Книга: Гетьман Іван Виговський



Гетьман Іван Виговський

Юрій Мицик


Гетьман Іван Виговський

Купить книгу "Гетьман Іван Виговський" у автора Мицик Юрій



Наукове видання




Київ

Видавничий дім «КМ Академія»

2004








Ця книга удостоєна першої премії тукраїнсько–канадському конкурсі наукових праць 2003 р. «Конотоп–1659», проведеному з ініціативи Королівського Канадського Легіону ім. Пилипа Коновала і присвяченому 350–літтю Конотопської битви 1659року.



До 350–ліття Конотопської битви 1659 р.


Гетьман України Іван Виговський (1616(?)–1664) походив зі старовинного роду української православної шляхти, гніздо якої було у с. Вигові Овруцького повіту Київського воєводства. Історія цього великого роду досліджена явно недостатньо. Звичайно вважається, що він був відгалуженням роду Лучичів і тому його часто називали родом Лучичів–Виговських. В універсалі Івану Виговському, уже екс–гетьману, на Барське староство (1659 р.) король Речі Посполитої Ян Казимир пов’язує його рід із династією знаменитих князів Глинських [1]. Найвизначнішим представником останньої був Михайло Глинський (помер 1534 р.) — видатний державний діяч Великого князівства Литовського, котрий знаходився на службі у німецького імператора Максиміліана, Альбрехта Саксонського та ін., був правою рукою великого князя литовського Олександра, а по смерті Олександра під няв у 1508 р. останнє значне повстання української та білоруської православної шляхти проти Польсько–Литовської держави. Зазнавши поразки, Глинський емігрував до Московії, де теж активно займався політичною діяльністю. Його племінниця Олена стала дружиною великого князя московського Василя III і матір’ю першого московського царя Івана IV.

Однак у світлі генеалогічних досліджень В. Сенютовича–Бережного, Н. Яковенко та В. Кривошеї [2] пов’язання Виговських із Глинськими навряд чи має під собою реальний ґрунт. Очевидно, Виговські беруть початок від Болшуна (Чорногуба) або Коркошка — вихідців з Орди, котрі прибули в Україну в часи київського князя Володимира Ольгердовича або великого князя литовського Вітовта (кінець XIV — перша третина XV ст.) й стали родоначальниками Болсуновських, Давидовичів–Виговських, Лучичів–Виговських та ін. За короля Стефана Баторія у 1583 р. Виговські отримали привілей на підтвердження їхніх віковічних «добр» і на звільнення їх від служби. Є чимало документів, котрі свідчать про традиційні для феодальної доби конфлікти за володіння маєтностями з різними сусідами (Немиричі, Тишкевичі, Васьковські, Волковські, Кожуховські, Пашинські, Угловські, Ходаковські та ін.). Отже, Виговські були дрібними українськими шляхтичами, і мав цілковиту рацію незнаний автор польськомовної «Віршованої хроніки» (1682), коли відзначав: «Цей Виговський, хоч був не з панів, але шляхтич з народження, Віри грецької, Вига чи Вишинка старого ймення, Руська кість, хоч польське м’ясо» [3].

Ця звістка цікава й тим, що вказує на первісну назву («Вига чи Вишинка») родового гнізда Виговських — Вигова, а ймовірно, й первісного прізвища роду.

Родовим гербом Виговських був досить поширений у Речі Посполитій, і зокрема в Україні, герб «Абданк», зображення якого нагадує якір. Подібний герб мав і Богдан Хмельницький. До недавнього часу вважалося, що у Хмельницького був саме «Абданк», але львівський історик Іван Сварник уточнив, що насправді це герб «Сирокомля», дуже подібний до «Абданка». Пізніше герб «Абданк» було доповнено за заслуги Івана Виговського уже як гетьмана. Король Ян Казимир своїм універсалом–привілеєм від 4 червня 1659 р., даючи гетьману у володіння містечко Любомль, одночасно вніс важливі корективи у родовий герб: «…до давнього гербу його дому, “Абданк” названого, додаємо герб Польського королівства, орла білого в пурпурним полі, під покриттям; за криваву відвагу і (його) ув’язнення — герб звичайний руських князів, тобто рицаря, котрий сидить на коні і пронизує (списом) змія, дозволяємо; а за те, що він бунтівників, котрі цьому (Гадяцькому) миру з нами та Річчю Посполитою ухваленому є супротивними, щасливо громить і приборкує, герб лев жовтий, який у лапах тримає оголений меч, у зеленому полі, а до давнього титулу Львосерд Виговський приписуємо. Врешті… особливий герб литовських князів “Погоня”… додаємо, а герб його стародавній “Абданк” в середині цих чотирьох згаданих гербів має залишатися… Цього герба ніхто не має права вживати, тільки сам згаданий вельможний наш гетьман з батьком та своїми рідними братами, уродженими Данилом та Костянтином Виговськими, також нащадки його обох статей» [4].

Батько майбутнього гетьмана Остап (Остафій) Виговський, син Гната чи Івана, онук Івана [5] Виговського герба «Абданк», служив у св. Петра Могили — видатного церковного і культурного діяча України, київського митрополита у 1632–1647 рр. У нього була сестра Олександра, яка потім постриглася в черниці, та брат Іван. Джерела вказують, що О. Виговський мав у своїй власності містечко Гоголів на території сучасної Полтавщини, де, можливо, й народився майбутній гетьман. Деякі автори вказують на село Руду біля Стрия як на родовий маєток Виговських і згадують народний переказ про слова гетьмана «Продам Бар і Руду і заграю ляхам в дуду!» [6]. Однак Руда була, очевидно, придбана Виговським–гетьманом пізніше, тим більше що Бар був даний йому королем Яном Казимиром уже після того, як він склав гетьманську булаву.

Остап Виговський мав тісні зв’язки з Адамом Киселем, котрий активно боровся у першій половині XVII ст. проти дискримінації’ Православної Церкви, брав, як і ряд інших представників роду, дуже активну участь у діяльності луцького Хрестовоздвиженського православного братства. Пізніше, у роки Національно–визвольної війни українського народу проти гніту Речі Посполитої 1648–1658 рр., О. Виговський осяде у Києві і стане намісником київського замку. Дружиною Остапа Виговського й матір’ю майбутнього гетьмана була Олена Ласко, українська православна шляхтянка гербу «Леліва» (відомо, до речі, про одного з представників цього роду, ченця Петронія Ласка, котрий був слугою А. Киселя і його посланцем до Богдана Хмельницького; один з роду Ласків брав участь у Конотопській битві на боці Виговського). Тіткою майбутнього гетьмана, отже сестрою батька чи матері, була Олександра — ігуменя Свято–Михайлівського жіночого монастиря у 1656 р. [7]. Від шлюбу О. Виговського та О. Ласко народилося троє синів (Іван, Данило, Костянтин) і дві дочки. Можливо, були ще діти у цьому шлюбі, але, очевидно, вони померли малолітніми.

Данило Виговський, брат гетьмана, стане в роки Національно–визвольної війни бихівським полковником, наказним гетьманом під час походу українського війська проти Речі Посполитої 1655 р., а також в роки гетьманату старшого брата. Саме він візьме Люблін 15 жовтня 1655 р. На початку 50–х рр. XVII ст. Данило одружився з дочкою Богдана Хмельницького Катериною. Він відзначився і як дипломат, вів переговори з трансільванським послом Ф. Шебеші та московським послом Ф. Бутурліним. 30.05.1659 р. король Ян Казимир своїм універсалом–привілеєм підтвердив його, а також дружини та дітей права на володіння м. Смілою та іншими маетностями, такими як Костянтинів, Бакли, Орловець, Ольховець у Білоцерківському старостві, В’язівок і Тарасівна у Корсунському старостві (король умисно називав полки Гетьманщини староствами, підкреслюючи їхню належність до Речі Посполитої). Додамо, що до 1648 р. всі ці маєтності належали С. Конецпольському, а потім частина з них, насамперед Сміла і В’язівок, були у володінні гетьманича Тимоша Хмельницького — брата дружини Д. Виговського [8]. Данило загинув у 1659 р., потрапивши у полон до російських військ. Його піддали жорстоким тортурам, залили розпеченим свинцем очі, і він прийняв мученицьку смерть. Щоправда, деякі джерела говорять, що Данило Виговський помер від ран на шляху до сибірського заслання. Його дружина Катерина Хмельницька–Виговська потім вийшла заміж за майбутнього гетьмана Павла Тетерю. Син Юрій загинув молодим під час Хотинської битви 1673 р., а син Василь служив київським міським регентом і отримав у дар Великій Вигів та Малий Вигів від свого родича Дорофія Виговського [9].

Костянтин Виговський служив спочатку Адамові Киселю, а потім перейшов на бік повстанців, обіймав посади пінського й турівського полковника, генерального обозного, підскарбія «Великого князівства Руського», мужньо бився з московитами за визволення Києва у 1658 р. 20.05.1659 р. король Ян Казимир надав йому у володіння Лисянку і Лисянське староство [10]. Нами видрукувані його листи до князя Богуслава Радзивила, одного з найвпливовіших литовських магнатів і намісника Прусії [11]. Після загибелі Івана Виговського Костянтин, очевидно, постригся у ченці. Він був одружений з княжною Мещерською, дочкою багатого смоленського дідича князя Івана Мещерського і Тетяни Полубинської. (За твердженням деяких авторів, дружиною К. Виговського була дочка пінського маршалка Лукаша Єльського, але це маловірогідно, принаймні тут може йти мова тільки про перший шлюб [12]). її брат Іван Мещерський (Мещерин) був високоосвіченою людиною, служив королеві Речі Посполитої Владиславу IV, представляв його інтереси при дворі Філіпа–Вільгельма, баварського князя, воював проте Франції у складі баварських військ. У часи гетьманату Виговського Мещерський став ченцем Київського братського монастиря під іменем Йосифа, потім чернігівським архімандритом, навіть був одним із претендейтів на митрополичий престол по смерті Сильвестра (Косова). Через воєнні завірюхи він змушений був покинути Чернігів, а потім офіційно зрезигнувати від Чернігівської архімандрії 7 липня 1659 р. у Варшаві [13]. Подальші сліди Мещерина губляться.

Що стосується Федора Виговського, котрий відзначився у завершальні роки Національно–визвольної війни як дипломат (ще у 1655 р. коронні гетьмани посилали його як свого представника до Чигирина, потім він був послом українського уряду до Москви, брав участь у прийнятті посольства царя Олексія І), то в світлі нововиявлених документів його треба вважати не рідним, а тільки двоюрідним братом майбутнього гетьмана. Насамперед в універсалі–привілеї короля Яна Казимира від 20.05.1659 р., даному Федору Виговському на володіння Стеблевом з присілками Склемицями, Сидорівною, Щербашицями, Скрипчинцями, Лебединцями, Лунцевим селом і Тонопівкою, чітко вказується на те, що він доводився гетьману «братом стриєчним», тобто двоюрідним по батьківській лінії [14]. «Поменник» київського Золотоверхого Михайлівського монастиря, який був створений у 1667 р. з ініціативи його ігумена, видатного українського церковного і культурного діяча Феодосія Софоновича, називав у роду Івана Виговського імена ДЄвстафія, Иоанна, Єлени, Даниила, Кондрата, Татиани» [15]. Тут маються на увазі Остап Виговський, батько гетьмана, сам гетьман, його дружина Олена і брат Данило. Хто такий Кіндрат, сказати важко, можливо, це був один з двоюрідних братів.

Тетяна — це сестра гетьмана, яка вийшла заміж за шляхтича Івана Боглевського (Боклевського), власника Глинського та Княжої Луки. Вона, очевидно, померла до 1658 р. її чоловік разом зі своєю новою дружиною був забитий 28 березня 1658 р. повсталими селянами у його ж маєтності [16]. Відомий сучасний історик Ярослав Дашкевич навів у своїй розвідці про життя гетьмана Павла Тетері дуже важливий факт: виявляється, під час служби в Луцьку як підписка у луцькому громадському суді Тетеря познайомився з Виговським, а незабаром одружився на його сестрі, але, на жаль, невідомо її ім’я [17]. З роду Боклевських походить, між іншим, видатний художник — ілюстратор «Мертвих душ» Миколи Гоголя.

Двоюрідний брат І. Виговського, Самійло, був сотником, двоюрідний дядько Василь — овруцьким полковником. Родичем гетьмана був і сотник Криштоф Виговський, один із керівників повстання на Поліссі. Дехто з дальшої рідні (двоюрідний брат Юрій, двоюрідний племінник Ілля) служили на боці Речі Посполитої і лише після Гадяцького трактату перейшли, як і Василь Виговський, під українські прапори. Вони обидва брали участь у Конотопській битві, причому Ілля був там поранений з вогнепальної’ зброї. Про Юрія відомо, що він був одружений з Марією Скурат (Скуратівською), мав від неї сина Йосипа, котрий став потім велятицьким старостою Речі Посполитої. За Переяславським договором 27(17) жовтня 1659 р. між Московською державою та Україною, який підписав гетьман Юрій Хмельницький, всі Виговські мали бути видані цареві Олексію І («О Выговских изменниках.

Чтоб изменника Ивашка Выговского, жону и дети, гетман и Войско отдали его царскому величеству за измену. Также и брата его Данилка и иных Выговских, которые есть в Войску Запорожском, а вперед не толко при гетмане и в урядниках, но и в Войску Запорозком Выговским не бьп» [18]. Дійсно, на сибірське заслання були відправлені Данило, овруцький полковник Василь, який потрапив у полон в бою під Васильковим в середині вересня 1658 р. (за новим стилем), Юрій та Ілля. Пізніше до них долучився Самійло, якого взяли в Бихові. Данила, як уже говорилося, було вбито по дорозі. Але більша частина цього розгалуженого роду залишилася на Волині, яка тоді була під владою Речі Посполитої і уникнула «неісходимоі».

Про молоді роки майбутнього гетьмана майже нічого невідомо. Він дістав добру освіту, ймовірно і в Київському братському колегіумі, чудово володів крім рідної української мови ще й церковнослов’янською, польською, латинською, непогано знав російську мову, був прекрасним каліграфом. Згідно з даними Самійла Величка, Виговський був «вивчений вільним наукам, славився за дотепного і вправного у писарських справах» [19]. Не випадково він пізніше виступав як покровитель Київського братського колегіуму, добився для нього загальновизнаного статусу Академії, тобто університету, підкреслював своє знайомство з Феодосієм Софоновичем, ректором Київського братського колегіуму у 1653–1655 рр., ігуменом Золотоверхого Михайлівського монастиря у 1655–1672 рр., письменником, теологом та істориком [20].

Не було випадковістю і те, що в ході розвитку російсько–українських зв’язків саме Виговському на його прохання патріарх Никон надсилав книги, а також священні чаші й ризи [21]. Майбутній гетьман був членом православного Хрестовоздвиженського братства у Луцьку, яке у боротьбі проти Речі Посполитої відстоювало українську мову і православну віру.

Свою військову кар’єру Виговський розпочав у кварцяному війську Речі Посполитої «товаришем» гусарської хоругви, тобто рядовим шляхтичем — професійним вояком, з яких складався кістяк армії Речі Посполитої. Служив він тоді з канівським полковником Юрієм Голубом, котрий з вибухом Національно–визвольної війни волів залишитися на боці Речі Посполитої і був ротмістром козацької (тут — рід легкої кінноти) хоругви (100 кіннотників) у полку белзького каштеляна Адама Фірлея [22]. Тоді ж, у роки панування короля Владислава IV (1632–1648), Виговський став командувати хоругвою, відзначився у боротьбі проти «ворога святого Хреста Господня», тобто у боротьбі проти турецько–ногайсько–татарської агресії [23]. У 30–х роках XVII ст. він служив у луцькому громадському суді, хоча В. Кривошея вважає, що тут слід мати на увазі рідного дядька майбутнього гетьмана — теж Івана Виговського. Його начальником, як і підписка Павла Тетері, був тоді Станіслав Казимир Беневський, у майбутньому відомий дипломат Речі Посполитої, з котрим Виговському не раз доведеться зустрічатися, будучи генеральним писарем та гетьманом у 50–х рр. XVII ст. У 1635 р. І. Виговський став намісником луцького староства, а у 1638 р. — писарем при Яцку Шемберкові, комісарові Речі Посполитої над Військом Запорізьким у 1638–1648 рр. Очевидно, тоді ж Виговський познайомився чи увійшов у тісніші контакти з Богданом Хмельницьким тодішнім генеральним писарем Війська Запорізького, принаймні вони зустрічалися під час переговорів на Масловому Ставу. Цінні свідчення подає згаданий вище автор «Віршованої хроніки». Він вказує на високоосвіченісіь майбутнього гетьмана («знав польські звичаї, ляуда, сеймові конвокації, хід сеймиків, наради посольської ізби») і до того ж безпосередньо згадує його службу в київській гродській канцелярії [«Він у київській канцелярії латиною та правом вигострив язика, став уважатися (розумною) головою, невдовзі мусив знати Руських воєводств інтриги, знаючим про все (de omni scibili)»]; наголошує на досить бурхливих молодих роках, оскільки йому доводилося долати небезпеки, пов’язані з професійними обов’язками («хоч часом не рад і не кличе, але дізнається, коли його вже вибили, тому він мусить завжди добре охороняти свого рота, і якщо добрий язиком, то й рукою (мусить добре володіти), щоб не вилетіли зуби, до того ж мав часті сутички з ворогами») [24].

Приблизно у першій половині 30–х рр. XVII ст. Виговський бере свій перший шлюб з Яблонською гербу «Ясенчик», представницею дрібного українського шляхетського роду з Київщини. Джерела свідчать, що від цього шлюбу було кілька дітей: сини Іван, Василь, Юрій, Ілля, Костянтин і Станіслав та дочка Мар’яна. Остання у середині XVII ст. вже була одружена з українським православним шляхтичем Михайлом Гунашевським, автором відомого Львівського літопису, який служив у Генеральній канцелярії в роки Національно–визвольної війни, виконував дипломатичні доручення Б. Хмельницького та І. Виговського, став київським протопопом і навіть купив собі, своїй дружині і своїм дітям, тобто внукам І. Виговського, землю й «Олизарівський» будинок, на що дістав відповідний запис від київського полковника Павла Яненка–Хмельницького й самого гетьмана Богдана Хмельницького від 4.07.(24.06.)1657 р. [25].



30 травня 1659 р. згідно з універсалом короля Яна Казимира Гунашевський був нобілітований (на прохання Івана Виговського), але це було швидше підтвердження його шляхетства [26]. Тоді ж король надав йому іншим універсалом два села над Десною, а саме: Крехаїв і Бодянки з Крехаївською слободою, а також млинок в Борках на р. Остері [27]. Не пізніше 1657 р. Гунашевський став київським протопопом, потім (у 1667–1672 рр.) катедральним пресвітером у Перемишлі [28].

Коли Виговський овдовів, то пішли чутки, що він нібито став ченцем [29], але насправді він не полишив посади генерального писаря і залишався світською людиною. У 1656 р. він взяв другий шлюб з Оленою Стеткевич, дочкою українсько–білоруського шляхтича, мстиславського підкоморія, мінського воєводи Богдана Стеткевича (після 1601–1657(?)) та княгині Олени Соломирецької. Рід Стеткевичів та Соломирецьких був значнішим від роду Виговських, до того ж українські повстанці виглядали «здрайцями» та злочинцями в очах вірнопідданих Речі Посполитої. Через це батько Олени не хотів віддавати свою дочку за генерального писаря Війська Запорізького, і Виговський зважився на несподіваний вчинок: кілька тисяч його слуг викрали Олену і привезли з почестями до Києва. Генеральний писар запропонував їй руку й серце, щедро обдарував її і пообіцяв їй у разі відмови вийти за нього заміж повернути до батьків. Погодитися на пропозицію генерального писаря вмовляв Олену і київський митрополит Сильвестр Косов, який, до речі, був майже земляком Олени, білорусом з Жировичів на Вітебщині. Олена згодилася на шлюб, і невдовзі конфлікт із її батьками було полагоджено.

Повертаючись до рідні Олени Стеткевич, відзначимо, що її батько Богдан Стеткевич був сином брацлавського підкоморія Вільгельма Стеткевича і княгині Ганни Огінської (з цього роду походить композитор XIX ст. М. К. Огінський, автор знаменитого полонезу), онуком надвірного литовського маршалка Богдана Стеткевича та княгині Овдотьї Друцької–Горської. Він мав маєтності у Білорусі (у Мінському, Мстиславському та Оршанському повітах), брав участь у польсько–шведській війні у Прибалтиці (20–ті рр. XVII ст.), був ротмістром у Смоленській війні 1632–1634 рр., новогрудським каштеляном. Він прославився як один із визначних покровителів Києво–Могилянського колегіуму. Разом з дружиною він заснував Кутеїнський православний монастир під Оршею, а також Буйницький та Баркулабівський монастирі, був близьким співробітником св. Петра Могили, який навіть присвятив йому друковане в Києво–Печерській лаврі «Учительне Євангеліє» (1637) і призначив своїм заповітом одним з опікунів Києво–Могилянської академії [30]. Через свого тестя Виговський увійшов у родинні зв’язки з рядом відомих українських та білоруських шляхетських, навіть князівських родів. Зазначимо, що брат Олени Стеткевич — Михайло, який навчався у Києво–Могилянському колегіумі у 30–х роках XVII ст, можливо одночасно з І. Виговським, теж стане під прапори Богдана Хмельницького, так само як і його двоюрідний брат Юрій. Михайло Стеткевич прославився як високоосвічена людина, ревнитель православ’я, фундатор Баркулабівського монастиря. За участь у повстанні на боці українського народу король Ян Казимир конфіскував у нього маєтності Погост і Новий Двір у Пінському повіті. По смерті Виговського Михайло прийняв чернечий постриг і помер у монастирі. Сестра Олени Стеткевич була в шлюбі зі шляхтичем Іваном Суходольським, одним із найвідоміших помічників Івана Нечая, чауського та старобихівського полковника, брата славетного Данила Нечая, який був свого часу брацлавським полковником (у 1648–1651 рр.) — Варто візначити, що свояком Виговського став князь Микола Святополк–Четвертинський (помер у 1659 р.), мінський каштелян, одружений з княгинею Доміцеллою Соломирецькою, двоюрідною сестрою Олени Стеткевич. Він був сином знаменитого Стефана Святополк–Четвертинського (1574–1665), брацлавського підкоморія з 1629 р., члена Луцького православного братства, одного з чільних репрезентантів української православної шляхти, яка визнала зверхність Війська Запорізького. Старий князь Стефан був активним учасником відновлення православної ієрархії у 1620 р., зокрема, у його маєтності Животові єрусалимським патріархом Феофаном та ще двома митрополитами було висвячено на єпископа холмського та белзького Паїсія Іполітовича. Він мав також міцні зв’язки з київськими митрополитами (Иов Борецький, св. Петро Могила, Сильвестр Косов, Діонісій Балабан, причому останній відспівав його сина Миколу у Новочетвертинському монастирі), із Захарією Копистенським, із гетьманами Війська Запорізького П. Сагайдачним, І. Петражицьким–Кулагою, Б. Хмельницьким та ін.

Вибух Національно–визвольної війни поставив перед Виговським, як і перед іншими українськими шляхтичами, дилему: з ким бути. Українська православна шляхта у своїй масі підтримувала національно–визвольні й релігійні тенденції Національно–визвольної війни, але вороже ставилася до антифеодальних. Цю дилему кожен рід, кожен шляхтич вирішував по–своєму, і прийняття остаточного рішення проходило нерідко болісно і неоднозначно. Деякі шляхтичі безоглядно стали на бік свого народу (Б. Хмельницький, Данило та Іван Нечаї, Іван Богун та ін.), деякі одразу зайняли ворожу позицію і стали до лав карального війська Речі Посполитої (Марк Зацвіліховський — кум Б. Хмельницького, сумновідомий Д. Чаплинський, Байбуза, Дзик та ін.), деякі перейшли до карателів після короткої (Семен Забуський, Ясько Ясноборський) чи досить тривалої служби у повстанців (полковники Іван Бруяка, Михайло Криса, Іван Головацький, Михайло Тиша), деякі ж здійснили, як от Михайло (Станіслав) Кричевський, українець з Умані Ференц Сербии (Рац), зворотну еволюцію. До останніх належав і Іван Виговський.

Коли почалася Національно–визвольна війна, І. Виговський опинився у кварцяному війську великого гетьмана коронного Миколи Потоцького. Будучи в авангарді війська, яке очолював Стефан Потоцький, син головнокомандувача, ротмістр Виговський брав участь у битві на Жовтих Водах і у вирішальний момент (бій біля Княжих Байраків 16 травня 1648 р.) бився проти повстанців до останнього. Коли під ним було вбито коня, він бився пішо і припинив опір тільки тоді, коли втратив свідомість через поранення і значну кровотечу. У несвідомому стані його полонив якийсь запорожець і продав татарину. Виговський утік з полону, але його спіймав інший запорожець і знову продав за поганенького коня уже іншому татарину. Виговський утік з неволі і цього разу, але знову був спійманий і переданий самому ханові Іслам–Гірею III, очевидно, вже після Корсунської битви (26.05.1648 р.). Богдан Хмельницький обміняв його на якогось полоненого, і він був прикутий до гармати, певний час знаходився в ув’язненні [31]. Гетьман порозумівся з бранцем, і той дав тоді йому присягу вірно служити і додержав свого слова. Принаймні за життя Богдана Хмельницького не бачимо якихось серйозних розходжень між ним та Виговським. Цікаво, що 28 липня 1649 р. під стінами Збаража Виговський повідав польському послу від обложених Станіславу Яницькому про причини, через які він залишається на боці повстанців, і Яницький так передав цю розповідь: «…спійманий на Жовтих Водах, викуплений Хмельницьким за одну кобилу. Має там (у повстанському тилу) батька, братів, сестер і т. д., і якби він зрадив Хмельницькому, той наказав би цих стратигт як родичів. Отже, перемагає його природна любов до батьків і родичів, тому він там мусить залишатися» [32]. Але навряд чи варто вірити даній інформації, враховуючи хитру дипломатичну гру, яку вели Виговський із Хмельницьким, про що нижче буде сказано. Варто відзначити, що шлях Виговського до повстанців нагадує шлях видатного сподвижника Б. Хмельницького Станіслава Кричевського. Останній походив з українсько–білоруського православного шляхетського роду, вірно служив королеві Владиславу IV, але в той же час саме він випустив з чигиринської в’язниці на волю свого кума, Богдана Хмельницького. Взятий у полон під Корсунем, Кричевський повернувся з католицизму до православ’я, отримав нове ім’я (Михайло) і став служити вірою і правдою повсталому народу. Ставши київським полковником, він перекрив шлях на Україну литовсько–шляхетським військам князя Януша Радзивила і прийняв тяжку битву під Лоєвом (липень 1649 р.). Хоча Кричевський зазнав поразки і був смертельно поранений у битві, однак його дії не дали можливості Радзивилу з’єднатися з королем Яном Казимиром і сприяли перемозі повстанців Богдана Хмельницького під Зборовом.

Перейшовши на бік повстанців, Виговський став служити особистим писарем гетьмана, очевидно, і у Генеральній канцелярії. Він супроводжував Богдана Хмельницького у його переможному поході 1648 р. на Пилявці, Львів, Замостя, причому вже тоді виявляв свою нехіть до союзу з Кримським ханством, через що навіть вступив у конфлікт із племінником Тугай–бея. Цікаво, що позиція Виговського збіглася з позицією… Максима Кривоноса, котрий вважав за потрібне українській армії зупинитися на берегах Случі й зайнятися укріпленням кордонів [33], між тим як Хмельницький і Тугай–бей слушно наполягали на переслідуванні ворога. У листі Б. Хмельницького до Януша Кемені, радника трансільванського князя Дьєрдя II Ракоці, від 27(17) листопада 1648 р. (із Замостя) говориться про прийом трансільванських послів, а також про висилку до Трансільванії’ українського посольства (І. Виговський та «його товариш, наш нотар»), щоб вони передали Кемені «й виклали усно все, що треба. Бо ми бажаємо мати королем князя твоєї милості (Дьєрдя II Ракоці. — Ю. М.) і хотіли б довести йому нашу повагу…» [34].

Джерела спочатку не вирізняють Виговського серед оточення гетьмана. Так, у щоденнику посольства А. Киселя, писаному Войцехом М’ясківським, Виговський навіть не згадується під час переговорів у Переяславі (лютий 1649 р.). Але дещо пізніше Виговський робить блискавичну кар’єру. Вже 3 квітня 1649 р. бачимо фактично двох писарів Війська Запорізького: Івана Демковича Креховецького, генерального писаря, та Івана Виговського, котрого ще називають «писар покоєвий гетьманський», тобто особистий писар гетьмана. Іван Креховецький — перший генеральний писар відродженої Української держави, походив з української православної шляхти. Він заклав основу Генеральної канцелярії Гетьманщини, мав значний авторитет, і тому не випадково бачимо його підпис поруч із гетьманським на деяких документах [35]. Обидва Івани (Креховецький та Виговський) нарівні й разом зустрічають іноземних послів починаючи з квітня 1649 р., дістають від останніх однакові подарунки, але Виговський вже тоді починає відтручувати свого колегу від справ. Так, переговори з московськими послами Василем та Григорієм Унковськими (квітень 1649 р.) проводили тільки Хмельницький та Виговський, а більше ніхто зі старшини не був на них допущений. У Реєстрі Війська Запорізького, складеному наприкінці 1649 — на початку 1650 р. за активної участі Виговського, про що свідчить навіть вірш–панегірик, вміщений на початку Реєстру, Іван Креховецький згадується вже як корсунський полковий писар. Сам же Виговський став одноосібним генеральним писарем Війська Запорізького, і саме в такому статусі про нього згадує Реєстр.

Виговський брав участь у поході української повстанської арміі Богдана Хмельницького під Збараж, в облозі фортеці. 28 липня у розпал боїв обложені вислали свого посла Станіслава Яницького до хана Іслам–Гірея III і до Богдана Хмельницького. Як уже згадувалося, після переговорів його з почестями провів до стін Збаража саме Іван Виговський [36].

Генеральний писар виступає і як співавтор деяких універсалів Б. Хмельницького [37]. Першим з них є універсал від 7.09.1650 р., даний у Ямполі жителям Київського та Чернігівського воєводств, а також Житомирського староства з наказом не кривдити шляхти. Цікаво, що цей універсал пред’явив до запису у книги київського гродського суду слуга А. Киселя — шляхтич Костянтин Виговський, брат генерального писаря. А вносив цей універсал до книг Остап Виговський, батько генерального писаря, намісник київського замку [38]. Разом з Хмельницьким генеральний писар видав універсали про заборону чинити утиски ніжинським міщанам (11(1).08.1650 р., з Іркліїва); про покарання тих, хто нападатиме на ченців Мгарського монастиря (19(9).05.1651 р., з табору під Зборовом); про надання Межигірському монастирю села Чернин (30(20).12.1653 р., з Корсуня); про затвердження Ф. Софоновича ігуменом Золотоверхого Михайлівського монастиря у Києві (12(2).06.1655 р., з Богуслава); листи до путивльського воєводи Ф. Хілкова (3.06.1652 р., з табору під Батогом), до царя Олексія І (20.06.1657 р., з Чигирина), до бояр І. Д. Милославського (20(10).07.1657 р., з Чигирина) та Б. І. Морозова (20(10).07.1657 р., з Чигирина), інструкцію до шведського короля Карла X Густава 1655 р. [39].

Нерідко Виговський писав лист чи універсал від імені гетьмана, а Хмельницький тільки ставив підпис. Відомий український історик Т. Крип’якевич встановив ряд таких документів [40]. Характерно, що гетьман часто навіть не диктував універсал чи лист, а обмежувався стислими розпорядженнями Виговському. Так, за свідченням московського посла В. Унковського, гетьман вислухав його скарги щодо конфліктів на кордоні і наказав Виговському написати з цього приводу листа до миргородського полковника Мартина Гладкого [41]. У свою чергу Виговський нерідко полишав суто писарську працю на підлеглих. Посол Януша Радзивила шляхтич Мисловський, перебуваючи в Чигирині у березні 1651 р., побачив, як Виговський диктував комусь універсал від імені Хмельницького про спорядження човнів [42]. Звичайно, збереглися й документи (універсали, листи), видані особисто Виговським. Характерно, що таких документів тільки з часів Національно–визвольної війни дійшло понад 25, тобто більше, ніж документів будь–якого іншого керівника відродженої Української держави середини XVII ст., за винятком самого Богдана Хмельницького (близько 600), котрий гетьманував 10 років. Що стосується документації Виговського–гетьмана, котрий тримав булаву набагато коротший час (майже 3 роки), то київський дослідник Андрій Бульвінський нарахував у цьому комплексі щонайменше 136 документів [43].

За короткий час Виговський розвинув Генеральну канцелярію, створив її як потужну і високоефективну інституцію України–Гетьманщини — важливу складову державного апарату. Ця установа відігравала роль міністерства закордонних справ і певною мірою міністерства справ внутрішніх. Вона стала тим генератором, який згідно з волею гетьмана та ради Війська Запорізького урухомлював численні привідні паси державної машини. Саме сюди стікалася військово–політична інформація з усіх кінців України й зарубіжних країн, тут приймалися й відправлялися численні посольства, тут приймалися важливі рішення, котрі поруч з військовими перемогами визначали долю Національно–визвольної війни українського народу. Як вірно відзначав І. Крип’якевич, Виговський «організував державну канцелярію, яка прийняла все діловодство, як у внутрішньому правлінні, так і в закордонних справах…». За Б. Хмельницьким зберігався «контроль основних державних справ, а їх виконання, в тому числі все листування, він довірив Виговському» [44].

Щоб створити і керувати такою потужною машиною, як Генеральна канцелярія, потрібен був величезний талант адміністратора і політика. І хоч створювали цю машину спочатку Богдан Хмельницький та Іван Креховецький, саме Виговський розбудував ії і поставив на рівень європейських канцелярій. Не випадково уряд писаря Війська Запорізького був піднятий зусиллями Виговського на друге місце після гетьманського, не випадково з цього моменту західні джерела назрівають генеральних писарів Війська Запорізького канцлерами.

На жаль, склад і функціонування Генеральної канцелярії в роки Національно–визвольної війни і нині залишаються недостатньо вивченими, насамперед через фрагментарність джерельних свідчень. Можна, однак, визначити коло найближчих співробітників Виговського. Серед них бачимо, наприклад, зятя Івана Виговського — Михайла Гунашевського. «Секретарем Виговського» деякі джерела називають Силуяна Мужиловського — видатного дипломата Української держави, який очолював посольства до Московської держави, Молдавії, Швеції’ та інших країн. Мужиловський походив з білоруської православної шляхти, був сином видатного борця проти польсько–католицької експансії православного письменника–полеміста Андрія Мужиловського, який навіть розглядався як один з кандидатів на київського митрополита по смерті Йова (Борецького). На початку 30–х рр. XVII ст. Силуян разом із братом (ймовірно з Григорієм, проповідником та полемістом) вчився у Києво–Могилянському колегіумі і вже тоді міг близько познайомитися з Виговським [45]. В. М’ясківський у своєму щоденнику занотував, що під час переговорів у Переяславі (лютий 1649 р.) на бік українських повстанців перейшов Соболь — писар А. Киселя «немолодий, знаючий справи й стан Речі Посполитої», якого Хмельницький затримав при собі, бо «той гарно пише, а до того ж належить до його віри, і якийсь Ярмолович, литвин (білорус. — Ю. М.), котрий поїхав до Хмельницького і став Іудою, а ми не стереглися його на порадах» [46]. Інші джерела вказують, що у Генеральній канцелярії працювало 12 шляхтичів, які перейшли до Хмельницького, але називають ім’я тільки одного з них (П’ясецький). Можливо, в часи Національно–визвольної війни у канцелярії працював і підписок Виговського Федір Погорецький, писар Захар Шийкевич, майбутній генеральний писар Лівобережної Гетьман–щини в 60–х та 80–90–х рр. XVII ст. Тут же працювали грек Іван «Мануйлов» та серб Василь «Данилов» [47], причому останній служив Війську Запорізькому ще з 1647 р. і навіть жив при Виговському [48].



До речі, саме з числа канцеляристів Хмельницький та Виговський нерідко формували дипломатичні місії. Так, Мануйлов і Данилов були послані гетьманом та писарем з–під Зборова (під час Берестецької кампанії) до Москви у травні 1651 р. Залучав писар для виконання дипломатичних доручень свого батька, братів, а також челядників та слуг, наприклад Івана Стадника, якогось Самійла [49]. 20 червня 1657 р. він послав до Швеції разом з послами Хмельницького і свого представника — козака Дорошенка [50]. Вищенаведені факти засвідчують, що у Генеральній канцелярії в роки Національно–визвольної війни працювали високоосвічені люди, що мали значний досвід роботи у державних установах Речі Посполитої; люди, обізнані з пером і мечем.

Існують серйозні підстави вважати, що саме Виговський відігравав одну з провідних ролей у формуванні розвідки та контррозвідки при уряді України. Ще на початку 1649 р. дві тисячі розвідників до Польщі висилав з Переяслава полковник Максим Нестеренко (за іншими даними — Стасенко), але пізніше безпосереднє керівництво цими справами переходить до Виговського. Не випадково, агентом саме Виговського був татарський товмач великого візиря Сефер Кази–аги. Цей агент під час сепаратних польсько–кримських переговорів під Кам’янцем–Подільським у грудні 1653 р. передав генеральному писарю відомості про їхній зміст [51]. Не випадково агентом саме Виговського був у Стамбулі серб Микола Маркевич, посланий писарем до Туреччини наприкінці 1653 р. [52]. Агентом Виговського був і Теодосій Томкевич, грек за походженням, львівський купець і міщанин. Він же брав участь у дипломатичних контактах українського уряду з урядами Речі Посполитої і Швеції (1658 р.). Інший грек, Остафій Астаматій (Стаматі, Стомателло), керівник митної служби у Богдана Хмельницького, діяв як агент Виговського у 1654–1656 рр. [53]. Не випадково Прокіп Верещака, котрий врешті став на бік повстанців, був братом агента Василя Верещаки, який служив секретарем Яна Казимира і дуже тісно був пов’язаний з Виговським, навіть родинними узами. 9.09.1654 р. Виговський сповістив царя про те, що послав «своего человека для проведывания в землю Мултянскую, Венгерскую, Турскую для всяких вестей подлинны» [54]. Дипломат Речі Посполитої доповідав з Чигирина на самому початку 1651 р. про те, що через канцелярію Виговського «Хмельницький знає про все, що робиться у Варшаві, і має таких, котрі доповідають йому про найменші події» [55]. Під час переговорів з московським послом Л. Лопухіним у Чигирині 17.01.1656 р. Хмельницький і Виговський казали йому про новини з Польщі: «…прислали грамотки наши друзья из Польши» [56]. Сам Виговський часом згадував про своїх друзів із Польщі, Литви, Білорусі, а також Волині й Полісся, котрі інформували його і уряд України про плани польської дипломатії, про наміри султана, кримського хана, молдавського господаря та ін. [57]. Агенти повстанців активно діяли у Львові, Кам’янці–Подільському, Перемишлі, Кракові, Варшаві, Відні, Брно та інших містах, співпрацювали зі шведськими й трансільванськими розвідниками на території Речі Посполитої, Чехії, Моравії, Сілезії, Австрії, краін Балканського півострова. Мережа української розвідки при королівському дворі у Варшаві була настільки міцною, що навіть через 25 років лунали скарги на те, що козаки (вже в часи Петра Дорошенка) знають про всі замисли короля, вносилися пропозиції «добре пошукати» серед тих українців, котрі входили до оточення короля Яна III Собеського [58].

Ясна річ, що без Виговського не обходилися найважливіші і найпотаємніші справи Української держави. Так, можна навести приклад із самозванцем Тимофієм Анкудіновим, котрий з’явився в Україні якраз під час погіршення російсько–українських відносин у 1650 р. Саме Виговський дав дозвіл московському послу на зустріч із самозванцем (16.10.1650 р.). Поява чергового самозванця в Україні викликала значну стривоженість у Москві, оскільки московський уряд добре пам’ятав про «Смутное время», і тому йому довелося вести прихильнішу лінію щодо України. Однак Виговський не був би Виговським, якби він навіть із цього (справді важливого) епізоду не виніс якоїсь користі. Він таємно пообіцяв московському уряду видати у майбутньому самозванця і одразу ж в очах царя та його оточення став більшим другом, ніж Хмельницький. Цю партію Виговський грав аж до смерті гетьмана. Вже 29.12.1650 р. російський купець–агент Ф. Гуреєв запросив під час ярмарку в Корсуні до себе на обід Виговського та паволоцького війта Івана (Поповича? — Ю. М.). Саме тоді Виговський висловив гостре невдоволення з приводу того, що секретні послання Хмельницького до царя Олексія І опинялися в Варшаві [59]. У подальшому налагоджуються секретні зв’язки між Виговським та путивльськими воєводами С. Прозоровским, а потім — із Ф. Хілковим. Відомі навіть імена російських агентів–гінців, котрі формувалися головним чином з путивльських торгівельних людей, наприклад: К. Тишкин, С. Катіржний, М. Антонов, В. Бураго (В. Бурий), П. Зеркальников, Д. Литвинов, С. Масальський, П. Привалов, Р. Федоров, Й. Шамирін, С. Яцин та ін. [60]. 3 ними Виговський передавав таємні листа, усно й письмово сповіщав царський уряд про дипломатичні й військові заходи Речі Посполитої, події на фронті тощо. Так, збереглися два «вістові листи», написані Виговським у вересні 1651 р. до С. Прозоровського, в яких сповіщалося про переговори з Річчю Посполитою та про таємне посольство кримського хана до Яна Казимира. Російським послам В. Унковському та А. Ардаб’єву на їхнє прохання Виговський віддав копії листів Яна Казимира до Марціна Калиновського, листа Іслам–Гірея III до Хмельницького і навіть оригінальне послання тому ж Василю Лупу. Водночас Виговський уважно стежив за діями московських дипломатів та агентів. Коли один із воєводських агентів напився і вибовкав деякі секретні речі, то про це зразу ж стало відомо Виговському, і невдаху–агента тут же заарештували й доставили до генерального писаря. Останній, щоправда, обмежився тут суворим попередженням. Коли Хмельницький у другій половині 1651 р. вів переговори з назаретським митрополитом Гавриїлом як із посередником у контактах з царем Олексієм і висловив бажання піти «під високу руку» монарха, то Виговський висловився ще промовистіше. Московському послу Г. Богданову він заявив, що в разі згоди на це царя він особисто поїде до Москви і «стане домовлятися, на яких статтях цьому бути». Після відомих рішень Земського собору 1653 р. у Москві щодо України Виговський у переговорах із царськими дипломатами Стрешньовим та Бредихіним поспішив розписатися і за білорусів, запевняючи, що вони нібито дуже хочуть потрапити в підданство царя через те, що «їм від ляхів тіснота й переслідування великі» [61]. Зв’язки з Виговським московський уряд цінував дуже високо, навіть посилав йому додаткові подарунки, які мали передаватися послами таємно. Коли ж Прозоровського замінив на посаді путивльського воєводи Хілков, то останньому царською грамотою наказувалося продовжити листування з Виговським — «тайно и без имен». До самої смерті Хмельницького у царського уряду не виникало сумнівів щодо прихильності Виговського до Москви. У цьому ж запевняли й посланці Виговського (І. Мануйлов, В. Данилов), за думкою яких гетьман нібито не відав про посилку писарем «вістових листів» до Москви. Сам же Виговський, особливо на завершальному етапі Національно–визвольної війни, енергійно працював із гетьманом на полі зміцнення союзу Гетьманщини з Московською державою. До того ж писар запевняв царських представників у тому, що у разі невдачі в боротьбі проти Речі Посполитої він разом з батьком та «лутчими людьми» Війська Запорізького перейде жити в Московську державу.

Чи й справді Виговський діяв таємно від гетьмана, чи й справді він був більшим прихильником союзу з Московщиною, ніж гетьман? На це питання треба дати негативну відповідь, навіть не беручи до уваги зовнішньополітичну діяльність Виговського уже як гетьмана. Важливим аргументом на користь нашої думки є той факт, що і уряд Речі Посполитої трактував Виговського як прихильнішу до себе людину, ніж Хмельницький. В анонімному листі одного з представників панівних кіл Речі Посполитої була порада якомусь шляхтичу щодо повернення останньому маєтностей на визволених територіях України. Адресату рекомендувалося звертатися не до Хмельницького, а до Виговського, як більш прихильного до поляків. Цікаво, що ряд джерел свідчить про те, що саме Виговський зм’якшував позицію Хмельницького на переговорах із дипломатами Речі Посполитої, залагоджував конфлікти, обіцяв польським послам вплинути на гетьмана і дійсно впливав… А вплив у генерального писаря був неабиякий. Не випадково польська агентура доносила: «Виговський керує геть усім і сам без Хмельницького відправляє послів» [62]. Посиленню впливу Виговського сприяв і шлюб його молодшого брата Данила з дочкою Богдана Хмельницького Катериною. Зазначимо, що і трансільванський князь Дьєрдь II Ракоці вважав Виговського прихильнішим до себе і пропонував генеральному писареві високу посаду в Трансільванії, обіцяючи щедро винагородити його і надати у власність великі міста [63].

На наш погляд, не треба шукати якихось реальних розходжень у зовнішньополітичному курсі генерального писаря та гетьмана. Тут можна побачити лише своєрідну політичну лінію, котра в загальних рисах була узгоджена з гетьманом, дипломатичний талант якого перевищував талант Виговського. У ході переговорів генеральному писареві відводилась роль буфера, провідника м’якшої і поступливішої лінії, що справляло відповідне враження на іноземних дипломатів. Такий «імідж» Виговського дозволяв краще пізнати наміри протилежної сторони, навіть виявити її агентурні зв’язки, і, що найголовніше, це створювало додаткові можливості для дипломатичного маневру. Протягом гетьманату Хмельницького не можна побачити серйозних розходжень між гетьманом і генеральним писарем. Останній мав рацію, коли заявляв російським послам: «крымский царь, и колга, и норадим, и мурзы, и хто у них есть владетели, меня слушают. Ведомо им, что за помочью Божию я в Войску Запорожском владетель во всяких делах, а гетман де, и полковники, и все Запорожское Войско меня слушают и почитают. А то де вы и сами видите, что гетман и лутчие люди Войска Запорожского мне верят во всем» [64]. Російський посол О. Мисков писав пізніше (листопад 1656 р.), що його з листом до Хмельницького не допустили, а Виговський «лист рванул из рук сердитым обычаем» [65]. Коли гетьман був хворий, особливо в останній рік життя, то Виговський сам вів переговори з найповажнішими посольствами, про що свідчить, зокрема, донесення Ф. Бутурліна та В. Михайлова від 14.06.1657 р. [66].

Лише одного разу мав місце конфлікт, який при всій невизначеності його характеру виразно засвідчив, хто є людиною № 1 у Війську Запорізькому. У 1653 р. слуги й челядь Виговського зачепили без його відома гетьманських слуг, а Виговський про це не знав «за недосугами своими». Після цього ж стався конфлікт між Данилом Виговським і переяславським полковником Павлом Тетерею. Козацька рада визнала винним Данила і засудила його до смертної кари. Лише заступництво генерального писаря, який упрохав гетьмана змилуватися, врятувало життя Данилу. І в цей час слуга Виговського Ян Желдуновський побив гетьманських челядників, через що Хмельницький звелів стратити і самого генерального писаря. Від цього наміру гетьмана відмовили полковники та «все ратные люди». Гетьманський гнів був, як завжди, недовгим, і на запитання російських послів А. Матвєєва та І. Фоміна Мужиловський відповів: «Писарь де Иван Выговской у гетьмана по–прежнему, и дел никаких у него, писаря, не отнял» [67]. Цей єдиний випадок непорозуміння гетьмана із генеральним писарем є все ж таки малозначущим на фоні тих гострих, навіть збройних конфліктів, що виникали в різний час у Хмельницького з Максимом Кривоносом, його сином (Кривоносенком), Данилом Нечаєм, Стефаном Подобайлом, Матвієм Гладким, Лук’яном Мозирою, Филоном Джеджелієм і навіть з власним сином Тимошем Хмельницьким.

Звичайно, не можна говорити і про повну тотожність позицій гетьмана й генерального писаря у роки Національно–визвольної війни. Тоді в уряді Української держави більш–менш чітко визначився поділ на три політичних угрупування: центр, радикальний та поміркований напрями. Головним представником центру був сам Богдан Хмельницький; на чолі радикалів, які у своїй програмі найпослідовніше висловлювали інтереси повстанських низів, стояли Максим Кривоніс, потім Данило Нечай, Матвій Гладкий, Лук’ян Мозиря, Стефан Подобайло. Нарешті репрезентантами поміркованих, котрі відбивали інтереси насамперед повстанської верхівки, були полковники Михайло Громика, Григорій Гуляницький, Григорій Лісницький, генеральний суддя Самійло Зарудний, генеральний обозний Тиміш Носач та інші. В діяльності цієї течії виразно простежується лінія компромісу з Річчю Посполитою. У часи гетьманату Б. Хмельницького Виговський поділяв центристські позиції гетьманату, що, до речі, давало можливість зміцнити єдиний фронт боротьби проти магнатсько–шляхетської Речі Посполитої, цементуючи блок правих і лівих сил. Лише в останні роки життя Хмельницького (після Переяславської ради) Виговський зближується з поміркованими, що сприяло його обранню гетьманом, але водночас звузило соціальну базу гетьманату. Останнє мало фатальні наслідки, не вповні передбачені І. Виговським на відміну від його попередника.

Військово–дипломатична діяльність Виговського в роки Визвольної війни реконструюється зі значними прогалинами. Не варто сумніватися в тому, що він супроводжував гетьмана в його переможному поході 1648 р. під Пилявці, Львів і Замостя. 17.11.1648 р. Б. Хмельницький вислав посольство до трансільванського князя Дьєрдя II Ракоці та канцлера й головнокомандувача трансільванських військ Яноша Кемені в справі союзу проти Речі Посполитої і підтримки кандидатури Дьєрдя II на польській трон. Це посольство складалося з Виговського і його товариша — «нашого нотаря», тобто писаря, можливо Івана Креховецького [68]. Наступного року Виговський брав участь у переможному поході повстанської армії під Збараж та Зборів. Хоч безпосередні переговори з представниками уряду Речі Посполитої і самим королем вів Хмельницький, очевидно, у них брав участь і Виговський, тим більше що саме він листувався потім з Киселем і попереджав його про несвоєчасність спроб повернення польської шляхти до своїх колишніх маєтностей [69]. У червні 1650 р. він брав участь у переговорах з венеціанським послом Альберто Віміною (Мікеле Б’янкі). У серпні генеральний писар виступив у переможний молдавський похід Хмельницького, під час якого було досягнуто згоди молдавського господаря Василя Лупу на шлюб його дочки Роксанди з Тимошем Хмельницьким. Вже 23.10.1650 р. гетьман і генеральний писар зустрічали в Чигирині молдавських послів: сучавського митрополита і Чоголі Спатару, ближнього боярина–господаря, і вели переговори щодо майбутнього шлюбу гетьманича. У жовтні–листопаді 1650 р. бачимо Виговського також у переговорах з московськими послами та гонцями Г. Унковським, Нероновим, А. Сухановим [70].

У 1651 р. Виговський бере участь у берестейському поході. У вирішальний момент затяжної битви (30.06.1651 р.) хан Іслам–Гірей III зрадив українських повстанців і втік з поля битви зі всією ордою, зазнавши перед тим відчутних втрат. Пізніше київський полковник часів гетьманату Івана Брюховецького Василь Дворецький звинуватив Виговського у тому, що писар поширював серед ординців провокаційного листа, в якому українські козаки закликалися до спільного з поляками удару по орді («А Выговский, собака, много листов межи орды вкинул, мовячи: “Биймо татар из обох сторон: тепер час маемо”. И за его шалвірством мусіли козаки гармати там покинути, а легко самі утікати під Білую Церков») [71]. Ця інформація є відвертим наклепом політичного противника Виговського. Про такого листа не згадує жодне джерело, і навіть сам хан не посилався на такий зручний для нього привід виправдатися, а вказував на зовсім інші причини ганебної втечі: якісь заворушення в орді та міжусобні конфлікти [72].

Богдан Хмельницький намагався зупинити орду, але й сам був затриманий ханом. Затримати втікачів спробував Виговський, однак і йому це не вдалося. Тоді генеральний писар примчав до козацького табору і передав старшині наказ гетьмана сипата вали і готуватися до оборони, а сам кинувся навздогін за ханом, щоб умовити його визволити гетьмана і повернути орду на поле битви. Іслам–Гірей спочатку погодився і навіть запросив Хмельницького й Виговського до свого намету, але в цей час йому принесли повідомлення (як пізніше виявилося, недостовірне) про наближення королівського війська. Це викликало переполох у орді, і хан з усім військом продовжив втечу протягом всієї ночі. На світанку Виговський умовив хана дати йому хоча б 10 тисяч війська для деблокування повстанського табору. Хан погодився дати навіть удвічі більше, під командою чотирьох мурз, але після початку зворотнього маршу (Хмельницький залишився у хана під арештом як заручник), ці орди змінили свій намір і повернули назад. З Виговським залишилося лише троє козаків та двоє татар. Генеральний писар був змушений відмовитися від спроби пробитися до обложеного війська, однак не втратив сили духу й рушив до Паволочі. Приблизно у цей час обложені під Берестечком повстанці мужньо боролися, чекаючи на повернення гетьмана із підмогою. Одночасно вони зав’язали переговори, щоб виграти час. Характерно, що король та уряд Речі Посполитої домагалися неодмінно видачі Хмельницького та Виговського як головних керівників повстанців (король не знав про відсутність у таборі гетьмана й генерального писаря).

У Паволочі Виговський зібрав нове військо і розгромив десятитисячну орду, яка поверталася з України до Криму, обтяжена ясирем. Внаслідок трьох битв (під Паволоччю, Чудновим та на Уманському шляху) козаки Виговського знищили понад 8 тис. ординців і відбили весь ясир. З полоненими татарами і ногайцями Виговський послав вість до хана про свій успіх, вимагаючи звільнення гетьмана. У разі відмови Виговський погрожував погромом ординців на переправах. Ця погроза викликала сподіваний ефект. Мурзи почали нарікати на порушення ханом угоди з Хмельницьким, тиснута на Іслам–Гірея III, і той мусив ще раз змінити зовнішньополітичний курс. Гетьмана було відпущено і з почестями проведено до Паволочі [73]. Тут же він разом із генеральним писарем, Іваном Богуном та іншими заходився формувати нове військо для відсічі карателям, які після перемоги під Берестечком йшли в Наддніпрянську Україну. У цей складний і тяжкий час Виговський виявив себе енергійним, мужнім і досвідченим полководцем та організатором.

З визволенням гетьмана Виговський особливу увагу приділяв своїм основним обов’язкам як керівника дипломатичної служби. Невдовзі гетьман і генеральний писар уже приймали у Корсуні російського посла Григорія Богданова та посланців Іслам–Гірея III. Характерно, що саме в цей момент Виговський наполегливо переконував царського посла у необхідності допомоги українським повстанцям і встановлення союзу України та Московської держави, вказував на вигідність такого союзу для останньої, пропонував свої послуги у складанні відповідного договору. Як відомо, царський уряд з ряду причин (побоювання спалаху нової селянської війни, тяжкої війни з Річчю Посполитою після поразки повстанців, зовнішньополітичних ускладнень та ін.) не поспішав давати остаточну відповідь на листи українського уряду і навіть пригальмував рух у напрямку зближення з Україною. Виговський тоді вказував послу на можливі негативні наслідки для Московської держави нерішучого курсу її уряду: після перемоги над Україною війська Речі Посполитої та Кримського ханства з усією силою вдарять на Москву, а козакам, якщо не буде нині дано підтримки, доведеться теж взяти участь у цьому поході [74]. Майже у той самий час (27.07.1651 р.) у Корсуні Хмельницький та Виговський приймали назаретського митрополита Гавриїла. 28 липня Гавриїл продовжив свій шлях до Москви, захопивши з собою листи Хмельницького до царя і лист Виговського до керівника Посольського приказу дяка М. Волошенінова. Генеральний писар винагородив тоді митрополита, давши йому коня і грошей (50 «ефимков левковых») [75]. У вересні 1651 р. Виговський запевняв російського представника І. Юденкова у тому, що Хмельницький відмовився перейти у підданство султана як пропонувалося турецьким послом Османом–чаушем [76].

У цей же час тривали жорстокі бої під Білою Церквою, у ході яких повстанцям вдалося зупинити ворожу навалу. Розпочалися довготривалі мирні переговори, які чергувалися з тяжкими боями. В них брав участь і Виговський як одна з найдовіреніших осіб Богдана Хмельницького, що не заважало їм, однак, розходитися в питанні щодо рівня поступок польській стороні. У своєму «Секретному і правдивому щоденнику…» королівський секретар і дипломат, галицький стольник Анджей М’ясківський відзначав 12 вересня 1651 р., що під час переговорів з представником Речі Посполитої Себасгіяном Маховським каменем спотикання виявилася проблема союзу з ордою. Три години дебатів не давали результату, гетьман не хотів поривати з Кримським ханством, Маховський поривався покинути ставку Хмельницького, і тільки Виговському вдалося затримати його. Потім Виговський радився наодинці з гетьманом, і справа дійшла до сварки: «…розгніваний Виговський виходив, але знову повернувся, впроханий Хмелем, і врешті добився від Хмеля прийняття цієї умови щодо ліквідації (союзу) з татарами, і так пан Маховський запрошений знову до намету до Хмеля, і той запевнив, що після козацького випису виконає цю умову» [77]. За іншим джерелом, після тригодинної дискусії «врешті вірний Ахат Хмельницького, прив’язаний до нього як син до батька, Виговський, довів йому необхідність прийняття умов, поданих поляками щодо розгрому татар» [78]. Але з’явитися до польського табору для підписання мирного договору обидва відмовилися під приводом того, що чернь і полковники цього не допустять. Оскільки Маховський не хотів на це погодитися, то Виговський упросив його провести з’їзд дипломатів у Білій Церкві. 15 вересня прибула до Білої Церкви делегація Речі Посполитої (А. Кисіль, смоленський воєвода Юрій Глебович, литовський стольник Вінцентій Гонсевський і брацлавський підсудок Миколай Коссаковський) у супроводі 600 драгун. Увечері Хмельницький прислав листа до польського табору, у котрому, зокрема, обіцяв провести з комісарами переговори зі своїми полковниками і Виговським. Врешті справа дійшла до порозуміння на умовах значно тяжчих від зборівських. Вість про це викликала гостре незадоволення рядового козацтва і навіть збройний конфлікт. 19 вересня до білоцерківського замку прибули для остаточного замирення дипломати Речі Посполитої Ю. Глебович та В. Гонсевський. За їхніми словами, записаними потім А. М’ясківським, королівським секретарем, побачивши так невчасно прибулих послів, Виговський аж за голову схопився і сказав: «Чи ви ошаліли, панове, що у вогонь до хлопства приїхали, і ми, вас боронячи, погинемо!» [79]. А втім, він разом з Хмельницьким гідно прийняв послів, поклявшись, що оборонить їх («хіба що по трупах наших чернь до вас прийде», бо й татарам дуже хотілося взяти панів литовських, і якийсь татарин, вистріливши з лука, мало не забив однією стрілою Киселя, а другою — Гонсевського). І дійсно, коли частина рядових козаків увірвалася до білоцерківського замку, прагнучи вбити послів, останніх рішуче обороняли Хмелецький, Виговський і деякі інші полковники. За свідченнями того ж М’ясківського, посли Речі Посполитої визнали: «…якби не він сам (Хмельницький. — Ю. М.), не Виговський, Гладкий, Богун, Громика, полковники, то були б погинули. Хмельницький і Виговський і вся старшина щиро прагнули миру» [80]. Виступ рядового козацтва справив, однак, значний вплив на короля і уряд Речі Посполитої, й умови миру були змінені на користь повстанців. Так, чисельність реєстру Війська Запорізького піднімалася до 20 тисяч проти умовлених спочатку 10 тисяч.

28(18) вересня 1651 р. було підписане мирне порозуміння під Білою Церквою, яке укладалося в гірших для України умовах, ніж під час Зборівської кампанії. Воно було вимушеним, оскільки диктувалося тяжким становищем України після поразок під Берестечком і Ріпками та окупації Києва Радзивилом. Визначну роль у мирних переговорах відіграв Виговський, що засвідчують джерела. Не випадково, що Білоцерківський договір він підписав першим після Хмельницького [81]. Саме Виговський уже після укладення Білоцерківського миру побував 29 вересня у польському таборі, який вже починав відступати на захід. Це він зробив за дорученням Хмельницького і попросив пробачення за виступ «черні» та пограбування нею послів Речі Посполитої, а задля компенсації подарував кам’янецькому старості Петру Потоцькому арабського коня.

Наступний 1652 р. приніс Україні сподіваний реванш за поразку під Берестечком — перемогу під Батогом (2.06.1652 р.). У цій битві поруч із Хмельницьким брав участь Виговський, який, до речі, відправив свого листа до царя з повідомленням про значну перемогу. Після перемоги стало реальним завершення справи з династичним шлюбом гетьманича і встановлення українсько–молдавського союзу. Тимоша Хмельницького супроводжував трьохтисячний загін «сватів», на чолі яких стояли Виговський, Тиміш Носач і Павло Тетеря. Форсувавши Прут, загін заночував у Бельцях, а 29 серпня 1652 р. вїхав до Яс. Як зазначав сучасник, «полковники були на добрих конях, всі в польських шатах» [82]. Саме Виговському довелося винести основний тягар переговорів і пом’якшити напруженість, яка виникла на початку переговорів. 6 вересня 1652 р. Тиміш Хмельницький і Роксанда Лупу вирушили у зворотний шлях. Цього ж дня Виговський відправив свого листа з повідомленням про шлюб головнокомандувачу трансільванськими військами Я. Кемені [83], задля запланованого Хмельницьким потужного союзу України з придунайськими князівствами. Того ж року він здійснює ряд енергійних заходів для підготовки союзу з Росією. Ще на початку 1652 р. гетьман і генеральний писар у глибокій таємниці відправили до Москви наказного полтавського полковника Івана Іскру [84]. У 1653 р. Виговський проводить активне листування з царським урядом, московським патріархом Никоном, приймає посольства Родіона Стрешньова та Михайла Бредихіна, Артемона Матвеєва та Івана Фоміна, Василя Бутурліна. Встановлення союзу з Московською державою було надзвичайно складною справою, котра викликала не лише зовнішньополітичні, а й внутрішні комплікації, що й передбачалося гетьманом та генеральним писарем. Не випадково у Миргороді, що стояв значно далі від кордонів з Польщею, ніж Чигирин, почали зводити два будинки для Хмельницького і Виговського, причому будинок для останнього зводився у передмісті. Саме тут після Переяславської ради у 1654 р. жили дружина і невістка Хмельницького (Ганна Золотаренко та Роксанда Лупу), а також дружина Виговського (Олена Стеткевич) зі своїми сім’ями.

Одночасно з посиленням дипломатичних зв’язків з Москвою Хмельницький здійснив чергову спробу розгромити Річ Посполиту з допомогою кримського хана. Наприкінці 1653 р. внаслідок рішучих дій української та кримської армій королівське військо на чолі з самим Яном Казимиром було оточене під Жванцем.

Відрізані від своїх баз карателі все гостріше відчували брак провіанту та фуражу, боєприпасів. У їхньому війську розпочалася пошесть. Але від неминучого розгрому королівську армію врятувала чергова (вже третя) зрада Іслам–Гірея III, який порушив свої союзницькі зобов’язання і розпочав сепаратні переговори з польськими дипломатами під Кам’янцем–Подільським. Українська дипломатія спробувала запобігти цьому. Під Кам’янець–Подільський вирушив Виговський на чолі шеститисячного козацького загону. Поруч з генеральним писарем знаходилися генеральний суддя Самійло Зарудний, полковник Іван Богун (вінницький), Григорій Гуляницький (корсунський), Григорій Лісницький (миргородський). Деякі інші джерела подають у складі посольства і полтавського полковника Мартина Пушкаря, а також кропив’янського полковника Филона Джеджелія. Тривалий час кримська сторона ухилялася від переговорів за участю українських дипломатів, але нарешті останні свого добилися. Тристоронні переговори (Виговський — Сефер Кази–ага — коронний канцлер Корицинський) мали наслідком відновлення представниками Речі Посполитої Зборівського миру, але надії повстанців на розгром королівської армії і визволення з–під гніту Речі Посполитої всіх українських земель були остаточно розвіяні. Переконавшись у зраді хана, дізнавшись про суть польсько–кримських порозумінь, Виговський по завершенні переговорів негайно повернув свій загін назад, оскільки існувала реальна загроза провокаційного нападу. Пізніше під Гусятином шляхи української та кримської армій остаточно розійшлися.

Після повернення до Чигирина Хмельницький та Виговський розпочинають вирішальний тур дипломатичних зносин із російським урядом. З Москви в Україну вирушило велике посольство на чолі з боярином В. В. Бутурліним — видатним політичним діячем Московської держави XVII ст. Воно поспішало до Переяслава, де скликалася рада щодо укладення союзу України з Росією. В Переяслав з’їхалося чимало козацької старшини і навіть дружини Хмельницького та Виговського [85].

10 січня 1654 р. Бутурлін прибув до Переяслава, де його зустрічав переяславський полковник Тетеря. Надвечір 16 січня приїхав Б. Хмельницький, а наступного дня — Виговський. Ввечері 17 січня до будинку, де стояв Бутурлін, прибули Хмельницький, Виговський і Тетеря й розпочали переговори про українсько–російський союз. 18 січня відбулася таємна старшинська рада щодо цього союзу, а після неї було скликано велику раду о другій годині дня, яка теж дала згоду на союз. Бутурлін не був присутнім на цій раді, а відомості про її перебіг занотував у своєму статейному списку нібито зі слів Виговського. Після Переяславської ради Хмельницький, Виговський і Тетеря прибули до Бутурліна і офіційно повідомили його про рішення ради. Російський посол передав гетьману царську грамоту, яку зачитав присутнім Виговський. Тоді ж і виникла криза в переговорах, викликана відмовою Бутурліна вчинити від царського імені взаємну присягу, яка б гарантувала (принаймні формально) збереження «прав і вольностей» станів України, по суті їхній статус–кво.

Навіть коли Бутурлін був уже в церкві, йому довго довелося чекати результатів чергової старшинської ради. Врешті до церкви прибули Виговський і Тетеря і знову поставили вимогу присягати від царського імені. Цей тривалий диспут закінчився безрезультатно, і рада продовжилася. Нарешті у церкві з’явилися Хмельницький, Виговський у супроводі полковників. Першим присягнули царю гетьман та генеральний писар, за ними Тетеря й Джеджелій та інші присутні полковники.

Одностороння присяга царю за невизначеності умов договору була серйозним політичним прорахунком Хмельницького та Виговського і мала тяжкі наслідки. Щоправда, деякі історики (О. Оглоблін — Мезько) вважають, що керівникам Української держави вдалося все ж добитися від Бутурліна взаємної присяги. Про це ж посередньо свідчить царська грамота, якою гарантувалися права і вольносгі України [86].

Після присяги в церкві присутньої у Переяславі козацької старшини продовжилися переговори про умови союзу України з Росією (18, 20, 22 січня). їх проводили Виговський, Тетеря, Зарудний, Лісницький та деякі інші полковники. Саме тоді Виговський пообіцяв привернути до цього союзу і Білорусь. Зокрема, він вказував на прихильну до союзу білоруську шляхту в Могилеві (Кость Поклонський). 22 січня у переговорах взяв участь і Хмельницький, який пообіцяв вжити заходів для привернення до союзу і Кримського ханства разом з ногайськими ордами. Тоді ж мова знов зайшла про гарантії’ царем «прав і вольностей», інакше нема чого їхати до Москви і «людей в городах будет в сумненье». Бутурлін ще раз запевнив представників українського уряду у щирості намірів царя. Коли переговори щодо головного питання в загальних рисах завершилися, Виговський не проминув нагоди поклопотатися про підтвердження свого права на володіння рядом маєтностей. Пізніше до Москви вирушив Данило Виговський, котрий привіз царські жалувані грамоти на ряд маєтностей всьому роду Виговських. Зокрема, за генеральним писарем закріплювався Остер, Козелець, Ромни, Трипілля, Стайки і ряд сіл, за Данилом Виговським — Прилуки і т. д. [87]. 23 січня 1654 р. гетьман, писар урочисто провели посольство Бутурліна з Чигирина. Наступний місяць пройшов у підготовці не лише до війни з Річчю Посполитою, а й до спорядження українською посольства до Москви. Це відоме посольство очолювали генеральний суддя С. Зарудний і переяславський полковник П. Тетеря. Дещо пізніше було відправлене ще одне посольство, котре очолював полковник Филон Гаркуша. Є всі підстави вважати, що Виговський взяв активну участь у розробці пакета пропозицій українського уряду щодо союзу з Росією. Переговори представників міщанського й козацького станів відбулися у березні—квітні 1654 р., а православного духовенства — у вересні 1654 р.

Договір 1654 р., на основі якою відбулося об’єднання України і Росії у своєрідну конфедерацію, був у цілому рівноправним, взаємовигідним і відкривав (за умови дотримання!) важливі перспективи для розвитку обох країн, але водночас — незавершеним, недосконалим і короткотривалим (де–факто він був грубо порушений Москвою підписанням Віленського їіеремир’я з Річчю Посполитою восени 1656 р., формально був денонсований українським урядом підписанням Гадяцького договору у вересні 1658 р., а після підписання Юрієм Хмельницьким Переяславського договору 1659 р. московський уряд видає саме останній документ за нібито оригінал договору 1654 р.).

1654 р. пройшов під знаком надзвичайно інтенсивних російсько–українських зв’язків, в ході яких поступово викристалізувались форми конфедерації. Активну роль у цьому, а також у заходах зі створення потужної коаліції проти Речі Посполитої бере Іван Виговський. Так, вже у березні 1654 р. під час переговорів з царським послом Ф. Полтєвим він відзначив можливість заміни Яна Казимира його молодшим братом Каролем–Фердинандом або трансільванським князем Дьєрдєм II Ракоці [88] і можливість зіграти на цьому для ослаблення супротивника. Після військової кампанії 1654 р. розгорнувся потужний наступ російсько–українських військ у Білорусі та в Україні, зокрема в Україні діяла українська армія Богдана Хмельницького та російський корпус під командуванням Андрія Бутурліна та Василя Шереметьева. Звичайно, у цій виправі взяв участь і Виговський. Завершувалася підготовка до спільного виступу проти Речі Посполитої. Головну роль відігравали тоді переговори Хмельницького та Виговського (за участю Григорія Лісницького, Данила Виговського, Самійла Зарудного та ін.) в Чигирині з російськими послами Полтєвим (4–7.03.1654 р.), Т. Перфільєвим (15–17 червня), П. Протасьєвим (5 серпня), у Межерічах під Росавою з Г. Старковим (20–21 червня), а також інтенсивне листування між Чигирином та Москвою. Певне загострення у переговори внесло укладення нового реєстру Війська Запорізького. Посол П. Протасьєв наполягав на якомога швидшому укладенні реєстру в 60 тис. Хмельницький же і Виговський, чудово розуміючи, яке полум’я при цьому спалахне, адже кількість повстанського війська сягала 200 тис., відмовлялися це зробити. Коли ж Зарудний спробував піти на поступки і для початку прийняти гроші для реєстровців із царською скарбу, тоді Лісницький з гнівом заперечив: «Ви хочете того, щоб нас, полковників, козаки повбивали? Ти ж знаєш, які у нас люди свавільні, подумають, що ми взяли гроші собі» [89].

У 1654 р. український уряд повинен був узяти на себе весь тягар тиску Кримського ханства, котре відверто вороже зустріло звістку про рішення Переяславської ради. До Чигирина прибув ханський посол Алкас Кегіто, який скаржився на те, що козакам «золото і срібло очі заліпило» і вони уклали союз із Московською державою, погрожував війною і т. д. (19 травня). Хмельницький і Виговський відкинули ультимативні вимоги Криму і в свою чергу запропонували ханству приєднатися до російсько–українського союзу проти Речі Посполитої. За це вони обіцяли стримувати запорожців, підтримати хана у його війні на Північному Кавказі, дозволити ордам кочувати по Південній Україні. Якщо ж ні, сказали Хмельницький і Виговський, то «не будете ходити в добрих сукнах, а будете ходити в кожухах по–старому» [90]. Не забули гетьман і генеральний писар нагадати послу про славетного Михайла Дорошенка, який з 40 тис. козаків у 1628 р. «весь Крим виходив, і ви нічого не могли йому заподіяти» [91], виразно натякаючи на можливість нового спустошливого походу на Крим. Переговори з Алкас Кегіто, посольство Семена Савича, а потім Михайла Богаченка та Лукаша Пухальського до Бахчисараю хоч і не привернули кримського хана на бік союзників, зате дозволили виграти час. Кампанія 1654 р. фактично завершилася Дрижипільською битвою (між Охматовим і Ставищами) 19–22.01.1655 р. Тут українська армія під командуванням Хмельницького та російський корпус під командуванням Бутурліна та Шереметьєва з великими труднощами взяли гору над об’єднаними військами Речі Посполитої і Кримського ханства. На чолі української армії поруч із Хмельницьким стояв І. Виговський. Саме він командував авангардом української армії і прийняв на себе перший удар величезної орди. Як свідчить польська «Віршована хроніка», його частини пробилися до Охматова і далі успішно боронилися від поляків та ординців, котрі безупинно наступали. Це дало змогу Богданові Хмельницькому розгорнути свої головні сили в полі і прийняти бій у кращій ситуації. Війська ж Виговського не давали спокою ворогу, зокрема активно діяла українська артилерія. Хмельницький зумів вистояти під потужними ударами супротивника і навіть перейшов у контрнаступ та зняв блокаду Охматова за активної підтримки Виговського, сили якого здійснили вилазку. Врешті обидві частини українського війська знову об’єдналися і далі зуміли схилити перемогу на свій бік. Головні ж події розгорнулися після весняного бездоріжжя. Вирушивши у похід з–під Білої Церкви, українська армія Хмельницького разом з корпусом російської армії Бутурліна підійшла до Кам’янець–Подільського наприкінці серпня 1655 р. Після нетривалої облоги міста було вирішено йти на Львів. Авангард української армії, яким знову командував Виговський, підійшов до Чорткова, в замку якого засів сильний гарнізон на чолі з сином брацлавського воєводи Павлом Потоцьким і чимало місцевої шляхти. Досить скоро Виговський злмав опір ворога і взяв місто, сам Потоцький потрапив до нього в полон [92]. Українська армія, разом з якою діяв корпус московитів В. Бутурліна, обложила Львів 25 вересня 1655 р. Союзники розгромили війська Речі Посполитої під Городком, що забезпечило визволення Західної України. Облога Львова тяглася з 25 вересня по 10 листопада 1655 р. Хмельницький ухилявся від кровопролитного штурму міста, що завдало б тяжких втрат як і його війську, так і українській людності Львова і вступив з магістратом у тривалі переговори [93]. До нашого часу дійшло 14 листів гетьмана, 9 листів Виговського і 3 листи генерального обозного Т. Носача, написані під час облоги Львова, які містять головним чином пропозицію капітуляції [94]. Саме тоді у ставці Хмельницького за його особистою участю, а також Івана та Данила Виговських, Зарудного, Лісницького, Тетері, Носача проводилися переговори з представниками львівського магістрату, серед яких був і відомий мемуарист Самуїл Кушевич. Зі слів останнього львівський студент Божецький відзначив у своєму щоденнику важливу роль Виговського–дипломата, вказавши і на деякі риси характеру Виговського. Коли 7 жовтня на відмову послів капітулювати Хмельницький відреагував досить спокійно, то Виговський виголосив цілу промову «з великою фурією, щоразу б’ючи рукою по столу», і на примирливу відповідь Кушевича сердито сказав:<^Доки козацька шабля засягла, там і козацька влада мусить бути. Тут не жарти!» Досить активним на переговорах був і Тетеря, котрий на закид польського посла Я. Хоменцького відповів: «Військо Запорізьке не піддавалося царю в рабство! Йшлося за нашу свободу, за війну проти ляхів!» [95]. Врешті взявши великий викуп зі Львова, Хмельницький припинив облогу. Його армія, однак, не втрачала дарма часу, а звільнила між тим Белз, Ярослав, взяла Ленчно, Парчев, Томашів, дійшла до берегів Сяну і Вісли. Війська наказного гетьмана Данила Виговського навіть взяли Люблін, за винятком міського замку.

19–22 жовтня 1655 р. украінсько–російські війська розгромили ординців під Озерною, внаслідок чого кримський хан не наважувався втручатися в українські справи аж до 1656 р. Але в період найбільших успіхів російських та українських військ проти Речі Посполитої (визволення Білорусії, Західної України, взяття Вільнюса, облога Риги) царський уряд здійснив злочинний прорахунок у зовнішній політиці, що надалі тяжко вдарило по Росії, не кажучи про Україну та Білорусь. Були припинені військові дії проти Польщі та Литви і оголошена війна Швеції, а це дало змогу Речі Посполитій зміцнитися і згодом перейти у контрнаступ на сході, що звело нанівець результати російсько–українського походу 1654–1655 рр. Українські представники у Вільно не були навіть допущені до наметів, де велися переговори російських та польських дипломатів, їх навіть не повідомили про умови встановленого перемир’я. Це було першим глибоким порушенням договору 1654 р. і викликало закономірну тривогу й гостре невдоволення уряду України. Російський посол в Україні А. В. Бутурлін писав зі слів Остапа Виговського про тяжке враження, яке справила в Чигирині вістка про Віденське перемир’я. У Чигирині тоді було скликано раду (12.10.1656 р.), яка одностайно прийняла рішення, скріплене присягою: «…будет кто на них наступать и им всем заодно противу того стоять» [96]. Ґрунтовнішу інформацію добули Ф. Бутурлін та В. Михайлов під час обіду з Остапом, Данилом і Костянтином Виговськими у Гоголеві (2.06.1657 р.). Прибувши до Чигирина, українські посли впали до ніг Хмельницького і зі сльозами на очах повідомили про інцидент у Вільно, про те, що царський уряд нібито мириться з польським на умовах Поляновського договору 1634 р., тобто залишаючи Україну під Польщею. Тоді гетьман схопився «як божевільний, що розум стратив, закричав такі слова: “Вже, діти, тим не журіться! Я вже знаю, що робити: треба відступити від руки царської, а підемо туди, куди Бог повелить: не тощо християнського пана, але хоч і під бусурмана”» [97]. Тоді саме Виговський, так принаймні свідчив його батько, насилу втримав гетьмана від цього наміру, умовивши його почекати на перевірену інформацію про умови Віденського перемир’я. До відкритого розриву союзу з Росією справа не дійшла, але гетьман, виразно відчувши справжні наміри царського уряду, посилив дипломатичну діяльність зі зміцнення коаліції проти Речі Посполитої. Така коаліція дала б можливість прискорити визволення західноукраїнських земель, закріпити міжнародний авторитет України як суверенної держави. І дійсно, невдовзі було укладено військово–політичні союзи Української держави з Трансільванією (договір у Раднот 7.09.1656 р.), розвиваються інтенсивні контакти з Бранденбургом, який теж відкривав фронт проти Речі Посполитої, з литовськими самостійниками в особі князя Богуслава Радзивила, який одночасно був надзвичайно впливовою людиною у Східній Пруси.

Чигирин став одним із найактивніших центрів європейської політики, де безперервно приймались та відправлялись посольства з різних країн (Московська держава, Річ Посполита, Швеція, Австрійська імперія, Османська імперія, Кримське ханство, Молдавія, Валахія, Трансільванія, Бранденбург та ін.), звідки вирушали нові й нові українські посольства. Чи слід казати, яку роль відіграв тут Іван Виговський? Більше того, в останній рік життя гетьмана, коли той був тяжко хворий, саме Виговський перебрав на себе майже всі нитки державного управління. Про це виразно свідчить, наприклад, посол шведського короля Карла X Густава Г. Лільєнкрона, котрий вів переговори з Виговським 12.06.1657 р. [98]. У своїй дипломатичній діяльності Виговський спирався на ціле гроно видатних українських дипломатів (Силуян Мужиловський, Іван Груша, Іван Ковалевський, Данило Оліверберг та ін.). З початком 1657 р. на службу Україні став, покинувши короля Речі

Посполитої, видатний політичний діяч Юрій Немирич, згодом — права рука Виговського [99]. В результаті активної дипломатичної діяльності була створена антипольська коаліція України з Трансільванією, Швецією та Бранденбургом, причому було досягнуто згоди партнерів по коаліції на входження до України всіх західноукраїнських земель навіть по Віслу, а також Південної Білорусі. В той час як царський уряд оголосив війну Швеції (25—27.10.1656 р.), гетьман направив проти Речі Посполитої корпус під командуванням Антона Ждановича, якому допомагали полковники Іван Креховецький, Ференц Сербии (Рац) і, очевидно, Іван Богун та Іван Іскра. Українські козаки брали участь у взятті Варшави, Кракова, Замостя, Ланьцута, Бреста та ряду інших міст, причому білоруська шляхта Турово–Пінщини (православна й католицька) погодилася прилучитися «на вічні часи» до України. Український посол Герман Гапоненко виряджається до Яна Казимира, щоб вести переговори про встановлення кордону часів Київської Русі (по «володіння князів руських»). Саме з цього моменту царський уряд втрачає довіру до Виговського. До того ж потекли й перші доноси та «сигнали» з України до Москви, спрямовані проти гетьмана та генерального писаря. Одним із таких «доброхотів» був, наприклад, вчитель латинської мови Юрія Хмельницького, чернець Києво–Печерської лаври Іларіон Добродіяшко, котрий сказав царському послу О. Мискову у листопаді 1656 р., що Хмельницький і Виговський через Віденське перемир’я замислили «неправду» проти царя («от государевой милости отступились гетман да писарь») і нібито хочуть здійснити похід проти Росії разом із військами Швеції, Трансільванії, Молдавії та Кримського ханства [100]. Суперечності між російським та українським урядами посилилися, що яскраво виявилося під час переговорів Хмельницького та Виговського з російськими послами Ф. Бутурліним та В. Михайловим, у яких вперше взяв участь і гетьманич Юрій Хмельницький. Гетьман відмовився припинити на вимогу послів зносини зі шведським королем Карлом X Густавом, поселити додаткові залоги царських стрільців у Києві. В цей час загострилися відносини між російськими та українськими військами в Білорусі. Однак поки жив Богдан Хмельницький, йому більш–менш вдавалося втримати в силі договір 1654 р. саме як рівноправний. Але доля відпустила гетьману не дуже довгий вік. Тяжко хворий, він дістав смертельного удару після звістки про самовільний відхід з Польщі корпусу Ждановича та про тяжку поразку трансільванських військ під Меджибожем. 6 серпня (27 липня) 1657 р. Богдан Хмельницький — національний герой України — докінчив «у Чигирині, так і не докрутивши військової машини війни з поляками, своє великотрудне і великопечальне життя» [101]. Смерть гетьмана, якого навіть вороги порівнювали з Одоакром, Спартаком і Скандербегом, була надзвичайно тяжкою втратою для українського народу. Вона неухильно тягла за собою дестабілізацію, посилення боротьби різних політичних угрупувань, чим не без успіху намагалися скористатися східні держави. Гостро постала проблема спадкоємця великого Богдана…

Ще за життя старшого сина Тиміша Хмельницький прагнув зробити владу гетьмана спадковою й не змінив свого наміру і після його загибелі. У передачі булави молодшому сину Юрію він вбачав і стабілізаційний фактор, який певною мірою забезпечив би Україну від кривавих міжусобиць. В останній рік життя Богдана його син носив булаву, готував під наглядом І. Богуна війська на Ташлику для походу, і все частіше іноземні дипломати називають його гетьманом без прикметника «наказний». Але до булави треба голови», і неповнолітній, малодосвідчений і слабовольний Юрій Хмельницький зовсім не підходив до ролі гетьмана. Власне він і сам в одному з листів зазначав: «Я молодший літами і слабший розумом, ніж пан Виговський». Якраз Виговський з волі Богдана Хмельницького фактично керував Українською державою в останній рік життя гетьмана, а старий Богдан вбачав у ньому опікуна чи регента при своєму малолітньому синові. Богдан Хмельницький не міг не бачити негативних наслідків спроб узаконити спадковість гетьманської влади, не міг не бачити суперечностей між гетьманом де–юре і гетьманом де–факто, але все ж залишився при своєму намірі. Тим самим і він несе свою частку відповідальності за кризу влади, за небезпечний зародок конфлікту, що з’явився у верховному ешелоні влади ще за його життя.

Українська народна дума про смерть Хмельницького називає в одному варіанті ймовірним спадкоємцем булави Виговського, а потім Тетерю, а у другому — Ждановича, Лісницького, Джеджелія та Пушкаря, хоча запевняє, що козаки наполягали на обранні саме Юрія Хмельницького [102]. Іноземні джерела вказують на те, що у середовищі козацької старшини склалося три угруповання, котрі хотіли бачити гетьманом України Івана Виговського, Юрія Хмельницькою та «генерал–лейтенанта Удовиченка», очевидно полковника Лісницькою [103]. Між цими угрупованнями ще за життя Б. Хмельницького почалася боротьба. Одне джерело, щоправда вороже до Виговського, зазначає, що Виговський та Лісницький відмовилися слухати Б. Хмельницькою, за що Богдан наказав стратити Миргородського полковника (але не вчинив цьою), а Виговського протримав цілу добу закутим у кайдани. Очевидно, не був далеким від істини і шведський посол Г. Веллінг, коли писав: «Виговський умисно затримує рішення справ, чекаючи смерті гетьмана, котра має статися ось–ось, щоб потім легше задовольнити своє честолюбство, задовольнити свої замисли» [104].

Одразу ж по смерті Хмельницькою, за даними деяких джерел, відбулася секретна нарада у Суботові за участю Виювською, Лісницького, Пушкаря, Гуляницького та «іркліївського полковника», очевидно Матвія Папкевича. Вона нібито прийняла рішення про те, що Виговський має бути гетьманом тимчасово (за деякими даними, на три роки), поки Ю. Хмельницький досягне повноліття. Декілька польських шляхтичів, яких випустив на волю по смерті Б. Хмельницького І. Виговський, принесли важливе повідомлення, згідно з яким «Хмельницький помер… після від їзду луцькою владики. Того ж дня зїхалися до Києва до митрополита всі полковники, там тихо радилися з митрополитом кілька днів, а потім поїхали в Чигирин до Виговського, котрий, сподівалися, стане гетьманом» [105]. Можливо, відбулася ще одна спочатку старшинська рада (в Чигирині, на гетьманському дворі), де гетьманом було обрано Виговського. Слід відзначити, що митрополит Діонісій Балабан був щирим самостійником і до тою ж прагнув не допустити підпорядкування Київської митрополії Московському патріархатові, що відверто суперечило б церковним канонам і мало б негативні наслідки для Української держави. Не випадково, отже, симпатії митрополита були на боці Виговського, і його позиція у питанні про спадкоємця Богдана Хмельницького суттєво вплинула на козацьку раду. Певний час Виговський дійсно титулувався тільки як «чигиринський гетьман», про що свідчить знайдений нами його універсал від 8.09.(29.08.)1657 р., даний Лазару Барановичу, чернігівському архієпископу [106], але з кожним днем дедалі більше козаків усвідомлювали ненормальність такою становища і воліли бачити Виговського повноправним правителем. Він у свою чергу відчув себе впевненіше і, продовжуючи політику Богдана Хмельницького, підписав 16(6) жовтня 1657 р. у Корсуні договір про військово–політичний союз України зі Швецією, що зміцнило міжнародні позиції Української держави.

Того ж місяця була скликана генеральна козацька рада у Корсуні (21.10.1657 р.), яка обрала Виювською повноправним гетьманом.

Щоправда, на цій раді не було представників Запорізької Січі, і це дало привід опозиції поставити під сумнів правочинність обрання Виговського гетьманом. Потім довелося скликати ще одну раду, котра остаточно поставила крапки над «і», але вся ця історія негативно вплинула на авторитет нового гетьмана, якому довелося пожинати плоди невдалого вирішення Б. Хмельницьким питання про свого спадкоємця. Однак і сам Виговський не виявив досить такту у цій надзвичайно складній справі. Так, він викопав у Гадячі скарб Б. Хмельницького, «чим викликав до себе ще більшу ворожнечу Юрія Хмельницького» [107]. Цю ворожнечу зручно використали вороги Виговського, поставивши амбітного Юрія в потрібний момент як вождя ОПОЗИЦІЇ. І все ж слід визнати, що по смерті Богдана Хмельницького серйозної альтернативи Виговському не було. На чолі Української держави став досвідчений політик і адміністратор, мудрий дипломат, людина особливо хоробра, не позбавлена таланту полководця. До того ж Виговський вже фактично керував державою на момент формального свого обрання.

Виговський став гетьманом у той час, коли міжнародне і внутрішнє становище України погіршувалось на очах. Внаслідок невдач влітку 1657 р. розпадалася коаліція проти Речі Посполитої (трансільванський князь зазнав тяжкої поразки від польсько–татарських військ під Меджибожем і змушений був просити миру, Бранденбург добився задоволення своїх вимог і під впливом меджибізької поразки Трансільванії схилився до замирення з Річчю Посполитою, Швеція мусила воювати вже не тільки проти Речі Посполитої, а й проти Московської держави і Данії, тому її реальна допомога Україні значно зменшилася), Річ Посполита і Кримське ханство готувалися до реваншу за поразки минулих літ. Російський уряд перейшов у наступ проти суверенітету України, що видно вже з вимог, які повіз до Чигирина царський посол по смерті Богдана Хмельницького [108]. Царські воєводи розглядали Україну й Білорусію як провінцію Московської держави, що видно, наприклад, зі скарги Івана Нечая царю Олексію Михайловичу (лист від 22.08.1657 р., писаний з Чаус, збережений у російському перекладі): царські воєводи «обиды чинят, из домов насильством выгоняют, податей от иных как от крестьян хотят, к тому ж хохлы режут и кнутами бьют, грабят». Особливо нарікав Нечай на В. Б. Шереметьева, котрий дозволив нападати на козацькі володіння, грабувати їх, чинити насильства [109]. Посилилися небезпідставні чутки про обмеження царем вольностей Війська Запорізького. На внутрішню ситуацію в країні накладали свій тяжкий відбиток кривава війна, посилення позицій української феодальної верхівки, що особливо гостро сприймалося селянством та рядовим козацтвом. Старшина, особливо з 1654 p., прагнула зайняти в Гетьманщині місце шляхти, низи у свою чергу прагнули не допустити цього. Характерно, що Павло Тетеря під час свого посольства до Москви у серпні 1657 р. просив царя надати йому та Виговським володіння у Білорусії. Коли у відповідь було сказано, що вони й так володіють значними маетностями, Тетеря мусив визнати, що вони «тем ничем не владеют, опасаясь от Войска Запорожского» [110]. В ході цієї боротьбі за вузькостанові інтереси поступово випускалася з поля зору потреба берегти як зіницю ока головну цінність, здобуту народом у тяжкій борні — незалежну Українську державу. Зростання класових суперечностей призводило до подальшої дестабілізації, що в свою чергу знову вело до загострення суперечностей. В українському суспільстві суперечності посилилися і в середині окремих класів та соціальних груп. Запорізька Січ, що раніше протистояла магнатсько–шляхетській Речі Посполитій, а в подальшому і Росії в цей момент стала в опозицію до Гетьманщини. Все гостріше почали виявлятися суперечності між прихильниками різних зовнішньополітичних орієнтацій, дали про себе знати і розходження між правобережними і лівобережними полками. Всі ці фактори підважували позиції Виговського, значно послаблювали позиції уряду Української держави у зовнішніх зносинах. З перших же днів свого гетьманату Виговський відчув значне зростання тягаря «шапки Мономаха», і хоча його соціальна політика була по суті продовженням соціальної політики Б. Хмельницького (навіть м’якшою, як довела Т. Яковлева), а його зовнішньополітичний курс тоді ще не мав прикмет принципових змін [111], опозиція, однак, вже виступила проти нього. Лідерами опозиції стали кошовий отаман Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар. Були висунуті антистаршинські гасла, опозиція не сприйняла і спроб Виговського налагодити військовий союз із Кримським ханством, що, як і за часів Хмельницького, стало б на перешкоді морських виправ запорожців. На жаль, доводиться констатувати нещирість, демагогію лідерів опозиції, подібну до тієї, що виявив І. Брюховецький у 1663 р. У роки Визвольної війни Пушкар не належав до радикально–демократичного угрупування, осяяного іменами Максима Кривоноса та Данила Нечая, про Барабаша взагалі нічого не відомо як про учасника Національно–визвольної війни. Виразно простежуються прагнення Барабаша та Пушкаря до гетьманської булави. Характерно, що й інші лідери опозиції виявляють нездорові амбіції. Так, спадкоємець Барабаша Іван Безпалий був з волі царя визнаний гетьманом, причому надію на гетьманство він подав й Івану Іскрі. Іван Силка вже йменував себе наказним гетьманом. За всієї зовнішньої привабливості для трудящих мас гасел опозиції за ними не стояло нічого. Жодне відоме на сьогодні джерело не подає дані про участь Барабаша у Визвольній війні 1648–1658 рр. Якщо ж зважати на точку зору ряду вчених, згідно з якою Я. Барабаш був сином ренегата І. Барабаша, королівської маріонетки, то постать зачинателя опозиційного руху постає у ще більш непривабливому вигляді. Навіть якщо повірити у щирість намірів лідерів опозиції, їхніх антистаршинських гасел, то знову не можна не зауважити трагічного парадоксу. Лідери опозиції шукають підтримки (і знаходять ії) у царського уряду, в країні якого панувало тоді ще тяжче кріпацтво, ще тяжча експлуатація трудящих мас, ніж в Україні під польським пануванням, не кажучи про Гетьманщину. Куди завів би цей шлях, якби опозиція взяла гору 1658 р., яскраво свідчить приклад гетьмана І. Брюховецького, який точно повторив шляхи Я. Барабаша. Його обіцянки виявилися звичайною соціальною демагогією, а його гетьманат приніс тяжчі страждання трудящим масам, ніж правління попередніх гетьманів.

Отже, на Виговському як на керівнику Української держави лежить тяжка провина за те, що він не змінив у належному напрямку своєї соціальної політики, яка вела до погіршення становища трудящих мас. Але на опозиції лежить провина більша, оскільки вона розв’язала безперспективну громадянську війну, поклала початок Руїні, відкрила шлюзи для безпосереднього збройного втручання Москви в українські справи. Попри зовнішній демократизм, ії союз із імперською Москвою об’єктивно вів до погіршення становища України, тих трудящих мас, від імені яких вона нерідко виступала.

Опозиція не визнавала влади Виговського й діяла і збройно, і вживаючи дипломатичних заходів. Барабаш спорядив до Москви своє посольство, яке на початку грудня 1657 р. звинуватило Виговського у неправомірному обранні, у дипломатичних зносинах із сусідніми державами (!), у забороні походів запорожців проти Кримського ханства. На цій досить хиткій підставі посли Барабаша просили змістити Виговського і обрати нового гетьмана [112]. В цей час Виговський ще покладається на мирне розв’язання конфлікту, сподіваючись, що царський уряд не буде надавати допомогу опозиції. У своїх перших контактах з російським урядом Виговський–гетьман пішов на деякі поступки в питанні про царських воєвод в Україні, обіцяв розірвати союз із шведським королем, виступити проти Криму, вивести козаків з Бихова та Чаус, не приймати кріпаків–втікачів з Росії, хоч і з застереженням, що остаточно ці проблеми будуть вирішені під час його особистого приїзду до Москви. При цьому він сподівався від царського уряду на припинення підтримки опозиції та арешту її посольства до Москви. Посланці Виговського до Москви (місії Ю. Миньківського, С. Почановського, потім Г. Лісницького, І. Богуна та І. Бережецького), особисті переговори гетьмана в Чигирині з царськими послами (О. М. Зюзін та ін.) дали лише частковий ефект. Царський уряд хоч і підтвердив деякі зі своїх щедрих обіцянок, визнав Виговського як гетьмана і звернувся з відповідними грамотами до опозиції та інших полків, але в принципі своєї тактики не змінив і продовжував зноситися і з гетьманом, і з опозицією, поступово схиляючись на бік останньої. У своїй недалекоглядній політиці царський уряд не задовольнив навіть деяких елементарних клопотань гетьмана, наприклад про повернення його дружині її маетностей в Білорусі. В той же час Москва через своїх представників та київських воєвод посилила втручання в українські справи (спроби заборонити зносини гетьмана з іноземними державами, підготовка до податкової реформи, вимоги вислання Юрія Немирича з України і т. д.). Логічним наслідком таких дій Москви було те, що Виговський (і не тільки він!) починає шукати підмоги з боку колишнього ворога, і вже в березні 1658 р. посол України до Яна Казимира Павло Тетеря передає побажання Виговського укласти спільний союз. Чим більше Москва тиснула на Україну, тим енергійніше Виговський шукав союзників у майбутній боротьбі проти неї. Свої погляди гетьман звертав насамперед на Річ Посполиту, Кримське ханство і Бранденбург…

Невдовзі опозиція переходить до активних дій, які разом з ворожими інтенціями Москви призвели до вибуху російсько–української війни 1658–1659 рр., примхливо поєднаної з громадянською війною в українському суспільстві Гетьманщини. Хід військових дій у цей час і зовнішня політика Виговського досить повно висвітлені ще у працях М. Грушевського, а в наш час насамперед А. Бульвінського, В. Горобця, В. Смолія, В. Степанкова і Т. Яковлевої [113], тому обмежимося тільки стислим викладом подій, концентруючи увагу на діях самого Виговського.

Отже, прихильник Пушкаря Іван Донець, зібравши загін, вдарив на землі Чигиринського полку і вчинив спустошення. Перейшов до активних дій і сам Пушкар з Барабашем. У відповідь Виговський готує війська до походу. У Гадячі він стратив кількох прихильників Пушкаря, а потім послав до Полтави гадяцького намісника Т. Прокоповича, котрого полтавський полковник відмовився слухати і заарештував. Після цього Виговський відправив на Полтаву загін (2,5 тис.), що складався переважно із сербів, на чолі з Іваном Богуном та Іваном Сербином. Зіткнувшись під Диканькою з десятитисячним військом Пушкаря, Богун та Сербин зазнали поразки. Український історик Самійло Величко, хоч і дуже не прихильний до Виговського, визнавав, що «через такі дії прийшло лихо з того боку Дніпра на цей бік і запалав вогонь чварної козацької незгоди» [114]. Після перемоги Пушкар з’єднався з Барабашем і змусив Лісницького відступити з Миргорода, спробував вибити Гуляницького з Лубен і врешті повернувся до Полтави. Відчувши послаблення гетьманської влади, почали вибухати повстання козаків і селян в різних місцях Лівобережної України. Дізнавшись про поразку Богуна і Сербина, Виговський разом із ордою Карач–бея вирушив з Чигирина 14.05.1658 р. на придушення опозиції. Перед тим він написав цареві лист–скаргу на Пушкаря (2.05.1658 р.), в якому просить про невтручання царських військ і висловлює свій протест проти дій київського воєводи Шереметьева, котрий порядкував у Києві як у себе вдома, не питаючи дозволу гетьмана [115]. На шляху до Полтави Виговський видав два універсали, в яких закликав мирно покінчити з усобицями і розійтися, що вплинуло на частину пушкарівців.. Наприкінці травня 1658 р. гетьман став під Полтавою і розпочав тривалі переговори з Пушкарем, сподіваючись на його капітуляцію. Однак переговори ніяк не допомогли, навіть були розцінені як ознака слабкості. Однієї ночі, коли на варті стояв полк Джеджелія, з відома останнього було вчинено заколот: було вирішено заарештувати гетьмана і передати його Пушкареві. Однак охоронці гетьмана зуміли запобігти цьому. Розбуджений серед ночі Виговський врятувався втечею, а потім придушив заколот [116]. Невдовзі він розпочав штурм Полтави, про що писав царському послу Апухтіну 6.06.1658 р.: «…мушу (це робити), опір їх видячи» [117]. Пушкар, який боронився зі своїм двадцятитисячним гарнізоном, врешті попросив пощади. Коли ж Виговський для проведення особистах переговорів послав у заставу Самійла Зарудного та Михайла Зеленського, то Пушкар під тиском «черні» наказав їх заарештувати, сам на світанку напав на табір Виговського, двічі завдавши відчутних ударів. Оговтавшись, Виговський перейшов у контратаку і, зламавши з допомогою орди опір Пушкаря, винищив більшу частину його війська: 15 тис. з 20 тис. Пушкар бився до останнього подиху, але врешті був забитий одним козаком, котрий приніс його відрубану голову Виговському. Я. Барабаш утік з поля бою під захист московських військ. Він потрапить в полон до гетьманців у серпні 1658 р. і буде страчений за наказом Виговського. Взявши Полтаву, Виговський жорстоко спустошив місто. Між 11 та 14 червня гетьман вирушив до Чигирина, повернувся 25 числа, а 30–го дав аудієнцію російському послу Апухтіну, на якій домовився про посилку своїх представників (Гетері і Ждановича) на черговий тур переговорів у Вільні. Тоді ж він засвідчив свій намір іти війною на Річ Посполиту і діставати Варшаву. Він заспокоїв посла щодо орди, сказавши про відхід Карач–бея, котрий з основними силами пішов до Перекопу, а Виговському залишив невеликий загін Маметші, що стояв коло Чигирина. Було написано листа Ромодановському про перемогу над Пушкарем, у зв’язку з чим відпадала потреба рухатися з царськими військами від Прилук углиб України. Одночасно було споряджене велике посольство (близько 300 осіб) до Польщі, на чолі якого стояв Тетеря. Велика увага приділялася реалізації балканських планів Б. Хмельницького, особливо з огляду на те, що молдавський і валаський господарі були українці за походженням: Диван (Іван) Бит та Юрій Дика. В Чигирині з’явилися представники останнього, котрі запропонували поновити українсько–молдавський союз, як це було в часи Б. Хмельницького та В. Лупу.

Розгром Пушкаря не означав, однак, повного розгрому опозиції. Невдовзі у тій же Полтаві син Пушкаря Кирик Пушкаренко проголосив себе полковником і знову почав збирати війська проти гетьмана. У першій половині червня сотник Зеленський з якимсь дяком вдарив на Глухів, але був відбитий гетьманцями. Майже одночасно якийсь Лукаш Клименко на чолі двохтисячного загону став у с. Підгайцях під Ромнами, маючи намір взяти місто. Дії опозиції знаходили дедалі більшу підтримку царського уряду. Той же Клименко писав у своїх відозвах, що вони йдуть на Виговського «по приказу царському» [118]. Роздмухуючи усобиці, Москва прагнула послабити Українську державу, щоб прискорити її поглинання. Виговський був поставлений перед тяжкою дилемою: або змиритися з поступовим перетворенням України з рівноправного союзника Росії на провінцію імперії, або ж боронити суверенітет України. Виговський вибрав останнє… Але в тогочасних умовах це означало перегляд відносин із Кримським ханством і особливо з Річчю Посполитою. Хоч український уряд на чолі з Виговським усвідомлював це, однак не врахував усіх факторів.

Дуже швидко Виговський та Юрій Немирич порозумілися з представником короля Яна Казимира волинським каштеляном Станіславом Казимиром Беневським щодо союзу України з Річчю Посполитою, але на нових засадах. Вже 31.08.1658 р. була підписана «субмісія» козацької старшини щодо порозуміння з Річчю Посполитою, а пізніше з відповідною декларацією виступив Виговський [119]. 18 вересня 1658 р. у козацькому таборі під Гадячем було підписано договір України з Річчю Посполитою, так званий Гадяцький трактат (Гадяцька комісія, Гадяцький пакт) [120], яким формально денонсувався російсько–український договір 1654 р. Беневський доповів уряду Речі Посполитої про укладення Гадяцького трактату, «ствердженого письмом та присягою» [121]. Невдовзі до Варшави вирушило українське посольство щодо остаточного порозуміння та допомоги гетьману. Одночасно Виговський став шукати міцних контактів з Австрійською та Османською імперіями [122].

Гадяцький трактат, при тому що про нього писало чимало дослідників України, не є належним чином вивченим, і тому остаточна його оцінка — справа майбутнього. Коротко його суть зводилася до такого: Україна (під назвою Велике князівство Руське) [123] діставала фактично ті ж права, що і Велике князівство Литовське, і входила на цих засадах до Речі Посполитої. Отже, вона формально переставала бути колонією Польщі і творила з нею та Великим князівством Литовським конфедерацію вже не двох, як раніше, а «трьох націй» («Річ Посполита трьох націй»). На території України діяв окремий уряд, існували окрема армія, скарб, монета, діловодство велося українською мовою. Гадяцький трактат ліквідував унію на території України. Значна частина козацької старшини від кожного полку мала бути реабілітованою. Важливі статті Гадяцького трактату стосувалися розвитку освіти в Україні, зокрема заснування двох університетів (академій), в т. ч. Києво–Могилянської, розвитку навігації на Чорному морі, свободи слова та ін. Дуже важливо, що Гадяцький трактат не мав формального спрямування проти Москви, більше того, він залишав місце і для неї як рівноправного члена конфедерації [124]. В цілому Гадяцький трактат, що виріс на ґрунті Зборівського договору, справляє зовні дуже привабливе враження, є принаймні більш виваженим і струнким, ніж договір України з Росією 1654 р., виявляє виразний вплив західноєвропейської політичної думки, в чому заслуга Юрія Немирича. На сейм 1659 р., де мала відбутися ратифікація договору, українське посольство Павла Тетері повезло деякі важливі доповнення, наприклад про заміщення посади гетьмана в разі смерті Івана Виговського його братом Данилом. Але ситуація в Україні погіршилася, і це відбилося в рішеннях сейму. Уряд Речі Посполитої відчув на собі потужний тиск римської курії в релігійному питанні. Через це текст договору, ратифікований на сеймі, був гіршим для України, ніж той, який було узгоджено в Гадячі. Це стосується зміни пункту про ліквідацію Берестейської унії, було зменшено Реєстр Війська Запорізького на 20 тис. тощо.

Гадяцький договір практично так і не увійшов у життя, навіть будучи ратифікований сеймом Речі Посполитої. Український уряд на чолі з гетьманом Виговським припустився серйозного прорахунку, не взявши до уваги потужних антипольських настроїв в українському суспільстві. В пам’яті народу були і тяжке його становище під час панування Речі Посполитої, кровопролитні повстання і війни, які жорстоко придушувалися карателями, нерідко попри щедрі обіцянки, гоніння на православну віру. Тяжким був би і військовий союз з Кримським ханством, котрий ще раніше відновив Виговський. Все це замість того, щоб зняти гостроту соціальних суперечностей, ще більше їх посилило, чим скористалася опозиція, до якої починають поступово прихилятися і деякі сподвижники Виговського. Особливо негативно було сприйнято рядовими козаками пункт Гадяцького трактату про нобілітацію, так само як і повідомлення про надання королем Виговським маетностей. Сам Виговський отримав тоді міста Лисянку, Любомль, Смілу (через останню різко загострилися відносини з Ю. Хмельницьким), а його родичі Стеблів (Федір Виговський), В’язівок (Данило Виговський) та ін. [125].

Московський уряд був дуже стурбований Гадяцьким трактатом і пішов навіть на серйозні поступки гетьману, наприклад погодився на виведення своїх військ із Києва, але до російсько–українських переговорів з цього приводу не дійшло. Громадянська війна переростає у війну з Росією, яка відкрито стала на бік опозиції. Після невдалої спроби Данила Виговського та Івана Богуна вибити царські війська з Києва питання про поступки було знято з порядку денного.

Зібравши раду, Виговський узгодив з нею план кампанії з розгрому опозиції та царських військ на прикордонні. Головний удар мусив завдати гетьман об’єднаними силами козацьких і татарських військ під командуванням мурз Канмамета, Урака і Булата. Гетьман мав взяти Путивль, Сівськ, Суми, Недригайлів, Царевоборисів, Кам’янське та інші «порубіжні міста». В Білорусії, частково на Сіверщині військовими діями керував полковник Іван Нечай, брат Данила Нечая, а на Сіверщені — Г. Гуляницький. Виговський швидко перейшов тодішні кордони, але надовго загруз, облягаючи Кам’янське (28.08. — 29.09.1658 р.). Ординці вчинили напад на Недригайлів та Царевоборисів, але після цього їхні головні сили повернули до Криму. І. Нечай розбив царські війська на Стародубщині (Мглин), а глухівський сотник Пилип Уманець обложив загін царських військ під Новгородом–Сіверським [126]. Але протилежна сторона не сиділа склавши руки. На кордонах почало збиратися велике царське військо, яке здійснювало рейди вглиб України, а потім перейшло у відкритий наступ. 10 листопада (31 жовтня) 1658 р. наказний гетьман Григорій Гуляницький писав з Варви ніжинському наказному полковнику Григорію Кобилецькому і закликав його готуватися до оборони перед московитами, бо «москва наступає безбожна зі свавільниками (пушкарівцями та барабашівцями. — Ю. М.)… все мечем та вогнем розоряють, церкви Божі та монастирі палять, священиків, іноків та інокинь, всіх під меч без жодного милосердя (дають), а крім того над паннами, добрими дівицями та попадями розоріння чинять, груди їм відрізають, не шкодують навіть малих дітей, виколупують очі святим на образах…» [127]. Опозиція, посилена допомогою з Росії, розв’язала активні дії на Лівобережній Україні. Так, І. Донець і котельванський сотник Степаненко розгорнули наступ на Полтаву, де знаходився гарнізон полковника Ф. Гаркуші. Одночасно рушили в наступ І. Іскра, оголосивши себе наказним сотником, С. Довгань — оголосивши себе миргородським полковником, сотник Остап Воропай. На місце страченого Барабаша було обрано кошовим отаманом Івана Безпалого, котрий отаборився у Ромнах, 12.12.1658 р. останньому на допомогу прийшов з військом князь Г. Г. Ромодановський, а пізніше (22.01.1659 р.) нове військо під командуванням князів С. М. Пожарського, С. М. Львова, Ф. Ф. Куракіна. Таким чином в тилу у Виговського сконцентрувалася велика армія, і гетьман мусив відступити. Саме тоді до Ромен з Гадяча поспішав І. Іскра. На шляху до Лохвиці у с. Піски його зустрів загін гетьманських військ під командуванням І. Скоробогатька. 22 січня Іскра тримав оборону, а 23–го його загін було знищено, сам Іскра зі старшиною Ободом загинув.

Війна ставала все масштабнішою, обидві сторони кидали в бій все нові й нові резерви. Але в той час як Річ Посполита надавала Виговському швидше символічну допомогу, а Кримське ханство обмежувалося короткочасними походами, царська Росія поступово нагромаджувала на кордонах могутнє військо, яке все активніше проводило операції на Україні, не спиняючись перед тяжкими репресіями. Особливо «відзначився» князь Ю. Борятинський. Після невдалої спроби Д. Виговського взяти Київ (серпень 1658 р.) він, ходячи на лови за «изменниками», сплюндрував і випалив околиці Києва, вирубав і повісив чимало мирних жителів. Небезпідставно Гуляницький гостро дорікав царському послу за те, що «беспрестанние войска свои на нас с своевольниками насилает и многие места выжгли и высекли, взяв за присягою и поругательство над християни чинят, пуще бусурманов турков и жидов; лутчи де быть у турка, а нежели у москалей» [128]. Поели Виговського, які вимагали у царя не втручатися в українські справи і повернута назад свої війська, були заарештовані. Опозиція, відбиваючи в урядових військ міста і села, жорстоко мстилася за репресії, не спиняючись перед вмовляннями та заборонами деяких царських воєначальників. Зі свого боку Виговський все жорстокіше намагався придушити опозицію.

На початку лютого 1659 р. Виговський розбив ворожі війська під Переяславом, про що сповістили Європу ряд друкованих «летючих листівок» (газет) [129]. 14 лютого він підійшов до Миргорода, де засів один із лідерів опозиції С. Довгань, і запропонував його жителям здатися. Листи гетьмана, агітація миргородського протопопа Пилипа схилили миргородців до згоди. С. Довгань мусив капітулювати разом зі своїми військами. Російський загін, що був при ньому, роззброїли, пограбували і відпустили на всі чотири сторони. Гетьман рушив після цього на Гадяч, Хорол і Сорочинці, Грунь, розбиваючи на шляху загони опозиції. Ю. Немирич у цей час вів боротьбу за Лохвиці. Тоді ж тяжкі бої розгорнулися і під Мстиславом, де в наступ перейшли війська Івана Нечая та Самійла Виговського. Рославський сотник О. Болик теж почав наступ, діставши підмогу від С. Виговського. Гетьман в цей час наштовхнувся під Грунню на значний опір опозиції, після чого він взяв в облогу Зіньків, де укрився з 2 тис. запорожців та царськими військами Іван Силка, що проголосив себе наказним гетьманом. Підняв голову Іван Безпалий, який проголосив себе гетьманом «з Войском его царского величества Запорожским» [130]. Облога міста затяглася. Не допоміг і прихід з–під Лохвиці Ю. Немирича. Після ряду невдалих штурмів Виговський відступив і рушив на захід, взявши на шляху Веприк, Рашівку, Мошенки, а потім повернув до Чигирина. Командування над гетьманськими військами на Лівобережній Україні було покладено на Г. Гуляницького. Тим часом зі сходу на Київ сунула потужна лавина царських військ (понад 100 тис.), було взято Лубни, Пирятин, Чорнухи, Голтву та ін. Цими військами командували князі О. М. Трубецькой і С. М. Пожарський, Г. Г. Ромодановський, С. М. Львов, Ф. Ф. Куракін. До них приєднався із загонами сил опозиції І. Безпалий. З’являється на горизонті і Юрій Хмельницький, якого у травні 1659 р. опозиція робить своїм формальним вождем, прагнучи скористатися доброю славою його батька. Юрій Хмельницький тут же став розсилати з Чигирина листи із закликом не йти на допомогу Виговському [131], небезпідставно розраховуючи використати славний імідж Великого Богдана.

На шляху російських військ стояли гетьманці ніжинського полковника Г. Гуляницького, на якого було покладено командування на Лівобережній Україні, а також прилуцького полковника Петра Дорошенка. Гетьманці стояли відповідно під Конотопом та Срібним. Ромодановський і Безпалий взяли Лохвицю, потім Срібне, причому останнє місто було вирубано в пень і спалено, а Дорошенко насилу втік. Майже одночасно обложили в Конотопі Гуляницького із 4,5 тис. козаків війська Трубецького (30 квітня). Невдовзі сюди стягнулися всі царські війська, які вийшли зі Слобожанщини. Гуляницький вже не вперше приймав оборону фортець, то і цього разу він зі своїми ніжинськими та чернігівськими козаками хоробро протистояв ворожим військам, завдаючи їм великих втрат. Не помагали ані штурми, ані підкопи з мінами, ані постійні бомбардування артилерії. Навіть Самовидець, який негативно ставився до Виговського та його сподвижників, і той відзначив хоробрість і вправність обложених. Коли російські війська погнали перед собою земляний вал, щоб засипати рів перед містом, то ту землю обложенці під час вилазок тягали в Конотоп і збільшували свій вал [132]. Царські війська задовольнялися тим, що чинили рейди, внаслідок чого були спалені Борзна й передмістя Ніжина.

Успішна оборона Конотопа (2.05. — 9.07.1659 р.) дала змогу Виговському виграти час і зібрати велике військо, яке разом з нечисленними відділами сербів, німців, поляків та молдаван нараховувало близько 60 тис., а тоді приводці дали взаємну присягу на вірність у бою. 24 червня під Шаповалівкою Виговський розбив, як пише Величко, «значну партію московського війська», очевидно розїзд [133]. Потім Виговський наблизився до Конотопа, куди до нього прибув Карач–бей із 20 тисячами ординців і привів із собою взятого в полон десять днів тому під Голтвою «дейнецького гетьмана» Силку, одного з активних діячів опозиції. 4 липня на Крупичполі до гетьмана прибув і сам хан Мухамед–Гірей IV з другою половиною орди. Виговський з усіма полковниками урочисто привітав хана, а той у свою чергу щедро обдарував гетьмана й старшину [134]. Обидва союзники дали присягу на вірність один одному у бою. Підійшовши потім до Конотопа Виговський залишив орду, яка поділилася на дві частини, за р. Соснівкою і половину українського війська. Сам же на чолі решти війська вдарив на царські сили біля переправи через річку. Побачивши нечисленне військо гетьмана, князь Семен Пожарський рушив за ним, а коли воно стало тікати (як виявилося потім, умисне), кинувся навздогін. Коли Пожарський перейшов за втікачами річку, то опинився в пастці біля с. Соснівки. Із засідки з двох боків на його військо вдарили резервні козаки Виговського і орда. Одночасно широко розлилася річка, яку встигли загатити люди Виговського, котрі на додачу зруйнували міст, унеможлививши відступ старим шляхом. Таким чином, Конотопська битва відбулася за сценарієм, подібним до Батозької битви, але масштаби втрат були значно більшими. Внаслідок Конотопської катастрофи на полі бою полягло 40 тис. царського війська, а 15 тис., в т. ч. 50 воєвод, було взято в полон. Серед них були, наприклад, і такі воєначальники, як князь С. П. Львов, А. С. Матвєєв, А. В. Бутурлін та ін. Сам Пожарський потрапив у полон, але тут матірно вилаяв хана, за що і був страчений. Ходили чутки, що Ромодановського було поранено і навіть вбито, що Безпалого гетьман взяв у полон і звелів стратити [135]. Насправді ж Ромодановському вдалося втекти до своїх. У Конотопській битві Виговський втратив 4 тис. козаків, а хан — 6 тис. ординців. С. Величко записав із цього приводу такі слова у своєму творі: «Отак за Виговського було, Бог так зволив, розором і кров’ю війська і його (Пожарського) власною, невинне пролиття крові Сріблянських мешканців і розор міста, що їх учинив Пожарський, бо з тої поразки зміг утекта до свого обозу під Конотоп хіба той, хто мав крилаті коні» [136]. 9 липня 1659 р. союзники вдарили на московське військо, яке ще стояло під стінами Конотопа, і воно мусило відступити до Путивля «оборонною рукою», тобто табором, відбиваючись від насідаючих козаків і татар. Тут у погоні відзначився білоруський шляхтич Мстиславського воєводства, який переселився в Україну, Богдан Дубяга (Думбяга). За ці та інші заслуги (придушення бунту Цицюри, під час котрого загинув його батько — Іван Дубяга, тощо) король Ян Казимир надав йому у 1662 р. особливий герб [137].

Конотопська битва мала надзвичайно широкий резонанс, у Європі були навіть надруковані реляції з цього приводу. У Москві ця звістка викликала велику тривогу, адже після «Смутного времени» ще ніхто так не загрожував їй. С. М. Соловйов так писав з цього приводу: «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув у один день і ніколи вже після того цар московський не був у силі виносити поле такого блискучого війська. В жалобній одежі вийшов цар Олексій до народу, й жах напав на Москву» [138]. Цар звелів готуватися до оборони, навіть сам наглядав за земляними роботами. До Москви почали прибувати біженці, розійшлися чутки, що цар виїде на Волгу в Ярославль. Виговський і справді готував наступ на Москву, а татари почали чинити наскоки за кордон, але невдовзі був змушений відмовитися від свого наміру. Почалося з того, що Сірко вдарив на Крим і ногайські улуси й завдав там великої шкоди. Це стало приводом для повернення хана на батьківщину. Він залишив Виговському лише невелику частину свого війська. В тилу Шереметьев та Борятинський посилили свої рейди з Києва, і Виговський мусив послати свого брата Данила, щоб він взяв Київ, але й цього разу того спіткала невдача. Сам гетьман взяв Миргород, Веприк та ін., рушив на Гадяч, де засів полковник Апостол. Але опозиція не припинила боротьби. Коли князь Трубецькой згідно з волею царя вже хотів запропонувати Виговському мир, на умовах російсько–українського договору 1654 р., до нього прибув представник опозиції ніжинський протопоп Мефодій Филимонович і заявив про підготовку повстання в тилу Виговського. На чолі добре законспірованої змови стояла група козацької старшини, яка висунула своїм лідером Юрія Хмельницького. Фактично керівництво належало Якиму Сомку, дядьку Ю. Хмельницького, ніжинському полковнику Василю Золотаренку, братові славетного Івана Золотаренка, що поліг у 1655 р., та третій дружині Б. Хмельницького — Ганні, переяславському полковнику Тимішу Цицюрі, Іванові Богуну, Івану Сірку та іншим. На Січ було послано від імені Ю. Хмельницького Івана Брюховецького. Ці лідери були значно сильніші й авторитетніші, ніж ті, що діяли у 1658 — першій половині 1659 рр. їхній виступ якраз після Конотопської битви пояснюється, на наш погляд, острахом перед фактичним запровадженням у життя Гадяцького трактату, послабленням Росії як можливого союзника у боротьбі проти Польщі і, звичайно, можливою війною з Росією, котра протікала б переважно на Лівобережжі (основу опозиції і цього разу становила старшина лівобережних полків).

Повстання проти Виговського почалося у Переяславі, де діяли Т. Цицюра та сотник Василь Лихий. За свідченнями Самовидця, Цицюра викликав до себе «в алкир» поодинці прихильників Виговського, там наказував їх в’язати а потім страчувати. Оволодівши Переяславом, Цицюра послав по допомогу до царських воєвод у Київ і отримав її. Після цього заколотники взяли Ніжин. Скориставшись тим, що Гуляницький відїхав до Корсуня, вони тихо увійшли до міста й подали сигнали для виступу. За одну годину прихильники Виговського та п’ять польських хоругов, захоплені зненацька, були знищені. Третім значним містом, яке виступило проти Виговського, став Чернігів. Потім повстання охопило значну частину Лівобережної та Сіверської України. Саме тоді було вбито Немирича («за Кобижчею»), який їхав до Чигирина.

Про початок повстання дали знати московським військам, і невдовзі Ромодановський виступив у похід на Полтаву й Пирятин, а Трубецькой на Ніжин. У Переяславі на Трубецького уже чекав Безпалий, а на півдні діяв Сірко. Гетьманом було проголошено Ю. Хмельницького, хоч обрали його пізніше, а наказним гетьманом став Я. Сомко. Повстання перекинулося і на Правобережну Україну, де його очолив І. Богун. Сам Виговський врятувався випадково. Один зі змовників розповів про підготовку виступу проти нього на сповіді. Священик відмовився відпустити йому гріхи, і тоді змовник видав намір опозиції Виговському, і він встиг утекти [139]. Гетьман віддав рішучі накази про страту Богуна й Сірка, але останні випередили його і перебили тим часом вже кілька десятків визначних прихильників Виговського. Іван Груша, котрий був посланий гетьманом до короля, зі сльозами на очах розвідав у Львові про те, що лише з його полку було винищено змовниками 12 хоругов разом з іх дружинами та дітьми. Данило Виговський у цей час благав Анджея Потоцького, командувача польського війська, щоб він дав війська для походу на Чигирин і Смілу. У столиці тримав оборону невеликий гарнізон Г. Гуляницького, під охороною якого була О. Стеткевич. У Смілі знаходилася Катерина Хмельницька — дружина Данила Виговського [140].

За короткий час Виговський опинився у надзвичайно тяжкому становищі. Його військо тануло на очах, переходило до Ю. Хмельницького. Слід віддати гетьману належне, коли він, бачачи свою поразку, відмовився затягати на допомогу турків і татар, як йому дехто пропонував. Була також думка йти у Білорусію до І. Нечая і разом продовжити боротьбу. Але Виговський був реалістом і розумів, що такі дії призведуть лише до подальшого спустошення України. Він вирішив використати останній шанс: апелювати до козацької ради, тим більше що чимало козаків правобережних полків віддали йому перевагу перед набагато нижчими за рівнем політиками в особі Юрія Хмельницького, Сомка, Золотаренка та ін. Тим часом до нього прибули представники опозиції: канівський полковник Іван Лизогуб та миргородський полковник Григорій Лісницький. Внаслідок переговорів Виговський вирішив відмовитися від булави за умови, що новий гетьман не розірве гадяцького договору і випустить його дружину з Чигирина. Він передав представникам булаву та інші клейноди. Козацьке військо, діставши їх, облишило в спокої Виговського і провело 20 вересня раду в урочищі Маслів Став на р. Росаві (біля Германівки на Київщині) [141]. Це була «чорна» рада, де головну роль відігравали козацькі низи. Прихильників Виговського не хотіли слухати і навіть вбили деяких з них (братів Сулим та Прокопа Верещаку). Значна частина війська Виговського перейшла тоді на бік Ю. Хмельницького, а сам гетьман мусив тікати. Цікаво, що після того, на початку жовтня 1659 р., Виговський зустрівся з представником Яна Казимира, його «покоєвим дворянином», яким був Іван Мазепа. З останнім Виговський передав королю й коронному канцлеру листи, в котрих просив допомогти визволити з Чигирина свою дружину і заопікуватися у разі потреби малолітнім сином Остапом, який перебував у батьків гетьмана [142].

На початку жовтня 1659 р. у Жердевій долині неподалік Трахтемирова відбулася нова козацька рада, яка прийняла рішення добиватися відновлення російсько–українського договору 1654 р. Тоді на молодого гетьмана справили значний вплив його дядько по матері — переяславський полковник Яким Сомко і генеральний осавул Іван Ковалевський. Але ці сподівання були марними, бо після поразки України у війні з Московщиною довелося підписувати нерівноправний Переяславський договір 27(17) жовтня 1659 р., на підставі якого Гетьманщина перетворювалася на автономну одиницю під владою Московської держави. Серед умов нового договору були й такі, що забороняли обирати старшину з прихильників Виговського під загрозою смертної кари, а самих Виговських новий гетьман мусив видати Москві. Спочатку було схоплено Данила Виговського, а потім ще трьох родичів колишнього гетьмана — троюрідного брата овруцького полковника Василя, двоюрідного брата Юрія та племінника Іллю, які почали служити Івану Виговському лише після Гадяцького трактату. У тяжких кайданах їх вислали з Києва до Москви, а звідти у Тобольськ. Там їх на короткий час звільнили з кайданів, але за це було бито батогами і знято з посади місцевого жителя українського шляхтича Г. Костелецького. Юрій та Ілля Виговський були заслані потім до Якутська, де вони, очевидно, й закінчили своє життя. В ніч на 3 грудня 1659 р. московським військам вдалося захопити Бихів, який боронив Іван Нечай, полковник чауський і старобихівський і одночасно бобруйський староста. Нечай разом зі своєю дружиною (Стефанида Хмельницька, дочка Богдана Хмельницького), дітьми й тяжкопораненим братом Юрієм потрапили у полон і були заслані в Сибір. Звідти їм з дітьми вдасться повернутися і 19.03.1668 р. Ян Казимир подасть Нечаю замість Бобруйського староства Загальське [143]. Гіршою була доля інших керівників оборони Бихова, в т. ч. й Самійла Виговського, котрого московити повісили [144].

Колишній гетьман через Хмільник і Полонне відступив у кінці 1659 р. до Степані й Дубна. Звідти він 15 січня 1660 р. повідомив короля про те, що Богун, Сірко, Зеленський, Гоголь і Багно зі своїми полками напали на Бар, де знаходилася залога прихильника Виговського Проскури. Місто було взяте, але замок вистояв, хоч Проскура при цьому загинув. Втративши близько 4 тис. війська Богун і Сірко відступили. Виговський із вірними йому людьми став на зимові квартири в межиріччі Горині та Случі. Звідси у лютому 1660 р. він спробував взяти реванш і вибити подільського полковника Остапа Гоголя з Могилева–Подільського, але, очевидно, без успіху. Виговський вів широке дипломатичне листування, не втрачав контактів з козаками, які все більше нарікали на московське панування і сподівався на повернення собі гетьманської булави. Ян Казимир, цінуючи Виговського як впливову в Україні особу та ініціатора Гадяцького трактату, надав йому почесну посаду київського воєводи, і в такому статусі він бере участь у військовій нараді у Львові (початок серпня 1660 р.), на якій були присутні король Ян Казимир, обидва канцлера, польний гетьман коронний Єжі Любомирський, сандомирський воєвода Ян Замойський та ін. [145]. Посада київського воєводи була ефемерною у той час, однак автоматично давала високе звання сенатора Речі Посполитої з усіма його правами й привілеями. 17 серпня 1660 р. (очевидно, за новим стилем) Виговський написав зі Львова листа до князя Богуслава Радзивила і послав його зі своїм представником Томашем Гаршоном, «капітаном його королівської мості», зміцнюючи старі зв’язки. Тут повідомлялося: «…на Гончарисі під Острополем ми збираємося із військами і нурадин–солтан з нами» [146]. Ці заходи були невипадковими, бо Москва розгорнула підготовку до потужного наступу проти Речі Посполитої, війська під командуванням боярина Василя Шереметьева («Шеремет») просувалися до Любара (з ними був і корпус козаків під командуванням заклятого ворога Виговського Тиміша Цицюри), а з південного сходу до них ішли на зближення українські сили гетьмана Юрія Хмельницького. Військове командування Речі Посполитої разом з ханом діяло рішуче і під Любаром зупинило Шеремета, котрий з боями став пробиватися на Чуднів. У боях під Любаром відзначився Виговський, який командував окремим козацьким загоном. Коли Шеремета взяли в потужне кільце, частину військ було перекинуто під Слободища, куди наближався Юрій Хмельницький. Саме кіннота Виговського і ординці зупинили рух нового гетьмана, а присутність самого Виговського у війську Речі Посполитої стала важливим деморалізуючим чинником. Дещо пізніше під Слободищами розгорнулася жорстока битва. Хоча вона закінчилася безрезультатно, але потягла за собою значні жертви. В таборі Юрія Хмельницького посилилися гострі суперечності: чимало козаків не хотіло воювати далі у тяжкій ситуації задля порятунку ненависного Шеремета, котрий перед походом навіть погрожував Богу («не буду Тебе мати за Бога й Спасителя, якщо Ти не подаси мені до моїх рук Королівства ляського і короля, щоб я видав їх великому государю!») [147]. Почалися переговори, які завершилися підписанням Слободищенського договору 27(17) жовтая 1660 р. Він нагадував Гадяцький договір, але був тяжчий для України. Вже не згадувалося про «Велике князівство руське», а Гетьманщина опинялася під владою Речі Посполитої як автономна одиниця. Було прийнято капітуляцію Шереметьева, котрий від імені царського уряду відмовлявся від претензій Москви на Україну і обіцяв вивести всі московські гарнізони з українських міст (ці пункти цар Олексій відмовився виконувати).

Але гетьманом залишився Юрій Хмельницький. Дипломатія Речі Посполитої робила все можливе, щоб на цій посаді був не такий сильний політик, як Виговський, а Хмельниченко, у котрого булава вивалювалася з рук. На лівому ж боці Дніпра де–факто влада була в руках його рідного дядька по матері Якима Сомка, котрий дотримувався промосковської орієнтації.

Виговський тоді осів у подільському місті Барі, котре мав у своїй власності, як і Любомль (король надав йому і Барське староство), не залишив намірів повернення на Гетьманщину. 18 лютого 1661 р. він написав листа з Любомля до князя Богуслава Радзивила, який свідчить про якісь контакти обох з Кримом через шляхтичів Яцевича та Гноінського. 10 червня того ж року він знову звернувся з Любомля до того ж князя в сеймових справах [148].

Навесні 1662 р. він провадив якісь секретні переговори з Ю. Хмельницьким, можливо, саме з приводу свого повернення на Гетьманщину. У 1662 р. Виговський знову побував у Львові разом з Єжі Любомирським, коронним гетьманом, переможцем Шеремета. Про цю подію свідчить львівський мемуарист Марцін Голинський, котрий навів також стислий опис зовнішності колишнього гетьмана: «людина висока, ніс великий, борода жовта». З інших джерел відомо, що Виговський вписався того ж року до Львівського православного братства. Він проводить активне дипломатичне листування з Кримським ханством та Османською імперією тощо. Він був дуже невдоволений обмеженням прав «Великого князівства Руського» на сеймі 1659 р. і повною його ліквідацією Слободищенським трактатом 1660 р. Як слушно відзначив Віктор Горобець, політична діяльність екс–гетьмана завдавала «головного болю польському істеблішменту» [149]. Виговський все більше викликав його невдоволення, бо в глибині душі прагнув добитися рівноправних відносин між Українською державою–Гетьманщиною та Річчю Посполитою, отже, відродження повної незалежності України. Всі його заходи з моменту підписання Слободищенського трактату підтверджували підозри панівної еліти Речі Посполитої, яка особливо боялася можливого українсько–турецького союзу.

На той час гетьманська Україна розкололася на дві частини (Правобережну та Лівобережну), кожна з яких була відповідно автономною областю у складі Росії’ та Речі Посполитої і мала свого гетьмана. На Правобережній Україні гетьманом у 1662–1665 рр. був П. Тетеря, «швагер» Виговського, який одружився з удовою його брата Данила. Незважаючи на родинні зв’язки, на те, що обидва були визначними сподвижниками Богдана Хмельницького, відносини між Виговським і Тетерею у цей період значно загострилися. Виговський, як і більшість козацької старшини, не кажучи вже про низи, не сприймав відверто пропольської політики Тетері. Тепер погляди і дії Виговського в очах Тетері і його оточення набули відтінку політичного криміналу. Не випадково 26.02.1664 р. польський воєначальник кум Тетері С. Маховський передав своєму адресату про необхідність стерегтися Виговського [150]. Саме в цей час, коли частина козацької старшини вирішила виступити проти короля, відбувається невдалий похід Яна Казимира на Лівобережну Україну (1664 р.). Саме через це було розстріляно Івана Богуна. Після закінчення походу на Правобережній Україні вибухнуло потужне повстання проти Речі Посполитої та гетьмана Тетері, яке очолював Дмитро Сулимка. У цьому повстанні брали участь Семен Височан, Іван Сірко, Скидан та ін. Зв’язок із повстанцями підтримував і Виговський, через що його було звинувачено у державній зраді. Колишнього гетьмана запросили у Корсунь, де Тетеря, Маховський та декілька польських воєначальників проводили нараду [151]. Там Виговського заарештували, а 26(16) березня 1664 р. розстріляли без суду, слідства, навіть без королівського відома, хоч Виговський був сенатором і без волі короля його не можна було страчувати. Тетеря, виправдовуючись у своєму вчинку, писав потім у листі до вального сейму: Виговський, «вийшовши з Бару, довго бував у підрозділах міста, містечках, в українському народі» [152]. Набагато важливішим є визнання Сулимки, взятого в полон, коли повстання було придушене. На допиті він письмово показав, що «мотором всіх нинішніх бунтів в Україні був небіжчик пан Виговський» [153]. Виговський гідно зустрів смерть. Згідно з Чернігівським літописом, коли прийшли жовніри, щоб розстріляти гетьмана, він читав акафіст Пресвятої Богородиці і достойно пішов назустріч смерті. Коли його дружина Олена Стеткевич дізналася про страту чоловіка, то померла на місці від розриву серця. Деякі автори вважають, що Олена померла пізніше і ще встигла поховати свого чоловіка, а невдовзі закінчила своє життя в монастирі. Син Йосип лишився нібито під опікою Костянтина Виговського, гетьманового брата [154]. Однак літописці ближчі до істини, що підтверджує й інструкція українським послам гетьмана П. Тетері на вальний сейм 1664 р., в якій містився пункт про збереження за сином покійного гетьмана Остапом Браїлова та Рудні (Руди), «аби хто в нього, сироти, не відібрав його дідицтво» [155]. Все ж при живій матері значного роду в ті часи не стали б називати дитину сиротою.

Колишнього гетьмана і його дружину поховали, як свідчить Чернігівський літопис та літопис Самійла Величка, у Великому Скиті [156]. Польський хроніст Ємйоловський вважав, що його поховали в Руді, маючи на увазі, як уточнюють деякі дослідники, саме те с. Руда, яке знаходиться біля Стрия [157]. Спроби розшукати могилу Виговських, починаючи від визначного українського археолога Ярослава Пастернака (у 1935 р.), були безуспішними. Припускають, що після тимчасового закриття Скиту у 1785 р. його могила була перенесена [158]. Але дослідження території Скиту далеко не завершене, і робити якісь висновки, тим більше вважати, що тіло гетьмана взагалі поховано не в Скиті, а неподалік місця розстрілу, у Корсуні, або в іншому місці [159] передчасно.

Доля дітей Виговського — маловідома. Принаймні «Поменник» посередньо свідчить про те, що 1667 р. діти Виговського, так як і три його рідні брати і навіть мати, були живими. Син гетьмана від шлюбу з Оленою Стеткевич — Остап (Остафій) був тричі одруженим відповідно з Ганною Чолганською, Терезою Лудицянкою Гензінською і Урсулою–Терезою Завадською. Від першого шлюбу народився син Костянтин, від другого — Степан, від третього — дочка Олена–Анеля. Онук гетьмана Костянтин мав восьмеро синів (Олександр, Данило, Юрій, Ян, Петро, Гаврило, Стефан і ще один, ім’я невідоме). У Данила народилося двоє дітей від Ганни Ледохівської (Йосип та Аполінарія), у свою чергу від Йосипа пішли Тадей (помер у 1767 р.), Олена (вийшла заміж за Радецького, потім — за Михайла Поляновського) та Мар’яна (вийшла заміж за Войнаровського) [160]. Досить відомими були Виговські і у XVIII ст., зокрема знаним є Йосиф Виговський, греко–католицький єпископ луцький та острозький у 1713–1730 рр., родич гетьмана по лінії його братів чи дядьків. У польськомовній брошурі «Реляція коронації чудотворної ікони Пресвятої Діви Марії на горі Ружанській (Почаївській. — Ю. М.)… 1727, місяця серпня дня 15» (Львів, 1727) він згадується як один з учасників даної урочистості [161]. У 20–х рр. XX ст. один з Виговських сприяв у Польщі виданню книг про свого предка. Ванда Виговська, яка народилася у Кракові у 1906 р., а дитинство провела у Яланці на Поділлі, написала повість «Шлях татарів», присвячену своєму предку гетьману Виговському [162]. Ця книга побачила світ в Італії’, де Виговська провела зі своїм чоловіком Еджісто де Андреїсом останні роки життя, і є надія, що невдовзі цей твір буде видано українською. Живуть Виговські й нині…

Трагічна доля гетьмана Івана Виговського привертала особливу увагу письменників та поетів. Досить згадати твори Івана Нечуй–Левицького («Іван Виговський»), Богдана Лепкого («Крутіж»), Юрія Тиса («Конотоп»), Юрія Мушкетика («На брата брат»), Романа Іваничука («Орда»), Яра Славутича («Конотопська слава»), Олеся Лупія («Розплата») та ін.

Гетьман України Іван Виговський прожив складне й трагічне життя. Патріот України, він був одним з керівників Визвольної війни, найближчим помічником Богдана Хмельницького у будівництві Української держави. Діючи вже як гетьман у надзвичайно тяжких умовах, він, попри всю свою енергію, досвід і талант, не зміг втримати державного керма у своїх руках. Він побачив початок кривавої Руїни, спробував ще раз прислужитися Україні, але загинув на самому початку нового етапу свого життя.




Примітки


1. Пам’ятки історії Східної Європи. — Острог–Варшава–Москва, 1999. — Т. V. — С. 150; Держархів у Кракові (далі — ДА). — Ф. «Зібрання Піночі» (далі — ЗП). — № 375 — С. 5. Протопластом роду був овруцький боярин Лука (1520 р.), який мав п’ять синів (Лучичі). Останні у 1541 р. отримали від короля Зигмунда Старого у володіння Вигівську пустош.

2. Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). — К., 1993. — С. 226. Див. також: Кривошея В. В. Національна еліта Гетьманщини — К., 1998. — Ч. 1. — С. 88–91.

3. Бібліотека Польської академії наук у Кракові (далі — БПАН). — Відділ рукописів (далі — ВР). — № 1275. — Арк. 84 зв.

4. Пам’ятки… — Т. V. — № 42. — С. 152–153. Герб Виговських, вміщений на обкладинці, взягго з видання: Herby Szlachty Polsky. — Warshawa, 1999. — Б. 35.

5. За іншими даними — Гната.

6. Грабовецький В. З історії некрополя України / / Скрипник /. Легенда про гетьмана. — Івано–Франківськ, 1997. — С. 162.

7. Грушевський М. С. Історія України–Руси. — К., 1997. — Т. IX. — Ч. 2. — С. 1367.

8. Пам’ятки… — Т. V. — № 45 — С. 158–460; Мицик Ю. Невідомий лист Тимофія Хмельницькою // Український історичний журнал (далі — УІЖ). — 1984. — №1. — С. 128–130.

9. Востоков А. Судьба Выговских и Ивана Нечая // Киевская старина. — 1890. — Т. 24 — С. 35–46. Під час переговорів Богдана Хмельницького з представниками львівського магістрату (1655 р.) в них брав участь і якийсь полковник, посол короля Яна Казимира, родич Івана Виговського, можливо, Юрій або Самійло Виговський. (Центральний державний історичний архів України у Львові (далі — ЦДДАЛ)). — Ф. 52. — Оп. 2. — № 50 — Арк. 45.

10. Пам’ятки… — Т. V. — № 49. — С. 165–168; ДА. — ЗП. — № 375. — С. 6.

11. Мицик Ю. А. З Українського Дипломатарія другої половини XVII століття // ЗНТШ. — Львів, 1997. — Т. ССХХХІІІ. — С. 360–397.

12. Луговий О. Олена Виговська // Скрипник І. Легенда про гетьмана. — С. 151.

13. Пам’ятки… — T. V. — № 44. — С 157–158.

14. Пам’ятки… — T. V. — № 35. — С. 127.

15. Наукова бібліотека ім. Вернадського у Києві (далі — НБ). — Інститут рукописів (далі — IP). — № II. 538/1744 С. — Арк. 101.

16. Липинський В. Україна на переломі. 1657–1659 — Відень, 1920 — С. 157–158; Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России (далі — Акты ЮЗР). — СПб., 1872. — T. VII. — С. 218.

17. Дашкевич Я. Павло Тетеря // Володарі гетьманської булави. — К., 1994. — С. 257. У цьому ж збірнику вміщено і наш стислий нарис біографії Івана Виговського (с. 191–234).

18. НБ. — Інститут книгознавства. — № 739–Арк. 16 зв. (стаття 9).

19. Величко С. Літопис. — К., 1991. — Т. І. — С. 273. Тут цитується вищезгаданий договір і подано коментар В. Шевчука, де йдеться про долю Виговських.

20. Софонович Ф. Хроніка з літописців стародавніх. — К., 1992. — С. 11.

21. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы (далі — ВУР). — М., 1954 — Т. 3. — № 165 — С. 287. Див. також лист Виговського до Никона від 22.08.1653 р. з Суботова, в якому він просить патріарха про допомогу книгами та ризами для Свято–Троїцької церкви в Чигиринському монастирі, яку сам і збудував. (Вестник Европы. — 1827 — Июнь. — № 13. — С. 24). Див. також: Забелин И. Е. Малороссийская переписка, хранящаяся в московской Оружейной палате // Чтения ОИДР. — М., 1848 — Кн. 8. — Отд. II. — С. 1–20.

22. Relacje wojenne z pierwszych lat walk polsko–kozackich powstania Bogdana Chmielnickiego okresu «Ogniem і mieczem» (1648–1651). — Warszawa, 1999. — S. 141, 164.

23. Пам’ятки… — T. V. — № 49. — C. 165–168.

24. БПАН. — ВР. — № 1275. — Арк. 84 зв.

25. Документи Богдана Хмельницького (1648–1657 pp.) (далі — ДБХ). — К., 1961. — №460.

26. Пам’ятки… — Т. V. — №29. — С. 116–119.

27. Пам’ятки… — T. V. — № 30. — С. 115–116. Ці два села Остерської сотні Київського полку, нині — с. Крехаїв Козелецького p–ну Чернігівської області та Боденьки біля Жукина Києво–Святошинського p–ну, опинилися у власності гетьмана І. Скоропадського, котрий у 1712 р. подарував їх Свято–Михайлівському Золотоверхому монастирю у Києві. Див.: Мицик Ю. А. Гетьман І. Скоропадський — покровитель Свято–Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві // Сіверянський літопис (далі — СЛ). — Чернігів, 2000. — №4. — С. 54–55.

28. Мыцык Ю. А. Украинские летописи XVII века. — Днепропетровск, ДГУ, 1978 — С. 47; Російський державний архів давніх актів у Москві (далі — РДАДА). — Ф. 369. — On. І. — № 220.

29. Мицик Ю. Невідомі листи керівників Національно–визвольної війни українського народу 1648–1658 pp. // УІЖ — 2001. — № 1. — С. 140. Приписка писця на листі І. Виговського до київського воєводи А. Киселя від 21(11).03.1651 р.

30. Києво–Могилянська академія в іменах. — К., 2001.

31. Пам’ятки… — Т. V. — С. 151.

32. Relacje… — Б. 142.

33. Грушевський М. С. Історія… — К., 1995. — Т. VIII. — С. 79.

34. Исторические связи народов СССР и Румынии. — М., 1968 — Т. 2. — С. 215.

35. ДБХ. — № 13. Це універсал про недоторканність майна Густинського монастиря від 27.06.1648 р. Зазначимо, що джерела інколи помилково називають І. Креховецького Іваном Кричевським, явно плутаючи його із загиблим київським полковником.

36. Relacje… — Б. 141.

37. Крип'якевич І. До питання про авторство листів Богдана Хмельницького / / Науково–інформаційний бюлетень АН УРСР. — 1964. — № 3. — С. 18–21.

38. ДБХ. — №115.

39. ДБХ. — № 110, 138, 222, 318; 175, 464, 466, 467; Акты ЮЗР. — Ч. III. — Т. 3. — № 18.

40. Крип'якевич І. До питання… — С. 18–21.

41. ВУР. — Т. 3. — № 181. — С. 434.

42. ДА у Кракові. — Ф. «Зібрання Русецьких» (далі — ЗР). — № 41. — Арк. 148. Див.: Грушевський М. С. Історія… — К., 1996. — Т. IX. — Ч. 1. — С. 214.

43. Бульвінський А. Матеріали до Українського Дипломатарію XVII століття: каталог документів гетьмана Івана Виговського 1657–1659 років // Український археографічний щорічник. — К. — Нью–Йорк, 2002. — Вип. 7 — С. 84. Нині документація Виговського готується до друку працівниками Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАНУ, насамперед І. А. Бутичем.

44. Крип'якевич І. До питання… — С. 6.

45. Документы об Освободительной войне украинского народа 1648–1654 гг. — К., 1965. — №171.

46. ВУР. — М., 1954. — Т. 2. — С. 113, 121. Соболь як «покойовий» Хмельницького фігурує при гетьмані і під час другої облоги Львова 1655 р. (ЦДІАЛ. — Ф. 52. — Оп. 2. — № 65.).

47. Прізвища подані так, як їх окреслюють московські писарі, котрі звичайно перекручували їх на свій лад (із закінченням на — «ов»).

48. Акты ЮЗР. — Т. VII. — С. 236, 269; ВУР. — Т. 3. — С. 81.

49. ВУР. — Т. 3. — С. 323,492.

50. Акты ЮЗР. — Т. 3. — СПб., 1861. — С. 572.

51. Мицик Ю. А. Розвідники Богдана Хмельницького // Прапор. — 1989. — № 5. — С. 157, 159. Варто вказати на ханського писаря, поляка за походженням, агента Виговського, котрий писав: «…а ещё де Ивану (Виговському. — Ю. М.) он Друг, потому что посылает он, Иван, подарки почасту» (Акты ЮЗР. — Т. X. — С. 590).

52. Акты ЮЗР. — Т. X. — С. 580.

53. Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — Нью–Йорк, 1985. — С. 665.

54. Акты ЮЗР. — Ч. III. — Т. VI. — С. 817.

55. Див.: Документы… № 142.

56. Акты ЮЗР. — Т. VIII. — С. 392.

57. Див.: ВУР. — Т. 3. — С. 402.

58. Мицик Ю. А. Розвідники… — С. 158–159.

59. ВУР. — Т. 2. — № 203. — С. 476.

60. Мицик Ю. А. Джерела з історії Національно–визвольної війни українського народу середини XVII століття. — Дніпропетровськ, 1996. — С. 152.

61. Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою. — K., 2001 – С. 65, 158.

62. Документы… — C. 444. В іншому документі (протокол допиту 10 полонених козаків від 10.07.1651 р.) зазначалося, що про мир з Річчю Посполитою Хмельницький не збирав ради, а «сам радить з Виговським» (Там само. — С. 436).

63. ВУР. — Т. 3. — С. 221.

64. ВУР. — Т. З. — С. 222.

65. Акты ЮЗР. — Т. III. — С. 49.

66. Там само. — С. 562.

67. ВУР. — Т. 3. — С. 301.

68. Исторические связи народов СССР и Румынии в XV — начале XVIII в. — М.: Наука, 1968. — Т. 2. — № 66; Див. також: ДБХ. — № 35.

69. Грушевський М. С. Історія… — K., 1995. — Т. VIII. — Ч. 3. — С. 227–229.

70. Там само. — С. 236, 239, 245.

71. Мыцык Ю. А. «Літописец» Дворецких — памятник украинского летописания XVII в. // Летописи и хроники. — М.: Наука, 1984. — С. 229.

72. Ковальский Н. П., Мыцык Ю. А. Анализ архивных источников по истории Украины XVI–XVII вв. — Днепропетровск, 1984.

73. ВУР. — Т. 3. — С. 110–112.

74. ВУР. — Т. 3. — С. 118.

75. ВУР. — Т. 3. — С. 119.

76. ВУР. — Т. 3. — № 66.

77. Relacje… — S. 289; Rudawski W. J. Historia Polska. — Petersburg–Mohylew, 1855. — T. І. — S. 153.

78. БПАН–BP. — № 2253. — Арк. 88; Relacje… — S. 294–295.

79. Relacje… — S. 295; Kudawski W. J. Historia Polska. — Petersburg–Mohylew, 1855. — T. 1. — S. 155. Допомогло послам і те, що вони були литвинами, тобто литовцями або білорусами. За їхніми свідченнями, «чернь» кричала тоді: «Коли б ляхи самі були комісари, то не вийшли б звідси» (БПАН.–ВР. — № 2253. — Арк. 89).

80. Relacje… — S. 289.

81. Існує німецька друкована брошура, яка містить текст Білоцерківського договору разом із підписами. Сам Виговський ще раз (29 вересня) прибув у ворожий стан з нагоди підписання договору. Він же вибачився перед Я. Радзивилом за гострі слова на його адресу, сказані Б. Хмельницьким.

82. Бібліотека Чарторийських у Кракові (далі — Ч.). — ВР. — № 3923. — С. 81–85.

83. ЦДІАЛ. — Ф. 52. — Оп. 2. — № 366.

84. ВУР. — Т. 3. — С. 199.

85. ВУР. — Т. 3. — С. 446. Г. Золотаренко та О. Стеткевич мали виїхати з Чигирина на 17.12.1653 р. Див. також: Litterae nuntiorum apostolicorum Historiam Ucrainae illustrantes (1550–1850). — Romae, 1963. — V. 8. (1652–1656). — S. 15.

86. Мова може йти лише про визволені землі України — Гетьманщину, яка охоплювала Лівобережну і частину Правобережної України. Практично повної згоди досягли міщани, значною мірою козаки та українська православна шляхта. Українська православна церква відмовилася визнавати зверхність над київським митрополитом московського патріарха, і переговори між духовенством були припинені. Селянство взагалі не розглядалося як правомочний суб’єкт.

87. Акты ЮЗР. — T. X. — С. 606.

88. Горобець В. Еліта… — С. 79.

89. Акты ЮЗР. — T. X. — С. 593.

90. Акты ЮЗР. — T. X. — С. 594.

91. Акты ЮЗР. — T. X. — С. 595.

92. БПАН. — ВР. — № 1275. — Арк. 51–52, 56.

93. Supplementum ad historiae Russiae monumenta, 1848. — № 75. — S. 193–210. Пізніше царський уряд дорікав Хмельницькому, що він не штурмував Львів та Люблінський замок (Акты ЮЗР — T. III. — С. 576).

94. ДБХ — № 328–341; ЦАДАЛ–Ф. 52. — Оп. 2. — № 65.

95. ЦДДАЛ. — Ф. 52. — Оп. 2. — № 65. — С. 750.

96. Акты ЮЗР. — T. X. — С. 351.

97. Акты ЮЗР — T. X. — С. 556; Грушевський М. С. Історія… — T. IX. — Ч.2. — С. 1251.

98. Акты ЮЗР. — К., 1908. — Ч. 4. — Т. 6. — № 102. Лільєнкрона ж зазначив про ведення дипломатичного архіву при генеральній канцелярії.

99. Український шляхтич Ю. Немирич був земляком Виговського. Він дістав блискучу освіту в Голландії, Англії (Оксфорд, Кембридж), Франції (Париж), був істориком і теологом, військовим. Був певний час прихильником аріанства, заснував аріанську академію на Волині, але з переходом до повстанців знову став православним. Разом з Ю. Немиричем до повстанців перейшов його брат Стефан.

100. Акты ЮЗР. — T. X. — С. 549.

101. Літопис Самійла Величка // К. — 1987. — № 5. — С. 145.

102. Украинские народные думы. — М.: Наука, 1972. — С. 291, 295. Самовидець лаконічно зазначив: «…еще за живота старий Хмельницкий назначил гетманом сина своего Юра» (Літопис Самовидця — К., 1972. — С. 75.)

103. Національна бібліотека у Варшаві. — Відділ мікрофільмів (далі — ВМ). — № 44723.

104. Акты ЮЗР. — Ч. III. — T. VL — С. 316. В іншому листі, написаному до Карла X на другий день по смерті Б. Хмельницького (6.08.1657 p.), Веллінг написав: «…будуть великі переміни, бо народ тут неспокійний і до того ж канцлера (Виговського. — Ю. М.) підозрюють у тому, що він хоче повстати проти нового гетьмана і передатися на бік ворога» (Акты ЮЗР. — Ч. III. — Т. VI. — С. 321).

105. Див.: Мыцык Ю. А. Записки иностранцев как источник по истории Украины (вторая половина XVI — середина XVII в.). — Днепропетровск: ДГУ, 1981 — С. 57. Тут наводяться також дані з іноземних «летючих листків», згідно з якими Богдан Хмельницький перед смертю нібито передав булаву своєму синові Юрію.

106. БПАН. — ВР. — № 270. — Арк. 22.

107. Памятники, издаваемые Киевской комиссией для разбора древних актов (далі — ПКК). — К., 1898 — Т. 3. — С. 224.

108. Ч. — ВР. — № 1656. — С. 546.

109. Акты ЮЗР. — T. VII. — № 62. — С. 179.

110. Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50–х років XVII століття. Причини і початок Руїни. — К., 1998. — С. 61.

111. Там само.

112. Акты ЮЗР. — T. VII. — № 66,70.

113. Див.: Грушевський М. С. Історія… — К., 1999. — T. X.; Бульвінський А. Українсько–російська війна 1658–1659 pp. Автореф. дис…. канд. істор. наук. — К., 1998; Горобець В. Еліта… — К., 2001; Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648–1676 pp.). — К., 1999; Яковлева Т. Гетьманщина… — К., 1998.

114. Літопис… // Київ — 1987 — № 7 — С. 135.

115. Акты ЮЗР. — Т. 7. — С. 195.

116. Національна бібліотека у Варшаві — ВМ. — № 24610. Про події під Полтавою йдеться і в інших «летючих листках» (№ 29611; 35211).

117. Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 236, С. 239, 244, 250. Пізніше Виговський звертається і до Швеції. Його посли Д. Олівеберг і Ю. Немирич у листах до Карла X Густава від 19.10.1658 р. просили тисячу шведських солдат для гетьмана (Акты ЮЗР. — Ч. III. — T. VI. — № 125, 126.).

118. Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 244, 246.

119. Оригінали цих документів зберігаються у ВР Бібліотеки Чарторийських у Кракові (№ 402. — Арк. 245,237–239).

120. Текст Гадяцького трактату надруковано: Акты ЮЗР. — T. VII. — № 85. Він дістав розголосу ще у 1658–1659 pp. Див.: Національна бібліотека у Варшаві. — ВМ. — № 19817, 19818, 37741; Ч. — ВМ. — № 58435.

121. Ч. — ВР. — N9 367. — Арк. 211.

122. Горобець В. Еліта… — С. 251.

123. Територія Великого князівства Руського охоплювала за трактатом землі Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, але посли обговорювали питання про включення у майбутньому до нього всіх українських земель, котрі ще перебували у складі Речі Посполитої. Аналогічно стояло питання про підвищення кількості реєстровців з 40 тис. до 60 тис.

124. Див., наприклад: Герасимчук В. Виговщина і Гадяцький трактат // 3HTШ — 1909. — Кн. І. — С. 5–33; Кн. 2. — С. 23–165; Герасимчук В. Статті Івана Виговського // Ювілейний збірник на пошану академіка Михайла Сергійовича Грушевського. — К., 1928. — Т. 1. — С. 205–226. Т. Яковлева, у своєму дослідженні Гадяцького договору схильна до критичнішої його оцінки, вважає, що він був утопічним і випереджав свій час. Див.: Яковлева Т. Гетьманщина… — С. 320.

125. Пам’ятки історії Східної Європи. — Острог–Варшава–Москва, 1999. — T. V — № С. 149–155 (Універсал–привілей короля Яна Казимира від 4.06.1659 p., даний І. Виговському на володіння м. Любомоль і на нові герби). Див.: Руська (Волинська) Метрика. — К., 2002. — С. 768.

126. Акты Московского государства. — СПБ., 1898. — T. 2. — С. 619 та ін.

127. Акты ЮЗР. — T. IV. — № 205. — С. 197. Текст поданий нами у перекладі сучасною українською мовою. Див. також: Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50–х років XVII століття. Причини і початок Руїни. — К., 1998. — С. 280.

128. Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 263.

129. Національна бібліотека у Варшаві. — ВМ. — № 29627, 19816, 27340, 27341.

130. Див. нашу публікацію універсалу Безпалого від 23(13).09.1659 p., даного Густинському монастирю: Мицик Ю. А. З Українського Дипломатарія другої половини XVII століття // 3HTШ — Львів, 1997. — Т. ССХХХШ — С. 371.

131. Савчук Н. О. Діяльність уряду Ю. Хмельницького в умовах загострення суспільно–політичної ситуації в Українській державі (1659 — початок 1663 pp.) “Кам’янець–Подільський, 2001. — С. 123.

132. Літопис Самовидця… — С. 79.

133. Літопис… // Київ. — 1987. — № 9. — С. 135.

134. Архів головний давніх актів у Варшаві (далі — АГАД). — Ф. «Архів Радзивилів». — Відділ II. — Суплементум. — № 567.

135. Ягеллонська бібліотека у Кракові. — ВР. — № 5. — С. 894–895.

136. Літопис… // Київ. — 1987. — № 9. — C. 136.

137. Пам’ятки… — Т. V. — № 128. Привілей від 30.04.1662 p.

138. Національна бібліотека у Варшаві. — ВМ. — № 27346, 19813, 19820, 43091; А. 387; Соловьев С. М. История российская с древнейших времен. — М., 1956. — Кн. VI.

139. Літопис Самовидця… — C. 81; Ягеллонська бібліотека. — BP. — № S. — С. 885. Див також: Петровський M. Н. Українські діячі XVII віку. — K., 1929. — Вип. І. Тиміш Цицюра. — С. 10.

140. ПКК. — Т. 3. — С. 337; ПКК. — Т. 3. — С. 360, 231,232.

141. Савчук Н. Діяльність… — С. 124.

142. Петрушевич А. С. Сводная галицко–русская летопись с 1600 по 1700 год. — Львов, 1874. — C. 134.

143. АГЛД. — Ф. «Архів Радзивилів». — Відділ X — № 290. — С. 3, 20 та ін. Там Нечаї, зокрема Юрій Нечай, брат Івана Нечая або його син, отже внук Богдана Хмельницького, активно діяв наприкінці 70–х pp. XVII ст. За деякими даними (усна традиція), від Івана Нечая та Стефаниди Хмельницької пішов рід, який дав відомого народовольця Дебагорія–Мокрієвича, а потомки останнього й нині живуть у Києві.

144. Горобець В. Еліта… — С. 220.

145. Klaczewski W. Jerzy Sebastian Lubomirski. — Wroclaw–Warszawa–Krakow, 2002. — C. 166.

146. АГЛД. — Ф. «Архів Радзивилів». — Відд. V. — № 18111. У цій справі зберігаються 15 листів Виговського за 1653–1664 pp., які підготовлені нами до друку.

147. Мицик Ю. Любар, Чуднів, Слободища… // Україна крізь віки. — K., 2000. — С. 144–145.

148. АГЛД – Ф. «Архів Радзивилів». — Відд. V. — № 18111.

149. Горобець В. Еліта… — С. 320, 331.

150. Zbior pamietnikow do dziejow Polski — Warszawa, 1859. — T. V. — S. 154.

151. Нечуй–Левицький І. Українські гетьмани Брюховецький та Тетеря. — Львів, 1899. — С. 21.

152. Ч. — ВР. — № 402. — Арк. 546.

153. Ч. — ВР. — № 402. — Арк. 533.

154. Акты ЮЗР. — Т. 3 — С. 557; Грінченко Б. Іван Виговський: його життя і діла. — Черкаси, 1917 — Вид. 2. — С. 31; Луговий О. Олена Виговська // Скрипник І. Легенда про гетьмана. — С. 155; Див. також: Грабовецький В. З історії некрополя України // Скрипник І. Легенда про гетьмана. — С. 163.

155. Горобець В. Еліта… — С. 438.

156. Там само. Очевидно, тіло гетьмана було поховане при храмі Воздвижения Чесного Хреста (Хрестовоздвиженському) Скиту Манявського.

157. Скрипник І. Легенда про гетьмана… — С. 13; Грабовецький В. З історії некрополя України // Скрипник І. Легенда про гетьмана. — С. 162–163.

158. Мороз В. Страчений за доносом // Скрипник І. Легенда про гетьмана — С. 136.

159. Крім Скиту Манявського різні автори, переважно краєзнавці, називають місцем поховання гетьмана Корсунь, Руду на Стрийщині, Юсиптичі (Йосиповичі) на Стрийщині, Спаський монастир біля Скиту Манявського, Скит (але не Манявський).

160. Кривошея В. Національна еліта… — Ч. 1. — С. 88–89.

161. Національна бібліотека у Варшаві. — ВМ. — № 29121 («Relacja koronacyi…»). Оригінал зберігається у відділі стародруків Бібліотеки Чарторийських у Кракові під № 5091/II.

162. Труш І. Повість про гетьмана Виговського // Літературна Україна, 30 жовтня 2003 р. — № 37–38 (5030–5031). — С. 12.




Додатки


(з документів про Конотопську битву 1659 р.)


№ 1


1659, липня 11. — Табір під Конотопом. — Лист гетьмана Івана Виговського до коронного обозного Анджея Потоцького.

«Я затримав посланця в. м. м. пана насамперед через те, щоб його відіслати назад з чимось певним і приємним. Дав Найвищий Господь, що за його святою милістю ворог на багатьох місцях не міг торжествувати. Спочатку ж він прийшов з п’ятнадцятьма тисячами під Говтву, про що, думаю, в. м. м. панові вже відомо, де зразу після прибуття дістав такого прочухана від його м. пана Карач–бея; мало хто видостався звідти, і вся москва лягла на полі бою, а старші взяті до неволі, між якими є й Силка, керівник оборони Зінькова, який був схоплений і приведений до мене, а тепер і досі залишається прикутий до гармати. Я йшов, щоб звільнити з облоги пана Гуляницького неспішно, чекаючи на хана його м., а як тільки той прибув, то ми поспішили, і дня 29 червня за старим стилем, у вігілію свв. Петра й Павла, ставши біля Соснівської переправи, застали там п’ятнадцять тисяч москви, що боронила одну переправу. Друга частина [москви] стояла напоготові. Її [наші] драгуни відбили від переправи, а потім [наша] кіннота переправилася й затримала їх герцями. Орда ж, примчавши з тилу, так їх змішала, що майже не ставши до ладу, вони почали втікати, а ми на їхніх плечах гнали їх півтори милі аж до Конотопа, встеляючи густим трупом поля; і мало хто з них утік до [московських] таборів, як ствердили взяті нами «язики». Там же потрапили до неволі князь Пожарський, князь Лев Прокоф’євич Ляпунов, два Бутурліни; всі полковники, ротмістри, капітани або полягли на полі бою, або пішли в татарську неволю, однак там недовго вони пробули, бо вийшов ханський наказ, щоб усіх їх, від старшого до найменшого, було страчено; це нині було виконано, і жодного не залишено живим. Про Радановського (Ромодановського Г. Г. — Ю. М.) по–різному кажуть: одні кажуть, що поліг на полі бою, порубаний, інший голос такий, що його ногайська орда [у надії] на величезний викуп, який він обіцяє дати, ховає у себе і не віддає під різними приводами й самому ханові його мості. Але то звідти стає очевидним є, що й Ромодановський не втік. Про це свідчить і те, що після тієї вікторії над неприятелем, зразу після заходу сонця його [Ромодановського] табір, що від нашого приходу став, до табору Трубецького рушив і з ним з’єднався, через те, знати, що, втративши вождя, не мав мужності стати до оборони. Оскільки його табір відступив, то пан Гуляницький став повністю вільний від облоги і відважно напав на ворогів, котрі відходили повз місто, і там, немалу частину возів відірвавши, поклав багато [ворожого] трупу, захопив три мортири, серед яких одна страшенно велика, чотири гармати, а також до дванадцяти возів вогнистих куль та провіанту, чим добре поміг війську. Трубецькой, вражений такою поразкою, зараз же почав робити переправи на річці Конотопі й переправляти вози і, поки ми з табором в день св. Петра прибули під Конотоп, уже переправив значну частину таборів і гармат. Однак я дізнався від «язиків» про його замисли: він хотів, пройшовши ті переправи, відступати табором. Тоді я спішив тієї ж ночі все моє військо і наказав йому окопатися поблизу, що й було зроблено вночі. Це було вчинено для того, щоб ворог, дізнавшись про це [наш підхід], не вдарив, відступаючи, на нас з усією своєю потугою. Якби я цього не зробив, то напевно їхнє військо оволоділо б [нашим] табором, бо вже було й вломилося до нього. Там [у битві], коли я керував [військом] перед самим окопом, мені трохи дісталося: перший раз гарматним ядром відірвало ногу коневі, на якому я сидів, а другий раз гарматною ж кулею розірвало [мундир] на поясі до самого тіла. Однак всемогутня рука Провидіння мене врятувала від загибелі, за що хвала Марії. Тут завдяки Господові Богу прийшла б [остання] погибель ворогові, коли б прийшла на підмогу чужоземна піхота, яку обіцяв мені його королівська мость, пан мій мостивий. Та нещасний я син матері моєї вітчизни, що мені випало бути в таких страшних приступах, протидіяти досить потужному ворогові, а якби я з ним [ворогом] не зійшовся відважно, то довелося б оплакувати втрату не тільки всього краю, а й нові, може й непереборні труднощі для Вітчизни. Тож вчиню те, що мені сама річ і любов до Вітчизни кажуть вчинити, те, що зможу, покладаючи міцну надію на Господа Бога і Пречисту Його Матір, які згідно зі своєю волею самі розчавлять ворога; цей неприятель і тепер перебуває у досить міцній облозі, й не знаю, як із неї зможе видостатись, бо й переправи, зроблені нами на річці Сейм у трьох милях від Конотопа, вже попалені, а орда навколо геть yсі шляхи їм перерізала, та й ми, ясна річ, у тилу та на флангах не будемо бездіяльно стояти. Давши це до відома, в. м. м. панові etc.

Дано як вище сказано.

Покірний брат і слуга Іван Виговський, гетьман.

11 липня 1659 р. Табір під Конотопом».

Grundliche und wahrhafftige Relation…» («Ґрунтовна й достовірна реляція про перемогу королівської величності Польщі під містом Конотопом над московитами…»). — Гданьськ, типографія Фридриха Рете, 1659. Переклад з німецької Ю. Мицика та Н. Підгорної. Запис копіїста: «Копія листа від його м. пана Виговського, гетьмана військ руських, до його м. пана коронного обозного під датою першого липня з табору під Конотопом року 1659». Запис: «Копія листа п. Виговського до п. коронного обозного щодо розгрому військ під Конотопом». Цей документ вже друкувався нами. Див.: Мицик Ю. Конотопська битва очима гетьмана Виговського // Старожитності. — 1994. — № 5/6. — С. 2–4; Мицик Ю. Конотопська битва очима гетьмана Виговського // Скрипник І. Легенда про гетьмана. — Івано–Франківськ, 1997 — С. 125–128. У вищезгаданій збірці листів Івана Виговського (АГАД. — Ф. «Архів Радзивилів». — Відд. V. — № 18111) знаходиться польськомовна копія цього листа гетьмана, яка була видрукувана у призабутому археографічному виданні: Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо–Западной Руси. — Вильна, 1870. — Т. 7. — № 87 — С. 114–115.).



№ 2


1659, серпня 5. — Варшава. — Уривок з анонімного листа, вміщеного на сторінках німецькомовної друкованої брошури «Grundliche und wahrhafftige Relation…»

«З Варшави від 5 серпня.

Я не можу приховати від пана, що ми щойно отримали з України радісну вість, згідно з якою руський гетьман Виговський кілька разів ущент розгромив московитів, причому захопив добру здобич і взяв у полон багато значних князів. Гетьман Виговський був при цьому у великій небезпеці, бо під ним було гарматним ядром убито коня. Як тільки дійшла достовірна звістка, вона викликала тут велику радість, і в усіх храмах співали “Тебе, Боже, хвалимо…”»

(«Grundliche und wahrhafftige Relation…» («Ґрунтовна й достовірна реляція про перемогу королівської величності Польщі під містом Конотопом над московитами…»). — Гданьськ, типографія Фридриха Рете, 1659. Переклад з німецької Ю. Мицика та Н. Підгорної. Цей документ вже друкувався нами. Див.: Мицик Ю. Конотопська битва очима гетьмана Виговського // Старожитності. — 1994 — № 5/6. — С. 2–4; Мицик Ю. Конотопська битва очима гетьмана Виговського // Скрипник І. Легенда про гетьмана. — Івано–Франківськ, 1997. — С. 120–128).



№ 3


1659, липня 23. — Табір гетьмана Виговського під Путивлем. — Вістовий лист («авізи») про перемогу під Конотопом.

«Awisi z taboru na granicy moskiewskiej na Samarie, Bilych Bierehow, spod Putywla data msca july d. 23.

29 junij. Karaczbej przyszedl we dwudziestu tysiecy ordy krymskiej, tenze Silke przyprowadzil, hetmana deneckiego, ktorego zniosl pod Oltawa d. 16 tegoz msca, z ktorym bylo 16 tysiecy; a ztad tych barabaszcow denikami przyzywaja, ze bez zadnego oreza, z kijem opalonym albo bulawa chodza, co na Ukrainie deneka slynie.

4 july. Han przyszedl do taboru do Krupiczpola, tego dnia jego msc p. hetman nasz zaporozki wital ze wszystkimi pulkownikami, od ktorego wdziecznie przyjety byl i podarki znamienite od hana jeo msci panu hetmanowi dane i wszystkim pulkownikom, to jest delie telitowe biali pulkownikom, a samemu jeo msci panu hetmanowi altembasowa, a druga takze telitowa, tez podarki i assawulom wojskowym podawano, choragwie polskie wszystkie prowadzily, takze i szwadron dragany niemieckiej, a starszyna kozacka po prawym i po lewym boku pana hetmana jachali.

8 july. Utarczka byla pod Wisznica z moskwa nad przeprawa, ktorych p. kapityn Zakrzewski, regimentu jego msci p. Leczynskiego, oberstera koronnego, z jego mscia panem Janem Kosakowskim, kapitanem zaciagowym z wojska litt., od tej przeprawy odbili. A prawym skrzydlem i lewym orda przeprawiwszy sie, tej przeprawy tyl wziela moskwie, co tej przeprawy bronila do Konotopu majac wolna, wojsko prawie w oczy moskwie uderzyli, kedy za blogoslawienstwem Boskim wszystka moskwe do jednego zniesli, ktorych bylo kommunika i piechoty tysiecy 40, starszyna moskiewska, co najcelniejsza na ten czas byla, pierszy kniaz Wasilewicz Buturlin, towarzysz Trubeckiego, drugi — kniaz Siemion Romanowicz Pozarski, okolniczy, trzeci — Gregory Gregorowicz Romadanowski, czwarty — kniaz Siemion Piotrowicz Lwow, piaty — Artomon Sierhiewicz, pulkownik strzelecki, prykazu carskiego, szosty — rajtarski pulkownik Weden Andrejow Zmyow, siodmy — pulkownik Hrubow, strzelecki, tych i noga tak starszyny, jako i wojska ich nie uszla; to sie stalo w mil dwie od Konotopa.

9 july. Z taborem do Konotopu przyszlismy i odsiecz dano jego msci panu Hulanickiemu, hetmanowi siewierskiemu, tegoz czasu pobaczywszy wojsko poteznie, moskwa ze trzech taborow, w jeden sie okop zgromadzila, odbiegszy w tychze okopach swych mozdzierza barzo poteznego i inne armate, ktora na ziemi lezala, takze tez potezna, kul samych szescset, a sto granatow.

10, 11 july. Z okopu, ktory byl na tej stronie od Konotopa przeprawy, szturmem z onego na drugi bok przeprawy ku Putywlowi samemu Trubeckiego z wojskiem carskim wyparto, w tymze szturmie, gdy wojsko przywodzil jeo msc pan hetman, konia pod nim z dziela ubito, na drugiego, gdy przesiad, skoczyl na odwrot ku nieprzyjaciolowi, znowu z dziala zadni lek urwalo, a samemu jeo msci za laska Boza nic nie szkodzilo i naszego ludu malo co razono.

12 july. Odstapil Trubecki z taborem od Konotopu, za ktorym tegoz dnia wojsko w pogon poszlo, doszedszy onego w mili od Konotopu w polu, chcac go tam pogromic ze wszystkich stron, na tabor sprawiony moskiewski wojsko nasze uderzylo, w ktorej utarczce z pulku samego jeo msci pana hetmana, ktorzy jeo msc p. Krzysztoph Laska wodzi, porucznik hetmanski, z owejze choragwi pana Beneckiego postrzelono, p. Trzcinowskiego postrzelono, czeladzi dwoch zabito, koni osm zabito, z podchoragwi p. Naborowskiego pod poruczinstwem jeo msc bedacy hetmanskiej p. Jana Zaliwskiego zabito, czeladnika p. chorazego postrzelono, p. Dawida Skorynicza zabito, pod samym panem Naborowskim konia zabito z dziala pod towarzystwem zabito koni 5 z podchoragwie p. Poniatowskiego, p. Szymonowiczowi z dziala reki urwalo, p. Hestorowskiego postrzelono, p. Tworskiego postrzelono, koni zabito 10 z podchoragwi jeo msci p. Magdalenskiego, samego p. rotmistrza postrzelono, p. Piaseckiemu z dziala kula noge urwala, p. Pawlowskiego koni zabito 7 z pulku p. Jerzego Wyhowskiego p. Jana Isajewicza zabito, p. Jakuba Pohorskiego postrzelono pana Stephana Sobolewskiego postrzelono, p. Bielackiego posieczono, p. Iaszkiewicza posieczono, p. Heliasza Wyhowskiego postrzelono, p. Hrapinskiego postrzelono, koni zabito 16, z podchoragwi p. Szodorowskiego tegoz pulku towarzystwa postrzelonego 7, koni zabito 13; z podchoragwi p. Wolynskiego towarzystwa zabito trzech, koni 5; z skwadronu dragonskiego majora Wilhelma Rudolfa, ktory byl przed tym na Bychowie z slucka piechota, zabito, p. Jana Kosakowskiego, kapitana, zabito i innych gifrejterow i sierzantow pozabijano i dragony niemalo leglo, piechoty kozackiej pulkownikow pieszych i setnikow szmat niemaly utracono, ktorych liczby dla wielkosci wojska trudno wiedziec; morzordyn sluch i samej ordy utracono czesc, ktora arcydobrze stawala, pospolu z kommunikiem polskim i kozackim, na wszytek ogien i na armate potezna odwaznie nastepowali.

13 juli. Za nimi szlo wojsko infestujac onych dzien i noc, orda sprzodu, a Wojsko Zaporoskie z tylu ze wszystka armata i communikiem polskim.

14,15 july, wtaz 16 july. Osadzili byli w Kozackiej Dabrowie od poranku az do nocy samej tegoz dnia z obu stron meznie, halasujac tak z armat, jako z recznej strzelby, czesc taboru moskiewskiego urwali, ale dla wielkosci nieprzyjaciela porzadkiem dobrym sprawionego, taboru zadna zywa miara, ani kedy okopac, ani tez w polu rozerwac nie mogli, a do tego, ze nie tak z recznej strzelby, jako z poteznych dzial ognia bez przestanku dawali, ktorych miali w taborze z soba, jako powiadaja jezycy, 80 sztuk, a 10 rozerwalo, piechota wszystka w pul [...]* byla, ktorych klada liczba 20 tysiecy, cwiczonej trybem cudzoziemskim, tabor nieprzyjacielski okiem nie przejrzany, tegoz dnia za przeprawe Samarki, ktora nazywaja Bilyje Bereha, ku rzeczce Sejmu obronna reka przez orde przebiwszy sie, poszli ku Putywlowi, wojsko wtropy za nimi postepuje. Orda w zagony w ziemie Moskiewska gleboko poszla, wojska wszystkiego z Trubeckim pod Konotop przyszlo 180 tysiecy, ktorego ubylo, szturmujac do Konotopu i rozni podjazdy odprawujac, jako i teraz z nami sic scierajac 124 tysiace. Choragwi wzielo nieprzyjacielskich roznemi czasy 206. Nasze tez wojsko ukrainne dobre i potezne, z hanem jeo mscia wszystkie a wszystkie bejowie, soltanowie, jagowie na glowe wyszli i jedno niesposobnych do wojny i chlopiat malych w domach swych pozostawialy, w polach okiem nie przejrzec i dla wielkosci swojej na kilka mil stawaja od taboru kozackiego, jasyru zadnego han brac nie kazal, z tych miar, zeby orda nie zabawiala sie kolo jasyru, bo jako widzimy, ze chce okolo stolicy, Boga wziawszy na pomoc, z Wojskiem Zaporoskim processia uczynic i Mikoli Mozajskiemu votum swoj oddac; starszyna moskiewska, ktora nazad zywa powrocila, Aleksiej Mikitych Trubecki sam wodz, drugi — Fiedorow Kurakin kniaz, Obersztorow Dman [?]».

(АГАА. — Ф. «Архів Рядзивилів». — Відділ II. — Супплемент. — 567. — С. 1–2. — Оригінал [?]. Запис іншою рукою к. XVII — поч. XVIII ст.: «№ 27, fasc. 4, listew siuckich», тобто «№ 27, фасцікул 4, листів слуцьких». Український переклад цього документа друкувався нами раніше. Див.: Мицик Ю. Історія свідчить. Кілька документів з козацької старовини і кілька зауважень з цього приводу // Кур’єр Кривбасу. — 1995. — № 43/44. — С. 33–34.).


* Одне слово або незначний фрагмент не прочитуються.


* * *

«Авізи з табору на московському кордоні на Самарі, Білих Берегах, з–під Путивля від 23 липня місяця.

29 червня. Карач–бей прийшов з 20 тисячами кримської орди. Він же привів Силку, дейнецького гетьмана, котрого розгромив під Голтвою 16 числа цього ж місяця. З ним [Силкою] було 16 тисяч війська. А цих барабашців дейнеками прозивають тому, що вони ходять без жодної зброї, а тільки з опаленим києм або булавою, котру в Україні називають де[й]некою.

4 липня. Хан прийшов до табору, до Крупичполя. У цей день їх мость пан гетьман наш запорозький вітав його з усіма полковниками. Він був ним [ханом] вдячно прийнятий і було дано ханом його мостю пану гетьману і всім полковникам чудові подарунки, а саме: делії телітові білі — полковникам, а самому пану гетьману його мості — алтембасові і другу телетову. Було також дано подарунки і військовим осавулам. Виступили всі польські хоругви, також і ескадрон німецької драгунії. А козацька старшина їхала праворуч і ліворуч від гетьмана.

8 липня. Під Вишницею над переправою була сутичка з московитами. їх відбили від переправи пан капітан Закжевський з полком його мості пана Ленчинського, коронного полковника, з його мостю паном Яном Косаковським, найманим капітаном з литовського війська. На правому крилі й на лівому переправилася орда і захопила тил цієї переправи у московитів, які боронили ту переправу. Маючи вільний шлях до Конотопа, військо вдарило вважай в очі московитам і за Божим благословенням розгромило всіх до єдиного московитів, котрих було кінноти й піхоти 40 тисяч. Московська старшина найголовніша, яка тоді була при війську, а саме: перший — князь Васильович Бутурлін, товариш Трубецького; другий — князь Семен Романович Пожарський, окольничий; третій — Григорій Григорович Ромодановський; четвертий — князь Семен Петрович Львов; п’ятий — Арломон Сергійович (Артемон Сергійович Матвеев. — Ю. М.), стрілецький полковник царського приказу; шостий — рейтарський полковник Веден Андрійович Змійов; сьомий — полковник стрілецький Грубов. Ось цієї старшини, як і її війська, і нога не втекла. Все це трапилося у двох милях від Конотопа.

9 липня. Ми прийшли з табором до Конотопа і було дано допомогу його мосгі пану Гуляницькому, сіверському гетьманові. В цей час, побачивши потужне військо, московити з трьох таборів вчинили один, окопавшись, але покинули в цих окопах свою дуже потужну мортиру й інші гармати, котрі на землі лежали, теж потужні. Залишили й ядер самих 600 і 100 гранат.

10–11 липня. З окопу, котрий був на цьому боці переправи біля Конотопа, вигнано до Путивля самого Трубецького з царським військом. Під час цього штурму, коли військо вів його мость пан гетьман, то під ним було вбито коня з гармати. Коли він пересів на іншого і кинувся на відсіч ворогові, тоді [ядром] з гармати вирвало задню луку сідла, але самому його мосгі з Божої ласки ніц не зашкодило, і серед наших людей були невеликі втрати.

12 липня. Трубецькой відступив з табором від Конотопа, за котрим у цей же день [наше] військо пішло в погоню. Догнавши його у милі від Конотопа в полі, [наші] прагнули його там розгромити і, відповідно вишикувавшись, вдарили з усіх боків на табір. У битві було поранено з полку самого його мосгі пана гетьмана, котрий водить його мость пан Криштоф Ласка, гетьманського поручника, а з цієї ж хоругви Яна Бенецького, пана Тшчиновського, вбито двох челядників і вісім кінних з–під хоругви пана Наборовського, що були під порученством гетьманським, вбито пана Яна Заливського; челядника пана хорунжого було поранено, а вбито пана Давида Скоринича. Під самим паном Наборовським було з гармати вбито коня, а під товариством вбито під 5 кінних з–під хоругви пана Понятовського, пану Шимоновичу [ядром] з гармати відірвало руку, поранено пана Нестеровського, поранено пана Яворського, вбито 10 кінних з–під хоругви його мості пана Магдаленського, поранено й самого пана ротмістра, гарматним ядром відірвало ногу панові Пясецькому, у пана Павловського вбито 7 кінних, з полку пана Юрія Виговського пана Яна Ісаєвича вбито, поранено пана Якуба Погорського, поранено пана Стефана Соболевського, пана Бєлацького порубано, пана Гашкевича порубано, пана Іллю Виговського поранено, пана Грапинського поранено, вбито 16 кінних з–під хоругви пана Шодоровського, а товариства з цього полку поранено 7, вбито 13 кінних з–під хоругви пана Волинського з товариства вбито трьох і 5 кінних з драгунського ескадрону майора Вільгельма Рудольфа, котрий був перед тим у Бихові зі слуцькою піхотою, вбито пана Яна Косаковського, капітана, вбито й інших єфрейторів і сержантів, вбито й немало драгунів, втрачено полковників козацької піхоти і чимало сотників, про кількість яких через велику чисельність війська важко довідатися. Є чутка, що й нурадин–солтан [?] [загинув] і самої орди втрачено частину, котра дуже добре билася, брала участь у битві разом з польською та козацькою кіннотою і на ворожий вогонь і потужну артилерію відважно вела наступ.

13 липня за ними йшло військо, турбуючи вдень і вночі спереду ордою, а з тилу — Військом Запорізьким, так само з усією артилерією та польською кіннотою.

14–15, а також 16 липня їх оточили у Козацькій Діброві від ранку до самої ночі. Цього дня мужньо б’ючи з обох боків як з гармат, так і з рушниць, розгромили частину московського табору, але через великі ворожі сили, які стояли у доброму порядку, не змогли їх зупинити, оточивши [ворожий] табір, або розірвати його в полі. До того ж не так з рушниць, як із потужних гармат безнастанно били, а мали їх у таборі, як кажуть “язики”, 80 штук, а 10 — розірвалося. Була там і вся піхота в полках [?], котрих нараховують 20 тисяч і котра була навчена на іноземний лад. Був ворожий табір такий великий, що не можна було його охопити оком. У цей же день на переправі Самарці, котру називають Білі Береги, до річки Сейм, ворожий табір пробився оборонною рукою через орду, пішов до Путивля, а військо йде вслід за ним. Орда загонами глибоко зайшла у московську землю. Всього війська прийшло під Конотоп з Трубецьким 180 тисяч. Воно втратило під час штурму Конотопа та різних роз’їздів, як і нині проти нас б’ючися, 124 тисячі. У різний час було захоплено 206 ворожих прапорів. Наше українне військо добре й потужне, а з [ханом] його мостю всі–всі беї, солтани, аги вийшли, тільки нездатних до військової служби та малих хлоп’ят залишили у своїх домах. [Сила така], що її оком не можна охопити, бо через свою велику кількість вона стоїть, розтягнувшись на кілька миль від козацького табору. Хан заборонив брати ясир, щоб орда не загальмувала свій рух через ясир. Як бачимо, він хоче, взявши Бога на поміч, з Військом Запорізьким вчинити процесію біля [московської] столиці і сказати своє слово Миколі Можайському. Московська старшина, котра залишилася живою і повернулася додому, така: Олексій Микитович Трубецькой, сам вождь; другий — князь Федоров Куракін, полковник [?] Дман [?]».




№ 4


Уривок з анонімної «Віршованої хроніки» (1682 р.)


«Ten Wyhowski badz nie z panow, lecz z urodzenia,

Wiary graeckiej Wyga badz Wyszynka stareo imienia,

Iz ruska kosc, badz polskie mieso przyjac do laski Chmiela

Pod Korsunska zaraz, bo mu byl potrzebny z wiela,

Zwyczaje polskie wiedzial, lauda, sejmow consdtucie

Progressy sejmikow, poselskiej izby konferencye,

W kijowskiej kancellary lacina sobie prawem

Gembe naszmarowal i za leb poszedl niezabawem,

Wojewodztw ruskich praktyk musi bydz de omni scibili,

Badz czasem nie rad i nie zwie uzna, az go wybili;

Stad musi nazawsze oganiac dobrze swej gemby,

Jesli jezykiem dobr, lecz z reka, by nie lecieli zemby,

A do tego, ze okkazye czeste z nieprzyjacioly,

Gdy chce bydz probantem, zazyc moze rycerskiej szkody,

Nie owej, co sprywe robie, sztych zmierzyc ku P(anu) pandipindyfonie [?],

Lecz tam, gdzie Bog, cnota wskazuje ku poganskiej stronie,

Stad nie zrzkac mial do lystow madre pisac wskazana droge,

Ale experiment wzial i do wojny w rebellia sroge,

Osobliwie, gdy Chmielnicxki na polaki wojowal,

Byl mu we wszem zyczliw i do jego sie woli stosowal...

R. 1659 Wyhowski cale hetmanem Zaporowskim.

Tak, jak pretko Wyhowski z woli Chmiela wojska wszego,

Zostaje hetmanem Zaporowskim, badz drudzy Sirka swego

Chcieli miec, lecz ow na to nie dal, jak zywo, namowic,

Zaledwie koszowym hetmanem dal sie mienic i slowic.

Tak pretko za protektora wzial sobie krola polskiego,

Chcac odebrac Zadnieprze u Moskwy i kozaka buntownego;

Gdzie tez i kroi z pany wdziecznie to przyjawszy, jedno lyge

Z hetmany polskie mi, zlecil onemu miec na jedne mige,

Wtaz i hana sciagnal z ordami ku Wychowskiemu,

Bo na ten czas han z lechi i Wyhowski przeciw moskiewskiemu

W jedne lige sie zniesli, a ze Ulanicki za Dnieprem

Z Wyhowskieo strony, w Konotopach oblezon rozeprem,

Bronil sie z swemi kozakami Moskwie z kilku tysiecy,

Nie czekajac Wyhowski [?] sil i posilkow ciagnacych wiecej,

Szedl z swym kozactwem i z hanem ord strasznych sroga potega,

Pulk tylko z Chlopickim lechow majac, aby mitrega

Odpor dal srogiej wzajem moskiewskiej potedzie pretko,

Dniem i noca biezac z ordami, z kozactwem z smiala checia,

A wojsko polskie w ten raz diwyzyi dwie pod Krylowem

Hetmana wielkiego i polnego kupili sie swym lowem,

Chcac isc ku Ukrainie, jakoz z obozu napotym

Z–pod Krylowa poszlismy wojowac, kozdy wie o tym,

Z dywizya hetmana wielkiego koronnego Potockiego,

A marszalka zas polneo ku szwedom z miejsca swego.

Zacnym jak pretko straszne wojska przeciw siebie skupiali,

Tak pretko Moskwy kommunik srogi zaszedl droge w mili

Przy jednej sie wszerz [?] dalekiej nieprzebytej blocka przeprawie.

Zasadzi1 z pewna armata przy szancach z dragania w slawie,

Gdyz po stu tysiecy dobrze u obu stron przechodzilo,

Ledwie nie po trzy kroc tysiac ztad i zowad czynilo;

A tak tatarska i kozacka do przebycia ochota

Nie mogla nalesc, badz dlugo gryzli z soba tego kota

Badz kozacy z armat Wyhowskiego przez upor sie mieli,

Ale dla wstretu moskiewskiego radzic nie chcieli

Ploty roznie kladac, dylowania, wtaz i rozne chrusty,

Rzucali trawy, siana, slomy, trzciny, szmaty i chrusty,

Aszci kozak, przedawszy sie z zadnieprzan doWyhowskiego,

bo zadnieprskich Moskwa miala przy sobie mnostwasz tego.

Dla laski naleziona skrytna gac ukazal w biocie

W mili, ktorej moskwa nie wiedziala przy swojej ochocie.

Stad han niespodziewane z ordami sie przeprawuje,

Po czesci i kommunik kozacki tamze sie kieruje //

R. 1659 wojsko polskie idzie w Ukrainie

Hetman tedy wielki koronny bedac zlego zdrowia

Natychmiast szle Jendzeja Potockiego [...].

Nie poniosl od krola pana, takze Wyhowskiego

Z dywizya wojska swego w kilku w ten raz tysiacznego,

bo juz wprzod Szemberk byl z pulkiem k niemu ordinowany

I tam z przydanemi choragwiami targ krwawy sporawiany

Pod Kijowem, az sie jarmarkem zakonczyl w Browarach.

Skad pospolicie Piwo z Dymiru bywal w tych zabawach,

o ktorym nizej bedzie, a teraz wojsko w Ukrainie

Chcialo sie sprawic, co Szemberk sprawil, chcac juz zaczac innie.

Alisci jako przyszedl pod Kyow, zapadl w bliskim lesie,

A gdzie [?] Moskwa wszczela sobie roznie sie brac, az szczescie niesie

Okrzyk wielki uczyniwszy, wzieli brac, ciac pod Kyowem,

Zaledwie nie wpadli w sam Kyow lechi swym polowem.

Nabawili strachu i szkody, poniekad moskalow,

Ale gdy moskwa pryszla do sprawy, koni, piszczalow

Z ochotnikiem kyowskim, ktorych na kilka tysiecy,

Szli w pogon za lechi i doszli w silach, a coraz wiecej,

Badz sie opparli lechi, resistere juz nie mogli,

Wsczeli uchodzacych bic, strzylac, biorac, pewnych przebodli

Az za mil siedm przypedzili pod same Browary,

Dopirz uczynili sie przy Piwie wieksze zawary,

Bo nie tylko, ze Wyhowski przed tym z kozactwem dokuki,

Nawet stojac pod Kyowem, przytarl moskiewskie kruki;

Ale i wojsko polskie infestujac (u)stawicznie,

Jarmark sprawiwszy Marsowy, oddawali cwiczenie [?],

Bo i Wyhowskiego za wywarciem z Kijowa

Przy potedzie i silach wiekszych spedzila moskwy glowa;

W ten czas to, gdy pod Kijowem lezal z swoimi kozaki,

Jeszcze do tego, aniz to nadciagneli polaki

Stad Moskwa, przydawszy sie w wieksze sily, majac kalmuki,

Chcieli lechow pozyc, przuwiodszy na to kruki,

Gdyz to orda kalmucka, od moskwy sciagniona zbyt wojenna

I juz byla trwoga u wyhowczykow i lechow codzienna,

Ale ordinowan Jablonowski z wojskiem tak sie starl meznie,

Ze nie tylko w oczy zajrzale bil sie, byli znaczni wieznie,

Ale tak stanal i kalmukom, ze na dlugi czas slawa

Brzmiec bedzie w Moskwie i kalmuckiej ziemi nie byla kara

Ci kalmucy nad krymska i insze ordy gure biora,

Zawsze w wojnach iz brudu, gdzie sie zwroca, lby, grzbiety, piora.

Kroj lubia srogiego lukem az dzyda zbyt natarczywy,

Lba srogiego, uszy, oczy male, nos plaski, sam msciwy;

W miasz gruby, strojem niezwyklym, jako jakie straszydlo.

Dziwka idzie na wojne, na har(d)lo, wypada za bielidlo,

Sloneczny upal, wiatr przykry i ziemno, mroz ciezki, srogi.

Konia umle zazyc i na onym sie sprawic rogi,

Warkocz wlosow, kossy w jeden zmut dlugi, nazad zpleciony

[...] szkarlatnie torba skrasione, luk w moc ciagniony panna //

R. 1659 z moskwa i z kalmuki lechi sie bija

Taka panna za takim progressem zamaz idzie,

Gdy sprobuje szczescia i nieszczescie przy slowaej [?] bidzie;

Miedzy innemi trupy taka od lechow naleziona,

Tak dobrze stawala, ze az z razem zolnierzskim zgladziona

W meskim stroju meskie i serce dobre(g)o kawalera,

Zaprawde i meska slawa, gdy tak wiek swoj czyst zawiera.

Oto jednak ta potrzeba, z tej i owej surowy wszczeta,

Nie mogla z placu zegnac niej tych, niej onych zdjeta

Fortuna obom stronom, lecz w mniejszej sile lechow przyjala.

I z slawa tak tych, jako owych faworyzowala,

Ale ze Chmielik zaraz od kozactwa spraktykowany

Badz raczej kozactwo od onego, by klobuk zrzucany,

Z monastyra wyszedszy, odebral Wyhowskiemu bulawe

I insze insygnia Zaporowska w tym slawe

Poniekad i z instynktu [...] kozakow, lecz moskalow,

Uczynila czern, badz kozactwo, swe kolo, w tym do piszczalow,

Gdy Wyhowski ociagal sie skladac bulawy, skoczyli,

Ledwie z swemi konia dopadl, malo go nie pozyli,

Lubo i on temu nie byl sprzeczny, tylko sam Chmielykowi

Chcial oddac, badz temu, ktory by holdowal lechom, krolowi;

Z te(g)o kola, badz rady, i lech drugi ledwie uskrobal

I sam Wyhowski, gdy go o wlos lud zdradziecki nie z(d)zobal.

Popamieta drugi rade kozacka, gdy sie nurzal w blocie,

Co chcial slyszec vota madre, poniosl w bokach wsparcie klocie,

Gdy omachem, samopalem, nadzakiem, kyem bral po skurze

Wlasnie tak, jakoby byl na Piwie, badz gorzej, w zlym nurze

Przysluchal sie tez peorom oratorskim, gdy wdzieczne slowa

Zagnali drugiego, ze ledwie trapil w swoj oboz do slowa.

Bo wbliz w ten raz stalo wojsko polskie, tylko wiec przez bloto,

Przeto mu lechi w ten raz, badz z szczuplym wojskiem, stali za zloto

I dla tego lechi pewnym respectem na rzecz patrzali

I w Zadnieprz z Wyhowskim ku Polszcze ustepowali

A juz tez byl Steckiewiczowne z domu zone swe rekuperowal

Z oblezenia w Czehrynie od Moskwy kozactwa, przyprawowa!

Z dobrym mieniem swym ku Lukomlu, ktory od krola dany,

Ze wszystka wloscia i wojewodzkim stolkom obdarzany.

Gdyz te Stetkiewiczowne rodowita wzial z gladkosci,

Bedac hetmanem Zaporowskim, zaskoczywszy z skrytosci

Przez swych w domu w kilka tysiecy ludzi na to zeslanych,

Ktora uczciwe w karacy przywiozszy przez osob sporzadzanych,

Osobliwie przez metropolyte kyowskiego traktowal,

Aby z dobrej woli szla za niego, ktora przez mus akceptowal

W takowym terminie pozwolila pusc juz za onego,

Badz sie to obligowal odwiesc, gdy nie zechcie isc za niego

Wielkie dary i wielkie upominki otrzymala

Od postronnych narodow przez posly ten honor swoj miala //.

[БПАН. — ВР. — №1275. — Арк. 84 зв., 95–97. — Оригінал].


* * *

Цей Виговський, хоч був не з панів, але шляхтич з народження,

Віри грецької, Вига чи Вишинка старого ймення,

Руська кість, хоч польське м’ясо;

за це він був прийнятий Хмелем до милості

Тут же, під час Корсунської [битви],

бо йому він був потрібний з багатьох причин,

Бо [Виговський] знав польські звичаї, ляуда, сеймові конвокації,

Хід сеймиків, наради посольської ізби;

Він у київській канцелярії латиною та правом

Вигострив язика, став вважатися [розумною] головою, невдовзі

Мусив знати руських воєводств інтриги,

знаючим про все (de omni scibli),

Хоч часом не рад і не кличе, але дізнається,

коли його вже вибили.

Тому він мусить завжди добре охороняти свого рота,

І якщо добрий язиком, то й рукою [мусить добре володіти],

щоб не вилетіли зуби,

До того ж мав часті сутички з ворогами;

Коли хоче бути послушником,

може використати рицарську школу,

Не ту, що робить справу,

а що [велить] йти до Господа pandipindyfonie,

А там, де Бог, чеснота показує до поганської сторони,

Отже, він мав у листах мудро писати про вказаний шлях,

Але здійснив експеримент, і [став] до війни, до жорстокої ребелії,

Особливо, коли Хмельницький воював проти поляків,

То він був йому в усьому зичливий і корився його волі//…

«Року 1659 Виговський цілком [уже] запорозьким гетьманом *.

Як тільки Виговський з волі Хмеля [і] всього Війська

став запорозьким гетьманом,

то інші [козаки] свого Сірка

хотіли мати [гетьманом],

але він [Сірко] категорично відмовився,

ледве дав себе називати і славити кошовим гетьманом.

Так швидко [Виговський] взяв собі протектором польського короля,

Прагнучи відібрати Задніпря у Москви і у бунтівного козака;

Також і король з панами вдячно це прийняв,

тільки доручив йому мати міцний союз із польськими гетьманами;

також і хана з ордами стягнув до Виговського,

бо в цей час хан з ляхами і Виговський проти московського [царя]

домовилися про єдиний союз; а оскільки Гуляницький за Дніпром,

прихильник Виговського, був обложений у Конотопах

і боронився зі своїми кількома тисячами козаків проти московитів,

то Виговський, не чекаючи більше сил і підмоги, які надходили,

йшов зі своїм козацтвом і з ханом страшних орд великою потугою;

ляхів він мав тільки один полк Хлопицького,

щоб швидко дати відсіч сильній московській потузі.

У цьому сміливому прагненні він день і ніч

мчав з ордами та козацтвом

а тим часом дві дивізії війська польського під Криловим,

гетьманів великого та польного, збиралися своїм ловом,

прагнучи йти до України; а як ми потім з табору

з–під Крилова йшли воювати, про це знає кожен,

з дивізією великого гетьмана коронного Потоцького,

і маршалка польного (Є. Любомирського. — Ю. М.)

до шведів зі свого місця.

Так швидко страшні війська одне проти одного стягувалися,

так швидко потужна московська кіннота

заступила шлях [Виговському, ставши] в милі,

при одній далекій [?] непрохідній болотистій переправі.

[Виговський] засів з певною артилерією

при шанцях з драгунами у славі;

коли ж по добрих сто тисяч з обох сторін проходило,

то ледь не триста тисяч війська було.

Татарське й козацьке прагнення до проходу [переправи]

не могли знайти [належного місця переправи],

тому довго гризли цього кота.

Козаки ж Виговського з гарматами мали атакувати,

але через московський опір не хотіли [непотрібно] наражатися,

тому вони клали різні плоти, помости, також і різний хмиз,

кидали траву, сіно, очерет, шмаття й хустки,

аж тут козак, перебігши від задніпрян до Виговського,

а задніпрських [козаків] москва мала при собі дуже багато,

задля помилування для себе показав секретну греблю у болоті,

у милі звідси, про котру москва не знала, і по своїй волі.

Звідси хан несподівано переправляється з ордами,

частково йде туди ж і козацька кіннота.

Року 1659 військо польське йде в Україну.

Тоді великий гетьман коронний мав погане здоров’я,

тому негайно послав Анджея Потоцького […]**

не поніс [?] від короля–пана, також Виговського,

з дивізією свого кількатисячного війська,

бо вже раніше Шемберк був до нього

[до Виговського] з полком посланий

і там з додатковими хоругвами вчинив кривавий торг

під Києвом, а це закінчилося ярмарком у Броварах,

звідки постійно Пиво з Димеру бував на танцях,

про які мова піде нижче; а тепер військо в Україні

хотіло вчинити те, що вчинив Шемберк,

прагнучи вже почати інше.

Але як прийшов під Київ, то став у близькому лісі,

і коли москва почала собі розпорошено виходити,

це віщувало щастя [?],

то, вчинивши сильний крик, [наші] почали битися,

рубатися під Києвом,

Ледь ляхи не вдерлися в самий Київ у своїй погоні.

Завдали страху й шкоди москалям.

Але коли москва отямилася, то кінно, з пищалями

і з київськими добровольцями, котрих було кілька тисяч,

пішли в погоню за ляхами, то наздогнали їх більшою силою.

Ляхи хоч і вперлися, але відсічі дати не змогли,

то їх утікаючих почали бити, стріляти, хапати,

декого й пробили [списом]

і аж сім миль гнали під самі Бровари.

Тоді вчинилися при Пиві більші сварки,

бо не тільки Виговський перед цим мав з козацтвом докуку,

і навіть, стоячи під Києвом, побив московських круків;

а й військо польське постійно турбуючи,

він вчинив ярмарок Марсовий, віддавали науку [?],

бо й Виговського за виходом Р] з Києва

при потузі й більших силах прогнала московська голова;

тоді, коли він стояв зі своїми козаками під Києвом

ще до того, як прибули поляки.

Тому московити, здобувшися в силу, маючи калмиків,

хотіли ляхів зїсти, привівши на це круків (калмиків).

Ця дуже войовнича калмицька орда була приведена московитами,

і вже була щоденна [через це] тривога у виговчиків та ляхів;

Але посланий проти них з військом Яблоновський

мужньо вдарив на них,

що не тільки вдарив у лоб [і понищив],

були й значні полонені;

він так став проти калмиків,

що на довгий час слава [про нього]

буде лунати у Москві та калмицькій землі.

Ці калмики беруть гору над кримською та іншими ордами,

вони завжди у брудних війнах,

куди підуть, ріжуть шиї та спини.

Натури [?] войовничої,

з луком та списом виглядає надто агресивно,

велика голова, малі вуха та очі,

плаский ніс, сам мстивий,

тілом товстий, одяг незвичний, ніби якесь опудало.

Дівка йде на війну, на смерть, йде як за пудрою,

[переносить] сонячну спеку, прикрий вітер і холод,

тяжкий і сильний мороз,

Вона може використовувати коня,

приборкати його;

її волосся — в коси, коси — в один довгий жмут,

заплетений ззаду,

[…]* пурпуром пофарбований колчан,

лук із силою натягується дівчиною //.

Року 1659 ляхи б’ються з Москвою та калмиками.

Така дівчина з такими справами йде заміж,

коли спробує щастя й нещастя у такій [?] біді.

Серед інших трупів була одна така знайдена,

вона так добре билася,

що аж була забита ударом жовнірським;

вона була у чоловічому одязі,

мала й чоловіче серце, як у доброго рицаря,

дійсно й славу чоловічу мала, бо так гідно вік свій скінчила.

У жорстокій битві, яку розпочали обидві сторони,

фортуна не могла покинути на полі бою ні тих, ні інших,

але схилилася до ляхів, котрі були в меншій силі,

а славою як цих, так і тих вкрила.

Але тут Хмелик, спонуканий козацтвом,

а швидше воно ним, бо він скинув [чернечий] клобук

і вийшов з монастиря, забрав у Виговського булаву

та інші запорозькі інсигнії у цій славі

Бо з інстинкту […]* козаків, але москалів,

вчинила чернь, чи то козацтво своє коло, а у ньому,

коли Виговський тягнув зі складенням булави,

кинулися до пищалів,

ледве він зі своїми прихильниками дістався до коней,

бо його мало не з їли,

хоч він не був проти [покласти булаву],

тільки хотів її сам Хмеликові віддати,

або ж тому, хто присягнув би ляхам і королеві;

з цього кола або ж ради насилу й ляхи втекли,

і сам Виговський,

коли його мало не вбив зрадливий люд [військовий];

запам’ятає й інший козацьку раду,

коли занурювався в болото,

а той, хто хотів почути мудру раду,

дістав у бік списом,

а коли й довбнею [?], самопалом,

чеканом, києм дістав по шкірі,

власне так, нібито був на Пиві або ще гірше,

у злому нурті, прислухався також до ораторських пісень,

коли вдячні слова так декого загнали,

що ледве потрапив у свій табір до слова,

бо цього разу поблизу стало польське військо,

тільки що через болото.

Однак йому ляхи, хоч і з малим військом,

стали тоді як золото.

Тому ляхи з певним респектом дивилися на те, що відбувається,

і в Задніпря з Виговським до Польщі відступали.

А він уже також свою дружину, з дому Стеткевичів,

визволив з облоги в Чигирині від козаків,

посланих Москвою,

і з добрим своїм майном пішов до Лукомля,

котрий був йому даний королем,

разом з усією волостю і воєводським кріслом.

А цю родовиту Стеткевичівну він взяв як рівню [?],

бувши запорозьким гетьманом, захопив її вдома таємно

своїми кількома тисячами люду, посланого для цього.

Її з почестями привезли у кареті довірені люди,

а він особливо через київського митрополита вів з нею переговори,

щоб вона, яку він захопив силою, добровільно пішла за нього.

У такому разі вона вже дозволила собі піти за нього,

Хоча в разі, якщо вона відмовиться піти за нього,

він обіцяв її відвезти назад;

вона отримала великі дари і великі подарунки

і від іноземних націй через [їхніх] послів була вшанована…»


* Виділені жирним шрифтом слова написані по верху сторінки.

** Одне слово або незначний фрагмент не прочитуються.



№5


1659, вересня 16. — Варшава. — Регест листа Криштофа Паца, великого канцлера литовського, до конюшого коронного, намісника Пруссії, князя Богуслава Радзивила.

«…Jako widze Konotopska, gdzie ich 130 000 padto і potym przez niedziele w ziemie ich han j. msci hospitalitas tractabilioses».

Далі мова йде про краківського воєводу (великого гетьмана коронного Станіслава «Реверу» Потоцького), який очолює коронне військо з піхотою та артилерією, загальна чисельність війська — 20 тис. Воно піде козацькому війську на підмогу. Шведи прагнуть миру, а потім буде укладено мир Речі Посполитої з Москвою.

(АГАД. — Ф. «Архів Радзивилів» Відд. V. — 11208 Арк. 185. — Оригінал).


Купить книгу "Гетьман Іван Виговський" у автора Мицик Юрій

на главную | моя полка | | Гетьман Іван Виговський |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу