Book: Пісня Сюзанни



Annotation

У продовженні легендарного циклу Роланд Дескейн та його ка-тет продовжують пошуки Темної вежі, але цього разу ще й Сюзанни — чорношкірої учасниці ка-тету з білими ногами — та її маляти. Потрапляючи у різні світи та часи, вони намагаються з’ясувати, який же з них є справжнім і хто ховається під титулом Багряний Король. Та сюжет виходить за рамки самої книги — герої починають шукати свого бога, який створив їх, — автора Стівена Короля-Кінга. Що буде, коли вони його знайдуть?..


Стівен Кінг

19

Перший куплет

ОДИН

ДВА

ТРИ

Другий куплет

ОДИН

ДВА

ТРИ

ЧОТИРИ

П’ЯТЬ

ШІСТЬ

СІМ

ВІСІМ

Третій куплет

ОДИН

ДВА

ТРИ

ЧОТИРИ

Четвертий куплет

ОДИН

ДВА

ТРИ

ЧОТИРИ

П’ятий куплет

ОДИН

ДВА

ТРИ

ЧОТИРИ

П'ЯТЬ

Шостий куплет

ОДИН

ДВА

ТРИ

ЧОТИРИ

П’ЯТЬ

ШІСТЬ

СІМ

Сьомий куплет

ОДИН

ДВА

ТРИ

ЧОТИРИ

П'ЯТЬ

Восьмий куплет

ОДИН

ДВА

ТРИ

Дев’ятий куплет

ОДИН

ДВА

ТРИ

ЧОТИРИ

П'ЯТЬ

ШІСТЬ

СІМ

ВІСІМ

ДЕВ'ЯТЬ

ДЕСЯТЬ

ОДИНАДЦЯТЬ

ДВАНАДЦЯТЬ

ТРИНАДЦЯТЬ

ЧОТИРНАДЦЯТЬ

П'ЯТНАДЦЯТЬ

Десятий куплет

ОДИН

ДВА

ТРИ

ЧОТИРИ

П’ЯТЬ

ШІСТЬ

СІМ

ВІСІМ

ДЕВ’ЯТЬ

ДЕСЯТЬ

ОДИНАДЦЯТЬ

ДВАНАДЦЯТЬ

ТРИНАДЦЯТЬ

ЧОТИРНАДЦЯТЬ

П’ЯТНАДЦЯТЬ

ШІСТНАДЦЯТЬ

СІМНАДЦЯТЬ

ВІСІМНАДЦЯТЬ

ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ

Одинадцятий куплет

ОДИН

ДВА

ТРИ

ЧОТИРИ

П'ЯТЬ

ШІСТЬ

СІМ

ВІСІМ

ДЕВ'ЯТЬ

ДЕСЯТЬ

ОДИНАДЦЯТЬ

ДВАНАДЦЯТЬ

ТРИНАДЦЯТЬ

Дванадцятий куплет

ОДИН

ДВА

ТРИ

ЧОТИРИ

П'ЯТЬ

ШІСТЬ

СІМ

ВІСІМ

ДЕВ'ЯТЬ

ДЕСЯТЬ

ОДИНАДЦЯТЬ

ДВАНАДЦЯТЬ

ТРИНАДЦЯТЬ

ЧОТИРНАДЦЯТЬ

П’ЯТНАДЦЯТЬ

ШІСТНАДЦЯТЬ

СІМНАДЦЯТЬ

ВІСІМНАДЦЯТЬ

Тринадцятий куплет

ОДИН

ДВА

ТРИ

ЧОТИРИ

П’ЯТЬ

ШІСТЬ

СІМ

ВІСІМ

ДЕВ'ЯТЬ

ДЕСЯТЬ

ОДИНАДЦЯТЬ

ДВАНАДЦЯТЬ

ТРИНАДЦЯТЬ

ЧОТИРНАДЦЯТЬ

П'ЯТНАДЦЯТЬ

ШІСТНАДЦЯТЬ

СІМНАДЦЯТЬ

ВІСІМНАДЦЯТЬ

ДЕВ'ЯТНАДЦЯТЬ

Кода

Сторінки з письменницького щоденника

Нотатки словострільця

notes

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31

32

33

34

35

36

37

38

39

40

41

42

43

44

45

46

47

48

49

50

51

52

53

54

55

56

57

58

59

60

61

62

63

64

65

66

67

68

69

70

71

72

73

74

75

76

77

78

79

80

81

82

83

84

85

86

87

88

89

90

91

92

93

94

95

96

97

98

99

100

101

102

103

104

105

106

107

108

109

110

111

112

113

114

115

116

117

118

119

120

121

122

123

124

125

126

127

128

129

130

131

132

133

134

135

136

137

138

139

140

141

142

143

144

145

146

147

148

149

150

151

152

153

154

155

156

157

158

159

160

161

162

163

164

165

166

167

168

169

170

171

172

173

174

175

176

177

178

179

180

181

182

183


Стівен Кінг


ПІСНЯ СЮЗАННИ.


ТЕМНА ВЕЖА VI


19


ВІДТВОРЕННЯ



Присвячується Таббі, котра знає, коли це було зроблено


Йди собі: існують й інші світи. Джон «Джейк» Чемберз


Я дівчина постійної печалі,

Натерпілась лиха на своїм віку.

Навмання блукаю я світами,

Я не маю друзів,

На правдивий шлях мене наставити нема кому… Народна пісня


Справедливість — це те, що воліє чинити Бог. Лейф Енгер «Мирний як ріка»

Перший куплет


ПРОМЕНЕТРУС


ОДИН



— Чи довго триватиме магія?

Спершу ніхто не відповів, тому Роланд перепитав знову, цього разу вже дивлячись прямо туди, де у протилежному кутку священникової вітальні сиділи Хенчик з роду манні та Кантаб, жонатий на якійсь з численних онук Хенчика. За звичаєм манні, вони тримали один одного за руки. Старший цього дня втратив онуку, та якщо він і журився, емоції не відбивалися на його незворушно закам’янілому обличчі.

Поряд з Роландом, нічиєї руки не тримаючи, сидів мовчазний, з жахливо блідим обличчям Едді Дін. Біля нього на підлозі, схрестивши ноги, примостився Джейк Чемберз. Хлопчик затяг собі на коліна Юка, Роланд такого ніколи раніше не бачив та й не повірив би, що цей пухнастик-шалапут може дозволити з собою таке витворяти. Обидва — і Едді, й Джейк були заляпані кров’ю. Кров на сорочці Джейка належала його товаришу Бенні Слайтмену. В Едді на сорочці була кров Марґарет Айзенгарт, колишньої Марґарет з клану Червоної Стежини, загиблої онуки старого патріарха. Обидва — і Едді, й Джейк — виглядали втомленими так само, як почувався Роланд, проте він був цілком певен, що цієї ночі відпочинку їм не буде. Звіддаля, з міста, долинули вибухи феєрверку, співів, свята.

А тут ніхто не святкував. Бенні й Марґарет загинули, а Сюзанна пропала.

— Хенчику, скажи мені, благаю, скільки часу триватиме магія?

Старий якось зніяковіло погладив собі бороду.

— Стрільцю, Роланде, не можу я цього сказати. Магія дверей тієї печери поза моїм… Ти мусив би і сам це розуміти.

— Скажи, що ти сам про це думаєш. Зважаючи на те, що ти точно знаєш.

Едді здійняв руки. Вони в нього були брудними, під нігтями засохла кров, і до того ж тремтіли.

— Скажи, Хенчику, — промовив він голосом тихим і таким пригніченим, якого Роланд від нього ніколи не чув. — Скажи, благаю тебе.

Увійшла Розаліта, невтомна робітниця отця Каллагена, з тацею в руках. На таці стояли три філіжанки й карафа паруючої кави. Принаймні вона знайшла час, щоб скинути запилюжені, заляпані кров’ю джинси й сорочку і перевдягтися у домашнє плаття, але шок так і залишився в її очах. Вони визирали з її обличчя, немов зі своїх нірок якісь малі звірятка. Вона мовчки націдила каву і подала філіжанки. Та й кров вона не дочиста змила, помітив Роланд, беручи філіжанку. Залишилася смужка на тильному боці правої руки. Чия це кров, Бенні чи Марґарет? Звідки йому було знати. Та його це не вельми й обходило. Вовків було подолано. Колись вони можуть прийти знову або й ніколи більше не з’являться у Кальї Брин Стерджис. Це справа ка. А їхня проблема — Сюзанна Дін, котра насамкінець зникла, забравши з собою Чорну Тринадцятку.

Хенчик промовив:

— Ти-бо питавсь про печеру?

— Атож, отче, — підтвердив Роланд. — Про тривкість магії.

Отець Каллаген взяв філіжанку, неуважно посміхнувся і кивнув, проте без жодного слова подяки. Відтоді, як вони повернулися з печери, він майже не говорив. На колінах у нього лежала книжка, що називалася «Салемз-Лот», написана вона була чоловіком, чийого імені він ніколи не чув. Нібито белетристика, але там йшлося про Доналда Каллагена, себто про нього. Він жив колись у місті, про яке там розповідалося, брав участь в описаних там подіях. Він подивився на задню сторінку обкладинки, на той клапан, де вміщують фотографію автора, чомусь ледь не впевнений, що побачить власне обличчя, яким воно, радше за все, було 1975 року, коли відбувалися ті події, але там не було ніякого зображення, лише текст про письменника, та й з нього мало що можна було довідатися. Живе у штаті Мен. Одружений. До цієї написав ще одну книжку, відгуки на яку були доволі добрими, якщо вірити цитатам на обкладинці.

— Що потужніша магія, то довше вона триває, — мовив Кантаб і запитально подивився на Хенчика.

— Атож, — погодився Хенчик. — Магія й чародійство — одне й те саме, і вони розгортаються іззаду. — Він зробив паузу. — З минулого, сказати б ото так.

— Ці двері прочинялися в багатьох місцях і багато разів у той світ, звідки прийшли мої друзі, — сказав Роланд. — Аби вони мені відчинилися знову, але тільки туди само, де й два останніх рази. Два найостанніших. Це можливо зробити?

Вони чекали, поки Хенчик з Кантабом усе обміркують. Манні були великими мандрівниками. Якщо хтось знав, яким чином, якщо хтось і міг зробити те, чого прагнув Роланд — чого вони всі прагнули, — то саме ці фолькен.

Кантаб шанобливо нахилився до старого діна Клану Червоної Стежини. Щось зашепотів. Хенчик слухав, на його обличчі не відбивалося ніяких почуттів, потім своєю старечою, покарлюченою рукою він повернув голову Кантаба вбік і сам йому щось зашепотів.

Ворухнувся Едді, і Роланд відчув, що Едді готовий ось-ось зірватися, либонь, почне кричати. Він заспокійливо поклав руку йому на плече, й Едді розслабився. Принаймні на якийсь час.

Перемовини пошепки тривали десь хвилин зо п’ять, і всі терпляче чекали. Навіть Роланду важко було слухати віддалені звуки святкування; а бозна, що міг відчувати Едді.

Нарешті Хенчик поплескав Кантаба долонею по щоці й обернувся до Роланда.

— Ми гадаємо, це можливо зробити, — сказав він.

— Слава Богу, — буркнув собі під ніс Едді. А тоді голосніше: — Слава Богу! Ходімо туди. Ми можемо почекати вас на Східному Шляху…

Обидва бородані захитали головами, Хенчик радше в суворому жалю, Кантаб ледь не з виразом оприявненого жаху.

— Ми не підемо до Печери голосів у темряві, — мовив Хенчик.

— Ми мусимо! — вибухнув Едді. — Ви не розумієте! Питання навіть не в тім, як довго протриває магія і чи триватиме вона взагалі, питання в тому, який буде час по той бік! Він біжить там швидше, і коли він збігає, то все — його не повернеш! Господи, може Сюзанна саме зараз народжує те маля, а якщо воно якийсь канібал…

— Послухай-но мене, юний хлопче, — промовив Хенчик. — І слухай мене уважно, благаю. День уже майже згас.

Це було правдою. Ще ніколи, скільки пам’ятав себе Роланд, день не втікав так швидко йому крізь пальці. Рано, майже одразу по світанку, була битва з Вовками, потім там, на дорозі, святкування перемоги й туга за полеглими (їх було на диво мало, як виявилося). Потім прийшло усвідомлення того, що пропала Сюзанна, ривок до печери, їхні знахідки там. Коли вони повернулися до місця битви на Східнім Шляху, вже перейшло за полудень. Більшість містян уже пішли звідти, радісно повели додому своїх врятованих дітей. Хенчик доволі легко погодився на цю нараду, але на той час як вони дісталися будинку священика, сонце вже схилялося до обрію.

«Ну, принаймні перепочинемо вночі», — подумав Роланд, сам не знаючи — втішатися цим чи журитися. Сон піде йому на користь, єдине що він знав напевно.

— Я слухаю уважно, — сказав Едді, але оскільки Роланд так і не прибирав руку йому з плеча, тож і відчув, як тремтить юнак.

— Якби ми навіть воліли вирушити туди зараз, нам не вдалося б переконати інших піти разом із нами, — сказав Хенчик.

— Ти їхній дін…

— Атож, так називаєш мене ти, я й сам гадаю, що, мабуть, ним і є, але це не наше слово, є-кен. У більшості випадків вони слідують за мною, до того ж вони пам’ятають про свій борг твоєму ка-тету за сьогоднішню роботу і готові віддячити вам будь-яким доступним їм способом. Але у темряві вони нізащо не підуть тією стежкою, та ще й до того заклятого місця. — Хенчик повільно й вельми переконливо хитав головою. — Ні, на таке вони не зважаться. Послухай, юначе. Ще до настання суцільної темряви ми з Кантабом можемо повернутися до Клану Червоної Стежини. І там ми запросимо чоловіків нашого народу до Темпи, у нас це те саме, що Зала зібрань у безпам’ятного племені. — Він скинув оком на Каллагена. — Благаю прощення, панотче, якщо це визначення для тебе образливе.

Каллаген неуважно кивнув, не підводячи погляду від книги, якої він так і не перестав крутити в руках. Книга була покрита прозорим пластиком, як це часто роблять з цінними першими виданнями. Позначена розчерком олівця на форзаці ціна становила $ 950. Усього лише другий роман якогось молодого автора. Він не міг зрозуміти, в чому ж полягає цінність цієї книжки. Якщо їм трапиться її хазяїн, чоловік на ім’я Кельвін Тауер, він його неодмінно про це розпитає. І то буде лише початок допиту.

— Ми пояснимо, чого саме ти хочеш, і закличемо волонтерів. Я гадаю, що з шістдесяти восьми чоловіків Клану Червоної Стежини всі, окрім хіба чотирьох-п’яти, зголосяться на допомогу — вони зосередять воєдино їхні сили. Це буде потужний кхеф. Це ж так буде по-вашому? Кхеф? Спільнота?

— Так, — відповів Роланд. — Спільнота води, кажемо ми.

— Та куди там поткнутися такій кількості людей до лазу в печеру, — сказав Джейк. — Це неможливо, навіть якщо половина їх всядеться на плечі іншій половині.

— Нема потреби, — сказав Хенчик. — Всередину ми направимо найпотужніших — тих, що ми їх звемо надсилачами. Решту можемо вишикувати вздовж стежки, пліч-о-пліч й вагадлом до вагадла. Вони будуть там завтра вранці раніше, ніж сонце торкнеться дахів. Я закладаюся на це своїм годинником.

— Нам ще сьогодні треба зібрати магніти й вагадла, — сказав Кантаб. На Едді він дивився знічено, з якимсь острахом. Юнак страшенно страждав, це було очевидно. А він же стрілець. Стрілець може пальнути раптом, але ніколи не зробить цього наосліп.

— Може так статися, що буде пізно, — промовив Едді, що сидів похиливши голову. Та тут він скинув на Роланда своїми світло-карими очима. Тепер вони в нього потемнішали від виснаження й налилися кров’ю.

— Завтра може бути запізно, навіть якщо магія не розвіється.

Роланд відкрив було рота, але Едді підняв палець.

— Не кажи ка, Роланде. Якщо ти ще хоч раз скажеш ка, присягаюся, в мене голова вибухне.

Роланд стулив рота.

Едді обернувся до двох бороданів у темних, схожих на квакерські хламидах.

— Тож ви не впевнені, що магія триватиме довго, чи не так? Двері, які нам ще можна відчинити цієї ночі, можливо, від завтра залишаться для нас замкненими назавжди. І ніякі створені манні магніти й бомби-вагадла не зможуть їх прочинити.

— Атож, — сказав Хенчик. — Але твоя жінка прихопила з собою магічну кулю, і, наскільки ми можемо гадати, Серединний і Прикінцевий світи позбавились її.

— Я б продав власну душу, аби тільки повернути цю кулю сюди, взяти її до рук, — чітко промовив Едді.

Вочевидь, це шокувало всіх, навіть Джейк з Роландом відчули нестримне бажання сказати Едді, що той мусить відіграти назад, не промовляти ці слова. Надто потужні сили протидіяли їм у пошуках Вежі, темні сили, а Чорна Тринадцятка була їх найвиразнішим сіґулом. Корисним в інших випадках можна також скористатися на шкоду, і в райдужних звивинах ховаються свої зловмисні чари, а в Тринадцятці їх найбільше. Вони, либонь, у ній і зосереджені. Навіть якби їм дісталася ця куля, Роланд ладен був битися, аби лиш вона не потрапила до рук Едді Діна. У його теперішнім стані жалобної відстороненості, куля б його або знищила, або за кілька хвилин перетворила на свого раба.

— І камінь пив би, аби мав рота, — озвалася Роза різко, аж усі здригнулись. — Едді, облишмо питання магії, згадай ту стежку, що веде вгору. Та уяви собі п’ять дюжин чоловіків, чимало з них старі люди, віком майже як Хенчик, а ще серед них пара сліпих, мов кажани, і подумай, як вони дертимуться туди в темряві.

— Валун, — додав Джейк. — Пам’ятаєш той валун, повз який треба протиснутися по слизькому краєчку провалля?

Едді похмуро кивнув. Роланд бачив, як він намагається погодитися з тим, чого не в змозі змінити. Навпомацки схиляється до здорового глузду.

— Сюзанна Дін теж стрілець, — зауважив Роланд. — Вона й сама зуміє подбати про себе якийсь час.

— Не думаю, щоб Сюзанна могла зараз втілювати самостійні рішення, — відповів Едді. — І тобі це теж зрозуміло. Врешті-решт, це дитина Мії, і Мія триматиме все під контролем, поки ця дитина — її малюк — не народиться.

Раптом Роланда осяяло, і, як уже не раз траплялося впродовж довгих років, його інтуїція виявилася правдивою.

— Вона могла всім керувати, коли вони йшли звідси, але там вона може й не втримати керування.

Нарешті, підвівши очі від книги, яка так вразила його, заговорив Каллаген.

— Чому так?

— Тому що там не її світ, — відповів Роланд. — Той світ — світ Сюзанни. Якщо вони не знайдуть спосіб, як їм співпрацювати, вони там можуть загинути всі разом.

ДВА


Хенчик і Кантаб вирушили до манні Червоної Стежини, по-перше, щоб розповісти зборам старійшин (всуціль із чоловіків) про те, що було перероблено вдень, а по-друге, про ту ціну, яку вони мусять заплатити за цю роботу. Роланд пішов з Розою до її хатини. Та стояла на схилі, трохи вище від ще недавно охайної вбиральні, тепер майже геть зруйнованої. Всередині цієї вбиральні недоладним сторожем стирчав зламаний робот-вістовий Енді (котрий колись виконував багато інших функцій). Розаліта роздягала Роланда повільно, догола. А вже коли він лежав як мати народила, вона простерлася на ліжку поруч з ним і мастила його своїми особливими мазями: рани — котячою олією, а більш чуттєві місця — якоюсь жирнішою, з легким запахом, сумішшю. Вони кохалися. Кінчили разом (випадковий фізичний збіг, що його дурні сприймають за знак долі), до них долітали вибухи феєрверку на центральній вулиці Кальї й хвацькі вигуки, які видавали фолькен, більшість з котрих, судячи з їх гомону, були вже добряче під мухою.

— Спімо, — шепнула вона. — Завтра я тебе вже не побачу. Ні я, ні Айзенгарт, ні Оверголсер, і ніхто більше в Кальї.

— Так ти провидиця? — спитав Роланд. Голос його звучав розслаблено, аж безтурботно, проте, навіть коли він вганявся в глибини її жару, його не полишала тривога за Сюзанну: втрачену частинку його ка-тету. Навіть якби не трапилося нічого іншого, самої цієї втрати було достатньо, щоб завадити йому отримати справжній відпочинок і полегшення.

— Ні, — відповіла вона. — Але час від часу я маю передчуття, як і кожна жінка, особливо коли її чоловік ось-ось її покине.

— То я для тебе дійсно цей… Твій чоловік?

Вона подивилася сором’язливо і водночас уперто.

— Атож, за той коротенький час, що ти перебував тут, мені сподобалося вважати тебе ним. Скажеш, я не права, Роланде?

Він різко мотнув головою. Приємно було знову стати чоловіком якоїсь жінки, нехай навіть на короткий час.



Вона побачила в його жесті щирість, і лице її посвітлішало. Погладила його по худій щоці.

— Нам пощастило зустрітися, Роланде, справді ж? Зустрітися в Кальї.

— Атож, леді.

Вона торкнулася того, що залишилося від його правої руки, а тоді правого стегна.

— А як твої рани?

Їй він не міг брехати.

— Лютують.

Вона кивнула, потім взяла його за ліву руку, яку йому вдалося вберегти від почвар омарів.

— А ця?

— В порядку, — сказав він, хоча й відчував у ній глибокий біль. Притаєний. Той, що чекає свого моменту, щоб оприявнитися. Розаліта називала це сухим крутієм.

— Роланде! — промовила вона.

— Га?

Очі її дивилися на нього спокійно. Вона так і не відпускала його ліву руку, потискуючи її, визбируючи її таємниці.

— Кінчай свої справи якомога швидше.

— Така твоя порада?

— Атож, серце моє. Поки твої справи не кінчили тебе.

ТРИ


Едді сидів на задньому ганку будинку панотця, поки не залягла ніч і день, який ці фолькен від сьогодні називатимуть Днем перемоги на Східному Шляху, відійшов в історію (де він перетвориться на міф… звісно, за тієї умови, що світ триматиметься купи достатньо довго для того, щоб це відбулося). Звуки бучного святкування у місті значно поголоснішали, Едді навіть почав усерйоз загадуватися, чи не спалять вони там геть центральну вулицю. А його це обходить? Аніскілечки. Ще й докинув би: гуляй, дитино, доки твоя година. Поки Роланд, Сюзанна, Джейк, Едді та три жінки — вони себе називали Сестри Орізи — билися з Вовками, решта фолькен Кальї трусилися в місті або ж ховалися біля річки в рисових очеретах. Якихось десять років мине — та де там, навіть п’ять! — і вони переповідатимуть одне одному, як одного осіннього дня, стоячи пліч-о-пліч із стрільцями, наваляли кому треба.

Це було несправедливо, і в глибині душі він розумів, що це несправедливо, але ніколи за все своє життя він не почувався таким безпорадним, таким розгубленим, а отже, і плюгавим. Він наказував собі не думати про Сюзанну, не загадуватись, де вона зараз може бути і чи народилося вже її демонічне дитя, а натомість все думав і думав про неї. Вона вирушила до Нью-Йорка, принаймні це він знав напевно. Але в який час? Там люди їздять при газовому світлі у двохколісних екіпажах чи, може, користуються антигравітаційними таксі на реактивній тязі, якими кермують продуковані «Північним центром позитроніки» роботи?

А чи жива вона ще взагалі?

Він викинув би з голови ці думки, якби міг, але розум така жорстока річ. Сюзанна ввижалася йому в якійсь канаві у Альфабет-Сіті,[1] зі свастикою вирізаною в неї на лобі і повішеною на шиї табличкою ВІТАННЯ ВІД ВАШИХ ДРУЗІВ З ОКСФОРД-ТАУНА.

У нього за спиною прочинилися кухонні двері в будинку священика. Почулося м’яке чалапання босих ніг (слух у нього тепер був гострий, добре налаштований, як і решта його вбивчої зброї) і клацання кігтів. Джейк з Юком.

Хлопець усівся поруч з ним в Каллагенове крісло-гойдалку. Він залишався одягненим і не зняв з себе саморобної кобури. Там містився «рюгер», який Джейк вкрав у свого батька того дня, коли втік з дому. Сьогодні від нього відгонило… ні, не кров’ю. Поки що ні. Мастилом? Едді криво посміхнувся. Мало в цьому гумору.

— Не можеш заснути, Джейку?

— Ейку, Ейку, — погодився Юк і розпластався на дошках підлоги біля ніг у Джейка, поклавши морду між лапами.

— Ні, не можу перестати думати про Сюзанну, — відповів Джейк, трохи помовчав і додав, — і про Бенні.

Едді розумів, що це природньо, хлопець бачив, як прямо в нього на очах розірвало його друга, як тут не думати про нього, але водночас Едді підступив до горла гіркий клубок ревнощів, ніби весь жаль Джейка мусив би належати дружині Едді Діна.

— Винен той хлопець Тейвері, — сказав Джейк. — Саме він. Запанікував. Побіг. Зламав собі гомілку. Аби не він, Бенні був би зараз живий…

А потім дуже стиха — Едді був певен, у того хлопця серце б похололо, якби він таке почув, — Джейк завершив:

— Френк… скурвий… Тейвері.

Едді простягнув руку, яка не бажала втішати, і змусив її торкнутися голови хлопця. Волосся в того було довге. Давно немите. Чорт забирай, воно потребувало стрижки. Потребувало матері, котра б точно знала, як про цього хлопця подбати. Нема тут матері, принаймні для Джейка. А ось вам і маленьке чудо: даруючи втіху, Едді й сам відчув полегшення. Не так, щоб аж, та хоч трішечки.

— Відпусти, — промовив він. — Що сталося, те сталося.

— Ка, — гірко погодився Джейк.

— Кай-єт, ка, — підтакнув Юк, не підводячи морди.

— Амінь, — проказав Джейк і розсміявся.

Від цього сміху війнуло тривожним холодком. Джейк витяг «рюгер» з саморобної кобури і подивився на нього.

— Цей револьвер пройде, бо він родом з того боку. Так каже Роланд. Та й інші, мабуть, теж, бо ми не стрибатимемо у тодеш. А як ні, то Хенчик сховає їх у печері, а потім ми за ними, може, ще повернемось.

— Якщо ми потрапимо до Нью-Йорка, — сказав Едді, — там повно зброї. Ми собі знайдемо.

— Не такої, як у Роланда. Я збіса сподіваюся, що мій пройде. Жодної зброї не залишилося в жодному зі схожих на цей світів. Гадаю, так.

Едді тримався такої ж думки, але не вважав за потрібне її висловлювати. У місті прогриміло, і потому настала тиша. Вщухає гуляння. Нарешті вщухає. Завтра безперечно сьогоднішнє поголовне святкування продовжуватиметься цілий день, але вже поменшає п’яних, а притомних побільшає. Роланда з його ка-тетом чекатимуть, щоб привітати як почесних гостей, але якщо боги творіння виявлять свою ласку і двері відчиняться, їх тут уже не буде. Уполювати Сюзанну. Відшукати її. Геть з голови полювання. Це буде пошук.

Ніби прочитавши його думки (а він дійсно був здатен на це,

бо вельми чутливий), Джейк промовив:

— Вона ще жива.

— Звідки ти можеш це знати?

— Ми б відчули, аби вона була мертва.

— Джейку, ти можеш її торкнутися?

— Ні, хоча…

Не встиг він договорити, як якийсь глибинний гуркіт докотився з-під землі. Ґанок раптом почав розгойдуватися то вгору, то вниз, немов човен у бурхливому морі. Вони чули, як стогнуть дошки. З кухні долинуло торохтіння посуду, ніби там хтось цокотів зубами. Юк підвів голову й заскімлив. На його маленькій лисячій мордочці з притиснутими до голови вухами застиг кумедний переляк. Щось перекинулось і розбилося у вітальні Каллагена.

Першою — нелогічна, проте сильна — в Едді з’явилася думка, що Джейк убив Сюзанну, просто оголосивши живою.

На мить землетрус посилився. Десь, виламуючись зі своєї рами, задеренчала шибка. Щось важко прогуркотіло в темряві. Едді припустив, вгадав — це та напівзруйнована вбиральня, от тепер вона цілком завалилася. Сам того не усвідомлюючи, він зірвався на рівні. Поряд, вчепившись йому в зап’ястя, стояв Джейк. Едді дістав Роландів револьвер, і тепер уже вони обоє стояли так, ніби приготувалися до стрільби.

З глибин землі долинув фінальний буркіт, і ґанок у них під ногами врешті втихомирився. У деяких ключових точках уздовж Променя попрокидалися люди, вони здивовано озиралися довкола. На вулицях одного з Нью-Йорків репетували сирени автомобільної сигналізації. Вранішні газети повідомлять про невеличкий землетрус: розбиті вікна, жертв немає. Всього лиш незначний струс фундаментально надійного геологічного щита.

Джейк широко розплющеними очима дивився на Едді. Він зрозумів.

Позаду них прочинилися двері, і на ґанок вийшов Каллаген, на нім були благенькі білі труси до колін. І більш нічого, окрім золотого розп’яття на шиї.

— Це був землетрус, авжеж? — промовив він. — Я пережив один колись у Північній Каліфорнії, але не пам’ятаю жодного відтоді, як опинився в Кальї.

— Це було дещо збіса набагато більше за звичайний землетрус, — промовив Едді і махнув рукою. Тамбурний ґанок дивився на схід, і обрій на тім боці спалахував беззвучними артилерійськими вибухами зелених блискавок. Нижче по схилу від будинку священика, прочиняючись, рипнули двері затишної хатинки Розаліти і тут же грюкнули, закрившись. Розаліта і Роланд рушили під гору разом, вона в сорочці, він у джинсах, обоє босі, по росі.

Едді, Джейк і Каллаген почали спускатися їм назустріч. Роланд виглядав рішучим і зібраним у світлі тремтливих спалахів зі сходу, де на них чекав Край грому і Двір Багряного Короля, а після Прикінцевого світу — сама Темна вежа.

— Якщо, — подумалося Едді. — Якщо вона ще там стоїть.

— Джейк тільки-но казав, що якби Сюзанна вже була мертва, ми б про це взнали, — промовив він. — Тоді б з’явилося те, що ти називаєш сіґулом. А тут оце. — Він показав священику на галявину, де випнулося нове пасмо, суцільною десятифутовою смугою воно прорвало моріжок, демонструючи брунатні зморшкуваті губи землі. Собачий хор заходився гавкотом у місті, та ані звуку не подавали фолькен, поки що принаймні; Едді подумав, що більшість з них просто проспали все шоу. Сном п’яних переможців. — Це ж не має стосунку до Сюзі. Правда ж?

— Напряму — ні.

— І не наше воно, — уточнив Джейк. — Інакше б руйнування були набагато гіршими. Як ти гадаєш?

Роланд кивнув.

Роза дивилася на Джейка з сумішшю здивування й остраху.

— Що не наше, хлопчику? Про що це ти говориш? Точно, це був не землетрус!

— Ні, — сказав Роланд. — Це був променетрус. Надломився один з Променів, на яких тримається Вежа, котра підтримує все. Просто тріснув.

Навіть у зрадливому жеврінні чотирьох світлодіодних ламп на ґанку Едді помітив, як з обличчя Розаліти Муньйос збігли всі кольори. Вона перехрестилася.

— Який Промінь? Один з тих самих Променів? Скажи, що це не так! Скажи, що це неправда!

Едді раптом згадався давній бейсбольний скандал. Як маленький хлопчик канючив:

— Скажи, що це не так, Джо.

— Не можу, — відповів їй Роланд. — Бо це правда.

— А скільки їх там, тих Променів? — спитав Каллаген.

Роланд поглянув на Джейка і злегка кивнув:

— Складай свій іспит, Джейку з Нью-Йорка, говори і кажи правду.

— Шість Променів пов’язують дванадцять порталів, — почав Джейк. — Дванадцять порталів стоять на дванадцяти кінцях землі. Роланд, Едді й Сюзанна розпочали свій шлях від Порталу Ведмедя, а мене підібрали між ним і Ладом.

— Шардик, — промовив Едді. Він задивився на останні зблиски світла на сході. — Так звуть ведмедя.

— Так, Шардик, — підхопив Джейк. — Отже, ми на Промені Ведмедя. Всі Промені сходяться до Вежі. Наш Промінь по інший бік Вежі?..

Він кинув погляд на Роланда, благаючи допомоги. Роланд теж подивився на Едді Діна. Схоже, Роланд і зараз ще продовжував їх наставляти на Шлях Ельда.

Едді чи то не помітив його погляду, чи вирішив, що краще його проігнорувати, проте Роланда це не спинило.

— Едді, — стиха гукнув він.

— Ми на Стежині Ведмедя, Шляху Черепахи, — промовив він апатично. — Я не розумію, яке це має значення, оскільки нам треба дійти лиш до Вежі, але по інший її бік лежить Шлях Черепахи, Стежина Ведмедя. — І він продекламував:

Черепаху здоровенну уяви!


На собі вона тримає світ людви.


Думає вона неспішно і ласкаво про всіх нас,


На цій думці світ тримається якраз.



І тут уже вірш підхопила і продовжила Розаліта:

На спині у черепахи правда сидить,


Вірність із любов’ю поряд видить.


Черепаха любить землю і моря,


Любить навіть дитинча таке, як я.



— Не зовсім так, як колись, ще малюком, запам’ятав я і навчив моїх друзів, — сказав Роланд. — Але доволі близько до того, за буквою і духом.

— Ім’я Великої Черепахи — Матурин, — додав Джейк і знизав плечима. — Якщо це має якесь значення.

— Ти не маєш можливості взнати точно, який зламався? — прискіпливо вдивлявся Роландові в обличчя Каллаген.

Роланд похитав головою.

— Я знаю одне, Джейк має рацію — це не наш Промінь. Якби це був наш, нічого б не встояло на сто миль навкруг Кальї Брин Стерджис. А може, й на тисячу миль, хтозна? Навіть птахи попадали б з неба, обсмалені.

— Ти говориш про Армагеддон, — тихо, тривожним голосом прорік Каллаген.

Роланд мотнув головою, проте начебто й не заперечуючи.

— Мені незнайоме це слово, панотче, але, безперечно, я маю на увазі велике руйнування й загибель. І десь, вздовж Променя, який пов’язує Рибу й Пацюка, саме це, можливо, й трапилось.

— Ти точно впевнений у цьому? — глухо запитала Роза.

Роланд кивнув. Одного разу він уже був пережив це, коли повалився Ґілеад і його цивілізація, як він тоді зрозумів, скінчилася. Тоді й пустився він берега, вирушив у мандри з Катбертом, Аланом, Джеймі та ще кількома іншими з їхнього катету. Тоді обломився один з шести Променів, і, майже напевне, він не був першим.

— Скільки Променів залишилося, скільки їх ще підтримують Вежу? — спитав Каллаген.

Схоже було, що Едді вперше зацікавився чимось, окрім долі своєї зниклої дружини. Тепер він дивився на Роланда ледь не уважно. А чом би й ні? Врешті-решт, це було ключове питання. — Все в світі служить Променю, — так кажуть, хоча насправді все служить Вежі, Вежу утримують Промені. І якщо вони переломляться…

— Два, — промовив Роланд. — Залишилося щонайменше два, я гадаю. Цей, що йде через Калью Брин Стерджис, та ще один. Хоча бозна, скільки часу вони ще протримаються. Нам треба поспішати.

Едді заціпенів.

— Якщо ти вважаєш, що ми можемо вирушити без Сюзі…

Роланд нетерпляче струснув головою, ніби кажучи Едді, щоб той не клеїв дурня.

— Нам не пробитися без неї до Вежі. Наскільки я розумію, нам також не пробитися туди й без малюка Мії. Все в руках ка, і як казали у моїй країні: ка не має ані серця, ані розуму.

— От із цим я погоджуюсь, — сказав Едді.

— Ми можемо отримати іншу проблему, — сказав Джейк.

Едді несхвально подивився на нього.

— Нам не потрібні інші проблеми.

— Я розумію, проте… а що, як цей землетрус заблокував вхід до печери? Або… — Джейк завагався, а тоді неохоче виклав те, чого саме він насправді боявся. — Якщо зовсім її обвалив?

Рука Едді метнулася вперед, він вхопив Джейка за сорочку й рвонув на себе.

— Замовкни. Не смій навіть думати про таке.

Тепер вони вже почули голоси, що долітали з міста. Либонь, знову фолькен збираються на майдані, здогадався Роланд. І вкотре подумав, що про минулий день, а тепер і про цю ніч у Кальї Брин Стерджис згадуватимуть тисячу років. Звісно, якщо так довго ще простоїть Вежа.

Едді відпустив Джейка і раптом поплескав по тому місцю на сорочці, за яке був ухопився, ніби хотів розгладити там зморшки. Посміхнувся силувано, від чого його лице набуло хворобливого старечого вигляду.

Роланд обернувся до Каллагена.

— Чи точно манні з’являться завтра вранці? Ти знаєш цю породу краще за мене.

Каллаген знизав плечима.

— Хенчик — людина слова. А от чи переконає він своїм словом інших після того, що тільки-но трапилося… От цього, Роланде, я не можу знати.

— Краще б йому пощастило, — похмуро промовив Едді. — Так буде краще для нього.

Роланд з Ґілеаду запитав:

— Хто хоче зіграти в «погляньте»?

Едді вирячився, не в змозі такому повірити.

— Нам не заснути до самого світанку, — пояснив стрілець. — Мусимо якось вбити час.

Тож вони сиділи за картами (грали в «погляньте»), і раз за разом вигравала Розаліта, записуючи рахунок на грифельній дошці; ані сліду тріумфу не помічалося на її обличчі — на ньому взагалі не відбивалося жодних емоцій, які міг би вгадати Джейк. Йому кортіло спробувати «доторк», проте він вирішив, що неправильно було б використовувати своє чуття без дійсно поважної причини. Піддивлятися, що криється за «покерним» виразом обличчя Рози, це було б те саме, що зазирати їй під спідницю. Або підглядати, як вони кохаються з Роландом.

Тим часом гра тривала, і вже коли почав світлішати обрій на північному сході, Джейк нарешті здогадався, про що вона весь час думає, бо й сам він думав про те саме. Від сьогодні й до самісінького кінця десь в глибинах свідомості всі вони будуть перейматися думкою тільки про ті два останні Промені.

Очікуватимуть, що якийсь з них, а то й обидва, переломляться. Чи вони будуть десь вишукувати сліди Сюзанни, чи Роза стоятиме в себе вдома біля плити, чи навіть Бен Слайтмен сидітиме на ранчо Воуна Айзенгарта в жалобі за своїм мертвим сином, — усі вони відтепер думатимуть про одне й те саме: їх залишилося тільки два, а Руйначі і вдень і вночі працюють проти них, вгризаються, нищать Промені.

Скільки часу залишилося до того, як усе скінчиться? І як саме воно скінчиться? Чи вони почують всеосяжний гуркіт, коли поваляться оті темно-сірі кам’яні брили? Чи небо роздереться навпіл, мов якась благенька ганчірка, і звідти посиплються жахиська, що живуть у темряві тодешу? Чи вистачить їм часу, щоб скрикнути? Чи настане потім потойбічне життя, чи навіть Небо й Пекло будуть геть знищені падінням Темної вежі?

Він подивився на Роланда і послав йому найчіткішу, на яку тільки спромігся, думку: Роланде, допоможи нам.

І отримав відповідь, яка наповнила його мозок холодною втіхою (ой-ой, втіха, що дарує холод, краща за повну її відсутність): Якщо зможу.

— Погляньте, — промовила Розаліта і виклала свої карти. Вона зібрала Жезли — це вже само по собі високий клас, — і все вінчала Дама Смерті.




ЗАСПІВ:

Комала-кам-ком!


Ось молодик з револьвером,


Він утратив свою милу,


Коли вона кинулась бігом.




ВІДСПІВ:

Комала-ком-один!


Слід по ній розвіявся як дим!


Збігла вона од свого милого,


І тепер він тужить сам-один.



Другий куплет


ТРИВКІСТЬ МАГІЇ


ОДИН



Дарма вони непокоїлись щодо фолькен манні. Суворий, як завжди, Хенчик і з ним ще сорок чоловіків з’явилися на міському майдані, звідки й було домовлено вирушати. Він запевнив Роланда, що цього вистачить, аби відчинити Незнайдені Двері, якщо їх взагалі можливо відчинити після того, як зникло те, що він називав «темним люстром». Старий не промовив ані слова вибачення за те, що привів менше людей, ніж обіцяв, але бороду собі смикати не переставав. Іноді навіть одразу обома руками.

— Чому він так робить, отче, ти не знаєш? — спитав Джейк у Каллагена.

Загін Хенчика вирушив у східному напрямку десятком возів. Слідом за ними двійко віслюків-альбіносів з комічно довгими вухами й пломенистими очима тягли двоколісну кибитку, цілком покриту шатром з білої парусини. Джейку вона здалася схожою на величезну кулю «Джиффі-поп»[2] на колесах. На чудернацькому екіпажі, похмуро смикаючи себе за бакенбарди, сам-один їхав Хенчик.

— Гадаю, це він від збентеження, — відповів Каллаген.

— Не бачу причин. На диво багато людей зголосилися піти, особливо зважаючи на вчорашній променетрус і все таке.

— Він зрозумів, що дехто з його людей злякався цього більше, ніж вони бояться його самого. Ще більше Хенчик бентежиться через невиконану обіцянку. І не абияку, а ту, що він дав твоєму діну. Він втратив обличчя, — і тут же, абсолютно не змінюючи інтонації, з якою він давав відповідь, котрої в іншому випадку з нього навряд чи вдалося б витягнути, Каллаген сам запитав. — А вона, твоя мила, ще жива?

— Так, але в жах… — почав Джейк, та враз стулив губи.

Він з осудом подивився на Каллагена. З передка двоколки на них озирнувся Хенчик, так різко глянув, ніби вони щойно голосно лаялися. Каллаген подумав, що в цій бісовій історії дар доторку має ледь не кожен, тільки не він.

Не історія це, не історія, а моє власне життя!

Проте в це важко було повірити, особливо після того як на власні очі бачив своє ім’я серед головних персонажів книжки, на сторінці з технічними даними якої зазначено: художня проза, Даблдей&Компані,[3] 1975 рік. До того ж, прости Господи, у книжці про вампірів, котрих, як кожен знає, насправді нема. Хоча вони існували. А в деяких сусідніх з цим світах вони й зараз існують.

— Не треба так зі мною, — мовив Джейк. — Не дури мене так. Не удавай, ніби ми не заодно, панотче. Окей?

— Вибач, — знітився Каллаген і додав: — Благаю прощення.

Джейк ніяково посміхнувся і погладив Юка, котрий сидів у нагрудній кишені його пончо.

— А їй…

Хлопець мотнув головою.

— Я не бажаю зараз говорити про неї, отче. Найкраще, аби ми навіть не думали зараз про неї. Маю відчуття — не знаю, до пуття воно тут чи ні, але воно сильне, — що щось її шукає. Якщо так, краще, щоб воно не змогло підслухати нас. А воно вміє.

— Щось…

Джейк простягнув руку й торкнувся хустини, якою на ковбойський манер Каллаген пов’язав собі шию. Хустина була червоного кольору. Потім Джейк долонею на мить прикрив йому ліве око. Каллаген не одразу зрозумів, а тоді таки второпав. Червоне око. Око Короля.

Він посунувся на лаві воза й більше не говорив. Слідом за ними їхали верхи поряд мовчазні Роланд та Едді. Не кажучи вже про револьвери, обидва мали при собі також свої гунна, а Джейків наплічник лежав у возі позаду нього. Якщо вони після сьогоднішнього діла навіть повернуться до Кальї Брин Стерджис, то ненадовго.

жахливе? — ось що Каллаген хотів спитати, але справи виглядали ще гірше. Невимовно тихо, з неймовірної далечині, проте ясно, Джейк чув плач Сюзанни. І сподівався, що його не чує Едді.

ДВА


Отак вони виїхали з міста, яке, незважаючи на недавній землетрус, все ще не прокинулося після емоційного виснаження. День починався доволі прохолодно, і вони бачили в повітрі свої власні віддихи і сітку легкої паморозі, накинуту на мертве кукурудзиння. Туман висів над Девар-Тете Вайє, немов вислід дихання самої ріки. Роланд подумав, що вони на порозі зими.

За годину поїздки вони опинилися в долині висохлої ріки. Тут не було чутно звуків, окрім брязкання збруї, рипіння коліс, цокоту кінських копит та вряди-годи сардонічного ревіння якогось з віслюків-альбіносів, що тягли кибитку, та звіддаля долинав посвист рудих дроздів, котрі якраз ставали на крило. Певно, збиралися відлітати на південь, якщо їм тепер вдасться його знайти.

Через десять-п’ятнадцять хвилин після того, як по правий бік потягнулося узгір’я зі скелями та урвищами, вони знову опинилися на тому місці, куди якихось двадцять чотири години тому були з’явилися з дітьми Кальї і вистояли в битві. Тут від Східного Шляху відгалужувався путівець, що вихилясами тягся більш-менш у північно-західному напрямку. Вздовж траншеї по інший бік дороги виднівся свіжий земляний насип. Це було те місце, де Роланд, його ка-тет та жінки-тарілочниці очікували на Вовків.

До речі, заговорили про Вовків, а де ж вони поділися? Коли Роланд з командою йшли з місця цієї засідки, тут всюди валялися трупи. На око, не менше шістдесяти людиноподібних створінь, що прискакали із заходу, одягнені у сірі штани, зелені плащі, та ще й в ікластих вовчих масках.

Роланд зіскочив з коня і підійшов до Хенчика, котрий по-старечому скоцюблений злазив зі своєї двоколісної кибитки. Роланд ані поворухнувся, щоб йому допомогти. Хенчик і не сподівався на це, либонь, навіть образився б.

Стрілець, зачекавши, поки той врешті поправить на собі темний плащ, розкрив рота, щоб запитати, але зрозумів, що в цьому нема потреби. Ярдів за п’ятдесят далі, на правому узбіччі дороги, височів чималенький пагорб вирваного з корінням кукурудзиння, хоча ще вчора ніякого пагорба там не існувало. Роланд роздивився, що то — насипаний без сліду поваги поховальний курган. Він не марнував часу, не витрачав зусиль, аби дізнатися, яким чином фолькен провели минулий день до того, як розпочати свою гулянку, після якої вони й досі сплять, але тепер на власні очі побачив їхню роботу. «Чи вони боялися, що Вовки раптом знову оживуть?» — дивувався він, розуміючи в глибині душі, що саме цього вони й боялися. Тож постягували валькуваті важкі тіла (сірих коней разом з Вовками в сірих плащах) на поле, поскладали так-сяк і завалили кукурудзяним бадиллям. Сьогодні вони можуть перетворити цей могильник на поховальне вогнище. А якщо здійметься семінон? Роланд вирішив, що вони все одно запалять вогнище, незважаючи на ймовірність великої пожежі на родючих ланах між дорогою й рікою. А чом би й ні? Польовий сезон закінчився, та й нема кращого добрива за вогонь, як то кажуть старі люди; крім того, фолькен не почуватимуться цілком спокійно, допоки геть не згорить цей курган. І навіть потім мало хто з них сюди приходитиме.

— Роланде, поглянь, — гукнув Едді тремтячим від жалю і гніву голосом. — Ах, чорти б їх узяли, поглянь-но.

Наприкінці путівця, там, де Джейк, Бенні Слайтмен і близнюки Тейвері перечікували, перш ніж зробити свій останній рятівний ривок через дорогу, сяяв хромовими відблисками на сонці подряпаний, пошарпаний інвалідний візок із заляпаним кров’ю, покритим пилом сидінням. Його ліве колесо було неоковирно вивернуте й покривлене.

— Чому ти промовляєш так злостиво? — поцікавився Хенчик. До нього тулився Кантаб і близько дюжини старійшин, котрих Едді іноді стиха називав «підрясниками». Двійко з них були на позір набагато старішими за самого Хенчика, і Роландові пригадалися слова, сказані йому Розалітою минулої ночі. «Чимало з них, не молодші за Хенчика, долатимуть ту стежину після настання темряви». Нехай ще не темно, але ж невідомо, чи хтось з них спроможний дійти до майже стрімкого відтинку стежки, не кажучи вже про решту дороги на вершину, до отвору печери.

— Вони привезли катальне крісло твоєї жінки сюди на її честь. І на твою. То чому ти промовляєш так злостиво?

— Тому що воно не мусило бути таким побитим і в ньому мусила б сидіти вона, — відповів Едді старому. — Ти спроможний зрозуміти це, Хенчику?

— Злостивість — найзгубніше з почуттів, — співуче проголосив Хенчик. — Злостивість згубна для мозку й гибельна для серця.

Губи Едді стиснулися, перетворившись на тоненький шрам під носом, проте йому вдалося утриматись од відсічі. Він підійшов до понівеченого Сюзанниного крісла-візка — той прокотився тисячі миль відтоді, як вони знайшли його в Топіці, але тепер його катальні дні завершилися, — і задивився на нього з печаллю. Коли вслід за ним рушив Каллаген, він махнув йому рукою, щоб не наближався.

Джейк дивився на те місце на дорозі, де було нагло вбито Бенні. Звісно, тіло хлопця зникло і хтось засипав витеклу з нього кров свіжим шаром оґґану, проте Джейк зрозумів, що все одно бачить темні плями. І відрубану руку Бенні, що лежить з розкритою долонею. Джейк згадав, як татусь його друга, хитаючись, вигулькнув з кукурудзи, як він побачив, що син його лежить тут. Секунд з п’ять він неспроможний був видати й звуку, і Джейк подумав, що цього часу могло вистачити на те, щоб повідомити сею Слайтмену, які неймовірно невеликі в них втрати: один загиблий хлопець, одна мертва дружина ранчера і ще один хлопець зі зламаною гомілкою. Чисто дрібниці. Та ніхто цього не зробив, і тоді Слайтмен-старший заскавулів. Джейк гадав, що ніколи не забуде того скавуління, і завжди пам’ятатиме, як Бенні лежав у пилюці, з відрубаною рукою.

Поряд з місцем, де впав Бенні, лежало щось іще, покрите грязюкою. Джейк помітив промельк металевого зблиску. Він припав на коліно і виколупав з землі одну з Вовчих убивчих куль, штучку, що зветься «снич». Модель «Гаррі Поттер», судячи з напису на її боці. Вчора він тримав парочку таких у жмені, відчуваючи їхнє тріпотіння. Чуючи їхнє неголосне, загрозливе дзижчання. Ця ж кулька була мертвою, мов каменюка. Джейк випростався й жбурнув її в бік купи закиданих кукурудзинням вовчих трупів. Жбурнув сильно, аж рука йому заболіла. Цю руку, либонь, судомитиме завтра, але йому було це байдуже. Також байдужа йому була й Хенчикова несхвальність щодо злості. Едді бажав повернути свою дружину, а Джейк — друга. І якщо Едді десь наприкінці подорожі міг отримати те, чого бажав, то Джейк Чемберз — ніколи. Бо мертвий — це пожертва, що завше залишається з жертводавцем. Мертві, як діаманти, вони — назавжди.

Йому хотілося рухатися, хотілося, щоб ця частина Східного Шляху вже була в них за спиною. Йому хотілося також перестати бачити понівечене, порожнє крісло Сюзанни. Але манні стали в коло навкруг того місця, де відбувалася битва, і Хенчик проголошував молитву таким високим пронизливим голосом, що Джейку аж вуха заболіли: звучало вельми схоже на верещання переляканої свині. Хенчик промовляв до когось на ім’я Обер, благаючи безпечного проходу до печери й успіху у заповзятті без втрати життів і розуму (цей момент Хенчикової молитви здався Джейкові особливо тривожним, оскільки розум йому ніколи не ввижався чимось, за що можна молитися). Вождь також благав Обера пооживити їхні магніти й вагадла. І насамкінець благав про кейвен, осердя магії, ця фраза, здавалося, мала особливу силу для цього народу. Коли він закінчив, усі в унісон промовили — Обер-сам, Обер-кра, Обер-канта — і опустили розімкнуті руки. Дехто укляк на колінах, аби ще трохи потеревенити з реально Великим босом. Тим часом Кантаб підвів з півдесятка молодших манні до кибитки. Вони разом стягли її сніжно-біле шатро, під яким, як виявилося, лежали величенькі дерев’яні ящики.

«Там вагадла-пробійники і магніти, — здогадався Джейк, — набагато більші за ті, що вони носять на шиях». Для цієї маленької операції вони привезли з собою важку артилерію. Ящики були позначені зірками, місячними серпами та якимись незрозумілими геометричними фігурами, що більше скидалися на кабалістичні знаки, ніж на християнські символи. Проте нема жодних підстав вважати манні християнами. Нехай вони схожі на квакерів або амішів[4] своїми плащами, бородами і капелюхами з круглими наголовками, звісно, вони можуть вряди-годи кинути в розмові Всевишній або Вседержитель, але ж ані аміші, ані квакери, наскільки це було відомо Джейку, не захоплювалися подорожами до інших світів.

З іншого воза дістали довгі відполіровані дерев’яні дрюки, їх просунули в металеві муфти на споді помальованих ящиків. Як дізнався Джейк, ці ящики називалися коффами. Манні понесли їх, як релігійні святині носять вулицями середньовічного міста. Джейк гадав, що в якомусь сенсі ці ящики й були для них релігійними святинями.

Вони вирушили путівцем, уздовж якого так і валялися розкидані клапті тканини, стрічки та маленькі іграшки. То були приманки для Вовків, і на ці приманки вони якраз і клюнули.

Досягши того місця, де застрягла нога Френка Тейвері, Джейк почув у себе в голові голос красуні-сестрички того негодящого мерзотника: «Допоможи йому, благаю, сей». Він і допоміг, хай простить його Господь. А Бенні загинув.

Джейк відвернувся, скривився, а тоді подумав: «Ти тепер стрілець, ти здатен тепер на більше». І змусив себе озирнутися.

Рука отця Каллагена опустилася йому на плече:

— Синку, з тобою все гаразд? Ти страшенно зблід.

— Зі мною все окей, — відповів Джейк. До горла йому підступив клубок, і великий, але він змусив себе проковтнути його і продовжив, дурячи не Каллагена, а радше себе: — Авжеж, я в повнім порядку.

Каллаген кивнув і перекинув свій гунна (ледащий рюкзак міського жевжика, котрий в глибині душі не вірить, що справді йде кудись далеко) з лівого плеча на праве.

— А що буде, коли ми дістанемося тієї печери? Якщо ми її дістанемося?

Джейк похитав головою. Він не знав.

ТРИ


Зі стежкою все було гаразд. Чимало каміння насипалося на неї, тож тим людям, що несли коффи, йти було важкувато, але в іншому сенсі зараз їм було легше, ніж попереднього разу. Землетрусом зсунуло ту величезну брилу, що була загороджувала прохід біля вершини. Едді пригледівся і побачив, що каменюка, тепер розколота навпіл, валяється далеко внизу. Всередині неї порода виявилася світлішою, тож Едді вона здалася схожою на найбільше в світі круто зварене яйце.

І печера також залишилася на своєму місці, хоча тепер перед її отвором височіло осипище. Едді приєднався до гурту молодших манні, допомагаючи їм прибирати ту купу, і відкидав убік повні жмені глинистого сланцю (гранатові зерна зблискували в деяких шматках, немов краплини крові). В Едді попустилася попруга, якою було оперезано його серце, коли він побачив вхід, хоча йому не сподобалася теперішня мовчазність печери, котра була збіса балакучою під час їхнього попереднього візиту. Звідкілясь, з безодні її горла, йому вчувалося рипуче скиглення протягу, але більш нічого. Де зараз його брат Генрі? Генрі б переминав кісточки щодо того, як джентльмени Балазара його вбили, а винний у цьому Едді. Де його матінка, котра погоджувалась би з Генрі — і робила б це з такими само жалібними нотами в голосі? Де Марґарет Айзенгарт, зі скаргами до Хенчика, свого діда, на те, як її знеславили як забудькувату, а тоді й покинули? Ця печера була Печерою голосів задовго до того, як стати Печерою дверей, але тепер голоси замовкли. А двері виглядали як… блазенські — це слово першим зринуло в Едді в голові. А другим було — нікчемні. Колись ця печера була поінформованою й уславленою глибинними голосами; жах, потаємність і міць її дверям забезпечувала скляна куля — Чорна Тринадцятка, що через них і з’явилася у світ Кальї.

«Але вона вже відійшла тим самим шляхом і тепер це просто старі двері, що не… — Едді намагався втримати думку, та не зміг: — Ведуть нікуди».

Він обернувся до Хенчика, обурений раптовим дрижанням сліз на своїх очах, але не в змозі їх зупинити.

— Нема тут більше магії, — мовив він. І голос його звучав жалюгідно від відчаю. — Нічого нема за цими сучими дверима, лише гниле повітря та кам’яні уламки. Ти просто дурень, і я не менший.

Навколо них всі охнули з переляку, та Хенчик поглянув на Едді, ледь не підморгнувши.

— Люїс, Тонні! — гукнув він мало не грайливо. — Ану ж бо, принесіть мені кофф Бранні.

Двоє молодих здорованів з короткими бородами й заплетеним у довгі коси волоссям виступили наперед. Судячи з того, як вони тримали дрючки, чотирифутової довжини кофф з залізного дерева був таки важкеньким. Вони поставили його перед Хенчиком.

— Відкрий його, Едді з Нью-Йорка.

Тонні й Люїс подивилися на нього запитально й трохи злякано. Старші манні, помітив Едді, спостерігали з якоюсь жадібною цікавістю. Він гадав, потрібно кілька років, щоб цілком осягнути екстравагантну химерність манер манні; у Люїса й Тонні все було ще попереду, однак поки що вони не перейшли рівень банальщини.

Хенчик кивнув помітно нетерпляче. Едді нахилився й відчинив ящик. Той піддався легко. На ньому не було замка. Всередині лежала шовкова тканина. Хенчик прибрав її помахом, гідним чарівника, відкривши вагадло на ланцюжку. Едді ця штука здалася схожою на старомодну дитячу дзигу, до того ж вона й зблизька не була такою великою, як він очікував. Либонь, вісімнадцять дюймів завдовжки від вузького кінчика до ширшої голівки, зроблена з якоїсь жовтуватої деревини, масної на вигляд. Її срібний ланцюжок обхоплював петлею кришталевий циліндр, встановлений на кришці ящика.

— Візьми-но, — промовив Хенчик, а коли Едді кинув погляд на Роланда, волосся навкруг рота старигана розійшлося і той в напрочуд цинічній усмішці продемонстрував набір абсолютно білих зубів. — Навіщо це ти дивишся на свого діна, юний шмаркачику? Магія полишила це місце, ти сам так щойно казав! А звідки тобі це знати? Авжеж… скільки тобі років… двадцять п’ять?

Захихотіли манні — ті, що стояли ближче й почули цей жарт, — самі здебільшого не старші за двадцятип’ятирічних.

Сповнений гніву на старого паразита — та й на себе самого не менше, — Едді нахилився до ящика. Хенчик зупинив його руку.

— Не торкайся самого вагадла. Якщо не хочеш, щоб твої яйця й лайно розлетілися навсібіч. Берися за ланцюг, що не ясно?

Проте Едді все одно потягнувся до вагадла, він уже встиг виставити себе дурником перед цими людьми і не бачив причини, щоб не довершити справу, але перехопив похмурий погляд Джейкових сірих очей і передумав. Дув сильний вітер, вихолоджував піт, яким він покрився, підіймаючись сюди, його трусило. Едді знову простяг руку, взявся за ланцюжок і обережно відмотав його з циліндра.

— Витягай, — наказав Хенчик.

— А що трапиться?

Хенчик кивнув так, ніби Едді сказав щось путнє.

— А ось побачимо. Давай, витягай.

Едді так і зробив. Пам’ятаючи про видимі зусилля, з якими двоє парубків несли ящик, він здивувався, яким легким виявилося вагадло. Підіймати його було не важче за пір’їну, приторочену до чотирифутової довжини делікатного ланцюжка. Руку з обплетеними ланцюжком пальцями він тримав на рівні очей. Від цього став схожим на блазня, що грається з маріонеткою.

Едді вже збирався знову спитати Хенчика, що саме той очікував побачити, але перш ніж відкрив рота, вагадло почало потроху гойдатися туди-сюди.

— Я нічого не роблю, — заявив Едді. — Принаймні не намагаюся, це воно, либонь, од вітру.

— Гадаю, що навряд, — сказав Каллаген. — Жодного вітру не…

— Тихо! — гукнув Кантаб, і зробив це з таким страхітливим виглядом, що Каллаген ураз замовк.

Едді стояв обличчям до печери, а позаду нього внизу розляглася вся долина пересохлих ручаїв і більша частина Кальї Брин Стерджис. Мрівся вдалечині сіро-зелений ліс, крізь який вони пробиралися сюди, — остання частка Серединного світу, до якого їм більше ніколи не повернутися. Поривом вітру йому відкинуло чуб з лоба, і раптом він почув дзижчання. Ні, не почув. Дзижчало у нього перед очима, в його руці, у тій, розчепірені пальці якої обплітав ланцюжок. Дзижчало у нього в руці. І понад те — в його голові.

На протилежному кінці ланцюжка, десь на висоті правого коліна Едді, коливання вагадла стало більш помітним, воно набуло амплітуди маятника. Едді зрозумів дивну річ: з кожним похитом, досягаючи краю амплітуди, вагадло важчало. Відчуття було, ніби тримаєшся за щось, що тягне надзвичайно потужна відцентрова сила.

Амплітуда дедалі збільшувалася, гойдання вагадла пришвидшувалося, тяга дужчала. А тоді…

— Едді! — це гукнув Джейк, чи то у захваті, чи щоб застерегти. — Ти бачиш?

Звісно, він бачив. Тепер вагадло з кожним похитом почало мерхнути. При цім руку Едді тягнуло донизу ще дужче. Щоб не впустити вагадло, йому довелося підтримувати праву руку лівою, і тепер його стегна хиталися в одному ритмі з вагадлом. Раптом Едді пригадав, де він стоїть — приблизно на висоті семиста футів над рівниною. Ця крихітка легко висмикне його за край, якщо її не зупинити. А якщо йому не вдасться скинути ланцюжок з руки?

Пробивне вагадло хитнулося праворуч, намалювавши в повітрі невидиму посмішку, набираючи ваги на шляху до краю своєї дуги. Нараз дрібна дерев’яна іграшка, яку він з такою легкістю щойно був дістав з ящика, здалося, почала важити шістдесят, вісімдесят, сто фунтів. А коли вона затрималася в крайній точці своєї дуги, на мить застигши між рухом і силою тяжіння, він зрозумів, що бачить крізь неї Східний Шлях, та не просто ясно, а наближено. Вагадло Бранні знову вирушило у зворотну путь і гунуло внизу, скинувши вагу. Але коли воно почало дертися вгору, цього разу ліворуч…

— Окей, мені вже ясно! — заволав Едді. — Хенчику, зніми з мене цю штуку. Чи хоч би зупини її якось!

Хенчик мовив єдине слово, та так утробно, ніби хтось висмикнув ногу з багнюки. Вагадло не уповільнювалося, поступово зменшуючи амплітуду гойдання, воно просто застигло; і знову висіло на висоті коліна Едді, націлившись кінчиком на його ступню. Якусь мить дзижчання в його руці й голові ще тривало. А тоді й воно вщухло. А після того вже й бентежне відчуття тяжкості вагадла розсіялося. Чортова штучка знову важила, мов пір’їна.

— Чи ти маєш щось мені сказати, Едді з Нью-Йорка? — спитав Хенчик.

— Атож, маю благати про вибачення.

Тут знову відбулася демонстрація Хенчикових зубів, що на мить зблиснули і сховалися в хащах його бороди.

— А ти не зовсім тупий, як гадаєш?

— Гадаю, що ні, — сказав Едді і не міг стримати тихого віддиху полегшення, коли Хенчик з роду манні зняв з його руки тонкий срібний ланцюжок.

ЧОТИРИ


Хенчик наполіг на репетиції. Едді розумів чому, хоча сам ненавидів подібного роду еротичні прелюдії. Час тепер відчувався ним майже фізично, немов груба тканина сунулась під його долонею. Тож він змовчав. Він уже був раз роздратував Хенчика, і одного разу йому вистачить.

Старий завів шістьох своїх амігос (п’ятеро з них, подумав Едді, старші на вигляд за самого Бога) до печери. Він вручив вагадла трьом з них, а іншим трьом магніти у формі мушель. Вагадло Бранні, майже напевне найпотужніше в племені, він тримав сам.

Усімох вони стали в коло зразу за входом до печери.

— Не навкруг дверей? — спитав Роланд.

— Поки не буде потреби, — відповів Хенчик.

Старі з’єднали руки, в яких вони тримали хто вагадла, хто магніти. Тільки-но було сформовано їхнє коло, Едді знову почув те саме дзижчання. Тепер воно було голосним, ніби на всю потужність ввімкнули стереоапарт. Він помітив, як Джейк затулив вуха долонями, а обличчя Роланда смикнулося в миттєвій гримасі.

Едді подивився на двері й побачив, що вони втратили той задрипаний, маловажний вигляд. Ієрогліфи на них виступали чітко, проявилося якесь забуте слово, що означало НЕЗНАЙДЕНІ. Кругла кришталева ручка сяяла, увиразнюючи троянду, викарбувану в ній рисками білого світла.

«Чи тепер я зможу їх відчинити? — подумав Едді. — Відкрити й зробити крок всередину?» — Він гадав, що ні. Принаймні поки ще ні. Однак тепер цей процес здавався збіса обнадійливішим, ніж якихось п’ять хвилин тому.

Раптом ожили голоси в глибині печери, хоча звучали вони безладно. Едді впізнав голос Бенні Слайтмена-молодшого, той викрикував слово Доґан, почув свою матінку, котра виговорювала йому, що ось, на довершення цілком заслуженої репутації телепня, тепер він загубив ще й власну дружину, почув якогось чоловіка (можливо, то був Елмер Чемберз), який виговорював Джейкові, що Джейк з’їхав з котушок, що він fou,[5] що він Monsieur Lunatique.[6] До цього хору приєднувалися нові й нові голоси.

Хенчик коротко кивнув своїм колегам. Вони розімкнули руки. Й одразу, на півслові, замовкли голоси з глибочіні. І двері, Едді не здивувався цьому, повернули собі вигляд скромної звичайності — стали такими собі вуличними дверми, повз які проходиш, не затримуючись на них поглядом.

— Заради Бога, що воно таке було? — спитав Каллаген, кивнувши туди, де стежка спускалася в темінь. — Раніше такого не було.

— Гадаю, або через землетрус, або через втрату магічної кулі печера збожеволіла, — спокійно відповів Хенчик. — Нашим справам тут не завадить ніякий рев. Наші справи стосуються дверей. — Він поглянув на Каллагенів рюкзак. — Колись ти був мандрівником.

— Таки був.

Зуби Хенчика вкотре зблиснули в миттєвому шоу. Едді подумав, що десь в глибині душі старий курваль дістає від усього цього насолоду.

— Судячи з вигляду твого гунна, ти втратив навички, сей Каллаген.

— Мені якось важко повірити в те, що ми кудись насправді підемо, — сказав Каллаген, прикрившись усмішкою. Порівняно з Хенчиковою, в нього вона вийшла нікудишня. — До того ж я постаршав.

На це Хенчик відповів образливим звуком, що прозвучав, як фррр.

— Хенчику, — озвався Роланд. — Ти знаєш, що змусило трястися землю сьогодні на світанку?

Вицвілі сині очі старого все ще залишалися гострими. Він кивнув. Уздовж стежки, що йшла вниз від дверей печери, терпляче чекаючи, вишикувались зо три дюжини манні.

— Промінь тріснув, так ми вважаємо.

— Я теж так думаю, — сказав Роланд. — Наша справа виглядає дедалі безнадійнішою. Мені б хотілося припинити пусті балачки, якщо ви не проти. Погомонімо про що треба і візьмімося до діла.

Хенчик дивився на Роланда так само холодно, як до того на Едді, але Роланд ані разу не зморгнув. Хенчик насупив брови, та тут же й попустився.

— Атож, — сказав він. — Як тобі до вподоби, Роланде. Ти надав нам велику послугу — і манні, й забудькуватому народові разом — і відплатимо тобі всім, чим зможемо. Магія все ще тут присутня, і вона сильна. Чекає лише іскри. Ми можемо видобути цю іскру, атож, і зробимо це легко, як комала. Ти можеш отримати те, чого бажаєш. Або ми можемо разом потрапити до галявини в кінці стежини. Чи в темряву. Ти розумієш?

Роланд кивнув.

— То ти рушаєш вперед?

Роланд якусь мить стояв з похиленою головою, поклавши долоню на руків’я револьвера. Коли він підвів голову, на обличчі в нього грала звична усмішка. Гарна, безнадійна і небезпечна. Він двічі крутнув у повітрі лівою рукою.

— Гайда.

П’ЯТЬ


Коффи обережно поставили, бо стежка, що вела вгору до місця, яке манні називали Кра Каммен, була надто вузькою, а начиння з них дістали. Пальці з довгими нігтями (манні дозволяли зрізати собі нігті тільки раз на рік) поклацали по магнітах, видобувши тривожне дзижчання, що, здавалося, мов ножем прорізало голову Джейкові. Воно нагадало йому передзвін тодешу, і він подумав, що недарма, якраз ті дзвоники і є каммен.

— Що означає Кра Каммен? — спитав він у Кантаба. — Дім Дзвонів?

— Дім Духів, — відповів той, не підводячи очей від ланцюжка, який саме розплутував. — Облиш мене, Джейку, це делікатна робота.

Джейкові не було ясно, що в ній такого особливого, але він послухався. Роланд, Едді й Каллаген стояли в самому гроті, передпокої печери. Джейк приєднався до них. Тим часом Хенчик розставив найстарших членів свого гурту півколом, що охоплювало задній бік дверей. Простір перед дверима з вирізаними на них ієрогліфами і кришталевою ручкою залишався не убезпеченим, принаймні поки що.

Старий підійшов до печерного гроту, коротко перемовився з Кантабом, потім махнув тим манні, котрі стояли вервечкою, чекаючи на стежині, щоб вони підіймалися. Тільки-но перший з них ступив до печери, Хенчик його зупинив і знову підійшов до Роланда. Він присів навпочіпки і жестом запросив Роланда зробити те саме.

Долівку печери вкривала пилюка. Подекуди камінна, але ще більше її утворилося з решток кісток тих дрібних звірів, котрі виявилися настільки нерозумними, щоб завітати сюди. Хенчик нігтем намалював відкритий унизу прямокутник, а потім окреслив його півколом.

— Це двері, — показав він. — А це люди мого кра. Тобі зрозуміло, дуї кенніт?

Роланд кивнув.

— Ти зі своїми друзями замкнеш коло, — проказав старий і намалював, як саме.

— Цей хлопець має потужний доторк, — промовив Хенчик, зненацька кинувши на Джейка такий погляд, що Джейк аж підскочив.

— Так, — сказав Роланд.

— Тоді ми поставимо його просто перед дверима, але не зовсім зблизька, аби, якщо різко відчиняться, вони не знесли йому голови. То як, ти вистоїш, хлопче?

— Так, допоки ти або Роланд не накажете відступитися, — відповів Джейк.

— Ти відчуєш дещо у себе в голові — ніби щось смокче. Почуття неприємне, — він зробив паузу. — Двері відчиняться двічі.

— Так, — сказав Роланд, — два рази.

Едді знав, що вдруге двері мусять відкритися до Кельвіна Тауера, а він втратив всю свою колишню цікавість до хазяїна книгарні. Той був не без відваги, як гадалося Едді, але водночас чолов’яга відзначався жадібністю, впертістю й егоцентризмом, іншими словами: абсолютно типовий нью-йоркер двадцятого сторіччя. Але останньою, хто скористався цими дверима, була Сюзі, тож він задумав, щойно двері відчиняться, кинутися крізь них. Якщо вони відкриються вдруге у маленьке містечко в Мені, де залягли на дно Кельвін Тауер і його друг Аарон Діпно, це буде файно й пречудово. Якщо решта команди дістанеться туди, намагаючись захистити Тауера і заволодіти певним пустищем і дикою рожевою трояндою, це також файно й пречудово. Для Едді ж понад усе важливою була Сюзанна. Все решта другорядне.

Навіть та Вежа.

ШІСТЬ


Хенчик спитав:

— Кого ти пошлеш, коли двері відчиняться вперше?

Роланд думав про це, несвідомо погладжуючи рукою книжкову шафку, яку Кельвін Тауер вимагав йому переслати крізь… У шафі стояла книга, що була так збентежила панотця. Йому не вельми хотілося посилати туди Едді, той завжди був занадто імпульсивним, а тепер його зовсім засліпила журба за коханою дружиною. Та чи й підкориться йому Едді, якщо він його пошле до Тауера й Діпно. Роланд гадав, що навряд. Це означало…

— Стрільцю? — поквапив його Хенчик.

— Коли двері прочиняться перший раз, крізь них підемо Едді і я, — сказав Роланд. — Двері самі зачиняться?

— Ще й як зачиняться, — відповів Хенчик. — Ви мусите прослизнути прудко, як змії, бо інакше вас розріже навпіл, частини вас валятимуться тут на підлозі, а решта буде десь там, куди затягнуло ту темношкіру жінку.

— Ми діятимемо якомога швидше, — сказав Роланд.

— Атож, так буде найкраще, — погодився Хенчик і знову показав свої зуби. Усміхнувся (щось він не договорює? щось таке знає чи лише гадає, ніби знає?)

Відтепер на роздуми у Роланда мало залишалося часу.

— На вашому місці, я б залишив зброю тут, — промовив Хенчик. — Ви можете втратити револьвери, намагаючись їх пронести на той бік.

— А я спробую, — сказав Джейк. — Мій прийшов зі мною з того боку, тож, може, й туди пройде. А якщо ні, я дістану собі новий. Якось.

— Гадаю, мої теж витримають подорож, — сказав Роланд.

Він уже ретельно все обдумав і вирішив ризикнути взяти з собою великі револьвери. Хенчик лише знизав плечима, ніби кажучи: «Воля ваша».

— Джейку, а як щодо Юка? — спитав Едді.

Джейк застиг з розкритим ротом і широко розплющеними очима. Роланд зрозумів, що хлопцю до цього моменту не спадала на думку подальша доля його «балакучого» друга. Стрілець замислився (не вперше) про те, як легко забути ту просту істину, що Джон «Джейк» Чемберз — усього лише дитина.

— Коли ми стрибали у тодеш, Юк… — почав Джейк.

— Тут тобі не там, ріднесенький, — промовив Едді, і серце в нього стисло печаллю — це він у власному голосі почув ласкаві інтонації Сюзанни. І вперше припустив, що може ніколи її більше не побачити, як Джейк ніколи не побачить більше Юка після того, як вони залишать цю смердючу печеру.

— Але ж… — почав Джейк, але тут Юк жалібно заскавчав. Надто вже сильно стискав його Джейк.

— Він може залишитися у нас, Джейку, — промовив м’яко Кантаб. — Ми за ним гарно доглядатимемо, правду кажу. Тут чекатимуть люди, аж поки ти не повернешся за своїм другом й іншими речами… — Лише через свою доброту він не промовив: «Якщо ти колись повернешся». Але Роланд прочитав ці слова в його очах.

— Роланде, а я дійсно не можу… він не зможе… Авжеж. Розумію. Не буде тодешу цього разу. Окей. Ладно.

Джейк сягнув до нагрудної кишені свого пончо, видобув звідти Юка і посадив на запилюжену долівку печери. Нахилився, спершись долонями собі об коліна. Юк подивився вгору, витягнувши шию так, що вони майже торкалися носами. І раптом Роланд помітив дещо надзвичайне: не сльози на очах у Джейка, а ті, що почали бриніти в очах Юка. Пухнастик-шалапут, цей базікало, плакав. Історія з тих, що їх можна почути в якомусь салуні тільки за межею глупої, п’яної ночі, — про вірного базікала, котрий плакав за своїм від’їжджаючим хазяїном. Таким історіям ніколи не віриш, але слухаєш і мовчиш, щоб не спровокувати бійку (а то й стрілянину). Але ж ось воно, Роланд побачив все на власні очі й від цього сам ледь не заплакав. Чи це шалапутівська імітація, чи Юк дійсно розуміє, що відбувається? Роланд волів би, щоб перше, від цього йому могло б полегшати на серці.

— Юк, ти мусиш ненадовго залишитися з Кантабом. Тобі буде добре. Він друг.

— Таб, — повторив пухнастик. Сльози скрапували з його мордочки на запорошену долівку, і вона вже рясніла крихітними плямами. Роланду сльози тварини здалися бридкими, жахливішими за дитячі сльозі. — Ейк! Ейк!

— Ні, я мушу йти, — сказав йому Джейк і витер собі очі кулаками. По щоках й аж на скроні в нього простягнулися брудні смуги, немов якась бойова розмальовка.

— Ні, Ейк!

— Я мушу. Ти залишаєшся з Кантабом. Я по тебе повернуся, Юку, якщо живий буду. — Він знову обняв Юка, випростався. — Давай, іди тепер, і дивись мені.

— Ейк! Таб! — в голосі пухнастика звучала непідробна туга.

Якусь мить Юк стояв на місці. А тоді, все ще рюмсаючи чи то імітуючи Джейкові сльози, — Роланд сподівався, що так воно й є, — звіря відвернулося, подріботіло до Кантаба і всілося в нього між ногами, взутими у запилюжені чоботи з короткими халявками.

Едді спробував обійняти Джейка. Той скинув з себе його руку і відступив убік. Едді виглядав збитим з пантелику. Роланд, у своєму фірмовому покерному стилі, тримав обличчя непроникливим, проте всередині він відчував похмуре задоволення. Хлопцю ще нема тринадцяти, авжеж, а він уже має сталеве осердя.

Час вирушати.

— Хенчику?

— Атож. Спершу промовиш молитву, Роланде? Якомусь Богу, котрого ти тримаєшся?

— Я не тримаюся жодного бога, — відповів Роланд. — Я тримаюся Вежі, але молитися їй не буду.

Кілька з Хенчикових амігос явно були шоковані почутим, але сам старий лише кивнув, неначе іншого й не очікував. Він поглянув на Каллагена:

— А ти, панотче?

— Боже, нехай веде Твоя воля, — проказав Каллаген, швидко накреслив у повітрі хреста і кивнув Хенчику. — Якщо ми збиралися йти, то рушаймо.

Хенчик підступив до Незнайдених Дверей, торкнувся кришталевої ручки, потім подивився на Роланда. Очі в нього сяяли.

— Послухай-но мене останній раз, Роланде з Ґілеаду.

— Слухаю тебе дуже уважно.

— Я, Хенчик з роду манні Клану Червоної Стежини і Стерджис. Ми далеко прозираємо, далеко мандруємо. Ми мореплавці, чиї вітрила надимає вітер ка. Чи відпливеш ти за цим вітром? Ти й твої?

— Атож, туди, де він дме.

Хенчик накинув ланцюжок вагадла Бранні собі на зап’ясток, і Роланд одразу відчув ту силу, що вивільнилася у цьому гроті. Вона поки ще була маленькою, але зростала. Розквітала, немов троянда.

— Скільки ти викликів подужаєш?

Роланд показав залишки пальців на своїй правій руці.

— Два. Говорячи Високою Мовою Ельда — твім.

— Хоч два, хоч твім — це все одно, — сказав Хенчик. — Комала-ком-два, — піднісся його голос. — Ком. Підійдіть, манні, з’єднайте вашу силу з моєю силою! Підійдіть і виконайте вашу обітницю! Підійдіть і віддайте наш борг цим стрільцям. Допоможіть мені відправити їх у їхню путь! Нині!

СІМ


Перш ніж хтось з них устиг усвідомити той факт, що ка змінило їхні плани, воно спрямувало на них свою волю. Але спочатку здавалося, ніби взагалі нічого не відбудеться.

Ті манні, котрих Хенчик вибрав у надсилачі, — шість старійшин, плюс Кантаб — сформували півколо, що розташувалося позаду дверей і закінчувалося обабіч них. Едді став біля Кантаба, переплівши свої пальці з його. Між їхніми долонями містився один з мушлеподібних магнітів. Едді відчував його вібрацію, мов щось живе. Либонь, воно і є живим, подумав він. Каллаген міцно ухопив його за другу руку.

Біля іншого краю дверей Роланд взяв за руку Хенчика, ту, в якій на пропущеному крізь його пальці ланцюжку похитувалося вагадло Бранні. Коло тепер було повним, окрім єдиного місця, прямо навпроти дверей. Джейк набрав повні груди повітря, озирнувся навколо, побачив Юка, що сидів віддалік, за спиною Кантаба, під стіною печери, і кивнув.

«Юку, залишайся, я повернуся», — послав він йому думку, а вже потім ступив до кола. Взяв за праву руку Каллагена, трохи завагався, а тоді взявся за лівицю Роланда.

Вмент повернулося дзижчання. Вагадло Бранні почало рухатися, цього разу не по маятниковій дузі, а кружляти, нарізаючи маленькі окрайчики кола. Двері посвітлішали і краще оприявнилися — Джейк бачив це на власні очі. Риски і кола ієрогліфів, якими було позначено слово НЕЗНАЙДЕНІ, пояскравішали. Вирізана у ручці троянда почала сяяти.

Двері, однак, залишалися закритими.

(Увага, хлопче!)

Голос Хенчика так потужно гримнув у голові, що Джейкові здалося, ніби йому мозок розплющило. Він нахилив голову і дивився на дверну ручку. Бачив троянду. Дуже добре бачив. Він уявив, як вона обертатиметься, коли обертатиметься ручка, в якій вона була вирізана. Колись, не дуже давно, він був одержимий дверима й іншим світом,

(Серединним світом)

що чекає, він це знав, за якимись з дверей. До нього немов повернулося те відчуття. Він уявив собі всі двері, які бачив за своє життя, — двері спалень двері ванних кімнат двері кухонь двері шаф дверцята доріжок боулінгу двері туалетів двері кінотеатрів двері ресторанів двері з написами ПРОХОДУ НЕМА з написами СТОРОННІМ ЗАБОРОНЕНО двері холодильників, ага, навіть такі, — а тоді побачив, як всі вони разом відчиняються.

«Відчиняйтесь! — подумки наказав він дверям, почуваючись дико, ніби арабський шейх з якоїсь древньої історії. — Сезам, відкрийтеся! Відкривайтеся, я вам наказую!»

У самій глибочині печерного нутра знову почали бубоніти голоси. Почулося голосіння, завивання вітру, звук падіння чогось важкого. Долівка печери тремтіла в них під ногами, немов знову почався променетрус. Джейк не звертав уваги. Тепер присутність живої сили в гроті оприявнилася ще дужче — він відчував, як вона щипає йому шкіру, дрижить у нього в носі й очах, вириває йому волосся з голови, — але двері залишалися зачиненими. Він ще міцніше вчепився в руки Роланда і Каллагена, зосереджуючись на дверях пожежної частини, дверях поліцейського відділку, дверях кабінету директора в Пайпері, навіть на читаній колись ним книжці фантастики, яка називалася «Двері у літо». Запах у печері — важка пліснява, старі кістки й віддалені протяги — раптом здався йому вельми сильним. Його охопило те розкішне, полум’яне відчуття впевненості. «Зараз, ось зараз вони відкриються, я знаю, буде так». Проте двері залишалися зачиненими. А ще він відчув тепер інший запах. Не печерний, а трохи з металевим присмаком — запах власного поту, що котився йому по обличчю.

— Хенчику, нічого не виходить. Гадаю, я не…

— Ба ні, поки ще рано — і не вважай, ніби ти мусиш усе зробити сам-один, хлопче. Відчуй дещо між собою й дверима… щось на кшталт гачка… або шпильки… — 3 цими словами Хенчик кивнув тому з манні, котрий очолював групу підкріплення. — Гедроне, стань наперед. Тонні, поклади руки на плечі Гедрону. Люїсе, тримай за плечі Тонні. І разом! Робіть!

Вервечка манні посунулась уперед. Здивовано гавкнув Юк.

— Відчуй, хлопче! Відчуй той гачок! Він між тобою й дверима! Відчуй його!

Джейк потягнувся думкою вперед, і тієї ж миті в його уяві стався потужний вибух такої яскравості, що аж лячно, — це перевершувало найвиразніші сновидіння. Він побачив П’яту авеню між Сорок восьмою і Шістдесятою вулицями («Дванадцять кварталів, де кожного січня розчиняється мій різдвяний бонус», — полюбляв бурчати його батько). Він побачив там геть усі двері, по обидва боки вулиці, вони всі разом відчинилися. «Фенді»! «Тіффані»! «Бергдорф Гудмен»! «Картьє»! «Книги Даблдей»! «Шеррі-Нідерланд-готель»! Він побачив безкінечний коридор з покритою коричневим лінолеумом підлогою і зрозумів, що це десь у Пентагоні. Він побачив двері. Він побачив щонайменше тисячу дверей, які відчинилися всі одночасно, утворивши ураганний протяг.

Проте ті двері, що стояли перед ним, єдині, які мали значення, залишалися зачиненими.

Авжеж, але…

Вони вже почали деренчати в одвірку. Він це ясно почув.

— Давай, хлопчику! — просичав крізь зціплені зуби Едді. — Якщо не зможеш відчинити, вибий їх к чортам!

— Допоможіть! — гукнув Джейк. — Допоможіть же мені, чорти б їх ухопили! Всі разом!

Здавалося, що потужність сили в печері подвоїлася. Здавалося, дзижчала, вібруючи, вже кожна кісточка у Джейковому черепі. У нього стукотіли зуби. Піт заливав очі, туманячи зір. Він побачив, як Хенчик киває комусь позаду себе: там Гедрон. А за Гедроном Тонні. А позаду Тонні всі решта, вервечка їх в’ється з печери униз вздовж стежки на тридцять футів.

— Тримайся, хлопче, — промовив Хенчик.

Гедрон прослизнув рукою Джейку під сорочку і вхопив його за ремінь джинсів.

Замість відсмикування Джейк відчув поштовх. Щось у його голові ринуло вперед, і на мить він побачив, як розчахнулися всі двері тисячі тисяч світів, утворивши такий потужний протяг, що той, либонь, міг задути й сонце.

А тоді щось його зупинило. Щось там було… щось просто перед самими дверима.

— Гачок! Це ж гачок!

Він накинувся на нього так, ніби його розум і життєва сила перетворилися на якусь петлю. У той же час він відчував, як Гедрон і решта відтягують його назад. Раптом вихопився біль, немислимий, здавалося, він роздере його на шматки. Накотило відчуття, ніби його щось виїдає зсередини, ніби хтось кільцями вимотує з нього кишки. І це безперестанне, маніакальне дзижчання у вухах і глибоко в мозку.

Він хотів заволати: «Ні, перестаньте, пустіть, я вже не можу!» — і не зміг. Він хотів заридати і почув себе, але ридання звучали лише у нього в голові. Господи, він у пастці. Потрапив на гачок, піймався, і тепер його роздирає навпіл.

Одна істота таки почула його крик. Ошаленіло гавкаючи, вихопився наперед Юк. І тієї ж миті просто перед носом Джейка з електродуговим шипінням прочинилися Незнайдені Двері.

— Лицезрійте! — заволав Хенчик грізним і водночас піднесеним голосом. — Лицезрійте, двері відчиняються! Обер-сам-каммен!! Кан-та, кан-кавар-кавар-каммен! Обер-кан-тах!

Озвалися решта манні, але на той час Джейка Чемберза вже відірвало від Роланда праворуч. На той час він уже полетів, але не сам.

Разом з ним летів отець Каллаген.

ВІСІМ


Едді почув звуки Нью-Йорка, впізнав запах Нью-Йорка і встиг зрозуміти, що відбувається. Це й було найгіршим: усвідомлювати, що все полетіло шкереберть проти того, на що сподівався, він міг, а на щось вплинути — аж ніяк.

Побачив, як Джейка висмикнуло з кола, відчув, як рука Каллагена вирвалася з його руки, побачив, як їх обох підняло в повітря і вони, мов пара якихось сраних акробатів, закрутилися в сальто-мортале в бік дверей. Щось волохате зі скаженим дзявкотом промайнуло йому повз щоку. Це був Юк: вуха закладені назад, очі ніби ось-ось вискочать.

Понад те Едді зрозумів, що й сам він випустив руку Кантаба, що його теж тягне до дверей — його дверей, його міста, в якому десь загубилася його вагітна дружина. І водночас він усвідомлював (дуже гостро), що невидима рука відштовхує його назад, і чув голос, що мовить без слів. Почуте було жахливішим за все, що можливо промовити словами. На слова зазвичай знаходяться контраргументи. А тут було лише неартикульоване заперечення, і йому було зрозуміло, що надійшло воно від самої Темної вежі.

Джейк з Каллагеном помчали, як револьверні кулі: їх вистрелило у темряву, заповнену екзотичними звуками людних вулиць і автомобільними гудками. Звіддаля, проте чітко, як чуються ті голоси, що промовляють до нас уві снах, Едді почув настирливу, екстатичну декламацію вуличного проповідника: «Хвалімо Гооспода, братове, бо це добре, хвалімо Гооспода на Другій авеню, хвалімо Гооспода на Б-авеню, хвалімо Гооспода у Бронксі, хвалімо Гооспода, хвалімо Гооспода-Бомбу, хвалімо Го-оспода!» Голос звичайного нью-йоркського божевільного, яких ним було чуто-перечуто, а на серці в Едді від цього голосу стало млосно. Він ще побачив, як, мов підхоплений з-посеред вулиці вихором від швидкої машини шмат газети, шугонув у двері Юк, а тоді двері різко гойднулися і захряснулись, так грюкнувши, що він аж очі заплющив від пориву вітру, що дмухнув йому в обличчя смородом кістяного пилу і гнилизни цієї печери.

Не встиг він оскаженіло вилаятись від образи, як двері знову розчахнулися. Цього разу його засліпило світлом сонячного дня, наповненого співом птахів. Він почув запах сосен і віддалений звук вихлопу великої вантажівки. Нараз його засмоктало у це сяйво, він навіть не в змозі був вигукнути, що вся ця маячня мусила відбуватися навпа…

Щось штовхнуло його у скроню. На коротку мить він абсолютно чітко усвідомив себе у проході між світами. А тоді пістолетні постріли.

А там і смерті.


ЗАСПІВ:

Комала-ком-кум!


Вітер дме тобі на ум,


Вітер ка жене тебе, і мусиш йти за ту версту,


Бо нема чого робити тут.




ВІДСПІВ:

Комала-ком-два!


Тут нема чого робити, да!


Вітер ка жене, і мусиш йти за ту версту,


Бо нема чого робити тут.



Третій куплет


ТРУДІ Й МІЯ


ОДИН



До 1 червня 1999 року Труді Дамаскус належала до тих розсудливих жінок, котрі завше вам скажуть, що HЛO — це метеорологічні аеростати (а якщо й не так, то все одно це вигадки людей, котрі бажають попасти у теленовини), що туринська плащаниця — це трюк, що його утнув у XIV сторіччі якийсь пройдисвіт, а привиди, включно з Джейкобом Марлі,[7] — це або видіння ментально хворих, або результат поганої роботи шлунка. Вона була розсудливою, вона пишалася власною розсудливістю й аніскілечки не цікавилася чимось надприродним, коли, тримаючи одну полотняну сумку в руці, а на плечі іншу, прямувала Другою авеню до свого офісу (аудиторської фірми, що мала назву «Гутенберг, Фюрт і Пейтел»). Серед клієнтів «ГФ&П» була мережа магазинів іграшок під назвою «ДитяГра», і ця компанія заборгувала «ГФ&П» доволі значну суму грошей. Той факт, що «ДитяГра» вже ступила на поріг 11 розділу «Закону про банкрутство»,[8] здавався їй хіба що пікантним. Вона мусила отримати ті 69 тисяч, 211 доларів, 19 центів, тож під час ланчу (в кабінці кафе «Вафлі та млинці Денніс», яке до 1994 року називалося «Жуй-жуй Мама») Труді тільки й міркувала, яким чином їх з них витягти. За останні два роки вона зробила кілька кроків до того, щоб фірму «Гутенберг, Фюрт і Пейтел» було перейменовано на «Гутенберг, Фюрт, Пейтел і Дамаскус», і вичавлювання боргу з «ДитяГри» мусило стати черговим — і то значним — кроком у цім напрямку.

Отже, перетинаючи Сорок шосту вулицю в напрямку великого, облямованого затемненим склом хмарочоса, що стояв тепер посеред житлового кварталу на розі Другої авеню та Сорок шостої вулиці (там, де колись була артистична кав’ярня, а потім порожня ділянка), Труді не думала ні про привиддя, ні про видіння, ані про візитерів з потойбіччя. Бо думала вона про Річарда Голдмена, засранця й голову правління відомої іграшкової компанії, і яким чином їй…

Цієї миті життя Труді поміняло курс. Якщо точно, це відбулося рівно о 13:19 за літнім часом Східного узбережжя Північної Америки. Якраз вона дійшла до бордюру того боку вулиці, що належала до старої частини міста. Фактично вже ступила на нього. І тут прямо перед нею на тротуарі з’явилася жінка. Афроамериканка з широко посадженими очима. У Нью-Йорку вистачає чорних жінок і чималий їх відсоток мають широко посаджені очі, але ніколи раніше ніяка з них не з’являлася раптом перед Труді просто з порожнього повітря. Було дещо й інше, дещо куди неймовірніше. Ще за десять секунд до того Труді б розреготалася і сказала, що нічого не може бути неймовірнішим за жінку, яка матеріалізується на тротуарі просто перед її очима, але ж воно було. Авжеж, таки було.

І от тепер-то вона зрозуміла, як почуваються ті, хто повідомляють про побачені ними летючі тарілки (не згадуватимемо вже обплутаних іржавими ланцюгами привидів), як ці люди впадають у відчай, наражаючись на тотальну недовіру тих, котрі… ну, таких людей, до яких належала Труді Дамаскус ще о 13:18 того червневого дня, тих, до яких вона перестала належати назавжди там, у центрі міста, на тротуарі Сорок шостої вулиці. Можеш пояснювати комусь: «Послухайте, це дійсно ТРАПИЛОСЬ!» — і наштовхнутися на стіну нерозуміння. Вони відповідатимуть вам щось на кшталт: «Авжеж, найпевніше, вона вийшла з-за павільйону на автобусній зупинці, а ти просто цього не помітила» або «Можливо, вона вийшла з якоїсь з тамтешніх крамничок, а ти просто не зауважила».

Можеш пояснювати їм, що нема ніякої автобусної зупинки на тому розі Другої авеню і Сорок шостої вулиці (і на протилежному також), та намарно. Можеш пояснювати їм, що нема ніяких крамничок у цьому кварталі, принаймні з того часу, як було збудовано «Другу Хаммаршольд-Плазу»,[9] та все буде намарно. Труді швидко навчиться тримати ці речі при собі й доведе цим себе ледь не до божевілля. Вона не звикла, щоб до її слів ставилися легковажно, мов до крапельки гірчиці чи кавалка недовареної картоплі.[10]

Ніякої автобусної зупинки. Ніяких крамничок. Там є сходи до будівлі «Хаммаршольда», і в той час на них зі своїми коричневими пакетиками все ще сиділи кілька запізнілих ланчувальників, проте й не звідти прийшла жінка-привид. Факт залишається фактом: коли Труді Дамаскус поставила на бордюр свою взуту в кросівку ліву ступню, тротуар перед нею був абсолютно пустий. А тієї миті, коли вона перенесла вагу свого тіла, готуючись відірвати праву ступню від асфальту проїжджої частини, на тротуарі з’явилася жінка.

Якусь мить Труді ще могла бачити крізь неї Другу авеню, а також дещо інше, дещо схоже на пащу печери. А тоді воно зникло, а жінка згустилася. Це тривало не довше двох секунд, такого висновку дійшла Труді; пізніше вона пригадала стару примовку: «Аби зморгнув, й знаття б не було», — і пошкодувала, що сама тоді не зморгнула. Бо побачила не просто оприявнення.

Чорна леді на очах Труді Дамаскус виростила собі ноги.

Саме так, виростила собі обидві ноги.

Зі спостережливістю у Труді було все в порядку, тож вона казала людям (дедалі менше й менше ставало тих, кому хотілося це почути), що кожна деталь цієї короткої пригоди закарбувалася у неї в пам’яті, як татуювання. Примара була на зріст трохи вищою чотирьох футів. Трохи осадкуватою як для звичайної жінки, так здалося Труді, проте цілком нормальною для безногої нижче колін особи.

Примара була вдягнена у білу, зашмаровану чи то бордовою фарбою, чи то висохлою кров’ю сорочку і джинси. На стегнах, там де в них малися ноги, джинси були туго напнуті, але нижче колін їхні сплющені холоші лежали на тротуарі, мов скинуті якимись курйозними голубими зміями шкурки. А тоді раптом вони роздулись. Роздулись — саме лиш це слово звучало божевільно, але Труді на власні очі бачила, як це відбувалося. У ту ж мить жінка, яка щойно була від колін безногою, підвищилася від чотирьох футів чотирьох дюймів на весь свій зріст — десь футів п’ять і шість-сім дюймів. Це було схоже на якийсь кінематографічний трюк, але ж трапилося це не на екрані, це трапилося в житті Труді.

На правому плечі примари висіла торба, на вигляд ніби з очерету. Було схоже, що в тому плетеному кошелі складено миски або тарілки. У правій руці вона міцно стискала вицвілу червону торбу на мотузяному зашморгу. На дні її, похитуючись туди-сюди, лежало щось кутасте. Труді не все розібрала з того, що було написано на торбі, але там були слова ДОРІЖКИ СЕРЕДМІСТЯ.

А тоді жінка вхопила Труді за руку.

— Що в тебе у торбі? — спитала вона. — У тебе там туфлі?

Це змусило Труді перевести погляд на ноги жінки, і тут вона знову побачила чудасію: ступні в цієї афроамериканки були білі. Білі-білісінькі, як власні ступні Труді.

Труді чула вираз «втрачати мову», і ось саме це сталося з нею. Язик прилип їй до піднебіння, ані зворухнути. Але з очима в неї було все гаразд. Вони все бачили. Білі ступні. Плямки на обличчі чорної жінки, майже напевно — засохла кров. Той піт, запахом якого від неї повіяло отакечки посеред Другої авеню, міг з’явитися лише в результаті якогось надзвичайного напруження.

— Жінко, якщо маєш туфлі, краще віддай їх мені. Я не хочу тебе вбивати, але мушу дістатися до людей, котрі допоможуть мені з моїм малюком, а боса йти я не можу.

І нікого більш нема поряд на цьому крихітному відтинку Другої авеню. Люди, та й тих дещиця, що сиділи на сходах «Хаммаршольда», дивилися прямо на Труді й чорну (майже чорну) жінку, але дивилися безтурботно й навіть без усякої зацікавленості — та що з ними таке, чи вони там збіса сліпі?

«Авжеж, це не когось з них вхопили за руку, це по-перше. Не комусь з них вона погрожує вбивством, це по-дру…»

Полотняну сумку «Бордерз»,[11] де лежали її офісні туфлі (колір кордовської шкіри, помірної висоти підбори), було зірвано в неї з плеча. Негритянка зиркнула всередину, потім знову на Труді.

— Який це розмір?

Язик Труді нарешті відліпився від піднебіння, але марно, бо тут же завмер під нижніми зубами.

— Байд’же. Сюзанна каже, на позір ти маєш сьомий. Це підхо…

Раптом лице примари немов взялося мерехтінням. Вона підняла руку — рука, з якось невпевнено стиснутою в нещільний кулак п’ятірнею, злетіла по вихлюватій дузі, ніби ця жінка не сама нею керувала, — і ляснула собі по лобі просто межи очі. І тут же її обличчя стало іншим. У стандартному кабельному пакеті Труді мала канал «Комеді Сентрал», тож вона не раз бачила, як подібним чином змінюються обличчя у коміків-пародистів.

Жінка знову заговорила, і голос в неї також став інакшим. Тепер він належав освіченій особі. А ще (Труді могла заприсягтися) він звучав налякано.

— Допоможіть мені, — промовила вона. — Мене звуть Сюзанна Дін, і я… я… о, о Боже… о Господи…

Раптом лице її скривила гримаса, від болю жінка аж вхопилася собі за живіт. Подивилася вниз. А підвівши голову, вона знову стала першою особою, тією, котра казала, що готова вбити заради туфель. Боса, вона зробила крок назад, не випускаючи з рук сумку Труді, в якій лежали туфлі «Феррагамо»[12] на низьких підборах і свіжий номер «Нью-Йорк Таймз».

— О Господи, — промовила вона. — О, припини цей біль! Мама! Ти мусиш його припинити. Ще не на часі, тільки не тут, посеред вулиці, притримай його до пори.

Труді намагалася віднайти власний голос, щоб гукнути копа. Нічого з неї не вийшло, окрім якогось тихого, шепітного зітхання.

Примара наставила на неї палець.

— Забирайся звідси, — заявила вона. — І то швидко, та не здумай нацьковувати на мене поліцію або ще когось, бо я знайду тебе й відчикрижу цицьки.

Вона видобула зі свого очеретяного наплічника одну з тарілок. Труді побачила, що береги в цієї тарілки металеві й гострі, як в різницького ножа, і раптом відчула, що ледь стримується, аби не напудити собі в трусики.

Я знайду тебе й відчикрижу цицьки, а береги тарілки, на яку вона дивилася, цілком годилися для такого діла. Чик-вжик, моментальна мастектомія. О святий Боже.

— Гарного вам дня, мадам, — почула Труді власний голос, котрий у неї прозвучав так, ніби це хтось інший, перебуваючи під дією новокаїну, звертався до дантиста. — Носіть ці туфлі собі на здоров’я.

Не вельми-то здоровою була на вигляд ця примара. Навіть з цілими ногами й чудернацькими білими ступнями.

Труді пішла. Пішла по Другій авеню. Вона намагалася запевнити себе (абсолютно безуспішно), що не бачила ніякої жінки, ніхто нізвідки не з’являвся перед фасадом «Хаммаршольда» — будинку, який люди, котрі працюють в ньому, жартома називають Чорною вежею. Вона намагалася запевнити себе (також абсолютно безуспішно), що таким чином їй відгукнувся з’їдений під час ланчу ростбіф зі смаженою картоплею. Треба було триматися звичайної яєчні з вафлями, а ти ж пішла до «Денніса» саме по вафлі, а не заради того ростбіфу з картоплею, а якщо не віриш, згадай-но, що щойно трапилося. Побачила примарну афроамериканку та й…

А її сумка! Її полотняна сумка «Бордерз»! Та вона її, мабуть, десь загубила!

Та навіщо себе дурити? Тремтливе очікування, що та жінка наздожене її, заверещить, немов якийсь мисливець за головами у найглибших, найтемніших джунглях Папуа. Вона відчула, як ззаду по ногах і спині їй загібали шумарки (вона мала на увазі забігали мурашки, проте відчувала це саме як загібали шумарки, щось неясне, прохолодне й далеке), саме туди — вона це точно знала — їй врубається тареля тієї скаженої жінки і вип’є її кров, а тоді виїсть її нирку, перш ніж перейти до решти, не перестаючи дрижати у ще живому крейдяному стовпі її хребта. Вона почує її наближення — якимсь чином вона це розуміла — тарілка вжикне, мов дитяча дзига, за мить до того, як ввігнатися в неї, і тепла кров вихлюпнеться їй на сідниці, потече ззаду по ногах…

Вона не змогла утриматись. Міхур здався, сеча хлинула, і перед її trés[13] дорогих слаксів від костюма Норми Камалі[14] ганебно потемнішав. На той момент вона вже була дійшла майже до перехрестя Другої авеню й Сорок п’ятої вулиці. Труді — котра відтоді назавше перестала бути тією самовпевненою леді, якою вона себе колись уявляла, — нарешті віднайшла сили зупинитися й обернутися назад. Оті шумарки вже майже не гібали їй по спині. Тільки тепло було в паху.

А та жінка, та божевільна примара зникла.

ДВА


У себе в офісній шафці Труді тримала одежу для занять софтболом — кілька майок і старі джинси. Діставшись контори «Гутенберга, Фюрта і Пейтела», вона насамперед переодяглася.

Наступною її дією був дзвінок до поліції. Прийняв її повідомлення коп на ім’я Пол Антассі.

— Мене звуть Труді Дамаскус, — сказала вона. — На мене щойно було скоєно напад, мене пограбували на Другій авеню.

Голос офіцера Антассі звучав у телефоні надзвичайно чуйно, і Труді уявила собі когось на кшталт Джорджа Клуні, тільки італійського походження. Не така й велика натяжка, якщо зважати на прізвище полісмена — Антассі, та темне волосся й очі актора Клуні. Наживо Антассі аніскільки не був схожим на Клуні, але гай-гай, хто там чекав на чудеса й кінозірок, ми ж у реальному світі живемо. Хоча… пам’ятаючи те, що трапилося з нею на розі Другої авеню і Сорок шостої вулиці о 13:19 за літнім часом Східного узбережжя Північної Америки…

Офіцер Антассі прибув близько пів на четверту, і вона детально розповіла йому, що з нею трапилося, буквально все, навіть про те, як по спині їй загібали шумарки, хоча й тоді розуміла, що треба казати забігали мурашки, і про дивну впевненість у тому, що та жінка готова метнути в неї свою тарелю…

— Ви кажете, тареля з гострими берегами? — перепитав Антассі, роблячи собі нотатки в записнику, а коли вона це підтвердила, він співчутливо кивнув. Щось у цьому його русі головою здалося їй знайомим, але тієї миті вона була надто захоплена власною розповіддю, щоб відстежувати цю асоціацію. Однак пізніше вона сама собі дивувалася — якою вона тоді виявилася тупою. Це ж той самий співчутливий кивок, який вона бачила у десятках фільмів, де діють божевільні дами: від «Перерваного життя» з Вайноною Райдер до старого «Зміїного гнізда» з Олівією де Хевілленд.[15]

Але тієї миті вона не могла цього помітити. Вона була захоплена власною розповіддю чуйному офіцерові Антассі про те, як холоші джинсів нижче колін лежали на тротуарі. Закінчивши, вона вперше почула припущення, що та жінка могла вийти з-за павільйону автобусної зупинки. А також — померти можна, — що негритянка могла вийти з якоїсь крамнички, їх же там мільйон, у тому кварталі. Тоді-то Труді й виступила з прем’єрним поясненням, що там нема автобусної зупинки, нема крамничок — ані на тому боці вулиці, ані на протилежному. Також тоді вона вперше повідомила, що з часу побудови «Хаммаршольда» всі крамнички перебралися до центральних кварталів, і ця фраза поступово стала чи не найпопулярнішою в її репертуарі, з нею вона могла б мати успіх на сцені мюзик-холу «Радіо-Сіті».

Уперше тоді її спитали, що вона з’їла на ланч перед тим, як побачити ту жінку, і вперше вона зрозуміла, що їла у XXI столітті варіант тієї ж страви, яку споживав Ебенезер Скрудж незадовго до того, як йому явився його давно померлий бізнес-партнер: картоплю з ростбіфом. Не кажучи вже про кілька крапельок гірчиці.

Вона зовсім забула, що збиралася спитати офіцера Антассі, чи не бажає він пообідати з нею ввечері.

Фактично, вона вигнала його зі свого кабінету.

Скоро по тому в двері до неї просунув голову Мітч Гутенберг.

— Гадаєш, вони зуміють повернути тобі твою сумку, Тру…

— Зникни, — промовила Труді, не підводячи очей. — Зараз же.

Гутенберг оцінив її змертвіло-білі щоки й випнуте підборіддя. І зник, не промовивши більше ні слова.

ТРИ


Труді пішла з роботи о пів на п’яту. Вирушила на перехрестя Другої авеню і Сорок шостої вулиці, і хоча, наближаючись до «Хаммаршольд-Плази», вона відчула, як знову загібали шумарки, пробираючись вгору по її ногах до заглибини черева, Труді ніскільки не вагалася. Вона постояла на розі, не звертаючи уваги ні на біле запрошення ЙДІТЬ, ні на червону заборону НЕ ЙДІТЬ.

— Саме тут, — промовила вона. — Це трапилось саме тут. Я знаю, що саме тут. Вона спитала, який у мене розмір, а перш ніж я встигла відповісти — а я б відповіла, я б їй сказала навіть якого кольору на мені білизна, аби вона спитала, бо я була в жахливому шоці, — перш, ніж я встигла відповісти, вона сказала…

Байд’же. Сюзанна каже, на позір ти маєш сьомий. Це підходить.

Ні, не зовсім так, вона не договорила останнє слово, але Труді була певна, що жінка хотіла сказати саме його. Але тієї миті її обличчя почало змінюватися. Немов у коміка, що зібрався пародіювати Білла Клінтона чи Майкла Джексона, або навіть Джорджа Клуні. І вона попрохала допомоги. Благала допомогти їй і сказала, що її звуть… як?

— Сюзанна Дін, — промовила Труді. — Так її звуть. А от цього я так і не сказала офіцеру Антассі.

Авжеж, атож, та тільки нахер того офіцера Антассі. Та пішов той Антассі разом з його автобусними зупинками та крамничками.

Та жінка — Сюзанна Дін, Byпі Голдберг, Коретта Скотт Кінг, та хто вона там не є — вона нібито була вагітна. Вона повелася так, ніби в неї почалися перейми. Я майже певна цього. Та чи здалася вона тобі вагітною, Труді?

— Ні, — відповіла вона.

На північному боці Сорок шостої вулиці білий заклик ЙДІТЬ знову змінився червоним НЕ ЙДІТЬ. Труді зрозуміла, що потроху заспокоюється. Просто перебування тут, де праворуч височіла «Друга Хаммаршольд-Плаза», якимсь чином заспокоювало. Немов прохолодну долоню хтось приклав до гарячого лоба або легким вітерцем навіяло, що нема нічого, ну абсолютно нічого такого, через що по тілу загібали б шумарки.

Тут вона усвідомила, що чує дзижчання. Якесь ніжне бриніння.

— Це не дзижчання, — промовила вона, дивлячись, як червоне НЕ ЙДІТЬ укотре змінилося білим ЙДІТЬ (їй пригадалося, як на побаченні, ще в її університетські часи, її тодішній любчик казав, що найгірша кармічна доля, яку він собі може уявити, це відродитися вуличним світлофором). — Це не дзижчання, це спів.

А тоді, просто поряд з нею — він її збентежив, проте не налякав — чоловічий голос промовив: «Так воно й є». Труді обернулася туди і побачила якогось, на вигляд тридцятирічного з гаком, джентльмена.

— Я повсякчас приходжу сюди, просто щоб послухати. І ось що я вам скажу, оскільки ми з вами, так би мовити, ніби ті кораблі, що стрілися вночі й розійдемося назавжди, я в юності мав найжахливіший у світі випадок хвороби акне. Мені здається, всі мої прищі якимсь чином зникли завдяки тому, що я приходив сюди.

— Ви гадаєте, що стояння на розі Сорок шостої вулиці і Другої авеню очистило вас від акне? — перепитала вона.

Його делікатна, навіть ніжна, посмішка дещо зблякла.

— Я розумію, це звучить божевільно…

— Я бачила жінку, що прямо отут з’явилася нізвідкіля, — сказала Труді. — Я бачила це три з половиною години тому. Коли вона з’явилася, у неї не було ніг нижче колін. А тоді вона їх відростила. То хто з нас божевільний, друже?

Він дивився на неї широко розплющеними очима, просто анонімний підлабузник у костюмі, з попущеною в кінці робочого дня краваткою. А таки так, вона помітила ямки й плями від давнього акне в нього на лобі й щоках.

— Це правда?

Вона підняла праву руку.

— Щоб мені вмерти, якщо я брешу. Та курва вкрала мої туфлі, — вона завагалася. — Ні, вона не курва. Не віриться мені, що вона курва. Вона була налякана й боса, а ще вона гадала, ніби в неї перейми. Дуже жаль, що мені забракло часу і я не змогла віддати їй свої кросівки, замість тих чортових туфель.

Чоловік кинув на неї обережний погляд, і Труді Дамаскус раптом відчула себе страшенно втомленою. Їй спливло до голови, що це саме той погляд, до якого їй доведеться звикати. Знову з’явився сигнал ЙДІТЬ, і чоловік, котрий був сам заговорив до неї, помахуючи кейсом, рушив уперед.

— Містере!

Він не зупинився, хоча й озирнувся через плече.

— А що тут було в ті часи, коли ви приходили сюди постояти, лікуючи своє акне?

— Нічого, — відповів він. — Просто огороджене парканом пустище. Я гадав, що він зникне — цей гарний звук, — після того як ділянку забудують, але він ніде не подівся.

Він досяг протилежного боку вулиці, рушив по тротуару Другої авеню. А Труді, занурившись у думку, залишилася, де стояла. Я гадав, що він зникне, але він ніде не подівся.

«Ну, й звідкіля ж воно береться?» — запитала себе вона і обернулася, щоб цілком побачити фасад «Другої Хаммаршольд-Плази». Чорної вежі. Тепер, коли вона сконцентрувалася на дзижчанні, воно посилилося. І зазвучало ніжніше. Вже не один голос, а кілька. Ніби хор. А потім воно припинилося. Зникло так само раптово, як була оприявнилася та чорна жінка.

«Та ні, — подумала Труді. — У мене просто збилися налаштування, от і все. Я певна, якщо постояти тут довше, воно повернеться. Господи, та це ж навіженість. Я збожеволіла».

Чи вірила вона в це? По правді — ні. Одразу світ здався їй дуже крихким, більш схожим на ідею, ніж на реальну річ, і ледь присутнім наяву. Ніколи вжитті вона не почувалася менш самовпевненою. Натомість, перебуваючи на межі втрати свідомості, вона відчувала слабкість у колінках і збурення у шлунку.

ЧОТИРИ


На іншому боці Другої авеню розташовувався невеличкий сквер. Посеред нього фонтан, а поряд металева скульптура черепахи, її панцир волого блищав від бризок. Труді було не до фонтанів чи скульптур, однак там стояла лава.

Знову з’явилося запрошення ЙДІТЬ. Труді пошкандибала через Другу авеню, ніби з тридцятивосьмирічної жінки перетворилася на вісімдесятитрьохрічну бабу, і сіла. Там вона почала робити довгі, повільні вдихи й видихи і хвилини за три відчула себе трохи краще.

Поряд з лавою стояла урна з трафаретним написом ВИКИДАЙТЕ СМІТТЯ В НАЛЕЖНЕ МІСЦЕ. Під ним виднілося рожеве графіті ЧЕРЕПАХУ здоровенну уяви, на собі вона тримає світ людви. Труді подивилася на черепаху, але скульптура не здалася їй здоровенною, навпаки, доволі непоказною. Але вона побачила дещо інше: газету «Нью-Йорк Таймз», скручену, як вона сама її зазвичай скручувала, якщо хотіла дочитати пізніше і мала при собі сумку, щоб її туди впхнути. Звісно, по Мангеттену розлетілося щонайменше мільйон примірників сьогоднішнього числа «Таймз», але саме цей належав їй. Вона зрозуміла це ще до того, як видобула його з урни для сміття, а впевнилася у тому, що вже й так знала, розгорнувши газету на сторінці з кросвордом, котрий вона розгадала майже весь під час ланчу, заповнюючи клітинки своєю улюбленою ручкою з чорнилом бузкового кольору.

Повернувши газету до смітника, вона подивилася на той бік Другої авеню, на те місце, де в її уявленнях про нормальний стан речей у світі відбулися зміни. І, мабуть, невідворотні.

Забрала мої туфлі. Перейшла вулицю, сіла тут, біля черепахи, і взула їх. Сумку взяла з собою, але газету вкинула до смітника. Навіщо їй моя сумка? У неї ж не було власних туфель, щоб покласти їх туди.

Труді здалося, що вона здогадалася. Жінка поклала до її сумки свої тарелі. Аби їх побачив якийсь коп, він, певне, дуже здивувався б, що можна подавати на тарелі, якою, якщо за неї незграбно взятися, пальці собі можна відчикрижити.

Окей, але ж куди вона звідси пішла?

Неподалік, на розі Першої авеню й Сорок шостої вулиці, є готель. Колишній «ООН-Плаза». Труді не знала, як він зараз називається, та й не цікавилася. Не мала вона також бажання йти туди зараз і розпитувати, чи не з’являлася в них кілька годин тому чорна жінка у джинсах і зашмарованій білій сорочці. Інтуїція серйозно підказувала їй, що її власна версія привида Джейкоба Марлі пішла саме туди, але разом з тим чуття застерігало, що їй самій туди потикатися не слід. Краще нехай буде, як є. У цьому місті повно туфель, але ж де глузд, де мій здоровий глузд…

Краще піти додому, постояти під душем і просто… плюнути на це. А втім…

— Щось тут не так, — вимовила вона вголос, аж якийсь перехожий на тротуарі зиркнув на неї. Вона виклично зустріла його погляд. — Щось, десь, тут дуже вже не так. Щось…

Похилилося, — ось яке слово спливло їй на ум, але вона його не промовила. Ніби озвучення могло перетворити його на повалилося.

Літо того року запам’яталося Труді Дамаскус як літо поганих сновидінь. У деяких з них та жінка спершу з’являлася, а потім вирощувала ноги. Це були погані, але не найгірші сни. У найгірших Труді перебувала у темряві, де дзвеніли жахливі дзвони і щось хилилося й хилилося до точки повалення без повернення.


ЗАСПІВ:

Комала-ком-ком-ключ!


Що то давить тебе за обруч?


Привиди чи просто люстро


Змушують тебе сахатись круч?




ВІДСПІВ:

Комала-ком-три!


Ох, я молю, ти скажи мені!


Чи то привиди, чи темна твоя суть


Змушують тебе сахатись круч?



Четвертий куплет


СЮЗАННИН ДОҐАН


ОДИН



Пам’ять у Сюзанни тепер болісно розшарпана, ненадійна, як зношена трансмісія в старої машини. Вона пам’ятала битву з Вовками і Мію, котра терпляче чекала, поки битва тривала…

Ні, все було не так. Це неправильно. Мія не просто терпляче чекала. Вона підбадьорювала Сюзанну (й інших) усім своїм войовничим серцем. Призупинила перейми, поки сурогатна матінка її малюка сіяла смерть своїми тарелями. От лише Вовки виявилися роботами, тож звідки було знати…

Ні, ні, ти знаєш. Вони були гірші, ніж просто роботи, а ми їх побили. Повстали праведні й надрали їм сраки.

А втім, що було, те вже минулося. А коли воно минулося, вона відчула, що перейми почалися знову, і то сильні. Вона хотіла було народити дитя на узбіччі того проклятого шляху, але не дозволила обачність; там би воно й загинуло, бо було голодне, це дитя Мії було голодне та…

— Ти мусиш допомогти мені!

Мія. І неможливо ігнорувати цей її скрик. Навіть коли вона відчувала, як Мія відштовхує її (як Роланд колись відштовхував убік Детту Волкер), неможливо було ігнорувати її безборонний материнський плач. Частково це від того, вважала Сюзанна, що вони позичили її власне тіло, а тіло хотіло працювати на користь дитини. Либонь, інакше воно не могло. Отже, вона допомогла. Зробила те, чого сама Мія тепер не в змозі була робити, трохи затримала перейми. Хоча, якщо їх передержати, це вже само по собі ставало небезпечним для малюка (забавно, як це слово крадькома пролізло до її думок, стало її словом не менш, ніж словом Мії). Вона пригадала історію, котру розповідала одна дівчина під час їхньої суто дівчачої вечірки в гуртожитку Колумбійського універу, коли пізно вночі їх сиділо душ шість кружком, у піжамах, вони тоді курили сигарети й передавали по колу пляшку «Дикої ірландської троянди»[16] — насолоди абсолютно забороненої, а отже, удвічі солодшої. Історія була про дівчину їхнього віку, котра під час довгої поїздки в машині не попросила своїх друзів зупинитися, стидалася сказати, що хоче пі-пі. Згідно з тією історією, в неї стався розрив сечового міхура й вона померла. Це була оповідка того роду, коли ти вважаєш її повною нісенітницею і одночасно цілком їй віриш. А тут ще це дитя… малюк…

Та, незважаючи на небезпеку, вона спроможна затримати перейми. Бо існували регулятори, які могли це зробити. Десь.

(в Доґані)

Тільки машинерія Доґана ніколи не була розрахована на те, що вона… вони…

(ми)

змушували її робити. Врешті-решт, перенапруження і

(руїна)

всі механізми займуться вогнем, згорять вщент. Тривожні сирени заглухнуть. Панелі керування й телеекрани погаснуть. Чи довго ще чекати цього моменту? Сюзанна не знала.

Вона ледь пригадувала, як стягувала свій інвалідний візок з гарби, тоді як всі решта не зважали на неї, святкуючи перемогу й оплакуючи своїх загиблих. Дертися, підтягуючись, — непросте діло, коли в тебе нижче колін нема ніг, однак разом з тим це не так уже й важко, як може дехто вважати. Звісно, вона вже призвичаїлася до повсякденних незручностей — вилізти на унітаз і злізти з нього, дістати книжки з полиці, до якої вона колись так легко діставала (для цих цілей у кожній кімнаті її нью-йоркської квартири були приступочки). Попри все на неї тиснула Мія, та де там, вона її підганяла, як якийсь ковбой міг би підганяти вперте теля. Тож Сюзанна виважилася на віз, спустила звідти на землю свій візок, а потім і сама опустилася акурат у нього. Не так-то воно й просто було, але це не найважчий трюк з тих, що їй доводилося виконувати після того, як вона втратила дюймів шістнадцять нижньої частини себе.

Візка вистачило на одну останню милю, може, трохи довше (нема ніг для Мії, нічиєї дочки, принаймні у Кальї). А потім візок наштовхнувся на гранітну брилу і викинув її геть. На щастя, вона зуміла пом’якшити падіння, впавши на руки, вберігаючи свій неспокійний, нещасний живіт.

Вона згадала як збирала себе докупи — точніше, як Мія збирала розбите тіло Сюзанни Дін, — і дерлася вгору стежиною. Від Кальї залишився лише один іще спогад, той, як вона намагалася завадити Мії зняти в себе з шиї шнурок з сириці, який Сюзанна носила постійно. На ньому висіло колечко, гарний легкий перстеник, який їй зробив Едді. Побачивши, що він завеликий (бажаючи зробити сюрприз, він не міряв їй пальця), він засмутився і сказав, що зробить інший. «Як хочеш, то роби, — сказала тоді вона йому. — Але я завше носитиму саме цей».

Носила вона його на шиї, їй подобалося відчувати його в себе між грудьми, а тут з’явилася якась невідома жінка, ця курва, і намагається його зняти.

Під час боротьби з Мією наперед вирвалась Детта. Детта абсолютно не мала успіху, намагаючись повернути собі контроль над Роландом, але ж Мія — це не Роланд з Ґілеаду. Руки Мії безсило випустили шкіряну поворозку. Її лідерство похитнулося. І водночас Сюзанна відчула, як тіло їй прохромив черговий біль переймів, змусивши її зігнутися й застогнати.

— Його треба залишити! — кричала Мія. — Інакше вони учують і твій, і його запах! Твого чоловіка! Тобі таке не сподобається, повір!

— Хто? — спитала Сюзанна. — Про кого ти кажеш?

— Неважливо, зараз нема часу. Та якщо він піде за тобою — а я знаю, ти впевнена, що він так і зробить, — вони не мусять отримати його запах. Я залишу перстеник тут, де він його знайде. Потім, якщо буде на те воля ка, ти знову його носитимеш.

Сюзанна хотіла було сказати, що перстеник можна добре помити, змити з нього запах Едді, але розуміла, що Мія має на увазі не простий запах. Це кільце кохання, і його запах залишається назавжди.

Але хто його учує?

Вовки, гадала вона. Справжні Вовки. Ті, що в Нью-Йорку. Вампіри, про яких розповідав Каллаген, і ниці люди. Чи хтось там ще є? Хтось ще гірший?

— Допоможи мені! — ридала Мія, і вкотре Сюзанна не в змозі була опиратися цьому її плачу. Дитя, можливо, належить Мії, а може, й не їй, воно може бути монстром, а може, й ні, але її тіло хотіло його народити. Його воліли побачити її очі, хоч яким воно буде, і вуха її воліли почути його плач, навіть якщо плач той звучатиме як гарчання.

Вона зняла перстеник, поцілувала, а потім поклала при стежині, де Едді напевне його помітить. Бо знала, що принаймні сюди він шукати її прийде.

А потім що? Вона не знала. Їй здалося, вона пригадує, як їхала верхи на чомусь вгору більшу частину стежки, стежки, що вела до Печери дверей.

Потім темрява.

(не темрява)

Не суцільна чорнота. Щось там жевріло. Телеекрани, котрі наразі не показували нічого, а лише мерехтіли м’яким сірим світлом. Приглушений звук двигунів; клацання реле. Це був

(Доґан Джейків Доґан)

якийсь пункт керування. Можливо, місце, яке вона сама збудувала, може, це була її уявна версія збірного будиночка, що його Джейк надибав на західному березі річки Вайє.

Наступний ясний спогад — повернення до Нью-Йорка. Очі були для неї віконцями, крізь які вона могла визирати, в той час як Мія забирала туфлі в якоїсь переляканої жінки.

Сюзанна тоді знову виступила наперед, благаючи допомоги. Вона хотіла рухатись далі, сказати тій жінці, що їй потрібно до шпиталю, до лікарів, що вона ось-ось мусить народити, а з нею щось негаразд. Перш ніж вона встигла щось вимовити, її скрутило новим болем, ще жахливішим, глибшим за будь-який з тих, що вона переживала за все своє життя, гіршим навіть за той, який вона відчувала, коли втратила ноги. Хоча цей… цей…

— О Боже.

Але Сюзанна не встигла продовжити, як Мія, знову захопивши владу, її заткнула, а жінці пригрозила, що, якщо їй набреде в голову звернутися до поліції, вона втратить дещо набагато цінніше за пару туфель.

— Міє, послухай, — звернулася до неї Сюзанна. — Я можу знову це зупинити, гадаю, що зможу, але ти мусиш мені допомогти. Мусиш сісти. Якщо ти десь хоч трохи не посидиш, сам Господь Вседержитель не допоможе тобі вгамувати перейми, ти не зможеш затримати пологи. Ти це розумієш? Ти чуєш мене?

Мія зрозуміла. На мить вона застигла на місці, дивлячись на жінку, яку щойно пограбувала. А потім мало не лагідно запитала в Сюзанни: «Куди мені піти?»

Сюзанна відчула, що її узурпаторка тільки тепер усвідомила, в якому гігантському місті вона опинилась, звернула увагу на стрімкий вир пішоходів, ріки залізних екіпажів (кожний третій такий яскраво жовтий, що аж очам боляче) і вежі, такі височенні, що хмарного дня не видно їхніх верхівок.

Дві жінки дивилися на чуже місто крізь спільну пару очей. Сюзанна знала — це її місто, але в багатьох сенсах воно вже не її. Вона поїхала з Нью-Йорка 1964 року. Скільки років відтоді прожило це місто? Двадцять? Тридцять? Яка їй різниця. Не на часі зараз цим перейматися.

Їх спільний погляд зачепився об невеличкий парк по той бік вулиці. Перейми наразі трохи вщухли, тож коли з’явився сигнал ЙДІТЬ, чорна жінка, щодо вагітності якої мала сумніви Труді Дамаскус, ступаючи повільно, проте впевнено, перейшла вулицю.

На тому боці, біля фонтана й металевої скульптури, стояла лава. Побачивши черепаху, Сюзанна трохи втішилась, це було схоже на те, ніби Роланд залишив тут для неї знак, який сам він назвав би сіґулом.

— Стрілець теж вирушить на пошуки мене, — сказала вона Мії. — Тобі не варто забувати про його здібності.

— Я робитиму те, що маю робити, — відповіла Мія. — Ти хочеш подивитися папери тієї жінки. Навіщо?

— Я хочу з’ясувати, який зараз час. Газета мені про це розкаже.

Коричневі руки витягли з полотняної сумки «Бордерз» скручену газету, розгорнули її й піднесли до синіх очей, котрі ще сьогодні зранку були так само коричневими, як і ці руки. Сюзанна побачила дату — 1 червня 1999 — і здивувалася. Не якихось двадцять чи навіть тридцять років, а цілих тридцять п’ять.

До цього моменту Сюзанна не усвідомлювала, як мало вона замислювалась про шанси цього світу на виживання. Її сучасники, люди, котрих вона знала в своєму минулому житті, — друзі-студенти, борці за громадянські права, товариші по чарці та ревні аматори фолк-музики — всі вони тепер у доволі поважному віці. А декотрі, звісно, вже й померли.

— Годі, — заявила Мія і вкинула газету до урни на сміття, де та знову скрутилася, набувши попередньої форми. Мія дуже ретельно струсила бруд з підошов голих ступень (через той бруд і пил Сюзанна спершу не помічала, що ноги змінили колір), а тоді взула вкрадені туфлі. Вони виявилися трохи затісними, і без шкарпеток, якщо доведеться йти десь далеко, напевне, швидко понатираються водянки, проте…

— Чого ти цим переймаєшся, га? — спитала її Сюзанна. — Ноги ж не твої.

І, щойно промовивши ці слова (так, це була їхня внутрішня балачка; Роланд називав це палавером), зрозуміла, що, либонь, помиляється. Певна річ, її власні ступні, котрі слухняно носили тіло Одетти Голмс (а іноді тіло Детти Волкер), давно згинули, зогнили або — що ймовірніше — згоріли в якомусь з муніципальних крематоріїв.

Але вона не помітила зміни кольору. Тільки дещо пізніше вона визнала: «Та де там, все ти чудово помітила. Помітила і вмент це заблокувала. Бо для тебе це вже було занадто».

Не встигла вона глибоко зануритися у питання філософського і в той же час фізичного рівня, чиї саме ноги вона тепер має, як знову болючі перейми оволоділи її тілом. Судома перетворила їй шлунок на каменюку, а стегна натомість на холодець. Вона вперше відчула огидну, жахливу потребу тужитися.

— Ти мусиш зупинити це! — заволала Мія. — Жінко, ти мусиш! Заради безпеки малюка і заради нашої безпеки теж!

Окей, гаразд, але як?

— Заплющ очі, — порадила їй Сюзанна.

— Що? Ти мене що, не чуєш? Ти мусиш…

— Чую я тебе, — зітхнула Сюзанна. — Заплющ очі.

Парк зник. Світ померх. У парку біля фонтана і металевої черепахи з мокрим блискучим металевим панциром сиділа на лаві ще молода і безумовно гарна негритянка. Мабуть, вирішила помедитувати цього, такого теплого, вечора на початку літа року 1999-го.

— Я зараз залишу тебе ненадовго, — попередила Сюзанна. — Скоро повернуся. Ти поки що залишайся тут. Сиди спокійно. Сиди й ані руш. Біль може знову повернутися, але все одно ти сиди тихо. Рухи можуть тільки все погіршити. Ти мене розумієш?

Мія, хоч би й перелякана і безперечно націлена обстоювати власний інтерес, аж ніяк не була тупою. Вона поставила лише одне запитання.

— Куди ти йдеш?

— У Доґан, — відповіла Сюзанна. — Мій Доґан. Той, що всередині.

ДВА


Знайдена Джейком на дальньому боці річки Вайє будівля мала вигляд якогось занехаяного центру спостереження і зв’язку. Хлопчик описав їм це місце детально, проте він міг би й не впізнати того, що собі уявляла Сюзанна, бо усього через тринадцять років, на той час як Джейк з Нью-Йорка потрапив до Серединного світу, техніка її версії була вже давно застарілою. В часи Сюзанни президентом був Ліндон Джонсон і кольоровий телевізор ще вважався дивом. Комп’ютери тоді були величезними і займали цілі будинки. А втім, Сюзанна бувала в місті Лад і бачила там деякі дива, тож, врешті-решт, Джейк мусив би впізнати місце, де він ховався від Бена Слайтмена і робота-вістового Енді.

Звісно, він мусив би впізнати вкриті пилом чорні й червоні квадрати лінолеуму на підлозі й ті крісла на коліщатках перед приладними панелями, де жевріли лампочки й індикатори. А ще він мусив би впізнати той скелет, що стояв у кутку і щирився з-понад коміра виношеної форменої сорочки.

Сюзанна пройшла кімнатою і всілася в одне з крісел. Угорі перед нею працювало кілька десятків чорно-білих телеекранів. Деякі показували Калью Брин Стерджис (міський майдан, церква Каллагена, крамниця, дорога, що веде з міста на схід). На деяких застигли нерухомі, схожі на студійні фото зображення:

на одному Роланд, на іншому усміхнений Джейк тримає на руках Юка, а ще на іншому — їй важко було дивитися туди — Едді у зсунутому на ковбойський манер, на потилицю, капелюсі й зі своїм кишеньковим ножем у руці.

Один монітор показував струнку чорну жінку, котра, міцно стиснувши коліна, сиділа на лаві поряд з черепахою; вона зчепила руки в себе на череві, заплющила очі, а ноги її були взуті у вкрадені туфлі. Тепер при ній було три сумки: одна та, яку забрали в жінки на Другій авеню, друга — кошіль з гострими Орізами… і третя торба для боулінг-причандалля. Ця була вицвілого червоного кольору, а всередині неї лежало щось прямокутне. Ніби якась коробка. Побачивши це на телеекрані, Сюзанна розсердилась, відчула себе зрадженою, але сама не розуміла чому.

«На тому боці ця торба була рожевою, — подумала вона. — Її колір змінився, коли ми робили перехід, хоча лише трішечки».

Обличчя жінки на чорно-білому екрані над приладною панеллю спотворила гримаса. Відгомін того болю, що його відчула Мія, досяг Сюзанни, проте відголосок той був віддалений, слабенький.

— Мусиш це припинити. Зараз же.

Питання, однак, залишалося — яким чином?

— Так, як робила це на тому боці. Поки тягнула її вгору стежкою з усіх своїх збіса нажаханих сил.

Але зараз все там здавалося таким далеким, ніби воно відбувалося в іншому житті.

А чом би й ні? Воно ж дійсно було іншим життям, життям в іншому світі, і якщо вона сподівається колись туди повернутися, мусить посприяти цьому просто зараз же. Отже, що вона тоді робила?

— Ти скористалася тією штукою, ось що ти зробила. Проте та штука існує лише в твоїй голові — «техніка візуалізації», як називав її професор Овермеєр на базовому семінарі з психології. Заплющ очі.

Сюзанна так і зробила. Тепер обидві пари очей були заплющені, її фізичні очі, котрі в Нью-Йорку контролювала Мія, і ті, що існували в її уяві.

— Візуалізуй.

Вона так і зробила. Чи то спробувала зробити.

— Відкрий очі.

Вона їх розплющила. Тепер на передній панелі перед нею, де перед тим стирчали реостати й миготіли лампочки, залишились два великих обертових регулятори і єдиний тумблер. На вигляд ці регулятори були зроблені з бакеліту — схожі на ті, що були на духовці її матері, у тім будинку, де виростала Сюзанна. Для неї це не становило сюрпризу, все, що ти уявляєш, хоч би яким воно не здавалося дивним, — це не що інше, як ледь замасковані версії того, що ти колись знав.

Регулятор зліва було позначено написом: РІВЕНЬ ЕМОЦІЙНОСТІ. Він мав цифри від 32 до 212 (цифра 32 була синього кольору, 212 — яскраво-червоного). Наразі його було ввімкнуто на 160. Регулятор у центрі називався: ПОТУГА ПЕРЕЙМІВ. На його табло йшли цифри від 0 до 10, і зараз його було поставлено на 9. Під тумблером було єдине слово: МАЛЮК. Цей перемикач мав тільки дві позиції: СПАТИ та НЕ СПАТИ. Його було ввімкнуто на неспання.

Сюзанна поглянула вгору і побачила, що тепер на одному з екранів з’явився плід у матці. Хлопчик. І такий гарненький. Під ліниво скрученою спіраллю пуповини, немов окрема гілочка баговиння, потихеньку колихався його крихітний пеніс. Очі малюк мав розплющені, і хоча решта зображення залишалася чорно-білою, ці його очі були проникливо-синіми. Здавалося, його погляд пронизує її наскрізь.

«Це ж Роландові очі, — подумала вона, почуваючись тупо здивованою. — Як таке може бути?»

Та звісно, що нічого такого бути не могло. Це усього лиш гра її уяви, техніка візуалізації. А втім, якщо й так, то чому їй уявляються саме сині очі Роланда? Чому не карі очі Едді? Чому не карі очі її чоловіка? «Годі гаяти час. Роби, що мусиш робити».

Закусивши нижню губу, вона потягнулася рукою до регулятора РІВЕНЬ ЕМОЦІЙНОСТІ (на іншому моніторі з’явилася паркова лава, Мія на ній теж закусила собі нижню губу). Вона ненадовго замислилась, а потім переставила регулятор на 72, точно так як зробила б це з термостатом. А хіба це не те саме?

Моментально її заповнив спокій. Вона розслабилася в кріслі і дозволила зубам відпустити закушену було губу. Те саме зробила чорна жінка на парковому моніторі. Наразі справи йдуть непогано.

Націлившись рукою на регулятор ПОТУГА ПЕРЕЙМІВ, вона завагалася і натомість потягнулася до МАЛЮКА. Перемкнула тумблер з НЕСПАТИ в позицію СПАТИ. Немовля враз заплющило очі. Сюзанна зітхнула з явним полегшенням. Під поглядом тих синіх очей вона почувалася якось ніяково.

Окей, повернімося до ПОТУГИ ПЕРЕЙМІВ. Сюзанна гадала, що це чи не найважливіший регулятор, Едді назвав би його — Велике Казино. Взявшись за старомодний перемикач, вона для початку натиснула на нього легенько та не дуже-то й здивувалася, коли ця громіздка штука їй не піддалася. Не бажала крутитися, і все.

«А я таки тебе змушу, — подумала Сюзанна. — Бо нам це потрібно. Нам потрібно це». Вона вхопилася міцніше і почала повільно крутити ручку проти годинникової стрілки. Голову їй прохромив біль, і вона скривилася. Тут же їй перехопило горло, ніби там застрягла риб’яча кістка, але і там, і там біль скоро минувся. Праворуч від неї спалахнув цілий блок вогників, більшість бурштинового кольору, поте кілька з них були яскраво-червоними.

— ПОПЕРЕДЖЕННЯ, — промовив голос, моторошно подібний до голосу Блейна Моно, — ЦЯ ОПЕРАЦІЯ МОЖЕ ПЕРЕВИЩИТИ ПАРАМЕТРИ БЕЗПЕКИ.

«Певна річ, Шерлоку», — подумала Сюзанна. Тепер регулятор ПОТУГА ПЕРЕЙМІВ опинився на позначці 6. Коли ж вона проминула цифру 5, спалахнув ще один блок бурштинових і червоних сигнальних лампочок, а три з тих моніторів, що показували зображення Кальї, зашипіли й з тріском погасли. Новий біль стиснув їй голову, немов невидимими сильними пальцями. Десь зі споду почулося, як завили, заводячись, якісь чи то двигуни, чи турбіни. Великі, судячи зі звуку. Вона відчула, як їх дрижання передається її ногам, котрі, звісно, були босі — туфлі ж бо залишилися на Мії. «От і гарно, — подумала вона. — До цього я взагалі не відчувала ніяких ніг, отже, можливо, я усе роблю, як слід».

— ПОПЕРЕДЖЕННЯ, — промовив механічний голос. — СЮЗАННО З НЬЮ-ЙОРКА, ТЕ, ЩО ВИ РОБИТЕ, — НЕБЕЗПЕЧНО. ПОСЛУХАЙТЕСЬ МЕНЕ, БЛАГАЮ. НЕГАРНО ДУРИТИ МАТІНКУ-ПРИРОДУ.

Їй спливла одна з Роландових примовок: роби, що мусиш, а я робитиму, що сам мушу, й побачимо, хто вхопить гусака.

Вона не була певна, що розуміє, до чого це, але їй здалося, що цій ситуації та примовка пасує, тож вона промовляла її вголос, повільно, але безупинно відкручуючи регулятор ПОТУГА ПЕРЕЙМІВ, і так вже минула цифру 4, потім 3…

Вона хотіла довернути його до одиниці, але біль, що стрелив їй ув голову, коли ця ідіотська штука проминула цифру 2, був таким нестерпним, таким знесилюючим, що її рука відсахнулася.

Якусь хвилину біль не вгавав — навіть був посилився, і вона подумала, що він її вб’є. Либонь, і Мія повалиться зі своєї лави, і обидві вони помруть ще раніше, ніж їхнє спільне тіло впаде на бетон перед скульптурою черепахи. Завтра або післязавтра її труп швиденько відвезуть на Гончарне поле.[17] А що буде написано в довідці про смерть? Інсульт? Інфаркт? Чи може, оте стандартне, що пишуть заклопотані медики, — через природні обставини?

Проте біль ущух і навіть залишив її живою. Вона сиділа перед панеллю з двома безглуздими регуляторами і тумблером, важко дихала і витирала обома руками собі піт зі щік. Оце-то молодчага, у техніці візуалізації вона може стати світовою чемпіонкою.

— Це більше за візуалізацію — ти ж це розумієш, правда?

Авжеж, вона розуміла. Щось її змінило — щось змінило усіх їх. Джейк оволодів доторком, різновидом телепатії. Едді виріс (і продовжує розвиватися) у творця потужних талісманів — один з них уже прислужився для відкривання дверей між двома світами. А вона?

— Я… привиджую, уявляю собі. Оце і все. Хіба що, коли я уявляю достатньо напружено, привиджене починає втілюватися. Скажімо, як втілилася Детта Волкер.

По всій наявній версії Доґана сяяли бурштинові вогники. Деякі просто на її очах перетворювалися на червоні. Під її ступнями — спеціальними гастрольними ступнями, як вона їх подумки назвала, — тремтіла й гуділа підлога. Ще трохи, й тріщинами візьметься її древня поверхня. Тріщини поширюватимуться й поглиблюватимуться. Леді і джентльмени, ласкаво просимо до Дому Ашерів.[18]

Сюзанна підвелася з крісла і огляділася навколо. Треба повертатися. Чи вона ще щось мусить зробити, перш ніж звідси піти? У неї народилася думка.

ТРИ


Сюзанна заплющилась і уявила собі радіомікрофон. Розкривши очі, вона побачила мікрофон перед собою, він стояв на панелі праворуч від двох регуляторів і тумблера. На підставці мікрофона вона уявила собі назву компанії «Зеніт»[19] з її логотипом-блискавкоюZ, але натомість там з’явився напис «ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР ПОЗИТРОНІКИ». Отже, щось домішалося до її техніки візуалізації. Їй стало надзвичайно моторошно.

Прямо під мікрофоном на панелі виднівся якийсь напівкруглий триколірний індикатор, а під ним друковані літери: СЮЗАННА-МІЯ. Стрілка індикатора рухалася від зеленого сегменту в бік жовтого. За жовтим сегментом йшов червоний, а далі — єдине, складене з друкованих чорних літер слово: НЕБЕЗПЕКА.

Сюзанна взяла мікрофон, ще не розуміючи, що робити далі, заплющила очі й уявила собі тумблер, схожий на той, на якому було написано СПАТИ/НЕСПАТИ, тільки тепер він був при мікрофоні. Розплющивши очі, Сюзанна дійсно його там побачила. І ввімкнула мікрофон.

— Едді, — промовила вона. Почуваючись трохи не ідіоткою, вона, однак, продовжила: — Едді, якщо ти мене чуєш, зі мною все гаразд, принаймні поки що. Ми з Мією в Нью-Йорку. Зараз 1 червня 1999-го, я хочу спробувати допомогти їй народити. Іншого вибору я не бачу. Якщо не вийде, мені самій доведеться якось звільнитися від вагітності. Бережи себе, Едді. Я… — очі її набрякли сльозами. — Я кохаю тебе, любий. Дуже-дуже.

Сльози заструменіли їй по щоках. Спершу вона їх ще намагалася витирати, а потім облишила. Хіба не має вона права плакати за своїм чоловіком? Того права, що його має будь-яка жінка в світі?

Вона чекала на відповідь, розуміючи, що сама її може собі дати, і стримуючись від цього наполегливого бажання. Не та зараз ситуація, коли піде на користь її балачка сам на сам голосом Едді.

Раптом картина перед її очима подвоїлася. Вона бачила цей Доґан таким, яким він був насправді, — примарною тінню. А поза його стінами лежали не пустельні простори на сході землі Вайє, а Друга авеню з її автомобільною метушнею.

Мія розплющила очі. Вона знову почувалася гарно — завдяки мені, мила, завдяки мені — і готова була рухатись далі.

Сюзанна повернулася.

ЧОТИРИ


На початку літа 99-го на лаві в Нью-Йорку сиділа чорношкіра жінка (вона все ще вважала себе негритянкою[20]). Навкруг чорної жінки розташувалися торби з її манаттям, її гунна. Одна з торб була вицвілого червоного кольору. На ній містився напис друкованими літерами: У КЛУБІ «ДОРІЖКИ СЕРЕДМІСТЯ» МОЖЛИВІ ЛИШЕ СТРАЙКИ[21]. Інший бік торби був рожевий. Кольору троянди.

Мія підвелася. Раптом вийшла наперед Сюзанна і всадовила її назад.

— Ти це навіщо? — спитала здивовано Мія.

— Сама не знаю, гадки не маю. Давай просто потеревенимо трохи. Чому б тобі не почати з балачки про те, куди ти збиралася йти?

— Мені потрібно знайти телефойнь. Дехто мені мусить подзвонити.

— Телефон, — поправила її Сюзанна. — До речі, серденько, в тебе сорочка заляпана кров’ю, кров’ю Маргарет Айзенгарт, і рано чи пізно хтось обов’язково здогадається, що воно таке. Куди тоді ти дінешся?

Мія не відповіла ні словом, лише скривилась у презирливій усмішці. Сюзанну це розлютило. П’ять хвилин тому, чи хоч би й п’ятнадцять — під час такої забавки, яку вона щойно відбула, важко стежити за перебігом часу, — ця розбійницька курва благала про допомогу. А тепер, отримавши її, вона дарує презирливу посмішку своїй рятівниці. Що гірше, ця курва таки має рацію: вона цілісінький день може вештатися Мангеттеном і ніхто її не спитає — це висохла кров у неї сорочці чи, найпевніше, вона просто обляпалася шоколадним кремом.

— Гаразд, — сказала Сюзанна. — Якщо навіть ніхто не занепокоїться через кров, де ти покладеш свої речі? — Тут інше запитання спливло їй до голови, те, яке мусило б постати першим. — Міє, звідки ти взагалі знаєш, що таке телефон? Тільки не треба мені казати, ніби телефони є там, звідки ти прийшла.

Без відповіді. Тільки насторожений погляд. Але принаймні вона стерла зі свого обличчя оту курв’ячу посмішку, і то вже добре.

— Ти маєш якихось друзів тут, чи не так? Або принаймні гадаєш, що вони тобі друзі. Ті, з котрими ти говорила в мене за спиною. Ті, котрі тобі допоможуть. Або ти лише сподіваєшся, що вони тобі допоможуть.

— А ти будеш мені допомагати чи ні? — Знову те саме. А яка ж зла. А попід її злістю що? Переляк? Ймовірно, це занадто сильно сказано, принаймні на цей момент. Проте вона занепокоєна, це точно. — Скільки в мене… у нас часу до того, як знову почнуться перейми?

Сюзанна гадала, десь від шести до десяти годин — напевне перейми не відновляться до півночі, коли настане друге червня, — але воліла тримати це при собі.

— Я не знаю. Зовсім небагато.

— Тоді нам треба вирушати. Я мушу знайти телефойнь. Телефон, тобто. У закритому місці.

Сюзанна згадала, що там, де Сорок шоста вулиця впирається у Першу авеню, стояв готель, але промовчала. Погляд її знову зупинився на торбі, колись рожевій, тепер червоній, і раптом вона зрозуміла. Не все, але достатньо, щоб злякатися й розізлитися.

— Я залишу його тут, — сказала Мія, маючи на увазі перстеник, який Сюзанні зробив Едді. — Я залишу його тут, де він його знайде. Потім, якщо буде на те воля ка, ти знову його носитимеш.

Не обіцянка, звісно, принаймні не пряма, але Мія напевне ж мала на увазі… Глухий гнів збурив Сюзанні мозок. Аякже, вона не обіцяла. Вона просто повела Сюзанну в потрібному їй самій напрямку, а решту робила Сюзанна.

Вона не надурила мене, вона лише дозволила мені самій себе дурити.

Мія підвелася знову, і знову Сюзанна вийшла наперед і змусила її сісти. Цього разу жорсткіше.

— Що таке? Сюзанно, ти обіцяла! Малюк…

— Я допоможу тобі з малюком, — відповіла Сюзанна похмуро. Вона нахилилася й підхопила червону торбу. Торбу зі скринькою всередині. А що в скриньці? У скриньці з дерева привидів, на якій напис рунами НЕЗНАЙДЕНІ? Зловісну пульсацію вона відчула навіть крізь магічну деревину і шар тканини, під якими та билася. Та це ж Чорна Тринадцятка в торбі. Це її Мія пронесла крізь двері, то як же тепер Едді зможе дістатися сюди?

— Я зробила те, що мусила зробити, — промовила нервово Мія. — Це моє дитя, мій малюк, а зараз кожен проти мене. Кожен, окрім тебе, а ти допомагаєш мені тільки тому, що мусиш. Згадай, що я сказала… якщо буде на те воля ка, отак я сказала…

Відгукнувся голос Детти Волкер. Грубий, хриплий, нетерпливий до заперечень.

— Мені насрати на ка, — гаркнула вона. — І тобі краще буде, якщо ти про це пам’ятатимеш, ага. Маєш проблеми, дівко. Ось-ось тобі народиться байстря, а ти навіть не уявляєш собі, що воно буде за таке. Якісь там люди, вони тобі наобіцяли, що допоможуть, а ти навіть не маєш ані найменшої гадки, хто вони за такі. Курво, ти навіть не знаєш, що таке телефон і де його шукати. Так що тепер ми сидимо отут, поки ти мені не розкажеш, що мусить бути далі. У нас палавер, дівко, тож давай балакати, і якщо ти не викладеш мені все чесно, ми так і будемо сидіти тут з усіма цими торбами, поки не настане ніч і ти не народиш свого дорогоцінного малюка на цій лавці, а тоді скупаєш його в цім засранім фонтані.

Жінка на лаві вишкірилася, показавши зуби в гидотній посмішці, ну чисто тобі Детта Волкер.

— Ти переживаєш за малюка… і Сюзанна, вона теж трохи переживає за цього малюка… а мене, мене майже випхали з цього тіла, і мені… мені насрати на нього.

Якась жінка з дитячим візком (той виглядав божественно легким, порівняно з полишеним Сюзанною інвалідним кріслом) кинула знервований погляд у бік жінки на лаві і ледь не бігом поспішила зі своєю дитиною подалі.

— Отже, — весело вигукнула Детта. — Гуляймо прямо тут, заперечень нема? Гарна погода для балачки. Ти мене чуєш, мамуню?

Ані слова у відповідь від Мії, нічиєї дочки і матері одного. Детта цим не переймалася, її вищир тільки поширшав.

— Ти мене чуєш, от і гаразд; ти чуєш мене гарнесенько. Тож давай таки строха побалакаєм. Давай потеревенимо. У нас палавер.


ЗАСПІВ:

Комала-ком-ле,


Що ти мені робиш тута за балет?


Як не скажеш мені прямо зараз,


Буде тут же тобі вельми зле.




ВІДСПІВ:

Комала-ком-чотири.


Удар в мене, як удар сокири.


Як почуєш, що роблю я з отакими, як ти,


То жахнешся тому навіть йняти віри.



П’ятий куплет


ЧЕРЕПАХА


ОДИН



Мія сказала:

— Балакати буде легше… а також все буде швидше і чесніше, якщо ми робитимемо це сам на сам.

— Яким це чином? — спитала Сюзанна.

— Ми перенесемо палавер до замку, — відповіла Мія. — До Замку-на-Хаосі. В бенкетну залу. Ти пам’ятаєш бенкетну залу?

Сюзанна кивнула, проте невпевнено. Її спогади про бенкетну залу лише нещодавно відновилися, а отже, залишалися неясними. Та вона й не шкодувала за ними. Мія там годувалася… ну, доволі пожадливо, якщо не сказати більше. Вона їла з багатьох тарілок (здебільшого беручи їжу пальцями) й пила з багатьох склянок, і говорила до багатьох фантомів багатьма позиченими голосами. Позиченими? Який там чорт позиченими — краденими. Два з них Сюзанна надто добре знала. Один — знервований і доволі пиндючний — був «світським» голосом Одетти Голмс. Другий — «мені-на-все-начхати» — гарчанням Детти. Схоже було, що злодійка Мія хоч чимось поживилася у кожному куточку особистості Сюзанни, і якщо вже повернулася завжди роздратована й готова будь-кому в сраку вгризтися Детта Волкер, то завдячувати цьому треба великою мірою саме цій непроханій чужинці.

— Стрілець мене бачив там, — сказала Мія. — І хлопець теж.

А потім після паузи:

— Я їх обох знала раніше.

— Кого? Джейка і Роланда?

— Атож, обох.

— Звідки? Коли? Як тобі це…

— Тут ми не можемо балакати. Прошу. Давай підемо десь, у більш приватну обстановку.

— Десь, де є телефон, ти це маєш на увазі? Щоб твої друзі могли тобі подзвонити?

— Відомо мені дуже мало, Сюзанно з Нью-Йорка, та хоч би як його не було замало, гадаю, тобі варто послухати.

Сюзанна визнала її правоту. І хоча їй не хотілося, щоб Мія це зрозуміла, вона також воліла б якнайшвидше забратися з Другої авеню. Звичайному перехожому плями на її сорочці можуть здатися кавою або кремом, але сама Сюзанна надто добре пам’ятала, що воно таке: не просто кров, а кров хороброї жінки, котра стояла на смерть, захищаючи дітей свого міста.

Та ще ці торби, розкидані довкола її ніг. Чимало колись вона надивилася нью-йоркських фолькен з племені торбарів, аякже. А зараз сама почувається волоцюгою, і відчуття це не з приємних. Тебе ростили для кращої долі, як зазвичай приказувала її мати. Кожного разу, як хтось йшов тротуаром або через цей крихітний парк і кидав на неї погляд, їй кортіло сказати тій людині, що вона, попри свій вигляд, зовсім не божевільна, хоч в неї й зашмарована сорочка, брудне обличчя, надто довге й розкуйовджене волосся і нема при ній дамської сумочки, ось тільки три торби валяються біля ніг. Атож, вона бездомна — чи є хто безпритульніший за неї, бродяги не лише без даху, а й поза межами самого часу? — проте цілком при здоровому глузді. Здоровий глузд її погоджувався з тим, що їй таки варто побалакати з Мією, аби дійти розуміння того, що тут наразі відбувається, так, вона з цим погоджувалася. Але бажалося їй набагато простішого: помитися, перевдягтися у свіжий одяг і хоча б якийсь час побути не на виду в людей.

— Ти з тим же успіхом можеш собі забажати місяць з неба, любонько, — промовила вона до себе… і до Мії, якщо Мія її слухала. — Приватність коштує грошей. Ти в тій версії Нью-Йорка, де один-єдиний гамбургер може коштувати цілий долар, як не безумно це звучить. А ти не маєш жодного цента. Лише з десяток вигострених тарілок і якусь магічну кулю. І що ти тут робитимеш?

Не встигла вона зайти далі у своїх розмірковуваннях, як Нью-Йорк зник і знову вона опинилася в Печері дверей. У свій попередній візит вона ледь зауважила довкілля — тоді керувала Мія, і вона вельми поспішала, лаштуючи собі прохід крізь двері, — але тепер все там було ясним. Там був панотець Каллаген. А також Едді. І брат Едді, в якомусь сенсі. Сюзанна чула голос Генрі Діна, що допливав з глибин печери, насмішкуватий і водночас переляканий.

— Я в пеклі, братику! Я в пеклі і не можу тут дістати собі дози, а винен в усьому ти!

Дезорієнтація Сюзанни була ніщо, порівняно з тим, як її розсатанив цей нахабний, уїдливий голос.

— Ледь не у всьому, що траплялося поганого з Едді, винен ти! — заволала вона тому голосу. — Ти всім зробив би послугу, померши в юності, Генрі!

Присутні в печері навіть не озирнулися на неї. У чому справа? Хіба вона з Нью-Йорка перестрибнула сюди тодешем заради забави? Якщо так, чому вона не чула дзвоників?

— Тихіше, тихіше, кохана, — це в її голові прозвучав голос Едді, ясний як день. — Просто дивися.

— Ти його чуєш? — спитала вона в Мії. — Ти його…

— Так! А зараз помовч!

— Скільки ще ми тут мусимо залишатись? — спитав Едді в Каллагена.

— Боюся, ще якийсь час, — відповів Каллаген, і Сюзанна зрозуміла, що бачить те, що вже відбувалося. Едді з Каллагеном прийшли до Печери дверей, намагаючись відшукати Кельвіна Тауера і його друга Аарона Діпно. Якраз перед самою битвою з Вовками це відбувалося. Це Каллаген тоді пройшов крізь двері. Поки священик проскакував, Чорна Тринадцятка вхопила Едді. І ледь не вбила. Каллаген повернувся якраз вчасно, щоб утримати Едді, коли той був готовий кинутися з кручі просто в глибоке провалля.

А саме цієї миті Едді якраз витягав торбу — авжеж, рожеву, вона не помилилася, на боці Кальї вона була таки рожевою — з-під шафки першовидань капризного сея Тауера. У торбі лежала потрібна їм куля, яка з тією ж метою потрібна була Мії: бо нею відкривалися Незнайдені Двері.

Едді взяв торбу, напівобернувся, та раптом застиг. Насупився.

— Що таке? — спитав Каллаген.

— У ній щось є, — відповів Едді.

— Скринька…

— Та ні, щось вшите в підкладку. На дотик схоже на камінець чи щось подібне.

Раптом він подивився ніби прямо на Сюзанну, і та усвідомила, що вона все ще сидить на парковій лавці. Не чутно більше голосів із глибин печери, є тільки шипіння й плескіт води у фонтані. Печера поблякла, Едді й Каллаген поблякли. Немов з найдальшої далі долетіли останні слова Едді:

— Можливо, тут є секретна кишенька.

І вже після цього Едді зник.

ДВА


Отже, тоді вона у тодеші не побувала. Її короткий візит до Печери дверей виявився лише видінням. Чи то, бува, не Едді надіслав їй цю візію? А якщо Едді, чи означає це, що він отримав сигнал, який вона намагалася надіслати йому з Доґана? То були питання, на які Сюзанна не мала відповідей. Якщо їй доведеться побачитися з ним знову, вона його спитає. Вже після того як вкриє його не менш як тисячею поцілунків, звісно.

Мія підняла червону торбу й повільно провела руками по її боках. Так, судячи з форми, в ній лежить коробка. Але щось іще відчула вона на дотик, якусь припухлість. Едді таки мав рацію: ніби камінчик.

Вона чи, може, вони — тепер для неї це вже не мало значення — вивернула торбу, помітивши при цім, що пульсація тієї речі, що лежала в ній, посилилася, але намагаючись про це не думати. Ось воно, ось тут… під чимось, ніби під швом.

Нахилилася ближче й побачила на підкладці торби не рубець, а щось на кшталт клапана з лейблом. Вона його не впізнала, і Джейк би не впізнав, а от Едді відразу впізнав би логотип липучки Velcro.[22] Хоча вона й чула якось пісню «Зі-Зі Топ»,[23] присвячену цьому продукту — «Застібка Велкро». Мія підчепила нігтем клапан і потягнула. Той з тихим рипом легко піддався, під ним виявилася крихітна кишеня.

— Що там? — спитала Мія, не в змозі стримати здивування.

— Хтозна, давай подивимось.

Вона просунула в кишеньку пальці й видобула звідти не камінець, а крихітну фігурку черепахи. Схоже, вирізану зі слонової кістки. Кожна крихітна деталь її панцира передана була артистично й реалістично, хоча фігурку й псувала одна крива подряпина, що трохи нагадувала знак питання. З-під панцира стирчала голова черепашки. Чорні крапочки її оченят з якогось антрацитово-чорного матеріалу виглядали напрочуд живими. Вона помітила дефект і на носі черепашки — не подряпину, а тріщину.

— Це старовинна річ, — прошепотіла вона. — Дуже древня.

— Так, — теж пошепки відгукнулася Мія.

Сюзанна відчула себе надзвичайно гарно. Ця черепаха в її руці наділила її відчуттям… ну, ніби якоїсь захищеності.

«Черепаху здоровенну уяви, — пригадалося їй. — Черепаху здоровенну уяви, на собі вона тримає світ людви». Так там, здається було? Десь так. А, звісно, це ж саме той Промінь, уздовж якого вони просувалися до Вежі. На одному кінці Ведмідь — Шардик. А на протилежному Черепаха — Матурин.

Вона перевела погляд з крихітного тотема, знайденого в підкладці торби, на велику черепаху біля фонтана. Якщо не зважати на різні матеріали — велика була зроблена з темного металу з мідним полиском, черепахи були однаковісінькі, включно з подряпиною на панцирі і клиноподібною тріщинкою на носі. На мить у неї перехопило подих, і серце ледь не зупинилось. Отак живе вона собі від пригоди до пригоди, іноді не звертаючи уваги на те, як збігають дні, майже не замислюючись ні про що, просто покладаючись на події і ту силу, котру Роланд називає ка. А потім трапляється щось таке, як зараз, і на мить перед нею виринає величезна картина, від неосяжності якої вона впадає в благоговійний ступор. Вона відчула присутність тих сил, що залишалися недосяжними її розумінню. Деякі з них, як-от куля в очеретяному кошелі, були злими. Але ця …ця була…

— Bay, — промовив хтось. Ніби зітхнув.

Вона підвела очі вгору й побачила когось, схоже, що бізнесмена — і вельми успішного, судячи з його костюму, — котрий стояв напроти неї. Либонь, ішов він собі навпростець через парк кудись у своїх справах, таких же важливих, як він сам, на якусь там зустріч чи конференцію, можливо, навіть в ООН, штаб-квартира якої була тут поруч (якщо на цей час вони не переїхали деінде). Аж тут раптом чомусь застиг стовпом. Стояв з дорогим кейсом у правій руці. Величезними від здивування очима він втупився у черепаху на долоні Сюзанни-Мії. Його обличчя розпливлося в широкій, якійсь немов наркотичній посмішці.

— Зараз же сховай! — заверещала Мія. — Він її поцупить!

— Нехай лишень спробує, — відгукнулася Детта Волкер. Голос у неї звучав якось розслаблено, навіть задоволено. Яскраво світило сонце, і вона — всіма своїми клітинами — раптом відчула, що всі проблеми хай собі йдуть під три чорти, бо сьогодні така гарна погода. Вишукана. Прекрасна.

— Гарна, вишукана, прекрасна, — промовив бізнесмен (а може, й дипломат), котрий геть забув про свої справи. От тільки, що він мав на увазі — погоду чи фігурку черепахи?

«І те, й інше», — подумала Сюзанна. І раптом вона все зрозуміла. І Джейк би теж усе зрозумів — краще за будь-кого! Вона розсміялася. Всередині неї засміялися Мія з Деттою, хоч Мія ніби проти власної волі. І бізнесмен, чи то дипломат, він також засміявся.

— Авжеж, і те, й інше. — промовив він. З його скандинавським акцентом останнє слово прозвучало, як ітьше. — Яка у фас гарьна річь!

А таки гарна. Маленька коштовна річ. А колись, не так уже й давно, Джейк Чемберз був знайшов дещо дивовижно їй подібне. У книгарні Кельвіна Тауера Джейк купив книжку Беріл Еванс, що називалася «Чарлі Чух-Чух». Чому? Бо вона озвалася до нього. Пізніше, а якщо точно — незадовго до того, як Роландів ка-тет прибув до Кальї Брин Стерджис, — ім’я авторки на обкладинці змінилося на Клаудію-і-Інесс Бахман, і так вона зробилася учасницею безупинно зростаючого ка-тету Дев’ятнадцяти. Джейк у ту книжку засунув ключ, а Едді вирізав в Серединному світі його дублікат. Людей, які бачили той Джейків ключ, він причаровував і водночас робив неймовірно піддатливими до навіювання. Точнісінько як той ключик, і ця черепаха теж існувала у двох варіантах; поряд з одним якраз і сиділа Сюзанна. Питання полягало в іншому: чи ця фігурка має схожість з Джейковим ключем в іншому сенсі?

Судячи з того, яким привороженим виглядав цей скандинавський бізнесмен, Сюзанна майже повірила, що відповідь на її питання буде — так.

Сюзанна подумки проспівала: «Дад-а-чак, дад-а-чаху, не турбуйся, дівчинко, ти маєш черепаху». І ледь не розреготалася вголос від такої дурні.

— Я сама все владнаю, — сказала вона Мії.

— Що владнаєш? Не розумію…

— Я розумію, що ти не розумієш. Тому й кажу, що сама. Ти згодна?

На очікування відповіді часу вона не марнувала. Щиро посміхаючись, обернулася до бізнесмена і високо підняла руку з черепашкою на долоні, щоб той її краще бачив. Похитуючи рукою вліво-вправо, вона впевнилася, що скандинав водить очима в такт, хоча голова його з пишною гривою білого волосся залишалася незрушною.

— Як тебе звуть, сей? — запитала Сюзанна.

— Матьєссен ван Вік, — назвався той. Очі його повільно рухались услід за черепахою. — Я другий помічник посла Швеції в ООН. Моя дружина завела собі коханця. Мене це печалить. Запорів нема, з цим у мене знову все гаразд, той чай, що мені рекомендував масажист в готелі, допоміг, і я тепер щасливий. — І через паузу. — Я щасливий від того, що бачу вашу sköldpadda.[24]

Сюзанна була в захваті. А що якби вона попрохала його продемонструвати гарну роботу кишечнику, може, він тут же скинув би штани і навалив купу просто на тротуарі? Звісно, так би він і зробив.

Вона роззирнулася навсібіч, переконавшись, що поблизу нема жодних потенційних свідків. Це добре, хоча все одно цю справу треба закінчити якомога швидше. Джейк зі своїм ключем був зібрав чималенький натовп. Вона бажала, якщо це можливо, уникнути шоу.

— Матьєссене, — почала вона. — Ти згадав…

— Матс, — відгукнувся він.

— Перепрошую?

— Звіть мене Матс, якщо вам не важко. Мені так більше подобається.

— Гаразд, Матсе, ти згадав про…

— Ви говорите шведською?

— Ні, — здивувалася вона.

— Тоді будемо розмовляти англійською.

— Авжеж, мені так легше…

— Я маю доволі важливу посаду, — повідомив Матс, не відриваючи погляду від черепахи. — Я знайомий з багатьма вельми важливими людьми. Я відвідую коктейльні вечірки, куди гарні жінки з’являються одягнені у «маленькі чорні сукенки».

— Хай це тебе не образить, Матсе, та мені треба, щоб ти заткнув свою пельку і розтуляв її тільки тоді, коли я ставитиму тобі пряме питання. Гаразд?

Матс стулив губи. Навіть комічно показав рукою, ніби зашморгує собі рота на блискавку, і все це не відриваючи очей від черепашки.

— Ти згадав про готель. Ти живеш в готелі?

— Так, я живу в готелі «Нью-Йорк Плаза-Парк-Хаятт»,[25] на розі Першої авеню й Сорок шостої вулиці. Невдовзі в мене буде квартира в кондомініумі…

Тут Матс, певно, схаменувся, що говорить зайве, і знову закрив рота.

Сюзанна тримала черепаху в себе перед грудьми, щоб її новий приятель добре міг її бачити, і гарячково думала.

— Матсе, послухай-но мене, окей?

— Я слухаю уважно, місіс-сей, я корюся вашим наказам.

Її пересмикнуло від огиди — отаке-то почути, та ще й у виконанні цього скандинава з його милим акцентом.

— Ти маєш кредитну картку?

Матс гордовито усміхнувся.

— У мене їх багато. Є «Америкен Експрес», є «Мастеркард», є «Віза». Я також маю картку «Євро-Голд», а ще маю…

— Годі, годі. Я хочу, щоб ти пішов до… — на мить їй заціпило мозок, але це швидко минулося, — до готелю «Плаза-Парк» і винайняв кімнату. Заплати наперед за тиждень. Якщо там спитають, скажи, що орендуєш номер для леді, для своєї подруги. — Тут їй згадалося, яка там на неї може очікувати халепа. Звісно, це Нью-Йорк, це північ, і рік зараз вже 1999-й, і хочеться вірити, що розвиток подій відтоді тривав у правильному напрямку, але краще уточнити. — Чи там не буде мені якихось неприємностей через те, що я негритянка?

— О, ні, звісно, що ні, — здивувався він.

— Винайми кімнату на своє ім’я і скажи клерку, що жити в ній буде жінка на ім’я Сюзанна Мія Дін. Ти мене зрозумів?

— Так, Сюзанна Мія Дін.

Що ще? Звісно, гроші. Сюзанна спитала, чи має її новий друг готівку. Він дістав портмоне і вручив їй. Однією рукою вона продовжувала тримати черепашку в нього перед очима, а другою нишпорила в дуже гарному портмоне моделі «Лорд Бакстон». Пачка дорожніх чеків — їй вони ні до чого, особливо зважаючи на його божевільно кривулястий підпис, — та пара сотень доларів у старій добрій американській «капусті». Їх вона витягла і засунула туди, де нещодавно ще спочивали туфлі, — до торби «Бордерз». Підвівши голову, вона злякалася, бо побачила, що до бізнесмена приєдналися двійко скауток років чотирнадцяти з рюкзаками. Роззявивши роти, вони уп’ялися сяючими очима в черепашку. Сюзанна раптом згадала дівчаток у залі під час виступу Елвіса Преслі в телешоу Еда Саллівана.[26]

— Ой, як кууульно, — промовила одна ледь не пошепки.

— Абсолютний ульот, — відгукнулася друга.

— А ви дівчатка, йдіть собі туди, куди йшли, — промовила Сюзанна.

Обличчя їх погасли, на обох відбився однаковий вираз печалі. Вони були точнісінько як оті близнючки з Кальї.

— Ми конче мусимо йти? — спитала перша.

— Так! — наказала Сюзанна.

— Дякуємо вам, сей, довгих вам днів і приємних ночей, — промовила друга. Сльози почали струменіти їй з очей. Її подружка також заплакала.

— Забудьте, що ви мене бачили! — гукнула їм услід Сюзанна.

Вона тривожно стежила за дівчатками очима, аж поки вони не зникли на Другій авеню, прямуючи в бік центру, лише тоді вона знову звернула увагу на Матса ван Віка.

— Тобі теж час, Матсе. Катай хутко до того готелю і зніми номер. Скажи там, що твоя подруга Сюзанна скоро теж туди прибуде.

— Що таке катай хутко? Я не розумію.

— Це означає — поспішай, — сказала Сюзанна, віддаючи йому портмоне, звісно, без готівки, шкодуючи лише, що не понишпорила ретельніше між тими його картками, і дивуючись, навіщо комусь потрібно носити з собою так багато грошей. — Тільки-но зарезервуєш номер, йди у своїх справах. Забудь, що взагалі колись мене бачив.

Тепер і Матс, не згірш за тих дівчаток у зелених уніформах, почав рюмсати.

— Чи це означає, що я також мушу забути sköldpadda?

— Так, — Сюзанна згадала гіпнотизера, виступ якого колись бачила по телевізору, і чи не в шоу Еда Саллівана? — Забудеш черепаху, але ти почуватимешся гарно до кінця свого життя, чуєш мене? Ти почуватимешся, наче… — Можливо, мільйон баксів для нього не такі й великі гроші, а мільйону крон, наскільки вона знала, вистачило б хіба що на візит до перукарні. — Ти почуватимешся, як сам шведський посол. Ти також перестанеш печалитися через те, що у твоєї жінки є коханець. К чортам його, так?

— Ага, к чортам його, того хлопця! — скрикнув Матс і, ще не встигши перестати рюмсати, почав усміхатися. Щось таке, ніби божественно дитяче, було в його посмішці. Сюзанні від неї стало печально й водночас хороше. Їй схотілося зробити Матсові ван Віку щось приємне.

— А твої запори?

— Що?

— Всю решту життя кишечник у тебе працюватиме, як хронометр, — промовила Сюзанна, тримаючи перед ним черепашку. — Ти коли зазвичай ходиш?

— Отрасу після снітанку.

— Отже, так і буде. На все життя. Тільки якщо ти кудись поспішатимеш, скажімо… на важливу зустріч чи щось таке, просто промов слово… Матурин, і охота в тебе пропаде до наступного ранку.

— Матурин.

— Правильно. А тепер катай.

— А мені не можна взяти собі sköldpadda?

— Ні, не можна. Іди собі.

Він зрушив місця, тоді зупинився, озирнувся. Щоки в нього були мокрі, але вираз обличчя лукавий, жартівливо хитрий.

— Мапуть, я її таки заперу, — промовив він. — Мапуть, вона належить мені по праву.

— Цікаво побачити, як тобі це вдасться, — це зринула думкою Детта, але Сюзанна, котра, принаймні тепер, відчувала свою відповідальність за долю їхньої схибнутої трійці, заткнула її: — Що таке? Скажи-но, чому ти так вважаєш, друже мій? Прошу.

Лукавий вираз не зник з його обличчя. Не хитруй з хитруном, — ніби промовляв він.

Так принаймні здавалося Сюзанні.

— Матс, Матурин, — промовив він. — Матурин. Матс. Розумієте?

Сюзанна зрозуміла. Почала щось пояснювати йому про збіг у звучанні, а тоді подумала: Калья — Каллаген.

— Розумію, — врешті сказала вона. — Але sköldpadda не належить тобі. І мені вона не належить також.

— А кому вона тоді належить? — це печальне запитання прозвучало: «А кому вона тотінелешить»?

І перш ніж встиг втрутитися здоровий глузд (чи хоч би цензурувати її), вона щиросердо виклала геть усе, що було в неї на душі і в серці: сей, черепаха належить Вежі. Темній вежі. І за волею ка я її туди поверну.

— Хай допоможуть тобі боги, леді-сей.

— І тобі, Матсе. Довгих тобі днів і приємних ночей.

Шведський дипломат пішов, вона провела його очима, а тоді опустила погляд на фігурку черепахи і промовила: «Дивовижна історія, друже Матсе».

Мію не цікавила черепаха, вона переймалася лише однією річчю.

— Він казав про готель. Там є телефон?

ТРИ


Сюзанна-Мія поклала черепашку до кишені своїх синіх джинсів і змусила себе ще перечекати двадцять хвилин на парковій лаві. Цей час вона приємно витратила на милування своїми вирослими знов ногами (неважливо, кому вони належать, просто вони такі гарні) і на ворушіння пальцями ніг у своїх нових

(крадених)

туфлях. Заплющивши очі, ненадовго викликала пульт керування в Доґані. Тривожних вогників там побільшало, і машинерія під підлогою гуркотіла гучніше, але стрілка на індикаторі СЮЗАННА-МІЯ лише трішечки просунулась углиб на жовте поле. Як вона й очікувала, по долівці пішли тріщини, але на вигляд вони були не такими вже й загрозливими. Ситуація не перший сорт, але якось вони її переживуть.

— Чого ти дожидаєшся? — зарепетувала Мія. — Чому ми тут іще сидимо?

— Я даю можливість шведові виконати наше завдання в готелі і вшитися, — відповіла Сюзанна.

А коли вирішила, що часу минуло достатньо для того, щоб він зробив все що треба, підібрала торби, підвелася, перейшла Другу авеню і вирушила по Сорок шостій вулиці в бік готелю «Плаза-Парк».

ЧОТИРИ


У холі панувало приємне денне світло, розсіяне навскісними панелями з зеленуватого скла. Сюзанна ніколи не бачила такого гарного приміщення — окрім храму Святого Патрика, малося на увазі, — але почувалася в ньому якось відчужено.

«Бо це ж майбутнє», — зринула думка.

Господи, ознак цього майбутнього тут було повно. Автомобілі на вигляд менші й абсолютно інші. Чимало молодих жінок, як вона запримітила, тепер ходять з оголеними нижче пупа черевами, з бретельками ліфчиків напоказ. Цей феномен трапився їй на очі разів п’ять на Сорок шостій дорогою до готелю, перш ніж вона второпала, що це не виняткова погрішність, а такий дивний вивих моди. У її часи, якби в якоїсь жінки засвітилася бретелька (або хоч дюйм комбіне пішов гуляти вулицею, як тоді казали), та бідолаха вмент шукала б притулку в найближчій вбиральні, аби привести себе до ладу. А щодо голого черева…

«Тоді було б не уникнути арешту будь-де, окрім Коні-Айленду, — подумалось їй. — Поза всякими сумнівами». Але найбільше враження на неї справило те, що важко було виразити словами: місто виглядало набагато більшим. Воно гуділо й гриміло довкола неї. Воно вібрувало. З кожним подихом вона відчувала його неповторний, фірмовий смак. Жінки, що перед готелем чекали на таксі (і з бретельками напоказ, і без), були суто нью-йоркськими жінками; швейцари (цілих два), що махали таксистам, були суто нью-йоркськими швейцарами; таксисти (вона чудувалася, як багато серед них було темношкірих, а один, вона помітила, був навіть у тюрбані) були суто нью-йоркськими таксистами, але всі вони були… іншими. Світ забіг уперед. Це відчувалося десь так, ніби її Нью-Йорк року 1964-го був резервною бейсбольною командою. А цей уже грав у якійсь вищій лізі.

Вона ненадовго затрималася посеред вестибюля, дістала з кишені черепашку, щоб заспокоїтися. Ліворуч від неї розташовувався салон. Там сиділи, балакали дві жінки, і Сюзанна задивилася на них, не вірячи власним очам, як високо в них були оголені ноги, що стирчали з-під коротких спідниць (та яких там спідниць, ха-ха). І це ж були не тінейджерки, не якісь кралечки з коледжу, цим жінкам було щонайменше за тридцять (хоча вона мала підозру — їм могло бути й за шістдесят, хтозна, як далеко могла просунутися наука за останні тридцять п’ять років).

Праворуч була невелика крамничка. Десь поза нею, у закутку, щось благословенно знайоме награвало піаніно — «Ніч і день»,[27] — і Сюзанна здогадалася, якщо вона піде на звук, то побачить там багато шкіряних фотелів, багато іскристих пляшок і джентльмена у білому смокінгу, котрий радий буде їй прислужитися, навіть якщо зараз усього лишень перейшло за полудень. Від усього цього їй стало зовсім гарно на душі.

Прямо попереду містилася реєстраційна стійка, а за нею перебувала найекзотичніша жінка з усіх, яких на своїм віку доводилося бачити Сюзанні. На вигляд у ній змішалися білі, чорні і китайці. Там, 1964-го, цю жінку безсумнівно, незважаючи на її красу, обзивали б метискою. А тут її одягнули у надзвичайно гарний костюм і посадовили за реєстраційну стійку великого першокласного готелю. Хай Темна вежа і вельми похилилася, подумала Сюзанна, і білий світ, можливо, вже не дуже певний, але, на її думку, ця жінка за стійкою є доказом (якщо докази комусь тут потрібні) того, що не все розвалюється чи йде в хибному напрямку. Вона якраз балакала з клієнтом, котрий оскаржував рахунок за переглянуті ним у себе в номері відеофільми, бозна, що воно таке.

«Не переймайся, це майбутнє, — знову нагадала сама собі Сюзанна. — Це наукова фантастика, як місто Лад. Сприймай все, як є».

— Мені байдуже, що воно таке і в якому часі, — заявила Мія. — Я мушу бути поряд з телефоном. Я мушу піклуватися про мого малюка.

Сюзанна було пройшла повз щит на тринозі, потім зупинилася й обернулася, щоб уважніше роздивитися, що там написано.


ВІД ПЕРШОГО ЧЕРВНЯ 1999 року


ГОТЕЛЬ «НЬЮ-ЙОРК ПЛАЗА-ПАРК-ХАЯТТ»


ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА


«КОРОЛІВСЬКИЙ ПЛАЗА-ООН».


ЦЕ ЧЕРГОВИЙ ВЕЛИКИЙ ПРОЕКТ


компаній


«СОМБРА»/«ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР»!

«„Сомбра“ — це ж як в тому шикарному кондомініумі „Затока Черепахи“… який так і не було збудовано, судячи з облямованої чорним склом вежі, що там стирчить на розі, — подумала Сюзанна. — Цікаво. А „Північний центр“ — це „Північний центр позитроніки“».

Вона відчула, як укол болю прохромив їй голову. Укол? Та де збіса, то був удар блискавки. В неї аж сльози бризнули з очей. І вона знала, хто наслав на неї цей біль. Це Мія, котру не цікавила ні корпорація «Сомбра», ні «Північний центр позитроніки», ані сама Темна вежа, проявила так своє нетерпіння. Сюзанна розуміла, що з цим треба щось робити, принаймні спробувати щось поміняти. Мія сліпо зосередилася на малюкові, але якщо вона не бажає втратити свого малюка, їй доведеться трохи розширити власний кругозір.

— Вона заїдає тебе всю дорогу, — озвалася Детта. Голос її прозвучав тверезо, жорстко й підбадьорливо. — Та ти й сама це добре знаєш, авжеж?

Сюзанна знала.

Вона почекала, поки чоловік закінчив пояснювати свою проблему — він замовив якийсь фільм під назвою «Х-рейтинг» випадково, але був не проти за нього заплатити, аби лише цю назву не записували до його рахунку, — а тоді зробила крок до стійки. Серце в неї калаталося.

— Мій друг Матьєссен ван Вік мав замовити для мене номер, — промовила вона. При цьому вона помітила, з якою зарозумілою несхвальністю адміністраторка дивиться на її зашмаровану сорочку, і нервово хіхікнула. — Не можу дочекатися, коли врешті візьму душ і перевдягнуся. Трапився невеличкий інцидент. Під час ланчу.

— Авжеж, мадам. Дозвольте мені подивитися.

Жінка повернулася до чогось схожого на невеличкий телевізор із друкарською машинкою при ньому. Натиснула кілька клавіш. Поглянула на екран, а тоді перепитала:

— Сюзанна Мія Дін, це ви?

Істинну правду кажеш, дякую тобі, — ледь не зірвалося з її язика, але вона встигла його прикусити. — Так, це я.

— Чи можете ви мені показати якийсь документ, будь ласка?

На якусь мить Сюзанну заціпило. А тоді вона полізла рукою до очеретяної торби і витягла звідти Орізу, намагаючись тримати її за тупий вигин. Якимсь чином вона згадала слова Роланда, сказані великому ранчеру Кальї Вейнові Оверголсеру: «Наш бізнес — свинець». Звісно, Орізи — це не кулі, але близькі родички. В одній руці вона тримала тарілку, а в другій — маленьку різьблену черепашку.

— Це згодиться? — спитала ласкаво.

— Що… — почала красуня за стійкою, але щойно перевела погляд з тарелі на черепаху, як умент оніміла. Очі її стали величезними і трохи склянистими. Губи її, вкриті якимсь неприродно рожевого кольору блиском (Сюзанні подумалося, що то радше карамель, аніж помада), розтулилися. Вона видала тихе зітхання: «О-х-х-х…»

— Це моє водійське посвідчення, — сказала Сюзанна. — Бачите?

На щастя, нікого не було поруч, навіть портьє. Ті, хто щойно виписався з готелю, перебували на тротуарі, намагаючись зупинити собі таксі; а тут, у холі, було сонно. Від бару, що розташовувався поза сувенірною крамничкою, замість «Ночі і дня», тепер долітали звуки «Зоряного пилу».[28]

— Так, водійське посвідчення годиться, — погодилася адміністраторка тим самим зачудованим голосом-зітханням.

— Гаразд. Ви щось записуватимете?

— Ні… Номер винайняв містер ван Вік… мені лише треба… можна мені потримати черепаху, мадам?

— Ні, — сказала Сюзанна, і адміністраторка почала рюмсати. Сюзанну вкотре приголомшив цей ефект. Вона б ніколи не повірила, що знову змусить ридати стільки людей, як воно колись було трапилось на тому плачевному (першому й останньому) концерті, де вона, тоді ще дванадцятирічна, грала на скрипці.

— О, мені не можна її потримати, — повторила адміністраторка, даючи сльозам повно волю. — Ні, ні, не можна мені її потримати, о Дискордія, тобі не можна її…

— Витріть шмарклі, — промовила Сюзанна, і адміністраторка вмент замовкла. — Дайте мені, будь ласка, ключ від кімнати.

Проте замість ключа ця євразійка вручила їй пакетик з пластиковою карткою. На внутрішньому боці пакетика — либонь, щоб важче було прочитати потенційним злодіям — було написано № 1919. Сюзанну це абсолютно не здивувало. А Мія, звісно, взагалі ні на що не звертала уваги.

Вона трохи поточилася. Похитнулася. Довелося змахнути рукою (тією, в якій тримала свої «водійські права»), щоб утримати рівновагу. Була мить, коли вона подумала, що зараз повалиться просто на підлогу, та потім все повернулося до норми.

— Мадам? — звернулася до неї адміністраторка. З відстороненим, вельми нетутешнім виразом обличчя. — Ви нормально себе почуваєте?

— Так, — сказала Сюзанна. — Лише… втратила на пару секунд рівновагу.

А сама дивувалася, що це таке з нею скоїлось. Авжеж, відповідь їй була відома. Мії, ці ноги належали Мії. А від моменту знайомства з містером «А мені не можна взяти собі sköldpadda» перед вела Сюзанна і її тіло почало повертатися до свого безногого стану. Звучить божевільно, але це правда. Тіло почало налаштовуватися під Сюзанну.

— Міє, давай сюди. Веди нас.

— Не можу. Поки що. Тільки-но будемо самі, я візьмуся.

— Ой, Христосе милосердний.

Сюзанна впізнала цей тон, вельми добре його пізнала. Ця курва виявилася сором’язливою. Сюзанна спитала адміністраторку:

— Це що за штука? Це такий ключ?

— Авжеж, звичайно, сей. Це ключ до вашої кімнати, а також для ліфта. Просто вставте його в щілину тим боком, як показує стрілка. І швидко витягніть. Коли на дверях загориться зелений вогник, можете заходити. У мене в касі трохи більше восьми тисяч доларів готівкою. Я вам усі їх віддам за цю чудову штучку, за вашу черепаху, вашу sköldpadda, за вашу тортугу, за вашу каввіт, за…

— Ні, — обірвала її Сюзанна і знов поточилася. Довелося вхопитися за край стійки.

Ледь утрималася на ногах.

— Я зараз піднімуся. — Спершу вона хотіла зайти до сувенірної крамнички, витратити трохи видурених у Матса грошей на чисту сорочку, якщо вони там є, але вирішила, що це може зачекати. Все мусить зачекати.

— Так, сей. — Ніякої мадам, принаймні наразі. Їй пороблено черепахою. Зникає провалля між світами.

— Ви краще забудьте, що мене бачили, добре?

— Так, сей. Перемкнути вам телефон у стан «не турбувати»?

Тут запротестувала Мія. Сюзанна не звернула на неї ані найменшої уваги.

— Ні, не треба. Я чекаю на дзвінок.

— Як скажете, сей. — А очі її невідривно дивляться на черепаху, тільки на черепаху. — Приємного вам перебування в «Плаза-Парк». Бажаєте, щоб портьє допоміг донести ваш багаж?

«Хіба виглядає на те, що мені треба чиясь поміч, аби донести ці три срані торбочки?» — подумала Детта, але Сюзанна тільки заперечливо мотнула головою.

— Дуже добре.

Сюзанна вже майже відвернулася, але наступна фраза адміністраторки змусила її різко обернутися назад.

— Скоро прибуде Король, Король Ока.

Сюзанна дивилася на цю жінку, роззявивши рота, її здивування межувало з шоком.

Руки в неї взялися гусячою шкірою. Тим часом гарне обличчя адміністраторки залишалося безвиразним. Темні очі не відриваються від черепашки. Губи розтулені, ще й слина тепер блищить поверх помади.

«Якщо я затримаюся трохи довше, — подумала Сюзанна, — у неї просто почнеться оргазм».

Сюзанні дуже хотілося підтримати бесіду про Короля і Око — ця справа саме її стосувалася, — і вона могла б це зробити, вона зараз вела перед, кермувала їхнім автобусом, але знов її хитнуло і вона зрозуміла, що не зможе… якщо тільки, авжеж, не бажає потім повзти до ліфта рачки, а за нею слідом тягнутимуться порожні холоші її джинсів. «Може, якось потім», — подумала вона, розуміючи, що навряд чи; занадто швидко все зараз змінюється.

У бік ліфтів вона рушила вже звично накульгуючи. Голосом, що виражав лише легке співчуття й не більше, адміністраторка промовила їй услід:

— Сей, коли прибуде Король і впаде Темна вежа, всі гарні речі — такі, як ота, що у вас, — вони потрощаться. Настане темрява, й не буде нічого, окрім виття Дискордії і криків кен-той.

Сюзанна не вважала за потрібне відповідати, проте тепер мурашки побігли в неї вже й по потилиці, навіть шкіра на голові стиснулась. Вона стрімко переставала відчувати власні ноги (тобто чужі ноги). От якби вона була в змозі бачити крізь джинси, чи не прозорішають там її нові гарні ноги? Може, вона побачила б, як тече венами кров, яскраво-червона донизу, темніша, виснажена — повертається вгору, до серця? А сплетені в кіски м’язи? Мабуть, що так, подумалось їй.

Вона натиснула кнопку ВГОРУ і вже потім поклала тарелю Орізу до торби, вмовляючи себе триматися, не впасти до того, як відчиняться двері якогось з трьох ліфтів. Піаніст у барі перейшов до «Штормової погоди».[29]

Відкрилися середні двері. Сюзанна-Мія зробила крок всередину ліфта і натиснула цифру 19. Двері сковзнули й зачинилися, але ліфт не ворухнувся.

«Пластикова картка, — нагадала вона собі. — Ти мусиш скористатися карткою».

Вона помітила щілину і, акуратно прицілившись стрілкою вперед, встромила туди картку. Цього разу, натиснувши цифру 19, вона побачила, що кнопка з цим номером засвітилася. І тут же її відкинуло вбік, це Мія вискочила наперед.

Сюзанна не пручалася, навіть відчула полегшення в глибині своєї втомленої душі. А що, хай хтось інший кермує, чом би й ні?

Хай хтось інший якийсь час поведе автобус. Їй було достатньо того, що вона відчула, як до її ніг повернулася тілесна міць.

П'ЯТЬ


Хоч Мія й була тут чужинкою в чужому краї, але навчалася швидко. На дев’ятнадцятому поверсі вона побачила покажчик зі стрілкою, де були номери 1911–1923, і швидко рушила коридором у напрямку № 1919. Зелений килим, зроблений з чогось приємно м’якого, шепотів під її

(їхніми)

краденими туфлями. Вона вставила ключ-картку, відчинила двері й увійшла. У номері стояло два ліжка. Поклавши на одне торби, вона без зацікавленості роззирнулася навколо і втупилася поглядом у телефон.

— Сюзанно! — гукнула нетерпляче.

— Що?

— Що я мушу зробити, щоб він задзвонив?

Сюзанна щиро розреготалася.

— Любонько, ти не перша ставиш це питання, повір. До тебе ним загадувалися щонайменше мільйон разів. Він або задзвонить, або ні. У свій час. Тим часом чому б тобі не роздивитися тут. Пошукати, куди б покласти твоє майно?

Вона очікувала на опір, але дарма. Мія почала нишпорити по кімнаті (навіть не додумавшись відкрити штори, хоча Сюзанні дуже хотілося побачити місто з такої висоти), зазирнула до ванни (розкішної, мармурової на вигляд, та ще й стіни в дзеркалах), потім до шафи. Там, на полиці, накритий пластиковими пакетами для одягу, який збираються віддати до хімчистки, містився сейф. Напис на ньому Мія прочитати не зуміла. Час від часу і в Роланда траплялися подібні проблеми, але в нього вони виникали через різницю між англійською абеткою і «великими літерами» Високої Мови Внутрішнього світу. Сюзанні здалося, що Мія має проблему іншого гатунку; хоча її узурпаторка й знала цифри, читати, як гадала Сюзанна, вона не вміла взагалі.

Сюзанна виступила наперед, проте не на повну силу. Якусь мить вона бачила дві таблички двома парами очей, відчуття було таким дивним, що її аж занудило. Врешті картинка злилася в одну і вона змогла прочитати напис.


ЦЕЙ СЕЙФ ПРИЗНАЧЕНО


ДЛЯ ВАШИХ ОСОБИСТИХ РЕЧЕЙ.


МЕНЕДЖМЕНТ «ПЛАЗА-ПАРК-ХАЯТТ» НЕ НЕСЕ


ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА СХОВАНІ ТУТ РЕЧІ.


ГОТІВКА Й КОШТОВНОСТІ МУСЯТЬ ЗБЕРІГАТИСЯ


В СЕЙФІ ГОТЕЛЮ.


ЩОБ ВСТАНОВИТИ КОД, НАБЕРІТЬ ЧОТИРИ ЦИФРИ


І НАТИСНІТЬ «ВВІД», АБИ ВІДКРИТИ СЕЙФ,


НАБЕРІТЬ ВАШ КОД І НАТИСНІТЬ «ВІДКР»

Сюзанна передала правління Мії, щоб та сама вибрала цифри. Та вибрала одиницю і три дев’ятки. Поточний рік, либонь, найперша комбінація, яку набере можливий готельний злодій, але не найгірша, принаймні не номер кімнати. Крім того, це правильні цифри. Цифри сили. Сіґул. Вони обидві це розуміли.

Набравши цифри, Мія посмикала дверцята, побачила, що сейф замкнуто міцно, потім знову набрала свій код. З глибин сейфа почулося дзижчання, і дверцята прочинилися навстіж. Вона поклала туди вилинялу червону торбу з написом «ДОРІЖКИ СЕРЕДМІСТЯ» — через скриньку, що стояла всередині торби, та ледве пролізла на полицю, — а потім ще й торбу з Орізами. Знову зачинила й замкнула сейф, посмикала за ручку, впевнилася, що все гаразд, і кивнула. Сумка «Бордерз» залишилася на ліжку. Вона дістала з неї пачку грошей і засунула собі до передньої кишені джинсів, до тієї, де вже лежала черепаха.

— Ти мусиш перевдягтися у чисту сорочку, — нагадала Сюзанна своїй незваній гості.

Мія, нічия дочка, не відгукнулася. Їй, вочевидь, було начхати на сорочки — хоч брудні вони, хоч чисті. Вона не відводила очей від телефону. На якийсь час, поки не повернуться перейми, її увага буде зосереджена лише на телефоні.

— А от тепер ми й побалакаємо, — промовила Сюзанна. — Ти обіцяла, і цю свою обіцянку ти мусиш виконати. Тільки не в тому бенкетному залі. — Її пересмикнуло. — Десь надворі, прошу. Мені треба на свіже повітря. Бенкетна зала смердить смертю.

Мія не суперечила. Сюзанна мала відчуття, ніби ця жінка риється на полицях пам’яті — роздивляється, відкидає, роздивляється, відкидає — і нарешті знаходить потрібне.

— Як ми туди потрапимо? — спитала індиферентно Мія. Чорношкіра жінка, котра тепер складалася з двох жінок (знову), сіла на одне з ліжок, зчепивши руки на колінах.

— Немов на санчатах сидить, — промовила до себе Сюзаннина половинка. — Я штовхатиму, а ти кермуй. І пам’ятай, Сюзанно-Міє, якщо бажаєш від мене допомоги, відповідай щиро.

— Відповідатиму, — промовила інша. — Тільки не сподівайся, що мої відповіді тобі сподобаються.

— Що ти хочеш…

— Не має значення! Господи, ніколи ще мені не траплявся хтось, хто б ставив стільки запитань! Часу нема! Тільки-но задзвонить телефон, балачці кінець! Отже, якщо взагалі хочеш, щоб ми почали палавер…

Сюзанна не дала їй закінчити. Вона заплющила очі й відкинулася назад. Ліжко не завадило її падінню; вона його пролетіла наскрізь. Вона дійсно падала, падала у прірву. І чула приглушені відстанню дзвоники тодешу.

«Ось я й знову лечу, — майнула їй думка. А тоді інша: — Едді, я кохаю тебе».


ЗАСПІВ:

Комала-ком-хою!


Як же гарно буть живою,


В демонічнім світлі Місяця


Дивитися здаля на Дискордію.




ВІДСПІВ:

Комала-ком-п’ять!


Тіні хай повзуть, не сплять!


Поки бачиш світ, допоки ходиш світом.


Радій, нема на тобі проклять.



Шостий куплет


ЗАМКОВА ГАЛЕРЕЯ


ОДИН



Падіння закінчилося раптово — вона знов опинилася у власному тілі, і щойно вона це відчула, як перед нею спливла сліпучо яскрава картинка: осяяна сонячними променями шістнадцятирічна Одетта Голмс сидить у комбінації на краю ліжка, накочує собі на ногу шовкову панчоху. Спогад протримався якусь мить, вона навіть відчула запах одеколону «Білі плечі» й мила «Красуня» фірми Pond’s[30] — улюбленого материного мила й позиченого в матері ж парфуму, і подумала: «Це перед Весняним Балом! Я йду туди з Натаном Фріменом!»

Картинка зникла. Замість солодкого аромату мила «Красуня» повіяло холодним, чистим (і разом з тим трохи затхлим) нічним бризом, залишилося тільки непевне відчуття потягання в новому тілі, таке відчуття, ніби підтягуєш у себе на гомілці й коліні шовкову панчоху.

Вона розплющила очі. Вітер подужчав, дрібний пісок летів їй в обличчя. Вона примружилась, скривилася, затулилася рукою, немов готуючись відбити напад.

— Агов! — гукнув жіночий голос. Не такий голос очікувала Сюзанна. У нім не прозвучало різких, переможних нот. — Агов, катай-но сюди, у затишок!

Вона поглянула в той бік і побачила, що її гукає висока, гарна жінка. Сюзанну вразив вигляд Мії — мати малюка виявилась білою. Очевидно, в цьому втіленні проявилася європеоїдна частка особистості Одетти, і цей трюк мусив би неприємно припекти чутливу до расових питань сраку Детти Волкер!

Сама Сюзанна — знову безнога — сиділа в якомусь недолугому одномісному візку, який було притулено в ніші низенького парапету. За парапетом вона побачила абсолютно непривітну панораму, найжахливішу з усіх, які коли-небудь траплялися їй на очі. Тісні скупчення велетенських скель угризалися в небо своїми зубчатими верхівками. У божевільному світлі небесного серпа вони блищали, мов скелети якихось потойбічних істот. Розлетівшись навсібіч від сяйливої усмішки місяця, в небі холодними крижинами палали мільйони зірок. Між западинами ущелин і гострими ребрами скель самотньо вилася, гублячись удалечині, вузька стежина. Сюзанна подумала, що будь-який гурт змушений був би йти по цій стежці тільки один за одним, вервечкою. І нести з собою достатньо припасів. Ані грибів не збереш по дорозі, ані ягід лаконосу, геть нічого. А вдалечині — приглушеною злістю, джерело якої містилося десь за обрієм, — блимало хвилями то дужче, то слабше, темно-малинове світло. «Серце троянди, — спливла їй думка, а тоді: — Ні, інше. Кузня Короля». Вона дивилася на пульсуюче світло з безпорадним, гнітючим замилуванням. Напружилось… розслабилось. Спалахнуло… пригасло. Болячка, що демонструє себе небу.

— Катай-но до мене, якщо взагалі можеш пересуватися, Сюзанно з Нью-Йорка, — позвала Мія.

На ній була важка шаль серапе і схожі на шкіряні штани до колін. Гомілки в неї були подряпані, вкриті струпами. Взута вона була в гуарачі — сандалії з товстими підошвами.

— Бо Король може приворожити, навіть на такій відстані. Ми зараз на тому боці замку, що дивиться на Дискордію. Бажаєш закінчити своє життя серед скель за цією стіною? Якщо він приворожить тебе і накаже стрибнути, ти саме так і зробиш. Твоїх крутих стрільців тут нема, щоб тебе вберегти, авжеж? Атож, атож. Ти тут сама-самісінька, і більш нікого поряд.

Сюзанна спробувала відірвати погляд від рівномірно пульсуючого сяйва, і спершу їй це не вдалося. Мозок ошпарило панікою,

(якщо він приворожить тебе і накаже стрибнути)

і вона вхопилася за неї, як за знаряддя, котрим, якщо на нього сильно натиснути, можна розрізати ті пута, якими її обплутало до цілковитої неможливості поворухнутися. Якусь мить не відбувалося нічого, та враз її кинуло назад з такою силою, що вона ледь встигла вхопитися за край візка, а то так би й полетіла сторчака на бруківку. Знову повіяв вітер, задуваючи піском у лице, обсипаючи кам’яним пилом її волосся, ніби дражнячи.

Проте та тяга… ті чари… той гламмер… що б воно там не було, але воно вщухло.

Поглянула на свою бідарку (хтозна, здається, так називаються подібні коляски) й одразу зрозуміла, як нею користатися. Доволі проста конструкція. Ніякого мула тобі тут не буде, тягловою твариною доведеться працювати самій. Століття пролягли між цією річчю і тим легким крісельцем, яке вони знайшли тоді у місті Топіка, і світлові роки промайнули з того дня, як вона пройшлася на міцних ногах від маленького парку до готелю. Господи, як вона скучила за ногами. Вже встигла скучити.

Та що вдієш.

Вона вхопилася руками за дерев’яні колеса візка, напружилася, але той не поворухнувся, і тоді вона ще дужче напружилася. Вже коли вона ледь не вирішила, що доведеться їй вилізти з візка і проповзти шлях своєї ганьби до того місця, де її чекала Мія, немащені колеса з рипінням, зі стогоном, нарешті ворухнулися. Візок посунув у бік Мії, котра стояла, ховаючись за квадратною кам’яною колоною. Цих колон тут було видимо-невидимо, їх ряд дугою зникав у темряві за поворотом. Сюзанна уявила, як колись в далеку прадавнину (до того, як світ зсунувся зі свого місця) за ними могли ховатися лучники, поки армія нападників закидала замок стрілами або палаючими снарядами з катапульт, чи як там звуться ті машини. А потім лучники займали свої місця в прогалинах між колонами і самі стріляли. Коли це було? Який тоді був світ? А чи далеко звідси до Темної вежі?

Сюзанна гадала, що цей світ розташовується дуже близько.

Вона пропхалася важким, громіздким, неслухняним візком проти вітру і подивилася на жінку у серапе, соромлячись, що, подолавши якусь нещасну дюжину ярдів, вона так захекалася і не в змозі перестати жадібно хапати ротом повітря. Вона глибоко вдихала це затхле, з якимсь камінним присмаком повітря. Колони — в голові їй майнуло, що вони звуться мерлонами, чи якось так — розташувалися праворуч. Зліва лежала кругла заболонь темряви, яку оточувала крихка кам’яна стіна. Віддалік, над протилежною стіною, височіли дві вежі, але одна з них була напівзруйнована — може, блискавкою, а може, якимсь потужним вибухом.

— Ми зараз на галереї, — повідомила Мія. — Це такий хідник Замку-на-Хаосі, знаного колись як замок Дискордії. Ти казала, що хочеш на свіже повітря. Сподіваюсь, тут тобі годяще, як то кажуть у Кальї. Місце це найдальше, Сюзанно, ми в глибинах Прикінцевого світу, неподалік того місця, де на добре чи на зле завершиться ваша експедиція. — Вона помовчала, а потім додала: — Гадаю, що на зле, я майже певна цього. А втім, мене це не обходить, аніскільки не цікавить. Я Мія, нічия дочка, мати одного. Ніхто й ніщо мені, окрім мого малого, не цікаве. Малого мені буде достатньо, атож! Будемо вести балачку? Чудово. Я розповім тобі, що мушу, і розповім чесно. Чом би й ні? Яка мені різниця, туди чи сюди.

Сюзанна роззирнулася довкола. Повернувшись обличчям до центру замку — туди, де, як їй здавалося, було його подвір’я — вона вловила дух древнього тліну. Мія помітила її наморщений ніс і посміхнулась.

— Атож, перші давно померли, та й машини, що їх залишили по собі останні, теж здебільшого зупинились, але запах їхнього мору висить, правда ж? Так зажди з запахом смерті. Спитай у свого друга стрільця, правдивого стрільця. Він знає, бо сам докладається до цієї справи. На нім багато чого висить, Сюзанно з Нью-Йорка. Провина світів висить у нього на шиї, немов зогнилий труп. Однак він зайшов занадто далеко у своєму впертому затятті, і врешті-решт на нього звернули увагу великі. Його буде знищено, атож, і всіх, хто з ним поряд. Я ось сама ношу його погибель у себе в череві, а мені й байдуже.

У світлі зірок добре видно було, як вона випнула вперед підборіддя. Груди її хвилювались під серапе… а ще Сюзанна врешті помітила, який у неї круглий живіт. Нарешті, хоч у цьому світі Мія виглядала беззаперечно вагітною. Явно на останніх днях.

— Давай, питай, користуйся нагодою, — промовила Мія. — Тільки пам'ятай, в іншому світі ми також існуємо, у тому, де ми з тобою в одному тілі. Ми лежимо на ліжку в готелі, ніби спимо… тільки ми ж не спимо, правда, Сюзанно? Аж ніяк. І коли задзвонить телефон, коли подзвонять мої друзі, ми підемо звідси до них. Якщо встигнеш запитати й отримати відповіді, добре. Якщо ні — теж добре. Питай. Чи… чи ти ніякий не стрілець? — скривила вона губи в зневажливій усмішці.

Сюзанна подумала, що якась вона зараз нахабна, така якась аж занадто нахабна. Особливо для особи, яка неспроможна сама знайти дорогу з Сорок шостої до Сорок сьомої вулиці в тому світі, куди вони скоро мусять повернутися.

— Давай, вистрелюй свої питання! Я тобі відповім.

Сюзанна знову кинула погляд у бік темного, зруйнованого колодязя, що був колись м’яким підчерев’ям замку, з цитаделлю й ареною, з амбразурами й барбаканами і бозна з чим іще. Колись вона проходила курс середньовічної історії і тепер пригадала деякі терміни, але то було так давно. Звісно, десь там була й бенкетна зала, саме та, де вона й сама іноді підживлювалась. Але ті часи для неї в минулому. Якщо Мія намагатиметься задуже тиснути на неї або штовхати надто далеко, їй самій від цього буде непереливки.

Але треба розпочати з чогось помірного, легкого, вирішила вона.

— Якщо це Замок-на-Хаосі, — промовила вона, — де ж тоді сам Хаос? Я не бачу там нічого, окрім скупчення скель. І того червоного сяйва на обрії.

Мія з розпущеним по плечах чорним волоссям (ані завитка в цих шовковистих, прямих пасмах, зовсім не таких, як у Сюзанни) показала рукою по той бік внутрішнього провалля, що лежало під ними, в напрямку дальньої стіни, де височіли вежі і галерея продовжувала свій дуговий біг.

— Це цитадель, — сказала вона. — За нею містечко Федік, тепер порожнє, всі загинули від Червоної Смерті тисячу років тому, а може, й більше. За ним…

— Червона Смерть? — перепитала Сюзанна спантеличено (вона злякалася, дивуючись сама собі). Червона Смерть, як в Едгара По? Як у його оповіданні? А чом би й ні? Хіба вони вже не забрідали — щоб потім вибиратися звідти — в Країну Оз Френка Баума? Що наступного разу? Білий Кролик і Червона Королева?

— Мені того не знати, панночко. Єдине, що я можу тобі повідати, це те, що за порожнім містечком є зовнішня стіна, а поза зовнішньою стіною є велика тріщина в землі, заповнена монстрами, котрі морочаться, злягаються, плодяться і плекають наміри видертися звідти. Колись над тим місцем пролягав міст, але він давно завалився. «У часи предковічні», — як то говориться. Вони там такі жахливі, що звичайний чоловік або жінка від одного погляду на них глузд втратять.

Вона обдарувала Сюзанну власним поглядом. Безперечно глузливим.

— Але для стрільця вони ніщо. Для такої, як ти, вони ніщо.

— Навіщо ти з мене глузуєш? — спитала Сюзанна тихо.

Мія поглянула здивовано, а тоді всміхнулася.

— Хіба це була моя ідея, припертися сюди? Стирчати тут на собачому холоді в той час, як Око Короля паскудить обрій і плямує своїм брудним світлом навіть сам місяць? Аж ніяк, пані! Це твоя ідея, тож нічого тобі на мене тут клепати своїм язиком!

Сюзанна могла б відповісти, що, перш за все, не їй належала ідея понести дитину від демона, але зараз був найгірший момент для сварки в стилі «це ти винна, бо ти винна завжди».

— Я не клепаю, — сказала Сюзанна. — Просто питаю.

Мія відмахнулася різким жестом, немов кажучи: не розмінюйся на дріб’язок, — і відвернула лице від Сюзанни. Буркнула собі під ніс:

— Може, в мене нема диплома Моргаузу і взагалі освіти немає. Але в будь-якому випадку — ти мене слухаєш? — свого малюка я виношу. Хай би там як не випали карти. Виношу і вигодую!

Сюзанна раптом багато чого зрозуміла. Мія глузувала, бо сама була налякана.

Окрім власного знання багатьох речей, великою мірою вона була Сюзанною.

Та ж фраза «Може, в мене нема диплома Моргаузу і взагалі освіти немає» — це з «Невидимки» Ралфа Еллісона.[31] Вселившись у Сюзанну, Мія отримала щонайменше дві особистості за ціною однієї. Врешті-решт, це ж саме Мія витягла з забуття (чи з глибокої сплячки) Детту, а саме Детта полюбляла цю фразу, яка демонструвала нутряне презирство й недовіру негрів до того, що іноді називалося «післявоєнною покращеною освітою для негрів». Моженема диплома Моргаузу і взагалі освіти не маю — означає: я знаю те, що знаю, слухами земля повниться, добрі люди розповіли, телеграф джунглів передав депешу…

Сюзанна врешті наважилася.

— Міє, а від кого твій малюк? Ти знаєш ім’я того демона, котрого можна вважати його батьком?

Мія усміхнулася. Сюзанні не сподобалася її усмішка, забагато в ній було від Детти, надто багато зухвалості, глузливої зарозумілості.

— Атож, панночко, я знаю. І ти таки вгадала. Це саме демон окульбачив тебе ним, вельми могутній демон, правду кажучи. Людиноподібний демон! Так і мусило трапитись, бо справжні демони — тобі варто про це знати — оті, покинуті на берегах світів, які обертаються навкруг Вежі відтоді, як занепав Прим, ті демони безплідні. І не без поважної причини.

— А як же тоді…

— Батько мого малюка — твій дін, — перебила її Мія. — Атож, його батько Роланд з Ґілеаду. Нарешті з’явиться онучок у Стівена Дескейна, хоча йому самому, давно зогнилому в могилі, цього вже ніколи не взнати.

Сюзанна вирячилась на неї, геть забувши про холодний вітер, що віяв з пустки Дискордії.

— Роланд?.. Не може цього бути! Він був поряд зі мною, коли демон перебував усередині мене, він якраз витягував Джейка з маєтку в Датч-Гіл, і злягання — це останнє, що могло йому тоді спасти на думку… — Вона здригнулася, згадавши дитину, яку бачила в Доґані. Її очі. Ті її сині очі вбивці. — Ні. Ні, я не можу в це повірити.

— Однак його батько — Роланд, — наголосила Мія. — І коли малюк прийде у світ, я назву його ім’ям із твоєї пам’яті, Сюзанно з Нью-Йорка, тим ім’ям, яке ти запам’ятала в ті часи, коли вивчала замкові подвір’я, всякі мерлони, требушети та барбакани. А чом би й ні? Ім’я гарне, підходяще.

«Вступ до середньовічної історії» професора Мюрі,[32] ось про що вона каже.

— Я назву його Мордред,[33] — промовила вона. — Ростиме він швидко, швидше за людину, оскільки натуру має демонську. Він виросте сильним, мій любий хлопчик. Моє уособлення всіх будь-коли сущих стрільців. І отже, як і той Мордред з твоєї казки, він замордує свого батька.

По цих словах Мія, нічия дочка, здійняла руки до обсадженого зірками неба і заволала, але що звучало в тім крику — жах, печаль чи радість, — Сюзанна зрозуміти не могла.

ДВА


— Пригощайся, — запропонувала Мія. — Ось що в мене є.

З-під свого серапе вона видобула гроно винограду і паперовий пакет з жовтогарячими фруктами лаконосу, пухкими, як її черево. Звідки, дивувалася Сюзанна, могли взятися ці фрукти? Може, їхнє спільне тіло зараз сновидою гуляло там, у «Плаза-Парк»? Може, в номері стояв кошик з фруктами, якого вона не зауважила? Чи ці фрукти — плоди чистої уяви?

Та яка різниця. Апетит, якщо вона його до того й мала, тепер, після зізнань Мії, її покинув. Той факт, що повідана нею історія була неможливою, тільки додавав їй жахливості. А ще вона не могла перестати думати про дитинча в утробі, побачене нею на одному з тих телеекранів. І про ті його сині очі.

— Ні. Такого бути не може, чуєш? Це неможливо!

Вітер, що дув крізь прогалини між мерлонами, пронизував її до кісток. Вона підважилася на руках, зісковзнула з візка, примостилася під галерейною стіною поряд з Мією і, задивившись вгору на чужі зірки, прислухалася до невпинного виття вітру.

Мія напихалася виноградом. З одного кутика її рота стікав сік, а з протилежного кута вона зі швидкістю кулемета випльовувала кісточки. Проковтнула, утерлася і промовила.

— Може. Ще й як може бути. Та що тут гадати: все так і є. А ти все ще рада, що прийшла сюди, Сюзанно з Нью-Йорка, чи вже вважаєш, що краще було б не вдовольняти власної допитливості?

— Якщо я мушу розрішитися не своєю дитиною, я волію знати геть усе про цю дитину. Ти здатна це зрозуміти?

Почувши таку роблену брутальність, Мія кліпнула, а потім кивнула.

— Гаразд. Розкажи мені, яким чином дитина може бути Роландовою. І якщо хочеш, щоб я повірила твоїм розказням, почни з такого, що змусить мене вірити.

Мія ввігнала нігті у шкірку лаконосу, зідрала її одним швидким порухом і жадібно зжерла. Хотіла було зробити те саме з наступним, та завагалася і просто почала перекочувати фрукт між долонями (такими бентежно білими долонями), зігріваючи.

Та врешті почала.

ТРИ


— Скільки усього Променів, Сюзанно з Нью-Йорка?

— Шість, — відповіла Сюзанна. — Було шість принаймні. Гадаю, зараз залишилося тільки два, котрі…

Мія нетерпляче змахнула рукою, ніби кажучи: не гай мого часу.

— Атож, шість. Отже, коли Промені були сотворені з тієї великої Дискордії, з того бульйону творення, котрий дехто (включно з манні) називає Обером, а інші — Примом, то що їх сотворило?

— Не знаю, — сказала Сюзанна. — Може, Бог, а ти як гадаєш?

— Можливо, десь є й Бог, але ці Промені, Сюзанно, постали з Приму силою подиху магії, справжньої магії, котра зникла ще в прадавнину. Чи то Бог був колись сотворив магію, чи навпаки — магія Бога? Мені про те не знати. Це питання до філософів, а моя справа материнство. Проте колись, в прадавні часи, існувала сама лиш Дискордія, і от з неї-то й виринули міцні шість Променів, котрі перетинаються між собою в єдиній точці. Задля вічного їх підтримання існувала магія, але коли магія щезла звідусіль, окрім єдино тільки Темної вежі, котру дехто називає Кан Калікс, Залою Вороття, людей охопив відчай. Коли минула Доба Магії, надійшла Доба Машин.

— «Північний центр позитроніки», — промурмотіла Сюзанна. — Біполярні комп’ютери, слоутрансові двигуни. — Пауза. — Блейн Моно. Але все це існує поза нашим світом.

— Гадаєш? Хочеш сказати, твій світ виняток? А як щодо напису на щиті в готельному холі?

Луснув лаконос. Мія обдерла фрукт і зжерла, пирснувши соком крізь знайомий вищир.

— А я гадала, ти не вмієш читати, — промовила Сюзанна. Сенсу в цій фразі не було, та ні на що інше вона не спромоглася. Подумки вона все поверталася до образу немовляти, до його яскравих синіх очей. Очей стрільця.

— Атож, зате я знаю свою справу, тому коли тобі заманеться читати, я теж читаю вельми добре. Ти хочеш сказати, що не пам’ятаєш того щита в холі готелю? Це ти мені хочеш сказати?

Звісно ж, вона його пам'ятала. Згідно з написом на щиті «Плаза-Парк» через місяць стане частиною організації, що називається «Сомбра»/«Північний центр позитроніки». Але, промовивши «це існує поза нашим світом», вона мала на увазі 1964 рік — рік чорно-білих телевізорів, абсурдних, величезних, як кімната, комп’ютерів та алабамських копів, котрим страх як кортить спустити собак на чорношкірих борців за виборчі права. Все дуже перемінилося за ті тридцять п’ять років, що відтоді промайнули. Наприклад, той апарат, схожий на комбінацію телевізора й друкарської машинки, за стійкою євразійської дівчини-адміністраторки — звідки Сюзанні знати, що то не біполярний комп’ютер, котрий працює на якомусь слоутрансовому двигуні? Нізвідки.

— Давай далі, — сказала вона Мії.

Мія знизала плечима.

— Ви самі себе прирекли, Сюзанно. Ви на позір такі категорично рішучі, та коріння ж, воно завжди одне й те саме: слабшає ваша віра, тож на заміну їй ви дістаєте раціональну думку. Але в думці нема любові, ніщо не виживає в раціональних розмислах, тільки смерть.

— Який це має стосунок до твого малюка?

— Сама не знаю. Багато чого я не знаю. — Вона підняла руку, зупиняючи Сюзанну, перш ніж Сюзанна встигла промовити слово. — Ні, ні, я не тягну час і не намагаюся звести тебе на манівці геть від того, що тобі треба взнати, я говорю так, як мені підказує серце. Ну, ти слухатимеш мене чи ні?

Сюзанна кивнула. Вона послухає… хай навіть це триватиме трішки довше. А якщо ця балачка не повернеться до немовляти, вона сама її спрямує в той бік.

— Магія щезла. Мерлін ретирувався до своєї печери в якомусь зі світів, в іншому світі меч Ельда поступився пістолетам стрільців, і магія випарувалася. Тоді в стародавні роки великі алхіміки, великі вчені, великі… — може, механіки? — великої мудрості люди, ось кого я маю на увазі, словом, якісь люди великого розмислу — ось вони-то зібралися докупи і створили машини, здатні керувати Променями. То були прекрасні машини, але то були смертні машини. Магію замінили машинами, дуї кенніт, а тепер ці машини руйнуються. У деяких світах страхітливі пошесті вигубили вже ледь не все живе.

Сюзанна кивнула:

— Ми бачили один з таких світів, — сказала вона тихо. — Там це називають супергрипом.

— Руйначі Багряного Короля лише підганяють процес, котрий і без того прогресує. Машини скаженіють. Ти сама бачила. Ті люди вважали, що завжди будуть такі ж, як вони, нові люди, котрі майструватимуть нові машини. Ніхто з них не передбачав того, що відбувається. Цієї… цієї всесвітньої виснаженості.

— Світ зрушив з місця.

— Атож, панночко, так воно й є. І не залишив нікого, хто б замінив машини, котрі могли б підтримувати рештки магії в дії, бо Прим звідтоді давно відступив. Магія щезла, а машини руйнуються. Невдовзі й Темна вежа завалиться. Можливо, вистачить часу на єдиний шикарний сплеск універсальної раціональної думки, перш ніж темрява запанує навіки. Хіба це не чудово?

— А хіба Багряного Короля не буде також знищено, коли впаде Вежа? І всіх його посіпак? Лобурів із кривавими дірками в лобах?

— Йому було обіцяно його власне королівство, де він правитиме вічно, насолоджуючись розвагами на свій специфічний смак.

Огида прозвучала в голосі Мії. А ще, либонь, і страх.

— Обіцяно? Ким обіцяно? Хто ж є могутніший за нього?

— Панночко, я не знаю. Можливо, він сам собі усе наобіцяв. — Мія знизала плечима, намагаючись не дивитися Сюзанні в очі.

— А може щось завадити падінню Вежі?

— Навіть твої друзі стрільці не сподіваються завадити її падінню, — сказала Мія. — Хіба що уповільнити процес, звільняючи Руйначів, і, якщо це можливо, знищити Багряного Короля. Рятуймо. Рятуймо Вежу, як це зворушливо звучить! А він тобі хоч раз казав, що саме це і є його метою?

Сюзанна замислилась, а потім похитала головою. Якщо навіть серед усього говореного Роланд їй про це казав, вона цього на пригадувала. А була певна, що запам'ятала б.

— Ні, не казав, — провадила далі Мія. — Бо він не бреше своєму ка-тетові, якщо може цього не робити, гонор йому не дозволяє. Єдина ціль, заради якої Роланд йде до Вежі, полягає в тім, що він мріє її побачити. — А далі вона додала, ледь не з гарчанням: — А може, хоче ввійти туди і вилізти на самісінький верх, його амбіції можуть сягати аж так високо. Можливо, він мріє стати на тамтешній галереї, як оце ми тулимось на тутешній, і прокричати імена своїх загиблих товаришів і всіх зі свого родоводу аж до самого Артура Ельда. Але рятувати її? Аж ніяк, добра панночко! Тільки повернення магії могло б її врятувати, а твій дін — ти й сама це чудово знаєш — знається лише на свинці.

Ніколи ще, відколи вона почала подорожувати крізь світи, Сюзанна не чула, щоб майстерність Роланда виставляли в такому жалюгідному світлі. Її ці слова опечалили й розізлили, але вона намагалася приховати свої почуття.

— Розкажи мені, яким чином твій малюк може бути Роландовим сином, я мушу це почути.

— Атож, це хитрий трюк, його тобі могли б пояснити старі з Річкового Перехрестя.

Сюзанну пересмикнуло.

— Звідки ти так багато знаєш про мене?

— Бо ти одержима, — відповіла Мія. — І той, хто тебе держить, — це, звісно, я. Я можу переглядати всі, які лише захочу, твої спогади. Я можу бачити твоїми очима. А зараз сиди тиш та слухай, якщо бажаєш щось взнати, бо я відчуваю, часу в нас залишилося ледь-ледь.

ЧОТИРИ


Ось, що розповів Сюзанні її демон.

— Як ти й сказала, є шість Променів, але є й дванадцять Вартових, по одному на кожнім кінці кожного Променя. Цей, на котрому ми перебуваємо, це Промінь Шардика. А якщо перейти далі за Вежу, там він стає Променем Матурина, Черепахи, на чиєму панцирі тримається світ.

Таким чином, існує усього шість первісних демонів, по одному на кожен Промінь. Під ними лежить величезний невидимий світ, з тими істотами, що залишилися на берегах екзистенції, коли щез Прим. Там є демони балачки, демони домашні, котрих дехто зве привидами, є демони уразу, котрих творці машин і прихильники великого фальшивого бога раціональності, на кшталт тебе, називають хворобами. Дрібних демонів багато, але первісних тільки шість. Але оскільки до шести Променів приставлено дванадцять Вартових, то й різновидів первісних демонів також дванадцять, бо кожний первісний демон є водночас і жінкою, і чоловіком.

Сюзанна почала розуміти до чого ведеться, і в неї немов щось обірвалося всередині. З-поза галереї, від голих здиблених скель, які Мія називала Дискордією, долинув чийсь жахливо дикий регіт. До першого невидимого гумориста приєднався другий, потім третій, четвертий, п’ятий. Раптом здалося, ніби цілий світ регоче з неї. І, либонь, не без причини, бо жарт видався першосортний. Але звідки ж їй було знати?

Незважаючи на регіт гієн — чи що воно там було, — Сюзанна промовила:

— Ти хочеш сказати, що первісні демони безплідні тому, що вони гермафродити?

— Атож. У країні Оракула твій дін якраз і злягався з одним з таких первісних демонів заради отримання тієї інформації, що Високою Мовою зветься пророцтвом. Він не мав підстав запідозрити, що той Оракул є чимось іншим за звичайного суккуба, які іноді населяють самотні місцини…

— Аякже, — мовила Сюзанна. — Така собі звичайнісінька секс-пригода з демоном.

— Вважай хоч би й так, — відповіла Мія і запропонувала їй лаконос, цього разу Сюзанна не відмовилася і почала катати фрукт між долонями, зігріваючи його шкуринку. Голоду вона ще не відчувала, але в роті вже пересохло. І то дуже.

— Від стрільця його сім’я демон сприйняв як жінка, а тобі його влив як чоловік.

— Коли ми були у велемовному кружалі, — понуро мовила Сюзанна.

Вона згадала, як злива періщила по їх задраному вгору обличчю, як невидимі руки стискали їй плечі, як у тварі розбухло, коли вона кінчала, немов розриваючи її на шматки. Найгірше відчуття — той величезний холодний член усередині неї. Тебе ніби трахають крижаною бурулькою.

Як їй вдалося таке пережити? Звісно, що закликавши Детту. Покликавши цю курву, переможницю пари сотень гидотних секс-герців, що відбувалися на парковках біля десятків задрипаних придорожніх забігайлівок. Детту, котра запопала твар…

— Воно намагалося вислизнути, — сказала вона Мії. — Щойно второпало, що його член раптом потрапив до скаженої китайської нігтедробарки, воно тут же спробувало втекти.

— Якби він хотів утекти, — спокійно промовила Мія, — він би напевне зміг це зробити.

— Навіщо йому було морочитися, щоб мене дурити? — спитала Сюзанна, хоча тепер і сама, без Мії, могла дати відповідь на це питання, тепер уже могла. Звісно, вона була потрібна тій тварі. Тварі потрібно було, аби вона виносила малюка.

Роландового малюка.

Роландову погибель.

— Ти взнала все, що треба знати, про малюка, — сказала Мія. — Згодна?

Сюзанна гадала, що так і є. Якийсь демон у жіночій подобі прийняв Роландове сім’я; якось зберіг його, а потім у чоловічому образі вихлюпнув у Сюзанну Дін. Мія мала рацію. Вона тепер знає все, що потребувала знати.

— Я дотрималась своєї обіцянки, — сказала Мія. — Повертаймося. Цей холод на зле малюкові.

— Ще хвилинку, — попросила Сюзанна. Вона показала лаконос. Помаранчева шкірка золотавого плоду вже пішла тріщинами. — Мій фрукт якраз набубнявів. Дозволь, я його з’їм. Крім того, маю ще одне питання.

— Їж і питай, та швидше.

— Хто ти? Хто ти сама насправді? Ти той самий демон? До речі, демониця має ім’я? А в нього є ім’я?

— Ні, — відповіла Мія. — Первісні демони не мають потреби в іменах, вони просто такі, якими вони є. Чи демон я? Це тобі хтілося б знати? Атож, гадаю, що я демон. Або була ним колись. Зараз все стало таким непевним, немов уві сні.

— Тож ти — це не я… чи я?

Мія промовчала. І Сюзанна зрозуміла, що вона, либонь, і сама цього не знає.

— Міє? — промовила вона тихо, задумливо.

Мія скоцюбилась під мерлоном, підіткнувши серапе собі між ніг. Сюзанна помітила, які в неї напухлі щиколотки, і відчула миттєвий жаль. Але тут же його в собі задавила. Не час зараз на жалощі, бо нема в них правди.

— Ти, дівахо, тут усього лиш нянька.

Реакція сталася саме така, на яку вона сподівалася, навіть потужніша. Спершу на обличчі Мії відбився шок, потім гнів. Та де там збіса, на лиці в неї була справжня лють.

— Ти брешеш! Я мати мого малюка! Сюзанно, коли він народиться, припиниться всяка гонитва світами у пошуках Руйначів, бо мій малюк буде найвеличнішим з них усіх, він здатен буде зруйнувати обидва ще цілих Променя сам-один!

Голос її був сповнений такої гордості, що це межувало з божевіллям.

— Мій Мордред! Ти чуєш мене?

— О, так, — промовила Сюзанна. — Чую. Отже, ти дійсно збираєшся чвалом помчати до тих, хто поставив собі на меті завалити Вежу, чи не так? Вони зателефонують і ти побіжиш. — Вона зробила паузу, а тоді доволі м’яко закінчила: — А коли ти до них прийдеш, вони гарненько тобі подякують, заберуть у тебе малюка, а тебе відправлять назад, до того бульйону, з якого ти була з’явилася.

— А от і ні! Саме я його буду ростити, так вони мені обіцяли! — Мія обхопила своє черево навхрест руками, немов захищала його від когось. — Він мій, я його матір, і саме я його буду викохувати!

— Дівчинко, чому б тобі не подивитись на речі тверезо? Ти гадаєш, вони насправді дотримаються своєї обіцянки? Вони? Як таке можливо, що ти така розумна, а цього не бачиш?

Звісно, Сюзанна вже знала, що почує у відповідь. Материнство засліплювало Мію.

— А чому це вони не дозволять мені його ростити? — верескнула Мія. — Хто зробить це краще за мене? Хто краще за Мію, котра створена лише для того, щоб виносити сина й виростити його?

— Але ж ти — це не лише ти, — сказала Сюзанна. — Ти така ж, як ті діти Кальї, та й майже як усяке інше, з чим я з моїми друзями стикалася на нашому шляху. Міє, ти одна з двійнят! Я твоя інша половинка, і саме я живлю тебе. Ти дивишся на світ моїми очима і дихаєш моїми легенями. Я мушу виношувати малюка, бо сама ти на це неспроможна, чи не так? Ти така ж стерильна, як ті твої боси. І щойно лиш вони отримають твоє дитя, свого атомного Руйнача, вони тут же позбавляться тебе, бо тільки так вони можуть позбавитись мене.

— Вони мені пообіцяли, — повторила Мія. Вона потупилась, на лиці читалася впертість.

— Подивись на це з іншого боку, — наполягала Сюзанна. — Подивися під іншим кутом, благаю тебе. Якби я була на твоєму місці, а ти на моєму, що б ти сама подумала, аби я розповіла тобі про таку обіцянку?

— Я б наказала тобі прикусити твого дурного язика!

— Хто ти насправді? Звідки, чорти тебе забирай, вони тебе дістали? Чи ти була відгукнулася на оголошення в газеті, типу: «Потребуємо сурогатної матері. Гарна винагорода. Недовгий термін роботи»? Хто ти насправді?

— Стули пельку!

Сюзанна, стоячи на кульшах, нахилилася вперед. Зазвичай така поза була вкрай невигідною для неї, але зараз вона геть забула про незручності і про той недоїдений плід, який так і тримала в руці.

— Ну, давай! — прохрипіла вона голосом, в якому бриніли інтонації Детти Волкер. — Нумо, зніми собі з очей полуду так самісінько, як ти змусила мене її зняти в себе з очей! Скажи правду і плюнь чортові межи очі! Хто ти, розтуди твою матір, є така?

— Я не знаю! — проверещала Мія, і шакали внизу поміж скель відповіли їй своїм реготливим вереском. — Я не знаю. Я не знаю, хто я така, ти задоволена?

Звісно, Сюзанна не була цим задоволена і збиралася натиснути на Мію ще жорсткіше, але тут заговорила Детта Волкер.

П’ЯТЬ


Ось що повідав Сюзанні інший її демон.

Лялечко, ти мусиш трішечки подумати своєю головою, так мені здається. Бо ця ж тупа, як той пень, дівка не вміє читати, а рахувати вміє ледь-ледь, хай у неї нема диплома Моргаузу і взагалі освіти немає, але ж ти-то сама навчалася, міс О-Детта Голмс, і не деінде, а в Ко-лум-байському університеті, ще б пак, наша Чорна Перлинка з океанічеських глибин, аж такі ми гарнюні розумаки.

По-перше, ти мусиш помізкувати, яким чином вона завагітніла. Вона каже, що трахнула Роланда заради його живчика, а тоді обернулася на мужика, стала Демоном Кружала, і вприснула ту його сперму тобі, а ти й понесла, ти закидувалася усім тим непотребом, що вона силувала тебе його жерти, тож мені цікаво, де ж саме в цьому всьому ділі присутня вона, ось що бажає знати Детта. Як це так сталося, що це вона сидить отут черевата, закутана у засмальцьовану ковдру? Чи це усього лиш… як там ти її звеш… техніка візуалізації?

Сюзанна не знала, що тут думати. Вона лише побачила, як Мія раптом подивилася на неї скоса. Поза сумнівом, вона дочула щось з цього монологу. Як багато? Не вельми, хотілося вірити Сюзанні; слівце там, слівце сям, але загалом якесь курзу-верзу. Та хоч там як, а Мія поводилася як справжня матір. Матір малюка Мордреда! Ну чисто тобі комікс Чарлза Адамса.

— Авжеж, — задумливо промовила Детта. — Поводить вона ся як матір, дійсно, закуталася вся з ніг до голови, тут ти маєш рацію.

«Та все ж таки, — подумала Сюзанна, — людська сутність належить тільки їй. Може, якщо вона позбавиться материнського інстинкту, тоді й Мія щезне

Чиясь холодна рука стиснула Сюзанні зап’ястя.

— Хто це тут? Це та, злоязика? Якщо це вона, жени її геть. Вона лякає мене.

Сюзанна її теж ще побоювалася насправжки, проте вже не так сильно, як тоді коли вона вперше змушена була визнати, що Детта насправді існує. Вони не стали подружками, та певне ніколи й не стануть, але ж ясно, що Детта Волкер може бути потужною союзницею. Лихослів’я не було єдиним її достоїнством. Варто було побороти відразу до її ідіотського акценту придорожнього метелика, як ставала очевидною її прозірливість.

— З цієї Мії, може так статися, вийде вельми могутня союзниця, якщо ти зметикуєш, яким способом перетягнути її на свій бік. Навряд чи є в світі щось завзятіше за розлючену мамуню.

— Ми повертаємось, — мовила Мія. — Я відповіла на твої питання, цей холод шкідливий для малюка, і та падлюка знову тут. Палавер закінчено.

Але Сюзанна ривком скинула її руку в себе з зап’ястя і трохи посунулась назад, подалі від Мії. Холодний вітер, задуваючи в прогалину між мерлонами, мов ножами, проштрикував її легеньку сорочку, але водночас, як ій здалося, вітер прочищав її мозок, освіжав здатність до мислення.

— Частково вона — це я, бо має доступ до моєї пам’яті. Перстеник Едді, люди з Річкового Перехрестя, Блейн Моно. Але вона також мусить бути чимось більшим за мене, бо… бо…

Продовжуй, дівчинко, в тебе непогано виходить, тільки щось ти гальмуєш.

— Бо вона знає також багато іншого. Вона знає про демонів, про малих і про первісних. Вона знає, як з’явилися Промені — приблизно — і про магічний бульйон творення, про Прим. Наскільки я пам’ятаю, примами називали дівчаток, котрі безупинно обсмикували собі спіднички на колінах. Від мене іншого значення цього слова вона добути не могла.

Їй спливло на думку, на що була схожа ця розмова: так батьки роздивляються своє новонароджене дитя. Новонародженого малюка. У нього твій ніс. Так, але очі в нього твої. Так, але, боронь Боже, звідки взялося в нього таке волосся?

Тут озвалася Детта.

— А ще вона має друзів у Ну-Йорку, ти не забувай про це. Принаймні їй хочеться так думати, ніби вони їй друзяки.

— Отже, вона також хтось чи щось інше. Хтось з невидимого світу домашніх демонів і демонів уразу. Але хто? Чи насправді вона одна з первісних демонів?

Детта засміялася.

— Це вона так каже, але ж вона бреше, сонечко! Я точно це знаю!

— Тоді що ж воно за таке? Чим воно було, перш ніж стати Мією?


Аж тут, оглушливо-пронизливий, ледь не до болю у вухах, задзеленчав телефонний дзвінок. Звук був таким недоречним у цьому занедбаному замку, що спершу Сюзанна навіть не зрозуміла, що воно дзеленчить. Гієни чи шакали — ті тварі у Дискордії, що вже були замовкли, — знов почали верещати, вторячи новому звуку.

Проте Мія, нічия дочка і матір Мордреда, вмент второпала, що саме дзеленчить. Вона виступила наперед. І Сюзанна одразу ж відчула, як тремтить і стає ірреальним навколишній світ. Він майже завмер, перетворившись на щось подібне до картини. Негарної картини, до речі.

— Ні! — скрикнула вона і кинулась на Мію.

Але Мія — хоч яка там вона була вагітна, хоч би й з опухлими щиколотками, і беззахисна — легко її вгамувала. Роланд був показував Сюзанні кілька прийомів рукопашного бою (Детта в ній аж кувікала у захваті від брутальної жорстокості тих трюків), але проти Мії вони виявилися марними; та блокувала кожен її порух раніш, ніж вона встигала замахнутися.

— Авжеж, так, звісно, вона знає всі твої трюки так само, як знає про тітоньку Таліту з Річкового Перехрестя чи про моряка Топсі з Лада, бо має вільний доступ до твоєї пам'яті, бо вона і є, до якоїсь міри, тобою…

І тут її думки припинились, бо Мія викрутила їй руки за спину і вгору, та ж Боже правий, яким нестерпним був цей біль.

— Ну, ти і дурепа, — мовила з добродушним презирством захекана Детта, але, перш ніж Сюзанна спромоглася на відповідь, відбулося щось дивовижне: світ репнув, наче пересохлий паперовий аркуш. Проріха простяглася від брудної бруківки галереї до найближчого мерлона, а тоді вгору, в небеса. Вона виросла до обтиканого зірками неба і навіть місяць розірвала навпіл.

На якусь мить Сюзанні здалося, що це вже гаплик, один, а то й обидва останніх Промені тріснули і Вежа впала. А тоді, крізь цю проріху, вона побачила двох жінок на одному ліжку в двомісному номері № 1919 у «Плаза-Парк-готелі». Вони лежали з заплющеними очима, обіймаючи одна одну. На них були однакові, зашмаровані кров’ю сорочки і сині джинси. Риси обличчя вони теж мали однакові, але тільки в одної з них було пряме шовковисте волосся, цілі ноги нижче колін і біла шкіра.

— Йде геть, не перешкоджай мені! — хекнула їй у вухо Мія. Сюзанні аж лоскотно стало від дрібних бризок слини. — Не смій заважати мені й моєму малюкові. Бо я сильніша, чуєш? Я сильніша!

«Які тут можуть бути сумніви, — подумала Сюзанна, в той час як її засмоктувало у зростаючу проріху. — Принаймні зараз».

Її проштовхнуло крізь діру в реальності. На мить здалося, що шкіра в неї взялася кригою і водночас вона горить. Десь дзеленькнули дзвоники тодешу, а тоді…

ШІСТЬ


…Вона сіла на постелі. Одна жінка, не дві, зате з цілими ногами. Сюзанну штовхнуло, крутнуло, і вона опинилася позаду. Мія тепер кермувала. Мія вхопилася за телефон, спершу притулила слухавку до вуха догори ногами, потім перевернула правильно.

— Алло? Алло!

— Алло, Міє, моє ім’я…

Вона перебила:

— Ви дозволите мені залишити мою дитину в мене? Ця курва всередині мене каже, ніби ні!

На тому боці зависла пауза, спершу довга, а далі дуже довга. Сюзанна відчула переляк Мії, спершу він задзюрив струмочком, а далі ринув бурхливим потоком. «Не треба так перейматися, — намагалася вона сказати їй. — Ти володієш тим, чого вони прагнуть, тим, що їм потрібно, невже ти цього не розумієш?»

— Алло, ви тут? Господи, ви ще тут? БЛАГАЮ, СКАЖІТЬ, ЩО ВИ ЩЕ ТУТ!

— Я тут, — промовив чоловічий голос спокійно. — Що, починаємо знову, Міє, нічия дочко? Може, мені дати відбій, щоб ти прийшла… трохи прийшла до тями?

— Ні! Ні, не робіть цього, не робіть цього, благаю.

— Ти мене більше не перебиватимеш? Нема жодних причин для інсинуацій.

— Я обіцяю.

— Моє ім’я Річард П. Сейр. — Сюзанні звідкілясь було знайоме це ім’я, але звідки? — Ти знаєш, куди ти мусиш прийти, чи не так?

— Так! — тепер уже палко, палаючи від догідливості. — У Діксі-Піґ, на розі Шістдесят першої вулиці й Лексингворт-авеню.

— Лексингтон, — виправив її Сейр. — Одетта Голмс допоможе тобі знайти дорогу, я певен.

Сюзанна хотіла закричати: «Це не моє ім’я!» Натомість вона промовчала. Цьому Сейру сподобається, якщо вона закричить, хіба ні? Сподобається, якщо вона втратить витримку.

— Одетто, ти там? — глузливо-задоволено спитав. — Ти там, сучко?

Вона уперто мовчала.

— Тут вона, тут, — задріботіла Мія. — Я не знаю, чому вона не відповідає, я її зараз уже не тримаю.

— О, гадаю, я сам знаю чому, — милостиво повідомив Сейр. — Їй не подобається її ім’я, це по-перше. — А тоді, імітуючи когось, кого Сюзанна не знала: — «Не називайте мене більше Клеєм, Клей — моє рабське ім’я, називайте мене Мухаммед Алі!»[34] Правильно, Сюзанно? Чи це було вже після твого часу? Так, гадаю, дещо пізніше. Вибач. Час інколи такий облудний, чи не так? Не звертай уваги. Я тобі про дещо розповім за хвильку, моя дорогенька. Боюсь, тобі воно не дуже сподобається, але, гадаю, ти мусиш це знати.

Сюзанна тримала мовчанку. Хоча утримуватись їй ставало дедалі важче.

— А щодо найближчого майбуття твого малюка, Міє, то я здивований тим, що в тебе взагалі виникла потреба запитувати про це, — повідав Сейр.

Хто б він не був, цей Сейр, він був ще той крутій, у його голосі містилася абсолютно точно виважена доля ображеності.

— Король дотримується своїх обіцянок, на відміну від декого, кого я міг би назвати. Але не будемо розводитися зараз про чесність, просто подумай практично! Хто інший міг би виховувати дитя, яке значить більше за всіх будь-коли народжених дітей… включно з Христом, включно з Буддою, включно з Пророком Мухаммедом? Чию ще цицьку, вибачаюсь за вульгаризм, ми б довірили йому ссати?

«Їй це чисто музика до вух, — з огидою подумала Сюзанна. — Саме те, чого вона так прагнула почути. А чому? Бо вона — Матір».

— Ви довірите його мені! — схлипнула Мія. — Звісно, тільки мені! Дякую вам! Я така вам вдячна!

Сюзанна заговорила врешті. Сказала їй, щоб не вірила йому. І, звичайно, її слова було проігноровано.

— Я не міг би тобі збрехати так само, як не зміг би порушити обіцянки, яку дав би власній матері, — промовив голос у телефоні. («А ти взагалі мав матінку, золотце?» — гмикнула Детта). — Хоча правда буває іноді болісною, лжа зазвичай повертається до нас й угризає, хіба не так? У нашому випадку правда полягає в тім, Міє, що ти не зможеш тримати при собі малюка дуже довго, його дитинство буде не таким, як в інших, звичайних дітей…

— Я знаю! О, я це розумію!

— …Але протягом п’яти років він буде саме з тобою… а можливо, цілих сім років… він отримуватиме все найкраще. Звісно, від тебе, але також і від нас. Наше втручання буде мінімальним…

Детта Волкер випорснула наперед, прудка й оскаженіла, немов щойно розжареною олією ошпарена. Їй вдалося лише на мить заволодіти голосовими зв’язками Сюзанни Дін, але ця мить виявилася безцінною.

— Ой, правдонька, любонько, ой, правдонька, — прогелґотіла вона. — Він не кінчить тобі в рота і не обвафлить тобі волосся!

— ЗАТКНИ цю суку! — мов батогом оперіщений, стявся Сейр, і Сюзанна відчула ривок — це Мія заштовхнула Детту подалі, але та не переставала реготати навіть полетівши догори дриґом у глухий куток їх спільного розуму. Знову під арешт.

— Та я все вже йому висказала, чорти мене забирай, авжеж! — галасувала Детта. — Сказала, чого вартий цей білий мазефакер!

Тепер голос Сейра в телефонній слухавці звучав холодно.

— Міє, ти там контролюєш ситуацію чи ні?

— Так, так, я контролюю!

— Тоді, щоб такого більше не повторилося.

— Не буде!

І тоді десь — за відчуттям, ніби вгорі над нею, хоча справжніх напрямків не існувало тут, в їх спільному розумі, — щось брязнуло. Таке, ніби залізне.

«Ми й справді тепер опинилися в тюрмі, — повідомила вона Детті, але Детта не переставала реготати. Сюзанна подумала: Зате я тепер майже певна, що знаю, хто вона така. Окрім того, що вона — я».

Та частина Мії, котра не була ні Сюзанною, ні тою істотою, котру було викликано зі світової порожнечі, щоб виконати контракт Багряного Короля… безперечно, третя їхня частка — вона справжній оракул, хай хоч первісний, хоч ні, але це та жіноча сутність, котра спершу намагалася звабити Джейка, а потім натомість обкрутила Роланда. Така печальна хтива чмара. І ця примара врешті отримала тіло, якого їй так бракувало. Тіло, спроможне виносити малюка.

— Одетто? — голос Сейра, глузливий і жорстокий. — Чи Сюзанно, якщо тобі так більше подобається? Я обіцяв тобі деякі новини, пам’ятаєш? Боюся, це класичний набір типу гарна новина — погана новина. Бажаєш почути?

Сюзанна мовчала.

— Погана новина полягає в тім, що малюк Мії, можливо, не здатен буде врешті-решт виконати своє призначення, передбачене його іменем, і не вб’є свого батька. Гарна новина — це те, що в найближчі кілька хвилин Роланд майже напевне буде мертвим. Боюся, щодо Едді сумнівів нема. Він не має ані рефлексів вашого діна, ні його бойового досвіду. Боже мій, ти ось-ось станеш удовицею. Отака-то в мене погана новина.

Вона не в змозі була довше мовчати, і Мія дозволила їй заговорити.

— Ти брешеш! Уся твої слова — брехня!

— Аж ніяк, — спокійно відповів Сейр, і Сюзанні зблиснуло, де вона чула це ім’я: це кінець історії Каллагена. Детройт. Коли він порушив найсвятішу заповідь своєї церкви і, щоб уникнути рук вампірів, сотворив самогубство. Каллаген вистрибнув з вікна хмарочоса, щоб уникнути іншої долі. Він приземлився спершу в Серединному світі, а звідти, крізь Незнайдені Двері, потрапив до пограниччя Кальї. І мав отець Каллаген при цьому, як він сам потім розповідав, єдину думку: Вони не мусять виграти, вони не мусять виграти. І щодо цього він мав цілковиту рацію, авжеж, чорти мене забирай. Та якщо Едді вже загинув…

— Ми знали, де найімовірніше з’являться твій дін з твоїм чоловіком, якщо їх протягне крізь певні двері, — повідомив їй Сейр. — І викликати потрібних людей, починаючи з хлопця на ім’я Енріко Балазар… запевняю тебе, Сюзанно, це було легко.

Сюзанна почула щирість у його голосі. Якщо він щойно сказав неправду, виходить, він найкращий у світі брехун.

— Як ви могли таке вичислити? — спитала Сюзанна. Не дочекавшись відповіді, вона була вже відкрила рота для нового запитання. Але не встигла його вимовити, як її знову з перевертом відкинуло назад. Ким би колись не була Мія, всередині Сюзанни вона виросла у надзвичайну силу.

— Вона вже пішла? — спитався Сейр.

— Так, пішла, туди, назад, — мовила послужлива, так їй кортіло догодити, Мія.

— Тоді вирушай до нас, Міє. Що швидше ти до нас прийдеш, то швидше побачиш обличчя свого малюка.

— Так, — схлипнула Мія, аж п’яна від радощів, і Сюзанна раптом уловила промельк якогось яскравого образу. Як іноді бува, коли зазирнеш під край циркового намету й підгледиш щось чудернацьке, яскраве. Або темне.

Побачене нею було і простим, і жахливим водночас: отець Каллаген купує в крамничці салямі. І обслуговує його крамар — янкі. Той, що тримав певну крамницю у штаті Мен, у містечку Іст-Стоунгем, 1977 року. Каллаген розповідав їм цю історію у себе в будинку… а Мія слухала.

Розуміння осліпило її, мов те червоне сонце, що сходить над полем, на якому лежать тисячі порубаних людей. Сюзанна знову рвонулася наперед, забувши про силу Мії, викрикуючи знов і знов.

— Курва! Зрадлива курва! Душогубниця, курва! Це ж ти розказала їм, куди їх мусять спрямувати Двері! Куди вони пошлють Роланда й Едді! Ох, яка ж ти КУРВА!

СІМ


Хоч Мія й була сильною, але вона не була готова до нового нападу. Атака виявилась особливо запеклою, бо до Сюзанниного розуміння долучилася своєю нищівною енергією Детта. За мить загарбницю відсмикнули назад, аж очі в неї вибалушилися. В готельному номері телефонна слухавка випала в Мії з руки. Вона, п’яно спотикаючись, попленталася по килиму, ледь не перечепилася об ліжко, тоді почала кружляти, мов якась підпила танцюристка. Сюзанна вліпила їй ляпаса, червоні сліди засяяли на щоці, мов окличні знаки.

«Я ж сама себе періщу, ось що я роблю, — подумала Сюзанна. — Бити власне оснащення, хіба це не по-дурному?»

Але їй несила було стриматися. Нелюдськість того, що зробила Мія, ця її монструозна зрада…

Всередині, на якомусь бойовому майданчику, котрий не був цілком фізичним (але також і не цілком ментальним), Мії врешті вдалося стиснути горло Сюзанни/Детти і відтягнути їх назад. Очі в шокованої лютою атакою Мії все ще були вибалушені. Сором також спричинився до її шоку. Сюзанна сподівалася, що та ще здатна відчувати сором, що вона не перейшла ще фінальну межу.

— Я зробила те, що мусила зробити, — повторювала Мія, штовхаючи Сюзанну назад до камери. — Це мій малюк, а ви всі проти мене, я зробила те, що мусила зробити.

— Ти виторгувала за Едді й Роланда собі монстра, ось що ти зробила! — голосила Сюзанна. — 3 того, що ти підслухала і передала, Сейр тепер знає, що вони скористаються Дверима, щоб дістатися до Тауера, так? І скількох він там поставив, щоб їх перестріли?

Єдиною відповіддю їй був той залізний брязкіт. Тільки цього разу він прозвучав ще й удруге. А потім утретє. Руки хазяйки тіла стискалися на шиї в Мії, тож вона не бажала випробовувати шансів. На цей раз двері камери було замкнуто на три замки. Камери? Чорт забирай, з тим же успіхом її можна було назвати Чорною дірою Калькутти.[35]

— Ось виберуся звідси, повернуся в Доґан і повиламую там всі регулятори! — закричала вона. — Мені самій тепер не віриться, що я намагалася тобі допомагати! Та ладно, хер з тобою! Народжуй серед вулиці, мені до цього байдуже!

— Тобі звідси не вибратися, — відповіла Мія, і голос її прозвучав ледь не вибачливо. — Пізніше, якщо зможу, я залишу тебе в спокої.

— Який ще мені спокій може бути, якщо Едді вбито? Недарма тобі забаглося зняти його перстеник! Як тільки тобі не соромно було тримати його після всього, що ти наробила.

Мія приклала до вуха слухавку, але Річарда П. Сейра в телефоні вже не було.

Либонь, мусив кудись поспішати, поширювати заразу, подумалось Сюзанні.

Мія поклала слухавку на місце, роззирнулася по порожній, стерильній кімнаті, як то роблять люди, котрі не мають наміру повертатися туди, звідки йдуть, бажаючи впевнитися, що забрали все, що того варте. Лапнула себе за одну кишеню джинсів, намацала там пачку грошей. Торкнулася другої й відчула горбочок, там лежала черепаха, skölpadda.

— Вибач, — промовила Мія. — Я мушу піклуватися про мого малюка. А ви всі проти мене.

— Неправда, — відповіла їй Сюзанна з замкненої камери, куди її запроторила Мія. А втім, де ж вона зараз насправді перебуває? У найглибшому, найтемнішому підземеллі Замку-на-Хаосі? Можливо. Та яке це має значення? — Я грала на твоєму боці. Допомагала тобі. Я зупинила твої бісові перейми, коли в тебе виникла на це потреба. А ти що наробила? Як тільки ти могла вчинити мені таку підлість?

Мія затрималася проти дверей, щоки її спалахнули тьмяним рум’янцем. Авжеж, їй соромно, аякже. Але сором її не зупинить. Ніщо її не зупинить. Аж поки її, в свою чергу, не зрадить хтось, а саме — Сейр з його друзяками.

Думка про неминучість такого розвитку подій зовсім не втішала Сюзанну.

— Ти проклята, — гукнула вона. — Ти ж це сама знаєш, чи не так?

— Мені все одно, — відповіла Мія. — Вічність у пеклі — хороша ціна за ту радість, яку я отримаю, хоч разок подивившись у личко моєму малюкові. Благаю, почуй мене.

А далі, несучи з собою Сюзанну й Детту, Мія прочинила двері готельного номера, вийшла у коридор і зробила перші кроки на своєму шляху до Діксі-Піґ, де на неї чекали жахливі хірурги, щоб спорожнити її від не менш жахливого малюка.


ЗАСПІВ:

Комала-ком-чил!


Чи дістане в тебе сил


Запопасти зрадницю,


Як вхопити в жменю бджіл.




ВІДСПІВ:

Комала-ком-шість!


Гострі жала будять злість!


Поки зрадниця тебе тримає,


Ти тримаєш в жмені бджіл.



Сьомий куплет


ЗАСІДКА


ОДИН



Роланд Дескейн був останнім з останнього загону великих бійців Ґілеаду, і недарма, бо зі своєю курйозно романтичною натурою, браком уяви і вбивчою спритністю рук він завжди був найкращим з них. Тепер у ньому вже оселився артрит, але сухий крутій не зачіпав його очей і вух. Коли їх з Едді всмоктало до Незнайдених Дверей, він почув, як той гепнувся головою об одвірок (і сам встиг нахилитися в останню мить, щоб не розвалити собі череп об верхній брус Дверей). Він почув пташині співи, спершу дивні й далекі, як то буває уві сні, а тоді раптом вони зазвучали зблизька, прозаїчно поряд. Сонце плеснуло йому просто в обличчя й, либонь, засліпило б його на якусь мить після мороку печери, з котрої він з’явився. Але Роланд, щойно побачивши яскраве світло, примружився, очі його вмент перетворилися на вузенькі щілинки, і все це він робив не задумуючись. Якби замислювався з таких приводів, навряд чи, приземляючись на втоптаний, потемнілий від мастила майданчик, помітив би круглий спалах праворуч спереду. Едді точно б загинув. А може, й обох було б вбито. За досвідом Роланда тільки дві речі могли блищати з такою довершеною округлістю: монокль та оптичний приціл.

Стрілець вхопив Едді під руку так само автоматично, як був примружив очі від раптового сплеску сонячного світла. Ще стоячи на кам’янистій, вкритій кістяним пилом долівці Печери дверей, він відчував, які напружені м’язи в юнака, і відчув, як вони розслабилися, коли голова Едді зустрілася з одвірком. Але Едді стогнав, намагався щось казати, отже, він, принаймні частково, був притомний.

— Едді, за мною! — схоплюючись на рівні, гаркнув Роланд. Гострий біль вибухнув у правому стегні і продер йому ногу аж до коліна, та він навіть не скривився. Фактично, майже не завважив того болю. Він потяг Едді за собою в бік якоїсь будівлі повз щось, що навіть Роланд упізнав як колонки для заправляння автомобілів. Тут на них був напис «Мобіл», замість назв уже знайомих йому брендів «Ситго» або «Суноко».

Едді все ще залишався у напівпритомному стані, і то в найкращому випадку. Ліва щока в нього була забризкана кров’ю з рваної рани на голові. Однак він щосили намагався ворушити ногами і зумів подолати три дерев’яних сходинки до якогось, як зрозумів Роланд, універсаму. Трохи меншого за крамницю Тука, але не так щоб…

Хльосткий, мов удар нагая, звук пролунав позаду й трохи правіше. Стріляли доволі зблизька, що додало Роландові впевненості — якщо він встиг почути звук пострілу, отже, стрілець промазав.

Щось промайнуло за дюйм від його вуха із тим особливим абсолютно ясним свистом: біззззз! Скло вхідних дверей провалилося всередину крамниці. Табличка, що там висіла (У НАС ВІДЧИНЕНО. ЗАХОДЬТЕ, БУДЬ ЛАСКА), підстрибнула й крутнулась.

— Рола… — голос Едді прозвучав так слабенько й віддалено, ніби він щось не дожував. — Роланде, що… хто… УХФ! — Останній вигук означав здивування, бо Роланд так штовхнув його через двері, що той аж розпластався на підлозі, і сам зверху впав на нього.

Не забарилися й нові хльосткі звуки; той стрілець надворі мав вельми потужну й швидкострільну гвинтівку. Роланд почув чийсь вигук: «Чорти тебе забирай, Джеку!» — і за мить озвався скоростріл — та штука, що її Едді з Джейком називали автоматом. Брудні вітрини обабіч вхідних дверей осипалися блискучими скалками. Папірці, що висіли у вітринах, — міські оголошення, гадав Роланд — розвіялися в повітрі.

У бічних проходах між полицями перебувало лише троє покупців, дві жінки і підстаркуватий джентльмен. Усі троє дивилися в бік фасаду — на Роланда й Едді — і на їхніх цивільних обличчях застиг той одвічний, притаманний беззбройним людям, вираз нерозуміння. Іноді Роланд подумки називав такий вираз травоїдним, так, ніби ці люди — та й ті, у Кальї Брин Стерджис, майже нічим від цих не відрізнялися — були не люди, а якісь вівці.

— На підлогу! — заволав Роланд, лежачи поверх свого напівпритомного (і бездиханного вже) товариша. — Заради ваших богів, негайно, всім: ЛЯГАЙ!

Підстаркуватий джентльмен, котрий, незважаючи на тепло в крамниці, був одягнений у картату фланелеву сорочку, впустив банку, яку тримав у руках (на ній було намальовано помідор), і впав долі. А жінки — ні, і тому наступна черга скорострілу вбила їх обох, знісши одній верх голови, а іншій розваливши груди. Жінка з діркою в грудях впала, як мішок з зерном. Та, котрій влучило в голову, встигла зробити два сліпих, непевних кроки в бік Роланда, кров фонтанувала з того місця, де в неї щойно ще росло волосся, мов лава з розбурханого вулкана. Знадвору запрацював другий, а там і третій скоростріл, день заповнився гармидером, повітря над ними ущільнилося від перехресного дзижчання смертоносних куль. Жінка, якій відстрелило верх голови, двічі, немов завершуючи якийсь танок, крутнулася, змахнула руками і врешті повалилася. Роланд потягнувся до кобури і з радістю намацав револьвер на належному місці: надійне сандалове руків’я. Вже на краще. Гра була того варта. Отже, це означає, що вони з Едді сюди потрапили не через тодеш. Ті стрільці їх бачили, і бачили дуже ясно.

Більше того. Вони на них чекали.

— Усередину! — волав хтось. — Усередину, не дайте їм шансу скористатися їхніми пукалками, вперед, у крамницю, ви, придурки!

— Едді, — гаркнув Роланд. — Тепер уже ти мусиш мені допомагати.

— Га?.. — розслаблений, приголомшений Едді дивився на нього одним оком, правим. Ліве в нього наразі запливало кров’ю, що натекла з рани на голові.

Роланд замахнувся і дав йому такого ляпаса, що аж кров бризнула навсібіч з волосся.

— Гончаки! Перестріли нас, хочуть убити! Просто тут!

Чисте око Едді пояснішало. І швидко пояснішало. Роланд відзначив собі, яких зусиль це йому коштувало — не просто очуняти, а з такою швидкістю, та ще й попри той дикий біль, що стугонить зараз у Едді в голові, — і на мить запишався ним. Чисто тобі втілення Катберта Олґуда. Олґуд знову ожив, Катберт повернувся до життя.

— Що тут збіса діється? — гарячково гукнув хтось хрипким голосом. — Скажіть лишень, що воно таке тут, ні-сіло-ні-впало, трапилося?

— Лягай! — відповів Роланд, не озираючись. — Якщо хочеш жити, залишайся на підлозі.

— Роби, що він тобі каже, Чіп, — відгукнувся ще хтось, либонь, той, подумав Роланд, що впустив банку з намальованим помідором.

Роланд поповз по битому склу подалі від дверей, відчуваючи долонями і колінками болючі уколи й порізи скалок, але не зважаючи на них. Куля дзизнула повз скроню. Роланд проігнорував і її. Надворі сяяв літній день. Там виднілися дві бензоколонки з написами МОБІЛ. Біля них стояла стара автівка, можливо, вона належала тим двом жінкам (котрим ніколи більше не знадобиться) або містеру Фланелева Сорочка. Поза колонками й забризканим мастилом майданчиком пролягла провінційна брукована дорога, по той бік якої стояла купка пофарбованих у казенний сірий колір будівель. На одній з них був напис МІСЬКРАДА, на іншій — ПОЖЕЖНО-РЯТУВАЛЬНА СЛУЖБА ІСТ-СТОУНГЕМА. На третьому, найбільшому домі вивіска — МІСЬКИЙ ГАРАЖ. Парковка перед цими будинками теж була брукована (шосейна, як називав це Роланд), на ній стояло кілька машин, одна з них розміром не менша за гарбу. З-за них з’явилося понад півдюжини чоловіків у повному бойовому спорядженні. Того з них, котрий тримався позаду, Роланд упізнав: Джек Андоліні — гидотний помічник Енріко Балазара. Стрілець бачив смерть цього чоловіка, спершу його було підстрелено, а потім його з’їли живцем хижі омари, що водилися на мілинах Західного моря, а ось тепер він зненацька знову вигулькнув тут. Бо безкінечні світи крутяться навколо осі Темної вежі і цей світ — лише один із них. Проте серед них є і справжній світ; той один, у якому те, що минуло, залишається назавжди минулим. Можливо, це саме він, а може, й ні. У будь-якому разі, зараз не на часі цим перейматися.

Підхопившись на коліна, Роланд відкрив вогонь, відбиваючи назад курок свого револьвера жорстким ребром правої долоні; спершу він поцілив хлопців зі скорострілами. Один з них упав мертвим на білу розділову смугу провінційної шосейки, і кров вирувала йому з горла. Другого відкинуло назад, на брудне узбіччя, з діркою між очима.

Тут уже до нього приєднався й Едді, він теж укляк на колінах і натискав курок іншого Роландового револьвера. Спершу промазав принаймні по двох своїх цілях, та й не дивно, зважаючи на його стан. Решта троє гепнулись на дорогу, двоє мертві, а третій верещав:

— Мене підстрелили! Ой, Джеку, рятуй, мені попало в живіт!

Хтось ухопив Роланда за плече, не тямлячи, як небезпечно це робити зі стрільцем, особливо коли той у бойовому стані:

— Містере, що тут збіса…

Роланд швидко зиркнув, побачив чоловіка років сорока у краватці й різницькому фартуху, майнула думка: «Крамар, либонь, той, що пояснював отцю Каллагену, як дістатися до пошти», — а тоді різко штовхнув його назад. Частка секунди, і кров бризнула назад з лівої скроні крамаря. Подряпина, вирішив Роланд, легке поранення, принаймні поки що, нічого страшного. А якби Роланд його не відпихнув, от тоді…

Едді перезаряджався. Роланд зайнявся тим самим, трохи повільніше через відсутні на правій руці пальці. Тим часом двоє з тих нападників, які були ще живі, сховалися за старою машиною на ближньому узбіччі. Надто близько. Це погано. Роланд почув гудіння двигуна, воно наближалося. Озирнувся на чоловіка, в котрого вистачило розуму впасти на підлогу, коли було наказано, й тим самим уникнути долі тих двох леді.

— Ти! — промовив Роланд. — Маєш зброю?

Чоловік у фланелевій сорочці затрусив головою. Очі він мав яскраво-сині.

Переляканий, вирішив Роланд, але не панікує. Перед цим покупцем сидів, розчепіривши ноги, крамар і з болісним здивуванням дивився, як червоні краплі ляпають й розпливаються по його білому фартуху.

— Хазяїне, в тебе є зброя? — спитав Роланд.

Перш ніж крамар встиг відповісти — якщо взагалі він був здатен на відповідь, — Роланда за плече вхопив Едді.

— Атака легкої бригади, — бовкнув він. Слова вийшли якимось жованими: Атафа лефхої пфихафи, — а втім, Роланд все одно не зрозумів би цієї культурної референції.[36] Важливішим було те, що Едді помітив ще шістьох бійців, котрі рушили через дорогу. Цього разу врозсип і кидаючись зигзагами з боку в бік.

— Vai, vai, vai![37] — підганяв їх ззаду Андоліні, махаючи обома задраними руками.

— Господи, Роланде, це ж Фігляр Постіно, — промовив Едді. Фігляр знову був озброєний чимось неймовірно громіздким, хоча Едді й не був певен, чи це той самий збільшений автомат М-16, який той називав «незрівнянним кулеметом Рембо». Та в будь-якому разі він і тепер виявився так само нефартовим, як і в перестрілці у «Похилій вежі». Едді вистрелив, і Фігляр гепнувся на одного з тих бійців, що вже валялися посеред дороги, але, поки падав, не перестав стріляти в їх бік зі свого смертоносного апарата. Напевне, в цьому вчинку проявився не героїзм, а здатність пальців, що виконували останні сигнали вмираючого мозку, до спазматичного стискання, проте Роланду з Едді довелось-таки знову впасти ниць на підлогу, і таким чином інші п’ятеро бандитів устигли знайти собі прихисток за старою машиною по цей бік дороги. Ще гірше. Тепер під прикриттям вогню з автомобілів на протилежному узбіччі — тих, якими вони сюди приїхали, подумалось Роландові — вони зможуть перетворити цю крамничку на тир, самі не піддаючи себе надто великій небезпеці.

Ситуація дуже нагадувала ту, що була трапилася на Єрихонському пагорбі.

Саме час було накивати п’ятами.

Звук мотора продовжував наростати — великий двигун тягне важкий вантаж, судячи зі звуку. І дійсно, на узвишші, ліворуч від крамниці, з’явився величезний, навантажений великими колодами лісовоз. Роланд побачив, як вирячився водій, як відпала в нього нижня щелепа, а чом би й ні? Перед крамничкою невеличкого містечка, де, поза всякими сумнівами, він не раз зупинявся хильнути пляшечку пива чи елю після довгого гарячого дня в лісі, валялося посеред дороги з півдюжини закривавлених трупів, немов тіла полеглих у битві бійців. Котрими, як це знав Роланд, вони насправді й були.

Заверещали передні гальма. З-поза хвоста лісовоза долетіло пихкання розсердженого дракона — звук пневматичних задніх гальм. Їм акомпанував лемент великих гумових коліс, котрі, навіть заблоковані, продовжували тягнути за собою чорні димні смуги по шосейному шляху. Багатотонний вантаж лісовоза почало розвертати боком. Роланд бачив, як від колод відскакували в синє небо тріски, бо ж бійці по той бік дороги так і не припиняли несамовито стріляти. Щось майже гіпнотичне було в цьому видовищі, ніби він побачив Щезлих Звірів Ельда, котрі з палаючими крильми валяться з небес.

Передок лісовоза, що рухався за інерцією, переїхав перший труп. Бризнули червоними мотузками кишки, ляпнули на брудне узбіччя. Відривалися ноги й руки. Колесом розчавило голову Фігляра Постіно, череп луснув зі звуком горіха в палаючому вогнищі. Вантаж лісовоза повело ще далі вбік, колоди почали зсовуватись. З-під заблокованих коліс, заввишки Роландові по плече, здіймалися хмари кривавої куряви. Лісовоз плив повз крамницю з маєстатною неквапливістю. Водія в кабіні вже видно не було. На якусь хвилину крамницю і людей у ній відрізало від вогню переважаючих сил супротивника по той бік дороги. Крамар Чіп та його єдиний покупець, що залишився живим, — містер Фланелева Сорочка — тупилися очима на повільний лісовоз з ідентичним виразом безпорадного здивування на обличчях. Крамар бездумно витирав кров зі скроні і струшував її долі, мов воду. Рана в нього гірша за ту, що отримав Едді, — оцінив на око Роланд, — хоча він сам цього поки що не розуміє. Либонь, це й на краще.

— Відступаємо, — сказав стрілець Едді. — Зараз же.

— Гарна ідея.

Роланд схопив за руку чоловіка у фланелевій сорочці. Той враз відірвав очі від лісовоза і втупився у стрільця. Роланд кивнув у бік задньої частини крамниці, і старий кивнув у відповідь. Ця його безмовна кмітливість була неочікуваним дарунком.

Причіп лісовоза врешті перекинувся, розплющивши одну з припаркованих машин (і разом тих бійців, що за нею ховалися, дуже сподівався Роланд): спершу покотилися верхні колоди, а потім і решта. В жахливому безкінечному скреготі рваного металу потонули кволі, порівняно з цими звуками, постріли.

ДВА


Едді вхопив крамаря так само, як і Роланд перед ним вхопив іншого чоловіка, але Чіп і зблизька не виявив тієї притомності чи хоча б інстинкту самозбереження, які мав його покупець. Він продовжував тупитися крізь зазубрені діри, які щойно були його вітринами, очі мав вибалушені від шоку: а лісовоз надворі входив у фінальну фазу самознищувального балету; від важкого причепа відірвалася кабіна і поскакала повз крамницю горою до лісу. Сам вантаж не переставав волочитися правим узбіччям дороги, зриваючи грунтову ударну хвилю і залишаючи поза собою глибоку ріллю, де лежав розплющений «шевроле» і ще двійко розчавлених бійців.

Проте їх було ще доста і звідкілясь бралися нові. Чи так здавалося? Стрілянина не вщухала.

— Гайда, Чіпе, час відриватися, — гукнув Едді, і цього разу, коли він потяг крамаря в глиб крамниці, той рушив, продовжуючи озиратися через плече й витирати кров собі зі щоки.

Позаду крамниці, в лівій її частині, виявилася прибудована 'їдальня з шинквасом, кількома високими стільцями, з трійкою чи більше, столів і старою вершею для лову омарів над газетною стійкою, де, здається, головно містилися старі числа чоловічих журналів з фото дівчат. Щойно вони досягли цієї частини будівлі, стрілянина знадвору посилилися. А потім знову стихла, цього разу приглушена вибухом. Бензобак лісовоза, вирішив Едді. Він відчув, як повз нього цвенькнула куля, і побачив, що в картині з зображенням маяка, яка висіла на стіні, з’явилася велика кругла діра.

— Хто то за хлопці? — спитав Чіп цілком притомним голосом. — Хто ви такі? Мене поранено? Знаєте, мій син був у В’єтнамі. Ви бачили той лісовоз?

Едді не відповів на жодне з його запитань, лише посміхався й кивав та підганяв Чіпа вперед, услід за Роландом. Він не мав жодної гадки, куди вони прямують або як їм вибиратися з цієї халепи. Єдине, в чому він був цілком впевнений, — це те, що Кельвіна Тауера тут не було. Можливо, й на краще. Саме через Тауера їм дісталася ця порція пекельного вогню і сірки, але ж пекельний вогонь і сірка то була справа отця Каллагена, щодо цього Едді не мав сумнівів. Аби ж тільки старий Калл…

Раптом руку Едді немов проштрикнуло розпеченою циганською голкою, він аж скрикнув від несподіваного болю. За мить ще одна встромилася йому в литку. В гомілці лівої ноги вибухнув вже серйозніший біль, і знову він скрикнув.

— Едді! — ризикнув озирнутися Роланд. — Ти як там…

— Добре, гайда, гайда!

Тепер перед ними була задня стіна з дешевого гіпсокартону з трьома дверми. На одних було написано МАЛЬЧУКИ, на других — ДЄВУЧКИ, на третіх — ТІЛЬКИ СЛУЖБОВЦІ.

— ТІЛЬКИ СЛУЖБОВЦІ! — гукнув Едді. Він кинув погляд униз і побачив у себе на джинсах, дюйми за три нижче коліна, спливаючу кров’ю діру. Куля не роздробила коліно, це вже добре, але ж, мамуню, як же воно боляче, щоб їх чорти забрали.

Над головою вибухнув плафон. Злива скла посипалась Едді на голову і плечі.

— Я застрахований, але бозна, чи компанія покриватиме збитки від такого, — промовив Чіп своїм цілком розважливим тоном. Він знову витер кров собі з обличчя і змахнув її з пальців на підлогу, де тут же розпливлася пляма Роршаха. Навкруг них дзижчали кулі. Едді побачив, як одна зачепила комір Чіпа. Десь позаду них Джек Андоліні — старий друзяка Подвійний Виродок — верещав італійською. Чомусь Едді не вірилося, щоб той подавав команду відступати.

Роланд з покупцем у фланелевій сорочці заскочили в приміщення з написом ТІЛЬКИ СЛУЖБОВЦІ. Слідом, п’яний від адреналінової накачки, рушив Едді, потягнувши за собою Чіпа. Вони потрапили в комору, до того ж чималенького розміру. Едді почув запахи різних крупів, чогось м’ятного, але все забивав дух кави.

Тепер перед вів містер Фланелева Сорочка. Роланд швидко слідував за ним центральним проходом, серед високо заставлених консервними бляшанками піддонів. Едді доблесно шкутильгав услід, так і тягнучи крамаря. У друзяки Чіпа витекло вже багато крові з рани на скроні, й Едді очікував, що той ось-ось знепритомніє, проте Чіп на диво тримався… скажімо так, козирем. Він якраз питався в Едді, що трапилося з Рут і її сестрою. Якщо він мав на увазі тих двох жінок у крамниці (напевне ж, їх), Едді сподівався, що Чіпу самому раптом не пригадається все, що там трапилося.

У кінці приміщення були ще одні двері. Містер Фланелева Сорочка їх відчинив і вже мало не зробив крок надвір. Але Роланд смикнув його назад за сорочку, тоді вийшов сам, пригинаючись. Едді поставив Чіпа поряд з містером Фланелевою Сорочкою, а сам став перед ними. Позаду них цмокали кулі, впускаючи крізь двері з написом ТІЛЬКИ СЛУЖБОВЦІ злякані промінчики денного світла.

— Едді! — гаркнув Роланд. — За мною!

Едді, шкутильгнувши, ступив надвір. Там, за завантажувальною естакадою, тягнулося близько акра огидно збитої землі. Праворуч від естакади безладно скупчилися старі бочки, а ліворуч стояла пара сміттєвих контейнерів, хоча, як здалося Едді, ніхто особливо не переймався тим, щоб звалювати сміття саме до них. Височіло там також кілька куп пивних бляшанок, куп достатньо великих, щоб вважатися археологічними сміттєзвалищами. «Цей задній ганок не годиться для відпочинку після трудового дня в крамниці», — подумав Едді.

Роланд показував револьвером на ще одну бензоколонку, ця була іржавішою, старішою за ті, що стояли перед фасадом. На ній було єдине слово «Дизельне». Роланд спитав:

— Це означає пальне? Пальне чи ні?

— Авжеж, — відповів Едді. — Скажи, Чіпе, дизельна колонка працює?

— Працює, працює, — промовив Чіп байдужим тоном. — Багацько хлопців тут заправляються.

— Я можу її ввімкнути, містере, — озвався Фланелева Сорочка. — Взагалі, краще мені це зробити, вона норовлива. Ви з вашим приятелем можете мене прикрити?

— Так, — сказав Роланд. — Заливай сюди, — і кивнув великим пальцем на комору.

— Та ні! — озвався злякано Чіп.

Скільки минуло часу? Едді сказати цього не міг, точно — не міг. Він був упевнений тільки в тому, що має зараз таку ясність світосприйняття, яку до того мав лише раз: ставлячи загадки Блейнові Моно. Це відчуття притлумило своєю яскравістю решту, навіть біль у його нозі, де куля могла розщепити, або й ні, велику гомілкову кістку. Він ясно відчував, як огидно тхне на цьому задньому дворі — гнилим м’ясом, пліснявою, дріжджовими запахами тисяч викинутих пивних упаковок, запахами лінощів — і які божественно солодкі запахи долітають від соснового лісу, що починався одразу ж за периметром цього брудного придорожнього універсаму. Десь віддалік, у піднебессі, він чув гудіння літака. Він розумів, що любить містера Фланелеву Сорочку, бо містер Фланелева Сорочка був тут, був з ними, на кілька цих хвилин пов’язаний з Роландом і Едді найміцнішими путами. А щодо часу? Ні, він не мав справжнього відчуття часу. Але не могло промайнути більше дев’яноста секунд відтоді, як Роланд розпочав їхній відступ, інакше б їх уколошкали, хоч перекидався б там той лісовоз, хоч ні.

Роланд показав ліворуч, а сам обернувся в правий бік. Вони з Едді стояли спина проти спини на завантажувальній естакаді, між ними було футів шість, з револьверами, піднятими дулами вгору, біля щік, немов дуелянти напоготові. Містер Фланелева Сорочка зіскочив з краю помосту, спритний, мов коник-стрибунець, і вхопився за хромовану рукоятку на боці старої колонки з дизельним пальним. Почав її швидко вертіти. Цифри в маленьких віконечках закрутилися назад, але, замість того щоб обнулитися, застигли на 0019. Містер Фланелева Сорочка спробував ще раз крутнути рукоятку. Однак вона відмовилась піддаватися і він, знизавши плечима, зірвав з іржавого гака розподільчий штуцер.

— Джоне, ні! — скрикнув Чіп. Він так і стояв у прочинених дверях своєї крамниці з піднятими руками: одна долоня чиста, друга рука — по лікоть закривавлена.

— Геть з дороги, Чіпе, чи ти збираєшся…

Двоє чоловіків вигулькнули з контрольованого Едді боку універсаму Іст-Стоунгема. Обидва в джинсах і фланелевих сорочках, але, на відміну від тієї, що була на Чіпі, ці виглядали новісінькими, ще зі «стрілками» на рукавах. Куплені спеціально для цієї оказії, не сумнівався Едді. А ще Едді одразу ж упізнав одного з цих гончаків; останній раз бачив його у «Мангеттенському ресторані „Пожива для розуму“», тобто в книгарні Кельвіна Тауера. Едді вже був раз застрелив цього хлопця. На десять років пізніше, у майбутньому, якщо ви здатні в таке повірити. У «Похилій вежі», Балазаровій забігайлівці, і саме з цього револьвера, який він тримав зараз у руці. У пам’яті йому зринув уривок зі старої пісні Боба Ділана, щось там про ціну, яку мусиш заплатити, щоб не проходити через усе двічі.

— Агов, Шнобелю! — гукнув Едді (як, здається, робив це завжди, коли зустрічав цього падлюку). — Як ся маєш, земляче?

Правду кажучи, Джордж Бйонді зовсім не виглядав на те, що йому гарно ведеться. І рідна матінка змогла б назвати його хіба що статурним, але не більше того, навіть у його найкращі часи (цей страшенний дзьоб), а зараз він мав лице опухле, уквітчане синцями, які лише почали відцвітати. Найгірший з них примостився в нього просто між очима.

«Це моя робота, — подумав Едді. — Я зробив це у підсобці книгарні Тауера». Так воно й було, але здавалося, що це сталося тисячу років тому.

— Ти, — промовив Джордж Бйонді. Схоже, він так здивувався, що навіть забув націлити зброю. — Ти. Тут.

— Це я, і я тут, — погодився Едді. — А от тобі краще було б залишитися в Нью-Йорку. — 3 цими словами він вистрелив Джорджеві Бйонді в обличчя. І його приятелю також.

Фланелева Сорочка натиснув на важіль насоса, який тримав у руці, і темне дизельне пальне бризнуло з крана. Облило Чіпа на завантажувальній естакаді, той обурено крякнув і поточився.

— Пече! — закричав він. — Чорт, як же воно збіса пече. Припини, Джоне!

Джон не припиняв. Ще троє чоловіків вискочили з Роландового боку крамниці, та, побачивши жахливо спокійне обличчя стрільця, хотіли заховатися назад. Вони померли раніше, ніж встигли розвернутися на підборах своїх новеньких, недавно придбаних фермерських черевиків. Едді подумав про ті півдюжини легковиків і великий трейлер, припарковані по той бік дороги і навіть встиг подивуватися тому, як багато людей Балазар вирядив у цю маленьку експедицію. Напевно, що не лише своїх бійців. Чим він платив за імпортних?

«А він і не мусів, — подумав Едді. — Хтось напакував його готівкою і наказав поїхати найняти смертників. Якомога більше покидьків з усіх усюд. І хтось переконав його, що хлопці, за якими вони полюватимуть, заслуговують на таке обслуговування».

Зсередини крамниці донісся глухий струс. З комина вилетіла сажа і загубилася на тлі темнішої маслянистої хмари, що здіймалася від розбитого тягача лісовоза. Едді подумав, що підірвали гранату. Двері з комори до крамниці зірвало з завіс, вони навстоячки посунулись коридором і впали лігма. Той, хто кинув гранату, скоро кине й другу, а тепер, коли долівку комори залито дюймовим шаром дизельного пального…

— Пригальмуй його, якщо можеш, — сказав Роланд. — Ще недостатньо вогко тут.

— Пригальмувати Андоліні? — перепитав Едді. — Як я це зможу?

— Своїм невгамовним ротом! — гаркнув Роланд, і Едді уздрів чудернацьке, миле видовище: усміхненого Роланда. Той мало не сміявся. В той же час він дивився на Фланелеву Сорочку, на Джона, і робив правою рукою жест, ніби щось крутить: мовляв, давай, качай.

— Джеку! — крикнув Едді. Він не уявляв собі, де тут може бути Андоліні, тож просто заволав на всю силу легень. А оскільки ріс він у Бруклінському кварталі зі специфічною репутацією, то вийшло в нього це доволі голосно.

Недовга пауза. Стрілянина стишилась, потім вщухла.

— Агов, — гукнув у відповідь Джек Андоліні. У голосі чулося здивування, проте поблажливо-гумористичне. Едді сумнівався, що той насправді здивувався, але не мав сумнівів, що єдине, чого той бажав, це — відплати. Йому зробили боляче в підсобці книгарні Тауера, але не це було найгіршим. Його там принизили. — Агов, Красунчику! Це ти той парубок, що пообіцяв відправити мій мозок аж до Гобокена,[38] а потім ткнув мені револьвер під підборіддя? Хлопче, в мене залишилася там мітка!

Едді наче на власні очі бачив, як той, промовляючи ці гіркі слова, водночас робить руками знаки, розставляючи залишок своїх бійців на позиції. Скільки їх ще там? Вісім? Може, десять? Купу їх вони вже постріляли, але хтозна, скільки залишилось. А де з’являться решта? Двійко з лівого боку крамниці. Двійко з правого. Інші там, разом з мсьє Солдатик-із-Гранатами. А коли Джек все підготує, ті хлопці кинуться в атаку. Прямо через мілке щойно налите озеро дизельного пального.

На це Едді принаймні сподівався.

— Зі мною сьогодні той самий револьвер, — крикнув він у відповідь. — Джеку! Цього разу я приставлю його тобі до сраки, як гадаєш, тобі сподобається?

Джек зареготав. Легко, розслаблено. Грає, але ж вправно грає. В душі він мусить уже палати: пульс перевищив сто тридцять, тиск більше ста сімдесяти. Такі-то справи, це не просто віддавання боргу якомусь дрібному панку, котрий наважився дати йому по голові, а найважливіша робота за всю його кар’єру лиходія, це його Суперкубок.

Наказував, звісно, Балазар, але Джек зараз відчував себе фельдмаршалом, і цього разу тут не побиття якось там напівсонного бармена, котрий не платить відсоток з нелегальної гри, чи переконування жидка-ювеліра на Ленокс-авеню[39] в тому, що він конче потребує протекції; тут цього разу — справжня війна. Джек мав меткий розум — принаймні порівняно з більшістю того типу вуличних розбишак, яких знав Едді, коли сам обдовбаним тусувався зі своїм братом Генрі, — але разом з тим Джек був тупим у тому фундаментальному сенсі, що не має ніякого стосунку до рівня IQ. Панк, котрий його зараз дражнив, уже одного разу побив його, і вельми вправно, але Джек Андоліні примудрився про це забути.

Дизельне пальне тихо собі хлюпало через завантажувальну естакаду і брижами розходилося по нерівних дошках підлоги в коморі. Джон, він же сей Янкі Фланелева Сорочка, кинув на Роланда запитальний погляд. Роланд відповів спершу похитуванням голови, а потім знову крутнув рукою: давай ще.

— А де той мужик-книжник, Красунчику? — голос Андоліні звучав не менш приємно, як перед тим, але вже зблизька. Отже, він уже перейшов дорогу. Едді вирішив, що він уже перед універсамом. Шкода, дизельне пальне недостатньо вибухове. — Де Тауер? Віддай його нам, і ми залишимо тебе й твого товариша в спокої до іншого разу.

«Звісно, — подумав Едді і згадав слова, що їх подеколи промовляла Сюзанна (з найкращими інтонаціями хрипатої Детти Волкер), коли хотіла продемонструвати крайній ступінь недовіри: „А ще я не кінчу тобі в рота й не обвафлю тобі волосся“».

Цю засідку було влаштовано спеціально для гостьових стрільців, Едді майже не мав сумнівів щодо цього. Ці гончаки могли знати, а могли й не знати, де перебуває Тауер (словам, що виходили з рота Андоліні, він не йняв жодної віри), але хтось знав абсолютно точно, куди й коли Незнайдені Двері відправлять Роланда й Едді, і поділився цим знанням з Балазаром.

Містере Балазаре, а хочете запопасти мерзотника, котрий осоромив вашого хлопця? Пацана, котрий вирвав Тауера у Джека Андоліні й Джорджа Бйонді, перш ніж Тауер встиг здатися й віддати вам те, чого вам треба? Чудово. Ось де він мусить з’явитись. З іще одним. І, до речі, ось готівка, тут її достатньо, щоб найняти цілу армію вбивць у двоколірних черевиках. Може, й не вистачити, бо той хлопець зух, а його друг ще гірший, але вам мусить пощастити. А якщо навіть ні, якщо навіть той, якого звуть Роланд, прорветься і зникне, залишивши по собі купу трупів… ну, для початку вистачить і одного хлопця. А ще вбивці завжди знайдуться, чи не так? Авжеж. Їх повно у світі. У світах.

А як щодо Джейка й Каллагена? Чи на них також чекала урочиста зустріч і чи було це на двадцять два роки далі від цього? Віршик на паркані, яким було огороджено пустище, наголошував, що, якщо вони підуть услід за його жінкою, станеться таке: «О СЮЗАННА-МІЯ, ДВОЛИКА ТИ МОЯ, — ось про що йшлося у вірші, — ПРИВЕЛА СВІЙ БРИГ ДО ДІКСІ-ПІҐ У РОЦІ 99». Тож якщо там чекала урочиста зустріч, чи є шанс, що вони ще живі?

Едді залишився при думці, що, аби будь-який член їхнього ка-тету загинув — Сюзанна, Джейк, Каллаген чи навіть Юк, — вони б з Роландом про це знали. Якщо він таким чином сам себе морочить, піддаючись якійсь романтичній софістиці, то хай буде так.

ТРИ


Роланд перехопив погляд чоловіка у фланелевій сорочці і черкнув ребром долоні собі по горлу. Джон кивнув і одразу відпустив пружинний важіль на рукоятці штуцера. Чіп, хазяїн універсаму, стояв тепер на землі біля естакади з дуже посірілим, там, де воно не було вимащене кров’ю, обличчям. Роланду подумалось, що той скоро зомліє. Не велика втрата.

— Джеку! — гукнув стрілець. — Джек Андоліні! — Те, як він вимовляв це італійське прізвище, варто було чути: чітко й водночас невпевнено.

— А ти старший брат Красунчика? — перепитав Андоліні. Радісним голосом. І доволі зблизька. Роланд розраховував, що той уже перед самою крамницею, можливо, на тім самім місці, де були оприявнилися вони з Едді. Він не вичікуватиме довго, перш ніж зробити наступний крок; місцевість тут сільська, але все одно навкруги є люди. Стовп чорного диму від перекинутого лісовоза вже напевне привернув чиюсь увагу. Невдовзі тут завиють сирени.

— Гадаю, ти можеш вважати мене його старшим, — промовив Роланд. Він показав рукою на револьвер у Едді в руці, тоді на комору, потім на себе: чекай мого сигналу. Едді кивнув.

— Чому б тобі не прогнати його, mi amigo?[40] Наші справи тебе не мусять стосуватися. Я візьму його, а тобі дозволю піти. Саме з Красунчиком я бажаю потеревенити. Його відповіді на мої питання подарують мені задоволення.

— Ти неспроможний нас узяти, — приязно заговорив Роланд. — Ти забув лице свого батька. Ти мішок лайна з ногами. Твій татусь — чоловік на ім’я Балазар, і ти лижеш його брудний зад. Всі це знають і сміються з тебе. «Погляньте на Джека, — кажуть люди. — Від цього сраколизства він стає ще гидотнішим».

Пауза була недовгою. А тоді:

— Маєш гидкого рота, містере.

Голос Андоліні звучав спокійно, але з нього вивітрилася вся та фальшива поблажливість. Весь гумор.

— Але ж ти знаєш, що говориться в Письмі про дрючки й каміння.[41]

Звіддалік почулося виття першої сирени. Роланд кивнув спершу Джонові (котрий уважно стежив за ним), а тоді Едді. Скоро — означав цей кивок.

— Джеку, Балазар будуватиме свої вежі з карт ще довго після того, як від тебе не залишиться нічого, окрім кісток у безіменній могилі. Деякі мрії втілюються, але не твої. Твої мрії — лише мрії.

— Замовч!

— Чуєш сирени? Твій час майже ми…

— Vai! — крикнув Джек Андоліні. — Vai![42] Схопіть їх! Мені потрібна голова цього старого мудака, чуєте мене? Я хочу його голову!

Чорна куляста річ окреслила ліниву дугу, пролетівши крізь діру, де перед тим були двері з написом ТІЛЬКИ СЛУЖБОВЦІ. Чергова граната. Роланд на неї й очікував. Він вистрелив раз, від стегна, і граната вибухнула в повітрі, перетворивши непевну стінку між коморою та їдальнею на зворотний вихор убивчих осколків. Наслідком були крики здивування й болю.

— Час, Едді! — заволав Роланд і почав стріляти в дизельне пальне.

Едді приєднався до нього. Спершу Роландові здалося, що нічого не вийде, проте врешті лінькуваті брижі блакитного полум’я з’явилися у центральному проході і зміями поповзли в напрямку колишньої задньої стінки. Слабенько! Боги, як же йому хотілося, щоб тут було те, що вони називають бензином!

Роланд відкинув барабан свого револьвера, витряс порожні гільзи собі на чоботи й перезаряджався.

— Праворуч від вас, містере, — промовив Джон ледь не байдуже, і Роланд упав ниць.

Одна куля прошила простір, який він щойно займав. Друга цмокнула кінчики його довгого волосся. Він устиг вставити тільки три набої у свій шестизарядний револьвер, але і цих було на один більше, ніж він потребував. Двох гончаків відкинуло назад, обох з однаковими дірками в лобах, точнісінько під лінією волосся.

Черговий пришелепок вискочив з-за рогу крамниці з боку Едді, тільки щоб побачити, як Едді чекає на нього з усмішкою на скривавленому обличчі. Він ураз кинув пістолет і почав піднімати руки. Едді пустив кулю йому в груди раніш, ніж його руки досягли висоти плечей. «Він навчається, — подумав Роланд. — Помагай йому боги, а він таки добре вчиться».

— Щось горить поганенько, як на мене, хлопці, — промовив Джон і подерся на естакаду. Крамницю було ледь видно крізь дим від відбитої гранати, але кулі не переставали крізь нього летіти. Здавалося, Джон їх не помічає, і Роланд подякував ка за те, що на їх шляху трапився цей чоловік. Такий стійкий чоловік.

Джон дістав з кишені штанів якусь сріблясту прямокутну річ, відкинув її кришку і, крутнувши пальцем коліщатко, видобув з неї добрячий пломінь. Цю пломеніючу коробочку він підкидом шпурнув у комору. Навкруг неї вмент, зі звуком фуф, спалахнув вогонь.

— Що з вами таке? — заверещав Андоліні. — Взяти їх!

— Ходи сюди й візьми сам! — гукнув Роланд, водночас смикаючи Едді за холошу джинсів. Джон задом зіскочив із завантажувальної естакади і поточився. Його підхопив Роланд. Саме цей момент крамар Чіп вибрав для того, аби зомліти, з ледь чутним стогоном, що нагадував радше зітхання, він завалився вперед, на всіяну сміттям землю.

— Авжеж, давай, ходи-но сюди! — дражнився Едді. — Давай, Красунчику, що таке, Красунчику, не посилай пацана робити чоловічу роботу, ти таке колись чув? Скільки ти мав при собі ділових, дві дюжини? А ми все ще тримаємося! Тож давай!

Йди-но сюди і зроби все сам! Чи так і будеш сраку лизати Балазарові решту свого життя?

Кулі ще рясніше полетіли крізь дим і полум’я, проте бійці в крамниці не виказували зацікавленості в тому, щоб кидатися крізь наростаючий вогонь. Й обабіч крамниці теж не з’явилося жодного.

Роланд кивнув Едді, показавши на його праву гомілку, де зяяла дірка. Едді у відповідь показав великий палець, хоча нога в нього під коліном помітно потовщала, опухла і під час рухів у нього хлюпало в чоботі. Біль перетворився на постійне ниття, що, здавалося, живе в єдинім циклі з биттям його серця. А втім, йому дуже вірилося, що кістка залишилася цілою. «Можливо, — казав він собі, — Саме тому, що мені хочеться в це вірити».

До першої сирени приєдналося ще дві чи три, і вони наближалися.

— Уперед! — верескнув Джек. Чулося, що він уже на межі істерики. — Уперед, довбані страхопуди, взяти їх!

Роланд подумав, що рештки харцизяк могли б атакувати їх дві хвилин тому, ну, може, навіть ще секунд тридцять тому, якби Андоліні очолив їх особисто. Але тепер перспективу фронтальної атаки закрито, до того ж Андоліні мусить добре розуміти, що, якщо він поведе своїх людей з обох боків крамниці, Роланд з Едді познімають їх, немов глиняних пташок у тирі під час змагання на ярмарку. Йому залишилася єдина дієва стратегія — облога або довгий обхід з флангів через ліс, але Джек Андоліні не мав часу на жоден з цих варіантів. Та й залишатися там, де є, теж було проблематично. Скажімо, тоді йому світить знайомство з місцевими полісменами або з пожежниками, якщо вони з’являться першими.

Роланд смикнув до себе Джона, щоб тихо йому прошепотіти:

— Нам треба зараз же звідси вшитися. Можете нам допомогти?

— О, авжеж, гадаю, так.

Вітер перемінився. Повіяло протягом крізь розбиті передні вітрини універсаму, тим місцем, де ще недавно стояла задня стіна, і крізь задні двері. Дим від дизельного пального стелився чорний, маслянистий. Джон закашлявся, відганяючи його.

— Ходімо за мною. Та швидше ворушімо ногами.

Джон поспішно рушив засміченим заднім майданчиком крамниці, переступив через розламаний ящик, прослизнув між поіржавілою сміттєспалювальною піччю та купою ще іржавіших деталей якоїсь машини. На найбільшій був напис, який Роланд уже зустрічав у своїх мандрах: JOHN DEERE.

Роланд з Едді йшли задом наперед, прикриваючи Джонові спину, кидаючи короткі погляди собі через плече, щоб не перечепитися об щось. Роланд ще не зовсім втратив надію на те, що Андоліні зробить останній ривок і він зможе його вбити, як одного разу вже був зробив це. На березі Західного моря це було — аж ось він знову вигулькнув, і не просто повернувся, а на десять років молодшим.

«Тоді як я, — подумав Роланд, — почуваюся щонайменше на тисячу років старішим».

Проте це не зовсім було правдою. Так, він зараз страждав — нарешті — від хвороб, на які природно мусить очікувати літня людина. Але він знову мав ка-тет, який мусить захищати, і не просто такий собі ка-тет, а складений зі стрільців, і вони надавали такої свіжості його життю, на яку він ніколи й сподіватися не міг. Знову для нього це щось значило, не сама тільки Темна вежа, а все оце. Отже йому хотілося, щоб Андоліні показався. Він мав надію, що, якщо вбити Андоліні в цьому світі, той так і залишиться мертвим. Бо цей світ був інакшим. У ньому присутня якась вібрація, якої нема в інших світах, навіть у його власному. Він відчував її кожним своїм нервом і кісточкою. Роланд подивився вгору й побачив саме те, на що очікував: хмари пливли вервечкою. Поза межею безплідного ґрунту стежина вела до лісу, її початок було позначено парою величеньких гранітних брил. І тут стрілець побачив тіні у формі «риб’ячих хребців», вони були хоч і нечіткі, та все ж вказували в одному напрямку. Щоб їх побачити, треба було придивитися, але раз побачивши, їх уже ні з чим не сплутаєш. Як і в тій версії Нью-Йорка, де вони знайшли порожній мішок на пустищі й Сюзанна побачила бродячих мертвяків, цей світ був справжнім, тим, де час завжди біжить в одному напрямку. Можливо, їм вдасться, якщо вони знайдуть двері, перескочити в майбутнє, як це, на його переконання, зробили Джейк і Каллаген (бо Роланд теж пам’ятав той вірш на паркані і тепер його зрозумів, принаймні його частину), але тут їм ніколи не повернутися в минуле. Це був реальний світ, той світ, де рахунок на кинутих костях залишається назавжди, світ найближчий до Темної вежі. І вони все ще перебували на Шляху Променя.

Джон вивів їх на стежку до лісу і повів нею швидко, подалі від стовпів густого темного диму і виття сирен, що неухильно наближалося.

ЧОТИРИ


Вони не пройшли й чверті милі, як Едді побачив між деревами сині полиски. Стежка була слизькою від опалих соснових голок, а коли вони дійшли до фінального спуску — того, що вів униз, до довгого вузького захопливо гарного озера, — Едді побачив, що хтось побудував тут березові поручні. А потім коротку гатку, що видавалася у воду. До гатки було прив’язано моторного човна.

— Це мій, — сказав Джон. — Я на нім приплив по закупи і трохи собі щось з’їсти. Не чекав ні на який клопіт.

— А натомість отримав, — промовив Едді.

— Атож, це таки правда. Обережніше тут, наприкінці, якщо не хочете з’їхати на дупі. — Джек жваво спускався схилом, тримаючись за поручні для рівноваги, і радше сковзав, ніж крокував. На ногах у нього були старі, стоптані робочі чоботи, що виглядали б цілком своїми у Серединному світі, подумалось Едді.

Він ішов слідом, обережно наступаючи на поранену ногу. Роланд був замикаючим. Позаду них раптом щось вибухнуло, різко й лунко, мов перший постріл потужної гвинтівки, але набагато гучніше.

— Це, певне, Чіпів пропан. — промовив Джон.

— Благаю прощення?.. — перепитав Роланд.

— Газ, — спокійно пояснив Едді. — Він має на увазі газ.

— Атож, пічний газ, — погодився Джон. Він ступив на свій човен, ухопився за стартерний шнур «Евінруда»[43] і смикнув. Двигун, невеличка надійна швейна машинка на двадцять кінських сил, завівся з першого оберту. — Давайте, залізайте, хлопці, й робімо звідси драла, — буркнув він.

Едді ступив у човен. Роланд на мить затримався, щоб тричі клацнути собі по горлу.

Едді вже був бачив, як він проробляє цей ритуал перед тим, як перетнути відкриту водойму, і тоді загадав собі розпитати Роланда щодо цього. Нагоди так і не трапилося; перш ніж питання потрапило йому на уста, між ними прослизнула смерть.

П'ЯТЬ


Човен рухався плавно й граціозно, як будь-яка моторна посудина, наїжджаючи на власне відображення у воді під літнім небом найпрозорішої сині. Позаду них цю синяву забруднювала хмара темного диму, здіймаючись вище й вище, неквапом розносячись ушир. Десятки людей, здебільшого у шортах або купальних костюмах, стояли по берегах цього невеличкого озера, обернувшись у напрямку диму, приклавши долоні дашками до лоба проти сонця. Мало хто, якщо взагалі були такі, помітив, як повз них спокійно проплив скромний моторний човник.

— Це озеро Ківейдін,[44] на той випадок, якщо вам цікаво, — сказав Джон. Він показав рукою вперед, туди, де у воду видавався інший сірий причал. Поряд з ним містився невеличкий акуратний елінг, білий, з зеленого кольору окантовкою й прочиненими воротами. Ще звіддаля Роланд з Едді побачили, що там погойдуються на прив’язі каное і каяк.

— Мій елінг, — додав чоловік у фланелевій сорочці. Його вимову майже неможливо було б відтворити звичайними літерами — ця фраза прозвучала приблизно як міу уелінь, — але вони обидва його чудово розуміли. Схожим чином розмовляли мешканці Кальї.

— Має доглянутий вигляд, — сказав Едді. Головно, аби сказати хоч щось.

— Еге, атож, — погодився Джон. — Я про все тут дбаю, за всім доглядаю, подеколи теслярую. Що б то був за бізнес, аби я мав тут якесь розвалище, еге ж?

— Та отож, — посміхнувся Едді.

— Мій дім десь за півмилі від берега. Звати мене Джон Каллем, — він простягнув праву руку Роланду, другою продовжуючи тримати курс човна прямо від стовпа диму і в бік елінгу.

Роланд потис простягнуту йому руку, котра виявилася приємно твердою.

— Я Роланд Дескейн з Ґілеаду. Довгих днів і приємних ночей, Джоне.

Слідом і Едді простягнув свою руку:

— Едді Дін з Брукліну. Приємно познайомитися.

Джон поручкався з ним доволі легко, але уважно приглядаючись до Едді. Коли вони роз’єднали руки, він спитав:

— Юначе, щось оце саме зараз трапилося? Щось же трапилося, хіба ні?

— Не знаю, — відповів Едді. Не цілком щиро відповів.

— Ти давненько не навідувався до Брукліну, синку, хіба ні?

— У мене нема диплома Моргаузу… — промовив Едді Дін, а тоді скоромовкою, щоб встигнути: — Мія замкнула Сюзанну. Замкнула в 1999-му році. Сюзі може дістатися Доґана, але то марнота. Мія відімкнула пульт керування. Сюзі нічого не може зробити. Вона ув’язнена. Вона… вона…

Він замовк. Якусь мить усе здавалося таким ясним, як сновидіння в момент пробудження. А тоді, як дуже часто трапляється зі сновидіннями, все розтануло. Він навіть не мав упевненості, чи це дійсно було послання від Сюзанни, чи просто спрацювала його уява.

— Юначе, щось саме зараз трапилося?

Отже, Каллем також це відчув. Отже, не уява. Якийсь різновид доторку, радше за все.

Джон зачекав, але оскільки Едді мовчав, він звернувся до Роланда.

— Ваш друг часто поводиться так дивно?

— Не часто, ні. Сей… містере, я хотів сказати. Містере Каллем, дякую вам за допомогу в той час, коли ми її потребували. Я вам дуже-дуже вдячний. З нашого боку було б вельми нахабно просити ще чогось, але…

— Але ви сподіваєтеся. Я так гадаю. — Джон замовк на хвильку, спрямовуючи точніше курс човника у навстіж прочинені ворота невеличкого елінгу. На думку Роланда, вони будуть там за п’ять хвилин. Якраз слушно, вирішив він. Він не мав нічого проти поїздки на цьому тісному моторному човнику (навіть попри те, що той низько занурився у воду під вагою трьох дорослих чоловіків), але озеро Ківейдін здавалося йому занадто відкритим місцем. Якщо Джек Андоліні (або його наступник, якщо Джека приберуть) добре порозпитує достатню кількість роззяв на берегах, йому врешті-решт трапиться кілька таких, що запам’ятали човник з трьома чоловіками. А ще цей елінг з акуратною зеленою окантовкою. «Якшо вам аж так цікау, то вони прямували до уеліня Джона Каллема», — можуть додати ті свідки. Перш ніж це трапиться, їм краще опинитися подалі звідси, поближче до Темної вежі, попередньо знайшовши якесь безпечне місце для Джона Каллема. Наразі «безпечним» Роландові здавалося місце утричі далі за відстань звідси до обрію, або приблизно відстань у сто коліс. Він не мав сумніву, що Каллем, цей абсолютний незнайомець, урятував їм життя тим, що так рішуче повівся в потрібний момент. Найменше йому хотілось би, щоб у результаті цей чоловік втратив власне життя.

— Авжеж, я зроблю для вас усе, що зможу, я вже подумав про це і так собі вирішив, але мушу дещо розпитати у вас зараз, поки ще є час.

Роланд з Едді скинули очима один на одного. Роланд промовив:

— Ми дамо відповіді на ті питання, на які зможемо. Тобто якщо, на наш розсуд, відповідь не становитиме для тебе небезпеки, Джоне з Іст-Стоунгема.

Джон кивнув. Здавалося, він набирається духу.

— Я розумію, що ви не привиди, бо ми всі бачили вас там, у крамниці, а тепер я навіть торкнувся вас, поручкавшись. Я бачу, що ви маєте тіні, — показав він пальцем на борт човна, куди ті падали. — Справжнє — то справжнє. Отож моє питання буде таке: ви нахожі?

— На-хожі, — повторив Едді. Поглянув на Роланда, але нічого не зміг збагнути з виразу його обличчя. Едді знов обернувся до Каллема, котрий сидів біля керма, спрямовуючи човник до елінгу. — Перепрошую, але я не…

— Їх у наших краях багацько з’являється останніми роками, — сказав Джон. — У Вотерфорді, Стоунгемі, Іст-Стоунгемі, Ловеллі, Свідені… навіть у Бриджтоні й Денмарку. — Останнє слово в нього прозвучало: Демаааааку.

Сказав і побачив, що вони нічого не второпали.

— Нахожі — це люди, котрі просто з’являються нізвідки, — пояснив він. — Деколи вони вдягнені у старовинну одіж, так ніби прийшли з… давнини, так би мовити. А один був голий, як той бубон, йшов просто посеред траси 5. Молодий Енгстром його бачив. Минулого листопада це було. Подеколи вони балакають чужинськими мовами. Один з’явився у хаті в Дона Рассерта у Вотерфорді. Прямо в кухні, раз — і сидить! Донні пенсіонер, а був професором історії у Вандербільт-коледжі, так він записав того чоловіка. Той щось трохи побелькотав, а потім пішов до пральної кімнати. Донні вирішив, що той думав, наче там ванна, і зайшов туди услід за ним, щоб його повернути, але чоловік той зник звідти. Там лише одні двері, йому нікуди було більше вийти, а він взяв і просто зник.

Донні програв ту, записану ним, плівку ледь не кожному в мовному департаменті (депааатаааменті) Вандербільта, і ніхто там не розпізнав, якою воно балакало. Один сказав, що то, либонь, якась роблена мова, щось ніби есперанто. Ви говорите есперанто, хлопці?

Роланд похитав головою. Едді (обережно) сказав:

— Я чув про цю мову, але не знаю, що воно за…

— А подеколи, — провадив тихіше Джон; човен уже заплив у тінь елінгу. — Вони поранені. Або скалічені. Немов з рунтів.

Роланд стрепенувся так раптово, так різко, що аж човен загойдався. Якусь мить здавалося, що човен зараз точно перекинеться.

— Що? Що ти сказав? Повтори ще раз, Джоне, аби я добре розчув.

Джон, певно, вирішив, що проблема в незрозумілості його вимови, бо цього разу страдницьки постарався артикулювати останню фразу якомога чіткіше.

— Немов з руїн. Ті люди, на вигляд ніби після атомного удару, з’явилися з радіоактивної зони, чи щось таке.

— Повільні мутанти, — промовив Роланд. — Гадаю, він каже про повільних мутантів. Тут, у цьому містечку.

Едді кивнув, згадавши Сивих і Юнів з Лада. А ще той гидотний вулик, обліплений монструозними комахами.

Джон уже заглушив свого «Еверуда», але ще якусь мить всі троє так і сиділи, де були, слухаючи лункий плескіт води об алюмінієві борти човна.

— Повільні мутанти, — повторив старий, немов куштуючи ці слова на смак. — Атож, гадаю, ця назва для них годиться не згірш за будь-яку іншу. Але не тільки вони. З’являлися ще й тварини, і такі пташки, що їх ніхто не бачив раніше в наших краях. Але здебільшого ці нахожі люди непокоять своїми явленнями тутешніх, і потім довго балачки не вщухають. Донні Рассерт подзвонив комусь, якомусь своєму знайомому в університеті Дюка, а той подзвонив комусь у їхньому Департаменті досліджень паранормальних явищ — просто дивовижа, що в них, у справжньому коледжі, є таке відділення, але, виходить, що таки є, — і жінка з того Департаменту паранормальних явищ сказала, що такі люди називаються на-хожі. А потім, коли вони знову зникають — а вони завжди так роблять, окрім одного хлопця у Східному Конвеї, котрий там і помер, — їх треба називати від-хожі. Та леді сказала, що дехто з учених, що вивчають такі речі — гадаю, їх можна було б назвати й науковцями, хоча й знаю, що багато хто зі мною не погодиться, — вважають, що нахожі — це чужинці з інших планет, що їх висаджують тут з їхніх космічних кораблів, а потім знову підбирають назад, але більшість з них вважають себе мандрівниками крізь час або прибульцями з інших світів, що існують поряд з нашим.

— А скільки часу все це триває? — спитав Едді. — Відколи почали з’являтися нахожі?

— О, років зо два чи три. І ніц не кращає, а стає тільки гірше. Я сам бачив пару таких хлопців, а одного разу й лису жінку, в якої посеред лоба було щось на кшталт закривавленого ока. Але тих я звіддаля бачив, а ви, хлопці, ось тут, поряд.

Джон нахилився до них над своїми гострими колінами, його очі (так само сині, як Роландові) сяяли. Вода лунко хлюпала в борти. Едді відчув потужне бажання знову взяти Джона Каллема за руку, щоб побачити, чи трапиться ще щось. Була ще одна пісня Ділана, що звалася «Видіння Джоанни». Не Джоанни видінь потребував наразі Едді, але ім’я було вельми схоже.

— Атож, — проказував Джон. — Ви, хлопці, близько, просто поряд, до того ж тілесні. Отже, я допомагатиму вам, чим зумію, бо не відчуваю і найменшого зла у вас обох (хоча, мушу сказати вам чесно, що ніколи в житті я не бачив такої стрільби), але все ж таки мені хочеться знати: ви нахожі чи ні?

Знову Роланд з Едді скинули очі один на одного, а тоді Роланд відповів:

— Так, — промовив він. — Гадаю, так.

— Чорти мене забирай! — прошепотів Джон. І то таким благоговійним голосом, що навіть зі своїм посіченим зморшками обличчям він став схожим на дитину. — На-хожі! А звідки ж ви надійшли, можете мені розказати? — Він поглянув на Едді, сміючись, як сміються люди, коли визнають, що з ними утнули добрий жарт, і додав: — Не з Брукліну ж.

— Але я дійсно з Брукліну, — сказав Едді. Єдине, що його Бруклін розташовувався не в цьому світі, — це він уже зрозумів. У світі, звідки він прийшов, дитячу книжку про «Чарлі Чух-Чуха» написала жінка на ім’я Беріл Еванс, а в цьому її авторкою була якась Клаудія-і-Інесс Бахман. Беріл Еванс звучить реально, а Клаудія-і-Інесс Бахман щось таке фальшиве, як тридоларова банкнота, хоча Едді дедалі більше вірилося, що справжнє авторство належало таки Бахман. А чому? Бо це ім’я було частиною цього світу.

— Я таки дійсно з Брукліну. Тільки не… ну… не з того самого.

Джон Каллем не переставав дивитися на них з тим самим дитячим виразом у широко розплющених очах.

— А як щодо тих, інших хлопців? Тих, що чекали на вас? Вони теж?..

— Ні, — відповів Роланд. — Вони ні. Давай не зараз про це, Джоне, в нас обмаль часу.

Він обережно став на рівні, вхопився за брус над головою і вискочив з човна, трохи скривившись від болю. За ним вийшов Джон, а останнім Едді. Їм довелося йому допомагати. Пульсація в його правій литці трохи стишилась, але нога задубіла, погано гнулась, не слухалася.

— Ходімо до тебе, — сказав Роланд. — Нам треба знайти одного чоловіка. Якщо буде на те благословення, ти, можливо, зможеш нам в цьому допомогти.

«Він нам, можливо, зможе допомогти ще у деяких справах», — подумав Едді і, стиснувши зуби, пошкутильгав услід за ними на сонячне світло.

Едді майнуло в голові, що за десять пігулок аспірину він зараз міг би навіть святого вбити.


ЗАСПІВ:

Комала-ком-бо!


Начувайся, кому припекло!


Коли револьвери теревенять,


Комусь йти на небо, а комусь у пекло!




ВІДСПІВ:

Комала-ком-сім!


Хліба не спечеш без дріжджів!


Без води, без солі, борошна


Й без печі хліба не спечеш зовсім.



Восьмий куплет


ПЕРЕКИДАННЯ


ОДИН



Узимку 1984–1985 років, коли потреба Едді в героїні нишком перетнула кордон Країни Рекреаційних Наркотиків, увійшовши до Королівства Реально Поганих Звичок, Генрі Дін познайомився з дівчиною, в котру на якийсь час закохався. Сільвія Голдовер, як на Едді, була ще тою Суперкурвою (смердючі пахви і драконяче дихання, що пихкотіло з-проміж товстих, як у Міка Джеггера,[45] губ), проте він тримав рота на замку, бо Генрі вважав її красунею і Едді не бажав ранити його почуття. Тієї зими молоці коханці здебільшого або гуляли на відкритому всім вітрам пляжі Коні-Айленда, або ходили в кіно на Таймс-сквер, щоб сісти у задньому ряду й, коли в них закінчиться поп-корн і найбільший з існуючих в продажу пакет Губерса,[46] пестити там одне одного до одуріння.

Едді по-філософському поставився до нової персони в житті Генрі; якщо Генрі міг прориватися крізь жахливий віддих Сільвії Голдовер і лизатися з нею взасос, то й хай йому щастить. Едді ж у ті три похмурих місяці більшість часу провів на самоті, у квартирі сімейства Дін, обдовбаним. Йому було це по барабану, насправді навіть подобалося. Якщо вдома був Генрі, він волів дивитися телевізор і безупинно піддражнював Едді щодо його літературних записів. («О Боже! Едді хочецця посвухати свої улюбвені казочьки про ельфів, оргів і розумненьких гномиків!») Він завжди називав орків оргами, а ентів — «ствашними ходячими девевами».[47] Генрі вважав ці вигадані історії фальшивим лайном. Якось Едді намагався пояснити йому, що нема нічого більш фальшивого за те лайно, котре показують у денних телепередачах, але Генрі нічого з того не второпав; натомість Генрі міг усе розповісти про злостиву двійню з «Центрального шпиталю» і про не менш злу мачуху з «Провідної зорі».

З багатьох поглядів велике кохання Генрі — яке закінчилося, коли Сільвія поцупила в нього з гаманця дев’яносто баксів, залишивши замість грошей записку «Вибач, Генрі», і відбула в невідомому напрямку зі своїм старим бойфрендом — було полегшенням для Едді. Він призвичаївся сідати на диван у вітальні, вмикати запис Джона Гілгуда,[48] котрий начитав толкінівську трилогію про персні, робити собі укол під шкіру правої руки і занурюватися слідом за Фродо і Семом до Похмурого Лісу або у штольні Морії.

Він любив гоббітів, гадав, що решту свого життя сам радо провів би у Ширі, де найважчим наркотиком був тютюн і великі брати не дражнили цілими днями менших, і захована в лісі хатка Джона Каллема дивовижним чином повернула його в ті старі часи, до тієї похмурої історії. Бо у цій хатці жив якийсь чисто гоббітівський настрій. Меблів у вітальні було мало, але були вони ідеальними: диван і два м’яких крісла з тими білими мережаними серветками на поручнях й узголів’ї. На чорно-білій фотокартці, що в золотій рамці висіла на одній зі стін, була, певне, родина Каллема, а на тій, що висіла на протилежній стіні, мабуть, його дід з бабою. Тут же висів обрамлений сертифікат-подяка від Іст-Стоунгемської добровільної пожежної команди. Люб’язно щебетав великий папуга в клітці, і кицька лежала на камінній полиці. Коли вони увійшли, вона підвела голову, за якусь мить оцінила цих незнайомців зеленими очима, а тоді, схоже, знову заснула. Біля іншого м’якого фотеля — вочевидь, особистого місця відпочинку Каллема — стояла попільниця, а в ній дві люльки, одна — зроблена з кукурудзяного качана, а інша — з вересового кореня. Ще там стояла старомодна радіола фірми «Емерсон»[49] (з програвачем платівок, широкодіапазонною шкалою й великим рифленим колесом налаштування), а от телевізора не було. У кімнаті приємно пахло тютюном і сумішшю духмяних трав. Одного погляду на це неймовірно акуратне помешкання вистачало, аби зрозуміти, що чоловік, котрий тут живе, — нежонатий. Вітальня Джона Каллема була лагідною одою радощам парубкування.

— Як твоя нога? — спитав Джон. — Схоже, кровотеча нарешті зупинилася, але шкандибаєш ти ще гірше.

— Болить, курв’яча дочка, — засміявся Едді. — Але спиратися на неї можу, тож я ще щасливчик.

— Ванна он там, якщо захочеш помитися, — показав Каллем.

— Дякую, я так і зроблю, — кивнув Едді.

Митися було боляче, але заразом йому полегшало. Дірка в нозі виявилися глибокою, але кістку, здається, таки зовсім не торкнуло. Рана на руці взагалі не становила проблеми: дякувати Богові, куля пройшла наскрізь, до того ж в аптечці Каллема мався перекис водню. Зціпивши зуби від болю, Едді налив його в рану на руці, а потім швидко, щоб не втратити рішучості, обробив обидві ноги й подряпину на голові. Намагався згадати, чи стикалися Фродо й Сем з чимось хоч трохи подібним до жахів перекису водню, але нічого такого не пригадав. Авжеж, звісно, поряд були ельфи, вони їх і лікували, хіба ні?

— У мене є дещо, воно мусить допомогти, — сказав Каллем, коли Едді вийшов з ванної. Старий зник у сусідній кімнаті й повернувся з коричневим аптечного типу флаконом. У ньому лежали три пігулки. Він витряс їх Едді на долоню, пояснивши. — Це залишилося після того, як я минулої зими впав на кризі і зламав собі чортову ключицю. Називається перкодан. Не знаю, чи вони ще годні, але…

— Еге, перкодан? — радісно перепитав Едді й кинув пігулки собі до рота, перш ніж Джон Каллем встиг щось сказати.

— Либонь, тобі води треба, запити, синку?

— Аж ніяк, — відповів Едді, завзято розжовуючи ліки. — У чистому вигляді воно краще діє.

На столику біля каміна стояла скляна шафка, повна бейсбольних м’ячів, і Едді підійшов подивитися.

— О Господи, — вигукнув він. — Ви маєте м’яч з автографом Мела Парнелла! І Лефрі Грова! Не може бути!

— Та це ще нічого, — відповів Каллем, беручи вересову люльку. — Поглянь там на верхній полиці. — Він витяг з шухляди столу торбину тютюну «Принц Альберт» і почав набивати люльку. Перехопив погляд Роланда. — А ти куриш?

Роланд кивнув і дістав з кишені сорочки єдиний листочок.

— Я собі скручу.

— Та зажди, я тобі дам дещо ліпше, — сказав Каллем і знову вийшов з вітальні.

Задня кімната була його кабінетом, крихітним, не більшим за комірчину. Хоча письмовий стіл типу «Діккенс», що стояв там, був зовсім невеличким, Каллему довелося прослизати повз нього.

— Не може бути! — промовив Едді, побачивши м’яч, який, либонь, мав на увазі Каллем. — Автограф Бейба!

— Атож, — підтвердив Каллем. — Завваж, ще до того, як він грав у «Янкі», мене не цікавлять м’ячі з автографами «Янкі». Рут підписав цей, коли він ще носив форму «Ред Сокс»… — Він затнувся. — Осьо вони, я знав, що десь тут. Либонь, вивітрилися, смак уже не той, але все ж краще, ніж ніякого смаку, як казала моя матінка. Пригощайся, містере. Це мій небіж залишив. І взагалі, він ще не доріс, щоб курити.

Каллем вручив стрільцю на три чверті повну пачку сигарет. Роланд покрутив її в руках, потім ткнув пальцем у назву.

— Бачу, тут намальовано дромадера, але написано якесь інше слово, чи не так?

Каллем посміхнувся Роланду зі щирим здивуванням.

— Та ні, — пояснив Каллем. — Це слово «Кемел».[50] Воно означає те ж саме.

— А… — Роланд намагався зробити вигляд, що все йому зрозуміло. Він витяг одну сигарету, роздивився фільтр, а тоді вставив її собі до губ тютюновим боком.

— Ні, переверни її, — порадив Каллем.

— Правду кажеш?

— Атож.

— Господи Ісусе! Роланде! В нього є Боббі Дуерр… два м’ячі Теда Вільямса… є Джонні Пескі… є Френк Мальцоне…

— Ці імена тобі ні про що не кажуть, авжеж? — спитав Джон Каллем у Роланда.

— Ні, — погодився Роланд. — Мій друг… дякую тобі… — підкурив він від запаленого Каллемом сірника. — Мій друг доволі давно не бував на цьому боці. Гадаю, він скучив.

— Чорти мене забирай, — промовив Каллем. — Нахожі! Нахожі у мене в хаті! Мені самому в це важко повірити!

— А де Дьюї Івенс? — спитав Едді. — У вас нема м’яча Дьюї Івенса.

— Прошу? — перепитав Каллем. У нього це прозвучало як пооошу.

— Може, його поки що так не називають, — промовив Едді, більше ніби сам до себе. — Може, Дуайт Івенс? Правий польовий?

— О, — кивнув Каллем. — У цій шафці в мене тільки найкращі, хіба не бачиш.

— Дьюї сюди цілком годиться, повірте мені, — сказав Едді. — Може, він поки що не доріс до Залу слави Джона Каллема, але зачекайте кілька років. Зачекайте до 86-го. І, до речі, Джоне, як реальний фан цієї гри, можу вам дещо розказати, окей?

— Звісно, — відповів Каллем. Він промовив це точнісінько, як це прозвучало б у Кальї: зівііісьнооо.

Тим часом Роланд глибоко затягнувся димом. Видихнув і несхвально подивився на сигарету.

— Роджер Клеменс, — промовив Едді. — Запам’ятайте це ім’я.

— Клеменс, — повторив Джон Каллем, але повторив із сумнівом. З дальнього боку озера Ківейдін долинули приглушені відстанню звуки сирен. — Роджер Клеменс, угу, я запам’ятаю. Він хто?

— Вам захочеться мати його тут, у себе, — сказав Едді, постукуючи пальцями по шафці. — Можливо, на цій самій полиці, поряд з Бейбом.

У Каллема спалахнули очі.

— Скажи мені ось що, синку. Чи виграватимуть ще коли «Ред Сокс»? Чи вони…

— Це не куриво, це якась задушлива пара, — промовив Роланд. Він подарував Каллему такий ображений, такий не схожий на роландівський, погляд, що Едді не міг утриматися від усмішки. — Взагалі нема ніякого смаку, якщо точніше. Невже тутешні люди таке дійсно палять?

Каллем взяв у нього з пальців сигарету, відламав від неї фільтр і повернув її Роланду.

— Покуштуй тепер, — сказав він і знову обернувся до Едді. — То що? Я витяг вас з халепи по той бік води. Схоже, ти мені заборгував. Вони хоч раз виграли Серію? Ну, принаймні до твого часу?

Усмішка Едді вицвіла, він подивився на старого серйозно.

— Я скажу, якщо ви дійсно хочете від мене це почути. Але чи справді хочете?

Джон замислився, пихкаючи своєю люлькою. А тоді промовив:

— Гадаю, навряд я того хочу. Знаття все зіпсує.

— Скажу вам лиш одне, — промовив Едді підбадьорливо. Пігулки, котрі дав йому Джон, почали вставляти, і він сам почувався бадьорим. Проте не так щоб аж дуже. — Вам не варто вмирати до 1986 року. Цей рік буде надзвичайним.

— Невже?

— Абсолютну правду кажу, — і Едді обернувся до стрільця. — Як щодо наших гунна, Роланде?

До цього моменту Роланд навіть не замислювався про це. Геть усе добро, яке вони тільки мали, — від новенького кишенькового ножика, що його Едді придбав у крамниці Тука, до старожитнього кошеля, отриманого Роландом від його батька по той бік круговиду часу, — загубилося під час проходу через двері. Коли їх протягнуло крізь двері. Стрілець гадав, що їх майно так і валяється в пилюці перед дверима іст-стоунгемського універсаму, хоча й не пам’ятав цього напевне; він тоді відчайдушно переймався тільки тим, щоб їм з Едді дістатися безпечного місця раніше, ніж вбивця з оптичним прицілом встигне розвалити їм голови зі своєї гвинтівки. Боляче було думати, що їх товариші по довгій подорожі згоріли в пожежі, яка на цей час уже безперечно знищила крамницю. Ще гіршою була думка про те, що вони могли опинитися в руках Джека Андоліні. Роланд на мить, проте ясно, уявив собі, як його кошіль висить на поясі в Андоліні, мов капшук (або скальп ворога), і він здригнувся.

— Роланде? Як щодо наших…

— При нас наша зброя, і це все майно, яке нам потрібно, — відказав Роланд брутальніше, ніж йому б того хотілося. — У Джейка книжка «Чарлі Чух-Чух», а я можу зробити новий компас, якщо виникне потреба. Щодо іншого…

— Але…

— Якщо ти говориш про свої речі, синку, я можу порозпитувати про них, як настане слушний час, — сказав Каллем. — Але зараз, гадаю, твій товариш має рацію.

Едді розумів, що його товариш має рацію. Його товариш майже завжди мав рацію, і ця його здатність належала до тих небагатьох якостей, з якими Едді все ще не міг змиритися. Йому, чорти б його взяли, хотілося мати власне майно, і не лише тому, що там була пара чистих сорочок і джинси. Не лише через запас набоїв або той гарнюній ножичок. Там, у його шкіряному наплічнику, лежав локон волосся Сюзанни, і він все ще зберігав її легкий запах. Ось чого йому було шкода. Та що трапилося, те вже трапилося.

— Джоне, — запитав він. — Що сьогодні за день?

Кошлаті сиві брови старого напужилися від здивування.

— Ти це серйозно?

Едді кивнув.

— Дев’яте липня року Господнього одна тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого.

Едді беззвучно присвиснув крізь накопилені губи.

Роланд, тримаючи тліючий короткий недопалок сигарети між пальцями, підійшов до вікна, щоб роззирнутися. Перед хатою нічого, окрім дерев та кількох манливих зблисків синяви, котру Каллем називає «Ківейдін». Але чорний стовп диму все ще підпирав небо, немов нагадуючи йому, що весь той спокій, відчуття якого охопило його в цій обстановці, не що інше, як ілюзія. Треба їм вшиватися звідси. І зараз неважливо, як сильно він переживає за Сюзанну Дін, оскільки вони тут, то мусять знайти Кельвіна Тауера і завершити справи з ним. І зробити це треба швидко. Інакше…

Немов прочитавши його думки, Едді додав вголос:

— Роланде! Тут усе пришвидшено. Час на цім боці біжить швидше.

— Я знаю.

— Отже, все що ми робимо, ми мусимо зробити правильно з першого разу, бо в цьому світі неможливо повернутися в раніший час. Нема змоги щось переробити.

Роланд і це знав.

ДВА


— Чоловік, якого ми шукаємо, з міста Нью-Йорка, — повідав Едді Джонові Каллему.

— Атож, тут таких повно влітку.

— Його ім’я Кельвін Тауер. З ним його друг Аарон Діпно.

Каллем відкрив шафку з бейсбольними м’ячами, витяг звідти один з написом по всій окружності Карл Ястжемські — тим дивовижно ідеальним почерком, на який здатні лише професійні спортсмени (з досвіду Едді знав, що справжню проблему для більшості з них становила орфографія) — і почав перекидати його з руки в руку.

— Люди починають сюди вчащати натовпами від самого початку червня, тобі ж це відомо, еге?

— Авжеж, — погодився Едді, вже відчуваючи безнадію. Йому спливла думка: цілком можливо, що старий друзяка Подвійний Виродок уже дістався до Кела Тауера. Засідку біля крамниці Джек, можливо, організував уже на десерт.

— Гадаю, ти не зможеш…

— Якщо не зможу, то краще мені піти під три чорти на пенсію, — перебив його Каллем з якимсь піднесенням і кинув м’ячик Карла Ястжемські в бік Едді. Той піймав м’яч правою рукою, а пучками пальців лівої погладив його червоні шви. Цей дотик абсолютно неочікувано змусив його відчути, як ніби клубок підступив до горла. Якщо бейсбольний м’ячик не запевнив тебе, що ти вдома, хіба може це зробити щось інше? Тільки цей світ більше не був домом. Джон мав рацію, він тут лише нахожий.

— Що ти маєш на увазі? — спитав Роланд. Едді перекинув м’ячик йому, і Роланд вловив його, навіть не відірвавши очей від Джона Каллема.

— Я не заморочуюся з іменами, але все’дно знаю ледь не всіх, хто приїздить до нашого містечка, — відповів той. — Знаю їх з вигляду. Вважаю, що усякий доглядач, котрий чогось вартий, мусить знати, хто перебуває на його території. — Роланд погодився з ним кивком, з виразом цілковитого розуміння. — Розкажіть мені, як виглядає той чоловік.

Почав Едді:

— Він на зріст десь футів п’ять і дев’ять дюймів, а важить… ну, я би сказав, фунтів двісті тридцять.

— Отже, кремезний.

— Еге ж. Ну, і ще в нього спереду майже нема волосся, великі залисини. — Едді підняв руки собі до голови і відкинув назад власне волосся, оголивши скроні (одна з них ще кровила після його ледь не фатального прольоту крізь Незнайдені Двері). Він трохи скривився від спровокованого цим рухом болю у лівому плечі, але там кровотеча вже припинилася. Едді більше непокоївся через діру в нозі. Зараз перкодан Каллема справлявся з болем, але якщо там засіла куля — а Едді гадав, що це цілком можливо, — її колись таки доведеться витягати.

— Якого він віку? — спитав Каллем.

Едді поглянув на Роланда, але той похитав головою. А чи бачив Роланд коли-небудь Тауера? Саме зараз Едді цього пригадати не міг. Йому подумалось, що ні.

— Гадаю, йому за п’ятдесят.

— Він збирає книжки, чи не так? — спитав Каллем і, побачивши, як здивувався Едді, розреготався. — Я ж тобі казав, що пильную цей літній народ. Хтозна, коли хтось виявиться неплатником. Або справжнім злодієм. Або, як була років вісім чи дев’ять тому в нас тут одна жінка з Нью-Джерсі, так вона виявилася підпалювачкою. — Каллем помотав головою. — На вигляд ніби бібліотекарка з маленького містечка, того типу леді, що й гуски не ладна від себе відігнати, а насправді підпалювала стодоли по всьому Стоунгему, Ловеллу й Вотерфорду.

— Звідки ти знаєш, що в нього книжковий бізнес? — спитав Роланд і кинув м’ячик Каллему, котрий умент перекинув його Едді.

— Цього я не знав, — сказав той. — Тільки те, що він їх колекціонує, бо він про це казав Джейн Саргес. Джейн тримає невеличку крамницю на роздоріжжі, там, де від траси 5 відгалужується Діміті-роуд. Це десь з півмилі звідси на південь. Саме на Діміті-роуд живуть цей чоловік і його друг, якщо ми говоримо про тих, хто вам потрібен. А я гадаю, що так воно й є.

— Його друга звуть Діпно, — сказав Едді і перекинув м’яч назад Роланду. Стрілець піймав і кинув його Каллему, а сам пішов до каміна й кинув те, що залишилося від недопалка його сигарети, у купку дровець, складених на решітці.

— Я не переймаюся іменами, як я тобі й казав, але той його друг худий і на вигляд має років сімдесят. Ходить так, ніби йому трохи болять стегна. Носить окуляри в сталевій оправі.

— Це він, — сказав Едді.

— Крамничка Джейн зветься «Сільські раритети». У сараї вона тримає дещо з меблів, шафи, туалетні столики і тому подібне, але спеціалізується вона головно на клаптикових ковдрах, виробах зі скла та старих книжках. Так в неї й написано на вивісці.

— То, що? Кел Тауер… отак просто ввійшов і почав роздивлятися товар? — Едді в таке вірилось і водночас не вірилось. Тауер уперто не хотів залишати Нью-Йорк навіть після того, як Джек і Джордж Бйонді пообіцяли спалити його найцінніші книжки просто в нього на очах. А щойно вони з Діпно прибули сюди, як цей йолоп тут же зареєструвався на місцевій пошті на отримання надходжень «до запитання» — хоч і не він, а його друг Аарон це зробив, зловмисникам усе одно. Каллаген залишив йому записку, щоб припинив виставлятися напоказ в Іст-Стоунгемі. «Хіба можна бути таким дурнем?» — так завершувалося останнє послання отця Каллагена сею Тауеру, і відповідь на нього виявилася не просто нерозумною, а навдивовижу ідіотською.

— Атож, — сказав Каллем. — Але ж хіба він лише роздивлявся. — Його сині, як у Роланда, очі сяяли. — Він накупив собі читва на пару сотень доларів. Заплатив дорожніми чеками. А тоді попросив Джейн скласти для нього список інших місцевих крамниць, де торгують старими книжками. Їх тут кілька, якщо включити до списку галантерейну крамничку в Норвеї та «Ваш мотлох — коштовність для мене» — це там, подалі, у Фрайбурзі. Крім того, він попросив її написати йому імена тих з місцевих мешканців, котрі мають бібліотеки та іноді щось продають у себе з дому. Джейн була в захваті. Розпатякала про це всьому місту, аякже.

Едді приклав долоню собі до лоба й застогнав. Це він, авжеж, це саме Кельвін Тауер у всій його неповторній красі. Чим він думав? Гадав, що як опинився північніше Бостона, то вже й у безпеці?

— Можеш пояснити нам, як його знайти? — спитав Роланд.

— О, я можу й краще. Я можу відвезти вас прямо туди, де вони мешкають.

Роланд перекидав м’ячик з руки в руку. Але враз перестав і похитав головою.

— Ні. Ти вирушиш в іншому напрямку.

— Куди?

— Куди завгодно, де ти будеш у безпеці, — сказав Роланд. — Куди саме, я не хочу знати. Ні я, ні він.

— Їй-богу. Не скажу, ніби мені не подобається.

— Це не має значення. Час спливає, — підсумував Роланд, а тоді: — Ти маєш картомобіль?

Каллем на мить остовпів, та враз усміхнувся.

— Атож, маю я і картомобіль, і вантажомобіль. Запакований на всі сто.

Останнє слово в нього прозвучало як стооо.

— Тоді одним ти поїдеш поперед нас туди, де на Діміті-роуд живе Тауер, а Едді… — Роланд на мить зупинився. — Едді, ти ще не забув, як кермувати?

— Роланде, ти мене ображаєш.

Роланд ніколи, навіть в найкращі свої часи, не відзначався великим почуттям гумору, тож і тепер не посміхнувся. Натомість він обернувся до їхнього янгола-рятівника — їхнього дан-тете, до якого їх привело ка.

— Тільки-но ми знайдемо Тауера, ти, Джоне, поїдеш собі далі. У будь-якому напрямку, що не буде нашим. Зроби собі відпустку, назвемо це так. Двох днів вистачить, а тоді можеш повертатися до своїх справ.

Роланд сподівався, що свої справи в Іст-Стоунгемі вони завершать ще до смерку, але боявся наврочити, тож не згадав це й словом.

— Ви мабуть не зрозуміли, що зараз у мене саме сезон, — сказав Каллем, протягуючи руки до Роланда, і той перекинув йому м’яч. — Мені потрібно пофарбувати елінг… Гонт на сараї де-не-де поміняти…

— Якщо ти залишишся з нами, — промовив Роланд, — навряд чи ще колись тобі доведеться крити якийсь дах.

Каллем скинув очима на Роланда, оцінюючи серйозність того, і побачене йому не вельми сподобалося.

Тим часом Едді знову почав загадуватися питанням, чи бачив коли-небудь Роланд на власні очі Тауера, чи дійсно ні. І тепер зрозумів, що перша його відповідь на це питання була неправильною — Роланд таки бачив Тауера.

Звісно, що бачив. Це ж саме Роланд затягнув шафу з першими виданнями до Печери дверей. Роланд дивився прямо на нього. Можливо, бачив він усе у дещо спотвореному вигляді, але…

Низка думок розпорошилася, проте за неминучими законами асоціацій Едді подумки повернувся до коштовних книжок Тауера, до таких раритетів, як «Доґан» Бенджаміна Слайтмена-молодшого та «Салемз-Лот» Стівена Кінга.

— Зараз, я тільки ключі візьму, і вирушаємо, — сказав Каллем, але Едді затримав його вигуком:

— Зачекайте.

Каллем кинув на нього запитальний погляд.

— Гадаю, ми маємо ще дещо обговорити. — І він простягнув руки, показуючи, що чекає на м’яч.

— Едді, в нас обмаль часу, — нагадав Роланд.

— Я знаю, — відповів Едді. «Либонь, краще за тебе, бо це для моєї жінки збігають останні хвилини». — Якби моя воля, залишив би Тауера, цього старого засранця, Джекові, а сам би намагався дістатися Сюзанни. Але цього не дозволить робити ка. Оте твоє чортове ка.

— Ми мусимо…

— Стули пельку.

Він ніколи в житті не сказав би такого Роланду, але зараз ці слова самі собою зірвалися в нього з язика, і він не відчував бажання вибачитись. Едді почув у себе в голові відголосок пісні Кальї: Комала-ком-гай, балачці ще не край.

— Що ти маєш на увазі? — спитав Каллем.

— Чоловік на ім’я Стівен Кінг. Тобі відоме це ім’я?

І по очах Каллема Едді побачив, що той щось знає.

ТРИ


— Едді, — промовив Роланд таким непевним тоном, якого юнак ніколи до того від нього не чув. (Він розгублений не менш за мене.) Невтішна думка. — Андоліні, либонь, усе ще шукає нас. Гірше того, оскільки ми прослизнули йому крізь пальці, він зараз може шукати Тауера… А Тауер, як досить ясно дав нам зрозуміти сей Каллем, усе зробив для того, щоб його можна було легко відшукати.

— Послухай-но мене, — відповів Едді. — Зараз я покладаюся на інтуїцію, але не лише на неї. Ми знаємо Бена Слайтмена, людину, що написала книгу в іншому світі. Світі Тауера. У цьому світі. Й іншу людину ми знаємо, Доналда Каллагена, котрий виявився персонажем книжки з іншого світу. Знову ж таки, саме цього світу.

Каллем кинув йому м’яч, і Едді навкидь переадресував його Роланду. Стрілець легко вловив м’яча.

— Може, мені б це й не здалося аж таким важливим, якби на нашому шляху повсякчас не з’являлися книжки, згоден? «Доґан», «Чарівник Країни Оз», «Чарлі Чух-Чух». Навіть Джейків випускний твір. А тепер ось ще й «Салемз-Лот». Гадаю, якщо цей Стівен Кінг реальна людина…

— О, тут нема сумнівів, він людина реальна, — сказав Каллем і зиркнув у вікно на озеро Ківейдін, на протилежному березі якого не вгавали сирени. На стовп диму, що, розсіюючись, запаскуджував гидотними мазками небесну синяву. Тоді він склав долоні, просячи собі м’яч. Роланд кинув його так, що той пролетів плавною дугою, ледь не черкнувши в апогеї об стелю. — До того ж я читав цю книгу, про яку ви говорите. Їздив по неї до великого міста, у «Букленд». Як на мене, книжка класна.

— Там йдеться про вампірів.

— Атож, я чув, як він по радіо розповідав, що ідею вичепив з «Дракули».

— Ви чули письменника по радіо, — промовив Едді. Ним знову опанувало те саме відчуття задзеркалля, падіння крізь кролячу нору, польоту верхи на кометі, і він намагався покласти це на дію перкодану. Але зась. Раптом він сам собі здався нереальним, напівпрозорою тінню, тонким… ну, таким тонким, як сторінка в якійсь книжці. Марним було усвідомлення того, що світ влітку 1977-го на цьому часовому промені здавався реальнішим за все де й коли, включно з його власним. І відчуття це було цілковито суб’єктивним, хіба ні? Якщо почати докопуватися конкретно, звідки хтось може знати, що він не персонаж вигаданої письменником історії, або хвилинна думка в голові якогось чма, що їде собі в автобусі, чи мимолітна порошинка в оці Бога? Навіть просто замислитися про це — божевілля, а якщо не перестати про це думати, можна точно з’їхати з глузду.

А проте…

Дед-а-чі, дед-а-ча, не переймайся, ти маєш ключа.



«Ключі — моя спеціалізація», — подумав Едді, а тоді:

— Ключ — це Кінг, тобто Король, хіба ні? Калья-Каллаген. Багряний Король — Стівен Кінг. Може, Стівен Кінг — Багряний Король цього світу?

Роланд змирився. Едді був певен, це йому далося важко, але ж Роланд якраз і спеціалізувався на важких проблемах.

— Якщо маєш якісь питання, давай, кажи, — і Роланд зробив правою рукою жест, ніби крутить заводну ручку.

— Роланде, я навіть не знаю, з чого розпочати. Думки в мене такі глобальні… вони такі… прямо не знаю, мене самого вони лякають…

— Спробуй якомога простіше, — Роланд прийняв м’яч, перекинутий йому Едді, але видно було, що ця гра його вже дістала. — Нам дійсно час уже вирушати.

Едді чудово це розумів. Він міг би поставити свої запитання дорогою, якби вони разом поїхали однією машиною. Але ж так не вийде, бо Роланд ніколи не кермував автомобілем, що унеможливлювало для Едді й Каллема їзду в одній машині.

— Добре, — сказав Едді. — Хто він такий? Почнемо з цього. Хто такий Стівен Кінг?

— Письменник, — відповів Каллем, кинувши на Едді погляд, у якому читалося: чи ти здурів, синку? Живе зі своєю родиною у Бриджтоні.[51] Доволі гарна людина, як я чув.

— Далеко звідси цей Бриджтон?

— Ну… десь миль двадцять, двадцять п’ять.

— Якого він віку?

Едді діяв навпомацки, вірячи з шаленою впевненістю, що правильні запитання мусять знайтися, але не маючи ясного уявлення, які саме.

Джон Каллем примружив одне око, здається, щось вираховував.

— Не старий ще, гадаю я. Якщо тридцятка вже є, то недавно стукнуло.

— А ця книжка… «Салемз-Лот»… чи стала вона бестселером?

— Цього не знаю, — відповів Каллем. — Тільки можу сказати, що з місцевих багацько люду її читало. Бо в ній дія відбувається в Мені. Ну й ще, звісно, по телевізору її рекламували. Також фільм був за його першою книжкою, але я не ходив на нього. Задуже кривавий.

— Як називався фільм?

Каллем замислився, потім похитав головою.

— Не можу пригадати точно. Одне якесь слово, я геть певний того, що дівоче ім’я, але зараз не пригадаю. Може, згодом.

— А він, бува, не нахожий, як вам здається?

Каллем засміявся.

— Народився й виріс отутечки, в штаті Мен. Гадаю, він не нахожий, а населець.

Роланд дивився на Едді зі зростаючим нетерпінням, тож Едді вирішив капітулювати. Це було гірше за гру «двадцять запитань».[52] Та все ж, чорт забирай, отець Каллаген таки реальний, а він же присутній у художній книжці, написаній цим чоловіком, Кінгом, і цей Кінг живе в місцевості, що служить магнітом для тих, що їх Каллем називає нахожими. Одна з цих нахожих істот дуже нагадала Едді слугу Багряного Короля. Лиса жінка, у котрої в лобі було щось на кшталт кривавого ока, як описав її Джон.

Час із цим наразі покінчити і вирушати до Тауера. Який він не огидний, але саме Кельвін Тауер володіє пустищем, де росте найкоштовніша у всьому всесвіті дика троянда. До того ж він добре знається на рідкісних книжках і тих, хто їх написав. Цілком можливо, що й про автора «Салемз-Лота» він знає дещо більше, ніж відомо Джонові Каллему. Час закінчувати, проте…

— Окей, — промовив він, кидаючи м’яч озерному наглядачеві. — Замикайте м’ячик, і ми вирушаємо на Діміті-роуд, якщо ваша ласка. Лише два останніх питання.

Каллем знизав плечима і поклав м’яч Карла назад до шафки.

— Це твоя гра.

— Знаю, — погодився Едді… і раптом, вдруге після того, як він пройшов крізь двері, він відчув, що Сюзанна десь зовсім поряд. Побачив її, вона сиділа в приміщенні, заповненому старовинним на вигляд науково-дослідним обладнанням. Це напевне Джейків Доґан… лише такий, яким його уявляла собі Сюзанна. Він побачив, як вона щось говорить у мікрофон, і хай він не чув її слів, зате він бачив її величезний живіт і налякане обличчя. Де б вона не була, вона вже вельми вагітна. Вагітна й готова розродитися. Йому було цілком ясно, що вона говорить: «Прийди, Едді, врятуй мене, врятуй нас обох, зроби це, поки ще не пізно».

— Едді? — покликав Роланд. — Ти весь посірів. Нога?

— Так, — відповів Едді, хоча зараз нога в нього зовсім не боліла. Він знову згадав про вирізьблювання ключа. Про усвідомлення жахливої відповідальності за те, щоб той вийшов точно таким, який потрібен. І ось він знову опинився майже в такій же ситуації. Він ухопився за щось, авжеж, він був цього певен… але за що саме? — Так, заболіла нога.

Він витер піт з лоба.

— Джоне, щодо назви книжки. «Салемз-Лот». Там насправді йдеться про Джерусалемз-Лот?

— Атож.

— У книжці це назва міста.

— Атож.

— Другій книжці Стівена Кінга.

— Атож.

— Його другому романі.

— Едді, — промовив Роланд. — Годі уже.

Едді тільки відмахнувся, скривившись від болю в руці. Вся його увага була сконцентрована на Джонові Каллемі.

— Міста Джерусалемз-Лот насправді не існує, так?

Каллем подивився на Едді, як на божевільного.

— Звісно, що не існує. Це ж вигадана історія про вигаданих людей у вигаданому місті. Там йдеться же про вам-пі-рів.

«Так, — подумав Едді, — а якби я оголосив, що маю підстави вважати вампірів реальними істотами… не кажучи вже про невидимих демонів, магічні кулі і відьом… ви б гарантовано мали певність, що я збожеволів, чи не так?»

— А ви часом не знаєте, чи цей Стівен Кінг усе життя прожив у Бриджтоні?

— Ні, не все. Він зі своєю сім’єю перебрався сюди десь роки три тому. Гадаю, раніше вони жили у Віндемі,[53] перш ніж переїхали до нас з північної частини штату. А може з Реймонда?[54] У всякому разі, з якогось міста на Великому Себаго.[55]

— Чи справедливо було б сказати, що нахожі почали тут з’являтися після того, як сюди перебрався цей письменник?

Кошлаті брови Каллема поповзли йому на лоба, а тоді наїжилися. З того боку озера донеслося голосне, ритмічне виття, схоже на звук протитуманного ревуна.

— А знаєш, — промовив Каллем. — Схоже, ти маєш рацію. Можливо, це лише випадковий збіг, а може бути, й ні.

Едді кивнув. Він почувався емоційно виснаженим, як той адвокат наприкінці довгого й важкого перехресного допиту.

— Кінчаймо цей цирк, — сказав він Роланду.

— Гарна ідея, — промовив Каллем і кивнув у бік ритмічного звуку ревуна. — Це човен Тедді Вілсона. Він наш місцевий констебль. А також і єгер. — Цього разу замість м’яча він кинув Едді ключі від машини. — Поїдеш тією, що має автоматичну трансмісію. На випадок, якщо ти трохи заіржавів. На вантажівці в мене жорстка коробка передач. Поїдеш за мною, а якщо трапиться якась халепа, погудиш.

— Аякже, обов’язково, — відповів йому Едді.

Виходячи надвір услід за Каллемом, Роланд спитав:

— Знову була Сюзанна? Тому в тебе обличчя так посірішало?

Едді кивнув.

— Ми їй допоможемо, якщо зможемо, — сказав Роланд. — Але, так може статися, що цей напрямок тільки й веде до неї.

Едді розумів це. А ще він розумів, що, коли вони дістануться до неї, може вже бути пізно.


ЗАСПІВ:

Комала-ком-олі!


Опинився в руках долі.


Хоч ти справжній, а хоч ні,


Час твій збігає не поволі.




ВІДСПІВ:

Комала-ком-вісім!


Час — пожежа в сухім лісі!


Хоч яку ти маєш тінь,


Ти висиш на долі списі.



Дев’ятий куплет


ЕДДІ ПРИКУШУЄ ЯЗИКА


ОДИН



Короткий візит отця Каллагена на пошту Іст-Стоунгема, де колишній парох Джерусалемз-Лота написав поспішного листа, відбувся майже за два тижні до стрілянини в крамниці Чіпа Мак-Ейворі. Хоча адресатами на конверті значилися обидва — Аарон Діпно й Кельвін Тауер, записка всередині призначалася останньому, і тон її важко було назвати дружнім:

27.06.77

Тауере…

Я друг того чоловіка, котрий допоміг вам з Андоліні. Де б ви не перебували, ви мусите зараз же звідти виїхати. Знайдіть собі стодолу, намет чи навіть покинутий курінь, якщо не трапиться чогось іншого. Можливо, вам і не буде там комфортно, але пам’ятайте, альтернатива — смерть. Я пишу це з повною відповідальністю за кожне своє слово! Залишіть світло ввімкненим там, де ви мешкаєте зараз, і вашу машину також залишіть в гаражі або на під’їзній алеї. Напишіть, у якому напрямку ви вирушили, і сховайте цю записку під килимком на підлозі перед водійським сидінням або під сходами заднього ґанку. Ми вийдемо на зв’язок з вами. Пам’ятайте, що ми єдині, хто може звільнити вас від того тягаря, що лежить на вас. Але якщо ми допомагаємо вам, ви також мусите нам допомагати.

Каллаген з роду Ельда


І хай цей ваш візит на пошту буде ОСТАННІМ! Хіба можна бути таким дурнем???

Каллаген ризикував життям, залишаючи це послання, і Едді, під чарами Чорної Тринадцятки, ледь не втратив власне. А який результат від того, що вони наражалися на серйозну небезпеку? Аякже, Кельвін Тауер безжурно прогулювався Західним Меном, шукаючи, де б його в цій провінції прикупити собі рідкісних книжечок або виданих невеликим накладом.

Їдучи трасою 5 за Джоном Каллемом, а потім повертаючи услід за ним на Діміті-роуд, тим часом як безмовний Роланд сидів поряд, Едді ледь стримувався.

«Треба було б засунути руки в кишені і прикусити собі язика», — думав він, але в даному випадку не був певен, чи подіють ці старі надійні засоби.

ДВА


Приблизно за дві милі від траси 5, «Ф-150-й» Каллема звернув з Діміті-роуд. Поворот було позначено двома щитами на іржавому стовпчику. На одному з них був напис Рокет-роуд. Під ним висів інший щит (ще іржавіший!) з обіцянками: БУДИНОЧКИ НА БЕРЕЗІ ОЗЕРА — ТИЖ. МІС. АБО СЕЗ. «Ракетна» дорога була радше путівцем, що петляв між дерев, і Едді тримався віддалік «форда» Каллема, уникаючи того пишного пилового хвоста, що тягнувся за машиною їхнього нового друга. Картомобіль теж був «фордом», якась анонімна дводверна модель, чию назву Едді міг взнати, хіба що подивившись на хромований напис ззаду або вичитавши її з документів на це авто. Але він відчував ледь не релігійне піднесення від самого сидіння за кермом, від того, що під ним не один кінь, а кілька сотень, готових поскакати вперед від найлегшого поруху його правої ноги. Також йому приємно було чути, як залишаються позаду й віддаляються звуки сирен.

Їх поглинули тіні нависаючих гілок. Запах сосни був одночасно солодким і гострим.

— Мальовнича місцевість, — сказав стрілець. — Тут можна було б гарно розслабитись. — І більше не промовив ні слова.

Ваговоз Каллема поїхав повз пронумеровані під’їзні алеї. Під кожним номером дрібними літерами було написано ОРЕНДА ДЖЕФФОРДС. Едді вже було хотів нагадати Роландові про одного Джеффордса, якого вони знали у Кальї і дуже добре його пізнали, але передумав. Навіщо пережовувати очевидне.

Проминули номери 15, 16 і 17. Каллем трохи пригальмував біля № 18, але одразу ж вистромив руку у вікно й махнув їм, щоб їхали за ним далі. Едді готовий був рухатися далі й без цього його жесту, точно знаючи, що будиночок № 18 — не той, що їм потрібен.

Каллем повернув на наступну алею. За ним і Едді, тепер колеса автівки зашепотіли по товстому шару опалих соснових голок. Знову серед дерев почала проблискувати голубінь, але, коли вони врешті під’їхали до № 19 і їх очам відкрилася вода, Едді побачив, що тутешнє озеро не природне, як Ківейдін, а штучний ставок. Либонь, не набагато ширший за футбольне поле. Схоже, що будиночок був двокімнатним. На озеро дивився ґанок із закритою верандою, де стояло двійко пошарпаних, проте, на вигляд зручних крісел-гойдалок. На даху стирчав жерстяний димар. Гаража не було, і машина не стояла перед будинком, хоча Едді ніби примітив місце, де вона могла стояти. А втім, з цією лісовою підстилкою важко було розпізнати напевне.

Каллем заглушив свій двигун. Так само зробив Едді. Тепер залишилося лише хлюпання води об камені, подих бризу в соснах й негомінкі пташині співи. Поглянувши праворуч, Едді побачив, що стрілець сидить, мирно склавши на колінах свої артистичні руки з довгими пальцями.

— Які маєш відчуття? — спитав Едді.

— Спокій, — відповідь прозвучала на кальїнський манер: спуооокій.

— Тут є хто?

— Гадаю, так.

— Небезпека є?

— Угу. Поряд зі мною.

Едді подивився на нього ошелешено.

— Ти, Едді. Ти ж хочеш його вбити, хіба ні?

Замислившись на хвильку, Едді визнав, що так воно й є. Так проявлялася та частина його особистості, проста й дика, якої він іноді сам сахався, але існування її заперечувати не міг. Та хто, врешті-решт, виховав її в ньому, хто вигострив її до смертельного блиску? Роланд кивнув.

— Посеред багаторічних мандрів пустелями на самоті, як і годиться анахорету, в моєму житті з’явився юний плаксій, єдиним бажанням котрого було не припиняти приймати наркотики, які дарували йому хіба що шмарклі та відчуття сонливості. Той нахабний, самозакоханий, чорноротий тюхтій, що майже не мав позитивних рис…

— Але ж гарний на вигляд, — перебив Едді. — Не забувай. Той котяра був чисто сексі-бой, без брехні.

Роланд подивився на нього без посмішки.

— Якщо я зміг втриматися тоді, щоб не застрелити тебе, Едді з Нью-Йорка, то й ти зможеш тепер не застрелити Кельвіна Тауера.

На цих словах Роланд відчинив дверцята і виліз надвір.

— Ну, як скажеш, — промовив Едді до порожнього місця поряд із собою, а тоді й сам виліз з машини.

ТРИ


Каллем усе ще сидів за кермом свого ваговоза, коли до нього підійшов Роланд, а за ним і Едді.

— Мені здається, тут порожньо, — сказав він. — Але в кухні я бачу світло.

— Еге ж, — погодився Едді. — Джоне, в мене…

— Тільки не кажи, що в тебе є іще якесь питання. Єдиний з тих, кого я знаю, має їх більше за тебе — це мій онук Ейдан. Йому нещодавно виповнилося три роки. Ну, давай, запитуй.

— Ви могли б визначити місце найбільшої активності нахожих у цих околицях за останні кілька років?

Едді сам не уявляв, навіщо він таке питає, просто раптом це йому здалося надзвичайно важливим.

Каллем на якийсь час замислився, а потім промовив:

— Черепахова алея, це там далі, у Ловеллі.

— Схоже, ви в цьому впевнені.

— Атож. Ти пам’ятаєш, я казав про мого друга Донні Рассерта, професора історії з університету Вандербільта?

Едді кивнув.

— Так от, після того як він особисто зустрів одного такого нахожого хлопця, він сильно зацікавився цією проблемою. Написав про це кілька статей, однак казав, що жоден з респектабельних журналів не схотів їх друкувати, хоч які б там не були документально підтверджені в нього факти. Він. казав, що ці статті про нахожих у Західному Мені навчили його дечого — того, що він аж ніяк не сподівався взнати в його старому віці: є такі речі, в існування котрих люди нізащо не повірять, навіть якщо надаси їм усі докази. Він іще цитував приказку з якогось грецького поета: «В колоні правди є діра».

— Ну, словом, у нього в кабінеті висіла на стіні мапа місцевості, включно з сімома містами: Стоунгем, Іст-Стоунгем, Вотерфорд, Ловелл, Свіден, Фрайбург та Іст-Фрайбург. А в тих місцях, де, як переказували, з’являлися нахожі, він встромляв шпильки, розумієш?

— Дуже добре розумію, красно дякую, — підтвердив Едді.

— Ну, й мушу сказати… авжеж, вчащали вони найбільше до Черепахової алеї. Не інакше, бо він встромив туди шість чи вісім шпильок, а сама та алея не більше двох миль завдовжки; це просто відгалуження траси 7, воно пробігає берегом озера Кезар,[56] а потім знову повертається до неї.

Роланд задивився на будинок. Аж ось він розвернувся ліворуч, застиг, поклав ліву долоню на сандалове руків’я свого револьвера.

— Джоне, — промовив він. — Я радий нашому знайомству, але тобі вже час їхати звідси.

— Невже? Ти певен?

Роланд кивнув.

— Ті, хто приїхали сюди, дурні. Тут все ще тхне дурнями, ось звідки я почасти й знаю, що вони так і не виїхали. Ти не з їх породи.

Джон Каллем знічено посміхнувся.

— Сподіваюся, що ні, — промовив він. — Мушу подякувати тобі за комплімент. — Він замовк, почухав свою сиву потилицю, а тоді: — Якщо це дійсно комплімент.

— Не вертайся на головну дорогу і не дури себе думкою, ніби мої слова нічого не важать. Чи ще гірше, ніби нас тут ніколи не було, ніби тобі все це наснилося. Не повертайся додому, навіть за запасною сорочкою. Там дуже небезпечно. Поїдь деінде. Щонайменше на три відстані далі за обрій.

Каллем примружив одне око, здавалося, він щось вираховує.

— У п’ятдесятих я десять жалюгідних років пропрацював охоронцем у штатній в’язниці Мену, — повідав він. — Але саме там я познайомився з одним збіса добрим чоловіком на ім’я…

Роланд мотнув головою і приклав собі до губ два з іще цілих пальців правої руки. Каллем кивнув.

— Ну, я забувся, як його звати, але він живе далеченько, у Вермонті, певен, я згадаю його ім’я… може, навіть, де саме він живе… на той час, як перетну кордон штату Нью-Гемпшир.

У цій його промові Едді дочув якусь немов нещирість, але, що саме йому здалося фальшивим, визначити він не міг, тож урешті-решт вирішив, що стає трохи параноїком. Джон Каллем був з ними прямий, як стріла… хіба ні?

— Хай вам щастить, — сказав він і потиснув старому руку. — Довгих днів і приємних ночей.

— І вам того ж, хлопці, — відповів Каллем, ручкаючись з Роландом. Його трипалу правицю він затримав у своїй долоні трохи довше. — То Бог врятував мені життя там, тоді, як ти гадаєш? Коли почали літати кулі?

— Най так, — відповів стрілець. — Якщо тобі так годиться. І най він буде з тобою й зараз.

— А щодо цього старого «форда»…

— Або прямо тут, або десь поблизу, — сказав Едді. — Ви його знайдете або хтось інший. Не переживайте.

Каллем вишкірився.

— Атож, саме це я й хотів тобі порадити.

— Vaya con dios,[57] — промовив Едді.

Каллем вишкірився.

— І тобі того ж удвічі, синку. Вам слід стерегтися тих нахожих. — Він зробив паузу. — Деякі з них не вельми приємні. Судячи з того, що про них розказують.

Каллем натиснув на газ і поїхав геть. Роланд провів його поглядом, а потім сказав:

— Дан-тете.

Едді кивнув. Дан-тете. Скромний рятівник. Називати так Джона Каллема — тепер зниклого з їх життів, як колись ті люди на Річковому Перехресті, — нічим не гірше, ніж будь-кого іншого. А він таки зник, чи не так? Хоча й прозвучало щось у його голосі, коли він розводився про свого приятеля у Вермонті…

Параноя.

Просто параноя.

Едді викинув з голови ці думки.

ЧОТИРИ


Оскільки машини в наявності не було, а отже, не було й килимка на підлозі перед водійським сидінням, під який треба зазирнути, Едді вирушив перевірити сходи заднього ганку. Але перш ніж він зробив крок у тому напрямку, Роланд вхопив його за плече однією рукою, показуючи кудись другою. Едді побачив зарослий кущами схил до води і дах іншого елінгу, його зелений гонт вкривав шар сухої хвої.

— Там хтось є, — промовив Роланд, ледь ворушачи губами. — Ймовірно, менший з двох дурнів, і він спостерігає за нами. Підніми руки.

— Роланде, ти вважаєш, це безпечно?

— Так.

Роланд сам підняв руки. Едді хотів було спитати, на чому грунтується його впевненість, але й без того знав, якою буде відповідь: на інтуїції. Це спеціальність Роланда. Зітхнувши, Едді підняв обидві руки на висоту плечей.

— Діпно! — гукнув Роланд у бік елінгу. — Аароне Діпно! Ми друзі, і в нас обмаль часу! Якщо це ти, виходь! Нам треба побалакати!

Запала тиша, а тоді старечий голос гукнув:

— Як ваше ім’я, містере?

— Роланд Дескейн з Ґілеаду, з лінії Ельда. Гадаю, вам воно знайоме.

— А ваше заняття?

— Свинцевий бізнес! — гукнув Роланд, і руки в Едді взялися сиротами.

Довга пауза. Потім:

— Вони вбили Кельвіна?

— Нам про це нічого не відомо, — гукнув у відповідь Едді. — Якщо ви щось знаєте, то ми — ні, чому б вам не вийти сюди й нам не розповісти?

— Чи ви не той хлопець, котрий з’явився, коли Кел провадив невеличку оборудку з тим мудаком Андоліні?

Едді відчув черговий напад люті, почувши оте оборудку. Це так вони називають те, що тоді відбувалося у задній кімнаті в Тауера? «Оборудкою? Це він вам так розповів?» А тоді, не чекаючи на відповідь від Аарона Діпно:

— Так. Я той хлопець. Виходьте звідти, давайте поговоримо.

Нема відповіді. Збігло двадцять секунд. Едді набрав уже повітря в груди, щоб знову погукати Діпно. Роланд поклав йому на плече руку й похитав головою. Минули ще двадцять секунд, а тоді почулося іржаве рипіння пружини — це прочинилися затягнуті сіткою двері. Високий, худий чоловік вийшов з елінгу, блимаючи очима, мов сич. В одній руці він тримав за дуло великий чорний автоматичний пістолет. Діпно підняв його над головою.

— Це «беретта», пістолет незаряджений, — мовив він. — У мене лише одна обойма, та й та у спальні, під шкарпетками. Заряджена зброя мене нервує. Окей?

Едді пустив собі очі під лоба. Ці фолькен найгірші вороги самі собі, як сказав би Генрі.

— Чудово, — промовив Роланд. — Ідіть-но сюди.

І так — схоже, дивам не буде кінця — Діпно вирушив до них.

П'ЯТЬ


Зварена ним кава смакувала краще за ту, що їм подавали в Кальї Брин Стерджис, смачнішої кави Роланд не куштував з тих часів, як гарцював у Меджисі на зовнішньому Кільці. А ще були полуниці. Городні, куплені в крамниці, вибачився Діпно, але Едді був у захваті, які вони солодкі. Вони утрьох сиділи у кухні орендованого у компанії Джеффордс будиночка № 19, вмочали великі полуниці у миску з цукром і запивали їх кавою. Під кінець бесіди всі троє мали вигляд асасинів, які вмочили пучки пальців у кров їх найсвіжішої спільної жертви. Незаряджений пістолет Діпно лежав забутий на підвіконні.

Діпно якраз прогулювався Рокет-роуд, коли ясно почув звуки галасливої стрілянини, а потім вибух. Він поспішив до будиночка («На велику швидкість сподіватися в моєму теперішньому стані не випадає», — пояснив він), а коли побачив, що на півдні починає здійматися дим, вирішив, що значно розумніше буде повернутися до елінгу. Тоді він уже був майже певен, що там не обійшлося без того італійського бандита Андоліні, отже…

— Що ви маєте на увазі, кажучи повернутися до елінгу? — спитав Едді.

Діпно зашаркав підошвами під столом. Він виглядав дуже блідим, з рожевими набряками під очима і кількома пучечками волосся на черепі, тонкого, мов пух кульбабки. Едді згадав, як Тауер казав йому, що пару років тому Діпно поставили діагноз рак. Він не виглядав сьогодні суперово, проте Едді довелося бачити людей — особливо у місті Лад, — котрі мали значно гірший вигляд. Одним з таких був Ґешер, старий приятель Джейка.

— Аароне, — перепитав Едді. — Так що ви хотіли цим сказати?

— Я вас почув, — відповів той трохи роздратовано. — На пошті ми отримали адресованого нам листа, точніше, його було адресовано Келу, в якому нам пропонувалося полишити цей дім, переїхати десь поблизу і взагалі поводитись непримітно. Лист був від чоловіка на ім’я Каллаген. Ви його знаєте?

Едді з Роландом кивнули разом.

— Цей Каллаген… можна сказати, це саме він змусив Кела переховуватися.

«Кел, Калья, Каллаген», — подумав Едді й зітхнув.

— Кел у цілому достойна людина, але йому не подобалося ховатися в лісах. Ми на кілька днів перебралися до елінгу…. — Діпно зробив паузу, либонь, намагаючись побороти власне сумління, а тоді продовжив: — Точніше, на два дні. Тільки два. А потім Кел сказав, що ми здуріли, від вогкості в нього розгулявся артрит, він почув, що я захрип. «Врешті-решт мені доведеться везти тебе до якогось довбаного шпиталю у Норвеї, — оголосив він. — 3 пневмонією на додачу до твого раку». Він сказав, що Андоліні не має ніяких шансів знайти нас тут, якщо молодик — ви… — Він тицьнув своїм покривленим, червоним від полуниці пальцем в Едді. — Триматиме рота на замку. «Ті нью-йоркські бандити неспроможні без компаса зорієнтуватися вже північніше Вестворда», — так він казав.

Едді видав стогін. Аж ось коли він насправді зненавидів власну правоту.

— Він казав, що поводився дуже обережно. А коли я сказав, що дехто нас таки знайшов, той же Каллаген, він заявив, що, звісно, так. — Знову його палець націлився на Едді. — Це, напевне, ви розповіли містеру Каллагену, де шукати поштовий індекс, а після цього знайти нас уже було легко. Потім Кел сказав: «Але ж далі поштового відділення він не просунувся, чи не так? Повір, Аароне, ніхто не знає, де ми, окрім агентки з оренди, а вона живе собі аж ген у Нью-Йорку».

Діпно втупився в них очима, що ховалися під кошлатими бровами, а тоді вмочив у цукор полуницю й відкусив половину.

— Ви ж саме таким чином нас знайшли, через агентку?

— Ні, — сказав Едді. — Через місцевого чоловіка. Він привів нас прямо сюди, до вас, Аароне.

Діпно відкинувся на спинку стільця.

— Овва!

— Авжеж, побідкайтесь, — уколов його Едді. — Отже, ви повернулися до будинку, а Кел вирушив собі скуповувати нові книжки, замість того щоб сидіти тут і читати якусь зі старих. Правильно?

Діпно втупився очима у скатертину.

— Ви маєте розуміти, що Кел великий ентузіаст цієї справи. Книжки — сенс його життя.

— Ні, — беземоційно промовив Едді. — Кел не ентузіаст. Кел маніяк, ось хто насправді Кел.

— Я так розумію, що ти крючок, — промовив Роланд, вперше подавши голос з того моменту, як Діпно завів їх у будинок. Він запалив сигарету з подарованої йому Каллемом пачки (попередньо відірвавши від неї фільтр, як був показав йому Джон) і тепер сидів курив, як здалося Едді, без усякої насолоди.

— Крючок? Я не…

— Юрист.

— О, ну, так. Але я на пенсії, віддавна не займаюся практикою…

— Нам треба, щоб ти повернувся з пенсії і склав один документ, — сказав Роланд, а тоді пояснив, що саме за документ йому потрібен. Діпно закивав, тільки-но стрілець розпочав свої пояснення, і Едді збагнув, що Тауер уже, либонь, розповідав про це своєму другові. Ну, то й на краще. Натомість йому не сподобався вираз обличчя старигана. Та все ж він дав Роландові завершити промову. Не забув основи правил поведінки з клієнтом, хоч і на пенсії.

Упевнившись, що Роланд уже закінчив, Діпно сказав:

— Гадаю, я мушу вам повідомити, що Кельвін вирішив притримати цю нерухомість у своїй власності ще якийсь час.

Едді ляснув себе по здоровому боці голови, скориставшись для цього театрального жесту правою рукою. Ліву руку йому зсудомило, а в правій нозі, між коліном і литкою, знову почало болюче смикати. Майнула думка, що старина Аарон, певне, вирушав у цю подорож з запасом якихось потужних болетамівних засобів, і він наказав собі не забути попрохати в нього кілька штук.

— Благаю прощення, — втрутився Едді. — Але, в’їжджаючи до цього милого містечка, я отримав удар по голові, і, гадаю, від цього в мене притупився слух. Мені здалося, ніби ви сказали, що сей… що містер Тауер передумав продавати свою ділянку?

Діпно усміхнувся, але доволі зморено.

— Ви чудово розумієте, що саме я сказав.

— Але йому належить продати її нам! Він має листа від Стефана Торена, свого тричі прадіда, де наголошується саме на цьому!

— Кел говорить інше, — м’яко відповів Аарон. — З’їжте ще полуничку, містере Дін.

— Дякую, не треба!

— З’їж, Едді, — сказав Роланд і подав йому полуницю.

Едді взяв полуничку. Ледь стримуючись, щоб не розчавити її на гидотному носі цього сухореброго довгаля, вмочив її спершу у блюдечко з вершками, а потім у цукор в мисці. Почав жувати. І як в біса могло бути гіркотно, коли таке солодке диво тане в твоєму роті. Що Роланд (та й Діпно, до речі) цілком передбачав.

— Як сказав Кел, — почав Діпно, — «конверт, що його залишив по собі Стефан Торен, не містив нічого, окрім імені цієї людини». — Він повернув свою майже лису голову до Роланда. — Заповіт Торена, чи як це іноді називали в старі часи — його «посмертний лист», — давно пропав.

— Я знав, що було в конверті, — сказав Едді. — Він мене спитав, і я знав!

— Так він мені й розповів, — Діпно безвиразно поцивився на Едді. — Він сказав, що такий трюк може утнути будь-який вуличний фокусник.

— А він розповідав, що пообіцяв продати нам ділянку, якщо я назву йому ім’я? Що він сам це пообіцяв?

— Він заявив, що перебував під значним тиском, коли висловив цю обіцянку. І я маю підстави йому вірити.

— Чи цей сучий син гадає, що ми збираємося його надурити? — спитав Едді. Від люті йому гуло у скронях. Чи він ще коли-небудь був таким сердитим? Одного разу, здається. Коли Роланд не дозволив йому повернутися до Нью-Йорка, де він міг би дістати трохи герича. — Може, в цьому справа? Так ми не збираємось. Ми заплатимо до останнього цента його ціну, і навіть більше того. Батьковим лицем присягаюся! І серцем мого діна!

— Вислухайте мене уважно, молодий чоловіче, бо це важливо.

Едді кинув погляд на Роланда. Роланд злегка кивнув, а тоді загасив сигарету об підбор свого чобота. Едді знову подивився на Діпно, мовчки, однак похмуро.

— Він каже, що в тому-то й полягає проблема. Він каже, що ви заплатите йому символічний, сміховинний завдаток — у таких випадках зазвичай сума становить один долар — а решти він ніколи не отримає. Він стверджує, що ви його намагалися загіпнотизувати, аби він повірив, буцімто ви надприродна істота чи хтось такий, хто має доступ до надприродних сил… не кажучи вже про доступ до мільйонів корпорації «Голмс Дентал»… але він на цю дурню не піддався.

Едді дивився на нього, роззявивши рота.

— Отакі речі Кельвін розповідає, — продовжував Діпно тим самим рівним голосом, — Проте це не означає, ніби Кельвін сам у них вірить.

— Що ви збіса маєте на увазі?

— Проблема ще й утім, що Кельвін дуже важко розлучається з тим, що має, — сказав Діпно. — Він вельми вправний у розшуках старих і антикварних книг, знаєте, справжній літературний Шерлок Голмс, і дуже настійливий у їх придбанні. Я був свідком того, як Кельвін гнобить володаря книжки, котру він дуже прагне, — боюся, кращого слова тут не знайти, — врешті той здається і продає її. Я певен, іноді, аби лиш Кельвін перестав надзвонювати йому по телефону.

— Судячи з його талантів, місцезнаходження і значної суми грошей, до якої він отримав повний доступ після свого двадцять шостого дня народження, Кельвін мусив би стати одним з найуспішніших торговців антикварними книгами в Нью-Йорку або й у всій країні. Але його проблема полягає не в купівлі, а в продажу. Тільки-но він отримує щось, заради заволодіння чим добряче потрудився, для нього стає неможливою сама думка, що він може з цим розлучитися. Пам’ятаю, як одного разу колекціонер з Сан-Франциско, чоловік майже так само нарваний, як сам Кел, врешті-решт умовив його продати підписане автором перше видання «Мобі Діка».[58] Лише на цій оборудці Кел заробив понад сімдесят тисяч доларів, але після того він цілий тиждень не спав. Такі ж почуття в нього щодо того пустища на розі Другої авеню й Сорок шостої вулиці. Це єдина, окрім його книг, серйозна власність, що йому належить. І він себе переконав, ніби ви хочете її в нього вкрасти.

Запанувала недовга мовчанка. Потім озвався Роланд.

— Але ж він все чудово розуміє в глибині душі, хіба ні?

— Містере Дескейн, я не розумію, що…

— Ні, ти все розумієш, — перебив Роланд. — А він?

— Так, — нарешті погодився Діпно. — Мені здається, що так.

— Чи розуміє він в глибині душі, що ми люди слова, котрі радше помруть, ніж не заплатять за його власність.

— Так, ймовірно, але…

— Чи розуміє він, що, якщо право власності перейде до нас і якщо ми це однозначно доведемо до відома діна Андоліні — його боса, чоловіка на ім’я Балазар…

— Мені знайоме це ім’я, — сухо зазначив Діпно. — Воно час від часу з’являється в газетах.

— Що цей Балазар дасть спокій твоєму другові? Що в такому разі його змусять зрозуміти, що твій друг більше не може продати цієї ділянки і що будь-яка спроба помститися сею Тауеру коштуватиме самому Балазарові дуже дорого?

Діпно чекав, схрестивши руки на своїх запалих грудях. На Роланда він дивився з якимсь тривожним захватом.

— Коротше кажучи, якщо твій друг Кельвін Тауер продасть нам ділянку, всі його негаразди скінчаться. Ти вважаєш, він розуміє це в глибині свого серця?

— Так, — сказав Діпно. — Все лише через те, що… через його збочене небажання розлучатися з власністю.

— Складай документ, — сказав Роланд. — Об’єкт, порожня ділянка землі на розі тих двох вулиць. Продавець — Тауер. Покупці — ми.

— Покупець — корпорація «Тет», — уточнив Едді.

Діпно похитав головою.

— Я можу скласти папір, але ви не переконаєте його продати ділянку. Хіба що, маєте вільний тиждень і вам не огидно буде попрасувати розжареною праскою йому ступні. Або й яйця.

Едді щось помурмотів собі під ніс. Діпно перепитав, що той хотів сказати. Едді йому нічого не відповів. Промурмотів же він: «Звучить гарно».

— Ми його переконаємо, — сказав Роланд.

— Я не був би таким самовпевненим на вашому місці, друже мій.

— Ми його переконаємо, — повторив Роланд. Промовив він це вкрай сухим тоном.

Надворі якийсь крихітний безликий автомобіль (якщо інші взагалі можна найняти у компанії «Герц», подумав Едді) заїхав на алею й зупинився.

— Прикуси язика, прикуси язика, — повторював сам собі Едді, але щойно Кельвін Тауер вискочив з кабіни (на незнайому машину у дворі він лише скинув оком), Едді відчув, як в нього починають палати скроні. Він стиснув кулаки і, коли нігті уп’ялися в шкіру долонь, сприйняв біль з гіркою усмішкою.

Тауер відкрив багажник орендованого «шеві» і витяг звідти велику сумку. «Свіжий улов», — подумав Едді. Тауер кинув короткий погляд у південному напрямку, де курився в небо дим, знизав плечима і повернувся до кабіни.

«Авжеж, — подумав Едді. — Авжеж, чортів сину, хай щось там собі горить, тебе це не обходить». Незважаючи на біль у пораненій руці, Едді стиснув кулаки ще міцніше, ще глибше вганяючи нігті собі в долоні.

«Ти не повинен його вбивати, — промовила Сюзанна. — Ти ж це розумієш, хіба ні?»

А чи він це розумів? А якщо навіть так, чи міг дослухатися голосу Сюзі? Будь-чийого тверезого голосу, врешті-решт? Він сам того не знав. Бо знав лише те, що Сюзанна пропала, що спину її осідлала мавпа на ім’я Мія, що її поглинула утроба майбутнього. Натомість Тауер був тут. У цьому є свій сенс. Десь Едді читав, що в атомній війні напевне мусять вижити лише таргани.

«Не переймайся, золотко, просто прикуси собі язика, і хай з цим розбереться Роланд. Ти не мусиш його вбити».

Ні, Едді гадав, що таки ні.

Принаймні не зараз, поки сей Тауер не розписався там, де лінія з крапочок. А от після того… після того…

ШІСТЬ


— Аароне! — погукав Тауер, ступивши на першу сходинку ганку.

Роланд перехопив погляд Діпно й приклав собі до вуст палець.

— Аароне, егей, Аароне! — Тауер гукав голосно, веселим голосом чоловіка, що радіє життю — не такого, що переховується, а того, хто витратив вільний день на улюблену справу. — Аароне, я з’їздив до тієї вдови в Іст-Фрайбурзі, і, святий Йосип, вона має геть усі романи, які лише написав Герман Воук! І то не видання книжкового клубу, як я раніше думав, а примірники…

Вжик-брязь! Услід за звуком розтягнутої іржавої пружини сітчастих дверей почулися його кроки вже на веранді.

…з першого накладу видавництва «Даблдей»! «Мерджорі Морнінгстар»! «Бунт на Кейні»![59] Здається, комусь на тім боці озера варто перевірити, чи не згорів його страховий поліс, бо там…

Він ступив у кімнату. Побачив Аарона, а тоді й Роланда, котрий сидів напроти Діпно і, не моргаючи, дивився на Тауера поглядом своїх лячно-синіх очей з глибоко прокресленими «гусячими лапками» в їх кутиках. А потім, врешті, він побачив і Едді. Але Едді його не бачив. Останньої миті він опустив зчеплені руки собі між колін і нагнув голову, втупившись у власні руки і дошки підлоги під ними. Він буквально прикусив собі язика. На великому пальці його правої руки виступили дві краплинки крові. Він зафіксував на них погляд. Бо якби він поглянув на володаря цього життєрадісного голосу, він би його точно вбив.

«Побачив же нашу машину. Побачив, але навіть не підійшов роздивитися. Не покликав свого друга, не спитав, хто це приїхав, не поцікавився, чи все гаразд. Чи все нормально з Аароном. Бо на думці в нього інший чоловік, якийсь Герман Воук, не клубного видання, а справжній. Які ще можуть бути в тебе переживання. Бо перспективна уява в тебе, як в якогось Джека Андоліні. Обидва, ти і Джек — ви двійко гидотних тарганів, що метушаться на долівці всесвіту. Перед очима у вас тільки приз, так? Своїми довбаними очима ви шукаєте лише приз!»

— Ви, — промовив Тауер. Радісне хвилювання щезло з його голосу. — Парубок з…

— Парубок нізвідки, — промовив Едді, не підводячи очей. — Той, хто відігнав від вас Андоліні за пару хвилин до того, як ви вже готові були накласти собі в штани. Й ось як ви віддячуєте. Ви ще той чолов’яга.

Промовивши цю фразу, Едді знову прикусив собі язика. Його зчеплені в замок руки тремтіли. Він сподівався, що втрутиться Роланд — звісно ж, він мусить, Едді не в змозі самотужки впоратися з цим самозакоханим монстром, нездатен він на таке, — але Роланд мовчав.

Тауер зареготав. Цей сміх прозвучав так само нервово й непевно, як і перші слова, промовлені ним, щойно він побачив, хто сидить у кухні його орендованого будинку.

— О, сер… Містере Дін… Я насправді вважаю, що ви перебільшуєте серйозність тієї ситуації…

— Я добре пам’ятаю запах бензину, — сказав Едді, так і не підводячи голови. — Я вистрелив з револьвера мого діна, пригадуєте? Вважаю, нам пощастило, що не було випарів, що я стрелив в інший бік. Вони залили бензином весь той куток, де стоїть ваш письмовий стіл. Вони збиралися спалити ваші улюблені книжки… чи мені краще назвати їх вашими друзями, членами вашої родини? Бо саме так ви до них ставитесь, хіба ні? А до Діпно? Хто він такий? Просто якийсь витручений раком стариган, що побіг разом з вами на північ, коли вам для втечі знадобився компаньйон. Ви б покинули його помирати у придорожньому рівчаку, аби хтось запропонував вам перше видання Шекспіра або якогось рідкісного Ернеста Гемінґвея.

— Я обурений! — вигукнув Тауер. — Мені відомо, що моя книгарня згоріла дотла, а через деяку необачність вона не була застрахована! Я розорений, і винні в цьому саме ви! Забирайтеся геть!

— Ти пропустив регулярний страховий платіж, коли в минулому році тобі знадобилися гроші на те, щоб викупити зібрання Хопалонга Кессиді зі спадку Кларенса Малфорда,[60] — тихо промовив Аарон Діпно. — Ти сказав мені, що затримав платіж ненадовго, але…

— Саме так! — відповів Тауер ображено і водночас здивовано, так ніби він аж ніяк не очікував зради з цього боку. Либонь, що не очікував. — Це й було ненадовго, чорти забирай!

— …Але звинувачувати цього молодого чоловіка… — продовжив Діпно тим самим рівним, проте дещо розгубленим голосом, — мені видається неґречним.

— Я вимагаю, щоб ви забралися звідси геть! — гримнув Тауер на Едді. — Ви, і ваш приятель також! Я не бажаю мати з вами ніяких справ! Якщо вам ввижалося щось інше, то це було… це було непорозуміння! — Він ухопився за це останнє слово, немов за цінну знахідку, і майже прокричав його.

Едді зчепив руки ще міцніше. Ніколи він ще так чітко не відчував близькості свого револьвера, а той у нього при боці ніби набрався живої злої ваги. Едді просяк потом, він чув свій запах. А тепер ще й кров почала скрапувати між його зчеплених пальців на долівку. Він відчув, як зуби вгрузають йому в язик. Авжеж, гарний спосіб забути про біль у нозі. Едді вирішив знову відпустити свій язик на чергове умовне звільнення.

— З мого останнього візиту до вас я ясно пам’ятаю…

— У вас деякі книги, що належать мені, — заявив Тауер. — Я бажаю отримати їх назад. Я наполягаю…

— Стули пельку, Кел, — промовив Діпно.

— Що? — в голосі Тауера вже не було образи, він був шокований. Майже ошелешений.

— Перестань відбріхуватися. Ти заслужив на цю прочуханку, ти сам це добре розумієш. Словесною прочуханкою все й скінчиться, якщо тобі пощастить. Тож заткнися і хоч раз у житті поводься як чоловік.

— Раджу дослухатись, — сказав Роланд сухим схвальним тоном.

— Я ясно пам’ятаю, — продовжив Едді, — як вас налякало те, що я сказав Джекові, — що ми з друзями завалимо трупами всю Гранл-Армі-Плазу,[61] якщо вони вас не залишать у спокої. В тому числі трупами жінок і дітей. Вам це не сподобалося, Кел, але знаєте що? Джек Андоліні саме зараз тут, в Іст-Стоунгемі.

— Ви брешете! — вигукнув Тауер. При цьому він зробив не видих, а вдих, тож цей його вигук прозвучав, ніби вереск.

— Боже, — промовив Едді. — Якби ж то так. На моїх очах загинуло дві невинних жінки. Це трапилося в універсамі. Андоліні напав із засідки, і якби ви творили молитви, — а ви, я гадаю, не молитесь, хіба що коли опиняється в небезпеці або спливає з рук якесь рідкісне видання, — вам напевне схотілося б уклякнути на колінах просто зараз отут і вознести молитву богові егоїстичних, одержимих, захланних, безсовісних букіністів за те, щоб одна жінка на ім’я Мія виказала Балазаровому діну місце, де ми найпевніше можемо з’явитися, за те, щоб це зробила вона, а не ви. Бо якщо вони переслідували вас, Кельвіне, кров тих двох жінок лежить на ваших руках!

Голос Едді поступово підвищувався, і, хоча він не переставав дивитися вниз, все його тіло тремтіло. Він відчував, як очі вибалушуються йому з очниць, як жили напинаються йому на шиї. Він відчував, як підтягуються вгору його яйця, стаючи маленькими і твердими, немов персикові кісточки. Понад усе йому хотілося стрибнути через кімнату, легко, як це робить якийсь балерун, і вчепитися пальцями у жирне біле горло Кельвіна Тауера. Він чекав, що втрутиться Роланд, — сподівався, що Роланд втрутиться, — але стрілець мовчав, і голос Едді продовжував неминуче зростати до лютого крику.

— Одна з тих жінок померла одразу, але інша… вона ще стояла дві секунди. Куля відбила їй верх черепа. Я гадаю, в неї поцілили з автомата, і дві секунди вона ще залишалася на ногах, а з неї вивергалося, як з вулкану. Тільки не лава бризкала, а її кров. Ну, найпевніше, це Мія наклепала. Таке я маю відчуття. Воно не зовсім логічне, але, на щастя для вас, сильне. Мія скористалася тим, що відомо було Сюзанні, щоб уберегти свого малюка.

— Мія? Молодий чоловіче, містере Дін, я не знаю ніякої…

— Стули пельку! — крикнув Едді. — Стули свою пельку, ти, пацюк! Ти брешеш, мерзотний тхір! Ти захланний, скупий кнур у людській подобі! Чому ти не розвісив по околицях оголошень? ПРИВІТ, Я — КЕЛ ТАУЕР! Я ЗУПИНИВСЯ В ІСТ-СТОУНГЕМІ НА РОКЕТ-РОУД! ЧОМУ Б ВАМ НЕ ЗАВІТАТИ В ГОСТІ ДО НАС З МОЇМ ДРУГОМ ААРОНОМ! НЕ ЗАБУДЬТЕ ПРИХОПИТИ З СОБОЮ ЗБРОЮ!

Едді повільно підняв голову. Сльози люті стікали його обличчям. Біля дверей притиснувся спиною до стіни Тауер, з вибалушеними очима, зі змокрілим круглим обличчям. Піт виблискував у нього на лобі. Сумку з нещодавно придбаними книжками він тримав у себе проти грудей, немов щит.

Едді не зводив з нього очей. Кров скрапувала з його щільно стиснутих рук; знову почала розпливатися кривава пляма на рукаві його сорочки; цівка крові почала тепер уже текти і з кутика його рота. Йому здалося, він збагнув значення Роландового мовчання. Це була робота Едді Діна. Бо саме він знав Тауера на зовнішність і розумів його нутро, чи не так? Вельми добре розумів. Бо хіба не він сам ще не так давно вважав, що у всьому світі не існує речі важливішої за героїн? Чи не вірив він щиро у те, що все у світі, що не є героїном, можна продати або закласти? Чи не дійшов він був до межі, коли за наступну дозу готовий був буквально здати сутенерам власну матір? Чи не тому він зараз так лютує?

— Та ділянка на розі Другої авеню і Сорок шостої вулиці ніколи вам не належала, — сказав Едді. — Ні вашому батькові, ні його батькові, і так аж до самого Стефана Торена. Ви були при ній лише доглядачами, як я є доглядачем револьвера, котрий висить в мене при боці.

— Я заперечую!

— Справді? — спитав Аарон. — Як дивно. А я чув, як ти говорив про це пустище майже тими ж словами…

— Аароне, заткнися!

— …і то не один раз, — завершив спокійно фразу Діпно.

Щось луснуло. Едді підхопився на рівні, йому стрельнуло вгору по нозі свіжим болем від рани в литці. То був сірник. Роланд прикурював чергову сигарету. На цераті, що покривала стіл, поряд з іншими двома лежав її відірваний фільтр. На вигляд вони були, немов пігулки.

— Ось, що ви мені тоді сказали, — промовив Едді, раптом ураз заспокоївшись. Гнів витік з нього, як висмоктана з ранки зміїна отрута. Роланд надав йому можливість це зробити, і, попри прикушений до крові язик і скривавлені долоні, Едді був йому вдячний.

— Що б я тоді не казав… Я перебував під тиском… Я боявся, що ви самі можете мене застрелити!

— Ви сказали, що маєте конверт з датою — березень 1846 року. Що в конверті є аркуш паперу з написаним на ньому ім’ям. Ви сказали…

— Я заперечую

— Ви сказали, що, якщо я назву написане на тім аркуші паперу ім’я, продасте мені ділянку. За один долар. І з умовою, що ви отримуватиме набагато більше — мільйони — десь до 1985 року… скажімо так.

Тауер видав регіт, що був схожий на короткий гавкіт.

— А чому б вам не запропонувати мені ще й Бруклінський міст на додачу?

— Ви пообіцяли. А тепер ваш батько спостерігає за тим, як ви збираєтеся порушити обіцянку.

Кельвін Тауер заверещав:

— Я заперечую кожне ваше слово!

— Заперечуй і будеш проклятий, — промовив Едді. — А тепер, Кел, хочу тобі ще дещо сказати, дещо таке, що відомо мені від мого розбитого, але все ще живого серця. Ти їси гірку їжу.[62] Ти цього не розумієш, бо хтось напоумив тебе, буцімто та їжа солодка, а твої власні смакові рецептори заніміли.

— Я не розумію, про що ви тут говорите! Ви божевільний!

— Ні, — промовив Аарон. — Він при розумі. Це ти божевільний, якщо не хочеш його послухати. Я гадаю… Я гадаю, він дарує тобі шанс переосмислити власне життя.

— Упокорися, — промовив Едді. — Хоча б раз вислухай кращого янгола, замість того, іншого. Той інший ненавидить тебе, Келе. Він тільки й того хоче, що вбити тебе. Повір мені, я знаю.

Тиша запала в кімнаті. З озера долинуло квиління гагари. З-за нього долітали не такі приємні звуки сирен.

Кельвін Тауер облизнув губи й сказав.

— Ви правду кажете про Андоліні? Він зараз дійсно в цьому місті?

— Так, — відповів Едді. Тепер він почув новий звук: вуппа-вуппа-вуп. Це наближався гелікоптер. Телевізійники? Чи ще зарано для цього, особливо в такій глушині, хіба що, років через п’ять.

Букініст перевів погляд на Роланда. Для Тауера це було несподіванкою, і почуттям провини його добряче приголомшило, проте він почав потроху приходити до тями. Для Едді це було очевидним, і він подумав (не вперше) про те, що життя було б значно простішим, якби люди залишалися в тих шухлядках, до яких ти їх вперше подумки покладеш. Йому не хотілося гаяти час на сподівання того, що Кельвін Тауер раптом виявиться сміливцем або троюрідним небожем якоїсь гідної людини, та хоч би те й інше разом. А ну його к чорту.

— Ви справді Роланд з Ґілеаду?

Роланд роздивлявся його крізь висхідні кільця сигаретного диму.

— Ти кажеш правду, я кажу — дяка тобі.

— Роланд з Ельдів?

— Так.

— Син Стівена?

— Так.

— Онук Аларика?

У Роландових очах промайнуло щось схоже на подив. Едді здивувався напевне, але відчуття втомленого полегшення в ньому переважало. Питання, які ставив Тауер, могли означати дві речі. Перша: йому було відомо більше, ніж лише Роландове ім’я і його фах. Друга: він почав повертатися до тями.

— Атож, Аларика, — кивнув Роланд. — Рудоволосого.

— Я нічого не знаю про його волосся, але знаю, навіщо він пішов до Гарлана. А ви?

— Вбити дракона.

— І він зробив це?

— Ні, він запізнився. Останнього у тому світі дракона вбив інший король, котрого й самого вбили пізніше.

А тоді раптом Тауер, на ще більший подив Едді, заговорив до Роланда мовою, яка в найкращому разі була англійській хіба що троюрідною племінницею. З того Едді дочув хіба таке: «Хад гіт Рол-а, фа гіт ган, фа гіт гак, фа-ган?»

Роланд кивнув і відповів йому тією самою мовою, повільно й чітко артикулюючи слова.

Коли він закінчив, Тауер, байдуже випустивши з рук сумку з книжками, сповз по стіні.

— Яким же я був дурнем, — промовив він.

Йому ніхто не заперечив.

— Роланде, ви могли б вийти зі мною надвір? Мені треба… мені треба…

Тауер почав плакати. Він ще щось сказав тією ж неанглійською мовою, знову завершивши фразу висхідною інтонацією, ніби щось запитуючи.

Роланд не відповів, а просто підвівся. Едді також встав, скривившись од болю в нозі. Авжеж, там засіла куля, він її відчував. Він схопив Роланда за руку, щоб затримати, і прошепотів стрільцеві просто у вухо:

— Не забудь, що через чотири роки Тауер і Діпно мусять бути у пральні «Затока Черепахи». Скажи їм, це на Сорок сьомій вулиці, між Другою і Першою авеню. Він, можливо, знає це місце. Тауер з Діпно були… будуть саме тими, хто врятує життя Дону Каллагену. Я майже певен цього.

Роланд кивнув, а тоді рушив до Тауера, котрий спершу зіщулився, але зі свідомим зусиллям випростався. Роланд взяв його за руку, як то роблять в Кальї, і повів надвір.

Коли вони вийшли, Едді звернувся до Діпно.

— Складайте контракт. Ділянка продається.

Діпно поглянув на нього скептично.

— Ви в цьому впевнені?

— Аякже, — відповів Едді. — Цілком упевнений.

СІМ


Контракт не забрав багато часу. Діпно знайшов у кухні блокнот (на кожному його аркуші вгорі був намальований бобер з гаслом: СПРАВ, ХОЧ ГРЕБЛЮ З НИХ ГАТИ)[63] і, вряди-годи ставлячи запитання Едді, склав договір.

Коли справу було завершено, Діпно подивився на вкрите потом обличчя Едді і запропонував:

— Я маю таблетки перкоцету. Ви не хочете?

— Ще б пак, — відповів Едді. Якщо прийме ліки зараз, подумалось йому, він буде готовим до того, що попросить зробити Роланда, коли той повернеться. Куля все ще сидить в нозі, а її звідти треба дістати. — Чотири мені вистачить.

Діпно зміряв його поглядом.

— Я знаю, що роблю, — сказав Едді. І додав: — Як на гріх.

ВІСІМ


У кухонній аптечці Аарон знайшов пару дитячих лейкопластирів із картинками (на одному Білосніжка, на іншому — оленя Бембі) і, попередньо заливши у вхідну й вихідну діри на руці Едді чергову порцію якогось знезаражувального засобу, заліпив ними обидві дірки. Потім, наливаючи йому склянку води, щоб запити пігулки, він спитав, звідки той родом.

— Бо, — пояснив він, — хоча ви й цілком впевнено носите на собі отой револьвер, вимова у вас більше схожа на мою і Кельвінову, ніж на його.

Едді усміхнувся.

— Тому є поважна причина. Я виріс у Брукліні. В Кооп-Сіті.

А сам подумав: «А що, як сказати йому, що я й саме зараз фактично перебуваю там? Що Едді Дін, шалено спраглий сексу п’ятнадцятирічний хлопець, мотається тамтешніми вулицями? Для того Едді Діна найважливіша справа в світі — злягтися з кимось. Такі проблеми, як падіння Темної вежі чи всесвітній негідник Багряний Король, для того Едді ніщо…»

Та він помітив, яким поглядом на нього дивиться Аарон Діпно, і вмент викинув з голови ці думки.

— Що? Невже в мене з носа шмаркля висить, чи щось інше не так?

— Кооп-Сіті не в Брукліні, — сказав Діпно тоном, наче розмовляє з малим. — Кооп-Сіті у Бронксі. І завжди там був.

— Це, — почав Едді і хотів було додати слово смішно, але не встиг його промовити, як світ, здалося, гойднувся на своїй осі. Знову його охопило те відчуття крихкості, відчуття того, що всесвіт (чи безкінечний континуум всесвітів) не зі сталі зроблено, а зі скла. Не існувало способу, щоб раціонально пояснити це його відчуття, бо в тому, що відбувалося, нічого раціонального не було.

— Існують й інші світи, крім тутешнього, — сказав він. — Так сказав Джейк Роландові перед тим, як вмерти. («Іди собі: існують й інші світи».) І він мав рацію, бо потім повернувся.

— Містере Дін? — занепокоєно промовив Діпно. — Я не розумію, про що ви говорите, але ви дуже зблідли. Гадаю, вам варти сісти.

Едді дозволив йому відвести себе до поєднаної з кухнею вітальні. А чи сам він розумів, про що говорить? Чи навіщо Аарон Діпно — певно, вроджений нью-йоркер — так переконано запевняє, ніби Кооп-Сіті у Бронксі, тоді як Едді чудово знає, що цей район у Брукліні?

Не цілком, але він розумів достатньо, щоб злякатися до кольок. Інші світи. Можливо, безкінечна низка світів, і всі вони на єдиній осі — Темній вежі. Всі подібні, але з деякими відмінностями. Портрети інших політиків на банкнотах. Інші марки автомобілів — «Такуро Спірит» замість бренду «Датсун», скажімо, і різні команди грають у вищих бейсбольних лігах. У цих світах, один з яких спустошено заразою на ім’я супергрип, можна стрибати вперед і назад крізь час, у майбутнє і в минуле. Бо…

Бо з якихось засадничих позицій вони — не справжні світи. А якщо й справжні, то не ключові.

Еге ж, це вже ближче. Він сам походив з одного з таких світів, він був певен цього. Також і Сюзанна. І обидва Джейки — Перший і Другий, той, що загинув, і той, котрого буквально вирвали з пащі чудовиська і врятували.

А от цей світ — ключовий світ. І він розумів це, бо сам був майстром з виготовлення ключів: дед-а-чі, дед-а-ча, не переймайся, ти маєш ключа.

Беріл Еванс? Не зовсім реальна. Клаудія-і-Інесс Бахман? Цілком реальна.

Світ, де Кооп-Сіті розташовується в Брукліні? Не зовсім реальний. Світ, де Кооп-Сіті розташовується в Бронксі? Реальний, як це не прикро визнавати.

А ще йому спало на думку, що Каллаген перетнув кордон між реальним світом і одним з інших задовго до того, як вирушив у походи своїми потайними стежками; перетнув, сам того не підозрюючи. Щось він розповідав про те, як відправляв похорон якогось хлопчика і як після того…

— Після того, він сказав, все змінилося, — промовив, сідаючи, Едді. — Геть усе змінилося.

— Так, так, — підтакнув Аарон, погладжуючи йому плече. — А тепер посидьте спокійно.

— Отець Каллаген прибув з Бостонської семінарії в Ловелл, це в реальному свті. А Салемз-Лот — це вже місто нереальне. Вигадане письменником на ім’я…

— Я зроблю вам холодний компрес на лоб.

— Гарна ідея, — погодився Едді, заплющуючи очі. Реальне — нереальне. Це насправді чи це «Меморекс»?[64] Старий Джон Каллем мав рацію: в колоні правди таки є діра. Хтозна, чи знає хоч хтось, якої вона глибини, — чудувався Едді.

ДЕВ'ЯТЬ


Через п’ятнадцять хвилин разом з Роландом до будинку повернувся зовсім інший Кельвін Тауер, спокійний і тверезомислячий. Він запитав у Діпно, чи той написав документ про продаж, і після ствердного кивка Діпно не проказав і слова, лише сам кивнув у відповідь. Він пішов до холодильника і, повернувшись з кількома бляшанками пива «Синя стрічка», роздав їх присутнім. Едді відмовився, не бажаючи гасити алкоголем дію перкоцету.

Тауер не промовив тост, зате одним ковтком спорожнив півбляшанки.

— Не кожного дня мене називає нікчемним покидьком людина, котра обіцяє зробити мене мільйонером та ще й зняти найважчий тягар у мене з душі. Аароне, документ визнають у суді?

Аарон Діпно кивнув. Доволі печально, як здалося Едді.

— От і добре, — сказав Тауер, а трохи перегодом додав: — От і добре, так і зробимо.

Проте все ще не підписував папір.

Роланд заговорив до нього тією чудернацькою мовою. Тауер здригнувся, а тоді швидким розчерком розписався, губи в нього були стиснуті в таку вузесеньку лінію, що, здавалося, він взагалі не має рота. Едді розписався від імені корпорації «Тет», дивуючись, як незвично йому тримати в пальцях ручку — він не міг пригадати, коли писав востаннє.

Все відбулося, і тут повернувся назад сей Тауер — він подивився на Едді й вигукнув тремтячим голосом, що був схожим на крик:

— Ось! Я голий! Дайте мені мій долар! Мені було обіцяно долар! Я відчуваю, що ось-ось нароблю в штани і мені потрібно бодай щось, аби підтертися!

І він затулив собі обличчя долонями. Посидів так кілька секунд, поки Роланд складав підписаний папір (обидва підписи власним підписом засвідчив Діпно), і сховав його до кишені.

Коли Тауер прибрав руки від лиця, очі в нього вже були сухі, вигляд спокійний. Навіть його, до того попелястого кольору, щоки трохи набрали рожевості.

— Думаю, мені вже покращало, — сказав він і обернувся до Аарона. — А ти як гадаєш, оці два типи мають рацію?

— Гадаю, це цілком можливо, — усміхнувшись, відповів Аарон.

Тим часом Едді міркував, яким би йому чином з’ясувати напевне — або хоча б майже напевне, — чи дійсно саме ці двоє чоловіків мусять врятувати Каллагена від братів Гітлера. Один з них казав…

— Послухайте-но, — промовив він. — Є ось така фраза, гадаю, це ідиш: гай кокніф єн йом. Ви часом не знаєте, що це означає? Хоч хтось з вас знає?

Діпно, закинувши голову, зареготав.

— Авжеж, це ідиш, аякже. Моя мама повторювала цю приказку кожного разу, як сердилася на нас. Це означає: іди посери в океан.

Едді кивнув Роландові. У якийсь з наступних двох років один з цих чоловіків, ймовірно Тауер, мусить купити собі перстень з печаткою, на якому буде вирізано слова Ex Libris. Можливо — як воно не дико звучить, — саме тому, що якраз Едді Дін напоумив на це Тауера. І букініст Тауер — невситимий і скупий егоїст Кельвін Тауер — з тим перснем на пальці врятує життя отцю Каллагену. У нього аж жижки труситимуться (у Діпно також), але все ж таки він зробить це. А отже…

Цієї миті погляд Едді впав на ручку, якою Тауер підписав договір про продаж, абсолютно звичайну ручку Віс Сlіс, і раптом він усвідомив колосальне значення того, що тільки-но трапилося. Вони його володарі. Вони тепер володарі пустища. Вони, а не корпорація «Сомбра». Вони заволоділи трояндою!

Відчуття, ніби йому щойно стрелили в голову. Троянда належить тепер корпорації «Тет», фірмі Дескейна, Діна, Дін, Чемберза та Юка. Вони тепер відповідають за неї, на краще чи на зле. Вони виграли цей раунд. Що не відміняло того факту, що куля досі стирчала у нього в нозі.

— Роланде, — покликав він. — Тут є дещо, з чим ти мусиш мені допомогти.

ДЕСЯТЬ


За п’ять хвилин, залишившись у самих трусах до колін, які носили в Кальї Брин Стерджис, Едді вже лежав на вкритій лінолеумом підлозі будиночка. В одній руці він затиснув шкіряний ремінь, все попереднє життя якого минуло у підтримуванні різноманітних штанів, що їх носив Аарон Діпно. Поряд з ним стояла наповнена якоюсь темно-коричневою рідиною миска.

Діра на нозі зяяла десь дюйми за три нижче коліна і трохи праворуч від гомілкової кістки. Шкіра навкруг неї напухла, утворивши невеличкий твердий конус. Зараз кратер цього мініатюрного вулкана було закупорено яскраво червоним згустком крові. Під литку Едді підклали пару складених рушників.

— Ти збираєшся мене загіпнотизувати? — спитав він Роланда. А тоді перевів погляд на ремінь у себе в руці й зрозумів, що до чого йде. — От чорт, ти не збираєшся, авжеж?

— Нема часу.

Роланд рився у шухляді шафки ліворуч від рукомийника. А тоді, тримаючи в одній руці кліщі, а в другій кривий ніж, він рушив до Едді. Хлопцеві майнула думка, що таке поєднання виглядає неймовірно огидно.

Стрілець став поряд з ним на одно коліно. Тауер з Діпно, тулячись один до одного, стояли з виряченим очима у тій частині кухні, що правила за вітальню.

— Коли ми були малими хлопцями, нам дещо розповідав Корт, — сказав Роланд. — Мені переповісти тобі це, Едді?

— Звісно, якщо вважаєш, що це допоможе.

— Біль здіймається. Від серця до голови здіймається біль. Склади удвічі ремінь сея Аарона й засунь собі до рота.

Едді зробив, як йому було сказано, почуваючись дуже наляканим дурнем.

Скільки вестернів він бачив, де були подібні сцени. То Джон Вейн прикушував ломаку, інде Клінт Іствуд прикушував кулю, а в якомусь телесеріалі, пригадалося йому, Роберт Келп[65] начебто кусав якраз ремінь.

«Але ж, звісно, ми мусимо витягти кулю, — подумав Едді. — Жодна історія цього жанру не може вважатися повноцінною без щонайменш однієї такої сцени…»

Раптовий спогад, шокуюче яскравий, вразив його, і ремінь вивалився йому з рота. Він навіть скрикнув.

Роланд якраз збирався занурити свої брутальні операційні знаряддя у миску з рештками дезінфікувального розчину. Натомість він затримався й занепокоєно подивився на Едді.

— Що з тобою?

Якусь мить Едді не міг відповісти. Він буквально втратив здатність дихати, легені його сплющилися, немов старі велосипедні камери. Він згадав один фільм, що його якогось дня дивилися брати Дін, сидячи у себе в квартирі.

(у Брукліні)

(у Бронксі)

У Кооп-Сіті. Що саме дивитися, зазвичай вибирав Генрі, бо був старшим і дужчим. Едді протестував нечасто і несильно; старший брат був його кумиром. Якщо він таки протестував надто вперто, то міг отримати знайому «індіанську палаючу мотузку» або «голландський ошийник». А Генрі любив вестерни. Ті кінофільми, де рано чи пізно, а комусь з героїв таки доведеться прикусити ломаку, ремінь або кулю.

— Роланде, — промовив він. І голос його звучав слабеньким шепотінням. — Роланде, послухай.

— Я дуже добре чую тебе.

— Було одне кіно. Я тобі розповідав про кінофільми, пам’ятаєш?

— Історії, що розповідаються рухомим картинками.

— Іноді ми з Генрі залишалися вдома і дивилися фільми по телевізору. Телевізор — це просто така домашня машина, що показує кіно.

— Лайно-машина, сказав би дехто, — докинув Тауер.

Едді його проігнорував.

— Там показували один фільм про мексиканських селян — фолькен, по-нашому, — котрі найняли кілька стрільців, щоб ті захищали їх від бандітос, що кожного року наїжджали грабувати їхнє селище і забирали врожай. Тобі це ніщо не нагадує?

Роланд дивився на нього серйозно і дещо сумно.

— Так. Нагадує.

— А селище називалося Тіан. Я завжди відчував у цій назві щось знайоме, але не міг зрозуміти чому. А тепер розумію. Той фільм називався «Чудова сімка», і, до речі, Роланде, скільки нас було тоді у траншеї, коли ми очікували на Вовків?

— Хлопці, а вам неважко було б повідати й нам, про що це ви говорите? — спитав Діпно. Але, хоча питання він поставив делікатно, обидва — й Роланд і Едді — не звернули на нього уваги.

Роланд хвилинку попорпався в пам’яті, а тоді сказав:

— Ти, я, Сюзанна, Джейк, Марґарет, Залія і Роза. Були там також і близнюки Тейвері та Бен Слайтмен, але бійців тільки семеро.

— Так. А та ланка, якої я не міг зрозуміти, — це режисер фільму. Коли роблять кінофільм, потрібен режисер, щоб керувати всім. Він у цій справі — дін.

Роланд кивнув.

— А діном у «Чудовій сімці» був чоловік на ім’я Джон Стерджис.

Роланд застиг, замислився. Потім промовив:

— Ка.

Едді вибухнув сміхом. Просто не міг стриматися. Роланд завжди мав правильну відповідь.

ОДИНАДЦЯТЬ


— Щоб ухопити біль, — сказав Роланд, — ти мусиш, тільки-но його відчуєш, прикусити ремінь. Ти зрозумів? Тієї самої миті. Вчепися в нього зубами.

— Втямив. Тільки зроби все швидко.

— Зроблю якомога краще.

Роланд занурив у дезінфектант спершу щипці, а потім ніж. Едді чекав, з ременем, що звисав з рота. Авжеж, якщо ви хоч раз бачили базову схему, її вже неможливо не впізнати, хіба не так? Роланд — герой мізансцени, посивілий старий воїн, котрого в голлівудській версії могла б зіграти якась посивіла, проте ще енергійна зірка, на кшталт Пола Ньюмена чи, можливо, Іствуда. Сам же він щеня, котрого грає молодий наразі модний актор. Хтось на взір Тома Круза, Еміліо Естевеса чи Роба Лoy. І декорації кожному знайомі — хатинка серед лісу; і ситуація, безліч разів бачена раніше, але все ще приваблива, — Закушування Кулі. Єдине, чого тут не вистачало, так це зловісного стугону барабанів удалині. А барабанів нема, — здогадався Едді, — тому що вони вже відіграли ту частину історії, де мусили бути зловісні, чи то — божі, барабани. Вони виявилися голосно підсиленою версією пісні «Зі-Зі Топ», яка звучала з вуличних гучномовців у місті Лад. Дедалі важче заперечувати їхній стан: вони — персонажі в чиїйсь історії. Та й весь цей світ…

Я не визнаю цього. Я не вірю, що виріс у Брукліні лише через помилку якогось письменника, котру пізніше виправлять під час другої вичитки. Агов, отче, я з тобою — я не визнаю, що я лише персонаж. Це, яке воно не є, а моє власне життя!

— Давай уже, Роланде, — промовив він. — Витягай цю заразу з мене.

Стрілець плеснув трохи дезінфектанту Едді на гомілку, а потім вістрям ножа виколупнув з рани кривавий згусток. Зробивши це, він взявся за кліщі.

— Едді, приготуйся закусити біль, — промурмотів він, а вже за мить Едді так і зробив.

ДВАНАДЦЯТЬ


Роланд знав, що робить, він це робив і раніше, а куля не занурилася глибоко. Все завершилось за дев’яносто секунд, але в житті Едді то були найдовші півтори хвилини. Нарешті Роланд тицьнув щипцями в стиснутий кулак Едді. Коли Едді спромігся розціпити пальці, стрілець поклав йому на долоню розплющену кулю.

— Сувенір, — сказав він. — Застрягла якраз перед кісткою. Звідти й оте шкрябання, що ти чув.

Едді подивився на плескатий шматок свинцю, а потім скинув його з долоні, і той покотився по лінолеуму підлоги, немов скляна гральна кулька.

— Мені це не потрібно, — сказав він.

Тауер, невиправний колекціонер, підібрав деформовану кулю. Тимчасом як Діпно з науковою зацікавленістю розглядав відбитки зубів на своєму ремені.

— Кельвіне, — промовив Едді, підводячись на ліктях. — У вашій шафі є книга…

— Ви мусите мені повернути мої книги, — вмент відреагував Тауер. — Вони потребують акуратного до них ставлення, не забувайте про це, юначе.

— Я певен, що вони у гарному стані, — відповів Едді, вкотре нагадуючи собі не забути прикусити язика, якщо виникне така потреба. Або вихопити ремінь у Аарона й знову його закусити, якщо не слухатиметься язик.

— Отак хай і буде, юначе. Окрім них у мене тепер нічого не залишилося.

— Так, разом з тими сорока, чи близько того, що зберігаються в твоїх банківських комірках, — додав Аарон Діпно, геть ігноруючи той злостивий погляд, яким обпалив його друг. — «Уліс» з автографом, либонь, найкраща з них, але там є також кілька абсолютно чудових томів Шекспіра і повний комплект Фолкнера з автографами…

— Аароне, чи не міг би ти помовчати?

— …і «Гекльбері Фінн», якого ти будь-якої миті міг би виміняти на «Мерседес-Бенц», — закінчив Діпно.

— Словом, там є книга, яка називається «Салемз-Лот», — сказав Едді. — Написав її чоловік на ім’я…

— Стівен Кінг, — перебив його Тауер. Він востаннє поглянув на кулю і поклав її на кухонний стіл поряд з цукерницею. — Мені казали, він живе тут неподалік. Я захопив з собою два «Лоти», а також три примірники його першого роману, «Керрі». Сподівався поїхати в Бриджтон, щоб він підписав. А тепер, гадаю, цього вже не трапиться.

— Я не розумію, що робить її такою цінною, — зауважив Едді, а тоді. — Ой, Роланде, боляче!

Роланд перевіряв ногу Едді.

— Не смикайся, — сказав він.

Тауер не звертав на це уваги. Едді знову навернув його думки до улюбленого предмета, до його пристрасті, його манії. До того, що, як гадав Едді, Горлум у Толкіна називав «своєю коштовністю».

— Ви пам’ятаєте, що я вам розповідав, коли ми обговорювали «Хоґан», містере Дін? Чи «Доґан», якщо вважаєте так за краще? Я казав, що цінність рідкісної книги — так само, як і рідкісної монети або поштової марки, — створюють різні чинники. Іноді це лише автограф…

— Ваш примірник «Салемз-Лота» не підписаний.

— Авжеж, бо саме цей автор ще дуже молодий і не дуже відомий. Колись він може стати кимось більшим, а може, й не стати. — Тауер знизав плечима, точнісінько ніби показуючи, що все залежить від ка. — Але саме ця його книга… Ну, перший її наклад становив усього сім з половиною тисяч примірників, і майже всі вони були продані в Новій Англії.

— Чому? Бо чоловік, котрий її написав, сам з Нової Англії?

— Так. Як це часто трапляється, ця книга набула цінності суто завдяки випадку. Місцева книготорговельна мережа вирішила її активно рекламувати. Вони навіть зняли телевізійний ролик, що є майже нечуваною практикою для локальної мережі роздрібної торгівлі. І це спрацювало. Мережа «Букленд оф Мейн» замовила п’ять тисяч примірників — майже сімдесят відсотків першого накладу — і вони їх розпродали ледь не всі до останнього. Крім того, як було й з «Хоґаном», там трапилися мимодруки. Не на титулі в даному випадку, а на клапані обкладинки. Перше видання «Салемз-Лота» можна впізнати по обрізаній ціні — останньої миті видавництво «Даблдей» вирішило підняти ціну від семи доларів дев’яноста п’яти центів до 8,95, але також і за прізвищем священика, надрукованому на клапані.

Роланд підвів голову.

— А що там з прізвищем священика?

— У книзі він отець Каллаген. А от на клапані обкладинки хтось позначив його як отця Коді, тоді як насправді так звуть міського лікаря.

— Виходить, що тільки через це ціна однієї книжки підскочила з дев’яти баксів до дев’яти з половиною сотень, — зачудувався Едді.

Тауер кивнув.

— Так і є: невеликий наклад, обрізаний клапан, мимодрук. Але в колекційні справі також присутній елемент спекулятивних очікувань, що для мене є… вельми хвилюючим.

— Якщо це так можна назвати, — сухо зауважив Діпно.

— Припустімо, наприклад, що цей Кінг став знаменитим або розхваленим критиками письменником? Я визнаю, що шанси в нього на це невеликі, але уявімо собі, що тоді трапиться? Примірники з першого накладу дістати важко, отже, замість семисот п’ятдесяти доларів, ціна мого примірника може вирости вдесятеро. — Він похмуро глипнув на Едді. — Тому бережіть цю книгу.

— Я певен, з нею все буде гаразд, — сказав Едді. — І замислився, що сказав би Тауер, якби йому повідомили, що один з героїв цієї книжки тримає її на полиці в своєму, ймовірно, вигаданому парафіяльному будиночку. Будиночку священика в тому місті, що є двійником міста, яке показують у фільмі, де грає Юл Бриннер, двійник Роланда, і де також дебютує перспективний Хорст Бухгольц[66] — двійник Едді.

— Він би сказав, що я збожеволів, не інакше.

Едді підвівся на рівні, похитнувся злегка і вхопився за кухонний стіл. За дві хвилини світ стабілізувався.

— Можеш на неї наступати? — спитав Роланд.

— До цього ж міг, хіба ні?

— До цього в ній ніхто не колупався.

Едді зробив кілька пробних кроків, тоді кивнув. Біль спалахував у гомілці кожного разу, як він переносив вагу на праву ногу, проте так — він міг нею ходити.

— Я віддам вам решту свого перкоцету, — сказав Аарон. — Собі я ще дістану.

Едді вже було відкрив рота, щоб сказати: авжеж, звісно, давайте, та помітив, як на нього дивиться Роланд. Якби Едді погодився на пропозицію Діпно, стрілець не сказав би й слова, не змусив би Едді втратити обличчя… але ж його дін дивився на нього.

Едді згадав промову, виголошену ним перед Тауером, весь той поетичний пафос про те, що Кельвін їсть гірку їжу. Поезія чи не поезія, а сказане було правдою. Проте вочевидь це не могло стати на заваді самому Едді присісти до тих же страв. Спершу трохи перкодану, потім трохи перкоцету. І те, й інше надто схоже за втіхою на герича. І скільки ж промине часу до того, як він перестане бавитися з малюками й перейде до дорослого знеболювача?

— Гадаю, я обійдуся без «перка», — відповів Едді. — Ми вирушаємо до Бриджтона…

Роланд подивився на нього здивовано.

— Справді?

— Рушаймо. Я дорогою десь дістану аспірину.

— Астину. — Повторив Роланд з явною приязню.

— Ви певні? — спитав Діпно.

— Авжеж, — відповів Едді. — Я цілком. — А після паузи додав: — Вибачаюся, кажу.

ТРИНАДЦЯТЬ


Через п’ять хвилин усі четверо стояли посеред двору, вкритого килимом з хвої, прислухаючись до виття сирен і дивлячись на дим, що вже почав розсіюватись. Едді нетерпляче підкидав на долоні ключі від «форда» Джона Каллема. Роланд двічі перепитав його, чи дійсно так необхідна їм ця подорож до Бриджтона, і Едді двічі відповів йому, що він майже певен. Другий раз ще й додав (ледь не з надією), що Роланд, як його дін, може все відмінити.

— Ні. Якщо ти вважаєш, що нам варто поїхати побачитися з цим казкарем, то їдьмо. Хотілося б лише, аби ти сам розумів навіщо.

— Я гадаю так: коли ми туди приїдемо, то обидва все на місці й зрозуміємо.

Роланд кивнув, проте на вигляд залишався невдоволеним.

— Я знаю, що ти не менш за мене хочеш залишити цей світ — цей рівень Вежі. Отже, якщо ти дієш проти такого бажання, передчуття в тебе мусить бути дуже потужним.

Звісно, що так, але було також й дещо інше: він знову почув Сюзанну, сигнал знову долинув з її версії Доґана. Вона залишалася ув’язненою у власному тілі — принаймні так Едді зрозумів те, що вона намагалася йому повідомити, — але перебувала вона у 1999 році і з нею все було гаразд.

Сигнал прийшов, коли Роланд дякував Тауеру й Діпно за допомогу. Едді якраз був у ванні. Він зайшов туди відлити, та раптом забув про це і просто присів на закриту кришку унітаза, голова похилена, очі заплющені. Намагався передати їй зворотний сигнал. Намагався сказати їй, щоб спробувала пригальмувати Мію, якщо зможе. Від неї він отримав відчуття денного світла — Нью-Йорк о другій половині дня — і це було погано. Джейк з Каллагеном пройшли в Нью-Йорк крізь Незнайдені Двері вночі; Едді бачив це на власні очі. Вони, либонь, могли б їй допомогти, але тільки якщо Сюзанні вдасться пригальмувати Мію.

«Тримайся, — послав він, чи принаймні спробував послати звістку Сюзанні. — Тобі потрібно протриматися цей день, поки вона не відвела тебе туди, де збирається народити дитину. Чуєш мене, Сюзі? Чи ти чуєш мене? Дай мені відповідь, якщо чуєш. Джейк і отець Каллаген вже близько, ти мусиш триматися!»

«Червень, — відповів йому втомлений голос. — Червень 1999-го. Дівчата ходять з голими животами і…»

Пролунав стук Роланда у двері ванної кімнати, голос Роланда спитав, чи вже готовий Едді вирушати. До кінця дня вони мусять дістатися Черепахової алеї в Ловеллі — міста, куди, за Джоном Каллемом, найбільше вчащали нахожі, місцевості, де реальність, відповідно, стоншувалась, — але спершу вони планували заїхати у Бриджтон, щоб там, якщо пощастить, познайомитися з чоловіком, котрий, схоже, створив Доналда Каллагена і місто Салемз-Лот.

«Хохма буде, якщо Кінг зараз десь у Каліфорнії, пише там сценарій за своєю книжкою чи щось», — майнуло в голові Едді, але не вірилося йому в такий розвиток подій. Вони все ще перебували на шляху Променя, на шляху ка. Як, ймовірно, і сей Кінг.

— Вам, хлопці, варто поводитися обережно, — сказав Діпно. — Зараз тут повсюди мусить бути повно копів. Не кажучи вже про Джека Андоліні і рештки його веселої зграї.

— Якщо мова зайшла про Андоліні, — сказав Роланд, — гадаю, зараз саме час вам обом вирушити туди, де його нема.

Тауер наїжився. Едді саме цього від нього й очікував.

— Рушати зараз? Ви, певне, жартуєте! У мене список майже дюжини місцевих мешканців, котрі збирають книги — купують, продають, словом, трогують. Дехто з них розуміється на цьому, а хтось і…

Він зробив рух пальцями, ніби стриже невидиму вівцю.

— У Вермонті також можна знайти людей, котрі продадуть вам старі книжки зі своїх сараїв, — сказав Едді. — І не забувайте про те, як легко нам вдалося знайти вас. Саме ви, Кел, посприяли цьому.

— Він має рацію, — промовив Аарон, а оскільки Кельвін Тауер промовчав, опустивши голову, ніби вивчає власні туфлі, Діпно знову звернувся до Едді: — Проте, якщо нас зупинять місцеві констеблі або копи з поліції штату, ми з Келом принаймні можемо показати їм наші водійські права. Гадаю, у вас їх нема.

— Гадаєте правильно, — погодився Едді.

— І я також маю великі сумніви, ніби ви можете показати дозволи на носіння отих ваших страхітливо великих револьверів.

Едді поглянув вниз, на великий — і неймовірно древній — револьвер, що тулився до його стегна, і знову перевів погляд на Діпно.

— І тут ваша правда, — знову погодився він.

— Тож будьте обережні. Вам це не завадить, небезпечно те, що ви їхатимете з Іст-Стоунгема.

— Дякую, — кивнув Едді і простягнув руку. — Довгих днів і приємних ночей.

Діпно відповів рукостисканням і додав:

— Чудово сказано, але, боюся, останнім часом ночі в мене не вельми приємні і, якщо на медичному фронті скоро не трапиться перемін на краще, дні мої також не будуть надто довгими.

— Вони можуть бути набагато довшими, ніж ви гадаєте, — сказав йому Едді. — Я маю серйозні підстави вважати, що принаймні ще чотири роки ви протримаєтесь.

Діпно торкнувся пальцем свої губ, а потім вказав ним на небо.

— З вуст людини та до вуха Бога.

Поки Роланд ручкався з Діпно, Едді зробив крок до Кельвіна Тауера. На мить його взяв сумнів, він подумав, що букініст не захоче обмінятися з ним рукостисканням, але той простягнув йому руку. Знехотя.

— Довгих днів і приємних ночей, сей Тауер. Ви зробили правильно.

— Мене змусили, і ти це знаєш, — відповів Тауер. — Крамниці нема… ділянки нема… і майже закінчується перша справжня відпустка, яку я мав уперше за десять років…

— «Майкрософт», — раптом вигукнув Едді. А тоді: — Лимони.

Тауер моргнув.

— Вибачаюсь?

— Лимони, — повторив Едді і голосно зареготав.

ЧОТИРНАДЦЯТЬ


Під кінець свого, здебільшого безглуздого, життя великий мудрагель і видатний покидьок Генрі Дін найбільшу насолоду отримував від двох речей: обдовбатися і обдовбаним патякати про те, як він зірве банк на фондовій біржі. В інвестиційних справах він вважав себе справжнім Е. Ф. Гаттоном.[67]

— Лише одна є штука, братику, куди я майже сто відсотків ніколи не вкладатимуся, — сказав йому Генрі, коли вони якось сиділи удвох на даху. Незадовго до подорожі Генрі на Багами в ролі кокаїнового віслюка це було. — Одна є тема, в яку я майже в жодному довбаному разі не вкладу свої гроші, — це все оте комп’ютерне лайно, «Майкрософт», «Макінтош», «Саньйо», «Санкйо», «Пентіум» і таке подібне.

— А воно ж, здається, популярне, — вставив Едді. Не те, щоб його це цікавило, але чому б не підтримати розмову. — Особливо «Майкрософт». І вгору.

Генрі поблажливо розсміявся і показав, ніби дрочить.

— Мій член, ось що йде вгору.

— Але ж…

— Ага-ага, та знаю я, що людці товпами кидаються на це лайно. Задирають ціну. І коли я спостерігаю цей процес, знаєш, що я бачу?

— Ні, а що?

— Лимони!

— Лимони? — перепитав Едді, йому здавалося, ніби він уважно слухає Генрі, але зараз він дещо розгубився. Звісно, захід сонця того вечора був напрочуд гарним і вмазаний він був колосально.

— Саме їх! — уточнив Генрі, сідлаючи улюбленого коника. — Довбані лимони! Тебе хоч чогось вчили у школі, братику? Лимони — це такі маленькі тваринки, що водяться далеко, у Швейцарії, чи десь там ще. І час від часу — гадаю, кожні років десять, але я не певен — вони стають самогубцями і кидаються зі скель.

— О, — промовив Едді, прикушуючи собі щоку зсередини, щоб дико не розреготатися. — Ті лимони. А я думав, ти про ті, з яких чавлять лимонад.

— Дурень, — сказав Генрі, проте вибачливо добродушним тоном, яким великі й видатні подеколи обдаровують дрібних і дурненьких. — Коротше, моя думка така, що всі ті люди, котрі кубляться, інвестуючи у «Майкрософт», «Макінтош» і, ну, не знаю, у якийсь довбаний «Нервус-Норвус-Спід-Даял-Чіпс», всі вони тільки те й роблять, що збагачують Білла Гейтса та того Стіва довбаного грошовитого Джобса. Все це комп’ютерне лайно розвалиться і згорить не пізніше 1995 року, всі експерти так вважають, а люди ще й у них інвестують? Довбані лимони кидаються зі скелі у довбаний океан.

— Дійсно, довбані лимони, — погодився Едді і відкинувся спиною на все ще теплий дах, щоб Генрі не міг побачити, як нелегко йому утримуватися від реготу. Він бачив мільярди лимонів компанії «Санкіст», що дріботять до високих урвищ, всі вдягнені у червоні тренувальні шортики і маленькі білі кросівки, як у рекламному кліпі М&М по телевізору.

— Авжеж, але хотілося б мені, аби я вклався у той довбаний «Майкрософт» десь так року 1982-го, — сказав Генрі. — Ти можеш собі уявити, що акції, які тоді продавалися по п’ятнадцять баксів, тепер продаються по тридцять п’ять? От лажа!

— Лимони, — промовив мрійливо Едді, задивившись на вичахаючі кольори вечірньої зорі. Тоді йому залишалося жити менше місяця в своєму світі — в тому, де Кооп-Сіті розташовується у Брукліні, і завжди там був, — а в Генрі залишався всього місяць життя, крапка.

— Авжеж, — сказав Генрі, лягаючи поряд з ним. — Знав би ти, братику, як мені хотілося б потрапити у вісімдесят другий.

П'ЯТНАДЦЯТЬ


Раптом, не випускаючи руку Тауера зі своєї, він сказав:

— Я з майбутнього. Ви ж знаєте це, чи не так?

— Я знаю, що він мені сказав, що це так, — кивнув Тауер в бік Роланда, намагаючись звільнити руку. Та Едді не відпускав.

— Послухайте мене, Кел. Якщо послухаєте і діятимете, як я вам скажу, ви заробите вп’ятеро, а то і вдесятеро більше, ніж те ваше пустище може коштувати на ринку нерухомості.

— Вельми серйозна балачка людини, котра навіть шкарпеток не носить, — сказав Тауер, знову намагаючись звільнити руку. Але Едді не відпускав. Колись він не зміг би її втримати, подумалось йому, але тепер його руки стали сильнішими. І воля теж.

— Вельми серйозна балачка людини, котра бачила майбутнє, — уточнив він. — І те майбутнє належить комп’ютерам, Келе. Майбутнє за «Майкрософтом». Ви можете запам’ятати це?

— Я зможу, — сказав Аарон. — «Майкрософт».

— Ніколи не чув про такий бренд, — сказав Тауер.

— Не чули, — погодився Едді. — Бо його, либонь, ще навіть не існує. Але скоро з’явиться і стане великим. Комп’ютери, запам’ятали? Комп’ютери для кожного, чи принаймні так планувалося. Так буде плануватися. А очолюватиме це діло Білл Гейтс. Саме Білл, ніякого Вільяма.

Раптом йому промайнула думка, що оскільки цей світ відрізняється від того, де росли вони з Джейком, — світ Клаудії-і-Інесс Бахман, замість Берил Еванс, — то, можливо, в ньому великий комп’ютерний геній зватиметься не Гейтс, можливо, це буде якийсь Чін-Го-Фак чи ще хтозна-хто. Але він також розумів, що це малоймовірно. Цей світ був дуже близьким до його світу: ті самі машини, бренди («Кока-Кола» й «Пепсі», а не «Нозз-А-Ла»), портрети тих самих персон на грошах. Він гадав, що може покластися на Білла Гейтса (не кажучи вже про довбаного Джобса), що ті вигулькнуть там, де він сподівався.

З одного боку, його це навіть не обходило. Кельвін Тауер з багатьох поглядів був справжнім мудаком. Але з іншого — Тауер протистояв Андоліні й Балазару, скільки міг. Він утримав ділянку. І тепер у Роланда в кишені лежав договір на її продаж. Вони заборгували Тауеру справедливу відплату за те, що він її їм продав. Це ніяк не може стосуватися їхньої приязні чи неприязні до самого Кельвіна, що тільки на краще для нього.

— Отже, «Майкрософт», 1982-го ви зможете купити їхні акції по п’ятнадцять доларів. А 1987-го — де я, скажімо так, перебував на довгих канікулах — одна така акція коштуватиме вже тридцять п’ять. Підйом сто відсотків. Навіть трохи більше.

— Це лише ваші слова, — промовив Тауер, нарешті спромігшись звільнити свою руку.

— Якщо він це каже, — подав голос Роланд, — отже, це правда.

— Скажіть спасибі, — промовив Едді. Він усвідомив, що намовляв Тауера зробити великі інвестиції, базуючись на теревенях обдовбаного нарика, але вирішив, що наразі мав на це підстави.

— Гайда, — промовив Роланд, крутячи на свій манер пальцями. — Поїхали, якщо ми збираємося побачитись з тим письменником.

Едді прослизнув за кермо Джонової машини, раптом зрозумівши, що ніколи більше не побачить ні Тауера, ні Аарона Діпно знову. Ніхто з них не побачить, за винятком отця Каллагена. Почалися розставання.

— Удачі вам, — сказав він їм. — Хай вам щастить.

— І вам, — відповів Діпно.

— Так, — сказав Тауер, уперше його голос втратив буркотливість. — Щасти вам обом. Довгих днів і щасливих ночей, чи як там говориться.

Місця якраз вистачало розвернутися, не здаючи назад, тому Едді зрадів — він ще не зовсім був готовий до заднього ходу, поки ще ні.

У той час як Едді повертав машиною в напрямку Рокет-роуд, Роланд озирнувся через плече і помахав. Для нього це було абсолютно незвичайним жестом, і усвідомлення цього, либонь, відбилося на обличчі в Едді.

— Гра наближається до кінця, — промовив Роланд. — Все йде до того, заради чого я працював, чого чекав довгі роки. Наближається кінець. Я його відчуваю. А ти?

Едді кивнув. Це було схоже на той момент у музичній композиції, коли всі інструменти починають притьмом рухатися до якогось неминучого приголомшливого апофеозу.

— Що Сюзанна? — запитав Роланд.

— Ще жива.

— Мія?

— Усе ще править.

— Дитина?

— Ось-ось народиться.

— А Джейк? Отець Каллаген?

Едді зупинився посеред дороги, подивився в один бік, потім в інший, тоді повернув.

— Ні, — сказав він. — Від них мені нічого не долітало. А тобі?

Роланд похитав головою. Нічого, крім тиші, від закинутого кудись у майбутнє Джейка, котрого там можуть захистити лише колишній католицький священик та балакучий пухнастик. Роланд сподівався, що з хлопцем усе гаразд.

Чогось суттєвішого він йому наразі запропонувати не міг.


ЗАСПІВ:

Комала-ком-жу!


Мусиш перейти межу,


Як досягнеш того, що хотів,


Радій собі, не вдавай ханжу.




ВІДСПІВ:

Комала-ком-дев’ять!


Якщо хочеш ти своє узять,


Радій радо, скільки стачить сили,


Тільки мусиш зайти за межу хоча б на п’ядь.



Десятий куплет


СЮЗАННА-МІЯ, ДВОЛИКА МОЯ


ОДИН



«Сьогодні після полудня в Парклендському меморіальному шпиталі помер Джон Фіцджеральд Кеннеді».

Цей голос, цей тужливий голос: голос Волтера Кронкайта[68] уві сні.

«Останній стрілець Америки мертвий. О Дискордія».

ДВА


Коли Мія залишила кімнату № 1919 в нью-йоркському готелі «Плаза-Парк» (що невдовзі стане називатися «Регал ООН Плаза» за проектом «Сомбра»/ «Північний центр»), о Дискордія), Сюзанна знепритомніла. Непритомність перейшла в недобрий сон, заповнений немилосердними новинами.

ТРИ


Наступний голос належав Чету Ґантлі,[69] співведучому програми «Ґантлі-Бринклі». Якимсь чином — вона не могла зрозуміти, чому так — цей голос також належав Ендрю, її водієві.

«Дьєм і Нгу[70] мертві», — каже цей голос.

«Тепер же спускайте собак війни, починається повість горя, звідси й аж до Єрихонського пагорба шлях вимощено гріхом і кров’ю. Ах Дискордія! Чорне залізне дерево. Гайда, пожинаймо плоди!»

— Де я?

Вона роззирається довкола і бачить бетонну стіну, на якій тісняться вирізані імена, гасла і непристойні малюнки. Прямо посередині, там, де його одразу побачить той, хто сяде на тапчан, отаке вітання: ПРИВІТ НІГЕРЕ ЛАСКАВО ПРОСИMO ДО ОКСФОРДА НЕ ЗАТРИМУЙСЯ ТУТ ПІСЛЯ ЗАХОДУ СОНЦЯ!

У паху її слаксів волого. Білизна під штанами геть мокра, і вона пам’ятає чому: хоча поручителя під заставу було попереджено заздалегідь, копи тримали їх під замком якомога довше, радісно ігноруючи голоси тих, хто просився відвести їх до туалету. А в камерах ні унітазів, ні рукомийників, ані залізних відер. Не треба було бути чемпіоном телевікторини «Двадцять одно», аби зрозуміти: від них чекають саме того, щоб вони обмочилися, чекають, щоб вони на власній шкурі відчули власну тваринність, і врешті-решт це трапилося з нею, Одеттою Голмс…

«Ні, — заперечує подумки вона. — Я Сюзанна, Сюзанна Дін. Мене знову замкнули, знову запроторили до в’язниці, але все ж таки я — це я».

До неї долітають голоси з віддаленого від її камери тюремного крила, голоси, що узагальнюють для неї сучасність. Вони хочуть, спливає їй на думку, аби вона вважала, що ці голоси лунають з телевізора, який працює в тюремному кабінеті, але напевне це лише такий трюк. Або гумористична витівка якогось садиста. Чому б це Френк Макґі[71] мав казати, ніби помер Боббі, брат президента Кеннеді? Нащо Дейву Ґерровею[72] казати у своїй програмі «Сьогодні», ніби синочок президента мертвий, ніби Джон-Джон[73] загинув у авіакатастрофі? Яку жахливу брехню доводиться чути, сидячи у смердючій в’язниці на Півдні, в той час як у паху тобі муляє мокра білизна! Чому це раптом «Буффало» Боб Сміт у передачі «Гавді-Дуді»[74] волає «Радіймо, діти, МартінЛютер Кінг мертвий»? А діти кричать йому у відповідь: «Комала-ком-Че! Гарно кажеш, хлопче! Гарний нігер — той, що мертвий, ми заб’ємо негра ще».

Скоро прийде поручитель під заставу. Ось про що їй треба думати, і ні про що інше.

Вона підходить до ґрат, хапається за них руками. Так, це той самий Оксфорд-таун, авжеж, знову той самий Оксфорд-таун, двох убито в місячну ніч, швидше б слідство, в тім-то й річ. Але вона скоро вийде звідси, полетить, полетить, полетить собі додому, а невдовзі потому їй відкриється зовсім новий світ, і в нім буде новий чоловік, щоб його кохати, щоб самій новою людиною там стати. Комала-ком-ась, щойно подорож розпочалась.

Ой, але ж це неправда. Подорож майже вже добігла кінця. Власне серце не обманеш.

Далі по коридору прочиняються двері, наближаються чиїсь кроки. Вона дивиться в тім напрямку — спрагло, сподіваючись побачити поручителя або помічника шерифа з в’язкою ключів, — але ні, там чорна жінка у вкрадених туфлях. Це колишня вона сама. Це Одетта Голмс. Моргаузу вона не відвідувала, бо навчалася в Колумбійському університеті. І вчащала до кофі-хаузів у Грінвіч-Віліджі. І в Замку-на-Хаосі побувала, це ж теж хауз хаоса.

— Слухай сюди, — каже Одетта. — Ніхто тебе не визволить звідси, дівонько, опріч тебе самої.

— Не забувай насолоджуватися отими ногами, поки їх маєш, золотко!

Чує вона, як промовляє її ротом чийсь голос, він звучить брутально, хрипко, але з глибоко прихованим страхом. Це голос Детти Волкер.

— Скоро-скоро ти їх втратиш! їх тобі відріже літерним потягом «А»! Отим славетним потягом «А»! Чоловік на ім’я Джек Морт спихне тебе з платформи на станції Кристофер-стрит!

Одетта спокійно дивиться на неї і каже:

— Потяг «А» там не зупиняється. І ніколи не зупинявся.

— Що це ти за херню базариш, курво?

Одетта не ведеться ні на злий голос, ні на матюки. Вона знає, з ким говорить. І знає, про що говорить. У колоні правди зяє дірка. Це не звуки грамофона, а голоси наших померлих друзів. Є привиди у завулках між руїн.

— Повертайся в Доґан, Сюзанно. І запам’ятай, що я тобі скажу: тільки ти сама можеш себе врятувати. Тільки сама ти можеш витягти себе з Дискордії.

ЧОТИРИ


А ось тепер голос Девіда Бринклі каже, що когось на ім’я Стівен Кінг, коли той прогулювався поблизу свого будинку в Ловеллі, маленькому містечку в західній частині штату Мен, було збито на смерть фургоном. Він каже, що тому Кінгу було п’ятдесят два роки, він автор багатьох романів, найвідоміші з них: «Протистояння», «Сяйво», «Салемз-Лот». «О Дискордія, — каже Бринклі. — У світі темнішає».

П’ЯТЬ


Одетта Голмс, тобто та жінка, що нею колись була Сюзанна, показує крізь грати на щось позаду Сюзанни. І знову повторює: «Тільки ти сама можеш себе врятувати». Але збройний шлях — це шлях як до прокляття, так і до спасіння; а в підсумку між ними нема ніякої різниці.

Сюзанна озирається, щоб поглянути, куди показує той палець, і жахається побаченого. Кров! Святий Боже, там кров! Там по вінця налита кров’ю миска, а в ній щось монструозне, мертве, мертве, не людське, немовля, невже це вона власноруч його вбила?

— Ні, — кричить вона. — Ніколи я цього не зроблю! Я такого не зроблю НІКОЛИ!

— Тоді помре стрілець і завалиться Темна вежа, — мовить та жахлива жінка з коридору, та жахлива жінка у туфлях Труді Дамаскус. — Справді, це Дискордія.

Сюзанна заплющує очі. Чи вдасться їй змусити себе зомліти? Чи зможе вона через непритомність витягти себе геть з цієї камери, з цього жахливого світу?

Їй це вдається. Вона падає сторч головою у сповнену делікатного механічного дзенькання темряву і наостанку чує голос Волтера Кронкайта, котрий повідомляє, що Дьєм і Нгу мертві, астронавт Алан Шепард мертвий, Ліндон Джонсон мертвий, Роланд з Ґілеаду мертвий, Едді з Нью-Йорка мертвий, цей світ мертвий, та й усі світи, Вежа валиться, трильйон всесвітів розсипаються, всюди Дискордія, всюди руїна, всьому кінець.

ШІСТЬ


Сюзанна розплющила очі і, хапаючи ротом повітря, гарячково роззирнулася довкола. Вона ледь не звалилася з крісла, в якому сиділа. Того, в якому вона могла їздити вздовж утиканих тумблерами, перемикачами й миготливими лампочками контрольних панелей. Над головою висіли чорно-білі телеекрани. Вона знов опинилась у Доґані.

Оксфорд

(Дьєм і Нгу мертві)

виявився лише сновидінням. Сновидінням у сновидінні, якщо хочете. І це теж сновидіння, але більш-менш краще.

Більшість телеекранів, що транслювали краєвиди Кальї Брин Стерджис, коли вона була тут попереднього разу, тепер показували або «сніг», або тестові техтаблиці. А втім, на одному з них вона побачила коридор дев’ятнадцятого поверху готелю «Плаза-Парк». Камера рухалася ним у бік ліфтів, і Сюзанна зрозуміла, що вона дивиться крізь очі Мії.

«Мої очі, — подумала вона. Гнів її майже випарувався, але вона відчувала, що його ще можна підживити. Вона мусить його підживлювати, якщо бажає хоч якось розібратися з тією невимовною штукою, яку вона бачила уві сні. У кутку тієї камері в Оксфордській в’язниці. У тій налитій по вінця кров’ю мисці. — Це мої очі. Вона їх поцупила, от і все».

На іншому екрані з’явилася Мія у фойє біля ліфтів, вона розглядала кнопки, а потім натиснула ту, де була намальована стрілка ВНИЗ.

«Ми збираємося зробити візит до акушерки», — подумала Сюзанна, похмуро вдивляючись в екран, а тоді коротко реготнула, безрадісно, ніби гавкнула.

— О, ми йдемо з візитом до акушерки, чудової акушерки з Країни Оз. Бо, бо, бо, бо… в нас почався токсикоз. Іще питань до неї стос!

Ось регулятори, якими вона маніпулювала, попри деякі незручності, та де там — попри біль. РІВЕНЬ ЕМОЦІЙНОСТІ залишався на цифрі 72. Тумблер з позначкою МАЛЮК так само стоїть у положенні СПАТИ, і немовля на моніторі понад ним так само подається в чорно-білому зображенні, як і все решта: ані сліду тих тривожних синіх очей. Абсурдний «пічний» регулятор ПЕРЕЙМИ все ще на цифрі 2, але більшість лампочок, що світилися бурштином, коли вона була тут минулого разу, тепер почервоніли. Підлогою розбіглося більше тріщин, а древній мертвий солдат у кутку втратив голову: страшенна вібрація машинерії скинула череп з кістяка, і тепер він сміявся до флуоресцентних світильників на стелі.

Поки Сюзанна дивилася на неї, стрілка індикатора СЮЗАННА-МІЯ сягла вже кінця жовтої зони і ввійшла у червону. Небезпека, небезпека, Дьєм і Нгу мертві. Папа Док Дювальє[75] мертвий. Джекі Кеннеді[76] мертва.

Вона один по одному спробувала поворушити регулятори і впевнилася в тому, що й так знала, — їх заблоковано. Мабуть, Мія спершу була спробувала змінити установки і не зуміла, а от щодо блокування — на це вона спромоглася.

Згори затріщали, завищали гучномовці, та так голосно, що вона аж підстрибнула. А тоді крізь гуркіт статичних розрядів почувся голос Едді.

— Сюзі!… ень!.. уєш ене? Перебий… сяень! До того, як… обує… сти! Ти чуєш мене?

На екрані, який вона подумки називала Мія-візором, відкрилися двері центрального ліфта. Злодійка курва-мамуня ввійшла до кабіни. Сюзанна це ледь зауважила. Вона вхопила мікрофон і попхнула вмикач на його боці. Заволала.

— Едді! Я у 1999 році! Дівчата тут всюди ходять з оголеними черевами і бретельками ліфчиків напоказ…

Господи, про що це вона патякає? Їй довелося докласти великих зусиль, щоб очистити розум.

— Едді! Я не розумію тебе! Любий, повтори, що ти казав!

Якусь мить нічого не було чути, окрім електричних розрядів та спорадичного реактивного ревіння на додачу. Вона вже знову хотіла закричати в мікрофон, та тут знов повернувся голос Едді, цього разу він звучав трошки ясніше.

— Перебий… сяень! Джейк… отець Каллаген… тримайся! Перебий… допоки вона… куди вона… родити дитя! Якщо ти… знати!

— Я чую тебе, я даю тобі про це знати! — схлипнула вона. Вона так міцно стискала мікрофон, що той аж тремтів у її кулаці. — Я у 1999 році! У червні 1999-го! Але я не зрозуміла до пуття всього, що ти мені наказав, милий! Повтори це знову і скажи, що з тобою все гаразд!

Та Едді більше не повернувся.

Погукавши кілька разів і не отримавши у відповідь нічого, крім електричного тріску ефіру, вона повернула мікрофон на місце і почала обмірковувати, що ж саме Едді хотів їй сказати. Водночас намагаючись притишити радість від того простого факту, що взагалі чула його голос.

— Перебийся день, — промовила вона до себе, принаймні ці слова прозвучали голосно і майже ясно. — Перебитися — це те саме, що протриматися.

Їй вірилося, що тут вона вгадала правильно. Едді хотів, щоб Сюзанна пригальмувала Мію. Може, щоб діждатися Джейка і Каллагена, котрі скоро дістануться сюди? Щодо цих слів вона не була певна, до того ж вони їй аж ніяк не подобались. Звісно, Джейк — стрілець, нехай так, але ж він ще зовсім юний хлопець. А Сюзанна побоювалася, що в Діксі-Піґ повно вельми небезпечних людей.

Тим часом на екрані Мія-візора знову відчинилися двері ліфта. Злодійка курва-мамуня дісталась холу. Наразі Сюзанна викинула собі з голови Едді, Джейка і отця Каллагена. Вона згадала, як Мія відмовлялася вести перед, навіть коли їхні спільні ноги Сюзанни-Мії були на межі того, щоб ось-ось зникнути з-під спільного тіла Сюзанни-Мії. Бо, якщо вільно перефразувати якийсь старовинний вірш, вона була самотня й злякана у світі, якого не створила.[77]

Бо ж вона сором’язлива.

Ой леле, а в холі «Плаза-Парку» відбулися зміни, поки злодійка курва-мамуня чекала нагорі телефонного дзвінка. І значні зміни.

Сюзанна в Доґані сперлася ліктями на головну панель і нахилилася вперед, поклавши підборіддя на долоні зведених докупи рук.

Видовище обіцяло бути цікавим.

СІМ


Мія зробила крок з ліфта й одразу ж хотіла заскочити назад до кабіни. Натомість наштовхнулася спиною на двері, та так сильно, що аж зуби в неї клацнули з неголосним кістяним стуком. Збита з пантелику, вона озирнулася, не тямлячи, куди могла подітися кімнатка, в якій вона щойно сюди спустилася.

— Сюзанно! Що з нею трапилось?

Нема відповіді від темношкірої жінки, в чиїй личині вона зараз перебувала, але Мія второпала, що насправді вона їй і не потрібна. Вона вже помітила щілину, з якої виповзали й куди заповзали двері. Якщо натиснути кнопку, вони, мабуть, знову відкриються, але їй довелося побороти своє зненацька сильне бажання повернутися до кімнати № 1919. Усі її справи там завершено. Її нагальна справа десь за дверима готельного холу.

Вона подивилися в напрямку тих дверей, закусивши губу в сум’ятті, яке в будь-який момент від чийогось грубого слова чи грізного погляду могло перерости в паніку.

Нагорі вона перебувала трохи довше, ніж годину, і за цей час післяполуденна сонна атмосфера у холі встигла розвіятись. Півдюжини таксі одночасно під’їхали до готелю з «Ла Гвардії» й «Кеннеді», а також автобус із японцями з аеропорту «Нью-арк».[78] Рейсом із Саппоро прибули п’ятдесят пар туристів, для яких було зарезервовано апартаменти у готелі «Плаза-Парк». І тепер у холі стрімко більшало балакучого люду. Більшість із них мали темні, розкосі очі й блискуче темне волосся, з їхніх ший звисали на ремінцях якісь довгасті штучки. Раз у раз хтось із них піднімав таку штучку і на когось цілився. Одразу ж відбувався сліпучий спалах, сміх і вигуки: «Домо! Домо!»[79] Перед стійкою вишикувалося три черги. До красивої жінки, котра вписувала Мію в спокійніший час, тепер приєдналися ще два клерки, і всі троє працювали, мов навіжені. Від високої стелі холу відбивалися сміх і суміш балачок якоюсь дивною мовою, що нагадувала Мії пташине цвірінькання. Смуги дзеркал ще додавали збентеження, заповнюючи хол удвічі більшою кількістю народу, ніж його там було насправді.

Мія розгублено зіщулилася, не знаючи, що їй робити.

— По черзі! — вигукнув клерк-реєстратор і дзеленькнув дзвоником. Цей звук, ніби срібною стрілою, прохромив її збентежений мозок. — Дотримуйтесь черги; будь ласка!

Усміхнений чоловік — зализане, немов приклеєне до черепа чорне волосся, жовта шкіра, розкосі очі за круглими окулярами — з отим довгастим палахкотливим предметом у руках підскочив до Мії. Мія напружилась, готова його вбити, якщо він атакуватиме.

— Ви мозете зняти мене з моя зінка?

Чоловік простягнув їй своє палахкотливе знаряддя, пропонуючи взяти його до рук.

Мія сахнулася, гадаючи, чи не на радіації воно працює, чи не зашкодить воно її малюкові.

— Сюзанно! Що маю робити?

Нема відповіді. Звісно, що нема, як вона могла очікувати на допомогу Сюзанни після того, що недавно відбулося, але ж…

Усміхнений чоловік ніяк не вгавав, не переставав наставляти на неї ту свою штуку. Вигляд він мав трішечки зачудований, але все ще безстрашний.

— Зробіте нам насе фото, будь раска? — Він тицьнув довгастий предмет їй у руку. Відступив назад і обняв леді, яка виглядом абсолютно не відрізнялась від нього, окрім її зачіски —

чорне волосся звисало чубком їй на лоба, і Мія ще подумала, що це за хвойдівська стрижка. А круглі окуляри в неї були точнісінько такі самі.

— Ні, — промовила Мія. — Ні, благаю прощення… ні.

Паніка підступила до неї впритул, розжарена, вона вихрилася й булькотіла просто перед її очима

(Зробіте нам насе фото, ми вбивати васе дитя)

і Мія імпульсивно хотіла вже було кинути довгасту річ на підлогу. Але ж вона могла розбитися й випустити в повітря ту чортівню, що живила цю палахкалку.

Натомість вона її обережно поклала, вибачливо посміхнувшись здивованій японській парі (той чоловік так і обіймав свою дружину), і похапцем рушила через хол у бік крамнички. Навіть музика змінилася, замість колишніх заспокійливих мелодій, піаніно тепер видавало різкі, дисонуючі звуки, різновид музичного головного болю.

— Мені потрібна сорочка, бо ця вимазана в кров. Візьму сорочку, а тоді вирушу до Діксі-Піґ на розі Шістдесят першої вулиці й Лексингворт… Лексингтон, тобто Лексингтон-авеню… і там народжу собі дитину. Я народжу дитину, і все це сум’яття закінчиться. Я згадуватиму цей свій страх зі сміхом.

Але у крамничці теж було повно народу. Японки роздивлялися сувеніри і наввипередки між собою щебетали тією своєю пташиною мовою, поки їхні чоловіки стояли в черзі на реєстрацію. Мія побачила полицю з різноманітними сорочками, але й там теж товпилися японки, вибирали. І тут також була черга до каси.

— Сюзанно, що маю робити? Ти мусиш мені допомогти!

Нема відповіді. Вона була поряд, Мія її відчувала, але допомагати не збиралася. «А й справді, — напливла думка, — хіба я на її місці діяла б інакше?»

Ну, можливо, й інакше. Щоправда, заради цього дехто мусив би запропонувати їй якусь винагороду, проте…

Єдина винагорода, якої я від тебе бажаю, — це правда, — холодно мовила Сюзанна.

Хтось торкнувся спини Мії, котра заціпеніло стояла в дверях крамнички, і вона обернулася з задраними вгору руками. Якщо там якийсь її ворог або ворог її малюка, вона видряпає йому очі.

— Перепросую, — звернулася до неї усміхнена чорноволоса жінка. Як і той чоловік, вона тримала в руках довгасту палахкалку. Посеред цієї штуки було кругле око, і воно дивилося на Мію. В ньому вона побачила власне обличчя, маленьке, похмуре, насторожене. — Ви зробіте нам фото, будь раска? Зробіте фото мене і мій друг?

Мія не могла второпати, про що говорить ця жінка, чого вона від неї хоче, на що здатна та її палахкалка. Вона розуміла одне: тут занадто багато людей, вони всюди, це справжнісінька божевільня. Крізь вітрину крамнички вона побачила перед фасадом готелю такий самий безлад. Жовті й довгі чорні машини з вікнами, крізь які нічого не видно (хоча люди, котрі сиділи всередині цих машин, напевне, все могли бачити), і ще якась величезна срібляста машина стояла й гарчала біля хідника. Двоє чоловіків у зеленій уніформі метушились на вулиці, дмухаючи у срібні свистки. Ще щось почало голосно торохтіти десь неподалік. Мія, котра ніколи не чула відбійного молотка, подумала, що це гатить скоростріл, але ніхто надворі не впав на тротуар, навіть переляку ніхто не проявив.

Та хіба вона зможе дістатися до Діксі-Піґ самотужки? Річард П. Сейр сказав, що Сюзанна неодмінно допоможе їй знайти дорогу, але Сюзанна вперто мовчала, а сама Мія була на межі цілковитої втрати самоконтролю.

Сюзанна заговорила знову.

— Якщо я тобі трохи допоможу — проведу тебе до спокійнішого місця, де ти зможеш віддихатись і врешті зробити щось зі своєю сорочкою, — ти відповіси мені прямо на деякі питання?

— Про що питання?

— Про дитину, Міє. І про її матір. Про тебе.

— Я вже відповіла!

— Не думаю. Не думаю, що ти елементарніша, ніж… ну, ти не елементарніша за мене. Мені потрібна правда.

— Навіщо?

— Мені потрібна правда, — повторила Сюзанна і знов замовкла, не реагуючи на жодне з наступних запитань Мії. А коли до Мії звернувся черговий усміхнений чоловічок з черговою палахкалкою, нерви її не витримали. Їй здалося, що зараз вона вже не спроможна самотужки пройти навіть холом готелю, а що вже казати про те, щоб подолати весь шлях до того місця, до Діксі-Піґ. Після стількох років у

(Федіку)

(Дискордії)

(Замку-на — Хаосі)

від перебування серед стількох людей вона ледь не верещала. Та зрештою, чом би й не розповісти цій темношкірій жінці ті дрібниці, які вона знала. Вона — Мія, нічия дочка, нічия матір — міцно тримала кермо. Розповісти трішечки правди — хіба їй це чимось загрожує?

— Гаразд, — погодилась вона. — Зроблю, як ти просиш, Сюзанно чи Одетто, хто б ти там не була. Тільки допоможи мені. Виведи мене звідси.

Сюзанна Дін виступила наперед.

ВІСІМ


У барі, в закутку за піаністом, був вхід до жіночої вбиральні. Біля пари рукомийників стояли дві чорноволосі, вузькоокі жінки, одна мила руки, друга поправляла собі зачіску, обидві щебетали своєю пташиною говіркою. Жодна не звернула увагу на кокуджин[80] леді, котра пройшла повз них до туалетних кабінок. За хвилину вони залишили її серед благодатної тиші, якщо не зважати на приглушену музику, що лилася з динаміків під стелею.

Мія бачила, як діє клямка, і закрилася. Вона вже збиралася сісти на унітаз, але Сюзанна сказала:

— Виверни.

— Що?

— Сорочку, жінко. Надінь її навиворіт, заради Бога.

Якусь мить Мія не могла второпати. Занадто приголомшена.

Сорочка була з грубого полотна, вона надягалася просто через голову, такі в холодну пору року носили і чоловіки, й жінки у Кальї, рисовій країні. Одетта Голмс сказала б, що комір в неї «човником». Ніяких ґудзиків, тож одягти її навиворіт легко, але…

Сюзанна проявляла нетерпіння.

— Ти так і збираєшся тут стовбичити комала-коровою весь день? Вивертай сорочку! І заправ її тепер у джинси.

— На… Навіщо?

— Так виглядатимеш інакше, — коротко пояснила Сюзанна, хоча причина полягала не в тім. Їй хотілося побачити себе нижче талії. Якщо її ноги належать Мії, вони напевне мусять бути білими. Її причаровувала (і трохи нудила) думка, що вона могла стати якоюсь двоколірною напівкровкою.

Мія трохи загаялася, тручи пучками цупку тканину сорочки там, де вона була найбільше заплямована кров’ю, над лівою груддю. Над серцем. Вивернути! У холі з дюжину напівсирих ідей промайнуло в її голові (дістати фігурку черепашки й заворожити людей у крамничці — чи не єдина з них, що, можливо, могла бути втіленою), а от щоб просто надягти навиворіт цю чортову сорочку, до цього вона не додумалась. Це лише свідчило про те, як їй гадалося, що вона надто панікувала там. А от тепер…

А чи потрібна їй Сюзанна на той короткий час, поки вона перебуватиме у велелюдному й заплутаному місті, яке так сильно відрізняється від тихих приміщень замку і тихих вулиць Федіка? Усього лише щоб провести її звідси до перехрестя Шістдесят першої і Лексингворт-авеню?

— Лексингтон, — промовила ув’язнена в ній жінка. — Лексингтон. Ти ж ніяк не можеш правильно запам’ятати назву, хіба ні?

Так. Істинно так. Але ж не існувало ніякої причини, що змушувала б її забувати таку просту назву, хай вона й не має диплома Моргаузу, і взагалі пристойної освіти, але ж вона не дурна. Тож чому…

— Чого? — спалахнула вона. — Чого це ти усміхаєшся?

— Нічого, — відповіла жінка всередині неї… але усміхатися не перестала. Вона ледь не реготала. Мія чітко це відчувала, і це їй не подобалося. Нагорі, в кімнаті № 1919, Сюзанна кричала на неї голосом, в якому змішалися жах і гнів, звинувачувала Мію у зраді її коханого, її чоловіка, котрого вона трималася. І то була правда, і Мія від того відчувала сором. Їй не подобалося це відчуття, адже їй більше подобалося, коли жінка всередині неї вила й ридала, абсолютно збентежена. Усмішка її нервувала. Теперішня версія цієї жінки з коричневою шкірою намагалася загнати її на слизьке; вона, либонь, гадала, що вже загнала її на слизьке. Чого, звісно, статися не могло, вона ж бо перебувала під протекцією Короля, проте…

— Ану кажи мені, чого ти усміхаєшся!

— Ах, та це зовсім неважливо, — відповіла Сюзанна, тільки тепер тоном іншої, тієї, що звали Детта. Ту Мія взагалі не переварювала. Вона її навіть трохи побоювалася.

— Та просто був колись такий дядюн, золотко, на ім’я Зигмунд Фройд — білий мазафака, але аж ніяк не йолоп. Так от він казав, що коли якась людина постійно щось забуває, то вона так робить, можливо, тому, що їй самій якраз і хочеться про те забути.

— Дурня якась, — холодно промовила Мія. З кабінки, де відбувалася їхня ментальна балачка, Мія почула, як відчинилися двері і до туалету зайшли ще дві — ні, либонь, три, а то й чотири — дами, вони щебетали своєю пташиною мовою і хихотіли так, що Мія зціпила зуби. — Чому б це мені хотілося забути місце, де на мене чекають, щоб допомогти мені народити моє маля?

— Еге ж, отой Фройд — той білодупий мазафака, мудрагель із Відня, котрий усе собі курив сигари, — так от, він довів, що в нас під розумом є ще й інший розум, він його називав несвідомим чи підсвідомістю, коротше, якоюсь там свідомістю. Я аж ніяк не запевняю, ніби така штука насправді існує, а переповідаю лише те, що він сказав.

(«Перебийся день», — сказав їй Едді, вона точно була цього певна і тепер намагалася це робити, якомога краще, сподіваючись тільки, що ці її дії не доведуть до того, що буде вбито і Джейка, і Каллагена.)

— Старий пес Фройд, — провадила далі Детта. — Він казав, що підсвідомий чи несвідомий розум у багатьох випадках мудріший за той розум, що нагорі. Він прогризається крізь фуфло швидше за той розум, що нагорі. От і твій, може, розуміє те, про що я тобі оце всю дорогу говорю, що отой твій приятель Сейр ніщо інше, а всього лиш поцоватий брехливий мудак, котрий хоче забрати твого малюка і, ну, я не знаю, порубати його та згодувати з тієї миски його м’ясо вампірам, ніби собакам, наче то ніяка не дитина, а якась «Пурина Вамп»…

— Замовкни! Стули свою брехливу пельку!

Біля умивальників жінки з пташиними голосами сміялися так верескливо, що Мія відчула, ніби в неї очі розріджуються і ось-ось потечуть із очниць. Їй хотілося вискочити з кабінки, вхопити їх за голови і втопити ними у дзеркало, бити знову і знову, аж поки їхньою кров’ю там не буде заляпано все, аж до стелі, а мізки…

— Спокійно, спокійно, — промовила жінка всередині неї, і знову це був голос Сюзанни.

— Вона бреше! Та курва БРЕШЕ!

— Ні, — відповіла Сюзанна, і в цьому єдиному слові прозвучало достатньо переконливості, щоб послати стрілу страху просто Мії в серце. — Вона каже, що думає, доказів не має ніяких, але й не бреше. Давай, Міє, вивертай сорочку.

Вибухнувши наостанок своїм сльозогінним реготом, жінки з пташиними голосами залишили туалет. Мія почала стягувати сорочку через голову, оголивши груди Сюзанни, кольору кави з невеличкою додачею молока. Її соски, завжди крихітні, як ті ягідки, тепер набагато побільшали. Соски чекали на ротик.

На внутрішній поверхні сорочки плями лише ледь-ледь проступали. Мія наділа її навиворіт, а потім розстебнула джинси, щоб заправитися. Сюзанна дивилася, мов зачарована, на місце трохи вище чубчика волосся на лобку. Там її шкіра світлішала до кольору молока з невеличкою додачею кави. Нижче йшли білі ноги жінки, з котрою вона бачилася на замковій галереї. Сюзанна розуміла, що, якби Мія зовсім спустила джинси, їй би відкрилися подряпані, побиті гомілки, які вона вже бачила, коли Мія — справжня Мія — задивилася у Дискордії на червоне сяйво, що позначало замок Короля.

Це чимось страшенно налякало Сюзанну, і за мить (роздуми не зайняли більше миті) до неї прийшло розуміння. Якби Мія замінила тільки ті частини ніг, які Одетта Голмс втратила у метро, коли Джек Морт штовхнув її на рейки під потяг, вона була б білою лише від колін і нижче. Але стегна в неї були тепер також білі, а пах світло-шоколадний. Що це за така дивна лікантропія?

— Звичайне тілохватство, — безтурботно встряла Детта. — Скоро в тебе стане білим живіт… будуть білі цицьки… біла шия… білі щічки…

— Перестань, — застерегла її Сюзанна, та коли це Детта Волкер слухалась її застережень? Та й нікого іншого.

— А опісля, насамкінець, ти отримаєш білий мозок, дорога дівице! Мозок Мії! А хіба не чюдово буде? Шо? Отоді ти станеш чисто Мія! Ніхто й не пискне, якщо тобі схочеться кататися в автобузі на переднім сидінні![81]

Потім стегна сховалися під сорочкою; джинси знову було застебнуто. Врешті Мія сіла на кришку унітаза. Перед нею на дверцятах виднівся надряпаний нашвидкуруч напис: ГЛАМУРНА ШАЛАВА ЧЕКАЄ НА КОРОЛЯ!

— Хто така ця гламурна шалава? — спитала Мія.

— Гадки не маю.

— Здається… — важко було, проте Мія себе пересилила. — Гадаю, я заборгувала тобі подяку.

Відповідь Сюзанни була моментальною і прохолодною.

— Подякуй мені правдою.

— Спершу зізнайся, чому ти взагалі допомогла мені, після того як я…

Цього разу Мія не змогла закінчити фразу. Їй подобалось вважати себе хороброю — принаймні достатньо хороброю, щоб служити своєму малюкові, — але цього разу вона не змогла договорити.

— Після того, як ти зрадила чоловіка, якого я кохаю, на користь тих, котрі, якщо подивитися на це діло прямо, служать пішаками Багряного Короля? Після того, як ти вирішила, що буде цілком добре, якщо вони вб’ють дорогу мені людину, аби лиш в тебе залишилася дорога тобі? Тобі про це цікаво знати?

Мії було вкрай неприємно чути такі слова, але вона стерпіла. Мусила терпіти.

— Так, леді, якщо ваша ласка.

Цього разу їй відповіла інша, отим своїм добре відомим голосом — хрипким, нахабним, глузливим, переможним і зневажливим — її цей голос ранив ще гірше, ніж верескливий регіт жінок із пташиною мовою. Набагато гірше.

— Бо мої хлопці вискочили з халепи, ось чому! Геть відтрахали тих мудаків! А кого вони не перестріляли, рознесло вибухом на шмаття.

Мія глибоко стривожилася. Хтозна, чи воно правда, але ця чорнорота жінка сама цілком вірила в те, що казала. А якщо Роланд і Едді Дін залишилися неушкодженими, чи не може бути так, що Багряний Король не такий вже й потужний, такий всемогутній, як їй про нього розповідали? Чи не може бути навіть так, що її завели в оману щодо…

— Стривай, стривай, ти не можеш навіть думати про таке!

— Є й інша причина, чому я допомогла.

Глузлива зникла, повернулася перша. Наразі принаймні.

— Яка?

— Це також і моя дитина, — сказала Сюзанна. — Я не хочу, щоб її вбили.

— Я тобі не вірю.

Але вона повірила. Бо жінка всередині неї мала рацію: Мордред Дескейн з Ґілеаду й Дискордія належали їм обом. Ту, злостиву, воно, можливо, й не обходить, але інша, Сюзанна, явно відчувала потяг до малюка. І якщо вона мала рацію щодо Сейра і тих, що чекали на неї в Діксі-Піґ… якщо вони брехуни й шахраї…

— Стоп. Стоп. Мені нікуди більше йти, окрім як до них.

— Є куди, — швидко мовила Сюзанна. — 3 Чорною Тринадцятою ти можеш потрапити будь-куди.

— Ти не розумієш. Він переслідуватиме мене. Переслідуватиме її.

— Твоя правда, я не розумію.

Насправді вона все розуміла, чи їй здавалося, що розуміє, але… «Перебийся цей день», — так він сказав їй.

— Гаразд. Я спробую пояснити. Я й сама не все розумію — є речі, яких я не знаю, — але розкажу тобі, що зможу.

— Дякую кра…

Сюзанна не встигла договорити, вона знов провалилася, мов та Аліса у кролячу нору. Її понесло вниз — крізь туалет, крізь підлогу, крізь труби під підлогою — в інший світ.

ДЕВ’ЯТЬ


Цього разу її падіння закінчилося не в замку. Роланд розповідав їм деякі історії зі свого мандрівного минулого — про санітарок-вампірок і маленьких лікарів Елурії, про бродячі води Східного Давна і, звісно, історію свого фатального першого кохання — тож це падіння нагадало їй занурення в ті його розповіді. Або в якусь конячу оперу (їх ще називали «дорослі вестерни») на ще порівняно новому телеканалі Ей-Бі-Сі: «Шугафут» з Таєм Гардіном, «Волоцюга» з Джеймсом Гарнером або улюблений серіал Одетти Голмс — «Шаєн» з Клінтом Вокером. (Одного разу Одетта написала листа до редакції, пропонуючи їм одночасно підняти цілину й залучити до себе нову аудиторію глядачів — зняти серіал про мандрівного ковбоя-негра після Громадянської війни. Відповіді вона так і не отримала. І вирішила, що писати той лист взагалі було безглуздям, тільки час згаяла.)

Перед нею була стайня з вивіскою: ДЕШЕВЕ ЛАГОДЖЕННЯ ЗБРУЇ. Вивіска на готелі обіцяла ЗАТИШНІ КІМНАТИ, ВИГІДНІ ЛІШКА. Навкруги розташувалося щонайменше п’ять салунів. Перед одним з них іржавий робот на рипучому гусеничному ходу вертів туди-сюди кулястою головою, транслюючи порожньому місту заклики з гучномовця у формі ріжка, що містився по центру його рудиментарного обличчя: Дівчатка, дівчатка, дівчатка! Є живі цяці, а є кіберки, та нема між ними різниці, ви її не помітите, вони покірно зроблять все, чого вам забагнеться, вони не знають слова «ні», вони дарують задоволення кожним своїм порухом! Дівчатка, дівчатка, дівчатка! Є живі цяці, а є кіберки, та нема між ними різниці, ви її не помітите, коли ловитимете кайф! Вони роблять те, чого бажаєте ви! Вони бажають того, чого бажаєте ви!

Поряд із Сюзанною йшла гарна біла молодичка з роздутим черевом, подряпаними ногами і чорним волоссям до плечей.

Вони якраз проходили повз фальшивий фасад салуну з пафосною вивіскою ФЕДІКСЬКИЙ ГУД-ТАЙМ САЛУН, БАР І ТАНЦ-ЕМПОРІУМ, на ній була вилиняла картата сукня, котра аж так підкреслювала фігуру цієї ось-ось породіллі, що виглядало це якимсь ледь не апокаліптичним вибриком. Гуарачі, в які вона була взута на замковій вежі, поступилися місцем стоптаним, обшарпаним чоботам. Обидві вони були взуті в чоботи, їхні підбори лунко рокотали по дерев’яному хіднику.

З чергового занехаяного бару далі по дорозі долинули рвані звуки якогось зухвалого рег-тайму,[82] і Сюзанні пригадався старий вірш.

А двійко хлопців у салуні «Маламут» затіяли стрільбу![83]

Вона не здивувалася, прочитавши на двостулкових дверцятах напис: СЕРВІСІВ САЛУН МАЛАМУТ.

Вона трохи стишила ходу, щоб кинути погляд поверх дверцят, які мали форму кажанячих крил, і побачила хромоване піаніно, яке грало саме собою, укриті пилом клавіші підскакували й падали, усього лише механічний мюзик-бокс, без сумніву, випущений безмежно популярним «Північним центром позитроніки» розважає порожнечу, якщо не рахувати мертвого робота та двох скелетів у дальньому кутку, зайнятих довершенням процесу власного розкладання — перетворенням себе з кістяків на пил.

Ще далі, наприкінці єдиної в цьому місті вулиці, забовваніла замкова стіна. Така висока і широка, що вона загородила собою ледь не все небо.

Раптом Сюзанна зацідила собі кулаком у скроню. Потім простягнула руки перед собою і клацнула пальцями.

— Що це ти таке робиш? — спитала Мія. — Прошу, скажи мені.

— Перевіряю, чи я насправді тут. Чи я реальна.

— Ти реально тут.

— Здається, так і є. Але яким чином?

Мія похитала головою, показуючи, що сама не знає. Якраз у цьому Сюзанна схильна була їй повірити. Від Детти теж не пролунало заперечень.

— Тут зовсім не так, як я очікувала, — сказала Сюзанна, озираючись навкруги. — Зовсім не такого я чекала.

— Ні? — перепитала її компаньйонка, і то без особливої зацікавленості. Мія рухалась тією незграбною, але на диво симпатичною качиною ходою, що, схоже, найкраще пасує жінкам на останній стадії вагітності. — А чого саме ти очікувала, Сюзанно?

— Гадаю, чогось більш середньовічного. Більш схожого на оце. — Махнула вона рукою в бік замку.

Мія знизала плечима, ніби кажучи: дарованому коневі зуби не лічать, а тоді спитала:

— А та, інша, з тобою? Ота нахаба?

Вона мала на увазі Детту. Звісно.

— Вона завжди зі мною. Вона така сама частка мене, як малюк — частка тебе.

Хоча Сюзанну не переставало мучити питання, яким це чином завагітніла саме Мія, якщо відтрахали саме її, Сюзанну.

— Свого я скоро народжу, — промовила Мія. — А тобі ж ніколи не позбутися тієї своєї частки?

— Я думала, що вже позбулася, — чесно відповіла їй Сюзанна. — Та вона повернулася. Гадаю, головно, щоб мати справу з тобою.

— Я її ненавиджу.

— Знаю.

Сюзанна знала й більше того. Мія також боялась Детти. Боялася її вельми сильно.

— Якщо вона встряватиме, нашій балачці кінець.

— Вона з’являється, коли їй самій заманеться, — знизала плечима Сюзанна. — І не питає в мене дозволу.

Попереду на їхнім боці вулиці виднілася арка з написом над нею:


СТАНЦІЯ ФЕДІК


МОНО ПАТРИСІЯ ВІДКЛЮЧЕНА


ІНДИКАТОР ВІДБИТКА ВЕЛИКОГО ПАЛЬЦЯ НЕ ДІЄ


ПОКАЖІТЬ КВИТОК


«ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР ПОЗИТРОНІКИ»


ВДЯЧНИЙ ВАМ ЗА ТЕРПЛЯЧІСТЬ

Сюзанну зацікавив не цей напис, а дві речі, які вона побачила поза ним, на брудній станційній платформі: понівечена дитяча лялька, від якої залишилася тільки голова й одна розчавлена рука, та усміхнена маска, що лежала трохи віддалік. Хоча та маска була на вигляд ніби зроблена зі сталі, здавалося, вона вже майже геть зогнила, мов плоть. З її усміхненого рота стирчали собачі ікла. Очі скляні. Лінзи, не сумнівалась Сюзанна, теж напевне продукт «Північного центру позитроніки». Навкруг маски валялися рвані клаптики зеленої тканини, безперечно, то були рештки від каптура цієї штуки. Сюзанна легко вловила зв’язок між рештками ляльки та рештками Вовка; її мамуня, як іноді полюбляла казати чоловікам Детта (особливо тим, налаштованим на трах на паркінгу біля придорожньої забігайлівки), не дуреп ростила.

— Так ось куди вони їх приволікали, — промовила вона. — Ось куди Вовки приволікали захоплених ними двійнят з Кальї Брин Стерджис. Це тут вони їх що — препарували?

— Не лише з Кальї Брин Стерджис, — байдуже підтвердила Мія. — Авжеж, атож, а звідси вони дитяток тягали далі. Те місце ти також упізнаєш, я не маю в цім сумнівів.

Вона махнула рукою, показуючи по той бік єдиної вулиці Федіка і далі. Остання споруда, якою перед самим замком закінчувалося це місто, була довгим металевим бараком «Квонсет»[84] з брудними гофрованими стінами й іржавим напівкруглим дахом. Всі вікна цієї будівлі — з того боку, що бачила Сюзанна, — забито дошками. Вздовж стіни також тягнулася сталева рейка конов’язі, до якої були припнуті близько сімдесяти коней, усі сірі. Деякі з них вже попадали й лежали, відкинувши копита. Кілька коней, почувши жіночі голоси, повернули до них голови, та так і застигли. Якось зовсім не по-кінському, але ж вони й не були справжніми кіньми. А були вони роботами або кіборгами, чи як там ще їх назвав Роланд. Схоже було, що чимало з них вже своє відбігали, зносилися.


«ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР ПОЗИТРОНІКИ, лтд.»


Федікська штаб-квартира


16-та Експериментальна станція Дуги



Максимальний рівень безпеки


ДОСТУП ЗА ГОЛОСОВИМ ПАРОЛЕМ


ПЕРЕВІРКА ВІДБИТКА СІТКІВКИ ОКА

— Це ще один Доґан, чи не так? — спитала Сюзанна.

— Ну, і так, і ні, — відповіла Мія. — Насправді це Доґан усіх Доґанів.

— Куди Вовки тягали дітей.

— Атож, і знову будуть їх тягати, — сказала Мія. — Бо робота Короля просуватиметься далі після того, як той безлад, що його створив твій приятель стрілець, уже минеться. Щодо цього я не маю ніяких сумнівів.

Сюзанна подивилися на неї вельми здивовано.

— Як ти можеш так спокійно казати про такі жахи? — спитала вона. — Вони привозять сюди дітей, вишкрібають їм голови, немов… немов гарбузи. Дітей, які нікому не робили зла! А назад гордовито повертаються монструозні ідіоти, котрі виростають до свого повного розміру в муках і вмирають також. Чи залишалася б ти такою ж життєрадісною, знаючи, що твого малюка кинуть поперек сідла і потягнуть сюди, а він простягатиме рученята, плачучи за тобою?

Мія спалахнула, але витримала Сюзаннин прискіпливий погляд.

— Кожен мусить іти тим шляхом, на який його наставило ка, Сюзанно з Нью-Йорка. Мій шлях — виносити малюка, виростити його і таким чином покласти край пошукам твого діна. І його життю.

— Дивно, як кожен тут гадає, ніби точно знає, що саме йому призначено ка, — сказала Сюзанна. — Тобі самій це не дивно?

— Я гадаю, ти намагаєшся глузувати з мене, бо сама боїшся, — спокійно відповіла їй Мія. — Продовжуй, якщо тобі від цього легше, давай.

Вона розвела руки і вклонилася, злегка нахилившись над своїм великим черевом.

Вони зупинилися на хіднику перед крамницею, вивіска якої повідомляла: КАПЕЛЮШКИ & ДАМСЬКИЙ ОДЯГ, Федікський Доґан стояв напроти, на тому боці вулиці. Сюзанна подумала: «Перебийся день, не забувай, це також твоє завдання тут. Тягни час. Затримай те курйозне тіло, що ми його тепер, здається, маємо на двох, у тому дамському туалеті якомога довше».

— Я не глузую, — сказала Сюзанна. — Лише пропоную тобі поставити себе на місце інших матерів.

Мія сердито замотала головою, її антрацитове волосся пурхало вище вух і каскадом спадало їй на плечі.

— Я не впливаю на їхні долі, леді, а вони не впливають на мою. Дозволь мені поберегти мої сльози. То ти слухатимеш мою розповідь чи ні?

— Так, прошу.

— Тоді давай сядемо, бо в мене дуже втомилися ноги.

ДЕСЯТЬ


Кілька хирлявих фасадів назад, у тому напрямку, звідки вони прийшли, їм трапився салун «Джин-Паппі», а в ньому й стільці, які ще могли витримати їхню вагу, але сам салун, що тхнув порохом смерті, їм аж ніяк не сподобався. Стільці вони витягли на хідник, де врешті Мія й усілася, зітхнувши з явним полегшенням.

— Скоро, — промовила вона. — Скоро ти розродишся, Сюзанно з Нью-Йорка, і я також.

— Можливо, але я все одно нічого не розумію. А найважче мені зрозуміти, чому ти рвешся до того Сейра, хоча напевне знаєш, що він служить Багряному Королю.

— Тихше! — застерегла її Мія.

Вона сиділа, розчепіривши ноги, виставивши вперед черево, утупивши погляд у порожню вулицю.

— Саме людина Короля надала мені шанс виконати те єдине призначення, на яке я була спрямована ка. Не Сейр, а людина величніша. Чоловік на ім’я Волтер.

Сюзанна здригнулась, почувши ім’я одвічного ворога Роланда. Мія поглянула на неї з похмурою усмішкою.

— Бачу, тобі відоме це ім’я. Тож, таким чином, либонь, наша балачка буде коротшою. Знають боги, забагато ми балакали останнім часом, як на мене; не для того я прийшла у цей світ. Я з’явилася, щоб виносити мого малюка і зростити його. І лише для цього.

Сюзанна не спромоглася на відповідь. Хай убивство було її фахом, наразі її завданням було вбивство часу, але, по правді, від Міїної однобокої настирливості її вже почало нудити. Не кажучи вже про те, що вона її лякала.

Мія ніби підслухала її думки.

— Я така, як є, і мені цього достатньо. Якщо іншим — ні, що мені з того? Плювати мені на них!

«Говорить, як Детта Волкер у найзлостивіші її моменти», — відзначила собі подумки Сюзанна, але промовчала. Не реагувати словами здавалося їй безпечнішим.

Витримавши паузу, Мія провадила далі.

— А втім, я б збрехала, якби промовчала про те, що прихід сюди не навертає до мене… деяких спогадів. Ага!

По цьому вона раптом вибухнула сміхом. Не менш раптовим було те, що сміх її звучав дзвінко і мелодійно.

— Розкажи свою історію, — попросила Сюзанна. — Розкажи мені нарешті її всю. Ми маємо час до того, як знов почнуться перейми.

— Ти так кажеш?

— Кажу. Розповідай.

Якийсь час Мія просто дивилася на вулицю, укриту запилюженим оґґаном і сумною атмосферою давнього запустіння. Чекаючи, коли розпочнеться розповідь, Сюзанна вперше звернула увагу на застиглість позбавленого тіней Федіка. Бачила вона все дуже чітко, в тутешньому небі не висів місяць, як було на замковій галереї, але вона вагалась би назвати цей час денним.

«Тут відсутній час, — промовив усередині неї голос, невідомо чий. — Це проміжна місцина, Сюзанно, це місце, де тіні скасовано, а час затаїв свій подих».

А потім Мія розповіла їй свою історію. Вона виявилась коротшою, ніж очікувала Сюзанна (коротшою, ніж їй хотілося, пам’ятаючи настанову Едді згаяти день), але багато чого стало зрозумілим. Навіть більше того, на що сподівалася Сюзанна. Слухала вона з наростаючою люттю, а чом би й ні? Схоже, що її не просто було згвалтовано того дня посеред кола з каменів і кісток. Її ще й пограбували — дивнішого пограбування не випадало жодній жінці на світі.

І грабіж цей ще тривав.

ОДИНАДЦЯТЬ


— Глянь-но туди, може, тебе це розрадить, — промовила черевата жінка, що сиділа поряд із Сюзанною на дерев’яному хіднику. — Подивися й побачиш Мію до того, як вона отримала це ім'я.

Сюзанна скинула оком вулицю. Спершу нічого не побачила, окрім загубленого якимсь возом колеса, потрісканих (і давно висохлих) ваганів та сріблястої зірочки, що була, либонь, коліщатком, яке відпало від остроги невідомого ковбоя.

А потім там повільно почала народжуватись якась туманна фігура. Фігура оголеної жінки. Вона була чарівно гарна — Сюзанна зрозуміла це ще до того, як та цілком сформувалася. Вона не мала віку. Чорне волосся сягало її плечей. Живіт мала плаский, а чашечка пупка була такою заманливою, що будь-який чоловік, котрий любив кохати жінок, почувався б щасливим, зануривши туди свого язика. Сюзанна (чи, може, то була Детта) подумала: «Чорт мене забирай, та я б і сама свого язика туди занурила». Між стегон примарної жінки ховалася заманлива щілина. Потяг туди був іншого роду.

— Це я така, якою була, коли сюди прийшла, — сказала її вагітна версія, що сиділа поряд із Сюзанною. Промовила вона це ледь не голосом жінки, що показує комусь зняті під час відпустки слайди. — Це я у Гранд-Каньйоні, це я в Сієтлі, це я на греблі Гранд-Кулі,[85] це я на центральній вулиці Федіка, до ваших послуг. — Вагітна жінка теж була гарна, але не мала тієї надприродної краси, як тінь посеред вулиці. У вагітної жінки можна було вгадати її вік, скажімо, десь під тридцять, і на обличчі в неї вгадувалися сліди життєвого досвіду. Здебільшого болісного.

— Я казала, що я перворідний демон — та, що займалася коханням з твоїм діном, — але я тобі збрехала. Гадаю, ти в це тоді й не повірила. А брехала я не заради якоїсь вигоди, а лише… та я сама не знаю… гадаю, бо мені хотілося б нею бути. Також хотіла, щоб таким чином і дитина стала моєю…

— Твоєю від початку.

— Атож, від початку, твоя правда.

Вони задивилися на голу красуню — та йшла вулицею, махаючи руками, м’язи на її довгій спині напружувалися, стегна колихалися з боку в бік у тім одвічному захопливому ритмі живого годинника. Вона не залишала слідів на оґґані.

— Я тобі розповідала, що, коли відступив Прим, істот невидимого світу залишили напризволяще. Більшість їх загинула, як гинуть викинуті на берег риби і морські тварини, полишені задихатися на чужорідному їм повітрі. Але завжди знайдуться ті, що адаптуються, і я якраз одна з тих нещасливців. Блукала я туди-сюди, та щойно зустрічала десь нічийого чоловіка, я кожного разу набирала форми, яку ти зараз бачиш.

На вулиці красуня зробила розворот навшпиньках, немов модель на подіумі (котра чомусь забула одягнути паризьку сукенку, яку мусила демонструвати), шовковисто-легко спружинили її гарні сідниці, на мить утворивши серповидні западинки. Зафіксувавши погляд очей з-під рівно підстриженого чубчика десь на далекому обрії, вона рушила назад, волосся колихалося, обмахуючи її вуха, що не потребували інших прикрас.

— Коли мені траплявся хтось із членом, я його трахала, — сказала Мія. — Оце і все, що я мала спільного з тим первісним демоном, котрий спершу хотів злягтися з твоїм домінантом, а тоді злігся з твоїм діном, гадаю, звідси походить і моя брехня. А твій дін удовольняє непогано.

В останніх її словах, промовлених трохи хриплуватим голосом, відчувалась хіть.

Захована в Сюзанні Детта зраділа сексуальній темі. Захована в Сюзанні Детта вишкірилась у гидотній усмішці порозуміння.

— Я їх трахала, а якщо вони не могли звільнитися, я затрахувала їх насмерть. — Вона просто повідомляла факти: — Після Гранд-Кулі ми поїхали до Йосеміті.[86] — Сюзанно, ти передаси дещо від мене своєму діну? Якщо знову його побачиш?

— Авжеж, безумовно.

— Він знав колись одного чоловіка, поганого чоловіка, на ім’я Амос Діпейп, брата Роя Діпейпа, котрий тусувався з Елдредом Джонасом у Меджисі. Твій дін уважає, ніби Амос Діпейп помер від укусу змії, і з якогось погляду це правда… але тією змією була я.

Сюзанна нічого на це не сказала.

— Я трахала їх не заради сексу, я трахала їх не для того, щоб убити, хоча мені було все одно, коли вони помирали і їхні члени знічувалися, мов танучі бурульки, й випадали з мене. Правду кажучи, я сама не знала, навіщо я їх трахаю, поки не прийшла сюди, до Федіка. У ті старі часи тут були ще люди — чоловіки й жінки; Червона Смерть сюди ще не з’явилася, ну розумієш. Було провалля у землі за містом, але міст над ним стояв міцний і надійний. Місцевий люд був упертим, непоступливим, навіть коли пішов поголос, що в замку Дискордія з'явилися привиди. Все ще ходили поїзди, хоча нерегулярно…

— А діти? — спитала Сюзанна. — Двійнята? — Вона запнулася. — Вовки?

— Та ні, все це почалося на кілька десятків століть пізніше. Або й ще пізніше. Та ти слухай: тут, у Федіку, жила одна пара, і вони мали дитину. Ти гадки не маєш, Сюзанно з Нью-Йорка, якеце було рідкісне чудо у ті часи, коли більшість людей були стерильні, незгірш за первісних демонів, а хто ще не безплідні, так ті народжували хіба що якихось загальмованих мутантів або монстрів таких жахливих, що їх убивали власні ж батьки, щойно вони з’являлись на світ. Здебільшого вони й самі народжувалися мертвими. Але було те дитя!

Вона сплеснула долонями. Очі її сяяли.

— Воно було кругленьке, рожеве, бездоганне, окрім єдиної родимки, досконале, і, лише раз його побачивши, я вже знала своє призначення. Я трахалася не через любов до сексу, не тому, що під час злягання ставала майже справжньою смертною жінкою, і не заради того, щоб довести до смерті більшість моїх партнерів, а тільки щоб і собі мати таке дитя. Як їхній Майкл.

Нахиливши голову, вона продовжила.

— Знаєш, я могла б його забрати собі. Підкотилася б до чоловіка, трахала б його до втрати ним глузду, а тоді шепнула б йому на вухо, що мусить убити свою хазяєчку. А коли вона відійшла б на галявину в кінці шляху, я б затрахала його на смерть і дитя — те гарненьке, рожеве, крихітне дитя — стало б моїм. Розумієш?

— Так, — сказала Сюзанна. Її трохи нудило. Посеред вулиці, прямо перед ними, примарна жінка зробила черговий оберт і рушила в зворотному напрямку. Віддалік робот-закликайло видавав свій безкінечний йодль: «Дівчатка, дівчатка, дівчатка! Є живі цяці, а є кіберки, та нема між ними різниці, ви її не помітите!»

— Я зробила відкриття: виявилось, що я не можу наблизитися до них, — сказала Мія. — Це було так, ніби їх захищало якесь магічне коло. Гадаю, його створювало дитя. А потім прийшла пошесть. Червона Смерть. Люди казали, що хтось щось відкрив у замку, якийсь глек з чимось демонічним, що мусив би залишатися запечатаним вічно. Інші казали, що пошесть вийшла з провалля — вони називали його Дупою Диявола. Хай там як, а то був кінець життю у Федіку, життю край Дискордії. Багато хто поїхав звідси геть возами, а хто й пішки пішов. Дитятко Майкл і його батьки залишилися, сподіваючись на потяг. День за днем я чекала, що вони захворіють — з’являться червоні плями в дитини, на її милих щічках, на пухкеньких ручках, — але нічого не траплялось; вони, всі троє, залишалися здоровими. Либонь, їх справді оточувало магічне коло. Гадаю, воно їх насправді захищало. І потяг врешті прийшов. Патрисія. Моно. Розумієш…

— Так, — відгукнулась Сюзанна.

Вона все знала, що їй було треба, про монорейкову компаньйонку Блейна. За непам’ятних часів її маршрут міг пролягати як до Лада, так і сюди.

— Атож. Вони сіли в потяг. А я дивилася зі станційної платформи, витираючи невидимі сльози, скрикуючи в невидимому плачі. Вони сіли разом зі своїм любим малям… правда, тоді йому вже було три або й чотири рочки, він вже ходив і балакав. І поїхали. Сюзанно, я хотіла поїхати разом з ними, та не змогла. Я залишилась арештанткою тут. Розуміючи, що стала нею через мої наміри.

Сюзанна здивувалася цим словам, але від коментарів утрималась.

— Минули роки, десятиліття й століття. У Федіку залишалися лише роботи та людські тіла, не поховані після Червоної Смерті, що ставали скелетами, а потім розсипалися на порох. А потім знову сюди прийшли люди, але я не ризикувала наближатися до них, бо то були його люди. Отого люди.

— Багряного Короля?

— Атож, такі, з дірами в головах, що безупинно кровоточать. Вони пішли туди. — Мія махнула рукою в бік Федікського Доґана 16 Експериментальної станції Дуги. — І невдовзі знову почали робити їхні прокляті машини, ніби вони так і вірили в те, що машинами можна утримати світ. Та ні, розумієш, не утримання світу їх цікавило! Ні й ні, зовсім ні. Вони привезли ліжка…

— Ліжка! — здригнулася Сюзанна.

Подалі на вулиці примарна красуня знову встала навшпиньки і знову зробила свій граційний пірует.

— Атож, для дітей, але проминули ще довгі роки, перш ніж їх сюди почали приволікати Вовки і перш ніж ти увійшла в історію твого діна. Але тоді вже наблизився час, коли до мене прийшов Волтер.

— Ти можеш зробити так, щоб ця жінка на вулиці зникла? — запитала Сюзанна зненацька (й доволі роздратовано). — Я розумію, це твоє відображення, я добре це розумію, але вона мене… ну, не знаю… нервує, либонь.

— Атож, на твою ласку.

Мія випнула губи і дмухнула. Зворушливо гарна жінка — безіменний дух — розвіялась, як дим.

Якусь хвилинку Мія сиділа мовчки, звиваючи докупи нитки своєї історії, а тоді продовжила.

— Волтер… він мене побачив. Не такою, як інші чоловіки. Навіть ті, котрих я затрахувала на смерть, бачили лише те, що воліли бачити. Або те, що я їм навіювала. — Вона скривилася у неприємній усмішці. — Декого я змушувала помирати з думкою, ніби вони трахають власну матір! Бачила б ти їхні лиця! — Усмішка її вицвіла. — Але Волтер побачив мене.

— А як він сам виглядав?

— Важко сказати, Сюзанно. На ньому був каптур, він усе щирився під каптуром — такий він був щирий мужчина — і він зі мною вів балачки. Там. — Вона показала пальцем у бік Федікського Гуд-Тайм салуну, палець помітно тремтів.

— Але він не мав на лобі відмітини?

— Та ні, я певна, що ні, бо він не з тих, що їх отець Каллаген називає ницими людьми. Їхній фах — Руйначі. Руйначі і не більше того.

Сюзанна почала відчувати, як у ній розгоряється злість, але намагалася її приховати. Мія мала доступ до всіх її спогадів, тобто до всіх планів і секретів їхнього ка-тету. Це так, ніби побачити у себе в хаті злодійку, котра, окрім того, що вкрала всі ваші гроші, ще й одягла вашу білизну і читає ваш особистий щоденник.

Це просто жах.

— Я гадаю, Волтер у Багряного Короля хтось на кшталт прем'єр-міністра. Він часто подорожує під різними личинами, в різних світах його знають під різними іменами, але він завжди посміхається, сміється, такий веселий чоловік…

— Я якось зустрічалась з ним, коротко, — зауважила Сюзанна. — Тоді його звали Флеґ. Сподіваюсь, що зустріну знов.

— Якби ти його краще знала, ти б сподівалася, щоб такої зустрічі не відбулося.

— А Руйначі, про яких ти казала, вони де?

— Та що ти… У Краї грому, а то ти не знаєш? У Країні тіней. А чому ти питаєш?

— Та просто так, з цікавості, — відповіла Сюзанна, і їй здалося, ніби вона почула голос Едді: «Питай в неї про будь-що, аби лише вона розповідала. Перебийся день. Дай нам шанс надолужити». Вона сподівалась, що Мія не зможе прочитати її думки в такому відокремленому від неї стані. Якщо зможе, то вони опиняться в лайні по самі вуха без надії випірнути.

— Давай повернемося до Волтера. Ми можемо потеревенити трохи про нього?

Мія показала, що вона терпляче погоджується, але Сюзанна не дуже повірила її жесту. Коли ще Мія мала перед собою вільні вуха, до яких вона могла вкладати все, що їй захотілося б розповісти? Та, либонь, ніколи, спливло на думку Сюзанні. А питання, які озвучувала Сюзанна, сумніви, які вона висловлювала… деякі з них напевне блукали в голові у самої Мії. Вони швидко блокувалися, як вочевидь блюзнірські, та все ж, подивімося правді в очі, ця жінка аж ніяк не була дурною. Хіба що ота її навіженість робила її такою. Сюзанна гадала, що має рацію щодо цього.

— Сюзанно, тебе джміль вкусив за язика, чи що?

— Та ні, я просто подумала, яке це мусило бути полегшення, коли він прийшов до тебе.

Мія замислилася, а потім посміхнулась. Посмішка її перемінила, вона стала схожа на дівчинку, щиру і сором’язливу. Сюзанні довелося нагадати самій собі, що цій личині не варто довіряти.

— Авжеж! Так воно й було! Саме так і було!

— Після того, як ти дізналася про своє призначення і що через нього ти опинилася тут у пастці… Після того, як бачила Вовків, що підготувалися до прийому дітей і операцій над ними… Після всього цього з’являється Волтер. Фактично, диявол, але він принаймні тебе бачить. Він принаймні може вислухати твою оповідку. І він робить тобі пропозицію.

— Він сказав, що Багряний Король дасть мені дитину, — промовила Мія і ніжно обхопила руками величезну кулю свого черева. — Мого Мордреда, якому ось-ось настане час прийти на світ.

ДВАНАДЦЯТЬ


Мія знову показала пальцем на 16 Експериментальну станцію Дуги, яку вона назвала Доґаном Доґанів. Тінь посмішки ще блукала в неї на губах, але в ній не залишилося більше радості чи тріумфу. Очі її світилися страхом і, либонь, благоговінням.

— Там вони мене змінили, зробили мене смертною. Колись таких місць було багато — їх мусило бути багато, — але я готова заставити все своє майно, що на весь Внутрішній світ, Серединний світ і Прикінцевий світ — це єдине, яке залишилося. Це місце чудесне і водночас воно жахливе. От туди мене і забрали.

— Я не розумію, що ти маєш на увазі.

Сюзанна подумала про свій Доґан. Котрий, звичайно, походив від Джейкового Доґана. Звісно, місце було незвичайне, з миготінням отих усіх лампочок і купою телеекранів, але ж ніскільки не жахливе.

— З-під нього і під замком ідуть підземні ходи, — сказала Мія. — У кінці одного з них — двері, що прочиняються на той бік Краю грому, де лежить Калья, просто під кінцевим краєм темряви. Крізь ті двері Вовки вирушають у свої рейди.

Сюзанна кивнула. Це багато чого пояснювало.

— А діточок вони тягають тим самим шляхом?

— Зовсім ні, леді, якщо тебе це розрадить; як і чимало інших, двері, крізь які Вовки потрапляють із Федіка до Кальї, відчиняються лише в один бік. З іншого боку їх не існує.

— Тому що це не магічні двері, так?

Мія посміхнулась і кивнула, поплескавши її по коліну.

Сюзанна подивилася на неї схвильовано.

— Чергова подвійна штука.

— Ти так вважаєш?

— Так. Тільки цього разу Близнюк із Близнюком — це магія й наука. Ірраціональне й раціональне. Божевільне й розважене. Байдуже, які застосовувати терміни, це така проклята дубль-пара, що присутня геть у всьому.

— Ага? Ти так вважаєш?

— Саме так! Магічні двері — як ті, що знайшов Едді, а ти мене крізь них доправила у Нью-Йорк — відкриваються в обидва боки. А от двері, котрі «Північний центр позитроніки» створив їм на заміну, коли відступив Прим і зблякла магія… ці двері діють лише в один бік. Я правильно зрозуміла?

— Гадаю, так, атож.

— Може, у них не вистачило часу, щоб вирахувати, як досягти двосторонньої телепортації до того, як зсунувся світ. У будь-якому разі Вовки потрапляють до Кальї крізь двері, а повертаються назад до Федіка потягом. Правильно?

Мія кивнула.

Сюзанні вже не здавалося, що вона просто вбиває час. Ця інформація стане в пригоді пізніше.

— А коли люди Короля, ті, що отець називає їх «ницими», поколупаються в головах дітей, що відбувається далі? Назад крізь двері з ними, я гадаю — крізь ті, що під замком? Назад до проміжного табору Вовків. А далі потягом додому?

— Атож.

— Навіщо вони взагалі беруть на себе цей клопіт із їх поверненням?

— Леді, мені того не знати, — далі Мія продовжувала вже тихіше: — Є й інші двері під замком Дискордії. Інші двері під руїнами. Ті двері, що ведуть… — вона облизнула губи. — Що ведуть до тодешу.

— Тодешу?.. Я знаю це слово, але не розумію, що поганого у…

— Є безліч світів, твій дін має рацію щодо цього, але якщо навіть ці світи містяться зовсім поряд, як оті численні Нью-Йорки, — між ними все одно існує безмір. Уяви собі простір між внутрішньою й зовнішньою поверхнями стіни будинку. Простір, де завжди темно. Та нехай там і завжди темно, хіба це означає, ніби там порожньо? Як ти гадаєш, Сюзанно?

«У темряві тодешу ховаються монстри».

Хто це казав? Роланд? Напевне вона пригадати не змогла, та й яка різниця, хто саме? Здається, вона зрозуміла, що мала на увазі Мія, і, якщо зрозуміла вона правильно, це ще жахливіше.

— Пацюки у стінах, Сюзанно. Кажани у стінах. Усілякого роду і виду кусюча комашня й кровососи у стінах.

— Перестань, я собі вже це уявила.

— Ті двері під замком — одна з їхніх помилок, щодо цього я не маю сумнівів — відкриваються взагалі в нікуди. У темряву між світами. У темряву тодешу. Але не порожню. — Голос її впав до ледь чутного шепоту. — Ці двері призначені для найзліших ворогів Багряного Короля. Їх кидають у морок, де вони можуть жити — осліплі, заблукалі, збожеволілі — довгі роки. Але врешті-решт щось їх там обов’язково знаходить і пожирає. Монстри, про жахливість яких нам, з нашою уявою, навіть сама думка нестерпна.

Сюзанна мимовіль уявила собі такі двері і те, що ховається за ними. Хоч їй того й не хотілося, утриматися вона не змогла, їй перехопило подих.

Тим самим низьким і дещо лякливим, конфіденційним тоном Мія промовила:

Є чимало місць, де люди старих часів намагалися поєднати магію та науку, та он те, либонь, єдине, що з них залишилося. — Вона кивком показала на Доґан. — Ото туди мене й відвів Волтер, щоб зробити мене смертною, щоб назавжди звільнити від долі Прима. Щоб зробити мене такою, як ти.

ТРИНАДЦЯТЬ


Усього Мія не знала, але, наскільки вдалося зрозуміти Сюзанні, той Волтер/Флеґ запропонував духу — пізніше знаному під ім’ям Мія — суто фаустівський договір. Погодившись розлучитися зі своєю майже вічною, але примарною формою, вона стане смертною жінкою і народить дитину. Волтер чесно попередив її, що за своє зречення усього, що зараз має, вона отримає дуже мало. Її малюк не ростиме, як інші діти, — так, як на невидимих, але закоханих очах Мії ріс хлопчик Майкл, — її малюк залишатиметься з нею лише сім років, та якими чудовими будуть ті сім років!

Про деталі Волтер тактовно не розводився, дозволивши Мії самій намалювати у своїй уяві картини того, як вона пеститиме й купатиме свого малюка, не забуваючи помити ніжні місцинки за вушками й під колінами; як цілуватиме його медову спинку між крильцями тендітних лопаток; як вчитиме його ходити, тримаючи обидві його ручки у своїх, як він дріботітиме на прогулянках; як вона йому читатиме і показуватиме на небі Стару Зірку й Стару Матінку і розповідатиме йому казку про те, як Рудий Сем поцупив у вдови найкращий хлібець; як вона його притисне до себе, вмиваючи власними сльозами йому щічки, коли він промовить своє перше слово, і словом тим безперечно буде слово Мама.

Сюзанна слухала цю екзальтовану розповідь з сумішшю співчуття й цинізму. Волтер, безумовно, добре постарався, продаючи їй цю ідею, утім, і тут, як завжди, найдієвіший маркетинг, коли товар сам рекламує свої якості. Навіть термін права на володіння він запропонував суто диявольський: сім років. Лише поставте свій підпис отам над лінією з крапочок, мадам, і, прошу, не звертайте уваги на сірчаний віддих; схоже, мені не вивести цей запах з мого одягу.

Сюзанна зрозуміла умови договору, проте не могла цілком увібрати собі в голову його сенсу. Ця істота віддала своє безсмертя в обмін на вранішню нудоту, болюче нагрублі груди і, в останні шість тижнів вагітності, потребу помочитися через кожні чверть години. Заждіть-но, але ж є ще й інше. Два з половиною роки міняти просяклі сечею й лайном пелюшки! Підхоплюватись серед ночі, коли дитина виє від болю, бо в неї ріжеться перший зуб (радій, мамуню, їх попереду ще тридцять один). А той чарівний перший відриг. А хвилюючі перші бризки сечі тобі межи очі, коли дитина попускається якраз в ту мить, як ти її сповиваєш!

О, так, в цім є магія. Хоча сама Сюзанна ніколи не мала дитини, вона знала, що навіть у брудних пелюшках чи в шлункових кольках є своя магія, коли дитина — результат любовного союзу. Але народити дитя й віддати його комусь, коли воно якраз сягне найкращого віку, коли, як вважає більшість людей, малюк набирається розуму, стає розсудливим і відповідальним? Щоб він пропав геть з очей за обрієм Багряного Короля? Жахлива ідея. А сп’яніла від перспективи материнства Мія навіть не розуміє, що навіть та обіцяна їй дрібничка тепер стоншується на ніщо? Волтер/Флеґ підкотився до неї у Федіку, посеред тих примхливих декорацій, що залишила по собі Червона Смерть, і пообіцяв їй сім років життя з її сином. Але вже Річард Сейр по телефону в «Плаза-Парку» говорив усього лише про п’ять.

Хай там як, а Мія погодилася на умови того мутного чоловіка. А й справді, хіба то аж така велика перемога — намовити її на це діло? Вона була створена для материнства, піднесена з Приму заради виконання цього імперативу, й сама усвідомила свою ціль тієї миті, як побачила перше в її житті перфектне людське дитя, хлопчика Майкла. Хіба могла вона сказати «ні»? Навіть якби в пропозиції йшлося лише про три роки чи навіть про один? Сподіватися від неї на таке було б те саме, як від кінченого торчка очікувати, що той відмовиться від зарядженого шприца.

Мію відвели до 16 Експериментальної станції Дуги. Усміхнений, саркастичний (і, без сумніву, лячний) Волтер, котрий називав себе іноді Волтером Кінцесвітним, а іншим разом Волтером Усесвітнім, улаштував їй екскурсію. Вона побачила велике приміщення, заставлене ліжками, що очікували на прибуття дітей; і на кожному узголів’ї шолом з іржостійкої сталі, приєднаний до сталевої розподільчої труби. Їй не хотілося думати про призначення цього обладнання. Її також провели у деякі ходи під Замком-на-Хаосі, показали приміщення, де таким задушливо сильним був запах смерті. Вона… там був червоний морок, і вона…

— Ти тоді вже була смертною? — спитала Сюзанна. — Судячи з твоєї розповіді, то вже була.

— Я наближалася до цього, — відповіла вона. — Волтер назвав це процесом перетворення.

— Гаразд. Розповідай далі.

Але на цьому місці спогади Мії губилися в мороці — не в тодеші, але далекому від приємності. Щось на кшталт амнезії, і амнезія та була червоною. Того кольору, якому Сюзанна перестала довіряти. Чи відбувся перехід вагітної жінки зі світу духів у світ живих — її втілення в Мію — крізь якісь із дверей? Схоже було, вона й сама того не знала. Тільки те, що був якийсь період темряви — безпам’ятства, гадала вона, — а тоді вона прокинулась.

— …такою, як ти мене зараз бачиш, тільки ще не вагітною, звісно.

Волтер пояснив їй, що насправді Мія неспроможна мати дитину, навіть в образі смертної жінки. Виносити — так. Зачати — ні. От так і вийшло, що один з первісних демонів прислужився Багряному Королю, взявши сім’я Роланда в жіночому образі, а в чоловічому передавши його Сюзанні. Була тому й ще одна причина. Волтер про неї промовчав, але Мія знала.

— Пророцтво, — сказала вона, втупившись очима вздовж порожньої, без тіней вулиці. Туди, де перед федікським кафе, під вивіскою СМАШНІ ДЕШОВІ ОБІДИ, мовчки іржавів робот, що був схожий на Енді з Кальї.

— Яке пророцтво? — спитала Сюзанна.

— Останній у роду Ельда зачне дитя від кровозмішення зі своєю сестрою або дочкою, і те дитя матиме мітку, по червоній п’яті пізнаєте його. І це воно обірве дихання останньому воїну.

— Жінко, я аж ніяк не сестра Роланду і я не його дочка! Можливо, ти не помітила невеличкої, проте кардинальної різниці між кольором його і моєї шкіри, а якщо бути точною — то він білий, а я чорна.

Подумки вона, проте, вирішила, що сенс того пророцтва цілком прозорий. Сім’ї ж створюються різними способами. Кровний зв’язок — лише один із них.

— А хіба він не казав тобі, що означає слово «дін»? — запитала Мія.

— Звичайно, воно означає «очільник». Якби він очолював не купку страхолюдних стрільців, а цілу країну, воно означало б «король».

— Очільник, король, так і є. А тепер, Сюзанно, скажи мені, чи не є ці слова усього лиш нікчемною заміною для іншого слова?

Сюзанна мовчала.

Але Мія кивнула, ніби почула її відповідь, а тоді скривилася від чергового нападу переймів. Біль минувся, і вона продовжила:

— Сперма належала Роландові. Гадаю, якось її могли зберігати по науці старих людей, поки первісний демон не обернувся з жінки на чоловіка, але це не найважливіша частина історії. Важливе те, що сперма залишалась живою і знайшла свою долю, як і було напророчено ка.

— Мою яйцеклітину.

— Твою яйцеклітину.

— Коли мене було зґвалтовано у кам’яному колі.

— Правду кажеш.

Сюзанна сиділа замислившись. Нарешті підвела очі.

— Здається мені, я казала правду й щодо іншого. Тобі вона тоді не сподобалась, та й тепер навряд чи будеш рада її почути, а втім, дівчино, ти ж просто нянька.

Цього разу Мія не збурилася. Лиш усміхнулась.

— А в кого не припинялися менструації, хоча й нудило вранці? У тебе. А хто зараз має отакенне черево? Я. Якщо хтось і був із нас нянькою, Сюзанно з Нью-Йорка, так це ти.

— Як таке могло бути? Ти знаєш?

Мія знала.

ЧОТИРНАДЦЯТЬ


Дитя, так сказав Волтер, буде передаватися у Мію, клітина по клітинці, як факс передається слово по слову.

Сюзанна було відкрила рот, аби сказати, що вона не знає, що таке факс, але тут же його й закрила. Вона вловила суть сказаного Мією, і цього було достатньо, щоб сповнити її жахливою комбінацією з благоговіння й люті. Вона була вагітною. Насправді, в повному значенні цього слова, навіть зараз. Але дитину

(передавали факсом)

у Мію. Починався цей процес швидко, а тоді уповільнився, чи навпаки — починався повільно, а тепер прискорився? Либонь, останнє, подумалось їй, бо з плином часу вона дедалі менше відчувала себе вагітною. Живіт, що було почав трохи випинатися в неї, знову став майже пласким. І тепер вона зрозуміла, чому вони з Мією відчували однаковий потяг до малюка: фактично він однаково належав їм обом. Передавався, немов та… кров від донора донору.

От лише, коли в тебе беруть кров, аби влити її комусь іншому, в тебе питають на це дозволу. Якщо це роблять лікарі, звісно, а не якісь вампіри отця Каллагена. Ти набагато ближча саме до останніх, Міє, хіба ні?

— Наука чи магія? — спитала Сюзанна. — Котра з них допомогла тобі вкрасти в мене дитину?

Мія, почувши ці слова, трохи почервоніла, але, коли знову обернулася до Сюзанни, в очах її світився спокій.

— Не знаю, — сказала вона. — Радше суміш того й іншого. І не варто тобі лицемірити. Він зараз у мені, а не в тобі. Він годується від моїх кісток і крові, не від твоїх.

— Ну то й що? Ти гадаєш, від цього щось змінилося? Ти його вкрала, зробила це за допомогою брудного чародія.

Мія несамовито замотала головою, волосся розметалося перед її обличчям.

— А що, ні? — перепитала Сюзанна. — Тоді як так виходило, що це не ти їла жаб з болота і поросят просто зі свинарника і ще бозна-яку гидоту? Як так виходило, що тобі треба було вигадувати всі оті нісенітниці про бенкети в замку, де ти удавала, ніби їси? Коротше кажучи, моя солоденька, як так вийшло, що твій малюк годувався крізь моє горло?

— Бо… бо… — очі Мії, Сюзанна це бачила, сповнилися слізьми. — Бо тут зіпсовані землі! Випалені землі! Тут пройшла Червона Смерть, тут край Дискордії! Я не могла б прогодувати мого малюка звідси!

Сюзанна погоджувалась з тим, що відповідь логічна, але не вважала її достатньою. Це також розуміла Мія. Тому що хлопчик Майкл, перфектний хлопчик Майкл був зачатий тут, він зростав тут, він виглядав чудово, коли Мія востаннє його бачила. І якщо вона аж так була себе певна, чому сльози стояли в її очах?

— Міє, вони хочуть тебе надурити з твоїм малюком.

— Ти не можеш цього знати, не муч мене!

— Якраз я знаю.

І вона таки знала. Але не мала доказів, чорт забирай! Як можна довести правильність відчуття, навіть такого потужного, як у неї?

— Флеґ… Волтер, якщо тобі так більше подобається… він обіцяв тобі сім років. Тепер Сейр каже тільки п’ять. А якщо ти прийдеш у той Діксі-Піґ, а вони там вручать тобі сертифікат ДОЗВІЛ НА ТРИРІЧНЕ ВИХОВАННЯ ДИТИНИ ДІЙСНИЙ ЗА НАЯВНОСТІ ПЕЧАТКИ? Ти й з цим погодишся?

— Такого не буде! Ти така ж зловредна, як і та, інша. Заткнися!

— Ти ще маєш нахабство називати мене зловредною! А сама ніяк не дочекаєшся, коли ж у тебе народиться малюк, котрий мусить убити власного тата.

— Мене це не обходить.

— Ти в цілковитому сум’ятті, дівчинко, між тим, що тобі хотілося б, аби трапилося, і тим, що справді трапиться. Звідки ти можеш знати, чи не збираються вони його вбити, перш ніж він зробить перший подих, посікти й згодувати тим байстрюкам Руйначам?

— Стули свою… пельку!

— Чим не супер’їжа? Таке от остаточне завершення всієї справи?

— Стули пельку, я сказала, ЗАТКНИСЯ!

— Річ у тім, що ти сама не знаєш. Нічого не знаєш. Ти лише нянька. Усього лиш наймана доглядачка. Ти знаєш, що вони брешуть, знаєш, що вони шахраюють тільки собі на користь, але все одно коришся. І ще хочеш, щоб я заткнулася.

— Так! Так!

— А от і ні, — промовила Сюзанна похмуро й обхопила Мію за плечі. Вони виявилися на диво худорлявими під сукенкою, але гарячими, ніби в цієї жінки почався напад лихоманки. — Я не замовкну, бо ця дитина насправді належить мені, і ти сама це розумієш. Кішка може народити кошенят у печі, але від того їм не стати пиріжками.

Ну от, так вони й повернулися до колишнього оскаженіння. Обличчя Мії перекривило у щось жахливе й разом з тим нещасне. Сюзанні здалося, що в її очах вона помітила безкінечно жалісливе благання тієї істоти, якою Мія колись була. І дещо інше. Якусь іскру, яка може розгорітися у віру. Якщо вистачить часу.

— Я сама тебе заткну, — проголосила Мія, і раптом головна вулиця Федіка розчахнулась, як тоді галерея. І там заклубочився морок. Та не порожній. Ох, не порожній. Сюзанна дуже гостро це відчула.

Їх понесло в той бік. Це Мія потягнула їх у той бік. Сюзанна намагалася утриматися на місці, та безуспішно. Вже падаючи в темряву, вона почула, як у її голові зазвучала закільцьована на безкінечність співанка: О Сюзанно-Мія, дволика ти моя. Який дивний збіг. Привела свій бриг

П’ЯТНАДЦЯТЬ


у ДІКСІ-ПІҐ, у році…

Не встиг завершити свій цикл в голові Сюзанни-Мії цей дражливий (але такий важливий) джингл, як голова об щось вдарилася, і вдарилася достатньо сильно, щоб у полі її зору спалахнула ціла галактика яскравих зірок. Коли вони розсіялися, прямо перед очима вона побачила великі літери:

НА АВА

Відсахнувшись, вона побачила напис цілком: ГЛАМУРНА ШАЛАВА ЧЕКАЄ НА КОРОЛЯ! Графіті, написане на внутрішньому боці дверцят туалетної кабінки. Все життя її було позначено дверима — схоже, вони її переслідують відтоді, як грюкнули, зачиняючись за нею, двері її камери в Оксфорді, у штаті Міссісіпі, — але ці були закриті. Добре. Вона дійшла висновку, що зачинені двері обіцяють менше проблем. А втім, скоро й ці відкриються і тоді знову розпочнуться проблеми.

Мія:

— Я розповіла тобі все, що знала. А тепер ти збираєшся допомогти мені дістатися у Діксі-Піґ чи мені доведеться робити це самій? Я зможу, якщо буду змушена, особливо за допомогою черепашки.

Сюзанна:

— Я допоможу.

Хоча рівень її допомоги Мії дещо залежав від того, котра година зараз була.

Скільки часу вони тут просиділи? Ноги в неї цілком заніміли від колін і до ступень, і сідниці також, вона вирішила, що це гарний знак, але ж у цьому флуоресцентному освітленні, сказала собі Сюзанна, завжди одна й та сама пора дня.

— А воно тобі треба? — спитала її підозріливо Мія. — Чому це тебе так цікавить, котра зараз година?

Сюзанна спромоглася на відповідь:

— Дитина. Ну, знаєш, я змогла затримати початок пологів лише ненадовго, розумієш?

— Звісно, що розумію. Тому-то й хочу піти швидше звідси.

— Добре. Треба тільки подивитися, скільки грошей нам залишив наш приятель Матс.

Мія дістала пачечку банкнот і почала нерозуміюче їх розглядати.

— Вибери купюру, на якій написано «Джексон».[87]

— Я… — збентеження. — Я не вмію читати.

— Дозволь мені вийти наперед. Я сама прочитаю.

— Ні!

— Гаразд, гаразд, заспокойся. Це такий дядечко, у нього ще волосся зачесане вгору, як у Елвіса.

— Я не знаю ніякого Елвіса…

— Не переймайся, візьми верхню купюру. Добре. А тепер поклади решту грошей собі до кишені, засунь акуратно поглибше. Двадцятку тримай у руці. Валимо з цієї шафки-купе.

— Що таке шафка-купе?

— Міє, заткнися!

ШІСТНАДЦЯТЬ


Повернувшись до холу на ватяних, немов шпильками утиканих ногах, Сюзанна з деяким полегшенням відзначила, що надворі почало смеркатися. Хоча їй і не вдалося перебитися цілий день, більшість його вона таки згаяла.

У холі було людно, проте без колишньої метушні. Гарна євразійка, котра вписувала її/їх до готелю, вже пішла, закінчилася її зміна. Під козирком двійко інших чоловіків у зеленій уніформі з галунами свистом підкликали таксі для гостей, більшість з котрих було одягнені у смокінги та довгі блискучі сукні.

Їдуть на вечірки, — зазначила Сюзанна. — А хтось до театру.

— Сюзанно, мені це нецікаво. Ми мусимо попросити собі такий жовтий віз у тих чоловіків у зеленому одязі?

— Ні. Візьмемо таксі на розі.

— Що це ти таке кажеш?

— Ой, облиш врешті свої підозри. Тобі не терпиться довезти малюка туди, де або він, або ти загинете, я певна цього, проте вірю у твої добрі наміри і виконаю свою обіцянку. Оце я й кажу.

— Гаразд.

Без зайвих слів — і, звісно ж, без вибачень — Мія вийшла з готелю, повернула праворуч і вирушила знову в бік Другої авеню, до «Другої Хаммаршольд-Плази» і красивої пісні троянди.

СІМНАДЦЯТЬ


На розі Другої авеню й Сорок шостої вулиці стояв припаркований біля тротуару залізний фургон вицвілого червоного кольору. Бордюр у цьому місці був жовтим, і якийсь чоловік в синьому костюмі з емблемою «Патрульний-Наглядач» на рукаві, схоже було, обговорював цей факт з іншим чоловіком, високим і білобородим.

Мія відчула поривчастий відрух тривоги.

— Сюзанно! Що трапилось?

— Отой чоловік!

— Отой «Патрульний-Наглядач»?

— Ні, отой, що з бородою! Він виглядає майже точно, як Хенчик! Хенчик з роду манні! Хіба ти сама не звернула уваги?

Мія уваги не звертала, бо їй це було нецікаво. Вона лише второпала, що ставити фургон при жовтому бордюрі було заборонено і бородатий чоловік, схоже, про це знав, та він все одно його не прибирав. Він продовжував встановлювати мольберти й ставити на них картини. Мія здогадалась, що суперечка між цими двома відбувається вже не вперше.

— Я випишу вам квитанцію, преподобний.

— Робіть, що вважаєте за потрібне, пане офіцере Бензику. Бог любить вас.

— Гаразд. Таке приємно чути. А щодо квитанції, то ви її порвете. Правильно?

— Віддайте кесареві — кесареве, а Богові — Боже. Так сказано в Біблії, і хай благословиться священна книга Господня.

— От щодо цього не маю жодних заперечень, — кивнув «Патрульний-Наглядач» Бензик, дістав із задньої кишені товстенький стос папірців і почав щось писати. Усе це нагадувало якийсь традиційний ритуал. — От лишень дозволь мені тобі дещо нагадати, Гаррігене: рано чи пізно в міській управі терпець урветься, і вони врешті ухоплять тебе за твою святенницьку дупу. Єдине, чого мені хотілося б, — бути при цьому свідком.

Він відірвав папірець, зробив крок до залізного фургона і засунув квитанцію під чорний склоочисник на лобовому склі.

Ця сцена розвеселила Сюзанну.

— Нарвався на штраф. І, судячи з їхньої розмови, це не вперше.

Мія теж мимовіль відволіклася.

— Сюзанно, а що там написано на фургоні, отам, збоку?

Відбулася невеличка запинка, коли Сюзанна виступила трохи наперед і їм перекосило зір. Дивне це було відчуття для Мії, ніби щось залоскотало їй глибоко в голові.

Сюзанна, так само зачудована:

— Там написано: ЦЕРКВА СВЯТОГО БОГА-БОМБИ. Ерл Гарріген. І ще: ЗА СВОЇ ПОЖЕРТВИ ВИ ОТРИМАЄТЕ ВИНАГОРОДУ НА НЕБЕСАХ.

— Що таке небеса?

— Інша назва галявини в кінці шляху.

— А…

Виконавши свій обов’язок, «Патрульний-Наглядач» Бензик почимчикував геть, зчепивши руки за спиною, сині формені штани обтягували його доволі важкий зад. Тим часом преподобний Гарріген розставляв свої мольберти. Картина на одному з них зображала чоловіка у білому балахоні, котрий виводить із в’язниці іншого чоловіка. Голова того, що в балахоні, сяяла. На іншій картині білий балахон відвертався від монстра з червоною шкірою й рогами на голові. Скидалося на те, що монстр вельми сердитий на сея Білого Балахона.

— Сюзанно, оце таким, як ота червона істота, люди тутешнього світу малюють Багряного Короля?

Сюзанна:

— Гадаю, так. Якщо тобі цікаво — це Сатана, володар нижнього світу. Хай би цей Божий чоловік зупинив для тебе таксі, як ти на це? Застосуй черепашку.

Знову з підозрою (просто Мія, вочевидь, не могла інакше):

— Що це ти таке кажеш?

— Правду кажу! Атож! Як говорив Ісус Христос, жінко.

— Гаразд, гаразд.

Мія вочевидь ніяковіла. Діставши з кишені черепашку, вона наблизилась до преподобного Гаррігена.

ВІСІМНАДЦЯТЬ


Раптом Сюзанні сяйнула думка, що вона мусить зробити. Сюзанна відокремилась від Мії (якщо ця жінка не зловить собі таксі за допомогою магічної черепашки, вона геть пропаща), міцно заплющила очі й уявила собі Доґан. Розплющила очі прямо там. Вона вхопила мікрофон, у який перед тим кликала Едді, й натисла кнопку.

— Гаррігене! — промовила вона в мікрофон. — Преподобний Ерл Гарріген, ви мене чуєте? Як чутність, дорогенький? Ви чуєте мене?

ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ


Преподобний Гарріген доволі надовго відволікся від своїх трудів, спостерігаючи, як чорна жінка — до того ж із гарними формами, хвалити нашого Господа — сідає в таксі. Машина від’їхала. Йому ще багато чого треба було зробити, перш ніж розпочне свою щовечірню службу, — сутичка з офіцером Бензиком була всього лише увертюрою, — але він так і стояв, так і дивився, як підморгують, зникаючи вдалечині, задні вогні таксі.

Чи щось із ним трапилось?

А що саме?.. Чи таке можливо, щоб…

Преподобний Гарріген укляк посеред тротуару, не звертаючи ніякої уваги на перехожих (утім, більшість із них його теж не помічали). Він зчепив пальці своїх великих добряче намолених рук і підніс їх до підборіддя. Він пам’ятав, що в Біблії говориться про те, що молитва — це приватна справа, яку треба відправляти в затишному місці, і він багато часу на самоті відстоював на колінах, авжеж, Господи, але також він вірив у те, що Бог хоче, аби люди подеколи могли бачити, як виглядає молільник, бо більшість з них — кажу тобі Гоосподи! — забули, що воно таке. І не було кращого, не було для балачки з Богом милішого місця, ніж тут, на розі Другої авеню й Сорок шостої вулиці. Тут звучав спів, ясний і чистий. Він підвищував дух, прочищав розум… і, просто попутно, очищав також шкіру. То звучав не голос Бога, преподобний Гарріген не богохульний йолоп, аби повірити в таке, натомість йому на думці були ангели. Так, каже Гоосподь, каже Бомба-Гоосподь, голосом се-ра-фима!

— Господи, чи ти скинув на мене щойно свою Божу-бомбочку? Я питаю, чи той голос, котрий я щойно чув, — він був твій чи мій власний?

Нема відповіді. Так часто нема ніякої відповіді. Він ще про це поміркує. А наразі треба готуватися до служби. До шоу, якщо сказати, як говорять плебеї.

Преподобний Гарріген підійшов до свого фургона, як завжди, припаркованого біля жовтого бордюру, і відчинив задні двері. Дістав звідти брошури, вистелену шовком тарелю для пожертв, яку поставив на тротуар поряд із собою, а потім і міцний дерев’яний ящик. Трибуну, з якої він провіщатиме, — здійміть ваші руки і співайте алілуя?

О, так, брате, коли ти дістався такого місця, на що тільки не погодишся.


ВІДСПІВ:

Комала-ком-агов!


А це інша тут знов,


Можеш знати її на лице,


Та не варто з нею мать ділов.




ЗАСПІВ:

Комала-ком-десять!


Не друг вона тобі, її бійся,


Як підпустиш її дуже близько,


Вона тебе знов оббреше.



Одинадцятий куплет


ПИСЬМЕННИК


ОДИН



Діставшись до невеличкого торговельного центру в місті Бриджтоні — супермаркет, пральня і навдивовижу капітальна аптека — обидва, і Роланд, і Едді, одразу ж це відчули: ні, не лише спів, а й нагромадження сили. Вони підносились на ній вгору, немов якимсь шаленим, чарівним ліфтом. Едді вловив себе на думках про магічний порошок Дзвінки й магічну пір’їну Дамбо.[88] Відчуття було схоже на те, ніби вони наближалися до троянди, і в той же час зовсім не таке. Не було почуття піднесеної святості чи безгрішності у цьому містечку в Новій Англії, проте щось тут таки діяло і було воно потужним.

Едді вів машину від Іст-Стоунгема до Бриджтона, керуючись знаками, що провадили його з одного путівця на інший, і попутно відзначав ще дещо — неймовірно свіжу виразність цього світу. Літні соснові ліси вражали такою глибокою зеленню, якої він не просто ніколи не бачив, а навіть уявити собі раніше не міг. Від пташок, що шугали в небі, в нього буквально перехоплювало подих, навіть від звичайнісіньких горобців. Кожна тінь на землі виглядала м’якою й об’ємною, якщо хочеш — нахились, скрути, мов клапоть оксамиту, і забирай.

Нарешті Едді запитав у Роланда, чи й той відчуває щось схоже.

— Так, Едді, — відповів Роланд. — Я відчуваю, і бачу, і чую… просто ніби на дотик.

Едді кивнув. Він мав таке саме відчуття. Цей світ виглядав реальнішим за саму реальність. Цей світ, він… антитодеш. На краще означення він не спромігся. Схоже, вони опинилися в самісінькій серцевині Променя. Едді відчував, як їх несе вздовж нього, ніби рікою крізь ущелину в бік водоспаду.

— Але я боюся, — продовжив Роланд. — У мене таке відчуття, ніби ми наближаємося до центру всього — може так статися, навіть до самої Вежі. Тож зрозуміло, що після всіх тих років, після того, як сам цей похід став для мене всім, його кінець лякає.

Едді кивнув. У нього аналогічно. Звісно, що страшно. Якщо навіть не сама Вежа випромінює цю надзвичайну силу, то й тоді це все одно робить щось потужне й страшне, пов’язане з трояндою. Але не зовсім тотожне їй. Двійник троянди? Може бути й таке.

Роланд задивився на автостоянку, на людей, котрі вешталися під літнім небом, по якому повільно сунули пухкі товсті хмари, і, схоже, не усвідомлювали, що світ навкруг них потужно співає, що всі ті хмари пливуть в небесах своїм, одвіку відомим їм шляхом. Вони не усвідомлювали власної краси.

Стрілець промовив:

— Найжахливішим для мене було б досягти Вежі й побачити, що горішня кімната порожня, так я гадав. Бог усіх всесвітів мертвий або його навіть не існувало ніколи. Але тепер… уяви собі, Едді, що там хтось справді є? Якийсь очільник, хтось, хто виявиться…

Він не зміг закінчити цієї фрази.

Її спробував закінчити Едді.

— Хтось, хто виявиться усього лиш черговим гівнюком? Ти це хотів сказати? Бог не мертвий, але він злостивий недоумок?

Роланд кивнув. Це було не зовсім те, чого він боявся, але, на його думку, Едді влучив принаймні десь поряд.

— Роланде, як таке може бути? Зважаючи на те, що ми зараз відчуваємо?

Роланд знизав плечима — мовляв, усяке трапляється.

— У будь-якому разі, чи маємо ми інший вибір?

— Не маємо, — з сумом підтвердив Роланд. — Все і всі служать Променю.

Хтозна, що то була за потужна, співоча сила, але надходила вона з дороги, яка вела знову в бік лісу, на захід від торговельного центру. Напис на вказівнику Канзас-роуд навернув думки Едді до Дороті й Блейна Моно.

Він перемкнув трансмісію їхнього позиченого «форда» і рушив уперед. Серце билося в грудях ритмічними, сильними зойками. «Чи не так почувався Мойсей, коли наближався до палаючого куща, в якому його чекав Бог, — подумалось Едді. — Чи не так само почувався Яків, коли прокинувся у таборі і побачив незнайомця, осяйного й гарного — янгола, з яким йому випало боротися?[89] Мабуть, що так», — вирішив він. Він був певен, що добігає кінця черговий етап їхнього походу — попереду чергова відповідь.

Щоб Бог жив на Канзас-роуд, у містечку Бриджтоні у штаті Мен? Таке мусило б звучати безглуздо, але виявилось, що ні.

«Тільки не вбивай мене на смерть, — подумав Едді й повернув на захід. — Я мушу повернутися до моєї коханої, тож, прошу, не вбивай мене на смерть, ким би або чим би ти не був».

— Друже, мені так лячно, — промовив він.

Роланд сягнув по його руку і стиснув її.

ДВА


За три милі від торговельного центру вони під’їхали до ґрунтового шляху, який відгалужувався ліворуч і зникав між сосен. Вони вже проминули кілька відгалужень, повз котрі Едді проїхав, не зменшуючи постійної швидкості тридцять миль за годину, але тут він зупинився.

Обидва вікна в машині були опущені. Чутно було шум вітру між дерев, невдоволене каркання якоїсь ворони, не дуже віддалене гуготіння моторного човна, вібрацію двигуна їхнього «форда». Не рахуючи складеного із сотень тисяч співочих голосів акорду, тільки ці звуки й було чутно. На табличці, якою було позначено поворот, містився лаконічний напис ПРИВАТНА ДОРОГА. Проте Едді кивнув.

— Це тут.

— Так, я знаю. Як твоя нога?

— Болить. Не переживай за неї. Зможемо?

— Мусимо, — сказав Роланд. — Ти правильно зробив, що привіз нас сюди. Саме тут друга половина ось цього.

Він поплескав себе по кишені, де лежав документ, за яким право володіння пустирем передавалося корпорації «Тет».

— Гадаєш, цей Кінг, він близнюк троянди?

— Правду кажеш, — посміхнувся Роланд тому, якими словами він це відповів. А Едді подумав, що вкрай рідко він його бачив аж таким сумним. — Ми набралися тих фраз, якими розмовляють у Кальї, еге ж? Першим Джейк, а тоді й усі решта. Але це минеться.

— Рушаймо, — промовив Едді. І це не прозвучало як запитання.

— Атож, і попереду небезпека. Хоча… можливо, не така вже й велика. То їдемо?

— Зажди хвильку. Роланде, ти пам’ятаєш, Сюзанна згадувала про чоловіка на ім’я Мозес Карвер?

— А, діля… тобто, діловий чоловік. Він перейняв на себе бізнес її батька, коли сей Голмс помер, я правильно кажу?

— Авжеж. Він іще й хрещений батько Сюзі. Вона казала, що йому можна цілком довіряти. Пам’ятаєш, як вона напосілася на мене з Джейком, коли ми припустили, що це він міг поцупити гроші компанії?

Роланд кивнув.

— Я довіряю її думці, — сказав Едді. — А ти як?

— Так.

— Якщо Карвер справді людина чесна, ми могли б запропонувати йому зайнятися подальшим вирішенням проблем, котрі ми маємо у цьому світі.

Здавалося б, це абсолютно нікчемна тема, порівняно з тією силою, що, як відчував Едді, нуртує навкруг нього, але він вважав інакше. Їм може випасти лише один шанс на те, аби вберегти троянду і забезпечити її подальше існування. Вони все мусять зробити правильно, і, як розумів Едді, це означає зважати на волю долі.

Словом, на ка.

— Сюзі каже, що «Голмс Дентал» коштувала вісім, а то й десять мільйонів, коли ти, Роланде, вичепив її з Нью-Йорка. Якщо Карвер такий фахівець, як мені хочеться про нього думати, ця компанія мусила б зараз коштувати від дванадцяти до чотирнадцяти мільйонів.

— Це багато?

— До фіга, — підтвердив Едді, обводячи обрій помахом руки, і Роланд кивнув. — Звучить дивно, використовувати прибуток від стоматологічних операцій на спасіння всесвіту, але я кажу саме про це. І гроші, котрі їй залишила зубна фея,[90] можуть стати лише початком. Той же «Майкрософт», наприклад. Пам’ятаєш, я казав про це Тауеру?

Роланд кивнув.

— Пригальмуй, Едді. Заспокойся, я тебе прошу.

— Вибач, — погодився Едді, набираючи повні груди повітря. — То на мене так це місце подіяло. Цей спів. Обличчя… ти бачиш ці обличчя крізь дерева? Серед тіней?

— Дуже добре бачу.

— Я трохи божеволію від усього тут. Зрозумій мене. Я кажу про те, що можна було б об’єднати «Голмс Дентал» і «Тет», а тоді скористатися нашим знанням майбутнього і перетворити це утворення на чи не найбагатшу корпорацію за всю історію світу. Зрівнятися ресурсами з Корпорацією «Сомбра»… а може, навіть і з самим «Північним центром позитроніки».

Роланд знизав плечима, а тоді підняв руку, ніби запитуючи в Едді, як той може балакати про гроші в присутності неймовірної сили, що лавою суне осереддям Променя і крізь них самих, від цієї сили в них сторч стоїть волосся на потилицях, тремтить у переніссях, а кожна лісова тінь перетворюється на задивлене лице… так, ніби тут зібралися юрми народу, щоб побачити, як вони будуть грати апофеоз їхньої драми.

— Мені зрозумілі твої відчуття, але це теж важливо, — наголосив Едді. — Повір, це дуже важливо. Ти можеш уявити собі таке, що ми могли б швидко акумулювати капітал і купити «Північний центр позитроніки» ще до того, як він ввійде в силу у цьому світі? Роланде, ми маємо можливість повернути справи по-іншому, так само, як однією лопатою можна спрямувати в інший бік навіть наймогутнішу річку, якщо зробити це у її верхів’ї, там, де вона усього лише струмочок.

Роланд на це блимнув очима.

— Перейняти владу, — промовив він. — Спрямувати її діяльність на досягнення нашої мети, а не Багряного Короля. Так, це, либонь, можливо.

— Так воно чи ні, але ми мусимо пам’ятати, що ми граємо не тільки за 1977-й чи 1987-й рік, звідки я сам, або за 1999-й, до якого потрапила Сюзі.

Едді усвідомив, що до того року Кельвін Тауер уже може померти, а Аарон Діпно мертвим буде напевне, їхній фінальний акт у драмі «Темна вежа» — врятування Доналда Каллагена від Братів Гітлера — давно буде зіграно. А їх обох зметено зі сцени. На галявину в кінці шляху, разом з Ґешером і Гутсом, Бенні Слайтменом і Сюзен Дельгадо,

(Калья, Каллаген, Сюзен, Сюзанна)

і Цок-Цоком, ба навіть Блейном з Патрисією. Роланд і весь його ка-тет також відійдуть на ту галявину, рано чи пізно. Наприкінці — якщо їм вистачить самовбивчої відваги і фантастично поталанить — залишиться стояти лише Темна вежа. Якби їм пощастило вщипнути «Північний центр позитроніки» ще у пуп’янку, можливо, вдалося б урятувати і всі ті Промені, що вже було зруйновано. Та навіть якби й не вдалося, принаймні щоб підтримувати Вежу на її місці, вистачило б і двох Променів: троянди в Нью-Йорку і чоловіка на ім’я Стівен Кінг у штаті Мен. Едді не мав аргументованих доказів щодо цього… лише просту віру в своєму серці.

— А граємо ми, Роланде, за віки.

Роланд стиснув руку в кулак, легенько стукнув по запилюженій панелі старого «форда» Джона Каллема і кивнув.

— Будь-що може протривати на тій ділянці, ти це усвідомлюєш? Будь-що! Якась будівля, парк, пам’ятник або Національний інститут звукозапису. Поки там залишається троянда. Цей дядько, Карвер, може легалізувати корпорацію «Тет», можливо, працюючи разом із Діпно…

— Так, — погодився Роланд. — Мені сподобався Діпно. У нього правдиве обличчя.

Едді теж так думав.

— У будь-якому разі вони можуть скласти юридичний документ, яким буде захищено троянду: аби троянда залишалась там завжди, що б не трапилось. І я відчуваю, що так воно й буде. І в 2007, у 2057, у 2525, у 3700… чорт забирай, у 19000 році… я гадаю, вона буде завжди там рости. Бо хоч вона й тендітна, але все ж таки, на мою думку, безсмертна. Проте ми мусимо все зробити правильно, поки маємо на це шанс. Бо цей світ — ключовий. У ньому нема шансів десь трохи щось підпиляти, якщо ключ не обертається. Не думаю, щоб у цьому світі можна було б якусь подію переробити наново.

Роланд трохи посидів замислено, а тоді показав на грунтовий шлях, що губився поміж дерев і вів у ліс задивлених облич і співочих голосів. Серед гармонії всього, що наповнює життя значенням і сенсом, що тримається правди, що визнає Білість.

— А як ти думаєш, Едді, той чоловік, котрий живе наприкінці цієї дороги, чи він насправді людина?

— Гадаю, що так, і не лише тому, що нам так розказував Джон Каллем. Я відчуваю це отут, — Едді поклав собі руку на груди, на серце.

— І я також.

— Ти так кажеш, Роланде?

— Атож, кажу. А він безсмертний, як ти гадаєш? Бо я багато всякого надивився за всі ті роки, а чуток наслухався ще більше, але ніколи не чув про чоловіка або жінку, котрі б жили вічно.

— Не думаю, щоб він потребував безсмертя. Гадаю, єдине, що йому треба робити, — це писати правильну історію. Бо деякі історії якраз і живуть вічно.

В очах Роланда зблиснуло розуміння.

«Нарешті, — подумав Едді. — Нарешті він уторопав».

Але як же довго він сам не міг до цього дійти, а потім ще й таке проковтнути?

Господи, після всіх тих інших чудес, які він бачив, мусив би й зрозуміти, проте останній крок йому довго не вдавалось зробити. Навіть після того, як йому стало зрозуміло, що людина з плоті й крові, живий отець Каллаген, вистрибнула з роману «Салемз-Лот», він не міг ще зробити той рішучий крок. Зрушило його тільки тоді, коли він довідався, що Кооп-Сіті міститься в Бронксі, а не в Брукліні. Принаймні в цьому світі. Єдиному світі, що має важливе значення.

— А може, його нема вдома, — промовив Роланд, тоді як світ навкруг них застиг в очікуванні. — Може, чоловіка, котрий створив нас, немає вдома?

— Ти ж знаєш, що він там.

Роланд кивнув. І в його очах засвітилися ті давні вогники, відблиски того вогню, що ніколи й не згасав, того, що освітлював весь його шлях вздовж Променя від самого Ґілеаду.

— Тоді їдьмо! — вигукнув він хриплим голосом. — Рушай, заради отця твого! Якщо він Бог — наш Бог, я подивлюся йому в очі і спитаю в нього дорогу до Вежі!

— А хіба ти спершу не спитаєш, як дістатися до Сюзанни?

Щойно це питання злетіло в Едді з язика, як він уже пошкодував і молився про те, щоб стрілець не відповідав йому.

І Роланд не відповів. Він лише крутнув рештками пальців на правій руці.

Їдьмо, їдьмо.

Едді ввімкнув передню передачу і спрямував «форд» Джона Каллема на просіку. Вони поїхали у величну співочу силу, котра пронизувала їх, немов вітер, перетворювала їх на щось не менш ілюзорне, ніж думка або сновидіння в голові якогось сплячого бога.

ТРИ


За чверть милі дорога розгалужувалась. Едді вибрав ліву гілку, хоча на стрілці, що вказувала туди, було написано РАВДЕН, а не КІНГ. Здійнята ними курява висіла у дзеркальці заднього огляду. Спів солодко дурманив, пливучи крізь нього, мов спирт. Волосся так і стирчало в нього на голові, а м’язи тремтіли. Візьмися він зараз діставати зброю, подумав Едді, клятий револьвер, мабуть, випав би йому з руки. Та якби він його навіть утримав, прицілитися все одно не зміг би. Незрозуміло, як чоловік, котрого вони шукали, може жити так близько біля цього співу, спати і їсти, не кажучи вже про написання тих своїх історій. Та звісно ж, Кінг не просто жив побіля цього звуку, якщо здогадка Едді правильна, саме Кінг і був його джерелом.

Але якщо він має родину, як ведеться їм? І навіть, якщо й не має, то як щодо його сусідів?

Праворуч виринула під’їзна алея, а…

— Стоп, Едді.

Сказав ці слова Роланд, але абсолютно не схожим на свій голосом. Він різко зблід, що видно було навіть крізь його кальїнську засмагу.

Едді зупинився. Роланд незграбно смикав ручку на дверцятах зі свого боку, але не зміг їх відчинити, тож по пояс вистромився у вікно (Едді почув, як пряжка його ременя дряпонула хромовану смужку, що обрамляла вікно «форда») і виригав просто на оґґан. Коли Роланд знову гепнувся на сидіння, вигляд він мав виснажений і водночас схвильований. Очі, що зустріли погляд Едді, сяяли древньою синявою.

— Поїхали.

— Роланде, ти певен…

Роланд лише крутнув пальцями, дивлячись прямо вперед, крізь запилюжене лобове скло «форда».

— Їдьмо, їдьмо, заради отця твого.

Едді рушив.

ЧОТИРИ


Дім був того типу, що його торговці нерухомістю називають ранчо. Едді це не здивувало. Його здивувало інше — те, яким скромним був цей дім. Тоді він змусив себе пригадати, що не кожний, хто пише, багатий письменник, а стосовно молодих авторів цю істину треба ще й надвоє ділити. Випадковий мимодрук, вочевидь, зробив його другий роман раритетом у середовищі бібліоманіяків, проте Едді мав сумніви, щоб Кінг отримував із таких продажів авторські гонорари. Чи роялті, як вони це називають.

А проте на розворотному майданчику стояв новенький джип «черокі» з ловкеньким індіанським візерунком, намальованим на борту, з чого також можна було судити, що Стівен Кінг не голодує заради свого мистецтва. Перед будинком містився дитячий манеж з дерев’яними драбинками й розкиданими навкруги пластмасовими іграшками. У Едді від його вигляду тьохнуло серце. Калья навчила його чітко: діти ускладнюють проблеми. Судячи з іграшок, діти, що живуть тут, ще маленькі. І ось до них приїздять двоє дядьків, озброєних великокаліберними револьверами. Дядьків, котрі саме зараз не зовсім при добрім розумі.

Едді заглушив двигун «форда». Каркнула ворона. Гудів моторний човен — судячи зі звуку, більший за той, що вони чули раніше. Поза будинком яскраві промені сонця відбивалися від синьої води. І голоси співали: Ком, ком, кама-кама-комала.

Грюкнуло, це Роланд відкрив дверцята машини й виліз надвір, трохи похитнувшись: поранене стегно, сухий крутій. Виліз Едді, розминаючи занімілі, немов чужі, ноги.

— Таббі, це ти?

Голос долетів з-за правого рогу будинку. А тоді, поперед того голосу, поперед чоловіка, якому він належав, з’явилася тінь. Ніколи Едді ще не бачив тіні, котра б наповнювала його таким страхом і цікавістю. Він подумав, і то з абсолютною ясністю: «Звідти йде мій творець. Це він, атож, правду кажу».

А голоси співали.

Комала-ком-йокелемене, ось той, хто створив мене.

— Ти щось забула, любонько?

Тільки останнє слово прозвучало з отим східним протягом — люубонько, на такий манер його промовив би Джон Каллем. А тоді з’явився й сам господар будинку, особисто. Побачив їх і зупинився. Роланда він побачив і застиг. Разом з цим замовкли й співочі голоси, і гудіння човна на озері, схоже, теж припинилося. На якусь мить весь світ завис у повітрі. А тоді цей чоловік розвернувся й побіг. За мент до того Едді ще встиг помітити жахливий зблиск впізнавання на його обличчі.

Слідом за ним, немов кіт за пташкою, блискавично метнувся Роланд.

П'ЯТЬ


Але ж сей Кінг не пташкою був, а людиною. Літати він не вмів, а тікати не мав куди. Бокова галявина спускалася з положистого пагорба, вид якого псувала лише бетонна брила, де міг бути або колодязь, або якийсь каналізаційний люк. Поза галявиною лежав пляжик, завбільшки як поштова марка, де теж було розкидано іграшки. А далі — тільки озеро. Чоловік добіг до берега, стрибнув у воду, а потім повернувся, та так незграбно, що ледь не впав.

Роланд посеред гонитви застиг на пляжному піску. Вони зі Стівеном Кінгом втупились одне в одного поглядами. Едді стояв ярдів за десять позаду Роланда, дивлячись на них. Знову розпочався спів, а разом з ним і гудіння моторного човна. Можливо, вони й не припинялися, проте Едді вважав інакше.

Чоловік у воді затулив собі очі долонями, як то роблять діти.

— Вас тут нема, — промовив він.

— Я тут, сей, — відгукнувся Роланд, голос його звучав м’яко й разом з тим благоговійно. — Прибери руки з очей, Стівене з Бриджтона. Прибери їх і добре мене роздивися.

— Можливо, в мене щось з нервами, — промовив чоловік у воді, але повільно опустив руки. На очах в нього були окуляри в простій чорній оправі, з товстими скельцями. Одну їх дужку було полагоджено шматочком клейкої стрічки. Волосся він мав чи то чорне, чи темно-русяве. От борода, та точно була чорна, з окремими яскравими пасмами ранньої сивини. Одягнений він був у сині джинси й майку з написами: RAMONES, ROCKET ТО RUSSIA GABBA-GABBA-HEY.[91] Скидався він на товстуна середніх літ, хоча насправді товстим ще не був. Високий, з блідим обличчям попелястого відтінку, як у Роланда. Едді без особливого здивування відзначив собі, що Стівен Кінг вельми схожий на Роланда. Через різницю в віці ніхто не сприйняв би їх за близнюків, а от як батька й сина… Авжеж. Легко.

Роланд тричі ляснув собі по горлу, тоді ще й головою струснув. Цього виявилося недостатньо. Це не допомогло. Едді зачудовано й злякано побачив, як стрілець вклякає на колінах серед яскравого іграшкового мотлоху, прикладаючи собі до лоба покривлену долоню.

— Хайл, творець історій, — промовив він. — Вітають тебе Роланд Дескейн з Ґілеаду, це я, та Едді Дін з Нью-Йорка. Чи ти відкриєшся нам, як ми відкриваємося тобі?

Кінг розреготався. Після таких сильних слів, промовлених Роландом, Едді вразив цей сміх.

— Я… чоловіче, цього бути не може. — А тоді до самого себе: — Чи може, може?

Роланд, стоячи так само навколішках, проваджував собі далі, ніби чоловік у воді щойно не сміявся і ні слова не проказав.

— Чи ти бачиш нас такими, якими ми є насправді, і те, що ми робимо?

— Ви, либонь, стрільці, якщо ви дійсно справжні. — Кінг уважно вдивлявся у Роланда крізь свої товсті скельця. — Стрільці, що шукають Темну вежу.

«Так воно й є, — подумав Едді, а голоси наростали і сонце зблискувало на синій воді. — Достоту так».

— Правду кажеш, сей. Ми потребуємо допомоги й підтримки, Стівене з Бриджтона. Можеш ти нам їх надати?

— Містере, я не знаю, хто ваш товариш, але щодо вас… чоловіче, то я вас створив. Ви не можете стояти там уже тому, що єдине місце, де ви насправді існуєте, розташовується тільки отут. — Він вдарив собі по лобі кулаком, немов пародіюючи Роланда. Тоді показав на будинок. Той його будинок, типу ранчо. — І ще там. Там ви теж існуєте, я гадаю. У шухляді стола, а може, в ящику в гаражі. Ви незакінчений текст. Я про вас не згадував уже цілих… цілих…

Голос його стишився. Ось він почав похитуватись, як робить той, хто прислухається до ледь чутної, чарівної музики, а потім коліна йому підігнулись. Він упав.

— Роланде! — заволав Едді, врешті кидаючись наперед. — Та в нього ж клятий серцевий напад! — У той же час розуміючи чи, либонь, тільки сподіваючись на краще. Бо спів аніскілечки не стишився. І обличчя серед дерев, і тіні залишалися так само ясними.

Стрілець нахилився і підхопив Кінга, котрий уже почав потроху очунювати, під пахви.

— Він лише знепритомнів. Та й хто б йому міг дорікнути? Допоможи мені віднести його до будинку.

ШІСТЬ


У хазяйській спальні в око впадали розкішний вид на озеро та огидний, пурпурового кольору килим на підлозі. Едді сидів на ліжку й бачив крізь двері ванної кімнати, як Кінг знімає з себе мокрі кросівки і верхній одяг, потім на мить зникає з прорізу дверей за викладеною кахлями стіною, щоб поміняти мокрі труси на сухі. Він не протестував, коли Едді пішов за ним до спальні. Щойно прийшовши до тями, — а непритомним він залишався не довше за тридцять секунд, — він проявив ледь не надприродний спокій.

Ось він вийшов з ванної і рушив до комода.

— Це чийсь жарт? — спитав він, риючись там у пошуках сухих джинсів і свіжої майки. Кінгове житло підказувало Едді, що тут водяться гроші — принаймні хоч якісь. Хтозна, про що міг промовляти його одяг. — Це те, що нафантазували Мак Маккатчен і Флойд Колдервуд?[92]

— Я не знаю таких людей, і це не жарт.

— Певно, що ні, бо це люди не реальні. — Кінг просунув ногу в холошу джинсів. Говорив він до Едді розсудливим тоном. — Маю на увазі, що це я їх вигадав!

Едді кивнув.

— Та я якось здогадався про це. Але він все одно реальний. Я разом з ним уже… — Скільки? Едді пригадати не міг. — …Досить довго, — закінчив він. — То ти вигадав його, а мене — ні?

— Ти вважаєш себе знехтуваним?

Едді розсміявся, але він і справді почувався так, ніби ним знехтували. Ну, хіба трішечки. Можливо, Кінг поки ще не дійшов до нього. Якщо так, то він не цілком у безпеці, хіба ні?

— Я не почуваюся так, ніби в мене щось з головою, — сказав Кінг. — Проте навряд чи хтось в собі таке помічає.

— У тебе все гаразд з головою, сей, але я добре розумію твої відчуття. Цей чоловік…

— Роланд. Роланд з… Ґілеаду?

— Правду кажеш.

— Я не пам’ятаю, чи в мене було щось про Ґілеад, — зауважив Кінг. — Треба б перечитати, якщо знайду той рукопис. Але звучить гарно. Як оте «Нема бальзаму в Ґілеаді».[93]

— Я щось не дуже розумію.

— Та все гаразд, я й сам себе до пуття не розумію. — Кінг узяв із комода сигарети «Полл-Молл» і закурив. — Розказуй далі.

— Він витяг мене крізь двері між його світом і цим. У мене теж було відчуття, ніби я з глузду з’їхав.

Едді було витягнуто не з цього світу — те саме, та трішечки не те, — а ще його тоді сильно кумарило, дуже хотілося героїну, але навіщо перевантажувати деталями й без того складну ситуацію. До того ж було одне питання, яке він бажав з’ясувати, перш ніж вони возз’єднаються з Роландом і почнеться справжня балачка.

— Скажи мені, будь ласка, сей Кінг, ти знаєш, де розташовується Кооп-Сіті?

Кінг перекладав монети й ключі з мокрих джинсів до сухих, праве око він заплющив від диму, що тягнувся вгору з затиснутої в кутику губ сигарети. Та тут він підвів голову й здивовано запитав у Едді:

— Це якась каверзна загадка?

— Ні.

— І ти в мене не вистрелиш з отого твого револьвера, якщо я відповім неправильно?

Едді злегка посміхнувся. Як на бога, Кінг виглядав не таким уже й неприємним дядьком. Тоді він нагадав собі, що бог убив його меншу сестричку, використавши як знаряддя п’яного водія, а також і його брата Генрі. Бог створив Енріко Балазара і спалив живцем Сюзен Дельгадо. Посмішка його зів’яла. Але він відповів:

— Ні в кого тут не стрілятимуть.

— У такому разі, я вважаю, що Кооп-Сіті розташовується в Брукліні. Звідки, судячи з твого акценту, ти й походиш. То як, виграв я ярмаркову гуску?

Едді здригнувся так, ніби його хтось вколов шпилькою.

— Що?

— Та це просто у моєї матері була така примовка. Коли ми з моїм братом Дейвом робили все, що було треба, і з першого разу так, як слід, вона зазвичай казала: «От тепер, хлопчики, ви виграли собі ярмаркову гуску». Жарт такий. То чи виграв я приз?

— Так, — відповів Едді. — Звісно.

Кінг кивнув, а тоді загасив сигарету.

— Ти гарний хлопець. А от твій приятель мене не дуже цікавить. Та й ніколи не цікавив. Гадаю, якоюсь мірою саме через це я й покинув писати ту історію.

Едді знов здригнувся, він навіть підвівся з ліжка, щоб уточнити.

— Зовсім покинув?

— Авжеж. Вона називалася «Темна вежа». Ця книга мала б стати моїм «Володарем перснів», моїм «Горменгастом»,[94] моїм хтозна-чим ще. Коли тобі двадцять два, амбіцій більше, ніж треба. Минуло небагато часу, як я второпав, що це завеликий подвиг для мого маленького мозку. Це занадто… ну, не знаю… екстравагантно. Гадаю, це доречне слово, не гірше за будь-яке інше. Крім того, — додав він сухо, — я загубив конспект.

— Що ти зробив?

— Звучить безглуздо, правда? Але письменництво — це незрідка і є безглуздя. Чи тобі відомо, що Ернест Гемінґвей якось загубив у потязі цілу збірку оповідань?

— Справді?

— Справді. Він не робив запасних копій, не зберігав копірок після друку. Тільки готовий варіант, і той пропав. Подібне трапилось і зі мною. Одна нічна п’янка, чи, може, я тоді був на мескаліні, я того вже не пам’ятаю, але я тоді написав детальний конспект епопеї в жанрі фентезі на п’ять, а то й десять тисяч сторінок. Гадаю, гарний вийшов конспект. За ним ця штука мала б гарну форму. І стиль. А потім я його загубив. Можливо, його здуло з заднього сидіння мого мотоцикла, коли я повертався з якогось задрипаного бару. Раніше зі мною нічого подібного не траплялося. Зазвичай я дбайливий, принаймні до своєї роботи.

— Угу, — тільки й спромігся Едді й мало не запитав: «Чи не траплялися тобі на очі якісь розчепурені хлопці, такі, що їздять у поцяцькованих машинах, у той час, коли ти його загубив? Щоб не уточнювати, такі ниці люди. Хтось з червоною міткою на лобі? Такою, трохи схожою на криваве коло. Коротше кажучи, чи не було якихось натяків на те, що хтось поцупив твій коспект? Хтось, чий інтерес полягав у тім, щоб „Темну вежу“ ніколи не було дописано?»

— Ходімо на кухню. Нам треба побалакати.

Хотілося б Едді знати, про що саме їм треба балакати. Та про що б там не було, а зробити це треба правильно, бо це реальний світ, світ, у якому нічого не можна переробити наново.

СІМ


Роландові було невтямки, як наповнити, а потім увімкнути ту химерну кавоварну машину, що стояла на кухонному столі, але на одній із полиць він знайшов занедбаний старий кавник, котрий не вельми відрізнявся від того, що давним-давно мав серед своїх речей Алан Джонс, коли троє хлопців прибули до Меджису рахувати худобу. Плита в сея Кінга працювала на електриці, та навіть дитина б зрозуміла, як увімкнути горілки. Коли у кухню ввійшли Едді з Кінгом, кавник якраз почав закипати.

— Сам я кави не п’ю, — сказав Кінг і рушив до холодильної шафи (намагаючись пройти якомога далі від Роланда). — І пива я зазвичай не п’ю раніше від п’ятої вечора, але, гадаю, сьогодні зроблю виняток. Містере Дін?

— Мені краще каву.

— Містере Ґілеад?

— Дескейн, сей Кінг. Я теж вип’ю кави, якщо ваша ласка.

Письменник відкрив пиво, потягши за вмонтоване у верх бляшанки кільце (цей пристрій вразив Роланда своєю ефектною оригінальністю і разом з тим ідіотською марнотратністю). Почулося шипіння, за ним — приємний запах

(комала-ком-ком)

дріжджів і хмелю. Кінг за раз ковтнув ледь не половину бляшанки, витер піну собі з вусів, поставив бляшанку на кухонний стіл. Він усе ще залишався блідим, хоча вочевидь уже опанував себе, набрався гумору. Стрілець подумав, що той поводиться цілком добре, принаймні поки що. Чи не тому, що десь у глибині своєї душі і розуму Кінг очікував на цей візит? Чекав на них?

— Ти маєш дружину і дітей, — промовив Роланд. — Де вони?

— Батьки Таббі живуть північніше, біля Бангора.[95] Наша дочка весь останній тиждень провела у своїх дідуся й бабусі. Таббі взяла з собою нашого найменшого — Овена, він ще немовля — і десь з годину тому поїхала туди. Другого нашого сина, Джо, я мушу забрати через… — Він поглянув на годинник у себе на зап’ясті. — Десь за годину. Я хотів дещо дописати, отже, цього разу ми вирішили використати обидві машини.

Роланд зважив. Схоже на правду. Майже напевне, таким чином Кінг давав їм зрозуміти, що, якщо з ним щось трапиться, невдовзі його почнуть шукати.

— Я повірити не можу, що це відбувається насправді. Я не набрид вам ще з цим твердженням? У будь-якому разі це трохи занадто схоже на те, що відбувається в одній із вигаданих мною історій.

— Як у книжці «Салемз-Лот», наприклад, — зауважив Едді.

Кінг здивовано скинув очима.

— Так ви про неї знаєте? Там, звідки ви з’явилися, є Літературна гільдія?

Він допив решту пива. «Він п’є, — подумав Роланд, — як людина, котра має хист до цієї справи».

— Дві години тому по той бік озера вили сирени, плюс велика хмара диму. Я бачив це зі свого кабінету. Ще тоді подумав, що то, либонь, горить трава, можливо, у Гаррисоні[96] або у Стоунгемі, але тепер не певен. Ви маєте до того якийсь стосунок, хлопці? Авжеж, чи не так?

— Роланде, він пише це. Чи писав. Каже, що припинив. Але назва твору «Темна вежа». Отже, він знає.

Кінг усміхнувся, проте Роланд відзначив, що той уперше тепер має вигляд справді глибоко наляканої людини. Авжеж, не рахуючи тієї першої миті, коли він вийшов з-за рогу будинку і побачив їх. Свої власні створіння.

То що, я таки його створіння?

Це сприймалося ним в однаковій мірі як істинне і негідне. Від думки про це в Роланда заболіла голова і знову почало млоїти у шлунку.

— Він знає, — промовив Кінг. — Хлопці, мені не подобається, як це звучить. У романах, коли хтось промовляє «він знає», наступні слова зазвичай — «ми мусимо його вбити».

— Повір, коли я тобі кажу, — відповів Роланд, промовляючи з великим натиском. — Вбивати тебе — це останнє з того, що мені хотілося б зробити, сей Кінг. Твої вороги — наші вороги, а ті, хто допомагають тобі на твоєму шляху, наші друзі.

— Амінь, — закінчив Едді.

Кінг відчинив свою холодильну шафу й дістав собі ще пива. Роланд побачив усередині багацько бляшанок, що мерзли, очікуючи своєї черги. Їх було там більше, ніж будь-чого іншого.

— У такому разі, — сказав він. — Краще звіть мене Стівом.

ВІСІМ


— Розкажи нам історію, де є я, — запропонував Роланд.

Кінг обіперся об кухонний стіл, і йому на тім’я впав сонячний промінь. Він ковтнув пива і розмірковував щодо Роландового запитання. Едді тоді побачив це вперше, дуже неясно — либонь, завдяки контрастному тлу сонячного світла. Якусь туманну чорну тінь, котра оповила цього чоловіка. Неясну. Ледь помітну. Але все ж таки присутню. Як та темрява, яку бачиш прихованою за всіма речами, коли подорожуєш за допомогою тодешу. То це вона? Едді здавалося, що навряд.

Ледь помітна.

Але все ж таки присутня.

— Знаєте, — сказав Кінг. — Я не дуже гарний оповідач історій. Можливо, це звучить парадоксально, але суперечності тут нема; саме через це я їх і записую.

«Він балакає, як Роланд чи як я?» — зачудувався Едді. Визначити він не міг. Значно пізніше він зрозумів, що Кінг балакав, як вони всі, навіть як Роза Муньйос, хатня робітниця отця Каллагена в Кальї.

Тут обличчя письменника пояснішало.

— Знаєте, що я вам скажу: а чому б мені не пошукати той рукопис? У мене у підвалі стоять чотири чи п’ять ящиків відставлених оповідань. «Темна вежа» може лежати в якомусь з них. — Відставлені. Відставлені оповідання. Едді не звертав на слова ніякісінької уваги. — Можете почитати щось звідти, поки я поїду заберу свого хлопчика. — Він усміхнувся, продемонструвавши великі криві зуби. — Можливо, коли я повернуся, вас тут уже не буде і я зможу продовжити свою роботу, гадаючи, що вас тут взагалі ніколи й не було.

Едді кинув погляд на Роланда, котрий злегка струснув головою. На плиті у скляному віконці кавника заблимали перші бульбашки закипаючої кави.

— Сей Кінг… — почав Едді.

— Стів.

— Тоді, Стіве, ми мусимо обговорити нашу справу зараз же. Не на часі з’ясовувати питання довіри, ми дуже поспішаємо.

— Звичайно, звичайно, наввипередки з часом, — розреготався Кінг. Цей його сміх прозвучав чарівливо-ідіотично. Едді підозрював, що вже почало діяти пиво, і загадувався, чи не алкоголік цей чолов’яга. Напевне визначити неможливо за такий короткий строк знайомства, проте Едді здавалося, що певні ознаки цього присутні. Він збіса мало що пам’ятав зі шкільного курсу англійської, але пригадав, як хтось з учителів розповідав йому про те, що письменники вельми полюбляють випивати. Гемінгвей, Фолкнер, Фіцджеральд, а ще той, котрий написав «Ворона».[97] Письменники таки полюбляють хильнути.

— Я не насміхаюся з вас, хлопці, — сказав Кінг. — Це взагалі суперечить моїй релігії — сміятися з людей, котрі носять зброю. Просто в книжках, які я пишу, люди майже завжди біжать наввипередки з часом. Хочете почути перший рядок із «Темної вежі»?

— Звичайно, якщо ти його пам’ятаєш.

Роланд промовчав, але очі його яскраво зблиснули з-під вже позначених сивиною брів.

— О, його я пам’ятаю. Це, можливо, найкраща початкова фраза з усіх, що я встиг написати.

Кінг відставив пиво і підніс угору руки із загнутими вказівними пальцями, ніби показуючи лапки цитати.

— «Пустелею тікав чоловік у чорному — його переслідував стрілець». Хай решта й розвіялася з вітром, але ці слова точні. — Він опустив руки і знову вхопився за пиво. — У сорок третє питаю — це все відбувається насправді?

— Ім’я чоловіка в чорному було Волтер? — спитав Роланд.

Бляшанка здригнулася в руці Кінга, не встигши досягти губ, і трохи пива пролилося йому на груди, зволоживши свіжу майку. Роланд кивнув так, ніби йому вистачало саме такої відповіді.

— Не здумай лише непритомніти, — нагадав Едді доволі гостро. — Одного разу було достатньо, щоб мене вразити.

Кінг кивнув, знову приклався до пива, схоже, в той же час збираючись з духом.

Поглянув на годинник.

— Джентльмени, ви справді дозволите мені забрати мого сина?

— Так, — відповів Роланд.

— Ти… — Кінг замовк, та врешті посміхнувся. — Ти поручишся за це своїм годинником?

Без усякої посмішки у відповідь Роланд сказав:

— Аякже.

— Тоді гаразд, «Темна вежа», стисла версія «Рідерз Дайджест».[98] Не забувайте, що усна творчість не моя парафія, але я старатимуся.

ДЕВ'ЯТЬ


Роланд слухав так, ніби від його уважності залежали світи, не маючи сумнівів, що так воно й є. Кінг розпочав власну версію Роландового життя з польових багать, що потішило стрільця, оскільки це підтверджувало засадничу людськість Волтера. Звідси, сказав Кінг, історія повертала назад до зустрічі Роланда з убогим фермером на краю пустелі. Браун було його ім’я.

— Доброго тобі врожаю, — почув Роланд крізь століття відлуння привітання та відповіді. — І тобі теж. Сам він забув і Брауна, і його домашнього крука Золтана, а от цей сторонній чоловік — ні.

— Що мені подобалось, — сказав Кінг. — То це те, що історія там розгорталася немов ззаду наперед. Це вельми цікаво з суто технічної точки зору. Я починаю тобою серед пустелі, потім зісковзую назад, роблячи акцент на твоїй зустрічі з Брауном і Золтаном. Золтан, до речі, отримав ім’я фолкового співака і гітариста, мого знайомого по університету штату Мен. Ну, а далі історія стрибає з хатинки поселянина до іншого акценту, коли ти прибуваєш у місто Талл… цю назву я позичив у рок-гурту…

— «Джетро Талл»,[99] — втрутився Едді. — Авжеж, чорт мене забирай! Я ж відчував у цій назві щось знайоме! А як щодо «Зі-Зі Топ», Стіве, їх ти знаєш? — Едді побачив нерозуміння в очах Кінга і посміхнувся. — Гадаю, зараз ще не їх час. А якщо вже й їхній, то просто ви для себе їх поки що не відкрили.

Роланд крутнув пальцями.

— Далі, далі. — І промовисто поглянув на Едді, щоб той більше не перебивав.

— Отже, після появи Роланда у Таллі історія знову шугає назад, розповідаючи про те, як помер травоїд Норт, а Волтер його воскресив. Ви розумієте, що мене тут причаровувало, ні? Перша частина вся рухалася задом наперед. Така собі анаграма.

Роланда не цікавили технічні аспекти, які так причаровували самого Кінга; вони балакали зараз не про що інше, як про його життя, його власне життя, врешті-решт, а він у ньому рухався не назад, а вперед. Принаймні до того часу, як досяг Західного моря і дверей, крізь які затягнув собі товаришів по мандрах.

Але, схоже було, що про двері Стівен Кінг нічого не знав. Він написав про придорожню станцію, про те, як Роланд зустрів Джейка Чемберза, він описав їхній похід спершу в гори, а потім і по горах, він написав про те, як Джейка зрадив чоловік, якому він довіряв, чоловік, котрого він любив.

Кінг помітив, як Роланд опустив голову під час цієї частини оповідки, і промовив з неочікуваною від нього делікатністю:

— Не треба так соромитись, містере Дескейн. Зрештою, це я змусив тебе вчинити саме так.

Та Роланда знову охопили сумніви щодо цього.

Кінг написав про балачку Роланда з Волтером серед голгофи з порохнявих кістяків, про пророцтво карт таро і жахливе видіння Роланда, де він проростав крізь дах всесвіту. Він написав про те, як після довгої ночі пророцтв Роланд прокинувся на десять років старшим, а від Волтера залишився лише кістяк. Нарешті Кінг розповів, що написав про те, як Роланд приходить на берег і сідає біля води.

— Ти промовив: «Я люблю тебе, Джейку».

Роланд безрадісно кивнув.

— Я і тепер люблю його.

— Ти говориш так, ніби він насправді існує.

— А ти? А я? Ми існуємо? — подивився на нього уважно Роланд.

Кінг промовчав.

— Що було потім? — запитав Едді.

— Потім, сеньйоре, я вичерпався — чи злякався, якщо так вам більше подобається, — і зупинився.

Едді також схотілося вже зупинитись. Він помітив, як у кухні подовжились тіні, і бажав, поки ще не запізно, вирушити на пошуки Сюзанни. Гадав, що не лише він, а й Роланд також дійшов думки, яким чином їм вибратися з цього світу, сподіваючись, що Стівен Кінг легко зможе переправити їх на Черепахову алею в Ловеллі, де тоншає реальність і куди — принаймні за свідченнями Джона Каллема — останнім часом вчащають нахожі. До того ж Кінг радо їх туди відправить. Щасливий, що нарешті здихався. Але поки ще їм рано звідси йти: Едді, незважаючи на своє нетерпіння, це розумів.

— Ти зупинився, бо загубив свій конпекст, — промовив Роланд.

— Конспект. Та насправді не тому.

Кінг поліз по третю бляшанку пива, і Едді подумав, що у цього чоловіка починає зростати черевце; воно й не дивно, бо, якщо міряти калоріями, він уже з’їв один буханець хліба і ось береться до другого.

— Я практично ніколи не працюю за конспектом. Фактично… от лише не треба мене ганити, це в мене, либонь, трапилось єдиний раз. І він вийшов завеликий, як на мене. Занадто чудернацький. І ви самі виявились проблемою, сер чи сей, чи як ви там себе називаєте. — Кінг скривився. — Яке воно не є, це звертання, не я його вигадав.

— Поки що ні, — зауважив Роланд.

— Ти починався як варіант Безіменного чоловіка Серджіо Леоне.[100]

— Це зі спагеті-вестернів, — сказав Едді. — Господи Ісусе, звісно ж! Я їх дивився у «Маджестику» сотні разів зі своїм братом Генрі, поки Генрі ще був удома. Потім я туди ходив сам або з одним своїм приятелем, Чаггі Котером, коли Генрі потрапив у В’єтнам. Ото були пацанячі кінухи!

Кінг заусміхався.

— Авжеж, — підтвердив він. — Але моя дружина теж дуріла від них, от бач, яке діло.

— Класна вона, — вигукнув Едді.

— Аякже, Таббі класна кицька, — Кінг озирнувся на Роланда. — Як Безіменний чоловік — фантазійна версія Клінта Іствуда, — ти був те, що треба. Суцільне задоволення у співробітництві.

— Гадаєш, так?

— Так. Але потім ти змінився. Прямо в мене на очах. Вийшло так, що я вже не міг добрати, герой ти, антигерой чи взагалі не герой. Коли ти дозволив хлопцеві впасти, тут і прийшов гаплик.

— Ти сам казав, що змусив мене це зробити.

Дивлячись Роланду прямо в очі — синява зустрілася з синявою посеред безкінечного хору голосів, — Кінг промовив:

— Братчику, я збрехав.

ДЕСЯТЬ


Залягла тиша, поки всі вони про це розмірковували. А потім Кінг промовив:

— Ти почав мене лякати, тож я й перестав про тебе писати. Запхнув тебе у коробку та й сховав до шухляди, а сам взявся до писання коротких оповідань, які продавав різним чоловічим журналам. — Він замислився, відтак кивнув. — Зі мною відбулися переміни, коли я тебе відклав, і то були переміни на краще. У мене почали щось купувати. Я зробив пропозицію Таббі вийти за мене. Невдовзі після того я розпочав писати книжку під назвою «Керрі». То був не перший мій роман, але перший, який я продав, і він виніс мене нагору. І все це після того, як розпрощався з тобою, Роланде, сказав тобі: на все добре, щасливих мандрів. І що маю? Через шість чи через сім років після того виходжу я одного дня з-за рогу власного будинку і бачу вас, ви стоїте на моїй йоханій під’їзній алеї, поважні, чорти б вас забрали, як сказала б моя матінка. І єдине, що я можу зараз думати, — ви галюцинація, навіяна перевтомою, і це найоптимістичніша з моїх версій. А я в неї не вірю. Як я можу? — Голос Кінга підвищувався, ставав пронизливим. Едді не міг обманутися, то не від страху, а від образи. — Як я можу в таке вірити, коли бачу ваші тіні, кров у вас на нозі… — Він показав на Едді. — І пил на твоєму обличчі? — Цього разу на Роланда. — Ти забрав до біса в мене всяке право вибору, і я відчуваю, ніби у мене в голові… ну, я не знаю… все перевертом? Є таке слово? Гадаю, є. Перевертом.

— Ти не просто припинив писати, — промовив Роланд, цілком проігнорувавши його останні фрази, бо сприйняв їх за блазенство, що не було далеко від істини.

— Ні, а що?

— Гадаю, оповідання історій — це як проти чогось пхатися. Можливо, проти самої нестворюваності. І одного дня, займаючись цією справою, ти відчув, як щось пхається тобі назустріч.

Кінг розмірковував про це, як здалося Едді, доволі довгий час. Нарешті він кивнув.

— Імовірно, ти маєш рацію. То було не звичайне відчуття спустошеності, це точно. Я до нього звик, хоча тепер воно трапляється не так часто, як колись. То було… сам не знаю, просто надходить день, коли вже не отримуєш задоволення від того, що сидиш, клацаєш на машинці. Пропадає ясність бачення. Вже тебе не так пре від розповідання самому собі історії. Атоді, що ще гірше, в тебе народжується нова ідея, така яскраво осяйна, щойно з виставкового салону, ані подряпини на ній. Суцільна целка, поки що принаймні. І… ну…

— І ти відчув, як щось пхається тобі назустріч, — повторив Роланд тим самим вбивчо беземоційним тоном.

— Авжеж, — голос Кінга впав так низько, що Едді його ледве дочув. — ПРОХОДУ НЕМА. НЕ ВХОДИТИ. ВИСОКА НАПРУГА. — Він зробив паузу. — Можливо, навіть СМЕРТЕЛЬНА НЕБЕЗПЕКА.

«Тобі б не сподобалася та туманна тінь, яку я бачу, як вона в’ється навкруг тебе, — подумав Едді. — Цей чорний німб. Ні, сей, гадаю, це тобі аж ніяк не сподобалося б, а що ж я бачу? Сигарети? Пиво? Щось інше загрозливе, до чого в тебе виробилася звичка? Автомобільна аварія якоїсь п’яної ночі? А як далеко попереду? Скільки ще років?»

Він подивився на годинник над Кінговим кухонним столом і був неприємно здивований тим, що вже за чверть четверта після полудня.

— Роланде, вже пізно. Цьому чоловікові треба їхати по свого сина. А ми мусимо знайти мою дружину, перш ніж Мія народить дитину, яку вони виношують на двох, і Багряний Король вирішить, що немає більше потреби в Сюзанні.

— Ще трішечки, — відповів Роланд. І, замовкнувши, похилив голову. Думав.

Намагався вирішити, які питання будуть правильними питаннями. Можливо, лише одне питання. І то важливо, Едді добре це розумів, бо їм вже ніколи не повернутися у червень 1977 року. Вони змогли б потрапити в цей самий день у якомусь іншому зі світів, тільки не в цьому. Та чи й існує цей Стівен Кінг у якомусь іншому зі світів? Цілком можливо, що ні.

Поки Роланд розмірковував, Едді спитав Кінга, чи каже йому про щось ім’я Блейн.

— Ні. Нічого такого не пригадую.

— А як щодо Лада?

— Це має якийсь стосунок до ладдитів?[101] До тієї секти машиноненависників, чи не так? Що існувала у дев’ятнадцятому сторіччі, хоча, здається, почали вони діяти ще раніше. Якщо я не помиляюся, у дев’ятнадцятому вони вдиралися на фабрики і трощили машини на друзки. — Він вищирився в усмішці, знову продемонструвавши ті свої криві зуби. — Гадаю, на той час вони були кимось на кшталт грінпісівців.

— А Беріл Еванс, твоя пам’ять відгукується на це ім’я?

— Ні.

— Хенчик? Хенчик з роду манні?

— Ні. Що таке манні?

— Довго пояснювати. А як щодо Клаудії-і-Інесс Бахман? Це ім’я для тебе щось озна…

Кінг вибухнув сміхом, здивувавши Едді. Та й сам Кінг був здивований не менше, судячи з його обличчя.

— Дружина Дікі! — вигукнув він. — Звідки ви, в біса, знаєте про неї?

— Я не знаю. А хто такий Дікі?

— Річард Бахман. Деякі з моїх найперших романів я видавав у дешевих паперових обкладинках під псевдонімом. І той псевдонім був якраз Бахман. Одного вечора, я тоді був добряче п’яним, я написав йому цілу автобіографію, включно з тим, як він переміг гостру лейкемію, шана Дікі! Ну, а Клаудія — це його дружина. Клаудія Інесс Бахман. Щодо частки «і»… цього я не знаю.

Едді відчув, ніби величезна невидима брила раптом скотилася йому з грудей, геть з його життя. Клаудія Інесс Бахман має вісімнадцять літер. Отже, щось додало сюди «і», але навіщо? Вочевидь, щоб літер стало дев’ятнадцять. Клаудія Бахман — просто ім’я. А от Клаудія-і-Інесс Бахман — це вже ка-тет.

Едді подумалось, що одне з питань, заради вирішення яких вони сюди з’явилися, вже отримало на себе відповідь. Так, їх створив Стівен Кінг. Принаймні він створив Роланда, Джейка й отця Каллагена. До решти він ще просто не дійшов. Він рухав Роландом, немов шаховою фігурою: ходи на Талл, Роланде, спи з Едді, Роланде, ганяйся за Волтером по пустелі, Роланде. Але, поки Кінг рухав свого головного героя по шахівниці, щось рухало ним самим. Та єдина літера, додана до імені дружини його псевдоніма, свідчить про це. Щось хотіло, аби Клаудія Бахман стала дев’ятнадцяткою. Отже…

— Стіве?

— Що, Едді з Нью-Йорка? — ніяково посміхнувся Кінг.

Серце в Едді так стукотіло, що ледь не вискакувало з грудей.

— Що для тебе означає число дев’ятнадцять?

Кінг замислився. Надворі вітер зітхав між дерев, човен гудів і каркала та сама, а може, й інша, ворона. Невдовзі надійде той час, коли по берегах цього озера люди починають смажити барбекю, щоб потім, можливо, поїхати до міста, на концерт якогось оркестру на площі, і все таке інше в цьому найкращому зі світів. Чи просто найреальнішому.

Нарешті Кінг похитав головою, і Едді розчаровано видихнув.

— Перепрошую. Це просте число, от і все, що спало мені на думку. Прості числа деякою мірою інтригують мене відтоді, як у Лізбонській середній школі мене навчав алгебри містер Сойчак. Ну й ще, здається, мені було дев’ятнадцять, коли я познайомився з моєю майбутньою дружиною, хоча вона може зі мною й не погодитись. У неї взагалі незговірливий характер.

— А як щодо дев’яноста дев’яти?

Кінг подумав трохи, тоді порахував, загинаючи пальці.

— Збіса поважний вік. «Дев’яносто дев’ять років у старій каменоломні». Це пісня така є — «Загибель старого дев’яносто дев’ятого». Хоча, можливо, я плутаю її з «Загибеллю „Геспера“». «Дев’яносто дев’ять пляшок пива стояли на полиці, ми взяли одну, пустили по колу, залишилося пива дев’яносто вісім пляшок».[102] А більше нічого, хіба що дуля з маком.

Настала черга Кінга поглянути на годинник.

— Якщо я скоро не виїду, Бетті Джонс телефонуватиме, щоб спитати, чи не забув я, що в мене є син. А потім мені ще треба проїхати близько ста тридцяти миль в північному напрямку, отаке. Це могло б у мене вийти набагато легше, якби я не пив пива. А не пити, в свою чергу, мені було б легше, якби в мене на кухні не сиділи двійко озброєних привидів.

Роланд машинально кивав. Він потягнувся до свого патронташа, витяг звідти патрон і почав крутити його між великим і вказівним пальцями лівої руки.

— Тільки ще одне питання, якщо твоя ласка, і тоді ми підемо своїм шляхом, а тобі залишимо твій.

Кінг погодився.

— Давайте, питайте. — Він подивився на третю бляшанку пива у себе в руці, а тоді випорожнив її у мийку з виразом жалю на обличчі.

— Це ти написав «Темну вежу»?

Едді оцінив це питання як безглузде, але очі Кінга спалахнули, він осяйно посміхнувся.

— Ні! — відповів він. — І якщо я колись напишу книжку про те, як писати книжки, — а я, либонь, зміг би це зробити, бо працював викладачем цього предмета, поки не звільнився, щоб самому цим займатись, — я повторю те саме. Ні цю, ані якусь іншу, жодної. Я знаю, що є письменники, котрі справді самі пишуть, але я не належу до них. Фактично, коли в мене зникає натхнення і я намагаюсь вибудовувати сюжет, історія, яку я пишу, зазвичай перетворюється на лайно.

— Я щось не второпаю, про що це ти говориш, — сказав Едді.

— Ну, це як… ух, класно!

Патрон, що перекочувався туди-сюди між великим і вказівним пальцями, ніби сам собою підстрибнув і опинився на тильному боці пальців стрільця, почав ходити його ледь тремтячими кісточками.

— Так, — погодився Роланд. — Так і є, хіба ні?

— Так і Джейка ти загіпнотизував на придорожній станції. Таким чином змусив його згадати про те, як його вбили.

«І Сюзанну, — подумав Едді. — Точнісінько таким чином він загіпнотизував Сюзанну, тільки ти про це ще не знаєш, сей Кінг. А може, й знаєш. Може, десь глибоко в душі ти про все знаєш».

— Мене теж намагалися гіпнотизувати, — сказав Кінг. — Фактично, коли я був малим, на Топшемському ярмарку[103] один дядько витяг мене на сцену і намагався змусити, щоб я кудкудакав куркою. Нічого не вийшло. Це було десь в той час, як загинув Бадді Холлі. І Біг Боппер. І Річі Веленс.[104] Тодана! О Дискордія!

Він раптом затрусив головою, ніби прочищаючи її, і перевів погляд від танцюючого патрона на Роландове обличчя.

— Я щойно говорив щось?

— Ні, сей, — Роланд дивився на танцюючий патрон — той рухався вперед-назад, вперед-назад, — і, природно, очі Кінга також повернулися до набою.

— Що відбувається в той час, коли ти створюєш історію? — поцікавився Роланд. — Скажімо, мою історію.

— Вона просто з’являється до мене, — відповів Кінг. Голос його ослаб. Став дрімливим. — Вона співає в мені — це гарний момент, а потім виходить назовні, коли я ворушу пальцями. Але ніколи крізь голову. Крізь пуп виходить чи ще якось. Був такий редактор… гадаю, це був Максвел Перкінс… котрий називав Томаса Вулфа…[105]

Едді розумів, що робить Роланд, і знав, що не варто, либонь, перебивати, але втриматися не міг.

— Троянда, — промовив він. — Троянда, камінь, незнайдені двері.

Кінгове обличчя освітилося радістю, хоча його очі так і не відривалися від патрона, що танцював уздовж пальців стрільця.

— Насправді там камінь, листок і двері, — промовив він. — Але троянда мені ще більше подобається.

Кінга пройняло цілком. Едді здалося, ніби він насправді чує, як зі смокчучими звуками спливає свідомість із цього чоловіка. Йому спало на думку, що така примітивна пригода, як телефонний дзвінок, могла б у цей критичний момент змінити напрямок усього життя. Він підвівся і, попри задубілу, болючу ногу, рухаючись тихесенько, пішов туди, де на стіні висів телефонний апарат. Зачепив пальцями дріт і потяг з силою, аж поки той не тріснув.

— Троянда, камінь, незнайдені двері, — погодився Кінг. — Це міг бути Вулф, авжеж. Максвел Перкінс називав його «божественною еоловою арфою». О, погублений і вітром оплаканий! Усі ті забуті обличчя![106] О Дискордія!

— Як ця історія приходить до тебе, сей? — спитав Роланд тихо.

— Я не люблю нью-ейджерів… прозирання крізь кришталь… усього того спіри-туа-лізму, син-хроні-зації… але вони називають це утворення каналів, а отже… як воно відчувається… як щось усередині каналу.

— Або у промені? — спитав Роланд.

— Усе суще служить Променю, — промовив письменник і зітхнув. Прозвучало це так жахливо сумно, що в Едді аж спина сиротами взялася.

ОДИНАДЦЯТЬ


Стівен Кінг стояв у курному пасмі надвечірнього сонячного світла. Воно освітлювало йому щоку, дугу лівого ока, ямку біля кутика рота. Кожна сива волосина на лівому боці його бороди перетворилася на промінець світла. Він стояв посеред світла, й від цього ту каламутну тінь, що оповила його, було видно ясніше. Дихання в нього уповільнилося до трьох-чотирьох подихів на хвилину.

— Стівене Кінг, ти мене бачиш? — запитав його Роланд.

— Хайл, стрільцю, я бачу тебе дуже добре.

— Коли ти побачив мене вперше?

— Тільки сьогодні.

Роланд цьому помітно здивувався і трохи знервувався. Зовсім не такої відповіді він очікував. Але Кінг продовжив:

— Я бачив не тебе, а Катберта. — Пауза. — Ви з Катбертом розламували хліб і розкидали під шибеницею. Про це йдеться у вже написаній частині.

— Атож, ми це робили. Коли на ній гойдався кухар Гекс. Ми тоді були усього лиш хлопчаки. Тобі цю історію розповів Берт?

Але Кінг не дав відповіді на це.

— Я бачив Едді. Я бачив його дуже ясно. — Пауза. — Катберт і Едді близнюки.

— Роланде, — почав Едді притихлим голосом. Роланд обірвав його, різко мотнувши головою, і поклав кулю, за допомогою якої він гіпнотизував Кінга, на стіл. А Кінг все дивився туди, де вона щойно була, так, ніби продовжував її бачити. Та, либонь, таки й бачив. Порошинки танцювали навкруг його темної кудлатої голови.

— Де ти був, коли побачив Катберта й Едді?

— У повітці, — голос Кінга впав. У нього почали тремтіти губи. — Тітонька посадила мене туди, бо ми хотіли втекти.

— Хто ви?

— Я з моїм братом Дейвом. Нас зловили і привели назад. Усі казали, що ми погані хлопці, негідники.

— І тобі довелося сидіти у повітці?

— Так, і пиляти дрова.

— Це така тобі була кара.

— Так, — у кутику Кінгового правого ока набрякла сльоза. Покотилася йому по щоці, загубившись у бороді. — Курчата мертві.

— Курчата у повітці?

— Так, вони, — за першою сльозою котилися інші.

— Від чого вони померли?

— Дядько Орен каже, курячий грип. У них розплющені очі. Вони такі… трохи лячні.

«А можливо, й зовсім не трохи, — подумав Едді. — Судячи зі сліз на його зблідлих щоках».

— Ти не міг піти з повітки?

— Поки не попиляю дрова — ні. Девід свою частину вже попиляв. Тепер моя черга. На курчатах павуки. Павуки у їхніх тельбухах, такі червоненькі. Як крапочки червоного перцю. Якщо вони перескочать на мене, я захворію на грип і помру. Але потім я повернуся.

— Чому?

— Я стану вампіром. Стану його рабом. Може, його писарем. Його хатнім письменником.

— Чиїм?

— Господаря Павуків. Багряного Короля, в’язня Вежі.

— Боже мій, Роланде, — прошепотів Едді. Його трусило. Що це вони тут таке надибали? Що за гніздо розворушили? — Сей Кінг, Стіве, а скільки було… скільки тобі зараз років?

— Сім, — пауза. — Я упісявся, прямо в штанці. Не хочу, щоб мене кусали павуки. Ці червоні павуки. Але тоді прийшов ти, Едді, і я став вільним.

Він радісно посміхнувся, щоки блищали від сліз.

— Ти сонний, Стівене? — спитав Роланд.

— Атож.

— Засинай глибше.

— Добре.

— Я рахую до трьох. На рахунок три ти западеш у найглибший із можливих сон.

— Добре.

— Раз… два… три…

На слові три голова Кінга похилилася йому на груди. Срібляста нитка слини повисла з його рота, погойдуючись, немов якийсь маятник.

— Отже, дещо ми тепер знаємо, — подивився Роланд на Едді. — Можливо, це щось важливе. Багряний Король торкнувся його, коли він був ще малим, але, мені здається, ми перетягли його на свій бік. Тобто, це ти його перетягнув, Едді. Ти і мій старовинний друг Берт. У будь-якому разі, через це він став доволі особливим.

— Мені було б приємніше почути про власний героїзм, аби я сам про нього хоч щось пам’ятав, — зауважив Едді. — Ти ж розумієш, що, коли цьому Кінгові було сім років, я тоді ще навіть не народився?

Роланд усміхнувся.

— Ка — колесо. Тебе крутить на ньому під різними іменами віддавна. Одне з тих твоїх імен, я гадаю, — Катберт.

— А як розуміти його слова про те, що Багряний Король — в’язень Вежі?

— Не маю ані найменшого уявлення.

Роланд знову повернувся до Стівена Кінга.

— Стівене, як ти гадаєш, скільки разів Господар Дискордії намагався тебе вбити? Вбити і зупинити твоє письмо? Заткнути твого небезпечного рота? Від того першого разу в повітці твоїх тітки з дядьком?

Кінг, схоже, намагався щось порахувати, а тоді похитав головою.

— До фіга, — промимрив він. — Багато разів.

Едді з Роландом обмінялися поглядами.

— І завжди хтось втручався? — спитав Роланд.

— Та ні, сей, не подумай. Я не слабак. Іноді я ухилявся.

Роланд на це видав регіт — звук сухого дрючка, переломленого об коліно.

— Ти розумієш, хто ти такий?

Кінг похитав головою. Закопиливши нижню губу, немов ображене дитинча.

— Ти розумієш, хто ти такий?

— По-перше, батько. По-друге, чоловік. Письменник, по-третє. А тоді — брат. Далі мені нема чого сказати. Гаразд?

— Ні. Не гаразд. Ти розумієш, хто ти такий?

Довга мовчанка.

— Ні, я тобі розказав усе, що міг. Перестань мене розпитувати.

— Я перестану, коли скажеш правду. Ти розумієш, хто…

— Так, добре. Я розумію, на що ти натякаєш. Тобі цього достатньо?

— Поки що ні. Скажи мені, хто…

— Я Ґан, або одержимий Ґаном, не знаю, що саме, та, либонь, тут нема різниці. — Кінг почав плакати. Сльози лилися жахаюче беззвучно. — Але це не Діс, я відвернувся від Діса, я відкидаю Діса, і цього мусило б бути достатньо, але ж ні, ка ніколи не догодиш, старому захланному ка, отак вона сказала, хіба ні? Сюзанна Дельгадо перед тим, як ти її вбив, чи я її вбив, чи Ґан її вбив. Сказала: «Захланне старе ка, як я його ненавиджу». Хто б її не вбив, але саме я змусив її це сказати, я, бо його ненавиджу, отак. Я чиню опір підбуренням ка і буду йому суперечити до самого того дня, коли ввійду на галявину наприкінці шляху.

Роланд, сидячи біля столу, зблід, почувши ім’я Сюзанни.

— А ка так і з’являється до мене, з’являється з мене, я його перекладаю, я змушений його перекладати, ка лізе в мене з пупка, немов стрічка. Я не ка, я не стрічка, воно просто проходить крізь мене, і я його ненавиджу, я ненавиджу все це! В курчатах було повно павуків, ви розумієте, повно павуків!

— Перестань рюмсати, — гримнув Роланд (що характерно, без жодної ознаки співчуття, на подив Едді), і Кінг затих.

Стрілець посидів, поміркував, потім підвів голову.

— Чому ти перестав писати далі історію після того, як я прийшов до Західного моря?

— Ти що, тупий? Тому що я не хочу бути Ґаном! Я відсторонився від Діса, отже, був здатен також відсторонитися й від Ґана. Я кохаю мою дружину. Я люблю моїх дітей. Мені подобається писати історії, але я не хочу писати вашу історію. Вона мене лякає повсякчас. Він шукає мене. Він Око Короля.

— Але відколи ти перестав, то вже ні, — промовив Роланд.

— Ага, відтоді вже ні, відтоді він більше не шукає мене, він мене не бачить.

— Попри все, ти мусиш продовжувати.

Обличчя Кінга скривилося, неначе від болю, а потім розгладилося до попереднього, сонного, стану.

Роланд підняв свою понівечену правицю.

— Розпочнеш з того, як я втратив пальці. Запам’ятав?

— Омари-почвари, — промовив Кінг. — Вони їх відкусили.

— А звідки ти це знаєш?

Кінг хитро усміхнувся і видав тихий звук: шшшшшшух.

— Вітром навіяло, — сказав він.

— Ґан зрушив світ і сам рушив далі, — відгукнувся Роланд. — Це ти хотів сказати?

— Атож, і світ завалився б у прірву Хаосу, якби не велика черепаха. Отак він опинився в неї на спині.

— Так нам повідано, і ми висловлюємо велику подяку тобі. Почни з омарів-почвар, як вони відкушують мої пальці.

— Да-да-джа, да-да шмальці, кляті омари відкусили тобі пальці, — наспівав Кінг і природно розсміявся.

— Так.

— Скількох неприємностей я міг би уникнути, якби ти, Роланде, син Стівена, загинув.

— Я це знаю. І Едді, й інші мої друзі також, — примарна посмішка торкнулася краєчків губ стрільця. — А тоді, після омарів-почвар…

— З’являється Едді, з’являється Едді, — перебив його Кінг, махнувши сонно правою рукою, ніби говорячи, що я сам добре все знаю і не варто Роланду витрачати на це час. — В’язень, Штовхач, Дама Тіней. Швець, мрець і хай йому грець, як каже мій син, — посміхнувся він. — Коли?

Захоплений зненацька Роланд моргнув.

— Коли? Коли? Коли? — Кінг підвів угору руку, і здивований Едді побачив, як тостер, вафельниця та напакована чистими тарілками сушарка здійнялися й попливли в сонячних променях.

— Ти питаєшся в мене, коли тобі розпочинати писати?

— Так. Так. Так!

З дрейфуючої сушарки вистромився ніж. Пролетів через всю кімнату і задрижав, встромившись у стіну, на її протилежному кінці. Та раптом всі речі знов опинилися на своїх місцях.

— Прислухайся до пісні Черепахи, до плачу Ведмедя, — сказав Роланд.

— Пісня Черепахи, плач Ведмедя. Матурин з романів Патрика О’Браяна. Шардик — з романів Річарда Адамса.

— Хай буде так. Якщо ти так кажеш.

— Сторожі Вежі.

— Так.

— Мого Променя.

Роланд подивився на нього прискіпливо.

— Ти певен цього?

— Так.

— Тоді хай буде так. Коли почуєш пісню Черепахи або плач Ведмедя, можеш знову починати писати.

— Коли я розплющую око у твій світ, мене бачить він, — пауза. — Воно.

— Я знаю. Ми намагатимося тебе захищати в такі моменти так само, як збираємось захищати троянду.

Кінг посміхнувся.

— Я люблю троянду.

— Ти її бачив? — спитав Едді.

— Авжеж, так, у Нью-Йорку. Далі по вулиці від готелю «ООН-Плаза». Зазвичай у крамничці делікатесів. Том і Джері. У підсобці. Тепер там пустище.

— Ти розповідатимеш нашу історію, допоки не відчуєш втоми. — наказав Роланд. — Коли вже будеш не в змозі розповідати, коли пісня Черепахи і плач Ведмедя слабшатимуть у твоїх вухах, тоді ти відпочиватимеш. А коли зможеш розпочинати знову, тоді розпочинатимеш. Ти…

— Роланде?

— Сей Кінг?

— Я робитиму, як ти кажеш. Буду слухати пісню Черепахи і кожного разу, як її чутиму, продовжуватиму історію. Якщо житиму. Але ти мусиш теж прислухатися. До її пісні.

— Чиєї?

— Сюзанни. Немовля її вб’є, якщо ти не діятимеш швидко. І слух твій мусить бути гострим.

Едді кинув погляд на Роланда, зляканий погляд. Роланд кивнув. Час було йти.

— Послухай мене, сей Кінг. Нас добре прийняли у Бриджтоні, але зараз ми вже мусимо тебе залишити.

— Так, — відповів Кінг, і промовив він це з таким непідробним полегшенням, що Едді ледь не розреготався.

— Ти стоятимеш там, де стоїш, ще десять хвилин. Розумієш мене?

— Так.

— Потім ти прокинешся. Почуватимешся дуже гарно. Ти не пам’ятатимеш, що ми були тут, хіба що десь у самісіньких глибинах мозку.

— У каналізаційних колодязях.

— У каналізаційних колодязях, хай так. На поверхні ти вважатимеш, що був задрімав. Чудово виспався, прокинувся свіжим. Забереш свого сина й поїдеш туди, куди збирався. Почуватимешся прекрасно. Життя твоє йтиме далі. Ти напишеш купу історій, але кожна з них тією чи іншою мірою буде про цю історію. Ти мене зрозумів?

— Ага, — промовив Кінг вельми схожим на Роландів похмурим голосом, яким той балакає, коли втомлений, — в Едді знову аж мурашки побігли по спині.

— Бо побачене не може бути небаченим. Як і знане не може бути незнаним. — Він помовчав. — Можливо, це не стосується смерті.

— Атож, можливо. Кожного разу, як почуєш пісню Черепахи — якщо ти так сприймаєш ці звуки, — ти знову братимешся до нашої історії. Єдиної справжньої історії, яку ти мусиш розповісти. А ми намагатимемося тебе захищати.

— Я боюсь.

— Знаю, але ми намагатимемося…

— Не в тім річ. Я боюсь, що не зможу закінчити, — він стишив голос. — Я боюсь, що Вежа завалиться і винен буду я.

— Це залежить від ка, не від тебе, — промовив Роланд. — І не від мене. Наразі я задоволений. А тепер…

Він кивнув Едді й підвівся.

— Зачекайте, — заперечив Кінг.

Роланд подивився на нього здивовано.

— Я маю право на поштове відправлення, принаймні одне.

«Говорить, ніби якийсь військовополонений», — здивувався мовчки Едді, а вголос запитав:

— Хто надав тобі такий привілей, Стіве?

Кінг наморщив лоба.

— Ґан? — запитав він. — Це був Ґан? — А тоді, немов сонце раптом освітило туманний ранок, чоло його розгладилося, він посміхнувся. — Та це ж я сам! — промовив він. — Я можу послати листа сам собі… певно, навіть невеличку бандероль… але тільки один раз. — Його усмішка розрослася до простосердого вищиру. — А це все… це немов така чарівна казка, правда ж?

— Авжеж, так і є, — погодився Едді, згадавши скляний палац, на який вони натрапили, той, що біля головної траси в Канзасі.

— Що б ти зробив? — запитав Роланд. — Кому б ти відправив пошту?

— Джейку, — вмент відповів Кінг.

— І що б ти йому повідав?

Голос Кінга став голосом Едді Діна. То не була імітація, то був саме його голос. Едді похолов, почувши свій голос.

— Дад-а-чум, дад-а-ча, — проримував Кінг. — Не переймайся, ти маєш ключа!

Вони зачекали, але більше не прозвучало нічого. Едді поглянув на Роланда, і цього разу настала його черга крутнути пальцями, показуючи, що час їхати. Роланд кивнув, і вони вирушили до дверей.

— Курва, це було так жахливо, аж гидотно, — промовив Едді.

Роланд не відповів.

Едді зупинив його доторком руки.

— Ось що мені подумалося ще, Роланде. Поки він під гіпнозом, може, тобі варто напоумити його, щоб кинув пити й палити. Особливо цигарки. Він же смалить, як той чорт. Ти звернув увагу? В цьому домі, куди, в сраку, не глянь, всюди попільниці.

Роланд виглядав розвеселеним.

— Едді, якщо людина не починає палити, поки в неї цілком сформуються легені, тютюн подовжує життя, а не скорочує його. Саме через це у Ґілеаді курили всі, окрім найбідніших, та навіть і вони, швидше за все, курили якусь свою полову. Тютюн оберігає від хвороботворних випарів, це по-перше. А по-друге, захищає від багатьох небезпечних комах. Це кожен знає.

— Генеральний хірург Сполучених Штатів зрадів би, дізнавшись те, що відомо кожному в Ґілеаді, — сухо відповів Едді. — А як тоді щодо бухла? Припустімо, якогось п’яного вечора він перекинеться на своєму джипі або на трасі його занесе на зустрічну й комусь прямо в лоб?

Роланд розважував недовго, а потім похитав головою.

— Я шпортався в його розумі — по суті, у самому ка — стільки, скільки мені було потрібно. Стільки, на скільки я наважився. Ми тепер змушені будемо наглядати роками в будь-якому… Чому це ти крутиш головою, заперечуєш мені? Це ж з нього сукається наша історія!

— Може, й так, але ми не спроможні наглядати за ним двадцять два роки, хіба що знехтуємо Сюзанною, а я ніколи на це не погоджусь. Тільки-но ми перестрибнемо вперед у 1999 рік, вороття не буде. У цей світ нам вороття не буде.

Роланд якийсь час мовчав, лише дивився на чоловіка, що стояв, спершись задом на кухонний стіл, і спав із розплющеними очима, чуб упав йому на лоба. Через сім-вісім хвилин Кінг прокинеться без жодної згадки про Роланда й Едді… Безумовно, якщо вони вже на той момент зникнуть звідси. Едді не вірив усерйоз, ніби стрілець покине Сюзі напризволяще, але ж він дозволив Джейкові впасти, хіба ні? Дозволив хлопцю колись, давно, впасти в безодню.

— Отже, доведеться йому давати собі раду самотужки, — промовив Роланд, і Едді полегшено зітхнув. — Сей Кінг.

— Що, Роланде?

— Пам’ятай: щойно почуєш пісню Черепахи, ти мусиш відкласти всі свої справи й оповідати цю історію.

— Я так і робитиму. Принаймні намагатимуся.

— Добре.

А тоді письменник промовив:

— Куля мусить бути прибрана з дошки й розбита.

Роланд спохмурнів.

— Котра куля? Чорна Тринадцятка?

— Якщо воно прокинеться, воно може стати найнебезпечнішим у всесвіті. І саме зараз воно прокидається. Десь в іншому місці. Десь в іншому «де» й «коли».

— Дякую тобі за твоє пророцтво, сей Кінг.

— Дад-а-шим, да-я лежу, кулю геть в подвійну Вежу.

На це Роланд відреагував, безтямно похитавши головою.

Едді приклав кулак собі до лоба і злегка вклонився.

— Хайл, словострільцю.

Кінг вимушено посміхнувся, як чомусь недолугому, але не промовив нічого.

— Довгих днів і приємних ночей, — сказав йому Роланд. — Тобі більше не треба думати про тих курчат.

На бородатому обличчі Кінга відбився вираз якоїсь аж щемливої надії.

— Ти правду кажеш?

— Правду кажу. І хай би нам зустрітися знову на шляху раніше, ніж всі ми зустрінемося колись на його кінцевій галявині.

Стрілець розвернувся на підборах і пішов із будинку письменника.

Едді кинув останній погляд на високого, трохи сутулуватого чоловіка, що стояв перед ним, притулившись своїм худим задом до кухонного столу. Едді подумав: «Коли я побачу тебе, Стіве, наступного разу, якщо такий раз настане, борода в тебе буде мало не вся сива й обличчя в зморшках, а я все ще залишатимуся юним. Як у тебе справи з тиском, сей? Нормально, щоб прожити ще двадцять два роки? Сподіваюся, що так. А як там твоя стукалка в грудях? А раку у твоїй родині нема, а якщо є, то чи глибоко він занурений?»

Звісно, не на часі було жодне з цих запитань. Та й будь-які інші теж були не на часі. Дуже скоро письменник почне пробуджуватись і продовжить власне життя. Едді, зачинивши за собою двері, пішов услід за своїм діном у світле надвечір’я. У ньому народилася думка: якщо ка послало його замість міста Нью-Йорка сюди, воно врешті-решт добре знало, що робить.

ДВАНАДЦЯТЬ


Опинившись біля водійських дверцят машини Джона Каллема, Едді подивився поверх її даху на стрільця.

— Ти помітив ту тінь навкруг нього? Оте чорне марево?

— Так, тодана. Дякувати твоєму батькові, вона ще слабенька.

— Що таке тодана? Звучить, як тодеш.

Роланд кивнув.

— Це інша форма того самого слова. Означає «торба смерті». Кінга помічено.

— Господи!.. — вигукнув Едді.

— Вона ще слабенька, я ж тобі кажу.

— Але ж вже є.

Роланд відчинив дверцята.

— Ми нічого з цим зробити не можемо. Ка саме відмічає час кожного чоловіка і жінки. Поїхали, Едді.

Але тепер, коли вони вже готові були їхати геть, Едді аж ніяк цього не хотілося.

Заважало якесь відчуття, ніби щось вони не завершили з сеєм Кінгом. І ще йому ненависна була сама думка про ту чорну ауру.

— А як щодо Черепахової алеї і нахожих? Я маю на увазі, якщо попитати його…

— Ми самі її знайдемо.

— Ти певен? Бо, я гадаю, нам туди треба їхати.

— Я теж так думаю. Рушаймо. Попереду в нас купа роботи.

ТРИНАДЦЯТЬ


Тільки-но задні вогні старенького «форда» зникли за поворотом під’їзної алеї, як Стівен Кінг розплющив очі. Першим чином поглянув на годинник. Майже чотири. Він мусив би виїхати по Джо ще десять хвилин тому, але цей короткий сон пішов йому на користь. Почувався він пречудово. Свіжим. Очищеним у якийсь дивний спосіб. Він подумав: «Якби кожен післяполуденний сон міг таке творити, спання вдень стало б державним законом».

Може, й так, але Бетті Джонс вельми занепокоїться, якщо о пів на п’яту не побачить, як його «черокі» в’їжджає до її двору. Кінг узявся за телефон, щоб подзвонити їй, але чомусь не зміг відірвати погляду від блокнота на полиці. Його сторінки зверху прикрашав напис ТЕЛЕФОНУЙМО ВСІМ БАЛАКУНАМ. Скромний даруночок від однієї з її сестер.

Знов той відсутній вираз з’явився на його обличчі. Кінг розкрив блокнот і вхопив ручку, що лежала поряд. Нахилився і написав:

Дад-а-чам, дад-а-ча, не переймайся,


ти маєш ключа.



Якийсь час він уважно дивився на написане, а потім додав:

Дад-а-чад, дад-а-схрони, дивись, Джейку!


Ключ червоний!



Знов зробив паузу, а тоді завершив:

Дад-а-чам, дад-а-гуч,


дайте хлопчику пластиковий ключ!



Він дивився на щойно написане зі щирим замилуванням. Ледь не з почуттям закоханості. Боже праведний, як же йому було хороше! Ці фрази не мали ніякого сенсу, але писання їх подарувало йому таке шалене задоволення, ледь не екстаз.

Кінг вирвав аркуш із блокнота.

Зіжмакав його в кульку.

Кинув до рота.

На мить той застряг у нього в горлі, а тоді — гульк! — він його проковтнув. Діло зроблено! Він схопив

(ад-а-ча)

з полички ключа від джипа (дерев’яна поличка сама була зроблена у формі ключа) і поспішив надвір. Забере Джо, повернеться з ним сюди, спакує речі, а повечеряють вони у Мікі Кі в Південному Перисі. Уточнення — у Мікі Ді. Йому здавалося, він самотужки зжер би зараз парочку королівських гамбургерів. І смаженої картоплі обов’язково. Чорт! Але ж як гарно він почувається.

Виїхавши на Канзас-роуд, він повернув у бік міста і ввімкнув радіо, там «Маккойз» співали «Тримайся, Слупі»[107] — і це було чудово. Думками він ширяв деінде, як це часто з ним траплялося під звуки радіо, і тут він вловив себе на тому, що йому чомусь набрели в голову персонажі однієї його старої історії, що мала назву «Темна вежа». Їх там залишилося небагато; йому згадалося, що більшість із них він повбивав, навіть хлопця. Мабуть, не знав, що з ним далі робити. Зазвичай так і позбавляєшся персонажів, бо просто не второпаєш, що з ними робити далі. Як же його звали, чи не Джек? Ні, так звали навіженого татуся з «Сяйва».[108] Хлопця з «Темної вежі» звали Джейк. Найвдаліше ім’я для історії з мотивами вестерна, просто тобі ніби хтось з романів Вейна Д. Оверголсера або Рея Хогана.[109] А чи можливо повернути Джейка до тієї історії, хоча б як привида? Та звісно ж, він зможе це зробити. Що добре в історіях про надприродне, відзначив собі Кінг, так це те, що ніхто в них не мусить умирати насправді. Кожен завжди може повернутися. Як той Варнава Коллінз у «Темних тінях». Варнава Коллінз[110] був вампіром.

— Той хлопець міг би повернутися як вампір, — промовив Кінг і розсміявся. — Начувайся, Роланде, обід подано, і цим обідом будеш ти!

Але щось відчувалося в цьому не те. А що саме? Нічого не спало на думку, але це не проблема. Згодом щось придумається. Можливо, коли він найменше цього чекатиме; коли годуватиме кицьку, або мінятиме пелюшки немовляті, або просто сумно гулятиме, як про це писав Оден[111] у своєму вірші про страждання.

Але сьогодні ніяких страждань. Сьогодні він почувається пречудово.

Ага, називайте мене просто Тоні Тигром.[112]

По радіо «Маккойз» поступилися ефіром Трою Шонделлу, котрий заспівав «Цього разу».[113]

А та «Темна вежа» справді починалася як доволі цікава річ. Кінг подумав: «Може, мені варто пошукати її, коли повернуся з півночі? Переглянути».

Непогана ідея.


ЗАСПІВ:

Комала-ком-сі.


Гукаймо Єдиного, що створив нас усіх,


Чоловіків створив і створив дівчат,


Створив великих Він і створив малих.




ВІДСПІВ:

Комала-ком-сі.


Створив великих Він і створив малих.


Та все ж у долі в руці нагай свій.


Жене, де схоче, нас хоч одного, хоч усіх.



Дванадцятий куплет


ДЖЕЙК І КАЛЛАГЕН


ОДИН



Дону Каллагену часто снилося його повернення до Америки. Зазвичай сни починались з того, що він прокидається під високим, безкраїм небом пустелі, яким пливуть оті пухнасті хмари, що їх бейсболісти називають «янголами», або у своєму парафіяльному ліжку в місті Салемз-Лот, штат Мен. Не було різниці, в якій саме місцині це відбувалося, його завжди переповнювало почуття полегшення, і відразу ж діяв базовий інстинкт — помолитися.

— О Господи, дякую Тобі. Спасибі, Господи, за те, що це був лише сон і я нарешті прокинувся.

Зараз він не спав і не мав щодо цього жодних сумнівів.

Він зробив великий оберт у повітрі, побачивши, що такий же точно попереду нього робить Джейк. Загубив одну сандалію. Почув скиглення Юка і протестуюче гримання Едді. Почув клаксони таксі — цю піднесену вуличну музику Нью-Йорка, — а крім того, почув ще дещо: проповідника. Судячи з голосу, той уже гнав по повній. Принаймні на третій швидкості. Можливо, на форсажі.

Пролітаючи крізь Незнайдені Двері, Каллаген вдарився щиколоткою об одвірок і відчув вибух пекучого болю. Тепер його кісточка (і взагалі нога в тому місці) заніміла. Дзвоники тодешу дзеленчали прискорено, ніби платівка на 33 1/3 об/хв програвалася зі швидкістю 45 об/хв. Його проштовхнуло крізь супротивні повітряні течії, і раптом, замість гнилої атмосфери Печери дверей, він вдихнув запах бензину й автомобільних вихлопів. Спершу вулична музика, тепер вуличні парфуми.

Якусь мить існувало два проповідники. Позаду ревів Хенчик: «Тримайтеся, двері відчиняються!», а попереду волав другий:

«Славімо ГООСПОДА, брати мої, істинно славімо ГООСПОДА на Другій авеню!»

«Знову двійня, — зринуло в голові Каллагена, часу на цю думку вистачило, а тоді двері позаду нього захряснулись і лишився тільки один Божий закликайло на Другій авеню. Каллаген ще встиг подумати: — Ласкаво просимо додому, сучий сину, вітаємо тебе з поверненням до Америки». І тут-таки приземлився.

ДВА


Гепнувся він добряче, загальмувавши на руках і колінах. Останні трохи захистили джинси (хоча й самі подерлися), а от з обідраних покриттям тротуару долонь, як йому здалося, зліз не менш ніж акр шкіри. Почув спів троянди, потужний і безтурботний.

Каллаген перекинувся на спину і, щирячись від болю, подивився в небо, підніс собі до обличчя скривавлені, сверблячі долоні. З лівої руки йому на щоку скрапнула кров, мов сльоза.

— Звідки ти, курва-мама, взявся тут, мій друже? — здивувався одягнений в якусь сіру робу негр. Схоже, він був тут єдиним, хто зауважив драматичне повернення Дона Каллагена до Америки. Вирячивши очі, він дивився на розпластаного на тротуарі чоловіка.

— З Країни Оз, — промовив Каллаген і сів.

Руки йому невимовно пекло, а тепер ще й щиколотка очуняла, почала жалітися голосними няв-няв-няв зойками болю, що перфектно синхронізувався з його прискореним серцебиттям.

— Давай, хлопче, йди собі. Зі мною все гаразд, катай звідси.

— Як скажеш, братчику. До скорого.

Чоловік у сірій робі — якийсь трудар щойно після зміни, подумав Каллаген — рушив геть. Лише подарував Каллагенові останній погляд — все ще дивуючись, але вже з зародками сумнівів щодо побаченого, — обійшов невеличкий натовп, що слухав вуличного проповідника, і зник з очей.

Каллаген звівся на ноги і зійшов на одну зі сходинок, що вели до входу в «Хаммаршольд-Плазу», роздивляючись, чи нема де Джейка. Не побачив його ніде. Подивився в інший бік, чи не побачить Незнайдених Дверей, але вони, звісно, вже зникли.

— А тепер слухайте мене, друзі! Слухайте, я кажу, Бог, я кажу, Бог — це любов, я хочу почути від вас алілуя!

— Алілуя, — промовив хтось з вуличного натовпу, не так щоб дуже вкладаючись душею у цей вигук.

— Амінь кажу вам, дякую вам, братове! А тепер слухайте, бо тепер надійшов час ВИПРОБУВАННЯ для Америки, і Америка ПРОВАЛЮЄ це ВИПРОБУВАННЯ! Ця країна потребує БОМБИ, не нової вбив-чо-ї, а БОГА-БОМБИ, я питаю вас, де ваше алілуя?

— Джейку! — крикнув Каллаген. — Джейку, де ти? Джейку!

— Юк! — це був голос Джейка, він лементував щосили. — Бережися, Юку!

Почулося скиглення, тривожний гавкіт, який Каллаген будь-де впізнав би. Відтак верещання заблокованих коліс.

Клаксон.

І глухий грюк.

ТРИ


Каллаген забув про забиту щиколотку й пекучі долоні. Оббіг тих людей, що скупчилися перед проповідником (усі вони, як один, обернулися до проїжджої частини, і проповідник теж обірвав свою промову), і побачив Джейка, той стояв на Другій авеню перед жовтим таксі, що встигло зупинитися за якийсь дюйм від його ніг. З-під задніх коліс все ще курився синюватий димок. Обличчя шокованого водія витягнулося в бліде О. Між ногами в Джейка зіщулився Юк. Як на Каллагена, пухнастик-шалапут виглядав лиш дещо ошелешеним, а так з ним все було гаразд.

Знову грюкнуло, і знову грюк. Це Джейк молотив кулаком по капоту таксі.

— Срака сліпа! — волав Джейк до блідого витягнутого О по той бік лобового скла. Грюк. — Чому ти… — Грюк! — Не дивишся… — ГРЮК! — Куди ти, придурку, ЇДЕШ! — ГРЮК-ГРЮК!

— Ану віддяч йому, сракопуде! — гукнув хтось з того боку вулиці, де зо три десятки роззяв уже зібралися подивитися на забаву.

Відчинилися двері таксі. Звідти виліз височенний гелікоптер у довгій африканській сорочці дашикі — так вона називається, пригадав Каллаген, — у джинсах і величезних мутантських кросівках з бумерангами по боках. На голові мав феску, яка додавала його й без того значному зросту якоїсь аж екстремальної височини. Каллаген прикинув на око, що в цьому жахливому бородані, котрий вовком втупився у Джейка, десь футів шість з половиною. У Каллагена йойкнуло всередині, він заспішив у напрямку назріваючої сутички, почалапав, ледь свідомий того, що одна нога в нього боса. Вуличний проповідник теж рушив туди, де розвивався скандал. За цією машиною на перехресті стало інше авто, його водій, котрому було байдуже все, окрім його власних планів на цей вечір, натиснув на сигнал обома руками. — ВУУУААААНННННК!!! — і висунувся з віконця, заволавши:

— Їдь, Абдул, ти загородив усю дорогу.

Джейк не звертав уваги. Він був украй розлючений. Цього разу гепнув по капоту обома зчепленими докупи кулаками, геть-чисто як той Ратсо Різзо в «Опівнічному ковбої».[114]

— ГРЮК! Ти ледь не задавив мого друга, придурок ти, ти хоч коли-небудь дивишся… — ГРЮК! — Куди ЇДЕШ?

Не встиг Джейк знову гепнути зчепленими кулаками об капот таксі — що він вочевидь збирався робити, аж допоки не отримає сатисфакції, як водій ухопив його за праве зап’ястя.

— Перестань, ти, нікчемний панку! — закричав водій злющим і на диво високим голосом. — Я тобі кажу…

Джейк зробив крок назад, вириваючи руку з пальців водія. І враз, блискавичним рухом, якого й Каллаган не встиг зауважити, вихопив з кобури в себе під пахвою «рюгер» і приставив до водійського носа.

— Що ти сказав? — напосідався Джейк на того. — Що ти мені сказав? Так ти визнаєш, що їхав занадто швидко і ледь не задавив мого друга? Ти скажеш мені, що не хочеш померти отут, просто посеред вулиці, з діркою в голові? Що ти мені на це скажеш?

Жінка на протилежному тротуарі — чи то через те, що побачила револьвер у руці Джейка, чи то нюхом відчувши його вбивчий запал — заверещала і кинулась навтьоки. А вслід за нею ще кілька людей. Решта скупчилися на бровці, передчуваючи запах крові. Неймовірно, один з них — юнак у надітому задом наперед кашкеті — гукнув:

— Давай, пацан! Провентилюй цього верблюжого жокея!

Водій відступив назад на два кроки, очі в нього вибалушилися. Руки він підняв до плечей.

— Не стріляй у мене, хлопчику! Прошу!

— Тоді скажи, що ти вибачаєшся! — проревів Джейк. — Якщо хочеш жити, благай в мене прощення! І в нього! І в нього!

Лице в Джейка було мертвотно-біле, окрім маленьких рожевих цяток на вилицях. Очі широко розплющені й вологі. Дон Каллаген найкраще бачив те, що йому подобалося найменше: як тремтіло дуло «рюгера».

— Кажи, що тобі дуже шкода, що ти так їхав, ти, безвідповідальний мазефакер! Давай, кажи, зараз же! Зараз же!

Юк заскиглив і промовив «Ейк!»

Джейк подивився вниз на нього. Скориставшись цим, водій вхопився за револьвер.

Каллаген цілком пристойно зацідив йому з правої, і водій розпластався на передку своєї машини, феска злетіла йому з голови. Водій, що був зупинився позаду, мав достатньо місця, щоб об’їхати переднє таксі з будь-якого боку, але він так і стояв, продовжуючи давити на клаксон і волати: «Їдь уже, приятелю, давай, їдь!» Дехто з глядачів з того боку Другої авеню навіть зааплодували, ніби перед ними розгортався спортивний бій у Медисон Сквер Гарден,[115] і Каллаген подумав: «Це ж не місто, а геть-чисто божевільня. Знав я це й раніше, та призабув, чи тільки зараз зрозумів?»

Вуличний проповідник, чоловік з бородою і довгим білим волоссям, що розсипалося йому по плечах, стояв тепер біля Джейка, і коли Джейк хотів було знову націлити свого «рюгера», він неспішно, делікатно поклав руку на зап’ясток хлопця.

— Заховай зброю до кобури, — сказав він. — Прибери її геть, Ісусом тебе благаю.

Джейк поглянув на нього й побачив те, що нещодавно бачила Сюзанна: чоловіка, страшенно схожого на Хенчика з роду манні. Джейк засунув револьвер назад до кобури, тоді нахилився і підняв Юка. Пухнастик заскавулів, потягнувся до Джейкового обличчя своїм писком на довгій шиї і почав лизати хлопцеві щоку.

Тим часом Каллаген, узявши водія за руку, повів його до кабіни. Він намацав у себе в кишені і тицьнув водію в руку десятидоларову купюру, либонь, половину з усіх тих грошей, що вони примудрилися зібрати перед тим, як вирушити у це веселе сафарі.

— Все, край, — сказав він водію, сподіваючись, що промовляє це заспокійливим тоном. — Без пошкоджень, без образ, їдь собі своєю дорогою, а він піде своєю… — А тоді, поза кабіну, гаркнув на того, що без упину давив на клаксон. — Ти, член невмиваний, сигнал у тебе працює, дай врешті йому перепочинок та перевір свої фари.

— Цей малий байстрюк наставляв на мене зброю, — сказав таксист. Помацав голову, чи є на ній його феска, і не знайшов.

— То всього лише модель, — заспокійливо приказував Каллаген. — Як ото кожний може зібрати собі з іграшкового набору. Воно навіть дробинками не стріляє. Я тебе запевняю, що…

— Агов, друже! — вигукнув вуличний проповідник, а коли таксист обернувся до нього, проповідник вручив тому вицвілу червону феску. Приладнавши її собі на голову, таксист, схоже, став більш схильним до примирення. Навіть розважливішим, ніж після засунутої йому в руку Каллагеном десятки.

Той, що був зупинився позаду нього, знову натиснув на клаксон свого старого крокодила-«лінкольна».

— Та хоч вкуси мене за задній бампер, ти, мавпи шматок! — крикнув йому таксист, і Каллаген просто вибухнув сміхом. Він рушив у бік «лінкольна». Таксист хотів було приєднатися до нього, але Каллаген поклав руки йому на плечі і зупинив.

— Дозволь мені владнати справу. Я духовна особа. Змушувати лева спокійно лежати поряд з ягням — це моя робота.

Вуличний проповідник підійшов уже достатньо близько, щоб почути ці слова.

Дже