Book: Українець і Москвин: дві протилежності



Українець і Москвин: дві протилежності

Павло Штепа


Українець і Москвин

дві протилежності

3–є видання


UKRAINIANS versus MOSCOVITES

(Two Antipodes)


Дрогобич

Видавнича фірма «ВІДРОДЖЕННЯ»

2010










П’ЯТИСТАМ БЕЗСМЕРТНИМ

з Кінґіру

з побожною пошаною

присвячує

автор


Частина І



І

ВСТУП

Переможців не судять.


Кожний з нас розуміє, що під маскою «нєпрєдрєшенства» криються плани врятувати СССР від розпаду на кілька самостійних держав. Авторство тих планів ми приписуємо московським іммігрантам. Ми думаємо, що москвини — іммігранти обдурили непоінформованих американців (та інших чужинців) своєю брехливою пропагандою. Бо ж як інакше можна пояснити, що така демократична, така свободолюбна Америка не визнає для України тих самих принципів, що їх записано в американській Конституції, в їхній Декларації Незалежности, в Атлантійській Хартії тощо. Наш клич: «Свобода людині, свобода народам» — та це ж офіційно оголошений втих документах американський ідеал, ніби не забутий і тепер, бо ж кожного дня в пресі, на радіо, в заявах американських державних мужів чуємо запевнення, що Америка бореться за справедливість в цілому світі, за свободу для кожної людини і для кожної найменшої нації, за демократичний устрій в цілому світі і т. п. — гарні, святі ідеали та ідеї.

Ми чуємо ті запевнення, але бачимо… американську байдужість до зойків мільйонів катованих дітей, жінок по сибірських концентраках та тюрмах СССР. Бачимо їхню мовчанку про нищення цілих народів в СССР. Гірше того! Чуємо офіційні заяви, що їх не обходить, що діється чи буде діятись в межах СССР, оскільки це не загрожує безпеці Америки. Бачимо їхнє гаряче бажання договоритися про співіснування з найдикішою тиранією, яку знав будь–коли світ. Бачимо їхню 100% оборонну політичну і мілітарну стратегію, спрямовану на охорону лише своєї свободи, а коли і говорять про свободу інших народів, то і тоді аргументують інтересом американської безпеки, а не моральним, християнським обов’язком знищити джерело, ідеолога, носія і виконавця диявольської віри — Московщину.

Що це є? Забріханість? Політичний нерозум? Шоста колона? Гіси, опенгаймери, фукси, мекліни, когани, розенберґи і т. п., зрадники та дорадники по урядах і університетах? Чи, може, ще щось? Безперечно, згадане грало і грає велику роль, але не вирішальну.

Вже пів століття Д. Донцов нагадує нам, пояснює нам на всі лади відомий ще біблійним мудрецям предвічний закон, що його встановив для добра людини Творець, — ЗАКОН БОРОТЬБИ ЗА ІСНУВАННЯ. Вже пів століття тлумачить нам Д. Донцов, що в міжнародних стосунках всі нації керуються виключно і єдино своїм національним егоїзмом, а всі ідеології, теорії, –ізми, –фільства і т. п. — це є лише маски, що за ними той егоїзм ховається, щоб перемогти противника. Перемогти! Це — найголовніше. А переможців це судять, і «оправдання» прийдуть автоматично. Національний егоїзм рішав міжнародні відносини від першого дня повстання народів і держав; рішає нині і буде рішати доти, доки всі люди не стануть справжніми християнами. А як далеко людству до того, видко з факту, що незважаючи на 2000–ну річницю християнства, національний егоїзм не лише не зменшився, але нині набрав фори відкритого цинізму. І в проблемах, зв’язаних з безпекою Америки, рішає національний егоїзм американців, а ніщо інше.

90 мільйонів японців задихаються на своїх перелюднених маленьких островах. 600 мільйонів китайців та 500 мільйонів індусів поки що «рятуються» періодичними голодовими вимираннями та худоб’ячим життєвим рівнем свого населення. В XIII ст. голод пігнав мільйонові азійські народи на захід. Нині приходить знову час, коли голод знову пожене ще більші мільйони азіятів на той же захід. «Азія для азіятів» стає вже не романтичним гаслом, але конкретним засобом рятуватися від голодової смерти.

Що більше! Цивілізовані, енергійні, працьовиті, невибагливі, агресивні японці, заволодівши величезними багатствами Сибіру, маючи невичерпні резерви дешевої робочої сили Китаю, за яких 25–50 років захоплять світові ринки своїми дешевими і добрими виробами і тим поставлять перелюднені Італію, Німеччину, Англію перед примарою зубожіння. Жодні митні стіни — як вже показав досвід — не лише не охороняють, але ще більше погіршують економіку. Крім того, будучи величезною економічною потугою, Японія матиме і відповідну мілітарну силу руйнувати митні мури. Майбутнє Америки загрожене.

На шляху такого розвитку Японії стояла і стоїть велика Московська імперія. Вона є природним сторожем японської небезпеки для Америки. Отже, в інтересах Америки дбати, щоб той сторож був великим і сильним. Це і робила Америка протягом всієї своєї історії. Напр., з 1863 р. під час польського повстання Америка відмовилася від дипломатичної інтервенції за поляків, хоч і співчувала їхній боротьбі. За часів Кримської війни 1854 р. Америка тримала приязний москвинам нейтралітет. За програну московсько–японську війну в 1905 р. москвини заплатили дуже дешево завдяки натиску американської дипломатії на японців (не припадково мирні переговори велися в Америці). В 1922 р. Америка, незважаючи на свої антипатії до большевиків і незважаючи на те, що тоді Японія була її союзницею, примусила Японію забрати свою окупаційну армію з Сибіру. Америка довго відтягала визнання державної незалежности Латвії, Литви та Естонії, а коли і визнала, то устами свого високого комісара Е. Йона підкреслила тимчасовість самостійности тих держав і висловила надію, «що вони колись знову стануть частиною Московської імперії» (W. Lippmann. «U. S. Foreign Policy»). Як знаємо, президент Ф. Рузвелт здійснив ту надію 20 років пізніш. Америка не визнала уряд В. Лєніна аж до 1933 р. (інші держави визнали далеко раніш) не із–за переконання, що большевики ослаблюють силу Московської імперії, погоджуючись на автономію немосковських народів імперії. Навіть в Лізі Націй Америка спротивилася прийняттю України в члени, хоч сама не була членом.

Свободолюбна Америка дбає, щоб деспотична царська і совєтська імперія не розпалася. Республіканська Франція мала і має деспотичну московську імперію за свого природнього союзника проти Німеччини. Парламентарська Англія у своїй традиційній політиці «рівноваги сил» хоче мати і велику Московську імперію, звичайно, дбаючи, щоб вона не лізла до теренів, опанованих Великою Британією. Німеччина також не хоче розподілу Московської імперії.

Отже, бачимо, що не москвофільство диктувало іншим націям їхню політику щодо москвинів, але їхній здоровий національний егоїзм, який за наших часів набрав навіть цинічних форм. Нині підписують правою рукою Ялтинський чи Постдамський договори, що ними віддають вільні нації на поталу московським тиранам, та й ще голосно і офіційно запевняють світ, що вони борються за християнські ідеали, за демократію, за свободу народів, за соціяльну й інтернаціональну справедливість.

Наше кількасотлітнє політичне і культурне рабство умертвило у нашій інтелігенції інстинкт національного егоїзму. Тому–то москвинам і полякам пощастило вщепити їй почуття меншвартости та накласти на її очі окуляри всіляких –ізмів, — фільства, — фобства тощо. Тверде життя катастрофою 1917 року жорстоко нагадало нам про предвічний закон боротьби за існування та про силу національного егоїзму. Але велика кількість нашої інтелігенції і донині тої пригадки не зрозуміла; донині ще носить ізмівські окуляри; донині ще вірять, що американська москвофільська політика є наслідком непоінформованости американців та дезінформації їх москвинами. Лише не сила їм пояснити: чому американці не беруть на увагу наших інформацій. Чейже в американських інтереесах збирати інформації з усіх джерел, а не лише з одного — московського. Несила їм пояснити: чому американці (а не москвини, як думають наші примітиви) створюють і піддержують всякого роду українських ренегатів типу Ґуляя, добре знаючи, що то є шахрайство. Не розуміючи отого головного ЧОМУ, ми напрям нашої пропаганди спрямували не лише на хибний, але й на шкідливий нам шлях.

Спочатку ми пробували висвітлювати світові наші муки та кривди, що їх заподіяли нам большевики (увага: большевики, а не москвини червоні); пробували апелювати до сердець та сумління світових політиків, благаючи їх виступити на захист зневаженої справедливости. А у відповідь світ… підписував торговельні договори із Сталіним на купно сибірського дерева, хоч з наших інформацій добре знав, що кожний сантиметр того дерева просякнений українською кров’ю. Трохи порозумнішавши, почали ми доводити світові, що большевики (знову — лише большевики, а не ВСІ москвини) планують зробити із світом те саме, що вони зробили з Україною. Мабуть, світ і тоді не «повірив» би нам, якби нам не помогли самі москвини, даючи світові щораз більше доказів саме таких планів. Світ занепокоївся, і почав наново зброїтися. Зброїтись проти кого? Проти большевиків, а не проти москвинів.

В останній коротенькій формулі міститься вся політика і стратегія американців (а за ними й інших держав) щодо СССР. На їхню думку, комуністична партія СССР — большевики, і лише вони, планують завоювати цілий світ, а московський нарід того не хоче. Значить, поваливши «совєтський» уряд, встановимо мир; а з огляду на катастрофальну силу атомової зброї — мир вічний. Мир! За всяку ціну мир! Жодна ціна за мир не є зависока, бо ж нині війна означає знищення нашої планети.

Досвід з Ліґою Націй та з Об’єднаними Націями показує, що втримати мир можна лише силою. Досвід за останніх 50 років показав також, що регіональні об’єднання середніх чи малих націй силою не є. Саме життя показало, що лише великодержави мають силу втримати мир. І справді, реальне життя, не звертаючи уваги на жодні «Об’єднані Нації», вже передало рішення світових проблем — в тому числі і проблему миру — трьом — чотирьом великопотугам. Тегеран, Ялта, Потсдам, Женева і майбутні наради 3–5 президентів чи міністрів рішали і, виглядає, надалі будуть рішати долю всього світу. Президент ЗСА Ф. Д. Рузвелт висловив це цілком ясно: «Рішати ці проблеми мають ЗСА, Великобританія, СССР і Китай. Ці потуги в майбутньому мусять мати поліційний нагляд над меншими державами» (H. Feis. «Churchill, Roosvelt, Stalin»). Старий випробуваний англійський принцип і система рівноваги європейських держав виростає нині на систему рівноваги 3–4 світових потуг. Мабуть, це є нині єдино можливий, реальний спосіб вдержати мир. Зрушення цієї рівноваги може стати початком кінця супремації білої раси. На наших очах знову виходить на історичну сцену мільйонова Азія.

Минулий історичний досвід і всі об’єктивні дані вказують, що Японія буде організатором і лідером Паназійського руху. Розчленувати СССР — це значить відкрити для Японії двері до Сибіру, с. т. започаткувати кінець гегемонії білої раси з усіма з того економічними і культурними наслідками. Отже, сильна держава на Сході Европи і в Сибіру є одною з найголовніших запорук світового миру. ЯКА є чи буде та держава, ЯКИЙ політичний, економічний, соціяльний устрій вона має чи матиме — це другорядне. Першорядним є — щоб вона сповнювала свій обов’язок, щоб була заборолом азійської експансії, щоб була чинним складником в системі рівноваги світових потуг.

Люди, що знають історію Московської імперії з книжок, що їх написали москвини, або на підставі московських інформацій та джерел (а таких 90%) є переконані, що вся попередня і сучасна історія Сходу Европи доказує, що до такої ролі з усіх народів Сходу Европи, надається лише нарід московський. Він, хоч і дикунський, хоч і бідний на духові та матеріяльні багатства, хоч і менший від сусідів, все ж створив і донині має велику імперію. Більше того! Цей дикунський, менший за своїх сусідів нарід запряг більших і далеко культурніших своїх сусідів до свого імперського воза; притягнув їх до розбудови і скріплення Московської імперії. Якими способами — це не важливо. Важливо є голий факт, що той нарід зумів те зробити і тим довів, що має державнотворчі здібності. Щобільше, ті здібності не втратив і за наших часів, за часів, коли втратили чимало інших націй (Турецька імперія, Австро–Мадярська імперія, Французька колоніяльна імперія, навіть Бритійська імперія). А москвини не лише не втратили ані частинки своєї імперії, але навіть побільшили її. Засоби? Нехай аморальністю їх журяться старі чеснотливі діви та утопійні мрійники. Життя тверде і жорстоке; воно знає лише одну «мораль» — боротьбу за існування; знає лише національний егоїзм. А переможців не судять. Навпаки — потискають їхні закривавлені руки на 1001–ій конференції чи бенкеті. Хоч так цинічно не висловлюються (навпаки — говорять щось цілком протилежне), але так думають, і головне, таку ведуть політику всі державні мужі світу.

На користь Західного світу можна сказати, що він — а зокрема американці — волів би мати на місці нелюдської потвори — москвина (в їхньому уявленні — большевика) когось іншого, більш людського. І не лише воліють, але й шукають за ним. Звичайно, на їх увагу перша впадає Україна. Світ — зокрема американці — зацікавлені питанням: чи Україна, відбудована і піддержана Західним світом, матиме силу сповнити на Сході Европи і в системі рівноваги світових потуг роль, що її сповнювала і сповнює Московщина? ЦЕ Є ОСНОВНЕ І ВИРІШАЛЬНЕ ПИТАННЯ. Відповідь на нього і формує політику світу щодо нас і щодо москвинів. Отже, проблема відношення світу до ідеї Української Самостійної Соборної Держави зводиться до проблеми НАШОЇ СИЛИ. На це питання донині не дали ми ясної, переконливої для чужинців відповіді. Скрайній час її дати.






II

СИЛА НАЦІЇ

Дух животворить.

Г. Сковорода

Сила нації — це не лише 40 мільйонів, багатющий чорнозем, робочий нарід, Кривий Ріг, Донбас і т. п. матеріяльні ознаки сили. Великі нації мають силу безмірно сильнішу за всі матеріяльні багатства нації. Це є та сила, яка з двох маленьких острівців на заході Европи, створила світову імперію і вивела весь світ на шлях технічного поступу. Це є та сила, яка з малого міста на півдні Европи створила імперію і запліднила європейську культуру, заклавши основи правопорядку та державної адміністрації. Це є та сила, яка протягом лише кількох століть створила найбагатшу, найвільнішу і найсильнішу державу на обширах диких прерій. Це є та сила, яку мав і наш український нарід аж подостатком за передісторичних часів, а за історичних пов’язується з іменами Святослава, Володимира, Богдана, Мазепи, Тараса й багатьох інших.

З багатьох складників та сила складається. За браком місця тут не будемо зупинятися на них, лише пригадаймо, що в наш «прогресивний» вік чимало з тих складників проскрибовано, виклято словоблудами, фарисеями і просто дурнями. Фарисеї голосно ганьблять і засуджують національний егоїзм своїх ворогів, але свій підносять на височину найвищої чесноти, одягаючи на нього гарні шати: справедливости покривдженим, свободи уярмленим, світового миру, інтернаціональної законности, добробуту широких мас і т. п. облудну демагогію. Чимало легковірів (особливо серед українців) засліплені красою тих шат, не бачать під — справді гарними — шатами голої дійсности. Що ж дивного, що задивлені в небо мрійники, не бачать на грішній землі руху колісниці історії, що переїздить і по їхніх мріях і по них самих, розчавлюючи на смерть.

Національний егоїзм, імперіялізм — це прокляття людства! — лементують пацифісти. Чи ж не вони спричиняють війни, поневолення народів, руїни? Ось татари, засновуючи свою імперію, вигубили кілька мільйонів українців, руйнували висококультурну, багату Київську Русь, затримали на кілька століть поступ України. Московський імперіялізм обернув багату, культурну і вільну Україну в ожебрачену, зруйновану економічно і культурно кріпацьку каторгу і пекло.

Так! Це правда. Але англійський імперіялізм дикі терени Америки, Австралії, Африки, терени, що годували лише нечисленні примітивні племена тубільців, перетворив на багаті, культурні і вільні держави, які годують тепер нові мільйони людей. Московський імперіялізм з багатої землі, населеної мільйонами заможних людей, зробив голу землю і ожебрачив ті мільйони, а англійський імперіялізм з голої землі створив нові джерела заробітку для нових мільйонів людей. Обидва — імперіялізми. Але наслідки цілком протилежні. Як бачимо, справа не в імперіялізмі, а в чомусь іншім.

Брутальна сила розбудовує імперії, — кричать демократи. А чому ж 350–мільйонова — та й ще перелюднена — Індія не заселила сусідню їй Австралію з островами, але зробила це вдесятеро менша, та ще й з другого кінця світу, Англія? Чому 500–мільйоновий, перелюднений Китай не опанував сусіднього йому Сибіру, але зробила це вдесятеро менша, не перелюднена, далека, та й ще дика, Московщина? Чому бідний, малий, дикунський московський нарід поневолив багатий, висококультурний і більший нарід український, а не навпаки? Виглядає, що чисельна, культурна й економічна перевага не є тою силою, що розбудовує імперії. Пошукаймо її деінде.

Все життя нації — політичне, економічне, культурне — залежить від національного характеру нації. Національний же характер, вдачу народу формує оточення, серед якого той нарід повстав і розвивався. Народи, що заселили багаті на їжу, теплі південні краї, не потребували витрачати багато енергії, щоб вижити. Родюча земля давала багаті врожаї майже без обробки, а тепле підсоння давало можливість жити майже під голим небом. Це сприяло вихованню ледащої, безжурної людини. Маючи на місці їжі більш, як досить, південна людина не потребувала шукати нових місць поселення, і це виховало домосіда, виховало неаґресивність щодо чужих земель. Маючи багато вільного часу, південна людина мала час приглядатися до оточення, серед якого жила, до природи та її життя; мала досить часу спостерігати, роздумувати, робити висновки, укладати їх в якийсь кодекс поглядів, вірувань, порад наступним поколінням, коротко — творити релігію, філософію, природознавчі науки, взагалі — культуру. І справді, культура людства зародилася і виросла на багатому Півдні: в Індії, в Китаю, в Єгипті, Месопотамії. І народи, що здавна населювали ті простори, розвинулися на народи м’якої, неаґресивної, безжурної, покірної, поетичної, філософічної вдачі. Вони розвинули у себе глибоку релігійність та зацікавленість нематеріяльним, духовим життям.

Народи, що оселилися в північних краях, жили в цілком протилежних обставинах. Бідна, переважно камениста чи піскувата земля була вкрита лісом. Щоб посіяти, треба було пролити багато поту, викорчовуючи ліс, а врожаї були бідні. Тому головним джерелом їжі стало у них рибальство та мисливство. Рибальство в таких краях, як Скандинавія чи Анґлія, призвичаювало людину до морських небезпек. Бідна батьківщина не могла прогодувати, а широке, рідне море манило довідатись, що є на протилежному боці. І ще за передісторичних часів варяги почали опановувати побережжя Балтицького моря, завойовуючи бритійські острови, заходячи військово–купецькими валками Волгою до Малої Азії, Дніпром до Царгороду. Заганялись навіть до Канади ще 1000 років перед X. Колумбом. Морські небезпеки, далекі військові походи в незнані краї виховали у тих людей відчайдушну відвагу, віру в свої сили, гордість, твердість характеру, почуття власної гідности, енергію, агресивність та усвідомлення ваги організації, основаної на особистій свободі та особистій ініціятиві.

Англійці дуже рано встановили в себе закон майоритету, за яким все майно, права і титул від батька переходили лише до старшого сина, а молодші сини діставали виховання, освіту, меч і… порожні кишені. Отже, саме життя штовхало молодших синів шукати щастя та маєтку за морями. Ця молодь і збудувала світову Бритійську імперію, здобуваючи і закріплюючи за батьківщиною і для себе цілі континенти. Не лише для батьківщини, але й для себе. Це значить, що вони розбудовували цивілізацію в нових диких краях, добре розуміючи, що культурне піднесення краю означає й економічне його піднесення, збагачення краю і їх самих. Так з англійців виробився нарід колонізаторів, організаторів і творців нового життя, нових багатств.

Море і колонізаторство виплекали в анґло–саксів певність у своїх силах, а звідси і почуття власної гідности та пошану до людської гідности взагалі. «Ніколи, ніколи, ніколи англієць не буде рабом» — співається в їхньому неофіційному гімні (порівняйте наш «Ще не вмерла»). Це глибока правда: в англійському характері нема ані сліду рабських рис, і тому він не є тираном–садистом, як москвин, хоч і буває жорстоким.

Розгляд повстання і розвитку національних характерів вказує нам, де шукати ту силу, що будує імперії, цивілізацію і культуру.

З порівняння історії індуської, згл. англійської нації бачимо, що не кількість населення, не природні багатства країни спричинювали могутність нації. Імперію на п’яти континентах створили з диких теренів анґло–сакси, а не індуси чи китайці, хоч останні були старші, численніші і багатші за анґло–саксів. Очевидячки, анґло–сакси мали якусь силу, якої забракло індусам. Так, вони ту силу мали. Вона називається ТВОРЧИЙ ДУХ НАЦІЇ. Наш філософ Г. Сковорода висловив цю велику істину, цей великий закон життя в двох словах: ДУХ ЖИВОТВОРИТЬ. Так! Дух животворить, творить життя. Вільний творчий дух людини і нації родить вищі ідеали, нові ідеї, організує їх в систему тямок, створює план і здійснює його в конкретних, матеріяльних формах. Отже, дух творить не лише духові, але й матеріяльні багатства нації і людства. ТВОРЧИЙ ДУХ НАЦІЇ Є БАТЬКОМ ДУХОВОЇ І ФІЗИЧНОЇ СИЛИ НАЦІЇ.

Творчий дух народу народжується разом з народженням народу, с. т. тоді, коли культура провідної верстви окремих племен вже піднеслася вище примітивно–дикунського позему. Отже, корені творчого духа народу сягають в першопочатки того народу. Це значить, що старший є нарід, то глибший, то сильніший, непохитніший є його творчий дух. Непохитніший — це значить, що він не піддається чужим впливам, а, навпаки, чужі впливи, чужі запозичення перероблює своїм творчим духом, перетоплює в своїй культурній кузні на свій власний смак; надає власний зміст. Яскравим прикладом цього є українська нація. Скільки–то народів, скільки–то різних культур перекочувалося широкими просторами України! Бестіяльно жорстоко і тотально протягом століть засмічували, спотворювали, нищили вороги українську культуру і мову. Знесилена, зруйнована, обкрадена, затруєна чужими –ізмами, політично, економічно і культурно скована кайданами на руках і ногах, Україна — національна Україна, українська Україна року Божого 1958 не лише живе і творить, але й загрожує завалити найсильнішу і найдеспотичнішу в історії людства імперію. Добрі бо, глибокі бо, незнищимі бо основи нашої нації та її творчого духа заклали наші прапредки–трипільці 5000 років тому.

Тут мусимо пригадати різницю між культурою і цивілізацією. Цивілізацією ми називаємо зовнішні, матеріяльні форми, в які виливається, матеріялізується духова творчість людини чи нації. Зміст тої духової творчости ми називаємо культурою, хоч часом говоримо про форми культури (москвини, не визнаючи жодних «духів», видумали дивогляд «матеріяльна культура»). Культура кожної нації складається зі своєї власної, лише їй питомої (національної) культури та запозичень з культур інших народів. Цивілізаторами якогось народу можуть бути і чужинці (разом з власною елітою). Натомість творцями національної культури є виключно власна національна еліта народу. Власна — значить та, що виросла органічно, природно з глибоких нетр свого народу, що зв’язана зі своїм народом КРОВНО і духово, що черпає свою силу з культури власного народу; коротко, що має національний ҐРУНТ, якого соками живе і росте. І лише та еліта, що має глибокі корені в своїм власнім народі, в його культурі має духову силу асимілювати первні чужих культур, гармонізуючи їх із своїми національними, збагачуючи тим, а не засмічуючи свою національну. Вся трагедія москвинів є в тому, що, по–перше: в Московщині — внаслідок її географічно–економічних обставин та історичних подій — народна їхня культура зупинилася, замерзла на примітивному, дикунському поземі, не розвиваючись аж по сьогоднішній день; а по–друге, внаслідок тих же причин — не створилася в Московщині своя національна культурна еліта (її заступила хаотична мішанина чужинців. Див. далі). Не маючи цих двох обов’язкових для національної творчості передумов, не міг — ясна річ — народитися і розвинутися у москвинів їхній творчий дух. Вони його не мають і понині, як побачимо з дальшого нашого викладу.

Поперед ми говорили, що географічно–економічні чинники формують характер, вдачу, ментальність народів. Своєю чергою, вдача народу впливає на творення ідеалів, ідей, вірувань, коротко — на світогляд і культуру. З цих причин антропологи ділять народи на: народи рільничого культурного кола і народи кочово–мисливського кола. Культури цих кіл дуже відрізняються одна від одної. Щоб ясніше уявити собі цю різницю, наведемо простий приклад. Те саме явище в природі породжує у народу осілого, рільничого цілком інші думки, як у народу кочово–мисливського. Напр., наближення зими рільник радо вітає, бо зима є для нього заслужений відпочинок від тяжкої, майже цілорічної праці. Комори повні харчів на зиму, опал на зиму приготований, хата тепла. Тому зима породжує в душі рільника почуття певности в собі, незалежности, самопошани і власної гідности. Роботи взимі мало, і є час подумати над земним і понадземним життям; подумати про Творця земних благ — про Бога та Його закони. Зима наповнює душу рільника спокійною радістю, вдячністю Творцеві (Свята Вечеря, кутя, колядки, обряди). Рільник є ГЛИБОКО релігійний.

Кочовик–мисливець кляне зиму. Ріки позамерзали — нема риби. Звірина поховалася чи вимандрувала. Мороз, глибокий сніг робить полювання тяжким, і часто мисливець вертається з порожніми руками до свого холодного шатра. Холодний, голодний, озлоблений на зиму, на звірину, на природу, на свою долю, на своїх ближніх і на самого себе, кляне все і всіх. Кляне і Того, Хто післав ту кляту зиму, — самого Бога. Він радо визнав би і поклонився чортові, якби той післав йому їжу. В його душі народжується і скріплюється злоба, ненависть. Живучи з полювання, с. т. з убивства, мисливець призвичаюється проливати кров, вбивати; стає жорстокий; навчається не цінити кров і життя людей. Дим з комина теплої хати рільника породжує в нім злобну заздрість і думку вкрасти чи силою забрати у рільника їжу. Виховується загарбник, імперіяліст. Всі думки його зосереджуються довкола їжі, тепла, матеріяльного добробуту — виховується матеріялістичний світогляд, а релігія його обертається на забобонну, зовнішню обрядовість. Мисливець є ГЛИБОКИМ атеїст. (З усіх народів лише одні москвини не мають Святої Вечері, не мають колядок і майже не святкують Різдва. Це царський уряд заборонив колядувати в містах в Україні).

Вже з одного цього простого прикладу бачимо величезну різницю в напрямі, силі, глибині, змісті і навіть формі культур різного походження. Проф. В. Щербаківський пише: «Кожний з цих культурних кругів був витворений зовсім окремою расою, окремою і фізично, і психічно. Але, витворившись, впливає вже далі на психіку приналежних до даного кругу людей. Отже, кожний культурний круг консервує ментальність приналежних до нього людей, розуміється, в певних межах. Ментальність людей чужого культурного кола завжди здається їм дивною, незрозумілою і навіть ворожою, бо в дійсності так і є. Культурні круги є константами (сталими сучинниками) в безпереривно мінливій людській історії, яка стає значно зрозумілішою, коли не спускаємо з ока тих констант» (В. Щербаківський. «Формація української нації»). Отже, і творчий дух, що виростає на ґрунті різних культур, буде різний у всіх аспектах, зокрема в силі. Щодо сили, то величезну, майже вирішальну вагу має ЧАС.

Культура є органічний складник нації і — як і сама нація — є живим організмом. Як і нації, культури народжуються, ростуть, старіють і вимирають, чи — запліднюючи інші — стають складниками молодших культур. Це бачимо на прикладі великих культур Єгипту та Малої Азії.

Національну культуру та її творчий дух можна порівняти з дубом. На доброму ґрунті протягом довгого часу виростає великий, здоровий, глибоко закорінений дуб, який витримує всі бурі. Тяжко знищити його творчу силу; навіть зрубаний він не вмирає; його глибокий здоровий корінь, розгалужений на мільйони дрібних корінців, схований глибоко в землі від ворожої руки, — пускає все нові і нові паростки, нову молоду творчість. Нищити їх ще тяжче, як рубати твердий стовбур, бо ростуть вони з надто глибокої і надто широкої кореневої системи та живляться всією кореневою системою старого дуба. На місце одного зламаного паростка виростають десятки нових, пружних, як загартована криця, що притоптані, зігнуті випростовуються до сонця при першій же можливості. Творча сила такого дуба — незнищима. Незнищимий Творчий Дух такої нації, яка має глибокі корені в старому глибокому ґрунті власного народу. Це ми і бачимо в Україні.

А що означає дух нації в щоденному, практичному житті — видко з прикладу Америки. Творчий дух піонерів–анґло–саксів не міг пустити коріння в чужий йому ґрунт несамовитої мішанини всіх рас і всіх культур, що з неї склався теперішній американський нарід. Поки ще були живі зв’язки із старим пнем анґло–сакської культури, як, напр., Дж. Вашингтон (1732–1799), Б. Франклін (1706–1790), Т. Джефферсон (1743–1826), А. Лінкольн (1809–1865) і т. п. Але коли анґло–сакську кров і культуру залило море всіх рас і культур, включно з чорною, жовтою і семітською, коли утворилася нестравна саламаха часто протилежних культурних первнів, коли та саламаха на місце старих англійських пуританів з їхньою культурою поставила Голівуд з його «культурою» муринських джазів і танґів — тоді анґло–сакський творчий дух здеґенерувався до ролі цивілізатора. Правда, цивілізатором він показався ґеніяльним: за коротких кількасот років американський нарід став найцивілізованішим народом у світі. Але під тою машиновою та залізобетоновою цивілізацією поховали американці рештки свого творчого духа: навіть в техніці не зродили якоїсь епохальної ідеї. Радіо, розщеплення атома, ракетний двигун, нові синтетичні матеріяли — все це не американські, а європейські ідеї; американці їх лише технічно удосконалили. В царині соціяльній американці не створили жодної нової великої ідеї, а лише мавпували європейські, поліпшуючи їх. У царині економічній лише наслідують європейські зразки. В царині політичній оскандалилися на весь світ своїми Тегеранами, Ялтами, Потсдамами, Берліном, Об’єднаними Націями і т. п. фіясками.



Навіть такі примітиви, як москвини, дурять рузвелтів, труменів, як маленьких дітей. Цей найбільш цивілізований нарід, що має величезну технічно–матеріяльну силу, не має духової сили поставити бодай одну десятку того спротиву москвинам, що його ставила і ставить понині закутана в кайдани, фізично знесилена, спалена до чорної землі геройська Україна. Ось що значить у практичному житті Дух Нації. Повторюємо: ТВОРЧИЙ ДУХ НАЦІЇ Є БАТЬКОМ ДУХОВОЇ І ФІЗИЧНОЇ СИЛИ НАЦІЇ.

Весь світ і багато українців мають стару і нинішню московську імперію за велику силу. Бо ж, якщо москвини створили і донині ще мають величезну імперію, то, значить, вони мають творчий дух. Ні, не значить. Треба дослідити: ХТО ту імперію будував, ЯК вона будувалася, ВІК тої імперії.

Щодо віку — Московська імперія існує офіційно два і пів століття, але фактично менше. Два і пів століття в житті нації — це те саме, що два і пів року в житті людини. Московська імперія є ще дуже молода, с. т. є ще в стадії формування, є ще не у стабілізована. Вже цей один факт говорить проти її сили. Друге — як побачимо з дальших розділів — московську імперію будували немосквини, хіба за винятком доби по 1917 році, а що вони «набудували» за цей період ми бачимо на власні очі. Третє — глибша аналіза зросту Суздальського князівства на Московську імперію вказує, що творенню Московської імперії надзвичайно сприяли обставини. До них належать:

1. Величезне «історичне щастя» москвинів. Проаналізуйте, напр., похід Карла XII на Україну або поясніть, чому історична доля не післала німцям когось розумнішого за А. Гітлера.

2. Нерозуміння Европою причин московського світового месіянізму і недооцінення нею його розгонової сили.

3. Державна бездарність, нерозум Польщі, Туреччини й України.

4. Боротьба між собою ворогів Московщини. Москвини завжди були тим третім, який користає з бійки двох.

5. Знайшлось багато чужинців, в тому числі й українців, які помагали москвинам будувати їхню імперію.

6. Надзвичайно розвинений у москвинів національний інстинкт, що дуже добре замінював їм творчий дух.

Імперія, збудована на сприятливих обставинах, а не творчим духом нації, тримається лише доти, доки ті сприятливі обставини існують. Впадуть вони — впаде Московська імперія. На наших очах деякі з тих обставин вже падають. Москвини докладають всіх зусиль, щоб цей факт закрити перед світом. Обов’язком української науки — відкрити цей факт світові і тим зруйнувати міт про силу москвинів. Впаде той міт — впаде не лише страх перед Московщиною, але впаде й ілюзія світу, мовляв, москвини можуть виконати таку потрібну світові роль в системі рівноваги світових потуг. Втративши надію на Московщину, західний світ примушений буде шукати іншої сили, щоб втримати ту рівновагу.

ЧИ УКРАЇНА ЗМОЖЕ БУТИ ТОЮ СИЛОЮ?

«Дайте мені добрий підручник історії якогось народу, і я вам майже безпомилково скажу, що той нарід зробить у сучасній політичній ситуації», — каже еспанський історик А. Кастаньон. І справді, поступовання народу, його становище до власних справ та до інших народів визначається не лише хвилевими, матеріяльними інтересами, не лише програмою партії, що стоїть при владі, а головне ВДАЧЕЮ та історичною ТРАДИЦІЄЮ нації» (М. Волинський).

Отже, погляньмо глибше на життя московської й української націй, прослідім національний дух, національну культуру, національні історичні традиції обидвох, щоб мати підставу заглянути в майбутнє цих націй.




III

ПОХОДЖЕННЯ І ВДАЧА МОСКВИНА

Хто не бреше і не краде, той не є москвин.

Александр І

Грецький історик Геродот (484–425 до Р. X.) пише, що на північ від Скитської держави (с. т. на просторі теперішньої Московщини. — П. Ш.) живе нарід андрофаґи (що означає «людожери»). Він пише, що той нарід є якийсь особливий, цілком відмінний від скитів, говорить не скитською мовою, не має ніяких законів, має найдикіші звичаї, вони є мисливці–кочовики і людожери. Не тяжко вгадати в тому народі прапредків нинішніх москвинів. Факт людожерства прамосквинів підтверджує і сучасна археологія. На терені Московщини археологи знайшли чимало городищ з т. зв. «смітниками», в яких є повно людських кісток, порозбиваних, щоб здобути з них шпік. Ті городища належать до неолітичної доби (2000 років до Р. X.), а Геродот жив в 5 ст. до Р. X. Отже, виходить, що прамосквини були людожерами кілька тисяч років, аж до Геродота, а можливо, і далі аж в християнську добу, про що свідчить їхній фольклор. Напр., відомий московський антрополог В. Даль записав розповсюджену в Московщині московську народну пісню, в якій жінка обіцяє забити свого чоловіка, з його кісток зварити холодець, з його печінки — пиріг, з його мозку — юшку. Такі–то пісні співав «народ–боґоносєц» аж у XX ст., а це вказує, що людожерство було в них і за християнської доби; на це натякає і римський історик Тацит, що жив в І ст. по Р. X. Крім того, археологи не знайшли ані одного поховання мерців на просторі Московщини з часів Неоліту; очевидячки прамосквини своїх мерців не ховали, а просто викидали на жир звірям (якщо самі не їли). Вказівкою на цю можливість є офіційно зареєстрований московською владою фактів такого «поховання» в XIX ст. в Московщині. Варто тут пригадати, що праукраїнці ховали своїх мерців ще 4000 років перед Р. X. (В. Савицький).

Досліджуючи праісторію якогось народу, науковці послуговуються знахідками археологів, архаїчними залишками в фольклорі, побуті, мові, в тому числі і в топоніміці (наука про географічні назви). Для науковця–дослідника географічні назви є безсумнівною вказівкою на те, який нарід заселював у праісторії дану територію. Коли поглянемо на мапу Московщини, то побачимо, що більшість географічних назв (особливо річок, озер, гір) є фінські; навіть назва столиці є фінська («москва» у фінській мові означає «каламутна вода» — як бачимо, символічна назва). Сучасна лінія фінської топоніміки йде від південного кута Естонії, вздовж кордонів Латвії, на Вітєбск, Арьол, Саратоф, Пензу, Арєнбурґ, Чєлябінск (О. Лагутенко). Отже, топоніміка встановлює безсумнівно факт, що Московщина заселена угрофінами. Цей факт визнають і самі московські науковці. Напр., Д. Анучкін каже: «В X ст. вся територія пізнішого Ростовсько–Суздальського князівства була заселена виключно фінськими племенами». Московський історик М. Покровский пише: «В жилах сучасних москвинів тече щонайменше 80% фіно–татарської крови» («Історія расійскаго ґасударства»). Те саме говорять історики В. Мавродін, П. Третьяков, А. Спіцин та інші. П. Третьяков пише: «Судячи з археологічних знахідок, племена горішнього Дніпра, Оки і Волги були автохтони (тубільці) і з племенами середнього Подніпров’я генетично не були зв’язані. Судячи за кранеолоґічним матеріялом XІ–XІV ст., в’ятичі (московське плем’я. — П. Ш.) ясно відрізнялися від західних і подніпровських слов’ян» (П. Третьяков. «Восточнославянскіє племена»). Найліпший знавець московської археології проф. А. Спіцин пише: «В центральній Московщині жила значна кількість смоленських кривичів. В XI–XII ст. населення там збільшувалося — крім природнього приросту — головно асиміляцією тубільців — фінів. Могил X ст. українських племен в Центральній Московщині НЕМА ЦІЛКОМ» (А. Спіцин. «Владімірскіє кургани»). Іншими словами, українці кровно не мають нічогісінько спільного з москвинами, що доказує лабораторна аналіза крови. Прапредкам москвинів — угрофінам дали свою кров кривичі (біларуси), але й вона розчинилася і зникла в фіно–уральському етнічному морі. В XІІІ–XV ст. до того моря влилася величезна ріка (понад 50%) татарської крови. Таким чином, можна науково вважати теперішніх москвинів монголами на всі 100%. (Хіба за винятком малої частинки інтелігенції, що має якусь домішку європейської крови).

Гостру відрубність, цілковиту протилежність між москвином і українцем яскраво маніфестує той дуже промовистий факт, що в сумежній — між Московщиною і Україною — смузі цілком НЕМА переходових, мішаних говірок, діялектів. Таке явище є виняткове в етнографії, бо звичайно всюди в сумежних — між двома народами — смугах є переходові говірки. Напр., ми, українці, маємо переходові (мішані) говірки на пограниччі польському, біларуському, словацькому, але на московському — як ножем відтята відрубність; ані натяку на будь–яке змішання. Навіть і пізніше, аж до наших часів, існувала ця відрубність. На московсько–українському пограниччі українські села і московські «дєрєвні» — це були два цілком протилежні світи, між якими не вгавала ані на один день взаємна ворожнеча і ненависть.

Літописець X ст. вичислює такі московські племена: Чудь, Лівь, Водь, Ям, Чухна, Весь, П’єр, Мєря, Мурома, Мордва, Мокша, Мєщєра, Чєрєміси, Югра, Пєчора, Корель, Зиряни, Самоядь (проречисте ім’я. — П. Ш.), Єрза та інші.

«Слов’янізація (лише мовна) прамосквинів почалася щойно в IX ст. У москвинів нема найменших слідів динарської раси (в українців багато динарських первнів), а маленькі сліди нордійської є лише в західній частині Московщини у нащадків новгородських словін, предки яких прийшли колись з України» (за В. Щербаківським. «Формація української нації»).

Як знаємо, колискою європейських народів було сточище (басейн) Середземного і Чорного морів та Індія. Колискою азійських народів — Південно–Східна Азія (теперішній Китай). Отже, і мови європейські мають спільне походження; вони розвинулися з прамови, що її науковці називають індоєвропейською. До родини індоєвропейських мов належить і українська.

В мові угрофінів нема ані слідів індоєвропейської мови; значить прапредки теперішніх москвинів — угрофіни примандрували на простори теперішньої Московщини з Азії. Татари також прийшли з Азії. А татарської крови у жилах сучасних москвинів є понад 50%. На азійське походження москвинів вказує також і археологія (див. праці В. Мавродіна). Вказує і антропологія та лінгвістика (ономастика), навіть генетика (євгеніка). Напр., фіни і москвини є брахіцефали (українці — доліхоцефали), зріст їх 165,7 см (українців 168,5 см), довжина рук 46,06 см (українців 45,63 см), довжина ніг 50,6 см (українців 53,6 см), обсяг грудей у відсотках до височини — 52,34 (українців 55,04), волосся — 52% рудих (українці — 85% темних), очі малі, скісні, ніс кирпатий, вилиці випинаються. Короткі ноги і довгі руки є антропологічною ознакою примітивности (первісна, передісторична людина і теперішні мавпи мають довгі руки і короткі ноги (М. Савицький).

Модерна генетика, досліджуючи різницю в крові різних рас людей, встановила, що азійські народи мають у своїй крові переважно кровну ґрупу «В», а індоєвропейські — ґрупу «А». З історії знаємо, що народи переселювалися і мішалися кровно. Антропологи знайшли підтвердження цього і в крові, знайшовши в крові європейців мішані кров’яні групи «АВ» (в різних пропорціях). Аналіз крови чистокровних москвинів показує, що вони мають переважно ґрупу «В» (українці — переважно ґрупу «А», а зовсім не мають групи «В», хоч мають дещо ґрупу «АВ») (Р. Марсел).

Модерна медицина знає, що застрики пацієнтові неспорідненої йому крови можуть його вбити. Генетика експериментальним шляхом (на рослинах і тваринах) знайшла, що схрещування кровно споріднених батьків дає нащадків з прикметами обох батьків (матері і батька), а до того ж ті прикмети мають характер сталий, с. т. передаються нащадкам в дальших поколіннях. Навпаки, схрещування кровно неспоріднених дає покручів, с. т. мішанину прикмет, що дегенерують, слабші (біологічно) прикмети зовсім зникають в нащадках.

Московські науковці В. Самойлов, І. Смірнов, Е. Манойлов та інші знайшли, що у подружжя москвин — фінка (чи татарка) діти дістають кровні групи батька, що стало передаються в дальших поколіннях. Але в подружжі москвин — українка (чи чешка) діти дістають кровні ґрупи матері, але в рецесивній формі, с. т. що в дальших поколіннях дають типових покручів, с. т. різноманітні, не сталі прикмети («Архів кріміналоґії»).

Отже, бачимо, що безстороння наука: антропологія, лінгвістика, біологія цілком ясно і понад всякий сумнів довела, що москвини належать до азійської раси, а українці — до індоєвропейської. Іншими словами, москвини не мають нічогісінько спільного з українцями (і взагалі, слов’янами) фізично, а як побачимо з дальших розділів, не мають нічого спільного також і духово. Ці два народи є цілком різні, расово, кровно і духово. МОСКВИНИ — АЗІЯТИ, УКРАЇНЦІ — ЕВРОПЕЙЩ. Вони не лише різні, але й діяметрально протилежні у ВСІХ аспектах (про це далі). Цю різницю бачили українські науковці ще в XI ст. Наш літописець пише: «Радимичі і в’ятичі (предки москвинів. — П. Ш.) жили в лісах, як дикі звірі, їли всяку нечисть, вели сороміцькі розмови у присутності своїх батьків, сестер, а шлюбу не брали. Поляни, деревляни (предки українців. — П. Ш.) мають звичаї лагідні, і вони чемні супроти своїх батьків, сестер і беруть шлюб». Вихована в московських школах наша інтелігенція XX ст. тої різниці не бачила (нарід бачив добре) і тому запровадила Україну до теперішньої жахливої катастрофи. Між іншим, дехто помилково бачить аналогію між москвинами і болгарами. А цієї аналогії нема. Правда, болгари є монголи так, як і москвини, але болгари — це мішанина монголів з тубильними русами (праукраїнцями); мішанина кровна і культурна. Москвини ж — це мішанина монголів (угрофінів) з монголами (татарами); мішанина також кровна і культурна. Єдино, що мають москвини від слов’ян — це зіпсута ними (москвинами) слов’янська мова. Єдина аналогія — це що обидва народи приблукали до Европи з Азії.

Поперед ми згадали дещо про вплив географічно–економічних чинників — оточення на формування Духа нації. Подивимось, як вони формували дух Московської нації.

У всіх народів початок рільництва означає початок осілого життя і початок творення цивілізації та культури. Обробляючи, поліпшуючи означений кусник землі, поливаючи його власним потом з року в рік, одержуючи за це добрий урожай, рільник навчився цінити той означений кусник землі, любити його, вважати за СВІЙ і, очевидячки, боронив його від загарбання іншими людьми. Так народжувалася і скріплювалася свідомість ВЛАСНОСТИ. Той кусник землі переходив від прадіда дідові, батькові, синові, онукові, правнукові через довгі покоління. Це створювало ТРАДИЦІЮ; народжувалася свідомість історичної тяглости на ВЛАСНІЙ землі; народжувалася свідомість РОДУ, а з нього — свого племени, а дальше свідомість приналежності до одного народу, с. т. народжувалася і скріплювалася свідомість національна. Народи рільничі є консервативні, патріотичні, свідомі права власности і правопорядку.

Щось цілком протилежне бачимо у москвинів. Історична доля оселила їх в багнистих північних лісах. Рільництво там було можливе лише на горбках сухішої землі, що були розкидані окремими острівцями серед безмежного, багнистого пралісу. На тих сухіших горбках москвини вирубали ліс, палили його і засівали в попіл зерно. По 3–5 роках така «паль» вже не родила, і треба було її кидати, а шукати нового, свіжішого горбка. Ця конечність створила дивовижну, незнану в інших народів форму мандрівного рільництва. Вирубувати московський праліс — праця тяжка, а головне, не вдячна, бо врожаї короткотривалі і малі. Це породило у москвина зневіру, знеохоту до рільництва; що гірше! — викликало ЗЛОБУ на невдячну ЗЕМЛЮ. Міняючи місця осідку що 3–5 років, очевидячки, не було потреби і бажання ставити довготривалі будови, огорожувати обійстя, прикрашувати хату, взагалі, поліпшувати умови життя якогось одного, означеного місця. Московський історик В. Ключєвскій пише, що навіть у XX ст. московська «дєрєвня» (село) виглядала на якийсь тимчасовий табір з вражаючим браком найпримітивніших життєвих вигод. Чорні, дерев’яні хати, неогорожені обійстя, ніякої деревини, ані натяку на чистоту, не згадуючи вже за квіти чи садок, як в українців, сморід від гнилого сміття навколо хати, бородаті, нечесані люди, непривітливість, підозрілі злобні погляди — це все викликає у чужинця гнітюче вражіння. Всі чужинці, що були в Московщині, однозгідно свідчать про неймовірно жахливий фізичний і моральний бруд, байдужість москвинів до будь–якої краси чи культури, і то не лише у «мужиків», але й у московської аристократії. Навіть сама назва «дєрєвня» зраджує несталість оселі та її нерільничий характер (українська назва оселі «село» походить від «оселитися», с. т. осісти на стало). Власне, навіть і назва «дєрєвня» є пізнішого походження; первісно було «заімка» (від «занять», с. т. забрати).

«Антирільничий характер, дух москвина відбився, як у дзеркалі, і в їхній мові. Слова «зємлєдєлєц», «хлєбопашец» складані, що вказує на їх не народне, а книжне походження; вони створені значно пізніше (мабуть, за часів А. Пушкіна, с. т. аж у XIX ст.) інтелігенцією. Сам же нарід не створив назви на означення «людини землі», відповідно до французького paysan, італійського contadino, німецького bauer, українського «рільник». Московський же «пейзан» називає себе «крєстьяніном» — іменем, в якому нема ані натяку на землю чи рільництво; ніби якийсь громадянин світу. Слово «мужік» також не вказує ані на землю, ані на рільництво. Так відповідає на питання про характер народу його власна мова» (за А. Салтиков. «Двє Расії»).

Зненавидівши невдячне рільництво, москвин, щоб прожити, звернувся до ловецтва та рибальства. Місцеві обставини тому дуже сприяли, бо в московському пралісі було багато звірини, та ще й такої коштовної, як футряні звірі. Футра завжди і всюди оцінювалися нарівні з золотом. їх завжди можна було виміняти на рільничі продукти. Одним пострілом мисливець заробляв більше, як цілорічною тяжкою працею на московській багнистій землі. Крім того, московський праліс був весь вкритий густою мережею болотяних річок та озер, отже, був ідеальний край для рибальства. Рибалити — далеко легший спосіб наїстися, ніж корчувати пні на «паль». Так москвин навчився і призвичаївся шукати легкого хліба, звик ненавидіти не лише рільничу працю, але й всяку працю. Неробство стало одною з найхарактеристичніших рис московської національної вдачі. Проф. В. Ключєвскій пише, що чужинці дивувалися, бачачи в Московщині величезну кількість людей («брадяґ»), що нічого не робили, а в той же час великі обшири землі стояли необроблені, вкриті бур’янами. (Мільйони тих «брадяґ» тепер мають «працю» в Україні: на кожних 2–3 українців є один московський наглядач).

Відомий московський етнограф В. Даль пише (перед 1914 р.), що десятки тисяч московських селян щовесни лишають на жінку господарку, а самі їдуть на «уходи» на Україну або як «карабєйнікі» (мандрівні продавці малого товару), або як косарі, а часто просто як професійні жебраки. В Києві юрби московських жебраків облягали всі наші храми; так само в кожному нашому місті жебраки та волоцюги були майже виключно москвини. В. Даль підкреслює, що не завжди тих «уходніків» виганяла з дому біда. Він каже, що чимало серед них мали вдома заможні господарства. Цікавою ілюстрацією є репортаж московської «Правди». В московському містечку є фабрика. Її робітники нарікали, що в місцевій кооперативі продають її гнилу картоплю та цибулю, зіпсуту під час довгого транспортування (репортер скромно мовчить — звідки привезено). «Правда» пише, що всі заходи міськкому заохотити робітників мати пару грядок городовини біля своєї хати, успіху не мали, за винятком кількох робітників, що заблукали до того містечка «с юґа» (тобто українців. — П. Ш.).

Крім свідоцтв Даля та подібних репортажів, ми з земської статистики знаємо, що в Московщині навіть в XX ст. багато придатної для рільництва землі лежало облогом, необробленою. Проф. Н. Чегулін нарахував сотки покинутих людьми «дєрєвєнь» і десятки тисяч гектарів орної землі навколо них, що позаростали бур’янами. Фахівець–ґрунтознавець проф. Г. Махів каже, що обслідування ґрунтів та статистичні числа цілком ясно вказують на повну можливість для Московщини прогодувати своє населення з урожаїв власних московських областей, якщо поліпшити примітивні способи тамошнього рільництва. Лише південні рослини, як цукрові буряки, виноград тощо, там не можуть рости. Отже, маємо аж занадто переконливий доказ, що не земельний голод, не перелюднення штовхало і штовхає москвинів на загарбання чужих земель. Цього переважного доказу наша пропаганда не використала. Між іншим, в Московщині, далеко за межами України (в Саратовщині), є кількадесят українських сел. Вони заселені українцями, які, тікаючи від земельного голоду в перелюдненій Україні, знайшли в Московщині покинуті москвинами землі. Земля в Саратовщині добра, й українці там скоро стали заможними господарями. На тій самій землі, що її покинули москвини.

Є ще один доказ не лише небажання москвина жити з праці рук своїх, але також доказ нездібности москвинів до творчої праці взагалі. Це є факт цілковитого занедбання розбудови Сибіру. Багатший за Канаду Сибір лежав у руках москвинів облогом кількасот років. Праліс, незлічимі підземні багатства, мільйони гектарів придатної для рільництва землі почали використовувати, колонізувати українці, як тільки дістали можливість (по знесенні кріпацтва) виїздити до Сибіру. Спроби ж московського уряду осадити на сибірській землі москвинів зазнали повної невдачі; оселені силою, вони, незважаючи на грошеву допомогу і великі пільги, кидали землю, а купували рушниці і жили з полювання на футряних звірів. Зрештою, московський уряд був задоволений тою своєю невдачою, бо мав мільйони рублів з торгівлі сибірськими футрами, а збіжжя мав досить запівдарма з України. Транссибірську залізницю москвини побудували виключно із стратегічних мотивів. Отже, бачимо, що москвини, маючи багатющий, але незаселений Сибір, не хотіли його розбудовувати, а воліли загарбувати вже розбудовані, вже цивілізовані, вже заселені: Україну, Польщу, балтицькі країни, Кавказ, Туркестан і т. п. Цього переважного для нас аргументу ми не використали.

Мандрівне рільництво, полювання і рибальство не прив’язували москвина до певного, сталого місця осідку. Це протягом довгих поколінь зродило і закріпило у москвина світогляд, психологію і вдачу «брадяґі» (волоцюги), якому цілком байдуже, ДЕ жити. Цю московську національну рису помітили і московські письменники. «Ми нарід волоцюг», — каже М. Ґорькій. «Мандрівність завжди була характерною рисою нашого сільського населення», — вторує йому С. Раждєствєнскій. «Устал я жить в радном краю в таскє па ґрєчнєвим прасторам. Пакіну хіжину маю, уйду брадяґаю і ворам», — співає С. Єсєнін. «Ахота к пєрємєнє мєст — вєсьма мучітєльнає свойства», — признається А. Пушкін. «Ми, москвини, завжди були «бєґунамі». Нас кортить бігти, бігти і бігти», — стверджує Вяч. Іванов. «Всі ми не можемо всидіти на одному місці; всі ми виглядаємо на мандрівників… Ми не маємо нічого сталого… в своїх домах ми ніби тимчасові гості… в місті поводимось, як кочовики», — каже П. Чаадаєв. «Ці московські бездомні волоцюги донині волочаться і, здається, ще довго будуть волочитися», — каже про своїх москвинів Ф. Достоєвскій. Кинути свою хату і піти в світ за очі волочитися і красти — це ідеал Москвина, як самі ж признаються. І справді, по всій Московській імперії (а найбільш по Україні) волочилися десятки тисяч «босяків» (волоцюг). І вони не були лише з пролетаріяту; між ними чимало було інтелігентів з середньою і навіть університетською освітою (дивись: М. Ґорькій. «Аґаркі»). В жодній країні всього світу не знайдете бодай трохи подібного явища.

Для порівняння варто тут пригадати, що українці–поселенці в Сибіру — навіть третє покоління там роджених — мріяли про поворот на Україну. Коли вони почули в 1917 році, що Україна є вільна, то одразу вислали до Києва делегацію розвідати про можливості повороту. В Сибіру вони мали багаті господарства, багато землі, табуни худоби і знали, що в Україні не будуть такими багатирями. Проте сказала та делегація київським репортерам: «Все покинемо і полинем на рідну Вкраїну». Другим прикладом є наші лемки. Щоб знищити базу для УПА (Української Повстанської Армії), поляки виселили лемків на новоздобуті від німців землі і дали їм там добрі, культурні німецькі господарства, а лемківські села попалили. Та при першій же нагоді наші лемки поверталися на свою спалену Лемківщину, хоч поляки не пускали і всякими способами утискали, навіть вбивали. Лемки кидали добрі господарства на чужині, а воліли голодувати, терпіти польські утиски, мерзнути в землянках, але на своїй рідній Лемківщині. Мало є народів, що люблять свою землю так, як українці свою.

В. Лєнін добре знав національну вдачу Москвина і практично її використав. Він порозсилав своїх «рєбят» по цілій совєтській імперії на легкий хліб погоничів, доглядачів над немоскалями. І Москвин, справді, почувається, як вдома, всюди: в Москві, в Києві, в Варшаві, в Тбілісі, в Омську — і тому свято переконаний в своєму праві диктувати, накидувати місцевим людям свої московські звичаї, свої закони, свою московську мову, свою «вищу культуру». А коли хто з тубільців висловлював сумнів щодо московського права чи вищости, то таку «темну» голову Москвин просвіщав …кулею. Наведемо анекдот, який краще за томи книжок ілюструє національну «філософію» Москвина. Впросився Москвин до українця переночувати. Українець погостив його вечерею, постелив місце на спання, загасив світло і почав молитися. Москвин слухає і раптом перериває господареві молитву: «А ти як молишся? Так не можна молитися!». Обурений українець каже, що він є господарем хати і має право молитися, як хоче. Москвин, показуючи на свої лапті, що висіли сушитися, питає: «А чиї ці лапті?» — «Ну, твої», — каже господар. — «Отже, як лапті мої, то я тут господар» — відповідав той зайда. Добре розуміючи практичне значення цієї московської філософії, В. Лєнін використав її на всі 100% і тим врятував Московську імперію від розпаду на її складові частини.

Рідко заселені московські багнисті ліси дозволяли москвинові по виснаженні одної «палі» брати нову, не питаючись нікого. Такі, повторювані що 3–5 років з покоління в покоління захоплювання нових кусників землі без згоди будь–кого, ясна річ, не могли породити у свідомості москвина ідею власности. І справді, в московській мові не існує терміну «власність». Слово «собствєность» (власність) видумала інтелігенція, і то щойно в XVIII ст. (В. Даль). Тому нема що дивуватися, що аж до XVIII ст. на всьому просторі московської держави фактично не було ані одного власника, крім царя. Москвини вважали всю землю, все рухоме і нерухоме майно, навіть життя всіх їх власністю царя. Навіть самий термін «подданий» зраджує цю їхню правосвідомість. Звідси — цар має право «жалувати», с. т. давати по своїй уподобі окремим особам право користуватися (царською) землею, майном, кріпаками тощо, але доти, доки він, цар, захоче. Це віддзеркалилося і в їхній мові. Донині платня державним (і недержавним) урядовцям називається в московській мові «жалованіє», с. т. ласка того, хто дає.

На основі цієї московської правосв і домости Пьотр І, Єкатєріна II та інші царі, підбивши Україну під свою владу, відібрали від українців і роздали, кому хотіли, десятки мільйонів гектарів прапрадідівської української землі. Аж в XIX ст. (12.XІІ.1801 р.) вперше вийшов закон, яким надається право набувати на власність землю, нерухоме майно тощо всім людям, але й то з великими обмеженнями для кріпаків. Москвини поспішили цей закон скасувати в 1917 році. Отже, існував він лише одну сотку років. Ясна річ, це одне століття не могло змінити погляду москвина на право власности, і тому москвини і донині тримаються (в СССР) свого старого погляду, змінивши лише особу власника: з царя на «савєтскає ґасударство».

Майже тисячолітнє фактичне (а подекуди і правне) заперечення ідеї приватної власности цілком природно ввійшло в розум, серце, кров і душу москвина; стало їхнім національним «Вірую». Цю їхню віру бачимо у ВСІХ, без жодного винятку, москвинів — від анархістів князя А. Кропоткіна і графа Л. Толстого до монархістів–слов’янофілів К. Леонтьева, В. Соловйова включно — з цілою гамою між тими нібито крайностями — різних чєрнішевських, бакуніних, нєчаєвих — «ім же ність числа», разом із т. зв. «западніками», бо і в останніх за іншою ніби фразеологією вилазила, як шило з мішка, ця спільна ВСІМ москвинам їхня національна віра. Всі вони вірили в «гріховність» — за окресленням Л. Толстого — права приватної власности. Всі вони вважали зразком й ідеалом соціяльного устрою свою московську «абщіну». ВСІ вони ненавиділи і мріяли зруйнувати європейський соціальний лад, оснований на ідеї приватної власности.

Від заперечення ідеї власности в своїй країні до заперечення її в усьому світі — лише один крок. Всі згадані вище москвини проповідували ідею світового безвласницького суспільства. Лише маленька подробиця, на яку вказували та якої вимагали москвини монархісти і соціялісти: керувати переходом на те безвласницьке (тепер кажуть «безкласове») суспільство в усьому світі має право лише… автор тої ідеї, вєдущій народ–богоносєц, якого сам Бог вибрав для її здійснення, — народ московський. Ну, та це ж лише мала подробиця.

Ця «подробиця» народилася разом з народженням московського народу десь 1000 років тому. Захоплювати нову «палю» примушувала Москвина примара голоду. А ця обставина в свідомості Москвина виправдувала акт захоплення не його землі; давала йому моральну санкцію на право захоплювати не своє для рятунку свого і своєї родини життя. «Што взято — то свято» (див.: проф. К. Ільїн. «Рускає правасазнаніє»). Ця санкція, ця свідомість свого права захоплювали не своє, підтверджувана життєвою практикою протягом довгих поколінь, виплекала і закріпила у Москвина світогляд і ментальність злодія, грабіжника, загарбника. Ця його злодійська ментальність домінує у всьому його житті — приватному, громадському, державному, міжнародному, і навіть в літературі, музиці, мистецтві. Ба, навіть у церковному. Злодійкуватість Москвина в щоденному житті відома кожному з нас; вона віддзеркалюється в приказках самих москвинів («С трудов праведних не наживьош палат камєнних») та є темою численних українських анекдотів і приказок. Крадіж державних грошей в Московщині є просто феноменальна. Крадуть всі — від прем’єр–міністра до двірника. Пьотр І хотів був наказати карати смертю кожного, хто краде державні гроші. Сенатор П. Ягужинський (українець) іронічно йому зауважив: «Хіба Ваша Величність хоче залишитися без підданих?». За Єкатєріни II «прилипало до пальців» урядовців 43% державних прибутків (В. Ключєвскій). В СССР прилипає в різних формах значно більше. Про злодійство москвинів в міжнародному житті читайте історію Московщини, особливо за останні 40 років. Ментальність злодія тягнеться безпереривною ниткою через всю історію і через всю культуру москвинів.

Але злодії бувають різні. Є злодії відважні, хоробрі, що не бояться ризикувати своїм життям; таких ми звемо розбійниками, душогубами, бандитами. Це розбійники–вовки. А є злодії боягузи, підлі, зрадливі, вбивають ззаду ножем у спину, з засідки навіть своїх товаришів. Це злодії — шакали. До якого роду належать москвини?

Життя в багнистому пралісі є повне закритих, невидимих небезпек для людини. Гарний зелений килим, що вкриває землю, може вкривати також і бездонну трясовину. За деревами і на деревах повно хижого звіра, готового кожної хвилини скочити на людину. І ця укрита небезпека є близька, бо за деревами неможливо бачити на дальшу віддаль. Ця обставина цілком природно виплекала у Москвина звичку всюди і завжди сподіватися УКРИТОЇ загрози його життю; виробила і закріпила в психології Москвина підозрілість, недовір’я навіть до безпечних на вигляд речей, до найщиріших слів. Москвин нікому не вірить; не вірить товаришеві, не вірить сусідові, братові, кожного підозріває в підступі, в зраді, атому і сам готовий зрадити, оббрехати, підступом знищити будь–кого, щоб врятувати свою шкіру. Ніде в світі не поширений так широко і так глибоко ВИКАЗ, як саме серед москвинів. Всі народи гидяться виказом, москвини, навпаки, вважають виказ за моральну, громадську чесноту, за патріотичний обов’язок. Це так і зазначено навіть в їхніх державних законах. Законом накладається на кожного громадянина (включаючи і священиків) обов’язок виказувати ворогів царя, імператора, диктатора. Так було за царської влади, так є і за совєтської. Законом встановлені форми виказу і (система) і нагороди за виказ. Царі давали виказникові половину сконфіскованого у жертви майна; імператори давали за виказ графські титули, пролетарські диктатори ставили виказникам пам’ятники (напр., маленькому хлопчикові Павликові Морозову, що виказав власного батька). Без добре організованої державної системи виказу, без систематичного протегування і нагород зрадників, москвини не могли б загарбати сильніші за них народи; а головно — без цього не могли б їх вдержати в своїх пазурах. Україну москвини підбили і тримають НЕ ЗБРОЄЮ, а лише підступом, українськими зрадниками і яничарами, а головно — добре організованою СИСТЕМОЮ ВИКАЗУ. Кожний москвин радіє, коли має нагоду виказати ворога Московщини. В засобах відкрити ворога не перебирає.

Щоб не загинути в свому пралісі, москвин мусив бути дуже обережним; мусив бути готовий кожної хвилини до несподіваного нападу укритих за деревами ворогів. Він не міг наперед дізнатися, звідки і коли впаде на нього удар, бо в лісі далеко не заглянеш. Це стале напруження нервів, вічне очікування підступного, близького удару зродило у москвина крім підозрілости, ще й почуття своєї безпорадности, яке з бігом століть виросло на почуття меншвартости і велике боягузство. Індивідуально москвин є глибокий боягуз.

В тій своїй психологічній безпорадності москвин інстинктово шукав моральної піддержки; інстинктово шукав дорадника, протектора, провідника. В Бога і в його всемогучість, в Його охорону москвин (в протилежність українцеві) не вірив, а його не зіпсутий цивілізацією тваринний інстинкт самозбереження підказував йому горнутися до гурту таких, як він; шукати помочі в гурті. Так народилася у москвина ідея «людина — ніщо, а громада — все». Народилася ідея оборонятися, наступати «скопам» (гуртом), «мірам» (громадою). «На міру і смєрть красна», «ламі стєной», «Іль мала нас?» і т. п. — вирази їхньої народної мудрости. Так закладалися психологічні основи московської «абщіни» (комуни) і абсолютизму влади їхніх царів та диктаторів.

Абщіна (громада) може помогти своєму членові лише тоді, коли сама є сильна. А її сила лежить в добровільній чи примусовій дисципліні, яка підпорядковує відосередкові інтереси індивіда доосередковим інтересам громади. В громаді свобода, права індивіда мусять бути обмежені, мусять бути підпорядковані проводові громади, інакше громада розпадеться, а з нею впаде єдина надія на допомогу, на охорону, на рятунок. Отже, громаду (абщіну, державу) мусив москвин скріпити за всяку ціну, хоч би і за ціну тотального поглинення індивіда абщіною, державою, хоч би за ціну абсолютного послуху провідникові, хоч би за ціну тотального підпорядкування інтересів індивіда, його прав, його особистої свободи провідникові. Так інстинкт самозбереження в московських умовах привів москвинів до ідеї спасенности ТВЕРДОЇ, СИЛЬНОЇ влади. Ось чому москвин охоче кориться своїм деспотам і, навпаки, завжди бунтується, коли бачить пом’якшення своїх володарів, ослаблення їх влади. Це, а ніщо інше було причиною бунтів в роках 1611, 1773, 1825, 1917.

Гієни ніколи не нападають одинцем (навіть на слабших від себе), а завжди нападають гуртом. Це є точний психологічний образ Москвина. Москвини нападають лише гуртом, лише тоді, коли чують за собою силу гурта. Опинившись одинцем або як побачить, що його гурт є слабший за ворога, Москвин впадає в паніку. З історії війн 1918–25, 1939–45, з репортажів УПА, з боротьби ОУН, із спогадів учасників і очевидців знаємо тисячі прикладів московського боягузтва та паніки. Знаємо сотки прикладів, коли гроза і пострах цілих околиць — НКВДисти панічно тікали при першому заламанні їхньої сили; ті грізні володарі, попавши в полон до УПА, плакали, навколішках благали на помилування так ганебно, що аж гидко було на них дивитися. Доброю ілюстрацією є таке оповідання. В ресторані п’яний полковник бешкетує; кричить, вередує, загрожує револьвером переляканій публіці, знущається з неї. Закликали поліцію. Приходить маленький миршавий чоловічок в уніформі НКВД, підходить до бундючого полковника і спокійно каже: «Звольте зоспокоїтись, товаришу полковнику, інакше ми вас заспокоїмо». Вмлівіч зникає бундючість у того героя: зблід, зробився маленький, почав вибачатися благальним тоном і зник за пару хвилин. Добре бо знав, що НКВД є СИЛА.

Сила — це ЄДИНИЙ аргумент, що його розуміє і шанує Москвин. Право, справедливість, мораль — це для нього китайська грамота.

Ліс зродив у Москвина безпорадність, меншвартість, боягузтво. Щоб посилити себе, МОСКВИН прийшов до абщіни. Щоб посилити абщіну, визнав потребу сильної влади. А сильна влада в уявленні того дикуна, є лише влада деспотична. Це він і висловив у своїй мудрості: «Кнут не мука, а фпрєть наука», «Палка нєма, а даст ума», «Нєт таво спарєє, што кулаком па шєє», «За бітава двух нєбітих дают» і т. п.

Абщіна не дозволяла жодного індивідуалізму у себе, бо ж то був би її кінець. Уряд не дозволяв суспільного індивідуалізму, громадської самодіяльности, бо то також було б початком його кінця, тому що був би втратив монополію на провід нацією, а свідомість Москвина ототожнює це з втратою сили.

Ліс, абщіна, уряд вбили індивідуалізм Москвина в самому його зародку. Безпорадність, почуття меншвартости, боягузтво, кріпацтво, абщіна, рабський соціяльний устрій, деспотична державна влада — все це остаточно скріпило весь духовий комплекс, що його можна назвати рабською отарністю. Всі чужинці, що відвідували Московщину в XV–XX ст. з огидою стверджують, що московському «рабалєпствію» нема рівного в світі рабства. В Московщині ВСІХ століть, від X по XX включно ВСІ є раби, від канцлера імперії до останнього прошака. Над кріпаком знущається дворянин (тепер над колгоспником комуніст); над дворянином знущається аристократ (тепер над рядовим комуністом високопоставлений); над аристократом знущається цар (тепер над членом ЦК диктатор). Практикована протягом майже тисячоліття ця рабська отарність стала національною рисою Москвина.

Сама природа Московщини сприяла вихованню тої отарности, пригноблюючи своєю географією всяку індивідуальність. Географія Московщини надзвичайно одноманітна, понура, вбога. Сіре, вічно захмарене «нєбо, єльнік і пєсок» (вираз їхнього поета) пригноблювали навіть чужинця. Подорожник на протязі соток кілометрів бачив лише плаский, пустельний, з ріденькими берізками чи миршавими сосонками краєвид (москвини свій праліс хижацьки вирубали), вбогість тонів і барв, ніяких гостро відмежованих обріїв, ні житла людського, ні згуку. Пласкість, неясність, розпливчивість, аморфність, загальниковість. Подорожуючи кілька день, мандрівник має враження, що сама місцевість подорожує разом з ним. Одноманітність (за В. Ключєвскім). Пише московський поет (український переклад):

Природа справді в нас миршава,

Покірно–рівні скрізь поля —

В Московщині сама земля

Вважа зухвальством величаве,

Таргани, сморід, бруд, гидота

И загроза вічна від бича —

І ось оця дурна голота

«Святою Русью» велича.

Вєнєвітінов. «Батьківщина»

Наш поет Є. Маланюк малює той самий образ:

О, бідний, жалісно убогий

Гіпоборейський примітив:

Тупі, кирпаті, злобні боги,

Одноманітний голий спів

Болотяна, імлиста площа,

Берізки хворі і брудні —

Даремно сірий дощ полоще

Замурзан і навіки дні.

«Ні лотоса, ні лавра» — позем! —

Ні натяку на вертикаль,

І лиш тупим, тяжким морозом

На півроку закута даль.

Духова отарність, одноманітність, брак індивідуальности у москвина віддзеркалюється і на його обличчі. П. Чаадаєв каже, що його дуже вражало порівняння облич москвинів з обличчями європейців; вражала безвиразність обличчя москвина.

Проте, ця отара рабів під проводом деспотичного володаря стає грізною силою. Вона, зголодніла, насичена жадобою нажертися, відчуваючи психологічну потребу ствердити свою віру в свою силу, хоч би знущанням над слабшими чи безглуздим нищенням всього, що зустріне на шляху, ця орда пре, «очєртя голову», на завоювання сусідів (а тепер і всього світу). Але, втративши свого деспота, та сила вмлівіч обертається в порох; орда одразу стає хаотичною юрбою, що розбігається на всі чотири сторони. Це бачили ми на власні очі в 1917 році.

Кожна диктаторська влада падає з упадком диктатора. Упав Б. Муссоліні, і за 24 години перестала існувати фашистівська влада. Але італійці скоро самі зорганізували іншу, бо вони — як і всі європейці (отже, і українці) — звикли до ініціятиви, до самоорганізації звикли брати на себе відповідальність. Трагедія москвинів є в тому, що вони протягом довгих століть звикли боятися власної відповідальности. Деспотична, централізована влада здушувала всяку ініціятиву, всяку індивідуальність, жорстоко караючи підлеглих урядовців за помилки чи неуспіхи розпоряджень тих урядовців. Ясна річ, московський урядовець не мав жодного бажання ризикувати своєю головою з–за неуспіху свого розпорядження і тому чекав на наказ від свого зверхника, знаючи, що зверхник в разі невдачі скине провину на нього, вимагав «бумаґі», с. т. «наказу на папері». Так протягом століть москвин звик лише виконувати накази «начальства». В СССР ця стара московська звичка обернулася в катастрофальне явище, бо тепер у сучасній Московській імперії буквально ВСЕ життя удержавлене, отже, тепер ВСІ щасливі громадяни СССР є державними урядовцями (читай: рабами). Практично це значить, що КОЖНИЙ мусить мати наказ на папері, інакше може втратити життя, бо ж Уряд у біді, спричиненій його ідіотськими наказами, обвинувачує виконавців тих його ж (уряду) наказів. За мирних часів ця «система» лише мертвить все життя країни, але за воєнних часів приводить до катастрофи. Це ми і бачили в 1941 році, коли–то за 24 години все життя в СССР пішло шкереберть, обернулося в хаос. Цей хаос був одною з найголовніших причин казково швидкого маршу німецької армії на схід. Очевидячки, так станеться і в майбутній війні.

В одному лише москвин виявив не будь–яку ініціятву. Це тоді, коли мав нагоду виказати чи знищити ворогів московської влади; тоді він радів, що сповнює свій патріотичний обов’язок.

Страх взяти на себе відповідальність, вимога писаного наказу породили в Московщині — нечуваний в інших державах — бюрократизм та величезну армію бюрократів. Нема в світі держави, якої уряд складається з більш, як один десяток міністерств. Уряд СССР складається з кількох десятків міністрів і міністерств. Чужинці, що не знають історії Московщини, а також і наші недолуги пояснюють цю абнормальну кількість міністрів соціялістичним плануванням. В дійсності ж це є лише поворот (як і в усім) до старих московських національних традицій. В XVII ст. уряд Московщини складався з 50 міністерств (приказів).

Таку справу, яку з Европі звичайний урядовець вирішує протягом кількох хвилин, москвини вирішують кілька місяців. У 1828 р. Сенат розглядав справу одного «аткупщіка», що тягнулася 15 років. Самий лише витяг з тої справи був написаний на 15000 аркушах (вся справа мала кількасот тисяч аркушів). Так було до 1917 р., а потім погіршилася тисячократно.

Московський бюрократ воліє пошкодити справі, затягаючи її вирішення, аніж пошкодити своєму добробутові. Головне — його добробут, а добробут цілої нації остільки, оскільки він поліпшує його, урядовця, власний, і то не в майбутньому, але вже тепер, зараз. Таке ставлення до справ вбиває в зародку, а щонайменше, гальмує всякий здоровий почин, всяке поліпшення, поступ, розвиток творчих сил. І справді, всюди, куди приходила московська влада, життя завмирало, дегенерувало: москвини не те що не творили нове, але й уже створене руйнували. Це відноситься не лише до сучасної московської влади (в СССР), якої руїницька діяльність у нас перед очима; це відноситься до всіх століть московської історії). Згадати хоч би багатий, культурний Новгород по 1478 р. або Україну по 1709 р. Доброю ілюстрацією нездарности москвина до будь–якої самостійної творчости є історія їхньої кооперації. В Україні кооперація розбудовувалася стихійно самими селянами, часто без допомоги інтелігенції. В Московщині ж кооперація розвивалася дуже мляво. Московські кооператори–інтеліґенти з плачем нарікали на неохоту, а часто і спротив московського мужика (а часто і немужика, напр., священиків) закладанню кооперативи. Усі кооперативи в Московщині закладали інтелігенти, іноді напівпримусово (місцеве начальство «допомагало»), і чимало з них падало виключно з–за браку піддержки місцевим населенням (див.: І. Афанасьев. «К історіі рускай кааперациі»). «Все, що збудовано в старій і новій Московській імперії, буквально все, с. т. від граматики їхньої мови до атомової зброї, — ВСЕ ЗБУДОВАНО НЕМОСКВИНАМИ (про це далі).

МОСКВИН ВМІЄ ЛИШЕ РУЙНУВАТИ.

Руїнницький характер московської влади — не до вилікування, бо зумовлений самою природою московської влади і московського народу. Внаслідок своєї вдачі, яку формували чинники, що про них була мова поперед, і внаслідок історичного виховання, москвинові НЕСИЛА зрозуміти ніяких засад, крім одної — засади сили, фізичної сили. Добровільну уступку, добровільний компроміс, добровільну кооперацію, співпрацю, федерацію Москвин вважає за ознаку слабости партнера і тому з самого початку намагається накинути йому свою волю. Це є одна з найголовніших причин неможливости будь–якої співпраці з москвинами, неможливости будь–якої федерації з ними. Неможлива вона, бо жодна сила не може усунути цієї фатальної причини; несила навіть самим москвинам, навіть тоді, коли б і хотіли її усунути. Несила, бо та причина є в крові Москвина; вона є спадкова.

Москвин розуміє лише засаду фізичної сили, лише фізичної. Це почасти пояснює нахил Москвина все руйнувати. По 1905 р. уряд був дозволив на деяку, хоч і дуже обмежену, проте деяку місцеву ініціятиву та самоуправу. Повстали земства та кооперація. Казково скоро українська кооперація виросла на велику силу. В парі з нею виростала сила земств. Виростала сила спротиву урядові; зменшувалася сила уряду. Ці нові сили підміновували основну московську національну засаду — засаду фізичної сили; підміновували альфу і омегу московської національно–державницької доктрини — зцентралізований деспотичний уряд. Захитувалася основа московської імперії, яка почала хилитися до розпаду. В. Лєнін своїм нехибним національним інстинктом відчув катастрофу, що надходила, і відразу ж — буквально на другий день по захопленню влади, знищив систему земств і вільну кооперацію, обернувши останню на слухняний апарат уряду.

Своїх преторіянців (партію большевиків) В. Ленін зорганізував за зразком «апрічнікав» Івана IV. Жодних виборів до партії — лише призначені центром слухняні виконавці. Жодної опозиції в партії — лише сліпа віра в непомильність центру. Жодна толеранція хитких в партії — лиш смерть хитким. Ну, і за традицією — святий обов’язок кожного члена партії пильнувати один одного та своєчасно виказувати грішників центрові.

80 мільйонів рабів з полегшенням зітхнули. Нарешті прийшов «крєпкій хазяін» (так фактично і називали) і завів лад, інакше були б порізали горлянки один одному. Навів лад єдино зрозумілий і ЄДИНО МОЖЛИВИЙ, щоб вдержати в послуху ту орду, а звідси і вдержати награбоване майно — колонії. З ентузіязмом заспівали москвини осанну новому Іванові V «Ґразнєйшему Сабіратєлю Землі Рускай» (вираз їхнього історика). «Матушка Расєя врятована!» — заспівали ВСІ москвини, включно з емігрантами: демократом А. Кєрєнскім і монархістом А. Денікіним.

РАБСТВО Є В КРОВІ МОСВИНА, Є СПАДКОВЕ.

Всяке послаблення Московщини є корисне Україні. Демократичний, децентралізований уряд в Московщині означає там анархію і хаос. Тому Україна має всіма способами сприяти встановленню в Московщині демократичного уряду.

Зловити звіра, та й ще примітивним знаряддям, вимагає від людини великої хитрости: обдурити звіра не так–то легко. Уживаючи хитрість, обдурювання звіра кожної днини з покоління в покоління протягом століть, Москвин хитрість та обдурювання всосав з молоком матері. Дальші століття тиранії, безправства та почуття своєї меншвартости і боягузтво ще більше скріпили і розвинули у Москвина брехливість, хитрість, ошуканство, підступ, віроломство, зрадництво. В умовах тотального рабства та виказу, властиво, не було інших способів для рабів рятувати свої шкіри.

В брехні Москвин не знає меж. Цей примітив не розуміє, що своєю фантастичною забріханістю він сам робить з себе посміховисько в європейців. На жаль, ніхто ще не зібрав соток анекдотів про московську забріханість. Наш нарід коротко, але точно схарактеризував Москвина: «Бреше, як москаль». Та головне, Москвин не розуміє, не відчуває ніякого сорому в своїй брехливості; зловіть його на брехні чи ошуканстві, або зраді і …ані натяку на сором, лише хитренько ухиляється: «Номер не прашол». Москвин не соромиться своєї брехні тому, що, дійсно, ЩИРО вважає ошуканство за мудрість. У московській мові слово «хітрий» має похвальне значення, є синонімом слова «розумний». «Нє абманєш — нє прадаш», «С трудоф праведних нє наживьош палат камєнних» і безліч подібних характеризують життєву філософію Москвина — від мужика до царів включно і не поминаючи священиків, інтелігентів, письменників, мистців. «Рускіє люді землю сєют рожью, а живут ложью», — записав етнограф В. Даль признання самого народу.

Брехливість, ошуканство ВСІХ москвинів підкреслюють всі чужинці, що були в Московщині (див. VIII розділ). В кожному підручнику історії Московщини знайдете сотки конкретних прикладів московського ошуканства, віроломства, підступу, брехні. В архівах кожної держави, що мала щось до діла з москвинами, є тисячі документів на це. Лише за останні 15 років москвини з 378 підписаних ними міжнародніх умов дотримали лише 9, і то під загрозою сили. Московську брехливість, крутійство, віроломство, ошуканство, зрадництво в щоденному житті знає кожний з нас; на власному досвіді, на власній шкірі вивчив.

Ідеали європейського лицарства є такі чужі, такі далекі і незрозумілі москвинові, що він їх вважає за ознаку дурноти європейців (П. Чаадаев. «Філософскіє пісьма»). І справді, москвини не мали в своїй історії ані натяку на лицарський орден, як, напр., наша Січ чи козацтво. Вони цілком не мають лицарського епосу. Що гірше, мають епос розбійників, душогубів (Стенька Разін, Соловей Разбойнік і т. п.), а злодіїв вважають за «нєсчаснєнькіх» (пестливо!), вартих співчуття й оправдання (див. твори Л. Толстого, Ф. Достоевского, М. Горького та ін.). Европейці (отож й українці) думають, що глорифікація катів НКВД в сучасній московській літературі є вимушена терором влади. Глорифікація катів — старе явище в московській літературі. Читайте їхні передреволюційні твори про Івана IV чи Петра І. Сучасна московська література лише повернулася до — перерваної в XIX ст. — старої традиції. В глибині своєї душі, московський письменник подивляє, ставиться з пошаною до своїх історичних катів. Отже, офіційна глорифікація катів в СССР є щира (в найліпшому випадку напівпримушена). Щоб переконатися в тій щирості, спробуйте відчути ТОН останніх московських історичних романів чи фільмів; ба, навіть таких праць, як, напр., «Вєлікій рускій нарот» А. Панкратової. Примус і щирість завжди відіб’ються в тоні твору. А тон Jиx московських сучасних творів є, понад усякий сумнів, ЩИРИЙ.

БРЕХЛИВІСТЬ, ВІРОЛОМСТВО, ПІДСТУП Є НАЦІОНАЛЬНИМИ РИСАМИ МОСКВИНА І Є СПАДКОВИМИ. Цього не сміють забувати ані на одну хвилину наші політики. Наш нарід не забуває і тому має тверду засаду: хоч би москаль з неба — вірити йому не треба; з москалем дружи, а камінь за пазухою держи; і десятки подібних, вироблених столітнім ДОСВІДОМ виразів нашої народної мудрости. Вихована московською школою наша інтелігенція, цієї мудрости не знала. До чого це привело в 1917 році — бачить тепер і дитина.

Кожна людина і кожна нація має — в тій чи іншій мірі — почуття власної гідности, самопошани, національної гордости. Національна гордість зроджується, росте, кріпне живими традиціями перемог, осягнень в культурній, економічній та інших царинах життя. Великі національні постаті: вожді, герої, письменники, мистці, філософи, реформатори і т. п. — є гордість і слава нації. Національна гордість, національна слава не є порожній звук, а цілком реальна і дуже велика сила, сила, що об’єднує націю, мобілізує її бойовий дух і веде до перемог. Ця сила не раз рятувала нації від поневолення сусідами. Вільні, культурні нації мають багато своїх великих постатей, творців культури, багатства і величі нації, мають великі досягнення в культурній, економічній і науковій царинах. Коротко, мають чим пишатися, і мають що позичити менш культурним націям.

Дика, бідна, рабська Московщина не мала чим похвалитися. Культура — на примітивно дикунському рівні; царі — азійські деспоти; герої — розбійники; ніяких великих постатей в літературі чи мистецтві (а ті більші — немосковського походження). Але й раб–москвин відчував потребу чимсь надолужити своє рабське пригнічення, чимсь піднести себе в своїх власних очах, щоб підбадьорити себе, щоб мати моральну силу «командувати» підвладними чи підбивати сусідні народи.

Модерна психологія вчить, що почуття меншвартости завжди породжує — як психологічну компенсацію — самохвальство. Самохвальство є цілком певною ознакою, що хвалько має почуття своєї меншвартости. Отже, москвинам, щоб рятуватися від духового пригнічення, від свого почуття меншвартости, не лишалося нічого іншого, як шукати компенсації в самохвальстві. Всі чужинці, що були в Московщині від XV до XX ст. включно, дивувалися неймовірній фантастичності, дикому фанатизму, примітизмові московської пихи (див.: В. Січинський. «Чужинці про Україну»): «Масква — всєму міру ґалава», «Масква — III Рім», «Расія — мєсія міра», «сталіца міравова пралєтаріата», «передавой, ведущий рускій нарот», винаходець всіх епохальних винаходів і т. п. — направду, дикунсько–дитячі претензії. Та найцікавіше є те, що ці півдикуни, направду, цілком ЩИРО в те вірять і з упертістю маньяка заплющують свої очі на такі факти, як напр., що їхні царі та міністри (кн. Мєншиков, Долґорукій) були неграмотні тоді, коли (у XVIII ст.) в Україні прості селянки були грамотні (Ю. Юст), або на той факт, що москвини не дали світові ані одного–єдиного ґенія, ані вклали до світової культурної скарбниці нічогісінько, а натомість мають безпринципну і безпереривну дику тиранію і рабство аж по сьогоднішній день.

Примітивні люди переконані, що, понижаючи противника, вони тим самим підвищують себе. Так і півдикун–москвин видумав для культури своєї нації такі, напр., епітети: ґнілой французішка, макаронщік–італьяшка, свінячая нємчура, япошка–макака, хахол–мазніца, ґрузін–кітошка, кітайоз–ходя і т. п. Подібні епітети вживає не лише їхнє простонароддя, але й московська «культурна» еліта. Напр., «французи — такий народ, від якого нудить, верне» (Ф. Достоєвскій), «французи гидкі» (І. Аксаков), «фанцузька література народилася в передпокоях і дальше спальні не доходила» (А. Пушкін), «Ваше почуття огиди до французів я поділяю» (А. Чехов).

Москвини жили з ловецтва, полювання від початків своєї праісторії. Вбиваючи щодня звірину, Москвин звик проливати кров цілком спокійно, ані трохи не хвилюючись, звик холоднокровно і байдуже дивитися на муки конаючої жертви. Це призвичаєння до крові, до мук жертви передавалося довгими століттями з покоління в покоління і виховало Москвина на безсердечну, жорстоку людину. Жорстокість, сполучена з почуттям меншвартости, завжди породжує САДИЗМ. Москвини є найгірші, найпідліші садисти в цілому світі, про що свідчать не лише чужинці, але й самі москвини (В. Даль, Ф. Достоєвскій, М. Ґорькій та інші). Напр., М. Ґорькій пише: «Найяскравішою рисою московської вдачі є жорстокість, а найцікавішою рисою тої жорстокости є її чортівська фантазія; я сказав би — естетична винахідливість (зверніть увагу на московське означення садизму. — П. Ш.). Говорю про масову психологію, про народну душу, про національну жорстокість… «Я не знаю жодного місця на землі, де б поводилися з жінками і дітьми так жорстоко, як у нас. Я переглянув архів одного суду, і мене огорнув жах від кількости жорстокостей над дівчатами і дітьми. В Московщині всі б’ють один одного. А де ж той — так гарно змальований вашою літературою — богобоязний щукач правди і справедливости? Я сам щиро шукав його в Московщині і не знайшов. Не знайшов, бо він існував лише в фантазії наших письменників, а не в життті» (М. Ґорькій).

«В 1812 році, коли відступала з Московщини розбита армія Наполеона, до московського полону здавалося багато напівзамерзлих французів. Московські баби купували у солдатів тих полонених французів, щоб самим їх забити. Купивши, мордували жорстоко, одна коле ножем, друга б’є кочергою, третя припікає вогнем і т. п. Вбивати не спішили, щоб довше смакувати зойки та муки своєї жертви» (А. Масаінов. «О дікарях окєанійскіх і дікарях рускіх»).

В садизмі москвини не лише «вєдущій» нарід, але й мають заслужене світове першенство у винаході нових метод тортур. Бестіяльні, азійські методи тортур виглядають гуманними в порівнянні з катуваннями, що їх винайшли москвини, бо азіяти катували лише тіло, а москвини знайшли і науково удосконалили методи катувати саму душу людини («виварачівай душу наізнанку»). Злоба, безсердечність, жорстокість, садизм є найглибшими національними прикметами московського НАРОДУ. Сотки тисяч московських солдатів, вартових, конвоїрів та старшин наочно продемонстрували це за останніх 40 років. За часів голоду в 1933 р. українські селяни ходили до Московщини по хліб, бо там тоді не було голоду, а крім того, до Московщини вивозили весь хліб з України. Московські селяни не лише не продавали хліба нашим, але й гнали «хахлів» з прокляттями та глузуванням до ближчої стації НКВД. У 1946 р. наші галицькі селяни, хоч і самі голодували, але ділилися останньою крихтою хліба з наддніпрянськими селянами, що приходили до Галичини по хліб за часів цього третього голоду. Тисячі прикладів бестіяльного московського садизму наведені в спогадах, в репортажах УПА, ОУН, в архівах чужих урядів. Гімалаї дитячих трупів, трупів жінок, чоловіків, закатованих методами, що їх найбуйніша азійська фантазія не могла б винайти, залишаться на віки вічні грізною пересторогою для всього людства, особливо для українців. Пересторогою, пригадкою, на що є здібний московський НАРОД. Кажемо народ, бо ті Гімалаї трупів неможливі були б силами лише чекістів, НКВДистів, большевиків без активної допомоги їм всього московського народу. Не наводимо тут жаху теперішнього, бо його читач знайде в сучасній літературі. Натомість наведім дещо з минулих століть, щоб показати, що НЕ теперішні пролетарські большевики видумали і вжили свої бестіяльні морди і знущання, але їх предки — буржуазні большевики ще в XV і дальших століттях. Щоб показати, що свій дикий садизм москвини мають у своїй крові, що він у них успадкований від своїх предків. Щоб наказати, що т. зв. большевики XX ст. нічого нового свого не видумали, а лише повернулися (як і у всім) до своїх старих національних традицій. Іншими словами, що сучасний Москвин, хоч би із університетською освітою та в європейському фраці, є той самісінький варвар, що і його предок сотки років взад.

Московський уряд не дозволяв науковцям опубліковувати історичні документи з державного архіву, як це звичайно робиться в Европі. «Понєже в ніх мноґа нєсущєствававшіх істін», як пояснив міністр освіти («нєсущєствававшіє істіни», с. т. правди, але такі, що не існували. Чи ж не большевицька діялектика?). Все ж в XIX ст., нарешті, дещо було опубліковане. Напр., у 1843 році в Москві вийшло кілька томів «Повєстваванія о Расіі» та дещо опублікував професор історії М. Костомаров у своїх кількатомових працях. За браком місця тут наведемо лише кілька фактів з тих книжок.

«За часів т. зв. смути (1607–1611 рр.) стрільці виводили на ґанок Кремля арештованих бояр і питали натовп москвинів: «Чи любо?» Юрба кричала: «Любо». Тоді стрільці кидали бояр на підставлені під ганком списи, потім розпорювали жертвам животи, випускали кишки, відрубували руки, ноги, а юрба (мужчини, жінки, діти) з захопленням кричала «любо, любо!» Стрільці, повбивавши і пограбувавши бояр та заможних міщан, далі вбивали і грабували селян та палили села («Повєстваваніє», т. V). Чи ж не точний образ 1917–20 рр.? По смерті царя Бориса Годунова мешканці Москви схопили його вдову, доньку і сина Фьодора, роздягни їх догола, посадили на віз з–під гною і повезли через пеньки і ями за Москву до в’язниці. Там вдову задушили, сина замордували в той спосіб, що розчавили йому статеві органи, а дочку Ксенію не вбили відразу, «даби лєпотою єя насладітса, єже і биша» (т. V). Стрілецький полковник Янов «бил зело питан, потом чєтвєртован, а ґолаву палажилі на труп єво». Злоумишлєннікам Соковкіну, Циклеру, Пушкіну, Філіпову, Рожіну, Лукьянову відрубали руки і ноги, потім голови, які настромили на коли, а інші частини тіла на залізні списи (т. VI). Підроблювачам грошей заливали розтоплений метал в горлянку. Курцям тютюну відрізували носи. За подружню зраду закопували жінок в землю по шию, навіть вагітних. У Солікамскому закопали дві жінки: одна прожила 23 дні, друга — 12 (т. VI). Коли катовані жертви вмирали скоро, то знущались з їх трупів. У 1697 р. викопали труп боярина Милославського з могили, привезли на свинях до села Преображенського (передмістя Москви), поклали труну на поміст, де рубали голови зрадникам, а кров їх пускали на труп Милославського (т. VI). Пьотр І власноручно рубав голови зв’язаним стрільцям і наказував своїм міністрам рубати. Рамадановскій відрубав 4 голови, Ґаліцин, не вміючи рубати, крамсав, мучив, Мєншіков хвалився, що відрубав 20 голів. Полковники Бломберґ та Лефорт (німець і француз) відмовилися рубати (таких в XX ст. москвини називали «мягкатєлая інтєліґєнция»). За Лівонської війни мешканці міста Опочец ловили полонених, відрізували їм носи, вуха, уста, статеві органи, вставляли їх в рот жертв, здирали з живих цілу шкіру» (Костомаров. «Сочінєнія», т. І). Пьотр І урочисто обіцяв свому синові Алексею простити і не карати, якщо він повернеться додому (Алексей утік був до Австрії в 1716 р.). Алексей повірив батькові і повернувся. Пьотр негайно посадив його до в’язниці і там сам власноручно катував (фізично і морально) сина шість місяців — аж до смерти. У зв’язку з утечею сина Пьотр наказав посадити на паль генерала Глібова, а коло нього настромити на списи голови єпископа та кількох вельмож, що їх перед тим четвертовано. Цю центральну ґрупу оточували 50 настромлених на списи голів духовників і світських вельмож (М. Костомаров). За цариці Анни (1731–41) голу людину виводили на мороз і поливали водою. За Нікалая І вели повільно жертву між двома рядами солдатів, і кожний з них бив жертву щосили шомполом (залізний прут). До кар, затверджених урядом, окремі урядовці додавали ще кари, що їх винаходила їхня власна «творча уява». Напр., прив’язували жертві тягар на ноги і кидали до річки по шию; тримали доти, доки не дасть викупу («Повєстваваніє», т. VI). Завжди було дуже багато охочих одержати посаду державного ката (кат одержував частину майна закатованого), тому уряд продавав цю посаду тому, хто більше дасть. Якщо у кого випадала з рук на землю монета, то його карали смертю: на монеті був образ царя. Боярина, що прикрасив був свою піч німецькими кафлями, на яких був зображений якийсь птах, закатували на смерть: орел був державним гербом. По захопленні Новгорода (1463 р.) 8000 родин новгородців погнали пішки на Московщину зимою, не дозволивши взяти теплого одягу. Це повторили в Пскові і Вятці в 1489 р. Так само робили москвини в Україні по 1917 р. з «розкуркуленими», з тою різницею, що царі не розлучали родин, а пролетарі вивозили батька в одне місце, матір — у друге, дітей — у третє на тисячі кілометрів окремо, не кажучи, куди кого вивезено, щоб до мук фізичних додати ще й муки душевні. Тут бачимо прогрес «вєлікай рускай культури». В 1634 р. за невдалу облогу Смоленська і за некорисний договір з Польщею цар наказав спочатку катувати, а потім відрубати голови 15 боярам і воєводам, а їхні родини вивезли на заслання до Сибіру. Цю засаду відповідальности цілої родини за кожного члена її перебрали, властиво відновили, москвини в СССР і також з тою різницею, що і царі карали лише найближчих членів родини, а пролетарі карають не лише дальших членів, але навіть знайомих чи сусідів. І цікава «подробиця»: московський аристократ, посаджений на паль на приказ царя, протягом двох днів своєї смертельної агонії вистогнував «Боже, царя храні». Так само засуджені на страту большевицькі вельможі славословлять «мудрість вождів пролетарської революції» — тих самих, що їх засудили на страту. Коли цар Дімітрій дізнався про змову стрільців проти нього, то оголосив, що не вважатиме винним в змові тих, хто порубає змовників. Стрільці кинулися на своїх товаришів і завзято їх рубали, щоб тим показати свою невинність. Пролетарські царі СССР значно удосконалили цей спосіб. «І указал Ґасударь біті батаґамі князя Мішєцкава, князя О. Крупскава, кн. Ухтомскава, кн. О. Лабанова–Растовскава, кн. І. Хаванскава, кн. С. Прєзаровскава, кн. М. Бєласєльскава». Те саме роблять москвини і тепер в СССР із своїми партійними «князями», вживаючи не ремінний батіг, а «ідеологічний».

В тому документальному «Повєстваванії о Расіі» наведено сотки таких прикладів, як, напр., рот жертв наповнювали стрільним порохом і запалювали порох, жінкам просвердлювали дірки в грудях, через рот протягали мотуз і на ньому вішали жінку; підрізували м’язи на ногах і руках; відрізували статеві органи; здирали з живого шкіру від голови до ніг і багато інших, неможливих до друку мордів. У згаданих книжках наведено сотки подібних фактів, але в архівах є тисячі зареєстрованих. Правду каже Москвин Д. Мерєжковскій: «Нормальна річ: ескімоси їдять сире м’ясо, а москвини мордують» (Д. Мєрєжковскій. «Бальная Расія»).

Нам можуть закинути односторонність, мовляв, за тих часів (середньовіччя) навіть культурні європейці катували. Так, катували. Лише там бачимо велику, засадничу різницю. В Европі катування не було масовим мордом, не було народним явищем; там катувала законна влада, а не мордувала юрба, як в Московщині. В Европі катування було карою і після якогось суду, а в Московщині морди були примхою можновладців, пімстою або «патєхаю» (розвагою) народу. Українська правосвідомість була найгуманнішою в цілій Европі. Наша княжа «Руська Правда» забороняла катування і знущання. Европейська правосвідомість, основана на римському праві, якого засадою є, що обвинувачений НЕ має обов’язку доказувати свою невинність, а це є обов’язок прокурора доказати провину. Ця засада є і в нашій «Руській Правді». У московській правосвідомості і в їхніх законах панує цілком протилежна засада; у них прокурор мав право висунути обвинувачення без жодних доказів, а це вже обов’язок оскарженого доказати свою невинність. Різниця, як бачимо, засаднича. Европейський закон, як, напр., наша «Руська Правда», стає на захист громадянина проти зловживань влади, а в москвинів навпаки: закон сприяє зловживанню влади, бо ж оскаржений — замкнутий у в’язниці — не мав фізичної можливости зібрати докази своєї невинности, а прокурор мав державний апарат для розшуків доказів провини. Ця різниця в правосвідомості спричинилася до того, що в Европі катування були обмежені законом, а в Московщині, навпаки, — були ЗАКОННО безмежні, дикі і садистичні.

За Александра II (1855–1881) москвини пробували змавпувати європейське судочинство, в тому числі і згадану засаду. В Европі та засада мала корені в правосвідомості європейців, і тому закон, оснований на ній, був живим, діючим. В московській же правосвідомості панувала цілком протилежна європейській засада, і тому максимум, що могли зробити московські реформатори (М. Спєранскій), — це прийняти компроміс: поставити обов’язком прокурора доказати провину, а також і обов’язком оскарженого доказати свою невинність. Та навіть і цей штучний — бо ж безґрунтовий — компроміс вмер природньою смертю, проживши лише пів століття. При першій нагоді (в 1917 р.) москвини викинули його на смітник, а повернулися до своєї традиційної засади XVI ст.

Тут варто розглянути ще одне питання. Чому москвини (і жиди), слідчі НКВД, псують свої нерви (не згадуючи вже про час і кошти), щоб примусити в’язня підписати акт обвинувачення? Чей же підпису того цілком не потрібно, бо ж кожна дитина в СССР знає, що підпис в’язня вимушений терором, катуванням, що обвинувачення є фантазією НКВД («прішито»), що в’язень не має жодної можливости відкликати той свій вимушений підпис, бо ж на «суд» його не привозять. Зрештою, для формальності НКВД могло б просто зфальшувати підпис в’язня, бо ж ніхто не висуне сумніву в правдивості підпису. Чому ж слідчі НКВД роблять все, що можуть, щоб одержати підпис в’язня?

НКВДисти цілком свідомі того, що вони живуть серед моря ненависти, яке при першій нагоді їх заллє, знищить. Це те вроджене почуття меншвартости і боягузтва тримає НКВДиста в сталому страху, в сталому напруженні нервів. Стале, 24 години на добу, нервове напруження протягом місяців і років не може витримати навіть така моральна потвора, як москвин чи жид, і тому НКВДисти піддержують свій дух наркотиками. Але й наркотиків не вистачає. Щоб не заломитися, НКВДист мусить чимось піддержувати свою віру в свої сили. Коли ж в’язень вперто відмовляється підписати акт оскарження, то це є перемога в’язня і поразка слідчого НКВДиста. Отже, заламується певність НКВДиста в його сили. НКВДист добре розуміє, що не знищений духово ворог лишається загрозою для СССР, отже, і для нього особисто, хоч би й був фізично знищений. Несила знищити в’язня морально захитує, зневірює НКВДиста. А зневіра в свої сили — це початок кінця. Це інстинктово відчуває НКВДист. Додайте ще вроджений московський садизм, що не задовольняється лише фізичними муками.

Всі народи — дикі і культурні — мають розваги особисті і колективні. Мають їх і москвини. Про одну з московських розваг (морди) ми вже згадали, а тут наведім приклад другої, дуже поширеної по всій Московщині. Взимі, коли у селян є багато вільного часу, мало що не кожної неділі по службі Божій всі парубки і нестарі жонаті одного села вирушають на сусіднє село битися. Обидва села зустрічаються десь в полі, і починається бій. То не є якесь дужання, змаг. То є справжня війна, бо билися великими ножами, тяжкими киями, каменями. Завжди було кілька вбитих і багато поранених. Старі люди, жінки і діти приглядалися збоку й окликами підбадьорували та заохочували своє село. Те село, що програло бій, мусило давати переможному бочку горілки, і починалася загальна пиятика. Такі самі «дракі» (бійки) були і в містах; там один «край» міста йшов проти другого. Поліція не перешкоджала.

Царська влада, хоч і дивилася скрізь пальці на те варварство, все ж офіційно забороняла, навіть карала, коли воно переходило межі. 1917 рік приніс москвинам нову, пролетарську, владу, яка не лише дозволяла бити, але й заохочувала, закликала бити буржуїв і хахлів. Таку свободу привітали москвини з величезним ентузіязмом. Як би ні! Та це ж не нудне сусіднє село, але ціла багатюща Україна, не мізерна бочка самогону, але море доброї української горілки, гори українського сала, ковбас, білого хліба, «дєвушек», «часов»! Варто ризикнути головою, а «жизнь — капєйка». Авторитетний свідок і учасник подій І. Сталін пише: «Як тільки совєтський уряд кинув заклик допомогти фронтові в Україні, вся Московщина негайно відгукнулася і дала кілька дивізій добровольців» (Й. Сталін. «Статті і промови про Україну»), Ми додамо: не лише мужиків, але й інтелігенції, старшин, генералів (А. Брусілав, Паліванав, Кпємбовскій, Ґутар та інші); ба, навіть царських жандармів (полковник П. Муравйов, який вчинив жахливу масакру українців у Києві в 1918 р.).

Чи сучасні «червоні» москвини, мавпуючи своїх царів і стару буржуазію з дворянством, навчилися з таких книжок, що ми їх навели? Ні! Поперед ми говорили, як і звідки увійшли в кров Москвина його національні риси. Вони вродилися, розвинулися і закріпилися цілком природнім шляхом з умов оточення протягом довгих століть. Вони передавалися з покоління в покоління з молоком матері. Іншими словами РИСИ, ПРИКМЕТИ МОСКОВСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ВДАЧІ Є СПАДКОВІ.

Практично це значить, що перевиховати Москвина — це те саме, що перевиховати вовка на ягня.

Про це не сміємо забувати ані на одну хвилину, щоб не повторилися 1654, 1709, 1917 роки.




IV

РЕЛІҐІЯ МОСКВИНА

Ґадітса — малітса,

не ґадітса — ґаршкі накривать.

Моск. приповідка про ікони

Релігію народу формують ті самі чинники, що формують і всю його духовість. Нема нічого припадкового в тому. Китайці мають буддизм, а не що інше. Не припадково іслам (магометанство) поширився так легко саме серед номадів, кочовиків. Завжди легко приймається те, що є споріднене. Релігію, яка не споріднена духовості народу, нарід або цілком не приймає (не прийняли християнства семіти–араби та жиди), або коли й приймає, то завжди змінює її, пристосовує до своєї духовости, до своєї ментальности (напр., москвини). Навіть універсальне християнство набирає відмінних рис у різних народів і не лише в обрядах чи догмах, але навіть і в дусі. Еспанський католицизм, українське православ’я, американський протестантизм — чей же всі вони основані на тій самій науці Христа, але який же інший дух у кожного з них!

Іронія історії накинула (руками українців) москвинам релігію, яка в корені, цілковито заперечувала всю духовість Москвина. Тому нема нічого дивного, що всі москвини, с. т. маси, інтелігенція, аристократія, царі і навіть єпископи та священики, від самих початків у XII ст. і донині Московщини змосковщили цілком своє «християнство», с. т. обернули його догори ногами; переробили на своє національне поганство.

На щастя Европи, химерна історична доля та релігійна толеранція татар урятували Европу від тогочасного «большевизму» — ісляму. Татари могли навернути москвинів на іслям дуже легко, бо примітивний, фанатичний, догматичний іслям якнайліпше відповідав усій духовості примітивного, дикого, забобонного і жорстокого Москвина. Були б татари це зробили, була б європейська цивілізація поділила долю колись культурної Малої Азії та Єгипту; були б загинули не лише славна Александрійська бібліотека та прекрасні античні храми Малої Азії (від арабів), але були б загинули всі бібліотеки та храми Европи від москвинів. Проте магометанська Московщина була б остаточно більш бажаною для України, ніж ніби християнська (та й ще православна), бо ми були б уникли найголовнішої причини поневолення москвинами України — стоклятого москвофільства. «Боронь мене, Боже, від приятелів, а з ворогами я якось дам собі раду». Дали б ми собі раду і з магометанською Московщиною. І мабуть, легше і скорше.

Погляньмо на московське «християнство», даючи перше слово самим москвинам. Московський історик В. Ключєвскій пише в своїм «Курсі рускай історіі» (вільний переклад): «Мітологія фінів (предків москвинів. — П. Ш.) не дійшла до антропоморфізму. Сили і предмети природи вони мали не за символи чи вияви божества, але за саме божество; І звідси примітивний фетишизм. В московських переказах про життя їхніх святих можна зустріти сліди обожання — прикриті християнською формою — дерева, каменя тощо («В лєсє раділса — пню малілса», — записав етнограф В. Даль. — П. Ш.). Поганство і християнство змішалися цілком і мирно в Московщині. Фінські поганські боги, одержавши християнське ім’я «бєси», знайшли собі місце в московському християнському культі, змосковщилися і стали рідними також і москвинам. Таким чином, і для тої мішанини фіно–слов’ян християнство і поганство були не двома протилежними вірами, але, навпаки, були двома взаємнодоповнюючими частинами одної релігії; кожна частина діяла в своїй сфері: одна в небесній, а друга в підземній… Аж до 1917 року можна було зустріти цілі села, що молилися поганським богам перед християнською іконою. Прийняття християнства не стало для них виходом з тьми до світла, не стало переходом від лжі до істини, але — мовляв — перенесенням з–під влади богів нижчих під владу богів вищих, бо старі фінські боги не касувалися і визнавалися надалі, лише їм надавалося нижчої ранги (В. Ключєвскій. «Курс рускай історіі»).

Відомий московський антрополог В. Даль пише про такі релігійні погляди москвинів. Під час молитви пояс спускають нижче пупа, ноги не розставляють, щоб чорт не проскочив. «Чай, кава, картопля, тютюн викляті на Вселенських Соборах (але горілка — ні). Дар Божий гріх колоти (їсти виделкою). Гріх їздити возом, що мав дишло (а не голоблі), бо антихрист має дишлову колісницю. Державна печатка на вазі та тягарцях — печатка антихриста, щеплення від віспи — запродаж дияволові. Статистика населення робиться, щоб на тому світі платили податки дияволові. «Який бог, така і йому свічка», «Ґадітса — малітса, не ґадітса — ґаршкі накривать!» (про ікони).

На церковній дзвіниці ставили поганського боввана (в церкві не ставили. — П. Ш.). Попові і місцевій поліції давали добрі хабарі, щоб вони не перешкоджали приносити жертви поганським богам (різали чорного півня з відповідним ритуалом) та молитися в поганських капищах, захованих у лісі» (В. Даль). Кілька таких капищ знайдено в Московщині в 1931 р.

Москвини мали секту «діромолів». Ті сектанти свердлили в стіні хати дірку і крізь неї кричали: «Ізба мая, дира мая, спасі мєня» (В. Соловйов).

Т. Шевченко в свому «Щоденнику» каже: «Благочестиві уральці, а особливо уралки не «розкольникові» (старовірові. — П. Ш.) води напитись не дадуть. Найліпше удавати на Уралі попа–розстригу. Тоді, мов у казці, з’являється перед тобою все, включно із «свальним» гріхом. Мати одиначку дочку запропонує святому страдникові за віру для нічної розваги. Гидко! Гірше від поган!»

Історик Н. Костомаров пише: «При московських церквах були організовані «братчіни» для спільного святкування церковних свят. На тих святкуваннях москвини напивалися так, що билися і навіть вбивали. Весь час від Різдва до Водохреща пиячили безперестанку і билися. Жінки додержували кроку чоловікам. Священики пиячили і билися не гірше за свою паству. П’яні були і жебраки, сліпці, каліки. На вулицях валялися десятки і сотки п’яних, що часто замерзали на смерть» (Н. Костомаров. «Собраніє сочінєній», т. XIX).

Німецький дипломат А. Олеарій у своїй «Подорожі в Московію» (1633 р.) пише: «В Новгороді щороку буває храмове свято. Митрополит за добрі гроші дав дозвіл ставити на вулиці, біля церкви, шатри і продавати там горілку. Там люди пиячать і горлають. Одна п’яна баба впала на вулиці і заснула. П’яний мужик побачивши на землі оголену бабу, поліз на неї, хоч то був ясний день і на широкій дорозі та повно людей навколо. Москвини, включно з жінками і дітьми, зібралися навколо цілою юрбою, підбадьорювали «удальця» і сміялися». Отакі–то московські церковні свята.

Московський письменник Д Мєрєжковскій пише: «На Великдень 1908 р. я зустрів в Петербурзі, на головній вулиці, ґрупу п’яних, що йшли вулицею і кричали: «Хрістос васкрес ра… мать!». Це було за 10 років перед большевицькою безбожницькою пропагандою.

Темні маси? Той же Д. Мєрєжковскій пише, що стара релігійна бабка його приятеля — московського вельможі — захворувала на рак. Перше вона молилася, просила Бога, щоб Він її вилікував; коли ж побачила, що молитва не помагає, роззлостилася і наказала порубати ікони і викинути їх на гній. Як бачимо «малітса — ґадітса…» визнавали не лише темні мужики, але й аристократи. Одинокий, виключний випадок? Московський письменник В. Розанов пише (в 1913 році), що в Ніжєґародській губернії кілька жіночих монастирів «раденія» (збочена, релігійна екстаза) і що в одній лише тій губернії було понад 30000 «скопцов» (добровільні євнухи, кастрати). Ті «раденія» (кінчалися «сексуальною оргією») були поширені серед московської аристократії ще в XIX ст. (а в XX був Г. Распутін. — П. Ш.). Імператор Александр І брав у них активну участь.

У тих «раденіях» мужчини називалися «бугаї», а жінки — «боґородіци»! Між іншим, цікаво згадати, що «Остромирове Євангеліє» — цей найдорожчий всім православним рукопис св. Письма — випадково знайшов урядовець в «ґардєробє» (серед спідниць) Єкатєріни II.

В. Ключєвскій пише: «Цар Алєсксєй у Велику П’ятницю на службі Божій в катедральному соборі лаяв патріярха Нікона голосно нецензурною вуличною лайкою (а в тому він був справжнім майстром). Взагалі, Алексей завжди поводився в церкві, як у себе в хаті; ходив по церкві, поправляв священиків, а якщо ті помилилися в службі, лаяв їх голосно на всю церкву брудною лайкою (матюком! — П. Ш.). І це діялося в переповненому вірними храмі, і не було ніяких протестів патріярха. Цар Іван IV Лютий одягав сам і наказував 300 «апрічнікам» (теперішні НКВДисти. — П. Ш.) одягати чернецькі ряси; називав себе їхнім ігуменом, і вони йшли молитися до церкви. По молитві їхали до в’язниці і катували в’язнів. Імена скатованих на смерть Іван записував до «синодиків» (поминальниць) і розсилав по монастирях для поминок. У деяких «синодиках» число жертв доходило до 4000 «упокоєнних хрістіан мужескава, женскава і дєтскава чіна, імена коіх Ти Сам, Ґоспаді, вєсі». Іван IV власною рукою вбив ігумена Московського монастиря Корнілія і наказав на його надгробнику написати: «Паслал его Земной Царь Царю Небесному». А чернець Іосіф Валакаламський писав цареві: «Панєже власть царская ат Боґа ісходіт, царь боґападобний єсть».

Про Петра І В. Ключєвскій пише: «Своїм пияцьким орґіям Пьотр надав форму сталої установи під іменем «Сумасброднейший, Всєшутєйший і Всєп’янєйший Сабор» (найбожевільніший, найблазніший, найп’яніший). Головував на тому «соборі» найбільший пияк (сенатор Н. Зотов) з титулом «Всєшумєйший, Всєшутєйший Патріарх Масковскій і всея Яузи». При нім був конклав з 12 «кардиналів» — найбільших пияків і ненажер, з великою кількістю «єпископів» та інших «духовніков», яких названо такими іменами, що їх ніяка цензура в світі не дозволить друкувати. Пьотр в тім «соборі» мав титул «протодіакона». Він сам уклав статут того «собору» з найменшими дрібницями і правилами, як «висвячувати» на різні ступені тої пияцької ієрархії. До того «собору» належали також «всєшутєйшиє матєрі — іґумєнші та архієрєйші». Першою заповіддю було напиватися щоденно і ніколи не йти спати тверезим. Та «братія» одягала церковні ризи і робила «богослужіння», с. т. співали сороміцькі та блюзнірські «молитви», проголошували анатему на «єрєтікоф» — непияків і т. п. Коротко, то була найдикіша, найогидніша і найблюзнірніша пародія служби Божої і священства. На великі церковні свята той «собор» з 200 людей на кількадесятьох санях гонили, як навіжені, по столиці цілу ніч на чолі зі своїм «патріархам» (в повному патріяршому облачінню зі жезлом і митрою, а решта — в єпископських та священицьких ризах), скаженно свистячи та співаючи порнографні (сороміцькі) пісні. Вони робили і пародію свячення; заїздили «святити» до домів московської аристократії, яка мусила напувати їх і платити за «свячення». Святкуючи Ніштадтський мир 1721 р., Пьотр наказав дати — в присутності всього царського двору — блазенський шлюб у Троїцькому катедральному соборі «патріарху всєп’янєйшева сабора» І. Батурлінові із вдовою попереднього «патріарха» Н. Зотова. Жодного протесту чи осудження з боку московської церковної гієрархії не було. Лише малорос митрополит Стефан Яворський не витримав і в своїй проповіді в присутності сенаторів гостро осудив Пєтра» (В. Ключєвскій. «Курс рускай історії»).

В тому, що не було протестів Московської Церкви, нема нічого дивного, бо ж ще в 1689 р. московський патріярх Іоакім писав цареві: «Аз, Ґосударь, нє знаю нє старие вєри, не новие, но што вєлят начяльніці, то і ґатов тваріть і слушать іх ва всьом» (див. «Матеріяли з історії разколу»). Та і як би московські єрархи могли протестувати, коли «на Петрових прийняттях гвардійці носили у великих ведрах «сівуху» (горілку), а старшини ґвардії пильнували, щоб ніхто не ухилився випити за здоров’я царя. Лише попів не треба було приневолювати: вони охоче пили і заїдали редькою та цибулею, засмерджуючи все навкілля. Чужинці дивувалися, що найп’янішими в тих орґіях були саме духовні особи» (за В. Ключєвскім).

Про те, якими християнами були московські єпископи, оповідає літопис XV ст.: (переклад) «Багато людей постраждало від нього (єпископа Фьодора. — П. Ш.) по тюрмах і позбулися свого маєтку, інші мусили працювати на нього, як запродані раби; інші зазнали заслання і грабунку всього, що мали, і не тільки світські люди, але й ченці, ігумени, священики. Безсердечний цей мучитель одним голови втинав, іншим бороди обтинав (тоді для Москвина це було гірше за смерть. — П. Ш.), іншим очі випалював, язик вирізував, а інших розпинав на стіні і мучив без милосердя, бажаючи відібрати їхні маєтки, бо на маєтки неситий був, «як пекло». Це робив єпископ.

«Патріярх Нікон наказав катувати єпископа Павла Коломенського так, що той збожеволів. Свого духовника Нікон наказав бити два роки, поки той не сконав. У Воскресенському монастирі Нікон наказував бити монахів безмилосердно батогами та пекти вогнем, від чого багато ченців померло» («Повєстваваніє», т. VI). Той же Нікон якось поблагословив німців, взявши їх за москвинів. Довідавшись про помилку, він страшенно розлютився і вимагав, щоб німці надалі носили якусь відзнаку, щоб не змішувати їх з москвинами. Московська церковна влада забороняла споживати харчі, привезені з–за кордону, поки їх не пересвятять у церкві. Московська Церква перехрещувала навіть православну, вже охрещену православною Церквою (грецькою) Зою Палеолог, коли Іван III брав шлюб з нею в 1472 р. (перехрестили з Зої на Софію).

Про те, які вчені теологи були на Московському Патріяршому престолі, оповідають «Матеріали по історіі раскола». Читаємо там: «Іоакім ґраматє начал учітса, а до таво нє знал он пісанія, разве азбуке; ні церкві, ні чіна церковнава, панєжє чєлавєк служилий (він до 35 літ був військовий. — П. Ш.) і жил в ґлухой дєрєвнє і зайцев лавіл, а в церквє в рєдкій Вєлік день бивал». Не вмів читати–писати, до церкви ходив раз на рік і став патріярхом.

Очевидячки, священики не могли бути більш освічені за своїх єпископів. Московський архиепископ Геннадій пише: «Приведуть до мене мужика, щоб я висвятив його на священика. Даю йому читати Апостола, а він ледве–ледве по складах слово вимовить; даю Псалтир — ще гірше. Під «мужиком» не треба тут розуміти селянина, бо московське духовенство скоро обернулося в замкнену касту, і священиком міг бути лише син священика. Отже, до Геннадія приводили сина священика. Той факт, що багато московських священиків не вміли читати–писати, офіційно стверджено в резолюціях «Стоглавого Собору» 1551 р. Такий стан тягнувся довгий час. Навіть в XVII ст. Москвини вважали освіту (світську) «делам сатани», «дьявольскім іскушенієм» (П. Морозов. «Теофан Прокопович»).

Для порівняння пригадаймо, що В ТОЙ САМИЙ ЧАС чужинці, розмовляючи з нашими звичайними монахами в Києві, дивувалися їхньому доброму знанню європейських богословських та філософських творів; дивувалися, що вони знали добре мови латинську та грецьку (мови науки і філософії). Тоді наші монахи та священики в оригіналі читали європейські твори, і не лише читали, але й самі писали великі наукові, теологічні трактати. Чимало з них мали свої власні великі бібліотеки. Ба, навіть наші селянки вміли читати — писати, як про це свідчить П. Алепський, Ю. Юст та інші чужинці.

Київський митрополит Петро Могила пропонував в 1640 р. московському цареві прислати українських теологів до Москви, щоб вони заклали там школу для вишколення священиків. Москвини не захотіли. В 1645 р. був у Москві грецький митрополит Теофан. Він намовляв царя заснувати школу для священиків; він навіть прислав вченого теолога архимандрита Бенедикта. Москвини його не прийняли. Аж в 1649 р. українці заснували першу в Московщині школу, завдяки енергійній допомозі міністра Ф. Ртіщєва, який був у Києві і зрозумів політичні наслідки московського дикунства. Цар, загрожуючи карами, наказав боярам посилати дітей до тої школи. Москвини зчинили бурю протестів, доказуючи, що та школа зіпсує правдиву віру, бо навчає таких, напр., єретичних наук, як латинська мова. За пару років ту школу закрили. Коли ж два учні поїхали довчатися до Києва, то москвини просили царя заборонити тим учням повернутися до Московщини, бо вони привезуть єретичні думки, а Бог покарає за це Московщину (А. Пипін. «Історія рускай літератури»).

Як московські єпископи виховували у своїх вірних пошану до священика, видко з того, що вони (єпископи) за несплату священикам данини єпископові наказували такого священика «сєчь розґамі» прилюдно по голому тілі. Не дивно, що москвини вірять, ніби зустріч із священиком віщує лихо, а щоб те лихо відвернути, плюють священикові вслід. Побожний нарід! Щоб прискорити Богослужбу, в московських церквах диякон говорив ектенію, священик «возглашав», дячок читав псалом, і все це робили всі три нараз. Ніхто з них не турбувався, чи люди чують, чи розуміють, аби лишень не пропустити нічого, що приписує «Служебнік». Зрештою, і вірні були більш зайняті балачками між собою (навіть сварками), ніж тою службою Божою.

Московські священики, будучи кров від крови, кість від кости свого народу, очевидячки, мали ту саму вдачу і той самий світогляд, що і їхній нарід. Метою їх (священиків) життя був повний шлунок — перш за все і понад все. Московський публіцист В. Бєлінскій пише, що московський піп був у них символом «абжорства, скупасті, нізкапаклоннічєства, нєвежєства і бєсстидства» (ненажерства, скнарства, підлабузництва, неуцтва, безсоромности). Ще треба додати, що в православних губерніях імперії в 1867 р. було священиків у шість разів більше, ніж у католицьких та протестантських губерніях (В. Ключєвскій).

Московську «побожність» задокументовано офіційно в їхньому т. зв. «Стоглаві». В ньому читаємо: «священики завжди п’яні і в церкві сваряться найогиднішими словами; вони навіть б’ються в церкві. А на них і вірні взоруються: в церкві в шапках стоять, над службою Божою глузують і її не слухають, а розмовляють між собою і сваряться, вживаючи сороміцьких слів. Чому б ні — та ж царі, патріярхи, єпископи і священики так роблять! Чи є в світі хоч один, якийсь найдикіший нарід в Африці, який поводився б так у своїх і храмах? Напевно, нема.

«Боґолюбівий, хрістіанскій народ–Боґоносєц» (епітет, що його давала московська інтелігенція своєму народові) за кожної нагоди руйнував і грабував церкви, монастирі, дер і поганив святі книги, ікони, ризи. І не лише темний нарід, але й аристократія та царі. Сотки таких фактів з XVI–XVIII ст. наводить «Павєстваваніє а Расіі», аз 1917–57 років занотовані в спогадах очевидців та в офіційних документах. Різниця між XVI і XX ст. лише та, що в XVI ст. москвини не мали ще в своїх пазурах немосковські святині, ще не підбили Україну та інших сусідів і тому могли нищити лише свої святині. Але після XVI століття москвини вже мали некосковські землі і тому залишили свої святині з спокою, а з подвійною запеклістю нищили святині підбитих народів (більше про це в XXVII розділі). Наведемо кілька прикладів з «Повєстваванія».

«В постові в 1611 р. ростовці вдерлися до катедрального собору, порубали золоту «раку» (труну) св. Лаврентія на кусники, пограбували і зруйнували всю церкву, з митрополита здерли і потоптали ризи, а одягнули на глум у смердюче лахміття. Те саме зробили москвини перед тим (у 1605 р.) з патріярхом Іовом. «Івашка Заруцький» із своїми людьми Дівочий монастир сплюндрували, образи потоптали, чорниць оголили і з ними «блуд мєлі». «Стєнька Разін із своїми людьми під час служби Божої буйствовали, блюзнірили, а по службі Божій катували і вбивали священиків та забирали з церков усі золоті і срібляні речі». «Ваєвода М. Салтиков начал єво (патріярха Гермогена) пазоріті і руґаті і ножом хатячі єво рєзаті» (т. V).

Точнісіньку аналогію бачимо в роках 1917–57 з тою різницею, що сучасні стенькі зробили великий «прогрес». Напр., Пьотр І конфіскував лише дзвони (робив з них гармати), а сучасні пєтри конфіскують «всьо пад мєтьолку», а храми руйнують чужі, особливо історичні, як, напр., наш Михайлівський монастир, збудований у XII ст. і розбудований гетьманом І. Мазепою; тут до релігійних спонук додалася головна — національна.

Монастирі, що їх засновували москвини в гущавині своїх лісів, силою обставин ставали адміністративними осередками, бо ігумен з братією мусив керувати економічним, а з того і політичним життям околиці. З плином часу такі монастирі виростали на міста, і світська влада набирала переваги. Монастирі мали свою землю і своїх кріпаків та ремісників, на яких світська влада не поширювалася і не могла брати з них державних податків. На ґрунті цього виникла боротьба між церковною і державною владою. Але державна влада мала збройну силу, і тому московські єрархи вибрали інший шлях, щоб забезпечити свій добробут: вони продали державі незалежність Церкви за ціну добробуту церковних єрархів. Московська Церква визнала беззастережно зверхність держави над Церквою. Пізніше це оформилося і правно. В «Сводє Законов Россійской імперії» написано, що найвища влада в Російскій Православній Церкві належать імператорові (В. Соловьов).

Всі європейські (отже, і Українська) Церкви ніколи не визнавали зверхности держави над Церквою. Навіть були часи, коли Церква була зверхником держави (католицька, кальвінська). Ані одна Церква в світі, крім Московської і Турецької (магометанської), не були ані одного дня під владою держави. Навіть магометанська ось уже 35 років є вільна, незалежна від держави. Лише одна Московська є і донині вірною рабинею і слугою своєї держави; лише одна Московська завжди була і сьогодні є складником державного апарату. Це підтверджують самі москвини (А. Салтиков, Д. Мєрєжковскій, Н. Бєрдяєв, Г. Фєдотав та інші). Напр., письменник І. Аксаков у формі ніби запитання пише: «З прилученням слуг Церкви до слуг держави чи не перетвориться сама Церква на один з органів державної влади?» («Сабраніє сачінєній»). Так було і є. Московські патріярхи та єпископи наказували своїм священикам виказувати поліції тайну сповіді своїх парохіян, отже, навіть патріярхи московські робили блюзнірство — канон Церкви обернули в поліційне знаряддя. Такого злочину супроти своєї Церкви не зробив жодний священик жодної Церкви.

«Московський нарід ніколи не був християнським. Ніколи не був релігійним. Він мав лише форму християнську, але про саме християнство ніколи і не думав. Тому–то він так легко кидав свою «релігійність» і записувався до безбожників — большевиків. Кидав без ніякої надуми чи сумніву. Спочатку совєтська влада нищила Церкву, але потім змінила тактику, плануючи використати Московську Церкву для своїх політичних цілей» (скорочено за З. Гіппіус. «Царство сатани»). З. Гіппіус писала це в 1919 році. Тепер ми є свідками того, що Московська Церква активно й охоче помагає своєму урядові в зовнішній і внутрішній політиці, спланованій на уярмлення москвинами ще вільних народів.

Патріярх Алєксєй у своєму «посланії» з приводу смерти І. Сталіна пише: «Відійшла велика сила моральна. Його славні діла будуть жити вічно». Моральні діла! Найпідлішого ката мільйонів невинних, в тому числі і священиків, найзапеклішого ворога Церкви і віри в Бога! Був примушений терором? А де ж християнське вмерти за віру, за Правду Христову? А це ж сам голова Церкви. Наші прості козаки тисячами віддавали своє життя «За віру християнську!». Зрештою, ось ніким не примушений голос. Архиєпископ Веніямін в промові, що її виголосив в Парижі 17.ІX.1945 року, каже: «Я вважаю совєтську владу за наставлену самим Богом. Боже благословення зійде на тих, хто піддержує совєтську владу». Чи падав так низько єрарх якоїсь Церкви?

Чи оті численні слуги Божі: Алєксєї, Іоакими, Фьодори, Вєніяміни, Побєдоносцєви збожеволіли, чи перейшли до слуг сатани? Ні! Ані збожеволіли, ані не переходили, бо ніколи слугами Божими не були, а були слугами сатани від часів зародження московського народу (пригадайте свідчення Геродота) по нинішній день. Боротися за будь–яку ідею, напр., ідею незалежности Церкви, можуть лише ті люди, що виховані на високих ідеалах та ідеях. На яких ідеях виховувалися московські єпископи та священики — показують такі факти.

«В Московській Духовній Академії існувала, заснована за зразком Петрової, «всєпьянєйшая, всєшутєйшая ієрархія», яка щороку в перший день жовтня, на храмове свято академічної церкви, влаштовувала п’яну, блюзнірську оргію, з блюзнірськими «богослужениями» і всією Петровою порнографією. Це робилося в мурах Троїцько–Сергієвської лаври, і про це знав ректор і все начальство» (Г. Ващенко). Подібне діялося і по духовних семінаріях (див.: А. Помяловскій. «Очєркі бурси»).

Чи, може, безбожництво, сатанізм є лише в дикому простонародді та купці збоченої інтелігенції? Може, еліта нації не має сатану за свого бога? Відповідають московські письменники:

«Більше половини москвинів, селянства й інтелігенції, належить до Церкви лише формально із–за страху перед владою» (І. Аксаков). «Цар від Бога; був цар — був Бог; не стало царя — не стало Бога. Перехід від церви до повного безбожництва стався так легко, ніби в лазні новою водою змилися» (В. Рязанов). «Придивіться ліпше до московського народу, і ви побачите, що він є глибоко атеїстичний нарід. Навіть у священиків не прищепилася релігійність» (В. Бєлінскій). «Московська Церква наскрізь просякнута цілком чужим християнству чаклунським і навіть почасти нігілістичними тенденціями» (А. Салтиков), «Сором мені, що я в Бога вірив» (С. Єсєнін). «Правду кажучи, в Московщині, в московськім народі є готовий, сприяючий для приходу Антихриста, ґрунт» (Н. Бєрдяєв). «Як жиди, які не сподівалися, що з їх нетрів вийде Учитель Нової Віри, так і ми несподівано з наших безрелігійних нетрів родимо Антихриста» (К. Леонтьев). «Боюся, що Антихристові властиво нема що у нас робити» (М. Булгаков).

Всі московські письменники — монархічні, ліберальні, соціялістичні — в тій чи іншій формі вірили в силу сатани і тужили за ним. Тут нема місця наводити тисячі цитат з їхніх творів; читайте їх всіх всуміш: М. Горького, В. Рязанова, В. Бєлінского, В. Соловйова, С. Єсєніна, А. Хомякова, М. Бакуніна, Ф. Тютчева, А. Блока, Л. Толстого, Н. Чернишевского, Н. Добролюбова, Ф. Достоевского. Останній устами своїх героїв цілком ясно висловив свою віру в диявола. Правда, більшість з них соромливо прикривали свого бога фіговим листочком християнської фразеології, але справжня СУТЬ, справжній ЗМІСТ їхньої віри завжди, як шило з мішка, вилазила при кожній спробі життя (див.: Д. Донцов. «За яку революцію» та «Підстави нашої політики»).

Боввани на церковних дзвіницях, п’яні храмові свята, сороміцькі лайки і сварки в церкві під час Богослужби, діромоли, добровільні кастрати, плюндрування і зогидження святинь, блюзнірство Івана IV, Петра І, Александра І, сексуальні оргії монахів, монашок, аристократії, атеїзм інтелігенції, сучасні воюючі безбожники, єпископи–кати, патріярхи, глорифікуючі душегубів, десятки тисяч записаних до синодиків Іваном IV жертв, десятки мільйонів не записаних В. Леніним, морди цілих народів, нищення цілих Церков, з митрополитами, єпископами, священиками, вірними і храмами…

Кров! Кров! Кров!

Морд! Морд! Морд!

Нищення! Нищення! Нищення!

Визнавці Бога Любови чи бога крови, морду, нищення?

Християнізм чи Сатанізм?

У 1620 р. швед Johannes Bothvidus захищав свою докторську дисертацію в Уппсальському університеті на тему: «Utrum Moschovitea sunt Christiani» («Чи москвини є християни?»). Він доводив, що москвини християнами не є. Професори університету визнали тезу доведеною і доктарат видали.

Слушно! Бо християнство є релігією Любови. Релігією ж москвичів є кров, морд, ненависть.

САТАНІЗМ Є НАЦІОНАЛЬНОЮ РЕЛІГІЄЮ МОСКВИНІВ.




V

МОСКВИНИ І ТАТАРИ


Не скиненням «татарського ярма»,

але свідомим передранням спадку

та ідей татар стала Московщина

великою потугою.

М. Правдін

Ті самі історичні обставини, за яких народжувалася і дозрівала нація, очевидячки, формували і її провідну верству. Як знаємо з історії, перша провідна верства предків москвинів складалася виключно з українців, від князя починаючи і на останньому монахові чи урядовцеві кінчаючи. Забирає довгі століття часу, щоб утворилася своя національна провідна верства нації. Отже, за 200–300 років від IX до XIII ст. (до татарщини) не могла з тубильного дикого населення Московщини виростали власна провідна верства; виростали лиш окремі — може, і численні — одиниці, а не ціла класа. Тому аж до татарщини москвини не мали своєї власної національної провідної верстви; її функції виконували нащадки українців. Правда, ті нащадки акліматизовувалися, женилися з тубільцями, пускали корені в московський ґрунт і ставали патріотами своєї нової батьківщини. Багато з них при кожній нагоді намагалися знищити силу Київської Русі, щоб тим посилити свою нову батьківщину. Напр., князь Андрей Боголюбскій сплюндрував основно Київ в 1169 р. Московські історики, не маючи змоги заперечити факт українського походження їхньої першої провідної верстви, повидумували всякі фантастичні теорії, щоб так–сяк оперти своє «право» на Україну та її культуру. Та факт лишається фактом: ми, українці, заклали Московську державу, і ми її розбудували (на свою голову) аж до Татарщини.

Предки москвинів культурно були далеко нижчі за татар. Вже з одної цієї причини вони багато перебрали від татар. Але була ще й друга — далеко сильніша — причина скорого та глибокого потатарщення москвинів. Це — їхня кровна і духова спорідненість з татарами. Як татари, так і предки москвинів — угрофіни належать до тої самої раси (азіятської); обидва ці народи належать до кочово–мисливського культурного кола, тому і мали подібні релігії (поганські), подібний світогляд (матеріялістичний), подібну духовість і культуру. Також обидва починали щойно переходити до вищих за поганство релігій та зв’язаних з ними культур.

Ми звикли вважати татар дикунами, бо ж нічого, крім грабунку, плюндрування, брання ясиру, від них не зазнали. Проте дикунами — як на той час — вони не були. Вони були військовими розбійниками, здобичниками, а ця «професія» за тих часів вважалася цілком законною і морально виправданою. Тоді тою професією займалися всі європейські народи, хто мав до того силу і нагоду. Татари прийшли з Азії, де вони жили в сусідстві з висококультурним Китаєм, від якого перейняли штуку державного управління. Арабські історики ставлять татарську адміністрацію не нижче за римську. Чужоземні купці їздили по всій татарській державі з коштовними товарами цілком безпечно (в Московщині було небезпечно подорожувати навіть у XVIII ст.). Столиця Золотої Орди — Сарай була культурним містом з брукованими вулицями, каналізацією, мистецько збудованим палацом (будував український архітект). Релігійна толернація татар була подивугідна, була вища за далеко пізнішу європейську. Щодо військової вмілости татари не були нижчі за римлян.

Московсько–татарська расова та духова спорідненість спричинила неймовірно скоре і глибоке отатарщення москвинів. За надзвичайно короткий час — протягом першого століття татарської влади — абсолютно все московське життя, включаючи і московське «християнство», отатарщилося. Московські князі — в протилежність українським — відразу ж з початків татарської влади, визнали беззастережно зверхність хана і пішли на тісну співпрацю з татарами. Відразу ж встановлюються приятельські і навіть кровні зв’язки з татарами. Напр., оженилися з татарками князі Глєб Васільєвич, Канстантін Растовскій, Міхаїл Фьодаравіч, Фьодар Растовскій, Юрій Суздальскій і сам великий князь Міхаіл Твєрской. Очевидячки, за прикладом князів тисячі московських вельмож зв’язалися шлюбними зв’язками з татарами, а це полегшувала та обставина, що по всій Московщині були розкидані тисячі татарських урядовців (баскаків) зі своєю військовою охороною. Шлюби з–поміж нижчих верств були цілком легкі і природні, бо ж нижчі верстви були чистокровні угрофіни.

Змішання крови було масове, що і виявила пізніше аналіза крови москвинів (москвини, як і всі азіяти, мають кровну групу «Б»). Московський історик М. Покровский каже, що сучасні москвини мають, щонайменше 80% татарської крови. Додайте ще угрофінську і маєте всі 100% азіятської крови (за винятком хоча б якоїсь частини інтелігенції з домішкою української, польської, німецької крови). В Московщині є мільйони татарських прізвищ, таких, як, напр., Архалуков, Алімов, Аспєтов, Аракчеев, Аксаков, Ахматов, Асланбеков, Артанов, Аргамаков, Армяков, Ахметьев, Архаров, Ащеулов, Арабажин, Асеев, Алеев, Ахшарумов, Ардуков, Арбатов, Баскаков, Берендеев, Бурдюков, Бахметьев, Бурнаков, Бурундоков, Барабанов, Бєклємішев, Балматов, Базаров, Бакчеев, Барханов, Балахонов, Бакунін, Батенев, Барсанов, і т. д. Це лише на дві перші букви азбуки з пам’яті; всяких Годунових, князів Хованскіх, Юсупових, Урусових, Салтикових, Ордин–Нащокіних, Мансурових, Сумбатових та інших князів знайдете сотки в кожній енциклопедії. «Да, азіати ми з раскосими і жаднимі ґлазамі», — пише А. Блок.

«Московські князі і не думали про боротьбу з татарами. Вони розуміли, що покорою і грішми вони можуть осягнути більше, як боротьбою. В Орді звикли, що як приїде московський князь, то буде багато золота і срібла у хана і у його мурзів, тому його завжди так радо вітали. Коли Тверський князь повстав проти татар, хан доручив Московському князеві Івану Каліті приборкати повстання, і той на чолі татарської армії, — як каже літописець, — «землю положиша пусту». За це хан віддав І. Каліті великий княжий трон. Коли князь Юрій Галицький не хотів визнати Васілія Тьомного Великим князем, посилаючись на своє старшинство в роді та на заповіт батька, то московський боярин Всєволожскій в облесливій промові до хана доказував йому, що джерелом всякого права є його ханська воля, а не якісь там старі закони та заповіти» (В. Ключєвскій. «Курс рускай історіі»). Цар Іван III приймав європейських послів в Кремлі, сидячи у шапці. Але коли приїздив посол від хана, то Іван III виїздив йому назустріч аж за браму Москви, злізав з коня і з непокритою головою улесливо кланявся, подавав сам татарському послові кумис (М. Покровскій. «Історія Расіі»).

В протилежність московським, українські князі не припиняли боротьби з татарами аж до кінця татарщини. В цій боротьбі загинули українські королі Лев II, Андрій І. їхній дід король Данило пробував (безуспішно) створити європейську коаліцію проти татар. Золота Орда зі своєю столицею Сараєм на Волзі контролювала волзький торговий шлях до багатого півдня. Вже одна ця обставина владно диктувала москвинам бути в якомога найліпших, приятельських стосунках з татарською владою і татарами взагалі. Справді, в Сараї жили стало сотки московських купців, вельмож і навіть там стало жив московський єпископ. Багато з них були безпосередньо на службі в татарському уряді й у війську. Чужинці, що відвідували сарай (Рубрук, Роґер, Волф) пишуть, що москвини масово служили в татарській армії. Як близько перемішалися москвини з татарами, натякає послання московського митрополита Феосґена, в якому він наказував коритися верховній владі (а вона була татарська). Він не каже, якій владі — татарській чи московській, вважаючи, і цілком слушно, що влада була єдина — спільна татарсько–московська в єдиній спільній татарсько–московській державі.

Московська Церква (с. т. патріярхи, єпископи, народ) так ненавиділи католиків, що навіть пересвячували речі чи харчі, привезені з католицьких країв, а навіть православних українців карали за «латінскає вліяніє» (напр., за плоскорізьби чи статуї Христа, Богоматері, святих), бо то було, на їх думку, страшний гріх. Татари були магометани. Московська Церква молилася за татарських ханів і це не вважала гріхом. Точна аналогія в СССР: там Московська Церква молиться і благословляє савєтську безбожницьку владу.

Офіційно Московщина в складі Татарської держави мала становище федеративне, тому і називалася офіційно «Рускій улус». Жодна частина України не входила до складу «Рускаго улуса», і ніколи не було українського улусу (під будь–якою назвою); і тут була лише татарська окупація. Московські історики називають цю добровільну федерацію Московщини з Татарською Ордою «іґом» (ярмом) і намагаються доказати, що москвини збройною боротьбою скинули те ярмо. А це звичайна московська брехня. Та їхня (московська) збройна боротьба проти татар була нічим іншим, лише участю у внутрішній боротьбі між окремими ханами за владу. Москвини завжди збройно помагали тому ханові, який мав найбільше виглядів на перемогу. І лише тоді, коли Золота Орда вже розпалася, лише тоді москвини перебрали зверхню владу в татарсько–московській федерації. Кажемо перебрали, а не скинули її, с. т. татари і надалі лишилися на своїх адміністративних постах, поволі омосковлюючись мовно і релігійно, стаючи типовими москвинами. «Не відлученням від Золотої Орди, не скиненням татарського ярма, але цілком свідомим перебранням спадку та ідей татар стала Московщина великою потугою» (М. Правдін. «Наслєдіє Чінґіс–хана). Тому–то москвини і не мають державного свята «звільнення з татарського ярма». Вони взагалі не мають «свята незалежности». Всі європейські і американські народи мають своє свято незалежности, бо боролися за свою свободу, вибороли її і, щоб нащадки не забули тої боротьби, встановили те свято. Москвини такого свята не мають донині. 7–го Жовтня вони святкують не звільнення від деспотичної (царської) влади, не перемогу ідей свободи, але святкують перемогу влади (пролетарської) — ще більш деспотичної за скинену.

Варязька династія Рюриковичів зустріла в Україні вже готову, освячену тисячолітньою традицією державну систему та адміністративний апарат. В тій системі великим політичним чинником було віче — парламент у сучасному розумінні. Віче було настільки великим чинником, що часом скидало князів і наставляло нових. Рюриковичі, хоч і не звикли в своїй батьківщині до обмеження королівської влади, все ж мусили в Україні визнати права віча, бо ж не мали сили не визнати.

Цілком протилежні обставини зустріли українські князі в Московщині. Ніякої державної системи ані адміністративного апарату в Московщині вони не знайшли; там були лише дикі, розпорошені племена угрофінів. Ясна річ, українські князі в Московщині не мали жодного бажання обмежувати свою владу, організуючи якесь віче. Так уже на першопочатках московської державности самі московські обставини породили московське самодержавство, породили необмежену владу.

Всі монгольські держави були деспотіями, а в найліпшому разі влада хана в них завжди була необмежена. Необмеженим самодержавцем був і Хан Золотої Орди. Татари були учителями москвинів, отже, татарщина ще більш скріпила природне московське самодержавство — абсолютизм їхніх царів.

Характерним є також факт, що в жодній монгольскій державі ніколи не сиділа на королівському троні жінка. Те саме й у москвинів аж до часів німецької династії. Царівна Софія була цілком випадковим явищем і власне тому короткотривалим. Пригадаймо, що у нас княгиня Ольга панувала ще в X ст.

Як ми вже сказали, внаслідок расової та духової споріднености москвинів з татарами процес потатарщення москвинів стався надзвичайно легко, і скоро. З тої ж причини отатарщення москвинів було дуже глибоке та охопило всі сторони матеріяльного і духового життя москвинів (порівняйте, напр., становище жінки). З цього природнього, глибокого і тотального ЗЛИТТЯ угрофінів з татарами утворився сучасний національний тип москвина. Тип фізичний і духовий. Сторонні домішки, як, напр., слов’янська, були дуже малі і тому зникли в морі московської крови без ніякого впливу. Тут треба підкреслити, що татарська кров дуже піднесла (духово) Москвина. Найвартнішим для москвинів (і фатальним для нас) татарським подарунком було те, що татарська кров дала тому жалюгідному боягузові угрофінові великий степовий РОЗГІН І РОЗМАХ номада та необмежений фанатизм. Ці протилежні прикмети — боягузтво і розгін — виявляються тепер у Москвина. Він стихійно пре громадою, ордою, але позанею гидкий боягуз.

Це злиття, цей національний тип показався дуже тривким, тривалим і дожив в чистому, незміненому стані аж до наших днів. У століттях по Пєтрі І москвин, фігурально висловлюючись, скинув свій національний «халат», а одягнувся в європейський фрак. Але то була зміна лише одягу, лише зовнішніх форм, а внутрішній зміст, мовляв, білизна лишилася стара, брудна, московська. Не змінивши духового наставления людини, неможливо змінити її матеріяльного життя. Весь зміст державного, громадського, приватного життя Москвина лишився незмінним від доби Татарщини по сьогоднішній день. Це визнають і самі москвини (див. писання євразійців).

Про це свідчать і чужинці, що мали нещастя бути в Московщині. Напр., Ф. Герберштайн (1517), Г. Штаден (1575), П. Одерборн (1581), Й. Поссевіно (1586), Ґ. Флетчер (1591), А. Мейовберг (1654), П. Алепський (1655), Ю. Кржаніч (1677), П. Гордон (1684), М. Невіль (1699), Й. Корб (1700), Ф. Вебер (1714), Д. Маршал (1722), Н. Матмесбурі (1778), Ч. Масон (1800), Е. Кларк (1812), Де. Кюстін (1838), Г. Данной (1840), Р. Лагам (1854), Д. Бодлей (1908), Р. Бізлей (1918), Г. Кон (1933), В. Чемберлен (1934), Ф. Войт (1938), М. Номад (1939), Р. Ессен (1943), Г. Ламб (1948), І. Бекер (1950), Д. Борнам (1952), Ф. Борнгорн (1956).

Книжки про Московщину декого з них московський уряд скуповував за кордоном і палив, бо всі вони однозгідно підкреслюють московську несамовиту деспотію, варварство, найгидкішу рабську покору, повну неґацію людської гідности, брак найелементарнішої свободи, продажність і нездарність адміністрації, виказ, неймовірний фізичний і моральний бруд, розпусту, дику пиятику, безсоромну брехню, крутійство, ошуканство, хамство, садизм, примітивну дурну пиху і т. д. І все це від XV ст. до XX ст. включно, без перерви і змін.

МОСКВИНИ Є МОНГОЛИ НАЙГІРШОГО ҐАТУНКУ.




VI

МОСКОВЩИНА І КИЇВСЬКА РУСЬ

В Росії немає Руси.

М. Глінка

Французький єпископ Л. Готьє, що приїздив до Києва сватати нашу Ганну Ярославну за французького короля Генриха І, свідчить, що тоді Київська держава була могутнішою, щасливішою і культурнішою за Францію.

Москвини розуміють, що навіть у них не вистачить брехливости, щоб привласнити собі нашу передкиївську і післякиївську добу. Бо ж не перенесеш Босфорської нашої держави на береги річки Москви ані Запорозького нашого Ордену до Пензенської губернії, а вже ніяк не запишеш до «істінна рускіх» П. Сагайдачного, П. Могилу, Б. Хмельницького, В. Виговського, І. Мазепу, П. Орлика, П. Дорошенка, Т. Шевченка (останнього пробують). Отже, лишається єдина Київська доба, бо тут і спільна династія князів, спільна православна віра та азбука, плюс численні українці — будівники московської культури. Вже триста років москвини напружують всю свою ґеніяльність у брехні, щоб доказати, ніби Київська доба «єсть общєє достояніє вєлікоросов, малоросов і бєларосов». Свого апогея, свого верху ця брехня досягла за їхнього соціялістичного уряду СССР.

Тут нема місця згадувати про всі московські «наукові теорії», які намагаються піднести якусь основу під загарбання москвинами сусідніх земель, в тому числі України з її Київською добою. Лише пригадаймо їхню дитячо–фантастичну, просто кажучи, божевільну в очах нормальної людини теорію — маячення III Риму. Нею москвини намагаються вивести рід Романових (справжнє ім’я — Кошкіних) від — не смійтеся — …римських імператорів. Наш нарід каже: «де Рим, де Крим, а де попова гребля». Навіть самі московські історики пізніше мусили признатися: «Московським політикам XVI ст. було замало шлюбного родства з Візантією (Іван III взяв небогу візантійського імператора. — П. Ш.). Їм хотілося освоячитися з самим коренем світової влади — з Римом. І в московськім літописі XVI ст. з’являється нова ґенеологія московських князів, яка веде їх просто від римського імператора. Московська дипломатія вживала цю видумку в практиці. Напр., в переговорах з польськими послами в 1653 році москвини оправдували царський титул Івана (перед тим іменувався князем, а не царем. — П. Ш.) словами з того літопису (примітиви чи нахаби? Мабуть, і одне, і друге. — П. Ш.). На дворі візантійського імператора великий Московський князь мав титул «стольник». Князь Васілій Тьомний, звертаючись до візантійського імператора, сам титулував себе «сват св. царства його». Але в московських літописах XV–XVI ст. московський стольник і сват обертається вже в товариша імператора, а потім і в спадкоємця. Московщина відчула, що вона значно виросла, і тому шукала історичної, навіть теологічної основи для своєї державности» (В. Ключєвскій. «Курс рускай історіі»). Все ж москвинам пощастило вкрасти державний герб Візантії — двоголового орла. Прапор та гімн вони вкрали у Голландії.

Московські історики повидумували безліч теорій про «общєє достояніє» (Київську нашу добу). Біда лише з тими теоріями, що вони не витримують найлагіднішої критики, що оперує історичними документами, фактами, даними археології, етнографії, лінгвістики тощо. Москвини протягом століть дуже пильнували, щоб така критика не з’явилася. Своїх критиків нищили, а чужоземних підкуплювали. Лише в 1905 році, коли деспотія була примушена трохи піддатися, з’являються розумніші московські історичні праці, як, напр., В. Ключєвского, М. Покровского. Так, В. Ключєвскій пише: «Рік 1169 треба вважати за початок Московської держави. До цього року Київською державою правив великий князь в Києві. Андрєй Боголюбський, що виріс у Суздальському князівстві, коли став великим князем, зруйнував Київ, віддав Київське князівство своєму молодшому братові Глєбу, а сам заснував нову столицю Владімір і нове Велике князівство — Суздальське. В особі князя Андрєя москвини ВПЕРШЕ виступають на історичний кін» (В. Ключєвскій. «Курс рускай історіі»).

Одна з московських «наукових» теорій каже, що внаслідок окупації України татарами переселився з України до Московщини не лише великий князь та митрополит, але також переселилася і більшість населення України. Ну, а як так, то виходить, що предки теперішніх москвинів були українці–еміґранти. Отже, маємо спільне походження, отже, саме життя, сама історія передали Москві всі історичні права Києва, і це, мовляв, підтверджується тим фактом що київці брали активну участь у розбудові Московського царства і Російської імперії.

Всі висновки з дослідів археології, етнографії, праісторії, лінгвістики, історії аж надто ясно доказують, що українські прапредки і предки (праруські і руські племена) емігрували з України на всі сторони, КРІМ ПІВНОЧІ. Знаємо, що ніколи за всю нашу праісторію праукраїнці чи українці НЕ емігрували масово до Московщини. Причина була дуже проста: тоді було це ФІЗИЧНО неможливо та й було проти всякого здорового глузду.

Москвин В. Ключєвскій пише: «Простого сполучення між Київською Руссю і Ростовсько–Суздальським князівством не було. Коли ростовський чи муромський князь їхав до Києва, то мусив їхати не навпростець, але об’їздити далеко навколо. На всьому просторі між горішньою Окою та Десною, від міста Карачаєва до Козельська, тягнувся великий, непролазний праліс. Звідси і назва міста Брянськ (властиво Дєбрянськ, від дебрі — хащі). Тому київці і називали тоді Суздальщину Заліссям» (В. Ключєвскій. Там же).

Всі навали (крім Готської) приходили на Україну зі Сходу. Ясна річ, наше населення тікало в протилежний бік, с. т. на захід, тим більш, що дорогу на захід добре знало, бо ж віддавна торгувало із Заходом і знало, що там живуть також руси. Наближалася східна орда; люди запрягали до возів коні, садовили на вози дітей, старих, жінок, наладовували вози запасом їжі, майном і їхали давно прокладеними та знаними їм дорогами на захід, до знаних їм західноруських племен. На це аж надто ясно вказує той історичний факт, що саме за часів Татарщини населення західноукраїнських земель ПОТРОЇЛОСЯ. Саме за тих часів неймовірно скоро зростали там старі міста і розбудовувалися нові. Ніякого руху населення з заходу на ті землі тоді не було. Значить, потроїлося населення Галицько–Волинського князівства емігрантами зі сходу. А московські історики, проти всякої (крім московської) логіки і звичайного здорового глузду, кажуть нашому народові емігрувати на північ, с. т. тікати возами через непрохідний навіть для війська багнистий праліс. Як далеко заїхали б? Чи, може, кидали вози, дітей, старих, а самі продиралися через праліс до незнаних їм дикунів (або знаних як розбійники, людожери)? Шахрайство цієї «наукової» теорії таке примітивне, що від неї відмовилися навіть самі (розумніші) москвини.

В Московщині є чимало українських географічних назв (переважаюча більшість фінотатарські). Та і основа сучасної московської мови є староукраїнська (точніше — білоруська), лише спотворена до невпізнання угрофінськими, татарськими та німецькими впливами. Але спільність мови не означає спільності расової: теперішні болгари — нащадки азійського народу гунів — булгар говорять слов’янською мовою. Загляньмо до московської історії.

Багато було українських монахів–ідеалістів, які метою свого життя вважали нести світло Христової науки до поган. Такі наші монахи сотками йшли на північ, до Московщини, навертати предків сучасних москвинів на християнство. Багатьох з них москвини замордували, як, напр., св. Киріяна в Суздалі, св. Леонтія в Ростові та інших. Ще й тепер можна бачити на далекій Півночі — аж до берегів Білого моря — дерев’яні церкви в українському стилі. Між іншим, монахи занесли туди кілька наших історичних переказів–пісень («биліни») та рукопис шедевру нашої літератури XII ст. «Слово о полку Ігоревім», єдиний примірник якого заховався від знищення москвинами аж в далекому монастирі в Ярославлі. В Україні москвини понищили багато нашої старої літератури, а у себе на півночі не доглупались її шукати. Отже, українські монахи–місіонери, цілком природно, називали засновані ними монастирі та оселі навколо них українськими іменами. Це є походження українських географічних назв в Московщині. Походження московської релігії віддзеркалюється в назві. Москвини називають свою релігію «руская православная», бо ж взяли її від русів (з Києва). Українці свою називають «греко–православна», бо взяли від греків (з Царгороду). Українські князі, осідаючи на стало в Московщині, розбудовуючи місце свого нового осідку, очевидячки, привозили з собою українців–священиків, українців–майстрів, український почет, слуг, військовий відділ. їхні нащадки потім змосковщилися. Це є походження українських імен серед москвинів.

Українські мисливці заходили в глибину московських лісів у погоні за футряним звіром (див. на українській етнографічній мапі клин на північний схід від Гомеля). Вони закладали там свої опорні пункти — тимчасові оселі, де зимували, складали запаси їжі та футер. З уплином часу ті оселі перетворювалися на сталі осередки торгівлі з місцевим фінським населенням; будувалася церква, засновувався монастир; оселя огороджувалася від нападу диких угрофінів; організовувалася стала військова залога; виростало місто, повставала місцева влада, адміністративний апарат. Ясна річ, що ані побудувати тих міст, ані правити ними не могли дикі угрофіни, тому всі майстри, монахи, купці й адміністрація були спочатку виключно українці, а пізніше переважно угрофіни. Отже, дикі угрофіни мусили вчитися української мови (спотворюючи її на свій лад), бо ж в їхній примітивній мові не існувало слів на означення того культурного життя, що його принесли українці. Так закладалися основи московської мови. На це вказує також факт, що в московській мові терміни рибальства, полювання та інші, зв’язані з життям примітивного лісовика, є фінського походження, і, навпаки, терміни рільництва, рукомесел та інші, зв’язані з вищою культурою, мають слов’янські корені (пізніше німецькі).

Отже, бачимо, що московська мова почала народжуватися щойно в X ст., а літературна мова, як побачимо далі, — щойно у XVIII ст. (від М. Лононосова, що вчився в Київській академії), с. т. на 600 років пізніше за українську. Від першопочатків аж до XVIII ст. в Московщині ніяких книжок, крім, українських не було. Лише в XVII ст. почали з’являтися, і то не московські оригінальні, а переклади з українських книжок, напр., таких український авторів, як С. Полоцького, Л. Барановича, П. Могили, Д. Ростовського, А. Радивиловського, С. Яворського, Г. Прокоповича та інших).

Літературні мови європейських народів (отже, і українська) розвинулися з їхніх народних мов. Европейські письменники повними пригоршнями черпали з мовних скарбів своїх народів, с. т. процес та створення літературної мови йшов природнім шляхом розбудови народної мови — знизу догори. У москвинів навпаки — згори донизу, бо ж у дикого фінського народу не було ЩО черпати, і тому москвини примушені були позичати складники літературної мови у чужинців. Московський проф. А. Пипін признається, що українська література цілком опанувала з XVII ст. літературне життя Московщини. ІІисьменик А. Салтиков підтверджує, що московська літературна мова довгий час була дивовижною мішаниною українських, німецьких та інших первнів і цілком відірваною від московської народної. Щойно А. Пушкін (а це ж з XIX ст.) почав вводити первні народної мови.

Основа нації — її мова починає народжуватися щойно в X ст. Літературна починає творитися не з власної народної, а запозиченням у чужинців і т. п. убивчі для московської брехні про «три Русі» історичні факти — москвини старанно замовчують, висуваючи натомість прерізні теорії про існування в Московщині якихось праслов’янських племен до Р. X. Навіть якби такі і були, то в тому дикому, відірваному від культурного світу пралісі ті гіпотетичні праслов’янські племена не могли б розвинути культуру і мову, вищу за тубильну фінську. Отже, несила їм накинути свою мову фінам, бо ж накидають завжди культурно сильніші культурно слабшим. Більше того, ті гіпотетичні праслов’яни в Московщині, мабуть, самі піддавалися угрофінським впливам, на що натякає офіційно зареєстрований факт, що навіть у XIX ст. москвини, яких уряд оселював у Сибіру серед угрофінського населення, вже в другому поколінні забували свою московську мову, а говорили тубильною угрофінською. Гірше того — переймали не лише мову, але й віру (поганську) та звичаї тубільців. Для порівняння пригадаймо факт, що московський уряд свого часу оселив в Україні кількадесят сіл москвинів. Ті москвини за пару сот літ життя в Україні, оточені українськими селами, не лише ані на дрібочку не зукраїнилися, але навіть не перейняли від українців жодних культурних звичаїв. Коли місцева українська адміністрація почала вимагати від них додержуватися елементарних санітарних приписів, то вони воліли повертатися до Московщини чи виїздити до Сибіру, а не коритися звичайним вимогам чистоти. Також варто тут зауважити, що протягом тих сот літ не було ані одного українсько–московського шлюбу в тих селах. Так дуже гидилися наші селяни москвинами (в протилежність до інтелігенції).

Ніякий або дуже малий вплив на угрофінів з боку тих гіпотетичних праслов’янських племен в Московщині підтверджує також факт надзвичайно повільного слов’янщення москвинів. Аж в XIX ст. в Московщині були сотки сіл, яких населення не говорило московською мовою. Московський етнограф В. Даль каже, що він здибав село 80 кілометрів від Москви, в якому селяни не розуміли московської мови. Подумайте! Лише 80 км від столиці в XIX ст. За тисячу років не те що не послов’янщилися, але навіть мови слов’янської не перейняли. Де ж є вплив тих мітичних праслов’янських чи слов’янських племен в Московщині?

За часів, коли москвини щойно починали ліпити так–сяк докупи свою мову, українці вже мали своїх власних письменників, що писали теологічні та філософські твори. Напр., митрополит Іларіон (1051), митр. Клим Смолятич (1147–1155), єпископ Кирил Турівський (1130–1182), Данило Паломник, невідомий на ім’я автор «Слова о полку Ігоревім», Г. Смотрицький (1587), X. Філалет (1596–1608), І. Вишенський (помер 1625), К. Стовровецький (1620), Е. Плетенецький (1617), 3. Копистенський (1620), JI. Зизантій (1626), митр. П. Могила (1596–1647), С. Косов (1653), Й. Галятовський (1659), JI. Баранович (1666), Ф. Софонович (1667), А. Родивиловський (1676), С. Мокрієвич (1697), Д. Туптало (1689–1705) та десятки інших. За цей останній час в Московщині вийшло ЛИШЕ три книжки. Коли московський нарід ЩОЙНО народжувався, український ВЖЕ був понад тисячу років найкультурнішим народом Европи (про це — в ІІ–ій частині цієї книжки). Отже, бачимо ясно, що московські теорії про «общєє дастаяніє», про «трі Русі», про спільне походження «вєлікаросав, маларосав, бєларосав» і т. п. є ніщо інше, як традиційне московське «ловкасть рук і нікакова машєнства».

Якщо московський нарід не мав сили нічим допомогти в будові Київської держави та її культури, то, може, провідна верства, еліта московського народу щось зробила, чей же вона походила з України? Відповідь на це дають історичні факти.

Вже перші київські володарі — Ігор, Святослав, Володимир Великий, Володимир Мономах — мусили висилати карні військові експедиції на Московщину, щоб приборкати московські племена, що ворохобилися і не хотіли платити державних податків Києву. Так само вже перші московські князі, хоч і були з київського роду Рюриковичів, відразу почали боротьбу проти Києва. Суздальський князь Юрій Долґорукій, захопивши київський великокняжий престіл, обсадив Київ та інші українські городи залогами своїх суздальців (пізніше місцеве населення винищило їх упень). Його син Андрій Боґолюбскій, що народився і виріс вже в Московщині, основно зруйнував Київ в 1169 році, пограбувавши з церков ікони, книжки, дзвони, церковний посуд, перебивши половину населення міста і запаливши його з чотирьох боків (1169–1917 — старенька традиція!). Перед тим, в 1018 році, Титмар Мерзебурзький писав, що Київ мав тоді 400 церков, 8 базарів і незчислиму кількість населення. А. Боґолюбскій так основно знищив Київ, що наш літописець зауважує: «Татари не мали вже що нищити» (вони нищили Київ 70 років пізніше).

Всіх московсько–українських війн за доби Київської держави було одинадцять, отже, одна припадала на кожні 30 років. Московські історики малюють ті війни як внутрішню боротьбу поміж князями (за теперішньою термінологією — «гражданская»). Так само і війну між Україною і Московщиною в 1918–22 роках називають «гражданскою», с. т. внутрішньою війною одного народу. Знову бачимо тут «наукове» шахрайство, бо ж за своїм внутрішнім ЗМІСТОМ І НАСЛІДКАМИ війни Київської доби і війна 1918–22 рр. були НАЦІОНАЛЬНИМИ війнами двох ворожих націй. За Київської доби то були війни московських князів за свою державну незалежність від Києва. Війна 1918–22 рр. була війною українців за свою державну незалежність від Москви. Від 1169 року до сьогодні та війна не вгаває. Зрештою, московський патріот В. Ключєвскій (а також і М. Покровскій) основно доводить, що москвини й українці були у ВСІХ аспектах два цілком різні народи і що Московщина в ніякім аспекті не є спадкоємницею Києва. Вторує йому і московський професор права В. Буданов, який стверджує, що в законодавстві і в звичаєвім праві Московщини нема ані сліду київських законів, кодифікованих у збірнику законів Київської держави «Руській Правді». Чей же цих московських патріотів не можна підозрівати в українському шовінізмі, а радше — в московському.

Від першого дня заснування Москви і по сьогоднішній день між Києвом і Москвою точиться — в тій чи іншій формі — невпинна, вперта, завзята боротьба. Ніщо, ніяка сила не може цієї війни припинити, хоч би того і бажали обидві сторони. Не може, бо ця війна не є звичайним антогонізмом між двома націями. Це є далеко, далеко щось більше. Це є війна двох СВІТІВ, двох цілком протилежних і одна одну абсолютно виключаючих сил. Сил навіть не людських, але сил Всесвіту Сил Сотворителя Всесвіту і сил Руїнника Всесвіту. Сил Світла і сил Тьми. Сил Добра і сил Зла. Сил Любови і сил Ненависти. Сил творчих і сил руйнуючих. Сил Бога і сил Диявола. На якім боці є москвини — ми бачимо з поперед сказаного.

Вказуючи на Київ, прорік св. Апостол Андрій Первозванний: «На цих горах засіяє благодать Божа».

Св. апостол Андрій прозваний Первозванним, бо він перший став апостолом Христа. Він перший став у лави воїв сил Божих. Він, Первозванний, благословив Київ і поставив його першим в лави сил Божих.

Від першого дня свого заснування в непроглядній давнині праісторії і по сьогоднішній день Київ стояв, стоїть і — як прорік Христовий Апостол — буде вічно стояти в ПЕРШИХ лавах сил Божих.

ВІЙНА КИЇВ — МОСКВА — ЦЕ ВІЙНА СИЛ БОЖИХ З СИЛАМИ ДИЯВОЛА. Війна непримирима (див.: Д. Донцов «Від містики до політики»).

ДВІ СТІНИ зударяться —

ОДНА ВПАДЕ,

ДРУГА ДІСТАНЕТЬСЯ.

Б. Хмельницький



VII

МОСКВИНИ І НІМЦІ

Будувати імперію — це не значить лише завоювати нові території. Будувати імперію — це значить так пов’язати всі частини імперії, щоб вони мали глибокі економічні, культурні і політичні причини триматися імперії, щоб відділення від імперії не бажали самі її частини. Інакше буде колоніяльна окупація, що, як показує історія, є завжди тимчасова. Класичним прикладом першої є Бритійська імперія, яка офіційно називається British Commonvelth. Сама назва говорить за себе, бо commonvelth означає «загальний, спільний добробут». В деякій мірі подібною була Хозарська держава та Татарсько–Московська за Золотої Орди.

Вся внутрішня культурна, економічна і національна політика москвинів щодо немосковських частин імперії є класичним прикладом колоніяльної окупації. Вже один цей чинник засуджує ту імперію на загибель. Трагедія москвинів є в тому, що шлях англійців був і є для них неможливий, бо причини тої неможливости мають дуже глибокі корені в самій духовості Москвина. Англійським шляхом Москвин не міг би піти, хоч би й хотів. Це є велика і окрема тема, яку донині не опрацювали наші науковці.

Поки існувала могутня Золота Орда, доти москвини не журилися охороною кордонів Московшини та волзького торговельного шляху. З упадком Золотої Орди москвини мусили те завдання взяти на свої власні плечі, а це в першу чергу вимагало грошей та вишколених адміністраторів.

Московщина має бідні болотяні, лісові ґрунти. Московське рільництво може прогодувати всю Московщину лише тоді, коли вкладе велику кількість праці та капіталу на меліорацію та перейде до культурних способів рільництва. Цього і донині в Московщині не зробили, а найголовнішою причиною того (крім браку капіталів та культурности) була і є НЕНАВИСТЬ Москвина до рільництва. Москвин не хотів і не хоче працювати на ріллі (аналогічно і жид). На початках своєї державности москвини не мали багатої України, і тому московський уряд повинен був шукати способів примусити своє селянство орати і сіяти. Єдиним способом до того було припинити вічні мандрівки москвинів по лісах, прикріпити їх до якоїсь громади без права виходу з неї, поставити над ними жандармів, які наганяли б їх до праці та пильнували, щоб вони не порозбігалися. А щоб ті жандарми могли виконувати свої обов’язки, треба було дати їм якусь пайку з урожаю та наділити їх безмежною владою над селянами. Коротко, єдиним виходом було завести кріпацтво. Іншого виходу московський уряд не міг знайти, хоч би й хотів, бо ж стояв перед непереможною перепоною — небажанням москвина працювати на землі. Лише сила — і то безоглядно жорстока — могла примусити московського «брадяґу» обробляти землю. Отже, бачимо, що московське кріпацтво народилося разом з народженням московської держави. Аналогічно з самодержавством самі московські географічно–економічні обставини породили московське кріпацтво цілком природним шляхом. Іншими словами, кріпацтво в Московщині було державотворчим чинником. Цей погляд на кріпацтво так глибоко увійшов в світогляд москвинів, що вони трималися його навіть тоді, коли побачили самі, що він з державотворчого обернувся на державоруйнуючий, як це було в підбитій ними Україні, а пізніш (з розвитком грошового господарства) навіть і в самій Московщині. Московські царі ніколи не знесли б кріпацтво з міркувань доцільности (як це зробили, напр., англійці), а знесли лише тому, що побачили загрозу революції, що і висловив Алєксандр II. Та сучасні червоні царі, йдучи за здоровим національним інстинктом свого народу, відновили ВСІ старі московські національні традиції, в тому числі і кріпацтво. Відродили всі московські традиції і весь московський світогляд (прикриваючи його більш модерною фразеологією), який вважав і донині вважає кріпацтво державотворчим чинником. Руїна сільського господарства в СССР не змінить цього їхнього всмоктаного з молоком матері погляду.

Разом з кріпацтвом народилася фатальна донині для московської імперії проблема видатности кріпацької праці та зв’язана з нею проблема коштів примусового апарату, без якого неможливо одержати мінімум кріпацької продуктивности. За слушним виразом В. Ключєвского цю «квадратуру кола» пробували вирішити всі царі, імператори і сьогоднішні диктатори.

Деспотичне самодержавство було першим рогом будинку московської держави; кріпацтво було другим. Третім рогом будинку став імперіялізм, який повстав у них так само природно, як самодержавство і кріпацтво, з умов московського життя і який так само, як і вони, був єдиним виходом для москвинів. Єдиним, бо відповідав національній вдачі москвинів — народу кочово–мисливського культурного кола, з його злобною заздрістю до добробуту рільника, з його кровожерством, з його вродженим бандитизмом, з його жадобою нищити все.

Московський уряд переконався на досвіді, що ніяким посиленням примусового апарату не витиснути більше грошей від своїх рабів. На торговельні прибутки не можна було покладатися, бо, крім футра та дерева, не мали майже нічого на продаж, та й торговельний волзький шлях був у руках татар. Не лишалося ніякого іншого виходу, як загарбати багатші сусідні землі і народи. Вже перший московський цар Іван IV Лютий підбиває в 1554 р. Казанську та Астраханську держави (рештки Золотої Орди), здобуваючи тим контроль над волзьким торговельним шляхом. Упоравшись на сході, він звертається на захід — підбиває слов’янську республіку Великий Новгород, відкриваючи тим торговельний шлях на Захід. Спроби підбити дальші європейські землі показали москвинам всю примітивність їхнього військового потенціялу, і вони зрозуміли, що без його поліпшення далеко не зайдуть. Тому всі наступні століття по нинішній день москвини присвятили і присвячують всі матеріяльні і духові сили9 що їх мають, ВИКЛЮЧНО розбудові свого ВІЙСЬКОВОГО потенціялу. Більше половини державного бюджету призначалося на ці цілі — безпосередньо чи посередньо за всіх царів, за всіх імператорів, а за нинішніх диктаторів призначається вже не більше половини, але всі 100% бюджету. Вся економічна та культурна розбудова московської імперії за всіх часів мала і має метою збільшити, поліпшити ВІЙСЬКОВИЙ ПОТЕНЦІЯЛ. І москвини добре вирахували, бо ж усі ті видатки на військо поверталися їм стократно з кожної новозагарбаної землі. Скільки–то вернулося з одної лише України!

За 234 роки (1228–1462) Московщина мала 160 зовнішніх та 90 «внутрішніх» війн. Від 1492 р. до 1595 (за 103 роки) Московщина воювала 50 років. Отже, пересічно один рік воювала, а один рік готувалася до наступної війни (В. Ключєвскій).

Для розбудови військового потенціялу, крім грошей, потрібні були і фахівці, цивілізатори. І всі московські царі, імператори, диктатори запрошують тисячі чужинців (головно українців та німців) на московську військову, державну і культурну службу. Після завоювання Прибалтики німці масово посунули до Московщини. Десятки балтицьких німецьких баронів та тисячі інших німців просякли все московське життя: адміністративне, військове, наукове, навіть наставляючи на московський трон чистокровних німців (Єкатєріна II, Пьотр III). Німці зайняли посади міністрів, губернаторів, ґенералів, адміралів, професорів та тисячі інших, перебираючи найвищі пости канцлерів (А. Бірон, А. Остерман, К. Мініх, С. Вітте, В. Плеве, П. Струве та ін.) чи міністрів (Бенкендорф, Дубельт, Нессельроде, Нольде, Таубе, Фредерикс, Штюрмер, Саблер, Меллер та ін.). Зароїлося в московській імперії всяких: Адельсон, Астенберг–Віґонт, граф Адлерберґ, Бурман, бар. Будберґ, Гр. Борх, бар. БломберГ, Баумгартен, Бельґардт, бар. Більдерлінґ, бар. Біспінґ, Бетхер, Бетіхер, Бунґе, бар. Боде, Барк, гр. Берг, Балк, Вітте, бар. Брінкен, Брінкман, кн. Вітґенштайн, Валь, Вільперт, Волькенштайн, Вульферт, бар. Гойнінґтейн, Ґершельман, Ґросман, Ґлазенап, гр. Ґреббе, Ґерноґрос, Ґротен, Ґірс, Ґрінсберг, бар. Ґревеніц, бар. Ґрейфенфельц, Ґіленшмідт, Ґрюнвальд, Ґрессер, Дрейер, Дерфельден, бар. Дрізен, бар. Драхенфельц, Ексе, Ессен, Здекауер, бар. Зальца, бар. Ікскюль, бар. Ґільденбанд, Коцебу, Кубе, бар. Каульбарс, Кауфман, гр. Кайзерлінґ, ґр. Клейнміхель, Клейґельс, бар. Корф, гр. Келлер, Клюке, Клюгенау, герцог Лейхтенберзький, гр. Ламсдорф, Ландсберг, Лауніц, Лампе, Ліґнау, бар. Меллер, Лемке, бар. Местмахер–Будде, Мейер, бар. Медем, бар. Майдель, Моріц, бар. Мейендорф, Міллер, бар. Маас, бар. Менгден, Нейґардт, Нідерміллер, бар. Нольде, бар. Нолькен, ОльдербурГ, бар. Остен–Саксен, Петерс, Плеске, бар. Позен, Плеве, Пілляр, Пільхау, Пістелькорс, Прітвітц, Пальшау, гр. Пален, бар. Рооп, Ротт, Рейценштайн, Рененкампф, бар. Рауш, Траубенберг, бар. Розен, Раух, Раабен, Ріхтер, Рейнбот, Розеншільд, Паулін, бар. Таубе, Тотлебен, бар. Тізенгаузен, Трейчке, бар. Торнау, Шель, Фредерікс, Фелькерзам, Фальх–Фейн, бар. Унгер–Штернберг, бар. Штейнгель, бар. Штемпель, бар. Швахгайм, бар. ІІІіллінґ, Шванебах, Штюрмер, бар. Цеге, Мантойфель, бар. Штальберг, бар. Стааль, Гольштейн, бар. Сіверс, Саблер, Старк і т. д. Це лише високопоставлені барони та фони, і то частинка їх, а середньої та меншої риби Шваців, Шульців, Беккерів, Шмідтів, Мейерів, Фаців, Амбертів десятки, а може, і сотки тисяч (за: В. Гомзин. «Большевизм»). Між іншим, власником кріпака Тараса Шевченка був німець Ф. Енґельгардт.

Німці реорганізували московську армію, флот, державну адміністрацію, фінанси; збудували фабрики; піднесли науку, шкільництво. І не лише за царів та імператорів. Після Рапальського договору 1926 року сотки німецьких інженерів закладали основи індустріялізації СССР. По 2–ій світовій війні (1939–1945) вже не сотки, тисячі німецьких інженерів побудували москвинам кораблі, підводні човни, літаки, повзи (танки), ракетову зброю, атомові бомби.

Без чужинецької допомоги москвини були б не мали і одної десятої того військового потенціялу, що його тепер мають. За цю допомогу москвини збираються «віддячити» європейцям та американцям знищенням їхніх держав.

Українці і німці заклали основи та розбудували і московську мову. Напр., німець Н. Ґреч склав граматику московської мови (до того часу вони вживали українську граматику М. Смотрицького). Німець Ґрот уклав московський правопис та словник. Німець В. Даль зібрав етнографічний матеріял; німець А. Ґільфердінґ — мовний матеріял. Німець Г. Бауер видумав їхню славну варязьку теорію. Німці Брокгауз і Ефрон видали першу їхню велику енциклопедію і т. п. Німці створили і всю московську наукову та технічну термінологію. Властиво, не створили і не московську, а просто переписали московськими буквами німецьку. Чому так сталося?

Кожний, навіть культурний нарід часом позичає чужі терміни, але він завжди змінює їх форму відповідно до законів своєї мови. І ми, українці, маємо чимало позичених у чужинців слів (часто без потреби, бо маємо свої власні), але з них ми лишили лише пень слова, а все інше зукраїнізували. Московська нація, як знаємо, була напівдикунська ще в XIX ст. (властиво, і тепер є) і тому змінити німецькі слова не мала сили (інтелектуальної). А в той час німці захопили провід в науковім житті Московщини, і, цілком зрозуміло, вони вводили німецьку чи знімеччену термінологію, тим більш, що московська мова (народна) була така бідна і нерозвинена, що годі було думати щось взяти з неї.

Цілком протилежне бачимо в українській науковій та технічній термінології. Науку і техніку розвинули європейські народи, яких мови вийшли чи основані на мові латинській і почасти старогрецькій. Отже, самозрозуміло, науково–технічну свою термінологію вони створили на основі латинської та старогрецької мов. Тому сприяв ще й той факт, що науковою та дипломатичною мовою Середньовіччя була мова латинська, а твори грецьких філософів європейці вивчали в оригіналі.

Слов’янські мови не основані і не походять від латинської чи грецької, і тому слов’яни мусили або позичати греко–латинські терміни, або творити свої власні. Нації, що мають багату і розвинену народну мову, можуть це зробити легко. Напр., чехи і українці створили з власного мовного матеріялу (з народної мови) надзвичайно влучні, точні і легко зрозумілі наукові терміни. Звичайно, мають і позичені, але їх більш–менш знаціоналізували.

Нації, що мають бідну, нерозвинену народну мову, примушені були лише позичати в європейців. Так зробили москвини та болгари.

Та у москвинів понімечення мови не зупинилося на науковій термінології, а поширилося навіть на звичайну, щоденну мову і на мову літературну. Чому і як так сталося?

За Середньовіччя творцями літературних мов були монахи. У нас перші церковні книги були написані староболгарською мовою, але українські монахи згодом їх зукраїнізували; утворилася староукраїнська мова. Ці книжки наші місіонери принесли в Московщину. Наші монахи закладали в Московщині монастирі зі школами при них, ясна річ, навчали там староукраїнською мовою. Так ця мова поширилася там серед вищих верств та адміністрації, тим більш, що вищі верстви та адміністрація були українського походження.

Прийшла татарська влада. Татарська мова була без порівняння бідніша за староукраїнську, але далеко багатша за фінську. Політична влада була татарська; по всій Московщині стояли татарські залоги, провідна верства і низи масово женилися з татарами — все це висувало татарську мову на панівну державну мову в Московщині. Легко уявити собі, якою мовою говорили діти татаро–московських мішаних подруж. Фіно–татарська мова з якоюсь домішкою старо–української мала всі вигляди стати державною мовою Московщини, а значить, і мовою теперішніх москвинів. На перешкоді цьому процесові стала Церква (вона була в руках українців). Богослужба, навчання в монастирських школах лишилися в староукраїнській мові. Були би татари накинули москвинам іслам (а це вони могли зробити дуже легко) та замкнули монастирі, то мали б ми нині на північному сході Европи нову азійську, магометанську націю, що говорила б фіно–татарською мовою.

По упадку татарської влади вплив татарської мови на московську ще довго не припинявся, але саме тоді посилився знову вплив української, бо московські царі, не маючи своїх, мусили привозити з Києва багато наших вчених, щоб піднести культуру (а з нею і військовий потенціял) Московщини. «В XVII ст. москвини, зрештою, зрозуміли, що для «кніжнава дєла» треба справжніх учених. Своїх не було, отже, почали закликати з Києва. В XVI і XVII ст. освіта і література Києва та Західної Руси цілком опанували московську» (А. Пипін. «Історія славянской літератури»). «Малороси обсадили в Московщині всі впливові посади. Вони — митрополити, єпископи, вихователі царських дітей, ректори, префекти, учителі шкіл (що їх вони ж засновували), міністри, науковці, державні урядовці і т. п. Все підпадало їх впливам та реформам. Вони виправляли церковні книги, реформували церковну та державну адміністрацію; вони писали книжки, складали проповіді; вони організовували церковні і світські хори; заводили церковний спів, церковний одяг. Вони встановлювали програми і методи навчання в школах, правопис і граматику, навіть диктували москвинам свою вимову. Вони впливали своєю зовнішністю: уладженням своїх домів, способом особистого життя, своїм одягом, поведінкою» (К. Бєссонов). Н. Трубєцкой стверджує, що від остаточного потатарщення московської мови врятували ці впливи Києва. Між іншим, той же проф. А. Пипін з сумом зазначає, що «в Києві до москвинів ставилися з презирством, як до дикунів». Отже, коротко кажучи, московська мова українізувалася, а точніше висловлюючись, у XVI–XVII ст. і до часів Петра І народжувалася в Московщині з української мови московська літературна мова.

Цей процес українізації московської мови спинили німці.

Як ми вже сказали, в століттях по Пєтрі І німці обсадили урядові пости, в тому числі в науці і літературі. Вони побачили, що примітивна фінотатарська мова не має мовного матеріялу, з якого можна б було творити терміни на означення первінів вищої культури. Української мови вони не знали; свою ж мову вважали за зразкову. До того ще прилучилася національна пиха тих культуртреґерів. І німці почали повними пригорщами вводити до московської мови не лише наукову термінологію, але й звичайні слова щоденного вжитку. В московській мові зароїлося від таких слів, як, напр., абрікос (жерделя), бакі (бурці), бархат (оксамит), бінт (пов’язь), борт (облавок), брансбой (сикавка), брандмайстер (пожежник), брюкі (штани), брухт (покидьки), букша (маточина), бунт (повстання), бурта (купа), вакса (мастило), вал (окіп), вальдштеп (слуква), ванна (купільниця), вахта (варта), гауптвахта (вартівня), вінт (скрут), ґєбєль (струг), горн (ріжок), гастроль (виступ), ґлєтчєр (льодовик), ґлазурь (полива), дек (поклад), дюна (надма), зонт (парасоля), камєрдінєр (покойовий), кант (облямівка), кєльнєр (послугач), клапан (хлипак), краґі (холявки), крант (затичка), кран (підойма), крах (руїна), курорт (літнисько), лозунг (гасло), лакей (прислужник), локон (кучер), маклер (посередник), мундштук (губник), орден (відзнака), офіцер (старшина), обер–, унтер–офіцер (над–, підстаршина), паз (утора), пакгауз (комора), парта (лава), патронташ (ладунка), піліґрім (прочанин), палітурка (обкладинка), помпа (смок), ранєц (наплечник), траур (жалоба), фалд (складника), фальшивий (підроблений), фельдшер (підлікар), флюс (опух), флаг (прапор), флагшток (щогла), фон (тло), форпост (передова варта), фрахт (перевізне), футляр (коробка), шайка (ряжка), шанди (окопи), шахта (копальня), швейцар (дверник), шельма (крутій), шина (обруч), ширма (заслона), шіфта (зміна), шкатулка (коробочка), шлюз (спуст), шлагбаум (рогачка), шпали (злежні), шпіон (розвідник), шпулька (коток), шпунт (жолобок), шрам (близна), штемпель (клеймо), штат (держава), штепсель (втичка), штіблєти (черевики), штраф (гривна), штука (одиниця), штурм (наступ), штурман (стерновий), шулер (шахрай), юнкер (юнак) і десятки тисяч подібних слів, що їх кожний більш–менш культурний нарід має СВОЇ ВЛАСНІ.

За часів війни з Наполеоном москвини загналися аж до Парижу. Очевидячки, культурний блиск Парижу приголомшив, здивував тих дикунів. Повернувшись додому, вони почали вивчати французьку мову (в Московщині залишилися тисячі полонених французів) та мавпувати — в точнісінькому значенні цього слова — все французьке. Мавпувати — значить не стати культурнішими, але лише переймати мову, одяг модний, «манери» (зовнішня чемність), наймати французьких кухарів, французьких «бон» (вихотательниць дітей) і т. п. «На людях у французькім фраці, а вдома таргани та блощиці в ласці», — глузували з них українці. МОДА на французьке захопила всю московську аристократію. Школи були порожні, хоч за навчання платив уряд, але «французскіє пансіони» (їх позакладали французькі полонені, часом малограмотні) були переповнені, хоч плата за навчання в них була дуже висока. Головними предметами навчання втих «пансіонах» були «ізящниє манери» та французька мова (В. Ключєвскій).

Ця мода залишила в московській мові тисячі французьких слів щоденного вжитку. Напр., азарт (запал), акомпанімєнт (супровід), акционер (уділовець), амплуа (роля), ангажемент (запрошення), анкета (запитник), анонс (оповістка), антракт (перерва), аплодісмєнти (оплески), апломб (самопевність), аранжер (впорядчик), армія (військо), арсенал (зброярня), артілєріст (гармаш), артіст (мистець), асартімєнт (добір), атака (напад), ательє (робітня), афіша (оголошення), бал (оцінка, вечірка), бюлюстрада (поруччя), баланс (рівновага), банальний (утертий), бандаж (перев’язь), барельєф (плоскорізьба), барьєр (перепона), басейн (водозбір, сточище), бівуак (табір), бландін (русявий), бакал (келих), бонна (нянька), бардюр (окрайок), ботфорти (чоботи), браслет (обручка), брєш (вилім), брашюра (книжечка), брюнет (смуглявець), бульйон (юшка), бутилка (пляшка), бюджет (кошторис), бюст (погруддя), ваза (глек), візіт (відвідини), вініґрєт (саламаха), вуаль (серпанок), гардероб (шатня), Група (гурток), газон (деркик), гапіматья (нісенітниця), гарантія (запорука), гардіна (завіса), гарнізон (залога), гравер (ритовник), гувернантка (вихователька), девіз (гасло), декаданс (занепад), департамент (відділ), деталь (подробиця, частина), дісананс (розлад), дуель (двобій), екіпаж (повоз), експлуататор (визискувач), експорт (вивіз), ексцес (надмір), елегантний (чепурний), емаль (слиця), еполети (караменники), ескіз (нарис), етажерка (полиця), етікєтка (наліпка), жетон (значок), зонд (штир), інтерес (зацікавлення), інтріга (під’юджування), інтімний (близький), кавалерія (кіннота), канделябр (світильник), капріз (вередування, примха), карьер (копня), каска (шолом), квартіра (помешкання), квітанция (посвідка), каланіст (поселенень), каманда (наказ), камєрсант (торговельник), камод (шафа), кампанія (товариство), камплот (змова), кампот (узвар), кампрамєнтация (знеславлення), камунікат (повідомлення), канстатіравать (стверджувати), контрабандіст (пачкар), кантраст (протилежність), кантральор (провірник), контур (обрис), канфети (цукерки), кастюм (вбрання), кашмар (жах), крем (масть), кулінар (кухар), куліси (лаштунки), кур’єр (післанець), курйоз (дивогляд), куртіна (завіса), маґазін (крамниця, склад), манери (поведінка), манжети (чохла), манкіравать (ухилятися) манто (накидка), марінад (меживо), маркер (значник), марш (похід), маршрут (розклад подорожі), медаль (відзнака), мемуари (спогади), міраж (омана), мадістка (швачка), момпасе (цукерки), матів (спонука), аранжерєя (теплиця), ордер (наказ), пальто (плащ), пансіон (бурса), портмоне (калитка), пасажір (подорожний), педаль (ступир), пейзаж (краєвид), пенсне (окуляри), персона (особа), пьедестал (підніжжя), пікет (стійка), пілот (летун), плато (високорівня), поза (постава), портьєр (дверник), прєстіж (повага), пріз (нагорода), протеже (піклованець), пюре (м’яківка), район (округа), рапорт (звіт), реванш (відплата), режим (лад), резервуар (містище), рєзідєнция (замешкання), рєзананс (луна), результат (наслідки), рєкамєндавать (раяти), ремонт (направа), рєнаме (слава, розголос), репрезентабельний (показний), репресія (утиск), ресори (пружні), рєспєкт (повага), рєстаран (харчівня), ресурси (засоби), секрет (таємниця), секретарь (писар), серія (низка), серйозний (поважний), сіґнал (знак), сілует (обрис), спектакль (вистава), стаж (досвід), суфльор (підкажчик), табуретка, (стілець), тіраж (наклад), трактір (корчма), транспартір (кутомір), туалет (убиральня), ураган (буревій), фаварітка (улюблениця), фамільярность (панібратство), фєтр (повсть), фєя (мавка), фільтр (цідило), флірт (залицяння), флакон (пляшечка), фланг (крило), фонд (запас), фантан (водограй), фармат (розмір), шаблон (зразок), шалапай (гульвіса), шеф (начальник), шафьор (водій) і т. д.

«Славарь інастранних слоф, вашедших в рускій язик» має 45000 слів. Під «іностранними» (чужомовними) словами москвини розуміють лише французькі, німецькі, англійські і т. п. слова. А слова, позичені у «молодшого брата» — хахла, не ввійшли до того словника, бо ж вони — «общеє дастаяніє». Додайте до тих 45000 ще й «общєє дастаяніє» і маєте «вєлікій рускій язик», що його не розуміє їхній власний нарід. Народоволець поет Н. Некрасов написав сатиру «Разгавор баріна с мужиком». В ній ані мужик баріна (інтелігента), ані барін мужика не розуміли, хоч обидва і говорили на «рускам язикє» (общепонятном). Причина не в темноті того мужика. Чехи добре розуміють українців і українські книжки читають без словника, але москвинів зле розуміють (часом зовсім не розуміють), а московські книжки не можуть читати без словника.

По 1917 році московська пролетарська влада подбала, щоб їхній мужик зрозумів мову свого баріна, щоб власним досвідом пізнав «русскає значєніє вашєдших в рускій язик інастранних слоф». Московський «не в тім’я битий» мужичок дійсно зрозумів «РУССКОЄ значєніє» їх. Зрозумів, що революція означає «грабь наґраблєннає»; контрреволюція — це кожний «інавєрєц», а найперше — хахол; соціялізм означає мільйони немоскалів — рабів під батогом «вєдущєва» народу; солідарність пролетаріяту означає викачку хліба з 15 мільйонів здохлих хахлів; «гдє так вольна дишит чєлавєк» — це в льохах НКВД та сибірських концентраках; релігія означає десятки тисяч замордованих священиків; «самаапрєдєлєніє вплоть до атдєлєнія» означає «кузькіну мать» та «виварачівай салазкі»; мир значить цвинтар; правосуддя — наган в потилицю; герой — це кат; бог — це «батюшка», що при владі; прогрес це — тисячі гармат, бомб, танків; «пралєтарії всєх стран, саєдіняйтєсь» — це «часи, дєвушкі і водка» «визволених» ним націй; Інтернаціонал — це «дайош растуда єво»… весь світ. Багато ще інших «інастранних» слів зрозумів московський мужик. Добре зрозумів і тим врятував свою імперію від розвалу, а себе від тяжкої праці за хліб насущний.

Московська літературна мова є найменш слов’янська з усіх слов’янських мов, їхня ж наукова мова на всі 100% складається з запозичень у німців, французів та інших європейців; слов’янських термінів є, мабуть, не більше, як один відсоток, бо москвини самі перервали процес послов’янщення (українізації) своєї мови, процес, що розпочався в XVII ст. Натомість москвини дозволили німцям творити московську мову, а згодом і самі французили її щосили. Всім тим москвини прогавили велику, неповторну нагоду створити одну — від Чорного до Білого моря — мову.

Але виникає питання: чи прогавили, чи не хотіли? Мабуть, друге. Мабуть, національний інстинкт підказав їм, що українізація їхньої мови означає поглинення слабенької московської мови далеко сильнішою українською, с. т. українська була б обернулася в державну мову цілої імперії. А від того один крок до гегемонії українців в імперії; два кроки до перенесення імперської столиці до Києва; три кроки до повернення Московщини на старі позиції XI ст., коли вона була колонією Києва. Рятуючись від такої можливости, стали на цілком протилежний шлях — на шлях віддалити свою мову якомога найдальше від української; для того і закликали німців на поміч. Зробили це не свідомо, а радше інстинктово.

Москвини оборонялися від наступу української мови аж до нашої поразки в 1654 р. в Переяславі. По тій нашій поразці, а особливо по нашій катастрофі в 1709 р. під Полтавою москвини вже самі перейшли в наступ на нашу мову, ясна річ, не шляхом поглинання нашої мови московською, а звиклим для тих варварів шляхом нищення. Колись самі відривали свою мову від нашої, але тепер за таке саме відірвання стріляють українців тисячами. Причина маленька: тоді була українізація московської, а тепер московщення української, тоді москвинам помагали німці, а тепер — жиди.

Таку–то роль відіграли німці в Московщині. Ми були б несправедливі, якщо б не згадали, що москвини створили один свій власний мовний шедевр, якого не має жодний нарід в світі. Шедевр на всі 100% московський національний («істінна рускій»). Це — їхній широко розповсюджений від мужика до аристократа, включно з імператорами і диктаторами, МАТЮК. Справа не в його гидоті (інші народи, може, мають гіршу лайку), навіть не в його поширенні, але в його унікальній ролі в московській мові. Своїм матюком москвин висловлює цілу гаму своїх почувань: гнів і захоплення, обурення і подив, презирство і ніжність, злобу і любов. Так! Навіть і любов. Всі ці і подібні почуття москвин висловлює одним–єдиним словом лише з допомогою відповідної модуляції та інтонації. Чи має хоч одна якась мова в світі таке «валшебнає» (чудодійне) слово? Жодна не має такої «перлинки». Москвини мають повне право пишатися своїм «вєдущім» народом (за: Б. Гомзин. «Большевизм — органічне московське явище»).

За царівни Софії (в XVII ст.) була складена генеалогічна книга московської аристократії, т. зв. «Бархатная кніґа». В ній записано: імен московських (властиво, нащадків українців) 33, імен польсько–литовських (також у великій кількості українського походження) — 24%, імен німецьких — 25%, татарських 17%, нез’ясованих 1% (В. Ключєвскій). Цю книгу складено до Петра І, який започаткував масовий наплив німців до Московщини.

Отже, бачимо, що будову московської держави в першій її добі започаткували українці; в другій добі поставили її на ноги татари, в третій добі розбудовували німці та9 як побачимо далі, українці.




VIII

ЧУЖИНЦІ ПРО МОСКВИНІВ

Москвини ще не є людьми.

J. Michelet

Світ уважав і ще вважає Московську імперію за велику силу. Цей міт був протягом всієї історії і донині є головним московським козирем в їхній міжнародній дипломатичній грі. Самі москвини ліпше, як будь–хто, розуміють фальшивість того козиря і тому дуже пильнують, щоб тої фальшивости не відкрив світ; щоб світ не дізнався ані самого Москвина, яким він є в дійсності, ані про способи, якими збудував і зберігає від розпаду свою імперію. Цього москвини пильнували протягом всієї своєї історії. Теперішня «залізна заслона» не є винаходом московської большевицької партії: вона існує вже 600 років, а червоні москвини її лише удосконалили. В. Ключєвскій пише, в XVI–XVII ст. московський уряд не дозволяв москвинам виїздити за кордон, а втечу карав смертю та конфіскатою майна. «В договорі з Владиславом 17.VIII.1610 (при виборі його на московський трон) москвини викреслили пункт, яким дозволяється московським людям виїздити за кордон. А за кожним чужинцем в Московщині слідкував таємний аґент» (В. Ключєвскій. «Курс рускай історіі»).

Чимало чужинців, повернувшись додому, списали свої вражіння і видали книжками. Ті книжки були для москвинів такі принижуючі та політично шкідливі, що московський уряд всіма способами нищив їх, напр., в 1591 р. вимагав від англійського уряду конфіскати книжки Де Флетчера, а по відмові сам скуповував і палив їх. У 1707 р. так само вимагав від австрійського уряду знищити книжку Ю. Корба, а по відмові скуповував і нищив. У 1800 р. підкупили москвини друкаря і зфальшували книжку К. де Рульєра, але Наполеон вчасно довідався про те, і наказав знищити зфальшований, а надрукувати первісний. У 1833 р. москвини сконфіскували і спалили всі татарські книжки і документи в Криму. В 1868 р. москвини скуповували і палили книжку К. Деламара, в якій на мапі слов’янських народів Україна була показана, як окрема країна від Карпат по Кавказ. Єкатєріна II дала 25000 рублів хабара французькому письменникові Ф. Вольтерові, щоб він написав історію Московщини в бажаному їй дусі. Тепер москвини не шкодують мільйони рублів на підкупство чужоземних письменників. Так само Нікалай I не шкодував рублів на це саме в 1845 р., щоб унешкодпивити вплив книжки А. де Кюстіна. Аж до першої світової війни кілька паризьких часописів діставали стало тисячі франків хабара від московського уряду. Про московські рублі нашим москвофілам в Галичині кожний з нас знає. Пьотр І аж до далекої Еспанії посилав своїх агентів відшукувати шкідлливі москвинам книжки, документи, мапи. Московські агенти дісталися навіть до Ватиканської бібліотеки. Московський аристократ князь А. Волконскій — запеклий православний і запеклий ворог України — перейшов на католицизм і тепер пильнує у Ватикані інтереси Московської імперії (див. Енцикліку папи Пія XII «До російського народу»). За часів останньої війни москвини повикрадали з закордонних бібліотек сотки шкідливих їм книжок, зокрема, викрали всі наші наукові (термінологічні) словники, що їх була видала Українська Академія Наук за часів т. зв. українізації в 1923–33 рр.

Отже, від XV ст. донині без перерви московські уряди бояться правдивих інформацій про дійсного москвина та його імперії та не шкодують величезних грошей на поширення в світі бажаних уявлень про московський нарід, про його культуру в світі, засипають ним усі більші бібліотеки та університети своїми книжками, та книжками, написаними підкупленими чужими. Прочитавши каталог цих книжок, побачите, що 90% їх — це книжки на тему могутности і сили (матеріяльної і культурної) московської нації. Звичайно москвини, як і завжди, не вагаються в тих книжках фальшувати навіть відомі чужинцям факти.

Чому така паніка? Чому така патологічна манія супроти чужоземних «шпіонав». Сильний не боїться показати себе таким, яким він є в дійсності. Америка сама запрошує до себе чужинців, щоб вони подивилися власними очима на Америку, і американці радо показують чужинцям все, що ті хочуть бачити. Жодна держава в світі ніколи не закривала і не закриває своїх кордонів для туристів. Чимало держав навіть протегують, полегшують приїзд до них закордонних туристів, запрошують самі чужинецьких журналістів, політиків, мистців та інших приїхати, подивитися, вивчити їхню країну. І самозрозуміло, й не думають слідкувати за чужинцями в їхній країні, як це робили і роблять москвини від XV ст. донині. До Італії щороку приїздить кілька мільйонів туристів; сотки тисяч приїздять до Англії, Німеччини, Америки. Чому ж єдині москвини ось уже 500 років бояться пускати до себе чужинців, а коли і пустять, то слідкують за кожним їхнім кроком? Відповідь ясна. Бояться, щоб світ не дізнався правду — про те, що т. зв. сила, могутність московської імперії і московської нації є MIT, є БЛЕФ, є БРЕХНЯ. Бояться, що світ пізнає цю правду.

Зрештою, і самі москвини не вірять в свою силу (матеріяльну і духову). Найліпшим доказом того є сучасна їхня шалена реклама в СССР вищости всього московського. Щодня в кожній формі, в кожній місцевості, на всіх мовах СССР в пресі, радіо, театрах, школах намагаються москвини піддержати в собі віру в свою силу і, навпаки, вбити віру немосквинів в їхню (немосквинів) силу. Переборщення тої реклами кидається в вічі навіть сторонньому чужинцеві. Щось є зле з тою «силою», коли треба витрачати таку величезну кількість енергії та грошей на її рекламу. Наша пропаганда, замість дати наукову аналізу причин московської самореклами, лише кпить з неї, не розуміючи, що за нею криється один з найбільших наших аргументів проти Московщини.

Поширений серед чужинців (включно з українцями) міт про мілітарну і культурну силу москвинів — це, хоч і непевна, велика московська сила. Зруйнувати цей міт — це зруйнувати «шосту колону», с. т. москвофільство чужинців і наше рідне. Тому свідоцтва чужинців про Московщину за всі століття московської історії набирають для нас великої ваги. Цих свідоцтв можна назбирати кілька великих книжок. Цього ми ще не зробили, не розуміючи, що вони заважили б багато в нашій боротьбі з Московщиною. З великої кількости свідоцтв чужинців про Московщину наведемо тут лише кілька. Почнемо з божка москвинів (і наших їх прихвостнів) — Карла Маркса.

Москвини видали повну збірку писань К. Маркса в 29–ти томах. Але, як і завжди, пошахраїли навіть свого божка: в тому «повному виданні» не помістили писань К. Маркса про москвинів. Напр., не помістили його есею «Enthulungen uber die Geschichte der Diplomatie des 18 Jahrhunderts», що був надрукований в «Free Press», London, y 1856 році, a пізніше, в 1889 p., перевиданий брошурою донькою К. Маркса Елеонорою Акелінґ. А в тій праці К. Маркс пише: «В кривавому болоті московського рабства, а не в суворій славі норманської епохи стоїть колиска Московщини. Треба тільки змінити низку імен та дат, і буде ясно, як день, що поміж політикою Івана III і теперішньою Росією існує не лише подібність, але й тотожність». Далі К. Маркс з великим презирством таврує ту політику і пише:

«Політика Івана І була політикою Івана III, Петра І і сучасної Росії. Лише Пьотр І політику попередників усунути обмеження могутности підніс до політики — осягнути безмежну могутність. Московщина зроджена і вихована в огидній і жалюгідній школі монгольського рабства. Сильною вона стала лише тому, що в майстерності рабства стала віртуозом. Навіть і тоді, коли Московщина стала незалежною, вона і далі не кинула традиційної ролі раба. Пьотр І поєднав політичну хитрість монгольського раба з амбіцією монгольського володаря, що йому Джингіс–Хан заповів здобути світ».

Трохи раніше (в 1853 р.) К. Маркс писав таке: «Життєві інтереси зроблять Великобританію найповажнішим і невгнутим противником московських завойовників та їхніх експансивних планів. Можна припускати, що ця величезна і роздута потуга буде спинена в свому поході після того, коли вона вже зайшла так далеко на шляху до світового панування. На Албанському побережжі вона вже стоїть в самому серці Адріятики. Виглядає, що пізніше кордони Московщини протягнуться від Данциґу, а може, Штетина до Трієсту. А оскільки завоювання йде за завоюванням, анексія за анексією, можна вважати за певне, що завоювання Московщиною Туреччини буде лише вступом до завоювання Угорщини, Пруссії і Галичини та остаточним здійсненням Панслов’янської імперії. Припинення московських завойовницьких планів є наказом години. В цьому йдуть рука в руку інтереси світової демократії й Англії.

Як же не назвати К. Маркса пророком? Пророкував подібно і Наполеон, пишучи: «Свобода матиме на цей нарід (московський. — П. Ш.) вплив міцного вина на людину, що до нього не звикла. Коли якийсь новий Пугачов з університетською освітою стане на чолі незадоволених, коли той нарід почне революцію — мені бракує виразів висловити вам те, що прийде. Москвини — це варвари, що не мають батьківщини. Мою пам’ять пошанують тоді, коли ті північні варвари заволодіють Европою» («Letres»). Те саме писав і польський король Зиґмунд II Август до бритійської королеви Єлисавети І в 1569 році: «Московія є ворогом усякої свободи. І вона з кожним днем зростає на силі. Ми знаємо, що Ваша Величність цілком несвідомі бездіяльности того ворога, його сил і тиранії, з якою він управляє і панує над своїми підданими. Тому ми, що знаємо його і розуміємо його плани ліпше, ніж інші суверени, бо ж є його сусідом, бажаємо перестерегти Вас та інших християнських суверенів не жертвувати Вашої гідности, Вашої свободи, Вашого власного та Ваших підданих життя, а змагатися до поборення цього жорстокого і варварського народу».

Попереджував Европу і намагався зорганізувати європейську коаліцію проти Московщини і наш гетьман Пилип Орлик (1672–1742). Тепер Европа платить за свою глухоту і сліпоту.

Німець Г. фон Штаден був на московській службі («апрічніком») і, повернувшись додому, детально описав (у 1575 р.) тодішню апрічніну. Його свідчень не наводимо, бо тодішня апрічніна — це фотографічно точна, аж до дрібниць, копія сучасної апрічніни НКВД, яку кожен з нас знає.

Антиохійський патріярх Макарій III був у Москві в 1654–56 pp. З ним був його секретар Павло Алепський, який записав свої вражіння в «Деннику мандрівника». Його опис московського життя XVII ст. — це опис теперішнього життя в СССР аж до подробиць. Між іншим, він пише: «Дякую Тобі, Боже, що ми знову в Країні козаків (в Україні. — П. Ш.), бо ж протягом тих двох років, що ми їх прожили в Московщині, наші серця були замкнені на колодку, наш розум стиснений, придушений. У тій країні ніхто не може почувати себе бодай трохи вільнішим, хіба ті люди, що там виросли; чужинець почувається там, як у тюрмі. Там ми забули, що таке радість та сміх. За кожним нашим кроком слідкували. Натомість Козацька країна була для нас наче б нашим рідним краєм; її мешканці справді були нашими приятелями, наче б рідними» (А. Алепскій. «Путєшєствіє Антіохійского патріарха Макарія в Россію»). А скільки–то людей різних націй 300 років пізніше дякували Богові, перейшовши кордон СССР!

Французький посол Ґ. Ланной, що подорожував по Московщині й Україні, пише, що в Московщині жінок продають на базарах, як худобу (G. Lannoy. «Voyages et Ambasades», 1840). Цьому можна легко повірити, бо ж самі знаємо, що далеко пізніше москвини продавали кріпаків, як худобу. Пригадаймо Т. Шевченкове… «продаєм або у карти програєм людей…».

Вчений хорват Ю. Крижаніч, переконаний москвофіл, поїхав у 1559 р. до Москви пропагувати свою ідею єдиної слов’янської держави на чолі з московським царем. Повернувшись додому по 15 роках, він написав книжку, в якій пише, що москвини розумом тупі і забобонні, примітивні в торгівлі і рільництві, брудні в хатній господарці; посуд ніколи не миють; в хаті можна задихнутися від смороду і втратити половину крови від блощиць. Пише, що всі москвини є безпросвітні п’яниці, включно з жінками, брехуни, ошуканці, підступні, жорстокі; страшенно ледачі і без примусу не зроблять нічого навіть для себе самих. Якщо хтось їм не покаже, то самі не можуть видумати нічого. Торгівці не знають примітивної арифметики. Хабарництво і сваволя начальників неймовірна і загальна — від найвищих вельмож до найнижчого урядовця. Священики малограмотні і такі ж некультурні, як і мужики. Книжок в Московщині ніхто не має (приватно). Навіть турки чи татари є культурніші за москвинів. Так пише хорват–москвофіл (за: В. Ключєвскій. «Курс рускай історії»).

Англійський посол Д. Флетчер, що жив в Московщині в 1588 році написав книжку «Of the Russe Common Wealth» (1591). Кожна сторінка його книжки малює жахливий образ московського життя. Виписувати цитати з неї — це переписати її всю. Зреферуємо її коротко. Він пише, що в Московщині все є приватною власністю царя, включно з людьми. Цар відбирає від своїх підданих майно і життя, коли лиш забажає і без пояснення. Губернатори провінцій не дістають усталеної державної платні, а на своє утримання самі збирають з місцевого населення. А що кожний москвин має ненаситну жадобу багатства, то губернатори деруть з населення, скільки можуть. Заскаржити його нема як, бо він є і суддя. Коли губернатор чи інший урядовець награбує досить майна, тоді цар наказує зрубати йому голову, ніби за зловживання, але награбованого не повертає пошкодованим, а кладе у свою кишеню. Є у москвинів ще інший спосіб «законного» грабунку. Вони мають закон, за яким половину майна державного злочинця одержує той, хто викаже владі того злочинця. Ніяких свідчень, крім виказу, не вимагається. Охочих дістати половину маєтку ніколи не бракувало. Коли бракує проступків, то їх видумують («прішивают» за сучасною термінологією в СССР. — П. Ш.). Арештують людину, а за ціну звільнення вимагають, щоб вона посвідчила проти небажаної урядові людини. Москвини охоче це роблять, бо здібність брехати є у кожного з них в крові, а про сумління вони не мають жодного уявлення. Цей спосіб є поплатніший для уряду, бо не треба давати половини майна жертви. Всюди серед найвищих і найнижчих панує неймовірне пияцтво, безсоромне хабарництво, загальна дика розпуста, виказ, підлабузництво нижчих перед вищими, і пиха вищих над нижчими. Ошуканство на кожному кроці, крадежі державного і приватного майна — щоденне явище. Страшний бруд всюди, навіть в аристократичних домах, з мільйонами тарганів та блощиць, на що ніхто і уваги не звертає. Інакшого життя москвини не знають і не вірять, що є інакше в інших країнах, навпаки — переконані, що у них ліпше, як будь–де. Не вірять, бо уряд не дозволяє нікому виїздити за кордон, тримає кордон щільно замкнений, а за спробу нелегально виїхати, карає смертю і конфіскатою майна, і то не лише винного в тому, але й його найближчої рідні» (G. Fletcher. «Of the Russe Common Wealth»). Як бачимо, аналогія з сучасним життям в СССР вражаюча. Свого часу московський уряд вимагав від англійського уряду знищення цієї книжки. Пізніше, аж в 1848 p., професор Московського університету українець О. Бодянський якимсь чудом видав цю книжку у перекладі на московську мову. За це його позбавили катедри і покарали.

Посол Леопольда І А. Мейерберґ у своїх «Оповіданнях» (1654 р.) пише: «Балачки московської аристократії низько простацькі, гидкі для культурної людини. Головна тема їхніх балачок та гумору — це очорнювання інших, плітки та обмови і примітивне хвальство. Брехати москвини вміють з неймовірною безсоромністю та нахабством: ані трохи не почервоніють, коли зловите їх на брехні. Московські міністри вживають всіх можливих і неможливих способів, щоб обдурити, представити за ніби дійсний факт, думаючи тим скрити свої наміри в переговорах з чужинцями (те саме в СССР. — П. Ш.). Московські торгівці та ремісники фантастично нечесні; злодіїв та шахраїв повно на кожному кроці, і вони ходять безкарно» (A. Meyerberg. «Relazione», 1661).

Свідчення Д. Флетчера повторює слово в слово 100 років пізніше австрійський посол Н. Корб. Він пише: «Вся московська нація є в рабстві; всі і кожний без різниці стану, включно з міністрами, є рабами. Найвищі вельможі підписують свій лист до царя «твій холоп і раб… Івашка, Петрушка і т. п.»; якщо підпише Іван, Пьотр, то стратить своє життя. Москвини переконані, що ціла їхня країна з усіма багатствами і всіми людьми є приватна власність царя. І він має божеське право робити, що захоче і з маєтками, і з людьми. Ці люди необтесані, грубі, без найменших моральних засад. Пристойної поведінки не хочуть учитися від чужинців. Ця нація, народжена в рабстві, стає скаженою при найменшому проблиску волі. Покірні, коли загнуздані і в ярмі, вони самі визнаюсь себе за рабів царя. Вони визнають, що їхній цар має всі права на їхнє майно, на їхнє тіло і життя. Цю міру вони прикладають і до інших народів. Чужинцям, що опинилися в Московщині, москвини накидають ярмо, що його самі носять, і вимагають від чужинців бути такими ж рабами, як і вони. Якщо чужинець пробує втекти з Московщини, то, спіймавши, вони карають його як «бєґлава», с. т. раба, що втік від власника. Члени вищої верстви, хоч і самі раби, на нижчих від себе дивляться з величезною пихою, поводяться з ними, як з рабами. Не маючи найменшої культури, вони ошуканство вважають за верх мудрости. В брехні вони не мають меж ані найменшого сорому. Основи людських звичайних чеснот є такі чужі москвинам, що у них сама підлість вважається за високу чесноту. Ця нація має таку нелюбов, ненависть до свободи, що протестують проти свободи і всіх благ, що свобода приносить. Москвини так звикли до свого рабства, що ледве чи коритимуться доброму і мудрому монархові, який обмежився б властивими йому функціями і не втручався б у приватне життя підданих на кожному їх кроці. На приятелювання і приязнь москвини дивляться виключно з погляду користи для себе. Московські солдати мають звичку жорстоко і з власної волі бити ув’язнених, знущатися з них і всякими способами катувати. Серед москвинів завжди і всюди можна знайти за гроші фальшивих свідків. За пару рублів Москвин складе фальшиву присягу на св. хресті і Євангелії. Навіть у турків нема такого гидкого і добровільного самопониження перед вищими і такої жорстокости перед безборонними» (J. G. Korb. «Diarium itineris in Moscoviam Perillustris», 1701). Пізніше навіть самі москвини писали:

То зємной єдєт бог;

То атєц наш казніть нас ізволіт,

І на уліцє сколька там била талпи:

Ваєводи, баярє, манахі, папи,

Мужикі, старікі і старухі —

Все прєд нім павалілісь на брюхє…

А. Толстой

Данський посол Й. Юст у своїх спогадах (1712 р.) пише: «Хоч тепер москвини намагаються мавпувати культурні нації, і хоч вони і переодягнись у французькі шати, і хоч виглядають назовні ніби цивілізованішими, як раніш, але кожний з них залишився і понині тим, чим він був, — варваром і рабом. Коли москвини сваряться, то навіть аристократи плюють один одному в обличя і прозивають «вор», «машеннік» (злодій, шахрай). На офіційному святкуванні, що його робив цар Пьотр, найвищі вельможі понапивалися, як свині, горлали щосили, свистали, звертали, плювали один на одного, лаялись найогиднішими словами і т. п. так, що присутні чужоземні дипломати мусили втікати за першої можливости. У стосунках з москвинами єдино помагає тверда мова: мусите вживати грубої, гострої, простацької мови, тоді вони піддадуться; коли ж говорите до них ввічливо — нічого не дістанете. Всі і все обкладено величезними податками. Суд можна легко купити, навіть найвищий, заплативши канцлерові А. Мєншикову 20–30 тисяч рублів, з яких цар бере свою пайку» (J. Just. «Memoires», 1712).

Англійський дипломат Г. Малмсбурі пише в 1778 p., що підлесливість та плазування перед вищими вкупі з пихою до нижчих є властиві всім москвинам. їхні забави, їхні доми всередині і кількість слуг мають чисто азіятський характер, хоч вони і намагаються наподоблюватися європейцям.

Французький історик J. Michelet (1798–1874) писав: «Московщина, використовуючи європейські ідеї і свободи, поширює замішання в Европі. Вона напала на Польщу, ніби обороняючи селян від гноблення їх польською шляхтою. Напала на Туреччину, ніби обороняючи політичну і релігійну свободу балканських слов’ян. Своєю пропагандою Московщина руйнує духові і моральні основи у кожного народу, що став її жертвою. Московська пропаганда каже нам сьогодні: «Я — справжнє християнство», а завтра скаже: «Я — справжній соціялізм» (це сказано понад сто років тому. — П. Ш.). Москвини збудували свою імперію на сліпій, дикій вірі в своє післанництво, не звертаючи жодної уваги на жертви, навіть своїх людей. Передумовою свого успіху вони вважають цілковите знищення особистости і знівечення всього духового життя. Якщо ми допустимо Московщину до участи в європейських справах, то тим впустимо в Европу розклад і колотнечу». Чи й Мішле був пророк, чи знав москвинів і вмів логічно думати?

Вмів логічно думати і член французького Конвенту Буасі Д’Англя. Він сказав на засіданні Конвенту в 1795 році: «Вже 60 років минуло, як Московщина поневолила Україну, Кавказ, підбила Грузію, Крим, поділила Польщу. Кажуть, що Московська імперія це — велетень на глиняних ногах, що корупція роз’їдає її, що рабство позбавляє її всякої енергії, що, поширюючись, вона тим самим сама готує собі кінець, що кожне її нове завоювання — це крок до її катастрофи. Погоджуюсь з усім тим. Але чи ця потвора не знищить нас скорше, ніж сама загине? Подумайте про це. Час минає. Московська орда готується. По раз другий рушить на Европу Аттила, і ми загинемо, якщо своєчасно не зупинимо ту азійську навалу». Це було сказано понад 150 років тому.

Англійський професор Е. Кларк пише: «В подорожі по Московщині повставали великі труднощі для нас завдяки нашій неувазі до московських порядків та звичаїв. Підписуючи «подорожню», с. т. формуляр на поштові коні, чужинцям рекомендується додавати до своїх імен якийсь високий титул. Без цього москвини дивляться на вас, як на такого ж раба, як і вони самі, і тому ви наражаєтесь на образу, здирство і запізнення. Ця обережність настільки важлива, що досвідчені подорожні додають до своїх імен найфантастичніші титули, напр., герцог, барон, генерал, інспектор, професор тощо. В цьому є така велика потреба, що перед нашим виїздом з Москви один високий урядовець запевняв, що ми матимем багато перешкод в дорозі, бо хочемо подорожувати скромним іменем громадян Англії без титулів. І справді, ми мали більш ніж досить причин пожалувати, що не послухали тої поради і не додали ніяких титулів до своїх імен» (Е. D. Clarke. «Travels in Russia», 1816).

Так було в царській імперії. А ось у пролетарській. Французький соціяліст і москвофіл проф. А. Жід на запрошення москвинів подорожував по СССР (перед 2–ю війною). Він пише: «Будучи на Кавказі, я хотів був післати телеграму Й. Сталінові, в якій було речення «Я почуваю потребу післати Вам своє найсердечніше…». Телеграфіст відмовився прийняти цю телеграму, пояснюючи мені, що до И. Сталіна не можна звертатися, кажучи йому просто «Ви», але треба додати щось подібне, як, напр., «великий вождь, ґеніяльний тощо» (A. Gide. «Return de la Russie»).

Чужинці дивуються і не можуть зрозуміти, яким чином соціялістична і пролетарська країна СССР повернула, здавалось би, ненавиджені старі зовнішні ознаки буржуазно–дворянського поневолення — всі оті уніформи, хрести, медалі, ранґи та інші колись «буржуазниє прєдрассудкі». Тепер в СССР носять блискучу уніформу не лише військові та поліцаї, як в інших державах, але носять її також цивільні урядовці, і не лише державні, але й «громадські», як, напр., інженери, учителі, студенти, учні. А головне — на всіх тих уніформах показані кількаразово (щоб не помилитися) РАНҐИ. Американець В. Гвайт, що подорожував по СССР, каже: «В бритійській та американській армії тяжко відрізнити старшину від рядовика: треба зблизька придивлятися відзнакам, в армії СССР старшину можна відрізнити від рядового на віддалі чверть кілометра» (W. L. White. «Report on the Russians»). Портрети московських вождів з цілим іконостасом бляшанок на грудях кожний з нас бачив… «Нічим не оправдана пиха московського аристократа, який часто не вмів читати–писати, від якого смерділо на віддалі півкілометра — часто набирала дитячо–дикунських форм», — писав 250 років тому данець Ю. Юст.

Переконаний монархіст, французький маркіз А. де Кюстін в 1839 році поїхав до Петербургу, де його приймали бенкетами. Прийняв навіть сам імператор Нікалай І і довго з ним розмовляв. Повернувшись до Франції, А. Кюстін написав книжку про москвинів. Москвини і нині скаженіють, коли згадаєте їм про цю книжку. Нікалай І не шкодував грошей французьким авторам, щоб вони написали про москвинів щось протилежне до А. Кюстіна чи бодай негативно скритикували його книжку. Тут зреферуємо з неї скорочено і уривочно дещо лише.

«Від часу, коли я побував в Московщині, я бачу дуже чорне майбутнє Европи. Я думаю, що головним призначенням Московщини є покарати інвазією здрібнілу культуру Европи. Та східна тиранія загрожує нам, і ми впадемо її жертвою, якщо наші (європейські) роздори та несправедливості роблять нас заслуженими такої кари». Кремль — це витвір, безперечно, надлюдської істоти, але істоти злотворної. СЛАВА В РАБСТВІ — це є алегорія Кремля. Це диявольське спорудження цілком надається на мешкання постатей з Апокаліпси. В архітектурі Кремля все має символічне значення. Темні кремлівські церкви з їх вузеньким склепінням нагадують льохи. Це — мальовані в’язниці, а палати кремлівські — це позолочені темниці… Цю твердиню збудував не Іван IV, але він в ній народився, там помер і туди повертається його дух. Кремль — це капище деспотизму — збудували італійські архітекти. Вони будували всюди, але ніде не створили щось подібного до Кремля. Це пророчий дух Івана III збудував палац для тирана — свого онука… На дні душі московського народу дикунська байдужість до святости слова, до щирости почувань, до справедливости закорінена глибоко, як і брехня у всіх його вчинках і поступованнях. Інші нації ненавиділи тиранію, московська ж любить її. Цей нарід вважає покору за найвищу чесноту, тому і зберігає тиранію для своїх нащадків. Де інде Івана IV вважали б за потвору, що її виригнуло пекло, і огида до нього жила б в наступних поколіннях. А у москвинів навпаки: тиранія Івана IV викликала у них подив, пошану і любов до нього. Коли він вмер, то ціла московська нація — включно з дітьми закатованих ним жертв — щиро оплакувала його смерть. (Так само і смерть В. Лєніна. — П. Ш.). Політична слухняність у москвинів є якимось просто релігійним культом. Своїх не обмежених нічим володарів (самадєржцев) вони називають ласкаво, пестливо «батюшка» і вірять у свого «батюшку» далеко більше, як у Бога. Плазуючи біля ніг тирана, із сльозами благають його, щоб він зберіг те, що зненавидів би кожний нарід. Із сльозами і любов’ю заприсягаються коритися його тиранії. Заприсягаються ВСІ: вельможі і жебраки, великі і малі, всі стани — вся нація. Благають, бо передчувають, що безладдя, яке повстане у них без тирана, зруйнує їхню імперію рабів. Направду, цей нарід любить рабство більше, ніж інші народи люблять свободу. Не то свободу, але й навіть звичайну лагідність москвин вважає за слабкість і охоче кориться жорстокості, вважаючи її за силу. Нічого, крім страху, його не обеззброює. Єдиною спонукою їхньої діяльности є страх і користь… В Московщині не існує середини між тираном і рабом. Як не дивно, обидві риси знайдено в кожного з них. Кожний москвин є тиран і раб в одній особі… їхня веселість виглядає гірше за смуток. Вони, як діти чи дикуни, живуть настроями; вранці забувають, що планували зробити вчора, порох та дим, хаос та небуття — це все, що може виникнути в москвина… москвин сполучує скрайню пиху із скрайньою зневірою у власні сили; назовні пиха, а всередині стурбоване рабство. Це я бачив у кожного москвина. Взагалі, у москвина зовнішність є всім, а зовнішність у них найбільш облудна, як будь–де інде. Тому кожного, хто піднесе цю фальшиву маску, москвини вважають своїм найгіршим ворогом. (Слушно! — П. Ш.). Все життя, у всіх його проявах у цій країні (Московщині) є суцільною змовою проти правди. Москвини вважають зрадником кожного, хто не є брехуном; вважають державною зрадою заперечення брехні. Історія країни є власністю царя, і він змінює її, як хоче; він щодня роздає своєму народові історичні правди, оброблені відповідно до вимог того дня (чи не про СССР писав А. Кюстін понад 100 років тому? — П. Ш.). У Троїцькому монастирі, крім безліч прерізного гробацтва, була книгозбірня. На всі мої довгі прохання показати її, я діставав вперту відповідь: «Це заборонено».

Коли я казав москвинам, що їхні ліси зле зберігаються і їм колись забракне палива, то вони сміялися з мене, бо в канцеляріях їхніх міністерств точно записано, скільки кожна губернія має лісу, і той рахунок показує, що їхні ліси безмежні… на папері (Чи ж не совєтське планування врожаїв? — П. Ш.). А. Кюстін прочитав у «Пєтєрбургскіх Вєдамастях» (4.ІІІ.1837) і переповів у своїй книзі, що рязанська селянка виказала владі свого сина, що втік з війська, і за це цар нагородив її срібляним орденом Анни з написом «За пильність». А. Кюстін далі пише: «В серці московського народу повно розхристаної амбіції, яка не знає меж. Така амбіція може затруювати лише рабські московські душі. Московська нація є істотно загарбницька, пожадлива внаслідок злиднів. У рабському упокоренні вона наперед покутує надію поширити тиранське панування на інші нації, яких славу і багатство вона сподівається загарбати. Ця надія розважає її в її ганьбі, і, щоб змити з себе ганьбу рабства, нарід рабів мріє про панування над світом. Москвини обожають не імператора Нікалая І, а пана нації, нації амбітнішої за свого імператора… Московщина дивиться на Европу, як на свою здобич, яка раніш чи пізніш — через наші роздори — може бути їхня. Московщина розпалює і роздмухує в Европі анархію в надії скористатися зіпсуттям, нею викликаним, для своєї мети: це історія Польщі, розпочата на велику скалю… В Петербурзі казали мені: «Европа вступила на шлях, яким ішла Польща; Европа виснажується через свій порожній лібералізм в той час, коли ми, москвини, стоїмо могутні власне тому, що не маємо ваших європейських свобід. Ми потерпимо в ярмі деспотизму, але колись ми примусимо інших заплатити за наше приниження (рабство)»… Далі пише А. Кюстін таке: «В Московській імперії уряд панує над всім життям, але нічого не животворить. Московські матері мають більше причин оплакувати народження дитини, ніж її смерть… москвини визначаються хіба тим, що вміють мавпувати; їм цілком бракує винахідливости, цілком бракує духа творчости. Це є суспільство імітаторів, а коли людині несила створити свого, лише може мавпувати, то її «творчість» обертається в карикатуру. Москвини не дали нічогісінького до світової скарбниці людського духа. Не дали навіть і ті москвини, яких вони назвали «вєлікімі», бо й ті «великі» лише копіювали європейців. Москвини мавпують лише форми європейської культури, а духа тої культури вони не приймають, бо він є надто чужий їм. Не маючи сили створити щось своє власне, мавпуючи чуже бездушно, механічно, москвини створили під назвою «русская культура» лише карикатуру культури. Правда, у фальшуванні, у підробці москвини мають великий хист… Навіть релігія у москвинів не є прагненням людської душі. їхня релігія вийшла з царської канцелярії, щоб тримати порядок у державі. Московські священики були, є і будуть завжди ніким іншим, лиш поліцаями, вбраними в іншу від світських поліцаїв уніформу (напр., священики в СССР. — П. Ш.). Про московську національну гордість — церкву св. Васілія Блаженнава в Москві А. Кюстін каже: «Країна, де подібна будова зветься місцем молитви, не є Европою; це Індія, Персія, Китай, а люди, що йдуть вклонитися Богові до цієї строкатої скрині, не є християнами». Пригадаймо, що цю самісіньку думку висловлює і наш Т. Шевченко. Він записав до свого «щоденника»: «Війшов я до притвору (московської церкви. — П. Ш.) і з перестраху спинився. Мене перестрашило якесь препогане чудо–диво, намальоване на трьохаршинній дошці. Спочатку я думав, що це індійський Ману чи Вішну заблукав до християнського храму… В самому Богослуженні (московському. — П. Ш.) показалося мені щось тибетське чи японське… Сьогодні велике свято в християнськім світі — Петра і Павла, а тут колосальна пиятика з цього приводу» (Т. Шевченко. «Дневнік»). Послухаймо далі А. Кюстіна. Він каже: «Та було б несправедливо винуватити імператора в нещастях москвинів чи в хибах московського уряду. Бо ж сили монарха не вистачило б, якби він захотів людяно керувати своїм нелюдяним народом. Москвини оправдують і схвалюють нелюдяність і злочин, якщо те відповідає інтересам і бажанням їхньої країни. Московщина далеко більш подібна на татарський Сарай, ніж на грецьку Візантію… Я подав дещо з царювання Івана IV тому, що москвини наших днів є такі самісінькі, як і за Івана IV. Щоб належно оцінити європейську свободу, треба пожити в тюрмі, що називається Московщина. Кожний, хто пізнав життя в Московщині, буде задоволений з життя в будь–якій європейській державі, під будь–яким європейським урядом» (Переказано скорочено за: A. L. de Custin. «Journey of Our Times»).

Так! Москвини ті самісінькі за часів Івана IV, за часів А. де Кюстіна і за наших часів. Це підтвердив і лідер московських соціялістів — демократ А. Кєрєнскій в 1950 році, коли він повторив слово в слово святу московську догму, догму всіх часів: часів Івана IV, Пєтра І, Єкатєріни II, Нікалая І, Лєніна: — «Ліпше тиран, ніж розподіл нашої імперії». Цей авторитетний голос московської демократії однодушно підтвердили і щодня підтверджують своєю діяльністю всі московські партії, угруповання, організації: інтернаціоналістичні, соціялістичні, демократичні, наукові, мистецькі, літературні, включно з Московською Церквою. Яким же бездонним ідіотизмом є — на тлі цього — бараняча віра українських демократів: мовляв, московський народ є невинний, мовляв, він також страждає під тиранією царів і большевиків. Як бачимо, навіть сторонній чужинець А. де Кюстін ще 115 років тому бачив і розумів те, чого не бачать і не розуміють наші національні євнухи–кастрати навіть тепер. Чужинці ж і тепер бачать непереривну від часів Івана III тяглість, тотожність московської психіки, культури, політики. Напр., американець В. Бедел–Сміт.

В. Бедел–Сміт був американським амбасадором в СССР. Книжку А. Кюстіна перевидано (англійською мовою) в Америці в 1952 р. Передмову до того видання написав В. Бедел–Сміт. Він пише: «Читаючи книгу А. де Кюстіна, написану в 1843 році про імперію Нікалая І, я думав, що читаю про СССР 1943 року. В такій мірі була їх неймовірна тотожність, хоч розділяє їх час понад сто років» (вільний переклад). В. Бедел–Сміт сам написав книжку про своє амбасадорство в СССР. В ній читаємо: «Основа большевизму є чисто московська. В. Лєнін та Й. Сталін розбудували цю основу (большевицьку) на столітніх традиціях деспотичного самодержавства московських царів. Совєтська політика — це подружжя старого московського імперіялізму з молодою комуністичною ідеологією. А фактично большевизм є цілком тотожній з московством» (вільний переклад за: W. Bedell–Smith. «Му Three Years in Moscow»).

Те саме пише колишній комуніст американський проф. В. Чемберлен: «Чим довше жив я в СССР (а він жив там 15 років, знає московську мову й історію. — П. Ш.), тим більше мене вражало те, з якою великою силою стара царська адміністративна теорія і практика вдержалася в СССР. Численними нитками, паралелями, часом дивними, часом смішними, часом зловіщими зв’язана автократія царів з автократією совєтською. Я переконаний, що можна далеко більше і ліпше пізнати дух і реальне життя СССР, простудіювавши добрий підручник історії Московської імперії, аніж порпатись у промовах совєтських лідерів та їхніх статистичних числах. Найяскравішою ланкою між старою і новою Московщиною є абсолютно новий характер держави з його невіддільними наслідками — цілковитим невизнанням і глумом над правами людини. Короновані автократи минулого і некороновані автократи теперішні вбивали і висилали ненормальну, на погляд європейця, кількість людей. Дух передреволюційних жидівських погромів воскрес у ліквідації «куркулів» (українців. — П. Ш.). Новий націоналізм в СССР є чисто московський. Всі нові ордени і медалі носять імена московських національних героїв. Українські гетьмани, татарські хани, грузинські князі — національні герої немосковських народів підозріло забуті… Коли порівняємо СССР з Московщиною часів Пєтра І, то аналогій знайдемо, як грибів по дощі. Читаючи книжку «Руская фабріка в прошлам і настаящєм» М. Туган–Барановского, я із здивуванням знайшов там цілу купу конкретних проблем, що їх намагався рішити Пьотр І тоді, і ті самісінькі проблеми намагається вирішити Й. Сталін тепер. У XVIII ст. Пьотр прикріплював до фабрик робітників на 10 років. Й. Сталін прикріплює на ціле життя. Товари, що їх виробляли московські фабрики XVIII ст. були дуже дорогі і дуже поганої якости. Тепер те саме. Щоб поліпшити якість товарів, тоді рубали голови директорам фабрик. Тепер їх розстрілюють. Пьотр будував за державні гроші фабрики і віддавав їх багатим людям — на догідних умовах сплати їх — не питаючи їх згоди; навіть накидав силою («А буде волею не похотят, то неволею»). Ясна річ, така фабрика оберталась у державну установу. Тепер в СССР ВСІ фабрики є державні установи. Вдержати чужинецького фахівця тоді можна було лише великою платнею, бо чужинці не могли витримати дикунства та бюрократизму московського життя. Точнісінько так і тепер в СССР. Тоді чужинці мусили жити відокремлено від москвинів (в «нємєцкай слабадє»). Тепер в СССР вони живуть у ще гіршому відокремленні. Тоді за чужинцями постійно слідкувала поліція. Тепер за кожним чужинцем в СССР йде тінь агента ГПУ. В договорі Д. Рузвелта про визнання СССР є пункт про право американців мати свого священика в Москві. Абсолютно ідентичний пункт є в договорі Московщини з Німеччиною у XVIII ст. Тепер чужинецькі амбасади примушені урядом СССР купувати харчі не за совєтські рублі, а за валюту. Те саме було і 200 років тому. За царів «ґнілой Запад» був улюбленим кличем т. зв. «слов’янофілів». Цей самісінький клич посилено втлумачують у голови московської молоді тепер. Месіянізм передреволюційної Московщини — III Рим знайшов свою нову форму в III Інтернаціоналі. За Петра І і його попередників Московська держава робила внутрішні позики, яких ніколи не повертала і за які ніколи не платила процентів. Так само і в СССР. Саме тоді, коли совєтський уряд заборонив чужинецьким кореспондентам відвідувати голодові райони, я прочитав біографію Б. Годунова і здивувався, читаючи такий заступ: «Б. Годунов думав, що можна побороти чутки про голод мовчанкою. Він думав, що можна заховати аж надто очевидну правду офіційними запереченнями. Найбільше він боявся, щоб не дізналися про катастрофу за кордоном. Для того він організував «багаті» походи перед вікнами чужих амбасад в Москві. В 1603 році було заборонено по містах виходити на вулицю в лахміттях. Балачки з чужинцями також були заборонені, щоб хто–небудь не «прабалталса», с. т. не сказав про голод. Цей уступ з історії подій в 1603 році може бути слово в слово описом подій 1933 року. Московські державні урядовці тікали за кордон в 1664 р. (Г. Катошихін), а також тікали і в 1929 р. (Г. Бєсєдовскій), і обидва написали книжки про жах і маразм московського життя і політики… У 30–х роках XIX століття московський уряд засудив заочно на каторгу проф. В. Печеріна за те, що він не хотів повернутися з–за кордону до Московщини. Тепер уряд СССР засудив за те саме і на ту саму кару сотні нових печеріних. Син канцлера В. Ордин–Нащокіна втік у 1660 р. до Ґданська, щоб там учитися. Тоді, як і тепер в СССР, вся родина відповідала за переступ кожного свого члена. Канцлер В. Ордин–Нащокін мав бути покараний на смерть, цар Алексей відклав кару на якийсь час, наказавши батькові привести на «родіну» сина живого чи мертвого. Тисячі людей в СССР загубили своє життя виключно тому, що члени їх родин втікли на еміграцію за кордон. Цар Іван IV (1530–1584) не дозволив виїхати за кордон московці, яка одружилася з данським послом у Москві. У листі до данського короля Іван IV мотивував: «В нашому царстві нема звичаю віддавати вільних людей у рабство. Ця жінка є уроджена московка, і тому ми не можемо віддати її в рабство до Данії». Найпалкіша фантазія не може уявити собі такого цинізму володаря держави, в якій не було ані одної–однісінької вільної людини. За часів останньої війни до Москви приїхало чимало англійських, американських та інших фахівців. Деякі з них поженилися з московками. Уряд СССР не дозволив виїхати за кордон тим жінкам разом з чоловіками, мотивуючи тим самим, що і Іван IV, лише в інших виразах. Заборонив, незважаючись на те, що стосунки між СССР і Заходом були найбільш приятельські і москвини дуже потребували допомоги від західних держав.

Таких аналогій можна наводити без кінця і краю, з тою лише різницею, що совєтський уряд тисячократно побільшив, поширив, удосконалив примітивні методи царського уряду. Відповідно до того і збільшилася кількість жертв. Напр., царська цензура була чисто негативна і не зачіпала авторів, що писали на теми неполітичні. За царів ніхто не примушував письменників співати дитирамби царській політичній чи економічній системі, а тих письменників, які писали монархічну пропаганду, ніхто не читав. Тепер же в СССР не лише заборонена критика, але й вимагається від письменників славословити совєтське життя і прославляти совєтських лідерів. Інакше дістане ім’я «врага народа» з усіма з того виникаючими наслідками. Московський спосіб вирішення соціяльних проблем є в повній гармонії з національними рисами вдачі Москвина. Цілковитий брак почуття міри, повна неґація прав і життя індивіда є також в повній гармонії з їхнім історичним минулим, яке тримає під своїм непереможним впливом і сучасну Московщину». «На москвинів цілком не мали впливу три великі культурні рухи в Европі: Ренесанс, Реформація і Велика Французька революція. До XIX ст. москвини не мали ніяких культурних осягнень ані в літературі, ані в мистецтві. Також не мали і в науці та філософії здобутку, хоч би приблизно рівного осягненням європейців. Не мали москвини своїх ані Данте XIV ст., ані Шекспіра XV ст., ані Волтера XVIII ст. Не зачіпили Московщину і великі релігійні рухи Заходу. Москвини не мали навіть натяку на щось подібне, як Тома Аквінський, Іґнатій Лойола, Блез Паскаль, Мартін Лютер, Жан Кальвін чи Іван Гус. Навіть в XIX ст., в добу великого інтелектуального пробудження і розквіту культури в Московщині, московські революційні теоретики не цікавилися проблемами охорони громадянина від зловживань влади, але обговорювали виключно проблему, як ужити державну владу для перебудови суспільства на колективістичне. Цей факт говорить дуже багато» (Подано скорочено за: W. Н. Chamberlin. «Russia’s Iron Age» і «Russian Enigma»). Інші американські й англійські професори, як, напр., М. Номад, І. Борнам, Ф. Войт, Г. Кон та ін. повторюють, що сказав В. Чемберлен, тому з їх писань наводимо лише малі уривки. І. Борнам пише: «Тепер московський націоналізм в СССР далеко перевищив націоналізм царської Московщини. Нема ніякого розходження поміж большевицькою ідеологією й їхньою тиранією та агресією, бо ж властиво завданням їхньої ідеології є виправдати і закрити ту тиранію й агресію. Псевдоінтернаціоналізм московських большевиків — що час від часу демонструється III Інтернаціоналом — є ніщо інше, як поширення московського націоналізму на світову скалю. їхній «інтернаціоналізм» належить до тої самої категорії, що й гітлерівська «п’ята колона» чи бритійська «Інтеліджент сервіс» (J. Bomham. «The Managerial Revolution»). Він у своїй іншій книжці («Containment or Liberation») ґрунтовно доказав тезу (українську), що лише наступ на москвинів, а не замирення з ними врятує світ. Московські «протибольшевицькі» емігранти подбали, щоб ця книжка не була дуже поширена в Америці.

Розумів московську душу й американець Ф. Войт, який каже: «Нелюдяність К. Марксової науки надзвичайно добре пасувала, підходила до глибокого варварства москвинів. Марксівський месіянізм знайшов найглибший і найширший відгук саме в країні месіянської віри — в Московщині. Марксове безбожництво найсильніше притягнуло до себе саме московський нарід, який завжди був готовий перейти до цинічного глуму над релігією. Сама ароганція Марксових догм, яку В. Лєнін підніс до ментального деспотизму, полегшила марксизмові опанувати душу московського народу, народу, що мав вроджений нахил і до скрайнього насильства, і до скрайнього рабства… СССР не лише не зреволюціонізував цілого світу, але, навпаки, сам став контрреволюційною силою. Всюди, де лиш революція починала осягати успіхів (у Німеччині, в Австрії, в Мексиці) відразу та революція ставала предметом руйнуючої, ворожої акції Московщини. Провідників тих революцій Москва проголошує угодовцями, зрадниками пролетаріяту, лакеями буржуазії, соціяльними фашистами і т. п. Нема найменшого сумніву, що коли москвини матимуть досить мілітарної сили, вони пробуватимуть завоювати весь світ, починаючи від встановлення (збройною інтервенцією) лялькових держав у всіх країнах, що межують з Московщиною» (скорочено за: F. A. Voigt. «Unto Ceasar»). Це було написано в 1938 році. Пророцтво чи здібність логічно думати, виходячи з правдивого знання правдивого Москвина та історії його імперії?

Вміє логічно думати і німецький професор Е. Раншофен–Вертгаймер, коли пише: «Комуністичний Інтернаціонал в Москві, ніби допомагаючи революційним рухам у світі, в дійсності лише пішов слідами царя Александра І. Змінилася лише назва: раніш називався монархізм, а тепер комунізм. Та не змінилася мета — накинути свою московську ідеологію, а з нею і свій московський соціяльний устрій всьому світові» (за E. Ranschofen–Vertheimer. «Victory Is Not Enough»).

Добре розумів душу Москвина і другий німець О. Шпенглер, пишучи: «Большевицьке царство не є державою в європейському розумінні. Воно складається, як Кипчак (монгольська держава), з пануючої Орди, що зветься комуністичною партією, з всемогучим Ханом та послушної їм безправної маси рабів. Там, в СССР, панує татарський абсолютизм і безоглядно морально брудний, жорстокий, з мордами, як буденним методом управління, з можливістю появи нового Джинґіс–хана, що загорне Азію й Европу. Москвини в своїм світогляді і в своїх почуваннях лишилися і донині, як і північний китаєць, манджур чи туркмен, — кочовиками, номадами. Для Москвина його батьківщиною не є його село, а широкі простори «матушкі Расєї». Душа Москвина жене його до вічних і безцільних мандрівок. Чи є в СССР люди, які дійсно вірять у комуністичний ідеал і на нього поважно вважають? Чи не є він лиш засобом для наступу на зненавиджений немосковський світ? Коли одного дня — з міркувань державно–політичної доцільности — буде викинена на смітник комуністична фразеологія, тоді нічого в основі СССР не зміниться» (О. Spengler. «Jahre der Entscheidung»).

Отже, бачимо, що сторонні чужинці — включно з москвофілами — одноголосно стверджують, що сучасна московська національна, т. зв. «большевицька», партія нічогісінько нового не створила і не завела, лише точно, до дрібниць точно, наслідує своїх царів. Усе життя в СССР — економічне, соціяльне, культурне і духове — це точна копія життя Московщини за часів Івана IV, Петра І, Єкатєріни II, Нікалая І. Точна копія не лише в змісті, але навіть і в формі. Змінили тільки термінологію та поширили московський маразм на всіх немосковських землях. Відповідно збільшилася і кількість жертв.

Спроби хоч трохи європеїзувати москвинів тягнулися дуже коротко — лише від 1855 р. до 1917 р., — і ті спроби закінчилися, як ми самі бачимо і як стверджують чужинці, повним фіяском.

Термін «революція» означає знищення старого ладу і створення нового. Москвини ж у жовтні 1917 року зробили якраз навпаки: знищили те нове, що почало розвиватися з 1855 року, а повернули старе, освячене столітніми традиціями, царське. Проречистим символом того акту було перенесення столиці з «вікна в Европу» — Петербургу до старої національної Москви, до Кремля, де живе дух Івана IV донині. Цей дух Івана IV Лютого керує і сучасними резидентами Кремля. Коротко, т. зв. «актябрьская рєвалюция» була не революцією, а цілком навпаки — була КОНТРреволюцією. Це влучно висловив наш поет:

Ця філософія російська

Здається надто не нова:

Русь — Рим, христолюбиве військо,

Синод, нагайка, Петербург

Та хижий світ сибірських пург.

А втім, масштаб поширивсь значно —

З «асвабаждєнія славян»

Наги Смердяков вже мріє смачно

Про «пралєтарії всех стран».

Не «щіт», не «крест» і не «праліви»,

Тепер вже планетарний план —

Одеського босяцтва зливи

Перехлюпнуть за океан.

Відомо ж: пуп землі в Тамбові,

Святі всі «русскімі» були,

Злучили Маркса з Соловйовим,

Леонтьєвим переплели.

Є. Маланюк

Нарешті виникає преважке питання: чи ті нелюди, москвини, стануть колись людьми, чи ні?

Відповідь на це питання дає біологія, точніше, генетика. Вона відповідає: Ні. Чому? Про це говоримо в XI розділі, а тут лише скажемо, що людина успадковує не лише фізичні, але й духові прикмети батьків. Які саме прикмети має Москвин, ми щойно сказали. Та й без генетики ми знаємо (бо ж на власній шкірі випробували), що сучасні москвини повністю успадкували ВСІ прикмети своїх предків, про яких ми навели тут свідчення чужинців.

Звідси і практичні вказівки для нашої політики. Вказівки, що їх коротко можна висловити так: всяке наше зближення до Москвина — економічне, культурне, політичне — неминуче закінчиться новим СССР, Отже, ЛИШЕ ПОВНА ТОТАЛЬНА ІЗОЛЯЦІЯ УКРАЇНИ ВІД МОСКОВЩИНИ І ЦІЛКОВИТЕ ЗНИЩЕННЯ В НИХ САМИХ УСЬОГО, ЩО ХОЧ ТРОХИ СМЕРДИТЬ МОСКВИНОМ, СТВОРИТЬ І ЗАКРІПИТЬ УКРАЇНСЬКУ САМОСТІЙНУ ДЕРЖАВУ.




IX

СПРОБИ ЦИВІЛІЗУВАТИ МОСКВИНА

Добровільне рабство створює

більшу тиранію, ніж тирани можуть

створити рабство насильством.

H. G. Mirabeau

Московський уряд розумів уже в XV ст., що годі розбудувати мілітарну силу держави, не піднісши культурного рівня бодай провідної верстви населення. Розумів також і небезпеку від надто великої кількости чужинецьких фахівців на відповідальних становищах. Державно–мілітарні інтереси вимагали піднесення культурного рівня Московщини. Своїх цивілізаторів москвини не мали, тому приневолені були запрошувати чужинців. Але тут уряд стрінув великий спротив москвинів. Ми вже згадували, що дикун–москвин дивився на все немосковське з великим страхом, підозрінням, яке переходило в ненависть. Про те, як і чому та ненависть повстала, ми говорили. З упливом століть ксенофобія москвинів щораз збільшувалася, а за наших часів дійшла свого апогея. Московський історик В. Ключєвскій пише: «Невиразно пам’ятаючи, що корені світської науки криються в поганському греко–римському краї, москвини думали, що і сучасна наука живиться тими самими поганськими соками з того злого ґрунту. Тому філософська еллінська мудрість викликала у Москвина почуття страху і ненависти. Ту мудрість вони мали за діло грішного вільнодумного людського розуму. В поученні московського «кніжніка» читаємо: «Богомерзостен пред Богом всякій, кто любіт ґєамєтрію; а сє душевниє ґрєхі — учітьса астраномії і елінскім кніґам». Інший книжник писав: «Ащє нє учєн словам, нє учєн діалєктікє, ріторікє і філасофії, но разум Хрістов в сєбє імєю». Із страхом, закляттям і хрестом тікали московські «кніжніки» від еллінської та латинської мудрости. Участь у церковних «новшествах» греків та українців, яких підозрівали в зв’язках з латинством, настирливе накидання ними наук, поширених на латинському Заході, нерозумна любов уряду до непотрібних — на думку москвинів — змін, які приходили з того ж Заходу, звідки уряд привозив і добре годував хмари єретиків, — все це поширювало серед московського суспільства здогад, мовляв, всі ті церковні зміни робить латинство, а Нікон з його грецькими та українськими помічниками є знаряддям Папи Римського, який знову пробує златинщити святий православний московський народ» (В. Ключєвскій. «Курс рускай історіі»).

Патріарх Нікон доручив кільком українським та грецьким вченим–теологам виправити, відповідно до старих грецьких текстів, помилки в московських церковних книжках, що їх зробили напівграмотні московські переписувачі. Нічого нового Нікон не впроваджував, жодних змін не робив, але й ця звичайнісінька друкарська коректа книжок викликала в Московщині велику бурю і великий розлом у Московській Церкві. Противник поправок, чернець Саватій, писав цареві: «Ех, ґасударь! Смутіліся і кнігі портят. Свела їх с ума несовершенная іх ґраматіка да прієзжиє нєхаї» («нехаями» москвини називали українців. — П. Ш.). На Московському церковному Соборі в 1667 присутні східні патріярхи докоряли протопопові Аввакумові, що він не визнає те, що визнають всі православні Церкви. На це Аввакум каже: «Всєлєнскіє учітєлі! Рім давно пал, і ляхі в ньом жє паґіблі — до канца лішілісь враґамі хрістіанства. А у вас праваславіє пьострає от насілія Турскава Маґамєта. Нємощни ви сталі і впредь прієзжайте к нам учітса; у нас Божею блаґадатью самадєржавіє, а до Нікана–атсіупніка праваславіє била чістає і нєпарочнає» (В. Ключєвскій).

Противники поправок, т. зв. старообрядці чи старовіри, масово збиралися в хатах і запалювали хати разом з собою. За роки 1675–1691 так спалили себе понад 20000 москвинів. Релігійний фанатизм? Ні! Релігійний фанатизм був і на Заході (св. інквізиція). Був на Заході і великий розкол в Християнській Церкві (протестантизм), але там ходило про великі принципи, про мотиви, про самі основи християнської релігії. Розкол же в Московській Церкві спричинили навіть не обрядові дрібниці, але чисто технічна справа коректи, напр., виправити «прігвозділі до хреста» на «прігвозділі ко кресту». Різниця в одній букві! 20 тисяч москвинів спалили себе із–за «трєґубава–суґубава» алілуя (співати «алілуя» тричі чи двічі), або двох– чи трьохперсного хрещення і т. п. Темні маси? В. Ключєвскій пише, що противників поправок було дуже багато серед московської аристократії, але їхній страх втратити голови і маєтки здержував їх від відкритого бунту. Так! Це був фанатизм, але не релігійний. Релігійний фанатизм можливий лише у народу релігійного, а москвини, як ми бачили, є народом глибоко атеїстичним. Справжнюю причиною того розколу був страх москвина перед чужим, не відомим йому, в ксенофобії. На це натякає відповідь Аввакума і говорять інші факти, як, напр., такий. У 1683 р. український архітект Йосип Старченко побудував «трапезную палату» для Симонового монастиря в Москві. Архимандритом монастиря був також українець Гавриїл Домецький. Московський уряд заслав Г. Домецького на північ за те, що він «Сіманав манастирь пишна і бойка іспєстріл латінскімі штукамі і Кієв пачє мєри хваліл» (В. Січинський. «Історія українського мистецтва»).

Старовірний розкол — це була московська НАЦІОНАЛЬНА революція. Це був перший активний протест московської нації (аристократії, священиків, мужиків) ПРОТИ ЕВРОПЕЇЗАЦІЇ її урядовців. Цю думку більш ніж переконливо підтверджує боротьба москвинів ПРОТИ освіти, проти шкіл. Першого в Московщині друкаря данця В. Гатона москвини втопили, а його друкарню в Москві спалили. Другий друкар, українець І. Федорович, врятувався втечею в Україну, але його друкарню в Москві ті дикуни спалили (в 1553 році). А ось історичні факти московського шкільництва.

Єпископ–українець заклав при чудному монастирі в Москві греко–латинську школу для вишколу московських священиків. За три роки уряд закрив ту школу, а управителя–грека заслав на Сибір за «нєправавєрнасть». Міністр Ф. Ртіщєв наказав у 1650 році синам вельмож Л. Голосову, С. Аляб’єву, І. Засєцкаму, І. Іванову та ін. вчитися в українських монахів, яких для тої цілі Ф. Ртіщєв привіз з Києва. Учні подерли книжки, тому що вчитися у київських монахів є гріх, бо їхня наука небезпечна для правдивої віри. Так говорила молодь. Міністр С. Мєдвєдєв подав у 1685 р. царівні Софії проєкт Академії; за тим проектом на ректора і професорів допускалося лише москвинів. Затим же проектом суворо заборонялося наймати домашніх учителів чужих мов, заборонялося мати і читати латинські, польські, німецькі і «літовскія печаті» (так москвини називали українські) книжки. За виконанням цього мала б пильнувати… Академія, якій надається право судити порушників і засуджувати їх до спалення на огнищі. В усім культурнім світі на Академію — найвищу наукову установу — накладається обов’язок дбати про всесторонній розвиток своєї національної науки, використовуючи всі досягнення світової науки. У москвинів, навпаки (як і все), — на Академію накладається обов’язок не допускати впливів «єретичних» світових наук на московську, ізолювати її від тих впливів, іншими словами, затримувати їх розвиток. Для московського уряду навіть XVII ст. таке завдання Академії показалося надто варварським, і він той проект відкинув. Але московський уряд XX ст. той проект здійснив повністю, лише не палить «єретиків», а розстрілює. Академія Наук СССР, власне, сповнює завдання, що його пропонував С. Медведев 300 років тому. Прогрес!

Пьотр І заснував у Москві гімназію. На директора призначив полоненого саксонця Г. Ґлюка, що скінчив німецький університет і був дуже добрим педагогом. Г. Ґлюк поставив гімназію на високий рівень, запросивши 10 чужинецьких кваліфікованих професорів. Усі учні діставали стипендію. Попри це, на 300 місць у гімназії знайшлося тільки 40 учнів, і то лише діти дрібних урядовців, яким їхнє начальство наказало послати діти під загрозою позбавлення служби, якщо не посилатимуть. Ця гімназія закрилася в 1715 році з–за браку учнів. У 1714 році Пьотр видав указ про обов’язкову освіту дворянства (шляхти). Наказав закласти «цифєрния школи» в кожній губернії. Тому, що добровільно ніхто не зголошувався, то школярів набирали силою і тримали їх замкненими («під караулом»), щоб не розбіглися. Вятський губернатор висилав військові відділи по дворянських маєтках губернії; арештовували дворянських дітей і привозили їх до школи у Вятці. В такий спосіб до Вятської школи настягали 96 учнів, але 59 втекли. Із 47 розісланих по губерніях учителів 18 повернулися назад, бо не було учнів. У 1722 р. Сенат опублікував до загального відома Височайшій Указ, в якому Його Величність Імператор і Самодержець Всеросійський проголошує, що з Петербурзької Морської Академії втекло 127 студентів, і наказує їм під загрозою кари повернутися. Чи якийсь імператор коли–небудь підписував щось подібне?

У програмі Дворянської Старшинської Школи на військові науки і вправи призначався один день на тиждень; на московську мову — 6 годин тижнево, на французьку 14 год., на науку релігії — жодної; історії та географії цілком не вчили. Професор Москвин М. Ломоносов (він вчився в Київській Академії) писав про Петербурзький університет: «…в ньом ні образа, ані падобія унівєрсітєтскава не відно»; професори лекцій не читали, але студентів «сєклі розгамі». Між іншим, першим ректором того університету був закарпатський українець проф. М. Балудянський. Із–за спротиву москвинів він не міг поставити університет на належну висоту і тому зрезиґнував. У Московському університеті, коли його заснували в 1755 р., було сто студентів (переважно діти українців, що жили в Москві), а 30 років пізніше було 82. На правничому факультеті в 1765 році був… один студент. Тут варто пригадати, що в Київській Академії, аж до зруйнування її Петром І, було щороку понад 1200 студентів, а часом аж до 2000.

Дике XVIII ст.? Ось приклад з «культурного» XIX ст. У 1820 р. уряд послав високого урядовця А. Магніцкого дослідити навчання в Казанському університеті. Після шестиденного дослідження А. Магніцкій подав рапорт цареві, в якому доводив конечність знищити той університет, і то публічно. Цар наказав не нищити, лише направити навчання і для тої цілі призначив… А. Магніцкого. В 1734 р. Академія Наук вперше захотіла видати історичний літопис за прикладом Києва. Уряд не дозволив, бо… «там суть неіснуючі правди, що від них можуть піти спокуси серед людей». Отже, правди, але неіснуючі! Аж по 112 роках ці літописи вийшли, і то з поправками (С. Глід). Міністр освіти граф Б. Уваров наказав університетам при викладі філософії керуватися правилом, що вся європейська філософія є суцільною нісенітницею. Інший міністр освіти, князь В. Шахматов, казав: «Користь від філософії не доказана, але шкода від неї можлива». І це в XIX ст. Туподумні урядовці, реакціонери?

Ось голос московської культурної еліти, поступової інтелігенції. «Філософія втратила свій кредит в очах кожної людини, що нормально мислить; вже ніхто не вірить в її шахрайські обіцянки. Якщо нормально мислячі люди і звернуть свою увагу на філософію, то це робиться лише для того, щоб або поглузувати з неї, або ж посміятися з дурноти та легковірности тих людей, що їй вірять. Поважно займатися філософією може нині лише людина або напівбожевільна, або хибно вихована, або до скрайнього ступеня неук» (Н. Пісарєв. «Сочінєнія»).

Від забобонного московського ченця Савватія, через імператорське дворянство аж до поступової інтелігенції XX ст. включно — вперта, вічна ненависть до європейської освіти і культури взагалі. Червоні москвини, перебравши ВСІ традиції своїх попередників, здійснили мрії старовірів XVII ст., хіба з тою різницею, що позичають (чи крадуть) європейську техніку (лише техніку) для збільшення свого військового потенціялу.

Спроби прищепити москвинам зміст європейської освіти завели. Подивімось на спроби європеїзувати москвина в інших царинах життя, напр., на спроби обмежити абсолютизм влади. Читаємо в історії В. Ключєвского (вільний переклад): «Московські міста управляли» призначеними урядом воєводами, яких за їх службу годували самі міста. Звичайно за кілька років воєвода наживав і великий маєток, бо він був цар і бог у місті. Указ 30.01.1695 давав містам право обирати посадників, лише за той привілей місто мало платити подвійний податок державі. Із тодішніх 70 міст лише 11 скористали з того права; решта відмовилася, мотивуючи тим, що, мовляв, не можуть платити подвійного податку і що не мають з кого вибирати: Аналогічно указ з 10.03.1702 наказував землевласникам–дворянам вибрати серед себе 2–А особи, яким указ давав право контролювати повітового (призначеного урядом) воєводу і разом з ним правити повітом. Дворяни поставилися цілком байдуже до цього даного їм права і мало де вибрали, тому уряд був вимушений сам назначати тих контролерів, а часом їх призначав сам воєвода (якого вони мали контролювати). Так ця спроба місцевого самоврядування вмерла природною смертю… Пьотр І повторив у 1713 році спробу завести місцеве самоврядування. Указом 24.04.1713 він наказав вибрати від 8 до 12 (залежно від розміру губернії) «ландаторів» з–посеред місцевого землевласницького дворянства, які мали бути «консиліумом» при губернаторі. В тому «консиліумі» губернатор мав бути… «нє яка властітель, но яка прєзідєнт, і всє дєла губернії рєшать бальшінством ґаласов кансіліума». Цю систему Пьотр змавпував з Остзейського (Балтицького) краю, коли його завоював. Ця спроба скінчилася так само, як і спроба 1702 р. з повітовою самоуправою, с. т. дворяни не захотіли вибирати тих «ландаторів», і уряд мусив сам їх призначати із списку кандидатів, що його присилав губернатор.

«Ці адміністративні реформи Пєтра І не були його лібералізмом, лише диктувалися інтересами державної скарбниці. Брауншвайґський посол Ф. Вебер, що прожив у Московщині п’ять років (1714–1719), пише: «Московські державні урядовці були неперевершеними майстрами в хабарництві. Способи хабарництва є такі численні, що дослідити їх — це те саме, що вичерпати океан. Самі москвини признавалися мені, що із 100 рублів зібраних податків, мабуть, лише 30 рублів доходили до державної скарбниці, а решта 70 рублів зникала по кишенях урядовців. І цікава річ. Великі обшири доброї орної землі стояли не оброблені, а по містах тинялися від ранку до вечора юрби людей, що нічого не робили».

«Заснований Пєтром за європейським зразком Сенат мав бути найвищою державною законодавчою і контрольною установою. Але ця установа показалася такою протиприродньою для москвинів (колеґіяльний принцип), що найпекучіші справи лежали невирішеними кілька років. Пьотр особисто підганяв своїх сенаторів «дубінкою» (києм), карав їх жорстоко — нічого не помагало. Він наказав розглядати справи з пісочним годинником на столі, даючи найбільше три години на обговорення справи, після чого кожний сенатор мусив негайно писати свою думку (а як же це зробити, коли сенатори були неграмотні, як князь А. Мєншиков, князь А. Долґорукій та інші? — П. Ш.). Засідання сенату були такі, що Пьотр мусив висилати на засідання гвардійських старшин, обов’язком яких було арештовувати сенаторів (найвищу владу. — П. Ш.), коли вони билися чи були п’яні. Мало хто з сенаторів уникнув суду чи підозріння в нечистих ділах. Сенаторів князя В. Волконського та Г. Апухтіна покарано публічно батогами. Хабарництво, крадіж державних грошей було «нормальним» явищем» (скорочено за: В. Ключєвскій. «Курс рускай історіі»).

Друга спроба обмежити абсолютизм царів була за цариці Анни в 1730 році. Канцлер князь В. Голіцин, цей білий крук серед москвичів, за виразом В. Ключєвского, бо був єдиним европейцем у Московщині, зробив цю спробу. По смерті Пєтра II Верховний Совет (головою його був В. Голіцин), запрошуючи на московський трон герцогиню Анну Курляндську, виставив їй вісім «кондицій». Без згоди Сенату: 1) війни не починати; 2) миру не підписувати; 3) новими податками не обтяжувати; 4) військові ранґи вище полковника не надавати і на високі військові пости не призначати; 5) без суду дворян смертю не карати; 6) маєтків, землі не дарувати; 7) на придворні посади не приймати; 8) держави прибутками і видатками не розпоряджатися. Анна без вагань погодилася і підписала в Мітаві ці «кондиції». Але по приїзді її до Москви 800 сенаторів, генералів і дворян подали їй прохання, щоб вона призначила комісію для перегляду тих 8 кондицій. Делегація, що принесла Анні те прохання, сказала їй: «Не хочемо, щоб цариці хтось диктував; вона мусить бути самодержцем, як були поперед всі наші царі». Тоді ж дворяни подали їй другу просьбу із 150 підписами, в якій «веєпакорнєйшиє раби веєпакорнєйше просят всємілостівєйше прінять самадєржство своїх славних і дастойних прєдкав, а прісланниє от Тайнава Савєта і нєю падпісанниє 8 пунктов унічтожить». Анна наказала принести ті підписані нею «кондиції» і на очах приявних членів делегації порвала на шматки той документ під оплески задоволеної делегації. Так скінчилася десятиденна конституційна московська монархія XVIII ст. — підсумовує В. Ключєвскій і додає, що за Єкатєріни II дворянська самоуправа стала карикатурою, що втратил а всяке значення, а дворянські з’їзди обернулися лише у виставу дворянських дівчат на виданню» («Курс рускай історіі»).

«Реформи Александра II лише здаються європейськими. Европейськими були, і то не завжди, лише зовнішні форми, але дух і внутрішній зміст тих реформ були дуже далекі від європейських. Старовіри казали цареві: «В тваєй навізнє, ґасударь, старіна наша радная нам слишітса». І це глибока правда. Самодержавство для Москвина завжди було мрією, метою його змагань, не згадуючи вже про те, що самодержавство було для нього конечною практичною потребою в його щоденному житті» (А. Салтиков. «Двє Расіі»).

«Сія саринь нічєм, кромє жесточі, унята бить не может», — сказав Пьотр І про свій нарід і тої «жесточі» йому не шкодував. Його «дубінка» торощила тисячі московських голів за спротив європеїзації, бодай зовнішньої, технічної (зміст Пьотр лишав старий, московський). Впала «дубінка» — пішли в дубину всі європейські реформи.

Тут варто занотувати одну подію з 1825 року, яку москвини намагаються всіми правдами і неправдами піднести на рівень революції проти самодержавства своїх царів; намагаються змалювати її як широко закроєний рух московського суспільства до європеїзації. Це їхнє намагання є звичайним московським перекручуванням історії.

Князь Г. Трубєцкой та С. Муравйов, начитавшись європейської ліберальної літератури, заснували в 1816 році організацію під назвою «Саюз істінних і вєрних синов атєчєства». Як сказано в її статуті, ця організація ставила своєю метою допомагати урядові «в його блаґіх начінаніях». Існування цього Союзу не було тайною ані для уряду, ані для царя Александра І. Він особисто знав багатьох членів того союзу, знав, що вони є членами, читав їх статут і програму та їхні проекти. Він сам намовив письменника В. Турґєнєва вийти з союзу. Не один раз цар натякав іншим членам Союзу, що знає про їхню діяльність і плани. І ось таку організацію москвини називають революційною, що ніби мала скинути самодержавство.

По смерті Александра І трон мав би зайняти його брат Канстантін, але він був заручений з католичкою, полькою Ю. Ґрудзінською і відмовився від трону. Наступним по лінії був молодший брат Нікалай. Москвини поділилися на дві партії: одна за Канстантіном, друга за Нікалаєм, який уже був обняв владу. Провід Союзу рішив підтримати Канстантіна. Провідні члени Союзу були старшинами столичної гвардії, і вони повели Гвардійський полк до царського палацу, щоб скинути Нікалая. Вірні Нікалаєві війська розігнали їх протягом двох годин. Провідників путчу ув’язнено, п’ятьох покарано смертю, решту вислано в Сибір. Жодного руху той путч не викликав, бо ж то була звичайна в історії Московщини спроба палацового перевороту. Лише в Україні повстав Чернігівський полк під проводом полковника Сергія Апостола (нащадка гетьмана Д. Апостола) і пробував взяти Київ та поширити повстання. Так легенько тріснула та мильна банька, яку московські історики охрестили гучним іменем «васстаніє дєкабрістав». Які революціонери були в тих повстанців, видко з таких фактів. Один з лідерів, Булатов, після розгону бунтівників ходив цілу ніч по церквах, каявся і молився. Ранком пішов до царя і виказав себе і все «Тайнає общєства». Нікалай не повірив йому і збув жартами. Булатов з розпуки, що цар не повірив, розбив собі голову. Другий лідер, О. Бєзстужєв, писав із Сибіру: «Божий перст і царський гнів мучить моє сумління. Я бачу, що свої здібності я зловжив; я міг би принести більше чести своїй батьківщині, жити з користю і вмерти чесно за свого Государя». Третій лідер, М. Муравйов, перед смертю признався, що він: «Завжди дякував Богові за те, що переворот НЕ вдався, що той виступ «нє бил рускім явлєнієм», бо конституція взагалі не є щастям для народів, а для Московщини цілком не надається». Він додав, що день 14 грудня не шанувати, але соромитись його треба. Цих людей москвини називають революціонерами.

Другий приклад — це славний московський революціонер, анархіст М. Бакунін (1814–1886), емігрант в Европі і дуже активний в європейських революційних акціях. З нагоди роковин польського повстання 1863 р. він казав: «Скрізь, де з’явиться ім’я Расії, воно однозначне з брутальним гнобленням і ганебним невільництвом». А на Всеслов’янському Конгресі в Празі 1848 р. він остерігав делегатів, щоб не шукали місця в Московщині. Тоді він казав їм: «Ви хочете життя, а в Московщині знайдете лише тишу смерти. Ви домагаєтесь незалежности і вільного руху, а в Московщині існує лише рабський послух. Ви прямуєте до воскресіння, піднесення, світла й свободи, а в Московщині існує лише смерть, темнота і рабство. Якщо ви підете до Московщини, то впадете до могили всякого національного життя, всякої свободи». Тогочасні московські енкаведисти схопили Бакуніна в Дрездені і привезли «на родіну», де посадили до тюрми. Пізніше (в 1851 р.) М. Бакунін покаявся і написав цареві сповідь. У ній закликав царя стати на чолі слов’янства і почати панслов’янську боротьбу проти поневолення слов’ян німцями. В тій своїй сповіді він писав: «Хоч я маю демократичні переконання, але я завжди в глибині своєї душі обожнював Вашу Величність, часто мимо своєї волі. Обожнював, бо Ви єдиний з усіх монархів Европи зберегли вірність манаршому покликанню. Я бажаю, щоб Росія була республікою, але не з парламентом. Я ніколи не захоплювався європейським лібералізмом, конституційними формами; навпаки, я завжди погорджував ними, бо бачив їх наслідки у Франції, Німеччині і на Всеслов’янському Конгресі в Празі. Я твердо вірю: Росія (с. т. Московська імперія. — П. Ш.) потребує сильної диктаторської влади, влади не обмеженої ким–будь або чим–будь (скорочено з: Н. Kohn. «Panslavism»).

Був примушений? Ні! Ці самі думки він повторював кілька разів у своїх листах до приятелів. Та і царі ніколи не примушували каятись, як це роблять тепер червоні царі. Хто каявся тоді, то каявся добровільно, щиро, як каявся Булатов, О. Бєстужев, М. Муравйов і чимало інших (напр., Ф. Достоєвскій). А, властиво, і те «каяння» М. Бакуніна не було ніяким каянням. Не було, бо ж його «анархізм» був ніщо інше, як старий московський деспотизм. Це він і підкреслив аж тричі у своїй сповіді. Республіка БЕЗ парламенту, АЛЕ З диктаторською, ніким і нічим не обмеженою владою. Один з найбільших московських деспотів, Нікалай І, на думку М. Бакуніна, «єдиний, що зберіг вірність монаршому покликанню»; іншими словами, для М. Бакуніна монарше покликання — це деспотизм. Тому–то він, дійсно, щиро признався, що в душі обожанював Нікалая І, будучи «анархістом». У того московського «анархіста» просто проснулася московська душа, яка прагнула і тужила століттями за нічим іншим, лише за деспотизмом. В XIX ст. деякі москвини (декабристи, западнікі, соціялісти, ліберали) були «скочили в гречку» європейських ідей, але як тільки тверде життя вдаряло їх по голові, вони вмить «пратрєзвлялісь» (опам’ятовувалися) і йшли за покликом своєї національної душі. Це і занотувала історія в своїх анналах. Перша московська конституція прожила лише 10 днів (за Анни), а друга — лише 10 років (за Нікалая II).

Европейська аристократія, шляхта і середній стан на всякого роду державних радах чи своїх з’їздах завжди намагалися абмежити самодержавство своїх королів. Англійський парламент не лише обмежував, але навіть і скидав з трону своїх королів. Щось цілком протилежне бачимо в Московщині. Московські Земські Собори завжди своїм завданням і метою скликання ставили, власне, скріплення самодержавства, тому–то вони і збиралися лише під час ослаблення самодержавства — під час династичних криз. Саме за часів династичних криз 1608 р., 1773 р., 1825 р., 1917 р. московський народ бунтувався, отже, за часів ослаблення, але ніколи за часів твердої, деспотичної влади. Европейці послаблення влади королів використовували, щоб обмежити їх права. Москвини, навпаки, — бунту валися, щоб посилити владу царя. Чому такий, незрозумілий нам, європейцям, парадокс?

Поперед ми вже говорили, що МОСКВИН, оточений у своєму пралісі смертельними небезпеками, що їх він не міг бачити ані передбачити, почувався безпорадним, і, цілком природно, його тваринний інстинкт самозбереження погнав його шукати захисту в гурті таких, як і він, — Москвин створив абщіну. Але й в абщіні він не чувся цілком безпечним, бо кожен член її мав — фігурально висловлюючись — «ніж за халявою», що його не вагався вжити проти іншого члена, коли це було б потрібно йому, бо жодного морального чи релігійного стриму ці варвари не знали (пригадайте наведені в «Павєстваваніі о Расіі» приклади). Так виникала сама собою потреба в якійсь силі, що не дозволяла б вживати тих ножів надто часто. В європейців тою силою був страх перед Богом і моральні засади християнської культури. Яка релігійність і яке християнство були у москвинів, — ми говорили. Таким чином, тою силою, що втримувала москвинів від взаємної різанини, став страх перед царем і перед владою, ним наставленою. А звідси цілком логічний (у тих дикунів інстинктовий) висновок: послаблення влади царя — це збільшення небезпеки для кожного з них. Москвин інстинктово відчуває, що без «начальства», і то начальства більш жорстокого, ніж він сам, ніж його нарід, — вони поріжуть один одному горлянки.

До цього долучився ще другий чинник. Як знаємо, московський праліс породив і виховав у Москвина почуття безпорадности. Абщіна, вбивши зародки індивідуальної ініціятиви у Москвина, ще більш посилила в нього це почуття безпорадности і на цьому виховала у Москвина почуття отарности. Ясна річ, отара потребує провідника, бо ж інакше не існувала б. Звідси народилася і скріпилася у Москвина туга за авторитетним для нього проводом. Єдиним же авторитетом для Москвина є деспот, бо жодних моральних чи релігійних засад немає. Кожний Москвин, від аристократа до мужика, відчуває, що недеспотична влада не мала б сили вдержати лад і забезпечити життя кожного з них. Це і висловив Пьотр І: «Сія саринь нічєм, кромє жєсточі, унята бить нє может». А він знав свій народ добре. Тут і лежать корені московського добровільного рабства. Тут також лежить пояснення тої особистої любови і того особливо глибокого значення, через які наділяє москвин своїх деспотів пестливим епітетом «батюшка». Для них цей епітет має величезне психологічне і практичне значення. Ця отара безпорадних дикунів, втративши «батюшку», втрачає психічний ґрунт під собою; втрачає віру в свої сили; почуває себе осиротілою в повному значенню цього слова. Так навіть і висловлювалися. Коли Іван IV — цей один з найбільших їхніх катів — розіграв комедію, ніби–то він хоче відмовитися від трону, то вся Москва, від найвищого вельможі до найнижчого жебрака, зібралася на кремлівській площі і навколішках благала свого ката «нє асіратіть іх». Та самісінька сцена повторилася на тій самісінькій площі 400 років пізніш. Коли конав Й. Сталін, на кремлівській площі стояли від ранку до вечора тисячі москвинів і молилися. Думаєте — молилися, щоб той скорше сконав? Чужинецькі кореспонденти свідчать, що на їх обличчях аж надто ясно було видко глибокий сум, тривогу, розпуку і навіть сльози у багатьох. Тисячі старших москвинів (особливо московок), відвідуючи мавзолей, в якому лежать «мощі» Лєніна, завжди хрестяться; очевидячки моляться за душу свого «батюшки».

Европейці (отже, і українці) втративши свого провідника, сиротами не почуваються, бо, звиклі до власної ініціятиви, вони знаходять самі собі нового. Отарний москвин, якого ціле життя унапрямлюється владою, втративши свого «батюшку», розгублюється, безпорадно і хаотично бунтується, аж з’явиться звідкись новий «батюшка» і батогом їх заспокоїть. З полегшенням зітхає тоді москвин: маємо знову «батюшку» — він охоронить.

Тому–то кат Іван IV втримався на троні, а Івана VI, невдаху і недошлого царя, москвини задушили, як щура. Пьотр І душив кого хотів, але недотепу Пєтра III скинули москвини з трону і також задушили. Твердий Нікалай І перевішав «мятєжнікав», але «мятєжнікі» застрелили м’якого Нікалая II в льоху. Бунтувалися москвини лише проти охлялої влади, а сильній лизали «караючу» руку, подивляли, шанували і навіть любили» (за: Д. Донцов. «Московська отрута»).

Всі московські бунти: Болотнікова в 1611 р., Є. Пугачова 1773 р., декабрістів у 1825 р., В. Лєніна в 1917 р. викликали династичні кризи, а ніщо інше. Всі ті бунти йшли під династичними гаслами: за Дмітрія в 1611 р., за Пєтра III в 1773 р., за Канстантіна в 1825 р. Соціяльні ж гасла — «ґрабь наґраблєннає» були лише демагогією провідників. Московський нарід бунтувався НЕ ПРОТИ самодержавства, але ЗА ЛІПШЕ, на його думку, САМОДЕРЖАВСТВО, а не за «ґнілой» європейський лібералізм чи соціялізм. Протягом усієї своєї історії москвини не зробили ані одної–єдиної спроби обмежити самодержавство своїх володарів. Гірше того: коли нагода обмежити самодержавство сама лізла до рук, як за Анни в 1730 році, то і тоді москвини самі ту нагоду знищили. Ще гірше! Самодержець Пьотр сам передавав частину своєї влади дворянству, сам наказував йому брати самоуправу, а москвини саботували його накази про самоуправу, навіть ризикуючи головами.

Ніколи в своїй історії москвини не повставали проти деспотії своїх володарів. Вся Україна роками горіла вогнем повстань проти червових деспотів, а в Московщині не була ані одного повстання проти них. Було повстання моряків у Кронштаті, але ж весь московський флот складався на 80% з українців. Війна проти Юдєніча, Дєнікіна, Колчака большевицьких армій — це була боротьба лише претендентів на диктатора. Московський нарід піддержав В. Леніна, бо царські лєніни завели. Спроба ж московських соціялістів організувати повстання в Сибіру потерпіла жалюгідне фіяско: москвини її цілком не піддержали. Причину сформулював пізніший «генерал із народа» К. Ворошилов: «А. Кєрєнскій — его баба–балтуха, а В. Ленін — ето хазяін».

Від перших днів своєї держави по сьогоднішній день москвини мають без перерви азійсько–деспотичні уряди і не показали найменшої охоти обмежити їх деспотичність. Не те що демократизація, але навіть звичайна лібералізація московського уряду означає хаос у Московщині. «Допустити до ліквідації принципів диктатури і централізму в державі і партії — це значить зліквідувати два нарізні камені, на яких стоїть будова СССР (В. Лєнін); «Лучше дєспатічний діктатар, нєжелі раздєлєніє Расіі» (А. Кєрєнскій).

Так! Ліпше жахлива деспотія для Москвина. Це є свята, незрушима догма московського народу. Від X до XX ст. включно.

ЕВРОПЕЇЗОВАНА МОСКОВЩИНА — ЦЕ ТАКА САМА НІСЕНІТНИЦЯ, ЯК І ТРАВОЇДНИЙ М’ЯСОЖЕР.

Примусити москвинів європеїзуватися — це те саме, що примусити їх ходити на руках догори ногами. Чи довго ходили б? На це питання історія ВЖЕ ВІДПОВІЛА.




X

МОСКОВСЬКЕ ДВОРЯНСТВО

Пращай, нємитая Расія

Страна рабоф, страна гаспот,

І ви, мундіри галубіє,

І ти, паслушний ім нарот.

М. Лєрмонтов

За середньовічних часів, коли щойно витворювалися форми державного управліня, шляхта діставала від держави (короля) землю разом з людьми, що на ній жили, як платню за службу державі. Шляхтич був зобов’язаний стягати з місцевого населення і передавати владі державні податки; під час війни шляхтич мусив організувати з своїх людей і озброїти своїм коштом військовий відділ та ним командувати в державному (королівському) війську. За мирних часів мусив керувати всім життям своїх людей. По смерти шляхтича звичайно ці обов’язки і всі права на землю і людей переходили його синам (часто лише старшому синові, як в Англії, напр.), отже, ставали спадковими в роді. Така чи подібна система була тоді в цілій Европі.

Европейська шляхта виховувалася на великій спадщині старовинних Еллади та Риму. Европейська шляхта знала і розуміла грецьких, римських, християнських філософів. Мала і розуміла ідеї морального обов’язку, чести, права, ідею боротьби за свободу і гідність, ідею життєвої мети і т. п. З тих ідей, з того світогляду зродилася і виросла в Европі ідея лицарства. Створилася окрема класа, окремий стан лицарів, людей, що присвячували своє життя боротьбі за вищі ідеї (напр., поширення християнства, визволення гробу Господнього тощо), а між ними й ідеї служити своїй нації, своїй державі (королеві). Лицарі зорганізувалися в лицарські ордени, метою яких було шукати нагод прислужитися батьківщині чи ідеї. Як знаємо, один з найкращих представників європейського лицарства, високоосвічений (скінчив університет в Европі) наш князь Дмитро Вишневецький саме на тих ідеях заснував в XVI ст. наш славний лицарський орден — Запоріжжя.

Геть у цілком протилежних умовах зароджувалася і виростала шляхта московська. Вона почала була народжуватися з нащадків наших українських дружинників, які колись із своїми князями зайшли до Московщини, але їх було надто мало, а головне, вони не мали часу вирости на окрему класу, бо скоро вся Москвщина опинилася в Татарській державі і під азіятськими культурними впливами.

Татари належали до мисливсько–кочового культурного кола, і їхня філософія та світогляд були цілком протилежні в багатьох аспектах світоглядові та філософії європейського лицарства (тямки: особистої гідности, гідности жінки, права особи, свободи, чести, святости слова і т. п.).

Відрізана від європейських культурних впливів дика Московщина попала під непереможний (для тих дикунів) вплив татарської філософії життя і світогляду і за 300 років співжиття з татарами твердо їх засвоїла. З причин, про які ми вже згадували, татарський духовий вплив був надзвичайно сильний; такий сильний, що навіть християнство не могло його побороти, попри героїчні зусилля єпископів–українців в Московщині. Навіть Московська Церква духово потатарщилася.

У татарському світогляді не було місця для ідей європейського лицарства, тому і в реальному житті не було місця для чого–небудь подібного на лицарський стан, лицарський орден, на справжню шляхту. Тому–то московське «дворянство» не могло стати шляхтою в європейському розумінні цього слова і, справді, ніколи шляхтою не було. Московські дворяни були такими же підлими рабами, як і їхнє простолюддя, з таким же примітивно–дикунським світоглядом, як і воно. Це віддзеркалилося і в самій назві «дворянство» (термін «благородство» занесли до московської мови українці, і то аж у XIX ст.).

Найвищим і єдино зрозумілим ідеалом життя є для дикуна нажертися, напитися, мати самицю і не працювати. Цей дикунський ідеал життя був і донині є найвищим ідеалом цілої московської нації. Цей ідеал (нажертися, а не працювати) разом з інстинктовою жадобою дикуна нищити все вище за нього (бо у всім вищім він чує небезпечну для нього силу) є основою московського імперіялізму. Саме це, а не патріотизм, не жадоба слави, розвитку, добробуту, осягів, величі нації чи держави. Це і виявилося аж надто яскраво в московському дворянстві.

Одержавши землю з кріпаками як винагороду за службу державі, московське дворянство від першопочатків Московської державности всіми силами і вперто намагалося скинути з себе ту державну службу, той обов’язок, за який, власне, і одержали землю.

Воєвода Посошков у своєму рапорті («А ратнам павєдєніі») до міністра Головіна ще в 1701 році гірко нарікає на боягузтво, нездарність дворян для війська. Він пише, що дворяни у війську думають не про те, як побити ворога, але молять Бога, щоб Він післав їм легку рану і поміг втекти додому. Заводячи примусову освіту для дворянства (від якої вони втікали), Пьотр І, щоб їх заохотити до освіти, обіцяв — офіційним указом — не брати до державної служби тих, хто скінчить школу. (Чи можна знайти десь у світі подібний курйоз?). Дворянство посадило Єкатєріну II на трон, і Єкатєріна нарешті звільнила дворянство від обов’язку служити державі, ба навіть від обов’язку платити державні податки.

«Звільнене від державної служби дворянство, здавалося, мусило стати класою великих рільників, бо ж в їхніх руках скупчилася головна продукуюча сила нації — земля з прикріпленими до неї робітниками. Дворянство мало би стати головним рушієм національної господарки. Але вільне від державної служби дворянство не стало ані рільничою класою, ані рушієм національного господарства. За Єкатєріни II переважаюча кількість дворян жила по містах, а свої землі давала селянам на «оброк» (оброк — плата встановленої суми грошей від голови родини без огляду на те, чи вродило, чи ні. — П. Ш.). Причин до того було дві. Перша — політична. Дідичі боялися жити в своїх маєтках на селі. Друга — економічна. Дідич мав право сам безапеляційно встановлювати висоту «оброку» для своїх кріпаків. Він не дбав, звідки ті гроші кріпак дістане. Отже, нещастя неврожаю перекладалося на плечі кріпака. Вродило чи ні — оброк має бути заплачений в повній висоті (точнісінько, як в СССР. — П. Ш.). Життєвий досвід показав, що оброчна система приносить, крім певности, і більші прибутки, як система панщини, не згадуючи вже про те, що при системі панщини дідич мав доглядати працю своїх кріпаків» (за В. Ключєвскім).

Не маючи ніяких обов’язків, маючи щоосени певну суму грошей без жодного зусилля зі свого боку, московський дворянин–землевласник мав 24 години на добу вільного часу, не знав, що з ним робити, нудьгувався. Чужинці свідчать, а В. Ключєвскій підтверджує, що «московський дворянин культурно і морально не був вищий за московського мужика». Отже, як для мужика, так і для московського дворянина найвищою насолодою було обжерство, пиятика, розпуста. Цим і заповнював московський дворянин свої вільні 24 години на добу, як про це свідчать чужинці і московська література.

Як повстало неробство московського мужика — ми говорили. Тепер бачимо, як повстало неробство московської провідної верстви — дворянства. Отже, вся нація набула цю прикмету. Неробство, ледарство стало одною з національних рис московської нації. Наскільки ця риса була глибока, видко з того факту, що московські міщани часто переходили в кріпацтво добровільно, бо кріпаки платили менші податки, ніж міщани, і кріпак мав свого «батюшку».

Розгульне життя та розподіл маєтку поміж синами й онуками вимагало все більше і більше грошей. Ледаче і малокультурне (часом малописьменне) московське дворянство не могло знайти способів збільшити свої прибутки інакше, ніж збільшенням висоти «оброку». Останній щороку ріс чимраз більше, напр., за 15 років (1768–1783) виріс з сорока копійок до 3 рублів, с. т. в сім разів, а наприкінці царствування Єкатєріни II виріс до 5 рублів. Перерахувавши ті 5 руб. оброку на десятину (гектар) землі, виходить 11 руб. з десятини, отже, сума, що перевищує кількаразово оренду десятини навіть за наших часів, коли ціни на землю виросли кількаразово. Коротко, ті «оброки» були РУЙНАЦІЯ селян, с. т. руйнація ВСІЄЇ господарки держави, бо 90% всієї економіки Московщини було рільництво і зв’язаний з нею промисел.

Від економічного (а від цього і політичного) краху імперії врятувала її багата Україна (як і в 1920–30 рр.). Податки в Україні були в два і пів раза вищі, ніж в Московщині (те саме і тепер в СССР). У Московщині платили з десятини 49 коп., а в Україні — 1 руб. 21 коп. Тут лежать корені страху ВСІХ москвинів (мужика включаючи) втратити Україну і причини гарячкових зусиль розбудувати рільництво і промисловість у Сибіру, хоч би ціною повної руїни України, яку, однак, не сподіваються вдержати в своїх руках. Втратити Україну — це значить самим братися до праці, а працювати — це для Москвина кара, гірша за кару на горло.

Англійська шляхта сама шукала нагод послужити своїй батьківщині, і то без заплати. (Ще й нині члени палати лордів не дістають ані сотика за сповнення своїх функцій). Більше того! Англійська шляхта за гроші, одержані з землі, розбудовувала промисел і торгівлю. Вона посилала своїх молодших синів (з ризиком для їх життя) в невідомі далекі краї здобувати для англійської індустрії сирівці і ринки. Московська ж шляхта руйнувала свою державу надмірними оброками, своєю ненажерливістю, пиятиками, неробством, втечею від своїх обов’язків. А наслідок — пара маленьких острівців виросла в найкультурнішу і найбагатшу світову імперію з високим життєвим рівнем УСЬОГО населення, а величезна, на одній шостій земської кулі розлягла Московська імперія, зі всіма її великими природними багатствами і донині годує своє, населення «дармоднями».

Найглибший знавець московської душі Ф. Достоєвскій пише про Москвина за кордоном: «Я радше все своє життя проживу в киргизькому шатрі, ніж поклонюся німецькому богові. Я в Німеччині живу недовго, все ж усе, що я встиг тут побачити і перевірити, обурює мою татарську вдачу. їй–богу, не хочу такого добра! Робити, як віл, щадити гроші, як жид? Ні! Я волію «дебаширіть» по–московськи» («дебаширіть» — це безглуздо ламати, нищити для розваги. — П. Ш.) (Ф. Достоєвскій. «Днєвнік пісатєля»). Та «дєбаширіть», напиватися, обжиратися, розпусничати набридне навіть москвинові. Цей дикун хотів ще якоїсь зрозумілої його дикунському розумові розваги. Від європейської науки він тікав, як чорт від ладану, отже, і нею не міг заповнити свої 24 години нудьги. Нарешті Москвин знайшов цю розвагу в театрі. Всі чужинці і всі москвини кажуть, що москвини є великими театроманами. Це правда, на театр вони ніколи грошей не шкодували. Московський уряд привозив чужинців акторів та музик десятками, платив їм великі гроші і також не шкодував грошей на вишколення своїх акторів та музик (серед них багато було українців). Дідичі в своїх маєтках мали свої власні театри з своїми кріпаками — акторами та музиками. І тепер Уряд СССР не шкодує грошей на театр; актори, драматурги, музики є найвище оплачуваними урядовцями в СССР. Своїх театральних та музичних творів вони не мали, і тому мусили звернутися до нелюбої їм Европи. В XVIII ст. в Московщині ставилися виключно італійські опери та французькі комедії і драми.

Разом з європейським театром, природно, заблукали до Московщини і тодішня європейська література, яка — з причин, наведених вище, стала для Москвина, поруч з театром, лише іншою РОЗВАГОЮ, і тому європейська література ані на йоту не вплинула на культурне, громадське чи політичне життя Московщини, що і далі лишалося таким, яким було. Европейська література для дворянства XVIII ст. (а пізніш і для інтелігенції XIX ст.) була ЛИШЕ МОДОЮ. Але, крім мотиву моди, був ще один мотив захоплення європейською літературою.

Москвин, як і кожний дикун, при зустрічі з вищою, як у нього, цивілізацією, хоч і не розуміє її, проте інстинктово відчуває її вищість, а свою нижчість. Він відчуває у вищій цивілізації і культурі СИЛУ, а тому, як і всякої сили (тим більш — йому не зрозумілої) боїться, а з того страху і ненавидить. У глибокій підсвідомості дикуна зароджується, а при довшому контакті з цивілізацією — закріплюється у нього почуття власної меншвартости (інфіріориті–комплекс). Психологи кажуть, що кожний, хто має інфіріориті–комплекс, інстинктивно намагається рятувати своє ЕҐО (Я) хвальством, пихою (психологічна рекомпенсація). Хвальство, пиха є цілком певною ознакою присутности у хвалька почуття його меншвартости.

Усі чужинці одноголосно (див. VIII розділ) свідчать про патологічну пиху всіх москвинів — від царя до мужика включно. «Масква всєму міру ґалава», — каже московський мужик; «Масква — III Рім, а IV нє бивать», — каже московська Церква; «Масква — мєсія міра (світу)» — каже московська інтелігенція; «Масква — вождь міравова пралєтаріата», — каже московське робітництво. Але, відчуваючи жалюгідну комічність цих претензій дикої, відсталої на кілька століть від Европи Московщини, москвин шукає в європейській літературі ВЖЕ ГОТОВИХ рецептів, приписів, шляхів, як «даґнать і пєрєґнать» Европу. Вже готових, вироблених європейцями, бо ж примітивний і ледачий розум москвина не мав сили створити свій власний план, як «даґнать і пєрєґнать».

Як ми бачили поперед, духовість москвина історично сформувалася в діяметрально протилежну європейській. Зміст, дух європейської культури був надто чужим (протиприродним, як висловився В. Чемберлен) москвинові, тому москвин не міг того духа відчути. Не маючи інтелектуальної сили зрозуміти розумом, ані відчути душею змісту і духа європейської культури, не лишалося нічого іншого москвинові, як сліпо, безкритично мавпувати її зовнішні форми. Але навіть і самі лише форми не змогли змавпувати розумно, с. т. пристосувати їх до специфічних московських умов; вони просто механічно перенесли європейські форми на цілком відмінний від європейського культурний і психологічний ґрунт Московщини. Тому нема нічого дивного, що ті форми обернулися в Московщині спочатку в жалюгідну карикатуру за імператорів (як, напр., реформи Пєтра І), а за теперішніх диктаторів — у жахливий, кривавий абсурд.

Карикатуру культури, за влучним окресленням А. Кюстіна, в Московщині бачили чужинці і дехто з москвинів. В полеміці т. зв. «западніков» (прихильників європеїзації Московщини) з т. зв. «словянафіламі» (московськими націоналістами) знаходимо велику кількість ілюстрацій до вище сказаного. (Цього цінного для нас джерела ми ще не використали в нашій пропаганді). Московський історик В. Ключєвскій, що з його університетського підручника історії ми чимало наводили, бачив корінь лиха і вказував на нього своїм землякам в надії, що вони зрозуміють і стануть на шлях, яким іде все культурне людство. Як бачимо, ті його надії гірко завели. І не могли не завести: Московщина і Европа (с. т. і Україна) — це ДВА ПРОТИЛЕЖНІ, ВЗАЄМНО ВИКЛЮЧАЮЧІ СЕБЕ світи. Це вогонь і вода, які, стикаючись, дають пару, що або розвіється з вітром у безвість, або спече атомовим порохом світ. Та дамо слово самим москвинам.

В. Ключєвскій пише: «До Петра І московський народ у всьому злому, що робилося, обвинувачував уряд, а ніколи царя. Пьотр же зійшов з височини, на якій ховалися його попередники, і з’явився серед народу не в короні і порфірі, але з сокирою в руках, з люлькою в зубах; працював як матрос, одягався і курив, як німець, пив горілку, як солдат, лаявся і бився, як гвардійський старшина. Москвичи мимоволі почали сумніватися, чи Пьотр був справжнім царем? Цей сумнів посилювали новаторства, що їх запроваджував Пьотр: гоління борід (святощі для тодішнього Москвина. — П. Ш.), німецький одяг, куріння диявольського тютюну, поїздки до єретичних країн, зміну календаря — все це говорило, що Пьотр був антихрист. Цей сумнів був дуже поширений не лише серед простого народу, але й серед вищих кіл суспільства (Тамбовський єпископ, князь Хованскій та ін.). Навіть у домі самого митрополита велися дискусії на цю тему. Виконавці Петрових реформ не були щирими їх прихильниками, а робили їх лише з мотивів власної кар’єри. Найближчі до Петра люди були не реформаторами, а слугами Петра. Пьотр хотів своєю «дубінкою» викликати самодіяльність рабської суспільности, хотів через рабовласницьке дворянство завести науку й освіту — ці обов’язкові підстави і передумови самодіяльности. Пьотр хотів, щоб раб, залишаючись рабом, діяв свідомо і вільно. Пов’язати деспотизм і свободу, освіту і рабство. Цю проблему, цю «квадратуру кола» намагаємося ми (москвини. — П. Ш.) пов’язати від Петра понині… Московський посол у Франції ніяк не міг зрозуміти: яким чином там люди живуть по своїй волі і не жеруть один одного; вельможі не сміють сваволити; самодержець–король не може взяти з своїх підданих копійки без згоди парламенту, діти вчаться без батога і т. п. Він був свято переконаний, що ці «абнормальності приведуть до повної анархії» (В. Ключєвскій. «Курс рускай історії»). Тут до історії В. Ключевского буде на місці додати такий факт. В Естонії, по окупації її москвинами в останній війні, заходить до крамниці взуття московський полковник із старшинами. Він питає крамаря, чи не міг би він продати пару чобіт без ордера (в СССР продається лише тим, хто має «ордер», с. т. дозвіл купити), обіцяючи прислати «ордер» пізніше. Крамар каже, що можна купити без ніяких ордерів хоч би сто пар, аби мав гроші. У полковника цілком щиро вирвалося: «Что за ідіотская сістєма!». «Да, дуракі єті єврапєйци», — підтвердив другий старшина. Та наведім далі з В. Ключевского:

«…Загальні ідеї французької ліберальної літератури виросли на ґрунті французької дійсности і тому мали живий зв’язок з тим ґрунтом. Відірвані від французького ґрунту і перенесені до Московщини, вони там оберталися в категоричні, бездискусійні, політичні моральні догми, які заучувалися напам’ять, без обдумування, безкритично, на віру, і тим самим ті ідеї ще більш віддаляли, відчужували московську думку від московської дійсности, з якою ті думки не мали нічогісінько спільного. Як кріпацька безплатна праця звільняла дворянина від потреби самому працювати, так і чужі ідеї звільняли московську освічену верству від потреби самим думати. Французький ліберальний рух лишився в московському суспільстві лише модними, новими словами, які ні до нічого не зобов’язували, нічого не навчали, якими крилося старе громадське і моральне московське дикунство… В Пензенській губернії жив колишній губернатор, багатий дідич Н. Є. Струйський. В своїм маєтку він заклав дуже добру друкарню. Начитавшись французьких ліберальних письменників, він сам писав, наслідуючи Вольтера. Він судив своїх кріпаків за всіма правилами європейської судової процедури: сам складав і читав акт обвинувачення, сам виголошував промову оборонців і т. п. Біда була лише в тому, що вся ця європейська процедура кінчалася щиро московським катуванням, для чого в пивниці дому був цілий арсенал катівського знаряддя… Московський вольтер’янець спокійно читав книгу про права людини у своїм кріпацькім гаремі. І лишаючись щирим гуманістом, власноручно «парол розґамі» своїх кріпаків. Ніколи ще у нас (москвинів. — П. Ш.) не було такого цивілізованого варварства, як у XVIII ст. Розумовий і моральний рівень московського дворянства не був вищий від рівня простолюддя. На московського вольтер’янця в Европі дивилися, як на переодягненого татарина, а вдома — як на родженого в Московщині француза. Політична ліберальна сентиментальність московського суспільства лишалася в абстрактній царині ідей, лоскотала нерви, але цілком не відбивалася в щоденних вчинках і, взагалі, в московському житті… Начитавшись К. Монтеск’є («Дух законів»), Бекарна («Про переступи і кари») та інших ліберальних модних письменників, Єкатєріна II сама почала писати наказ Сенату про реформу московських законів. Писала два роки і радилася з найближчими людьми та вищими церковними єрархами. За їхніми порадами, вона викреслила половину написаного. Коли почали приїздити в 1767 р. до Петербургу делегати Комісії для перегляду законів, вона закликала до себе «разних персон вєльмі разнамислящіх», прочитала їм свій проект наказу і веліла повикреслювати все, що, на їх думку, було недобре. Вони викреслили більше половини того, що лишилося від перших поправок… Комісія 1767 року наробила багато галасу, але дуже мало вплинула на законодавство. Вона була радше всеросійською етнографічною виставою, ніж законодавчим тілом. Єкатєрінин наказ про реформу започаткував у нас звичку, що її ми, москвини, не позбулися і донині: ми на кожну проблему, що її висуває московська дійсність, шукаємо готової відповіді в теорії, яку опрацювала чужа думка, на підставі досвіду чужого життя. Єкатєрінин наказ був не історичним, але патологічним моментом у розвитку московського законодавства; він був не фактом московської історії, але рисою з біографії Єкатєріни II. Те, що вона зробила в царині законодавства, було не розвитком ідей її власного наказу, а було продовженням і закріпленням старих фактів московської історії. За часів Єкатєріни II вся внутрішня історія Російської імперії обернулася в історію кріпацтва, бо абсолютно все життя — політичне, економічне і навіть духове — було зв’язане з кріпацтвом. А в одній нотатці Єкатєріна II пише: «Свобода — душа всіх речей. Без свободи все мертве» (скорочено за: В. Ключєвскій. «Курс рускай історіі»).

Про аналогію зі Сталінською Конституцією СССР не говоримо, бо кожний з нас пізнав її на власній шкірі.

Московський поет шотландського походження М. Лєрмонтов (1814–1841) писав:

… В Расіі нет закона.

Єсть столп,

А на сталпє

Карона…

Тепер п’ятираменна зоря. Та й та пофальшована.




XI

ЗАКОНИ СПАДКОВОСТИ


Не лише фізичні,

але й духові прикмети

людини є спадкові.

F. A. Woods

Щоб зрозуміти причини, які штовхають націю йти тим шляхом, яким вона йде, а не якимсь іншим, треба насамперед ЗНАТИ ту націю, а в першу чергу знати її провідну верству. Ми ніколи не пізнаємо, не зрозуміємо сучасної провідної верстви московської нації без розгляду ґенези (походження) тої верстви та без вирішення питання: чи вона успадкувала від своїх предків і що саме успадкувала. Щоб відповісти на це питання, треба знати науку про спадковість — генетику. З огляду на те, що наше суспільство (за винятком лікарів та природників) мало ознайомлене з нею, мусимо навести деякі закони генетики, бодай схематично, спрощено.

Батьком генетики був німецький чернець Г. Мендель (1822–1884). Науковими дослідами (з квітами) він знайшов перші основні закони спадковости, з яких тут нас цікавлять закон видозміни (варіяції) та закон переваги (домінації). Їх зрозуміємо найлегше з конкретного прикладу. Напр., спаруємо червону квітку з білою (запліднючи пилком) і припустимо, що червоний колір є домінантним, с.т. має більшу силу передаватися нащадкам, як колір білий. Перша генерація (сини) буде складатися з 25% квіток червоних, 25% квіток білих і 50% квіток рожевих. Коли ж далі будемо спаровувати (схрещувати) їхніх нащадків, то побачимо щось інше.

Перша генерація складалася з трьох груп: 1) червоні, 2) білі, 3) рожеві. Якщо будемо спаровувати (схрещувати) в межах тої самої групи, с. т. нащадків групи червоних лише між собою, нащадків групи білих лише між собою, рожевих — між собою, то дальші генерації виглядатимуть приблизно в такій схемі: (червоний колір домінантний).

Батьки: червоний спарований з білим

Перша ген. — ЧЧЧЧЧЧ; ББББББ; РРРРРР

Друга ґен. — ЧЧЧ–РР–Б; ЧЧ–РР–ББ; ЧЧ–РРР–Б

Третя ґен. — ЧЧЧЧ–РР; ЧЧЧ–РР–Б; ЧЧЧ–РР–Б

Четверта ґен. — ЧЧЧЧЧ–Р; ЧЧЧЧ–Р–Б; ЧЧЧЧ–РР

П’ята ґен. — ЧЧЧЧЧЧ; ЧЧЧЧЧ–Р ; ЧЧЧЧЧ–Р

Шоста ґен. — ЧЧЧЧЧЧ; ЧЧЧЧЧЧ; ЧЧЧЧЧЧ


Що бачимо? По–перше, бачимо, що схрещенці (покручі, метиси, бастарди) дають несталих, змінливих нащадків, різнородних нащадків, часто цілком неподібних до батьків. Напр., друга генерація від рожевих батьків має і червоних, і білих дітей, бо від білих батьків і червоні, і рожеві діти. По–друге, бачимо, що в дальших генераціях стає все менш і менш білих та рожевих нащадків, і, зрештою, білі та рожеві цілком вимирають, а, навпаки, залишаються самі червоні. Бачимо, що нащадки повертаються до домінантних властивостей своїх предків і що домішка слабших, (рецесивних) властивостей зникає, вироджується у нащадків. Цей закон генетики є надзвичайно важливий для нашої теми. Пам’ятаймо його. Та, хоч вони (рецесивні) і зникають, проте трапляється (дуже мало коли, що вони ніби раптово з’являються. Напр., в Америці біла мати породила від білого чоловіка чорну дитину (муринятко). Батьки, діди і прадіди обох — і чоловіка, і жінки — були всі білі. Чоловік подав до суду просьбу про розвід, оскаржуючи свою жінку в чужоложстві. А тому, що та жінка славилася на всю околицю як дуже чесна і моральна, то суд зарядив медичне слідство, яке виявило, що дуже далекий предок чоловіка був мурин. Таке явище називається атавізм, а його причини наука ще не знайшла (є лише теорії). Проф. Т. Морган висунув у 1910 р. хромосомну теорію спадковости. Як знаємо, тіло кожної живої істоти складається з мікроскопійно малих клітинок. Кожна клітинка має ядро (нуклеї), в якому є кілька пар «патичків», званих «хромосоми». В тих хромосомах містяться т. зв. «ґени», які є носіями властивостей, прикмет дорослої істоти. Кожний рід тварин чи рослин має свою сталу кількість пар хромосомів. Людина має їх 24 пари. Тіло живої істоти росте в той спосіб, що клітинка поділяється на дві; ці дві ростуть і поділяються кожна знову; ці дві кожна знову на дві і т. д. Цей поділ (мітозис) є надзвичайно цікавий процес (можна бачити через мікроскоп), який багато пояснив незрозуміле в спадковості. За браком місця тут не можемо його описати, лише скажемо, що КОЖНА хромосома ПЕРЕД поділом клітини розщеплюється вздовж, потім ці розщеплені стають попарно на середині клітини; тоді хромосома з’єднується з протилежною і, нарешті, поділяються на дві ґрупи, а кожна група відходить на протилежний (бігунковий) бік клітинки, і клітинка розділяється на дві. Таким, чином кожна дочірня клітинка дістає ВСІ гени матірньої.

Після з’єднання мужеського сімени (сперма у тварин, пилок у рослин) з жіночим яєчком (ова) в одну клітинку, вона починає ділитися, як описано вище, отже, починає рости нащадок, який ВЖЕ дістав материнські і батьківські хромосоми з ґенами. А в ґенах містяться всі властивості, всі прикмети дорослої істоти. Іншими словами, властивості дорослої істоти (отже, і людини) закладаються вже в хвилину запліднення матері батьком. Вже в первісній зародковій клітині існують майбутні властивості (чесноти і хиби) дорослої людини. Цей біологічний закон за наших часів набрав надзвичайно великої політичної ваги (про це далі).

Генетика, хоч і знайшла поки що лише частину законів спадковости дослідним шляхом, проте поставила вже практичне плекання й рас худоби, і рослин на твердий науковий ґрунт. Тепер садівники та скотарі вже не плекають насліпо. Вони вже знають наперед, яких саме батьків треба схрещувати, щоб мати нащадків з бажаними властивостями, і знають наперед, яких нащадків можуть сподіватися. Ми кажемо «можуть сподіватися», с. т. не цілком напевно. Це тому, що існує т. зв. кореляція властивостей, с. т. взаємопов’язаність одних властивостей з іншими. Ця взаємопов’язаність властивостей впливає на остаточні наслідки схрещування і передачі властивостей батьків нащадкам. Ось чому діти, хоч і подібні на батьків (братів — сестер), але не цілком тотожні з ними. Ми навели приклад схрещування і спадковости лише одної властивости (кольору) і лише в межах тої самої ґрупи. В житті ж паруються, схрещуються члени всіх ґруп, а до того ще долучається взаємний вплив (кореляція) властивостей, і все це значно ускладнює процес. Та для нашої теми вистачить знати загально лише ті два головні закони ґенетики, що ми їх навели: 1) схрещення протилежних (взагалі, неспоріднених) властивостей дає нестійких, частинно дуже неподібних до батьків нащадків; 2) у нащадків цих схрещенців (покручів) зникають, вироджуються слабші властивості, а натомість запановують сильніші (домінантні). Іншими словами, спарювання батьківських (батька і матері) СПОРІДНЕНИХ властивостей ЗАКРІПЛЮЄ ті властивості в нащадках, посилює їх. І навпаки, спарювання НЕСПОРІДНЕНИХ, а особливо ПРОТИЛЕЖНИХ (материнські протилежні батьківським) властивостей призводить до дисгармонії, конфлікту, БОРОТЬБИ МІЖ СОБОЮ тих властивостей, яка не припиняється, аж поки сильніші властивості не запанують, а слабші зникнуть в нащадках.

У зв’язку з нашою темою нас цікавлять закони спадковости для людської істоти. Щодо спадковости фізичних властивостей, то людина підлягає всім біологічним законам для ссавців, бо належить до тваринного царства ссавців. Але у людини друга частина її Я — частина духова — розвинена безпорівняно більше, ширше і глибше, ніж у тварин. Людина має душу (між іншим, індуси вірять, що і тварина має), а для людської цивілізації і культури ця друга частина людського Я, частина духова, є — о ціле небо — важливіша за фізичну частину Я. Важливіша, бо «дух животворить», бо творчий дух, що ним обдарував Творець людину, — творить культуру і цивілізацію. Повстає питання ВЕЛИЧЕЗНОЇ культурної, економічної, національної і державної ваги, а саме: чи в генах закладені також і духові властивості? Себто: чи духові властивості людини є СПАДКОВІ? Чи, може, навпаки — духові властивості людини формують обставини її життя після народження її, с. т. чи людина НАБУВАЄ їх сама під час свого росту?

Проблеми спадковості у людей вивчає відділ генетики евґеніка. Батьком евґеніки був Ф. Галтон (1822–1911), який заснував в Лондоні спеціяльний інститут для дослідження проблем евґеніки.

Досліджуючи спадковість у тварин, птахів, комах, рослин, науковці мали вільну руку спаровувати, що хотіли і як хотіли, а головно, могли мати протягом короткого часу багато поколінь і велике число нащадків. А до того ж вони досліджували фізичні властивості, що їх можна зміряти, зважити, бачити оком. Досліди ж над спадковістю людини натрапляють на великі труднощі, бо ж науковці не можуть спаровувати людей за своєю вподобою, та і треба б було чекати сотки років, щоб побачити наслідки у нащадках. А найголовніше — нас цікавить спадковість духових властивостей, а їх не можна зміряти метром, зважити на кілограми, сфотографувати. Правда, тепер психологи винайшли чимало технічних способів дослідити вроджені здібності та вдачу людини, але ті способи є поки що більш чи менш правдоподібним угадуванням.

З огляду на ці труднощі Ф. Галтон та інші дослідники мусили вжити іншого способу — досліджувати минуле якогось роду. Для ілюстрації цього способу наведім кілька прикладів. Волоцюга на ім’я Джюк мав двох синів, які оженилися з п’ятьома дегенеративними дівчатами. Від них протягом семи поколінь розмножилося 1200 нащадків. З того числа: 300 вмерло в дитинстві, 310 були професійними жебраками–волоцюгами, 440 різного роду каліками, понад 300 професійними проститутками, 130 засудженими злочинцями, 60 злодіїв, 7 вбивників і лише 20 вивчили ремесло, та й то 10 з них аж у тюрмі (Д. Доґдейл). Ще більш разючий приклад наводить Г. Годдард. «За часів війни за незалежність (Американських Стейтів) вояк на ім’я Мартин Калікак мав сина від напівбожевільної дівчини. Нащадки цього сина за п’ять поколінь розмножилися до 480 осіб. З того числа: 143 були несповна розуму, 82 вмерли в дитинстві, 38 були позашлюбними дітьми, 33 сексуально збоченими, 24 налогові алкоголіки, 3 епілептики, 3 злочинці, 8 тримали доми розпусти, і лише 48 були нормальними людьми. По війні той самий М. Калікак оженився з нормальною дівчиною. Від цього подружжя розмножилося в простій лінії 496 осіб. З того числа лише 2 були налогові пияки та один сексуально збочений, а вся решта була нормальними людьми, серед яких було чимало лікарів, професорів, адвокатів, купців, фермерів, коротко — порядних людей (Н. Goddard. «The Kalikak Family»).

Ще яскравіший приклад дає рід Едвардсів. В 1667 р. Річард Едвардс оженився з надзвичайно талановитою дівчиною Елізабет Тотл. З цього роду (в 1900 році нараховував 1394 нащадків) вийшло: 2 віцепрезиденти ЗСА, три сенатори, кілька конгресменів, кілька губернаторів стейтів, 13 ректорів університетів, 60 університетських професорів, багато директорів середніх шкіл, 60 лікарів, понад 100 священиків, теологів, місіонерів, 75 старшин, 60 письменників, понад 100 адвокатів, 30 суддів. У 1691 p. Р. Едвардс розвівся з Елізабет, а оженився з Марією Талкот — дівчиною звичайних, пересічних здібностей. Від Марії Р. Едвардс мав п’ять синів та одну доньку, і їхні нащадки не видали ані одної визначнішої особи — всі були звичайними пересічними людьми (Е. Sinnott. «Principies of Genetics»).

Всі ці роди жили в тій самій країні, кожна пара в той самий час, за тих самих обставин життя; навіть походять (кожний рід) від одного предка, але від інших праматерів, з яких одна була несповна розуму, друга нормальна або одна пересічних здібностей, а друга великих здібностей. Ці і багато інших прикладів ясно вказують, що духові властивості людини є СПАДКОВІ.

Кажуть, що часто від великих батьків походять недолужні діти. Саме це і пояснюють закони генетики. Червона квітка схрещена з червоною — дає лише червоні нащадки. Сини волоцюги Джюка поженилися з дегенеративними жінками — нащадки всі дегенерати і волоцюги. Нормальний, порядний М. Калікак, оженившись із нормальною, порядною жінкою, мав нащадків нормальних і порядних людей. Пересічних здібностей Р. Едвардс оженився з Марією — дівчиною пересічних здібностей, — нащадки всі пересічних здібностей люди. Але схрещення червоної квітки з білою давало в дальших поколіннях червоні, якщо червоний колір був домінантним. Нормальний М. Калікак від дівчини низького духового рівня мав нащадків низького духового рівня, бо низький рівень дурної дівчини був домінантом. Також і пересічний Р. Едвардс від Елізабет — дівчини великих здібностей — мав нащадків великих здібностей, бо здібності Елізабет були домінантними. Пригадаймо, що в хромосомах рожевих квіток (в нашому прикладі) заховані червоні та білі ґени, що в майбутньому поколінні дають, попри рожеві, також білі та червоні. М. Калікак від дурної дівчини все ж мав 46 нормальних нащадків. Також пригадаймо, що в пізніших поколіннях домінантна властивість ВИТИСНЯЄ слабі (рецесивні) властивості.

Не треба бути науковцем, щоб бачити, що майже всі сучасні цивілізовані нації культурно (духово) дегенерують. Особливо впадає у вічі цей процес в Америці (ЗСА). На нашу скромну думку, причини ці лежать у царині біологічній, що вже давно помітив еспанський науковець Й. Ортеґа–і–Ґассет (J. Ortega у Gasset. «The Revolt of the Masses»). До XIX ст. еліта європейських націй походила головно з аристократії, шляхти і середньої класи. Ці класи повстали шляхом довгостолітньої природньої селекції (добору). Селекція найздібніших (на добро чи зло) відбувалася навіть і тоді, коли провідні місця займали за правом народження (в спадок); дурні аристократи, хоч і займали батьківські посади, не відіграли ролі (хіба негативну) в історії своєї нації. В конституційних монархіях, як, напр., в Англії, де сильна індивідуальність завжди мала можливість себе виявити — цей природній процес селекції найздібніших відіграв величезну, з певністю можна сказати, вирішальну роль в долі нації.

Від XIX ст. до національної еліти починають вливатися спочатку одиницями, а згодом масово здібні вихідці з простолюддя. Почалася демократизація всього культурного і політичного життя. Тепер ця демократизація обертається (в деяких країнах вже обернулася) в ПЛЕБЕІЗАЦІЮ з усіма фатальними для нації і держави наслідками. Ці наслідки особливо яскраво виявилися в американській політиці щодо москвинів. Подивімся на цю справу з біологічної точки погляду.

Америку (північну) почали колонізувати англо–сакси, потім велике число німців і трохи французів. Хто були ці перші колонізатори? Попри молодших синів англійської аристократії, це були, загально кажучи, авантюрники, розуміючи цей термін в широкому значенні, с. т. не лише у від’ємному (кримінальники), але й в додатньому (сміливі, рішучі шукачі пригод). То були одчайдухи (аналогія до наших запорожців). За цими першими колоністами — шукачами пригод і багатств — прийшли другі колоністи — колонізатори, будівничі нового життя. Чимало приїхало також ідейних людей, що шукали можливости жити відповідно до своїх ідейних (властиво, релігійних) переконань. Також були квакери, мормони тощо.

Ці люди були далеко понадпересічними, більшого калібру, великої ініціятиви, невичерпальної енергії, твердих характерів. А піонерське життя — повне небезпек і труднощів — ще більш скріплювало, загартовувало ці риси, ці властивості. Ті люди були будівничими — творцями в повному значенні цього слова. Вони мали творчого духу аж подостатком. Він і збудував ЗСА та Канаду.

Вже далеко пізніше Америку залило море емігрантів усіх націй світу, включаючи чорні, жовті і семітські. Який характер та культуру мали ці емігранти? Переважаючу більшість їх вигнала до Америки (проти їх бажання) біда, злидні, голод в рідному краї; переважно то були бідаки, невдачники, пролетаріят, який кидав рідну землю з мотивів матеріялістичних і під примусом. Це дуже важно з погляду евґеніки.

Море такої еміграції залило цілком далеко меншу групу первісних колоністів із старої Англії. Гірше того! Нащадки тих англійських піонерів почали вимирати. Проф. В. Каттел в 1920 р. дослідив статистику народжень і знайшов, що американська родина з вищої верстви має пересічно 1,9 дітей. А перед 1920 р. американська провідна верства походила головно із старих піонерів англо–саксів. Натомість родина простолюддя мала пересічно 3,6 дітей. А простолюддя походило переважно з пізнішої різнонаціональної еміграції. Якщо пригадаємо знаний факт, що всякого роду дефективний тілом і душею елемент виходить переважно з міського люмпенпролетаріяту, з міського шумовиння, то не будемо дивуватися, що в 1920 році в Америці самих епілептиків було 200000 (Е. Сілкот). Нині ж, як пише др. В. Брейсленд в своїм «Звіті до Комісії Г. Гувера» в 1954 році, — в ЗСА звертаються до лікарів 250000 психічно хворих ЩОРОКУ, і це число збільшується кожного року на 10000. Тепер в ЗСА є зголошених 9000000 психічно (розумово, душевно) хворих, а незголошених (бо в легкій формі) кількаразово більше. З усіх півтора мільйона шпитальних ліжко–днів більше половини припадає на психічно хворих» (др. В. Брейсленд). Понад чотири і пів мільйона новобранців були визнані лікарськими комісіями за непридатні до війська; 40% з них із–за психічних хвороб» (J. Fisher. «A Few Bottons Missing»). З часів 2–ї світової війни один з кожних семи новобранців був відкинений лікарями із–за розумових дефектів. Один американець із кожних 20 був якийсь час у шпиталі для розумово хворих (D. Carnegie. «How to Stop Worring»). Анкета, переведена серед 2500 учнів 27 середніх шкіл та серед 1000 студентів університетів у стейті Нью–Джерзі, показала, що не вважають за злочин крадіж — 12%, грабунок — 9%; не вважають нищення чужої власности за щось зле — 15%; не вважають брехню й ошуканство за моральний злочин — 75%; не вважають сексуальні зловживання за зло — 17% (Доклад сенатора P. С. Гендріксона, голови сенатської підкомісії для дослідження злочинів малолітніх). Відомо, що малолітніх злочинців виховує американське кіно, повінь детективних романів, «комікси» і т. п. Та суть не в цьому, а в тому, що провідна верства американського народу ДОЗВОЛЯЄ виховувати злочинців. Отже, малолітнє злочинство характеризує не малолітніх злочинців, але провідну верству народу. Вбивство малолітніми власних батьків, і то з–за дурниць, вже не є ніякою сенсацією в Америці, вже є буденним явищем, на яке не звертають уваги. Чи може нація впасти ще нижче за це?

Менш культурні верстви населення, заробивши грошей більше, ніж потребують для заможного життя, надмір їх переважно витрачають на розваги. Очевидячки, шукають розваг, доступних їхньому розумінню — пияцтво, карти, танго, джезбенд, бокс, перегони, футбол і т. п. заповнюють майже весь вільний час пересічного американця. В розмовах нижчої і середньої класи американців (і не лише американців) ви не почуєте інших, ніж спорт і гроші, тем. Навіть під час виборів до місцевого самоврядування чи парламенту балачок на тему виборів далеко менш, ніж про спорт і гроші. В одному з великих американських університетів соціологи роздали серед студентства анкету, в якій був запит: «Який є ваш життєвий ідеал?». 63% відповіли: стала добре платна посада, власна хата, безтурботне родинне життя. 4% згадали — але не категорично — про громадську працю. Не було ані одної відповіді — служити вищим ідеям чи Богові. 42% не знали, за які цілі воює Америка (в 2–й світовій війні). 60% не могли назвати «чотирьох свобід» Антлантійської хартії (Н. Парідс). А це ж студенти університету — майбутня провідна верства нації.

Поважний американський тижневик «United State News and World Report» (21.X. 1955) дослідив навчальну шкільну програму європейських і американських шкіл і знайшов: «європейський школяр майже не займається спортом, бо так переобтяжений наукою, що не має хвилини вільної, а американський школяр витрачає одну третину свого часу на спорт. В Европі 8–10–річний школяр вирішує проблеми, які даються в Америці 16–18–річному. Европейський середньошкільник інтелектуально стоїть вище за американського студента університету. В Америці 22% середньошкільників вступають до університету; в Европі лише 5%. В Америці. 80% дітей кінчають середню школу; в Европі лише 15%». Отже, бачимо в Америці масову продукцію пересічної якости, а в Европі сувора селекція на вищу якість. В Америці і дурнувата дитина може скінчити школу, бо програма навчання не дуже висока і батьки мають гроші. В Европі дурновата дитина не скінчить, бо програма навчання зависока для неї і батьківські гроші не поможуть, а з бідних кінчають лише надзвичайно здібні діти. Таким чином, в Америці внаслідок заможности широких верств народу і глибоко демократичного устрою до провідної верстви вливається багато (аж надто багато) не розумових вибранців, але вибранців повного гаманця. Але парадоксально, матеріяльний добробут нації знизив культурний рівень її провідної верстви. Американська наука (а з нею і політика) характеристична своєю вузькою спеціялізацією, плиткістю, їй бракує широчини і почасти глибини.

На тлі сказаного стає зрозумілим, чому американський здоровий демократизм (і не лише американський) обернувся тепер в плебеїзм чи карикатуру на демократизм. Це ж справжня трагедія нації, що нащадки обернули в карикатуру чи фарс НАЙДОРОЖЧИЙ скарб, що його лишили їм їхні славні предки, — право й обов’язок брати активну участь у керуванні своєю державою — загальне виборче право.

Американська шкільна наука робить наголос на права американського громадянина, а не на його обов’язки. Робітництво, селянство, середня класа, капіталісти — всі вимагають (і дістають) більше прав для себе, а про обов’язки ані звука. У виборах до органів самоврядування звичайно беруть участь 35–75% з усіх управнених до голосування. Пересічно голосує лише половина управнених. Та половина складається з прихильників 2–5 конкурентів у виборах. Щоб бути обраним, треба назбирати бодай один голос більше за конкурента. Отже, фактично обирає половина з тої половини, що голосували (а не сиділи вдома), с. т. 25% управнених виборців. Таким чином, МЕНШІСТЬ, а не більшість населення вибирає, а значить, і керує державою.

Та меншість, опинившись при владі, мусить уважати на бажання всіх управнених до голосування, бо, якщо піде проти їх бажань, то на наступних виборах її не виберуть. Якщо виборцям подобається порнографічна чи бандитська культура або розкладова література, то несила урядові закрити джерела моральної зарази (напр., Голівуд), хоч би хотів. По останній війні американський уряд у приспішеному темпі демобілізував американську армію. Серед нас поширена думка, мовляв, те приспішення спричинили тайні московські агенти в американському уряді. Мабуть, у тому є частина правди, але далеко більша частина в тому, що хлопці кричали «Додому!», а їм ще голосніше помагали їхні батьки вдома. Отже, якби і були мудрі голови в уряді, то їм несила була б затримати демобілізацію. Одною з найголовніших причин, чому американці обрали Д. Айзенгавера на президента, була його обіцянка скінчити війну в Кореї. Отже, бачимо, що в Америці (ЗСА) тепер запанував дух, діяметрально протилежний духові, що панував за часів війни за американську незалежність у 1776 році. Тоді Томас Пейн закликав американців «вмирати за свободу», а тепер заманювали до армії обіцянками всіляких вигод та привілеїв, що їх матимуть по війні колишні вояки. Мотив чисто матеріялістичний.

Нащадки не лише всяких Калікаків (дегенератів), але й нащадків численних Марій Едвардсів (пересічних людей, мірноти), очевидячки, не могли породити геніїв, та й ще коли вимирали нащадки нечисленних Елізабет Едвардсів (здібних, понадпересічних людей). Що гірше! Вони зайняли місця геніїв. Америка (ЗСА) стала нацією пересічностей, нацією мірнот. І не могла не стати, бо ж «еліта нації — творець її культури, щоб мати силу творити, мусить мати глибокі корені в рідному чорноземі, в рідному духово і кровно народі. А чорнозем (фізичний і духовий) твориться з трупів мільйонів істот, що народилися, виросли на тій землі протягом довгих, дуже довгих поколінь. Америка (і Московщина) народилися щойно недавно — вже в історичні часи — і не мали ще часу наскладати навіть тоненького шару свого власного «чорнозему». Звідси і безплідність американської (і московської) творчої наукової і політичної думки. Звідси і брак дійсно великих у них тепер постатей.

Повторім вже сказане поперед. Коли англо–сакську кров і культуру залило море всіх рас і всіх культур, включно з чорною, жовтою семітською, коли утворилася нестравна саламаха часто протилежних культурних первнів, коли та саламаха на місце старих англійських пуританів з їхньою культурою, поставила Голівуд з його культурою муринських джазів і танців — тоді англо–сакський творчий рух піонерів і перших колонізаторів Америки здеґенерував на позем плебсу. Сучасні американці не мають вже духової сили видати Вашинґтонів, Франклінів, Джеферсонів, Лінкольнів. Гірше того сучасні американці повторюють, як папуга, заповіти тих Великих Американців, але цілком не відчувають їхнього ДУХА. Ще гірше, той дух став їм цілком ЧУЖИЙ. Називайте, яким хочете, ім’ям той дух, яким були надхнені батьки американської свободи, але ніхто і ніколи не назве його плебейським. А саме плебейські смаки, плебейський дух ПРОСЯК ТЕПЕР ВСЕ ЖИТТЯ американців. Плебейський же «дух» може лише смердіти, а ніколи творити.

Америка (ЗСА) — провідник світу? Технічний — може. Духовий — НІКОЛИ! Ми є наочними свідками спроб американців перебрати провід у світі. Ті спроби стали посміховиськом і карикатурою в міжнародних колах, а нас, українців, коштують мільйони трупів наших дітей, жінок, чоловіків, і вони можуть коштувати цілий світ більших мільйонів трупів, а може, і знищення нашої планети.

Духовим провідником світу може, має силу бути лише та еліта, що орґанічно виросла на культурному ґрунті, що його творив її власний нарід протягом довгих, довгих тисячоліть.

Одним з таких небагатьох народів є нарід УКРАЇНСЬКИЙ.

Ось яку величезну, навіть ВИРІШАЛЬНУ роль грають у житті і долі нації біологічні чинники.




XII

КУЛЬТУРА І ЦИВІЛІЗАЦІЯ

Плівка культури на сучасній

цивілізованій людині є дуже,

дуже тоненька.

М. Wright

З наведених поперед прикладів бачимо, що людина дістає від батьків їхні добрі і лихі властивості. На прикладі Америки бачимо, що перевага негативних властивостей може привести націю до катастрофи. Але ж людина є «цар природи». Могутній людський розум запряг сили природи на службу людині. Людський розум знайшов способи бачити невидиме, чути нечутне, міряти незміриме, творити неіснуюче і вже ніби підходить до розгадки Великої Тайни — тайни зародження життя. Прийде час, і людський розум створить в лабораторії живу істоту. Нема межі для людського розуму. Отже, людський розум знайде і способи керувати законами спадковости та спрямовувати розвиток людини в бажаний людям напрям. Так думають численні нині представники всіх відтінків матеріялістичної філософії. І не лише думають, але й шукають способів — випробовують свої теорії на 200 мільйонах не лабораторних звіряток, а «щасливих громадян» СССР.

Так! Людський розум є величезна сила. Людський розум змінив світ до невпізнання. Але ЯКИЙ світ? Змінив світ фізичний, матеріяльний. А духовий? Проф. М. Райт каже: «фарба культури на цивілізованій людині є дуже і дуже тоненька. Сучасна цивілізована людина керується чуттям, а не розумом, і ці умотивовані її розумом почуття є ті самісінькі, які були і десять тисяч років тому, вони є ті самі і в африканського дикуна і в європейського доктора філософії» (М. Wright. «Getting Along With the People»). Це є глибока правда. Остання війна відкрила наші очі на цю правду і захитала нашу віру в людський поступ. Як би ні? Та то ж не дикі москвини, але високоцивілізований європейський нарід, що дав людству великих філософів, науковців, письменників, композиторів, жадібно впився людською кров’ю ПОДОЛАНИХ, беззахисних жертв при першій же нагоді, як тільки влада дозволила. Впився точнісінько так, як їхні предки 2000 років тому. Безоглядна жорстокість — це національна властивість старих германців (див.: Tacitus. «Germania»), властивість, тимчасово притамана цивілізацією, ожила і вибухла повною силою за першої ж нагоди в 1939–45 pp. Вийшло назверх те, що було заховане глибоко в генах, чи, просто кажучи, — в крові.

Прихильники матеріялістичних доктрин кажуть: Але ж людський розум виплекав нові породи і раси тварин і рослин, породи, цілком не подібні на своїх предків. Напр., манюсінька кімнатна собачка і вдесятеро за неї більший пес сен–бернарської породи походять від тих самих прапредків. Адже ж були часи, коли люди насолоджувалися кров’ю, муками, смертю людей, як, напр., у Римському колізеї, коли випускали голодних левів на беззахисних людей, але тепер нащадки тих людей визнають і практикують християнські засади любови та допомоги іншим. Альтруїзм, хоч і не дуже поширений, проте існує у людей.

Так! Але треба пам’ятати, що: 1) виплекували сен–бернара чи карликувату собачку протягом більш як 100 генерацій, і то методично; 2) нічого нового не виплекано, лише збільшено, зменшено чи поліпшено ВЖЕ ІСНУЮЧІ (розмір у даному прикладі); 3) поліпшено чи замінено лише фізичні, а не духові властивості; теперішній пес не є лагідніший чи мудріший за свого предка з 200 років тому; 4) виплекані зміною зовнішніх обставин властивості не є стійкі; вони дуже легко втрачаються, коли повертаються старі обставини. Культурний пес, якщо родиться і виросте в лісі, далеко від людей, дичавіє вже в першому поколінні; яблунька дичавіє за 3–4 роки, якщо її не обрізати щороку. Вовк, народжений і виплеканий серед людей, і в десятому поколінні втече до лісу. «Капо» в німецьких концентраках був християнином з діда, прадіда і, мабуть, не один раз давав милостиню жебракові, проте він насолоджувався катуванням і муками в’язнів.

Масовість, величезна кількість прикладів бестіяльної жорстокости німців виключає пояснення, мовляв, то були винятки. Також годі пояснити німецьку жорстокість психозою війни. Кожний, хто працював наймитом у німецького селянина, посвідчить про безсердечність «бауера». Навіть серед американських фермерів, де життя вирівнює різниці національних поглядів, існує велика різниця щодо умов праці наймита. У фермера англо–сакського походження наймит вважається членом родини, і так з ним поводяться. У фермера німецького походження наймит вважається лише наймитом, і так з ним поводяться.

Англійці й американці також мали концентраки і полонених німців, але не знущалися з них і не виробляли гаманців зі шкіри в’язнів, як це робили німці. Абсолютно неможливо уявити собі нашого (українського) селянина в ролі ката дітей чи жінок. І не лише селянина, а навіть і зіпсутого, змосковщеного міщанина чи інтелігента. Серед НКВДистів є дуже мало українців — не тому, що москвини взагалі не довіряють українцям, але тому, що москвини на досвіді переконалися, що українця годі вишколити на безсердечного ката. (Образ українця–ката намалював М. Хвильовий у своїй новелі «Я»).

Вибух у німців безоглядної жорстокости за часів останньої війни доказує більш ніж переконливо, що цивілізація, с. т. освіта виховання, зміна зовнішніх умов життя, навіть християнська релігія не може не те що знищити, а навіть змінити вроджені духові властивості, що їх заховав Творець глибоко в генах крови, щоб людина не бавилася з ними, як тепер з атомом. Надзвичайну стійкість до вроджених властивостей і, навпаки, надзвичайну нестійкість набутих підтверджують всі досліди генетиків з рослинами і тваринами. Для дослідів спадковости набутих властивостей у людині особливо цінним матеріялом є саме німецькі звірства за часів останньої війни. Очевидячки, тих дослідів не будуть робити німці, навіть англійці чи американці, з політичних причин. Цей обов’язок лежить на наших науковцях; обов’язок сплатити хоч частково наш борг тисяч соткам тисяч українських мучеників — жертв «культурного» німецького народу. Наукова аналіза ПРИЧИН німецької, московської чи жидівської жорстокости особливо потрібна нам, українцям, бо ми надто легко віримо чужим «науковим» теоріям. Потрібна така праця дуже, щоб охоронити наші наступні покоління від фатальних ілюзій, подібних до ілюзій 1917 року.

Та людина все ж має розум, хоч і не всесильний, як думають матеріялісти, проте дуже великий. І людський розум — цілком слушно — не хоче визнати своє безсилля у спробах ушляхетнити людину. Чей же людина створена за образом і подобизною Божою; чей же є мільйони людей добрих, шляхетних, милосердних. Англійці не мордували своїх полонених; українець не здатний бути катом. А українці чи англійці чей же не є більш цивілізованими за німців. Адже ж усі ми походимо від Адама. Як же повстала така величезна, така основна різниця між Адамовими дітьми?

У зв’язку з застрашаючим поширенням психічних хвороб у XX ст. сучасні психологи значно поширили і поглибили студії людського духу і розуму. Багато виникло цікавих теорій, і зроблено чимало дослідів, багато з них шукають причин у царині фізіології, отже матеріяльній. Але вже є — хоч і не багато — поважні досліди в царині духовій. Останні кажуть, що засоби матеріяльної натури не поможуть, бо ж маємо до діла з чинниками з царини духової, а не матеріяльної, яка є лише вислідом духової. Проф. Й. Фішер пише: «Якщо ви підсумуєте всі авторитетні писання, будь–коли написані найвизначнішими психологами та психіятрами на тему душевної гігієни, і якщо ви зведете то все докупи, викинете надмір слів, і якщо вибирете найістотніше та визбираєте всі незфальшовані частинки чистої науки, стисло висловлені, і якщо це зробить найбільший поет, то матимете незграбний і неповний підсумок Нагірної проповіді Христа, в порівнянні з якою ваша компіляція буде жалюгідною мізерією і вбогістю» (J. Fisher. «A Few Bottons Missing»). Ще ясніше каже світової слави психіятр проф. Ч. Йонг: «Протягом останніх тридцяти років люди з усіх країв світу радилися у мене. Я лікував багато соток пацієнтів. З усіх моїх пацієнтів, старших понад 35 років, я не знайшов ані одного, який мав би причиною своєї хвороби щось інше, ніж брак релігійного світогляду. Абсолютно всі до одного з тих пацієнтів захворіли тому, що загубили те, що давала своїм вірним кожна релігія протягом віків. З тих моїх пацієнтів, які не навернулися до релігійного світогляду, ані один не вилікувався і навпаки — ті, що навернулися, — всі вилікувалися» (С. Young. «Modem Man in Search a Soul»).

Відомий американський письменник, книжки якого розходяться в мільйонах примірників, пише: «Колись говорилося про конфлікт між наукою і релігією. Тепер тої дитячої балаканини вже майже нема, хіба серед неуків. Найновіша з усіх наук — психіятрія показалася нічим іншим, як те, що вчив Христос. Вчені психіятри переконалися на щоденнім досвіді зі своїми пацієнтами, що молитва і сильна релігійна віра проганяє журбу, тривогу, напруження нервів, страх, с. т. все те, що спричинює майже половину наших хворіб тіла, розуму і душі. Для сучасних науковців–психіятрів є тепер аксіомою, що глибоко і щиро віруюча людина ніколи не буде мати психічних хворіб» (D. Carnegie. «How to Stop Warring and Start Living»).

Цивілізація лежить у царині матеріяльного життя людини, і вона показалася безсильною ушляхетнити людину. Радше навпаки — сприяла здичавінню людини. Культура і релігія лежать у царині духового життя людини і, як бачимо з наведених свідчень лікарів–науковців (не теологів), наука вже намацує правдивий шлях до ушляхетнення людини. Модерна наука XX ст. відкриває наново СТАРИЙ шлях, відомий людству вже яких 2000 (властиво, далеко більше). Тут приходимо до найцікавішого і найголовнішого питання: ЩО, ЯК, КОЛИ зароджувало, формувало і скріплювало релігію, культуру, духове життя людини і нації? На жаль, брак місця тут не дозволяє нам розглянути глибше і ширше це найголовніше для всіх нас питання. Найголовніше тому, що воно відкриває очі на ті глибокі причини, на ті внутрішні і рішаючі долю нації чинники. А знання їх не лише скріплює нашу віру у велике майбутнє України, але й дає тверді наукові підстави для непохитної в тому певности.

У попередніх розділах ми побіжно розглянули, як формувалася вдача людини номадського і рільничого культурних кіл. У протилежних географічно–економічних умовах створилися і протилежні культури, протилежна духовість. Тут розглянемо другий дуже великий чинник — ЧАС. Для простоти викладу візьмімо простий приклад.

Нинішній культурний пес походить із того самого роду, що і нинішній вовк. Десятитисячне покоління правовка переродилося на мирного пса, якого діти можуть безмилосердно тягати за хвіст, без ризику, що він їх покусає. Натомість десяте (а може, і соте) покоління теперішнього вовка, хоч би й виховувалося серед людей протягом десяти поколінь — покусає дітей, якби вони пробували тягнути його за хвіст. Обидва походять з того самого правовка. Виглядає ніби набуті вихованням властивості передаються спадково нащадкам. Але це лише виглядає так, а в дійсности пес може здичавіти вже в другому поколінні, як ми вже про це згадували. Різниці між 10000 поколінь і 10 поколінь пояснює проблему спадковости набутих властивостей. Виглядає, що час (дуже довгий) устабілізовує набуті властивості. Ось тут лежить надія людства на ушляхетнення людини.

Однак ця надія захитується іншим чинником. Коли набута властивість є споріднена з властивостями вродженими, то вона стабілізується дуже скоро і зливається в одне гармонійне ціле з властивостями вродженими. Червоні квіти, схрещені з червоними, завжди дають лише червоних нащадків. У протилежність цьому, набута властивість, що НЕ є споріднена з вродженими (особливо, якщо є протилежна), стабілізується дуже довго і ніколи не зливається з вродженими в одне ціле. Нащадки від схрещення червоних квіток з білими давали протягом довгих поколінь несталих, різнокольорових нащадків.

Німці і москвини є наймолодшими націями в світі (про американську не згадуємо, бо вона щойно формується). Ще в VII ст. більшість німців не була християнами (а москвинів аж у XIV ст.). Обидва народи належать до кочово–мисливського культурного кола, якого ознаками, властивостями були жорстокість, хижацтво, матеріялістичний світогляд, релігійний фетишизм, нелюбов чи байдужість до землі, нерозуміння законів природи, а звідси і брак ідеї в її Творця. І ось народові такої духовости історія накинула християнство — релігію, що є цілковитою протилежністю, цілковитим запереченням всієї його духовости. Як схрещенці від червоної і білої квіток давали несталі, мінливі покручі, що протягом довгих поколінь не могли устабілізуватися, злитися в одне ціле, так і німецька духовість не злилася з християнством, а лише створила нетривкий КОМПРОМІС з ним. Цей компроміс не мав ще досить часу, щоб устабілізуватися, закріпитися протягом століть. Це і показали 1939–45 роки. Мабуть, для того треба 13 тисячоліть, до того ж сприятливих для християнізації умов життя. І це не є ніяким дурним вибриком гітлерівців, коли вони почали відроджувати старе германське поганство (ненацист ген. Е. Людендорф був його прихильником). Це був цілком природній для німців, для німецької нації їх рідний атавізм. Москвини ж навіть і компромісу з християнством не робили; вони просто обернули християнство догори ногами, наливши християнські норми своїм поганським змістом.

Але ж німці видали багато великих філософів, поетів, мистців, музик, які дали світові безперечно християнського духа твори; навіть видали великого реформатора Християнської Церкви — М. Лютера. Так! Але повстає питання, що його донині не висвітлили слов’янські науковці. Чи ті німецькі творці християнських творів дійсно були ЧИСТОКРОВНІ німці?

Вся східна територія сучасної Німеччини була заселена майже виключно слов’янами не лише за передісторичних, але й за історичних часів. Майже — значить, що між ними жило лише кілька малих германських племен. Аж до XVI ст. лунала там всюди (крім великих міст) мова слов’янська. На сучасній мапі Німеччини написані сотки слов’янських географічних назв. А скільки було змінено на німецькі? Напр., Ляйпциґ — Липське, Бранденбург — Бранебор, Грац — Градець і т. п. Навіть столиця Німеччини Берлін має не німецьку назву. М. Лютер, В. Моцарт, Й. Бах, Л. Бетовен походять саме з цих околиць. (М. Лютер народився в селі, що й нині називається Mokra). Мати Л. Бетовена була слов’янка на ім’я Кеверич.

Самі імена (згадані і багато інших) є дуже підозрілі щодо їхньої німецькости. Хто були з походження ті творці «німецької» культури? А скільки слов’янської крови є у власників чисто німецьких прізвищ? Сучасні прусаки мають на 90% слов’янську кров. Про все це див. в XXII розділі).

Слов’яни в Німеччині дають дуже добру ілюстрацію сказаного тут про спадковість неспоріднених властивостей, і домінантність.

Заселені слов’янами простори сучасної Східної Німеччини німці завоювали десь у X ст. Від того часу донині німці систематично і безоглядно німчили тих слов’ян. Всі школи, вся адміністрація, Церква і преса були в руках німців чи знімчених слов’янських «яничарів». Слов’яни боронили свою мову, звичаї і т. п., як лише могли. За 1000 років тої, понад всі пропорції, нерівної боротьби німці не змогли понімчити всіх. Ще й й сьогодні живуть у Східній Німеччині понад 150000 т. зв. лужичан–сорбів, оточені німецьким морем. Причини такої тисячолітньої витривалости і пояснює якраз генетика. Протилежність слов’янської і німецької духовости та більша (домінантна) сила слов’янської. При рівних фізично (політично) силах слов’яни були б послов’янщили німців (принаймі, мовно і почасти культурно).

Українська нація належить до рільничого культурного кола, притаманними властивостями якого є глибока любов до матері–землі, розуміння краси і законів природи, а звідси вдячність і подив їх Творцеві та філософія і релігія любови, толерантности, прощення і т. п. Всі ці властивості є первнями християнської духовости і культури. Як побачимо далі, українська нація є найстаршою з усіх європейських; набагато старшою за греків чи римлян. Та християнська духовість українців народилася, розвивалася і скріплювалася довгі тисячоліття ЩЕ ПЕРЕД народженням Христа. Можна сказати, що український нарід УЖЕ БУВ фактично християнським перед формальним охрещенням в 988 p., бо ж християнська релігія є надзвичайно глибоко СПОРІДНЕНА з духовістю дуже старого і дуже культурного українського (праукраїнського) народу. А як ми казали поперед, споріднені властивості дуже скоро зливаються в одне ГАРМОНІЙНЕ ціле з вродженими властивостями. І справді, історія підтверджує, що християнство прийнялося легко і дуже скоро поширилося на всіх просторах, заселених праукраїнцями. В одне гармонійне ціле злилася християнська релігія зі старою культурою праукраїнців–русів. Українська національна культура par exellence є культура глибоко християнська і має дуже глибокі 10000–річні корені в старезному 100000–річному українському чорноземі.

Це є повна, на всі 100%, гарантія, що ніякі чужі українській духовості впливи, хоч би вони й впливали сотки років, НЕ МОЖУТЬ скалічити безповоротно українську душу. Калічили нас москвини понад 200 років, але збуджений зі сну в 1917 році український ДУХ вибухнув з величезною силою, вибухнув з такою неймовірно величезною силою, що навіть ми самі не віримо донині, хоч є наочними свідками легендарних чудес, що їх довершила і довершує наша нація на наших підсліпуватих від рабства очах.

Таку–то — з погляду генетики — грає роль молода, не стабілізована, і стара, устабілізована, культура в житті нації.




XIII

КУЛЬТУРНА ЕЛІТА В МОСКОВЩИНІ

… Чьорт догадал мєня радітса

в Расіі с душою і с талантам!

А. Пушкін

Ми вже говорили, що московське дворянство складалося із змосковщених нащадків українців, татар, німців та прамосквинів (угро–фінів). Протягом кількох століть ця різнорідна кров змішувалася шляхом шлюбів. Прамосквини (угро–фіни), татари і німці належать до одного того самого культурного кола — кочово–мисливського, отже, ті три народи мали споріднену духовість, а тому їхнє кровне змішання дало стійкий, духово–культурний тип московської еліти XIII–XVIII ст. — тип, що його описали численні чужинці.

Далеко гірші наслідки дало «занечищення» українською кров’ю. Українська духовість є діяметрально протилежна фіно–татарсько–німецькій, і тому кровне змішання цих протилежностей дало нестійкий, роздвоєний, хиткий від одної скрайности до протилежної, хаотичний, без душевної гармонії покруч — тип московського інтелігента XІX–XX ст.

В Україні українці асимілювали всіх зайдів, навіть номадів, бо духові первні української рільничої культури є сильніші (домінантні) за номадські. Зробити це саме в Московщині українці не могли, бо там їх була горстка в порівнянні до всього населення: українська кров там просто розчинилася в морі номадської і зникла, а тому не мала сили ушляхетнити москвинів. Ба, гірше! Наробила москвинам великого лиха, бо протилежні духові первні, заперечуючи один одного, створили їх конфлікт, створили невгасаючу боротьбу тих первнів у душі покруча; створили — як висловлюється А. Салтиков — ХАОС.

Таким чином, виник унікальний, не знаний в інших народів дивогляд під назвою «русская інтєлліґєнция». Цей покруч був таким потворним, направду, дивоглядом, що європейському нормальному розумові була несила його зрозуміти. Це була якась несамовита саламаха протилежностей. Протилежностей не між окремими особами (нормальне явище в усіх націй), але протилежностей в одній, тій самій особі. Граф у мужицьких лаптях проповідує «нєсапратівлєніє злу», а з своєю власною жінкою живе, як пес з котом. «Кающійся дварянін» власноручно катує своїх кріпаків. Переконаний соціяліст — власник кількох тисяч кріпаків. Тиран і вбивник проповідує любов і милосердя. Князь — теоретик анархізму. Дворяни і дідичі, власники кріпаків — лідери пролетаріяту. Прихильник європейської культури і противник європеїзації в одній особі. Самоопльовування в парі з пихою. Раби мріють панувати в світі. Европейський фрак, а під ним московська «касаваротка» по коліна і т. п., і т. д. без кінця — краю.

Та й деякі москвини самі свідомі своєї, м’яко висловлюючись, аномалії. Що таке московська інтелігенція? Проф. Н. Бердяев каже: «народнічєскає мракабєсіє» М. Булгаков каже: «сєктантскає ізувєріє», «ґєраічєскає ханжество». Проф. А. Кістяковскій каже: «убожество правасазнанія». Проф. П. Струве: «бєздоннає лєхкамисліє». Інші москвини дають такі, напр., епітети: «сонміщє бальних», «чєлавєкападобнає чудовіщє», «краснакожиє ліберали», «готтентотская мараль», «хуліґанскає насіліє» і т. п. (за: Д. Мєрєжковскій. «Бальная Расія»)… «Московська інтелігенція — це якась цілком своєрідна, лише в Московщині існуюча духово–соціяльна формація; вона відчуває свою безгрунтовність і хаотичність» (Н. Бердяев). «Глибока незрівноваженість, здібність перекидуватися від одної скрайности до протилежної — це питомі риси московської вдачі» (Г. Трубецкой). «Ми, москвини, ставимося якось байдуже і до добра, і до зла, і до істини, і до лжі» П. Чаадаев). «Брехня і фальш зо всіх боків у нашому московському житті» (Ф. Достоєвскій). «Мусимо признатися, що наше громадське життя дуже сумне. Брак громадської опінії, байдужість до всякого обов’язку, до справжньої нової думки — все це викликає розпуку. І мав же я нещастя народитися в Московщині (А. Пушкін). Про свою Московщину пише І. Бунін: «Блажен, кто раздробіт а камень тваіх, блудніца, нових чад… Блажен тебя разящій лук ґасподнєва святова мщєнія». Але А. Бєлий кричить: «Расія, Расія, Расія — месія ґрядущєва дня». Та А. Блок каже: «Ми абєрньомса к вам сваей азіатскай рожей… Міліони нас; нас тьми, і тьми, і тьми. Папробуйтє сразітса с намі! Да, скіфи, да, азіати — ми с раскосимі і жаднимі ґлазамі». «Сплашнова зла стаіт твердиня. Царіт бєссмислєнная лож», — каже І. Аксаков. «Москвини — це напівварвари, дегенерати» (А. Гєрцен). «Все життя Московщини обертається навколо ранґу і батога» (П. Чаадаев). «Національні прикмети Москвина — це «праізвол і рабалєпствіє» (В. Соловйов). Про книжку, яка описувала «непорядки» в Московщині, міністр сказав: «вона тим–то і шкідлива, що кожне слово в ній — безсумнівна правда». Жахливу для москвинів книгу А. Кюстіна (див. VIII розд.) москвини читали з захопленням (К. Аннєнков). Ті, що обурювалися цією книгою, обурювалися не на брехню (бо її не могли знайти в тій книжці), але на правду, в ній написану (М. Лемке).

У такій саламасі і здоровий розум може здуріти. А що ж може зробити нещасний, скалічений покруч — московський інтелігент? Хіба впитися до безтями. І справді — вони впивалися до безтями. У Московщині існували т. зв. «лішніє люді» Були це інтелігенти, часом з університетською освітою, які відчували жахливий маразм московського життя, але не мали сили знайти на нього лік і з розпуки ставали налоговими пияками та падали на дно суспільства, ставали «басякамі» (див.: М. Ґорькій. «Агаркі»).

Духовість, а з нею і життя кожної нації віддзеркалює її література. На жаль, ми, європейці, донині ще не маємо великої аналітичної праці про московську літературу, крім яскравих і глибоких окремих есеїв Д. Донцова. Наші літературознавці були б заощадили Україні (і не лише Україні) багато тисяч трупів її дітей, якби були дали нам своєчасно велику працю про московську літературу в світі ідеалів та ідей європейської християнської культури. Заощадили б, бо вибили б ґрунт з–під ніг нашого і не нашого москвофільства. Скрайній час це зробити.

«У естета А. Пушкіна, в спростаченого графа Л. Толстого, в апостола міського шумовиння Ф. Дастаєвского, у циніка А. Блока — у всіх них іде всуміш: добро і зло, брехня і правда, краса і погань, щоб знищити в загальному хаосі всі етичні вартості; щоб довести, що розбій — це свобода, що душогубство — це любов, що нерівність — це бунт проти Бога, що краса — це бруд і свинство. Чортівська мішанина всіх понять, всіх «за» і «проти», всіх «так» і «ні», всіх «заборонено», всіх різниць між правдою і брехнею, добром і гидотою, заперечення всякої дисципліни. І це і в моралі, і в політиці, і в суспільному житті» (Д. Донцов. «За яку революцію»).

Московські класики, властиво, не є ніякі класики, бо нездатні виховувати морально здорових, морально сильних людей. Що характеризує героїв московської літератури? Моральна слабкість і бажання виправдати цю слабкість хибами самого життя. Мрії про будучність і повна нездібність здійснити ті мрії в сучасності; нездібність до чину, до творчих змагань. Чацький А. Грібоєдова втікає перед огидою життя, Рудін та інші гамлети І. Тургенева або Обломов, Райскій І. Гончарова — це безплідні балакуни і нероби. Епілептики Ф. Достоевского, звихнені істоти А. Чехова — «лішніє люді» — ось які є типи московської літератури (В. Ященко).

Надзвичайно глибоку і яскраву характеристику московської літератури подав Д. Донцов в своїй книжці: «Наша доба і література». Наведемо дещо з неї.

Улюблені герої Ф. Достоевского — це не бунтівники, але «уніженниє і аскарбльонниє» або «страдальци», що потульно зносять незаслужене зло, що розкошують у терпінні (Макар Дєвушкін, Нєллі, князь Мишкін). Співчуття не до героя, але до розчавленого; не його геройської душі, але його мізерному тілу. Не звеличення чину, але бідкання над поваленим, а найголовніше — покута чи перед «народом», чи перед Богом, перед будь–ким, аби лишень не бути самітньому зі своєю провиною, з власним сумлінням. Потреба бути упокореним, вишмаганим — характеристична для Москвина»… «А. Чєхаву найсимпатичнішими були невдахи, І. Гончарову — Обломови, Ф. Достоевскому — епілептики, Л. Толстому — Іванушка–дурачок та Платон Каратаев, «бунтареві» М. Горькому найціннішим у світі був вкритий язвами каліка. Що це є? Це апотеоза каліцтва; це бунт нікчеми проти сильного, безплідного проти творчого, виродів проти здорових, проти тих, які не гинуть; це бунт хаосу проти упостатнення, смерти проти життя» «Апотеза маси в московській літературі привела до апотеози примітиву, некультурности. Не тягти маси вгору, але самому до неї знизитись». Л. Толстой просто заперечує особистість; заперечує її здібність осягнути щось власними зусиллями»… «Звеличення хаосу, незрізницькованої маси, журба лише за матеріяльні її потреби, надавання засадничого значення терпінню, покора безвольної людини перед силами ззовні, деспотизм як ідеал суспільного устрою, біль «тряпічной» душі, знищення і упокорення особистости — ось ті проблеми і вартості, ось ті «ідеї», що їх принесла світові московська література — стара і новіша»… «Власники брудних ніг і нечесаної чуприни стали в московській літературі носіями всіх чеснот, носіями великої правди життя. Вони мали оздоровити світ, Европу. їх — ці нулі — московська література протиставляла великим особистостям, великим організаторам життя Европи; протиставляла всім, хто виділявся з отари, хто переростав її інтелектом, характером, волею або чистою сорочкою… Та що ж могло вродитися в країні «чухонскай помєсі, татарскай помєсі і масового батожья»? В країні рабства, де все залежить від пана і володаря, не могла зродитися віра в себе, у вагу власних зусиль; не міг повстати культ волі. Там все було настрій і примха. Рятунок — лише в покорі Л. Толстого, або «півной скандал» С. Єсєніна. Або «пращеніє» як ідеал, або «дайош Європу», щоб зруйнувати Нотр–Дам, на її місце поставити «лобноє мєста». «Ідеї, що їх внесла московська література до скарбниці народів, є ті самі в її Пушкінський період, Горьківський і большевицький. Серед тих «ідей» нема ідеї величного, а є ідея безпосередньо корисного; нема ідеї краси, а є ідея «палєзнава»; нема ідеї сильного, а є ідея маси; нема пориву, чину для чину, а є страх життя, «ґрусть і таска бєзисходная». Бунт С. Єсєніна — це лише московське «азарство»; в його душі живе не вогонь Прометея, не бунт Чайльда Гарольда, а лишень «задор дєрєвєнскава азарніка». Він хоче «калєнам прідавіть екватар» і «папалам нашу землю разламіть, как калачь» та аж «до Єґіпта раскарячіть ногі». І все це «пад ґармоніі пьянай клікі». Коли це Мойсей, то… з дзвіночками на шапці, що кривить обличчя і висолоплює язик. Клоун!

«Захід знає Дон–Кіхота, Фавства. Московщина — босяка М. Горького та Іванушку–дурачка, який втечею перед ворогом хоче зламати його волю. Типи, яких ніякий Діоген не знайде на Заході. Лицарськість і лояльність — це головні прикмети англійської літератури. Характеризувати ці типи можна одним словом — джентлмен. Літературним типом московської літератури натомість був бездумний бунтівник і бездумний раб; в обох випадках — хам, починаючи від приниженого в його заголюканости ідеалізованого мужика і кінчаючи на хуліганських типах С. Єсєніна… Глибокі ідеї і глибина змісту відбиває лише суспільність з напруженим, барвистим життям. Московщина ніколи не була такою суспільністю. Вона не дала світові ніякої ідеї, нічим не спричинилася до людського поступу. Та й як могла вона дати якусь ідею? Носієм всякої ідеї є велика індивідуальність; вона була на Заході. Московщина її не знала. Тому на Заході витворився тип незалежної людини, а в Московщині тип раба і деспота одночасно, як характеризував М. Бакунін.

«Яку свою ідею дала світові Московщина? Може, ідею Н. Чернишевского з його приматом розподілу над продукцією? Жебрацькою філософією «чьорнава пєрєдєла»? Примату потреби над працьовитістю? Може, ідею «славянафільства», месіянства московського мужика і, за характеристикою М. Горького, «тяжкого московського народу, що ліниво і недбало лежав на своїй землі, що доп’яв штуки жити жебраком на багатющій землі»? Чи, може, ідею «нєпратівлєнія злу» і примітивної аморфности Л. Толстого, ворожої всьому сильному і. гарному? Чи ідею соціяльного «міласєрдія» та «жалості», за якими крилося звеличення всього меншвартісного? Чи ідею етичного хаосу, де на місце права і обов’язку ставилося примху і «настраєніє», де цілковито затиралося «ґібєльнає разлічіє мєжду тваім і маім»? Чи обломовщину, яку «пролетарська» Московщина одідичила від феодальної разом з абсолютизмом та месіянізмом і номадським імперіялізмом? Чи той цілий комплекс «ідей» та «настроїв», зроджених татарщиною і кріпацтвом, який виражається в нечуванім ніде приниженні людської гідности? Чи в тій мішанині візантійської софістики, монгольської жорстокости і распутінського містицизму? Чи може зродити якусь універсальну ідею народ, якого ідеалом є аморальність, безформеність, ненависть до квалітативного, до індивідуального полету, до всякої творчости, яка не є руїнництвом? Ні! За культуру «басяков», «Іванушек–дурачков», «ідіотов», «лішніх людєй» і т. п. ми дякуємо. Не тудою нам дорога!» (Д. Донцов. «Наша доба і література).

З такою оцінкою московської літератури націоналіста Д. Донцова погодився навіть комуніст і ренегат М. Хвильовий, який по роках захоплення «загірною комуною» на запитання: «На яку із світових літератур має орієнтуватися українська?» — відповів: «У всякому разі НЕ на московську, і це рішуче і без жодних застережень. Від московської літератури, від її стилю українська література мусить якомога швидше тікати. Геть з задріпанкою Москвою» (М. Хвильовий. «Апологети писаризму»).

Та дамо слово самим москвинам. Критик і божок московської інтелігенції В. Бєлінскій пише: «Всесвітнього історичного значення московська література ніколи не мала та й тепер мати не може. Коли б не було А. Пушкіна, то в історії людства не повстало б найменшої прогалини, чого не можна сказати, напр., про Ю. Байрона чи І. Шиллера. Всякі балачки про рівновартність московської літератури з європейською треба вважати за порожнє базікання або за маячення чванливости» («Літєратурниє сни»). «У своїм змісті московська література перевищила всі літератури своїм огидним безстидством та нахабністю» (В. Розанов. «Сочінєнія»).

Душевний конфлікт протилежних духових первнів, породивши хаос думки, зродив у душі Москвина непевність, тривогу, страх за майбутнє, якесь передчуття катастрофи. Відомий московський філософ Н. Бєрдяєв пише: «Московська література є найбільш пророкуючою літературою в світі; вона вся пересякнена передчуттям, алярмуванням, пророкуванням катастрофи, що надходить. Багато московських письменників XIX ст. відчували, що Московщина стоїть над безоднею і падає до неї» (N. Berdyaev. «The Origin of Russian Communism»). Напр., про столицю Московської імперії пише Ф. Достоєвскій: «А що як розлетиться цей туман і піде вгору? Чи не піде за ним і це гниле, слизьке місто? Піде разом з туманом і щезне, як туман, а лишиться старе фінське багно, а посеред нього — бронзовий вершник на гарячому, загнаному коні (Ф. Достоєвскій. «Подросток»). Ф. Достоєвскій зрозумів, що в Петербурзі Московщина дійшла до якоїсь межі і тепер вся хитається над проваллям, над безоднею. Московщину «вздьорнул на диби Мєдний Всаднік». Але ж не можна вічно стояти «на дибах». І жах є в тому, що «спустити копита» — значить повалитися, впасти в безодню» (Д. Мєрєжковскій. «Бальная Расія»).

Еліта кожної нації черпає свою творчу силу з власного народу. Цілковито чужі московському народові українські духові первні, занечистивши духовість московської інтелігенції, відірвали її від власного народу. Письменник А. Грібоєдов пише: «Якби заблукав до нас чужинець, що не знає нашої історії, то він був би, напевно, подумав, що наші пани і наші мужики походять від двох цілком різних племен, які ще не встигли змішатися звичаями і вдачею». Публіцист Д. Пісарев також вказував своїм землякам на глибоке провалля, що відділяло московську інтелігенцію від її народу. Інший москвин каже: «Нема що себе дурити: є дві Московщини, одна інтелігентська, а друга — духово дуже далека від неї — мужицька» (О. Ґруґєнбєрґ). «У нас в Московщині роз’єднання вищих верств від нижчих, роз’єднання з народом, з народним життям є реальний і безсумнівний факт. Вся наша інтелігенція лише те і робила, що відвикала від свого народу, а це кінчилося тим, що цілком з ним роззнайомилася і мала з ним зв’язки лише через канцелярію» (Ф. Достоєвскій. «Собраніє сочінєній»).

Все ж була, хоч і щира, але більш театрального, штучного характеру, спроба московської інтелігенції наблизитись до свого народу. Відчувши смертельну небезпеку у відриві від свого народу, московська інтелігенція почала ідеалізувати московського мужика, разом з його духовістю; почався рух — т. зв. «хажденіє в нарот». Московський «барін» (пан) переодягався в селянський одяг, йшов на село жити і працювати, як селяни, та просвіщати мужика «саврємєннимі аґнямі» соціалістичного напряму. Мужик, відчувши штучність тої трагікомедії та цілковиту чужість пропагованих ідей, бив тих «народників» і гнав їх киями до найближчої поліції. Каже Ф. Достоєвскій: «Хаждєніє в народ викликало в народі лише огиду до «народників». А. Овсянико–Куліковскій пише: «Московський інтелігент, захоплений ідеєю служити народові і схильний наперед його ідеалізувати, та московський селянин, що його психологія складалася під впливом історичних обставин, — це були два цілком різні, цілком відмінні типи, з яких кожний дивився на речі цілком протилежно; обидва не розуміли один одного і не могли зблизитись». Поет Н. Некрасов — сам народник — висміяв у своїх віршах ті жалюгідні спроби.

Та ще й перед тими спробами саме московське життя показало аж надто ясно марність європеїзувати Москвина. Москвини почали дошукуватися причин цього. Найрозумніші з них звернулися — цілком слушно — до московського націоналізму. Повстала ідеологічна течія т. зв. «слов’янофілів». Між іншим, вірні своїй вдачі, москвини і тут пошахрайничали: назвали той рух і себе слов’янофілами, с. т. прихильниками слов’ян, щоб цією облудною назвою замаскувати свої справжні наміри — поневолити слов’ян в одній величезній Московській імперії. їхній попередник з XVIII ст. П. Зубов був чесніший за них і не видумував масок. В. Ключєвскій пише: «Останній любовник Єкатєріни Платон Зубов склав був список держав і династій, що їх дасть Европі Московщина. В цьому списку нема: Швеції, Пруссії, Польщі, Австрії, Данії і Туреччини. Де ж вони поділися? Відповідь на це дає його проект Московської імперії. В тій імперії мало б бути шість столиць: Петербург, Москва, Астрахань, Відень, Константинополь і Берлін. В кожній столиці місцева влада (двір), але найвища влада для всієї тої величезної імперії є одна».

Та щоб претендувати на щось велике, треба насамперед самому вірити в своє право на ту претензію і в свою силу її здійснити. Ми вже говорили про психологію дикунів, які мали себе за щось вище. Як дикун–самоїд щиро вірив, що європейці приїздять до нього вчитися, так само і не менший дикун московський чернець Філофєй щиро вірив, що «Масква — III Рім, а IV–му не бивать», або протопоп Саватій — що «наша вєра правая, а ваша єрєтічєская». Подібні безпідставні дитячі претензії лежать у царині дикунської психології, а вона базується на тваринному інстинкті самозбереження, що вимагає чогось хай уявленого, хай безпідставного, хай фантастичного — аби лишень його підбадьорювало, аби лишень скріпляло його віру в свої сили. Як знаємо з підручників психології, всі люди (і нації), які мають почуття меншвартости, вживають єдиної можливий для них спосіб себе підбадьорити — хвальство — звичайно безпідставне. Цей єдино можливий для москвинів спосіб і вжили т. зв. слов’янофіли. Ю. Кірєєвскій, А. Хомяков, Ф. Тютчев, В. Соловйов, М. Погодін та інші, намагаючись всіми правдами і неправдами підбудувати під ідею ІІІ–го Рима Філофєя якусь «філософську» основу.

«Слов’янофіли» висунули тезу «ґнілова Запада»: мовляв, Европа, ставши на шлях індустріялізації і лібералізму, тим самим засудила сама себе на смерть, бо той шлях — на їх погляд — веде до занедбання всього містичного, трансцендентного в європейській культурі і до знищення уставлених соціяльних та державних форм і інституцій. Який же шлях вони поручають нам, європейцям? Не більш не менш, як «пакаряйтєся нам (москвинам) язиці, ібо с намі Боґ». І на доказ, що з ними Бог, випродукували цілу літературу, що її інакше, як маяченням божевільних годі назвати. Для лікаря–психіятра їхня література може бути джерелом студій, а для європейського розуму хіба джерелом кпинів з Москвина. Наведемо лише кілька головних «ідей» того маячення.

«Слов’янофіли» кажуть: «Московський нарід не визнає ідеї приватної власности, бо ця ідея є антихристиянська і є головною причиною боротьби і ненависти між людьми. (Чому не визнає, ми говорили поперед, але про те «слов’янофіли» скромно мовчать). Ми, москвини вже на світанку нашої історії заклали «абщіну» (що існує і донині під назвою «колгосп». — П. Ш.). Чи є московська абщіна, в якій всі члени її є рівні, де нема диявольської заздрости на чужий маєток, бо ж весь маєток належить всім і кожному, де всі справи вирішуються громадою, отже, плекається дух солідарности і любови — чи ж це не є ідеал царства Божого на землі? Жодна європейська нація не має ані натяку на цю ідеальну установу, а ми, москвини, маємо її в цілком конкретній формі вже сотки років».

«Не визнає наш московський нарід і права для окремої людини мати своє власне, незалежне від громади, індивідуальне життя. Не визнає, бо що є окрема людина? Ніщо, нуль, малесенька комашинка, що згине самітня, що нічого не може зробити без більшої сили — громади та Бога. А уповноваженим Бога на землі є цар. Отже, чи не божевіллям є намагання тої комашинки, того нуля, що гордо зве себе людиною, та ще й вільною, заперечувати голос Бога, голос Його уповноваженого — царя? Царь і Бог ва всьом! І ми, москвини, дяка Богові, від початків нашої історії маємо самодержавство, не підточене шашелями згубного лібералізму, а всі європейські нації давно вже знесилює ця хвороба. Одиниця — ніщо. Громада з самодержавним царем на чолі — все!»

«Наш московський нарід глибоко вірить, що єдність думки створює єдність волі і єдність дії. В єдності всієї нації лежить запорука її могутности, а значить, і багатства та щастя. Тому для добра всієї нації, для добра кожного члена нації треба ту думку нації піддержувати ВСІМА способами, отже, і насильством; треба нищити безмилосердно інакше думаючі одиниці чи групи, бо ж вони руйнують основу, запоруку нашого щастя — єдність думки. А хіба ж Христос не вчив про єдність духа? Московський нарід ту єдність має, а чи має якийсь інший нарід?»

«Ми, москвини, не є егоїстами, себелюбами. Московська душа любить не лише свій нарід, але й всі народи світу (цю «любов» сконкретизував П. Зубов, а його духові діти тепер реалізують. — П. Ш.). Наші люди, хоч і з болем в серці, покидали свою дорогу Московщину, і розселювалися по всьому великому просторі нашої імперії, і всюди вони почували себе, як удома. (Це свята правда, лише причини інакші. — П. Ш.). А це вказує, що московський «чєлавєк» є «общєчєлавєк» (людина всесвіту, чи інтернаціоналіст, за сучасною їхньою термінологією. — П. Ш.). А лише нація, що почуває себе «общєчєлавєчєскаю», може повести до «общєчєлавєчєскай» (універсальної, всесвітньої) мети. І ми, москвини, готові пролити свою власну кров, щоб повести весь світ до всесвітньої мети, до всесвітнього щастя. Ми готові, бо ми глибоко віримо, що лише ми, москвини, знаємо правдивий шлях до того, і тому сам Бог поклав на нашу націю святий обов’язок привести людство до царства Божого на землі. (Але часом шило з мішка вилазить. Напр., один з них каже: «Якщо вселюдськість є московською національною ідеєю, то всі люди мусять стати москвинами. Справа лише в тому, як це зробити» (Ф. Достоєвскій).

«По Ізраїлю і Візантії московський нарід був третім приемником релігійного ідеалу народу, що його вибрав Бог. Московський народ за своїм характером, за своїм незнанням ніякого насильства цілком відповідає християнському ідеалу, християнській науці. Він виявив виїмковий дар для політичного ладу без насильства, що було турботою багатьох народів. Він має конкретну, правдиву розв’язку соціяльно–економічних проблем» (за: Н. Данілєвскій. «Расія і Європа»). «Не знав ніякого насильства», «створив політичний лад без насильства»… Чи знайдеться в мові будь–якого народу термін, яким можна б назвати цей монстр–цинізм Москвина?

«І, нарешті, наш московський народ є непохитно, навіть фанатично віруючий народ, готовий за свою віру віддати своє життя, як це показує приклад старовірців. А європейці вже всі недовірки». (В якого Бога вірять москвини, ми говорили. — П. Ш.).

Звичайно, ті московські націоналісти в такій формі і так ясно, як ми навели, не висловлювались. Заради ясности і скорочення ми не навели їх «фіґових листочків» — гарних, високодумних фраз, якими москвини намагалися закрити зміст. А зміст в головному є такий, як ми навели.

Але часом москвини і «фіґових листочків» не вживали — «прабалтивалісь» (проговорювалися). Так, напр., на Всеслов’янському Конгресі в Москві вони цілком відкрито доказували, що об’єднання слов’ян можливе лише тоді, коли всі слов’яни приймуть московську азбуку, московську мову і московську реліґію (православіє московського видання), с. т. цілком помосковщаться. Це саме повторили і на Всеслов’янській виставці в Москві у 1867 р. (цю виставку збойкотували поляки й українці). Тоді речник москвинів В. Чєркасскій сказав у своїй промові: «Московсько–польське замирення можливе лише тоді, коли поляки відмовляться від ідеї своєї самостійности і добровільно повернуться під спільний покров (с. т. московську владу. — П. Ш.), як той блудний син з євангельської притчі». А інший москвин, Н. Катков, той просто відрізав: «Польща більше не існує — так вирішив меч». Зарозумілий, дурний москвин, не розумів, що такою «недипломатичною» мовою він скидає маску з їхнього «слов’янофільства», відкриває їхні політичні карти.

«Хтось порівняв Московщину з Янусом. Це порівняння фальшиве, бо Янус мав лише два обличчя, а Московщина має значно більше. Інші нації створили одну інтернаціональну доктрину; Московщина створила цілу купу їх. Спершу це було «правдиве християнство», потім — «слов’янофільство» і, нарешті, «правдивий соціялізм», що непомітно показується як евразійство. Ці були московські «інтернаціональні» доктрини, але на кожний — як залізом вирізьблене — стояло: «правдиве християнство — це Я; слов’янство — це Я; правдивий соціялізм — це Я; правдивий інтернаціоналізм — це Я» (Д. Донцов. «Що таке інтернаціоналізм»). Навіть далекий французький історик це запримітив і каже: «Вчора Московщина казала нам: «Я є справжнє християнство». Завтра вона скаже нам: «Я є справжній соціялізм» (J. Michelet). Це сказано сто років тому.

Але серед московської еліти було чимало осіб, яких кров була занечищена якоюсь кількістю крови української, з її ґенами, що зроджували сумнів, захитували віру москвина у наведену вище «філософію». М. Мєрєжковскій пише: «Европейці літають, а ми, москвини, сидимо в калюжі і потішаємо себе, що, мовляв, це не калюжа, але щира московська ідея» («В тіхам омутє»). Н. Данілєвскій питає: «Чи належить Московщина до Европи?» І відповідає: «На жаль чи на радість, на щастя чи на нещастя — ні, не належить». А В. Розанов просто каже: «Ми, москвини, ані східній, ані західній нарід; ми просто — нісенітниця». Ф. Достоєвскій, що сам був у сибірській каторзі, із здивуванням і сумом константує, що каторжани–немосквини дивилися на каторжан–москвинів згори, з презирством і огидою. Признається і В. Соловйов: «Коли европейці питають нас, москвинів, чим ми обдарували людство, які духові, культурні первні дали ми, москвини, до всесвітньої історії, то ми мусимо або мовчати, або говорити порожні, беззмістовні фрази». Жодної пошани до москвинів не бачить В. Розанов: «Жалить її (Московщину. — П. Ш.) німець, жалить жид, жалить литовець. Вишкіряючи зуби, глузує хахол». А Ф. Достоєвскій пише: «Багато європейців мають нас, москвинів, за варварів, які блукають по Европі і шукають щось, що можуть зруйнувати; зруйнувати заради самого руйнування, для розваги». Ще більше каже П. Чаадаев: «Де наші мудреці, наші мислителі? У всьому світі лише ми одні не дали нічогісінько світові, нічого його не навчили; ми, москвини, не внесли ані одної ідеї до скарбниці людських ідей; нічим не помогли поступові людського розуму, а все, що ми діставали від того поступу, ми спотворювали. Ми, москвини, нічогісінько не зробили для добра людства; ніяка велика ідея не народилася у нас, не пішла від нас; ми не завдали собі труду щось винайти, а з того, що винайшли інші народи, ми переймали лише злудну зовнішність». «Московщина — це орда напівварварів, напівдегенераторів» (А. Герцен).

Таке говорять самі ж (розумніші) москвини. Дурнішим і не лишається нічого іншого, як дурити самих себе і по–дурному горлати: «Умом Расію не панять. Аршінам общім нє ізмєріть. У нєй асобєнная стать. В Расію можна толька вєріть» (Ф. Тютчев). Та, як бачимо, отруєне українськими духовими первнями, московське дворянство само не вірило в свою «Расєю». Прапор віри в свій нарід піднесли цілком інші московські націоналісти, люди, не заражені генами української крови, а чистокровні москвини, що вийшли з надр свого народу, т. зв. «разначінци», що за наших часів назвали себе «большевиками».

Після формального знесення кріпацтва в 1861 р. та реформ Олександра II (1855–1881) до середніх шкіл і навіть до універси тетів почали приймати дітей недворянського походження, дітей з народу, яких дворяни прозвали глумливо «разначінцамі», «куховарськими дітьми» тощо. Ці люди походили з надр московського народу, і тому в їх крові не було чужих домішок, що надщерблювали московську душу, як це було у дворян. Виходили на історичну сцену вже чистокровні москвини. Почала народжуватися чистокровна московська національна еліта. Однак і її культурне формування не пішло простою національно–московською дорогою. Справа в тому, що тоді москвини ще не мали ані національних (духом) шкіл, ані національної літератури, ані навіть національної мови. Аж до XIX ст. московська літературна мова була жахливим «язичієм», якоюсь неперетравленою саламахою українських, староболгарських, татарських, німецьких мовних первнів. Як каже А. Салтиков: «Московську літературну мову формував ще до М. Ломоносова волох А. Кантемир, і вона довгий час була фантастичною у своїй відірваності від народної московської. Вона була мішаниною Петрового «штілю» (стиль. — П. Ш.), «мови» (так глумливо в оригіналі. — П. Ш.) Ягужинських, Розумовських, Безбородьок та блазенського жаргону Мініхів і Остерманів» (А. Салтиков. «Две Расіі»). Лише по М. Карамзіну (1765–1826), а головне — по А. Пушкіну (1799–1837) почала ставати на ноги московська літературна мова.

Не маючи своєї літературної мови, москвини, очевидячки, не могли мати і своєї національної літератури достаточного рівня, а звідси і національних духом шкіл (особливо вищих). Отже, нова московська національна еліта з «разначінцев» мусила виховувати на немосковській, позиченій в європейців, культурі. Спершу позичали в українців… «В половині XVII ст. і далі московською літературою (отже, і школами) заволоділа література Києва та Західної Руси (А. Пипін. «Історія славянской літератури»). «Аж до М. Ломоносова (1711–1765) всі москвини вчилися з української граматики Мелетія Смотрицького» (Н. Трубецкой). (Аж до XVII ст. Московщина жила чужим літературним добром: Києва, Львова, Вільна. Літературна ж творчість самої Московщини в XV ст. стояла далеко нижче, ніж літературна творчість Києва в XII ст., а, точніше, її майже не було. Київ зробив величезну прислугу Московщині, пов’язавши її з Европою. Вся московська граматична термінологія, створена Мелетієм Смотрицьким (українцем. — П. Ш.)), а спроби М. Ломоносова її змінити не мали успіху. Граматика М. Смотрицького дуже вплинула в XVII ст. на всю московську літературу» (С. Арханґєльскій. «Лекції па історіі рускай літератури»).

Після завоювання Прибалтики і по Наполеонівській війні в московське життя починають просякати німецька та французька література, а з нею і європейські філософічні та політичні ідеї безпосередньо, а не через Україну, як було перед тим. Ці європейські впливи вже не могли скалічити душу «разначінца», бо ті впливи були зовнішні, впливи оточення, а не крови. Наслідки тих впливів були НАБУТИМИ прикметами, а не вродженими. А ми знаємо з генетики, що набуті прикмети дуже легко втрачаються, коли зникають обставини, що ті прикмети виховали. Пес скоро дичавіє, коли втрачає зв’язок з людьми. І справді, коли В. Лєнін ізолював свою Московщину від культурних впливів Европи, тоді дуже скоро зникли в Московщині ті стримуючі дикунську вдачу європейські етичні та культурні норми, що їх була прийняла передбольшевицька московська еліта. Москвин повернувся до свого попереднього, природнього для нього, стану незагнузданого варвара.

Ясна річ, дикун може «творити» лише те, що є під силу його дикунському розумові та духові, с. т. мавпувати. З обірванням зв’язків з європейською культурою та цивілізацією, втратила московська еліта зразки для мавпування. «Творчість» її стала стерильною, безплідною і, якби не досконало зорганізоване їхнє шпигунство та крадіж нових європейських технічних ідей, то москвини були б не побудували ані одного удосконаленого літака чи повза. І це видко з того, що атомову зброю, ракети, радар і т. п. москвини почали будувати лише тоді, коли захопили по війні і привезли до себе німецьких вчених фахівців; лише тоді, коли українець П. Капиця поза Московщиною, в Лондоні, побудував атомовий реактор і привіз його до Московщини. Московські емігранти намагаються і тут пошахрайничати. Вони пояснюють стерильність творчости в СССР терором большевиків. Це пояснення є дійсне лише щодо немосквинів в СССР, а щодо москвинів, то справа мається якраз НАВПАКИ. Для творчости МОСКВИНІВ уряд СССР не шкодує заохоти, нагород, мільйонів рублів на все, що потрібно для творчости. Уряд СССР засновує і вдержує сотки наукових дослідних установ, щедро платить науковцям — дослідникам, винахідникам; письменники, мистці в СССР мають сталу державну платню (чого нема ніде в світі), крім величезних гонорарів (напр., А. Толстой одержав за свій роман півтора мільйона рублів гонорару). Одну і лише одну умову (точніше обов’язок) поставив уряд СССР своїй творчій еліті — це творити ЛИШЕ МОСКОВСЬКУ культуру, лише могутність МОСКОВСЬКОЇ нації. І, незважаючи на такі казково сприятливі умови для розвитку московської науки, літератури, мистецтва, москвини в СССР за 40 років не створили нічогісінько такого, що було б бодай трохи вище за пересічне. Гірше того — переважаюча більшість їх творів — це примітивна халтура. Як бачимо, А. де Кюстін понад сто років тому сказав правду: «москвин може лише мавпувати».

Ми підкреслили, що уряд СССР протегує московську літературу, мистецтво, науку. Московські емігранти і тут не знають меж своєму цинізмові в брехні; вони кажуть, що уряд СССР протегує комуністичну літературу, мистецтво, науку. В романі (потім сфільмованім) А. Толстого комунізму, соціялізму ані понюхати. Якраз навпаки, в тому романі («Іван Грозний») автор глорифікує царя Івана IV, отже, роман є не лише московський націоналістичний, але й монархічний. І за цей монархічний роман московський «комуністичний» (?) уряд заплатив авторові півтора мільйона рублів гонорару — нагороди. Виключний випадок? Москвини за останні 40 років перевидали кілька разів великими накладами ПОВНІ збірки творів своїх класиків, отже, буржуазних, царських, не соціялістичних. Видали повні збірки, с. т. не викинули протисоціялістичні, аби лишень були МОСКОВСЬКІ.

Це 100% націоналістичне московське протегування особливо ясно видко у ставленні уряду СССР до НЕмосковської літератури, мистецтва, науки. З 300 українських письменників уряд СССР постріляв чи знищив у концентраках 270, с. т. 90%. Може, за те, що, наслідуючи А. Толстого, писали романи про свого гетьмана Івана Мазепу? Серед тих 270 постріляних було багато таких, які плюгавили українських мазеп і «мазепинство», а решта (за малими виїмками) прославляли соціялізм, а не український монархізм, як Толстой московський. Уряд СССР не видав ані одної повної збірки творів, ані одного українського письменника, навіть Т. Шевченка. Видали лише «Вибрані твори», і лише 3–5 письменників, і завжди глумливо манюсінькими накладами. Уряд СССР видав кількадесят повних, грубих московсько–чужомовних словників. Ані однісінького українського (повного) не видав.

І ось при такому ставленні можновладного уряду СССР до московської і до української культури українці в СССР створили більше, як москвини. Москвини в СССР не створили московської національної наукової термінології, а вживають ту стару сапамаху, що про неї ми говорили в VII розділі. Українці створили свою чисто 100% українську наукову термінологію, яка може бути зразком для інших слов’янських мов своїм щиро слов’янським характером. І зробили це голодні і холодні, працюючи в кабінетах у кожухах, бо уряд СССР не давав грошей на опал, а українським академікам платив … 10 центів місячно (не по півтора мільйона, як своїм Толстим). Гірше того! Складали ті свої словники під цівкою нагана Москвина, який загрожував постріляти їх власне за складання тих словників. І за таких фантастично неймовірних умов українці зробили за 10 коротеньких років культурну працю, на яку за далеко ліпших умов інші нації витратили сотку років. І за цю працю уряд СССР авторів словників постріляв, а їхні словники попалив.

Точну аналогію бачимо на еміграції. (Хіба за винятком того, що москвини не можуть стріляти українців, хоч нищать їх іншими способами, напр., купують за долари членів т. зв УВАН чи всяких «інстітутав ізучєнія Расіі»).

«Американці» дали московським емігрантам понад один мільйон доларів на розвиток московської (імміграційної) літератури, мистецтва, науки. І ми не бачимо ані одного твору московського емігранта, вищого за пересічний рівень. Українські емігранти не дістали ані цента ні від кого (від тих же «американців» дістали мізерних парудесят тисяч наші москвофіли), але мають кількадесят великих праць, із них деякі вже видали за свої власні гроші. Досить велика московська іммігрантська інтелігенція в Америці не створила нічого вартого уваги. Українські прості селяни емігранти з маленькою горсткою інтелігенції створили таку могутню організацію, як, напр., «Український Народній Союз», який щороку видає тисячі доларів на розвиток української культури і визвольну боротьбу України. Ось так у щоденному практичному житті виявляється різниця в духовості народів.

«Наша матушка Русь (с. т. Московщина. — П. Ш.) якби і провалилася крізь землю, то нічогісінько, ані найменшого цвяшка в світі була б не захитала; все в світі спокійненько лишилося б на свойому місці, бо ж навіть і самовар, і лапті, і дуга, і батіг — оці наші славні національні продукти — не нами, москвинами, видумані» (І. Тургенев). «Наш московський розум так створений, що у нас нова думка і не виходить з попередніх, але якось виникає раптово, майже не лишаючи по собі сліду. Ми, москвини, не вивчаємо, а вгадуємо. Ми надзвичайно спритно привласнюємо чужі винаходи, але самі не можемо щось винайти» (П. Чаадаев. «Філасафічєскіє пісьма»).

Московський уряд, переконавшись на гіркім досвіді, що «від бика не дістанеш молока», с. т. ніякі «прянікі і кнути» не зроблять з Москвина творця нових ідей, винахідника, примушений був вдатися до свого старого і єдино можливого для москвинів способу — позичати чи красти в європейців. Для того уряд створив установу — не знану ніде в світі щодо розміру — для масового «систематичного слідкування за новими винаходами чи удосконаленнями в науці, головне в техніці. В тій установі працюють понад 10000 перекладачів з чужих мов на московську. Вони переглядають тисячі наукових і технічних журналів і перекладають усе, що знайдуть нового. В ЗСА є подібна установа; в ній працює 18 перекладачів.

Звідки така, незвикла у москвинів, любов до науки, та ще і «єрєтічєскай» (за теперішньою їхньою термінологією — «буржуазнай»). Ця їхня раптова «любов» не до науки, але до тої техніки, що збільшує військовий потенціял: всі ті журнали і книжки є технічні. Москвини бояться переочити якийсь новий винахід. Секретні винаходи, що їх не опубліковується, москвини просто крадуть. Грошей на тайних своїх агентів в цілому світі не жаліють. З журналів та книжок нетехнічних москвини визбирують усе, що вони можуть вжити в «холодній війні». Наприкінці наведемо ще один голос розумного Москвина.

«…Пасивність, нерухомість, тупа байдужість, цілком не християнське терпіння, брак бажань, брак любови не лише до чогось далекого, високого, святого, але навіть до близького, до свого, до самого себе, взагалі брак всякої любови до будь–чого — ось наші, московські, дійсні, часом скриті почування. Всі наші (с. т. московські. — П. Ш.) почуття походять з хаосу. Нахил до первісного, до плоского, до примітивного — ось наші природні смаки. Страх висоти. Страх глибини. Боїмось усього многогранного і складного. Нахил до всього рудиментарного, механічного, відірваного. Нелюбов до органічного, до цілісного. Нелюбов до силогізму; якийсь страх і безпорадність перед ним, як це зауважив ще П. Чаадаев. І вражаючий брак цікавости, лінивство думки, що так бентежило А. Пушкіна. І, як наслідок цього всього, — брак любови до культури, бо ж культура, по–перше, є складна, а ми любимо все просте, а по–друге — культура є любов життя, а ми ж, москвини, є діти хаосу, с. т. смерти, отже, любити життя не можемо…

Культура складна, і культура — це порядок, лад. А ми ж діти хаосу, що є безлад і безпорядок. Культура — це гієрархія вартостей, а ми любимо рівність хаосу і знати не хочемо жодної гієрархії вартостей. Культура — це світло, а наші, звиклі до темного хаосу очі, не зносять світла. Культура — це творчість, а ми, москвини, діти хаосу, здібні лише руйнувати. Культура — це краса, а нас вона ображає, як кожна нерівність. Краса — це світло життя, а нам, москвинам, вона здається грішною, і ми навіть боїмось її. Боїмось і ненавидимо. Пощо нам краса? Що може сказати вона нашому розумові і серцю? Адже ми звикли оглядати не життя, що є красне, але — смерть, що є гидка. Зрештою, культура — це істина, а ми, москвини, не хочемо її, бо боїмось її височини. Наша думка не йде далі низьких, невиразних, хаотичних півістин. Крім того, культура завжди є талант і дар Божий, а ми, москвини, не любимо Бога і не стерпимо таланту. Ми не стерпимо нічого, що підноситься над плоску, тупу і мертву мірноту, пересічність. Та й, взагалі, ми, москвини, не можемо любити. Ми вміємо лише ненавидіти. Як же ж ми можемо зрозуміти і засвоїти культуру, що є сама любов?..

Ми не розуміємо порядку ані в сфері ідей, ані в сфері соціяльній. Ми ненавидимо всяку форму, бо хаос безформний, а ми ж, москвини, діти хаосу. Всяка форма — це життя і краса, а ми не любимо ані краси, ані життя, Ми не знаємо міри ніде; всяка міра нам видається примусом, всякий порядок — насильством, всяка влада — сваволею. Справді, ми не розуміємо ані влади, ані свободи, і тому–то «душа душі» нашої є сваволя. У наших, московських, верхах культури завжди є щось і примітивно–варварське. І істотно, ми ставимось з презирством до самої праці, до героїзму, до слави. Чи ж не сказав Ф. Достоєвскій, що найспокусливішим для нас є право на безчестя?» (А. Салтиков. «Двє Расіі»). Чи маємо не вірити московському патріотові, що так гірко, з таким душевним болем уболіває над своєю нацією?

Той самий А. Салтиков пише: «Московська імперія будувалася не власними силами москвинів, не творчим духом московської нації, але представниками західноєвропейської психології, культури та ментальности — остерманами, альбрехтами (а ми додамо: і прокоповичами, ягужинськими, безбородьками, гоголями. — П. Ш.). Ця будова вимагала сили примусу, і цією силою була «дубінка» Пєтра. Золотий вік московської літератури, епоха А. Пушкіна, була і епохою Нікалаєвских жандармів» (А. Салтиков. Там же). Ми ж додамо, що не лише їхню державу будували НЕмосквини, але будували ВСЕ, що москвини видають за «русскую культуру», її творили не москвини, а змосковщені чужинці, а в найліпшому випадку люди, що в їх жилах текла якась кількість немосковської крови. Список їх дуже довгий; його можна знайти в кожній енциклопедії, а ми наведемо тут малу частинку для їх ілюстрації.

Українці малярі, різьбарі, ритівники: О. Тарасевич (XVIII ст.), М. Голяховський (XVIII ст.), Д. Левицький (1735–1822), К. Головачевський (1735–1883), В. Боровиковський (1757–1825), І. Саблучок (1735–1777), А. Лосенко (1737–1773), Л. Долинський (1750–1824), В. Тропинін (1776–1857), О. Венеціанів (1779–1847), І. Мартос (1754–1835), М. Козловський (1753–1802), К. Климченко (1816–1849), І. Айвазовський (1817–1900), І. Крамський (1837–1877), Г. М’ясоєдов (1835–1911), С. Зорянко (1818–1870), А. Куїнджі–Шаповал (1842–1910), Н. Ярошенко (1846–1898), О. Литовченко (1835–1890), К. Маковський (1839–1915), М. Маковський (1842–1888), В. Маковський (1846–1920), Р. Судковський (1810–1883), О. Ківшенко (1851–1896), Г. Кондратенко (1865–1894), М. Врубель (1856–1910), П. Ковалевський (1843–1903), М. Гриценко (1856–1900), М. Пимоненко (1862–1912), М. Мурашко (1844–1909), його сини Степан (1875–1919) та Олекса, П. Зубило (1830–1890), П. Левченко (1859–1917), Л. Скадовський (1846–1892), М. Сосенко (1875–1920), Я. Станиславський (1860–1907), М. Ґе (1831–1894), Л. Пастернак, В. Бродський, Ф. Каменський, Л. Позен, Б. Беклемишів, Ф. Белавенський, Д. Безперчний, Р. Судковський, А. Сабатовський, С. Васильківський, О. Козачківський, К. Трутовський, С. Милорадович, М. Ткаченко, В. Орловський, І. Головачерський, П. Котляревський, В. Замирайло, Т. Гапоненко, В. Конашевич, К. Федорченко, О. Кравченко, А. Родченко, М. Курилко, А. Могилевський і багато інших українців. Німці: К. Брюллов, Ф. Бруні, В. Перов, М. Клодт, І. Клевер, Л. Бакст, Н. Реріх, Н. Альтман, А. Екстер. Французи: А. Бенуа, Е. Лансере, І. Трузе, І. Пуні, М. Шагал. Жиди: В. Антокольський, І. Левітан, М. Кац, І. Кляйн, А. Тишлер, Б. Йоґансон, Е. Шацман. І це лише з одної царини — малярства, і лише частинка.

З інших царин життя не наводимо, лише згадаємо кілька, напр., письменників: Т. Прокопович (укр.), А. Кантемір (волох), М. Херасков (волох), І. Хемніцєр (нім.), Д. Фонвізін (нім.), А. Жуковскій (син туркені), А. Пушкін (мати муринск. походження, батько нім. — волоськ. роду), М. Лєрмонтов (шотландець), М. Гоголь (укр.), А. Герцен (нім.), В. Загоскін (татар.), Мей (нім.), А. Фет (голланд.), К. Аксаков (татар.), Р. Зотов (татар.), А. Грібоєдов (польськ.), Салтиков–Щедрін (нім.), Шиллер–Міхайлов (естонець), Саліков (грузин), В. Авенаріус (нім.), Я. Надсон (жид), В. Короленко (укр.), О. Міллер (нім.) Ф. Тютчев (італ.), Ф. Достоєвскій (татар.) і т. д.




XIV

ДУХОВІСТЬ МОСКВИНА

Сплашнова зла стаіт твердиня,

Царіт бєссмислєнная лож!

І. Аксаков

Поперед ми говорили, як формувалася вдача, характер московського народу. Вдача ж і характер народу є основою, на якій розвивається його культура. Як оцінювали московську культуру європейці — ми наводили. Культура ж народу у великій мірі визначає його історичний шлях, впливаючи вирішально на політику його провідної верстви. Або, як каже Д. Донцов: «Політика народу випливає з духа того народу, з духа його провідної верстви» («Від містики до політики»).

Отже, щоб глибше зрозуміти політику москвинів, мусимо бодай коротко сказати ще щось про дух провідної верстви московського народу, про московські ідеали: культурні, соціяльні, економічні, політичні — та про московський месіянізм.

Національний інстинкт нової московської націоналістичної еліти (большевиків) врятував їхню імперію від розвалу та привів до казково неймовірних перемог, що виявилися не лише в зовнішьому поширенні кордонів імперії, але ще в чомусь, далеко гіршому для людства.

Національного інстинкту вистачає для рятування імперії, але ми є свідками далеко більшого явища. Ми бачимо, що московські національні ідеї просякають чимраз більше нації європейської християнської культури. Ми бачимо, що тепер майже кожна нація поділена на два табори: табір визнавців московських ідей і табір визнавців європейських, християнських. Іншими словами — табір визнавців диявола і табір визнавців Бога. Отже, стоїмо перед питанням надзвичайної ваги; питанням, що вже коштувало Україні 15 мільйонів трупів, тотальної матеріяльної руїни та морально–духового каліцтва двох поколінь. Питання це є: звідки той дикунський, бездарний і хаотичний московський нарід черпав і черпає ту величезну силу, якою він опанував уже півсвітом? На це питання давно вже дав відповідь Д. Донцов та повторив в останній своїй книзі «За яку революцію».

Дальше в цьому розділі ми наведемо дещо з його надзвичайної праці «Підстави нашої політики», праці, що кидає яскравий жмут світла на те питання.

Поперед ми говорили, що московську державу і цивілізацію творили і розбудовували немосквини. Аналогічно і теперішні успіхи москвинів на міжнародному полі вони завдячують не своїм власним силам, але силам, москвинам спорідненим. Пригадаймо, що ми говорили про релігію москвинів — релігію диявола. Численних визнавців цієї релігії знайшли москвини і серед європейських народів, і такі європейці — визнавці матеріялістичного, безбожницького світогляду — стали на боці московських ідей, стали знаряддям москвинів для розколу і розкладу своїх націй зсередини. Цими своїми — свідомими чи не свідомими своєї ролі — помічниками москвини значно поглибили і поширили загальний упадок християнської моралі в світі. Москвини вжили тут свою стару, випробувану століттями, тактику: збудити і розпалити найнижчі, звірячі інстинкти в людині, приспати облудливими словами провідні верстви народів і вже збаламученій, приспаній жертві відрубати голову. Супроти такої тактики не поможуть ані відвага, ані сила (фізична). Жертвою такої тактики найчастіше падає нарід чесний, шляхетний, який не звик ламати свого слова, який вірить у чесність противника. Par exellence таким народом є нарід український. Мабуть, єдиною зброєю проти такої підлої тактики є національний інстинкт. Він продиктував нашому народові аксіому: «З москалем дружи, але камінь за пазухою держи». У приспаній москвинами нашій інтелігенції той національний інстинкт завмер був, і тому в 1917 р. вона пішла «цілуватися» з москвином, а він, вибравши серед цілування–милування догідну хвилину, застромив наївному хахлові ножика в спину.

Цю московську тактику бачили і розуміли чужинці вже давно, але тепер забули за неї. Ще в році 1839 француз А. де Кюстін писав: «Московщина дивиться на Европу, як на свою здобич, яка раніш чи пізніш буде їхня. Московщина планово поширює і поглиблює серед нас, європейців, анархію в надії скористатися зіпсуттям, викликаним нею. Це історія Польщі на більшу, на європейську скалю» (A. L. de Custin. «Journey of Our Times»). Це надзвичайної ваги передбачення ми вже наводили поперед, але навмисно повторюємо, бо, незважаючи на те, що це пророцтво вже сповнюється на наших очах, ми забуваємо глибину його значення для нашої визвольної боротьби. І щоб визволитися і вдержати свою незалежну державу ми мусимо пам’ятати, не забувати ані на одну хвилину правду цього пророцтва.

Ще далеко перед В. Леніним монархіст К. Леонтьев писав: «Іноді я думаю (не кажу «мрію», бо це мені чуже, але об’єктивно передчуваю), що якийсь московський цар — може, в недалекому майбутньому — стане на чолі соціялістичного руху й організує його так, як імператор Константан, що сприяв організації християнства». Як знаємо, дурненький Нікалай II прогавив таку нагоду, і тому його заступив інший цар — В. Лєнін.

Ф. Достоєвскій пише: «Наші дворяни продають своїх кріпаків, їдуть до Парижу і там за ті гроші видають соціялістичні часописи». Він питає: «Чому майже дев’ять десятих москвинів у своїх мандрівках за кордоном пристають завжди до таких лівих середовищ європейців, які відкидають свою європейську культуру?» Він же і відповідає: «Европейська культура завжди була чужою московській душі. В очах європейців ми, москвини, є варвари, які волочаться по Европі та тішаться, що знайшли щось, що можна буде зруйнувати; варвари, які руйнують заради самої руйнації, для приємности і втіхи подивитися, як то все падає, розбивається на кусники, подібно до тих гунів, що руйнували Рим» (Ф. Достоєвскій. «Днєвнік пісатєля»). І правда, коли нагода траплялася, вони це робили. Напр., царські дворяни, власники кріпаків, очолювали анархічне повстання в Еспанії в 1873 році. Пролетарські дворяни (також власники кріпаків–колгоспників) таку самісіньку роль грали в тій же Еспанії 63 роки пізніш — у 1936 році.

«Чи ті слова Ф. Достоєвського стосуються лише бакуніних, герценів, чи також і до прокурорів Святєйшева Сінода победоносцевих? Чи лише до «рєбят» С. Будьонного, що несли нам, європейцям, свою соціяльну систему «савєтів», чи також і до солдатів Єкатєріни, що несли нам свою соціяльну систему — панщину? Чи лише до червоних москвинів, які намагалися зробити з галичан безбожницьких москвинів, чи також і до білих та чорних, які намагалися зробити з тих же галичан православних москвинів? Чи в тих мандрівках озброєних і неозброєних москвинів по Европі, втішених, що можуть у ній щось зруйнувати: раз Уніятську Церкву, раз капіталістичний лад, — чи це все не є явище тої самої природи? Факт більш загальний і більш небезпечний, як большевизм чи царат? Так власне і є! Ідеології як московського большевизму, так і царату — це є лише різні форми тої самої СУТІ, того самого явища загальнішого характеру. А воно є нічим іншим, як ВОЮЮЧИМ З ЗАХОДОМ МОСКОВСЬКИМ МЕСІЯИІЗМОМ» (Д. Донцов. «Підстави нашої політики»).

«Я вірю, що Московщина, яка має стати на чолі якоїсь нової східної держави, повинна дати світові і нову культуру, замінити цією новою, слов’янсько–східною цивілізацією занепадаючу цивілізацію романо–германської Европи» (К. Лєонтьєв. «Васток, Расія і славянства»).

«Над величезними руїнами Заходу підноситься, мов святий ковчег, ще більша Московщина. Хто посміє сумніватися в її покликанні?» (Ф. Тютчев).

«Захід сказав вже все, що міг сказати. Ex oriente lux! Лише Московщина покликана перебрати духовий провід над Европою» (С. Булгаков). Зворушений цими словами В. Розанов відповідає: «Давно була пора це сказати».

«Дай, Боже, щоб москвини взяли Париж. Пора вже скінчити цю дурну Европу» (А. Герцен).

«Обернути Париж на купу румовищ, серед яких блукатимуть божевільні» (І. Еренбурґ).

«Вибатожити ту гнилу Европу! З киями, з батогами в руках ідім на Европу і всіх і вся там поб’ємо і вибатожимо» (Н. Лєсков).

«О моя Московщино! («Расія» в оригіналі). Моя Батьківщино! Тобі одній приречено укоронувати прогрес людства і встановити справедливість у цілому світі. Хто може рівнятися з нами, москвинами? Кого ми не можемо примусити скоритися нам? Чи не в наших руках є політична доля всього світу? І чи не ми кожночасно можемо рішати про ті чи інші плани та шляхи Европи?» (М. Погодін).

«Не зважаючи на розбіжності наших думок, ми, москвини, всі маємо одну спільну ідею. Це — ідея загального єднання всього людства. Жодний нарід не має цієї ідеї, отже, ця ідея є наша московська національна. Коли ж вона є наша московська, то ми, москвини, мусимо перестати сперечатися, в якій формі чи якими способами цю ідею здійснити, а вже почати її здійснювати» (вільний переказ за Ф. Достоєвським). Ф. Достоєвскій дипломатично не згадує про те, що те «об’єднання» має бути у формі світової держави, в якій пануватимуть москвини. Та менш дипломатичні (зарозумілі) москвини поставили край над і. Частину їх голосів ми навели.

«А. Пушкін, ідеалізуючи московське кріпацтво і протиставляючи його «поневоленню» англійського селянина, пише поему, в якій звучить ненависть до європейської цивілізації («Разґавор с анґлічанінам»). Ю. Самарін тішиться роллю, яку доведеться грати Москов щині в цілому світі. Архиреволюціонер М. Бакунін вірить, що московський нарід «внесе в історію нові засади і створить нову цивілізацію, і нову віру, і нове право, і нове життя». М. Ґорькій «плює в обличчя» Америці та «прекрасній Франції» в ім’я московських босяцьких іделів. В. Лєнін узурпує собі становище першоапостола соціялістичної церкви. Навіть П. Чаадаєв, і той, свою убивчу критику москвинів кінчає вірою у велике післанництво Московщини» (Д. Донцов. «Підстави…»). «Наше завдання — внести рятівний принцип порядку в світі, що стає вже здобиччю анархії. Московщина не може занехати цієї своєї місії, яка накладена на неї царем небесним і земним» (П. Чаадаєв. «Апалоґія сумасшедшева»).

«Одні мали рятувати Европу «здоровими формами» московського державного будівництва; другі лікували світ московською «абщіною»; треті бачили місію москвинів визволяти слов’янство; четверті — визволяти світовий пролетаріят; п’яті — відроджувати світ морально через Московщину і т. д. В деталях вони різнилися, але всі ідеологи московського месіянізму непохитно вірили, що вони, москвини, мають перебудувати світ на московський взірець. Отже, бачимо чистої спроби 100% ПАНМОСКОВІЗМ, який має претензії панувати над народами, о ціле небо вищими за москвинів культурно, економічно і політично. Виїмкове явище у світовій історії» (Д. Донцов. «Підстави…»). «Большевики голосять війну європейському буржуазному устроєві, апелюючи до пролетаріяту. Війну тій самій буржуазії голосили і старі московські «слов’янофіли», апелюючи також до того самого пролетаріяту. Чи ті «слов’янофіли» були борцями за соціялізм, чи большевики — «слов’янофілами»? Ні одне, ні друге. І перші, і другі служили тому самому національному московському ідеалові, для якого потрібний був упадок Европи. Царефіл К. Лєонтьєв називає європейську буржуазію «наіболєє пошлой». Він каже: «Пора покласти край розвиткові міщанського (с. т. буржуазного. — Д. Д.) ліберального поступу». Звертаючись до полудневих і західніх слов’ян, він з жалем стверджує, що вони «подібні всіми своїми чеснотами і хибами до європейських буржуїв». Цей антибуржуазний монархіст пише: «Світ скоро мусить відкинути буржуазну цивілізацію, і новий ідеал людства, безперечно, вийде з Московщини, з народу, в якого найслабше розвинуті буржуазні чесноти. Як бачимо, думки московського монархіста тотожні з думками московських соціялістів В. Лєніна чи П. Бухаріна. Тотожні не лише ідеї, але й плани їх здійснити. К. Лєонтьєв каже: «Для незалежности московської думки від думки романо–германської, для вступления на новий, інший шлях культури та державних форм, потрібно, щоб все нижче і нижче падала повага романо–германської культури; потрібно, щоб забобони відносно тої культури якнайскорше обернулись у дике упередження проти неї (пригадайте Філофєя. — П. Ш.). Чи можливий є тріюмф і панування комуни без вандалізму, без руйнування пам’ятників мистецтва, бібліотек тощо? Звичайно, ні! Тому той, хто прагне нових форм цивілізації, мусить нищити, руйнувати старе» (К. Леонтьев. «Васток, Расія і славянства»).

«Монархісти лєонтьєви, самаріни, булгакови, тютчєви і т. п. не були соціялістами, як соціялісти бакуніни, лєніни, герцени, горькі не були монархістами. Але всі вони покладалися на міжнародну голоту і зовсім не з метою визволити її з буржуазної експлуатації, лише з метою ВЖИТИ європейський пролетаріят як знаряддя для запалення світової пожежі, в якій б горіла європейська культура. Для добра Московщини та для знищення Европи викликали в Европі і монархіст К. Леонтьев, і соціяліст В. Ленін тих самих духів, ворожих європейській культурі. Що шкодить московському буржуєві, коли ті духи заприсягаються не на Євангелії св. Марка, а на «євангелії» св. Маркса? Аби виконували потрібне москвинам знищення європейської культури. Від царя Алексея (XVII ст.) до імператора Нікалая (XX ст.) московський монархічний уряд провадив стало революційно–демагогічну пропаганду серед українських (пригадаймо соціялістичні відозви Петра І до селян) та польських селян проти провідників незалежницького руху; серед турецької «раї» (бідаків) проти їх «гнобителів» турецьких панів і серед австро–угорських селян проти «утискаючої» їх німецько–мадярської буржуазії і т. п. Чи інспіратори тої пропаганди (і відповідної політики) всі оті царські міністри ордин–нащокіни, меншикови, паніни, горчакови, ізвольскі, шебєки і т. д. — були агентами світової соціялістичної революції? Ідея соціяліста В. Леніна притягнути на свій бік мусульманський світ (і взагалі азіятський світ) не була його ідеєю, бо ж пів століття перед тим монархіст К. Леонтьев писав: «Постійна небезпека Московщини лежить на Заході. Якщо нашим союзником (в боротьбі з Заходом. — Д. Д.) захоче стати мусульманство — тим ліпше, бо і в самій вдачі Москвина є багато дуже глибоких прикмет, що нагадують турків, татар та інших азійські народи, а не слов’ян. Як бачимо К. Кавтський мав підставу назвати московський соціялізм татарським соціялізмом. Можна навести безконечну низку цитат із писань москвинів УСІХ і КОЖНОГО політичного напряму, від монархістів починаючи і на комуністах кінчаючи, і знайдемо у них всіх одну–однісеньку мрію — знищити «ґнілую Європу» ad majorem таргет Moscoviae gloriam (див.: В. Страхов. «Барьба с Западам в нашей літєратурє»). Як бачимо, писання В. Леніна є лише плаґіятом і підсумком писань всіх політичних московських письменників, від протопопа Аввакума XIV ст. до нього. Іншими словами, московський большевизм є рідною дитиною і законним спадкоємцем та виконавцем заповітів Московського царату» (за Д. Донцовим. «Підстави…»).

«Конфлікт, що лежав в основі зудару держав у 1914 році, що крився за визвольною боротьбою австрійських та турецьких слов’ян проти Габсбурзької та Отаманської імперій, що товаришив при повстанні українських селян в Польщі у XVIII ст., що його контури бачимо в революції 1848 року в Україні та в національних революціях на Сході Европи в 1917 році, що його з тривогою передбачав І. Ляйбніц, Е. Ренан, Наполеон, В. Гюґо, Ф. Енгельс, Б. Біконсфілд, що його з жадобою помсти візіонували А. Герцен, К. Леонтьев, М. Бакунін, М. Ґорькій — цей конфлікт був великим КОНФЛІКТОМ ДВОХ ПРОТИЛЕЖНИХ КУЛЬТУР, це був конфлікт ЕВРОПА — МОСКОВІЯ» (за: Д. Донцов. Там же).

Це розуміли і самі москвини. Напр., Ф. Тютчев (1803–1873) писав: «Принципи, що на них стоять Московщина і Европа, що ними вони керуються, є в такій мірі протилежні і одні других заперечують, що життя одної сторони можливе лише коштом смерти другої». Сто років пізніше підтвердив це і В. Лєнін: «Існування СССР поруч з капіталістичним світом неможливе. Один або другий мусить вкінці тріюмфувати».

Що впадає в очі при порівнянні двох світів: латинсько–германського, до якого належать західні слов’яни та українці, і світу московського? Барвистість, велич цілої історії, рухливість народних мас, напруженість конфліктів, вільна гра сил, величезна роля великих особистостей, примат права і логіки, індивідуалізм — це на Заході. Однотонність, придавленість особистости, безбарвність історичних подій, безрізничкованість народної стихії, непропорційно велика роля держави — це в Московщині. Боротьба цісарів з папами, повна драматичних моментів, — це Захід. Розправа всемогучих царів з позбавленим всякого значення духовенством — це Московщина. Завзята і вперта боротьба феодальних лицарів з королями — це Захід. Відтяпування голів своїм «холопам» — як називав своїх бояр Іван IV — це Московщина. Трагічний конфлікт старої віри з реформою і ще більш імпозантна реакція першої — це Захід. Суперечки за мертву букву між офіційною Церквою та «раскольніками» — це Московщина. Кальвінізм, цвінґліянство, лютеранство — там. «Приґуни», «хлисти», «диромоли», «скапци» — тут. Великі постаті французької аристократії, що не забувають навіть на ешафоті своєї гідности, — це Франція. Малодушна банда теж «аристократів» з ласки царської, що вештаються по константинопольських та празьких кабаретах і шинках, дожидаючи там рятунку своєї країни, — це Московщина. Не позбавлений певного драматизму момент страти Людовіка XVI або його великого противника О. Кромвела — це Европа. Замордування останнього Романова в льоху, не знати де і не знати ким — це Московщина. Г. Мірабо, Л. Кавеньяк, Ж. Клемансо — три стовпи трьох епох французької буржуазії — це там. Замоскворецький купець Островского, Фєдя Родічєв, Хлєстаков–Кєренскій — три постаті також трьох епох буржуазії — це тут. А. Лавуазьє, якому відтяла голову Республіка, «не потребуючи науки», — по одній стороні, а проф. Грєдєскул, Тімірязєв, Ґорькій, Шаляпін в позі лакея перед владою — по другій. Ціла плеяда аристократичних імен, знаних цілому континентові, що стояла на чолі або вандейських повстань, або армій коаліцій, які боролися проти французької революції, — це Захід. Генерали Брусілов, Паліванов, Клємбовскій, Ґутор і купа інших московських аристократів, що боролися за III Інтернаціонал, — це Московщина» (Д. Донцов. «Підстави …»).

«Коли читаємо історію Европи — читаємо історію її народів. Читаючи історію Московщини, не бачимо нічого, крім темної маси, що сліпо віддана своїм вождям, рухаючись сьогодні в однім, а завтра в другім напрямі. В 1618 році це поляки були в Москві, але в 1832 році не москвини, тільки ґен. І. Паскєвіч був під Варшавою. В 1708 році прийшли в Україну шведи, яких затьмити не могла навіть велика постать їх короля; так само і в 1812 році прийшли до Московської імперії «двунадєсят язиков». Але проти шведів і французів билися не москвини, але Пьотр «Вєлікій» та Александр «Блаґаславєнний». Там історію робили класи, партії, нації та великі одиниці — суспільство. Тут — держава, уряд, що скував і класи, і одиниці, і ціле суспільство. Ця остання прикмета є прикметою всіх примітивних суспільств, утім числі і московського. Тут ми і приходимо до суті європейського і московського антагонізму» (Д. Донцов. Там же).

«В примітивних громадах сепарація Я від МИ, одиниць від маси не є довершена. Одиниця не живе ще своєю думкою, тільки збірним розумом маси. Веління моральні, правні, релігійні та політичні, відчуваються не як веління власного Я (сумління), але як незрозумілі накази згори. Відповідно до цього в примітивній суспільності установлюються і відносини між одиницями або їх групами до загалу. Загал тяжить над одиницею і групою, як всемогуче божество, яке тільки можна благати про ласку, але в ніякому разі не вимагати своїх прав. Звідси приголомшеність і пасивність одиниці, відсутність правної психіки, повний брак власної (автономної) моралі, яка заступлена наказами або києм. Ці прикмети примітивного суспільства знаходимо в повній мірі у суспільстві московському. В протилежність їй у суспільствах культурних бачимо велику роль одиниці та її вільних угруповань, почуття особистої гідности, почуття власних прав і обов’язків, активність у громадському житті. Звідси — Selfgovernment (самоуправа) в найширшому значенні в Европі, отже, і в Україні частинно навіть по Полтавській катастрофі, а хаос та абсолютизм — у Московщині. Цей примітивізм, ця аморфність у будові московського національного організму видко на всіх полях громадського життя в Московщині: на полі соціяльнім, родиннім, політичнім, релігійнім і духової культури» (Д. Донцов. «Підстави…»).

«Европейські письменники XIX ст. основну прикмету московської культури — що так разюче відрізняє її від європейської — бачили в тому, що ані особа, ані верства чи стани, ані міста, ані Церква в Московщині не мали випроваджених з власного права привілеїв. Незайманість особи, станова чи провінціяльна самоуправа, права особи чи стану, права власности — все це москвини завдячують ласці царській і є дійсні лише до відкликання. В Европі — органічна сполука власноправних суспільних сил. В Московщині — розпорошеність і безправ’я. Московська система, яка перед Полтавою діяла напомацки, по ній розгорнулася на все життя, а за большевизму набрала безприкладного цинізму» (Д. Донцов).

«Московською національною інституцією їхнього суспільного устрою є «абщіна». Нею захоплювалися і «слов’янофіли» і «западнікі», монархісти і соціялісти. В абщінє одиниця цілком зникає. Вона не має ніяких прав супроти загалу. Особисте зусилля, особиста думка тут непотрібна, і тому її не респектується. Оброблений і поліпшений моїми власними зусиллями кусник поля не є моїм і при черговім переділі може відійти якомусь неробі. Пропадає стимул до поліпшення, до особистих зусиль, до особистої ініціятиви. «Моє» цілком не відділене від «твоє», і тому права одиниці, заснованого на особистому зусиллі, абщіна не визнає. Так само не визнає вона і особистих обов’язків. За податки відповідає не одиниця, а загал. Кожний член живе колективною мудрістю маси. Звідси національна філософія Москвина: «Ти є лише частина загалу, а сам у собі ти є ніщо» (Л. Толстой. «Война і мир»). Великий знавець московського народного життя Г. Успенський пише: «Така частинка звикла віками коритися чужій волі і тому критично не може поставитись до наказів і всі накази виконує. Власного переконання і власної моральности Москвин не має. Він є цілком порожній глечик, який можна наповнити, чим хочете» (Г. Успєнскій. «Власть землі»). Нині ці частинки можуть «усмірять польскій мятєж», завтра «асвабаждать братьєв слов’ян», позавтра битися за III Інтернаціонал. Ця частинка кориться всьому, що волею долі «набіжить на неї». Вона не має ані поняття права, ані обов’язків. Вона не відповідає за свої вчинки, бо до того призвичаїло її кріпацтво, коли за неї відповідав «барін» та «абщіна» (Д. Донцов. Там же).

Подібний устрій мають в Московщині і всі інші їхні суспільні групи. Ані одна з них не існувала через себе і для себе, як то було на Заході, а всі існували тільки для держави. Ані одна з них не повстала з власного права, а всі покликувалися до життя державою. Ані одна з них не розвинула — як в Европі — в боротьбі з троном власного корпоративного духа, власної станової чести, а всі привілеї діставала від державної влади без боротьби… Церква зробилася в Московщині звичайним міністерством уряду. Певний своїх прав «третій стан» в Европі — в Московщині був лише «купцамі разних гільдій», залежних від самодурства кожного Сквозніка–Дмухановского. Европейський феодалізм витворив шляхту, основану на правах, виборених предками. Московське «дворянство» було нагородою за службу цареві і залежало від примхи царя. «Знайте, пане, що тут ніхто не є значною особою, опріч тої, до якої я говорю, і тільки так довго, як я до неї говорю». Так відповів цар Павєл французькому амбасадорові Демур’є на заввагу останнього про визначних московських вельмож. Ці слова були не балаканиною божевільного деспота. Ці слова були лише влучно схопленою формулою відносин між Я і Ми, між одиницею і загалом в Московщині, що його персоніфікацією був цар. Московські дворяни — це не європейська шляхта, певна своїх прав, але звичайні кріпаки царя. Як селянська їхня абщіна відповідала «круговою порукою» за кожного свого члена, так і дворянська родина відповідала перед царем за кожного свого члена. І в цьому випадку сучасні червоні москвини йдуть слідами своїх предків, перекладаючи провину одного члена родини на всіх членів родини. за мужика–абщінніка думала ціла абщіна і памєщік. За памєщіка–дворянина думав цар, який для москвина був втіленням колективної волі. Активної участи у творенні тої волі москвин ніколи не брав, як це було в Европі, включно з Україною (Д. Донцов. «Підстави…»).

Абщінний принцип бачимо і в політичному устрої Московщини. Жодна інша нація не плекала ніколи ідеалу держави з такою завзятістю, як московська. У москвинів одиниці і корпорації були нулем, а держава — всім. В. Соловйов пише: «У нас серед псевдохристиянського суспільства з’явився новий іслам, але не у відношенню до Бога, а у відношенню до держави. У нас в державу віриться як в абсолютну силу, перед якою зникає людина; віриться як в абсолютне втілення нашої народної сили. Як для правовірного магометанина всяке теоретизування про суть і атрибут Божества є порожня балаканина або претензійне злоречення, так і для Москвина є гріхом всякий сумнів щодо прав його божества — держави робити з ним все, що державі подобається» (В. Соловйов. «Національний вапрос в Расіі»).

«Як знаємо, тепер москвини цю свою історичну віру у всемогутність держави піднесли до неймовірного, неможливого, здавалося б, максимуму. В СССР все життя — абсолютно все, включаючи найінтимніше життя одиниці, підпорядковане державі, — керується, регламентується державою. Навіть такі далекі ніби–то від політики царини життя, як поезія, археологія або абстрактна математика… Московський термін «подданний» якнайліпше віддзеркалює відносини між державою й одиницею. В Европі існують два терміни: sujet і citoyen. Перший — об’єкт державної влади. Другий — управнений учасник цієї влади, проти якого держава так само забов’язана, як і він проти неї. У москвинів терміну «громадянин» нема, а коли його («ґражданін») їхня інтелігенція штучно видумала в кінці XVIII ст., то уряд негайно заборонив його вживати, щоб не вносити замішання в гармонійну систему московської державницької ідеології» (Д. Донцов. «Підстави…»).

«В найгірші часи європейської історії ми бачимо деякий респект перед особистістю, деяке визнання її незалежности, деякі права, належні талантові, генієві. Хоч які суворі були тодішні уряди, але Б. Спінозу не заслали «на пасєлєніє», Г. Лессінга не «сєклі» та не віддавали «в салдати». В цій пошані не лише матеріяльної, але моральної сили, в цьому визнанню особистости є одна з великих чеснот європейця. А у нас, москвинів, нема нічого подібного. У нас особа завжди була придушена, поглинена державою, абщіною. Те неписане моральне, стримуюче владу, інстинктове визнання прав особи, права особистої думки — до нас, москвинів, не могло перейти і не перейшло. Державна влада у нас є більш незв’язана, більш самопевна, ніж у Туреччині чи Персії. У нас державну владу ніщо не стримує, ніяке минуле» (А. Герцен. «С таво бєрєґа»). Московський соціяліст–анархіст каже: «Московський народ шанує в особі свого царя символічне представлення єдности, величі московської землі» (М. Бакунін. «Пісьма а патріатізмє»).

«Примітивізм цілого суспільного ідеалу, придавленість одиниці, нерозвиненість автономної моралі і правного почуття, необмежений культ маси — ось та генеральна ідея, що зробила з московського народу рабів, орду, нездатну на відпору ніякій владі згори; масу, що протиставляє активності хаос; людській енергії — енергію натури, яку вона навіть опанувати не вміє; організації — кий; приматові розуму та волі — покору та інстинкт; складності форм — московську безформність у всім суспільнім житті. Під впливом цієї генеральної лінії та установ, з яких вона зродилася, повстав і своєрідний московський ідеал свободи, рівности і демократії, ідеал, якому аналогії даремно шукатимете в Европі чи Америці. Західний ідеал свободи — це право впливати на державну машину, яка нічого не сміє зробити без волі одиниці. Ідеал московської свободи — зрівнання всіх, що виносяться над юрбою, зрівнання, осягнене хоч би й ціною політичного рабства. Ідеал свободи у москвинів — це найбільш вульгарний ідеал рівности, еґалітарности. За свідченням Н. Данілєвского («Расія і Європа») москвини розуміють демократію не як народоправство, але як ЕГАЛІТАРНІСТЬ. Але і цей московський ідеал рівности не є ідеалом рівности європейця. В Европі — це оправдане намагання стати сильнішим, працею зрівнятися з тими, що стоять вище. В Московщині — це намагання слабших стягнути сильніших вділ, зрівняти їх з собою, а не себе з ними. Найяскравіше цей ідеал виявився в економічному житті москвинів. Серед трьох головних галузей людської праці: продукції, виміну і поділу, — саме ПОДІЛ був головним у свідомості і московського інтелігента і московського мужика. Змушений у всій своїй діяльності пристосовуватися і слухати абщіну, а не власного розуму, москвин не мав можливости розвинути особисту ініціятиву, а звик легковажити її в суспільному, церковному та державному житті. Та навіть і найбільш напружене особисте зусилля не може принести несподіваних наслідків для одиниці в системі, в якій наслідки того зусилля припадали іншій особі при найближчому переділі. Отже, не дивно, що за такої системи господарки переділ став економічним ідеалом москвина, а зусилля, праця, продукція — ці підстави всієї європейської культури — зійшли у москвинів на друге місце. Заздрість невдахи, нездатність власними силами вибитися вгору, знаходження садистичної насолоди в нівеляції щасливіших — це є московський егалітаризм, притаманний і московському інтелігентові і московському мужикові» (Д. Донцов. Там же).

У своїх логічних наслідках цей переділово–еґалітарний ідеал допроваджує до осудження не лише багатих, але й багатства як такого. Звідси повстав у москвинів карикатурний тип «кающєвася дваряніна». Цілком навпаки в Европі, напр., в Англії. «Багатство піднесено до значення чесноти, а бідність вважається за ганьбу. А це тому, що в свідомості англійців (також і українців. — П. Ш.) багатство є нагородою за зусилля та інтелігенцію, за розум, а бідність — ознакою того, до чого англієць ставиться з найбільшим презирством, — ознакою ледачости (Е. Boutmi. «Essai d’un psychologie politiques du peuple anglias en XIX sc.»). A москвини і це перевернули догори ногами. У них навпаки — багатство є предметом ненависти, а бідність предметом адорації (Д. Донцов. Там же).

Московська апотеоза бідности цілком логічно, природно привела до апотеози каліцтва: фізичного і морального. Европейський моральний кодекс обов’язку, чесности засуджує всякий злочин і неробство. Москвини, навпаки, вважають злочинців «нєсчаснєнькімі», радісно цілують сифілітичного, брудного жебрака (Л. Толстой. «Васкрєсєніє»). їхня література завжди, як казав Ф. Достоєвскій, «вазлаґала вєнок на вшивую голаву масковскава мужика». Ця інтронізація фізичного і морального каліцтва, інтронізація «таржествующєй свіньї» (Д. Мєрєжковскій), це урочисте вручення булави тій «свині» для суду над здоровими, яким відтинають язики чи посилають чистити туалети (москвини гонили аристократів чистити виходки в 1918–20 pp. — П. Ш.). Це засудження європейського ідеалу праці, інтелекта–ґенія, індивідуалізму, втіленого в міланському Домі, в київській св. Софії, в паризькій Нотр–Дамі, в творах А. Дайте, Ю. Байрона, яких генія не можуть стерпіти, виховані на «камарінскам мужикє» та на фабричних «чястушках», будівничі «нового» світу. Найглибший знавець московської душі Ф. Достоєвскій ще пів століття перед приходим большевиків до влади в своїй пророчій візії писав «а том подлам рабє, а том подлам лакєє, каторий пєрвий взмастітса на лєсніцу с ножніцамі в руках і раздєрьот бажєствєнний лік вєлікава ідєала ва імя равенства, завісті і піщєварєнія» («Бєси»). В ім’я того ідеалу, що його духовими батьками є не лише большевицькі садисти, але й вся московська національна еліта від монархістів–слов’янофілів, через лібералів–вольтер’янців, каючихся дворян, народників до соціялістів–большевиків включно» (Д. Донцов. Там же).

«Побут московської інтелігенції — це правдива «мєрзасть запустєнія». Ані найменшої дисципліни, ані найменшої консеквенції, навіть зовнішньо. День минає не знати на що: сьогодні так, а завтра — як скаже надхнення; все догори ногами. Неробство, розхристаність, гомерична неакуратність в особистому житті; бруд і хаос у подружних відносинах; наївна несумлінність в роботі, в громадських стосунках; нестриманий нахил до деспотизму і цілковитий брак поваги до особистості; а перед владою то гордий виклик, то рабська покірність. За всю свою тисячолітню історію Московщина показалася нездібною засвоїти ідеї західної культури. Всі її наслідування Заходу були карикатурою: просвічений абсолютизм — абсолютизмом Джінгіс–хана; парламентаризм — родом перського меджелізму, і навіть соціялізм — червоною аракчеєвщиною» (Д. Донцов).

«Так! У нас, москвинів, все особливе; все неподібне на Европу в усіх царинах життя, у всіх відносинах. Европейських наслідків неможливо осягнути на нашому ґрунті» (Ф. Достоєвскій).

«Московська засада рівности має ще й інші наслідки. І московський мужик і московський аристократ (граф Л. Толстой) вважають всяке піднесення одиниці над юрбою за смертельний гріх. Піднесення матеріяльне — багатства, піднесення інтелектуальне — інтелігентність. Л. Толстой у своїх творах вперто і з насолодою провадить погляд на інтелігентів як на непотрібних людей чи пройдисвітів, що обдурюють нарід з власних егоїстичних мотивів. Як для Л. Толстого лікар, адвокат, суддя є «ат лукавава», так і для Г. Успенського каркуль, поліцай, дідич — висланці сатани, які руйнують ідилію «калєктівнава рила». Н. Златаврацкій переконаний, що всяка спроба інтелігенції піднестися вгору є зрадою народу. Г. Успєнскій розуміє, що селянин може стати самостійним лише тоді, коли піднесеться над старим рівнем абщіни. Але якраз цього московський селянин і виразник його поглядів Г. Успєнскій не хочуть. Для них ліпше вічна біда і некультурність, вічна опіка абщіни, навіть кріпацтво, аніж свобода, куплена ціною розірвання абщінних зв’язків. Звідси цілком логічно Москвин відкидає і піднесення моральне. Москвин відкидає особисту чесність (див. В. Андрєєв. «Тьма»), бо ж не сміє одиниця бути чесною, коли маса не є чесна, не сміє одиниця носити чисту сорочку, коли маса носить брудну; відкидає елеґанцію і красу, бо ж маса їх не цінить. К. Леонтьев цілком відверто каже, що особиста чесність є порожня фраза, смішна вигадка («Васток, Расія і славянство»)… «Трудна чєлавєку (с. т. москвинові. — П. Ш.) знать, што ґрєшно, а што нет; тайна тут прєвасхадящая ум чєлавєчєскій» (с. т. московський. — П. Ш.)… «Я знаю, що я падлюка, і я гордий з того, що я падлюка», — каже один з героїв Ф. Достоевского. Людина мусить бути чесною. Чому? — дивується В. Андрєєв (див.: «Тьма»). Треба віддати позичене. Чому? — питає Москвин, «не знающій ґібєльнава разлічія между тваім і маім», як свідчить Ю. Самарін.

«Цих «чому» має Москвин тисячі, бо не має в голові засади, виробленої працею поколінь, бо ж ті покоління властиво ніколи не жили. За них жила лише державна влада, влада абщіни, яка і викидала згори одиниці правила зовнішньої поведінки. Ці правила, накинуті ззовні, а нє зроджені в душі одиниці в процесі її розвитку, москвин, ясна річ, викидав на смітник при першій же нагоді. В «Европі закон, обов’язок формувалися тисячоліттями. Зло і добро означено, зважено, розміри і ступені мірялися мудрецями людства невпинною працею над душею людини. В Московщині цього не було. Там ані добро, ані зло не мірялося власним сумлінням, а диктувалося згори без жодної участи одиниці… «нема у нас, москвинів, почуття обов’язку, бо ж звідки міг він узятися» (Ф. Достоєвскій. «Днєвнік пісатєля»). Отже, бачимо, що у правосвідомості навіть їхньої інтелігенції різниця між твоїм і моїм є «гібєльная», с. т. веде до загибелі» (Д. Донцов. «Підстави…»).

«Нові соціялістичні ідеологи московського суспільства пішли слідами старих царських. І це цілком зрозуміло і природно, бо ж ціла Марксівська наука засвоювалася москвинами власне через її матеріялістичний фаталізм та таку, як і московська, неґацію ролі особистости в історії. Література цих ідеологів намагається за всяку ціну (особливо по 1917 році) знищити всякий індивідуалізм в творчості, заміняючи індивідуальну творчість масовою, гуртовою. Для цих ідеологів не сміють існувати вожді, герої, царі, боги. Москвини ненавидять європейську літературу, мистецтво, європейську культуру загалом саме тому, що вона апотеозує визначну особистість, що представляє боротьбу одиниці за ідеали, цілком протилежні московським. Протилежні ідеали, що їх висловлювали Л. Толстой, Ф. Достоєвскій, М. Горький, В. Соловйов, М. Бакунін, В. Лєнін і т. п. Ідеали, що їх висловлювали і московські слов’янофіли–монархісти і московські народники–соціялісти. З усієї плеяди московських письменників, і буржуазних монархістів, і пролетарських соціялістів нема ні одного, який не вважав би всесторонній розвиток особистости за найгірше нещастя для Московщини. Напр., К. Леонтьев пише: «Візантійський ідеал є тим добрий, що не має в собі того перебільшеного поняття про людську особистість, ідеал, що його вніс в історію германський феодалізм; що не має тої надзвичайної самопошани особи, яка передісталася дорогою заздрости і наслідування перше до буржуазії і яка викликала демократичну революцію в Европі та породила всі ті фрази про безмежні права особи, а тоді просякла і до нижчих верств європейського суспільства, роблячи з усякого наймита та шевця скалічену нервовим почуттям особистої гідности особу (К. Леонтьев. «Васток, Расія і славянства»). Отже, москвини вважають людину, що має почуття особистої гідности, людиною СКАЛІЧЕНОЮ, с. т. не нормальною. Інший московський письменник Н. Шевірьов цілком відкрито ставить крапку над «і», пишучи: «Суть минулої історії московського народу і завдання будучности є в приниженні особистости». Цей заповіт царського буржуя, це «завдання будучности» виконали пізніш і виконують донині на всі 100% московські пролетарські демократи (за: Д. Донцов. Там же).

Світогляд і психологія вихованого віками на отарних, примітивних інстинктах Москвина рішуче відкидає засаду голосування, бо ж передумовою голосування є право одиниці мати свою власну думку, а це право руйнує московську національну, абщінно–державницьку ідеологію. У них над усім мусить панувати «єдінаґласіє», а воно, звичайно, ні до чого, крім хаосу та його логічного наслідку — абсолютизму не допроваджує. І гаслом всієї соціяльної ідеології Москвина стало: «Хай живе Абсолютизм!». Це московське національне гасло, разом з усіма іншими московськими національними гаслами царату та буржуазії, прийняла і московська демократія, коли захопила владу в 1917 році. Та сама демократія, яка все своє життя кричала «Далой самадєржавіє» (Д. Донцов. Там же).

Хто не має царя в голові, мусив мати його на троні. Замість внутрішньої дисципліни, мусила прийти дисципліна зовнішня. Мусив відновитися адміністративний апарат, єдино можливий в Московщині за всякої влади — деспотія. Це добре розумів В. Лєнін ще в 1903 році, коли на з’їзді партії в Женеві сказав: «Нашій інтелігенції є чужі правні погляди, які дисциплінували б її зсередини, ми, москвини, потребуємо зовнішньої дисципліни». Це він і зробив, перебравши владу в 1917 році, і тим врятував свою імперію від розвалу (Д. Донцов. «Підстави нашої політики»).

Сто двадцять років тому московський професор М. Поґодін виклав московський ідеал держави і суспільного устрою. За тим ідеалом держава (Московська) — це одна ВСЕОХОПЛЮЮЧА, гармонійна цілість. Всі сили нації — матеріяльні і духові — є частинами державної машини, і всі вони допасовані до найвищої мети (а нею є, як бачимо, «рятувати гнилий Захід». — П. Ш.). Всією цією машиною (державою) керує лише одна рука — рука царя, яка будь–коли може єдиним порухом спрямувати цю машину в будь–якому напрямі. Така машина (держава), одушевлена ЄДИНИМ почуттям (месіянізмом. — П. Ш.) та скріплена «єдіномишлєнієм», є непереможна, є вічна, є провідником всього світу. Отже, бачимо, що монархіст М. Поґодін сто двадцять років тому уклав точний план будови теперішнього СССР. Над здійсненням цього плану працювало кілька поколінь москвинів УСІХ — без жодного виключення — політичних переконань: монархісти, буржуї, демократи, соціялісти, ба, навіть і ті москвини, що голосили європейські ідеї — т. зв. «западнікі». Напр., один з них Н. Огарьов писав: «Ми не можемо толерувати рівних поглядів, бо ж погляди, переконання не є власністю особи, але є власністю спільноти, громади».

Московські націоналісти — «слов’янофіли» вважали «єдінамисліє» найвищим осягом московського національного духа. Таку її оцінку духової деспотії, духового рабства можна зрозуміти, бо вони були московськими націоналістами. Але точнісінько так оцінювали те «єдінамисліє» і «западнікі» — люди, що голосили європейські ідеї, з яких найголовнішою була і є свобода особистої думки, отже, цілком протилежна «єдінамислію». Як пояснити це несамовите поєднання двох діяметрально протилежних ідей? Дуже просто. Голошення європейських ідей тими ніби прихильниками їх було порожньою фразеологією в XIX ст. так само, як було і у XVIII ст. У XX же ст. нею стала соціялістично–інтернаціональна фразеологія. А всі вони були лише димовою заслоною, за якою ховалася їхня месіянська ідея. Теперішня пролетарська Московщина послідовно і неухильно йде шляхом царсько–буржуазної Московщини, лише з тою різницею, що щедріше вистелює той шлях людськими трупами — чужими і своїми. Символічно це зобразив московський маляр В. Вєрєщаґін (1842–1904). Він намалював провалля, заповнене трупами, а по них переїздять те провалля гармати. Цей малюнок нам говорить більше, як томи історичних праць. На ньому бачимо все те, що називається московський НАРОД. Заповнити мільйонами трупів ями на шляху до панування, трупами навіть своїми власними — це святий обов’язок «вибраного» народу. «Ламі стєной!». «Іль мало нас? — Мільйони нас! Нас тьми, і тьми, і тьми! Папробуйтє сразітса с намі! Віновни ль ми, коль хруснєт ваш скєлєт в тяжкіх, нєжних наших лапах?» (А. Блок). І справді, «ломили стіною», масою не лише в поезії. За першої світовой вйни атакували 32 рази Перемишль; йшли лава за лавою з кличем «Впєрьод за царя!»; йшли аж поки їхні трупи не заповнили рови і дротяні загороди Перемиської твердині, а, заповнивши їх, по трупах (буквально) вдерлися до твердині. За другої світової війни наступали москвини з кличем «Впєрьод за Сталіна!» доти, доки німці не вистріляли всіх своїх набоїв, а тоді по горах трупів вривалися на німецькі позиції. «Жизнь — капєйка!» Хоробрість? Ні! Індивідуальна хоробрість є чужа московській духовості, бо ж індивідуалізму у Москвина нема ані на макове зернятко у всіх царинах його життя. Це «ламі стєной» є стихія дикої, нічим не стриманої азійської орди, що її жене жадоба крови, жадоба жерти, жадоба знущатися, насолоджуватися муками подоланих, жадоба нищити все вище за нього, жадоба панувати.

У XVIII ст. московський міністр П. Зубов склав проект єдиної європейської держави із столицею Петербургом, але він не подав методів її здійснити. В XIX ст. московський письменник Ф. Тютчев марив таке: «Масква, Петербург, Канстантінопаль» — це святі міста «Расіі». А її межі? Майбутнє відкриє сім морів, сім великих рік. Від Нілу до Неви, від Ельби до Китаю, від Волги до Евфрату, від Ґанґу до Дунаю — це «Расія». Расія вічна, як св. Дух передбачив і св. Даніїл пророкував» (Ф. Тютчев. «Ґєаґрафія Расіі»).

У XX ст. московський письменник Є. Замятін написав фантастичний роман про те, як буде виглядати світ у XXVI ст. Він пише, що тоді буде одна–єдина світова держава із столицею Москвою. Як людство до того прийде? Може, демократичним шляхом — добровільною згодою всіх народів? Відповідь на це питання знаходимо в міркуваннях Є. Замятіна. Він каже: «Як рух нерозривно пов’язаний зі швидкістю, так і свобода нерозривно пов’язана зі злочином. Не можна відокремлювати швидкість від руху. Щоб знищити швидкість, треба знищити рух. Так само не можна відокремити злочин від свободи. І тому, щоб знищити злочин — треба знищити свободу. Раб, що лише виконує накази, не може зробити злочину. Ми, москвини, вибрали щастя без свободи, і тому переможемо. Немосквини вибрали свободу без щастя, і тому будуть переможені» (за Є. Замятіним. «Ми»).

Сказано ясніш ясного «щастя БЕЗ свободи», с. т. щастя в РАБСТВІ. ДЛЯ МОСКВИНА РАБСТВО Є ЩАСТЯМ. Як бачимо, Є. Замятін не лише поширив проект П. Зубова на весь світ, але й подав методи його здійснення — ЗНИЩИТИ СВОБОДУ. В XX ст. В. Ленін почав ті проекти здійснювати, користуючись ще й вказівками «большевика на троні», за висловом Н. Бердяева, Петра І, який також уклав проект завоювання світу (почавши з Індії).

Із всього сказаного показується ясно, як на долоні, що В. Ленін та його наступники разом з усією провідною верствою нічогісінько нового не видумали і нічогісінько нового не запровадили в пролетарській імперії СССР. Вони лише точно до дрібниць точно наслідували своїх численних попередників від царя Івана III, з XV ст. починаючи. З усього сказаного бачимо, що весь той жахливий, огидний комплекс етичного, релігійного, філософічного, економічного і політичного явища, що нині відомий під іменем «большевизм», є явище стародавнє, таке старе, як і сам московський народ. Бачимо, що той «большевизм» є ніщо інше, як «московізм», а точніше МОСКОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ. Іншими словами, явище не економічно–соціяльне, але наскрізь НАЦІОНАЛЬНЕ. А як знаємо з соціології, ВСЕ національне стоїть на НЕЗНИЩИМІЙ основі — духовості нації. Отже, Московщина, побудована на інших, ніж большевизм, основах є утопія (див. праці М. Бердяева). Є утопія, бо ж нації і держави витримують історичні буревії, коли їхні корені сягають глибоко у власний національний ґрунт, коли живляться власними національними духовими соками, коли йдуть за власним національним інстинктом; інстинктом, що зародився і скріплювався протягом довгих, дуже довгих століть, ба, навіть тисячоліть. І кожного разу, коли нація забувала про цей закон життя, падало на неї нещастя. Приклади з московської історії ми наводили.

Ті духові національні соки і той національний інстинкт москвинів названо нині «большевизмом». Мабуть, уже в найближчому майбутньому москвини змінять цю надто скомпрометовану, надто зненавиджену чужинцями назву на якусь іншу. Назву змінять, але нема сили в світі, яка могла б змінити зміст тої назви. Правда, єсть маленька, дуже маленька надія змінити зміст. У розділі про закони спадковости ми говорили про цю надію. Говорили, що з лютого вовка люди виплекали мирного пса. Але то забрало часу тисяч поколінь, що виростали в протилежних до дикого життя умовах. Отже, якщо б якимсь чудом хтось створив Московщині культурні, духові умови, філософію, релігію, етику і т. п., цілковито протилежні їхнім історичним, то, може, і зміст большевизму змінився б за яких …сто поколінь. Не забуваймо, що вчить генетика про незнищимість вроджених ґенів; не забуваймо, що пес дичавіє вже в другому поколінні, що змінюються його обставини його життя на гірші, якщо виросте далеко від людей.

Ні! Спадщину, передавану в крові протягом тисячоліття, не скинути, хоч би як щиро намагалися скинути її самі москвини. А та їх спадщина тяжка. Дуже тяжка! Киньмо оком ще раз на неї.

Від першого занотованого історією большевицького вождя Болотнікова у 1611 році, через С. Разіна в 1668 році, Є. Пугачова в 1773 році іде цілий шерег лєнінів: В. Бєлінскій (теоретик большевизму), Н. Чернишевскій (уравніловка), Зайчевський (перший большевицький маніфест 1869 р.), А. Герцен («Дай, Боже, штоб рускіє взялі Паріж»), Н. Бакунін (планував привести до Европи 40000 червоних москвинів), С. Нєчяєв (інструкції майбутніх ЧЕКА, НКВД), А. Аракчеев і Г. Патьомкін (практики большевизму), Ф. Достоєвскій, Л. Толстой, В. Соловьйов, К. Леонтьев, Н. Данілєвскій, Ф. Тютчев, А. Хомяков і хмари інших апостолів большевизму.

Мужик Болотніков, козак Є. Пугачов, пролетар С. Разін, інтелігенти, ліберали, соціялісти: В. Бєлінский, Н. Чернишевский, Зайчевский, монархісти: В. Соловьйов, К. Леонтьев, дідичі: М. Бакунін, А. Герцен, шляхтичі: С. Нечаев, В. Ленін, генерали А. Аракчеев, Г. Потьомкін, аристократи: князь А. Кропоткін, граф Л. Толстой, царі: Алексей, Іван IV, імператори Пьотр І, Нікалай І — всі класи, всі стани, всі партії, від мужика до імператора включно. Вся нація. Подивугідна єдність цілої нації в її фантастичному визнанні і практиці большевицької віри, що, міняючи назви, лишилася незмінною донині національною релігією всіх і кожного Москвина.

«Масква — всему міру ґалава» — московського патріярха Іоакіма. «Жандарм Европи» (а з нею і всього світу). Нікалай І. «Масквасталіца міравова пралєтаріята» мужика. «Пара пакончіть тупую Європу» ліберала. «Спіной к ґнілой Європє» монархіста. «Дайош Європу!» босяка. Держава. Церква. Уряд. Інтелігенція. Буржуазія. Пролетаріят. Єдність національних ідеалів варта заздрости.

Червоні москвини на чолі еспанського комуністичного уряду в 1936 році і такі ж самі червоні москвини на чолі еспанського анархічного руху в 1873 році.

Месіянізм творця ідеї III Риму ченця Філофея і такий же месіянізм творця III Інтернаціоналу безбожника В. Леніна.

Безконтрольне панування одної привілейованої класи над мільйонами схудобілих рабів: бояр за царів, дворян за імператорів, босяків за диктаторів.

Палення єретичних книжок: за патріярха Фотія, за царя Алексея, за імператора Александра через десятки валуєвих до Хрущова.

Масові морди, масові висилки на Сибір: за царів XVII ст., за імператорів XIX ст., за диктаторів XX ст. Нищення чужих скарбів мистецтва і культури: за Андрея Боголюбського 1169 року київських церков, за Єкатєріни II в 1783 році грецьких античних храмів у Криму, за диктатора В. Леніна в 1930 році знову київських (і по інших українських містах) церков та музеїв. Тяглість «релігійного» культу і «культури».

Безбожницькі, блюзнірські оргії: апричніків Івана VI в XVII ст., «всєсвятєйшева, всєпьянєйшева сабора» Петра І в XVIII ст., «радєніє» аристократії Александра І, атеїзм примусової інтелігенції Александра III в XIX ст., блюзнірські оргії студентів–богословів Нікалая II і комсомолців Леніна І в XX ст.

Соціялістичні маніфести до народу: Болотнікова в 1611 році, Петра І в 1709 році, Є. Пугачова в 1773 році, Зайчевського в 1869 році, а далі вже десятки.

Каторжні канальські роботи царя Івана IV, імператора Петра І, пролетарського вождя Леніна І — і всі руками поневолених народів.

Боярські кріпацькі фабрики XVII ст., також кріпацькі Петра І в XVIII ст. і також кріпацькі В. Леніна в XX ст. Масове переведення вільних селян у кріпацтво з жорстокими методами прикріплення їх: до абщін за Алексея в XVII ст., до дворянських маєтків за Єкатєріни II в XVIII ст., до колгоспів за большевиків у XX ст.

Більше половини державного бюджету на озброєння: за Івана IV, за Петра І, за Нікалая І, за Леніна І.

Поставлений державним законом на висоту національного обов’язку і громадянської чесноти, виказ як система: за Годунова XV ст. (сказатєлі), за Петра І в XVIII ст. (фіскали), за Нікалая І в XIX ст. (ісправнікі), за Леніна в XX ст. (сексоти).

Стале систематичне розбудовування тюрем, в’язниць та каторг: за царів, за імператорів, за диктаторів.

Фах ката у великій пошані і в ореолі спасителя: трону у XVIII ст., «ґасударствєннасті» в XIX ст., «саціалістічєскава атєчєства» в XX ст.

Преторіянські відділи для охорони влади: стрільці та апрічіна за царів, дворянська гвардія та «охранка» за імператорів, компартія та НКВД за диктаторів.

Привілейована каста: боярство XV–XVІІ ст., дворянство XVIII–XIX ст., пролетарство XX ст.

Священики як тайні аґенти поліції: дисциплінарний обов’язок виказу за царів, офіційне звільнення від тайни сповіді за імператорів, священики–чекісти за диктаторів.

Церква як невіддільна частина державно–адміністративного апарату: патріярх Іоакім XVII ст., оберпрокурор св. Синоду та К. Пабєданосцев XIX ст., патріярх Алексей XX ст.

Чванство, ксенофобія, ненависть до всього європейського: старовірів XVII ст., слов’янофілів XIX ст., комсомольців XX ст.

Апотеоза жебрака, ідіота, бандита в XV–XVІІ ст., «уніженних і аскарбльонних» в XIX ст., «сациальна блізкіх» у XX ст.

І вічна проблема «інородців» (немосквинів) в імперії.

А понад все у всіх століттях і всіх прошарках нації стихійна ненависть варвара до всього вищого, гарного, індивідуального. Закорінений і глибоко в душі і з молоком матері передаваний з покоління в покоління ідеал номада: Ріж! Катуй! Грабуй! Зрівняй все і всіх з землею!

«Пакаряйтєся язиці, ібо с намі Боґ» — Московської Церкви.

«Народ–боґоносец, мессія міра» — московської інтелігенції.

«Всемірная рєвалюция» — московського народу.

Болотніков, С. Разін, С. Нечаев, В. Ленін, селянин, пролетар, дворянин. XII ст., XVIII ст., XIX ст., XX ст. Викиньте імена, дати, назви з історії будь–якого століття московської імперії, і читач не вгадає, про яке саме століття читає.

Цілі, методи, імперіялізм, ксенофобія, деспотія, варварство, культ виказу, безбожництво, блюзнірство, сваволя правителів, хабарництво, бюрократія, масові морди, садизм катів, переповнені тюрми, каторги, нищення церков, нищення книжок, нищення чи крадіж чужих скарбів культури, фанатичне сектанство, підступ, зрада, апотеоза фізичного і морального бруду, злодійства, бандитизму, рабства і т. п., і т. д. до безконечности переповнена всім тим історія московського народу від її початків по сьогоднішній день, без одного дня перерви. Десятками тисяч голих фактів, без коментарів можна заповнити цілу бібліотеку грубих томів. А поки не матимемо цієї бібліотеки, доти москвини матимуть розв’язані руки поширювати москвофільство. Цю НАЙСИЛЬНІШУ їхню ЗБРОЮ для поневолення України.

СКРАЙНІЙ ЧАС ВИБИТИ З ЇХ РУК ЦЮ ЗБРОЮ

О, бідний, жалісно–убогий

Гіперборейський примітив:

Тупі, кирпаті, злобні боги,

Одноманітний, голий спів;

Болотяна імлиста площа,

Берізки хворі і брудні, —

Даремно сірий дощ полоще

Замурзані навіки дні…

«Ні лотоса, ні лавра» — позем! —

Ні натяку на вертикаль

І лиш тупим тяжким морозом

На півроку закута даль.

В нещасний час, «на зло Европі»,

Ваш божевільний деміюрг

Створив кубло гнилих утопій,

З туману й крові — Петербург.

Та гниль і зло не стало тілом,

Незродженого — не створить,

І місто марно протремтіло

Марою мертвих двох століть.

Харчовані не власним хлібом,

Ви мріяли — зламать, збороть,

І дикунів державна диба

Нам люто мордувала плоть.

Полуботок, Шевченко, Гоголь —

Здушить, скалічить, отруїть!

Не лицарство, не перемога,

А тільки зрада, підшепт, їдь,

А тільки найнята отруя

Та куля, куплена за бруд.

Страшіться ж! Закінчився суд —

І кара йде, і гнів вирує.

Є. Маланюк



XV

НАЦІОНАЛІЗМ МОСКВИНА


Настанєт ґод, Расіі чьорний ґод,

Кагда царєй карона упадьот;

Забудєт чєрнь к нім прєжнюю любофь,

І піщя мноґіх будєт смєрть і крофь;

Кагда детей, каґда нєвінних жон

Нізвєрхнутий нє защітіт закон;

Каґда чюма ат смрадних, мьортвих тєл

Начьньот брадіть срєді пєчальних сєл,

Чтоби платком із хіжин визивать,

І станєт хлад сєй бєдний край тєрзать;

I зарєва акрасіт волни рєк:

В тот дєнь явітса мошьчьний чєлавєк,

І ти єво узнаєш — і паймьош,

Зачєм в рукє єво булатний нож…

М. Лєрмонтов

Березень 1917 року покликав на тяжку пробу московських патріотів зі шляхти, т. зв. «слов’янофілів», і московських патріотів, т. зв. «западніків», с. т. націоналістів–монархістів, і соціялістів–демократів. Тої проби ганебно не витримали обидві групи, хоч кожна з інших причин. Ще в 1908 році історик В. Ключєвскій писав, що ідея виборности вищої влади в розумінні Москвина XV–XVIII ст. була таким же абсурдом, як і абсурдність «вибраної матері». Жовтень 1917 р. наочно продемонстрував факт, що москвин і в XX ст. вважав абсурдом демократично вибране «Учрєдітєльнає сабраніє». Воно, і справді, було абсурдом в московській історії, або, як каже В. Ключєвскій про аналогічну Єкатєрінінську Законодавчу комісію, патологічним, с. т. хворобливим, непридатним для Москвина явищем.

Щоб видурити від наївних американців більше доларів, а головно, щоб спрямувати їх на шлях «єдіной нєдєлімой», московські емігранти не зупиняються, як звичайно, перед шахрайством навіть відомих усім фактів; вони всіми силами намагаються намалювати розгін того «Учєрєдітєльнава сабранія» як акт насильства малої групи інтернаціоналістів на чолі з демагогом В. Леніним. Це аналогічно з таким же шахрайством німецьких демократів (і не лише німецьких), що, мовляв, владу в Німеччині «захопив» А. Гітлер, хоч історичні факти, задокументовані в архівах, говорять, що А. Гітлера німці вибрали демократичним голосуванням більшістю голосів, а до того ж те голосування проводили противники А. Гітлера (вони тоді були при владі). Ми й донині не відкрили очі американцям про брехню кєрєнскіх про жовтень 1917 року.

У виборах до «Учрєдітєльнава сабранія» в листопаді 1917 р. голосувало близько 75 мільйонів людей, большевицька партія одержала 25 мільйонів голосів. В Україні з 7 і пів мільйона голосуючих за большевиків голосувало лише 754000, с. т. 10%. Але треба пам’ятати, що в той час в Україні було яких п’ять мільйонів москвинів та десятки тисяч московських солдатів у залогах міст, а крім того, ще понад два мільйони жидів, з яких 90% були москвофіли і переважно московські соціялісти. Списки українських кандидатів здобули по селах України 96% голосів. Списки всіх і кожної московської партії катастрофально провалилися по наших селах, іншими словами українська Україна, с. т. незмосковщене наше селянство (а воно ж складало 90% населення України), за большевиків ЦІЛКОМ НЕ ГОЛОСУВАЛО, а ті 754 тисячі голосів за більшовиків в Україні подали москвини та жиди, що жили чи були тоді в Україні.

Можна припустити, що з усіх голосуючих в 1917 році в імперії половина були москвини, отже, тоді голосувало десь 38 мільйонів москвинів. З наведеного бачимо, що українці за большевиків НЕ голосували; так само не голосували за них всі інші «інородці» (не москвини) імперії. Отже, ті 25 мільйонів голосів за большевиків походять із 38 мільйонів голосуючих москвинів, с. т. 70% москвинів голосувало за большевиків (в Німеччині за А. Гітлера голосувало 72% німців). Це одне. А друге і найголовніше, що на захист «Учрєдітєльнава сабранія» НЕ ПІДНЕСЛАСЯ АНІ ОДНА МОСКОВСЬКА РУКА, навіть його члени ані пари з уст не пустили, коли матроси наказали їм розійтися. Мабуть, відчули «патологічність», як висловився колись В. Ключєвскій, того новотвору. «Ліберальні ідеї в Московщині показалися утопією» (Н. Бєрдяєв) спроба московських демократів (Омскає Правітєльства) боротися проти большевиків потерпіла жалюгідне фіяско, бо москвини їх цілком не піддержали. Боролися проти большевиків генерали А. Колчак (українського походження), Юденич (не Москвин), А. Денікін (піддержаний англійцями), П. Врангель (німецького походження), але їхні армії складалися з 85% НЕмосквинів. Натомість одразу на бік большевиків стали генерали: А. Брусілов, Поліванов, Клембовский та інші.

Легкість, з якою В. Ленін перебрав владу в Московщині, лише зайвий раз ілюструє органічну чужість, а звідси і ненависть Москвина до всяких європейських ідей, в тому числі ліберальних та демократичних. Пом’якшити деспотію влади пробував двічі Пьотр І в 1702 і в 1713 роках; пробував кн. В. Ґоліцин в 1730 році; пробував М. Спєранський в 1860 році; пробував Н. Ларіс–Мєльніков (вірменин) у 1881 році; пробував П. Мілюков у 1905 році; пробував А. Кєрєнскій у 1917 році. Всі ті спроби кінчилися жалюгідним фіяском, часто трагічно для їх авторів (В. Ґоліцина і М. Спєранського заслали на Сибір, а П. Мілюкова і А. Керенского вигнали з Московщини). Московська нація вперто трималася своїх освячених століттями традицій, зрозумілих їй, відповідаючих її ментальності форм деспотичної влади. Підкреслюємо — нація, с. т. широкі московські маси селянства, робітництва, міщанства, дрібної і великої буржуазій, інтелігенції, урядовців, дворянства, аристократії, церковнослужителів. УСІ вони, ЦІЛА НАЦІЯ, були основою і підпорою трону, а не лише саме дворянство та буржуазія, як замилюють нам очі московські «демократи». Без піддержки цілою нацією, включно з простонароддям, московське дворянство та буржуазія були б впали, а з ними і царат. На це вказує та велика легкість, з якою бив дворян Є. Пугачов чи С. Разін. А ще яскравіше показує той ентузіязм, радість і насолода, з якою московський мужик бив і б’є «хахла» та інших «інародцев». Без піддержки большевиків ЦІЛОЮ московською нацією вони не могли би завоювати Україну в 1918–22 pp. Цей факт стверджують цілком одверто ніхто інший, як В. Лєнін та Сталін (див. їхні писання). Скрайній час і нам зрозуміти цілком ясно цей історичний ФАКТ, щоб нові лєніни знову не обдурили нових («сучасних») малоросів в якомусь 19.. році. Прикладами бестіяльних знущань над українцями та іншими немосквинами ВСІХ москвинів, від мужиків до аристократів, можна заповнити цілу бібліотеку грубих томів.

Перемогу В. Леніна над А. Керенским москвини (а за ним і наші примітиви) пояснюють демагогією В. Леніна, що проголошувала «Далой вайну!», «Ґрабь наґраблєннає» і т. п. Вони не можуть лише пояснити: чому саме такі кличі і чому саме москвини підхопили їх і пішли за ними. Українці мали багато причин підхопити клич «Геть з війною!», але маємо офіційно зареєстрований історичний факт, що українці останніми кидали фронт, і то лише на наказ своєї влади; а клич «Грабуй награбоване» цілком не впливав на українців, ба, навіть навпаки — в багатьох випадках вони не дозволяли грабувати «буржуїв». Цього не можуть пояснити московські демократи, бо не мають чим. Справжні причини лежать далеко, далеко глибше.

На ті причини кидає жмут світла один з найрозумніших москвинів А. Салтиков. Він пише: «Аналогія революції 1917 року з кризою в 1606 році є точною до дрібниць. Зовнішня війна, династична криза, внутрішня громадянська війна, державне банкротство, гостра економічна криза, селянські повстання і палення маєтків, голод в містах, загальний бандитизм, партійний деспотизм, нездарність провідників, інтриґи, демагогія, розперезаність міської черні і подурілого селянства — все це, вся ця аґонія 1917–18 років є точнісіньким повторенням малюнку Московщини в 1606–12 роках. І діючі тоді сили, і основні цілі, і навіть головні гасла були приблизно ті самі і тоді, і тепер. Як тоді, так і тепер криза напочатку була династична, але дуже скоро обернулася в політичну. Як тоді, так і тепер кризу започаткували вищі кола суспільства, але вона дуже скоро поширилася і захопила народні низи. Як тепер, так і тоді народній рух був не лише проти дідичів, але й проти всякого громадського ладу. І хоч тоді (як і тепер) той рух не мав нічого спільного з європейським соціялізмом, проте і в 1606–12 рр. чути було ідеологію соціялізму, пристосовану до розуму дикої московської юрби. Та однобічна і пласка, як і країна, що її породила, ідеологія тодішнього большевика Болотнікова по суті нічим не відрізнялася від ідеології «революційної демократії» 1917 року. Так само і серед діячів 1606–12 рр. можна знайти всіх представників партій 1917 року. Тоді була і розбита права партія і кадети (П. Ляпунов), і соціялісти–революціонери (Болотніков) і Кєрєнский (Ф. Андронов). Ця аналогія стає ще більш наочною і безсумнівною, коли пригадаємо, що в 1606 році був такий самий вибух національних рухів серед немосковського населення, як і в 1917 році. Так! Наш старий, споконвічний большевизм є у КОЖНОГО з нас, москвинів. В. Лєнін лише використав цю нашу щиромосковську стихію» (за: А. Салтиков. «Двє Расіі»).

Так! Кожний москвин є большевик. Тому–то в 1917 році піддержала большевиків ВСЯ нація, що й видко з аж надто ясних фактів. У березні 1917 року завалилася Московська імперія; запанувала дика, кровожерна московська юрба; повстав хаос. Хто мав тоді силу загнуздати роз’юшену юрбу, усунути хаос, взяти знову в свої руки збунтовані колонії (немосковські народи)? Це завдання за тих умов було колосальне, майже неможливе. Група болшевиків на чолі з В. Леніним — це соціялістичні «начьотчікі», політичні сектанти, які вміли лише дебатувати до безконечности параграфи свого талмуду — «Капіталу» К. Маркса. Зорганізувати щось, навіть в розмірі одної губернії, була несила тим теоретикам–балакунам. А про таке величезне мілітарне, економічне і політичне завдання, як підбій України силами (керівництвом) тих нездар, — смішно було і думати. І тоді тим балакунам–нездарам прийша на поміч стара провідна верства нації; старий генералітет зорганізував наново армію; старі державні адміністратори налагодили якийсь лад; старі економісти й інженери пустили наново в рух економіку країни; старі жандарми приборкали розбещену юрбу та тих дурних інтелігентів, які не розуміли московської історії.

Мілюкови–Кєрєнскіє, не розуміючи причин фіяска Петра І, В. Ґоліцина, М. Сперанского, Н. Лоріс–Мєльнікова та запоморочені власними мітами про «хароший рускій нарот», хотіли, як і згадані попередники, НАКИНУТИ згори московському народові якраз те ЧУЖЕ, чого їхній народ не лише не розумів, але й своїм здоровим національним інстинктом цілком слушно боявся. Тому–то він і викинув на смітник історії змавповані з європейських «свободи» разом з їхніми недолугими перекладачами — розігнав на чотири вітри «ґаварілку» (Учрєдитєльнає сабраніє), а поставив на трон нового царя В. Леніна. Себто повторив те саме, що робив у 1702 р., 1730 р., 1860 р., 1881 р. Москвини повернулися до своєї старої традиційної національної держави з–перед 1855 року. І це вони негайно зазначили і символічно — перенесли свою столицю з інтернаціонального, трохи європеїзованого виглядом і почасти духом «вікна в Европу» — Петербурга до старої консервативної, національної виглядом, духом, традиціями і населенням матушки Москви. До Кремля Івана IV, до його апрічіни, до старого батюшкі (цим разом без додатку «цар»), до «старіни радной», до Москви філофеїв, аввакумів, до міста, де «тут рускій дух, тут Русью пахнет». Також символічним є факт, що теперішня в’язниця НКВД на Луб’янці стоїть точнісінько на тому самому місці, де за Івана IV стояв Питошний Пріказ (це як теперішнє НКВД). Московські царі жили в Петербурзі, але коронуватися завжди їздили до Москви, до праджерел його влади.

Це розуміли і самі москвини. Д. Мєрєжковскій пише: «Ніякої революції не було в Московщині в 1917 році. Бо ж революція — це насильна і нагла зміна старого змісту на новий зміст. Зміна ж самих лише форм — хоч би яка нагла — є лише приспішена еволюція. Тепер в Московщині і в окупованих нею краях бачимо фотографічно точний образ часів Івана IV, Нікалая І, і то в абсолютно ВСІХ царинах життя. Що ж сталося в 1917 році? Перше: ослабла влада, і московський народ своїм нехибним національним інстинктом відчув у тому ослабленні загрозу існуванню імперії, тому і вчинив такий самий бунт, як по Кримській чи Японській війні. Московський нарід інстинктово відчув свій рятунок у насамперед твердій владі. Друге: так само інстинктово московський народ вчинив бунт проти фізіологічно чужого йому духа Европи, який по 1905 році, хоч і дуже слабенькими струмочками, почав просякати в імперію. Моквини підсвідомо відчули в тому русі свого найнебезпечнішого ворога, і вони з жахливим поспіхом замурували всі шпари у «вікні в Европу». Не залізна, але залізо–бетонова завіса спустилася» (Д. Мєрєжковскій. «В тіхом омутє»).

Йому вторує московський письменник А. Масеінов: «Наші (московські) лицеміри кажуть, що московський народ не відповідає за большевизм, бо, мовляв, комунізм є європейською заразною бактерією, яку занесли до Московщини чужинці і нею заразили добрий московський народ. Хай ці лицеміри докажуть, що молоко не квасніє, коли до нього попаде квасна бактерія. Коли ця сама квасна бактерія дістанеться до води, то вода не квасніє, не вурдиться. А чи ж не писав ще в минулому столітті французький історик Ж. Мішле, що «основою життя московського народу є комунізм, що виявився в абщіні?» А чи ж не відповів йому А. Герцен: «Вас, європейців, стримують забобони, а у нас, москвинів, забобонів нема» (за: А. Масєінов. «А дікарях акєанскіх і дікарях рускіх»).

«Так! Ми, москвини, несемо всю відповідальність за большевизм; ми його покликали до життя; він зродився серед нас, на нашій московській землі; він є чисто московське явище, та ще й дуже старого родоводу», — погоджується А. Салтиков («Возрождєніє», 26.ІІ.1931).

В жовтні 1917 року воскрес протопоп Аввакум XVII ст. в душах 80 мільйонів москвинів. Воскресли московські гвардійці XVIII ст. з їхнім «Хатім, штоб. імпєратріца била, как і всє царі–самодержци». Воскресла і широким гомоном відбилася в душах 80 мільйонів святе для них пророцтво Філофєя XVI ст. «Масква — третій Рім, а чєтвьортаму нє бивать», «Масква — всєму міру ґалава». В жовтні 1917 року воскресла величезна сила — МОСКОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ. Його визнавець і соціялістичний інтерпретатор, націоналіст В. Лєнін переміг. Переміг, бо ж перемогти — це не лише захопити владу (в революції це може зробити кожний демагог), але як її ВДЕРЖАТИ, с. т. загнуздати дикого Москвина. Наші недолуги і донині не розуміють цього і, засліплені московським туманопускатєльством (соціялістичною фразеологією), називають той московський націоналізм «большевизмом», с. т. партійним, а не національним явищем (називають навіть комунізмом), хоч тисячі ясних, як сонце, фактів аж кричать про 100% московський розперезаний шовінізм в СССР.

Соціялістична фразеологія була потрібна москвинам, щоб обдурити наївного хахла та запрягти до свого імперського воза соціялістів в інших державах, і та фразеологія не шкодила москвинан за мирних часів. Але як тільки вибухнула війна і з’явилася загроза цілости імперії, як виникла потреба змобілізувати морально свою націю, москвини негайно — буквально через одну ніч — викинули на смітник всю соціялістичну фразеологію, а на її місці аж зароїлося від яскраво підкреслених московських НАЦІОНАЛЬНИХ кличів. «Хай мужні постаті наших великих предків: Александра Невского, Дмітрія Донского, Кузьми Мініна, Дмітрія Пожарского, Александра Суворова, Міхаїла Кутузова надихнуть вас рускім духом обов’язку перед великою Батьківщиною. За Батьківщину, за її честь, за славу і могутність!» (І. Сталін. «Правда», 5.XІ.1941). Як бачимо, ані словечка про соціялізм чи інтернаціоналізм або героїв цих ідей. Ані словечка про національних героїв інших народів СССР, як, напр., Б. Хмельницький, який чей же не був меншим героєм за згаданих москвинів і також боровся за батьківщину. Не згадано немосковських героїв цілком свідомо, щоб не було жодного сумніву, про яку саме батьківщину мова, для того і не вжито терміну «советский», але цілком виразно «рускій» (дух), с. т. московський.

І цілком справедливо, бо ж в останній війні, за свідоцтвом такого авторитету, як сам І. Сталін, весь московський нарід піддержав савєтскій уряд (а інші зрадили); тому–то він і проголосив тост не за «савєтскій», але за московський нарід, не згадав ані натяком інші народи СССР. І той тост відповідає фактам: німці не зустріли спротиву в Україні і за кілька місяців були аж на Волзі, а в Московщині не могли піти далі Москви. Давно ще писав Д. Донцов: «Нова Московщина вже брикає в утробі сталінській. Націоналізований большевизм чи, краще, збольшевизований націоналізм — це буде щось далеко жахливіше за царат та його «чорну сотню». Це буде дика реакція ображеного, побитого, обдуреного в своїх снах про панування над світом, переляканого втратою «окраін» московського народу. Щойно тоді зрозуміємо ми, що значить боротьба на життя і смерть і що таке вовчий апетит народу–екстермінатора, отого нашого північного «брата» («Вістник», IV.1927). Той самий Д. Донцов ще раніш, в 1913 році, попереджав нас, що московська ліберальна демократія, коли прийде до влади, візьме Україну в ще гірші «єжовиє рукавіци», ніж дурний царат («Модерне москвофільство»). Попереджав про це й Іван Франко, і Леся Українка. Відома річ, українці своїм не вірять, тому дамо слово московському патріотові проф. Н. Бєрдяєву.

Він пише: «Московська душа не має жодного нахилу до скептицизму. Московська душа легко переходить від одної інтегральної віри до іншої інтегральної віри; від одної ортодоксії до іншої ортодоксії. Московщина перейшла від старого середньовіччя до нового середньовіччя, поминаючи шляхи нової історії з її секуляризмом, з її зрізничкуванням різних царин культури, з її лібералізмом, з її тріумфом буржуазії та капіталізму. Стара, освячена теократією Московщина впала. На її місце повстала нова, також освячена перевернутою теократією. Навіть самий марксизм, що походженням не був московським, набрав московського характеру, московського стилю, дуже близького до старого «слов’янофільства». Ex oriente lux — світло йде з Москви, з Кремля, щоб освітлити буржуазну темноту Заходу. Стара московська автократична монархія мала своє коріння в релігійній вірі московського народу; вона виправдувала і визнавала себе як теократію, як священне царство. Нова московська держава СССР є також автократична і також має свої корені у вірі московського народу — в новій вірі в робітничу класу. Вона також виправдує себе і визнає себе за священну державу — обернену теократію. Стара московська держава стояла на ортодоксальному світогляді і вимагала від кожного підданого визнання його. Нова московська держава стоїть на всесвітньому світогляді і з ще більшим примусом вимагає визнання його кожним підданим СССР. Священне царство є завжди диктатурою світогляду, завжди ортодоксальне, завжди нищить єретиків. Тоталітаризм, вимога цілости віри яко основи царства цілком відповідає релігійним і соціяльним інстинктам московського народу. Совєтська большевицька дійсність в її духових основах є ТОТОЖНА до московського ортодоксального царату… Ліберальні ідеї, ідеї прав людини, ідея соціяльних реформ в Московщині показалися утопією. Натомість большевизм показався куди більш реальним, куди більш відповідаючим прастарим московським традиціям і московським методам правління насильством. Жовтень 1917 року був передумовлений розвитком всієї московської історії. БОЛЬШЕВИЗМ БУВ НЕМИНУЧОЮ ДОЛЕЮ МОСКОВЩИНИ, внутрішнім моментом московської історії»…

«…Большевицька революція могла статися ЛИШЕ в Московщині; подібна революція є неможлива в Західній Европі. Навіть самий інтернаціоналізм московської большевицької революції є чисто московським і чисто національним. Большевизм є третьою появою московського автократичного імперіялізму: першим було Московське царство, другим — Петрова імперія… Не революційне народництво, але ортодоксальний, тоталітарний марксизм міг зробити в Московщині революцію, бо він цілком відповідав традиціям і почуттям московського народу. Народовольчеські ілюзії пережили себе; нарід не прийняв революційної інтелігенції. Зродилася потреба нового революційного міту, і тому міт про народ змінено на міт про міжнародний пролетаріят. Але характерно — в міті про міжнародній пролетаріят виглядає досить недискретно пика московського народу. Іншими словами, бачимо ідентифікацію міжнародного пролетаріяту з месіянізмом московського народу… Месіянська ідея московського народу приймала або апокаліптичну, або революційну форму. Замість III Риму москвини створили III Інтернаціонал і багато прикмет московського III Риму успадкував III Інтернаціонал. Обидва вони священні, обидва основані на ортодоксальній вірі. Той факт, що III Інтернаціонал є не інтернаціональна, але чисто національна московська ідея, дуже мало розуміють на Заході. В III Інтернаціоналі ми маємо лише перерібку, трансформацію старого московського месіянізму. Західні комуністи, коли приєднуються до III Інтернаціоналу, грають жалюгідну роль, бо вони не розуміють, що воші фактично приєднуються до московського народу і реалізують ЙОГО месіянську ідею»…

«Вся історія московської інтелігенції — це приготування до комунізму. Комунізм має відомі риси: спрага за соціяльною справедливістю і рівністю, визнання робітничої класи за найвищий тип людства, огида до капіталізму і буржуазії, тотальний погляд і відношення до життя, сектантська нетерпимість, підозріле і вороже ставлення до культурної еліти, заперечення духа і духової вартости, глибоке релігійне трактування матеріялістичних догм. Всі ці риси завжди мала московська радикальна інтелігенція»…

«Доктрина москвинів Москва III Рим стала тою основною ідеєю, на якій заснувалося Московське царство. Воно сконсолідувалося і оформилося під символом цієї месіянської ідеї. Визнання правдивої, православної, віри було доказом приналежности до Московського царства. Точнісінько так само визнання правдивої большевицької віри є доказом приналежности до Московського большевицького царства…». «Московский комунізм є комунізмом Сходу. Вплив Заходу протягом 200 років не міг змінити московський народ. Московська інтелігенція є абсолюно не європейською. Напр., європейська тямка «власність» була не цілком чужа не лише московському мужикові, але й московському інтелігентові… І монархіст К. Леонтьев, і революціонер А. Герцен — обидва повставали проти «дрібнобуржуазної» Европи. Дворянин М. Бакунін, князь А. Кропоткін, ґраф Л. Толстой — ці основоположники московського анархізму належали до класи великої земельної аристократії… Московська інтелігенція набрала характеру сектантського, який є натуральним, природнім для москвинів. Скрайній догматизм, до якого схильні москвини, став характеристичним і для московської інтелігенції… В. Бєлінскій проповідував тиранію і брутальність; казав, що нарід є такий дурний, що його треба тягнути до його ж щастя силоміць. Він признається, що якби був царем, то був би тираном заради справедливости. В. Бєлінский є близький до большевизму не лише в своїх етичних поглядах, але в соціяльних, тому його можна вважати більш, як будь–кого іншого, предтечею большевиків».

«Московський атеїзм, сполучений із соціялізмом, став явищем релігійним. Він виріс на духовім ґрунті московського православ’я і міг з’явитися в душі, ним оформленій. В основі московського нігілізму лежить ортодоксальний православний погляд на гріховність багатства, не лише матеріяльного, але й багатства думки та творчости взагалі. Московський нігілізм, як і московський православний аскетизм були проти багатства, проти повноти, краси життя» (скорочено за: N. Berdyaev. «The Origin of Russian Comminism»).

Поперед ми наводили оцінку Москвина і т. зв. «большевизму» Д. Донцовим. Наші явні і тайні москвофіли закидають Д. Донцову український шовінізм та ненависть ло москвинів взагалі, а звідси, мовляв, і його надто одностороння оцінка всього московського. Як бачимо із наведених цитат, московський патріот і науковець проф. Н. Бердяев цілком підтвердив оцінку Д. Донцова, повторюючи мало що не слово в слово сказане Д. Донцовим багато років перед Н. Бєрдяєвим. А чей же московському патріотові не можна закинути українського шовінізму та ненависти до московського народу! Н. Бердяев як справжній науковець знає, що, або лікувати хворобу, треба перш за все знайти її причини — причини справжні, а не уявні. Він це і робить, очевидячки, з метою знайти лік.

Та все ж і Н. Бердяев був ніхто інший, як чистокровний москвин. Розумний москвин, розумів причини, але …при кінці свого життя схилився до прийняття й оправдання большевизму. Зайва ілюстрація до того, що ми сказали за закони спадковости. Кров (успадкована духовість) показується таки сильнішою за розум, навіть великий.

Корені, походження, ґенезу большевизму бачили й інші розумні москвини, як, напр., проф. Г. Федетов, який писав: «Московський комунізм (большевизм), хоч формою нібито наднаціональний, є продуктом московського історичного процесу. Московщина накидує світові комунізм, керуючись лише своїми національними інтересами. Говорити, що ніби большевизм не має нічого спільного з московським народом — це говорити неправду. Большевики перебрали державну владу в Московщині без труднощів, і в самій Московщині майже не було спротиву большевикам. Але в немосковських краях вибухла запекла війна тубільців проти большевиків і большевизму. Отже, щось було таке в традиціях москвинів, що живило большевизм. Ґрунт для большевизму в Московщині приготовили рабство, абщіна і абсолютизм влади» (Г. Фєдотав. «Новий град»).

«Хоч московський народ є темний, але він просякнутий принципами общинного користування землею. Отже, він є комуніст інстинктово, традиційно. Тому наш нарід, попри на свою примітивність, стоїть ближче до соціялізму, ніж культурні європейські народи» (Ткачьов. «Сабраніє сачінєній»).

Так! Н. Бердяев сказав правду: прихід большевиків до влади був неминучою історичною логікою, тому–то їх прихід і могли передбачити московські письменники, як, напр., Ф. Достоєвскій, М. Лєрмонтов, Салтиков–Щєдрін, Д. Мєрєжковскій, К. Леонтьев та інші. Д. Мєрєжковскій пророкував і час приходу («Грядущій хам»), помилившись лише на пару років. К. Леонтьев передбачав большевицьку революцію в Московщині ще з більшою ясністю і подробицями, ніж Ф. Достоєвскій. К. Леонтьев пророкував, що та революція буде кривавою тиранією, не буде ліберальна, але комуністична тоталітарна, що не принесе жодних свобід і прав громадянам, що ліберальна інтелігенція буде знищена. Пророкував, що московський комунізм притягне до себе Схід, і вони на спілку знищать західний буржуазний світ. Монархіст К. Леонтьев йшов так далеко, що готовий був пропонувати московському цареві завести комунізм згори (Н. Бєрдяєв).

Від 1905 року накопичувалася одвічна ненависть москвинів до «латінскай єрєсі» — європейських ідей, що почали входити до і московського життя. Війна 1914 р. і зроджена нею революція 1917 р. дала москвинам нагоду зупинити приплив європейських ідей до Московщини. В 1917 р. вони, не гаючись, нагнали недолугих европеїзаторів, а на їх місце поставили націоналістів–большевиків, які негайно виконали бажання свого народу повернутися до старих національних традицій.

Першою з них була абщіна. Як повстала абщіна в Московщині, ми говорили. Пробували москвини завести її і в Україні у XVIII ст., за Алєксандра І. Тоді москвини закладали напіввійськові «пасьолкі», в яких уся земля, будинки, худоба, реманент, знаряддя, навіть люди належали державі (теперішній совхоз). Селяни в тих «пасьолках» обробляли землю за приписами і під доглядом старшин і підстаршин (як тепер у колгоспі). Все життя в тих тодішніх совхозах («пасьолках») було зорганізоване на одноманітний військовий лад. Економічно вони були нерентабельні, бо українці не хотіли бути безсловесною худобою, рабами в тих «пасьолках», і тому москвини мусили мати велику кількість погоничів. Тодішні царсько–буржуазні большевики наставили на 375000 селян в тих «пасьолках» 9676 старшин. Теперішні пролетарські большевики наставляють на 255 колгоспників 52 погонича, за признанням Н. Хрущова, а в дійсності значно більше, бо Н. Хрущов врахував погоничів лише в самому колгоспі, а колгоспами ж управляють ще хмари районових, окружних, республіканських, всесоюзних бюрократів. Враховуючи їх, бачимо, що кожний український колгоспник годує 1–2 родини московських галапасів. А що політична влада в руках москвинів, то вони беруть собі 99% врожаю. Якже ж москвини можуть бути проти системи колгоспів?

З царських колгоспів (пасьолків) наші селяни тікали масово; москалі їх ловили і вішали. Алєксандр І казав: «Ті військові селища будуть, хоч би довелося засіяти трупами дорогу від Петербургу до Чудова». Як знаємо, московська найдемократичніша демократія засіяла трупами для тої самої мети вже не кількасоткілометровий шлях Алєксандра І, але кількадесятитисячний від Карпат по Сахалін, і вже не сотками трупів як Алєксандр І, а мільйонами.

Виникає цікаве і преважне питання: чому московські буржуазні большевики XVIII ст. не поширили своїх тодішніх колгоспів (пасьолків) на всю Україну, а пролетарські большевики XX ст. поширили?

Щоб поширити їх на всю Україну, треба було б замордувати щонайменше кількадесят тисяч українців, а цього зробити не відважилися зробити буржуазні большевики. Чому? Бо у XVIII ст. християнська мораль і зв’язані з нею погляди в Европі не були на такому ганебно низькому рівні, як у XX ст. Тоді на кожне варварство культурна Европа гостро реагувала. Тоді американську війну за знищення рабства підтримала вся Европа не лише морально, але й матеріяльно. Тоді ціла Европа відгукнулася і підтримала борців за християнські ідеали вільної людини загальним обуренням, тисячами добровольців, великими грошима та іншою допомогою. Символом тодішнього ставлення Европи до боротьби за християнські ідеї є славний англійський поет Байрон, який загинув у боротьбі Греції за її свободу. Про таке моральне ставлення Европи москвини знали і боялись, що тисячі українських трупів можуть викликати таке обурення Европи, що вона збройно поможе українцям загнуздати тих варварів, с. т. москвини ризикували б цілістю їхньої імперії. Аж до XX ст. були в Европі, хоч і не численні, проте поважні голоси перестороги проти московських варварів. Частину тих голосів ми наводили.

Европа XX ст. стала вже цілком інакша, як була перед XX ст. Якою саме вона стала — це велика і преважна тема, яку не раз обговорював і вказував на причини тої зміни Д. Донцов. Тут ми лише скажемо, Европа XX ст. є в багато разів менш християнська і більша варварська, ніж Европа перед XX ст. Незважаючи на блискучі успіхи цивілізації (а може, завдяки їм), європейська культура тепер є на чи не найнижчому рівні за останніх 500 років. Европейська (с. т. і американська) культура дичавіє, варваризується, регресує на наших очах, це яскраво виявила остання війна і аж надто ясно виявляється в щоденнім житті в Америці. Весь світ добре знає, що робиться в тому нечуваному своєю бестіяльністю і розміром, пеклі, що називається СССР, але й не думає йти на нього хрестоносним походом, щоб знищити сатанські сили і привернути християнські, як робила колись це в XII ст. (хрестоносці). Що гірше! Запобігають ласки у тих сатанських сил, намагаються якось помиритися з ними, якось співіснувати.

За такого морального наставления Европи пролетарські большевики були цілком певні, що Европа, не перешкодить їм замордувати мільйони українців. І не помилилися. Цієї постави Европи, найганебнішої у всій її історії, не забуде ніколи історія світової культури й Україна.

Щоб закінчити мову про московську абщіну, пригадаймо, що перша ж (і єдина) спроба її знищити кінчилася трагічно для автора тої спроби. Прем’єр–міністр П. Столипін мав свої маєтки в Прибалтиці і тому знав значення принципу приватної земельної власности. По програній японській війні Московська імперія опинилася в скрутному економічному стані. Щоб рятувати імперію від економічної руїни, П. Столипін почав ліквідувати абщіну, розділяючи її землі на окремі приватновласницькі господарства. Як ми вже говорили, абщіна була для всіх москвинів святою, недоторкальною, національною гордістю. Всі москвини: соціялісти, ліберали, монархісти — вважали свою абщіну найголовнішою духовою основою всього московського життя. Отже, знищити ту основу — це захитати гегемонію пануючої в імперії московської нації і поховати всі надії на московську місію в світі. Ясна річ, жодний москвин не міг цього допустити, і тому вони — за згодою царя — вбили П. Столипіна. Також характеристично для них — вбив соціяліст Багров, що був одночасно і тайним агентом охранки (поліції).

Спроби буржуазних большевиків закласти абщіни в Україні і тим знищити в українцях питому їм ідею приватної власности і незалежности, потерпіли повне фіяско аж до 1917 року. По скасуванні кріпацтва в 1861 р., москвини давали землю в Україні не окремим селянам на власність, але давали цілому селу, яке, поділивши ту землю на окремі господарства, мало б періодично переділювати її, відповідно до приросту людей в тому селі чи інших змін у його людності. Іншими словами, пробували закласти у нас московську абщіну. Українці ж поділивши раз землю, ніколи її більше не переділювали, а кожне господарство успадковували діти власника. Московська влада енергійно боролася проти цього порушення абщінного принципу, але не могла нічого вдіяти, зустрівши стихійний спротив нашого селянства. Вжити рішучих заходів буржуазний уряд не наважився з огляду на Европу. Аж пролетарський уряд наважився по 1917 році, і поширив московську абщіну по всій Україні, вимордувавши лише в одному 1933 році 8 мільйонів впертих хахлів. Між іншим, по 1906 році уряд дозволив окремим законом (реформи П. Столипіна) абщінникам виходити з абщіни і свою пайку абщінної землі оформлювати як їхню приватну власність. Московські селяни не хотіли виходити з абщіни, і тому абщіни в Московщини є аж донині, переіменовані на «колгоспи» в 1918 році.

Але ж жовтневу революцію робили марксисти і в ім’я марксизму — говорять нам наші москвофіли. Тут маємо добрий приклад одного з численних шахрайств москвинів, а також приклад задурманення наївних хахлів спритною фразеологією. Пригляньмось характерові марксизму у світлі московської ментальности.

Соціялістісчні ідеї в Европі оформилися в бритійському лейборизмі, у французькому синдикалізмі, в австрійських християнсько–соціялістичних партіях, в італійських католицьких професійних спілках і т. п. Всі вони мають християнське підложжя, всі вони є гуманістичні, всі вони стали на еволюційний шлях боротьби за права робітництва. Коротко — всі вони належать до європейської культури, тому й пустили корені в європейський ґрунт.

Щось цілком протилежне бачимо в творі німецько–жидівського духа — в марксизмі. Найхарактеристичною рисою марксизму є його — АНТИГУММАНІСТЬ, його ЗВІРЯЧІСТЬ. Марксизм — це апотеоза кривавого насильства, холоднокровної жорстокости, примат громади над одиницею, яку приноситься в жертву тоталітарній державній машині, а звідси повна негація прав і свобод індивіда, фанатичний, релігійного характеру догматизм, а звідси духовий деспотизм і необмежена диктатура провідної кліки.

ВСІ ЦІ ПРИКМЕТИ МАРКСИЗМУ Є ТАКОЖ ПРИКМЕТАМИ МОСКОВСЬКИМИ НАЦІОНАЛЬНИМИ, як видно з поперед сказаного тут. Це і пояснює той величезний ентузіязм, з яким москвини зустріли марксизм. Марксизм є глибоко антихристиянський, отже, не належить до європейської культури. Це і виявилося конкретно в тому, що ані одна європейська нація його не прийняла за винятком німців, але й вони його дещо змодифікували. Натомість прийняли марксизм широ, цілою душею не європейці: москвини, мадяри, нащадки жорстоких ґерманів — німці та нащадки номадів — жиди, з яких один і створив його. Великі комуністичні партії в Італії та Франції — це явище кон’юнктурне, створене штучно москвинами, і живиться лише силою московської імперії. Впаде та імперія — не лишиться і сліду по тих неевропейських творах.

У нас є страшним «табу» сказати щось злого про жидів (нежидів можете плюгавити, скільки хочете). Та в ім’я правди мусимо заризикувати демагогічним закидом у «погромі».

Москвини, німці і жиди мають ІДЕНТИЧНУ ментальність. Всі три мають дуже багато спільного в своїй духовості. Назвім лише кілька найголовніших. Перша: всі три вважають кожний себе «вибраною» Богом нацією і запевняють, що сам Бог обіцяв віддати весь світ саме їм, с. т. всі три мають месіянську ідею панувати над цілим світом. Друге: всі три мають ідею беззастережного підпорядкування одиниці наказам громади (її вищої влади), с.т. неґація прав індивіда щодо громади, неґація особистої свободи. Третя: всі три мають уроджену жорстокість, безсердечність, садизм. Про вроджену німецьку та московську жорстокість знає тепер весь світ, але мало хто звернув увагу на жидівську жорстокість, хіба за винятком українців, які на власній шкірі пізнали її з рук тисяч НКВДистів, слідчих жидів в Україні. А жидівська жорстокість сягає далеко в сиву давнину праісторії, тому–то і віддзеркалюється в їхніх св. книгах і в їхній релігії. Жидівська біблія повна прикладів страшної жорстокости жидів; їхній Талмуд повний погроз жорстоких кар за переступи. Четверта спільна риса це — ксенофобія і свій шовінізм. П’ята — матеріялістичний світогляд і його практика. Є ще чимало спільного всім трьом, як, напр., галапасництво на інших народах, національна пиха тощо.

Ми дивуємось і не можемо зрозуміти того дивного факту, що, незважаючи на переслідування, упослідження і презирство москвинів до жидів, — всі жиди є москвофіли. Пояснення, що, мовляв, жид є завжди на боці сильнішого — не вистачає, бо ж москвофілами є й американські жиди. А пояснення дуже просте. Жидівська ментальність (духовість) є дуже близька, споріднена московській. Саме в цій спорідненості, а не в чому іншому, треба шукати причин надзвичайно високого відсотку жидів у совєтському адміністративному апараті, особливо в апараті терору. І в цій же духовій спорідненості твору жидівського духа — марксизму і національного духа москвинів лежать причини щирого захоплення москвинами марксизмом. Н. Бєрдяєв каже, що москвини змосковщили марксизм. Ні! Не змосковщили з тої простої причини, що не мали ЩО московщити. Щире захоплення москвинами марксизмом і дальша його доля показує, що справедливішою назвою для марксизму була б назва МОСКОВІЗМ. Це розумів навіть і чужинець (багато українців це донині не розуміють). Американський посол до Москви В. Бедел–Сміт каже: «Фактично большевизм є цілком тотожний з історичним московством» (за: W. Bedel–Smith. «Му Three Years in Moscow»). Отже, жовтневу революцію робили не європейські марксисти, але «московісти», с. т. москвини; і не в ім’я європейського марксизму, але в ім’я московізму; інакше кажучи, в ім’я московських ідей, ідей московських національних. Жовтень був перемогою московських націоналістів, на що вказує і доля марксизму. Пригляньмось до неї.

Всі ми свідомі того факту, що економічне, суспільне і політичне життя в цілім світі, крім Московщини, пішло в цілковито протилежний бік від пророкованого К. Марксом. К. Маркс пророкував концентрацію капіталу в руках небагатьох суперкапіталістів, а ми є свідками РОЗПОРОШЕННЯ капіталу. Напр., в архікапіталістичній Америці (ЗСА) власниками кожної мультимільйонової промислової чи фінансової фірми є десятки, ба, сотки тисяч уділовців. Пересічна американська більша фірма належить 15–20 тисячам уділовців, які мають у своїх руках 1–2 мільйони уділів. В Америці з кожних 12 дорослих осіб один є співвласником (уділовцем) якоїсь промислової чи фінансової корпорації. З кожних 5 робітників, затруджених в промислі, один має уділи в промислових корпораціях. 12% з тих уділовців є люди незаможні (на американську міру), бо заробляють річно лише до 3000 доларів. 26% тих уділовців є трохи заможніші (заробляють 3–5 тисяч річно) і 25% тих уділовців є люди заможні (заробляють 5–8 тисяч дол.). Власників хуторів (ферм) в Америці (ЗСА) є 25 мільйонів осіб. 40 мільйонів осіб є власниками 50 мільйонів авт. Власників домів (вартости 230 мільярдів дол.) є 100 мільйонів осіб. Отака–то пророкована К. Марксом концентрація капіталу в архікапіталістичній Америці.

Натомість у Московщині це пророцтво К. Маркса сповнилося на всі 100%. Тут капітал сконцентрувався в руках не кількох архікапіталістів, але в руках одного суперкапіталіста — уряду, від ласки і примхи якого залежить життя і смерть 200 мільйонів рабів. Рабів у повному і точному значенні цього слова. В капіталістичних країнах робітництво, виграючи на антагонізмі — конкуренції поміж капіталістами, вже здобуло і щораз більше здобуває ліпшу винагороду за свою працю, ліпші умови праці і охорону своїх прав, посягаючи вже навіть на право співвласництва фабриками, співвласництва капіталом. У країні ж здійсненого марксизму — СССР є ЛИШЕ ОДИН капіталіст–роботодавець — уряд, який має необмежену ніким і нічим МОНОПОЛІЮ, і тому робітники мають лише один вибір: або прийняти умови того монополіста, або вмирати з голоду. І тут червоні москвини досягли прогресу. Буржуазні царі мали необмежену лише політичну владу. Пролетарські царі мають необмежену і політичну, і економічну владу. В марксівськім СССР робітництво не сміє не те що боротися, але не сміє навіть мріяти про боротьбу за ліпшу платню чи ліпші умови праці. Не те що за цю боротьбу, але навіть за голосні мрії про ліпшу платню зухвалець за 24 години опиниться там, де «дідько козам роги випростовує». В капіталістичній Америці за порушення якоїсь, навіть дрібної, умови між фабрикантом і робітниками професійна спілка робітників може закрити ту фабрику протягом півгодини і примусити фабриканта задовольнити вимоги робітників. А уряд цілком не втручається до конфлікту між ними.

К. Маркс пророкував все більше і більше зубожіння робітництва, яке мало перетворитися на суцільний люмпенпролетаріят, а ми бачимо в тій же архікапіталістичній Америці (ЗСА), що фабричне робітництво ВЖЕ НЕ НАЛЕЖИТЬ до пролетаріяту, а належить до СЕРЕДНЬОЇ класи, класи, яку марксисти ненавидять далеко більше, ніж капіталістів, бо ж саме існування середньої класи (дрібної буржуазії, за їхньою термінологією), яка щораз більше росте і набирає вирішального голосу, саме існування її заперечує цілий марксизм, а вона ж не лише існує, але й росте. Американське робітництво ВЖЕ Є середньою класою, бо ж годі зарахувати до пролетаріяту людину, що має власну модерну хату з усім модерним устаткуванням: електричною піччю, електричним холодником, радіо, телевізором, машиною до прання і шиття, пилесосом, м’якими меблями, килимами і т. п. люксусом; людину, що має власне авто, яким щоліта виїздить з родиною на двотижневий (платний) відпочинок десь над морем. А таким «пролетарем» є тепер пересічний американський фабричний робітник.

Натомість у країні здійснених марксових пророцтв — в СССР робітництво, справді, вже є суперархілюмпенпролетаріят. Такого жахливого зубожіння, як в СССР, не знала ніколи в своїй історії Европа, отже, й Україна. Знала і знає його лише Азія. Весь маєток китайського «кулі» — це одні–однісінькі штани; жив і живе він у землянці чи в гіршій за собачу буді; живився і живиться пів кілограмом рижу денно. Це точнісінька копія життя робітництва в СССР, з тою різницею, що замість рижу має один кілограм чорного хліба та, крім штанів, має одну сорочку і має право мріяти про черевики.

К. Маркс пророкував зріст антагонізму між капіталістом–роботодавцем і робітниками. Бачимо якраз протилежне: бачимо спільний солідарний фронт капіталістів–фабрикантів і робітників проти інших Груп населення (споживачів товарів) і навіть їх спільний фронт проти уряду в боротьбі за ліпші ціни для своїх виробів чи за протекційні мита, що забезпечують збут і працю робітникам. Лише в СССР той антагонізм між роботодавцем (урядом) і робітниками виріс до нечуваної в світі глибини і широчини і став жахливою трагедією робітництва в СССР. Від самого початку професійного руху на Заході робітництво завзято боролося проти системи оплати праці від кількости вироблених продуктів, проти т. зв. потогонної системи, в якій робітник мусив напружуватися понад силу, щоб виробити достатню для житття платню, бо ж заробіток був пропорційний до кількости зробленого ним. Тепер цієї системи нема вже ніде, крім СССР та Китаю. Всюди в світі тепер робітник одержує платню за годину праці. Правда, існують мінімуми, що їх робітники мають виробити за годину праці, але ті мінімуми встановлюються ВЗАЄМНИМ КОМПРОМІСОМ між роботодавцем і його робітниками. А головне — той компроміс визначають не роботодавці і робітники, але встановлює третій безсторонній, об’єктивний чинник. Ним є закон конкуренції. Якщо роботодавець вимагає зависокий, на думку робітників, мінімум, вони не погоджуються, кидають роботу, оголошують страйк. Фабрикант не може найняти нових робітників, бо страйк означає бойкот ВСІМ робітництвом цілої країни тої фабрики, і жодний робітник не піде найматися до тої фабрики. Коли ж мінімум є такий малий, що фабрикант не може звести кінці до купи, фабриці загрожує банкротство, а робітникам — втрата праці. Робітники це розуміють і тому йдуть на компроміс, як іде на компроміс і фабрикант, бо знає, що робітники мають силу закрити його фабрику. Так у капіталістичних країнах арбітром, суддею автоматично стає безсторонній закон конкуренції.

В соціялістичному СССР цього безстороннього судді — закону конкуренції нема, бо нема конкурентів, а є один–єдиний роботодавець–монополіст, а до того ж він є і арбітр, і суддя, і поліція, і законодавець в тій самій особі — Його Величність всесильний і деспотичний уряд. Він і накинув свому робітництву таку потогонну систему, про яку не міг і мріяти найгірший капіталістичний визискувач, експлуататор робітництва будь–коли і будь–де в світі. Щоб не вмерти з голоду і холоду, робітники в СССР мусять посилати до праці свої жінки і діти. Ніде в світі не працює на хліб насущний такий великий відсоток жінок, як в СССР, а про те, щоб жінка виконувала таку працю, яка є під силу лише мужчині, — не може бути і мови. Ніде в світі не побачите жінки, що працювала б на будовах чи в копальнях. У всіх цивілізованих державах існують закони, які забороняють затруднювати жінок на тяжких роботах, а затруднювати дітей забороняється цілком, хоч би і на легкі роботи. В СССР тисячі жінок працюють на дуже тяжких роботах, будовах, у копальнях й існують закони, які наказують затруднювати діти нарівні з дорослими. Країна здійсненого соціялізму, пророкованого К. Марксом.

В капіталістичних вільних країнах, як, напр., в Америці, є зорганізовані в свої професійні спілки не лише робітники, але й усі професії, всі службовці. І ці спілки виступають завжди разом з робітничими проти роботодавців. В СССР службовці, особливо вищі, виступають на боці роботодавця — уряду проти робітництва. Уряд тримає їх на своїм боці не лише батогом (терором), але й «прянікам» — значно більшою платнею, як робітникам. Хоч Марксова наука каже: «Від кожного за його здібностями, кожному за його потребами», але марксисти в СССР платять інженеру більше, як робітникові. А в архікапіталістичній Америці звичайний механік заробляє БІЛЬШЕ, як молодий дипломований інженер. В Америці державні урядовці, інженери, лікарі, адвокати належать до тої самої середньої класи, що і робітники. Фабричний інженер має таку саму хату, з таким самим устаткуванням, що і замітач підлоги в тій фабриці, і дістає майже таку саму платню, як фаховий робітник. Чимало державних урядовців кидають свого посаду і наймаються робітниками до фабрик, бо фабричний робітник заробляє більше, як звичайний державний урядовець. Так сповнюються пророцтва К. Маркса.

Та чи не найяскравішою ілюстрацією і доказом повного банкротства Марксових ідей є сучасна професійна організація робітництва у вільних країнах. В Америці нема такої, хоч би малої, професії, яка ще не організована в свій професійний союз. Робітничі професійні спілки об’єднані в одну величезну федерацію, що має кількадесят мільйонів членів і сотки мільйонів доларів у своїй касі. Провідники окремих більших професійних спілок дістають 30000–300000 доларів річної платні і мають силу зупинити все життя країни будь–коли. Вони фактично є некороновані королі країни. Фабриканти також організовані в свої спілки. Кожна і більша галузь індустрії організована. Договори про висоту платні та умови праці ведуть не окремі фабриканти з окремими місцевими професійними спілками робітників, а центральний орган спілки з центральним органом спілки фабрикантів даної галузі індустрії. На практиці це значить, що фабриканти фактично є безсильні спротивитись вимогам професійної спілки робітників, тому, хоч і пручаються, але уступають, бо знають, що непоступливість може викликати страйк не в одній місцевості, але у всій країні, і то не лише тої галузі індустрії, але й у всій індустрії, бо інші галузі індустрії можуть застрайкувати, щоб піддержати ту, що вже страйкує. Коротко, робітництво Америки має силу зупинити все життя в Америці протягом 24 годин. Тому уряд Америки ніколи не видає законів, що торкаються робітництва, без згоди чи бодай консультації з провідниками професійних спілок. Таку–то мають силу капіталісти в Америці.

У соціялістичнім СССР бачимо такий цинічний глум над робітниками, над ідеєю професійних робітничих спілок, що європейські й американські профспілкові діячі не вірили своїм очам, читаючи офіційні совєтські закони про «професійні союзи» СССР. Та як же можна повірити, коли москвини обернули догори ногами саму ідею професійних спілок, які в СССР захищають інтереси роботодавця, а не робітників. Ба, гірше того — є знаряддям роботодавця, щоб посилити потогонну систему, знаряддям для максимального ВИЗИСКУ роботодавцем робітництва.

К. Маркс пророкував також і концентрацію земельних посілостей, зубожіння селянства, утворення величезних латифундій. І тут життя глузує з того «пророка». В сільському господарстві у всіх цивілізованих країнах іде повною ходою процес ліквідації великих земельних посілостей; іде процес роздроблення їх. У кожній вільній країні були причини того процесу. В Америці причиною є звичайний арифметичний рахунок; великі земельні маєтки стають тепер дефіцитними. Власник великого земельного маєтку не може найняти робітників, не тому, що не має грошей, але тому, що платня робітника перевищує вартість виробленого, отже, власник мав би докладати до своєї землі зі своєї кишені, замість класти до неї. Такого абсурду ніхто робити не буде, і тому фермер примушений обробляти свою землю своїми силами, силами своєї родини, а це виключає всяку можливість латифундій, пророкованих К. Марксом. Лише в СССР сповнилося це пророцтво К. Маркса — виросли великі земельні латифундії з мільйонами рабів–колгоспників, що їх обробляють. Про рентабельність їх нема що говорити, бо рабам нічого не платиться за їх працю, навіть не годують їх, а вони мусять жити з шматка землі, що навколо його хати. Соціялізм.

Нарешті, К. Маркс пророкував, що капіталісти сконцентрують і політичну владу в своїх руках, не допускаючи до влади нікого іншого. Ми є свідками, як капіталістичний уряд, напр., в Америці (ЗСА), буквально грабує капіталістів, взагалі багатших людей системою прогресивного податку. В Америці той, хто заробляє менш як 2000 дол. річно не платить ані сотика податку. Хто заробляє, скажім 5000 дол., віддає чверть того заробітку державі у формі податку. Хто заробив 50000 дол. (річно) віддає половину. Хто заробив 500000 (в році) віддає три чверті. У мільйонерів уряд забирає дев’ять десятих їхнього заробітку. Щось не виглядає, щоб уряд Америки був в руках «акул Волл–стріту». Натомість уряд СССР є щось далеко, далеко гірше, як усі «акули Волл–стріту» накупу.

В СССР колгоспник є справжній люмпен–пролетар, бо ж ходить босий і голий, живе голодний і холодний в буді чи землянці, і цей люмпен–пролетар віддає державі 90% своєї продукції. З такого ж люмпен–пролетаря — фабричного робітника уряд СССР здирає в різних замаскованих формах 75% його продукції. Але чим вище стоїть особа на совєтській гієрархічній драбині, тим менший відсоток свого заробітку віддає державі. Напр., з робітника, що заробляє, скажім, 300 рублів, здирає 30 руб., с. т. 10% на «добровільні» державні позички, а з інженера, що заробляє 3000 руб., також беруть 30 руб., с. т. 1%. Великі ж бонзи не платять державі ані сотика зі свого заробітку. Як бачимо «прогресивні» москвини–марксисти також мають систему прогресивного податку, лишень обернену догори ногами. В Америці чим багатша людина, тим більший відсоток заробітку віддає державі. В СССР навпаки: чим бідніша людина, тим більший відсоток свого заробітку віддає державі. Проте москвини називають свою владу «Рабочє–крєстьянскає Правітєльства» і лякають своїх рабів страшним страхопудом — капіталізмом.

К. Маркс вчив, що пролетарські революції вибухнуть перше в промислових країнах Европи, а Московщина буде гальмою, жандармом, колодою на шляху пролетарської революції. Тому–то К. Маркс і ненавидів москвинів та їх інакше не називав, як азіятськими варварами. Бачимо, що і тут він помилився.

Таж то все наробила жменька узорпаторів з В. Лєніним на чолі, — лементують московські «демократи», а за ними і наші свідомі чи несвідомі яничари. Лише не можуть вони пояснити, як же може примусити жменька 150 мільйонів, — та ще й розкиданих на одній шостій земської кулі, прийняти те, чого ті 150 мільйонів не хочуть? Школяр розуміє, що для того потрібно далеко більше людей, як жменька; розуміє, що всі накази жменьки лишилися б мертвою буквою, якби не знайшлося БАГАТО ТИСЯЧ охочих ті накази перевести в життя.

І ті тисячі були! А головно, ті тисячі БАЖАЛИ самі ті накази жменьки здійснювати. Знайшлись тисячі, що поділяли ідеї тої жменьки, що самі прагнули здійснювати їх і виявили в тому величезну ІНІЦІЯТИВУ. Історичні факти, що ми їх частинно наводили, аж надно ясно показують, що тої «жменьки» було… 80 мільйонів.

Н. Бєрдяєв слушно каже, що вся історія московської інтелігенції — це було приготування до революції. Так! Московські марксисти почали перебирати владу в Московщині ще за пів століття до 1917 року. Імена і цитати з творів апостолів марксизму (точніше — московізму) ми вже наводили. Ті апостоли полонили ВСЮ московську інтелігенцію, а їх учні перебрали владу в Московщині (і в Україні) вже кілька років перед 1917 роком. У 1917 році вони лише оформили вже існуючий стан. Тому–то в березні 1917 року не пролунав ані один постріл на всій території московської імперії; царська влада зникла протягом 24 годин. А що ця «вєлікая бескровная рєвалюція» обернулася в найкривавішу з усіх революцій у світі, то тому винні українці. А москвини щиро, цілою душею прийняли марксизм, бо ж він був фактично їхній рідний московізм. К. Маркс дав тому московізмові лише теоретичну основу та вказав москвинам на зброю величезної сили — на ідею соціялістичного інтернаціоналу. Цю ідею москвини використали на всі 100% для своєї імперії з неймовірним навіть для них самих успіхом. Одягнувши привабливі шати III Інтернаціоналу на свою московську ідею III Риму, москвини здурили мільйони наївних чужинців і запрягли їх до свого імперського воза. Тепер контролюють більше як половину населення світу. Мільйонократно повернулися москвинам всі їхні видатки на III Інтернаціонал. Фантастично великий, нечуваний у капіталістичнім світі дивіденд. Дурний царат і мріяти про такий «заробіток» не міг! Як же не бути москвинові марксистом?

Москвини прийняли марксизм цілою душею. Власне — ДУШЕЮ, а не розумом. Вони ПОВІРИЛИ в нього безкритично і беззастережно, без найменшого сумніву в правдивости його тез. Без розумування, на віру людина приймає лише те, що несила їй зрозуміти розумом, напр., Бога. Догми кожної релігії її визнавці приймають як недискусійну істину, послану Богом з неба. Такою істиною, посланою згори, зробили москвини і марксизм. Для них тези К. Маркса (помилкові, як ми бачили) є недискусійними, святими догмами. Москвини зробили марксизм своєю національною релігією. Поперед ми говорили про вроджений релігійний (ніби) фанатизм москвинів XVII ст. (старовіри). Цей самий свій вроджений фанатизм перенесли москвини і в свою нову віру — марксизм. Хто не вірить у нього, той «ворог народа» і тому — смерть!

Тут буде на місці згадати про один нелюбий і замовчуваний московськими марксистами факт. Хоч твір німецько–жидівського духа — марксизм був дуже близький, споріднений з московським національним духом, але К. Маркс усе ж був європеєць. Москвини найперші з усіх народів прийняли — і то з великим ентузіязмом — марксизм. Вони одразу запропонували свою співпрацю і всебічну допомогу. Але К. Маркс добре бачив азійську пику своїх московських адептів і не лише відкинув їх (М. Бакуніна, Н. Сазонова та ін.) залицяння, але й поставився до московських марксистів цілком вороже. К. Маркс і Ф. Енгельс ненавиділи М. Бакуніна й А. Герцена; кпили з їхнього «монгольського соціялізму», з їхнього дикунського месіянізму, що мав, як вони казали, «відмолодити Европу татарським батогом та плином калмицької крови» (див.: «Пєрєпіска К. Маркса і Ф. Енгельса с рускімі палітічєскімі дєятєлямі»). Пригадаймо також, що В. Лєнін глорифікував М. Бакуніна, А. Герцена, Н. Чернишевского, Ткачова і вважав їх родоначальниками большевизму.

Чому європеєць (отже, і українець) дивиться на нові теорії скептично, приймає чи відкидає їх розумом, а не почуттям, як Москвин? Відповідь на це дає історія. Розум європейця виростав і розвивався довгими століттями на ґрунті ще праісторичної культури, потім культури старої Греції та Риму, потім християнства. Европеєць САМ творив нові ідеї. Нові ідеї породжували ще новіші; повставала боротьба ідей, конкуренція творчої думки. В такій атмосфері цілком природньо виховувався скептицизм, критичне наставления до нових ідей. Розум європейця розвивався і кріпшав. Це породило великі культурні рухи в Европі: Ренесанс, Реформацію, Лібералізм. У тому культурному житті Европи брала участь і Україна, бо ж була географічно і духово складовою частиною Европи аж до часів масового помосковщення (або спольщення) своєї провідної верстви десь у XIX ст.

Московщина від першого дня свого народження і протягом всієї своєї історії була ізольована, відгороджена від Европи перше своїм географічним положенням, а потім культурно–політичними чинниками. В X ст. до Московщини прийшла невелика ґрупа європейців — київських князів з їх військом і адміністрацією. Згодом в XI і дальших століттях приходило ще трохи більше європейців — київські християнські місіонери. Історична доля не дала тим першим цивілізаторам Московщини посіяти європейську культуру на московському ґрунті досить часу, бо вже в XIII ст. Московщина увійшла до складу Татарської держави і протягом дуже короткого часу потатарщилася, а точніше, з’єднуючи угрофінські духові первні з татарськими, заклала тверді, непохитні — як потім показалося — основи московської національної «культури». Зруйнована татарами Україна, не могла посилати вже своїх цивілізаторів ще довгий потім час, отже, обірвався цей єдиний зв’язок Московщини з Европою. Таким чином, до Московщини не дійшло навіть відгомону великих культурних рухів творчої думки Европи. Московщина на довгі століття законсервувалася у власнім соці. Очевидячки, це ніяк не сприяло народженню і розвиткові критичної у них думки.

Щоб ліпше зрозуміти дальший процес творення московської національної (була у них ще і ненаціональна) провідної верстви, мусимо бодай у двох словах згадати про один надзвичайної, ба, вирішальної ваги чинник у тому процесі, про національний інстинкт москвинів.

Кожний школяр знає, що дикі тварини чи птахи керуються не розумом (чи не лише розумом), але якимсь, не знаним ще людям почуттям, що його ми назвали також неясним терміном «інстинкт». Що він, властиво, є і які є його органи в живій істоті, — наука нічого про це не може сказати конкретного. Знаємо лише з фактів життя, що існує. Напр., журавлі нехибно «знають», коли треба летіти у вирій і в якому напрямі. Вони летять зимувати на південь за тисячі кілометрів від місця народження і повертаються на другий рік точнісінько до місця свого народження, не помилившись навіть на кілька метрів. Так само бджоли. Вони відлітають на кілька кілометрів від вулика і вертаються до вулика, не помилившись навіть на кілька сантиметрів.

Керується інстинктом і двонога звірина — людина, і то в далеко більшій мірі, як ми думаємо. Відомий соціолог проф. К. Юнґ пише: «Значно глибші за сили розуму лежать у нас сили емоціональні та інстинктові. Останні лежать на расово старших основах нашого єства. Те, що ми так часто приймаємо за свідоме рішення, є в дійсності чини спричинені інстинктово–емоціональною стороною нашої натури; вони прикриті серпанком розумування або прикриті виправданням, яке прийняло б наше суспільство» (К. Young. «Source Book for Social Psychology»). В. Парето каже: «Історія робиться почуттями, інстинктами, пожаданнями та зацікавленнями, що їх мотивується розумом» (V. Pareto. «General Sociology»). «Нема в світі одної людини, яка завжди керується лише холодним розумом у своїх поступованнях. Це значить, що кожна людина є щось більше, ніж думаюча істота. Кожна людина має почуття й інстинкт, і вони є головним двигуном людських вчинків» (F. Е. «The Propaganda Menace»). Подібне пише і наш В. Стефаник: «Мозок має бути всім, що кермує нами. Так каже матеріялізм. Але мозок ніколи наперед не знає, чому ми так робимо або поступаємо. Як чин вже є — мозок аналізує вчинок, але відмінити вчинку не годен. Є щось більше, як мозок. Є щось таке, від чого ми залежні і мозок також. Най це буде душа, най це буде Бог, най природа. Все одно, але є» (лист до О. Гаморак). І Д. Донцов вже сотки разів нам нагадує про величезну, навіть вирішальну роль почуття в житті нації. «Інстинкт самозбереження пануючої нації є незалежний від теорій, а є підсвідоме почуття того, що є для неї корисне, а що ні. Це є почуття своєї вищости як раси, що має право і хоче їздити на чиїйсь спині. Ось що в критичні для Московщини дні 1917 року дало перемогу їхній правлячій верстві, її інтелігенції над іншими і тим рятуючи від розпаду імперії. Як і завжди, будуючим чинником був непомильний національний інстинкт, алогічне розумовання, яке кпить з теорій, нехтує фразами, а кермується лише тим, що є для його колективу корисне, а що шкідливе» (Д. Донцов. «Нині і вчора» // ЛНВ. — III. — 1931).

З генетики ми знаємо, що вроджені властивості є майже вічні, а набуті можуть зникати. Інстинкт заклав в людину сам Бог, щоб вона із своїм слабим розумом не загинула. Первісна людина, з її малим розумом не загинула головно завдяки своїм тваринним інстинктам. Модерна цивілізація приглушує, послаблює природні інстинкти в людині, а в народів нецивілізованих природні інстинкти не послаблені. Москвини протягом всієї своєї історії були відрізані від впливів цивілізованого світу і тому вдержали свою «незіпсуту» цивілізацію, первісну дикунську ментальність, а з нею і силу тваринного, нехибного інстинкту. Ось чому національний інстинкт москвинів відіграв і ще грає вирішальну роль в їхній історії. Лише завдяки своєму гострому національному інстинктові москвини не зникли як нація, а навпаки виросли в світову загрозу. ЛИШЕ завдяки йому. Доказів цього, конкретних фактів з їхньої історії можна навести цілу купу. Пригадаймо собі хоч би той хаос в душі москвина (з його практичними наслідками в житті), що його породила домішка української крови. Здоровий національний інстинкт москвина нехибно підказав йому, що європейські духові первні спричинюють у його душі хаос, а з того хаос суспільний, що автоматично перейде в хаос державний, с. т. приведе до загибелі нації й імперії.

Протиставити силі європейської культури силу своєї власної москвин не міг з тої простої причини, що, народившись щойно в X ст., московський нарід не мав ще часу не те що розвинути, але навіть породити свою культуру, крім аж надто примітивного дикунського фетишизму. Не лишалося москвинові іншого виходу, як тікати від загрози своєму життю — тікати від європейської культури. Найпростішим способом було відгородитися китайським муром від Европи, залізти в свою національну шкаралупу. Це москвин і зробив. В цій духово–культурній шкаралупі він і просидів аж до XIX ст. Не залетів до тої шкаралупи ані один хоч би маленький вітерець від великих культурних буревіїв в Европі. Правда, москвин «врятувався» в тій шкаралупі від «латинської єресі», але й законсервував свою «культуру» X–XV ст. Та головно законсервував також і свій розум, не дав йому можливости розвинути скептицизм, здібність критично сприймати нові ідеї.

Сімдесят років тому писав московський професор: «Московщина завжди визнавала лише свій світогляд, а всі інші заперечувала. Вона виплекала в себе релігійну і національну нетерпимість та зарозумілий фанатизм, що вважав всі народи зіпсутими і тому забороняв всякі зносини з закордоном. Китайською стіною відгородила себе Московщина від культурного світу, від справжньої освіти (за: Л. Пипін. «Історія рускай літератури»). Ця фотографія СССР зроблена 70 років тому.

Все ж з 1654 року (по Переяславі), а особливо з 1708 року (по Полтаві) хоч і слабий, але дув з України європейський вітерець на Московщину. Численні українські (і німецькі) емігранти в Московщині точили, мов шашелі, дірки в московській шкаралупі. В XIX ст. через ті дірки почали вилазити на світ Божий перші смільчаки, т. зв. «западнікі», і нюхати погоду. А по Т. Шевченкові український вітерець почав щораз більше кріпшати, набирати на силі. Заносилося набурю. І відчув своїм нехибним національним інстинктом москвин і попробував ту бурю «васпрєтіть» (заборонити) — посилив стократно нищення української культури, української мови, українських інституцій. Пекуча сатира, кпини з того «васпрєтіть» немосквинів Д. Фонвізіна, А. Пушкіна, М. Гоголя, М. Лєрмонтова, С. Щєдріна відкрили багатьом москвинам очі на даремність всіх тих «васпретіть» накупу. Мусили москвини шукати чогось сильнішого і звернули свої очі на Европу в надії знайти там. Не маючи скептичного розуму, який поміг би їм критично оцінити і вибрати з багатющої європейської скарбниці те, що було б добрим для Московщини, москвини звернулися до свого вірного рятівника — національного інстинкту. І він не завів — указав москвинам на духово споріднений їм марксизм.

В жовтні 1917 року відродилася по короткому занепаді (1875–1917) стара епоха московської історії. Епоха НАЦІОНАЛІСТИЧНОЇ Московщини. Це підтверджує один з визначніших москвинів проф. П. Струве, кажучи: «Большевицька революція є однозначна з закінченням доби європеїзації Московщини» («Саціальная і еканамічєская історія Расіі»). «Знімечена петербурзька імперія розвалилася, і під своїми руїнами погребла різнонаціональну інтелігенцію, що завзято розхитувала основи імперії» (Б. Гомзін. «Большевизм»). Національний інстинкт москвинів нехибно вказав їм на джерело їхньої слабкости, на їхню найбільшу історичну помилку — Петрове «вікно в Европу» — і повів їх до праджерела їхньої сили — до національної Москви. «Московщина повернулася назад до XVI ст., до Питочнава пріказа, до апрічіни, Соловків, шукання «ізмєни» і «паднаготнай правди». Кремль, що пам’ятає Іванів, Малютіних, Ґодунових і «тішайних», знову вступив на кін історії в знаних візантісько–азійських шатах соціяльного православ’я — большевизму. І сучасні князі московські в пошукуванні «нових» форм старого московського імперіялізму, — старанно реставрують концепції Івана III про III Рим та різні «електрифікації» Петра І» (Є. Маланюк. «Петербург» // ЛНВ. — X. — 1931).

Почалася епоха, що її яскраво намалював найглибший знавець московської душі Ф. Достоєвский в своїх романах («Бєси» та ін.). Ця епоха почалася цілою низкою блискучих, неймовірних перемог московської нації всередині і назовні імперії. До проводу нації прийшла націоналістична московська еліта. Прийшли до проводу люди, які вийшли з глибин свого власного народу; люди чистої, незіпсутої чужими генами крови; люди не з надщербленою — як у їх попередників — душею; люди, які твердо вірили в свій нарід, а не сумнівалися, як попередники; люди гарячої, фанатичної віри в своє післанництво, а не літотеплої, як у їх попередників; люди, які мали відвагу викинути європейський фіговий листок, що ним прикривали свою наготу їх попередники; люди які мали відвагу відкрито і з національною гордістю проголосити всьому світові свою наготу за свій національний ідеал. Ці люди мали величезну наснагу, не загнуздану цивілізацією дикунської душі. Вони не мали скептичного європейського розуму, і в тому була їхня велика СИЛА. Вони його і не потребували, бо мали щось сильніше за розум для боротьби за існування — мали свіжий, не приглушений цивілізацією інстинкт первісної людини. їхній національний інстинкт і вивів їх із усіх небезпек і далі вказує їм безпечний шлях, цим інстинктом нова московська націоналістична еліта нехибно відчула прагнення і бажання свого народу — панувати, наказувати іншим народам, а самим не працювати. Ця еліта і дала це все своєму народові. Народ зрозумів свою еліту і оцінив її і все, що вона йому дала. Тому–то піддержав її, піддержує і буде піддержувати.

Ідучи за своїм національним інстинктом, та еліта викинула на смітник всі європейські ідеї: мораль, етику, норми, релігію — всю європейську культуру. Викинула, не виправдуючись, не вибачаючись, але навпаки, оголосивши з національною гордістю свою «культуру» за найпроґресивнішу в світі, за культуру майбутнього людства. Ця націоналістична московська еліта поставила колишнє посміховисько серед націй Московщину на чолове місце в світі. Московщина осягла найвищий за всю свою історію зеніт своєї слави. Горда Британія, блискуча Франція, старезний Китай, самурайська Японія, вільна Америка — всі наввипередки біжать на прощу до святої матушки Москви поцілувати лапоть Ваньки.

Як довго буде ще тягнутися цей найогидніший, найцинічніший, пайбезглуздіший блеф? Яка сила і в руках якого народу скінчить раз на все і з тим блефом, і з його творцем — московським народом? Чия рука перетне шнур, що на ньому завісила Найвища Справедливість Дамоклів меч над головою Московщини ще при її народженні 1000 років тому? Вичерпну, переконливу для найбільшого маловіра відповідь мали б давно дати українські націоналістичні науковці. Донині її не маємо. Тому в другій частині цієї книги ми спробуємо натякнути на цю відповідь.




Частина II



XVI

ПОЛІТИЧНИЙ БІК ІСТОРІОСОФІЇ


Воскресають пише там, де є могили.

Ф. Ніцше

У першій частині цієї книги ми намалювали хоч і не повний, хоч і схематичний, проте досить виразний образ Москвина та його культури. Коротко згадали також і про те, хто і як побудував москвинам їхню культуру та імперію. Повторимо коротко ще раз. Москвини сліпо вірять у божественність свого царя чи диктатора і його право наказувати. Своїм найбільшим і невідкличним обов’язком вважав москвин виконувати «волю царскую» за всяких обставин. Психологічно розглядаючи, віра Москвина в свого царя була вірою у свої власні сили, бо в своїй правосвідомості і психиці москвин ототожнював царя з державою, а державу розумів (а головно — відчував) як кошару, в якій він — безпорадна вівця — знайде захист від вовків у купі мільйонів таких, як він.

Віра нації в свою силу є основою її державности. Психологічно москвин ототожнював віру в свої сили з вірою в свого царя. І тому кожний наочний вияв сили свого царя радісно вітав, бо той вияв скріплював силу Москвина в самого себе, в свою силу. Ось чому москвини наділяли титулом «великий» лише тих своїх царів і диктаторів, які завойовували нові краї, як, напр., Пьотр І, Єкатєріна II, В. Лєнін, Й. Сталін, а такі, як Александр II, що скасував кріпацтво і реформував адміністрацію, титулу «великий» не дістали. Отже, доки віра Москвина в свого царя була сильна і непорушна, доти основа імперії була сильна і непорушна. Одного слова царя (диктатора) вистачало, щоб Москвин з ентузіязмом ішов «усмірять бунтавщіков».

Поразка в Кримській війні 1856 року зробила першу розколину в тій вірі. Тодішня московська інтелігенція, відірвана від свого народу і від реального життя, захопилася соціялізмом (нігілізмом) і почала підточувати «основи» — поширювати ту розколину. Але московський мужик своїм нехибним інстинктом «знав» ліпше за свою інтелігенцію, що без царя розпадеться їхня імперія, тому на соціялістичну пропаганду «далой царя» відповів тим, що помагав поліції вишукувати й арештовувати «бунтавщіков». І вони примушені були викинути з формули «далой царя» слово «цар», а поставити на його місце «буржуй». Це вже припало дуже до вподоби ментальності Москвина, цього щирого адоратора всяких «разбойнічкав».

Поразка в японській війні 1905 року була величезним ударом по вірі Москвина в свого царя. Та віра захиталася; захиталася основа імперії — віра москвинів в свого царя, себто в свої сили, а дурненький Нікалай II додав ще фатальну для імперії помилку — дозволив скликати парламент (Ґасударствєнную Думу), поширив права місцевої самоуправи, полегшив цензуру преси, с.т. дав можливість руїнникам свідомим (немосквинам) і руїнникам несвідомим (москвинам) нищити віру в царя, підкопувати «основи». Упадок імперії став лише питанням часу, і, як показалося, дуже короткого. В 1917 році імперія почала падати. Врятував її знову «прастой рускій мужичьок» — московський народ. Він знову інстинктово «зрозумів», що «бєз царя дєла не пайдет» — імперія розвалиться, не буде кошари і охорони від вовків.

Ми не вважаємо В. Лєніна за велику індивідуальність, але мусимо визнати, що він добре розумів (чи також інстинктово відчував) исихологію Москвина і роль його віри в свого царя. І він дав москвинам нового царя — «савєтскую власть». Що таке «савєтская» москвин (мужик й інтелігент однаково) не знав, але знав, що таке «власть». Знав, що власть — сила. Сила, що «всьо может здєлать». Воскресла у москвинів віра в свої сили, і на заклик «власті» кинулися «усмірять інародцев», що були збунтувалися і відокремилися від імперії. Врятували імперію. Кошара забезпечена. В. Лєнін дістав титул «великий».

Хитрий грузин зрозумів стратегію свого вчителя і протягом цілого свого царствування робив усе, що міг, щоб у Москвина не захиталася віра в нового царя. Вона, і справді, не захиталася, незважаючи на такі масакри, як знищення трьох чвертей московської військової еліти (справа ґен. Тухачєвского). Але величезна поразка 1941 року її захитала. Ця поразка пригадала москвинам поразки 1856, 1905, 1917 років. Вони зрозуміли також, що реформи Алєксандра II, конституція Нікалая II і т. п. в московських умовах були фактично чинниками, що руйнували основу імперії — віру москвина в свого царя, в необмежену державну владу. Москвини зрозуміли, що для московської психіки і правосвідомости єдино можливим і реальним способом не допустити до розпаду імперії — це «твьордая власть», с. т. традиційна зцентралізована, націоналістична деспотія. На цей шлях вони і повернулися після 60–річної перерви (1856–1917) в 1917 році. Правда, в перші роки були примушені українською національною стихією дещо попустити віжки «інародцам», зокрема хахлам, давши тимчасово «українізацію», НЕП тощо, але одразу ж, як тільки набралися сили, виправили одним страшним ударом в 1933 році цю свою невільну помилку. По страшній поразці 1941 року москвини вже твердо стали на свій традиційний шлях Іванів, Петрів, Єкатєрін. Але на тому шляху лежала велика колода — брак ПЕРСОШФІКАЦІЇ «власті», бо стара персоніфікація — «совєтская власть» ганебно скомпрометувалася в 1941 році.

Усім примітивним народам несила думати абстрактними категоріями; їм сила думати лише конкретними, намацальними. Абстрактну тямку «влада» їм сила уявити собі лише в конкретній постаті реальної особи, ім’я якої вони знають, портрети якої вони бачать. У першій частині цієї книги ми показали глибокий примітивізм московської НАЦІЇ, с. т. всіх її суспільних верств — від дикого мужика до професора, академіка включно. Саме в цьому духовному примітивізмі москвинів лежать корені їхньої гарячої туги за персоніфікацією державної влади. Але тепер по цій тузі–надії вдарила — несподівано для самих москвинів — їхня власна демагогія.

В. Лєнін задовго до 1917 року — ще на еміграції — добре бачив, як буде виглядати в дійсності теоретична формула «диктатура пролетаріяту» в Московщині. Але він розумів також, що без допомоги пролетаріяту не можна буде здійснити диктатури НАД тим же пролетаріятом. Не було іншого виходу, як обдурити той пролетаріят найцинічнішою демагогією: «вся власть совєтам», «рабочє–крєстьянскоє правітєльство», «бєй буржуєв», «мір хіжинам» і т. п. Підступ вдався — «рабочє–крєстьянскає правітєльства» взяло свій пролетаріят в такі «єжові» рукавиці, про які не сміло й снити царсько–дворянськє «правітєльство». Але поки так сталося, московський пролетаріят встиг засмакувати влади також. Ніколи ще в своїй історії він не мав таких величезних можливостей грабувати безкарно і досхочу хахлацький білий хліб, сало, цукор, ґвалтувати жінки, насолоджуватися руйнуванням зненавидженої ним європейської культури. Московський мужик (і немужик) відчув свою силу, зрозумів, що і він є «власть». На такий вилім у московській уяві одноособової, персоніфікованої влади В. Лєнін та його наступники примушені були вважати; примушені були затримати цю ілюзію — створити пародію виборів, дбаючи одночасно, щоб вона не виросла на конкурента, кандидата на справжню владу. В такий спосіб була, хоч і не зруйнована, проте поважно надщерблена віра москвина в єдиноспасенність одноособової, персоніфікованої, необмеженої державної влади. Основа імперії дістала чималу розколину. Московська провідна верства зрозуміла, що з кожною поразкою, з кожною невдачею на міжнароднім чи домашнім полі ця розколина буде ширитись і поглиблюватися і призведе до зневіри москвинів в свої сили з неминучим наслідком — розвалом імперії. І може, це було б уже сталося, але москвини мають величезне історичне щастя. Ніколи ще в своїй історії європейці (згл. американці) не були на так низькому духовому поземі, як нині. Його з повним правом можна назвати прострацією духа, паралічем волі, стагнацією творчої думки. Це і використали москвини на всі 100%. Старі московські царі не сміли мріяти і про одну соту тих успіхів, що їх мають теперішні їхні царі. Хоч які нахабні були старі царі, але їм і до голови не приходила «дєрзость» (нахабство) вимагати рівноправности московської мови на міжнародних конференціях. А тепер та жалюгідна мішанина татарщини, німеччини вживається в міжнароднім житті нарівні з великими європейськими мовами — англійською, французькою. Якби 50 років тому хтось був запропонував викладати в європейському чи американському університеті московську мову та літературу, то професори та студенти були б реготалися з такого жарту. Тепер московська мова і література викладається в кількадесятьох університетах. Що більше! Американський уряд дав московським емігрантам пів мільйона доларів на видання журналів та книжок московською мовою. Уявіть собі почуття московського Ваньки, що йде вулицею якоїсь європейської столиці, вулицею, яка називається Пушкінська і на якій стоїть великий пам’ятник В. Лєніна. Хіба ж не мають чим пишатися тепер москвини? Вони і пишаються, і чимраз більше «наґлєют» (нахабнішають). Сміючись, плюють Европі й Америці поміж очі, а ті втираються і вдають, що то була «Божа роса».

Та московська еліта не є аж так запаморочена своїми успіхами, щоб не розуміти, що одного гарного дня може урватися терпець в європейців (згл. американців), і тоді полетить з ООН, з чужинецьких університетів не лише московська мова, але й вони самі «ін корпоре» з Европи й Америки. (Що це колись зроблять зневажені європейці, натякає зміна московських назв вулиць у Відні та стягнення в болото пам’ятника І. Сталінові в Будапешті минулого року). Це був би не менший психологічний шок (удар) за той, що його дістали москвини в 1941 році, і, мабуть, з далеко гіршими політичними наслідками.

Передбачаючи таку можливість, московська еліта кинулась гарячково скріплювати віру москвинів в їхню силу. Пустили в рух повною ходою всю свою величезну пропаґандивну машину. Змобілізували для цього всіх своїх науковців, письменників, мистців, композиторів, платячи їм казкові гонорари. Подесятерили видання наукових книжок, видали московські словники всіх мов включно з мовами півдиких малих племен чи мертвих мов. Перевидають великими накладами кілька разів ВСІХ своїх старих класиків — без уваги на їх політичні переконання. Подесятерили історичні, археологічні досліди; вишукують найменші натяки на «ґеніяльність» московської нації, роздуваючи ті мізерні натяки до величини Гімалаїв. Найнахабніше перекручування фактів, безсоромна брехня, фальсифікація документів осягли апогея і стали невід’ємною частиною московських «наукових» творів. Уряд не жаліє мільйонів, ба, мільярдів рублів на московську національну мегаломанію. Збудував університет на 3000 кімнат; викинув безпотрібно кілька мільйонів рублів лише на прикраси московської підземки і т. п. Коротко, московська провідна верства хоче «ашарашить» (приголомшити) свій нарід — особливо молодь — «ґрандіознастью национальнава ґєнія» москвинів. Хоче скріпити в них віру, що москвини є найґеніяльнішим, наймудрішим, наймогутнішим, непереможним народом в усьому світі. А як такий, то його обов’язок та його обов’язком перед людством є врятувати «ґнілой Запад», повести його до щасливого майбутного. Коротко, москвини відновили, змодернізували форму старої, ще з 1520 року, догми московського ченця Філофея «Масква — третій Рім, а чєтвьортаму не бивать». Вся величезна московська пропаґандивна машина наставлена на те, щоб надихнути свою молодь (і старших) патосом і вірою предка Філофея.

Звичайно, з цієї месіянської ідеї тих примітивів можна глузувати, але не можна її легковажити. Не можна легковажити, бо всяка месіянська ідея, особливо в головах народу хижацького, є величезною мобілізуючою і руйнівною СИЛОЮ. Месіянська ідея, навіть гака безглузда, як московський «III Рим», скріплює віру в свої сили. Москвинам їхня месіянська ідея «III Риму» дала величезну, нестримну, розгонову силу, що привела їх на береги Тихого океану, а тепер приводить на береги Атлантійського. Чи в якійсь мірі вдалося московській провідній верстві скріпити в московському народі віру в його силу — ніхто не знає. Поки що за їхніми галасливими перехвалками бачимо пиятику, розпусту «стіляґ» — дітей нової московської провідної верстви. Не ворожить це їм нічого доброго. Чи московський нарід вилонить із себе фанатиків московського націоналізму — треба сумніватися, бо отарній психології несила родити героїв.

Московська провідна верства ліпша, як будь–хто, усвідомлює хиткість всієї тої штучної, фальшивої, барабанної пропаганди ґеніяльности та сили московської нації, але вона знає, що поки що її вистачить для залякування світу. Москвини навмисно кілька разів за останні 15 років викликували дуже небезпечні для миру конфлікти з єдиною метою — перевірити на практиці, з’ясувати питання: чи західний світ має досить моральної, духовної сили збройно покарати москвинів за все те, що вони роблять у себе в СССР і поза ним у світі. Ці досліди показали москвинам повну прострацію бойового духа на Заході, і тому москвини його не бояться. Але бояться вони іншого ворога, який аж надто виразно показав, що його бойовий дух щодня росте і загартовується, ворога, що має величезну духову силу, а значить, матиме і фізичну завалити московську імперію. ЗЛАМАТИ ДУХОВУ СИЛУ ЦЬОГО ворога стало для москвинів проблемою життя чи смерти їхньої імперії.

В нашій історії до 1917 року (і по нім) маємо аж забагато руїнників нашої волі і державности. Переяславська поразка, Полтавська катастрофа, кочубеї, ґалаґани, драгоманови, винниченки, скрипники, любченки… Скільки–то їх родила врожайна українська земля! Правда, маємо і Київську імперію Святославів, Володимирів, Левів, Хмелів, Мазеп, Виговських, Дорошенків, Орликів, лицарський орден Запорожців. Проте в 1917 році наш національний провід САМ з власної доброї волі повів Україну до москвина на заріз, як це передбачав ще Т. Шевченко. Він казав: «продасть москалеві», а наші численні скрипники, любченки навіть обіцяної заплати від москвина не дістали (культурної автономії). Що більше, «абнаґлєвший» москвин з питомим йому нахабством і цинізмом казав хахлові ЙОМУ, москвинові, заплатити. Скрипники, любченки і заплатили. Дорого заплатили, включно зі своїми дурними головами. Хоч як нам, українцям, соромно, але мусимо мати мужність визнати той ганебний історичний факт, що наша українська провідна верства (ліва і права) в 1917 році помагала щосили москвинам заганяти збуджену з рабського сну Україну назад до тюрми народів — до нової московської імперії. Винятком з того були лише одиниці (невелика група М. Міхновського). Цей ганебний для нас факт мусимо визнати, бо ж заперечувати його — це закласти основи для нової нашої поразки в боротьбі з Московщиною.

Але по 1917 році розпочинається в Україні щось цілком інакше. З’являються УСС, Крути, Базар, чотирикутник смерти, Наддніпрянсько–Наддністрянська героїчна Армія ДОБРОВОЛЬЦІВ, ОУН, УПА. Забиті на полі бою С. Петлюра, С. Коновалець, Т. Чупринка (Р. Шухевич) породжують уже не тисячі, але мільйони новітніх Байд, Богунів, Ґонт, Галайдів. Грізним мементо для москвинів пролунав по всій Україні брязкіт кайданів українських каторжників. Що сталося? Як? Чому такий неймовірно величезний скок від скрипників до «Чупринок»? Звідки взялася ця величезна сила бойового духа, що зганяє сон з очей московських можновладців, що перед ними тремтить цілий світ? Весь світ тремтить перед ними, а українки в Кінґірі не побоялися піти на них в НАСТУП. Не оборонялися, але самі почали НАСТУПАТИ!

Може, зорю переліг той,

А на перелозі…

Я посію мої сльози,

Мої щирі сльози.

Може, зійдуть і виростуть

Ножі обоюдні,

Розпанахають погане,

Гниле, серце трудне,

І вицідять сукровату,

І наллють живої

Козацької тії крови,

Чистої, святої!!!

Т. Шевеченко

Спасибі, Батьку! Посіяне Тобою виросло. Від Карпат по Кавказ.

Москвини знають, добре знають, ХТО налив «козацької тії крови чистої, святої». Знають, що… «на степу козачім… високії ті могили… свідок слави дідівщини… про волю нишком в полі з вітром говорять». Знищити те джерело «крови чистої, козацької»! Знищити тих «свідків слави дідів славних»! І «могили мої милі москаль розриває, розкопує, не своє шукає. Чого вони там шукають, що в них схоронили старі батьки (наші)? Ех, якби–то найшли те, що там схоронили, не плакали б діти, мати б не журилась». Не журилася б мати Україна, не плакали б її діти, бо знайшли б у тих високих могилах відповідь на «чиїх вони батьків правнуки погані»; бо ті свідки слави минулої сказали б їм, як «там родилася, гарцювала козацькая воля», як «боролись ми з ляхами, різались з панами, скородили списами московські ребра»; як «шляхтою, татарами засівали поле»; як «аж до моря запорожці степ широкий крили»; як «гуляли по синьому, грілися в Скутарі»; як «військо, як море, перед бунчуками бувало горить, а ясновельможий на воронім коні блисне булавою — море закипить». Розповіли б їм ті свідки, як «колись в Україні ревіли гармати, запорожці вміли панувати, ПАНУВАЛИ, ЗДОБУВАЛИ І СЛАВУ, І ВОЛЮ».

Вкрасти ту славу українських прадідів великих, присвоїти собі, щоб українці–правнуки не навчились панувати. Вкрали москвини, присвоїли собі нашу Київську імперію, бо спільна династія і віра. Та нема як украсти нашої Гетьманщини. Бо ж не перенесеш Запоріжжя на ріку Москву ані Батурина, Чигирина до Тамбовської губернії, бо ж не запишеш І. Мазепу, В. Войнаровського, П. Дорошенка, П. Полуботка, П. Орлика і т. п. до «рускіх баяр» ані Т. Шевченка з його «нарєчієм» до «рускіх пісатєлєй».

Нема як вкрасти — то сфальшувати, оплювати, оббрехати, перекрутити, покрасти документи, спалити книжки, знищити булави, бунчуки, прапори, пам’ятники, повикидати кістки з могил, зорати ті могили, картоплею засадити Січ (або затопити її).

Та не викрадеш і не спалиш, і не сфальшуєш у пам’яті і серцях українського народу історичних переказів та пісень. Тож мусили москвини запеклих ворогів Московщини проголосити її приятелями, а тих, які аж надто ясно показали свою ворожість москвинам, проголосили зрадниками українського (не московського, але таки українського) народу; проголосили ворогами України (України, а не Московщини). Напр., Б. Хмельницького, який після переяславської угоди 1654 року кував європейську коаліцію ПРОТИ Московщини, щоб розтрощити її раз і назавжди. І ось цьому запеклому ненависникові і ворогові Московщини москвини поставили пам’ятник у Києві з написом: «Б. Хмельницкому благодарная Россия». А І. Мазепу, який своїм коштом відновив св. Софію в Києві та побудував кілька великих церков в Україні, москвини «прєдалі анафємє» з амвонів тих самих церков, що він їх побудував.

Дурні дворянські царі своїми «васпрєтіть» (заборонити) всяку згадку про Т. Шевченка лише посилили його культ в Україні; зробили символом боротьби з Московщиною, прапором української національної революції. Хитріші пролетарські царі, навпаки — ставлять йому пам’ятники, які, хоч і не мають напису «благадарная Расія», проте мають більш вимовний напис — вирізьблене на підніжжях братання козаків–українців з солдатами–кацапами (які в 1918 році дерли багнетами портрети того самого Т. Шевченка). Божок і лідер московської інтелігенції В. Бєлінскій, що його московські большевики вважають за свого і якого твори перевидають, писав: «Якби я був суддею Т. Шевченка, я був би наклав на нього ще більшу кару, як накладено». У всіх біографіях Т. Шевченка, виданих в СССР, В. Бєлінского представлено як приятеля і протектора — вчителя Т. Шевченка. Московського пролетарського письменника М. Горького, який заборонив перекладати свої твори на українську мову та ще й глузував з «маларасійскава нарєчія», представляють як любителя української мови і видавця українських книжок. І т. д., і т. п.

Дворянські царі знищили Гетьманщину; поділили Україну на Губернії та наставили Губернаторами москвинів. Пролетарські царі об’єднали ті Губернії, назвали їх «Українська Радянська Соціалістична Республіка» (УРСР), наставили міністрами «–енків» («вєрних»). Лише за їх спиною поставили свого Москвина або нашого жида (бо жиди ненавидять українців більше, як самі москвини) із скромним титулом «секретаря КП(б)У», якого обов’язком є тримати напоготові наган близько потилиць тих «міністрів». Дворянські царі арештовували інтелігентів, що говорили українською мовою. Пролетарські царі проголосили українську мову державною і обов’язковою у всіх установах України, лишень ті наївні хахли (щирі), які взяли те за чисту монету і часом забували старшобратню мову (і старшобратство), опинилися в сибірських концентраках. А що таких нерозумних показалось в Україні десь із 10 мільйонів, то це зменшення населення поповнили 8 мільйонами «братів» з Московщини, яким наказали «здєлатьса украінцамі» — вивчити українську мову (горезвісна «українізація України» за формулою «українська форма — московський зміст»). Недурно московські емігранти вимагають плебісциту серед теперішнього населення України. Як бачимо, пролетарські московські царі видумали значно хитріший, а головне — далекосяглий спосіб помосковщити Україну.

Але життя показало, що навіть сама лише форма українська, попри московський зміст, може привести до розвалу імперії. В 1933 році викинули з комсомолу в Україні 60% членів. У 1937 році — знову 40%. А це ж були вибрані, пересіяні яничари чи кандидати на яничар плюс великий відсоток жидів. Не поміг дуже і московський зміст. Навіть форма українська показалася сильнішою за московський зміст, а найзаклятішою тою формою був «Кобзар» Т. Шевченка. Перше москвини пробували і його фальшувати, але тим самі собі пошкодили, бо в Україні були ще десятки тисяч несфальшованих примірників старих видань, і те фальшування відкрило очі не одному малоросові на справжній характер «братерства». Мусили москвини обмежити кількість «Кобзарів» до мінімуму. За 40 років вони перевидали його три рази накладами 5–10 тисяч і, звичайно, не помістивши аж надто москвофобських віршів. (Свого А. Пушкіна перевидали 17 разів накладами 20–60 тисяч). Та на 125–річний ювілей народження Т. Шевченка мусили видати «Кобзар». Видали, але до нього впхали твори «Слєпая» та «Трізна» (писані московською мовою) та додали такі пояснення, що роблять Т. Шевченка завзятим москвофілом. Зрештою, це видання надруковано на люксусовім папері для закордонної пропаганди, а в Україні його не знайдете. За часів «українізації» Українська Академія наук встигла була видати до 1933 року понад 30 словників української наукової та технічної термінології. Всі ті словники разом з їх авторами москвини знищили, на їх місце не видали донині ані одного, хоч би й змосковщеного (московсько–чужомовних словників видали великими накладами понад 40 назв). У Галичині, де не було і десяти дітей, що знали московську мову, тепер 40% (у Львові — 60%) середніх шкіл з московською мовою навчання. Коротко, ніколи ще в історії України москвини так тотально, широко і глибоко не омосковлювали Україну, як за останні 30 років. Всі найменші українські джерела про Україну, її історію, її культуру, її мову знищено. Старше покоління, що знало щось про українську, не московську Україну знищено. І не зважаючи на це жахливе, безнадійне — здавалося б — московщення нашого молодого покоління, читаємо в московській пресі (українською мовою друкованій) заклики винищувати український націоналізм серед нашої молоді; читаємо про вивіз соток тисяч нашої молоді поза Україну; про бунти тої молоді в Сибіру; про засуди на смерть українських націоналістів і т. п. — докази невмирущости, незнищимости українського духа; докази існування там майбутніх Байд, Ґонт, Галайдів. Цих новітніх галайд були тисячі в УПА, чимало з них говорили каліченою українською мовою, але загинули геройською смертю в рядах УПА за Самостійну Україну.

Звідки ж ця неймовірна, просто казкова сила української нації? Незнищима, непоборна, вічна! Вічна, бо ж нищать Україну не від учора, не лише останні 40 років. Сотки років нищили Україну дикі орди ґотів, гунів, авар, хозар, угрів, печенігів, половців, татар, поляків, москвинів. Кілька разів у своїй історії майже вся Україна лежала в руїнах, сплюндрована, спалена до чорної землі. Навіть у міжнароднім договорі Туреччини, Польщі, Московщини половина України мала лишатися диким полем назавжди. Якби порахувати, скільки–то за ті сотки років спалено українських міст, сіл, скільки повбивано українського люду в Україні, то можна з того скласти десять Україн. Далеко менші нищення не витримали величезні держави і нації, як, напр., ассирійська, єгипетська, римська, стара Елада; від них лишилися лише маленькі рештки. А Україна, українська Україна стоїть донині в тих самих кордонах, що й тисячі років тому, — живе і бореться. Більш того! Стає найбільшою загрозою для московської імперії.

Україна бореться. Бореться пограбована, спалена, скована кайданами на руках і ногах, під пильним доглядом надісланих з Московщини 8 мільйонів москвинів (плюс пара мільйонів жидів), холодна і голодна, під жахливим московським терором, під ненавистю міжнародніх сатанських сил. Та жахлива, запекла, невгнута боротьба не виявляється ще назовні у відкритих, голосних на весь світ актах, але тим гірше для москвинів. Накопичується енергія величезної вибухової сили грому і блискавки, що не чути і не видко; небо ще ніби погідне, але повітря тяжке, наладоване електрикою, як це завжди буває перед великою громовицею — бурею.

Москвини все це добре розуміють. Вони розуміють, що духова сила породжує фізичну, а не навпаки, як думають зматеріялізовані духом американці. Дитина знає, що 100 одчайдухів розіб’ють і розженуть 1000 боягузів. В історії УПА є тисячі конкретних прикладів на це. Скалічити, пригнобити, придушити, залякати, спотворити, звести на манівці, знищити ДУХ, МОРАЛЬ українців — це є зміст, значення і мета всієї московської політики, стратегії і тактики у всіх царинах життя в Україні. НАЙГОЛОВНІШЕ — ВБИТИ ДУХОВУ СИЛУ УКРАЇНИ, А ФІЗИЧНА Ж її СМЕРТЬ — ПОВНЕ ОМОСКАЛЕННЯ І ЗЛИТТЯ З МОСКВИНАМИ В ЄДИНУ НАЩЮ — ПРИЙДЕ АВТОМАТИЧНО Ж НАСЛІДОК ДУХОВОЇ СМЕРТИ. Зневірена в свою силу нація не підійме зброї проти ворога, хоч би вона була фізично вдесятеро сильнішою за ворога. І навпаки, фізично вдесятеро слабша, але сильна духом і вірою в свої сили, в свою ідею нація підійме зброю на вдесятеро сильнішого фізично ворога. Яскравими прикладами нині є Україна і Америка. В цьому, а не чому іншому лежить запорука перемоги України над Московщиною. Війна між Московщиною і Україною (рівно ж, як і між Московщиною та Західним світом) вже ведеться в цій духовій площині. І виграється вона лише в цій площині, а не атомовими бомбами, бо ж виграти війну — це не є знищити фізично ворожу країну чи нарід. Яскравою ілюстрацією цього є остання «виграна» війна і програний мир.

Впоїти в українців зневіру в їхні сили — це не є ідея сучасних москвинів. Москвини і німці роблять це вже кількасот років.

Як вони малюють нам нашу історію?

Вони кажуть: існував в Україні якийсь безіменний нарід, що його археологи охрестили іменем трипільці. На них напала азійська орда скитів, які запанували над трипільцями, створили свою скитську державу; дерли з трипільців данину, нищили їхню культуру; накидали їм свою. Так скити стають політичними і культурними володарями України. По якомусь часі (300 років) навалюється на Україну друга азійська орда сарматів, які вирізують у пень скитів (чи заганяють до Криму та Добруджі); підбивають Україну під свою владу; створюють свою Сарматську державу; панують над місцевими тубільцями (праукраїнцями); накидають їм свою культуру. За якийсь час знову приходить на Україну орда — цим разом з Заходу — германів (готи), які роблять із сарматами те саме, що колись сармати із скитами; закладають в Україні свою Готську державу; стають культуртрегерами праукраїнців (дехто з істориків навіть каже, що готи поширили християнство в Україні). На цю Готську державу в Україні нападає нова азійська орда гунів, яка повторює все те, що робили попередні завойовники України. За гунами приходять… і т. д., і т. п. без кінця і краю змінюються в Україні окупанти, культури і мови.

Яка ж роль споконвічного тубільного населення України, отих прарусів–трипільців? В двох словах — роль погною для інших націй і культур. Панували над ними скити — вони скитизувалися. Панували сармати — сарматизувалися. Панували ґоти — германізувалися і т. д. Ніколи ті праукраїнці не мали своєї власної державної організації, ані своєї власної культури, ані своєї власної мови. Були вони завжди протягом всієї історії фелагами, гречкосіями, які корилися мовчки кожному окупантові їхньої землі. Ба, й земля, власне, не була їхня, але тих, хто панував над ними, а вони були лише робочою худобою — додатком до тої землі, яку орали–сіяли, а врожай покірно віддавали пануючій над ними нації. А рабами вони були, справді, дуже добрими, бо покірними, слухняними, працьовитими, ніколи не бунтувалися, хіба пан аж надто несправедливо їх бив та морив голодом. А пана, який несправедливо не бив і добре годував, то вони, оті праукраїнці, навіть любили і були цілком задоволені своєю долею, як задоволена свиня в сажі коли її добре годувати (на заріз). Були задоволені, переймали мову своїх панів, наслідувати їх культуру. Нарід потульних рабів–фелагів — ті праукраїнці, а значить і їхні нащадки — українці.

І на це маємо історичні докази, — кажуть нам німці і москвини (історики). За історичних часів — десь по X ст. — всі європейські народи мали вже свої власні держави, а українці–руси не мали ще. Аж прийшли ґермани (варяги) і створили їм Київську державу. Але ті раби–нездари руси її самі завалили за кількасот коротеньких років своїми сварками, а від того часу вже ніколи більше не мали ніякої своєї держави. Далі вже знову панували над ними спочатку татари, потім литовці, потім поляки, потім москвини аж донині. Ще ліпший доказ цілковитої державотворчої нездарности тих українців маємо з 1917 року. В 1917 році була для них золота нагода — що трапляється раз на тисячу років — створити свою власну незалежну державу. Тоді створили свої незалежні держави навіть такі маленькі народи, як естонці, латиші, литвини, поляки, а 40 мільйонів українців не створили. Факт. А життя і наука (історія) зважає лише на факти, а пояснювати її може кожний, як хоче; від тих пояснень факти не зникнуть, а лишаються фактами. Отже, нарід, який ніколи нічого не створив, який ніколи не мав своєї власної держави, ані власної культури, ані своєї літературної мови, — такий нарід ще не дозрів до своєї власної держави, йому несила її створити; а якби хтось їм її створив, то однак її скоро втратять. Іншими словами, Українська Самостійна держава — це утопія, це літературна фантазія, фікція українських поетів.

З цим смертельним присудом наших ворогів напівпогодилися і САМІ УКРАЇНЦІ. Аж до XX ст. ми і не мріяли про свою власну незалежну державу. Самі вважали свою мову напівмертвою, а збирали її перлинки (пісні, етнографічні матеріяли) лише для музеїв. Навіть ім’я свого не знали (забули): чи ми руси, чи малороси, чи рутенці, чи просто хахли, австріяки, тутешні, православні, греко–католики. Повного словника своєї мови й усталеного правопису донині не маємо.

Лише простонароддя не знало? У всій нашій т. зв. народовецькій та соціялістичній літературі XIX і XX ст. — за винятком Т. Шевченка, Лесі Українки та кількох менших — червоною ниткою тягнеться ідея «ми селянська нація», ідея «нам панів не треба» (М. Шаповал), ідея «нам держави не треба» (М. Драгоманов), ідея «нам війська нетреба» (В. Винниченко) і т. п. «державнотворчі» переконання. Промінь здорової думки — памфлети М. Міхновського потонули в морі інтелігентських фелагів — рабів чужої державницької думки. Ідея «нам держави не треба» тягнеться червоною ниткою навіть і по великому збудженні нації, навіть у державних документах — у всіх чотирьох універсалах Української Центральної Ради. Навіть (о іроніє!) в IV Універсалі, в тім самім, що проголошує Українську Незалежну Державу, навіть у ньому задокументувала наша еліта, що вона НЕ хотіла незалежної української держави, а проголошує лише тому, що обставини ПРИНЕВОЛИЛИ, НАКИНУЛИ їм цю ідею. Аж так ганебно низького свідоцтва самій собі не дала ще жодна еліта жодної нації. Свідоцтво браку не лише державницького думання, але браку навіть звичайного здорового глузду. IV Універсал Центральної Ради є найавторитетнішим — в очах чужинців — документом небажання України відірватися від Московської імперії. На щастя, цього документу не доглупались ще вжити московські «єдінонєдєлімци» та чужинецькі «нєпрєдрєшенци». Добре, що і наша преса не опубліковує його повний текст, щоб наші діти не червоніли за своїх батьків. Українська Незалежна Держава день 22–го січня святкувати НЕ БУДЕ. Буде державне «Свято Незалежности», але не з датою 22–го січня. Буде також і «Свято Героїв» як подяка нації студентам під Крутами, селянам під Базаром, жінкам в Кінґірі за врятовану національну честь. Але на цім святі соромливо «забудуть» згадати IV Універсал УЦР і його авторів.

Стихія кривавої боротьби з нашими історичними ворогами в 1917–25 роках збудила нарешті приспаний національний інстинкт у багатьох наших інтелігентів, і він викинув з їх голів на смітник фелазьких божків, а повів їх на шлях, що на нього кликали Т. Шевченко, Леся Українка, І. Франко (наприкінці життя), М. Міхновський, Д. Донцов. На шлях кривавої, безкомпромісної, національної боротьби з ворожими Україні НАЦІЯМИ… «І вражою, злою кров’ю волю окропіте»; «Месники дужі приймуть мою зброю, кинуться з нею одважно до бою»; «Ми поляжем, щоб славу, і волю, і честь, рідний краю, здобути тобі»; «Україна для українців». Повернім нашому народові дух наших предків: певність себе, віру в себе, національну гордість, волю до боротьби за високі ідеї». І Д. Донцов повів хрестовий похід проти фелазьких божків нашої скаліченої окупантами інтелігенції. Він пригадав нам про правду прадідів великих, і збуджена національна творчість зродила літературу, гідну нації, свідомої своєї сили і ролі. На жаль, цей процес відродження духової сили інтелігенції бачимо лише в красному письменстві та в боротьбі ОУН, а в науці ж — особливо в нашій історіософії — і далі панує старе фелазство. Наші історики — включно з найбільшим, М. Грушевським, — прийняли всі ті теорії навал, завоювань, панувань над нами. Прийняли норманську теорію (трохи змінивши) повстання Руси, іранську теорію приходу на Україну скитів, сарматів та ін., німецьку теорію готської держави в Україні, теорію праслов’янського та слов’янського народу і тому подібні чужі теорії, політичною метою яких є доказати, що українська самостійна держава є утопією.

М. Грушевський, за ним і решта наших істориків, починають нашу історію лише з X ст., збуваючи кількома реченнями величезну, найславнішу, золоту епоху України перед X ст. А та епоха вдесятеро переважає Київську і розміром, і величчю, і значенням в історії всієї Европи. Та й саму Київську Руську ІМПЕРІЮ наші історики принижують до князівства; наших імператорів тої доби називають лише князями, не розуміючи, що титул «князь» у тодішній українській мові був тотожний з європейським титулом «король», тому–то чужинці і називали наших «князів» королями. Нашим історикам, мабуть, також «панів не треба». Навіть дикуни москвини дали своїм мізерним князям титул «цар» (рівнозначник європейському «король») при першій же нагоді. А наші ж «князі» були щось далеко більше за «цар». Були імператорами в повному і точному значенні цього титулу. Ні, не селянська нація, але селяни (фелаги) — історики!

Навіть найбільший з них. Ось ілюстрація цього. Руські смерди (селяни) запротестували були проти того, що король забирає їхні коні до війська. Король їх навчає: «Якщо я не піду на половців і не приборкаю їх, то вони прийдуть на Русь і заберуть не лише ваші коні, але й вас самих та спалять ваші хати і пограбують маєтки». Проф. історії М. Грушевський, що сам цитує в своїй «Історії України» ці слова нашого короля, ганебно не розумів цю дитині зрозумілу істину: він оскаржує наших королів у тому, що вони «забагато крови народної проливали». Що гірше! Він не лише виправдує, але й похваляє національну зраду «татарських людей», що не хотіли визнавати влади свого короля, а піддалися під владу татарського хана. І в цім дусі написана вся його «Історія України», що, власне, не є історією, але великим каталогом історичних подій та дат. Бо ж історія є нашою вчителькою лише тоді, коли історики дають нам не каталог подій, але аналітику і синтезу всіх державотворчих і державоруйнуючих сил, що діяли в історії. Лише так написана історія дає нам основи, що на них політики будують основні, тривалі принципи практичної політики. Саме ж знання історичних подій та їх хронологія дає нам так мало, що ми мимоволі стаємо жертвою спритних чужих теорій. М. Грушевський цього нам не дав, бо його думка була в полоні вузького світогляду смерда, що поза своєю конякою не бачив печеніга. Тому–то не побачив М. Грушевський і московських «печенігів» поза «конякою соціяльних здобутків революції» в 1917 році. Отже, нема нічого дивного в тому, що цей інтелектуальний смерд, опинившись примхою нашої щербатої історичної долі на чолі нашої нації, провадив політику «нам війська не треба» (див. протоколи Військових з’їздів в 1917 році) та політику «нам держави не треба» (див. підписані ним Універсали УНР). Лише Бог непомильний, а всі люди, навіть великі, можуть помилятися. Наш солдат (у військовій шинелі) помилився, кому оголошуючи свій нейтралітет у боротьбі України з Московщиною. Але після того, як він побачив на власні очі, які — то є оті «здобутки революції», він прозрів і вхопився за зброю. Вся Україна горіла вогнем селянських повстань кілька років. А в той час вчений історик М. Грушевський писав у Відні: «Як би не вилазила українцям боком діяльність большевиків в Україні, все ж належить оминати всякий конфлікт з ними, шануючи загальнолюдську вагу соціялістичної революції» («Воля». III. 1920). Отже, не прозрів, с. т. його політика в 1917–19 рр. була не його помилкою, а його світоглядом. Світоглядом (і психологією) фелага.

Наші історики не дали нам справжньої історії, і заплатили ми за її незнання (і незнання народу) пекельно жахливу ціну. За незнання власної історії і власного народу, а також і за незнання московської історії і московського народу. Заплатили і ще заплатимо, якщо не викорінимо з наших душ наше фелагство; якщо не підемо хрестоносним походом проти всіх чужих теорій нашої меншвартости; якщо не повикидаємо з нашої науки (особливо з історії та археології) чужої термінології; якщо не створимо свої власні, українські теорії і термінологію; якщо не розкриємо політичного змісту і політичної мети чужих теорій про нашу націю; якщо самі не напишемо справжньої історії (не каталог) нашої нації; якщо самі не напишемо справжньої історії московської нації. І мусимо зробити це якнайскорше, бо година великого порахунку нашого з москвинами надходить, а багато наших інтелігентів мають ще почуття своєї національної меншвартости, що його набралися в чужих школах і з чужих теорій. Особливо в трагічному положенні наша інтелігенція, що народилася і виросла в тюрмі на ім’я СССР, бо ж москвини вщіплювали їй від колиски і кінськими дозами те почуття української меншвартости, нижчости, безсилля.

А коли ми, українці, самі дослідимо нашу історію, то побачимо, що вона є зовсім, геть зовсім, інакша, як написана дотепер. Побачимо, що українська нація не в 1917 році народилася, як пишуть наші вороги, але щонайменше 5000 років тому. Побачимо, що наші пращури, прапредки, предки, прадіди не були якимись приблудами в Україні, але були першими людьми, що повстали в Україні, розмножились на такий великий нарід, що від нього пішли інші народи, зокрема всі т. зв. слов’янські (москвини не є слов’яни). Побачимо, що праукраїнський нарід був такої високої культури, що у нього позичали інші народи. Побачимо, що наші прапрадіди мали велику, багату і культурну державу, яка перемагала найбільші тоді держави Ассирійську, Єгипетську, Перську, Римську; мали державу більш як 2000 років тому, а не лише в X ст. Побачимо, що всі імена, що їх давали чужинці нашому праукраїнському народові та його племенам, є неправдиві, видумані, штучні і баламутні. Побачимо дуже багато тенденційности (часом свідомої) чужих теорій не на нашу користь. І зрештою, побачимо цілком свідоме перекручування фактів, навмисну брехню чужих істориків.

Неприхильна (часто ворожа) тенденційність їх особливо ясно показується тоді, коли археологи, історики мистецтв, антропологи, мовознавці знаходять якісь спільні риси у нас і в чужих народів. В такому випадку вони завжди запевнять нас, що то МИ позичили від тих народів, а не навпаки — ВОНИ від нас. Прикладом цього є довголітня полеміка про вік бронзової культури в Україні і Малій Азії. Німці наводять докази, що українська бронзова культура є молодша за малоазійську мало що не на тисячу років. Найбільший знавець української археології проф. М. Ростовцев наводить докази далеко більше обґрунтовані за німецькі, — що, навпаки, українська є старша за малоазійську.

Здавалося б, що ця полеміка поміж науковцями має чисто теоретичне значення і ніякого відношення до політики не має. Одначе так не є. В головному культура всіх європейських народів (московський нарід не є європейський) походить — в більшій чи меншій мірі — від римської культури; римська походить зі старогрецької; старогрецька — з малоазійської. Якщо наша бронзова доба (3000 років до Р. X.) є старша за малоазійську, то до того ланцюга маємо право додати: а малоазійська походить з праукраїнської. Таким чином, виходить, що праджерелом європейської культури є культура праукраїнська. А це означає, що праукраїнці ВИПЕРЕДИЛИ в культурному, а значить, і в політичному розвитку всі європейські пранароди. А політична розвиненість вказує на існування організованого суспільно–політичного життя того народу — існування держави. Існування ж великої держави і великої культури (а такою і була праукраїнська) означає, що нарід, який її створив, мав ТВОРЧИЙ ДУХ. А це ж було 3000 років тому.

Тепер пригадаймо, що ми говорили про закони спадковости. Ми говорили, що не лише фізичні, але також і духові властивості: чесноти і хиби — передаються наступним поколінням в генах крови. Ми говорили, що чесноти і хиби людського характеру, вдачі формуються протягом довгих століть, навіть тисячоліть. Говорили, що чим старший нарід, чим старша його культура, тим сильнішими, тривалішими, незнищимішими є чесноти чи хиби. Ось тут ми і маємо ключ до зрозуміння неймовірної живучости України. Сотки років намагалися наші історичні вороги знищити український національний творчий дух. Здавалося, що вже осягнули своєї мети: забрали від нас всю нашу провідну верству, нашу еліту; обернули колись могутню, славну націю на «селянську націю» в уяві навіть нашої інтелігенції («поп і хлоп», за глузливим виразом поляків). А тепер? Тепер — 500 українських Жанн д’Арк нараз! Тепер — безприкладна в світовій історії УПА.

Воскрес національний творчий дух прапредків з–перед 3000 років. Той творчий дух, що його історія заховала у «високих тих могилах», який бачимо в багатющих наших археологічних скарбах. Про нього оповідає нам археологія, праісторія й історія. Такий–то є політичний зміст навіть неполітичної науки — археології. А що ж можна сказати про найполітичнішу науку — історію?

Тож зануримось у непроглядні глибини нашої сивої давнини, у велику минувшину нашої старезної нації. Загляньмо в її золотий вік; погляньмо на казкової краси матеріяльні і духові шедеври творчости нашого національного творчого духа; вдумаймось у глибокий зміст наших духових скарбів, а тоді відповімо самі собі на питання: чи є ми нащадками фелагів — рабів, нездар, які ніколи не мали національного творчого духа, а все позичали від когось, які нічого не дали до світової скарбниці культури, чи …всі оті норманські, іранські, готські, слов’янські, «общєва дастаянія» теорії є БРЕХНЯМИ. Брехнями, видуманими свідомо чи несвідомо; теоріями, що свідомо чи несвідомо нищать у нас нашу віру в свої сили; нищать віру в Творчий Дух нашої нації; нищать віру в Українську Самостійну Державу.

… ворог, що сміється…

Смійся, лютий враже!

Та не дуже, бо все гине, —

Слава не поляже;

Не поляже, а розкаже,

Що діялось в світі,

Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти.

А пізнавши, «чиї ми діти», пізнавши велич, творчий Геній нашої нації, випростуймо наш зігнутий історичним рабством хребет! Станьмо ДУХОМ ВІЛЬНИМ, а політична воля прийде сама як наслідок, бо ж ЛИШЕ ВІЛЬНИЙ ДУХ ТВОРИТЬ.




XVII

ІМ’Я РУСЬ


Ми єсьмо стара шляхта римська.

Л. Биховець

Імена народів і племен, що заселювали колись обшир теперішньої України та сусідніх земель, ми знаємо головно з джерел грецьких, римських, арабських, перських, єгипетських, жидівських. У тих джерелах є багато плутанини та неточностей, напр., греки називали той самий нарід різними іменами або самі давали народам свої власні, грецькі, назви, часом навмисно глузливі, бо греки були зарозумілий нарід і всіх негреків мали за варварів, а тому свідомо принижували їх у своїх писаннях. А крім того, за праісторичних часів було велике переселення народів, які пересувалися і через наші землі, а це ще більше поплутало всі імена та назви. Також дуже часто передісторичні джерела вважали окремі племена того самого народу за окремі народи. Головним критерієм для визначення приналежности якогось племені до певного народу є мова. Для тих племен, що не залишили сліди своєї мови, критерієм є спільні риси в їх культурах. Якщо бачимо, що кілька племен мають ту саму культуру, то можемо (іноді з деякими застереженнями) їх вважати племенами одного народу. Крім того, треба пам’ятати, що не лише за доісторичних, але й за історичних часів мінялися назви країн, а з ними й імена їх мешканців. Напр., Русь, русини, Україна, українці, Волощина, Молдавія, Румунія і т. п. Переважно такі зміни накидалися ззовні. Часом одне плем’я того самого народу набирало переваги над іншими племенами, захоплювало найвищу владу. Чужинці переговорюючи з тою владою, пізнавали ім’я пануючого племени, яке, природно, поширювало на весь нарід. Якщо верховна влада переходила до іншого племені, то знову могла змінити ім’я цілого народу. Прикладів, коли нарід–завойовник накидав своє ім’я народові підбитому, є чимало в історії.

Писані сліди назв праукраїнського народу сягають кілька тисячоліть у сиву глибину нашої праісторії. Тих назв є чимало, але для нас, українців, є дуже великої ваги той факт, що ті імена наші досліджували не ми, українці, але чужинці, часом до нас неприхильні. Українці ж щойно тепер і щойно починають ближче придивлятися до праісторії свого народу; щойно придивлятися, а великих наукових дослідів ще не робили. Проте ці лише початкові спроби заглянути глибше в нашу праісторію вже натякають на щось дуже, дуже велике. Натякають, що всі ті «народи», що заселювали Україну і яких чужинці називали пелазгами, гітітами, кіммерійцями, арійцями, скитами, сарматами, роксоланами, аланами, праслов’янами і т. п. — всі вони, дуже можливо, були лише племенами одного великого народу ПРАУКРАЇНСЬКОГО. Проф. П. Третьяков пише: «Археологічні матеріяли показують ясно, що на початку нашої ери на широких просторах сточища Дністра, в Прикарпатті, на середньому Дніпрі, в допливах Вісли й Одри жило постійно те саме населення, з більш–менш однорідною культурою, яке, одначе, письменники з перших століть по P. X. називали різними іменами: бастарнами, кельтами, траками, даками, венедами, лугіями» (П. Третьяков. «Васточнаславянскіе племена»).

Поки що це є лише натяки, хоч і дуже переконливі, але не забуваймо, що вони є натяками чужинецьких дослідників, які, ясна річ, не зацікавлені в розшуках слідів колишньої слави та могутности нашої нації. Кожний чужинець шукає в першу чергу відомостей про свій нарід. Про сліди нашого народу в праісторії будемо говорити в дальших розділах, а тут наведемо лише кілька слідів в праісторії нашого старезного національного імені РУСЬ.

З усіх писаних пам’яток, що згадують ім’я Русь, найстаршими є єгипетські гієроґліфи. Ось переклад одної з них: «Живучий Горус, провідник, король Чуфу живучий. Він запроектував святиню Ізіс. Володар піраміди близько дому Сфінкса над північно–західним домом Озіріса, володар РУСТА, він побудував свою піраміду близько святині цієї богині». Між титулами є лише один, що означає територію, — це Руста. В єгипетській мові «та» означає «земля». Отже, володар Рус–та в точному перекладі буде «Володар Руської Землі». Також упадає в очі ім’я ГОРУС. Чи не є це «горішній», с. т. Найвищий Рус? Цей титул «Руста» мав також фараон Хеопс та кілька інших (Ю. Лісовий. «До праісторії України–Руси»).

Англієць, який не знав жодної слов’янської мови, переписав латинськими буквами записане на ассирійських таблицях речення: Ina —Satti — Ris — Sarruta і переклав його: «В році початку царствування». Українець Ю. Лісовий те речення переписав: «І — Nasatti — Ris — Sar — Ruta» і переклав: «У начатий рік цар Рута». В орієнтальних мовах «cap» означає «цар». Який переклад виглядає більш правдоподібним?

У Біблії Єгипет називається Pathros. Перед приходом семітів до Орієнту тамтешніми краями правили володарі, що одночасно були і жерцями (священиками). їх називали pathros, що означає «батьки». Всі християнські народи і нині називають своїх священиків «патер» — «отець». Отже, назва ПАТРОС може означати «Батьківщина Росів». Жидівського Ноя у Вавилоні називали Xi — Sath — Rus. Щось підозріло близько до «Сі суть Рус».

В руїнах міста Хорсабад в Малій Азії археолог Р. Бот знайшов ассирійські т. зв. «Аннали Сарґона». В тих Анналах кілька разів згадується про народ рас, рос, русан; також згадується місто Русукіс. Ці Аннали переклав др. Ю. Опперт і в примітках каже, що ті рас, рос, русан деякі науковці вважають за тотожніх з росами з Біблії і з історичними русами (М. Menant, red. «Annales de Rois d’Assyrie»). В іншій книжці («Records of the Past») G. Oppert наводить із тих Анналів ім’я свідка Гармаз, який мав титул «сотник Русу». Варто уваги також ім’я того сотника (Гармаш?). В «The Illustrated Chamber’s Encyclopedia» читаємо: «Фараон Amenhotep II завоював Ruten (Palestinians), a Sethos І напав на Remenu (Armenians), Ruthen і Shasu. Один з Табанських королів оженився з княжною з Ruten. Prof. Е. Berkley в своїй книжці «The Pharaons and Their People» пише: «Загальне ім’я, під яким єгиптяни I–II тисячоліття до P. X. знали мешканців Палестини та Сирії, було Ruten. G. Rowlinson у книжці «Геродот» пише, що нарід, якого єгипетські гієроґліфи називають «рутен», ще в II тисячолітті до P. X. граничив з Єгиптом. У своїй книжці «The Ancient History of the East» prof. F. Smith пише, що на схід від Єгипту цілий Арамський край і дальше поза Евфрат заселював нарід ruthen. Prof. J. Eadie пише: «Біблійний нарід рош (Єзекіїл, 38–2–3) — це є скитський нарід на Волзі; в цьому імені ми можемо пізнати пізнішу Русь на Дніпрі» («Biblical Encyclopedia»). Септуаґінта перекладає згадане місце в Єзекіїлі: «Gog, Terram Magog, principem capitis (sive Ros)». У Біблії написано: «Сину чоловічий! Поверни твій вид проти Ґоґа в Моґоґ–землі проти князя Рожського, Мешехського і Тубальського» (Єзекеїль, 38–2). Жидівська мова має тенденцію змінювати звук С на Ш, тому, мабуть, обидва ці звуки жиди пишуть одною, такою самою буквою. Отже, те жидівське Рош може бути і Рос. G. Maspero наводить іранський документ, в якому згадується столиця скитів Roxanake. R. Watson подає, що скитський нарід Рош чи Рос жив над рікою Араксес (Рось) («Biblical and Theological Dictionary»). Сирієць Псевдо–Захарій (жив у VI ст.) писав, що на північний захід від Дону живе нарід Hros. Йорданес (IV ст.) пише, що між Доном і Дніпром жив нарід росомани. Арабський історик Ahman ibn Fadian згадує про короля Руси. В Греції був скитський амбасадор на ім’я Абаріс (Абарос?). Грецький напівбог Геракл мав учителя Тевтарус. Назва жидівського Нового року Рош–Гашана є праруське «Росе–га–шана». Вже цілком певне історичне ім’я народу, що заселював південну Україну в I–IV ст., — роксолани має корінь «рос». «Роксолани» можна розкласти на «росалани» (алани були праруське плем’я). Кл. Птолемей каже, що вони в I–III ст. мали на Кубані місто Героіса (тепер Темрюк), а проф. О. Соболєвський каже, це місто в XII ст. називалося Рос. Таманський півострів греки називали «Меотська Русь» Арабські письменники ІX–X ст. називають Дін «Руською рікою», а Озівське море — «Руським морем». С. Герберштайн і в 1517 році назвав Дін Fl. Don Ruthenice. Венецькі і генуезькі мапи подають Casae degli Rossi вище Озова на лівім березі Дону (розкопане археологом С. В’язничним). На мапі Кл. Птолемея з II ст. на території України зазначені назви: Ros, Rusa, Borussia (Пруссіа). В грецьких джерелах, писаних до IX ст., знаходимо чимало разів назву рос на означення наших прапредків. Грецький історик Геродот ще в IV ст. до P. X. називав нашу землю «Герус» («ге» в грецькій мові — «земля»).

Сучасне місто у Франції Rodez (в департ. Aveyron) за римських часів називалося Ruthena і тоді було столицею якогось іноземного племени (Encyclopedia Britannica). В Італії в провінції Cozenca є місто Rossana, а та провінція за римських часів була заселена емігрантами з Малої Азії — етрусками, що самі себе називали Ruscinii. Вони мали також місто Perusia. В Римській імперії було ще над Реною місто Regina Ruthenorum. В етруських могилах археологи знайшли шкаралупки українських писанок та скитський кований віз. Етруски заснували Рим і були володарями Римської імперії в 616–509 pp. до P. X. З їхньої мови дійшло до нас кількадесят слів, які українські мовознавці ще не досліджували. Римляни називали ріку Одру Viadrus, що означає «дорога до Руси». На старовинних мапах Волга називається Osrus. В Европі є чимало рік з коренем «аа» в назві. Чи «Оа — Рус» не є «вода Рус», с. т. Руська ріка? Теперішня Албанія за часів Грецької імперії навивалася Epirus «Ері» в грецькій мові означав «на», отже, «Епі — Рус» — буквально «на Русі». На мапі Албанії і тепер є кілька топографічних назв із слов’янським коренем. В Болгарії також є чимало топографічних назв з коренен «рос» (Росана, Русе, Рущук, Росиця). А треба пам’ятати, що географічні назви (топоніміка) є надзвичайно консервативні. Проф. С. Толстой пише, що в Малій Азії тепер є чимало топографічних назв з коренем «рос». В Україні також їх є чимало, але в Московщині нема, а ті що є — українського походження, як, напр., Ростов, який заснували українські місіонери — монахи як монастир перше.

В Австрії в місті Salzburg знайдено в печері мармурову плиту, на якій вирізьблено латинською мовою таке:

ANNO DOMINI CCCCLXXVII ODOACER

REX RHVTENORVM GEPPIDI

GOTHI VNGARI ET HERVLI CONTRA ECCLE

SIAM DEI SEVIENTES BEATVM MAXIMI

CVM SOCNS SVIS QVINQVA GINTA

IN HOC SPELEO LATITANTIBVS OB

CONFESSIONEM FIDEI TRVCIDATOS

PRECIPITARVNT NORICORVM

QVOQVE PROVIN СІАМ FERRO

ET IGNE DEMOLITI CVNT


Шрифт напису античний: немає букви U, бо її не знали старовинні римляни. В українському перекладі буде: «Року Божого 477 Одонацер король рутенів, ґепідів, ґотів, угрів і герулів у скаженій ненависті до Церкви Бога зомордував за визнання віри і скинув зі скель блаженного Максима та його п’ятдесятьох товаришів, які в цій печері сховалися, а провінцію Норик вогнем і мечем спустошив».

Крім мармурової плити, там ще переховується дерев’яна з довшим текстом. На дерев’яній вирізьблено: «Anno Domini CCCCXXVII Odonacer natione Rhvtenvs Roman cvm… і т. д. (В. Савицький. «Про Одонацера, короля русичів»). Книжка «Brevis historia… in civitate Salzburgensis», видана в 1661 році з нагоди реставрації зальцбурзьких катакомб, покликуючись на документи з 1529 року, каже, що Одонацер мав королівський титул Rugorum vel Ruthenorum. Далі та книжка покликається на літопис Ґотфрида Вітерберзького з XII ст., де говориться, що Odonacer natione Ruthenus.

В Німеччині між містами Leipzig і Plauen є місто Gera — колишня столиця князівства Ройс. У тому місці є і досі гімназія, що називається Gymnasium Ruthenum. Населення міста виглядає як слов’янський тип: чорняве, круглолице (за: В. Січинський. «Роксоляна»).

Знали про короля русичів Одонацера і наші горді предки, але мовчать про нього «правнуки погані» — виховані в чужих школах і на чужих теоріях наші історики. Літопис Биховця під роком 1429 згадує про з’їзд шляхти в Луцьку, на якому Великий князь Вітовт обговорював, між іншим, справу прийняття української та литовської шляхти до польських гербів. У відповідь на це українська делегація заявила: «Ми походимо од оних древніх русов, предків наших, які за предводітельством короля їх Одонацера року 470 Рим взяли. Ми єсьмо стара шляхта римська; предки наші з гербами своїми зайшли до тих держав і вживали їх, а так само тепер і цим їх маємо і вживаємо, а побіч них не потребуємо інших, а будемо триматися давніх, що їх предки нам залишали». В літописі С. Величка згадується, що «наші предки русичі в п’ятому столітті під проводом свого короля Одонацера не лише перемогли численніші за них римські легіони, але й Рим здобули та 14 років панували в тій столиці світу». Також в універсалі гетьмана Б. Хмельницького з 1648 року говориться про «Предків наших русів з Ругії од Помор’я Балтицького, якими за предводительством короля їх Одонацера року поРождестві Господнім 470 Рим був взятий і 14 літ овладаємий». Ім’я Одонацер має українські первні «Одон — а — цар», чи не є це «Один — аз — цар»?

Відомий тепер відпис літопису Нестора «Повість временних літ» нічого не згадує про Одонацера. Биховець і С. Величко писали свої літописи у XVIII ст., а Нестор в XI ст. Повстає питання: чому нема згадки у Нестора, а є у С. Величка, хоч Нестор писав сім століть раніше за С. Величка? Пояснення може бути лише одне: хтось зацікавлений знищити ту частину Несторового літопису, в якій він оповідав про Одонацера, і, мабуть, це було зроблено вже в XVIII ст., бо ж С. Величко мав ще несфальшовану «Повість временних літ» Нестора, звідки і взяв відомості про Одонацера. А якраз у XVIII ст. Пьотр І вкрав наше ім’я Русь, а з ним і київський період нашої історії, який можна було вкрасти, основуючись на спільності династій Рюриковичів. Вкрасти ж передкиївський період нашої історії не дозволяють такі факти, що свідчать про повну відрубність Московщини від України. Одним з таких фактів був Одонацер. Тому–то москвини знищили згадку про нього в Несторовому літописі (за: В. Савицький. «Про Одонацера, короля русичів»).

По Пєтрі І у XVIII–XIX ст. провід культурним і політичним життям Московщни захопили німці (Н. Ґреч, Г. Ґрот, В. Даль, А. Бірон, К. Мініх, А. Остерман, Єкатєріна II та ін.). Ніхто інший, лише професор Петербурзького університету Г. Байєр видумав «норманську» теорію походження Руси, метою якої було дати ще один доказ, що без допомоги німців москвини нічого не створили і створити не можуть. І це є історична правда, що її зайвий раз підтвердили факти по 1–й і 2–й війнах. Та москвини — ці неперевершені майстри в шахрайстві — використали для себе навіть таку убивчу для них історичну правду. Вони обернули, як говориться, кота хвостом: цей німецький — слушний щодо москвинів закид — переписали на наш, український, рахунок. Політичний зміст норманської теорії є той, що ті, мовляв, нездари й анархісти руси не могли самі, без допомоги «німців» (варягів) створити своєї держави. А коли варяги її їм створили, то за 2–3 сотки років ті руси–українці самі її завалили своїми княжими сварками. Натомість ті Рюриковичі, які посіли московські князівства, створили з них велику імперію. А звідси історічно–логічний висновок: мовляв, без допомоги москвинів українці ніколи