Book: Вовки Кальї



Стівен Кінг

Вовки Кальї

Темна вежа V

Цю книгу присвячую Френкові Мюллеру, який чує голоси в моїй голові

Коротко про зміст попередніх романів

«Вовки Кальї» — п’ятий том довгого циклу, джерелом натхнення для якого стала епічна поема Роберта Браунінґа «Чайлд Роланд до Вежі Темної прийшов».

У першій книзі, що має назву «Шукач», розповідається про те, як Роланд Дескейн з Гілеаду переслідує й нарешті наздоганяє Волтера, чоловіка в чорному, який удавав із себе друга Роландовою батька, проте насправді був прислужником Багряного короля, що правив у далекому Прикінцевому світі. Впіймати Напівлюдину Волтера — це для Роланда суттєвий крок на шляху до Темної Вежі, де він сподівається зупинити чи навіть повернути в зворотний бік прискорене руйнування Серединного світу і повільну загибель променів. Підзаголовок цього роману «Повернення».

Для Роланда Темна вежа — це його священний грааль, його манія. Коли ми вперше його зустрічаємо, він не має іншого сенсу життя, крім як шукати Вежу. Ми дізнаємося про підступи Мартена, який хотів, щоб Роланда, зганьбленого, відіслали на захід, хотів змести його з шахівниці, де саме розігрувалася грандіозна партія. Але завдяки зброї, обраній для випробування на зрілість, Роланд ущент руйнує Мартенові плани.

Роландів батько, Стівен Дескейн, відправляє свого сина і двох його друзів (Катберта Олгуда й Алана Джонса) до приморської баронії Меджис, перш за все прагнучи сховати хлопця в надійному місці, де до нього не зможе дістатися Волтер. Там Роланд знайомиться і закохується в С’юзен Дельґадо, яка накликала на себе ненависть однієї відьми. Рея з Коосу заздрить вроді молодої дівчини. Вона дуже небезпечна, бо має на руках одну з потужних скляних куль, відомих під назвою чаклунської веселки. Це чаклунські кристали. Загалом їх тринадцять, а наймогутнішим і найнебезпечнішим є чорна Тринадцятка. У Меджисі Роланд із друзями переживає чимало пригод. І хоча власні життя (й рожеву чаклунську веселку) їм вдається врятувати, Сюзен Дельґадо, милу дівчину біля вікна, спалюють на вогнищі. Про все це ми дізнаємося в четвертому томі — «Чаклун та сфера». Його підзаголовок — «Наближення».

Читаючи одну за одною книги про Вежу, ми з’ясовуємо для себе, що світ стрільця пов’язаний із нашим і цей страхітливий зв’язок лежить в основі буття. Перша його ланка стає очевидною, коли Джейк, хлопчик із Нью-Йорка 1977 року, зустрічає Роланда на покинутій придорожній станції через багато років після смерті Сюзен Дельґадо. Між світом Роланда і нашим існують двері. Одним з таких проходів виявляється смерть. Джейк опиняється в пустелі після того, як його штовхнули на проїжджу частину Сорок третьої вулиці, де його переїхала автівка. За кермом сидів чоловік на ім’я Енріко Балазар, а вбивцею був злочинець-психопат Джек Морт, представник Волтера на нью-йоркському рівні Темної вежі.

Коли Джейк і Роланд уже майже наздоганяють Волтера, хлопчик знову помирає… цього разу тому, що стрілець, поставши перед болісним вибором між цим символічним сином і Темною вежею, обирає Вежу. Перш ніж упасти в прірву, Джейк промовляє останні слова: «Вперед. Цей світ не єдиний, існують інші».

Фінальне протистояння між Роландом і Волтером відбувається неподалік від Західного моря. У довгу ніч бесіди чоловік у чорному пророкує Роландове майбутнє за допомогою дивної колоди карт таро. Особливу увагу Роланд мусить звернути на три карти — В’язня, Даму тіней і Смерть («але не для тебе, стрільцю»).

Другий том, «Крізь час» («Оновлення»), починається на березі Західного моря невдовзі після того, як Роланд прокидається після зустрічі з Волтером. На виснаженого стрільця нападає орда зажерливих омароподібних страховиськ. Не встигаючи порятуватися втечею, він зазнає тяжких поранень та втрачає два пальці правої руки, отримавши натомість зараження крові. Але Роланд, хоч ослаблений і напівмертвий, все одно не здається і просувається вперед узбережжям Західного моря.

Дорогою він натрапляє на троє дверей, які стоять просто на березі моря. Вони відчиняються в Нью-Йорк, у три різні проміжки часу. З 1987 року Роланд видобуває Едді Діна, в’язня, бранця героїну. З 1964-го — Одетту Сюзанну Голмс, жінку, що втратила ноги під колесами поїзда метро, коли психопат Джек Морт зіштовхнув її з платформи під колеса. Вона — Дама тіней, бо в її душі криється друге, мерзенне «я». Ця жорстока й підступна жінка на ім’я Детта Волкер вирішує вбити Роланда й Едді, коли стрілець видобуває її в Серединний світ.

Спершу Роланд гадає, що видобув трьох в особах Едді й Одетти, адже насправді в Одетті поєднано дві особистості. Втім, коли Одетта й Детта стають одним цілим у Сюзанні (і найперше — завдяки коханню й відвазі Едді Діна), стрілець розуміє, що помилився. Поза тим, йому не дають спокою болісні думки про Джейка, хлопчика, який, навіть перебуваючи на порозі смерті, говорив про інші світи.

«Загублена земля» (з підзаголовком «Спокута»), починається з парадоксу: Роландові Джейк ввижається водночас живим і мертвим. А в той самий час у Нью-Йорку кінця 1970-х років Джейка Чемберза мучить те саме питання: живий він чи мертвий? Вбивши велетенського ведмедя, якого звали чи то Мір (таке ймення йому дав стародавній народ, що трепетав перед ним від страху), чи то Шардик (так його нарекли Великі Древні, які його створили — бо ж ведмідь був кіборгом), Роланд, Едді й Сюзанна йдуть ведмежою стежиною й відкривають Шлях Променя, який називали «Від Шардика до Матурина», тобто «Від Ведмедя до Черепахи». Колись цих променів існувало шість і сполучали вони між собою дванадцять порталів по краях Серединного світу. В тому місці, де промені перетинаються, — в центрі Роландового світу або ж навіть усіх світів, разом узятих, — стоїть Темна вежа, осердя всіх просторів і часів.

На той час Едді й Сюзанна вже не почуваються бранцями у світі Роланда. Закохавшись одне в одного, вони готуються невдовзі самі стати стрільцями і з доброї волі долучаються до мандрівки та простують за Роландом, останнім сеппе-сеєм (продавцем смерті), Дорогою Шардика, Шляхом Матурина.

У велемовному кружалі неподалік від Порталу Ведмедя час відновлює звичний плин, герої знаходять розв’язання для парадоксу і видобувають на світ справжнього третього. Так Джейк удруге приходить до Серединного світу після небезпечного обряду, під час якого всі четверо: Джейк, Едді, Сюзанна і Роланд — поводяться гідно, пам’ятаючи обличчя своїх батьків. Але невдовзі квартет стане квінтетом: Джейк потоваришує з пухнастиком-шалапутом. Шалапути, які зовні скидаються на суміш борсука, єнота і собаки, вміють трохи розмовляти. Джейк називає нового друга Юком.

Шлях приводить мандрівників до Лада, занедбаного міста, де ведуть свою нескінченну запеклу війну вцілілі дегенерати з двох ворожих кланів. Перш ніж потрапити до великого міста, вони приходять до містечка під назвою Річкове Перехрестя, в якому зустрічають кількох його древніх мешканців. Ці люди впізнають у Роланді побратима — людину з тих часів, коли світ ще не зрушив з місця, і з великими почестями приймають стрільця та його супутників. Старі також розповідають їм про монорейковий поїзд, який, можливо, досі курсує між Ладом і спустошеною землею, вздовж шляху Променя, до Темної вежі.

Почувши цю новину, Джейк лякається, але подиву не відчуває. Перед тим, як Роланд видобув його з Нью-Йорка, він купив у книжковій крамниці, власником якої був чоловік із промовистим прізвищем Кельвін Тауер (тобто «Вежа», Кельвін Вежа), дві книжки. Одна з них — книга загадок, з якої вирвано відповіді. Інша, «Чарлі Чух-Чух», — дитяча книжка про поїзд, в якій виразно чути зловісний відгомін Серединного світу. Адже Високою Мовою (якою Роланд змалечку розмовляв у Ґілеаді) слово «чар» означає смерть.

Тітонька Таліта, матріарх народу з Річкового Перехрестя, обдаровує Роланда срібним хрестиком, і мандрівники знову вирушають у путь. Під час переходу через напівзотлілий міст, який поєднує два береги річки Сенд, Джейка викрадає приречений на смерть (тож украй небезпечний) розбійник Ґешер. Свого юного бранця Ґешер забирає у підземелля й показує Цок-Цокові, останньому ватажку банди Сивих.

Поки Роланд і Юк біжать слідом за Джейком, Едді з Сюзанною знаходять Колиску Лада, де прокидається Блейн Моно. Блейн — останнє надземне знаряддя величезної комп’ютерної системи, розташованої під містом Лад. Тільки одна радість лишилася у Блейновому житті — загадки. Він обіцяє відвезти шукачів до останньої зупинки монорейкового потяга — за умови, що вони загадають йому загадку, котру він не зуміє розгадати. Інакше, каже Блейн, їхня подорож закінчиться смертю: чар’ю трі.

Роланд рятує Джейка, залишаючи Цок-Цока помирати в підземеллі. Проте Ендрю Спритний виживає. Напівосліплого, з жахливою раною на обличчі, його рятує чоловік, який називається Річардом Фанніном. Утім, Фаннін також представляється Вічним Чужинцем — демоном, від якого застерігали Роланда.

Мандрівці тікають з напівмертвого Лада, цього разу — монорейковим потягом. Розум, який керує монопоїздом, міститься в комп’ютерах, і відстань, що їх розділяє, з кожною хвилиною стає дедалі більшою, але це не має жодного значення: коли рожева куля зійде зі спорохнявілої рейки десь на Шляху Променя зі швидкістю вісімсот миль на годину, знання цього факту нікому не допоможе. Їхній єдиний шанс вижити — загадати Блейнові загадку, на яку комп’ютер не знає відповіді.

На початку книги «Чаклун та сфера» Едді загадує таку загадку і знищує Блейна унікальною людською зброєю: нелогічністю. Монопоїзд зупиняється в місті Топіка, яке нібито розташоване у штаті Канзас. Усе населення цього міста викосила хвороба, яку назвали «супергрип». Віднайшовши Шлях Променя (тепер він пролягає вздовж постапокаліптичного різновиду траси 70), вони скрізь бачать тривожні знаки. «СЛАВА БАГРЯНОМУ ЦАРЮ» — проголошує один напис. «СТЕРЕЖИСЯ ХОДЯЧОГО МЕРЦЯ» — радить інший. Як зрозуміє уважний читач, Ходячий Мрець — це Річард Фаннін власного персоною.

Розповівши друзям історію Сюзен Дельґадо, Роланд веде їх до палацу з зеленого скла, спорудженого просто на трасі 70, палацу, що незбагненним чином нагадує той, який шукала Дороті Гейл у «Чарівнику Країни Оз». У тронній залі цього великого замку вони стикаються не з Озом Великим і Грізним, а з Цок-Цоком, останнім втікачем із Лада. Коли Цок-Цока було вбито, перед їхніми очима з’явився справжній чаклун. Це Роландів старий і запеклий ворог, Мартен Бродклоук, якого в інших світах знають під різними іменами — Рендала Флеґа, Річарда Фанніна, Джона Фарсона (Доброго Чоловіка). Вбити цього привида, який востаннє попереджає Роланда і його друзів, щоб вони забули про Темну вежу («Зброя безсила проти мене, друже Роланде», — каже він стрільцеві), вони неспроможні, зате прогнати його їм цілком до снаги.

Здійснивши останню подорож усередину магічної сфери, де на них чекало жахливе відкриття — Роланд з Ґілеаду застрелив свою матір, прийнявши її за відьму Рею, — мандрівці знову опиняються в Серединному світі, на Шляху Променя. Вони знову вирушають на пошуки. Там ми й зустрінемо їх на початку «Вовків Кальї».

Цей короткий виклад подій у жодному разі не може замінити собою прочитання перших чотирьох книг циклу «Темна вежа». Якщо ви не читали попередніх книг, прошу вас або прочитати їх, або не братися за цю. Ці книги — частини однієї довгої історії, яку краще читати з початку до кінця, ніж починати десь посередині.



Вовки Кальї

ОПІР 19

Ми торгуємо свинцем, містере.

Стів Макквін, «Чудова сімка»

Спершу посмішки, потім брехня. А наприкінці — стрілянина.

Роланд Дескейн з Ґілеаду

Кров, що тече в твоїх венах,

протікає крізь мене,

в усіх дзеркалах на світі

я бачу твоє лице.

Ось моя рука,

обіприся на мене,

ми майже вільні з тобою,

хлопчику мандрівний.

Родні Кровел

Пролог

РУНТ

ОДИН

Доля обдарувала Тіана (хоча навряд чи хтось із фермерів висловився б так пишномовно) трьома наділами землі: Річковим полем, де його родина споконвіку вирощувала рис, Придорожнім полем, на якому Джефордси, пов'язані ка, так само впродовж багатьох років і цілих поколінь саджали гострокорені, гарбузи й кукурудзу, і Злиденним — безплідним клаптем, де не росло нічого, крім каміння, мозолів і нездійсненних сподівань. Тіан був не першим Джефордсом, рішуче налаштованим отримати якийсь зиск з цих двадцяти акрів за будинком. Його дід, в усьому іншому цілком притомна людина, був свято переконаний, що там зарито золотий скарб. Тіанова мати не менш свято вірила, що на тій ділянці можна вирощувати порин — шалено дорогі прянощі. У самого Тіана був інший пунктик. Мадригал. Звісно, на Злиденному ростиме мадригал. Він просто зобов'язаний там рости. Тіан купив тисячу зерен (що влетіли йому в копієчку) і тепер переховував їх під мостинами підлоги у себе в спальні. До сівби наступного року залишалося зробити тільки одне — підготувати землю на Злиденному. А це легше було сказати, ніж зробити.

Ще доля обдарувала клан Джефордсів домашньою худобою, в тому числі трьома мулами. Проте треба було бути несповна розуму, щоб обробляти Злиденне за допомогою мула. Нещасна тварина, швидше за все, до обіду першого ж дня роботи вже лежала б із поламаною ногою чи до смерті закусана осами.

Кілька років тому лиха доля бути покусаним мало не спіткала одного з Тіанових дядечків. Він прибіг додому, волаючи на все горло, а навздогін за ним летів рій велетенських ос-мутантів з жалами завбільшки з гвіздки.

Гніздо вони знайшли (тобто його знайшов Енді, бо Енді не боявся ос, навіть гігантських) і спалили його, обливши гасом, але те гніздо могло бути не єдиним. Ще там були ями. Збіса багато ям, а їх же не попалиш, так? Так. Під Злиденним полем був шар землі, який старі називали «роздовбаним». Тож і ям там було стільки ж, скільки й каміння, не кажучи вже про одну здоровезну ямуру, звідки час від часу повівало чимось гнилим. Хтозна, які страшидла й привиди могли зачаїтися в її темній горлянці?

До того ж найгірші, найпідступніші ями не так легко було помітити (людині чи мулові). Безнадійна справа — шукати такі ями, навіть і не думайте. Ноголами завжди ховалися в невинних на перший погляд заростях бур'яну і високої трави. Твій мул ступав у них, щось гучно хрускало, наче галузка під ногою, і ось клятий ішак уже лежав на землі, вишкіривши зуби, підкотивши очі й заходячись вереском від болю. І лежатиме доти, доки ти не позбавиш його мук. А худоба в Кальї Брин Стерджис була на вагу золота. Навіть не дуже породиста.

Тож Тіан запріг у плуг сестру. Чом би й ні? Тія була рунтом, а отже, ні до чого іншого не придатною. Дівчина була кремезна — рунти часто виростали велетнями — і виявляла готовність допомогти, благослови її Людина-Ісус. Старий зробив їй «дерево Ісуса», яке називав розіпняттям, і вона завжди носила його на собі. Зараз вона тягла за собою плуг, і з кожним тягловим зусиллям хрест бився об її спітнілі груди.

Плуг за допомогою сирицевих ременів було прикріплено до її плечей. Ззаду йшов Тіан. Плугом він правив за допомогою чепіг із залізного дерева, а сестрою — ременями ярма. Тіан стогнав, смикав і підштовхував, коли чересло плуга провалювалося вниз і майже застрягало. Був кінець Повної Землі, проте тут, на Злиденному, стояла така спека, що здавалося, зараз середина літа. Одяг Тії став темним і вологим та прилипав до її довгих м'ясистих стегон. Щоразу, коли Тіан стріпував головою, щоб волосся не лізло в очі, піт бризками розлітався з чуприни.

— Йой, сучко! — кричав він. — Ти що, сліпа, той камінь плуга поломить!

Не сліпа і не глуха, просто рунт. Вона смикнула ліворуч, та так сильно, що Тіан заточився вбік і обідрав гомілку об інший валун, той, котрого він не помітив і, на щастя, оминув плугом. Відчуваючи, як ногою стікає тепла цівка крові, він уже вкотре замислився, якого дідька Джефордси забули на Злиденному. В глибині душі він здогадувався, що мадригал у цьому ґрунті проросте не краще, ніж перед тим порин, тобто не проросте взагалі. Хоча чортове зілля тут росло чудово. Атож, він міг би засіяти тією гидотою всі двадцять акрів, якби захотів. Але весь фокус був якраз у тому, щоб не давати рости цьому шкідникові. Під час Нової Землі фермери віддавали цьому заняттю мало не всі свої сили. Це…

Плуг похитнувся праворуч, а тоді його так смикнуло вперед, що плечі Тіана мало не вивернуло з суглобів.

— Арр! — прогарчав він. — Легше, дівко! Другі руки в мене не виростуть, ге?

Тія підняла широке, спітніле й тупе обличчя до неба з низько навислими хмарами й лунко зареготала. Людино-Ісусе, та в неї навіть голос був як у віслюка! Втім, то був сміх, людський сміх. Тіан замислився (час від часу йому спадала така думка) над тим, чи цей сміх щось означає. Чи вона зрозуміла його слова, чи лише відреагувала на тон голосу? Чи хтось із рунтів узагалі міг…

— Доброго дня, сей, — пролунав за його спиною гучний і позбавлений емоцій голос. На те, що Тіан скрикнув від несподіванки, власник цього голосу не звернув ані найменшої уваги. — Най ваші дні на землі будуть приємними і довгими. Я повернувся з далеких мандрів і тепер цілковито до ваших послуг.

Тіан рвучко обернувся й побачив, що за спиною стоїть Енді — всі його сім футів зросту, — і тієї ж миті мало не впав, бо сестра знову посунула вперед. Ремені ярма висмикнуло йому з рук, і вони, гучно ляснувши, обвилися довкола його шиї. Навіть не здогадуючись про те, що зараз може статися лихо, Тія знову зробила величезний крок уперед. Ремені стиснули горло Тіана, і йому перехопило подих. Він захрипів, загарчав і вхопився за ремені. Енді спостерігав за всім цим, як завжди, з широкою безглуздою усмішкою.

Тія знову смикнула плуг, і Тіан, втративши рівновагу, полетів на землю. Боляче вдарившись, він приземлився куприком на камінь, але принаймні знову міг дихати. Тобто поки Тія не смикне знову. Бісове поле! Від нього самі нещастя, були й будуть!

Тіан ухопився за шкіряний ремінь, поки він не встиг знову обвити його горло, і заволав:

— Стій, суко! Не руш, якщо не хочеш, щоб я відрізав твої величезні ні на що не годні цицьки!

Тія слухняно зупинилася й повернулася поглянути, що ж там таке. І розпливлася в усмішці. Підняла мускулясту руку, що блищала від поту, і показала:

— Енді! Енді прийшов!

— Я не сліпий, — пробурчав Тіан, спинаючись на ноги й потираючи зад. Невже в нього й там була кров? Ісусе милосердний, здається, так.

— Добридень, сей, — привітався Енді з Тією і тричі постукав себе металевими пальцями по металевому горлу. — Довгих днів і приємних ночей.

Хоч Тія чула загальноприйняту відповідь безліч разів — «І вам того самого, тільки вдвічі більше», — проте спромоглася лишень звести своє широке дурнувате обличчя до неба й закричати віслюком, що мало означати сміх. Відчувши якийсь невиразний біль, Тіан здивовано збагнув, що то болять не руки, не горло і не забита дупа. Болить серце. Він згадав, якою вона була в дитинстві: гарненька й прудка, як коник-стрибунець, а що вже розумна була! А потім…

Але закінчити думку не встиг, бо його охопило лиховісне передчуття. Серце стислося. «Якісь новини надійшли, поки я був тут, — подумав він. — Тут, на цьому забутому богом полі, де все таке нікчемне і нікому не щастить. Саме час для поганих новин, чи не так? Авжеж».

— Енді, — сказав він.

— Так! — Енді всміхався. — Енді, ваш друг! Повернувся з далеких мандрів і тепер цілковито до ваших послуг. Хочете почути свій гороскоп, сей Тіане? Зараз Повна Земля. Місяць червоний, у Серединному світі його називають Місяцем-Мисливцем. До вас завітає друг! Супроводжуватиме успіх у справах! У вас з'явиться дві ідеї — одна хороша і одна погана…

— Поганою ідеєю було прийти сюди, щоб обробляти це поле, — сказав Тіан. — До біса гороскоп, Енді. Чому ти прийшов?

Либонь, усмішка Енді не могла згаснути (зрештою, він же був лише роботом (останнім у Кальї Брин Стерджис і взагалі на багато миль і коліс довкруги), але Тіанові здалося, що вона таки зблякла. Робот нагадував фігурку дорослого з патичків, яку могла б намалювати дитина: неймовірно високий і худий. Руки й ноги в нього були сріблясті, голова — діжка з іржостійкої сталі з електричними очима. Тулуб, простий циліндр, був золотистим. Спереду, на тому місці, де в людини груди, стояв відтиск з написом:

ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР ПОЗИТРОНІКИ, лтд.

СПІЛЬНО з ЛАМЕРКІНДАСТРІЗ

ПРЕДСТАВЛЯЄ

ЕНДІ

Дизайн: ВІСТОВИЙ (а також багато інших функцій)

Серійний №: DNF-44821-V-63

Як і чому ця дурнувата істота вижила, коли решта роботів уже давно загинули, Тіан не знав і не мав ані найменшого бажання дізнаватися. У Кальї його можна було побачити будь-де, за межі поселення він не виходив. Він широко міряв землю своїми незбагненно худими срібними ногами, усюди стромляв свого носа, клацаючи чимось, коли зберігав (чи стирав — хтозна) інформацію. Він співав пісень, поширював плітки з одного боку села в інший — Енді Робот-Вістовий був невтомним подорожнім. І найбільшою втіхою для нього було розповідати всім гороскопи, хоча селяни вже давно збагнули, що вони безглузді.

Втім, у нього була ще одна функція, і до неї ставилися серйозно.

— Нащо ти прийшов, бляшанко з гвинтами? Відповідай! Вовки? Вони йдуть з Краю грому?

Тіан поглянув знизу вгору на тупе усміхнене металеве обличчя Енді, і його кинуло в холодний піт. Він щосили молився про себе, щоб дурна бляшанка відповіла заперечно, а потім знову запропонувала гороскоп чи заспівати «Зелену кукурудзу», усі двадцять чи тридцять куплетів.

Але усміхнений Енді сказав лише:

— Так, сей.

— Христе, Людино-Ісусе, — промовив Тіан (з розмов зі Старим він зрозумів, що це нібито одна й та сама особа, проте морочитися й розпитувати не хотів). — Давно?

— До їхнього прибуття один місяць днів, — не перестаючи всміхатися, доповів Енді.

— Від повні до повні?

— Приблизно, сей.

Отже, тридцять днів, плюс-мінус один день. Тридцять днів до Вовків. І марно було сподіватися, що Енді помилився. Ніхто не відав, як робот дізнавався, коли Вовки виходили з Краю грому, задовго до їхньої появи, але не помилявся він ніколи.

— Хай тобі грець за твої погані новини! — заволав Тіан, і дрижання власного голосу розлютило його. — Яка з тебе користь?

— Вибачте за те, що новини погані, — сказав Енді. Всередині у нього щось лунко клацнуло, очі спалахнули яскраво-синім світлом, і він зробив крок назад. — Хочете, я розповім вам ваш гороскоп? Зараз кінець Повної Землі, цей час сприятливий для завершення старих справ й знайомства з новими людьми…

— І твої брехливі пророцтва до сраки! — Нахилившись, Тіан підняв грудку землі й жбурнув нею в робота. Камінець, що ховався у грудці, брязнув об металевий бік Енді. Тія зойкнула й розплакалася. Енді відступив ще на крок назад, тягнучи за собою свою довжелезну тінь, що далеко слалася Злиденним полем. Але всміхатися не перестав.

— Як щодо пісні? У народу манні, що живе на півночі від села, я вивчив одну цікаву, вона називається «Нехай у часи тривог тобою керує Бог». — У надрах тулуба Енді пролунало вібруюче квиління дудки-камертона, а слідом за ним розлігся бренькіт піаніно. — Вона починається…

Піт стікав щоками, від поту свербіли та приклеювалися до внутрішнього боку стегон яйця. Сморід власного ідіотського страху. Дурноголова Тія з обличчям, звернутим до небес. І цей безмозкий вістовий зі своїми кепськими звістками, що зараз заспіває йому якийсь релігійний гімн манні.

— Замовкни, Енді. — Тіан говорив спокійно, проте крізь міцно стиснуті зуби.

— Сей, — погодився робот і, на щастя, замовк.

Тіан підійшов до сестри, що волала на всі заставки, обійняв її, відчувши міцний (проте не такий уже й неприємний) запах поту. Страхом від неї не тхнуло, лише працею і покірністю. Він зітхнув і погладив її по руці, що відчутно тремтіла.

— Ну годі ревти, велике зарюмсане стерво, — мовив він. Попри грубість слів, тон був доволі лагідним, а реагувала Тія саме на тон. Потроху вона почала вгамовуватись. Стегном вона, на цілий фут вища за нього, впиралася Тіанові в місце під грудною кліткою, і будь-який незнайомець, що нагодився б тієї миті неподалік, міг би почудуватися з цієї парочки, такої схожої зовні й страшенно не подібної за зростом. Втім, зовнішня подібність якраз не дивувала: Тіан і Тія були двійнятами.

Щоб заспокоїти сестру, він вдався до двох засобів: пестощів і лайки (відколи вона повернулася зі сходу рунтом, ці способи вираження почуттів стали для Тіана Джефордса практично невіддільними), — і нарешті її ридання стихли. А коли в небі, кружляючи й скрикуючи дурним голосом, пролетіла вівсянка, Тій розсміялася й показала на неї пальцем.

Тіан відчув, що в нього всередині здіймається хвиля якогось відчуття, настільки не властивого його натурі, що він його навіть не впізнав.

— Це неправильно, — пробурмотів він. — Ні, неправильно. Клянуся Людиною-Ісусом і всіма богами. — Він подивився на схід, туди, де потопали у пітьмі пагорби. Та темінь небес скидалася на хмари, проте Тіан знав, що це не так. Там лежав Край грому.

— Те, що вони з нами роблять, неправильно.

— Ви впевнені, що не хочете почути свій гороскоп, сей? Я бачу яскраві монети й прекрасну чорну даму.

— Чорним дамам доведеться обійтися без мене, — сказав Тіан і заходився знімати ярмо з сестриних широких плечей. — я одружений, ти ж знаєш.

— У багатьох одружених чоловіків є дівчатка на стороні, — зауважив Енді. Майже самовдоволено, як здалося Тіанові.

— Тільки не в тих, хто кохає своїх дружин. — Тіан закинув на плечі хомут (виготовлений власноруч, адже упряжі для людських істот у хлівах для худоби не знайшлося) і повернув у бік домівки. — Та й взагалі, це забава не для фермерів. Покажи мені селянина, який може дозволити собі мати коханку, і я поцілую тебе в блискучу дупу. Гайда, Тіє. На сьогодні все.

— Додому? — спитала вона.

— Так.

— Обід? — Вона з надією поглянула на нього каламутними очима. — Бульба? — Пауза. — Підливка?

— Авжеж, — сказав Тіан. — Чорт забирай, чом би й ні?

Радісно заверещавши, Тія щодуху рвонула в бік будинку.

Спостерігаючи за тим, як вона біжить, Тіан мимохіть відчував якийсь благоговійний трепет. Як казав їхній батько незадовго до смерті: «Дурна вона чи розумна, але так жваво бігати не кожна туша зможе».

Тіан повільно побрів слідом за нею, низько опустивши голову й видивляючись ями, котрі його сестра оминала, навіть не дивлячись під ноги, неначе якась глибинна інтуїція намалювала їй карту розташування ям. Дивне відчуття у нього всередині дедалі дужчало. Тіан знав, що таке гнів, — будь-який фермер, у якого від молочної хвороби здихали корови чи літній град побивав сходи кукурудзи, був з ним обізнаний, — але нове відчуття здавалося глибшим. То була лють. Опустивши голову й стиснувши кулаки, він повільно брів додому. І не знав, що Енді йде за ним назирці, аж поки робот не сказав:

— Є ще одна новина, сей. На північному заході від села Шляхом Променя простують незнайомці з Зовнішнього світу…

— До сраки Промінь, незнайомців і тебе разом з ними, — загарчав на нього Тіан. — Дай мені спокій, Енді.

Якусь мить Енді постояв на місці, серед валунів, бур'яну й бугрів на Злиденному полі, безплідному клапті землі, що належав Джефордсам. Усередині у нього клацнуло реле. Очі спалахнули. І він вирішив піти погомоніти зі Старим. Хто-хто, а Старий ніколи не посилав його в сраку. Старий завжди хотів послухати гороскоп.

А ще він завжди цікавився незнайомцями.

Енді пішов у село, до церкви Світлої Діви Марії.

ДВА

Залія Джефордс не бачила, як її чоловік і зовиця повернулися зі Злиденного поля, не чула, як Тія кілька разів, форкаючи, як кобила, занурила голову в діжку з дощовою водою, що стояла біля хліву. Залія була на південному боці будинку: розвішувала білизну й наглядала за дітьми. Не знала, що Тіан повернувся, поки не побачила, що він дивиться на неї з вікна кухні. Вона здивувалася, бо не чекала, що він прийде так рано. Проте ще більший подив викликав у неї його вигляд — пополотніле обличчя, дві яскраво-червоні плями на вилицях і третя — посеред лоба, неначе тавро.

Кинувши кілька прищепок, які тримала в руках, у кошик із білизною, вона квапливо рушила до будинку.

— Ма-мо, ти куди? — спитав Геддон, і Гедда луною повторила: — Ма-мо, ти куди?

— Не будьте такі цікаві, — відповіла Залія. — Подивіться за маленькими.

— Чому-у-у-у? — завила Гедда. Науку скиглити вона опанувала досконало. Якщо так триватиме і далі, то одного дня мати її відлупцює.



— Бо ви найстарші.

— Але…

— Стули пельку, Геддо Джефордс.

— Ми наглянемо, ма, — запевнив Геддон. Її Геддон завжди був поступливим. Можливо, в голові в нього було менше мізків, ніж у його сестри, але мізки — це ще не все. Далеко не все. — Хочеш, ми білизну довішаємо?

— Гед-дон-н-н-не… — Його сестра. Знову те огидне скавуління. Але Залії було ніколи її сварити. Одним швидким поглядом вона скинула на решту дітей: п'ятирічних Лаймана і Лію, дворічного Аарона. Аарон радісно бабрався у грязюці, стукаючи камінчиками. Він був рідкісною дитиною, одиначком, і всі жінки в селі їй заздрили. Бо Аарон завжди буде в безпеці. А от решта, Геддон і Гедда… Лайман і Лія…

І раптом вона зрозуміла, чому чоловік вернувся додому посеред білого дня. Поки йшла, молилася богам, щоб її здогад себе не виправдав, але, коли зайшла до кухні й побачила, яким поглядом він дивиться у вікно на дітлахів, підозри переросли у впевненість.

— Скажи мені, що це не Вовки, — хрипким голосом зажадала вона. — Скажи.

— Це Вовки, — відповів Тіан. — Енді сказав, що вони будуть тут за тридцять днів — один місяць. А щодо такого Енді ніколи…

Але продовжити він не зміг: Залія охопила голову руками й пронизливо закричала. Так гучно, що Гедда на задньому подвір'ї підхопилася й зібралася було бігти до будинку, але Геддон її зупинив.

— Вони ж не забиратимуть таких маленьких, як Лайман і Лія, правда ж? Можливо, Гедду чи Геддона, але ж не моїх крихіток? Їм же ще півроку до шестиріччя!

— Вовки й трирічних беруть, ти ж знаєш, — то стискаючи, то розтискаючи кулаки, сказав Тіан. Те почуття все наростало, було сильнішим за звичайний гнів.

Вона подивилася на нього заплаканими очима.

— Можливо, настав час сказати «ні», — не впізнаючи власного голосу, рішуче мовив Тіан.

— Як? — прошепотіла вона. — Як, в ім'я богів, ми зможемо це зробити?

— Не знаю. Але підійди до мене, жінко, прошу тебе.

Кинувши через плече останній погляд на п'ятьох дітей на задньому подвір'ї, неначе хотіла пересвідчитися, що всі вони ще там, що Вовки їх не забрали, вона пішла через вітальню до нього. Дід куняв у своєму кріслі біля згаслого вогнища, пускаючи слину з беззубого зморшкуватого рота.

З вікна вітальні було видно хлів. Тіан попросив дружину наблизитися й показав пальцем.

— Бачиш? Бачиш їх, жінко?

Авжеж, вона бачила. Тіанова сестра, шість із половиною футів заввишки, стояла зі спущеним верхом комбінезону. Її великі груди виблискували краплями води з дощової діжки. У дверях хліву стояв Залман, брат самої Залії. Його зріст сягав семи футів, як у Лорда Перта. Він був високий, як Енді, й мав так само бездумне обличчя, що й дівчина. Кремезний молодий чоловік, що споглядав кремезну молоду жінку, яка виставила напоказ груди. Від такого видовища у нього мали б випнутися спереду штани, але з Залманом цього не сталося. І не станеться ніколи. Він був рунтом.

Вона повернулася до Тіана. Чоловік і жінка, що лише волею сліпого випадку не стали рунтами, перезирнулися. Будь-хто з них міг би зараз перебувати на місці Зала й Тії, а ті б стояли і дивилися на Тіана і Залію, що стали великі тілом і пусті головою.

— Я бачу, — сказала вона чоловікові. — Ти ж не думаєш, що я сліпа?

— А хіба тобі часом не хочеться бути сліпою? Щоб не бачити їх такими.

Залія не відповіла.

— Це неправильно, жінко. Неправильно. Завжди було неправильно.

— Але споконвіку…

— До сраки теє споконвіку! — закричав Тіан. — Це ж діти! Наші діти!

— Ти хочеш, щоб Вовки дощенту спалили Калью? Щоб перерізали нам горлянки й повипікали очі? Таке вже траплялося раніше. Ти ж сам знаєш.

Так, він це знав. Але хто міг усьому зарадити, як не чоловіки Кальї Брин Стерджис? У цих краях не було представників влади, навіть шерифа не було, ні верховного, ні нижчого. Вони могли покладатися лише на себе самих. Навіть у ті далекі часи, коли у Внутрішніх бароніях панували світло і лад, їм тут рідко перепадало щось від того чудового життя. У цьому пограниччі життя завше було дивним. А тоді почали набігати Вовки й воно стало ще дивнішим, набагато дивнішим. Чи давно все це почалося? Скільки поколінь тому? Тіан не знав, хоча вважав, що «споконвіку» — це занадто. Вовки почали нападати на села пограниччя за часів дідової молодості — дідового близнюка схопили, коли вони вдвох сиділи в піску й гралися в камінці.

— То зобрали, бо він попався під руку, — часто розповідав їм дід. — Коби я вишов того дня з хати першим, став ближче до дороги, то були б зобрали б мене, Господи милосердний! — І він цілував свій дерев'яний хрест, який дав йому Старий, підносив його до неба і хихотів.

Утім, дідо діда розповідав йому, що за часів його юності — тобто п'ять чи навіть шість поколінь тому, якщо Тіан не помилився в підрахунках, — жодних Вовків, які прилітали б з Краю грому на сірих конях, не було. Якось Тіан спитав у дідуся: «А діти тоді теж народжувалися по двоє, близнюками? Старі тобі нічого про це не розповідали?» Дід довго думав, а потім похитав головою. Ні, він не пригадував, щоб старожили таке казали.

Залія дивилася на нього стривожено.

— Мабуть, ти не в гуморі, бо весь ранок воював з тією кам'яною землею, от і думаєш казна про що.

— Я не можу думати про інше, бо вони їдуть, щоб забрати дітей, — відповів Тіан.

— Ти ж не втнеш якоїсь дурниці, правда? Ще й сам-один?

— Ні, — відповів він.

Без вагання. «Він уже щось замислив», — подумала Залія, і в душі в неї зажеврів промінець надії. Авжеж, проти Вовків Тіан був безсилий, як і будь-хто з їхнього села, але простачком він теж не був. У фермерському поселенні, де більшість чоловіків не бачили далі власного носа й уміли хіба що орати й сіяти (а ще засівати жіноче лоно в суботу вночі), Тіан був кимось на кшталт унікума. Він міг написати своє ім'я й слова «Я КОХАЮ ТЕБЕ, ЗАЛЛІ» (і так її завоював, хоч вона й не змогла прочитати їх на землі), також він умів додавати цифри і перелічувати їх від великої до малої (а це, за його словами, було ще важче). Можливо, він…

Якась частина її «я» не хотіла чути завершення думки. Але від згадки про Гедду й Геддона, Лію і Лаймана материнське серце стислося, і їй захотілося сподіватися.

— Що ти надумав?

— Я скличу всезагальні збори. Надішлю перо.

— І люди прийдуть?

— Ця новина змусить прийти кожного чоловіка у Кальї. Ми все обговоримо. Можливо, цього разу вони схочуть боротися, а не віддавати дітей без бою.

— Ти дурний, як пень, — пролунав позаду них надтріснутий старечий голос.

Тіан і Залія одночасно повернули голови й побачили старого. Слова прозвучали різкувато, проте старий дивився на них — власне, на нього — доброзичливо.

— Чому ти таке кажеш, діду? — спитав він.

— Від того, шо ти задумав, нарід розгулявся б і попалив усе кругом, якби всі були повпивалися. А тверезі… — Дід похитав головою. — Таких тобі не розворушити.

— Гадаю, цього разу ти помиляєшся, діду, — відказав Тіан, і Залія відчула, що її серце стискає крижана рука страху. Але під нею, десь глибоко, жевріла таки надія.

ТРИ

Якби Тіан попередив їх бодай за день до зборів, нарікань було б менше. Але він цього не зробив, не дав їм навіть однієї-єдиної ночі на роздуми. І коли Геддон і Гедда віднесли перо, чоловіки містечка таки прийшли. Він знав, що вони прийдуть.

Зала зібрань Кальї розташовувалася в кінці головної вулиці селища, за крамницею Тука, навскоси від Павільйону для розваг, що зараз стояв запорошений і темний, бо ж літо скінчилося. Невдовзі місцеві жінки почнуть прикрашати його до свята, проте в Кальї не надто весело відзначали Ніч Жнив. Звісно, діти завжди радо спостерігали, як кидають у вогнище опудал, а ті з хлопців, хто був відважніший, з наближенням свята крадькома зривали з жіночих вуст поцілунки. Та й по всьому. Вся ця мішура зі святкуванням могла бути цікавою в Серединному і Внутрішньому світах, але цей світ не належав до їх числа. Тут, на окраїні, люди мали значно серйозніші справи, про які слід було турбуватися замість Ярмарку Жнив.

Такі справи, як, наприклад, Вовки.

Деякі чоловіки (з заможних ферм на заході й трьох ранчо на півдні) прискакали на конях. Айзенгарт з «Рокінг Б» навіть узяв із собою рушницю й хрест-навхрест оперезався патронташем. (Тіан Джефордс мав великі сумніви щодо того, чи придатні набої для стріляння, а навіть якщо придатні, то чи вистрелить старезна рушниця.) Делегація манні приїхала в тісному возі, запряженому парою меринів-мутантів: у одного було три ока, а в другого — величезний горб рожевої плоті на спині. Здебільшого чоловіки Кальї приїздили на віслюках, вбрані у білі штани й довгі строкаті сорочки. Мозолястими пальцями вони відкидали на спини свої сомбреро на шворках і заходили до Зали зібрань, стривожено зиркаючи один на одного. Лави у Залі були соснові. Самі чоловіки, без жінок і рунтів, заледве зайняли тридцять із дев'яноста лав. Подекуди лунав гомін розмов, але ніхто не сміявся.

Тіан стояв надворі біля входу, тримаючи перо в руках, і дивився, як сонце осідає за обрій і крізь його золото проступає колір зараженої крові. Коли край сонця торкнувся землі, Тіан ще раз глянув на головну вулицю. Порожня, тільки троє чи четверо рунтів сиділи на східцях крамниці Тука. Ці бурмила ні до чого не були здатні, крім як тягати валуни з землі. Інших чоловіків він не побачив, ніхто не під'їжджав до Зали на віслюках. Тіан глибоко вдихнув, випустив повітря, потім ще раз втягнув і зиркнув на небо, що вже почало темніти.

— Людино-Ісусе, я в тебе не вірю, — сказав він. — Але якщо ти існуєш, допоможи мені. Кажу Богові спасибі.

По тому він зайшов усередину й зачинив за собою двері Зали зібрань, трохи гучніше, ніж слід. Всі розмови припинилися. Сто сорок чоловіків, більшість — фермери, дивилися, як він виходив уперед. Широкі холоші його білих штанів шурхотіли, черевики клацали об підлогу з твердого дерева. Він думав, що, коли настане ця мить, він злякається, можливо, навіть втратить дар мови. Він був фермером, а не артистом чи політиком. А потім подумав про своїх дітей і, знову підвівши погляд, зрозумів, що не боїться дивитися у вічі цим чоловікам. Перо в його руках не затремтіло. Коли він заговорив, слова полилися легко й невимушено. Нехай вони навіть не зроблять того, на що він сподівався (можливо, дідо мав рацію), але скидалося на те, що послухають його охоче.

— Вам усім відомо, хто я такий, — мовив він, стискаючи в руках стовбур древнього червонястого пера. — Я Тіан Джефордс, син Люка, чоловік Залії Тунік. У нас з нею п'ятеро дітей, дві пари близнюків і одинак.

Зала тихо загомоніла: люди, певно, обмінювалися словами про те, як пощастило Тіану і Залії з Аароном. Тіан дочекався, поки гамір вщухне.

— Все своє життя я прожив у Кальї. Я ділив з вами кхеф, і ви ділили свій зі мною. А тепер послухайте, що я скажу, будь ласка.

— Просимо, сей, — забурмотіли вони. Ця відповідь була загальноприйнятою, не більше, проте Тіана вона підбадьорила.

— До нас їдуть Вовки, — сказав він. — Цю новину я почув від Енді. За тридцять днів від повні до повні вони будуть тут.

Знову тихий гомін. Тіан почув нотки переляку й обурення, але не подиву. Що-що, а поширювати новини Енді вмів бездоганно.

— Навіть ті з нас, хто вміє трохи читати і писати, не мають паперу, на якому можна було б писати, — вів далі Тіан, — тож я не можу сказати вам напевно, коли вони з'являлися тут востаннє. Записів немає, лише усні перекази. Я знаю, що тоді я був ще зовсім малий, тож давніше, ніж двадцять років тому…

— Двадцять чотири, — промовив чийсь голос із глибини залу.

— Ні, двадцять три, — заперечив голос ближче до передньої частини. Підвівся Ройбен Кавера, пухкий чоловічок з круглим, завжди радісним і доброзичливим обличчям. Втім, зараз від радісного виразу не лишилося й сліду, обличчя виражало лише тривогу. — Вони забрали Рут, мою сестру, чуйте.

Із зали долинуло бурмотіння — так чоловіки, що скупчилися на лавах, висловлювали свою згоду. Вони могли б розсістися, але натомість вирішили сидіти пліч-о-пліч. Часом у незручності є своя зручність, подумав Тіан.

— Коли вони з'явились, ми гралися під великою сосною на передньому подвір'ї, — розповів Ройбен. — Відтоді я щороку робив на тому дереві насічку. Навіть після того, як сестру повернули, я не припинив їх робити. Там двадцять три мітки, отже, двадцять три роки. — Сказавши це, він сів.

— Двадцять три чи двадцять чотири — не має значення, — відповів Тіан. — Ті, хто за останньої появи тут Вовків, був дітьми, відтоді виросли і самі народили дітей. Ми зібрали непоганий урожай для тих вилупків. Урожай дітей. — Він зробив паузу, даючи чоловікам змогу самотужки дійти до наступної думки, перш ніж сам вимовить її вголос. — Звісно, якщо ми їм дозволимо. Якщо дозволимо Вовкам забрати наших дітей до Краю грому і потім повернути нам рунтів, пусті оболонки.

— А що ще, в біса, ми можемо вдіяти? — прокричав чоловік, що сидів на одній з середніх лав. — Вони ж не люди! — Ці слова викликали всезагальний (і жалюгідний) гомін згоди.

Поправляючи темно-синю мантію на кістлявих плечах, підвівся один з манні. Обвів усіх присутніх злющим поглядом. Божевільними його очі не були, проте Тіану здалося, що в них немає навіть проблиску здорового глузду.

— Послухайте, що скажу я, — почав манні.

— Просимо, сей. — 3 повагою, але стримано. Побачити манні в селі було великою рідкістю, а тут їх зібралося цілих восьмеро. Тіана тішило те, що вони прийшли. Коли вже щось могло означати, що справа смертельно серйозна, то це присутність манні.

Двері Зали зібрань прочинилися, і всередину прослизнув ще один чоловік, у довгому чорному пальті. Чоловік зі шрамом на лобі. Жоден з присутніх його не помітив, включаючи Тіана. Увага всіх була прикута до манні.

— Послухайте, що каже Книга манні: «Коли Янгол смерті пролетів над Ейжипом, він убив первістка в кожному домі, де одвірок не був обмазаний кров'ю жертовного ягняти». Так мовить Книга.

— Слава Книзі! — виголосила решта присутніх манні.

— Можливо, нам слід вчинити так само, — вів далі речник манні. Його голос був спокійний, проте на лобі шалено пульсувала жилка. — Можливо, наступні тридцять днів треба всіляко розважати малих, влаштувати їм свято, а тоді зробити так, щоб вони поснули, і випустити їхню кров у сиру землю. Якщо Вовки схочуть, нехай забирають з собою на схід трупи.

— Ти несповна розуму, — зневажливо пирхнув Беніто Кеш, мало не сміючись. — Ти і все твоє кодло. Ми не вбиватимемо своїх дітей!

— А хіба тим, хто повертаються, не краще бути мертвими? — відрізав манні. — Великі, ні до чого не здатні руїни! Порожні оболонки!

— Усе це так, але як же їхні братики й сестрички? — спитав Воун Айзенгарт. — Адже Вовки забирають лише одне з близнюків, і вам це добре відомо.

Підвівся другий манні, з шовковистою білою бородою, що спадала йому на груди. Перший сів. Старий бородань (його звали Хенчик) обвів усіх присутніх чоловіків поглядом і зиркнув на Тіана.

— Юначе, ти тримаєш перо. Можна, я скажу?

Тіан кивнув, щоб той продовжував. Для початку непогано. Нехай оглянуть коробку, в якій опинилися, обдивляться всі її закутні. Він був упевнений: вони побачать, що врешті-решт є лише два виходи — дозволити Вовкам забрати по дитині з кожної пари близнят, які ще не дозріли статево (як це й відбувалося завжди), або чинити їм опір. Проте, щоб це збагнути, чоловіки мали зрозуміти, що решта можливих виходів — глухі кути.

Старигань заговорив терпляче. Навіть сумно.

— Так, на перший погляд це жахливо. Але, сеї, подумайте про таке: якщо Вовки прийдуть і побачать, що в нас більше нема дітей, то вони можуть дати нам спокій назавше.

— Еге ж, можуть, — промимрив один з дрібних землевласників, якого звали Хорхе Естрада. — А можуть і не дати. Манні-сей, невже ви ладні вбити всіх дітей у місті через те, що може бути?

Натовпом пробіг схвальний гомін. З лави підвівся ще один дрібний фермер, Ґерет Стронг. Його мопсяче обличчя виражало лють, великими пальцями він тримався за пояс.

— Краще вже тоді нас усіх повбивати, — сказав він. — І дітей, і дорослих.

Зачувши цю відповідь, манні не обурився. Решта темно-синіх мантій довкола нього теж зберігала спокій.

— Це лише один з можливих виходів, — мовив старий. — Ми пропонуємо його лише на випадок, якщо інші захочуть його обговорювати. — І він сів.

— Я точно не схочу, — сказав Ґерет Стронг. — Це те саме, що відрізати собі голову, аби не голитися. Почуйте, що я кажу.

Пролунав сміх і кілька вигуків «Чуємо тебе добре». Ґерет знову сів, з трохи напруженим виразом обличчя, і нахилився до Воуна Айзенгарта, щось говорячи. До їхньої розмови дослухався ще один власник ранчо, Дієґо Адамс, з уважними й зосередженими чорними очима.

Тепер підвівся наступний дрібний фермер — Бакі Хав'єр. Він мав блискучі блакитні очиці й маленьку голову з підборіддям, неначе скошеним від трикутника еспаньйолки.

— А може, нам на якийсь час піти звідси? Забрати дітей і піти на захід. Аж до західного рукава Великої ріки.

Ця смілива пропозиція викликала хвилину мовчанки — всі думали. Дійти до західного відгалуження Вайє означало майже перетнути відстань, що відділяла їх від Серединного світу… де, як повідомив їм Енді, нещодавно з'явився, а потім знову зник палац із зеленого скла. Мовчанка затяглася, і щойно Тіан зібрався відповісти, як підвівся власник сільської крамниці Ебен Тук. Тіанові стало легше на душі, бо він сподівався мовчати якомога довше. Коли всі висловляться, він розповість їм про те, що залишилося необговореним.

— Ти здурів? — спитав Ебен. — Вовки прийдуть, побачать, що нас нема, і спалять усе к бісовій матері: ферми й ранчо, врожай і комори — усе! Куди ми тоді повернемося?

— А якщо Вовки кинуться слідом за нами? — додав Хорхе Естрада. — Для таких, як вони, це раз плюнути. Вони спалять село, як каже Тук, вистежать нас і все одно відберуть дітей!

Тепер усі чоловіки вже гучніше висловили свою згоду — стукотом грубих черевиків об соснову підлогу і викриками «Мудро каже!».

— Крім того, — підводячись і притискаючи до грудей своє неосяжне брудне сомбреро, сказав Ніл Фарадей, — вони ніколи не забирають усіх дітей. — Його переляканий голос закликав до здорового глузду. Саме цього Тіан і боявся понад усе. Цього боягузливого фальшивого заклику бути розумними і поміркованими.

Один з манні, молодший і без бороди, презирливо реготнув.

— А один із кожних двох у безпеці! Отже, нічого страшного? Благослови тебе Господь! — Але не встиг він сказати ще щось, як Хенчик своєю вузлуватою рукою стис йому руку вище ліктя. Молодий замовк, але й не схилив голови на знак покори. Його очі горіли, губи стислися у вузеньку білу смужку.

— Я не кажу: нічого страшного, — відповів Ніл. Він почав крутити сомбреро в руках, від чого Тіанові трохи замлоїло. — Але треба бути реалістами, правда ж? Еге. І вони таки не всіх забирають. Приміром, моя донька Джорджина, вона здібна і розумна…

— Ага, а твій син Джордж — великий пустоголовий бовдур, — втрутився Бен Слайтмен. Він був бригадиром робітників у Айзенгарта і не надто поблажливо ставився до йолопів. Знявши окуляри, він витер їх хусткою і знову вмостив на носі. — Я бачив його на східцях перед крамницею Тука, коли їхав сюди. Дуже добре роздивився. Його й кількох таких самих дуроломів.

— Але ж…

— Я знаю, — сказав Слайтмен. — Це тяжке рішення. Деяким пустоголовим справді краще було б померти. — Він помовчав. — Або краще, хай би їх усіх забирали, а не половину.

Під акомпанемент схвальних криків «Мудро каже!» і «Дякуємо!» Бен Слайтмен сів.

— Нам залишають стільки дітей, скільки треба для того, щоб жити, адже так? — сказав дрібний фермер, чиї угіддя розташовувалися на захід від Тіанових, на самому краю Кальї. Луїс Гейкокс (а саме так його звали) говорив повільно, різким голосом. Губи вусаня скривилися в невеселій посмішці. — Ми не вбиватимемо наших дітей, — сказав він, звертаючись до манні. — Нехай за вами, джентльмени, ласка Божа, але я не вірю, що навіть ви на таке спроможні: вбити дітей, коли до цього дійде. А якщо й спроможні, то не всі з вас. Також ми не можемо спакуватися й піти на захід (чи в будь-який інший бік світу), бо змушені залишити тут наші ферми. Вовки неодмінно спалять усі наші садиби і все одно поїдуть за нами, щоб відібрати дітей, їм потрібні діти, бозна-чому, але потрібні.

— Як не крути, все впирається в одне: майже всі ми фермери. Ми сильні, коли наші руки працюють на землі, й слабкі в усьому іншому. У мене в самого двоє діточок, по чотири рочки їм, і я їх дуже люблю й не хочу втратити жодне. Але я готовий віддати одне дитя, щоб зберегти друге. А також свою ферму. — Серед чоловіків розлігся гомін згоди. — А що нам ще лишається робити? Я кажу так: розізлити Вовків було б найбільшою нашою помилкою в житті. Звісно, якщо ми не можемо їм опиратися. Якби це було можливо, я б сам став на герць. Але я гадаю, що це неможливо.

З кожним словом, що його промовляв Гейкокс, Тіанове серце стискалося. Цей чоловік руйнував його задуми! О боги й Людино-Ісусе!

Підвівся Вейн Оверголсер — найуспішніший фермер Кальї Брин Стерджис, доказом чого слугувало чимале випнуте черево.

— Послухайте, що я вам скажу.

— Слухаємо, сей, — забурмотіли чоловіки.

— Я скажу вам, що ми маємо робити, — мовив він, обводячи всіх поглядом. — Те, що ми робили завжди, от що. Хтось із вас хоче поговорити про опір Вовкам? Ви що, подуріли, люди добрі? Чим ви збираєтеся воювати? Списами й каменюками, кількома луками й палицями? А може, чотирма древніми іржавими пукалками, як оця? — Він рвучко показав великим пальцем на Айзенгартову рушницю.

— Не кепкуй з моєї рушниці, синку, — попередив Айзенгарт, але його усмішка була сумною.

— Вони прийдуть і заберуть дітей, — сказав Оверголсер, роззираючись. — Не всіх, лише декількох. А потім дадуть нам спокій на ціле покоління або навіть на довше. Так було і раніше, тож я кажу, хай так буде і надалі.

Слухачі несхвально загомоніли, але Оверголсер терпляче чекав.

— Двадцять три чи двадцять чотири роки — не має значення, — сказав він, коли гамір вщух. — Все одно це досить багато часу. Мирного часу. Схоже, ви, люди, дещо призабули, то я нагадаю. По-перше, діти — як врожай. Скільки б їх не було, Господь завжди посилає новий. Я знаю, це звучить жорстоко. Але саме так ми жили та житимемо й далі.

Чекати наступної колективної відповіді Тіан не став. Якщо дозволити цьому зайти надто далеко, в нього не буде шансів переконати їх, що боротьба конче необхідна. Тож він підніс опопанаксове перо догори і проговорив:

— Послухайте, що я скажу! Благаю, слухайте!

— Просимо, сей, — відповіли вони. Оверголсер недовірливо зиркнув на Тіана.

«І правильно, що так дивишся, — подумав фермер. — Бо я вже по горло ситий боягузливим здоровим глуздом, так, ситий».

— Вейн Оверголсер розумна і успішна людина, — мовив Тіан, — і мені прикро, що доводиться йому заперечувати. До того ж йому стільки років, що він міг би бути моїм батьком.

— Але він не твій батько! — вигукнув єдиний робітник Ґерета Стронга, Росітер, і всі розсміялися. Оверголсер і собі посміхнувся з цього дотепу.

— Синку, якщо ти й справді не хочеш мені заперечувати, то не роби цього, — сказав Оверголсер. Тепер він усміхався самими губами.

— Але я мушу, — відказав йому Тіан і заходився міряти кроками простір перед лавами, повільно, туди й назад. Іржаво-червоний пух пера опопанакса в його руках коливався. Тіан трохи підвищив голос, щоб вони зрозуміли, що тепер він звертається не лише до великого фермера.

— Мушу саме тому, що сей Оверголсер достатньо старий, щоби бути моїм батьком. Його діти виросли, ви ж знаєте, і, наскільки мені відомо, їх було лише двоє, дівчинка й хлопчик. — Зробивши коротку паузу, він видав убивчий аргумент. — Одне на два роки молодше від іншого. — Інакше кажучи, обоє одиначки. — Обоє в безпеці від Вовків, хоча цього Тіан не сказав уголос. Та й не потрібно було. Натовп загув.

Оверголсер густо й небезпечно почервонів.

— Та як ти взагалі смієш таку гидоту казати! Мої діти тут ні до чого, двійнята вони чи ні! Дай мені перо, Джефордсе, я ще не договорив.

Але знову застукотіли об дошки черевики: спершу повільно, потім набираючи швидкість, аж поки стукіт не став нагадувати град. Оверголсер сердито роззирнувся на всі боки. Тепер його обличчя було таким червоним, що його колір наближався до пурпурового.

— Я ще не все сказав! — закричав він. — Ви слухатимете мене чи ні?

У відповідь він почув крики «Ні, ні!» і «Перо у Джефордса!». Тіан подумав, що сей Оверголсер лише зараз почне розуміти, як не люблять у селі найбагатших і найуспішніших. Нехай ті сіромашники, яким менше пощастило чи які мали менше кебети (зазвичай одне прирівнювалося до другого), і знімали капелюхи, коли багатії проїжджали повз них у возах чи диліжансах, нехай вони надсилали зарізану свиню чи корову на знак подяки за те, що багаті позичали їм робітників допомогти зі спорудженням хати чи комори, нехай заможних вихваляли на зборах Кінця року за те, що вони допомогли купити піаніно для музичного салону в Павільйоні. Проте зараз чоловіки Кальї з якоюсь зловтішною люттю стукали ногами, щоб притлумити рик Оверголсера.

Не звиклий до такої відсічі, ошелешений Оверголсер спробував ще раз.

— Дай мені перо, прошу тебе!

— Ні, — сказав Тіан. — Пізніше, якщо схочете, але не зараз.

У натовпі й справді схвально загукали, здебільшого найдрібніші з дрібних фермерів і дехто з їхніх робітників. Манні мовчали. Вони так тісно скупчилися, що нагадували темно-синю чорнильну пляму посеред зали. Схоже було, що цей несподіваний поворот подій дуже їх спантеличив. Тим часом Воун Айзенгарт і Дієго Адамс оточили Оверголсера з боків і тихо з ним заговорили.

«Це твій шанс, — подумав Тіан. — Не втрать його».

Він підняв перо, і всі замовкли.

— У всіх буде змога висловитися. Що ж до мене, то я скажу так: ми не можемо й далі схиляти голови та стояти сумирно, коли Вовки прийдуть забирати наших дітей. Вони…

— Вони завжди їх повертають, — несміливо подав голос робітник Фарен Посела.

— Вони повертають пусті оболонки! — закричав Тіан, і його підтримали вигуками «Мудро каже!», проте без достатнього запалу. Ентузіазм натовпу був геть недостатній. Поки що.

Він знову стишив голос, не бажаючи напосідатися на них із полум'яними промовами. Оверголсер спробував і зайшов у глухий кут, попри всі його тисячі акрів.

— Вони повертають лише оболонки. А що ж ми? Що робиться з нами? Хтось із вас може сказати: нічого, бо Вовки завжди були невід'ємною частиною нашого життя у Кальї Брин Стерджис, як циклон чи землетрус. Але це неправда. Вовки набігають щонайбільше шість поколінь. А Кальї більше тисячі років.

Старий манні з кістлявими плечима й сердитим поглядом трохи підвівся над лавою.

— Він правду каже, браття. Тут були фермери, а серед них і народ манні, ще до того, як пітьма накрила Край грому, не кажучи вже про набіги Вовків.

Люди дивилися на нього зачудовано. Здавалося, їхній благоговійний подив втішив старого, він кивнув і знову опустився на лаву.

— Отже, порівняно з велетенським шматом часу Вовки з'явилися недавно, — сказав Тіан. — Вони набігали десь разів із шість за сто двадцять чи сто сорок років. Хтозна. Бо, знаєте, час став якимось м'яким.

Тихий гомін. Дехто закивав.

— Тобто раз на одне покоління, — вів далі Тіан. Він розумів, що ворожий йому люд громадиться довкола Оверголсера, Айзенгарта і Адамса. Можливо, Бен Слайтмен також був на їхньому боці. Мабуть, таки був. Цих людей йому б не вдалося зворушити, навіть якби доля обдарувала його янгольським красномовством. Ну, то обійдеться і без них. Якщо зможе їх переконати. — Вони приходять раз у покоління, і скількох дітей забирають з собою? Три дюжини? Чотири?.. Може, в сея Оверголсера немає маленьких діток, зате вони є у мене. І не одна пара двійнят, а дві. Геддон і Гедда, Лайман і Лія. Я люблю їх усіх чотирьох, але за місяць двох із них заберуть. А коли ці двоє повернуться, то будуть уже рунтами. Та іскра в їхніх душах, що робить з людської істоти людину, навіки згасне.

«Мудро каже, мудро», — як зітхання, прошелестіло залою.

— Скільки з вас мають дітей, у яких волосся росте тільки на голові? — вимогливим тоном зажадав Тіан. — Піднесіть руки!

Шестеро чоловіків підняли руки. Потім восьмеро. Дюжина. Щоразу, коли Тіан вважав, що це вже все, догори неохоче підіймалася чергова рука. Наприкінці він нарахував двадцять дві руки, але ж у Залі були не всі мешканці села, хто мав дітей. Тіан побачив, що така кількість людей спантеличила Оверголсера. Дієґо Адамс теж підніс руку, і Тіан із втіхою відзначив, і по той трохи відсунувся од Оверголсера, Айзенгарта і Слайтмена. Троє з манні підняли руки. Хорхе Естрада. Луїс Гейкокс. Багатьох він знав особисто. Напевно, кожного, крім хіба що кількох зайд-робітників, що працювали на дрібних фермах за крихітну платню й гарячі обіди.

— Щоразу, коли вони забирають наших дітей, вони крадуть у нас частку наших душ і сердець, — сказав Тіан.

— Та годі тобі, хлопче, — пирхнув Айзенгарт. — Що занадто, то незд…

— Заткнися, фермере, — сказав голос. Він належав чоловікові, який пізно прийшов на збори, чоловікові зі шрамом на лобі. Тон цього голосу був шокуючий — лють і презирство злилися в ньому в одне. — Перо у нього. Нехай договорює до кінця.

Айзенгарт рвучко озирнувся, щоб подивитися, хто посмів так з ним розмовляти. А побачивши, прикусив язика. І Тіана це не здивувало.

— Дякую, отче, — спокійно мовив Тіан. — Я вже майже закінчив. Я весь час думаю цро дерева. Обірвіть листя з міцного дерева, і воно виживе. Викарбуйте на його корі безліч імен, і вони знову заростуть корою. Ви можете навіть вирізати шмат із серцевини дерева, і воно виживе. Але якщо шарпати ядро знову, і знову, і знову, настане час, коли навіть найміцніше дерево не витримає й всохне. Я бачив таке на своїй фермі, це неприємне видовище. Дерева всихають зсередини. Листя жовкне від стовбура до кінчиків гілок. Саме це Вовки роблять з нашим маленьким селом. Ось що вони роблять із Кальєю.

— Він мудро каже! — вигукнув Фреді Росаріо з сусідньої ферми. — Дуже мудро! — У самого Фреді були близнюки, хоча їх ще не відлучили від материнських грудей, тож, напевно, боятися йому було нічого.

— Ви стверджуєте, що, як ми оборонятимемося, — вів далі Тіан, — вони вб'ють нас і спалять Калью від східної межі до західної.

— Саме так, — підтвердив Оверголсер. — Я це стверджую. І не лише я. — Довкола нього чоловіки забурмотіли, висловлюючи згоду.

— Але щоразу, коли ми опускаємо голови й розводимо руками, поки Вовки забирають у нас те, що для нас дорожче за будь-який врожай, хату чи комору, вони виймають частку серцевини з дерева, яким є це село! — Тіан говорив голосно, стоячи на місці й здіймаючи в одній руці високо над головою перо. — Якщо ми не вийдемо на бій, то так чи інакше помремо! Це кажу вам я, Тіан Джефордс, син Люка! Якщо не битимемося, то невдовзі самі станемо рунтами!

Гучні крики «Мудро каже!» Тупотіння шорбутсів. Подекуди навіть оплески.

Інший власник ранчо, Джордж Телфорд, щось прошепотів до Айзенгарта й Оверголсера. Послухавши, вони закивали. Телфорд підвівся. Він був срібноволосий, засмаглий, мав обвітрене обличчя і відзначався суворою вродою, яка так подобалася жінкам.

— Ти сказав своє слово, синку? — сказав він добрим тоном людини, яка звертається до малюка, щоб спитати, чи він уже награвся, бо вже час для тихої години.

— Атож, сказав, — відповів Тіан. Зненацька йому стало не по собі. Телфорд був не настільки впливовим землевласником, як Воун Айзенгарт, але язик у нього був підвішений чудово. Тіан відчув, що зрештою може програти.

— Тоді можна я візьму перо?

Спершу Тіан не хотів віддавати, але який у цьому сенс? Він зробив усе, що міг. Спробував. Мабуть, їм із Залією слід забрати дітей і самим податися на захід, у бік Серединного світу. До появи Вовків місяць, сказав Енді. За тридцять днів можна далеко втекти.

Він передав перо.

— Усі ми гідно оцінили пристрасну промову молодого сея Джефордса, і жоден з нас не має ні найменшого сумніву в його хоробрості й відвазі, — почав Джордж Телфорд. Говорячи, він притуляв перо до лівого боку, там, де було серце. Його погляд блукав обличчями слухачів, неначе шукаючи контакту з кожною парою очей — дружнього контакту. — Але ж нам слід подумати й про тих діточок, які лишаються, а не тільки про тих, яких заберуть, чи не так? Ми маємо захищати всіх дітей, ким би вони не були: двійнятами, трійнятами чи одинаками, як Аарон сея Джефордса.

Телфорд повернувся до Тіана.

— Що ти скажеш своїм дітям, коли Вовки застрелять їхню матір і підпалять діда однією зі своїх світляних палиць? Чим ти зможеш виправдати їхні крики? Чим притлумиш запах горілої шкіри і запаленого збіжжя? Тим, що ми рятуємо чиїсь душі? Чи серцевину якогось вигаданого дерева?

Він зробив паузу, даючи Тіанові змогу відповісти, але в того не було слів. Він уже майже переконав цих чоловіків… а от про Телфорда чомусь забув. Солодкоголосого сучого сина Телфорда, який уже давно вийшов з того віку, коли слід було боятися Вовків, що влітають у подвір'я на здоровенних сірих конях.

Телфорд кивнув із таким виглядом, наче Тіанова мовчанка тільки підтверджувала його найгірші здогади, і знову повернувся обличчям до лав.

— Вовки прийдуть зі своєю вогняною зброєю, — сказав він, — світляними палицями, ви про них знаєте… револьверами й тими металевими штуками, що літають. Не пригадую, як вони називаються…

— Дзижкулі, — гукнув хтось.

— Сничі, — докинув хтось інший.

— Стелси! — крикнув третій.

Телфорд кивав і злегка всміхався. Учитель перед старанними учнями, та й годі.

— Хай би як їх не називали, вони літають, знаходять свої мішені, а потім порскають у повітря лезами, гострими, мов бритва. За п'ять секунд вони можуть зняти з людини шкіру від маківки до п'ят, і від людини не лишиться нічого, крім мокрої плями, калюжі крові й волосся. Не сумнівайтеся в моїх словах, бо якось я бачив таке на власні очі.

— Слухаймо, слухаймо його! — закричали чоловіки на лавах, їхні очі стали величезними й круглими від жаху.

— Вовки й самі по собі страшні, — вів далі Телфорд, плавно переходячи від однієї страхітливої історії з тих, що розповідають увечері біля вогнища в таборі, до іншої. — Зовні вони трохи скидаються на людей, але це не люди, це набагато більші й страшніші істоти. А ті, кому вони прислуговують у далекому Краї грому, стократ жахливіші. Я чув, що то упирі. Люди з головами птахів і тварин. Повсталі з мертвих самураї. Воїни Шкарлатного Ока.

Селяни забурмотіли. Навіть Тіан від згадки про Око відчув холодний дотик щурячих лап, що швидко-швидко побігли вгору його хребтом.

— Вовків я бачив сам, про інших мені розповідали, — говорив Телфорд. — Я не схильний вірити в усе, але чимало з цього видається мені правдою. Та не беріть до голови Край грому й усе, що там діється. Зараз ідеться про Вовків. Вовки — це наш великий клопіт. А надто коли вони набігають, озброєні до зубів! — Він похитав головою, зажурено всміхаючись. — Що нам робити? Може, вибивати їх із сідел тих величезних коней сапками, сей Джефордс? Ви це пропонуєте?

Останні слова викликали в слухачів саркастичний сміх.

— У нас нема зброї, яка могла би дорівнятися до їхньої, — сказав Телфорд. Тепер його голос звучав сухо й по-діловому, як у людини, котра переходить до суті справи. — А навіть якби й була… Ми фермери, власники ранчо, скотарі, а не вояки. Ми…

— Годі з нас цієї боягузливої балаканини, Телфорде. Посоромився б.

Цю холодну заяву зустріли шокованими зойками. Захрускотіли суглоби й хребці в шиях — всі, як один, поповерталися глянути на зухвальця. Повільно, наче даючи їм саме те, що вони хотіли, підвівся сивий чоловік у довгому чорному пальті й круглому комірці. Той самий, що запізнився й сів на останню лаву. У світлі гасових ламп на його чолі особливо чітко вирізьблювався шрам у формі хреста. То був Старий.

Телфорд прийшов до тями доволі швидко, проте, коли він заговорив, Тіан побачив, що вигляд у нього досі шокований.

— Даруйте, отче Каллаген, але перо у мене…

— До біса твоє поганське перо і твою легкодухість, — сказав отець Каллаген. І рушив уперед центральним проходом, ступаючи з болісною зосередженістю хворого на артрит. Він був молодший за старійшину манні й аж ніяк не такий старий, як Тіанів дід (котрий стверджував, буцімто він найстаріша людина не лише в їхньому селі, але й у Кальї Локвуд на півдні). Втім, попри все, отець Каллаген здавався старішим за них обох, разом узятих. Старішим за прадавні віки. Певною мірою це відчуття виникало через погляд його очей — вони суворо зиркали на світ з-під шраму на чолі (Залія стверджувала, що його отець заподіяв собі сам). Але в основному винуватцем цього був його голос, а власне, його звучання. У цьому селі він прожив досить часу: збудував тут свою дивну церкву Людини-Ісуса, навернув половину Кальї до свого способу духовного мислення, але навіть чужоземець ні за що в світі не повірив би, що отець Каллаген — місцевий. Те, що він чужий, відчувалося в його рівній гугнявій вимові й часто — в незрозумілій говірці (сам він називав її «босяцьким жаргоном». Поза сумнівом, він був вихідцем з одного із тих світів, про які повсякчас торочили манні, хоча сам про це ніколи й словом не прохопився. Калья Брин Стерджис тепер була йому домівкою. Він володів сухим і беззаперечним авторитетом, що не дозволяв поставити під сумнів його право говорити, з пером чи без нього.

Молодший за Тіанового діда, отець Каллаген був Старим з великої літери.

ЧОТИРИ

Зараз він вийшов уперед і, навіть не удостоївши Джорджа Телфорда поглядом, дивився на чоловіків Кальї Брин Стерджис. Перо безсило повисло в Телфордових руках. Не випускаючи його, він сів на першу лаву.

Почав Каллаген з одного зі своїх улюблених жаргонних слівець, проте в залі зібралися фермери, тож нікому не треба було пояснювати значення цього виразу.

— Це легкодухе гімно собаче.

Він свердлив чоловіків поглядом, і майже всі вони відводили очі. За мить навіть Айзенгарт і Адамс опустили погляди. Оверголсер не здався, проте під пронизливим поглядом Старого господар ранчо почувався радше зухвалим, ніж нескореним.

— Гім-но со-ба-че, — повторив чоловік у чорному пальті й комірці з застібкою ззаду, виразно вимовляючи кожен склад. Під білою вставкою коміра виблискував золотий хрестик. На його чолі в світлі ламп, наче татуювання, світився інший хрест — той, що про нього Залія казала, буцімто отець Каллаген сам вирізав його собі нігтем великого пальця, щоб покарати себе за якийсь жахливий гріх.

— Цей молодий чоловік не з моїх парафіян, але він має рацію, і ви — я певен — усі це знаєте. В глибині душі знаєте. Навіть ви, містере Оверголсер. І ти, Джордже Телфорд.

— Нічого такого я не знаю, — промимрив Телфорд голосом, в якому не лишилося й крихти того шарму красномовства.

— Як сказала б моя мати: «Ваша брехня випече вам очі». — Каллаген так посміхнувся Телфорду, що Тіан подумки зрадів, що ця посмішка призначалася не йому. Та настала і його черга: Каллаген повернувся обличчям до нього. — Ти сьогодні гарно сказав, хлопче, я ніколи не чув, щоб хтось так добре розклав усе по полицях. Дякую.

Тіан, слабо протестуючи, підняв руку і вичавив із себе ще слабшу усмішку. Він почувався достоту як персонаж якоїсь дурної ярмаркової вистави, де останньої миті його рятує надприродна сила.

— Я знаю дещо про боягузів, хай буде вам відомо, — промовив Каллаген, звертаючись до чоловіків на лавах. Він підняв праву руку, спотворену й вузлувату від давнього опіку, якийсь час дивився на неї невідривним поглядом, потім знову опустив. — Інакше кажучи, є в мене особистий досвід. Я знаю, як одне боягузливе рішення призводить до наступного… і наступного… аж поки не стає запізно повертати назад, запізно щось змінювати. Містере Телфорд, запевняю вас, дерево, про яке говорив юний містер Джефордс, — це не вигадка. Калья у великій небезпеці. Ваші душі у небезпеці.

— Слався, Пречистая Діво, — мовив хтось ліворуч, — Господь з тобою. Благословенний плід твого лона, і…

— Не нудоть, — обрубав Каллаген. — Облиш це для неділі. — Його очі, блакитні іскри в глибоких западинах, уважно вивчали присутніх. — Сьогодні на один вечір забудьте про Господа, Марію й Людину-Ісуса. Забудьте про світляні палиці й кулі Вовків. Ви мусите битися. Ви ж чоловіки Кальї, чи не так? Тоді будьте чоловіками. Годі вже вам бути псами, які плазують на череві, щоб полизати чоботи жорстокого хазяїна.

Зачувши це, Оверголсер побуряковів і почав підводитися. Дієґо Адамс ухопив його за руку і щось зашепотів на вухо. Якусь мить Оверголсер лишався у такій позі: закляк, наче корчі вхопили, але зрештою сів. Натомість підвівся Адамс.

— Хороші слова, панотче, — промовив Адамс із сильним акцентом. — Відважні. Але є ще кілька питаннячок. Про одне вже питав Гейкокс. Як землевласники й фермери можуть повстати проти озброєних убивць?

— І собі винайнявши озброєних убивць, — відповів Каллаген.

Запанувала повна тиша. Селяни сиділи вражені, наче Старий звернувся до них чужоземною мовою. Зрештою Дієґо Адамс обережно сказав:

— Не розумію.

— Та де там тобі, — відрізав Старий. — Сядь, слухай і набирайся мудрості. Скотарю Адамсе і всі ви, слухайте і набирайтеся мудрості. Не далі, як за шість днів на північний захід од нас, мандруючи на південний схід Шляхом Променя, йдуть троє стрільців і один їхній учень. — Від того, як здивовано видовжилися обличчя слухачів, Каллаген усміхнувся. Потім звернув свій погляд до Слайтмена. — Учень не старший од твого малого Бена, але вже спритний, як змія, і смертоносний, мов скорпіон. Решта набагато прудкіші й грізніші. Я чув про них від Енді, а той бачив на власні очі. Вам потрібні люди зі зброєю? Вони недалеко. Закладаюся на що завгодно.

Після цього Оверголсер таки звівся на ноги. Його обличчя горіло, немов у пропасниці. Велике черево ходило ходором.

— Що це за дитяча казочка? — спитав він. — Якщо такі люди й існували, то вони пішли в небуття разом з Ґілеадом. А порох від Ґілеаду розвіяло вітром ще тисячу років тому.

Та серед слухачів панувала мертва тиша, ніхто не забурмотів на знак підтримки чи незгоди. Всі мовчали. У вухах присутніх, позбавляючи сил навіть поворухнутися, досі дзвеніло міфічне слово: стрільці.

— Ти помиляєшся, — відказав Каллаген, — але не треба через це сперечатися. Ми можемо вирушити їм назустріч і побачити їх на власні очі. Вистачить невеличкого загону. Джефордс, я… а ти, Оверголсере? Хочеш з нами?

— Ніяких стрільців у природі не існує! — закричав Оверголсер.

Хорхе Естрада за його спиною теж підвівся.

— Панотче Каллаген, нехай Господь благословить вас…

— …і тебе, Хорхе.

— …та навіть якщо стрільці й існують, що таке троє проти сорока чи шістдесяти? І не просто людей, а Вовків!

— Слухайте його, він діло говорить! — гукнув крамар Ебен Тук.

— І який їм резон за нас заступатися? — вів далі Естрада. — Нам самим ледь вистачає харчів сяк-так досягти до кінця року. Що ми можемо їм запропонувати, крім кількох гарячих обідів? І хто погодиться вмерти за їжу?

— Слухайте його, слухайте! — в унісон закричали Телфорд, Оверголсер і Айзенгарт. Решта ритмічно загупали ногами об дошки підлоги.

Дочекавшись, поки гупотіння стихне, Старий сказав:

— У мене вдома є книжки. Штук із шість.

Більшість знали про це, та думка про книжки — стільки паперу! — досі викликала зачудоване зітхання.

— Так от, у одній з них написано, що стрільцям було заборонено працювати за винагороду. Напевно, тому, що вони походять з роду Артура Ельда.

— Ельд! Ельд! — зашепотіли манні, дехто з них навіть підняв угору кулаки, забобонно виставивши вказівний палець і мізинець. «Покажімо роги,[1] — подумав Старий. — Техасе, вперед». Він зумів притлумити сміх, але не посмішку, що скривила губи.

— Ви говорите про крутих парубків, що мандрують світом і чинять добро? — ввічливо-насмішкувато спитав Телфорд. — Здається, ви застарий для таких казок, отче.

— Не крутих парубків, — терпляче мовив Каллаген, — а стрільців.

— Як троє чоловіків зможуть битися з Вовками, панотче? — і собі поцікавився Тіан.

За словами Енді, одним зі стрільців була жінка, але Каллаген не схотів і далі каламутити воду (хоча його збиточне «я» вимагало продовження).

— Це питання до їхнього діна, Тіане. В нього і спитаємо. І, звісно, за вечерю вони не стануть битися. Авжеж, ні.

— А за що тоді? — спитав Бакі Хав'єр.

Каллаген подумав, що їх зацікавить річ, яка лежала під мостинами підлоги в його церкві. Воно й на краще, бо вона прокинулася. Старий, що колись утік з міста в іншому світі, яке називалося Джерусалемз-Лот, хотів її позбутися, і що швидше, то краще. Якщо цього не зробити, вона його знищить.

Ка завітало до Кальї Брин Стерджис. Те ка, що мов вихор.

— З часом дізнаєтеся, містере Хав'єр, — відповів Каллаген. — На все свій час, сей.

Тим часом Залою зібрань прошелестів шепіт. Він линув від лави до лави, як вітерець надії й страху.

Стрільці.

Стрільці на заході, стрільці з Серединного світу.

І то була правда, поможи їм Господи. Останні зі смертоносних дітей Артура Ельда йшли до Кальї Брин Стерджис Шляхом Променя. Ка — як вихор.

— Час бути чоловіками, — сказав їм панотець Каллаген. Його очі під шрамом на лобі палали, мов ліхтарі. Проте в голосі вчувалися нотки співчуття. — Час повстати, джентльмени. Час триматися і бути непохитними.

Частина перша

ТОДЕШ

Розділ I

ОБЛИЧЧЯ НА ВОДІ

ОДИН

«Час — це обличчя на воді». Так казали колись давно, у далекому Меджисі, де ніколи не бував Едді Дін.

Хоча ні, здається, бував. Якось уночі, коли вони стояли табором на трасі 70, автостраді у Канзасі, якого ніколи не існувало, Роланд переніс їх усіх — Едді, Сюзанну, Джейка і Юка — до Меджису. Тієї ночі він розповів їм про Сюзен Дельґадо, своє перше кохання. Можливо, єдине кохання. І про те, як він її втратив.

Прислів'я почало справджуватися, коли Роланд був малим хлопцем, не старшим за Джейка Чемберза, але тепер, коли світ послаблювався, як ходова пружина в старовинному годиннику, його правдивість стала стократ помітнішою. Роланд розповів їм, що в Серединному світі не можна було довіряти навіть таким засадничим речам, як сторони світу. Те, що сьогодні було строгим заходом, завтра могло легко перетворитися на південний захід, хоч це й здавалося божевіллям. Так само й час став слабнути. Були дні, які (Едді міг у цьому поклястися) тривали по сорок годин. А за ними йшли такі ночі, як та, коли Роланд переніс їх до Меджису, і вони здавалися ще довшими. А тоді раптом наставав такий день, коли відразу по обіді ти помічав, що згущуються сутінки і ніч летить з-за обрію тобі назустріч. У такі дні Едді думав, що час, мабуть, заблукав.

Вони приїхали (не з вітерцем, а з загадками) з міста під назвою Лад на Блейні Моно. «Блейн негідник», — не раз повторював Джейк, але потяг виявився не просто негідником. Блейн Моно був схиблений. Едді вбив його абсурдними загадками, в яких не було жодної логіки («У цьому ти великий спец, котику», — сказала йому Сюзанна), і вони зійшли з поїзда в Топіці, дещо відмінній від тієї, що існувала в світі, звідки були родом Едді, Сюзанна і Джейк. Що насправді було не так вже й погано, бо цей світ (де професійна бейсбольна команда Канзас-Сіті мала назву «Монархи», замість «Кока-коли» пили «Нозз-а-лу», а великий японський виробник автівок називався «Такуро», а не «Хонда») накрила якась епідемія, що вбила практично всіх його мешканців. «Засунь це собі у „Такуро-спірит“ і сідай за кермо», — подумав Едді.

Впродовж усіх цих перипетій плин часу здавався йому цілком нормальним. Дуже часто він бував наляканий до смерті. Напевно, як і всі його супутники, крім хіба що Роланда. Але час був реальним і чітким. Едді не відчував, що час вислизає з його пальців, навіть коли вони крокували трасою 70 з патронами у вухах, споглядаючи зупинені машини й слухаючи скавуління штуки, яку Роланд називав тонкоходом.

Та після сутички в скляному палаці з Джейковим давнім друзякою Цок-Цоком і Роландовим давнім приятелем (Флеґом… чи Мартеном… чи раптом чомусь Мерліном) час став інакшим.

Але не відразу. Ми помандрували в кляту рожеву кулю… побачили, як Роланд убив свою матір… потім повернулися…

Так, саме тоді все і сталося. Вони отямилися на галявині миль за тридцять від Зеленого палацу. Споруда досі видніла віддалік, та всі вони розуміли, що то вже інший світ. Хтось (чи якась сила) переніс їх над тонкоходом чи крізь нього назад на Шлях Променя. Хай хто то був, ця людина чи істота виявилися достатньо турботливими і спакували їм у дорогу трохи харчів, «Нозз-а-лу», щоб запити, і кілька пачок знайомого печива «Кіблер».

Неподалік від них, на гілці дерева, висіла записка від істоти, яку Роланд не зумів пристрелити в палаці: «Відступися од Вежі. Це твоє останнє попередження». Сміх, та й годі. Одступитися від Вежі для Роланда було те саме, що, наприклад, убити Джейкового улюбленця, пухнастика-шалапута, й засмажити його на рожні на обід. Тобто неможливо.

Жодне з них не змогло б забути про існування Роландової Темної вежі. З Божою поміччю вони збиралися йти до кінця.

«У нас ще є трохи часу до сутінок, — сказав Едді того дня, коли вони знайшли попередження Флеґа. — Ходімо, чи як?»

«Так, — відказав Роланд. — Ходімо».

Отож вони рушили Шляхом Променя через безкраї поля, що їх відділяли одне від одного смуги розкошланого надокучливого підліску. Людей ніде не було видно. День у день небо було захмарене й висіло низько над головою. А що вони мандрували Шляхом Променя, то хмари над ними час від часу ненадовго розступалися, показуючи клапті блакиті. Якось уночі в просвіті між хмарами показався повний місяць, на поверхні якого чітко проступало обличчя: підла змовницька посмішка-гримаса Торговця. За Роландовими підрахунками, був кінець літа, але Едді здавалося, що це якесь позачасся — грань була чи то зблякла, чи то нежива, дерева (хоч як їх було мало) стояли голі, кущі були чахлі й побурілі. Дичини було мало — вперше за багато тижнів відтоді, як вони вийшли з лісу, де правив ведмідь-кіборг Шардик, їм нерідко доводилося лягати спати голодними.

Втім, ніщо з цього так не дратувало, як відчуття втрати контролю над часом: відсутні години, дні, тижні, навіть пори року. Боже милосердний. Нехай за місяцем Роланд визначив, що зараз кінець літа, проте світ довкола них скидався на глибоку осінь, перші дні листопада, й сонно хилився до зими.

Впродовж цього періоду Едді вирішив для себе, що творцями часу переважно ставали зовнішні події. Коли траплялося багато всякої цікавої фігні, час наче проминав швидше. Нудна повсякденність його вповільнювала, а коли всі події зупинялися, час наче повністю зникав. Спакував валізи й чкурнув на Коні-Айленд. Дивно, але правда.

Невже всі події зупинилися? Едді багато міркував над цим — чого-чого, а часу на розмірковування в нього було достатньо, бо він цілими днями робив лише те, що штовхав Сюзаннин візок, проминаючи одне за одним незліченні безбарвні поля. Єдина особливість, яку він міг згадати відтоді, як вони повернулися з магічної кулі, — загадкове число, як його називав Джейк. Але й воно, мабуть, нічого не означало. Щоб потрапити до Блейна, їм довелося розв'язати математичну загадку, і Сюзанна висловила припущення, що загадкове число — просто залишок від тих переживань. Едді навіть не думав з нею погоджуватися, але допускав, що ця теорія має право на життя.

А й справді, що такого особливого було в цифрі «дев'ятнадцять»? Загадкове число. Трохи поміркувавши, Сюзанна вказала їм на те, що воно просте, як ті, що відчиняли хвіртку до Блейна Моно. Едді докинув, що це єдине число, яке доводиться називати між вісімнадцять і двадцять щоразу, коли рахуєш. На це Джейк розсміявся і сказав, щоб Едді перестав клеїти дурня. Едді, сидячи близько біля вогнища й вирізьблюючи кролика, який невдовзі приєднається до кота й собаки, що вже лежали в його рюкзаку, попросив Джейка не глузувати з його єдиного справжнього обдарування.

ДВА

Відтоді, як вони повернулися на Шлях Променя, минуло п'ять-шість тижнів. І от одного дня їм трапилася пара старовинних заглибин від коліс, що, поза сумнівом, колись були дорогою. І хоч вона не простувала Шляхом Променя, Роланд наполіг, щоб вони звернули на неї. Вона проходить досить близько до Променя, щоб ми його не загубили, сказав він. Едді думав, що дорога допоможе їм знову зосередитися, струсити з себе відчуття корабля в глибокому штилі на «кінських широтах», та цього не сталося. Дорога вела їх угору полями, що здіймалися, наче сходинки, врешті-решт привівши на вершину довгого хребта, що пролягав із півночі на південь. Віддалік їхня дорога спускалася й пірнала в темний ліс. Якийсь він казковий, подумав Едді, коли вони ступили в його тінисті глибини. У другий день їхнього перебування в лісі (чи, може, то був третій день… або навіть четвертий) Сюзанна підстрелила невеличкого оленя, і після тривалої вегетаріанської дієти вони нарешті поласували смачним м'ясцем. Проте в темних надрах лісу не було ні орків, ні тролів, ні ельфів, у тому числі кіблерівських. Втім, інших оленів також не було.

— Я все чекаю, коли ж з'явиться пряничний будиночок, — сказав Едді. Між височезних древніх дерев вони йшли вже кілька днів. А може, тиждень. Все, в чому він був упевнений, — вони перебували досить близько до Шляху Променя. Його вони бачили в небі. А ще відчували.

— Що таке пряничний будиночок? — спитав Роланд. — Це теж із казки? Мабуть, ні, бо я б її знав.

Авжеж, знав би. Їхній друзяка був жадібний до оповідок, особливо тих, що починалися словами «Колись давно, коли всі жили у лісі». Але слухав він якось дивно. Трохи відсторонено. Едді звернув на це Сюзаннину увагу, а вона з притаманною їй прозорливістю вказала на причину. Сюзанна мала надприродну поетичну здібність утілювати почуття, викарбовуючи їх у словах.

— Це тому, що він не слухає з широко розплющеними очима, як дитина перед сном, — сказала вона. — А ти чекаєш, що він слухатиме саме так, сонечко.

— А як же тоді він слухає?

— Як антрополог, — миттю озвалася вона. — Антрополог, що намагається визначити риси якоїсь невідомої культури за її міфами та легендами.

Вона мала рацію. Роландова манера слухати трохи муляла Едді, бо потай він вважав, що це вони зі Сьюз і Джейком мали б слухати як науковці. Адже вони походили з прогресивнішого світу. Чи не так?

Хай якою була правда, всі вчотирьох вони відкрили для себе, що в їхніх світах безліч спільних історій. Роланд знав казку, що називалася «Сон Діани», на диво подібної до «Леді чи тигра», оповідки, яку троє вигнанців з Нью-Йорка читали школярами. Історія Лорда Перта дуже нагадувала біблійну розповідь про Давида і Голіафа. Роланд чув багато оповідок про Людину-Ісуса, що помер на хресті, щоб спокутувати гріхи світу, і розповів Едді, Сюзанні й Джейку, що в Людини-Ісуса є чимало послідовників у Серединному світі. В обох світах також співали схожих пісень, зокрема «Безжурнеє кохання» і «Гей, Джуд», хоча в світі Роланда першим рядком останньої було «Бачу тебе, хлопче».

Щонайменше годину Едді переказував Роландові казку про Ганзеля й Гретель, несвідомо наділивши лиху відьму, яка їла дітей, рисами Реї з Коосу. Коли він дійшов до тієї частини, де вона намагалася вгодувати дітей, щоб вони погладшали, то зупинився і спитав Роланда:

— А цю ти знаєш? Може, у вас є якісь варіанти?

— Ні, — похитав головою Роланд. — Але казка гарна. Розкажи до кінця, будь ласка.

Едді й розповів, закінчивши обов'язковим «І жили вони довго і щасливо». Стрілець кивнув.

— Ніхто не буває щасливим довіку, але ж ми цього не говоримо. Нехай діти самі про це дізнаються. Правда?

— Угу, — відповів Джейк.

Юк біг за Джейком назирці, поглядаючи на хлопчика знизу вгору своїми очима з золотистою облямівкою, в яких застиг звичний уже вираз тихого обожнювання.

— Угу, — сказав шалапут, копіюючи доволі похмурий тон свого господаря.

Едді обійняв Джейка за плечі.

— Як шкода, що ти тут, а не вдома у Нью-Йорку. Там, у Великому Яблуку, Джейкі, ти вже давно потрапив би до лап особистого психіатра. Ви б з ним намагалися розв'язати твої проблеми з батьками. Докопувалися б до суті твоїх невирішених конфліктів. Можливо, він навіть виписав би тобі якісь ліки. Наприклад, «Ріталін».

— Ні, дякую, краще я буду тут, — Джейк поглянув униз на Юка.

— Так, — сказав Едді. — Я тебе розумію.

— Такі оповідки називають чарівними казками, казками про фей,[2] — замислено промовив Роланд.

— Так, — відповів Едді.

— Але ж у цій, наприклад, жодної феї нема.

— Нема, — погодився Едді. — Це просто така назва. У нашому світі є містичні історії… саспенс… наукова фантастика… вестерни… казки. Розумієш?

— Так, — сказав Роланд. — Чому люди у вашому світі завжди хочуть слухати лише одну оповідку за раз? Лише один смак відчувати у роті?

— Це недалеко від істини, — відповіла Сюзанна.

— Чи ви не їсте рагу? — не вгавав Роланд.

— На вечерю їмо, — підтвердив Едді, — але що стосується розваг, то ми справді смакуємо страви окремо й не дозволяємо, щоб вони перемішувалися на тарілці. Хоча, якщо вже на те, це нудно.

— Скільки взагалі є чарівних казок, як ви гадаєте?

Без жодних вагань і, звісно, не домовляючись між собою, Едді, Сюзанна і Джейк хором назвали одне й те саме число: «Дев'ятнадцять!» А за мить своїм хрипким голосом його повторив Юк: «Дев'ятнадцять!»

Вони перезирнулися і розсміялися, бо ж «дев'ятнадцять» вже стало у них чимось на кшталт модного слівця, заступивши собою «хамляра», якого Джейк та Едді вже добряче заялозили. Та в їхньому сміхові вчувалися нотки занепокоєння, адже вся ця справа з числом «дев'ятнадцять» почала набувати якоїсь моторошності. Едді зловив себе на тому, що вирізьблює на боці останньої фігурки тварини щось на зразок тавра: «Друже, ласкаво просимо до нашого ранчо! Ми називаємо його „Смуга Дев'ятнадцять“». Сюзанна і Джейк зізналися в тому, що принесли для вечірнього багаття дров, яких було рівно дев'ятнадцять у кожному оберемку. Вони не могли сказати, чому назбирали саме таку кількість. Просто їм здалося, що так треба.

Якось уранці Роланд зупинив їх на краю лісу, яким вони мандрували, й показав на небо. На його тлі чітко виділялися гілки якогось древнього дерева. Гілки утворювали обриси, в яких легко вгадувалася цифра дев'ятнадцять. Тепер це побачили всі, але першим помітив саме Роланд.

Утім, Роланд, котрий вірив у погані знамення й передвістя так само непохитно, як колись Едді — у електричні лампочки й батарейки типу АА, сам же й не схвалював дивного та несподіваного захоплення свого ка-тету числом «дев'ятнадцять». Вони зблизилися, сказав він, настільки, наскільки взагалі можуть зблизитися члени будь-якого ка-тету, тож їхні думки, звички й нав'язливі ідеї поширювалися на всіх, як грип. І, напевно, значною мірою сприяв цьому Джейк.

— У тебе є хист, Джейку, — сказав Роланд. — Не знаю, чи він так само сильний, як і в мого давнього друга Алана, проте сумнівів у цьому я не маю.

— Не розумію, про що ти, — відповів Джейк, набурмосившись від подиву. Зате Едді начебто зрозумів, про що йдеться стрільцеві, й подумав, що з часом Джейк також збагне. Звісно, якщо звичний плин часу відновиться.

І він відновився — того дня, коли Джейк приніс пундиці.

ТРИ

Вони зупинилися підобідати (у раціоні знов були тільки несмачні рослинні буритоси, бо ж оленину з'їли, а печиво «Кіблер» зосталося лише солодким спогадом), і тут Едді помітив, що Джейк десь подівся, та спитав стрільця, чи не бачив він, де малий.

— Відстав приблизно на півколеса. — Роланд махнув на дорогу двома пальцями, що залишилися на його правій руці. — З ним усе добре. Якби щось сталося, ми б усі це відчули. — Він глянув на свій буритос і без охоти відкусив шматочок.

Едді розтулив було рота, щоб відповісти, але його випередила Сюзанна.

— А ось і він. Сонечко, що це ти назбирав?

Джейк ніс цілий оберемок якихось круглих штучок завбільшки з тенісні м'ячі. Лишень ці м'ячики не відскакували од корту — з них стирчали маленькі ріжки. Коли хлопчик підійшов ближче, Едді відчув їхні пахощі, ласі, як аромат свіжоспеченого хліба.

— Мені здається, це смачно, — сказав Джейк. — Вони пахнуть, як свіжий хліб із опари, які моя мама й домогосподарка місіс Шоу купували у Забара. — Всміхаючись, він поглянув на Сюзанну й Едді. — Ви знаєте крамницю Забара?

— Я точно знаю, — миттю відгукнулася Сюзанна. — Там усе таке смачнюще, м-м-м. Ці штуки справді дуже приємно пахнуть. Але ж, я сподіваюся, ти ще їх не куштував?

— Та ви що. — Він питально глянув на Роланда.

Стрілець недовго тримав їх у невіданні: взяв одного м'ячика, відірвав ріжки й запустив зуби у те, що лишилося.

— Пундиці, — сказав він. — Сто років їх не бачив. Вони чудесні. — Його блакитні очі заблищали. — Ріжок не їжте, вони не отруйні, але кислі. Їх можна підсмажити, якщо в нас ще лишилося трохи оленячого жиру. Смажені, вони смакують майже як м'ясо.

— Звучить спокусливо, — мовив Едді. — Тобі й карти в руки. Що ж до мене, то я, мабуть, не їстиму цього грибного моху чи що воно таке.

— Це не гриби, — заперечив Роланд. — Радше земляна ягода.

Взявши одну кульку, Сюзанна недовірливо куснула її й одразу ж з насолодою відкусила більший шматок.

— Дарма ти не хочеш їх їсти, серденько. Татків приятель Батечко Моз сказав би: вони першокласні. — Вона взяла у Джейка ще одну кульку й провела великим пальцем її шовковистою поверхнею.

— Можливо, — погодився Едді. — Та якось мені треба було зробити доповідь у школу і я читав одну книжку… здається, вона називалася «Ми все життя провели у замку»… і там одна схиблена дівуля отруїла такими штуками цілу свою родину. — Він нахилився до Джейка, здіймаючи брови дашком і кривлячи кутики губ у посмішці, яку хотів зробити якнайзловіснішою. — Геть-чисто усіх потруїла, і конали вони довго і в муках!

Едді звалився з колоди, на якій сидів, і став викачуватися на килимі з глиці й опалою листя, хриплячи й кривлячись у страхітливих гримасах. Довкола нього гасав Юк, вигавкуючи тоненьким голоском ім'я Едді.

— Не дурій, — сказав Роланд. — Джейку, де ти їх знайшов?

— Там, позаду, — відповів хлопчик. — На галявинці, яку я помітив зі стежки. Їх там повно. Якщо ж вам хочеться м'ясця… а мені хочеться, це я точно знаю… то є всі ознаки. Багато свіжого посліду. — Він пильно вивчав поглядом обличчя Роланда. — Дуже… свіжого… посліду. — Він говорив повільно, наче людина, що недостатньо добре володіє мовою.

Ледь помітна усмішка заграла в куточках Роландових вуст:

— Говори тихо, але прямо. Що турбує тебе, Джейку?

Відповідь Джейк промовив, самими губами.

— Коли я збирав пундиці, то помітив, що за мною стежать якісь чоловіки. Вони й зараз стежать.

Взявши одну кульку, Сюзанна виказала захват і нахилила до неї голову, наче нюхаючи квітку.

— Там, звідки ми прийшли? Праворуч від дороги?

— Так, — кивнув Джейк.

Едді затулив рота кулаком, наче прокашлюючись, і спитав:

— Скільки їх?

— Здається, четверо.

— П'ятеро, — сказав Роланд. — Можливо, шестеро. Одна з них жінка. Є ще хлопчик, не набагато старший од Джейка.

Джейк глянув на нього, вражений.

— І давно вони за нами йдуть? — спитав Едді.

— Відучора, — відповів Роланд. — Прийшли зі сходу.

— І ти нам нічого не сказав? — Сюзанна говорила різко, навіть не завдаючи собі клопоту прикрити рота рукою, щоби сховати обриси вимовлених слів.

Роланд майже непомітно їй підморгнув.

— Мені було цікаво, хто з вас помітить їх першим. До речі, я зробив ставку на тебе, Сюзанно.

Вона холодно на нього глянула і нічого не відповіла. Едді помітив, що в цьому погляді було більше від Детти Волкер, ніж від Сюзанни, й потай зрадів, що він призначався не йому.

— І що нам тепер з ними робити? — спитав Джейк.

— Поки що нічого, — відказав стрілець.

Ці слова вочевидь не припали Джейкові до душі.

— А раптом вони як той ка-тет Цок-Цока? Ґешер, Гутс і ті, інші?

— Ні, вони не такі.

— Як ти знаєш?

— Бо в такому разі вони б уже давно на нас напали й пішли на харч мухам.

Заперечити щось було важко, тож вони знову вирушили в дорогу. Стежка гадючилася поміж деревами, що росли тут уже багато століть. Через двадцять хвилин Едді почув звуки їхніх переслідувачів: хрускіт галузок під ногами, шелест кущів, одного разу навіть притишений голос. Словом, клишоногі, як назвав би їх Роланд. Едді відчував огиду до себе через те, що так довго їх не помічав. А ще йому було цікаво, чим ті хлоп'ята заробляють собі на життя. Якщо стеженням і розставлянням пасток, то, поза сумнівом, вони ледь зводили кінці з кінцями.

Едді Дін уже зрісся з Серединним світом, та так щільно, що навіть не усвідомлював, що часом поводиться як тутешній. Але він досі міряв відстані милями, а не колесами. І визначив, що на ту мить, коли Роланд оголосив привал, вони подолали приблизно п'ятнадцять миль, відколи Джейк приєднався до них з пундицями й новиною. Вони стали табором посеред дороги, як робили це завжди, відколи ступили в лісові хащі, щоб не дати жаринкам від їхнього багаття змоги запалити ліс.

Едді й Сюзанна назбирали чимало хмизу, поки Роланд із Джейком влаштували маленький табір і заходилися різати зібраний Джейком урожай пундиць. Сюзанна легко котила свій візок м'яким лісовим килимом під стародавніми деревами, складаючи хмиз собі на коліна. Едді, щось мугикаючи собі під носа, йшов неподалік.

— Глянь-но ліворуч, котику, — сказала Сюзанна.

Едді глянув і побачив оддалік помаранчевий проблиск вогню. Багаття.

— Скажи, незграби? — мовив він до Сюзанни.

— Так. Правду кажучи, мені навіть трохи їх шкода.

— Є ідеї, чому вони за нами стежать?

— Нє-а. Проте думаю, Роланд має рацію — коли вони будуть готові, то повідомлять нам. Або вирішать, що ми не те, що їм потрібно, і просто змиються. Ходімо назад до табору.

— Секундочку. — Він підняв ще одну галузку, повагався, потім нахилився й узяв ще одну. Щоб було правильно. — Все, можемо йти.

Дорогою назад він полічив галузки, які зібрав сам, потім ті, що лежали на колінах у Сюзанни. В кожному випадку вийшло по дев'ятнадцять.

— Сьюз, — гукнув він, а коли вона повернула до нього обличчя: — Час знову почав свій плин.

Вона не спитала, про що йому йдеться, лише мовчки кивнула.

ЧОТИРИ

Рішуча налаштованість Едді не їсти пундиць швидко розтанула. Надто смачно вони пахтіли, коли шкварчали в оленячому жирі, грудку якого Роланд (скнара душа) сховав на чорний день у своєму потертому старому кошелі. Едді узяв свою порцію, яку простягнули йому на одній зі старезних тарілок, що їх вони знайшли у Шардиковому лісі, скуштував і жадібно поглитав решту.

— Смачно, як м'ясо омарів, — похвалив він, але потім згадав чудовиськ, що відкусили Роландові пальці. — Тобто я хотів сказати, смачно, як хот-доги у Натана. Вибач, що глузував, Джейку.

— За це не хвилюйся, — всміхнувся Джейк. — Ти не надто образливо глузуєш.

— Треба вам дещо знати, — всміхаючись, сказав Роланд. Цими днями він усміхався частіше, набагато частіше, та його очі були серйозними. — Усім вам. Пундиці часто викликають дуже видовищні сни.

— Тобто від них ти наче під кайфом? — стривожено спитав Джейк, згадавши свого батька. Елмер Чемберз у своєму житті перепробував чимало химерних речей.

— Під кайфом? Я не зовсім…

— Сп'янілий. На підйомі. Коли тобі різне ввижається. Як тоді, коли ти прийняв мескалін і пішов у кам'яне кружало, де та істота мало не… мало не завдала мені болю.

Роланд на мить замислився, згадуючи. У тому колі з валунів мешкав ув'язнений сукуб. Якби її воля, вона б, поза сумнівом, улаштувала Джейкові Чемберзу сексуальну ініціацію й затрахала б до смерті. Але Роланд примусив її говорити. Щоб покарати його, дух наслав йому видиво Сюзен Дельґадо.

— Роланде? — стурбовано посмикав його Джейк.

— Не переймайся, Джейку. Те, про що ти зараз думаєш, спричиняють гриби — вони змінюють свідомість, викликають піднесення, — але не пундиці. Це лише смачні ягоди. Якщо сни стануть надто яскравими, просто нагадай собі, що ти спиш.

Едді вирішив, що ця маленька промова якась дивна. Зазвичай Роланд не завдавав собі клопоту опікуватися їхнім психічним здоров'ям. А також не любив марнувати слів.

«Події знову почали свій хід, і йому це теж відомо, — подумав Едді. — Після маленького тайм-ауту годинник знову цокає. Як то кажуть, гра почалася».

— Роланде, вночі чергуватимемо? — спитав Едді.

— Сумніваюся, що є потреба, — спокійно сказав стрілець і заходився крутити собі цигарку.

— Ти справді не вважаєш їх небезпечними? — спитала Сюзанна і повела очима в бік лісу, де окремі дерева вже губилися у вечірніх сутінках. Іскорка багаття, яку вони помітили раніше, вже зникла, та люди, що йшли слідом за ними, були десь там. Сюзанна їх відчувала. Опустивши погляд на Юка, вона помітила, що він теж дивиться у той бік, і це її не здивувало.

— Думаю, це їхні проблеми, — відповів Роланд.

— І що б це могло означати? — спитав Едді, та Роланд мовчав. Він просто лежав, підклавши під голову згорток оленячої шкіри, дивився у темне небо й курив цигарку.

Невдовзі Роландів ка-тет поснув. Вартових вони не виставляли, та їхнього сну ніхто не потривожив.

П'ЯТЬ

Сни, що навідали їх, насправді не були сновидінням. Це розуміли всі, крім Сюзанни, яка тієї ночі була в прямому сенсі відсутня.

«О Господи, я повернувся до Нью-Йорка, — подумав Едді. — Справді повернувся. Все це відбувається насправжки».

Так і було. Він стояв у Нью-Йорку. На Другій авеню.

Тієї ж миті, коли він це усвідомив, з-за рогу П'ятдесят четвертої вулиці вийшли Джейк та Юк.

— Здоров, Едді, — широко всміхаючись, сказав Джейк. — Вітаю, ти вдома.

«Гра почалася, — подумав Едді. — Гра почалася».

Розділ ІІ

У НЬЮ-ЙОРКУ

ОДИН

Джейк вдивлявся в пітьму захмареного нічного неба без зірок та місяця і непомітно заснув. Занурюючись у сон, він відчув, що падає, і злякався: у попередньому житті так званої нормальної дитини йому часто снилося падіння, особливо в час шкільних іспитів, але після примусового народження в Серединному світі ці сни його облишили.

Аж раптом падіння припинилося. Він почув короткий передзвін, що здався занадто прекрасним: лише три ноти — і ти вже мрієш, щоб мелодія змовкла, дванадцять нот — і тобі здається, що вона тебе вб'є. Від кожного подзвону його кістки вібрували. «Звучить по-гавайському, чи не так?» — подумав він, бо хоч дзвіночки й близько не нагадували моторошне скавуління тонкоходу, щось подібне між ними все ж було.

Було.

Коли Джейк уже думав, що більше не витримає ні секунди, жахлива й химерна мелодія стихла. Зненацька пітьма за заплющеними повіками спалахнула сліпучим темно-червоним світлом.

Джейк боязко розплющив повіки, і в очі йому вдарило денне світло.

І щелепа йому відвисла.

Перед ним був Нью-Йорк.

Повз нього пролітали діловиті таксівки, виблискуючи на сонці жовтогарячими бортами. Пройшов юнак із навушниками «Вокмена» у вухах, вистукуючи ритм музики ногами, взутими у сандалії, й мугикаючи собі під носа «Ша-да-ба, ша-да-боу!» Джейкові барабанні перетинки шарпонув звук молоткового перфоратора. У самоскид полетіли уламки бетону, й тріскотнява відлуння покотилася від споруди до споруди, що стриміли до неба. Світ навколо оглушливо гуркотів. Джейк навіть не усвідомлював, настільки він звик до глибокої тиші Серединного світу. Ні, не просто звик. Полюбив її. Але в цьому гуркоті було щось неймовірно вабливе. Знову в буденному Нью-Йорку. Джейк відчув, як його губи мимохіть розтягуються в усмішці.

— Ейк! Ейк! — загукав тихий переляканий голос. Глянувши вниз, Джейк побачив Юка, що сидів на хіднику, обкрутившись хвостом. На лапах пухнастика-шалапута не було червоних черевичків, та й Джейк був без червоних «оксфордів» (дякувати Богові!), але, поза тим, усе дуже нагадувало їхню мандрівку до Роландового Ґілеаду, яку вони здійснили в чарівній кулі. Кулі, що стала призвідницею такого лиха і страждань.

Цього разу обійшлося без кулі… він просто заснув. Але то був не сон. Його сни ніколи не були такими насиченими й такими опуклими. А ще…

А ще вони з Юком стояли ліворуч від шинку «Канзас-Сіті Блюз», і люди обходили їх. Щойно Джейк це помітив, якась жінка справді переступила через Юка, для цього трохи піднявши чорну спідницю прямого крою над коліном, не змінивши заклопотаного виразу обличчя, що наче промовляло: «Я мешканка Нью-Йорка, поспішаю у справах, тож не пхайся мені під ноги».

Вони не бачать нас, але якимось дивом відчувають. А якщо нас відчувають, отже, ми тут насправді.

Першим на думку спало логічне питання — чому? Трохи поміркувавши, Джейк вирішив, що подумає про це пізніше. Він здогадувався, що відповідь не забариться. А тим часом чом би просто не порадіти, що він знов у Нью-Йорку?

— Ходімо, Юк, — покликав він і завернув за ріг. Пухнастик-шалапут, чужий у великому місті, трюхикав так близько, що Джейк відчував, як його дихання лоскоче йому щиколотку.

«Друга авеню, — подумав він. А потім: — О Боже…»

Але завершити думку не встиг, бо побачив Едді Діна, що стояв біля дверей крамниці «Барселонські валізи», приголомшений і трохи карикатурний у старих джинсах, сорочці з оленячої шкіри й шкіряних мокасинах. Його волосся звисало на плечі: хоч і було воно чисте, та його вже давно не торкалися ножиці перукаря. Джейк розумів, що сам виглядає не ліпше — зверху сорочка з оленячої шкіри, знизу жалюгідні обшматовані рештки «докерсів», у яких він назавше покинув батьківський дім, вирушаючи у плавання до Брукліну, Датч-Гіл і нарешті до іншого світу.

«Добре, що нас ніхто не бачить», — подумав Джейк, та одразу ж і передумав. Якби люди могли їх бачити, то ще до обіду перед ними виросли б золоті гори дрібних монет. Ця думка викликала в нього усмішку.

— Привіт, Едді, — сказав він. — Вітаю, ти вдома.

Едді спантеличено кивнув.

— Бачу, ти й свого чотирилапого друга привів.

Нахилившись, Джейк з любов'ю погладив Юка по спинці.

— Він для мене щось на кшталт кредитки «Америкен Експрес». Я без неї з дому не виходжу.

Джейк хотів продовжувати — він почувався дотепним, сповненим енергії й жартів — аж раптом з-за рогу вигулькнув дехто й проминув їх, не дивлячись (як і решта пішоходів), і це змінило все. То був хлопчик у «докерсах», що виглядали точнісінько як Джейкові. Адже вони й були Джейкові. Звісно, ще не те лахміття, на яке вони перетворяться згодом, але штани таки належали йому. Як, власне, й кросівки. Їх Джейк загубив у Датч-Гіл. Тиньковий велет, що охороняв двері між світами, зірвав їх йому з ніг.

Хлопчик, котрий пройшов повз них, був Джоном Чемберзом. То був він, тільки ще незагартований, невинний і до болю юний. «Як же ти вижив? — спитав Джейк навздогін самому собі, що віддалявся. — Як витримав те напруження, коли здавалося, що ти божеволієш, і втечу з дому, і той жахливий будинок у Брукліні? Та найголовніше — як ти не загинув від лап охоронця? Напевно, ти крутіший, ніж виглядаєш».

Едді так кумедно повів очима на його спину, що віддалялася, й знову на нього, що Джейк розсміявся, попри весь свій величезний подив. Едді нагадав йому комікси, де Арчі або Джагхед намагалися подивитися на два боки водночас. Опустивши погляд, він побачив той самий вираз у Юка. Чомусь від цього зробилося ще смішніше.

— Що за дурня? — спитав Едді.

— Повторна прокрутка, — Джейк зареготав ще сильніше. Сміх був дурнуватий, але зупинитися він не міг. Йому хотілося подуріти. — Це як тоді, коли ми спостерігали за Роландом у Великій Залі Ґілеаду, та тільки зараз ми в Нью-Йорку, тридцять першого травня тисяча дев'ятсот сімдесят сьомого року! Це той день, коли я пішов зі школи Пайпера по-французькому! Повторна прокрутка, хлопче!

— По-французькому?.. — почав було Едді, та Джейк не дав йому закінчити. Його вразило чергове відкриття. Хоча слово «вразило» не надто добре передавало суть того, що відбулося. Його накрило з головою, як людину, що не змогла врятуватися від височезної припливної хвилі на пляжі. Його обличчя так просяяло, що Едді мимоволі відступив на крок назад.

— Троянда! — прошепотів Джейк. Йому забракло подиху сказати це гучніше, в горлі було сухо, наче пройшла піщана буря. — Едді, троянда!

— І що з нею?

— Це той день, коли я побачив троянду! — простягнувши непевно долоню, він узяв Едді за руку вище ліктя. — Я піду до книгарні… а потім на пустир. Колись там була делікатесна…

Едді жваво закивав.

— Аякже, «Вишукані делікатеси від Тома й Джеррі», на розі Другої й Сорок шостої…

— Крамнички вже нема, та є троянда! Той я, що пішов далі, побачить її сьогодні, і ми теж зможемо її побачити!

Очі Едді засяяли.

— Тоді ходімо хутчіш. Ми ж не хочемо тебе загубити. Його загубити. Чорт, одного з вас загубити.

— Не хвилюйся, — сказав Джейк. — Я знаю, куди він піде.

ДВА

Джейк ішов попереду — нью-йоркський Джейк зразка весни 1977 року. Він повільно брів, ловлячи ґав і помітно насолоджуючись погожою дниною. Джейк із Серединного світу чудово пам'ятав, як почувався той хлопчик: йому зненацька полегшало, бо голоси в голові

(я помер!)

(ні, не помер!)

нарешті перестали колобродити. Це сталося біля дощаного паркану, де двоє бізнесменів грали в хрестики-нулики ручкою «Марк Крос». А ще, звісно, на душі полегшало, бо він був уже далеко від школи Пайпера й божевілля свого іспитового твору з англійської. Міс Ейвері чітко дала зрозуміти, що оцінка за іспитовий твір кожного учня становитиме цілих двадцять п'ять відсотків од річної. А Джейк написав якусь маячню. Те, що вчителька поставила йому за твір А з плюсом, лише утверджувало його в думці, що світ котився під три чорти, все в ньому було дев'ятнадцять.

Виборсатися з цього кошмару, хай навіть на короткий час, здавалося святом. Авжеж, він насолоджувався днем.

«Тільки щось із цим днем негаразд, — подумав той Джейк, що йшов назирці за собою колишнім. — Щось не так…»

Він роззирався навколо, та ніяк не міг збагнути, що саме було інакшим. Кінець травня, яскраве літнє сонце, на Другій авеню повно перехожих, що неквапом прогулювалися, і охочих повитріщатися на вітрини крамниць, безліч таксі, час від часу проїжджає довгий чорний лімузин, усе як завжди, нічого дивного.

Але враження було помилковим.

Тут усе було не як слід.

ТРИ

Едді відчув, що малий торсає його за рукав.

— Що не так у цій картинці? — спитав Джейк.

Едді подивився навкруги. Незважаючи на власні клопоти з пристосуванням до середовища (адже цей Нью-Йорк був у минулому порівняно з тим часом, звідки він прибув), він розумів, про що йдеться Джейкові. Щось у цьому місті таки було дивним.

Зненацька він глянув на тротуар, бо ним оволоділа впевненість, що вони не відкидають тіней. Загубили їх, наче діти в котрійсь історії… одній з дев'ятнадцяти казок… чи якійсь сучаснішій оповідці на кшталт «Лева, відьми й шафи» чи «Пітера Пена»? Одному з тих романів, що їх можна зарахувати до циклу «Дев'ятнадцять сучасних дитячих книжок»?

Проте це не мало значення, бо їхні тіні були на місці.

«Але як я можу бачити свою тінь, коли надворі так темно?» — подумав Едді.

Безглузда думка. Надворі не було темно. Господи, та ж був ранок, світлий травневий ранок, сонце виблискувало на хромованих бортах автівок, що котили повз них, і так нестерпно мигтіло на шибках вітрин на східному боці Другої авеню, що хотілося замружитися. Та все одно здавалося, що скрізь панує темінь, неначе все навколо було лишень хисткою поверхнею, ніби тканинний задник сценічних декорацій. «На зорі ми побачимо Арденський ліс».[3] Чи замок у Данському королівстві. Чи кухню в будинку Віллі Ломена.[4] У цьому випадку ми бачимо Другу авеню, що в центрі Нью-Йорка.

Так, саме так. Тільки за цими декораціями ховалися не закулісні майстерня і склад, а лише всеосяжна розбухла пітьма. Якийсь величезний мертвий всесвіт, у якому Роландова Вежа вже впала.

«Будь ласка, нехай це буде виплід моєї уяви, — подумав Едді. — Прошу, нехай це буде просто культурний шок чи старий добрий мороз поза шкірою».

Але він розумів, що це не так.

— Як ми сюди потрапили? — спитав він у Джейка. — Дверей же не було… — Він затнувся, а потім з надією в голосі спитав: — А може, це просто сон?

— Ні, — відповів Джейк. — Це більше схоже на те, як ми мандрували у чарівній кулі. Тільки цього разу обійшлося без кристала. — Раптом його осяяло. — А ти чув музику? Дзвіночки? Перед тим, як ми опинилися тут?

У відповідь Едді кивнув.

— Мелодія була нестерпна. У мене аж очі засльозилися.

— Так, — сказав Джейк. — Точно.

Юк тим часом обнюхував пожежну колонку. Едді з Джейком зупинилися, щоб дати малому зробити своє діло — додати власне повідомлення до дошки, вже й без того заліпленої оголошеннями. Інший Джейк — Малий'77 — ішов попереду повільно, роздивляючись усе навколо. Едді подумав, що той має вигляд туриста з Мічигану. Хлопчик навіть витягав шию, щоб побачити дахи будівель, і Едді стрелила думка, що якби його запопала за таким ділом Нью-Йоркська комісія з цинізму, то в нього відняли б блумінгдейлівську[5] платіжну картку. Не те щоб він скаржився — так за малим було легше йти.

І щойно Едді про це подумав, як Малий'77 зник.

— Куди ти пропав? Джейку, де ти подівся?

— Без паніки, — відказав Джейк, розплившись в усмішці. (Юк на рівні його щиколотки вставив свої п'ять центів: «Іки!») — Я зайшов до книгарні. До… ее… «Мангеттентського ресторану „Пожива для розуму“», так він називається.

— Це той магазин, де ти купив «Чарлі Чух-Чуха» і книжку загадок?

— Точно.

Джейкова загадкова усмішка сподобалася Едді, бо від неї обличчя малого аж засяяло.

— Пригадуєш, як розхвилювався Роланд, коли я сказав йому прізвище власника книгарні?

Едді кивнув. Господаря «Мангеттенського ресторану „Пожива для розуму“» звали Кельвін Тауер. Кельвін «Вежа».

— Ходімо швидше, — поквапив Джейк. — Я хочу подивитися.

Двічі Едді не змусив себе просити. Йому теж кортіло подивитися.

ЧОТИРИ

У дверному проході Джейк зупинився. Всміхатися він не перестав, але усмішка стала трохи стриманішою.

— Що таке? Що з тобою? — стривожився Едді.

— Не знаю. Здається, щось змінилося. Просто… так багато всього сталося, відколи я тут не був…

Він не відводив погляду од дошки, що стояла біля вікна, пописана крейдою. Такий спосіб реклами товару здався Едді цілком гідним. Та дошка скидалася на ті, що їх виставляли біля забігайлівок, а ще на рибних ринках.

СЬОГОДНІ В МЕНЮ

З Міссісіпі! Смажений на пательні Вільям Фолкнер

У твердій палітурці — ринкова ціна

У м'якій палітурці «Вінтидж Лайбрері» — 75¢ за томик

Зі штату Мен! Крижаний Стівен Кінг

У твердій палітурці — ринкова ціна

У м'якій палітурці «Букклаб Баргейнз» — 75¢ за томик

З Каліфорнії! Реймонд Чендлер, круто зварений

У твердій палітурці — ринкова ціна

У м'якій палітурці — 7 шт. за $5.00

Неподалік від дошки Едді помітив іншого Джейка — ще не засмаглого, без жорсткого і ясного виразу в очах — біля невеличкого столика, на якому було розкладено товар. Дитячі книжки. Напевно, «Дев'ятнадцять чарівних казок» і «Дев'ятнадцять казок сучасності».

«Припини це, — наказав він самому собі. — Це синдром нав'язливого лайна, і ти це знаєш».

Можливо, так і було, проте Джейк'77 саме збирався взяти з того столика книжки, які невдовзі докорінно змінять (і, цілком імовірно, врятують) їхні життя. Едді вирішив, що почне непокоїтися через число «дев'ятнадцять» пізніше. Або не почне, якщо в змозі буде впоратися зі своєю тривогою.

— Ходімо всередину, — сказав він Джейкові.

Але хлопчик вагався.

— Ти чого? — спитав Едді. — Тауер нас не побачить, якщо тебе це хвилює.

— Тауер не побачить, — погодився Джейк. — Але що, як побачить він? — І хлопчик показав на себе колишнього, у котрого ще все було попереду: зустріч з Ґешером, Цок-Цоком і старими в Річковому Перехресті. А також з Блейном Моно та Реєю з Коосу.

Джейк дивився на Едді перелякано й допитливо водночас.

— А раптом я побачу самого себе?

Такої можливості Едді не відкидав. Чорт, статися могло що завгодно. Та відчуття, що було в нього на душі, від цього не змінилося.

— Гадаю, нам треба зайти, Джейку.

— Та… — вирвалося у хлопчика довгим зітханням. — Я теж так думаю.

П'ЯТЬ

Вони увійшли непоміченими, Едді полічив книжки на столику, що привернув хлопчикову увагу, і полегшено зітхнув, нарахувавши двадцять одну. Та тільки після того, як Джейк забрав дві потрібні йому книжки — «Чарлі Чух-Чуха» і книгу загадок, — їх лишилося дев'ятнадцять…

— Знайшов собі щось цікавеньке, синку? — спитав лагідний голос, що належав огрядному чоловікові в сорочці з відкритим коміром. Позаду нього, біля шинкваса, що його ідею наче поцупили з візка для продажу прохолодних газованих напоїв початку XX століття, тріо пристаркуватих парубків пили каву й поїдали тістечка. На мармуровій дошці стійки лежала шахівниця, на якій тривала партія.

— Скраю сидить Аарон Діпно, — прошепотів Джейк. — Він пояснить мені загадку про Самсона.

— Шшш! — цитьнув Едді, бо хотів почути розмову між Кельвіном Тауером і Джейком'77. Вона раптово здалася йому дуже важливою… та тільки чому, в біса, в книгарні було так темно?

Напівморок тут не панує. О цій порі східний бік вулиці заливає сонячне світло, двері відчинено, тож усе проміння без перешкод потрапляє всередину. Чого це ти вирішив, що тут темно?

Бо так було насправді. І сонячне світло — його контраст до темряви — тільки підсилювало враження. Гірше ставало від того, що ти не міг побачити темряву… і Едді усвідомив жахливу річ: цим людям — Тауерові, Діпно, Джейку'77 — загрожує небезпека. Можливо, і їм з Джейком із Серединного світу та Юком також.

Загроза нависла над усіма.

ШІСТЬ

Джейк дивився, як його молодше «я» задкує на крок від господаря книгарні, а його очі розширюються від подиву. «Тому що його прізвище Тауер, — подумав Джейк. — Саме це мене й ошелешило. Але Роландова Вежа тут ні до чого — тоді я ще про неї не знав. Це через картинку, яку я втулив на останню сторінку свого твору».

На останню сторінку він поставив фото Похилої вежі, потім густо зафарбував її чорним олівцем, затемнивши так ретельно, як тільки зміг.

Тауер поцікавився, як його звуть. Джейк'77 відповів, і Тауер трохи покепкував з нього. По-доброму, як завжди робили дорослі, що гарно ставилися до дітей.

— Гарне в тебе ім'я, кумплю, — сказав Тауер. — Як у того героя вестерну… такого собі рубаки, що вдирається в Блек-Форк, в Аризоні, розправляється там з усіма покидьками й їде собі далі. Щось таке з Вейна Д. Оверголсера…

Джейк приступив на крок ближче до себе самого (у голові промайнула думка, що вони вдвох непогано виглядали б у комедійному телешоу «Сетедей Найт Лайв»), і його очі трохи округлилися.

— Едді! — Він досі шепотів, хоча й знав, що люди в книгарні не можуть…

Хіба що на якомусь рівні вони могли чути. Він пригадав, як та жінка на Сорок четвертій вулиці підібгала спідницю вище коліна, щоб переступити через Юка. От і зараз Кельвін Тауер трохи повів очима у його бік, перш ніж глянути на Джейка давнішого зразка.

— Не треба привертати зайвої уваги, — пробурмотів йому на вухо Едді.

— Я розумію, — сказав Джейк, — але глянь на «Чарлі Чух-Чуха»!

Едді не одразу помітив, що не так із книжкою — на палітурці и він бачив лише самого Чарлі з його оком-ліхтарем і підступною посмішкою у вигляді запобіжних ґрат локомотива. А потім брови Едді поповзли догори.

— Я думав, «Чарлі Чух-Чуха» написала така собі Беріл Еванс, — прошепотів він.

— Я теж, — кивнув Джейк.

— Тоді хто ця… — Едді ще раз звірився з палітуркою. — Ця Клаудія-і-Інес Бахман?

— Гадки не маю, — зізнався Джейк. — Ніколи про таку не чув.

СІМ

До них повільною ходою наближався один зі стариганів, що сиділи біля шинкваса. Едді з Джейком відступили назад. Едді відчув, що в нього по спині пробіг холодок. Джейк був дуже блідий, а Юк тихенько й налякано скімлив. Так, авжеж, щось тут було негаразд. В певному сенсі вони загубили свої тіні. Тільки Едді не знав, яким чином.

Джейк'77 саме дістав гаманця й платив за дві книжки. Перекинувся кількома словами з продавцем, посміялися разом, а тоді хлопчик рушив до дверей. Едді ходів було піти слідом, але справжній Джейк узяв його за руку.

— Ще рано, я повернуся.

— Мені байдуже, можеш хоч розставити всі книжки в книгарні за алфавітом, — сказав Едді. — Але зачекаймо тебе надворі.

Джейк обдумав цю пропозицію, закусивши губу, потім кивнув. Вони попрямували до дверей, але зупинилися й відступили вбік, коли зайшов інший Джейк. Книжку загадок він тримав розгорнутою. Кельвін Тауер, котрий сидів, схилившись над шахівницею, приязно йому всміхнувся.

— Вирішив усе-таки випити кави, о гіперборейський мандрівцю?

— Ні, я хотів спитати…

— Це щодо загадки про Самсона, — сказав Джейк із Серединного світу. — Не думаю, що це важливо. Хоча той Діпно незле співає, раптом ти схочеш послухати.

— Я пас, — сказав Едді. — Ходімо.

Вони вийшли назовні. І хоч на Другій авеню досі було не все гаразд — відчуття безмежної пітьми за сценою, навіть за самими небесами, не зникло, — все ж тут було ліпше, ніж у «Мангеттенському ресторані». Принаймні повітря було свіже.

— Слухай, ходімо до перехрестя Другої та Сорок шостої, — запропонував Джейк і повів головою у бік себе, котрий слухав пісню Аарона Діпно. — Я нас наздожену.

Обміркувавши це, Едді похитав головою.

Джейк трохи знітився.

— Невже ти не хочеш побачити троянду?

— Хочу, ще й як хочу, — сказав Едді. — Аж зі штанів вискакую.

— Тоді…

— Мені здається, ми тут ще не все побачили. Не знаю чому, але маю таке відчуття.

Джейк — той, що жив у сімдесят сьомому, — лишив двері відчиненими, коли повернувся, тож тепер Едді прослизнув у отвір. Аарон Діпно саме виповідав Джейкові загадку, котру вони пізніше випробують на Блейні Моно: «Що без ніг, але біжить, з ложем, та на місці не лежить». Тим часом Джейк із Серединного світу знову вивчав дошку оголошень біля вітрини книгарні («смажений на пательні Вільям Фолкнер, круто зварений Реймонд Чендлер»). Його обличчя спохмурніло, але виражало радше сумнів і тривогу, ніж лихий настрій.

— На цій дошці теж щось не так, — сказав він.

— Що саме?

— Не можу згадати.

— Це важливо?

Джейк повернувся до нього. Очі під похмуро зведеними бровами зиркали налякано.

— Не знаю. Це теж загадка. Ненавиджу загадки!

Едді співчутливо кивнув.

— Коли Беріл — не Беріл? Коли вона Клаудія, — мовив він.

— Га?

— Не зважай. Відійди, Джейку, бо вріжешся сам у себе.

Джейк кинув ошелешений погляд на Джона Чемберза, що саме виходив йому назустріч, і послухався Едді. А коли Джейк'77 рушив Другою авеню з двома новими книжками в лівій руці, Джейк із Серединного світу стомлено глянув на Едді.

— Одне я точно пам'ятаю, — сказав хлопчик. — Коли я виходив із книгарні, я був переконаний, що більше ніколи сюди не повернуся. Але ж повернувся.

— Зважаючи на те, що ми зараз більше скидаємося на привидів, ніж на реальних людей, я б сказав, що це суперечливе твердження. — Едді дружньо почухав Джейкові потилицю. — А якщо ти все ж забув щось важливе, Роланд допоможе тобі згадати. Він добре на цьому знається.

У відповідь на це Джейк полегшено всміхнувся. Він уже на власному досвіді відчув, як стрілець уміє видобувати з людей спогади. Роландів друг Алан володів хистом читати думки інших, Катбертові природа відсипала стільки почуття гумору, що вистачало на чотирьох, а Роланд за багато років став збіса вправним гіпнотизером. У Лас-Вегасі він би вмить став мільйонером.

— А тепер ми вже можемо йти за мною? — спитав Джейк. — Поглянути на троянду? — Він з нещасним виглядом подивився на обидва боки Другої авеню, що здавалася світлою та темною водночас. — Там, коло неї, напевно, буде ліпше. Троянда все робить кращим.

Щойно Едді зібрався погодитися, як перед книгарнею Кельвіна Тауера пригальмував темно-сірий лімузин «лінкольн». Він без вагань припаркувався перед пожежною колонкою біля жовтої бровки тротуару. Передні дверцята відчинилися. Коли Едді побачив, хто вилазить з-за керма, то вхопив Джейка за плече.

— Ой! Боляче!

Та Едді наче й не чув, натомість ще міцніше стис плече хлопчика.

— Господи, — прошепотів Едді. — Господи Ісусе, та що це, в біса, таке?

ВІСІМ

Джейк побачив, що колір обличчя Едді з блідого швидко змінився на попелясто-сірий. Очі вилізли мало не на лоба. Не без зусиль хлопчик розтиснув його пальці і зняв руку зі свого плеча. Едді зробив слабкий жест, наче хотів підняти руку й тицьнути вказівним пальцем, але йому наче забракло сили. Рука кволо опустилася донизу.

Поки водій відчиняв задні дверцята, чоловік, який виліз з пасажирського сидіння «лінкольна», вийшов на хідник. Навіть Джейкові його кроки здавалися відпрацьованими, майже як у танцівників. Чоловік, що сидів на задньому сидінні, був убраний в дорогий костюм, та це не надто допомагало приховати його низький зріст, чимале випнуте черево та чорне волосся, що вже починало сивіти біля коренів. З чорного волосся, судячи з його плечей, сипалася лупа.

Раптом Джейкові здалося, що пітьма навколо погустішала. Він подивився на небо: чи не зайшло, бува, сонце за хмару. Ні, не зайшло, проте хлопчик міг поклястися, що бачить чорний ореол довкола сліпучого сонця — неначе налякане око, обведене фарбою для повік.

За півкварталу від них, ближче до центру міста, хлопчик зразка 1977 року глипнув у вітрину ресторанчика, і Джейк згадав його назву: «Чу-Чу». Неподалік була музична крамниця «Вежа могутності», де він подумає: «Нині вежі продають майже за безцінь». Якби той Джейк озирнувся, то побачив би сірий «лімузин»… але він пішов далі. Джейк'77 був зациклений лише на прийдешньому.

— Це Балазар, — промовив Едді.

— Що?!

Едді показав на присадкуватого, який саме поправляв свою дорогу краватку від «Сулка». Інші двоє оточили його по боках. Вигляд у них був спокійний і пильний водночас.

— Енріко Балазар. Тільки набагато молодший. Господи, та йому сорок років!

— Зараз 1977 рік, — нагадав йому Джейк. І раптом його осяяло: — Це той, кого ви з Роландом убили? — Якось Едді розповів Джейкові про стрілянину 1987 року в Балазаровому клубі, опускаючи найкривавіші подробиці. Наприклад, про те, як Кевін Блейк вкинув до кабінету Балазара голову брата Едді, щоб виманити Едді й Роланда на відкриту місцину. Голову Генрі Діна, великого мудреця і видатного наркаша.

— Ага, — відповів Едді. — Той, кого ми порішили. А той, що за кермом був, — то Джек Андоліні. Старе Страшко, як його називали люди. Позаочі, звісно. Він вийшов разом зі мною в ті двері за мить до того, як почалася м'ясорубка.

— Але ж Роланд і його пристрелив. Хіба ні?

Едді кивнув. То було простіше, ніж пояснювати, як омаро-монстриська на пляжі осліпили Джека Андоліні й клешнями та щелепами перетворили його лице на місиво.

— Інший охоронець — то Джордж Бйонді. Шнобель. Його я кокнув власноруч. Себто ще кокну. Через десять років. — Едді мав такий вигляд, наче от-от зомліє й гепнеться на землю.

— Едді, ти в нормі?

— Мабуть. Здається. — Вони відійшли од дверного проходу книгарні. Юк знову примостився ближче до Джейкової щиколотки. Джейкове молодше «я» вже зникло з Другої авеню. «Я побіг, — подумав Джейк. — Може, перестрибую зараз через візок поштового вантажника. Щодуху мчу до крамнички делікатесів, бо переконаний, що то шлях назад, до Серединного світу. Шлях до нього».

Балазар зиркнув на своє відображення у вітрині біля дошки «СЬОГОДНІ В МЕНЮ», востаннє кінчиками пальців розпушив ріденьке волоссячко над вухами і переступив через поріг книгарні. Андоліні й Бйонді йшли слідом.

— Круті хлопці, — сказав Джейк.

— Найкрутіші, — погодився Едді.

— З Брукліну.

— Ну звісно.

— А що круті хлопці з Брукліну забули у книгарні на Мангеттені?

— Здається, саме це ми й маємо з'ясувати. Джейку, я зробив тобі боляче?

— Та пусте. Але знову заходити всередину я не хочу.

— Я теж. Проте ходімо.

І вони пішли назад до «Мангеттенського ресторану „Пожива для розуму“».

ДЕВ'ЯТЬ

Юк не відставав од Джейка й тонесенько скімлив. Джейкові це підвивання було не до душі, проте зрозуміти тваринку він міг. У повітрі книгарні висів запах страху, такий щільний, що його можна було помацати. Діпно сидів біля шахівниці, переводячи нещасний погляд з Кельвіна Тауера на новоприбулих, що не надто скидалися на книголюбів у пошуках рідкісних видань. Інші двоє старих шкарбанів біля шинкваса похапцем, великими ковтками допивали каву, маючи вигляд людей, що раптово згадали про невідкладні справи й більше не можуть затримуватися.

«Боягузи, — подумав Джейк із презирством, яке було порівняно новим відчуттям у його житті. — Зайці полохливі. Не все можна виправдати старістю».

— Містере Торен, нам з вами є про що поговорити, — говорив Балазар тихим, спокійним, розважливим голосом, у якому не було навіть натяку на акцент. — Може, запросите нас до свого кабінету?

— Нам нема чого обговорювати, — відказав Тауер, скоса поглядаючи на Андоліні. Джейк його чудово розумів: Джек Андоліні скидався на психопата з сокирою з якого-небудь фільму жахів. — Після п'ятнадцятого липня, можливо, тема для розмови з'явиться. Можливо. Отже, поговоримо після Дня незалежності. Мабуть. Якщо схочете. — Він посміхнувся, щоб продемонструвати свою розважливість. — Але зараз я просто не бачу в цьому сенсу. Ще ж навіть не червень. І, щоб ви знали, моє прізвище не…

— Він не бачить сенсу, — сказав Балазар, звертаючись до Андоліні й чоловіка з великим носом. Розвів руки в боки, потім опустив їх. «І куди котиться наш світ?» — промовляв цей жест. — Джек? Джордж? Цей чоловік узяв у мене чек на суму з п'ятьма нулями. А тепер каже, що не бачить сенсу зі мною розмовляти.

— Неймовірно, — сказав Бйонді. Андоліні промовчав. Він просто зиркнув на Кельвіна Тауера з-під неандертальського лоба своїми брудно-карими очицями, що скидалися на дрібних злющих тваринок, які виглядали з печери. Джейк подумав, що з таким обличчям не треба навіть говорити, щоб тебе почули. Залякування було переконливішим за слова.

— Я хочу поговорити з тобою, — терплячим, переконливим тоном сказав Балазар, але його очі буравили обличчя Тауера. — Чому? Тому що мої боси хочуть, щоб я з тобою поговорив. Для мене цього досить. І знаєш що? Я думаю, за сто штук, які тобі відвалили, ти можеш приділити мені п'ять хвилин. Правда?

— Ста тисяч уже нема, — похмуро відказав Тауер. — І ви чудово це знаєте, як і ті, хто вас найняв.

— Мене це не обходить, — сказав Балазар. — Та й чому б я мав перейматися? То були твої гроші. Єдине, що мене цікавить, — чи поведеш ти нас до свого кабінету. Якщо ні, ми поговоримо тут, на очах у цілого світу.

«Цілий світ» складався на ту мить з Аарона Діпно, одного пухнастика-шалапута і двох колишніх нью-йорківців, котрих жоден із чоловіків у книгарні бачити не міг. Друзяки Діпно здиміли з-за шинкваса, як справжні боягузи.

— Мені нема на кого залишити книгарню, — востаннє спробував відкараскатися Тауер. — Наближається час обіду, до нас можуть зайти відвідувачі…

— Та ви навіть п'ятдесят баксів за день не вторгуєте, — сказав Андоліні, — нам це відомо, містере Торен. Якщо ж ви справді боїтеся проґавити крупного клієнта, нехай він кілька хвилин постоїть за прилавком.

З переляку Джейк подумав, що той, кого Едді називав Старим Страшком, говорить про нього, Джона «Джейка» Чемберза. А потім зрозумів, що Андоліні показує повз нього, на Діпно.

Після цього Тауер здався. Чи Торен.

— Аароне, — звернувся він до товариша. — Постережеш?

— Як скажеш, — погодився Діпно. Вираз обличчя в нього був стурбований. — Ти точно хочеш розмовляти з цими хлопцями?

Бйонді промовисто на нього зиркнув, але Діпно гідно витримав цей погляд. Джейк навіть відчув гордість за старого.

— Так, — відповів Тауер. — Все нормально.

— Не турбуйтеся, ми не позбавимо його анальної незайманості, — сказав Бйонді й розреготався.

— Добирай слів, ти у храмі книги, — сказав Балазар, але Джейк помітив, що він і собі посміхнувся. — Ходімо, Торене. Трохи потеревенимо.

— У мене інше прізвище! Я змінив його в законний спосіб на…

— Та яка різниця, — заспокійливо промовив Балазар і навіть поплескав Тауера по руці. Джейк досі не міг звикнути до думки, що все це… вся ця мелодрама… відбувалася після того, як він вийшов з крамниці з двома новими книжками (принаймні для нього новими) й попрямував далі. Усе це сталося в нього за спиною.

— Фріц воно і є фріц, правда, бос? — жваво спитав Бйонді. — Чи голландець, чи хто він там. Хай як він себе називає.

— Джордже, якщо я схочу почути твій голос, то скажу, які слова ти маєш говорити. Затямив? — спитав Балазар.

— Добре, — відповів Бйонді. Хвильку поміркувавши й вирішивши, що «добре» прозвучало не надто запально, додав: — Так! Авжеж!

— Гаразд. — Притримуючи Тауера за руку, по якій щойно плескав, Балазар повів його в глиб книгарні. Книжки тут були звалені абияк, повітря було задушливим від запаху мільйонів сторінок, порослих пліснявою. Підійшли до дверей з написом «Службовий вхід», Тауер дістав низку ключів. Поки він шукав потрібний, ключі теленькали.

— У нього тремтять руки, — пробурмотів Джейк.

— Якби я був на його місці, в мене б теж тремтіли, — кивнувши, сказав Едді.

Нарешті Тауер відшукав ключа, повернув його в замку й відчинив двері. Він ще раз глянув на трьох чоловіків, що до нього прийшли, — «биків» із Брукліну, — і запросив їх заходити. Двері за їхніми спинами зачинилися, і Джейк почув, як хтось замикає їх на засувку. Навряд чи це зробив сам Тауер, подумав він.

Поглянувши в опукле дзеркало проти крадіїв, встановлене в кутку крамниці, Джейк побачив, що Діпно підняв телефонну слухавку, якусь мить повагався і поклав її назад на важіль.

— Що тепер робитимемо? — спитав хлопчик у Едді.

— У мене є ідея. Я бачив таке в кіно. — Він підійшов до дверей і підморгнув Джейку. — Зараз спробуємо. Якщо я просто втелющуся головою, можеш сміливо назвати мене йолопом.

Не встиг Джейк спитати, що він має на увазі, як Едді ступив уперед, маючи намір пройти крізь двері. Джейк побачив, як його очі заплющилися, а губи стислися в гримасі — так кривиться людина, коли боїться боляче вдаритися лобом.

Але Едді не вдарився. Він просто пройшов крізь двері. Якусь мить його нога в мокасині ще стирчала назовні, а потім зникла і вона. Пролунав тихий шелест — наче хтось провів рукою по грубій дошці.

Нахилившись, Джейк узяв Юка на руки.

— Заплющ очі.

— Очі, — погодився шалапут, але продовжував з обожнюванням споглядати Джейка. Тож Джейк міцно замружив очі, а коли розплющив, Юк уже копіював його. Не гаючи часу, хлопець ступив крізь двері з написом «Службовий вхід». На мить запанувала темрява, що сильно пахла деревиною. Десь глибоко в свідомості знову закалатали тривожні дзвіночки. А потім він опинився на іншому боці.

ДЕСЯТЬ

То було приміщення для зберігання книжок, навіть більше за розміром, аніж очікував Джейк, — завбільшки як цілий склад. Куди не кинь оком, височіли стоси книжок. Деякі з них, підперті парами вертикальних брусів, що слугували радше опорами, ніж полицями, були аж чотирнадцять чи шістнадцять футів заввишки. Між ними йшли вузькі криві проходи. У кількох проходах Джейк помітив платформи на коліщатках, що нагадували авіаційні трапи, які можна було побачити у невеликих аеропортах. Тут так само, як і в книгарні, витав запах старих книжок, хіба що міцніший, майже нестерпний. На стелі подекуди висіли тьмяні світильники, що відкидали жовтувате нерівне світло. Тіні Тауера, Балазара й Балазарових посіпак чудернацько стрибали по стіні ліворуч. Тауер повернув у той бік, завівши своїх відвідувачів у закутень, що слугував кабінетом: там стояв стіл з друкарською машинкою й настільною картотекою, три старі шафи для каталогів і стіна, завішана найрізноманітнішими папірцями, на якій висів календар, відкритий на травневому аркуші. На ньому було зображено якогось письменника дев'ятнадцятого століття, якого Джейк спершу не впізнав. Тільки потім зрозумів, хто це. Роберт Браунінг. Джейк цитував його в іспитовому творі.

Тауер опустився в крісло біля свого стола й одразу ж про це пошкодував. Джейк міг йому лише поспівчувати. Троє бандитів так нависли над ним, що йому вочевидь забракло повітря. Їхні тіні стрибали по стіні за столом, наче тіні горгулій.

Сягнувши в потаємну кишеню піджака, Балазар витяг складений аркуш паперу. Розгорнув його і поклав на стіл перед Тауером.

— Упізнаєш?

Едді рушив уперед, але Джейк ухопив його за руку.

— Не підходь близько! Вони тебе відчують!

— По цимбалах, — сказав Едді. — Мені треба подивитися, що то за папірець.

Джейк пішов слідом, бо не знав, що ще можна зробити. Юк неспокійно завовтузився у нього на руках і заскімлив. Джейк тихо цитьнув, і пухнастик здивовано на нього кліпнув.

— Вибач, друже. Але ти маєш сидіти тихо.

Цікаво, чи його «я» зразка 1977 року вже на пустирі? Там Джейк послизнувся і, вдарившись, знепритомнів. Чи це вже сталося? Та Едді має рацію: нема сенсу гадати. Подобалося це Джейкові чи ні, але він знав, що це правда: зараз вони мають бути тут, а не там. І їм треба побачити папірець, який Балазар показував Кельвінові Тауеру.

ОДИНАДЦЯТЬ

Едді навіть устиг прочитати перші кілька рядків, поки Джек Андоліні не сказав:

— Бос, мені це не подобається. Тут якась підстава.

Балазар кивнув.

— Згоден. Містере Торен, крім нас, тут хтось є? — Його голос звучав спокійно і поштиво, проте очі стривожено бігали, вишуковуючи у величезному приміщенні можливих сховків.

— Ні, — відповів Тауер. — Є ще Серджіо, магазинний кіт. Думаю, він десь тут прича…

— Ніякий це не магазин, — перебив Бйонді, — це діра, в яку ти викидаєш гроші. Навіть хтось із моднячих дизайнерів — і той би мав клопіт із утриманням такого величезного закладу. Книгарня? Та кого ти хочеш надурити?

«Себе, — подумав Едді. — Він обманює сам себе».

І тут, неначе прикликані цією думкою, знову задзеленчали жахливі дзвіночки. Бандюки, що зібралися на складі Тауера, їх не почули. Едді прочитав із переляканих облич Джейка та Юка, що в їхніх головах теж дзвенить. Зненацька пітьма в кімнаті, де й без того було темно, погустішала.

«Ми повертаємось, — подумав Едді. — Господи, ми повертаємось! Але спершу…»

Він нахилився між Андоліні й Балазаром, усвідомлюючи, що обоє стривожились: вони роззиралися довкола круглими, наполоханими очима. Проте Едді цікавив папірець. Хтось найняв Балазара, щоб той спершу змусив його підписати (ймовірно), а потім тицьнув його під носа Тауерові/Торену, коли настане час (поза сумнівом). У більшості випадків Скеля Балазар послав би на таке завдання парочку своїх бугаїв — тих, кого він називав «джентльменами». Утім, ця робота здалася йому настільки важливою, що він приїхав власною персоною. І Едді хотів знати причину.

МЕМОРАНДУМ ПРО ДОГОВІР

Цим документом засвідчується укладення Угоди між м-ром Кельвіном Тауером, мешканцем Нью-Йорка, що володіє нерухомістю, яка являє собою пустир і визначена як Ділянка № 298 і Квартал № 19, розташовані…

У голові знову зателенькали дзвіночки, Едді пересмикнуло. Тепер вони звучали гучніше. Тіні на стіні потемнішали й поповзли до стелі. Темрява, яку Едді відчув надворі, проривалася всередину. Їх могло змести хвилею пітьми, і це було б погано. Проте вони могли втопитися в ній, а це було б ще гірше, авжеж, гірше, бо що може бути гірше, ніж захлинутися у товщі пітьми?

А раптом у тій темряві водилися істоти? Голодні створіння, як той охоронець дверей?

Не «раптом», а так і є. То був голос Генрі. Вперше за два місяці. Едді уявив, що Генрі стоїть поряд і шкіриться неживою посмішкою наркомана: налиті кров'ю очі й жовті занедбані зуби. Ти знаєш, що вони там є. Та коли почуєш дзвіночки, то маєш іти, брате. Думаю, ти в курсі.

— Едді! — закричав Джейк. — Вони повертаються! Ти чуєш?

— Хапай мене за пояс, — наказав Едді, водночас несамовито водячи поглядом по аркушу в пухких Тауерових руках. Балазар, Андоліні й Шнобель все ще роззиралися навколо. Бйонді витяг пістолета.

— За пояс?

— Може, так ми не загубимося, повернемося разом, — пояснив Едді. Дзвіночки вже калатали нестерпно, і він застогнав. Слова договору мигтіли перед його очима. Щоб розібрати шрифт, Едді примружився і прочитав:

…визначена як Ділянка № 298 і Квартал № 19, розташовані на Мангеттені (м. Нью-Йорк), на перехресті 46-ї вулиці та 2-ї авеню, і Корпорацією «Сомбра», суб'єктом підприємницької діяльності в штаті Нью-Йорк.

Цього дня, 15 липня 1976 p., Корпорація «Сомбра» виплачує Кельвінові Тауеру винагороду в сумі 100 000 доларів США, яка не підлягає поверненню. У зв'язку з цим Кельвін Тауер погоджується не…

П'ятнадцяте липня тисяча дев'ятсот сімдесят шостого. Менш ніж рік тому. Едді відчув, що пітьма хвилею накочує на них, і спробував охопити очима увесь аркуш, запам'ятати стільки, скільки потрібно буде, щоб збагнути, що тут діється. Якби він зумів це зробити, то бодай на крок наблизився б до розгадки того, що це все для них означає.

Якщо передзвін не доведе мене до божевілля. Якщо поріддя темряви не зжеруть нас на шляху назад.

— Едді! — Джейк. Судячи з голосу, дуже наляканий. Та Едді не зважав.

…Кельвін Тауер погоджується не продавати, не здавати в оренду чи будь-яким іншим чином обтяжувати майно протягом одного року з дати укладення угоди. Дата завершення терміну договору — 15 липня 1977 р. Сторони домовляються про те, що Корпорація «Сомбра» матиме пріоритетне право на придбання вказаної вище нерухомості.

Упродовж цього терміну Кельвін Тауер у повному обсязі оберігатиме й обстоюватиме інтереси Корпорації «Сомбра» щодо вказаної вище нерухомості й не допустить арешту майна чи інших ускладнень, що можуть виникнути…

Тексту було більше, та дзвіночки вже доводили до шалу, від них розколювалася голова. На якусь мить Едді зумів осягнути розумом — чорт, майже побачив, — як потоншав цей світ. Та й взагалі всі світи. Потоншали й протерлися, як його старі джинси. Він устиг розгледіти останню фразу угоди: …якщо цих умов буде дотримано, матиме право продати або будь-яким іншим чином передати власність Корпорації «Сомбра» чи іншій третій особі. Потім слова щезли, все зникло, закрутилося у чорному вирі. Джейк однією рукою тримався за пояс Едді, а другою притискав до себе Юка. Юк нестямно гавкав, і перед внутрішнім зором Едді промайнула ще одна затьмарена картинка: Дороті летить у вихорі до Країни Оз.

У темряві справді були істоти: неясні марева з моторошними підсвіченими очима, схожі на ті, яких показували у фільмах про мешканців глибоководних западин океану. От тільки у тих фільмах дослідники сиділи в затишку сталевих батискафів, тоді як вони з Джейком…

Тепер деренчання дзвіночків стало оглушливим. Едді почувався так, ніби його запхали головою в механізм Біґ-Бена, коли той саме видзвонював північ. Він пронизливо закричав, але не почув сам себе. А потім усе зникло, все без винятку — і Джейк, і Юк, і Серединний світ, — і Едді отямився, ширяючи десь у невагомості, поза зірками й галактиками.

«Сюзанно! — закричав він. — Де ти, Сьюз?»

Жодної відповіді. Лише пітьма.

Розділ III

МІЯ

ОДИН

Колись давно, у шістдесятих (ще до того, як світ зрушив з місця), жила собі жінка на ймення Одетта Голмс, цілком приємна й суспільно відповідальна молода особа — здорова, приваблива і завжди готова допомогти ближньому (чи ближній). Перебуваючи у повному невіданні, вона співіснувала в своєму тілі зі значно менш приємною істотою, яку звали Детта Волкер. Детті було глибоко начхати на ближнього (чи ближню). Рея з Коосу неодмінно впізнала б Детту й назвала її сестрою. Роланд з Ґілеаду, останній стрілець Серединного світу, видобув цю психічно роздвоєну жінку на свій бік і створив з них двох третю — кращу й сильнішу за попередніх двох. Саме цю жінку й покохав Едді Дін. Вона нарекла його своїм чоловіком і взяла собі прізвище його батька. Вона ще не встигла стати свідком феміністичних баталій останніх десятиріч XX століття, тож зробила це легко й невимушено, вважаючи себе цілком щасливою жінкою. Єдина причина, чому вона не пишалася тим, що називається Сюзанною Дін, полягала в тому, що мати вчила її, буцімто гордість — це перший крок до гріхопадіння.

Але тепер з'явилася четверта. Її породила третя, в часи переживань та змін. Третій було байдуже до Одетти, Детти чи Сюзанни. Третій було байдуже до цілого світу, крім нового життя, що зародилося в її лоні. Дитя потрібно було годувати. А бенкетна зала була неподалік. Тільки це мало значення, більш нічого. Нову жінку, що по-своєму була не менш небезпечна, ніж Детта Волкер, звали Мія. Вона не носила батьківського прізвища жодного чоловіка, лише ім'я, що Високою Мовою означало «матір».

ДВА

Вона неквапом ступала довгими кам'яними коридорами до зали, де відбувалася учта. Проминала покої руїн, порожні лави й ніші, йшла повз давно забуті галереї, де правило бал небуття. Десь у надрах цього замку стояв старезний трон, просякнутий древньою кров'ю. Десь сходи спускалися на неймовірну глибину, до крипт, що їхні стіни було викладено з кісток. І все ж там існувало життя. Життя й удосталь харчу. Мія знала це так само добре, як і те, що ступає ногами, схованими під пишними багатошаровими спідницями, які шурхотіли у такт ході. Їжа. Як мовилося у приказці, життя тобі і доброго врожаю. А вона була така голодна. Авжеж! Чи ж вона не їла тепер за двох?

Вона підійшла до широких сходів. До її вух долинув звук — ледь чутний, проте наполегливий: стукіт слоутрансових двигунів, захованих глибоко під землею, нижче від найглибшої крипти. Мію вони не цікавили, та й до «Північного центру позитроніки, Лтд.», який виготовив їх і запустив десятки тисяч років тому, їй було байдужісінько. Її було начхати на двополярні комп'ютери, двері, Промені й Темну вежу, що стояла в самому центрі всього сущого.

Запахи — ось що її вабило. Міцні, чудесні, невідпорні, вони лоскотали їй ніздрі. Курчата з підливкою, смажена свинина під хрускотливим шаром жиру. Криваві біфштекси, головки свіжого, ще вологого сиру, величезні креветки, як пухкі помаранчеві коми у реченні. Фарширована риба з вибалушеними чорними очима, з животами, повними соусу. Джамбалайя та фаната у величезних казанах, на дальньому боці столу колосальні тарелі рагу. Сто різновидів фруктів і тисяча цукерок на додачу — і це ще тільки початок! Закуски! Перші ложки гарячих страв!

Мія припустила вниз широким сходовим маршем, відчуваючи долонею гладеньку поверхню поруччя. Маленькі ніжки в капцях дріботіли сходинками. Колись їй наснився сон, що страшний чоловік штовхнув її під колеса підземного поїзда і їй відрізало ноги біля колін. Але сни були дурницями. Її ноги на місці — як нижче, так і вище колін, правда? Так! Так само, як на місці дитина в її животі. Хлопчик, що хотів їстоньки. Він був голодний, і вона теж.

ТРИ

Від підніжжя сходів до високих подвійних дверей на дев'яносто футів тягнувся широкий коридор, вимощений чорним полірованим мармуром. Саме туди й поквапилася Мія. Вона бачила своє відображення, що пливло під нею, і електричний смолоскип, який горів у глибинах мармуру, як підводні вогні, проте не помітила чоловіка, котрий ішов за нею слідом, спускаючись широким вигином сходів у старих зношених чоботях. Замість придворного одягу він був убраний у злинялі джинси і картату сорочку. На його лівому боці висів револьвер з потертим руків'ям сандалового дерева, кобура була прив'язана сирицевим шнурком. Його обличчя було засмаглим, обвітреним й поораним зморшками, волосся — чорним, хоч і з проблисками сивини. Та найприкметнішими були його очі — блакитні, холодні, безжальні. Детта Волкер не боялася жодного чоловіка, навіть цього, проте ці снайперські очі змушували здригатися від страху навіть її.

Перед подвійними дверима відкрився вестибюль з підлогою з червоних і чорних мармурових квадратів. На стінах, обшитих дерев'яними панелями, висіли вицвілі портрети старих лордів і дам. Посередині стояла статуя з рожевого мармуру і хромованої сталі. Скидалося на те, що це мандрівний лицар, озброєний чимось на кшталт шестизарядного револьвера чи короткого меча, піднятого над головою. Хоча обличчя було майже позбавлене індивідуальних рис — скульптор лише злегка торкнувся його різцем — та Мія здогадувалася, хто це. Знала.

— Вітаю тебе, Артуре Ельд, — вона опустилася перед статуєю в низькому реверансі. — Благослови їжу, яку я збираюся прийняти, щоб підживитися. І підживити мого хлопчика. Доброго тобі вечора. — Вона не могла побажати йому довгих днів на землі, тому що його дні, як і дні всього роду Ельда, давно минули. Натомість Мія пучками пальців торкнулася своїх усміхнених уст і послала йому поцілунок. Продемонструвавши гарні манери, вона зайшла до обідньої зали.

Ця кімната була величезною — сімдесят ярдів завдовжки і сорок завширшки.

Уздовж обох стін сяяли сліпучі електричні смолоскипи в кришталевих плафонах. Сотні стільців стояли біля неозорого столу з залізного дерева, заставленого гарячими й холодними наїдками. Для кожного гостя було поставлено білу тарілку з витонченою синьою облямівкою — особливу тарілку. Стільці були порожні, особливі тарілки були порожні, келихи для вина теж, хоча вино стояло у золотих відерцях на рівних проміжках уздовж усього столу, охолоджене й готове до вжитку. Усе було так, як вона собі й уявляла в своїх найприємніших, найпрозоріших мріях. Вона знову і знову знаходила цю залу готовою до святкування, і так буде доти, доки вона (і її дитя) цього потребуватимуть. Хай де вона перебувала, цей замок завжди опинявся поряд. То й що, коли тут тхнуло вогкістю й старим намулом? Яка їй різниця, що у тінях під столом щось метушилося й пищало — можливо, пацюки чи тхори? Над столом було світло, розкішно, ширилися божественні пахощі, страви наче припрохували, щоб вона їх скуштувала. Нехай морок під столом сам подбає про себе. Це не її діло, ні, вона не зважатиме.

— Ось іде Мія, нічия дочка! — весело вигукнула вона в мовчазну кімнату з сотнями змішаних пахощів м'яса, соусів, кремів і фруктів. — Я голодна, і я поїм! І нагодую своє дитя! І якщо хтось має щось проти мене, нехай виступить уперед і скаже! Нехай покажеться, я роздивлюся його, а він — мене!

Авжеж, ніхто не вийшов уперед. Ті, хто колись правив тут учти, давно покоїлися в могилах. Тепер тут панував лише глибинний і сонний стукіт слоутрансових двигунів (а також невиразне та неприємне попискування з Країни Підстілля). За її спиною мовчки стояв стрілець. Це відбувалося вже не вперше. Замку він не бачив, проте добре бачив її саму.

— Мовчите, отже, згодні! — гукнула вона й притисла руку до живота, що вже почав випинатися. Округлюватися. А потім, сміючись, закричала: — Еге ж, саме так! Мія прийшла на бенкет! Нехай він прислужиться їй і дитяті, якого вона носить під серцем! Нехай їм обом буде добре!

І вона заходилася бенкетувати, але на одному місці не сідала й з однієї тарілки не їла. Ці тарілки — особливі, білі з синім — були їй огидні, невідь-чому, та вона й знати не хотіла. Їжа — ось що її цікавило. Вона походжала вздовж столу, наче на найбільшому в світі фуршеті: підхоплювала шматки страв руками й відправляла їх до рота, часом відкушуючи гаряче м'ясо просто з кістки й жбурляючи обгризені суглоби назад на тарелі. Кілька разів вона промахнулася, і шматки м'яса покотилися білою лляною скатертиною, лишаючи по собі плями від соку, схожі на кров з носа на хустинці. Один такий шмат перекинув соусницю, інший розбив на друзки кришталевий таріль, наповнений журавлиновим желе. Третій скотився зі столу, і Мія почула, як щось ухопило його й потягло під стіл. Після короткого пронизливого вереску сварки пролунав крик болю: якась істота застромила зуби в іншу. Потім тиша. Коротка тиша, яку перервав регіт Мії. Вона обтерла масні пальці об живіт: повільно, насолоджуючись тим, як плями від м'яса й соусів розпросторювалися на дорогому шовку, тішачись припухлим грудям і відчуттям сосків, твердих, шорстких і збуджених, під кінчиками пальців.

Вона повільно йшла до краю столу, розмовляючи сама з собою багатьма голосами, створюючи божевільну тріскотняву.

Як там твоє «нічого», любчику?

Дякую, що спитала, Міє, моє «нічого» в повному порядку.

Ти віриш у те, що Освальд вирішив убити Кеннеді самотужки?

Нізащо в світі не повірю, люба, — тут замішане ЦРУ. Вони чи ті білопикі мільйонери, сталеві магнати з Алабами.

Бомбінгем,[6] Штат Алабама, люба, чи ж це не правда?

Ти вже слухала нову платівку Джоан Баез?

О так, у неї янгольський голос, чи не так? Я чула, вони з Бобом Діланом збираються одружитися…

І так безперестанку. Роланд чув у цьому голосі культурний тон Одетти й Деттину грубу, проте соковиту лайку. Чув голос Сюзанни і багатьох інших жінок. Скільки їх було в її голові? Скільки особистостей, сформованих і напівсформованих? Він дивився, як вона тягнеться до порожніх тарілок, яких не існувало насправді, й порожніх склянок (також відсутніх), їсть просто з тарелів, жує з апетитом голодної, її обличчя поступово вкривається лиснючим шаром жиру, а ліф її сукні (якої він не бачив, проте відчував, що вона є) темнішає від обтирання пальців, коли вона стискає тканину, плямуючи її на грудях, — ці рухи були надто впізнаваними, щоб помилитися. Щоразу, коли зупинялася, вона хапала повітря перед собою і жбурляла невидиму тарілку на підлогу чи об стіну, що існувала лише в її уяві.

— Ось тобі! — кричала вона зухвалим голосом Детти Волкер. — Ось тобі, гидка Синя Тітко, я знов її розтрощила! Розбила твою чортову тарілку, як тобі це подобається? Подобається, га?

Переходячи далі, вона часом тихенько й приємно підсміювалася та запитувала в такої-то, як ведеться «їхньому синочкові такому-то у Моргаузі й хіба не чудово, що для людей з кольоровою шкірою відкрили таку гарну школу, це просто диво якесь! А як твоя матуся, люба? Ой, як мені шкода це чути, ми всі молитимемося, щоб вона одужала!»

Говорячи, вона тягнулася до уявних тарілок. Хапала зелену соусницю, де блищала чорна ікра, прикрашена шкіркою лимона. Занурювала в неї обличчя, як свиня в ночви. Жадібно їла. Знову підводила обличчя, всміхалася скромно і стримано у світлі електричних ліхтарів, риб'ячі яйця на коричневій шкірі її щік і лоба виступали, як чорний піт, зібравшись у заглибниках біля ніздрів, як згустки почорнілої крові, — О так, я гадаю, наш прогрес очевидний, такі люди, як той «Бик» Коннор,[7] вже віджили своє, їхня доба скінчилася, і найкраща помста їм — це те, що вони про це знають, — і перекидала соусницю назад через голову, як схибнута волейболістка, ікра сипалася й заплутувалася в її волоссі (принаймні так це собі уявляв Роланд), а коли посудина розбивалася об камінь, її світський вираз обличчя (чудова-вечірка-чи-не-так) змінювався диявольським вищиром Детти Волкер і вона викрикувала: «На, стара синя свинюко, як тобі? Хочеш запхати трохи ікри в свою стару суху щілину? На, бери! Затикай! Тобі сподобається!»

Відтак вона йшла далі. І далі. І далі. Харчувалася у великій бенкетній залі. Годувала себе і своє дитятко. Не повертаючись і не помічаючи Роланда. Жодного разу так і не зрозумівши, що бенкетної зали не існувало взагалі.

ЧОТИРИ

Коли всі вчотирьох (уп'ятьох, якщо рахувати Юка) вкладалися спати, поласувавши смаженими пундицями, думками Роланд був далеко від Едді й Джейка. Всю його увагу полонила Сюзанна. Стрілець був більш ніж упевнений, що сьогодні вона знову піде на нічне полювання і знову він вирушить слідом. Не для того, щоб подивитися, що вона затіває, — це йому й так було відомо.

Ні, основною його метою було оберігати. Раніше, вдень, коли Джейк повернувся з оберемком дров, Сюзанна почала виявляти добре знайомі Роландові тривожні ознаки: уривчаста мова, різкуваті, не надто граційні рухи, потирання скроні чи під лівою бровою з відсутнім виглядом, неначе їй там боліло. Невже Едді цього не помічав? Коли Роланд тільки познайомився з ним, Едді справді був не надто спостережливий, хоч відтоді дуже змінився, але…

Але він кохав її. Кохав. Як він міг не бачити того, що було очевидно для Роланда? Звісно, все було не настільки помітно, як на узбережжі Західного моря, коли Детта готувалася вистрибнути вперед і усунути Одетту від керування її тілом, однак усі ознаки були і, якщо вже на те, не надто й відрізнялися.

З іншого боку, як казала колись Роландова мати: «Кохання засліплює». Можливо, Едді просто був надто близький з нею, щоб бачити очевидне. «Чи не хоче бачити, — подумав Роланд. — Не хоче визнавати, що все може повторитися. Її протистояння з самою собою й роздвоєність натури».

Тільки цього разу справа була не в ній. Роланд уже давно це підозрював — з часів розмови з мешканцями Річкового Перехрестя, — а тепер остаточно в цьому впевнився. Ні, річ була не в ній.

Отож він лежав, слухаючи, як всі один за одним поринають у сон і їхнє дихання стає глибоким і рівним. Юк, потім Джейк, потім Сюзанна. Останнім заснув Едді.

Хоча… не зовсім останнім. Слабо, дуже слабо до Роландових вух долинало бурмотіння розмови: перемовлялися люди з іншого боку пагорба на півдні, ті, що стежили і йшли за ними слідом. Скидалося на те, що вони набираються сміливості, щоб вийти з криївки, дати про себе знати. Слух у Роланда був дуже гострий, проте недостатній, щоб розібрати, про що говорять. Разів із шість люди тихо обмінялися репліками, а потім хтось голосно на них цитьнув. Запала мовчанка, тільки вітер тихо ворушив верхівки дерев. Роланд лежав нерухомо, вдивляючись у чорне небо без зірок, очікуючи, поки підведеться Сюзанна. І вона не забарилася.

Але перед тим, як це сталося, Джейк, Едді та Юк занурилися в тодеш.

П'ЯТЬ

Про тодеш Роланд і його друзі дізналися (хоч відомостей про нього було кіт наплакав) від придворного наставника Ваннея в далекі часи своєї юності. Тоді їх ще було п'ятеро: Роланд, Алан, Катберт і Воллес, Ваннеїв син. Воллес, навдивовижу розумний, проте хворобливий хлопчик, помер від падучої хвороби, яку ще називали «королівським нещастям». Так їх стало четверо — над ними розкинув своє крило ка-тет. Ванней теж це знав, і знання лише примножувало його смуток. Корт навчав їх орієнтуватися за сонцем і зірками, Ванней показав компас, квадрант і секстант, навчив їх математики, що могла знадобитися в житті. Корт учив їх битися. За допомогою історії, розв'язання логічних проблем і настанов щодо того, що він називав «універсальними істинами», Ванней демонстрував їм, що часом сутички можна уникнути. Корт навчав їх убивати, коли це необхідно. Ванней з його кульганням і приємною, хоч і відстороненою усмішкою, говорив їм, що насильство лише погіршує проблеми, а не розв'язує їх. Він називав його порожнистою камерою, де всі природні звуки спотворює луна й не розібрати, де справжній звук, а де відлуння.

Він викладав їм основи фізики й хімії — точніше, їхні залишки. Учив, як закінчувати речення на кшталт «Те дерево схоже на…», «Коли я біжу, я щасливий, мов той…» і «Ми не могли не розсміятися, тому що…» Роланд терпіти не міг таких вправ, але Ванней не давав йому відкараскатися.

— У тебе дуже квола уява, Роланде, — якось сказав учитель (Роландові тоді було одинадцять років). — Та я не дозволю тобі послабити її ще більше, уникнувши тренувань.

Він виклав «Сім ступенів магії», ухилившись од відповіді на питання, чи вірить у них сам. На одному з тих занять, наскільки міг пригадати Роланд, Ванней згадав про тодеш. Чи, можливо, Тодеш (з великої літери), Роланд не був певен. Він пам'ятав, що Ванней розповідав тоді про секту манні, мандрівний люд. А чи згадував він при цьому чаклунську веселку?

Так, згадував, думав Роланд. Йому й самому вже двічі доводилося тримати рожеву дугу веселки в своїх руках (один раз у дитинстві, а другий — уже в зрілому віці), і хоча він обидва рази потрапляв усередину кристала, мандрував у ньому, вдруге навіть разом з друзями, але він ніколи не занурювався в тодеш.

«А звідки ти знаєш? — спитав він у себе самого. — Як ти можеш знати, якщо був усередині?»

Тому що Катберт і Алан неодмінно б йому про таке сказали.

Ти впевнений?

Якесь дивне відчуття, настільки чуже стрільцеві, що він навіть не міг його назвати — відраза? переляк? — стиснуло йому груди, й він усвідомив, що він не певен. Йому було відомо лише те, що куля затягла його всередину, в свої глибини, та що йому дуже пощастило, коли він звідти вибрався живим.

«Але тут немає жодної кулі, навіть поблизу немає», — подумав він, і знову відповів йому той, інший голос — сухий, невблаганний голос його старого кульгавого вчителя, який до кінця життя так і не перестав тужити за своїм єдиним сином, — і слова були ті самі:

Ти впевнений? Впевнений, стрільцю?

ШІСТЬ

Все почалося з тихого потріскування. Спочатку Роланд вирішив, що то багаття: хтось поклав туди соснові гілки, до них нарешті дісталося вугілля й тепер глиця тріскучо спалахувала. Проте…

Звук став гучнішим, переріс у електричне дзижчання. Роланд сів і озирнувся у бік багаття, що вже дотлівало. І тут його очі округлилися, а серце шалено закалатало в грудях.

Сюзанна відвернулася од Едді, навіть трохи відсунулася. Едді розкинув руки, Джейк теж. Їхні пальці дотикалися. На очах у Роланда їхні тіла замигтіли: стали зникати й проявлятися. З Юком відбувалося те саме. Коли вони зникали, на місці їхніх тіл з'являлося тьмяне сіре світіння, що приблизно повторювало форми і розташування їхніх тіл, неначе щось тримало для них місця в реальності. Щоразу, коли вони поверталися, лунало те тріскотіння. Роланд бачив, як тремтять їхні повіки від обертів очних яблук.

Вони спали. Але не просто спали. Вони занурилися в тодеш — стан переходу з одного світу до іншого. Подейкували, що це вміють робити манні. А також — що цей стан могли спричиняти кулі з чаклунської веселки, незалежно від того, хочеш ти цього чи ні. А надто одна з куль.

«Вони можуть застрягнути між двома світами і впасти, — думав Роланд. — Так казав Ванней. Він попереджав, що занурюватися в тодеш дуже небезпечно».

Що він ще казав? Пригадати це Роланд не мав часу, бо ж тієї самої миті Сюзанна сіла, натягнула на обрубки ніг шкіряні чохли, які зробив їй Роланд, і перебралася в свій візок. А за мить уже котила до прадавніх дерев, що росли на північ від дороги. Цей шлях пролягав у протилежний бік від того місця, де отаборилися люди, що стежили за ними. Єдине полегшення.

Якусь мить Роланд залишався на місці, не знаючи, що робити. Та зрештою рішення прийшло. Будити їх у стані тодешу він не міг — чинити так означало наражати їх на величезний ризик. Єдине, що він міг, — піти слідом за Сюзанною, як і в ті попередні кілька ночей, і сподіватися, що вона не втрапить у халепу.

Можеш також поміркувати над тим, що буде далі. То був холодний лекторський голос Ваннея. Його старий учитель вочевидь збирався трохи погостювати в його голові. Розумування ніколи не було твоєю перевагою, але тобі доведеться це зробити. Звісно, ти маєш зачекати, доки ті, хто йде за вами назирці, самі дадуть про себе знати, та зрештою, Роланде, ти повинен будеш зважитися на якісь дії. Втім, спершу добре все обміркуй. І краще раніше, ніж пізніше.

Так, раніше завжди краще, ніж пізніше. Знову пролунав той гучний хряскіт: повернулися Едді з Джейком і Юком у хлопчикових обіймах. А потім вони знову зникли, залишивши по собі лише слабке ряхтіння ектоплазми. Але нехай. Його завдання — простежити за Сюзанною. Що ж до Едді та Джейка… як на те Божа воля, вода буде.

Припустімо, що, коли ти повернешся, їх уже не буде. Що тоді? Ванней казав, що таке трапляється. Що ти їй скажеш, як вона прокинеться й побачить, що її чоловік і прийомний син обидва щезли?

Але тієї миті він нічого не міг з цим вдіяти. Єдине, що він міг зробити, — подбати про Сюзанну. Про її безпеку.

СІМ

На північному боці дороги старезні дерева росли на великій віддалі одне від одного. Над головою їхнє віття спліталося, утворюючи щільну запону, але на землі було повно місця для Сюзанниного візка, тож вона швидко просувалася вперед, петляючи між величезних прадавніх грабів і сосон, легко котячи вниз, під гірку, запашним товстим килимом з опалого листя й глиці.

Це не Сюзанна. І не Детта чи Одетта. Це жінка, що зве себе Мія.

Як на Роланда, то вона могла себе назвати хоч Королевою зелених днів, аби лише повернулася цілою й неушкодженою, а Джейк та Едді виявилися на місці.

Він відчув гостріші, свіжіші пахощі зелені: очерет і водорості, — що змішувалися з запахом твані, плюскотом жаб, саркастичним ухканням сови, хлюпанням, коли щось стрибало у воду, слідом за яким пролунав тонкий вереск: чи то стрибуна, чи того, на кого стрибнули. Крізь лісовий підстил тепер проступав підлісок, спершу ледь помітно, а далі поступово розростаючись. Гілля дерев угорі поріділо. Дзижчали москіти, літала мошкара. Запахи болота подужчали.

Колеса візка котили м'яким килимом, не лишаючи сліду. Та коли підстил почав поступатися чагарникам, Роланд став помічати поламані гілки й зірване листя там, де вона проїжджала. Потім, коли вона дісталася більш-менш рівної землі, колеса почали вгрузати в землю: що далі, то м'якшу. За двадцять кроків стало помітно, що в слідах від коліс проступає вода. Проте жінка була надто вправною (надто хитромудрою), щоб отак просто вгрузнути. Пройшовши ще двадцять кроків від того місця, де помітив просочування води, він побачив сам візок, покинутий. На сидінні лежали її штани й сорочка. Вона пішла на болото гола, якщо не вважати одягом чохли, що прикривали обрубки ніг.

Над калюжками стоячої води слалися стрічки туману. Де-не-де здіймалися порослі травою купини. На одній з них, прив'язане до колоди, поставленої сторч, видніло те, що Роланд спершу прийняв за стародавнє опудало. Та, підійшовши ближче, він побачив, що то людський скелет. На лобі черепа видніла прим'ятина — темний трикутник між порожніх западин. Поза сумнівом, ту рану було завдано якоюсь примітивною палицею, й тіло (чи його неспокійний дух) лишили як знак того, що тут починається територія племені. До цього часу плем'я, швидше за все, вимерло чи знайшло собі іншу територію, та обережність ніколи не була зайвою. Роланд витяг револьвера і рушив слідом за жінкою, переступаючи з купини на купину та зрідка кривлячись від болю, що пронизував праве стегно. Щоб її наздогнати, йому знадобилася вся зосередженість і спритність, на яку він був здатен, — почасти тому, що вона, на відміну від Роланда, не думала про те, як би лишитися сухою. Гола, мов русалка, вона й рухалась, як водяна істота: просуватися в багні й болотяній твані могла так само добре, як і суходолом, не відчуваючи жодних незручностей. Поповзом долала великі купини, ковзала далі крізь воду між ними, час від часу зупиняючись, щоб зняти з себе п'явку. У пітьмі її рухи зливалися воєдино, від чого вона здавалася моторошно подібною до вугра.

Близько чверті милі вона заглиблювалася в болото, що ставало дедалі хисткішим, і стрілець терпляче йшов назирці. Він щосили намагався бути незримим, але в цьому не було потреби. Та частина її «я», що вміла бачити, мислити й відчувати, зараз перебувала десь далеко.

Нарешті вона зупинилася, стоячи на вкорочених ногах і тримаючись для рівноваги обома руками за шорсткі гілки чагарів. Дивилася кудись на чорну поверхню ставка: голова піднята, тіло нерухоме. Стрілець не бачив, маленький той став чи великий — його береги губилися в тумані. Але там було світло, слабке розмите світіння, що нібито піднімалося з дна. Можливо, воно йшло від корчів, що повільно гнили на дні.

Жінка стояла, споглядаючи лісовий ставок, затягнений кіркою твані, з виглядом королеви, що дивиться на… що? Що вона бачила? Бенкетну залу? З часом стрілець зрозумів, що так воно і було. Він майже бачив її сам. Це прошепотіла йому її душа і це підтверджувалося тим, що вона говорила й робила. Бенкетна зала була винахідливим способом, у який її розум відокремлював Сюзанну від Мії, так само, як він роками тримав Одетту подалі від Детти. У Мії могли бути сотні причин на те, щоб тримати своє існування в таємниці, та найголовніша з них полягала в новому житті, яке вона носила під серцем.

Дитятко — так вона його називала.

Раптом, з несподіваністю, що досі його вражала (хоч він уже й бачив це раніше), вона почала полювати, безгучно, без єдиного сплеску ковзнувши у воду вздовж краю ставка. Спритно розсувала очерет, петляла між горбками. Роланд спостерігав за нею з виразом змішаного жаху й пристрасті. Тепер, замість знімати п'явок зі шкіри й жбурляти їх геть, вона вкидала їх до рота, як солодощі. М'язи на її стегнах здіймалися й опадали хвилями. Коричнева шкіра блищала, як мокрий шовк. Коли вона обернулася (на ту мить Роланд уже сховався за деревом і злився з сутінками), стрілець побачив, як налилися її груди.

Звісно, проблема полягала не лише у «дитяткові». Був ще Едді. «Що з тобою, в біса, таке, Роланде? — запитав він сам у себе. — Ця дитина може бути „нашою“. Ти ж не впевнений на сто відсотків, що це не так. Так, так, я знаю, що її щось мало, поки ми витягали Джейка, та не обов'язково ж…»

І так далі, й тому подібне, бла-бла-бла, як сказав би Едді. А чому він так сказав би? Тому що він її кохав і волів би мати дитину від їхнього союзу. А ще тому, що сперечатися для Едді Діна було так само природно, як і дихати. Такий самий був Катберт.

Гола жінка в очеретах блискавично вхопила чималу жабу. Стиснула руку — і жаба луснула, порснувши між пальців кишками й блискучими яйцями ікри. З голови полізли мізки. Жінка піднесла жабу до рота й жадібно її з'їла, ще живу, з задніми зеленкувато-білими ногами, що смикалися. Злизала з кісточок пальців кров і блискучі цівки внутрішніх тканин. Потім зробила жест, наче жбурнула щось на підлогу, й закричала: «Як тобі, смердючко синя?» низьким утробним голосом, що змусив Роланда здригнутися. То був голос Детти Волкер у її найогиднішому, найбожевільнішому прояві.

Не зупиняючись, вона помандрувала далі. Наступною виловила маленьку рибу… потім знову жабу… а тоді справжній трофей — водяного щура, який несамовито верещав, пручався і намагався її вкусити. Вона стиснула, з хрускотом вижмакуючи життя, і запхала щура собі до рота, з лапами й хвостом. А за мить нахилилася і виблювала неперетравлюване — місиво з шерсті й подрібнених кісток.

Тоді покажи йому… Звісно, якщо вони з Джейком повернуться зі своєї мандрівки. І скажи: «Я знаю, що в жінок бувають химерності, коли вони вагітні, але, Едді, тобі не здається, що це занадто химерно? Подивися на неї: бродить в очереті, наче якийсь алігатор людського роду. Подивися і скажи, що вона робить це, аби нагодувати твою дитину. Людську дитину».

Та Едді сперечатиметься. Роланд це знав напевно. Не відомо йому було тільки те, що зробить сама Сюзанна, коли Роланд розповість їй, що в її череві росте істота, яка глупої ночі вимагає сирого м'яса. А на додачу до цього був ще й тодеш. І незнайомці, які стежили за ними. Втім, незнайомці якраз турбували його найменше. Насправді їхня присутність навіть заспокоювала. Поки що він не знав, чого вони хочуть, але в глибині душі мав про це уявлення. Він уже багато разів зустрічав таких незнайомців. У підсумку те, що вони хотіли, завжди зводилося до одного.

ВІСІМ

— Тепер жінка, яка звалася Мія, почала розмовляти під час полювання. Цю частину її ритуалу Роланд теж добре вивчив, та все одно від нього поза шкірою продирав мороз. Він дивився просто на неї, і все ж йому важко було уявити, що одна людина могла розмовляти такими різними голосами. Вона спитала в себе, як їй ведеться. Відповіла, що все добре, дуже дякую. Говорила про когось на ймення Білл, чи, можливо, Бик. Поцікавилася здоров'ям чиєїсь матері. Спитала в когось про якийсь Моргауз,[8] а потім глибоким рипучим голосом (поза сумнівом, чоловічим) відповіла, що не піде вона ні до якого Моргаузу чи Неморгаузу. Промовивши це, вона хрипко розреготалася, що мусило означати жарт. Потім кілька разів відрекомендувалася (як робила це у попередні ночі) іменем Мія, яке Роланд добре знав зі свого життя в Ґілеаді. Це ім'я було майже священним. Двічі вона присіла в реверансі, піднявши незримі спідниці, від чого в стрільця защеміло серце — вперше такий уклін вони з друзями Аланом та Катбертом побачили в Меджисі, куди їх відрядили батьки.

Вона пробралася назад до краю

(зали)

ставка, вся мокра й блискуча. Там затрималася, стоячи нерухомо п'ять хвилин. Потім десять. Знову десь іронічно заухкала сова — ухху! — і, неначе у відповідь, з-за хмар ненадовго визирнув місяць. Його світло позбавило якусь маленьку тварину шансу вижити, сховавшись у темному закутні. Вона спробувала порятуватися втечею, але жінка вхопила її точним рухом і вгризлася їй у черево, що несамовито звивалося й пручалося. Пролунало хлюпання, хрускіт, потім плямкання. Жінка підняла рештки трупика високо над головою, її темні руки й зап'ястки від крові потемнішали ще дужче. Розірвала тіло навпіл і шпурнула половинки у воду. Потім гучно відригнула і кинулася у воду, здійнявши великий фонтан бризок. Так Роланд зрозумів, що сьогоднішню учту закінчено. Вона навіть легко вихоплювала з повітря болотяних жуків і відправляла їх до рота. Він міг лише сподіватися, що вона не отруїться чимось із тієї гидоти, яку поглинула. Поки що такого не траплялося.

Поки вона нашвидкуруч приводила себе до ладу, змиваючи твань і кров, Роланд непомітно рушив назад, у бік табору, намагаючись не зважати на біль у стегні, що нагадував про себе дедалі частіше. Він уже тричі ставав свідком нічного полювання, й одного разу вистачило, щоб збагнути, якими навдивовижу гострими були чуття жінки в цьому стані.

Біля її візка він зупинився, щоб перевірити, чи, бува, не лишив слідів. Помітивши відбиток чобота, він затер його ногою, потім для певності прикидав листям, але обережно, щоб не викликати зайвих підозр, бо забагато листя в цій ситуації — ще гірше, ніж якби його не було взагалі. Покінчивши з цим, він вийшов на дорогу і пішов до табору, вже не кваплячись. Вона й сама буде наводити марафет перед тим, як повертатися. Цікаво, що бачила перед собою Мія, коли чистила Сюзаннин візок, подумав Роланд? Якийсь візочок з мотором? Та байдуже. Головне те, яка вона була хитромудра. Якби він однієї ночі не прокинувся, щоб піти до вітру, коли вона саме вирушала на одну зі своїх вилазок, то й досі не знав би про її полювання. А в таких речах він просто мусив проявляти тямущість.

Ти не такий тямущий, як вона, хробаче. Ну от, на додачу до привида Ваннея, до нього навідався Корт, щоб дати пару уроків. Вона вже показувала тобі це раніше, хіба не так?

Авжеж. Вона довела йому, що її розуму вистачило б на трьох жінок. А тепер з'явилася четверта.

ДЕВ'ЯТЬ

Коли перед Роландом замаячив просвіт у деревах — дорога, якою вони простували, й місце, де стали табором на ніч, — він двічі вдихнув на повні груди, щоб не хвилюватися, та йому це не надто добре вдалося.

«Як на те Божа воля, вода буде, — нагадав він сам собі. — У великих справах, Роланде, ти не маєш права голосу».

Невтішна істина, особливо для людини, що подалася в таку грандіозну мандрівку, як стрілець, та він уже навчився з нею жити.

Ще раз вдихнувши, він зробив крок уперед. І довго, полегшено видихнув, коли побачив Едді й Джейка, які мирно спали біля згаслого вогнища. Хлопчикова права рука, що стискала ліву долоню Едді, коли стрілець вирушив за Сюзанною, зараз обвилася довкола Юка.

Шалапут розплющив одне око, уважно подивився на стрільця і заплющився знову.

Почути її наближення Роланд не зміг, але відчув його. Швидко ліг, перекотився на бік і ткнувся носом у згин ліктя. У такому положенні він спостерігав, як з лісу викотився візок. Почистила вона його швидко, проте ретельно: ні плямки багна Роланд не помітив. Спиці блищали в місячному сяйві.

Сюзанна поставила візок на місце, невимушено й граційно (як завжди) вислизнула з нього й рушила туди, де спав Едді. Роланд дещо занепокоєно дивився, як вона наближається до свого чоловіка. Подібну тривогу відчував би на його місці будь-який чоловік, що бодай раз в своєму житті мав справу з Деттою Волкер. Тому що жінка, яка звала себе матір'ю, в сутності не надто відрізнялася від Детти.

Лежачи нерухомо, як людина, що міцно заснула, Роланд приготувався до стрибка.

А тоді вона відгорнула волосся зі щоки Едді й поцілувала його у скроню. І цей пестливий жест сказав стрільцеві все, що йому необхідно було знати. Тепер він міг спокійно заснути. Він заплющив очі й занурився в темряву.

Розділ IV

БЕСІДА

ОДИН

Коли Роланд прокинувся вранці, Сюзанна ще спала, але Едді з Джейком уже були на ногах. На сірих кістках учорашнього багаття Едді розклав нове. Вдвох із хлопчиком вони грілися та їли буритоси по-стрілецькому. Вигляд у обох був схвильований і заразом стривожений.

— Роланде, нам треба поговорити, — сказав Едді. — Вночі з нами дещо трапилося…

— Я знаю, — перебив Роланд. — Ви були в тодеші.

— В тодеші? — перепитав Джейк. — А що воно таке?

Роланд розтулив було рота, щоб пояснити, але потім замовк і похитав головою.

— Якщо ми будемо розмовляти, Едді, краще розбуди Сюзанну. Так не доведеться повторювати першу частину двічі. — Він перевів погляд на південь. — Маю надію, наші нові друзі не перешкодять нам під час розмови. Їх це не стосується. — Але в його душу вже закрадалися сумніви щодо цього.

Цікавіше, ніж зазвичай, він спостерігав, як Едді будить Сюзанну, впевнений, проте не на всі сто, що розплющить очі саме Сюзанна, а не інша. Але то була вона. Сіла, потягнулася, прочесала пальцями свої тугі кучері.

— Що таке, котику? Я могла ще годинку поспати.

— Сьюз, нам треба поговорити, — сказав Едді.

— Все, що захочеш, але не зразу. Ого, нічого собі, та в мене все тіло болить!

— Це від спання на твердій землі, — сказав Едді.

«Не кажучи вже про полювання голою на болоті», — додумав Роланд.

— Злий мені водички, сонце. — Сюзанна простягнула долоні, складені ковшиком, і Едді наповнив їх водою з бурдюка. Вона хлюпнула собі в обличчя, скрикнула і сказала: — А водичка не літня.

— Літня! — повторив Юк.

— Ні, я ще молода, — засміялася жінка до пухнастика, — але ще кілька таких місяців, як ці попередні, і я посивію. Роланде, ви в Серединному світі знаєте, що таке кава?

Роланд кивнув.

— З плантацій у Зовнішній дузі. На півдні.

— Якщо раптом будемо проходити повз неї, назбираємо трішки? Пообіцяй.

— Обіцяю, — запевнив Роланд.

Але Сюзанна вже пильно дивилася на Едді.

— Що таке? Ви, хлопці, якось змарніли.

— Знову сни замучили, — сказав Едді.

— Мене теж, — додав Джейк.

— Це не сни, — мовив стрілець. — Сюзанно, а тобі як спалося?

Вона безтурботно глянула на нього. В її відповіді він не відчув ані тіні сумніву.

— Мов убита, як я завжди сплю. Єдине, що є доброго в цих поневіряннях, — те, що ти можеш забути про клятий «нембутал».[9]

— Роланде, то що таке тодеш? — поцікавився Едді.

— Тодеш, — почав стрілець і пояснив їм так добре, як умів. З Ваннеєвих уроків він пам'ятав, що люди-манні тривалий час постували, щоб досягти належного стану розуму, мандрували в пошуках саме того місця, що дозволяло зануритися в тодеш. Це вони визначали за допомогою магніту й великих свинцевих тягарців.

— Щось мені підказує, що в Нідл-парку[10] ці чуваки були б як удома, — сказав Едді.

— Будь-де у Ґрінвіч-Вілідж,[11] — додала Сюзанна.

— «Звучить по-гавайському, чи не так?» — процитував Джейк замогильним голосом, і всі розсміялися. Навіть Роланд, і той злегка всміхнувся.

— Тодеш — це ще один спосіб мандрувати, — сказав Едді, коли всі насміялися досхочу. — Як двері. І скляна куля. Правильно я кажу?

Роланд хотів було відповісти ствердно, та потім завагався.

— Я думаю, це можуть бути різновиди одного й того самого, — сказав він. — А ще Ванней розповідав, що кристали… частини чаклунської веселки… можуть полегшити занурення в тодеш, а часом навіть роблять його елементарним.

— А ми справді блимали, як… як лампочки? Як те, що ти називаєш ліхтарями-іскорками?

— Так… ви з'являлися й зникали. Коли вас не було, замість вас лишалося тьмяне світіння, неначе щось тримало для вас місце в цьому світі.

— Дякувати Богові, що тримало, — сказав Едді. — Коли все скінчилося… коли знову задзеленчали дзвіночки й стало темно… чесно кажучи, я засумнівався, що ми повернемося.

— Я теж, — тихо мовив Джейк. Небо знову затягло хмарами, й у тьмяному ранковому світлі хлопчик здавався дуже блідим. — Я тебе загубив.

— Ще ніколи в житті я не був такий щасливий, як тоді, коли розплющив очі й побачив цей шмат дороги, — сказав Едді. — І тебе поряд, Джейку. Навіть Роланд — і той здався мені красенем. — Він глянув на Юка, перевів погляд на Сюзанну. — Кохана, а з тобою нічого такого не трапилося вночі?

— Ми б її побачили, — сказав Джейк.

— Ні, якщо її тодешнуло деінде, — заперечив Едді.

Сюзанна стурбовано похитала головою

— Я всю ніч проспала. Я ж казала. А ти, Роланде?

— Нічого такого, — сказав Роланд. Він, як завжди, тримав усе в таємниці, поки інтуїція не підкаже йому, що настав слушний час. (До того ж брехати йому особливо не довелося.) Він пильно подивився на Едді й Джейка. — Якісь проблеми, правда ж?

Едді з Джейком перезирнулися, потім знову подивилися на Роланда.

— Та, — зітхнув Едді, — мабуть.

— Наскільки все погано? Ви знаєте?

— Здається, ні. А ти як думаєш, Джейку? — Джейк похитав головою.

— Але в мене є деякі міркування, — вів далі Едді. — І якщо вони справдяться, от тоді у нас виникне проблема. Велика. — Він важко проковтнув слину. Джейк торкнувся його руки, і стрілець з тривогою відзначив, як швидко і міцно той стиснув хлопчикову долоню.

Роланд і собі потягнувся та взяв за руку Сюзанну. Перед його внутрішнім зором промайнула картинка, як ця рука хапає жабу й вичавлює з неї тельбухи, але він прогнав од себе цю думку. Жінки, яка це зробила, з ними зараз не було.

— Розповідайте, — попросив він Едді й Джейка. — Розповідайте все до найменших деталей. Ми хочемо почути.

— Кожне слово, — підтакнула Сюзанна. — Заради ваших батьків.

ДВА

Вони детально розповіли про все, що з ними сталося в Нью-Йорку 1977 року. Роланд і Сюзанна зачаровано слухали історію про те, як вони йшли слідом за Джейком до книгарні й побачили авто Балазара та його джентльменів, яке підкотило до входу.

— Ти ба! — вигукнула Сюзанна. — Тут тобі й погані хлопці! Все майже як у романі Діккенса.

— Хто такий Діккенс і що таке роман? — запитав Роланд.

— Роман — це довга історія, викладена у книзі, — розтлумачила Сюзанна. — Діккенс написав їх із дюжину. Він був, либонь, одним з найліпших романістів усіх часів. У його романах люди у великому місті Лондоні зустрічаються з тими, кого знали колись давно чи познайомилися деінде. Один мій викладач у коледжі терпіти не міг такого розвитку подій. Казав, що в романах Діккенса повно випадкових збігів.

— Твій викладач або не знав про ка, або не вірив у його існування, — сказав Роланд.

— Так, авжеж, це ка, — закивав Едді. — Нема сумнівів.

— Мене більше зацікавила жінка, яка написала «Чарлі Чух-Чуха», ніж цей байкар Діккенс, — сказав Роланд. — Джейку, ти часом не…

— А я тебе випередив, — сказав Джейк, розстібаючи лямки свого наплічника. З побожним виглядом дістав почухрану книжку про пригоди локомотива Чарлі та його друга, Машиніста Боба. Усі подивилися на палітурку. Під картинкою досі стояло ім'я та прізвище Беріл Еванс.

— Блін, — сказав Едді. — Це так дивно. Я не хочу з'їжджати на бічну колію абощо… — Він замовк, збагнувши, що пожартував на залізничну тематику, потім продовжив. Усе одно Роланда не надто цікавили жарти й каламбури. — …але це дивно. Ту книжку, яку купив Джейк, Джейк Сімдесят Сім, написала Клаудія якась там Бахман.

— Інес, — озвався Джейк. — А ще там між іменами було «і». Маленьке «і». У когось є ідеї, що б це могло означати?

Ніхто не знав, але Роланд сказав, що подібні імена мали люди в Меджисі.

— Здається, це було щось на кшталт додатку, що свідчив про шанованість особи. І я не впевнений, що це побічна інформація. Джейку, ти сказав, що табличка на вітрині була інакшою, ніж колись. Що в ній було не так?

— Я не пригадую. Але знаєш що? Якби ти мене знову загіпнотизував… як тоді, патроном… то я б згадав.

— Можливо, іншим разом, — сказав Роланд. — Але нині вранці в нас обмаль часу.

«Знову, — подумав Едді. — Ще вчора час не існував, сьогодні його бракує. Але ж чомусь усе впирається в час, так? Роландові давні часи, наші давні часи, теперішнє. Це неспокійне теперішнє».

— Чому? — спитала Сюзанна.

— Наші друзі, — пояснив Роланд і кивнув на південь. — У мене відчуття, що невдовзі вони прийдуть знайомитися з нами.

— А чи вони наші друзі? — спитав Джейк.

— Оце вже справді неважливо, — сказав Роланд (але сам у цьому засумнівався). — Поки що звернімо око нашого кхефу до тієї книгарні для розуму чи як її там. Ви бачили, як розбійники з «Похилої вежі» мучили власника? Цього Тауера чи Торена.

— Тобто пресували його? — уточнив Едді. — Викручували йому руки?

— Так.

— Авжеж, мучили, — погодився Джейк.

— Учили, — вставив Юк. — Жеж учили.

— Закладаюся, що Тауер і Торен насправді одне й те саме прізвище, — сказала Сюзанна. — «Торен» голландською означає «вежа». — Побачивши, що Роланд відкриває рота, щоб заговорити, вона підняла руку. — У нашому куточку всесвіту, Роланде, люди так і роблять: міняють іноземне прізвище на більш… ну… більш подібне до американського.

— Ага, — підтвердив Едді. — Так Стемпович стає Стемпером… Яков — Джейкобом… або…

— Або Беріл Еванс стає Клаудією-і-Інес Бахман, — розсміявся Джейк. Але голос у нього був не дуже веселий.

Едді витяг з багаття напівобгорілого патика і став водити ним по землі. Одна по одній з'являлися великі літери: К… Л… А… У.

— Шнобель навіть сказав, що Тауер голландець. «Фріц воно і є фріц, правда, бос?» — Він питально глянув на Джейка, шукаючи підтвердження. Джейк кивнув, потім узяв паличку й продовжив: Д… І… Я.

— Те, що він голландець, багато що міняє, — сказала Сюзанна. — Колись голландці володіли більшою частиною Мангеттену.

— А хочете знов почути щось у дусі Діккенса? — спитав Джейк. Дописав на землі «і» після «КЛАУДІЯ» і глянув на Сюзанну. — Як щодо моторошного будинку, через який я потрапив до цього світу?

— Маєток, — сказав Едді.

— Маєток у Датч-Гіл,[12] — нагадав Джейк.

— Датч-Гіл. Ну звісно. Хай йому грець.

— Переходьмо до суті, — сказав Роланд. — А я думаю, що суть полягає в угоді, яку ви побачили. І відчули, що повинні її побачити, так?

Едді кивнув.

— Ваша потреба все побачити здавалася нагальною вимогою Променя?

— Роланде, я думаю, то й був Промінь.

— Інакше кажучи, шлях до Вежі.

— Угу, — сказав Едді. Він думав про те, як хмари текли вздовж Шляху Променя, як тіні тяглися в той бік, куди вказував Промінь, як кожна гілка кожного дерева неначе повертала у той бік. «Усе слугує Променю», — не раз казав їм Роланд. І потреба Едді побачити папірець Балазара, якого той тицьнув під носа Кельвінові Тауеру, здавалася саме потребою, пронизливою і невідпорною.

— Розкажи мені, що там було написано.

Едді прикусив губу. Зараз йому було не так страшно, як тоді, коли треба було вирізьблювати ключ, що дозволив би їм урятувати Джейка й видобути його на цей бік, але відчуття були схожі. Оскільки це було не менш важливо, ніж ключ. Якщо він щось забув, це може призвести до краху світів.

— Я не пам'ятаю дослівно…

Роланд нетерпляче махнув рукою.

— Якщо буде потрібно, я тебе загіпнотизую і витягну з тебе все дослівно.

— Думаєш, це має значення? — спитала Сюзанна.

— Я думаю, все має значення, — відповів Роланд.

— А що, як гіпноз не подіє на мене? — поцікавився Едді. — Якщо я типу непіддатливий?

— Нехай це буде мій клопіт, — сказав Роланд.

— Дев'ятнадцять, — ні сіло ні впало озвався Джейк, і всі звернули погляди до нього. Він роздивлявся літери, що їх вони з Едді награмузляли біля пригаслого вогнища. — Клаудія-і-Інес Бахман.[13] Дев'ятнадцять літер.

ТРИ

Замислившись на мить, Роланд вирішив поки що на це не зважати. Якщо число «дев'ятнадцять» було якимось чином із цим усім пов'язане, з часом його значення саме про себе нагадає. А поки що їм трьом і без того було над чим помізкувати.

— Аркуш, — сказав він. — Спочатку про нього. Розповідай усе, що можеш згадати.

— То був юридичний документ із печаткою внизу й усім таким. — Едді замовк, бо його осяяла проста думка. Ймовірно, Роланд частково міг зрозуміти, про що йдеться — зрештою, він же був у своєму світі кимось на зразок правоохоронця, — та не завадило б переконатися. — Ти ж знаєш, хто такі юристи, правда?

Відповів Роланд найсухішим тоном з тих, що були в його арсеналі.

— Ти забуваєш, що я родом з Ґілеаду, Едді. Найцентральнішої з Внутрішніх бароній. У нас було більше купців, фермерів і фабрикантів, ніж юристів, але їх теж не бракувало.

— Ти нагадав мені про одну сцену з Шекспіра, Роланде, — розсміялася Сюзанна. — Двоє персонажів — точно не пригадую, може, Фальстаф і принц Гел — розмовляють про те, що зроблять, коли переможуть і війні настане край. І хтось із них каже: «Перш за все скараємо на горло всіх юристів».

— Для початку було б непогано, — сказав Роланд, і його серйозний замислений тон змусив Едді здригнутися. Потім стрілець знову повернувся до нього. — Продовжуй. Джейку, якщо згадаєш щось, то додай, будь ласка. І розслабтесь обидва, заради ваших батьків. Поки що я хочу про все почути в загальних рисах.

Хоч Едді й здогадувався про це, але ті слова Роланда додали йому наснаги.

— Гаразд. То був меморандум про договір. Назва стояла вгорі, великими літерами. Внизу було написано «Угоду підписали», а поряд два підписи. Один — Кельвіна Тауера. Другий — Річарда як-його-там. Джейку, ти не пам'ятаєш?

— Сейр, — підказав Джейк. — Річарда Патрика Сейр.[14] — Він замовк, ворушачи губами, а потім кивнув. — Дев'ятнадцять букв.

— І про що в ній ішлося, в тій угоді? — спитав Роланд.

— Правду кажучи, нічого особливого, — відповів Едді. — Чи то мені так здалося? Загалом, мова була про те, що Тауер володів пустирем на розі Сорок шостої вулиці й Другої авеню…

— Тим самим пустирем, — виправив Джейк. — Де росте троянда.

— Твоя правда, тим самим. Цю угоду Тауер підписав п'ятнадцятого липня 1976 року. Корпорація «Сомбра» відвалила йому сто штук. Натомість він, наскільки я розумію, пообіцяв їм не продавати ділянки нікому, крім самої «Сомбри», впродовж усього наступного року, дбати про неї, тобто сплачувати всі податки й таке інше, а потім надати «Сомбрі» привілей для придбання, звісно, якщо він доти ще не продасть їм пустиря. Чого він вочевидь не зробив станом на ту мить, коли ми його навідали. Проте до кінця терміну дії угоди ще лишалося півтора місяця.

— Містер Тауер сказав, що сто тисяч уже розійшлися, — вставив Джейк.

— У тій угоді було щось про те, що «Сомбра» має першочергове право купівлі? — уточнила Сюзанна.

Едді з Джейком задумалися, перезирнулися й похитали головами.

— Впевнені? — не вгавала Сюзанна.

— Не зовсім, але майже, — відповів Едді. — Думаєш, це важливо?

— Не знаю, — похитала головою вона. — Така угода, про яку ви розповідаєте… без пріоритетного права купівлі вона не має сенсу. Якщо подумати, до чого вона зводиться? «Я, Кельвін Тауер, погоджуюся подумати про те, щоб продати вам свою ділянку. Ви платите мені сто тисяч доларів, і я буду думати цілий рік. Звісно, у вільні від шахів і кавування з друзями хвилини. А коли рік добіжить кінця, то я, може, продам вам пустир, а може, знайдеться покупець, який відвалить більше грошиків. А ви, мої лапенята, можете піти подутися, якщо вам щось не подобається».

— Ти забуваєш про одну річ, — м'яко нагадав Роланд.

— Яку? — здивувалася Сюзанна.

— Ця «Сомбра» — не звичайна законослухняна компанія. Сама подумай, чи законослухняна компанія найняла б когось на кшталт Балазара, щоб він переказував від неї повідомлення.

— А ти маєш рацію, — погодився Едді. — У Тауера жижки трусилися від страху.

— Все одно, — сказав Джейк, — це багато пояснює. Наприклад, ту табличку, яку я бачив на пустирі. Ця «Сомбра» також здобула право за свої сто тисяч «рекламувати майбутні проекти». Ти бачив той пункт, Едді?

— Здається, так. Одразу під пунктом про те, що Тауер зобов'язується не допускати арешту майна чи інших ускладнень, тому що «Сомбра» має свій «заявлений інтерес», правда?

— Так, — підтвердив Джейк. На табличці, яку я бачив на пустирі, було написано… — Він замислився, потім підняв руки й подивився кудись поміж них, немовби читаючи лише йому одному видимий напис.

БУДІВЕЛЬНА КОМПАНІЯ «МІЛЛЗ»

І «СОМБРА-НЕРУХОМІСТЬ».

МИ ЗМІНЮЄМО ОБЛИЧЧЯ МАНГЕТТЕНУ.

А далі:

НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ БУДЕ ЗВЕДЕНО

ЕЛІТНІ БУДИНКИ «ЗАТОКА ЧЕРЕПАХИ».

— То он навіщо їм ця земля, — сказав Едді. — Кондомініуми. Але…

— Що таке кондомініум? — наморщивши лоба, спитала Сюзанна. — Якесь занадто новомодне слівце.

— Це типу будинок, що перебуває у спільній власності мешканців, — розтлумачив Едді. — Думаю, тоді, коли ти жила в Нью-Йорку, такі теж були, тільки називалися по-іншому.

— Авжеж, — з різкими нотками у голосі сказала Сюзанна. — Ми називали їх кооперативами. А якщо викаблучувалися, то могли й багатоквартирним будинком назвати.

— Це не важливо, бо кондомініуми тут ні до чого, — втрутився Джейк. — Ніякого будинку вони й не збиралися зводити. То все лише для… чорт, як же це назвати?

— Для прикриття? — підказав Роланд.

— Саме так, прикриття! — просяяв Джейк. — Річ у троянді, а не в споруді! А вони не можуть накласти на неї лапу, поки не викуплять землі, на якій вона росте. Я в цьому впевнений.

— Можливо, ти маєш рацію: будинок потрібен лише про людське око, — сказала Сюзанна. — Проте назва «Затока черепахи» теж не випадкова, ви так не думаєте? — Вона глянула на стрільця. — Роланде, та частина Мангеттену так і називається — Тертл-Бей.[15]

Анітрохи не здивувавшись, він кивнув. Черепаха була одним з дванадцяти Вартових, і майже не лишалося сумнівів у тому, що охороняла вона дальній край Променя, вздовж якого вони тепер прямували.

— Може, будівельникам з «Міллз» нічого не відомо про троянду, — сказав Джейк, — але я впевнений, що корпорація «Сомбра» дуже добре в цьому обізнана. — Він запустив руку в шерсть Юка, настільки густу на шиї, що пальці, занурившись у неї, зникли. — Гадаю, десь у Нью-Йорку, в якомусь бізнес-центрі, напевно, в істсайдському Тертл-Бей, є двері з написом «Корпорація „Сомбра“». А десь за тими дверима — ще одні двері. З тих, що ведуть до цього світу.

Якусь мить вони в повній тиші думали про це — про світи, що обертаються на єдиній осі нетривкої гармонії, — і ніхто не промовив ні слова.

ЧОТИРИ

— А тепер послухайте, як я собі все уявляю, — сказав нарешті Едді. — Сьюз, Джейку, якщо я в чомусь помиляюся, виправте. Цей чувак Кел Тауер — хтось типу опікуна троянди. Можливо, сам він цього не усвідомлює, але так є. До того ж не лише він, а й усі його родичі-попередники мусили про неї дбати. Це пояснює, чому в них таке прізвище.

— Тільки він останній, — додав Джейк.

— Сонечко, ти не можеш цього знати напевно, — заперечила Сюзанна.

— У нього не було обручки, — відповів Джейк, і Сюзанна кивнула, визнаючи (бодай тимчасово) його правоту.

— Можливо, свого часу в Нью-Йорку була купа Торенів, які володіли купою ділянок міської землі, — продовжив Едді, — але ті часи давно в минулому. Тепер єдине, що перешкоджає корпорації «Сомбра» дістатися до троянди — це напівзбанкрутілий черевань, який узяв собі інше прізвище. Він… як називають людину, що любить книжки?

— Бібліофіл, — підказала Сюзанна.

— Так, він один з них. А Джордж Бйонді (хоч він аж ніяк не Ейнштейн) сказав одну розумну річ, коли ми підслуховували. Він сказав, що Торенів заклад був не справжньою крамницею, а дірою, де безслідно щезали гроші. Там, звідки ми родом, таких, як він, — хоч греблю гати, Роланде, й відбувається з ними одне й те саме. Коли моя мама бачила по телику якогось багатія… ну наприклад, Доналда Трампа…

— Кого? — зачудувалася Сюзанна.

— Ти його не знаєш, у шістдесят четвертому він ще пішки під стіл ходив. До того ж це не має значення. «Три покоління нероб, — ось що вона казала. — Оце по-американському, хлопчики».

Отож Тауер, як Роланд, — останній зі свого роду. Час від часу він продає якусь нерухомість, платить з цих сум податки, розраховується за помешкання, поповнює кредитні картки, від дає борги лікарям, сплачує за поповнення книжкового асортименту. Звісно, я це все вигадую… але чомусь таке відчуття, що насправді все так і відбувається.

— Так, — тихо промовив Джейк. — Насправді так і є.

— Ви могли розділити з ним його кхеф, — пояснив Роланд. — А ще ймовірніше, прочитали його думки. Як це колись робив мій давній друг Алан. Продовжуй, Едді.

— І щороку він переконує себе в тому, що розкрутиться і справи в книгарні підуть угору. Що раптом усе налагодиться, як це часом трапляється в Нью-Йорку. Чорна смуга закінчиться, почнеться біла, і тоді він буде в дамках. Але врешті-решт у нього залишається один-єдиний шмат нерухомості: ділянка двісті дев'яносто вісім у дев'ятнадцятому кварталі в Тертл-Бей.

— Два, дев'ять і вісім у сумі дають дев'ятнадцять, — сказала Сюзанна. — Хотіла б я знати, чи це справді щось означає, чи це просто «синдром синьої тачки».

— Що таке «синдром синьої тачки»? — поцікавився Джейк.

— Щойно ти придбаєш собі синє авто, тобі скрізь починають ввижатися сині машини.

— Тільки не тут, — сказав Джейк.

— Не тут, — вставив Юк, і всі подивилися на нього. Днями, навіть тижнями Юк міг мовчати, лише зрідка луною повторюючи їхні слова. А потім з доброго дива видавав щось дуже подібне до результату оригінального мислення. Але впевненим у цьому ніхто не був. Навіть Джейк.

«Так само, як ми нічого не знаємо напевно про дев'ятнадцять», — подумала Сюзанна і погладила пухнастика по голові. У відповідь Юк добродушно підморгнув.

— Він триматиметься за цю ділянку до кінця, — сказав Едді. — Блін, та навіть та вошива будівля, де в нього магазин, йому не належить. Він лише її орендує.

Далі розповідь продовжив Джейк.

— «Делікатеси від Тома і Джеррі» прогоріли, і Тауер наказує крамничку знести. Оскільки якась частина його душі хоче продати ділянку. Та частина, яка нашіптує йому, що він був би несповна розуму, якби відмовився від пропозиції. — Джейк замовк, думаючи про те, що деякі думки зринають глупої ночі. Божевільні думки, шалені ідеї, голоси, що не хочуть замовкати. — Проте в його душі говорить ще один голос…

— Голос Черепахи, — тихо докинула Сюзанна.

— Так, Черепахи чи Променя, — погодився Джейк. — Напевно, це одне й те саме. Цей голос каже йому, що він має будь-що триматися цієї ділянки, не віддавати її. — Він глянув на Едді. — Думаєш, він знає про троянду? Ходить туди час від часу й дивиться на неї?

— Чи кролик паскудить у лісі? — відповів Едді питанням на питання. — Звісно, паскудить. І, звісно, він про це знає. Мусить якось знати. Тому що кутова ділянка на Мангеттені… Сюзанно, як гадаєш, скільки таке може коштувати?

— У мої часи, напевно, мільйон баксів. А вже в тисяча дев'ятсот сімдесят сьомому — хтозна. Три? П'ять? — Вона знизала плечима. — Достатньо для того, щоб сей Тауер до кінця життя не бідуючи продавав книжки зі збитками. За умови, що він вдало інвестує основний капітал.

— У цьому шоу все говорить за те, що він руками й ногами опирається, щоб не продавати, — сказав Едді. — Сьюз уже звернула нашу увагу на те, що за свої сто штук «Сомбра» одержала дулю з маком.

— Щось вони все-таки отримали, — заперечив Роланд. — Щось надзвичайно важливе.

— Він поклав їм пальця до рота, — сказав Едді.

— Правду кажеш. А тепер, коли термін угоди добігає кінця, вони надсилають свою версію Великих мисливців за трунами. Крутих перців. Якщо жадібність чи злидні не змусять Тауера продати їм землю з трояндою, то вони залякають його до смерті й змусять продати.

— Так, — кивнув Джейк. І хто ж стане на Тауерів бік? Можливо, Аарон Діпно. А можливо, жодна душа. — То що нам робити?

— Купити землю самим, — осяяло Сюзанну. — Ну звісно.

П'ЯТЬ

Якусь мить всі приголомшено мовчали. Потім Едді задумано кивнув.

— Чом би й ні? За угодою, корпорація «Сомбра» не має привілейованого права купівлі… Думаю, вони всіляко намагалися проштовхнути це в свою угоду, але Тауер не піддався. Тож, звісно, ми купимо землю. Як ти думаєш, яку ціну в оленячих шкурах він загилить? Сорок? П'ятдесят? Якщо він любить поторгуватися, можемо підкинути йому ще якогось мотлоху, що лишили по собі Древні. Ну типу чашок, тарілок і наконечників стріл. Ото вже справлять фурор на коктейль-вечірках.

Сюзанна дивилася на нього з докором.

— Ну гаразд, це не смішно, — погодився Едді. — Але нам треба тверезо оцінювати наші можливості, крихітко. Ми купка волоцюг з брудними дулами, що втрапила в якусь паралельну реальність. Адже ми вже навіть не в Серединному світі.

— А ще, — наче виправдовуючись, сказав Джейк, — ми були там не насправжки, принаймні не так, як тоді, коли заходиш у котрісь із тих дверей. Вони відчували нашу присутність, але бачити нас не могли.

— Не квапмося, все по черзі, — заперечила Сюзанна. — Що стосується грошей, у мене їх повно. За умови, що зможемо до них дістатися.

— А скільки в тебе є? — поцікавився Джейк. — Я знаю, це неґречно з мого боку… моя мама зомліла б, якби почула, що я про таке питаю, але…

— Ми трохи занадто далеко зайшли, щоб перейматися через ввічливість, — заспокоїла його Сюзанна. — Правду кажучи, мій хороший, я й сама не знаю. Мій татко винайшов кілька новітніх процедур у стоматології, що стосувалися протезування зубів, і завдяки цьому розбагатів. Заснував компанію «Голмс Дентал Індастріз» і всі фінансові справи аж до тисяча дев'ятсот п'ятдесят дев'ятого року вів самотужки.

— До того року, коли Морт скинув тебе під поїзд, — мовив Едді.

Вона кивнула.

— Це було в серпні. Минуло близько шести тижнів, і в татка стався серцевий напад. Перший з багатьох. Думаю, частково в усьому винен стрес від того, що трапилося зі мною, але я не вважаю себе винною на сто відсотків. Він просто видихався, от і все.

— Ти не мусиш картати себе, ти ні на крихту не винна, — запротестував Едді. — Ти ж не сама стрибнула під колеса, Сьюз.

— Авжеж. Але твої відчуття і те, як довго вони тривають, не завжди мають багато спільного з реальним станом речей. Відколи померла мама, піклуватися про нього мусила я. Мусила, проте не зуміла. За всі ці роки я так і не змогла переконати себе в тому, що не винна.

— Що було, те загуло, — без особливого співчуття сказав Роланд.

— Дякую, — сухо відповіла Сюзанна. — У тебе просто-таки талант перекреслювати минуле. Хай там як, після першого нападу тато передав справи своєму фінансистові, давньому другу Мозесу Карверу. А після татової смерті дядечко Моз продовжував вести справи вже замість мене. Гадаю, що на ту мить, коли Роланд витяг мене з Нью-Йорка до цієї чарівної глушини, я була варта восьми чи десяти мільйонів доларів. Цього вистачить, щоб придбати ділянку містера Тауера — якщо він, звісно, схоче її нам продати!

— Якщо Едді не помиляється щодо Променя, то Тауер продасть її навіть за оленячі шкури, — сказав Роланд. — Я вважаю, що глибинне, приховане «я» містера Торена — ка, що змушувало його так довго не продавати ділянку, — чекає на нас.

— Чекає на прибуття кінноти, — пожартував Едді. — Як Форт-Орд у останні десять хвилин кіно з Джоном Вейном.

Роланд глянув на нього серйозно, без усміху.

— Він чекає на Світлих — воїнів Білості.

Сюзанна подивилася на свої коричневі руки, піднісши їх до обличчя.

— Тоді, думаю, на мене він точно не чекає, — зрештою сказала.

— Ні, — заперечив Роланд. — Чекає. — А сам замислився на мить, якої раси та, інша. Мія.

— Нам потрібні двері, — сказав Джейк.

— Як мінімум двоє дверей, — докинув Едді. — Одні — щоб дістатися до Тауера. Але перед тим ми маємо потрапити до Сюзанниного часу, а для цього потрібні ще одні двері. І щоб цей час був якнайближчий до того, звідки забрав її Роланд. Ото вже буде облом, якщо ми повернемося до сімдесят сьомого, перетремо з тим чуваком Карвером і довідаємося, що він оголосив Одетту Голмс мертвою ще в сімдесят першому. А все її майно відійшло родичам у Ґрін-Бей[16] чи Сан-Берду.[17]

— Чи потрапимо до шістдесят восьмого, а там виявиться, що містер Карвер здимів, — сказав Джейк. — Перевів усе на свої власні рахунки й гайнув доживати віку на Коста-дель-Соль.[18]

За інших обставин шокований погляд Сюзанниних круглих від подиву очей міг би здатися кумедним.

— Дядечко Моз на таке не здатен! Він же мій хрещений!

— Пробач, — сконфужено промовив Джейк. — Я читав багато детективів — Агату Крісті, Рекса Стаута, Еда Макбейна. У цих книжках таке трапляється повсякчас.

— До того ж, — додав Едді, — великі гроші міняють людей.

Вона змірила його холодним оцінюючим поглядом — неприродним і чужим для її очей. Роланд (якому було відомо те, чого не знали Едді та Джейк) подумав, що цей погляд призначено для ропух, з яких вичавлюють нутрощі.

— А тобі звідки знати? — спитала вона. Але відразу ж оговталася: — Ой, вибач, серденько. Я не хотіла.

— Та пусте, — сказав Едді й усміхнувся, проте усмішка вийшла вимушеною і непевною. — Зірвалося з язика, буває. — Потягнувшись, він узяв її за руку й стис. Вона відповіла таким самим потиском. Усмішка на обличчі Едді трохи поширшала й стала природною.

— Просто я знаю Мозеса Карвера. Він у житті цента чужого не взяв.

Едді підняв руку, сигналізуючи не так про довіру до її слів, як про те, що він більше не хоче продовжувати цю розмову.

— Послухайте-но, чи я правильно вас зрозумів, — сказав Роланд. — По-перше, все залежить від того, чи вдасться нам повернутися до Нью-Йорка у вашому світі. До того ж моментів часу, до яких ви плануєте втрапити, цілих два.

Настала пауза: всі перетравлювали цю інформацію. Потім Едді кивнув.

— Точно. Для початку тисяча дев'ятсот шістдесят четвертий рік. Сюзанна щезла пару місяців тому, але шукати її не перестали, ніхто ще не втратив надії. Вона ефектно з'являється на публіці — публіка аплодує. Повернення блудної дочки. Ми забираємо грошенята, хоча це може забрати трохи часу…

— Найважче буде вмовити дядечка Моза дати нам гроші, — сказала Сюзанна. — Коли йдеться про гроші в банку, він стоїть намертво. Я впевнена, що в глибині душі він досі вважає мене восьмирічною дівчинкою.

— Але ж за законом гроші твої? — спитав Едді. Роланд помітив, що він дуже обережно добирає слова. Ще не до кінця оговтався від «А тобі звідки знати?» і від погляду, яким вона супроводила ці слова. — Тобто він не зможе завадити тобі їх забрати?

— Ні, любий. Тато й дядечко Моз заснували для мене трастовий фонд, але в п'ятдесят дев'ятому році, коли мені виповнилося двадцять п'ять, я отримала право сама розпоряджатися грішми. — Вона перевела на нього погляд своїх очей — темних, напрочуд гарних і виразних. — Ну от. Тепер ти більше не дійматимеш мене питаннями, скільки мені років. Сам можеш вирахувати, якщо вмієш віднімати.

— Це неважливо, — сказав Едді. — Час — це лише обличчя на воді.

Від цих слів у Роланда по руках побігли мурашки. Десь далеко — либонь, на розкішному полі криваво-червоних троянд, од якого їх досі відділяла чимала відстань, — через його могилу перечалапав птах расті.

ШІСТЬ

— Нам потрібна готівка, — сухо й по-діловому сказав Джейк.

— Та? — Едді насилу відірвав погляд від Сюзанни.

— Кажу: готівка потрібна, — повторив Джейк. — Ніхто не прийме чека, хай навіть виданого самим банком, якщо це чек тринадцятирічної давності. Особливо якщо він на суму декілька мільйонів доларів.

— Джейку, звідки ти про таке знаєш? — поцікавилася Сюзанна.

Джейк знизав плечима. Хоч-не-хоч (зазвичай неохоче), але мусив визнати, що він син Елмера Чемберза. Той не належав до хороших хлопців цього світу (Роланд би нізащо в житті не назвав його воїном Білості), проте досконало володів мистецтвом «забою», як називали це телевізійники. «Великий мисливець за трунами в країні ТеБе», — подумав Джейк. Можливо, це було трохи несправедливо, але сказати, що Елмер Чемберз знав різні лазівки, було якраз справедливо. І авжеж, він був Джейком, сином Елмера. Він не забув обличчя свого батька, хоча іноді дуже про це шкодував.

— Готівка, — підтвердив Едді. — Така оборудка має оплачуватися лише готівкою. Як буде чек, ми обміняємо його на зелені в шістдесят четвертому, а не в сімдесят сьомому. Складемо гроші в спортивну сумку… Сьюз, у шістдесят четвертому вже продавалися спортивні сумки? Хоча байдуже. Забудь. Ми запхаємо їх до сумки й заберемо до сімдесят сьомого. Не обов'язково це повинен бути день, коли Джейк купив «Чарлі Чух-Чуха» і «Книгу загадок», але має бути близенько.

— І щоб не після п'ятнадцятого липня сімдесят сьомого, — докинув Джейк.

— Точно, — кивнув Едді. — Після п'ятнадцятого з'ясується, що Балазар переконав Тауера продати землю, і гарна ж буде картина: ми з торбою бабосів у руці й з дурнуватими усмішками на пиках, бо день довгий, а грошей багато.

Хвильку всі мовчали — можливо, обмірковували цю зловісну картину. Першим порушив мовчанку Роланд:

— У вас усе так просто. Чом би й ні? Вам трьом видається, що дверні проходи між моїм світом і вашим з усіма тими тек-сі, астином і фотеграфіями — це щось настільки ж повсякденне, як для мене їхати верхи на мулі. Чи ховати шестизарядник. Звісно, у вас є всі причини так вважати, бо ж кожному довелося пройти крізь ті двері. А Едді навіть двічі — спершу до цього світу, а потім назад до свого.

— Скажу тобі, що повертатися до Нью-Йорка було не прикольно, — сказав Едді. — Забагато стрілянини. Не кажучи вже про відрізану голову мого брата, що покотилася підлогою в кабінеті Балазара.

— Проходити крізь двері у Датч-Гіл теж було непросто, — додав Джейк.

Роланд кивнув, беззастережно приймаючи їхні аргументи.

— Усе життя я вірив у те, що ти сказав тоді, коли ми з тобою познайомилися вперше, Джейку… те, що ти сказав перед смертю.

Збліднувши, Джейк опустив очі й нічого не відповів. Він не любив про це згадувати (на щастя, й самі спогади, що їх зберегла пам'ять, були нечіткі, розмиті), та й Роланд теж — Джейк це знав напевно. «Все правильно! — подумав він. — Логічно, що ти волієш про це забути! Ти впустив мене у прірву! Ти кинув мене вмирати!»

— Ти сказав, що цей світ не єдиний, існують інші, — вів далі Роланд, — і це справді так. Нью-Йорк у всьому своєму розмаїтті — це лише один з багатьох світів. Те, що нас знову і знову притягує туди, пов'язано з трояндою. У цьому я нітрохи не сумніваюся. Так само, як не сумніваюся в тому, що певним, не зрозумілим навіть мені самому чином, троянда — це і є Темна вежа. Або…

— Або це ще одні двері, — пробурмотіла Сюзанна. — Ті, що ведуть до самої Темної вежі.

Роланд кивнув.

— Мені вже не раз спадала ця думка. Хай там як, але про існування інших, паралельних світів знали манні. В певному сенсі вони присвячували їм своє життя. Вони вважали тодеш найсвятішим з ритуалів і найпіднесенішим з усіх можливих станів. Я вже розповідав вам, що мій батько та його друзі тривалий час знали про те, що існують чарівні кристали. А про те, що чаклунська веселка, тодеш і ці магічні двері якось пов'язані між собою, що вони фактично одне, ми здогадалися.

— До чого ти хилиш, дорогенький? — спитала Сюзанна.

— Просто нагадую вам, що я довго мандрував, — відповів стрілець. — Через зміни, що сталися з часом — через його пом'якшення, яке ви всі відчули на собі, — я шукав Темну вежу більше тисячі років, іноді перестрибуючи через цілі покоління, як морський птах перелітає з гребеня однієї хвилі на іншу, лише трохи вмочивши лапи у піну. Жодного разу за весь той час я не бачив таких дверей між світами, як ті, що стояли на березі Західного моря. Уздрівши їх, я й гадки не мав, що то таке, хоч і володів певними знаннями про тодеш і дуги чаклунської веселки.

Роланд подивився на них чесним, відкритим поглядом.

— А ви говорите так, нібито в моєму світі стільки ж чарівних дверей, скільки у вашому… — Він замислився. — …літаків або автобусів. Ви помиляєтеся.

— Зараз ми перебуваємо зовсім не там, де ти був раніше, Роланде, — сказала Сюзанна й обережно торкнулася його зап'ястка, вкритого темною засмагою. — Ми більше не в твоєму світі. Ти ж сам це сказав там, у тій версії Топіки, де Блейн нарешті врізав дуба.

— Згода. Я просто хочу, щоб ви усвідомили: шукати такі двері може виявитися складнішим завданням, ніж ви собі думаєте. До того ж ви говорите навіть не про одні двері, а про двоє. Двері, що відчиняються у потрібний вам час, так, неначе це револьвер, який можна націлити.

«Я цілюся не рукою», — подумав Едді й здригнувся.

— Ти так говориш, Роланде, що я починаю сумніватися.

— То що нам робити далі? — спитав Джейк.

— У цьому я можу вам допомогти, — сказав чийсь голос за їхніми спинами.

Всі обернулися. Не здивувався тільки Роланд. Наближення незнайомця він почув ще посеред їхньої бесіди. Проте озирнувся зацікавлено, й одного погляду на чоловіка, що стояв на відстані двадцяти футів од них, на узбіччі дороги, було достатньо, щоб зрозуміти: новоприбулий походив або зі світу його друзів Едді, Сюзанни й Джейка, або зі світу, який з ним сусідив.

— Хто ти такий? — запитав Едді.

— І де твої друзі? — додала Сюзанна.

— Звідки ви прийшли? — спитав Джейк, Його очі аж палали цікавістю.

Незнайомець був убраний в довге чорне пальто, розстебнуте біля коміра, з-під якого видніли чорна сорочка і комірець католицького священика. Його довге сиве волосся стояло сторч по боках і спереду, наче з переляку. На лобі був шрам у формі літери Т.

— Мої друзі трохи відстали, — сказав він, показуючи кудись собі за спину великим пальцем, але навмисне не вказуючи чіткого напряму. — Тепер мій дім — Калья Брин Стерджис. Перед тим я жив у Детройті, штат Мічиган, працював у притулку для безхатьків і проводив збори анонімних алкоголіків. Словом, виконував добре знайому роботу. А ще раніше ненадовго зупинявся у Топіці, що в Канзасі.

Він спостеріг, що троє молодших аж сіпнулися від згадки про цю назву.

— До Топіки був Нью-Йорк. А до Нью-Йорка — маленьке містечко Джерусалемз-Лот у штаті Мен.

СІМ

— Ти з нашого світу, — видихнув Едді. — Святий Боже, ти наш!

— Здається, так, — відповів чоловік у повернутому комірці. — Мене звуть Доналд Каллаген.

— Ти священик, — сказала Сюзанна, переводячи погляд з золотого хрестика на шиї (маленького й непомітного, проте блискучого) на грубіший хрест у нього на чолі.

— Вже ні, — похитав головою Каллаген. — Колись ним був. Можливо, колись настане той день, коли я з благословення небес знову стану священиком, але зараз я просто людина Божа. Чи можу я спитати… з якого ви часу?

— Тисяча дев'ятсот шістдесят четвертий, — відповіла Сюзанна.

— Сімдесят сьомий, — сказав Джейк.

— Вісімдесят сьомий, — і собі відрекомендувався Едді.

Почувши останню цифру, Каллаген зблиснув очима.

— Вісімдесят сьомий. А я прибув сюди з вісімдесят третього за тодішнім рахунком. Молодий чоловіче, для мене дуже важливо знати те, про що я вас зараз спитаю. На вашій пам'яті «Ред Сокс» виграли «Ворлд Сіріз»?[19]

Закинувши назад голову, Едді щиро розсміявся — здивовано й весело водночас.

— Ні, чоловіче, мені шкода. Торік вони були близькі до перемоги — приймав стадіон «Шеа», грали проти «Мете», — а тоді той Білл Бакнер, який стояв на першій базі, пропустив легкий м'яч між ніг. Він ніколи не оговтається. А ходіть до нас, сідайте. Кави в нас катма, зате Роланд… цей пошарпаний на вигляд чолов'яга праворуч від мене… цілком непогано заварює чай з лісових трав.

Каллаген звернув увагу на Роланда, а тоді зробив щось дивне: опустився на коліно, похилив голову і приклав кулак до чола зі шрамом.

— Хайл, стрільцю. У добру годину ми зустрілися на шляху.

— Хайл, — привітався Роланд. — Підійди, добрий незнайомцю, й розкажи, що привело тебе до нас.

Каллаген подивився на нього здивовано.

Роланд відповів йому спокійним поглядом і кивнув.

— У добру чи в лиху годину ми зустрілися, можливо, ти знайдеш те, що шукаєш.

— Можливо, що й ви також, — сказав Каллаген.

— Тоді підійди, — запросив його Роланд. — Приєднуйся до нашої бесіди.

ВІСІМ

— Перш ніж ми перейдемо до суті, можна у тебе щось запитати?

То був Едді. Поруч нього Роланд розклав багаття і порпався у спільних пожитках, шукаючи маленького глиняного горщика — пам'ятку матеріальної культури Древніх, — в якому любив заварювати чай.

— Авжеж, юначе.

— Ти Доналд Каллаген.

— Так.

— А яке в тебе друге ім'я?

Каллаген схилив голову набік, підняв одну брову, потім усміхнувся.

— Френк. На честь діда. Це має значення?

Едді, Сюзанна і Джейк обмінялися поглядами, а заразом — і думкою. Доналд Френк Каллаген. Дев'ятнадцять букв.

— Таки має, — зрозумів Каллаген.

— Можливо, — сказав Роланд. — А може, й ні. — Легко обертаючи бурдюк, він налив воду на чай.

— А тебе добряче пошматувало, — зауважив Каллаген, дивлячись на Роландову правицю.

— Я даю собі раду, — відповів Роланд.

— Коли сам обходиться, коли друзі трохи допомагають, — додав Джейк серйозно, без усмішки.

Каллаген кивнув, не розуміючи, та знаючи, що в цьому нема потреби: вони були ка-тетом. Нехай це слово було йому невідоме, проте термінологія не мала значення. Все було зрозуміло з того, як вони обмінювалися поглядами й обходилися одне з одним.

— Тож я назвався, — сказав Каллаген. — Чи можу я тепер взнати ваші імена?

Відрекомендувалися по черзі: Едді й Сюзанна Дін з Нью-Йорка, Джейк Чемберз із Нью-Йорка, Юк із Серединного світу, Роланд Дескейн з Ґілеаду. Кожному Каллаген кивнув, приклавши стиснутого кулака до чола.

— А я Каллаген з Лота, — сказав він, коли всі відрекомендувалися. — Чи був ним колись. Тепер я просто Старий. Так мене звуть у Кальї.

— Твої друзі до нас не приєднаються? — спитав Роланд. — Харчів у нас мало, проте чаю завжди досхочу.

— Поки що ні.

— А, — сказав Роланд і кивнув з таким виглядом, наче все зрозумів.

— В усякому разі, харчів у нас вистачає, — сказав Каллаген. — У Кальї був урожайний рік — принаймні поки що все було добре, — і ми радо поділимося з вами тим, що маємо. — Він затнувся, зрозумівши, що надто квапиться, й додав: — Можливо. Якщо все добре складеться.

— Якщо, — сказав Роланд. — Мій старий учитель казав, що це єдине слово, яке складається з тисячі літер.

— Незле! — розсміявся Каллаген. — Та все одно ми забезпечені провіантом ліпше од вас. Ще в нас є свіжі пундиці — Залія натрапила на ціле родовище. Але, здається, ви про них знаєте. Вона сказала, що місце, де вони росли, виглядало так, наче хтось уже ласував ягідками.

— Їх знайшов Джейк, — пояснив Роланд.

— Взагалі-то не я, а Юк, — Джейк погладив пухнастика по голівці. — Здається, він тренований пес — шукач пундиць.

— Ви давно помітили, що ми йдемо за вами? — спитав Каллаген.

— Два дні.

Хоч це було й неможливо, проте вигляд Каллагена після цих слів став спантеличеним і роздратованим водночас.

— Словом, відколи ми натрапили на ваш слід. А ми ж усе робили для того, аби лишитися непоміченими.

— Якби ви не вважали, що вам потрібен хтось вправніший за вас, ви б не прийшли, — сказав Роланд.

— Правду кажеш, і я дякую, — зітхнув Каллаген.

— Ти прийшов до нас шукати захисту і допомоги? — спитав Роланд. У його голосі бриніло легке зацікавлення, проте Едді Діна пробрав крижаний холод. Слова наче зависли й дзвеніли в повітрі. Та не лише в нього виникло таке відчуття. Сюзанна взяла його за праву руку. Хвилею пізніше Джейкова долонька несміливо прокралася в його ліву.

— Я не уповноважений це казати. — У голосі Каллагена прозвучали нотки сумніву й невпевненості. Ба навіть страху.

— Тобі відомо, що ви прийшли до нащадків роду Ельда? — спитав Роланд так само невимушеним тоном, що й перед тим, одночас обводячи жестом руки Едді, Сюзанну, Джейка. І навіть Юка. — Оскільки вони мого роду, сумнівів бути не може. А я їхнього. Ми одне ціле. Ти знаєш, хто ми такі?

— Справді? — спитав Каллаген. — Ви всі з роду Ельда?

— Роланде, у що ти нас уплутуєш? — забурмотіла Сюзанна.

— Не бути ніким і не бути вільними, — сказав він. — Ані ви мені, ані я вам не винен. Принаймні поки що. Вони ще не наважилися попросити.

«Але наважаться», — подумав Едді. Не беручи до уваги сновидіння про троянду, крамничку делікатесів і занурення в тонни, він не вважав себе екстрасенсом, проте не треба було володіти надприродними здібностями, щоб зрозуміти, про що збираються просити люди, які відрядили Каллагена як свого посла. Десь розгоралося велике багаття, а Роланд мусив руками вигрібати жар.

І не тільки він.

«Тут ти помиляєшся, батечку, — міркував собі Едді. — Тебе можна зрозуміти, з ким не буває? Проте ми не кіннота. Ми не збройний загін. І не стрільці. Ми лише троє заблукалих душ із Великого Яблука, котрі…»

Але ні. Ні. Едді зрозумів, хто вони, ще в Річковому Перехресті, коли старенькі поставали перед Роландом навколішки. Хай йому чорт, він знав це ще у лісі (який досі подумки називав Шардиковим), де Роланд навчав їх цілитися оком, стріляти розумом, вбивати серцем. Їх не троє, не четверо. Вони одне. Жахливо було усвідомлювати, що Роланд вирішив закінчити їхнє навчання таким чином. Він весь аж сочився отрутою й поцілував їх своїми отруйними губами. Він зробив із них стрільців. Невже Едді справді повірив, що в цьому спорожнілому світі не було роботи для нащадків роду Артура Ельда? Що їм просто дозволять походжати вздовж Шляху Променя, аж поки вони не дістануться Роландової Темної вежі та не приведуть до ладу те, що там з'їхало з котушок? Ну, то Едді помилявся.

Те, що було на думці в Едді, озвучив Джейк. І Едді геть не сподобався блиск захвату в його очах. Напевно, безліч хлопчаків вирушали на війни з таким самим сяянням в очах і прагненням будь-що дати ворогові копняка під зад. Бідолашний малий не знав, що його отруєно, і це зробило його глухим і сліпим. А вже хто-хто, а він мав бути обачніший.

— Але наважаться, — сказав Джейк. — Правда, містере Каллаген? Вони попросять.

— Ну, не знаю, — відповів Каллаген. — Якщо ви їх переконаєте…

Він затнувся, дивлячись на Роланда. Той повільно хитав головою.

— Так не піде, — сказав стрілець. — Ти чужий у Серединному світі, тож можеш цього не знати, проте так не піде. Ми нікого не переконуємо. Ми торгуємо свинцем.

Скрушно зітхнувши, Каллаген кивнув на знак згоди.

— У мене є книга. Називається «Легенди про Артура».

Очі Роланда спалахнули вогнем.

— Справді? Я хочу її побачити.

— Думаю, воно того варте, — сказав Каллаген. — Це не зовсім такі оповідки про лицарів Круглого столу, які я читав у дитинстві, проте… — Він похитав головою. — Я розумію, про що тобі йдеться. Буде три питання, я не помиляюся? І оце щойно ти поставив мені перше.

— Так, три, — підтвердив Роланд. — Три — це число сили.

«Якщо хочеш випробувати справжнє число сили, друзяко Роланде, скажи „дев'ятнадцять“», — подумав Едді.

— І на всі три питання ти маєш отримати ствердну відповідь.

Роланд кивнув.

— І якщо все буде саме так, більше нічого не питай. Нас можна попросити про допомогу, сей Каллаген, але після цього вже ніхто не в змозі буде скасувати прохання. Поясни це своїм людям, — він кивнув у бік лісу.

— Стрільцю…

— Клич мене Роландом. Між тобою і мною мир.

— Гаразд, Роланде. Почуй мене, прошу. (Так ми говоримо тут, у Кальї.) Прийшло нас сюди півдванадцятка, не більше. Вшістьох ми не можемо нічого вирішувати. Лише всі мешканці Кальї мають право ухвалити рішення.

— Демократія, — сказав Роланд. Зсунувши капелюха на маківку, він стер з чола піт і зітхнув.

— Але якщо ми вшістьох дійдемо згоди… особливо сей Оверголсер… — Він замовк, збентежений виразом Джейкового обличчя. — Що? Я сказав щось не те?

Джейк похитав головою й зробив Каллагенові знак рукою, щоб той продовжував.

— Якщо ми вшістьох дійдемо згоди, діло вигорить.

На цих словах Едді заплющив очі, немовби зазнавши райської насолоди.

— Повтори ще раз, чувак.

Прохання вочевидь спантеличило Каллагена.

— Що?

— Діло вигорить. Чи ще щось із того місця й часу, звідки ти родом. — Він хвильку помовчав. — 3 нашого боку великого ка.

Поміркувавши над цим, Каллаген широко заусміхався.

— Я нажлуктився, пустився берега, зірвав банк, врізав дуба, мені перехнябило стріху, я побував у тарапатах, їздив туди, де козам роги правлять. Щось типу такого?

Роланд слухав це все здивовано і навіть трохи знуджено, зате Едді Дін променився блаженством. Сюзанна ж із Джейком відчули щось середнє між цікавістю і тихим смутком від спогадів.

— Не зупиняйся, чувак, — хрипким від хвилювання голосом сказав Едді й зробив руками спонукальний жест. Здавалося, сльози, що душать його, готові пролитися будь-якої миті. — Говори, не замовкай.

— Мабуть, іншим разом, — спокійно сказав Каллаген. — Тоді вже сядемо й побалакаємо про старі добрі місцини й про мовні звичаї. Про бейсбол, якщо він тобі до смаку. Але зараз у нас обмаль часу.

— Можливо, навіть менше, ніж ти думаєш, — втрутився Роланд. — Що тобі від нас потрібно, сей Каллаген? Говори по суті, бо я вже докладно пояснив, що ми не бурлаки, яких твої друзі часом розпитують, а потім уже вирішують, узяти на роботу до себе на ферму чи на стайню.

— Поки що я прошу лише одного: лишайтеся на місці й дочекайтеся, поки я приведу їх до вас, — відказав Каллаген. — З нами Тіан Джефордс, через якого, власне, ми тут і опинилися, та його дружина Залія. А ще Оверголсер, якого треба переконати, що ми вас потребуємо.

— Ми нікого переконувати не збираємося: ні його, ні будь-кого іншого, — заявив Роланд.

— Я розумію, розумію, — квапливо запевнив його Каллаген. — Так, ти дуже чітко дав це зрозуміти. Ще з нами прийшов Бен Слайтмен із сином Бенні. З Беном-молодшим узагалі дивна історія. Його сестра померла чотири роки тому, коли їм з Беном обом виповнилося по десять років. Тепер ніхто достеменно не знає, чи Бен-молодший тепер близнюк, чи одинак. — І раптом він різко обірвав свою розповідь. — Я наговорив зайвого. Даруйте.

Роланд підняв розкриту долоню: мовляв, усе гаразд.

— Ви змушуєте мене нервуватися, почуйте, прошу.

— Не треба нас ні про що просити, шановний, — сказала Сюзанна.

Каллаген усміхнувся.

— Це просто така приповідка. У нашій Кальї, коли когось зустрічаєш, говориш: «Як вам ведеться з голови до ніг, скажіть, прошу?» А людина відповідає: «Файно, не іржавію, казати богам спасибі-сей». Ніколи такого не чули?

Вони похитали головами. Окремі слова вони розуміли, проте самі вирази лише підкреслювали той факт, що походили вони з чужих земель, де люди розмовляли дивною говіркою, а звичаї були ще химернішими.

— Що має значення, — вів далі Каллаген, — то це те, що прикордоння тероризують істоти, яких називають Вовками. Раз на одне покоління вони виходять з Краю грому й забирають дітей. Звісно, це не все, проте це головне. Тіан Джефордс, який ризикує втратити не одне дитя, а двох, каже, що настав час воювати з Вовками. Інші ж, такі як Оверголсер, обстоюють думку, що це буде катастрофа для всіх. Якби не ваша поява, Оверголсер і йому подібні зрештою взяли б гору. — Він нахилився вперед. — Вейн Оверголсер непоганий чолов'яга, тільки трясеться за свою шкуру. Він найбагатший фермер у Кальї, тож йому і втрачати є що. Але якби його переконали, що проти Вовків можна і треба повстати… що ми можемо виграти бій… я думаю, він би теж узяв до рук зброю і бився.

— Я ж казав… — почав Роланд.

— Вмовляти ви нікого не будете, — перебив Каллаген. — Я це чудово розумію. Та що, як вони побачать вас, почують ваші слова, і цього буде достатньо, щоб вони переконалися самі?

— Ми кажемо: як на те Божа воля, вода буде, — знизав плечима Роланд.

Каллаген кивнув.

— У Кальї теж так кажуть. Чи можу я тепер перейти до іншої справи, яка, проте, пов'язана з попередньою?

Роланд підняв долоні — неначе давав йому зелене світло, подумав Едді.

Якусь мить чоловік зі шрамом на лобі мовчав. А коли заговорив, його голос тремтів на межі чутності. Едді довелося нахилитися вперед, щоб його почути.

— У мене є одна річ. Це те, що вам потрібно. Вам вона знадобиться. Думаю, ви вже й самі відчули її поклик.

— Про що ти говориш? — запитав Роланд.

Облизнувши зашерхлі губи, Каллаген промовив лиш одне слово:

— Тодеш.

ДЕВ'ЯТЬ

— Тодеш? — перепитав Роланд. — І що з того?

— З тобою ще цього не траплялося? — Каллаген на мить завагався. — 3 жодним із вас?

— Може, й траплялося, — ухилився від прямої відповіді Роланд. — А до чого тут ви і ваші клопоти в цьому селі, яке ти називаєш Кальєю?

Каллаген зітхнув. Хоч день ще тільки розгорався, проте вигляд у нього вже був змучений.

— Це важче, ніж я думав. Набагато важче. Тому що ви… як би це сказати?.. допитливіші, так, допитливіші, ніж я сподівався.

— Ти думав, що ми лише купка волоцюг, що мандрують у сідлах, тупоголових, але спритних. Так? — сердито спитала Сюзанна. — Ну то доля зіграла з тобою злий жарт. Може, ми й волоцюги, та сідел у нас нема. Які сідла, коли коней катма.

— Коней ми вам привели, — сказав Каллаген, і цього було досить. Роланд ще достоту не зрозумів усієї картини, проте ситуація прояснилася. Каллаген знав при їхнє наближення і знав, що вони йдуть пішки, а не їдуть на конях. Можливо, якусь частку інформації доносили шпигуни, але ж не все. А тодеш… знати, що хтось із них або всі вони занурювалися в тодеш…

— Що ж до пустоголовості, то ми, може, й не найрозумніші істоти на планеті… — Раптом вона замовкла і скривилася, притуливши руку до живота.

— Сьюз? — стривожився Едді. — Сьюз, що таке? Тобі щось болить?

— Та пусте, гази, — заспокоїла вона його і всміхнулася. Цій усмішці Роланд не повірив: надто несправжньою вона йому здалася. Довкола її очей він помітив зморшки від напруження. — Пундиць учора переїла. — І не встиг Едді й рота розкрити, щоб спитати її ще про щось, Сюзанна знову повернулася до Каллагена: — Як маєш нам ще щось сказати, то кажи, дорогенький.

— Гаразд, — погодився Каллаген. — У мене є річ, що має величезну владу. Хоч звідси до моєї церкви у Кальї, де сховано цей предмет, багато коліс, але я думаю, що вона вже озивалася до вас. І переносити у стан тодешу — це лише одне з усього, на що вона здатна. — Він глибоко вдихнув і випустив повітря з легень. — Якщо ви зробите нам послугу — я кажу «нам», бо Калья тепер і моє селище, я сподіваюся тут дожити віку й бути похованим тут, — про яку я прошу, то я віддам вам це… цю річ.

— Я востаннє попереджаю, щоб ти такого не казав, — відрізав Роланд так грубо, що Джейк перелякано на нього озирнувся. — Це безчестя для мене й мого ка-тету. Ми будемо зобов'язані вам допомогти, якщо з'ясуємо, що ваша Калья на боці Білості, а ті, кого ти кличеш Вовками, вороги з краю пітьми: руйнівники Променів. Ми не беремо винагороди за свої послуги, ви не повинні навіть пропонувати її. Якщо котрийсь із твоїх товаришів, той, кого ти звеш Тіаном, чи той, чиє ім'я Оверголсер…

(Едді хотів було виправити стрільцеву вимову, та потім вирішив тримати рота на замку — коли Роланд розлючений, краще мовчати.)

— …то була б інша справа. Вони знають лише легенди. Але ти, сей, володієш щонайменше однією книжкою, яка мала б тебе дечого навчити. Так, я сказав, що ми торгуємо свинцем. Та це не робить із нас найманих убивць.

— Гаразд, гаразд…

— Що ж до тієї речі, яку ти маєш, — перервав Роланд Каллагена, підвищуючи голос, — то ти й сам радо її здихаєшся. Вона лякає тебе, чи не так? Навіть якщо ми вирішимо оминути твоє містечко, ти благатимеш нас забрати її з собою, адже так? Так?

— Так, — з нещасним виглядом кивнув Каллаген. — Правду кажеш, і я дякую. Але… я трохи чув, про що ви розмовляли… випадково дізнався, що ви хочете повернутися… як кажуть манні, переправитися… і не до одного місця, а до двох… а може, й понад це… а ще час… я чув, як ви говорили про те, щоб поцілити у час, як з револьвера…

На обличчі Джейка промайнуло розуміння й подив, що межував із шоком.

— Котра саме? — спитав він. — Не може бути, щоб це була та рожева з Меджису, бо Роланд побував усередині неї, але інша ніколи не відправляла його в тодеш. То котра з них?

Щокою Каллагена скотилася сльоза: одна, потім друга, — і він неуважно змахнув їх рукавом.

— Я не наважився нічого з нею зробити, але я її бачив. І відчував її владу. Господи Ісусе, допоможи. В моїй церкві під мостинами підлоги лежить чорна Тринадцятка. І тепер вона ожила. Ви розумієте? — Він глянув на них мокрими від сліз очима. — Ожила.

І Каллаген затулив обличчя долонями.

ДЕСЯТЬ

Коли священик зі шрамом на лобі пішов до своїх товаришів, стрілець ще довго дивився нерухомим поглядом услід. Стояв, заклавши великі пальці рук за пояс своїх старих полатаних джинсів, і здавалося, що так може простояти вічність. Проте, коли Каллаген зник з поля зору, Роланд повернувся до своїх друзів і рвучко, грубо махнув рукою в повітрі: усі до мене. Коли вони підійшли, він присів навпочіпки. Едді з Джейком вчинили так само (що ж до Сюзанни, то сидіти навпочіпки було для неї мало не стилем життя). Заговорив стрілець різким і уривчастим тоном.

— У нас мало часу, тож я хочу, щоб усі ви сказали мені, не роздумуючи: чесний чи ні?

— Чесний, — без вагань відповіла Сюзанна. І майже одразу скривилася та притисла руку нижче лівої груді.

— Чесний, — сказав Джейк.

— Есний, — прокоментував Юк, хоч його й не питали.

— Чесний, — сказав Едді. — Але погляньте. — Він узяв на краю вогнища галузку, яку не торкнув вогонь, прогріб місце на землі, звільнивши його від глиці, й написав на чорній землі:

Калья Каллаген

— Це насправді чи це «Меморекс»?[20] — спитав Едді. Помітивши спантеличений Сюзаннин вираз, розтлумачив: — Це просто збіг чи щось означає?

— Хтозна, — сказав Джейк. Вони розмовляли тихо, понахилявши голови одне до одного над письменами на землі. — Це як дев'ятнадцять.

— Думаю, це лише збіг, — відповіла Сюзанна. — Адже не в усьому, що трапляється нам на шляху, слід вбачати руку ка. Ці імена навіть звучать по-різному. В нашому світі Калья — це іспанська назва… як багато тих слів, які ти пам'ятаєш з Меджису, Роланде. Здається, вона перекладається як вулиця чи майдан… точно не скажу, бо іспанську вчила ще в старших класах. Але якщо я не помиляюся, то є певний сенс у тому, що це слово використовують як префікс до назви містечка чи до цілої низки містечок, як це роблять у цих краях. В цьому щось є. А от Каллаген… — Вона стенула плечима. — Яке це прізвище? Ірландське? Англійське?

— Сто пудів не іспанське, — сказав Джейк. — Але ж це дев'ятнадцять…

— До біса дев'ятнадцять, — грубо перебив Роланд. — Зараз не час гратися в числа. Невдовзі він повернеться зі своїми другими, і перш ніж це станеться, мені треба обговорити з вами ан-тет іншу справу.

— Думаєш, він не помиляється щодо чорної Тринадцятки? — спитав Джейк.

— Так, — сказав Роланд. — Судячи з того, що сталося з тобою й Едді вночі, я гадаю, що не помиляється. Якщо він має рацію, то мати цю річ для нас небезпечно, проте ми повинні її забрати. Боюся, що без нас нею можуть заволодіти Вовки з Краю грому. Але байдуже, нехай це зараз нас не хвилює.

Втім, вигляд у Роланда був украй стурбований. Він повернувся до Джейка.

— Ти здригнувся, коли почув прізвище великого фермера. І ти, Едді, теж, хоч і краще зумів це приховати.

— Вибач, — перепросив Джейк. — Я забув лице свого…

— Облиш, ти нічим не завинив, — заспокоїв його Роланд. — Хіба що я сам забув лице батька. Бо я десь чув це прізвище, і до того ж зовсім недавно. Тільки не можу згадати, де саме. — А тоді нехотя: — Старішаю.

— У книгарні, — сказав Джейк. Він нервово подлубався в шворках свого наплічника, нарешті розв'язав їх і рвучко розкрив рюкзак, наче хотів переконатися, що «Чарлі Чух-Чух» і «Загадки» нікуди не поділися, що вони реальні. — «Мангеттенський ресторан „Пожива для розуму“». Це так дивно. Одного разу це сталося зі мною, а іншим разом я бачив, як це зі мною сталося. Вже це одне — загадка.

Роланд нетерпляче показав скаліченою правою рукою, щоб Джейк закруглявся з розповіддю.

— Містер Тауер відрекомендувався, я також, — вів далі Джейк. — Сказав: «Я Джейк Чемберз». А він тоді…

— «Гарне в тебе ім'я, кумплю», — вставив Едді. — От що він сказав. І додав, що «Джейк Чемберз» звучить наче ім'я героя роману-вестерну.

— «Як у того героя вестерну, — процитував Джейк. — Такого собі рубаки, що вдирається в Блек-Форк, в Аризоні, розправляється там з усіма покидьками й їде собі далі. Щось таке з Вейна Д. Оверголсера…» — Глянувши на Сюзанну, він повторив: — Вейна Д. Оверголсера. — І зненацька розплився в сонячній усмішці. — Поцілуй мене в мій білий зад!

— В цьому нема потреби, малий грубіяне, — розсміялася Сюзанна. — Я не вірю, що це збіг. І коли ми зустрінемося з другом Каллагена, я запитаю, яке в нього друге ім'я. Закладаюся, що воно не лише починається з літери «Д», але й звучатиме як «Дійн» чи «Дейн» або щось таке, з чотирьох літер… — Вона знову притисла руку нижче грудей. — Ох уже ці гази! Я б усе віддала зараз за тюбик «Тамзу»[21] чи навіть пляшечку… Джейку, що таке? Що сталося?

Джейк тримав у руках «Чарлі Чух-Чуха», і його обличчя стало мертвотно-блідим, а очі полізли на лоба. Поруч нього стривожено завив Юк. Роланд схилився над книжкою, і його очі теж округлилися від подиву.

— Боги милосердні, — тільки й мовив він.

Едді з Сюзанною теж нахилилися, щоб подивитися. Назва не змінилася. Ілюстрація теж лишилася тією самою: олюднений локомотив, що, пихкаючи, піднімається на схил, передні ґрати видовжені у посмішці, ліхтар — мов радісне око.

Але жовті літери знизу — підпис «Оповідання і картинки Беріл Еванс» — зникли. Імені автора не було взагалі.

Перевернувши книгу, Джейк поглянув на її спинку. «Чарлі Чух-Чух» і видавництво Макколі — от і все, що було написано. І більш нічого.

Південніше від них залунали голоси. Наближалися Каллаген і його друзі. Каллаген з Кальї. Каллаген з Лота, як він сам себе називав.

— Титульна сторінка, зайчику, — підказала Сюзанна. — Швиденько, поглянь туди.

Джейк розгорнув книгу. На титульній були тільки назва й емблема видавництва.

— Глянь на сторінку, де авторські права, — сказав Едді. Джейк перегорнув аркуш. Тут, на звороті титульної сторінки, ліворуч від початку тексту, стояла інформація про авторські права. Точніше, інформації як такої майже не було.

© 1936,

та й по всьому. Цифри, що в сумі давали дев'ятнадцять. Решта сторінки була порожня.

Розділ V

ОВЕРГОЛСЕР

ОДИН

Упродовж того тривалого й насиченого дня Сюзанна спостерегла чимало цікавого — тому що Роланд дав їй змогу це робити, а ще тому, що, коли минулися ранкові млості, вона знову почувалася добре.

За мить до того, як Каллаген з компанією наблизилися на відстань звуку, Роланд пробурмотів їй на вухо:

— Стій біля мене і ні пари з вуст, поки не накажу. Якщо вони вирішать, що ти моя ша'він, нехай.

За інших обставин вона б пустила якусь шпильку й сказала все, що вона думає про те, щоб бути мовчазною незаконною дружиною Роланда, його нічною забавкою, але в них не було на це часу. І в тій справі було не до жартів — про це промовисто свідчив вираз його обличчя. Крім того, їй навіть була до смаку роль тихої відданої скво. Правду кажучи, будь-яка роль була їй до душі. Ще з дитинства найбільшою втіхою для неї було вдавати з себе когось іншого.

«Зрештою, в цьому вся ти, люба, нічого й додати», — подумала вона.

— Сюзанно? — вивів її з задуми голос Роланда. — Ти чула, що я сказав?

— Я добре тебе чую, — відказала вона. — За мене не хвилюйся.

— Якщо все піде так, як я хочу, тебе вони майже не помічатимуть, зате ти їх бачитимеш дуже добре.

Як чорношкіра жінка, яка виросла в Америці середини XX століття — читаючи «Людину-невидимку» Ральфа Елісона,[22] Одетта сміялася і нерідко плескала в долоні, розгойдуючись у кріслі, наче на неї зійшло осяяння, — Сюзанна чудово розуміла, про що йому йдеться. І вона зробить так, як він хоче. У глибині душі, там, де оселилася ущиплива Детта Волкер, вона обурювалася через Роландову зверхність, проте водночас корилася їй, бо розуміла, що він останній стрілець цього світу. Можливо, останній герой.

ДВА

Спостерігаючи, як Роланд представляв їх усіх (Сюзанну досить недбало відрекомендували останньою, після Джейка), вона мала час поміркувати над тим, як добре їй стало, коли щез тупий біль від газів у лівому боці. Чорт, навіть головний біль відпустив, а він уже більше тижня не давав їй спокою, озиваючись то на потилиці, то в одній скроні, то в другій, то просто над лівим оком, як мігрень, що жде своєї нагоди вп'ястися в тебе. А ще, звісно, були ранкові млості. Щоранку близько години її нудило, її ноги були ватяні й не слухалися. Вона ніколи не блювала, проте впродовж тієї години до блювання був один крок.

Дурною вона не була і чудово розуміла, до чого всі ці симптоми, але мала причину вважати, що вони анічогісінько не означають. Надіялася лише, що не осоромиться так, як мамина подруга Джесіка, до того ж двічі. Джесіку двічі роздувало від фальшивих вагітностей, і в обох випадках жінка мала такий вигляд, ніби от-от розродиться близнятами. Ба навіть трійнею. Проте Джесіка Бізлі вирішила, що носить дитину, бо в неї припинилася менструація. А Сюзанна знала, що не вагітна, бо мала на те найелементарнішу з причин: її місячні були регулярними. Почалися в неї в той самий день, коли вони отямилися на Шляху Променя, за двадцять п'ять чи тридцять миль від Зеленого палацу. Відтоді менструація повторилася ще раз. Обидва цикли протікали вкрай важко: знадобилося багато ганчір'я, щоби всотувало темний потік. Раніше її місячні завжди були легкими, часом зводячись до кількох плямок, які її мама називала «дамськими трояндами». Втім, Сюзанна не скаржилася, бо до того, як вона потрапила до цього світу, її менструації завжди супроводжувалися болем, інколи до сказу нестерпним. А тепер двічі поспіль, відколи вони повернулися на Шлях Променя, вона не відчувала болю взагалі. Якби не змокрілі ганчірки, що їх Сюзанна ретельно закопувала на узбіччі дороги, вона б і не здогадувалася, що в неї червоні дні календаря. Можливо, через те, що вода в цьому світі була такою чистою.

Авжеж, вона знала, що тут до чого, це ж не квантова фізика, як полюбляв казати Едді. Шалені сумбурні сни, яких вона не могла згадати після пробудження, нудота й слабкість уранці, блудний головний біль, здуття живота й біль, яким воно супроводжувалося, й зрідка судоми — все зводилося до одного: вона хотіла від нього дитину. Понад усе в світі вона хотіла, щоб у її лоні росло дитя Едді Діна.

А вже чого не хотіла, то це розпухнути від принизливої удаваної вагітності.

«Зараз про це не думай, — наказала вона собі, коли до них наближалися Каллаген і компанія. — Поки що ти маєш спостерігати. Побачити те, чого не бачать Роланд, Едді та Джейк. Щоб нічого не вислизнуло з вашої уваги». І вона відчувала, що їй до снаги впоратися з цим завданням.

Справді-бо, ще ніколи в житті вона не почувалася так прекрасно.

ТРИ

Першим ішов Каллаген. Позаду нього крокували двоє чоловіків, одному на вигляд було близько тридцяти, другий здався Сюзанні щонайменше шістдесятирічним. Старший мав брезклі щоки, що за найближчі п'ять років погрожували перетворитися на обвислі сумки. Вздовж них від крил носа спускалися глибокі зморшки. «Лінії сваволі», як назвав би їх її тато (у Дена Ґолмса теж такі були, тож він у цьому тямив). На молодшому було пошарпане сомбреро, а на старшому — чистий білий «стетсон», що мимохіть викликав у Сюзанни усмішку. Цей капелюх мав такий вигляд, наче його начепили на хорошого хлопця в старому чорно-білому вестерні. Однак Сюзанна підозрювала, що це задоволення не з дешевих, і подумала, що його власник, мабуть, і є Вейн Оверголсер. «Великий фермер», як назвав його Роланд. Той, кого, за словами Каллагена, треба було переконати.

«Але ми цього не робитимемо», — подумки полегшено зітхнувши, подумала Сюзанна. Міцно стиснуті уста, пронизливий погляд і ті глибокі зморшки (чоло теж проорювала борозна, просто над очима) свідчили про те, що там, де йшлося про переконання, з сеєм Оверголсером була сама морока.

Позаду цих двох, за спиною молодшого з них, ішла висока вродлива жінка. Не чорношкіра, проте її шкіра була так само темною, як і в Сюзанни. Чолов'яга з чесним обличчям і в окулярах, вбраний як фермер, замикав загін. З собою він вів хлопчика, на два-три роки старшого за Джейка. Подібність між ними двома була такою разючою, що годі було помилитися: Слайтмени, старший і молодший.

«Цей хлопець, мабуть, набагато старший за нашого Джейка, — подумала вона. — Та все одно виглядає як дитина». Але це добре. А Джейк… для хлопчика, який ще навіть не вступив у пору юності, Джейк занадто багато бачив. А також забагато робив.

Оверголсер глянув на їхні револьвери (Роланд і Едді мали в кобурах по одному великому револьверу з сандаловими руків’ями; нью-йоркський «рюгер» 44-го калібру висів у Джейка під пахвою в кріпильній муфті, як називав її Роланд), потім перевів погляд на Роланда. Недбало відсалютував, ковзнувши напівстиснутим кулаком десь у районі лоба. Не вклонився. Якщо Роланда це й образило, він і оком не змигнув. На його обличчі застиг вираз ввічливої цікавості.

— Хайл, стрільцю, — привітався чоловік, який ішов поряд із Оверголсером, і насправді опустився на коліно, схиливши голову й притуливши до чола кулак. — Я Тіан Джефордс, син Люка. І моя дружина Залія.

— Хайл, — відповів стрілець. — Називай мене Роландом, якщо твоя ласка. Нехай будуть довгими твої дні на землі, сей Джефордс.

— Тіан. Будь ласка. Тобі й твоїм друзям того самого, тільки вдвічі…

— Я Оверголсер, — грубо перебив чолов'яга в білому «стетсоні». — Ми прийшли познайомитися з вами, бо Каллаген і молодий Джефордс про це просили. Я волію оминути формальності та якнайшвидше взятися до справи. Тільки не ображайтеся, прошу.

— Даруйте, але все не зовсім так, — заперечив Джефордс. — На зборах чоловіки Кальї проголосували за…

І знову Оверголсер перебив. Як зрозуміла Сюзанна, він чинив так завжди, просто мав до цього схильність. І навряд чи усвідомлював це.

— Так, громада. Люди нашої Кальї. Я прийшов, бажаючи прислужитися своєму рідному селу і своїм сусідам, але в мене зараз як ніколи гаряча пора…

— Чар'ю трі, — спокійно сказав Роланд. І попри інше, приховане значення цього виразу, значення, від якого Сюзанну досі продирав поза шкірою мороз, очі Оверголсера загорілися. Тієї ж миті в неї виникла перша підозра щодо того, як розвиватимуться події того дня.

— Слава жнивам, так, сер, кажу спасибі. — Стоячи збоку, Каллаген з підкреслено-терплячим виразом вдивлявся кудись у гущавину лісу. Тіан Джефордс і його дружина обмінялися за спиною в Оверголсера збентеженими поглядами. Слайтмени тільки мовчки чекали й спостерігали. — Бачу, в цьому ви тямите.

— Місто Ґілеад оточували ферми й фрігольди, — пояснив Роланд. — Свого часу я пововтузився з сіном і кукурудзою в коморі. А, ще й з гострокоренями.

Посмішка Оверголсера, яка призначалася стрільцеві, здалася Сюзанні доволі зневажливою. «Не мели дурниць, сей. Ми ж з тобою світські люди, знаємо, що до чого», — неначе промовляла вона.

— То звідки ви, сей Роланд?

— Е, друже, та тобі до лікаря треба, слух перевірити, — сказав Едді.

Оверголсер збентежено глянув на нього.

— Даруй, що ти сказав?

Едді розвів руками, мовляв, от бачите, це й треба було довести.

— Саме це я й мав на увазі.

— Едді, спокійно, — сказав Роланд. Досі ніжний і трепетний, мов весняний легіт. — Сей Оверголсер, як ввічливі, цивілізовані люди, ми маємо познайомитися і перекинутися кількома слівцями. Чи ж не так поводяться люди цивілізовані? — Роланд зробив коротку значущу паузу, а потім завершив думку: — У розбійників усе інакше, але ж серед нас нема розбійників.

Оверголсерові губи міцно стислися, і він рішуче зиркнув на Роланда, готовий дати відсіч. Але на стрільцевому обличчі не було ні сліду виклику, тож фермер трохи заспокоївся.

— Добре, — сказав він. — Отож як було сказано, Тіан і Залія Джефордси…

Залія присіла в реверансі, притискаючи незримі спідниці до ношених вельветових штанів.

— …а це Бен Слайтмен-старший і Бенні-молодший.

Батько підніс кулака до лоба й кивнув. Син з благоговійним виразом обличчя (цей трепет викликали револьвери, здогадалася Сюзанна) вклонився, виставивши вперед праву ногу п'ятою в землю.

— Старого ви вже знаєте, представляти нема потреби, — закінчив Оверголсер відверто презирливим тоном, який його самого образив би до глибини душі, якби призначався його дорогоцінному «я». Велике цабе серед фермерів швидко звикає розмовляти так, як йому до вподоби, подумала Сюзанна. І їй стало раптом цікаво, чи довго він ще так напосідатиметься на Роланда, поки не виявиться, що напосідатися йому ніхто не дозволить. Тому що є люди, з якими так не можна. Якийсь час вони вам підіграватимуть, а потім…

— Це мої супутники, — мовив Роланд. — Джейк Чемберз та Енді Дін з Нью-Йорка. А це Сюзанна. — Він недбало махнув у її бік навіть не обертаючись. На обличчі Оверголсера миттю вигулькнув обізнаний, суто чоловічий погляд, який Сюзанна добре впізнала. Детта Волкер уміла стирати такі вирази з чоловічих писків, і навряд чи спосіб, у який вона це робила, припав би сею Оверголсеру до смаку.

Втім, вона лише стримано всміхнулася до Оверголсера та решти гостей і теж присіла у безспідничному реверансі. Їй здалося, що вона робила це так само невимушено, як Залія Джефордс, але, певно, коли в тебе немає нижче коліна ніг, то елегантно зробити реверанс не випадає. Авжеж, новоприбулі помітили, що вона без ніг, проте їхні почуття не надто її цікавили. Чим вона справді переймалася, то це тим, що вони могли подумати про її візок, той, що його Едді роздобув для неї у Топіці, де сконав Блейн Моно. Навряд чи ці люди бачили щось подібне раніше.

«Каллаген міг бачити, — нагадала вона собі. — Бо Каллаген з нашого світу. Він…»

— Це що, пухнастик-шалапут? — зненацька озвався хлопчик.

— Прикуси язика, — сказав Слайтмен, шокований тим, що його син наважився заговорити.

— Та нічого, — заспокоїв фермера Джейк. — Так, це шалапут. Юк, гайда до нього. — І показав на Бена-молодшого. Юк потюпав круг вогнища до гостя й глянув на хлопчика знизу вгору своїми мудрими очиськами з золотою облямівкою.

— Я ще ніколи не бачив свійського шалапута, — зізнався Тіан. — Чути, звісно, чув, але ж світ не стоїть на місці.

— Можливо, не весь світ зрушив, — сказав Роланд і подивився на Оверголсера. — Можливо, ще є в світі осередки старих звичаїв.

— Можна його погладити? — спитав хлопчик у Джейка. — Не вкусить?

— Погладь, не вкусить.

Коли Слайтмен-молодший присів перед Юком навпочіпки, Сюзанна подумки стала благати, щоб Джейк не помилився. Не надто гарно вони себе зарекомендують, якщо шалапут відкусить малому носа.

Але Юк напрочуд стійко витримав те, що його гладили, і навіть витяг шию, щоб узяти пробу запаху з обличчя Слайтмена. Хлопчик розсміявся.

— Як, ти кажеш, його звати?

Та не встиг Джейк і рота розтулити, як пухнастик назвався сам.

— Юк!

Тепер засміялися усі, й отак простота сміху об'єднала їх на дорозі, що вела Шляхом Променя. Цей зв'язок був хисткий, проте його відчув навіть Оверголсер. Коли великий фермер сміявся, то виникало враження, що він може бути непоганим, зрештою, парубком. Щось у ньому таки було, попри весь його переляк і пиху.

Сюзанна не знала, радіти їй чи боятися.

ЧОТИРИ

— Я волів би перебалакати з тобою наодинці, як ти не від того, — сказав Оверголсер.

Двоє хлопчаків відійшли трохи вбік, Юк сидів між ними, а Слайтмен-молодший запитував у Джейка, чи шалапут навчений лічби, бо він чув, що деякі з цих тварин уміють рахувати.

— Не варто, Вейне, — миттю озвався Джефордс. — Ми домовлялися всім разом піти до нашого табору, розділити хліб-сіль і розповісти цим людям про свою біду. А потім, якщо вони погодяться піти з нами далі…

— Я не заперечую проти того, щоб перекинутися кількома словами з сеєм Оверголсером, — сказав Роланд, — гадаю, ти, сей Джефордс, теж не будеш проти. Адже він ваш дін, чи не так? — І перш ніж Тіан устиг заперечити (чи спростувати): — Сюзанно, почастуй гостей чаєм. Едді, підійди до нас на хвильку, як ти не від того.

Ця фраза, така незвична для їхніх вух, пролунала від Роланда так, наче він послуговувався нею змалечку. Сюзанні це здалося дивовижним. З її вуст ці слова пролунали б так, наче вона жалюгідна невдаха.

— У нашому таборі, південніше звідси, є їжа, — сказала Залія. — Їжа, і ґраф, і кава. Енді…

— Ми залюбки поїмо і вип'ємо вашої кави, — запевнив її Роланд. — Але спершу випийте чаю, прошу. Ми ненадовго, правда ж, сей?

Оверголсер кивнув. Його нашорошеність мов рукою зняло, він розслабився. На віддаленому узбіччі дороги (неподалік того місця, де жінка на ймення Мія минулого вечора прослизнула до лісу) хлопчики засміялися з якоїсь чергової мудрої витівки Юка — Бенні від подиву, Джейк від помітних гордощів.

Узявши Оверголсера за руку, Роланд повів його трохи далі дорогою. Едді спроквола рушив з ними. Спохмурнілий Джефордс і собі хотів було піти з ними, але Сюзанна торкнула його в плече.

— Не треба, — тихим голосом сказала вона. — Він знає, що робить.

Джефордс подивився на неї з сумнівом. Та потім здався.

— Дай-но я роздмухаю для тебе багаття, сей, — мовив Слайтмен-старший, співчутливо глянувши на її скалічені ноги. — Бо я бачу в ньому лише кілька жаринок.

— Коли ваша ласка, — відповіла Сюзанна, подумавши водночас, як це все дивовижно. Дивовижно і дивно водночас. А ще вся ця справа може чаїти в собі смертельну небезпеку. Проте вона вже знала, що в цьому є свої принади. День тому й здавався таким світлим, що ввечері на землю мала спуститися пітьма.

П'ЯТЬ

Троє чоловіків стояли разом на дорозі за сорок футів від інших. Здавалося, з них трьох говорив лише Оверголсер, часом підкріплюючи свою думку активною жестикуляцією. Він говорив так, наче Роланд був якимось волоцюгою, що швендяв цією дорогою з кількома своїми підозрілими друзяками. Він пояснив стрільцеві, що Тіан Джефордс йолоп (але йолоп з добрими намірами), який не розуміє реального життя. Сказав, що Джефордса слід угамувати, щоб він охолонув — не лише для його власного добра, а для добра цілої Кальї. Він наполягав на тому, що коли чимось можна зарадити, то він, Вейн Оверголсер, син Адена, буде першим, хто це зробить. У своєму житті він ще ніколи не уникав відповідальності, проте ставати на герць з Вовками — це чистий безум. До речі, якщо вже мова про безумство, сказав він, притишуючи голос, то є ще Старий. У себе в церкві, з ритуалами, він був на своєму місці. В таких справах трохи божевілля не шкодило, було як пікантний соус до страви. Але це ж геть інша річ. Еге ж, цілковито інша.

Усе це Роланд вислухав, вряди-годи киваючи й не зронивши ні слова. Коли Оверголсер нарешті замовк, то просто з цікавістю втупився у чоловіка зі зброєю, який стояв перед ним. Здебільшого його увагу полонили линяло-блакитні очі.

— Ви ті, за кого себе видаєте? — врешті-решт спитав великий фермер із Кальї Брин Стерджис. — Скажи мені правду, сей.

— Я Роланд з Ґілеаду, — відповів стрілець.

— З роду Ельда? Не обманюєш?

— Слово честі, — сказав Роланд.

— Але ж Ґілеад… — завагався Оверголсер. — . Ґілеаду давно немає.

— А я є.

— Ви нас усіх вб'єте чи спричинитеся до нашої загибелі? Не мовчи, прошу.

— А що б ти обрав, сей Оверголсер? Не пізніше, не через день, чи тиждень, чи місяць, а просто зараз?

Оверголсер довго стояв мовчки, переводячи погляд з Роланда на Едді. Цей чоловік не звик міняти своїх рішень. Якщо перед ним поставала така необхідність, це завдавало йому болю. Віддалік на дорозі лунав веселий хлоп'ячий сміх: Юк приніс те, що жбурнув Бенні, — дрючок завбільшки з самого пухнастика.

— Я б послухав, — нарешті мовив Оверголсер. — Я б зробив це, їй-бо.

— Іншими словами, він виклав нам усі причини, чому ця вигадка з протистоянням марна, — розповідав пізніше Едді Сюзанні, — а потім зробив саме те, чого від нього хотів Роланд. Магія, та й годі.

— Іноді магія — це сам Роланд, — промовила вона.

ШІСТЬ

Загін мешканців Кальї розташувався табором неподалік, на верхівці мальовничого пагорба трохи південніше від дороги, та все ж убік від Шляху Променя, бо хмари над цією місциною висіли непорушно й так низько, наче до них можна було торкнутися рукою. Дорогу туди крізь ліс ретельно позначили зарубками на деревах, і подекуди, як помітила Сюзанна, ці зарубки були завбільшки з долоню. Може, у своєму фермерському ділі ці люди були знавцями, та в лісі почувалися не в своїй тарілці — це було очевидно.

— Чи дозволите, добродію, забрати у вас на якийсь час цього візка? — спитав Оверголсер у Едді, коли їм лишалося зійти на пагорб. Сюзанна вже відчувала запах смаженого м'яса і подумки здивувалася: хто ж там куховарить, якщо весь загін Каллагена-Оверголсера ходив знайомитися з ними? Здається, жінка казала про якогось Енді. Можливо, про слугу? Так, казала. Слуга Оверголсера? Ймовірно. Бо чоловік, що мав гроші на такий розкішний «стетсон», як той, що тепер сидів на його маківці, міг собі дозволити мати лакея.

— Як ви не від того, — сказав Едді, не наважившись додати «прошу» («Для нього це досі звучить неприродно», — подумала Сюзанна), відступив убік і передав ручки керування візком Оверголсерові. Фермер був аж ніяк не худим чоловіком, схил круто йшов угору, жінка у візку важила близько ста тридцяти фунтів, проте його дихання, хоч і важке, залишалося рівним.

— Сей Оверголсер, можна тебе дещо спитати? — звернувся до нього Едді.

— Авжеж, питай, — відповів фермер.

— Яке твоє друге ім'я?

Те, що візок на мить уповільнив своє просування вперед, Сюзанна списала на рахунок подиву.

— Дивне питання, юначе. А нащо тобі?

— У мене таке хобі, — сказав Едді. — Я вмію гадати на других іменах.

«Обережніше, Едді, обережніше», — подумки наказала йому Сюзанна, та сама мимохіть зацікавилася розмовою.

— Та невже?

— Так, — кивнув Едді. — Отже, ви. Закладаюся на що завгодно, ваше друге ім'я починається з… — він зробив вигляд, наче щось подумки вираховує, —…з літери «Д». — Тільки назву букви він вимовив з придихом, на зразок Великих літер Високої Мови. — І, напевно, воно коротке. П'ять букв? А може, не більше чотирьох?

Візок знову пригальмував.

— Трясця твоїй матері! — вигукнув Оверголсер. — Звідки ти взнав? Кажи!

Едді знизав плечима.

— Вираховую і вгадую, не більше. Насправді я помиляюся не рідше, ніж угадую.

— А то й частіше, — прокоментувала Сюзанна.

— Моє друге ім'я — Дейл, — сказав Оверголсер. — Може, мені й пояснювали, звідки воно взялося, та я забув. Батьки померли, коли я ще був молодим.

— Співчуваю, — сказала Сюзанна, полегшено помітивши, що Едді десь подівся. Можливо, пішов розповісти Джейкові, що вона мала рацію щодо другого імені. Вейн Дейл Оверголсер. Дев'ятнадцять літер.[23]

— Цей юнак розумака чи йолоп? — спитав у Сюзанни Оверголсер. — Скажи, прошу, бо сам я ніяк не доберу.

— Всього потроху.

— Але щодо цього візка в мене сумнівів ніяких. Він точний, як компас.

— Кажу спасибі, — сказала вона й подумки полегшено зітхнула. Фраза прозвучала природно, можливо, тому, що вона не збиралася її вимовляти.

— Де його зробили?

— Далеко-далеко звідси, — відповіла Сюзанна. Цей поворот розмови не надто їй подобався. Вона вважала, що розповідати (чи не розповідати) їхню історію має Роланд. Адже саме він був їхнім діном, очільником їхнього ка-тету. Крім того, в розповіді однієї людини не могло бути різних версій тих самих подій. Втім, дещо вона таки могла повідомити. — Існує один тонкохід. Ми були на іншому його боці й пройшли крізь нього. Там усе геть інакше. — Вона повернула шию, щоб озирнутися на нього. Щоки й шия фермера почервоніли, та поза тим він дуже непогано давав собі раду з візком — як для чоловіка, що вже давно розміняв шостий десяток. — Ви розумієте, про що я говорю?

— Так. — Він відхаркнув і сплюнув кудись ліворуч. — Але на власні очі я його не бачив і на власні вуха не чув. Далеко я не мандрую, часу нема — на фермі роботи сила-силенна. Та й бачте, народ тут, у Кальї, не надто любить блукати лісами.

«Та бачу», — подумала Сюзанна, помітивши ще одну насічку, завбільшки з обідній таріль. Найімовірніше, нещасне дерево не переживе наступної зими.

— Енді безліч разів розповідав про тонкохід. Каже, що ця штука має звук, але що воно таке, не знає.

— Хто такий Енді?

— Ти скоро сама з ним познайомишся, сей. А ти теж з того Калья-Йорка, що і твої друзі?

— Так, — відповіла вона, знову насторожуючись. Він об'їхав візком стародавню акацію. Тепер дерев поменшало, а пахощі їжі стали відчутнішими. М'ясо… кава. В неї забурчало в животі.

— Але ж вони не стрільці, — кивнув Оверголсер у бік Джейка та Едді. — Тільки не кажи, що вони стрільці.

— Коли настане для цього час, ви самі повинні будете це вирішити, — ухилилася од відповіді Сюзанна.

Якусь хвилю він не відповідав. Колеса візка шурхотіли на камінні гірської породи, що виступала з-під землі. Попереду них між Джейком і Бенні Слайтменом тюпав Юк. Хлопчаки потоваришували надприродно швидко. На таке здатні лише діти. «Але чи добре це?» — замислилася Сюзанна. Бо хлопчики були надто різними. На їхню біду, з часом це стане очевидним.

— Він налякав мене, — озвався нарешті Оверголсер, але так тихо, що його було ледь чути. Неначе розмовляв сам з собою. — Думаю, річ у його очах. Здебільшого в очах.

— То це не змусило вас змінити свою думку? — спитала Сюзанна. Вона намагалася, щоб питання прозвучало якомога невинніше, і розуміла, що це не надто їй вдалося. Та все ж була вражена тим, як розлютився фермер.

— Ти що, жінко, з глузду з'їхала? Звісно, ні. І не змусить, доки я не побачу виходу з цієї коробки, в якій ми сидимо. Слухай мене уважно! Той хлопчисько… — Він показав на Тіана Джефордса, який крокував попереду з дружиною, — той хлопчисько виставив мене йолопом. Перед усіма нагадав, що в мене немає дітей того віку, який цікавить Вовків. Зате у нього вони є. Невже ти думаєш, я бовдур, який не розуміє, чого це все нам коштує?

— Я так не думаю, — заспокійливо промовила Сюзанна.

— А він? Я вже починаю думати, що він мене за такого має. — У голосі Оверголсера вчувалася боротьба, яку вели в його душі гординя і страх. — Невже я хочу віддавати діток Вовкам? Діток, які повертаються рунтами, овочами й нидіють потім до самого скону? Ні! Але я також не хочу, щоб якийсь зарізяка змусив нас припуститися помилки, за якою нема вороття!

Знову озирнувшись через плече, вона помітила дивовижну річ. Зараз він хотів сказати «так». Знайти причину, щоб сказати «так». Ось у який бік, не промовивши ні слова, навернув його думки Роланд. Без слів, просто… ну, просто на нього поглянувши.

Бічним зором вона помітила якийсь рух.

— Господи Ісусе! — вигукнув Едді. Сюзаннина рука притьмом опустилася до револьвера, якого не було. Вона знову повернулася вперед. З манірною обережністю, яка здалася Сюзанні потішною навіть попри її подив, до них наближався металевий чоловік заввишки щонайменше сім футів.

Джейк опустив руку до кріпильної муфти й рукоятки револьвера, що з неї стирчала.

— Спокійно, Джейку! — сказав Роланд.

Металевий чоловік з очима, в яких спалахували сині іскри, зупинився перед ними. Близько десяти секунд він стояв непорушно, і цього часу Сюзанні з лишком вистачило, щоби прочитати слова, вибиті в нього на грудях. «Північний центр позитроніки, — подумала вона. — Знову на сцені. Не кажучи вже про Ламерк Індастріз».

Робот підняв свою сріблясту руку й притулив сріблясту долоню до сталевого лоба.

— Хайл, стрільцю з далеких країв, — сказав він. — Довгих днів і приємних ночей.

Роланд теж приклав пальці до чола.

— І тобі того самого, тільки вдвічі більше, Енді-сей.

— Дякую. — У незбагненних і глибоких надрах робота щось клацало. Він нахилився до Роланда, і сині очі заяскріли ще жвавіше. Сюзанна побачила, як рука Едді непомітно підбирається до сандалового руків'я стародавнього револьвера. Роланд, проте, навіть оком не змигнув.

— Я приготував смачний обід, стрільцю. Багатими дарами наділила нас земля. О так.

— Красно дякую, Енді.

— Ні за віщо. — Всередині робота знову щось клацнуло. — А чи не маєте ви охоти послухати свій гороскоп?

Розділ VI

ШЛЯХ ЕЛЬДА

ОДИН

Близько другої години того дня вони вдесятьох сіли обідати, — точніше, розкошувати по-фермерському, як назвав це Роланд.

— Коли виконуєш ранкові обов'язки, то вдивляєшся в майбутнє з любов'ю, — пізніше сказав він своїм друзям. — А під час вечірніх озираєшся в минуле з ностальгією.

Едді подумав, що стрілець жартує, але з Роландом ніколи не можна було мати в цьому цілковиту впевненість. Гумор у Роланда перебував у зародковому стані, та й той був сухий, як порох.

Цей обід не був найпишнішим у житті Едді (бенкет у стареньких з Річкового Перехрестя досі посідав перше місце в його хіт-параді), але після тижнів, проведених у лісі, де вони харчувалися самими буритосами по-стрілецьки, а випорожнювалися твердими кролячими кульками десь двічі на тиждень, не частіше, таким харчам варто було віддати належне. Енді подав колосальних розмірів біфштекси з кров'ю, вкриті грибним соусом. Також була квасоля, якісь загорнуті штуки, що нагадували тако,[24] і смажена кукурудза. Скуштувавши її, Едді зрозумів, що вона тверда, проте смачна. Ще був капустяний салат, що його, як гордо повідомив їм Тіан Джефордс, приготувала його дружина. Ще їх частували смачнющим полуничним пудингом.

І, авжеж, кава. Вони вчотирьох, прикинув Едді, мабуть, упорали цілий галон. Навіть Юк — і той трохи кави покуштував (Джейк налив йому трохи темного міцного напою в мисочку). Юк понюхав, сказав «Кав!» і швидко-швидко захлебтав.

Під час їжі ніхто не розмовляв про серйозні речі («їда й бесіда несумісні» — такою була одна з багатьох премудростей, що їх вряди-годи висловлював Роланд), і все ж Едді багато чого дізнався від Джефордса та його дружини. Здебільшого йшлося про життя в цих краях, які Тіан і Залія називали «прикордонними». Едді сподівався, що Сюзанна (біля Оверголсера) і Джейк (коло хлопчиська, якого Едді вже подумки називав малюком Бенні) роздобули бодай половину цієї корисної інформації. Він думав, що Роланд сяде з Каллагеном, проте священик їв окремо від усіх. Він відніс свій харч трохи далі, помолився і взявся до їжі. Втім, її було небагато. Чи він досі був лютий на Оверголсера за те, що той перебрав на себе повноваження головного, а чи просто самітник від природи? За такий короткий час з'ясувати це було важко, проте, якби хтось приставив до голови Едді пістолет, він би проголосував за останній варіант.

Чи не найбільше Едді вражало те, наскільки збіса цивілізованою була ця частина світу. Порівняно з нею Лад, з його ворогуючими Сивими і Юнами, виглядав як Канібалові острови в дитячо-юнацькому романі про морські пригоди. У цих людей були дороги, були правоохоронці й система самоврядування, що нагадувала Едді міські збори в Новій Англії. Ці люди мали міську залу зібрань і надсилали перо, яке начебто правило їм за якийсь символ влади. Коли хтось хотів скликати збори, то надсилав перо, і ним обносили всіх мешканців. Якщо пера торкалася достатня кількість людей, збори відбувалися. Інакше не відбувалися. Несли перо двоє людей, їхнім підрахункам беззастережно вірили. Едді сумнівався, що подібне можна було б здійснити в Нью-Йорку, але для такого містечка цей спосіб керування видавався цілком непоганим.

На північ і на південь від Кальї Брин Стерджис дугою розташовувалося ще принаймні сімдесят інших Калій. Калья Брин Локвуд на півдні й Калья Еміті на півночі також складалися і ферм і ранчо. Вони теж потерпали від періодичних набігів Вовків. Далі на південь лежали Калья Брин Бауз і Калья Стефель, з їхніми величезними смугами фермерських угідь. Джефордс сказав, що й вони страждали через Вовків… принаймні він так думав. Далі на північ знаходилися Калья Сен-Піндер та Калья Сен-Хре — сільськогосподарські й вівчарські ферми.

— Ферми величенькі, — розповідав Тіан, — але що далі на північ, то дрібніші вони стають, а коли дійдеш туди, де падає сніг… так мені казали, сам я тих країв не бачив… то там роблять чудовезний сир.

— Подейкують, що люди на півночі носять дерев'яні черевики, — сказала Залія до Едді з задумою у погляді. Сама вона була взута у пошарпані грубі шкарбани, які в їхній місцевості називали шорбутсами.

Мешканці Кальї мандрували вкрай рідко, проте в їхньому розпорядженні були шляхи, якби раптом їм заманулося поблукати світом. Ці шляхи також були торговельними, й торгівля була дуже жвавою. На додачу до них була ще Вайє, яку іноді називали Великою рікою. Вона протікала південніше Кальї Брин Стерджис і впадала у Південні моря. Принаймні так розповідали знавці. Ще існували шахтарські Кальї й мануфактурні Кальї (де речі виготовляли за допомогою парового преса і навіть — о так! — електрики). А одна Калья була всуціль розважальною: там грали в азартні ігри, влаштовували дикі захопливі перегони, а ще…

Тут Тіан, який усе це розповідав, відчув на собі погляд Залії й присоромлено відійшов до казанка, щоб досипати собі ще квасолі. І капустяного салату для заспокоєння дружини.

— Тож, — сказав Едді й намалював патичком на землі вигнуту лінію. — Це землі прикордоння. Кальї. Це дуга, що тягнеться на північ і південь на… на яку відстань, Заліє?

— Це чоловіча справа, — відповіла вона. Тоді, побачивши, що її власний чоловік досі не відійшов від багаття й оглядає там казани, вона нахилилася ближче до Едді. — Ви обчислюєте у милях чи в колесах?

— В усьому потроху, але впевненіше почуваюся з милями.

Вона кивнула.

— Тоді десь миль зо дві тисячі туди… — вона показала на північ. — І вдвічі більше сюди. — На південь.

Якусь хвильку вона зберігала таке положення, показуючи в обох напрямках, потім опустила руки, з'єднала їх на колінах і знову сіла в своїй скромній позі.

— А ці містечка… ці Кальї… вони простягаються аж до краю?

— Так нам казали купці. На північному заході звідси Велика ріка розпаровується на два рукави. Східний рукав ми кличемо Девар-Тете Вайє — по-вашому Маленька Вайє. Авжеж, частіше до нас припливають з півночі, бо ж річка тече з півночі на південь, бачте.

— Бачу. А що на сході?

Вона опустила погляд.

— Край грому, — сказала жінка так тихо, що Едді ледь розчув. — Туди не ходить ніхто.

— Чому?

— Там темно, — мовила вона, не зводячи очей зі своїх колін. Потім піднесла руку й показала в той бік, звідки прийшли Роланд і його друзі. Назад, на Серединний світ. — Там, кажуть, відбувається кінець світу. А там… — Вона тицьнула пальцем на схід і після цього підвела очі на Едді. — Там, у Краї грому, кінець світу настав. А посередині ми, ті, хто лише хоче жити в мирі й спокої.

— Як ти гадаєш, це можливо?

— Ні.

І Едді побачив, що вона плаче.

ДВА

Невдовзі Едді вибачився й відійшов у гущавину дерев, щоби справити природну потребу. Коли він припіднявся навприсядки, щоб дотягтися до листя, яким можна було б підтертися, просто за спиною в нього пролунав голос.

— Тільки не ці, сей, будь ласка. Ця рослина отруйна. Підітрешся нею, і сверблячки не уникнути.

Підскочивши від несподіванки, Едді рвучко обернувся, однією рукою вхопивши штани за пояс, а другою тягнучись до Роландової кобури, що висіла на гілляці найближчого дерева. Та побачивши, хто до нього заговорив у такий несподіваний спосіб, трохи розпружився.

— Енді, підкрадатися до людей зі спини, коли вони серуть, некошерно. — Він показав на густий зелений чагарник. — А оце? Чим мені це загрожує, як я підітруся оцим?

Робот мовчав, тільки клацало щось усередині.

— Що? — спитав Едді. — Я щось не те зробив?

— Ні, — відповів Енді. — Просто триває обробка інформації, сей. Некошерно: невідоме слово. Підкрадатися: я не підкрадався, я підійшов, коли ваша ласка. Срати: схоже на сленговий вираз на позначення випорожнення…

— Ага, — сказав Едді. — Так воно і є. Але послухай… якщо ти не підкрадався, Енді, то чому я тебе не почув? Тобто тут же скрізь підлісок. Більшість людей здіймають шум, коли йдуть через підлісок.

— Я не людина, сей, — відказав Енді. Едді здалося, що в його голосі прозвучали самовдоволені нотки.

— Ну чувак. Як такий здоровило може ходити так тихо?

— Програмування, — тільки й сказав Енді. — Ні, ці листки вам не нашкодять.

Едді підкотив очі й зірвав листок.

— Ну звісно. Програмування. Авжеж. Я мав би здогадатися. Дякую-сей, довгих днів, поцілуй мене в зад і відправляйся на небеса.

— Небеса, — сказав Енді. — Місце, куди людина потрапляє після смерті. Різновид раю. За словами Старого, ті, хто йдуть на небеса, сидять одесную Всемогутнього Бога-Отця, навіки віків.

— Та ти що? А хто ж тоді сидить ліворуч? Продавці «Тапервейву»?[25]

— Не знаю, сей. Слово «Тапервейв» мені не знайоме. Чи не бажаєте послухати свій гороскоп?

— А чом би й ні? — сказав Едді й пішов назад у табір, на звук дитячого сміху й гавкіт пухнастика-шалапута. Над ним вивищувався Енді, блискучий навіть попри відсутність сонця, що сховалося за хмарами. Крокував він абсолютно безгучно, чи так здавалося Едді. Йому стало моторошно.

— Коли ви народилися, сей?

Це питання не заскочило Едді зненацька.

— Козлячого Місяця, — сказав він, потім уточнив: — Козла, того, що з бородою.

— Сніг зимою повен болю, зимова дитина міцна, як звірина, — сказав Енді. Так, авжеж, у його голосі бриніла самовтіха.

— Міцний, як звірина, — це про мене, — сказав Едді. — Я вже цілий місяць нормально не мився, можеш мені повірити, що я міцний, як звірина. Чого ще ти від мене хочеш, старенький Енді? Долоню тобі показати, чи що?

— У цьому нема потреби, сей Едді. — Втіху, що звучала в голосі робота, не можна було сплутати ні з чим, і Едді подумав: «Це все я. Куди б я не пішов, усюди і всім я несу радість. Мене навіть роботи обожнюють. Це моє ка». — Зараз Повна Земля, подякуймо всі. Місяць червоний, у Серединному світі його називають Мисливцем. Ви вирушите в мандри, Едді! Далекі мандри! Разом з друзями! Нині вночі ви повернетеся до Кальї Нью-Йорк. Познайомитеся з темношкірою дамою. Ви…

— А от про подорож до Нью-Йорка, будь ласка, докладніше, — зупиняючись, сказав Едді. Перед ними лежав табір. Він був так близько, що Едді бачив, як туди-сюди сновигають люди. — Тільки без жартів, Енді.

— Ви зануритесь у тодеш, сей Едді! Ви й ваші друзі. Тільки будьте обережні. Коли почуєте каммен, тобто передзвін, ви маєте зосередитися одне на одному. Щоб не загубитися.

— Звідки ти все це знаєш? — спитав Едді.

— Програмування, — відказав Енді. — Гороскоп закінчено, сей. Грошей не треба. — А потім, остаточно доконавши Едді: — Сей Каллаген, тобто Старий, каже, що в мене немає ліцензії на ворожбитство, тож я не маю права брати гроші.

— Сей Каллаген має слушність, — підтвердив Едді. А потім, Коли Енді знову посунув уперед: — Зачекай хвильку, Енді. Залишся, прошу. — Було щось абсолютно дивне в тому, як швидко він призвичаївся так говорити. Енді охоче зупинився і обернувся до Едді. Його сині очі палахкотіли. Едді мав близько тисячі питань про тодеш, але в ту мить його більше цікавило дещо інше.

— Ти знаєш про цих Вовків.

— О так. Я сказав сеєві Тіану. Він дуже розгнівався. — І знову Едді розчув у голосі Енді якусь самозадоволеність… та, звісно, це його і вразило. Адже робот, навіть вцілілий зі стародавніх часів, не міг зловтішатися з труднощів людей? Чи міг?

«А коротка ж у тебе пам'ять, зайчику, вже й забув про монопоїзд?» — спитав голос Сюзанни в його голові, а до нього приєднався Джейків голос. Блейн негідник. А тоді пролунав його власний голос: Якщо ти, друже Едді, сприйматимеш цього типа як звичайнісінький ворожильний автомат на карнавалі, тоді ти заслуговуєш на все, що тебе може спіткати.

— Розкажи про Вовків, — попрохав Едді.

— Що ви хочете почути, сей Едді?

— Для початку — звідки вони з'являються. Де те місце, де вони спокійно можуть задерти ноги на стіл і голосно перднути? На кого вони працюють? Чому крадуть дітлахів? І чому ті, кого вони забирають, повертаються додому руїнами? — Аж раптом його осяяло інше питання. Те, що було на поверхні. — А ще звідки ти дізнаєшся, що вони йдуть?

Усередині Енді заклацало, тривало це довго, мабуть, цілу хвилину. Коли Енді знову заговорив, його голос змінився. Він нагадав Едді поліцейського на прізвище Босконі, з тих часів, коли він ще жив у бідняцькому районі. Ділянкою роботи Боско Боба, як його називали, була Бруклін-авеню. Якщо ти просто зустрічав його, коли він неквапом прогулювався вздовж вулиці, крутячи в руках свого кийка, Боско заговорював до тебе так, наче ти людська істота і він, відповідно, теж: як життя, Едді, як там твоя матінка, твій ні-до-чого-не-здатний брат, чи запишешся ти в учнівську команду Поліцейської спортивної ліги, окей, побачимося в спортзалі, гляди, не кури, гарного тобі дня. Та якщо він запідозрив тебе в чомусь протиправному, Боско Боб перетворювався на чувака, якого б ти волів обходити десятою дорогою. Той офіцер Босконі вже не усміхався, і очі за окулярами нагадували кригу на калюжі у лютому (місяці, який тут, на цьому боці Великого Казна-що, називали Часом Козла). Боско Боб ніколи не бив Едді, проте кілька разів (один раз після того, як якісь розбишаки підпалили крамницю By Кіма) йому здавалося, що той недоносок у синій формі його таки відлупцював би, якби Едді забракло клепки й він почав огризатися. То не була шизофренія, принаймні не в тому чистому вигляді, як у Детти/Одетти, але до неї було недалеко. Існувало дві версії офіцера Босконі. В одній версії він був добрим хлопцем. А в другій — копом.

Коли Енді заговорив знову, його голос більше не звучав, наче в того добродушного й трохи недоумкуватого дядечка, який беззастережно вірив у всі ті історії в дешевих журналах про хлопчика-алігатора і про те, що Елвіс не помер та живе в Буенос-Айресі. Цей, інший Енді говорив відсторонено та якось мертво.

Як справжній робот.

— Ваш пароль, сей Едді.

— Га?

— Пароль. У вас десять секунд. Дев'ять… вісім… сім…

Едді згадав шпигунські фільми, які він бачив.

— Тобто я маю сказати щось на кшталт: «В Каїрі квітнуть троянди», а ти маєш відповісти: «Лише в садку у місіс Вілсон», а потім я скажу…

— Пароль неправильний, сей Едді… два… один… нуль. — У нутрощах Енді пролунав низький глухий звук, що видався Едді вкрай неприємним, — наче лезо гострого різницького ножа розітнуло шмат м'яса і встромилося в дерево дошки. Він уперше впіймав себе на думці про Древніх, які, поза сумнівом, створили Енді (а може, то були люди, що жили ще до Древніх, скажімо, Супердревні — хто їх там зна?). І якщо звироднілі рештки їхнього племені в Ладі були представниками цього народу, то Едді не хотів би з ними познайомитися.

— У вас є ще одна спроба, — промовив холодний голос. Він був трохи подібний до того голосу, що запитував Едді, чи він, бува, не хоче почути свій гороскоп, але подібність була віддаленою. — Хочете спробувати знову, Едді з Нью-Йорка?

Едді міркував швидко.

— Ні, — сказав він. — Не хочу. Інформація конфіденційна, ге?

Кілька клацань. Потім:

— Конфіденційна: не для розголосу, службова, як інформація у даному документі чи на к'ю-диску. Доступ обмежено колом осіб, що мають право на використання такої інформації. Для санкціонованого доступу слід повідомити пароль. — Чергова пауза для обдумування, і Енді сказав: — Так, Едді. Ця інформація конфіденційна.

— Чому? — спитав Едді.

Почути відповідь він не сподівався, але Енді відповів:

— Директива дев'ятнадцять.

Едді поплескав його по сталевому боці.

— Друже ти мій, скажи, і чому я не здивований? Директива дев'ятнадцять, атож.

— Хочете послухати свій розширений гороскоп, Едді-сей?

— Ні, я пас.

— А як щодо пісні, яка називається «Я пила вчора ввечері сім'яний сік»? У ній багато цікавих куплетів. — Десь у діафрагмі Енді прозвучала гугнява нота камертона-дудки.

Дещо стривожившись від думки про багато цікавих куплетів, Едді пришвидшив ходу.

— Може, як-небудь іншим разом? — спитав він у робота. — Зараз я б не відмовився від ще однієї чашечки кави.

— Все задля вашої втіхи, сей, — сказав Енді, проте голос у нього був доволі нещасний. Як у Боско Боба, коли ти повідомляв йому, що влітку ти не матимеш часу на Поліцейську спортивну лігу.

ТРИ

Роланд сидів на камені, сьорбаючи каву. Він мовчки вислухав Едді, лише в одному місці розповіді вираз його обличчя трохи змінився: на словах «Директива дев'ятнацять» на мить піднялися брови.

На протилежному боці галявині Слайтмен-молодший витяг з кишені якусь іграшку, за допомогою якої можна було видмухувати напрочуд тривкі мильні бульбашки. За ними ганявся Юк, хапав їх зубами. Після того, як кілька бульбашок луснули, він начебто допетрав, чого хотів від нього Слайтмен — зганяти бульки в тремку копичку світла. Та копичка нагадала Едді про чаклунську веселку, ті лихі магічні кристали. Невже у Каллагена справді був один такий? Найгірший з усього кодла?

За спинами у хлопців, на краю галявини, стояв, згорнувши на сталевих грудях сріблясті руки, Енді. Напевно, чекаючи часу, коли можна буде прибрати після їжі, яку сам приніс і зготував. Ідеальний слуга. Куховарить, прибирає, розповідає про темну леді, яку ти зустрінеш. Та навіть не надійся порушити Директиву дев'ятнадцять. Якщо ти не знаєш пароля.

— Підійдіть усі до мене, будь ласка, — попрохав Роланд, трохи підвищуючи голос. — Настав час для бесіди. Вона буде недовгою, і це добре, принаймні для нас чотирьох, бо ж ми вже мали розмову перед тим, як до нас прийшов сей Каллаген. А з часом будь-яка розмова вичахає.

Всі підійшли й посідали коло нього, як слухняні діти: люди з Кальї й люди, що прийшли сюди з далеких країв, маючи попереду ще довший шлях.

— Спочатку я б хотів послухати, що вам відомо про цих Вовків. Едді розповів мені, що Енді не має права казати, яким чином він дізнається про їх наближення.

— Твоя правда, — промимрив Слайтмен-старший. — Або ті, хто його зробили, або їхні наступники змусили його мовчати про це, хоча він завжди попереджає нас про їхній прихід. На інші теми він язиком горох товче.

Роланд подивився на великого фермера Кальї.

— Може, ти почнеш, сей Оверголсер?

Тіан Джефордс вочевидь засмутився, що не до нього звернулися з цим проханням. Його жінка теж засмутилася — через нього. Слайтмен-старший кивнув з таким виглядом, наче іншого вибору він від Роланда і не сподівався. Проте сам Оверголсер не наприндився, як індик, хоч Едді цього очікував. Фермер просто опустив погляд на свої схрещені ноги й стоптані шорбутси й дивився на них десь тридцять секунд, потираючи щоки, розмірковуючи. На галявині було так тихо, що Едді чув, як шкряботить фермерова рука об триденну щетину. Врешті-решт Оверголсер зітхнув, кивнув і подивився на Роланда.

— Дякую. Мушу зізнатися, ти інакший, ніж я собі уявляв. І твій тет. — Оверголсер обернувся до Тіана. — Ти правильно зробив, що привів нас сюди, Тіане Джефордс. Ця зустріч була нам потрібна, і я дякую.

— То не я вас сюди привів, — відповів Джефордс. — То Старий.

Оверголсер кивнув Каллагенові. Священик відповів кивком і накреслив рукою, вкритою шрамами, у повітрі хрест — наче кажучи, подумав Едді, що то не він їх покликав сюди, а Господь. Може, й так, але коли йшлося про те, щоб загрібати жар голими руками, Едді поставив би по два долари на Роланда з Ґілеаду проти кожного долара, який ставив на Господа й Людину-Ісуса, цих небесних стрільців.

Роланд чекав, його обличчя виражало спокій і ввічливість.

Зрештою Оверголсер заговорив. Його розповідь тривала близько п'ятнадцяти хвилин, була повільною, але завжди посутньою. Почав він з двійнят. Мешканці Кальї розуміли, що діти, які народжуються по двійко, в інших частинах світу, в іншу пору минулого були радше винятком, ніж правилом. Але в їхньому регіоні Великої Дуги якраз одиначки, як-от Аарон у Джефордсів, становили рідкість. Величезну рідкість.

А років десь так сто двадцять тому (чи сто п'ятдесят — з тим дивним плином часу, якого він тепер набув, ніхто вже не міг напевне стверджувати такі речі) почали набігати Вовки. Вони з'являлися не раз у покоління, тобто за кожні двадцять років, а трохи рідше. Проте ненабагато.

Едді хотів було запитати в Оверголсера і Слайтмена, як Древні змусили Енді не патякати про Вовків, якщо Вовки почали вилазити з Краю грому не так давно, менш ніж два століття тому, але вирішив не морочити собі голову. Ставити питання, на які немає відповідей, — марна справа, сказав би йому на це Роланд. Та все ж йому було цікаво. Цікаво гадати про те, коли ж хтось (або щось) востаннє запрограмував Енді-вістового (і-багато-інших-функцій).

І чому.

Дітей, розповідав Оверголсер, по одному з кожної пари віком від трьох до чотирнадцяти років забирали на схід, до Краю грому. (На цих словах Едді помітив, як Слайтмен-старший оповив плечі свого хлопчика рукою.) Там вони залишалися протягом нетривалого періоду часу — чотири-вісім тижнів. Потім більшість із них поверталися. Щодо тих, хто не повертався, припускали, що вони помирали в Країні пітьми, що той лиховісний обряд, який над ними виконували, вбивав їх замість просто знищити душу.

Ті ж, хто повертався, в найліпшому випадку виявлялися сумирними ідіотами. П'ятирічне дитя, яке до викрадення вміло розмовляти й правильно вимовляти звуки, верталося безмовним, лише белькотіло щось і тягнулося до тих речей, які хотіло взяти. Забуті два чи три роки тому підгузки знову ставали потрібними й могли залишатися такими доти, доки такій дитині-рунтові не виповнювалося десять чи навіть дванадцять років.

— Холєра ясна, наша Тія досі мочиться під себе раз на шість днів, а раз на місяць обов'язково обсереться, — сказав Тіан.

— Слухайте його, — похмуро кивнув Оверголсер. — Мій брат Веланд був такий самий аж до смерті. Також за ними треба більш-менш постійно пильнувати, бо якщо їм до рук потрапить щось для них смачне, то вони їстимуть, поки не луснуть. Хто дивиться за твоєю, Тіане?

— Мій брат, — випереджуючи Тіана, сказала Залія. — Геддон і Гедда також можуть уже трохи допомагати, вони вже в тому віці, коли… — Неначе збагнувши, що говорить, вона урвала розмову. Скривилася і замовкла. Проте Едді зрозумів: так, Геддон і Гедда тепер могли допомагати. Наступного року хтось один із них так само зможе допомагати. А от другий…

Викрадена десятирічна дитина, повернувшись, мала кілька рудиментарних залишків мови, але це й усе, на що вона була спроможна й надалі. Найгірше велося тим, кого забирали в найстаршому віці, бо вони начебто верталися з якимось тьмяним усвідомленням того, що з ними зробили. Що в них украли. Ці зазвичай дуже багато плакали чи просто кудись ховалися й вдивлялися на схід, як загублені створіння. Наче бачили там свої нещасні мізки, які кружляли в темному небі, мов ті птахи. За всі ці роки шестеро рунтів наклали на себе руки. (На це Каллаген знову перехрестився.)

Десь до шістнадцяти років рунти зберігали дитячу статуру, мову й поведінку. А потім, зненацька, більшість вимахували до зросту юних велетнів.

— Ви й гадки не маєте, що це таке. Це треба побачити й пережити, — сказав Тіан, дивлячись у попіл багаття. — Ви не уявляєте, як їм боляче. Ви знаєте, як плачуть немовлята, коли в них ріжуться зубки?

— Так, — мовила Сюзанна.

Тіан кивнув.

— А це так, наче зуби ростуть у всьому їхньому тілі.

— Слухайте його, — сказав Оверголсер. — Цілих шістнадцять чи вісімнадцять місяців мій брат тільки те й робив, що спав, їв, плакав і ріс. Я пригадую, що він плакав навіть уві сні. Я підводився з ліжка, підходив до нього й чув, як із його грудей, ніг і голови лине якийсь шепіт. То був шепіт кісток, що росли вночі, розумієте?

Едді уявив собі цей жах. Всі ці історії про велетнів-людожерів він чув — «людським духом пахне» і таке інше — але дотепер ніколи не думав про те, як це: ставати велетнем. «Наче зуби ростуть у всьому їхньому тілі», — подумав Едді й здригнувся.

— Півтора року, не довше, і все закінчувалося. Але я не знаю, чи довгим цей період здавався їм, бо вони після повернення відчували плин часу не більше, ніж птахи чи кузьки.

— Нескінченним, — сказала Сюзанна. Її обличчя зблідло, голос видавав її тривогу. — Він здавався їм нескінченним.

— Той шепіт уночі, коли ростуть кістки, — сказав Оверголсер. — Той головний біль, коли росте череп.

— Якось Залман кричав дев'ять днів безперестану, — сказала Залія. Її голос був позбавлений емоцій, але Едді помітив у її очах переляк. — Його вилиці випиналися у нас на очах. Його лоб опуклювався дедалі дужче, а притулившись вухом, можна було почути, як тріщать кістки, коли він розростався. То був такий звук, наче гілка дерева вгиналася під вагою криги…

…Дев'ять днів він кричав. Дев'ять. Уранці, вдень, глупої ночі. Все кричав і кричав. Сльози лилися рікою. Ми молилися всім богам, щоб він захрип, молилися навіть, щоб він онімів, але цього не сталося. Якби в нас була зброя, ми б його пристрелили просто на його лежанці, щоби покласти край його стражданням. Мій старий татусь ледь не збожеволів, поки це припинилося. Його кістки ще трохи росли — тобто його скелет — але найгірше було з головою. На щастя, ріст спинився, слава богам і Людині-Ісусу.

Вона кивнула Каллагенові. Той відповів кивком і простягнув у її бік руку, на мить затримавши її в повітрі. Залія повернулася до Роланда і його друзів.

— Тепер у мене п'ятеро своїх, — сказала вона. — На щастя, Аарон у безпеці, але Геддонові й Гедді десять. Саме той вік. Лайманові й Лії лише п'ять років, але п'ять — це вже чимало. П'ять — це…

Вона затулила обличчя руками й більше нічого не казала.

ЧОТИРИ

Щойно стрімкий ріст припинявся, розповідав Оверголсер, декого з них можна було поставити до роботи. Решта — більшість — не здатні були навіть до найпростішого: корчувати пеньки чи копати ями під стовпи. Такі зазвичай сиділи на східцях Тукової крамниці або часом вешталися групками по полях, молоді чоловіки й жінки, колосальні за зростом, вагою і дурістю. Іноді вони либилися одне до одного й щось белькотіли, іноді просто витріщалися в небо.

Вони не парувалися — хоча б за це треба було дякувати. Хоч не всі виростали до велетенських розмірів і мали різні розумові та фізичні здібності, одне в них було спільне: вони поверталися байдужими до сексу.

— Даруйте за нечемність, — сказав Оверголсер, — але я думаю, що після повернення в мого брата Веланда не було жодного стояка, навіть ранкового. Заліє? Чи ти коли-небудь бачила, щоб у твого брата… ну ти розумієш…

Залія похитала головою.

— Скільки тобі було років, коли вони прийшли, сей Оверголсер? — спитав Роланд.

— Тобто вперше? Нам з Веландом було дев'ять. — Оверголсер говорив швидко, й тому складалося враження, що він виголошує заздалегідь підготовану промову, проте Едді сумнівався, що то було так. Оверголсер був великим цабе у Кальї Брин Стерджис, великим фермером, спаси нас Боже й зроби так, щоб ворони закам'яніли. Йому було важко подумки повертатися до того часу, коли він був дитиною, маленькою, безпорадною і наляканою. — Мама з татом спробували сховати нас у льоху. Так мені сказали, бо я цього не пам'ятаю. Мабуть, я змусив себе забути про це. І я, думаю, це цілком імовірно. Хтось може пам'ятати більше за інших, Роланде, але суть одна: одного забирають, один залишається. Той, кого викрадають, згодом повертається рунтом, може бути трохи помічним у господарстві, та нижче пояса мертвим. А потім… коли їм перевалює за третій десяток…

Коли їм перевалювало за третій десяток, рунти старішали, раптово і страхітливо. Їхнє волосся сивіло й часто геть випадало. Очі ставали каламутними. М'язи, такі непомірні (як тепер у Тії Джефордс і Залмана Гуніка) здувалися й обвисали. Часом вони вмирали тихо і спокійно — уві сні. Але частіше їхній кінець був важким. Виступали виразки — у когось на шкірі, але частіше на шлунку чи в голові. У мозку. Всі ці смерті були передчасними: якби не Вовки, вони жили б ще довго. І багато хто з них вмирав у таких самих муках, як тоді, коли виростали з нормальних дітей до велетнів, — з криком болю на вустах. Едді подумав, що смерть цих недоумкуватих дуже нагадувала кінцеву стадію раку. І багатьох із них, напевно, родичі просто душили чи присипляли якимось міцним заспокійливим, що забирало їх далеко за межі сну, далеко за межі болю. Таких питань ставити не слід, але він здогадувався, що таке спіткало багатьох рунтів. Роланд часом уживав слово «дела», зазвичай легенько поводячи рукою у бік обрію.

Багатьох.

Відвідувачі з Кальї посміливішали, горе розв'язало їм язики й звільнило від пут пам'ять, тож вони могли говорити й говорити, нагромаджуючи сумні історії. Та Роланд їм цього не дозволив.

— Тепер розкажіть про Вовків, прошу. Скільки їх зазвичай?

— Сорок, — сказав Тіан Джефордс.

— По всій Кальї? — засумнівався Слайтмен-старший. — Ні, більше сорока. — І до Тіана, трохи вибачливим тоном: — Тіане, коли вони налітали востаннє, ти мав років дев'ять, не більше. А мені щойно минув двадцятий. У самому селі було їх, мабуть, із сорок, але на прилеглі ферми й ранчо вони теж нападали. Я б сказав, що в цілому їх було шістдесят, Роланде-сей, може, навіть вісімдесят.

Роланд питально подивився на Оверголсера, здійнявши брови.

— Минуло двадцять три роки, — сказав Оверголсер, — але мені здається, що справді десь шістдесят.

— Ви називаєте їх Вовками, але хто вони насправді? Це люди? Чи якісь істоти?

Оверголсер, Слайтмен, Тіан і Залія: якусь мить Едді відчував потоки їхнього кхеф, як вони обмінювалися ним, майже чув їх. І від цього почувався самотнім та відстороненим, наче тоді, коли бачиш парочку, яка цілується на розі вулиці, огорнувши одне одного в обійми, зазираючи одне одному в вічі, геть розчиняючись у почутті. Та чому б він мав так почуватися? У нього був свій ка-тет, свій кхеф. Не кажучи вже про свою жінку.

Тим часом Роланд ледь помітно, але нетерпляче крутив пальцем. Той жест Едді надто добре знав. «Швидше, люди, — промовляв він. — Марнуємо час».

— Ми не можемо сказати напевне, хто вони, — нарешті промовив Оверголсер. — Зовні подібні до людей, але носять маски.

— Вовчі маски, — сказала Сюзанна.

— Еге ж, дамочка, сірі, як їхні коні.

— То, ви кажете, вони всі приїжджають на сірих конях? — спитав Роланд.

Цього разу мовчанка було коротшою, але Едді досі мав те відчуття кхефу і ка-тету, обміну думками за посередництвом чогось настільки первісного, що його навіть не можна було назвати телепатією. То було щось сильніше за телепатію.

— Холєра ясна! — сказав Оверголсер, вочевидь маючи на увазі: «Трясця твоїй матері, якщо не хочеш мене образити, не повторюй цього питання». — Всі на сірих конях. І в сірих штанях, начебто шкіряних. Чорні чоботи з лихими гострими шпорами зі сталі. І маски. Ми знаємо, що то маски, бо знаходили їх викинуті. Зовні вони скидаються на сталеві, але на сонці гниють, як плоть. Гидота.

— Ага.

Оверголсер зиркнув на нього знущально, мовляв: «Ти тупий чи просто повільно доходить?» Потім Слайтмен сказав:

— Їхні коні прудкі, як вітер. Деякі садовлять одну дитину поперед сідла, а другу — ззаду, за спиною.

— Справді? — спитав Роланд.

Слайтмен значуще кивнув.

— Як богам спасибі. — Він побачив, що Каллаген знову креслить у повітрі хрест, і зітхнув. — Пробачте, панотче.

Каллаген стенув плечима.

— Ви жили тут задовго до того, як з'явився я. Закликайте всіх Богів, які вам до вподоби, головне, аби ви знали, що я вважаю їх фальшивкою.

— І приходять вони з Краю грому, — сказав Роланд, пускаючи останню репліку священика повз вуха.

— Еге ж, — мовив Оверголсер. — До нього десь сотня коліс. — Він показав на південний схід. — Тому що ми виходимо з лісу на останнє узвишшя землі перед Великою Дугою. Звідси відкривається вся Східна рівнина, а за нею лежить велика пітьма, як дощова хмара на обрії. Кажуть люди, що колись давно там можна було побачити гори.

— Як Скелясті гори з Небраски, — видихнув Джейк.

Оверголсер глянув на нього.

— Що кажеш, Джейку-сеу?

— Нічого, — збентежено всміхнувся Джейк до великого фермера. А Едді про себе відзначив, як назвав його Оверголсер. Не сей, а сеу. Ще одна цікава деталь.

— Ми чули про Край грому, — сказав Роланд. Без будь-яких емоцій його голос звучав страшнувато, і коли Едді відчув долоню Сюзанни в своїй руці, то подумки зрадів.

— Легенди розповідають, що це край, де мешкають вампіри, привиди і тахін, — сказала Залія. Її голос легенько, майже невідчутно тремтів. — Звісно, ці оповідки давні…

— Але вони правдиві, — втрутився Каллаген. Його власний голос був грубим, проте Едді почув у ньому страх. Виразно почув. — Вампіри таки існують… інші створіння, найпевніше, теж, а Край грому — їхнє кишло. Ми можемо поговорити про це іншим разом, стрільцю, як ти не від того. Тепер же просто послухайте мене, прошу. Про вампірів я знаю чимало. Навряд чи Вовки відводять до них дітей, але так, вампіри — це не вигадка.

— Чому ти говориш так, ніби я сумніваюся? — спитав Роланд.

Каллаген опустив погляд.

— Бо мало хто в це вірить. Я й сам колись не вірив. Я багато що ставив під сумнів і… — Його голос надломився. Він прочистив горло, проте здобувся лише на шепіт: —…собі на згубу.

Якусь хвилю Роланд мовчав, сидячи навпочіпки, припіднявши підошви своїх розбитих чобіт. Він обіймав руками свої кістляві коліна й легенько погойдувався вперед і назад. Нарешті мовив до Оверголсера:

— О якій порі дня вони з'являються?

— Мого брата Веланда забирали вранці, — відказав фермер. — Щойно після сніданку. Я пам'ятаю це, бо Веланд спитав у нашої матусі, чи може він взяти з собою до льоху своє горнятко кави. Та минулого разу… тоді, коли викрали Тіанову сестру і брата Залії та багатьох інших…

— Я втратив двох небог і небожа, — сказав Слайтмен-старший.

— Того разу дзвін на Залі зібрань заледве виголосив полудень. Ми завжди знаємо день, коли це трапиться, бо про нього нас сповіщає Енді. Принаймні це він може нам сказати. Ще ми чуємо гуркіт їхніх копит і бачимо на сході хмару куряви, яку вони здіймають…

— Отож ви знаєте, коли вони йдуть, — сказав Роланд. — А дізнаєтеся про це одразу з трьох джерел: від Енді, зі звуку копит і за хмарою куряви.

Збагнувши, на що натякає Роланд, Оверголсер густо почервонів, од пухких щік аж до шиї.

— Щоб ти знав, Роланде, вони мають зброю. Вогнепальну — рушниці, револьвери, такі, як носить ваш тет, гранати, — але не тільки. Інша їхня зброя, виготовлена ще за часів Древніх, страшна. Світляні палиці, що вбивають одним дотиком, дзизкучі кулі, що літають: їх ще називають гудючками чи сничами. Палиці начорно спалюють шкіру й зупиняють серце. Мабуть, вони електричні, а може…

Наступне слово, вимовлене Оверголсером, Едді розчув як «ант-ОМІЧНІ». Спершу він подумав, що фермерові йдеться про анатомію. І лише за мить збагнув, що, найімовірніше, те слово було «атомні».

— Щойно гудючки вас унюхають, вони сядуть вам на хвіст і наздоженуть, хоч би як швидко ви бігли, — енергійно доповів Слайтменів син. — Викрути й петляння теж не рятують. Скажи, тату?

— Холєра ясна, — підтвердив Слайтмен-старший. — А тоді порскають лезами, які летять так швидко, що їх навіть не видно. І розтинають вас на шматки.

— Всі на сірих конях, — замислено протягнув Роланд. — Усі однакового кольору. Ще щось?

Скидалося на те, що все вже розповіли. Вовки приїжджали зі сходу того дня, який провіщав Енді, й на годину Калья перетворювалася на кошмар: гуркіт копит сірих коней і крики безпорадних батьків. У повітрі майоріли зелені плащі. Вищирялися вовчі маски, що на вигляд здавалися металевими, але розкладалися під сонцем, як шкіра. Забирали дітей. Часом одну-дві пари могли недогледіти й залишити цілими та неушкодженими, і це наводило на думку про те, що чуття Вовків мало свої вади. Поза тим, подумав Едді, воно було майже бездоганним, адже якщо батьки кудись вивозили дітей (це траплялося нерідко) чи переховували вдома (а це відбувалося постійно), то Вовки однаково знаходили, до того ж украй швидко. Навіть під кучугурами гострокоренів чи під копицями сіна. Тих мешканців Кальї, що пробували чинити опір, убивали пострілом, підсмажували світляними палицями — чи то були якісь лазери? — або різали на шматки гудючками-летючками. Намагаючись уявити собі ці гудючки, Едді згадав кривавий фільм, на який його колись затягнув Генрі. «Фантазм»[26] — так він називався. Дивилися вони його в старому доброму «Маджестіку», на розі Бруклін і Маркі-авеню. Як і решта його колишнього життя, в «Маджестіку» смерділо сечею, попкорном і вином, яке продають у коричневих пакетах. Часом у проходах між сидіннями валялися голки від шприців. Нічого доброго, мабуть, у тому не було, але все-таки часом (зазвичай уночі, коли довго не йшов сон) у глибині душі він плакав за тим, давнім життям, часткою якого був «Маджестік». Плакав, як украдена дитина плаче за своєю мамою.

Дітей забирали, грім копит стихав у тому напрямку, звідки прилітали на конях Вовки, і все закінчувалося.

— Ні, не може бути, — сказав Джейк. — Вони ж повинні якось їх привозити назад, хіба ні?

— Ні, — відповів Оверголсер. — Рунти повертаються на поїздах, я можу показати вам цілу купу брухту, на який ті перетворюються, і… Що таке? Що? — У Джейка відвисла щелепа, обличчя стало як з крейди витесане.

— Нещодавно в нас була неприємна пригода на потязі, — пояснила Сюзанна. — А ті поїзди, що привозять ваших дітей назад… вони моно?

Поїзди були звичайними. Насправді Оверголсер, Джефордс і Слайтмени гадки не мали, що таке монопоїзд. (Лише Каллаген мав уявлення, бо підлітком бував у Діснейленді.) Поїзди, на яких поверталися діти, тягнули прості старі локомотиви (сподіваюся, серед них не було такого собі Чарлі, подумав Едді), без машиністів, і складалися з однієї, щонайбільше двох відкритих платформ, причеплених до локомотива. На них купчилися дітлахи. Вони плакали від жаху (а також від сонячних опіків, якщо погода на захід від Краю грому видавалася ясною і спекотною), оточені харчами й власним підсохлим лайном, а до всього ще й напівмертві од зневоднення. У місці, де закінчувалися рейки, не було станції (хоча Оверголсер висунув припущення, що колись, багато століть тому, вона таки існувала). Щойно дітей забирали, короткі поїзди кіньми знімали з рейок і відтягали геть. Едді спало на думку, що так можна з'ясувати кількість набігів Вовків: полічивши брухт, подібно до того, як пік дерева можна визначити за кількістю кружал у пеньку.

— Як ви гадаєте, чи довго триває ця їхня поїздка? — спитав Роланд. — Судячи з їхнього стану на час прибуття?

Оверголсер глянув на Слайтмена, потім перевів погляд на Тіана й Залію.

— Два дні? Три?

Обоє знизали плечима й кивнули.

— Два-три дні, — звертаючись до Роланда, заявив Оверголсер, упевненіше, ніж це дозволяла ситуація, судячи з виразу на обличчях решти людей. — Достатньо довго, щоб одержати сонячні опіки й поїсти майже всі харчі…

— Чи завазюкатися ними, — пробурчав Слайтмен.

— …але не настільки довго, аби померти від перегріву, — підсумував Оверголсер. — Якщо ви хочете таким чином визначити, чи далеко їх відвозять од Кальї, то можу лише побажати нам успіху в розплутуванні цього клубка, бо ніхто не знає, яку швидкість може розвинути потяг, коли перетинає відкриту рівнину. На дальньому боці ріки він вповільнюється, але це несуттєво.

— Так, — погодився Роланд. — Несуттєво. — Він замислився. — Лишилося двадцять сім днів?

— Тепер уже двадцять шість, — тихо промовив Каллаген.

— Є одна річ, Роланде. — Оверголсер говорив, наче вибачаючись, проте його нижня щелепа виступила вперед. Едді подумав, що він знову повернувся до амплуа людини, яку можна незлюбити з першого погляду. Звісно, якщо ти не надто товаришуєш з представниками органів влади, а саме з ними в Едді ніколи не складалися стосунки.

Роландові брови піднялися в німому питанні.

— Ми ще не дали своєї згоди. — Оверголсер глянув на Слайтмена-старшого, наче шукаючи в нього підтримки, і Слайтмен кивнув, погоджуючись.

— Зрозумій, ми ж не знаємо напевне, що ви ті, за кого себе видаєте, — з нотками вибачення в голосі промовив Слайтмен. — В дитинстві в мене не було книжок, на ранчо їх також майже немає — я старший над усіма робітниками на «Рокінг Б» в Айденгарта, — тільки книжки про те, як вирощувати худобу, але змалечку я, як будь-який хлопчисько, чув чимало оповідок про Ґілеад, про стрільців і Артура Ельда… чув про Єрихонський пагорб, та й інших кривавих вигадок наслухався… але я ніколи не чув про стрільця, якому бракувало б двох пальців, про темношкіру жінку-стрільця чи про малого безвусого стрільця, який ще навіть голитися не скоро почне.

Ці слова шокували й спантеличили його сина. Слайтмен і сам збентежився, проте з притиском повів далі.

— Благаю прощення, якщо мої слова ображають вас, мені справді шкода…

— Слухайте його, слухайте, — промимрив собі під носа Оверголсер. Едді подумав, що коли його щелепа випнеться вперед ще бодай трохи, то відламається і впаде на землю.

— …але будь-яке наше рішення ще не раз нам відгукнеться. Ви повинні це розуміти. Якщо ми приймемо неправильне рішення, це означатиме смерть для нашого села й усіх його мешканців.

— Вухам своїм не вірю! — обурено закричав Тіан Джефордс. — Вони вам що, крутії якісь? Ви що, не бачите його? Не бачите…

Дружина взяла його за руку й стисла, та так міцно, що на засмаглій шкірі лишилися сліди від кінчиків пальців. Поглянувши на неї, Тіан принишк, але його губи стислися у вузьку смужку.

Десь віддалік закаркала ворона, і їй відповів ще пронизливішим вереском расті. Потім усе стихло. Одне за одним люди повертали голови до Роланда з Ґілеаду — почути, якою буде його відповідь.

П'ЯТЬ

Завжди одне й те саме, як йому вже остогидло. Їм потрібна допомога, проте без рекомендаційних листів вони її не приймуть. І параду свідків, якщо їх можна роздобути. Вони хочуть порятувати свої шкури без ризику: просто заплющити очі — і все, їх урятовано.

Роланд повільно гойднувся вперед-назад, обхопивши коліна руками. Потім кивнув, наче у відповідь на власні думки, й підвів погляд.

— Джейку, — сказав він. — Підійди до мене.

Глянувши на свого нового друга Бенні, Джейк піднявся і пішов до Роланда. Юк, як завше, потрюхикав назирці.

— Енді, — сказав Роланд.

— Сей?

— Принеси мені чотири тарелі з тих, обідніх. — Поки Енді пішов по тарілки, Роланд сказав Оверголсерові: — Сей, ви втратите трохи начиння. Коли до міста приходять стрільці, починаються руйнування. Така правда життя.

— Роланде, сумніваюся, що нам треба…

— А зараз помовч. — Хоч Роланд говорив увічливо, проте Оверголсер миттю замовк. — Ви розповіли свою історію, тепер ми розповідатимемо свою.

На Роланда впала тінь Енді. Стрілець забрав у нього тарілки, ще не помиті, масні й блискучі. Потім обернувся до Джейка, і яким сталася помітна зміна. Коло Бенні-молодшого, спостерігаючи за хитромудрими витівками Юка й від гордості за улюбленця всміхаючись на всі кутні, Джейк виглядав, як будь-який дванадцятирічний хлопчисько, — безтурботний і веселий. Тепер усмішка зникла з його обличчя й важко було навіть збагнути, скільки йому років. Погляд його синіх очей схрестився з Роландовим, майже того самого відтінку блакиті. Під пахвою в нього висів «рюгер», якого Джейк забрав зі стола свого батька в тому, іншому житті. Спусковий гачок було закріплено за допомогою петлі сирицевої шворки, яку Джейк розв'язав наосліп, одним рухом.

— Скажи свій урок, Джейку, сину Елмера, і будь непохитним.

Роланд чекав, що Едді або Сюзанна втрутяться, але вони мовчали. Глянувши на них, він побачив, що їхні обличчя так само холодні й суворі, як і Джейкове. То добре.

Джейків голос був безбарвний, проте слова звучали суворо і впевнено.

— Я цілюся не рукою. Той, хто цілиться рукою, забув лице свого батька. Я цілюся оком. Я стріляю не рукою…

— Не розумію, до чого тут… — почав Оверголсер.

— Замовкни, — наказала Сюзанна, наставивши на нього вказівний палець.

Джейк наче й не чув. Він невідривно дивився у вічі Роландові. Права рука з розставленими пальцями лежала на грудях.

— Той, хто стріляє рукою, забув лице свого батька. Я стріляю розумом. Я вбиваю не з револьвера. Той, хто вбиває з револьвера, забув лице свого батька.

Пауза. Джейк втягнув повітря. І видихнув його зі словами:

— Я вбиваю серцем.

— Убий їх, — сказав Роланд і одразу ж підкинув чотири тарілки високо в повітря. Кружляючи, вони здійнялися вгору, чорні круги на тлі білого неба, й розлетілися в різні боки.

Не встигли всі спам'ятатися, як Джейкова рука, та, що спочивала на грудях, блискавично витягла рюгер з муфти, рвучко здійняла його вгору і, здавалося, натисла на спусковий гачок ще тієї миті, коли Роланд кидав тарілки. Вони вибухнули не одна по одній, а неначе всі водночас. На галявину пролилися дощем уламки скла. Декілька впало у вогнище, здійнявши фонтан попелу й іскор. Один-два шматки цокнули об сталеву голову Енді.

Роландові руки замигтіли в повітрі. Едді й Сюзанна вчинили так само (хоч він і не давав їм такої команди), поки гості з Кальї Брин Стерджис затуляли вуха й кривилися, налякані гучними пострілами. І їхньою блискавичністю.

— Погляньте, будь ласка, — Роланд простягав до них руки. Едді й Сюзанна теж. Едді впіймав три черепки, Сюзанна мала п'ять (і неглибокий поріз на пучці пальця). Роланд нахапав цілу дюжину окрушин тієї шрапнелі. Здавалося, їх можна було склеїти докупи й отримати майже цілу тарілку.

Шестеро відвідувачів з Кальї з недовірою втупилися у скалки. Малий Бенні, який досі затуляв вуха долонями, повільно опустив руки. На Джейка він дивився так, як дивляться на привида чи з'яву з небес.

— О… Боже, — сказав Каллаген. — Наче якийсь фокус зі старого вестерну.

— Це не фокус, — заперечив Роланд, — не думайте так. Це Шлях Ельда. Ми ан-тет, кхеф і ка, частки одного цілого. Ми стрільці. А тепер я розповім вам, що ми робитимемо. — Він поглянув у вічі Оверголсерові. — Я кажу «робитимемо», бо ми чинимо так з власної волі, а не на чиєсь прохання. Втім, я думаю, мої слова не надто вас занепокоять. — Роланд стенув плечима. «А якщо занепокоять, що ж, ваші проблеми» — неначе промовляв цей жест.

Він кинув черепки на землю й обтер руки.

— Якби то були Вовки, — мовив він, — то з шістдесяти ваших кривдників лишилося б п'ятдесят шість. Ви й оком не встигли змигнути, а четверо вже лежали б на землі й не дихали, загинувши від рук хлопчика. — Він глянув на Джейка. — Чи того, хто виглядає на хлопчика. — Роланд помовчав. — Ми звикли до нерівних шансів.

— Мушу визнати, стріляє хлопець так, що аж дух перехоплює, — сказав Слайтмен-старший. — Але глиняні полумиски й Вовки на конях — це не одне й те саме.

— Для тебе, сей, можливо. Але не для нас. Щойно ми почнемо стріляти, для нас немає різниці. Ми вбиваємо все, що рухається. Хіба ж не тому ви нас шукали?

— А що, як їх не можна вбити з револьвера? — спитав Оверголсер. — Раптом їх не можна вколошкати кулями навіть найбільшого калібру?

— Навіщо ви марнуєте час, коли його й так немає? — спокійно відказав Роланд. — Ви чудово знаєте, що вони смертні, інакше ніколи не прийшли б до нас. Я не ставив цього питання, бо відповідь очевидна.

Оверголсер знову залився багрянцем.

— Благаю прощення, — сказав він.

Тим часом Бенні не зводив з Джейка зачарованого погляду, І Роланд відчув укол жалю до обох хлопчаків. Досі вони ще могли потоваришувати, але те, що сталося щойно, безповоротно все змінить, усе буде інакше, ніж у простій дружбі, коли клинчики безтурботно ділять свій кхеф. І це було ганебно, адже Джейк був лише дитиною, коли не виконував свої обов'язки стрільця. Дитиною віку Роланда, коли його самого спіткала потреба пройти випробування на мужність. Але його дитинство скоро скінчиться. І це було ганебно.

— Слухайте мене, — сказав Роланд, — уважно слухайте, і невдовзі ми залишимо вас, підемо до свого табору й там порадимося. Завтра ми прийдемо до містечка й навідаємося до когось із вас…

— Приходьте до «Семи миль», — запросив Оверголсер. — Ми залюбки вас приймемо, Роланде.

— Наша домівка значно менша, — сказав Тіан, — але ми з Залією…

— …будемо дуже раді, якщо ви в нас погостюєте, — завершила думку чоловіка Залія. І почервоніла, так само густо, як Оверголсер. — Авжеж, будемо раді.

— Сей Каллаген, у тебе, крім церкви, є ще й будинок? — поцікавився Роланд.

— Так, дякувати Богові, — всміхнувся Каллаген.

— Першу ніч у Кальї Брин Стерджис ми хотіли б перебути у тебе, — сказав Роланд. — Це можливо?

— Авжеж, буду вам дуже радий.

— Ти показав би нам свою церкву. Розкрив її таємниці.

Каллаген не відвів погляду.

— Я зроблю це з величезною втіхою.

— Надалі, — всміхаючись, мовив Роланд, — ми радо скористаємося з гостинності інших мешканців містечка.

— Вам її не бракуватиме, — запевнив Тіан, — це я вам обіцяю.

Оверголсер і Слайтмен в унісон закивали.

— Якщо обід, яким ви нас почастували, промовисто свідчить про вашу гостинність, то жодних сумнівів у ній я не маю. Ми дякуємо тобі, сей Джефордс, дякуємо поодинці й усі разом. Впродовж тижня ми вчотирьох оглядатимемо ваше містечко і в усе пхатимемо носа. Можливо, це забере більше часу, але я думаю, тижня вистачить. Вивчимо рельєф місцевості й розташування будинків — з огляду на появу Вовків. Поговоримо з людьми, а люди поговорять з нами — сподіваюся, ті з вас, хто тут присутній, подбають про це?

Каллаген кивнув.

— За манні я ручатися не можу, але впевнений, що решта охоче побалакають з вами про Вовків. Бачить Бог і Людина-Ісус, це не таємниця. Всі мешканці Дуги смертельно їх бояться. Якщо вони побачать, що є бодай один шанс, що ви нам допоможете, то зроблять усе, як ви попросите.

— Манні не відмовляться розмовляти зі мною, — сказав Роланд. — Я й раніше мав з ними бесіди.

— Заповзяття Старого може зіграти з тобою лихий жарт, Роланде, — сказав Оверголсер, застережливо здійнявши в повітря пухку руку. — У місті є й інші люди, яких доведеться переконувати…

— І серед них Воун Айзенгарт, — сказав Слайтмен.

— Еге, і Ебен Тук, — додав Оверголсер. — Його ім'я лише на крамниці, але він володіє ще й заїжджим двором і ресторацією перед ним… половиною платної стайні… а ще тримає закладні на більшу частку фрігольдів у окрузі.

— Коли вже ми заговорили про фрігольди, не варто забувати й про Бакі Хав'єра, — прогримів Оверголсер. — Він не найбільший серед них землевласник, але тільки тому, що віддав половину всього, що мав, на посаг сестрі, коли та виходила заміж. — Оверголсер нахилився до Роланда. Видно було, що його аж розпирає від бажання трохи поплескати язиком про міську історію. — Роберті Хав'єр, сестричці Бакі, здорово поталанило. Коли Вовки набігали востаннє, їй і її двійняті був усього рік. Тож їх не займали.

— Близнюка самого Бакі забирали перед тим, — докинув Слайтмен. — Буллі помер чотири роки тому. Від тієї хвороби. Звідтоді Бакі не знає, як догодити цим двом молодшеньким. Але вам варто з ним перебалакати. У Бакі більше вісімдесяти акрів землі, з ним треба рахуватися.

«Вони так і не зрозуміли», — подумав Роланд. Але вголос відповів:

— Дякую. Наше завдання полягатиме в тому, щоб передусім роздивлятися й дослухатися. Потім ми попросимо людину, яка тримає в себе перо, скликати збори. А там уже розповімо вам, чи можна буде тримати оборону міста й скільки людей нам для цього знадобиться, якщо оборона можлива.

Побачивши, що Оверголсер надимається, щоб розтулити рота й заговорити, Роланд похитав головою.

— В будь-якому разі підмога знадобиться невелика, — сказав він. — Ми стрільці, а не армія. Ми міркуємо й чинимо інакше, ніж армія. Ми можемо попросити, щоб з нами виступило п'ятеро. Можливо, навіть менше — двоє чи троє. Але для підготовки нам потрібно буде більше.

— Чому? — спитав Бенні.

Роланд усміхнувся.

— Цього, синку, я наразі сказати не можу, бо ще не бачив, як там усе у вашій Кальї. Але в таких випадках, як цей, зазвичай потужною зброєю стає несподіванка. А щоб підготувати хорошу несподіванку, потрібно багато людей.

— Найбільшою несподіванкою для Вовків буде те, що ми взагалі опиратимемось, — сказав Тіан.

— А якщо ви вирішите, що обороняти Калью неможливо? — спитав Оверголсер. — Що тоді, скажіть, прошу.

— Тоді ми з друзями подякуємо вам за гостинність і підемо далі, — відповів Роланд, — бо далі на Шляху Променя нас чекають справи. — Помітивши, як спохмурніли обличчя Тіана і Залії, він додав: — Але я сумніваюся, що оборона буде неможлива. Зазвичай така можливість є.

— Якщо зібрання людей її ухвалить, — уточнив Оверголсер.

Роланд завагався. То була саме слушна мить, коли він міг приголомшити їх правдою, якби захотів. Якщо ці люди вважали, що тет стрільців зважатиме на те, що вирішили збори скотарів і фермерів, то вони справді втратили відчуття реальності світу, яким він був колись. Та чи було це так кепсько? Зрештою, все вирішиться й стане часткою його довгої історії. Чи не стане. Якщо не стане, то його історія і його пошуки закінчаться в Кальї Брин Стерджис, спорохнявіють під могильним каменем. Можливо, навіть каменя не буде — вони з друзями загинуть десь на сході міста й розкладатимуться, поки круки та расті дзьобатимуть їхні трупи. Вирішальне слово скаже ка. Втім, як завжди.

Тим часом усі погляди було звернено до нього.

Роланд підвівся, скривившись від спалаху болю, що пронизав його праве стегно. Наслідуючи його приклад, Едді, Сюзанна і Джейк також зіп'ялися на ноги.

— Наше знайомство вважаю вдалим, — сказав Роланд. — Що ж до прийдешнього, то вода буде, як на те Божа воля.

— Амінь, — мовив Каллаген.

РОЗДІЛ VII ТОДЕШ

ОДИН

— Сірі коні, — сказав Едді.

— Еге ж, — кивнув Роланд.

— П'ятдесят чи шістдесят Вовків, і всі, як один, на сірих конях.

— Так вони сказали.

— І ніхто навіть не допустив думки, що це чудасія, — задумливо промовив Едді.

— Ні. Схоже, їх це не здивувало.

— Адже це чудасія, правда?

— Шістдесят-сімдесят коней, і всі однакової масті? Авжеж, чудасія.

— Ці люди в Кальї самі вирощують коней.

— Еге.

— Навіть нам конячок привели. — Едді, якому в житті не доводилося сидіти верхи, подумки порадів, що в нього є час морально підготуватися до цього випробування, але вголос нього не сказав.

— Еге ж, їх прив'язали з іншого боку пагорба.

— Ти впевнений?

— Я відчув їхній запах. Думаю, ними опікується робот. — Чому тоді ці люди сприймають п'ятдесят-шістдесят коней однакової масті як належне?

— Тому що насправді вони не думають про Вовків і все, що з ними пов'язано, — сказав Роланд. — Напевно, всю свою розумову енергію вони витрачають на те, щоб боятися.

Едді висвистав п'ять нот, які ледь-ледь не дотягували до мелодії. І сказав:

— Сірі коні.

Роланд кивнув.

— Сірі коні.

Вони подивилися один на одного і розсміялися. Едді обожнював, коли Роланд сміявся. Його сміх був сухий і неприємний, як крик тих велетенських птахів, що їх він називав расті… але Едді все одно його обожнював. Можливо, лишень тому, що Роланд так рідко сміявся.

День хилився до вечора. Хмари потоншали, й тепер крізь них прозирала бліда блакить. Оверголсерів загін повернувся до свого табору. Сюзанна і Джейк вирушили лісовою дорогою набрати ще пундиць. Після грандіозного обіду вони були такі ситі, що не хотіли нічого важчого за ягоди. Едді сидів на колоді й різьбив. Близько нього сидів Роланд, розклавши перед собою на оленячій шкірі всю їхню зброю в розібраному вигляді. Він по черзі змащував усі деталі, підносячи кожен замок, барабан і ствол до світла, востаннє інспектуючи їх перед тим, як відкласти вбік для збирання.

— Ти сказав їм, що від них уже нічого не залежить, — порушив мовчанку Едді, — але вони зрозуміли не більше, ніж усе те діло з сірими конями. А ти не пояснив до пуття.

— Це б їх лише засмутило, — сказав Роланд. — У Ґілеаді любили казати: «Не буди лихо, поки спить тихо».

— Угу, — підтвердив Едді. — А в Брукліні ще казали: із замшевої куртки шмарклю так просто не зітреш. — Він підняв угору предмет, над яким працював. То має бути дзиґа, подумав Роланд, дитяча іграшка. І знову в його підсвідомості заворушилася тривожна думка про те, чи багато Едді насправді знає про жінку, з якою лягає щоночі. Про жінок. — Якщо ти виріщиш, що ми спроможні їм допомогти, то ми будемо змушені їм допомогти. Адже саме так вчинив би відважний Ельд, га?

— Так, — сказав Роланд.

— І якщо ніхто з них не схоче воювати разом з нами, ми воюватимемо самі.

— Щодо цього я не хвилююся, — сказав Роланд, тримаючи в руці блюдечко, повне світлого й прозорого рушничного мастила. Вмочив у нього кутик замшевої ганчірки, узяв пружинний затискач Джейкового «рюгера» й заходився його чистити. — Тіан Джефордс точно виступить на нашому боці. І я впевнений, що в нього є один чи двоє друзів, які вчинять так само, хай там що вирішать їхні збори. В крайньому разі є ще його дружина.

— А якщо їх обох уб'ють, що буде з їхніми дітьми? Їх п'ятеро. А ще, здається, є якийсь стариган. Дідо. Вони й за ним доглядають.

Роланд знизав плечима. Кілька місяців тому Едді помилково прийняв би цей жест — разом з виразом стрільцевого обличчя, геть позбавленого емоцій, — за байдужість. Але тепер він знав більше. Роланд так само був залежний від своїх правил і традицій, як Едді колись — від героїну.

— А що, як ті Вовки вб'ють нас у цьому задрипаному селі? — спитав Едді. — Якою буде твоя остання думка? «Не віриться, що я був таким поцом, коли відмовився від шансу дістатися Темної вежі заради купки шмаркатих малих?» Чи щось не менш сентиментальне.

— Ми ніколи не наблизимося до Темної вежі навіть на тисячу миль, якщо наш шлях буде неправедним, — промовив Роланд. — Скажеш, ти цього не відчуваєш?

Едді не міг цього сказати, бо відчував. А ще в ньому прокинулося якесь жагуче бажання воювати. Знову запраглося битви. Схотілося взяти кількох Вовків, ким би вони не були, в приціл одного з великих Роландових револьверів. Не було сенсу дурити себе: він хотів зняти кілька скальпів.

Чи вовчих масок.

— Що тебе турбує насправді, Едді? Краще скажи це, поки ми наодинці. — Стрільцеві губи викривилися в тонкій посмішці. — Кажи, прошу.

— Це так помітно?

Стрілець мовчки пересмикнув плечима й став чекати.

Едді замислився. Питання було не з легких. Перед ним він почувався розгубленим і незграбним, як тоді, коли мав вирізьбити з дерева ключ, що відмикав двері, крізь які Джейк Чемберз повинен був прийти до їхнього світу. Тільки тоді над ним нависав привид старшого брата. Генрі нашіптував йому в підсвідомості, що він нездара, завжди таким був і завжди таким залишиться. Тепер місце Генрі посіла неосяжність того, про що питав Роланд. Тому що його турбувало все, все було неправильно. Геть усе. Чи, можливо, «неправильно» — це стовідсотково неправильне слово. Адже, з іншого боку, все здавалося аж занадто правильним, надто досконалим, надто…

— Р-р-р-р, — прогарчав Едді, взявся руками за голову й боляче смикнув себе за волосся. — Я не знаю, як це пояснити.

— Тоді скажи перше слово, яке спадає тобі на думку. Не вагаючись.

— Дев'ятнадцять, — сказав Едді. — Усе це діло здев'ятнадцятіло.

Він опустився спиною на пахучу лісову підстилку, заплющив очі й подригав ногами, наче вередлива дитина, яку тіпає від злості. І подумав: «Можливо, вбивство парочки Вовків розставить усе на місця. А раптом це все, що для цього потрібно?»

ДВА

Роланд дав йому хвилину на роздуми, потім спитав:

— Тобі вже ліпше?

Едді сів.

— Здається, так.

Злегка всміхнувшись, Роланд кивнув.

— То, може, спробуєш пояснити? Якщо не зможеш, ми облишимо цю тему, але я навчився поважати твої почуття, Едді — значно більше, ніж ти думаєш, — і якщо ти хочеш висловитися, я послухаю.

Його слова були правдою. Спершу стрілець відчував до Едді щось середнє між пересторогою і зневагою до того, що Роланд вважав слабкістю його вдачі. Повага прийшла лише згодом. Все почалося з кабінету Балазара, де Едді відстрілювався голим. Мало хто зі знайомих Роландові чоловіків був на таке здатен. Він помалу почав усвідомлювати, наскільки Едді був схожий на Катберта. Тоді, на монопоїзді, Едді діяв з відчайдушною винахідливістю, якою Роланд міг лише потай захоплюватися, оскільки йому самому вона була недоступна. Едді Дін володів тим самим даром, що й Катберт Олґуд: відчуттям смішного, яке завжди дивувало і часом дратувало. Його також навідували глибинні спалахи інтуїції, як колись Алана Джонса. Втім, насправді Едді не був схожий на жодного з давніх Роландових друзів. Часом він був слабкий і егоцентричний, але мав у собі глибинні запаси відваги та її рідної сестри, яку сам Едді часом називав «мужністю».

Але зараз Роланд хотів заторкнути його інтуїцію.

— Добре, — сказав Едді. — Не перебивай мене. Ні про що не запитуй. Просто слухай.

Роланд кивнув. І подумки загадав, щоб Сюзанна й Джейк повернулися не скоро.

— Я дивлюся в небо, туди, де зараз проміжок між хмарами, і бачу число дев'ятнадцять, виведене синім.

Роланд поглянув угору. І так, число справді було там. Він також його бачив. А ще бачив хмару, схожу на черепаху, і другу дірку, подібну до накритого фургона, в тому місці, де хмари тоншали.

— Дивлюся на дерева — бачу дев'ятнадцять. У багаття — і там дев'ятнадцять. Імена складаються з дев'ятнадцяти літер, як у Оверголсера й Каллагена. І це лише те, що я можу вимовити, що можу побачити й осягнути розумом. — Едді говорив надзвичайно швидко, дивлячись Роландові просто у вічі. — Є ще одне. Це стосується тодешу. Знаю, що ви вважаєте, буцімто мені все нагадує про ті часи, коли я ширявся, і, можливо, так і є. Але, Роланде, тодеш дуже схожий на кайф від наркотика.

Про такі речі Едді завжди розмовляв з ним таким тоном, наче Роланд за все своє довге життя ніколи не вживав нічого міцнішого за ґраф. А це було дуже далеко від правди. Іншим разом він нагадає Едді про це, але не зараз.

— Саме перебування тут, у твоєму світі, подібне до тодешу. Тому що… чорт, як же це важко…. Роланде, тому що тут усе реальне і нереальне водночас.

Роланд хотів було нагадати Едді, що це вже не його світ — для нього кінцем Серединного світу і початком усіх таємниць, що лежали за його межами, стало місто Лад, — але знову вирішив тpимати рота на замку.

Едді набрав у жменю глиці, згрібши пахучі голки і залишивши на землі п'ять чорних слідів — відбиток руки.

— Усе реальне, — сказав він. — Я це відчуваю, і на запах також. — Він підніс пригорщу глиці до рота й торкнувся колючок язиком. — На смак я це теж можу відчути. Та водночас усе якесь несправжнє, як цифра дев'ятнадцять у вогні чи та хмара в небі, схожа на черепаху. Ти розумієш, про що я?

— Чудово розумію, — пробурмотів Роланд.

— Люди реальні. Ти… Сюзанна… Джейк… той тип Ґешер, який викрав Джейка… Оверголсер зі Слайтменами. Але те, в який спосіб тут вигулькують різні штуки з мого світу — оце вже нереально. Це і нерозумно, і нелогічно, але не про те мені зараз ідеться. Це все не насправді — от що мене турбує. Чому люди тут співають «Гей, Джуд»? Я не знаю. Той ведмідь-кіборг, Шардик, — звідки мені відоме це ім'я? І чому воно нагадує про кроликів? Уся ця трахомудія з Чарівником Країни Оз, Роланде, — я не маю жодних сумнівів, що все це сталося з нами насправді, але водночас мені видається, що цього не було. Таке відчуття, що це тодеш. Як дев'ятнадцять. І що відбувається після Зеленого палацу? Ми потрапляємо до лісу, як Ганзель і Гретель. Знаходимо дорогу, якою можна йти. Ягоди-пундиці, які можна збирати. Цивілізації настав гаплик. Усе в світі розладналося. Так ти нам сказав. Ми на власні очі бачили це в Ладі. Тільки знаєш що? Ти помилився! Так вам, придурки!

Едді коротко розсміявся. Сміх вийшов різким і нездоровим. Відгортаючи з лоба волосся, він лишив на ньому темний слід від лісової землі.

— Прикол у тому, що тут, за мільярд миль від великого Ніщо, ми знаходимо селище, що ніби зійшло зі сторінок книжки з казками. Цивілізоване. Пристойне. Населене людьми, які здаються тобі знайомими. Нехай не всі вони симпатичні — Оверголсер дещо неприємний тип, — але все одно в тебе таке відчуття, ніби ти їх звідкись знаєш.

І в цьому Едді має рацію, подумав Роланд. Він ще не бачив Кальї Брин Стерджис, а вона вже нагадувала йому Меджис. У певному сенсі це можна було зрозуміти — селища в усьому світі, де займалися сільським господарством і розводили худобу, були подібні одне до одного. Але з іншого боку це тривожило. Збіса тривожило. Взяти, наприклад, те сомбреро, що його носив Слайтмен. Чи можливо, щоб тут, за тисячі миль від Меджису, чоловіки носили такі самі брилі? Такої можливості він не відкидав. Але чому тоді Слайтменове сомбреро так нагадувало Роландові капелюх Міґеля, старого конюха з Будинку-на-набережній в Меджисі? Чи то були лише ігри його уяви?

«Про це можна не турбуватися: Едді каже, що уяви в мене нема», — подумав він.

— У книжково-казкового селища є казкова проблема, — вів далі Едді. — Тож книжково-казкові люди звертаються до купки кіношних героїв, щоб ті врятували їх від казкових негідників. Я знаю, що це все насправді — найпевніше, люди вмиратимуть, і проллється справжня кров, і крики будуть справжніми, і сльози, коли все скінчиться, — але водночас є в цьому всьому щось таке, від чого все навколо здається лише сценічними декораціями у виставі.

— А Нью-Йорк? — спитав Роланд. — Які відчуття ти мав щодо нього?

— Те саме, — відповів Едді. — Ти сам подумай. Після того, як Джейк забрав «Чарлі Чух-Чуха» й загадки, на столику зосталося дев'ятнадцять книжок… а тоді, з усіх бандюків у Нью-Йорку в книгарні з'являється саме Балазар! Той мудак!

— Так-так-так! — весело загукала Сюзанна за їхніми спинами. — Хлопці, не лихословте! — Джейк штовхав її візок, а в її пелені було повно пундиць. Обоє виглядали задоволеними й радісними. Роланд зрозумів, що почасти це завдяки тому, що вдень вони досхочу наїлися.

— Часом це відчуття нереальності щезає, — мовив Роланд до Едді.

— Це не зовсім нереальність, Роланде. Це…

— Не бійся називати речі своїми іменами. Іноді воно зникає. Правда ж?

— Так, — сказав Едді. — Коли я з нею.

Він підійшов до неї. Нахилився. Поцілував. А за ними стривожено споглядав Роланд.

ТРИ

Сутеніло. Вони сиділи довкола багаття й дивилися, як помалу тьмяніє світло дня. Жалюгідні дещиці апетиту, на які вони спромоглися, легко вгамували пундицями, що їх назбирали Сюзанна з Джейком. Роланд увесь вечір перебував у роздумах про щось, що сказав йому Слайтмен, і, здавалося, поринув в них небезпечно глибоко. Врешті-решт він відклав убік пундицю, ледь надкушену, і сказав:

— Дехто з нас може вночі зустрітися в Нью-Йорку. Чи навіть ми усі.

— Надіюся, цього разу я піду з вами, — докинула Сюзанна.

— Це вже як ка схоче, — незворушно відповів Роланд. — Важливо, щоб ви трималися разом. Якщо в подорож вирушить лише один, найпевніше, то будеш ти, Едді. Якщо лише один вирушить у подорож, він… чи вона… має залишатися в одному й тому самому місці, поки не почує передзвін дзвіночків.

— Каммен, — сказав Едді. — Так їх назвав Енді.

— Усім зрозуміло?

Вони закивали. Але, дивлячись у їхні обличчя, Роланд збагнув, що кожне подумки зберігало за собою право вирішувати, що робити, коли настане час. Все залежатиме від обставин, що, зрештою, було мудро. Або вони були стрільцями, або ними не були.

І порснув від сміху, здивувавши сам себе.

— Що смішного? — поцікавився Джейк.

— Просто подумав, що за довге життя можна здибати чимало дивних попутників, — пояснив Роланд.

— Якщо ти про нас, — сказав Едді, — то знаєш що, Роланде, я не сказав би, що ти сам такий уже Норман Нормуль.

— Мабуть, так, — погодився Роланд. — Якщо у тодеш підемо гуртом — разом або вдвох чи втрьох, — то треба взятися за руки, коли почуємо дзвіночки.

— Енді казав, що ми маємо зосередитися одне на одному, — додав Едді. — Щоб не загубитися.

Раптом, неабияк усіх здивувавши, Сюзанна заспівала. Роландові цей спів нагадав хор галерних рабів — радше не пісню, а речитатив, призначений для того, щоб його викрикувати строфу за строфою. Втім, навіть без наспіву її голос був достатньо мелодійним: «Діти, коли зачуєте музику кларнета… Діти, коли зачуєте музику флейти. Діти, коли зачуєте музику там-бу-рина… Вклоняйтеся і славте іііі-ДОЛА!

— Що це?

— Пісня, яку співали у полі, — пояснила вона. — Напевно, мої діди-прадіди виводили її, коли збирали бавовну старого масси. Але часи змінюються. — Вона всміхнулася. — Вперше я почула її в кав'ярні в Ґрінвіч-Вілідж ще 1962 року. А співав її білошкірий блюзовий шаутер Дейв Ван Ронк.

— Мабуть, Аарон Діпно теж там був, — видихнув Джейк. — Чорт, закладаюся, що він сидів за сусіднім столиком.

Спантеличена, Сюзанна обернулася до нього.

— Чому ти так думаєш, зайчику?

— Бо він підслухав, як Кельвін Тауер сказав, що цей Діпно вештався у Вілідж, відколи… що він сказав, Джейку? — втрутився Едді.

— Не у Вілідж, а на Блікер-стрит, — підсміюючись, виправив Джейк. — Містер Тауер сказав, що містер Діпно тинявся на Блікер-стрит раніше, ніж Боб Ділан навчився брати на своєму „Хонері“ якісь ноти, крім відкритої соль. „Хонер“ — то, мабуть, губна гармоніка.

— Так і є, — сказав Едді. — Звісно, я не готовий закластися на мільйон, що Джейків здогад — правда, але мені це видається вірогідним. Думаю, Діпно там був. Знаєте, я навіть не здивувався б, якби мені сказали, що барменом тоді був Джек Андоліні. Тому що в Країні Дев'ятнадцять інакше й бути не може.

— Хай там як, — підсумував Роланд, — ті з вас, хто перетне межу, нехай тримаються разом. У жодному разі не відходьте далі, ніж на відстань простягнутої руки.

— Думаю, мене з вами не буде, — сказав Джейк.

— Чому ти так кажеш, Джейку? — здивувався стрілець.

— Тому що я не засну, — сказав хлопчик. — Я надто схвильований.

Але зрештою поснули всі.

ЧОТИРИ

Він знає, що це сон і що до нього спричинилася слайтменова побіжна ремарка, але він не може з нього виборсатися. „завжди шукайте потаємні двері“, — навчав їх Корт. Але якщо в цьому сні і був чорний хід, то Роланд усе одно не міг його знайти. „я чув про Єрихонський пагорб, та й інших кривавих вигадок наслухався“, — сказав айзенгартів головний робітник. Тільки для Роланда Єрихонський пагорб вигадкою не був. Навпаки. Він був там. То був кінець для них. Кінець цілого світу.

День задушливо спекотний. Сонце доходить зеніту й спиняється в ньому, наче непорушним став сам час. Перед ними стелеться довге поле, всіяне сіро-чорними кам'яними колосами, напівзруйнованими від вітру й століть статуями, що їх залишили люди, які вже давно зникли з лиця землі. Солдати Ґрісома невблаганно насуваються, маневруючи між скульптурами, а Роланд і ті кілька людей, що з ним лишилися, відстрілюються, відступаючи схилом угору. Гуркіт пострілів не стихає ні на мить, кулі чиркають об кам'яні лиця пронизливим контрапунктом, що западає в їхні голови, як кровожерне дзижчання москітів. Джеймі Декуррі вбив снайпер — чи Ґрісомів син з орлиним зором, чи сам Ґрісом. Смерть Алана була жахливішою. За ніч до вирішального бою його застрелили в темряві двоє його найкращих друзів. Помилково. Фатальна невиправна помилка, без шансів на порятунок. Колона Демюле втрапила в засідку біля крайових скель, усіх перебили. Алан повернувся після опівночі, щоб сказати їм, Роландові й Катберту… Гуркіт їхніх револьверів… І коли Алан викрикнув їхні імена…

Вони вже на вершині, відступати далі нікуди. За їхніми спинами на схід тягнеться крихке глинисте урвище до солі… До того, що за п'ять сотень миль південніше називається чистим морем. На захід — пагорб з кам'яними бовванами і військо Ґрісома, що з криками йде у наступ. Роланд і його люди самі вбили сотні солдатів, але лишається ще дві тисячі — щонайменше. Дві тисячі розфарбованих у синє, перекошених од крику облич, дехто озброєний револьверами, дехто — арбалетами. Дві тисячі проти дюжини. Це все що від них лишилося, тут, на верхівці Єрихонського пагорба, під розпеченим небом. Джеймі мертвий, Алан мертвий, загинув від куль, випущених з револьверів його найкращих друзів — флегматичний, надійний Алан, який міг би їхати далі для власної безпеки, але вирішив цього не робити. І в Катберта стріляли. Скільки разів? П'ять? Шість? Його сорочка просякла багрянцем і прилипла до шкіри. Одна половина обличчя була всуціль заллята кров'ю, око на тій половині незряче випиналося над щокою. Але в нього ще був Роландів ріг, той, у який, за легендами, сурмив Артур Ельд. І він не хоче його віддавати, „бо я граю на ньому краще, ніж ти, — сміючись каже він Роландові. — забереш, коли я помру. Не забудь забрати, Роланде, це ж твоя власність.“

Катберт Олґуд, який колись в'їхав до баронії Меджис із грачиним черепом на луці сідла. „Вартовий“, — називав його Катберт і розмовляв з ним, як з живим, бо так йому хотілося. Іноді він доводив Роланда до сказу своєю нерозважністю, і ось він тепер під пекучим сонцем, насилу переставляє ноги, бредучи до нього, з револьвером, з якого курить димок, у одній руці та Ельдовим рогом у другій, скривавлений, напівосліплий, майже мертвий… Але він сміється. О боги, сміється.

— Роланде! — гукає він. — Нас зрадили! Вони переважають чисельністю! Позаду море! Ми заманили їх у пастку! Атакуємо?

І Роланд розуміє, що він має рацію. Якщо вже їхнім пошукам Темної вежі судилося обірватися тут, на Єрихонському пагорбі, коли їх зрадив один зі своїх і налетіли варварські рештки війська Джона Фарсона, то нехай цей кінець буде величним.

— Так! — кричить Роланд. — Дуже добре. Ви, що з замку, до мене! До мене, стрільці! Я кажу, до мене!

— Що ж до стрільців, Роланде, — каже Катберт, — то я тут. Ми останні.

Роланд дивиться на нього й обіймає під тим мерзосвітним небом. Він відчуває, як горить Катбертове тіло, його тремтливу слабкість. Берт сміється.

— Гаразд, — хрипким голосом мовить Роланд, оглядаючи жалюгідну жменьку своїх людей. — Йдемо у наступ. І помилування не буде.

— Авжеж. Яке там, убиватимемо всіх, — каже Катберт.

— Навіть якщо вони здадуться.

— Звісно! — погоджується Катберт і сміється ще гучніше. — Навіть якщо кожен із двох тисяч складе зброю.

— Тоді сурми в той довбаний ріг.

Катберт підносить ріг до скривавлених губ і щосили сурмить — востаннє, бо потім, коли ріг вислизне з його пальців, за хвилину (неважливо, за п 'ять хвилин, чи десять — у цій останній битві час не має значення), Роланд не підніме його з землі. Охоплений горем і жагою крові, він геть забуде про Ельдів ріг.

А тепер, друзі… Хайл!

— Хайл! — луною відгукується остання дюжина вояків під палючим сонцем. Це кінець: для них, для Ґілеаду, для всього, — і йому тепер байдуже. На нього напливає стародавня червона лють, суха й звіряча, й затоплює розум. „Востаннє, — думає він. — Нехай буде так“.

— До мене! — волає Роланд з Гілеаду. — вперед! За вежу!

— За вежу! — хитаючись, кричить позаду нього Катберт. В одній руці він здіймає до неба Ельдів ріг, у другій — револьвер.

— Полонених не брати! — пронизливо кричить Роланд. — ПОЛОНЕНИХ НЕ БРАТИ!

Вони кидаються вниз на синьолику орду Ґрісома, Роланд з Катбертом на чолі, і тієї миті, коли вони пролітають повз перших сіро-чорних ідолів, похилених у високій траві, а довкола свистять списи, стріли з арбалетів і кулі, лунають перші дзвоники. Він насилу витримує красу цієї мелодії — вона загрожує розірвати його на шматки своєю суворою величчю.

„Не зараз, — думає він, — о боги, не зараз. Дайте мені довершити почате. Довершити разом зі своїм другом і нарешті знайти спокій. Будь ласка“.

Він тягнеться, щоб узяти Катберта за руку. На мить відчуває липкі від крові пальці свого друга, там, на Єрихонському пагорбі, де обірвалося його хоробре і веселе життя… А потім відчуття дотику зникає. Чи радше його пальці проходять крізь Бертові. Він падає, падає, світ темнішає, він падає, дзвоники калатають, каммен шаленіють, він падає („звучить по-гавайському, правда?“), і він падає, Єрихонський пагорб щезає, Ельдів ріг зникає, тепер є лише пітьма й червоні літери, що в ній горять, деякі з них — букви Високої Мови, їх він може прочитати, це слово…

П'ЯТЬ

…„СТІЙТЕ“. Хоча Роланд бачив, що люди переходять вулицю не зважаючи на знак. Вони кидали швидкі погляди в бік транспорту і бадьоро чимчикували вперед. Якийсь хлопець проскочив під носом у жовтого тек-сі. Водій викрутив кермо й розлючено побібікав. Хлопець безстрашно викрикнув щось у відповідь і показав водієві середній палець, потрусивши ним услід автівці. Роланд зрозумів, що цей жест навряд чи означав побажання довгих днів і приємних ночей.

У Нью-Йорку був вечір. Скрізь сновигали люди, але нікого з його ка-тету видно не було. Те, що єдиним з тих, хто тут опиниться, буде він, Роланд, стало повною несподіванкою. Не Едді, а він. Куди, в ім'я богів, йому тепер іти? І що там робити, якщо раптом дійде?

Згадай свою власну пораду, подумав він. Ти сказав їм: „Якщо опинитеся самі, нікуди не йдіть, лишайтеся на місці“.

Та чи означало це, що він має просто стояти (він глянув на зелений вуличний знак) на розі Другої авеню й П'ятдесят четвертої вулиці, знічев'я стежачи, як червоний напис „СТІЙТЕ“ змінюється на білий — „ІДІТЬ“?

Отак він стояв і розмірковував, аж поки його не вивів із задуми голос, несамовито високий від радості.

— Роланде! Любчику! Озирнися, я за тобою! Простісінько позаду!

Роланд обернувся, всміхаючись, хоч уже знав, кого там побачить. Хоч як жахливо було знову пережити той день на Єрихонському пагорбі, та Сюзанна Дін відігнала цей спогад. З розкритими обіймами вона летіла до нього П'ятдесят четвертою вулицею, усміхнена й заплакана від радощів.

— Мої ноги! — щодуху кричала вона. — Мої ноги! Я знову маю ноги! О Роланде, дорогенький, хвала Людині-Ісусу, МЕНІ ПОВЕРНУЛИ МОЇ НОГИ!

ШІСТЬ

Вона кинулася йому в обійми, розцілувала в щоки, в шию, в лоб, ніс, губи, повторюючи знову і знову:

— Мої ноги, Роланде, ти бачиш, я ходжу, я бігаю, я маю мої ноги, хвалити Господа і всіх святих, я знову маю ноги.

— То тішся ними, люба, — сказав Роланд. У нього був один старий трюк (чи то пак звичка) — переходити на говірку місця, де він перебував. Нині то була говірка Кальї. Напевно, якби він вів більше часу тут, у Нью-Йорку, то невдовзі теж став би показувати середнього пальця навздогін тек-сі.

„Але я завжди залишатимусь аутсайдером, — подумав він. — Я навіть не можу до ладу вимовити слово „аспірин“. Щоразу, коли я намагаюся це зробити, слово виходить не таким, як слід“.

Вона взяла його за праву руку, навдивовижу сильно смикнула донизу і притулила до своєї гомілки.

— Відчуваєш? — вимогливо запитала вона. — Мені ж не ввижається?

Роланд розсміявся.

— Хіба це не ти щойно прибігла до мене, наче в тебе виросли крила, яку Рафа? Ти, Сюзанно. — Він поклав свою ліву, неушкоджену руку на її ліву ногу. — Дві ноги, кожна закінчується ступнею. — Він посерйознішав. — Треба роздобути тобі взувку.

— Нащо? Це ж сон. Напевно, сон.

Він подивився на неї пильним поглядом, і її усмішка поволі згасла.

— Ні? Не сон?

— Це тодеш. Ми справді тут, фізично. Якщо ти поріжеш ногу, Міє, то завтра, коли отямишся біля вогнища, матимеш поріз.

Це ім'я вирвалося в нього майже — але не зовсім — мимохіть. І тепер він чекав, увесь підібравшись, чи вона помітить. Якщо помітить, то він вибачиться й скаже, що перед тодешем він бачив сон про людину, яку він знав багато років тому (хоча після Сюзен Дельґадо в його житті була лише одна важлива жінка, і звали її не Мія).

Але вона не помітила, і Роланд не надто здивувався.

Тому що коли задзвонили каммен, вона готувалася піти на чергове полювання в подобі Мії. І на відміну від Сюзанни, Мія мала ноги. Вона розкошує у великій залі смачною їжею, вона розмовляє зі своїми друзями, вона не поїхала до Моргаузу чи Неморгаузу, і вона має ноги. Тож ця жінка має ноги. Ця жінка поєднує в собі обох жінок, хоча й не підозрює про це.

Раптом Роландові дуже захотілося, щоб Едді не з'явився. Він міг відчути різницю, навіть якщо сама Сюзанна її не відчуває, а цього не можна було допускати. Якби в Роланда було три бажання, як у принца-знайди в дитячій казці, то зараз вони зводилися б до одного: розібратися з клопотами в Кальї Брин Стерджис, поки вагітність Сюзанни — вагітність Мії — не почала впадати у вічі. Розв'язувати обидві проблеми водночас буде важко.

Чи навіть неможливо.

Вона дивилася на нього, і в її широко розплющених очах було німе питання. Не тому що він назвав її чужим ім'ям, просто їй хотілося знати, що вони робитимуть далі.

— Це твоє місто, — сказав він. — Я б хотів подивитися книгарню. І пустир. — Він помовчав. — І троянду. Відведеш мене?

— Ну, як сказати, — роззирнулася вона. — В тому, що це моє місто, жодних сумнівів, але Друга авеню вже виглядає дещо інакше, ніж тоді, коли Детта їздила на свої злодійські роздобутки до „Мейсіз“.

— Отже, ти не зможеш знайти книгарню і пустир? — розчаровано, проте без зневіри спитав Роланд. Вони відшукають ці місця. Завжди знайдеться…

— Та без проблем, — відповіла вона. — Вулиці ж ті самі. Нью-Йорк— це сітка, Роланде. Авеню перетинають вулиці. Елементарно і просто. Ходімо.

Загорівся напис „СТІЙТЕ“, але Сюзанна, роззирнувшись по боках, взяла його за руку, й вони перейшли П'ятдесят четверту. Вона ступала впевнено, широкими кроками, хоч і була боса. Квартали тут були короткими, але скрізь, куди не кинь оком, були екзотичні крамнички. Роланд нічого не міг із собою вдіяти — як роззява, зачудовано роззирався навколо, але неуважність не зашкодила йому: хоч на тротуарах було повно людей, ніхто в них не врізався. Втім, Роланд чув цокіт своїх підборів об асфальт і бачив їхні з Сюзанною тіні в прямокутниках світла вітрин.

„Ми майже присутні, — подумав він. — Якби сила, що перекинула нас сюди, була могутнішою, ми перебували б тут“.

Та він розумів, що ця сила може стати могутнішою, якщо Каллаген мав рацію стосовно тієї речі, що була схована під цеглинами церковної підлоги. В міру їх наближення до містечка та до речі, яка все це спричиняла…

Раптом Сюзанна поторсала його за руку, і Роланд зупинився.

— Що, ногу поранила?

— Ні, — сказала вона, злякано, як помітив Роланд. — Чому так темно?

— Сюзанно, зараз вечір.

Вона роздратовано стиснула його руку.

— Бачу, не сліпа. Невже ти… — На мить вона завагалася. — Невже ти не відчуваєш?

І Роланд зрозумів, про що вона говорить. Темряву на Другій авеню важко було назвати справжньою. Стрілець досі не міг збагнути, як ці люди з Нью-Йорка так марнували ті речі, що їх у Ґілеаді вважали за велику рідкість і цінність: папір, воду, рафіновану олію, штучне світло. Це світло зараз оточувало їх звідусіль. Сяяли вікна крамниць (хоч переважно зачинені, але їхні вітрини підсвічувалися), сліпучими вогнями сяяв заклад, де продавали брутерботи, під вивіскою „Блімпіз“, а над усім цим лилося помаранчеве світло електричних ламп, що наче просочувало повітря своїми променями. Втім, Сюзанна не помилялася. Попри помаранчеві лампи, в повітрі витала якась чорнота, немовби оточуючи пішоходів на цій вулиці. І він згадав, що того дня сказав йому Едді: „Все це діло здев'ятнадцятіло“.

Але ця пітьма, що сприймалася радше відчуттями, а не зором, не мала жодного стосунку до дев'ятнадцяти. Щоб зрозуміти, що тут відбувається, треба було відняти шість. І тієї миті Роланд уперше повірив у достовірність слів Каллагена.

— Чорна Тринадцятка, — мовив він.

— Що?

— Вона перенесла нас сюди, відправила у тодеш. Її ми відчуваємо довкола. Це не те саме, як тоді, коли я мандрував усередині грейпфрута, але схоже.

— Відчуття погане, — тихо відказала Сюзанна.

— Бо вона сама погана. Чорна Тринадцятка — найгірша з усіх речей, що досі існують у світі з часів Артура Ельда. Проте чаклунську веселку було створено не тоді. Я впевнений, що вона існувала раніше…

— Роланде! Агов, Роланде! Сьюз!

Вони озирнулися на голос, і попри занепокоєння, що охопило його раніше, Роланд полегшено зітхнув, побачивши не лише Едді, а і Джейка та Юка. Їх відділяло півтора кварталу. Едді махав рукою. Сюзанна несамовито затрясла рукою у відповідь. Роланд якраз встиг ухопити її за руку, перш ніж вона помчала назустріч Едді (вочевидь, саме це вона й збиралася зробити).

— Бережи ноги, — нагадав він. — Нам не треба, щоб ти повернулася на той бік із зараженням крові.

Дійшли згоди в тому, щоб іти швидкою ходою. Едді та Джейк, обидва взуті, побігли їм назустріч. Пішоходи розступалися перед ними, не глянувши, навіть не припиняючи розмови. Але, придивившись, Роланд помітив, що це не зовсім так. Маленький хлопчик, якому було не більше трьох років, чеберяв ніжками поряд з матір'ю. Жінка нікого не завважила, зате малий широко розплющив оченята й стежив поглядом за Джейком та Едді, коли ті їх оббігали… а тоді простягнув руку, наче хотів погладити Юка, який діловито дріботів за господарем.

Едді обігнав Джейка й першим опинився коло Роланда та Сюзанни. Спершу обійнявши, він відсторонив її від себе на відстань витягнутої руки й подивився на неї. І його погляд, як відзначив про себе Роланд, мало різнився від погляду малюка.

— Що скажеш, котику? — нервово спитала Сюзанна, наче жінка, що постала перед своїм чоловіком з новою, радикально зміненою зачіскою.

— Набагато краще, — сказав Едді. — Я кохаю тебе і без них, але вони направду розкішні. Господи, та ти тепер вища за мене!

Помітивши, що так і є, Сюзанна розсміялася. Юк понюхав щиколотку, якої ще не було, коли він востаннє бачив цю жінку, і теж засміявся. Сміх вийшов дивним напівгавкотом, але то таки був сміх.

— Гарні ноги, Сьюз, — сказав Джейк, і недбалий тон цього компліменту знову розсмішив Сюзанну. Але хлопчик цього не помітив — він уже повернувся до Роланда. — Ти хочеш пошукати в книгарні?

— А там є що подивитися?

Джейк спохмурнів.

— Взагалі-то, навряд. Вона зачинена.

— Якщо в нас ще є час перед поверненням, я хотів би сходити на пустир. І побачити троянду.

— Не болять? — спитав Едді, пильно придивляючись до Сюзанни.

— Відчуття чудове, — сміючись, відказала вона. — Просто неймовірне.

— Ти наче змінилася.

— Ще б пак! — вигукнула вона і станцювала босоніж невеличку джиґу. Відколи вона востаннє танцювала, чимало води спливло, тож піднесення, яке вона відчувала, цілком компенсувало брак грації. Тим часом до гурту обшарпаних мандрівників, розмахуючи портфелем, наближалася жінка в діловому костюмі. Вже біля них вона раптом рвучко звернула вбік і навіть кілька кроків пройшла проїжджою частиною, аби їх оминути. — Авжеж, я змінилася, я знову маю ноги!

— Як у тій пісні, — сказав їй Едді.

— Га?

— Не зважай. — Едді обійняв її за талію. Але від пильного ока Роланда не сховалося те, що він досі дивився на неї якось запитально. „Як пощастить, то він це облишить“, — подумав Роланд.

Саме це й зробив Едді. Він поцілував Сюзанну в кутик рота й обернувся до Роланда.

— То що, хочеш побачити славетний пустир і не менш славетну троянду? Я так само. Джейку, веди нас.

СІМ

Джейк повів їх Другою авеню, зупинившись лише на мить: щоб вони могли одним оком зазирнути до „Мангеттенського ресторану „Пожива для розуму““. Втім, у цій крамниці ніхто світла не марнував, тож і побачити вони нічого не змогли. Роланд сподівався, що побачить табличку меню, але її надворі не було.

— Мабуть, він щодня її міняє, — сказав Джейк, прочитавши його думки у той буденний спосіб, яким користуються люди, що мають спільний кхеф.

— Можливо, — кивнув Роланд. Він ще на мить затримався коло вітрини, але не міг нічого роздивитися всередині, крім полиць, що потопали в темряві, кількох столиків і прилавка, про який згадував Джейк, — той, за яким старі сьорбали каву й грали в цьогосвітню версію замків. Нічого не видно, та дещо відчутно, навіть крізь шибку. Дух відчаю і збитків. Якби то був запах, подумав Роланд, то смерділо б чимось кислим і трохи несвіжим. Поразкою. Можливо, хорошими мріями, що так і не проросли. Непоганий важіль впливу для такого, як Енріко „Скеля“ Балазар.

— Надивився? — спитав Едді.

— Так. Ходімо.

ВІСІМ

Для Роланда мандрівка через вісім кварталів: від перетину Другої й П'ятдесят четвертої до рогу Другої та Сорок шостої, — була відвідинами якоїсь країни, в існування якої він дотепер насилу вірив. „Цікаво, чи дивується Джейк?“ — подумав він. Жебрака, що циганив копієчку, не було, проте ресторанчик, близько якого він сидів, був на місці: „Чу-Чу“. То було на розі Другої та П'ятдесят другої. Проминувши ще один квартал, вони побачили музичну крамницю „Вежа могутності“, досі відчинену — на табло годинника над дверми, який повідомляв час за допомогою великих електричних цяток, видніло, що зараз лише чотирнадцять хвилин по восьмій вечора. Крізь відчинені днері долинали гучні звуки. Гітари й барабани. Музика цього світу. Вона нагадувала жертовну музику Сивих у Ладі. А власне, чому ні? Це місто й було Ладом — його викривленим відображенням у іншому місці й часі. Щодо цього Роланд не мав жодних сумнівів.

— Це „Ролінг Стоунз“, — сказав Джейк, — але не та пісня, яку я чув того дня, коли побачив троянду. Тоді грали „Пофарбую начорно“.

— А цієї ти не впізнаєш? — спитав Едді.

— Впізнаю, але не можу згадати її назву.

— Ти що, — сказав Едді. — Це ж „Дев'ятнадцятий нервовий зрив“.

Сюзанна зупинилася і озирнулася.

— Джейку?

Джейк кивнув.

— Він має рацію.

А Едді тим часом уже витяг шматок газети з-під дверей сусідньої крамниці, затягнутих захисною ролетою. То був один із розділів „Нью-Йорк Таймз“.

— Любий, а мама тебе не вчила, що у культурних людей не заведено копирсатися в смітті? — поцікавилася Сюзанна.

Едді пустив її шпильку повз вуха.

— Дивіться. Погляньте усі.

Роланд нахилився, майже впевнений, що зараз побачить новину про ще одну велику пошесть, але нічого аж настільки вбивчого не помітив. Принаймні на свій погляд.

— Прочитай мені, що там написано, — попросив він Джейка. — Я не можу розібрати літери, вони вилітають у мене з голови. Певно, тому, що ми в тодеші, у міжсвітті…

— РОДЕЗІЙСЬКІ ВІЙСЬКОВІ ПОСИЛЮЮТЬ КОНТРОЛЬ НАД МОЗАМБІЦЬКИМИ СЕЛАМИ, — прочитав Джейк. — ДВОЄ РАДНИКІВ КАРТЕРА ПРОРОКУЮТЬ ЗАОЩАДЖЕННЯ МІЛЬЯРДІВ У СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ. А внизу: КИТАЙЦІ ЗІЗНАЮТЬСЯ, ЩО ЗЕМЛЕТРУС 1976 РОКУ БУВ НАЙСМЕРТОНОСНІШИМ ЗА ОСТАННІ ЧОТИРИ СТОЛІТТЯ. Також…

— Хто такий Картер? — спитала Сюзанна. — Президент до… Рональда Рейгана? — Останні два слова вона супроводила виразним підморгуванням. Едді так і не спромігся переконати її в тому, що він не жартує і Рейган справді був президентом. Також вона не повірила Джейкові, коли хлопчик сказав: „Я знаю, це звучить дико, але в це можна повірити, тому що Рейган був губернатором Каліфорнії“. Сюзанна просто розсміялася й кивнула на знак того, що високо оцінює багатство його уяви. Вона знала, що це Едді намовив його вигадати цю історію, але вона не дасть підчепити себе на гачок. Вона ще сяк-так могла уявити собі Пола Ньюмена[27] на посту президента, можливо, навіть Генрі Фонду, котрий у „Системі безпеки“[28] мав вельми президентський вигляд. Але ведучий „Днів Долини смерті“?[29] Та ви що.

— Забудь про Картера, — сказав Едді. — Подивіться на дату.

Роланд намагався, але літери й цифри весь час розпливалися. Щойно текст складався у літери Високої Мови, які він міг прочитати, як вони розбігалися й знову шикувалися в якусь маячню.

— Що то за дата, заради твого батька?

— Друге червня, — прочитав Джейк і подивився на Едді. — Але якщо там, звідки ми прийшли, і тут час однаковий, то хіба сьогодні не перше червня?

— Не однаковий, — похмуро сказав Едді. — Аж ніяк. Тут, на цьому боці, час плине швидше. Гра почалася. І години в грі біжать дуже швидко.

Роланд замислився.

— Тож, якщо ми повертатимемося сюди, то щоразу час буде повільніший?

Едді кивнув.

Розмовляючи не лише з іншими, а й з самим собою, Роланд повів далі.

— За кожну хвилину, яку ми проживаємо на іншому боці, у Кальї, тут минає півтори. Чи, можливо, навіть дві.

— Ні, не дві, — заперечив Едді. — Тут я впевнений. Час пливе швидше, але не вдвічі. — Проте тривожний погляд, яким він зиркнув на дату в газеті, свідчив, що він у цьому не впевнений.

— Навіть якщо й так, — сказав Роланд, — усе, що ми можемо, — йти вперед.

— До п'ятнадцятого липня, — додала Сюзанна. — Коли Балазар і його джентльмени перестануть бути чемними.

— Може, варто покинути цих кальїнців, нехай собі роблять, як знають, — сказав Едді. — Мені самому неприємно це казати, Роланде, але я так думаю.

— Ми не можемо цього зробити, Едді.

— Чому?

— Тому що у Каллагена є чорна Тринадцятка, — пояснила Сюзанна. — Його ціна за неї — наша допомога. Нам потрібна ця річ.

Роланд похитав головою.

— Він віддасть її будь-що. Мені здавалося, я вам чітко це пояснив. Він боїться її.

— Ага, — сказав Едді. — Я теж.

— Ми повинні їм допомогти, бо це шлях Ельда, — сказав Роланд, звертаючись до Сюзанни. — А ще тому, що шлях ка — це завжди шлях обов'язку.

Йому здалося, що в глибині її очей майнув якийсь проблиск, наче він сказав щось смішне. Але розсмішив він не Сюзанну. То була чи Детта, чи Мія. Питання тільки в тому, котра з них. Чи обидві?

— Тут так неприємно, — сказала Сюзанна. — Ця пітьма.

— На пустирі буде краще, — запевнив Джейк. Він перший покрокував далі тротуаром, і всі пішли за ним. — Троянда робить усе навколо кращим. Побачите.

ДЕВ'ЯТЬ

Перетнувши П'ятдесяту, Джейк пришвидшив ходу. На ближчому до центру боці Сорок дев'ятої перейшов на повільний біг. А на розі Другої та Сорок восьмої помчав щодуху. Він нічого не міг із собою вдіяти. На Сорок восьмій світлофор трохи посприяв йому зеленим, але щойно Джейк ступив на тротуар, заблимав червоним.

— Джейку, зачекай! — погукав ззаду Едді, але Джейк не зупинився. Напевно, не міг зупинитися. Едді теж відчував непереборний потяг до троянди. Роланд і Сюзанна — також. У повітрі наростало дзижчання, тихеньке і приємне — повна протилежність до бридкої чорноти, що вирувала довкола.

Для Роланда це гучання принесло із собою спогади про Меджис і Сюзен Дельґадо. Про поцілунки на матраці з пахучої трави.

Сюзанна пригадала, як малою залазила на коліна батькові й притулялася гладенькою дитячою щокою до шорсткого светра. Як заплющувала очі й глибоко вдихала його неповторний запах: суміш файкового тютюну, гаультерії і „Мастеролу“,[30] який він втирав у зап'ястки, де артрит почав гризти його в двадцять п'ять років — неймовірно ранньому віці. Ці пахощі означали для неї одне: що все добре.

Едді поринув у спогади про подорож до Атлантик-Сіті, куди вони їздили з матір'ю, коли йому було п'ять-шість років, не більше. Мати з Генрі пішли купити морозива, а йому місіс Дін наказала сидіти на тротуарі: „Будь тут і нікуди не відходь, поки ми не повернемося“. І він послухався. Він міг би цілісінький день так просидіти, дивлячись униз на пляж, що полого спускався до моря, і на сірі хвилі океану, що накочували й відпливали. Над піною, перекрикуючись, гойдалися чайки. Щоразу, коли хвилі відкочували, вони оголювали смугу мокрого коричневого піску, такого нестерпно блискучого, що Едді не міг на нього дивитися, не мружачись. Плюскіт хвиль заповнював собою весь світ і водночас заколисував. „Я міг би просидіти тут вічно, — думав він. — Бо тут красиво, спокійно і… все як слід. Тут усе до ладу“.

Саме це вони напрочуд сильно відчували зараз усі вп'ятьох (і Юк також) — то було відчуття добра, чудесного, прекрасного і доладного.

Навіть не перезирнувшись, Роланд і Едді підхопили Сюзанну під лікті, підняли її босі ноги над хідником і понесли. На перехресті Другої й Сорок сьомої транспорт їхав суцільним потоком, але Роланд виставив уперед руку на світло фар, що наближалися, й викрикнув: „Хайл! Ім'ям Ґілеаду зупиніться!“

І автомобілі зупинилися. Заверещали гальма, застукотіли передні крила об задні, задзеленчали розбиті шибки, але потік спинився. Роланд і Едді перейшли дорогу в сяйві фар під какофонію клаксонів, несучи між собою Сюзанну з відновленими (і вже дуже брудними) ногами, що на три дюйми відірвалися від землі. Вони наближалися до рогу Другої авеню й Сорок шостої вулиці, і їхнє відчуття радості та єдності дужчало. Роланд відчував, як гучання троянди шалено циркулює в його крові.

„Так, — подумав він. — Так, богами клянуся. Це воно. Можливо, це не просто двері до Темної вежі, а сама вежа. О боги, ну і сила! Тягне, немов магнітом! Катберте, Алане, Джеймі… якби ж то ви були тут!“

Джейк стояв на розі Другої й Сорок шостої, втупившись поглядом у дощаний паркан п'ять футів заввишки. По його щоках струменіли сльози. З темряви за огорожею линуло потужне гармонійне бриніння — звук безлічі голосів, що зливалися в один і співали одну неосяжну відкриту ноту. „Тут твоє „так“, — казали голоси. — Тут твоє „можна“. Тут вдалий збіг обставин, щаслива зустріч, гарячка, що відпустила перед світанком і залишила твою кров. Тут бажання, що здійснюється, і погляд, що тебе розуміє. Тут доброта, яку тобі дарували, так навчаючи передавати далі. Тут здоровий глузд і чіткість мислення, з якими ти вже подумки попрощався. Тут усе добре“.

Джейк повернувся до своїх супутників.

— Ви це відчуваєте? Відчуваєте?

Роланд кивнув. Едді теж.

— Сьюз? — спитав хлопчик.

— Це чи не найпрекрасніша річ у світі, — сказала Сюзанна. „Чи не вважає вона, — подумав Роланд, — це найпрекраснішим“. Також його погляду не уникло те, як вона, говорячи це, торкнулася свого живота й погладила його.

ДЕСЯТЬ

Афіші, які запам'ятав Джейк, були на місці — Олівія Ньютон-Джон у мюзик-холі „Радіо-сіті“, виступ групи „Джі Ґордон Лідді“ та „Ґротс“ в клубі „Мерк'юрі Лаунж“, фільм жахів „Війна зомбі“, попередження „Стороннім вхід заборонено“. Але…

— А цього не було, — сказав він, показуючи на темно-рожеве графіті. — Колір той самий, і букви, схоже, писала одна й та сама людина, але коли я тут був, слова були іншими. То був віршик про Черепаху. „ЧЕРЕПАХУ здоровенну уяви, на собі вона тримає світ людви“. І ще щось про те, що треба йти за Променем.

Підступивши ближче, Едді прочитав: „О СЮЗАННА МІО, дволика моя ти. Який дивний збіг: Дон була у „Діксі-Піг“ у дев'яносто дев'ятім“. І перевів погляд на Сюзанну.

— Що це, в біса, означає? Сьюз, ти часом не знаєш?

Вона похитала головою. Її очі стали дуже великими. Налякані очі, подумав Роланд. Але котра з них була наполохана? Цього він збагнути не міг. Знав лишень, що Одетта Сюзанна Голмс була дволикою, відколи вони познайомилися, і що „міо“ звучало дуже схоже на „Мія“. Проте гук, що долинав із пітьми за парканом, заважав зосередитися на цих думках. Він хотів негайно побачити, звідки йде це гучання. Потребував цього, як людина, що помирає від спраги, потребує води.

— Ходімо, — сказав Джейк. — Можна перелізти просто тут. Це неважко.

Глянувши на свої босі брудні ноги, Сюзанна відступила на крок назад.

— Я пас, — сказала вона. — Я не можу. Без взуття не можу.

Цілком логічно, подумав Роланд, але головна причина не в цьому. Туди не хотіла йти Мія. Вона розуміла, що може статися щось жахливе, якщо вона це зробить. Статися з нею і з її дитиною. Якусь мить він хотів було наполягти на своєму, щоб сама троянда подбала про дитину в її череві й нову особистість, що його тривожила, настільки сильну, що Сюзанна опинилася тут з ногами Мії.

Ні, Роланде. То був голос Алана. Він завжди володів хистом передавати думки, найсильнішим з-поміж них усіх. Зараз не час і не місце для цього.

— Я залишуся з нею, — сказав Джейк. У його голосі чувся величезний жаль, але без крихти вагання. І тієї миті Роланда захопила хвиля любові до хлопчика, якому він колись дав померти. Він чув, як той неосяжний голос з темряви за огорожею співає про цю любов. І про легке прощення на противагу до важкого вимушеного маршу спокути гріха? Йому видавалося, що це він також чув.

— Не треба, — сказала вона. — Йди з ними, зайчику. Я не пропаду. — Вона всміхнулася їм усім. — Це ж і моє місто також. Я цілком можу сама про себе подбати. Крім того… — вона стишила голос, наче виповідала величезну таємницю. — Мені здається, ми тут невидимки.

Едді знову подивився на неї підозріливо й прискіпливо, неначе запитуючи, як вона може не йти з ними, босі в неї ноги чи взуті. Але цього разу Роланда це не стурбувало. Таємниця Мії була в безпеці, принаймні поки що. Поклик троянди був надто невідпорним, щоб Едді міг зараз думати про інші речі. Йому до нестями кортіло якнайшвидше перестрибнути через паркан.

— Ми маємо триматися разом, — зрештою пересилив себе він. — Щоб не заблукати, коли повертатимемося. Це ж твої слова, Роланде.

— Чи далеко звідси до троянди, Джейку? — спитав Роланд. Співочий гомін у вухах був як вітер, у його супроводі важко було говорити. І важко думати.

— Ближче до середини пустища. Може, за тридцять ярдів звідси, чи менше.

— Щойно почуємо дзвоники, — проінструктував Роланд, — мчимо щодуху до паркану й Сюзанни. Всі втрьох. Домовилися?

— Згода, — сказав Едді.

— Всі втрьох і Юк, — уточнив Джейк.

— Ні, Юк залишається з Сюзанною.

Джейк насупився: йому це не сподобалося. Та Роланд і не сподівався, що він зрадіє.

— Джейку, в Юка теж босі лапи… а хіба не ти казав, що там повно битого скла?

— Та-а-ак. — Через силу. Неохоче. Джейк опустився на одне коліно й поглянув у чудові Юкові очі з золотистою облямівкою. — Юку, будь із Сюзанною.

— Юк! Ою! — Юк із Сюзанною. Джейка це вдовольнило. Він підвівся, повернувся до Роланда й кивнув.

— Сьюз? Не передумала? — спитав Едді.

— Ні. — 3 притиском. Без вагань. Роланд був майже впевнений, що це Мія перебрала керування на себе і тепер натискає на важелі й повертає ручки. Майже. Бо цілковитої певності не було навіть зараз. Наспіви троянди унеможливлювали будь-яку впевненість, крім однієї — все, геть усе, буде добре.

Кивнувши, Едді поцілував її в кутик рота й підступив до паркану з дивним віршиком: „О СЮЗАННА МІО, дволика моя ти“. Сплівши пальці рук, зробив з двох своїх долонь приступку. Джейк скористався нею і зник за парканом, як подмух вітерцю.

— Ейк! — крикнув Юк і принишк біля Сюзанниних босих ніг.

— Едді, ти наступний, — Роланд зчепив уцілілі пальці своїх рук, щоб Едді міг, як Джейк, скористатися сходинкою, але Едді просто сперся на паркан і перестрибнув на той бік. Наркоман, якого Роланд уперше зустрів у літаку, що збирався приземлитися в аеропорту Кеннеді, ніколи б на таке не спромігся.

— Залишайтеся на місці. Обоє. — Можливо, він мав на увазі жінку й пухнастика-шалапута, але дивився лише на жінку.

— Ми не пропадемо, — повторила вона й нахилилася погладити Юкову шовковисту шубку. — Правда, малюк?

— Юк!

— Іди дивися на свою троянду, Роланде. Поки ще є змога.

Роланд востаннє подивився на неї поглядом, у якому прозирав сумнів, потім взявся за паркан. Наступної миті він зник з поля зору, залишивши Сюзанну та Юка стояти на перехресті, найвелелюднішому і найжвавішому в цілому всесвіті.

ОДИНАДЦЯТЬ

Поки вона чекала, коїлися дивні речі.

Там, звідки вони прийшли, біля крамниці „Вежа могутності“, годинник на будівлі банку показував то час, то температуру: 8:27, 64. 8:27, 64. 8:27, 64. А потім зненацька став показувати 8:34, 64. 8:34, 64. Вона ні на мить не відводила від годинника погляду, могла в цьому поклястися. Може, щось сталося з електронікою табло?

„Напевно, — подумала вона. — Інакше що?“ Вона вирішила, що то пусте. Але чому тоді світ навколо наче змінився? Навіть на вигляд.

Напевно, це моя електроніка схибила.

Юк заскімлив і витягнув до неї свою довгу шию. І тієї ж миті вона збагнула, чому світ виглядає інакше. Крім семи хвилин, що непомітно вислизнули з її уваги, все навколо знову набуло колишнього, надто знайомого вигляду. Вигляду знизу. Вона була ближче до Юка, тому що опинилася ближче до землі. Прекрасні ноги нижче коліна й ступні, з якими вона прокинулася у Нью-Йорку, зникли.

Як це сталося? Коли? В ті проґавлені сім хвилин?

Юк знову заскімлив, цього разу мало не загавкав. Він дивився кудись повз неї, за спину. Сюзанна повернулася, щоб подивитися, що він там побачив. Прямуючи на їхній бік, Сорок шосту саме перетинало півдюжини людей. П'ятеро мали цілком нормальний вигляд. Шостою ж була бліда жінка в сукні, позеленілій від моху. В її очницях було темно й чорно. Розкритий рот, здавалося, відвисав до грудної кістки, і Сюзанні було добре видно, що по нижній губі повзе зелений хробак. Люди, що переходили вулицю, сторонилися її, так само, як інші пішоходи на Другій авеню давали пройти Роландові та його друзям. Сюзанна здогадалася, що в обох випадках нормальніші перехожі відчували щось надприродне й остерігалися його. Та тільки ця жінка була не в тодеші.

Ця жінка була мертва.

ДВАНАДЦЯТЬ

Поки вони, спотикаючись, брели через засмічений і всіяний битою цеглою пустир, гомін дедалі гучнішав. Як і колись, Джейк усюди, в кожній тіні, в кожному закутні, бачив обличчя. Ґешер і Гутс, Цок-Цок і Флеґ. Посіпаки Елдреда Джонаса — Діпейп і Рейнолдз. Його мати, батько й економка Ґрета Шоу, яка трохи нагадувала Едіт Банкер з телесеріалу й завжди стинала шкоринки з його сендвічів. Ґрета Шоу, яка часом називала його Бамою, але то була таємниця, яку знали тільки вони двоє.

Едді бачив своїх колишніх друзяк з району: Джиммі Поліо, клишоногого хлопця, і Томмі Фредерікса, який завжди так переймався вуличними іграми в стікбол, що корчив різні міни, тож діти прозвали його Томмі Геловін. Там був Шкіпер Бреніґен, який не побоявся б побитися з самим Аль Капоне, як би Аль Капоне наважився поткнути носа до їхнього району. І Збіса Скажений Угорець Чаба Драбнік. У купі битої цегли він бачив лице своєї матері, її блискучі очі складалися зі шматочків розбитої пляшки безалкогольного напою. Бачив свою подругу, Дору Бертолло (хлопці на районі охрестили її Цицьками Бертолло, бо груди вона мала справді величезні, завбільшки з два довбані кавуни). І, авжеж, там був Генрі, Генрі, який стояв у найтемнішому закапелку й дивився на нього. Тільки Генрі був усміхнений, а не насуплений, як зазвичай, і виглядам не вмазаним, а тверезим. Він виставив уперед руку й підняв палець угору: супер, Едді. „Давай, — зашепотів гомін, тепер голосом Генрі Діна. — Давай, Едді, покажи їм, з якого ти тіста. Хіба я не казав пацанам? Коли ми курили цигарки Джиммі Поліо в закутку за „Далі“, хіба я не казав? „Мій брателло самого чорта переконає плигнути в огонь“. Га?“ — Так, казав. Справді казав. „Я завжди так думав, — шелестів на вухо гомін. — Я завжди тебе любив. Хоч іноді й варив з тебе воду, але любив. Ти був моїм меншеньким братиком“.

Едді заплакав. Але то були хороші сльози.

У цих темних руїнах, засипаних будівельним сміттям, Роланд уздрів усіх привидів свого життя: від матері й няньки аж до їхніх гостей з Кальї Брин Стерджис. І з кожним кроком відчуття правильності дужчало. Відчуття, що всі його важкі рішення, весь біль, втрати й пролита кров, зрештою, були не марними. Адже була причина. І була мета. І були життя та любов. Усе це він почув у пісні троянди й невдовзі розплакався сам. Найбільше — від полегшення. Добутися сюди було непросто. Багато людей полягло дорогою. Але тут вони жили, тут співали разом із трояндою. Врешті, його життя не було марним.

Вони взялися за руки й пішли вперед, допомагаючи один одному уникати дощок з гвіздками, що стирчали назовні, і дірок, в які легко можна було втрапити ногою й звихнути або навіть поламати щиколотку. Роланд не знав, чи може людина зламати собі щось у стані тодешу, але з'ясовувати це не мав жодного бажання.

— Заради цього й варто було жити, — хрипко промовив він.

Еідді кивнув.

— Тепер я точно не зупинюся. Навіть якщо загину.

Джейк склав пальці кружальцем: окей, мовляв, — і розсміявся. Звук його сміху потішив Роланда. На пустирі було темніше, ніж на вулиці, але помаранчеві ліхтарі на Другій і Сорок шостій відкидали достатньо світла, щоб можна було хоч трохи щось роздивитися. Джейк показав на табличку, що лежала на купі дощок.

— Бачите? Це вивіска делікатесної. Я витяг її з бур'янів. Тому вона там лежить. — Він крутнувся і тицьнув пальцем у інший бік. — Ой, дивіться!

Той щит не лежав, а стояв. Роланд і Едді повернулися, щоб його прочитати. Жоден не бачив його раніше, але на обох накотило потужне відчуття дежавю.

БУДІВЕЛЬНА КОМПАНІЯ

„МІЛЛЗ“ І „СОМБРА-НЕРУХОМІСТЬ“

МИ ЗМІНЮЄМО ОБЛИЧЧЯ МАНГЕТТЕНУ!

НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ — ЗАБУДОВА ЦІЄЇ ДІЛЯНКИ:

ЕЛІТНИЙ ЖИТЛОВИЙ БУДИНОК

„ЗАТОКА ЧЕРЕПАХИ“!

ТЕЛЕФОНУЙТЕ 661-6712, ЩОБ ЗНАТИ БІЛЬШЕ!

ВИ НЕ ПОШКОДУЄТЕ!

Як і казав Джейк, щит мав вельми непрезентабельний вигляд і потребував чи оновлення, чи повної заміни. Джейк не забув напис фарбою з балончика через увесь щит, і Едді пам'ятав його з Джейкової розповіді, не тому, що цей напис був якимось значущим, якраз навпаки — тому що він був дивним. Як і очікувалося, він був на місці. БАНҐО СКАНК.[31] Візитівка якогось вуличного грамузляльника.

— Мені здається, номер телефону на щиті тепер інший, — сказав Джейк.

— Справді? А який був раніше? — спитав Едді.

— Не пам'ятаю.

— Тоді звідкіля впевненість, що тепер він інакший?

У іншому місці, в інший час ці питання могли б роздратувати Джейка. Але тепер, під заспокійливим впливом троянди, він лише всміхнувся.

— Не знаю. Нізвідкіля, мабуть. Але він стовідсотково виглядає не так. Як табличка у вітрині книгарні.

Роланд не чув їхнього діалогу. У своїх ковбойських чоботах він переступав через цегляні кучугури, дошки й товчене скло, і його очі блищали навіть у темряві. Він побачив троянду. Поблизу неї, в тому місці, де Джейк знайшов свого ключа, щось лежало, та Роланд навіть не глянув, що то. Всю його увагу полонила троянда, що росла на трав'янистому клапті землі. Трава була забризкана пурпуровою фарбою. Він опустився на коліна. За мить Едді підійшов до нього ліворуч, а Джейк — праворуч.

Троянда міцно стулилася під пологом ночі, але коли всі вони стали навколішки, пелюстки стали розгортатися, немовби на знак привітання. Гомін, мов янгольський спів, заповнив собою весь пустир.

ТРИНАДЦЯТЬ

Попервах Сюзанна почувалася нормально. Вона трималася попри те, що втратила понад півтора фунта зросту — зросту тієї людини, якою вона прибула сюди, до Нью-Йорка, — і тепер знову повернулася до своєї знайомої (й огидно підлеглої) пози. Вона наполовину сиділа, наполовину стояла навколішках на брудному тротуарі, спираючись спиною об паркан, що оточував пустир. У голові промайнула саркастична думка: „Все, чого мені зараз бракує, — картонної таблички з написом і консервної бляшанки“.

Вона не втратила самовладання навіть тоді, коли побачила, як мертва жінка переходить через Сорок шосту вулицю. Рятував спів — як вона зрозуміла, голос троянди. Юк теж допомагав, притискаючись до неї своїм теплим тільцем. Вона попестила шовковисту шубку, щоб його справжність допомогла їй відновити душевну рівновагу. Вона знову і знову повторювала собі, що вона не схибнулася. Ну гаразд, не помітила вона, як спливло сім хвилин. Можливо. А може, стався якийсь збій у нутрощах того новомодного годинника. Ну добре, бачила вона мертву жінку, яка переходила через дорогу. Знову ж таки, можливо. Але то могла бути якась засмоктана наркоманка, у Нью-Йорку їх греблю гати…

Наркоманка, з чийого рота виповз зелений хробачок?

— Це могло мені привидітися, — сказала вона пухнастикові. — Правда ж?

Юк нервувався, не знаючи, куди йому раніше дивитися: на Сюзанну чи на автомобілі з увімкненими фарами, що мчали повз них і, напевно, здавалися йому велетенськими хижаками з очима-ліхтарями. Він нервово заскімлив.

— До того ж скоро хлопці повернуться.

— Опці, — з надією в голосі погодився пухнастик.

Чому я не пішла з ними? Едді міг би понести мене на спині, він безліч разів таке робив, з ранцем і без нього.

— Я не могла, — прошепотіла вона. — Просто не могла.

Тому що якась частка її душі боялася троянди. Боялася наближатися до неї. Невже це вона керувала її розумом ті сім зниклих хвилин? Сюзанна побоювалася, що так і було. Але зараз ця частка зникла. Забрала свої ноги й пішла ними гуляти Нью-Йорком зразка 1977 року. Погано. Але водночас вона забрала з собою Сюзаннин страх перед трояндою, а це вже було добре. Вона не хотіла боятися чогось настільки потужного і дивовижного.

Ще одне „я“? Думаєш, жінка, якій належали ноги, була іншою твоєю особистістю?

Інакше кажучи, різновидом Детти Волкер?

Від цієї думки в неї мало не вирвався крик. Тепер вона розуміла, як почувається жінка, якій за п'ять років після нібито вдалої операції лікар каже, що рутинна флюорографія виявила пляму на її легені.

— Тільки не це, — прошепотіла вона тихо й розпачливо, коли повз неї саме проходила група перехожих. Всі вони, як один, намагалися йти подалі від паркану, хоча для цього їм довелося ущільнитися на хіднику. — Не це. Цього не може бути. Я вже ціла. Я… мене полагодили.

Як давно немає її друзів?

Вона глянула на годинник, що блимав. 8:42, але вона не знала, чи можна йому вірити. Відчуття було таке, що минуло більше часу. Набагато більше. Може, варто озватися до них. Просто гукнути. Агов, як ви там?

Ні. Цього не буде. Ти стрілець, дівчино. Принаймні так говорить він. І так він вважає. Але він змінить думку, якщо ти заволаєш, мов дурнувата школярка, яка побачила під кущем гримучу змію. Ти сидітимеш і чекатимеш. Ти витримаєш. Ти не сама — є Юк, і ти…

Аж раптом вона побачила, що на іншому боці вулиці стоїть чоловік. Просто стоїть собі коло газетного кіоску. Голий. Рваний розріз у формі рогатки, зашитий великими чорними стібками, починався біля його паху, піднімався вгору й розгалужувався на грудній клітці. Чоловік витріщався на неї порожніми очима. Витріщався крізь неї. Крізь світ.

Шанси на те, що це галюцинація, розвіялися, коли загавкав Юк. Він дивився просто на голого мертвяка.

Сюзанна передумала мовчати і пронизливо закричала, кличучи Едді.

ЧОТИРНАДЦЯТЬ

Коли троянда відкрилася, явивши очам шкарлатне горнило під пелюстками й жовте сонце, що палахкотіло посередині, Едді побачив усе, що мало значення.

— О Боже, — зітхнув Джейк збоку від нього, але Едді здалося, що це зітхання долинуло здаля, з-за тисячі миль.

Перед поглядом Едді розгорталися великі події й промахи. Ось Альберта Ейнштейна в дитинстві мало не збиває фургон молочника, коли він переходить вулицю. Підліток Альберт Швайцер вилазить з ванни й мало не підсковзується на шматку мила, що лежить біля витягнутої пробки. Нацистський оберлейтенант спалює аркуш паперу, на якому зазначено дату й місце вторгнення у День „Д“. Едді побачив, як чоловік, що планував отруїти Денверський водогін, помирає від серцевого нападу на зупинці для відпочинку на трасі 80 в Айові з пакетом макдональдсівської картоплі-фрі на колінах. Побачив, як терорист, нафарширований вибухівкою, зненацька повертає геть від заповненого людьми ресторану в місті, яке скидалося на Єрусалим. Терориста злякало і відвернуло небо та думка про те, що воно простирається над головами всіх: і справедливих, і несправедливих. На очах у Едді четверо чоловіків рятували миленького хлопчика від монстра, у якого замість голови було одне суцільне око.

Але найважливішою була величезна і дедалі більша вагомість маленьких речей: від літаків, що могли розбитися, та не розбилися, до чоловіків та жінок, які опинилися в правильному місці в правильний час і стали засновниками поколінь. Він бачив, як обмінювалися поцілунками в дверних проходах, як повертали гаманці, як люди, що опинилися на роздоріжжі, обирали правильне відгалуження шляху. Тисячі випадкових зустрічей, що не були випадковими, десятки тисяч правильних рішень, сотні тисяч правильних відповідей, мільйони безіменних добрих учинків. Бачив старих з Річкового Перехрестя й Роланда, що став навколішки на землю, щоб отримати благословення тітоньки Таліти, ще раз почув, як вона радо й охоче благословляє його. Як вона просить його покласти хрестик біля підніжжя Темної вежі й назвати ім'я Таліти Анвін на найдальшому кінці світу. У палаючих пелюстках троянди він бачив саму Вежу й миттєво осягнув її призначення: вона розпросторювала лінії сили на всі світи, що існували, і утримувала їхню рівновагу в великій спіралі часу. За кожну цеглину, що впала на землю, а не на голову якійсь дитині, за кожне торнадо, що оминуло трейлерний парк, за кожен снаряд, що не вистрелив, за кожну руку, що утрималася від насильства, відповідала Вежа.

І тихий спів троянди. Пісня обіцяла, що все буде добре, все може бути добре, спосіб існування речей може бути хорошим.

„Але з нею щось не так“, — подумав Едді.

У гомоні крився якийсь гострий, як уламки скла, дисонанс. В гарячому серці троянди пульсував огидний пурпуровий вогонь, холодний і чужий.

— Є два осердя існування, — долинув до нього Роландів голос. — Два! — Як і Джейк, він начебто говорив здаля, з відстані тисячі миль. — Вежа… і троянда. Але водночас вони невіддільні одна від одної.

— Невіддільні, — погодився Джейк. Його обличчя омивало яскраве світло, темно-червоне і жовтогаряче. Проте Едді здалося, що він помітив і те, інше сяйво — блимання пурпуру, схоже на синець. Воно витанцьовувало то на лобі в Джейка, то на щоці, то плавало в оці, то зникало, то виринало на скроні, як фізичний прояв невдалої думки.

— Що з нею таке? — спитав Едді, але ніхто йому не відповів. Ані Роланд, ані Джейк.

Хлопчик підняв палець і почав рахувати. Пелюстки, побачив Едді. Але потреби лічити їх не було. Всі вони знали точне число пелюсток.

— Ми повинні мати цю ділянку землі, — сказав Роланд. — Отримати її в своє володіння й боронити. Допоки Промені не відновляться і Вежа знову не буде в безпеці. Адже, поки Вежа слабне, все тримається на троянді. А вона теж слабне. Вона хвора. Відчуваєте?

Щойно Едді розтулив рота, щоб відповісти: авжеж, відчуваю, — як закричала Сюзанна. За мить до її голосу приєднався шалений гавкіт Юка.

Едді, Джейк і Роланд перезирнулися, неначе прокинулися від найглибшого зі снів. Першим зірвався на ноги Едді. Викрикуючи її ім'я, він повернувся і побіг, спотикаючись, до паркану й Другої авеню. Джейк затримався лише на мить: щоб підняти щось з землі, з густого лопушшя, де колись знайшов ключ.

Роланд кинув останній зболений погляд на дику троянду, що так відважно виросла тут, на спустошеній землі, засипаній цеглою, дошками, сміттям і зарослій бур'янами. Вона вже знову згортала пелюстки, ховаючи своє горнило світла.

„Я повернуся, — пообіцяв він їй. — Всіма богами клянуся, матір'ю, батьком і своїми друзями, що прийшли зі мною, я прийду знову“.

Але йому було страшно.

Роланд розвернувся й побіг до паркану, навдивовижу жваво, попри біль у стегні, оминаючи шматки будівельного сміття. Біжучи, він прокручував одну думку, що пульсувала в його голові, як серце: „Два. Два осердя існування. Троянда і Вежа. Вежа і троянда“.

Усе решта перебувало між ними, обертаючись у тендітній заплутаності.

П'ЯТНАДЦЯТЬ

Едді перестрибнув через паркан, незграбно приземлився, розпластавшись на землі, скочив на ноги і став перед Сюзанною. Юк гавкав безперестану.

— Сьюз! Що? Що таке? — Він машинально потягнувся до Роландового револьвера, але рука намацала пустку. Схоже, револьвери не потрапили з ними в тодеш.

— Отам! — закричала вона, показуючи через дорогу. — Там! Бачиш його? Будь ласка, Едді, скажи, що ти його бачиш!

Едді мов огнем обсипало. Він побачив голого чоловіка з величезним шрамом після розрізу й зшивання, що міг бути лише розтином патологоанатома, не інакше. Інший чоловік — живий — купив газету в кіоску поряд, глянув, чи нема машин, і перейшов через Другу авеню. Хоч дорогою він розгортав газету, щоб пробігти очима заголовки, Едді помітив, що він обійшов мерця. „Так, як люди оминають нас“, — подумав він.

— Була ще одна, — прошепотіла Сюзанна. — Жінка. Вона йшла. І ще той хробак. Я бачила, як з неї виповз хробак…

— Подивіться праворуч, — напружено сказав Джейк. Він стояв на одному коліні й гладив Юка, щоб той заспокоївся. У другій руці він тримав щось пожмакане й рожеве. Був блідий, як м'який сир.

Вони повернули голови. До них повільно брела дитина. Зрозуміти, що це дівчинка, можна було лише за червоною з синім сукенкою, в яку вона була вдягнута. Коли вона підійшла ближче, Едді побачив, що синій насправді був кольором морської хвилі. Червоні плямки виявилися маленькими вітрильниками кольору льодяників. Її голову розплющило в якійсь тяжкій аварії, та так, що вона стала ширша, ніж довша. Її очі були розчавленими виноградинами. На руці висіла біла пластикова сумочка. Найкраща дівчача сумочка, „я-збираюся-потрапити-в-аварію-але-не-знаю-про-це“.

Сюзанна втягнула повітря, щоб закричати ще раз. Пітьма, яку вона раніше лише відчувала, тепер була майже видимою. І дотикальною. Вона тиснула на неї, як шар землі. Але вона закричить. Вона мусить закричати, інакше збожеволіє.

— Ні звуку, — прошепотів Роланд їй на вухо. — Не турбуй її, бідну розгублену істоту. Заради твого життя, Сюзанно!

Крик зірвався з Сюзанниних уст довгим притлумленим стогоном.

— Вони мертві, — тонким, ледь стримуваним голосом сказав Джейк. — Обоє.

— Заблукані мерці, — пояснив Роланд. — Я чув про них від батька Алана Джонса. Напевно, то було невдовзі по тому, як ми повернулися з Меджису, тому що небагато часу лишалося до… як ти казала, Сюзанно? До того, як розверзлася пащека пекла. Саме Вогненний Кріс попередив нас, що в стані тодешу можна побачити мерців. — Він махнув рукою на той бік вулиці, де досі стояв голий чоловік. — Такі, як він, померли зненацька, навіть не збагнувши, що з ними сталося, або просто відмовляються це визнати. Рано чи пізно вони підуть далі. Не думаю, що їх багато таких.

— Дякувати Богові, — сказав Едді. — Це як із того кіно Джорджа Ромеро про зомбі.

— Сюзанно, куди поділися твої ноги? — спитав Джейк.

— Не знаю, — сказала вона. — Були й нема. Вмить кудись щезли. — Вона відчула на собі погляд Роланда і повернулася до нього. — Щось цікаве побачив, любий?

— Ми ка-тет, Сюзанно. Розкажи нам, що сталося.

— На що ти, в біса, натякаєш? — спитав Едді. Він міг би сказати й більше, але не встиг, бо Сюзанна взяла його за руку.

— Розкусив мене? — спитала вона в Роланда. — Добре, я розповім. Згідно з он тим модним годинником, я не помітила, як кудись поділося сім хвилин, поки чекала вас, хлопці. Сім хвилин і мої нові чудові ноги разом з ними. Я не хотіла вам казати, тому що… — вона затнулася, але продовжила. — Тому що боялася, що втрачаю розум.

„Ні, ти не цього боялася, — подумав Роланд. — Не зовсім цього“.

Едді пригорнув її до себе й поцілував у щоку. Потім нервово зиркнув на голий труп (на щастя, дівчинка з розчавленою головою вже побрела Сорок шостою вулицею в бік будівлі ООН) і перевів погляд на стрільця.

— Якщо те, що ти казав раніше, Роланде, правда, то час, який перестрибує вперед, — це галімо. Що, як замість семи хвилин він перескочить на три місяці? Раптом наступного разу, коли ми сюди потрапимо, Кельвін Тауер уже продасть ділянку? Ми не можемо цього допустити. Бо та троянда, блін… та троянда… — На очі йому навернулися сльози.

— Це найкраща річ у світі, — тихо мовив Джейк.

— В усіх світах, — уточнив Роланд. Чи полегшало б Едді та Джейкові, якби він їм сказав, що цей стрибок у часі, найпевніше, стався в Сюзанниній свідомості? Що Мія на сім хвилин вийшла, роззирнулася, а потім знову пірнула в свою нірку, як панксатонський Філ у День бабака? Напевно, ні. Але на виснаженому Сюзанниному обличчі читалося: вона або знала, що відбувається, або здогадувалася. „Уявляю, яке це пекло для неї“, — подумав він.

— Якщо ми справді хочемо змінити хід подій, нам треба щось робити, — рішуче заявив Джейк. — Бо так ми не набагато кращі за тих мерців.

— Ще ми маємо повернутися до шістдесят четвертого року, — сказала Сюзанна. — Треба ж якось забрати звідти мої грошенята. Ми ж зможемо це зробити, правда, Роланде? Якщо в Каллагена є чорна Тринадцятка, вона ж слугуватиме нам дверима?

„Для чого вона справді слугуватиме, то це для зла, — подумав Роланд. — Для зла чи навіть чогось гіршого“. Але не встиг він і слова вимовити, як зателенькали дзвіночки тодешу. Перехожі на Другій авеню не почули їх так само, як не бачили людей, що скупчилися біля огорожі, але труп на іншому боці вулиці повільно підняв свої мертві руки й затулив ними мертві вуха, кривлячи рота в гримасі болю. А потім він став прозорим.

— Тримайтеся одне за одного, — наказав Роланд. — Джейку, вчепися в Юкову шерсть, міцно! Не думай про те, що йому буде боляче!

Джейк послухався. Мелодія дзвіночків, прекрасна і болюча, угризалася йому в голову.

— Неначе свердлом у зубний канал без новокаїну, — проговорила Сюзанна. Вона повернула голову і на якусь мить побачила пустир, бо паркан став прозорим. За ним була троянда. Її пелюстки вже стулилися, але досі пропускали тихе розкішне світіння. Вона відчула, як Едді обійняв її за плечі.

— Тримайся, Сьюз, хай там що, тримайся.

Вона вхопила Роланда за руку. Ще мить по тому Друга авеню була в неї перед очима, а потім усе зникло. Передзвін поглинув цілий світ, і вона летіла крізь сліпу темряву, відчуваючи на плечі руку Едді й свою долоню в Роландовій руці.

ШІСТНАДЦЯТЬ

Коли темрява нарешті відпустила їх, вони опинилися на віддалі сорока футів від свого табору. Джейк повільно сів, потім повернувся до Юка.

— Ти в порядку, малюк?

— Юк.

Джейк погладив шалапута по голові й озирнувся на своїх друзів. Усі були на місці. Хлопчик полегшено зітхнув.

— Що це? — спитав Едді. Коли почався передзвін, Едді взяв Джейка за другу руку. Тепер між їхніх переплетених пальців лежав якийсь зібганий рожевий предмет. На дотик наче тканина і водночас — як метал.

— Не знаю, — чесно відказав Джейк.

— Ти підняв це на пустирі, коли закричала Сюзанна, — сказав Роланд. — Я бачив.

Джейк кивнув.

— Так, мабуть. Тому що воно лежало там, де я знайшов ключ.

— Що це таке, котику?

— Якась сумка. — Він підняв річ за шворки. — Я б сказав, що це моя сумка для боулінгу, але вона лишилася в боулінг-клубі, з моїм м'ячем усередині. В тисяча дев'ятсот сімдесят сьомому році.

— Що на ній написано? — спитав Едді.

Але розібрати напис вони не змогли. Хмари знову зімкнулися, а місяць не світив. Повільною й непевною ходою, як інваліди, вони рушили до табору разом. На місці Роланд розклав багаття. І в його світлі вони змогли нарешті прочитати, що було написано на рожевій сумці для боулінгу.

У „МІДВОРЛД[32]-ЛЕЙНЗ“ МОЖЛИВІ ЛИШЕ СТРАЙКИ», промовляв напис.

— Це неправильно, — сказав Джейк. — Майже, але не зовсім. На моїй сумці було написано «У „Мідтаун-лейнз“ можливі лише страйки». Тіммі подарував її мені того дня, коли я вибив два-вісімдесят-два. Він ще сказав тоді, що, якби я був старший, він поставив би мені пиво.

— Стрілець, який грає в боулінг, — сказав Едді й похитав головою. — Дива, та й годі.

Взявши сумку, Сюзанна провела по ній долонями.

— Що це за тканина? На дотик наче метал. І важезна.

Здогадуючись, у чому призначення сумки, хоча й не маючи уявлення, хто (чи що) залишив її для них, Роланд наказав:

— Поклади її в рюкзак, Джейку, І бережи, як зіницю ока.

— Що робитимемо далі? — поцікавився Едді.

— Спатимемо, — сказав Роланд. — Гадаю, наступні кілька тижнів нам доведеться чимало попрацювати. Тож спати треба за кожної нагоди.

— Але…

— Спати, — повторив Роланд і накинув на себе ковдру зі шкур.

Врешті-решт усі повкладалися. І снилася їм троянда. Усім, крім Мії, яка підвелася в найтемнішу досвітню годину й вирушила на бенкет до великої зали. А там уже порозкошувала досхочу.

Адже вона тепер їла за двох.

Частина друга

РОЗПОВІДІ

Розділ I

ПАВІЛЬЙОН

ОДИН

В'їжджаючи до Кальї Брин Стерджис, Едді ніяк не міг збагнути, як це він так швидко навчився триматися в сідлі. На відміну від Сюзанни й Джейка, які каталися в літніх таборах, він ніколи навіть не гладив коня. Тож коли вранці після події, яку він подумки охрестив Тодешем номер два, до його вух долинув цокіт копит, він відчув укол страху. Він боявся не їздити верхи й не самих тварин. Його жахала можливість — чорт, навіть велика ймовірність — того, що він осоромиться. Що це за стрілець такий, якщо він ніколи не їздив верхи?

Втім, до прибуття гостей Едді навіть примудрився вигадати хвилинку, щоб перекинутися з Роландом кількома словами.

— Вчора ввечері було не так, як раніше.

Роланд здійняв дашком брови.

— Все було не дев'ятнадцять.

— Що ти маєш на увазі?

— Я не знаю, що я маю на увазі.

— Я теж не знаю, — втрутився у їхню розмову Джейк, — але Едді має рацію. Вчора в Нью-Йорку все було якесь справжнє. Я знаю, що ми були в тодеші, та все одно…

— Справжнє, — протягнув Роланд.

— Справжнє, як троянди, — всміхаючись, додав Джейк.

ДВА

Цього разу загін Кальї очолювали Слайтмени. Кожен вів за собою на довгих поводах по парі коней. У конях Кальї Брин Стерджис не було нічого страхітливого. Вони точно не скидалися на тих, яких Едді уявляв з розповіді Роланда про Крутояр і Меджис, що лишився в далекому минулому. Ці ж тварини були приземкуватими, з міцними ногами. Кошлаті істоти з великими розумними очима. Більші за шетландських поні, вони геть не були схожі на тих жеребців з лютими очима, яких він сподівався побачити; осідлані й навіть з постіллю, прив'язаною до кожного сідла.

Ідучи до свого коня (що цього чалого призначено йому, він збагнув без пояснень), Едді відчув, що всі його сумніви й тривоги зникли. Коли оглянув стремена, спитав у Бена Слайтмена-молодшого лише про одну річ.

— Бен, вони закороткі для мене. Покажеш, як їх подовжити?

Хлопчик зліз зі свого коня, щоб зробити це самому, але Едді лише похитав головою.

— Краще мені навчитися самому, — сказав він, ані крихти не збентежившись.

Поки хлопчик показував, Едді зрозумів, що насправді йому не потрібен був цей урок. Він збагнув, як це робиться, майже одразу по тому, як пальці Бенні перевернули стремено, від кривши шкіряну лямку ззаду. То не було приховане в підсвідомості знання, і нічого вражаюче надприродного в тому не було Просто, відчувши перед собою справжнього, теплого й пахучого коня, він допетрав, як усе працює. Відколи він прибув до Серединного світу, з ним таке трапилося лише раз — коли він начепив кобуру з Роландовим револьвером.

— Котику, тобі допомогти? — спитала Сюзанна.

— Просто підбери мене, якщо беркицьнуся на той бік, — пробурчав він. Але, звісно, не впав. Кінь стояв спокійно, лише трохи похитнувся, коли Едді ступив у стремено і скочив у просте чорне ковбойське сідло.

Джейк спитав у Бенні, чи має він пончо. Син бригадира з сумнівом поглянув на захмарене небо.

— Не думаю, що піде дощ, — сказав він. — Перед Жнивами така погода днями стоїть…

— Мені потрібно для Юка. — Спокійно і впевнено.

«Він почувається точнісінько так само, як я, — подумав Едді. — Так, неначе вже тисячу разів їздив верхи».

З сідельної сумки хлопчик видобув згорнуту штормівку і дав Джейкові. Той подякував, надягнув і посадив Юка в простору кишеню спереду, подібну до сумки кенгуру. Шалапут не протестував, ані пискнув. «Цікаво, якби я сказав Джейкові, що Юк має бігти за нами слідом, як вівчарка, він би відповів: „Він завжди так їздить?“ Ні… але подумати міг».

Коли вони вирушили, Едді збагнув, що це все йому нагадує: розповіді про реінкарнацію, що їх він чув. Він спробував відігнати від себе цю думку, бути практичним і несентиментальним хлопчиною з Брукліну, що виріс у тіні Генрі Діна, але не зумів. Думка про реінкарнацію була б менш тривожною, якби осяяла його зненацька, але все сталося інакше. Ні, неможливо, щоб він походив з Роландового роду. Хіба що Артур Ельд колись зазирав на вогник до Ко-Оп-Сіті, поїсти хот-доґів і фірмових пиріжків Далі Лундґрен. Це тупо — робити такі висновки з того, що ти можеш без підготовки їхати верхи на слухняному коні. Втім, ця думка не раз навідувала його впродовж дня, а ввечері він її обмірковував доти, доки не заснув. Ельд. Рід Ельда.

ТРИ

Пополуднували в сідлі. Поки всі їли брутерботи, запиваючи їх холодною кавою, Джейк підігнав свого коня ближче до Роланда. З передньої кишені пончо на стрільця зорив блискучими очицями Юк. Джейк підгодовував його шматочками свого брутербота, тож у шалапутових вусах заплуталися крихти хліба.

— Роланде, я можу поговорити з тобою як з діном? — Відчувалося, що Джейку трохи ніяково.

— Ясна річ. — Роланд відпив кави й зацікавлено глянув на хлопчика, задоволено погойдуючись у сідлі.

— Бен… тобто обидва Слайтмени, але в основному Бен… спитав, чи не поживу я у них. На «Рокінг Б».

— А ти хочеш?

Хлопчик легенько зашарівся.

— Ну, я подумав, якби ви залишилися в містечку зі Старим, а я побув у сільській місцевості — на півдні від містечка, — то ми могли б скласти два різних уявлення про це місце. Мій тато каже, що погляд з однієї точки зору завжди неповноцінний.

— Це правда, — сказав Роланд, сподіваючись, що ні його голос, ні вираз обличчя не викажуть скорботи й жалю, що зненацька його охопили. Поряд із ним їхав хлопчик, який тепер соромився бути дитиною. Він потоваришував з іншим хлопцем, і той запросив його до себе, як це часто роблять друзі. Напевно, Бенні пообіцяв, що Джейк допомагатиме йому годувати худобу, і, можливо, що дасть йому постріляти зі свого лука (чи арбалета). Поза сумнівом, є такі місцинки, які Бенні хотів би йому показати, потаємні сховки, куди він колись водив свою сестру. Халабуда на дереві чи рибний ставок в очереті, особливий для нього, чи берег річки, де, за переказами, в давнину пірати закопали скарб — золото й коштовне каміння. Словом, такі місця, до яких страх як охочі хлопчаки. Але тепер Джейк Чемберз соромився робити такі речі. Бо його позбавили хлопчачої сутності. Сторож у Датч-Гіл, Ґешер, Цок-Цок. І авжеж, сам Роланд. Якщо зараз він відповість відмовою на Джейкове прохання то хлопчик, найпевніше, більше ніколи про таке не попросить. І, що найгірше, не образиться на нього. А якщо він відповість неправильно — наприклад, якщо у його голосі бринітиме найменший призвук поблажливості, — хлопчик сам відмовиться від своєї задумки.

Хлопчик. Раптом стрілець збагнув, що понад усе хотів би й далі називати Джейка хлопчиком. Але незабаром усе зміниться. Він мав лихе передчуття щодо Кальї Брин Стерджис.

— Їдь з ними після вечері в Павільйоні, яку вони нам влаштують, — сказав Роланд. — Їдь і, як кажуть місцеві, нехай тобі добре там ведеться.

— Ти впевнений? Бо як я вам потрібен, то…

— Твій батько правильно казав. А мій учитель колись…

— Корт чи Ванней?

— Корт. Він нам казав, що одноокий бачить усе не так, як воно є насправді. Для цього треба два ока, посаджених поруч. Тож їдь з ними. Потоваришуй з тим хлопчиком, як тобі цього хочеться. Здається, він непоганий.

— Ага, — коротко відповів Джейк. Але Роланд задоволено відзначив, що рум'янець потроху зійшов і його щоки знову набули свого природного кольору.

— Можете весь завтрашній день провести разом. І з його друзями, якщо в нього є своя ватага.

Джейк похитав головою.

— Ранчо далеко звідси. Бен каже, що в Айзенгарта багато робочих рук і є навіть діти його віку, але йому не дозволяють з ними гратися. Мабуть, тому, що він син бригадира.

Роланд кивнув — його це анітрохи не здивувало.

— Увечері в Павільйоні тобі запропонують ґраф. Ти ж розумієш, що після першого тосту ти п'єш лише холодний чай?

Джейк кивнув.

Простягнувши руку, Роланд торкнувся його скроні, губ, кутика ока і знову губ.

— Голова ясна. Рот на замку. Все помічаєш. Говориш мало.

Джейк широко всміхнувся і підняв угору великий палець.

— А ви що робитимете?

— Ми втрьох переночуємо сьогодні у священика. Сподіваюся, завтра ми почуємо його історію.

— І побачите… — Вони трохи відстали від решти, але Джейк усе одно стишив голос. — Побачите ту річ, про яку він нам казав?

— Цього я не знаю. Післязавтра ми втрьох приїдемо на «Рокінг Б». Можливо, пообідаємо з сеєм Айзенгартом і поговоримо. Далі, наступні кілька днів, ми всі вчотирьох розглянемося у містечку і на його околицях. Якщо на ранчо тобі буде добре, Джейку, ти зможеш залишатися там стільки, скільки забажаєш. І скільки тобі дозволять.

— Правда? — Хоч Джейк і намагався нічим не виказати своєї втіхи, було помітно, що він дуже зрадів.

— Еге ж. Як я зрозумів і тепер знаю напевно, в Кальї Брин Стерджис є три великих цабе. Один з них — Оверголсер. Другий — крамар Тук. А третій — Айзенгарт. Тож згодом я залюбки послухаю твої спостереження.

— Ти їх неодмінно почуєш, — запевнив Джейк. — І дякую-сею — Він тричі постукав себе по горлу. Потім усю його серйозність мов рукою зняло і на губах розквітла радісна усмішка. Хлоп'яча усмішка. Він пустив коня вчвал, щоб якнайшвидше розповісти своєму новому другові, що йому дозволили переночувати в нього. Тепер він вийде ГУЛЯТИ.

ЧОТИРИ

— Очманіти, — сказав Едді, тихо й повільно, майже як громом уражений персонаж коміксу. Але його можна було зрозуміти: після двох місяців, проведених у лісі, краєвид був вартий цього вигуку. До того ж їх спіткала несподіванка. Щойно вони їхали стежкою в лісі, переважно парами (на чолі загону їхав Оверголсер, сам-один, Роланд замикав вервечку), як раптом дерева зникли і земля на всі боки: на північ, на південь і на схід, — пішла донизу. Перед їхніми очима зненацька постав дивовижний краєвид села, де діти чекали від них порятунку.

Але попервах погляд Едді був прикутий не до тієї картини, що вабила око внизу. Глянувши на Сюзанну й Джейка, він побачив, що вони теж дивляться за межі Кальї. На Роланда йому навіть озиратися не треба було, він і так знав, що стрілець дивиться кудись далі. «Визначення мандрівця, — подумав Едді. Людина, чий погляд завжди спрямований кудись далі».

— Еге ж, краєвид нічогенький, дяка богам, — самовдоволено сказав Оверголсер і зиркнув на Каллагена. — Ну, і Людині-Icycу також. Кажуть, усі боги зливаються воєдино, коли ти їм дякуєш Хороше прислів'я.

Він міг би базікати далі. А може, й базікав (якщо ти великий фермер, тобі неодмінно треба висловитися до кінця), просто Едді перестав слухати. Всю його увагу знову полонив краєвид.

Удалині, за селом, сірою стрічкою бігла на південь ріка. Рукав Великої Ріки, яку називали Девар-Тете Вайє, пригадав Едді. Витікаючи з лісу, Девар-Тете текла між крутими берегами, але там, де починалися культивовані поля, урвища ставали пологими й нижчими, потім геть зрівнювалися з річкою. Едді побачив кілька пальм, зелених і неймовірно тропічних. За не великим, але й не малим селом земля на захід від річки була яскраво-зеленою з прожилками сірого, що пронизували її тут і там. Едді не сумнівався, що сонячної днини сіре ставало ясно-синім, а коли сонце стояло в зеніті, блиск був таким сліпучим, що доводилося відводити погляд. Жодного сумніву — там лежали рисові поля.

За полями річка бігла через пустелю, що тяглася на багато миль. Побачивши паралельні металеві подряпини на місцевості, що перетинали річку, Едді вирішив, що то залізнична колія.

А за пустелею — чи ховаючи від ока її решту — була суцільна чорнота. Вона здіймалася в небо, неначе парова стіна, врізаючись у низько навислі хмари.

— Там Край грому, сей, — сказала Залія Джефордс.

— Країна Вовків, — кивнув Едді. — І ще бозна-якої нечисті.

— Срака-мотика, — прокоментував Слайтмен-молодший. Він старався, щоб його голос звучав якомога недбаліше, але Едді видалося, що він страшенно переляканий і готовий от-от розплакатися. Але ж Вовки його не заберуть — коли твій близнюк помер, це автоматично робить тебе одинаком, адже так? Ну, може, для Елвіса Преслі воно було й так, але Король народився не в Кальї Брин Стерджис. І навіть не в Кальї Локвуд, що на півдні.

— Нє, Король був родом з Міссісіпі, — пробурмотів Едді собі під носа.

— Що кажеш, сей? — Тіан повернувся в сідлі й дивився на нього.

Едді сам не помітив, що говорить уголос, тож сказав:

— Вибач. Я балакав сам з собою.

Це почув Енді, робот-вістовий (і багато інших функцій), що саме нагодився, зійшовши стежкою нагору з села.

— У того, хто розмовляє сам з собою, кепське товариство. Так віддавна говорять у Кальї, не сприймайте це як камінь у свій город, сей Едді, прошу.

— А як я вже казав і повторюся, з замшевої куртки не так легко стерти шмарклю, друже ти мій. Так віддавна говорять у Кальї Брин Бруклін.

У надрах Енді щось клацнуло. Його блакитні очі спалахнули.

— Шмаркля: слизові виділення з носа. Також людина, яка вам неприємна. Замша: продукт обробки шкіри, який…

— Енді, не зважай, — сказала Сюзанна. — Мій друг просто клеїть дурня. Він таке часто робить.

— О так, — відповів Енді. — Він дитя зими. Чи не хотіли би ми почути свій гороскоп, Сюзанно-сей? Ви познайомитеся з симпатичним чоловіком! У вас з'явиться дві ідеї: хороша і погана! У вас буде темноволосий…

— Іди звідси, йолопе, — сказав Оверголсер. — По прямій до містечка, нікуди не звертай. Перевір, чи все йде гаразд у Павільйоні. Твої гороскопи всім до сраки. Пробач, панотче.

Каллаген промовчав. Енді вклонився, тричі постукав себе по металевій горлянці й пішов униз стежкою, крутою, але широкою, що не могло не тішити. Сюзанна провела його поглядом, у якому прозирало неабияке полегшення.

— Суворо ти з ним, — відзначив Едді.

— Це машина, тільки й усього, — сказав Оверголсер, розбиваючи слова на склади, неначе говорив з малою дитиною.

— Він буває страх яким надокучливим, — додав Тіан. — Скажіть-но мені, сеї, як вам наша Калья?

Роланд під'їхав і поставив свого коня між кіньми Едді й Каллагена.

— Вона прекрасна, — сказав він. — Боги, вочевидь, обдарували це місце своєю прихильністю. Я бачу кукурудзу, гострокорені, квасолю і… картоплю? То картопля?

— Еге ж, бараболя, — підтвердив Слайтмен. Видно було, що його потішила Роландова спостережливість.

— А он там росте рис, я його красу здаля бачу.

— На всіх ділянках коло річки, — сказав Тіан, — де вода прозора і повільна. Ми знаємо, як нам поталанило. Коли рис готовий до посіву чи достигає до врожаю, всі жінки збираються разом. На полях лунають співи, також вони навіть танцюють.

— Кама-комала, — сказав Роланд. Принаймні так почулося Едді.

Від несподіванки й радості впізнавання обличчя Тіана й Залії аж засяяли. Слайтмени перезирнулися та всміхнулися й собі.

— Де ти чув «Рисову пісню»? — спитав Старший. — І коли?

— У рідних краях, — відповів Роланд. — Давно то було. «Кама-комала, рису надбала». — Він махнув рукою на захід, у протилежний від річки бік. — Там, у глибині пшеничних полів, найбільша ферма. Твоя, сей Оверголсер?

— Атож.

— За нею, на півдні, інші ферми… а далі ранчо. Там розводять рогату худобу… там овець… там знову худобу… худобу… овець…

— Як ти їх розрізняєш з такої відстані? — здивувалася Сюзанна.

— Вівці виїдають траву ближче до землі, леді-сей, — відповів за Роланда Оверголсер. — Тож там, де видно світло-коричневі латки землі, — овечі пасовиська. На інших, кольору вохри, як ви б, мабуть, їх назвали, пасеться рогата худоба.

Едді згадав ті вестерни, які він дивився в «Маджестіку»: Клінт Іствуд, Пол Ньюмен, Роберт Редфорд, Лi ван Кліф.

— У моїх краях розповідають легенди про війни між скотарями з ранчо й фермерами, що розводять овець, — сказав він. — Бо, мовляв, вівці з'їдають траву надто близько до землі. Навіть корінчиків не лишають, і трава більше не росте.

— Перепрошую, але це дурниці, — обурився Оверголсер. — Вівці справді виїдають усе, але потім ми женемо через ці землі корів на водопій. У їхньому гної повно насіння трави.

— А, — сказав Едді, не маючи іншої відповіді. Після почутого війни Дикого Заходу здалися йому повною маячнею.

— Їдьмо, — мовив Оверголсер. — День уже хилиться до вечора, а на нас чекає учта в Павільйоні. Там вас зустрічатимуть усі мешканці нашого містечка.

«І гарненько нас роздивляться», — в'їдливо подумав Едді.

— Ведіть, — сказав Роланд. — До вечора будемо на місці. Чи я помиляюся?

— Ні, — сказав Оверголсер, пришпорив коня й смикнув за віжки, щоб розвернути тварину (від самого погляду на це Едді замлоїло у шлунку). На чолі загону він почав спускатися стежкою донизу. Решта вирушили слідом.

П'ЯТЬ

Едді на все життя запам'ятав їхню першу зустріч із жителями Кальї. Надалі цей спогад завжди послужливо виринав за першої ж нагоди. Напевно, тому, що все сталося несподівано, а коли тебе заскочать зненацька, досвід стає подібним до сну. Він пам'ятав, як змінилося світло смолоскипів, коли скінчилися промови, — їхнє дивне різнобарвне мигтіння. Пам'ятав, як Юк несподівано привітав натовп. Обличчя людей, що дивилися на нього знизу вгору, і його злість на Роланда. Сюзанна, що всідається на стілець перед піаніно, яке місцеві охрестили «м'юзікою». О так, цей спогад завжди був з ним. Ще б пак. Але яскравішою навіть за спогад про кохану була згадка про стрільця.

Про те, як Роланд танцював.

Та все це затьмарював спомин про їхній променад головною вулицею Кальї, а також лиховісне передчуття. Передчуття, що невдовзі їх усіх спіткає лихо.

ШІСТЬ

До містечка вони прибули рівно за годину до заходу сонця. Хмари розступилися й пропустили останні червоні промені дня. На вулиці було порожньо. Її поверхня була ґрунтовою і добре втоптаною. Кінські копита глухо цокотіли об утрамбовану землю. Едді помітив платну стайню, заклад «Рай для подорожнього» — щось середнє між мотелем і забігайлівкою, а на дальньому кінці вулиці — велику двоповерхову будівлю, що найпевніше була залою зібрань Кальї. Праворуч від неї палахкотіли смолоскипи, тож він зрозумів, що там їх чекали люди, але на північному кінці, де вони ввійшли до містечка, нікого не було.

Від тиші й порожніх хідників обабіч вулиці Едді стало моторошно. Пригадалася розповідь Роланда про останній в'їзд Сюзен до Меджису в фургоні, зі зв'язаними попереду руками й мотузкою на шиї. Її шлях теж був порожнім. Попервах. Потім, неподалік перехрестя Великого шляху й Силк-Ранч-роуд, Сюзен і її мучителі проїхали повз фермера, чоловіка, чиї очі Роланд назвав очима різника ягнят. Пізніше її закидають овочами й заб'ють палицями, навіть камінням, але цей самотній фермер був перший. Він стояв там зі жменею кукурудзяних обгорток і майже делікатно осипав її, коли вона проїжджала повз нього, прямуючи до… ну, до чар'ю трі, жнив'яного багаття Древніх.

Коли вони в'їхали до Кальї Брин Стерджис, Едді все чекав, коли ж він побачить цього чоловіка, ці очі різника ягнят і жменю кукурудзиння. Тому що це село здавалося йому якимось недобрим. У ньому не витало зло — як це, мабуть, було в Меджисі, у ніч спалення Сюзен Дельґадо, — воно просто було поганим. Як поганий вибір, поганий знак. Чи погане ка, наприклад.

Він нахилився до Слайтмена-старшого.

— А де, питається, всі, Бен?

— Там, — відповів Слайтмен і показав на полум'я смолоскипів.

— Чому вони такі мовчазні? — спитав Джейк.

— Вони не знають, чого чекати, — пояснив Каллаген. — Ми тут відрізані від решти світу. Час від часу до нас забрідають мандрівні торгівці, розбійники, картярі… ну і, звісно, у розпал літа припливають човни-гендлі.

— Що таке човни-гендлі? — здивувалася Сюзанна.

Каллаген описав широчезну баржу з гребним колесом, пофарбовану у веселі кольори, на палубі якої було повно маленьких яток з крамом. Ці човни повільно пливли вниз течією Девар-Тете Вайє й приставали до берегів містечок Середньої Дуги, які об'єднувала назва «Калья». Так вони торгували, поки весь їхній товар не розкуповували. Здебільшого то були різні дешевки, сказав Каллаген, але Едді не міг повірити йому на слово, принаймні коли йшлося про човни-гендлі, бо панотець відгукувався про них з підсвідомим презирством християнина, який уже давно живе у вірі.

— До нас наїжджають ще й інші гості… ті, що крадуть їхніх дітей, — завершив свою розповідь Каллаген. І показав ліворуч, туди, де майже на половину вулиці простягалася довжелезна дерев'яна будівля. Едді нарахував не дві й не чотири конов'язі, а цілих вісім. До того ж довгих.

— Універсальний магазин Тука, щоб ви знали, — мовив священик з відтінком сарказму.

Вони під'їхали до Павільйону. Вже згодом Едді зрозумів, що присутніх було сімсот-вісімсот, але коли він побачив їх уперше — море капелюхів, капорів, натруджених рук у червонястому світлі вечірнього сонця — йому здалося, що люду там сила-силенна.

«Зараз вони точно закидають нас різним лайном, — подумав він. — Під крики „Чар'ю трі“». І хоч якою сміховинною була ця думка, позбутися її не вдавалося.

Натовп мешканців Кальї розступився, даючи їм прохід. Стежка зеленої трави тепер вела до дерев'яного помосту. Павільйон по колу оточували смолоскипи, забрані в залізні сітки. Зараз вони палахкотіли звичайнісіньким жовтим вогнем. Ніздрі Едді вловили різкий запах нафти.

Першим спустився з коня Оверголсер. Решта його загону вчинили так само. Едді, Сюзанна та Джейк подивилися на Роланда, але той поки що не поспішав злазити. Він трохи нахилився вперед, спираючись рукою на луку сідла, і здавався заглибленим у свої думки. Потім зняв капелюха і простягнув його до юрби. Тричі постукав себе по горлі. Натовп замурмотів. Від подяки чи здивування? Едді не зрозумів. Точно міг сказати лише, що не від люті, й на тому спасибі. Стрілець легко зістрибнув з коня, тільки чобіт над сідлом майнув. Едді злазив обережніше, відчуваючи на собі всі погляди. Ще перед тим він начепив ранець для Сюзанни, тож тепер став спиною до її коня. Вона граційно ковзнула між ременів. Коли юрба помітила, що в неї бракує ніг нижче колін, то знову забубоніла.

Оверголсер хвацько покрокував стежкою в бік Павільйону. Каллаген не відставав, час від часу благословляючи людей хрестом у повітрі. З натовпу потяглися руки, щоб забрати коней. Роланд, Едді й Джейк ішли поряд. У широкій передній кишені пончо, яке Джейк позичив у Бенні, сидів Юк і зацікавлено роззирався навкруги.

Едді відчував тепер і запах натовпу — піт, волосся, засмагла шкіра і час від часу бризки того, що герої вестернів називали (зазвичай презирливо, як Каллаген, що розповідав про човни-гендлі) «водою фу-фу». Ще пахло їжею: свининою, яловичиною, свіжоспеченим хлібом, смаженою цибулею, кавою і ґрафом. У шлунку забурчало, хоч Едді й не був голодний. Ні, голоду він не відчував. У голові все ще невпинно пульсувала думка про те, що стежка, якою вони йдуть, може зникнути, і ці люди зімкнуться навколо них щільним кільцем. Навколо панувала могильна тиша. Було чутно, як десь неподалік перегукуються вечірні дрімлюги.

Оверголсер і Каллаген піднялися на поміст. Едді занепокоєно відзначив про себе, що решта загону, який їх супроводжував, лишилися стояти на землі. Втім, Роланд не вагаючись подолав три широкі дерев'яні сходинки. Едді пішов слідом, відчуваючи легку слабкість у колінах.

— Ти як, тримаєшся? — шепнула на вухо Сюзанна.

— Поки що.

На круглій сцені ліворуч від помосту стояли семеро чоловіків, усі в білих сорочках, синіх джинсах, підперезані пасками. Едді впізнав інструменти, які вони тримали в руках, і хоча мандоліна й банджо наштовхнули його на думку, що їхня музика, найпевніше, гидотна, сам їхній вигляд вселяв надію. Коли приносять у жертву людей, музикантів не запрошують, правда? Хіба що одного-двох барабанників, щоб розігрівали публіку.

Едді з Сюзанною на спині повернувся до натовпу обличчям. І нажахано побачив, що прохід, який починався на головній вулиці, справді зник. Звідусіль тепер на нього дивилися підведені вгору обличчя. Жінки й чоловіки, старі й молоді. Обличчя без виразу, і дітей між ними не було. То були обличчя людей, що більшість часу проводили під сонцем і на доказ цього могли показати порепану шкіру. Лиховісне передчуття дедалі міцнішало.

Оверголсер став біля простого дерев'яного стола, на якому лежало велике перо з хвилястим підпушком. Узяв його й підняв догори. Натовп, і без того неговіркий, тепер поринув у таку глибоку тишу, що Едді міг чути хрипке дихання, яке виривалося з грудей якогось стариганя чи старої.

— Опусти мене на підлогу, Едді, — тихо попросила Сюзанна. Йому це не сподобалося, але він підкорився.

— Я Вейн Оверголсер з ферми «Сьома миля», — підходячи до краю сцени з пером поперед себе, промовив фермер. — Вислухайте мене, прошу.

— Дякуємо-сей, — забубоніли вони.

Повернувшись, Оверголсер показав рукою в бік Роланда і його тету, що стояли в запилюженому після мандрів одязі (Сюзанна не зовсім стояла, радше сиділа на підлозі між Едді й Джейком навпочіпки, спираючись рукою). Едді ще ніколи не відчував себе в центрі настільки пильної уваги.

— Ми, чоловіки Кальї, вислухали Тіана Джефордса, Джорджа, Дієґо Адамса й решту, що побажали бути почутими в Залі зібрань, — вів далі Оверголсер. — Я теж там брав слово. «Вони прийдуть і заберуть дітей, — сказав я, звісно, маючи на увазі Вовків, — а тоді дадуть нам спокій на ціле покоління або навіть надовше. Так є і так було, і я кажу, не займайте». Але тепер я думаю, що то я трохи зопалу сказав.

Юрба зашелестіла, тихо, наче вітерець пролетів.

— Тоді ж, на зборах, ми всі чули, як отець Каллаген сказав, що на півночі від нашого містечка з'явилися стрільці.

Знову бурмотіння, тільки цього разу вже гучніше. Стрільці… Серединний світ… Ґілеад.

— Ми домовилися, що відрядимо до них загін. Ось ті люди, яких ми знайшли. Вони називають себе… тими, ким назвав їх отець Каллаген. — Оверголсер знітився. Наче силкувався стримати пердіння. Едді вже бачив такий вираз, переважно на обличчях політиків під час їхніх виступів на телебаченні, коли їх заганяли в глухий кут і їм доводилося викручуватися. — Вони стверджують, що прийшли зі світу, який давно згинув. Тобто…

«Давай, Вейне, ушквар, — подумав Едді. — Ти зможеш, я в тебе вірю».

— …тобто вони з роду Ельда.

— Боги милосердні! — пронизливо скрикнула якась жінка. — Це боги послали їх нам, щоб вони врятували наших діток!

На неї з усіх боків зацитькали. Оверголсер, кривлячись, дочекався, поки гамір уляжеться, і повів далі.

— Вони можуть говорити самі за себе… не лише можуть, а й мусять… але я побачив достатньо, щоб повірити, що вони допомогли б нам упоратися з нашою халепою. Ви ж бачите, у них зброя, хороша, й вони знають, що з нею робити. Честю клянуся і кажу спасибі.

Цього разу юрба забелькотіла гучніше, й Едді почув у її голосі доброзичливі нотки. Це його трохи заспокоїло.

— Тоді нехай стають перед вами по одному і говорять, щоб ви могли почути їхні голоси й роздивитися їхні лиця. Це їхній дін. — Він показав рукою на Роланда.

Стрілець виступив уперед. Червоне сонце пожежею палахкотіло на його лівій щоці, праву омивало жовте світло смолоскипа. Він виставив уперед ногу. В повній тиші підбор зношеного чобота клацнув особливо виразно, й Едді чомусь подумав про кулак, що стукає об кришку домовини. Роланд низько вклонився, виставивши руки долонями до людей.

— Роланд з Ґілеаду, син Стівена, — відрекомендувався він. — З роду Ельда.

Натовпом пробігло зітхання.

— Нехай наша зустріч буде доброю. — Він відступив назад і глянув на Едді.

Це він міг запросто.

— Едді Дін з Нью-Йорка, — назвався він. — Син Вендела. «Принаймні так стверджувала люба матуся», — посміхнувся подумки. А потім, сам не підозрюючи, що наступної миті це скаже: — 3 роду Ельда. Ка-тет Дев'ятнадцяти.

Він відійшов, пропускаючи вперед, до краю помосту, Сюзанну. Рівно тримаючи спину й обводячи людей спокійним поглядом, вона промовила:

— Я Сюзанна Дін, дружина Едді, донька Дена, з роду Ельда, ка-тету Дев'ятнадцяти. Нехай наша зустріч буде хорошою. Добра вам. — Вона зробила реверанс, підтримуючи уявні спідниці.

Пролунали оплески й сміх.

Поки вона представлялася, Роланд нахилився і щось шепнув на вухо Джейкові. Хлопчик кивнув і впевнено вийшов уперед. У світлі призахідного сонця він виглядав дуже юним і дуже вродливим.

Він виставив уперед ногу і вклонився. Пончо під вагою Юка в передній кишені кумедно провисло вперед.

— Я Джейк Чемберз, син Елмера, з роду Ельда, ка-тет Дев'яноста й Дев'яти.

Дев'яносто дев'яти? Едді зиркнув на Сюзанну, але вона у відповідь лиш легенько знизала плечима. Що за фігня? Та потім він вирішив не доскіпуватися. Сам же сказав: «Ка-тет Дев'ятнадцяти», — гадки не маючи, що то таке.

Та Джейк ще не закінчив. Він витяг Юка з кишені пончо Бенні Слайтмена. Юрма забубоніла. Джейк кинув погляд на Роланда, наче питав, чи він упевнений. І Роланд кивнув.

Спершу Едді сумнівався, що Джейків пухнастий друг щось утне. Мешканці Кальї (фолькен, як вони себе звали) знову позамовкали, стояла така тиша, що всі чули вечірній щебет птахів.

А потім Юк став на задні лапи, виставив одну з них уперед і вклонився. Похитнувся, але втримав рівновагу. І достоту, як Роланд, долонями догори простягнув уперед передні чорні лапки. Натовпом промчала хвиля захоплених зойків, сміху, аплодисментів. Джейк стояв, мов громом уражений.

— Юк! — сказав шалапут. — Ельд! Спасибі! — Кожне слово чітко й виразно. Ще мить протримавшись у поклоні, він опустився на всі чотири лапи й потупотів до Джейка. Оплески, що пролунали після цього, були громовими. Одним геніальним і простим рухом Роланд (бо хто ж іще міг навчити шалапута таких фокусів, подумав Едді) прихилив до себе цих людей, перетворивши їх на друзів. Принаймні на цей вечір.

Отож то була перша несподіванка: Юк вклонився громаді Кальї й таким чином показав, що він ан-тет зі своїми співмандрівниками. Другий сюрприз не забарився.

— З мене кепський оратор, — сказав Роланд, знову виходячи вперед. — Мій язик повертається гірше, ніж у п'янички в ніч Жнив. Тож я попрошу Едді, щоб він сказав кілька слів. Я впевнений, він не відмовиться.

Тепер уже й у Едді очі полізли на лоба. Натовп заплескав у долоні і вдячно затупотів ногами. Кричали: «Дякую-сей», і «Говори, ми слухаємо», і «Слухайте його, слухайте». Навіть гурт музикантів долучився до загального скандування й зіграв туш, немелодійний, зате гучний.

Едді так зиркнув на Роланда, наче хотів придушити: «Якого хріна ти мене підставляєш?» Стрілець відповів йому спокійним поглядом і схрестив руки на грудях. Оплески вже стихали, а разом з ними й гнів Едді. На зміну йому прийшов жах. Оверголсер спостерігав за ним з цікавістю, схрестивши руки на грудях — свідомо чи несвідомо наслідуючи Роланда. Едді вирізнив з натовпу під самим помостом кілька облич: Слайтмени, Джефордси. З іншого боку, звузивши сині очі, на нього дивився Каллаген. Нерівний шрам у формі хреста на його чолі, здавалося, палахкотів вогнем.

Що я, в біса, їм скажу?

«Ну хоч щось скажи, Едді, — озвався в голові його брат Генрі. — Вони ждуть».

— Перепрошую, якщо я трохи зволікаю з промовою, — почав Едді. — Ми пройшли багато миль і коліс, а потім ще більше миль і коліс, і ви єдині люди, кого ми бачили за багато…

Багато чого? Тижнів, місяців, років, десятиліть?

Едді засміявся. Навіть собі самому він зараз здавався найбільшим у світі кретином, якому не можна довірити навіть його власний член під час сечовиділення, не кажучи вже про зброю;

— Бачили, відколи рак на горі свиснув.

Натовп розреготався. Подекуди навіть зааплодували. Едді зрозумів, що несвідомо намацав гумористичну жилку містечка. Він розслабився, і після цього слова полилися з нього легко й невимушено. Принагідно йому згадалося, що не так давно цей озброєний стрілець, на якого зараз були спрямовані погляди семисот пар переляканих і сповнених надії очей, сидів перед телевізором у жовтих трусах, жував чипси «Читос», попередньо ширнувшись, і дивився «Пригоди ведмедика Йоґі».

— Ми прийшли здалеку. І шлях нас чекає неблизький. Тут ми пробудемо недовго, але зробимо все, що в наших силах. Повірте, прошу.

— Говори, незнайомцю! — вигукнув хтось. — Ти діло кажеш!

«Правда? — подумав Едді. — А я й не знав».

Дехто закричав «Еге» і «Давай».

— У цілителів моєї баронії є приказка, — вів далі Едді. — «Не нашкодь». — Він точно не знав, чиє це гасло: адвокатів чи лікарів, — але чимало разів чув у кіно й серіалах. Звучало непогано. — Ви повинні знати, що ми вам не нашкодимо. Але не можна витягти кулю чи навіть скабку з-під нігтя дитини, не проливши трохи крові.

Забурмотіли, погоджуючись. Втім, Оверголсер стояв з кам'яним обличчям, і в натовпі Едді помітив вирази сумніву. Зненацька в ньому спалахнув гнів. Він не мав права сердитися на цих людей, які нічого поганого їм не зробили й ні в чому не відмовляли (принаймні досі), але нічого не міг із собою вдіяти.

— Є ще одна приказка в баронії Нью-Йорк. «На дурняк нічого не буває». Наскільки нам відомо, ваша ситуація серйозна. Повстати проти цих Вовків буде небезпечно. Але часом ще небезпечніше сидіти склавши руки.

— Слухайте його, слухайте! — знову закричав той самий голос на задвірках натовпу. Глянувши в той бік, Едді побачив робота Енді, а біля нього — великий віз, у якому сиділи люди в широких мантіях, чи то чорних, чи то темно-синіх. І він збагнув, що то люди манні.

— Ми тут усе роздивимося, — сказав Едді. — Побачимо, що можна буде зробити. Якщо вирішимо, що нічим не зарадиш, розпрощаємося і підемо далі. — За два-три ряди від помосту стояв чоловік у потертому білому капелюсі ковбоя. Кущаві білі брови доповнювали білі вуса. Він чимось нагадував Едді Па Картрайта зі старого телесеріалу «Бонанца».[33] І це втілення патріарха Картрайта зараз супило брови на те, що казав Едді.

— Якщо ж це виявиться нам до снаги, ми поможемо, — сказав він голосом без найменшого відтінку емоцій. — Але ми самі цього не робитимемо. Почуйте мене, прошу. Почуйте. Будьте готові захищати своїх близьких. І битися за те, що хочете зберегти.

Сказавши так, він виставив уперед ногу (згадавши стукіт кулака-об-домовину, хоч на його мокасині й не було підбора) і вклонився. Натовп стояв мовчки, занурений у мертву тишу. Потім Тіан Джефордс заплескав у долоні. До нього приєдналася Залія. Аплодував також і Бенні, хоч і дістав за це від батька легкого стусана. Та за мить Слайтмен-старший теж підтримав оплески.

Едді нагородив Роланда ще одним лютим поглядом. Але обличчя стрільця досі було спокійним. Тут Сюзанна посмикала його за холошу штанів, і Едді нахилився до неї.

— Золотце, ти молодець.

— Йому я дякувати не збираюся. — Едді кивнув на Роланда. Але тепер, коли все скінчилося, йому навдивовижу полегшало на душі. Промови й справді були Роландовим слабким місцем, Едді це знав. Звісно, коли не було іншого виходу, стрілець говорив, але з великою неохотою.

«Тож тепер ти знаєш, що ти таке, — подумав він. — Рупор Роланда з Ґілеаду».

Та хіба це було аж так погано? Хіба колись, ще до нього, цю функцію не виконував Катберт Олґуд?

Уперед вийшов Каллаген.

— Гадаю, ми могли б привітати їх трохи гучніше, друзі мої. Покажімо їм, як вітають у Кальї Брин Стерджис.

І він заплескав у долоні. Цього разу фолькен долучилися без вагань. Оплески були тривалими й бурхливими, супроводжувалися вигуками, свистом, тупотінням ніг (але без дерев'яної підлоги тупіт не справляв належного враження). Оркестр зіграв не один туш, а цілу низку. Сюзанна взяла Едді за руку, Джейк ухопив за другу. Всі вчотирьох вони вклонилися, наче рок-гурт після напрочуд вдалого виступу, і аплодисменти повторилися з подвійною силою.

Нарешті Каллаген підняв руку й припинив потік овацій.

— Люди, попереду нас чекає серйозна робота, — сказав він. — Серйозні речі, про які слід подумати, серйозні речі, які треба зробити. Але зараз давайте просто поїмо. А пізніше потанцюймо, поспіваймо й повеселімося! — Люди знову зааплодували, і Каллагену вдруге довелося їх утихомирювати. — Годі! — сміючись, вигукнув він. — Агов, манні, там, ззаду, я знаю, що у вас свій раціон, але я не бачу причин, чому б вам не приєднатися до нашого свята зі своєю їжею й питвом. Приєднуйтесь! Добра вам!

«Хай нам усім добре ведеться», — подумав Едді. Але погане передчуття не згасало. Мов той чужинець на святі, воно бовваніло за краєм кола світла від смолоскипів. А ще воно нагадувало звук. Стукіт підбора об дерев'яну долівку. І кулака об кришку домовини.

СІМ

Хоч лав і столів не бракувало, та лише старі люди вечеряли сидячи. А вечеря була справді розкішна — на вибір пропонувалося щонайменше двісті страв, здебільшого домашніх і смачнющих. Бенкет почався з тосту за Калью. Його запропонував Воун Айзенгарт, який стояв, тримаючи в одній руці повний келих, а в другій — перо. Едді подумав, що для містечок Дуги то, напевно, було щось на зразок національного гімну.

— Нехай їй добре ведеться! — закричав скотар і одним довгим ковтком вихилив свій келих ґрафу. Едді був у захваті від міцної горлянки цього чоловіка — ґраф у Кальї Брин Стерджис був такий міцний, що від самого його запаху сльозилися очі.

— БУДЬМО! — радісно загукали фолькен і випили по першій.

Тієї ж миті смолоскипи довкола Павільйону стали багряними, набувши барви сонця, що сіло за обрій. Люди заохкали, заахкали й заплескали від захвату. З точки зору розвитку технологій, подумав Едді, так собі, — порівняно з Блейном Моно чи двополярними комп'ютерами, що керували Ладом, — але їхній вогонь проливав на людей гарне світло і наче був неотруйним. Він зааплодував разом з рештою. Сюзанна також. Раніше Енді привіз її крісло й розклав його для неї (сиплючи компліментами й пропонуючи детальніше розповісти про вродливого незнайомця, якого вона скоро зустріне). Тепер вона роз'їжджала поміж групками людей, тримаючи на колінах тарілку: тут побалакає, проїде далі, там перекинеться слівцем і рушає вперед.

Едді зрозумів, що вона свого часу побувала на багатьох вечірках з коктейлями, й трохи позаздрив її вмінню триматися.

Тепер у натовпі подекуди шмигали діти. Очевидячки, фолькен вирішили, що їхні гості не збираються витягати зброю й влаштовувати масову бійню. Старшим дітям дозволили обходитися без дорослих. Вони блукали, збившись у зграйки, які Едді пам'ятав ще з часів свого дитинства, і спорожняли тарілки на столах (але навіть ненаситність підлітків не завдала горам харчів особливого збитку). Вони здалеку спостерігали за чужинцями, але підійти не наважувались.

Меншенькі трималися ближче до батьків. Ті ж, чий вік перебував у стані болісного переходу між старшим і молодшим, скупчилися довкола гірки, гойдалок і рукоходу напрочуд охайної конструкції в дальньому кінці Павільйону. Дехто навіть бавився, але більшість спостерігала за бенкетом з такими великими очима, наче їх упіймали на гарячому. Від погляду на них у Едді стислося серце. Він бачив, скільки там пар двійнят — моторошно багато. Саме цих дітей, трохи старших за той вік, коли не соромлячись бавляться на дитячому майданчику, забиратимуть Вовки… тобто якщо Вовкам дозволять робити те, до чого вони звикли. Не побачивши рунтів, він збагнув, що їх тримають десь окремо, щоб не затьмарювали забави. Едді міг це зрозуміти, але сподівався, що для них влаштували гулянку деінде. (Пізніше він дізнався, що так воно і було — печиво й морозиво на задньому дворі церкви Каллагена.)

Якби Джейк був із Кальї, його б відвели до середульших дітей. Але він був гостем. До того ж тепер мав друга, що чудово йому підходив: старший за віком, молодший за досвідом. Тож вони паслися коло столів. Юк із вдоволеним виглядом ходив за Джейком хвостом, водячи головою з боку в бік. Едді навіть не сумнівався, що як раптом хтось наважиться зробити недоброзичливий рух у бік Джейка з Нью-Йорка (чи його нового друга Бенні з Кальї), то цей хтось миттєво розпрощається з кількома пальцями. Однієї миті, поки Едді на них дивився, двоє хлопців перезирнулися і, не обмінявшись ані словом, розсміялися. Це нагадало Едді хлоп'ячу дружбу його дитинства, і він відчув гострий біль від спогадів.

Але часу для ностальгії не було. З Роландових розповідей Едді знав (і пару разів бачив на власні очі), що стрільці в Ґілеаді були не лише охоронцями правопорядку. Вони також виконували роботу посланців, бухгалтерів, часом шпигунів, а зрідка — навіть катів. Проте перш за все вони працювали дипломатами. Едді виховували брат і його дружбани, вершинами мудрості в яких вважалося сказати: «Може, зробиш мені добре, як це вміє твоя сеструха?», «Я трахав твою матір, вона нічогенька», а ще незмінно популярне «Від балачок час не гаю, а від тебе я ригаю», — тож він ніколи в житті не назвав би себе дипломатом, але загалом йому здалося, що тримався він непогано. Лише з Телфордом виникло тертя, але, на щастя, вчасно заграв оркестр.

То був достоту випадок порятунку потопаючих. Мешканці Кальї, хоч і боялися Вовків, але не соромилися питати, як Едді й решта його тету збираються з цими тварюками розправитися. Едді зрозумів, що насправді Роланд зробив йому велику послугу, змусивши виголосити промову перед натовпом. Це трохи підготувало його до цього.

Він знову і знову повторював їм одне й те саме. Вони не можуть говорити про якусь стратегію оборони, поки добре не вивчать місто. Годі сказати, скільки людей знадобиться для допомоги. Час покаже. Вони роздивлятимуться при денному світлі. Як на те Божа воля, вода буде. Плюс ще купа затертих фраз, які він тільки міг видобути з пам'яті. (Йому навіть закортіло пообіцяти їм по курці в кожному баняку й по два авто в кожному гаражі[34] після здобуття перемоги над Вовками, але він вчасно припнув язика.) Дрібний фермер на ім'я Хорхе Естрада хотів знати, що вони робитимуть, якщо Вовкам спаде на думку підпалити село. Інший, Ґерет Стронґ, вимагав, щоб Едді сказав йому, де вони переховуватимуть дітей, коли прийдуть Вовки.

— Тут їх зоставити не можна, ви й самі мусите це відати, — сказав він. Едді, усвідомлюючи, що відає він украй мало, відпив трохи ґрафу і відповів туманно. Якийсь Ніл Фарадей (Едді так і не зрозумів достоту, хто він: дрібний фермер чи простий робітник) сказав, що все це зайшло надто далеко.

— Вони ніколи не забирають усіх дітей, — таким був його аргумент. Едді хотів було спитати, що б він подумав про чоловіка, який сказав: «Ну, мою дружину зґвалтували тільки двоє», — але знову вирішив промовчати. Темношкірий парубок з вусами назвався Луїсом Гейкоксом і повідомив Едді, що він на боці Тіана Джефордса. Після того зібрання він багато ночей не спав, усе думав і нарешті дійшов висновку, що повстане й воюватиме. Звісно, якщо вони його візьмуть до своїх лав. Суміш щирості й страху, що прозирала на його обличчі, зворушила Едді до глибини душі. Перед ним стояв не юнак, який рвався в бій, не знаючи, що це таке, а зрілий чоловік, який, мабуть, занадто добре знав, чим усе обернеться.

Тож вони підходили зі своїми питаннями і відходили без чітких відповідей, але їх це чомусь дуже тішило. Едді говорив і говорив, поки йому не пересихало в роті, потім обміняв свою дерев'яну чашу ґрафу на холодний чай, щоб не захмеліти. Їсти йому більше не хотілося, бо наївся вже під саму зав'язку. Але вони все підходили й підходили. Кеш та Естрада. Стронґ та Ечеверріа. Вінклер і Сполтер (відрекомендувалися двоюрідними братами Оверголсера). Фреді Росаріо і Фарен Поселла… чи то були Фреді Поселла і Фарен Росаріо?

Що десять чи п'ятнадцять хвилин вогонь смолоскипів змінював свій колір. З червоного на зелений, з зеленого на помаранчевий, з помаранчевого на синій. По колу ходили глечики з ґрафом. Голоси стали гучнішими. Сміх також. Дедалі частіше Едді чув крики «До сраки» і щось на кшталт «Пірнать!», одразу після яких люди реготали.

Він побачив, як Роланд розмовляв зі старим у синій мантії. Стариган мав найгустішу, найдовшу і найбілішу бороду з усіх, які бачив Едді (звісно, поза серіалом «Телебіблія»). Він говорив із запалом, дивлячись просто в обвітрене лице Роланда. Один раз він торкнувся руки стрільця й трохи відсторонився. Роланд слухав, кивав, мовчав — принаймні поки Едді за ним спостерігав. «Але він зацікавився, — подумав Едді. — О так, старий, високий і бридкий почув щось таке, що привернуло його увагу».

Музиканти вже збиралися піднятися на свій поміст, коли до Едді підійшов ще один чоловік. Той, що нагадував йому Па Картрайта.

— Джордж Телфорд, — представився він. — Зичу добра, Едді з Нью-Йорка. — Він заради формальності торкнувся чола ребром долоні, складеної в кулак, потім розгорнув долоню й виставив її вперед. Хоч на ньому був головний убір скотаря — ковбойський капелюх замість фермерського сомбреро — його долоня була навдивовижу м'якою, якщо не зважати на мозолі вздовж основи пальців. «Віжки натирають, — подумав Едді. — Певно, до іншої роботи не звик».

Едді ледь помітно вклонився.

— Довгих днів і приємних ночей, сей Телфорд. — Йому так і кортіло спитати, чи Адам Гос і Крихітка Джо зараз у «Пондеросі», але він знову вирішив не вдавати з себе мудрагеля.

— І тобі того самого, тільки вдвічі більше, синку. — 3 револьвера, що висів на стегні в Едді, він перевів погляд на його обличчя. Пронизливий і не надто дружній погляд. — А ваш дін носить той, що до пари цьому.

Едді всміхнувся й промовчав.

— Вейн Оверголсер казав, що ваш ка-малюк незле стріляє, вистава була неабияка. Той револьвер, з якого він стріляв, зараз у твоєї дружини, наскільки я розумію?

— Напевно, — сказав Едді. Те, що Телфорд сказав про камалюка, не надто йому сподобалося. Він чудово знав, що «рюгер» у Сюзанни. Роланд вирішив, що Джейк не повинен брати зброю з собою на ранчо Айзенгарта.

— Четверо проти сорока — ото буде притичина, — сказав Телфорд. — Атож. А може, зі сходу прибуде цілих шістдесят. Ніхто не пам'ятає точно, скільки їх набігає, та й чого б це ми пам'ятали? Двадцять три роки миру — це чимало, дякувати Богові й Людині-Ісусу.

Едді всміхнувся і сказав щось незначне, сподіваючись, що Телфорд змінить тему. А в глибині душі сподіваючись, що Телфорд піде геть.

Але не пощастило. Позбутися причепи нелегко — це закон природи.

— Звісно, четверо озброєних людей проти сорока… чи навіть шістдесяти… не таке жалюгідне видовище, як троє озброєних і один, що стоятиме поруч і привітно махатиме рукою. Особливо четверо, озброєних великокаліберниками, якщо ти розумієш, про що я.

— Чудово розумію, — відповів Едді. Біля помосту, з якого почалося їхнє знайомство з мешканцями містечка, Залія Джефордс саме щось розповідала Сюзанні. Едді помітив, що Сьюз теж виглядала зацікавленою. Їй дісталася фермерова дружина, Роланд базікає з Володарем довбаних перснів, Джейк зі своїм новим другом, а я? Хто дістався мені? Чувак, який зовні схожий на Па Картрайта, а перехресний допит веде, як Пері Мейсон.

— Це ж не вся ваша зброя? — поцікавився Телфорд. — Авжеж, у вас має бути чималий запас, якщо збираєтеся воювати з Вовками. Ні для кого не секрет, що сам я вважаю всю цю затію суцільним божевіллям. І Воун Айзенгарт тієї ж думки…

— Оверголсер теж так вважав, але передумав, — недбалим світським тоном сказав Едді. Відпив чаю й подивився на Телфорда з-понад краю чашки, сподіваючись побачити, як опонент насупиться. Чи як на його обличчі промайне роздратування. Але не дочекався.

— Вейн мов той півник-флюгер, — сказав Телфорд і захихотів. — Куди вітер дмухне, туди він і поверне. Я б на твоєму місці не був такий упевнений в ньому, юний сей.

Едді хотів було пустити шпильку: «Якщо тобі здається, що ти на виборах, раджу подумати ще раз», — але знову змовчав. Рот на замку, все помічаєш, говориш мало.

— Може, ви хоч маєте скоростріли? — спитав Телфорд. — Чи гранати?

— Цілком можливо, — відповів Едді.

— Ніколи не чув про жінок-стрільців.

— Справді?

— Чи про малих хлопчаків-стрільців. Навіть учнів. Звідки нам знати, що ви ті, за кого себе видаєте? Скажи, прошу.

— На це питання не так просто відповісти, — сказав Едді. Телфорд подобався йому дедалі менше. Судячи з його віку, малих дітей у нього не було.

— Але люди хочуть знати, — наполягав Телфорд. — І, авжеж, до того, як ударить грім.

Едді згадав слова Роланда: «Нас можна попросити про допомогу, сей Каллаген, але після цього вже ніхто не в змозі буде скасувати прохання». Вочевидь, ці люди все ще цього не розуміли. І Телфорд також. Звісно, ще були питання, на які потрібно буде отримати відповіді, до того ж ствердні; Каллаген про це питав, і Роланд підтвердив. Питань було три. Перше — щось про поміч і оборону. Едді здогадувався, що цих питань ще не ставили, адже не було відповідної нагоди. Але сумнівався, що, коли настане слушна мить, їх ставитимуть у Залі зібрань. Відповіді мали дати прості люди, такі як Поселла й Росаріо, що навіть не здогадувалися про вагомість своїх слів. Люди, чиї діти таки були в небезпеці.

— Хто ти насправді? — не вгавав Телфорд. — Скажи, прошу.

— Едді Дін з Нью-Йорка. Сподіваюся, ти не ставиш під сумнів мою чесність? Я дуже на це сподіваюся.

Зненацька нашорошившись (відзначив з похмурою втіхою Едді), Телфорд відступив на крок назад. Страх не був кращим од поваги, але все ж ліпше, ніж нічого.

— Боже збав, мій друже! Боже збав! Але скажи мені, ти коли-небудь пускав у діло револьвера, якого носиш? Скажи, прошу.

Едді зрозумів, що Телфорд, хоч і побоювався, але не вірив йому. Можливо, його обличчя й манери занадто видавали в ньому того, колишнього Едді Діна, який справді був з Нью-Йорка, щоб цей сей з ранчо повірив, що він стрілець. Але Едді думав, що причина в іншому. Принаймні вона не така очевидна. Перед ним зараз була людина, що вирішила стояти осторонь й дивитися, як потвори з Краю грому крадуть у сусідів дітей. Напевно, такий чоловік просто не міг повірити в чіткі й остаточні відповіді, що їх давав револьвер. Але Едді вже добре знав ці відповіді. Він навіть полюбив їх. Згадався їхній перший жахливий день у Ладі: перегони на Сюзанниному візку під сірим небом у барабанному супроводі. Згадалися Френк, Ластер і моряк Топсі, і жінка на ім'я Мод, що стала навколішки поцілувати божевільного, якого пристрелив Едді. Що вона тоді сказала? «Дарма ви вбили Вінстона, у нього ниньки уродини». Щось таке.

— Пускав, і не тільки цей, а й «рюгер», — відрізав він. — І не раджу, друже, розмовляти зі мною таким тоном, наче ми тут обговорюємо якийсь влучний жарт.

— Якщо я образив тебе, стрільцю, благаю прощення.

Едді трохи розслабився. «Стрільцю». Принаймні сивочолому сучому синові вистачило клепки сказати це, навіть якщо він і не вірив.

Музиканти знову заграли туш. Їхній головний перекинув через голову ремінь гітари й загукав:

— Люди, годі вам уже їсти! Час трохи потанцювати й розтрусити пузця!

Звідусіль залунали радісні крики й десь затріскотіли вибухи, від яких рука Едді сама опустилася до револьвера, як це безліч разів робила в нього на очах Роландова рука.

— Спокійно, друже, — сказав Телфорд. — Це діти бавляться жнив'яними феєрверками, от і все.

— Зрозумів. Благаю прощення.

— Не варто. — Телфорд усміхнувся. Усмішка вийшла чарівною, достоту, як у Па Картрайта. І в ній Едді чітко прочитав одне: цей чоловік ніколи не стане на їхній бік. Хіба що вони викладуть на всезагальний огляд трупи всіх Вовків з Краю грому в цьому самому Павільйоні. Та й то… в такому разі він заявить, що від самого початку був за стрільців.

ВІСІМ

Танці тривали до сходу місяця. Тієї ночі небо було чисте, і місяць яскраво блищав на його тлі. Едді потанцював з кількома міськими леді. Двічі він вальсував із Сюзанною, тримаючи її в обіймах, а під час кадрилі вона навдивовижу граційно й точно розверталася та котила навскоси — алеманда ліворуч, алеманда праворуч — у своєму візку. У мінливому світлі смолоскипів її обличчя волого сяяло від задоволення. Роланд теж танцював, зграбно, але без особливого задоволення, як здалося Едді. (Тим більша несподіванка чекала на нього наприкінці вечора.) Джейк і Бенні Слайтмен кудись поділися. Одного разу Едді помітив, що вони стояли навколішках за деревом і грали в якусь гру, що підозріло нагадувала жбурляння ножа в стовбур.

Коли всі натанцювалися, почалися співи. Першими сумну любовну баладу завели музиканти. Потім вони виконали якусь пісню в швидкому темпі, настільки сильною кальїнською говіркою, що Едді не розібрав слів. Зате з криків та сміху чоловіків й повискування жінок зрозумів, що вона щонайменше трохи сороміцька. Дехто зі старіших затуляв вуха.

Після перших двох номерів на сцену вибралися кілька кальїнців та й теж заспівали. Едді мав дуже великі сумніви, що на «Фабриці зірок» вони пройшли б хоч у другий тур, але, коли вони підійшли до музикантів, кожного зустрічали тепло, а зі сцени проводжали енергійними (а одну юну й вельми нічогеньку матрону — хтивими) оплесками. Дві дев'ятирічні дівчинки, вочевидь близнючки, до болю гармонійно проспівали баладу «Вулиці Кампари» під акомпанемент однієї-єдиної гітари, на якій грала одна з них. Едді вразила зачарована тиша, що панувала серед фолькен, коли ті слухали їхній спів. На той час більшість чоловіків уже були п'яні як чіп, але жоден не порушив уважної мовчанки. Навіть малі перестали бавитися феєрверками. У багатьох (а серед них був і Хейкокс) струменіли по щоках сльози. Якби його запитали раніше, Едді відповів би: так, авжеж, він розуміє, який емоційний тягар лежить на плечах цього містечка. Нічого він не розумів. Бо збагнув це тільки зараз.

Коли пісня про викрадену жінку й ковбоя, що помирав, добігла кінця, якусь мить ніхто не зронив ні звуку — навіть нічні птахи мовчали. А потім сцену накрив шквал оплесків. Якби зараз вони голосували за те, що робити з Вовками, навіть Па Картрайт не наважився б утриматися.

Дівчатка зробили реверанс і легко зістрибнули на траву. Едді вирішив, що на цьому вечір і закінчиться, але, на його превеликий подив, на сцену піднявся Каллаген.

— А зараз я заспіваю вам ще журливішу пісню, якої навчила мене мати, — сказав він. І виконав веселу ірландську пісеньку під назвою «Купи мені бухла, малий». Вона була не менш непристойна за ту, яку грали музиканти, але цього разу Едді розумів майже все. Він весело підспівував разом з рештою містечка в кінці кожного куплета: «Щоб я лягла, купи бухла, малий!»

Сюзанна підкотила свій візок до підвищення, і під час оплесків до пісні Старого їй допомогли піднятися нагору. Вона перекинулася кількома словами з трьома гітаристами і показала їм щось на грифі одного інструмента. Всі закивали, й Едді зрозумів, що вони знають або саму пісню, або котрийсь із її варіантів.

Юрба терпляче чекала, але найбільше чекав її чоловік. Він зрадів, але не здивувався, що вона вибрала пісню «Дівчина завжди сумна», яку часом співала у дорозі. Звісно, Сюзанні було далеко до Джоан Баез, але вона мала приємний голос, у якому бриніли емоції. Та й як без них? То була пісня жінки, яка покинула свій дім і подалася в незнайомі краї. Коли вона доспівала, серед слухачів не запала тиша, як після дуету дівчаток, але вони одразу зааплодували: щиро і з запалом, під крики «Здорово!», «Ще раз!», «Ще куплетів!» Але Сюзанна проспівала всі куплети, які знала, тож просто присіла в глибокому реверансі. Едді плескав у долоні, поки не заболіли руки, потім засунув пальці в рота і засвистів.

А потім — здавалося, дива того вечора ніколи не скінчаться, — коли Сюзанну обережно спускали на землю, на сцену вибрався Роланд.

Джейк і його новий друзяка вже були коло Едді. Бенні Слайтмен тримав на руках Юка. До того вечора Едді був переконаний, що шалапут укусив би за таке будь-кого, хто не належав до Джейкового ка-тету.

— Хіба він уміє співати? — спитав Джейк.

— Мене це дуже сильно здивує, — сказав Едді. — Зараз дізнаємося. — Він і гадки не мав, чого слід очікувати, і навіть сам здивувався, як швидко калатає в грудях серце.

ДЕВ'ЯТЬ

Роланд зняв кобуру з револьвером, патронташ і передав їх Сюзанні, а та почепила їх собі на талію. Тканина її сорочки при цьому туго натяглася, і Едді на мить подумав, що її груди наче побільшали. Та відігнав од себе цю думку, списавши її на гру світла.

Тепер смолоскипи горіли помаранчевим. Роланд стояв у колі їхнього світла, беззбройний, зі стрункими, як у хлопчиська, стегнами. Кілька секунд він розглядав натовп мовчазних облич, що застигли в очікуванні, й Едді відчув, як холодна маленька долонька Джейка пробирається в його власну. Хлопчик міг не казати, що в нього було на думці, бо Едді й сам про це подумав. Ще ніколи в житті він не бачив настільки самотнього, настільки далекого від плину людського життя (з його теплотою й відчуттям єднання) чоловіка. Його перебування тут, на цій фієсті (бо це таки була фієста, хоч до неї й спричинилася безвихідь), лише підкреслювало його сутність: він був останній. Інших не лишилося. Якщо Едді, Сюзанна, Джейк та Юк і були з ним споріднені, то їхній зв'язок був дуже далеким, як у стовбура генеалогічного дерева і найдальшої з його гілок. Як у запізнілих думок з основною. А Роланд… Роланд…

«Цить, — наказав собі Едді. — Не варто думати про такі речі. Не сьогодні».

Роланд повільно схрестив руки на своїх вузьких грудях і притис їх так, щоб прикласти долоню правої руки до лівої щоки, а долоню лівої — до правої щоки. Для Едді це нічого не означало, але реакція семисот кальїнців була миттєвою: натовпом рознісся тріумфальний задоволений рев, значно триваліший за звичайні оплески. Едді згадав один концерт «Ролінг Стоунз», на який він колись ходив. Так само заревів тоді натовп, коли барабанник «Стоунзів», Чарлі Вотс, почав вибивати своїм каубелом синкопований ритм «Жінки з дешевої кнайпи».

Так Роланд стояв — руки схрещені, долоні на щоках, — аж поки вони не вгамувалися.

— Нас добре зустріли в Кальї, — сказав він. — Послухайте мене, прошу.

— Спасибі! — заревли люди. — Говори, ми слухаємо!

Роланд кивнув і всміхнувся.

— Але ми з друзями прибули з далеких країв, і шлях перед нами лежить ще не близький. Та поки ми тут, чи відкриєтеся ви нам, якщо ми відкриємося вам?

Едді відчув, як по спині пробіг холодок. Джейкова рука міцніше стиснула його долоню. «Ось і перше питання», — подумав він.

Але перш ніж він устиг докінчити думку, юрба прокричала відповідь:

— Еге ж! Спасибі!

— Чи знаєте ви, хто ми є, і чи приймаєте те, що ми робимо?

«А це друге», — подумав Едді й сам зімкнув пальці на Джейковій долонці. Він побачив, як перелякано, обізнано перезираються Телфорд і той, кого звали Дієґо Адамс. Їхні погляди свідчили, що вони зненацька усвідомили: домовляються про все просто в них на очах, а вони не в змозі цьому завадити. «Запізно, хлопці», — подумав Едді.

— Стрільці! — викрикнув хтось. — Справжні стрільці, дяка вам! Дяка Богові!

Грім схвальних вигуків. Крики й оплески. Вигуки «спасибі», «еге» і навіть «розтуди його».

Коли пристрасті вляглися, Едді чекав, що пролунає останнє й найважливіше питання: «Чи ви просите про поміч і оборону?»

Але Роланд не спитав. Він просто сказав:

— Нині ми підемо й прихилимо десь голови, бо втомилися. Але перш ніж ми підемо, я заспіваю вам останню пісню і станцюю степ. Думаю, вам відомі й пісня, й танець.

Його слова зустріли схвальним ревом. Так, вони добре їх знали.

— Я сам знаю цю пісню і люблю її, — промовив Роланд з Ґілеаду. — Знаю її віддавна. І вже й не сподівався, що почую «Рисову пісню» від когось, а найменше — від себе самого. Я вже старіший і не такий спритний, як був колись. Перепрошую, якщо помилюся в якихось кроках…

— Спасибі, стрільцю! — крикнула якась жінка. — Ти тішиш наші душі!

— Чи ж я відчуваю не те саме? — лагідно запитав стрілець. — Чи я не радію, ділячись із вами радістю і водою, яку я проніс силою своїх рук і свого серця?

— Ти призволишся до нового врожаю, — проспівали вони хором, і Едді відчув, що по спині побігли мурашки, а очі зволожилися.

— Господи, — видихнув Джейк. — Він так багато знає…

— Нехай рис принесе вам радість, — сказав Роланд.

Він ще хвильку постояв у оранжевому світлі, наче збираючись із силами, а потім пустився в танець. То було щось середнє між джиґою і степом, спершу повільне, дуже повільне, п'ятка-носок, п'ятка-носок. Знову і знову його підбори клацали зі звуком кулака об кришку труни, але тепер ритмічно. Попервах то був лише ритм, і більше нічого, проте з наростанням швидкості стрільцевих ніг танець наблизився до джайву. Здавалося, лише ця назва найточніше описувала те, що відбувалося на сцені, іншої Едді придумати не міг.

Сюзанна підкотила до них. Її очі стали величезними від подиву. Вона стискала руки між грудьми.

— Едді! — видихнула вона. — Ти знав, що він і таке вміє? Хоч здогадувався?

— Ні, — чесно зізнався Едді.— Гадки не мав.

ДЕСЯТЬ

Дедалі швидше й швидше мигтіли стрільцеві ноги у старих зношених чоботях. Ритм потроху чіткішав, і зненацька Джейк упізнав його. Це його він чув, коли вперше потрапив до Нью-Йорка через тодеш. Перед зустріччю з Едді повз нього пройшов молодий чорношкірий у навушниках «Вокмена», вистукуючи ритм ногами, взутими у сандалії й мугикаючи під носа «Ша-да-ба, ша-да-боу!» Саме цей ритм повторював зараз на помості Роланд, після кожного «боу!» викидаючи вперед ногу і гучно стукаючи підбором об дошки.

Люди заплескали в долоні не в такт і почали розгойдуватися. Жінки в спідницях підібрали їх і стали махати вперед-назад. І на всіх обличчях Джейк бачив один і той самий вираз щирої втіхи. «І не просто втіхи, — подумав він, згадавши, що казала їхня вчителька англійської про те, як деякі книжки діють на читачів, — а екстаз від упізнавання».

На Роландовому обличчі проступили краплини поту. Він опустив руки й став плескати в долоні. Щойно це сталося, фолькен Кальї почали хором виспівувати одне слово: «Кінчи!.. Кінчи!.. Кінчи!.. Кінчи!» Джейк згадав, що це слово деякі хлопці промовляють, коли мастурбують, і він засумнівався, що це випадковий збіг.

Авжеж, ні. Як і той чорношкірий з тим самим ритмом. Це все Промінь, це все дев'ятнадцять.

— Кінчи!.. Кінчи!.. Кінчи!

Едді й Сюзанна приєдналися до натовпу. Бенні теж приєднався. Джейк облишив свої розмірковування й підкорився загальному поривові.

ОДИНАДЦЯТЬ

Слів «Рисової пісні» Едді не розібрав. Не через діалект, ні, в Роланда не було акценту. Просто тому, що вони лилися надто швидким потоком, щоб їх можна було розібрати. Колись він дивився по ящику тютюновий аукціон у Південній Кароліні й не міг розкумекати, що белькоче аукціоніст. Тут було те саме. В пісні були найрізноманітніші рими: тверді, м'які, випадкові — слова, що геть не римувалися, але в межах пісні на мить були змушені римуватися. Насправді на пісню то було не схоже, а більше скидалося на речитатив чи якийсь скажений вуличний хіп-хоп. Ні з чим іншим «Рисова пісня» у Едді не асоціювалася. І весь час, поки натовп плескав і скандував «Кінчи, кінчи, кінчи», Роланд відбивав ногами трансовий ритм на дерев'яній підлозі.

Слова ж, які Едді спромігся зрозуміти, були такими:

Кама-комала

рису надбала

сестрам оддала

браттям оддала

річка залляла

Оріза встала

росни зелено

зерня мале-но

Кама-комала

Кама-комала

росни, рис, високо,

в балці глибоко

росни зелено

тобі велено

зелен-зелено

дівче доспіло

легіня гріло

милува-мило

небом ся вкрило

Кама-комала,

рису надбала.[35]

За цими двома куплетами йшло ще щонайменше три. На той час Едді вже остаточно втратив нитку, але загальна картина вимальовувалася: леґінь і дівчина сіяли навесні не тільки рис, але й дітей. Темп пісні, й без того вбивчо швидкий, прискорювався і прискорювався, аж поки слова не перетворилися на якусь тарабарщину. Люди тепер плескали так швидко, що їхні руки розмитими плямами мигтіли в повітрі. А підбори Роландових чобіт зникли взагалі. Якби раніше хтось йому сказав, що можна танцювати так швидко, а надто після ситної вечері, Едді нізащо не повірив би.

«Легше, Роланде, — подумав він. — Ми не зможемо подзвонити 911, якщо тобі заб'є дихавку».

А тоді, неначе за командою, якої не чули ні Едді, ні Сюзанна, ні Джейк, Роланд і фолькен Кальї з розгону зупинилися, здійняли руки до неба і рвучко смикнули вперед стегнами, наче під час злягання.

— КОМАЛА! — закричали вони, і все скінчилося.

Роланд заточився, але не впав. З його щік і чола градом котив піт. Хитаючись, він ступив зі сцени просто у натовп. Серце Едді рвучко сіпнулося в грудях. Сюзанна закричала й щодуху покотила візок уперед. Але Джейк спинив її, вхопившись за ручку візка.

— Думаю, це частина вистави! — вигукнув він.

— Атож, і я так думаю, — сказав Бенні Слайтмен.

Люди шалено аплодували. Роланда підняли й пронесли через весь натовп десятки охочих рук. Свої руки він здіймав до зірок. Його груди здіймалися й опадали, як ковальський міх. Едді, весело й недовірливо примружившись, спостерігав, як стрільця несло до них, наче на гребені хвилі.

— Роланд співає, Роланд танцює, а на додачу до всього Роланд пірнає зі сцени в юрбу шанувальників, наче Джої Рамоне.[36]

— Любчику, ти про кого? — спитала Сюзанна.

— Та пусте, — похитав головою Едді. — Але таке вже ніхто не перевершить. Це точно кінець гулянки.

І він не помилився.

ДВАНАДЦЯТЬ

За півгодини четверо вершників повільно їхали головною вулицею Кальї Брин Стерджис. Один з них був загорнутий у важку накидку-саліде. У морозне повітря з ротів людей і коней виривалися хмарки пари. Небо ряхтіло холодним розсипом діамантів, серед яких найяскравіше горіли Стара Зоря і Стара Мати. Джейк уже поїхав зі Слайтменами до Айзенгартового «Рокінг Б». Трійцю його друзів повів до себе Каллаген, який зараз їхав верхи трохи попереду. Але передовсім наполіг на тому, щоб Роланда загорнули у товсту ковдру.

— Ти ж казав, до твого дому менше милі… — запротестував було Роланд.

— Не кажи дурниць, — відрубав Каллаген. — Хмари розвіялися, ніч стала така холодна, наче от-от піде сніг, а ти танцював таку комалу, якої я зроду не бачив, за всі роки свого життя.

— І скільки ж це років? — поцікавився Роланд.

Каллаген тільки головою похитав.

— Правду кажучи, стрільцю, я не знаю. Єдине — коли я потрапив сюди, була зима тисяча дев'ятсот вісімдесят третього року і минуло дев'ять років по тому, як я залишив містечко Джерусалемз-Лот. Дев'ять років по тому, як я отримав оце. — Він підняв руку зі шрамом.

— Схоже на опік, — сказав Едді.

Каллаген кивнув, але більше на цю тему не сказав ані слова.

— Хай там як, тут час інакший. Ви, певно, й самі це добре знаєте.

— Він дрейфує, — кивнула Сюзанна. — Як сторони світу.

Роланд, уже загорнутий у ковдру, дав Джейкові останні вказівки… і ще дещо. Коли якась річ переходила зі стрільцевих рук до рук учня, Едді почув брязкіт металу. Можливо, трохи монет.

Джейк і Бенні Слайтмен пліч-о-пліч розчинилися в темряві. Джейк повернувся і махнув рукою на прощання. Едді відповів йому помахом, і, на його власний подив, защеміло серце. «Та ти ж йому не батько», — подумав він. То була правда, але щем у серці від цього не зник.

— Роланде, з ним усе буде гаразд? — Жодної іншої відповіді, крім ствердної, Едді й не сподівався. Він лише хотів, щоб Роланд пролив трохи бальзаму на його душу й зняв той щемкий біль. Тим тривожнішим виявилося стрільцеве мовчання.

Після тривалих роздумів Роланд відповів:

— Будемо сподіватися.

І більше не зронив ні слова про Джейка Чемберза.

ТРИНАДЦЯТЬ

І от вони стояли перед церквою Каллагена, довгою й простою спорудою з брусів, над дверима якої висів хрест.

— Чиїм іменем ти її називаєш, панотче? — спитав Роланд.

— Світлої Діви Марії.

Роланд кивнув.

— Непогано.

— Відчуваєте? — спитав Каллаген. — Хтось із вас це відчуває?

Потреби пояснювати, про що він говорить, не було.

Цілу хвилину Роланд, Едді й Сюзанна мовчали. Зрештою Роланд похитав головою.

Каллаген вдоволено кивнув.

— Воно спить. — Трохи помовчавши, він додав: — Дякувати Богові.

— Але щось там таки є, — сказав Едді й кивнув у бік церкви. — Це схоже на… не знаю, наче якась важкість, якийсь тягар.

— Так, — кивнув священик. — Як тягар. Це жахливо. Але зараз воно спить. Слава Богу. — І він накреслив у морозному повітрі хрест.

Проста ґрунтова стежка (але доглянута й обкладена охайними окрайками) вела до іншої дерев'яної споруди — будинку священика.

— Ти розповіси нам сьогодні свою історію? — спитав Роланд.

Каллаген глянув на зморене худе обличчя стрільця й похитав головою.

— Ані слова, сей. Навіть якби ти був повен сил. Моя історія не для нічної пори. Завтра за сніданком, перш ніж ви з друзями вирушите у своїх справах. Годиться?

— Еге ж, — сказав Роланд.

— А що, як воно прокинеться вночі? — спитала Сюзанна, киваючи на церкву. — Прокинеться й відправить нас у тодеш?

— То підемо в тодеш, — відповів Роланд.

— Сподіваюся, ти знаєш, як з тією штукою вчинити? — поцікавився Едді.

— Можливо, — відказав Роланд.

Вони пішли стежкою до будинку, разом з Каллагеном, який органічно вписався в їхню компанію.

— Це пов'язано з тим старим манні, з яким ти сьогодні балакав? — не вгавав Едді.

— Можливо, — повторив Роланд і глянув на Каллагена. — Скажи, отче, а воно коли-небудь відправляло тебе у тодеш? Ти ж знаєш, що означає це слово?

— Знаю, — кивнув Каллаген. — Двічі. Одного разу мене закинуло до Мексики, в маленьке містечко Лос-Сапатос. А вдруге… як я думаю… до Замку Короля. І тоді, вдруге, мені дуже пощастило, що я звідти повернувся.

— Якого короля? — спитала Сюзанна. — Артура Ельда?

Каллаген похитав головою. Шрам на його чолі світився у зоряному сяйві.

— Не варто говорити про це вночі. — Він зажурено подивився на Едді. — Вовки йдуть. Одне це вже досить кепсько. І тут з'являється молодий чоловік, який каже мені, що «Ред Сокс» знову продули «Ворлд Сіріез», і кому… «Метсам»?

— На жаль. — І дорогою до будинку Едді розповідав про фінал гри, яку Роланд мало розумів, хоч вона й нагадувала йому очки (за іншою версією назви — ворітця).

У Каллагена була хатня робітниця. Її самої ніде не було видно, але на плиті стояла каструлька з гарячим шоколадом.

Поки всі ласували напоєм, Сюзанна сказала:

— Роланде, Залія Джефордс розповіла мені те, що може тебе зацікавити.

Стрілець питально звів брови.

— З ними живе дід її чоловіка. Кажуть, що він найстаріший з-поміж усіх мешканців Кальї Брин Стерджис. Тіан і старий роками не ладнають один з одним… Залія вже навіть не пам'ятає, з чого все почалося, так давно вони погиркалися… але сама Залія з ним у дуже добрих стосунках. Вона каже, що за останні кілька років він геть одряхлів, проте бувають дні, коли він цілком ясно мислить. І він стверджує, що бачив одного з Вовків. Мертвим. — Вона на мить замовкла. — І заявляє, що вбив його власноруч.

— Неймовірно! — вигукнув Каллаген. — Ти серйозно?

— Так. Принаймні Залія говорила серйозно.

— Це варто почути, — сказав Роланд. — Це трапилося під час останнього набігу Вовків?

— Ні, — відповіла Сюзанна. — І навіть не передостаннього разу, коли навіть Оверголсер ще був немовлям у пелюшках. Перед передостаннім.

— Якщо вони приходять раз на двадцять три роки, то це було майже сімдесят років тому, — сказав Едді.

Сюзанна кивнула.

— Уже тоді він був дорослим чоловіком. Він розповів Залії, що їхній мойт стояв на узбіччі Західного шляху й чекав появи Вовків. Я не знаю, що таке мойт…

— П'ятеро-шестеро людей, — сказав Роланд, киваючи над своїм шоколадом.

— Хай як, Тіанів дід був одним з них. І вони вбили Вовка.

— Що то була за істота? Як вона виглядала без маски? — засипав її питаннями Едді.

— Про це вона нічого не казала, — відповіла Сюзанна. — Але ми повинні…

Її перервало довге й гучне хропіння. Едді з Сюзанною ошелешено повернулися й побачили, що стрілець заснув. Його підборіддя опустилося на груди, руки були схрещені, неначе він поринув у сон, думками досі витаючи навколо танцю. І рису.

ЧОТИРНАДЦЯТЬ

Кімната для гостей у будинку була тільки одна, тож Каллаген розділив своє ліжко з Роландом. Так Едді й Сюзанна отримали своєрідний медовий місяць: першу ніч разом наодинці, в ліжку, під дахом. І жодна втома не завадила б їм скористатися з цієї нагоди. Опісля Сюзанна миттєво заснула. Едді ще трохи полежав без сну. Повагавшись, він звернув свої думки до Каллагенової охайної церковки, намагаючись дістатися своїм розумовим чуттям до речі, що лежала всередині. Можливо, то була не надто добра думка, але бажання спробувати було непереборним. Та думки наштовхнулися на пустку. Чи то пак, пустку перед чимось.

«Я міг би її розбудити, — подумав Едді. — Думаю, міг би».

Еге ж, а людина, в якої болить зуб, могла б вибити його кувалдою, але нащо?

Хоча зрештою нам доведеться її розбурхати. Думаю, вона нам знадобиться.

Можливо, проте це вже буде згодом, іншого дня. Наразі пора було прощатися з днем сьогоднішнім.

Але Едді ще довго не міг заснути. Перед його внутрішнім зором мигтіли, як уламки розбитого дзеркала під яскравим сонцем, образи: Калья, що розкинулася внизу під захмареним небом, сіра стрічка Девар-Тете Вайє. Зелені грядки на краю: «рису надбала». Джейк і Бенні Слайтмен перезираються й без слів порскають зо сміху. Порослий зеленою травою прохід від головної вулиці до Павільйону. Різнобарвне мигтіння смолоскипів. Юк вклоняється і виразно говорить (Ельд! Спасибі!). Сюзанна співає: «Цей смуток був завжди зі мною».

Але найяскравішим спогадом був Роланд, стрункий і беззбройний на дощаному помості зі схрещеними на грудях руками, долоні притулені до щік. Блякло-блакитні очі, що споглядали фолькен. Роланд, який ставив питання: два з трьох. А потім цокіт його чобіт об дошки, спершу повільний, тоді швидший. Усе швидший і швидший, аж поки мигтіння чобіт не стало розпливатися плямою у сяйві смолоскипів. Цокіт. Пітніння. Усмішка. От тільки очі його не всміхалися, ті сині очі снайпера були холодними, як завше.

Але як він танцював! Господи всемогутній, як він танцював у мерехтінні смолоскипів.

«Кама-комала, рису надбала», — подумав Едді.

Сюзанна застогнала уві сні.

Едді повернувся до неї. Просунув руку й огорнув її грудь долонею. Його остання думка була про Джейка. Нехай вони там на ранчо піклуються про нього. Бо якщо не піклуватимуться, то буде тим ковбоям кирдик.

Едді спав і не бачив снів. А за вікном, під покровом ночі, місяць сів, і світ пограниччя поволі, як старий майже мертвий годинник, крутив свої стрілки, наближаючись до ранку.

Розділ II

СУХИЙ КРУТІЙ

ОДИН

Роланд прокинувся за годину до світання, після чергового кошмару, в якому він бачив Єрихонський пагорб. Ріг. Щось там було про ріг Артура Ельда. Поряд спав Старий. Його обличчя було насупленим, наче він теж переживав уві сні якесь своє страхіття. Широке чоло перетинала зигзагоподібна зморшка, розламуючи навпіл викарбуваного на шкірі хреста.

Але Роланда розбудило не видиво рога, що вислизнув із Катбертових пальців, коли його давній друг упав. Він прокинувся від болю. Жорстокий біль охопив тіло стрільця від стегон до щиколоток. Біль яскравими палаючими кружалами пропливав перед його очима. Так він розплачувався за вчорашню браваду. Якби то був лише біль від надміру зусиль, стрілець би навіть не звернув на нього уваги. Але річ була не лише в тому, що він надто захопився танцем комали. То також не був ревматизм, у чому він переконував себе ці останні кілька місяців, — неуникний спосіб пристосовування тіла до вологої осінньої погоди. Він не був сліпим і бачив, як набрякли його щиколотки, особливо права. Таке саме потовщення помітив у колінах. І хоч стегна на дотик ще здавалися нормальними, під шкірою правого він уже відчував певні зміни. Ні, це не ревматизм, від якого так потерпав упродовж останнього року свого життя Корт, змушений у дощові дні лишатися вдома й грітися коло каміна. То було щось гірше. Артрит, до того ж у його найпаскуднішому прояві — сухому. Невдовзі він дістанеться рук. Якби хвороба вдовольнилася однією правою рукою, Роланд би радо віддав її на поталу. Відколи потвори відкусили йому два пальці, він навчився вправно обходитися з нею, але, звісно, не так, як раніше. Та хвороби не так легко надурити. Їх не можна було умилостивити жертвами. Артрит нападав, коли йому заманеться, й відпускав так само за власним бажанням.

«Можливо, в мене є ще рік, — міркував він, лежачи в ліжку біля сплячого священика зі світу Едді, Сюзанни й Джейка. — Чи навіть два».

Ні, не два. Ймовірно, навіть року немає. Як там іноді казав Едді? Годі себе дурити. В арсеналі Едді було чимало приказок з його світу, але ця була особливо влучною. Відповідною.

Звісно, він не зречеться вежі, якщо Старий Викручувач Кісток відніме в нього здатність стріляти, сідлати коня, знімати шкури, навіть найпростіше — рубати дрова для багаття. Ні, він піде до кінця. Але водночас його не надто тішила перспектива залежати від друзів, їхати в сідлі за чиєюсь спиною чи бути прив'язаним віжками до луки власного сідла, коли він більше не в змозі буде за неї триматися. Він стане тягарем, якорем, який вони не зможуть підняти, якщо доведеться швидко плисти під вітрилом.

Якщо до цього дійде, я накладу на себе руки.

Але він цього не зробить. У цьому вся правда. Годі себе дурити.

Знову згадався Едді. Йому слід негайно поговорити з Едді про Сюзанну. Саме з цією думкою він прокинувся. І, напевно, вона була варта того болю. Розмова буде нелегкою, але її не уникнути. Час уже Едді дізнатися про Мію. Тут, у містечку (власне, в будинку), їй буде важче непомітно вислизати, але все одно вона муситиме це робити. Сперечатися з потребами своєї дитини й вимогами власного тіла вона могла не більше, ніж Роланд — з яскравими кільцями болю, що охоплювали його праве стегно, коліно й обидві щиколотки, але поки що милостиво оминали його спритні руки. Якщо Едді не попередити, можуть виникнути жахливі проблеми. А їм вони не потрібні. Зайві клопоти зараз можуть обернутися для них смертельними.

Роланд лежав у ліжку, здригаючись від болю, й дивився, як світлішає небо. І стривожено помітив, що світло зорі вже розквітало не зовсім на сході. Тепер воно трохи змістилося на південь.

Схід сонця теж дрейфував.

ДВА

Хатня робітниця, Розаліта Муньйос, була гожа з лиця жінка років сорока. Побачивши, як заходить Роланд, вона сказала:

— Одна чашка кави, і ти йдеш зі мною.

І вона пішла до плити взяти чайник. Каллаген глянув на Роланда. Едді з Сюзанною ще не виходили, тож на кухні вони були самі.

— Тобі недобре?

— Пусте, це лише ревматизм, — відповів Роланд. — Кара всієї моєї родини по батьковій лінії. До полудня минеться, якщо день буде ясний і сухий.

— Що таке ревматизм, я знаю, — співчутливо промовив Каллаген. — Дякуй Богові, що нічого гіршого.

— Я й дякую. — І до Розаліти, яка принесла важкі кухлі, в яких парувала кава: — І тобі дякую.

Вона поставила чашки на стіл, присіла в реверансі й поглянула на нього несміливо і серйозно водночас.

— Я зроду не бачила, щоб так гарно витанцьовували танець рису, сей.

Роланд криво посміхнувся.

— За те нині й розплачуюся.

— Я тобі допоможу, — сказала вона. — В мене є котяча олія, це те, що треба. Вона зніме біль, а потім і кульгання. Можеш спитати в панотця.

Роланд глянув на Каллагена, і той кивнув.

— Тоді я пристаю на твою пропозицію. Дякую-сей.

Вона знову зробила реверанс і вийшла.

— Мені потрібна карта Кальї, — сказав Роланд, коли вони лишилися самі. — Не обов'язково, щоб то був витвір мистецтва, але вона має бути точною і з правильним мірилом. Ти можеш намалювати її для мене?

— Аж ніяк, — спокійно відказав Каллаген. — Я можу намалювати карикатуру, але зробити карту, яка б завела вас хоча б до річки, не зможу, навіть якщо ти приставиш мені до скроні револьвера. Ну нема в мене такого хисту. Але я знаю одну парочку, яка може стати в пригоді. — Він підвищив голос. — Розаліто! Розі! Ходи-но на хвильку сюди!

ТРИ

За двадцять хвилин сухі пальці Розаліти міцно стиснули Роландову руку. Вона повела його в комору для харчів і зачинила двері.

— Зніми штани, прошу, — сказала вона. — І не соромся. Не думаю, що я побачу там щось нове. Хіба що в Ґілеаді та Внутрішній Дузі чоловіки мають якусь іншу будову тіла.

— Навряд, — похитав головою Роланд і спустив штани.

Сонце вже зійшло, але Едді з Сюзанною досі спали. Роланд не хотів їх будити. Попереду на них чекало ще багато ранків, коли треба буде вставати вдосвіта (а засинати, мабуть, пізно вночі), але цього ранку нехай уповні відчують насолоду від даху над головою, пухової перини на ліжку і рідкісних миттєвостей усамітнення, які вони могли собі дозволити, бо від решти світу їх зараз відділяли двері.

Розаліта з флаконом світлої маслянистої рідини в руці, присвиснувши, втягнула повітря над повною нижньою губою. Глянула на Роландове праве коліно, потім торкнулася його правого стегна лівою рукою. Хоч дотик був ніжним, він здригнувся від болю.

Вона підвела на нього погляд своїх карих очей, таких темних, що вони здавалися майже чорними.

— Це не ревматизм. Це артрит. Того штибу, що швидко розходиться тілом.

— Еге ж. Там, звідки я родом, його називають сухим крутієм. Але ні слова про це, ні панотцеві, ні моїм друзям.

Темні очі дивилися на нього невідривно.

— Таке ти не зможеш довго тримати в таємниці.

— Я розумію. Але поки зможу, триматиму в секреті. І ти мені в цьому допоможеш.

— Еге ж, — сказала вона. — Не бійся. Я тебе не видам.

— Спасибі. А це й справді допоможе?

Вона глянула на флакон і всміхнулася.

— Так. Тут м'ята і болотяні водорості. Але головне — це котяча жовч, три краплини на пляшечку. Жовч тих печерних котів, що виходять з пустелі, звідти, де велика темінь. — Вона перевернула флакон і вилила собі на долоню трохи масткої рідини. У ніздрі Роландові вдарили пахощі м'яти, а відразу по тому — інший, прихований запах, що був значно менш приємним. Так, напевно, то була жовч пуми, ягуара чи іншого звіра породи котячих, яких тут, у цих краях, називали печерними котами.

Розаліта втерла рідину в його колінні чашечки, і він одразу відчув, як швидко проникає вглиб і розпросторюється тепло, інтенсивне, майже нестерпне. Та коли жар трохи вщух, то приніс із собою більше полегшення, ніж Роланд сподівався.

Закінчивши мастити, вона сказала:

— Як тепер твоє тіло, стрільцю-сей?

Замість відповісти словами, він міцно пригорнув її до свого худого тіла. У відповідь вона теж обійняла його, простодушно, не соромлячись, і прошепотіла на вухо:

— Як ви справді ті, ким себе називаєте, не дайте їм забрати діток. Жодної дитини. І не слухайте, що там варнякають ті великі цабе, Айзенгарт і Телфорд.

— Зробимо все, що зможемо.

— Добре. Спасибі. — Вона відступила назад, і її погляд ковзнув униз. — Я бачу, одну частину твого тіла артрит з ревматизмом оминули. І виглядає вона вельми жвавою. Одна дама була б не проти подивитися на місяць нині ввечері, стрільцю, і мріє, аби хтось склав їй компанію.

— Думаю, хтось неодмінно це зробить, — сказав Роланд. — Ти подаруєш мені пляшечку цієї чудодійної рідини на час моїх мандрів околицями Кальї чи вона занадто дорога?

— Та ні, не занадто, — відповіла Розаліта. Грайлива усмішка зникла з її уст, і вони знову набули серйозного виразу. — Та, думаю, для тебе це лише тимчасове полегшення.

— Я знаю, — сказав Роланд. — Але байдуже. Ми відтягуємо час, скільки можемо, але зрештою світ забирає все назад.

— Еге ж, — сказала вона. — Забирає.

ЧОТИРИ

Коли він вийшов з комірчини, застібаючи на ходу штани, в другій кімнаті нарешті завовтузилися. Щось пробурмотів Едді, й пролунав сонний жіночий сміх. Каллаген стояв коло плити й наливав собі свіжозаварену каву. Роланд підійшов до нього і швидко заговорив.

— Ліворуч від стежки між будинком і церквою я бачив ягоди лаконоса.

— Так, і вони стиглі. У тебе гострий зір.

— Зараз не про це. Я піду назбираю в капелюх. Коли Едді вийде, я б хотів, щоб він до мене підійшов, поки його дружина приготує яєчню. Ти можеш про це подбати?

— Мабуть, так, але…

— Добре, — сказав Роланд і вийшов.

П'ЯТЬ

Поки прийшов Едді, Роланд уже встиг назбирати півкапелюха жовтогарячих ягід і принагідно з'їсти зо дві добрячі жмені. Біль у ногах і стегнах полишав його навдивовижу швидко. Він збирав ягоди й думав, скільки Корт заплатив би за пляшечку котячої олії Розаліти Муньйос.

— Схоже на воскові фрукти, які наша мати викладала на серветочку кожного Дня подяки, — прокоментував Едді. — Щось не віриться, що вони їстівні.

Роланд зірвав ягоду завбільшки з кінчик свого пальця й запхав її до рота Едді.

— Що, дуже схоже на віск, Едді?

Очі Едді, спочатку недовірливо примружені, від подиву округлилися. Він проковтнув, радісно всміхнувся і потягся до капелюха по наступну.

— Як журавлина, тільки солодка. Цікаво, Сьюз уміє пекти кекси? Навіть якщо не вміє, то Каллагенова економка…

— Послухай, Едді. Слухай уважно і стримуй свої емоції. Заради твого батька.

Едді саме тягнувся до куща, що аж угинався під вагою ягід, але зупинив руку на півдорозі й запитально глянув на Роланда. У ранковому світлі було добре помітно, як постаршав і змужнів Едді. З ним відбулися просто разючі зміни.

— Ти про що?

Роланд тримав цю ситуацію в таємниці, аж поки вона не почала видаватися йому складнішою, ніж насправді була, тож тепер сам здивувався, наскільки легко й просто до нього прийшли потрібні слова. Але, як він помітив, Едді не надто здивувався.

— І давно ти про це довідався?

Роланд очікував почути в його тоні звинувачення, але не почув.

— Напевне? Тоді, як уперше побачив, що вона прокралася до лісу. Побачив, як вона їла… — Роланд помовчав. — …і що вона їла. Почув, як вона розмовляла з людьми, котрих там не було. Але запідозрив я раніше. Ще в Ладі.

— І нічого мені не сказав.

— Ні. — От тепер мав ринути потік звинувачень, щедро приправлений сарказмом у стилі Едді. Але цього не сталося.

— Хочеш знати, чи я сердитий на тебе? Чи я робитиму з цього проблему?

— А ти сердитий?

— Ні, Роланде. Можливо, мене це трохи дратує, а ще я смертельно боюся за Сьюз. Але чого б це я мав на тебе гніватися? Ти ж дін над нами. — Тепер настала черга Едді зробити паузу, а потім висловитися точніше: — Ти дін наді мною.

— Так, — сказав Роланд і торкнувся руки Едді. Його переповнювало бажання — майже потреба — пояснити, чому він мовчав, але він притлумив його в собі. Якщо вже Едді назвав його не просто їхнім діном, а своїм діном, то й поводитися він має, як належить дінові. Тож натомість він сказав: — Схоже, тебе не надто вразила моя новина.

— Ні, ти мене здивував, — запевнив його Едді. — Не можу сказати, що я вражений, але… ну… — Він нарвав ягід і вкинув їх до Роландового капелюха. — Я й сам дещо помічав. Інколи вона буває бліда. Часом кривиться й хапається за живіт, а коли я питаю, каже, що це гази. І груди в неї побільшали. Це точно. Але, Роланде, в неї не припинилася менструація! Десь місяць тому я бачив, як вона закопувала ганчірки, і вони були в крові. Мокрі, як хлющ. Як таке може бути? Якщо вона завагітніла, коли ми витягали Джейка, тобто поки стримувала демона, то це вже чотири чи п'ять місяців. Навіть за умови, що час тут трохи шизонутий.

Роланд кивнув.

— Я знаю, що в неї щомісяця буває кровотеча. І це лише доводить, що дитина не твоя. Істота, яку вона носить, гидує її жіночою кров'ю. — Роланд згадав, як вона розчавила в руці жабу. Пила її чорну жовч. Злизувала її з пальців, наче сироп.

— А воно… — Едді зробив такий рух, наче хотів з'їсти ягоду, тоді передумав і вкинув назад до капелюха. Після такого Едді ще не скоро відчує справжній апетит, подумав Роланд. — Воно хоч буде схоже на людське дитя?

— Найпевніше, що ні.

— А на що тоді?

І перш ніж він встиг зупинитися, слова самі зірвалися з губ.

— Диявола краще не згадувати.

Едді скривився і поблід.

— Едді? З тобою все гаразд?

— Ні, — сказав Едді. — Зі мною точно не все гаразд. Але я не зомлію, як дівчисько на концерті Енді Ґіба. Що ми робитимемо?

— Наразі нічого. У нас забагато інших клопотів.

— Ще б пак, — кивнув Едді. — Сюди, якщо я все правильно порахував, за двадцять чотири дні наскочать Вовки. Там, у Нью-Йорку, хтозна-яке число. Шосте червня? Десяте? Єдине, що я знаю напевне, — до п'ятнадцятого липня вже ближче, ніж було вчора. Але ж, Роланде, якщо істота в її животі не людська, ми не можемо бути впевнені, що вагітність триватиме дев'ять місяців. Вона може народити й за шість місяців. Чорт, та вона може зробити нам сюрприз навіть завтра.

Роланд кивнув і мовчки чекав. Едді дійшов до цього в своїх розмірковуваннях, отже, й до решти додумається.

Так і сталося.

— Це глухий кут, правда?

— Так. Ми можемо чекати, от і все, що нам зараз можна робити. Ми навіть не можемо підігрівати її сподівання на те, що вагітність розвиватиметься повільніше, бо, найпевніше, вона здогадається, чому ми це робимо. А вона нам потрібна. Звісно, щоб стріляти, коли прийде пора, але ще до того ми маємо навчити когось із мешканців цього села обходитися зі зброєю, яка видається їм найзручнішою. Мабуть, то буде лук. — Згадавши дещо, Роланд скривився. Колись він таки спромігся загнати в мішень на Північному полі стільки стріл, скільки вимагав Корт, але лук і стріли та арбалет ніколи не належали до його улюблених видів зброї. Їх обрав собі Джеймі Декері, але не він.

— То ми все-таки беремося за це?

— О так.

І Едді всміхнувся. Хоч йому й було важко, але його вдача перемогла. Побачивши це, Роланд зрадів.

ШІСТЬ

Коли вони поверталися до будинку Каллагена, Едді спитав:

— Як ти розколовся переді мною, Роланде, то чому б тобі не розколотися перед нею?

— Не розумію, про що ти.

— Ще й як розумієш, — сказав Едді.

— Добре, але відповідь тобі не сподобається.

— Я вже стількох відповідей від тебе наслухався, і з кожних п'яти мені завжди подобалася лише одна, не більше, — зізнався Едді. — Хоча ні, це я щось розщедрився. Одна з п'ятдесяти.

— Та, яка зветься Мією, що Високою Мовою означає «матір», знає, що носить дитя. Хоча навряд чи вона здогадується, що то за дитина.

Едді мовчки поміркував над цим.

— Хай що воно таке, Мія вважає цю істоту своєю дитиною і захищатиме навіть ціною власного життя. Якщо для цього потрібно буде повністю загарбати собі Сюзаннине тіло, так, як це часом робила Детта Волкер з Одеттою Голмс, то вона зробить це, якщо зможе.

— І таки, мабуть, зможе, — пригнічено сказав Едді й повернувся обличчям до Роланда. — Тож ти хочеш сказати… виправ мене, якщо я помиляюся… що Сьюз не повинна знати, що в її череві росте чудовисько, бо це вплине на її працездатність.

Роланд міг би заперечити щодо різкості цього формулювання, але вирішив цього не робити. По суті, Едді мав рацію.

Як завжди в тих випадках, коли Едді лютився, його вуличний акцент посилювався. Ввижалося, що він розмовляє не ротом, а носом.

— І якщо протягом наступного місяця щось зміниться, якщо в неї почнуться пологи й народиться, скажімо, Чудовисько з Чорної лагуни, вона буде геть не готова. Гадки не матиме, що з нею.

Роланд зупинився за двадцять кроків від оселі священика. Крізь вікно він бачив, що Каллаген розмовляв з юною парою, хлопчиком і дівчинкою. Навіть здаля було добре видно, що вони двійнята.

— Роланде?

— Правду кажеш, Едді. Чи є в цьому сенс? Маю надію, ти його збагнеш. Час перестав бути обличчям на воді. Тепер він має велику цінність.

Він знову чекав, що тепер на нього поллється потік фірмових образ Едді Діна, щедро приправлених такими виразами, як «поцілуй мене в сраку» чи «бодай ти здох». Але Едді знову промовчав. Едді просто на нього дивився. Пильно й з легким сумом в очах. Авжеж, йому було шкода Сюзанни, але їх двох також. Їх двох, що зараз плели змову проти однієї з їхнього тету.

— Я не опиратимуся тобі, — нарешті сказав Едді. — Не тому, що ти дін, і не тому, що одне з тих двох повернеться з Краю грому без мізків. — Він показав на пару дітлахів, що балакали зі Старим у його вітальні. — Я б не задумуючись проміняв усіх дітей цього містечка на те дитя, яке носить Сьюз. Якби то була дитина. Моя дитина.

— Я знаю, що проміняв би, — сказав Роланд.

— До чого мені не байдуже, то це до троянди, — вів далі Едді. — Це єдине, заради чого можна ризикнути Сюзанною. Навіть якщо так, пообіцяй мені, що в разі неприємностей — якщо в неї почнуться пологи чи ця Мія перебере на себе владу над її тілом, — ми спробуємо її врятувати.

— Я б нізащо не кинув її напризволяще, в будь-якому разі спробував би врятувати! — обурився Роланд. І раптом перед його внутрішнім зором промайнув кошмарний образ, скороминущий, але дуже чіткий. Образ Джейка, що висів над урвищем в підгірному краї.

— Присягаєшся? — спитав Едді.

— Так, — кивнув Роланд. Його погляд зустрівся з поглядом молодого чоловіка. Проте внутрішнім зором він досі бачив, як Джейк летить у прірву.

СІМ

Вони підійшли до дверей будинку саме тоді, коли Каллаген пропускав у двері двох юних осіб. То були, подумав Роланд, чи не найвродливіші діти, яких він бачив у цілому своєму житті. Чорняве волосся (у хлопчика до плечей, у дівчинки, перев'язане білою стрічкою, спускалося до талії і нижче), темно-сині, прегарного відтінку очі. Їхня шкіра була кремово-блідою, а губи вражали кармінною чуттєвістю. На щоках розсипалося ластовиння. Наскільки міг бачити Роланд, ластовиння в них теж було однакове. Вони перевели погляд з нього на Едді, а потім озирнулися на Сюзанну, яка прихилилася до одвірка з рушником в одній руці й чашкою кави в другій. Обидва личка виражали зараз подив і цікавість водночас. У їхніх очах він бачив осторогу, але не страх.

— Роланде, Едді, познайомтеся з двійнятами Тейвері, Френком і Френсін. Їх привела Розаліта. Тейвері живуть за півмилі звідси. Карта буде у вас уже сьогодні вдень. Думаю, кращої карти ви в житті своєму не бачили. І це лиш один з їхніх талантів.

Двійнята Тейвері попрощалися: Френк уклонився, Френсін присіла у реверансі.

— Ви робите нам послугу, і ми дякуємо, — сказав їм Роланд.

Однаковий рум'янець залляв їхні чудові кремові щічки. Діти пробурмотіли слова подяки й приготувалися непомітно втекти, але не встигли вони й кроку ступити, як Роланд обійняв кожне за вузькі, але гарні плечі й трохи провів їх стежкою вперед. Його вразила не так їхня врода, як гострий розум, що світився в синіх очах. Він не мав жодного сумніву, що вони намалюють йому карту. А ще не сумнівався, що Каллаген попросив Розаліту привести їх як наочний приклад, якщо він досі був їм потрібен. Без їхнього втручання одне з цих прекрасних дітей за місяць стане заслиненим дебілом.

— Сей? — спитав Френк. У його голосі вчувалася тривога.

— Не бійтеся мене, — сказав Роланд. — Слухайте уважно.

ВІСІМ

Каллаген і Едді дивилися, як Роланд повільно йде з двійнятами Тейвері вздовж брукованої доріжки, прямуючи до ґрунтової дороги, й обох їх навідала одна думка: Роланд був схожий на доброго дідуся.

Підійшовши до них, Сюзанна теж трохи поспостерігала, а тоді смикнула Едді за сорочку.

— Відійдімо на хвилинку.

Він пішов за нею на кухню. Розаліти вже не було, кухня була в повному їхньому розпорядженні. Очі в Сюзанни стали величезні й горіли.

— Що таке? — спитав він у неї.

— Підніми мене.

Він підняв.

— А тепер поцілуй, швиденько, поки ніхто не зайшов.

— Це все, чого ти хочеш?

— А хіба цього не досить? Краще хай буде досить, містере Дін.

Він радо поцілував її, але про себе мимоволі відзначив, як побільшали її груди, коли вона до нього притислася. Відірвавшись від її губ, він вдивлявся в її обличчя, шукаючи там ознак присутності іншої. Тієї, яка Високою Мовою звалася Матір'ю. Зараз він бачив лише Сюзанну, але, мабуть, відтепер був приречений вдивлятися. А ще його погляд невпинно опускався на її живіт. Він намагався відвести очі, але відчуття було таке, що їх притягує магнітом. Він подумав, що тепер багато що в їхніх стосунках зміниться. І роздуми ці були не з приємних.

— Так краще? — спитав він.

— Набагато. — Вона злегка всміхнулася, але усмішка швидко зблякла. — Едді? Щось не так?

Широко всміхнувшись, він поцілував її ще раз.

— Крім того, що тут нам, мабуть, усім і каюк? Нічогісінько.

Чи брехав він їй раніше? Такого він згадати не міг. Навряд чи. А навіть якщо й брехав, то ніколи не робив цього так нахабно. Так виважено. Справи кепські.

ДЕВ'ЯТЬ

За десять хвилин, озброївшись двома кухлями свіжої кави (й мискою ягід), вони вийшли на маленьке заднє подвір'я будинку священика. Стрілець на мить підвів обличчя до сонця, тішачись вагою й теплом проміння на шкірі. Потім повернувся до Каллагена.

— Ми втрьох, отче, могли б зараз послухати твою історію, якщо ти готовий розповісти. А потім можна було б піти до церкви й побачити те, що там сховане.

— Я хочу, щоб ви це забрали, — сказав Каллаген. — Ця річ не осквернила церкви, бо її ніколи не освячували. Але вона змінила її на гірше. Навіть коли церква була просто спорудою, я відчував у ній присутність Бога. Тепер уже ні. Ця річ витіснила звідти Божий Дух. Я хочу її позбутися.

Роланд розтулив було рота, щоб сказати щось двозначне, але Сюзанна його випередила.

— Роланде? З тобою все гаразд?

Він здивовано повернувся до неї.

— Так. А чому має бути негаразд?

— Ти весь час потираєш стегно.

Невже справді потирав? Так, тепер він це й сам помітив. Біль знову давав про себе знати, здолавши Розалітину котячу олію. Сухий крутій.

— Нічого страшного, — відповів він. — Ревматизм надокучає.

Вона глянула на нього з сумнівом, але потім начебто повірила. «Збіса гарний початок, — подумав Роланд, — щонайменше двоє з нас щось приховують одне від одного. Довго так тривати не може».

Він повернувся до Каллагена.

— Повідай нам свою історію. Розкажи, звідки у тебе ці шрами, як ти тут опинився і де надибав чорну Тринадцятку. Ми вислухаємо кожне слово.

— Так, — пробурмотів Едді.

— Так, — луною повторила Сюзанна.

Всі троє подивилися на Каллагена — набожного Старого, який дозволяв називати себе панотцем, але не священиком. Скоцюрбленою правою рукою він торкнувся шраму на своєму чолі й потер його. І зрештою сказав:

— Все сталося через випивку. Тепер я це розумію. Не через Бога чи дияволів, не через фатум чи всіх святих. В усьому винне віскі. — На мить він замислився, потім усміхнувся їм. Роланд згадав Норта, травоїдника з Талла, якого оживив з мертвих чоловік у чорному. Норт посміхався так само. — Але якщо світ створив Бог, то випивку він теж створив. Отже, така була Його воля.

«Ка», — подумав Роланд.

Каллаген сидів тихо, потираючи шрам-розп'яття на лобі, збираючись із думками. А згодом почав свою розповідь.

Розділ III

РОЗПОВІДЬ СВЯЩЕНИКА

(НЬЮ-ЙОРК)

ОДИН

Все сталося через випивку. Такого висновку він дійшов, коли нарешті поклав цьому край і в голові просвітліло. Не через Бога, не через сатану, не якусь глибинну психосексуальну боротьбу між його благословенною матінкою і його благословенним татусем. Лише через випивку. Та хіба дивно, що віскі впіймало його на гачок? Він був ірландцем, він був священиком, ще один страйк — і ти поза грою.

З семінарії в Бостоні він вирушив до міської парафії в Ловелі, штат Массачусетс. Парафіяни полюбили його (йому не подобалося називати їх паствою, це звучало якось принизливо), але після семи років, проведених у Ловелі, Каллаген почав відчувати якийсь неспокій. Розмовляючи з єпископом Дуганом у конторі єпархії, він ужив усіх модних слівець того часу, щоб описати свою тривогу: аномія, міська недуга, дедалі відчутніший брак співпереживання, відчуття відстороненості від духовного життя. Перед зустріччю він відсьорбнув з фляжки в туалеті, зажувавши м'ятними льодяниками (він же не дурень, їй-бо), тож протягом того дня демонстрував неабияку красномовність. Вміння красиво говорити не завжди витікає з віри, але часто витікає з пляшки. Але брехуном він не був. Він справді вірив у те, що говорив у Дуґановому кабінеті. У кожнісіньке слово. Так само, як вірив у Фройда, в те, що в майбутньому месу правитимуть англійською, у шляхетність війни Ліндона Джонсона з бідністю й недоумкуватість його війни у В'єтнамі: як співалося в народній пісні — «По пояс у Широкій Грязюці, й повний йолоп сказав „Веслуймо!“» Переважно він вірив у це все тому, що ці ідеї (якщо то були ідеї, а не просто розпатякування на коктейль-вечірках) на той час високо котирувалися на інтелектуальній фондовій біржі. Суспільна Свідомість зросла на два з третиною пункти, Родинне Вогнище впало на чверть, але досі лишалося найбільш ходовим серед акцій. Згодом усе стало простішим. Згодом він почав розуміти, що забагато п'є не тому, що порушилася його внутрішня гармонія, а навпаки — його внутрішня гармонія порушилася саме тому, що він забагато п'є. Йому хотілося протестувати, казати, що це не те, це не воно, тобто не лише воно, адже це занадто просто. Але так було, і крапка. Голос Божий тихий і ледь чутний, як цвірінчання горобця під час урагану, так казав пророк Ісая, і ми кажемо спасибі. А коли ти здебільшого в дупель п'яний, важко почути тихий голос. Каллаген залишив Америку й перебрався до світу Роланда задовго до того, як комп'ютерна революція ввела в обіг вираз «сміття на вході — сміття на виході», але йому вистачило часу, щоб почути, як хтось із відвідувачів гуртка анонімних алкоголіків спостеріг, що коли посадиш якесь телепало на літак у Сан-Франциско і літак полетить на східне узбережжя, то з трапа в Бостоні зійде те саме телепало. З тією тільки різницею, що в пузі в нього бовтатимуться чотири-п'ять порцій віскі. Але то було вже пізніше. В 1964 році він ще вірив у те, в що вірив, і багато людей переймалися тим, щоб спрямувати його на потрібний шлях. З Ловела він переїхав до Спофорда, штат Огайо, передмістя Дейтона. Там прожив п'ять років, але знову почав відчувати знайомий неспокій. Відтак знову почав вправлятися у красномовстві. Такого штабу, як тоді, в офісі єпархії. Того штибу, що дозволяє тобі просуватися вниз кар'єрними сходами. Аномія. Відсутність духовного єднання (цього разу — з парафіянами). Так, він їм подобався (так само, як і вони йому), та все одно щось було наче якось не так. А все й було не так — здебільшого в затишній кнайпі на розі (де він теж усім подобався) і в міні-барі у вітальні будинку священика. У великих дозах алкоголь — токсин, тож Каллаген отруював себе щовечора. І саме отрута в організмі, а не стан світу чи його власної душі, тягла його донизу. Та чи завжди це було очевидно? Згодом, на іншій зустрічі анонімних алкоголіків, він почув, як один хлопець порівняв алкоголізм і наркоманію зі слоном у вітальні: мовляв, як його можна не помітити? Каллаген тоді не сказав йому — на той час він ще не подолав дев'яноста днів тверезості й це означало, що він мусив сидіти тихо, як миша, і мовчати («Дістань вату з вух і запхай її собі до рота», — радили йому анонімні алкоголіки зі стажем, і ми всі кажемо спасибі), але він міг би йому сказати, так. Слона можна не помітити, якщо цей слон — магічний, якщо він має здатність — мов та Тінь[37] — затьмарювати людям мізки. Змушувати тебе повірити, що твої проблемі духовні й розумові, але аж ніяк не алкогольні. Боже милий, та навіть втрати фази швидкого сну, спричиненої алкоголем, було достатньо, щоб тобі було неймовірно паскудно, але чомусь ти про це не думав, поки стояв на ногах. Випивка перетворювала процес мислення на щось подібне до циркового виступу, коли всі ті клоуни висипали з крихітної машинки. Обдумуючи вчорашнє на тверезу голову, все те, що ти говорив і казав, змушувало тебе кривитися («Я сидів у барі й пасталакав про те, як розв'язати всі проблеми світу, а потім не зміг знайти своєї машини на парковці», — згадував один на зібранні, й ми всі кажемо спасибі). Але найгіршою карою були думки. Як людина могла цілий ранок проригати в унітаз і після цього вперто вважати, що в неї душевна криза? Але він справді так вважав. І його начальство вірило, можливо, тому, що свого часу дехто з них теж мав проблеми з чарівним слоном. Каллаген уже подумував, що маленька церква й сільська парафія допоможуть йому знову відчути єднання з Богом і самим собою. Тож навесні 1969-го він знову опинився в Новій Англії. Цього разу на півночі. Приїхав у повній бойовій готовності, з розп'яттям і ризою, в приємне містечко Джерусалемз-Лот, що в штаті Мен. І там нарешті зустрівся зі злом. Зазирнув йому у вічі.

І відсахнувся.

ДВА

— До мене прийшов письменник, — сказав він. — Бен Мірс.

— Здається, я читав його книжку, — пригадав Едді. — «Танець у повітрі», так вона називалася. Про чувака, якого повісили за вбивство, яке насправді вчинив його брат, так?

Каллаген кивнув.

— Саме так. Разом з місцевим учителем, Метью Берком, вони вважали, що в Джерусалемз-Лоті орудує вампір, до того ж такий, який перетворює на вампірів інших.

— А хіба вони не всі такі? — зачудувався Едді, згадавши десь так із сотню фільмів, переглянутих у «Маджестіку», і приблизно тисячу коміксів, куплених (а часом і поцуплених) у Далі.

— Не всі. Я до цього дійду, а поки що просто послухайте. Там був ще хлопчик, який вірив у це, десь віку вашого Джейка. Мене вони не переконали, спершу я не повірив, але вони самі були переконані, й мені було дуже важко суперечити їхній запеклості. Але в Лоті щось-таки діялося, це я знав точно. Зникали люди. Містечком ширилася паніка. Сидячи тут, на сонечку, годі це описати, але там панував жах. Я відправляв жалобну церемонію на похороні іншого хлопчика. Його звали Деніел Ґлік. Навряд чи він був першою жертвою вампіра в Лоті й точно не останньою, але він був перший, хто від цього загинув. У день похорону Деніела моє життя безповоротно змінилося. Я кажу не про кварту віскі на день. Щось змінилося в моїй голові. Я це відчув. Наче тумблер повернувся. І хоч я вже цілу вічність не мав у роті ні краплини віски, він досі повертається.

«Це сталося, коли ти пішов у тодеш, отче Каллаген», — подумала Сюзанна.

«Це сталося, друже, коли тебе накрило дев'ятнадцять, — подумав Едді. — Чи дев'яносто дев'ять. Чи й те, й те разом».

Роланд просто слухав. Його розум зараз був чистий від будь-яких думок. Досконала машина для сприймання інформації.

— Той письменник, Мірс, закохався в дівчину, Сюзен Нортон. І вампір її забрав. Напевно, почасти тому, щоб продемонструвати свою силу, а почасти — щоб покарати Мірса за те, що той насмілився організувати гурт, ка-тет, аби полювати на нього. Ми пішли до будинку, який купив вампір, старої руїни, яку називали Марстен-Гаузом. Істота, що там мешкала, була відома під іменем Барлоу.

Каллаген замовк. Він сидів у глибокій задумі й дивився крізь них невидющими очима, бо бачив ті давні часи. Та врешті-решт продовжив.

— Барлоу там не було, але він залишив по собі дівчину. І листа. Його було адресовано нам усім, але звертався вампір особисто до мене. Тієї ж миті, як я побачив її неживу на підлозі в підвалі Марстен-Гауза, я збагнув, що все це правда. Лікар, який був із нами, прослухав її груди, поміряв тиск — просто для певності. Серце не билося. Тиск був нульовий. Та коли Бен встромив їй у груди кілка, вона ожила. Порснула кров. Вона кричала і кричала. Її руки… я пам'ятаю тіні її рук на стіні…

Едді стис Сюзаннину долоню. Вони напружено слухали, вірячи й не вірячи водночас. То був не балакливий поїзд, чию життєдіяльність підтримували не надто справні комп'ютерні плати, і не чоловіки та жінки, що опустилися до первіснообщинного стану. То було щось подібне до невидимого демона, що прийшов туди, звідки вони видобували Джейка. Чи охоронця дверей у Датч-Гіл.

— І що він, той Барлоу, написав у листі? — спитав Роланд.

— Що моя віра слабка, я маю зректися свого сану. Авжеж, він мав рацію. Єдиним, у що я по-справжньому вірив на той час, було віскі «Бушмілз». Просто я цього не знав. Зате він знав. Випивка — теж упир, а свій свояка вгадає здалека.

Той хлопчик, що був з нами, вважав, що цей принц усіх вампірів наступними збирається вбити його батьків чи зробити з них вампірів. Щоб помститися. Вампір тримав хлопчика в полоні, але той зумів утекти, вбивши вампірового помічника, Стрейкера.

Роланд кивнув. Цей хлопчик дедалі більше нагадував йому Джейка.

— Як його звали?

— Марк Петрі. Я пішов з ним до нього додому, з усіма оберегами, які мала в своєму арсеналі церква: хрестом, столою, святою водою і, авжеж, з Біблією. Але я звик вважати ці речі символами, і то була моя ахіллесова п'ята. Барлоу був там. Він захопив батьків Петрі. А потім схопив хлопчика. Я підняв хреста. Він засяяв. Упир закричав від болю. — Каллаген посміхнувся, згадавши вереск агонії. І від цієї посмішки в Едді все похололо всередині. — Я сказав йому, якщо він хоч пальцем зачепить Марка, я знищу його. І тієї миті я був на це спроможний. Він теж це розумів. І відповів, що я не встигну, бо спершу він розірве хлопцеві горло. І це справді було так.

— Мексиканська нічия, — пробурмотів Едді, згадавши той день біля Західного моря, де в нього сталася сутичка з Роландом у разюче подібній ситуації. — Мексиканська нічия, хлопче.

— І що тоді сталося? — спитала Сюзанна.

Посмішка Каллагена зів'яла. Тепер він потирав свій шрам правою рукою, так само, як стрілець тер стегно — начебто сам цього не усвідомлюючи.

— Вампір зробив одну пропозицію. Він відпустить хлопця, якщо я опущу розп'яття. Ми станемо віч-на-віч беззбройні. Його віра проти моєї. Я погодився. Боже поможи, я погодився. Хлопчика

ТРИ

Хлопчика вже нема, він зник, наче вир на темній воді.

Барлоу немовби збільшується в розмірах. Його волосся, по-європейському зачесане назад, неначе розвівається довкола голови ореолом. На ньому темний костюм і яскраво-червона краватка, зав'язана бездоганно, і Калагену він видається часткою пітьми, що його оточує. Батьки Марка Петрі з розтрощеними черепами лежать біля його ніг, мертві.

— Виконуй свою частину угоди, шамане.

Але хіба йому конче необхідно дотримуватися домовленості? Чому б не завдати удару першим? Чи вбити його на місці?Якась неправильна думка, жахливо неправильна, але він не може збагнути, що в ній не так. І всі ті модні слівця, що допомагали йому під час попередніх криз, тут не згодяться. Це не аномія, не брак співчуття і не екзистенційна туга двадцятого століття. Це упир. І…

І його хрест, який доти яскраво світився, темнішає на очах.

Страх клубком розпечених дротів падає йому в живіт. Барлоу йде до нього через кухню Петрі, й Каллаген добре бачить його ікла, тому що Барлоу посміхається. Це посмішка переможця.

Каллаген відступає на крок назад. Потім на два. Потім його сідниці впираються у край стола, а стіл відсувається до стіни, і йому вже нікуди відступати.

— Сумно бачити, як віра підводить людину, — каже Барлоу і тягнеться до нього.

Та й чому б йому не тягтися? Хрест у руках Каллагена вже згас. Тепер це лише шмат гіпсу, дешевка, яку його мати купила в дублінській крамничці сувенірів, цілком можливо, що за здирницькою ціною. Сила, що струменіла від нього по руці, духовний струм, якого було досить, щоб змести стіни й потрощити камінь, щезла.

Барлоу виймає хрест з його пальців. Каллаген скрикує, як дитина, що раптом усвідомила: бабай існує насправді, й весь цей час він терпляче вичікував у шафі, поки не трапиться слушна нагода. І лунає звук, який відтоді переслідуватиме його до кінця життя, від Нью-Йорка й потаємних доріг Америки до зустрічей анонімних алкоголіків у Топіці, де він нарешті протверезів, і аж до кінцевої зупинки в Детройті та його життя тут, у Кальї Брин Стерджис. Він пам'ятатиме той звук, коли на його лобі з'явиться шрам і він покірно очікуватиме смерті. Він пам'ятатиме той звук, коли його смерть нарешті настане. Той звук — сухий тріск двічі поспіль, коли Барлоу переламує перекладини хреста, і глухий стукіт, коли він кидає їх на підлогу. А ще він пам'ятатиме неймовірно сміховинну думку, яка спадає йому поки Барлоу тягнеться до нього руками: «Господи, от би зараз випити».

ЧОТИРИ

Панотець подивився на Роланда, Едді й Сюзанну, як людина, що пам'ятає найнайгіршу мить свого життя.

— У групах анонімних алкоголіків вічно проголошують якісь приказки й гасла. І щоразу, коли я згадую ту ніч… як Барлоу бере мене за плечі… пам'ять підсовує мені одне гасло.

— Яке? — поцікавився Едді.

— Обережніше з тим, про що просиш, — процитував Каллаген. — Бо твоє бажання може збутися.

— Вам дали випити, — сказав Роланд.

— О так, — мовив Каллаген. — Випити мені дали.

П'ЯТЬ

У Барлоу міцні и безжальні руки. Поки вони тягнуть Каллагена до свого володаря, він раптово розуміє, що станеться наступної миті. Не смерть. Порівняно з цим смерть була б милістю.

«Ні, будь ласка, ні», — пробує сказати він, але з вуст зривається лише кволий стогін.

— Давай, отче, — шепоче вампір.

Рот Каллагена притискається до смердючої плоті — холодного горла вампіра. Це не аномія, не суспільна дисфункція, не наслідки етичної чи расової поведінки. Лише сморід мертвоти й одна вена, відкрита й пульсуюча темною зараженою кров'ю Барлоу. Жодного відчуття екзистенційної втрати, жодної постмодерної туги за смертю американської системи цінностей, ні навіть релігійно-психологічної провини західної людини. Лише намагання навіки затамувати подих чи якось викрутити голову вбік, чи зробити водночас те й те. Але він не може. Він тримається нескінченно довго, розмазуючи кров по щоках, лобі й підборідді, наче бойову фарбу. Але марно. Врешті-решт він робить те, що повинен зробити будь-який алкоголік, коли випивку підносять йому на таці. Він п'є.

Третій страйк. Ти поза грою.

ШІСТЬ

— Хлопчик урятувався. Хоч щось у цьому було доброго. А мене Барлоу відпустив. Убити мене було б нецікаво, правда? Ні, значно цікавіше було подарувати мені життя.

Годину чи більше я тинявся містечком, яке дедалі більше втрачало для мене свій колишній вигляд. Вампірів першого типу дуже мало, і це прекрасно, тому що перший тип може наробити збіса багато лиха за вкрай короткий час. Містечко вже було заражене, але я був надто сліпий — надто шокований, — щоб це розуміти. Жоден з нових вампірів до мене не наближався. Барлоу залишив на мені свій знак, подібно до того, як Бог залишив знак на Каїні, перш ніж вигнати його в землю Нод.

У завулку біля аптеки Спенсера був фонтанчик для пиття. За кілька років такого фонтанчика не схвалило б жодне міністерство охорони здоров'я, але в ті часи їх було по одному-два у кожному маленькому містечку. У ньому я змив з обличчя й шиї кров Барлоу. Спробував вимити й волосся. Потім пішов до своєї церкви Святого Андрія. Я вирішив, що молитимуся й благатиму про другий шанс. Молитимуся не Богові теологів, які вважають, що вся святість і несвятість походять із нашої душі, а давньому Богові. Тому, який оголосив Мойсееві, що той не зоставить чарівниці при житті, і наділив свого сина силою воскреснути з мертвих.

Другий шанс — це все, що мені було потрібно. Я готовий був віддати за це життя.

Неподалік церкви Святого Андрія я майже побіг. Усередину вело троє дверей. Я попрямував до середніх. Десь вистрелила вихлопна труба автомобіля, і хтось засміявся. Я дуже чітко пам'ятаю ті звуки. Таке враження, що вони позначили межу мого життя як священика святої римо-католицької церкви.

— І що ж з тобою сталося? — спитала Сюзанна.

— Двері відкинули мене, — сказав Каллаген. — Коли я торкнувся залізної ручки, з неї вирвався вогонь. Мов блискавка вдарила. Він скинув мене зі сходів на цементовану доріжку. Відтоді я маю оце. — Він підняв праву руку, вкриту шрамами.

— І це? — Едді показав на його лоб.

— Ні, — мовив Каллаген. — Це з'явилося пізніше. Тож я зіп'явся на ноги. Трохи пройшовся. І знову опинився біля аптеки Спенсера. Тільки цього разу зайшов усередину. Купив бинт, щоб перев'язати руку. А потім, коли розплачувався, побачив рекламу. «Вирушай у подорож на великому сірому собаці».

— Він говорить про «Ґрейхаунд»,[38] — пояснила Сюзанна Роландові. — Це величезна автобусна компанія.

Роланд кивнув і скрутив із пальців бублика, що мало означати «о'кей».

— Міс Куґен сказала мені, що наступний автобус вирушає до Нью-Йорка, тож я купив на нього квиток. Якби вона сказала, що він їде до Джексонвіля, чи Ноума, чи до Гарячого Рагу, штат Південна Дакота, я б подався і туди. Мені хотілося якнайшвидше забратися з того міста. Мені було начхати, що там помирають люди чи що з ними стається щось гірше за смерть, начхати, що деякі з них були мені друзями, деякі — парафіянами. Я просто хотів поїхати звідти. Розумієте?

— Так, — без тіні вагань відповів Роланд. — Чудово розуміємо.

Каллаген подивився йому у вічі, і те, що він там побачив, начебто його переконало. Коли він продовжив, то вже здавався спокійнішим.

— Лоретта Куґен була однією зі старих дів містечка. Мабуть, я її налякав, бо вона попросила, щоб я почекав автобуса надворі. Я вийшов. Згодом під'їхав автобус. Я зайшов і віддав водієві свого квитка. Він половину відірвав, половину повернув мені. Я сів. Автобус рушив. Ми проїхали попід жовтою блимавкою світлофора посеред містечка, і то була перша миля. Перша миля дороги, що привела мене сюди. Згодом — мабуть, було десь о пів на п'яту ранку, за вікном досі було темно — автобус зупинився у

СІМ

— Гартфорд, — каже водій автобуса. — Це Гартфорд, приятелю. Зупинка двадцять хвилин. Хочете вийти чогось попоїсти?

Зав'язаною рукою Каллаген витягає з кишені гаманця й мало не впускає його на підлогу. У нього в роті присмак смерті, огидний, м'який смак, як у гнилого яблука. Йому потрібно якось прибрати цей присмак, а якщо його нічим не вб'єш, то хоча б змінити, а якщо він не зміниться, то принаймні чимось перебити, сховати, як накривають потворну дірку в дерев'яній підлозі під шматком дешевого килима.

Він простягає водієві двадцятку й каже:

— Ви можете принести мені пляшку?

— Містере, правила…

— Решту залиште собі. Мені вистачить пінти.

— Мені не треба, щоб у моєму автобусі хтось буянив. За дві години ми будемо в Нью-Йорку. Отам уже зможете робити все, що схочете. — Водій пробує зобразити усмішку. — Це ж місто веселощів і розваг.

Каллаген (він більше не отець Каллаген, вогненний спалах з дверей бодай на це питання дав відповідь) додає до двадцятки десятку. Тепер він простягає тридцять доларів. Знову каже водієві, що пінти буде досить і що він не претендує на здачу. Цього разу водій бере гроші, адже він не дурень.

— Але не здумайте буянити, — повторює він. — Мені не треба, щоб у моєму автобусі хтось зчинив бучу.

Каллаген киває. Буянити він не буде, це точно. Водій іде до комбінованої крамнички «бакалія-алкогольні напої-ресторанчик швидкого харчу», що стоїть тут, на краю Гартфорда, на краю ранку, під сліпучими жовтими ліхтарями. В Америці є потаємні, приховані автостради. Ця крамничка стоїть біля в'їзду, що веде до тієї мережі розгалужених манівців, Каллаген це відчуває. Вона там, куди летять пластикові чашечки й пожмакані сигаретні пачки, гнані передсвітанковим вітром. Вона шепоче зі знака на бензинових колонках, того, на якому написано; «ПІСЛЯ ЗАХОДУ СОНЦЯ ЗА БЕНЗИН ПЛАТИТИ НАПЕРЕД». Вона в хлопчику-підлітку на тому боці дороги, який сидить на ґанку о четвертій тридцять ранку, — мовчазна картина болю. Потаємні дороги близько, і вони шепочуть до нього. «Приходь, друже, — кажуть вони. — Тут ти зможеш забути все, навіть ім'я, яке тобі нав'язали, коли ти був лише голим писклявим немовлям, вимащеним материнською кров'ю. Тобі прив'язали ім'я, наче бляшанку до собачого хвоста, ге? Але тобі не треба тягти його за собою сюди. Іди. Приходь». Але він нікуди не йде. Він чекає на водія автобуса, і досить скоро водій автобуса повертається, і в коричневому паперовому пакеті в нього пінта «Олд Лоґ Кебін». Цей сорт віскі Каллаген знає дуже добре, тут, у глушині, за пінту такого добра, либонь, правлять два з чвертю долари, тобто водій щойно заробив собі двадцять вісім доларів чайових, плюс-мінус. Непогано. Але ж це по-американському, правда? Дати багато, щоб отримати мало. І якщо «Лоґ Кебін» вимиє цей паршивий присмак з його рота — значно гірший за біль у обпеченій руці, — воно буде варте кожного цента з тієї тридцятки. Чорт, та за таке й сотні не шкода.

— Не буянити, — нагадує водій. — Якщо зчините галас, я висаджу вас посеред траси Крос-Бронкс. Богом клянуся.

На той час, коли автобус заїжджає на автовокзал Порт-Оториті, Дон Каллаген уже п'яний. Але він не бешкетує. Він просто тихо сидить і чекає, коли можна буде зійти з автобуса і злитися з людським потоком, що пливе о шостій ранку під холодними лампами денного світла: наркоманів, таксистів, чистильників взуття, дівчат, що зроблять тобі мінет за десять доларів, хлопців, зодягнених під дівчат, які зроблять тобі мінет за п'ять доларів, копів, що крутять у руках свої жезли, торговців наркотою, які всюди тягають за собою свої транзисторні радіоприймачі, чорноробів щойно з Нью-Джерсі. Каллаген змішується з натовпом, п'яний, але тихий. Копи з жезлами лише кидають на нього побіжні погляди. Повітря в Порт-Оториті смердить сигаретним димом, анашею і помиями. Буркочуть припарковані автобуси. Усі люди тут якісь відірвані. Під холодним денним освітленням вони всі якісь мертві.

Ні, думає він, проходячи під знаком «ВИХІД НА ВУЛИЦЮ». Не мертві. Живі мерці.

ВІСІМ

— Ого, — сказав Едді. — Добряче ж тобі перепало. Як на війні. Грецькій, римській чи в'єтнамській.

Коли Старий почав розповідати, Едді сподівався, що він швиденько все переповість і вони підуть до церкви дивитися на річ, яка була там захована. Він навіть не думав, що розповідь його зачепить, не кажучи вже про те, що вона може його вразити. Але так сталося. Каллаген знав про такі речі, що про них Едді не сподівався почути ні від кого: про смуток від паперових стаканчиків, які несе тротуаром вітер, про іржаву безнадію того знака на бензоколонках, про людський погляд за годину до світанку.

А понад усе про те, що часом цього не уникнути.

— На війнах? Я не знаю, — сказав Каллаген. Потім зітхнув і кивнув. — Так, мабуть. Весь той день я провів у кінотеатрах, а ніч — у парку Вашингтон-сквер. Я помітив, що інші бездомні вкриваються газетами, тож зробив так само. І це приклад того, як змінилося для мене життя — його якість і текстура, — починаючи з того дня, коли поховали Денні Ґліка. Так одразу ви цього не збагнете, але майте терпіння. — Глянувши на Едді, він усміхнувся. — Не бійся, синку, я не збираюся пробазікати весь день. Чи навіть ранок.

— Продовжуй, як тобі заманеться, як ти не від того, — сказав Едді.

Ці слова викликали в Каллагена вибух сміху.

— Кажу спасибі! Еге ж, кажу спасибі велике-превелике! Так от, я вкрив горішню половину свого тіла «Дейлі Ньюс», у якій був заголовок «Брати Гітлера чинять погром у Квінзі».

— Господи, ті Брати Гітлера, — скривився Едді. — Я їх пам'ятаю. Двоє відморозків. Вони били… кого? Євреїв? Чорних?

— Тих і тих, — сказав Каллаген. — І вирізали свастики на їхніх лобах. Мою вони закінчити не встигли. Та воно й добре, бо після вирізання вони збиралися не просто відлупцювати мене. Але то було за багато років після того, як я приїхав до Нью-Йорка.

— Свастика, — промовив Роланд. — Сіґул на літаку, якого ми знайшли біля Річкового Перехрестя? На тому, де сидів Давид Спритний?

— Угу, — кивнув Едді й намалював носком чобота на траві знак. Трава піднялася практично миттєво, але Роланд устиг побачити, що тавро на лобі в Каллагена цілком могло бути недовикарбуваною свастикою.

— Того дня наприкінці жовтня сімдесят п'ятого року, — вів далі Каллаген, — Брати Гітлера були для мене лише заголовком у газеті, під якою я спав. Другий свій день у Нью-Йорку я просто вештався містом, придушуючи в собі бажання перехилити чарчину. Якась частина мого «я» хотіла боротися замість пити. Спробувати спокутувати провину. Але водночас я відчував, як кров Барлоу дедалі глибше проникає в моє тіло й душу. Світ тепер мав інший запах, і я б не сказав, що він пахнув краще. Речі навколо виглядали інакше і теж змінилися не в ліпший бік. А його смак весь час тримався у мене в роті, як присмак гнилої риби чи зіпсутого вина.

Надії на порятунок я не мав. Навіть не думайте. Але спокута не означає спасіння. Не означає, що ти потрапиш до раю. Спокута допомагає очистити совість тут, на землі. А зробити це п'яним неможливо. Навіть тоді я не вважав себе алкоголіком, але часто міркував над тим, чи перетворив він мене на вампіра. Чи моя шкіра почне горіти на сонці, чи стану я задивлятися на жіночі шиї. — Він стенув плечима й засміявся. — Чи, може, чоловічі. Ви ж знаєте, що говорять про священиків: ми лише зграя прихованих голубих, які бігають і тицяють хрестами людям у писки.

— Але ти не став вампіром, — констатував Едді.

— Ні, не став, навіть вампіром третього типу. Не було нічого, крім відчуття опоганеності. Перебування за межами всього. Вигнання. Приреченості завжди відчувати нюхом його сморід і бачити світ таким, яким його бачать істоти його штибу, у сіро-червоних відтінках. Червоний був єдиним яскравим кольором, який мені дозволено було бачити багато років. Усе решта було лише натяком на колір.

Здається, я шукав офіс компанії «Менпавер», ну знаєте, тієї, яка наймає на поденну роботу? Тоді я ще був досить міцним парубком і, звісно, набагато молодшим.

«Менпавера» я не знайшов. Але натомість натрапив на місце, що називалося «Домівкою». На перетині Першої авеню й Сорок сьомої вулиці, неподалік будівлі ООН.

Роланд, Едді й Сюзанна перезирнулися. Хай чим була та «Домівка», розташовувалася вона лише за два квартали від пустиря. «Тільки тоді він ще не був пустирем, — подумав Едді. — У сімдесят п'ятому там ще були „Делікатеси від Тома і Джері, ми знаємося на закусках для вечірок!“» Раптом йому схотілося, щоб Джейк був з ними. Малий би зараз уже, напевне, стрибав від хвилювання.

— Та «Домівка»… Що то була за крамниця? — спитав Роланд.

— Не крамниця. Притулок. «Мокрий»[39] притулок. Не скажу точно, чи він був єдиний такий на Мангеттені, але закладаюся, що один з небагатьох. Тоді я мало знав про притулки — хіба що зі своєї першої парафії, та й то трішки, — але з часом дізнався чимало. Я бачив систему з обох боків. Були часи, коли я розливав суп черпаком о шостій вечора і роздавав ковдри о дев'ятій. А були й такі часи, коли я їв той суп і спав під тими ковдрами. Звісно, після того, як мені перевіряли голову на вошей.

Є притулки, куди тебе не пустять, якщо відчують, що від тебе тхне спиртним. Є такі, куди пустять, але тільки коли ти скажеш, що востаннє пив щонайменше дві години тому. Є ще місця — їх декілька, — куди пускають п'яним у дим, але біля входу тебе обшукують і забирають усе бухло. По тому тебе запихають у окрему замкнену кімнату з рештою п'яниць. Якщо передумаєш, ти не зможеш вийти й знову нажлуктитися. І якщо в тебе почнеться біла гарячка й ти бачитимеш, що зі стін повзуть зграї жуків, то менш п'яних сусідів по кімнаті ти цим не налякаєш. Жінок у карцер не допускали, бо їх могли зґвалтувати. Мабуть, це одна з причин, чому на вулиці помирає більше безпритульних жінок, ніж чоловіків. Так казав Лyпe.

— Лyпe? — перепитав Едді.

— До нього я ще дійду, а поки що скажу тільки, що він придумав правила «Домівки» щодо алкоголю. У «Домівці» під замком тримали не п'яниць, а саму випивку. Якщо комусь до зарізу треба було випити й цей хтось обіцяв сидіти тихо, йому давали ковток. Плюс заспокійливе. У медичній практиці ця процедура небажана — я навіть не впевнений, чи вона законна, бо ні Лупе, ні Ровен Маґрудер лікарями не були — але вона діяла. Одного напруженого вечора я прийшов тверезим, і Лупе одразу поставив мене до роботи. Перші кілька днів я працював безоплатно, а тоді Ровен покликав мене до свого кабінету, завбільшки з комірчину прибиральниці. Він спитав, чи я алкоголік. Я відповів заперечно. Тоді він спитав, чи мене розшукує поліція. Я знову сказав «ні». Він спитав, чи я від чогось тікаю. Я відповів; так, від себе. Він спитав, чи я хочу працювати, і я розплакався. Він зрозумів це як ствердну відповідь.

Наступні кілька місяців, до червня тисяча дев'ятсот сімдесят шостого я працював у «Домівці». Застеляв ліжка, куховарив, ходив збирати кошти з Лупе, а часом із Ровеном, водив п'яниць на збори анонімних алкоголіків, які відбувалися в фургоні, що належав «Домівці», давав ковтнути спиртного хлопцям, у котрих занадто трусилися руки, щоб вони могли самі тримати склянку. Я взявся порядкувати бухгалтерією, бо я в цьому тямив більше, ніж Маґрудер, Лупе чи будь-хто з працівників. Ті дні не були найщасливішими в моєму житті, цього я так і не дочекався, і смак крові Барлоу в роті весь час нагадував про себе, але ті дні були благодатними. Думав я мало. Я просто тримав голову схиленою і робив те, що мені загадували. Потроху я став зцілюватися.

Якось узимку я збагнув, що зі мною відбуваються зміни. Неначе розвилося шосте чуття. Інколи я чув передзвін дзвіночків. Жахливий, але приємний водночас. Часом, коли я був на вулиці, все навкруги темнішало, навіть якщо яскраво світило сонце. Пригадую, я дивився на тротуар, пересвідчитися, чи моя тінь ще зі мною. Я був певен, що не побачу її, але вона завжди була на місці.

Роландів ка-тет обмінявся поглядами.

— Іноді до цих фуг приєднувалося ще й нюхове відчуття. Міцний запах, наче цибуля впереміш із розпеченим металом. Я почав підозрювати, що в мене якась форма епілепсії.

— А ви ходили до лікаря? — спитала Сюзанна.

— Ні. Я боявся, що він знайде ще щось. Найпевніше — пухлину мозку. Тож я просто схиляв голову й працював далі. А потім одного вечора я пішов у кіно на Таймз-сквер. Показували римейк двох вестернів із Клінтом Іствудом. Те, що називають спагеті-вестернами, так?

— Угу, — підтвердив Едді.

— Сидячи у залі, я почув ті дзвіночки. Мелодію. І відчув запах, міцніший, ніж завше. Його джерело цього було переді мною, трохи ліворуч. Глянувши в той бік, я побачив двох чоловіків: літнього й молодшого. Їх легко було помітити, бо ж залу було заповнено лише на три чверті. Молодший нахилився до старішого. Старіший не зводив очей з екрану, але обійняв молодого за плечі. Якби я побачив це будь-якого іншого вечора, я б не мав ні найменшого сумніву, хто переді мною, але того вечора все було інакше. Я спостерігав. І на моїх очах з'явилося якесь темно-синє світло, спершу довкола молодого, потім довкола старшого. Це світло не було схоже на жодне інше, яке я бачив у житті. Воно було подібне до темряви, яка інколи напливала на мене надворі, коли в моїй голові лунали дзвіночки. Подібне до того запаху. Ти знаєш, що цього не може бути, але водночас це реальність, і я збагнув. Змиритися не зміг — це прийшло пізніше, — але збагнув. Молодший чоловік був вампіром.

Він замовк, обмірковуючи, як йому краще продовжити свою розповідь. Як її краще подати.

— Я вважаю, що в нашому світі існує щонайменше три типи вампірів. Я поділяю їх на три типи: перший, другий і третій. Упирі першого типу дуже рідкісні. Таким був Барлоу. Вони живуть дуже довго і можуть тривалий час проводити у глибокій сплячці — п'ятдесят чи навіть усі двісті років. Коли не сплять, можуть перетворювати людей на вампірів, робити з них тих, кого ми називаємо живими мерцями. Ці мерці становлять другий тип. Вони також спроможні створювати нових вампірів, але ці вже будуть тупі. — Каллаген подивився на Едді й Сюзанну. — Ви бачили «Ніч живих мерців»?

Сюзанна похитала головою. Зате Едді кивнув.

— Мерці в тому фільмі були зомбі, геть пустоголові. Вампіри другого типу розумніші, звісно, та не набагато. Вдень вони не виходять надвір, бо можуть осліпнути, отримати опік чи наразитися на смерть. Хоча напевно я сказати не можу, тому що їхнє життя зазвичай коротке. Не тому, що перетворення з живої людини на упиря скорочує життя, а через те, що існуванню вампірів другого типу постійно щось загрожує.

У більшості випадків — я так думаю, але стовідсоткової певності не маю — вампіри другого типу перетворюють людей теж на вампірів другого типу на відносно невеликій території. На цій стадії хвороби — а це таки хвороба — вампір першого типу, король вампірів, уже далеко. Того сучого сина в Салем-Лоті вбили. Таких, як він, у світі, може, дюжина, не більше.

В інших випадках другий тип створює третій тип. Упирі третього типу — мов ті комарі. Вони не здатні перетворювати людей на вампірів, але вони можуть смоктати кров. Смоктати. І ще раз смоктати.

— А вони можуть підчепити СНІД? — спитав Едді. — Ти ж знаєш, що це таке, правда?

— Знаю, хоч до весни вісімдесят третього я цього терміна не чув. Я тоді працював у притулку «Маяк» у Детройті, й час мого перебування в Америці добігав кінця. Авжеж, тоді ми вже майже десять років знали, що щось таке є. В деяких книжках це називалося ІДГС — імунодефіцит гомосексуалістів. У тисяча дев'ятсот вісімдесят другому стали з'являтися статті про нову хворобу, яка називалася «рак геїв», і роздуми про те, що вона може бути заразною. У народі її звали «хворобою трахо-болячок», через ураження шкіри, яке вона спричиняла. Сумніваюся, що вампіри від неї помирають чи навіть нездужають. Але вони можуть заразитися. А потім заражати інших. О так. У мене є вагома причина так думати. — Каллагенові губи задрижали й міцно стислися.

— Коли цей демон-упир змусив тебе пити його кров, він передав тобі здатність бачити цих істот, — сказав Роланд.

— Так.

— Бачити їх усіх чи лише Третіх? Дрібненьких?

— Дрібненьких, — Каллаген коротко й невесело розсміявся. — Так. Мені подобається. Хай там як, але я міг бачити лише Третіх, принаймні відколи виїхав з Джерусалемз-Лота. Та, звісно, Перші, такі як Барлоу, дуже рідкісні, а другий тип живе недовго. Їх убиває сам їхній голод. Вони ненажерливі. Одначе упирі третього типу можуть виходити надвір навіть удень. І майже всі поживні речовини отримують з їжі, як і люди.

— Що ти зробив того вечора? — спитала Сюзанна. — В кінотеатрі?

— Нічого, — відповів Каллаген. — Весь той час, поки я був у Нью-Йорку — вперше був у Нью-Йорку, — я не робив нічого аж до квітня. Просто я не мав певності. Тобто в душі я знав, що мені робити, але голова відмовлялася з цим погоджуватися. А ще весь час заважала одна дуже проста річ: я був алкоголіком, який перестав пити. Алкоголік — теж вампір, і ця частина мого «я» дедалі більше потерпала від спраги, тоді як решта мого єства намагалася заперечити свою природу. Тож я сказав собі, що бачив парочку гомосексуалістів, що обіймалися в кіно, та й годі. Що ж до решти: дзвіночків, запаху, темно-синього світла довкола молодшого, — я переконав себе, що в усьому винна епілепсія чи наслідки того, що зі мною зробив Барлоу. Чи водночас те й інше. Звісно, щодо Барлоу я не помилявся. Його кров у мені не дрімала. Вона дивилася і бачила.

— Ти не все знаєш, — сказав Роланд.

Каллаген повернувся до нього.

— Ти занурювався в тодеш, отче. Щось із цього світу кликало тебе до себе. Підозрюю, що то була та річ з твоєї церкви, хоча тоді, коли ти дізнався про неї вперше, її ще не було у твоїй церкві.

— Ні, — сказав Каллаген. Він дивився на Роланда зі сторожкою повагою. — Не було. А звідки ти знаєш? Скажи, прошу.

Але Роланд не сказав.

— Продовжуй, — мовив він натомість. — Що з тобою сталося далі?

— Далі стався Лупе, — відповів Каллаген.

ДЕВ'ЯТЬ

Його прізвище було Дельґадо.

На це Роланд лише на мить розширив очі від подиву, але Едді з Сюзанною знали стрільця досить добре, щоб розуміти: навіть така дрібниця в його поведінці мала надзвичайну вагу. Водночас вони вже майже звикли до цих збігів, які насправді могли виявитися не випадковими, до відчуття, що кожен з цих випадків — наче клацання якоїсь велетенської шестірні.

Лупе Дельґадо мав тридцять два роки і був алкоголіком, який уже п'ять років не брав до рота ні краплі спиртного. У «Домівці» він працював з тисяча дев'ятсот сімдесят четвертого. Місце знайшов Маґрудер, але життям і сенсом наповнював цю справу саме Лупе Дельґадо. Удень він працював у обслузі готелю «Плаза» на П'ятій авеню, вночі — в притулку. Він допоміг створити «мокрі» правила «Домівки» й був першою людиною, яка привітала Каллагена, коли той переступив через поріг.

— Тоді, вперше, я вже прожив у Нью-Йорку трохи більше року, — сказав Каллаген. — Але ще до березня сімдесят шостого… — Він замовк, намагаючись промовити те, про що вони втрьох уже й так здогадалися з виразу його обличчя. Воно залилося рожевим рум'янцем, крім того місця, де був шрам. На рожевому тлі він наче світився надприродною білістю.

— Ну добре, ви б, мабуть, сказали, що ще до березня я в нього закохався. Чи це робить з мене гомика? Голубця? Я не знаю. Кажуть, ми, священики, всі такі. Принаймні дехто так вважає. Та й чому б ні? Щомісяця чи що два місяця в газетах з'являлися статті про священиків, які полюбляли мацати хлопчиків-служок. Що ж до мене, то я не маю підстав вважати себе гомиком. Бачить Бог, попри свій сан, я був небайдужий до гарненьких жіночих ніжок і мені ніколи не спадало на думку розбещувати служок. І між мною та Лупе ніколи не було нічого плотського. Але я любив його. Не за його душу, чи відданість, чи служіння «Домівці». Не тому, що він вирішив, що його справжнє покликання — працювати з бідними, достоту як Христос. Мене вабило до нього фізично.

Каллаген замовк, вагаючись, а потім стрілив:

— Боже, який він був вродливий. Прекрасний!

— Що з ним сталося? — спитав Роланд.

— Він прийшов одного засніженого вечора наприкінці березня. У притулку яблуку ніде було впасти, аборигени були невгамовні. Вони вже встигли влаштувати кулачну розправу, і ми досі їх утихомирювали. В одного чоловіка був сильний напад білої гарячки, і Ровен Маґрудер у своєму кабінеті відпоював його кавою з віскі. Здається, я вже вам казав, що в «Домівці» не було кімнати, де п'яниць можна було б тримати під замком. Був час вечері, хоча ні, минуло вже півгодини по тому, як мали б роздати вечерю, але троє волонтерів не прийшли через погану погоду. Грало радіо, кілька жінок танцювали. «У зоопарку час годівлі», — любив казати Лупе.

Я знімав пальто, збираючись на кухню… один тип, якого звали Френк Спінеллі, ухопив мене за комір… хотів дізнатися про рекомендаційного листа, якого я обіцяв йому написати… ще була жінка, Ліза Як-Її-Там, якій потрібна була допомога з одним із завдань у групі анонімних алкоголіків — «Написати список тих, кого ми скривдили»… одному молодикові треба було допомогти з резюме, він міг трохи читати, але писати не вмів… щось пригоріло на плиті… повний комплект. Але мені подобалося. Цей вир підхоплював тебе й ніс за собою. Та посеред усього цього я зупинився. Не було жодного дзеленчання, а єдиними запахами, які я відчував, були сморід немитих тіл п'яниць і запах пригорілої їжі… але довкола шиї Лупе я бачив ореол того світла, схожого на комір. І сліди. Крихітні, майже непомітні.

Я зупинився і, мабуть, заточився, бо Лупе промчав повз мене. І тут я відчув цей запах, дуже слабкий: пекуча цибуля і розпечений метал. Мабуть, я не зогледівся, як промайнула пара секунд, бо зненацька ми з ним опинилися вдвох у кутку біля архівної шафки, де тримали все для зборів анонімних алкоголіків, і він спитав мене, коли я востаннє їв. Бо знав, що часом я забував поїсти.

Запах щез. Синє світіння довкруж його шиї теж зникло. Пропали й ті сліди від чиїхось укусів. Якщо упир не надто зажерливий, вони швидко сходять. Але я знав. Не було сенсу питати в нього, з ким він був, коли й де. Вампіри, навіть третього типу — особливо третього типу, — вміють маскуватися. П'явки зазвичай виділяють разом зі слиною фермент, який підтримує потік крові, поки вони ссуть кров. Він також робить шкіру нечутливою, тож поки ти не помітиш на собі паразита, то й не знатимеш, що з тобою відбувається. Так і ці упирі третього типу — мають у своїй слині речовину, яка спричиняє короткочасну амнезію.

Якось я спромігся відволіктися від цього. Сказав йому, що в мене запаморочилося в голові і що це, напевно, від того, що я прийшов з холоду й одразу занурився в шум, світло, тепло. Він наче повірив, але попросив, щоб я не напружувався. «Ти надто цінний для нас, ми не можемо втратити тебе, Ден», — сказав він, а потім поцілував мене. Сюди. — Правою рукою зі шрамом Каллаген торкнувся своєї правої щоки. — Тож, напевно, я збрехав, коли казав, що між нами не було нічого фізичного. Був той один поцілунок. І я досі яскраво пам'ятаю свої відчуття. Навіть поколювання щетини над його верхньою губою… ось тут.

— Мені так прикро за тебе, — співчутливо сказала Сюзанна.

— Дякую, дорогенька, — сказав він. — Ти навіть не уявляєш, як багато це для мене означає. Як чудово, коли тобі співчуває людина з твого світу. Це так, наче ти у вигнанні й одного дня одержуєш звістку з дому. Чи ковток свіжої води з джерела після того, як роками ти пив застояну бурду з пляшок. — Він узяв її руку в свої долоні й усміхнувся. Щось у цій усмішці здалося Едді силуваним чи навіть фальшивим. Аж раптом йому спала жахлива думка. А що, як отець Каллаген зараз відчуває змішаний запах пекучої цибулі й розпеченого металу? Що, як він бачить синє світіння, не комірцевий ореол довкола Сюзанниної шиї, а пояс довкруж її живота?

Едді подивився на Роланда, та звідти годі було чекати допомоги. Стрільцеве обличчя було незворушним і нічого не виражало.

— У нього був СНІД? — здогадався Едді. — Якийсь голубий третього типу вкусив вашого друга й передав цю заразу йому.

— Голубий, — повторив Каллаген. — Ви хочете сказати, що це дурне слово справді означає… — Він несхвально похитав головою.

— Угу, — кивнув Едді. — «Ред Сокс» не виграли чемпіонату, а підарів називають голубими.

— Едді! — докірливо мовила Сюзанна.

— Що? — сказав Едді. — Думаєш, легко бути останнім, хто пішов з Нью-Йорка й забув вимкнути світло? Ні, це нелегко. Я, скажу тобі, вже й сам уже почуваюся відсталим від життя. Він повернувся до Каллагена. — Але ж саме це й сталося, правда?

— Думаю, так. Не забувайте, що я тоді мало що знав, а що знав — тому не йняв віри й притлумлював у собі. Украй енергійно, як казав президент Кеннеді. Першого упиря — першого «дрібненького» — я побачив тоді в кінотеатрі за тиждень до Різдва й нового тисяча дев'ятсот сімдесят п'ятого року. — Він коротко уривчасто розсміявся. — І як я зараз собі пригадую, кінотеатр називався «Голуб'ятня». Хіба не дивно? — Він замовк, спантеличено дивлячись у їхні обличчя. — Не дивно. Ви не здивовані.

— Збіги скасовано, друже, — сказала Сюзанна. — Нині ми живемо в реальності, яка більше нагадує діккенсівську.

— Я тебе не розумію..

— А й не треба. Продовжуйте. Розповідайте.

Пошукавши загублену нитку розповіді, Старий продовжив.

— Першого свого упиря третього типу я побачив наприкінці грудня сімдесят п'ятого. Минуло близько трьох місяців відтоді, як я помітив синє світло довкола шиї Лупе. На той час я вже перебачив з півдюжини вампірів. І лише одного з них — на полюванні. У завулку в Іст-Вілідж з одним хлопцем. Він — вампір — стояв отак. — Каллаген підвівся і показав ту позу, витягнувши руки й ніби спираючись ними на невидиму стіну. — Його жертва, затиснена між руками, стояла обличчям до нього. Збоку це виглядало так, наче вони розмовляють. Чи цілуються. Але я знав, знав, що це ні те, ні друге.

Інші ж… кількох я бачив у ресторані, вони їли поодинці. Те світіння оточувало їхні руки і їхні обличчя. Воно було розмазане по їхніх губах наче… наче електричний чорничний сік… і запах горілої цибулі витав у повітрі довкола них, мов парфуми. — Каллаген розтягнув губи в посмішці. — Цікаво… Щоразу, коли я намагаюся їх описати, то вишуковую якісь приховані порівняння. Тому що я пробую їх не описати, а збагнути. Досі намагаюся їх збагнути. З'ясувати для себе, яким міг би бути той інший, потаємний світ, що весь час перебував поряд, буквально за крок від того, який я добре знав.

«Роланд мав рацію, — подумав Едді. — Це тодеш. Напевно. Він про це не підозрює, але так і є. А тоді хто він? Член нашого ка-тету?»

— Вона стояла у черзі в банку «Мерін Мідленд», з яким працювала «Домівка», — вів далі Каллаген. — Посеред білого дня. Я стояв у черзі до віконця «Депозити», а ця жінка — до «Видачі готівки». Те світло її оточувало. Побачивши, що я дивлюся на неї, вона всміхнулася. Безстрашно глянула мені просто у вічі. Кокетливо. — Він помовчав. — Спокусливо.

— Ти впізнавав їх, бо в твоєму тілі текла кров демона-вампіра, — сказав Роланд. — А вони тебе впізнавали?

— Ні, — миттю озвався Каллаген. — Якби вони могли мене бачити, виокремлювати мене серед людей, моє життя не було б варте й шеляга. Хоча вони таки дізналися про мене. Але вже згодом.

Важливо те, що я їх бачив. Я знав, що вони є. І коли побачив, що сталося з Лупе, то зрозумів, хто це з ним зробив. Вони теж це бачать. Нюхом відчувають. Можливо, теж чують передзвін, їхні жертви мічені, і щойно на них з'являється тавро, як злітаються інші упирі, як метелики на світло. Чи собаки, які поливають один і той самий телефонний стовп.

Я впевнений, що того вечора в березні Лупе вкусили вперше, тому що раніше ніколи не бачив на ньому того світіння… чи міток на горлі, на вигляд невинних, як пара порізів від гоління. Але по тому його кров пили постійно. Це мало якийсь стосунок до нашої роботи з безпритульними, які йшли конвеєром. Може, кров, у якій циркулює алкоголь, для них як дешевий наркотик. Хтозна…

Хай там як, а перше вбивство я вчинив через Лупе. Перше з цілої низки. Це сталося в квітні…

ДЕСЯТЬ

Зараз квітень, і повітря нарешті запахло весною. Каллаген з п'ятої години в «Домівці»: спочатку виписує чеки, щоб закрити рахунки в кінці місяця, потім готує свою коронну страву, яку сам називає «Жаб'ячим рагу». Рагу взагалі-то з яловичиною, але йому подобається ця смішна назва.

Паралельно він вимиває великі сталеві казани — не тому, що мав у них потребу (чого-чого, а посуду в «Домівці» не бракувало), просто мати вчила його прибирати за собою на кухні.

Він несе казан до чорного виходу, однією рукою притримує його на стегні, другою повертає ручку дверей. Виходить у завулок, збираючись вихлюпнути мильну воду в заґратований злив каналізації, та раптом зупиняється. Він бачить те, що вже бачив раніше, у Вілідж, але тоді двоє чоловіків (один притулився спиною до стіни, другий стояв перед ним, упираючись руками в цеглу) були лише тінями. Цих він бачить дуже добре, бо з кухні падає світло. І той, хто прихилився до стіни й наче спить, повернувши голову так, щоб відкрити шию… Каллаген його знає.

То Лупе.

Хоч крізь відчинені двері падає світло й ця частина завулка добре освітлена, а Каллаген навіть не намагається поводитися тихо — він навіть наспівує «Прогуляйся дикою стороною», жоден з них його не помічає. Вони в трансі. Чоловікові, що стоїть перед Лупе, десь п'ятдесят років, він добре одягнений, у костюмі й краватці. Поруч стоїть на камінні дорогий портфель «Марк Крос». Шия чоловіка витягнута вперед, голова нахилена. Розкриті губи туляться до шиї Лупе з правого боку. Що там, під ними? Яремна вена? Сонна артерія? Каллаген не пам'ятає, та це й немає значення. Дзвоники не дзеленчать, але запах нестерпний, так смердить, що сльози порскають йому з очей і з носа тече прозорий слиз. Довкола двох чоловіків палахкотить темно-синє світло, Каллаген бачить, як воно ритмічно пульсує обертами. «Це їхнє дихання, — здогадується він. — Ця гидота ворушиться від їхнього дихання. Тобто вона справжня».

До вух Каллагена долинає дуже тихе вологе чмокання. Таке можна почути в кінотеатрі, коли там жагуче, з запалом цілується якась парочка.

Далі він не думає, а просто робить. Ставить на землю казан з жирною мильною водою. Дно казана лунко стукається об бетонний ґанок, але пара біля стіни завулка навіть не ворушиться. Вони досі занурені у свій сон. Каллаген відступає на два кроки назад і опиняється на кухні. На столі лежить сокирка, якою він дрібнив на кубики яловичину для рагу. Лезо яскраво блищить. У ньому він бачить себе й думає: «Принаймні я не упир. Інакше відображення б не було». Потім його пальці стискаються на гумовому руків'ї ножа. Він повертається в завулок. Переступає через казан з мильною водою. Повітря нерухоме й вологе. Десь крапає вода. Десь радіо горлає «Хтось врятував сьогодні моє життя». Краплини вологи в повітрі утворюють довкола ліхтаря на дальньому боці завулка ореол. У Нью-Йорку квітень, і за десять футів від того місця, де стоїть Каллаген — віднедавна колишній священик католицької церкви, — вампір ссе кров у своєї жертви. Чоловіка, в якого закохався Доналд Каллаген.

«Я майже був у тебе на гачку», — співає Елтон Джон, і Каллаген ступає на крок уперед, піднімаючи сокирку. Потім рвучко опускає її, і лезо глибоко заходить у череп вампіра. Два боки його голови розчахуються, як крила. Він підводить голову, наче хижак, який почув наближення когось більшого й небезпечнішого, ніж він сам. Наступної миті він трохи підгинає коліна, немовби збираючись підняти портфель, потім наче вирішує, що обійдеться й без нього. Він повертається і повільно йде до виходу з завулка. На звук голосу Елтона Джона, який тепер виводить «Хтось врятував, хтось врятував, хтось врятував сьогодні моє життя». Сокирка досі стирчить з його черепа. З кожним кроком руків'я гойдається з боку в бік, неначе тугий маленький хвіст. Каллаген бачить кров, але її не море, як він очікував. Тієї миті він надто шокований, щоби над цим замислюватись, але пізніше він зрозуміє, що в цих істотах украй мало рідкої крові. Те, що дає їм життя, є навіть магічнішим, ніж сама загадка крові. Найдивовижніше, що їхня кров скипається так туго, неначе жовток круто звареного яйця.

Істота робить ще один крок і зупиняється. Її плечі опускаються. Голова провалюється вперед, і Каллаген більше її не бачить. А потім, зненацька, одяг падає і зіщулюється, лягаючи на вологу землю в завулку.

Почуваючись, наче уві сні, Каллаген іде, щоб подивитися на все, що лишилося від упиря. Лупе Дельґадо з заплющеними очима й закинутою назад головою стоїть біля стіни, досі занурений у сон, який наслав на нього упир. По його шиї стікають униз дві маленькі незначні цівки крові.

Каллаген дивиться на одяг. Краватку досі зав'язано. Сорочка досі в костюмному піджаку і заправлена в костюмні штани. Він знає, що як розстебнути ширінку, то під нею буде білизна. Він піднімає рукав піджака, щоб упевнитися, що він порожній не лише на вигляд, ай на дотик, і звідти вивалюється вампірів годинник. Він цокається об землю біля персня.

Ще там є волосся. І зуби, деякі з пломбами. Від решти містера Портфель-Марк-Крос не лишилося й сліду.

Каллаген збирає одяг. Елтон Джон все ще співає «Хтось врятував мені життя сьогодні», але, мабуть, це не дивно. Та пісня досить довга, чотири хвилини, не менше. Він надягає годинника собі на зап'ястя, а персня собі на пальця, на тимчасове зберігання. Одяг відносить усередину, проходячи повз Лупе. Той досі в трансі. Але отвори на його шиї, не більші за сліди від уколів шпилькою, вже зникають.

Якимось дивом на кухні нікого нема. Ліворуч двері з написом «КОМОРА». За нею короткий коридорчик, обабіч якого тягнуться різні відсіки. Всі вони для захисту від крадіжок закриті дверцятами з важкої металевої сітки. З одного боку консерви, з іншого бакалія. Потім одяг. В одному відділенні сорочки, у другому штани. Сукні й спідниці в наступному. Пальта теж окремо. У самому кінці коридорчика стоїть стара гардеробна шафа з написом «РІЗНЕ». Каллаген знаходить гаманець упиря й кладе його собі в кишеню, до свого гаманця. З двома гаманцями кишеня виглядає надміру розпухлою. Потім він відмикає шафу і вкидає туди вампірові речі, не розбираючи їх. Це легше, ніж спробувати їх посортувати, хоча він підозрює, що білизна, коли її знайдуть у штанах, викличе нарікання. Бо в «Домівці» ношену білизну не приймають.

— «Нехай ми обслуговуємо низи суспільства, — сказав йому якось Ровен Маґрудер, — але в нас є свої принципи».

Та зараз не до принципів. Зараз треба подумати, що робити з волоссям і зубами вампіра. З його годинником, перснем, гаманцем… і Господи, його портфелем і черевиками! Вони ж досі там!

. «Не нахабній і не скаржся, — каже він сам собі. — Адже дев'яносто п'ять відсотків упиря зникло, просто слушної миті розчинилося в повітрі, як чудовисько в останні хвилини фільму жахів. Досі Господь був на твоєму боці — хотілося б вірити, що Господь, — тож навіть не думай скаржитися».

Та він і не скаржиться. Збирає волосся, зуби, портфель, відносить їх туди, де кінчається завулок, ступаючи в калюжі, й перекидає через паркан. Після хвилини роздумів туди ж летять годинник, гаманець і перстень. Перстень ніяк не хоче зніматися з пальця, і Каллаген мало не впадає у паніку, але зрештою він приєднується дo решти речей — дзінь. Усе це не залишиться без господаря. Це ж Нью-Йорк. Він повертається до Лупе й бачить черевики. Вони надто гарні, щоб їх викидати, — їх ще можна носити роками. Він піднімає їх і несе двома пальцями правої руки на кухню. Так він і стоїть з ними коло плити, коли знадвору заходить Лупе.

«Доне? — каже він. У нього трохи хрипкий голос, голос людини, яка щойно прокинулася від міцного сну. Тон трохи здивований. Він показує на черевики, що висять на складених гачком Каллагенових пальцях. — Ти збираєшся кинути їх у рагу?»

«А що, гарна думка — вони могли би позитивно вплинути на смак. Ні, покладу в комору», — каже Каллаген. Його самого вражає, наскільки спокійно звучить його голос. А серце! Б'ється з чудовою регулярною швидкістю шістдесят чи сімдесят ударів за хвилину. — Хтось залишив їх біля чорного входу. А ти що робив?

Лупе всміхається йому, а коли він усміхається, то стає ще гарнішим.

«Надворі, виходив покурити. Там так добре, що навіть повертатися не хотілося. А ти хіба не бачив мене?»

«Бачив, — відповідає Каллаген. — Та мені здалося, що ти весь у своїх думках, тож я не хотів тебе тривожити. Відчини, будь ласка, двері комори».

Лупе прочиняє двері.

«Незлецька пара, — каже він. — „Баллі“. Хто ж це такий крутий лишає такі черевики для п'яниць?»

«Мабуть, комусь не підійшли», — відказує Каллаген. І чує передзвін, ту отруйну солодкість, і міцно зціплює зуби від звуку. Світ на мить стає хистким і розмитим. «Не зараз, — думає він. — Тільки не зараз».

Це не молитва (останнім часом він дуже мало молиться), але, мабуть, хтось таки його чує, бо дзвіночки стихають. Світ перестає ряхтіти. В сусідній кімнаті хтось волає, вимагаючи вечері. Ще хтось матюкається. Стара, як світ, пісня. А йому хочеться випити. Це теж як завжди, з тією тільки різницею, що бажання зараз сильніше, ніж будь-коли. Він весь час думає про те, яким було відчуття, коли рука стискала гумове руків'я. Про вагу сокирки. Про звук, з яким вона ввійшла в череп. І в роті знову виникає присмак. Мертвий смак крові Барлоу. Він теж. Що сказав упир на кухні Петрі, коли зламав розп'яття, яке подарувала йому мати? Що сумно бачити, як віра підводить людину.

«Піду сьогодні на збори анонімних алкоголіків», — думає він, зв'язуючи черевики «Баллі» резинкою і кидаючи їх до решти взуття. Часом збори йому допомагають. Він ніколи не каже: «Мене звати Дон, я алкоголік», але інколи йому легшає.

Лупе стоїть просто в нього за спиною, тож коли Каллаген обертається, то від несподіванки тихо охкає.

«Легше, друже», — сміючись, каже Лупе. Він мимохіть почухує горло. Сліди досі там, але вранці вони щезнуть. Втім, Каллаген знає, що вампіри їх якось бачать. Чи відчувають нюхом. Чи ще якось, розтуди його.

«Слухай, — каже він, звертаючись до Лупе. — Я тут подумав і вирішив поїхати з міста на тиждень-два. Не хочеш приєднатися? Можемо поїхати на північ штату. На риболовлю».

«Не можу, — відказує Лупе. — У готелі я не матиму відпустки до червня. До того ж нам бракує рук тут. Але, якщо хочеш поїхати, я залагоджу з Ровеном. Нема питань. — Лупе придивляється до нього пильніше. — Схоже, відпочинок тобі не завадить. У тебе втомлений вигляд. І ти нервовий».

«Ні, то я так, плани-плани», — каже Каллаген. Він нікуди не поїде. Тут у нього, можливо, буде шанс оберігати Лупе. Бо тепер йому дещо відомо. Вбивати їх не важче, ніж чавити жуків на стіні. Та й по собі вони лишають небагато. Прибирання стало легким, як кажуть у телерекламі. З Лупе все буде гаразд. Упирі третього типу, такі як Містер Портфель-Марк-Крос, начебто не вбивають своїх жертв і навіть не змінюють їх. Принаймні за той нетривалий час, що він спостерігає, він такого не бачив. Але він спостерігатиме — це йому під силу. Він пильнуватиме. Це буде маленька розплата за Джерусалемз-Лот. І з Лупе все буде добре.

ОДИНАДЦЯТЬ

— Та тільки добре не було, — мовив Роланд, обережно скручуючи цигарку з тютюнових крихт, знайдених на дні кисета. Папір був ламкий, тютюн трохи більший за порох.

— Не було, — погодився Каллаген. — Роланде, в мене немає цигаркового паперу, але я маю дещо ліпше для куріння. У домі є добрий тютюн, який привезли з півдня. Я не палю, а от Розаліта інколи ввечері любить попахкати люлькою.

— Пізніше я неодмінно скористаюся твоєю пропозицією. Наразі дякую, — сказав стрілець. — Тютюну мені бракує менше, ніж кави, але майже так само. Завершіть свою розповідь. Нічого не пропускайте. Нам важливо почути все, але…

— Я знаю. Часу обмаль.

— Так, — кивнув Роланд. — Часу обмаль.

— Коротше кажучи, мій друг заразився цією хворобою… кажете, її назвали СНІДом?

Він питально глянув на Едді, і той кивнув.

— Гаразд, — погодився Каллаген. — Назва не гірша за інші, хоч асоціюється в мене з якимись цукерками для схуднення. Мабуть, вам відомо, що ця хвороба може непомітно протікати роками, але мого друга вона зжерла, як полум'я соломинку. Вже в середині травня тисяча дев'ятсот сімдесят шостого Лупе Дельґадо був дуже хворий. Він страшенно зблід. Його майже весь час лихоманило. Іноді він цілу ніч проводив у туалеті — блював. Ровен би неодмінно заборонив йому з'являтися на кухні, але це не знадобилося, бо Лупе заборонив собі сам. А потім стали з'являтися плями.

— Здається, це називається саркомою Капоші, — сказав Едді. — Захворювання шкіри. Спотворює її.

Каллаген кивнув.

— За три тижні після того, як пішли плями, Лупе вже лежав у центральній лікарні Нью-Йорка. Якось увечері наприкінці червня ми з Ровеном Маґрудером пішли його навідати. Доти ми переконували один одного, що все буде гаразд, що він вибереться, вийде переможцем, чорт забирай, він був молодий і сильний. Але того вечора ми з порога збагнули, що це кінець. Він був у кисневому наметі. З рук стриміли трубки крапельниць. Його мучив страшний біль. Він не хотів, щоб ми наближалися до нього. «Це може бути заразне», — сказав він. Насправді ніхто в ті часи нічого не знав напевне про цю хворобу.

— І через це вона була ще страшнішою, — докинула Сюзанна.

— Так. Як він сказав, лікарі вважали, що це хвороба крові, яку передають один одному гомосексуалісти під час статевих актів або, можливо, наркомани, колючись однією голкою. Але він хотів, щоб ми знали, він повторював це знову і знову, що він чистий, аналізи на наркотики нічого не показали. «З сімдесятого року жодного косяка не викурив, — повторював він. — Богом клянуся». Ми сказали, що віримо, що він чистий. Ми сиділи по обидва боки його ліжка, він узяв нас за руки.

Каллаген гучно проковтнув слину.

— Наші руки… він примусив нас помити їх перед тим, як ми вийшли. Про всяк випадок, сказав він. І подякував, що ми прийшли. Сказав, що Ровен і «Домівка» — найкраще, що трапилося з ним за все його життя. Що для нього притулок справді став домівкою.

Ще ніколи я не хотів випити так сильно, як того вечора, І коли йшов з лікарні. Але попросив Ровена не відходити від мене. Удвох ми проминули всі бари. Тієї ночі я вклався в ліжко тверезим, однак лежав і думав, що це тимчасово. Як кажуть в анонімних алкоголіках, від першого ковтка до сп'яніння — один крок. А мій перший ковток був десь неподалік. Десь бармен сидів і чекав, коли я прийду, щоб хлюпнути мені в склянку віскі.

За дві доби Лупе помер.

На похороні зібралося, мабуть, триста людей, майже всі — клієнти «Домівки». Було пролито багато сліз і багато сказано гарних слів — деякі з них людьми, які не змогли б пройти по прямій лінії. Коли все скінчилося, Ровен Маґрудер узяв мене під руку й сказав: «Я не знаю, хто ти такий, Дон, але я знаю, який ти — ти збіса добра людина і збіса запійний алкоголік, що не пив уже… відколи?»

Я хотів було збрехати, але вирішив, що нема сенсу. «З жовтня минулого року», — сказав я.

«Ти хочеш випити. В тебе на обличчі написано. Тому я скажу тобі так: якщо ти думаєш, що віскі поверне Лупе, я дозволяю тобі випити. Ти взагалі можеш зайти до мене, і ми разом підемо до „Блерні Стоун“ і для початку проп'ємо все, що є у мене в гаманці. Згода?»

«Згода», — сказав я.

«Якщо ти нап'єшся сьогодні, це буде найгірший спосіб ушанувати пам'ять Лупе з усіх можливих. Гірше, ніж помочитися йому в обличчя».

Я знав, що він має рацію. Решту того дня я провів так само, як і другий свій день у Нью-Йорку: блукаючи містом, борючись із цим смаком у роті, притлумлюючи бажання купити пляшчину й засісти з нею на лавці в парку. Пригадую, що був на Бродвеї, потім на Десятій авеню, потім далі на Парк-авеню і Тридцятій. Уже споночіло, в машинах, що мчали в обидва боки по Парковій, були ввімкнені фари. Небо на заході було помаранчево-рожевим, і вулиці купалися в цьому розкішному світлі.

На мене зійшло відчуття миру, і я подумав: «Я переможу. Принаймні сьогодні переможу». І тієї ж миті почув передзвін. Такий лункий, що аж у вухах лящало. Я боявся, що моя голова не витримає і лусне. Парк-авеню ряхтіла в мене перед очима, і я подумав: «Все це не насправді. Ні Парк-авеню, ні решта. Це як велетенський клапоть полотна. Нью-Йорк — лише задник на цьому полотні, а що за ним? Нічого. Геть нічого. Тільки чорнота».

Потім картинка перед очима помалу вирівнялася. Дзвіночки стихали… стихали… і нарешті змовкли. Дуже повільно я побрів уперед. Як людина, що йде по тонкій кризі. Я боявся, що один необережний крок — і я провалюся крізь дірку в пітьму, що під світом. Я знав, що це дурниці, що це безглуздо — чорт, я знав це тоді — але знання не завжди допомагають. Правда?

— Так, — сказав Едді, згадавши дні, коли вони з Генрі нюхали героїн.

— Так, — мовила Сюзанна.

— Так, — погодився Роланд, думаючи про Єрихонський пагорб. Про ріг, що вислизнув з пальців.

— Так я пройшов квартал, потім два, потім три. Вже почав було думати, що все владнається. Тобто нехай я відчую той запах і побачу кількох упирів третього типу, але я впораюся з цим. А надто тому, що третій тип мене не впізнає. Дивитися на них було те саме, що спостерігати за підозрюваними в поліцейській кімнаті для допитів через однобічне дзеркальне скло. Але того вечора я побачив щось гірше, значно гірше від зграї упирів.

— Ти побачив справжнього мерця, — сказала Сюзанна.

Каллаген повернувся до неї, і в його очах був вираз неймовірного зачудування.

— Як… як ти…

— Я знаю, бо теж бувала в тодеші в Нью-Йорку, — пояснила Сюзанна. — Ми всі бували. Роланд каже, що є люди, які чи то не розуміють, що померли, чи то відмовляються в це повірити. Це… як ти їх звеш, Роланде?

— Заблукані мерці, — відповів стрілець. — Їх небагато.

— Там їх вистачало, — сказав Каллаген, — і вони, на відміну від упирів, бачили мене. Понівечені люди на Парк-авеню, один з них чоловік без очей, друга — жінка без правих руки й ноги, вся обгоріла. Обоє дивилися на мене, наче сподівалися, що я їх… полагоджу чи що.

Я побіг. І, мабуть, пробіг збіса довгу відстань, бо коли прийшов до чогось, віддалено подібного до тями, то сидів на бордюрі, на перехресті Другої авеню й Дев'ятнадцятої вулиці, опустивши голову й дихаючи, мов паровий двигун.

До мене підійшов якийсь старий дивак і запропонував допомогу. Але я вже дихав більш-менш рівно, тож подякував і відмовився. Тоді він сказав, щоб у такому разі я вшивався, бо неподалік, за кілька кварталів звідти, патрульна машина, яка рухається в наш бік. Вони можуть загребти мене у відділок. Я подивився старому просто в очі й відповів: «Я бачив упирів. Навіть одного вбив. А ще бачив ходячих мерців. Думаєш, я злякаюся пари копів у патрульній машині?»

Він позадкував. Сказав, щоб я не наближався. Сказав, що я видався йому нормальним, тож він хотів зробити мені добро. І от яку подяку отримав. «У Нью-Йорку жодні добрі справи не лишаються безкарними», — мовив він і потупцяв геть, як розлючена дитина.

Я розсміявся. Тоді встав з бордюру й оглянув себе. Сорочка вилізла зі штанів. Штани були заквецяні якимось брудом, я навіть не міг згадати, де так забрьохався. Я роззирнувся і, дякувати всім святим, побачив бар «Американо». Пізніше я дізнався, що в Нью-Йорку їх декілька, але тоді подумав, що цей бар перемістився туди спеціально для мене. Я зайшов, сів на стілець біля краю барної стійки, і коли підійшов бармен, я сказав: «У вас є для мене дещо особливе».

«Справді?» — здивувався він.

«Так», — сказав я.

«Ну, — сказав він, — якщо скажете, що це, я наллю».

«Це „Бушмілз“, і оскільки ви тримаєте його в себе з жовтня минулого року, можете віддати з відсотками й зробити подвійний».

Едді скривився.

— Дарма ти це зробив.

— Тієї миті це здавалося найкращою думкою, яка тільки могла завітати в голову смертного. Я б забув Лупе, перестав бачити мерців, можливо, навіть більше не бачив би вампірів… комарів, як я подумки їх називав.

Вже о восьмій вечора я був п'яний. О десятій — п'яний як чіп. Невиразно пам'ятаю, як бармен викидав мене за двері. Трохи чіткіший спогад про те, як я прокинувся наступного ранку в парку, під ковдрою з газет.

— Назад до початку, — пробурмотіла Сюзанна.

— Еге ж, назад до початку, правду кажеш, жінко, і я дякую. Прокинувшись, я сів. Я думав, що моя голова розколеться. Я затиснув її між колінами, а коли зрозумів, що вона досі ціла, обережно підняв. На лавці, десь за двадцять ярдів од мене, сиділа стара жінка, просто собі старенька в хустці. Вона годувала білок горіхами з паперового пакета.

Та тільки на її щоках і лобі лежало те синє світло, з кожним подихом вириваючись з її рота, з кожним вдихом — заповзаючи всередину. Вона була однією з них. Комаром. Ходячі мерці зникли, але я не перестав бачити упирів третього типу.

І знову єдиною логічною відповіддю мені здавалося напитися, але була одна маленька заковика: я не мав грошей. Очевидячки, хтось мене пограбував, поки я відсипався під своєю газетною ковдрою, і от, маєте. — Каллаген посміхнувся, і в його посмішці не було нічого приємного.

— Того дня я таки знайшов «Менпауер». І наступного дня знайшов. І наступного. А потім нажлуктився. Того Літа Вітрильних Кораблів це стало моєю звичкою: працювати три дні тверезим, зазвичай штовхаючи тачку на якомусь будівництві чи тягаючи великі коробки для якоїсь компанії, яка виготовляла рухомі підлоги, потім надвечір заливати очі й наступного дня очунювати. Потім усе починалося спочатку. Неділі були вихідними. Таким було моє життя в Нью-Йорку того літа. І скрізь, де я опинявся, лунала та пісня Елтона Джона «Хтось врятував мені життя сьогодні». Не знаю, може, того літа вона була хітом. Знаю лише, що чув її на кожному кроці. Якось я п'ять днів поспіль працював на «Вантажоперевезення Ковей». Сімейний підряд, як вони себе називали. Що стосується тверезості, то був мій особистий рекорд того липня. На п'ятий день чоловік, що був у них за головного, підійшов до мене й запропонував узяти мене на повний робочий день.

«Не можу, — відповів я. — В моєму контракті чітко сказано, що мені забороняється влаштовуватися на постійну роботу в сторонній компанії навіть на місяць».

«Та хрін з ними, — каже він, — на це лайно ніхто не ведеться. То що скажеш, Донні? Ти молодчага. І, думається мені, ти здатен на більше, ніж запихати меблі у вантажівку. То як, поміркуєш над цим до завтра?»

Я став міркувати, й розмірковування, як зазвичай того літа, призвело до випивки. З запеклими алкоголіками так завжди. Я знову опинився в якомусь барі навпроти Емпайр-Стейт-Білдинг, слухаючи, яку музичному автоматі співає Елтон Джон. «Я майже був у тебе на гачку». А коли я повернувся на роботу, то найнявся до іншої компанії, туди, де ніхто не чув про довбаний сімейний підряд.

Каллаген виплюнув слово «довбаний» з якимось відчайдушним гарчанням, як це роблять люди, коли лайка стає для них останнім засобом, до якого можна вдатися.

— Ти пив, ніде не затримувався надовго, працював, — сказав Роланд. — Але ж того літа у тебе було ще принаймні одне заняття, адже так?

— Так. Але мені знадобилося трохи часу, щоб почати над ним працювати всерйоз. Я бачив кількох із них — і жінка, яка годувала білок у парку, була лише першою, — але вони нічого не робили. Тобто я знав, що вони упирі, але холоднокровно убивати їх мені ще було важко. А потім якось увечері в Беттері-парку я побачив вампіра, який пив кров. На той час я вже всюди носив із собою в кишені складаного ножа. Я підійшов до упиря ззаду, поки він їв, чотири рази встромив у нього ножа: у нирки, між ребра, високо в спину і в шию. В останній удар я вклав усю свою силу. Кінчик ножа вийшов на іншому боці, наштрикнувши потворин кадик, наче шматок стейка в шиш-кебабі. Звук був такий, наче щось розірвалося.

Каллаген розповідав спокійним тоном, але його обличчя дуже зблідло.

— І повторилося те, що я бачив у завулку біля «Домівки». Істота щезла, зоставивши по собі одяг. Я цього й очікував, але певності не мав, аж поки не пересвідчився на власні очі.

— Одна ластівка весни не робить, — сказала Сюзанна.

Каллаген кивнув.

— Жертва була хлопчиськом років п'ятнадцяти. Судячи з зовнішності, пуерториканець чи, може, домініканець. На землі під його ногами стояв бумбокс. Я не пам'ятаю, що тоді грало, тобто можна зробити висновок, що була якась інша пісня, не «Хтось врятував мені життя сьогодні». Так минуло п'ять хвилин. Я вже збирався клацнути пальцями в нього перед носом чи, може, потріпати його по щоках, але тут він блимнув очима, заточився, труснув головою і прийшов до тями. Побачив, що я стою перед ним, і перше, що зробив, — ухопився за свій бумбокс. І притис його до грудей, наче дитину. «Чого треба, чувак?» — спитав. Я сказав, що мені від нього не треба нічого, нічогісінько, кривдити його я не хочу і жодних брудних думок у мене нема. Але мені цікаво, що це за одяг лежить коло нього. Підліток глянув униз, потім опустився на коліна й став нишпорити в кишенях. Я подумав, що тепер йому є чим зайнятися, більш ніж досить, тож просто пішов геть. І то був мій другий вколошканий упир. Убити третього було вже простіше. Четвертого — справа техніки. До кінця серпня я вже порішив їх з півдюжини. Шостою була жінка, яку я бачив у банку «Мерін Мідленд». Світ тісний, правда?

Досить-таки часто я ходив на перехрестя Першої й Сорок сьомої та стояв там, дивлячись на «Домівку». Інколи я опинявся там під вечір, споглядаючи, як п'яниці й безпритульні стікаються на вечерю. Часом Ровен виходив надвір і розмовляв з ними. Він не курив, але завжди тримав у кишенях сигарети, кілька пачок, і роздавав їх усі. Я ніколи особливо не намагався сховатися від нього, але я ні разу не помітив, щоб він мене впізнав.

— Ти, мабуть, дуже змінився на той час, — припустив Едді.

Каллаген кивнув.

— У мене було волосся до плечей, яке до того ж почало сивіти. Борода. І, звісно, я більше не морочився через одяг. Половину з того, що було на мені, я надбав від убитих упирів. Один з них був хлопець, що розвозив пошту на велосипеді. Він мав величезні мотоциклетні чоботи. Звісно, це вам не черевики від «Баллі», та вони були майже нові й підходили мені за розміром. Таким чоботям немає зносу. Вони й досі в мене. — Він кивнув у бік будинку. — Але навряд чи він не впізнав мене через це. У тій справі, якою займався Ровен Маґрудер, постійно обертаючись серед п'яниць, наркоманів і безпритульних, які однією ногою стоять у реальності, а другою — в Зоні Сутінок, швидко звикаєш до великих змін у людях, і зазвичай ці зміни не на краще. Вчишся розпізнавати, хто перед тобою, попри нові синці й свіжий шар бруду. Думаю, він не впізнав мене тому, що я став подібний до тих заблуканих мерців, як ви, Роланде, їх називаєте. Невидимкою для світу. Гадаю, цих людей — цих колишніх людей — щось прив'язує до Нью-Йорка…

— Вони ніколи не відходять далеко, — погодився Роланд. Його цигарка догоріла. Сухий папір і крихти тютюну миттєво, за дві затяжки, дісталися пальців. — Привиди з'являються лише в тому будинку, де пішли з життя.

— Так, авжеж, бідолашні. Але я хотів поїхати звідти. Щовечора тепер сонце сідало трохи раніше, і щодня я дедалі сильніше відчував поклик тих доріг, тих потаємних шляхів. Можливо, частково причина була у відомому правилі цілющої зміни оточення, яке я, здається, вже згадував. Це геть нелогічне, але дуже дієве повір'я, що в новому місці все буде по-новому, все буде краще, що потреба в самознищенні магічним чином відпаде. Безсумнівно, ще була якась надія, що в новому, віддаленішому місці не буде більше вампірів чи ходячих мерців і з ними не треба буде більше мати справи. Але головна причина була іншою. І то… неабиякою. — Каллаген розтягнув губи в посмішці й показав ясна. — Хтось почав на мене полювати.

— Вампіри, — сказав Едді.

— Тааак… — Каллаген прикусив нижню губу, потім повторив уже впевненіше. — Так. Але не лише вампіри. Навіть тоді, коли здавалося, що інакше й бути не могло, я чомусь у це не вірив. Та точно знав одне: то не мерці. Вони могли мене бачити, але так чи інакше їм було до мене байдуже, хіба що вони сподівалися, що я їх вилікую чи покладу край їхнім мукам. Але, як я вже казав, упирі третього типу не бачили мене — чи то пак не впізнавали в мені того, хто їх убиває. До того ж у них була коротка пам'ять, неначе та амнезія, якою вони присипляли увагу своїх жертв, передавалася і їм самим.

Вперше я збагнув, що в мене неприємності, одного вечора в парку Вашингтон-сквер, невдовзі по тому, як убив жінку з банку. Той парк став місцем моїх постійних відвідин. І не лише моїх. Влітку він перетворювався на велику спальню просто неба. Я навіть мав свою улюблену лавку, хоча не щоночі вона діставалася мені… та й не щоночі я туди ходив.

Того вечора — грозового й задушливого — я дістався туди близько восьмої. Зі мною були пляшка в коричневому пакеті й книжка «Пісень» Езри Паунда. Я підійшов до лавки й побачив, що на спинці сусідньої лавки написано фарбою з балончика «ВІН ПРИХОДИТЬ СЮДИ. В НЬОГО НА РУЦІ ОПІК».

— Господи всевишній, — сказала Сюзанна й торкнулася рукою свого горла.

— З парку я негайно пішов і тієї ночі спав у завулку за двадцять кварталів звідти. У мене не виникло жодного сумніву в тому, що той напис був про мене. Минуло два вечори, і я побачив такий самий напис на тротуарі біля бару на Лекс-авеню, де я любив випивати й час від часу з'їсти сандвіч, коли я був, як то кажуть, при грошах. Напис зробили крейдою, тож пішоходи вже майже зачовгали його, але прочитати я все-таки зміг. Те саме: «ВІН ПРИХОДИТЬ СЮДИ. В НЬОГО НА РУЦІ ОПІК». Навколо цих слів хтось намалював комети й зірки, неначе хотів прикрасити. За квартал звідти, на знаку заборони паркування було написано фарбою з балончика: «ЙОГО ВОЛОССЯ ТЕПЕР МАЙЖЕ СИВЕ». Наступного ранку на борті міського автобуса: «МОЖЛИВО, ЙОГО ПРІЗВИЩЕ КОЛІНГВУД». Минуло два чи три дні, і я став помічати оголошення про зниклих домашніх улюбленців у тих місцях, де я бував: у Нідд-парку, у Сентрал-парку — в західній частині Рембла,[40] в барі «Вогні міста» на Лекс, в кількох клубах у Вілідж, де грали фолк-музику й читали поезію.

— Оголошення про тварин? — здивувався Едді. — А знаєте, це по-своєму блискуча ідея.

— Всі вони були однакові, — сказав Каллаген. — «ЗАГУБИВСЯ ІРЛАНДСЬКИЙ СЕТЕР. ВІН СТАРИЙ І ДУРНИЙ, АЛЕ МИ ЙОГО ЛЮБИМО. НА ПРАВІЙ ЛАПІ ОПІК. ВІДГУКУЄТЬСЯ НА КЛИЧКИ КЕЛЛІ, КОЛІНЗ І КОЛІНГВУД. ОБІЦЯЄМО СОЛІДНУ ВИНАГОРОДУ». І нижче йшов ряд знаків долара.

— На кого були розраховані ці оголошення? — спитала Сюзанна.

Каллаген знизав плечима.

— Я точно не знаю. Мабуть, на вампірів.

Едді втомлено потер долонями щоки.

— Гаразд, підсумуємо. У нас є вампіри третього типу, заблукані мерці… а тепер ще й ці треті. Ті, що порозклеювали всюди оголошення про зниклих тварин, які насправді були зовсім не про тварин, і що писали різне на стінах і тротуарах. Хто вони були такі?

— Люди закону, — сказав Каллаген. — Так вони себе називають. Серед них є й жінки. Інколи вони звуть себе регуляторами. Багато хто з них носить жовті плащі… але не всі. У багатьох є татуювання на руках у вигляді синіх домовин… але, знову ж таки, не в усіх.

— Великі мисливці за трунами, Роланде, — пробурмотів Едді.

Не зводячи погляду з Каллагена, Роланд кивнув.

— Нехай він говорить, Едді.

— Насправді ж вони солдати Крімсон Кінга. Багряного короля, — сказав Каллаген. І перехрестився.

ДВАНАДЦЯТЬ

Едді сіпнувся. Сюзанна опустила руку на живіт і стала його терти. А Роланд згадав, як вони йшли через Ґейдж-парк після того, як остаточно здихалися Блейна. Згадав мертвих тварин у звіринці. Занехаяний сад. Карусель та іграшковий потяг. Потім дорогу, що вела до ще більшої дороги, яку Едді, Сюзанна й Джейк називали платною автострадою. Там на одному знаку хтось криво написав «СТЕРЕЖИСЯ ХОДЯЧОГО МЕРЦЯ», а на іншому — СЛАВА КРІМСОН КІНГУ! — домалювавши незграбне око.

— Бачу, ви вже чули про цього джентльмена, — сухо промовив Каллаген.

— Скажімо так, він залишив свій знак там, де ми могли його бачити, — відповіла Сюзанна.

Каллаген кивнув у бік Краю грому.

— Якщо ваша подорож заведе вас аж туди, — сказав він, — то ви побачите набагато більше, ніж кілька знаків, намальованих фарбою на кількох стінах.

— І що ж ви? — запитав Едді. — Що ви зробили?

— Спершу я сів і ретельно обміркував ситуацію. І вирішив, що, хай якою фантастичною чи параноїдальною ця думка може здатися сторонньому спостерігачеві, на мене справді полюють і що мисливці — не обов'язково вампіри третього типу. Хоча, звісно, я розумів, що люди, які залишають скрізь написи й розклеюють повідомлення, не відчуватимуть докорів сумління, нацькувавши на мене вампірів.

Не забувайте, що на той час я гадки не мав, хто такі ті люди. У Джерусалемз-Лоті Барлоу оселився в будинку, стіни якого бачили жахливе насильство. Подейкували, що в ньому мешкають привиди. Письменник Мірс казав, що лихий будинок притягнув до себе лихого чоловіка. Мої розмірковування в Нью-Йорку привели мене до цієї думки. Я подумав, що знову притягнув до себе ще одного короля вампірів, ще одного упиряку першого типу, так само, як Марстен-Гауз притягнув Барлоу. Не знаючи, правильна ця думка чи ні (згодом виявилося, що хибна), я відчув сяку-таку втіху від того, що мій мозок навіть у просякнутому алкоголем стані був досі спроможний логічно мислити.

Перше, що слід було вирішити, — залишатися мені в Нью-Йорку чи тікати. Я знав, що в разі, якщо я не втечу, вони знайдуть мене і, певно, раніше, ніж пізніше. Вони мали мій опис, і це їм правило за чудовий орієнтир. — Каллаген підняв свою обпечену руку. — Моє ім'я вони теж майже вирахували. Ще тиждень-два — і вони б його дізналися. Вони стежили за всіма тими місцинами, де я регулярно з'являвся, де нюхом відчули мій запах. Вони познаходили людей, з якими я розмовляв, випивав, грав у шашки й крібідж. Людей, з якими я працював на «Менпауер» і «Броні Мен».

Ця думка привела мене до місця, про яке я мав би здогадатися набагато раніше, навіть якби місяць пив не просихаючи. Я збагнув, що вони знайдуть Ровена Маґрудера, «Домівку» й усіх тих, хто знав мене з тих часів. Працівників-сумісників, добровольців, десятки клієнтів. Чорт, сотні клієнтів — адже я працював там дев'ять місяців.

…А до всього — мене вабили ті дороги. — Каллаген подивився на Едді й Сюзанну. — Чи ви знаєте, що через річку Гудзон до Нью-Джерсі веде пішохідний міст? Його майже не помітно в тіні мосту Джорджа Вашингтона. Міст із дерев'яним настилом, з одного боку якого досі є кілька дерев'яних жолобів — напувати корів і коней.

Почувши це, Едді розсміявся, як сміється чоловік, коли його лоскочуть за п'яти.

— Вибач, отче, але це неможливо. На мосту Джорджа Вашингтона я бував десь приблизно разів зі сто за своє життя. Ми з Генрі часто ходили в Пелісейдс-парк. Немає там ніякого дерев'яного мосту.

— Ні, він є, — спокійно відказав Каллаген. — Його збудували ще на початку дев'ятнадцятого століття, хоча звідтоді чимало разів ремонтували. Посеред мосту навіть є вивіска, де написано: «РЕМОНТНІ РОБОТИ З НАГОДИ ДВОХСОТЛІТТЯ ВИКОНАНО 1975 РОКУ КОМПАНІЄЮ ЛАМЕРКІНДАСТРІЗ». Я згадав цю назву тоді, коли вперше побачив робота Енді. Згідно з табличкою на його грудях, його виготовила саме ця компанія.

— Ми теж натрапляли на цю назву, — сказав Едді. — В місті Лад. Тільки там вона звучала як «Ливарня Ламерка».

— Мабуть, дочірні компанії, — припустила Сюзанна.

Роланд не сказав нічого, тільки зробив нетерплячий жест позосталими двома пальцями правої руки: швидше, швидше.

— Він є, але його важко побачити, — повів далі Каллаген. — Він ховається. І то лише перший з потаємних шляхів. З Нью-Йорка вони розходяться променями, як нитки павутиння.

— Тодешові автостради, — пробурмотів Едді. — Усе ясно.

— Не знаю, так це чи ні, — сказав Каллаген. — Знаю тільки, що за наступні кілька років своїх мандрів я бачив дивовижні речі й зустрів чимало добрих людей. Називати їх нормальними чи звичайними людьми здається мало не образою, але вони були нормальними і звичайними. І саме завдяки їм я сприймаю слова «нормальний» і «звичайний» як шляхетні епітети.

Я не хотів їхати з Нью-Йорка, не побачившись на прощання з Ровеном Маґрудером. Я хотів розповісти йому, що, мабуть, я таки помочився в обличчя мертвого Лупе — адже я напився, — але принаймні я не опустив штанів до самого низу й не зробив по-великому. Це я так невдало висловлюю думку про те, що я не здався. І що вирішив не зіщулюватися, як кролик від променя ліхтаря.

На очі Каллагену знову набігли сльози. Він витер їх рукавом.

— Я також хотів з кимось попрощатися і щоб хтось попрощався зі мною. Ці слова прощання, які ми чуємо і які вимовляємо, — вони говорять нам, що зрештою ми ще живі. Я хотів обійняти його й передати поцілунок, який подарував мені Лупе. І сказати ті самі слова: «Ти надто цінний, щоб тебе втратити». Я…

Він побачив, що через моріжок, трохи підібгавши спідницю біля щиколотки, до них поспішає Розаліта, і замовк. Вона передала йому грифельну дошку, на якій щось було написано крейдою. А Едді тимчасом стрелила шалена думка: він уявив оголошення, прикрашене зірочками й півмісяцями: «ЗАГУБИВСЯ БРОДЯЧИЙ ПЕС ІЗ ПОКАЛІЧЕНОЮ ПРАВОЮ ЛАПОЮ! ВІДГУКУЄТЬСЯ НА ІМ'Я РОЛАНД! КЕПСЬКА ВДАЧА, КУСАЄТЬСЯ, АЛЕ МИ ВСЕ ОДНО ЙОГО ЛЮБИМО!!»

— Це від Айзенгарта, — підводячи погляд від дошки, повідомив Каллаген. — Якщо Оверголсера у цих краях вважають великим фермером, а Ебена Тука — великим ділком, то Воуна Айзенгарта можна назвати великим скотарем. Він пише, що вони разом зі Слайтменами, старшим і молодшим, та вашим Джейком зустрінуть нас коло церкви рівно опівдні, як ви не від того. Його каракулі важко розібрати, але здається, він повезе вас показувати ферми, малі угіддя й ранчо на шляху назад до «Рокінг Б», де ви й заночуєте. Ви не від того?

— Не зовсім, — похитав головою Роланд. — Спершу я хотів би отримати карту.

Хвильку обміркувавши, Каллаген глянув на Розаліту. Едді вирішив, що ця жінка була не просто хатньою робітницею. Вона відійшла так, щоб не чути їхньої розмови, але до будинку не зайшла. «Як хороша, ретельна секретарка», — подумав Едді. Старий навіть не махав їй рукою — щоб підійти, їй вистачило одного його погляду. Вони про щось поговорили, й Розаліта пішла.

— Думаю, ми пообідаємо на моріжку перед церквою, — сказав Каллаген. — Там росте чудова стара акація, яка сховає нас у своєму затінку. А по обіді двійнята Тейвері вже матимуть для вас щось цікавеньке, я в цьому впевнений.

Роланд задоволено кивнув.

Кал