гадаю, насправді більшість з них її просто курять.

— Ти вважаєш, що це смішно?

Великий Джим обійшов кругом стола. У скронях йому стугоніло, цегляним рум'янцем узялися щоки. Однак він знову спробував говорити м'яко, немов до істеричної дитини:

— Лестере, я потрібен нашому місту як керівник. Якщо ти розкриєш свою пельку, я не

зможу забезпечити йому керівництво. Та ніхто тобі й не повірить...

— Усі, геть усі повірять!— закричав Коґґінс.— Коли побачать диявольську лабораторію, яку я дозволив тобі створити позаду моєї церкви, вони повірять усі! І, Джиме, хіба ти не розумієш, тільки-но гріх оприявниться... щойно болячку буде вичищено...

Бог прибере Його бар'єр! Криза закінчиться! їм не потрібне буде твоє керівництво!

Отут уже Джеймс Ренні зірвався.

— Воно їм завжди буде потрібне! — проревів він і навідліг махнув рукою з затиснутим у кулаку бейсбольним м'ячем.

Лестер якраз обертався лицем до Джима, коли від удару в нього тріснула шкіра на лівій скроні. Кров ринула йому лівою половиною обличчя. Ліве око зблиснуло крізь кров. Його хитнуло вперед з розчепіреними руками. Біблія фуркнула на Великого Джима, мов якесь трепло. Кров плямувала килим. Ліве плече Лестерового светра вже просякло нею.

— Ні, не така воля Госпо...

— Така моя воля, ти, набридлива мухо. — Великий Джим знову розмахнувся і цього разу поцілив преподобному в лоба, точнісінько в центр. Віддачею самому Великому Джиму струснуло руку аж до плеча. Але Лестер лише похитнувся вперед, змахнувши своєю Біблією. Скидалося на те, що він хоче іще щось сказати.

Великий Джим опустив руку з м'ячем вздовж тіла. У плечі його смикався біль. Кров уже рясно струмила на килим, а цей дурв'ячий син все ще залишався на ногах; все ще ступав уперед і, намагаючись заговорити, чвіркав дрібними бризками рудої.

Коґґінс наштовхнувся на передній край столу- кров залопотіла на незайманий блотер, — а потім його потягло вбік. Великий Джим хотів було знов замахнутися м'ячем, але не зміг.

«Я знав, що ті мої шкільні заняття штовханням ядра мені колись гикнуться», — подумав він.

Він перебрав м'ячик у ліву руку і змахнув нею збоку і вгору. Вона зустрілася зі щелепою Лестера, пожолобивши йому нижню третину обличчя, кров сплеснула вгору в непевнім світлі підвісної стелі. Кілька її краплин пристали до матового скла.

— Хго! — схлипнув Лестер. Він усе ще намагався обійти по краю стіл. Великий Джим ретирувався у проміжок між тумбами.

— Тату?

В одвірку стояв Джуніор, очі вирячені, рот розкритий.

— Хго! — схлипнув Лестер і почав скособочено обертатися на звук нового голосу. Простягнув перед собою Біблію. —Хго... Хго... Хго... БхгОГ...

— Не стій стовпом, допоможи мені! — гаркнув Великий Джим до сина.

Лестер почав, спотикаючись, рухатися до Джуніора, по-варіятському змахуючи Біблією. Светр на ньому просяк, штани набули бурякового кольору, лиця не видно, все затоплено кров'ю.

Джуніор кинувся йому назустріч. Лестер почав було завалюватись, але Джуніор його підхопив, підтримав.

— Я втямив, преподобний Коґґінсе, я втямив... не хвилюйтеся.

Джуніор зчепив руки на липкому від крові горлі Лестера і почав давити.

14


Через п'ять безкінечних хвилин.

Великий Джим сидить у своєму робочому кріслі — розвалився у своєму робочому кріслі — краватка, яку він спеціально надів на нараду, розпущена, сорочка розстебнута. Він масажує собі м'ясисту ліву грудь. Під нею все ще скаче галопом його серце, збиваючись на аритмію, але без ознак того, що збирається раптом зупинитися.

Джуніор пішов. Ренні спершу було подумав, що той збирається повідомити Рендолфу, що було б неправильно, але почувався надто виснаженим, щоб покликати сина назад. Тоді хлопець повернувся сам, приніс брезент із багажника їхнього трейлера. Він дивився, як Джуніор ривком розгортає його на підлозі — буденно-діловито, ніби робив це вже сто разів раніше.«То все оті фільми категоріїR 188, які вони тепер дивляться», — подумав Великий Джим, потираючи в'ялу плоть, що колись була цупкою, твердою.

— Я... допоможу, — прохрипів він, знаючи, що не зможе.

— Сиди спокійно, віддихайся.

Його власний син, стоячи навколішках, кинув на нього темний, недосяжний для розуміння погляд. У ньому, напевне, могла бути любов — Великий Джим вельми надіявся, що так і є, — але й дещо інше також.

Утямив? У тому погляді також проблиснуло оте «я втямив»?

Джуніор загортав Лестера в брезент. Брезент потріскував. Джуніор оглянув тіло, ще підкотив його, потім накрив краєм брезенту. Великий Джим купив цей брезент у Берпі. На розпродажі. Він згадав, як Тобі Меннінг ще приказував: «Ви зробили офігітельно вигідну покупку, містере Ренні».

— Біблія, — промовив Великий Джим. Голос звучав ще хрипло, але почувався він вже трохи краще. Серцебиття уповільнилося, слава Богу. Хто міг знати, що після п'ятдесяти такі круті узгір'я. Він подумав: «Треба почати робити вправи. Повернути собі форму. Бог дає людині лише одне тіло».

— Точно, добре, що нагадав, — промурмотів Джуніор. Він ухопив святу Біблію, засунув її Коґґінсу між стегна і почав знов загортати тіло.

— Він увірвався сюди, синку. Збожеволів.

— Звісно, — Джуніор не виявив цікавості. Загортати тіло йому було явно цікавіше.

— Вийшло так, що або він, або я. Тобі треба... — знову щось сполошилося йому в серці. Джим вхопив ротом повітря, закашлявся, стукнув собі в груди. Серце знову заспокоїлося. — Тобі треба відвезти його до Святого Спасителя. Коли його знайдуть, там є хлопець... можливо... — він мав на увазі Майстра, хоча, можливо, це дурна думка, залучати Майстра до виконання брудної справи. Майстер Буші розумівся на головному ділі. Звичайно, він чинитиме спротив під час арешту. У такому випадку його можуть і не взяти живим.

— Я знаю краще місце, — відповів Джуніор безхмарним голосом. — А якщо ти говориш про те, щоб повісити його на когось іншого, я маю кращого кандидата.

— Кого?

— Йобаного Дейла Барбару.

— Ти знаєш, я не схвалюю таких виразів...

— Иобаний... Дейл... Барбара.

— Яким чином?

— Поки що не знаю. Але ти краще помий той чортів м'яч, якщо не бажаєш з ним розлучатися. І подінь кудись свій блотер.

Великий Джим підвівся на рівні. Він почувався тепер краще.

— Ти добрий син, Джуніоре, що допомагаєш своєму старому батькові.

— Як скажеш, — відповів Джуніор. Тепер на килимі лежала велика зелена сосиска. З одного її боку стирчали ступні. Джуніор намагався заткнути їх брезентом, але той не тримався. — Треба було б заліпити клейкою стрічкою.

— Якщо ти не доправиш його до церкви, то куди ж...

— Не переймайся, — відгукнувся Джуніор. — Є безпечне місце. Преподобний полежить там, поки ми не придумаємо, як заманити в пастку Барбару.

— Треба ще подивитися, що трапиться завтра, перш ніж щось робити.

Джуніор подивився на нього з холодною зневагою, якої ніколи раніше Великий Джим за ним не примічав. Йому дійшло, що тепер його син має над ним велику владу. Але ж він його рідний син...

— Ми мусимо закопати твій килим. Слава Богу, в тебе тут хоч не покриття від стіни до стіни. І більшість бруду залишилася на верхньому боці.

Він підняв зелену сосиску і потяг її в коридор. Через кілька хвилин Ренні почув, як завівся трейлер.

Великий Джим розглянув золотий м'яч. «Я мушу і його спекатися», — подумав він, проте зрозумів, що не зможе цього зробити. Цей м'яч фактично був фамільною цінністю.

Та й взагалі, навіщо? Яка біда, якщо він буде чистий?

Коли за годину додому повернувся Джуніор, золотий м'яч знову сяяв у своїй пластиковій колисці.

РАКЕТНИЙ УДАР НЕМИНУЧИЙ


і


УВАГА! ГОВОРИТЬ ПОЛІЦІЯ ЧЕСТЕР МІЛЛА! ЦЯ МІСЦЕВІСТЬ ПІДЛЯГАЄ ЕВАКУАЦІЇ! ЯКЩО ВИ МЕНЕ ЧУЄТЕ, ЙДІТЬ НА ЗВУК МОГО ГОЛОСУ! ЦЯ МІСЦЕВІСТЬ ПІДЛЯГАЄ ЕВАКУАЦІЇ!

Терстон Маршалл і Каролін Стерджес сіли в ліжку, слухаючи той голос, блимаючи одне на одного очима. Вони працювали викладачами Емерсон-коледжу в Бостоні, Терстон — повний професор англійської літератури (і запрошений редактор чергового випуску «Лемешів»189), Каролін — аспірантка й асистентка на тім же факультеті. Коханцями вони були останні півроку, і квіт їхнього кохання вже втратив свіжість. Перебували вони в будиночку Терстона на Честерському озері, яке лежало між Малою Курвою і річкою Престіл. Приїхали на довгий вікенд заради «насолоди падолистом», але рослинність, якою вони насолоджувалися з минулої п'ятниці, здебільшого належала до лобкової. У будиночку не було телевізора; Терстон Маршалл ненавидів телебачення. Радіо було, але вони його не вмикали. Це трапилося о восьмій тридцять ранку, в понеділок, двадцять третього жовтня. Обоє не мали зеленого поняття, що поряд відбувається щось не те, поки їх не вирвав переляканими зі сну цей трубний глас.

УВАГА! ГОВОРИТЬ ПОЛІЦІЯ ЧЕСТЕР МІЛЛА! ЦЯ МІСЦЕВІСТЬ... Він наближається. Вже зовсім близько.

— Терстоне! Трава! Де ти поклав траву?

— Не хвилюйся, — промовив він, але тремтіння в його голосі наводило на думку, що сам він скористатися власною порадою не спроможний. Високий, стрункий чоловік з густим сивіючим волоссям, яке він збирав на потилиці у хвостик. Зараз його волосся висіло вільно, майже сягаючи плечей. Йому було шістдесят; Каролін двадцять три. — Усі лісові будиночки тут порожні о цій порі року, вони просто їздять туди-сюди по дорозі, по Малій Кур...

Вона вхопила його за плече — осьо.

— Наша машина! Вони побачать машину біля дому.

Гримаса типу «йо, бля» зринула йому на обличчі.

...ПІДЛЯГАЄ ЕВАКУАЦІЇ! ЯКЩО ВИ МЕНЕ ЧУЄТЕ, ІДІТЬ НА ЗВУК МОГО ГОЛОСУ! УВАГА! УВАГА! УВАГА! Вже зовсім зблизька. Терстон тепер чув також голоси інших людей, підсилені гучномовцями, голоси копіє із гучномовцями — але цей звучав уже ледь не впритул. МІСЦЕВІСТЬ ПІДЛЯГАЄ ЕВАКУ... тиша на мить, а потім: АГОВ, У БУДИНКУ! ВИХОДЬТЕ СЮДИ! НЕ БАРІТЬСЯ!

Який кошмар.

—Де ти подів траву? — штурхонула вона його знову.

Трава залишилася в іншій кімнаті. У пластикову пакеті, котрий, тепер уже напівпорожній, стояв поряд з тарілкою, на якій з учорашнього вечора лежав недоідении сир і крекери. Якщо хтось зайде, це й буде першим, що він, чорт забирай, побачить.

ЦЕ ПОЛІЦІЯ! МИ ТУТ НЕ ДУРНЯ КЛЕЇМО! ЦЯ МІСЦЕВІСТЬ ПІДЛЯГАЄ ЕВАКУАЦІЇ! ЯКЩО ХТОСЬ Є ВСЕРЕДИНІ, виходьте, поки ми вас не витягли звідти!

«Свині, — подумав він. —Містечкові свині зі свинячими мізками».

Терстон вискочив з ліжка і кинувся через кімнату, з розвіяним волоссям, вихляючи худими сідницями.

Цей будиночок після Другої світової побудував його дід, тут було лише дві кімнати: велика спальня з видом на озеро та вітальня/ кухня. Електрику подавав старий генератор «Генске», вимкнутий Терстоном перед тим, як лягти в ліжко; його розбовтане деренчання аж ніяк не додавало романтики. З минулого вечора в каміні — необхідності його палити не було, проте це ж так романтично — ще жеврів присок.

«А може, я помиляюся, може, я поклав траву собі до кейса».

На жаль, ні. Пакет лежав саме там, поряд з недоїдками сиру брі, яким вони ласували перед тим, як перейти на траходром.

Він кинувся до столу, і в ту ж мить почувся стук у двері. Ні, не стук, а натуральне грюкання.

— Хвилиночку! — з істеричним смішком гукнув Терстон. У дверях спальні, закутана у простирадло, з'явилася Каролін, але він її ледь завважив. У голові в Терстона — все ще під впливом параної, спровокованої учорашнім розкошуванням — мерехтіли безладні думки: скасування безстрокового контракту в коледжі, поліція думки з «1984»190, скасування безстрокового контракту, зневажлива реакція його трьох дітей (від двох колишніх дружин) і, звісно, скасування безстрокового контракту в коледжі. — Одну хвилиночку, секунду, зараз одягнуся...

Але двері рвучко прочинилися, і — порушуючи близько дев'яти конституційних прав

— до хати ввалилося двоє молодиків. Один з них тримав у руці мегафон. Одягнені вони були в джинси й сині сорочки. Джинси ледь не дарували надію, проте на рукавах сорочок були нашивки, а на грудях значки.

«Не треба нам ніяких сраних значків», 191 — тупо подумав Терстон.

Каролін вискнула:

— Забирайтеся геть!

— Заціни, Джунсе, — гмикнув Френкі Делессепс. — Чисто тобі «Коли Хер зустрів Сальце» 192.

Терстон хапнув пакет, сховав його собі за спину і кинув у рукомийник.

Джуніор задивився на його демасковане цим рухом обладнання.

— Це найдовша, найхудіша ботаніка з усіх, які я тільки бачив, — промовив він. Вигляд він мав утомлений — і то заслужено, спав він усього дві години, — але почувався чудово, абсолютно свіжим, як огірок. І в голові ані сліду болю.

Йому подобалася ця робота.

— Геть ЗВІДСИ! — закричала Каролін.

Френкі промовив:

— Краще тобі стулити пельку, рибонько, і вдягтися. Всі, хто знаходиться в цьому кутку міста, підлягають евакуації.

— Це наш дім! ГЕТЬ ЗВІДСИ НАХУЙ!

Френкі мав на лиці усмішку. Тепер вона спливла геть. Він рушив повз худого голого чоловіка, котрий стояв біля рукомийника (тремтів біля рукомийника, точніше буде сказати) і вхопив Каролін за плечі. Різко її струснув.

— Не огризайся на мене, рибонько. Я хочу, щоб не підсмажилися ваші сраки. Твоя і твого бойфре...

— Прибери свої руки від мене! Ти за це до в'язниці сядеш! Мій батько адвокат!

Вона замахнулася дати йому ляпаса. Френкі — аж ніяк не жайвір, ніколи ним не був — перехопив її руку й загнув їй за спину. Не дуже різко, але Каролін заверещала. Простирадло впало на підлогу.

— Ого! Серйозний станок, — похвалив Джуніор заціпенілого Терстона Маршалла. — І як ти тільки з ним управляєшся, старигане?

— Одягайтеся, обоє, — повторив Френкі. — Не знаю, чи ви дуже тупі, але, якщо й зараз сидите тут, гадаю, ви натуральні придурки. Ви що, не знаєте... — Він зупинився, перевів погляд з обличчя жінки на чоловіка. Обоє однаково перелякані. Однаково спантеличені.

— Джуніоре, — позвав він.

— Що?

— Цицяста панночка та її старий замірок не знають, що в нас відбувається.

— Не смій називати мене своїми сексистськими...

Джуніор підняв руки.

— Мем, одягніться. Ви мусите звідси забратися. Військово-повітряні сили США почнуть обстрілювати крилатими ракетами цю частину міста, — він поглянув собі на годинник, — менше ніж за п'ять годин.

— ВИ ЩО, БОЖЕВІЛЬНИЙ? — заволала Каролін.

Джуніор зітхнув, а вже тоді продовжив. Йому здалося, тепер він краще зрозумів суть поліцейської служби. Це прекрасна робота, але люди трапляються такі безмозкі.

— Якщо ракета відскочить, ви почуєте усього лише вибух. Можливо, обсеретеся у штани — якщо вони на вас будуть, але не більше того. А от якщо вона проб'є бар'єр, згорите на попіл, бо ракета велика, а ваш дім усього лиш за якихось дві милі від того, що вони називають контактною точкою.

— Відскочить від чого, ти, кретине? — зажадав відповіді Терстон. Оскільки трава опинилася в раковині, він тепер міг прикривати однією рукою своє хазяйство, чи принаймні намагався це робити; любовний інструмент у нього дійсно був дивовижно довгим і худим.

— Від Купола, — відповів Френкі. — Але мені не подобається твій чорний рот.

Він зробив довгий крок і влупив гостьовому редактору «Лемешів» у живіт. Терстон хрипло крекнув і переломився навпіл, хитнувся, здалося, що утримається на ногах, але ні, упав навколішки і виригав десь із чашку білої рідкої кашки, яка все ще пахла брі.

Каролін показала свій розпухлий зап'ясток.

— Ви за це сядете у в'язницю, — пообіцяла вона Джуніору тихим, тремтячим голосом. — Буша й Чейні вже давно немає. У нас більше не Сполучені Штати Північної Кореї.

— Знаю, — відповів Джуніор з дивовижною терплячістю як для того, хто гадав, що без проблем здатний ще когось задушити; у його голові завівся невеличкий темний ядозуб193, котрий думав, що задушити когось — непоганий спосіб гарно розпочати новий день.

Але ні. Ні. Він мусить виконати свою роль у завершенні евакуації. Він склав Урочисту Присягу, чи як там її називати.

— Я знаю, — повторив Джуніор. — Але натомість ви, двійко массачусетських дурил, не знаєте того, що в нас тут більше не Сполучені Штати Америки. Тепер ви перебуваєте на території Честерського Королівства. І якщо не будете поводитись як слід, потрапите до Честерської Темниці. Я вам це обіцяю. Ніяких телефонних дзвінків, ніяких адвокатів, ніяких процесуальних правил. Ми тут намагаємося врятувати вам життя. Невже ви такі тупі уйобки,

що нездатні цього второпати?

Вона ошелешено дивилася на Джуніора. Терстон спробував підвестися, проте не зміг і просто порачкував до неї. Френкі допоміг йому поштовхом черевика в дупу. Шокований Терстон скрикнув від болю.

— Це тобі, дідусю, за те, що затримуєш нас тут, — пояснив Френкі. — А в нас ще багато роботи.

Джуніор подивився на молоду жінку. Гарний рот. Губи — як в Анджеліни. Він був певен, що, як то примовка каже, вона здатна відсмоктати хромування з тягового штиря будь-якого трейлера.

— Якщо він не здатен сам одягтися, допоможи йому. Нам треба перевірити ще чотири хати, тож коли повернемося сюди, ви мусите вже сидіти в своєму «Вольво» і їхати в напрямку міста.

— Я нічогісінько з цього не розумію, — пожалілася Каролін.

— Воно й не дивно, — відповів Френкі, дістаючи з мийки пакет з травою. — А то ти не знала, що від цієї штуки дуріють?

Вона почала плакати.

— Не хвилюйся,— втішив її Френкі.— Я це конфіскую, і за пару днів, аякже, ти цілком повернешся до свого здорового глузду.

— Ви не оголосили нам наші права, — схлипнула вона.

Джуніор застиг, вражений. Та тут же розреготався.

— Ви маєте право уйобувати звідси і заткнутися нахер, окей? У даній ситуації це єдині права, які ви маєте. Вам ясно?

Френкі вивчав конфісковану траву.

— Джуніоре, — позвав він. — Тут майже нема насінин. Це ж супер.

Терстон уже дістався до Каролін. Він підвівся на рівні, при цьому доволі голосно перднувши, і Френкі з Джуніором перезирнулись. Вони намагалися стриматись — все ж таки офіцери сил правопорядку, врешті-решт — та не змогли. І одночасно вибухнули реготом.

— Знову на сцені Чарлі зі своїм тромбоном, — заходився сміхом Френкі, і вони дали одне одному «високе п'ять».

Терстон з Каролін стояли в дверях спальні, ховаючи спільну голизну в обіймах, дивлячись на регочучих приходнів. Віддалік, немов голоси з якогось кошмару, мегафони продовжували оголошувати про евакуацію цієї території. Більшість тих голосів уже віддалилися в бік Малої Курви.

— Коли я сюди знову повернуся, щоб вашої машини тут і духу не було, — нагадав Джуніор. — Інакше я вам таки серйозно дам просратися.

І вони пішли. Каролін вдяглася, потім допомогла Терстону — надто сильно болів у нього живіт, щоб нахилитися й самому взути черевики. На той момент, коли були готові, вони плакали вже обоє. У машині, вже їдучи просікою, що виводила на Малу Курву, Каролін спробувала набрати на мобільному номер свого батька. Нічого, крім тиші, вона не отримала.

На виїзді з Малої Курви на шосе № 119 поперек дороги стояв автомобіль міської поліції. Опецькувата жінка-поліцейський з рудим волоссям махнула їм, показуючи, щоб об'їжджали ґрунтовим узбіччям. Натомість Каролін зупинилася і вилізла з машини. Показала свій розпухлий зап'ясток.

— На нас напали! Двоє молодиків, котрі назвалися полісменами! Одного звуть Джуніор, а другого Френкі! Вони...

— Чеши мерщій звідси, а то я сама тобі зараз сраку надеру, пригрозила Джорджія Руа. — Я не жартую, солоденька.

Каролін ошелешено втупилася в неї. Цілий світ збочився, перемістившись у якусь із серій «Присмеркової зони» 194, поки вона спала. Тільки так, жодне інше пояснення не мало щонайменшого сенсу. У будь-яку мить вони можуть тепер почути закадровий голос Рода Серлінга.

Вона знову сіла до свого «Вольво» (наліпка на бампері вицвіла, проте ще розпізнавані літери на ній читалися: ОБАМА'12! ТАК, МИ ВСЕ ЩЕ МОЖЕМО) і об'їхала поліцейський автомобіль. Усередині нього сидів, проглядаючи якийсь покладений на панель список, інший, старший коп. Вона було подумала, чи не звернутися до нього, але викинула цю ідею геть з голови.

— Увімкни радіо, — попросила вона. — Давай-но пошукаємо, може, взнаємо, що тут насправді відбувається.

Терстон увімкнув приймач, але знайшов лише Елвіса Преслі з «Джорданерами»195, котрі тягнули «Могутня твердиня наш Господь».

Каролін клацнула вимикачем, ледь не промовивши: «Повний комплект до цього кошмару», але передумала. У неї залишилося єдине бажання — якомога швидше забратися з цього Страхоміста 196.

2


На мапі дорога вздовж дачних будиночків при озері Честер мала вигляд тонкої, загнутої, майже непомітної лінії. Вийшовши з хатки Маршалла, Джуніор з Френкі трохи посиділи в машині Френкі, розглядаючи мапу.

— Нікого тут більше нема, — промовив Френкі, — Що їм тут робити о цій порі року? Як гадаєш? Пошлемо все нахер і гайда до міста? — він показав великим пальцем на хатку. — Ці самі виїдуть, а якщо й ні, то насрати.

Джуніор на хвилинку замислився, а тоді похитав головою. Вони склали Урочисту Присягу. Крім того, він не вельми прагнув скорого побачення з батьком, котрий почне його діставати питаннями, де він подів тіло преподобного. Коґґінс приєднався до його подружок у коморі Маккейнів, але батькові про це зовсім не потрібно було знати. Принаймні допоки цей великий чоловік не вимудрує способу, яким чином пришити до цього діла Барбару. А Джуніор не мав сумнівів, що його тато той спосіб обов'язково знайде. Якщо існувало мистецтво, в якому Великий Джим був майстром, то це було вміння заганяти людей в глухий кут.

«Тепер уже навіть неважливо, якщо він дізнається, що я покинув коледж, — подумав Джуніор. — Бо я знаю про нього дещо гірше. Набагато гірше».

Вигнання з коледжу тепер здавалося йому чимось незначущим; то були дрібниці порівняно з тим, що коїлося зараз у Міллі. Та він все одно мусить бути обережним. Від батька можна чекати, що він і власного сина спробує загнати в кут, якщо цього вимагатиме ситуація.

— Джуніоре? Прийом!

— Я тут, — відгукнувся той трохи роздратовано.

— Назад до міста?

— Давай перевіримо інші будиночки. Тут лише чверть милі, а якщо повернемося до міста, Рендолф знайде нам якусь іншу роботу.

— А як ти, аби чогось поїсти?

— Де, у «Троянді-Шипшині»? Бажаєш разом з яєчнею покуштувати щурячої отрути від люб'язного Дейла Барбари?

— Він не наважиться.

— Ти так цього певен?

— Окей, окей, — Френкі завів двигун і здав назад по короткій під'їзній алеї. Яскраве листя на деревах висіло нерухомо, в повітрі відчувалася задуха. Скидалося більше на липень, аніж на жовтень. — Але цим массачусетським дурилам краще забратися звідси до того, як ми повернемося, бо інакше я познайомлю цицясту панночку з моїм шоломоносним месником.

— Буду радий її для тебе потримати, — сказав Джуніор. — Ой-йо-йо-йо-йо-йо-ой, курва мама.

З


У перших трьох будиночках явно нікого не було, вони навіть не збиралися виходити з машини. Далі дорога перетворювалася просто на пару колій, між якими здіймалася поросла травою гряда. По обох боках цього путівця густо росли дерева, їх нижні гілки вже ледь не дряпали їм дах.

— Здається, останній буде просто за ось цим-ось поворотом,— сказав Френкі.— Дорога закінчується перед цим сраним прича...

— Глянь! —крикнув Джуніор.

З-за сліпого повороту вони виїхали просто на двох дітей, котрі стояли посеред дороги

— хлопчик і дівчинка. Вони не зробили жодного поруху, щоб відскочити. Лиця в них були злякані, пусті. Якби Френкі не боявся подрати вихлопну трубу «Тойоти» об центральний горбок путівця, якби він їхав хоч трохи швидше, він би їх точно збив. А так він втопив педаль гальма і машина стала за два фути від них.

— Ох, Боже мій, як близько, — віддихнув він. — Я думав, у мене вже інфаркт приключився.

— Якщо не приключився в мого батька, то в тебе й поготів не міг, — мовив Джуніор.

— Га?

— Та то я так, — ухилився Джуніор. Діти там так і стояли. Дівчинка була старшою й вищою. їй було, либонь, років дев'ять. Хлопчик виглядав на п'ять. Обличчя в них були блідими й замурзаними. Вона тримала малого за руку. Вона дивилася вгору на Джуніора, але хлопчик дивився прямо перед собою, немов знайшов щось цікаве для розглядання в тому місці, де була ліва фара «Тойоти».

Джуніор помітив переляк у неї на обличчі й припав перед нею на коліно.

— Любонько, з тобою все гаразд?

Проте відповів йому хлопчик. Заговорив, не відриваючи очей від фари.

— Я хочу до мами. І хочу снітати.

Тепер до Джуніора долучився й Френкі.

— А вони справжні? — промовив він нібито жартома, але водночас і не зовсім. Він торкнувся руки дівчинки.

Вона здригнулася і подивилася на нього.

— Мама не повернулася, — промовила вона тихо.

— Як тебе звуть, любонько? — спитав Джуніор. — І хто твоя матуся?

— Я Аліса Рейчел Епплтон, — відповіла вона. — А він Ейден Патрік Епплтон. Наша мама Вера Епплтон. Наш батько Едвард Епплтон, але вони з мамою розлучилися в минулому році й тепер він живе в Плейно197, у Техасі. Ми живемо у Вестоні, в Массачусетсі, на Дубовій алеї номер шістдесят. Наш номер телефону... — Вона назвала цифри з беземоційною чіткістю автовідповідача довідкової служби.

— От чорт, нові массачусетські дуринди. Але хто ж іще стане палити дорогий бензин заради того, щоб побачити якісь срані дерева з їх сраним листопадом.

Тепер і Френкі вже стояв навколішках.

— Алісо, — покликав він. — Послухай-но мене, любонько. Де зараз твоя мама?

— Не знаю, — сльози, величезні прозорі краплі покотилися по її щоках. — Ми приїхали дивитися на листя. Іще ми хотіли поплавати на каяку. Нам подобається на каяку, правда, Ейді?

— Я хочу їсти, — проговорив Ейден скорбно і теж почав плакати.

Від цього їх плачу Джуніор відчув, що й сам ось-ось заплаче. Та нагадав собі, що він все ж таки коп. Копи не плачуть, у всякому разі не на службі. Він знову запитав дівчинку, де її мати, але знову відповів хлопчик.

— Вона поїхала по квасольки.

— Він так називає тістечка вупі198, — сказала Аліса. — Але вона поїхала й по іншу їжу. Бо містер Кіл'ян не дбав про наш будиночок як слід. Мама сказала, що я зможу доглянути Ейдена, бо я вже велика дівчинка, а вона скоро повернеться, тільки з'їздить до Йодера. Сказала тільки, щоб я не дозволяла Ейді близько підходити до озера.

Джуніору прояснилася картина. Очевидно, жінка очікувала, що в будинку буде запас їжі — принаймні найнеобхіднішої, але якби вона краще знала Роджера Кіл'яна, навряд чи покладалася б на нього. Цей чолов'яга був ледащо прима-класу і нагородив своїм менш ніж видатним інтелектом усе власне потомство. Йодеру належала мізерна крамничка одразу за межовою лінією з Таркер Міллом, де головно продавалися пиво, кавовий бренді й консервовані спагеті. Звідси туди їзди якихось двадцять хвилин, плюс двадцять назад. Ось лише вона назад не повернулася, і Джуніор розумів чому.

— Вона поїхала вранці в суботу? — спитав він. — Правда, ге?

— Я хочу до мами! — заплакав Ейден. — І я хочу снітати! У мене болить живіт!

— Так, — відповіла дівчинка. — Вранці в суботу. Ми дивилися мультики, тільки тепер ми нічого не можемо дивитися, бо поламалася електрика.

Джуніор і Френкі перезирнулися. Дві ночі самі в темряві. Дівчинці років дев'ять, хлопчику десь п'ять. Джуніору не подобалося це собі уявляти.

— А у вас було хоч що-небудь поїсти? — спитав Френкі в Аліси Епплтон. — Любонько? Хоч що-небудь?

— У холодильнику лежала цибулина, — прошепотіла вона. — Ми її з'їли пополовині. З цукром.

— От курва, — вилаявся Френкі, а тоді: — Я цього не казав. Ти не чула цього від мене. Одну секундочку.

Він повернувся до машини, відкрив пасажирські дверцята і почав ритися у бардачку.

— А куди ви йшли, Алісо? — спитав Джуніор.

— У місто. Шукати маму і щось поїсти. Ми хотіли пройти повз наступну садибу і зрізати шлях через ліс. — Вона махнула рукою приблизно в північному напрямку. — Я думала, що так буде швидше.

Джуніор усміхнувся, але всередині в нього похололо. Вона махнула не в бік Честер Мілла, а в бік ТР-90. Туди, де не було нічого, а лише довгі милі лісових хащів з памолодку впереміж з болотяними ямами. Там Аліса з Ейденом майже напевне померли б з голоду. Казка про Гензеля й Ґретель, мінус хепі-енд.

«А ми вже ледь не вирішили повернути назад. Господи».

Повернувся Френкі. З батончиком «Мілкі Вей». На вигляд той був старим і пом'ятим, але все ще в обгортці. Те, якими очима ці діти дивилися на нього, нагадало Джуніору тих дітей, котрих іноді показують у теленовинах. На американських обличчях такий вираз був неприродним, жахливим.

— Це все, що я знайшов, — сказав Френкі, здираючи обгортку. — У місті ми вам знайдемо чогось кращого.

Він розломив батончик навпіл і подав шматки дітям. Батончик зник за п'ять секунд. Проковтнувши свою порцію, хлопчик по кісточки засунув собі до рота пальці. Щоки його ритмічно западали й надувалися, поки він їх обсмоктував.

«Немов той пес, що вилизує з кістки жир», — подумав Джуніор.

Він обернувся до Френкі.

— Навіщо чекати, аж поки ми доїдемо до міста. Ми зупинимося біля того будинку, де були той старий зі своєю кралею. І діти можуть їсти все, що там у них знайдеться.

Френкі кивнув і підхопив на руки хлопчика. Джуніор підняв дівчинку. Він чув запах її поту, її страху. Він гладив її по голові, ніби цими рухами міг прогнати геть той маслянистий сморід.

— З тобою буде все гаразд, любонько. — сказав він. — 3 тобою і з твоїм братом. З вами буде все в порядку. Ви в безпеці.

— Ви обіцяєте?

— Так.

Вона міцніше обняла його за шию. Це було чи не найкраще відчуття з тих, які Джуніор мав за все життя.

4


Західна частина Честер Мілла була найменш заселеною територією міста, отже, її очистили майже цілком, коли до дев'ятої ранку залишалося ще чверть години. Єдиним поліцейським екіпажем, який ще перебував на Малій Курві, була машина № 2, за кермом її сиділа Джекі Веттінгтон, а штурманське місце займала Лінда Еверет. Шеф Перкінс, провінційний коп старої школи, більше не керував, і жінки по-своєму насолоджувались цим незвичним станом. Чоловіки, особливо чоловіки-копи з їхніми безкінечними підначками й іржанням, таки вміли остогиднути.

— Повертаймося, чи як?— спитала Джекі.— «Шипшина» зачинена, але, може, нам вдасться випросити по чашечці кави.

Лінда не відповіла. Вона думала про те місце, де Купол перерізав Малу Курву. Після поїздки туди їй було тривожно, і не лише тому, що вартові там так само стояли до них спинами і навіть не поворухнулись, коли вона привітала їх з добрим ранком через встановлений на даху машини гучномовець. Тривожно вона почувалася через те, що на Куполі там червоною фарбою було тепер намальовано величезне X , воно висіло просто в повітрі, немов якась фантастична голограма. Це була мітка запланованої контактної точки. Здавалося неможливим, щоби випущена звідси за двісті чи триста миль ракета могла поцілити в таку крихітну цятку, хоча Расті запевняв її, що це реально.

— Лін?

Вона повернулася в «тут і тепер»:

— Звісно, їдьмо назад, якщо ти не проти.

Затріщало радіо: «Екіпаж два, екіпаж два, ви чуєте, прийом?»

Мікрофон зі штатива взяла Лінда.

— База, це екіпаж два. Стейсі, ми вас чуємо, хоча чутність тут не дуже, прийом?

— Усі це кажуть,— відповіла Стейсі Моґґін.— Сигнал поганий біля Купола, але ближче до міста зв'язок кращає. А ви ще на Малій Курві, так?

— Так, — відповіла Лінда. — Щойно перевірили Кіл'янів і Буше. Обидві сім'ї вибралися. Якщо ракета проб'є бар'єр, Роджер Кіл'ян матиме купу смажених курей.

— Влаштуємо пікнік. З тобою хоче поговорити Піт. Тобто шеф Рендолф. Прийом.

Джекі з'їхала на узбіччя й зупинила авто. В ефірі якийсь час чулося лише

потріскування, потім з'явився Рендолф. Він не обтяжив себе тим, щоб привітатися, втім, як завжди.

— Екіпаж два, ви перевірили церкву?

— Святого Спасителя? — перепитала Лінда.

— Це єдина, яка мені там відома, офіцере Еверет. Хіба що індуїстська мечеть виросла там за ніч.

Лінда мала сумніви щодо того, ніби індуїсти моляться в мечетях, але вирішила, що зараз виправляти начальника не на часі. Голос Рендолфа звучав утомлено, роздратовано.

— Церква Спасителя не входить до нашого сектору, — доповіла Лінда. — Вона в секторі якоїсь пари нових копів. Здається, Тібодо і Ширлза. Прийом.

— Перевірте її ще раз ви, — наказав Рендолф ще більш роздратованим голосом. — Ніхто ніде не бачив Коґґінса, а кілька й