Book: Лазарит



Лазарит

Симона Вілар

Тінь меча

Лазарит

Передмова

Історія без масок

Авторка цього роману не має особливих літературних премій, не належить до жодних творчих спілок і взагалі маловідома в літературних колах. Але якщо поцікавимося, хто ж найуспішніший із сучасних українських письменників, кого найбільше читають і чиї книжки найактивніше купують, то виявиться, що на першому місці в десятці лідерів саме вона – Симона Вілар, наклад книжок якої давно перевищив мільйон примірників.

Жанр її нового роману «Лазарит» – історичні пригоди, що межують з альтернативою історією, коли один-єдиний яскравий персонаж затьмарює безліч героїв, а суха історія присмачена екзотичними спеціями авантюрно-пригодницького кшталту. Так, герой цього твору Мартін – нащадок християнських паломників у Святу землю, дитиною викуплений з притулку в Константинополі єврейським рабином для подальшого захисту його гнаного народу. Це, безперечно, трікстер, мандрівник і благородний лицар, довкола якого вирують події офіційної історії. Іноді йому навіть доводиться ховатися під маскою прокаженого воїна-лазарита, щоб підстьобнути караван сюжету. Гармонія вимислу з історією виникає, коли нудна біографічно-фактографічна лінія розсипається барвистим садом розмаїтих стежок-доріжок, які передбачають захопливі пригоди. Здається, що у терпкому романному вариві «Лазариту» чи не вперше в нашій романістиці від часів «Людоловів» Зінаїди Тулуб і «Роксолани» Павла Загребельного авторський ентузіазм реалізувався в описі малознаних подій.

Роман «Лазарит» гарантує читачеві справжній бенкет уяви, що передбачає участь у карколомному сюжеті як вигаданих героїв, так і історичних осіб, чиї імена породжують солодку музику сюжетної симфонії: Людовік VII і Генріх ІІ, Маргарита Французька і Сибілла Єрусалимська, Вільгельм Нормандський і Готфрід Бульйонський. Загалом це грімка суміш часів ХІІ століття, у якій архаїчна германсько-скандинавська міфологія не поступається містиці арабського світу, франко-європейській романтиці й турецько-єгипетській екзотиці. У трагічній епопеї часів Третього хрестового походу, очолюваного Ричардом Левине Серце, задіяні імператори і королі, магістри і священики, класичні лицарі тамплієри і решта етнографічного воїнства на кшталт безжальних сельджуків, мамлюків і асасинів.

Попри це тішить уяву широка географія роману, адже Симона Вілар вишиває по історичній канві власний візерунок сюжету, в якому стародавня історія Візантії і Палестини, Кіпру і Сицилії, Туреччини і Єгипту наповнюється «живим» життям героїв, складними долями, родинними історіями та химерними перипетіями. Але якщо концепція «ключового факту» в історії передбачає суто матеріальну деталь, спроможну змінити хід світової історії, то в «Лазариті» цей інгредієнт має суто духовний характер. Кохання – ось що рухає сонце і світила романного всесвіту. Любов-зрада, любов-ненависть і любов-пристрасть не просто надають яскравого емоційного забарвлення історії змов, інтриг і ворожнечі часів Третього хрестового походу, а й творять окремішній світ людських стосунків, без яких жодна історія не має сенсу. Тим паче якщо це історія масок, за якими ховаються святі і прокажені, королі і жебраки нашої далекої минувшини.

Ігор Бондар-Терещенко


Лазарит

Пролог

Березень 1167 р. Константинополь. Передмістя Пера[1]

За хвилями Золотого Рогу – затоки на території одного з константинопольських передмість Пера – селилися переважно осілі в столиці ромеїв християни латинського обряду. Саме тут заснували свою прецепторію[2] і госпітальєри, лицарі-монахи ордену Святого Івана. Вони поселяли в себе прочан із Західної Європи, допомагали їм; створили тут власну лікарню й навіть невеличкий сиротинець.

Одного погідного весняного дня сестра Софія[3] вивела вихованців притулку на прогулянку у дворик прецепторії. Дітей було небагато, вони швендяли довкола калюж від нещодавнього дощу. Укутані в грубі коричневі плащики, дітлахи скидалися на стручки гороху.

І все-таки одна дитина вирізнялася з-поміж решти. Малюка не цікавили ні тріщини в цегляних стінах двору, куди всі намагалися запхнути підняті із землі трісочки, він не намагався наполохати голубів, які воркотіли на огорожі, а, завмерши посеред двору, замислено й зосереджено спостерігав за хмарами, що пропливали небокраєм. Його очі були такі лазурово-блакитні, начебто високе небо відбивалося в них, осяваючи мрійливим світлом бліде дитяче личко.

– Який дивовижний малюк, – промовив, спостерігаючи за мрійливим дитинчам, єврей Ашер бен Соломон, котрий щойно вийшов із прецепторії, де сплачував за право проживання біля її кордонів.

Сестра Софія, гладка, грубувата на вигляд жінка, яка вочевидь нудьгувала серед цих понурих стін, умить здогадалася, про кого каже цей нехрист, і залюбки підтримала розмову:

– Це наш Мартін. Поруч зі смаглявими підкидьками місцевих вірмен і греків, цей – ну чистісіньке тобі янгелятко! Відразу видно шляхетну кров.

– То він не син невідомих батьків? – поцікавився Ашер.

Сестра Софія подивилася скоса на вікна прецепторії і, переконавшись, що за ними не стежать, вирішила потеревенити з цим сутулуватим євреєм-бороданем, аби хоч трохи розігнати напосілу на неї нудьгу.

– Хоч ти, Ашере, і ґендлярська душа, та я все одно скажу: під вікнами сиротинця Святого Івана Мартін опинився не як нікому непотрібний знайда, котрого слід позбутися. Достойна людина доручила опікуватися ним – варанг,[4] служитель імператорського палацу. Точніше, колишній служитель, – додала вона, суворо стиснувши тонкі вуста.

Єврей Ашер дивився на неї, лагідно усміхаючись, і чекав продовження розповіді, тому вона почала пояснювати:

– Мартінового батька звали Гоконом Ґаутсоном, а дружину називали Еліна Біла Лебедиця. Вона й справді нагадувала дивовижну птаху – інакше й не скажеш. Таким світленьким і яснооким Мартін удався в неї.

– Які ж усе-таки химерні імена в тих північних дикунів, – неуважно кинув єврей, не відводячи пильного погляду від мрійливого малюка.

– Авжеж, юдею, – охоче закивала сестра Софія. – Дивовижно, що вони з такими ось іменами шанують Ісуса Христа і Діву Марію. Але таки шанують, інакше ми б не погодилися залишити в себе Мартіна. Ти маєш знати, Ашере: ці шведи і датчани, які вирушають на прощу у Святу землю, часто залишаються тут, у Константинополі, на щедрих хлібах імператора ромеїв,[5] що в жодне порівняння не йдуть з їхніми північними статками. Так і Мартінові батьки. Гокон Ґаутсон почав служити варангом при дворі, але згодом йому наказали вирушати на північ, аби для служби привезти ще своїх земляків. А виїжджав він саме тоді, коли пані Еліна от-от мала народити. І де йому було залишити дружину, як не в нас? Не серед ромейських же схизматиків, які не визнають влади намісника Святого Петра!

І вона демонстративно перехрестилася на латинський кшталт – усією долонею.

– Отже, пані Еліна народила сина тут, у стінах вашого шанованого шпиталю, – замислено мовив Ашер бен Соломон. – І, схоже, померла під час пологів, якщо дитя досі живе в сиротинці?

На круглому, ледь пошрамованому віспинами обличчі сестри Софії промайнуло здивування.

– Правду кажуть, що варто єврею слово мовити, а решту він і сам домислить…

І вже хотіла відійти, але єврей притримав її за поділ.

– Не гнівайтеся, пані, на недолугого єврея! Просто я подумав, що батьки не покинули б дитину разом із сиротами в притулку. Нехай навіть вона належить такому шанованому ордену, добрі діяння якого достойно оцінити може лише небо.

Похвала ордену госпітальєрів полестила Софії, і вона підтвердила, що Еліна Біла Лебедиця справді померла від пологової гарячки.

– А ми, сестри, назвали дитинку Мартіном, адже народився хлопчик одинадцятого листопада, в день пам’яті Святого Мартіна Турського. Сталося це чотири роки тому.

– Чотири роки тому, – замислено повторив Ашер бен Соломон. – О, пані Софіє, ви так добре все пам’ятаєте. Правду кажу: для ордену ви – достойна помічниця.

І притиснувши обидві руки до кучерявої бороди, що спадала на груди, він ґречно вклонився.

Сестра Софія гордовито підвела підборіддя:

– Так, на пам’ять не скаржуся. Тому не забула, що, від’їжджаючи, Гокон зробив чималий внесок у прецепторію, щоб його дружина і майбутня дитина ні в чому не мали потреби. Але від нього досі немає жодної звістки. Недаремно отець прецептор каже, що якби шляхетний Гокон вирушив на кораблі навколо Європи, це було б значно безпечніше. Однак він поїхав через землі Русі з їхніми безперервними війнами,[6] де людині згинути так само легко, як кефалі на затоці Золотий Ріг опинитися в рибальській сітці. Ми вже й не сподіваємося, що він повернеться за сином. Ну, а Мартін… Усе-таки християнська душа, ось і росте тут, поки не вирішимо, що з ним робити далі.

Ашер бен Соломон уважно слухав співрозмовницю й досі не відводив очей з маленького Мартіна. Діти з притулку весело борюкалися, гасали, штурхалися і випадково один із них, біжучи, штовхнув хлопчину, той упав, каптурик із нього злетів і стало видно світле пухнасте волосся. Решта дітей реготали, не давали малому звестися. Але син варанга не заплакав навіть тоді, коли його оббризкали водою з калюжі. Мартін був наймолодший, діти з нього неприховано знущалися, однак хлопчик лише відвертався, мовчки підводився й не плакав, навіть коли його знову збили з ніг.

Сестра Софія і не збиралася втручатися, щоб угамувати бешкетників, вона й далі теревенила з євреєм. Розповіла, що кошти, залишені на утримання дитини, давно витрачено, малюк живе тут лише з милосердя, як звичайнісінький підкидьок. А це досить обтяжливо, адже серед схизматиків-ромеїв не надто багато охочих пожертвувати копійчину на сиротинець Святого Івана.

Ашер зрозумів натяк, витягнув капшука і простягнув госпітальєрці кілька срібняків.

– Іваніти[7] завжди добре ставилися до нещасного народу, що потерпав від гонінь. Тому прийміть цей скромний дар, високоповажна пані. Думаю, ви знайдете, як це використати найдостойніше.

І купець повернувся так, щоб із вікна прецепторії, у якому саме з’явився один із братів, було видно, як Софія бере в нього гроші. Потім Ашер бен Соломон пішов до воріт, і, вже зачиняючи хвіртку, ще раз швидко, але пильно глянув на світленького блакитноокого хлопчика, який дуже відрізнявся від смаглявих і темноволосих дітей із притулку.

Будинок Ашера бен Соломона був розташований у передмісті Галата, де й належало оселятися константинопольським євреям. Жили вони осібно, переймаючись лише торгівлею та проблемами своєї общини. Християни їх уникали й рідко з’являлися в тому кварталі. Проте це не завадило Ашерові довідатися, що сестру-госпітальєрку Софію було затримано на привласненні отриманих від нього грошей. Тому з посади доглядачки сиротинця її перевели працювати скотаркою на ферму, розташовану за межами столиці маєтків, що належали ордену.

А ще тижні за два в прецепторію приїхав високий рудий юнак, який мав скандинавську зовнішність, а грецькою розмовляв із варварською вимовою. Назвався Ейріком Еріксоном та повідомив, що прибув із Норвегії, з округу Сонґ, і, за наказом свого дядечка Гокона Ґаутсона, збирається забрати з Дому ордену його дружину фру Еліну та їхню дитину.

Отець-прецептор особисто спілкувався з рудим норвежцем. Він розповів, що дружина шляхетного варанга померла під час пологів, і поцікавився, чому Гокон не приїхав за сином особисто. З’ясувалося, що Гокон Ґаутсон не спроможний приїхати до Константинополя, оскільки його серйозно покалічено в битві, але він наказав небожеві Ейріку розрахуватися з орденом і забрати дружину та сина.

Потім неотесаний зайда поклав на стіл перед прецептором зо два звабливо дзенькотливі капшуки з монетами, сказавши, що коли вже фру Еліна померла, то його обов’язок – подбати про Гоконового сина. Він забере його якнайшвидше. Адже вітер ходовий для плавання, і корабель, що чекає на Ейріка в гавані, негайно повертатиметься.

Прецептор не заперечував. Після того як маленький Мартін вислухав напучування й дістав благословення в далеку путь, рудий норвежець узяв його за руку і вони покинули Орденський дім госпітальєрів.

Переконавшись, що за ними не стежать, Ейрік повів малого в найближчий генделик і нагодував його густою м’ясною юшкою. Для себе ж звелів принести глечик вина та шмат свинячого стегна.

– Але ж ти й тишко, – бурчав норвежець, угризаючись міцними зубами у в’ялене м’ясо. Хоча потайки тішився, що вочевидь клопоту цей хлопчисько не завдасть. – І не скажеш, що ти син славного ярла! Погано, до речі, що він так довго не подавав вам із матінкою звісточок та підтримки, але ж він і справді міг десь полягти. Така у воїнів планида. Однак уже буде кому про тебе подбати. Не тремти, пуцьвірінку, не пропадеш…

Говорячи, Ейрік невтомно налягав на густе й темне хінське. Слова ставали дедалі невиразніші, і, врешті-решт, він захропів, упустивши вогненно-руду голову на обшкрябаний різномовними написами дощаний стіл.

У шинках Галати з такого не дивувалися. Оскільки ж в Ейріка, незважаючи на молодість, були достоту богатирські рамена, а на паску висів довгий меч із хрестоподібною гардою, ніхто не наважився його потурбувати.

Зацікавлено, але без остраху роздивляючись відвідувачів генделика, Мартін просидів біля свого «дядечка» до самісінького вечора. Люди приходили та йшли, їли, пили, сварилися, бешкетували. На них з Ейріком ніхто не зважав, аж поки геть споночіло. І вже тоді, у непевному світлі олійної лампи, за стіл підсіли два огидних волоцюги й почали трусити норвежця, устромляючи лаписька в його шкіряну торбину.

Не знаючи, як розбудити рудого велетня, збентежений Мартін зробив дуже просто – вгризся йому в руку. Зірвавшись із громовим ревищем, Ейрік перекинув стіл і, хоч шахраї мерщій кинулися навтьоки, таки встиг надавати одному пройдисвітові копняків під кощавий зад.

– Я що, трохи закуняв? – поцікавився норвежець, дико поводячи налитими кров’ю очима. – А ти… отже, ти, малюк, не накивав п’ятами?… Це чудово! Інакше відгріб би я від нашого благодійника… А він і справді благодійник, якщо так перейнявся твоєю долею. Дарма, що таких, як він, звуть юдейськими псами, котрі розіп’яли Христа, – присягаюся богами старої батьківщини, з цією людиною цілком можна мати справу… А зараз, Мартіне, – у путь!

Здоровило стиснув своєю величезною клешнею малесеньке рученятко, і вони вийшли в густі сутінки.

Мало хто бачив, як у цілковитій темряві високий, щільно закутаний у плащ чоловік і дитина в грубій накидці з гострим каптуром увійшли повз плутані лабіринти провулків Галати у квартал, де на багатьох дверях було зображено зірку Давида, і постукалися в одні з них, сховані в затінку під дерев’яною, обплетеною виноградом перголою.

По той бік стишено пролунало якесь запитання, і, щойно Ейрік проказав умовлені слова, двері стрімко відчинилися.

Мартін побачив сутулуватого чоловіка: довгобородого, з темним кучерявим волоссям по плечі і в пласкій шапочці, що дивом трималася на потилиці. У його руках кадив полумисок із запаленим ґнотом. Полум’я колихалося, кидаючи відблиски на смагляве видовжене обличчя з хрящуватим, горбатим носом.

– Нехай благословить праотця Авраама володар неба і землі! Я вже подумав, що ти згубив дитину, рудий пройдисвіте Ейріку!

– Таке скажете, превелебний ребе! – загундосив норвежець. Усе зробив, як звеліли. Хоча того, що напророчили цьому хлопчині норни,[8] все одно не змінити. Навіть вам, пане Ашере бен Соломон.

Єврей на це промовчав і схилився до хлопчиська, який серйозно та насторожено дивився на нього синіми, мов крижинки, очима. Проте малий запросто дав узяти себе за руку і повести всередину будинку.

– Хаво, швидше йди сюди, Хаво! – гукнув Ашер, піднімаючись сходами. – Ейрік привів того християнського хлопчика, про якого я тобі казав.

Мартін побачив на сходовому майданчику високу вродливу жінку у світлих шатах із немовлям на руках. Угледівши, що її чоловік тримає за руку білявого хлопчика, вона зійшла вниз і, усміхаючись, зазирнула малому в лице.

– Який блакитноокий! І красивий, – додала вона, кладучи долоню на світлу Мартінову маківку. Водночас опустила свого дворічного малюка додолу, і вгодований кучерявий голопуцьок негайно припав до незнайомця, залопотівши щось своєю пташиною мовою.

Уперше за весь цей час Мартін усміхнувся. Ашер із дружиною Хавою спостерігали, як їхній син клишоного тягне за собою чужу дитину, котра прийшла в цю оселю із сиротинця.

– Здається, в Йосипа з’явився новий приятель, – усміхаючись промовила пані Хава.

– Нехай Бог Якова пошле їм обом благодать! – відповів її чоловік. – Сподіваюся, з Його благословення те, що я замислив щодо цього нащадка назарян,[9] одного прекрасного дня дасть хороші плоди.



Розділ 1

27 березня 1191 р. Острів Сицилія

Неф церкви в монастирі Сан-Сальваторе – від кам’яних плит на підлозі аж до дубових балок склепіння – прикрашав розпис. Лики і шати святих та праведників були виписані з візантійською розкішшю й випромінювали велич. Проте вся ця божественна краса ховалася в напівтемряві, адже лише в одне вузьке, мов бійниця, вікно над вівтарем пробивався надвечірній сонячний промінь. Косо спадаючи вниз, він освітлював смиренно схилену в молитві людину. Уклякнувши і торкаючись чолом міцно зчеплених пальців, чоловік палко молився. У його тихому, мов шелест тканини, голосі лунало покірне прохання:

– Для слави твоєї, Господи Всемогутній, задля мети великої і в ім’я Твоє! Благослови замислене мною заради Сина Твого, що прийняв муки на хресті заради нашого спасіння! Не позбавляй мене, Господи, милості твоєї, допоможи виконати дану мною обіцянку звільнити місто Єрусалим в ім’я Христа, бо він є Бог воскреслий і нині сущий, який судитиме в славі живих і мертвих… Дай же мені здійснити замислене, бо я лише ниций раб, а на все інше – незбагненна воля Твоя!..

Чоловік пристрасно перехрестився й поволі почав підводитися.

У сутінках храму західний промінь, наче осяйний указівний перст, торкнувся його чола, і, поволі випростовуючись, молільник начебто сповнювався таємничої величі. Спалахнув багрецем нетерпляче відкинутий поділ плаща, випросталися могутні плечі, на які з гордо підведеної голови вільно спадала золотаво-руда, густа й жорстка, як у лева, грива. Простий мідний обід, що стримував пишну шевелюру, раптом засяяв, мов золота корона. І не випадково: ця людина й насправді була властителем – королем Англії Річардом І Плантагенетом, справедливо названим Левове Серце.

Та вже за мить Річардового смирення мов і не було. Його лице набуло зовсім іншого виразу: владного, рішучого, сповненого гідності. Він уже наче з підозрою дивився на лики святих, які заповнювали кожен закуток церкви, адже звик до стриманіших і суворіших храмів Західної Європи. Але тут, на Сицилії, жили та славили Господа люди різних віросповідань: і ті, які шанували Папу, і ті, які визнавали своїм главою константинопольського патріарха; навіть у мусульман були на острові власні мечеті.

Непросто звикнути до такої мішанини мов і релігій, хоча король уже знав, що там, куди він прямує, – на Святій землі, буде так само. Що ж, молитися єдиному Господові можна по-різному…

Річард зупинився на острові по дорозі в Палестину. Так було домовлено давно: король Вільгельм ІІ Добрий[10] призначив Сицилію для спорядження кораблів хрестоносної армади. Коли мусульмани захопили Єрусалим,[11] Вільгельм першим наказав нашити на свій плащ хреста й почав готуватися в похід, аби відвоювати в чужовірців Гроб Господній.

Утім державця настигла нагла смерть, а престол Сицилії загарбав небіж покійного, братів бастард[12], – Танкред Лечче. Мало того, новий володар захопив і взяв у полон удову покійного короля Вільгельма, рідну Річардову сестру – Іванну Англійську. І, судячи з усього, аж ніяк не збирався повертати їй свободу разом із так званою «вдовиною долею», що становила переконливу суму золотом. Не йшлося й про кораблі, які його попередник обіцяв надати хрестоносному війську.

Прибуття об’єднаних сил паладинів несподівано спричинило конфлікт із корінним населенням острова. Проти Річарда повстали жителі сицилійського міста Мессіна. Вони були невдоволені, що можновладець розмістився в монастирі Сан-Сальваторе, влаштувавши там склад зброї та провіанту, й потіснив, а фактично прогнав звідти монахів. Підкорившись свого часу норманам, сицилійці сприймали Річарда як нового північного завойовника. Вони відмовлялися торгувати з хрестоносцями, не бажали надавати їм помешкання та й просто всіляко їх зневажали, не тямлячи, що воїнство, яке пішло проти грізного султана Салах ад-Діна,[13] не стерпить зухвалих кпин «зманіжених греків» – так презирливо хрестоносці казали про острів’ян.

Урешті-решт, сталося кілька сутичок. Річардів союзник Філіп Французький намагався заспокоїти сицилійців словами. Річард теж спробував залагодити ситуацію, але у своєму стилі: врізавшись у зчеплену врукопаш юрбу месіанців та своїх людей, схопив із землі дрючок і взявся гатити ним по головах, не переймаючись свій то або чужий.

Але месіанці необачно обстріляли хрестоносців із луків, і почалося справжнє побоїще, під час якого король зі жменькою прибічників розігнав величезний натовп, прорвався в місто і встановив на фортечній вежі свій прапор.

Річард діяв зухвало й відважно – недаремно в Європі він мав славу неперевершеного звитяжця. Однак Філіп Французький заявив, що похід під знаком хреста вони розпочали не задля боротьби з єдиновірцями.

Відтоді нажахані сицилійці почали називати Річарда винятково Левом, натомість Філіпа охрестили Ангелом. І Ангелові таки вдалося вмовляннями й хитрощами залагодити протиріччя. Більше того, король Танкред слухняно повернув Річардові сестру Іванну разом з її «вдовиною долею» і навіть, знехтувавши Філіпом, надав обіцяні попереднім монархом та споряджені для далекого плавання судна.

Однак коли вже все було залагоджено, Філіп Французький раптом із доброго дива відчув себе залишеним поза уваги та зневаженим і взявся вимагати в короля Англії половину отриманого на Cицилії добра.

Хай там як, а хрестоносці щасливо перезимували на острові, перечекали пору штормів і навіть під час Різдва Христового організували при стінах Палермо розкішний турнір. Король Танкред тепер усіляко виявляв свою прихильність до Річарда, натомість до Філіпа й далі виказував лише холодну ввічливість, через що той мало не скаженів.

Весна була в розпалі, настав час вирушати на Святу землю. Та Річард зволікав, очікуючи приїзду своєї матері Елеонори Аквітанської. Йому доповіли, що королева вже в Калабрії[14] і от-от відпливе на Сицилію.

Королю не терпілося, він страждав, бо не мав змоги показати на цьому недоброзичливому острові всієї своєї краси. День у день йому доводилося викручуватися, шукати обхідних шляхів, провадити дипломатичні перемовини. У ньому жила душа природженого воїна, він рвався в бій, бо саме в цьому був неперевершений. Але йому судилося бути правителем величезної Анжуйської держави,[15] і це накладало певні обов’язки… Поринувши в думки, Річард вийшов на галерею монастирської церкви.

Здаля долинав спів монахів, які, щоб не завадити молитовному зосередженню англійського Лева, відправляли службу в опрічній капличці. То була не літанія, мотив линув якось інакше, та король не міг розібрати. До того ж час від часу спів перекривали покрики чатівників, які обходили монастирський мур, і гомін зброєносців біля конов’язі. Раптом усі ці віддалені й невиразні звуки розітнув негучний владний голос. Короля кликали на ім’я:

– Річарде!

Вона стояла під склепінням арки в кінці алеї. Річард бачив її білу накидку, пишну мантію, горностаєву муфту, в яку вона ховала свої вічно змерзлі руки. З віком королева Елеонора стала мерзлякувата: навіть тепло південної весни не здатне було зігріти її старечих пальців.

– Матусю! – видихнув король і стрімко ступив до неї.

У свої сімдесят Елеонора мала величний вигляд. Роки її не схилили: спина пряма, немов древко списа, а голова гордовито підведена. Стрункість, притаманна їй замолоду, перетворилася на сухорлявість, але королева майстерно драпувала її розкішними важкими шатами. Шовкове покривало приховувало сивину, тонесенький барбет[16] закривав зморшкувату шию і підборіддя – до тонких, майже безбарвних губ, залишаючи відкритою лише верхню частину обличчя. Однак лінія її брів досі була гордовита і чітка, ніс – прямий і тонкий, а погляд блідо-зелених очей випромінював силу, яку не здолали сповнені прикрощами десятиліття. Перед Річардом стояла королева до кінчиків нігтів, і він мовчки опустився на коліно й торкнувся вустами краєчка її одягу.

– Для мене неймовірне щастя бачити вас тут, ваша величносте!

Елеонора дивилася на сина. Вона народила десятьох дітей, але справжні материнські почуття мала тільки до Річарда. Може, тому, що провела з ним більше часу, ніж із рештою? Тих вона, ледве встигала оговтатися, передавала годувальницям і нянькам, а сама знову бралася до справ держави. Чи тому, що відразу переконалася у видатній Річардовій обдарованості? Скоріше за все, він найбільше нагадував їй саму себе в молодості: такий же рвучкий, із палким серцем, Річард жадібно любив життя й прагнув перекроїти його на власний розсуд.

Як і вона, Річард обожнював усе прекрасне. Його захоплювали витончені манери, він уподобав поезію та музику, оточуючи себе обранцями, якнайкращими у своєму мистецтві. Дивлячись на них, знать намагалася дотримуватися вінценосного взірця. Поволі не лише при дворі почали шанувати блиск і вишуканість, а жорстокі забави, бруд, безпробудне пияцтво і лайливість – вважати рисою простолюдинів. Крок за кроком мати із сином змінювали сам дух Аквітанської держави, ні на мить не випускаючи з рук віжок.

Мати перехрестила схилену золотоволосу голову, і Річард випростався на весь свій величний зріст. Син виявив повагу до матері й дами, в минулому – дружини двох королів, і тепер, згідно з етикетом, неперевершеній Елеонорі належало церемонно вклонитися повелителю неозорих земель.

Але син її стримав:

– Годі вже, матусю! Ви не в тому віці, щоб схилятися перед правителями.

І ось уже сухенькі пальці королеви-матері намацали його зап’ясток і вщипнули.

– Нікому, навіть тобі, не дозволю називати мене старою. Тільки дамою!

Річард розсміявся.

Елеонора дивилася на нього з любов’ю. Він був разюче схожий на батька, Генріха Плантагенета, але було дещо і від неї. Від обох він узяв якнайкраще. Трохи з-під лоба погляд сірих, немов оркнейський граніт, очей, рішучий та суворий, від котрого в декого застигала кров у жилах, передався від Плантагенетів. Але правильні риси обличчя і золотавий полиск жорстких кучерів видавали кров герцогів Аквітанії, яку успадкувала й вона. Річард ставний, як королева, а міць і невимовну чоловічу привабливість, безперечно, подарував йому Генріх. Вона ще в юності навчила сина вишукано вбиратися, однак притаманні йому войовничий запал і нездоланна наполегливість досягати мети – риси батька, творця Анжуйської імперії, що простягалася від північних морів до Піренейських гір.

Мати й син відразу почали обговорювати справи.

Елеонора, яка замолоду й сама взяла участь у хрестовому поході,[17] схвалювала синові наміри, хоча й вважала, що він трохи поквапився, покинувши свої володіння невдовзі, як зійшов на трон. Проте Річард здивував її, розповівши, до яких мудрих і зважених кроків він удався, щоб землі під час його відсутності перебували в мирі та спокої. За Англією новий король залишив наглядати істинного лицаря, безмежно відданого Плантагенетам Вільяма Маршала, а внутрішніми справами острова мав опікуватися досвідчений канцлер Лошан. Континентальні володіння: Нормандію, Пуату, Мен, а головне, неспокійну Аквітанію, – усе це він збирається доручити самій Елеонорі.

Повернення такої безмежної влади вразило й потішило овдовілу королеву. Позаду в неї було чотирнадцять років ув’язнення за наказом її чоловіка Генріха, довгий час, коли ім’я неперевершеної Елеонори майже всі забули. Однак тепер вона знову покаже, на що здатна! Навіть вік не бентежив «Золоту орлицю» – саме так називали її в юності аквітанські трубадури. Вона й сьогодні ще готова злетіти!

– Річарде, а як щодо зазіхань на трон Івана, твого молодшого брата? – наважилася-таки запитати Елеонора. – Вони тебе не хвилюють?

Річард труснув золотавою гривою:

– Ні й ще раз ні! Я виконав Іванове бажання, віддавши йому за дружину найбагатшу спадкоємицю Глостерширу. Відтепер Іван наймогутніший вельможа Англії, проте… – він почекав, лукаво посміхаючись, – замки в його володіннях належать короні, і там розташовані гарнізони.

Це було схоже на мудрий крок. Однак Елеонора почувалася незатишно.

– На тебе чекає небезпечний шлях, сину мій. Я вдень і вночі молитимуся за тебе, але, знаєш… Не мені тобі казати: на війні може статися будь-що, а ти так і не назвав імені свого наступника.

– Чому це? – поворухнув потужними раменами король. – Не біда, що я не маю законного сина й спадкоємця. Я розпорядився, що в разі моєї загибелі трон перейде до вашого внука Артура, сина Джеффрі Бретонського.[18]

– Але ж Артура виховували французи! – спохмурніла мати-королева. – Англійці вперті й можуть не визнати Артура, сприйнявши його за іноземця!

– Мадам, – Річард галантно поцілував матері руку. – Я не такий простачок, щоб цього не розуміти. Артур як спадкоємець престолу потрібен мені, щоб стримати Іванову прудкість. Скажіть, матусю, хто на материку наважиться його підтримати, коли всі знатимуть, що волею законного короля трон успадкує Артур? І хто піде за ним в Англію, де чимало відданих мені людей? Та й на вас я розраховую. Хто краще нагляне за Іваном, щоб він не накоїв лиха? Правда ж?

І він, майже як у дитинстві, притиснув чоло до її плеча. Лев лащився до старої левиці.

Елеонора глибоко зітхнула: полегшено і водночас із жалем.

– Погодься, Річарде, було б значно надійніше, аби трон перейшов не до когось із нашої рідні, а до прямого нащадка законного короля. У твого союзника Філіпа є спадкоємець, а в тебе нема.

– Його Людовік іще немовля, – зауважив Річард. – А Філіп, хотів він того чи ні, теж пішов у похід.

– Хотів він того чи ні… – замислено повторила Елеонора. – Розумієш, Річарде, цей ангелоподібний француз підступний і лицемірний. А ти занадто щирий, хоча й розумний. Я побоююсь, що він погано на тебе вплине.

– На мене? – зарозуміло підняв брови Річард. – Але ж саме я примусив Філіпа йти битися за Гроб Господній, незважаючи на палке бажання цього Капетінга залишитися у Франції!

– Річарде, ти забуваєш, що твоє призначення – бути володарем, а не паладином!

– Хіба може король великої християнської держави дозволяти чужовірцям паплюжити величну святиню його підданих! Саме це я сказав Філіпу, коли Папа закликав до нового хрестового походу задля звільнення Єрусалима. Навіть рудобородий германський кнур Фрідріх[19],струсонувши лоєм, повів свою важку кінноту на Священну війну…

– І поліг, навіть не ступивши на Святу землю, – насмішкувато зауважила Елеонора.

Річард відсахнувся.

– Хіба можна з такого глузувати? Велика біда, що християнське воїнство втратило такого предводителя, а разом із ним значну частину своєї сили, адже Фрідріхові лицарі після його загибелі слабкодухо повтікали. І це тоді, коли на Сході об’єднуються сили сарацинів,[20] підтискаючи християн! Чи годиться вам, матінко, радіти з такого лиха, якщо ви самі колись носили хрест на плащі?

Елеонора Аквітанська промовчала.

Нині не слушний час нагадувати синові, що Священна війна з чужовірцями обернулася для неї нестерпним тягарем кочового життя, гіркотою поразок і шаленими сварками з чоловіком Людовіком, які, зрештою, призвели до їхнього розлучення. Однак лихо не без добра: розставшись із Людовіком Капетінгом, вона змогла поєднатися з тим, кого кохала всім серцем, – з Річардовим батьком Генріхом Плантагенетом.

Тому королева почала мову про те, що Річард, навіть отримавши в цьому поході лаври найвеличнішого в християнському світі воїна, насамперед мусить думати про зиск, який його держава може мати від війни з чужовірцями.

Син перебив її:

– Не задля власної слави, влади і багатства я вирушаю воювати в Левант[21], а заради великої слави Господньої!

Його очі гордо зблиснули, він міцно притиснув долоні до грудей. Істинний лицар, готовий лягти кістьми в ім’я високої мети. Таким Елеонора його виховала, таким звикла бачити. Але зараз синів запал тільки роздратував її.

– Дурниці! Усі без винятку війни відбуваються задля влади, земель і золота. І ти це знаєш. Не треба себе дурити.

Річард відповів пильним поглядом.

– Я не дитина, і справді це розумію. Анжуйська держава простягається на багато сотень миль із півночі на південь, але може статися і так, що Свята земля колись буде моєю, а за нею – і вся Мала Азія. Невже погана мета?

Очі в Елеонори засяяли. Так он про що мріє її улюбленець!

Однак це були не останні слова короля. Він одразу додав: хай там як, найважливішим для нього й надалі залишається визволення Єрусалима.

– Чи можуть християни сподіватися на милість небес, якщо почнуть відсиджуватися біля своїх вогнищ, коли самого Христа жорстоко ображено! – вигукнув Річард, і голос його здригнувся. – Де візьметься мир і спокій на землі, якщо Спаситель зрозуміє, що дріб’язкові мишачі справи для нас важливіші за пам’ять його мук на хресті?

Він у це вірив. Елеонора вірила також.

Вона досі пам’ятала крижаний жах, що охопив її, коли пронеслась чутка про падіння Єрусалима від ударів воїнства Саладінового. А нині її син готовий чинити опір натиску сарацинів, які свято вірять, що у Священній війні іслам повинен підкорити всі країни й землі, а слово їхнього лжепророка Мухамеда має поширитися на весь світ.



Річард чинив холоднокровно, ніде правди діти: він ґрунтовно підготувався до походу, зібрав величезні кошти й найкращих вояків, які будь-коли йшли проти сарацинського зеленого прапора. Він заручився підтримкою союзників, продумав кожен крок, мудро відмовився від украй складного сухопутного маршруту, що на ньому під час попередніх походів хрестоносці зазнавали незліченних втрат, а натомість спорядив чудовий флот, який морем доправить його паладинів до берегів Палестини. Він цілком міг перемогти там, де відступали інші!

Елеонора бажала йому перемоги й готова була допомагати чим тільки зможе…

Король-хрестоносець і його мати досі стояли пліч-о-пліч на галереї. Звідси відкривався чудовий краєвид на пронизливо-синє Іонічне море, що сяяло в західному сонячному промінні. У монастирській капличці відбувалася літургія, звідти час від часу долинав тяжкий дияконський бас і голоси, що за ним повторювали. Однак ці мирні звуки вже тонули в брязкоті зброї, тупотінні й вигуках ратників, злагодженому цокотінні кінських копит у куряві.

За межами монастирської обителі тривало навчання хрестоносного воїнства. Висока стіна грубої кладки ховала маневри від Річарда й Елеонори, та не виникало сумнівів, що очільники загонів не дають воякам байдикувати. Для тих, кого король зібрав на Сицилії, довгі місяці зимівлі перетворилися на нескінченну вервечку військових вправ. Річард не жалів нікого – ні себе, ні людей.

Він і тепер натхненно взявся пояснювати матері, які саме маневри вдосконалюють його воїни, що означає той чи інший сигнал рогу, яким чином лицарі-кіннотники тренують бойових коней за командою лягати на землю разом із вершником, і як це важливо під час атак кіннотних лучників, коли, щоб сховатися, доводиться використовувати щонайменшу нерівність ґрунту.

Сарацини – неперевершені стрільці, але нині в хрестоносного воїнства, на перевагу їхнім нищівним атакам, з’явилася нова зброя: на складах біля пристані чекають сотні нових арбалетів, у яких тятива не з кручених волових жил, як колись, а з металевою, виготовленою в спеціальний спосіб пружиною. Болт[22] такого арбалета набирає величезної швидкості й летить так далеко, що складно навіть уявити. Святий престол оголосив цю зброю жорстокою та безбожною, заборонивши використовувати її під час війн між християнами. Але, на думку хрестоносців, це не мало значення, адже їм протистояли облудні й підступні чужовірці.

Річард міг розповідати про те нескінченно, до того ж він знав: його мати розуміється на зброї не гірше загартованого вояка. Король розпалився, почав жестикулювати, йому стало гаряче в суконному, підбитому пурпуровим шовком, плащі, і він широким рухом відкинув його поли за спину. Цієї миті очі в нього блищали, а чоло під мідним ободом укрилося потом.

Елеонора, як завжди, мерзла. З гір у бік моря віяв прохолодний вечірній бриз. Вона щільніше притиснула до грудей муфту, у якій намагалася відігріти руки, дочекалася, поки Річард зробить паузу й промовила:

– Річарде, ти мусив би здогадатися: якщо я вже тут, то не просто так. Я привезла тобі наречену.

Король ошелешено глянув на матір. Очі його згасли, немов присипані попелом, він глибоко зітхнув і, склавши на грудях руки, схилився на парапет галереї.

– Атож, мені щось таке спадало на думку. І що, сватання було вдале?

– Інакше я не наважилась би турбувати тебе в такий відповідальний час.

Річард відвів погляд. Бриз ворушив його витке волосся, профіль здавався вилитим із бронзи й чітко вимальовувався на тлі синьо-фіолетового неба.

– І хто вона?

– Беренгарія Наваррська.

– О, крихітка Беранжер! – Річард усміхнувся, вимовляючи ім’я наваррської принцеси на аквітанський лад. – Якось її батько, король Санчо Наваррський, покликав мене на турнір у Памплону. Маленька Беренгарія вручала переможцям нагороди й дуже соромилася. Їй було тоді років десять, не більше. Вона видалася мені неймовірно скромною та милою. Я навіть спробував написати канцону на її честь, одначе так і не дописав… Але ж відтоді минуло стільки років! Я був переконаний, що принцеса Наваррська заміжня.

– Ні, на щастя, вона вільна, хоча їй уже двадцять шість.

– Забагато для нареченої, – примружився Річард. – Якщо вона так засиділася в дівках, то що з нею не те?

– А тобі сподобалося б, якби з нею було щось не те? – уїдливо заперечила королева. І раптом упівголоса додала: – Дорогою в Памплону я навідалася в округ Коньяк, де мала честь бути присутньою на весіллі твого сина Філіпа Фольконбріджа.

Король, помітно сполотнівши, з-під лоба швидко глянув на матір.

– І який він?

– Дуже схожий на тебе. Такий же високий і рудий, – кутики вуст старої королеви здригнулися в усмішці. – Я підібрала йому доладну наречену, юну й добропорядну дівчину Амалію, його однолітку. Біля олтаря обоє були чудові. Вони володітимуть містом Коньяк. Це вигідний подарунок, адже через місто пролягає шлях прочан у Сантьяго-де-Компостелла, – додала вона діловито, даючи зрозуміти, що бастард її улюбленця житиме небідно.

Але Річард переймався не цим.

– А вона… Філіпова мати… Вона там була?

– Авжеж, – незворушно відповіла Елеонора. – Адже Філіп де Фольконбрідж її первісток. Щоправда, після нього вона народила чоловікові ще вісьмох. І, повір мені, ця твоя білява красуня давно вже не така гарна, як тоді, коли ви разом верхи гасали по лісах Бретані. Та й із чоловіком у неї чудові стосунки.

На Річардових щоках напружилися жовна. Він мовчав.

Елеонорі було його шкода, і водночас вона відчувала дивне задоволення, завдаючи синові болю.

О, благородний Річард! Несамовито відважний, галантний, обдарований і надзвичайно відданий у коханні. Неймовірно: його батько не пропускав жодної більш-менш гарненької пички, Річард змалечку чув пащекування челяді про батькові амурні походеньки, але сам виявився однолюбом. Що це? Небажання уподібнюватися до шалапутного Генріха? Чи він знає таємницю кохання, про яке марять трубадури і юні дівчатка?

Її син зростав при дворі Пуату, де Елеонора вершила свої славетні «суди кохання», а лицарі й дами захоплено розмірковували про те єдине почуття, здатне заполонити людську душу до кінця днів. Юному Річардові, звісно, все це було не чуже. Ні, як і багато хто, він міг часом залізти у вікно до знудьгованої вдовички чи побавитися на дальньому кінці луки з простодушною пастушкою. А те, що коїлося в Пуату під час придушення заколоту городян, інакше, як вакханалією не назвеш. Проте Жанна де Сен-Поль, дочка безмаєтного лицаря з Бретані, не мала жодного стосунку до його безшабашних походеньок.

Коли Елеонору сповістили, що Річард обрав цю дівицю дамою серця, вона розсміялася. Королева вважала сина шибайголовою, тож утішилася, що для любовної історії він знайшов особу таку ж, як і сам. Жанна була єдиною дочкою в сім’ї, де народжувалися самі лише хлопці. Смілива й зухвала, здатна дати відсіч будь-кому, з дошкульним і гострим язиком, вона завжди рада була взяти участь у змаганнях лучників чи об’їздити норовисту кобилу.

Королева не довго спостерігала за розвитком їхніх стосунків: саме тоді вона влаштувала заколот проти чоловіка, зазнала поразки й, за наказом Генріха, її кинули у Вінчестерську вежу, де королева провела багато років. Лише на Різдво, коли її випускали з ув’язнення для участі в придворному святкуванні, Елеонора могла побачитися з Річардом і вкотре переконатися, що вони із Жанною досі нерозлучні. Річард щосили заперечував проти шлюбу з французькою принцесою Алісою, сварився з батьком і вимагав розірвати заручини, про які домовилися без його згоди. І все це, щоб навіки поєднатися з наїзницею з бретонського ведмежого закутка!

Елеонора сподівалася, що ця маячня рано чи пізно минеться. Король Генріх діяв рішучіше: наказав відвезти Жанну в Наварру і силою обвінчати. Навіжений від горя, Річард примчав до матері, ридав, упавши їй до ніг, і повторював, що це нелюдська жорстокість, що Жанна носить під серцем його дитя, і що сам Усевишній створив їх одне для одного. Ну просто тобі Ланселот Озерний, відданістю якого традиційно захоплювалися при дворі.

Навіть тоді королева не звернула належної уваги на Річардові страждання, але подбала про майбутнє внука. Коли Жанна народила, немовля відвезли в Аквітанію і дали хлопчикові освіту, цілком варту нащадкові Плантагенетів.

Річард іноді його відвідував. Шукав зустрічей із Жанною, але тільки доти, доки не переконався, що її шлюб виявився успішним, і норовливиця підкорилася долі. Саме тоді Річард оголосив, що готовий обвінчатися з французькою принцесою.

Проте весілля не відбулося з причин, які вже не залежали від Річарда. Шукаючи зцілення від непогамованого кохання, він захопився війною, став грозою бунтівних баронів і переможцем багатьох турнірів. Він також здобув славу майстра мелодійних канцон та сирвент, а дами вважали його найкуртуазнішим лицарем Анжуйської держави. Але жодна з них не витіснила з його серця Жанни де Сен-Поль, яка так і залишилася для Річарда Плантагенета єдиною.

Навіть тут, на Сицилії, багато років по тому, він змінювався на лиці й похмурнів, чуючи її ім’я. Елеонора розгнівалася.

– Годі вже, сину мій! Можеш скільки заманеться зберігати в серці любов, зітхати і квилити про свою втрачену даму, але навіть бездоганний Ланселот узяв законний шлюб, незважаючи на свої високі почуття до чужої дружини. А в тебе просто немає іншого шляху! Цього року ти досягнеш віку Христа, на тебе чекає небачений поступ, одначе, як вінценосець, ти зобов’язаний подарувати роду Плантагенетів законного спадкоємця. Ми вже не раз це обговорювали, і мені здалося, ти погодився. Тому готуйся зустріти свою наречену й здійснити з нею таїнство шлюбу!

– Мадам! – рвучко обернувся до королеви Річард. – Щоб ви знали: Філіп Французький прибув на Сицилію разом із принцесою Алісою. І наполягає, щоб я назвав її своєю королевою, інакше його участь у поході на Схід дуже непевна. Принаймні, він дозволяє собі це стверджувати.

– Яке нице нахабство!.. – видихнула Елеонора. – Сину мій, сподіваюся, ти розумієш, що це неприпустимо за жодних обставин?

Вона сполотніла, а очі хижо спалахнули.

Похила королева й досі переймалася всім, що стосувалося її чоловіка. А згадана Річардом Аліса Французька була останнім коханням старіючого короля Генріха. Алісу ще дитиною доправили до двору Плантагенетів, щоб вона, досягнувши належного віку, обвінчалася з Річардом і стала королевою Англії. Та якщо спершу сам Річард відмовлявся від шлюбу з француженкою, то згодом його батько без очевидних причин почав чинити цьому спротив. Заручини було розірвано, Франція вимагала виконання умов шлюбної угоди, врешті-решт, утрутився навіть Папа Римський, наполягаючи на негайному одруженні юної пари.

Та весілля спадкоємця англійської корони так і не відбулося. Адже невдовзі поповзли чутки, що Аліса Французька стала Генріховою коханкою й народила від нього дитину, яка незабаром померла.

Тим часом заручини не втратили чинності й по смерті старого короля. Філіп Французький усіляко наполягав на шлюбі Річарда з Алісою, перетворивши це мало не на головну умову своєї участі в хрестовому поході. Та англійський Лев не мав бажання ділити трон із французькою принцесою, збезчещеною його батьком, це було б украй ганебно. Але й ославити сестру могутнього союзника він не міг. Тому питання шлюбу з Алісою залишалося нерозв’язаним.

– Так, мадам, ваша правда. Уявити важко, якого удару завдав би моїй честі цей шлюб. Це багато хто розуміє, тільки не Філіп.

– А ти досі дослухаєшся до всього, що нашіптує тобі послідок Людовіка, мого колишнього чоловіка? Річарде, ти могутній, розумний, розважливий, але ти занадто близько підпускаєш до себе цього зманіженого пройдисвіта. Чи знаєш ти, що ляпають лихі язики при дворі короля Танктеда? Вони натякають, що ви з Філіпом – коханці, тобто содоміти!

Річард так лунко розреготався, що навіть голуби, які воркували на покрівлі галереї, голосно залопотіли крильми й порозліталися.

– Ваша величносте! – нарешті промовив він, утираючи долонею несподівану сльозу. – Погляньте на мене, та хто ж цьому повірить? Хіба я не дамський улюбленець? Чи мало я бився на турнірах задля їхньої прихильності й оспівував їхню красу у віршах? Нехай би вже про Філіпа таке мололи через його витонченість, любов до розкішного вбрання й пахощів, через його вічні скарги на вигадані болячки й тонкосльозість, недостойну воїна. Забути не можу, як після турніру, на якому загинув мій брат Джеффрі, Філіп ридав, заламуючи руки над його могилою, мов овдовіла жінка. А вони ж були тільки приятелями. Однак Філіп Французький такий, який є, зокрема в надмірному вияві почуттів.

– Але ж і ти приятелюєш із Філіпом, – мовби вагаючись, обережно промовила Елеонора. – Пригадую, ти казав, що певний час ви були нерозлийвода, їли з однієї тарелі й спали в одній постелі. Це правда?

– У поході чого тільки не буває, – відмахнувся Річард. Але, перехопивши пильний материн погляд, несподівано запитав: – Чи не посіяли ці чутки сумнівів у вашій душі? Не ображайте мене підозрами у смертному гріху!

Королева зробила заперечливий жест.

– Ні-ні, Річарде, у мене таке й близько на думку не спадало. Лише хотіла тобі сказати, що знаю, хто поширює ці огидні чутки.

– І хто ж?

– Філіп Французький. Саме він тебе оббріхує, а люди повторюють. Якщо ти кажеш, що навіть Капетінг жіночний, то від таких обвинувачень його захищає те, що він, хоча й молодший за тебе, але вже був одружений, встиг овдовіти та має сина та спадкоємця. А ти у віці, коли дехто має по дванадцятеро синів, залишаєшся холостяком, і ніхто не може пригадати жодної твоєї серйозної закоханості. Роман із Жанною де Сен-Поль не береться до уваги. Як істинний лицар ти робиш усе, щоб ім’я твоєї дами було незаплямованим.

– Але ж другої такої вже нема, – пригнічено пробурмотів Річард.

Королева наче й не почула цих слів.

– Усі знають, – вела вона далі, – що весь свій час ти, Річарде, перебуваєш із вояками і що товариство закутих в обладунки лицарів для тебе приємніше за альков будь-якої дами…

Король насмішкувато її перервав:

– Хто бодай раз побачить, як я з ранку до смеркання вправляюся з мечем і списом, як муштрую своїх людей, той зрозуміє, що після таких зусиль навряд чи виникне бажання перевдягатися в шовк і заводити ніжної альби[23] біля віконця вежі прекрасної дами. Поки зброєносці розшнуровують мої поножі, я вже починаю куняти від утоми, а коли вже занурююсь у дзбан із теплою водою, челядь мусить пильнувати, щоб я, сонний, не захлинувся в ньому. Але ж усе це не марно: ті, кого я сюди привів, нині стали найкращим воїнством у християнському світі!

– Найдорожчий мій сину, я привезла тобі наречену, – мовила на це Елеонора, – і мені те зробити було непросто. «Чому так?» – запитаєш ти. Адже король Англії нині найіменитіший і найжаданіший жених у Європі! Я теж так вважала, виряджаючи посланців до дворів різних правителів. І що? Імператор Фрідріх, який уже було майже погодився віддати за тебе свою дочку Агнесу, несподівано передумав. Потім дали відкоша при Арагонському дворі й навіть у далекій Данії, мотивуючи це тим, що, поки не буде скасовано заручин з Алісою Французькою, твій шлюб із будь-якою іншою жінкою вважатиметься незаконним. А вже при дворі графа Овернського мені назвали іншу причину: Марія Овернська не може стати дружиною англійського короля, оскільки в коханні він віддає перевагу хлопчикам та юнакам. Здогадуєшся, хто за цим стоїть?

Річард спаленів, але стримав гнів. Чути таке було нестерпно, але ще важче повірити в підступні наміри Філіпа. Незважаючи на цілковиту відмінність характерів і смаків, вони з Філіпом Французьким були близькими приятелями. Лише він підтримав Річарда, коли той повстав проти батька. Було й таке, що їх об’єднувало: пристрасть до полювання, боротьба з норовливими баронами, мрії про майбутній похід у Святу землю. Але вже тоді Річард почав розуміти, що Філіп ніколи не стане йому щирим другом. Вони завжди залишатимуться непримиренними супротивниками через становище, яке обидва посідають. Це було прикро, адже Філіп, примхливий і жвавий, чарівливий і дотепний, який, попри молодість і позірну легковажність, часто давав путні поради, досі йому подобався.

У душі він навіть намагався виправдати Філіпа, знаючи, як той переймається долею безнадійно заплямованої сестри. І все-таки Річард не міг взяти її заміж. Побратися з батьковою коханкою – чим це відрізняється від кровозмішення?

– Мадам, – урешті мовив він, – гадаю, не варто більше повертатися до цих брудних пліток. Поговоримо краще про наречену. Я розумію, який це вигідний для нас шлюб, зважаючи на те, що на наші Південні володіння будь-якої миті можуть напасти графи Тулузи. Якщо я одружуся з Беренгарією, Санчо Наваррський буде хорошим союзником і за моєї відсутності зуміє захистити ці землі. Але яка ж вона, Беренгарія? Образ сором’язливої дитини, закарбований у моїй пам’яті, – це все, що я про неї знаю.

Елеонора всміхнулася.

Річард безпомилково зважив політичні переваги запропонованого союзу, але значно важливіше те, що його нарешті зацікавила наречена. Тому королева не розповіла, що навіть при Наваррському дворі їй довелося заприсягнутися: про Річардів шлюб з Алісою Французькою не може бути й мови. Завдяки її колишній величі король Санчо Наваррський не лише погодився віддати дочку за Річарда Англійського, а й дозволив принцесі вирушити разом із королевою-матір’ю до її сина-хрестоносця.

За наказом Наваррського, принцесу Беренгарію негайно привезли з монастиря, де вона перебувала з причини своєї схильності до молитовного усамітнення й збиралася через певний час прийняти останні обітниці. Проте це суперечило намірам її батька: для своєї чарівної та освіченої дочки він бажав іншої долі.

Беренгарія, яка здобула монастирську освіту й звикла коритися, не нарікала, коли батько-монарх оголосив свою волю: вона має стати дружиною великого воїна та правителя. Навпаки, цю несподівану звістку Беренгарія сприйняла покірно і з тихою радістю. Саме така дружина, мила й поступлива, потрібна бунтівному Річардові. Вона не відволікатиме його від державних клопотів, але завжди буде готова шанобливо і з любов’ю його прийняти.

Елеонора говорила палко й переконливо. Королева розповіла, як мужньо трималася Беренгарія під час виснажливої подорожі через альпійські перевали й Італію, як скромно, шанобливо та стримано поводилася з майбутньою свекрухою.

– Нині вона в одному з монастирів у Калабрії, – повідомила нарешті Елеонора. – Принцеса готова зустрітися з тобою, Річарде, вона чекає на це й готує для тебе весільний подарунок – власноруч вишитий бісером і перлами пасок.

Річард удивлявся в далечінь. Лише три милі відділяють Сицилію від італійської Калабрії. Звідси, з гористого острівного узбережжя, італійські пагорби за затокою були нібито огорнуті блакитним маревом.

Чарівний краєвид, і десь там, нанизуючи на голку одну за одною дрібні, мов дитячі сльози, перлинки, його чекає зворушливо-прекрасна наречена. Вихованок монастирів зазвичай навчають вишивати золотом, шовком чи бісером. Мати каже, що Беренгарія скромна, слухняна та приємної вроди. Справді, кращої дружини й не побажаєш. Але чому ж йому так сумно? Може тому, що в пам’яті досі лунає дзвінкий сміх тієї, іншої?

Річард відігнав ці думки й змусив себе усміхнутися.

– Що ж, мадам, синівський обов’язок зобов’язує мене прийняти вибрану вами наречену. Щодо Аліси, то вона більше нам не заважатиме. Хоч би як казився Філіп, я вимагатиму розірвати заручини, але спершу мені потрібно знайти двох свідків, готових під присягою підтвердити, що французька принцеса мала гріховний зв’язок із моїм батьком і народила від нього дитину. Однак сподіваюся, що до цього не дійде. Честь Філіпа не постраждає, а його сестра уникне ганьби.

Елеонора мовчазно тріумфувала. Це дорого коштувало – вкотре переконатися, що великому воїнові дістався розум мудрого державного мужа.

– Уже завтра Беренгарія буде тут, і ти, не зволікаючи, зможеш із нею обвінчатися! – вигукнула королева-мати.

Але Річард несподівано різко заперечив:

– Ні! Зараз це неможливо!

І, помітивши вражений погляд Елеонори, вже спокійніше додав:

– Другий тиждень Великого посту. Які в такий час весілля?

– Що за дурниці! – обурилася мати. – При всій своїй розсудливості, ти забуваєш про важливу обставину. Якщо ти, розірвавши заручини з Алісою, зволікатимеш з одруженням, твої вороги матимуть чергову поживу для пліток. Що мені казати Санчо Наваррському? І як бути з Беренгарією?

– Я своє сказав. Зайве нагадувати, що ваш син, мадам, очолює воїнство Христа і грішити в піст йому не годиться… – Річард підняв руку, зупиняючи заперечення Елеонори. – Післязавтра я стану до сповіді перед єпископом Сицилії. Маю очистити сумління й отримати відпущення, щоб без сумнівів та вагань вести своїх паладинів на битву з чужовірцями.

– Ти помиляєшся, любий мій сину! Війна сама по собі – це гріх. І хоч яка благородна була б мета, тобі не вдасться не осквернити своєї душі кров’ю та насиллям.

– Я все одно не відступлюсь.

– Але ж Беренгарія! – Елеонора підтримала цей вигук виразним жестом у бік калабрійського берега.

– Якщо я правильно зрозумів, вона в монастирі. Монастирські стіни, хоч і на іншій землі, були принцесі домівкою протягом останніх років. Гадаю, принцеса Наваррська не надто розчарується, якщо побачить мене не завтра, а трохи пізніше. На той час я розірву заручини, сповідуюся і вгамую Філіпову лють. Повірте, мадам, тільки так гідність моєї нареченої не постраждає. До того ж… я переконаний, що така набожна особа, як Беренгарія, теж опиратиметься здійсненню шлюбного таїнства у дні Великого посту. Але я дав слово, і справа моєї честі його дотриматися…

Помовчавши трохи, він додав:

– Беренгарія могла б супроводжувати мене в поході. Так само, як це планує моя сестра Іванна.

Королева-мати насмішкувато підняла брову.

– Не дивуйтеся, мадам, – вів далі Річард. – Іванна висловила щире бажання приєднатися до хрестоносного воїнства й готова передати свою «вдовину долю» на потреби війни із сарацинами. Благочестива дама з роду Плантагенетів – цілком достойна супутниця для принцеси Наваррської. По закінченню посту, на другий день свята Пасхи Христової, ми з принцесою обвінчаємося. Думаю, це станеться на острові Крит, де наш флот зупиниться для підготовки до висадки на берег Леванта.

Елеонора схилила голову, немов засвідчуючи, що змушена прийняти ці умови. І хоча в душі її нуртував гнів, королева не могла не визнати, що Річард чинить мудро й виважено…

А вже наступного тижня було скасовано заручини з Алісою Французькою. Філіп Французький казився, адже Річард чітко пояснив, що готовий оприлюднити обставини любовних походеньок його сестри, а король Франції дуже цього боявся. Але коли Річард передав йому значну частку золота із «вдовиної долі» сестри Іванни й кілька кораблів свого флоту, Філіп остаточно вгамувався.

Проте прикрасити своєю присутністю заручини принцеси Наваррської з королем Англії Філіп відмовився, і його флот покинув гавань Мессіни в той самий час, коли в неї заходив корабель із Беренгарією на борту.

Наречена припала Річардові до душі. Струнка, тендітна, делікатна, вона у свої двадцять шість років здавалася юною дівчинкою. На її сором’язливу усмішку король відповів своєю щирою й ніжною. Королева-мати, яка пильно за цим стежила, відчула невимовну полегкість.

Під час заручин Елеонора супроводжувала молодих, але бути присутньою на обряді покаяння не змогла. Бачити сина, гордість і прийдешню славу Англії, поміж єпископів, у непідперезаній власяниці, було понад її силу.

До того ж настав час повертатися в Пуату. Відтепер Елеонорі Аквітанській належало ретельно пильнувати все, що коїлося у величезній Річардовій державі – як на континенті, так і на Британських островах.

Востаннє вони зустрілися перед самим відплиттям старої королеви. Елеонора вже стояла на корабельних сходнях, коли почула стукіт копит. Річард примчав у порт попрощатися з матір’ю.

Торкнувшись до короля рукою, вона величним жестом наказала свиті забратися, щоб їхня розмова відбулася без свідків.

– За цими клопотами й тривогами, Річарде, – почала Елеонора, – я забула про кілька важливих речей. Ні, не дивися на мене насмішкувато, твоїй матері ще вистачає тями, аби розуміти: для зрілого мужа, правителя великої держави, не настільки потрібні поради слабкої жінки. Але я таки насмілюся, а ти роби, як вважаєш за потрібне. Тобі варто уважно дослухатися думки блаженнійшого патріарха Єрусалимського Іраклія. Май у полі зору також Вільяма де Шампера. Це маршал ордену Храму, але в ньому тече кров Плантагенетів, і його, скоріш за все, буде обрано наступним Великим магістром. І, нарешті, ти мусиш якнайкраще подбати про Єрусалимського короля Ґвідо де Лузіньяна. Лузіньяни наші співвітчизники і васали, але Ґвідо помазаник Божий, як і ти, сину мій.

Поки вона говорила, на Річардовому обличчі спершу промайнуло здивування, потім – замисленність і, нарешті, – іронія.

– Мадам, про вашу мудрість знає весь світ, але, як на мене, ці поради не надто слушні. Як я можу брати до уваги патріарха Іраклія, якщо ця людина, розбещений і захланний інтриган, відкрито живе з коханкою та ще й відмовився внести викуп за християн, полонених чужовірцями? Натомість султан Саладін сам виділив кошти для їхнього звільнення, а багатьох просто відпустив із миром. Іраклій же, покидаючи Єрусалим, віз із собою повні скрині скарбів! Стосовно Вільяма де Шампера, – продовжував король, – то при всій повазі до цього лицаря, Великим магістром ордену я волів би бачити іншу людину. Тамплієри самі обирають магістра, але мені здається, що лицарі Храму, які приєдналися до мого воїнства, охоче підтримають того, кого назву я. Чи зможе після цього де Шампер стати мені в нагоді, та й чи потрібні мені його послуги? І, нарешті, Ґвідо де Лузіньян. Цей нащадок наших васалів зміг підкорити серце королеви Єрусалимської і завдяки цьому шлюбу стати правителем Святої землі. Проте він нікчемний воїн, і через його слабкоумство та боягузтво у битві при Хаттіні[24] полягло все християнське військо. З якого дива мені перейматися цією людиною? Краще вже я підтримаю Конрада Монферратського, героя, який захистив від невірних приморський Тир, коли решта твердинь одна за одною скорялися Саладіну!..

Річард говорив палко, і королева-мати спохмурніла.

– Так, Річарде, я вже стара, й мої напучування здаються тобі нікчемними. Але напруж пам’ять. Невже ти хоч раз жалкував, дотримавшись моєї поради? Чи вважаєш, що мені бракує розуму, щоб ущент розбити кожен твій аргумент? То вислухай мене бодай для того, щоб продовжити цю хвилинку прощання, адже тільки Бог знає, де й коли нам випаде зустрітися знову.

Вона озирнулася, і, впевнившись, що відстань, рипіння снастей та крики чайок надійно оберігають її слова від сторонніх вух, знову завела мову про патріарха Іраклія.

Безсумнівно, цей ієрарх аж ніяк не взірець чесного слуги Божого. Та коли Єрусалим захопили чужовірці, саме він постав перед троном Плантагенетів, благаючи про допомогу й обіцяючи будь-яку винагороду, аж до корони Священного міста. Отже, у протиборстві з охочими здобути такий ласий шматок, як Свята земля, він на боці Річарда Англійського.

Вільям де Шампер… Можливо, храмники справді оберуть магістром того, кого захоче Річард. Але не варто забувати, що де Шампер багато років жив і воював у Леванті, він знає кожну п’ядь цієї землі, і його порада може знадобитися очільнику хрестоносного воїнства безвідносно до того, хто стане Великим магістром. Адже Річард поки що не знає, що таке Свята земля і як сильно вона відрізняється від того, до чого він звик у Європі.

Про Ґвідо де Лузіньяна слід знати лише одне: в Палестині в середовищі хрестоносців спільне походження занадто цінується. Елеонора в цьому переконалася сама, а Річард зрозуміє це зовсім невдовзі. Тому Ґвідо – його людина, хоче король цього чи не хоче. Незважаючи на те що він бездарно програв Хаттінську битву, саме Ґвідо де Лузіньян почав облогу Акри. Що стосується Конрада Монферратського, якого так возвеличує Річард, то цей мисливець на удачу робить лише те, що вигідно йому самому. Тому хтозна, як марнославний Конрад поставиться до прибуття в Палестину такого видатного воїна, як Річард Левове Серце, адже він прагне слави тільки для себе! Про це слід пам’ятати і вдень і вночі.

Це були її останні слова. Елеонора Аквітанська, щільно загорнувшись у накидку, що захищала її від вітру, легко, мов у юності, побігла сходнями.

Коли сицилійський берег уже подаленів, вона пошкодувала, що через їхнє з Річардом бурхливе розставання навіть не встигла благословити сина.

Непрохана сльозинка скотилася зморшкуватою щокою. Королева-мати перехрестила гавань, причал і гірські схили, що нависли над містом. Вона молила Пречисту Діву вберегти її хлопчика від вогню, заліза й людської злоби. Сльози набігли на очі, і вона вже не розрізняла нічого, крім багряної плямки його плаща, яка досі маячіла на причалі.

Розділ 2

У цей самий час…

Три вершники неквапно наближалися до Нікеї[25] старим купецьким шляхом.

Один із них був християнським лицарем у довгій, багато розшитій туніці, вдягнутій поверх кольчуги, другий – сарацин у темній чалмі й смугастому халаті, третій – високий міцний чоловік середніх років. Його широке веснянкувате обличчя облямовували пасма рудого волосся, що спадало до плечей. У всієї трійці були розкішні, хоч і страшенно втомлені, коні. Та й самі вершники задоволено позирали на мури, що виростали перед ними. Нікея – мета їхніх мандрів.

Сарацин кивнув у бік масивних міських укріплень, пофарбованих у темний багрянець промінням надвечірнього сонця.

– Я ж казав: ми ще завидна дістанемося Нікеї. Але суботнє сонце досі на небі, а наш друг і покровитель Ашер бен Соломон, нехай Аллах буде милостивий до нього, суворо дотримується звичаїв свого народу, тому навряд чи зможе прийняти гостей у день, коли юдеям належить відпочивати й поринати в благочестиві роздуми. Найімовірніше, нам доведеться шукати прихистку в одному з нікейських караван-сараїв.[26]


Він проказав усе це рівно, торкаючись пальцями до своєї пещеної, чорної, як воронове крило, бороди, а потім, наче шукаючи підтвердження власним словам, озирнувся на блакитноокого лицаря-християнина. Але відповів не лицар, а їхній рудоволосий попутник.

– Слухай-но, Сабіре, непогано було б провести вечір в одному з нікейських «веселих домів», що скажеш? – Він усміхнувся на все своє широке лице, руді вуса настовбурчилися, відкривши міцні білі зуби, а блакитно-сірі очі весело заіскрилися. – Присягаюся Одіном, мудрим богом моїх пращурів, життя занадто коротке, щоб безбарвно тягнути лямку, а ми й так засиділися в Константинополі. Це така ж правда, як і те, що мене звати Ейрік. Нові землі, сутички в дорозі, шалені перегони й радість перемоги мені більш до душі, ніж усі витончені ромейські насолоди. І ось, що я вам скажу: приймуть нас сьогодні чи ні, але я радий, що друзяка Ашер покликав нас, примусивши розтрусити грецьку нудьгу. Життя воїна, який зневажає небезпеку, хіба є щось краще? Так же, Мартіне? Що скажеш, Сабіре?

Рудий велетень аж ніяк не збентежився, не почувши відповіді. Він і далі розмірено погойдувався в сідлі з такою безтурботною усмішкою, немов усе довкола його невимовно тішило.

Вони проминули халупи передмістя, населені греками, вірменами, левантинцями-мусульманами. Нікея була схожа на Вавилон, недаремно за її стінами височіли не лише куполи базилік і башти дзвіниць, а й мінарети послідовників пророка Мухамеда. Тут осідало й багато євреїв, які мали в Нікеї значно більше привілеїв, ніж деінде, й отримували непоганий прибуток із торгівлі, адже в місті на перехресті караванних шляхів вона процвітала.

Вершників зупинила варта, вимагаючи подорожньої платні. Вони розрахувалися дрібними срібняками і ввійшли під потужну арку головних міських воріт. Вулиця, на ромейський лад викладена світлим каменем, простелялася вдалечінь. На вигляд місто було розкішне й переконливе, адже влада пильно стежила, щоб Нікея, оплот Константинополя в Малій Азії, який зазнав численних набігів і пережив низку землетрусів, не втрачала своєї величі. Могутні фортечні вежі, зубчасті стіни, рови та зміцнене передпілля – усе немов промовляло, що форпост імперії готовий дати відсіч кожному, хто ризикне на нього зазіхнути. Загони грецької варти патрулювали міські квартали, розганяючи місцевий набрід, який квапливо розбігався по своїх норах, перш ніж буде подано сигнал гасити вогні.

Та поки темрява ще не остаточно заполонила місто, крамарі настирно зазивали перехожих, водоноси пропонували свіжу джерельну воду з навколишніх пагорбів, а розмальовані шльондри залицялися до запізнілих гультіпак. Окликали вони й вершників, звертаючись переважно до Мартіна. З одягу, зброї та постави в ньому здалеку можна було впізнати шляхетного пана, до того ж він був привабливий: тонкі риси обличчя, блискуче світло-каштанове волосся, підстрижене трошки вище лінії плеча, яскраво-блакитні очі, що особливо вирізнялися в напівтемряві вузьких завулків. Він скидався на франка,[27] а ті при грошенятах і є ласими до смаглявих малазійських жриць кохання.

Але мандрівникам зараз було не до них.

Дорогою рудого Ейріка зацікавив майданчик для гімнастичних вправ, де ще юрмилися чоловіки. Одні виконували на дерев’яних брусах вигадливі трюки, інші кидали в ціль списи та дротики. Угледівши ці забави, нащадок вікінгів оголосив супутникам, що, поки не стемніло, збирається розім’яти здерев’янілі в сідлі м’язи, а потім пошукати місцину, де добра людина може перехилити чарку.

Він негайно розвернув коня, і невдовзі з майданчика вже лунав його потужний голос, що грецькою мовою радив якомусь новачку, як правильно піднімати лікоть, метаючи дротика. Потім він запропонував особисто показати що та як. Пролунав схвальний гомін, і рудий велетень першим же могутнім кидком розтрощив на друзки мішень та перекинув триногу, на якій її було встановлено.

– Схоже, сьогодні тут знайдеться чимало охочих пригостити нашого славного вікінга, – уперше відтоді, як вони проминули міські ворота, озвався Мартін. І його чітко окреслені вуста насмішкувато вигнулися.

Сабір і далі незворушно їхав поруч, не торкаючись до поводів і правлячи конем самими лише коліньми, як це заведено в природжених вершників сельджуків.[28]

– Присягаюся бородою Пророка, – перегодом зауважив сарацин, – весь розум нашого Ейріка зосередився в руках і ногах, забувши про те місце, яке призначив для нього Всевишній. Інакше навряд чи мудрий Ашер бен Соломон потребував би наших послуг. Адже Ейріка він знайшов значно раніше, ніж мене й тебе, і саме його призначав виконувати свої доручення.

– Ейрік таки чудовий воїн. Але, знаєш, друзяко, наш господар колись сказав, що є люди, які ведуть, а є такі, кого ведуть, і вони сприймають це як належне. Наш славний язичник саме такий. І в нього достатньо розуму, щоб того не заперечувати. Він легко виконує доручення, а платить йому Ашер аж ніяк не менше, ніж нам із тобою, можеш не сумніватися.

Мартін з усмішкою глянув на Сабіра. У напівтемряві смагляве лице сарацина здавалося геть темним, глибоко посаджені проникливі очі уважно дивилися з-під чалми. Чорні, мов смола, кучері й хвиляста ретельно доглянута борідка навколо тонкогубого рота довершувала портрет.

Несподівано сарацин запитав:

– Як вважаєш, кого з нас цього разу господар призначить за головного?

– А що тут гадати, якщо скоро і так довідаємося? Усе залежить від того, куди треба буде вирушити. Якщо доведеться супроводжувати одноплеменців Ашер бен Соломона в християнські землі, то наш маленький загін очолю я, якщо в мусульманські князівства – роль еміра гратимеш ти, а я піду в кінці каравану й пильнуватиму тили.

Мартін промовив це абсолютно байдуже. Сильними рисами лицаря були незворушність та потайливість, і Сабір намагався в цьому наслідувати приятеля-франка, хоча подеколи пристрасна натура сарацина перемагала удавану стриманість. Так і зараз: ніздрі його орлиного носа засіпалися, губи здригнулися, наче він хотів промовити щось різке, але натомість Сабір несподівано усміхнувся, зблиснувши гострими білими зубами.

– Ти прибідняєшся, друже Мартіне. Господар виховав тебе у своєму домі, у колі сім’ї; коли ж Руф, прекрасна Ашер бен Соломонова дочка, стане твоєю дружиною, саме ти вирішуватимеш, куди нам скеровувати коней і де служити.

І він досягнув бажаного. Мартінове обличчя перестало бути незворушним, рука мимоволі смикнула поводи, й високий буланий кінь невдоволено затанцював під лицарем, трясучи темною гривою. Блакитні очі юнака двома світляками спалахнули в темряві, але голос і далі був спокійний:

– Сабіре, хіба можна щось приховати від твого орлиного ока? Я справді хочу, щоб Ашер не заперечував, коли я попрошу в нього руки лагідної Руфі…

Тим часом вершники наблизилися до перехрестя двох головних вулиць Нікеї, біля якого височів собор Святої Софії, основний храм міста. Зайве казати, що цю Софію марно порівнювати з величною Софією в Константинополі. З храму саме виходили останні прихожани, жінки затуляли обличчя покривалами, чоловіки гуртувалися, щоб перемовитися словом, хтось поспішав дістати благословення в довгобородого, вдягнутого в темну рясу священика.

Брови сарацина зійшлися на переніссі. Можливо, тому, що головним храмом міста, яке колись належало його одновірцям,[29] став християнський собор. А може, він просто замислився, хтозна.

– Аллах свідок, ми багато чим зобов’язані Ашерові бен Соломону, – нарешті промовив він, схилившись до Мартіна й понизивши голос. – Він багато чого навчив… але, врешті-решт, лише задля своєї мети. Я його не осуджую: кожен знає, що все в цьому світі робиться тільки для власного зиску. Більше того, господар ніколи не ставився до нас як до найманців, називає нас друзями і виявляє гостинність. Його синові Йосипу ти став товаришем, пані Хава тобі рада, а красуня Руф дивиться на тебе закохано. Якби я знав тільки це, то подумав би, що мрії твої неодмінно здійсняться. Але пам’ятай, Мартіне: ти не їхньої крові й іншої віри. Серед юдеїв ти чужий, як і я, і залишишся чужим, хоч як би привітно й дружньо вони з тобою поводилися. І це, друже, не порожні слова. Ашер бен Соломон буде з нами приязний доти, доки ми йому потрібні. Однак я не переконаний, що він прагне з тобою породичатися. Сини Ізраїлю гордовиті. Звідусіль вигнані й зневажені, вони вважають себе обраним народом і, навіть зазнаючи принижень, нічого не цінують більше за цю свою винятковість. Тому ти для них чужий, хай там що вони кажуть.

– А якщо я прийму їхню віру? – тихо запитав Мартін. – Здійсню гіюр, як вони це називають.

– Ти? Але ж ти хрещений!

– Це було давно, – знизав плечима лицар. – Я був немовлям. Хіба я міг тоді розуміти, що зі мною відбувається?

– І все-таки тебе охрестили, а свята вода зовсім інша за ту, що хлюпає в глечиках водоносів. Невже твоє почуття до Руфі таке сильне, що ти готовий відректися від свого Бога?

Мартін відповів не відразу. Він не належав до тих, хто легко відкриває душу, але із Сабіром їх поєднували спільні випробування та довгі вечори при мандрівних багаттях.

– Усі ми розраховуємо на якусь вищу силу, друже, – відповів він, подумавши. – Так було споконвіку. Я народився в оселі, де шанували сина Божого Ісуса Христа, потім опинився в юдеїв, які вірять у Ягве, а Христа не визнають і вважають самозванцем. До цього можна ставитися по-різному, Сабіре, але мене те не переймає. Я не маю вогню віри. А євреї завжди були моїми друзями, ніхто з них мене не скривдив, я шаную їхню згуртованість, витривалість і велике терпіння в лихий час. Так, я не проти стати одним із них. Заради Руфі й заради себе самого. Що ж стосується віри… Я скажу тобі, у що я вірю: у дружні почуття Йосипа, у доброту Хави та Ашера, а ще в те, що в скруті ви з Ейріком завжди будете поруч і я зможу опертися на ваші плечі. Ось що для мене святе. Ну а вищі сили… Що їм до мене? Мабуть, саме тому, – додав він зі своєю дивною усмішкою, коли один кутик вуст усміхався, а другий ні, – мені весь час доводилося вдавати із себе то православного грека, то франка, відданого Святому Престолу, то вірного слугу Пророка, а якось я навіть став зороастрійцем.

Виявляється, вони давно вже стояли на площі перед собором. Їхні втомлені коні тупцювали й фуркали, а перехожі з-під лоба дивилися на захоплених розмовою мандрівників, що один із них скидався на франка, а другий, безсумнівно, був сарацином. І хоч у Нікеї, місті на перетині торговельних шляхів, таким нікого не можна було здивувати, Мартін вирішив, що їм обом геть ні до чого привертати цікаві погляди.

Торкнувши повід, він скерував коня в східну частину міста, до єврейського кварталу. Але Сабір відмовився їхати за ним.

– Їдь, Мартіне. Я не такий зухвалий, щоб суботнього вечора порушувати спокій пана Ашер бен Соломона. А тобі нехай щастить, друже мій, котрий не вірить навіть у свого дивного пророка Ісу, в якого вірять навіть мусульмани як у того, кому судилося сповістити світові про початок Страшного суду. Але на прощання все-таки скажу тобі: людина, котра ні в що не вірить, урешті стає слугою шайтана. Нехай береже тебе Аллах від такої злої долі!

І сарацин скерував свою сіру в яблуках кобилу до караван-сараїв, що охоче прихищали мандрівників. А Мартін неквапно поїхав у бік, де було житло його благодійника.

Раніше Ашер бен Соломон мешкав у константинопольському передмісті Галата. Але десять років тому греки-ромеї вчинили погром кварталів, заселених прихильниками латинського обряду, і як завжди в таких випадках, у тому безладі перепало і євреям, котрі жили за Золотим Рогом. Невдовзі після того купець вирішив переїхати з родиною в заможну й спокійну Нікею, де взаємини між національними та релігійними общинами мудро врегульовували особливі закони.

Відтоді Ашер розбагатів. Тепер у нього були торговельні підприємства не лише в Нікеї, а й у Кілікії,[30] кредит в італійських республіках і в країнах ісламу, а крім того, він мав прибутки з копалень у Конійському султанаті.[31] Його судна й каравани вирушали на Захід і на Схід, а довіреним людям Ашера: Мартіну, Сабіру та рудому Ейріку – доводилося супроводжувати їх, гарантуючи безпеку людей і товарів.

Але не це було їхнім головним завданням. Очоливши єврейську общину в Нікеї і ставши даяном,[32] Ашер бен Соломон узяв на себе обов’язок переправляти своїх єдиновірців із небезпечних місць у спокійніші. Відтепер вони троє мали бути провідниками та захисниками гнаних. Ашер щедро оплачував роботу, це правда, і ніхто з них не міг скаржитися на його скнарість.

Мартін наближався до юдерії захищеного єврейського кварталу. Як і належить, у суботу ввечері, тут було тихо й безлюдно, ворота скрізь зачинені, а вулиці освітлювалися лише поодинокими смолоскипами, закріпленими за кованими ґратами в нішах стін.

Неподалік від Ашерового будинку в непевному світлі смолоскипа Мартін розгледів зграйку підлітків-волоцюг. Спішившись, лицар нишком наблизився подивитися, що вони там роблять. У ніс йому вдарив нестерпний сморід. Придивившись, він зрозумів, що підлітки, за прикладом дорослих, які зневажають юдеїв, поливають нечистотами сходи до будинку бен Соломона.

– Агов, що це ви тут робите? – грізно гукнув він місцевим грецьким діалектом.

Діти кинулися тікати, але невдовзі зупинилися, второпавши: незнайомець не єврей і не міський вартовий.

– Гостинчик єврейським псам, – нахабно оголосив один, який виглядав старшим за решту. – Нехай тепер спробують відмити свої святині від християнського лайна!

Лише зараз Мартін помітив, що підлітки облили нечистотами не тільки сходи й ворота, а й нішу біля дверей, у якій містилася мезуза.[33]

– Негайно поприбирайте!

Голос лицаря лунав непохитно, а рука лежала на руків’ї меча, та діти не поспішали виконувати наказ, немов не вірили власним вухам. Мартіну довелося впіймати за комір двійко шибеників і підштовхнути їх до дверей. Решта кинулися врозтіч.

– І не соромно вам, християнському лицареві, перейматися погаслими єврейськими святинями! – вигукнув старший, відбігши на безпечну відстань.

Мартін мовчки спостерігав, як полонені, силувано плачучи, подолами своїх драних хламид намагаються відтерти сходи й очистити нішу. Може, це було жорстоко стосовно дурників, які не розуміють, що коять, але стерпіти таку наругу він не міг. За останні місяці Мартін бачив чимало жорстокості й принижень, яких зазнавали сини Ізраїлю. Вони, як і завжди, витримували все стоїчно та смиренно. Його дивувало, що таку силу духу християни й мусульмани в один голос називали виявом підступів диявола, пекельною впертістю.

– Готово? Тепер геть звідси, і щоб ноги вашої не було в юдерії!

Підлітки кинулися в темряву. Прибирали вони нашвидкуруч, навколо досі страшенно смерділо. Тим часом за дверима зашаруділо, відчинилося невеличке ґратчасте віконечко, у ньому промайнуло світло, і пролунав скрипучий старечий голос:

– Благородний сьєр Мартіне! Слава Богу Авраама, це ви!

Старий Хаїм, далекий родич Ашера бен Соломона, що виконував обов’язки брамника, почав возитися з клямками та засувами. Мартін негайно вказав йому на сліди нечистот навколо мезузи, але той, трясучи пейсами, повторював, що сам упорається, оскільки пана Мартіна чекають і будуть щасливі бачити.

Із середини дому на зчинений старим галас один за одним почали виходити домочадці. Угледівши пані Хаву, Мартін ледь не заплакав, адже ця жінка замінила йому матір. Вона була вже не тією стрункою красунею з оксамитовими очима, якою він побачив її вперше. Після численних пологів пані Хава погладшала, скроні її посріблилися, та коли вона обняла його, промовивши: «Нарешті ти повернувся, дорогий мій хлопчику!», Мартін справді відчув себе вдома. Радісно вітали його старші Ашерові дочки та їхні чоловіки. А ось і друг дитинства товстунчик Йосип!

Друзі міцно обнялися, і тієї миті нікому й на думку не спало б назвати Мартінове обличчя відлюдкуватим чи відстороненим: його сині очі сяяли від надлишку почуттів, він усміхався тією теплою посмішкою, яку зазвичай приховував, але тут йому не було перед ким таїтися, він був серед своїх. Даремно вічно недовірливий Сабір наполягав на тому, що він чужий в Ашеровій родині!

– Мені неодмінно і якнайшвидше треба з тобою поговорити! – звернувся до Мартіна Йосип.

Невисокий, змалечку схильний до повнотілості, він дивився на друга знизу вгору. Мартін охоче пішов би за ним, але його цупкий погляд уже впіймав на галереї ще одну особу, й очі його засяяли. Руф, донька Ашера бен Соломона, йшла сходами, несучи поперед себе срібну лампу, яка освітлювала її лице так, що здавалося, нібито сяйво розходиться не від вогню, а від її обличчя. Її сімара[34] теж була кольору полум’я, а розшите золотистими блискітками покривало не затуляло пасом виткого пухнастого волосся, яке обрамляло смагляве видовжене дівоче лице. Тонкі шляхетні риси, невеличкий, яскравий, мов квітка, рот і величезні, темні, немов ніч, очі. Вона була така гарна, що Мартіну мимоволі згадалися рядки із Cоломонової «Пісні над Піснями»: «Яка ти прекрасна, моя ти подруженько, яка ти хороша! Твої оченятка, немов ті голубки, глядять з-за серпанку твого! Твої коси, немов стадо кіз, що хвилями сходять з гори Гілеадської!»

За дівчиною з напівтемряви з’явилася ще одна постать: сутула, але міцно збита, вбрана у світлі одежі суботнього дня. Ашер бен Соломон…

Мартін не міг не помітити, як за його відсутності побіліло, немов присипане сіллю, волосся нікейського даяна, срібляста сивизна вже пробилася і в пишній бороді патріарха. Та Ашерові очі світилися звичною жвавістю й розумом, а глибокі зморшки додавали його обличчю значущості. Тут, у родинному колі, він поводився майже велично, зате, залишаючи дім, мав вигляд звичайнісінького купця-єврея: підлабузнювався, кланявся, лукавив. Мало хто в Нікеї знав, що ту людину малоазійські євреї шанують не менше за древніх царів цього народу.

– Мир тобі, Мартіне, назарянине! – усміхнувся даян.

– Мир і тобі, шановний Ашере бен Соломон, – низько вклонився главі родини лицар.

У присутності даяна Мартін уже не наважувався так відверто милуватися Руф’ю, адже досі й гадки не мав, як Ашер бен Соломон ставиться до його намірів.

– Я чекав на тебе, хлопчику мій, але не сподівався, що ти прийдеш наприкінці дня Шаббат, подарованого моєму народові в пустелі…

Мартін на мить зніяковів, однак Йосип негайно заступився за друга:

– Батьку, не будь таким суворим! Мартін прийшов уже затемна, суботній день закінчується. Що йому заважає бути присутнім на нашому святі?

Мартін полегшено й радісно зітхнув, бо Йосипа підтримали всі присутні, зокрема й Руф, яка не зводила з батька благального погляду.

Ашер усміхнувся в бороду.

– Ти завжди мав тут особливе становище, синьоокий. Зовсім не таке, як шалапут Ейрік чи похмурий Сабір. То проходь, і нехай разом із тобою ввійдуть у наш дім мир та благословення!..

Так Мартін знову опинився серед людей, яких знав змалечку і в глибині душі вважав найближчими. А відколи підросла красуня Руф, це відчуття стало для нього надто важливим.

У прохолоді весняного вечора вся родина зібралася на відкритій терасі внутрішнього дворика, і пані Хава запалила світильник. Це світло мало особливе значення: вогонь, запалений на заході сонця в п’ятницю, відділяв суботу від буднів і символізував світлу радість приходу сьомого дня тижня, а ввечері в суботу полум’я світильника сповіщало про закінчення дня спокою та повернення до повсякденних справ. Руф узяла в матері світильник, підняла його над головою, і всі присутні одночасно зітхнули чи то із жалем, чи полегшено.

Димок від благовонного куріння наповнював кімнату. Глава родини промовив благословення над повною по вінця чашею з вином, не забувши вилити додолу кілька крапель. У цьому так само був свій сенс: пролите вино – знак процвітання дому.

Розмова за трапезою була негучною і сповненою доброзичливості. Спершу йшлося про даянових дочок, які жили з чоловіками в інших малоазійських містах, потім усі дружно взялись обговорювати майбутнє одруження Йосипа з дочкою багатого купця на ім’я Біньямін із міста Сіс, що в Кілікійському царстві. Ашер бен Соломон зауважив: євреї за влади царя Левона[35] в Кілікії розкошують, тому синове одруження допоможе йому розширити там свої торговельні зв’язки і заснувати нові підприємства, а Йосипові він доручить керувати всіма справами. Водночас, даян побідкався, що задля справи доведеться на певний час розстатися з єдиним сином і спадкоємцем, оскільки інших двох синів Господь забрав до себе.

Йосип слухав батька, ні в чому не заперечуючи, вочевидь скорившись визначеній йому долі. Хоча Мартін досі чудово пам’ятав, як невтішно горював його друг за своєю першою молодою дружиною, котра померла під час пологів. Що ж, час лікує. Тепер Йосип готується від’їжджати, і, скоріш за все, одна з причин, через яку Мартіна викликано в Нікею, – це бажання Ашер бен Соломона, щоб лицар супроводжував його сина під час тривалих мандрів через Малу Азію.

Але зараз Йосип відпочивав душею в колі батька й матері, старших сестер, їхніх чоловіків і численних нащадків, а також далеких родичів, які заполонили дім даяна. Він, звісно ж, помітив погляди, що їх кидали одне на одного його друг-воїн та молодша сестра. Йосипа це зворушувало: що може бути краще, якщо їхні мрії здійсняться, і колись він зможе назвати Мартіна не лише другом, а й братом.

Тому, щойно завершилася трапеза й настав час відпочинку, він перекинувся кількома словами з Руф’ю, а потім перехопив Мартіна на півдорозі до відведеного йому покою і відвів убік.

– Іди в сад, – прошепотів він. – Руф чекатиме на тебе біля великого ялівцю за водограєм.

Мартін швидко потиснув другові руку й квапливо вирушив туди, де в темряві дзюркотіла вода. Руф невагомою золотистою пташечкою пурхнула в його обійми.

– Поцілуй же мене! Поцілуй, як тоді, коли ми відкрили одне одному наші серця!

Тіло її тріпотіло в його дужих руках, дівчина стала навшпиньки, насолоджуючись поцілунками Мартіна, її покривало впало, кучері скуйовдилися. Руф була палка й нестримна, і ця її пристрасність доводила Мартіна до шаленства. Та він і на мить не забував, що ця дівчина – дочка його друга й благодійника. І коли вона потягнула його руку до себе і він відчув атласну прохолоду її стегна, то відступив першим.

– О, ні, солодка моя трояндо! Хоч я і втрачаю з тобою розум, але зможу дозволити собі сміливіші ласки, лише назвавши тебе своєю дружиною…

Він на крок відступив й опустився на застелену килимом лавку, намагаючись упоратися зі своїм збудженням. Руф млосно зітхнула й сіла поруч, схиливши скуйовджену кучеряву голівку йому на плече. І, немов читаючи його думки, почала ледь чутно наспівувати із «Пісні над Піснями»:

– «По ночах на ложі своїм я шукала того, кого покохала душа моя… Шукала його, та його не знайшла… Хай устану й нехай я пройдуся по місті, хай на вулицях та на майданах того пошукаю, кого покохала душа моя!..»

Раптом вона зупинилася й спитала:

– Чому ти так довго не приїжджав, назарянине?

Мартін тихенько засміявся в темряві.

– Ти чудово знаєш: у мене з твоїм батьком такі стосунки, що я не можу з’являтися тут, коли заманеться.

– Але ж ти не слуга йому, а друг! Батько сам часто так каже.

У Мартіна від її слів потеплішало в грудях. Наблизившись до дівчини так, що їхні подихи змішувалися, він казав їй, що більше не зволікатиме й неодмінно попросить у шановного Ашера бен Соломона її руки, а також зробить гіюр, щоб він, Мартін, став єдиним цілим з їхнім народом, і щоб вони з Руф’ю змогли бути сім’єю і ніколи більше не розставалися.

– Так, так, твоя правда, – ніколи! – шепотіла вона, знову шукаючи його ласк. – Я знаю, Йосип буде просто щасливий… Йому невдовзі доведеться поїхати, але він обіцяв, що неодмінно повернеться ще до нашого весілля.

Схоже, Руф не сумнівалася, що її шлюб із Мартіном – річ доконана. Молодша дитина даяна, пізня, обожнювана всією сім’єю, вона й гадки не мала, що її бажанням можуть знехтувати.

У напівтемряві її обличчя, освітлене місячним сяйвом, здавалося Мартіну прекраснішим за все, що йому доводилося бачити. А йому чимало випало побачити за свої двадцять вісім років, та й жінок він знав немало. Але не бажав пригадувати жодну з них, коли поруч була Руф.

Мартін стиха розсміявся, згадавши раптом, як вони вперше познайомилися.

Він був на дванадцять років старший за Руф і щойно повернувся до Константинополя після навчання в асасинів. Мартіну тільки-но виповнилося п’ятнадцять, але після суворої школи в горах він здавався старшим і був такий дикий та відлюдкуватий, що коли пані Хава попросила його посидіти зо дві годинки з маленькою, не відчув нічого, крім глухого роздратування.

Яка ж невгамовна була трирічна Руф! Мартін геть вимордувався, не знав, гніватися йому чи сміятися, і, коли з’явилася нянька, ладен був тікати від того дівчиська світ за очі.

Потім він продовжив навчання тепер уже в замку одного високородного німецького лицаря. Лицарська наука відрізнялася від усього того, чому раніше доводилося навчатися Мартіну. Але вже за три роки, всупереч традиції, його було посвячено й оперезано мечем. Тепер у новому образі християнського лицаря він почав їздити в далекі мандри, виконуючи різноманітні доручення Ашера бен Соломона.

В оселі покровителя йому випадало бувати лише вряди-годи, але завжди він помічав, як змінюється нестерпне дівчисько, перетворюючись із незграбного підлітка на чарівну юну діву. А три роки тому, коли він повернувся в дім Ашера після одного з найскладніших і небезпечних завдань, зранений і смертельно втомлений, його лікувала пані Хава. Часом біля постелі замість матері чатувала чотирнадцятирічна Руф.

Слухаючи Мартіна, юна єврейка мовчки усміхалася. О, вона пам’ятає кожну мить при його узголів’ї, кожен його погляд! Їй здавалося, що ні цар Давид, ні премудрий Соломон і близько не були такими чудовими, як цей назарянин із синіми, ніби персидська бірюза, очима.

Його вразила розквітла краса дочки Ашера та Хави і її радісна, легка, світла вдача. Після пережитих Мартіном труднощів присутність дівчини була ліками, кращими за всі бальзами й припарки мудрої Хави.

Повернувшись у свій константинопольський дім, він іще близько року приходив до тями, відновлював колишню міць м’язів та швидкість рухів і весь час згадував чарівливу усмішку цієї юнки, коли вона схилялась над ним, щоб торкнутися вустами до його гарячого чола. У чотирнадцять років Руф уже не була дитям, вона збурювала його кров і примушувала солодко тріпотіти серце. Проте ці почуття потьмарилися, коли Йосип написав другові, що батько має намір віддати молодшу дочку за багатого торговця із Фессалонік.

Щойно Мартін про це нагадав, як Руф стрепенулася:

– Але ж я навідріз відмовилася стати дружиною того Гамліеля із Фессалонік! Я плакала, рвала на собі волосся й благала батька скасувати весілля. Гамліель далеко не молодий і страшенно огидний! Вічно потіє і від нього смердить верблюдом. Я навіть колючки від кактуса ковтала, щоб захворіти й не дістатися йому! Адже в мене є ти, мій лицарю!

Мартін усміхнувся, подих йому перехопило. Він згадав, як через рік знову приїхав у Нікею і Руф, котра дивовижно погарнішала, короткою запискою покликала його на побачення. Це було наче здійснення найпотаємнішого бажання!..

– Завтра я проситиму твоєї руки, – промовив Мартін між двома поцілунками. – Я зробив твоєму батькові стільки послуг, що він не наважиться мені відмовити. Я досить багатий, щоб його пестунці-донечці не довелося змінювати своїх звичок. А ще я збираюсь йому сказати, як сильно й віддано кохаю тебе!

Вуста Руф відгукувалися на поклик його вуст, з її грудей, немов голубине вуркотіння, виривався легкий стогін, і Мартін остаточно втратив голову від пристрасті.

Раптом від будинку пролунав схвильований голос Хави. Вона гукала дочку. Руф негайно вирвалась із його рук, поправила одяг і сховала скуйовджене волосся під покривало.

– Матінка знає, що я тут, – засапано мовила дівчина. – Вона дозволила мені з тобою побачитися… але ненадовго.

Мартін знітився. Хава відпустила до нього дочку, впевнена, що з ним вона буде в безпеці, а він мало не забув про все на світі!

– Іди, моя перлинко. Іди, але пам’ятай: невдовзі ми матимемо більш ніж досить часу на зустрічі. До кінця наших днів.

У темряві зашурхотіли кроки: Йосип ішов по сестру. Та вона досі тулилася до свого лицаря, шепочучи на прощання:

– «Утікай, мій коханий, і станься подібний до сарни собі, чи до молодого оленя в бальзамових горах!..»

Але не йому, а їй довелося бігти на материн поклик. Йосип опустився на лаву біля Мартіна.

– Моя сестра тужила за тобою. І я натякнув батькові, що причина її туги – ти.

– А він що? – спитав закоханий лицар.

– Як завжди, лише віджартовується. Ти ж його знаєш! Ніхто не відає, що в нього насправді на думці.

Розділ 3

Тієї ночі Мартін довго не міг заснути: крізь решітку світив місяць, десь гавкали приблудні пси, подуха тиснула груди.

Але не через це він метався в постелі: після побачення з коханою його душа була переповнена, плоть палала, серце голосно калатало. Лицар мріяв про Руф, про ті часи, коли вони будуть разом і він нарешті позбудеться самотності. Він матиме близьку душу, стане членом великої дружної сім’ї, і ніхто не сприйматиме його за чужинця. Мати й брат дівчини не проти їхнього шлюбу, отже, можна переконати й решту, передусім, самого Ашера бен Соломона. Це нелегко, Мартінів покровитель дуже непроста людина, але прості люди й не досягають такого високого становища, яке посідає цей багатий, впливовий і шанований юдей. Водночас для Ашера немає нічого важливішого за сім’ю, і, якщо родичі стануть на бік Мартіна й Руфі, він не перешкоджатиме їхньому щастю. Так, він суворий, часом невблаганний, його доручення часто потребують нелюдських зусиль. І все ж, даян нікейської юдейської общини інакше ставиться до сироти, який виріс у його домі, ніж до решти помічників, і подеколи виявляє до нього справжню дружню прихильність.

Тільки на світанку Мартіну вдалося заснути. Його ніхто не турбував, і спав він довго, глибоко та безжурно. Насамперед тому, що ніде він не почувався так захищено, як тут, у цьому знайомому до дрібничок домі. Так було відтоді, коли він уперше потрапив сюди як підкидьок і незабаром повірив, що нарешті знайшов рідних людей, небайдужих до його долі. І хоч які випробування готувало йому мандрівне життя воїна, він завжди повертався сюди, як у спокійну гавань.

Лицар прокинувся, коли сонце було вже високо. Слуга повідомив, що Сабір з Ейріком уже тут. Ейрік хропить у відведеній для нього кімнаті, виснажений бурхливою ніччю, а Сабір розташувався в дальньому кінці галереї, що оточує будинок, і здійснює полуденний намаз, звернувши обличчя до Мекки.

Умившись і поснідавши, Мартін убрався в довгий вільний одяг та вирушив у покої Ашера бен Соломона: запрошено було тільки його, отже, покровитель збирається доручити йому дещо незвичне.

Коли він минав галереї та переходи просторого даянового будинку, його вкотре вразила сувора розкіш. Стіни в позолоченому декорі, на панелях – вигадлива в’язь висловів древніх мудреців, за фіранками, у нішах, – низькі дивани, закидані шовковими подушками, ноги потопають у коштовних килимах із Шираза. Прислуги не було видно, із саду долинало дзюрчання водограю та шелест листя, від чого тиша здавалася ще глибшою. І це в галасливій, спилюженій Нікеї!

Таки цей народ умів оточувати себе вигодами та комфортом, що були недоступні іншим племенам. Але інакше й бути не могло: дім єврея – його фортеця, житниця, джерело радості та щастя. Тут забуваються всі страждання й приниження, що випали на долю гнаного та зневаженого народу.

При вході до покою Ашера бен Соломона Мартін підняв важку, розшиту сріблом завісу й увійшов у прохолодну напівтемряву. Денне світло пробивалося сюди крізь листя гліциній та плюща, які обвивали заґратоване вікно. Напівморок здавався зеленавим, виткі рослини уздовж стін від подиху повітря коливалися, і складалося враження, що ти раптово опинився під водою.

Даян сидів за столом при вікні, перед ним лежав сувій Тори.

– Нехай будуть з тобою мир і благословення, хлопчику мій, – привітався старий.

– Нехай перейде це благословення на тебе й на твою сім’ю, мудрий Ашере бен Соломон, – стримано вклонився лицар.

Він поцілував покровителю руку й сів на диван навпроти. Незважаючи на самовладання, Мартін був напружений, розуміючи, що не варто зволікати з розмовою про Руф. Іншого такого шансу може не бути. Водночас він почувався перед Ашером ніяково, можливо, це почуття корінням сягало його сирітського дитинства.

Ашер розгорнув сувій.

– Ця книга упродовж віків захищає мій народ від духовного звиродніння, невігластва й варварства. Століття за століттям сини Ізраїлю зазнають переслідувань та презирства. У нас нелегка доля. І все ж ми обраний народ, оскільки не потребуємо посередників між нами і Всемогутнім. Нехай інші навпомацки блукають у пітьмі, марно покладаючись на слова лжепророків, нам же дозволено безпосередньо споглядати лице Його й шанувати Його заповіді!

Даян був відомим красномовцем. Мартін знав про це й мовчки слухав, розуміючи, що за цим вступом ітиме довгий перелік бід, принижень і зла, що їх доводиться витримувати євреям.

Так і сталося, але сьогодні Ашер бен Соломон особливо напустився на франків. Ці варвари, виголосив він, позбавлені всіх чеснот, крім безглуздої хоробрості, привселюдно брешуть, що народ Ізраїлю начебто заплямував себе кров’ю того, кого вони у своїй сліпоті називають Сином Божим! І які тільки злочини вони приписують синам Сіону: мовляв, євреї не лише вбили Месію, так іще й насміхаються зі святого причастя, обкрадають добрих християн, отруюють криниці, вбивають християнських немовлят, щоб на їхній невинній крові замішувати тісто для своїх опрісноків.[36] Священики франків із кафедр закликають усіляко паплюжити євреїв, щоб ті щомиті відчували свою гріховну провину і, врешті-решт, навернулися до істини Христової, відкинувши власну віру.

Мартін мовчав. Усе це він чув не один раз. Але зараз у запалі його наставника було щось іще. Можливо, річ у тому, що Ашер знав: Мартін, який весь час живе серед християн, міг зазнати їхнього впливу і засумніватися. А він же був найближчою довіреною особою даяна, старий хотів покладатися на нього в усьому, без жодних вагань.

О, якби ж то Ашер бен Соломон знав, як мало в Мартіна було віри! Життя серед людей різних релігій і конфесій переконало його в тому, що не вищі сили, а сама людина приймає рішення, керуючись власною волею, силою, розумом. Інша річ, що саме євреї були з ним добріші за всіх; він глибоко симпатизував цьому працьовитому й заповзятливому народові, який, спричиняючи ненависть своїх переслідувачів, примудрявся звестися, навіть коли його було скинуто в прірву.

– Дозвольте вас перебити, вчителю, – нарешті промовив він, відвівши погляд від здивовано підведених брів даяна. Ви кажете істину. Я багато міркував про це і дійшов висновку, що для мене настав час стати одним із вас. Прийняти на себе заповіді Тори, обрізання, очиститися в мікві[37] і перед лицем усього світу стати правовірним юдеєм.

Суворе лице Ашера бен Соломона завмерло. Відвернувшись до вікна, він узявся розтирати великим пальцем правої руки ліву долоню – добре знаний Мартіну жест, що видавав хвилювання чи збентеження. Але коли даян заговорив, голос його лунав рівно:

– Чи знаєш ти, Мартіне, закони Ромейської імперії? Згідно з ними, того, хто здійснить обрізання християнина, можуть засудити за насильне оскоплення.

– Але хто про це дізнається?

Ашер ледь нахилив голову, тінь від великого носа лягла на його сухі губи, і, здавалося, їх скривила скептична посмішка.

– Хлопчику мій! Те, про що ти кажеш, не може мене не тішити. Душею ти з нами, я в цьому не сумніваюся. Але тобі доводиться часто мандрувати, жити серед назарян, а там… там різне може статися. І якщо про те, що ти обрізаний, дізнаються – непереливки буде не лише нам, а й тобі.

Мартін рвучко зітхнув, обличчя сполотніло й чіткіше окреслилися вилиці.

Пора. Зараз він скаже про найголовніше.

– Дорогий друже і вчителю! Уже понад десять років я виконую небезпечну роботу, для якої ви мене підготували. Коли мені було п’ятнадцять, ви пояснили, заради чого ввели мене у свій дім і не шкодували коштів, щоб зробити з мене майстерного воїна, провідника та розвідника. Ви нічого не приховали й пояснили, що, коли я відмовлюся вам служити, відпустите мене під чотири вітри і здобуті знання допоможуть мені в подальшому житті. Я зможу стати лицарем, найманцем, драгоманом, амбасадором, придворним, будь-ким, але хай там як, я не бідуватиму. Тоді ж ви пояснили і про труднощі та небезпеки, що чекають на мене, якщо залишуся з вами. І, поміркувавши, я зробив свій вибір, адже змалечку прив’язався до вас і любив вашу родину.

Із сімнадцяти років я служу вам не з принуки, а добровільно. За цей час я став дуже заможною людиною…

Мартін замовк. Він говорив із невластивою для себе гарячністю, ходячи сюди-туди по кімнаті. Ашер скоса за ним спостерігав, погладжував бороду і злегка ствердно кивав.

Мартін вів далі. Мовляв, він розбагатів, придбав у Константинополі віллу із садом і маєток в околицях Нікеї, що регулярно дає прибуток. Та що там казати, Ашер бен Соломон і так усе знає про справи й статки свого вихованця, адже Мартін вклав чимало коштів у його підприємства.

Проте даян не міг зрозуміти справжньої причини його хвилювання, аж поки Мартін почав скаржитися на самотність. О, так, у нього багато роботи, він рідко відпочиває, але й не прагне дозвілля, оскільки без доручень на нього находить туга. Який сенс у розкішному будинку, де на тебе ніхто, крім слуг, не чекає?

Ашер бен Соломон випростався, відкинув голову так різко, що кіпа[38] на його сивіючій шевелюрі мало не впала на кам’яні плити підлоги.

– Ти вирішив одружитися? – Очі єврея застигли, ніби він удивлявся в себе. – Он воно як? Ти самотній, прив’язаний до мого роду, хочеш одружитися, а перед тим ти сказав, що хотів би здійснити гіюр і стати юдеєм. Пригадую, Йосип якось пожартував, що ти не зводиш очей із нашої красуні Руфі. Який із цього висновок? Ти хочеш породичатися зі мною, Мартіне?

У горлі лицаря вмить зробилося так сухо, наче він щойно перетнув пустелю. Відчувши сильну слабкість, він мусив знову сісти на оббитий смугастим шовком диван.

– Добре, що це сказали ви, а не я, – нарешті спромігся промовити Мартін. – Може, я так би й не наважився, адже безмежно вас шаную і пам’ятаю, яким ви знайшли мене в сиротинці в госпітальєрів. Але ж відтоді багато змінилося, правда ж?

– Авжеж, – кивнув Ашер бен Соломон. – Ти справді наш, тебе любить моя родина. Стосовно ж Руфі…

Мартін палко вигукнув:

– Запевняю, якби я не мав надії на взаємність від вашої дочки, я про це не починав би й мови. Запитайте в неї! Євреї не чинять зі своїми жінками так, як заведено в назарян, вони поважають їхню волю та бажання.

Вітер ворухнув виткі рослини, по обличчю Мартіна пробігли вигадливі тіні.

Ашер бен Соломон бачив, яка несамовита надія сяє в його очах. Даян уважно роздивлявся Мартіна, немов бачив уперше.

Яка міць у цих широких раменах! Як прекрасно виліплено шию, як гордовито посаджено крупну голову! Ніхто з його одноплемінників не має такої величної постави, як цей нащадок північних воїнів. У дитинстві Мартін був білявий. Волосся мав кольору вівсяної соломи. Але з віком воно потемнішало й набуло м’якого каштанового відтінку. Усе в ньому видає європейця. Риси обличчя приємні й симетричні: міцне підборіддя, високі вилиці, прямий ніс. Легка горбинка на переніссі – слід давнього перелому – додає лицю мужності.

Так, його знайда виріс і перетворився на могутнього воїна та вродливого чоловіка. Занадто вродливого, як іноді скрушно думав Ашер. Колись, угледівши в прецепторії госпітальєрів біляве дитя, він хотів зробити з нього свого нишпорку в середовищі християн. Але шпигуну не можна мати такої яскравої та примітної зовнішності. Виконавець таємних доручень має бути непоказним, як миша.

Проте Мартінова краса теж стала в пригоді: із часом він навчився використовувати свою мужню привабливість на користь справі. Жіночі серця, зокрема дуже впливових та поважних осіб, легко відкривалися перед ним, і вони залюбки допомагали гожому християнину в такому, з чим не зміг би впоратися жоден інший чоловік.

Але його дочка – це зовсім інше. Зараз Мартін готовий угамувати гординю й благати Ашера про милосердя та благословення на шлюб. Готовий навіть навернутися й стати євреєм. Та чи вигідно таке Ашеру бен Соломону?

– Я поки що не можу говорити з тобою про це, – зізнався даян, відводячи очі й знову беручись терти долоню лівиці. Потім він розгорнув сувій і, знайшовши потрібну главу та вірш, стиха прочитав: «Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом: час родитися і час помирати, час садити і час виривати посаджене, час вбивати і час лікувати…»

Він зупинився, пропустивши кілька віршів, і продовжив:

– «Час руйнувати і час будувати».

Він перевів погляд із сувою на обличчя Мартіна. Той зрозумів.

– Ви не бажаєте говорити зі мною про Руф… Отже, маєте для мене нове доручення. – Мартін рвучко видихнув, немов звільняв місце в грудях: – Що ж, не гаймо часу й перейдімо до справи. І все ж… В ім’я Бога Авраама, Ісаака і Якова пам’ятайте моє прохання. Мені потрібна Руф!

Його сині очі несподівано зблиснули кригою.

«Усі вони такі, – Ашер бен Соломон мимоволі зіщулився під пильним поглядом лицаря. – Ця варварська гординя… Хлопчик каже, що просить, а насправді, вимагає і погрожує. Та й давно це вже не хлопчик, а воїн, рішучий і небезпечний. Недурно Сінан, старець гори Масіяф, отримав від мене стільки золота за те, що з Мартіна зроблять безстрашного воїна і вбивцю».

Справді: Мартіна не варто гнівати.

Тому даян майже благодушно промовив:

– Мені потрібен час, друже мій, щоб дібрати для відповіді достойні слова. Адже Руф… Вона, немов пальмова гілка, що вінчає свіжою зеленню мої сивини! Як батько я хочу для неї лише добра. І щойно я переконаюся, що шлюб з тобою стане якнайсприятливішим для неї і для всієї нашої сім’ї, я не перешкоджатиму вашому щастю.

Ашер бен Соломон скоса поглянув на лицаря і, впевнившись, що після його слів Мартінове обличчя пояснішало, змінив тон:

– А зараз, друже, до справ…

І даян нагадав Мартіну про його недавню мандрівку до Англії.

Надійні люди повідомили очільнику нікейської общини про доволі сладне становище євреїв у цій країні. За колишнього монарха Генріха Плантагенета вони мали багато свобод і привілеїв: голова англійської єврейської общини, Аарон із Лінкольна, тривалий час обіймав посаду королівського радника, а заможні купці не раз позичали Генріхові чималі суми. Натомість король дозволив англійським євреям вільно торгувати на території всіх своїх володінь і без обмежень стягувати відсотки. Та коли змінюється влада, різне може статися. Тому по смерті Генріха передбачливий Ашер вирішив не зволікати й послав на острови Мартіна, який мав перебувати в Лондоні в личині лицаря-храмовника і втрутитися, якщо тамтешнім євреям знадобилась би допомога.

Однак Аарон із Лінкольна вирішив, що побоювання Ашера бен Соломона перебільшені. Коли настав час коронації Генріхового сина Річарда, багато євреїв приїхали в Лондон, сподіваючись щедрими дарами здобути прихильність нового монарха. Адже ні для кого не таємниця, що Річард гостро потребує грошей для організації нового хрестового походу, тож, вочевидь, милостиво прийме купецькі дари й засвідчить привілеї синів Ізраїля.

Хоч як це прикро, але сталося саме те, від чого застерігав голова нікейської общини. Аарон із Лінкольна виявився цілковитим бовдуром. У натовпі, що зібрався з нагоди коронації, до євреїв-дарувальників, які чекали своєї черги наблизитися до трону, почала чіплятися агресивна чернь, поповзли чутки, начебто юдеї замислили щось недобре, і на них накинулася знавісніла юрба. Ця подія стала поштовхом до погромів єврейських будинків по всьому Лондону: боргові грамоти євреїв-лихварів знищували, а їхніх дружин та дітей викидали на вулиці.

– І це в день коронаційних урочистостей! – гарячкував Ашер. – Воістину в цього монарха серце не лева, а гієни, бо він наклав свою залізну лапу на синів Авраамових, назвавши побиття євреїв справою такою ж богоугодною, як і винищення сарацинів!

– Не можу з вами погодитися, – заперечив Мартін. – Я був там, бачив усе на власні очі й готовий стати на захист англійського короля. Гнівався він не на євреїв, а на вчинений черню безлад під час коронації. Він наказав негайно припинити це неподобство й направив загони воїнів розігнати заколотників, які плюндрували єврейські будинки…

Мартін і сам був у складі одного з таких загонів. Йому вдалося відвернути кровопролиття й вивезти за межі охопленої заворушеннями столиці кілька єврейських сімей, щоб згодом переправити їх до Фландрії. Для Мартіна, вбраного в білий плащ храмовника, це було не так уже й складно. А відразу по тому вийшов указ Річарда, яким було заборонено переслідувати євреїв у межах його держави.

– Ти його захищаєш? – насупився Ашер. – Річард Англійський на це не заслуговує. Нагадаю також, що, рятуючи жалюгідну жменьку лондонських євреїв, ти самовільно покинув країну, залишивши без захисту безліч наших одновірців за межами столиці.

Мартін відвів очі. Даян мав усі підстави йому дорікати. Він справді поїхав з Англії невдовзі після того, як король Річард захистив євреїв. Крім того, монарх створив так зване «Єврейське казначейство», покликане спостерігати за торговельними операціями єврейських купців і розв’язувати суперечки між юдеями та англійцями. Не було жодного сенсу залишатися в гнилій Англії. Йому й на думку не спало відвідати графства, хоч би й той-таки Лінкольншир, щоб перевірити істинне становище євреїв.

На жаль, щойно Річард відплив на континент, як сталая трагедія: у містах Східної Англії чернь повалила на єврейські квартали. Марно намагаючись знайти захист у королівських замках, багато євреїв загинуло, а дехто волів накласти на себе руки, перш ніж оскаженілий натовп їх розтерзає.

– Неможливо передбачити все, – стиха промовив Мартін.

На що Ашер бен Соломон холодно заперечив:

– А я саме цього й прагну. І Бог благословляє мої зусилля, адже мені вдалося чимало зробити.

Мартін це знав: очільник нікейської общини лише кілька останніх років захистив, відвернув небезпеку й надав можливість облаштуватися у відносно безпечних місцях тисячам братів по вірі. Його ім’я благословляють у синагогах і на Сході, й на Заході.

– Настає час нових випробувань для мого народу… – помовчавши, глухо промовив даян.

І розповів про те, що невдовзі після того, як султан Саладін підкорив державу, створену хрестоносцями на Святій землі, він дозволив євреям повернутися на землю їхніх предків. Там їх називають «зіммі»,[39] але не чинять тиску; саме тому швидко зросла алія[40] на землі Ерец-Ізраель, куди Мойсей колись привів свій народ. Нині знову волоцюги й грабіжники з хрестами на плащах підняли прапори, і юрми кровожерних франків рвуться заволодіти гробницею свого лжепророка. Наближається війна, і хтозна, чи буде вона успішною для Саладіна. Адже могутні сили великих західних держав уже на шляху в Левант. Усевишній чітко вказав, на чиєму він боці, безславно занапастивши найнебезпечнішого з очільників хрестоносного воїнства імператора Фрідріха. Його загони, спантеличені смертю вождя, повернули назад, і лише купка фанатиків, попри хвороби і втрати, змогла дістатися до землі, яка ще недавно називалася Єрусалимським королівством. Але два інших правителі – Філіп Капетінг і Річард Плантагенет – не зраджують своєї обітниці позбавити від влади ісламу Палестину та її священні міста. І якщо це станеться…

– Горе нам! Навіть уявити страшно, що чекає на євреїв у тій землі в разі перемоги франків. – Ашер бен Соломон скорботно сплеснув руками. – Сподіватися на їхню милість – це чекати, коли лев ляже поруч з ягням. О, чи буде покладено край полону Ізраїлю!..

Важко дихаючи, Ашер замовк.

Тим часом із переходу, що веде до його покою, долетів дзвінкий дитячий сміх. Завіса на дверях заворушилася, відхилилась, і в кімнату ввірвалися трійко даянових онуків. Посіріле від тяжких думок обличчя Ашера бен Соломона засяяло. Він ніжно любив онуків, і в домі цим бешкетникам дозволялося все. Їх пестили й ніжили, немов завчасно намагалися відшкодувати за ті приниження та втрати, які готувало їм життя. А готувало воно не лише каміння й плювки вуличних шибеників, лайки та прокляття, а й брудні лапи мисливців на єврейських дітей, готових за копійки викрасти малюка й сховати його в монастирі, щоб згодом насильно охрестити та назавжди відірвати від рідного народу.

Мартін посміювався, спостерігаючи, як діти вовтузилися зі своїм дідом, аж поки до кімнати не забігла одна з даянових дочок, Ракель, і силою не відтягла малюків.

Посмішка зникла з Ашерового обличчя, і він запитав:

– Що ти знаєш про облогу Акри?

Очі лицаря зблиснули сталлю.

– Акра? Велике місто й порт на узбережжі, що раніше належав Єрусалимському королівству. Я там не був, але знаю, що хрестоносці чудово його укріпили. Та все ж її захопив Саладін, як і більшість християнських фортець та замків.

Він замовк і зітнув плечима, мовляв, додати більше нічого.

Проте Ашер не вгавав:

– Після падіння Акри султан Саладін залишив у фортеці чисельний гарнізон, призначивши командувати ним свого сина Афдаля. Це було конче необхідно, адже неподалік розташований Тир, що залишався під владою Конрада Монферратського, божевільного шукача слави та подвигів. Ти про це знаєш?

Мартін кивнув.

Неможливо жити в Константинополі й не знати Конрада Монферратського. Італійський рід Монферратів волів служити імператорам: як німцю Фрідріху Барбароссі, так і Ромейській імперії. При Константинопольському дворі Конрад мав такий вплив, що домігся від імператора Ісаака Ангела згоди на шлюб із його сестрою Феодорою. Відданість панівній династії маркіз довів іще й тим, що допоміг придушити заколот недоброзичливців базилевса.[41] Це возвеличило Конрада, і він перетворився на об’єкт загальних заздрощів, інтриг та навіть змов.

Але Конрад вирішив не чекати, чим закінчаться для нього наклепи заздрісників, тим більше, що й сам Ісаак уже починав думати, що його фаворит, здобувши таку сильну популярність, прокладає собі шлях до трону. Можливо, так воно й було, – занадто вже марнославний і загребущий цей маркіз Монферратський. Хай там як, він несподівано оголосив, що покидає придворну службу на користь хреста паладина, й поквапно вирушив у Святу землю.

Невдовзі весь Константинополь заполонили чутки, буцімто, поки султан Саладін одну за одною змушував здаватися фортеці хрестоносців, Конрад зміг відбити в мусульман приморське місто Тир і надійно закріпився в тій твердині. Султан спробував повернути місто, але безуспішно. Натомість Конрад звернувся до городян і мешканців передмістя з вимогою визнати його законним правителем, інакше він не гарантуватиме безпеки й не захищатиме їхнього майна.

– І слід визнати: маркіз відчайдушно б’ється за Тир, – вів далі Ашер бен Соломон. – А сама звістка про те, що непереможний Салах ад-Дін безсилий проти Конрада Монферратського, поширившись Святою землею, підняла бойовий дух і викликала надію в поріділих лавах хрестоносців. До маркіза звідусіль почали стікатися воїни-християни, які боролися за відновлення королівства франків у Палестині, а низка інших фортець дала султану нещадну відсіч. Зокрема, Триполі, де ти, Мартіне, побував після битви при Хаттіні. І хоча поранений, немилосердно втомлений і вкрай зневірений граф Раймонд Тулузький не спромігся очолити оборону, це зробила його дружина Ешива…

– Годі! – несподівано перебив даяна Мартін. – Тут не варто говорити про цих людей…

Він відвернувся до вікна так, наче його увагу раптово привернув зелений візерунок.

Ашер бен Соломон дивився на його твердий, сповнений гідності профіль. Аристократичне чоло, чіткі лінії носа й підборіддя. Нижня губа ледь прикушена… Обличчя спокійне, але в грудях вирують почуття. І це неприємно, бо від людини, котру виховано як захисника юдейського племені, слід було сподіватися іншого. Занадто болісно він сприймав роль, яка йому випала в падінні Єрусалимського королівства.

Але ж про все знали завчасно: існував ретельно продуманий план, згідно з яким вони і діяли! Мартін знав, на що йшов. Ні, не так: тоді ще ніхто, ніхто цього не знав. Ані Салах ад-Дін, який прагнув небагато – відвоювати землі Тіверіади при Галілейському озері, ані сам Ашер бен Соломон, який уклав із султаном угоду про те, що, у разі виконання його людиною обіцянки, Саладін дозволить синам Ізраїлю вільно поселятися, обробляти землю й торгувати в Галілеї.

Що ж, молодий лицар не жалів себе і перевершив найсміливіші сподівання.

Пізніше даян розрахується з ним особливо щедро. Але зараз Мартін збентежений, його душа роздвоєна. Тут є про що подумати.

Проте очільник нікейської общини вів далі цілком незворушно, не оминаючи жодної дрібнички, як завжди, коли належало вичерпно змалювати ситуацію і дати зрозуміти Мартінові найсокровеннішу суть майбутньої справи, чітко пояснивши, чого від нього чекають.

Насамперед він розповів про те, що відразу, як влада Конрада Монферратського в Тирі зміцнилася, султан Саладін несподівано звільнив захопленого в полон у битві при Хаттіні єрусалимського короля Ґвідо де Лузіньяна. Це мало шляхетний вигляд – дарувати свободу полоненому ворогові. Насправді ж, утаємничений у тонкощі політики султан посіяв зерно ворожнечі серед хрестоносців, які досі залишалися у Святій землі. Під чиї знамена стати? Ґвідо де Лузіньян був законним королем, але Конрад Монферратський – удатний полководець і визволитель Тира. Він жадав влади й не збирався ні з ким нею ділитися. Надто з монархом, який дістав право на престол завдяки вдалому шлюбу, а не власній звитязі.

Саме тому, коли король Ґвідо, звільнившись із полону, прибув у Тир зі жменькою прихильників, Конрад відмовився визнати його права. І багато хто сприйняв це за мудре й обґрунтоване рішення. Адже Ґвідо де Лузіньян показав себе таким безпорадним у битві при Хаттіні, що саме його визнали винним у страшній поразці й загибелі королівства. Але він і досі залишався королем та помазаником Божим, тож поступово навколо нього згуртувалися вірні соратники, з якими Ґвідо наважився на зухвалу облогу приморської Акри.

– Акра вкрай важлива для хрестоносців, – продовжував думку Ашер бен Соломон, машинально погладжуючи бороду. – Якщо вони заволодіють цим містом, то матимуть на узбережжі порт, що прийматиме з моря судна зі свіжими, сповненими сил воїнами-християнами. Після перших же успіхів під Акрою до Ґвідо почало надходити поповнення з усієї Європи. Французи, фламандці, італійці, загони з Німеччини та Австрії поступово утворили величезний табір навколо фортеці й, безсумнівно, взяли б її, якби не сили Саладіна, що вчасно приспіли й самі оточили противника. Уже два роки триває ця дивна облога: хрестоносці, діставши поповнення, кидаються штурмувати укріплення Акри, але відразу ж розвертають фронти і, перегрупувавшись, переходять в оборону від султанової кінноти, що насідає з тилу.

Даян зробив паузу й ковтнув прохолодної води, щоб зволожити пересохле горло.

«Він, як завжди, велемовний, – подумки зауважив Мартін. – ураховує всі дрібнички, хоч і знає: мені важливо лише те, що я мушу робити. Які сили та засоби для цього знадобляться? До того ж Акра розташована в Західній Галілеї. Чи не забув Ашер останньої моєї умови?»

Натомість Ашер повідомив про свій висновок, що надія мусульман відстояти Акру стане примарною, щойно у Святу землю прибудуть кораблі очільників нового хрестового походу – Річарда Англійського та Філіпа Французького. Султан Саладін, звісно ж, іншої думки. Він вважає, що фортеці вдасться встояти. Але, зваживши всі «за» і «проти», Ашер бен Соломон переконаний: місто впаде. Що буде потім?…

– Чи пам’ятаєш сестру мою Сару та її чоловіка Леві бен Менахема? – несподівано запитав даян.

Мартін підтвердив: безперечно. Шість років тому він, удаючи лицаря Храму, буквально вицупив цих Ашерових родичів з Андалузії, де ісламські фанатики з берберійських племен так само несамовито, як і християни в Європі, переслідували євреїв. Мартін доправив сімейство в Кастилію, там лояльно ставилися до людей, які шанують Тору і Талмуд. Він доручив опікуватися Сарою, Леві та їхніми дітьми місцевій єврейській общині, отримав винагороду й відтоді жодного разу не замислювався щодо їхньої подальшої долі. Сара, рідна сестра Ашера бен Соломона, справляла враження приязної та ввічливої жінки, а її чоловік здався Мартіну людиною жовчною і зверхньою.

З’ясувалося, він не помилився. Даян з гіркотою розповів, що Леві бен Менахем, нащадок ледь не самого царя Давида, ні сіло ані впало вирішив, що в суворій Кастилії йому бракує східної розкоші, до якої він звик в Андалузії. Крім того, Леві бен Менахем марив повернутися на землю пращурів і, коли Ґвідо де Лузіньян дозволив євреям селитися в Єрусалимському королівстві, за першої ж нагоди разом з усією родиною переїхав до Акри.

– Мій свояк із сестрою прижилися там дуже непогано… – Ашер кілька разів кивнув, ніби погоджуючись зі своїми потаємними думками. – Леві розпочав власну справу, подвоїв статки, вдало оженив старшого сина. Але зараз усе змінилося, і їм загрожує смерть. Я отримав від сестри листа, сповненого розпачу. Нещасний Леві помер від злоякісної пропасниці, яка часто-густо лютує в оточених містах, а Сара з дітьми залишилася без захисту й допомоги, адже мусульмани рідко бувають прихильні до зіммі, позбавлених засобів на існування. Вона боїться, що в разі падіння Акри, – а це, як я вже казав, цілком вірогідно – на її дітей чекає доля тих наших бідолашних братів, котрі були в Єрусалимі, коли туди вдерлися орди західних варварів, п’яні від крові.

Ашер говорив про події часів Першого хрестового походу, коли хрестоносці, заволодівши Єрусалимом, по-звірячому жорстоко вчинили з євреями, котрі мешкали в місті: частину з них відразу ж зарубали мечами, а тих, які встигли сховатися в синагозі, спалили живцем разом із будівлею.

Мартін знав, чого боїться його покровитель: згідно зі звичаєм, взяте місто три дні й три ночі належить воїнам-переможцям як відшкодування за пролиту в боях кров. Це плата за відданість, коли дозволено грабувати, ґвалтувати й чинити будь-яке свавілля. Особливо жорстоко завойовники поводяться з юдеями, котрі опиняються в їхніх лапах.

Лицар рвучко подався вперед.

– Здається, я розумію, господарю мій. Іще до падіння Акри я маю пробратися в місто і вивести з нього вашу сестру із сім’єю. Але є одна обставина…

Він насупився, очі його потемнішали.

– Коли треба було захищати євреїв під час погромів у Франції, я без слів взявся за це. Коли мені випало переодягнутися знатною дамою, щоб вивезти гнаних із Німеччини, я не нарікав. Навіть коли довелося вбити бургундського барона, який пронюхав, що я рятую ворогів Христа, я ані миті не вагався, попри те, що згодом за мою голову було призначено винагороду. Виконав я і доручення при Хаттіні. Одначе, шановний Ашере, ви мусите пам’ятати те, що я сказав, повернувшись із Єрусалимського королівства: нога моя більше не ступить на ту землю! І ви присягалися, що так воно й буде. Тому, при всій моїй повазі до вас, я не можу виконати цього доручення! У вас є хоробрий до самозабуття Ейрік, є обережний і розумний Сабір, думаю, є й інші, невідомі мені люди, здатні впоратися з цим далеко не найскладнішим завданням.

Ашер бен Соломон слухав уважно, але в очах у нього прочитувалася велика скорбота й благання. Нарешті він промовив:

– Хлопчику, йдеться про найближчих мені людей. Я ночей не сплю, думаючи про них. І ти помиляєшся, вважаючи, що врятувати їх буде легко. Саме тому я звернувся до тебе – найкращого з моїх воїнів, мого друга… а, можливо, й майбутнього родича!

При цих словах Мартін здригнувся. Старий не залишав йому вибору.

За вікном сонце вигравало в листі, зеленаві тіні линули по килимах і в Ашера бен Соломона над головою – по панелі, на якій священною в’яззю, що її використовували ще за часів перших царів Ізраїлю, було начертано: «Не шукай пригод, але й не тікай від них».

Власне в цьому й полягала Мартінова робота – ризикувати, виконуючи волю того, хто доручає йому завдання. Того, хто одного разу промовить єдине слово, – і Мартін буде щасливий.

– Уважно слухаю, вельмишановний Ашере, – сказав він, остаточно скорившись.

Даян знову пригубив кришталеву чашу, обличчя його розгладилося, голос лунав рівніше.

– Мартіне, ти помиляєшся, вважаючи, що все так просто. Акра в подвійній облозі війська хрестоносців і сил Салах ад-Діна. Ніхто з них не підпустить тебе до міста: франки вважатимуть за чужака-вивідувача, султанові сельджуки й курди сприймуть за одного з їхніх ворогів. І все ж ти мусиш туди потрапити. Як? Це можна буде зрозуміти вже під мурами фортеці, оцінивши ситуацію на місці. Є лише два шляхи: проникнути в оточене місто ще до вирішального штурму чи дочекатися, коли ворота відчинять, і ввірватися туди в перших лавах. Тоді ти муситимеш розшукати мою сестру раніше, ніж переможці почнуть грабувати й зводити порахунки з мусульманами та євреями. Мартіне, ти повинен будь-якою ціною врятувати мою Сару та її дітей! Лише тобі, кращому з найкращих, я можу довірити їхню долю.

Ніколи ще Ашер бен Соломон не був такий схвильований. Цієї миті йому дуже потрібне було співчуття.

– Запевняю, мій господарю, – стиха промовив лицар. – Я зроблю все, на що здатна людина. А зараз, будь ласка, розкажіть мені про це докладніше.

Щойно заходилося про справу, Мартін ставав настільки ж сухий і точний, наскільки Ашер бен Соломон тяжів до розлогих пояснень. Але зараз даян уникнув звичної велемовності:

– Ти з’явишся під мурами Акри в подобі лицаря-госпітальєра, такого собі Мартіна д’Ане. Цей воїн родом із Намюра. Він покинув свій Орденський дім і вирушив разом з іншими паладинами у Святу землю, але дорогою тяжко занедужав і зараз доживає останні дні в лікарні ордену в Константинополі. Ми дістали його подорожню грамоту та рекомендаційні листи. Те, що цього госпітальєра, як і тебе, названо на честь Святого Мартіна – хороший знак, і тобі легше буде звикнути до нового імені.

Лицар стримано усміхнувся: смішно про таке говорити. Як він тільки не називався, виконуючи доручення голови нікейської общини, і ким лише не був: французом, фламандцем, лотарингцем, нормандцем, австрійцем, іспанцем; якось йому довелося вдавати арабського еміра й навіть пулена – так називали християн, народжених в Єрусалимському королівстві.

У ті роки, коли Мартіна ретельно готували до його ролі, він опанував кілька європейських і східних мов, вивчив характери та звичаї багатьох країн, знав імена володарів різних земель і міг розповідати про місця, які він начебто відвідав, так, немов народився та прожив там більшу частину життя.

Але зараз його не так надихало спільне з невідомим лицарем ім’я, як те, що йому справді випало колись кілька місяців провести в Намюрі, і, якщо доведеться, він зможе розмовляти тамтешньою говіркою.

Насправді його непокоїло дещо серйозніше:

– Головна небезпека, мій господарю, – зауважив Мартін, – в іншому. У Палестині є люди, насамперед лицарі, які можуть мене впізнати. Байдуже, в якій подобі і під яким ім’ям я з’явлюся.

– Безперечно, ризик великий, – погодився даян. – Але я не наражав би тебе на ризик без виняткової потреби. Людина з такою, як у тебе, зовнішністю, скрізь привертатиме увагу. Саме тому я завжди наполягаю, щоб ти змінював свій образ, як тільки можеш. Тобі доводилося зображати бритоголового еміра й солідну даму під серпанком, бородатого одноокого горлоріза та монаха-пустельника. Ти сам розповідав, що жоден із людей, які тебе знали і з ким перетиналися твої шляхи, не зміг тебе впізнати. Виконуючи останнє й найважливіше для нашої общини доручення, тобі вдалося цілий рік прожити в замку графині Ешиви в Тиверіаді[42] в личині Арно де Бетсан, високородного жевжика нормандської крові, який народився у Святій землі і мав звичку фарбувати хною волосся та бороду, як це роблять мешканці Персії!

Ашер бен Соломон цілком свідомо згадав ці події, не перестаючи пильно спостерігати за Мартіном. Та лицар залишався незворушним, на його обличчі не здригнувся жоден м’яз.

Даян вів далі:

– Узявши ім’я Мартін д’Ане, ти прибудеш у табір під Акрою та загубишся в тому безладному скупченні наметів, конов’язей, тимчасових укріплень і валок. Коли ж тобі вдасться пробратися у фортецю… – і він узявся розлого пояснювати, де розташований будинок покійного Леві, що в ньому нині ховається Сара з дітьми.

Потім Ашер бен Соломон розгорнув план Акри, і вони обидва щонайуважніше простежили шлях від фортечних воріт до того багатого будинку, що більше нагадував палац і який легко було впізнати по зображенню усміхненого собаки, вирізьбленому над входом, і по смоківниці біля сходів. Отже, знайти його з-поміж решти міських будівель буде не так уже й складно.

– Атож, – усміхнувся Мартін. – Не так уже й складно. От тільки, як сарацини поставляться до появи лицаря-госпітальєра у взятій в облогу Акрі?

Ашер бен Соломон знову почав розтирати долоню лівиці. Нарешті промовив:

– Не мені тебе вчити мистецтва війни. Справді, з’являтися у фортеці в личині хрестоносця – божевілля. Але головне – будь-що потрапити туди. Сара тебе впізнає і зрозуміє, що ти прибув за моїм дорученням. Надалі тобі доведеться чинити на власний розсуд. Якщо це станеться вже після падіння Акри, ти зможеш звернутися до пізанців чи генуезців, зафрахтувати купецький корабель і морем вивезти звідти моїх рідних.

– Ви забуваєте, господарю, про одну важливу обставину. Я прибуду в табір Святого Івана. А це означає, що коли я захочу його покинути й поїхати, мені треба буде брати на це дозвіл очільника ордену. Дисципліна в них вельми сувора, і мене можуть просто не відпустити.

Даян замислено кивнув.

– Мені завжди подобалась твоя передбачливість, хлопчику, – зауважив він. – Ти не божевільний франк, який вихваляється безрозсудною відвагою, ти – мій вихованець, і я тобою пишаюся. Тому скажу: якщо виникнуть такі труднощі – а я усвідомлюю, що вони неодмінно виникнуть, – у нас є впливова людина, яка тобі допоможе. Це Вільям де Шампер, маршал ордену Храму…

Ашер бен Соломон замовк і, очікуючи, відвів погляд.

Лицар напівлежав на смугастому шовковому дивані, спираючись на купу подушок. Пасмо світло-каштанового волосся спадало на чоло молодого воїна, очі його залишалися в тіні, але їхній блиск раптово став колючий і холодний.

– Ця людина – мій ворог, – коротко кинув він. – Вільям де Шампер допитував мене в Триполі після битви при Хаттіні. І хоч як би я старався змінити зовнішність, він мене впізнає. Більше того: якщо ми зійдемося з ним віч-на-віч, навряд чи я зможу допомогти вашим рідним. Мене просто повісять на першій же гілляці як зрадника. І це в кращому разі. У гіршому – кинуть туди, звідки мене з такими зусиллями визволили Сабір та Ейрік – у підземну катівню.

Даян ледь подався вперед і примружився:

– Мартіне, повір, я й це врахував. Де Шамперу не обов’язково бачити твоє обличчя.

Сказавши це, він задоволено відкинувся на спинку крісла.

– Розумієш, хлопчику мій, розповідаючи про лицаря Мартіна д’Ане, я згадав був, що його вразила тяжка хвороба і він не здатен іти далі. Але я не сказав, яка саме. Лепра, вона ж фінікійська болячка!

– Оце так! – Мартін здивовано підвівся. – Проказа?

Він трохи помовчав, міркуючи.

– Тепер я розумію, заради чого Мартін д’Ане прагнув у Святу землю. Я зустрічав таких, як він, лицарів, котрі мали цю болячку, але ще спроможні воювати, вступали в орден Святого Лазаря Єрусалимського, який приймає до своїх лав прокажених. Лазаритів вважають найзвитяжнішими, бо їм нема чого втрачати. О, таких вояків ще треба знайти, а Бодуен Єрусалимський, король-прокажений, був найкращим серед них. Немилосердно страждаючи, гниючи заживо, він так бився із сарацинами, що затьмарив славу полководських талантів султана Юсуфа.[43]

Мартін знову замислився, а потім звернувся до Ашера бен Соломона:

– Я зрозумів ваш задум. Маршал де Шампер не побачить мене, бо я постану перед ним у подобі лазарита, який ховає спотворене лепрою лице. Але як, нехай я навіть буду непізнаваний, схилити цього зверхнього храмника виконати моє прохання?

– Вельми просто, – тонко всміхнувся даян. – Склавши загрозу його честі. У твого ворога бездоганна репутація. Честь ордену – ось як його називають! По загибелі Великого магістра Жерара де Рідфора[44] ні в кого не виникає сумнівів, що саме Вільям де Шампер очолить орден тамплієрів. Але тепер, коли він розраховує непомірно піднятися, славне ім’я Шампера стане для нього ахілесовою п’ятою. І ми цим скористаємося, примусивши його піти на поступки. Та й хіба це поступка для впливової людини: дозволити покинути табір жалюгідній жменьці біженців?

Ашер бен Соломон знову вмочив губи в чаші і продовжував далі:

– Вільям де Шампер – виходець зі знатного англійського роду, в якого багато спільних із Плантагенетами предків. Він найстарший у сім’ї, але ще в отроцтві відмовився від спадку та вступив в орден тамплієрів. Вісімнадцятирічним прибув у Святу землю, брав участь у багатьох битвах і прославився. В ордені його завжди відзначали: де Шампер був комендантом багатьох замків, його відряджали в найнебезпечніші місця, і скрізь він показував себе чудовим воїном та стратегом. Як освічену людину й непоганого богослова орден двічі відряджав його з особливою місією до Святого Престолу. У Римі де Шампер провадив із понтифіком перемовини про таємні справи тамплієрів. Він здобув прихильність самого Папи, який оцінив його обдарованість, а також не останньою чергою – родинні стосунки з англійським правлячим домом. Авторитет Вільяма в ордені щороку дедалі зростав. На момент початку битви при Хаттіні маршал де Шампер перебував у приморському Аскалоні,[45] а потім особисто очолив його оборону. Він так успішно воював з Аль Абділем, султановим братом, що Саладін змушений був привезти під мури Аскалона полоненого Ґвідо й оголосити, що відрубає йому голову на очах у захисників фортеці, якщо ті не здадуть її сарацинам. Сама Сибілла Єрусалимська, дружина Ґвідо й сестра покійного короля Бодуена, навколішках схиляла аскалонців до перемовин із невірними, щоб досягти прийнятних умов і здатися.

Маршал Вільям де Шампер учинив мудро: погодився більше не опиратися за умови, що жодної волосини не впаде з голів містян і захисників Аскалона. Саладін не мав сенсу гаяти час на взяття гарнізону фортеці змором – попереду на нього чекав Єрусалим. Тому він не торгувався… О, Єрушалаїм! – Даян скорботно скинув руки догори. – Чи є кінець твоїй чарівливості!?

– Господарю мій, – нетерпляче зауважив Мартін, – зараз не час шукати відповідей на це запитання. Скажіть краще, як сталося, що здавши готову до боротьби фортецю, маршал де Шампер уникнув ганьби, бо знеславився Жерар де Рідфор, котрий, потрапивши в полон, розсилав звідти накази своїм людям, і могутні міста одне за одним здавалися сарацинам?

Ашер бен Соломон зітхнув.

– Усе завдяки колишній славі, хлопчику мій. Коли маршал зі своїми лицарями покинув місто й потрапив до рук сарацинів, султан Саладін під вартою доправив своїх полонених в Єгипет. В Александрії їх завантажили на судна і спровадили в Європу. Але де Шамперу вдалося втекти ще перед тим. Він пробрався в Триполі, де серед наближених графині Ешиви був тоді й ти. Де Шамперу доручили організувати оборону міста, адже в цьому він мав більш ніж достатньо досвіду, а граф Раймунд був саме при смерті. Довідавшись, хто очолює людей графині Ешиви, султан Саладін облишив намір захопити Триполі… У тебе таке обличчя, хлопчику мій, начебто ці спогади завдають тобі болю! – збентежено завершив даян.

– Ні, мій господарю, – гнівно заперечив Мартін. – Річ не в спогадах. Особисто Вільям де Шампер завдав мені пекельного болю. – Мартін розтулив поли шовкового халату й показав два моторошні бугруваті рубці, що ліворуч перетинали його груди. – За його наказом кати палили мене брусками розпеченого до білого жару заліза, намагаючись вивідати…

– Не будемо згадувати колишніх бід. На щастя, все вже минулося.

Ашер бен Соломон примирливо всміхнувся. Проте Мартінове лице не пом’якшало.

– Минулося? Але ж найближчим часом мені доведеться зустрітися з цим храмником.

Даянова усмішка вмить зникла.

– Якщо ти зможеш якось інакше потрапити в Акру і врятувати мою сестру – нехай допомагає тобі бог Ізраїлю!

Мартін потупився й не відповів, переводячи подих.

– Простіть мені, господарю і вчителю! Ви завжди давали мені право чинити вільно. Та якщо, на вашу думку, зустріч із цим псом неминуча, я вислухаю все, що ви вважаєте за необхідне мені повідомити. Але присягаюся: лише глибока повага і любов до вас стримають мою руку, щоб, зустрівшись із ним, не вгатити кинджал у його чорне серце.

– Ти воїн, Мартіне, – промовив даян. – Як і Вільям де Шампер. Просто ви опинилися з різних боків поля бою. Саме тому він поводився з тобою як із ворогом. Убивши де Шампера, ти лише завершиш двобій, помстившись за біль та приниження. Франки вважають це достойною перемогою. Але твоя перемога може бути значно славетніша, якщо зламаєш гординю зверхнього храмника і підкориш його. Для лицаря честь дорожча за життя, й удар по ній значно болючіший за удар лезом. Ти жив серед цих людей, тому знаєш їхні порожні сміховинні закони, що їх вони встановили для себе самі.

Мартін не промовив ані слова, лише через певний час стримано кивнув.

Його літній наставник розумний. Він знає приховані пружини, що примушують людей коритися, тож не варто нехтувати його словами.

– Що ж, – Ашер бен Соломон поклав перед собою сухі смагляві руки. – Якщо ти зі мною згоден, продовжуймо. Подейкують, щойно збереться капітул[46] ордену Храму, лицарі негайно оберуть Вільяма де Шампера своїм магістром. Водночас ніхто не зважає на те, що нині у Святу землю прибуває дедалі більше тамплієрів з усієї Європи, серед яких чимало відомих та знатних лицарів, що мають могутніх покровителів. Кожен із них готовий очолити орден, і кожен цього волітиме. Вистачить щонайменшої плямки на репутації де Шампера, щоб віддалити його задля більш достойного кандидата. І щоб утворити таку плямку, нам знадобляться… його родичі!

– Які, до біса, родичі? – обурився Мартін. – У лицарів Храму немає родичів. Я знаю їхній статут: для тамплієра сім’я – орден, і з тієї миті, як він дав обітниці, лицар обриває всі кревні зв’язки.

– І все-таки честь роду для них багато означає. Орден закрито для людей, чиї близькі втратили честь і заплямили себе боягузтвом або злочином. А я довідався, що Вільям де Шампер ніколи остаточно не поривав із сім’єю, до якої належить з народження.

На обличчі Мартіна з’явилося здивування.

– Дозвольте нагадати, – зауважив він. – Щойно ви наголосили, що маршал де Шампер покинув Англію дуже давно, майже дитиною. Про які зв’язки з родиною може йтися?

– Листи. Тривале листування. Часом деякі його послання ми перехоплювали й довідалися, що служіння ордену Храму в їхній родині – спадкова традиція. Тамплієрами були його дід і батько, проте обидва не присвятили себе ордену цілком. За тих часів статут храмників був не такий суворий, як нині. Тому через кілька років вони покинули лави лицарів-монахів. Одначе їхній зв’язок з орденом не переривався: вони жертвували на нього чималі суми, допомагали у справах, виконували різні доручення Великого магістра. А найголовніше – розводили у своїх маєтках коней, здатних нести в бою важко озброєного лицаря, і морем доправляли їх в Орденські доми на Святій землі. Розумієш, про що я?

Мартін не міг не знати, яка могутня сила – лицар-тамплієр на добре навченому високому коні! У відкритому кіннотному бою майже ніхто не міг устояти перед храмником. Недаремно вершників ордену Храму вважали найкращими воїнами Єрусалимського королівства, якщо не всього християнського світу. Щільно вишикувані, заковані в панцир і озброєні до зубів лицарі – справжня машина вбивства, що перед нею безсилі навіть сарацини. І саме маршал ордену мусив стежити за поповненням поголів’я важковаговиків-дестріє, а те, що сім’я Вільяма де Шампера розводила й поставляла на Схід таких необхідних бойових коней, більш ніж виправдовувало його зв’язки з англійською ріднею. На чому ж Ашер бен Соломон збирався його заскочити?

– Недавно ми перехопили ще одного листа для маршала, – хижо посміхаючись, продовжував даян. – І довідалися, що до нього їде сестра, яка в такі смутні часи наважилася вирушити з чоловіком на прощу по святих місцях Палестини. Вона сподівається, що коли туди прибуде, невірних уже виженуть і зможе без перешкод уклонитися тій порожній печері, яку назаряни називають Гробом Господнім. Насправді, не надто вдала ідея. Нині сестра маршала храмників – у Нікеї. Звуть її – Джоанна де Рінель, у дівоцтві – де Шампер. Навіжена знатна дама, яка мандрує разом із чоловіком-аристократом. Але хіба це має значення для людини з твоєю зовнішністю?

Мартін перехопив гострий Ашеровий погляд і мимоволі напружився, здогадуючись, про що йтиметься далі. Але той наче нічого й не помітив.

– Дама ця, вочевидь, не надто розважлива й скромна. Її характеризують як вітрогонку, любительку чоловічого товариства, а колись навіть до неї особливо прихильно ставився король Франції Філіп. Щоб покласти край пересудам, вінценосний кузен Річард відрядив її в Угорщину, і невдовзі Джоанна із загоном тамплієрів дісталася її столиці – Естергома. Про неї турбуються храмники, вона володіє векселями ордену, і це не дивно з огляду на заслуги її роду. Та хоч як ми намагалися, нам не вдалося заскочити де Шампера на тому, що він витрачає кошти ордену на дорожні витрати сестри…

Ашер бен Соломон насупився, наче перед його очима поставали якісь тривожні картини, а потім продовжив:

– Ця жінка дійсно неймовірно красива й справила неабияке враження при дворі короля Бели Угорського.[47] До того ж вона складає вірші, мов трубадур, має розкішний голос і вправно музикує. Усю минулу зиму Джоанна де Рінель розважала угорський двір, наче й забула про майбутню прощу, і стала чи не найближчою довіреною особою дружини короля Бели – Маргарити Французької.[48] Я вже не кажу, що перед нею побожно схиляються безліч угорських лицарів. Її чоловік тут безсилий: він не спроможний вгамувати темперамент родички Плантагенетів і сестри маршала щонаймогутнішого ордену Європи. Проте, судячи з усього, йому все-таки вдалося наполягти покинути Естергом, адже вже на початку весни подружжя прибуло в Константинополь і їх прийняли при дворі вдови-імператриці Агнесси[49]. Там теж сталася не дуже приємна історія… Утім, ідеться не про це…

Даян знав, що стає на вельми хисткий ґрунт, але мета була важливіша, значно важливіша.

– Отже, хлопчику мій, ти мусиш звабити цю легковажну особу. Вочевидь, це не так уже й складно, а, враховуючи неймовірну красу сестри де Шампера, – навіть приємно. Ім’я Мартіна д’Ане, що відтепер стає твоїм, у Нікеї поки що ніхто не знає. Але, якщо тобі пощастить, необхідно пустити поголос про ваш зв’язок із цією дамою. Коли ж ти постанеш перед маршалом в образі прокаженого лазарита, матимеш усі підстави примусити його виконати твої вимоги. Думаю, цілком вистачить погрози надати розголосу позашлюбному зв’язку його сестри з прокаженим. Маршалове становище нині вельми непевне, і він волітиме якнайшвидше спекатися «коростявого» коханця непутящої сестриці… Мартіне, ти хочеш в мене про щось запитати?

Молодик поглянув на даяна напівзневажливо-напівгнівливо.

– Насамперед, – почав він, – щоб утілити цей план, я мушу так чи інакше позбутися чоловіка цієї родички Плантагенетів. Але не це головне…

Він випростався на повен зріст і тепер дивився на чоловіка за столом згори вниз. Ашер бен Соломон мимоволі втягнув голову в плечі.

– Я хочу, щоб ви, мій господарю, пояснили ось що: чи варто мені таке доручати після того, як я попросив руки вашої дочки? І чи не схоже це на зумисне приниження? Скажіть мені!

Мартінів голос задзвенів. Він важко дихав, а очі кидали сині блискавки.

Натомість Ашер зітнув плечима, немов нічого не розуміючи.

– Ти знаєш, як я до тебе ставлюся. Запорукою того – роки твого перебування як сина в моєму домі. І годі про це. А з чоловіком Джоанни де Рінель чини на власний розсуд. Як на мене, вона його майже не помічає. Але пильнуй: кажуть, що він чудовий турнірний боєць. До того ж певний час із вами буде Йосип, а я не хочу наражати його на неприємності.

– Але моє кохання до Руфі…

– Угамуйся, Мартіне! – Ашер вмить здійняв долоню, ніби захищаючись від удару, і вказав лицарю на його попереднє місце. – Сідай, і спокійно все обміркуємо.

Мартін скорився. В очах даяна спалахнула насмішкувата іскорка.

– Ти мусиш знати, що цей план було задумано задовго до того, як ти завів зі мною мову про Руф. Як я міг урахувати те, про що й гадки не мав? Йосипові слова стосовно тебе з Руф’ю я не сприйняв серйозно, адже знаю свою дочку і те, що ця лілея долин задля розваги будь-кому знатна запаморочити голову. Але зараз слухай моє остаточне рішення: щойно Сара з дітьми переступлять поріг цього будинку, я ще раз вислухаю твою пропозицію і належно на неї відповім. Це моє останнє слово!

Ашер бен Соломон несподівано всміхнувся.

– І не квап мене, хлопчику мій. Праотець Яків служив сім і ще раз сім років задля того, щоб домогтися руки жінки з таким же іменем. Цей поспіх та наполегливість свідчить про неповагу до мене.

– О ні, вчителю! Я щиро вас шаную, готовий і надалі служити вам та сподіваюсь, що всі ці чинники – запорука щасливого дня, коли я разом із Руф’ю стану під шлюбне шатро.

– Доладно сказав, – мовив Ашер.

Мартінове лице пояснішало. Він рвучко ступив до столу, схилився над розгорнутим сувоєм Тори і прочитав:

– «Якщо даєш клятву, мусиш виконати її, не зволікаючи, адже Господь Бог твій спитає з тебе і гріх упаде на тебе. Що зійшло з вуст твоїх, те ти мусиш виконати й зробити так, як заприсягнувся».

Ашер бен Соломон із гідністю схилив голову.

– Якщо тобі щаститиме, я буду знати, що Бог батьків наших дає мені знак виконати те, чого ти бажаєш.

– Не лише я, а й Руф! – вигукнув Мартін.

– Може, і твоя правда. Я виконаю те, чого забажає моя люба дочка. Даю тобі слово.

Розділ 4

Стародавня Нікея, розташована на азійському узбережжі Мармурового моря за п’ятдесят миль від столиці, споконвіку була найважливішим опорним пунктом Ромейської імперії в Малій Азії. Тут перетиналося багато торговельних шляхів, що поєднували Схід із Заходом, Південь із Північчю. Місто процвітало, однак відтоді, як християнський світ почали утискати кочівники-сельджуки, володіння імперії суттєво зменшилися, войовничий Конійський султанат опинився геть поряд, і Нікея перетворилася на добре зміцнене місто-фортецю. За її мурами було чимало караван-сараїв, де мандрівники, прочани й мандрівні торгівці знаходили захист і відпочинок змученому тілу.

За тих часів мандри були дуже небезпечним задумом, тому подорожні гуртувалися у великі ватаги й наймали надійних озброєних провідників, які вели їх караванними шляхами від міста до міста, від одного сховища до іншого.

Біля головного нікейського карван-сараю було велелюдно: тут збиралися крамарі й вартові, слуги вели на водопій мулів, торгівці перевіряли на міцність обшиті шкірою тюки з товарами, носильники в’ючили верблюдів. Тут можна було побачити й багато вбраних патрикіїв,[50] і купців із Самарканда, і темношкірих мешканців Аравії. Опрічно трималися грецькі священики в чорних строях і люди із Заходу: прочани, лицарі зі зброєносцями, черниці, що виконували обітниці. Повсюди гасали дітлахи, ревли віслюки, а рознощики намагалися збути гостям свій товар. Галас був пекельний.

– А ось і свіжа холодна вода із джерела Святого Івана! Будьте ласкаві пригубити!

– Кому кебаб? Пахучий, соковитий кебаб щойно з вугілля.

– Бастурма, пилав, лаваш! Бастурма, пилав, лаваш!

– Кому потрібен носильник? Погляньте лишень, які м’язи, які плечі!

– Підкую коня! Підкую коня!

– Агов, погоничу! Прибери своїх двогорбих з дороги! Через цих смердючих тварюк не може проїхати шляхетний пан!

Останню репліку було звернено до погонича в засмальцьованій чалмі, який легковажно кейфував простісінько в куряві, притулившись до прикритого попоною обдертого боку верблюда, що дрімав. Погонич ледь звівся, спроквола оглянув вулицю й обурено заволав:

– Відколи це мерзенний єврейський пес перетворився на шляхетного пана?

Тієї ж миті довгий сирицевий батіг розсік повітря й обкрутився навколо худезної шиї лежня, залишаючи кривавий рубець. Погонич відчайдушно заверещав.

– Геть з дороги, немитий шакале! – проревів рудий Ейрік, змотуючи батіг з уплетеними в нього свинцевими кульками. – Геть, поки я не здер із тебе решту шкіри через твій брудний язик, яким ти оскверняєш ім’я мого лицаря!

Лише зараз погонич збагнув свою помилку: праворуч від молодого купця-єврея сидів на своєму високому коні лицар-госпітальєр. Обличчя мав холодне й відчужене, мовби геть нічого не відбувалося. Ось чому так розгнівався цей зброєносець – здоровецький варанг у шкіряних обладунках і круглому шоломі, з-під якого стирчали вогняні пасма.

– Даруйте, високородний і шляхетний пане! – заскиглив погонич, поспіхом відповзаючи до своїх верблюдів. – Присягаюся бородою Пророка, мені очі зрадили. Це ті всюдисущі євреї винні, немає на них ради…

Поважний госпітальєр, убраний у чорну коту[51] з білим хрестом, тим часом проїхав повз, перемовляючись про щось із молодим євреєм. Погонич негайно замовк, а коли вершники від’їхали на безпечну відстань, оскаженіло плюнув на землю.

– Кляті кафіри[52] геть позбулися сорому і за гроші готові прислужувати єврейським псам! Як же ж це так – адже вони торочать, що це саме євреї замордували їхнього брехливого бога? Нехай відведуть дванадцять грізних вартових – і тих, й інших у найстрашніші безодні пекла!

Мандрівники не чули його злостивого буркотіння: вони вже в’їжджали в широкі ворота караван-сараю. Це була двоповерхова будівля, що оточувала просторе прямокутне подвір’я, куди виходила двоярусна галерея з арковими склепіннями. На горішній ярус виходили кімнати для багатіших пожильців, а нижні приміщення призначалися для простих мандрівників, а також склади, конюшня, приміщення для в’ючних верблюдів та віслюків. У центрі подвір’я була невелика квадратна водойма, звідки слуги набирали воду для кухні й наповнювали кам’яні ночви, з яких напували тварин.

Йосип, котрий стремено в стремено їхав із Мартіном, перший помітив Сабіра, що сходив із горішнього ярусу галереї. Сарацин завчасно поселився в караван-сараї, щоб замовити кімнати для сина Ашера бен Соломона та удаваного госпітальєра. Сабір був в одязі простого слуги-провідника: однотонний халат на гамбезоні[53] й темна чалма. Йому та Ейрікові належало зображати супутників лицаря д’Ане, який начебто погодився опікуватися єврейським торговцем Йосипом – звісно ж, за солідну винагороду. Йосипа теж охороняли декілька ромейських воїнів, це були перевірені Ашером люди, котрі вже не вперше виконували даянове доручення.

Сабір поводився, як і належить слузі, – скромно, але не підлабузливо. Давши прислузі караван-сараю вказівки щодо майна новоприбулих, він піднявся з Мартіном на галерею, звідки добре оглядалося подвір’я.

– Сабіре, хто їхатиме з нами в карван-сараї? – стиха запитав лицар.

Сарацин відповів, що вже домовився з караванниками про оплату, дав завдаток, і, якщо раптово нічого не завадить, уже за день-два караван вирушить у дорогу. Ватажка каравану звуть Євматій, він надійна людина, тож захист на шляху має бути непоганий. Більше того: серед мандрівників, які приєдналися до купців, буде невеличкий загін тамплієрів – вони грошей не платитимуть, але обіцяють забезпечити людям і тваринам захист протягом усієї дороги.

– Мартіне, тебе це не насторожує? – поцікавився Сабір.

Його хвилювання було не безпідставне. Воюючи із сарацинами, тамплієри і госпітальєри билися пліч-о-пліч. Але в мирний час лицарі конкуруючих орденів одне одного не милували.

Мартін знизав плечима, зауваживши, що триматиметься від храмників якнайдалі, і запитав:

– Що тобі вдалося за цей час дізнатися про даму, яка нас цікавить?

Сабір незворушно зсунув чалму на чоло.

– Вона вже два тижні як тут. Приїхала відразу потому, як згідно з особливим велінням Ісаака Ангела[54] їй та її чоловікові наказали покинути Константинополь. Виник якийсь скандал, пов’язаний з їхнім гостюванням у палаці вдови-імператриці Агнесси. Хтозна, як там і що, але ця англійська дама поводиться, немов нічого не сталося, до неї, як завжди, залицяються, домагаючись її прихильності. Вона й тут примудрилася зібрати навколо себе щось на кшталт маленького почту, що ним попихає, як їй заманеться. А хіба в Корані не йдеться про жінок: «Нехай вони опускають свої погляди»? Ця ж – сповнена зухвальства…

– Не забувай, Сабіре, що вона – родичка англійського короля, – нагадав Мартін, відкидаючи з чола довге пасмо. – Тобі, друже, нелегко це збагнути, але франки підносять знатних дам до рівня такого собі ідеалу, що його треба оспівувати й схилятися перед ним. Це називають ґречністю. Дамам належить в усьому потурати, обсипати їх компліментами і цілувати руки. Християни шанують Діву Марію, Ісусову матір, яку ви, мусульмани, звете Меріам. В особі кожної дами вони вбачають відгомін непорочної святості, властивої їхній небесній покровительці. Але тільки за умови, що ця дама таки непорочна, піднесена та гідна поваги.

Сабір ледь зітнув плечима.

– У вас, назарян, усе інакше… і я б не казав, що це мудро. Як на мене, Джоанна де Рінель, леді Незербі, більше схожа на вабливу гурію,[55] ніж на той ідеал, якому моляться ваші нерозумні лицарі. У Нікеї її всі люблять, перед нею схиляються патрикії та лицарі, навіть суворі тамплієри їй кланяються. А коли вона співає, всі чоловіки дивляться на неї так побожно, що це має вигляд блюзнірства.

Мартін усміхнувся кутиком рота.

– Зі своїх мандрівок землями франків я знаю, що музично обдарованих дам особливо шанують. Але, скажи мені, яка ж вона, ця англійка? Чи справді така гарна, як говорив мені Ашер?

Сабір посмикав край чалми, що спадав йому на плече. На вустах у нього з’явилась іронічна посмішка.

– А тобі, друже, неодмінно кортить, щоб вона виявилася гарненькою? Видно, так тобі легше буде забути поцілунки дочки нашого господаря? Найкращої в саду квітки?

Мартін не відповів, однак його погляд немов затягло льодом.

Сабір – давній приятель, але і він не може насміхатися над його почуттями! Тим більше, якщо гіркота розставання досі хвилює лицареві серце.

Сарацин перший відвів погляд і пригладив бороду сухою долонею.

– Мартіне, важко витримати твій погляд. Але не гнівайся. Ще раз нагадаю тобі, що для Ашера бен Соломона ми – лише найманці, виконавці його волі. Платить він щедро, я цього не заперечуватиму, але, щоб з тобою зріднитися…

– Ашер дав слово, – вперто трусонув головою Мартін. – І завжди, поки ми жили з Руф’ю в одному будинку, не перешкоджав нашим зустрічам. Тому…

Він раптово замовк. Прислухався. І хоча на подвір’ї караван-сараю було гамірно, його чутливий слух вихопив схвильований Йосипів голос. У ньому лунав розпач. Кімнати Ашерового сина та його охорони були неподалік, і зараз звідти чітко лунали волання про допомогу. Ромеїв-охоронців на ту мить не було поруч, тому лицар із Сабіром поквапилися на клич.

Мартін перший відчинив двері до кімнати. Якийсь світловолосий франк у жовтій оксамитовій туніці, учепившись Йосипові в горло, трусив ним так, що з хлопцевої голови впала кіпа, а волосся геть скуйовдилося.

Лицар ледве стримався, щоб не накинутися на кривдника. В останню мить Мартін схаменувся: він був у личині госпітальєра, а лицареві-християнину, навіть якщо він узяв гроші за охорону єврея, не личило піднімати руки на єдиновірця. Франк же точно був християнином – довге світле волосся, крупний прямий ніс, зеленаво-сірі очі під густими, насурмленими бровами свідчили про це не гірше, ніж знак хреста, нашитий на туніці.

Зайшовши в кімнату, Мартін важко опустив руку на обтягнуте оксамитом плече незнайомця.

– Ради Святого Івана!.. Шановний, що ви тут забули?

Той випустив Йосипа, який, захеканий, рвонувся був до госпітальєра:

– Цей собака-юдей наважився вигнати мене!

– Але ж він зараз у себе?

Незнайомець перевів подих.

– Мене звуть Обрі де Рінель, лорд Незербі. Ми з дружиною – прочани. Їдемо до святих місць. Дорогою, як то буває, я витратився і вирішив позичити грошей у цього собаки. Крім того, до честі йому я за помірні гроші запропонував охороняти на шляху його паскудну шкуру – а така людина, як я, не марнословить, присягаюся гербом пращурів! Натомість він сказав, що зайвих грошей у нього нема, а потім почав мене виганяти. Хотів би я таке почути від євреїв, яких ми різали в Бері-Сент-Едмундсі!..

Ця людина говорила про події дворічної давнини. Саме тоді Мартін вирушив з Англії на континент із невеличким гуртом лондонських євреїв, а вже дорогою його наздогнала звістка, що в Бері-Сент-Едмундсі, місті, яке постало навколо бенедиктинського абатства, було жорстоко знищено більш як півсотні євреїв.

З імені цієї людини він також зрозумів, що це чоловік Джоанни де Рінель. І хоч як хотілося йому випхати засранця з галереї на утрамбовану землю подвір’я караван-сараю, доводилося враховувати обставини й умови завдання Ашера бен Соломона. Заприятелювавши з цією людиною, він дістане шанс бути представленим леді Джоанні. А це зараз понад усе. До того ж Мартін відразу помітив, що лорд Обрі, його майбутній супротивник, мав вигляд дужого й привабливого чоловіка, що, звісно ж, і стало причиною уваги знаменитої красуні до нього.

Чемно уклонившись, Мартін назвався лицарем-госпітальєром із Намюра, а коли лорд Обрі відповів на його уклін, сказав, що молодий єврейський купець мав підстави відмовити шляхетному англійцеві. Адже Йосип бен Ашер нещодавно зробив суттєвий внесок у прецепторію іванітів у Намюрі, і тамтешній великий пріор наказав йому, Мартінові д’Ане, який прямував у Святу землю, опікуватися цим євреєм у дорозі. Та якщо лицареві бракує мерзенного металу, – докинув він, помітивши, як затремтіли лордові ніздрі, – його обов’язок єдиновірця й побратима зі зброї всіляко підтримати лорда Обрі: вони могли б мандрувати разом, і власник Незербі не відчував би жодної матеріальної скрути.

Англійцеві це сподобалося. Він сказав, що йому за честь буде мати поплічником лицаря ордену Святого Івана, і що він аж ніяк не заперечує зміцнити нову дружбу чашею доброго вина.

«Моїм коштом, звісно ж», – усміхнувся подумки Мартін.

– Я поміркую над цією пропозицією, – промовив він. – Наш статут не такий уже суворий, щоб позбавляти лицарів земних утіх. А поки що, шановний сер, щоб найближчим часом уникнути дрібних незручностей, прийміть незначну допомогу від лицаря ордену.

Негайно виникла невеличка торбинка, щільно напхана монетами.

Зрадівши, сер Обрі поквапився піти.

Сабір зневажливо зауважив:

– Я тут недавно, проте вже переконався, що цей жовтоголовий – неперевершений скупердяй та ще й брутальний здирник. Приїхавши, він негайно почав вимагати для себе і дружини найкращі покої, але відмовився належно заплатити. Потім посварився з ватажком каравану Євматієм, заявивши, що той обікрав його, й сперечався з ними аж доти, поки леді Джоанна сама розрахувалася з греком. Скидається на те, що леді всі гроші тримає в себе і сама ними розпоряджається, бо не довіряє чоловікові ні на йоту. Натомість йому так і кортить наробити боргів.

Мартін знав про це. Ашер бен Соломон розповів йому, що в сестри Вільяма де Шампера є векселі тамплієрів і вона завжди може взяти за них достатньо коштів у домах ордену. Непривабливе видовище: дама, котра володіє сімейними коштами на шкоду чоловікові. Це посилило його негативне ставлення до Джоанни з Незербі – занадто владних жінок він не любив.

Проте цю особу він побачив уже аж під вечір, коли Джоанна повернулася з прогулянки. Вона була прекрасна, ніде правди діти, й оточували її не менш блискучі люди: знатні ромейські дженджики, двоє лицарів-франків, кілька тамплієрів і ціла юрба слуг та охоронців.

При першому погляді на даму, яка мала стати об’єктом його уваги, Мартін не міг не зауважити, як звично і зграбно тримається вона в сідлі. У її поводженні з красивим брунатним конем видно було міцну руку. Джоаннин одяг відповідав останній європейській моді: оксамитове блідо-фіалкове бліо,[56] що його шлейф майже цілком покривав коневі крижі, а рукава розвіювалися на вітру. Блискучий тонкий обруч-діадема утримував зборки легкого рожевого серпанку, з-під якого дамі на груди спадали важкі темні коси. Коси в тодішніх модниць були настільки популярними, що їх заплітали собі і юні дівчата, і зрілі матрони. Обличчя англійки – чисте, з ніжним персиковим рум’янцем – видалося Мартіну цілком привабливим. Вона, весь час усміхаючись, зверталася до своїх супутників і вочевидь насолоджувалася загальною увагою.

Утім, її усмішка зникла, щойно вона побачила свого чоловіка, який спускався з галереї у двір караван-сараю. Сер Обрі владним жестом простягнув дружині руку, а коли Джоанна зійшла з коня, негайно повів її геть від натовпу обожнювачів.

Мартін і Сабір, котрі спостерігали за прибуттям красуні, не могли не зауважити, що темнокоса леді Незербі в присутності сторонніх поводилася скромно й покірно, та тільки-но подружжя піднялося на галерею і сховалося за опорами арок, як Джоанна висмикнула руку в сера Обрі й щось різко промовила, супроводжуючи слова виразними жестами. Потім вона зникла за дверима своїх покоїв, а сер Обрі залишився на галереї, вочевидь дуже засмучений.

Сабір беззвучно розсміявся:

– Цьому жовтоволосому можна поспівчувати. Дружина позбавляє його грошей, їздить по всіх околицях у супроводі залицяльників, а при зустрічі із благовірним стає похмурою. Аллах усемогутній! Які ж мудрі закони твої, що постановляють жінці скільки заманеться красуватися тільки перед своїм повелителем, але навіть погляду не зводити на чужих чоловіків!

Мартін не заперечував: занадто багато вказує на те, що Джоанна де Рінель сварлива, розбещена і властолюбна. А невдовзі Ейрік приніс іще одну звістку: з’ясувалося, що до всіх своїх недоліків вона ще й безплідна, як занедбаний лан.

Рудий умів неперевершено легко знайомитися з прислугою, особливо – жіночої статі. Він уже встиг заморочити голову покоївці англійської леді, яка розповіла йому справжню причину прощі подружжя у Святу землю – вони сподіваються, що їхні молитви буде почуто і небо нарешті благословить їхній понад семирічний шлюб дітьми.

– Крихітка Санніва – так звуть ту молоденьку кізоньку, служницю леді, – каже, що її господарі мандрують неквапно, але вже встигли відвідати низку святинь і вклонитися купі реліквій. Це не зарадило, і тепер вони прагнуть до Святої землі. Свого часу сімейство навіть збиралося приєднатися до війська французьких хрестоносців у Везле,[57] однак там сталася якась дивна історія і король Річард поспіхом відрядив їх обох із місією в Угорщину до короля Бели.

«Може, це якось пов’язано з королем Філіпом», – Мартін пригадав слова Ашера бен Соломона.

– Крім того, Санніва розповіла ось що, – усміхаючись у руді вуса, додав Ейрік: – З’ясувалося, що поки лорд Незербі з дружиною гостювали в Константинополі, почався Великий піст. Сер Обрі помолився і несподівано дав обітницю уникати подружнього ложа доти, доки не вклониться Гробу Господньому в Єрусалимі! Адже Господь начебто подав йому знак, що лише після цього вони зможуть зачати дитя. Хіба не лопух цей англієць?

Мартін теж розсміявся. Що ж, дама, позбавлена чоловічої ласки, скоріш за все, буде легкою здобиччю.

Проте підступитися до англійської вітрогонки непросто. Її повсякчас супроводжує охорона – з десяток досвідчених, чудово озброєних воїнів на чолі з капітаном[58] Дроґо – саксом за походженням. Спостерігачи його вправи зі списом, Ейрік лише схвально хмикнув. При дамі весь час перебуває паж, кухар і літня камеристка Ґодіт, яка стежить за її туалетами. І, звісно ж, покоївка Санніва, чиє серце, як запевняє Ейрік, уже на його боці. Крім того, навколо Джоанни весь час в’ються жевжики, котрі вирушать із караваном.

У тому, що сестра Вільяма де Шампера є чудовою співачкою, Мартін переконався того ж вечора.

Ледве споночіло, на подвір’ї караван-сараю погоничі розклали багаття, і, щойно мандрівники зібралися при вогні, з’явилася леді Джоанна з невеличкою лютнею в руках. Примостившись серед чоловіків, вона доторкнулася до струн і завела бадьору й доволі нескромну баладу. Голос у неї був справді розкішний – розкутий, оксамитовий, він легко злітав від низьких грудних нот до найвищих тонів. У баладі йшлося про те, як така собі дівиця дотепно піднесла гарбуза і барону, і лорду, і старому лицареві, бо чекала на свого хрестоносця, який незабаром мусив повернутися в промінні слави й розповісти, скількох сарацинів він поклав на честь своєї обранки. Кожна строфа закінчувалася нехитрим приспівом, який слухачі дружно підхоплювали, плескаючи в такт.

Тим часом Мартін помітив чоловіка співачки, котрий самотньо стояв на галереї, і вирушив до нього. Сер Обрі роздратовано обернувся, але, впізнавши щедрого госпітальєра, вичавив бліду подобу посмішки.

– Теж милуєтеся, як моя дружина розважає весь цей набрід?

– Чому ж це набрід? Тут чимало шляхетних панів – патриції, лицарі Храму, священики, воїни. А набрід – он він! – Мартін показав на слуг, погоничів та провідників, які збилися до купи неподалік.

Обличчя Обрі де Рінеля скривилося у зневажливій гримасі.

– Леді Джоанну виховували при дворі королеви Елеонори Аквітанської, що дозволяє дамам таку поведінку, про яку на півночі Англії, де я народився, шляхетні панянки й не чули. Мені непросто було звикнути до того, що моя дружина розважає гостей, немов найманий гістріон.[59] Але її сім’я прихильно ставилася до цього. Воно й не дивно: її татуся вважали першим трубадуром при королі Генріху, та й теперішній король – вправний співак і сам складає вірші.

– Ви цього не схвалюєте?

Обрі лише повів плечем.

– Хіба я можу осуджувати свого короля? На мою думку, краще б він менше часу присвячував поетичній творчості, а натомість, як слід би натовк боки цьому войовничому чортиськові Саладіну.

– Саме це він і збирається робити, – зауважив Мартін і, нахилившись до сера Обрі, запитав: – А чому такий воїн, як ви, друже, не став паладином свого короля за прикладом тисяч інших лицарів?

Обрі відвів погляд. Лордові вочевидь було незручно, що госпітальєр закинув йому небажання приєднатися до хрестоносного воїнства. Але причина, до того ж вельми переконлива, знайшлася: король Річард обрав морський шлях, а сер Обрі абсолютно не витримує хитавиці.

– Я мало не віддав Богові душу, потрапивши у шторм, коли переправлявся через Англійський канал.[60] Відтоді зарікся від будь-яких мандрівок морем! Саме тому ми обрали обхідний і небезпечний шлях суходолом.

Спів припинився, на галерею долітав лише негучний передзвін струн, який невдовзі потонув у гаморі схвальних вигуків та оплесків. Опецькуватий купець із Магриба,[61] один із найбагатших у каравані, ступив до дами і, низько вклонившись, простягнув їй дар – шовкову шаль.

Обрі де Рінель ударив кулаком по краю балюстради.

– Присягаюся месою! Погляньте лишень: її обдаровують, немов вуличну дівку!

Він ухопив був меч, але Мартін стримав розлюченого благовірного.

– Не варто втручатися, друже. На Сході заведено висловлювати схвалення, підносячи ті чи інші дари. До того ж ця шаль із шовку, який у Європі вважають коштовним. Дійсно щедрий подарунок.

– Ви так гадаєте? – пожвавився Обрі. – Скільки ж вона може коштувати?

Чекаючи на відповідь, англієць устиг помітити у світлі смолоскипа, що горів неподалік, посмішку на обличчі госпітальєра й схаменувся:

– Утім, що мені до цього ганчір’я. Жалюгідний негоціантик наважується звертатися до високородної дами як покровитель! Це образа її честі!

– Сер, ви не маєте рації. У мусульман купців шанують на рівні з воїнами. Навіть пророк Мухамед був купцем…

Лорд і далі бурчав та сердився, аж раптом Мартін вирішив: зараз саме час пристати на пропозицію жовтоголового англійця, від якої він спершу був відмовився, і відвідати сусідню грецьку харчевню. Це дасть змогу йому скласти повніше уявлення про леді Джоанну.

Сер Обрі вмить зрадів.

Обидва спустилися у двір і, пройшовши за спинами слухачів, які досі оточували даму, покинули караван-сарай.

Вино в харчевні було досить-таки непогане – густе й солодке, як і більшість вин Сходу. Мартін, пославшись на обітниці, обмежився пряним шербетом,[62] зате сер Обрі, спорожнивши кілька кубків поспіль, швидко сп’янів і розв’язав язика. «Госпітальєр» уміло скеровував розмову, і незабаром мова знову зайшла про дружину володаря Незербі.

– Не дивуйтеся, сер лицарю, що Джоанна зверхня й оточує себе залицяльниками. – Обрі де Рінель несподівано стиснув міцний кулак. – Насправді, все це – лише омана. Готовий присягнутися кожним цвяхом Хреста Господнього, що кохає вона лише мене. Інакше й бути не може. Адже я здобув її прихильність, перемігши у великому турнірі у Вінчестері… Ніколи в житті я ще не бачив такого величезного скупчення людей, як там! І серед них – вона, геть іще дитя, молодша дочка одного з найзнатніших лордів Англії і родичка самого короля… Слід зауважити, – одна з найбагатших спадкоємиць країни… О, я мав заради чого битися й ламати списи, і я знав, як досягти мети, адже я – найкращий воїн в Англійському королівстві! Що і було підтверджено, коли мене привселюдно визнали переможцем…

Сер Обрі квапливо спорожнив черговий кубок і вів далі:

– Якби ви бачили, як тієї миті дивилася на мене Джоанна! І я зрозумів, що означає цей погляд та почав облогу за всіма правилами. Я юрбами наймав менестрелів, які на повен голос співали під її вікнами, я призначав їй таємні побачення, балував подарунками. Яка юна леді встоїть перед таким? Коли ж ми з нею впали навколішки перед її батьком і зізналися, що кохаємо одне одного, гордовитий барон Артур де Шампер, власник Малмсбері, Ґронвуду та інших великих земель Англії, не зміг нам відмовити. Сам король Генріх був на нашому весіллі, адже де Шампери – його родичі, він завжди був до них прихильний… Отак я, бідний лицар з далекої півночі, став членом могутнього роду і… – Язик сера Обрі вже заплітався, думки збивалися. – Іст… істинно, я завоював її мечем та звитягою, як лицар із балади!..

Сіро-зелені очі п’яненького англійця скаламутилися, солом’яне волосся сколошкалося, лице палало. Складно було повірити, що цей високий, але вже схильний до повноти чоловік якихось сім років тому був переможцем відомого на весь християнський світ турніру. Може, все це лише п’яне вихваляння?

Треба доручити Ейріку та Сабіру з’ясувати, чи відповідають дійсності його розповіді. Та поки що Мартін мусив зробити одне – підняти на ноги англійця, який уже почав сповзати з лавки, доправити його в караван-сарай і передати до рук похмурому капітанові Дроґо.

Замість того, щоб подякувати, цей сакс лише сердито щось пробурчав. Зі своїх покоїв на мить з’явилася леді Джоанна, обережно обхопила чоловіка за талію і, упівголоса щось йому кажучи, повела за собою. Може, вона й справді так прив’язана до чоловіка, як запевняв сер Обрі?…

У тому, що завдання Ашера бен Соломона виконати не так уже й просто, Мартін переконався протягом двох наступних днів. Темнокоса англійка поводилася відчужено, і всі його спроби привернути її увагу були марними. Серйозно заважали й тамплієри – вони весь час були при Джоанні, немов друге коло охоронців. З незнайомим госпітальєром лицарі Храму поводилися шанобливо, але прохолодно, усім своїм виглядом показуючи, що його присутність тут недоречна.

Сер Обрі теж не поспішав ближче познайомити нового приятеля з дружиною. Він був із Мартіном привітний, усміхався, натякав, що не проти повторити їхній візит до грецької харчевні, але на тому все й закінчувалося.

День відбуття каравану був метушливий, як завжди, коли чисельний гурт людей, позбавлених спільних інтересів, покидає насиджене місце. Однак саме завдяки цій безладній біганині Мартіну вдалося наблизитися до знатної дами, яку він мав не лише спокусити, а й знеславити.

Він поспіхом спускався з галереї, а леді Джоанна піднімалася у свої покої, і вони мало не зіштовхнулися на сходах. На якусь мить обоє опинилися майже впритул одне до одного. Мартін уперше побачив обличчя жінки зблизька й мимоволі вразився. Ніжна, без щонайменшого ґанджу шкіра кольору вершків, легенький рум’янець і пришвидшене дихання, ледь розтулені яскраві повні вуста, невеличкий делікатний ніс та широко посаджені очі – сірі, глибокі, з дивовижним фіалковим відтінком.

Прекрасне завжди тішить, і Мартін мимоволі всміхнувся. Очі англійки лукаво зблиснули, однак вона негайно відхилилася, гордовито піднявши голову.

Мартін відійшов і шанобливо вклонився.

– Мадам!

Замість відповіді – ледь помітно кивнула.

Джоанна пішла далі, а він проводив її захопленим поглядом доти, доки не переконався, що цей погляд помітила камеристка Ґодіт. Вона, ще раз поглянувши на захоплено остовпілого госпітальєра, наздогнала свою господарку на горішній галереї і взялась їй щось нашіптувати. Він уловив легкий кивок дружини сера Обрі до камеристки, але вона так і не озирнулася.

Мартін був задоволений: тепер особа лицаря-монаха, на якого справила таке враження леді Джоанна з Незербі, неминуче виникатиме в довірчих бесідах цих двох жінок.

Але на тому все й скінчилося.

Джоанна покидала караван-сарай, як завжди – оточена юрмою залицяльників і білими плащами храмників. Чоловіка високородної пані в цьому почті не було: вранці вони посварилися, й англійський лицар вирішив бути якнайдалі, змішавшись із натовпом прочан і провідників.

Караван у хмарах куряви вийшов із Нікеї. Вигуки погоничів, іржання мулів та коней, хрипке ревіння верблюдів, стукіт копит і рипіння коліс важких сарацинських возів, дзвін верблюдячих дзвоників утворювали божевільну какофонію. Крім провідників й охоронців, у каравані було більше ста людей разом із жінками та дітьми, а також понад триста в’ючних тварин. Процесію очолював досвідчений караванний ватажок Євматій з кількома помічниками – їм належало надавати в дорозі послуги знатним купцям і прочанам, а позаду каравану йшов загін тамплієрів, що зголосився охороняти мандрівників. Узбіччям шляху гнали гурт овець, яких дорогою мали з’їсти.

Мартін із Йосипом, Сабіром та воїнами-вартівниками, котрих найняли охороняти сина Ашера бен Соломона, були в середині каравану. Ейрік навпаки – за першої ж нагоди наздогнав людей зі свити англійки і тепер їхав упритул за ними. Мартін іноді заздрив легкій та безпечній вдачі рудого – він устиг не лише зачарувати покоївку знатної дами, а й заприятелювати з капітаном Дроґо. Кухар Бритрік пригощав його ласощами, а паж Жос аж заходився від сміху з Ейрікових жартів.

Невдовзі Мартін подав Ейріку знак наблизитися.

– Чого тобі, малий? – запитав він, стишуючи коня і підлаштовуючи його крок до кроку коня вдаваного госпітальєра.

Ейрік був на дванадцять років старший за Мартіна, і часом за старою звичкою називав його «малюком», як тоді, коли вони щойно познайомилися. У ті часи Мартін справді був чотирирічним хлопчиськом із сиротинця Святого Івана, що його прийняв Ашер бен Соломон, поважний купець, який облагодіяв сироту.

Мартін, усміхаючись, нахилився із сідла до вуха варанга і впівголоса промовив:

– Якщо вже ти, рудий, став своєю людиною в Джоанниній свиті, непогано було б за нагоди розповісти якусь зворушливу історію про свого лицаря. Мовляв, господар мій, благородний Мартін д’Ане, вступив в орден після того, як нагло померла його кохана дружина, чарівна і скромна… Як же її звали?… Нехай буде Елеонора, як королева Елеонора Аквітанська, що на її честь багато хто називає своїх дочок… Отже, вбитий горем лицар д’Ане вирішив зректися всього земного і зв’язав себе обітницями, ставши смиренним воїном ордену Святого Івана. Такі історії на жінок завжди справляють враження.

Ейріка не треба було просити двічі.

Він умить засвоїв, що має казати, а від себе додав, що, мабуть, уявна дружина померла під час пологів, тому мовчазний та сумний лицар, який їхав у середині каравану, одночасно втратив і дружину, і сина. Тільки залізне серце буде байдужим до такої трагедії. А якщо в жіночому серці зродиться співчуття, то й до ніжності недалеко!

І Ейрік поскакав назад, здіймаючи хмари куряви.

Попри те, що була середина квітня, сонце пряжило, як у розпал літа.

Мартін відкинув каптур кольчуги, віддавши каштанові пасма свого блискучого волосся на волю вітру. Ближче до полудня тінь коня і вершника зменшилася так, що тепер лежала просто під копитами його скакуна.

Коли вервечка каравану, котра здавалася нескінченною, вигиналася разом із поворотом шляху, лицар бачив Джоанну де Рінель – розкішну ошатну вершницю, яка ніби й не помічала ні спеки, ні куряви. Її струнка постава розмірено погойдувалася в такт кінського поступу.

Скільки ж їй років? – питав у себе Мартін. Сім років заміжжя! Сер Обрі згадав, що заміж леді Джоанна вийшла зовсім юною. Отже, їй трохи більше двадцяти. І вона досі безпечна, весела, сміючись, розпитує про щось караванного ватажка Євматія… Мабуть, про купу руїн у сусідньому пагорбі, – щойно вона показала туди рукою, затягнутою в довгу сіру пальчатку… Але навколо, як завжди, свита, а сер Обрі кудись зник.

Згодом йому таки пощастило: вдалося познайомитися з камертисткою Ґодіт.

Це сталося трохи за полудень, коли неквапний караван наздогнала тагма[63] закованих у панцир імператорських воїнів. Тяжко озброєні вершники спішилися, і, за знаком караванного ватажка, погоничі взялися зупиняти в’ючних тварин та відводити їх на узбіччя, щоб звільнити воїнам дорогу. Як це часто стається при поспіху, на шляху виникло сум’яття, люди та тварини засмикалися, заревіли верблюди й відчайдушно залементувала якась жінка, коли її дитя вибігло на середину дороги за два кроки від сталево сяючих вершників.

На щастя, Сабір устиг схопити хлопчиська за барки й одним рухом передати простісінько в руки матері, що голосила. Тим часом камеристка Ґодіт почала різко розвертати свого мерина, і додолу посипалися приторочені до її сідла якісь торби та підсумки. Мартіну довелося притримати мерина під повід і допомогти жінці підняти багаж.

– Як це шляхетно, пане! – охкала матрона, поправляючи покривало, що його так і поривався зірвати з її голови вітер. – Істинний воїн Святого Івана, який не покидає людей у біді!

– Сподіваюся, у вас усе добре? – стримано поцікавився Мартін, допомагаючи жінці знову сісти в сідло, а потім похвалив набірну збрую на її мерині, зауваживши, що і знатна вершниця такої б не посоромилася.

Камеристка вирішила, що цього достатньо, щоб почати бесіду. Збруя – вияв щедрості її доброї та благочестивої господині, зауважила Ґодіт та розповіла, що Джоанна вже понад рік у дорозі і що її мета – святі місця Єрусалима, а сама Ґодіт перебуває при ній як камеристка і довірена особа.

– А ваш слуга, пане лицарю, – молодець, – сказала Ґодіт, підостроживши мерина, щоб наздогнати госпітальєрового коня, який ішов широким кроком. – Урятував хлопчиська, та ще й так спритно! Я думала, сарацини тільки на те й здатні, що кидати списи в християнських дітлахів. Але він служить вам, отже, охрещений водою і духом, як і годиться, попри те, що на вигляд він типовий язичник.

Мартін усміхнувся і промовчав. Для християн усі іновірці – язичники. Що б сказала ця розважлива особа, якби знала, що і другий його «слуга» категорично відмовляється стати до причастя, стверджуючи: кожен варанг мусить пам’ятати віру пращурів. Сабір – правовірний мусульманин, вони вже багато років ідуть пліч-о-пліч, і він довіряє йому, мов рідному братові.

– А ви, сер, уже бували в цих диких краях? – не вгамовувалася балакуча камеристка. – Здається мені, в ромеїв тут не все добре. І сарацинів тут, мов мишей у запіллі недбайливого господаря, їхні мули завивають голосніше за церковні дзвони, які калатають на церковну службу. А що за християни ці схизматики-греки, коли не визнають Папи Римського намісником Бога на землі?

– Але водночас щиро шанують Христа і Пречисту Діву, – Мартін перехрестився, і Ґодіт поквапно повторила за ним. – Тому базилевс Олексій Комнін[64] і звернувся свого часу до Папи, просячи допомогти боротися із сельджуками, що напосідають на його державу.

Камеристка лише вражено сплеснула руками, але, опанувавши себе, поставила нове запитання:

– Якщо ромеї – порядні християни, нащо тоді імператор Ісаак Ангел, коли весь світ здригнувся, дізнавшись, що Саладін захопив святий Єрусалим, навпаки, зрадів і привітав султана з воєнною удачею? Чи це по-християнському: тішитися з перемоги ворогів Христа?

– Скажу лише, що Ісаак Ангел здійснив зграбний політичний хід. Привітавши Саладіна, він досягнув головної мети: султан не почав виганяти й переслідувати східних християн, мешканців Єрусалима. Їм усім було гарантовано безпеку.

– Які ж ці греки хитрющі! – скрушно похитала головою камеристка. – Недарма кажуть, що жодному з них не можна довіряти. Вони й невірних приголублять, хоч увесь час із ними воюють.

– Тутешні турки – такі ж піддані імператора, як і греки. У Ромейській державі живуть люди різної віри – вірмени, євреї, греки, араби, але всі вони сплачують податки в імператорську скарбницю. Нащо ж виганяти того, хто дає прибуток і шанує свого володаря?

– Це мусульмани шанують? А куди, по-вашому, пане мій, ішов той загін, що недавно, немов залізний вихор пронісся повз наш караван? Мабуть, десь заколот і язичники знову ріжуть добрих християн – нехай Бог боронить нас від таких страхіть!

Мартін розсміявся.

– Не забуваймо, що при самісінькому кордоні Ромейської імперії височіє могутній Конійський султанат. І це далеко не наймиролюбніший сусід. Ось чому воїнів імператора в Малій Азії побільшало, і всі шляхи патрулюють чисельні загони. Але, погодьтеся, це істинне щастя для мандрівників.

Жінка замислено поколошкала гриву свого мерина, а потім жваво глянула на співрозмовника.

– Ви, пане лицарю, знаєте про таке, що я…

Вона замовкла, чи то добираючи слів, чи не наважуючись продовжити. Камеристка Джоанни де Рінель розмовляла французькою, але вимова свідчила, що рідна мова для неї – англійська. Проте зараз річ була не в мові.

– Я подумала, – проказала нарешті шановна матрона, – чи не поговорити вам про це з моєю панною? Усі ті тонкощі дуже її цікавлять…

Мартінові саме це було й потрібно. Але як може відбутися розмова, якщо даму, котра його цікавила, весь час оточували тамплієри?

Камеристка вмить перехопила його погляд і відразу пояснила, що лицарі Храму зобов’язалися оберігати її леді в дорозі, адже вона – рідна сестра маршала ордену Вільяма де Шампера.

– Усі чули про благородного де Шампера, чиє ім’я овіяне славою, а звитяга є за взірець тим, хто носить на плащі хреста! – вигукнув Мартін. – То ваша пані і справді його сестра?

Його захват був такий щирий, що балакуча Ґодіт негайно виклала купу такого, що Мартіну надалі могло б дуже стати в нагоді.

Пані шановної Ґодіт, молодша дочка маєтних сеньйорів де Шампер, народилася тоді, коли її старший брат Вільям покинув Англію і відбув у Святу землю. Брат із сестрою ніколи не бачилися, однак леді Джоанна змалечку про нього чула. Коли ж подружжя Незербі вирішило відвідати Палестину, матінка леді, баронеса Мілдред, написала своєму славетному синові про те, що невдовзі приїде сестра. Сер Вільям відгукнувся. У своєму посланні він писав, що Джоанна і сер Обрі можуть в усьому покластися на нього й на тих людей з ордену Храму, з якими вона спілкуватиметься. Адже зараз він перейнятий війною з невірними і навряд чи зможе особисто привітати подружжя родичів на Святій землі. Саме це й непокоїть леді Джоанну, що й не дивно: попри лицарський конвой, навколо чужа земля, яку населяють племена, звичаї і закони котрих такі не схожі на англійські.

Мартін був задоволений. Подумавши, що йому, якщо вірити словам Ґодіт, поки не загрожує зустріч із Вільямом де Шампером, він стримано всміхнувся.

– Сер, ви смієтеся? – обурено вигукнула камеристка.

– Моя усмішка має інші причини, – промовив Мартін. – Я лише дивуюся з чудасій долі. Зустріти на шляху до Святої землі таку родовиту даму, у жилах якої тече кров не лише де Шамперів, а й самих Плантагенетів! Тільки зараз я зрозумів, чому леді Джоанна так погордливо спілкується зі своїм чоловіком!

– Моя пані погордлива? Бог із вами, сер лицарю, – не судіть про те, чого не знаєте!..

І шановна Ґодіт дуже відверто розповіла історію цього шлюбу.

Обрі де Рінель і справді був переможцем турніру у Вінчестері. Саме там він сподобався молоденькій та чарівній п’ятнадцятирічній Джоанні. Дівчина була така мила, що її одноголосно обрали королевою турніру, а Обрі свого не проґавив, хоч і був бідний. Він належав до тих лицарів, які, не маючи великих володінь, кочують з одного турніру на інший, а весь їхній прибуток – це обладунки і коні суперників, переможених у турнірних поєдинках. Його сім’я була доволі родовитою, але збідніла, обтяжена багатьма дітьми. Серу Обрі, другому за старшинством синів його батька, не належало жодного спадку,[65] тому одруження з леді Джоанною було нечуваним везінням.

– Сер Обрі оточив юну панну таким благоговінням, – захопившись, правила своєї камеристка, – що таки зміг домогтися її любові. А разом із нею – маєток Незербі, ленні володіння,[66] ставки, млини й великі пасовища. Я не кажу вже про замок, який нещодавно було перебудовано й прикрашено двома новими вежами і барбаканом[67] з підйомним мостом. Диво, а не замок, чесно вам кажу! І володіти ним сер Обрі почав, не маючи нічого, крім коня, обладунків, двох зброєносців, що скидалися на розбійників, та благородного імені – де Рінель. Пращури його приїхали в Англію з Вільямом Завойовником,[68] але тільки Бог знає, скільки серед його воїнства було різних негідників і задрипанців!

– Даремно ви так вважаєте, добродійко. Славне ім’я – це вже чимало.

– Для когось, може, так воно і є. Але тільки не для де Шамперів! Повірте, я сама з аристократичної саксонської родини, мої пращури билися з норманами при Гастингсі, однак я маю за честь бути в почті леді Джоанни. Адже де Шампери вхожі до самого короля! Ось чому, коли лорд Артур несподівано погодився віддати свою дочку такій людині, це всіх здивувало. Хоча на те була особлива причина: колись його світлість, сер Артур, завоював серце своєї майбутньої дружини, перемігши в турнірі. Думаю, його серце здригнулося, бо він побачив у долі своєї дочки відображення доль її батьків. Саме тому він дарував юній леді свободу вибору. Зате його дружина, леді Мілдред Гронвудська, далеко не відразу прийняла сера Обрі. Коли його світлість разом із молодятами повернувся в замок Малмсбері, міледі вперше наважилася дорікнути чоловікові, хоча ніжнішої та більш люблячої дружини в усій Англії не знайти! На цілих півроку вона усамітнилася в монастирі Святої Хільди, та, врешті-решт, таки змирилася, що сер Обрі перед Богом і людьми став чоловіком її молодшої дочки…

У цей час Ґодіт гукнула її пані. Жінка взялася за повід, щоб перевести мерина на рись, але Мартін її зупинив:

– Перекажіть, будь ласка, леді Джоанні: якщо їй набридне одноманітність шляху, я готовий потішити її розповідями про тутешні місця.

Ґодіт засяяла.

– Запевняю вас, пане лицарю, я неодмінно перекажу!

Хтозна, чи виконала вона свою обіцянку. Принаймні, Мартін аж до вечора їхав у середині каравану, і ніхто до нього не звертався. Сера Обрі він побачив лише, коли караван прибув у Прусу, і мандрівники почали розташовуватися в тамтешньому караван-сараї.

Обрі де Рінель був якийсь дивний – непевно тримався в сідлі з напівзаплющеними очима, а спішувався він так повільно й незграбно, що леді Джоанна навіть намагалася його підтримати. Вона знічено й розгублено озиралася, але слуги возилися з багажем, а нікого з почту поблизу не було. Сер Обрі хитався в різні боки й самостійно не міг і кроку ступити.

Помітивши її розгубленість, Мартін поквапився запропонувати свою допомогу.

Однак від цього дама знітилася ще дужче: її чоловік знову не при тямі, і вже удруге госпітальєр змушений йому допомагати. Але проводжаючи сера Обрі в надане йому приміщення, Мартін помітив дещо дивне – попри те, що англієць був страшенно п’яний, від нього не пахло вином, а очі були налиті кров’ю.

Наступного ранку сер Обрі сам знайшов Мартіна. Лорд мав поганий вигляд: свинцеві кола під очима, змарнілий.

– Де ж це ваш підопічний? – запитав англієць.

Мартін показав назад. Йосип їхав, оточений єврейським сімейством, яке приєдналося до каравану в Прусі. Обрі криво посміхнувся, взявся був говорити про невиправдані права, надані євреям у Ромейській державі, але зрештою збився і почав дякувати лицарю за надану напередодні допомогу.

– Однак учора ви не були п’яним, як могло здатися на перший погляд, – упівголоса зауважив уявний госпітальєр.

Сер Обрі пильно подивився на нього.

– Я вам не суддя, сер, – вів далі Мартін, незворушно всміхаючись. – Дорогою різне трапляється.

Англієць перевів подих.

– Це гашиш, – зізнався він. – Було цікаво скуштувати чогось новенького. Але тепер, відчувши його дію… Зізнаюся, навряд чи в мене скоро виникне бажання повторити цей досвід…

Його дужі плечі здригнулися.

Мартін оглянув вервечку каравану: греки, мусульмани, цигани, євреї. Будь-хто міг приторговувати цим зіллям.

– «Аллах прокляв п’янке і тих, хто його вживає», – свідчить Пророк ісламу. – І ще: «Тому, хто вживав п’янке, не воздасться за молитви його протягом сорока днів». Раджу поміркувати про це дорогою до святих місць.

– Язичницька дурня! Я однак не видам того, хто пригостив мене зіллям! – Лорд Незербі вперто струсонув головою.

Цієї миті він зовсім не був схожий на шляхетного лорда: щоки вкриті щетиною, світле волосся злежалося, очі, мов у сонної риби. Мартін знав: саме такі наслідки першого вживання гашишу. Але якщо прикладатися до нього й далі… Про це навіть згадувати не хотілося, тому Мартін перейшов до іншої теми:

– Скажіть, сер, як поєднати вживання чорного зілля з тим, що ви намагаєтеся суворо постувати аж до приїзду в Єрусалим? Якщо вже ви відмовилися від шлюбного ложа…

Сіро-зелені очі сера Обрі несподівано небезпечно зблиснули.

– Бачу, сер лицарю, ви встигли ґрунтовно поспілкуватися з Ґодіт, камеристкою моєї дружини, язик якої не має припони. Вчора я бачив вашого коня поруч з її мерином. Цю саксонську вівцю ніщо так не тішить, як нишпорити, підслуховувати, а потім патякати з першим-ліпшим. Решта теж хороші… Ох, ці люди з Незербі!

Останні слова пролунали як лайка.

– Але ж це ваші люди! – зауважив Мартін.

Брови сера Обрі зійшлися на переніссі.

– Якби я мав над ними цілковиту владу…

Певний час вони їхали мовчки. Нарешті Обрі взяв повід, і коні лицарів пішли майже впритул. Вершники торкнулися колінами одне до одного, і англієць, схилившись над супутником, промовив:

– Вам, сер, небо подарувало виняткову зовнішність. Постава, шляхетна форма рук… Часом мені здається, що ваші очі ввібрали всю блакить денного небосхилу…

Погляд сера Обрі набув якогось дивного, немовби запопадливого виразу.

Мартін мовчав, спантеличений цією несподіваною тирадою. Їхні коні й далі йшли так близько, що, врешті-решт, буланий удаваного госпітальєра пирхнув, різко трусонув головою і загарцював. Вершник мусив натягнути повід. Баский сера Обрі теж відсахнувся – і негайно вирівняв крок.

– У вас чудовий кінь, – промовив госпітальєр, переводячи мову у звичне річище.

Його зауваження подіяло: сер Обрі задоволено погладив свого темно-рудого скакуна по шиї і мовив, що всіх коней, на яких їде він сам, його дружина та люди, що їх супроводжують, вирощено в маєтку Незербі.

Мартіна це не могло не зацікавити: породистий кінь у ті часи вважався розкішшю й коштував величезних грошей. Лише заможні та родовиті люди могли дозволити собі утримувати коней, решта перебивалися мулами й віслюками. А прислуга та воїни – охоронці подружжя де Рінель – сиділи на чудово виїжджених, міцних конях. Це були руді чи брунатні тварини благородної крові, усі без винятку вони мали білі позначки на лобі або морді – свідчення того, що чистоту породи ретельно пильнують.

Збадьорілий сер Обрі охоче пояснив: порода, яку розводять у Незербі, зветься хакне. Цих коней призначено для тривалих переїздів, і вони неймовірно витривалі. Особливо добрі вони в легкій упряжці. А в маєтках батьків його дружини вирощують справжніх бойових жеребців – дестріє, які здатні, мов пушинку, нести на собі цілком озброєного лицаря. Дестріє – одне з головних джерел прибутку родини де Шампер, їх залюбки купує дворянство, хоча значна частина поголів’я безоплатно переходить у власність ордену Храму, а потім відпливає в трюмах кораблів до Святої землі, де лицарських коней завжди бракує. Але, незважаючи на це, хакне з Незербі коштують чималих грошей.

Смакуючи деталі, лорд узявся докладно розповідати про труднощі конярства і прибутки, які воно дає. Він кілька разів шанобливо згадав дружину, з котрою, за його словами, ніхто не зрівняється у верховій їзді. А чи помітив сер лицар, які досконалі й невеличкі голови в незербійських скакунів, які в них лебедині шиї, стрункі боки, виразні очі та чутливі вуха? Усе це вони успадкували від арабських коней, яких привіз зі Сходу дід його дружини – барон Едгар Армстронг. Саме відтоді у володіннях де Шамперів і почалося конярство.

Чоловіків, які розмовляють про коней, складно відволікти. Тому жоден із них не помітив, що до них наблизилася леді Джоанна де Рінель.

– Мілорде, чоловіче мій, – шанобливо звернулась вона до Обрі. – Ви завжди мріяли потрапити в Левант шляхом, яким колись ішли перші паладини. Щойно наш караванний ватажок Євматій повідомив, що незабаром ми повернемо на старий шлях хрестоносців, який веде в Дорілею.[69]

Обрі здригнувся, і вони з дружиною спрямували коней у голову каравану. Невдовзі Мартін побачив подружжя навколішках при могилі, над якою височів прямий латинський хрест. Таких поховань тут було безліч – хрестоносців, котрі не пережили важкого шляху і ран від сутичок із сельджуками, ховали просто при дорозі. За минулі десятиліття пекучі вітри майже зрівняли із землею останні домівки паладинів, але хрести було видно здалеку. Ромеї їх не займали, а на схилах навколишніх пагорбів і в глибоких ярах час від часу знаходили з’їдені іржею шлеми, уламки мечів і вістря списів.

Надвечір подорожні дісталися пришляхового караван-сараю.

На відміну від розташованих у великих містах, цей караван-сарай був на відстані денного переходу від найближчого поселення і нагадував невеличку фортецю, обгороджену високими товстими стінами. Браму з важких дубових колод на ніч замикали на міцні ковані засуви. Внутрішні приміщення були тісними – навіть у найкращих покоях ледве поміщалося дві лежанки, а для жаровні з вугіллям місця вже не залишалося.

Тепло ж у цій гористій місцевості було дуже потрібне: щойно сонце сіло, з ущелин повіяло холодом, що пробирав до кісток. Тому багато з мандрівників розташувалося на подвір’ї, де можна було погрітися біля яскравого багаття.

Попри виснажливий шлях, Мартін не мав жодного бажання йти до вузької і твердої, мов камінь, лежанки, тому теж розділив товариство людей, які сиділи при вогні. Розмова точилася навколо того, чим переважно переймаються в дорозі: скільки ще денних переходів залишилося, чи варто остерігатися розбійників і чи нічого не чути про волоцюг-кочівників. Тим часом навколишні гірські пугачі влаштували перекличку. Їхнє пугикання, стогони й протяжне котяче волання було моторошним: немов у темряві причаїлась юрба пустельних демонів.

– Не зважайте на цих тварюк, – підкидаючи в багаття сухі колючі батоги ожини, намагався заспокоїти мандрівників караванний ватажок. – Порепетують і вгамуються, шкоди вони не завдадуть. А завтра ми вже будемо біля мурів Дорілеї, там узагалі нічого боятися.

– Чи давно ви водите каравани? – поцікавився чоловік, обличчя якого приховувала темрява.

– Важко згадати. Ще мій батько супроводжував на цьому шляху купців і хрестоносців, а я продовжив його справу.

– І багато проходило тут невірних, які воюють із послідовниками Пророка? – чоловік говорив грецькою, але в голосі чітко лунали гортанні арабські нотки. – Хоча нема чого запитувати, бо скоро цьому настане край: султан Саладін, з волі Аллаха, відвоював наші споконвічні землі назавжди!

Стало зрозуміло, що це каже купець із Магриба. Лицарів-тамплієрів поруч не було, тож він почувався впевнено, усвідомлюючи, що навіть ромеї не наважаться дорікнути йому за надмірне зухвальство.

Проте йому заперечили:

– Шановний Ваїзе, чому ви надумали, що землі Палестини завжди належали мусульманам?

Мартін із подивом упізнав голос леді Джоанни. А згодом у спалаху полум’я ще й роздивився її обличчя: молода жінка разом зі своєю камеристкою Ґодіт сиділа на звалених на землю тюках, загорнувшись, немов у плащ, у шмат світлої овчини.

Магрибинець глянув на неї косо. Протягом усього шляху він приязно ставився до цієї красивої і знатної дами, але її останні слова йому не сподобалися. Купець мовчав, він обмірковував, чи сказати те, що в нього на думці, чи просто промовчати. Однак несподівано втрутився грецький священик:

– Але ж ця пані правду каже, шановний Ваїзе! Землі в Леванті, які захопив султан, не завжди належали мусульманам. Більше того: свого часу ці землі були колискою християнства, і навіть у Магрибі, де ви народилися, а також в Єгипті та Сирії, люди славили Христа. Там зводили монастирі й пречудові храми, віра була міцна, і всі шанували Писання. Однак цьому судилося бути знищеним, щойно з аравійських пустель із Кораном в одній руці та шаблею в іншій з’явилися войовничі послідовники Мухамеда. Згасли світочі християнства на Сході. І війни, які там нині точаться, покликані зупинити натиск ісламу й поновити колишню могутність християнського світу.

Вислухавши слова священика, Мартін зауважив:

– Ви вчена людина, святий отче! То скажіть, чому греки не визнають влади Папи, хоча, схоже, згодні, що війни, які провадять на Сході мої одновірці, справедливі?

Священник уникнув відповіді, перезирнувшись із монахами-ромеями в темних каптурах, що вони сиділи неподалік. І до розмови негайно приєналася Джоанна:

– Гідні довіри вчені мужі стверджують, що за давніх часів, коли Святу землю вперше захопили сарацини, вони не перешкоджали християнам шанувати їхні святині. Вони називали християн «людьми книги» і не забороняли богомольцям ходити на прощу. Але віра послідовників Пророка, що вимагала повсюдного поширення ісламу, призвела до того, що прочан почали вбивати й грабувати. Шановний Ваїз, мабуть, чув про злочини халіфа Аль-Хакіма,[70] який не залишив у Палестині та Сирії жодної церкви чи монастиря і вщент зруйнував священний для всіх християн храм Гробу Господнього!

– Халіф Аль-Хакім був божевільний, це всі знають, – поміркувавши, погодився магрибинець. – Але після його смерті переслідування припинилися.

– Хіба перестали вбивати прочан? Хіба припинилися напади на християнські землі? Святий отче! – звернулася Джоанна до ромейського священика. – Можете нагадати шановному Ваїзу, скільки міст утратила Ромейська держава відтоді, як на її кордонах з’явилися сельджуки?

Священик лише скрушно похитав головою.

Про нашестя мусульман, що їх одне за одним доводилося відбивати Ромейській державі, знав весь західний світ. Саме ця війна, якій не було кінця-краю, змусила імператорів ромеїв звернутися за допомогою до Святого Престолу й християнських правителів. Але й це не примирило західну та східну церкви, і священик не захотів підтримати запальну молоду даму в суперечці з мусульманином.

Леді Джоанна не здавалася:

– Хто наважиться заперечити, що хрестові походи почалися тільки після того, як Петро Пустельник сповістив Європу про звірячі побиття християнських прочан? Хіба до того християни воювали з мусульманами? Ні! Вони жили в мирі, попри те, що араби вже навернули в мусульманство чимало держав. Цим злочинам слід було покласти край! Тому війни хрестоносців – це священні війни…

«Істинна сестра й спільниця Вільяма де Шампера! – мимоволі подумав Мартін. – Невипадково маршала вважають непримиренним». Але він уже бачив, що обличчя прихильників учення Мухамеда, які сиділи біля багаття, палають від гніву, і вирішив утрутитися:

– Проте все це не виправдовує тієї різанини, що її, захопивши Єрусалим, улаштували мої одновірці.

Люди в чалмах закивали, погоджуючись з його словами, і гортанними голосами почали говорити, як хрестоносці палили, грабували та вбивали всіх поспіль, а коли втомлювалися різати, здійснювали богослужіння.

Та леді Джоанна була невблаганна:

– Дивно чути таке від вас, лицаря ордену Святого Івана! Ви, без сумніву, бачили могили хрестоносців при дорозі. Тяжкий шлях, жорстокі битви, поразки, перемоги… Їх вела віра! Вони зазнавали втрат, проливали кров, гинули, але ті, хто вижив, продовжував священну справу. Війна – всюди війна. Що їм дорікати, коли хрестоносці, здолавши невимовно тяжкий шлях, прийшли під мури Священного міста, а язичники, бачачи, як ослабло їхнє військо, почали знущатися з паладинів і руйнувати на їхній очах християнські святині? Хіба могла не зануртувати в їхніх жилах кров? Але й тоді вони не пішли в наступ, а тричі, молячись Господу, обійшли стіни Єрусалима під звуки сурм і презирливий регіт невірних… Бачить Бог, я теж не виправдовую винищення мирних мешканців і захоплююсь вчинком мужнього Готфріда Бульонського,[71] який наказав припинити неподобство у Священному місті. І хочу нагадати, що жорстокість, до якої вдавалися хрестоносці в Єрусалимі, потім не повторилася в жодному із захоплених сирійських міст. Праведний гнів угамувався – і ці люди взялися створювати християнську державу у Святій землі, і знову до святинь віри почали стікатися прочани з найвіддаленіших країв…

Несподівано один із мусульман рвучко вигукнув ламаною франкською:

– Усі знають, що ваші правителі привели із собою не воїнів, а голодранців, спраглих не віри, а чужого добра! Їхні думки були тільки про золото, а не про заповіді пророка Іси![72]

Мовець тіпався від люті й обурення. Мартін подумав, що леді Джоанні слід було б якнайшвидше звідси забратися, та вона, безстрашно сяючи очима й стиснувши кулачки, продовжила палку промову:

– Ви, послідовники Магомета, переконані, що одні володієте скарбом істинної віри, натомість решта – грабіжники та вбивці. Справді, на заклик Папи Римського відгукнулися різні люди і серед них опинилося багато злиденних. Але більшість аж ніяк не були дурнями й знали, що вимагатиме від них такий тривалий шлях. Зброя, коні, обладунки – усе дорого коштує. Однак навіть найбідніші християнські лицарі залишали останній клаптик землі задля того, щоб побитися за святині й урятувати свої душі. Так і тепер: король Річард не кинувся стрімголов до Палестини, а ґрунтовно готується боротися за…

– Не смій згадувати тут ім’я цього шайтана, жінко!

Мартін по-кошачому висунувся вперед і встиг відкинути геть чоловіка в синій чалмі, який кинувся було до леді Джоанни. А потім, усупереч етикету, безцеремонно вхопив її за руку й потягнув за собою.

– Ви, пані, обрали не надто вдале місце і час для вправ із красномовства! – насмішкувато зауважив він.

Жінка намагалася звільнитися, але він не відпускав її руки.

– Заради всього святого! Ви не переконаєте язичників, а ваші розмови спричинять гармидер і взаємне несприйняття між людьми каравану. Опануйте себе!

Вона вже трохи заспокоїлася, та лицар досі чув її схвильоване дихання. Тоді він промовив:

– Ви були неймовірно прекрасною, боронячи святість нашої справи!

Леді Джоанна рвучко обернулася:

– Хіба личить лицареві, який дав обітниці, розмовляти з дамою мовою трубадурів?

– У мене є очі й серце. Мої слова – це лише слова. Я й гадки не мав образити вас. А тепер ідіть до сера Обрі, як і належить порядній дружині.

Проте Обрі де Рінель сам нагадав про себе, до того ж у дуже несподіваний спосіб: моторошно волаючи, він раптово вискочив на галерею внутрішнього двору караван-сараю й метався там, розмахуючи руками, немов намагаючись струсити із себе щось жахливе. У його лементі лунав непідробний жах.

– Милий Боже! – вигукнула Джоанна, рвучко кинувшись до чоловіка.

Капітан Дроґо був уже поруч зі своїм паном – обхопив сера Обрі, щосили тримав його, немов боячись, що лорд ось-ось вирветься й щезне в темряві. Леді Джоанна взялась утішати чоловіка, гладячи його по волоссю, щоках, але він лише здригався, намагаючись її відштовхнути.

Підбіг Мартін і запитав, від чого цей переляк.

На що сер Обрі засапано відповів:

– Пекельна потвора – інакше й не скажеш! Я ледь не загинув – моторошно і безславно!..

Капітан Дроґо зробив крок уперед. У світлі смолоскипа зблиснув його кинджал. На кінчику леза стирчало щось безформне. Удивившись, Мартін збагнув, що то рештки малоазійського тарантула – великого кошлатого павука, один укус якого здатен убити верблюда.

– Добре, що господар вчасно помітив цю гидоту!

Мартін озирнувся – на галас уже збігалися погоничі, слуги, зброєносці. Дехто насмішкувато позирав на переляканого англійця.

– Достоту небезпечне створіння, – зауважив удаваний госпітальєр. – Укус його неглибокий, але отрута потрапляє в кров дуже швидко. Людину корчать судоми, мучить пекучий біль, потім вона починає задихатися і, зрештою, помирає. Протиотрути немає.

Сер Обрі завмер, слухаючи Мартіна, а потім розреготався, ніби в голові його сяйнула несподівана думка. Помітивши серед людей, які збіглися на його крики, караванного ватажка Євматія, англієць кинувся до нього, вхопив за горло і взявся люто трусити.

– Клятий схизматик!.. – шалено гарчав він. – Ти взяв із нас щедру платню, запевнивши, що дорогою нам нічого не загрожує!.. Нахабний дурисвіт! Я витрясу з тебе всі ці гроші, до останнього пенні!..

Відтягнути сера Обрі від напівживого грека виявилося не так уже й просто – англієць був сильний, мов бик. Коли вдалося відірвати руки сера Обрі від горлянки Євматія, кремезного, опецькуватого чоловіка, той гепнувся на коліна, кашляючи і спрагло хапаючи повітря роззявленим ротом.

– Я сам жбурну вам у лице ці монети, пане, – прохарчав він, важко підводячись і поправляючи одяг. – Тільки б ніколи більше не бачити вас та не чути вашого голосу!..

– Не просто повернеш, – хмикнув Обрі, – а ще й доплатиш за те, що наразив життя благородного лицаря на смертельну небезпеку!

– Сер, але ж то не наш караванний ватажок поселив у цих пустельних краях тарантулів, – глузливо зауважив Мартін.

Серед натовпу роззяв залунали смішки. Леді Джоанна, яка переконувала чоловіка заспокоїтися і припинити безглузду сварку, сердито глянула на госпітальєра.

Проте сер Обрі ніяк не міг угамуватися, і тоді його дружина, на крок відійшовши, холодно промовила:

– Угамуйтеся, мілорде! Поводьтеся як високородний лорд, а не як скнаруватий міняйло!

Це була жорстока образа. Якої до того ж завдано в присутності простолюдинів.

Умить усвідомивши свою помилку, леді Джоанна закрила обличчя покривалом і поквапилася сховатися за дверима.

З юрби хтось підлив олії в огонь:

– Тільки дурні франки дозволяють своїм дружинам таке зухвальство!

Сер Обрі стояв, утупивши погляд у землю. Його довге солом’яне волосся спадало на обличчя. Коли ж до нього підійшов капітан Дроґо, лицар здригнувся й раптово навідліг зацідив воїнові долонею в обличчя. З розбитих губ і носа Дроґо зацебеніла кров.

Камеристка Ґодіт, обурено глянувши на свого господаря, простягнула капітану хустинку.

Мартін звернувся до свідків цієї сцени, які досі юрмилися під галереєю.

– Панове, чи не час нам відпочити? Завтра в нас важкий день!..

Трохи згодом, коли пожильці караван-сараю вже засинали, у двері відведеної Мартіну комірчини постукалися.

У кімнатці була лише одна лежанка, тому Ейрік розташувався при порозі, кинувши на глиняну долівку свій плащ. Від стукоту у двері він умить схопився, але Мартін сам відсунув засув.

Перед ним стояв Обрі де Рінель.

– Сер лицарю, дозвольте мені переночувати з вами.

Госпітальєр здивовано підвів брови. Він мовчав, навіть не пропонуючи непроханому гостеві зайти.

А той несподівано подався вперед і торкнувся Мартінової щоки. Госпітальєр відсахнувся. У русі лорда Обрі було щось жіночне.

– Мені здається, сер Мартіне, що в нас склалися довірчі стосунки. І тепер, тоді як… після того, як дружина мене образила… я не можу залишатися з нею. Зараз глупа ніч, і мені більше нема до кого звернутися…

Мартін кинув погляд на Обрі де Рінеля. А потім, не випустивши й пари з вуст, зачинив перед ним двері.

Розділ 5

Караван наближався до багатої Дорілеї. Тепер перед мандрівниками, тішачи погляд, пролягала квітуча рівнина. Багато з них уже передчували відпочинок після виснажливого переходу марудними кам’янистими плоскогір’ями. Повсюди зеленіли оливкові гаї, у промінні надвечірнього сонця вигравала річка, у хащах щебетали пташки. Мури зміцненого міста, складені з циклопічних кам’яних блоків, справляли враження надійного прихистку, але не менше втішала звістка, що в околицях Дорілеї чимало гарячих джерел, багато з яких вважаються цілющими й повертають силу.

Прибувши на місце, люди і тварини розташувалися на стоянку. Мартін негайно пішов на конюшню. Ейрік уже розсідлав його скакуна, насухо витер спітнілі боки буланого й накинув на нього легку попону. Помітивши удаваного госпітальєра, він виголосив:

– Сподіваюся, наступного разу не я, а ти будеш зброєносцем, слугою, конюхом і кухарем в одній особі. Тоді ти нарешті зрозумієш, як ведеться бідному варангу!

– Не загадуймо, – усміхнувся Мартін, думаючи про Руф, яка нетерпляче чекає на нього. – Усяке може статися.

Дівочий образ виник перед його очима, і лицареві довелося докладати зусиль, щоб повернутися в реальність. Зараз їм із рудим слід було дещо обміркувати.

Вони знали, що в Дорілеї караван мусить розділитися: частина його, очолена тим-таки Євматієм, вирушить через ромейські володіння на захід, до середземноморського узбережжя, а друга – поверне на південний схід і заглибиться у володіння Конійського султанату. У Дорілеї до обох частин каравану приєднаються нові люди, тому треба пильнувати.

Мартін замовк, помітивши: Ейрік слухає його у піввуха, вряди-годи таємничо усміхаючись у руді вуса. На запитання, із чого він, власне, радіє, приятель усміхнувся:

– Учора, невдовзі після того, як знавіснілий сер Обрі порозганяв своїх людей, мені таки поталанило остаточно домовитися з гарненькою кізонькою, покоївкою твоєї неприступної зверхниці. Вони мусили ночувати хто де: під возами, у конюшні. А я, як ти знаєш, хлопець тямковитий, тому й зміг потрапити на сінник до крихітки Санніви і приголубити красуню… Мало того: вона виявилася незайманою, і тепер я, як і належить, мушу з нею побратися. Я це їй твердо пообіцяв.

Мартін ледь не розреготався. У його велелюбного приятеля було вже зо п’ять розкиданих по всьому світу дружин. За нагоди він навідував кожну, нагороджуючи черговим немовлям. Це жодним чином не гризло сумління рудого язичника, і часом він любив похвалитися, скільки витрачає на виховання своїх чад.

Раптом Ейрік, немов забувши про свої нещодавні любовні пригоди, промовив:

– Я помітив, що під час сьогоднішнього переходу навколо нашого високородного друга Обрі крутилися якісь підозрілі сельджуки. Особливих причин на це не було – він начебто помирився зі своєю леді. Вона, звісно, дещо погарячкувала, зате наступного дня була з ним такою, хоч до рани прикладай. До того ж леді Джоанні пощастило помиритися з караванним ватажком Євматієм, хоча той уже готовий був повернути серу Обрі гроші й розпрощатися з таким нетовариським та лайливим попутником. Попри це, англієць сьогодні весь день уникав спілкування з дружиною та її тамплієрами, натомість познайомився з тюрками. Двоє з них знають мову франків, але, як на мене, усі вони – брудна потолоч. Ні, не так: зброя в них непогана, у сідлі вони тримаються як воїни, однак пики в них такі, що на безлюдді з ними краще не стикатися. Хіба лише, щоб зарубати двійко-трійко…

– Ти мав одразу про це розповісти, – зауважив Мартін. – Сімейство де Рінель і все, що з ними відбувається, не можна ні на мить випускати з поля зору. Ти їдеш в їхньому почті, а я поки – збоку, коли голова каравану вже спускається в долину, його хвіст тільки видирається на підйом. До того ж мені складно стежити за сером Обрі. Занадто вже він приязний до мене, щоб його!

– З’ясувалося, не лише з тобою, – хмикнув Ейрік. – Лицарі-одновірці з ним стримані, тому він, як на зло, оточив себе невірними. Щодо моєї запізнілої розповіді про сельджуків, то, здається, сьогодні тобі було не до них. Я бачив, як ви з красунечкою Джоанною поглядали одне на одного: чистісінькі тобі підлітки під час служби в церкві!

– Поки що і цього достатньо. Леді Джоанна не з тих, з ким просто домовитися на сіннику. Ашер бен Соломон помилився, вважаючи її пустоголовою вітрогонкою. Вона має ґрунтовну освіту і розсудливо оцінює багато речей. Так, їй подобається чоловіча увага, але, насамперед, її цікавлять різні люди: вона спілкується з грецькими священиками і пілігримами, з ромейськими патрикіями, монашками-бенедиктинками, що їдуть у Памфілію, з купцями і провідниками. У неї жвава, допитлива вдача. Водночас, слід визнати: Ашер поставив мене в складне становище, вирішивши, що сестра Вільяма де Шампера більш приязно до мене поставиться, якщо я носитиму оце. – Його долоня лягла на чорну тканину легкої коти, вдягненої на кольчугу. На ній чітко окреслювався білий хрест ордену Святого Івана. – Наш господар наділив мене образом іваніта із Намюра, не врахувавши, що сестра маршала тамплієрів вочевидь знає статути лицарських орденів, байдуже – тамплієри то чи госпітальєри. Леді Джоанна чимало часу проводить у колі храмників, але, уважно за нею спостерігаючи, я не помітив в її поведінці ні легковажності, ані грайливості. Вона поводиться з лицарями як дама, що їм доручено нею опікуватися, але не порушує правил шляхетної поведінки.

– Ого, та ти, виявляється, знаєш про неї не менше за мене! – Ейрікова пика виринула мало не з-під кінського черева – він саме міняв у стійлі солому. – А я ж чимало совався серед її почту, навіть похмурого Дроґо розворушив, попри те, що він постійно стежить за своєю пані – щоб хтось її часом не потурбував. Вона і справді пані для своїх людей, а крикун Обрі для них – порожнє місце… Але скажи мені, Мартіне… – Ейрік засипав у годівницю порцію ячменю й долонею відкинув руду кіску, що впала на чоло зі скроні. – Скажи: тобі подобається те, за що ти взявся? Адже ви з Руф’ю… Та не гнівайся! Очі в мене на місці, і, хоч яка люба мені крихітка Санніва, я не можу не бачити: пані – красуня, яких мало.

Мартін не встиг відповісти – при вході в конюшню пролунали звуки кроків, голоси, стукіт копит. Відступивши, щоб пропустити слугу, який вів коня щойно прибулого мандрівника, він вийшов на подвір’я караван-сараю. Потім знайшов Сабіра, котрий начебто дрімав у затінку, й повідомив йому, що Обрі де Рінель зазнайомився з непевними сельджуками.

Сабір і сам устиг помітити цю чудасію, спробував, як то кажуть, промацати одновірців, котрим із доброго дива почав симпатизувати англійський лорд. Але марно – сельджуки й близько не підпустили його до себе. Погнали, дорікаючи, що він ганьбить віру Пророка, – прислужує ворогові ісламу. Самі й далі, немов оси навколо меду, увивалися біля англійця, – то довірчо з ним балакаючи, то раптом замовкаючи, коли поблизу з’являлися сторонні вуха.

Поміркувавши про почуте, Мартін розповів приятелю, що сер Обрі ще в перші дні мандрів примудрився роздобути в когось із каравану гашиш. Вони із Сабіром дійшли спільного висновку, що підозрілі тюрки цілком можуть бути торговцями цим паморочливим зіллям. У мусульманських землях такі люди – поза законом. Саме це й пояснює, чому вони тримаються осібно з усіма, крім англійця, який скуштував гашиш.

Та й з Мартіном відтоді, як він зачинив у нього перед носом двері, сер Обрі був стриманий та небалакучий. Але така зміна лицаря не бентежила: головне, що під час останнього переходу йому вдалося на деякий час опинитися віч-на-віч із леді Джоанною і трохи поспілкуватися з дамою: лише кілька ґречних фраз і стислий обмін думками щодо коней місцевих порід, яких у складі каравану було чимало.

На жаль, їхню розмову перервав Йосип, гукнувши Мартіна. Щойно молодий єврейський купець наблизився, Джоанна де Рінель дала шпори своєму коневі й повернулася в головну частину каравану. А Мартіну довелося затриматися з Ашеровим сином у придорожній кузні, оскільки рябий мерин Йосипа загубив підкову. Коли вони наздогнали караван, що встиг уже відійти далеченько, Джоанна їхала поруч із чоловіком, а похмурий погляд сера Обрі не залишав сумнівів відносно того, що жодного товариства він зараз не потребує.

Таким же незичливим він був і вранці після ночівлі в Дорілеї. Мало того: щойно Мартін наблизився, як лорд Обрі зневажливо кинув:

– Ви стаєте нав’язливим, сер!

Мартін подумки послав його в пекло, а помітивши камеристку Ґодіт, спробував вивідати, де її пані. З’ясувалося, леді зараз перейнята страшенно важливою справою: переглядає своє вбрання, готуючись мандрувати далі. Лицар передав пані уклін, а сам, скориставшись часом, що залишався до відбуття каравану з Дорілеї, вирушив прогулятися з Йосипом.

Друзі певний час вешталися містом, оглядали місцеві храми, на банях яких ромейський хрест не раз змінювався позолоченим півмісяцем. Калатали дзвони, парафіяни поспішали на службу, ігноруючи заклики торговців у чалмах, які пропонували свій товар під смугастими накриттями вуличних крамничок.

Після осяйного Константинополя, галасливої Нікеї та жвавої Пруси – Дорілея здавалася провінційним ведмежим кутом, хоча в імперії її вважали важливим містом-фортецею.

Пішли вони й до гарячих джерел, скориставшись нагодою зануритися в цілющі води, а потім, трохи перепочивши, вирішили прогулятися ще й заміськими мурами.

День був сонячний та ясний. Неподалік джеркотіла невеличка річечка, схована за вербовими чагарниками. Друзі сіли при джерелі, що било з каміння, і взялися під’їдати купленими в Дорілеї коржами, вином та сиром. Навкруги коливалися смарагдові папороті, серед трави виднілися золотисті віночки квіток.

Йосип, який сидів на вкритому лишайником уламку граніту, скинув свою високу жовту шапку – традиційний головний убір людей його народу. Вітер бавився завитками густого, чорного, мов смола, волосся юнака. Мартін, напівлежачи в траві, роздивлявся друга, думаючи, що таке ж непокірне й темне волосся в його Руфі. Але, на відміну від сестри, Йосип не був красенем: невисокий та опецькуватий, з видовженим обличчям, на якому вирізнявся великий ніс, юнак мав занадто близько посаджені очі й зуби, що випирали вперед. Однак усі ці вади компенсував жвавий розум, добродушність і невимушена привітність. Батьки знайшли для Йосипа наречену, згідно з його віком та становищем. І Йосип, який досі тужив за покійною дружиною, не опирався батьківській волі. Можливо, і його наречена так само скориться вибору батьків і прийме того чоловіка, якого вони для неї обрали. Рівне становище, спільні віра й традиції, повага одне до одного – немає жодних сумнівів, що молоді житимуть душа в душу, пов’язані господарством, дітьми та родичами. Може, євреї справді обраний Богом народ і знають про життя щось таке, чого не знають інші?

– Йосипе, скажи: твій батько не змінить свого рішення стосовно мене і Руфі?

Син Ашера бен Соломона поклав свою вузьку смагляву руку, що ніколи не знала меча та плуга, на широке рамено лицаря.

– Я розмовляв з ним про вас, і він підтвердив свої слова. Тепер усе залежить від тебе. Повір, якби це було не так, я б не зміг зараз з тобою говорити й дивитися тобі в очі.

Раптом молодик знітився.

– Я знаю, яке доручення дав тобі батько… Я про цю англійську даму… Повір, друже, він ніколи б не примушував тебе зійтися з нею, якби раніше знав про твої наміри щодо Руфі. Але все вже було запущено, план працював, і ніхто не міг нічого ані змінити, ані скасувати. Батько не приховав це від мене, адже тепер я в нього єдиний син і спадкоємець.

Він на мить замислився, відщипуючи крихти від згорнутого в рурочку тонкого коржа й кидаючи їх у чашу джерела, де кружляли маленькі рибинки.

– Я не так добре, як батько, розуміюся на людях, мене готували для іншого – провадити торгівлю, укладати угоди, керувати крамницями та майстернями. Проте я знаю, хто такий Вільям де Шампер. Це непримиренний фанатик, одержимий шаленою гординею. Тому, здається мені, шукати підтримки в такої людини, а тим паче примушувати його до цього – занадто великий ризик.

Мартін не відповів. Узявши маленький бурдюк, він вийняв корок і зробив кілька ковтків. Тутешнє вино було темно-червоне, як кров, трохи терпке й тхнуло смолою.

Лицар простягнув бурдюк Йосипові, але той, немов і не помітив, казав далі:

– Хтозна, як вестиметься тобі в Акрі. У Кілікії, у місті Сіс, на мене чекає наречена – лагідна на вдачу Наомі, донька Біньяміна. Та відразу після весілля я збираюся вирушити в Антіохію. Я люблю тітоньку Сару і своїх кузенів, хвилююсь за них, але знаю, що вивезти їх із фортеці буде непросто. Тому в разі, коли тобі знадобиться допомога, я хочу бути якщо не поряд, то, принаймні, неподалік. Хто ж тобі допоможе, як не я?

Мартін відвернувся, щоб Йосип не помітив у нього на очах непрошених сліз. Але той усе зрозумів.

– Не соромся мене, друже. Ця твоя потайливість… Я знаю, коли ти став такий, як зараз: коли повернувся від асасинів. Але до того ми разом ганяли голубів, годували безпритульних собак і лазили в сусідський садок по недоспілий інжир.

– Пам’ятаю, ти впав із паркану, звихнув щиколотку і мені довелося тягнути тебе додому на плечах, – усміхнувся Мартін. – Але, щоб мене не покарали, ти й словом не обмовився, що це я вмовив одного чемного єврейського хлопчика порушити восьму заповідь і залізти в чужий садок.

– Хіба тебе колись карали? – здивувався Йосип.

Мартін знову ковтнув вина, спостерігаючи, як у чаші джерела ворушаться сріблясті струмені крижаної води.

– У будинку Ашера бен Соломона? Ніколи. Швидше пестили. І даремно. Живучи в мирі, любові та спокої, мені страшенно важко вдалося звикнути до того, що на мене чекало в Масіафі – твердині асасинів.

– Тебе били? – тихо запитав Йосип.

Лицар ліг на траву, заклавши за голову дужі руки. Бездонне квітневе небо сяяло, у високості ширяли орли, з пасовищ долинало мекання ягнят.

Він мовчав, адже відповідь на це запитання могла налякати Йосипа. У Масіафі йому справді було несолодко, і тоді він щиро не розумів, чому Ашер учинив з ним так немилосердно. Лише згодом той усе пояснив: єврейській общині потрібен добре вишколений воїн-захисник, кращий за найкращих, той, хто вміє діяти сам, як ціла армія. А такий вишкіл можна отримати лише в схованих від світу школах асасинів.

– Це було непросто, Йосипе, але я мав мету, – відповів-таки другові Мартін, не бажаючи затягувати мовчанку. – Мене багато чого навчили: швидко метикувати й приймати рішення, володіти будь-якою зброєю і триматися в сідлі так, немов ти з конем єдине ціле. Я вивчив географію та арифметику, мови багатьох народів – сельджуків і персів, арабів і франків, італійців і німців. Я орієнтуюсь у тонкощах звичок та вдачі людей різного віросповідання, у деталях їхніх ритуалів, і все це мені стало в пригоді.

Він знову простягнув Йосипові бурдюк, але юнак хотів не вина, а нових розповідей про життя в таємничому Масіафі. І лицареві довелося розказувати своєму допитливому другові про те, як наставники навчали його тонкої науки змішувати отрути, вмінню передбачати погоду, кидати без промаху кинджал на п’ятдесят кроків і володіти будь-яким лезом.

– Мабуть, ти мусиш дякувати своїм учителям, – зауважив був Йосип, але затнувся: Мартін спохмурнів. – Пробач мені… Я просто хотів сказати, що споглядав, як ти тренувався разом із Сабіром та Ейріком. Ти значно кращий за них.

– Ти мені лестиш, – щиро розсміявся Мартін. – Сабір та Ейрік – найкращі серед воїнів, яких я будь-коли зустрічав. Ейрік, скажімо, вміє те, що мені ніколи не давалося: він не лише здатен відбити натиск ворога, перекидаючи меч із руки в руку, а й битися одночасно двома лезами. Це рідкісна майстерність. Стосовно ж Сабіра… У нього гостре око, мов у сокола, і тонкий слух. Він завжди все помічає і робить правильні висновки. А який він лучник, я й не казатиму – те треба бачити на власні очі. Ці двоє варті всіх найманців, котрих батько відрядив із тобою в Кілікію… А я… Так, у асасинів я навчився підніматися прямовисними скелями й стінами, можу із самим лише батогом у руках обеззброїти будь-якого супротивника. Непогано володію шаблею – як тюркською, так і персидською. Та коли згодом мені довелося повчитися в християн, багато з навичок мені не знадобилися. Шабля гостра й швидка, вона рубає і, водночас, ріже, тут дуже важливо, як працює кисть руки, але цей спосіб бою виявився нікчемним, коли я вбрався в обладунки й узяв меча. Тут потрібен був зовсім інший удар – неймовірно сильний, точний, що коле й рубає. Недарма саме франкських лицарів уважають найкращими воїнами в поєдинках віч-на-віч – і я готовий це засвідчити. Майстерністю воїна я все-таки завдячую європейцям. А асасини – це не воїни. Вони діють таємно. Їхня зброя – засідка, удар із-за спини, кинджал, отрута, шовковий зашморг.

Йосип замислено потер борідку. Його густі брови насупилися.

– Так чинити – огидно! Але я знаю і те, що мій батько чимало платить цим людям, підтримує з ними зв’язок та вважає, що це необхідно й вигідно. Твоє навчання теж недешево йому коштувало.

Збираючись із думками, Мартін заплющив очі. Коли ж почав говорити, обличчя в нього було майже безжурним.

– Я вдячний Ашеру бен Соломону за те, що він, віддавши мене навчатися до асасинів, подбав, щоб із мене не зробили фанатика-фідаї,[73] який цілком кориться Старцю Гори.[74] Зі мною рідко говорили про великого імама, могутністю рівного Пророкові; коли решта учнів сиділи за Кораном, слухаючи тлумачення сур, мене або посилали на виїздку коней, або примушували видиратися на вежу, на верхівці якої лежала їжа… Чудова їжа, а ми, учні, вічно були голодні. Залізти на стіну в тисячу ліктів заввишки, щоб угризтися зубами в кусень смаженого фазана… о, це було розкішно! Я не гнівався, коли решта хлопчаків-учнів дражнилися, кажучи, що для мене ніколи не засяє світло істини. Значно гірше було, якщо мені доводилося вправлятися в метанні кинджала в живих людей… у в’язнів Масіафа. Так-так, Йосипе, я рано навчився вбивати, але тоді я над цим не замислювався. Мене хвалили за влучність, і я намагався бути кращим за найкращих. І все ж… Хоч які вправні асасини, у відкритому герці вони поступаються лише воїнам Заходу, попри те, що їх боїться вся Азія, перед ними тріпочуть еміри й султани, а багато хто сплачує данину лише за те, щоб вони дали їм спокій. Ось чому люди Старця Гори такі багаті, а золото відчиняє перед ними найнеприступніші двері.

– Але чому ж асасини воюють з людьми своєї віри?

– Тут теж не все так просто. Ти ж знаєш, що християни розколені – одні визнають патріарха Константинопольського, інші – Папу Римського. Так само і в ісламі п’ять століть тому стався поділ на сунітів та шиїтів. Через сто років у середовищі шиїтів виокремився гурт ісмаїлітів, які взяли ім’я Ізмаїла, сина імама Джафара, що позбавив його права спадкоємництва. Вони вірили: Аллах наділив людину необмеженою свободою волі. І найвойовничіші серед ісмаїлітів стали асасинами. Самі себе вони називали інакше, а таке ім’я дали їм європейці, які вважали, що асасини чи хашишини, дурманяться гашишем. Однак нині слово «асасин» усіма мовами Європи означає одне – «вбивця». Їх бояться і схиляються перед ними, бо їхні закони прощають їм будь-які злочини.

– Що ж це за такі закони? – запитав Йосип.

– Вони прості. Немає жодних заборон, якщо наказує імам – їхній верховний очільник, глас Аллаха на землі і ворота райського блаженства.

Йосип зірвав бадилинку й задумливо почав її жувати.

– Мені не подобаються такі закони. Навіть християни виконують заповіді Божі. І що, асасини воюють лише з мусульманами? А як же хрестоносці?

– О, хрестоносців вони остерігаються, але до певної межі. Коли тридцять років тому граф Триполі почав переслідувати ісмаїлітів, вони показали свою велику силу, убивши могутнього графа серед білого дня, просто на вулиці міста на очах у купи людей. Більше того… – Мартін потягнувся до вуха друга: – Відкрию тобі одну таємницю, малий: саме вони вбили імператора Фрідріха Барбароссу.

– Не може бути! – обурився Йосип. – Усі знають, що імператор Фрідріх потонув у річці Салеф, переправляючись через неї на коні. Там течія стрімка, імператор зліз із коня, щоб його не обтяжувати. Але випадково впустив повід, і…

– Атож, так кажуть. – Мартін поклав до рота кусень овечого сиру зі спеціями і запив його чималим ковтком вина. Потім насмішкувато поглянув на друга. – Так багато хто каже, але мало хто знає, як усе було насправді. Імператора задушили шовковим шнурком, адже шлях його війська до Єрусалима проходив через володіння асасинів. Лицарі-німці вміють битися, весь їхній похід свідчив про це, і Старець Гори не хотів, щоб одного чудового дня ця рать опинилася під мурами фортеці Масіаф. Для цього вистачило лише двох фідаї, щоправда, з найдосвідченіших, адже, виконуючи накази, вони зазвичай гинуть, очікуючи, що перед ними відчиняться ворота раю. А ті не лише впоралися із завданням, залишившись непоміченими, а й повернулися до свого імама з інформацією. Наближеним до імператора, які остерігалися, що їх стратять за невиконання обов’язку, не залишалося нічого іншого, як укинути вбитого в річку і вдати, що його кінь повернувся в табір без господаря. Коли ж тіло імператора виловили, німецькі лицарі сприйняли таку смерть за поганий знак і повернулися – усі, крім другого сина імператора, який привів рештки війська Барбаросси під мури Акри… Де невдовзі його заскочила чорна чума.

Промову Мартін закінчив несподівано:

– Водночас головним своїм ворогом асасини вважають не християн, а султана Саладіна.

Йосипове обличчя було цілком розгубленим.

– Але чому вони ненавидять його? Адже він звитяжно воює з хрестоносцями під зеленим прапором Пророка!

– Асасини – шиїти, до того ж найзапекліші, а Саладін – суніт. Відколи він став султаном Єгипту, шиїтів почали жорстоко переслідувати. І асасини оголосили йому таємну війну. Десятки вбивць вийшли полювати на султана, і лише завдяки щасливому збігу обставин Саладіну вдалося уникнути смерті. Одного разу його врятував охоронець, котрий устиг зарубати смертника-фідаї, а вдруге Саладіна виручила кольчуга під плащем.

Кажуть, що потім він власноруч убив асасина, зійшовшись із ним віч-на-віч. А потім повів своїх воїнів на Масіаф, вирішивши стерти з лиця землі це зміїне гніздо. Але похід закінчився непередбачено – султан уклав зі Старцем Гори угоду.

– Як таке могло статися? – вразився Йосип.

Мартін несподівано розсміявся. Він сів, випроставшись, відкинув непокірні пасма, і його сині очі заблищали.

– Правду кажучи, я теж зіграв у цьому не останню роль.

Йосип розгублено розвів руками. А колишній вишкільник асасинів почав неквапно розповідати, як багато років тому, коли він був лише дванадцятирічним підлітком, мешканців фортеці Масіаф розбурхала грізна звістка: ущелинами й сухими гирлами річок до твердині асасинів наближається незліченне військо лютого переслідувача шиїтів Салах ад-Діна. Учнів, які перебували у фортеці, не втаємничували в суть прийдешніх подій, але майбутні фідаї вже опанували мистецтво вивідувати таємниці – непомітно підкрадатися, опинятися в потрібний час у потрібному місці, бачити й чути незриме. Так з’ясувалося, що Масіаф квапливо готується до тривалої облоги.

Потім Мартіна покликав його вчитель – рафік Даліль – і пояснив підлітку, що йому, хлопцеві на прізвисько Тінь, належить виконати завдання, на яке неспроможні найкращі фідаї. Він мусить проникнути в табір Саладіна, удавши із себе покинутого напризволяще франкського сироту. Це не викличе особливих підозр, ніхто не сприйме його за вивідувача з Масіафа і, найімовірніше, його не вб’ють відразу – султан не схвалює вбивства дітей, зокрема і дітей кафірів. І тоді Тінь має спробувати прокрастися в шатро Саладіна.

Йосип слухав друга, насилу приховуючи страх. І нарешті запитав:

– Невже тобі, ще дитині, наказали вбити шляхетного Салах ад-Діна?

– О ні! Я лише мав передати послання, в якому Старець Гори пропонував султанові зустрітися. І я з цим упорався! – у рівному Мартіновому голосі ще й досі вчувалися гордівливі нотки. – Я зміг пробратися до самого шатра, я їв їжу, що її мені, виснаженому, запропонували його слуги, а потім, спіймавши момент, усадив в узголів’я султана кинджал асасина, притнувши до нього послання Старця… Але, повір мені, вже тоді я не був слухняним фідаї, безмовною зброєю в руках наставників. Я вирізнявся допитливістю, тому прочитав те, що було написано в пергаменті, і довідався про місце таємної зустрічі запеклих ворогів. Я був доволі легковажний і не переймався, що мене можуть убити на місці, дізнавшися, звідки я прибув. І справді, – коли здійнявся переполох, охоронці Саладіна мало мене не зарубали. Але я таки був хорошим учнем у Масіафі й зумів уникнути шабель султанських мамлюків.[75] Я висвободився і помчав табором, вихляючи серед шатрів та наметів, ховаючись і вислизаючи. Нарешті, під градом стріл, я видерся на прямовисний схил ущелини й став для переслідувачів недосяжним… Я виконав завдання, а незабаром переконався, що Старець Гори і султан справді мали зустріч, провадили перемовини й уклали угоду про те, що розійдуться мирно й надалі не шкодитимуть один одному. А коли я повернувся у фортецю, мене викликав особисто Старець Гори, що його слово для асасинів все одно, що слово Пророка. Насправді, це був зовсім уже й не старець. На вигляд – міцний, доволі похмурий, а звали його Рашид ад-Дін Сінан…

Мартін раптом замовк на півслові.

«Здається, я хильнув зайвого, якщо заговорив про таке з Йосипом», – промайнуло в нього в голові. Хоч він і міг звіритися другові в усьому, та від самої лише згадки імені таємничого Старця, йому зробилося ніяково.

Ледь підвівшись, Мартін уважно роззирнувся. Навколо все було спокійно: щонайменших ознак сторонньої присутності. Жебонів струмочок, що витікав із чаші джерела, пташки в хащах, зокрема й чутливі клушиці, поводилися спокійно, із сусідньої галявинки долинало мирне овече бекання.

І все ж він не міг позбутися морозцю. Разом із вимовленим іменем у його душу увійшов страх. Асасини всюдисущі. І якщо небезпека – його стихія, геть необов’язково наражати на неї Йосипа, нездатного протистояти жорстокій силі й підступності.

– Пора повертатися, друже, – підводячись, сказав Мартін. – Вечоріє, скоро замкнуть міську браму.

Йосип пішов за ним, ні про що більше не розпитуючи.

Перший, кого побачив Мартін, зайшовши на курне подвір’я караван-сараю, був Ейрік. Рудий понуро сидів на сходах до склепінчастої галереї, що оточувала двір.

Сабіра поблизу не було. «Подався до своєї мечеті», – буркнув Ейрік, засмучений, що сьогодні йому навряд чи випаде побачитися з крихіткою Саннівою. У панів із Незербі все догори дриґом, слуги дають лад багажу й по-новому впаковують поклажу. І якого милого ці знатні дами возять із собою стільки вбрання? Невже в дорозі не достатньо однієї міцної, добротної одежинки й кількох пар білизни?

Ейрік геть не мав настрою.

– Даремно ти сьогодні десь волочився замість того, щоб приподоблюватися своїй леді, – набурмосено дорікнув він Мартіну. – Дивися, малий, проспиш усе на світі. А вона сьогодні, вважай, залишилася без нагляду: і сер Обрі десь пропав, і храмників весь день не видко. Ніхто б і не помітив: нема до цього діла. У нас тут нині мов у тімархані:[76] збиралися ті, хто їхатиме через Конью, та й нові мандрівники прибували одне за одним. Євматій із ніг падає – мусив усіх порахувати і зібрати гроші. Щодо нас – каже таке: виходи завтра пополудні. Та й скільки вже можна тут скніти, пора вже за справжнє діло братися, а не вичікувати, коли ж це сер лицар наважиться нарешті задерти поділ одній англійській красуні. Пригадую, у Триполі ти був значно тямковитіший із графинею Ешивою!

– Ейріку, я ж тебе не раз просив: не нагадуй мені про графиню!.. – крізь зуби процідив Мартін.

Рудий варанг знав, що приятель не любить згадувати ту історію. Та чого б його не подражнити, коли й у самого справи кепські? Вони мусять плентатися за караваном, наче прив’язані до подолу цієї знатної англійки, а тим часом під мурами Акри нині чиняться великі справи. І якщо хрестоносці візьмуть місто, єврейці Сарі та її дітям точно буде непереливки. Плакали тоді грошенята, та й Ашер бен Соломон рватиме на собі волосся. Малому Мартіну краще було б не панькатися з Йосипом, а поки леді свариться з чоловіком, підстерегти її десь у тихому куточку!

І він, пропустивши повз вуха Мартінове попередження, знову повернувся до історії з графинею Ешивою.

– Ця підстаркувата дама з берегів Галілейського озера, за сухоребрими спокусами якої ти досі сумуєш… – почав він, не помічаючи, як Мартін змінився на лиці і як потемнішали від гніву його очі.

Уже наступної миті Ейрік ледве встиг перехопити руку лицаря, підняту для удару.

– Ти тупий чи глухий, Ейріку? Я ж просив…

– Агов, малий, угамуйся! Бо доведеться тобі нагадати, що я не якийсь там зброєносець, а чоловік, який перший навчив тебе відбивати клинком випади суперника. І навіть, траплялося, давав тобі запотиличників за несумлінність. Думаю, що й зараз мені не забракне сили натовкти тобі боки. Ото порадіють у караван-сараї: зброєносець дубасить гордовитого лицаря-іваніта!

Ейрік підсміювався, шкірячись, але очі в нього були колючі. Добре, що раптом відкілясь з’явився Сабір і став між ними.

Мартін висмикнув затиснуту, немов у лещатах, руку й піднявся до своєї кімнати. Там він упав на лежак і тривалий час не рухався. У вікні сутеніло, долинали рипіння петель та гуркіт важких засувів на воротах караван-сараю, які вже замикали на ніч.

Він поринув у спогади.

Графиня Ешива де Буре володіла землями вздовж берегів Тіверіадського озера, що його дехто називає Галілейським морем. У цих краях колись проповідував Христос, саме там він востаннє явився своїм учням. Для християн це були святі місця, проте євреї вважали Галілею своєю, оскільки вона належала їм іще за часів Ізраїльського царства. Саме тому вони будь-що намагалися туди проникнути, селилися на берегах Тіверіадського озера, обробляли землю, вирощували виноград і пшеницю, торгували.

Графиня Ешива спершу була немилостива до євреїв – обкладала високими податками й заплющувала очі на утиски їх християнами. І лише під впливом прекрасного лицаря Арно де Бетсана, який з’явився в Тіверіаді, вона почала ставитися до синів Ізраїлю доброзичливіше.

Ешива полюбила лицаря Арно і, дослухаючись до його слів, не могла не визнати, що юдеї – хороші піддані. Вони невтомно працювали, справно сплачували податки й мита за право провозити свої товари, лагодили дороги. Зрештою скарбниця володарки Тіверіади наповнювалася, а самі євреї, живучи замкнутими общинами, нікому не завдавали клопоту. Навіть єпископ, який опікувався графством, не дорікав графині за те, що в її володіннях процвітає єврейська колонія. Адже тоді у всіх на вустах було інше: військові успіхи султана Юсупа ібн Аюба, на прізвисько Саладін. Він уже став правителем Єгипту та Сирії, його владу визнав багдадський халіф, йому скорилась Аравія і він примусив відступити правителів Конійського султанату.

Здавалося, влада й могутність цього вискочня-курда зростають з дня у день, але серед його чималих володінь, як щит, осяяний знаком хреста, лежало Єрусалимське королівство… Справді, нікого не хвилювало, що на берегах Галілейського моря живуть якісь там євреї.

Мартін, – а лицарем Арно де Бетсаном був саме він, – уже думав був покинути графство, вважаючи свою місію завершеною, та й графиня Ешива його вже неабияк втомила. Вона, безперечно, була виняткова жінка та правителька, але, здавалося, що до знайомства з лицарем Арно й гадки не мала, що таке кохання й пристрасть. Перший чоловік помер, залишивши її з дітьми, за другого вона вийшла з розрахунку: Раймунд Триполійський був їй потрібен як сильний союзник, вони непогано знаходили спільну мову й поважали одне одного. Та якось у хвилину близькості графиня повідомила «своєму Арно», що її чоловіка було колись сильно поранено в пах, і відтоді він не міг виконувати подружній обов’язок.

Попри цей недолік, Раймунд був мужній і рішучий, певний час навіть виконував обов’язки регента Єрусалимського королівства. Йому вдалося приборкати свавільних васалів, заручитися підтримкою лицарських орденів і налагодити стосунки із Саладіном, який оцінив вплив та мужність графа Триполійського. Два правителі уклали своєрідний пакт про ненапад та свободу торгівлі – саме цими угодами противники Раймунда докоряли йому, стверджуючи, що граф продався невірним. Зрештою, вони домоглися усунення його від регентства й відсторонили від Єрусалимського двору.

Згодом новий король Ґвідо де Лузіньян намагався примиритися з Раймундом, але він не довіряв графу, оскільки угода між графом і султаном досі була чинною, а багато впливових феодалів королівства робили все можливе, щоб розірвати встановлене із султаном перемир’я.

Але поки зберігався цей хисткий мир, Саладін насолоджувався поверненою могутністю й відпочивав від ратних справ, а молодому королю Ґвідо перемир’я було необхідне для зміцнення свого становища в Єрусалимській державі.

У той час Мартіну нерідко доводилося мандрувати християнськими володіннями в Сирії, і він мусив визнати, що там панував лад: припинилися розбої на шляхах, прочани могли без перешкод відвідувати святі місця, процвітала торгівля, будувалися замки, прокладалися зрошувальні канали, скрізь буяли сади та виноградники. Навіть підвладні королю Єрусалимському мусульмани не хотіли зміни влади, адже отримали можливість спокійно обробляти свої поля й торгувати. Вони не повинні були сплачувати церковної десятини, яку мусив віддавати християнський люд.

Але розвій держави хрестоносців влаштовував далеко не всіх. До таких належав й Ашер бен Соломон. Завдяки наполегливим зусиллям його ставленця Арно де Бетсана єврейська колонія в Галілеї щомісяця зростала, однак очільник Нікейської общини вважав, що цього замало. Занадто багато його одноплеменців мріяли повернутися на споконвічні землі пращурів.

Ашер бен Соломон почав таємно листуватися із султаном і домігся від Саладіна обіцянки надати єврейському народові значно вагоміших привілеїв, ніж християнські правителі. Графиня Ешива, навіть перебуваючи під впливом свого коханця, розуміла, що знеславиться, дозволивши євреям іще більшого. Ашер же мав єдину мету, яка жила в серцях усіх євреїв: повернутися на Землю обітовану.

Водночас Саладін не забував даної колись клятви – вести священний джихад до цілковитого вигнання невірних із Леванту. Султан шукав зачіпку, щоб почати воєнні дії, і вона невдовзі з’явилася: відчайдушний лицар на ім’я Рено де Шатільйон напав на торговельний караван, разом з яким їхала рідна Саладінова сестра. Хоч жінку і не скривдили, але саме лише те, що до неї міг доторкнутися мерзенний кафір де Шатільйон, зганьбило її.

Султан почав вимагати короля Ґвідо покарати нахабу. Однак король був слабкий, а Рено серед сирійських християн мав славу відважного борця з невірними. Саме тоді Саладін і вирішив поновити війну. Й першим його кроком було вдарити по землях Галілеї. Ашер бен Соломон запропонував йому надавати всіляку підтримку за умови, що султан дозволить його одноплеменцям поселятися там без жодних обмежень.

Мартін-Арно досі перебував при дворі графині Ешиви, коли на Тіверіаду наскочили летючі загони вершників Саладіна й оточили чорну базальтову твердиню замку. Це сталося в розпал літа, і графиня дійшла висновку, що в таку спеку військо мусульман навряд чи спроможне на тривалу облогу. Могутній Тіверіадський замок устоїть, еміри, через жару й відсутність корму для коней, впадуть у відчай і поквапляться забрати звідси своїх людей. Еміри залежні від Саладіна, але, насамперед, вони мають дбати про власні володіння.

Так виникло рішення відправити до Єрусалимського двору гінця з проханням до короля Ґвідо починати формування війська, і ця звістка мала якнайшвидше дійти до вух султана та його емірів. Королю не треба буде ставати до бою – чутки про підготовку походу хрестоносців угамують завзяття застряглих при Тіверіаді сарацинів. Решта довершать спека, курява, брак води, провіанту й фуражу.

Графиня Ешива чинила як досвідчений полководець. Але не врахувала одного: найпершим сміливцем, який зголосився прорватися через кільце облоги й доправити послання королю, став Арно де Бетсан, втіха і насолода її серця. Графиню це приголомшило, та вона не наважилася виявити слабкість перед підданими, тому погодилася.

Вона палко молилася за свого лицаря, не маючи й гадки, що її посланець виконував чужу волю: Ашер бен Соломон звелів Мартінові заманити хрестоносців у пастку. Це було сплановано завчасно за участі султана Саладіна; посланця вже чекали за стінами оточеного замку, щоб вручити йому листа іншого змісту, закріпленого підробною печаткою Ешиви Тіверіадської. Графиня начебто благала лицарів Єрусалима, ні миті не зволікаючи, виступити в Галілею на допомогу Тіверіаді, яка тримається з останніх сил.

Мартін добре пам’ятав цей шлях: нестерпна спека, цілковите затишшя, повітря, насичене дрібною іржавою порохнявою й незчисленне військо сарацинів, що його він проминув без жодних перешкод. Потім, уже в Єрусалимі, він – пропилений, зі скуйовдженим, пофарбованим хною волоссям, неохайною щетиною на щоках, геть не схожий на чепуруна, з яким прогулювалася у своїх садах графиня Ешива, – постав у вежі Давида перед Ґвідо де Лузіньяном і розповів, яких зусиль йому коштувало пробратися крізь застави невірних, щоб доправити королю відчайдушне благання своєї пані.

Йому повірили. Сумнівався лише чоловік графині Ешиви – Раймунд Триполійський. Він знав про її залізну волю й міцні стіни Тіверіади й не міг збагнути, чому дружина так слізно благає про допомогу. Навіть печатка на пергаменті не розвіяла сумнівів графа. Презирливо поглянувши на фальшивого Арно де Бетсана, він заявив, що тут щось нечисто, й оскільки графиня – йому дружина і він відповідає за неї перед Богом, то саме він і має вирішувати, чи справді вона потребує допомоги.

Але тут, у вежі Давида, не все залежало від суворого Раймунда. У світлі смолоскипа, в напівтемній залі були й інші: сам король Ґвідо де Лузіньян, магістр ордену тамплієрів Жерар де Рідфор та підстаркуватий очільник госпітальєрів Ерментар д’Асп. Був тут і непримиренний Рено де Шатільйон, з вини якого розірвано перемир’я із Саладіном. Саме вони готові були вірити посланцеві графині, а не її чоловікові, який начебто приятелює із Саладіном і часом дозволяє його загонам проходити через свої землі. У цьому вони й обвинуватили графа Раймунда, назвавши його зрадником, який ладен пожертвувати дружиною задля злочинної змови з ворогом Христа та Єрусалимського королівства.

Однак і сам Ґвідо де Лузіньян, мрійливий золотокудрий лицар з обличчям архангела й плечима атлета, теж не проти був показати, що Бог не позбавив його хисту полководця. Він здобув корону тільки завдяки тому, що його вирізнила з-поміж решти придворних спадкоємиця Єрусалимського королівства Сибілла,[77] устиг запопасти слави взірця лицарських чеснот і тепер заявив присутнім, що всі вони знечестяться, якщо не відреагують на заклик дами про допомогу.

Граф Раймунд, стиснувши зуби, змушений був поступитися. Він розумів: чим переконливіше лунатимуть його міркування проти походу в розпал немилосердної спеки, тим дужче посилюватимуться підозри в його зраді. На додачу до всього йому було наказано виступити в авангарді єрусалимської армії, аби, у разі, якщо Саладін опиниться під Тіверіадою, султан утвердився в думці, що колишній союзник вірний не йому, а своєму християнському королю. Тільки в такий спосіб граф Раймунд зможе розвіяти підозри через зв’язки з невірними.

Тоді Мартіну й слід було б зникнути. Але з’явився рудий Ейрік із посланням від Ашера бен Соломона, якому, у свою чергу, сам султан доручив: будь-що домогтися, щоб граф Триполійський не брав участі в бою. Саладін не зраджував тих, із ким хотів миру, і намагався подбати про союзника. Тому Мартінові довелося приєднатися до загону Раймунда – єдиної людини, яка не вірила йому ні на гріш і сприймала його вкрай вороже.

Це воєнне діло не лагодилося від початку. Воїнство Єрусалимського королівства зібрали дуже швидко, але за чисельністю воно значно поступалося загонам Саладіна. До того ж попереду його очікував тривалий перехід пустельною, безводною і гористою місцевістю, де не було жоднісінької оази. Лицарів, закутих в обладунки, одного за одним звалювала з коней спека.

Граф Раймунд, розумно оцінивши становище, запропонував дістатися до щедрого на джерела містечка Ла Сафурі. Там лицарське військо могло б спокійно перепочити, а його очільники – обговорити план подальших дій. Але пропозицію графа сприйняли за підозрілу спробу затримати хрестоносців на шляху, хоча Раймунд лише намагався вберегти найкращі сили Єрусалимського королівства від неминучого розгрому.

Дорогою Мартінові було нелегко: граф досі надокучав йому, розпитуючи про те, як же це гінцю вдалося вирватися з кільця сарацинів, чому послання графині написане почерком, не схожим на почерк капелана замку, якому завжди доручали переписувати набіло найважливіші документи, і з якої причини графиня Ешива нічого не написала для чоловіка, як це робила завжди.

Відповіді у вигаданого Арно де Бетсана були напоготові, але цілком правдоподібні пояснення не розвіяли сумнівів Раймунда Триполійського.

Утім, невдовзі графу стало не до того: радники переконали короля Ґвідо вивести військо з добре укріпленого й забезпеченого прісною водою табору в Ла Сафурі та вирушити через мертву пустелю до Тіверіадського озера. Раймонд розпачливо заявив, що тепер усе пропало, але не зміг порушити наказ Ґвідо де Лузіньяна, який повністю потрапив під вплив магістра тамплієрів Жерара де Рідфора і спраглого до бою Рено де Шатільйона.

Треба було здолати лише дванадцять миль, але п’ятдесятитисячне військо під нещадним сонцем рухалося вкрай повільно й, урешті-решт, розтягнулося в довжелезний караван. До заходу сонця вони так і не дісталися води, і король наказав отаборитися в долині Хаттін.

Тут на них уже чекали. Не встигли хрестоносці розкласти похідних шатрів, як розвідувачі Саладіна підпалили траву й численні сухі чагарники навколо табору. До мук виснажених спрагою воїнів додався жар полум’я та густий дим, що не давав дихати. Тим часом легка кавалерія сарацинів пустила на табір хмари стріл із луків та арбалетів. Під час термінової наради вирішили негайно атакувати невірних.

Битва була жорстока, відчайдушна і наперед приречена на поразку. Лицарі та їхні коні знемагали в цьому пеклі без жодної краплини вологи, а єрусалимська піхота, втративши командування, сліпо рвалася через пагорби Хаттіна до Галілейського моря, що маячіло попереду. І все це в густому диму й куряві, під безперервним обстрілом сарацинських лучників. Воїни гинули тисячами, під час атаки сарацини захопили головну реліквію християн – Животворний Хрест. У бою було оточено й вибито із сідла Рено де Шатільйона, полонили магістра тамплієрів де Рідфора, а Великий магістр госпітальєрів Ерментар д’Асп загинув у сутичці.

І все ж Мартіну вдалося врятувати Раймунда Триполійського. Він вчасно помітив умовний сигнал, який подав йому племінник Саладіна – Такі ад-Дін, і, схопивши коня графа під вуздечку, потягнув його разом із вершником у прохід, що виникнув у лаві мусульман, котрі несподівано розступилися.

Усе це сталося за лічені секунди, які здалися Мартіну вічністю. Граф Раймунд – виснажений, зранений, у закривавленому білому плащі – спершу був приголомшений, та невдовзі почав опиратися своєму рятівникові. Удаваному Арно де Бетсану довелося його оглушити, тягнучи далі коня, що хропів та упирався, і прикриваючи щитом непритомного Раймунда.

Сарацини досі їх не займали: корячись наказові Такі ад-Діна, вони стримували коней і не застосовували зброї навіть тоді, коли за Раймундом кинулися люди з його загону, а вслід поскакали воїни барона Баліана Ібелінського. Мартін шалено гнав коня – цієї миті він уже не думав про поставлене перед ним завдання, а використовував єдиний шанс вирватися з кривавого пекла, на яке перетворилася долина між двох височин, що мали назву Роги Хаттіна.

Раймунд Триполійський прийшов до тями, коли вони були вже далеко. Баліан Ібелінський розповів йому, що вони врятувалися завдяки неймовірній спритності й завбачливості лицаря Арно де Бетсана, але старий граф негайно наказав узяти рятівника під варту. Мартіна роззброїли і під конвоєм доправили на узбережжя, у Триполі – резиденцію графа Раймунда. Згодом туди прийшла звістка про страшний розгром воїнства хрестоносців при Хаттіні: сімнадцять тисяч найкращих вояків залишилися на полі бою, Єрусалимське королівство більше не мало сили опиратися Саладіну, очолити оборону теж не було кому – усі провідники хрестоносців або полягли, або опинилися в полоні. Зокрема і король Ґвідо де Лузіньян, а Рено де Шатільйону, порушнику перемир’я, султан Саладін власноруч відрубав голову.

Ця смутна звістка всіх спантеличила. Навіть приїзд у Триполі графині Ешиви, яку Саладін випустив з оточеної Тіверіади, не зменшило загальної скорботи й почуття безвиході. Перед чоловіком, який помирав від ран, графиня заприсяглась, що її гонець віз зовсім інше послання, і в тому, що хрестоносне військо заманили в пастку, вона не винна. Довідавшись, що її посланець у полоні і гибіє в підземеллі, вона, не вагаючись, віддала коханця-зрадника в руки Вільяма де Шампера, який, у свою чергу, заприсягнувся, що його майстри стинати голови виб’ють із красунчика Арно, кому він прислуговує і хто підмінив послання графині.

Де Шампер неодмінно виконав би свою обіцянку, якби не Сабір з Ейріком. За допомогою золота їм удалося визволити вимордуваного друга з катівень Триполі, таємно доправити на корабель і переправити в безпечне місце.

Для Мартіна все закінчилося не так уже й погано. Але його друзі не могли втямити, чому він такий пригнічений і весь час розпитує про події у Святій землі після поразки при Хаттіні. І чому звістки щодо подальших перемог Саладіна – надійного союзника Ашера бен Соломона – так засмучують їхнього приятеля.

Навіть тепер, три з половиною роки по тому, Мартін відчував гіркоту від своєї участі в цій історії. Здавалося, чим тут перейматися? Він прослизнув буквально між молотом і ковадлом, урятував Раймунда, вислизнув із тортурні, вижив. Він виконав доручення, отримав достойну винагороду, й Ашер бен Соломон, не приховуючи радості, повідомив йому, що відтепер землі Галілеї готові прийняти з Європи своїх вигнаних синів-євреїв. Султан Саладін дотримався слова…

Усе це вже в минулому… Зокрема – часи могутності Єрусалимського королівства і християнства на Сході. Поразка при Хаттіні знекровила християн у Леванті, підірвала могутність лицарських орденів. Більше не існувало сили, здатної перешкодити переможній ході Саладіна… І все ж, Мартіну було нестерпно усвідомлювати, що саме через нього порушився баланс сил у світі та впала ціла держава.

Утім, спроби повернути час і знову звести хрест у краях, де проповідував Спаситель, тривають. Конрад Монферратський зупинив мусульман під Тиром, король Ґвідо, якого нарешті випустив Саладін, з невеликою купкою прихильників узяв в облогу Акру, а королі Франції та Англії ведуть сюди нові хрестоносні раті.

Але після пережитого Мартін не вірив у їхню перемогу. Він занадто добре знав, на що здатен Саладін. Чи знайдеться для нього достойний суперник? Навряд чи.

Його серце відчайдушно опиралося повертатися туди, де після нього залишилася випалена земля й зруйновані фортеці. Не спогади про графиню Ешиву, яка щиро його покохала, не страх знову віч-на-віч зустрітися з Вільямом де Шампером примушували його душу судомитися в муках. Він почувався нікчемним негідником. І мусив із цим жити.

Що ж, час лікує все. Сумління стихає, минуле залишиться минулим. Але не треба йому більше нагадувати про те, що з його вини загинула ціла країна. І їй не судилося відродитися.

Розділ 6

Важкі думки відганяють сон. Лише на світанку Мартінові вдалося міцно заснути. До полудня, коли треба буде збиратися в дорогу, ще достатньо часу, до того ж його розбудять…

Так і сталося.

Ейрік оскаженіло трусив лицаря, тому він мало не скотився з лежака.

– Прокидайся, малий! Мерщій! У нас тут таке робиться… Твоя леді зникла!..

Мартін рвучко встав, ледве виринувши із сонного забуття. Одного погляду у вузьку щілинку вікна йому вистачило, щоб переконатися: до обіду ще далеко, отже, караван іще не покинув Дорілею. Але куди могла подітися Джоанна де Рінель? Прогулянка затягнулася? Може, на цю ніч вирішила знайти пристановище, краще за переповнений затхлий караван-сарай?

Та Ейрік лише заперечно хитав головою – аж волосся, заплетене на скронях у кіски, ляскало по обвітрених варангових щоках.

– Зрозумій – їх немає, нікого немає! Ні чорнокудрої леді, ні її чоловіка, ні моєї нової нареченої… Кімнати порожні, коней і мулів у стійлах зась, зникла прислуга. Сабір метається, намагаючись винюхати, куди вони могли гайнути.

Мартін поспіхом убравшись, зійшов із галереї, розшукав у юрбі погоничів і купців, які збиралися в дорогу, караванного ватажка Євматія й запитав про англійців.

– Усім цікаво, – відмахнувся грек, одночасно наказуючи в’ючити верблюдів. – Храмникам, черницям, знатним ромейським панам… Але знаєте що, пане лицарю? Я готовий промовити вдячну молитву за те, що цей зверхній жовтоволосий англієць знехтував моїми послугами і покинув караван. Нехай його отруйної жовчі скуштують інші!

І все ж, Мартіну вдалося з’ясувати, що подружжя де Рінель виїхало з караван-сараю ще затемна. Під ранок сер Обрі розбудив Євматія, повідомивши: він не збирається більше їхати в складі каравану, оскільки знайшов у Дорілеї не таких захланних, а тямковитіших провідників. Віднині їх більше нічого не пов’язує.

Отже, де тепер шукати Джоанну з Незербі? А може, і не треба цього робити, а поквапитися в Акру й спробувати врятувати Ашерову сестру самотужки, не намагаючись користатися впливом Вільяма де Шампера?

Однак було іще дещо. Якесь непевне бажання, пов’язане з прекрасною англійкою. Леді Джоанна ігнорувала його, поводилася ґречно, але цілком байдуже, і його гонор страждав. Це було схожим на азарт мисливця, який слідкує за рідкісною дичиною.

Слід ураховувати й те, що Ашер бен Соломон рідко робить неправильні висновки. І, скоріш за все, він має рацію, розраховуючи, що де Шампер не втримається, коли честь його сестри безпосередньо підпаде під загрозу. Не помилявся Ашер і щодо Мартінового бажання помститися зверхньому храмникові, принизивши його близьку родичку.

Урешті-решт, він вирішив покластися на долю: що буде, те й буде. І доля невдовзі постала перед ним у вигляді Сабіра.

– Аллах – слава йому, всемогутньому і милостивому, – напоумив мене розпитати про втікачів вартових при всіх брамах Дорілеї, – проголосив Сабір, спішуючись і беручи коня під вуздечку. – І парубки, які охороняють Південну браму, з моїх слів упізнали англійців. Вони виїхали вдосвіта, плануючи наздогнати караван, що поїхав із міста ще вчора. Цей караван, хоч і їде в південні краї, частину шляху долатиме Дорогою хрестоносців. Удалося довідатися ще дещо: схоже, сера Обрі з дружиною супроводжують саме ті непевні сельджуки, про яких ми подумали, що вони торгують гашишем. Євматій каже: вони відбули зранку з усіма пожитками.

Мартін захвилювався.

– Усе це дуже дивно! Не виключаю: сер Обрі міг довіритися людям, з якими познайомився в дорозі. Але їхати старою Дорогою хрестоносців християнам украй небезпечно. Вона проходить через володіння Конійського султанату, й іновірців, навіть, якщо вони прочани, будь-якої миті можуть ухопити з метою викупу. Схоже, нам слід поквапитися й переконати англійців відмовитися від цього божевільного наміру, поки з ними не сталося біди.

– Тут і думати нічого, – докинув, підійшовши, Ейрік. – Щоб мене грім побив: чим швидше ми їх наздоженемо, тим безпечніше буде моїй кізоньці Санніві!

Сабір подивився на Мартіна.

– Друже, сподіваюся, ти усвідомлюєш, що лицаря-госпітальєра на старій дорозі вмить схоплять султанові люди?

– Я це розумію. Але в лицарському одязі більше немає потреби. Зробимо так: ти, Сабіре, перевдягнешся на одного із султанських гулямів,[78] а ми з Ейріком вдамо із себе твій супровід.

Це було мудро: в армії конійського султана чимало християн, а також ігдішів – нащадків змішаних шлюбів між тюрками та християнами цієї землі, якою ще недавно володіли ромеї. Бачити тут білявих і світлооких воїнів було не в дивину – головне, щоб вони не викликали підозри.

Перетворення лицаря ордену Святого Івана на супутника гуляма-сельджука сталося за лічені хвилини. Попрощавшись із Євматієм і його помічниками та купивши в Дорілеї необхідний одяг, усі троє перевдягнулися. Кольчуги Мартін не змінював, а вбрання госпітальєра він сховав у черезсідельну торбину. Укладаючи плащ і коту, він випадково поглянув на ще одне приготоване вбрання: сіру вдяганку лицаря-лазарита, члена ордену прокажених, позначену зеленим хрестом.

Мимоволі здригнувшись, Мартін сховав цей одяг якнайглибше, натягнув стібаний жупан, підперезався широким чересом, узув м’які чоботи з гострими носаками і насамкінець поверх бармиці[79] із шагреневої шкіри насадив на голову гостроверхий східний шлем.

Приблизно так само виглядав і Ейрік. Зате Сабір перетворився на знатного мусульманського воїна: його казаганд[80] був обтягнутий щільним іржаво-червоним оксамитом, на якому блищали стальні заклепки, при поясі, оздобленому чеканним сріблом, висіла шабля дамаської сталі з руків’ям зі слонової кістки. Блискучий шлем з гострим шишаком обвивав білий тюрбан, смуга серпанку, спадаючи вниз, затуляла нижню частину обличчя воїна, захищаючи його від пилу. Сабір не втримався й на додачу купив в одній зі збройових крамниць іще й розкішну булаву з верхівкою у вигляді голови майстерно зробленої та вкритої позолотою ошкіреної пантери.

– Ти вирядився, мов охоронець самого султана, – бурчав Ейрік, який вважав, що за цими зборами вони гайнують час. Він уже готовий був стрімголов кинутися в погоню, і те, як ґрунтовно Сабір та Мартін розпитували місцевих купців про дорогу на південь й обстановку в Конійському султанаті, страшенно його дратувало. Він остаточно засумував, дізнавшись, що до них збирається приєднатися Йосип зі своїми людьми.

– Нащо тобі Ашерове щеня? З його мулами, тюками та ще з повільним верблюдом на додачу ми валандатимемося, немов піша сарана. І який із Йосипа вершник? Якщо доведеться пришпорити коней, він нас не наздожене!

У глибині душі Мартін погоджувався з другом, але і Йосипові він не міг відмовити. Тим паче, син Ашера бен Соломона резонно зауважив: єврея-торговця швидше пограбують у християнській країні, ніж у султанаті, адже сельджуки мають значно більше зиску з єврейської торгівлі, та і шлях у Кілікію дорогою хрестоносців значно коротший за обхідний маршрут через ромейські володіння. Згадав Йосип і про те, що в нього чимало грошей, які можуть знадобитися для підкупу жадібного, але злиденного англійського лицаря.

Виїхавши з Дорілеї значно пізніше, ніж сподівалися, подорожні кілька годин поспіль ішли второваною караваном дорогою. Нарешті плодюча рівнина залишилася позаду, і дорога почала підніматися на сухе скелясте плато. Уже під вечір вони побачили велелюдну стоянку біля придорожньої криниці: це був караван, що напередодні вийшов із Дорілеї та зупинився тут для ночівлі.

Охоронці каравану до щойно прибулих поставилися зневірливо, і недовіра збільшилася, коли чужинці почали розпитувати про якихось християн-іноземців, що начебто збиралися приєднатися до цього каравану. Караванний ватажок заявив, що відколи вони покинули Дорілею, ніхто до них не приєднувався, не наздоганяв їх і не обганяв.

Це підтвердив і Ваїз, купець із Магриба, якого почав розпитувати Йосип. Він був єдиний, хто міг поспілкуватися з магрибинцем, не викликаючи додаткових підозр, адже в одному з мандрівників шановний Ваїз міг упізнати переодягненого лицаря-госпітальєра.

Відсутність англійців для всіх трьох була несподіванкою.

– У мене погані передчуття, – пробурмотів Сабір, втупившись у холку свого коня.

– А в мене ще гірші! – Ейрік так смикнув повід, що його бурий жеребець, задкуючи, став дибки. – Куди ці кляті англійці могли звернути з караванного шляху, якщо навколо немає навіть стежок? І чи вони дурні, що наважилися довіритися невідомим людям, тим паче – тюркам?

Мартін мовчки розвернув коня. Від’їхавши від стоянки каравану, він почав міркувати вголос:

– Оце й усе, що ми достеменно знаємо: сер Обрі і його попутники раптово вирішили покинути караван грека Євматія задля сповненої небезпек Дороги хрестоносців. Які в них були на це підстави? Дорогою він примудрився пересваритися з багатьма людьми, навіть із караванним ватажком. Потім якимсь чужинцям, з якими він спілкувався протягом останніх двох днів, удалося переконати лицаря, що вони готові служити йому провідниками за поміркованішу платню. Знаючи сера Обрі і його жадібність до грошей, можна припустити: він спокусився на цю пропозицію і як лорд та глава сімейства зміг наполягти, щоб дружина скорилася цьому рішенню. Але понад усе мене тривожать ці новоспечені провідники. Спершу ми подумали, що вони торгують гашишем, але що як у них інше завдання і вони не торговці, а звичайнісінькі «вивідні»?

Від таких слів обидва приятелі спохмурніли.

«Вивідними» в цих краях називали розбійників, які, немов звичайні мандрівники, приєднувалися до караванів. Розчинившись в юрбі, вони входили в довіру до обраних жертв і будь-що намагалися відвести їх убік від проторованих доріг. Причин можна було знайти чимало: начебто вони знають коротший шлях, у них кращі провідники й це коштуватиме значно дешевше. Переконавши нарешті легковірних, їх заманювали на безлюддя, де вже чекала засідка. Обеззброївши і зв’язавши нещасних, мерзотники забирали їхнє майно, а самих або вбивали, або продавали на невільницьких ринках султанату.

– Слід негайно обстежити дорогу від самої Дорілеї до місця стоянки каравану, – уривчасто промовив Мартін, пришпоривши коня. – Будь-який поворот, розвилка, узвіз чи пологий підйом на пагорб можуть бути тим місцем, де «вивідні» ухилилися від караванного шляху. Особливу увагу треба приділити пустельним місцям: розбійники не звертатимуть поблизу сторожових застав чи багатолюдних поселень. Усе, що нам залишається, – шукати сліди. І часу в нас зовсім небагато, – додав він, поглянувши на сонце, що вже котилося до горбистого небосхилу.

Коні рухалися крупною риссю. Мартін тільки озирнувся – Йосип та його люди починали відставати. Останнім трусив здоровий білий верблюд з поклажею, якого за повід тримав вершник, що їхав попереду. Верблюди здатні розвивати солідну швидкість, але змагатися з кіньми їм зась. Цієї миті Мартін уже шкодував, що піддався на вмовляння друга.

У поселеннях, повз які вони проїжджали, друзі розпитували тамтешніх мешканців, змальовуючи подорожніх-кафірів, яких могли супроводжувати вбрані в подерті халати сельджуки. Але ці запитання викликали тільки подив: ніхто нічого схожого не бачив.

У безлюдних місцях вони спішувалися, похапцем оглядали околиці, але, переконавшись, що на узбіччях немає жодних підозрілих слідів, їхали далі. Кожного подорожнього вони суворо допитували – від бабусі, яка збирала верблюдячі кізяки, до пастуха, котрий гнав у селище з десяток сухоребрих кіз.

І все ж їм нарешті пощастило: старий, який їхав на віслюку, розповів Сабіру, що ще в середині дня повз нього проїхали люди, схожі на описаних благородним гулямом. Старому можна було довіряти: мешканці злиденних сіл раді повитріщатися на подорожніх, особливо якщо серед них є знатні пани.

Так удалося визначити ділянку шляху, на якій востаннє бачили англійців разом із «вивідними». Коло пошуків звузилося.

Мартін поквапно спішився і покрокував уздовж дороги, ведучи за повід коня й пильно вдивляючись у куряву, рожевувату у світлі західного сонця.

– Є! – указав він на сліди підків у куряві Сабіру та Ейріку, що нарешті настигли його. – Бачте ці великі відбитки? В англійців високі коні. Мули, на яких їхали «вивідні», з ними не зрівнюються. Та й підковані вони інакше: шляпки цвяхів утоплені в прямокутних заглибинах. Думаю, це саме те, що ми шукаємо!

Вони звернули з дороги до пагорбів, проте йти по сліду можна було лише доти, поки не споночіло. Люди, які проїхали тут до них, рухалися на мулах, що бігли риссю – найшвидшою, на яку тільки були спроможні натомлені за день тварини. Але й коні переслідувачів устигли здолати чималий шлях, а занурюватися в темряві в таку глушину було вкрай небезпечно.

Сабір поскакав далеко вперед: на дальній маківці пагорба чітко вимальовувався його силует. Він неквапно їхав по гребеню, час від часу зупиняючись та нахиляючись до землі. Потім і зовсім зник за пагорбом.

Озирнувшись на Йосипа та його людей, Мартін поскакав услід за Сабіром і невдовзі побачив друга: той спішився неподалік від гайка невеличких олив із кривими стовбурами, що росли в низовині. Сабір сидів навпочіпки, роздивляючись щось на землі, потім різко піднявся і завмер, втупивши погляд у Мартіна.

– Отам, – він показав на невеличкий майданчик на галявині.

Мартін умить усе зрозумів: земля біля хащ була втоптана, повсюди – сліди копит, то тут, то там на піщаному ґрунті виднілися плями – запечена кров. Але вкрай занепокоївся Мартін, коли в гаю вони знайшли зламану лютню леді Джоанни. Судячи з відбитків на піску, тут волочили чиєсь тіло.

Вони обережно проминули гай і серед купи каміння, що височіла за останніми деревами, знайшли кілька трупів. Семеро з них – воїни, які супроводжували сера Обрі. Ще один – майже хлопчисько.

– Це паж дами, юний Жос, – тихо промовив Ейрік, який безшумно наздогнав Мартіна. – Усі, крім нього, загинули від стріл.

Вони перезирнулися. Нескладно здогадатися, що тут сталося. Засідка, спроба воїнів-англійців чинити опір, коротка сутичка. Усі, хто не бився, потрапили в полон. Пажа просто зарізали, щоб залякати решту, – мабуть, він виявив непокору.

– Що буде із жінками? – занепокоєно запитав Ейрік.

– Сам здогадайся.

Ейрік спохмурнів. Знатну леді, скоріш за все, не займатимуть, інакше її вартість на невільничому ринку впаде. Не чіпатимуть і камеристку Ґодіт – вона вже немолода. Стосовно ж юної служниці…

– Мене б не надто засмутило, якби серед цього каміння валявся труп чванька Обрі, – рудий сплюнув крізь зуби. – Поквапмося!

Сабір озирнувся до Ейріка зі швидким жестом: долоня розгорнута догори, пальці зібрані пучка до пучки і скеровані до співрозмовника. Такий мусульманський жест означав наполегливу вимогу трохи зачекати чи замовкнути. Ці двоє поруч мали дивний вигляд: незворушний і мовчазний, попри південну кров, Сабір і нетерплячий мешканець півночі, який не втрачає надії знайти свою випадкову любоньку.

Цієї миті з хащ з’явився Йосип. Побачивши купу вбитих людей, він зірвав із голови свою жовту шапку й судомно затиснув нею рота. Тіло його конвульсивно здригнулося, горло видало здавлений звук. Він кинувся геть, і його двічі вивернуло біля кривого стовбура оливи.

– Іще й це Ашерове щеня з нами! – розпачливо розвів руками Ейрік. – Що з ним тепер робити?

Сабір безслівно повторив свій жест мало не біля самісінького носа рудого, закликаючи варанга вгамуватися.

Мартін сказав:

– Починати переслідувати їх зараз – безглуздо. Не мені тебе вчити, друже.

Ейрік похнюпився. Темрява густішала, поночі вони й самі можуть потрапити в пастку. «Вивідних» зазвичай небагато, але за ними завжди стоять великі банди. Наймудріше буде зробити привал, дати коням перепочити, а завтра вдосвіта продовжити пошуки. До того ж їхній обов’язок – поховати вбитих, і нехай це зроблять Йосипові люди. Сам він, схоже, вже оговтався.

Ніч була неспокійна, хоча Йосипові охоронці, змінюючись, по двоє стояли на чатах. Ейрік кілька разів прокидався, тинявся околицями й голосно зітхав.

Мартін довго не міг заснути, спостерігаючи, як в небі спалахують зорі, а з-за пагорбів повільно випливає серпик місяця. Світ довкола здавався прекрасним і безжурним, аж не вірилося, що неподалік, за кілька кроків, лежать тіла людей, які ще вдень були сповнені життя й сподівань. У повітрі ані шелесне, і тільки звичні звуки нічного життя безлюдної рівнини порушували тишу: у заростях писнула пробуджена пташка, зашурхотіло дрібне каміння під лапами малого звіряти…

Зрештою Мартін задрімав, але спав чутливо, тому вмить піднявся, вловивши зовсім інші звуки, що сповнили його тривогою.

Поруч уже сидів навшпиньки Сабір, а Ейрік безшумно сходив у темряві на пагорб, щоб обдивитися.

Небо на обрії вже сірішало, у таке передсвітання в степу панує цілковита тиша і будь-який шум чути на величезній відстані. Сабір мовчки вказав у той бік, звідки долинав приглушений гомін, іржання коней, потім – пронизливий жіночий крик.

Мартін затягнув пасок із мечем.

– Підніми зо п’ятеро людей із Йосипової охорони. Решта нехай залишаються тут охороняти господаря.

Молодий єврей міцно спав на попоні, голова його лежала на черезсідельній торбині. Ніщо не порушило спокою Йосипа, виснаженого вчорашніми болісними враженнями.

Невдовзі вершники вже були на верхівці пологого пагорба, з-за гребеню якого долинали звуки, що їх стривожили. І в непевному світлі передрання вони побачили дещо вельми дивне.

Виявилося, що розбійники, яких вони збиралися наздогнати, розклали свій табір менше ніж за милю від їхньої стоянки. З пагорба було видно два намети, покриті козячими шкурами, біля них на землі лежали зв’язані полонені, на віддалі паслися коні, що їх саме намагалися зігнати в табун кілька молодиків у тюрбанах. Але решта розбійників – їх було більше дюжини – бозна-чому юрмилися на протилежному схилі улоговини поміж двох пагорбів, жестикулюючи, вигукуючи щось і час від часу вибухаючи реготом. Крізь цей галас проривався інший звук – уривчасте клацання і свист, що нагадував шипіння змії.

Щойно «вивідні» розступилися, Мартін побачив на схилі молоду жінку в подертій червоній сукні і зі скуйовдженим волоссям. У її руках був довгий батіг, яким вона неймовірно спритно цьвохкала, не підпускаючи харцизяк до себе. Раз по раз звивалося важке батожище, смуга волової шкіри з уплетеними в неї свинцевими кульками обвивала дугу й спрямовувалася вперед, наздоганяючи чергового мерзотника. Лунало оглушне ляскання і, якщо удар утрапляв у ціль, – крик болю. Негідники сахалися й відступали на кілька кроків, за цей час жінка встигала трохи піднятися схилом угору. Полонянка відбивалася відчайдушно, але її було взято в кільце, вона ослабла, і результат цього протиборства було вже визначено.

Завдяки всьому тому Мартінових людей ніхто не помітив. Але навряд чи це триватиме довго: рано чи пізно котрийсь розбійник здійме тривогу.

Оглянувши табір «вивідних», Мартін швиденько перерахував негідників. Десятки два озброєні, ще кілька збирають докупи коней. Не так уже й багато. Ось чому вони вирішили на місці вколошкати частину воїнів-англійців – щоб потім легко впоратися з рештою.

Лицар озирнувся, одночасно витягуючи лук із сайдака.

– Спершу, поки не похопилися, знімемо, кого зможемо, звідси. Потім атакуємо.

Восьмеро проти двадцяти п’яти – сили нерівні, але Мартін знав, що Ашер бен Соломон не послав би із сином недосвідчених вояків. На своїх друзів він міг цілком покластися. Та й далеко не всі «вивідні» вправні бійці: вони звикли покладатися на раптовість і чисельну перевагу.

Коли заспівали стріли, розбійники не відразу збагнули, що сталося. Вони панічно заметушилися, багато хто, замість оборонятися, кинулися до коней. Це дало змогу нападникам випустити ще зо дві дюжини стріл, уже на ходу. У балці залунали хрипкі волання, коні схарапудилися.

Мартін мало не налетів на чиюсь кобилу, яка неслась навперейми, але його навчений кінь устиг устати дибки і вдарити знавіснілу коняку передніми копитами. Звідкись з’явився розбійник у чалмі – не встигнувши вихопити зброю, він спробував затулити руками голову, але Мартінів меч уже стрімко опускався. Бризнула кров, розрубане по груди навпіл тіло мерзотника повалилося в закушпелену траву. Вершник пришпорив коня і знову закинув меч. Устиг помітити скерований на себе наконечник короткого списа, ухилився, і знову його нещадний клинок ударив униз.

Декілька розбійників усе-таки спробували опиратися, але це їм не зарадило. Урятувалися ті, що встигли заскочити на розпряжених коней і, гогочучи, погнали їх геть. Утікачів було з десяток – їх не переслідували, взявшись добивати менш тямковитих.

Усе скінчилося.

Ейрік перший зіскочив із коня і кинувся до полонених. Розрізаючи на них пута, він квапливо розпитував то в одного, то в іншого, де покоївка Санніва. Його гукнув, вимагаючи негайного звільнення, сер Обрі, який досі лежав зв’язаний. Однак лордові допоміг Сабір, а Ейрік кинувся в один із наметів і невдовзі вийшов звідти, несучи на руках зібгану калачиком білявку. Уклавши дівчину, яка гірко ридала, на суху траву, він став біля неї навколішки і почав утішати.

Мартін звелів двом Йосиповим воїнам іти за господарем. Розбійники розійшлися, але слід бути обережними, адже ж вони можуть повернутися, почнуть кружляти в околицях і наскочать на сина Ашера бен Соломона, який залишився з мізерною охороною.

Спішившись, лицар відразу опинився в обіймах Обрі де Рінеля.

– Сер, я вам завдячую життям! Я родич англійського короля, і він щедро нагородить вас за моє звільнення!

Мартін машинально кивнув, звільнився з лордових обіймів і пішов туди, де на схилі пагорба досі, мов заціпеніла, стояла його дружина, стискаючи руків’я батога.

Ще здалеку він збагнув, що жінка й зараз не в собі. Не впізнаючи Мартіна, вона позадкувала і підняла батіг. Очі були широко розкриті, райдужки, завдяки збільшеним зіницям, здавалися майже чорними. Леді Джоанна була дуже бліда, темне волосся обліпило їй чоло й щоки.

Мартін по-дружньому підняв руку.

– Леді, перед вами лицар Мартін д’Ане. Прошу вас – заспокойтеся!

Здавалося, вона не почула цих слів. Жінка й далі відступала, готуючись ударити батогом. Мартін ступив крок уперед, і відразу смуга волової шкіри зі свистом метнулася в повітря. Лицар устиг відскочити, але свинцевий кінчик батога зачепив носак його м’якого чобота.

Мартін глухо зойкнув – біль був неймовірний.

– Щоб вас грім побив, міледі! – вигукнув він. – Чи варто було вас рятувати, щоб бути покаліченим!.. Сер Обрі, може, ви самі приведете до тями свою дружину?

Лорд несміливо підійшов та лагідно звернувся до дружини, запевняючи, що все вже минулося і їх урятовано. Схоже, леді Джоанна впізнала чоловіків голос: її рука з батогом опустилася, вона кілька разів судомно зітхнула, потім її дихання вирівнялося, а голова опустилася. Але вже наступної миті вона випросталась, немов сталева пружина, і зацідила серу Обрі дзвінкого ляпаса.

Усі навколо завмерли, очікуючи, як приголомшений лорд відповість на нечуване зухвальство.

Сер Обрі певний час стояв нерухомо, затуливши обличчя, немов боячись, що розгнівана дружина одним ляпасом не обмежиться, а потім повільно й обережно забрав у неї батіг.

Леді Джоанна круто повернулася й пішла геть. Червоний обшарпаний поділ її сукні ковзав по колючій траві та камінню, волосся спадало на плечі, голова була схилена. Відійшовши на певну відстань, вона опустилася додолу, обхопила себе руками, немов її била пропасниця, а потім її плечі здригнулися від ридань. Нарешті виникла реакція на все, що з нею сталося й могло статися.

Її не турбували. Сер Обрі теж тримався опрічно, граючи батогом і час від часу кидаючи погляди на слуг, які намагалися впіймати коней, що ніяк не могли заспокоїтися. Тікаючи, розбійники змогли забрати двійко з них, а на додачу ще й кількох мулів із поклажею. Камеристка Ґодіт кинулася була до пані, однак, побачивши, в якому вона стані, застигла, не наважуючись нічого робити.

Тим часом покоївка Санніва, попри вимордуваний вигляд, поступово приходила до тями в затишних обіймах рудого північного велетня. Він тихо щось казав, лагідно гладячи її волосся, і дівчина притискалася до нього дедалі щільніше.

Із-за гребеню пагорба показався Йосип зі своїми людьми – вони вели в’ючних тварин. Цього разу він не дав волі почуттям, навпаки – умить оцінив обстановку й почав швидко давати розпорядження. Частину вцілілого майна полонених він наказав навантажити на мулів і верблюда, а поки слуги це виконували, син Ашера бен Соломона уважно вислухав схвильовану розповідь кухаря подружжя де Рінель – коротуна Бритріка. Йшлося про те, що Йосип уже знав: як мерзотники ошукали сера лорда, як заманили їх у цю глушину, а потім підступно напали і вбили сімох воїнів. Коли ж юний Жос спробував був заступитися за свою пані, хлопчака зарізали на місці без жодного жалю до його віку…

Мартін краєм вуха прислухувався до розлогої оповіді Бритріка, коли до нього підійшла Ґодіт.

– Хай береже вас Господь і Пречиста Діва, пане лицарю! – вигукнула літня дама. – Ви врятували нас від гіркої долі, на яку нас прирік несосвітенний сер Обрі!

За словами камеристки, лорд повівся, м’яко кажучи, легковажно, адже вчинив він саме так, як припускали Мартін, Сабір та Ейрік. Сер Обрі переконав дружину покинути караван Євматія і далі йти з іншими провідниками – досвідченішими й не такими ласими до грошей. Леді спершу впиралася його наміру, але, врешті-решт, поступилася. А потім… Потім їй довелося розтрощити свою лютню об голову мерзенного сельджука, який укоротив віку її улюбленому пажеві. Леді Джоанну тієї ж миті зв’язали, але в одязі вона ховала маленького ножа. Удосвіта, поки розбійники відпочивали, Ґодіт допомогла дістати його й розрізала її пута, а потім леді вдалося перерізати мотузки в конов’язі, розраховуючи, що коні порозбігаються, це відверне увагу розбійників, а вона тим часом звільнить решту невільників. Аж раптом сер Обрі зчинив галас, вимагаючи, щоб дружина звільнила насамперед його, а не капітана Дроґо. Але вона чинила правильно: адже від Дроґо, хоч його і було поранено, користі значно більше, ніж від сера Обрі, а своїм галасом мілорд домігся тільки того, що бандити помітили звільнену леді Джоанну й кинулися до неї… Благо, що пані трапився під руку батіг, а як вона вміє з ним поводитися, пан лицар, мабуть, і сам переконався…

– І все ж ваша пані не повинна була в присутності прислуги й охоронців так принижувати чоловіка, – перервав її Мартін.

Камеристка впилася в нього осудливим поглядом. Її довгасте, овече обличчя, видовжилося ще дужче, світлі брови піднялися так високо, що сховалися під пов’язкою на голові.

– Невже пан лицар не розчув того, що я йому щойно розповідала?

– Слуги не мають осуджувати свого господаря, – сухо кинув Мартін. – Як і дружина не повинна так поводитися з чоловіком.

Він чудово розумів, чому Джоанна де Рінель змушена була дати серові Обрі цілком заслуженого ляпаса, але її гординя і зухвалість його ошелешували. Він добре пам’ятав сім’ю Ашера бен Соломона – єдину, в якій йому випало жити. Там усі одне одного шанували й намагалися дарувати рідним радість. І нехай чоловіки-євреї не дотримуються кодексу лицарської честі, не схиляються перед дамами, але вони й не прагнули помикати ними, як рабинями. Жінки теж шанували своїх чоловіків, їм і на думку не спало б принизити їх на очах у сторонніх.

Проте все це було другорядним, оскільки Мартін розумів: та сварка йому на руку. Навряд чи вони скоро помиряться, отже, йому не доведеться вбивати сера Обрі. Однією смертю на сумлінні менше. В очах леді Джоанни він зараз герой, рятівник, і цим треба негайно скористатися.

Перечекавши ще кілька хвилин, лицар вирушив до Джоанни, яка досі самотньо сиділа осторонь від розбійницьких наметів. Почувши його кроки, вона підвела обличчя, і Мартін побачив на її запорошених щоках брудні стежинки від сліз.

– Мадам, – він легенько схилився. – Не варто журитися, усе минулося. Налякані шакали порозбігалися, але не гарантуватиму, що їм не спаде на думку знову збитися в зграю і спробувати напасти. Тому ми мусимо якнайшвидше покинути цю дику місцину.

Він простягнув руку, але жінка її не прийняла, а сиділа собі далі, міряючи його поглядом.

– Сер Мартіне д’Ане, – промовила Джоанна, – зараз ви геть не схожий на лицаря ордену Святого Івана.

Із цих слів він зрозумів, що англійка вже цілком себе опанувала.

– Чи не здається вам, мадам, – заперечив Мартін, – що було б не надто розважливо роз’їжджати мусульманською країною з хрестом на грудях? Свого часу я знову з гордістю вберусь у плащ госпітальєра, та поки що волію бути схожим на одного з них. Ми у ворожому краю, й вам слід було б уважніше дослухатися до моїх слів – як раніше, так і надалі. Інакше мені доведеться продовжити свій шлях без одновірців, які можуть стати на перешкоді.

Мартін розумів, що говорить занадто різко. Зовсім не так слід було б звертатися істинному лицарю до дами, яку щойно видерто з рук розбійників. Але, хоч як це дивно, саме такий тон і подіяв. Леді Джоанна простягнула йому руку і, коли він допоміг їй звестися, промовила:

– Пробачте, якщо я була не досить ґречна. Але я не забуду, що завдячую вам своїм порятунком. І це така ж правда, як і те, що я вірю в Ісуса Христа і Пресвяту Діву.

– Амінь, – відповів Мартін і, не відводячи очей від обличчя дами, міцно стиснув маленьку гарячу долоню своєю рукою. – Я радий, що мені поталанило вам так прислужитися. Адже ви цього варті.

Леді Джоанна опустила очі.

Розділ 7

Квітень 1191 р., Середземне море

Небо було лазурове, надворі спокійно – ані шелесть. Море аж до обрію лежало, мов розплавлене скло.

– Повний штиль! – пробурмотів шкіпер Пітер із Брістоля. І додав, не тамуючи злості: – Бодай би це безвітря провалилося в пекло до всіх чортів і чортиць!

І не знайшовши, як інакше висловити роздратування, шкіпер чвиркнув у бік борту, але промазав – і негайно застиг, побачивши внизу, на палубі, приблизно в тому ж напрямку, куди він скерував плювок, двох знатних дам у легких покривалах на головах.

Паскудно: плювати на палубу – для моряка немає гіршої прикмети, та ще й в присутності королівських осіб!

Обидві дами, немов за командою, озирнулися, і Пітер, зірвавши з голови плетений ковпак, розгублено забелькотів:

– Міледі… Ваші величності… Ради всемогутнього неба…

– Ви огидно брутальний, шкіпере! – сердито промовила одна із жінок, гидливо відсовуючись від фальшборту, куди ляпнув згусточок слизу.

Це було сказано рідною для Пітера англійською, від чого на шкіпера найшло ще більше каяття. Це ж треба: сама сестра короля, Іванна Плантагенет, яка з ним завжди така люб’язна!..

– Міледі, – капітан, жмакаючи ковпак у кулаку, лунко гепнув себе в груди. – Ваша милосте, заради всього святого, я…

Але жінки зайшли за кормову надбудову.

– Ці англи всі такі неотесані? – повернулася до королеви-вдови Іванни Річардова наречена Беренгарія Наваррська.

Іванна склала пухкі вуста в усмішку.

– Усе, як скрізь, – хтось шляхетний, хтось неотесаний… Мій брат Річард народився в Англії, в Оксфорді. Що ж до невихованого Пітера, то він, хоч і нечупара й не дістав ніякого виховання, та все ж залишається одним із найкращих шкіперів на братовому флоті. Інакше Річард не доручив би йому свою чарівну наречену.

І вона легенько обняла принцесу Наваррську за плечі.

Відколи Беренгарія з Річардом обмінялися на Сицилії обручками й принцесу нарекли нареченою короля, Іванна майже не розлучалася з нею: вони разом готувалися до далекої морської мандрівки, разом піднялися на корабель, ділили один пів’ют – ошатне, прикрашене гаптованими фіранками й різьбленими дубовими півколонами приміщення в кормовій надбудові. Молоді жінки зблизилися, і принцеса Наваррська, яка вперше покинула батьківщину, була невимовно втішена, що сестра її нареченого так тепло до неї ставиться. Та інакше й бути не могло – адже вони єдині знатні дами, які супроводжували хрестоносне військо на шляху до Святої землі.

– Вам тут не страшно, Іванно? – стиха запитала Беренгарія майбутню зовицю.

Вона досі нітилася перед цією величною дамою, яка перебрала на себе всі дорожні клопоти. Адже саме завдяки її завбачливості вони мали вигоди, що оточували їх на кораблі, повному озброєних чоловіків. До них тут ставилися так, як вимагав їхній стан, – ґречно і люб’язно. На грубого шкіпера з Брістоля можна не зважати, якщо він і справді так чудово знає свою роботу.

Беренгарії часом здавалося, що Іванна знає все те, що для наваррської принцеси, яка багато років прожила в монастирській тиші, було таємницею за сімома замками. Молоду, але вже овдовілу королеву Сицилії вона вважала особливою істотою. Однак Іванна й була особливою – як усі, в кому текла кров Плантагенетів. Її почуття власної гідності, знання таємних сторін життя, вміння спілкуватися з людьми – привітно, але водночас і поблажливо, як і належить милосердній господині, – усе в ній захоплювало Беренгарію. Їй хотілося бути схожою на Іванну, перетворитися на таку ж осяйну даму.

В Іванни, стрункої та високої, була велична постава, голова її з гордовитою граційністю сиділа на тонкій шиї, а темне волосся, розділене за нормандською модою на прямий проділ, спадало на груди двома довгими косами. І вбиралася вона неймовірно вишукано в одяг теплих тонів – насичено рожевий та червоний. За герб Іванна обрала собі півонію, віддавши цій квітці перевагу перед трояндою, якою всі безмежно захоплювалися. Півоніями було розшито нижню частину й просторі рукави її малинового бліо. У Палермо, у садку при палаці, Іванна висадила безліч кущів півоній, сама готувала з їхнього коріння заспокійливі настоянки, а з пелюсток – ароматичні розтирання.

Часом брат Річард підсміювався, називаючи сестру Півонією, і королеві-вдові Сицилії це прізвисько, схоже, подобалося. Щоправда, король завжди наголошував: любов до півоній тут ні до чого – просто її вуста нагадують йому цю квітку.

Але сама Беренгарія глибоко в душі вважала, що, попри чарівливість Іванни, ці занадто повні та яскраві губи надають тонкому королевиному обличчю надмірну, ледь не вульгарну чуттєвість. Решта рис її обличчя були приємні й пропорційні, за винятком важкуватого підборіддя. Та і в очах Іванни – сірих, як у всіх нащадків Плантагенетів, – було більше сталі та кременю, ніж світла ніжності й жіночної покори.

Зараз Іванна дивилася на море і на кораблі, що неначе вмерзли в його непорушне плесо, не як прочанка, котра мріє ступити на Святу землю з іменем Божим на вустах, а як полководець, свідомий своєї сили. І вона почала розмову не про абищо, а про кораблі:

– Чого нам боятися? Нас захищає наймогутніший флот з усіх, які колись борознили простори Середземного моря. Беренгаріє, ви лише погляньте! Ці судна, – Іванна махнула рукою, немов окреслюючи горизонт, – двопалубні, міцні, легкі, здатні вмістити до сорока лицарів зі свитою та кіньми. Їх називають юісьє, і на одному з них попливемо й ми. Тут є все необхідне не лише для воїнів, а й для дам, – вона вказала на кормову надбудову. – А оті кораблі, – вела вона далі, – це нефи, які пливуть за допомогою весел і вітрил. Завдяки високим бортам і просторим трюмам вони здатні взяти на борт до ста лицарів зі свитою, кількасот піхотинців і річний запас продовольства. І під палубою залишається ще чимало місця для конюшень та вантажу. Однак нефи, попри великий розмір і стійкість, повільні й неповороткі. Інша річ – галери. Погляньте, принцесо, он на ті стрункі судна з двома рядами весел, косими вітрилами й носом, оснащеним тараном для боротьби з ворожими кораблями. Вони здатні рухатися навіть за цілковитого штилю. Проте галери не такі місткі, як юісьє чи нефи, тому їм доводиться чекати, піднявши весла на борт, адже їхнє завдання – охороняти найбільші судна від піратів… Беренгаріє, ви зблідли? Не хвилюйтеся, наш флот такий могутній, що навіть найзухваліші морські розбійники не наважаться на нього напасти.

Про братову флотилію Іванна могла говорити годинами. Воно й не дивно – Річард витратив величезні кошти на підготовку до хрестового походу. Судна, що мають доправляти військо хрестоносців, будували в усіх портах його володінь, де є корабельні, – в Англії, Нормандії, Бретані й Аквітанії. Королівське замовлення забезпечило роботою та хлібом величезну кількість люду, і, хоча майстрам було виплачено лише дві третини вартості суден, решта надійде від пожертв його підданих на визволення Гроба Господнього. І ось – результат цих неймовірних зусиль перед її очима… Ні, навряд чи Беренгарія здатна поділяти її захват. Як це прекрасно, коли море аж до самісінького обрію всіяне легкокрилими кораблями!

Беренгарія зітхнула. Безсумнівно, це дійсно захопливе видовище. Вона добре пам’ятала: лише кілька днів тому величезна флотилія, наповнивши вітрила, покидала Сицилію, і навіть незадоволені Річардом місцеві мешканці юрмами збігалися, щоб провести англійського короля Лева. Обліпивши прибережні бескиди, сицилійці із захватом дивилися на армаду, що повільно віддалялася, розмахували руками й вигукували добрі побажання тим, хто вирушив воювати з язичниками.

Покинувши порт, судна вишикувалися ключем, очоленим флагманським кораблем Річарда, на щоглі якого майоріло королівське знамено – червоне полотнище з трьома золотими левами Плантагенетів. Уночі на суднах запалювали вогні, щоб не загубити одне одного в темряві, а королівський флагман, як завжди, плив попереду, і на його щоглі путівною зіркою горів найяскравіший вогонь. У центрі цього ключа був і той великий юісьє, на якому розташувалися королівські сестра та наречена.

Ще тоді, коли Річард лише планував прийняти хрест паладина, у нього виникла думка морем доправити своє військо в Левант. За розповідями матері й лицарів, яким удалося повернутися зі Святої землі, англійський король знав, скільки зусиль, коштів і життів забирає перехід суходолом у кілька тисяч миль завдовжки. Без утрат, сповнену сили армію можна привести під стіни Священного міста тільки за допомогою численного й добре оснащеного флоту…

– Беренгаріє, здається, ви зовсім не слухаєте мене! – вигукнула Іванна, помітивши порожній вираз обличчя попутниці.

Принцеса здригнулася. О, в Іванни повсякчас лише одне на думці: військо, воїни, кораблі й стан моря, зброя і бойові коні, фураж і запаси продовольства. Недаремно Річарду завжди є про що поговорити із сестрою. Але Беренгарію такі розмови швидко втомлювали.

– Я подумала, люба Жанно…

– Не називайте мене Жанною, – несподівано розгнівалася королева Сицилійська. – Уже краще Джованною, як називали мене піддані на милій моєму серцю Сицилії. Навіть Іванна краще, якщо ваша ласка! Але я, звісно, волію так, як охрестив мене брат, – Півонією. Шкода, що не ми обираємо собі ім’я та долю!

– Добре, люба. Однак ось що мене відволікло: чи безпечно королю задля такого тривалого походу покидати власні володіння?

– А який християнський володар наважиться зазіхнути на землі монарха, котрий б’ється за визволення Гробу Господнього? Папа негайно накладе особистий інтердикт[81] на кожного, хто на таке насмілиться. Але цього не буде: погляди християнського світу звернені тепер на Річарда – адже він один здатен прогнати невірних з Єрусалима й повернути всім істинно віруючим надію на милість Божу.

– О, ваша правда! – рішуче відгукнулася Беренгарія. – І немає честі більшої, ніж стати його дружиною. Бути жінкою короля-паладина – виняткове щастя, і я, бачить Бог, усе життя присвячу служінню йому!

Беренгарія говорила палко, її очі, зазвичай скромно опущені, сяяли. Вона збуджено стала навколішки й почала гаряче молитися. Королева Іванна взяла з неї приклад. Погляди лицарів на палубі було звернено на них. Вигляд цих жінок, які на тлі ясного неба і нерухомого моря зверталися до Бога, був такий промовистий, що й чоловіки приєдналися до молитви. Коли ж і молитися, як не на шляху до Святої землі, готуючись віддати життя за праведне діло!

З усієї команди лише шкіпер Пітер не покинув свого поста. Він і надалі пильно стежив за армадою суден із безсило обвислими вітрилами. Море досі було застигле – його плесо віддзеркалювало кораблі. І так із дня на день. Хтозна, коли знову повіє вітер і чи буде він ходовим? І чим закінчиться цей нечуваний штиль?

Старому брістольському моряку такі задуха й застигле повітря були не до вподоби. Може, і йому помолитися, просячи в Бога бодай легенького вітерцю? І щоб він справді милістю Божою був легкий…

Помолившись, обидві жінки звелися з колін і повернулися у свої покої в кормовій надбудові. Але вони мусили пройти повз шанобливо схилених лицарів. Принцеса пришвидшила ходу, а сицилійська королева-вдова, навпаки, вирішила затриматися й поспілкуватися з паладинами, які її оточили.

Беренгарія мусила чекати свою попутницю в колі жінок, які їм прислуговували, – вони саме переймалися її весільним вбранням. Просторий покій нагадував рясний квітник: розкладені повсюди сувої атласу й оксамиту палали, немов рубіни й смарагди, струменіли заткані золотом рюші й позументи, але сама принцеса, немов не помічаючи цієї розкоші, відразу взялася до своєї роботи – вишивання вівтарного покрову. Лише час від часу вона завмирала, прислухаючись до чоловічих голосів із пів’ют, гучних і зухвалих, що з ними зливався дзвінкий голос Іванни, який вряди-годи переривав сміх. І як їй не страшно бути самій серед чоловіків?

Коли, нарешті, з’явилася Іванна, Беренгарія простягнула до неї руки.

– Мені лячно за вас, люба Півоніє, – сказала вона, коли та, недбало відкинувши довгий шлейф, умостилася на канапу. – Ці люди, з якими ви спілкувалися… я ще таких не бачила! Вони здоровезні і схожі на дикунів.

Іванна скоса й насмішкувато глянула на принцесу: яка ж вона тендітна та полохлива. Пора б їй зрозуміти, що, ставши дружиною такої людини, як Річард Левове Серце, доведеться поводитися відповідно до нового становища. Вона прекрасно вихована, напам’ять пам’ять знає батьків Церкви і до того ж гарнюня: ніжне округле личко, гладенька шкіра – оливково-смаглява, як у всієї династії Гіменес. Беренгарія невеличка на зріст, і під час заручин з високим і величним Річардом здавалася геть крихітною. Це в багатьох викликало замилування: король – утілення мужності, і його мініатюрна наречена. Попри свою тендітність, принцеса чудово збудована – тонка талія, округлі стегна й високі груди, що їх не приховує навіть просторе вбрання.

Іванна знала, що двір короля Санчо Наваррського відомий як законодавець моди й куртуазних манер. Дивно було бачити його дочку вбраною, мов черниця, – ні тобі бліо, що підкреслювало б статуру, ні коштовностей, як це належить дамі такого високого стану. Ясно, що Наварра невелике й не надто багате королівство, але наречена короля Річарда мусить мати достойний вигляд. Недарма ж сама Елеонора Аквітанська, привізши синову наречену на Сицилію, попросила дочку подбати про гардероб майбутньої англійської королеви.

Іванна з ніг збилася, шукаючи в купців найкращу тканину та гаптування, серпанки й прикраси. Через брак часу вбрання для принцеси довелося шити вже дорогою, задля чого дам супроводжували найкращі на Сицилії швачки. Але Беренгарія була така скромна, що її ледве вмовили зняти мірки – принцеса страшенно соромилася чужих дотиків, навіть жіночих. Невже її так виховували в монастирі? І ці її величезні карі, глибокі, але завжди начебто перелякані очі!

Ні, Беренгарія жодним чином не наївна й не дика: у неї чудові манери, вона освічена й здатна тонко сприймати людей та події. Що з того, що вона весь час прагне усамітнитися для улюблених занять – молитов, читання, вишивання золотом. Нічого дивного – висмикнута з тихої обителі, де вона безтурботно жила, дівчина раптово опинилася в самісінькому центрі великої війни.

Іванна відчула до принцеси ніжність. Обійнявши Беренгарію, вона ласкаво погладила її рівно зачесане каштанове волосся.

– Бідолашне моє дитя! Вам нічого боятися чоловіків, які заприсяглися служити нам вірою та правдою. Єдине, у чому ви маєте рацію, – на вигляд вони справді дикі й свавільні, адже це шотландці, мешканці далеких гір Каледонії.

– Шотландці? Матінко Божа! Як король може їм довіряти? Адже це запеклі вороги англійців!

Із цим Іванна мусила погодитися. Так, Шотландія та Англія часто-густо воюють одна з одною, але шотландські лицарі, що їх супроводжують, цілковито віддані королю Річарду. І на це є вагомі підстави.

Вона розповіла Беренгарії, як сімнадцять років тому король шотландців Вільгельм Лев зухвало напав на англійські прикордонні замки в Нортумбрії, та його схопили лицарі короля Генріха Плантагенета. Вільгельма кинули в підземелля, примусивши визнати васальну залежність Шотландії від англійської корони, і шотландським лордам довелося з цим змиритися. Відтоді Генріхова влада поширилася на всю Британію, хоча в Шотландії досі ненавиділи англійців, насамперед королівських чиновників. А Річард, прийшовши до влади, звільнив Вільгельма Лева і позбавив Шотландію тягаря нав’язаних його батьком обов’язків, отримавши натомість десять тисяч золотих, що їх негайно було вкладено в підготовку походу на Палестину. Але не саме лише золото стало йому нагородою за мудре рішення: вдячні шотландці припинили набіги на північні землі Англії, дедалі частіше сини та доньки обох народів почали одружуватися, пожвавилася торгівля й багато хто з лицарів-шотландців, захоплених Річардовим благородством, дали обітницю королю-хрестоносцю та приєдналися до його походу.

– Бачте, принцесо, – підсумувала Іванна, – тепер ви самі розумієте, що воїни, які нас супроводжують, – люди віддані та звитяжні. І я сміливо на них покладаюся.

Беренгарія замислено стискала нагрудний хрест.

– Невже золото може замінити втрачені землі? Чи мудро вчинив король Річард, відмовившись від того, чим володів його батько?

«От тобі й маєш! Чи не осуджує наша скромниця свого нареченого?» – мимоволі всміхнулася Іванна.

Їй довелося пояснювати, що виконання обітниці звільнити Святу землю від влади язичників – завдання всього життя короля Річарда. А війна, надто в таких віддалених краях, коштує дорого. Її брат добре все зважив, перш ніж іти в похід, адже до перемоги ведуть не самі лише звитяга та мужність. Слід в усьому переважати ворога, а для цього потрібні обладунки, зброя, коні, провіант. І все це – найвищого ґатунку. Задля досягнення великої мети Річард, де тільки міг, здобував кошти, і десять тисяч золотих за звільнення шотландського короля – це лише дещиця з того, що було вкладено в підготовку війни з невірними. Чи чула принцеса Беренгарія про Саладінову десятину? Це податок, що його доводиться сплачувати всім Річардовим підданим, які не наважилися виступити з королем за звільнення Гробу Господнього. Крім того, канцлер Лошан знайшов іще один спосіб отримати гроші: по смерті короля Генріха ІІ було переглянуто діяльність чиновників колишнього уряду, і всі нечисті на руку, щоб уникнути покарання, мали внести за себе чималий викуп. Ці гроші теж примножили скарбницю хрестового походу. З лицарів, які, надихнувшись, узяли були на себе хрест, а потім малодушно відмовилися, брали відступні. І, звісно ж, – пожертви монастирів, добровільні внески купців і землевласників, гроші від продажу низки королівських маєтків.

Істинно, король Англії готовий був на все задля успіху походу. Якось Річард навіть пожартував, що продав би й Лондон, якби знайшов на нього покупця. Цей дотеп миттю підхопили його недоброзичливці, зокрема Філіп Французький. І хоча Філіп нині Річардів союзник і теж іде в Палестину, він воліє не витрачати грошей, а отримувати їх від короля Англії. Саме так він і вчинив, випросивши в Річарда частину кораблів на Сицилії.

– Я лише мигцем бачила Філіпа Французького, – замислено мовила Беренгарія. – Король Франції відпливав із Мессіни саме, коли мій корабель заходив у порт. Наші судна пройшли майже впритул, однак він навіть щирого кивка мені не подарував, а відразу відвернувся.

– Люба принцесо, – Іванна легенько доторкнулася до її плеча, – ви мусите зрозуміти, що Філіпові знадобиться чимало часу, щоб змиритися з вашим шлюбом. Адже заради вас Річард відмовився від руки його сестри Аліси.

«Краще б наша ніжна пташка й не намагалася з’ясувати подробиць тієї ганебної історії», – подумала Іванна.

Але Беренгарія несподівано запитала про інше. Ніяковіючи й не перестаючи накладати стібок за стібком, принцеса Наваррська поцікавилася: чи є правда в чутках, які дійшли до неї вже в Мессіні, – буцімто й сама Іванна дала відкоша королю Франції. Кажуть, він виявляв до неї знаки уваги, однак, урешті-решт, королева-вдова Сицилії попросила брата звільнити її від товариства французького монарха. Але ж Філіп Капетінг – удівець, Іванна – теж. Їхній шлюб міг би бути корисним для обох держав.

– Приємно чути, що ви, Беренгаріє, маєте свою думку щодо інтересів держав. – Іванна всміхнулася і глянула на дівчину з-понад келиха із джерельною водою, ледь підфарбованою вином. – Але річ у тому, що я вже колись вийшла була заміж із політичних міркувань. Дванадцятирічною мене відправили на Сицилію, і король Вільгельм здавався мені старезним дідом. А йому було лише двадцять сім – на рік більше, ніж зараз нам із вами. Адже вам, принцесо, двадцять шість, як і мені, так? Але Вільгельм був такий кремезний і галасливий, мав таку густу ій буйну бороду, що я – маленька пташечка із Пуату – боялася його, а часом і ненавиділа. Проте Вільгельм ставився до мене поблажливо, він терпляче очікував, коли я підросту й зможу виконувати свій подружній обов’язок. Він хотів, щоб я заприятелювала з його наложницями і вони навчили мене багато чого з того, що знадобилося нам із Вільгельмом, коли я стала його дружиною не лише на троні, а й на ложі.

– Годі! – відсахнулася Беренгарія. – Я не хочу цього чути.

«Так я і думала, – Іванна схилилася на саф’янове узголів’я канапи. – Монастирські безскоромниці таки вбили в голову цій дівчинці, що все, дотичне до плотських утіх, – гріховне. Бідний Річард! Він воїн, а муситиме панькатися з цією напівдитиною, вихованою черницями».

Утім Іванна, наче й не почувши вигуку принцеси, й далі розповідала про небіжчика-чоловіка, незважаючи на знічену та зашарілу Беренгарію.

– Із Вільгельмом мені добре велося, мене ніжили й пестили. І я дуже шанувала свого чоловіка. А те, що в нього були наложниці, як в усіх східних владик… Скажіть, любонько, де у світі чоловіки поводяться інакше?

– Але ж Річард… він зовсім не такий, – прошелестіла Беренгарія, ще нижче схиляючись над п’яльцями. – Королева Елеонора стверджувала, що його синові чужа свавільна чоловіча природа, він істинний лицар і християнин.

– Так воно і є. Вам пощастило, Беренгаріє…

– Я знаю, – задоволено усміхнулась принцеса. – Мені дістався найкращий чоловік, такий, якому можна сміливо довірити себе і свою честь. Інакше я нізащо не відмовилася б бути Христовою нареченою!

Так само шаріючись, Беренгарія розповіла, які жахливі звички були при дворі її батька, де під машкарою ґречності крилася звичайна брудна розпуста. Її батько та брат це заохочували, а мати, кастильська принцеса Санча, змушена була терпіти й мовчки коритися чоловікові.

Іванна випросталася.

– Отже, люба, ви розумієте, чому я відкинула Філіпові залицяння. Чутки про нього й мого брата Джеффрі… Ви розумієте, про що я? Ні? Але це не суттєво. Гірше те, що Філіп хитрий, безпринципний і немилосердний. Дехто називає його Ангелом, але хай боронить нас Пречиста Діва від таких ангелів! Коли він визнав для себе шлюб з юною Ізабеллою де Ено невигідним, то спробував розлучитися, закинувши, що вона не може подарувати йому спадкоємця. Але ж Ізабеллі тільки чотирнадцять! Нещасна дівчинка мусила одягнутися в руб’я, босоніж пішла від церкви до церкви, з міста в місто, благаючи Господа і простий люд заступитися за неї перед чоловіком. Це справило таке враження, що короля примусили повернути дружину. Через три роки вона народила йому спадкоємця – Людовіка, а ще через два роки віддала Богові душу під час пологів, народивши двох мертвих близнюків. І що ж Філіп? Він і хвилини не тужив за бідною Ізабеллою, хоча й намагався відкласти свою участь у поході – начебто через жалобу. Але навіть його піддані вбачають у смерті юної королеви знак Божий – Господь гнівається на Філіпа через те, що той не поспішає у Святу землю. Зрештою, всі намагання Капетінга відтермінувати похід обернулися проти нього самого. А яка насправді його скорбота, побачили всі, коли він, іще не скинувши жалобного вбрання по дружині, захопився у Везлі розкішною Джоанною де Шампер. О, нехай він хоч тричі був би королем Франції, я б нікому не побажала звернути на себе його увагу!

– А що сталося із Джоанною де Шампер?

Іванна мовчала. Чи варто про таке говорити з делікатною Беренгарією? Проте, чому б не розважитися, поки на морі штиль, а вони обидві нудять світом?

Почала вона здалеку. З кузиною Джоанною з роду де Шампер вони разом виховувалися при дворі Елеонори Аквітанської в Пуату і навіть дружили, попри те, що Джоанна на чотири роки молодша. Вона була цікавою та обдарованою дитиною, Іванна завжди залюбки з нею бавилася, вони разом музикували й улаштовували дрібні капості. Джоанну виховували в дусі цього куртуазного двору, де дами ледь не з материнським молоком отримували хист привертати до себе увагу. Значно пізніше, коли вже заміжня Джоанна вирушила з чоловіком на прощу, дорогою вони зупинилися в місті Везле. Згідно з планом походу, у цьому місті мали об’єднатися армії королів-хрестоносців. Там було занадто багато лицарів і замало дам, тому Джоанна стала прикрасою похідного двору Річарда. Особливо захоплювався кузиною англійського короля Філіп Французький, а Джоанна відповідала йому ґречною грайливістю.

Такі забавки, звісно, піднесені й чарівливі, але, коли Філіп привселюдно заявив, що Джоанна поступилася його пристрасному тиску, їхні стосунки всі почали сприймати зовсім інакше. Це загрожувало скандалом, і Річард поквапився затерти ту історію, відрядивши Джоанну та її чоловіка з особливою місією в Угорщину. А заодно натякнув Філіпу, що викличе того на поєдинок, якщо він не припинить зводити наклепи на його родичку. Закінчилося все тим, що Філіп більше ніде й ніколи не згадував леді Джоанну. Щойно ж зустрівся з нею, Іванною Сицилійською, почав поводитися точнісінько так, як колись з її кузиною. Невже після цього Півонія могла заохочувати його залицяння?

– Я думаю, король Філіп не наважився б вас образити, як образив даму де Шампер, – сказала Беренгарія, всиляючи тонку золоту нитку у вушко голки. – Він вочевидь мав інші наміри. Адже ви не просто родичка Плантагенетів – ви член могутнього роду! І у вас величезний посаг, не кажучи вже про те, що ви дочка, сестра і вдова королів.

Іванна рвучко підвелася, зробивши сповнений презирства жест. Край її вбрання мало не зачепив низько опущене обличчя майбутньої невістки.

– Милий Боже, Беренгаріє, чому ви не враховуєте бодай того, що жадібний і підлий Капетінг міг мені просто не сподобатися? Адже я вам казала, що вже раз виходила заміж в інтересах дому Плантагенетів. З мене досить. Щодо мого начебто величезного посагу і «вдовиної долі», то я віддала їх на потреби хрестового походу.

– Як це шляхетно! – захоплено вигукнула Беренгарія. – Самим лише цим вчинком можна заслужити царство небесне!

Вона побожно склала на грудях руки, але збуджена спогадами Іванна не дала принцесі поринути в молитву.

– А чи знаєте, що я вимагала в Річарда за цю допомогу? – виклично запитала жінка, і очі її потемнішали, мов штормове море. – Я віддала йому все, але за умови, що мене більше ніколи не змусять узяти шлюб задля інтересів держави. Я вийду заміж, коли захочу, і за того, кого оберу сама. І Річард мені заприсягнувся! Я купила в нього свою свободу!

Беренгарія дивилася на Іванну із щирим здивуванням, уражена її сміливістю. Півонія поставила умову братові-королю й вирвала в нього клятву? Наважилася на те, на що не мають права навіть принцеси? Утім, хіба й сама Беренгарія не відмовлялася від шлюбних пропозицій, мотивуючи це бажанням служити Христу? Але одна річ – довірити себе небесному нареченому, і зовсім інше… Ні, самій обирати чоловіка – це нечувано!

– Помолімося, люба сестро, – лише й спромоглася вимовити принцеса Наваррська, опускаючи на обличчя краєчок покривала.


Наступного дня нічого не змінилося – знову був штиль. Здавалося, стало ще спекотніше, і сховатися від цього пекла можна було лише в затінку безсило обвислих вітрил. Багато воїнів скористалися затишшям, щоб поплюскатися в морі. Беренгарію це так знітило, що вона майже не виходила зі своїх покоїв.

Іванна ж, навпаки, сміючись, спостерігала за чоловіками, які бовталися в морі. На Сицилії вона й сама часом купалася в блакитній воді затишних заток, а нині товариство їй складав лише шкіпер Пітер, котрий остаточно занепав духом і весь час повторював, що таке тривале безвітря до добра не доведе. Пожвавилася королева, коли помітила, що до їхнього юісьє від флагманського корабля пливе великий човен. Ще здалеку вона побачила серед веслувальників ставну постать у червоній туніці із золотими левами.

– Мої прекрасні дами! – вигукнув Річард, піднімаючись на борт і цілуючи руки сестрі та Беренгарії, яка поспіхом вибігла зі свого сховку. Руку нареченої король на мить затримав, пильно вдивляючись принцесі в обличчя, від чого та вмить зашарілася.

– Бачите, що коїться, любі дами? – Річард широким жестом обвів небосхил і нерухоме море. – Ані шерех, і кінця-краю цьому не видно. Але ж нині Страсний тиждень, і за кілька днів – світлий Великдень. Ось чому мій друг Гюберт Волтер, єпископ Солсбері, каже, що коли вже нам судилося зустріти Світле Воскресіння Христове далеко від берега, то й наше з Беренгарією вінчання теж відбудеться тут.

– Весілля посеред моря? – пробелькотіла принцеса, і її карі очі розширилися чи то від подиву, чи з переляку.

– Незвично, мила моя? Але хай там як, а на Святу землю я маю прибути не з нареченою, а з дружиною. Ваш батько буде незадоволений, якщо я зволікатиму з вінчанням, а, опинившись під Акрою, я перейматимусь зовсім іншим, далеким від шлюбних насолод.

– Але ж ви, королю, якщо мене не зраджує пам’ять, казали, що ми зупинимося на острові Крит? – здавалося, Беренгарія от-от зомліє.

Річард знов уважно глянув на неї, а потім узяв наречену під лікоть і схилився так низько, що чути його могла лише вона.

– Люба моя голубонько, рано чи пізно ми станемо чоловіком і дружиною. І чим швидше це станеться, тим менше плескатимуть язиками, що я везу в край язичників незайманку. Ви будете моєю королевою, і ніколи, присягаюсь усіма святими Англії, я не скривджу вас і не завдам вам шкоди. А ваша любов та молитви охоронятимуть мене в битвах. Відтепер я доручаю вам своє життя.

На очах Беренгарії з’явилися світлі сльози.

– Річарде, – вона вперше наважилася звернутися до нареченого на ім’я, – дорогий мій паладине! Я буду так вас кохати і молитися за вас, що, коли вам загрожуватиме небезпека, сама Пречиста Діва вдягне на вас свій покров!

Лише мить вони дивилися одне на одного – високий, убраний в яскраво-червоний стрій король, і його наречена – несмілива, зворушлива, але неймовірно чарівна через дивне світло, що спалахнуло в її величезних очах. Навіть напівчернече вбрання не псувало Беренгарію цієї миті.

Та коли Річард, підхопивши сестру під руку, відвів її вбік, зайшлося саме про вбрання принцеси Наваррської.

– Півоніє, я цілком покладаюся на тебе. Простеж, будь ласка, щоб майбутня королева мала вигляд, достойний дружини володаря чверті Європи.

Він підняв руку, відмовившись слухати, що Беренгарія не бажає в останні дні Великого посту одягати щось, крім грубої волосяниці.

– Сестро, з королями не сперечаються. І я знаю: ти переконалася в цьому на власному досвіді. Придумай щось, інакше я не позбудусь відчуття, ніби розбещую монашку. Ти помітила, як ця огидна волосяниця натирає шию моєї ніжної нареченої? Їй вочевидь боляче, а я…

– Ти теж неминуче завдаси їй болю, – усміхаючись, зауважила Іванна.

Річард спалахнув, але стримався й легенько вщипнув сестру за щоку.

– Не тобі про таке говороти, безсоромнице! Скажи краще, як ви на своєму юісьє уживаєтеся із шотландцями? Ви ними задоволені?

Іванна взялась нахвалювати шотландських паладинів, а надто – їхнього капітана, високого білявого Дроґо, красеня Осберта Оліфарда, і Річард пожартував: мовляв, схоже, цей каледонський рубайло сподобався їй значно більше за короля Франції, якому вона підсунула гарбуза.

Жарт Півонії не сподобався, і вона відвернулась, опустивши на обличчя серпанок, щоб Річард не помітив її зніяковіння.

Але король уже вдивлявся в обрій – тьмяний, покритий каламутним свинцевим маревом.

Як же йому кортіло почати справу всього свого життя! Скільки було докладено зусиль, скільки шаленої енергії та волі знадобилося, щоб зрушити з мертвої точки цю велетенську масу озброєних людей, які спілкуються різними мовами і по-різному мислять. А зараз доводиться бовтатися, мов поплавець у сільській калюжі, у той час, коли Філіп, який відплив раніше, вже напевно рубається з невірними. Але ж це його, Річарда Плантагенета, війна. І нехай там що меле Філіп, хоч як натякає, що за всіма законами війни саме йому належить бути головнокомандувачем у хрестоносців, бо, мовляв, Річард його васал,[82] – король Англії знав: лише він спроможний здолати сарацинів і зійтися у смертельному герці із самим султаном Саладіном.

Марево, яке помітив король, непокоїло і шкіпера Пітера. Поки Річард повертався на флагманське судно, Пітер ламав голову над тим, що ж віщує цей свинцевий горизонт. Штиль може протриматися ще кілька днів, а може піднести дуже неприємний сюрприз, до того ж зовсім скоро. Що ховається за обрієм, залежить тільки від вищих сил.

Але ніч минула спокійно. Лише під ранок повіяв легенький вітерець, і капітан, який пильнував майже всю ніч, негайно звелів команді готувати такелаж. Зарипіли блоки, матроси пожвавилися й вітали зміну погоди вигуками:

– Вітер! Вітер повернувся!

Невдовзі наповнилися косі латинські вітрила – уперше за тривалий час. Шкіпер поквапився на корму.

Здавалося, всі відчули полегшення. Але до цього дня радість зовсім не пасувала. Настала Страсна П’ятниця, коли пітьма спускається на землю і кожен християнин повинен подумки супроводжувати Христа в його стражданнях. Вітер дужчав, набираючи ходу, судна хилилися. Однак скрізь на палубах з’явилися священики й дячки. До них із трюмів піднімалися воїни й матроси, щоб здійснити Віа Круціс – обряд Хресного шляху, що становив чотирнадцять молитовних стоянок і відтворював мученицький шлях Спасителя від суду в Понтія Пілата аж до його поховання. Потім слід було схилитися перед Святим хрестом, який у цей день на знак скорботи закривали покривалом.


Після обряду Беренгарія, сповнена піднесеного хвилювання, зауважила, звертаючись до майбутньої зовиці:

– Схоже, наше весілля відбудеться таки не в морі!

Іванна почула в її голосі полегшення.

Щойно священики завершили, шкіпер Пітер поквапився на ніс корабля і, вдивляючись у туманну далечінь, надовго завмер біля різьбленої пташки, що вінчала форштевень. Від колишнього спокою на морі не залишилося й сліду. Судно то злітало над водою, то стрімко опускалося, форштевень розсікав хвилі, здіймаючи піну й бризки.

Вітер дедалі дужчав: спершу він був рівний, віяв із заходу, а до четвертої години дня повернув на північ і став поривчастим. Час від часу налітали шквали. Небо на заході спалахнуло похмурим вогнем, але навіть не це пекельне видовище тривожило шкіпера. З півночі, гасячи небо, насувалися хмари, з того боку вже клубочився суцільний морок. Збурення дужчало, хитавиця посилювалася, багато людей на кораблях уже потерпали від морської хвороби.

Пітер мимоволі лайнувся, згадавши нечисту силу. Гріх, звісно, у такий день, але стриматися він не зміг: судячи з того, як переміщалися сигнальні вогні, які запалили на щоглах через завчасну темряву, кораблі флотилії почали розходитися, порушуючи початкове розташування.

На флагманському нефі разом із Річардом стояв очільник тамплієрів Робер де Сабле – чудовий мореплавець і знавець морських маневрів. І якщо вже він дозволив, щоб кораблі розосередилися, отже, зрозумів, що цього ніяк не уникнути. Невдовзі будь-який зв’язок між кораблями обірветься, й шкіперам доведеться чинити на власний розсуд, на свій страх і ризик. Але він, Пітер із Брістоля, відповідає не лише за судно, вантаж і команду, а ще й за наречену та сестру короля!

Усе, що йому тепер залишалося, – стежити за вогнями флагмана, опустити вітрила, закріпити гафелі з гіками і тримати свій юісьє носом до хвилі.

Тепер шкіпер знав точно: буря неминуча, і після такого тривалого штилю й спеки вона буде неймовірно потужна. Тому він більше не лаявся, а хрипко наспівував собі під носа покаянні псалми вслід за голосами, що долинали з палуби.

У своєму покої в кормовій надбудові королева Іванна та принцеса Беренгарія палко молилися, час від часу скрикуючи й хапаючись за руки, коли судно злітало вгору, а потім стрімко провалювалося між двох хвиль, наче збиралося піти простісінько на дно.

На короткий час юісьє вирівнявся, й Іванна, щоб трохи розважити Беренгарію, розповіла про справжню причину шлюбу тієї з Річардом Англійським. Адже тут не вдалося уникнути розрахунку й таємної політичної гри. Річ у тому, що бабцею по матері Елеонори Аквітанської була Філіпа Тулузька, відтак Плантагенети мають вагоме право на графство Тулуза. Але щоб заявити це право, напавши на Тулузу, слід убезпечити південні кордони Анжуйських володінь. І цієї мети буде досягнуто, коли Річард і Беренгарія повінчаються, а Наварра стане природним союзником держави Плантагенетів…

Вона не закінчила свою розповідь, бо із жахом відчула, що до горла підступає нудота. Пречиста Діво, коли ж закінчиться та мука!

Насправді, це був лише початок. Знову й знов юісьє злітав і падав у безодню, буря кидала ним, як скалкою, настил під ногами ходив ходором. Але найгіршим за все була непевність. Що діється на палубі? Наскільки все це є небезпечним?

Урешті-решт, Іванна наважилася залишити покій і розпитати в шкіпера, однак біля виходу її перестрів шотландець Осберт.

– І не думайте виходити, мадам! – закричав він, вельми нечемно обхопивши королеву за талію. І саме вчасно – інакше гігантська хвиля, що вже нависла була над бортом, змила б сестру короля в море. Наступної миті стихія лавиною пронеслась по палубі, змітаючи все у себе на шляху.

Іванна, відчайдушно скрикнувши, вчепилася в лицаря, обоє втратили рівновагу й покотилися вниз сходнями на нижню палубу. Згори на них обрушилися потоки солоної води, але Осберт міцно стиснув королеву. У цей час налетів новий шквал, і потужний град затарабанив по мокрих дошках палуби і дахах надбудов.

Іванна спробувала звестися.

– Повертайтеся негайно, ваша величносте! – закричав шотландський лицар, громовим голосом перекриваючи ревище бурі. І він, й Іванна змокли вщент. – Повертайтеся! Корабель надійний, він і не таке витримає, а ви через власну легковажність мало не вирушили риб годувати!

Королева змушена була скоритися. Вона повернулася в пів’ют, що нагадував поле бою. Серед розкиданого знаряддя для шиття й розкроєної тканини, голосно стогнучи, ницьма лежали служниці, швачки й Річардова наречена. Для морської стихії не має значення, знатний ти пан чи прислуга. Гребені хвиль часом злітали так високо, що клоччя піни сягали вікон їхнього покою.

Ніхто не помітив, як настав день. Однак навколо досі панував морок, а корабель, що перетворився на іграшку для хвиль, летів у невідомому напрямку, здригаючись до кілевого бруса.

На мить в Іванни затьмарилася свідомість – це було чи то запаморочення, чи короткий сон через страшенну втому. Але корабель знову перехнябився, її тіло покотилося по палубному настилу, і вона прийшла до тями.

Просто перед нею, вчепившись у різьблений стовпчик ложа, навколішках стояла Беренгарія. Іванна вразилася: навіть серед цього клекотливого пекла принцеса Наваррська примудрялася молитися. Очі її було спрямовано у височінь, губи беззвучно ворушилися.

Нарешті вони зустрілися поглядами, і Беренгарія допомогла Іванні міцно стати на ноги.

– Це я в усьому винна! – скорботно промовила принцеса. – Я так боялася першої шлюбної ночі, що молила небо відтермінувати наше з Річардом весілля… А тепер ми всі неодмінно загинемо, і мій коханий не зможе виконати своєї обітниці! Я відчуваю, що горітиму за це у геєні вогненній!..

– Замовкніть, Беренгаріє! – обурено вигукнула королева Іванна. – Невже небу більше нема чого робити, крім як дослухатися до молитов у смерть переляканої незайманки?

– Не блюзніть, Півоніє! – відсахнулась принцеса, випустивши руку Іванни.

Та хилитнулася й із силою вдарилася головою об стійку ложа.

Біль був такий різкий, що Іванна, яка вважала себе сильною та мужньою, несподівано розплакалася, мов дитина. Беренгарія кинулася до неї, щоб утішити, і королева раптом, заходячись, уткнулася в її коліна й почала бурмотіти, що не хоче вмирати, і як же це страшно – раптом померти…

Натомість принцеса взялася її переконувати, що смерть – це лише перехід до іншого життя, справжнього, задля якого й приходить у сповнений гріха світ людина, – щоб зневажити всі спокуси, а потім піти туди, де все інакше, і де на неї чекають ті, кого вона любила в цьому світі. Але не завчені слова – бо ніхто не знає, що чекає на нього по той бік, – а сам голос Беренгарії та чиста віра, що в ньому лунала, заспокоїли Іванну. Страх відійшов, і вона знову стала сама собою…

Усе рано чи пізно закінчується, тож багато годин по тому на порозі їхнього покою з’явився Осберт Оліфард. Його одяг був мокрий і подертий на шмаття, біляве волосся злиплося від солі, на вилиці кровила подряпина. Але королеві-вдові Сицилії він навіть такий здався прекрасним, надійним і сповненим внутрішнього спокою. Вона простягла до нього руки, немов хотіла обійняти.

– Що скажете, Осберте? – жалісно промовила Іванна.

– Схоже, мадам, буря минає.

Він без жодних церемоній опустився на палубний настил біля королеви, яка сиділа на килимі, і розповів про те, як вітер та хвилі дві доби несли їхній корабель, весь час змінюючи напрямок, і як безслідно зникли за горизонтом решта суден флотилії Річарда. Буря зламала одну щоглу, трюм на третину залило водою, і юісьє значно осів, але навіть це не біда порівняно з тим, що за борт змило половину судової команди і шотландські лицарі змушені були весь час виконувати роботу простих матросів. Шкіпер Пітер, однак, довів, що знає, як провести судно крізь бурю, і ось – вони врятовані!

– Який сьогодні день? – запитала в шотландця принцеса, яка теж слухала його розповідь.

– Тільки Бог це знає, – зітнув плечима Осберт і несподівано простягнув руку, відводячи з обличчя Іванни пасмо неприбраного волосся. У цьому дотику було більше почуттів, ніж у дюжині найсолодших кансон.

– Хай там як, а ми повинні подякувати Господу за наш порятунок! – склавши долоні на грудях, промовила Беренгарія. По її обличчю котилися сльози щастя.

Але, схоже, проголошувати вдячні молитви було ще зарано.

Корабель неквапно йшов у густому білому мареві туману. Лише далеко вгорі мерехтіла непевна пляма сонця. Не маючи змоги визначити, де вони зараз перебувають, шкіпер наказав сурмити в роги й калатати в корабельні дзвони, сподіваючись, що їх хтось почує. Не могла ж буря розметати величезну армаду аж так, щоб поблизу не було жодного судна!

Але так воно й сталося. Туман поволі розсіювався. Цілий день вони йшли за вітром, не бачачи на обрії жоднісінького вітрила. Ніч була спокійна, лише морська поверхня досі мертво брижилася. А вдосвіта матрос, якого послали на щоглу, повідомив, що на горизонті – земля. Усі вибігли на палубу, навіть жінки, загортаючись на ходу в покривала.

Першою обриси берегів упізнала Іванна.

– Сили небесні – це Кіпр! – перехрестившись, вигукнула вона.

Беренгарія мовчки стежила, як королева радиться зі шкіпером і лицарями. До принцеси Іванна повернулася похмурою.

– Що сталося, люба? – запитала Беренгарія.

– Шкіпер Пітер каже, що через пошкодження ми не зможемо плисти далі: доведеться пристати до берегів Кіпру.

– Хіба нам не пощастило, що неподалік виявилася земля? – усміхнулася Беренгарія, вдивляючись у блакитні обриси гір і темні кучеряві плями хащ на узбережжі. Морська стихія, що й досі не вгамувалася, лякала принцесу значно більше, ніж незнайомий суходіл.

Іванна досі була насуплена. Вилиці загострилися, голос зривався.

– За словами нашого шкіпера, Господь послав нам землю саме вчасно, бо корпус судна розхитаний, скрепи розійшлися, а вода в трюмі прибуває далі. Наш юісьє став нестійкий і може перекинутися навіть при невеличкому штормі. Якби море було спокійне… але, на жаль, це не так. Тому нам доведеться стати на якір в якійсь кіпрській затоці, а далі…

Іванна глитнула, наче в неї пересохло в горлі. Але Беренгарія і тепер дивилася на неї запитально, тому королева мусила дещо пояснити. Вони змушені причалити на Кіпрі, і лише Бог знає, скільки часу піде на те, щоб полагодити судно. Проте місцем збору армади Річард призначив острів Крит. Нікому й на думку не спаде, що корабель із сестрою та нареченою короля могло занести так далеко на захід.

– Ми й тут можемо попросити про пристановище! – Беренгарія і далі вдивлялася в берег, що наближався. Уже було видно жовті скелі, маленьку гавань із десятком суден, які стояли біля причалу на рейді. Вище тулилися будівлі невеличкого містечка, над якими височіла мініатюрна фортечка з прапором, що майорів над сторожовою вежею.

– Скоро ми будемо в безпеці, Півоніє, – усміхнулася принцеса. – Що вас так непокоїть, люба? Хіба Кіпр не християнська земля? Ніхто не наважиться завдати шкоди кораблю, що перебуває під покровительством короля-хрестоносця.

Іванна, почувши це, коротко й невесело посміхнулася.

– Безперечно, християнська. Але нині нею править Ісаак Комнін, а ця людина… Він не правитель, а відвертий негідник!

І вона розповіла принцесі, що теперішній правитель Кіпру, Ісаак, зі знатного ромейського роду Комнінів, хоча й був ріднею імператорів Константинополя, однак сім років тому захопив владу над Кіпром і відмовився коритися столиці імперії. Загарбаний острів він назвав своєю власністю, призначивши самозваного патріарха, котрий, за наказом Ісаака, коронував його як імператора. Константинополю це, звісно, не сподобалося, і ромеї відрядили на острів флот. Тоді хитрий і далекоглядний Ісаак звернувся до короля Сицилії, адже ця держава змагалася з ромеями на морі. І Вільгельм, нині покійний чоловік Іванни, допоміг Ісааку Комніну відбитися. Відтоді ромеї вже не намагалися повалити самопроголошеного імператора.

Беренгарія найменше переймалася тим, що ромейські схизматики, які впали в єресь, втратили одне зі своїх володінь.

– Думаю, з Божою поміччю все владнається, – вона знову звела очі до неба. – Та й чи варто хвилюватися, якщо цей Ісаак Комнін – ваш союзник? Він залюбки нам допоможе.

Іванна відповіла не відразу.

– О ні, – нарешті мовила вона. – Відтоді багато що змінилося, і мій нещасний чоловік не раз пошкодував про те, що допоміг цьому мерзотнику утвердитися на Кіпрі. Адже він зговорився із Саладіном, в усьому підтримує невірних, торгує з ними, а його судна грабують і топлять кораблі прочан-християн. Ісаак Комнін – брудний розбійник. І нехай боронить нас Пресвята Діва, якщо він довідається, що в його руках опинилися сестра й наречена короля-хрестоносця!

Беренгарія мовчки перехрестилася.

Уже видно було зубці на парапеті фортеці, її стіни повторювали берегову лінію. Корабель наближався до гавані, а на його палубі панувала напружена мовчанка. Лицарі, змучені боротьбою зі стихією, стежили за гуртом вершників, що з’явився біля причалу. Вони махали руками і щось викрикували, мабуть, вимагали, щоб юісьє підпливав до них.

Уже в бухті Іванна звеліла шкіперу в жодному разі не наближатися до них і стати на якір на чималій відстані від берега. Потім запитала в нього, чи можливо залатати пробоїни й зміцнити опалубку, не висаджуючися на сушу, та, почувши заперечливу відповідь і порадившись із лицарями, вирішила відрядити до правителя острова депутацію з кількох осіб із проханням про допомогу.

Невдовзі посланці відбули, але на березі їх відразу оточили й повели до фортеці. Потім до корабля на човнах підпливли місцеві мешканці, пропонуючи свої товари – свіжу рибу, помаранчі, солодке кіпрське вино. Почалася торгівля, лицарі та матроси перебалакувалися з кіпріотами, і напруженість на борту поволі спала. Зі слів кіпріотів з’ясувалося, що ця затока називається Акротірі, а місто на березі – Лімасолом, хоча ромеї називають його Неаполісом. Імператор зараз від’їхав, але до нього вже послано гінців, щоб сповістити про прибуття великого чужоземного корабля.

Залишалося дочекатися, коли повернуться ті, що зійшли на берег. Однак настала ніч, а від них – жодної звістки. Вода в трюмах, хоч і повільно, але таки прибувала, і шкіпер із рештками команди робили все, що могли. Решта озброїлися й по черзі чатували на горішній палубі кормової надбудови, вдивляючись в узбережжя і гадаючи, коли ж надійде відповідь від самозваного імператора.

Відповідь надійшла зранку. Ледве сонячне проміння торкнулося навколишніх узвиш, на вежах фортеці з’явилася моторошна прикраса – настромлені на списи голови лицарів-посланців.

– Саме цього я і боялася, – скорботно мовила Іванна. І, обернувшись до своїх людей, звеліла готуватися до оборони.

– Якщо ми, звісно, не підемо на дно, так і не побачивши ворога! – похмуро зауважив шкіпер Пітер, дивлячись на осілу корму.

І знову сплюнув із безсилої люті. Цього разу – у воду.

Принцеса Беренгарія беззвучно стала навколішки. Хтозна, про що вона тоді молилася…

Розділ 8

Квітень, Мала Азія

Як порожньо на душі, коли помирає любов!..

Нічого, крім самотності й холоду. Немає глибоких і свіжих почуттів, радості й болю, немає непогамовного тремтіння в серці. Усе довкола стає сірим, невиразним, сповненим туги і байдужості…

Із цими думками Джоанна де Рінель, леді Незербі, їхала безлюдними дорогами ворожого Конійського султанату. Зовні вона була спокійна, але всі, хто бодай трохи її знав, розуміли: леді геть кепсько. Де й поділися її жвавість і безпечність, спрага за новими враженнями, уміння радіти з будь-якої дурнички, з нових місць та людей, в усьому знаходити щось цікаве і вкрай захопливе.

Щоправда, й місцевість цьому не сприяла. Невеличкий загін рухався бездоріжжям. Пил, тонкий і всюдисущий, мов борошно, пісок кольору охри, висхлі гирла річок, де-не-де хирлявий колючий чагарник, на обрії – сині тіні далеких гір. І повсякчасна загроза наразитися на загін газизів,[83] котрі не кращі за деяких розбійників, а часом іще гірші.

Очільник загону Мартін наполіг рухатися лише вночі. Ніхто не заперечував – попутники одностайно визнали лицаря за свого очільника. Навіть сер Обрі, попри свою впертість. Поважний лорд узагалі стушувався – чи тому, що його при всіх принизила рідна дружина, чи тому, що він усіх завів у халепу. Обрі замкнувся в собі, а часом, коли дорога була геть погана, він, не ремствуючи, допомагав вести під вуздечку в’ючних мулів.

Із міркувань безпеки Мартін висилав на розвідку Сабіра: той гнав уперед свою легконогу кобилку, і, поки попутники бачили його завмерлий на якійсь височині силует, вони могли сміливо просуватися далі. Очікуючи на загін, Сабір оглядав околиці, а потім знову пришпорював коняку.

Іноді замість нього вирушав Ейрік. Тоді білява худенька Санніва так переживала, що, коли її руде одоробло затримувалося трошки довше, починала плакати. Трясучись біля неї на мулі, капітан Дроґо докоряв служниці: нащо марно лити сльози, якщо нічого не сталося. Так і біду можна накликати.

Санніва лякалася й нажахано затискала долонькою рота, сльози враз висихали.

Дроґо було поранено в стегно, але він не скаржився, тримався мужньо, не нарікав навіть на трясьбу, казав, що все з нього, як з гусака вода. Однак, спішившись, капітан сильно накульгував на поранену ногу і, часом, не міг стримати болісного зойку.

– Месіре д’Ане, чи довго нам іще їхати цими пекельними землями? – цікавився він.

Мартін пояснював: загін мусить іти на захід доти, доки не потрапить у ромейські володіння. Але що ближче до них, то сильніша загроза напоротися на газизів, які тиняються на дальніх околицях Конійського султанату. Якщо це раптом станеться, історія з «вивідними» здасться їм дитячою забавкою. Бо газизи нападають на мандрівників не за наказом чи з вигоди, а через ненависть до іновірців. Ось чому загін мусить валандатися поночі бездоріжжям.

У передранні вони зупинилися в якійсь відлюдній низовині, де можна було облаштувати денну стоянку. Полювали теж удосвіта. Дичини не бракувало – тутешні неполохані газелі з антилопами підпускали людину на відстань стріли. Удень можна було сміливо розкласти багаття і зготувати їжу. Коли сутеніло – знову в путь.

Дроґо почав був бурчати, що краще б їм повернутися караванним шляхом у Дорілею, але марно. Тому він охолов і більше не ставив запитань. Натомість Мартін цілком свідомо обрав найважчу й найнебезпечнішу дорогу і зараз, на власний страх і ризик, віддалявся від торговельних шляхів у відлюдну глушину. Якщо поталанить, в очах сестри Вільяма де Шампера він знову буде рятівником і зможе знову поводитися як галантний лицар, зачарований її принадами.

Леді Джоанна не переймалася знегодами їхнього шляху: цілком занурилася у свої думки, а її душу сповнила туга й гіркота розчарування. Досі їй і на думку не спадало, яке це страшенне потрясіння: усвідомити, що вся її любов, усі надії на щастя розвіялися й щезли за порожнім обрієм. Так пекучий вітер женеться безплідною землею і відносить за пагорби висхлі кулі перекотиполя…

О, вона завжди пам’ятатиме, як це починалося: під час змагань лицар в осяйних обладунках ставив на дибки могутнього білого коня, торжествуючи, переможним жестом здіймав спис, а тоді вже клав до її ніг вінець королеви турніру, найпрекраснішої дами. Це бачили тисячі людей, і її батько щасливо всміхався, тішачись із радості своєї дочки.

Її батько! Артур де Шампер, гронвудський барон, лорд Малмсбері, кузен короля Генріха ІІ! Для Джоанни він був найближчою людиною, ідеалом чоловіка й лицаря. Навіть із роками лорд Артур залишався привабливим і чарівливим. Подейкували, що Джоанна на нього схожа. Але, здається, перебільшували. Насправді, на батька був схожий лише один з її братів – Гай, однак дещо від лорда Артура взяла й вона: чудове темне волосся, граційну легку ходу, сприйняття музики й поезії. Артур де Шампер дуже любив дочку і на різдвяний турнір у Вінчестері з усіх дітей узяв лише її.

А в Малмсбері вона повернулася вже як дружина лицаря Обрі де Рінеля.

– Хіба міг я відмовити закоханим? – виголосив сер Артур дружині. – Адже свого часу і я домагався на турнірі твоєї руки. І ось тепер, так само, як і ми, наша Джоанна знайшла своє щастя з Обрі!

Леді Мілдред де Шампер була практичною жінкою, тому відразу почала ставити запитання. Чи достойного роду її зять Обрі? Який у нього статок? Чи гідний він сім’ї, близької до королівського дому?

Джоанна образилася. Чому така недовіра? Хіба не досить того, що її Обрі – лицар, отже, має право взяти її за дружину? Так, де Рінелі з Нортумберленду не надто багаті, але її чоловік має ім’я і він її любить! А успіх шлюбу цілком гарантуватиме її посаг – замок Незербі з навколишніми землями.

Ні, вона не могла зрозуміти своєї матері, яку так обурило раптове рішення лорда Артура, що вона на кілька місяців покинула чоловіка, виїхавши в обитель Святої Гільди, де за настоятельку була її дочка Елеонора, старша Джоаннина сестра.

Та настав час, і Джоанна сама збагнула: її шлюб не такий уже й ідеальний. Навіть не тому, що чоловікові зброєносці були схожі на бандитів і люди з Незербі просто вигнали їх із маєтку, знехтувавши обуренням Обрі. Йдеться також не про те, що Обрі часом брутально осікав дружину на подружньому ложі:

– Джоанно, тримайте себе в руках! Таке собі може дозволити хіба що дівка з таверни, а не шляхетна пані!

Обрі був старший на кілька років, і Джоанна розгублювалася, вважала, що з нею щось не те, якщо її чоловік дорікає за бажання ласки, за пристрасність і нестримність, коли вона божеволіла під час любовних ігор. Це впливало на Обрі як відро крижаної води, його жадання згасало, і він відсовувався від Джоанни. А вона, присоромлена й пригнічена, устидалась того, що в ній жило й потребувало виходу, – того, на що її чоловік зневажливо казав: «розбещеність».

Зрештою вона почала себе обмежувати. Покаялася духівнику про такого собі біса, що в ній живе й доводить її до знетями. Але кохання до Обрі не вивітрилося – вона була міцно прив’язана до свого красивого лицаря-чоловіка. Вони мали вигляд цілком щасливого подружжя. Доти, доки не лише сама Джоанна, а й решта почали примічати скнарість сера Обрі.

Першою це відчула челядь у Незербі. Прості люди завжди все бачать і знають, й обговорювати вчинки панів їм не заборониш. Можна лише гадати, про що говорили в конюшнях і на кухні, в генделиках за чаркою елю й вечорами у внутрішніх двориках замку після того, як сер Обрі скоротив кошти на утримання слуг, не надавав їм більше нового одягу, коли зношувався старий, і перестав дарувати різдвяні та великодні подарунки. А в родині де Шамперів завжди дбали про слуг, це було доброю традицією. Натомість челядь віддячувала панам відданістю!

Про нового лорда почали говорити неприязно, і Джоанна мусила втрутитися, щоб приборкати занадто гострих на язик. Сама ж вона наївно вважала, що розуміє причину такої скнарості: чоловік її належить до родовитої, але багатодітної та зубожілої родини, у якій рахують кожен пенні. І якщо він заощаджує, то лише тому, що хоче трохи допомогти своїм родичам із півночі.

Лорд Артур де Шампер уряди-годи заїжджав у Незербі – навідати дочку. До зятя він ставився цілком дружньо. Коли батько й мати Джоанни, врешті-решт, помирилися, приїжджати почала і леді Мілдред, яка більше не показувала свого невдоволення зятем. Утім, повз її чіпкий погляд не промайнуло й те, що, попри солідну виручку на Гронвудському ярмарку, челядь у замку і надалі ходила в дранті, напівголодна, а серед убрання Джоанни не було жодної обновки. І чого б це чоловікові не потішити юну дружину після вдалих кінських торгів? Собі ж бо він придбав кований золотий ланцюг із самоцвітами й розкішний пасок із набором срібних із позолотою пластин!

Джоанна виправдовувалася: лорд мусить мати величний вигляд, а їй поки що не бракує вбрання з посагу. Решту заробітку Обрі віддав у Нортумберленд, щоб відшкодувати родині витрати за його участь у турнірах. Вона вважала це шляхетним учинком і цілком підтримувала чоловіка.

– Бог із вами, – зітхала леді Мілдред. – Ти заміжня жінка, крихітко Джоан, і мені достатньо одного: знати, що ти щаслива. Та все ж я прихопила із собою штуку тонкого фламандського сукна, щоб ти могла приїхати до нас на Різдво в новому вбранні…


Спогади леді Джоанни перервав голос лицаря-госпітальєра. Привал!

Уже майже світало, загону потрібно було перепочити й набратися сил, перш ніж знову вирушити в путь під темним нічним небом, усіяним незнайомими зірками.

Проте молодій леді здалося, що цього разу лицар обрав не найкраще місце для відпочинку – голий схил, усипаний уламками скель. Поблизу – ні джерела, ні водойми, а питний запас у бурдюках, що їх везли із собою, вже майже вичерпано.

Але Джоанна не нарікала, хоча в її волоссі було повнісінько піску, а тіло свербіло від поту й пилу. Доводилося терпіти, якщо вже вони цілком довірилися цим людям. Чи могло спасти на думку їй, благородній дамі, котра вирушала в дорогу як принцеса – зі свитою, слугами, охороною, кухарем і пажем, – що доведеться спати на голому камінні й мріяти про зайве горнятко води, щоб помити обличчя та руки?

Нижчим за її гідність є висловлювати претензії тому, кому зобов’язана свободою, честю й самим життям. Навіть Обрі не нарікає, хоч у звичних для нього умовах і менші незручності ладні були позбавити його рівноваги. Він мовчазний, стриманий, і в нього досі ображене обличчя – вочевидь, не може пробачити їй ляпаса. Ну й добре – так навіть спокійніше. Але ж, Пречиста Діво, як вони далі житимуть разом?!

Від цих думок у душі в неї знову спорожніло. Джоанна спробувала влягтися зручніше на своїй нестерпно твердій постелі з двох попон і її власного плаща, аж раптом почула бурчання камеристки Ґодіт. Вона вмощувалася біля пані, ремствуючи: цілісіньку ніч доводиться трястися в сідлі, а потім намагатися заснути під пекучим сонцем.

Несподівано Ґодіт промовила:

– А чи помітили ви, міледі, що лицар Мартін д’Ане, наш рятівник, не зводить із вас очей?

– Ти вже якось казала, що його погляд не схожий на погляд лицаря-монаха, який дав святі обітниці. Мабуть, його зачаровує вигляд вимордуваної дами в запорошеному одязі і з давно невмиваним обличчям.

Ґодіт пропустила посміх повз вуха.

– А він, скажу я вам, міледі, на диво вродливий. Госпітальєр! І як на мене, просто привабливий чоловік. Скільки живу, а такого ще не бачила, нехай простить мені Господь ці гріховні думки! Ваш брат Генрі теж хоч куди, але він і близько не такий гарний, як сер Мартін. Що скажете, міледі?

– До чого ти ведеш, Ґодіт?

Ледь піднявшись, служниця по-материнськи погладила волосся своєї пані.

– До того, що хай там скільки увивалося довкола вас гожих молодих лицарів, хоч скільки б патякали плетуни, ви завжди зберігали вірність своєму корисливому чоловікові. Ви добропорядна, міледі, от тільки сер Обрі давно заслуговує на те, щоб йому наставили роги.

– Припини, Ґодіт! Що б моя матінка на таке сказала?

– Ваша матінка приставила мене до вас, коли ви були ще зовсім дитям. Навіть незважаючи на те, що мій дід Горса завжди ворогував із лордами з Гронвуду. І вже якщо леді Мілдред доручила мені супроводжувати вас в далекі краї – вона вірить мені й знає: що б я не радила, це не піде вам на шкоду.

Джоанна промовчала. Їй траплялося чимало такого вислуховувати, коли стало зрозуміло, і не лише для неї, що з її шлюбом не все так добре. Минуло сім років, а вона так і не могла завагітніти й народити дитину…

Леді Незербі ніколи й нікому не розповідала, як рідко й неохоче сер Обрі виконує свій подружній обов’язок. Він постійно знаходив причини уникнути цього: утома, піст, церковні свята та мало чого ще… Він завжди був серйозним та стриманим, і Джоанна вважала, що мусить поважати його чесноти.

А вона… Їй доводилося вгамовувати в собі гріховні плотські пориви, а під час їхньої нечастої та короткої близькості Джоанна всіляко стримувалася від тієї несамовитої сили, що нуртувала в її крові. З часом вона просто звикла засинати в чоловіка при боці, без пестощів і поцілунків, що їх спершу так прагнула. Зрештою, це теж було приємно, а зимовими ночами теплó його великого тіла зігрівало її.

Лише в одному Джоанна почувалася обкраденою: вона, єдина з роду де Шамперів, була досі неплідна. Страшна ганьба, годі й уявити!

Якось мати спробувала завести про це мову, але Джоанна спалахнула, розгнівалася, і леді Мілдред більше не втручалася у взаємини дочки з чоловіком. Баронеса прагнула лише одного – щоб її дитя було щасливим, і задля цього ладна була на все. Навіть коли вже й сам лорд Артур почав розчаровуватися у своєму зятеві і їхні стосунки стали напруженими.

Та Джоанна не втрачала надії, що рано чи пізно Господь подарує їй дитинку, і вона теж пізнає сімейне щастя. Вона змирилися з чоловіковою скнарістю, з його заїдливою та дріб’язковою вдачею, з його бурхливою нестриманістю. Адже це був її вибір, навіщо тепер нарікати й гнівити небо? Їм з Обрі випадали й хороші дні: обоє любили коней, їхня конюшня була однією з найкращих у Східній Англії, вони разом об’їжджали своїх улюбленців, зводили жеребців із кобилами, стежили за приплодом, виставляти дворічок і трирічок на торги.

Але й тут виникла червоточина: Джоанну глибоко засмутило, що чоловік, за прикладом лорда Артура, відмовився щороку надавати частину незербійських коней на потреби ордену Храму.

– Ці храмники й так присмокталися, мов п’явки, скрізь вони! Їхні статки зростають із року в рік, і я їм не сприятиму, – заявив сер Обрі дружині.

– Але ж вони оберігають Святу землю від невірних! – заперечила Джоанна. – І мій брат б’ється в їхніх лавах. Допомагаючи ордену і Єрусалимському королівству, ми служимо святій справі!

– Єрусалимське королівство занадто далеко, – відмахувався Обрі. – А мої родичі воюють на кордоні із шотландцями. Краще вже я їм надішлю частку від виручки з майбутніх торгів!

Як слухняна дружина, Джоанна не заперечувала. Однак обурення в її душі зростало. Вона почала дратуватися, сваритися, і їй знову й знов доводилося вибачатися. Добре, що Обрі був незлопам’ятний і швидко все забував. Та й не наважився б він покарати дружину в замку, де вся челядь і охорона на її боці. Вона була вроджена де Шампер, член однієї з наймогутніших сімей Східної Англії, з нею рахувалися, і Джоанна дедалі частіше змушена була обороняти чоловіка, коли йому дорікали скнарістю. Щедрість була однією з головних лицарських чеснот, а скупість і пожадливість – властиві лише торгашам. Обрі не жертвував на церкву, не роздавав милостині жебракам, і на столі в нього завжди було вбого, мов у ченця-постувальника.

Урешті-решт, сусіди перестали відвідувати Незербі, та й Джоанну з Обрі вже не кликали на свята й бенкети. Вони жили відлюдкувато й скромно, виїжджаючи зі свого маєтку лише на Різдво та Великдень до старших де Шамперів. Але й там Обрі не був бажаним гостем, і, зрозумівши це, відмовився навіть від тих поодиноких візитів. Заборонити їздити дружині він не міг, ризикуючи остаточно розірвати стосунки зі знатною ріднею.

Якось, коли Джоанна гостювала в батьківському замку, тато запитав, чи щасливий у неї шлюб.

– Авжеж! – гордо відповіла вона. – Я люблю свого чоловіка.

– Але один із ґречних законів стверджує: «У садку скупості квітка любові в’яне».

– Ох, ці вже мені ґречні закони! – безтурботно розсміялася дочка лорда Артура. – Я так давно не бачила дворів, де ці закони чинні, що й не думаю про такі дрібнички.

– Справді, ти живеш, як у в’язниці, дитя моє, – зітхнув батько. – Але, гадаю, ви з Обрі не відмовитеся відвідати в Лондоні коронацію нашого нового правителя Річарда?

Неможливо проґавити таку подію – це був обов’язок сера Обрі як васала. Більше того, чоловіка Джоанни приваблювала перспектива, що його буде представлено новому королю, тож задля такої оказії він навіть трусонув гаманцем на обновки.

Але саме в Лондоні у Джоанни з чоловіком спалахнула перша сварка.

Під час їхнього перебування в столиці в дім, винайнятий на період коронаційних святкувань, прийшов якийсь обдертий горопаха, назвавшись рідним братом Обрі. Однак лорд його не визнав і наказав слугам гнати геть. Усупереч його волі, Джоанна звеліла наздогнати незнайомця й таємно від чоловіка нагодувала та докладно про все розпитала.

Чому вона порушила волю сера Обрі? Неможливо було не помітити зовнішньої схожості незнайомця з її чоловіком: ті ж риси обличчя, таке ж світле пряме волосся, та ж нортумберлендська говірка, якої і сам Обрі не зміг позбутися за роки життя в Східній Англії.

Останні сумніви розвіяла розмова з чужинцем. Нортумберлендець знав безліч подробиць із життя її чоловіка і, зрештою, розповів, як той покинув їхній старий родовий маєток і сім’я більше нічого про нього не чула.

Джоанну це вразило в самісіньке серце. Отже, сім’я Обрі не отримувала від нього допомоги? Як так, адже чоловік весь час надсилав їм і гроші, і крам, переганяв на північ найкращих коней. Брат Обрі лише руками розвів. Мало що могло статися? Може, винні грабіжники – на шляхах досі неспокійно, а може, леді неправильно зрозуміла чоловіка. Хоча, слід визнати, Обрі завжди вирізнявся скнарістю…

Це було гидко! У Джоанни вперше спалахнула відраза до чоловіка. Але коли вона зажадала від нього пояснень, Обрі оскаженів і сказав, що не збирається ні в чому перед нею звітуватися, якщо вона довіряє не йому, а якомусь пройдисвітові. Мовляв, їм нема про що говорити, коли вона безпідставно підозрює його в брехні!

Джоанна вдала, що слова Обрі цілком її переконали. Крім того, вона ще не готова була визнати свою помилку в людині, яку обрала собі за чоловіка.

Тим часом, на урочистих святкуваннях із приводу коронації Річарда, Обрі знову відзначився на турнірі в кіннотних сутичках зі списами. Король привітав його з перемогою та поцікавився, чи має намір такий видатний боєць воювати за Святу землю. Обрі, ввічливо вибачаючись, заявив, що в них із дружиною інші плани: за шість років шлюбу небо не подарувало їм спадкоємця, тому вони збираються на прощу по святих місцях. Вони вже побували у Волсінгемі, відвідали гробницю Святого Томаса в Кентербері, а зараз готові вирушити до Сантьяго-де-Компостела, в Іспанію.

– Але що може бути благоснішим для Господа, ніж війна з невірними? – щиро здивувався Річард.

Та Обрі був непохитний. Правда, довідавшись, що в такому разі він, як і всі інші, хто відмовився від участі в поході, муситиме сплачувати в скарбницю Саладінову десятину, лорд замислився. Але таки знайшов спосіб уникнути поборів, публічно оголосивши: вони з дружиною вирушать молитися за народження спадкоємця в монастирі, зведені на шляху хрестоносного війська. І якщо їхні молитви не подіють, він так само візьме хрест і приєднається до війська короля Річарда.

Це був лише маневр. Так Обрі міг ухилитися від обтяжливого податку, не беручи на себе жодних зобов’язань. Але уникнути прощі тепер було неможливо. Добре, хоч рідня Джоанни вирішила підтримати намір подружжя: лорд Артур надав їм на дорожні витрати векселя ордену Храму, що їх можна було перетворити на дзвінку монету в будь-якому з Орденських домів. А ще – надійну охорону.

Усе це викликало в Обрі захват. Його необачні слова якимсь дивом утілювалися в життя. Адже сам він не зміг би подужати такої тривалої та витратної мандрівки, – запевняв він де Шамперів.

Джоанна ж думала лише про те, що нарешті побачить інші землі, чужі країни. Вона, як і всі де Шампери, марила зміною місць. Її батьки чимало їздили, але ці поїздки були переважно пов’язані з їхніми замками та маєтками на східному узбережжі, у Вілтширі, Вельсі та Нормандії. У ранньому дитинстві Джоанна не раз супроводжувала багате подружжя, і кожна поїздка тішила її, даруючи нові враження. А тепер перед нею відкривався величезний невідомий світ!

Джоанна знала, що її батьки невдовзі після весілля відвідали з прощею Святу землю. Леді Мілдред, яка приїхала в Незербі попрощатися з молодшою донькою, усміхнено мовила:

– Коли ми про це замислилися, в нас були непрості стосунки. Ми дуже одне одного кохали, це так, але існувало дещо таке, що не давало мені відчути цілковитого щастя. Згодом це минулося. Ми були разом, далеко від усього світу, наші біди залишилися в минулому, нас ніхто не знав. Майже два роки ми прожили в Єрусалимі, нас приймали при дворі короля Бодуена ІІІ, а твій батько бився в лавах його війська при Аскалоні. Я чекала на нього й молилася, і лише там зрозуміла, які глибокі почуття до нього маю. І він повернувся з перемогою! Ніде й ніколи ми більше не були такими близькими й потрібними одне одному…

Замовкнувши на півслові, леді Мілдред притиснула до себе дочку й ніжно торкнулась вустами до її чола.

– Сподіваюся, на чужині і ви з Обрі по-новому поглянете на свій шлюб, а всі непорозуміння відійдуть в минуле.

Джоанна теж сподівалася на це. Покидаючи Англію, вона усміхалася, мов дитя в очікуванні різдвяних подарунків, і Обрі відповідав на цю її усмішку теплом та ніжністю.

Спочатку подружжя вирішило переважну частину шляху здолати на судні, що належало ордену тамплієрів. Але першої ж ночі здійнявся шторм, і, коли вони висадилися в одній бухті на узбережжі Нормандії, Обрі сказав, що не вийде більше в море. Оскільки він неминуче помре від морської хвороби. Ні, лише суходолом, зупиняючись в Орденських домах, де їм зобов’язані надавати притулок та годувати! Інакше й бути не може, адже його дружина – рідна сестра маршала ордену Храму Вільяма де Шампера!..


Утомившись від спогадів, Джоанна таки заснула.

Прокинувшись, побачила, що на рожні над багаттям апетитно шкварчить і бризкає м’ясним соком тушка молодої газелі, а рудий Ейрік роздає сухі коржі, встигаючи ще й лагідно всміхатися її покоївці. Попри те, що розбійники зґвалтували Санніву, здоровань був до неї так само ніжний і привселюдно клявся з нею побратися.

Санніва, незважаючи на пережите, була щаслива:

– Ах, пані, якби не Ейрік, не його доброта і турбота, навіть не знаю, як би я жила далі, – примовляла служниця, намагаючись дати лад скуйовдженому волоссю леді Джоанни.

Марні зусилля! Джоанна почувалася брудною та непривабливою, а погляди, які вряди-годи кидав на неї лицар-госпітальєр, її лише дратували. Натомість сам Мартін д’Ане навіть тут примудрявся мати доглянутий і підтягнутий вигляд: шкіряний одяг був на ньому як влитий, волосся гладенько зачесане, а чоло обперізувала темна смуга тканини на кшталт чалми, і це йому дуже пасувало. Поводився він бездоганно, до того ж урятував їм життя…

Чому ж вона, що ніколи не нітилася в присутності чоловіків, зараз така відлюдкувата? Можливо, тому, що за інших обставин була б упевнена у своїй привабливості, а тепер…

– Облиш! – вона відхилила руку з гребінцем. – Не допоможе. Це не волосся, а якась повсть, і, врешті-решт, я змушена буду відрізати його, немов черниця…

– І як на це відреагує ваш брат Вільям, коли ви покажетеся йому на очі? – суворо зауважила Ґодіт. – Терпіть, міледі. Не уподібнюйтеся до вашого чоловіка. Хоча, мушу сказати, сьогодні він поводиться цілком достойно і навіть перестав допікати цьому славному молодому євреєві…

Ґодіт змінила своє ставлення до Йосипа, коли він узявся лікувати рану капітанові Дроґо. Зараз він теж ретельно оглядає пов’язку, обіцяючи за першої ж нагоди її змінити. Але коли випаде ця нагода? Коли прийде край їхнім небезпечним мандрам чужими землями і вони знову опиняться в християнських володіннях?

А поки що вони змушені були чекати завершення вечірнього намазу Сабіра. Сарацин молився опрічно від решти, ставши навколішки лицем до Мекки. Час від часу він робив глибокі поклони, супроводжуючи їх дивними жестами.

Про значення цих жестів невірного Джоанна поцікавилась у Мартіна д’Ане, коли загін уже вирушив у путь і лицар опинився неподалік. Сутеніло, і в напівтемряві він не міг побачити – принаймні, так вважала Джоанна, – який непривабливий у неї вигляд.

– Сабір – правовірний мусульманин, мадам, – мовив лицар, – і вдається до обов’язкової молитви – намазу – п’ять разів на день. Перед намазом мусить бути омовіння, але іслам за складних обставин дозволяє певні поступки, скажімо, коли під рукою немає води. Тому його рухи – це символічне омовіння. Аллаху вистачить і того.

– Ви добре знаєте язичницькі звичаї, сер, проте я жодного разу не бачила, щоб ви самі молилися. Тамплієри, які були в складі нашого каравану, ставали навколішки перед хрестоподібними руків’ями своїх мечів за першої ж нагоди. Хіба в ордені Святого Івана інший статут?

Подумки всміхнувшись, Мартін відповів: шляхетна пані занадто міцно спала, щоб бачити його при молитві. Та й не час зараз постійно уклякати – вистачить мовчазної молитви в душі. Його завдання – вивести загін із небезпечних місць. Якщо небо буде до них милосердним, то вже до світанку ворожі землі залишаться позаду. Тоді й настане час скласти хвалу Господові. І, ймовірно, – він легенько схилився в сідлі до своєї попутниці – прекрасна Джоанна де Рінель не буде з ним така сувора, як досі.

Їхній шлях тривав, лише подеколи перериваючись на зупинки біля рідкісних тут джерел. У таких місцях ліпилися крихітні села із саманових халуп і загонів, що в них на ніч мешканці замикали своїх кіз і овець. Ночами ніхто не наважувався виходити зі своїх хижок, аж доки стукіт кінських копит стихав у далечині й обриси вершників розчинялися в мороці.

Місяць стояв майже в зеніті, тому каменисту дорогу було добре видно. І в якусь мить леді Джоанна піймала себе на тому, що милується Мартіном д’Ане, що їхав на чолі загону. Гордовита посадка, могутні рамена, струнка постава. Обличчя госпітальєра вона бачити не могла, однак знала, які пропорційні та приємні в нього риси…

Аж раптом лицар, наче відчувши її погляд, озирнувся й поглянув просто на неї. Місячний промінь освітив її лице своїм загадковим сяйвом, і Джоанні здалося, що Мартін до неї всміхається – глузливо й водночас лагідно.

Їй захотілося відповісти на його усмішку, але натомість Джоанна відвернулася.

Ні! Більше ніколи не поведеться вона на такі хитрощі! Колись уже дозволила собі подібну слабкість. І що з цього вийшло?


Джоанна не хотіла думати про те, але спогади вперто повертали її в минуле, до подій, які їй хотілося назавжди забути.

Перед її очима виникла безліч воїнів. Це відбувалося в Бургундському місті Везле, де було місце збору обох хрестоносних ратей – англійської і французької. Усі ці паладини – лицарі-кіннотники, піхотинці, священики і вельможі – захоплено дивилися, як вона, стоячи на підвищенні, на прохання короля Річарда співала войовничу пісню хрестоносців. Він і сам мав чудовий голос, але все-таки звернувся до Джоанни, вважаючи, що бойовий гімн у вустах жінки, прекрасної, як Пречиста Діва, сильніше наснажить серця воїнів.

Вона співала:

Бій барабанів, клич сурми —

Вдягаймо обладунки!

Нас кличе в бій Єрусалим,

Зведімо порахунки!

На грудях – хрест, рвемось у герць.

Тепер не до розваг.

Благослови, Святий Отець,

Господь, вкажи нам шлях!

У бій з молитвою йдемо

Наш хрест і меч єдині!

Вперед веди, о, наш герой,

У межі Палестини!

Захоплені хрестоносці дружно повторювали за Джоанною приспів. А вона, помітивши з яким захватом цієї миті дивиться на неї король Філіп Французький, мало не збилася. Він не був красенем, у рисах проступало щось вередливе і жорстоке, та й ранні залисини аж ніяк не прикрашали Капетінга, і все ж це був могутній король!

Джоанні лестила його увага. Тому вона й не відвела очей, коли Філіп кинув їй поцілунок рукою.

Так усе й почалося. Далі зав’язалася піднесена куртуазна гра в лицаря і прекрасну даму, що їх обох аж занадто захопила. Квіти від Філіпа, подарунки від Філіпа, сповнені вишуканих компліментів бесіди. Поки Річард і решта очільників походу обговорювали плани подальших дій, король Франції переймався самою лише Джоанною. Здавалося, він, як лицар на турнірі, от-от попросить в англійської дами пальчатку чи шарф, хоча він і досі носив жалобу за недавно померлою дружиною.


Збоку могло здатися, що Філіп цілковито втратив глузд від кузини Річарда Плантагенета. Та й сама вона насолоджувалася його увагою. Навіть Обрі німував, хоч і натякнув принагідно, що для Джоанни не важко буде попросити в короля Філіпа надати їм найкраще шатро в таборі при Везле або ж відшкодувати їхнє перебування в готелі. Як завжди, Обрі прагнув зиску, та й життя в невеликому містечку, що його вщерть запрудили воїни, було сповнене незручностей. На що Джоанна різко відповіла: вона не хвойда, щоб торгувати своєю прихильністю, а шляхетна дама, якій належить з гідністю приймати визнання вінценосного лицаря. І Обрі це мовчки проковтнув.

Річард теж відзначив, що Філіп охочіше сприймає товариство його кузини, ніж оточення воєначальників. Якось він їй сказав:

– Чим прихильніше ти до нього ставитимешся, тим менше він буде скімлити, начебто невідкладні справи чекають на нього у Франції. Він не наважиться виявити слабкодухість перед дамою, яка вболіває за нашу святу місію. Але ж… Кузино, сподіваюсь, ти достатньо мудра й не доведеш це до скандалу. Адже йдеться про мою честь!

О, це вона розуміла! І все було досить шляхетно й одухотворено аж до того моменту, коли Філіп призначив їй побачення в безлюдній галереї абатства бенедиктинців. Вона не наважилася відмовитися – то були древні стіни, знані своєю святістю; тут лише кілька десятиліть тому закликав до Другого хрестового походу сам Святий Бернард із Клерво. Побачення в абатстві – галантна зустріч, не більше.

Але, щойно виринувши з-за колони галереї, Філіп накинувся на неї, мов хижак. Джоанна спершу сприйняла це за продовження їхньої куртуазної гри… Коли ж Філіп пристрасно присмоктався до її шиї, а його гарячі долоні почали ковзати по її обтягнутих шовком грудях, вона злякалася. Він задихався і благав її про кохання… У певний момент вона ослабла й ледь не здалася. У її серці знову виникло те п’янке й гаряче відчуття, яке її чоловік називав безсоромністю. І король Франції миттєво це відчув.

– Моя, – шепотів він, притискаючи Джоанну до стіни за колоною, – моя, вся моя…

Ще й досі соромно було згадувати, що вона ледь йому не піддалася. Джоанну позбавило волі те, що її зажадав не абихто, а король великої держави. І якби Філіпові пестощі були не такі брутальні й безладні, якби в шалі він не завдав їй гострого болю, мов лещатами стиснувши груди, все могло бути зовсім інакше. Джоанна зойкнула, відсахнулася й почала вириватися з королівських обіймів, але Філіп тримав її міцно. Тоді вона взялася вмовляти, щоб він її відпустив. Однак король уже не володів собою: тріск порваного шовку лише роздражнив його. Він рвучко задер її сукню, втискаючи своє коліно між відчайдушно стиснутих ніг Джоанни…

Навіть коли в сутінках галереї на них упав сніп світла, Філіп і далі намагався оволодіти нею. Лише гнівний голос абата, що наказував шляхетному панові й дамі припинити неподобство, примусив короля послабити тиск. Джоанна негайно вирвалась і втекла.

Та, як відомо, у Везле було занадто багато чоловіків, і жінка в подертій світлій сукні, котра біжить через двір абатства, – видовище, яке спричинило чимало химерних чуток. А Філіп повівся геть не по-лицарськи: під час зустрічі з Річардом, коли вони не дійшли згоди з якогось несуттєвого питання, француз заявив, що йому жилося б значно легше, якби всі Плантагенети були б такі ж поступливі, як і їхні дами. І хоча Джоанна не належала до Плантагенетів по прямій лінії, неважко було здогадатися, про кого йдеться.

Саме тоді Річард викликав її до себе й довго та похмуро слухав, як кузина, ридаючи та заламуючи руки, присягалася, що вона не була близька з Філіпом, і що Капетінг повівся з нею не як лицар, а як останній селюк із майданною дівкою.

– Ти мусиш звідси поїхати, – промовив нарешті Річард. – Дама, яку мої воїни шанували мало не як небесну покровительку, не може давати підстав для брудних пліток.

І Річард відрядив їх з Обрі з місією в Угорщину. Усе минулося і зовні мало майже пристойний вигляд, але Джоанна соромилася себе й часом думала: а що якби тоді на звуки боротьби не з’явився абат і Філіп не відпустив би її? Чи здалася б вона?

Джоанна ненавиділа себе за слабкість, за млосний тілесний голод, який часом охоплював усе її єство, і в такі моменти вона була особливо ніжною та поступливою з чоловіком. Річард подбав про те, щоб він нічого не запідозрив. Обрі ж негайно скористався зі зміни її настрою, аби заволодіти грішми, що вони отримували їх з векселів храмників. Але й це не зменшило його скупості: часом навіть за холодів вони ночували просто неба, коли поряд були заїжджі двори, котрі Обрі вважав занадто дорогими.

Джоанна не заперечувала йому ні в чому і надавала чоловікові свій гаманець за першої ж вимоги. Лише стосовно одного Обрі де Рінель не тремтів і поводився майже як марнотратник: коли йшлося про нього самого. Так він раптом – ні сіло ані впало – купив у якогось торговця плащ, підбитий коштовними соболями, витративши на це багато грошей. Джоанна й тоді змовчала, але втрутився Дроґо, вимагаючи доручити йому кошти, надані королем Річардом на їхню поїздку, оскільки саме він провадить усі розрахунки за продовольство, корм для коней і решту всього, що необхідне в дорозі.

Сер Обрі розлютився, вхопився за меч, і вони мало не зчепилися. Але на бік Дроґо стали всі їхні люди, і лордові, врешті-решт, довелося змиритися. Незабаром вони прибули до двору короля Бели Угорського, де їм відвели розкішні покої та пристойно утримували, що викликало в Обрі цілковитий захват.

В Угорщині вони пробули більшу частину зими. Джоанна не сподівалася, що ця країна така багата і що угорська знать оточує себе мало не ромейською розкішшю. Придворні звички формувала дружина короля Бели – Маргарита Французька, і після виснажливих мандрів Джоанна знову опинилася у своїй стихії. Вона співала, насолоджувалася музикою і танцями, відвідувала турніри, забивала памороки угорським лицарям, вони змагалися на її честь, а вона нагороджувала переможців.

Обрі, здавалося, лестило те, яке враження вона справляла при дворі. Лише згодом Джоанна довідалася, що благовірний за право прогулятися з нею верхи, потанцювати чи сісти біля неї на бенкеті вимагав від її шанувальників подарунки. Зрештою, серед придворних поширилися чутки, що за солідний куш лорд готовий навіть поступитися місцем на ложі. Саме тоді королева Маргарита делікатно натякнула: їм обом слід покинути королівську резиденцію в Естергомі.

Обрі зробив винною в усьому Джоанну. Мовляв, вона так розкуто поводилася при дворі, що їм не вдалося виконати доручення Річарда вмовити короля Белу взяти участь у хрестовому поході. Формально погодившись, угорський правитель так нічого й не зробив, щоб приєднатися до війська паладинів.

Коли сер Обрі та леді Джоанна – кузина короля Річарда – прибули в Константинополь, їм запропонувала свою гостинність імператриця-вдова Агнесса. Але тривало це недовго, хоча Обрі, вочевидь, не квапився на Святу землю. Однак він так надокучав імператриці, виканючуючи подаяння, що Джоанна полегшено зітхнула, коли за наказом імператора їм довелося поїхати зі столиці.

Саме тоді Обрі несподівано дав собі обітницю цнотливості й утримання. Через це їхні подружні взаємини напружилися ще дужче. Прагнення Джоанни бути хорошою дружиною танули, мов крига на сонці. Лише тоді вона гірко усвідомила, що спільна подорож їх не зблизила, а ще більше віддалила. Навколо було стільки молодих чоловіків, захоплених її красою, що часом навіть Ґодіт бурчала: мовляв, не варто її пані марнувати найкращі роки на таку людину, як Обрі.

Джоанна осаджувала камеристку: не їй визначати вчинки господині. Урешті-решт, вона з роду де Шамперів, а це зобов’язує в усьому поводитися достойно. Тим часом порожнеча й самотність затоплювали її душу, немов бурливі хвилі потопаючий корабель…


Загін раптово зупинився, і Джоанна, віддаляючись від своїх думок, зауважила, що їхніх провідників щось стривожило.

Світало, і за ніч вони здолали чималий шлях. Але Сабір, який і тепер їхав далеко попереду, раптом щодуху прискакав до них та почав про щось радитися з лицарем-госпітальєром і рудим здоровилом Ейріком.

Джоанна поглянула на Обрі, який байдужно собі чекав. Якщо загону щось загрожує, він перший мав би почати обговорювати план подальших дій. Чоловік, ніби прочитавши в її погляді докір, наблизився до лицаря. Там уже був Йосип зі своїми охоронцями й капітан Дроґо з чотирма вцілілими воїнами-саксами.

Потім лицар д’Ане повернув коня й вирушив до неї.

– Мадам, ваш кінь дуже втомився?

Джоанна погладила холку свого гнідого.

– Спітнів, але дихає рівно. Думаю, зможе здолати ще чималий шлях.

– А учвал побіжить?

– Є потреба так квапитися?

Лицар указав удалечінь.

– Щойно розвиднілося, Сабір помітив хмару куряви за тим-он узвишшям з пласкою верхівкою. Таку пилюгу могло здійняти лише переконливе число вершників, але в цих місцях немає шляхів. А бездоріжжям тут пересуваються лише загони газизів. Зачаїтися, поклавшись на милість небес, нам нема де: довкола ні чагарників, ні глибоких улоговин. До того ж загони газизів зазвичай досить чисельні і всі вони чудові воїни, що знаються на зброї майже з дитинства.

– А що пропонує мій чоловік? – запитала Джоанна.

Зовні вона була спокійна, але, коли згадала, що їй довелося пережити, опинившись у руках розбійників, серце жінки стислося.

– Ваш чоловік – хоробрий воїн. Він пропонує битися.

Вуста Джоанни мимоволі скривила зневажлива посмішка. О, вона добре пам’ятала, як славетний переможець турнірів розгубився, мов хлопчисько, коли озброєні до зубів люди в чалмах почали розстрілювати їхніх воїнів, ховаючись за кривими стовбурами олив.

– Сер д’Ане, ви досвідчений і знаєте цю місцевість та звичаї тутешніх мешканців. Тому я швидше дослухаюся до вас.

– Я б натомість поклався на мого Сабіра. Він запевняє, що вистачить доброго чвалу і ми будемо в безпеці.

– Якщо ви довіряєте сарацину – я готова робити так, як він каже. І не тривожтеся за мене й решту жінок: обираючи попутниць, я віддавала перевагу хорошим вершницям.

Мартін мовчки стримано вклонився. Могутній буланий кінь легко виніс лицаря поперед загону. Він скакав за Сабіром, час від часу озираючись, аби переконатися, що з попутниками все добре.

І справді: англійка й обидві її служниці трималися непогано. Їхні коні йшли розмашисто, не збиваючись із рівного чвалу, попри бездоріжжя, вершниці вміло ними керували. Гірше було з в’ючними тваринами, яких доводилося тягнути на поводі. Особливо відставав завалений вантажем верблюд. Йосип їхав не надто впевнено, але поруч був Ейрік, якому Мартін доручив наглядати за сином Ашера бен Соломона.

Сонце підіймалося дедалі вище, невеликий загін, що нісся учвал, здіймав хмари куряви, яку могли помітити й ті, кого вони остерігалися. Сабір вважав, що їм слід рухатися просто на південний захід. Тоді невдовзі має з’явитися зелень, зарості чагарника й маленькі гайки. Десь там є невелика прикордонна фортеця, де розташований досить чисельний ромейський гарнізон.

За півгодини такого чвалу коні, які протягом ночі здолали чималий шлях, почали збиватися з кроку. Але попереду вже маячіли кучеряві хащі, місцевість стала рівнішою, а дорога – похилішою. Аж раптом пролунав застережливий вигук одного з воїнів ар’єргарду.

Мартін озирнувся. Так і є: ліворуч від них у повітрі повисла курна завіса, в якій вже можна було розгледіти темні цятки вершників.

Лицар притримав коня, даючи попутникам вирватися вперед, а сам почав стежити, як швидко скорочується відстань між загоном і переслідувачами. Повз нього промчали леді Джоанна, потім її чоловік, іще хтось… Мартін кружляв на місці, стримуючи коня й оцінюючи відстань до переслідувачів. Вони, вочевидь, були спритніші. Прокляття, якби не ці в’ючні тварини – мули і верблюд! Схоже, слід покинути їх напризволяще й рятуватися самим…

Він кинувся услід за загоном, почувши переможний жіночий крик. Леді Джоанна, обернувшись на повному ходу, махала йому, вказуючи на щось, чого він поки що не бачив.

Тільки піднявшись на невеличкий пагорб, Мартін і сам мало не скрикнув з полегкості. Адже попереду, за сріблястою зеленню оливкового гаю, видно було масивну приземисту вежу з прямокутними шпилями. Та до неї ще треба було дістатися!

Мартін переконався, що кінь леді Джоанни скаче в бік фортеці, й кинувся допомагати Ейріку, який тягнув на поводі зморену Йосипову кобилу. Сил в молодого єврея вже залишалося зовсім мало, і він не міг змусити втомлену тварину скакати далі. Люди, яких Ашер бен Соломон приставив до сина, не покинули його, а оточили юнака щільним півколом.

Переслідувачі наближалися, вже чути було їхні гортанні крики. Невдовзі засвистіли постріли. Разом із ними Мартін почув іще якийсь віддалений звук. Бойова сурма! У фортеці їх помітили і вдарили на сполох. До неї вже було рукою подати, навіть зараз він розрізняв на прапорі, що майорів на вежі, монограму «ХР». Леді Джоанна була вже біля самісінької брами – вона й далі кричала, силкуючись привернути до себе увагу воїнів гарнізону.

«Хоча б вони тільки встигли відчинити ворота й вислати підмогу!» – подумки молив Мартін.

І до якого бога він звертався цієї миті? Він і сам не знав, але за таких обставин людина завжди волає до вищих сил.

Та його не покидали сумніви. А якщо ромеї вирішать, що допомога невідомим утікачам може обернутися для них неприємностями? Одначе вигляд знатної дами, яка біля самісіньких фортечних мурів благала про допомогу, подіяв. Брама почала повільно відчинятися.

Мартін міг не квапитися й спокійно оцінити ситуацію. До нього під’їхав Сабір і притримав свою кобилу, стежачи водночас за тими, хто відстав. Мартін розчулено подумав: «Ось хто завжди поруч, із ким як за кам’яною стіною!»

Тепер він зміг чітко роздивитися газизів, що наближалися. Це був чисельний загін, але не такий уже й великий, щоб наважитися брати фортецю штурмом. Їх більше цікавила здобич: адже, коли луснув повід, на якому тягли верблюда, і виснажена тварина, сповільнюючись, звернула вбік, частина переслідувачів негайно кинулася туди ж. До них приєдналися ще з дванадцятеро воїнів. Верблюд, нав’ючений шкіряними тюками, – величезна спокуса для злиденних вершників-тюрків!

Мартін неквапно вирушив до фортеці, час від часу озираючись. Верблюд уповільнив погоню, проте були ж іще мули з поклажею! В одного з них щойно влучила випущена переслідувачами стріла. Мул упав і засіпався в куряві. Однак на неймовірний подив Мартіна, сер Обрі здибив свого коня, розвернув його й помчав назад. Зупинившись біля пораненого мула, він квапливо спішився і взявся знімати з нього в’юки.

– Цей чоловік збожеволів! – вигукнув уражений лицар.

Першим його бажанням було кинутися англійцеві на допомогу, але натомість він натягнув повід.

До біса! Сер Обрі плутається в нього під ногами і заважає зблизитися з леді Джоанною. Кращої нагоди відкараскатися від нього не буде. Зараз газизи позбавлять його зайвих клопотів. Очевидно, така доля в цього схибленого загнибіди.

Зі стін фортеці досі стежили за тим, що відбувається, але втручатися не поспішали. Сера Обрі вже можна було вважати небіжчиком. Мартін бачив, як Ейрік, на мить покинувши Йосипа, почав був розвертати коня, але, вочевидь, у голову йому прийшла така ж думка, і він змінив рішення.

Інакше повівся Йосип. Озирнувшись і помітивши, що англійця ось-ось схоплять газизи, молодий єврей наказав щось своїм людям, вони розвернулися, натягуючи на ходу луки, і дюжина стріл збавила завзяття розбійників.

Вершники, що прямували до сера Обрі, притримали коней, аж раптом показався ще один мул із вантажем. Сер Обрі, закинувши на плече зняту з пораненого мула сакви й дико роззираючись, кинувся ловити свого коня, який устиг відійти від господаря на солідну відстань.

Троє чи четверо газизів були вже зовсім близько від лорда. Сер Обрі позадкував, вихопив із піхов меч, але новий град стріл Йосипових лучників відігнав напосілих на нього вершників кроків на сто. Проте вже наступної миті один із них опинився біля англійця і, вимахуючи шаблею, вихором налетів на нього.

Сер Обрі відскочив, ухилився й зашарпався між газизами, які його оточили, саква полетіла в куряву, але тепер уже було не до неї.

«Зараз котрийсь із газизів обів’є його горлянку арканом і потягне за собою», – подумав Мартін. Саме так і чинять тюркські кіннотники, не маючи змоги підступитися до ворога на довжину клинка. Він не міг зрозуміти причини божевільної відваги англійця, але знав: через якусь мить він збагне, що для нього все скінчено.

Та раптом у воротах фортеці з’явився загін закутих у панцир ромейських воїнів. Їх було не так уже й багато, але катафрактарії[84] – грізні вояки. Тому легко озброєні газизи, які вже заграбастали значну частину здобичі, вирішили без потреби не зв’язуватися з важкою імперською артилерією.

Один із них, схилившись із сідла на ходу, підхопив покинуті Обрі бесаги. І, вкотре здивувавши Мартіна, англієць рвонувся за ним, люто розмахуючи мечем і волаючи так, ніби сподівався відбити все добро. Коли грабіжник усе ж почав віддалятися, сер Обрі в безсилому відчаї метнув йому навздогін меч.

Мартіна це потішило. Що за скарби були в тих бесагах, якщо задля них Обрі ризикував життям?

Про це він довідався згодом, коли всі вони вже перебували у фортеці і тамтешні жінки напували врятованих чужоземців холодною водою. Обрі напоїли першим; ледь оговтавшись, він почав кликати дружину.

Леді Джоанна підійшла й кілька секунд удивлялась у його спотворене відчаєм обличчя. Помітивши в чоловіка на очах сльози, поклала долоні на його сколошкану, засипану пилом голову.

– Ах, Джоанно, що ж тепер робити? – схлипнув Обрі. – Адже там залишилися всі наші прикраси, і мій пасок із бурштином, і твої сережки ромейської роботи, і той розкішний плащ, підбитий соболем, що коштував цілого статку!..

– Нащо тобі хутряний плащ на Святій землі, Обрі? – спокійно запитала в нього дружина. – Кажуть, там завжди гаряче.

Лорд рвучко вивільнився з її обіймів.

– Ти нічогісінько не тямиш! Тобі все це здається несуттєвим, бо змалечку ти звикла до непомірних розкошів. А я… мені довелося заплатити такі гроші! І як ти постанеш перед очима свого могутнього брата без сережок з опалами і золотих брошок? Ти й гадки не маєш, який жалюгідний і жебракуватий матимеш вигляд!..

Леді Джоанна відвернулася й мовчки пішла геть.

Обрі й далі нерухомо сидів біля стіни, схиливши голову на руки.

Покинувши лорда, Мартін пішов до Йосипа, який розмовляв зі своїми воїнами. Молодий єврей вочевидь був ними задоволений, вихваляв їхню влучність і самовладання, дякував за порятунок життя попутника.

– Ти добра людина, Йосипе, – зауважив Мартін. – Але занадто простодушний. Що тобі до цього захланного, заїдливого чужоземця? Повір, коли він різав твоїх одноплеменців у Бері-Сент-Едмундсі в Англії, йому й на думку не спадало їх пожаліти.

– Вважаєш, я маю до нього уподібнюватися? – стримано мовив Йосип. – Хіба Всевишній не вчить нас терпіння й поблажливості до таких, як цей Обрі де Рінель?

Мартін не відповів – лише з легким сумом поглянув на сина Ашера бен Соломона. Справді, син не схожий на свого батька. Той діловитий, з усього має зиск і завжди чинить згідно із завчасно складеним планом, не замислюючись про ймовірні жертви. Він зважає тільки на людей своєї крові. Чому ж не навчив сина дотримуватися цих правил? Чому Йосип виріс таким чистим і великодушним?

– І все ж, ти припустився помилки, друже мій! – мовив нарешті лицар.

Він знав, що Сабір та Ейрік цілком із ним згодні. Та Йосип і далі всміхався, впевнений у своїй правоті.

Розділ 9

Вода! Досхочу чистої гарячої води – яке щастя!

Занурившись у паруючі ночви, леді Джоанна розсміялася. Яка ж понура й пригнічена вона була ще недавно, а зараз її сповнює чиста радість. Небезпека позаду, вона вільна й жива, в неї надійне покровительство!

Мимоволі перед її внутрішнім зором виник образ лицаря Мартіна д’Ане. Вона знітилась і насупилася, здмухуючи з долоні мильну піну.

Поки лицар д’Ане втовкмачував коменданту гарнізону, яку знатну особу врятували його воїни, поки для іменитих гостей готували покої та гріли воду для купання, Джоанна, попри збудження від пережитого, несподівано заснула, примостившись на вузенькій канапі. Скільки вона проспала? Трьох годин цілком вистачило, щоб вона знову почувалася бадьорою та відпочилою.

За цей час Ґодіт і Санніва теж устигли оговтатися. Тепер обидві, самі напіводягнені, товклися довкола господині. Покоївка енергійно терла тіло пані намиленою тканиною, змиваючи піт, пил і бруд – наслідки нелегкої мандрівки, а Ґодіт, позіхаючи, оглядала гардероб Джоанни – точніше, те, що залишилося після сутички з газизами. Зрештою, камеристка зрозуміла, що становище – занадто складне: переважна частина вбрання і прикрас безслідно зникла.

– Сер Обрі таки мав слушність, – зауважила нарешті Ґодіт, – кинувшись рятувати наше добро! Але йому не пощастило, і тепер ми як старці. У вас, пані, залишилася лише одна сукня. На щастя, хоч білизна вціліла – вона була у в’юках мого мула… – камеристка струсила, розправляючи, білосніжну серпанкову сорочку.

Джоанна відкинулася на край канапи і глибоко зітхнула. Не час зараз думати про такі втрати. Після всього пережитого це здавалося цілковитою дурничкою.

– Усе це порожня суєта, Ґодіт. Насамперед ми повинні подякувати Пресвятій Діві за те, що живі й перебуваємо в безпеці.

Але згодом, коли Джоанна, загорнувшись у шматок полотна, оглянула розкладені на лаві залишки гардеробу, то зажурилася. Справді, вона тепер майже гола. Та й грошей – дзвінкою монетою – було негусто. Щоправда, орденські векселя, що їх вона зберігала у футлярі на поясі, вціліли, проте перетворити їх на готівку в ромейських володіннях майже неможливо. Тут інший світ, і віра, хоч і християнська, але відрізняється від тієї, що сповідують франки.

Разом із Ґодіт вони перебирали мізерні рештки колись великого гардеробу Джоанни. Камеристка тільки скрушно хитала головою.

– Через тих клятих язичників, у руках яких ми опинилися, вашу жовту сукню подерто на рам’я! Жодної вуалі, жодного шовкового покривала. А як без цього знатній заміжній дамі? Доведеться вам, пані, походжати серед тутешніх схизматиків простоволосою, як юна діва. А вбратися ви муситимете – що будеш робити! – в оцю темно-сіру сукню зі шнурівкою на грудях… Ні, не сподівалася я дожити до того, що моїй високородій господині доведеться носити одяг простої служниці!

Ґодіт недурно нарікала: знатні дами тих часів носили бліо, зашнуроване на спині. Це відразу показувало, що перед вами шляхетна пані, одягатися якій допомагає служниця. Шнурівка на грудях, хоч і зручніша в разі, якщо вбиратися приходиться поспіхом, але її вважали атрибутом одягу простолюдинок. Невибагливу сіру сукню Джоанна прихопила із собою на випадок, якщо потрібно буде одягнути щось просте й таке, що не сковує рухів. Але як у такому одязі переконати коменданта гарнізону, що перед ним – родичка осяйних Плантагенетів?

Єдина надія була на довге волосся – лише воно здатне засвідчити її належність до обраних. Звичаї забороняли простолюдинкам мати волосся такої довжини, та й часу доглядати за ним у вічно заклопотаних жінок не було. Біляві кіски Санніви доходять лише до ключиць, а Ґодіт ховає свій невеличкий вузлик під головним покривалом з барбетою, що обтягує щоки та шию. Коли служниця розчесала Джоанні волосся, його блискучі темні хвилі майже до колін оповили молоду жінку. Як волосся остаточно висохне і Санніва заплете коси, воно трохи покоротшає, та все ж залишиться достатньо довгим, щоб із першого погляду збагнути: ця дама не мусить сама себе доглядати.

Джоанна сиділа в довгій чистій сорочці, біля неї досі поралася Санніва, аж раптом у двері постукалися і до покою, уклонившись, увійшов капітан Дроґо.

– Дроґо, чи вдалося тобі відпочити? – турботливо запитала леді.

Її вірний слуга змарнів і виснажився. Капітан відразу сів на виступ стіни, витягнув перед собою поранену ногу й потер хворе стегно зі словами, що дозволить собі відпочинок лише тоді, коли переконається: його пані добре облаштувалася і ні в чому не має потреби. А потім розповів, що більшість клопотів узяв на себе лицар д’Ане, який вів перемовини з комендантом гарнізону про постій мандрівників, обіцяв сплатити за всю необхідну провізію, та й ці покої для жінок звільнили на його прохання. Фортеця, як вважав Дроґо, доглянута, хоча прислуга тут – сама мужичня, навіть кухаря путнього немає.

Джоанна оглянула низькі склепіння покою, масивні балки над головою, голі стіни з грубо складених кам’яних брил. Тісно, напівтемно – світло заледве пробивається крізь невеличке заґратоване віконечко, яке на ніч замикається віконницею, та й запах казарми досі не вивітрився. Але на що нарікати, коли кілька днів поспіль їй доводилося спати на голій землі, підстеливши лише попону і вкрившись плащем?

– Де зараз сер Обрі? – нарешті запитала вона.

Капітан стримано всміхнувся.

– Лорд, моя пані, чудово облаштувався. Він устиг заприятелювати з молодим євреєм, здобув його прихильність і примудрився позичити в нього чималеньку суму. З цими грішми сер Обрі пішов до коменданта й наказав надати йому найкраще приміщення в житловій частині фортеці.

– Що ж, я за нього рада, – полегшено зітхнула Джоанна.

Слуги перезирнулися: хіба не так давно їхня господиня не відходила від чоловіка й на крок, виконуючи все, що спаде йому на думку?

З відведених для неї покоїв леді Джоанна вийшла лише під вечір, вирішивши, що нарешті має цілком пристойний вигляд: коси заплетено мало не від скронь і перев’язано ліловими стрічками, віднайшли й скромний обруч на голову з чеканного срібла. На плечах – легенька блідо-бузкова накидка, що приховувала шнурівку.

Назустріч негайно вирушив Обрі, який повідомив, що комендант гарнізону запрошує подружжя розділити з ним вечірню трапезу.

До лорда повернулася звична зверхність, а його одяг просто вразив Джоанну. Сер Обрі був убраний у довгополий жупан ромейського крою, від верху до низу розшитий вигадливими візерунками, на яких перемежовувалися обриси янголів і переплетеної виноградної лози. Помітивши її здивування, чоловік пояснив, що жупан – дар коменданта, котрий неймовірно щасливий з нагоди надати дах над головою і захист таким високородним особам.

«Звичайнісіньке здирництво», – здогадалася Джоанна, але вголос нічого не сказала, тільки кивнула.

У покої парафілакса, так греки називали начальника гарнізону, на гостей чекав щедрий стіл: численні закуски – «оректика»,[85] смажена баранина, м’ясні ковбаски, тушкована в білому вині птиця, різноманітні овочі, зелень, нарізані скибочками свіжі й зацукровані фрукти. Між стравами на столі височіли вузькогорлі глечики з напоями.

За тутешнім звичаєм, жінки під час трапези сідають окремо від чоловіків, але чи то додатковий стіл у цьому приміщенні ніде було поставити, чи парафілакс вирішив виявити до знатної іноземки особливу повагу: зустрівши леді Джоанну на порозі, він провів її до дальнього краю столу й посадив між сером Обрі та молодим євреєм Йосипом. В Англії таке й на думку нікому не спало б: опинитися за одним столом з іновірцем-євреєм. Однак з’ясувалося, що Йосип виконуватиме роль перекладача між англійцями та господарем – він і повідомив Джоанні, що саме тоді, коли мандрівники блукали пустельними плоскогір’ями, тутешні християни відсвяткували свій Великдень, який у них припадає на інший час, ніж у західних християн, тому парафілакс хоче пригостити гостей великодньою паскою.

Паска була висока, мов фортечна вежа, а тісто – жовтуватого кольору. В Англії до Великодня зазвичай роблять печиво у вигляді кроликів і запікають стегно в тісті, зате традиція крашанок була спільною, й парафілакс надзвичайно люб’язно пригостив ними гостю. І вже цілком здивував Джоанну Йосип, розповівши: традиція дарувати крашанки йде відтоді, коли Марія Магдалина подарувала таке яйце римському імператорові Тіберію.

Джоанна була вражена: звідки юдей так обізнаний з традиціями і звичаями християн?

Але втрутився сер Обрі, засумнівавшись, що євреї взагалі знають, що таке світле Христове Воскресіння.

– Якби ви уважно слухали слова священика в церкві, вельмишановний пане, – скромно зауважив Йосип, – то запам’ятали б, що Ісус із Назарета прибув до Єрусалима саме напередодні святкування Пасхи. Тож ми, юдеї, маємо до цього свята безпосереднє відношення.

Обрі зневажливо відвернувся, а Джоанна спробувала приховати глузливу посмішку.

Наступної миті до покоїв парафілакса зайшов Мартін д’Ане. Лицар був у чорному довгому вбранні з білим хрестом на грудях і мав вигляд істинного сина ордену Святого Івана. Він поводився з такою гідністю, що начальник гарнізону підвівся йому назустріч та запропонував сісти біля себе. Обидва стиха заговорили, і леді Джоанна, яка після гостювання в Константинополі трохи володіла грецькою, здогадалася, про що мова. Лицар просив воєначальника дозволити їм трохи довше затриматися у фортеці – поки ромейські воїни обстежать околиці й переконаються, що газизи забралися геть.

Від того, що саме ця людина взялась оберігати їх у дорозі, на душі в леді Джоанни зробилося тепло й спокійно. Що ж, такий статут цього ордену: ще здавна брати-госпітальєри пообіцяли опікуватися прочанами. І все-таки, перехоплюючи погляд сяйливо-блакитних лицаревих очей, вона здогадувалася, що робить він це заради неї.

Отримавши згоду парафілакса, Мартін звернувся до сімейства:

– Тепер у нас є кілька днів на відпочинок. Сподіваюся, до того часу мужній Дроґо остаточно одужає. Потім я поведу вас через гори до моря Лікійською стежкою. Це не найзручніший, зате спокійний і безпечний шлях, тож, гадаю, наш загін із ним упорається. Комендант фортеці не зможе надати нам супроводу – людей у нього небагато, але нам вистачить і своїх.

Сер Обрі збирався було заперечити, але Джоанна стримала його, поклавши долоню на лікоть.

– Не маючи іншого провідника, ми повинні подякувати вам за безкорисне бажання супроводжувати нас. Правда, любий чоловіче?

Для себе Джоанна давно вирішила, що після всіх помилок і безумств Обрі, вона не дозволить йому бодай щось вирішувати самостійно, тим паче нав’язувати ці рішення іншим.

Мартін помітив також, що леді Джоанна м’яко вказала серу Обрі на його місце.

«Добре, красуне, дуже добре, – подумки підбадьорив він її. – Чим стриманіші будуть ваші стосунки, тим швидше я тебе здобуду».

І хоча невдовзі подружжя покинуло трапезну кімнату разом, але розійшлися вони в різні боки ще раніше, ніж за ними зачинилися важкі двері.

Мартін вийшов провести Йосипа, і в одній із галерей той несподівано й трохи сумно промовив:

– Але ж вона славна дівчина ця англійка…

– Та до нашої Руфі їй усе ж далеко.

Мартін відразу здогадався, що спричинило приятелеву зажуру. Він не проти був поговорити з Йосипом про його сестру, але той, поскаржившись на втому, невдовзі пішов до себе.

Споночіло, на фортечних мурах змінювалася охорона, вільні від караулу воїни збиралися відпочивати. Але Мартінові не спалося. Він спустився на залите місячним світлом фортечне подвір’я і зупинився біля вежі, в якій були покої, відведені для леді Джоанни та її прислуги.

Молода пані теж не квапилася гасити свічку, що стояла на підставці при канапі, накритій кошлатою овчиною. Незважаючи на все пережите, на душі в неї було добре. І, якщо вже говорити цілком чесно, слід визнати, що увага мужнього й гожого лицаря дуже її тішила.

– Ґодіт! – Джоанна поторсола за плече камеристку, яка вже почала тихенько хропіти в куточку. – Ґодіт, а він таки справді гарний. І навіть ця трохи дивна усмішка його не псує…

Служниця щось нерозбірливо пробурмотіла крізь сон. Санніви в покої не було: вона попросила в господині дозволу побачитися зі своїм нареченим – рудим зброєносцем лицаря-госпітальєра. І Джоанна не була проти, тим паче, цей Ейрік повівся шляхетно, не відмовившись від дівчини, хоча й знав, що вона побувала в лапах розбійників. Коли ще бігати на побачення, як не такої дивовижної місячної ночі!

Джоанна в самій лише сорочці підійшла до вікна й відчинила віконницю.

Ніч і справді була розкішна. У фортеці та її околицях панувала тиша, що її, здавалося, поглиблювали переливи незліченних цвіркунів та цикад. По фортечному муру неквапно рухалася тінь вартового з довгим списом, а над ним розпростерся густо-синій оксамит неба з міріадами зірок і сяючим ликом місяця між ними. Його проміння освітлювало далекі пасма пагорбів, стрункі списи тополь, шпилі на фортечній стіні й порожній двір, викладений світлими плитами вапняку.

Проте двір виявився аж ніяк не порожнім. Джоанна беззвучно зойкнула, помітивши внизу силует чоловіка в довгому чорному вбранні. Лицар стояв простісінько під її вікном, і лице його було звернуте до неї. Чи давно він тут? На що чекає?

Джоанна поквапно натягнула на плече сорочку, що сповзла, і позадкувала. Та все ж не втрималася й ще раз обережно визирнула з-за віконниці. Мартін д’Ане досі не відводив очей від її вікна.

Вона миттю вляглась, натягнувши на голову покривало, серце в неї калатало. Дурниці, нехай стоїть собі, скільки заманеться. Хіба він має право на щось розраховувати? Ґодіт давно каже, що він очей із неї не зводить. Чи може чоловік образити жінку поглядом? Навіть уночі, коли стоїть біля її вежі?… Про таке зазвичай співають у любовних канцонах, Джоанна й сама не раз співала про це, а тепер доводиться визнати, що його увага хвилює її значно більше, ніж можна було уявити.

Найгірше, що від цього десь глибоко в єстві прокидається те несамовите збудження, яке її чоловік називає «безсоромністю» і якого вона боїться. Обрі дав обітницю цноти, начебто змушуючи і її прийняти цей піднесений порив. Хтозна, може, він правий, і їй, Джоанні, теж пора позбутися гріховних думок… Але як саме? Адже зараз вона думає зовсім не про свого чоловіка, а серце в неї б’ється дедалі швидше й швидше, тіло тріпоче, а стегна важчають, наливаючись темною медовою солодкістю…

Джоанна відкинула покривало й лягла на спину.

Мартін д’Ане… Бездоганно красивий, сміливий, ґречний. Але він – орденський брат, і думати про нього як про чоловіка, коханого – все одно, що марити про ченця. Проте на монаха цей блакитноокий лицар геть не схожий. І ось що дивно: зовсім недавно, в пустелі, коли вона, змучена, засинала серед каміння, а госпітальєр накривав її від нічної прохолоди своїм плащем, вона не звертала на нього жодної уваги. Пережиті небезпеки, полон, розчарування в Обрі, втома, невизначеність – усе це відбирало в неї сили.

Що ж сталося, якщо зараз, крутячись на вузькій канапі, вона не може думати ні про кого, крім лицаря в темному вбранні, який стоїть у неї під вікном, і тіло її відгукується на ці думки, мов струна на доторкання пальців музиканта?

У кутку хропіла Ґодіт, за стіною спали слуги, які супроводжували її аж від Незербі, Санніва досі не повернулася, і Джоанна могла без перешкод віддатися тому, що часом дозволяла собі, коли гріховна напруга ставала геть уже нестерпною. Її рука проникла під покривало. Стримуючи гаряче дихання, намацала внизу, де сходяться стегна, місцинку, чутливішу за решту, і взялася її погладжувати. Дихання почало збиватися, але досягти бажаного полегшення вона поки не могла. Рукоблудство – так священики називають цей гріх, вважаючи його особливо згубним. Джоанна відганяла від себе ці думки, напруга зростала, і нарешті її тіло судомно вигнулося. В якусь мить вона уявила, що це робить із нею Мартін, і мало не схлипнула – так загострилися всі її відчуття. Лише через кілька секунд її стегна стиснулися, тіло пройняла хвиля дрожу, а низ живота немов залило гарячим медом. Вона ледве стрималася, щоб не закричати, і, бурхливо дихаючи, відкинулася на узголів’я.

«Про це ніхто не дізнається, – думала вона, згортаючись клубочком на твердій канапі. – Ніхто. А завтра я сама все забуду…»


Уранці Мартін, Ейрік і Сабір зібралися недалеко від фортеці в затінку старої смоківниці. Сабір повідомив, що за цей час він устиг об’їхати околиці й переконався: вони можуть вирушати в путь.

– Ні, – різко заперечив Мартін. – Дочекаємося повернення воїнів парафілакса. Я розумію, Сабіре, що нам трьом нічого боятися, але з нами Йосип, і ми не повинні ризикувати життям сина Ашера бен Соломона. Рана капітана Дроґо досі не затягнулася, а леді Джоанна нізащо не погодиться залишити його тут: я переконався, що вона цінує своїх людей.

– Добре, – ледь помітно кивнув Сабір, але його темні очі гостро зблиснули з-під чалми. – Не забувай тільки, що поки ми тут стирчимо, хрестоносні раті продовжують облогу Акри, і якщо місто впаде… Аллах свідок, ми мусимо поквапитися, інакше твої забавки із сестрою маршала ордену Храму нічого не будуть варті. Якщо ця гурія з фіалковими очима так тебе приваблює, бери її вже. Ромеї це проковтнуть, а її чоловіка я можу прирізати, коли він спробує завадити.

– Ми не повинні так діяти, – втрутився Ейрік.

Та й Мартін докинув: якщо він силою примусить сестру маршала храмників до зв’язку, це несамовито розлютить де Шампера, і про жодні домовленості з ним тоді не може бути й мови. Ашер бен Соломон, працюючи над своїм планом, мав на думці зовсім інше: не ґвалтування, а добровільну згоду леді Джоанни, і щоб це помітили люди, які зможуть підтвердити чутки. У цій глушині таких людей нема. Отже, все повинно відбутися там, де чимало лицарів і знатних франків, до слів яких дослухаються.

Але Сабіра такі зауваження не переконали.

– Мартіне, якщо тобі кортить виконати найприємнішу частину плану нашого господаря, – насуплено сказав він, – то клянусь тюрбаном Пророка, я сам вирушу в Акру й спробую врятувати пані Сару!

– Ні, Сабіре! – суворо промовив Мартін. – Цього не буде. Сам ти не впораєшся і, найімовірніше, загинеш, потрапивши до лабетів хрестоносців. Якби все було так просто і залежало винятково від хоробрості й ратної майстерності, то наш покровитель і справді послав би тебе. Але він доручив це мені, і тобі доведеться підкоритися.

Відсунувши Ейріка, який насмішкувато спостерігав за цією суперечкою, лицар рушив до фортечної брами. Він добре знав Сабіра, котрий завжди волів діяти самостійно. Але йому були відомі й терміни, про які говорив Ашер бен Соломон. Покровитель цілком упевнений: Акру не візьмуть доти, доки під її мурами не з’явиться військо, щойно прибуле з Європи. І, судячи з усього, цей час іще не настав.

З такими думками Мартін пішов до конюшні, поглянути на свого коня. І страшенно здивувався, побачивши леді Джоанну біля стійла буланого.

Завмерши за кам’яною опорою, що підтримувала покрівлю конюшні, лицар почав спостерігати за жінкою. Зазвичай його кінь не підпускав до себе чужих, але зараз, хоч ніздрі в нього й роздувалися, буланий не відсмикував голови, дозволяючи Джоанні лагідно гладити його шию та морду.

До Мартіна донісся її тихий голос:

– Ти такий славний, такий чудовий хлопчик, великий, красивий!..

Лицар мимоволі всміхнувся. У цьому голосі одночасно лунали сила і м’якість – таке поєднання безвідмовно діє на тварин.

Йому вдалось непомітно наблизитися до жінки майже впритул. Однак буланий, відчувши господаря, негайно підвів голову й нашорошив вуха.

– Він мало до кого прихильний, мадам, – упівголоса промовив Мартін, ледь-ледь схиляючись, щоб удихнути запах її волосся – воно тонко пахло фіалковим коренем і трояндовою водою.

Вона не здригнулась і навіть не озирнулася.

– З поведінки коня, сер, я збагнула, що ви неподалік. Чудова тварина: могутні ноги, широкі груди, довга спина – немов спеціально створена для бойового сідла. Але я вперше бачу коня такої розкішної статі й водночас такої неблагородної масті!

Тут англійка мала слушність. Шерсть Мартінового скакуна мала складне забарвлення: корпус і спина – пісочно-жовті, живіт – іще світліший, а вздовж хребта тягнувся майже чорний «пасок» – ознака, яка дісталася йому від диких коней, яких іще де-не-де можна зустріти в неозорих степах Азії. Ноги в жеребця теж були темними, майже чорні біля копит, але вище світлішали, й там, немов тіні, проступали так звані «дикі» мітки – ледь помітні поперечні смуги. Грива і хвіст здалеку здавалися мало не чорними, але й у них траплялися бурі й зовсім світлі, майже сиві пасма.

Коні такої масті найчастіше бувають низькорослими й великоголовими, такі часто-густо трапляються серед робочих селянських конячок. Але його жеребець був значно більший за звичайного скакового коня, хоч і менший за бойового. Лицареві ніколи досі не випадало бачити розумнішої та відданішої істоти.

Мартін поплескав буланого по крутій шиї.

– В арабів, мадам, є приказка: ніколи не купуй рудого коня, продай вороного, оточи турботою білого, а сам сідай на гнідого. І хоча ваші англійські коні переважно гніді чи золотаві, а мій буланий неблагородної масті, я не проміняю його на жодного іншого жеребця, навіть на якогось із тих красенів, що їх розводять у Незербі.

Це було зухвало, однак леді Джоанна не образилася, а запитала, як звати його коня, і здивувалася, коли Мартін відповів, що ніколи не називає своїх скакунів: вони занадто часто гинуть у бою, і якщо не знаєш, як звали вбитого чотириногого друга, втрата здається не такою важкою.

– Невже коні неодмінно мусять гинути? – засмутилася англійка, і далі лагідно гладячи буланого. – Назвімо його Персиком, і він прослужить вам довго, дуже довго! Погляньте, він і справді схожий на цей плід, що з одного боку завжди темніший, ніж з іншого!

Мартін мимоволі всміхнувся: що за безглузда кличка – Персик!

Бесіда тривала, і Мартін, уловивши момент, запропонував дамі проїхатися верхи околицями фортеці. Погода пречудова, в такий день нічого не може бути кращим, ніж мчати назустріч свіжому вітрові!

Леді Джоанна дещо розгубилася, але відразу ж запитала: чи розважливо вирушати верхи на прогулянку, якщо ще вчора в околицях бешкетували газизи?

Замість відповіді Мартін кинув буланому на спину сідло й поверх нього глянув на молоду жінку, подарувавши їй одну з найчарівливіших усмішок, на які лише був здатен.

– Думаю, вам, мадам, не варто нічого боятися, поки поруч я!

У цій репліці відчувалися виклик і насмішка.

Леді Джоанна негайно відповіла йому, заявивши: вона таки справді не подумала, що її попутник – лицар ордену Святого Івана, воїнів якого вважають найкращими в християнському світі. За винятком, хіба, тамплієрів – лукаво додала вона й відразу взялася вміло сідлати свою гніду кобилку, зазвичай обходячись без допомоги конюха чи слуг. Хоч леді й була високородною особою, але поводитися з кіньми, безперечно, вміла.

Вони проїхали зо дві милі дорогою до віддалених пагорбів і гаїв, за якими невдовзі показалися пласкі черепичні дахи невеличкого селища й скромна баня сільської церкви. Джоанна не відставала від лицаря ні на крок, але він і не намагався обігнати супутницю. Впевнена посадка, здатність злитися з конем в одне ціле, спритність леді Джоанни змусили Мартіна мимоволі замилуватися нею. Невдовзі вони дісталися ущелини, в якій струменіла невелика річечка, але їхати далі Мартін не наважився – з ним була жінка. Сабір докладно змалював йому околиці, але про те, що розташовано за ущелиною, не знав і сарацин.

У фортецю коні вершників поверталися кроком. Мартін і Джоанна вели неквапну розмову.

Лицареві Джоанна видалась приємною і доволі щирою: у селищі їй будь-що захотілося скуштувати місцевого меду; вона їла його зі свіжоспеченим коржем, забруднивши руки й обличчя і сама ж із цього сміючись. Від отари, що паслася неподалік, відділилося чорне козеня й, жалісно мекаючи, потрусило їм назустріч. Джоанна почала кликати його таким самим жалісним меканням, аж поки воно не побігло за її кобилою. Як мешканку півночі жінку дивували достиглі у квітні помаранчі та всіяна опалими цитринами земля під вічнозеленими деревами – точнісінько так, як у серпні в Англії опадають яблука з яблуневих гілок. Леді Джоанна захоплювалася багатством і достатком цього краю, зауваживши: немає нічого дивного, що сельджуки так люто прагнуть його відвоювати. І, схоже, не вгамуються, поки не досягнуть своєї мети.

Мартін вирішив не обговорювати цієї теми, заявивши: оскільки землі належать Ромейській імперії, то ромеї самі мають приборкувати апетити тюрків, які в цих краях утвердили свій султанат.

Коли ж мова зайшла про його власну персону, лицареві довелося непросто.

– Мені казали, що родом ви з Намюра, – несподівано звернулася до нього англійка. – Отже, ви фламандець, сер лицарю?

Мартін гадки не мав, де народився справжній госпітальєр Мартін д’Ане, тому відповів, що він не фламандець, а француз і до вступу в орден жив у замку Моен.

– Але ви не схожі на француза, – зауважила співрозмовниця. – Замок Моен, кажете? Ніколи про нього не чула.

– Це неподалік від Ардеша в Пікардії.

– Мені це ні про що не говорить. Я там не була.

– А ви багато мандрували?

– Останній рік – так. Мені подобаються нові місця й люди, їхні характери та звички.

Лицар не хотів заглиблюватися у власне «минуле»: чим менше англійка знатиме про нього, тим легше йому потім зникнути, а їй нічого буде розповісти про оманливого госпітальєра своєму могутньому братові. Тому він не відповів і на запитання, чи бував у Святій землі.

Джоанна, помітивши, що її попутник став стриманіший у словах, вирішила: мабуть, орденський статут передбачає потайливість і забуття свого минулого. Але статут статутом, а на її ніжки в стременах лицар вперто поглядає і не без задоволення. Безшлюбність, бідність і послух! Чи можливо дотриматися цих обітниць, хоч би яка міцна була віра? От і маємо, що всі ці гордовиті паладини – звичайні чоловіки, вимордувані тривалим утриманням…

Мартін зауважив-таки, що його зближення з англійкою триває саме так, як він і сподівався: тепер Джоанна тримається з ним цілком розкуто і, вже впевнена у власній красі, поводиться так, аби привернути до себе увагу молодого лицаря.

Проте наступної миті вона здивувала його, поцікавившись, як ставляться в ордені до його зброєносця Ейріка і чи давно він йому служить. Її покоївка Санніва така з ним щаслива, а сам Ейрік запевняє, що готовий обвінчатися з нею за першої ж зручної нагоди.

«Клятий базіка!» – розгнівався Мартін, не поспішаючи обговорювати Ейрікові чесноти як зброєносця. Звісно, ніщо не заважало висловити йому свою згоду – нехай рудий додасть до своєї колекції вінчаних дружин іще одну кралю. Та раптом йому стало шкода щиру й простодушну дівчину, яка і так уже постраждала від розбійників. Як вона могла знати, що Ейрікова закоханість – нехай і щиросерда – триватиме доти, доки розійдуться їхні шляхи. Якщо ж їх обвінчають у церкві, дівчині доведеться роками чекати на рудого, не маючи права зійтися з кимось іншим. Справді, Ейрік часом навідує своїх любасок, але після того, що він, Мартін, готує для її господині, в Санніви немає жодної надії коли-небудь знову зустріти свого варанга…

Саме тому він категорично відмовив, мотивуючи це тим, що не може дозволити вінчання свого зброєносця в землях схизматиків-ромеїв. В ордені такого не пробачать.

Леді Джоанна насупилася і, щойно вони опинилися у внутрішньому дворі фортеці, негайно пішла геть від попутника, кинувши йому поводи свого коня, немов якомусь конюхові. Мартін спостерігав, як леді піднімається зовнішніми сходами у свою вежу, аж поки вона озирнулася і помахала йому рукою.

Тільки-но опустилися сутінки, він знову став на чати під її вікном, цілком упевнений, що Джоанна де Рінель стежить за ним.


Дні за два, як і було домовлено, загін знову вирушив у путь – до Лікійського узбережжя.

Спершу дорога звивалася відкритою горбистою місцевістю, потім, у передгір’ї, пішла вгору, пагорби поволі перетворилися на високі, вкриті густими лісами пасма Таврських гір. Дорога стала вузькою стежиною, і загін змушений був розтягнутися кавалькадою потилиця до потилиці. Попереду, як завжди, їхав Сабір, за ним Йосип, до якого приєднався Обрі, потім греки-охоронці, тягнучи за собою нав’ючених мулів, після них – захоплені бесідою леді Джоанна та Мартін. Як і годиться, пані супроводжували камеристка, покоївка і четверо вцілілих воїнів із Незербі.

У кінці кавалькади їхав капітан Дроґо. Ще до від’їзду він усіх запевнив, що йому значно краще і чудодійний Йосипів бальзам подіяв. Дорогою капітан бадьорився й був такий привітний з удаваним госпітальєром, що Мартінові подумалося: імовірно, вояка-сакс певним чином схвалює його зближення з молодою пані.

Водночас Мартін із леді Джоанною був максимально обережним: нічого особливого – схвалення, легенькі жарти, сміх, час від часу зближення їхніх коней на тісній стежці, випадкові дотики. Усе це нагадувало Мартінові приручення молодої напівдикої кобилки. Джоанна, доки ще сахалася, негайно відводила свою гніду вбік, наскільки дозволяла ширина дороги, й обличчя її набувало зверхнього та відлюдкуватого виразу.

«Нічого, красуне моя, скоро ти їстимеш у мене з руки», – подумки всміхався Мартін і починав розповідати про шлях, що на них чекає. Сельджуки ще ніколи не добиралися до цього гористого краю, і, хоча подорожні зіткнуться з багатьма труднощами, вони менш за все пов’язані з людьми. Зате краса Тавру здатна зворушити будь-яку, навіть найчерствішу душу!

І він показував то в бік водоспадів, які рвучко злітали зі скель, то на засніжені верхів’я гір удалечині.

Стежина, прокладена через перевали Таврських гір ще за сивої давнини, звивалася схилом, поступово ведучи подорожніх дедалі вище й вище. Ген-ген виднілися засніжені вершини, з ущелин долинав шум потоків. Часом перед ними поставали затишні зелені долини з невеличкими поселеннями. Халупи, складені з дикого каміння і вкриті дерном, були оточені садами й виноградниками, вирощеними на ґрунті, розчищеному від уламків скель і щебеню. І що дивно – ніде не видно коней: єдиними тваринами, на яких возили вантажі та їздили верхи місцеві мешканці, були віслюки.

Проминувши оброблену долину, мандрівники знову опинилися в зеленавих сутінках лісу. Довкола пахло розігрітою на сонці смолою, крізь густі гілки середземноморських сосон примарно синявіли сусідні гірські схили. Унизу з виступу на виступ стрибали бурхливі потоки, обминаючи уламки скель, що колись упали з височіні.

В одній із таких місцин сталася непередбачена затримка: стежка, що проходила уздовж прямовисної кам’яної стіни, раптом перетворилася на вузький скельний залом, що праворуч від нього зяяла прірва. Коні й мули відмовлялися на нього ступати, пручалися і несамовито іржали. Порадою несподівано допоміг сер Обрі, сказавши: якщо коні не бачитимуть прірви, їхній переляк мине. Загорнувши плащем голову своєму коневі, він обережно ступив на залом і без перешкод провів по ньому тварину. У такий же спосіб, заспокоюючи й ведучи за собою решту коней і мулів, він допоміг переправитися всім, крім власної дружини. Щойно леді Джоанна наблизилася до небезпечного місця, сер Обрі відвернувся, вдаючи, що геть її не помічає.

Але це не зупинило англійку – вона рішуче пройшла небезпечне місце, випередивши Мартіна, який кинувся було їй на допомогу.

Згодом лицар дорікнув серу Обрі: тут не місце і не час зводити подружні порахунки. Почувши це, лорд здивовано підвів свої пшеничні брови.

– Сер, ви жартуєте? – обурено промовив він. – То погляньте на мене: чи не здається вам, що на моєму обличчі досі палає ляпас?

Зате Джоанну це аніскілечки не засмутило. Вона схилилася до квітучого куща й зірвала велику жовту невідому квітку, посміялася з Ейрікових жартів, перемовлялася із Саннівою і мала вигляд безтурботної співочої пташки. Начебто ця пригода була прикрою дрібницею, що завадила милуватися розкішною природою, дурничкою, не вартою уваги.

Але цією «дурничкою» був її власний чоловік, сер Обрі де Рінель!

І Мартін вирішив: настала пора відвертих зізнань.

Стисло, як і належить воїну, він розповів, що ще на початку шляху помітив, яка леді Джоанна надзвичайна жінка, і відразу виокремив її з-поміж решти попутників, адже вона сяяла серед них яскравою зіркою. Це були лестощі, проте вони не порушували куртуазних звичок.

– Саме тоді, – вів своєї Мартін, – дивлячись на вас, я відчув, як у моєму серці відроджується якась давно забута радість. Так, визнаю: я мав зухвальство милуватися вами, адже сподівався, що ви не помітите моєї уваги. Погодьтеся, мені це вдалось!

Тепер вони їхали поруч під низько навислими гілками гірських сосон. Джоанна дивилася вперед, але в усій її поставі відчувалася напружена уважність. Лише тепер Мартін відзначив, який у неї чарівний профіль: темні пухнасті вії, невеличкий прямий ніс, чітко окреслене й водночас ніжне підборіддя, високі вилиці. Щоб довгі коси не заважали господині на лісових стежках, служниці уклали їх на потилиці в щось схоже на черепашку равлика, і через це голова молодої жінки набула гордовитої виразності.

Оскільки попутниця мовчала, Мартін додав, що лише завдяки цій увазі він вчасно помітив її зникнення й кинувся на пошуки – хоча це було небезпечно для Йосипа бен Ашера, якого він пообіцяв охороняти в мандрах.

– Цей молодий єврей дивовижно хоробрий, – докинула Джоанна. – І він урятував життя моєму чоловікові. Але, сер… – вона нарешті обернулась до лицаря, і Мартін на мить занурився в озерця її очей – сіро-лілових, із тим дивовижним перламутровим відтінком, що його можна побачити хіба що на крилах горлиці. – Ви, здається, почали розповідати про те, що вирушили розшукувати мене… тобто, нас…

– О, я ніколи б собі не пробачив, якби з вами сталося щось погане! – пристрасно підхопив Мартін. – Але це виявилося не так уже й просто, і лише сліди обабіч дороги вказали нам напрямок. А потім, аж на світанку, я побачив вас, оточену тими негідниками в тюрбанах, вас, яка билася і не втрачала сили духу! Це дивовижно: ви були такою відважною й такою… самотньою. Люди з нашого ордену не повинні розкривати душу, але не можу не зізнатися: після смерті моєї коханої Елеонори – нехай сяє для її чистої душі вічне світло! – я не подивився на жодну жінку. Однак, побачивши вас… Я не міг дати собі ради… І покірно перепрошую, якщо моя увага була для вас надокучливою. Більше нічого такого я собі не дозволю.

Лицар підострожив коня й вирушив у голову кавалькади.

Джоанна провела його поглядом, і на її вустах з’явилася вдоволена усмішка. На тобі: таки Мартін д’Ане насправді закохався! Як чудово!

Вона звикла до освідчень, Джоанні подобалося, що чоловіки захоплюються її вродою. І приємно було усвідомлювати: вона посіяла сум’яття в душі цього вродливого й суворого лицаря. Про Обрі тієї миті вона й не думала. Хай там як, але він залишається її чоловіком. Однак нащо згадувати про це саме тепер? Він відчужений, цурається її, а коли щось і скаже, то лише чергову порцію докорів. То й Бог йому суддя!

Значно приємніше думати про цього госпітальєра. Напевно, Джоанна не заперечувала, якби він поводився ще зухваліше. Щоб замість поглядів були дотики… На вигляд Мартін був не надто могутній, проте жінка відчула його силу, коли він допомагав їй сідати на коня, чи підтримував у сідлі, якщо доводилося долати складну ділянку шляху…

Вузька стежка, якою ступав загін, то спускалася схилом, то раптово починала дертися на кручі. Не кожен вершник таке витримає, а Йосип узагалі був змучений. Тому вирішили зупинитися на ніч у найближчому поселенні.

Щойно туди дісталися, як сер Обрі негайно розпорядився надати йому найміцніший і зручний будинок, не поцікавившись навіть, де ночуватиме його дружина. Мартіну довелося подбати про постій для жінок і решти попутників. І хоча в цих місцях ніхто й гадки не мав, що таке вигоди, вранці леді Джоанна сказала, що на своєму сіннику чудово виспалася. І підтвердила ці слова такою осяйною усмішкою, що лицар мимоволі порівняв її зі світанковим сяйвом.

Зрозуміло, на стежці вони знов опинилися поруч, поступившись бідоласі Йосипові можливістю смиренно вислуховувати безкінечні скарги лорда на незгоди гірських мандрів.

Так тривало ще упродовж двох днів. Сера Обрі, здавалося, жодним чином не бентежить, що його дружина дедалі більше часу проводить із лицарем-госпітальєром. Крім того, її спроби привернути до себе увагу Мартіна часом були такими очевидними, що він навіть засумнівався: чи не хоче вона в такий спосіб примусити чоловіка ревнувати? Щоб уникнути сутички, а заодно трохи подражнити Джоанну, він вирішив приділяти увагу й лордові. Приєднавшись до нього, лицар завів мову про ймовірні випробування на черговій ділянці шляху.

Вислухавши його, сер Обрі обурився:

– Добродію, та ви жартуєте! Нам і так весь час доводиться злазити з коней і тягнути їх на поводах урвищами, а ви кажете, що дорога стане ще гіршою!

– Нам залишився тільки цей перевал, – Мартін показав угору, де громадилися укриті лісом крутояри. – Тут немає второваних караванних шляхів. Та і яка з них користь, якщо ми з вами відмовилися йти з караваном Євматія?

Від згадки про це сер Обрі знітився, утім, зараз йому не випадало скаржитися – він цілком залежав від доброї волі лицаря-госпітальєра та Йосипової щедрості.

– А чи можна знайти в цих диких горах якесь пристановище? – поцікавився він через певний час.

Мартін глянув на лорда, приязно всміхаючись.

– Ми вчинимо за прикладом перших пілігримів – заночуємо просто неба. Хіба може це зашкодити такому воїнові, як ви?

Обрі вирішив промовчати. Йому здалося, що лицар насміхається.

За кожної нагоди Мартін тренувався зі зброєю. Так було й напередодні. Спершу він викликав Ейріка, який, фехтуючи відразу двома мечами, почав відтісняти лицаря, що спричинило загальний захват. Проте Мартін так добре вивчив манеру бою рудоволосого велетня, що передбачав усі його випади й підступні удари. Значно цікавіше було тренуватися із Сабіром – вертлявим і геть непередбачуваним.

Але зараз не час було показувати попутникам, який блискучий боєць цей сарацин, тому Мартін запропонував серу Обрі вступити у двобій. Як же здивувався удаваний госпітальєр, коли з другого удару йому вдалося обеззброїти славетного турнірного бійця. Невже перед ним переможець знаного турніру у Віндзорі, котрий колись завоював своїм мистецтвом прихильність леді Джоанни та її батька?

Мартін подумав, що це – безглузда випадковість. Піднявши меч сера Обрі, він знову простягнув його власнику. Однак лорд, зробивши зо два неоковирні випади і завдавши два-три удари, що їх обсміяв би будь-який хлопчисько-зброєносець, уклав клинок у піхви і, відійшовши, промовив:

– Подивився б я на вас, сер лицарю, якби нам випало зустрітися на змаганні в кінній сутичці!

Безперечно, важко озброєний воїн-вершник із довгим ратищем за тих часів вважався наймогутнішою бойовою силою. Мартін відразу відчув: лорд, хоч і визнаний майстер-списоборець, але він практично не володіє мечем та прийомами ближнього бою. Мабуть, саме тому й спробував був ухилитися від участі в хрестовому поході: війна у Святій землі, і він це чудово розумів, жодним чином не нагадувала лицарських забав.

Але значно більше за сміховинну невдачу сера Обрі Мартіна тривожив Йосип: його друга, з якого завжди був поганенький вершник, так вимордував гірський перехід, що він насилу тримався в сідлі. Йосип не скаржився й не нарікав, однак його очі видавали мовчазне страждання. Саме це й підштовхнуло Мартіна зупинити загін на тривалий привал іще завидна, не порушуючи суворого правила: ночівлю в горах слід облаштовувати, поки не споночіло. Добре, що трапилася простора галявина з чистим струмком неподалік. Тим часом Сабір примудрився підстрелити в лісі чималу косулю, і, повернувшись на стоянку, під схвальні вигуки попутників скинув здобич із сідла.

Кухар Бритрік, який давно вже не мав нагоди продемонструвати своє мистецтво, негайно взявся спритно білувати дичину, супроводжуючи це примовками й мало не пританцьовуючи від задоволення:

– Ви, панове, пальчики оближете, коли я натру її прянощами, нашпигую здором із диким часником і неквапно пов’ялю на вугіллі, поливаючи її ж власним соком! А вашому слузі-сарацинові, сер лицарю, слід віддати найкращий шматок, адже він справедливо його заслужив!

На відміну від Джоанни, яка й далі уникала Йосипа і недовірливо поглядала на Сабіра, кухар легко зійшовся з обома. Спостерігаючи, як усі троє жартують і пересміхаються, Мартін мимоволі подумав, що всі ці сакси з Незербі – чудові хлопці. На відміну від їхнього господаря.

І справді, лорд Обрі відлюдкувато сидів збоку, не беручи щонайменшої участі в облаштуванні табору, коли інші збирали хмиз, розкладали багаття й розсідлували коней, щоб ті попаслися на зеленому лужку біля потічка. Служниці леді Джоанни зробили зі шматків тканини під гілками старої модрини щось на кшталт шатра, натягали води й нагріли її на вогні, щоб їхня пані й вони самі змогли помитися після важкої дороги.

Ще не споночіло, а все вже було зроблено, і люди порозсідалися при вогні, чекаючи смаженої дичини. По руках пішов бурдюк із вином, у небі спалахували перші зірки, долинало тихе дзюркотіння потічка. Дехто під’їдав коржами з твердим, мов камінь, сушеним сиром.

– Як шкода, що вже немає моєї лютні, – зітхнувши, промовила леді Джоанна.

Вона сиділа на згорнутих овчинах, спираючись на гранітну замшілу брилу, полум’я відбивалося в неї в очах, а темне волосся, що облямовувало обличчя, ледь-ледь кучерявилося – у нічному повітрі вже відчувалася волога. Мартін відзначив для себе, що не може відвести очей від цієї жінки. Чорт забирай: йому дедалі дужче подобався план Ашера бен Соломона, принаймні – перша його частина!

– Мадам, а що б ви заспівали, якби у вас була лютня?

– О, я знаю багато пісень! «Веселий монах» чи «Троянда у вікні», «Де мій лицар» чи «Коли сурма співа зорю». Деякі з них склав мій батько Артур де Шампер. Коли в наші володіння приїжджала королева Елеонора або ж ми гостювали в неї при дворі в Пуатьє, вона просила в батька співати для неї й називала його найкращим трубадуром Англії. Часом я співала разом із ним, і батько радів, що бодай хтось із його парості успадкував цей хист.

– Мадам, розкажіть про свою сім’ю, – попросив Мартін. – Ви частенько згадуєте рідних, але для мене це лише імена, хоч і славні.

Лице леді Джоанни осяяла усмішка, і вона почала розповідати, зачаровано дивлячись у вогонь.

Насамперед вона наголосила, що її батько – найдостойніший і найшляхетніший барон на все Англійське королівство. «Було б дивно, якби любляча дочка сказала б про батька інакше», – усміхнувся Мартін, але помітив, що люди з Незербі схвально кивають, підтримуючи слова пані. Лише сер Обрі не відреагував, він дивився кудись убік, гризучи кавалок сиру.

Далі Джоанна розповіла про дружбу Артура де Шампера зі старим королем Генріхом. Барон Малмсбері, лорд Гронвуду, володар Орнейля, Тавістока, Круеля, Больє Білокам’яного та інших сеньйорій в Англії, Вельсі та Нормандії, – він був близький родич Плантагенетів, хоча на його гербі була й «бастардна смуга».[86] А саме поле герба де Шамперів – сріблясте, із зображенням коня, що скаче, і валлійської ліри, – гордовито добавила жінка, й очі її засяяли. Ліру в герб додав її батько, а коня успадкували з герба його дружини, леді Мілдред Гронвудської. Рід леді Мілдред веде своє коріння від колишніх саксонських королів і є не менш аристократичним та знатним, ніж Плантагенети. Проте батькам леді Джоанни не так уже й просто було взяти шлюб, адже на руку леді з Гронвуду замірялося чимало родовитих і впливових осіб, тож серу Артуру довелося довго її домагатися.

– Я чув, що лорд Артур де Шампер боровся за вашу матір на турнірі, – пригадав Мартін.

– Справді, – кивнула Джоанна, прибираючи з чола неслухняні кучерики. – Але тоді він лише заручився з нею, а весілля відбулося значно пізніше. До того ж, обвінчавшись, подружжя відразу вирушило на прощу у Святу землю.

Мартінові здалося, що леді Джоанна щось недомовляє. Його зацікавила причина такого поспішного від’їзду молодят, але жінка розповідала далі, тож він вирішив не переривати її.

– Вони вирушили до Палестини разом із Вільямом, моїм старшим братом, якому тоді було лише три роки…

Мартін здивовано поглянув на англійку: коли ж одружилися її батьки? За словами Джоанни, вони поїхали невдовзі після вінчання, але, виходить, що на той момент у них уже був трирічний син.

– Можливо, саме через те, що в дитинстві Вільям чимало часу прожив у Святій землі, згодом він вирішив стати лицарем ордену Храму і присвятити життя захисту Єрусалимського королівства від невірних.

Приголомшливо! І насамперед те, що сер Артур надав таку можливість своєму первісткові, спадкоємцю родових володінь, хоча одного слова вистачило б, аби заборонити юнакові вступати в орден, і закон теж був на його боці…

– А решта ваших братів та сестер? – поцікавився Мартін, який і далі дивувався.

З’ясувалося, що мати леді Джоанни народила чоловікові шістьох дітей і всі вони вижили, таке рідко траплялося за тих часів. Первістком, про що вже йшлося, був Вільям, після прощі на світ з’явилися дочки-близнючки – Едгіта й Елеонора. І хоч зовні цих світловолосих красунь із прозорими блакитними очима неможливо було розрізнити, їхні характери відрізнялися більше, ніж кинджал від молитовника, – додала Джоанна.

«Дивне порівняння», – подумав Мартін, але люди з Незербі сприйняли його схвально. І невдовзі він збагнув чому. З’ясувалося, що Едгіта завжди була відчайдушно хоробра, полюбляла полювання і скачки, а її сестра Елеонора – тиха й відлюдкувата, віддавала перевагу молитвам та читанню, поки Едгіта полювала на качок і кроликів. Тим часом руки скромної і добропорядної Елеонори якось попросив овдовілий Роберт де Бомон, граф Лестерський, глава одного з найзначніших родів Англії. Такий шлюб склав би честь для де Шамперів, незважаючи на те, що граф Роберт був не молодим. Але покірна Елеонора навідріз відмовилася виходити заміж, зізнавшись, що завжди мріяла присвятити себе служінню Богові. Вона так упиралася заміжжю, що, зрештою, взяла постриг в обителі Святої Хільди, якою здавна опікувалися лорди Гронвуду, і де настоятелькою була справді свята жінка – мати Отилія. Елеонора прожила в обителі під її опікою чимало років, а після смерті доброї матінки Отилії сама стала настоятелькою.

– А леді Едгіта? – поцікавився Мартін, дивлячись, як Бритрік чаклує над зарум’яненою тушею косулі, від якої йшов неймовірно апетитний аромат.

– О, в Едгіти зовсім інша доля. Граф Лестер, утративши надію поєднатися з Елеонорою, зробив пропозицію їй. І Едгіта залюбки погодилася. Вона завжди була марнославна, а їхній шлюб, незважаючи на різницю у віці, склався цілком вдало. У графа були сини від першої дружини, тому його зовсім не засмутило, що Едгіта народила йому лише двох дочок – Аміцію і Маргарет.

Крім того, Робер де Бомон підтримав у боротьбі проти старого короля Генріха його старшого сина, теж Генріха, якого в Англії прозвали Молодим. Підстаркуватий Плантагенет коронував Генріха Молодого, проте не допускав його до влади доти, доки той одного разу не збунтувався й не почав вимагати своєї частки спадку. Оскільки ж старий король більшість часу перебував у неозорих володіннях Плантагенетів на континенті, отже, його в Англії не було, то знайшлися лорди, які зажадали мати в Англії свого короля – Генріха Молодого. І граф Лестер необачно до них приєднався. Та старий король швидко вгамував заколотників, багато з них опинилося в темницях, зокрема й чоловік Едгіти. Вона кинулася до двору – благати його величність про помилування, але король її прогнав, сказавши: тільки завдяки давній симпатії до де Шамперів не позбавить її дочок, як дітей зрадника, належної частки спадку.

Нещасну Едгіту мало хто підтримав у ті скрутні часи. Навіть наш батько дорікав їй, бо де Шампери завжди були вірними своєму сюзеренові Генріху Плантагенету, адже наше гасло – «Вірний завжди поруч».

– Але ж і той, хто зараз на троні, – себто король Річард, воював проти свого батька-короля, – зауважив Мартін. – Як він поставився до того, що де Шампери завжди підтримували старого короля?

– О, Річард Левове Серце – найблагородніший серед лицарів! Зустрівшись із моїм батьком, він лише, усміхаючись, повторив наше старе гасло й виявив до нього щиру гостинність, як до найближчого родича…

Після цих слів дружини сер Обрі приглушено реготнув. Смішок цей пролунав дивно, адже досі лорд здавався сонним і байдужим. Навіть коли Бритрік спричинив загальне пожвавлення, взявшись розрізати печеню й роздавати соковиті шматки всім, хто зібрався при багатті, Обрі мовчки взяв свій кусень і відійшов кудись у темряву поза межі освітленого кола.

– Отже, король Річард після смерті Генріха ІІ не позбавив нашу родину своєї прихильності, – спритно розрізаючи ножем паруюче м’ясо, продовжила леді Джоанна. Тепер вона говорила неквапно: очевидно, спогади так її захопили, що навіть Бритрікове мистецтво не могло її відволікти. – Саме він звільнив із в’язниці графа Лестера, який нарешті поєднався з дружиною, і вони обоє були серед перших запрошених на коронацію Річарда в Лондоні. І хоча туди з’їхалися всі де Шампери, навіть моя сестра абатиса, однак левова частка уваги молодого короля дісталася Бомонам. І Едгіта вповні відчула славу, якої так прагнула! Слід сказати, цілком справедливо: адже Бомони були найближчими соратниками Річарда Левове Серце. Старий граф усіляко сприяв підготовці хрестового походу, а його син від першого шлюбу – теж Роберт – вирушив із королем до Святої землі, і, скоріш за все, ми його там зустрінемо, чому я буду невимовно рада, – додала вона з лукавим усміхом, який чомусь засмутив Мартіна.

І тепер уже не надто зацікавлено лицар довідався: і старший Роберт де Бомон, граф Лестер, теж відплив у Святу землю ще рік тому, але… – нещодавно було отримано звістку, що він загинув під мурами Акри. Її сестра зараз удова, їй лише тридцять шість років, у неї величезний спадок – замки та землі. І вона й досі неймовірна красуня! – додала Джоанна, кладучи в рот підсмажений шматочок дичини.

– Але ж ваша сестра може знову вийти заміж? – після паузи запитав Мартін. Почувши це, сер Обрі знову раптом розреготався, а по обличчю леді Джоанни пробігла тінь. Тим часом її чоловік наблизився до багаття, вибрав дві овчини із спільної кучугури і, перекинувши їх через плече, пішов у темряву, усім своїм виглядом демонструючи, що йому геть не цікаві ці жіночі теревені.

На певний час запанувала тиша, яку порушував лише тріск дровиняк у багатті. Сабір підкинув у нього оберемок смоляних галузок, вогонь яскраво спалахнув, і Мартін устиг перехопити погляд капітана Дроґо, яким він проводив свого господаря. У тому погляді прочитувалося щось дуже схоже на ненависть.

А ще він помітив, що Йосип, сердега, вже клює носом, тож Мартін жестом звелів одному з його людей подбати про господаря. І вже після цього він знов обернувся до Джоанни:

– Мадам, ви згадували ще про двох нащадків сім’ї де Шамперів.

– Так, це мої брати – Гай, лорд Гронвуду, й Генрі на прізвисько Ельф. Вони погодки. До того ж Гай такий схожий на нашого батька, що коли вони стоять поруч, на них не можна дивитися без усмішки. Зате відмінність їхніх характерів просто вражає. Матінка часом дорікає батькові, що він так і залишився хлопчиськом, однак Гай неймовірно серйозний та сповнений почуття власної гідності. Кажуть, він успадкував вдачу нашого діда Едгара Армстронга – той був такий же розважливий, незворушний і більше дбав за своїх підданих, ніж за себе.

Коли Гаю виповнилося шістнадцять, його оженили з леді Сінтією де Клар – дочкою глави одного з найвпливовіших родів Східної Англії. Це був шлюб із розрахунку. Мені тоді щойно виповнилося вісім років, але бучнішого й розкішнішого весілля я не бачила ні до ні після того. Здавалося, уся знать і вищі духовні особи Англії з’явилися привітати нового лорда Гронвуду – батько доручив Гронвудські володіння синові, а сам оселився в замку Маомсбері. Гай чудово дає собі раду з усіма обов’язками, його шанують сусіди й челядь, а дружина народжує йому міцних та здорових дітей. З’ясувалося, що леді Сінтія вельми плодюча, і в мене з цього боку п’ятеро племінників. А коли я покидала Англію, братова знову була вагітна.

Сказавши це, Джоанна ледь помітно зітхнула, а Мартін згадав Ейрікові слова: «Вона неплідна, мов занехаяний цвинтар».

– А що з вашим братом на дивне прізвисько Ельф?

І знову обличчя леді Джоанни осяяла ніжна усмішка.

«Вона справді любить свою рідню, – подумав Мартін. – Хотілось би вірити, що в де Шамперів це сімейне і маршал Вільям готовий буде на все, щоб захистити честь сестри. Тоді я і справді зможу диктувати йому свої умови».

– Ельфом прозвали Генрі валлійці, – пояснила леді Джоанна. – Через його очі. Вони світло-блакитні, мигдалеподібні, а їхні куточки начебто відтягнуті до скронь. Валлійці вважають, що очі Генрі точнісінько такі, як у маленького народу: так називають в Англії ельфів – духів лісів та води. Крім того, Генрі красивий і безтурботний, як і ці ефірні створіння. Валлійці, мабуть, праві, адже більшого шалапута в роду де Шамперів не було! Уявіть собі: батько доручив йому керувати нашими замками на кордоні з Вельсом, а Генрі відразу влаштував там лицарський турнір, запросивши на нього не лише всіх місцевих лицарів, а й напівдиких простолюдинів-валлійців. Унаслідок цього турнір мало не перетворився на криваву битву, і братові ледве вдалося зупинити колотнечу. Крім того, Генрі зачарував одну з дочок лорда Мортімера, помістя якого розташовані по сусідству, а коли вже йшло до весілля, він несподівано скасував заручини, закохавшись у якусь тамтешню дикунку. Вона ж натомість примудрилася втекти від нього, тому брат вирушив у гори Вельсу мало не сам – шукати свою кохану.

До речі, серед валлійців Генрі набув слави відчайдушного сміливця, але через дружбу з ними він мало не розсварився з англійськими лордами, а Мортімери тепер для нього могутні вороги. Урешті-решт, батько наказав синові повернутися на східне узбережжя, позбавив його права керувати нашими землями у Валлійській марці[87] і звелів стати на духовну стезю. Оскільки, згідно із законом, усі володіння де Шамперів успадкує Гай, Генрі мав стати служителем церкви, а це, завдяки його знатності, обіцяло йому швидкий поступ до вершин церковної ієрархії.

Але Генрі вчинив інакше. Вважаючи, що нема нічого на світі нуднішого за літанії та запах ладану, він відмовився від спадку і став бродячим лицарем – із тих, котрі їздять із турніру на турнір, незалежно від того, де вони відбуваються. Зрештою, він здобув чимало перемог, отримав багато нагород, і про нього заговорили як про одного з найвидатніших турнірних бійців Англії. Весь цей час він не підтримував із сім’єю жодних стосунків. Але кров є кров, і коли кілька років тому напередодні Різдва він з’явився в Гронвуді разом зі своєю валлійкою та маленьким сином, наша матінка розплакалася від щастя, а батько пробачив йому, зворушений тим, що Генрі на його честь назвав свого первістка Артуром.

– Історія вашого брата-ельфа – готова балада! – усміхнувшись, зауважив Мартін. – Очевидно, де Шампери й справді дуже дружні, якщо простили непокірному синові і для нього все закінчилося щасливо.

Джоанна мрійливо дивилася в огонь.

– Ах, сер, знали б ви, який чудовий у Гронвуді Святвечір, а які розкішні бенкети під час Різдвяних свят, коли там збирається вся сім’я. Адже де Шампери, хай там що, в ці дні завжди разом. І яка музика лунає тоді під склепіннями Гронвуду, скільки сміху й радості, скільки дитячих голосів!.. – Вона трусонула головою, відганяючи спогади, і знову заусміхалася. – Але навіть не це для мене головне. Я впевнена, що рано чи пізно знов буду разом із ними. І це величезне щастя – знати, що в тебе є дім і люди, які завжди чекають і радісно тебе зустрінуть!

Серце в Мартіна несподівано стислося. Нічого й ніколи він не хотів більше, ніж мати дім, під дахом якого можна забути всі життєві незгоди. Він згадав сім’ю Ашера бен Соломона, його сиві кучері та лукавий погляд, завжди привітну й лагідну з ним пані Хаву, їхніх веселих дочок та онуків. Йосип невдовзі буде з ними… І там Руф, яка чекає на нього й кохає…

Що ж, колись і в нього буде сім’я, і йому не доведеться більше почуватися неприкаяним пілігримом без роду та племені. Але що це нарешті сталося…

Підвівши голову, він пильно поглянув на леді Джоанну. Ось вона – перша сходинка тієї драбини, якою йому доведеться зійти, щоб знайти дім і тих, для кого він стане рідним і близьким!

– Бачить Бог, мадам, усі ми колись повернемося додому. Я приєднаюся до своїх братів по ордену, а ви знову зустрінете Різдво в Гронвуді. І те, що сталося з вами тут, перетвориться на швидкоплинний спогад. – Виразним поглядом він підсилив ці слова і помітив хвилювання на жіночому обличчі.

Маленька перемога: схоже, леді Джоанна засмучена, що незабаром їм доведеться розстатися.

Вибачившись, Мартін підвівся, поправив піхви меча на поясі і додав, що час уже пізній, леді необхідно добре відпочити, а його обов’язок – охороняти табір аж поки йому на зміну стане один із воїнів капітана Дроґо.

Та ледве лицар вийшов за межі освітленого багаттям кола, як на нього мало не налетів сер Обрі.

– І ви повірили цій жінці? – зі свистом прошепотів він, хапаючи лицаря за руку. Мартін мимоволі відсахнувся, однак лорд продовжував, його очі зблискували в темряві, мов у розлюченого кота: – Благородні де Шампери! Якби ви, сер, знали, в якому зміїному кодлі я опинився, поріднившись із ними! Правду кажуть: високородна потолоч вічно ховає свою ганьбу за титулами, замками, пістрявими гербами та гучними гаслами… Такими є і де Шампери. Одна із сестер-близнючок, набундючена святенниця, оббирає всю околицю так, що їй вдалося подвоїти володіння своєї обителі. Друга – вискочка графиня Лестер, не лише залізла до ліжка старого діда, щоб бути знаною, а й, немов остання шльондра, гріховодила з королем, щоб визволити з темниці свого зрадника-чоловіка. Старий Плантагенет був ласий до поступливих кралечок, однак, побавившись із нею, і не подумав звільняти Роберта де Бомона. А Генрі Ельф! Та це ж просто безмозкий заколотник, який примудрився розсварити валлійців з Мортімерами саме тоді, коли королю великими зусиллями вдалося укласти з ними мир! І лорд Артур змушений був прибрати його геть з-перед очей, щоб королівські шерифи не схопили цього баламута й заслужено не покарали. Зате його спадкоємець, тишко Гай Гронвудський, – тупа та слухняна вівця, що виконує всі батьківські забаганки й не наважується навіть пискнути…

Сер Обрі відсапався й упівголоса продовжував:

– Я мовчу вже про барона й баронесу… Святі на небі попадали б зо сміху, почувши, що ця парочка має бодай якусь честь! Бастардна смуга в їхньому гербі не випадкова, і всі знають, що високородний Артур де Шампер – незаконнонароджений брат Генріха Плантагенета, і саме цьому зобов’язаний своїм становищем. А леді Мілдред Гронвудська – взагалі щось виняткове. Це розпусна саксонська дівуля, ганьба якої знана в усій Англії! Нині вона пишається своєю аристократичністю, однак люди добре пам’ятають, що вона була наложницею сина короля Стефана Блуаського – навіженого принца Юстаса.[88] Але не простою наложницею, а багатою, тому-то Плантагенет і втулив її своєму незаконнонародженому братикові, щоб той заграбастав її землі. Але за це йому довелося визнати своїм первістком Вільяма, сина леді Мілдред і цього-таки Юстаса. Згодом в Артура де Шампера з’явилися і власні сини, ось чому він наполіг, аби вишкребок Блуа вступив в орден Храму, а потім і геть покинув Англію. Маршал тамплієрів Вільям де Шампер… Ха-ха! Хто-хто, а ви напевно маєте знати, що храмники дають обітниці бідності, послуху й безшлюбності, що означає: незаконний виплодок леді Мілдред ніколи не зможе претендувати на землі й титули де Шамперів!.. Усе: маєтки, гроші й титул барона Малмсбері і Гронвуду успадкує покірний Гай, а на долю Вільяма випало щодня ризикувати своєю головою у війні з невірними.

Мартін був уражений.

– Це правда? Отже, славетний маршал ордену Храму… незаконнонароджений син?

Обрі роззявив був рота, щоб відповісти, але раптом зойкнув, рвонувся вперед і мало не повалився в обійми лицаря. А наступної миті Мартін побачив капітана Дроґо, який стояв позаду свого лорда і, схоже, почастував його добрячим копняком. Але це було не все: капітан схопив Обрі за барки і трусонув ним так, як тер’єр трусить упійманого щура, з такою силою, що опасистий лорд упав на коліна. Дроґо вперся рукою йому в потилицю, повалив лицем на землю і, здавалося, геть не збирався відпускати.

– Собако, ти негайно зізнаєшся лицареві д’Ане, що підло збрехав! Як ти міг зводити наклепи на своїх благодійників і моїх добрих господарів, від яких усі ці роки бачив лише хороше?

Обрі важко сопів і повторював, що все мовлене ним знає кожен пастух у Норфолці. Тоді Дроґо ще дужче натиснув коліном на його загривок, і лорд хоч-не-хоч мусив визнати, що таки оббрехав рідню дружини.

Мартін беззвучно відступив у тінь. Нехай самі з’ясовують, чия правда. Якщо Обрі, звільнившись від залізної капітанової хватки, схопиться за зброю, то Дроґо цілком здатен його вбити. З іншого боку, лорд Незербі, хай там як постраждала його гідність, напевно розуміє, що він не подужає досвідченого воїна.

Тому Мартін, непомітний у темряві, мовчки спостерігав далі. Цідячи лайки, лорд обтрусив брудний одяг, а потім попростував туди, де купою каміння була його постіль – розстелені овчини. А Дроґо, наче нічого й не сталося, повернувся до багаття, де досі сиділи, розмовляючи, Сабір і кухар Бритрік.

«Цієї ночі я міг би покінчити з Обрі, – подумав Мартін. – І звернути все на Дроґо. Сабір підтвердив би мої слова, та й Бритрік змушений був визнати, що капітан сварився з його господарем».

Це було б підло, зате Обрі більше не плутався б у них із Джоанною під ногами. Але нащо вбивати англійця, коли він, Мартін, і так знав, як його спекатися, до того ж із користю для себе?

Розділ 10

Зазвичай, коли Мартін розпочинав поєдинок, йому байдуже було, то смертельна сутичка чи рядовий тренувальний бій, – його душа раділа. Ось для чого я народжений, ось у чому здатен розкрити всього себе! – співав кожен м’яз, кожен помах меча, кожен випад або туше.

Та коли Мартіну вдалося примусити Обрі де Рінеля знову повправлятися з ним у бою на мечах, знадобилося все мистецтво, аби вести двобій так, щоб суперник не запідозрив каверзи. Лицар широко та повільно заносив зброю, щоб лорд устиг вгадати напрямок удару й успішно його відбити. Навіть, притискаючи Обрі, Мартін занадто метушився, відкривав то бік, то голову, примушуючи супротивника атакувати. Усі ці зусилля призвели до того, що англієць, не встигнувши зупинити меч у момент удару, доволі відчутно зачепив лицареві-госпітальєру плече.

Мартін лайнувся крізь зуби, а рука на певний час заніміла. Невже Обрі не розуміє, що це лише гра, а не справжній бій? Чи він не звик до таких вправ? Якби Мартін про це знав, то зійшовся би зі славетним переможцем турнірів на звичайних палицях – на кшталт тих, з якими навчають геть недосвідчених воїнів.

І все-таки Мартін примусив себе усміхнутися:

– Цього разу, сер, ви билися краще, ніж попереднього.

Лорд зобразив бліду подобу усмішки. Після того як Дроґо на очах у лицаря змусив Обрі принизитися, він поводився насторожено, немов весь час чекав на якийсь підступ.

Натомість Мартін, поки вони не прибули в цю ромейську гірську фортецю, пильно стежив, щоб ці двоє не опинилися поруч.

Фортеця, розташована на перехресті торговельних шляхів, була доволі великою, навколо неї містилося велелюдне поселення, мешканці якого заробляли тим, що виявляли гостинність до подорожніх. Щоправда, останнім часом каравани з’являлися тут дедалі рідше – купці віддавали перевагу безпечнішій і пожвавленішій дорозі уздовж узбережжя або морському шляху. Море звідси було за два денні переходи.

Відклавши меч, Мартін почав розтирати забите плече, але тільки-но Обрі зібрався був покинути майданчик, де вони билися, неголосно гукнув англійцеві:

– Сер, я хочу з вами переговорити!

Не чекаючи на відповідь, Мартін попрямував до брами. Під кольчугою на ньому був стібаний каптан, однак удар лорда так глибоко втиснув сталеві ланки, що шкіра й досі нестерпно пекла. Прокляття! Цей Обрі працює мечем, наче кийком, не маючи й гадки про справжнє мистецтво фехтування. Хоча, цілком імовірно, що він просто зірвав зло на Мартіні, який став свідком його ганьби.

Але на що йому злитися? Дорогою лицар і слова не зронив про подію, свідком якої став, поводився з Обрі спокійно та приязно, а коли прибули у фортецю, сам подбав про те, щоб вередливого лорда розташували в найпросторіших і найсвітліших покоях. А зараз, незважаючи ні на що, він мав переконати сера Обрі чинити саме так, як потрібно було йому – і нікому більше.

Та щойно вони вийшли за мури фортеці, Мартін мимоволі всміхнувся, побачивши неподалік леді Джоанну. Що за характер! Напередодні, коли вони вже поночі прибули у фортецю, вона мало з ніг не падала від утоми, а сьогодні разом зі своїми саксами вже вирушила подивитися на велетенський платан, що ріс неподалік від брами!

Дерево й справді було незвичайне, і місцеві мешканці стверджували, що росте воно тут іще відтоді, коли в цих краях поклонялися язичницьким богам, джерелам, старим дубам і платанам. А нині Джоанна де Рінель розважалася тим, що намагалася з’ясувати, скільки потрібно людей, щоб обхопити велетенський стовбур. З нею були всі, у тому числі служниці, Ейрік і навіть Йосип. Узявшись за руки, вони утворили навколо платана кільце. Але виявилося, стовбур такий могутній, що рук не вистачило, довелося покликати ще двох вартових. Ті покинули списи й охоче взяли участь у забаві.

– Тринадцять! – сміючись вигукнула леді Джоанна, коли її пальці нарешті торкнулися до руки одного з вартових і велетенське дерево опинилося в живому кільці. – Чортова дюжина!

Цієї миті вона озирнулася й побачила Мартіна та Обрі, які проходили повз них. На обличчі леді з’явився занепокоєний вираз. Після сутички капітана Дроґо із сером Обрі лицар майже не приділяв їй уваги, і це, схоже, засмучувало молоду красуню. Що ж, тим краще. Досвідчений мисливець спершу дражнить дичину запахом приманки, а вже потім відступає, щоб здобич сама вийшла з хащ.

– Добродію, куди ми йдемо? – поцікавився Обрі, коли фортечна брама і платан залишилися позаду.

Мартін зупинився й присів на низьку кам’яну огорожу навколо ромейської церковці з підсліпуватими вікнами в товстих стінах та з пласкою банею. Поруч пролягала дорога, брудні дітлахи гралися в куряві з неоковирним цуциком. А загалом шлях був безлюдним – часи, коли тут проходили юрми прочан і низки в’ючних тварин, залишилися в минулому. Навіть місцевий караван-сарай був порожнім, а мешканці поселення, втративши джерело прибутку від торгівлі з мандрівниками, тепер розводили кіз та обробляли виноградники.

– Оцей шлях, – Мартін кивнув на уторовану дорогу, – веде в Кілікію. А оце, – він показав на вузьку стежку, яка тягнулася до порослого соснами гірського кряжа, – найкоротший шлях до морського узбережжя. Там я розраховую сісти на перше пристойне судно і відплисти у Святу землю.

Брови англійця зійшлися на переніссі.

– Мене таке не влаштовує!

«Ще б пак! – насмішкувато подумав Мартін. – Ти не ризикуєш довіряти свою дорогоцінну персону крутим хвилям. Та й від хитавиці потерпаєш. Саме тому твоя дружина і її люди змушені валандатися верхи чужими землями».

Мартін несамохіть торкнувся до плеча, яке досі боліло.

– Сер Обрі, я допомагаю вам, як велить мені обов’язок лицаря-госпітальєра. Але я маю зобов’язання перед братами. Я мушу прибути до Палестини в обумовлений термін та вручити магістру послання від глави Орденського дому в Намюрі. Я і так втратив чимало часу, зробивши величезний гак, і тепер маю це надолужити. А найкоротший шлях туди – через гори й далі – морем.

– То ви збираєтеся нас покинути? – у голосі Обрі вчувалося обурення та розгубленість.

Мартін неуважно стежив за дітьми, що гралися при дорозі.

– Крім того, я взявся доправити в Кілікію єврея Йосипа…

– Отже, ми прямуємо в Кілікію? – полегшено запитав Обрі. – У коменданта фортеці я бачив мапи, – мовив він, знову набундючуючись. – Цілком очевидно, що ця дорога зручна й безпечна, а ваш обов’язок…

– Заждіть, сер, – перервав його Мартін. – Справді, дорога в Кілікію значно зручніша і краще охороняється, ніж гірська стежка. Але річ у тому, що на кордоні з Кілікійським царством розташована прецепторія ордену тамплієрів. Там я і зможу передати довіреного мені Йосипа бен Ашера лицарям Храму. Йосип достойно заплатить за їхню працю, і вони доправлять його туди, куди він захоче.

– Чудово! Гадаю, храмники не відмовляться прийняти в себе родичів маршала ордену?

– Безумовно. Усіх, окрім жінок. Адже тамплієри, на відміну від нас, іванітів, не допускають у свої прецепторії дочок праматері Єви. Ви ж, напевно, знаєте про цю особливість їхнього статуту.

Обрі заперечив:

– Але ж при будь-якій прецепторії мусить бути дім милосердя, куди відкритий вхід жінкам!

– Тут такого немає. Цей Орденський дім лицарів Храму, вірних Риму, розташований на землях вірменів, а вони шанують лише Константинопольського патріарха. І спосіб життя тамплієрів тут значно суворіший, ніж у Європі. Це монастир-фортеця, в якій живуть суворі воїни. Лише зрідка вони приймають до себе молодих місцевих мешканців, котрі готові визнати верховенство Папи Римського, виховують із них достойних бійців і відправляють битися в Палестину. Сторонніх у прецепторію не допускають, а про жінок не може бути й мови. Навіть довідавшись, що леді Джоанна з роду де Шамперів, із нею не будуть гостинні. Саме тому їй не варто їхати цим шляхом. Бачить Бог, я зараз у незручному становищі, адже для себе твердо вирішив, що мій шлях лежить до моря. Я готовий узяти із собою і вас, але маю інше прохання…

Почувши слово «прохання», сер Обрі пом’якшив незадоволений вираз, який до того не сходив з його обличчя. Він уже готовий був обуритися, але вичікував про що ж піде мова. Мартін буквально чув заперечення, що вертілися в лорда на язиці.

– Я покірно прошу вас вирушити в Кілікію та особисто подбати про безпеку Йосипа бен Ашера.

– Що ви сказали, сер? Лицар короля Річарда, володар Незербі, мусить охороняти цього юдейського собаку? – Обличчя Обрі де Рінеля стало багряним.

Мартін затримав подих, перечікуючи гнів лорда.

«Бісів хлюст! – подумав він. – То ти тулишся до Ашерового сина, витягуючи з нього гроші, то раптом згадуєш, що він собака-юдей!»

Але вголос він сказав інше. Прості аргументи: за те, що Обрі супроводжує багатого єврея, з ним щедро розплатяться, йому не доведеться плисти морем, крім того, за провідника в них буде його вірний Сабір, який у тутешніх місцях почувається наче риба у воді.

– Йосипа супроводжують кілька досвідчених воїнів, і це значно краще, ніж оточення людей, вірних капітанові Дроґо, котрий за теперішніх обставин здатен на непередбачувані вчинки, – завершив лицар, виразно подивившись на лорда.

Мартін усе розрахував точно: безпечний шлях суходолом, вірна охорона і на додачу – щедра винагорода за супровід. Сер Обрі не міг відмовитися від такої пропозиції. Більше того, він негайно почав вимагати в госпітальєра частину оплати за свої гіпотетичні послуги. І лише потім з якимось подивом запитав: а як же бути з його дружиною?

– Дорога в кілікійську прецепторію храмників, як я вже казав, для леді Джоанни замовлена, – знову почав товкмачити Мартін. – І навряд чи леді Джоанна, сер, погодиться розстатися з людьми з Незербі, від яких я маю намір вас відмежувати. Я усвідомлюю, як це непросто: розлучитися в дорозі з дружиною, але готовий узяти її із собою на узбережжя, де збираюся зафрахтувати корабель, що відпливає в Палестину. Море цієї пори року не надто спокійне, одначе, як я чув, пані де Рінель непогано витримує хитавицю. А прибувши у Святу землю, я за першої ж нагоди доправлю її до маршала Вільяма де Шампера. Можу в цьому заприсягтися славою ордену Святого Івана і своєю лицарською гідністю!..

Після коротких вагань сер Обрі погодився. Однак, дещо знітившись, звернувся до госпітальєра з проханням пояснити цю непросту ситуацію дружині. Мартін навідріз відмовився:

– Пані де Рінель – ваша дружина. І якщо вона не захоче, я вимушений буду повернутися до попереднього плану. Тоді вам, сер, доведеться опанувати себе і знести всі незручності морського шляху. Ви її лорд і господар: ви вирішуєте, а дружині залишається тільки скоритися.

Зрештою, він досягнув, чого хотів: подружжя остаточно посварилося. Сер Обрі, покидаючи фортецю на чолі загону Йосипа бен Ашера, вочевидь відчував полегшення, а леді Джоанна навіть не вийшла з ним попрощатися.

В останню перед від’їздом мить Сабір розвернув коня і під’їхав до Мартіна.

– Спостерігати за тобою, – усміхаючись, мовив він, – чисте задоволення. Ти поводився точнісінько як досвідчений «вивідний», клянуся бородою Пророка. Утерся в довіру до простодушного мандрівника і… Одне слово, я мушу знати, як вчинити з цим задавакуватим англійцем?

– На власний розсуд. Особливо, якщо він почне заважати.

– Якби з нами не було Йосипа… – Сабір скрушно хитнув головою. – Хлопчисько часом поводиться як дервіш.[89] Навіть якщо цей кафір образить його, він знайде причину заступитися за нього переді мною.

– Тому я й кажу: сам вирішуй, – відмахнувся Мартін.

Чоловік леді Джоанни, порожній, жадібний і тупоголовий, важив для Мартіна небагато, і він перестав про нього думати, ледве той зник за поворотом шляху. Зате за Йосипом він сумуватиме. Їм нечасто доводилося спілкуватися в дорозі, але розважлива стриманість і приязність сина Ашера бен Соломона примусили Мартіна ще більше поважати друга. Добре, що поруч з Йосипом буде Сабір – на нього можна покластися в усьому. Мабуть, навіть більше, ніж на Ейріка.

Наступного дня, щойно другий загін вирушив у путь, рудий варанг постійно був при стремені свого лицаря, як і належить вірному зброєносцеві.

– Знаєш, що я тобі скажу, малий? – вловивши момент, коли нікого поблизу не було, мовив він. – Моя Санніва весь час про тебе розпитує. Не для себе, звісно ж, а для своєї пані. І я щедро тебе вихваляв! Схоже, чорнокоса красуня вже у твоєму сильці. Ти впорався – побий мене грім, хто б міг подумати!

– Про це варто буде говорити лише тоді, коли я остаточно її приручу. І коли про те довідаються ті, хто згодом зможуть підтвердити мої слова. На узбережжі є лише кілька генуезьких фортець. Якщо командувачі їхніми гарнізонами побачать її зі мною і пересвідчаться, що вона моя, я зможу, не вагаючись, звертатися до її брата.

– Але чому це раптом ти почав її уникати? Ти помітив, як стурбовано леді поглядає на тебе? А що як вона розгнівається і не захоче тебе знати?

Мартін нічого не став пояснювати Ейрікові.

Ближче до вершини стежка звужувалася. Леді Джоанна їхала за Мартіном, він відчував її погляд, але озирнувся тільки раз – попередити, щоб була уважнішою на каменистому осипі. Зараз він поводився як член духовно-лицарського ордену: не зближувався із жінкою, біля якої нема чоловіка. Мартін більше не бажав продовжувати куртуазні забавки, які так подобалися англійці. Він хотів здобути її всю, цілком.

Джоанну й справді спантеличувала відчужена стриманість лицаря. Невже вона його чимсь образила? Він сердиться, бо вона не стала на бік капітана Дроґо в безглуздій сутичці з Обрі? Безперечно, Дроґо вчинив занадто зухвало, однак і Обрі повівся підступно, зводячи наклепи на її рідню. Якщо бути абсолютно чесною із собою, вона відчула величезне полегшення, що її чоловік поїхав.

Усі ці роки вони не розлучалися, за винятком її нетривалих поїздок у Гронвуд, де чоловікові не надто симпатизували. А тепер від самої лише думки, що на них чекає така тривала розлука, їй дихалося легше. Але ця радість була б значно повнішою, якби захоплений нею лицар-госпітальєр знову почав говорити про своє кохання. Це було мов ковток вина, мов порив свіжого вітру, відчувати чиюсь закоханість, і коли Обрі цілком брутально оголосив Джоанні, що їхні шляхи на певний час розійдуться, у неї виникла єдина думка: от і чудово!

Однак той, хто ще недавно звірявся у своїх почуттях, тепер, вочевидь, схиляючись перед обов’язком, усіляко її уникав. Тікаючи від спокуси, як сказав Санніві його зброєносець-варанг. Джоанна спробувала себе переконати, що це на краще, принаймні, її честі ніщо не загрожує. Але настрій було безнадійно зіпсовано. Її вже не тішили ні квітучі запашні кущі, ні кумедні гірські черепашки, що виповзали на стежку, ні привітний щебет пташок у кронах сосон. Шлях здається нескінченним, а лицар за весь цей час – ні пари з вуст, за винятком стриманих порад і попереджень про небезпечні місця. Так, сер Мартін поводиться шляхетно, але чому він тоді казав про свою закоханість, коли з ними був Обрі? Чому він більшу частину ночі стояв під вікнами її покоїв, і чиї то квіти вона бачила біля себе на світанні, коли вони ночували в горах?

Вона спробувала зав’язати розмову, мимохідь назвавши його буланого жеребця Персиком – кумедним прізвиськом, що його почувши колись лицар усміхнувся. Але зараз обличчя Мартіна д’Ане закрите, він відмовчується і не підтримує жарту. Однак леді Джоанна не відступає: ось вона сказала, що її лагідну й слухняну конячку звати Феєю, але, мовляв, вона полюбляє жвавіших і непокірніших – з ними цікавіше; підкоривши таких норовливиць, цілком відчуваєш свою силу.

Та лицар не підтримав розмови. Ледь пришпоривши свого буланого, він рвонув уперед, кинувши на ходу:

– Мадам, далі на стежці небезпечні скельові виступи. Будьте дуже обережні, а краще – спіштеся…

Сказавши це, він самими лише шенкелями послав буланого вперед, кінь легко, мов птах, переметнувся через похмуро-сіру брилу і рвонув уперед.

Джоанна обурилась. Та за кого він, урешті-решт, її має?

Виріжок скелі стирчав упоперек стежки, мов драконів гребінь, але для Джоанни це не було серйозною перепоною, тож вона рішуче підострожила свою коняку. Легконога кобилка жваво здолала перешкоду, але спотикнулася, сахнулась до схилу і злякано заіржала. Леді Джоанна від несподіваного поштовху впустила поводи, впала всім тілом на холку кобили і вчепилася в її гриву. Фея намагалася знову видертися на стежку, але схил був занадто крутий, а ґрунт – вологий від нещодавніх дощів. Кобила хропіла, ковзаючи копитами по листяному опаду й густій папороті.

– Це безрозсудно! – Мартін д’Ане вмить опинився поруч і, впіймавши поводи, сильно рвонув їх угору, розвернувши Фею.

Він устиг спішитися й тепер надійною стежкою впевнено вів коняку з вершницею в сідлі схилом угору. Його буланий спокійно стояв там, де його залишив лицар. Наступної миті Мартін несподівано опинився на крупі Феї – за леді Джоанною, – не випускаючи поводів з рук.

– Поки що доведеться їхати так. Безпечніше.

Її заперечення він пропустив повз вуха.

Буланого взявся вести Ейрік, який їх випередив; лицар їхав за ним на брунатній Феї, міцно тримаючи перед собою леді Джоанну. Вона несподівано зрозуміла, як добре їй у його руках, коли вони так близько, відчула тепло його тіла, подих. Аж раптом Джоанна впіймала себе на тому, що знов помічає квіти при стежці, і пташки заспівали так млосно, і небо здалося їй таким же барвінково-синім, як очі Мартіна д’Ане. Їй хотілося озирнутися, щоб побачити їх зовсім близько, але вона не наважилася…

Її брунатна йшла ступою, і якоїсь миті Джоанна помітила, як калатає в неї серце. Їй довелося прикусити губу й стримати дихання, що аж розпирало груди. Не можна, щоб цей незворушний лицар помітив її хвилювання. Та чи справді він був такий спокійний, яким здавався? Якоїсь миті вона відчула, що він ледь нахилився, аби вдихнути запах її волосся, і в неї по спині побігли мурашки.

– Я й досі вам подобаюся, месіре? – запитала вона раптом без жодного кокетства.

– Як може не подобатися жінка, прекрасна, мов весна?

Голос в нього був чарівливо м’який, говорив він стиха, щоб ніхто сторонній не міг почути його слів, тільки ледь помітний придих видавав його трепет. Вона його бентежить, вона йому подобається!

Джоанна відчула перемогу. І ще дещо: легке запаморочення, бажання схилити голову йому на плече, зробитися слабкою та покірною. І щоб їхні обличчя опинилися близько, дуже-дуже близько. Щоб їхні подихи з’єдналися, і лицар зрозумів: вона палає так само, як і він… Її чоловік назвав би це безсоромністю. Але яка ж вона розкішна, ця безсоромність!..

Мартін несподівано зіскочив із коняки. Мелькнуло його напружене, зблідле обличчя, але вже наступної миті він відвернувся.

– Далі стежка значно ширша, ви цілком упораєтеся без моєї допомоги, мадам!

Авжеж, сер Мартін, безперечно, правий! Він лицар, який дав обітницю цноти, а вона – заміжня знатна дама. Але таки шкода, що він її уникає… Джоанна спробувала примусити себе думати про Обрі, однак не змогла. На думку спав один зі шляхетних «законів кохання»: нове почуття допомагає забути попереднє. Та хіба ж вона закохана в Мартіна д’Ане? Чи все це лише сліпа хтивість?

Коли в них на шляху з’явився бурхливий потік із кам’янистим дном, через який небезпечно було переправлятися верхи, лицар запропонував леді на руках перенести її на інший берег, проте Джоанна категорично відмовилася. Мовляв, і сама впорається, ступаючи з камінця на камінець. І, звісно ж, нічим хорошим це не закінчилося: вона спіткнулась і впала в крижану воду, через силу примусила себе розсміятися, щоб лицар не здогадався, як соромиться вона своєї безглуздої впертості. А на березі залишки її «радості» остаточно вивітрилися: день був сонячний, одяг скоро висохне, але як же прикро скидатися на мокру курку!

– Гадаю, час отаборитися. Навряд чи ми знайдемо краще місце для ночівлі, – мовив Мартін.

Неподалік від потоку була рівненька галявина з густою зеленою травою. Їх попутники, не чекаючи на розпорядження, взялися розсідлувати й спутувати коней, збирати хмиз і готувати все необхідне для ночівлі. Джоаннині камеристка та покоївка знайшли затишну місцину за уламком скелі, де їхня леді змогла скинути мокрий одяг і закутатися в довгий плащ.

Санніва розвісила її мокру сукню на кущі, а Ґодіт, озброївшись голкою з ниткою, взялася дрібненькими стібками лагодити єдине вціліле, але страшенно постраждале жовте бліо леді Джоанни. На це кропітке заняття камеристка витратила не одну стоянку, і, хоч як підганяла її пані, роботи все ж було багато.

– Ґодіт, скільки ти ще возитимешся? – дорікнула камеристці Джоанна, хоча відразу зрозуміла, що сердиться безпідставно.

Однак, чому це безпідставно? Їй було соромно і ніяково. Чому до Мартіна знову повернулася ця удавана холодність? Ні, їй тепер зовсім не хотілося його бачити, але сам лише факт, що він зараз десь поблизу, непокоїв і млоїв душу. Ніби в неї з’явилася нагода змінити щось у своєму житті, а вона не має сил нею скористатися.

– Не переймайтеся, пані, – спробувала втішити її Санніва. – Ваша сіра сукня от-от висохне, та й багаття поруч. Уже от-от…

Але швидше, ніж висохла сукня, Санніва втекла до свого Ейріка. Джоанна краєм ока помітила, як вони розцілувалися, сховавшись за вкритим яскраво-жовтими квітами кущем. Від цих квітів галявина була немов осяяна сонцем, у той час, коли справжнє світило вже майже дійшло до зубчастої смуги гірських хребтів.

Тут, на півдні, дні були світлими й довгими, квітень закінчувався, а навколо все цвіло й зеленіло, як в Англії в розпал літа. І заходи такі барвисті, що навколишні гори здавалися залитими медом та гранатовим соком, а небо скидалося на перекинутий келих із вином. Скрізь панувала невимовна краса, але на душі в Джоанни було сіро й безрадісно. І хоч як вона намагалася переконати себе, що лицар-госпітальєр тут ні до чого, погляд її весь час повертався на галявину, шукаючи його струнку постать.

Там, при багатті, порався Бритрік, помішуючи довгою ложкою в котлі, де кипіла навариста юшка. Навколо, витягнувшись на траві й спроквола перемовляючись, відпочивали люди з Незербі. Мартін сидів окремо, опершись на стовбур бука, і полірував якимсь лахміттям клинок свого меча.

«Дивно, що він майже ніколи не молиться», – знову подумала Джоанна, але ця думка не затрималася в її свідомості, і вона просто дивилася собі на лицаря. Їй подобалось, як він зачісує назад своє довге волосся, перехоплюючи його темною пов’язкою, подобалося його красиве сильне лице з твердим підборіддям, високими вилицями й гарними очима. Мартін, немов відчув її погляд, позирнув у цей бік, і Джоанна, як бешкетлива дитина, мерщій сховалася за скелею.

– Послухай, Ґодіт! – знову напосіла вона на свою камеристку. – Ти хочеш, щоб я розгулювала перед чоловіками в самій сорочці?

Проте її нетерплячка лише насмішила служницю.

Згодом, по закінченні скромної трапези, Джоанна, тричі прочитавши перед сном «Pater noster», лягла на розстелені на траві овчини, а Ґодіт укутала її плащем, накинула згори попону і вмостилася поруч.

– Як же ж хвацько сер Мартін д’Ане спекався вашого Обрі, міледі, – прошепотіла камеристка. – Тепер саме час подарувати дещицю втіхи цьому красеневі-госпітальєру!

– Що ти мелеш?! – обурилася Джоанна, проте служниця вмить уловила якусь непевність в її словах і стиха засміялася.

– Про те, що варто бодай раз у житті відчути себе справжньою жінкою!

Присунувшись ближче, вона зашепотіла пані на вухо:

– Слухай сюди, дівчинко моя! Я вже давно знаю, що твій Обрі не бозна-який чоловік і слабкий на подружньому ложі. А ти – сповнена сили жінка. Обрі гнівить небо, відмовляючись виконувати свої обов’язки…

– Як завжди, підслуховувала під дверима нашої опочивальні? – насупилася Джоанна, котра знала про цей гріх камеристки.

– Авжеж, траплялося. І не з власної волі, а на прохання вашої матусі, бо вона тривожиться, що ви ніяк не завагітнієте. Не надто я потішила леді Мілдред, розповівши: сер Обрі тільки й робить, що хропе, наче кнур, замість того, щоб приголубити молоду дружину. Кажу вам: настав час пізнати, як воно – належати справжньому чоловікові, а не вислуховувати нудні теревені про те, що любов – це пекельна похіть і паскудний блуд. Який же ж це блуд, якщо ви присягалися одне одному перед вівтарем?

Джоанна спалахнула й ледь не вдарила камеристку. Стара коза! І це ж не вона сама, решта челяді теж теревенить про те, що відбувається в панському алькові!..

– Ґодіт, іди геть! – сухо звеліла вона.

– Та я піду. А ось місце біля вас залишиться порожнє. І що? Знову будете тішити себе під ковдрою? Повірте мені: це значно більший гріх, ніж дозволити себе обійняти такому красеневі, як наш сер Мартін. Може, мені все-таки натякнути, що леді чекає на нього?

Джоанна зацідила камеристці ляпаса. Ґодіт не видала й звуку, а пані мало не розплакалася – чи то від сорому, чи тому, що майже цілком була згодна зі служницею. Ґодіт правду каже й хоче їй добра! Але сльози душили її ще й тому, що прекрасний лицар, який кілька днів тому звірявся в коханні, зараз її уникає. Ні, Мартін д’Ане вірний слову честі і в нього й гадки немає про блуд, як у дурної Ґодіт…

Джоанна ще довго крутилася під плащем, поки сон нарешті не стулив їй повіки. Але й уві сні її мучили видіння, одне гріховніше за інше. Воно й не дивно, що прокинулася Джоанна ще вдосвіта. Вийшовши з-за скелі, де розташувалися жінки, вона побачила Дроґо. Капітан охороняв табір і вряди-годи підкидав у вогонь хмиз. Інші люди спокійно спали, вкутані в плащі й овчини.

Неподалік від багаття хропіла Ґодіт, трохи далі в обіймах здорованя Ейріка, ніжно усміхаючись, спала Санніва.

– Чогось бажаєте, міледі? – Дроґо негайно встав зі свого місця, але вона зупинила його жестом і пішла в кущі.

Над потічком клубочився легкий туман, збираючись між стовбурами буків і грабів, по їхньому різьбленому листі стікали краплинки роси. Гірський ліс завмер, чекаючи сонця, лише невгамовна вода журкотіла між каменюками. Загорнувшись у плащ, Джоанна пішла на берег.

Знайшовши невеличкий затон, де майже не було течії, вона трохи похлюпалася, цокотячи від холоду зубами, а з води вийшла жвава й бадьора. Неподалік, вище за течією, шумувала вода – напевно, там був поріг або невеличкий водоспад.

Якусь мить повагавшись, жінка вирушила туди. І невдовзі переконалася, що не лише їй подобається купатися на світанку. Пройшовши повз моховиту скелю, вона крізь переплетене гілля побачила Мартіна д’Ане.

Джоанна завмерла, її серце злякано стукотіло. Лицар, голий-голісінький, неквапно плавав у невеличкій заглибині, утвореній водоспадом на дні мілкого потоку. Їй подобалося дивитися на нього. Він і гадки не мав, що вона не зводить із нього очей і в її душі бродять солодкі думки, від яких паморочилася голова й притлумлювався голос розуму, котрий десь звіддаля шепотів, що краще б їй було піти звідси.

Але вона не могла себе пересилити. Обережно відгорнувши гілля, дивилася, як Мартін поплив просто до водоспаду, заліз на кам’яний виступ, і прозорий потік навсібіч розлетівся вихором бризок, розбившись об його сильне, худорляве й струнке тіло. Струмені води заливали йому обличчя, стікали по темному від вологи волоссю. Лицар заклав руки за голову, вочевидь насолоджуючись крижаною купелею, тугі м’язи вигравали під гладенькою шкірою, живіт напружився. Довгі мускулясті ноги були вкриті волоссям, особливо густим у паху.

Хвилювання Джоанни сягнуло піку, а вся її розважливість зникла, як туман під сонячним промінням. Коли Мартін повернувся до неї боком, вона помітила ліворуч у нього на грудях слід від старих ран: два довгі грубі шрами. Однак навіть це не псувало його досконалого тіла. Він здавався неймовірно сильним, немов хижак, але водночас – пружним і граційним.

Накупавшись досхочу, Мартін вийшов з-під струменів водоспаду і хитнув головою. Мокрі пасма волосся розсипалися й упали йому на очі – такі сині, що навіть у темряві хащ Джоанна бачила їхню яскраву бездонну прозорість. На мить здалося, що їхні погляди зустрілися, і вона мимоволі зіщулилася. Та чи може він помітити її серед цих кущів? Нехай там як, а вона має негайно йти звідси!

Джоанна зібралася була йти, аж раптом під ногою в неї лунко тріснула суха гілляка. Вона завмерла, затамувавши подих і гадаючи: а якщо лицар почув цей звук за шумовинням води? Ні, навряд чи… Але серце в неї між тим калатало, немов упіймана в сильце пташка. Боячись озирнутися, вона ступила ще кілька обережних кроків і… знову стала на суху гілку.

Цей звук налякав її сильніше за грюкіт каміння. Джоанна мало не лайнулася з прикрості. І все ж озирнулася й поглянула туди, де секунду тому ще був лицар.

Ні у воді, ні на березі його вже не було. Зник і одяг, що, як вона помітила, лежав на протилежному березі потоку. Він пішов! Отже, вона теж мусить непомітно повернутися в табір.

Але, зробивши крок, Джоанна ледь не зіштовхнулася з Мартіном.

Зойкнувши, вона позадкувала, розгублено дивлячись на лицаря знизу вгору. Він стояв трохи вище на схилі, тримаючи в руках свій одяг. Мартін досі залишався голий. Перше, що вона відчула, був подив: не могла людина в плоті так швидко й нечутно опинитися поруч. Потім здивування минулося: вона просто стояла, ні про що не думаючи, усвідомлюючи його голизну й відчуваючи напружений і гострий, мов лезо, погляд.

Наступної миті Мартін ступив до неї, притягнув і почав пристрасно її цілувати.

Джоанна задихнулася від несподіванки й зніяковіння, а потім її накрило хвилею блаженства. «Жоден лицар не має права цілувати даму без її дозволу», – промайнуло в неї в голові, проте голос розуму заглушили шалені удари серця, і ноги в неї підігнулися. О, це були зовсім не такі поцілунки, що їх вона знала досі. Обрі цілував її сухо, коротко, мало не цнотливо, а король Філіп намагався проникнути їй до рота тугим мокрим язиком, від чого вона відчула відразу. Цілунок Мартіна був лагідним, він приховував глибоку ніжність і водночас наполегливість, а його вуста були несподівано теплі порівняно з холодом, що йшло від його вологої шкіри. Він так міцно притискав її до себе, що Джоанні залишалося лише скоритися цій силі.

«Тільки б він не відпустив мене, – подумала жінка, – інакше я впаду».

І він, немов прочитавши цю думку, не послабляв обіймів, навіть опускаючи її покірне тіло на свій кинутий додолу плащ. Мартін не промовив ані слова – тільки дивився на неї; лице його було зовсім поруч, і в себе на вустах Джоанна відчувала смак його губ, а її долоні лежали на його прохолодних плечах…

Отже, вона його обіймає? Сама, з власної волі?

Так воно й було. Руки Джоанни лагідно гладили його дужі оголені плечі, які зігрівались від її долонь, її пальці плуталися в його волоссі, мокрому і все одно шовковистому. Коли ж він почав цілувати її шию й торкнувся до зав’язок сорочки, ще одна безглузда думка промайнула в голові Джоанни: як добре, що на ній не та чортова сукня з нескінченною шнурівкою, інакше б усе життя пішло на те, щоб її спекатися…

Це й справді було розкішно: вона танула від його цілунків, відповідаючи на кожну ласку. Його рука лягла на її перса, і Джоанна здивувалася: як же добре було її груді в цій сильній, огрублій від руків’я меча долоні! І він відчув, що їй добре, й заусміхався.

Як же ніжно він усміхався, як захоплено вдивлявся в її очі!

Якщо Джоанні й було трішечки ніяково через власну поступливість і слабкість, то ця усмішка й погляд остаточно позбавили її сумніву. Поступаючись Мартіну, вона відчувала збудження, яке дедалі посилювалося й примушувало її тремтіти. Вона гостро реагувала на кожен дотик, її немов гойдали шовковисті хвилі, шкіра стала неймовірно чутливою, а внизу живота запульсував тугий напружений клубок.

– О, будь ласка!.. Уже… – майже благала вона.

А коли він у неї ввійшов – це відчуття було таке всеохопне, що хотілося кричати. Вона кусала губи, стримуючи цей крик, але Мартін затулив її вуста поцілунком, і Джоанна відчула: його язик увійшов в її рот одночасно з тим, як її тіло впустило його в себе. Вона мимоволі подалася йому назустріч, і тривала хвиля сколихнула її всю. Джоанні завжди хотілося рухатися в такі хвилини, але чоловік сварив її за це. Мартін був у захваті, він стиха застогнав, і це сповнило Джоанну блаженством.

Між поцілунками він, як у лихоманці, шепотів:

– Ти чудова, мені так добре!.. Ти мій едем… Це тебе я чекав усе своє життя!..

– А я тебе… – схлипнула вона, і всі думки кудись зникли, а те, що досі було в її тілі таким напруженим, раптом вибухнуло сліпучим захватом, наповнивши весь усесвіт неймовірним щастям…


… Джоанна повільно приходила до тями.

Гілка сосни, що розгойдується над головою, відблиск ранкового сонця у верховітті. Світ повертався, але те, що з нею сталося, досі здавалося неймовірним. Вона й гадки не мала, що здатна таке відчути. Де була її душа, коли вона літала серед зірок і шовкових хвиль? Чому замість сорому й каяття вона почувається зараз так легко й умиротворено?

Мартін лежав поруч, досі її обнімаючи, вона чула, як б’ється його серце, як поступово вирівнюється його дихання. Піднявшись на лікті, він поглянув на неї, вловив відсторонений, мрійливий вираз, і його серце потеплішало.

– Я й не здогадувався, яка ти, – прошепотів він, схиляючись до її вуст. – Я був дурний, що не наважувався…

– Нащо ж ми прогаяли стільки часу? – м’яко, ледь хрипкувато відповіла вона, досі засліплена пережитою радістю.

Мартін стиха засміявся.

– Ми все надолужимо. Це наше таємне щастя, про яке ніхто, крім нас, не довідається. І ми візьмемо з нього все, що зможемо.

Вона дивилася йому просто в очі, потопаючи в кришталевій синяві. Вона вірила йому, більше того – вона його обожнювала!

І тоді він промовив:

– Я кохаю тебе, Джоанно. Ти й гадки не маєш, як я тебе кохаю!

Розділ 11

Травень. Околиці Акри. Табір хрестоносців

Полотняні стіни шатра короля Ґвідо колихалися від поривчастого вітру, полум’я у світильнику здригалося, кидаючи нерівні зблиски на постать монарха, який стояв навколішки. Неподалік від короля був його старший брат – конетабль Аморі де Лузіньян. У своїй довгій кольчузі, з руками, складеними на руків’ї меча, він скидався на воїна-охоронця.

Спостерігаючи за Ґвідо, Аморі мимоволі стиснув щелепи. На зубах захрустів пісок.

«Хамсин[90] – як зажди цієї пори, – подумав він. – Навіть вощена парусина, натягнута на шатро, не рятує від цієї біди».

Але думати про гарячий вітер і пісок було все-таки приємніше, ніж про те, що правитель Єрусалимського королівства молиться перед світильником, який має вигляд багатоголового дракона, що кожна його роззявлена пащека була чашею з мерехтливим полум’ям.

«Язичництво якесь», – Аморі насупив рудуваті брови.

Він обережно визирнув за полог шатра. Там було ще одне крите приміщення, за ним – перехід, у кінці якого, схрестивши списи, стояли вартові.

Шатро було розкішним. Воно дісталося Ґвідо Єрусалимському після вдалого набігу на табір брата султана Саладіна – Аль Аділя. На його шовкових стінах і досі була вигадлива арабська вишивка, щоправда, зараз її приховували численні знамена, вимпели і встановлені на триноги великі щити з гербом де Лузіньянів – червоною пантерою на блакитному зі сріблом поле, а також емблемами Єрусалимського королівства – золотим хрестом, обрамленим ще чотирма меншими хрестами.

Аморі де Лузіньян перевів погляд на брата – його силует у тьмяному світлі здавався вирізьбленим із чорного дерева. Він і насправді був убраний у чорне. Відколи загинула його дружина, Сибілла Єрусалимська, минуло зовсім мало часу, і Ґвідо досі носив жалобу: його довге чорне вбрання прикрашали тільки срібні накладки на паску, і руків’я кинджала було чеканним. Хрестоподібна рукоять меча відсвічувала похмурим вогнем рубінів.

«Краще б він молився на руків’я свого Захисника, – подумав брат Ґвідо. – Захисник – прекрасний меч із часточкою Животворного Хреста в ефесі. А ставати навколішки перед цим поганським світильником…»

Аморі здивовано зітнув плечима. Серед багатодітного сімейства де Лузіньянів він був другою дитиною. У Святу землю Аморі прибув давно і зміг здобути посаду конетабля при прокаженому королі Бодуені. Ґвідо ж був молодшим, про спадок не йшлося, тож він теж вирушив на Схід, сподіваючись за сприяння старшого брата досягти високого становища в Єрусалимському королівстві. Але сталося інакше: саме Аморі довелося схилитися перед молодшим братом, коли того було короновано на правителя цієї землі. Собі ж на лихо…

– Аморі! – несподівано гукнув до конетабля Ґвідо. – Аморі, ти пам’ятаєш, якою була Сибілла тоді, коли ти нас познайомив?

Із цими словами король простягнув руку й обережно торкнувся до якогось блискучого предмета, що звисав на ланцюжку з однієї дивно вигнутої лускатої шиї світильника-дракона. Замерехтіли зеленаві іскри, й Аморі, придивившись, полегшено зітхнув: то був смарагдовий хрестик, який носила королева Сибілла – нехай Господь їй дарує свою милість! Ось на що молився король!

– Так, Ґвідо. Вона стояла на сходинках трону, дивлячись у залу… Ні, її погляд був звернений лише на тебе, брате.

– А мій – на неї. – На вустах у Ґвідо з’явилася така рідкісна останнім часом усмішка. – Яка ж вона була гарна в срібній парчі та яблучно-зеленавих серпанках, які так пасували до її смарагдових очей!

Аморі справді пам’ятав. Сибіллі тоді було тільки двадцять, як і Ґвідо, але на той час вона вже не перший рік була вдовою, і знать Єрусалимського королівства вимагала: вона якнайшвидше має обрати собі чоловіка. Її тяжко хворий брат-король уже майже осліп та ледве рухався, а син Сибілли, народжений від Вільгельма Монферрата, був іще надто малим. Відповідно, той, хто стане чоловіком старшої сестри Бодуена Прокаженого, так чи інакше зійде на Єрусалимський трон. Але яких тільки принців і вельможних сеньйорів до неї не сватали – Сибілла обрала Ґвідо.

Аморі мов наживо бачив цю сцену: бідна дівчинка, яка намагалася керувати змученою безкінечними війнами державою, несподівано побачила серед суворих лицарів золотоволосого янгола. У кольоровому сонячному промені, що падав із вітражного вікна, Ґвідо й справді був схожий на янгола-воїна – високий, ставний, гордовитий, із сильним торсом, золотавими, наче мед, очима, яких він не міг відвести від жінки на сходинках трону.

– Хто це, месіре Аморі? – запитала Сибілла, вказуючи на Ґвідо.

І конетабль відповів:

– Ваша величносте, маю честь познайомити вас із моїм молодшим братом Ґвідо де Лузіньяном!

У християнському Леванті існувала приказка: «Найсолодший плід цієї землі – її принцеси. Хто його скуштує, піднесеться безмежно».

І таке ставалося знову й знов. Констанція Антіохійська зробила князем волоцюгу Рено де Шатільйона, Мелісандра Єрусалимська подарувала владу й могутність Фульку Анжуйському, Стефанія де Міллі, леді Трансйорданії,[91] ощасливила трьох чоловіків титулами графів Трансйорданських. Аморі й сам почав сходити до влади, одружившись з дочкою одного з найбагатших родів Єрусалимського королівства – Ібелінів. Але ніхто не піднісся так, як Ґвідо, що одним кроком здолав відстань від нікому не відомого злиденного лицаря до корони. Адже вперта сестра прокаженого короля й чути не хотіла про когось іншого.

– Усі вони зважали на мене доти, доки була жива Сибілла… – хрипко мовив Ґвідо, досі торкаючись до смарагдового хрестика покійної дружини.

Його голос зірвався. Аморі помітив на братових щоках сльози.

– Тримайтеся, ваша величносте, – він ступив до короля й стиснув його плече. – Ви достатньо зробили для того, щоб вас скрізь поважали. Облога Акри – це ваша облога. Християнський світ іще такого не бачив, нікому не вдавалося битися в кільці ворожих сил і перемагати! Я впевнений: не сьогодні-завтра Акра впаде.

– Аморі, ти вже багато разів казав це. Скільки битв ми виграли!.. І скількох зазнали поразок!.. Але якщо я чогось і досягнув на цьому ратному поприщі, то лише завдяки тобі!

Аморі не заперечував. Із Ґвідо був кепський стратег, усі біди Єрусалимського королівства – на його сумлінні.

– Я знаю, Ґвідо, що ти не воїн, але завжди був хорошим правителем. Ніколи ще ця земля не розкошувала так, як під твоєю рукою. Що ж до твого хисту полководця… Він виявився поступово: після того, як Сибілла викупила тебе в Саладіна.

– Так, це її заслуга… Вона подарувала мені життя й свободу, віддавши невірним Аскалон. Її не проклинав за це хіба що лінивий, і мене заодно! Віддати таку фортецю невірним… Завдяки втечі з полону, Аморі, ти здобув значно більше слави, ніж від цього ганебного переторгу із сарацинами.

– Зате тобі вдалося надурити хитрого Юсуфа ібн Аюба, – спробував підбадьорити брата Аморі. – Султан узяв із тебе клятву, що ти не візьмешся за меч, доки не перепливеш моря, розраховуючи на те, що ти, підібгавши хвіст, заберешся в Лузіньян. А ти сів на корабель і перетнув затоку, яка відмежовує Тартус[92] від острова Арвад,[93] до того ж твій меч висів на сідлі аж поки ти не ступив на землю. Ти не доторкнувся до нього, як і обіцяв султанові. І лише, перепливши море, знову розпочав війну!

Здавалося, що Ґвідо не чує його. Воно й не дивно – на душі в нього важко. Але Аморі добре знав свого брата: після поразок він рано чи пізно оговтається. Що ж, Акра довго не протримається, на допомогу з-за моря поспішає хрестоносне військо, і з Божою поміччю до Ґвідо скоро повернеться колишня могутність.

– Ти знаєш, що я тобі відданий, мій королю, – стиха промовив Аморі. Зараз йому хотілося обійняти брата, скуйовдити його золоті кучері, як тоді, коли вони обидва були хлопчаками. Але він не наважувався. Його завдання – повернути Ґвідо його колишню впевненість. – Чи пам’ятаєш, коли я вперше прийшов під стіни Акри, з тобою було тільки двісті лицарів? Ніхто не вірив, що тобі вдасться зібрати військо. Особливо після того…

Аморі затнувся, і за нього закінчив Ґвідо:

– Коли ми із Сибіллою приїхали в Тир, а Конрад, чиє славетне ім’я, що обіцяє надію, лунало в наших вухах протягом усього шляху, відмовився відчинити нам міську браму.

– Чого ще можна було чекати від того, хто їв з руки ромеїв? Конрад Монферратський такий же підступний, як усі вірні Константинополю схизматики. Недаремно він відмовився від Саладінової пропозиції купити життя рідного батька, здавши невірним Тир!

– Тут я з тобою не згоден, брате. Конрад учинив як істинний лицар. Тир і його християни важливіші життя якогось старигана. Монферрат загинув, але сотні й сотні християн у Тирі врятувалися і потім прославляли Конрадову мудрість.

Аморі обурено смикнув плечем.

– Конрад завжди тримав носа за вітром. І тоді, коли відмовився захистити вас із Сибіллою, і згодом, коли ти почав здобувати перемоги під Акрою… Ти правильно вчинив, Ґвідо, вирішивши розпочати свою війну з невірними саме звідси – із фортеці Сен-Жан-д’Акр, як називають її всі, хто не втрачає надію одного прекрасного дня приклонити коліна в соборі Святого Івана, розташованому за цими мурами. Кому могло спасти на думку, що король Єрусалимський почне звільняти свою землю з міста, яке досі майже нічого для нього не значило?

Ґвідо зітхнув, але в цьому зітханні вже відчувалося задоволення.

Усе вірно: від Акри Єрусалимському престолу було мало користі: це твердиня тамплієрів та госпітальєрів, котрих звільнено папською буллою від податків на користь казни. Усі їхні кошти йшли на утримання членів орденів та спорядження війська, яке успішно відбивало натиск невірних і в Леванті вважалося найсуттєвішою силою. Проте коли Акру захопили невірні, орденські брати розсіялися, лише незначні загони боролися із Саладіном, ховаючись у фортецях, розкиданих по всьому королівству, що їх султан захоплював одну за одною.

Коли ж поширилася чутка про те, що король Ґвідо, попри колишні поразки, збирається відвоювати Сен-Жан-д’Акр, до нього почали стікатися воїни орденів, і військо короля Єрусалимського росло, мов на дріжджах: Ґвідо бажали підтримати тамплієри, госпітальєри, з Іспанії прибули лицарі ордену Калатрави і Сантьяго;[94] потім пізанці, генуезці, венеціанці – комуни цих італійських міст мали свої торговельні подвір’я в Акрі і готові були битися, щоб їх повернути. Під знамена Ґвідо стікалися воїни з усієї Європи – загони з Англії на чолі з архієпископом Кентерберійським, рештки армії Фрідріха Барбаросси на чолі з його сином Фрідріхом Швабським, а також данці й австрійці, вірмени та французи. Цих сил вистачило, щоб стримати й відкинути армію Саладіна, що поквапилася на допомогу гарнізону Акри. Султан не міг упоратися з відчайдушними сміливцями на чолі з королем Ґвідо де Лузіньяном. Аморі, який саме в цей час утік з мусульманського полону, був захоплений звитягою молодшого брата. І хоча досі Аморі був неабиякої думки про воєнні таланти Ґвідо, він не міг не відзначити, як грамотно розташоване військо хрестоносців на карській рівнині: кільце зміцненого табору навкруги багатовежової фортеці зовні було обнесене земляними валами й ровами – отже, облога тривала, а натиск сарацинів, які оточили табір, стримували укріплення.

Усі спроби мусульман узяти табір осадників штурмом розвіялися за вітром, а тим часом до хрестоносців зі свіжими силами приєднався граф Генріх Шампанський, який негайно присягнувся у вірності королю. Тоді вже й Конрад Монферратський вирішив не відсиджуватися більше за могутніми мурами Тира й разом зі своїми людьми прийшов в укріплений табір. Більше того: він мало не загинув в одній із сутичок, якби не Ґвідо, який урятував недругові життя.

– Це була помилка, – зауважив Аморі, щоб відволікти брата від гірких думок. – Конрада не варто було рятувати, краще б ти покинув його наодинці з власною долею.

– Я вчинив як лицар і християнин – вирвав єдиновірця з лабетів язичників-сарацинів.

– А він і не подумав би тебе рятувати! – Аморі зневажливо сплюнув: цього разу пісок і курява, що літали в повітрі, були тут ні до чого.

Ґвідо зітхнув і накинув на свої кучері каптур чорного наплічника, відразу ставши схожим на ченця.

– Аморі, коли я був у полоні в Саладіна, султан поставився до мене з вишуканою ввічливістю. Ми часто розмовляли, і я відповідав на його запитання, аж поки збагнув, що, прикриваючись допитливістю, він хитро вивідує в мене про людей мого королівства: барона Ібеліна, з яким він саме домовлявся про здачу Єрусалима, патріарха Іраклія, котрий покинув Священне місто, відмовившись викупити полонених, про пасинків Раймунда Триполійського. Так він збирав відомості про воїнів, з якими ще тільки мав зіткнутися. О, ця людина хитра, мов змій, він нічого не робить просто так. Тому з певного часу я облишив ці розмови і на всі його запитання мовчав.

«І дарма, – насмішкувато подумав конетабль. – Ні, Ґвідо, ти ані стратег, ані політик. На твоєму місці я б такого намолов цьому невірному, що в нього б очі на лоба вилізли».

Ґвідо був занадто чесний і відвертий, тож замість того, щоб увести ворога в оману, вирішив мовчати. Дивовижно: як він примудрився досі керувати королівством? У мирний час Ґвідо це вдавалося цілком непогано. У душі він був будівничим – за його наказами зміцнювали міські мури, а на торговельних шляхах зводилися сторожові вежі. Він дозволив мусульманам і євреям вільно торгувати на своїх землях, аби лише вони справно поповнювали митом та податками його скарбницю. За правління Ґвідо орденські брати приборкали розбійників на дорогах, і подейкували, що навіть беззахисна юнка, не остерігаючись, може здолати шлях від Триполі до Гази. Але, попри всі свої чесноти, Ґвідо був страшенно наївний: він вірив людям. Усе закінчилося долиною Хаттіна.

Саме Хаттін йому й не могли пробачити. І Конрад Монферратський за кожної нагоди дорікав королю цією жорстокою поразкою і тим, до чого це призвело, поки він, Конрад, не зупинив Саладінову кінноту під Тиром, повернувши християнам бодай слабку надію. Сибілла ж заради чоловіка віддала сарацинам Аскалон – одну з найкращих фортець, гарнізон якої чинив такий відчайдушний опір, що аж султанові доводилося вкотре відкладати штурм Єрусалима. Ось чому згодом Конрад кинув в обличчя Сибіллі та її чоловікові, що не бажає визнавати їх королями цієї землі.

І після такого Ґвідо рятує його в бою! На що він сподівався? На те, що спраглий влади й могутності Монферрат зрозуміє: Ґвідо де Лузіньян не ворог нікому, хто бореться за Святу землю? Конрад просто не міг оцінити такої позиції – це суперечило його природі.

– У Монферрата занадто мало людей, – зауважив Аморі. – За Божими і людськими законами, король – ти. Тебе помазано на царство в храмі Гроба Господнього! Одружившись із сибіллою, ти здобув владу!

– Але Сибілла померла. Вона й лише вона робила з мене короля. Подруга, дружина, захисниця… Якої більше немає.

Аморі зітхнув. Ця зима була для хрестоносців особливо важкою. Голод, безперервні дощі, скупченість у таборі, затиснутому між стінами оточеного міста й військом Саладіна, що розташувалося на навколишніх пагорбах. Хрестоносці почали хворіти, але лікарі нічим не могли зарадити, і люди мерли сотнями. Знать, орденські лицарі, прості латники, маркітантки й навіть королева. Спершу померли двоє маленьких дочок Ґвідо і Сибілли – Аліса й Марія. А потім – і вона сама.

– Я відразу відчув, що в мені щось змінилося, – замислено промовив Ґвідо, тримаючи на долоні смарагдовий хрестик дружини. – Вона пішла – і я відразу немов позбувся права на трон! Коли ж приїхав Філіп Французький… Бог свідок, як же я на нього чекав! Я ладен був упасти йому до ніг, адже він нагодився так вчасно, і з ним було стільки свіжих і чудово озброєних воїнів! О, – міркував я, – тепер перемога не за горами!.. Але король Франції не побажав мене вислухати й не став нічого робити. Мені донесли, що він не збирається починати жодних воєнних дій доти, доки не прибуде його союзник Річард Англійський. Начебто ці державці заприсяглись одне одному битися тільки пліч-о-пліч.

«Непогана відмовка – послатися на лицарську клятву, щоб приховати своє боягузтво!» – хмикнув Аморі. І негайно ж із подивом втупився у Ґвідо:

– Я правильно почув? Ти сказав, що Філіп…

– Що Філіп Капетінг зійшовся з Конрадом Монферратським.

– Прокляття! Я про це нічого не знав, – стурбовано поколошкав своє коротке волосся Аморі. – Це мій недогляд, але ти мусиш зрозуміти: я вічно заклопотаний. На мені безліч обов’язків – починаючи від караульної служби й закінчуючи озброєнням та лагодженням обладунків. Мені ніколи дослухатися до пліток.

– Це не плітки, брате. Так вирішив Філіп. Так, ти занадто заклопотаний і дечого не помічаєш. Але відколи прибув французький король, я відчув, як змінилося до мене ставлення. Ось, чуєш? – він підняв руку, закликаючи конетабля звернути увагу на галас, що долинав крізь тканину шатра.

Звідти було чутно гортанні викрики, заверещала жінка, потім пролунав регіт, звуки бійки, дзвін сталі.

Аморі байдужно пересмикнув обтягнутим кольчугою плечем.

– То й що? У такому скупченні наброду весь час щось стається – п’янки, бійки, ґвалт. Накажи, і я звелю розігнати цих тварюк.

– Якщо я накажу тобі, – Ґвідо мимоволі підвищив голос, у якому вчувався відчай. Галас біля шатра не вщухав. – А ти накажеш їм. Мені вони не коритимуться, хай там що я вимагатиму. Знаєш, що я чую, проходячись табором? «Минув твій час, красунчику!» О, вся ця солдатня після прибуття французів умить відчула зміну!..

– Філіп влаштовує їм пиятики за свій рахунок, ось вони здуру й вирішили, що Капетінг розмріявся про єрусалимську корону. Адже кого тут тільки немає – італійці, вірмени, данці… Багато з їхніх командирів загинуло в сутичках, ось вони й валандаються без діла. Чорт забирай, схоже, там когось ріжуть!..

Він зробив крок до виходу із шатра. І справді: час припинити це неподобство при самісінькій резиденції короля!

Галас подужчав, хтось заметався в критому переході, і, нарешті, Аморі ледь не наштовхнувся на закутану в плащ жінку.

– Чортова душа! – по-солдатському грубо лайнувся конетабль, схопив жінку й трусонув її так, що вона впала на шкури, якими було вистелено підлогу. За нею ввірвалися охоронці. – А ви куди дивитеся, побий вас сила Божа? Що ж це таке: озброєні до зубів молодики не годні зупинити якусь п’яну шльондру?

– Та там справжня жорстока бійка, месіре! – вигукнув один з охоронців, поправляючи круглий шолом, що сповз йому на потилицю. – Довелося розгонити знавіснілий натовп, ось вона й проскочила. Зараз ми вмить…

– Стійте! – раптово вигукнув Ґвідо, кидаючись до жінки. – Мадам, люба сестрице! Чи це ви?

Жінка скинула полотняний вампл,[95] що облягав її голову, і по плечах каскадами розсипалося світле, майже срібне, хвилясте волосся. Очі в неї були сіро-зелені, а брови теж світлі, але над ними по-східному було витатуйовано ще дві тонкі лінії-дуги. Молоду й симпатичну жінку не псував навіть трохи задовгий ніс із горбинкою.

– Нехай вони вийдуть! – владно звеліла вона. – І щоб не базікали, що бачили мене тут.

– Не хвилюйся, Ізабелло. Це мої пулени, вони вірні своєму королю.

Пулени, нащадки християн та сарацинів, попри все, були й досі віддані Ґвідо. Але саме вони здатні впізнати цю юну жінку – принцесу Ізабеллу Анжуйську, молодшу сестру королеви-небіжчиці Сибілли.

Ізабелла встала, спираючись на руку Ґвідо. Незважаючи на своє вбрання таборової шльондри – обшарпана сукня, заяложений вампл і широка накидка з численними латками, поводилася вона достойно.

– Ізабелло, навіщо цей маскарад? – обережно запитав король.

І жінка раптом розридалася.

– Ґвідо! О, Ґвідо, врятуй мене! – вона впала навколішки, чіпляючись за поділ туніки короля.

Це була істерика, тому брати де Лузіньяни спершу розгубилися, але м’який голос Ґвідо поступово зробив своє. Король улаштував Ізабеллу в крісло й закутав в оксамитовий плащ, конетабль подав їй келих води.

– Вони хочуть видати мене заміж! – мовила нарешті вона, цокотячи зубами об чеканні вінця срібного келиха.

Брати перезирнулися – обидва вирішили, що їм почулося. Ця дев’ятнадцятирічна високородна особа вже восьмий рік була дружиною сеньйора Онфруа Торонського, і їхній шлюб уважали щасливим, незважаючи на те, що дітей у них не було. Але це не біда, адже подружжя обожнювало куртуазні забави, музику, вечірні прогулянки рука до руки фортечними мурами, і самі вони були ще майже дітьми.

– Хто хоче віддати вас заміж, мадам? – поцікавився Аморі.

– Усі: моя мати, Конрад Монферратський і навіть король Франції. Вони кажуть, що я тепер спадкоємиця престолу й разом із моєю рукою корона дістанеться тому, хто стане моїм чоловіком.

Ґвідо відсахнувся та схвильовано відкинув просторий каптур. Аморі відкрив було рота, щоб заперечити, але мовчки його стулив. Ізабелла розповідала далі, і поступово ситуація вимальовувалася.

Сьогодні вдень Ізабеллу привели в шатро французького монарха. Той люб’язно її прийняв, обдарувавши компліментами, і, врешті-решті, оголосив, що віднині саме вона – надія цієї землі, а її чоловік має стати королем і захисником Гробу Господнього. Та оскільки її чоловік Онфруа де Торон утратив свої володіння в Трансйорданії, і їх з Ізабеллою тепер утримує король, Онфруа не може мати власного війська.

– У нього і так не було війська, – замислено зауважив Ґвідо.

Онфруа вважали щасливчиком, якому вдалося вигідно одружитися, хоча насправді це зовсім не так. Та й воїном він ніколи не був; усі відзначали, що Онфруа освічений, витончений, цікавий співрозмовник. Він став чоловіком Ізабелли тоді, коли їх, ще дітей, обвінчали в замку Крак де Шевальє, на той момент узятому в облогу армією Саладіна. Захопити замок сарацинам не вдалося, але Онфруа з Ізабеллою залишилися дорослішати разом, а коли пора дитячих забавок минула, почали жити як подружжя.

– Де тепер ваш чоловік? – запитав Ґвідо.

Ізабелла не знала. Її мати, вдова короля Амальріха І,[96] – Марія із роду Комнінів, покликала дочку до себе й заявила, що та вже розлучена. Засвідчила свої слова посланням від Папи Римського Целестіна ІІІ, який недавно зійшов на престол Святого Петра. У документі йшлося: шлюб Ізабелли, принцеси Єрусалимської, і Онфруа де Торона вважається недійсним через те, що під час таїнства наречений із нареченою були ще дітьми й не могли відповідати за свої вчинки, крім того, шлюб було укладено всупереч волі королеви-матері.

– Попередній Папа нізащо не вчинив би так ницо! – зблідлими від гніву вустами ледве спромігся промовити Ґвідо.

Він краще за інших розумів, що замислили його вороги: тепер, коли не стало Сибілли, вони вирішили коронувати Ізабеллу, єдину спадкоємицю Анжуйської династії на Єрусалимському троні. Але чоловік Ізабелли, Онфруа де Торон, поет і музикант, завзятий книжник, не міг бути очільником хрестоносного війська.

– Хочеш, я підніму наших людей і накажу їм охороняти вас з Ізабеллою? – Аморі поклав важку кисть на руків’я меча.

– Щоб воїни в християнському таборі підняли одне проти одного мечі, а сарацини скористалися розбратом і напали? – різко промовив Ґвідо.

– Що ж тоді робити? Невже ти не розумієш, що вони збираються позбавити тебе трону?

Ґвідо пильно дивився на смарагдовий хрестик, що лежав у нього на долоні, немов позичав у нього мужності. Нарешті повернувся до Ізабелли.

– Мила сестро, думаю, вам слід залишитися в моєму шатрі. Я мушу порадитися з вірними мені людьми. До речі, кого вони хочуть вам насватати?

– Як? Хіба я не сказала? Конрада Монферратського!

Вона зайшлася слізьми, а Ґвідо, хоч це мало досить дивний вигляд, розреготався.


Уранці чимало людей зібралося біля шатра короля Ґвідо. Усі вони були озброєні й нікого не підпускали до намету, крім молодого Онфруа де Торона, якого Аморі розшукав у таборі і відправив до дружини.

Ґвідо, відхиливши завісу, ввійшов у ту частину шатра, де прихистилися Онфруа з Ізабеллою. «Двійко дітей, – мимоволі подумав він, – двійко наляканих дітей, що туляться одне до одного».

Онфруа почувався ніяково ще відтоді, коли сарацини забрали в нього трансйорданські землі і він змушений був жити з подачок лицарських орденів. А Ізабелла… Можна лише здогадуватися, як погано було цій чепурушці, котра понад усе на світі любила змінювати вбрання, якщо вона й досі залишається в ганебному лахмітті табірної дівиці…

Шкури на долівці приглушували кроки короля, і він почув, що Ізабелла казала Онфруа:

– Я боюся його… Конрад – чудовисько! Я ціпенію від одного його погляду. І він такий старий! Як вони могли віддати мене йому!

– Але ж поки ще не віддали, – упівголоса промовив її юний чоловік.

Конраду Монферратському було заледве більше сорока, нині він у розквіті, і, Ґвідо це бачив, легковажні жінки вдень і вночі вертілися біля його шатра, знаючи, що герой Тира частенько бере до себе на ложе то одну, то іншу, а то й відразу двох. І хоч розплачувався він з ними не надто щедро, зате був такий популярний, що декотрі й від грошей відмовилися, аби тільки потішити того, хто зупинив самого Саладіна.

Ґвідо стиха кахикнув, привертаючи до себе увагу, а потім сказав, що звістка про схованку Ізабелли вже розлетілася табором, тож невдовзі сюди прийдуть, і принцесі варто причепуритися. Він кивнув на вбрання, яке встиг для неї роздобути.

– Вам теж слід вдягнути обладунки, месіре Онфруа.

– Який із мене воїн! – кволо запротестував юнак.

– Що ви тоді забули в таборі? – трохи роздратовано промовив Ґвідо.

Вийшовши із шатра, він роззирнувся. Як вони й домовлялися з Аморі, брат скликав усіх відданих їм людей. Але, як і припускав Ґвідо, то були переважно місцеві пулени – вірні своєму королю, ті, які ще добре пам’ятали щедрі роки його володарювання перед поразкою при Хаттіні. Озброєні вони були кепсько: іржаві кольчуги, пом’яті шоломи, шкіряні куртки з нашитими на них бляшками замість добротних обладунків. Ґвідо не мав грошей на ковалів, і пулени воліли латати й лагодити обладунки заможніших лицарів та воєначальників. Але, крім пуленів, на його бік перейшли італійські стрільці та їхні очільники, яким Ґвідо пообіцяв повернути привілеї в Акрі. Ці мали чудовий вигляд, адже італійці не бідні, торгівля зі Сходом озолотила їхні міста.

Ґвідо зрадів і був здивований, побачивши також англійців – хороброго графа Дербі та архієпископа Кентерберійського: саме він коронував Річарда Плантагенета в Лондоні, але потім, не дочекавшись свого короля, вирушив у Святу землю й бився тут, як простий воїн, надіваючи митру лише під час меси. Він і зараз стояв в обладунках, хоч і без шолому, виблискуючи ретельно виголеною на маківці тонзурою.[97]

Король побачив також кількох лицарів-тамплієрів з мечами і в білих котах із червоними хрестами поверх кольчуг. Це було дуже дивно – зазвичай орденські брати не втручаються в мирські справи, це забороняє їм статут. Однак вони були тут, біля шатра Ґвідо, і він сприйняв це як добрий знак.

Ще сильніше здивувався Ґвідо, побачивши неподалік патріарха Іраклія. Останнім часом він хворував, рідко виходив зі свого шатра, та й зараз звелів подати собі крісло й закутався в розшиту чорними хрестами пелерину, наче його била пропасниця.

У таборі хрестоносців до Іраклія ставилися стримано-презирливо: багато хто не міг пробачити, що він відмовився платити викуп за християн Єрусалима. Але Ґвідо знав, що Іраклій від’їжджав поспіхом, бо мусив донести в Рим звістку про падіння Святого граду й спробувати найняти достатньо воїнів для удару у відповідь. Це геть спорожнило його скарбницю, та для багатьох хрестоносців він залишався зрадником, що покинув своїх єдиновірців напризволяще, і за яких заплатив сам Саладін, – цей вчинок прославив султана в очах усього світу, а патріарх назавжди знеславився.

І все ж Іраклій був недурний, хитрий та заповзятливий. За його порадою люди Ґвідо й Аморі пустили табором чутку, що Ізабелла Єрусалимська знайшла прихисток у шатрі короля, бо супротивники Ґвідо де Лузіньяна ладні на все, щоб позбавити його корони – готові навіть знехтувати святим таїнством вінчання й видати дружину Онфруа де Торона за Конрада Монферратського. Чи захоче Господь допомагати хрестоносцям після такого свавілля?

Табір гудів, мов розбурханий вулик. Ґвідо стояв біля шатра, вслухаючись у гомін, і чекав. Хамсін не вщухав, через куряву сонце здавалося каламутною плямою на небі, і все навкруги вкривав шар жовтавого пороху. Чути було, як майорять на вітру знамена і корогви, скрізь збуджено перемовлялися люди.

Ґвідо гидливо скривився – повіяло з ровів навколо табору, куди ночами воїни ходили справляти потребу. Удень вони не наважувалися, остерігаючись сарацинських лучників, але поночі часто покидали табір, тож його околиці були ґрунтовно запаскуджені. Латники посміювалися, кажучи, що тепер невірні точно загрузнуть, якщо спробують забратися в табір. Але запаху це однак не покращувало.

До короля наблизився конетабль, звернувши його увагу на рух, що з’явився серед юрми воїнів.

– Ідуть, – мовив він, надіваючи свій закритий топхельм[98] з вузькою щілиною на рівні очей.

«Господи, відверни кровопролиття! – молився Ґвідо. – Тільки б серед хрестоносців не почалася бійня!»

Король пильно поглянув у бік світло-жовтих мурів Акри з купою сарацинів, які спостерігали за табором християн.

– Ти наказав стежити, щоб вони не послали голуба з листом у стан Саладіна? – запитав Аморі.

З-під шолома долетів приглушений смішок. Хоч який буде пильний Ґвідо, Аморі він не випередить. Його лучники й так весь час стежили, щоб захисники Акри не надсилали поштових птахів до пагорбів, а сьогодні їм наказано особливо пильнувати!

Склавши руки на грудях, Ґвідо спостерігав, як розступаються воїни, утворюючи прохід. У дальньому кінці нарешті з’явилися його супротивники. Усі як один: барон Баліан Ібелінський з дружиною Марією Комнін, матір’ю Ізабелли, кузен французького короля єпископ Бове, за яким ішов білявий велетень – герцог Австрійський Леопольд, родич Конрада Монферратського. З’явився і сам Конрад, усміхаючись у довгі доглянуті вуса. Його смагляве продовгасте обличчя облямовувало чорне, мов воронове крило, волосся, жорстке й густе, що лежало над чолом хвилею з тонкими нитками сивини. Очі він мав темні й палкі, мов чорний агат, брови сходилися над ними яструбиними крилами, але все псував шрам на переніссі, надаючи його обличчю гнівливого виразу. Не дивно, що юна Ізабелла боїться цієї людини!

Конрад підійшов до Ґвідо так стрімко, що той мимоволі відступив на крок. Тепер вони стояли один навпроти одного – темний, мов демон, Конрад, маркіз Монферратський, і золотоволосий янгол – Ґвідо де Лузіньян. Утім, янголом нині називали не його, а Філіпа, короля Франції, уже проголошеного головнокомандувачем хрестоносного війська.

Досі Філіп тримався скромно – мовчки стояв за Конрадом у простій сірій коті поверх кольчуги і в темному плащі. Його русяве негусте волосся притримував золотий обруч корони, обрамленої лілеями та хрестами, – єдина прикраса, але така розкішна, що відразу виокремлювала з натовпу худорлявого й не дуже високого Капетінга.

«Мабуть, мені теж слід було надіти вінець», – упіймавши себе на цій думці, Ґвідо мимоволі поморщився, згадавши, що таємно від свого оточення заклав корону Єрусалима венеціанцям, аби розрахуватися з воїнами. Та якщо це стане відомо, його не безпідставно називатимуть королем без корони.

– Нема чого морщитися, Ґвідо! – різко кинув маркіз Монферратський. – Це тобі не допоможе. Ти мусиш повернути мені наречену.

– Месіре, схаменіться! Згадайте, що ви розмовляєте з королем!

– Та невже? А де ж твоє королівство, Лузіньяне? Може, запитаємо про це в Саладіна?

Навколо, мов розбурхане осине гніздо, загули збуджені голоси.

– Не смій так зі мною розмовляти! – підвищив голос Ґвідо, знаючи, що Конрад зараз згадає про поразку під Хаттіном. – Я урятував тобі життя!

– Не годиться лицарю дорікати врятованому своїм подвигом!

– Не гоже було б не впустити в Тир свого короля й королеву. Я цього не забув.

– Схоже, забув, якщо кинувся мені на порятунок у битві під стінами Акри. А може, хотів віддячити за те, що я зупинив Саладіна. Інакше, куди б ти повернувся, красунчику, занапастивши власне королівство?

Маркіз по-вовчому ошкірився, зблиснув великими цукрово-білими зубами, і у Ґвідо раптом похололо в грудях. Це страх. Він теж боїться непохитного Конрада.

– Урятувати вас у бою з невірними – це був християнський учинок, – стиха промовив він, хоча про це слід було кричати, бо його слова потонули в навколишньому гаморі. Воїни перемовлялися, хтось обурювався, а дехто веселився – не щодня випадає бачити, як державці сваряться, мов баби біля сільської криниці.

Філіп Французький збагнув це першим. Він звелів своїм сигнальникам кілька разів засурмити в роги, і аж тоді нарешті запанувала тиша. З фортечного муру за ними й далі стежили мусульмани, та й люди Саладіна могли помітити з пагорбів натовп навколо ставки короля Ґвідо.

Філіп виступив уперед.

– Нам стало відомо, що ви ховаєте в себе спадкоємицю Єрусалимського трону принцесу Ізабеллу. Яке ви маєте на це право?

– Право сюзерена, родича й захисника, до якого звернулася за допомогою шляхетна дама.

Тонкі Філіпові вуста викривились в отруйній посмішці.

– Чи не занадто часто ви бездумно кидаєтеся на допомогу? Часом це має сумні наслідки.

Ґвідо похитнувся. Знову Хаттін!.. Навіть на смертному одрі йому нагадуватимуть про цю фатальну помилку!

Та, зібравши всі сили, він почав гучно й чітко – так, щоб його міг почути кожен, хто зараз тут був. Усі вони мусять стати свідками нечуваної несправедливості, яку замислили Конрадові прибічники.

– Пані Ізабелла та її чоловік Онфруа прийшли в моє шатро і попросили прихистку, оскільки принцеса Єрусалимська дізнался, що її хочуть силою розлучити з чоловіком і віддати заміж за Конрада Монферратського…

Як і сподівався Ґвідо, йому вдалося заволодіти увагою натовпу. Прошелестів приглушений обурений гомін, але дехто доволі голосно промовив:

– А чому би й ні? Конрад – великий воїн, а юний Ізабеллин благовірний здатен лише манускрипти перебирати. Від тих дрібних літер очі псуються, який із нього буде стрілець?

Хтось підхопив:

– Нам на троні потрібен не зманіжений хлопчисько, а суворий воїн!

«Прокляття, але ж у вас є король! – хотів був вигукнути Ґвідо, однак стримався і, максимально підвищивши голос, прокричав:

– Месір Конрад не може стати чоловіком принцеси Єрусалимської, бо це її збезчестить! Герой, з яким ви так носитеся, одружений! І принцеса Феодора зі славного роду Комнінів здорова й живе в Константинополі, нетерпляче чекаючи на свого чоловіка!

Це подіяло, вигуки вщухли.

І тоді заговорив Філіп. Могутній правитель, що прийшов під стіни Акри із серйозною допомогою, нагодував голодних і пообіцяв узяти у своє військо кожного, хто здатен тримати зброю, та платити їм по дві монети за постріл. Зараз його авторитет був беззаперечний – недаремно Філіпа одностайно обрали верховним головнокомандувачем хрестоносного війська.

– Конрад вільний від шлюбних обов’язків, – незворушно промовив Філіп, – адже його вінчав у Константинополі патріарх-єретик, який не визнає влади Святого Престолу. Такий шлюб будь-який істинний християнин уважатиме незаконним і недійсним.

Із натовпу пролунали схвальні вигуки. Серце Ґвідо знову стиснулося. «Е ні, Конраде, ти так просто від мене не спекаєшся», – подумав він.

– А що ви, добродію, скажете, якщо я нагадаю: іще до того, як маркіз Монферратський узяв за дружину небогу ромейського імператора, він був одружений із такою собі сеньйорою Горацією? І той обряд вінчання, безсумнівно, було здійснено цілком добрим пастирем, який шанував Папу Римського!

Здійнявся гучний лемент, що заважав Ґвідо розчути власні слова.

«Поки я живий, вони не можуть коронувати Ізабеллу… – промайнуло в його голові. – Утративши країну, правитель не позбувається легітимності, і бойова поразка не позбавляє права на престол. Конрад двічі одружений, і вони не наважаться…»

Філіп Французький квапливо радився з бароном Баліаном Ібелінським та королевою-вдовою Марією.

– Месіре де Лузіньян, – знову звернувся Капетінг до Ґвідо, не згадавши його королівського титулу, зате титулувавши «її величністю» вдову Амальріха І, яка вже багато років була баронесою Ібелінською. – Її величність Марія Єрусалимська наполягає повернути їй дочку. Вона писала Папі, і він, порадившись із кардиналами, вирішив благословити маркіза Монферратського, захисника Тира, на шлюб з її дочкою Ізабеллою. Оскільки було достеменно підтверджено, що сеньйора Горація де Монферрат померла кілька років тому.

Цього Ґвідо не знав. Отже, за плечима в того демона два шлюби, а тепер вони хочуть віддати йому ще й Ізабеллу. Тому він заперечив:

– Пані Ізабелла – заміжня дама. Незважаючи на те, що вас, государю, вдалося переконати: два шлюби маркіза Конрада не перепона для нового подружжя, він не може побратися з дружиною іншого чоловіка, який нині живий-здоровий.

Запала така тиша, що стало чутно, як тріпочуть на вітру знамена – немов розгоряється вогонь.

Філіп неквапно наблизився до дружини барона Ібелінського і взяв з її рук сувій з червоною печаткою папської канцелярії.

– Отут, – він підняв згорток, щоб його могли побачити всі присутні, – у цьому посланні, Папа Римський Целестін ІІІ повідомляє, що згоден задовольнити прохання королеви Марії Єрусалимської і скасувати шлюб її дочки Ізабелли з Онфруа де Тороном у зв’язку з тим, що цей шлюб було укладено без її батьківського благословення, а лише волею покійного нині короля Аморіха – нехай оберігають янголи його душу!

– Чи можу я поглянути на послання його святості? – запитав Ґвідо.

Королева-вдова зробила рвучкий жест, немов збиралася перешкодити Філіпові передати сувій Ґвідо, але Капетінг стояв до неї спиною і не міг цього бачити. Послання опинилося в де Лузіньяна. Той швидко пробігся очима по рядках і несподівано усміхнувся. Хоч очі від читання не так чітко бачать ціль, але користь від нього є, до того ж чимала.

Він повернувся до Аморі:

– Нехай до нас вийде подружжя де Торон.

Юна пара вийшла із шатра, тримаючись за руки. Ґвідо зауважив, що Ізабелла причепурилася – зараз на ній була простора світло-коричнева сукня, на плечах – широкий оксамитовий плащ самого Ґвідо, сріблясто-біляве волосся Ізабелла прикрасила гаптованою стрічкою, пов’язавши її довкола чола. Невибагливе вбрання, але постава і гордовитий вигляд принцеси Єрусалимської, її неперевершена привабливість приховували простоту наряду. На відміну від дружини, Онфруа не дослухався його поради – не вбрався в кольчугу. Він постав у звичайній сірій коті, вбраній поверх камизи[99] з витертими на ліктях рукавами. У цьому вбранні він здавався неймовірно тендітним і скидався не на чоловіка Ізабелли, а, швидше, на її пажа.

– Мадам… – Ґвідо ґречно поцілував принцесі руку. – Месіре де Торон… – шанобливий кивок у відповідь на уклін Онфруа. – У посланні його святості дослівно сказано таке: він готовий скасувати ваш шлюб, але за однієї умови: якщо ви самі визнаєте його недійсним. Чи готові ви відмовитися одне від одного?

– Ні! – гордо струснула срібними кучерями Ізабелла.

– Ні! – луною повторив Онфруа.

Здавалося, інцидент вичерпано. Ґвідо перевів подих. Та вперед виступив Конрад Монферратський.

– Ви згодні й надалі бути дружиною цього злиденного сеньйора, моя принцесо? Згодні жити на жалюгідні подачки, не маючи ні засобів на існування, ні власних маєтків? А я готовий неймовірно вас підняти, возвести на трон і вбрати в шовки та парчу. Ви згодні, щоб він вас захищав, – Конрад безпардонно тицьнув пальцем у груди Онфруа, – коли я, я, не хтось інший, готовий боротися за вас, захищаючи від усього світу?!

Ізабелла розгублено дивилася на Конрада, потім перевела погляд на чоловіка.

– Скажи йому, Онфруа! – їй довелося смикнути юнака за руку.

Він облизав сполотнілі вуста. Його тонке вродливе обличчя спотворилося мукою.

– Коли король Ґвідо відвоює наші володіння, моя дружина ні в чому не матиме потреби!

– Відвоює? Це станеться до другого пришестя чи пізніше? І чому ти розраховуєш на короля Ґвідо, а не на мене? У мене значно більші можливості повернути тобі землі Торонів, хлопчику. Однак лише за умови, що ти будеш гідний цього. А от чи гідний ти називатися чоловіком і захисником принцеси Єрусалимського королівства, зараз побачимо…

Зірвавши з руки пальчатку, маркіз кинув її в обличчя Онфруа. Той розгублено позадкував, а Конрад загарчав:

– Підніми пальчатку, сеньйоре Торона! Прийми виклик, якщо ти чоловік і належиш до шляхетного стану!

Ізабелла нетерпляче тупнула черевичком:

– Ну ж бо, Онфруа! Ти мусиш за мене боротися!

Юнак повільно підняв пальчатку. Пошита з чорної замші, вона здавалася величезною в його блідій руці, звиклій до пера й пергаменту.

– Я приймаю виклик, – промовив він, і його слова перекрило одностайне волання, що вирвалося з усіх горлянок.

Поєдинок міг захопливо урізноманітнити монотонне життя військового табору. Уже понад два тижні – відколи прибув король Філіп із військом – люди жили без розваг, і ось випала нагода помилуватися, як два могутні сеньйори битимуться за право володіти прекрасною принцесою!

– Зараз полудень, панове! – король Франції здійняв руку, і ревище юрби вщухло. – За чотири години ми зберемося біля мого шатра й станемо свідками поєдинку між володарем Торона лицарем Онфруа та маркізом Конрадом Монферратським, захисником і повелителем Тира!

Воїни, задоволено перемовляючись, почали розходитися.

Ґвідо де Лузіньян бачив, як віддаляється баронеса Марія, ведучи за собою дочку. Маркіз пішов за ними, насмішкувато поглянувши на тендітного юнака, що застиг із пальчаткою в руці. «Він зламає хлопчиська, як тростину, – гірко подумав Ґвідо. – Конрад – неперевершений боєць, рівних котрому є мало. І йому байдуже, яку застосовувати зброю: спис, меч або сокиру».

Коли Ґвідо проходив повз Онфура, той благально поглянув на нього.

– На жаль, із мене поганий воїн, сер!..

– То що ти тоді робиш у таборі? – печально всміхаючись, повторив король.

Онфруа поплентався вслід за ним, як дурне цуценя. У шатрі він умостився на складаний стілець між Ґвідо й Аморі. Конетабль узявся знімати шолом, але раптом завіса при вході відхилилася, і в шатро зайшов патріарх Єрусалимський Іраклій. Старий був такий змучений, що Онфруа поквапився звільнити для нього місце.

– Благословіть, ваша святосте! – юнак став перед патріархом навколішки. – Благословіть на битву і відпустіть мені мої гріхи. Адже невдовзі я постану перед Творцем.

– Неодмінно постанеш, – глумливо відповів Іраклій, долаючи задишку. Його досі тіпало, однак водночас патріархове лице блищало від поту. – Постанеш, якщо сам вийдеш супроти маркіза. Тобі, хлопчику, слід виставити замість себе надійного бійця.

Ґвідо перезирнувся з Аморі. Той скинув кольчужний каптур і заперечливо похитав головою.

– Я не можу вийти проти Конрада. Я твій брат, зацікавлена особа.

– Але й Конрад зацікавлений. До того ж подвійно.

– Ваш брат правий, – утомлено зауважив Іраклій. – Він не може битися замість Онфруа. Та невже в таборі бракує воїнів, готових поборотися за праведне діло? Взяти хоча б англійців – вони нетерпляче очікують свого короля й вельми незадоволені, що Філіп Капетінг здобув тут таку владу. Гадаю, хтось із них неодмінно погодиться взяти в цьому участь бодай задля того, щоб збити пиху задавакуватому французові…


Під час майже дворічної облоги Акри штурми фортеці і відбивання набігів Саладіна чергувалися з періодами затишшя. Бійці відпочивали від війни, пили-гуляли, розважалися зі шльондрами. Серед забавок найдужче цінувалися півнячі бої, гра в кості й вилазки в стан ворога, під час яких билися об заклад: хто повернеться з найбільшою кількістю відтятих нечестивих голів. Улаштовували й турніри – на них шліфували майстерність найкращі воїни. Часом туди запрошували навіть сарацинських вершників, і тоді ці змагання набували особливої видовищності й гостроти.

Але потім війна неминуче поверталася в старе річище.

Лицарські ігрища зазвичай відбувалися на пустирі, розташованому між резиденціями очільників хрестоносців. Пустирище завчасно обгороджували мотузками, прикрашали корогвами й прапорами учасників. Але сьогодні тут майоріло лише два знамена, піднятих на високих ратищах: з одного боку майданчика – білий із чорним орлом стяг маркіза Монферратського, а з іншого – прапор де Торонів: жовта вежа на блакитному тлі. В очікуванні початку поєдинку юрми глядачів точили ляси, ділилися новинами, обмінювалися зброєю, а часом навіть деталями обладунків, дехто вже метав кості, незважаючи на те, що церква не раз проклинала диявольську гру й суворо її забороняла.

Неподалік від пустиря встановили колісну платформу недобудованої вежі для облоги – вона мала виконувати роль помосту для знатних глядачів. Туди невдовзі зійшли Філіп Французький у супроводі кількох прелатів, барон Ібелін з дружиною та принцеса Єрусалимська – головний приз переможця майбутнього поєдинку.

Ізабелла була схвильована, проте на її обличчі не відчувалося й тіні суму – вона з усмішкою помахала рукою охочим повитріщатися на двобій. Убрана Ізабелла була неймовірно розкішно: мати встигла зодягнути принцесу в шафраново-жовті шовки, на плечах у неї розвівався пурпуровий плащ, на голівці був пістрявий тюрбан із парчі – Ізабелла полюбляла східні убори й не дотримувалася європейської моди.

Ґвідо спостерігав за юною жінкою із сідла свого ставного білого жеребця. Його не запросили на поміст, намагаючись вкотре принизити, але він і сам би не прийняв такого запрошення. Невелике щастя – опинитися такої миті поруч з Ізабеллою – захопленою, збудженою, яка повсякчас роззирається на всі боки. «Сибілла ніколи б так не поводилася, якби я через неї опинився в небезпеці», – подумав він і поглянув в інший бік арени, де, оточений натовпом, з’явився саме Онфруа – на коні, закутий в обладунки й з турнірним списом у руках.

Одночасно з протилежного боку на поле виїхав Конрад Монферратський. Його могутній карий жеребець витанцьовував під вершником, вряди-годи трясучи чорною гривою. Маркізові обладунки, крім темно-сірої кольчуги, складалися зі сталевих поножів ромейської роботи, сталевих наплічників і посрібленого латного коміра з гравіюванням. Шолом лицаря ніс його зброєносець, кольчужний каптур був відкинутий, і чорне, з ниточками сивини, Конрадове волосся хвилями спадало йому на плечі.

«Безперечно, – мимоволі зауважив про себе Ґвідо, – вигляд у нього переконливий».

Конрад погарцював по арені під ревище натовпу і здійняв руку у вітальному жесті. Потім примусив коня мало не боком наблизитися до платформи, обернувся й схилив наконечник списа до Ізабеллиних ніг.

– Я битимуся за вас, прекрасна Ізабелло Єрусалимська. І або поляжу, або звитяжно вас завоюю!

Ізабелла промовчала й похнюпилася. Та коли з’явився Онфруа і повагом зробив своє коло ареною, вона звелась із місця та мимохіть ступила йому назустріч.

– Я готовий битися за вас, моя Ізабелло, – промовив безземельний володар Торона. – Але люди, мудріші за мене, вирішили, що для маркіза Конрада не така вже й честь вибити із сідла недосвідченого бійця. Тому я виставляю за себе ратоборця, готового захистити моє право володіти вами!

– І особисто не битиметеся за свою дружину зі зброєю? – вражено вигукнула Ізабелла, відступаючи й суплячись так, що її татуйовані брови зійшлися в одну лінію.

Коли Онфруа покидав арену, його супроводжували презирливі улюлюкання й свист. Конрад Монферратський знову об’їхав майданчик, запевняючи, що готовий битися за Ізабеллу з будь-ким, кого виставить замість себе Онфруа де Торон. Ці слова були зустрінуті хвилею схвалення. Усі чекали захопливого поєдинку. Але хто ж вийде проти Конрада?

Ізабелла розридалася, і мати взялась її втішати.

– Я хочу бути з Онфруа! – рюмсала Ізабелла. – Я повинна дістатися йому! А він… він…

Небіж короля Філіпа, молодий граф Генріх Шампанський, схилився до принцеси.

– Не плачте, моя сердечна пані. Лише одне слово – і ради вас я піду куди завгодно. Присягаюся істинною вірою!

Ізабелла глянула на нього вологими очима й раптом усміхнулася:

– Месіре, ви дуже милий!

«Її правда, – думала тієї миті мати Ізабелли. – Молодий, гожий і не приховує свого захоплення Єрусалимською принцесою. Може, це помилка, й Ізабеллу варто було віддати йому?» Але угоди з Конрадом уже не скасуєш. Та й тут є своє підводне каміння, адже по материнській лінії Генріх – племінник не лише Філіпа Капетінга, а й Річарда Англійського.[100] Молодий граф Шампані ніколи не приховував свого захвату королем-лицарем Англії, а її інтерес геть в іншому…

Конраду не до душі була затримка перед боєм, однак ще дужче не сподобалося йому, що його наречена така привітна з Генріхом. Він розвернув спис до молодого графа, мало не всадивши йому в груди вістря.

– Ану ж бо, Генріху, позмагайся зі мною! Чи ти волів би поборотися за Ізабеллу зі шмаркачем Онфруа?

Генріх зашарівся від гніву – його ніжна веснянкувата шкіра легко червоніла, однак особливо йому допікало нещадне палестинське сонце. Здавалося, ще мить, і він гукне зброєносця і звелить подати йому обладунки, однак утрутився єпископ Бове, радник Філіпа, й остудив запал молодого графа.

Король Філіп відверто забавлявся. Схоже, Конрад нікому не поступиться таким коштовним трофеєм – спадкоємницею Єрусалимського трону. Тим часом Генріх пішов геть, Ізабелла гнівалася, мати її втішала, а король спостерігав за метушнею з протилежного боку арени. Ось Онфруа під’їхав до вбраного в обладунки Аморі де Лузіньяна. Так, брат короля Ґвідо цілком озброєний, проте він не має права змагатися. Але хто це там іще?

Барон Баліан Ібелінський нахилився до Філіпа:

– Он граф Дербі в обладунках, а ще я бачу архієпископа Кентерберійського в панцирі. Цього нам тільки бракувало!.. Мати Божа! А це що таке?…

Останній вигук барона спричинило те, що замість знатних англійський бійців на арені несподівано з’явився лицар у білому з пурпуровим хрестом убранні тамплієра. Він рухався неквапно, брунатний кінь з білосніжною проточиною[101] на морді ступав плавно й велично, а сам лицар ледь помітно погойдувався в сідлі в такт його ході. Голова в нього була гоноровито підведена, рамена вільно розпрямлені.

– Хіба тамплієри мають право втручатися? – обурився Філіп.

– Йому сам чорт не брат, – понуро зауважив барон. – Це новий маршал ордену Вільям де Шампер, родич короля Річарда. Він іще ніколи досі не порушував постанов їхнього капітулу щодо заборони брати участь у лицарських забавах.

Філіп мимоволі нахилився вперед, вдивляючись у постать маршала. То ось він який цей де Шампер! Королю випадало знайомитися з представниками того роду. Їхнє гасло – «Вірні завжди поруч». Уже на Святій землі йому не раз спадало на думку, що від Вільяма де Шампера нічого доброго чекати не доводиться. Щоправда, до сих пір він увесь час тримався на відстані і ні в що не втручався.

Лицар наблизився до помосту. Філіп бачив його обличчя – рішуче, трохи стомлене. Обличчя проникливої і розумної людини. Каштанове з рудизною волосся маршала, розділене на прямий проділ, густою масою лягало йому на плечі, широко посаджені, сірі, мов граніт, очі дивилися непохитно. У грудях і раменах угадувалася неабияка сила, проте він швидше був сухорлявий, аніж огрядний, – такими зазвичай бувають люди, що присвятили війні своє життя, усе до останку.

– Месіре де Шампер, за статутом ордену, ви не маєте права битися на турнірі! – перегородив йому дорогу Конрад.

Маршал ордену їхав далі, навіть не глянувши на розпаленого маркіза й примусивши його коня відійти вбік. Тепер він був просто перед помостом.

– Високородні сеньйори і ви, непереможні воїни під мурами Акри! – несподівано почав він глибоким сильним голосом. – Я тут, аби скасувати ваш поєдинок, адже…

Його слова поглинув обурений гомін. З якого це дива лицар-монах збирається позбавити їх такого видовища?

Де Шампер перечекав, поки гамір стихне, і провадив далі:

– … Адже не мине й години, як з пагорба Каруба нас атакує Саладінова кіннота, – він указав на височину на сході Акрської рівнини, де був розташований табір султана. – Мої розвідники щойно про це повідомили, тож, якщо не бажаєте бути заскоченими, раджу розійтися й приготуватися дати невірним відсіч.

– Ваші відомості… Вони достеменні? – підвівся з місця Філіп. Його думки під короною з хрестами та лілеями шалено пульсували: де Шампер виїхав із боку Ґвідо – вони часом не союзники? Філіп знав, що маршал тамплієрів чи не найпершим привів загін храмників під Акру й приєднався до Лузіньяна. Може, на меті в нього лише одне – запобігти поєдинку? Але те, що він каже про атаку… Святі апостоли Петро та Павло! Саладін! Мій перший бій… І де ж цей Річард? Пора б уже Леву приєднатися до ним же влаштованих ловів!

Зовні він залишився цілком спокійний:

– Я чув, що султан Салах ад-Дін поводиться як благородний воїн і ніколи не нападає без попередження.

– Та невже, государю? – Де Шампер рвучко відкинув скуйовджене вітром волосся. Недвозначна іронія в його голосі розсмішила рядових воїнів. – Що ж, тоді продовжуйте ваші забавки, поки від благородного язичника не надійде належний виклик. Але майте на увазі – моя розвідка не потурбувала б мене даремно. Мій обов’язок – сповістити вас як верховного головнокомандувача хрестоносців.

Він розвернув коня і так само неквапно покинув арену. Неподалік уже лунали сурми госпітальєрів, що скликали загальний збір, а храмники в білих плащах стікалися зусібіч, формуючи загони. Навіть прості піхотинці, які щойно відчували засмак поєдинку, почали розходитися, їхні лиця були серйозними, капітани повсюди скликали своїх підлеглих.

– Ваша величносте, – пролунав ззаду голос барона Ібеліна. – Маршал де Шампер слів на вітер не кидає. Ви мусите підготуватися до бою.

– Я головнокомандувач, – мовив Філіп. – І я мушу…

Він замовк, згадавши Річарда. За таких ситуацій той завжди встигав миттєво прийняти єдино правильне рішення. Натомість Філіпові краще вдавалося сплести інтригу чи вдатися до хитрого політичного ходу.

– Месіре барон, мадам Маріє, – король обернувся до подружжя. – Підготуйте Ізабеллу до переїзду в Тир. Думаю, вона цілком пересвідчилася, чого вартий її прекрасний лицар Онфруа, тому проблем з її заручинами з маркізом Конрадом більше не виникне. А зараз…

Він роззирнувся. Табір під мурами Акри мовби кипів – тривала звична для багатьох підготовка до битви. Та чимало людей купчилося і навколо помосту, де стояв він. Слід роздати вказівки. Але які? Як воювати з клятими сарацинами? Це геть інакше, ніж вивести рать на поле біля Жізора,[102] де зазвичай усе завершується мирними перемовинами…

Король покликав до себе войовничого Гуго, герцога Бургундії.

Те, що Вільям де Шампер слів на вітер не кидає, невдовзі стало очевидним. Збоку від табору, де розташовані лісисті узвишшя Каруби, здійнялася хмара куряви. Мусульманського війська досі не було видно, але в бік хрестоносців уже летіли стріли. Сарацини стріляли, не цілячись, випускаючи стріли майже вертикально вгору, а вони потім, описавши в повітрі круту дугу, падали на супротивника немов із неба.

Досвідчені вояки, особливо з місцевих християн, які звикли до такої тактики, негайно затулилися щитами або заховалися під возами. Але стріл було страшенно багато, вони падали, мов град, і незабаром повсюди залунали скрики та стогін болі. Коні шалено іржали, вставали дибки, скидаючи вершників.

Ґвідо за вимогою конетабля сховався в шатрі – Аморі не любив, коли молодший брат утручається в бій. Король навіть підозрював, що його брат забобонно вважає: участь у бою того, хто зазнав поразки при Хаттіні, віщує невдачу. Тепер йому залишалося тільки спостерігати з-за пологу, як Аморі, рвучи горлянку й затуляючись щитом, віддає команди. Ураз засурмила труба – і кілька десятків воїнів кинулися рубати канати противаг, що втримували піднятими мости через рів, який оточував табір.

– Що вони коять, пекло і тисяча демонів! Хто їх послав? – ревів Аморі, дивлячись, як заковані у важкі обладунки вершники, очолені лицарем величезного зросту з червоно-синім щитом, лавиною потекли назустріч ворогові крізь відчинену в гостроколі браму.

Ґвідо ужахнувся: чи йому не знати, що сельджуки часто розпочинають атаку таким обстрілом, але піти на них зі списами – це просто підставити себе під їхні стріли й вилетіти із сідла ще до зіткнення із супротивником. Мусульмани, знаючи нездоланну міць кіннотних лицарів, які скачуть верхи, насамперед ціляться у тварин, а спішений лицар стає жертвою стріл та шабель легкої кінноти.

До Аморі наблизився тамплієр. Ґвідо відразу його впізнав, незважаючи на горщикоподібний шолом, що ховав його голову. Вільям де Шампер!

Лицар указав мечем убік Акри.

– Сарацини з гарнізону фортеці здійснять вилазку, щойно Гуго Бургундський виведе кінноту з табору на рівнину. Ми з магістром госпітальєрів Гарньє спробуємо загнати їх назад, а якщо поталанить, намагатимемося ввірватися на їхніх плечах у браму. Ти, Аморі, залишайся в таборі за головного. Чини, як тобі підказуватиме досвід, – нехай Господь тебе береже! Бо саме ти мусиш зараз обороняти табір від натиску сарацинів із Каруби та прикривати відступ цих рвучких новачків, які нічогісінько не тямлять у тутешній війні.

Ґвідо вмить збагнув, що конетаблю випало найскладніше завдання: утримати вал і гостроколи навколо табору, поки Саладінова кіннота відтіснятиме хрестоносців, які в паніці відступатимуть.

Що саме так і буде, він не сумнівався. Поки що хрестоносці-новачки ще прагнуть виконати обітницю й зійтися з невірними, проте вузька брама табору може пропускати їх лише невеличкими партіями. Сельджуки їх методично винищуватимуть доти, доки не нагодяться Саладінові мамлюки. Тоді хрестоносці почнуть тікати, а в брамі наштовхнуться на тих, хто ще не встиг вийти за межі табору, почнеться немилосердна тиснява. Тоді й доведеться втрутитися Аморі. Він повинен буде звільнити прохід, впустити своїх назад у табір й одночасно стримати натиск воїнів Саладіна, котрі докладуть усіх зусиль, щоб услід за хрестоносцями ввірватися в табір.

Усе це Ґвідо бачив, немов наживо, – два роки облоги Акри навчили його прогнозувати дії невірних, але зараз він не міг віддавати наказів: його авторитет очільника, особливо після прибуття підкріплення на чолі з Філіпом Капетінгом, який мав Ґвідо ні за що, було остаточно втрачено.

Тепер йому залишалося тільки молитися.


Настала ніч, але в таборі ніхто не спав. Звідусіль лунали стогін, зойки нестерпного болю, цілителі схилялися над пораненими, священики відпускали гріхи конаючим, і не стихали слова молитви над померлими, яких зашивали в савани й рядами вкладали на березі каламутної річечки Віли:

«Requiem аеternam dona ei, Domine. Et lux perpetua luceat ei. Requiescat inpace. Amen».[103]

Загибло значно більше людей, ніж можна було передбачити. І все ж перемогли християни – тамплієри і госпітальєри не дозволили сарацинам з Акри вдарити в табір із тилу, хоча, попри сподівання Вільяма де Шампера, прорватися в місто їм так і не вдалося. Остаточно переконавшись, що це неможливо, маршал кинув своїх лицарів на допомогу хрестоносцям Гуго Бургундського, яких на той момент притиснули до ровів комонники Саладіна, що зійшли лавиною. Та Аморі впорався й утримав табір. Його стрільці нищили невірних із луків, простромлювали списами тих, хто намагався видертися на вали, й одночасно пропускали в браму поранених та лицарів, які втратили своїх коней.

Люди де Шампера і магістра госпітальєрів, котрі прибули саме вчасно, відкинули мусульман від табору й вирвалися на рівнину, давши змогу лицарям, що билися зі значно чисельнішою за них кіннотою невірних, повернутися до своїх. І хоч іваніти й храмники часто-густо сварилися через володіння в Леванті, а їхні інтереси час від часу перетиналися, зараз, маючи перед собою запеклого ворога, вони билися пліч-о-пліч і не було воїнів управніших і безстрашніших за орденських братів.

Аморі зазирнув до Ґвідо вже глибокої ночі. Конетабль накульгував, але бадьорився й відразу почав вимагати, щоб Ґвідо негайно пішов із ним у шатро патріарха Іраклія.

«У чому річ?» – міркував Ґвідо, поки вони йшли табором, угорнувшись у плащі й опустивши на обличчя каптури.

Ледь переступивши поріг шатра, Ґвідо здригнувся, миттю впізнавши запах: суміш запашних кадильниць, сморід блювотиння і хворобливого поту. Так само пахло у Ґвідовому шатрі, коли вмирали його незрівнянна Сибілла та їхні дівчатка. Арнольдія – так назвали цю хворобу – дюжинами косила людей в оточеному таборі. Але Іраклій… Патріарх був фанатичним чистуном, у його шатрі в кадильниці завжди курів ялівець, що відганяє всіляку заразу.

Наблизившись до патріарха, Ґвідо мимоволі затулив обличчя рукою. Іраклій напівлежав у фотелі, обкладений подушками.

Уже ніщо не видавало в ньому колись такого красивого й показного чоловіка, лише крутий вигин густих чорних брів над сльозистими очима нагадував про того чудового священика, котрий вінчав Сибіллу Єрусалимську і Ґвідо де Лузіньяна в храмі Гробу Господнього. Патріарх останнім часом змарнів, шкіра на його великому обличчі звисала зморшками, вологі від поту сильно посивілі пасма волосся прилипли до чола.

– Ґвідо, хлопчику мій! – Іраклій простягнув руку до Єрусалимського короля.

Ґвідо зупинився при вході в шатро, не наважуючись підійти до недужого.

– Не заважатиму вашій розмові з месіром Вільямом, – промовив він, помітивши в напівтемряві біля патріарха маршала де Шампера.

Той поглянув на Ґвідо, ледь піднявся, коротко вклонився й почав говорити:

– Скажу лише таке: Гуго Бургундський бився відчайдушно, слід відзначити його звитягу. Він прикривав відступ своїх воїнів, був не раз поранений, але й далі відважно бив сарацинів. Ви ж знаєте, ваша святосте, як нині кажуть: герой не той, хто перемагає, а той, хто здійснює подвиги. У цьому бою Гуго, безперечно, був героєм. Він дістав не менше десятка ран, обличчя його було залите кров’ю, та я бачив, як він зіскочив із сідла, і, думаю, герцог невдовзі оговтається. У ньому є щось від великих воїнів сивої давнини.

– Я молитимуся за нього, – мовив Іраклій. – І за хороброго англійського графа Дербі, що поліг на полі бою, і за відважного Філіпа Фландрського… Невже його проткнули відразу трьома списами?

– Саме так. Графові Фландрському взагалі не варто було виїздити на поле бою, ваша святосте. Але він підчепив цю кляту болячку: багато хто вважав, що граф уже не видужає, тому він вирішив: краще полягти в бою за святе діло, ніж захлинутися власною жовчю на смертному одрі.

Мабуть, жорстоко було казати таке патріархові саме тоді, коли в нього почався напад болючих спазмів. Обидва – Ґвідо і Вільям де Шампер – відвели погляди, а лікар-госпітальєр, якого приставили до Іраклія, підбіг із мідною посудиною. Щойно напад минув, лікар її відніс і підклав свіжу серветку під священикове підборіддя.

«Нам слід якнайшвидше покинути це шатро, – занепокоєно подумав Ґвідо. – Арнольдія не щадить ані дітей, ані жінок, ані воїнів». Проте він і не поворухнувся – патріарх Єрусалимський завжди підтримував його, і він здогадувався, що його покликали не просто так.

Але час минав, а патріарх досі розмовляв із де Шампером. Нарешті він запитав, що маршал думає про те, як Філіп Французький керував боєм.

– Я не суддя королю, принаймні, в нього були добрі наміри, – стримано озвався де Шампер. – Він чинив так, як заведено в Європі, коли на полі бою одна навпроти одної стоять дві християнські армії. У нього немає досвіду війни з невірними, і він ні до кого не хоче дослухатися. Такої ж помилки припустився і його батько, який чотири десятиліття тому мало не занапастив своє військо, заплямувавши цією жорстокою поразкою своє ім’я.[104] Як на мене, Свята земля не найкраще поле дії для французьких монархів.

– Ти чекаєш на славетного полководця Річарда Англійського? – змучене патріархове лице на мить осяяла лукава усмішка.

– Авжеж, – коротко кивнув де Шампер.

Він стояв, випрямившись та заклавши великі пальці за пасок, з якого звисав довгий меч із хрестовою гардою. Голову маршал тамплієрів ледь відкинув назад. Він нагадував непохитне узгір’я, від цієї людини віяло спокійною силою, що особливо впадало в око біля немічного, украй виснаженого хворобою патріарха.

– Річард не програв жодного бою з тих, у яких брав участь, – продовжував де Шампер. – До того ж він веде за собою значно більше військо, ніж зібрав Філіп Капетінг. Тому всі свої надії я покладаю на англійського короля.

– Зокрема й на його підтримку під час виборів Великого магістра ордену, так? Адже ти родич Плантагенетів!

У шатрі горіли довгі свічки з білого воску, і чітко окреслена тінь тамплієра лягала на полотняні завіси. Ґвідо не бачив його обличчя, але, стежачи за тінню, помітив, як лицар напружився і завмер.

– Орден Храму очолить той, кого обере капітул.

– Безсумнівно, безсумнівно… Але король Філіп усіляко перешкоджає тамплієрам зібратися й назвати свого нового очільника. І він усе зробить для того, щоб родич Плантагенетів не став Великим магістром, – утомлено додав Іраклій. – Поквапся ж до Річарда, сину мій. І скажи, що пора йому вже бути тут. І ще додай: я хочу бачити його, бо конче мушу дещо йому сказати, поки…

Не закінчивши, він повалився вперед, судомно здригаючись.

– Але де мені шукати короля Річарда? – стиха спитав де Шампер, коли дихання патріарха вирівнялося. – Ми давно не мали від нього жодних звісток.

– Зате я маю, – лукава усмішка знову промайнула на вустах патріарха.

Він випростався, відкинувся на подушки і неквапно почав говорити.

З його слів Ґвідо довідався, що флот короля Річарда, вийшовши з гавані на Сицилії, потрапив у суворий шторм, судна розкидало на величезному просторі, проте англійський Лев, як і було домовлено, дістався до острова Крит і почав чекати. Минав день за днем, і його кораблі потроху прибували – вціліли майже всі, за винятком того, на якому пливла сестра короля Іванна Сицилійська і його наречена Беренгарія Наваррська. У відчаї Річард розіслав в усі боки швидкохідні галери, сподіваючись, що судно виявлять на якомусь острові, а сам тим часом молився, щоб з ними не сталося найгірше. І його молитви було почуто: великий юісьє, на якому пливли дами, знайдено на Кіпрі, де екіпаж і воїни, стоячи на рейді, одну за одною відбивали атаки дрібних суден самозваного імператора Ісаака Комніна. Річард негайно вирушив на Кіпр і врятував жінок.

– Він і досі на Кіпрі, – розповідав далі Іраклій, уражаючи слухачів своєю поінформованістю. – Більше того: нині він призупинив рух своїх кораблів до берегів Леванту, збираючись завоювати Кіпр.

Ґвідо мимоволі вигукнув:

– Пресвята Діво! Нащо йому це саме тепер, коли він так потрібен тут, під Акрою?

Йому відповів де Шампер:

– Річард чинить мудро. Кіпр розташований за півсотні миль від берегів Святої землі, і доки там господарює султанів союзник Ісаак Комнін, доти він грабуватиме й топитиме судна, що поспішають до нас із продовольством, зброєю та людьми. А якщо мати під боком таку житницю, як багатий і родючий Кіпр, то хрестоносному війську ніколи не загрожуватиме голод.

– Твоя правда, Вільяме, – кволо усміхаючись, кивнув патріарх. – Але часу зовсім обмаль. І не лише тому, що Саладін уже звернувся до своїх емірів і от-от отримає підкріплення. І не тому, що Філіп Французький є не найкращим очільником хрестоносного війська. Нам потрібен Річард, щоб запобігти розколу в християнському стані. Саладін знав, що робив, даруючи тобі волю, Ґвідо, – зітхнув патріарх. – Його сповістили, що Конрад Монферратський збирається заволодіти короною Єрусалиму. А коли з’явився ти… Одне слово, якщо ти негайно не заручишся підтримкою Річарда Англійського, Філіп і його прибічники…

Він скоса поглянув на лікаря, який подав йому міцну м’ятну настоянку, трохи ковтнув і жестом відпустив цілителя. Коли той зник, патріарх продовжив, звертаючись до Ґвідо:

– Чи знаєш ти, мій хлопчику, що під час сьогоднішнього кривавого сум’яття Конрад і подружжя Ібелінів разом з Ізабеллою відбули морем у Тир? Невдовзі спадкоємицю Єрусалимського трону обвінчають з маркізом Монферратським.

– Отже, Конрад не брав участі в бою? – судячи з голосу, Аморі, який досі мовчав, був зовсім розгубленим.

– Конрад робить лише те, що корисне для нього самого. Інше, на його думку, не має значення, – сухо мовив де Шампер.

– Але ж я маю законне право! – гнівно вигукнув Ґвідо.

Крехтячи, патріарх Іраклій ледь піднявся на подушках.

– Чого б хотів мій король? Щоб частина війська стояла за тебе, законного короля, а частина – за чоловіка Ізабелли Конрада? Рано чи пізно це станеться, військо розділиться, і почнеться безглузда різанина за престол неіснуючого королівства. А Саладін неодмінно скористається з того розбрату, щоб розбити розділені ворогуючі сили християн.

– Я… – Ґвідо судомно зітхнув. – Якщо так потрібно, я готовий зректися влади задля перемоги нашої святої справи!

Де Шампер мигцем позирнув на нього, і в цьому погляді Ґвідо побачив повагу. І все ж йому довелося прикусити губу – короля Єрусалимського цієї миті мордували такі суперечливі почуття, що він боявся розридатися.

– Я цього очікував, – знову кивнув Іраклій. – Нагадаю, що, згідно з волею короля Бодуена Прокаженого, після його смерті престол Єрусалиму мусить перейти до однієї з його сестер – Сибілли чи Ізабелли, і, відповідно, до її чоловіка. Але вирішувати, кому перепаде трон, мусили королі Англії, Франції, імператор Фрідріх І і Папа Римський. Фрідріх загинув – нехай буде з ним милосердя Господнє! – а новий глава Святого Престолу вочевидь симпатизує Філіпу. Проте ні Целестін, ні Філіп Французький не здатні протистояти могутній волі Річарда Левове Серце. Тому моя вам порада: вирушайте на Кіпр, не зволікаючи ні миті! Хай там що, розшукайте короля Англії і докладно змалюйте йому ситуацію. Скажіть, що Конрад та Філіп нехтують законом і використовують свій вплив з корисною метою. А який з Філіпа полководець, ви сьогодні мали змогу побачити… Він не здолає султана Саладіна. Ні він, ні маркіз Конрад. На це здатен тільки Річард Левове Серце – нехай береже його Всемогутній Господь!..

– Ми з королем Єрусалимським вирушаємо негайно, ваша святосте, – промовив де Шампер і покинув шатро. За ним пішов Аморі.

Затримався лише Ґвідо. Ставши навколішки біля крісла хворого, він поцілував його вологу холодну руку.

Розділ 12

Жоден із попутників лицаря-госпітальєра Мартіна д’Ане зараз би його не впізнав: розлігшись у кріслі, зверхньо усміхаючись, набундючений, він поглядав на коменданта генуезької фортеці в Олімпосі Чезаре да Гузіано так, як міг би дивитися на нього Обрі де Рінель – поблажливо й зарозуміло, немов робив йому честь самою лише своєю присутністю. Ще в асасинів його навчили простого прийому: хочеш бути сам на себе не схожий – пригадай іншого та спробуй стати точнісінько таким, як він. Зараз він уявляв себе чоловіком Джоанни.

– Мене не влаштовує така відповідь, сеньйоре Чезаре, – промовив лицар італійською. – Ви самі мусите розуміти, що така високородна дама, як моя попутниця, – тут Мартін значуще возніс до неба перст, – кузина короля Англії і сестра маршала тамплієрів не може відплисти у Святу землю на якихось дірявих ночвах. Тому я вимагаю – чуєте, вимагаю! – надати їй увірену вам велику галею.[105]

Комендант дивився на гостя поверх чаші з вином, і його худорляве, заросле темною щетиною лице поволі кам’яніло.

– Сеньйор лицарю, я розумію, що ви турбуєтеся про свою… гм… попутницю. Але галея зараз курсує уздовж узбережжя, охороняючи поселення від піратів. Імператор дозволив нам, генуезцям, розташуватися в Олімпосі на Лікійському узбережжі за умови, що ми охоронятимемо ці береги від набігів із моря. І ми цю умову виконуємо беззаперечно. Крім того – нехай простить мені святий Бернар! – за всієї поваги до ордену Храму, я не зобов’язаний доправляти родичок маршала де Шампера, куди їм заманеться, і тим більше – у супроводі їхніх вірних лицарів.

«Чудово! Він добре поінформований про наші із Джоанною стосунки!» – подумки потішився Мартін.

– Але ж сеньйор Чезаре! Як іще я зможу доправити у Святу землю цю шляхетну даму, яка здійснює прощу з доброю метою?

За спиною в Мартіна хмикнув капелан фортеці – отець Паоло.

– Проща? – дошкульно запитав він. – На землю, де проповідував сам Спаситель, прагнуть люди, які воліють позбутися гріха. Але дама, що ви її супроводжуєте, схоже, не кається, а насолоджується гріхом. І ви, орденський брате, не гірше за мене мусите усвідомлювати це й не потурати примхам сеньйори. Навіть якщо вони вам приємні.

Мартін уявив, як би за таких обставин повівся Обрі. Він спалахнув, угатив кулаком по столу і, не стримуючись у висловах, запевнив обох, що дама Джоанна де Рінель – взірець благочестя й скромності, а сам він суворо дотримується даних ним обітниць.

– Годі! – комендант фортеці так різко відставив чашу, що аж розплескав густе червоне вино. – Ми не ваші слуги, сеньйоре, і нічого вам не винні, тим паче, ви з добродійкою Джоанною порушили спокій гарнізону й нашого мирного містечка. Мені зусібіч скаржаться, що ви поводитеся… скажімо, не так, як належить вести себе із заміжньою жінкою лицареві-госпітальєру, котрий дотримується орденського статуту.

– Скарги? – відмахнувся Мартін. – Які ще скарги? – Проте не став заперечувати свого із Джоанною зв’язку, навпаки – дозволив собі безсоромно всміхнутися. – О, сеньйоре! Що ці схизматики знають про орденські статути? Нехай краще поглянуть на мою прекрасну попутницю, і тоді вони раз та назавжди збагнуть, що їхні смагляві, мов головешки, гречанки не достойні й черевичка їй розшнурувати!

Помітивши, що комендант уже ледве витримує його присутність, Мартін нарешті відкланявся, а насамкінець мимохідь зауважив, що через кляту забудькуватість знову не приніс грошей за лютню, куплену нещодавно в одного з помічників коменданта, але вже завтра неодмінно пришле свого зброєносця…

Покинувши покої коменданта, Мартін, гучно тупаючи, почав спускатися сходами, однак на півдорозі зупинився і двома безшумними стрибками повернувся до дверей. На його обличчі з’явилася усмішка – цього разу справжня: один кутик рота вище за інший, що завжди надавало їй іронічного відтінку. Він чув, як обурюється капелан: цей зверхній і безсоромний госпітальєр не лише не приховує любовного зв’язку із сестрою маршала храмників, а й поводиться так, ніби він начальник генуезького гарнізону – його підлеглий. Сеньйор Чезаре, слухаючи священика, похмуро хмикав, а потім додав, що завжди мав сумніви щодо благочестя іванітів.

«Ну, сеньйори, – пробурмотів Мартін собі під носа, – тепер ви мене точно не забудете! І якщо у вас хтось запитає, які я мав стосунки із сестрою маршала тамплієрів, із відповіддю ви не зволікатимете…»

Усе відбувалося саме так, як замислив Ашер бен Соломон.

Вислизнувши з вежі, де були розташовані апартаменти коменданта, Мартін опинився на фортечних мурах. Вони огинали край прямовисної скелі, а власне фортеця височіла на скелястому узвишші, що розстелилося над узбережжям і містечком Олімпос. Звідси добре було видно гірські відроги, над якими висіла рожева снігова шапка Лікійського Олімпу,[106] а внизу шумував прибій.

Уже кілька днів море було неспокійним, спінені вали один за одним накочувалися на положистий піщаний берег із рибальськими суденцями, витягнутими на сушу від гріха подалі. Якщо галея, що належала генуезцям, і справді курсує уздовж узбережжя, то за такої погоди повернеться вона не скоро. Тому їм із Джоанною доведеться ще на певний час затриматися в цьому глухому містечку, чекаючи на бодай-якесь судно.

Чи засмучувала Мартіна ця затримка? Навряд чи. Побути тут із Джоанною ще кілька днів, віддаючись любощам і не замислюючись про майбутнє… Іншого виходу немає. І не лише через небезпеку мандрів розбурханим морем, а й тому, що недавно до берега неподалік від Олімпоса прибило пошарпаний бурею вітрильник із біженцями з острова Кіпр. Від них Мартін довідався про останні новини. З’ясувалося, що Філіп Французький уже висадився під Акрою, але не поспішає штурмувати оточене місто, а має намір дочекатися прибуття Річарда Англійського з головними силами хрестоносців. Однак сам Річард, замість того, щоб повести свій флот до берегів Леванта, дорогою затримався, обрушивши раптом усю міць хрестоносного війська на Кіпр.

Коли Мартін розповів про це Джоанні, вона сказала, закохано дивлячись на нього своїми фіалковими очима:

– Сама доля утримує нас тут. Хіба не все одно, що станеться з нами потім?

Їй хотілося бути з ним.

І глибоко в душі Мартін теж цього прагнув. Справді: навіщо квапитися, коли під Акрою все спокійно, Сарі бат Соломон нічого не загрожує, а Річард надовго застряг на Кіпрі? Утім, Джоанна запевняє, що її вінценосний кузен – чудовий воїн і йому не вперше здобувати стрімкі та приголомшливі перемоги. Але це нічого не змінює: обоє вони поки в Олімпосі, і геть усе – море, вітер, небо й навіть війна, яка спалахнула зовсім не там, де очікували, – сприяє продовженню того, що сталося на світанку біля гірського потічка.

Далеко внизу вирувало море, по муру неквапно походжав вартовий-італієць у начищеній лискучій касці; плаксиво горланили чайки, ділячи здобич. Вийшовши з фортеці, Мартін почав спускатися по вирубаних у скелі сходах до містечка, яке поки що приховував виступ гористого рогу.

Генуезці чудово тут облаштувалися: їхні масивні кам’яні шпильчасті палаццо, оточені садами, видно було по всіх навколишніх узвишшях. Але сам Олімпос стояв у глибокій ущелині – там, де в море впадала невелика річка. Ще тисячу років тому в цій маленькій грецькій колонії карбували власну монету і зводили храми на честь бога Гефеста. Але ті часи давно минули, й тепер Олімпос перетворився на глуху ромейську провінцію, де про колишню розкіш нагадували тільки обвиті плющем руїни храмів, що вряди-годи траплялися між новіших будівель, серед яких вирізнялися церква Святого Мефодія і будинок тутешнього екдіка,[107] у якому Мартін поселив Джоанну та її людей.

Прямуючи сюди, посланець Ашера бен Соломона правильно розрахував: їхній приїзд не зможуть не помітити. Звичаї в містечку були патріархальними, і поява лицаря-госпітальєра з вродливою, жвавою та невимушеною в поводженні попутницею, яка ще і яскраво вбиралася, сполошило Олімпос. Місцеві мешканці – від малого до старого – вибігали з будинків повитріщатися на непроханих гостей: молоду жінку з поставою імператриці, яка не ховала під покривалом ані обличчя, ані довгих чорних кіс, та її попутника-лицаря і почет.

Джоанну розважала простодушна допитливість городян: занадто вже відрізнялися галасливий, багатонаціональний, звиклий до всього Константинополь, торговельна Нікея від цього суворого поселення, адже назвати Олімпос містом не повертався язик. Проте місцевий екдік прийняв їх гостинно й поселив у своєму власному багатому будинку. Щедрість госпітальєра підживлювала привітність екдіка – а гроші в цих краях мало кому доводилося бачити, за винятком хіба що генуезців. Мешканці містечка, натомість, раділи, що кухар Бритрік на місцевому ринку, розташованому серед руїн стародавнього храму, скуповує рибу й устриць у рибалок, сир і молоко у селян, полотно у ткаль і щедро за все розраховується.

– Невже вони ніколи не бачили благородних панів? – дивувалася Джоанна, прогулюючись уздовж аркової галереї, звідки відкривався краєвид на затоку й набережну.

– Немає нікого благороднішого за коменданта фортеці. І хоча судна, що пливуть у Левант, часом зупиняються в бухті поповнити запаси прісної води, на берег ніхто не сходить, і таких прекрасних дам тут не було вже добрих сто років.

Повідомивши це, Мартін демонстративно обіймав Джоанну, це бачили місцеві мешканці, і, хоча жінка й намагалася м’яко ухилитися, те, що знатна красуня проводить ночі в обіймах госпітальєра, слуги екдіка вже розтеревенили по всіх околицях.

Чи переймалася цим англійка? Мартін знав: тепер він має над нею цілковиту владу. Вона ніби й досі не могла оговтатися після того, що сталося між ними в горах, і, дивлячись закоханими очима, корилася будь-якій його забаганці. Та і йому не складно було зображати лицаря, котрий згорає від любові – Джоанна виявилася дивовижною коханкою. Обоє перебували немов у хмарі насолоди, весь час тягнулися одне до одного, ділилися доторками, поглядами, цілунками, а часом із вечора аж до ранку без перепочинку, до знемоги віддавалися пристрасті. І щоразу знаходили одне в одному щось нове, невідоме, бентежне, несамовито солодке…

Їм нескладно було цілком віддатися коханню, адже всі попутники одностайно підтримували це раптове почуття, задоволені, що поруч з їхньою леді нарешті справжній чоловік. Не останню роль у цьому відігравало й те, що Мартін поводився як справжній господар, який дбає про своїх людей, щедрий і зовсім не дріб’язковий. Серед людей із Незербі він почувався в колі друзів і навіть не заперечував, коли Ейрік, скориставшись тим, що капелан фортеці належить до латинського обряду, обвінчався зі своєю Саннівою.

Зрештою з’явилися дві закохані пари, а може, й три: воїни Дроґо, сміючись, подейкували, що їхній капітан-сакс, завжди похмурий і зосереджений, до ночі затримується з камеристкою Ґодіт, а іноді виходить із нею на тривалі прогулянки берегом моря, поки його підлеглі захоплено ловлять разом із місцевими хлопчаками форель у гирлі річки чи змагаються в кості або тафл[108] із кіпрськими біженцями.

Для Мартіна це було лише тло його стосунків із Джоанною. На його щирий подив вона, давно вже заміжня жінка, начебто нічого й не знала про різноманітні дивовижі плотського кохання. Мартіну подобалося дивувати її то однією, то іншою любовною фантазією, і якщо спершу жінка цього трохи соромилася, то згодом так захопилася новими забавками й віддавалася їм так пристрасно, що Мартін забував про все на світі.

Утім, не про все. Відколи вони прибули в Олімпос, він і далі чинив так, щоб його стосунки із Джоанною набули розголосу. Задля цього Мартін влаштовував прогулянки в місто, вештався із Джоанною набережною, тримаючи її за руку, а інколи, умостившись під бескидом, на якому височіла генуезька фортеця, вони починали цілуватися, аж поки одного разу жінка помітила вартового, що спостерігав за ними згори.

– Не хочу, щоб про мене пащекували ці італійці, – звільнившись із його обіймів, заявила Джоанна, і Мартіну вдалось її наздогнати аж на площі перед церквою Святого Мефодія.

«Пізно ти схаменулася, люба», – із сумом думав Мартін, беручи за руку свою даму, щоб забрати її якнайдалі від юрми парафіян, котрі виходили після служби.

Чоловіки та жінки, вбрані в чорний безформний одяг, як було заведено в греків, зацікавлено дивилися на даму, затягнуту в сліпучо-жовте бліо – волаюче безсоромне, як на тутешні звички. Дехто вклонився іноземцям, але священики дивилися суворо, і, як довідався сьогодні Мартін, коменданту фортеці негайно поскаржилися на непристойну поведінку гостей.

Про все це Мартін думав дорогою до будинку екдіка. Вечоріло, сутінки переходили в ніч, замерехтіли перші зірки. Мартін уже був біля садової огорожі, коли до нього долинув тихий бренькіт струн і спів Джоанни. Голос був глибокий, оксамитовий, і він мимоволі розхвилювався.

Душа моя повна любові,

Радісно їй і прекрасно.

І другу так світло зі мною,

На серці в обох у нас ясно.

Я – лиш для нього самого!

І він лиш для мене, єдиний!

Кохання цього палкого

До смертної стане години.[109]

Мартін завмер. Джоанна співала, а він немов наживо бачив її червоні яскраві вуста – такі повні, ніжні, солодкі… Бачив її лагідну, вершково-білу шию з виярочком між ключицями в мить, коли Джоанна закидала в його обіймах голову, немов її кудись затягував потік чорного, як нічне море, волосся. І груди з рожевими сосками – наповнені, мов стиглі плоди… І дивовижний вигин талії та стегон…

Її будова була такою досконалою, що він цілковито втрачав