Book: Привид мертвого дому. Роман-квінтет



Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Валерій Шевчук

ПРИВИД МЕРТВОГО ДОМУ

Роман-квінтет

Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Пію: що пієш,     мій лебедю любий?

Винести годі     хрестової згуби.

Прагнеш співати?      Так людське співання

Завше відбитком     буває жадання.

Лебедю, пієш?      На спів той, одначе,

Скачеш і сам ти,      й каміння заскаче.

Із книги Лазаря Барановича

«Ноти із п’яти ран Христових»

Чернігів, 1680 р.


Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Раїса Мовчан. Світ ніколи не впіймає його

Кожен із нас — гість у цьому житті, але кожен у ньому, як уміє і як може, будує свій храм…

Валерій Шевчук

Роздуми напередодні

Колись єдиний раз пощастило побувати у нього вдома, на вулиці Кавказькій, у дев’ятиповерховому будинку стилю радянських часів. Мала щось писати до його ювілею, а матеріалу бракувало. Тоді й побачила той міфічний кабінет, з якого для звичайної людини існує єдиний зв’язок із зовнішнім світом — відчинене вікно. Для Шевчука це інакше: на всіх стінах — полиці з книгами, на яких рідкісні давні видання поряд із сучасними. Більшість із тих полиць — саморобні. Взагалі інтер’єр дуже скромний, акуратний, по-чоловічому безпретензійний. У ньому — відбиток характеру господаря.

Пригадую, як несміливо зайшла до цього кабінету, адже знала, що дообідній час у Валерія Шевчука завжди належить тільки творчості, а я цей багаторічний усталений розпорядок порушувала. Валерій Олександрович запропонував кави, спитав, чи багато маю часу. Здавалося, господар був готовий відповідати на всі мої запитання — у мене з’явилася унікальна можливість більше пізнати Шевчука і як людину.

Розмова плелася невимушено, достатньо відверто, довірливо: про сучасний світ і нас у ньому, про «Літопис Самійла Величка» і феномен жінки, про ритм часу і краєвиди Кончі-Озерної… Валерій Олександрович зізнався, що зовсім не усвідомлює свого ювілею, не збирається робити якісь підсумки, навпаки, сповнений сил і творчої енергії. Він показав на акуратно складену обіч столу «гору» ще не виданих окремо рукописів, а серед них тоді ще не оприлюднена історія літератури «Муза Роксоланська». Назвав себе легковажним, бо, мовляв, тільки легковажна людина може написати стільки, без сподівання на друк, не маючи з того ніякого зиску. «Зате ви жили всі ці роки так, як хотіли. Ви були не легковажним, а вільним,» — спробувала не погодитися. З особливою теплотою пригорнув до грудей велику, на тисячу сторінок папку з «Романом юрби»: «Це все живі діти, які потребують уваги. До них можна повертатися, щось підправляти, доповнювати, вони ще існують у мені». У цей момент загартований випробуваннями Шевчук видався незіпсутою дитиною величезного і жорстокого світу, яка може відчувати сум’яття, біль, розгубленість, може бути незахищеною і скривдженою, як усі звичайні люди…

Коли йшла до метро, раптом пішов сліпий дощ, рясний і такий сонячний, аж не хотілося витягати парасольки. Повільно ступала брівкою і згадувала, як ніжно Валерій Олександрович щойно говорив про свого внука Богдана. У ті хвилини щось нове відкривалось і для мене…

Тепер знаю, він не визнає ніяких ювілеїв. Страшенно не любить фотографуватися, зніматися на телебаченні, відвідувати багатолюдні зібрання, пити горілку у спілчанському «Енеї», їздити по закордонах. Категорично не хоче, щоб його твори вивчали у школах і влаштовували пишні творчі вечори. Взагалі веде дуже скромне, тихе, відлюдницьке життя. Він ніколи не йде туди, де на нього не чекають. Ні перед ким ще не плазував. Може розслабитися лише в товаристві однодумців, яких має небагато, і щирих людей, яких розпізнає навіть на відстані. Любить багато ходити пішки. Найкомфортніше почувається серед природи, у своєму саду в Кончі-Озерній і серед книжок, до яких має фанатичну пристрасть: лише вивіреній людині може ненадовго позичити якийсь раритет. Має багато протиріч: добрий, поступливий і водночас жорсткий, принципово-затятий; творчо стихійний, розхристаний і пунктуальний, акуратний до педантичності… Взагалі йому чужа щоденна метушня, має аскетично-монотонний розпорядок дня, який не порушує роками і в якому немає вихідних і відпусток. Однак відразу відгукується на прохання допомоги.

Разом все це і складає своєрідний міф про його особистість, який існує в літературних колах і поза ними. Хтось над ним кепкує, когось він вражає чи дивує, а когось і дратує, але поряд із самим Валерієм Шевчуком всі якось мимоволі меркнуть і маліють… Та, здається, йому до того зовсім байдуже.

Справжнє свято душі наступає під час написання твору. По закінченні почувається безсилим і вичерпаним, однак за кілька днів енергія знову прибуває, рукопис кількаразово поправляється, власноруч передруковується на старенькій «Любаві» і лише тоді кладеться зверху чималенької «гори» з надією, що колись, можливо, когось це зацікавить.

Валерій Шевчук — один із тих українських письменників, чий сміливий творчий старт відбувся в 60-х роках, а змужніння, творче зростання, хоч це й парадоксально звучить, — у застійні радянські часи, коли його не допускали до друку. Це дало можливість за тих абсурдних суспільних умов зберегти себе природного, свою внутрішню свободу. Можна було покаятися і вправно служити правлячій владі, як багато хто робив. Були б і премії, нагороди, так само штучна популярність, гроші. Однак він, вибравши свободу, служив тільки мистецтву і продовжував ходити пішки, бо іноді не мав у кишені й копійки. Роками «писав у стіл», та це не пригнічувало, а додавало своєрідної гордості, що світ так само не впіймав його, як колись філософа й поета Григорія Сковороду, що став для Шевчука «вчителем життя».

Таке життя, нелегке, аскетично-непривабливе для багатьох сучасників, для самого Валерія Шевчука стало розкішним «садом житейських думок, трудів та почуттів». У ньому він зумів виростити величезний духовний космос, що його не відразу всі можуть збагнути, але який притягує, чарує, будить свідомість, почуття багатьох. Це, певно, найвища нагорода, якої доля удостоює далеко не всіх лауреатів найпрестижніших премій. Справжньою нагородою є і перекладені на 21 мову світу його твори, відомі далеко за межами України. Зважмо: вони видані там не за списками відповідних органів, як було заведено в радянські часи. Твори ті, як і автор, мають крила тільки у вільному польоті…

А починалося все у Житомирі, де Валерій Шевчук народився 20 серпня 1939 року в родині шевця. Батько став для нього найавторитетнішим взірцем наполегливого працелюбства. Мати ж була полькою за походженням, але мала «українську самосвідомість». Як згадує В. Шевчук, батько «при роботі вельми любив, коли мати читала йому українську класику… отак вони допізна засиджувалися». Зізнається: саме цей факт у ньому «пробудив інтерес до української літератури».

У далекі шкільні роки захоплювався географією, мріяв стати геологом, навіть брав участь у геологорозвідувальній експедиції (однак Шевчук-письменник більше мандрує уявою). Після невдалого вступу до Львівського лісотехнічного інституту, перепробувавши різних робітничих професій, із великим душевним сум’яттям у 1957 р. закінчив Житомирське технічне училище № 1. У ті роки навчання зробив для себе кілька «вибухових відкриттів», зокрема статті про українську літературу І. Франка та монографію Д. Багалія про Г. Сковороду — вони заклали основи творчого світогляду В. Шевчука. Філологія, художня література манили до себе все більше. Впевнено відчув себе тільки тоді, коли став студентом історико-філософського факультету Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Цей факультет вибирався з двох причин: там навчалася дівчина, з якою тоді дружив, а ще «було вельми зле з англійською», якої не треба було складати при вступі на історичний. Ставши студентом, багато займався самоосвітою, наполегливо розшукував і відкривав В. Винниченка, М. Грушевського, Є. Плужника, В. Підмогильного, Г. Гейне, К. Гамсуна… Зізнається, що після ознайомлення з лірикою Василя Чумака «повикидав і поперекреслював усі свої „вірші“, написавши у „поетичному альбомчику“: новий період». З роками юнача пристрасть до віршування відновилася, однак так і залишилась як «щось сокровенне для душі» — В. Шевчук ніколи не друкував своєї інтимної лірики («Мені аж якось приємно, що вона в мене є, а її ніхто не знає»).

У роки свого літературного старту мав і «живих» авторитетних учителів, серед яких земляк, відомий перекладач, житомирський поет Борис Тен. Тоді ж зблизився з В. Сосюрою, Б. Антоненком-Давидовичем, Л. Новиченком, В. Земляком, І. Драчем, В. Дроздом, М. Вінграновським та ін.

З початку 60-х активно друкується в київській пресі. Його оповідання й новели помічає тогочасна критика, здебільшого негативно-настороженими відгуками, що сприяло швидкому одержанню тавра «неблагонадійного», відправленню В. Шевчука у Мурманську область відбувати армійську службу. Там він пише свій перший роман «Набережна, 12». 1965 року повернувся додому, працював у відділі музеєзнавства Державного історичного музею УРСР, але недовго. Для тогочасної творчої інтелігенції наставали тривожні часи: після хрущовської «відлиги» накочувалася нова репресійна хвиля. 4 вересня в кінотеатрі «Україна» під час демонстрування фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» (за повістю М. Коцюбинського) група київської інтелігенції підтримала протест проти арештів з боку влади, що його виголосив І. Дзюба. Серед них був і Валерій Шевчук, що, звичайно ж, взяли до уваги «компетентні органи». Старший брат Анатолій відбував уже своє ув’язнення у Мордовії, обшуки були й у В. Шевчука, тому невдовзі залишився без роботи.

1967 року все ж з’являється перша збірка оповідань «Серед тижня», автора навіть прийняли до Спілки письменників. Наступного року друкуються твори «Набережна, 12» і «Середохрестя», пізніше повісті «Мор», «Місячний біль». 1969 року вийшла «фатальна» книжка В. Шевчука «Вечір святої осені». В результаті як непокірного, інакомислячого його майже перестають друкувати, надовго вилучають з літератури. Цим письменника позбавили будь-якої можливості утримувати родину з двома малими доньками. Найстрашніше, що від нього відвернулися майже всі недавні прихильники, друзі, «за винятком Є. Поповича та В. Яременка». «Самотність, труд, мовчання» (як в улюбленого В. Свідзинського) стали його вірними супутниками на довге десятиліття і невід’ємною частиною його світосприйняття. Однак поряд ще були книги, безліч книг, які якщо й розчаровують, то найчастіше з першої сторінки. Тепер він читав їх безперервно…

Тоді ж по-справжньому захопили манускрипти і друки давньоукраїнської епохи, особливо бароко — це «складне, вишукане, надзвичайно розумне мистецтво», як каже про нього В. Шевчук, що непомітно підживлювало і власні художні пошуки, — тоді все частіше почали приходити «моменти високого духовного ояснення», яке допомагало жити. «В ім’я цих ояснень і задля них, може, я й жив», — зізнається.

Мабуть, це те щастя, яке може пізнати тільки людина такої глибокої духовної наповненості, такого аристократичного, вивільненого від життєвої марноти світовідчуття, яким є Валерій Шевчук. Воістину, все, що діється волею Божою, — на краще. Хтозна-якою стала б ця людина, якби піддалася спокусам марнотним, швидкоплинним, спіткнулася хоч раз на своєму шляху, позначеному долею, змаліла хоч на мить упродовж тих десяти років вимушеного мовчання, і чи мала б наша культура «Дім на горі», «На полі смиренному», «Три листки за вікном», «Вертеп», «Музу Роксоланську»…

1979 року крига для Валерія Шевчука скресає — друкується перша після довгої перерви книжка із досить символічною назвою «Крик півня на світанку». Потому виходить багато книг, писаних колись «у стіл» і зовсім нових, під свіжим подихом вітру надії. Найвагоміші з них, ще не згаданих: «Долина джерел», «У череві апокаліптичного звіра», «Маленьке вечірнє інтермеццо», «Камінна луна», «Птахи з невидимого острова», «Жінка-змія», «Дзигар одвічний», «Стежка в траві. Житомирська сага», «Біс плоті», «Око прірви», роман-есе «Мисленне дерево»… Услід за своїми книгами і їхній автор тепер вийшов «із підпілля»: керує спілчанським історико-пізнавальним клубом «Літописець», бере участь у літературно-мистецьких заходах (але тих, які до душі). Його п’єси «Вертеп», «Сад божественних пісень», «Птахи з невидимого острова», «Початок жаху» (інсценізація Я. Федоришина) ставлять сучасні модерні театри Києва і Львова. За сюжетами його творів поставлено художні фільми: «Вона чекає його, чекає…», «Повний місяць», «Химери зеленого літа», «Чудо в краю забуття», «Голос трави», «Місячна зозулька з ластів’ячого гнізда».

Його визнано також і офіційно: 1988 року письменник став лауреатом Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка за роман-триптих «Три листки за вікном», премії фундації Антоновичів, літературних премій ім. Є. Маланюка, Олени Пчілки, І. Огієнка та ін. За переклади творів Я. Івашкевича і К. Галчинського має звання заслуженого для польської культури. Мабуть, Валерій Шевчук не мріє про Нобеля… Хоча, безумовно, це один із небагатьох сучасних українських митців (наших сучасників), які цієї премії заслуговують найбільше.

Часом здається неймовірним, скільки зробила ця людина для української культури. Його художні твори, переклади, есе, монографії, літературознавчі та культурологічні статті склали б не менше 30 томів. Найголовніше, що то не лише кількісний внесок, а вартісний, важливий і потрібний сьогодні.

Варто згадати насамперед найбільший український літопис — Самійла Величка у 2-х томах. А це 100 друкованих аркушів перекладеного і підготовленого до друку давнього тексту, 3400 наукових приміток до нього, 500 дібраних ілюстрацій. Не дивно, що така праця штовхнула Валерія Шевчука, цього безпретензійного самітника, на вчинок, про який він розповідає дещо іронічно:

«У Спілці письменників я веду клуб „Літописець“. Його учасників я посадив до двох автобусів, повідомив місцеву владу, що до Батурина їде „Літописець“, щоб там відзначити Самійла Величка. Вони відразу злякалися, але що було робити? Два автобуси приїхали, ми провели там виїзне засідання. Тільки після того на будинку Кочубея в Батурині з’явилася меморіальна дошка і в експозицію місцевого музею було введено ім’я Величка. Потім ми поїхали з В. Яременком в село Жуки, де писався цей епохальний дивовижний твір, туди, де ходила людина, що написала цю пам’ятку української культури. Ще ми знайшли ветхого діда, який показав сліди палацу Кочубея, в якому сидів і писав Величко. Ми знайшли місце, де була козацька за стилем церква, біля неї цвинтар, де, напевно, похований Самійло Величко. Після того я втретє підняв бучу про те, як полтавці шанують Самійла Величка. Тільки кілька років тому щось зрушилося. Мене запросили на відкриття меморіального каменя. Тепер усе село знає, що в них жив і працював Самійло Величко. Подарував літописа місцевій школі. Ось так інколи доводиться відновлювати нашу духовну пам’ять — силовими методами».

З не меншою науковою ретельністю і патріотичним сподвижництвом Валерій Шевчук підготував до друку «Катехизис» Петра Могили, п’ять антологій давньої української поезії («Аполонова лютня. Київські поети XVII–XVIII ст.», «Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні в XVI — поч. XIX ст.», «Антологія української поезії. Том 1. Поезія XI–XVIII ст.», «Марсове поле. Антологія героїчної поезії на Україні від XI — поч. XIX ст.» у 2-х томах), перекладені сучасною мовою видання I. Вишенського, Г. Сковороди. Йому належить поважна історична монографія «Козацька держава», упорядковані книжки «Іван Мазепа», «Самійло Кішка», «Доля: Книга про Т. Шевченка в образах та фактах» і багато інших. А скільки віднайдено, підготовлено і видано ним творів викинутих, забутих, репресованих українських письменників, написано глибоких, аналітичних статей! 2004 року у видавництві «Либідь» з’явилося довгождане не лише для самого автора двотомне історико-літературознавче дослідження епохи бароко «Муза Роксоланська: українська література XVI–XVIII ст.».

З не меншою повагою можна схилитися перед його мудрістю повноцінно жити в сучасному світі, тобто попри все зуміти самореалізовуватися, бути в ньому щасливим і ніколи не втомлюватися відкривати для себе його дива, з-посеред яких найбільше — людина. Безперечно, Валерій Шевчук зумів набратися цієї мудрості, своєрідного аристократизму духу із власного досвіду, але й перейняти її від таких велетів, як Самійло Величко, Григорій Сковорода, Михайло Драгоманов, Іван Франко.

Він завжди спраглий до багатьох цікавих у світовій культурі явищ. Особливо виділяє в ній сучасну японську та скандинавські літератури, окремо — У. Фолкнера. В молодості його вабила філософія екзистенціалізму: студіював, порівнював, намагався знайти генетичне коріння і поширення в сучасному світі. Всі ці знання, здобуті зі світової скарбниці, безумовно, сприяють поглибленню його власних творчих можливостей. Однак він ніколи не піддавався «агресивним» впливам чужих культур, а тим більше тенденціям їхньої стилізації. Шевчук насамперед є носієм української традиції, зокрема ренесансної та барокової. Його наукове зацікавлення дослідженням цих епох (XVI–XVIII ст.), коли «було сформовано остаточний образ українця», ще на підсвідомому рівні готувало підніжжя його індивідуального художнього світу, стилістичного почерку. Як зізнається, легкий модерний стиль ранніх оповідань поступово став «бароковіти, тобто він ставав усе важчим, більш метафоризованим, складним, напруженим, химерним, із закрученими реченнями».



Багато сюжетів, тем, мотивів він безпосередньо запозичує з біблійних легенд, переказів, давніх історико-літературних манускриптів, фольклорних джерел. Це стосується таких творів, як «Три листки за вікном», «Дім на горі», «Птахи з невидимого острова», «На полі смиренному», «Сповідь», «Мор», «Око прірви», «Початок жаху», «Біс плоті», «Закон зла» тощо. В них можуть діяти й реальні історичні особи, описуватися давноминулі події та факти, але завжди — як матеріал, як привід до роздумів і ширших узагальнень про сучасний світ. Таким чином конкретний історичний матеріал інтерпретується досить довільно, крізь призму власного досвіду, інтуїтивного чуття, в дотичності до духовних потреб і спонук того часу, в якому відбувається дійство художнього творення, однак завжди це підпорядковане строгій логіці авторського погляду на світ. Тому Шевчук, як на мене, за змістом прозаїк дуже інтелектуальний, раціоналістичний, але водночас і суб’єктивний в образному вираженні.

Однак він ніколи не буває категоричним, не нав’язує читачеві своєї думки і своєї оцінки, він просто її висловлює. Не виняток у цьому плані й усталені релігійні чи філософські істини, так само як і загальнолюдські категорії моралі, етики. Таким чином, постійно дотримуючись принципу: література має допомагати пізнавати світ і людину, Шевчук часто перетворює свою цілком художню оповідь у міні-дослідження певної епохи, суспільства, навіть свого сум’яття і внутрішнього стану.

Згадаймо з цього приводу один із найпотужніших його романів «На полі смиренному», де наскрізним проходить мотив сумніву, пошуку, вибору, в якому простежено епоху «молодого» християнства в його протиборстві з язичництвом, піднято проблему суперечності між церковними догмами й живою вірою, є роздуми про вічні загальнолюдські проблеми, та не менш інтригуюче запропоновано також і «модель замкнутого тоталітарного суспільства», від тягаря якого митець так прагнув звільнитися, коли писав цей роман. Свого часу критика дорікала авторові за неточність інтерпретації «Києво-Печерського патерика», не враховуючи специфіки жанру цього твору як роману-притчі, роману-травестії й того, що ця відома пам’ятка житійної літератури лише дала поштовх до написання цілком оригінального й дуже осучасненого твору.

Взагалі, всі його художні версії якоюсь мірою спроектовані в день сьогоднішній інтуїтивним умінням тонко вловити дух плинного часу, а найголовніше — розуміти духовні потреби сучасної людини, над якими вона в реальному житті може й не задумуватись. Таким чином, автор підсвідомо намагається знайти для неї точку опертя, можливо, знайти в ній самій, облагородити, очистити її душу. В цьому, як на мене, полягає найбільший патріотизм Шевчука сьогодні. Це є його індивідуальна боротьба за українську людину. Мабуть, тільки той, хто сам твердо стоїть на землі, має чисте сумління і високий дух, має спроможність таку місію виконати чесно.

Пригадується, під час вручення йому премії фундації Антоновичів з декларативним пафосом, як і належить лауреатові, він сказав: «Моя доля як митця не складалася безхмарно, але я ніколи на неї не нарікав. Ніколи не шукав слави для себе, але шукав слави для народу свого і своєї літератури. Зрештою, я й полюбив народ свій через те, що він був упосліджений, гнаний, битий і обкрадений». А закінчив зовсім звичайно, скромно: «Кожен із нас — гість у цьому житті, але кожен у ньому, як уміє і як може, будує свій храм..» Прикметно, що власне художня творчість для самого Валерія Шевчука стала любов’ю особливою, основним способом існування, власним духовним храмом, у який він готовий впустити кожного, хто того по-справжньому потребує.

Світ мінливий, і все в ньому короткочасне — про це доволі сказано в його романах і повістях. Але й усе неповторне, єдине у своєму з’явленні. Іноді здається, що Валерій Шевчук переслідує єдину мету — пізнавати цей світ якнайглибше, пізнати людину в ньому, а з нею, можливо, і самого себе. Звернімо увагу: ніколи не пише він на теми кон’юнктурні, не послуговується ідеологічними, політичними чинниками. Для нього найвищі цінності — загальнолюдські, духовні, які вважає головними і в реальному житті. Постійним об’єктом його письменницької уваги є насамперед душа людини в різних виявах, різних іпостасях. Події зовнішнього світу, який оточує цю людину, — то лише необхідне тло, на якому художньо досліджується її духовний вимір, тому автор ніколи не поспішає своїх героїв засудити чи викрити, возвеличити і піднести, а прагне насамперед зрозуміти. Тому, власне, філософічність його творів полягає в дошукуванні відповідей на вічні питання: про сенс життя і смерті, вибору і сум’яття, покори і бунту, добра і зла, свободи і рабства, самотності й віри, любові й ненависті. Крізь них простежуються людські історії, долі, стани. Притчевість як невід’ємна риса його індивідуального стилю майже завжди присутня в тексті, образі, — автор непомітно намагається наштовхнути читача на власні відповіді. Однак умовний світ його прози, в якому химерно переплелося реальне й уявне, де образи-архетипи «мирно» сусідують із героями, які мають навіть конкретних прототипів, авторський наратив час від часу переривається асоціативними чи сюрреалістичними візіями, — весь цей світ створений за умови обов’язкової присутності раціонального начала, який у ньому виконує організаційну, цементуючу роль. Тому, безперечно, його проза — зразок інтелектуально-філософської, елітарної прози в українській літературі ХХ століття. Реалістична достовірність і зовнішня простота багатьох його творів — то лише вишуканий взірець, як про складні, глибокі речі можна говорити доступно і прозоро. Водночас це проза багатовимірна — кожен сучасний читач може прочитувати її, виходячи із власних духовних потреб, спонук і можливостей.

Твори Валерія Шевчука давно покинули ауру рідного Житомира, Києва й помандрували в широкі світи, досить поважно представляючи там українську прозу. Про них вже написано кілька серйозних досліджень, у тому числі й дисертаційних.

Не місце зараз сперечатися про правомірність існування «житомирської прозової школи» в тому визначенні й сенсі, якого надають цьому поняттю її ініціатори. Але звернімо увагу, як затято відмовлявся від приналежності до неї, наприклад, Є. Пашковський — бо претендує на самостійну першість. Адже в «житомирській школі» ця першість правомірно пов’язується з іменем Валерія Шевчука. Не прагну оточувати це ім’я якимось возвеличувальним пафосом (письменник того не потребує), але в даному разі виникають асоціації з І. Котляревським, Т. Шевченком чи, скажімо, Григором Тютюнником… Крім того, контури «школи Шевчука» виходять далеко за маргінесні межі Житомира, вони поширюються на всю українську культуру в цілому. Не треба боятися оглянутись назад — все «молоде» прозове покоління 80-90-х формувалося під впливом Шевчука. Власне, йому, який зумів так рафіновано зберегти і виплекати себе (а заодно і національну модерністську традицію) в часи чужорідної експансії, судилося підготувати досить сприятливий ґрунт для нового покоління сьогоднішніх літераторів, що називають себе постмодерністами. На мою думку, саме він є їм предтечею.

Шевчукова творчіть дуже розлога, різнобарвна, багатоаспектна, кожним новим твором навіть у власному контексті «відкривавча». У ній давно вже існували (тільки природно і «умиротворено», а не епатажно і самоутверджуюче): строката колажність у поєднанні реалістичної достовірності з умовністю, фантастичністю, «високої» й «низької» оповіді, з введення цитат давніх текстів, Біблії, художніми ремінісценціями тощо, з уявною суперечкою між героєм і оповідачем; і шляхетна, чисто шевчуківська іронія, яка ніколи не принижує людину; і його трансформована з давньої літератури різночитальна, захована в підтекст притчевість; і травестійність багатьох сюжетів, мотивів. Його так само, як і сучасну молодь, з перших кроків у літературі притягувала містика як поглиблення бачення недосконалого реального світу. В сьогоднішній прозі присутня давня Шевчукова антитоталітарна алюзійність, алегоричність сюжетів і образів, деталей. Він — творець оригінальних українських антиутопій, саги («Стежка в траві», неопублікований «Роман юрби»), філософсько-містичних повістей… Йому вдалося створити «універсальну картину світу» — архетипну драму «Вертеп», постановку якої приймає і зарубіжний глядач. Шевчук так само, як багато з сучасних молодих, вже давно полюбляє гратися зі словом, назвою, терміном, цитатою, щоправда, ніколи не ставив це за самоціль. Прикметно, що його теми, образи ніколи не застигають в одній точці, вони рухливі, живі, різноінтерпретаційні. Він любить повертатися до попередніх своїх тем, перепрочитуючи їх по-новому. Таким чином, увесь творчий набуток Шевчука-письменника являє собою мовби своєрідну карусель, пасажири якої можуть мінятися місцями, чергуватися, на якийсь час навіть зсідати, але в них завжди залишається шанс повернутись і продовжувати рух, якщо, звісно, цього захоче автор.

Думаю, що Валерій Шевчук готовий порадіти за свого кожного талановитого молодшого колегу. Пригадую, під час зустрічі зі студентами він сказав: «Замість того, щоб збагнути велике диво — людину, молодь хоче насамперед „блеснуть соплей на солнце“. Пізнати і витворити самого себе — от такою мусила б бути наша інтелігенція. Наша місія — зробити непорожнім кожен день, у який ми ступаємо щораз після ночі. Ми повинні бути людьми своєї української культури. Коли від нас буде йти це світло — воно піде до тих, хто це світло не здатен випромінювати». Правдиві й символічні слова.


Роздуми опісля

Книжка «Привид мертвого дому», хоча і є ніби збіркою вибраного з творів, написаних Валерієм Шевчуком у 1986–2000 рр., має цілісну композицію. Більше того — нагадує вінок сонетів: останній акцент попереднього твору започатковує тему наступного. При її укладанні автор вкотре проявив свою схильність до монтування, поєднання окремих фрагментів, навіть різножанрових творів у викінчену художню вибудову — своєрідну барокову конструкцію. Ця схильність зазвичай проявляється у нього значно пізніше, на дистанції відсторонення від уже написаного, адже для нього самі «творчі процеси не завжди свідомі». Найприкметніший взірець такого специфічного авторського поводження зі своїм текстом — роман-балада «Дім на горі», що з’явився друком 1983 р., а створювався, починаючи з 1967 р., спорадично, у вигляді окремих оповідань.

Основним і водночас цементуючим образом у цьому разі знову виступає архетип дому, власне який є однією з тих основних авторських цеглинок, що у сукупності утворюють художній світ Валерія Шевчука.

У художньому часі нової книжки цей образ дому з’єднує минуле з теперішнім, таким чином прокладаючи місток і в майбутнє. Насамперед це дім як осередя й носій автентичної подоби людини, її внутрішнього, істинного єства; це дім як внутрішній диктат і рушій її вчинків; це дім як земля обітована, єдиний захисний притулок заблуклому в просторі мандрівникові; врешті, це дім як збудований людиною храм, що може зберегтись, а може й бути понівеченим, втраченим навіки. Але завжди для Шевчука цей дім є уособленням і часткою самої людини, без якої вона не відбудеться, не реалізується на цій землі, врешті, без якої не можна пізнати, зрозуміти цю людину. У «Домі на горі» письменник з різних боків, у різних часопросторах простежував ці складні стосунки людини та її дому. У «Привиді мертвого дому» — весь сюжетний плин відбувається в подібних координатах, однак авторська увага зосереджена на фатальній руйнації цих стосунків та фіксації її наслідків — як притчевому резюме.

Не дивно, що діапазон художнього осмислення такого образу дому в цій книжці починається із ретельного обстеження конкретного, реально існуючого в колишньому часі дому («привид мертвого дому») і завершується узагальненим образом того зовнішнього світу (світ, як дім), який оточує кожного. Адже основна сюжетна лінія книжки підпорядкована наскрізній авторській ідеї, втіленій у символіці назви. Закономірно, що тут знову химерно переплелося реальне, автобіографічне з уявним, візійним, штучно скомпонованим.

Не забуваймо, що В. Шевчук завжди використовує епізоди власної біографії, історії знайомих, родичів, друзів лише як будівельний матеріал для образотворення. Власне, для читача (за винятком особисто зацікавленого чи обізнаного з біографією автора) реальна автентичність цього матеріалу не є аж такою важливою. Однак у даному випадку досить прозоро прочитується присутність психоаналітичної тенденції — книжка «Привид мертвого дому» сприймається і як своєрідний етап у закономірному прагненні автора зрозуміти самого себе, підсвідомо заглибившись у своє минуле. Тут всюдисущий ліричний герой, як його двійник, насамперед уособлює свою органічну маргінальність, тобто своє провисання на екзистенційній межі між різними соціосубстанціями (минулою радянською і теперішньою). Чи знаходить він, а заодно й автор, відповідь на питання: де ж він справжній, істинний, а де імітований — той минулий, який прагне себе як постфактум усвідомити, зрозуміти, чи той теперішній, який, здавалось би, достатньо дозрів для такого розуміння? Очевидно, це питання могла б поставити собі кожна людина — у контекстуальному полі цього художнього тексту воно лишається відкритим. Це, мені видається, найсуттєвіше для цієї книжки — вона лишається насамперед художнім текстом. Придивімося ближче.

При «списуванні» своїх знайомих, себе чи атрибутів реальної дійсності він створює ліричну чи іронічну дистанцію-погляд і цим самим створює образ. Завдяки цій автоіронії з’являється додатковий вимір, крізь який стає можливим пропустити загальноприйняті норми моралі, загальновідому етику людських стосунків, суспільного життя. У полі цієї наскрізної автоіронії Шевчук спробував оцінити себе самого і те, від чого колись страждав, що любив у реальній, а не в художній дійсності, ніби випробовуючи вкотре і цю загальну мораль, і цю етику.

Починається оповідь однойменною частиною «Привид мертвого дому», в назві якої кодується ідейне навантаження всієї книжки: по-перше, головна психологічна спонука — минуле мертве, але воно неминуче може переслідувати людину і впливати на її теперішнє життя; по-друге, притчева ідея «мертвого дому» (суспільства, світу), який може зруйнувати, погубити душу людини, якщо момент імовірного спротиву буде втрачено.

У цій повісті чи не найбільше вчувається ностальгія автора за своїм минулим, тут, як і в інших творах книжки, він користується природною можливістю описати його і таким чином ніби воскресити. Однак поза тим межа відсторонення від реального минулого пролягає так далеко, що маємо новий притчевий текст, у якому повновладно, визначально або ж дотично присутні притаманні для художнього світу Шевчука образи-архетипи, насамперед дому, дороги, саду, дощу, блудного сина, мандрівника-філософа (a-la Сковорода), мотив-комплекс дон-кіхотства, материнства тощо.

Прикметно, що повернення оповідача-героя (новітнього блудного сина) у своє минуле безпосередньо пов’язане з його прагненням відновити свій глибинний зв’язок із собою первісним, нехай ще вразливим, але не обтяженим досвідом пережитого — про це йдеться у сповідальному зачині — в розділі 1. Однак сюжетний розвиток подій (поступово зникають із життя всі пожильці дому) підводить до думки, що зв’язок той короткочасний, він неминуче рано чи пізно обірветься, таким чином людина піде далі по життю незахищеною й самотньою. Бо хіба може бути захистом для неї привид, неіснуючий у дійсності фантом?

Повернення героя-оповідача у минуле відбувається у вигляді його спогадів про життя свого рідного дому. Але цей дім не є рідним для самого автора, тому йому легко вдалося не збитися на ностальгійну поетизацію, виписавши дім прозово, детально, з натуралістичними подробицями. Для твору характерний ефект реалістичної присутності, автобіографічної достеменності — під них старанно маскується й авторський домисел, який підсилюється тим, що розповідь ведеться від уявного свідка всіх минулих подій. Притаманна Шевчукові притчевість час від часу проявляється в загалом описовому тексті у вигляді узагальнюючих поетичних вкраплень. Скажімо, ось такого: «А Іван Касперович ішов у дощ, і я за ним. І було літо, початок літа, і все цвіло й зелено буяло; бур’яни гнали стебла, розтуляли роти й пили воду, що зливалася згори, і листя лискотіло, пахло жасмином, що густо поріс біля нашого будинку, і трава вогко шелестіла під ногами, а небо лягало на землю, лишаючи такий вузький проміжок, щоб у ньому міг пройти маленький чоловік, мокрий і загублений у цьому світі, як мурашка, котра блукає у міжтрав'ї». Чутливий до образного слова читач матиме можливість смакувати подібними вкрапленнями не раз, вони ненав’язливо метафоризують сам текст, засвідчуючи також притаманний художній свідомості автора естетизм.



Той дім, образно уособлюючи все первісне, як першооснова руху по життю, постає живим, природним організмом, чому сприяє і сам стиль оповіді, й спосіб характеротворення. Автор населяє дім різноманітними людьми: різного віку, професій, характерів, уподобань, звичок: скромний, тихий рахівник Іван Касперович — Кущ, його дружина-п’яниця Олька, її коханець Микола, донька Галинка; строга вчителька математики, вдова, мати героя-оповідача; євангеліст Сухар з дружиною Клементиною і дочкою Мариною; самогонниця Червона Шапочка; художник і «пісатель» інвалід Георгій Ковальчук, який «вважав себе генієм»; Карась із Карасихою і всіма Карасиками; стара Ващучка з «брудним, непричесаним» хлопцем Віктором, який постійно мордував свою сестру, «надзвичайно гарненьку дівчинку Стасю», зі старшою дочкою — божевільною Зіною; міліціонер Гомзин із жінкою-кацапкою та двома дочками Людкою і Фанькою та ін.

Детально, як неповторну індивідуальність виписуючи кожного пожильця, автор щораз вживає певну дозу іронії, якраз стільки, щоб, не принизивши в кожному людину, увиразнити характер. До речі, про всіх персонажів повісті говориться з не меншим співчуттям, навіть ніжністю (як у 9 розділі), ніж говориться іронічно. Окремі історії тісно переплітаються між собою (як, скажімо, дитяче товаришування, а невдовзі й перше кохання між головним героєм і Галинкою), зливаються, дотикаються, бо врешті йдеться про пожильців одного дому, який міцно й навіки пов’язав їх.

Взагалі, життя в ньому нагадує своєрідний броунівський рух, однак у кінцевому результаті є нічим іншим як рухом по замкненому колу, з якого, а це вже знаємо з самого початку, судилося вирватися лише одній людині — оповідачу (інакше хто розповів би про той дім так органічно?). Серед пожильців нема по-справжньому щасливих, благополучних, вивищених над щоденною метушнею людей. Ті, які стають на шлях духовно наповненого життя (скажімо, дівчинка Стася чи Олег Велет), помирають у ранньому віці. Зауважмо: перед смертю Стасі ввижається золота колісниця, прибула з неба, а в Олега «дивне обличчя стало: печальне, але внутрішньо освітлене». Власне, описані картини існування всіх цих сімей — драматичні. «Кінець світу буде тоді, коли в кожній родині зробиться пекло», — завчено проголошує чергову біблійну істину євангеліст Сухар. Таке пекло спостерігаємо з кожною «сценою життя мертвого дому» — безперечно, апокаліптичний мотив у творі переважаючий, але не визначальний. Головне ідейне навантаження несе в ньому саме образ Мертвого дому, як образ минулого, до якого вертається блудним сином і утримує у своїй пам’яті герой-оповідач, а так само й кожен із нас. Справді, поступово, один за одним зникають (вмирають) усі пожильці. «Страх, як боюсь! Він же пожирає нас помаленьку, цей дім!», — каже колишня п’яниця Олька, усвідомлюючи свою безпорадність перед фатумом. «Дім був приречений, як і люди, що в ньому жили», — констатує екзистенційну істину оповідач, маючи на увазі фатальну «приреченість фактом народження» людини, як і «фактом зведення» будинку. Однак він цю істину сприймає не трагічно, а як даність, так само й те, що людина виходить зі своєї першооснови, свого минулого, навічно зростається з ним, стаючи перехідною ланкою в єдиному ланцюгу. «Отак ми єднаємося, знову сходимося, розійшовшись, і знову творимо свій дім, який хоч і є привидний, але аж ніяк не мертвий. Принаймні поки на землі існую я», — ці авторські слова в першій частині книжки наголошують на можливості кожного зберегти себе, попри руйнівний вплив зовнішнього світу. Утопічність цього наголосу продемонструє остання повість книжки «Колапсоїд».

!ншим варіантом міні-моделі мертвого дому як данині минулому є Vox (Голос — лат.) третій «Сім тітоньок великого музиканта». Заспівний твір нагадує він також і сюжетом, наскрізними мотивами блудного сина, дороги, дому та ін. Усебічна пов’язаність дійових осіб тут ще глибша — родинна, їх єднають спільні корені, які уособлюють насамперед дім і старий сад.

Тут також герой повертається у своє минуле, але воно ще існує реально — у вигляді дому в невеликому провінційному містечку, в якому живуть сім його рідних тітоньок. Однак провідний мотив блудного сина тут має наголос на іншому — повернення водночас є і втечею. Відомий піаніст Станіслав вирушав до тітоньок, коли душу заполонювала «бридка, тягуча і невитравна втома», від якої іноді навіть «жах починав пробирати». Там було для нього і його творчості справжнє, а не імітоване «джерело вогню», біля нього він «опрощувався», ставав сам собою, бо там усе було справжнім, іншим, ніж у великому місті, не примарним і не фальшивим — не дивно, що лише там у нього з’являлося відчуття «потужної хвилі ненаписаної музики». Це була втеча з «кам’яного мішка великого міста» і повернення до справжності, до себе самого, і дійство наповнення: «Приїжджає, щоб у черговий раз повернути в душу цей сад і дім, родинне гніздо, дитинство і фатальне своє кохання». Прикметно, що мотив блудного сина в цій повісті уточнюється також маргінальною темою — герой розмірковує: «Я боюся відірватися від свого кореня… це може зрозуміти тільки той, хто покинув рідний дім, а іншого не знайшов».

Поверненням хоча б на кілька днів додому Станіслав прагне подолати і свою самотність. Це проявляється не лише у знайомстві та легкому флірті з молодою жінкою, схожою на Леоніду (вона була її племінниця), а й у відчутті власної потрібності тітонькам, які тут, у провінції, завжди його чекають. Таким чином, у цій частині паралельно розгортається теза заспівного твору про обопільну потрібність. Приїзд Станіслава є для тітоньок святковим ритуалом, у якому присутні таксі, щедрий стіл, подарунки, шампанське, а також рідкісною нагодою виговоритись, одержати співчуття і розуміння. Кожній племінник привозить індивідуальний подарунок, з кожною має окрему інтимну розмову.

На тлі цих наскрізних екзистенційних мотивів постає семиструнна гама тітоньок «великого музиканта» — у композиційному плані частина надзвичайно віртуозно вибудувана, мабуть, тому у книжці вона виділяється окремою коштовною перлиною і запам’ятовується найкраще. В українській літературі ідея такої побудови не нова: згадаймо відомий цикл «Сім струн» Лесі Українки, де кожен вірш не лише мав назву струни, а й передавав тон-настрій однією з семи нот. У повісті В. Шевчука кожна з тітоньок так само уособлює щось — певний характер, настрій, життєву позицію, власну долю. Прикметно, що кожна має і якусь родзинку, яка ще більше увиразнює, індивідуалізує образ.

Так, струна перша (До), найнижча нота — тітонька Настуся, найстарша, найпоміркованіша. Дім тримається на ній, бо вона, не маючи ніякої професії, є домогосподаркою. Має вольове, з підгарлом лице, між брів — велику родимку. Таємно палить, любить носити плаття з великими квітчастими візерунками. Струна друга (Ре) — колишня друкарка тітонька Марія (Маня), бадьора і весела. Таємно любить випити. Третя (Мі) і четверта (Фа) струни — близнючки Ольга й Олена, обидві телеграфістки. Ольга вирізняється мудрістю. Олена мала чоловіка, що був поетом «із башти слонової кості». П’ята струна (Соль) — тітонька Людя, худенька, хвороблива, із голосом пташки, постійно ламає кістки, а в кімнаті має нелад. Молиться перед іконкою святого Леоніда. Шоста струна (Ля) — тітонька Броня. Її волосся фосфоризує, бо фарбоване фіолетово, а «очі палали, як розпечені бляшки». Це «жена совєцкого офіцера, которий погіб смертю храбрих». Сьома струна (Сі), найвища нота — наймолодша тітонька Віра, колишня бібліотекарка, єдина з вищою освітою. Найінтелігентніша, одягається зі смаком, вродлива й зараз. Захоплюється любовними романами, бо в молодості пережила їх декілька.

Отже, всі вони — дуже різні. Рівняє їх відсутність власних сімей, а також самотність кожної. Але спільний дім об’єднує їх, як і одна на всіх збережена долею дитина — племінник. Однак гама їхнього співжиття не ідеалізується, навпаки — вони постійно «гризуться» між собою, відповідно їхні стосунки описуються у прикметних «прозових» подробицях, відповідною лексикою. Перед читачем постають картини звичайного життя провінції, яка має переважно непривабливі фарби, але своєю справжністю, первинністю, щирою простотою — неодмінні переваги. Недарма без того пекла своїх стосунків тітоньки не можуть жити. Про нього знає і Станіслав, однак з міста, від своєї самотності, навіть слави відомого піаніста тікає саме сюди, в цей дім, бо переконаний: «Рідний дім — це як гавань для втікача».

Прикметно, що поетична пластика у цій частині так само присутня. Вона розлита в усьому тексті, починаючи від окремих деталей і закінчуючи візійними епізодами, що у вигляді сну чи марення переривають сюжет. Як приклад: дівчина йде до колонки з водою і раптом прозоріє й розчиняється, «ніби створена з диму». Подібні епізоди виконують акцентну або ж символічну роль, як химерний сон-марення Станіслава, в якому для спільного фотографування сходяться родичі, знайомі, померлі й живі, люди з минулого і з теперішнього.

Взагалі мотив сну є особливим у творчості Валерія Шевчука. У другому творі книжки — «Зачинені двері нашого „я“ (Історії зі сну)»— сон не лише образ минулого, а й головний чинник сюжету, композиційний стрижень, за допомогою якого стирається межа між реальним і уявним. Більше того, сон як прийом допомагає художньо осмислювати, що є для людини її пам’ять. Власне, цей Vox є своєрідною філософією індивідуальної пам’яті. Всі п’ять «історій» є історіями із минулого, яке має той же вимір свого існування, що й сон, як вияв найінтимнішого, найсокровеннішого, іноді підсвідомого — все це «зачинені двері нашого „я“», які для світу нічого не важать, зате індивідуально можуть змінити навіть усе життя.

Історія перша виконує роль своєрідного зачину: у ній ключ розуміння ідеї гармонійної єдності повсякдення і духовності. Біблійна історія про Яковову драбину, яка з’єднує небо і землю, перетворюється в дитячі сновидіння, що час від часу зринають у пам’яті героя. У них та драбина так і не стане дорогою до неба — підкреслюється абсудність і марнота нашого світу, в якому переважають звичайні земні пристрасті.

Вони оголено, з великою дозою іронії й самоіронії, досить динамічно, читабельно, що характерно для стилю Шевчука, описуються крізь погляд у минуле хлопця Макса в Історії другій, яка називається «Чистилищем». Його дитинство (на цей раз дитинство у місті) стає справжнім чистилищем для душі, але і її випробувальним загартуванням для майбутнього життя, бо ж у каятті, сумнівах і стражданнях, притаманних лише дитині, порушив усі десять християнських заповідей. Оповідь час від часу переривається вставними епізодами-снами, які вносять у текст притчевий акцент. Наприклад, зустріч Макса у сні з «осяйною істотою», яка пояснила, чим різняться люди юрби і люди неба. Чи його сон про людей-манекенів — тут вперше виокремлюється думка про наш світ як світ манекенів. Взагалі у творчості Шевчука неможливо знайти героя, хоча б наближеного до богочоловіка. Зазвичай усі вони є звичайними, маленькими людьми, якими рухає невидима рука долі, фатуму, всі вони залежні від зовнішніх обставин і внутрішньої спроможності тим обставинам противитись.

Напрошується закономірне питання: чи не в самій природі людини закладено первісну спроможність бути манекеном? Особливо воно загострюється у зв’язку з Історією третьою. Мабуть, це найбільш автобіографічна новела у всій книжці — очевидно, письменника щось спонукає згадувати власну любовну драму з минулого. Пристрасть земна, любовна керує вчинками, поведінкою героя настільки, що він неспроможний володіти собою, уважніше поставитися до попереджувальних, застерігаючих зустрічей на Бишівській дорозі з чоловіком «зі срібними ріжками». Сюрреалістична сцена, коли хлопець та чоловік під час бійки знімають власні голови й вони, як гумові кулі, пливуть і швидко зникають у небі, алегорично, притчево завершує банальну, як світ, любовну історію. Очевидно, внутрішня природа, сутність людини насправді може бути недосяжною так само і для неї самої, як і для зовнішнього світу. В. Шевчук навіть у притчевому підтексті нічого не стверджує категорично. Скрізь він насамперед дослідник. Про це засвідчує й коротка Історія четверта, яка є фіксацією еротичних снів Макса. До речі, всі історії об’єднує спільний герой-оповідач, кожна доповнює чи увиразнює історію його життя, починаючи від дитинства й завершуючи дозрілістю. Розповідаючи й сяк-так аналізуючи ці свої дивні сни-рефлексії, Макс пробує зазирнути і в зону особливо загадкову — жіноче єство, однак крізь такий ракурс йому, очевидно, так і не вдасться зрозуміти самого себе — надто спрощено і одноплощинно від сприймає свої стосунки з жінками.

Поза тим, основна тема — тема минулого — продовжується і в Історії п'ятій, основна думка якої — без попередньої історії людина перетворюється в манекена, а життя людини у світі є процесом створення своєї історії.

Тут обстежується той світ манекенів, на який раніше лише зверталася увага. Максові привиджується, як він виявляє себе манекеном у вітрині. Його мандри вулицями міста та поза його межами час від часу змінюються спробою самозанурення в «утонуле в пітьмі „я“», воскресити яке так і не вдається. Він прагне із фрагментів спогадів-сновидінь «створити історію себе», без якої, впевнений, так і залишиться манекеном, навіть якщо й олюднився, але це йому так і не вдається — адже власне «я» залишається за межею «зачинених дверей». Тут автор начебто прагне бути вірним своєму почерку: питання про манекена лишається відкритим.

Однак Vox другий має ще й завершальний розділ «Finale. Поклик», який кільцевим обрамленням зв’язується з найпершим, де йдеться про «драбину в небо», як дорогу до духовного життя. У ньому продовжується «розтин» історії життя людини-манекена, яка усвідомлює його порожнечу, але якій таки вдалося «поринути в себе, відчинивши двері власного „я“». Отже, поклик є тут виправдальним — за будь-яких умов у кожного є шанс знайти, а значить, і зберегти себе в цьому світі.

Логічним продовженням у книжці є Vox четвертий «Придивися до світу». Сюжет її першого розділу, який має елегантну символічну назву «Картина перша. Без рамки на голій стіні», знову засновується на спогадах героя, зокрема, про його дитинство. Очима незіпсутої і довірливої дитини змальовується той непривабливий (тобто не обрамлений) світ, який є часткою і його життя, — світ його звичайної, як кажуть, середньостатистичної родини. До речі, у подібних світах перебувають всі дійові особи й попередніх творів книжки. Звична житейська суєта тут дещо гіперболізується: більшість побутових деталей, окремі епізоди, як, скажімо, втягування ліжка з бабою Ганею через вікно, мають алегоричний, прихований зміст, що увиразнює авторську ідейну настанову. Навіть деякі архетипні для В. Шевчука образи здобувають тут інший підтекст. Наприклад, простір довкола дому заріс високими бур’янами, в яких переховуються від негоди й чужих очей люди дна — бомжі та п’яниці. Однак за найпершою допомогою мешканці будинку звертаються саме до них. Природна гармонія світу, отже, порушена, — так само, як і стосунки в родині хлопця. Вони швидше нагадують божевільну фантасмагорію, в річищі якої закладаються, але й загартовуються світоглядні основи його майбутнього життя. Всі учасники цього дійства виписані детально, індивідуалізовано, іронічно, часом навіть саркастично: горда і самолюбна бабця, хитра і безпорадна баба Ганя, засмикана криклива мама Люда, інтелігентний і терплячий тато, дядько Володя, який свого не впустить і скрізь зможе урвати, його троє розбещених дівчаток і герой-оповідач — Толик, «хлопчик, що аж світився». Але постійно відчувається проникливий погляд самого автора, який любить людину, хоч якою б вона була, який з високості власного сумління і мудрості надає всьому цьому химерному дійству справжньої художньої довершеності. Мабуть, тому читач повністю поринає в цей витвір уяви, майстерності побутописання Валерія Шевчука, навіч забуваючи про ті екзистенційні ідеї, які просвічуються й у цій повісті, про архетипні образи. Однак вони час від часу нагадують про себе. Наприклад, вставною картиною сну хлопця, в якому він потрапляє в потойбіччя і зустрічається з членами свого роду, — вона стає центровою, кульмінаційною для розуміння героєм того зовнішнього світу, який його оточує, так само, як і слова «красивої, молодої і лагідної уявної мами» про те, що «не тільки того світу, що у вікні». Отже, за зовнішньою оболонкою (чи рамкою) будь-чого, не лише людини, є ще внутрішнє, глибинне, а значить — істинне. «Уявна мама» радить хлопцеві бути у житті добрим — якраз цього особливо бракує членам його реально існуючої родини, бракує на авансцені, а не за лаштунками їхніх стосунків, — так само, як і в домі семи тітоньок чи людини-манекена…

Саме доброта могла б згармонізувати світ, бо вона лежить у його основі — ця думка продовжується в наступному розділі «Картина друга. Зимова, з приміським лісом». Взагалі, ця частина з попередньою пов’язується темою доброти. В центрі — історія життя Анатолія Сиротюка, до якого має постійну причетність брат героя-оповідача. Саме цей брат у його долі й виконує добротворчу місію, яка почалася ще з їхнього спільного дитинства й триває нині. Крізь реалістичний опис різних людей, житейських картин, які у творі виконують роль більше необхідного тла, пробивається притчевий паросток про самотність і фатальну незахищеність людини в цьому світі, порятувати яку можуть найперше доброта і співчуття.

Чому картина саме зимова? Мабуть, не лише тому, що основна дія, крім дії-спогаду, відбувається взимку (герой-оповідач і його брат новорічного зимового вечора їдуть у віддалений район Києва — Біличі — «рятувати» Сиротюка). Дощ, обов’язково присутній у тексті Шевчука, тут замінено на сніг. Автор також виставляє на розгляд і для роздумів дві яскраві, котрастуючі картини: спочатку «танець тіней» — старіючих однокласників у воді, які зібралися на зустріч, а насамкінець — новорічний танець у приміському лісі, довкола вогнища незнайомих людей, до яких приєднуються лише брат і п’ять малолітніх племінників Сиротюка. Герой-оповідач і Анатолій стоять мудрими й самотніми «ідолами», бо «щось у цьому світі згубили чи не знайшли», хоч як би до нього не придивлялись. А може, просто не зуміли придивитися?

Останньою у книжці частиною роману є «Колапсоїд». Тут Валерій Шевчук пропонує свою версію розуміння стосунків людини зі світом. Водночас вона є мовби своєрідним резюме в тому цілісному плетиві — художньому дослідженні міфу мертвого дому.

Сюжет починається з того, що головний персонаж одержує від батьків листа з повідомленням про знесення їхнього будинку. Розуміючи, що все старе мусить відходити, поступаючись місцем, він намагається розбудити в собі «радість звільнення», однак його душа протестує, відчуваючи, що саме так «людина вмирає» — коли розриває свої глибинні зв’язки зі світом. У цьому разі їх уособлює рідний дім, де ще живуть його батьки.

Ця частина філософічніша, ніж попередні. Герой більше роздумує над своїми відчуттями, аналізує свій стан, який означується «дивним латинським словом collapsus» — у душі поселяється неспокій, невпевненість, самотність. Автор розділяє твір на кілька частин, у яких з різних боків обстежує наростаючий колапсичний стан свого героя. Наступними струсовими подіями після того повідомлення стають: його звільнення з роботи через прикрий випадок з начальником, а також інтимна зустріч зі своєю колишньою дружиною («Тонка нитка з бабиного літа»).

Прикметно, що твір цей писався в 70-ті роки, в ньому використано власний тодішній життєвий досвід, відчутно дух радянського часу, зокрема через його прикметні атрибути, як-от членство в компартії чи рутинність тодішньої школи. Тому, звичайно, його можна прочитувати конкретно-історично. Однак Шевчук належить саме до тих митців, що дають підставу бачити його текст поза часом і соціумом (як і його герой раптом побачив свою стару вчительку «не ковачем наших бідних дитячих душ під шаблони», а як звичайну людину, в поношених черевиках і простих панчохах), у руслі насамперед уселюдських проблем і мотивів. Особливо це підтверджують такі вишукані художні пасажі, як вставна новела «Пісня піску», де йдеться про вічний двигун усього сущого — Дух, що пробиває будь-яку твердь, хоч і сам є твердю, аби тільки людина спроможна була його вловити, оцінити, нехай і не відразу. Адже лише той «Кущ бузку» — його образ є центровим у однойменному розділі — як втілення вічного Духа, у кожного свій, лише він здатний уберегти від колапсоїдного (замикаючого) стану.

Взагалі ця частина тим і прикметна, що в ній важливими є не стільки роздуми-версії про причини колапсу, як психологічно точно, через сюрреалістичні візії, сновидіння передано відчуття персонажа у процесі поступового завмирання, втрати свого первісного енергетичного єства, розчинення у світі змертвілому, колапсоїдному. Тут контрастно постають притчеві образи батьків героя у спільній кулі, куща бузку — як втілення ідилії їхнього життя. Той кущ викорчував бульдозер, коли валив дім, але найголовніше, що він, як найсокровенніше й незмінне, лишається в пам’яті сина, — саме тому той робить спроби вирватися з обіймів змертвілого світу. Одна з таких його втеч — фатальна, кульмінаційна втеча «у зону», в якій є здичавіла кішка, прогнила лавочка, тиша-порожнеча, сліпий чорний пес, туман… «Філософія» зони вбивча — з неї нема вороття. Однак Vox п’ятий завершується все-таки символічним поверненням героя додому, в химерний спосіб: під товщею води на таємну вечерю сходиться весь його рід. Ця символічна сцена наприкінці завершальної частини (подібно й до інших) озвучена апофеозним голосом автора, який і сам у житті зумів зберегти «живу суть людини», а також і світу, що оточував його щільним кільцем, але не розчавив, не впіймав.

Насамкінець хотілось би ще раз звернути увагу читача на обов’язкову присутність у всіх цих Голосах Валерія Шевчука — поряд із архетипом дому — образу дощу. Здається, лише в одному випадку говориться про сліпий дощ, але скрізь з образом дощу в тексті з’являється особливий, умиротворений, сонячний настрій (навіть у «Колапсоїді» присутня «тиха радість дощу», від якої «прокидається кущ бузку» біля батьківської хати), настрій, який очищає душу.

Звичайно, більшість текстів цієї книжки є елітними — зрозумілими лише для естетично підготовленого читача. За зовнішньою простотою сюжету, описами побутових сцен, оповідями банальних життєвих історій ховається глибокий символічний підтекст, який має багато змістових проявлень. Навіть їхня притчевість іноді досить умовна. Отож кожен читач має можливість знайти в них саме те, чого потребує і на що спроможний, а кожен критик — запропонувати власну інтерпретацію. Для самого ж автора це означає лише те, що його твори ніколи не можуть бути впійманими у полон єдиного виміру і розшифрування.

Раїса Мовчан

VOX перший

Привид мертвого дому

Неначе цвяшок, в серце вбитий,

Оцю Марину я ношу…

Тарас Шевченко
Привид мертвого дому. Роман-квінтет

1


Тільки не Марину, хоч була й Марина, а привид мертвого дому. Не до кінця можу збагнути, чому саме так діється, але той дім постійно зі мною, і я таки справді ношу його, «неначе цвяшок, в серце вбитий». А часом мені здається, що той дім ходить за мною, як міражна почвара; дім — жива істота, ступає на ногах, узутих у чоботи, і я ніби прив’язаний у якийсь негаданий спосіб до нього, або в мене на плечах шлея, і я ношу його, як тягають за спиною берестяні коробки селянки-волинянки.

Пам’ятаю, бачив колись репродукцію з картини якогось модерного художника: великий цегляний будинок — як людська постать, із головою, руками, грудьми — монументально виліплена із цегли скульптура кретиноподібної істоти. Мене вразив тоді цей малюнок, але дім, що його ношу в собі я, нічого подібного із потворою не мав. Мене вразило в тій картині, власне, інше: будинок можна бачити як живу істоту, бо, може, кожен із них живою істотою є. Ні, я не схильний до містики і ладен пояснити все цілком раціонально: кожен із нас носить за собою чи в собі власне минуле, пам’ять про колишніх людей, навіть образи тих людей, наприклад, рідних чи близьких, і ті колишні люди справді являються живими: у споминах, у снах, у мимолітних видіннях — це речі нормальні. А коли нормальні, значить, вони можуть існувати в такий спосіб, отже, й турбувати нас, хоч і породжені нашою пам’яттю та уявою. Але ні, слово «породжені» не точне. Породжені уявою — це значить «вигадані», а вони насправді були й досі є у нас, та й будуть на цій землі існувати доти, доки існує про них пам’ять. Отже, вони по-справжньому вмирають, коли вмирають усі, хто їх бачив і пам’ятав; коли, зрештою, зникають всі їхні зображення: в малюнках, фото, записах, а доки цього не станеться, блукають у світі й продовжують жити ще й таким, хай ілюзорним життям. Те стосується, річ певна, не тільки людей, але й речей їхніх, котрі живуть довше від людей. Це все збагнути легко, незбагненним лишається інше: чому той дім, про який мова, не покидає мене? Не скажу, що його присутність у мені всечасна, ні, він часом од мене відпливає, на якийсь час зникаючи, навіть роками може мене не турбувати, я зовсім про нього забуваю, але приходить момент, найчастіше це трапляється перед сном, і я раптом бачу, як починає він проявлятися зовсім так само, як зображення на фотопапері. Тоді якийсь час не покидає мене; я кудись іду, і він безшумно й безвидно для інших пливе за мною, або в кожну дозвільну хвилину виростає перед очима. Часом відчуваю його виразно в себе на карку чи за спиною, як селянську коробку (казав уже про це), чи як хлопця, котрий сидить, як то кажуть, «на барані», обхопивши руками шию, а ногами тулуб, і їде. Єдине відчуття в мене при тому — якийсь теплий, протяглий, я б сказав, ностальгійний сум, що завжди навідує, коли за чимось відлетілим тужиш. Але найчастіше являється він переді мною таки перед сном, як я, самотня, вже не першої молодості, а, признатися, й літня людина, стелю собі постіль, роздягаюся, ставлю в певному місці капці, аби знайти їх при потребі поночі, лягаю в ліжко, перед тим клацнувши вимикачем, і вдивляюсь у пітьму, яка охопила моє мешкання, — саме тоді найчастіше він виростає в моєму визорі — привид мертвого дому.

Спокійно його розглядаю: двоповерховий, із бляшаним дахом і з кількома коминами на ньому, з вікнами, затуленими віконницями, з лівого й правого крила в нього дощаті прибудови: входи зі сходами на другий поверх — у галереї, яка також покрита старою бляхою. Ті сходи виводять на веранду, а вже з веранди — двері до квартир: по двоє дверей з одного і з другого боку. Отже, квартир перший і другий поверхи мають по чотири, всього — вісім. Дім стояв під горою, в якій де-не-де виступали скельки — як зуби; найближчі сусіди жили метрів за сто чи й більше. З лівої руки на гору тяглася ґрунтова дорога, що була й не зовсім ґрунтова, а часом і кам’яна — це там, де скеля проступала із землі.

Недаремне називаю той дім мертвим, бо його вже й справді на землі біля тієї гори й дороги й біля невеличкої річечки, що тече внизу, густо засипаної каменем і зарослої зіллям, нема. Зараз там порожнє місце, засаджене кропивою, чорнобилем і здичавілими кущами бузку. Знаю, що раз на рік, у травні, той бузок буйно спалахує цвітом, і його там так багато, що не встигають обламувати закохані чи й просто ті, котрі проходять мимо. І бузок той палає, ніби холодний вогонь, — я бачив це кілька разів, бо лишень кілька разів приїжджав у рідне місто — зараз живу в місті іншому. Сумно дивився на те буяння бур’яну, кущів та квіту, але тоді, в тому місці, де той дім стояв, він мені ніколи не привиджувався, адже саме там його по-справжньому не було.

Часом мені здається, що причина цього навадження із мертвим домом та, що будинкам годиться жити довше за людей; він і справді пережив, очевидно, кілька людських поколінь, бо, судячи зі стилю, коли те будування можна назвати стилем, простояв на своєму місці років зі сто, але я нічого не знаю про людей, що жили в ньому раніше; нічого не відаю, навіть у який спосіб поселилися там люди, яких я у домі застав: чи прийшли в нього недавно, чи жили в ньому поколіннями; знаю лише: тільки одна родина поселилась у домі пізніше за мене, тобто від початку моєї пам’яті, а ще народився Олег Велет, а друге, що достеменне знаю: ніхто із них не залишився у цьому світі, крім мене, живий. Саме через цю дивоглядну ситуацію я й завбачую те, що цей дім так невідступно супроводжує мене і що він «неначе цвяшок, в серце вбитий» мені, і я від цього не можу ніяк звільнитися.

Ніколи не займався літературним писанням, може, тому, що не хочу уподібнюватися до одного із пожильців мертвого дому — Георгія Ковальчука, людини без обох ніг, що писав цілком бездарні повісті у романтичному стилі початку XIX століття (про нього мова вестиметься), але іншого способу звільнитися від привиддя мертвого дому вигадати не зміг, а останнім часом це привиддя починало мене гнітити. Інколи по-дурному здавалося, що той дім, являючись мені, вимагає в мене саме такої акції, хоч я й розумію, що опис мій нікого в цьому світі не здивує, адже йдеться в ньому про елементарних людей та елементарні, пережиті ними, історії. Апокаліптичний був лишень кінець мертвого дому — він, гадаю, й надає цій історії трохи моторошного присмаку, хоч кожен кінець, у суті своїй, завжди моторошний — ми, люди, чомусь завжди жахаємося конечності та безвідворотності.


2


В квартирі № 1, побіч із нашою, де жив я із матір’ю, мешкав рахівник Іван Касперович Кущ, сухий чоловічок з довгим, спокійним, навіть завмерлим обличчям, який ходив завжди в одному й тому ж костюмі, котрий був уже подекуди залатаний, а штани — із бамбухами на колінах, завжди з краваткою біля рябої сорочки, краватка невправно зав’язана — її він весь час поправляв, стягуючи на горлі. Ходив випростано, ні з ким із сусідів не вітався перший, але за ним можна було перевіряти годинника, принаймні мати моя, виглядаючи з вікна, казала:

— О, вже Іван Касперович пішов на роботу, значить, восьма.

Повертався додому він о пів на сьому, повільно підіймався по сходах, зрештою, ніколи не ходив кваплячись, переходив веранду і виймав ключі, подзвонюючи ними. Відмикав двері й ховався за ними. Скидав костюма, охайно вішав його в шафу, одягав домашні штани і йшов на кухню чистити картоплю. Його дочка Галинка, а моя приятелька, була так само натренована на час, як і він, бо кидала нашу дитячу компанію й бігла додому. Дивно точно відчувала, коли мав прийти татко: раптово завмирала, очі її при цьому своєрідно заскалювалися, а тоді, як дорослі жінки при сварці, вдаряла руками по стегенцях і казала:

— Ах, вже татко прийшов! — і бігла, хутенько збираючись по сходах.

Батько зустрічав її блідою усмішкою, а вона крутилася біля нього й щебетала в той час, коли він виструнчено сидів на ослінці й чистив картоплю.

Зрештою, нащебетавшись, вона схиляла хитро голівку й питала:

— А що ти мені приніс?

Тоді батько знову світив усмішкою, вставав, вимивав руки, відтак ішов до шафи, урочисто виймаючи чи цукерку, чи кілька пряників, і дівчинка захоплено плескала в долоні, а тоді сідала біля татка на маленького ослінця, смоктала цукерку або жувала пряника і невідривно дивилась, як він порається, — він же спокійно й розважливо варив вечерю. І десь коли вечеря майже доварювалася на керогазі, що стояв тут-таки в кухні, на стежці, що вела до дому від мосту, з’являлася жінка Івана Касперовича, звали її просто Олька, з важким, одутлим обличчям і з виряченими очима. Йшла, ледь похитуючись, а коли зустрічала когось із сусідів, втюрювала в нього чи в неї баньки, ніби мала немалу трудність упізнати, й питала хрипко:

— А мой паразіт шо, вдома?

— А де ж йому буть! — відказували незмінно сусід чи сусідка

— Да, канєшно! — бурмотіла Олька. — Он, паразіт, всіда дома!..

Ми підбігали подивитись, як вона дертиметься під сходи (ми — це Карасенята і я), бо то була й справді комедія. Спершу Олька йшла ніби нормально, але невдовзі зашпортувалася й хапалася руками за хитке перило.

— Чорт! Понаставляли тут усякіх лєсніць! — казала вона, а ми іржали внизу, і то через те, що знали: в трубі галереї сходів наш сміх моторошно розлунюється.

— Чого хохочете, дуракі? — кричала Олька— Убірайтесь вон!

Ми робили вигляд, що лякались, але тільки для того, щоб не примусити її гнатися за нами з лайкою та криком, що й робила не раз, а це не так цікаво, як дивитись, як вона дереться під сходи. Тому-то ми й ховались, а вона, переконавшись, що нас уже нема, ставала рачки й лізла під сходи на чотирьох, вже зовсім не зважаючи на наші реготи, бо й на чотирьох нелегко їй було просуватися; часом, вона сідала на сходах і втирала піт.

— Недобре сміятися з нещасної, — сказав якось, прихопивши нас за цими насміхами, євангеліст Сухар.

— Але ж вона, дядьку, п’яниця, а не нещасна, — сказав я.

— Тим і нещасна, — сказав євангеліст Сухар і подивився на нас голубими, напрочуд добрими очима.

Євангеліст Сухар був височенного зросту, худий, із простим, ніби сокирою витесаним обличчям, і ми його трохи побоювалися, хоч був завжди лагідний. Але він весь час нам за щось дорікав, проказуючи оте своє «недобре», причому робив те якось так, що ми ніколи не огризалися і з нього не кпили. Він постійно столярував у своєму сарайчику, звідкіля завжди чудово пахло сосною, але ми туди забредали рідко, хоч він часом і запрошував, навіть показував, як треба орудувати рубанком, та все одно ми його побоювалися, мабуть, через те, що він вірив у Бога, а ми через наших учителів (я, зокрема, від своєї матері) чули, що той, хто вірить у Бога, — темний і дурний; коли ж бачили попа, котрий часом проходив нашою вуличкою, дружно хапалися за ґудзика, бо й той нам здавався ставлеником темної незрозумілої сили.

Я знав, що буде далі, коли Олька до своєї квартири доповзе. Ми були з Галею, її дочкою, однокласники, а ще й сусіди поруч, а ще й приятелі, отож вона мені й розказувала і про ті гостинці, які щодня приносить батько, і про матір-п’яницю, і про те, що вона тата свого любить, а матір ні, бо та її лупить, а татко жаліє; отож, коли вона, Галинчина матір, доповзала до своєї квартири, звідти починав лунати верескливий жіночий крик — Олька завжди репетувала, коли приходила додому; я знав, що Іван Касперович тоді зводився й мовчки виходив на веранду. Це Ольку трохи протвережувало, вона сідала на малого ослінчика й починала хлипати, розмазуючи сльози по брудному й червоному обличчі. Іван Касперович повертався додому, насипав їй миску картоплі, давав огірка, і вона, чавлячись, починала жадібно їсти. По тому завалювалася на ліжко й починала жахливо хропти, той хропіт долинав аж у наші кімнатки, і моя мати при цьому завжди робила строге обличчя і казала мені, що от, глянь, синку, які бувають у світі погані й зіпсуті жінки; коли бачиш таких поганих і зіпсутих жінок, казала вона, обходь, сину їх, десятою дорогою; люди, повчально виказувала вона, самі собі псують життя і себе псують, а це тому, що вони темні й лихі, а тобі, синку, підіймала вона пальця, треба бути не таким, а щоб таким не бути, маєш добре вчитися і в люди виходити.

Я шморкав носом, бо часто мав нежить, і згоджувався з нею, таким бути, як Олька, увіч не бажав. Іван же Касперович, коли вона засинала, знову виходив на веранду, розчиняв там вікно і дивився на небо, покурюючи цигарки з білими мундштуками, які він причавлював у кількох місцях. Мабуть, бачив він у тому небі табуни веселих, чорно-білих коней, що мчать серед рівного й вільного степу, — про це мені теж розказувала, по-доброму підсміюючись із батька, Галинка, на що я їй мовив:

— Це ж він тобі, дурна, казки розповідає!

— Ну, не така я вже мала, — смикала плечиком Галинка, — щоб мені казки розповідати.

Але в інші часи мені здавалося, що він тих чорно-білих коней і справді бачить, бо й мені часом ввижалися дивні й чудні речі.

Так бувало в них у мирні дні, а немирні приходили тоді, коли до Ольки прилазив її любас Микола. Микола був горилоподібний, з неголеним сірим обличчям, з розкуйовдженою чуприною і з червоним носом. Очі в нього ніби заливалися кров’ю, і коли дивився тими очима, то мені мурашки по спині бігали — був то звір, не людина. Коли ж він ішов сходами, то ті рипіли, стогнали і аж попискували, Микола сипко дихав, гейбито й справді був ведмедем, котрий лізе на мед. Підходив до дверей першої квартири і чемно стукав. Відчиняв Іван Касперович, синів, і блідів, і починав говорити щось скоромовкою. Ведмідь-Микола мовчки й тупо на нього дивився, відтак простягав кошлату лапу, хапав Івана Касперовича за одежу і викидав його на веранду, а сам без перешкод заходив у квартиру, де його з радісним окриком зустрічала Олька. Коли була в хаті Галинка, то вилітала й вона, а Іван Касперович стояв біля вікна й безмовно плакав.

— І знаєш, що мамка сказала, коли татко заявив, аби Микола не приходив? — спитала у мене Галинка, а що я не міг того знати, доказала. — «Якщо ти мужчина, прожени його, буду твоя! Ти ж за свою жизнь нікому не дав, хто тебе обідив, у морду!» Отак сказала таткові мамка…

Уявляю собі ту сцену. Малий, інтелігентний Іван Касперович, що стоїть на кухні в жіночому хвартушку, бо завжди його одягав, як порався, і груба, п’яна бабера з налитим червоною барвою обличчям, яка відверто з нього насміхалася.

— Коли мене не любиш, а того барбоса, — казав тихим голосом Іван Касперович, — іди до нього, а мені дай спокій!

— Какой ти хітрий! — казала Олька. — Брошу тібє квартіру і уйду? Нєт, уході сам!

Якось бачив його на веранді, можливо, після чергової такої сцени. Іван Касперович стояв і тер пальцями скроні. За вікном спалахувала блискавка, гриміло й періщив дощ. Він же стояв біля відчиненого вікна, і той дощ засипав краплями його лице. Стояв і дивився; можливо, тоді й бачив у небі степ, по якому мчать розбурхані, майже божевільні коні. Весело й гарно розпущено в них гриви, по-молодому блищать їхні очі — з тих ото очей вряди-годи і вдаряють блискавки, і це їхні копита гримлять об твердь небесну — коні летять, вільні й нестримні, а може, грім — то іржання тих коней? Навколо тужавіли сутінки, і, можливо, він бачив міст. Міст, який з’єднує цю веранду й дім наш із тим небом-степом, а він, Іван Касперович, ніяк не зважиться на нього ступити. Чи не тому на його обличчі така туга й розпач, наївно думав тоді я, невідривно на нього дивлячись зі своїх дверей.

Помітив мене, як і те, що я так на нього дивлюся, зирнув трохи випитими й несамовитими очима, відтак зачинив вікно і рушив по сходах униз; я знав куди — у сарайчик, де струже свіжі соснові дошки євангеліст Сухар. Іван Касперович сідав на лавку біля сусіди, виструнчувався і мовчки дивився, як ходить у вправних руках столяра рубанок. А той ніби не звертав на нього уваги, а плавко посилав по дошці інструмента, і той рубанок стесував із дошки тоненьку, як папір, стружку.

— Не заваджу вам? — питав чемно Іван Касперович.

— Розкажіть, що там у вас на серці зібралося, — мовив євангеліст Сухар. — Що приходить у розум, те й кажіть, бо так не ви промовлятимете, а дух живий.

Очевидно, той Сухар був трошки божевільний, бо говорив якось штучно, патетично, а може, це він цитував Євангеліє, не знаю, бо я Євангелія ніколи не читав навіть і в пізніші часи.

— Думок не зберу, що мені робити, — казав Іван Касперович. — Коли б не дитина, покинув би її, а сам пішов би світ за очі, хоч квартира належить мені, а не їй.

Євангеліст Сухар мовчав. Посилав рубанка і знову стесував тоненьку, як папір, смужку. І пахло в його сарайчику якось особливо, а в дощ поготів, свіжо й гарно пахло: сосновими стружками, і сам євангеліст Сухар пах сосновими стружками.

— Хай би я пропав, — казав Іван Касперович. — Але дитини жаль, дитини!

— Дітей тра жаліти, — мовив євангеліст Сухар. — Діти — наша надія, що кінець світу буде не тепер.

— А хіба це не кінець світу, коли вдома пекло? — питав тонко Іван Касперович.

— Кінець світу буде тоді, — відказував поважно євангеліст Сухар, — коли в кожній родині зробиться пекло. Тоді постане народ на народ і царство на царство, почнуться землетруси, а місцями й голод. То буде початок терпінь породільних. А ще діти постануть на батьків і смерть їм почнуть заподіювати. І всі будуть один одного ненавидіти. А хто витерпить до кінця, буде спасенний…

— Кажете: витерпить до кінця? — питав Іван Касперович і витягав пачку сигарет. Але євангеліст Сухар блискав у його бік оком, Іван Касперович ховав цигарки — не терпів євангеліст Сухар тютюнового диму.

— Признаюся вам, як на духу, — казав Іван Касперович. — Часом мені хочеться їх убити. Обох, Ольку і Миколу! Думав піти заявити в міліцію чи хоч би до нашого Гомзина звернутись, але це не діло… Не допоможе тут міліція.

— Коли сам собі не поможеш, то воно й так. Бо коли хочеш зарадити іншому, поможи собі, а тоді йди до іншого, — прорікав євангеліст Сухар.

Іван Касперович устав та й пішов, не попрощавшись, у дощ. Євангеліст Сухар співчутливо зирнув на нього, але не затримав. Знову пустив рубанка по дошці і зняв стружку таку тонку, як цигарковий папір.

А Іван Касперович ішов у дощ, і я за ним. Було літо, початок літа, і все цвіло й зелено буяло; бур’яни гнали стебла, розтуляли роти й пили воду, що зливалася згори, і листя лискотіло, пахло жасмином, що густо поріс біля нашого будинку, і трава вогко шелестіла під ногами, а небо лягало на землю, лишаючи такий вузький проміжок, щоб у ньому міг пройти маленький чоловік, мокрий і загублений у цьому світі, як мурашка, котра блукає у міжтрав'ї.


3


У квартирі № 2 жили ми з матір’ю. Батька в мене не було, він нас покинув, коли я мав три роки. Мати моя відтоді зненавиділа всіх чоловіків, називаючи їх «паразитами», знищила всі батькові фотокартки, аліментів у нього не брала, вважала-бо, що той, покинувши нас, утратив усі батьківські права; батько ж, у свою чергу, бачитися зі мною не рвався, ми навіть не відали, де він живе, — мати рішуче викреслила його зі свого й мого життя. Мене любила якоюсь деспотичною любов’ю, ретельно перевіряла, чи виконав я уроки; я не мав права виходити з двору; може, тому, думається тепер, той мертвий дім і дорослому мені не дає спокою, ніби приріс до мене; вона ніколи не входила у жіночі балачки із сусідками, була горда й самотня, примусила сусідів першими до себе вітатись, а у відповідь милостиво кивала, ніби робила велику ласку; вдома в нас все було виметено й вичищено, бо коли не була в школі, тільки й робила, що варила їсти й чепурила хату. Вважала, що вона полька, хоч польської мови не знала; селян називала хамами й гадами, а до сільських вихідців у місто ставилася із видимою зневагою. Про сусідів говорила згорда й так само зневажливо й хотіла, здається, й мене перетворити в самотника та людиноненависника — перше їй вдалося, а друге — ні. Загалом же, на кожному кроці демонструвала мені, що заради мене відреклась од всього, отож я мусив віддавати їй повною слухняністю, ба покорою. Не знаю, чи я любив матір, але здається, ні, бо не була вона лагідна й не була добра. Навіть коли мила мені голову, руки в неї були жорсткі й спричиняли біль, отож, коли ті руки смикали й терли мені волосся, я майже завжди горлав, на що вона ніяк не реагувала. Викладала математику, у школі її боялися, як вогню, не лише учні, а й учителі, та й ходила вона важко й велично, як танк, гордо зводячи голову із неймовірно охайно заплетеним у вінок волоссям. Очі мала голубі й холодні, українська мова в неї була педагогічно правильна й мертва, і вона не так проказувала, як вичавлювала із себе слова. Але мене вона любила, жорстко, немилосердно, а коли виказувала за якісь малі переступи (великих я не мав, був-бо нешкодливий), то била мене словами гірше й болючіше, ніж лупнем. Загалом же, лупня не давала ніколи, бо не потребувала того, зате нотації читала залюбки. Я завжди входив у квартиру з легким трепотом у душі, бо знав: як тільки переступлю порога, мене відразу ж оглянуть її тверді очі, вимічаючи, чи не подер я одежі й чи не замазав її, а що я був хлопцем, то одежу дер і мазав, на що виробив собі імунітет, тобто, коли це траплялося, відразу ж починав ревти й, белькочучи, оповідав якісь неймовірні, вигадані про себе жахи — як це сталося, що я таки недогледів і провинився. Це мене рятувало тільки частково, бо нотацій я уникнути все одно не міг, але нотації бували трохи м’якші. А що не терпіла, аби я був неохайний, наказувала мені відразу ж роздягатися, ставила воду, вимивала й перевдягала мене в чисте — я мусив, як і вона, бути чистюлею й охайно вбраним. Води вона потребувала багато, бо й сама щодня милася і кілька разів на день парфумилася, через що в нас у хаті стояв запах, ніби в перукарні. До речі, це була картина, коли вона ходила по воду (тоді, коли я був ще малий, згодом цю місію було перекладено на мене); в нас у комірчині мала постійно стояти повна жерстяна ванна з водою; так-от, брала відра, і вони якось недоладно привішувалися до її монументальної постаті, і йшла до колонки, що стояла неподалік нашого дому, із виглядом панії, котру продали в рабство й примушують робити чорну роботу. Але в ній відчувалася не так пригнічена упокореність, як виклик і звинувачення всім, що її бачили, бо вони, ті люди, котрі її бачили, мали б здогадатися, кинутися до неї, забрати відра, а по тому мати собі за ласку носити їй воду й надалі, а що вони й не збиралися того чинити, то мати відверто їх зневажала й несла при цьому таке обличчя, глянувши на яке, кожному мало б стати соромно за те, що вони не збиралися їй допомогти і вона сама несе собі воду. І тільки одного чоловіка із наших сусідів вона в такий спосіб зуміла примусити соромитися й кидатися їй назустріч, щоб допомогти, — це був Іван Касперович Кущ. Він запопадливо кидався до неї й просив її дозволити йому пособити. Мати ставила відра на землю, Іван Касперович їх підхоплював, і це була друга картина, яку, до речі, замалював і показав мені якось наш каліка Георгій Ковальчук, котрий не тільки писав бездарні любовні повісті в романтичному стилі початку XIX століття, а й малював; до речі, теж по-любительському, але й без тієї наївної неповторності, якої досягають народні художники. Так-от, Іван Касперович волочив наші велетенські відра, обливаючись потом, бо вони йому явно були не під силу, а за ним спокійна, горда й велична, я сказав би, могутня, штивно ступала, звівши завмерле обличчя, моя мати, вища від Івана Касперовича більш як на голову і, мабуть, утроє за нього важча. Відра ж треба було тягти стежкою вгору, а тоді й по сходах у галереї, от чому в Івана Касперовича так щедро котився з лоба піт. Зате часом мати милостиво запрошувала Івана Касперовича й Галинку до себе на чай, але тільки тоді, коли Олька десь шаландала. І ці чаювання бували й для мене немалим святом, адже ми ніколи не скликали гостей і не відзначали жодних свят. І тоді моя мати ніби перетворювалася; ні, в неї не зникала пиховитість чи погорда, не переставала вона дивитися на гостей із холодним прижмурцем, але все-таки м’якшала, а може, сумирнішала. На стола тоді ставився наш стародавній сервіз, що перейшов їй ще від матері, — та померла, як і дід, її батько, бозна-коли давно, і хоч були в нас їхні фотокартки (людей із нетеперішніми обличчями і в нетеперішній одежі), я не відчував їх як людей реальних, бо вони, як мені здавалося, потонули в глибині часу. Мати ставила також власної випічки коржики, і при цьому чаюванні відбувалися цілком світські бесіди, в яких оминали драстичні теми (наприклад, про Ольку чи інших сусідів), а оповідали житейські випадки з минулого, які ілюструвалися прикладами із життя співрозмовників; мати моя для таких бесід мала готовий набір історій, які переповідала, не зважаючи, чи вже чув їх співрозмовник. Коли ж співрозмовник казав, що цю історію вже чув, мати неодмінно додавала: «То от я й кажу» — і все-таки оповідала історії, при тому одними й тими ж словами, ніби затверджений урок. До речі, Іван Касперович відповідав їй тим-таки, а потім, коли він ішов, ніколи не затримуючись довше, був-бо делікатний, мати презирливо казала мені, що він аж ніякий співрозмовник, бо повторюється. До Галинки мати ставилася, як до істоти жалюгідної, адже була народжена такою недостойною жінкою, як Олька, і Галинка мені казала, що вона не любить у нас гостити, бо матір мою боїться.

— А ти її не боїшся? — питала вона мене; я, річ певна, заявляв, що ні, не боюся, і казав увіч неправду. Мою матір з усіх людей, що нас оточували, не боявся тільки Іван Касперович, і то через те, що надзвичайно глибоко її шанував, підкреслюючи це щоразу хоч би отією допомогою з водою. Мати цю пошану сприймала милостиво, що не заважало їй казати про Івана Касперовича речі ущипливі й немилосердні, а часом і зневажливі; звісна річ, це вона виказувала мені, а не йому.

І от одного разу сталася така подія.

Було то восени, і так само періщив дощ, вікно на веранду чомусь лишалося відчинене, і вітер закидав усередину мокрі косми разом із жовтим листям, і те листя падало на непофарбовану підлогу веранди. Вийшов зі своєї квартири Іван Касперович, зирнув на мене смутними, випитими очима, зирнув і на відчинене вікно, і на листя на веранді.

— Чому не зачинили вікна? — спитав він і, на мій жаль, прихилив стулку.

І дощ із листям опинилися по той бік вікна, стукаючи й добиваючись до нас і кидаючи на скло жовтими віхтями. Іван Касперович був у плащі й кепці, він повільно пішов униз по сходах, хоч мені було дивно, куди можна йти в такий дощ. Я пішов за ним, але зупинивсь у дверях. Іван Касперович вийшов на подвір’я, підняв коміра — на нього від свого сараю дивився, стовбичачи там, старий Карась. Карась був у нас рибалка, і прізвище в нього було зовсім не Карась, а Вакулюк, але говорив він тільки про карасів, бо, здається, ловив чи вважав, що ловив, тільки їх, тобто всю рибу називав карасями, та й сам був схожий на карася, отож, коли йшов, здавалося, що це — рибина, одягнена в брезентову куртку й брезентові штани, і в гумові чоботи — черево принаймні випиналось у нього так, як у карася, а його діти були схожі на карасиків, чи, точніше кажучи, бекасів (бекас — це така дрібна риба в Тетереві та Кам’янці, наших річках) із породи карасевих; отож стояв у дверях Карась, і в руках у нього була сітка, яку він оглядав перед тим, виставляючи на світло. Ішов дощ, і падало листя, а Іван Касперович стояв серед двору і мок, мабуть, тільки тепер почавши думати, куди має податися. Карась дивився на нього крізь сітку; тільки тепер я зрозумів, що сітка була причеплена у прочілі, ніби був зловлений у неї, і дивився він на Івана Касперовича риб’ячими очима, в яких застиг риб’ячий смуток.

— Неважна погода, — сказав Карась і незвідь від чого розсміявся рокітливим сміхом.

— Так, — відказав, мокнучи, Іван Касперович. — Погода паршива!

— Я, поки сюди дійшов, набрав у черевики води, — сказав Карась.

І це було дивно, бо Карась завжди був у гумових чоботах, але зараз він таки справді був у черевиках, що визирали з-під сітки. А дощ лив, і стояв під дощем Іван Касперович. І Карась дивився риб’ячими очима, і якась дивна, кострубата розмова між ними велася.

— Мочить уже три дні, — говорив Карась, — Вода, м’ать, у річці підійметься… Знаєте, про що думаю. Всіда, коли вода підіймається, карасів тоді приносить, да!

І його карасеве обличчя розцвіло.

— Саме для вас, — мовив Іван Касперович. — Ви в цьому спеціаліст.

— Зловлю, — гордо проказав Карась. — Через це й сітку лагоджу.

А Іван Касперович усе стояв серед двору й нікуди не йшов, а мок під дощем. Стояв і тупцював у невеликій калюжі, бо вода стікала з його плаща майже дзюрком.

— Ви б сховалися десь, — сказав Карась, — бо ваші черевики не на дощ. Хочете, то й до мого сарайчика заходьте.

— Ні, — сказав Іван Касперович. — Маю діло…

— Яке це таке діло в дощ?

— Діло моє, — протяг Іван Касперович. Вийняв цигарку, помнув мундштучка і запалив сірника. Але сірник одразу ж погас.

— Дощ! — сказав Іван Касперович, мов виправдовувався. Викинув цигарку і раптом хутко пішов із двору.

— Що в них, знову колотиться? — спитав у мене Карась.

— Не знаю, — стенув я плечима. — Тихо було!

— На тихо в дощ не тікають, — мовив Карась і почав зашивати іглицею велику дірку в сітці.

Мені жахливо хотілося піти за Іваном Касперовичем назирці, але падав дощ, злітало жовте листя, я намок би, а мати мені таких речей не дарує. І мені раптом здалося, що в повітрі зависла якась тривога, що цю тривогу відчув і незворушний Карась, бо відкинув раптом сітку і пішов через двір додому. Ішов, виставляючи кругле черево і повернувши карасячу голову; очевидно, дивився вслід Іванові Касперовичу, якого я з дверей галереї вже й не бачив, і від того тривога охопила мене ще більше.

Виявляється, в цій сцені брав участь ще один пожилець, але не з нашого парадного. Був то інвалід Георгій Ковальчук, людина без обох ніг, але на протезах — тими протезами він ледве двигав, налягаючи на костури. Стояв він у другому парадному нашого дому.

— Що там сталося, дядьку? — спитав він у Карася.

— Та, по-моєму, так сказать, то й нічо, — мовив Карась, зупиняючись під дощем, як недавно зупинявся Іван Касперович. — Але щось там є — не розказать.

— Чого не розказать?

— Бо не розказать, — сказав Карась. — А по-моєму, він, може, трохи того… Я б, може, з такою бабою тоже сказився…

І Карась спокійно подибав до своїх дверей, дощ зливався з його брезентової куртки, а обличчя було незворушне й мокре…

Відчуття тривоги, яке мене несподівано заскочило, було недаремне. Нічого начебто не відбулося: просто вийшов чоловік, постояв, побалакав із сусідом та й пішов собі. Ні криків не було в нього вдома, ані суперечки, бо їх я обов’язково почув би, але незвідь від чого в повітрі зависла тривога, і цю тривогу відчув не тільки я, а й Карась, навіть наш інвалід Георгій Ковальчук — недаремно і його витягло із власного барлога. І так було дивно: йшов дощ, падало листя, здавалося б, не порушилося навколо нічого, але повітря наповнене тремкими часточками, я сказав би, що ці часточки навіть запах свій мали: той запах висів сьогодні в галереї над сходами й несвідомо, темно мене хвилював. Я вискочив із парадного й перебіг до того, де стояв Ковальчук.

— Це ти? — спокійно сказав той. — Що там сталося?

— Нічо не сталося, — відповів я. — Просто давно іде дощ.

— Заходь до мене, — запросив інвалід і поволік свої протези до розчинених навстяж дверей. Я вже не раз тут бував із іншими дітьми нашого двору та й сам. Але сьогодні переступив порога Ковальчукової квартири з певним острахом.

— Знаєш, що я майстер спорту із шашок? — хвалячись, спитав Ковальчук.

— Знаю, — мовив я, бо це всі знали, принаймні в нашому домі, через що з Ковальчуком ніхто грати у цю гру не хотів.

— Я і в шахи чудово граю, — сказав Ковальчук. — В мене перший розряд. А знаєш, що мої задачки із шахів та шашок усякі газети пічатають? Хоч, покажу…

В хаті в Ковальчука був розгардіяш: розкидана постіль, захаращений стіл, одежа на стільцях, сміття й недопалки на підлозі, а головне — запах, важкий і кислий, від якого забивало подих. Але вразило мене не те. На комоді, на якому було накидано олівців, тюбиків і коробочок з акварельними фарбами, опертий об стіну, стояв картон, на якому було намальовано Івана Касперовича.

— Це ви малювали? — здивовано спитав я.

— Канєшно, хіба ти не знав, шо я художнік? — згорда відказав Ковальчук. — Я художник, шо такіх поїскать треба. Класний художнік, познав, кого нарисовано?

Звісно, я знав, що Ковальчук малює, але чи класний він чи ні, сказати тоді не міг, однак пізнати Івана Касперовича було можна. Я бачив інші малюнки Ковальчука, але цей йому, здається, вдався ліпше: на мене дивилися якісь по-тваринному болющі, розширені від затамованого в них жаху очі Івана Касперовича. І знову я відчув тривогу, розлиту по цій нечупарній кімнаті, тривогу, що вливалась у розчинені двері густою хвилею, як потік води чи натиск вітру. Ковальчук уже сидів на ослінці.

— Мене он только не визнають как художніка, — сказав він. — І как пісателя не визнають, хоч я написав десять повістей і їден роман. Осознайош, якого чоловіка ти знаєш?

Але мене цікавило інше.

— Коли це ви намалювали? — спитав.

— Давня історія, — відповів Георгій Ковальчук, закурюючи півсигаретки, застромленої в дерев’яного мундштучка. — Прийшов, знаїш, до мене Іван Касперович і такі странниє вєщи розказує. Очінь странниє вєщи! — сказав Ковальчук, випускаючи колечка диму. — Диви, які я колечка пускаю! Шо, клас, нєт? Да, приходить до мене. Нарисуй мене, каже, Жора, шоб на памнять по мені. П’ять рублєй, каже, дам. Пойняв? П’ять рублєй. Смєшно! Та за такий партрет і п’ятсот рублєй мало… А он, чудак! Каже: намалюй мене, Жора, а партрета менє не нужно, хай у тебе остайоца. На памнять. Ну, ето уже інтересно, думаю. Тоїсть, не заказ він мені дєлає, а для памняті. Знає, шо я художник класний і по моїй смерті музеї за такі партрети биться будуть, розривать один другого. А я й питаю. «Шо, — питаю, — за странниє у вас мислі у голові, Іван Касперович?» І знаїш, шо він мені отвєтів… Нє, нікада не вгадаєш, — Георгій знову пустив колечко диму, колечка ці й справді були чудові. — Жизнь наша, каже, Жора, — бардак, а всі ми в жизні, каже, Жора, бардачні. І нема, каже, в жизні нічо свєтлого і доброго, а всьо суєта суєт, каже. Кстаті, я про те повість написав: «Суєта суєт, ілі Баришня, надушеная едіколоном». Хорошеє названіє, правда?

— Правда! — сказав я. — Але для чого малювати портрета, коли собі не береш?

— Інтересно, правда, пацанок? І мені це тоже інтересно. По-моєму у нього шарики за роліки завертуюца. Дур у голову ударила, нє? Хоч, я тобі газетку покажу, де мої задачки напечатано. Знаїш, шо я чемпіон України по заочной ігрє в шашки?

— Знаю, — сказав я, невідривно дивлячись на повні жаху очі Івана Касперовича. — Ви вже мені про це говорили…

— Нє, я тобі це покажу, — Ковальчук витяг затріпану газетку, любовно розгорнув її, і його обличчя щасливо засяяло. — Глянь! Шо тут написано?

— Георгій Ковальчук, — прочитав я,

— Отож-то, — щасливо засміявся інвалід. — Знай, з ким діло імєїш. Колись воспомінанія про мене писать будеш і хвалиться, шо знав мене. Це тобі Жора Ковальчук каже, а не дєрмо собаче…


4


Квартира № 3 була Ващуків. Розташована під нами, на першому поверсі. Вхід до неї під сходами галереї: дві кімнатки і манюпусенька кухонька, а жили там стара Ващучка, висока, худа, аж чорна на обличчя, і двоє дітей: хлопець із вирячкуватими очима та великим на шиї борлаком і надзвичайно гарненька дівчинка Стася, ніжна, тиха, з чудовими очима, завжди ошатненько вдягнена, і це тим більше було дивно, бо сама Ващучка ходила в сірих лахах, а хлопець Віктор теж тягав на собі недоноски, був брудний, непричесаний і в подертих парусинових туфлях. Пізніше повернулася до них друга дочка Ващучки, божевільна Зіна. Мати моя казала, що це родина непорядна, бо всі діти у Ващучки від різних батьків, і щоб я з ними не знався, бо у Віктора Ващука у школі часом знаходять блохи і що його за це часто й зі школи проганяють. Диво, правда, було не в тому, а в дивовижному контрасті між Віктором і Стасею, як і в тому, що в Стасі бліх ніколи не знаходили й зі школи не проганяли — було б це дивно для такої чистюлі, вимитої, охайно зачісаної, випрасуваної, у бездоганно підігнаній шкільній формі з накрохмаленим хвартушком, круглої відмінниці, яка ніколи не мала в табелі жодної четвірки, ніколи не пустувала, навіть не сміялася, схожої на чудової роботи порцелянову ляльку. Я вчився зі Стасею в одному класі; Віктор — старший на кілька років, залишався двічі на другий рік, отож ішов тільки класом вище нас. Стася ніколи в дворі не гуляла, з іншими дітьми не зналась, а, прийшовши додому, до вечора, а в неділю і зранку, вчилась, у класі сиділа тихусінька, як мишка, й уважно все слухала від учительок, а коли її викликали, то виструнчувалася, проказувала урок дзвінким голосочком, притому так, що на завмерлому личку, чудовому, як у ляльки, ворушилися тільки рожеві вуста і блискали перлово-чисті зубки, а все інше лишалося незворушне, і ніколи не бувало жодного запитання, на яке б вона не відповіла. В домі нишком казали, що Віктор, до всього, ще й кишеньковий злодій, що він шастає по трамваях, але поки що його ніхто не зловив. Одне ми тільки знали, що сестру свою він люто ненавидів і вряди-годи на нього нападав сказ; без будь-якої причини, дико заревівши, він нападав на закляклу біля підручників дівчинку і, хриплячи й завиваючи, бив її, рвучи на ній одежу. Стася тоді якось тонко, як поранене звіреня, вищала, і той вискіт був такий пронизливий, що його, мабуть, було чутно в кожному кутикові дому, а що це траплялося саме тоді, коли Ващучка мела мітлою вулиці, загорнута у клубінь куряви, яку сама й здіймала (ніби автомат з мітлою, нічого не бачила й не чула), то сусіди, хто був ближче, кидалися до них у квартиру, найчастіше це робив євангеліст Сухар, котрий на роботу не ходив: чи був для того застарий, чи заробляв домашнім столярством, або й Іван Касперович, якщо ще залишався вдома, хапали роз’ятреного Віктора Ващука, в якого вже біля рота збивалася піна, а очі витрішкувалися так, що майже вилазили з орбіт, і викидали його надвір, де він падав на землю й бився в конвульсіях, рвучи пальцями траву й риючи землю, поки не затихав; тоді зводився, дико озирався навколо й кидався навтьоки; а євангеліст Сухар брав Стасю, що тяжко ридала, вряди-годи пронизливо повискуючи, на руки й ніс її до себе в сарайчик, де садив собі на коліна, витирав їй сльози з обличчя великими, грубими, спрацьованими руками і тихо щось до неї промовляв, аж поки вона в його руках заспокоювалася. Тоді садив її на зробленого ним-таки ослінця й починав стругати рубанком дошку, щось до дівчинки проказуючи, власне, оповідав (якось я підслухав це) історію про муки і страждання Ісуса Христа, і дівчинка слухала цю історію, вряди-годи здригаючись від спазм, які бувають після плачу; чудові її очі сяяли якимсь дивним вогнем.

— Ти, крихітко, моя, — свята, на тебе молитися тра, — казав євангеліст Сухар, — знай, що таких, як ти, Бог любить і бачить! Благословенний же, хто йде у Господнє ім’я. Молись, дитино, Господові, і все, що попросиш у нього з вірою, — одержиш!

— А можу я в нього попросити, щоб померти? — спитала тоді, коли я підслуховував, дівчинка.

— Бога спитувати не годиться, крихітко, — лагідно мовив євангеліст Сухар, — бо учень не більший за вчителя. Ніхто не впаде без волі його, Отця нашого. А тобі і всім нам, крихітко, і волосся на голові перераховано, тож не лякайся і не думай зайвого, а те, що тебе брат ненавидить, не бери до серця, бо вороги людині — домашні його, а брат сестру ненавидить, коли Бога цурається. А ти його за це не ненавидь і не огуджуй, бо він, може, нещасніший за тебе, адже ти свята, а він — грішний.

І дівчинка сиділа, як мишка, й дивилася величезними очима на Сухаря, який, кажучи все те, стесував стружки, тонкі, як папір, і ті стружки вилися, скручуючись, і падали на підлогу, де їх виростала купка, схожа на піну.

Все-таки Стася, очевидно, не в усьому слухалася євангеліста Сухаря, бо таки скаржилася матері на брата, і ввечері відбувалась екзекуція. Ми чули з матір’ю внизу хрипкі вигуки старої Ващучки та гупання ударів; Віктор при цьому вряди-годи ревів прохриплим, зламаним голосом; мати моя при цьому сиділа з незворушним лицем, але до звуків унизу сторожко прислуховувалася.

— Бити дітей, може, й непедагогічно, — казала вона, — але часом без того не обійтися. — І додавала жорстко. — Дивися мені, щоб слухняний був!

Я ж сприймав ті верески й виття знизу із завмиранням серця — все в душі нівечилося й тремтіло.

Одного дня після такої екзекуції, уже після школи, я підкрався був до вікна Ващуків і зазирнув. Побачив дивну річ: у кімнаті стояв прив’язаний на ланцюгу і з ошийником Віктор. Він побачив мене й кинувся в мій бік, як пес, гримлячи ланцюгом, — я відсахнувся. Стасі в кімнаті не було, очевидно, сиділа за уроками в сусідній. Вражений до глибини душі, я тихо відійшов і вже в те вікно не зазирав. Знову та історія повторилася невдовзі, потім ще і ще, аж доки не з’явилась у їхньому помешканні божевільна їхня сестра Зіна. Привела її стара Ващучка за руку. Вдягнена в якусь хламиду, волосся в неї було майже острижене, тільки трохи підросле, а очі — пласкі, випиті, обличчя втомлене і, хоч зовсім молоде, опущене й постаріле. Зіна йшла і блаженно всміхалася; для мене було дивним, що досі я її ніколи не бачив. Але пояснити це неважко: Ващуки поселилися в нашому домі недавно, після того, як тут, куди перебрались, у цьому мешканні, загинула, отруївшись чадом, ціла родина: чоловік, жінка й троє дітей. То були перші смерті в нашому домі за моєї пам’яті, тоді у двір наш набилося жахливо багато людей, виносили труну за труною, посипали землю квітами, а духовий оркестр вив так пронизливо, що я забивав собі пальцями вуха. Люди витовкли в нашому дворі всю траву, і потім у ньому цілий день чувся запах смерті — цим запахом було пронизано все, навіть нашу квартиру він заповнював, і я цілий день ходив як прибитий… Отже, з’явилася в домі божевільна Зіна і після того (пояснити чому саме я й досі не вмію) Віктор Ващук перестав мордувати свою молодшу сестру; зрештою, ми ніби й забули за них, бо тепер із Ващуків найпомітніша стала вона, Зіна. Нікого не чіпала й ні до кого не заговорювала, а тільки блукала всюди в солом’яному капелюшку із великою штучною яскраво-червоною квіткою; спершу блукала двором, щось невиразно наспівуючи і вряди-годи схиляючись та рвучи травини й бур’ян, — складала їх у букети; потім почала виходити на гору, сідала на каменюку чи прискалок і плела там із квітів вінки. Одного з них насаджувала на капелюха й блукала так по горі, наспівуючи. Згодом покинула двір і гору й почала шаландати вулицями: ішла зосереджено й серйозно у своєму капелюшку зі штучною квіткою і з вінком; часом за нею ув’язувався гурт хлопчаків, які задирали її й підсміювалися, а вона милосердно всміхалася і йшла, тягнучи за собою хлопчаків, як зграю мух. Незвично було, що куди б я пішов і на яких вулицях бував, скрізь я здибувавсь із Зіною; згодом зграя хлопчаків, що часом її супроводжували, стала ходити за нею невідступно. Секрет цього всього розкрив один із Карасиків, він відкликав мене в глибину двору і сповістив, що Зіна «всім дає», що вона водить щоразу нову партію хлопчаків на гору, де росте столітній дуб, там під дубом лягає, заголює ноги, і хлопчаки по черзі на ній гопцюють. Карасик теж там побував із братами, вони вже того діла спробували, отож, коли і я хочу того спробувати, вони організують. Власне, й організовувати нічого не треба, а тільки прийти під дуба, а вона приводить хлопчаків туди щодня, притому приблизно в один і той же час. За раз на ній їздять не менше десятка хлопчаків, але вона тиха й лежить, не рухаючись, тільки сміється. Мене це знову-таки жахнуло, йти з Карасиками туди я рішуче відмовився, на що Карасик презирливо всміхнувся й сказав:

— Дурний, вона ж сама дає!

Кінчилося це тим, що на тих жирунів, довідавшись, наскочив Зінин брат Віктор з ломакою; він дико заревів, як розповідали мені згодом Карасики, і кинувся лупити хлопців, хоч тих було багато, а він один; кільком розбив лоба, одному з Карасиків врізав по спиняці, і хлопці, як мушва, порозсипалися. Відтоді під дуба Зіна хлопців не водила, бо Віктор побив і її, але тепер, шепотів мені на вухо Карасик, вона водить хлопців у інші місця, на той бік річки, в кущі, й вони не тільки постійно міняють місце, але й виставляють сторожу, щоб Віктор на них не наскочив. По всьому хлопці розходяться, а Зіна йде далі блукати вулицями, загадково усміхнена й безтямна.

— Ти дурний, — сказав мені Карасик, — вона каже: я всіх люблю і всіх любити хочу.

Але й це мене не спокусило, бо я Зіни, відверто кажучи, побоювався.

Тоді, в дощ, коли вийшов на двір Іван Касперович і коли в повітрі так виразно запахло тривогою, ми всі троє: Карась, Георгій Ковальчук та я помилилися, бо з Іваном Касперовичем нічого не сталося, але відчуття тривоги з’явилось у нас недаремно: саме в той день померла Стася. Померла тихо й просто, як потім розповідала Ващучка, лягла на ліжко, склала на грудях рученята і сказала:

— Мамо, я вмираю, але ви не плачте. До мене приходив Бозя і сказав, що кличе мене до себе.

Дивилася широко розплющеними очима в стелю, і таке було в неї прегарне личко, що мати не могла не заплакати. Вона кинулася до дочки і сказала, що викличе швидку допомогу.

— І найшвидкіша допомога вже не встигне, мамо, — сказала дівчинка. — Бо моя їде по мене із неба!

І всміхнулася, казала стара Ващучка, як усміхається янгол, по тому заплющила очі, зітхнула, й тілом її пройшла спазма — душа вийшла їй із тіла, бо вже біля того тіла й укляклої матері, що ридала, звівши руки догори, стояла не видна нікому, тільки тій звільненій душі, золота літаюча колісниця із золотим хрестом. З неї зійшов шофер чи пілот, гарний і осяйний, з величезними пташиними крильми за спиною, розчинив двері у колісницю й гостинним жестом запросив звільнену душу заходити. І та, найгарніша з усіх дівчаток, яких я бачив у світі, котра була найздібніша з усіх відмінниць і найохайніша з усіх чепурух, та, в котрої очі сяяли, виточуючи лагідне проміння, та, яку я навіть не осмілився полюбити таємним хлопчачим почуттям, бо надто гарна вона була й недосяжна, ступила білими босими ніжками по зеленій траві з квітами, якими заросла раптом підлога її кімнати, схилилася й зірвала яскраво-жовту кульбабу, хоч була вже пізня осінь і ніде кульбаби не цвіли, озирнулася на свій дім, де ридала її мати і де на вступі дверей стояв, тільки-но прийшовши, її брат Віктор із широко розверстими очима, і ступила в золоту колісницю. І та колісниця відразу ж знялася вгору і понесла її у вічні пенати, до яких не кожному із земних може бути доступ.

Оцю казку про золоту колісницю я не вигадав, її розповів мені євангеліст Сухар уже потому, як відбувся похорон, коли я, мучений неприкаянним смутком, забрів у його столярну майстерню; він саме в той час робив раму до вікна, витесуючи жолобки для скла, і сказав мені:

— Так написано було на її долі, вона прийшла до нас у світ, щоб нагадати про Бога.

— Але ж Бога нема, дядьку, — сказав я, бувши добре навчений цього вчительками й матір’ю.

— Для тих, хто його не потребує, його й нема, — сказав євангеліст Сухар, — а для тих, що до нього йдуть і потребують його, він більше як є.

— Чи ж може так бути, що він більше як є? — спитав я.

— Бо він є й для тих, що гудять і зневажають його, він більший людської огуди чи й прославлення, служби йому чи заперечення людського — його мірки нам не збагнути.

Подивився на євангеліста Сухаря трохи співчутливо, здалося мені, що він був наївний, мов дитя. Та і я тоді був дитям, мав у щось вірити, творити собі якісь казки, тобто бачити світ трохи інакше, ніж дорослі, отож незлобиво посміявся із казки євангеліста Сухаря, але й досі її не забув…

А похорони були й цього разу багатолюдні. Прийшли учні зі школи, вчителі, сусіди, зійшлися пожильці нашого дому: Іван Касперович, цілком твереза Олька із заплаканими очима і Галинка, ми з матір’ю, євангеліст Сухар із жінкою та дорослою дочкою, наш інвалід Георгій Ковальчук, що вважав себе генієм, Карась із Карасихою з усіма Карасиками, яких називали в нас іще дрібнолюдками, стара Червона Шапочка, самогонниця, і сонм старих жінок, що приходили до неї пиячити, і, нарешті, в усій своїй міліцейській величі старший лейтенант Гомзин зі своєю жінкою-кацапкою і двома дочками Людкою та Фанькою, які були точними подобенствами матері: широколиці, з блідими очима та миршавим волоссячком невиразного кольору. Не було серед нас однієї, а саме божевільної Зіни, бо тій було увіч не до сестри, можливо, й зараз вона віддавалася любові з тічкою хлопчаків і щасливо всміхалась у небо, коли ті хлопчаки на якийсь час те небо перед нею відхиляли. Ридав духовий оркестр, плакали жінки. Стасю винесли в оббитому червоним гробі на подвір’я і обкидали осінніми квітами. І хоч учора цілий день лив дощ, сьогодні погода стояла чудова, не було на небі ані хмариночки, літало баб’яче літо, й потоки синьо-жовтого світла заливали землю, наш двір, дім, мертву дівчинку, яка у смерті стала ще прекрасніша і ще більше схожа на вишукану порцелянову ляльку. І я не міг повірити, що вона мертва, бо смерть не наклала на неї жодної печатки, навіть легка усмішка освітлювала їй обличчя. Люди витоптували у дворі мокру ще з ночі траву, змішуючи її з опалим листям, а дерева навколо яскраво світилися, ніби ілюміновані.

І тут сталося щось дивне. У тиші, що раптом запала, бо музика замовкла й музиканти переводили подих, вирвався крик. Кричав Віктор Ващук:

— Це я, я її вбив! — кричав він, почервонівши як буряк і вирячивши й без того банькаті очі. — Я її вбив, зарізав, отруїв, а тоді повісив. Це я, я, я!

— Марш у хату! — різко сказала Ващучка, — Марш у хату на цеп!

Віктор хижо озирнувся навколо, втягнув голову в плечі, ще більше почервонів і повільно рушив у хату.

— А што такоє? — сказав міліціонер Гомзин, зводячи голову й гоголем підступаючи до Ващучки. — Шо такоє он говорит?

— Здурів хлопець од горя, — сказала понуро Ващучка. — Він у мене трохи малахольний.

— А врача визивалі? — спитав Гомзин, сверлуючи поросячими очицями Ващучку.

— Як же без врача? — втомлено сказала Ващучка. — Без врача і розришенія на похорон не дадуть…

— Да, конечно! Смотритє міне! — сказав міліціонер і відступив до жінки-кацапки і двох дочок, що були точними подобенствами матері.

Біля гробу, засипаного квітами, стояв євангеліст Сухар і невідривно дивився на померлу, обличчя мав печальне й величаве.

На цвинтар я не поїхав; зрештою, так порадила мені, підійшовши, мати. Не поїхали ще міліціонер зі своїм жіноцтвом, інвалід Ковальчук та Віктор. Я блукав двором із потолоченою травою, листям та квітами, і мені чогось стало нестерпно жаль Віктора. Відчинив двері й зайшов у першу кімнатку, що була в них кухнею. В хаті було тихо. Штовхнув інші двері й зайшов у більшу кімнатку, — в кутку на підлозі сидів, скулившись, прив’язаний на ланцюгу Віктор.

— Віть, чуєш, Віть! — співчутливо сказав я. — Хочу тобі допомогти…

На мене глянули вирячкуваті очі, то були не очі, а два шматочки болю.

— Віть, — сказав я м’яко, навіть ніжно. — Давай тебе відв’яжу.

— Я сам можу відв’язатися, — буркнув Віктор. — Але тоді мамка мене вб’є.

— Мені дуже жаль, що померла твоя сестра, — сказав я. — Хочеш, будемо дружити.

— Пшов вон! — ошкірився раптом Віктор, і його очі люто заблищали.

— Але я хочу тобі добре, Віть!

І тут знову сталося несподіване. Віктор раптом загарчав, мов пес, рвонувсь у мій бік, і я ледве встиг відскочити. Тоді він ніби вдавився ошийником, впав на руки й почав шалено на мене гавкати.

Вилетів я з їхньої хати кулею. Дикий жах охопив мене, я помчався через двір, топчучи розсипані квіти.

На лавочці біля своїх дверей сидів Георгій Ковальчук.

— Чого це ти так перелякався? — спокійно спитав.

Я розказав, тремтячи. Ковальчук розсміявся.

— Це він так з тобою пошутив, — мовив, спльовуючи.

— Хіба можна в такий день жартувати? — спитав я. — І по-моєму, він зовсім не жартував.

— Да, то сімейка ненормальна, — спокійно сказав Ковальчук. — У них і батько помер у дурдомі. І Стася була ненормальна.

— Стася була нормальна! — обурено вигукнув я.

— Нє, ненормальна, — впевнено сказав Георгій Ковальчук. — Я знаю. Я такой, шо усьо знаю, мене, брат, не проведьош! Я даже задачки в газетках із шашок печатаю. Повісті пишу і партрети рисую! Повір уже мені, я знаю!

— Нічого ви не знаєте! — сказав я сердито. — Стася була найкраща учениця в школі.

— А я о чом говорю. Нормальний человєк такой красивий і такой способний не може буть, — сказав Георгій Ковальчук, випускаючи чудові колечка диму. — Нормальний человєк — ето посредствєнность! — Шо н-нє?

— Значить, і ви ненормальний? — спитав я люто. — Ви ж портрети малюєте і повісті пишете. І газети вас друкують, і майстер спорту ви!

— І первий разряд по шахматам! — сказав, гордо поглянувши на мене, Ковальчук. — А ще я стіхи пишу. Я б і на інструменті грав, када був би інструмент. Але я нормальний. Знаєш почему?

Зирнув на нього неймовірно. Дивно, він зовсім не був уражений смертю Стасі.

— Я нормальний потому, — сказав Ковальчук, випускаючи колечка диму, — бо всьо ето віжу, всьо понімаю. При своїх талантах, мальчонок, пойняв? Але тобі того не пойнять!

Подивився кудись поверх моєї голови, і на його вустах заграла самовпевнена всмішка.

Я почув, що по сходах хтось іде: рипіли вони, чітко гупало. Вийшов на двір старший лейтенант міліції Гомзин. Пішов до хвіртки, виструнчений, в охайній формі і в чоботях, начищених до блиску. Я дивився, як ті чоботи впевнено топчуть розсипані квіти; міліціонер курив, із-за плеча в нього вився синій димок. Зрештою, й на небі з’явилася перша хмарка, біла й розхристана, ніби це аж туди пахнув димом міліціонер Гомзин. Решта неба й досі палала чистим блаватом.

— Не бойся смерті, пацанок, — сказав інвалід. — Смерть — ето так, вдарило по мозгам — і капець! А може, воно так і харашо виходить.

Я здригнувся. Цей чоловік знав, що я думаю і відчуваю. Адже в ту мить я жахливо, тоскно-нестерпно боявся смерті. Здалося мені, що й той міліціонер, котрий так просто й безцеремонно топче квіти, і ці квіти — також смерть, і прив’язаний на ланцюгу хлопець-пес — також смерть, навіть цей наївно самовпевнений інвалід — також смерть, як і дим з його цигарки, як оті колечка; зрештою, весь наш будинок і всі ми — із бацилами смерті в собі, як і ці дерева, що й досі неймовірно й холодно палають, ніби безголосо прохають собі в неба щадунку.

— Да, пацанок, — сказав Гергій Ковальчук. — Тобі ето іщо трудно понять!.. А от я понімаю!


5


У квартирі № 5 жив євангеліст Сухар. Про нього я вже немало оповідав, зате нічого не сказав про родину. Жили з євангелістом жінка й дочка.

Але трохи й про самого євангеліста Сухаря. Він зовсім не був баптистом, не ходив також, як і його родина, до церкви і взагалі з двору майже не виходив, днями пропадаючи в своєму сарайчику-майстерні, що її й сам збудував, а вечорами інколи сідав на чудово вирізьбленій лаві, на якій рідко хто сидів, окрім нього, й читав книжку у шкіряній палітурці — була то Біблія. Цю єдину книжку він, здається, й читав цілий вік. Здається, й на жодну роботу ніколи не ходив, до нього за це, зрештою, ніхто не сікався, бо мали ми в домі свого міліціонера, який якось навіть заявив: «Пока я тут живу, дєлайтє хто шо хочєт, но з умом!» Очевидно, щоб не бути «без ума», євангеліст Сухар зробив йому безкоштовно, як казала мати, шафу, комод, фігурні стільці, чим завоював собі повне покровительство. Інші наші подібні переступники законів так само потай виплачували мзду; здається, й Олька щось заплатила, аби ведмідь-п’яниця міг приходити до неї і безборонно викидати з хати Івана Касперовича. Мати моя казала, що й Віктор через те ні разу не попався на злодійстві, бо Ващучка часом теж бігала до міліціонера, але я у все те не до кінця вірив, бо мати моя має звичку злостиво всіх осуджувати.

Жінка ж у євангеліста Сухаря була трамваєвожатою, я не раз, бувши в місті, бачив її за кермом трамваю: суху, строгу, із залізним профілем, а коли потрапляв на той трамвай, то їздив безкоштовно, сідаючи на передні двері і вітаючись із нею. Працювала вона позмінно, а коли бувала вдома, то це була не людина, а якийсь заведений автомат: постійно щось прала, варила (влітку в літній печі), поралась у городі, який сама скопала біля річки, викорчувавши дерн. Ніколи я не бачив, щоб євангеліст Сухар ніс від колонки воду, та й їхня дочка ніколи води не носила, а коли привозили вугілля чи брикет, то його тягала сама тільки Сухарева жінка. Звали її Клементина, отож ця Клементина весь вільний час щось тягала, копала, колола, полола, носила, вантажила, перевозила; навіть дошки, які привозили євангелістові Сухарю для роботи, перетягувала в майстерню вона. Не ходила, а весь час бігала, ні на кого не дивлячись: носила сумки, набиті харчами, і я теж ані разу не бачив, щоб такі сумки носили Сухар чи їхня дочка.

Дочка їхня Марина була кішкоподібна, чистенька, із млосними очима, вона займалася тільки своїми кавалерами, які проводили її до нашого дому і з якими довго стояла біля хвіртки й хихикала. Десь вона працювала, але я не знав де, ходила розмлоєною ходою і на всіх зиркала із солодкою неувагою, але мала якесь таке щастя чи талан, що жоден з її кавалерів так і не зайшов у її квартиру, а десь вони швидко здимлювалися. Після чергової невдачі Марина зачинялась у хаті й ридала, я сам не раз чув із їхнього відчиненого вікна істеричні, завійні плачі — мати її при цьому заклопотано кудкудакала, а євангеліст Сухар ніколи ні на дочку, ні на її кавалерів уваги не звертав, його діло було в іншому: в безконечному струганні дерева, виготовленні всілякої меблі і в читанні Біблії. В хаті їхній мебля була, звісно, також Сухаревої роботи; здавалося, цей чоловік більше ні на що не був спроможний. А ще євангеліст Сухар любив усілякі бесіди з сусідами, говорив при цьому поважно й спокійно, не цурався балакати і з нами, дітьми, навіть брався навчати нас свого ремесла, але ми довго не витримували й тікали: і від тих бесід, бо вони бували солодкоточиво-божественні, а це значить — нудні, і від його рубанків, бо робота — все-таки робота. Здається, єдині люди в нашому домі, з якими євангеліст Сухар не вів бесід, — це були його рідні жінка й дочка, бо вони тих балачок давно не сприймали. Жили всі в одній кімнаті з кухнею; коли ставало тепло, Сухар удома не ночував, а в себе, в сарайчику-майстерні, жінка приносила йому туди навіть їсти в плескатому солдатському казанку із покришкою; Сухар тримав у сарайчику кілька полив’яних мисок і дерев’яних ложок (мене малим, пам’ятаю, це так захопило, що я почав канючити в матері, щоб вона й мені купила на базарі череп’яну миску й дерев’яну ложку, і коли мати цю мою забаганку задовольнила, пам’ятаю, мав немале завзяття їсти саме так). Сухар завжди ходив у робочій одежі, щось на зразок комбінезону, але мав він і костюма, я бачив його в костюмі лише в час похоронів, що в нас чи біля нас відбувалися, — це був чорний, мабуть, ще довоєнний, костюм, тоді взувався він у чорні лакові туфлі, мабуть, також довоєнні. Не пив і не палив, на обід їв тільки першу страву, і взагалі їжі потребував напрочуд мало; часто мочав у чаї чи молоці сухарі, через що його й прозвали Сухарем, бо справжнє його прізвище мало хто й знав, значно пізніше, коли виріс, довідався я, що прізвище його казкове — Підопригора. Лягав спати він із сутінками, а вставав зі світанком, отже, вогню в себе в майстерні ніколи не палив, через що всі, а це вже сталося значно пізніше, вельми здивувалися, коли його сарайчик згорів. Я про це оповім докладно далі, скажу тут тільки, що найбільше він боявся вогню і єдине дорікання, яке незмінно робив дорослим сусідам, — нагадував курцям, щоб вони, викинувши, розтоптували недопалки.

Так вони й жили: жінка робила всю чорну й нечорну роботу, він виготовляв меблю й усілякі столярські штучки (вікна, наприклад, чи двері), а дочка водила кавалерів, потім гірко ридаючи, і так би тяглося хтозна-скільки, коли б інвалід Георгій Ковальчук не втрутився в їхнє життя, бо закохався в Марину.

Сидів на лавочці й майстерно пускав димові кільця, коли Марина вийшла після чергової невдачі з кавалером. Вже все своє виплакала, через що її млосні очі були трохи підпухлі, а проте личко із ластовинням коло носа й на носі ніби й невмите. Марина вийшла в двір просто так, бо вже не могла більше сидіти в хаті, а я в цей час гуляв на дворі з м’ячем, підбиваючи його ногою, чи ведучи рукою, чи б’ючи об стінку; саме випав той момент, коли Карасики десь повіялися, можливо, ходили з тічкою хлопців за божевільною Зіною, яка тепер у дворі з’являлася рідко — виходила з дому вранці, а приходила ввечері. Не було й моєї подружки Галинки, десь пішла, можливо, до Івана Касперовича на роботу, не було й дівчат міліціонера Гомзина, з якими я часом грав у волейбола; отож і мусив бавитися сам. Марина ж вийшла із хати й позіхнула, зовсім не прикриваюча рота. Потім пішла двором, недбало озираючись, а Георгій Ковальчук, наш інвалід, раптом розцвів до неї усмішкою, як вазон квіткою, і між ними зав’язалася балачка. Ковальчук сповістив Марині, яка нехотя біля нього спинилася, що він майстер спорту з шашок і має перший розряд із шахів, що його задачки друкують газети і коли Марина хоче, то він їй ці газети покаже.

— Це мені неінтересно, — недбало сказала Марина.

Тоді Ковальчук випустив якнайкращі кільця диму й сказав, що він пише «очень інтересні» повісті і міг би, коли Марина захоче, котрусь із цих повістей їй прочитати, найкраща ж його повість «Суєта суєт, ілі Баришня, надушенная едіколоном».

— Це, по-моєму, — сказала Марина, — мені тоже неінтересно.

— Може буть, — сказав Георгій Ковальчук, наш інвалід. — Но пізніше стане інтересно. Я іщо й художник, замічатєльний! — сказав Георгій Ковальчук, — і могу вас замічатільно намалювать!

— Да? — нарешті зацікавилася Марина. — І буду я на себе схожа?

— Даже лучче будете, як у жизні, — сказав Ковальчук. — Но ви й так красіва, але можна так намалювать, шоб було лучче, як у жизні. Как на фотографії будете.

Це Марину, нарешті, й зацікавило.

— Правду кажете? — ще посумнівалася вона.

— Це й пацанок, шо в м’яча граїца, може сказать, — мовив Георгій Ковальчук. — Слиш, пацанок, скажи їй, як я умєю малювать.

— О! — сказав я, беручи м’яча під пахву.

Марина подивилася на мене, ніби вперше побачила в нашому дворі, й невідь-чого хихикнула.

— Вопще я малюю сусідів за дєньги, — сказав Ковальчук. — Але вас, таку красіву, нарисую безплатно. Як на картинці будете…

— Да,? — сказала Марина і звела ліву брову.

— Милості просим до нас і почнем сіянс, — сказав Ковальчук. — Прямо, коли хочете, січас.

Марина помнулася, глянула в бік сарайчика, де стругав дошки батько, — той стояв до них спиною.

— Разві шо на мінутку! — сказала вона, і це стало їй приводом уперше переступити порога інваліда Георгія Ковальчука.

Здається, саме в цей вечір, або десь близько до нього, знову приволікся до Ольки, яка прийшла така п’яна, що під сходи почала лізти навкарачки ще від початку, не менш набуханий Ведмідь-Микола. Він героїчно поперся під сходи, але вони йому спротивилися, напружилися й хитнулися під Миколиними ногами, Микола не втримався і був би покотився вниз, але встиг схопитися за розхитане перило, чи поренче, як казала моя мати. Поренче затріщало й опинилося в Миколиних руках, ніби палиця; він подивився на нього тупо й раптом почав лупити сходи, приказуючи:

— А на, зараза, а на! Ви зо мной шуток не стройтє!

Сходи, ясна річ, злякалися, і Микола, відкинувши перило, героїчно пішов далі, але сходи мали хитру й підступну вдачу, бо як тільки перестав триматися за них руками й випростався, вони пустили із себе слиз, об який Микола і посковзнувся, а може, той слиз був од густих плювків Ольки, яка перед цим дерлася по тих-таки сходах на чотирьох. Отож Ведмідь-Микола посковзнувся і, як колода, покотився, жахливо гримлячи, донизу, а сходи при цьому безгучно реготали й тішилися, що таки дістали того Ведмедюка. Микола внизу рикнув зовсім-таки як ведмідь, невідь для чого потрусив, звівши, кулаками і двинув знову на сходи, але цього разу використавши досвід своєї любаски, тобто твердо пішов на чотирьох, і сходи нічого вже не могли йому зробити. Отож на веранду вибрався (правда, пика в нього була подерта, волосся ще більше розпатлалося) нечупарний і неголений, він крутив очима, сорочка розпанахалася, виставивши брудну майку й лахматі груди. Отакий герой і постукався у двері до Івана Касперовича. Той і цього разу двері відчинив; до речі, я завжди дивувався, навіщо він це робить, адже простіше двері було просто не відчиняти; вікна нашого поверху зависоко, тож Ведмідь-Микола ніввіки до нього не дістався б. Але Іван Касперович був, здається, із тих людей, які обов’язково відчиняють, коли до них стукають. Отож він і виріс у розчинених дверях, а що така картина для Ведмедя-Миколи була звична, то він звично простяг лахмате ручисько, щоб перепону зі своєї дороги відставити, адже вона завжди без проблем прибиралась. Але, очевидно, сьогодні для них обох був не зовсім звичайний день, а може, відчинивши двері, Іван Касперович побачив за спиною у Миколи шмат осіннього неба, по якому мчав табун чорно-білих коней, а може, він відчув на обличчі подих осені, а коні шалено мчали й тупотіли. І Іван Касперович раптом розмахнувся і вдарив здорованя, того Миколу-Ведмедя. І це було для того так несподівано, що здоровань похитнувся і вирячив очі на малу принду, яка вдруге тузонула його кулачком. Так, Іван Касперович ударив Ведмедя-Миколу вдруге, і то так дошкульно, що той заточився й захитався. Відтак із грудей Ведмедюка вирвався цілком ведмежий рев, а може, так кричать і горили, бо це ще питання: чи на ведмедя він більше схожий, чи на горилу, він розмахнувся кулаком-довбнею і спершу вгатив ним не в Івана Касперовича, а об двері, однак другий удар Івана Касперовича таки дістав, і той упав бездиханно на підлогу, розкинувши руки, а Ведмідь-Микола переступив через нього і загорлав у відхлань одчиненої квартири — до речі, все це відбулося без жодного слова:

— Олька, почому ти ушла? Слиш, курва, почому ти ушла?

І в цей час сталася друга річ, яку можна назвати дивовижною: моя мати відкинула мене від причинених на ланцюжок дверей, розчинила їх і, могутньо двигаючи своїм поважним тілом, рушила туди, де лежав Іван Касперович, розкинувши руки й ноги, як комар, котрий звалився з дуба у відомій пісенці («Як зірвалась Шуря-буря, комаря із дуба здула»); так само, як Ведмідь-Микола, переступила через нього, і я почув її громовий учительський голос:

— То це ти, п’янице чортовий, прийшов сюди людей калічити? Забирайся геть, і щоб я ноги твоєї тут не бачила!

І я уздрів, як моя мати, котра ні в які сварки ніколи не втручалася, залізним зажимом схопила за волосся Ведмедя-Миколу і потягла його через веранду, а він дибав, покірно зігнувшись і навіть не пробував оборонятися. Мати підтягла його до виходу на сходи, відпустила, і не встиг він випростатись, як копнула його коліном під зад. Микола вдруге полетів зі сходів, як колода, жахливо торохкотячи й гупаючи і ще жахливіше волаючи, аж у просвіті нижнього отвору з’явилася купка Карасиків разом із Карасихою, однак, побачивши, що на них котиться якесь страховище, миттю розсипалися, як зграя рибок, бо й були вони з риб’ячого племені, а страховище викотилося з дверей і розпласталося, ніби жаба, на траві, в якій позаплутувалося осіннє листя. Але й земля не захотіла, щоб він на ній до якогось часу відпочив, спружинила й підкинула Ведмедем-Миколою, і він, якось недоладно мателяючи руками й ногами, кинувся бігти від нашого двору геть, а в дворі стояли Карасиха й четверо дрібних Карасиків, порозтуляли роти й вискотливо реготали, а зі своєї майстерні-сарайчика вийшов євангеліст Сухар і прорік:

— Дивні ви під цим небом, люди! Засліпив світ очі ваші, скам’янив серця, щоб очима не бачили й серцем щоб нічого не розуміли і не навернулися, щоб оздоровив вас Господь…

Я все це бачив і чув, бо скотився на хвилю наниз, щоб подивитися, що станеться із Ведмедем-Миколою, але з ним-таки не сталося нічого: ні голови не звернув, ні рук-ніг не поламав, а щасливо далі від нашого дому тікав. Тоді я повернувся на веранду і тільки тепер зрозумів, що нічого смішного в цій ситуації таки не було, а побачив перелякану й витвережену Ольку, яка стояла навколішках над бездиханним Іваном Касперовичем і пирскала на нього з рота водою, а ще я побачив заплакану й перелякану Галинку, яка глянула на мене широко розверстими очима, уздрів і матір мою, що стояла тут-таки і, жорстко налягаючи на кожне слово, виказувала Ольці, а та набирала зі склянки до рота води й знову на Івана Касперовича пирскала.

— Принеси нашатирного спирту! — наказала мені мати.

Я миттю обернувся, захопив із собою й ватку; мати намочила її в спирті й приклала до носа Івану Касперовичу. Але й нашатирний спирт йому не допоміг, тоді мати моя важко приклякла біля Івана Касперовича й приклала вухо до його грудей.

— Готовий! — сказала вона, важко зводячись. — Уже йому нічого не допоможе!..

І знову ридала біля нашого дому траурна музика, і знову сипалися на землю квіти й пахло смертю, тяжко ридала, припадаючи до гробу Олька, безперервно плакала й Галинка, і навіть мати моя впустила сльозу, а я ніколи в житті не бачив, щоб вона плакала.

Після того страшного випадку Олька доручила нам Галинку, а сама добровільно пішла лікуватися від алкоголізму. Ми з Галинкою тепер жили разом: разом їли, разом учили уроки, навіть спали в одній кімнаті, перед сном довго розмовляючи. Галинка призналася, що до неї уві сні часто приходить батько, якийсь зів’ялий, надмірно спокійний, бере її на руки, гладить по голові й каже, що йому тепер добре, і переконує, щоб не мала Галинка до матері серця, а щоб любила її й шанувала, бо мати її була більше нещасна, як винувата.

Але Олька вважала себе винуватою. Вона прийшла з лікарні, зробилася тиха й ляклива, стала бігати до церкви, часто відвідувала й цвинтар. Весною насадила на могилі Івана Касперовича квітів і щотижня вони ходили з Галинкою їх поливати. Влаштувалася на роботу, в церкві добровільно прибирала, а до моєї матері ставилася з підкресленою пошаною. Більше того, вона перестала говорити своїм жахливим суржиком, а перейшла на мову українську більш-менш чисту. Миколу засудили до страти і чи розстріляли, чи, як казали люди, послали на уранові рудники повільно погибати. До мене ж у сни несподівано почала приходити Стася, просила, щоб я їй казав, що задано на уроках додому, бо вона, Стася, єдине за чим шкодує в цьому світі, що не довчилася, адже вона найбільше любила вчитись. Отож, казала вона мені уві сні, якщо я її хоч трохи в цьому світі любив, хай би тепер узяв на себе обов’язок переказувати, що їм задано, бо вона хоче довчитись і закінчити школу із золотою медаллю. І я щоразу, коли вона приходила уві сні, виймав щоденника із портфеля, сповіщав, що задано, а Стася, старанно закусивши губку, переписувала все те у щоденника свого.


6


У квартирі № 5 жив наш інвалід Георгій Ковальчук. Мав він одну кімнатку й кухоньку, сам варив собі їсти, сам навіть дрова собі рубав. Його ближчими сусідами були Карасі, які купували йому в магазині їжу в той час, як і собі, замовляли й привозили брикет (коли це робили й собі), так само й дрова, а по воду й гас він часто посилав когось із дітей, зокрема мене, та й у магазин ми бігали з його доручення. Він же із двору виходив дуже рідко, бо це коштувало йому великих зусиль, а більше сидів у себе в кімнаті, пишучи там свої нікому не потрібні повісті, малюючи портрети чи будь-що: перемальовував із книжок картинки, робив натюрморти і так далі. Розігрував часто сам із собою партії в шахи й шашки, в ці ігри він грав заочно з різними людьми, пишучи листи, які також ми бігали кидати в скриньку. І справді, його задачки інколи друкувала місцева газета, і то був акт найбільшої його гордості. Сам він був жертвою післявоєнних жартів зі зброєю, було йому п’ятнадцять, коли вирішив розібрати якийсь набій, той набій вибухнув, руки тільки трохи покалічив, зате позбувся ніг і мав опалене, побите чорними цятками обличчя, що мене трохи й дивувало: коли він щось там розбирав, мали б постраждати руки, а не ноги. Згодом він мені оповів, що в тій історії постраждав не тільки він, а було їх ціла компанія, вони натрапили на набої, і з тієї компанії залишився живий сам, а всіх інших розірвало на куснички. З дітей я найбільше йому допомагав, отож найбільше його і знав, він ставився до мене по-дружньому, але найбільше вихвалявся своїми талантами таки переді мною, до нудного повторюючись. Батько в нього загинув під час війни, а мати мала хворе серце, тож, коли почула про нещастя (а їй сказали, що всі хлопчаки загинули), дістала серцевий напад і відійшла. Був у нього ще дядько, але той знати його не бажав, був-бо неймовірно скупий, а через те трохи звихнутий. Отак і вийшло, що Георгій Ковальчук жив у цьому світі сам як палець. Було йому тоді, на початку 50-х років, десь під двадцять, отож він цілком міг закохатися, що й принесло йому купу гризот та переживань. Він, людина малоосвічена, говорив суржиком і так само писав свої «повісті», вважаючи однак, що пише «русским язиком».

— А чого ви не пишете українською? — спитав я у нього.

— Ну, відіш, — казав він. — Ніколай Островський тоже був інвалід і тоже з України, з Шепетовки, а Шепетовка то ще менший город, як Житомир, то шо я — хуже його?

Логіка була дивовижна.

— Але чому писати українською — то хуже? — спитав я.

— Ну, на Україні немає таких великих пісателєй, як рускі. І по-моєму, шо руска, шо украінска — все одно.

— Ну да, — засміявся я. — Ми навіть у школі учимо: росмова, укрмова — і не все одно. А ви говорите й пишете і не так, і не сяк.

— Як ето? — здивувався Георгій Кавальчук— Я розгувариваю і пишу по-рускі.

— Суржиком ви говорите й пишете! — казав я немилосердно. — Слово російське і слово українське: каша!

— А я так спіціально дєлаю, — мовив поважно Георгій Ковальчук. — То-їсть я пишу так, як Ніколай Васільович Ґоґоль: слово руске і слово украінске. А виходить, шо руске і украінске — все одно. А Ніколай Васільович Ґоґоль — великий рускій пісатєль, йому й пам’ятники ставлять. І мені колись поставлять, коли поймуть, хто я такий. Бо там, у журналах, куди я свої повісті посилав, хто сидить? Шкурнікі і шарлатани: своє печатають, а со сторони не подході, особенно, када талантлівий. Самі пишуть бузу, а талантлівих одкидають. Я їх харашо розкусив…

Георгія Ковальчука переконати було годі. І я перестав його переконувати, бо коли б він і захотів писати правильною мовою, або й зміг, то результат все одно був би той-таки. Отже, хай буде тим, чим є. І він був тим, чим є, принаймні не нудьгував, адже безконечно чимось був зайнятий. Малював він більше олівцем, фарб спершу не мав, а коли я йому купив на день народження акварельних та й трохи олійних, він, не знаючи техніки, скоро те діло закинув. Олівцем виходило краще, принаймні подібність моделі віддавав до такої міри, що можна було пізнати. Галинка, моя подружка, вважала, що він малює чудово, особливо їй подобався портрет її покійного батька, його Ковальчук подарував їй після похорону. Вона поставила портрета біля свого ліжка і дуже з нього тішилася…

І от переступила порога квартири Георгія Ковальчука Марина й милостиво дозволила себе малювати. Пускала бісики, поводячи млосними очима, хихикала, вряди-годи зіскакувала і бігла дивитись якусь річ, що належала Ковальчукові, інколи підходила до нього дуже близько; вони про щось там балакали; ясна річ, Ковальчук показав їй всі газети, де були його задачки із шахів та шашок; раз у нього навіть прибрала й вимила підлогу, після чого Георгій Ковальчук світився цілий день, як нова копійка; тепер, коли вона мала прийти з роботи, Георгій видибував на подвір’я і тоскно дивився на стежку, якою мала вона підійматись, а коли вона з’являлася, він махав їй рукою; вона знову ж таки легковажно сміялася й махала рукою й собі. Підходила до нього, заговорювала, а тоді йшла додому, сказавши, що не знає, чи сьогодні прийде. Часом і приходила, але більше ні; тоді Ковальчук сутенів, але забирався до кімнати тільки тоді, коли сутеніло й надворі, весь час позираючи в той бік, звідки вона з’являлася. Сам у себе почав частіше прибирати, в кімнаті принаймні стало охайніше. Вдягав чисту сорочку, коли сподівався на її прихід, щодня голився, хоч раніше робив це вряди-годи й часто досить сильно заростав, і так тяглося, поки не намалював Марининого портрета, а малював довго й старанно, може, навіть зумисне те затягуючи. Потім того портрета перемалював для себе, а оригінал урочисто Марині подарував із власним пишномовним суржиковим написом. Марина портрета взяла, сказала: «Спасібочки!» — й після того відвідувати Ковальчука перестала. Власне, вона перестала приходити вчасно з роботи, а вже пізніше, коли сутеніло, коли зморений чеканням та лихими думками Ковальчук заповзав у свій барліг, з’являлася не сама, а вже з черговим кавалером і стояла з ним в усіх на виду, хихикаючи й граючи очима. Я знав, що Ковальчук у цей час прикипав до шибки й тоскно дивився крізь скло на те легковажне її жирування, а Марина й думати не гадала про нього, поверталася додому наспівуючи; Ковальчук дивився на неї, і, здається, сльози текли йому по щоках, а може, це я тільки придумую, і може, він тільки безсило скреготав зубами, хтозна-що відчував у ту осінь. А листя світилось у сутінках жовтим полум’ям, і пахло в нашому дворі тліном, все якесь чудне ставало й нереальне; я заходив у майстерню до євангеліста Сухаря, і той м’яко починав мені розповідати про Бога, і про кінець світу, і про те, що всі біди земні від того, що люди Бога забувають, а кінець світу настане тоді, коли його забуде останній землянин, і вже недовго того чекати. Каятися треба усім, казав мені євангеліст Сухар, і від тих слів ставало тяжко на душі; я виходив із майстерні-сарайчика й бачив, як повертається додому божевільна Зіна в своєму незмінному капелюсі, уквітчаному, але вже подертому. На ній — халамидне плаття, йшла вона виструнчено й пружно, а на вустах лежала усмішка, в той час, як очі були сумні, втомлені й ніби розпачливі — ось вона, думав тоді я, людина вільна від Бога. Підіймався угору по сходах і стояв на веранді там, де любив стояти Іван Касперович, і мені уявлялися в не погаслому ще до кінця небі табуни біло-чорних коней, котрі шалено мчали степом; наче відчуваючи, що я тут стою; виходила на веранду Галинка, ставала біля мене й говорила, що мати її щоденно плаче, майже нічого не їсть, а все нарікає на себе, бо це вона призвідниця батькової смерті. Я втішав Галинку, як міг, а тривога не покидала мене, бо не покидали мене слова євангеліста Сухаря про кінець світу і стукотіли мені в серце, аж воно стискалося їжачкастим кулачком.

— Чого не сидиш удома, чого? — гостро питала мати, розігріваючи мені їжу.

— Але ж я у дворі. І нікуди від дому не йду, — казав кволо я.

— Часом треба від дому й піти, — несподівано заявляла мати. — Хочеш завтра в кіно і на морозиво?

— Хочу! — казав я, і в мене невідь од чого поставали в очах сльози.

Мати пильно дивилася на мене, але я в цю хвилину її не боявся, був-бо переповнений не зрозумілими й собі почуваннями й передчуттями; був повний цим домом, пристрастями, смертями цієї осені, тривогою моєї подружки Галинки, тугою Георгія Ковальчука, розсудливою апокаліптичною мудрістю євангеліста Сухаря, обличчями всіх наших сусідів, усмішкою божевільної Зіни, коли вона поверталася зі своїх цілоденних блукань. І раптом я відчув, що материна рука пригортає мене до себе, й кинувся в широкий розлив її грудей і застогнав.

— Що тобі, синку?

— Не знаю, — сказав я, схлипуючи. — Мені всіх жаль… Всіх, всіх… І я страшенно боюся смерті!..

Якогось дня не прийшов, а ледве приліз додому тяжко побитий Віктор Ващук. Хотів черговий раз розігнати тічку хлопчаків, які волочилися за його божевільною сестрою Зіною, але цього разу це були не свої хлопці, Карасики чи їхні друзяки (Карасики, до речі, від Зіни вже відстали, власне, їх відігнала сильніша компанія хлопців із Любарської), отож саме вони люто напали на Віктора і, хоч той бився скажено, але осилити їх не зміг, його тяжко віддухопелили з усією хлоп’ячою жорстокістю. Зіна при цьому радісно реготала й плескала в долоні, потім повела переможну компанію в кущі, де ті втішалися нею, скільки хотіли, а Віктор доповз до річки, обмив кров, потім ту річку з натугою перебрів, відлежався під деревом на острові, знову трохи пройшов і знову мусив відлежатися, аж доки не дістався додому, де мати його вже не била, а тільки посадила на тиждень на ланцюга, незважаючи на те, що йому треба було ходити в школу.

Після цієї події до мене підійшли всі четверо Карасиків, розповіли, що сталося, і сповістили: кидати все на так не годиться, бо який той Віктор не є, але він їхній, тож мають тим любарським помститися, оголосивши їм війну; зрештою, сказали Карасики, Віктор мав право нападати на них, бо захищав честь своєї сестри, а вони на нього — ні. Карасики вже переговорили із Віктором, і той цього разу не кидався на них і не гавкав (значить, і на них він кидався й гавкав, подумав при цьому я), а згодився бути їхнім командиром. Запрошували, отже, й мене, було нас шестеро. Я, звісна річ, відмовитися не міг, хоч боєць із мене такий, як і з Івана Касперовича; Карасики сказали, що вони пошлють посланця до Вороновського з Павлюківки, який очолював там хлопчачу ватагу, щоб він нам допоміг, бо ті хлопці з Любарської напевне й собі покличуть допомогу. Незабаром Карасики повідомили, що Вороновський з Павлюківки згодився нам допомогти, і Віктор запропонував свій план дій. Ми мали послати когось до тих із Любарської, щоб оголосив війну, сказавши, що будемо на нашій горі, а вони нехай наступають. Вороновський на гору хай не приходить, а чекатиме, щоб ті, із Любарської, підійшли під гору, тоді вдарить на них із тилу. Коли б любарські воювати відкрито відмовилися, ми оголошували, що нападемо на них, коли захочемо і як захочемо, адже вчинили безчесно не ми, а вони — Віктор захищав Зіну як рідний брат. Усі визнали умови за правильні й справедливі, парламентарем же послали одного з Карасиків, котрий найпрудкіше бігав, — на всяк випадок, бо, може, доведеться йому тікати. Хлопці з Любарської на відкриту війну згодилися й призначили навіть річинець — мало відбутися це через два дні після третьої, тобто коли поприходимо зі школи. Дівчата нашого дому викликалися підносити нам каміння — Галинка та дочки Гомзина, але ми від їхніх послуг відмовилися, в таке діло брати дівчат не годилось. Мені завжди здавалося, що Віктор недоумкуватий, але його стратегічний план був схвалений усіма, в тому числі самим Вороновським.

І от настав призначений день, ми шестеро вийшли на гору; перед цим Карасики послали ще й на Мальованку, але мальованські хлопці поставилися до нашої війни без ентузіазму, хоч і не відмовили в допомозі: їхній ватаг сказав, що сам він не прийде, а своїм хлопцям оголосить; отож, коли виявляться добровольці, він принаймні не заперечуватиме, коли вони до нас підійдуть. Мальованських прийшло тільки четверо, але, побачивши нашу малопотужність, а ще й таких дрібних вояків, як Карасики та я, відразу ж скисли, відійшли вбік і почали тихо між собою перемовлятися. В цей час на мості через річку ми побачили ватагу з Любарської, їх було з двадцятеро. В руках тримали бляшані щити й круглі покришки від виварок, подібні щити й покришки від виварок були і в нас. Перед цим ми назбирали каміння й насипали їх кожен перед собою купкою; отож кожен стояв біля своєї купи. Мальованські хлопчаки в цей час підійшли до краю гори, а побачивши, що напасників удвічі більше, як нас, переглянулися. Віктор переконував їх, що за нас має постати ще й непереможний Вороновський з Павлюківки, але видно було, що мальованські вагалися і в поміч Вороновського не вірили. Ватага любарських, побачивши нашу малочисельність, помчала через вуличку до гори. Мальованські хлопці відразу ж розвернулися спинами й вдарили навтікача.

— Будемо битися до останнього! — сказав крізь зуби Віктор Ващук, очі його палали.

Любарські із криком кинулися штурмувати гору, метаючи в нас камінням, яке, правда, до нас не долітало, а ми зустріли їх кам’яним градом. Каміння вдарялось об бляшані щити й покришки, кільком напасникам було розбито голови, і вони з ревом побігли донизу, — перша хвиля, таким чином, була відбита й відкотилася. Любарські зібралися внизу купкою й радилися, поранених перев’язували. Але на відбиття атаки ми витратили майже все каміння, отут би й справді нам знадобилися дівчата. Та брати дівчат на війну була б нам ганьба. Ми відрядили двох менших Карасиків на підноску. Любарські миттю помітили, що нас уже не шестеро, а четверо, миттю розгорнулися лавою й кинулися на гору.

Вороновський на поміч не приходив. Підскочили молодші Карасики з повними шапками каміння, і ми знову мали чим відбиватись, але було очевидно, що цю атаку ми навряд чи витримаємо: любарські хлопці були вже оскаженілі.

— Б’ємося до останнього! — закричав Віктор, і ми почали шалено метати в напасників каміння. Вони ж лізли вгору вперто, хоч вряди-годи хтось із них зойкав і обливався кров’ю.

І ось саме в цей момент, коли любарські подолали більше як половину гори, а ми почали приходити у відчай, від Павлюківки почулося потужне: «Ура!» — з’явився довгожданий Вороновський. Ватага його була така численна, що любарські, озирнувшись, жахнулися і замість того, щоб рвонути вперед і пробитися через наші рідкі ряди, побігли чимдуж із гори, сподіваючись проскочити на міст раніше, ніж Вороновський переріже їм шлях. Тут ми почули крик і поза нас — це вів мальованську ватагу їхній ватажок Рештиль. Ми злучилися з ними й помчали з криками з гори. Любарські зовсім змішалися, Вороновський таки перерізав їм дорогу до втечі. Вони метнулися назад, але побачили збільшені наші ряди, почали кидати щити й покришки і підіймати руки. Їхні ватаги, Рулька та Яшка, помчали чимдуж через бур’яни й верболози до річки, тут заслони не було, і вони прорвалися на той берег, обмочившись з голови до ніг. Решта здалась у полон, в них було відібрано ножі, самопали й уривки ланцюгів, а також усе цінне, що було в кишенях. Кількаро мало солдатські каски ще від часу війни, вони також були реквізовані хлопцями Вороновського. Любарські дали обіцянку, що ніколи не входитимуть на нашу територію, не чіпатимуть божевільну Зіну і взагалі визнали свою повну поразку. Під свист, крики та улюлюкання, опустивши голови, вони пройшли повз наші ряди й були пропущені на міст, а як тільки відчули свободу, щосили помчали геть, тоді як ми всі переможно закричали й стали жбурляти вгору щити, кепки чи просто здіймати руки — цього разу ми таки перемогли. Мальованці тим часом виправдовувалися за свою втечу, переконуючи, що вони не тікали, а тільки пішли по допомогу. Вороновський ходив ґоґолем і хвалився, що коли б не він, то ми ніколи не перемогли б, а його ще не переміг ніхто, навіть пси-когути, не то що нещасні любарські (псами-когутами звали хлопців із найближчого села Псищ). Віктор Ващук при цьому зціпив зуби, він не хвалився, що план операції був його, тільки блиснув очима.

— Ми все одно билися б до кінця! — сказав жорстко він.

Карасики захоплено снували в хлоп’ячій юрбі й дзвінкими голосами оповідали, як ми героїчно відбивали атаки.

В цей час на мості з’явилася монументальна постать моєї матері, яку всі чудово знали. Хлопці крикнули: «Атас!» — і подалися на гору ділити здобич, а я чкурнув додому, бо мав міцний і непорушний наказ — ні в які компанії не ув’язуватися; до речі, і досі цей її наказ виконую.


7


У квартирі № 6 жили Карасі, чи інакше їх звали Дрібнолюдки. Власне, сам Карась дрібний не був, навпаки, я вже його тут описував, — був це чоловік барилькуватий. Про нього ходила в домі легенда, що він колись хворів на сухоти, був худий, як тріска, але євангеліст Сухар порадив йому їсти собаче м’ясо й рибу. Хтозна, чи він пожартував, чи, може, справді знав такий секрет, як лікуватися від сухот; факт той, що Карась, тоді ще й не Карась, а Вакулюк, йому повірив, бо ставився до євангеліста Сухаря з підкресленою пошаною, отже, й став потому гицелем-аматором та рибалкою. Виготовив собі довгу палицю із дротяним зашморгом на кінці й полював здичавілих собак або й таких, що відбилися від дому; шкури із них знімав і сам вичиняв, потім ніс їх до шапошника Фіми Гольдмана, який пошив йому дві хутряні шапки і дві кацавейки: для нього й жінки; Карасиків тоді ще не було, бо, як розповіла мені мати, вони вирішили дітей не мати — і то через те, що у Вакулюка були спадкові сухоти, а в його жінки, прізвище якої було Велет, — інша спадкова біда. Може, й справді якийсь її родич у давні часи був велетом, через що його так і назвали, але щось там у його генах учинилося, і нащадки його стали все меншати й меншати, сама Лизавета Велет росту мала метр сорок п’ять, такі ж були її брати й сестри, отже, жінка боялася, що, коли матиме дітей, ті будуть ще менші, принаймні так у їхньому роду було. Собак же, звільнених від шкур, Вакулюк з’їдав, хоч жінка його собачатиною бридила і навіть готувати її відмовлялася; Вакулюк же в собачатині ввійшов у такий смак, що й іншим її пропагував, особливо євангелісту Сухареві, а часом навіть жартував досить своєрідно: вгощав гостя собачатиною, а коли той добре поїсть, примружував око й хитренько питав:

— А знаєте, чим я вас пригощав? То-їсть, шо то за м’ясо?

— По-моєму, свинина, — казав гість, трохи вже й турбуватися починаючи.

— Ге, свинина, скажете! Собачатина! Ось чим я вас пригощав!

І розтуляв рота, повного здоровенних зубів, а поросячі його очка висипали снопи щасливих іскор.

У більшості випадків, гості, на втіху Вакулюка, потрапляли в «щок», як він казав замість «шок», — бігли надвір, щоб вивергнути з’їдене, і тільки міліціонер Гомзин, поївши якось у Карася собачатини, спокійно мовив:

— Неплохоє м’ясо. Вполнє! Можна жрать! — І подивився на Карася із прижмурцем. — Кстаті, ти патентік на отлов собак імєєш?

Як вислід міліціонеру Гомзину було подаровано собачу шапку, а його жінці — кацавейку, і це безкоштовно Карасеві не обійшлось, адже мусив заплатити Фімі Гольдману за пошиття. Скільки він таким чином з’їв собак, сказати важко, зголошував, що три, але, судячи з кількості пошитих кацавейок та шапок, собак мало бути принаймні вісім, а ще деякі шкурки в нього й позалишалися. Вакулюк, який пізніше став Карасем, пішов на рентген і рентгенка-лікарка здивовано спитала:

— У вас справді був туберкульоз?

— Самий настоящий! — сказав гордо Вакулюк.

— Але ж у вас зовсім чисті легені, чим ви лікувалися?

— Собак їв, — простодушно сказав Вакулюк, показавши свої таки схожі на собачі зуби і заіскрів поросячими очками.

Лікарка-рентгенка здивовано на нього подивилась і обережно сказала, що йому треба було б завітати до невропатолога, але він до невропатолога не пішов, а з тієї великої радості, що туберкульоз у нього пропав, прийшов додому, накинувся на свою вбрану в собачу кацавейку мікрожінку, перехилив її і, незважаючи на її несміливі протести, зачав у такий собачий спосіб першого Карасика, якого жінка його, котра носила в дівоцтві прізвище Велет, щасливо і без проблем випустила невдовзі у світ. І він, Карась, завше був захоплений таким успішним дійством, що продовжував натхненно біля неї працювати, і вона щороку випускала на світ по Карасику, а коли з’явився четвертий, Вакулюк отямився, і то з тієї причини, що жінка йому вказала, та й він сам уже примітив, що старшенький дуже вже повільно росте, а меньшенький так само. Саме тоді він і сказав знамениту фразу, яка чомусь стала відома всім пожильцям дому:

— Це коли б і ти їла зо мною собак, то й твоя б болезня пройшла!

Собак уже після того рентгену він не їв постійно, хіба що якась дуже припадала йому до вподоби (наприклад, була добре вгодована чи мала пишну шкуру), то він її тихенько з цього світу прибирав, а коли в міліціонера Гомзина зносилася шапка (не все ж він і у формі ходив), а в його жінки — кацавейка, то міліціонер перестрів Карася, примружив ліве око і спитав:

— А што, Вакулюк, ти уже собак нє ловіш?

Карась його натяку зовсім не зрозумів, а відповів наївно:

— На кой чорт мені ті собаки здалися, коли я свій тубукольоз ізлічив. Трошки я, знаєте, бояться став: а що, як попадеться скажена? Кажуть, шо і од шапки чи од кацавейки сказ на людину може перейти — це мені врач сказав.

Цим він трохи налякав і міліціонера Гомзина, і той залишив його в спокої, а Карась, дивлячись на молодецьку спину міліціонера, беззвучно розкрив рота, повного жовтих, але міцних зубів, очі його при цьому сипнули віялом іскор.

Друга причина, чому Вакулюк покинув собак, була риба, а він уже вдався такий чоловік, що коли захоплювався, то віддавався захопленню цілком, так було, зрештою, і з собаками. Риба ж, як відомо, хворобі сказу не підлягає, окрім того, євангеліст Сухар радив йому їсти риби якнайбільше, а Вакулюк був особа, яка коли когось чи чогось слухається, то твердо, отож риба стала відтепер його основним інтересом. За цей час він погрубшав і став грубшати все більше, аж поки не набрав подоби Карася, а карасів з усієї риби він любив найбільше, особливо в сметані. Дивно було й те, що його діти також подобали на карасиків чи, точніше, на бекасиків: пузатенькі, з маленькими голівками, але напрочуд прудкі; вони бігали скрізь зграйкою й у всьому були однодушні, особливо у всіляких капостях. Карась став грубим, можливо й тому, що почав частенько зазирати в чарку, але не для того, щоб напитися, а щоб смачніше поїсти, отож із чаркою він з’їдав удвічі більше, і тут уже в пригоді йому ставала Червона Шапочка, одиначка-стара, котра жила на другому поверсі у прямому сусідстві з міліціонером Гомзиним, а маючи таке корисне сусідство, анітрохи не боялася не тільки гнати самогонку, але й продавати її, ясна річ, з кожного гону підносячи міліціонеру Гомзину первачку, настояного на мускатному горіхові, або й чистого — це коли мускатного горіха в Червоної Шапочки під рукою не було. Що Карась і справді користувався її послугами, свідчило хоч би те, що й Червона Шапочка стала носити собачу кацавейку, хоч Карась тепер собак начебто й не ловив; собачої шапки вона не мала, бо жінки в тій порі чоловічих шапок не носили, а ще тому, що в неї на голові незмінно стримів, схожий на зімнутий млинець, капелюшок увіч довоєнної моди, ще відтоді, коли жінки почали стригтися та й капелюшки носили без крис, а тісно приляглі до голови. Цей капелюшок із часом утрачав червону барву, але Червона Шапочка щось там йому, може, й по-відьомському, робила, і він знову яскраво розцвітав і, здається, не зношувався, хоч завжди виглядав зношеним.

Для того щоб догідніше ловити рибу, Карась улаштувався працювати охоронником на водокачці, а такі інституції, як відомо, ставляться біля води, там були й човни, що належали водокачці, через що свого Карась і не потребував; він ставив верші і ятері, запускав перемети, ловив і сіткою, але ніколи не вудочкою, бо вудочкою ловити, як він казав, — баловство, а не ловіння; ловив також хваткою, а весною — каламейкою, влітку пічкурував і ганяв рибу з саком — для цього вже гукалися Карасики, які завзято бовтались у воді. Риба в них готувалася щодня: смажена, тушкована і в юшці, готувалися рибні котлети. Навіть узимку Карась ловив сіткою, прорубуючи довгі ополонки й запускаючи снасть під лід.

Якось, коли латав у сарайчику сітку, повз нього молодцювато пройшов міліціонер Гомзин; він зупинився біля Карася, погойдався на закаблуках і сказав, пильно глянувши на рибалку:

— Между прочім, хочу тіб’я предупредіть, шо тепер сєтками рибу ловіть воспрещається. Ето я так, по-сусєдскі, шоб не попал в перепльот.

Зиркнув кудись над головою Карася, десь на поплавки, що бовталися під дахом сарайчика, і пішов. Карась почухав потилицю, зітхнув, і наступного ранку Карасиха побігла під галерейні сходи на веранду, на яку виходили двері міліціонера Гомзина й Червоної Шапочки, і в руках у неї була миска, покрита марлечкою. Подзвонила, звівшись навшпиньки, а коли в дверях виросла жінка Гомзина — кацапка, мов факір, зісмикнула з миски марлечку, і там заграла білою лускою риба: і плотвички, і єльці, і пічкурі.

— Ах, спо-осібо-о! — сказала Гомзинша. — Ми так бєдно-о-то-о живьом, что-о нєчєм-то-о и деток-то-о нако-ормить-то-о!

— Їжте на здоров’ячко, їжте на здоров’ячко, — казала Карасиха, чекаючи поки Гомзинша поверне їй мисочку. Та пішла в квартиру, а за мить повернулася:

— Токие тяжо-олиє вре-ємєна, что-о го-олову сєбє-то ло-маєшь, чєм етіх-то дєток ко-ормить-то. Спо-осібо, прино-осітє єщо-о!

Загалом, утрата від такого приносу в Карася була невелика, бо внизу вже стояв наповнений рибою кошик, а сама Карасиха так поспішала теж із певної причини: бігла на базар, щоб ту рибу швиденько продати, бо як кажуть: свіженьке — дорогеньке!

Найцікавіше було дивитися, коли ця родина кудись виходила із двору: в кіно, якого вони були любителі, чи десь у гості. Попереду плив, одягнутий у сірий костюм, у білій сорочці під сіру краватку і з сірим капелюхом на голові Карась, він спокійно й поважно ніс кругле черево, а ноги ступали на траву чи стежку обережненько, ніби й не торкалися землі. За ним пливла уже також достатньо кругленька Карасиха, здавалося, що сукня на ній була не вдягнута (до речі, також сіра), а натягнута, притому тканина напиналась аж так, що зусібіч віддувалися округлі кавалки товщу: на грудях, на боках, на спині. Волосся в неї зачісувалося біля голови щільно, аж облягало голову, як пір’я у пташки, а ззаду віддималася круто сплетена і скручена курдулька; личко Карасиха мала геометрично кругле із привішеним підгарлом, а з вух звисали золоті півмісяці-серпики. За нею ступали одягнені точнісінько в такі, як у батька, сірі костюмчики й білі сорочечки пузетенькі Карасики, краваток, звісно, в них не було, а замість капелюха кожен мав сіру солом’яну тюбетеєчку. І коли я зорив згори на цей урочистий похід, мені здавалося, що я на березі ріки й дивлюся у воду, і в тій воді спокійно пливе зграйка карасів: один великий, другий менший і четверо маленьких. І всі були під той час зосереджено урочисті, бо жили й пливли в своїй стихії — нічого їм у цьому світі не бракувало. Коли ж підпливали до майстерні-сарайчика євангеліста Сухаря, Карась статечно підіймав капелюха, бо він, як вже казалося, євангеліста вельми шанував, а той зупинявся на вході з рубанком у руці або з чашкою чаю і з розмоченим сухарем і дивився на похід голубими, лагідними очима, — здається, старому та вічно заклопотаному Сухареві також подобалося, що хтось його в цьому світі шанує.

У вільний час Карась таки любив заходити до євангеліста Сухаря, але різниця між ними була та, що Карась був войовничий атеїст і намагався навернути на своє безвір’я Сухаря, кажучи йому один і той же резон:

— Кажете, що є Бог, а я кажу, що нема. І знаєте чому? — на вустах зацвітала хитренька усмішка, а поросячі очка пломеніли. — А тому, що все в світі одне одного пожирає: гусінь жере листя, пташка — гусінь, кішка чи собака — пташку, малу рибу — окунь, окуня — щука, а все разом пожирає чоловік. Отож він ото і є у світі Бог, а над ним, щоб і його пожирало, нічо й нема, хіба смерть. А коли вже Бог я, — Карась реготав, аж ходором ходило його тіло, — то вже навєрно знаю: ніякого Бога нема, це його попи вигадали, бо і їм тра їсти, понімаєш, а самі вони робити не дуже, ото й дурять дурних. А ніякого Бога не може бути, бо він би тоді пожирав людей, як ми пожираємо курей, чи яловичину, чи рибку, чи свинину, чи часом, як оце я, й собачатину. От як я розсуждаю, і ви мене тут не перепрете, хоч вас і уважаю… Ну, переконайте мене, що це не так?

Спершу євангеліст Сухар пробував його переконувати, але Карась мав один спосіб суперечки: на кожен резон він повторював у скороченому чи розширеному варіанті той-таки свій монолог про всепожирання і блаженно сипав іскрами із поросячих очок; просто він ніякої думки, що суперечила б його помислам, не приймав, а подратувати співрозмовника любив. Через те євангеліст Сухар перестав його переконувати, і в такий спосіб вони знайшли між собою порозуміння, тобто кожен залишився при своїй правді…

Одного разу покликав мене до себе наш інвалід Георгій Ковальчук і, давши мені гроші, по-особливому тремтливим голосом попросив сходити на базарчик і купити букета-вінка, які тоді торгівці квітів вибагливо укладали, притому найбільшого. Завдання було трохи дивне, і я спитав у Ковальчука: для чого йому квіти?

— Є один план, — загадково сказав інвалід.

До базару було недалеко, пройти трохи вгору по Кам’янці, там перескочити гребельку, видряпатися дерев’яними східцями на вщерть зарослу дерезою Замкову гору — от він і базар, де стояла чотирикутна цегляна будка для продажу гасу, до якої постійно тяглася черга: люди з каністрами й найрізноманітнішими бляшаними банками, а чи просто з відрами. В будці біля залізної, зрізаної вгорі бочки, в яку тоненькою цівкою лився гас і до якої був привішений набір також бляшаних черпалок (на два літри, літр, півлітра і чверть), стояв весь просякнутий, як мені здавалося, гасом продавець із сіро-червоним обличчям; вряди-годи він управно хапав черпачка за довгу ручку і занурював його в бочку, по тому виливаючи у лійку. За його спиною стояла залізна полиця, на якій рядком стояли пляшки із зображенням людського черепа і з фіолетовою рідиною всередині — денатурат; деякі п’яниці розпивали його, зовсім не вражаючись отим черепом на етикетці й написом: «Отрута!». Ще недавно, тут-таки за ятками, була й товкучка, але тепер її звідси забрали й перевели на Смолянку. З лівого боку вивищувався великий цегляний павільйон, де продавали м’ясо, молоко, сир і сметану. Між павільйоном та ятками й мостилися квіткарки з отими величезними, як вінки, букетами. Я поторгувався й купив найкращого, і тільки взявши в руки ту гору квітів, збагнув, що тягти його мені було зовсім соромно, тим більше, що на мене кинула оком гарнесенька дівчинка у напрочуд чистенькому платтячку, з рукавами-ліхтариками, яка тягла прямокутну бляшанку з гасом. Я попросив тітки, щоб букет біля неї трохи полежав, а сам метнувся до кіоску, купив кілька газет, тоді в кущах резеди ретельно його загорнув і поволік додому — розбирала мене цікавість, що Ковальчук із тим букетом має зробити і чи не надумався він здуру дарувати його Марині, адже іншого адресата для квітів я не знав.

Підійшов до нашого двору, вичекав, щоб там нікого не було, тобто щоб пішов Карась, який стояв біля свого сарайчика, — роззявив пащеку із жовтими зубами й позіхав, причому очі його зникли з обличчя зовсім. Потім почухмарив потилицю й пішов у сарайчика до євангеліста Сухаря, а я шмигнув із загорнутим у газети букетом до Ковальчука. Георгій сидів у білій сорочці, правда, не прасованій і перед дзеркалом начіплював собі на шию кравата.

— Усе я вмію, усе можу, — сказав мені, — а галстуха, чорт би його забрав, красіво не зав’яжу. Глянь, чи красіво мені в галстуху?

Я зирнув, крават і справді був зав’язаний криво, через що стримів, дивно вигинаючись набік.

— Нормально! — сказав я й почав розгортати газети.

Букет був не першої свіжості, очевидно, його тримали в продажі з ранку; Ковальчук подивився на нього кисло, але я переконав його, що купив справді-таки найкращого, бо інші були ще гірші. Георгій вирвав кілька примнутих чи зів’ялих пелюстків, від того букет покращав, а я знову спитав, для чого йому квіти.

— Є один план, — мовив він, примружуючись. — Спасіба, ти уже мені не нужен!

Я образився. Ганяти мене по базарах, то був «нужен», а тепер уже й не нужен. Засопів і пішов до дверей. Ковальчук, очевидно, збагнув свою нетактовність.

— Слиш, пацанок, — тепло сказав він. — Ти, конешно, звіни, що я тебе наче й проганяю, але, понімаєш, я тебе й не проганяю. Нужно мені зара дещо приготовить. Діла! — сказав він і якось печально розсміявся.

«Ну, що ж, — подумав я. — Діла, так діла!»

І якось мені стало аж зовсім невесело від усього цього: білої сорочки, краватки і прив’ялого букета. Стало мені чогось жаль Георгія Ковальчука, аж не хотілося й підглядати за ним, хоч я таки, мушу признатися, добрячий підглядайло. Але цього разу мені хотілося піти з двору геть, принаймні видряпатися на гору, де недавнечко ми воювали з любарською ватагою; до речі, нагорі я знайшов цікавий камінь, в який було вкраплено кристали, один із них я приносив нашому вчителеві хімії, і він назвав його турмаліном.

Отож я пішов до євангеліста Сухаря і розповів йому про чорні кристали, попросивши молотка та зубило, бо в нас, правду кажучи, було тільки щось схоже на молотка, яке немічно бовталося на ручці, а зубила не було — це вже точно. Євангеліст Сухар молотка й зубило мені дав, попросивши показати йому ті кристали, отож я поліз на гору; осінь була тепла, й гарна, й печальна. Погідно, просторо й смутно було в мене на серці. Я вибивав із каменя турмалін, а сонце копошилося мені промінням у чубі, і пахло десь так, як той прив’ялий букет, що його я притягнув із базару. Я таки й справді не хотів бачити, як Ковальчук даруватиме букета Марині, бо кому б він його дарував іще?

Але я знав інше: Марина до нього ось уже скільки часу не заходить, вона вже відхихотіла своє із черговим зальотником, той також зник; Марина вже відплакала по ньому свою пієту, але й по тому до Ковальчука не зайшла. А зараз у Марини був кавалер новий, і вона саме тепер найзакличніше до нього хихотіла біля хвіртки нашого двору, отже, що собі думає той жалю гідний Ковальчук?

Отак думав я, длубаючи камінь і вибиваючи з нього чорні кристали турмаліну, сонце ніжно плакало в мене над головою й копошилося у моїм волоссі, ніби й мене за щось жаліючи, але мені здавалося, що я був серед усіх єдиний, котрий не потребував жалощів, і то з простої причини — я єдиний серед них був ніхто. Тобто не мав ніякої за собою історії, ніякого дивацтва, ніяких захоплень чи стремлінь; був я ніби правдешній брат отієї нещасної Стасі, брат безназванний, але й Стасі я не міг дорівнятися, бо та своєю дочасною й раптовою смертю раптом виросла в щось, у ангела, як сказав євангеліст Сухар; адже то й справді була істота без гріха та вад, ясний світлячок у нашому дивному й химерному світі. Тобто, як виявилося, і вона в цьому світі жила, а я — ні, був-бо в ньому ходячими очима, що все бачать, за всім підглядають, стежать, все вимічають, — це ніби поза волею своєю, і все для того, щоб потім, у далекому майбутньому, десь через сорок років потому, коли все це відбувається, раптом відчути, що мене не покидає привид мертвого дому і що він ніколи мене не покидав. Що в мене, може, місія така у світі, а може, й призначення: тягти за собою це привиддя, носити його в серці, в душі, в голові; бачити постійні його візії, бачити обличчя колишніх людей, які в моїй уяві та пам’яті ніколи не тьмяніють, і діставати жахливе переконання, що я єдиний носій пам’яті про пожильців мертвого дому. Та це тепер він мертвий, тоді ж він мертвий не був, а був, за філософією Карася-Вакулюка, пожирачем людей, отже, ніби їхнім Богом. І він справді жер своїх пожильців одного за одним: зачавив чадом родину Федоруків, зжер янгола нашого маленького світу Стасю, зжер другого найдобрішого серед нас — Івана Касперовича, й пожирати тих пожильців, як доведеться мені розказати, не покидав: спершу добріших, потім зліших, а зрештою, й усіх. І мені здається тепер, що я єдиний залишився із тих пожильців живий лише тому, що не мав з-між них свого «я», що насправді не жив серед них, а був біля них лишень присутній, що я між них, може, був перший мертвий, через що Смерть — цей другий людський Бог, за філософією Карася-Вакулюка, — і не захотіла мене забирати. Так, я був ходячими очима, що все доглядають, але ні до чого у світі не здатний… Ці застереження недаремне пишу, адже тоді, відмовившись дивитись, як нестиме букета Георгій Ковальчук у білій, випраній, але не прасованій сорочці, в краваті, якого він не подужав до ладу зав’язати, я по-своєму зраджував своє призначення, отже, починав ніби з нічого ставати чимось. Жаль великий пік мою душу, а де пече жаль, байдужого «ніщо» не буває.

Довго сидів я на горі, довбучи й длубаючи камінь. Вибив десь зо п’ять кристалів, чорних, як ніч, гарних, лискучих, чудово огранених — ніби міцні, закам’янілі згустки пітьми. Побив молотком пальці, аж вони зуділи, і сонце вже не плакало наді мною й не копошилось у моїй чуприні, не гладило, не співчувало мені — похилилося на захід і вже готувалося приплющити очі. Сидіти на землі мені стало холодно, хоч я й підмостив трави й бур’яну, адже осінь уже прийшла, уже треба було повертатися додому, бо при цих пристрастях не повідомив матері, що йду на гору, а вона таких речей не терпіла, отже, мені сьогодні вдома влетить. Я звівся, розпрямляючи закляклі коліна, висипав кристали в кишеню і почав спускатися крутосхилом.

Але доля часом дивно жартує з людей, бо саме тоді, коли я вступив у двір, побачив, що від своєї галереї рушив, волочачи ноги й налягаючи на костури, Георгій Ковальчук. Під пахвою в нього було затиснуто величезного букета, якого я ж і купував, одягнений він був у костюм з білою випраною, але непрасованою сорочкою, на шиї в нього стримів, вигнувши спину, як вуж чи гадюка, крават; волосся — змочене й гладко зачісане, навіть зализане, а обличчя біле, ніби алебастрове. На ногах у нього бовталися насаджені на протези лискучі туфлі; у дверях свого сарайчика-майстерні стояв євангеліст Сухар, в одній руці тримаючи полив’яну чашку, а в другій — розмоченого сухаря; біля сходів-галереї нашої стояла Ващучка з мітлою в руці, а біля сходів-галереї другої — Карась. На лавочці неподалік Карася сиділи дівчата міліціонера Гомзина Людка і Фанька і весело блимали очками, а Георгій Ковальчук ішов, власне й не йшов, а волочився чи повз, як тварина із перебитим хребтом, і той засунутий під пахву букет був жалюгідний, ще більш зів’ялий та недоладний. А на лобі в інваліда Георгія тремтіло кілька крапель поту, а зуби прикушували долішню губу, а очі пострілювали на всі боки, ніби Ковальчук когось побоювався чи остерігався. Двері квартири № 4 були відчинені, і з них вийшла жінка євангеліста Сухаря, суха, строга і з залізним профілем, в неї на боці стояла миска зі скрученою у вальки білизною. Поставила миску на траву біля протягненої від галереї до дерева, що росло край двору, шворки, але раптом побачила Георгія Ковальчука і на хвильку завмерла, бо і їй здалося, що цей похід із букетом під пахвою — щось чудне. Він же був неподалік від неї і ніби й всміхався їй назустріч, але жінка євангеліста Сухаря тієї усмішки не прийняла, нагнулася, взяла скручене простирадло, струснула його й почала кріпити до шворки дерев’яними прищепками, які виймала з кишені хвартуха, до речі, геть мокрого. І ось коли вона розвісила цього першого свого білого прапора, Георгій Ковальчук спинився біля неї, перевів подих і спитав:

— Звиніте, а Марина ваша вдома?

— А що ви хотіли? — спитала через плече строга жінка євангеліста Сухаря.

Сам євангеліст перестав пити чай, поставив полив’яну кварту чи дзбанка й пішов через двір до своєї жінки та Ковальчука — обличчя його було стурбоване.

— Хотів би поговорить із вами й Мариною, — сказав Ковальчук.

Жінка євангеліста Сухаря нагнулася, стряснула ще одне простирадло й повісила, прищеплюючи. І тільки тоді кинула так само через плече:

— То заходьте в хату!

— Нє, хай би Марина вийшла, — сказав Ковальчук. — Бо в мене ні від кого секретів нема.

Жінка здвигнула плечима і гукнула, як ворон каркає, Марину, та з’явилася на порозі зі здивованими млосними очима, щось іще пожовувала, здається, її відірвали од вечері.

— Що таке? — спитала вона, жуючи.

— Тут до тебе… Кавалєр… — сказала жорстко жінка євангеліста Сухаря і нагнулася, щоб узяти чергове, скручене у валька простирадло.

— Це ви? — байдуже сказала Марина, не перестаючи жувати. — Щось хотіли?

— Да, — сказав Ковальчук, розпрямлюючись, наскільки це йому вдавалося, обличчя ж лишалося цілком серйозне, навіть поважне. — Я приніс вам цвіти…

Узяв з-під пахви букета й подав Марині. Євангеліст Сухар підійшов до цієї групи і став, безмовно на все дивлячись. Його жінка розвішувала білизну, а Марина стояла, і її рот на один бік усміхався.

— Ах! — засміялася вона раптом. — У честь чого?

Квітів не брала, тож Ковальчук стояв перед нею з простягнутим букетом.

— В честь того, — сказав він, — шо я вас, Марино, люблю і прийшов оце вам зробить придложеніє.

Тоді Марина перестала жувати.

— Придложеніє? — перепитала вона.

— Да, придложеніє, — твердо сказав Ковальчук. — Я не просто собі, ви ето знаїтє, в міня первий разряд по шахматам і я майстер спорта по шашкам, даже задачки в газетах печатаю. А ще я харашо рисую і всякоє такоє друге!

Марина ковтнула те, що жувала, якось грубо хихикнула, але миттю обірвала сміх, смикнула плечима, і її конопата фізіономія стала напрочуд холодна.

— Ну, це уже звиніть! — сказала, розвернулася і побігла в двері, все-таки гублячи по дорозі хихоти.

Букет випав із рук інваліда, і він весь похитнувся, євангеліст Сухар підхопив його під ліктя.

— Ну, ну, все добре! — сказав він. — Тримайсь!

Але Ковальчук триматися не міг: сів на траву, й костури розлетілися навсебіч. Жінка євангеліста Сухаря при цьому продовжувала розвішувати й не оберталася, вихоплюючи з мокрого хвартуха прищепки і прикльовуючи ними білизну — все, що відбувалося, ніби її не стосувалось.

— Я січас… я січас, — сказав інвалід, лапаючи руками за костурами. — Я січас устану. Не безпокойтеся!

— Ходи на лавку, поговоримо, — м’яко сказав євангеліст Сухар, подаючи йому костури, а тоді допомагаючи звестися.

Я кинувся вгору на галерею, бо там нагорі було відчинено вікно, і звідтіля чудово мало бути чутно, що балакали на лавці євангеліста Сухаря, і ледве не збив Ващучку з мітлою, бо та, замість стояти на місці, двигнула мені навпереріз. Махнула мітлою, та я її оминув чи, властиво, обігнув і поторохкотів сходами.

Лавка євангеліста Сухаря була, як уже говорилося, найкраща в нашому дворі: витесана охайно з грубої дубової дошки й покрита палітурою. Спинка в неї різьблена, фігурна, і от саме до тієї лавки й поволочився, підтримуваний Сухарем, Георгій Ковальчук.

— Що це ти собі надумав? — спитав євангеліст Сухар, коли Георгій усівся.

— Думав зробить добре, — відповів плаксиво Ковальчук. — У неї всіда з її кавалерами не виходить.

— Ну, ти й дурний, — мовив євангеліст Сухар. — Хіба не бачиш, що вона пуста? Через те її кавалери й не тримаються…

— Нє, вона хароша, — сказав Ковальчук. — То-їсть, я думаю, шо вона хороша.

— А вона й нехороша, — м’яко мовив Сухар. — Через те й не тримається біля неї ніхто. Чого ти зі мною спершу не порадився?

Букет і досі лежав на траві. Жінка євангеліста розвішувала білизну. Вже більша половина шворки була зашпилена, м’який вітерець, що повіяв, м’яко те мокре шмаття тріпав.

— Я ж хотів по-хорошому, — плаксиво сказав Ковальчук. — Шоб усьо було відкрито й откровєнно…

— Знаю, що ти добрий хлопець, — відказав Сухар. — І хотів по-хорошому. Але тут таке діло, що по-хорошошу не можна. Тут не по-хорошому тра, а по-розумному…

— Ну да, я ж інвалід, — мовив Ковальчук. — Але я подумав, шо када вона до мене часом заходить…

— Ну, заспокойся, — поплескав його по плечі євангеліст Сухар.

— Подумав, що, може, і я зможу жениться, — сказав Георгій. — Бо в міня тилько того, шо з ногами. В остальном я нормальний.

— Ясне діло, що нормальний, — сказав євангеліст. — Нормальний, але нерозумний. Думаєш, всі знають, що внутреннє важніше внєшнього, а не всі те, хлопче, й знають, бо ока не мають — для тіла світильника. Отож, темні вони й мають усе темне в собі. Знаєш, як Христос сказав фарисеям: «Тепер ви, фарисеї, он чистите зовнішність кухля та миски, а ваше нутро повне здирства і кривди…» Пойняв, що я хочу сказать?

— Ні, — печально озвався Ковальчук. — Я пунімаю інше: може, я шось дурне й задумав, но хіба можна з міня сміяться?

— Посміялася з тебе не вона, — сказав євангеліст, — а нерозум’я твоє… Зберися з духом і відкинь од себе дурне, бо той, хто тебе зміг би полюбить, сам до тебе прийде і дасть знать, а ти його не шукай. Подасть тобі милостиню з унутрішнього — і все буде тобі чисте. Пойняв, що я хочу тобі сказать?

— Ні, — печально сказав Ковальчук. — Вона ж до мене приходила?

— Приходила не з любові, а з дурного інтересу… А ти мужній і розумний будь.

— Да, мені це не вперво, — сказав Ковальчук. — Я, дядьку, не простак, ви це знаєте, я майстер спорта по шашкам…

— Ну й маладєц! — сказав євангеліст Сухар і поплескав його по плечі. — Бачу, що ти мене пойняв…

Я стояв угорі й дивився на криваву пляму букета на траві. І мені раптом стало страшно, як буває страшно, коли проливається кров…

А кров у нас таки справді пролилася. Тепер, часом цілком ареально, мені здається, що той мертвий дім, котрий так ненастанно привиджується, був розумний, а може, й хитрий у затятій ненависті до пожильців своїх. Бо він, здається мені, вижерши повністю родину Федоруків, тобто зачавивши їх чадом, збагнув: так діло далі не піде. Знав, що він хворий, дім, йому надходила пора вмирати й перетворитися згодом у привида, але знав він інше: коли нищитиме пожильців тої чи іншої квартири повністю, то так йому спокійно не вмерти, бо на звільнене місце прийдуть пожильці нові, легше ж йому буде, коли люди не змінюватимуться, а умалюватимуться частково й поступово. Отож він почав вихоплювати з тієї чи тієї родини по одному. Наступною його жертвою став наймолодший із Карасиків…

Ні, я верзу казна-що! Цілком щось дурне, ареальне ж — це і є дурне. Ніякого свідомого акту у виборі жертви, ясно, не могло бути, та й будинок тут ні при чому: будинкові немає діла до хробаків, що сидять у його тілі, він живе своїми вимірами і своїм часом, а хробаки, люди в тому числі, — у своєму. Отож не треба вигадувати, кажу собі я, нічого несусвітнього, досить, щоб зафіксувати бачене мною й почуте — воно й так непомірно хвилює мій розум та уяву. Жах буття не в непередбаченій таємничості існування з його законами та антизаконами, жах буття — у відсутності глузду. Бо не лише ареальне — дурне, реальність також зумовлюється відсутністю глузду, що переконливо, як мені здається, свідчить: не ми керуємо світом і не наші речі правлять бал, але ота вища мудрість, що витікає з нічого і назва якої — абсурд. Тільки той, хто може це збагнути, спроможеться збагнути часточку Бога, а може, й не самого Бога, а тільки його тінь. Самого ж Бога збагнути нам, поки живемо, неможливо, бо, коли б це сталося, ми б уже в світі жити не могли б. Чому? Не знаю. Так мені здається.

Так-от, яблуком розбрату став у Карасиків дитячий пістолет. Це був якийсь не наш пістолет, а як потрапив до Карася — гаразд невідомо, сам Вакулюк-старший казав, що знайшов його на березі річки, коли ловив уранці рибу. Факт той, що іграшка цілком імітувала пістолета справжнього, тільки маленького. Переконавшись, що він несправжній, Карась приніс пістолета дітям, і от вони, завше єдині та завше дружні, збурилися й пересварилися між собою, ледве не побившись, — не могли розсудити, кому пістолетик має належати. Карась навів поміж них лад, давши іграшку старшому, але тільки на день. Завтра пістолет мав перейти до підстаршого і так далі. Отже, найменший Карасик мусив чекати аж три дні, поки іграшка перейде до нього.

І він спокусився. Викрав пістолетика у старшого і вперше за весь час свого існування од братів одірвався, просто втік, щоб на самоті втішитися й награтися іграшкою. Пішов він у парк, дорогою граючись, тобто розстрілюючи бур’яни, кущі й перехожих, і його засікли двоє хлопців із Любарської — Роман Надудський і Михайло Бернайзеншвейн, підлітки, років по чотирнадцять. Вони наскочили на малюка, забрали в нього іграшку, а що Карасик був завзятий і з відчаю покусав їх та подряпав, вони його побили, кинули у бетонний риштак і закидали камінням. Там, у риштаку, найменший Карасик і віддав Богові душу, а перелякані хлопці дали драла; згодом, правда, злякалися ще більше і самі себе видали міліції.

І знову плакали в нас у дворі мідні труби, та в той день уже не було сонця, бо осінь стояла пізня, і хоч не дощило, але дув сильний холодний вітер, рвав волосся у чоловіків, мотав спідницями й краями хусток у жінок; осінні пишні квіти вже майже відійшли, отож найбільше люди принесли морозу, хоч були й айстри, й жоржини, і ці квіти тоскно пахли. Карасиха була прибита і вряди-годи починала натужно вити, як поранена тварина. Карась стояв біля труни, і в нього потоками текли з очей сльози, не перестаючи, і це було так дивно бачити! Троє осиротілих Карасиків стояли в своїх сірих костюмчиках із червоно-чорною стрічкою на рукаві, наче неживі: однакові, виблідлі, перелякані, а спокушений маленький грішник лежав спокійно в труні, і його обклали квітами аж так, щоб не було видно проломленої голови, через це й здавалося, що він у квітчаному вінку. І знову-таки якось нестерпно-тоскно пахло, як завжди пахне при покійному, і моя мати в чорній сукні та хустині вийшла у двір і зупинилася, похмура й рішуча.

— Ні, це найгірше, коли помирають діти! — сказала вона.

А музика ридала, а музика квилила, і знову всі сусіди в повному складі зібралися разом: дивно вихудла Олька, в якої обличчя тепер було не червоно-сизе, а сіре, майже чорне, очі ж великі й сумні; і моя подружка Галинка, яка підійшла до мене й притислася плечиком до плеча мого.

— Дивлюся на нього, — шепнула мені, — і мені здається, що він зараз скочить, засміється і скаже, що всіх нас обдурив. Чи може таке статися?

— Не може, — відповів я пошепки. — Бо він нас не обдурив.

Стояли тут Ващуки: Віктор із матір’ю і навіть божевільна Зіна, яка з величезною цікавістю розглядалася по людях, а побачивши, що сусіди підходять і кладуть на труну й покійника квіти, побігла за дім, зірвала кропиву та поклала й собі. Ващучка хотіла ту кропиву забрати й викинути, але Карасиха раптом ніби отямилася і сказала:

— Не чіпайте, бо вона, бідолашненька, од щирого серця. А його, мого синочка, доля така кро-пив-няна! — І вона знову заголосила й забилася головою об труну.

Я помітив, що божевільна Зіна з напруженою увагою стежила за матір’ю, а коли та залишила її кропиву в спокої, ніби відтерпла. Віктор стояв обіч неї цілком байдужий, його борлак гостро витинався, а вирячкуваті очі були погаслі.

Стояли тут і євангеліст Сухар із жінкою; дочки, правда, не було. Але згодом вийшла й вона: зовсім без трауру, в пальтечку, накинутому на халата. Обличчя її, як і у Віктора, було цілком байдуже, вона покидала туди-сюди млосними очима, а що осіб чоловічої статі її віку тут не було, трохи постояла та й пішла, позіхнувши, додому.

Міліціонер Гомзин стояв у всьому блиску чобіт та форми, обличчя мав поважне.

— Невже не знайдуть тих клятих убійників? — спитала його підлесливо Червона Шапочка, шморкаючи червоним носом.

— Найдут, — поважно сказав міліціонер; до речі, на той час убійники ще не заявили на себе. — У нас реб’ята работают харашо… Не таких накривалі.

Червона Шапочка тільки недавно оновила барву свого капелюшка, і той червоно палав між навколишньої сіризни. Гомзина з дочками стояли купкою і про щось перешіптувалися.

Георгій Ковальчук сидів на своїй лавці, поклавши обіч костури. Йому в цій історії випала трохи більша роль, через що й тепер він сидів гордий. Як виявилося, Карасики не мали жодної фотографії, тобто ні разу в житті не фотографувалися, і Карась, коли хлопчик лежав ще в хаті, прийшов до інваліда й попросив, щоб той його сина змалював на пам’ять. Мертвому Карасикові підклали під голову подушки, щоб його ліпше було видно, одягли на голову солом’яну тюбетеєчку, і Георгій Ковальчук старанно хлопця замалював. Карась хотів йому заплатити, але Георгій грошей брати рішуче не захотів, навіть образився трохи. Всі Карасі з Карасиками однодушно визнали, що портрет вийшов напрочуд, менший Карасик на ньому був ніби викапаний і цілком живий, тим більше, що хлопчика Ковальчук намалював із відкритими очима, для чого використав, ніби модель, третього Карасика, і це було правильно, бо всі вони на одне обличчя, тобто подобали на батька. Забігаючи наперед, скажу, що Карась після тієї події одягнув свою родину, як тут описувалося, й повів усіх до фотоательє, де вони, звісно, без найменшого Карасика, урочисто завмерли, навіки відбившись на папері «для памняті», як заявив Карась. Того ж портрета, що його намалював Ковальчук, уставили в рамку, і зараз він стояв, обіпертий об спинку винесеного стільця, його також майже засипали квітами. Я помітив, що Ковальчук весь час гордо на портрета позирав, бо той справді йому вдався; наймолодший Карасик виглядав на лице, як живий, але й викликав до себе співчуття та жаль — художник трохи його ангелоуподобив.

Євангеліст Сухар, як завжди, стояв біля труни, сухий, високий і виструнчений, його голубі очі палали, а вітер кошлатив і шарпав довге й сиве волосся; мені тоді здалося, що саме так мають виглядати святі чи апостоли, про яких я, правда, знав вельми небагато; просто чував, що такі колись були.


8


У квартирі № 7 жив міліціонер Гомзин зі своєю жінкою, яка, говорячи, сильно окала, ще й протягуючи те «о»; цікаво, що її дівчата говорили російською мовою по-місцевому і вільно володіли українською, як і всі ми, притому без найменшого акценту. Хто був за походженням сам Гомзин, установити було не так легко, бо хоч говорив він російською, але часто вставляв українські слова, правда, вимовляв їх смішно, як це роблять росіяни. Чим він займався в міліції, ніхто не знав, але вряди-годи до нашого двору під’їжджала вантажівка, завжди інша, з кабіни вивалювався цілком теплий Гомзин; із кузова вантажівки йому подавали якісь пакунки, чи пару зв’язаних курей, чи й гуску; курей він брав за лапи головами донизу, а гуску встромлював під пахву і брів через двір, видимо похитуючись. Його дівчата, невідомо в який спосіб (може, стежили з вікна) обов’язково на цей момент вискакували із жерла галереї, кричачи: «Папка приєхал! Папка приєхал!» — Гомзин при цьому зупинявся, дівчатка кидалися його обіймати, а він незмінно казав:

— Да, папка своїх дєток не забиваїть. Папка всіда своім деткам что-то да привєзьот. Дєржі! — І вручав їм зв’язаних курей чи пакунка, а коли була гуска, що також траплялося не раз, її він дітям не доручав, і це робив так після того, як одна із таких приречених боляче вщипнула Людку, вдарила крильми в обличчя Фаньку, вирвалася й почала з диким ґелґотом бігати подвір’ям, а потім змахнула крильми і, так само страшно ґелґаючи, полетіла на річку, і потім вони всі четверо, на превелику втіху не тільки пожильців дому, а й сусідів дальших, ганяли понад річкою, льопали по воді, намагаючись ту гуску зловити, а та розпачливо ґелґала, била крильми, злітала й так їм до рук не далася. Роз’ятрений міліціонер Гомзин попроганяв із матюками з берега жінку й дочок; жінка при цьому йшла і хлипала:

— Про-о-опало-о-то-о гусо-о-очко-о-то-о! То-око-оя жір-нінько-оя гусо-о-очко-то-о!

А міліціонер Гомзин сів на каменя й запалив цигарку, давши не тільки гусці заспокоїтися, але й собі. По тому вийняв револьвера, прицілився і з одного пострілу зніс гусці голову. Тоді спокійно зайшов у воду, схопив бунтівницю за крило й поволочив додому, засіваючи гусячою кров’ю траву. Гомзина широко розчахнула вікно на другому поверсі дому, побачила, що гуска без голови, і зарепетувала:

— Го-оло-овочку ти чего-о-то-о по-отерял-то-о! По-оді-ка принеси-то-о!

Гомзин зирнув на неї так, що мені здалося: в нього виникло бажання вдруге видобути пістолета і послати кулю вже в другу репетливу голову.

— Замолчі, дура! — ревнув він і поволочив безголову гуску, з якої й досі крапала кров (вельми кров’яниста була) в галерею сходів.

Гомзина, однак, втрати витерпіти не могла, побігла на річку, лазила там по воді й відірвану голову гуски таки знайшла; потім несла ту голову в долоні, а Карасисі, яка їй по дорозі зустрілася, заявила, що її чоловік п’яниця й марнотратник, а вона така бідна, що не знає, як нагодувати діточок і що вони майже завжди сидять голодні, а голодним і гусяча голова «хо-оро-ошо-о», принаймні з неї можна буде зварити бульйон.

Карасиха слухала її, змруживши ліве око, а праве широко розплющивши, і обличчя її аж розпливлося від чемної усмішки.

Гомзина була скупа феноменально. Ходила в сірих лахах, її дочки були так само одягнені в ганчірки й розбиті туфлі, а при кожній зустрічі з сусідами Гомзина скаржилася на нестатки, при тому таким пронизливо-рипливим голосом, що той долітав до кожної кватирки нашого дому. Я вже казав, що майже всі наші пожильці робили їм приноси, за винятком Ковальчука та моєї матері. Ковальчук був інвалід, і з нього нічого не візьмеш, бо нічого він не мав, а моєї матері Гомзини, як, зрештою, всі, побоювалися. Сама Гомзина інколи побори брала і в інший спосіб: заявлялася до когось додому і, голосно скаржачись, просила чи пару цибулин, чи картоплі, чи трохи борошна, клятвенно зобов’язувалася все це віддати найближчим часом, але, здається, не було випадку, щоб вона щось сусідам повертала. Сусіди для спокою харчі їй позичали, як-то кажуть, «на вічне оддання», а речі (бо просила вона й їх) давати перестали, зрештою, просила вона стару одежу, старе взуття, стару кастрюлю чи надщерблену тарілку — все, що завгодно. Вдома в неї ніхто ніколи не бував, а ті, що робили приноси, приймались у тісному передпокійчику і там, що хотіли, віддавали. Гомзини ніколи не приймали гостей і не влаштовували гулянок, хоч сам міліціонер, здається, був не проти того, бо таки часто повертався додому п’яний «у дим», та й дома пив чарку із приносів Червоної Шапочки. Зате він часто казав, виходячи надвір у пасматій піжамі, що хоча й любить жити із сусідами «по-братскі», очевидно, поняття братства в нього, як і в його народі, трактувалося своєрідно, і це, здається, не була його особиста вада, а риса, мабуть, історична. Можливо, те, що в нашому домі були пожильці двох квартир од нього незалежні, в яких навіть Гомзина не могла нічого вижебрати, певною мірою його дратувало, отож якось він заявивсь у своїй піжамі до Ковальчука саме тоді, коли в нього сидів я: Ковальчук таки загітував мене прослухати в його читанні «Повість о нещасних влюбльонних, ілі Страшноє самоубійство». Він саме розгорнув зошита і вже почав читати, а я готувався спокійно під ту читку передрімати, коли ж без стуку розчинилися двері, і в них всунувся пасматий чорт, як мені спросонку уявилося. Але то був, звісно, не чорт, а міліціонер Гомзин, який обдивився нужденне й захаращене мешкання Георгія Ковальчука і сказав:

— Да, ти тут завйол бардак.

— Живьєм, як умєєм, — незворушно відповів Георгій Ковальчук, він у певних випадках любив виявляти незалежність.

— Што єто ти чітаїш? — спитав Гомзин, сідаючи на заваленого лахами стільця.

— То вам не інтересно, — мовив Ковальчук.

— Нє антісовєтчина? — зімружив очі Гомзин.

— Нє. «Повість о нещасних влюбльонних, ілі Страшноє самоубійство».

Назва міліціонера Гомзина не зацікавила. Він позіхнув.

— Знаїш, чо я к тібє прішол? Провєріть, врьош лі ти, шо мастер спорта в шахмат?

— Я майстєр спорта по шашках, — сказав Ковальчук, — а по шахматам у міня пєрвий разряд.

— Неважно, — сказав Гомзин. — Сиграїм?..

Це було щось неймовірно цікаве, адже ніхто ніколи з Ковальчуком у нашому домі ні в шашки, ні в шахи не грав: хто умів, боявся, бо надто часто Ковальчук свої титули афішував. Відверто кажучи, я також сумнівався, що він і справді такий визначний шахіст та шашкіст.

Георгій криво всміхнувся. Відклав повість, сказав мені, що я можу йти, почитає він мені потім, але я і з місця не рухнувся. Ковальчук не наполягав. Спокійно вийняв дошку, а міліціонер у піжамі підсунувся до столика.

— В шашки чи в шахмати? — спитав Ковальчук.

— Я лучче іграю в шахмати, — сказав Гомзин самовпевнено.

Ковальчук розклав шахи, дав Гомзину грати білими і за кілька ходів його розгромив. Гомзин підскочив.

— Постой! Я нє так пошол!

— Давайте ще раз, — сказав інвалід.

Цього разу грав білими Ковальчук. Результат був такий самий.

— Може, в шашки? — іронічно спитав Георгій.

— Ти какой-то чорт! — підхопився Гомзин і притьма кинувся з кімнати.

Ковальчук сидів блідий і сердитий.

— Пойняв? — звернувся до мене. — Він думав, що я про перший розряд і про майстра спорту брехав. Ні, ти пойняв? А я нікада не брешу! Я і в газетках пічатаюся, показать тобі?

— Я ж бачив!

— В мене й документи є. Показать тобі?

— Та я вірю, — мовив я (до речі, це вперше побачив Ковальчука таким сердитим).

— Нє, ти тільки подумай! — кипів він. — Мене за брехло взяв! Сам брехло і драч!

— Паскуда! — підкинув і я.

— Отож-то, паскуда! Нє, ти подумай! Він сумнівається, що я майстер спорта і маю первий розряд. Шкода, що я йому газетки не показав із задачками. Я й документи можу показать. Нє, ти пойняв? Може, вернуть його й показать газетки?

— Та хай він здохне! — сказав я.

— І це правда, — мовив Ковальчук. — Мене ще ніхто за брехло не щитав. Як я його роздєлав под орєх?

Я розсміявся:

— Це було здорово! Раз, раз — і мат!

— Не таких роздєливав, — мовив Ковальчук, і обличчя його стало недобре. — Нє, ти пойняв?..

Десь під зиму божевільна Зіна розігнала хлопчаків, які за нею ходили тічкою, — про це мені розповіли Карасики. Хлопчаки, як звично, тяглися за нею, коли ж вона раптом повернулася до них і сказала жорстко:

— Всьо! Більше я вам давать не буду!

— Брось, Зіна! — мовив один із хлопців, старший. — Чо ти?

Тоді Зіна раптом заверещала й кинулися на них. Схопила того старшого за волосся, кинула його собі під ноги, а тоді метнулася на інших. Хлопці розбіглися, а разом із ними й Карасики.

Після того Зіна розшукала собі великого, лахматого пса і ходила тільки з ним: хлопці вже до неї наближатися не зважувались. Увечері той пес проводжав Зіну додому, вона цілувала його в морду і весела, усміхнена, випростана, у незмінному солом’яному капелюшку, обвислому старому пальті, з-під поли якого виглядала відірвана підкладка, дефілювала додому. Пес якийсь час стояв за хвірткою й дивився їй услід. Там його й засік Карась, і очі його вперше після смерті молодшого сина радісно засвітилися. Він лагідно покликав пса, підійшовши до хвіртки, але той у відповідь загрозливо показав йому зуби.

— Ну нічо, нічо! — сказав Карась. — Погуляй! Все’ дно будеш мій! Цю-цю-цю!

Вранці пес приходив під хвіртку по Зіну і та з’являлася в усій своїй красі та радості, цілувала пса, і вони рушали в свої щоденні мандри. Карасики казали, що божевільна Зіна почала красти, але не для себе, а для пса. Вона заходила в їдальні, зливала в банку недоїдки і забирала хліб, заскакувала навіть у м’ясні лавки, хапала шматок м’яса чи кістку й тікала, за нею гналися розлючені м’ясники з ножаками, але ніколи догнати не могли, і то через те, що проти них раптом вискакував великий псюра з такою люттю, що м’ясники не зважувалися вступати з ним у двобій навіть із ножакою. М’ясники заявили в міліцію, і божевільна Зіна обов’язково попалася б зі своїм псом на гарячому, коли б пес раптом не зник. Карасики, очевидно, могли б оповісти мені й про те, але вони лише стенали плечима й загадково відводили очі. Але на зиму в усіх трьох з’явилися вушаночки, які мастю подобали до того пса; Карась же не виглядав таким сумним та прибитим, він уже свій траур відбув. Зате щось неймовірне почало чинитися із божевільною Зіною. Вона згубила свого капелюха й бігала з розпущеним та розпатланим волоссям по вулицях, з очей їй лилися сльози; зрештою, як розказали мені Карасики, вона наскочила на одного із м’ясників, який поважно й самовпевнено ніс своє черево, набите краденим м’ясом, на роботу, де те м’ясо й крав, впізнала його й, дико заверещавши, вціпилася йому у волосся, збивши хутряну шапку, яка за дивною грою долі також була тієї ж масті, що її пес. М’ясник був здоровий, як бугай, бо добре роз’ївся на м’ясах, і пробував боронитися проти худенької Зіни, але нічого проти неї не міг удіяти, і коли б не вискочили з магазину інші два роз’їдені на м’ясах м’ясники в таких самих хутряних шапках, хтозна, чи вийшов би він із Зіниних рук живий. Але втрьох вони змогли Зіну скрутити, викликали швидку, яка замчала її в божевільню. Однак, навіть їдучи в машині, вона тримала намертво зціплені кулаки, в яких було затиснуто два добрячі жмути густого й кучерявого і вже трохи сивого м’ясникового волосся…

Карась же, вилікувавши свою тугу в такий своєрідний спосіб, зважився на дві дії: про одну я довідався відразу, а про другу здогадався потім. Отже, Карась пішов на чергову балачку із євангелістом Сухарем, а почути її зовсім нескладно: стіни сарайчика-майстерні прослуховувались елементарно; євангеліст же Сухар продовжував там працювати, незважаючи на холод.

Карась сів на ослінця й шумно видихнув повітря.

— Не прийду до тями після смерті мого бекасика, — сказав він і замовк.

— Усе у волі Божій, — мовив євангеліст Сухар, якось не задумуючись, що прирікає себе на атеїстичний монолог сусіда. Та з Карасем і справді сталися певні зміни, бо він монолог таки проголосив, але дещо іншого змісту.

— Розкажу вам, що теперички думаю, — мовив він, — а думаю те, що проти Бога, може, казав неповажительно, то чи не за те він мене покарав?

— Може, й так, — згодився євангеліст Сухар. — Бо все у Його волі, хочете ви того чи ні, а ми часто про те забуваємо.

Карась сидів, опустивши голову, обличчя його було набрякле.

— Дурний я був, як казав: людина все жере чи пожирає, а її нічо. А людина не все й пожира. От, приміром, котів не їсть, хоч, може, десь котів хтось і їсть, — очевидно, він натякає на своє індивідуальне собакоїдство, — мишей не їсть, пацюків та й мало чого. А коли так, то вона й не Бог, от як я теперички думаю.

— І правильно думаєте, — спокійно сказав євангеліст Сухар, тешучи планку; до речі, труну для малого Карасика, як і для інших наших покійників, виготовив він-таки, грошей за те не беручи.

Карась знову замовк, дивлячись, як Сухар працює.

— Все ви в роботі, — мовив. — І не холодно вам?

— Трохи вже й холодно.

— Я вам кацавейку хутряну подарую, — ентузіастично сказав Карась. — І ще таке подумую, скажіть, чи правильно. Людина й справді не все в світі пожирає, от і бур’яну не їсть і трави, а її щось таки й пожира. І всіх до одного, думаю, пожерти нас має, і ми всі це знаємо. Отак начебто не їсть, як ми, курей, чи свиней, чи яловичину, а в землі об’їдає нас до кісточок. Кажуть, гниє людина. А я думаю, що не гниє, а пожирається. Чи через хробацтво, чи й без нього. От кусок м’яса полежить. Дивіться: і хробаків нема, а його щось починає пожирати, чого не знаємо й не бачимо. То це і є Бог? — спитав Карась, якось дивно зокругливши очі.

— Одна з видимостей його, — сказав євангеліст Сухар, зупиняючи рубанка і, як це умів, засвічуючи блакитним вогнем очі. — Та він не тільки в смерті нашій, але й у народженні. У насінні, з якого росте дерево, і в потрусі, в яку те дерево перетворюється. Дерево чи жива плоть — все одно. Він у тому, що одне одного їсть і з того живиться, і в тому, що трава лікує хворобу, бо він і в траві, і в хворобі. Він у всьому, що живе й умирає, і в тому, що це життя тримає, а світ заховує в ладі. Він у повітрі, яким ми дихаємо, й у воді, яку п’ємо, й у вогні, яким гріємо та світимо, й у землі, яка нам харч родить і нас та все живе у гній перетворює.

— Отже, це він забрав мого бекасика? — з болем у голосі спитав Карась.

— Він, — мовив жорстко євангеліст Сухар.

— Але ж чому?

— Цього я вже не знаю, — сказав євангеліст Сухар. — Це вже ви, як собі хочете, своїм розумом судіть. Може, для того, щоб ви, я чи там хтось у цьому світі розумніші й добріші були. А може, й не для того, а для того, чого ми й зрозуміти не можемо.

— Да, я так і подумав: дурний був, коли казав, шо людина все жере. І її жере. Ще й як жере! Спасибочки, що мені розтлумачили. Я вам обізатєльно кацавейку хутряну подарую.

— Та не турбуйтеся, — сказав євангеліст Сухар. — Мені від думок моїх завжди тепло. А в мене тих думок: не розказати й не переслухать…

— Нє, подарую, — сказав Карась. — Я тепера начий…

І справді подарував. Але масті хутро було цілком відмінної, ніж той пес, від любові до якого знову потрапила до божевільні Зіна…

Про другу його дію я довідався, як казав, пізніше. Здається, саме в цей час Карась і вирішив поповнити свою втрату у сімействі, принаймні на весну це було вже на Карасисі достатньо видко. Під літо вона розпухла так, що перетворилась у кулю на двох карачкуватих ніжках і з мацюпенькою головою над тією кулею. Було вельми кумедно дивитись, як вона ходить: хутесенько, аж миготіли ніжки, одне слово, чеберяла. Карасики захоплено говорили, що тепер їм додасться ще принаймні три, а може, й чотири братики, притому вони були рішуче переконані, що то будуть хлопчики, бо сестри їм ні до чого. Отже, міркували Карасики, коли в них буде ще три чи чотири брати, вони зможуть скласти сімейну ватагу, бо мене вони в свою компанію затягти не змогли, надто я був не стадний, а Віктор Ващук, як-то кажуть «з-за вугла мішком прибитий»; окрім того, він злодій, а вони зі злодіями знатися не хочуть, бо хлопці чесні.

Ціле літо по нашому дворі туди й сюди перекочувалася, власне, чеберяла на малих карачкуватих ніжках жінка-куля; цікаве в цій ситуації було те, що вона була роздута не тільки спереду, що зрозуміло, а і ззаду, а може, це так пухирила в неї на спині собача кацавейка, яку чомусь Карасиха не скидала і в спеку. Сам Карась коментував євангелістові Сухареві оцю кулеподібність своєї жінки зовсім інакше, як Карасики, він вважав, що має народитися якесь вельми велике дитя, бо надто потужно гатить п’яточками в того живота із середини.

— Воно може буть, — казав Карась євангелісту, — бо знаєте, яке хваміліо було в моєї жінки до заміжжя? Велет. Колись то були дуже здорові люди, а потім вивезлись. В природі таке буває: і ягода виводиться в дрібну, і картошка. А бува, що з малої картошки виростає здоровецька. Оце моя жінка, — показував він зуби, — така мала картошка і є.

Отож не тільки Карасі, але й ми, решта пожильців мертвого дому, з нетерпінням чекали, чим усе те закінчиться. Міліціонер Гомзин, коли бачив Карасиху, щоразу зупинявся, дивився на неї захоплено й бурмотів:

— Ну й разбухла, ти, бабка!

— Не від тебе, то заткнись! — не зовсім чемно відрізала Карасиха, хоч загалом із міліціонером, з огляду на чоловікові сітки та браконьєрство, була чемна до улесливості. Та тепер вона стала дратівлива і спалахувала, мов сірник.

Від такої рішучої відповіді міліціонер Гомзин розтулив захоплено рота і ледве себе стримав, щоб не плеснути її фамільярно по задній округлості. А не зробив він це не тому, як мені гадається, що боявся Карася чи Карасихи, а тому, що твердо знав: у вікно в шибу вмерзла пара, а може, й три пари жіночих очей, вічно жадібних і ненаситних, хоч він щодня волочив додому якісь приноси, аби закидати ту голодну прірву, але закидати її ніяк йому не вдавалося… До речі, я бачив, як Гомзина їсть, було це на котрихсь поминках: очі її тоді по-вовчому палали, вона горнула до себе все, хапала рукою хліб і мотала, мотала, аж головою покивувала, а її дочки із нею — так само. Я думав, що міліціонер Гомзин таки тримав їй у голоді, все пожираючи сам, але потім мені Фанька, яка була в мене закохана, сказала, що їхній папка вдома майже нічого не їсть, з того я втямив, що не Гомзин тримає її у голоді, а вони його. Чомусь це викликало в мене містичний жах, і я почав боятися запалених до мене любовно Фаньчиних очей, а вона й справді тепер дивилася на мене так, ніби хотіла мною поласувати. Зрештою, я мав подружку — Галинку, яка, до речі, терпіти не могла Фаньку, бо чудово призріла її голодні в мій бік очі й дико мене до них ревнувала, отож я по змозі намагався Фаньки уникати. Дівчата разом із матір’ю, не задовольняючись батьковими приносами, ходили на той бік річки, де крали в колгоспному саду яблука, а в полі — картоплю й капусту, і їх ледве не підстрелив там сторож, але вони були, як вовчиця з вовченятами, звинні, хитрі й хижі, весь час щось тягли звідтіля додому; вискубували навіть у приріччі весь дикий щавель, але власного городу завести й не подумали, як це робили інші жінки нашого дому.

Якось Гомзина проокала сусідкам, цілком наївно, скажу до речі, бо це стало притчею во язицех:

— Что-о ж, привьо-о-з, Со-ошко-о-то-о, тельо-о-ночо-чко-о-то-о. Но-о ето-о нам на дво-о-то-о дня!..

Десь уліті Карасиха, нарешті, розродилася. Перейми почались у неї вдома, Карась викликав швидку, яка відвезла її в лікарню.

Згодом Карасиха, сидячи на фігурній лавці євангеліста Сухаря із Сухаревою жінкою, розповіла, а мені все чудово було чутно на веранду, що всі чотири Карасики вискочили з неї, як корки з шампанського, а з цим Олегом їй не повелося — був він такий великий, що довелася робити кесаревий розтин. Подібних дітей у лікарні ще не з’являлося, всі лікарі й сестри, казала Карасиха, прибігали дивитись, а був він на п’ять кіло і триста грамів і вельми головатий. Спершу думали, що він виродок, сказала Карасиха, та Олег зовсім не виродок, а тільки великий. «І знаєте, — мовила вона, — сусідко, я з того дуже рада, бо хвамілія моя Велет, і колись, як оповідали дід та баба, а їм їхні дід та баба, а може, ще далі, в роду нашому були дуже великі люди, які все дрібніли й дрібніли, аж поки не стали такі, як оце ми є і як мої бекасики». Бо й бекас, сказала та невгамовна жінка, — це теж не що інше, як вироджений карась, але це тільки вона так думає. А тепер вона дуже рада, бо в її роді знову заявився велет, а то вона вже почала боятися, що в її бекасиків діти будуть уже ліліпутами. Воно й ліліпути якось живуть на світі, та все одно, знати таке неприємно.

— Мій тоже радий, — сказала тарахкотливо Карасиха, — бо він із того, що діти такі малі, знаєте, гризеться, а тепер він такий радий, такий радий!

Вона навіть хоче, й Карась не проти того, щоб і прізвище синові записати своє: Велет. Отаке проторохкотіла ця жінка сусідці, тримаючи на руках нового героя цієї повісті, який щасливо замінив Карасика-молодшого, отже, немає лихого, щоб на добре не вийшло — всі були щасливі й задоволені.

Та лихо не дармувало, воно прокралося до нашого дому з іншого боку, а почалося з того, що євангеліст Сухар вирішив перевиховати Віктора Ващука. Він до нього почав лагідно заговорювати, закликав до себе в сарайчик-майстерню, пригощав цукерками й чаєм, ділився з ним обідами, що їх приносили йому чи жінка, чи дочка; саме в цей час він робив на Карасеве замовлення колиску для Олега Велета, бо та, в якій виросли четверо його братів, одне, — була замала, а друге, — чотирма бекасиками цілком розгепана. Отож євангеліст Сухар стругав, різав, з’єднував частини, а біля нього вовченям сидів Віктор Ващук і слухав його безконечну проповідь про праведне життя і добрі вчинки, добро і зло у світі й про те, що зло руйнує людину, а добро її вивищує і наближає до Бога, бо тільки добро витворює в людині дух. Отож люди на землі, казав євангеліст Сухар, є двох гатунків та виміру: не бідні й багаті, не сильні й кволі, не гарні й бридкі, все це не має значення, а духовні чи бездуховні: духовним уготоване царство небесне, а бездуховним, коли грішитимуть, уготовано горіти у вогні пекельному, а коли вони не грішники, то просто перетворяться у стерво, як кожна тварина, бо душі в таких людей нема.

— То, значить, у тих, що підуть у вогонь пекельний, — спитав резонно Віктор, — душа є?

Це питання трохи заскочило євангеліста Сухаря.

— Мудру річ ти спитав, — мовив він. — Давай подумаємо разом… Людина в пекло чи рай не тілом відходить, а духом. Отже, дух є і в доброго, і в злого, його немає в ніякого: ні доброго, ні злого. Але дух також не однакий: є світлий, а є темний. Отож, у вогні пекельному горить той, хто духом чорний.

Я був при тій розмові Віктора з євангелістом Сухарем і побачив, як дивно, жовто спалахнули при цьому Ващукові очі.

— А по-моєму, все це єрунда, — сказав він. — По-моєму, чоловік і пес — все одно те саме стерво, — він сплюнув на долівку жовтою слиною. — По-моєму, дядя, ви од книжок трохи не того… От ви захотіли тута воспітувать, а чого свою дочку не воспітали? Вона ж у вас блядь, дядя!

І тут сталося щось страшне. Євангеліст Сухар ніби палицю ковтнув: випростався, поблід, голубі його очі запалали, і хоч досі він мухи не зачавив, нікого не образив і нікому лихого слова не сказав, тут раптом схопив якусь неотесану планицю і уперіщив нею Віктора по спиняці.

— Ах ти гаденя! Геть! — крикнув він, і Віктор кумельгом викинувся із сарайчика-майстерні, а потім обернув у бік роз’ярілого євангеліста Сухаря ошкірене лице — по-сатанинському безгучно зареготав. Я також вискочив із майстерні, бо роз’юшений євангеліст міг би згарячу огріти й мене, хоч я завжди бував із ним чемний, а євангеліст Сухар там, у прочілі сарайчика, раптом похитнувся, схопився рукою за серце й безвладно звалився на ослінця.

— Старий дурак! — крикнув Віктор Ващук. — Класти я хотів на твого Бога. І ти мене ще вспомниш! Заплатиш мені!

Сховавсь у своїй квартирі, сердито хпяпнувши дверима.

Євангеліст Сухар у цей день був сутінний і розбитий. Але він завершив колиску для Олега Велета і сам відніс її до Карасів. Карасиха від колиски поохала в захопленні, але довго в Карасів Сухар не просидів, а повернувсь у майстерню і ліг на отоманку. Пролежав так до вечора, а тоді, здається, заснув. І ось близько дванадцятої його сарайчик-майстерня спалахнув і запалав. Усі сусіди вискочили напівроздягнені у двір, кинулися тягати воду; до речі, найзавзятіше чинив це Віктор Ващук. Але сарай був дерев’яний, у ньому накидано було трісок і стружок, отож він палав нестримно. Примчала пожежна, сарай розтягли й загасили і видобули з-під дощок обгорілі останки євангеліста Сухаря.

І знову в нашому дворі плакали мідні труби, і біля труни, яку довелося купити, бо вже нікому було її робити, стояли всі наші сусіди. Сухариха не плакала, а обличчя мала залізно непорушне. Марина хлипала, хоч увіч нещиро. По-справжньому щиро ридав біля покійного один лише Карась, ридав, як жінка, чим трохи сусідів дивував, але я не дивувався, бо відав, що Карась позбувся свого найліпшого порадника і друга. Віктор теж був на похороні, обличчя мав просвітлене, а дивлячись, як ридає Карась, криво всміхався. Зрештою, це було б і справді смішно, коли б не відбувалося при таких страшних обставинах. Віктор підійшов до мене і, так само криво всміхаючись, сказав, власне, повторив слова євангеліста Сухаря:

— У вогні пекельному горить той, хто духом чорний!

Я зирнув на нього й раптом побачив, що він божевільний. Тобто, що в нього таке ж безживне обличчя, як у його сестри, і такі самі мертві, втомлені очі. Я відсахнувся, бо сам, хоч до релігії й усяких божественних речей ставився іронічно і вважав це ознакою темноти людської, євангеліста Сухаря чорнодухим ніколи не назвав би. Тепер же, коли пишу ці рядки, розумію, що поміж нас, окрім Стасі, це була, здається, найсвітліша душа…

Ковальчук розшукав між своїх паперів портрета євангеліста Сухаря, намальованого кілька років тому, і той стояв біля труни на стільці, труна ж цього разу була закрита.

Сухаря поховали, а тоді зійшлися на поминки, на яких із сусідів не було тільки Віктора Ващука, але цього разу всі були пригнобленіші, ніж звичайно. Тільки Гомзина з дочками не переймалися смутком, вони активно накладали на тарілки їжу і швидко її вимотували, накладали знову і знову мотали, отже, їм ніколи було сумувати. Сам Гомзин майже нічого не їв, тільки пив. Здається всі, в тому числі і я, знали, чия це робота, той підпал; більше того, я був певний, що Віктор зараз сидить удома на ланцюгу. Ващучка була з нами, вона ще більше посіріла, голова втяглась у плечі, вряди-годи поводила по сусідах очима, зляканими й розширеними; можливо, саме тому про причину смерті й не говорилося за столом. Галинка сиділа біля мене, притискаючись плечем, їжі, покладеної їй Олькою, й не торкнулася. Сухариха лишалася так само залізно нерушна; за весь час вона не промовила й слова, не припрошувала гостей частуватися як господиня, — очі в неї погасли. Марина уже не плакала, а сиділа байдужа й відсторонена. Ми швидко з цих поминок розійшлись, і Галинка, яка ні на хвильку не відставала від мене, сказала, стискаючи мені руку:

— Чи не забагато в нас умирають?

Я не знав, що їй відповісти, натомість запропонував піти на пожарище. Сарай згорів дотла. Я побачив, що в купі попелу щось чорно блищить, нахилився й підняв кристал турмаліну, який я колись євангелісту Сухарю подарував, а що свої кристали давно порозгублював, поклав цей собі в кишеню на пам’ять про Сухаря; він у мене, до речі, зберігається й досі…

Із Віктором же сталося таке. Коли його мати повернулася додому з похорону, вона, здається, хотіла свого сина побити чи просто завела з ним гостру балачку — що там було, добре ніхто не відав. Знаю лише, що Віктор кинувся на матір і відкусив їй шматка носа. Вона вискочила з квартири з жахливим криком, обличчя в неї було закривавлене, і знову всі сусіди опинилися на дворі, хто в чому був. Викликали швидку, і Віктора повезли в товариство до сестри. Відтоді його вже ніхто не бачив, хоч божевільна Зіна згодом додому повернулася. За нею знову ходила тічка хлопчаків, і вона водила ту тічку загадково усміхнена і щаслива. На голові в неї красувався солом’яний капелюшок із червоною штучною квіткою, поверх якої було накладено вінка з бур’яну. Часом я чув, як Зіна співає. То були трубні звуки якоїсь дивної тональності, часом веселі, а часом і сумні. Інколи ті звуки приходять до мене у сон і тепер, і це майже завжди буває, коли оживає в мені й починає непокоїти привид мертвого дому. Але в снах таким голосом співає не Зіна, а її прегарна, наче порцелянова лялька, сестра Стася. Уві сні Стася примушує мене сідати за фортепіано і акомпонувати їй. Я виконую це бажання, а вона співає. Трубним, дивної тональності голосом.


9


Дім був приречений, як і люди, що в ньому жили. Зрештою, люди приречені фактом свого народження, як і будинки фактом свого зведення. Але в цьому випадку, мені здавалося, було щось особливе і не до зрозуміння. Ніякої містики, Боже борони, але я не можу позбутися переконання, що незбагненна печатка була прикладена до стін того дому та його мешканців. Недарма він, той мертвий дім, не покидає мене і сидить у мені, як забитий у серце цвяшок. Недаремно й ті люди приходять до мене в мої сни і в мої яви й турбують: що вони від мене хочуть чи вимагають? Того не знати, але в спокої мене не полишають. Часом мені здається, що причина ясна: усі, й живі, і мертві потребують співчуття, адже жити без співчуття — це пробувати у безприкаяності. Мертві ж співчуття потребують особливо, недаремно за спокій їхніх душ колись молилися, та й тепер часом моляться. Молитва за спокій душі — це і є висловлене співчуття до мертвого. Чи є позагробне життя, чи його немає, люди не зникають, як я вже казав, аж доки живе на землі пам’ять про них. Відтак я не дивуюся, що пожильці мертвого дому і сам дім турбують мене, минуле кожної людини — це і є мертвий дім у ній. Я нічим не ліпший від тих, про кого пишу, але залишився єдиний з-поміж них живий, отже, на мене єдиного у них надія. Саме тому й пишу цю повість, хоч, може, певною мірою уподібнююся до Георгія Ковальчука з його графоманією. До речі, саме пам’ять про нього весь час утримувала мене від писання, хоч до того не раз мене поривало. Але тепер я збагнув, що між його писанням і моїм є істотна різниця: він писав про життя, якого ніколи реально не існувало, і його герої не мали живої плоті, бо лишалися виплодом не вельми вигадливої, навіть примітивної фантазії — бліді копії героїв інших книг, отже, то було вигадане з вигаданого, а через те й анемічне; моя ж повість — це не гра фантазії, а спроба подати співчуття тим, котрі колись були живими людьми, жили, як уміли, а тепер, ніби прохачі, ходять по голих коридорах моїх снів із прохально простягнутою рукою. Це ж, здається, єдине, що я можу їм подати; так принаймні вони проживуть трохи довше, як зі мною чи в мені, — поки триватиме цей папір, на якому мережу рядки. Розумію дочасність і такого вирішення, та ліпшого нічого придумати не зміг.

Можливе й інше. Може, я трохи хитрую сам із собою та й з ними; можливо, в такий спосіб хочу звільнитися від привиду мертвого дому та його мешканців, сподіваючись, що, коли задовольню їхню потребу в співчутті та пам’яті на лоні земнім, вони заспокояться чи упокояться і перестануть тривожно блукати і прохально зазирати мені у вічі, та німо про щось просити, і бовваніти тінями у снах та явах, і являтися мені в обличчях незнайомих людей, — я звільнюся від них і полегшено зітхну або ж здобуду почуття виконаного обов’язку, що одне і те ж, і вони покинуть мене, відійшовши спокійно у мертво-синій простір, якому нема ні кінця, ні краю, бо відтоді, як отак задовольняться, місія їхня — безконечно іти по безкраїй дорозі, а що дорога та без кінця, то йдуть вони для того, щоб не прийти нікуди.

Це так у мені говорить моє егоїстичне «я». Альтруїстичне моє «я» вістить інше. Не я їм потрібен, а вони мені. Адже вони — частина моєї пам’яті, притому найяскравішої, тобто я маю у них потребу не меншу, ніж вони в мені. Бо самотні й неприкаяні не вони; ті, котрих нема, самотніми не бувають, — а я, адже самотність — це приречення живих. Отож, коли переді мною розквітають сцени життя мертвого дому, починаю відчувати, що моє життя не було в’язанкою пустопорожніх днів, які не полишили після себе й сліду, скибами мертвого часу, а таки частиною моєї живої присутності серед інших, може, ліпших, а може, гірших, як я, але раз назавсігди неповторних. Отже, та рука, яку я протягую до них, уже відійшлих у вічність, не обов’язково щось має їм давати; можливо, вона хоче взяти у них те ж саме, чого просять і вони, — співчуття.

Отак ми єднаємося, знову сходимося, розійшовшись, і знову творимо свій дім, який хоч і є привидний, але аж ніяк не мертвий. Принаймні поки не землі існую я.

Гадаю, мова моїх обох «я» має підстави, отже, можливо, одне одного й не заперечує.


10


У квартирі № 8 жила Червона Шапочка. Я думав, що її так прозивають через те, що носила червоного капелюшка (я підозрював, що вона в ньому навіть спить), але, як сповістила мені мати, котра була агітатором під час голосувань, отже, мала обов’язок обходити всі квартири і знати паспортні дані пожильців, прізвище в сусідки й справді було Червона Шапочка, власне, писалося воно Червоношапочко; річ цілком вірогідна, що ця жінка одягла так стаціонарно на себе червоного капелюшка, пристосовуючи до свого прізвища. Є інша гіпотеза щодо генези цього капелюшка, її висловила Галинка, очевидно, через чисто жіночу здатність до фантасмагорій; річ у тім, що Червона Шапочка мала пристрасть не до вовків чи їхніх родичів собак, як про це вістить звісна казочка Шарля Перро, а до півнів, власне, одного півня, притому яскраво-червоної барви. Сумнівно, правда, щоб один і той же півень жив так довго, бо скільки себе пам’ятаю, Червона Шапочка завжди тримала в себе в хаті півня, часом і гуляла з ним, тримаючи в руках, зрідка пасла, випускаючи, але завжди зі шворкою, прив’язаною до лапки, — і це вона почала робити після того, як півень (чи один із півнів), котрий жив у неї, бувши випущений, кинувся навтікача, наскочив на сусідських курей, скільки хотів їх поскуб і помчав далі вздовж річки Кам’янки, роблячи жахливий рейвах у курячому царстві, аж уся околиця раптом заквоктала, закудкудакала, а півень скуб курей і мчав далі, як символ любасного вогню, і після того більшість курей на околиці, за винятком фригідних, поставали квочками. Так-от Галинка наївно, а може, по-жіночому проникливо, що часом буває одне і те ж, вважала, що Червона Шапочка носила капелюшка, щоб уподобитися курці й тим самим подобатися півневі, тобто викликати до себе, як сказала Галинка, приємні почуття. Третя гіпотеза, яку висунув один із Карасиків, на мою думку, найменш правдоподібна, пояснювала пристрасть Червоної Шапочки до червоного капелюшка, а може, й до півня, причинами конспіративними, тобто всі знали, що вона самогонниця, отже, переступала певною мірою існуючий закон, через це червоний капелюшок демонстрував її суспільні червоні переконання, звісна річ, маскувально. Георгій Ковальчук, який часом жартував, а бувало — й непогано, заявив, що це в Червоної Шапочки зовсім не капелюшок, а наріс так гребінь, що сталося після довготривалого співжиття із півнем, бо вона, сказав Ковальчук, хитро мені підморгнувши, давно перебуває із півнем у статевому зв’язку, тобто дозволяє скубти себе в тім’я, отож у тому місці й виросла ота червона шкіряна складка. Отже, це була четверта, хай і жартівлива, гіпотеза; правда, Ковальчук цілком серйозно мене переконував, що він зовсім не жартує, а в тому, що говорить, серйозно переконаний, а що Георгій жартував і справді вельми рідко, я йому певною мірою повірив, власне, подумав, що такий погляд — результат його недорозвиненого мистецького бачення. Про те, як легалізовувала Червона Шапочка своє самогоноваріння, уже мова велася, а для тих, хто забув, повторюю: Червона Шапочка платила данину натуральним продуктом міліціонеру Гомзину. Цей акт відбувався так.

Червона Шапочка гнала самогон не з допомогою виварки, в яку заливалася бражка, у ту бражку ставився триніжок, на триніжок — миска, котра могла у виварку вільно влізти, зверху на виварку ставилася миска велика із холодною водою — ця миска була дистилізатором. Знизу виварка підігрівалася, пара осідала на дні великої миски з холодною водою і крапала в миску меншу, поставлену на триніжку, — ні, такий примітивний спосіб самогоноваріння годився для домашнього вжитку. Червона ж Шапочка, маючи державне сприяння з боку міліціонера Гомзина, правда, не офіційне, а нелегальне (до речі, різниця між цими поняттями завжди залишалася для Червоної Шапочки незбагненна), дозволила завести собі справжній куб поважної величини, який стояв у неї на кухні; принаймні так вважала моя мати, мені ж не випало ні разу переступити її порогу; до дітей Червона Шапочка ставилася з чималою засторогою, навіть бридливістю, особливо до хлопчаків, отже, її порогу, здається, ніколи не переступав жоден мужчина, признаюся, я сам відчував, що від неї відходять якісь античоловічі й антидитячі флюїди, бо коли опинявся близько неї, мене від неї аж відштовхувало… Так, от, як із рурки куба набігала перша півлітра самогонки, Червона Шапочка її відставляла, а коли з’являвся вдома в усій своїй, як писав колись Шевченко, «ослячій величі» Гомзин, покірливо вгиналася, притискаючи ту плящину до грудей, і малюсінькими крочками чалапала величезними капцями, бо мала ногу, як у поліського злодія, через веранду до дверей міліціонера Гомзина (таке мені розповів один із Карасиків, який ту сцену, як ближчий, ніж я, сусід, підглянув), делікатно стукала зігнутим чорним пальцем і отак смиренненько чекала. Міліціонер Гомзин той смиренний стукіт уже знав, через це рвучким рухом розчиняв двері й поставав у всій своїй, повторимо визначення Шевченка, «ослячій величі».

— Что, бабка? — питав голосно і владно, як імператор Петро Перший.

— Первачку вам принесла, щоб покушали, — солодко казала Червона Шапочка. — Самого, що не є, первого, шо не є, крепкого.

— Што-то слабінький твой первачок стал, бабка! — казав голосом імператора Петра Першого Гомзин і дивився на Червону Шапочку, з’їдаючи її поглядом.

— Ну, це вже не скажіть, це вже не скажіть! — солодко жебоніла Червона Шапочка. — Для вас я вже стараюся найлучченький. От, підпаліть, коли є сірничок.

Стара наливала в долоню трохи первачку (а може, Карасик брехав, що в долоню), а міліціонер Гомзин запалював сірника й підносив до налитої горілки. І вся долоня Червоної Шапочки спалахувала синім вогнем, і вони пильно придивлялися до того вогню, бо горіла самогонка таки справно, і таку пробу стверджував міліціонер Гомзин:

— Да, водочка, кажеца, подходящая!

На моє заперечення, що вогонь мав би обпалити долоню Червоної Шапочки, Карасик, котрий мені це оповів, викруглив і без того круглі оченята і сказав:

— Ти шо, не знаєш, шо вона відьма? Я сам бачив, як вона на мітлі літає. Хочеш, забожусь… Я навіть бачив, як вона з каструлею на голові ходила!

На відьму Червона Шапочка схожа була. Висока, худа, кощава, із темними пронизливими очима, з ротом, із якого визирали два зуби і який міг стягуватися ворочком, зі здоровенними ногами, на яких стриміли ще більші капці, ніби вони були для літання, як у казках, в отому незмінному прирослому до голови червоному капелюшку — вона часом мені снилась, але не в образі чарівної дівчинки з казки Перро, а в образі її бабусі, і мені видавалося, що то зовсім не вовк перебрався в бабусю, а була то справжня людожерка, яка могла не тільки Червону Шапочку, але й вовка заїсти. А що старі жінки часом вельми химерно чепуряться, то, перш ніж ковтнути свою любу внучку, вона здерла з неї червону шапочку й насадила на голову собі.

Ота чудна химерія часом крутилась у мене в голові, коли я бачив цю жінку. Та хоч була достатньо страшненька, виявляється, і вона мала свої страхи, принаймні виразно остерігалася своїх покупців, бо то були здебільшого околичні п’яниці, адже виготовляла вона горілку не тільки для них, а частіше для людей порядних, наприклад, для частих поминок, які траплялися в нашому домі… Так-от, щоб часом котрийсь п’яниця не посягнув на її честь, вона замовила у євангеліста Сухаря, щоб той у дверях вирізав їй кватирку, яка зачинялася б із середини, притому таку, щоб пляшку можна було б через неї просунути, а самому п’яниці влізти — ні. Євангеліст Сухар, коли те робив, спробував її навчити чесного життя, як оповів мені один із Карасиків, той самий, що вважав Червону Шапочку відьмою і саме через те не спускав із неї ока, але вона заявила євангелістові Сухарю, що чеснішої за неї жінки і в світі нема, що от держава гонить і продає горілку і її за це нечесною не вважають; що та держава бореться із самогоноварінням не тому, що хоче, аби люди не пили, а через конкуренцію, а вона, женучи самогонку, на її думку, добро чинить, бо горілка в неї найкраща, карболки й тютюну вона до неї не домішує, хоч і могла б, іще жоден покупець на її продукт не скаржився, навіть той чортяка, — вона махнула в бік дверей міліціонера Гомзина, — а це вже такий контроль, що вже й контроль; а продає вона дешевше, ніж казьонка; а що там верзуть про всякі сивушні олійки, то вона купує в аптеці таблетки активованого вугілля і горілку від тих поганих олійок вичищає. Він, євангеліст Сухар, щось тут трошки недокумекує, бо коли хтось робить на горілчаному заводі, із залізною логікою сказала Червона Шапочка, то він через те, шо там робить, тоже безчесний?

— Хе-хе! Я вам своєї горілочки не нав’язую, хочете — пийте, не хочете — не пийте, — мовила Червона Шапочка, — а моєї честі не чіпайте, бо вона, як моя горілочка, чиста, а горілочка в мене не сивуха, а мов сльоза. От!

І євангеліст Сухар її честі більше не зачіпав; вирізав кватирку, узяв за те плату й пішов додому цілком присоромлений, як вважала, очевидно, та рішуча праведниця. Казав Карасик, що двері в неї зачиняються на три замки і два важкі засуви, і вона, перш ніж вийти з хати, відчиняла кватирку, визирала через неї, чи нікого на веранді нема, і тільки тоді виходила.

Мала Червона Шапочка й подруг, яких було п’ятеро, — все старі жінки: одна худа, одна товста, одна висока, одна низька, а п’ята без одного ока і з чорною перев’язкою, наче морський розбійник. Із них тільки оця остання була з околиці, решта приходили з міста. З’являлися вони регулярно раз на тиждень, у неділю, десь так о третій годині, приходили завжди поодинці. Ота, що без ока, була особа героїчна, її чоловіка повісили німці, прізвище його було Степанчук. Видав його німцям сусід Ковальский, який став поліцаєм — і то, кажуть, для того, щоб помститися Степанчукові, бо вони вели довголітню непримиренну війну за клаптика городу, який так і не змогли поділити. Ока Степанчучка позбулася в тих-таки городних баталіях, його виштрикнула пальцем Ковальська, яка дуже вже темпераментно ним тицькала, доказуючи, що латка городу належить таки їм, а не Степанчукам. По смерті Степанчука Ковальський забрав латку землі собі, і Степанчучка не могла й писнути супроти того. По війні Ковальські майнули в Німеччину, де за ними загубився слід, а латку городу знову захопила Степанчучка, отже, хоч ціною пожертви чоловіка, свого вона таки доп’яла. Рішуче відмовилася вставляти собі скляне око, а ходила з чорною перев’язкою та круглою накривкою на оці й усім та скрізь оповідала, що її чоловік був партизан, що він виготовляв листівки і завзято боровся проти німців і що око їй виколов багнетом німець, бо вона також виготовляла листівки і завзято боролася проти німців. І хоч сусіди чудово знали, як все було насправді, ніхто Степанчучку на чисту воду не виводив, — хай собі баба казиться, як хоче. Вже в пізнішому часі вчительки водили до неї дітей, і Степанчучка показувала їм льох, де раніше тримали свиней, і розказувала, що саме там стояв друкарський верстат, і саме там вони з чоловіком друкували листівки. Решту жінок я знав недостатньо, отож описувати їх утримаюсь.

Коли ця чесна компанія збиралась у Червоної Шапочки, вікно при цьому, як правило, відчиняли, жінки пили самогонку й закусували, що Бог послав, а потім починали всі разом співати. Співали вони чудово, аж так, що всі пси на околиці починали їм підвивати, а кури навісніли й імітували, що несуть яйця, а котра була з яйцем, ті яйця губили в бур’янах, а потім дуже голосно кудкудакали, рекламуючи, що той символічний акт відбувся. Коти ж прожогом кидалися з двору геть, наче навіжені, а півень Червоної Шапочки, який сидів у цей час на вікні, прив’язаний на шворці, після кожної пісні махав крильми, витягував шию і урочисто-радісно кукурікав, від чого жінки верескливо сміялися, знову випивали й заводили нову пісню. Одне слово, гульня в бабусь бувала весела; я не можу переказати їхніх балачок, які велися при цьому, бо їх не чув ніхто. Правда, часом у вікні виростала урочиста постать у червоному капелюшку, брала півня в руки й пильно оглядала світ, ніби перевіряла, чи ніхто за ними не стежить; коли ж вона випивала, то ніс у Червоної Шапочки так само полум’яно розквітав, як і гребінь у її півня…

Тим часом у нашому дворі помалу виростав новий його мешканець Олег Велет. У два роки він уже був, як найменшенький з Карасиків, але не мав тієї вітряної прудкості, що нею відзначалися всі Карасики, а ходив повільно, перевальцем, ніби й невправно. До компанії братів він поки що не приставав, та й не пристане ніколи, скажемо наперед, зате чудово й чисто говорив, вимовляючи і «р», і шиплячі; часто його можна було побачити закляклого в траві, де він пильно розглядав усіляких кузьок, часто із ними балакаючи. Очі мав дивні, вони дивилися й ніби не дивилися на співрозмовника, а коли довше затримати зіткнутим із ними погляд, з’являлося неприємне відчуття. Олег мав невситиму жадобу до пізнання: ловив жабок, метеликів, мух, кузьок, жуків, хрущів, але ніколи їх не вбивав, а, добре розглянувши, випускав. Коли ж метелики, втративши в його пальцях із крилець пилок, не могли летіти, він тупав грубою ніжкою й кричав:

— Ну, лети, лети! Я ж тобі нічо не зробив!

Одне слово, дитина була трохи чудна, але ніхто не сказав би, що ненормальна. Він приходив до батька в сарай і, тицькаючи пальцем на ту чи іншу річ, питав: «Що це?» — і так могло тривати до безконечності, а коли Карасю набридало, і він відсилав сина додому чи погуляти, той червонів, знову-таки тупав ногою і казав:

— Чому не хочеш казать мені, шо то? Я хочу знати, шо то, а ти не хочеш казати!

Олег був негарний: головатий, із вайлуватим тілом, проте лазив скрізь, де тільки міг, до всього придивлявся, все пробував пальчиком, але навіть коли познайомився з кропивою чи десь різав або проколював собі того цікавого пальця, ніколи не плакав, а проказував поважно:

— Болить! Пожалій мене, мамцю!

Мати ту ручку обціловувала, і того було досить.

Коли ж калічився до крові, так само прибігав до матері й казав:

— З мене шось червоне тече!

Мати його ранку зав’язувала, що неймовірно йому подобалось.

У три роки він догнав середульшого Карасика і навчився від братів читати, причому читав чи не ліпше Карасиків; до речі, його ніхто Карасиком не називав, а тільки Олегом, або Велетом, бо він на карасика чи бекаса й справді не подобав.

У чотири роки він навчився писати й розв’язувати задачки, при тому до решти розбалував Карасиків, бо робив за них усі їхні домашні завдання, навіть найстаршому, який був у п’ятому класі; насправді ж Карасики були старші, бо вчилися важко, і кожен із них кількаразово сидів в одному класі по два роки, а старший Карасик — двічі, отже, за літами він мав би бути у сьомому. Одне було дивне в Олега Велета: він ніколи не сміявся. Завжди поважний та серйозний, а очі його дивилися на світ трохи й сумовито. Всіх знав і до всіх заходив додому, навіть до відлюдькуватої Ващучки, що ходила тепер з відкушеним носом і майже ні з ким не розмовляла, навіть до Гомзиних заходив, лише одна Червона Шапочка його за свій поріг не пускала, хоч він пробував зав’язати добрі стосунки і з нею. Найбільше любив бувати в нас і в Георгія Ковальчука, бо в нас були книжки, над якими він уперто сопів, а Ковальчук раптом знайшов у ньому вдячного слухача своїй повістей, Олег слухав їх як найцікавіші казки і захоплено світив очима, від чого Ковальчук був на небесах, бо ще не траплялося жодного випадку, аби хтось та й вислухав до кінця його повість. Ковальчук же почав вчити його гри у шашки та шахи і, здається, знайшов собі достойного суперника, принаймні до семирічного віку вони грали з перемінним успіхом, але більше вигравав таки Ковальчук. Був од свого партнера в захопленні і, коли я заходив до нього, казав:

— От ви пацани, разві ви пацани? Вот ето пацан, хоч іще малий. Це якийсь не пацан, а чудо. — Вунтеркіт.

— Вундеркінд, — поправляв його я.

— Да, унтеркіт. Он усіх вас за пояс заткньот. Только по-рускі разговарувать научиться не може.

— По-моєму, і ви не дуже можете, — казав я. — У вас же суржик.

— Я ж тобі говорив, шо ето спіціально. Як Ніколай Васільович Ґоґоль, Ну ти нікак не можеш понять, шó Ґоґоль по-рускі не умів разговарувать? А нє, він мішав і то, і другоє. А чому? А потому, шо рускій і український все равно.

Я вже був у той час, коли відбулася ця розмова, старший, уже в дев’ятому класі, через що ставився до Ковальчука поблажливо. Та й пора це вже була в мене така, що цікавився я не так іншими, як собою, з інших мене хвилювали хіба дівчата. Принаймні тільки тепер я збагнув, що Галинка не просто моя подружка, але й істота, повна таємниць своєї статі, отож і вона ці таємниці починала по-своєму демонструвати. Я захоплено вчив напам’ять печальні любовні вірші Генріха Гейне і полюбляв пробувати більше на самоті, ніж у компанії. Більше, я й Галинку почав побоюватись. А причина була в тому, що з товаришки-сусідки, з якою бачився щодня, з якою міг і любив потеревенити, навіть мав секрети, вона раптом, просто на очах, перетворилась у вельми милу дівчину; виразно округлилися перса, а тіло набрало гнучких та принадних форм; чи не через те вона від мене відчужилася, почала дивитися ніби і звисока, я б сказав, із погордою; навіть ходила тепер інакше, граційно похитуючи тілом, і вперше прийшла в мої сни гріховно: побачив її уві сні оголеною, був сам оголений, ми притискалися одне до одного й спрагло цілувались, а раз уві сні я увійшов у її тіло; коли ж прокинувся, то відчув під собою мокроту.

Ось чому я почав побоюватися Галинки і навіть певною мірою її уникав, але вона постійно була в мене на очах, і я чомусь не міг одвести від неї погляду, коли ж довший час її не бачив, з’їдала мене нез’яснима туга, я неприкаяно блукав на самоті понад річкою, уже тільки вряди-годи вступаючи з нею в розмову, та й ті розмови у нас ставали нещирі, адже й вона мене почала сторонитися. Водночас неземне щастя відчував, коли бачив її віддаля, мені тоді здавалося, що від неї струмує світла енергія, через це мене до неї неймовірно вабить, а коли я не бачив її, то вона все одно була зі мною: відчуття гострого, б’ючкого її погляду, присутність її теплого й ніжного тіла, яке я вже пізнав, хай і вві сні. Я почав навіть писати незугарні любовні вірші, наслідуючи розчарованого коханням Генріха Гейне, але вони були настільки погані, що я їх щиросердно нищив, відчуваючи від того похмуре задоволення, так ніби це було часткове самознищення.

Отже, ми з Галинкою ставали дорослі, але ця наша дорослість віддаляла нас одне від одного, і я від того страждав, бо мені увіч здавалося, що між нами не тільки виросла прозора стіна, а що з кожнем днем та стіна грубшає. Більше того, мені думалося, що вона теж тепер закохана, але не в мене, а в когось іншого, я навіть підозрював, що в нашого молодцюватого відмінника Юрку Кравчука, якому я трохи й заздрив, бо він таки був ліпший за мене, — ці мої підозри змучували мене й приневолювали ще більше замикатись у собі. Коли ж ми стикалися з Галинкою поглядами, то між нами ніби іскри спалахували — несила була того довго витримати. Я перший відводив погляд та й тікав геть, боячись обезуміти. Я почав гірше вчитися, за що діставав від матері гострого словесного прочухана, але тепер її начебто й не боявся, а раз навіть дозволив собі пхикнути зневажливо і не менш зневажливо гримнути дверима, самовпевнено прорікши при цьому:

— До твого відома, я уже цілком дорослий і сам дам собі раду! Сам добре все тямлю!

Такого я ще ніколи не відважувався казати матері, й вона ніби язиком поперхнулась, а що я з хати пішов, то й не змогла виказати все, що вона з цього приводу думає, хоча мене те чомусь і не цікавило. Коли ж я повернувся додому, сподіваючись на грім та блискавку, вона була зі мною незвично лагідна, і саме це примусило мене усовіститися: навчання своє я поправив.

Десь приблизно в цьому часі, а точніше влітку між моїми дев’ятим та десятим класами над нашим містом пронеслася жахлива буря, подібної до якої ніхто зі старших людей не пам’ятав. Тій бурі судилося зіграти деяку роль у житті нашого будинку, через це я її й описую.

Буря зірвалася вночі, так блимало, гримало, ревло, стогнало, стугоніло, вдаряло вітром, що ніхто тієї ночі не склепив очей. Здавалося, розчинилося небо і з нього злився океан води; наш дім аж похитувався і ніби також постогнував, покректував, — блага покрівля не витримала, й ми з матір’ю почули, як дзюркоче і в нашій кімнаті. Вмикнули світло, в кількох місцях стелі таки справді дзюрило. Мати почала підставляти миски, але це мало допомагало: боронило стелі сусідів унизу, а не нашу. Я вирішив полізти на горище, взявши ліхтарика.

— Не треба! — сказала перелякано мати, озираючись на черговий несамовитий спалах за вікном. — Ніч же!

Вперше побачив її таку безпомічну, і саме це надало мені відчайдушності й сили. Я вискочив на веранду, тут уже стояли перелякані, в халатах поверх нічних сорочок, Олька та Галинка. Це стало ще одним стимулом, щоб мені таки не відступати, бо я вже був не сам. Я наказав їм подавати миски й відра, а сам героїчно поліз на горище. І тут Галинка теж зважилася на героїчний вчинок, вона полізла на горище й собі, ми під струменем світла з ліхтаря, якого я повісив собі на шию, почали розставляти, сміючись, відра й каструлі, миски й дека, які тут валялися ще з часів, коли люди самі собі пекли хліб, і нас обляпували і оббризкували струмені, під які ми потрапляли. А буря гула, скаженіла, наче била по блясі отими громами й блискавицями, і ми, гасаючи горищем, ніби обезуміли. Тепер усі струмені голосно тахкотіли по підставленому посудові; мати моя була внизу й підносила той посуд до драбини, Олька стояла на драбині й виставляла його на горище, а ми підхоплювали і підставляли, де тече. І от коли я гукнув: «Усе, досить!» — і коли Олька сховалася, спустившись на веранду, сталося те, чого я ніколи не думав робити, цілком несвідомо, навіть механічно простяг руки, і невідь, як у них опинилося тріпотливе Галинчине тіло, і ми, як у тому сні, котрий у мене методично повторювався, притислися одне до одного міцно-міцно, і я відчув її пекучу плоть, яка приклеїлася до плоті моєї, і наші губи спрагло черкнулися, відтак ми перелякано розскочились, а ліхтар у мене на грудях погас.

— Ти де? — спитала мене пошепки Галинка.

— Тут, — відповів я. — Чогось ліхтар погас.

І ми пішли назустріч одне одному вже в цілковитій темряві. Злива гриміла об бляху, довкола нас дзюркотіло, ніби йшли ми між дзвенячих потоків у теплому лузі, повному сплячих квітів і шамотливої трави, йшли, шукаючи одне одного в темряві, вимацуючи її, як сліпі; ми не могли розійтися в цьому просторі, бо нас вела одне до одного магнетична сила; сила, перед якою стають марні усі страхи, сумніви та стіни, котрі виростають при денному світлі між людьми. І ми знайшли одне одного, спершу зустрілися пальцями рук і сплели їх, але нас і далі нестримно тягло одне до одного, так нестримно, що тіла наші знову приклеїлися між собою, я тицяв вустами їй в очі, носа, вуста і відчув, що обличчя її мокре.

— Чого ти почав цуратися мене? — спитала вона похапливо.

— Того, що й ти мене, — сказав, знову жадібно обціловуючи її обличчя. — Любиш?

— Люблю, а ти?

— Жахливо, — сказав я, задихаючись і ніжно проводячи руками по її тілу, яке під сорочкою було наге.

Тоді вона від мене раптом відсахнулася.

— Ходім, нас чекають, — сказала, я торкнувся ліхтаря, і він сам від себе засвітився.

Нас і справді чекали матері, і ми навперебій почали розповідати про дірки у даху і як їх багато. За вікном миготіло, і дивний світловий ефект з’являвся від того: ми у тому світлі на мить завмирали, неймовірно чітко освітлені, але наступної хвилі поринали в темряву і саме тоді відчували, як здригається під ногами підлога і як похитується весь будинок, ніби разом із дощем та бурею, блискотами та громом був і землетрус.

— Це якась кара божа! — зойкнула Олька. — Ой найде вона на нас, ой нас знайде!

— Яка там кара! — атеїстично і по-вчительському зауважила моя мати. — Стихія, та й усе!

— Але ви колись таке бачили? — спитала Олька.

— Не бачила, то бачу! — сказала мати й звеліла мені: — Ходімо спати!

Була чомусь сердита. Чи не провідчула того, що відбулося між мною та Галинкою на горищі, — жінки в таких справах бувають вельми чутливі. Але тепер мене те не обходило, я був повний вогненної радості, бо чудово знав, що такою ж радістю переповнена й Галинка. Ми з нею ще жахливо юні, але стіну між собою зуміли звалити одним поштовхом, навіть у цілком романтичний і незвичайний спосіб, отже, «Слава життю!» — як писав Михайло Коцюбинський, повторивши оптимістичний вигук стародавніх римлян.

«Viva vita!» — хотілося сказати мені вголос, і я аж губу до болю закусив, аби розумно стриматися при матері й не виглядати ідіотом.

Ця буря мала ще два наслідки. Річки наші розлились, як ніколи, вода стала барви кави з молоком і неслася зі скаженим стрімом, зносячи всіляке сміття, гілля та колоди, пригнало навіть зовсім новий нужник. І Карась із міліціонером Гомзином витягли його на берег і замінили ним нужник свій ветхий; було їх у нашому дворі два: з нашого крила — добрий, зроблений євангелістом Сухарем, а з їхнього — ветхий, напіврозвалений; вода несла уламки меблів, вирвані дерева, які виловлювали жителі околиці, проплив навіть стосик порубаних дров, принесло також і кілька розбитих човнів. Потому вода очистилася від сміття, її прибуло ще більше, аж залило острів, дерева там мокли десь на метр від кореня. Відтак діти околиці придумали собі розвагу: вони кидалися у стрімку, теплу і світлобрунатну воду, течія мчала їх аж до острова, де вони чіплялися за стовбури і бродили там по груди в воді. Потім пливли вниз, власне, їх зносило і прибивало до берега вже тетерівського. Батьки гримали й виганяли дітей із води, але вони плавали, як риба, тож знову й знову кидались у воду, ніби керовані безумним поривом.

Саме тоді втопилася менша дочка міліціонера Гомзина, Фанька, вона закричала й почала розпачливо махати руками; ми стрімголов кинулись її рятувати, але потужна течія пронесла нас мимо, дівчина махнула кілька разів, виринаючи й потопаючи у воді, і зникла. Тоді кинулись у воду дорослі, вони зуміли підхопити Фаньку й витягти на берег, викликали швидку, робили штучне дихання, але даремно. Вражені, майже непритомні від страху діти повилазили з води і більше не входили до неї, аж поки не спала. У річці щороку хтось топився, для нас не була це дивина, але ні разу ні в кого ні до того, ані опісля не топилися діти околиці — цей випадок був тим більше разючий.

Ще ніколи я не чув, щоб так плакали, як плакала за Фанькою Гомзина. Вона вила, ніби вовчиця, у котрої забрали і вбили вовченят, і той крик був аж такий, що ним був повен весь дім ущерть. Сам Гомзин ходив ніби зачмелений, правда, саме йому довелося бігати й організовувати все, що зв’язано з похороном, бо жінка його стала ніби безпам’ятна. Вона сиділа біля мертвої дочки, не відходячи, не їла й не пила, інколи западала в оціпеніння, з якого виривалася, ніби з болота, і знову починала лементувати, виливаючи потоки сліз. Ми вже бачили в нашому домі не одну смерть, але такої ще не було. Гомзина не давала покласти дівчину в труну, і чоловік змушений був тримати її обома руками — вона ж билася й нестерпно при цьому вила. До речі, це вперше ми зайшли в цю квартиру й побачили в ній сервізи та кришталь, ошатну меблю, зроблену євангелістом Сухарем, і важкі пишні килими на підлозі — паркетній, навощеній. Зі стелі звішувалися кришталеві люстри з привісками, які при русі повітря ледь подзвонювали, — сусіди всім тим були вражені. Гомзин на похорони не скупився; Червона Шапочка з цієї нагоди вигнала великий бутель самогону, і Гомзин цього разу їй заплатив, хоч вона від плати відмовлялася; зрештою, трохи поцеремонившись, гроші таки взяла. Поминальний обід готували Червона Шапочка, Карасиха та Ващучка, — і тут Гомзин не поскупився, — сама Гомзина була до всього байдужа. Поринула в меланхолію, але напрочуд швидко отямилася й кинулася по сусідах позичати, бо на похорон, як казала, пішли всі «дєньги», і вони тепер сидять голодні, бо не мають що покласти в тарілку. Люди подачки давали, бо жаліли її, а в неї в очах загорілися знову голодно-пожадні вогники.

Друга подія на тлі цієї якось пригасла, і на неї мало звернули уваги. Нещастя сталося з Олькою, матір’ю Галинки, а нашою сусідкою. Після бурі було обірвано багато дротів, і Олька на один із них наступила. Її потужно двигнуло, вона впала, примчала швидка й відвезла її до лікарні, з лікарні вона вийшла цілком здорова й неушкоджена, коли не брати до уваги певної дивакуватості, яка в неї з’явилась. Отож невдовзі після похорону Фаньки вона обережненько постукала до нас, крадьки зайшла, сіла на кінчика стільця і заявила, що хоче поговорити з матір’ю як з людиною, як вона сказала «бразованою», котра не вірить ні в яку чортівню, а все вміє тверезо розсудити. Я в цей час сидів за уроками в сусідній кімнаті, вона про це не знала, отже, вважала, що балачка в неї з матір’ю конфіденційна, до речі, вона попросила, щоб про те, що вона скаже, не знала жодна душа.

Розповіла вона про речі справді вельми дивні: коли дивиться тепер на людину, їй «мерещаться» всілякі тіні та образи, але тільки тоді, коли людину чекає нещастя. Про Фаньку вона також знала, мовила Олька, але собі не вірила, боялася того знаття, через це й мовчала. Зрештою, коли б вона про це Гомзинам повіла, то вони, навіть повіривши їй, нічого вдіяти не змогли б, бо долю не відвернеш, навіть коли знаєш про її ходи й переходи.

— І знаєте, що я вам скажу, — мовила тихо Олька, — тільки не беріть мене за чокнуту. Наш дім проклятий. А може, й не проклятий, а мертвий, — вона замовкла на хвилю. — Нам тра з нього тікать… подалі тікать… Ніколи сюди не приходити… не дивитися на нього… Да, тілько тікать… Бо він мертвий. Знаю це, бачу, чую, і мені так страшно, Ніно Семенівно!..

— Це ви трошки перенервували, — спокійно сказала моя мати, — і вам треба відпочити й заспокоїтися. Може, й справді десь поїхати, в будинок відпочинку, щоб не думати марних думок. Дім, шановна, — це купа цегли, дощок, балок, бляхи — і не більше! А ви ту купу наділяєте розумом, так я вас зрозуміла?

— Нє, ви просто не знаєте, — мовила зовсім тихо Олька. — А я знаю. В ньому недобрий дух, я відчуваю це.

— Не смішіть людей, Олю, — сказала владно моя мати. — Це у вас галюцинації.

— Галюцинації? — стрепенулася Олька. — А що це?

— Дивно, що такого не знаєте, — сказала моя мати. — У хворих людей бувають привиддя, тобто бачать вони речі, яких нема, тільки вони їм ввижаються. Нездорова психіка, от і все пояснення. А може, й не психіка, а просто організм нездоровий. Машина й та зношується, а що ви хочете з людини? Тому вони й бувають, галюцинації…

— Може, ви лучче за мене знаєте, — сказала тихо Олька. — Я вчилась мало, а ви багато… А може, коли все, як ви кажеться, що ввижається… ну, як вам сказать… може, воно й справді є. Ну, здоровий того не бачить, а больний бачить, бо він уже трохи й начий… А начий, то наче й бачить… От і я бачу, багато такого, що й сказать вам не можу, але ж бачу і боюся, ой як я боюся, ви собі не придставляєте!

— А боятися нічого, — твердо мовила моя мати. — Бо те, що є, таки є, а чого нема, то й нема!

— Ви так щитаєте?.. А скажіть, ви бачите свої кості чи кості інчого? Нє! А вони є. Ренґеном просвітять — і побачите… Чи не може так буть: іначе бачиш, то й не те, що другі.

— Те все наука пояснює, — терпляче сказала мати. — То все закони природи, а ви про дурне заговорили. Забобони й бабські байки.

— А може, є такі закони природи, що їх наука ще не знає? — вперто вела своєї Олька.

Я був вражений цією розмовою. Попри все, Олька говорила розумно, більше того, розумніше від свого розвитку. Ні, вона безумна не була. Та мати моя вважала інакше. Хоч я й не бачив співрозмовниць, але добре відав, яким поблажливим, навіть знищувальним поглядом моя мати дивиться на знічену, розгублену, хоч зовсім не дурну Ольку.

— Вам треба було б показатися лікарю, — мовила мати. — Дасть вам яких треба таблеток, і все дурне вам з голови вийде. Ви ж боїтеся, правда?

— Боюсь, — сказала Олька. — Страх, як боюсь! Він же пожирає нас помаленьку, цей дім!

Мати розсміялася.

— Це ви вже щось зовсім дурне сказали, — мовила. — Не дім пожирає, а життя. Всім рано чи пізно, а померти треба. І, на щастя, ніхто не знає коли.

— А я от знаю, — зітхнула Олька.

— Не кажіть дурниць, — владно обірвала її мати. — До лікаря підіть. Ніхто цього не знає, і це велике щастя, що не знає! Бо інакше люди побожеволіли б. Отож тримайте себе в руках, Олю!

Олька встала. Я чув, як дернув підлогу ніжками стілець.

— Шось таке зі мною, не знаю шо, — сказала, скаржачись і ніби винувато. — І так мені часом страшно стає, заснуть не можу.

— Мине, — сказала мати, й собі встаючи. — Хай лікар випише, які треба, таблетки, снотворні, чи що… Потім зі своїх страхів сміятися будете.

— Але ж ми загинемо тут усі, — тривожно сказала Олька. — Усі, крім вашого сина!

— Хоч це добре, — засміялася мати, але швидко сміх обірвала. — Ідіть, Олю, до лікаря і не тривожте душі ні собі, ні мені. — І раптом додала несподівано. — Ідіть, бо і я, Олю, не залізна…


11


Рівно через рік, улітку, скінчивши школу, я подався до Києва вступати в університет. Агітував до того й Галинку, але вона такої сміливості не мала, через що вирішила вступати в місцевий педінститут. Нам обом поталанило, і ми стали студентами, тільки я вже вдома не жив, а вона залишилася при матері, яка за цей час стала ледве не професійною гадалкою — гадала на картах, а міліціонеру Гомзину, щоб мати собі спокій, сплачувала певну пеню, бо тими гаданнями таки заробляла, покинувши навіть роботу. Галинка скаржилася, що життя вдома стало неможливе, бо там весь час товклися люди, які конче хотіли довідатися, що їх чекає в майбутньому, — слава про Ольку як гадалку розійшлася ледь не по цілому Житомиру. Я ж уже не мав змоги стежити за життям у нашому домі, отож про все, що там відбувається, довідувався через листи, які писали мені мати й Галинка, тобто сприймав те життя уже не через своє, а через їхнє бачення. Дещо вони мені розповідали, коли я приїжджав додому, ну, й канікули, звісно, я проводив там, через що розповідатиму далі фрагментально, тим більше, що з моїм від’їздом люди в домі вмирати перестали й жили спокійним, навіть одноманітним життям, без особливих пригод та подій. Тривогу викликало інше: дім почав поступово валитись. Олька говорила після кожного нового обвалу, що це їм усім попередження, а валитися дім став трохи й дивно: якось через нього пройшла тріщина, причому всі, хто був у домі, почули якийсь тріск і двиготіння. Заявили у ЖЕК, прийшла комісія, дім обстежили й прийшли до висновку, що він, звісно, аварійний, але не настільки, щоб людей відселяти, та й відселяти було нікуди через гостру житлову проблему. Зрештою, всі заспокоїлись, а в ЖЕКу знову про них щасливо забули. Вдруге обвалилася цегла під вікном Червоної Шапочки саме тоді, коли там зібралася чесна компанія, тобто п’ятеро її подруг, і почали співати в такій дивній тональності, що дім удруге здригнувся, по всій Долині джерел тривожно замекали прив’язані кози, які вічно там паслися, і та обвалена цегла ледве не прибила Олега Велета, котрий у цей час стояв під стіною. Олега врятувало те, що ним кинула якась сила, тобто він відскочив од стіни, коли почувся тріск, і на те місце, де стояв, градом покотились уламки. Подруги Червоної Шапочки перестали співати і здивовано визирнули у вікно. Посеред двору стояв схвильований Олег Велет і розповідав сусідам, які вискочили на ту подію, що сталось і як він врятувався. Під цеглою стіни дому виявився дощаний каркас, отже, будинок наш зовсім не був цегляний, а дерев’яний, тільки обкладений цеглою, а дерево під нею, виявляється, зовсім струхлявіло. Приїхала комісія з ЖЕКу, згодилася ще раз, що будинок аварійний, і постановила: дірку закласти новою цеглою, на що пішло місяців зо три, тобто через такий час з’явилися майстри, поставили пожильцям вимогу вистарати їм, як вони казали, «по грамулі», — це вчинила Червона Шапочка, адже обвалилося під її вікном. П’яні майстри вивалину сяк-так заклали, замазюкали розчином чи, як вони казали, болотом і спокійнісінько відійшли — до речі, все це відбувалось у моїй присутності, бо я саме на той час навідався додому.

Третій випадок був не такий невинний і стався з моєю матір’ю. Вона була нівроку важка, отож поки підіймалося по сходах, ті раптом під нею завалилися — зламалася гнила балка, яка їх тримала. Мати моя відтоді ходила з паличкою, щастя ще, що падати випало не вельми високо.

Олька після тієї події ходила мов несамовита, говорила, як у гарячці, що дім усе-таки чесний, бо попереджає пожильців, що їм треба звідсіль якнайшвидше тікати, інакше впаде біда, але сама також не тікала, а спокійнісінько жила тут далі, приймаючи пацієнтів, як вона називала своїх відвідувачів, і віщуючи їм лиху долю. Галинка писала, що їй часом буває страшно, і не раз просила, щоб я приїжджав. І я кидав усе і мчався у Житомир, а коли це траплялось у теплу пору, ми йшли геть від дому, переходили дощатого моста й опинялись у кущах ліщини та грабчаків, якими поросли схили горбів. Але тут не затримувались, а рушали в поле, де пахло травою та квітами і де ми самі просякалися цими запахами, відтак і тіла наші починали пахнути полем. Сідали в якомусь закамарку: я на траву, а Галинка мені на коліна і надовго завмирали в обіймах. І тільки тоді, коли наші тіла починали дихати однаково і в унісон, коли відчували, що в світі, окрім нас, більше нікого нема, я починав цілувати їй обличчя: вуста, очі, щоки, носа, підборіддя, вуха, а коли й того ставало мало, розстібав ґудзики її сукенки і ґудзики станика, який опадав і оголював її сліпучо-білі груди; вона ставала проти мене на колінах із тими вигорненими білими, осяйними персами, і я цілував їх, а вони справді пахли травою і квітами, а може, й молоком: м’які, теплі й ніжні на доторк; я припадав до тих грудей обличчям, торкаючись вустами жолобка між ними і купаючи лице в тих білих і теплих хвилях. І дівчина при тому тихо й задоволено й рокітливо сміялася, і я починав розуміти, що переді мною відслонилася перша дівоча таємниця — був до неї допущений, тож спрагло припадав до сочків, і мені здавалося, що в горло тече нектар, і пив я його, тепло хміліючи, був-бо вже не хлопчаком, якому сниться сон про дівчину, у котру він уперше закохався, ні, був я уже певною мірою чоловік, бо перша таємниця жінки світилася переді мною у всій своїй цілком збагненній розкоші. Дозволяв Галинці впорядковувати одежу, бо хотів до того священнодійства повертатися знову й знову, ще раз і ще — хай навіть сотню разів, адже пізнати таємницю — це сотню разів повторити акт пізнання. Я знову садив дівчину собі на коліна, боком до себе, і її ноги витікали з подолу спідниці чи сукенки й текли в траву, як молочний струмок, власне, два молочні струмки, і я гладив ті ноги, м’яко, непоспі-шно, боячися відстрашити її чи скаламутити довіру до себе, і спершу тільки на цаль, а тоді все більше й більше оголюючи ті ноги, бо мені було мало їхньої відвертості. І так поступово пізнавав я другу жіночу таємницю — вічну таємницю текучих, як струмки молока, ніг. Її рука зупиняла мою, котра мимовільно просувалася все вище й вище, і я м’яко й ніжно з нею, тією рукою, боровся, але вона тут була тверда й непоступлива Від того я мав зрозуміти й розумів, що дійшов туди, де струмкам початок; надто швидко все не здобувається, нам ще треба по тій дорозі пройти, переступити ще одну заказану межу, тож не поспішав, добре-бо знав, що рано чи пізно ту межу переступлю, її тверда рука безвільно впаде і звільнить мені дорогу, і я ступлю в третю жіночу таємницю без грубого посягання. Але це станеться тоді, коли ми обоє будемо до того готові, бо таємниця ніколи не буває цільна, вона сама складається з часточок, і я щоразу пізнавав, приїжджаючи до Галинки, нову й нову її часточку і так до вичерпу, часом мені наївно здавалося, що це моє юначе пізнавання не матиме кінця-краю, адже йшлося про речі, дотичні до вічності. Може, це була якась смішна моя ілюзія, але ми обоє розуміли, що коли нам призначено заглиблюватися все далі в себе, власне, одне в одного, — це маємо чинити так, щоб не порушити нашої гармонії та злагоди.

Отож прийшов момент, і рука, яка боронила моє подальше просування, раптом ніби зламалася й опала, і я торкнувся заповітного. Трем пройшов мені по тілу, трем пройшов і по тому, що тулилося до мене, і я попросив її тихо звільнитися від одежі й там.

— Ти мене не образиш? — спитала вона так само тихо.

— Чи ж багато я тебе ображаю? — відказав я.

І вона раптом встала й звільнилася від одежі, яка мені перешкоджала. Тоді я відчув, що потрапив у густий ліс, і почав запаморочено блукати там, і моє тіло ще більше бив нервовий дрож, так само, як тіло її, бо звідтіля, із того трикутного лісу, струмувало такою енергією, якої я ще не мав сили витримати, — воістину, джерело було там. Ми відштовхнулися одне від одного й лежали в траві обіч, руки наші стискались, а очі тонули в глибокому небові, і я подумав раптом, що пізнання кожної таємниці чи частини її — це своєрідне народження в собі, а водночас і наближення до кінця. Тобто я відчував, що народжуюся як чоловік, а вмираю як дитина чи юнак, і це так само конечно, як і все у світі. Те ж саме відбувалося і в ній: вона вмирала як дитина й дівчинка, а народжувалась, як жінка. І я хотів, щоб цей обряд, чи процес, чи дійство, яке мусить відбути кожна жива істота на цій землі, не були нічим осквернені, а щоб усе відбулося, може, трохи й урочисто, а коли вже не урочисто, то принаймні погідно і шляхетно. Хотів не тільки самому бути готовому до цього обряду чи дійства, але щоб готова стала й та, котру я любив. Окрім того, мені не бажалося поспішати, та й вона, по-моєму, того не бажала. Отож сіла й натягла на коліна подола.

І тут я помітив, що за нами підглядає місяць. Помітив, що навколо вже зовсім не день, а справжня ніч. Провів рукою по траві, була вона зарошена. І так дивно мені стало, що я вимкнувся на якийсь мент із часу. Галинка вже впорядкувала одежу, і ми повільно побрели по сутінному полі, де чулися таємничі шелести і де відбувалося не одне, а сотні, а може, й тисячі таких же, яке ми щойно відбули, дійств. Ішли вичерпані й переповнені одне одним, хоч обоє знали, що це ще не край нашому зближенню, але обоє знали, що до того краю ми підступили впритул, і нам таки доведеться з тієї кручі стрибнути — отоді-то наше чудо зближення й поєднання завершиться остаточно. І я раптом незвідь од чого застрашився, бо мені здалося: в нас надто мало часу. Застрашився, бо подумав: я відтягую, вона відтягує, і ми віддаляємо той момент, а навіщо? Навіщо тратимо час, адже не відаємо, що буде з нами завтра. Не відаємо, скільки нам відпущено того часу. Ці думки вдарили мене раптово, як потік води чи град.

— Галинко! — сказав я, схвильований, і зупинився.

І обійняв, і притиснувся до неї, і пригорнув її до себе, і відчув її притулену до моєї, тільки відділену одежею плоть.

— Давай сьогодні, — видихнув я, — станемо чоловіком та жінкою.

— Як так станемо? — трохи злякалася вона й відсторонилася від мене.

— Так, як всі люди стають. Будь моєю, Галинко. Сьогодні, мені здається, такий момент настав.

Але вона вже була від мене далеко. Я це відразу ж відчув. Уже ми йшли побіч, проте біля нас, між нами виросла прозора стіна. І я пізнав якийсь відчай за те, що таки поспішив і, здається, недоладно. Відчай за те, що злякався часу, і за цю стіну, що між нами знову постала.

— Чому мовчиш, Галинко? — спитав я. — Станемо чоловіком та жінкою?

— Станемо, — мовила вона, — але не зараз. Я не готова.

— А коли будеш готова?

Вона мовчала. Якось глухо й безнадійно мовчала. Може, я щось тут не розумів?

Знову її зупинив і почав цілувати. Вона задихалась.

— Галинко! — прошепотів я. — Хочу з тобою побути ще.

— Пора вже йти, — сказала вона тремтливими губами.

— І мені пора, — сказав я, — але сьогодні не можу так просто від тебе піти.

— Дурненький, — засміялася вона ніжно. — У нас же є завтра й післязавтра. І взагалі, в нас безліч часу.

Та я не був у тому впевнений, тривога з’їдала мене. Я раптом згадав темне пророкування її матері, і мені гостро повірилося, що немає в мене з нею часу, немає!

Знову кинувся до неї, почав цілувати, але вона вивернулась.

— Ти й так забагато сьогодні мав, — мовила, і то таким тоном, що я почав пригасати: погодження і взаєморозуміння з нею в цю хвилю не мав.

Такі дисгармонійні хвилі в нас бували, але нечасто. Зрештою, як покаже подальша оповідь, мав рацію я, а не вона, — нам губити часу таки не випадало.

Чинилося все те, про що оповідаю, влітку, коли я був удома на канікулах, коли наше кохання буяло, як і тодішнє літо, повне сонця, зелені, гроз, дощів, радісних ранків, повне тепла, спеки, рясних плодів на городах, у полях і садах…

Несподівану перепону в своєму любовному святі я зустрів з боку своєї матері. Галинка їй чомусь перестала подобатись.

— Як на мене, — сказала вона безапеляційно і владно, — такий хлопець, як ти, міг би знайти собі кращу дівчину.

— Але кращої мені не треба, мамо!

— Небагато в житті знаєш, отож послухайся матері.

— Що значить послухайся?

— А те, що тобі Галинка не пара. Вона з поганої сім’ї.

Це мене ошелешило. Стояв і мовчки на неї дивився.

— Нічого витрішки на мене ставити, — сказала мати. — Кажу те, що є, і хочу тобі добра.

— Хіба Іван Касперович був погана людина? — спитав я.

— А Олька, її матінка? — відрізала мати. — Колишня п’яниця, а тепер гадалка. Тоже мені ще! Ні, я не хотіла б, щоб ти брав дівчину з такої сім’ї. Не хотіла б, щоб ти навіть ходив із такою. Правильно кажуть: коли хочеш взнати дівчину, подивися на її матір.

— Але ж дівчину маю вибирати я, а не ти! — обурено мовив я.

— А мені отак спокійно дивитись, як вона тебе обкручує? Ну, вибач! Раджу тобі від неї відійти. Ну, не зразу. Такий хлопець, як ти, вартий кращої дівчини.

— Якої це кращої? — не зрозумів я.

— Інтелігентнішої, — мовила вона категорично. — Хіба в Києві мало гарних дівчат?

Мати вразила в найболючіше місце. Галинка, хоч і вчилася в інституті, розвитку була невисокого, книжок не читала, більше любила шити й в’язати, а інтелектуальним співрозмовником мені взагалі не могла бути. Я пробував її підтягти: водив на гарні фільми, давав читати чудові книжки, пробував говорити про музику й поезію, але тут у нас погодженості й справді не було. Однак те, що це сказала мені мати, а ще й так прямо, мене обурило і викликало протест. Я розсердився й грюкнув дверима. Вийшов на веранду, розчинив вікно й побачив Олега Велета, який стояв серед двору й тримав у долонях випале із гнізда пташа, ніжно до нього приговорюючи.

Олег усіх нас дивував. Щороку він виростав сантиметрів на п’ятнадцять, а в дев’ять років рости перестав, дорісши до двох метрів. У сім років він рішуче став перегравати Георгія Ковальчука у шашки й шахи; в школу його відправили вчасно, але там він не затримався: писати й читати вмів чудово, а задачі розв’язував для старших класів, чим завзято користувалися Карасики. Його навіть хотіла обстежити якась комісія, але він від неї втік.

— Мені, мамо, — сказав він Карасисі, — школа не потрібна, бо я й так усе те знаю!

Моя мати зацікавилася незвичною дитиною і принадила Олега до себе. Як учителька математики вона навчала його вдома й казала, що він вільно засвоює курс вищої математики. Але в нього було погано з мовами: українська давалася легко, російську засвоїти не міг. Зате запоєм читав книжки, їх постачала йому знову-таки моя мати, яка вважала Олега геніальним. У місто він ходити не любив, бо там на нього зглядалися, а іноді чіплялися гурти хлопчаків, зате любив блукати в полі над річкою — інколи його поривало, і він ішов незвідь-куди: в ліси, до річок Гуйви та Гнилоп’яті й ще далі, намагаючись не потрапляти людям на очі. Довіряв лише двом: Георгію Ковальчуку та моїй матері. Мене сприймав трохи насторожено, однак коли я йому показав кілька поетичних книжок, скажу, дуже добрих, і розтлумачив, що таке поезія, він нею захопився, а через кілька днів приніс кілька своїх надряпаних дитячим почерком віршів, які мене вразили метафорикою. Та законів ритму й римобудування він до кінця не збагнув, і я йому розтлумачив і це. Після того він легко пізнавав, де ямб, а де амфібрахій чи хорей. Я тоді був меломаном і вирішив прилучити Олега до класичної музики. Але тут легко не пішло, до музики він залишився байдужий і нею не зацікавився. Це було тим більше дивно, адже музику природи він сприймав, бо й сам був її дитям. Книжки читав у якийсь дивний спосіб: не рядок за рядком і слово за словом, а відразу вбирав зміст усієї сторінки, через що поглинав книжки з великою швидкістю. Але був маломовний і думки формував максимально коротко та сконденсовано. Через великий зріст мав незручності побутові: мусив спати на підлозі, а що квартира в Карасів була мала, то з теплом переходив у сарай, який перебудували навмисне для нього; до речі, в цій перебудові брали активну участь усі Карасі. Вони зробили там дощаний настил, подібний до полу в сільських хатах, — отам він до холодів і спав. Коли хтось заходив у наш двір незнайомий, він ховався, а так почав робити після тієї комісії, яка хотіла його перевірити і вивчити. М’яса й риби не вживав, бо це, казав він, «було живе». Характер мав незлобивий і спокійний, а коли бачив щось собі невідоме, очі його запалювалися. Возився з підбитими воронами, хворими курчатами, випалими із гнізд пташенятами, приволік якось пса із перебитими лапами й ніжно його доглядав; цікаво, що старий Карась на пса не спокусився, хоч той мав гарну шерстину. Мати його віддано любила й цвірінькала біля нього, як пташка біля зозуленяти. Олег міг завмерти на лавочці чи в траві, задумуючись, але своїх думок не висловлював і ні з ким ними не ділився; здавалося, що для вислову мав небагато слів — чи не тому мови йому не давалися. Тепер я думаю, що мені треба було звернути на нього більшу увагу, але в те останнє літо я був надто захоплений Галинкою і своїм з нею зближенням, тож на Олега зважав таки мало. Ми щодня виходили з Галинкою із двору й пропадали часом аж до ночі, забуваючи про їжу. Мали якесь невситиме прагнення бути разом і коли навіть на трохи розлучалися, то ці кілька годин здавалися нам вічністю. Стужені й осмутнілі, ми знову рвалися одне до одного, і тільки коли бували разом, нас ніщо не гнітило. Забивалися в захований куточок; я любив блукати пальцями по її тілу, в нас уже не було заборонених місць, вона так само любила блукати по тілу моєму; ми притискалися і могли лежати так годинами. Єдине, до чого Галинка ще не допускала, — до остаточного злиття. Вона того злиття чомусь боялася, я ж, хоч нестерпно хотів того, інколи навіть принижено просячи, але шанував її волю. Вона ж хитала заперечно головою і шепотіла незмінно:

— Я буду твоя, тільки не зараз!

І тільки в останній день канікул (на завтра я мав їхати) вона здалася. Власне, не здалася, та коли зустрілися того дня — був це чудовий іскристий, сонячний ранок, — обоє збагнули, що час настав. І ми вирішили піти в ліс, що ледь-ледь бовванів на обрії. Треба було довго йти, і ми йшли годин із п’ять. Потім вступили під сосни і довго йшли лісом, бо й там пригожого місця не знаходили. Так вийшли до річки й побачили порослу квітами, замкнуту зусібіч кущами галявинку. І саме тут Галинка пролила свою дівочу кров — так ми вбили разом із нею свою юність, а народилися чоловіком та жінкою. Там-таки, на галявинці, ми домовилися, що як тільки запалає над землею осінь, я приїду і ми одружимося. Голі і юні, ми уклякнули й поклялися на вічну любов та вірність. А щоб обряд відбувся до кінця, ми зайшли у річку й обкропили одне одного водою…

Оце і все. Я хотів би закінчити на цьому, бо те, що учинилося після того, мені й досі болить і не дає спокою. Тридцять п’ять років я тікав від привиду мертвого дому, але він скрізь і завжди мене знаходив. Я не раз пробував не думати про нього, не згадувати, погасити навік його образ у своїй свідомості, як і образи його пожильців, хотів, признаюся, таки звільнитися; часом мені здавалося, що я цього досяг, часом я заспокоювався і вже був певний, що мертвий дім покинув мене, але наставав день чи вечір, ніч чи ранок, і я застигав черговий раз уражений: він раптово виростав перед моїм зором, зависав у повітрі чи починав проявлятись, як на фотоплівці, чи ступав до мене на могутніх ногах, чи раптово стрибав на мене й опинявся на карку, чи ставав на моїй простягненій долоні, як макет, чи раптово виростав із площини мого письмового столу, чи спускався до мене на шнурку зі стелі, чи маячив у хмарах, витворюючись із блискучих їхніх площин, і сяяв, світився, палахкотів до мене моторошним вогнем, і я знову від нього тікав, знову ховавсь у нетрях найбільшого на моїй землі міста, бо найліпше сховатися можна в нашому часі не на безладді, а саме в надмірному велелюдді. Забував його, руйнував його в собі й перед собою, перекреслював нервовим рухом ручки чи олівця, заливав темною фарбою свого лихого настрою чи ясною фарбою настрою доброго, але однаково даремно — звільнитися від нього так і не зумів. Тоді я упокорився й вирішив написати цю повість, щоб визнати його перемогу; більше, я збагнув, що мені тікати від нього й забувати його не потрібно, бо він, може, частина мого «я», а що він мені постійно болить — переконливе тому свідчення. Минуле своє ми покидаємо у прірві часу й гадаємо, що воно навіки безповоротне, тому й мертве, та це жахлива наша помилка, бо мертві ми стаємо лише тоді, коли те минуле вмирає, а поки воно є, то й ми є, поки ми живі, то й воно живе, а живе вимагає життя, а не смерті. Через це не треба нам воювати з минулим, як Дон Кіхот із вітряками, бо не вітряки від того страждають, а войовники. Тому хай усе нами пережите залишається із нами, так само, як і пережите предками нашими, хоч ми їх у пам’яті вже й не тримаємо. Це я зрозумів добре тільки тепер, тому й зібрався на мужності, щоб стати віч-на-віч із мертвим домом, не лякаючись його, а щоб поспівчувати йому, простягти руку й ніжно погладити, як гладить батько дитя, котре нашкодило, наробило казна-яких недоладностей та дурниць, але все одно біжить до батька, бо відчуває страх більший страху від батьківської покари, адже батько покарає й простить, тобто виявить співчуття. Ось чому я перестав ховатися від привиду мертвого дому й іду безбоязно і спокійно йому назустріч…

Невдовзі потому, як я поїхав на навчання після палкого літа свого кохання, мати мені сповістила, а потім те саме описала в листі й Галинка, що помер Олег Велет. Він прийшов до матері на кухню, сів біля неї й мовчки довго сидів. Мати була заклопотана обідом, через це не вельми на нього і зважала. Але коли глянула, то злякалася: дивний він був.

— Що тобі, синку? — кинулася вона.

Тоді Олег звів на неї великі, розумні й завжди сумні очі та й сказав.

— Я, мамо, здається, уже все пізнав.

— Що ж ти пізнав, дурненький?

— Все, що зміг, мамо. І я вже помру.

Мати перелякалася, кинулася до нього, схопила руками його велику голову й почала цілувати.

— Не кажи так, синку, не кажи! Не можна такого казати…

— Добре, мамо! — покірливо згодився Олег. — Не буду такого казати.

— Ну, й розумничок, — зітхнула мати. — Може, хочеш поїсти?

— Ні, мамо, я не голодний. Піду до себе полежу…

— Може, тобі погано? Може, захворів? — забідкалася Карасиха.

— Ні, не захворів, — сказав Олег і звівся.

І вона вразилася раптом, який він величезний, бо тепер він здався їй ще більший, як був. Дивне обличчя в нього стало: печальне, але внутрішньо освітлене. І так ніжно подивився він на матір, як розповідала вона потім, що сльози вибилися їй на очі.

— Полеж, синку, — сказала вона. — А я упораюся й до тебе прийду.

Пішов у свій сарай і ліг на ложе. Мати прибігла до нього хвилин через п’ять, але він уже не жив. Лежав величезний, заспокоєний, голова його була повернена до дверей, ніби дивився на небо. Обличчя лишилося просвітлене й мирне, одна рука лежала на грудях, а друга простяглася вздовж тіла.

Прислав мені листа й Георгій Ковальчук. Перше, що впало у вічі, він був написаний майже чистою українською мовою.

«Мені зараз дуже тяжко, — писав Ковальчук, — бо ця втрата чи не найбільша з моїх втрат, хоч він був мені, можна сказати, ніхто. Я цілком переконаний, що ми втратили генія не меншого, ніж Миколай Васильович Гоголь, а може, даже більшого. Бо Гоголь був тільки писатель, а Олег був геній в усьому. Але ми його проморгали. Саме це мені найбільше болить. Раньше я генієм щитав тільки себе (із живих), а тепер бачу, що я, може, й не геній був, а тільки талант. Генієм був Олег, а я перед ним у підметки не годжусь. Я його розвивав, та все пішло собаці під хвіст. Жаль! Через це я тепер у поганому настроєнії, бо якось реально пойняв, що в світі є одна річ, яка все може потоптати і з усього великого зробити гівно, — це смерть. Через це я тепер думаю, що треба передати свої сочинєнія в якийсь архів на збереження. Не можна ніколи забувати, що та костомашна стоїть у кожного за плечима. Вона робить із нас гной, а ми, дурні, про це забуваєм. Не забувай про це нікада!»

Цей лист якось дивно мене вразив. Хоч звучав він у певних моментах і смішно, але мені сміятись не хотілося, — від листа повіяло холодним духом. Цей настрій покріпив у мене другий Галинчин лист. Вона писала, що після похорону Олега Велета її мати ніби в нестяму впала, бо того-таки вечора почала кидатися на стіни й кричати:

— Ти знову починаєш нас жерти? Хочеш усіх нас ковтнути, всіх! Жери швидше! — кричала вона. — Всіх жери!

Галинка писала, що починає незвідь-чого нервувати й боятися, а боїться, що з матір’ю станеться те, що з Віктором Ващуком.

Ще через якийсь час написала, що вона, здається, завагітніла, їй від цього тривожно, але більше радісно. Турбує її хіба те, що моя мати чомусь змінила до неї ставлення: вітається крізь зуби й майже ніколи не заговорить.

«Уяви собі, в якій обстановці я живу, — писала Галинка. — З одного боку моя напівбожевільна мати зі своїми страхами, а з другого — холод і неприйняття матері твоєї. Не розумію, за які гріхи я втрапила їй у немилість».

Саме тоді я прочитав «Кассандру» Лесі Українки і раптом збагнув: поведінка Кассандри й Галинчиної матері була майже тотожна: це мене, скажу відверто, жахнуло. Саме тому я вирішив поїхати додому, заспокоїти Галинку, вгамувати свою матір, а загалом, подати з Галинкою заяву на одруження, бо тепер тягти було нічого. Жити нам доведеться спершу порізну, але такий акт я мусив учинити, щоб засвідчити дівчині свою порядність, зрештою, я її щиро любив. Як на зло, наш декан саме в цей час почав репресивні акції проти прогульників, і я зміг виїхати лише в неділю, домовившись зі старостою, щоб він мене в понеділок не вимічав, як відсутнього, а на вівторок рано я обіцяв на лекціях бути.

І ось знову він переді мною: наш дім. Якийсь ніби трохи нахмурений, ще більш облізлий, як був, і посірілий. Коли я йшов ще до мосту, зустрів Ващучку, яка завзято мела хідника, огорнувши себе хмарою куряви. Привітався до неї, але вона не відповіла, була надто заглиблена в собі. На мості я озирнувся й побачив, що Ващучка повільно рухається хідником разом із тією хмарою куряви — здавалося, ніби вона замкнута в прозору капсулу. Зійшовши з мосту, я зіштовхнувся з Карасем. Побачивши мене, він сказав.

— Знаєш, нема вже мого Олега, такого розумничка, такого…

І заплакав.

Ми поговорили про дивовижні Олегові здібності.

— Чому смерть не забрала мене, чому його? — спитав старий.

Я сказав щось про невгадність і немилосердність долі, на що він мовив:

— Раньше я думав, що це Бог нас жере, а знаєш, що нас пожирає?

Я того не знав, тож він додав переконано:

— Абсурд нас жере, пойняв, абсурд!

Я вразився, що він знає про поняття абсурду, очевидно, як і євангеліст Сухар, був мудра людина.

Вікно в Червоної Шапочки було відчинене, сидів у ньому червоний півень, а з самого вікна лунав загадково тонічний спів. Звіддаля підвивали пси, нервово кудкудакали кури, збуджено мекали й кози, а може, весь цей живий світ по-своєму підхоплював ту чудну, дикувату й трохи несамовиту мелодію, яку витворили підхмелені баби. Після кожного куплету півень витягував червону шию й горлав своє рефренове: «Ку-ку-рі-ку!» На лавці поблизу того вікна сидів смутний Георгій Ковальчук, і я здивувався: на Ковальчукові була хутряна безрукавка увіч із собачої шкури, а на голові стриміла, хоч іще й не так холодно було, собача шапка-вушанка.

— Привіт, — сказав він мені. — Капітально баби ревуть, нє?

— По-моєму, нам до цього не звикати, — сказав я.

— Так кажеш, бо тут уже не живеш, — сказав Ковальчук, — а по-моєму, це початок якогось всесвітнього сказу.

Я вразився ще раз: Георгій Ковальчук сказав стільки слів, але без жодного русизму. Тоді я жахливо любив помудрувати, тому відразу ж увійшов у ту розмову:

— Чому початок? Початок сказу, чи точніше, божевілля, почався тоді, коли з’явився homo sapiens, тобто людина розумна, назвемо її Адамом. А вже справжнє божевілля прийшло, коли Каїн убив Авеля, відтоді й покотилось. А ми вже докочуємося. До чого?

— До отакого співу, — сказав Ковальчук. — А ти не помітив, як я тепер говорю? Це в мене останнє відкриття, останнє переконання.

І справді чудо! Ковальчук говорить так багато і знову без жодного русизму.

— Я перейшов до переконання, — мовив він і гордо на мене глянув, — що Микола Гоголь був звихнутий, тобто людиною з розполовиненою душею. Його одурманили кацапи і, зрештою, вбили його дух. Він же відірвався від свого ґрунту: своїх хуторів, Миргородів і Тарасів Бульб і пішов у світ мертвих душ. Утяв (Так в оригіналі. — Прим. верстальника): кацапських мертвих душ!

Я став, мов громом битий. Ні, це було щось дивовижне. Чи не вплинув хто на Георгія Ковальчука, адже він виповідав теорію найзавзятіших українських патріотів — це я вже знав і в той час.

— У вас завелися нові знайомі? — спитав я обережно.

— А ти звідки знаєш? — аж підскочив Ковальчук, але відразу ж обм’як. — Да, тут познайомився з одним. Пенсіонер, колишній учитель. Носить мені книжки: Грінченко, Винниченко — все запрещоні…

— Заборонені, — поправив я.

— Да, заборонені, — згодився Ковальчук. — Ти мене тепер поправляй. Хочу добре знати рідну мову. Бо досі я був сліпий… Я все пойняв, — радісно сказав Ковальчук, — пойняв, у чому була моя ошибка… помилка. Я писав свої повісті чорт-зна по-якому. І був звихнутий, як той-таки Ніколай… Микола Гоголь. Тепер я перепишу по-українському, і вони зазвучать… Тепер я пойняв!..

Над головою в нас продовжували вити п’яні баби. Здається, десь такий звук видували труби під Ієрихоном. Я зирнув на Ковальчука, він радісно світився.

— Це вам кацавейку й шапку Карась подарував? — спитав я, болісно його жаліючи.

— Да, він, — відказав Ковальчук. — Казав, що збирав шкурки на кацавейку Олегу, а шапку уже пошив. Вона на мене трохи велика, то я її підігнав. Класна шапка, правда? А кацевейку він уже послі. Спіціально для мене. Є ще добрі люди на світі.

— Таки є, — сказав я і пішов, бо мене вже добивало виття бабусь.

Із матір’ю домовитись виявилося не так складно, як я сподівався. Прямо їй заявив, що хочу з Галинкою одружитися. Мати глянула на мене перелякано.

— Добре подумав? Тобі ще вчитися треба, а не сім’ю заводити, — мовила вона.

— Річ у тім, що сім’я вже в мене заведена, — сказав я і повідомив, що Галинка вагітна.

— Таки окрутила вона тебе, — сумно мовила мати. — Потім жалітимеш, я ж добре бачу…

— Дозволь це вирішувати мені, — обірвав я її. — Ми любимо одне одного, і я вважаю своїм обов’язком…

І розповів матері, що порядна людина в подібних випадках мусить чинити порядно, тобто так, як чиню я. І вона упокорилася. Може, згадала себе в молодості, як і те, що мій батечко зовсім не був такий шляхетний.

Галинка зустріла мене з криком радості й повисла на шиї. Ми, замість розмовляти про речі конечні й поважні, замкнулися й під однотонне та всепроймаюче виття п’яних бабів, які сьогодні чомусь співали сумних, шалено відлюбили одне одного, аж перестали чути й той спів. Коли ж, виморені й спустошені, відкинулася й затихли, щось нас у домі вразило: баби не співали. Собаки в глибині околиці вили, кури кудкудакали, кози мекали, ніби продовжували той спів, а баби мовчали. Не співав і півень, тільки якось глухо й тужно кокохкав.

Старі мовчали аж до вечора, але ніхто з квартири не виходив, отож здивований Гомзин, який сьогодні мав уразу, що Червона Шапочка забула піднести йому недільну півлітру, вирішив постукати у двері й делікатно нагадати сусідці про її забудькуватість — Гомзина сьогодні трохи пекло і млоїло, і він уже починав звіріти проти тих баб, які самі горілкою накачуються, а про нього подбати забули. Але двері виявилися відчинені. Гомзин був цим не просто зчудований, а й уражений, тож пройшов у квартиру і на порозі кімнати, де засідали п’янички, вражено затерп: такого йому, як оповідав опісля сусідам, бачити не доводилося. За столом, ніби святі на Тайній вечері, сиділи Червона Шапочка і п’ятеро її подруг, але на відміну від святих обличчя їхні й руки були цілком чорні, мов у негрів, та нерушні. Одежа була ціла, навіть пов’язка на оці Степанчучки, ціле було в них і волосся на головах, а тіла навічно перетворились у вугілля. На столі, крім порожніх пляшок з-під самогону, стояли дві також випорожнені пляшки з-під денатурату. Міліціонер Гомзин нюхнув склянки, з яких пили старенькі, і професійно визначив, що останнє, що пили баби, був таки денатурат. Отже, саме в той момент, коли ми були з Галинкою на найвищій хвилі своєї любові, старенькі вирішили, що самогону їм мало, і одна з них, тепер годі сказати яка, дістала із сумки ці дві фатальні пляшки, запропонувавши їх спорожнити, щоб більше сміятись, а відтак голосніше поспівати. Баби розлили денатурат, так мені уявляється, і одночасно, залпом випили. В цей час із рота однієї з них, а може, в усіх одночасно, вирвався синій пломінь і за кілька хвилин вони звугліли, діставши, нарешті, вищий ефект у своїй пристрасті до трунків.

Ми всі ходили на них дивитися. Видовище й справді було жахливе, я б сказав, апокаліптичне: вони сиділи виструнчені й закляклі, ніби закам’яніли, і їхні чорні обличчя зоріли виряченими й закам’янілими очима.


12


Мертвий дім завалився через місяць після цієї події — це сталося вночі, й поховав під своїми уламками всіх його пожильців, які там залишилися, за винятком одного, мене, бо я жив тоді в Києві. Ніхто вже не міг мені описати, як те сталося, тож я можу тільки ту картину собі уявити. Дім мусив завалитися раптово, бо ніхто не встиг із нього вискочити, навіть із долішнього поверху. А оскільки нікого не залишилося, щоб мені повідомити, преса й радіо про такі речі тоді не повідомляли, то я довідався про те не відразу. Галинка, вже тепер моя дружина, писала мені листи щодня, найбільше через день, і от кілька днів од неї листів не було. Я затривожився. Ще кілька днів — ані листа. Я почав думати казна-що, але не те, що сталося насправді, хоч мав би, бо в останніх листах, які я одержав, Галинка писала, що її мати стала неможлива, проганяє її з дому, хоче, щоб вона в домі не ночувала, однак згодом затихала й говорила, що все одно нікому із них не вберегтися, бо все призначено й приречено, і починала тяжко плакати. Галинка переконувала її піти показатися лікареві, але та й слухати про те не бажала.

— Я нічим не можу допомогти! — скімлила Олька. — От бачу нещастя, а допомогти не можу!

Читаючи це, я не міг не згадати Кассандру.

Галинка ж вважала, що цей материн неспокій — наслідок ураження від електрики, що його перенесла мати, а до того додався ще стрес після самозапалення бабусь-пиячок. Сподівалася, що з часом у неї все мине.

Я, признаюся, також поставився до того опису легковажно, бо мав тоді багато роботи: працював по бібліотеках, а містично настроєний ніколи не був, навіть навпаки. Тут я себе виню, бо, зрештою, не в містиці річ, а в елементарній зношеності нашого дому. Той дім своїх мешканців не раз попереджував, частково завалюючись.

Отже, мене ніхто не міг про нещастя звідомити, бо сусіди дальші, хоч і чули, що я десь у Києві навчаюся, адреси моєї не знали, й де моє місце навчання, не відали.

Пробув у невіданні днів десять, а що листи від Галинки не приходили, вже не міг знайти собі місця, кинувся на автобусну станцію й поїхав додому. Отоді я й побачив на тому місці, де був наш дім, купу лому й нагромадженої цегли. Дерев’яні частини сусіди вже порозтягували, зрештою, розібрали й руїну, коли витягували звідтіля жертви. Сусіди мені про все оповіли, сповістили також, де поховано загиблих, я пішов на цвинтар і в заціпенінні просидів там цілий день. Ночувати в рідному місті тепер я не мав де, тож увечері повернувся до Києва, і тепер тільки зрідка туди приїжджаю, щоб упорядкувати могили рідних і покласти на них квіти.


Post scriptum


Нас було двадцять п’ятеро, коли не числити чотирьох Федоруків, котрі загинули від чаду, тоді я не мав ясної свідомості, через що й пам’ять про них у мене напівзатерта, і п’ятеро подруг Червоної Шапочки. Коли ж докласти до пожильців мертвого дому і їх, бо й вони були з ним тісно пов’язані, було нас тридцять четверо. Всі ці тридцять п’ять років я ношу в собі той мертвий дім і його пожильців, як цвяшок у серце вбитий. Вже не одружувався вдруге, не заводив дітей та родини, бо не міг та не можу й досі. Як той дім являвся до мене зі своїми жертвами, я вже казав. Зараз же, коли завершив це писання, ні вони, ні мертвий дім мене не покинули, хоч я, оприлюднивши їхню історію, на те сподівався. Але тепер вони приходять до мене інакше: не щодня і не завжди, а тільки вряди-годи, як і раніше. Відбувається воно так: я ходжу, щось роблю, чимось клопочуся, все тече начебто нормально. Але це до часу. Приходить день, і вони починають проявлятися. Будинок, як я вже писав, може вирости на письмовому столі, чи висунутися з нього, як шухляда, чи з’явитися в повітрі; привішений на електричному дроті замість люстри, чи привидітись у якийсь інший спосіб. Обличчя ж пожильців починають миготіти в юрбі, в трамваї, тролейбусі, на хідниках, в телевізорі, коли його дивлюся: мигне — одне, друге, третє, ніколи, правда, всі разом. І я вже знаю, що вони до мене прийдуть уночі.

Спершу цього лякався, але згодом перестав, навіть відчував певне задоволення (вві сні і наяву), що з ними все-таки спілкуюся. Це й зрозуміло, адже серед живих тільки я один утримую про них пам’ять. І от перед тим, як заснути, чи вже й задрімавши в першому сні, або ж уранці, перед тим, як прокинутися, також у напівдрімці, я виразно бачу безмежну просторінь, бурунисте поле, цілковито схоже на накописько хмар, коли дивитися на них не із землі, а згори, з літака, що летить над ними. Це поле задимлене, зі срібними кучугурами будівель та міражних споруд, а по тому полю йдуть до обрису свого мертвого дому (який маячить углибині й весь час від них лишається на однаковій відстані, хоч скільки б вони йшли) всі тридцять четверо на чолі зі мною. Йду, всіх трохи обігнавши, тримаючи в руці вузол, від якого врізнобіч розходяться, як промені, нитки чи шнури, і до кожної нитки чи шнура прив’язано тіні людей, що бредуть отарою. В тій отарі я ледве розрізняю Федоруків, але досить чітко бачу Івана Касперовича, його дружину Ольку, тестів моїх, дружину свою із розбухлим животом — Галинку, свою матір, євангеліста Сухаря, його невсипущу жінку із залізним профілем та дочку Марину, сімейство Ващуків: Стасю, божевільну Зіну — до речі, Зіна теж тоді загинула, — Віктора, який помер у божевільні, Георгія Ковальчука, інваліда, який іде, важко налягаючи на костури, — усі малюнки його й повісті пропали разом із ним, і вже ніхто не зможе розсудити: чи був він генієм, чи тільки марно бавив себе писанням та малюванням. Ідуть Карасі: старий і стара, за ними четверо Карасиків, що тримаються, як зграйка рибок, між них нема лише Олега Велета, як нема між Ващуків їхньої матері. Ідуть Гомзини: міліціонер, його жінка і двоє дочок, іде зі своїми приятельками Червона Шапочка, і всі вони чорнолиці й чорнотілі. Ці люди ступають за мною отарою, зв’язані нитками, кінці яких у моїй долоні; трохи відставши від них, бреде, збиваючи піну хмарного шляху, Олег Велет, якій і там, у царстві тіней, продовжує рости. Він уже такий великий, що всі інші з отари здаються ліліпутами, особливо Карасики. Часом він нагинається й бере всю ту отару, але без мене, собі в долоні й пильно їх розглядає, як розглядав колись випале із гнізда пташа. Тоді знову згинається, обережно випускає з долонь отару на волю й спокійно бреде далі, вряди-годи зітхаючи. Останньою ж простує стара Ващучка із мітлою. І тут вона замітає, завзято махаючи своєю метілкою, і тут вона здіймає куряву, але це не курява, а дим, і поринає в тому димі, напіврозтоплюючись. Я знаю її призначення, своє призначення знає й вона, а воно просте: замітати за тими людьми, згрудженими в отару, сліди. І робить вона те старанно і невтомно.

Я ж маю у руках пастушу свиріль, яку вряди-годи прикладаю до вуст, тоді лине музика. Вона нагадує стародавні релігійні псальми, співати які люди розучились. Отож коли я, пастух цієї отари, граю, всі зводять голови й дивляться на свій дім, який бовваніє попереду, збудований зі срібних площин. Тоді всім їм і мені здається, що до нього стало на цаль ближче. Але і я, і вони знаємо, що це тільки марна ілюзія, бо ми добре відаємо: то мертвий дім, а все, що мертве, — те не для життя.


1992 р.

Конча-Озерна — Київ

VOX другий

Зачинені двері нашого «Я». Історії зі сну

Крізь сонні повіки

Дивлюсь навколо себе:

Чи світ сну частина,

Чи я?..

Слова, невідомо чиї,

записані на жовтому

клапті паперу


Ти сон істинної твоєї людини.

Г. Сковорода
Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Історія перша.

Велика до стелі драбина

Не, відаю, чому саме ця невелика історія так міцно запала мені до пам’яті, та й чи була вона насправді, чи це тільки історія зі сну; зрештою, все наше життя минуле — сон, і те, що від нього залишається, ніби уривки привидь. Світ котить свої хвилі, тільки частково нас покриваючи, і з нами живе не цілий світ, а його клаптик, і ми освітлюємо його своєю свідомістю й присутністю, але досить нам піти чи поїхати з того місця, і воно вже перетворюється в сон, в образ, що тільки ледь-ледь у нашій пам’яті бовваніє, в решті ж світу ми відсутні — ось у чому перша ознака непевності будь-якого існування. Спогади — це і є висвітлення отих місць і часу, в яких уже нас нема, через те усілякі спогади сумні, і де вже тут дітися!

Отже, й це видження, яке незвідь-чому мене не покидає (до речі, в пам’яті не завжди залишаються речі конче важливі, конче значущі, більше їх принагідних), прохлюпується до мене з глибокого мороку: бачу споруду, переобладнану в будинок народної творчості чи щось таке — все відбувалось у порожній залі, яку щойно побілено; вапно вже висохло, підлогу помили, але не внесли ще стільців чи сидінь, ще й не зроблено підвищення для сцени, було лишень видовжене порожнє приміщення, і стояла в ньому драбина, власне, її намагалися встановити три замацьорені чоловіки, які мали на головах кепки, один із них не поголився, в другого попідпухали очі, а в третього лице було червоне й кругле, із відвислим підгарлом. Обличчя в чоловіків поважні й трохи набурмосені, бо виконували вони вкрай важливу роботу; драбина — височезна, і вони конче хотіли її поставити, щоб оперлась об стелю (ну так, не об стіну, а стелю), саме в тому місці, де був невеликий отвір-люк, як і стеля, забілений, люк урізувавсь у стелю, а робітники намагалися вставити драбину саме в той лаз. Ніяк не могли потрапити, бо драбина хиталася, її треба було підтримувати, щоб не впала, отож тримали її ці три чоловіки в кепках на звісі. Підводили вершка драбини до отвору в стелі, голосно покрикували й лаялися, але драбина ніяк не хотіла ставати, вершок її коливався, а мала стати вона навкоси, була-бо вища стелі.

А ще при цьому щоразу відчинялися двері, заходив чоловік чи жінка, байдуже, мов тіні, проходили повз цих трьох, не звертаючи на них жодної уваги; коли проходила жінка, то голосно розлунювався стукіт її закаблуків — робітники припиняли роботу, затримували драбину і всі разом озирались: один їв очима жіночі литки, другий те, що було вище, а третій — усю її заразом.

— Хе-хе! — сказав Вовка Паразит, той, який не поголився; я його добре знав, прізвище мав Вовк, а Паразитом охрестила рідна жінка, бо грошей додому ніколи не приносив, однак нахабно вимагав, щоб жінка його годувала, а часом і чаркою пригощала. Отож саме цей Вовка Вовк-Паразит сказав сакраментальне «хе-хе!» і з’їв очима жіночі литки, які продефілювали повз нього.

— Класна бабка! — сказав другий, я його також знав, звали його Юрко Ворона, бо прізвище в нього було Вороновський, — це той, у якого попідпухали очі, а чого, хто й зна. Він з’їв очима те, що було в перехожої вище литок, отож і пішла вона далі наполовину з’їдена, тобто в порожньому просторі колишнього костелу рухався жіночий верх, одягнений у білу кофточку, крізь яку просвічувалася дужка станика, на шиї в неї був ґудзик, що застібав блузку, а біля гудзика — виріз, а вище — чудова шийка, заросла легенькими кучериками, а ще вище — голова із закрученою курдулькою — все оце кучмом зжер третій — отой червонолиций, я його не знав, але ці двоє називали його Петя.

— Чо’ баньки виставили, — сказав Петя. — Ану тримай! Так ми цю лєсніцю до вечора не поставимо!

— Заводь лівіш, — сказав Вовка Паразит.

— А по-моєму, тра правіш! — мовив Юрко Ворона.

І вони повели драбину, як гранд-даму, до того єдиного отвору в стелі, а в цей час у великі вікна увірвалося сонячне проміння і провисло в повітрі, як золоті ризи, — і все заграло, стіни дивно засвітились, але й цього разу в лаз драбиною дядьки не потрапили, бо, може, в них звідучора тремтіли руки, коли вони в бур’янах наливалися горілкою, а може, не так легко було тією драбиною маніпулювати…

Розчинилися двері, ввійшов чоловік у тенісці навипуск, у капроновому капелюсі з дірочками, з квадратним підборіддям і з чорними густими бровами, під якими поблимували також чорні круглі очка.

— Тримай! — гукнув Вовка Паразит.

— По-моєму, це тобі тра тримать, — обізвався Юрко Ворона. — Бач, не ставиться.

— Сама не поставиться, — спокійненько сказав Петя.

Чоловік з густими бровами йшов через залу й ворушив тими бровами, як тлустими п’явками. Іронічно всміхався, а кроки його лунко гучали. Він озирнувся перш ніж сховатися в інших дверях, і його білі зуби засвітилися. Саме в цей час зайшов ще один, власне, не зайшов, а прослизнув у двері — маленький, утленький, з рідким чубиком, із заячою губою, з блакитними очима, а чубик його зализувався на грушоподібній голівці, ніби був приклеєний до лисини. Чоловічок став, розтулив рота, задивився, повіки його закліпали.

— Проходьте, гражданін, — сказав Петя. — Не мішайте, пожалуста!

— Так ми її не поставимо, — мовив Вовка Паразит. — Тра вірьовку.

— Яку вірьовку? — спитав Юрко.

— До верху, знаїш, прив’язать. — Ти такий, шо начебто й не понімаїш.

— Да! — сказав Петя. — Кладімо, тра вірьовку, без того не обійдешся. Проходьте, гражданін.

Чоловічок пішов, озираючись. На його вустах також грала усмішка, але він не насміхався з цих трьох, як той п’явкобровий, а просто мав хороший настрій, а може, просто йому сьогодні всміхалося, а може, він трохи співчував дядькам, — вони тим часом поклали драбину на вимиту підлоту, просто в сонячну калюжу, розлиту по ній, і калюжа та майже перестала лискотіти.

— Перекурим, — сказав Петя. — А ти, Ворона, чеши за вірьовкою.

— До кого? — спитав, кліпаючи рудуватими повіками, Юрко.

— В завхоза спросиш, — сказав Петя.

Ворона слухняно подався до дверей, куди зайшли дівчина, чоловік у капелюсі й «гражданін» із заячою губою й приклеєним до лисини волоссячком, а дядьки витягли по «Прибою» і закурили, пускаючи звивисті клубені диму, і той дим, потрапляючи в сонячні стяги, в оті золоті, розвішані по залі ризи, просвічувався, вигинався, творячи сині зигзагоподібні пасма, які мінилися в промінні й грали жовто-синьо.

Зайшла дамочка з волоссям, вибіленим до мертвого і химерно закрученим у подовгастий рубець, з губками-бантиком, в білому піджаку й чорній спідниці, яка приховувала низько опущене осіддя, з коротенькими ніжками, взутими в білі на високому підборі туфлі.

— Тут ніззя куріть, — сказала дамочка. — Ви шо, не понімаєтє?

— А почему? — спитав Петя, мружачи око, бо на нього наплив синій дим.

— А потому, шо я так вам говору! — сказала владно дамочка.

Вовка Паразит і Петя зніяковіли і сховали недопалки в кулаки.

— А де ж нам перекур робить? — спитав Вовка Паразит з підхлібними нотками в голосі.

— На двор ідітє, — сказала дамочка і владно потупотіла коротенькими ніжками.

— Це шо — начальство? — спитав Вовка Паразит.

— Та навєрно, хрен їй під хвіст, — сказав Петя, витяг хустку й висякався з таким звуком, що луна аж сахнулася від стін.

Прийшов Юрко Ворона. Вони прив’язали вірьовку до вершка.

— Хай за вірьовку трима, в кого руки не трусяться, — сказав Петя, — бо в мене вони щось як не мої.

— Юрка хай трима, він у нас не пйоть і не курить, — мовив Вовка Паразит.

— Ну, давай, узяли! Пі-дій-май!

— Акуратніше, мать-перемать!

— Ти шо, Юрка, спиш? Тягни!

Йшла через залу маленька жіночка в окулярах. Мала на ногах схожу на капці взувачку і не йшла, а пливла. У ручці в неї був солом’яний кошичок, а на правій, на безназванному пальчику світилася величезна шлюбна обручка. Жіночка подивилася на дядьків, і її губенята презирливо скривилися.

— Це шо, вам сонце голову пече, що ви в шапках? — спитала вона презирливо і аж захиталася, запишавшись.

— Га? — спитали Петя й Вовка Паразит, спиняючи драбину.

— Питаю, чи вам тут сонце голову пече, що ви у шапках? — спокійно повторила жіночка.

— Нє, це шоб нам на голови глина не сипала, — сказав Петя.

— То це ви такі мастєра, що нову нам побілку поколупать хочете? — ще спокійніше спитала жіночка і знову аж захиталася, пишаючись.

— Не мішайтесь, женщина, йдіть своєю дорогою, — сказав Петя.

— Гм, піду директорші скажу, — мовила зневажливо жіночка і попливла, майже не торкаючись взувачкою-капчиками підлоги. — Тоже мені мастєра! Гнати б вас одсюда!

— Стій! — сказав Вовка Паразит. — Ну, не дають зарази работать!

— Да, це таке уїдливе, шо й мене розволнувала, — сказав Петя і раптом визвірився на Юрка. — Ти не тримайся за вірьовку, а підтягуй. Тоже знайшов лафу!

— А я й підтягую! — ображено мовив Юрко Ворона.

— Ге-ге! — засміявся, показуючи жовті зуби без кількох спереду, Вовка Паразит. — Недаремно його Вороною звуть. Ну шо, взялися?

Вони знову повели драбину, як гранд-даму, але й цього разу в отвір люка вона не потрапила.

— Тримай, чого гав ловиш! — крикнув Петя на Юрка.

— Безрукий, чи шо! — озвірився й Вовка Паразит.

— По-моєму, це ви безрукі, — сказав ображено Юрко Ворона. — Я роблю як слєдує!

Драбина хиталася біля стелі. Височенна драбина біля височезної стелі. І у стелю врізано люка, і люк той зачинено, і дядькам конче треба було в нього потрапити. І вони старалися, але поки що даремно, і сонце лилося потоком у вікна, і грали на підлозі сонячні калюжі. І проходили вряди-годи через залу якісь люди. Отак відчинять вхідні двері, гримнуть ними і йдуть мимо, розвертаючи до дядьків голови. І обличчя в цих людей — як маски, а може, в них немає облич, а тільки розгладжені площини без очей, носа та вуст. І всі вони перебредають через сонячні калюжі, прямкують до других дверей, щоб зникнути в них. А в одній із калюж знову зупиняється той із заячою губою, з благими очима і з ріденьким, приклеєним до лисини чубчиком на грушоподібній голові — дивиться на трьох дядьків, і очі його стають ще благіші, бо він цим трьом, може, й співчуває, а може, хоче допомогти їм та не зважується. І невідь-звідки і від чого з’являється в залі пилюка, яка сяє в сонячних стягах, між золотих отих риз, крутиться й грає разом із нерозвіяним димом, бо в зубах у Петі та Вовки Паразита знову куряться цигарки.

— Да, роботка в нас — не мйод! — сказав Вовка Паразит.

— Проходьте, гражданін, не мішайте! — мовив чоловічку Петя.

«Гражданін», однак, мов і не чув. Сяяв тільки до цих трьох благими очима і сумовито всміхався. Повільно хиталася біля високої стелі драбина. Три обличчя серйозно напружені, замурзані три обличчя під трьома кепками — три сірі маски.

— Підтримуй з-під низу! — каже Юрко.

— А ти лучче за вірьовку тягни! — огризається Вовка Паразит.

— Тримай ти, чорт забирай! — кричить Петя, і луна злякано б’ється об стіни, як пташка, котра залетіла в храм.

Чоловічок стоїть у сонячній калюжі, розтуливши рота, так же тужаться ці люди, так стараються, і так нічого в них не виходить. В чоловічка зморщується лоб, підводяться брови — так же вони тужаться, і так він їм співчува! А може, й не співчува, а чогось од них хоче? А може, хоче їм допомогти?

Розчиняються двері, входять нові люди і йдуть через залу. Йдуть і озираються на цих трьох. Але не зупиняються, бо поспішають сховатись у дверях навпроти. А коли проходять через сонячні калюжі на підлозі, сонце просвічує їх наскрізь, і мені здається, що вони або неживі, або голі. І йдуть вони голі й мертві, а коли проходять жінки, ті троє дядьків незмінно зупиняють драбину, повертаються і їдять очима тих голих жінок, і зуби їхні ошкірюються, але це зовсім не приносить їм веселощів, бо й вони також ніби не з цього світу, і також часом просвічуються, ніби мертві чи голі. І я все це бачу, а може, мені тільки уявляється? Дядьки недовго роздивляються жінок, бо вони таки заклопотані, бо їм таки треба приставити цю кляту драбину до стелі, власне, не до стелі, а до люка в ній, і вже раз їм це майже вдалося, але поставили близько до краю — шматок тиньку відірвався і з виляском плеснув об підлогу. Тоді ахнув вражено чоловічок із заячою губою і з благими очима. І пилюка тепер стоїть у залі синім маревом: пилюка, сонце і тютюновий дим.

Чоловічок підходить ближче до чоловіків.

— Чого ви тут крутитесь, гражданін? — кричить на нього Петя. — Про-хо-дітє!

Чоловічок із заячою губою хоче щось сказати. Розтулилися й затулилися вуста, збрижився лоб, підбилися брови, закліпали повіки.

— Ну, чо ви мішаєте нам работать? — каже сердито й Вовка Паразит.

— Це через нього ми й одбили ту глину! — каже понуро Петя. — Одчалівай!

— Я того… — каже чоловічок, і його заяча губа посмикується. — Ви мені вибачте… Але я того… Може, поможу?

Чоловічок дивиться на дядьків благими очима — дивак якийсь чи дурник? А може, з-за вугла мішком прибитий, недаремно у нього заяча губа.

— Я тобі як вумному об’ясняю, — сказав Вовка Паразит. — Через тебе ми ото глину одбили і нам буде наганяй, пойняв? Тож я тебе, як чіловєка, прошу — вшийся з глаз, бо так ушию, шо косточки розсипляться.

Миршавий чоловічок видимо злякався. Відступив і знову опинивсь у сонячній калюжі. Власне там, де вона досі була, бо тепер немає вже сонячних калюж — підлога покрита білим накипом глини. Чоловічок од того ще більше ніяковіє, адже виходить, що це через нього так тут накурено, й задкує до вхідних дверей, які саме в цей час відчинились, і у них увійшов чоловік-барило у гігантських штанях, таких широких, що в них улізли б не тільки троє цих робітничків, але й чоловічок із заячою губою. Здоровенний пузяка пер могутнє тіло із зовсім лисою голівкою, такою маленькою, як у бронтозавра, і зовсім без вóла, а навпаки — якоюсь аж рожевою, ніжною, ніби манекенною.

— Так, хлопці, — сказала та голівка. — Накурили й підлогу напудрили. Що ви тут робите?

Голос у чоловіка-барила був справді ніби з барила — сипкуватий, низький, справжній бас.

— Драбину ставимо, — сказав зніяковіло Петя. — Ніяк не попадем у точку.

— А ви попадіть у точку, попадіть, — прогув чоловік-барило. — І щоб не було тут мені нерашливості, ге ж!

— Все буде як у лампочці, начальник, — сказав підхлібно Вовка Паразит.

— А це шо за безобраззя? — показав на розсипаний на підлозі тиньк чоловік-барило.

— Іздєржка проізводства, — сказав підхлібно Вовка Паразит.

Чоловік-барило задер бронтозаврячу голівку до стелі.

— Да, директорша вас по голівці не погладить, — прогув він. — Нехарашо!

— Будем стараться, начальник, — сказав Петя.

— Старайтеся, — мовив барило. — І шоб не було мені нерашливості, пойняли?

Від дверей дивився благими очима чоловічок із заячою губою та з грушоподібною головою. На ньому — потріпаний піджачок, сорочка без краватки, застібнута на горішнього ґудзика, патинки із задертими носками, ніколи не чищені й потріскані.

— Давай, хлопці, ще раз, тільки акуратно! — сказав Петя. — Це все через тебе, Юрка. А ти, Вовка, знизу підтримуй. І не спішіть.

Двері після чоловіка-барила залишилися незачинені. В них уривався шум вулиці: авта, трамваю, мигали перехожі світлими чи барвистими латками — миг і нема! Ніби в калейдоскопі. Чоловічок із заячою губою навшпиньки підійшов до дверей і ретельно їх причинив. В той момент і сталося перше чудо цього дня: драбину поставили.

— Га-га-га! — засміявся Вовка Паразит. — Ми її, як лялечку, вмостили.

— Це тра було мені раньше прийти, — сказав чоловік-барило й попер своє могутнє тіло через залу.

— Лізь, Петь, — сказав Вовка Паразит. — Ти старший, тобі й почот.

Петя зняв кепку, голова його була лиса, як і в чоловіка-ба-рила, тільки зовсім червона.

— Я то старший, — сказав він непевно, — але хай перший Юрка лізе.

— Давай, Юр, чеши! — показав щербаті зуби Вовка Паразит. — Ти не пйош і не куриш.

Юрка Ворона несміливо підійшов до драбини й почіпав її рукою.

— Лізь, ми потримаємо, — сказав Петя.

Юрко поліз. Всі задерли голови. Глибока тиша раптом запала в залі. Чутно було тільки, як потріскує під Юрком драбина.

— А люка як відчиню? — спитав він, коли доліз до середини.

— Натиснеш і зсунеш убік, — мовив Вовка Паразит.

Юрко поліз далі. Чоловічок із заячою губою підступив ближче і задер голову й собі.

— Шо, гражданін, інтересно? — добродушно спитав Петя.

— Так, — сказав чоловічок, дивлячись благими очима. — Але мені вас жалко…

— Себе жалій, а не нас, — показав щерблені зуби Вовка Паразит. — Мо’, з нами полізеш?

— Ге-ге-ге! — засміявся Петя, а його підтримав Вовка Паразит, — То шо там, Юр?

— Я січас, — відгукнулося згори. Юрко натис головою на люка та обрежно його зсунув. — Порядок!

Схопився за край люка й підважився. За мить зник.

— Тепер ти, Петь! — сказав Вовка Паразит. — Я потримаю.

Петя поліз і собі. Ліз повільно, випробовуючи кожен щабель.

— Лізь із нами, гражданін, — іронічно сказав Вовка Паразит.

— У мене діла, — відповів чоловічок з благими очима і з заячою губою.

— У всіх діла, — мовив Вовка Паразит і виплюнув на підлогу недопалка. — Да, голова чось макітриться. Вчора я так урізав, що й сьодня макітриться. Літра два садонув…

— Так, — сказав чоловічок. — Я знаю…

Петя доліз до люка, підтягся на руках і зник у проймі.

— Теперички моя очиридь, — зітхнув Вовка Паразит. — Потримаєш драбину, гражданін?

— Так, — сказав чоловічок. — Я й прийшов сюди для того, аби вам допомогти.

Вовка Паразит поліз. Він ліз і сопів. Драбина порипувала, внизу стояв чоловічок із заячою губою і обома руками ту драбину тримав. Вовка Паразит зупинився на півдорозі.

— І ніхто не напише, — проспівав він, — і ніхто не згадає… Лізь із нами, гражданін, — показав він зуби. — Буде компашка для карт.

— Ні, — сказав чоловічок. — У мене діла.

Вовка Паразит поліз далі. Рипіла драбина. Вовка дістався верху і так само, як його приятелі, зник у виямі. Чоловічок ще дивився якийсь час угору: в люк світило синє небо. Чотирикутний вирізаний шматок неба, що сяяв неземним світлом, від якого в чоловічка із заячою губою аж сльози на очі вибивались.

Він одпустив драбину, подивився собі на руки і витер їх об штани.

— Я б із вами поліз, — сказав він, і його голос з виляском відбивсь од стін, хоч говорив він неголосно, — але в мене справді діла. Я не закінчив садити виноград… Ну, і ще там дещо…

Ще раз зирнув у чотирикутну пройму: сяяло в ній безмовне, безконечне, вічне небо. Сяяло неземним світлом, рівним, непалахким і, здається, також вічним. Чоловічок опустив голову і, обережно ступаючи, пішов із зали. Великої, порожньої, недавно побіленої й насвіжо отинькованої, в якій навіть його обережні кроки віддавалися луною із прихлипом. Підійшов до вхідних дверей і обережно їх розчинив. Двері голосно зарипіли, і чоловічок боязко завмер. Ще раз озирнувся на той осяйний просвіт у стелі і югнув на вулицю — двері з повільним, пронизливим рипом зачинилися.

Посеред порожньої зали стояла височезна драбина. Довкола не було ані душі. Але неправда, був там присутній я. Був я ще малою дитиною, мати моя теж із тих, котрі переходили цю залу, сховалась, як і інші, у внутрішніх дверях, а мене посадила в кутку на малому стільчику-ослінці й звеліла чекати. Отож я сидів і дивився, мене ніхто з тих людей не помітив, зате я помітив усіх. А може, і я спрозорів десь так, як ті люди, пронизані сонячним промінням, що падало з великих вікон, а може, на тому ослінчику я заснув, і все це мені привиділося — не відаю, відаю тільки одне, що тоді мені стало смутно. Бо після того, як зник чоловічок із заячою губою, мені випало ще довго сидіти в тій порожній залі, довго дивитися на світло, що й далі вливалося сюди через люк, але після того, коли робітники сховалися в проймі, ніби щось приключилося. Вже не відчинялися двері, не входили люди, не виходили і з тих дверей, куди поховалися, не з’являлися й робітники, не приходила моя мати, і мені здалося, що я все більше й більше поринаю в дивний сон, у якому мені нічого не сниться, бо нікого й нічого навколо мене нема. Я злякався, схопився на ноги і почав кликати маму. Але голос мій відбивався від стін, хлипала й передражнювала мене луна, і ніхто на мій печальний зов не відгукнувся.

Цей напівфантасмагоричний епізод навіки загус у моєму мозку й до сьогодні не покидає мене, продовжуючи хвилювати відчуттям якоїсь таємниці, якої я не розумів, не розумію і, здається, не збагну ніколи. Але я відав і відаю, що той епізод навіщось був посланий у моє життя, він завжди проявлявся в мені у важкі хвилини. Від того мені не важчало й не легшало, та я знав, що двері можуть відчинитися і в них увійде той чи та, кого я чекаю.

Історія друга.

Чистилище


1


Так, спогад про порожню, свіжопобілену залу і про те, як робітники ставили в ній драбину, став найяскравішим спогадом мого раннього дитинства, притому, як я вже казав, настільки віддаленим, що його ліпше прийняти за сон. Але я завжди його осмислював; зрештою, значно пізніше, вже в дорослі літа, мені дійшло, що цей епізод нагадує біблійну історію про Яковову драбину, лишається тільки неясним, у який спосіб відбулася ця накладка, адже до релігії в нашій родині ставилися цілком байдуже, й Біблії в мене вдома не читали та й не могли читати. Можливо, первісний спосіб мислення, думається мені, відбитий у Біблії, близький до дитячого, через що міг витворювати історії чи образи типологічно подібні — не знаю. Інколи мені здається, що врізалася ця історія мені в пам’ять, перш за все, тому, що це було моє перше образне розуміння смерті, а такі речі глибоко засідають у душу дитини.

Загалом, я не ідеалізую свого дитинства, більше того, мені про нього важко згадувати; зрештою, й історії, які збираюся тут викласти, мені внутрішньо неприємні; менше про те, що їх повито сивим димом: коли починаєш згадувати, ніби попелищем ступаєш. Щодо цього, можливо, варто пригадати для порівняння один сюжет, який я прочитав не пам’ятаю вже в якій книжці: Олександр Македонський потрапив на цвинтар, де лежав його батько. Там він застав філософа Діогена, котрий ходив між кістьми умерлих і розгортав їх. «Що тут робиш?» — спитав його майбутній грізний завойовник. «Шукаю, царю, — сказав той, — кості твого батька, але ніяк не можу розрізнити, де царські, а де прості. Подивись, царю, — сказав Діоген, показуючи на поле, засіяне кістками. — Все тут змішалося. Скажи, де тут убогий, а де учений, або де багатий?»

Так от, коли я згадую своє дитинство, бачу щось на зразок того античного поля для мертвих, де все змішалося: радощі й смуток, добрі й лихі мої вчинки, а більше лихих. Моє дитинство бачиться мені, ніби болото, в яке я щоразу падав, і потопав, і ледве вибехкувався з твані, а потім знову падав і потопав — ні, це зовсім не була рожева ідилія, від якої в старих писунів при згадках тече солодка слинка. Моє дитинство — це був purgatorium, тобто чистилище, і я впевнений, що кожен із нас у цю пору пожинає ниву гріхів, а не пахучих квіточок — принаймні будьмо чесні!

Почав це писання, щоб розчинити двері свого «я», а коли брехатиму сам собі, то навіщо ті двері відчиняти? Інколи мені він сниться той двір, у якому я виростав, той двір, якого вже не існує, бо його стерли з лиця землі громохкі машини, натомість збудували сучасну коробку. Тоді ж це був типовий київський дворик — яма з цегляним підворіттям, пристосованим для в’їзду карет і візників; на стіні того під’їзду, обдертій машинами, двірничка написала червоною їдкою фарбою сакраментальне: «Туалету нєт» (зберігаю ортографію оригіналу), очевидно для того, щоб у наш двір не забредали сторонні особи. Тут жило з десяток родин, було три парадних і один окремий хід до квартири тієї ж двірнички Любки, високої, кістлявої, широкої кістки з великою кінською головою, телячими очима, й повільним протяглим голосом, казала вона замість «л» «в»: ходива, робива, бува. Чоловіка не мала, а тільки єдиного сина Михайла, мого найпершого дружка, з яким я припинив стосунки тільки недавно, та й то не знаю, чи назавжди. На другому поверсі будинку-флігеля жив у родині слюсаря-наладника (хоч ми й поняття зеленого не мали, що він наладнує) ще один наш ровесник Борис — отакі три мушкетери, бо інші діти були або дівчата, або іншого віку. Ми сходились у невеличкому підвальчику, де Любка тримала двірницьке причандалля: лопати для снігу, ломи, шланги, побиті відра, мітли; там стояв ще старий диван із випнутими пружинами, а ключа до комірчини ми роздобули просто: Михайло позичив його в матері, заніс до майстерні на Бессарабці, і там його легко підробили, тобто виготовили ще три — для кожного з нас. Я вступив до тієї компанії останній, Борис із Михайлом уже знюхались. Якось до мене підійшов Михайло, був я тоді ще в першому класі, і, зирнувши, як вуж на жабу, сказав:

— Хочеш бути в нашій компашці?

— А хто ваша компашка? — спитав я.

— Борис і я, — мовив Михайло.

— Хочу, — відповів я, бо таки хотів, бо знав, що ті двоє дружать, бо приятеля не мав собі, бо до мене вже приходив у сон чортяка і їв мені серце, нашіптуючи найжахливіші речі, бо хлопчак таки потребує компанії, якщо він не гутаперчевий. А я не бажав бути гутаперчевий, з іншого боку, не мав сміливості підійти до когось і сказати: «Хочеш бути в моїй компашці?» Отож я зрадів, коли вони захотіли мене до себе покликати.

— Але в наше кодло, — сказав Борис, — треба вступити. Членський внесок — тридцятка.

Це вже було складніше, бо з грішми в нас завжди було туго, мати рахувала кожну копійку, з батьком вона була розлучена, а вітчим пив, і не тільки пив, але часом і лупив мене й матір. Украсти в матері тридцятку (на старі гроші) — це значило бути миттю викритим, що було б донесено вітчиму і той мене так вичистив би, що я до мокрих віників пам’ятав би. Михайло, до речі, про це міг знати, та й Борис також.

— Я пас! — мовив мій дерев’яний голос. — Пока, хлопці!

І я пішов од них, хоч мені жахливо боліло серце, неймовірно хотілося бути в тій «компашці».

— Чекай! — гукнув Михайло. — Можна інакше. Когось тобі треба вбити.

— Як убити? — з жахом спитав я.

— А так, — Михайло показав руками, ніби скручував голову. — І чвак! І діло в шляпі, пойняв? Кота, ворону, пса — що хочеш.

— А горобця можна? — спитав я, був-бо чудовим стрільцем із гумки.

— Горобця й дурний уб’є, — сказав Михайло, — Треба щось більше.

— А ви що вбивали? — спитав я.

— Я ворону, — відповів Михайло. — На вудочку зловив. А потім раз — і чвак! — Він показав, як скручують голову.

— А я пса, — сказав, самодоволено всміхаючись, Борис. — Пам’ятаєш в Настурції?

Настурція була стара діва з першого поверху з таким широким задом, що його не обміряєш і рулеткою. Вона садила у виставленому з вікна ящикові настурції, бо в нас вечорами не вельми шляхетно пахло, як вона казала, особливо влітку. Пса в неї і справді минулого року (був то білий кудлатий домашній песик) було вбито і підкинуто їй на поріг; Настурція тоді лементувала й проклинала всіх хуліганів світу, але я й подумати не міг, що це Борисова робота.

— Хоч — влупи кота, — сказав Михайло й примружився.

Це вже було щось реальніше, ніж здобути тридцятку, а я так хотів із ними подружитися, що й сам не зчувся, як згодився.

— Три дні тобі строку, — сказав Борис. — Матимеш хрещення кров’ю…

І от наступного дня стояв я серед двору й думав, як виконати мені таке страшне завдання. Проводив поглядом по вікнах, блукав очима з одного кутка двору до іншого, в руці тримав шматка хліба і без апетиту його кусав, бо те, що мав учинити, страшило мене й відштовхувало. Але я добре знав, що без того не ввійду в компашку, без того Борис із Михайлом подивляться на мене, як на зневаги гідного, отож ходив я двориком і виглядав рудого кота, який часом до нас навідувався. Цей облізлий рудий котяра, (а може, й кішка), приходив до ящика з відходами та сміттям, рився в покидьках і щось їстивне звідти вибирав. Хліб, який я тримав, був помазаний маслом, але в кишені мав ще один шматок, политий валер’яною, — саме так надумав привабити до себе кота. З парадного вийшов Борис, ішов розвальцем, підступив до мене й попросив хліба. Я відломив йому шмат, і ми той хліб повільно жували.

— Як діла? — спитав Борис. — Ще тобі залишився день.

— Знаю, — сказав я, дивлячись повз Бориса.

— Цю руду кішку хочеш зловити?

— Моє діло! — сказав я.

Борис поплентав далі, а я подивився йому вслід із тугою. В роті в мене було кисло. Вийшла на балкончика й почала розвішувати білизну Ася Миронівна. Це були гігантські речі, в кожну можна було вгорнути п’ятеро таких, як я, і я, коли хотів поліпшити собі настрій, уявляв, як п’ятеро таких, як я, влазить у білизну Асі Миронівни і в ній товчеться. А ще потім зайшла до під’їзду Борисова мати, чорна, суха, з вусиками, з гарячими й лютими очами, з вузлуватими важкими руками, в якійсь халамиді замість плаття.

— Драстє! — сказав я, а вона, як завжди, мені не відповіла.

В одну з ночей, пам’ятаю, мені снилося, що вона з хуркотом вилітає з нашого двору на мітлі, а може, воно й не снилося — може, вона й справді літала на мітлі.

А ще потім зайшла Борисова сестра Людка, повільно пройшла двором, вимахуючи портфелем. Завжди так дивно на мене дивилася, аж мені в п’ятах кололо. Ми з нею не віталися, отож вона пройшла повз мене байдужісінько, тільки знову кинула такими ж, як у матері, відьомськими очима. Я уявив, як вночі вони разом з матір’ю літають на мітлах, і мені стало веселіше.

— Чого либишся? — спитала Людка. — Щось веселе з’їв?

— Вареника, — сказав я, і мені раптом захотілося ляпнути щось дурне. — З жаб’ячою ікрою.

Людка зневажливо смикнула плечиком, пхикнула й пішла в під’їзд, з якого сьогодні густо пахло горохв’яною юшкою. Я відчув, що незвідь од чого починаю сердитися. Кішки не було, та й мені жахливо не хотілося її ловити. Ну, просто жахливо не хотілося! Через це я й ставав злий.

Вийшла зі своїх дверей із відром Михайлова мати, тітка Люба, обличчя в неї було пласке, як у скіфської баби. Висипала сміття й пильно подивилася на мене.

— Мішу не бачив?

— Пішов у кіно, — сказав я.

— Це ж на які гроші? — спитала двірничка.

— На ваші, — сказав я і незвідь-чого засміявся.

Двірничка зирнула на мене, а я відчув, що добріший не став. Що в мені, як чорна ніч, збирається поганий настрій, бо зовсім не хотілося того кота ловити. Двірничка була в старому залатаному й запраному халаті, а де ґудзики, були витерті плями. Вона пішла назад, і я побачив, які важкі в неї, ніби стовбури, ноги, широчезні, аж розлиті в литках ножиська, взуті в шкарбани, — аж нудко мені стало.

Отут і з’явився кіт. Шмигнув до ящика й сторожко засвітив у мій бік очима. Я відламав шматок хліба, политого валер’янкою, поклав на асфальт і покликав. Котяра обережно світив очима, але не йшов. Я відступив у куток двору, кіт стрибнув до хліба й, жадібно вуркочучи, його пожер. Тепер він був мій. Знову відламав шматок і поклав біля своїх ніг. Кіт побіг до мене вже без застережень. Він зжер і цей шмат і почав, вуркочучи, тертися об мої ноги.

Я озирнувся, в дворі було порожньо. В горлі в мене застряло щось кострубате, а в грудях почав прокидатися звір. Я вдарив кота ногою. Він нявкнув, але знову поліз до мене. Тоді я вдруге вдарив його — хотів усе-таки, щоб він од мене відв’язався. Але кіт ліз до мене вже нахрапом. Жадібно нявчав і аж стрибав до кишені, звідкіля пахло валер’янкою. Тоді я кинувся від нього геть. Кіт стрімголов помчався за мною. Я вибіг у дальній закуток двору, тут мене принаймні не могли побачити.

— Гаразд! — сказав я хрипко. — На, жери!

Вийняв рештки хліба й кинув котові. Кіт зжер його з жадібним гарчанням. Тоді я закусив губу, схопив тваринку за хвоста, вона різко розвернулася, щоб драпонути мене, заверещала, а я бахнув нею об стіну.

Кіт упав на асфальт. У нього була розбита голова, крапала кров, кіт звів повіки й жалібно кавкнув. Потім звівся на ноги й знову кавкнув. Я тремтів. Дивився на свою жертву широко розплющеними очима. Кіт захитався й знову звалився на асфальт. Смикнувся кілька разів і завмер.

І тут я побачив над собою гігантську тінь: на мене жаско насувалася величезна Михайлова матір.

— Що це ти, зараза, зробив? — заверещала вона.

Я кинувся пробоєм, намагаючись прорватися повз неї, але мене було схоплено, затиснуто грубезними коліньми, а по спині й задниці посипалися удари.

— Бандюга, обіясник, катюга! — кричала Михайлова мати.

Я вкусив її за коліно, і вона на мент випустила мене — я рвонув у під’їзд…

Відбіг недалеко: стало мені якось порожньо й самотньо. Перед очима стояла ошкірена котяча морда, і я тікав геть од неї, намагаючись позбутися цього видива й навадження.

Зупинився біля газавтомату й налив води. Бульбашки прозоро тріскались у склянці, я видув воду одним махом — було мені паскудно. І тоді побачив Бориса. Він ішов навпроти, якийсь скособочений, ліве плече вгору, а праве вниз, голова схилена, якісь на ньому лахи — дивно, подумав я, чому мені хочеться з цим хлопцем подружитися? Він підійшов до мене, пильно дивлячись.

— О’кей? — спитав.

Я хитнув головою.

— Де? — спитав він.

— У нашому дворі, — сказав я.

— Біжу дивитися, — мовив Борис і засміявся.

Він справді побіг дивитись, а я відчув, що не можу рухатися. Що в мене підламуються ноги — зовсім паскудно мені стало. Пішов на Бессарабський бульварчик і звалився на порожню лавку. Тут я й дочекався Бориса.

— Все в порядку. — сказав він. — Закуриш?

Я взяв шматок сигарети й припалив від запаленого Борисом сірника. Курив я також уперше, гіркий дим заповнив мене всього.

— Тепер ти хрещений і тепер ти наш, — сказав, видихуючи дим, Борис.

— Так, — сказав я, намагаючись подавити в тілі дрож…

Повернувся додому ввечері. Кота на асфальті вже не було, але залишалася руда пляма. Я пішов розбито сходами нагору, думаючи: знає моя мати про те, що сталося, чи ні? В під’їзді гостро пахло смаженим м’ясом. Я розчинив двері й почув із нашої кімнати крики: вітчим, очевидно, лупцював мою матір. Я вискочив назад у передухіддя і знову помчав із двору геть. Тротуаром пливла юрба, і я між тих людей замотався — пішов туди, куди юрба мене потягла. Місто було розтривожене в передчутті близького футбольного матчу…

Цей «подвиг» дався мені важко. Очевидно, я не мав природної жорстокості — зрештою, це був один із найжорстокіших уроків мого життя. Той кіт довго мені привиджувався, пролазив до мене в сни: тільки заплющував очі, як вимальовувалася його хижа пичка, він люто світив срібними очима, вкрадався до мене в кімнату, а то й стрибав просто в обличчя, намагаючись видерти мені очі. Я кричав, аж мати приходила з-за ширми, де вона вовтузилася з вітчимом, будила мене, штурхаючи, і тваринка тікала геть із мого сну, щоб потім знову й знову повернутися і знову мене мучити. Зате мене прийняли до «компашки», ми разом лазили по Бессарабському базарі, інколи пульнувши там помідора, хурму чи абрикосу; ми ходили в «Стереокіно» на Хрещатику і, надягши на очі спеціальні окуляри, із захопленням дивились, як рибалка висовує з екрана вудку або як через зал перелітають міражні пташки; не менше ми любили «Панораму», бо там створювався справжній ефект руху, ніби ти сам мчиш на авто, і це було так здорово! Ми полюбили кататися на трамваї «А» чи «Б», бо вони ходили по колові й за один квиток, якого ми не брали також, можна було їздити скільки хочеш; ми ганяли у футбола на шкільному спортмайданчику, потім залазили до підвальчика й різалися там у карти, аж доки ці пристойні розваги й ігри не набридали Михайлові чи Борису; здебільшого Борис кривив губи і казав:

— Баста, пацани! Треба покупатись у смолі. Аж шкіра болить, так хочу покупатись у смолі!

При цих словах у мені все зіщулювалось, адже це означало, що ми мали вчинити черговий переступ.

Але я не міг постати проти них, бо їхня дружба мені була дорога. Вперше в житті збагнув, що значить, коли біля тебе вірний приятель, коли за тебе він піде на все, так само й ти за нього, через те я й не відмовлявся й собі покупатись у смолі черговий раз чи напитися її; зрештою, це нас значною мірою консолідувало. Один злочин я вже зробив, убивши кота, і мені в хвилини слабкості здавалося, що, вчинивши другий, я тим самим пригашу враження від першого — прожену зі своїх снів мстиву, бридку й жахку істоту.

Ми зібрались у підвальчику, запалили свічку, яку притяг Борис із дому, схилилися над нею, щоб торкатися один одного лобами, а тоді розвелися й відкинулися до стіни — така була наша форма клятви.

Цього разу вирішили щось украсти. Розійшлися кожен, куди хотів, і кожен мав принести щось здобуте, але не дрібне (помідора чи хурму), а більше, що складало б реальну цінність.

У мене терпло тіло, коли я брів Хрещатиком і ламав голову, що і де мав поцупити: чинити це мені також не хотілося, бо чомусь не відчував, як Михайло, а особливо Борис, романтики ані вбивства, ані злодійства; єдине, що мене гріло, — не міг я перед ними оганьбитися.

Сів на лавці на Хрещатинському бульварчику, біля мене завмерла якась парочка, вони щось муркотіли одне до одного й час від часу мазалися; біля дівчини лежала недбало кинута сумочка, я зирнув на ту сумочку, а тоді на під’їзд, біля якого був кіоск «Союздруку», — під’їзд вів до громадського туалету. Двір був прохідний на два боки — до кінотеатру «Дружба» й до Бессарабки. Я міг схопити сумочку й дременути геть, але ніяк не міг на те зважитися. Знову зирнув на парочку: сиділи, притулившись одне до одного й очі позаплющували. Я взявся рукою за сумочку — ніякої реакції. Відсмикнув пальці й обдивився: ішли люди, безліч людей — ні, не міг я того вчинити на очах безлічі людей. Коли бігтиму з жіночою сумочкою, кожен мене засіче й залюбки перехопить.

Важко зітхнув і встав із лавки, ще раз кинувши скоса оком на сумочку. Ні, той бевдзь, який муркоче біля дівчини, сильний хлопака, він одразу ж скочить і наздожене мене. Обличчя моє облилося холодним потом — я йшов геть од тієї небезпечної парочки. Зайшов у під’їзд, проскочив повз туалет і подався вгору до кінотеатру «Дружба. Дорогою в мене визрів інший план: візьму квитка у кіно й подивлюся: може, вдасться щось поцупити в темряві. В магазинах красти я боявся, бо там є своя система нагляду, якої я не знаю, окрім того, коли мене зловлять у магазині, то кара за те може бути, вважав я, більша, ніж коли прихоплю те, що погано лежить. Душа моя й досі чинила тому шалений опір, але я себе пересилив і таки пішов до кінотеатру.

І тут я побачив, що на стільці біля туалету лежить пакунок: хтось зайшов у туалет, а пакунка нерозважно залишив. Я сів біля пакунка й хвилину посидів: ніхто на мене уваги не звертав. Тоді я взяв пакунка під пахву й пішов у протилежне фойє — там якраз запускали глядачів. Квиток у мене був до іншої зали, але я зайшов сюди, контролерки не було видно, тож пішов просто до виходу з кінотеатру. Двері тут було відчинено, бо ними щойно вийшла публіка. Весь мокрий зі страху й сорому, я вискочив на вулицю й помчав, як навіжений, униз — отямився тільки на Бессарабському бульварчику. Тут я розгорнув пакунка: були то книги. Одна — «Консуело» Жорж Санд, велика, у зеленій палітурці і з дамою із віялом на палітурці, а друга також зелена, з «Бібліотеки роману й повісті», називалася вона «Кам’яна душа» Гната Хоткевича.

Я сидів і просихав, поступово перестав тремтіти і вже якось проковтнув гіркого клубка, який стирчав у мене в горлі; сонце било крізь листя дерев, грало в мене на ногах і на обличчі; я знову загорнув книги і подумав, що відтепер я не тільки вбивця, але й злодій, — і це знову не викликало в мені ніякої радості, хоч, аби вчинити це, я немало пережив. І от тепер ішов порожній, тіло було ніби палицями побите, і тільки одне мене гріло: не зганьбився я й цього разу, отже, в нашій «компашці» залишуся повноправним членом.

Ми зібрались у підвальчику, як домовлялися, о шостій вечора. Борис поцупив гаманця з грішми, було там дванадцять карбованців (уже на нові гроші) тридцять п’ять копійок. Я показав свої книги, на які мої приятелі подивилися без належного інтересу, а Михайло приніс оту саму сумочку (брови мої при цьому полізли вгору), на яку ласився і я. В сумочці були помада, дзеркальце, пуделок пудри, маленький гаманчик з трьома карбованцями і носовичок. Чемпіоном був проголошений Борис, друге місце присуджено Михайлові, а мені — трете, книжки мої поцінувалися найнижче.

Ця подія відбулася, коли ми були в другому класі, у тисяча дев’ятсот шістдесят першому році; я й сам не міг оцінити тих дорослих книжок. Потім заніс їх додому, мати якось не спиталася, де я узяв їх, а прочитав уперше в десятому класі; особливе враження справила на мене друга книжка «Кам’яна душа», хоч була написана гуцульським діалектом, читав я її з натугою, але вона потрясла мене так, що я вирішив тоді стати філологом, притому філологом українським…

Ми сиділи біля запаленої свічки в підвальчику, горді зі своїх подвигів, й оповідали, як кожен промишляв, я навіть забувся, як важко мені було зважитися на крадіжку і які муки сумління пережив, і от саме тоді, а може, пізніше, до ладу не пам’ятаю, Михайло сказав, виявивши немалу мудрість як для пацана:

— Хлопці, ми зробили це не для того, щоб стати злодіями. Ми і вбивали не для того.

Борис презирливо сплюнув.

— Що ти мелеш? — сказав він. — Погано, що в нас завелися гроші?

— Ми це зробили не для того, щоб стати злодіями, — вперто сказав Михайло.

— Гроші не пахнуть, — сказав Борис. — Глянь, які цяці! — Він вийняв свій здобуток і любовно перебирав пальцями.

— Ми це зробили, щоб не бути боягузами, — сказав Михайло.

— Я теж! — вигукнув і мій тоненький голосок.

Борис зневажливо скосив у мій бік око, але я на нього цього разу вже не зважав, досить було того, що так, як я, думав і Михайло.


2


Не всі свої переступи я вчиняв спонукуваний приятелями, братами-спокусниками, як пізніше їх для себе називав; згодом, згадуючи цей час, я навіть думав, що ми, не знаючи, порушували всі можливі християнські заповіді. Але світ вузький, а світ зла тим більше. Я, наприклад, не міг шанувати свого батька, бо він покинув нас із матір’ю (мати моя була продавщицею в «Продтоварах» на Пушкінській вулиці), зв’язавшись із якоюсь фіфою, яка його й окрутила. Фіфа мала окрему квартиру, забрала туди мого батька, одружила його на собі, народила йому одну й другу дитину (хлопчика й дівчинку — вони були нібито мої брат і сестра), начиняла його ситними обідами, вечерями й сніданками, і мій батько (працював на номерному заводі на Солом’янці, а що саме він там робив, я так ніколи й не довідався) став круглий, пряжка паска на штанях у нього сиділа аж у паху, очиці дивилися сонно, а біля шиї звисало добряче воло. Був він чоловік елементарний, цікавився лиш футболом, пивом та пивними й футбольними компаніями, а ще залюбки забивав у дворі, в якому жив, козла. Я його зроду-віку й не відвідав би, але він, окрім того, що справно платив аліменти, балував і мене, всунувши в руку якусь дещицю, інколи й карбованця, а для мене це були не просто гроші — я з ними міг виявити самостійність у своїй «компашці» або ж мав на що принаймні піти в кіно. Батько мій із мачухою мали одну спільну пристрасть: вони начиняли свою мікроквартиру найрізноманітнішими речами, щоразу стягуючись на них і скаредно економлячи; притому, треба визнати, батько викроював кілька карбованців і для мене. Але вдячності я до нього не відчував, бо мати таки зуміла наповнити мене до нього зневагою, отож бездушно стягав із нього викуп, а він до того ставився, як до потреби сплачувати внески за якусь придбану річ.

У мене був ще один кандидат на батька — вітчим, але це особистість мерзенна. Був він, як казала мати в пориві злості, «кацап», його виперли з армії за скороченням, жінка в нього вмерла, чи він її затовк, дітей не мав, тож приліпився до моєї матері, незвідь-де з нею познайомившись. Мав кімнату в комуналці й часто туди від нас тікав, але потім знову з’являвся, принизливо просив у матері вибачення — все починалося спочатку. Його звали Іван Філіповічь, мав він невеличку пенсію, на роботу влаштовуватися не збирався, днями грав у шахи в парку Шевченка з пенсіонерами, їздив по рибу в Кончу-Заспу, тобто до тамтешніх озер, восени збирав гриби і вряди-годи безпробудно напивався — запої в нього тривали не більше тижня і траплялися не частіше як раз на місяць, часом раз на два місяці. Він тоді прилазив до матері, вибираючись під сходи на чотирьох, губа в нього відвисала, з-за тої губи сипалися матюки, правда, якісь невиразні, бо він ледве язиком ворочав. Перше, що його дивувало в нас: де взявся я і хто, зрештою, такий.

— Убірі яво, — казав він матері крізь ту відвислу губу. — Он мня ррздражает…

— Забирайся сам, п’янюго нещасний! — верещала мати, тоді він стягував зі штанів паска і тим паском починав лупити матір і мене, поки ми з вовчим виттям не вивалювалися, на превелику втіху сусідам, із квартири.

У маленькому п’ятачку нашого двору мати репетувала й махала руками, до неї сповзалися звідусіль жінки й радили викликати міліцію, але мати викликати міліції не бажала; вона брала мене за руку й вела геть — ми йшли в комунальну кімнату вітчима (до речі, й удома ми жили не самі, а з сусідкою, товстелезною Асею Миронівною, яка працювала касиркою в ощадкасі, була самотня і весь вільний час читала романи, які брала в бібліотеці, згодом позичала почитати їх і мені). Ми заходили до кімнати вітчима, мати мала свої ключі, й осідали тут, поки вітчим панував у нашій хаті, а коли прилазив сюди, то ми благополучно тікали, діставши знову кілька разів ременем, до квартири своєї, тоді вже двері защіпали на ланцюга й просили Асю Миронівну дотримуватися цього порядку.

— Ах, Зоя, — зітхала Ася Миронівна, — зачєм ви такого бандіта дєржітє?

Мати, однак, тільки мені пояснила, для чого вона тримала цього «бандита» — вона елементарно хотіла, щоб я, одружившись, мав власне гніздо, тобто вітчимову кімнату, бо наша з нею й справді мацюпусенька. Була то одна з її ідей-фікс, але цілком марна, бо у вітчима незабаром віднайшовся син від третьої жінки, що жила також у Києві, й він прописав його туди, але мати досягла й свого, вона вмовила прописати мене в себе батькову матір, мою бабусю, яка, до речі, завжди осуджувала нестатечний учинок мого батька і жаліла мене, як сироту, хоч ніякий я не був сирота. Я й справді любив до неї приходити, бо й вона мені давала кілька карбованців, а після грошової реформи — копійок, а ще незмінно годувала чудовим борщем і варениками, при цьому дивилася на мене лагідним поглядом і вряди-годи погладжувала по голові. Вітчима ж я ненавидів усією юною душею, і от, бувши в третьому, здається, класі, я вчинив таке, про що й досі згадую із завмиранням у душі.

Була в нас пляшечка з бензином для чистки плям чи ще для чогось. Я вилив той бензин на вітчимову одежу, коли він, п’яний, хропів на канапі, як завжди лежачи долілиць, і кинув на нього запаленого сірника. Одежа запалала, вітчим із риком підірвався і почав із виттям качатися по підлозі, прибігли мати й Ася Миронівна, накинули на нього ковдру й ледве той вогонь збили, а я в цей час непомітно вислизнув у двері так, що мене ніхто й не побачив. Але мати шляхом дедуктивного аналізу допетрала, що це моїх рук робота; цього разу бив мене не вітчим, бо його забрали лікувати опіки, а вона. Потім мати охопила мене руками й ридала разом зі мною, заливаючи мене слізьми й просячи-молячи, щоб я більше такого ніколи не робив, що я щиросердно пообіцяв, бо подія й мене непомірно жахнула.

Вітчим повернувсь із лікарні якийсь присмирілий, йому мати сказала, що це він курив п’яний, заснув із цигаркою, отже, сам себе підпалив, але він щось там щодо мене підозрював, принаймні після того вже ніколи мене й матір не бив, а в часи запоїв зачинявся у своїй комунальній кімнаті й подихав там, аж доки мати не відвідувала його, зжалившись — воістину, «кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями», — і не приводила сяк-так до тями — що там між ними відбувалося, я, відверто кажучи, не знав.

Урвалася моя стежечка й до рідного батька, бо мачуха застала, як він всовував мені трояка, вчинила скандал і виперла мене з їхньої хати, наказавши, щоб я їхнього порогу не переступав, — це було вже в четвертому класі, і я йшов додому, добре переплакавши на Солом’янському цвинтарі, а потім звідти пішов із такою затятою тугою в серці, що не зичив би її переживати й ворогам. Відчував себе прошаком, притому зганьбленим, і вирішив ніколи в світі не переступати того порога; зрештою, він завжди був мені важкопереступний. Батько, однак, вважав, здається, що ті його скромні подачки — це і є його обов’язок переді мною, бо розшукав мене сам, власне, дочекався, тупцяючи біля нашого під’їзду, повів мене в погребок на Хрещатику, де були старі зацвілі дзеркала і де чадолюбиві мами й тати (більше мами) начиняли морозивом своїх пуцьверінків. Батько купив по двісті грамів собі й мені, і поки їли те морозиво, оповів, що його Свєта непогана жінка, але часом її кусає ґедзь — це буває в усіх жінок, навчав мене батько, а зараз вона кається і хоче, щоб я заходив до них як раніше, вона нічого проти мене не має — з цих слів я прийшов до висновку, що в них там був щодо мене скандальчик і що мачуха таки поступилася. Але я відмовився. Батько зітхнув.

— Хоч, поведу тебе на футбол? — запропонував він.

Це було заманливо, бо мене ніхто ніколи не водив на футбол, однак я розумів, що батько до мене підлещується, тож і від цього відмовився. Тоді він знову зітхнув, вийняв ручку й написав на серветці, яку вийняв зі склянки тут-таки, телефона, сказавши, що це його робочий телефон, що я можу ним користуватися, тобто щоб я дзвонив йому раз на тиждень, ми домовлятимемося про зустріч, ходитимемо в зоопарк, на каруселі, в кіно — куди, сказав він, захочеш.

— Ну, і якогось рубля тобі дам, — завершив він.

Це вже було настільки спокусливо, що я вирішив телефона взяти, дзвонитиму — не дзвонитиму, то діло десяте; зрештою, не він же мене зі свого дому виганяв! Однак я був певний, що в їхньому домі панує не він, а ота кляча з вибіленим волоссям, а її я вік би не бачив. Ми розійшлися, помирившись, але любові до батька все одно я не відчував — був він мені чужий. Куди ближчі мені були Михайло й Борис, а з ними все було гаразд. Було б узагалі з ними чудесно, та на Бориса вряди-годи нападало, тоді він промовляв своє: «Хочеться в смолі покупатися», — і ми йшли чинити дрібні капості: щось потягнем на базарі, спробуємо пролізти безплатно в кіно, раз Борис придумає плювати в спини перехожим, не раз ми влаштовували в кінотеатрі крик та гам і так далі — все це було дрібне, але потрібне Борису, бо по тому він заспокоювався; ми знову ставали мирні й грали в карти, лазили по кручах і дворах; раз на нас напали хлопчаки з іншої вулиці, і ми ледве відбилися. Почали більшу увагу звертати на осіб протилежної статі й чимало про те говорили.

І от якось прийшов Борис, викликав мене, ми спустились униз, захопивши з собою Михайла.

— Хочеться в смолі покупатися, — сказав Борис, але якось загадково, навіть підморгнувши нам.

— Щось придумав? — спитав Михайло.

— Переговорив із Людкою, — мовив він (Людка була його сестра, молодша на рік). — Вона нам дасть.

— Що дасть? — спитав наївно я.

Борис із Михайлом засміялися.

— Ти дурний чи придурюєшся? — спитав Михайло.

— Предки на роботі, — сказав Борис. — Хто хоче, йде, а хто дурний чи придурюється, залишається.

Відверто кажучи, я хотів залишитися, був-бо тільки в п’ятому класі, й дівчата та жінки більше лякали мене, як вабили.

— То як, Миш? — спитав Борис.

— Іду, — сказав Михайло.

— Макс?

— Іду, — мовив я, бо нічого іншого не міг сказати.

Ми пішли в парадне флігеля й піднялися на другий поверх. Людку я знав добре, вчилася вона в нашій школі, інколи дивилася на мене чудним, притомленим чи примлоєним поглядом, від якого, як уже казав, в мене аж шкіра терпла. Борис відчинив двері, квартира також була комунальна — жило тут дві родини. Але зараз, здається, і справді нікого не було. Борис завів нас у кімнату, була вона нечупарна, завалена лахами, що висіли на стільцях і на бильцях ліжка. Саме ліжко абияк застелене, Людка сиділа на стільці в домашньому халатику і спокійно на нас дивилася.

— Вони прийшли, Люд, — лагідно сказав Борис.

Ми ніяково топталися біля порогу.

Людка встала.

— Двері зачинив?

Двері Борис не зачинив. Він мотнувся й накинув защіпку. Тоді поліз у шафу й витяг ватяну ковдру. Розстелив її на підлозі. Людка спокійно підійшла і лягла.

— Спершу будем падать, — сказав Борис. — Кого хочеш, Люд?

— Хай Міша, — сказала Людка й заплющила очі.

Михайло впав на неї, вона обхопила його руками, і вони лежали так якийсь час.

Потім Михайло встав — був червоний, мов рак.

— Тепер Макс, — сказала Людка.

Я відчув, що мене всього трусить.

— Дивись, як його трусить, — засміявся Борис. Михайло засміявся також, хоч, здається, трусило і його. Борис мене підштовхнув.

Я впав. Відчув під собою щось м’яке, мене обхопили Людчині руки, і я обпалився її диханням. Зуби мої зацокотіли. Я вирвався з її обіймів і був, певне, червоний не як рак, а як буряк.

Тепер падав Борис. Ми повторили це кілька разів; зрештою, розвага була невинна, і мені починала подобатись.

— А тепер другий тайм, да, Люд? — сказав Борис.

Але тепер Людка охопила лице руками й захитала заперечно.

— Ти ж обіцяла, Люд, — сказав Борис.

Але Людка все ще трималася руками за обличчя. Тоді Борис нагнувся, заголив їй ноги, я побачив її пах і маленьку тріщинку. Мене замлоїло, і все попливло ніби в тумані. Ми знову по черзі падали на неї, тулячись лопуцьками до тієї тріщинки; все було ніби в мороці, перед очима мигали червоні іскри, обличчя набрякло, та й голова, яка готова була розірватися…

Ясна річ, що це була тільки гра, по-справжньому жіночих чи дівочих таємниць ми тоді не пізнали, але я вийшов звідтіль, наче в хмелю. Незвідь-чому було мені бридко, тіло ломило й нило, обличчя продовжувало палати, і знову, як тоді, коли я вкрав книжки, відчував якесь несвідоме розкаяння. Тому покинув своїх друзяк (ми вийшли разом) і шмигнув у свої двері. З туалету, як монументальна тумба, поверталася Ася Миронівна. Вона на мене, на щастя, уваги не звернула, і я сховався у душовій (ванни ми не мали). Мене нудило й млоїло, і я ледве втримувався, щоб не зблювати. І тут з моїх очей раптом покотилися сльози, великі й пекучі: хтозна-чому мені хотілося провалитися під землю. Я вмився, прихилився до стіни і стояв, аж поки охолов. Все тіло мені боліло. Я вийшов з душової, зайшов до своєї кімнати і звалився на ліжко.

Більше ми такого з Людкою не робили. Хтозна-чому, можливо, слідували Михайловій заповіді, що все недобре треба чинити тільки раз. Коли ж я зустрічався з Людкою у дворі, ми одне на одного не дивилися, ніби між нами нічого й не було. Зрештою, між нами нічого й не було, але й доброго почуття це чомусь у мене не залишило. Мені неприємно й досі про це згадувати теж хтозна-чому, адже я вперше, хай і по-дитячому, доступився таємниці жіночого єства, а це річ загалом природна й не може не хвилювати. Але, хоч не пішли ми далі дитячої гри, щось у тому епізоді очорнило мені тайну. Всяка таємниця чорна, коли п’єш із неї невчасно і коли відчиняєш її чужим ключем.


3


У школі я вчився чудово, пам’ять мав блискучу — був управний з усіх предметів. Власне, моє різке просування у відмінники почалося не зразу, а тільки з шостого класу — доти був як усі, і то, мабуть, тому, що вдома мене не вчили, а мої ровесники прийшли до першого класу здебільшого підготовлені: вміли читати й писати. Отож з’явилася спершу інерція відставання, а щоб побороти її, пішло чотири роки. Зрештою, вже в четвертому та п’ятому класах я був серед перших.

Чомусь запам’ятався один епізод, може, після того вчителі мене, як-то кажуть, і примітили, а може, так здається, адже й учителі, буває, створюють міт про того чи сього учня, а потім твердо у нього вірять.

Пам’ятаю, вчителька російської літератури викликала мене до дошки, задала питання, а Борис вистрілив мені в лоба з гумки, ще й ошкірився при цьому.

— Я не знаю, — сказав сердито.

— Що не знаєш? — спитала русачка.

— Уроку…

— Хіба це складно? — спитала русачка. — Ти читав вірш «Тучки небесные»?

— Хто його не читав? — сказав я.

Тоді вчителька пустилась у прозорі розумування, що, можливо, ми ще замалі, щоб тямити такі проникливі речі — (вона сказала: «про-ник-но-вен-ные», смакуючи кожен склад — всі русачки схильні до велемовності, а ще й вважають, що чинять нам, учням української школи, милість, викладаючи таку «вибрану» літературу, і відчувають просто щастя, коли потім котрийсь із нас іде на російську філологію).

— Да, — сказала русачка. — Вам ето єщьо слож-но. Ви єщьо дєті…

Тоді мене щось заїло. Я розсердився й розказав урок, а розсердився я тому, що вона погано про нас подумала, а ще мене заїло за її російську пиху — вже й тоді такі речі відчував, можливо, сприяла цьому моя негація до вітчима. Вчителька здивувалася й поставила мені четвірку.

— Ти добре знаєш урок, — сказала вона. — Чого ж відмовлявся відповідати?

— Бо я не вчив.

— Але ж ти розповів.

— Подумаєш, — сказав я, — велике діло «Тучки небесные». Це елементарно.

— Да? — спитала вчителька й подивилася на мене уважно.

— Хмари — це як життя людське, — сказав я. — Пливуть і зникають. Примітивна алегорія…

— Знаєш, що таке алегорія? — ще більше здивувалася вчителька.

Клас незвідь із чого засміявся. Але я був серйозний. Вчителька також.

— Сам до цього додумався? — спитала вона.

— Ясна річ, — сказав я. — Це елементарно.

Я вже тоді здобув собі словника іншомовних слів і задоволено зубрив звідтіля складні й химерні словечка, а що пам’ять мав добру, то й чимало їх засвоїв, а потім тим хизувався — це для мене був «шик».

— Запишіть тему нового уроку, — сказала русачка. — Художній та ідейний зміст вірша «Терек».

Я натяг на пальці гумку й пустив «снаряда» Борисові в потилицю. Той підскочив і завив.

— Хоч ти й вундеркінд, Макс, а нам заважаєш, — сказала вчителька. — Чи, може, скажеш, що й вірш «Терек» — елементарно.

— Ясна річ, — сказав я. — Хочете — розкажу.

Я мав одну звичку: любив читати підручники й хрестоматії наперед, тобто те, що ми ще мали вивчати.

— Ну, розкажи, коли такий мудрий.

Я встав, звів очі до стелі, закинув голову і чітко побачив перед собою той вірш. І прочитав його слово в слово, завиваючи десь так, як це любила чинити русачка, тобто увіч її перекривляв, але так делікатно, що клас це помічав, а русачка — ні. Клас задоволено похихикував, а вчителька була захоплена. Вона навіть гримнула кулаком по столі:

— Тіше, остолопи!

«Остолопи» радісно завмерли з розтуленими ротами.

— Отже, Терек — гірська річка, — сказав я. — А гірська річка скована камінням. Вона рветься, піниться, б’ється об скелі, але безсила їх зруйнувати. Камінь твердий, — сказав я, — а вода м’яка, але непомітно точить і валить те каміння. Тут алегорія і, по-моєму, цілком елементарна.

— Продовжуй, — сказала вчителька.

— Річка — це ніби людина, яка прагне волі. Закута з усіх боків, але повна руху й енергії. Вона — як народ, а каміння — як самодержавство, — майже урочисто сказав я.

Учителька дивилася на мене захоплено — я врізав, здається, таки незле. Клас замовк і теж затих. Хмільна, радість забивала мені груди — сам дивувався, що до такого додумався.

— Але боротися треба, — сказав я, улягаючи ідеологічним настановам підручника.

— Звідки ти все це знаєш? — спитала русачка. — Ми ж не проходили цього матеріалу.

— Чи учень знає тільки те, що проходили? — не без самозадоволення спитав я.

— Інтересно, — сказала вчителька. — Садісь!

Я сів червоний і гордий. Михайло мені підморгнув і наставив пальця: «Во!»

На перерві русачка підійшла до мене. Я стояв біля вікна в коридорі.

— Любиш читати книжки? — спитала вона.

Я хитнув.

— І любиш Лермонтова?

Лермонтов мені тоді й справді подобався, але в мені й досі горіла ураза за її російську пиху.

— Люблю Шевченка, — сказав я.

— Да? — звела розчаровано брову вчителька й подала кисло: — Ну што ж, ето тоже хорошій поет. Но слішком прост. Народний.

— А ви його читали? — гаряче спитав я, хоч сам тоді Шевченка знав п’яте на десяте.

— Конешно, — сказала вчителька. — Но русская література болєє ізящна.

— Англійская єщо болєє ізящна, — сказав я.

— Ти знаєш англійську літературу? — знову здивувалася вчителька. — Нуда, ти ж вундеркінд.

— Ніякий я не вундеркінд, — сердито сказав я, бо вже знав, що з її почину це словечко прилипне до мене, — зрештою, так воно й сталося: до кінця навчання мене прозивали Вундеркіндом. — Просто мені часом хочеться знати те, чого не знають інші.

— Це добре, — сказала вчителька. — Але не будь такий самовпевнений. Ти багато чого не знаєш.

— Але Шевченко глибший за Лермонтова, — вперто сказав я.

— Це в тобі говорить дух суперечності, — сказала вчителька, всміхнувшись. — Ти ще пізнаєш велич російської літератури. Принаймні я рада, що в тебе є духовні інтереси.

Я ще не дуже тямив, що таке «духовні інтереси», але був гордий із того, що вони в мене є. Зрештою, вона була людина не зла, хоч і хворіла російською пихою та й зациклилася на російській літературі, і саме вона ствердила про мене міт як про особливо здібного учня. Це мені було не без користі, бо відтоді вчитися мені стало ще легше: вчителі були до мене поблажливі й ставили мені п’ятірки механічно.

Зрештою, та розмова і той маленький вибрик мене так схвилювали, що я втік з уроків і довго тулявся по вулицях. А ще я взяв у бібліотеці «Кобзаря» Тараса Шевченка і вперше спробував його прочитати. А ще була тоді осінь, чудова, сонячна осінь, листяна, жовто-синя осінь, яка пахне терпко й печально. А над головою в мене висло тривожне і безкрайо-здивоване небо, я й сам був здивований, бо переді мною розгорявся манливий і такий ще незнайомий світ. Саме тоді я вперше засумнівався: чи моя хлопчача компанія така мені бажана й потрібна? Михайло вчився цілком задовільно, а Борис просто-таки кепсько. Він усе більше пропускав занять, зрештою, й сам почав нашої компанії сторонитися, тим більше, що його нові пропозиції «покупатись у смолі» нам якось не припадали до смаку: пропонував же він, наприклад, витягати в тролейбусі гаманці, або спробувати ограбувати кіоска десь на краю міста, або піти красти коней за містом — одне слово, майже все красти.

— Красти — це вже було, — казав Михайло, а я йому підтакував. — Придумай щось нове.

Але, крім краж, Борисовий мозок нездатний був нічого придумати, і ми з Михайлом, переговоривши, вирішили, що Борис уже давно займається крадіжками сам, а може, й зв’язався з якоюсь бандочкою — навряд чи добре він закінчить. Його заарештували, коли ми вчились у сьомому класі — зловили на гарячому в тролейбусі, де він тягнув гаманця. Спершу його випустили батькам на поруки, взявши на облік. Ми гаряче переконували Бориса це діло зав’язати.

— Зробив раз, — казав розсудливий Михайло, — і в кущі, ніхто тебе і не знайде.

Борис курив сигарету й криво всміхався. Ми вже теж тоді курили, але не з таким шиком, як Борис. Зрештою, він проголосив таке, що не тільки нас здивувало, а ще більше відвело від нього.

— Ви, дураки, будете цілий вік укалувать, а я грошики загрібатиму лопатою. І без ніякого хорошого мозольчика…

У восьмому класі його зловили знову, судили, і він пропав із нашого світу назавжди. Зрештою, в цей час ми з Михайлом мали інтереси інші: були запійними читачами пригодницьких книг: Дюма, Купер, Майн Рід, Колінз — все це полилося на наші мозки, як злива. Саме тоді мені почали снитися несамовиті сни: я скакав на коні по прерії, воював з індійцями або за них, літав у повітрі, ніби птах, ганяв футбола (бо ми з Михайлом стали палкими вболівальниками київського «Динамо») і забивав м’яча з будь-якої точки поля — воротар ніколи не міг мого м’яча взяти. Ми горлали біля жерел телевізора, а були гроші, бігли на стадіон, де я зустрів якось батька, відтоді батько почав брати квитки й для мене; Михайло вже пробирався, як міг: ми горлали, свистіли, крутили тріскавками, і це було так здорово, коли живеш одним диханням зі стадіоном і ти однодумний з усіма цими тисячами.

Але тут у мені почало народжуватися щось суперечне, я поступово перестав сам горлати й свистіти, а позирав скоса на сусідів, і мені раптом прийшла до голови думка, що ці люди прийшли сюди зовсім не задля гри, в суті вона безглузда: здорові дядьки ганяють м’яча, щоб загнати його в сітку; просто цей акт збуджує ціле місто, і юрби йдуть, пливуть на стадіон, і зупиняється транспорт, і в усіх такі збуджені обличчя та нервово блищать очі; люди прикипають до телевізорів — вони хочуть бути юрбою, отаким єдинозлитим тілом, що живе вибухами радості чи розчарування; тобто всі ці люди, думав я, а було це у восьмому класі, втомилися бути собою; бо їхнє життя, як і життя мого батька, елементарне, номерне, зрештою, і всі вони номерні, бо вправлені в одне коло, в один потік, бо їх немилосердно дурять сильні світу цього — ось чому вони прагнуть утопитись у юрбі і хоч на якийсь час у ній пропасти. Звісно, я не міг далі викласти цих резонів, як викладаю оце зараз, але щось подібне думав, відчував і переживав, — так у мені почав народжуватися гріх гордині. Я зробився відлюдний, блідий, наче Чайльд-Гарольд, читав поезію, дивився на дівчат притомленим поглядом, і вони почали приходити до мене у сни, а раз прийшла в сон освітлена істота, яка ступила через лутку вікна, і я відбув з тією істотою дивну розмову, яка запам’яталась аж так, що й досі можу її відтворити — було це, коли навчавсь я у дев’ятому класі.

І це сталося, і розчинилося вікно, хоч було зачинене, і крізь нього, відхиливши завісу, ступила осяйна постать, і він не міг запам’ятати її обличчя, він запам’ятав тільки сяйво, яке від істоти струмувало; не міг сказати, якої була вона статі, очевидно, жіночої, а може, й зовсім без статі, але йому захотілося раптом упасти перед нею на коліна й помолитися, хоч не вмів він молитися й не вірив ні в що ареальне.

— Чи знаєш, що у світі є люди юрби і обранці неба? — спитала осяйна істота.

— Знаю, — відповів. — Думав про це не раз.

— Чудово, — мовила істота. — А знаєш, чим різняться люди юрби і люди неба?

— Тим, що одні розумні, а інші дурні.

— Ні, — похитала головою істота.

— Тим, що одні працюють, а інші панують, — промовив хлопець ідеологічний постулат із підручника, був-бо, ніби капустою, начинений подібною еквілібристикою.

— Ні, — сказала істота. — Люди влади можуть бути ще більше людьми юрби, як безвладні.

— Тим, що одні мислять високо, а інші про високі матерії не думають, навіть бридяться ними.

— Теж ні, — сказала істота. — Бо й це може бути облуда.

— Тоді я не знаю, — мовив хлопець.

— Гаразд, — сказала істота. — Ти ще надто юний і таких речей можеш не розуміти. Так знай: людина неба — це людина духовна, людина юрби — це людина земних пристрастей.

— Що таке людина духовна? — спитав хлопець.

— Та, яка пронизливо розуміє й бачить світ. Та, яка чітко розрізняє, де добро, а де зло й облуда, і яка ніколи не підмінить цих понять одне одним. Це людина, яка розуміє марність усіх принад, а честь ставить вище вигоди. Це людина шляхетних пристрастей і тонкої душі, котра не опускається до світової малості й ніколи не піддасться гордині. Зрозумів?

Ясна річ, що хлопець, не зрозумів, але відчув, що може зрозуміти. Від істоти відходило неземне світло, очі в неї були великі й сумні, і з них також точилося світло.

— Чому ти навістила мене? — спитав хлопець.

— Бо ти повернешся, — сказала істота.

— Повернуся куди? — спитав хлопець.

— Не куди, а до чого…

— До чого?

Але вона не відповіла — відпливла. І тоді йому вперше приснилися люди-манекени…

І йому приснилися люди-манекени, вони йшли вулицями, стояли у вітринах, люди-манекени сиділи в автах, летіли в літаках, сиділи на лавках, розкладалися, як звичайні, на жіночу й чоловічу стать, вони схилялися над столиками, лежали на канапах та ліжках у будинках з прозорими стінами (і я летів у космосі, а був то сон, сон); люди-манекени копали хмари, засівали їх зерном, і з хмар виростали напівпрозорі рослини; люди-манекени стояли біля станків, щось вантажили й розвантажували, носили колоди й палили вогонь (а я летів у космосі між зірок, пролітав відомі мені й невідомі сузір’я, бачив небесних зоряних звірів та героїв, які мовчки дивилися на мене). Люди-манекени їли морозиво, а може, тільки вдавали, поливали шлангами асфальт хмар, а десь там унизу, де спав хлопець, ішли дощі, торохкотіли по дахах, підвіконнях та піддашках, а навколо панувала рідка тьма, і в тій пітьмі вовтузилися постаті, в тій пітьмі плавали напіврозмиті обличчя і блукали костюми різних епох: без голів, рук та ніг — це були манекени-модельєри різних епох. І хлопець побачив велике світло, яке стулилось у гігантську кулю, й наблизився до неї — була то велика зала, схожа на грецький амфітеатр, і сиділи там фігури з воску, які найточніше відбивали образи знаменитих людей землі, вони схилили голови й підперли їх руками — думали (я ж летів у космосі, між зірок і обсипався їхнім пилом, я — бідна, маленька істота, хвора на гординю, що все-таки хотіла стати духовною людиною). Люди-манекени йшли юрбами, курили цигарки, тримали в руках течки, сумки та портфелі, люди-манекени заповнювали прозорі хмари-доми й розсідалися на стільцях. І хлопцеві раптом стало їх усіх неймовірно жаль, йому стало жаль і себе, бо він стояв перед жовтим дзеркалом і дивився на себе, а на нього із того дзеркала дивився таки манекен…


4


Щоб завершити цей розділ, хочу розповісти, як помер мій батько. Був тоді в десятому класі, коли від мачухи надійшла поштою листівка: батько лежить у лікарні, він у важкому стані й хоче мене побачити: лікарня № 7 на Солом’янці, терапія, палата № 30. Я поїхав на Солом’янку в той-таки день, похмурий, весняний, сніг уже розтав, дув пронизливий вогкий вітер. Я їхав восьмим трамваєм і думав, що останнім часом ніби й забув про батька. Власне, він ніколи не займав у мені багато місця, наші контакти принагідні, зустрічі спорадичні, а загалом, я вважав його людиною недалекою, хоча й не лихою, принаймні щодо мене. Вітчим мені тим більше батька замінити не міг, та й не мав такого бажання, отже, я законно міг вважати себе за типового безбатченка. Але безбатченком я не був — все-таки, коли бути чесним, батькову присутність я відчував, твердо знав, що він у цьому світі є, зрештою, ходив до нього на день народження, при зустрічах він цікавився моїм навчанням, а коли я сповіщав, що в мене немає жодної навіть поточної четвірки, а все п’ятірки, то його обличчя якось нерозумно розквітало, він розчулено кліпав очима й тихо, майже пошепки казав:

— Молодець! Молодець! Я гордий за тебе!

Я підсміювався з цієї його сентиментальності, бо мені таки чесно здавалося, що він мені приший кобилі хвіст. Ось про це я й думав, їдучи в торохтливій вісімці і дивлячись на сірі краєвиди, а швидше — звично вихоплюючи з тротуару зграбненькі дівочі постаті. Не відчував я й особливої тривоги, бо всі люди в цьому світі хворіють, і нічого особливого в тому нема.

Я зійшов і рушив шукати потрібну мені палату. Почав мжичити дощ, сіре повітря бовталося між білими корпусами, здавалося, що воно набивається в рота, ніби вата, й чавить горло.

Батька я не впізнав: переді мною лежала його тінь. Де поділася огрядність, воло біля шиї — обличчя неголене, зі щік витиналася сива щетина. Побачивши мене, він раптом заплакав:

— Ти прийшов, сину, ти прийшов! — сказав він.

— Таж прийшов, — сказав я. — Чого б мав не прийти?

— А я буду вмирати, сину, — сказав батько.

— Що ти таке кажеш?

— Вони від мене ховають, але я знаю. Як довідався, що я тут?

Я розповів.

— Вже давно її про це прошу, — мовив батько. — Я такий радий, що ти прийшов.

— Що у тебе?

— Болить мені усе… Кінчаєш школу?

— Кінчаю, — мовив я.

— Буде золота медаль?

— Обов’язково, — мовив я.

І знову побачив, що батькове обличчя, оте змучене, заросле обличчя засвітилося й стало горде.

— І підеш в інститут? — спитав він.

— В університет, — сказав я і побачив, що він аж задихнувся, так вразив його мій намір: очевидно, поняття університету було для нього фантастичне.

— Шкода, що я тебе не побачу студентом, — сказав він і делікатно погладив мені руку: очі його щасливо палали.

— Чого це не побачиш? — мовив я легковажно. — Тебе тут підлатають…

Але він нічого не відказав, тільки дивився на мене, і мені аж незручно стало від того розглядання.

— Побрий мене, Максе, — попросив він. — Я сам не можу.

Я взяв з його тумбочки електробритву й виголив йому щоки, бороду, підборіддя й піднісся. Вряди-годи його лице кривилося, очевидно терпів біль. Одеколоном він помазався сам.

— Зробили операцію, — сказав пошепки, відкинувшись утомлено після всіх маніпуляцій. — Розрізали, але нічого робити не стали… Я хочу тобі сказати одне, не знаю, чи так це тобі треба, але хочу… Я любив тебе, Максе, з усіх своїх дітей найбільше… Бо ти з них найбільше мій…

Замовк і заплющив очі. Я сидів біля нього по-своєму вражений і не знав, що казати.

— У тебе все тут є? — спитав я. — Може, щось принести?

— Нічого не треба, — сказав батько. — Нічого, Максе… Одне тільки хотів, щоб ти приїхав… Дякую, що поголив.

Я посидів ще трохи, ми говорили вже малозначні речі, вперше за весь час він запитав про матір та вітчима і чи вітчим і досі буває в запоях? Виявляється, про те знав, хоч я йому про наше сімейне життя нічого не розказував. Знав більше того: про материні плани прописати мене в бабусі, його матері, і, виявляється, сам того бажав. Із того всього я зробив висновок, що з моєю матір’ю він вряди-годи мав ділові зносини; може, якось їй матеріально допомагав — не знаю. Ще одне я відкрив, сидячи біля його ліжка: ця людина зовсім не була черства. Навіть тут, на смертному ложі, він думав про найбільш обійденого, як вважав, сина свого — мене…

Вийшов із лікарні зворушений, навіть уражений. Не вірив, що він справді помре — був-бо ще не старий чоловік. Хотілося думати, що видряпається; очевидно, й мені треба було виявляти до нього більше уваги. Я не пішов до трамваю, а рушив у зворотній бік, де був невеликий лісок, до якого впритул прилягала лікарня. Дув холодний вітер, я блукав між голих дерев, і мені якось так дивно було на душі. Зрештою, я змерз і, щоб дістатися трамваю, пішов на сходи, які вели на Батийову гору. Звідси я дивився на місто, воно тонуло у сивім мареві. Знову почав моросити дощ, обличчя у мене було мокре, його припікав холодний вітер…

Батько вмер через два дні. Волею мачухи його спалили в крематорії. Ми зайшли в холодне бетонне жерло, труну поставили на спеціальній підставці, мати моя теж пішла на похорони, були якісь не відомі мені люди, очевидно, оті номерні із заводу; жінка із вибіленим волоссям та сірим обличчям прочитала сірим голосом похоронне слово; труна з батьком опустилася в отвір, і той отвір зачинився.

Це було все. І тільки тоді, коли ми вийшли з бетонного жерла, коли спускалися вулицею між цвинтарних мурів, я відчув, який порожній навколо мене зробився світ. Відчув якусь несвітську вичерпаність, ніби з мене було вирвано щось конче необхідне, ніби це я сам якоюсь частиною єства помер. Стало важко волочити ноги, і я знову мався так, як тоді, коли грішив: начебто мене поколотили палицями. Мати біля мене тихо плакала, я ж не плакав, але це було гірше, ніж плакати: мені бракувало повітря, холодний вітер гуляв по всьому тілові, видуваючи з нього рештки тепла, і я також ставав порожній, як ця вулиця між цвинтарних мурів і той трамвай, що червоно котився по рейках, щоб нас із матір’ю звідсіля відвезти.


5


У той день я вперше напився. Й раніше пробував того зілля, принаймні кілька разів пригощав нас Борис у підвальчику ще до того, як загримів, і я знав, що це таке, коли в тобі грає хміль, але тепер мені того просто-таки захотілося. Почалося з того, що нас удома зустрів цілком ласкавий вітчим, він висловив мені співчуття і заявив, що Вовка (тобто мій батько) був чудовий хлопець (я здивувався: а звідкіля він його знав?). Загалом, відзначив, що вітчим «на зводі», тобто вже легко піддав, у такі хвилини він і бував ласкавий.

— Да, — сказав він мені, — я твого батька уважав.

Почав звично варнякати, заявивши, що зовсім не засуджує батька за те, що він покинув матір мою, бо всяке в житті трапляється — це як у кого складеться, але батько мій був «парень шо нада», і він пропонує нам усім випити за його упокій. Ми на поминальний обід до мачухи не пішли з цілком зрозумілих причин, отож вітчимову ініціативу мати зустріла цілком поблажливо, хоч сторожко блимнула оком, це означало, що у вітчима міг початися запій. Ми зібрали сяке-таке до столу, а вітчим бахнув на скатірку півлітру горілки, заявивши, що й мені треба випити, бо в мене сьогодні горе, і він це розуміє. Мати не заперечувала, і я випив повну чарку горілки. Відразу ж ударило в голову теплом, вітчим щось варнякав, мати сиділа з кам’яним обличчям, згодом вітчим почав приставати до неї, вимагаючи сказати, хто в неї був кращий чоловік: він чи Вовка (тобто мій батько), мати на вітчима розкричалася, він образився, гупнув дверима і пішов у свою комунальну кімнату. Власне, потеліпався, був-бо вже добряче упитий. Пляшку з горілкою він не забрав, мати заплакала і сказала:

— Отаке в мене життя поламане! — а що так казала не раз, я на те не звернув уваги, в мене було чорно на душі, все в мені ніби заціпеніло, і я молив Бога, щоб на сьогодні вітчим полишив нас у спокої. Мати пішла вмитися, в коридорі її спинила Ася Миронівна, і вони почали балакати високими голосами, я в цей час був сам, налив ще одну чарку й випив. І мене захитало: від чорної туги, якою був пронизаний, від хмелю, бо дві чарки для мене, непитущого та юного, було забагато, але я хотів якось забутися, дививсь у вікно, бачив шматок неба, і сльози котились у мене по щоках. І крізь ті сльози небо бачив я не блакитне, а чорне, і хмари були чорні, хоч іще світило сонце.

Прийшла мати, запросивши до нас Асю Миронівну, і та почала висловлювати мені співчуття, мати налила їй, собі й мені, сказавши, що сьогодні мені випити можна, і я випив третю, правда, неповну чарку. Випила й моя мати, Ася Миронівна тільки пригубила, і мати почала жалітися на своє життя, а я сидів, випростаний і самотній, і в мені грав, наче дуда, хміль, тобто я чув, що хтось десь грає на кларнеті, і хоч добре мав знати, що то грає музикант, що жив навпроти, мені здалося, що я чую віщий голос із чорного неба, на яке дивлюся; і мені здалося, що я в цьому світі зовсім не прожив дитинства і юності, а таки пройшов через чистилище. Я слухав тужливу материну мову, а вона розповідала, як їй тяжко було самій з дитиною і як спокусилась вона, прийнявши в дім отого латрака, мого вітчима, отого Івана Філіповічя, а тепер не може його спекатися — не відає, за що на неї впала така кара Божа. Ася Миронівна її утішала і, може, утішила б, коли б не приліз (очевидно, знову на чотирьох) вітчим і не став грюкати в двері, бо мати передбачливо накинула ланцюга. Вона вийшла в коридор і почала кричати, щоб він забирався геть, вітчим вимагав видати йому недопиту горілку, вимагав відчинити, обіцяючи нас покалічити з тією клятою «жидовкою», тобто Асею Миронівною. Ображена й уражена Ася Миронівна зачинилась у себе в кімнаті, а я відчув, що мене підпирає, нудить, тож пішов, рівний, як струнка, і печальний, як музика кларнета, котра й досі звучала за вікном, у туалет і щасливо виригнув із себе всю горілку й те, що сьогодні їв. Стривожена мати кинулася до мене зі склянкою води, а вітчим все ще рвав двері, виригаючи прокляття й лайки. Я сказав матері:

— Віддай йому ту горілку, бо повішуся!

Перелякана мати кинулась у кімнату, винесла недопиту пляшку й сунула в отвір дверей, не відкидаючи ланцюга.

— Ви тут, сукі, пілі без міня! — зарепетував вітчим. — Водкі било большє!

Але мати заплеснула двері, повернула замка, ще й поставила на запобіжника. Вітчим затих, певне, пив, а я прийшов у кімнату, сів посеред неї на стільця і почав дивитися на небо. І небо з чорного стало смугасте: смуга темна і світла, і я побачив у тому небі срібного літачка, який борсався між хмар, як метелик у павутинні, й мені стало жаль і літачка, і себе, і матір, і Асю Миронівну, а найбільше батька, бо його, саме його зараз у цьому світі нема, і це слово «нема» видалося мені таке страшне, що я засичав із болю. Потім зайшла мати, постелила постіль і повела мене до ліжка. А може, й інакше було, може, вона зайшла до Асі Миронівни перепросити за брутальні лайки свого непутящого чоловіка, і вони по-жіночому розговорилися; здається, так воно й було, бо я дістав змогу спокійно вийти в коридор, розчинив вхідні двері й побачив біля них скуленого на підстілці, наче пса, вітчима — він спав, тримаючи в руках пляшку. Мені навіть здалося, що за цей час його обличчя й справді перетворилась у песячу морду, а може, це він був такий неголений. Я переступив через сонного пса, замкнув двері, повернувши двічі ключем, і пішов зі сходів, а коли вийшов у двір, побачив, що навколо вже ніч, притому така глуха, що не світилось у нашій ямі жодне вікно.

Я вийшов із двору й опинився на порожніх, безлюдних вулицях: ні машин, ні людей — горіли тільки ліхтарі. Пішов вулицею, звернув на іншу, а тоді ще на іншу. Мене хитало. І раптом страшно стало: а що, коли місто таки спорожніло і я в ньому залишився сам? Але то була надто чудернацька думка, і я тихо розсміявся. В цю хвилину не вірив у кінець світу, хоч у мене й помер батько, а це значить, що й сам відчув над головою залізне лезо коси.

Спинився біля якоїсь освітленої вітрини і завмер. Побачив жінку й двох чоловіків. Жінку й одного чоловіка я не знав, а другого десь бачив, хоч це був манекен. По-моєму, цього другого я бачив уві сні тоді, коли мені снилися манекени, тоді, коли всі люди стали манекенами, тоді, коли я став біля дзеркала і, зазирнувши туди, побачив…

Ще раз придивився до манекена, сумнівів не мав — це таки була моя подоба, власне, я в образі манекена, відбитий у дзеркалі. Мені здалося кумедним, що я схожий на якогось манекена, але чого не приверзеться, коли ти випив три чарки, бувши непитущий, і заснув а чи блукаєш порожніми вулицями?

І я знову пішов порожньою вулицею, опустивши голову і відчуваючи в тілі гнітючу втому. Я думав про батька, власне, відчував його відсутність у світі, а передусім у собі. Я думав: дивні трапляються речі: ніколи батько не був для мене реальністю, ніколи не відчував я у ньому особливої потреби, ніколи не мріяв про нього і не ідеалізував. Тобто, коли він жив, то був для мене як міраж. Реальним же він стає для мене тільки зараз, по смерті, коли в грудях відчувається оця чорна порожнеча, коли в мені віє й пахне тліном вітер цієї порожньої ночі, коли я чую на серці рану, ніби звідти вирвано щось дороге й конче мені потрібне; я збагнув раптом, що світ — це не тільки наше про нього уявлення, а що він більший за нас, бо знаємо й бачимо ми тільки тінь світу, а його справжній ще треба пізнати. Так само я знав тільки тінь свого батька, і так само тільки тепер починав його пізнавати, адже батько — це теж світ наш.

Я брів порожніми вулицями, опустивши голову, сонний чи п’яний, а може, те й те одночасно, і несподівано мені прийшла до голови зовсім дивна думка: це місто — і є чистилище, і я його маю зараз покинути, і я вибредаю з нього, з чистилища життя, через смерть батькову, а маю потрапити в рай чи пекло.

Історія третя.

Зустріч на дорозі


1


Всі історії, які тут записую, мені не хочеться видобувати на світ, бо вони належать до сокровенних житейських подій, про які неохота розповідати, може, через те, що вони по-своєму фатальні; я суджу про це по тому, що пропечатані вони в мені невідмивно. Був я тоді студентом Київського університету, нас послали в колгосп, очевидно, вважаючи, що це поглибить наші спеціальні знання, хоч моя спеціальність до сільського господарства не має жодного відношення, я — філолог та й, бувши киянином, навряд чи коли працюватиму в селі.

Село було біля Макарова, звалося Наливайківкою, ми приїхали туди в чудовий вересень, із сонцем, жовтим листям на деревах поміж зеленого, з тихим настроєм умирання, що приносило мені меланхолію й тиху печаль, тим більше, що дівчина, з якою я давненько почав ходити, не була моя однокурсниця, отже, потрапила в інше село, котре звалося Людвинівка, — розділяло нас тоді близько дванадцяти чи п’ятнадцяти кілометрів. Відвідати за місяць я зумів її тільки раз, проїхав чотири кілометри від Макарова до Житомирського шосе, а тоді рушив пішки дорогою на Бишів, а коли прийшов, студенти саме обідали; мене нагодували також, дівчина була зворушена моїм подвигом, адже стільки прочалапав пішака; вона в той день чергувала на кухні, і я допомагав їй мити алюмінієві миски й ложки, виделок не було, ми брязкали тим металевим начинням у масній, брудній воді й тихо розмовляли; мені тоді здалося, що дівчина моїм приходом була не тільки зворушена, але й ніяковіла — тим самим я нібито виставив її напоказ. На нас і справді поглядали трохи із завищеним інтересом чи, може, був такий настрій того дня, сонячно-примарного, коли хотілося говорити й рухатися уповільнено, коли цвіркуни аж горла розривають, так натхненно цвірчать, коли пахне стиглими яблуками, бур’янами, що в’януть під тим сумним сонцем. Ми вийшли за межі села, пройшли повз отару худоби, яку випасали діти, вони щось нам почали кричати, очевидно, дразнилися, але ми не звертали уваги, а йшли і йшли польовою дорогою, доки не дісталися переліска, власне, круглого заросту кущів, і тут, на траві, чи, власне, у траві, яка пахла відстояним літом, медом і сумовитим віддихом прив’ядання, ми, нарешті, змогли усамітнитись. Я цілував дівчину, хоч вона цього разу чомусь і попручалася, не гаряче, але й не холодно, — хотів зберегти собі і їй протяжний ритм і печальну настояність. І так було того дня у мене на душі прозоро і просторо, що я не поспішав, адже губи моєї дівчини були на смак цієї трави, що похитувалась у нас над головами. Коли ж моя рука потрапила на атласну м’якість її ніг, я не відчув, як завжди, поривного жадання, бо мені хотілося насолодитися теплом наших сокровенних дотиків. Зрештою, виморившись ласками, запахами, сонцем, смутком і неможливістю втриматися від заключного акту, я ввійшов у її гарячу плоть і неквапно поплив по теплих хвилях, пильно вдивляючись у прегарне обличчя, що розцвіло переді мною — дівчина тільки інколи розплющувала очі, обливаючи мене лагідним і млосним світлом, а націловані губи при тому розхилялися — дівчина з присвистом вдихала повітря. Руки її безвладно трималися моїх передпліч, вона також не виявляла ані більшої пристрасті, ані, навпаки, бажання швидше все закінчити.

Потім ми лежали біч-о-біч, хоч земля вже віддавала холодом, і дивились у небо, на якому густо розклалися сріблисті хмари зі своїм темним підспуддям, між них сокровенно сяяли бездонні голубі озера і заплави. Хилило вже до вечора, принаймні сонце просвічувало зелень збоку.

— Тобі треба повертатися, — сказала дівчина, голос у неї був грудний, теплий, я її навіть полюбив через цей голос, — бо коли доберешся?

— Доберусь, — сказав я легковажно, все тіло моє співало, як і оці цвіркуни навколо нас. — Знаєш, що мені хочеться?

— Вже все мав, — сказала дівчина теплим, грудним голосом.

— Я про інше. Хочеться в якусь неділю втекти з тобою до Києва. Отак сісти в автобус і поїхати.

— Нащо? — спитала вона.

— Люблю Київ у цю пору. Поблукаємо по Вічній алеї, хочеш? Або переїдемо на Труханів острів.

Ми з нею вже не раз блукали алеями київських парків, бо наші стосунки почалися позаминулого року. Отже, мали змогу блукати й по осінніх алеях. Тоді якось дивно наповнюєшся, а що може бути прекрасніше, коли цілуєш кохану, а під ногами жовте лапате листя, коли сидиш на лавці й повільно випалюєш сигарету, а коло тебе складає листяного букета людина, яка відповідає на твою любов, — був я тоді, здається, таки досить сентиментальний.

— Не знаю, — мовила вона. — Треба відпрошуватися. Ми не завжди у неділю вихідні.

— Ми також, — сказав я. — Але коли раз утечемо, нічого вони нам не зроблять.

— Хіба десь під кінець, — сказала дівчина. — Коли глибша стане осінь.

Я теж про це думав. Коли пройдуть вересневі дощі й природа зробить оту перекличку з тепла на холод. Коли знову з’явиться сонце, але то вже буде інакше сонце — наливатиме листя своєю барвою, і воно зацвіте, запалахкотить, — саме тоді найліпше й блукається алеями київських парків.

Ми вийшли на дорогу, що вела з Бишева до Житомирського шосе. Була вона порожня.

— Чого твої однокурсники так дивилися на мене? — раптом спитав я. — Хіба вони не знають, що ми з тобою давно ходимо?

Вона ніби трохи зніяковіла.

— Ну, може, тому, що ти стільки пройшов пішки.

— Дванадцять чи п’ятнадцять кілометрів — це ж дурниця, — самовпевнено, а може, трохи бахвалячись, сказав я.

Вона засміялася, хоч я, здається, не казав нічого смішного.

— До таких речей у людей підвищений інтерес, — сказала.

— Дурний інтерес, — мовив я. — Жахливо не хочеться з тобою розлучатись. Я тебе проведу.

— Ні, — сказала дівчина. — Звідси тобі ближче. І тобі вже пора, ще довга дорога.

— А не можу я десь тут переночувати? — спитав я.

— Ні-ні, — поквапливо мовила дівчина. — Йди…

Але мені жахливо не хотілося, щоб сьогоднішній день кінчався. Був я повний сонця, вересня, ще не пізнього, а майже літнього, був я повний дівчиною, запахом і смаком її вуст, відчуттям її юного тіла, її тепла, грудного голосу, світла її очей, відчуттям рідності й спорідненості з нею — від усього того я розчулювався, казав-бо, що був тоді сентиментальний. Разом із тим я був повен непояснимої печалі, бо немає вересня без отакої прекрасної печалі; я притулив її до себе й обцілував лице; дивно, що й тепер вона спробувала від мене відсторонитися, чи може, в такий спосіб хотіла, щоб я знову запалився, спонукуваний її опором, а це, за моєю сентиментальною настроєністю, цілком могло статись.

— Ні, ні! — сказала вона, миттю відчувши мій настрій. — Тобі треба йти.

Я зітхнув і впокорився, тобто відірвався від неї й пішов, вона ж стояла на порожній дорозі й дивилася мені вслід, а коли я повертався, зводила на прощання руку. Зрештою, пішла й вона, і я опинився сам на порожній дорозі, яка, ніби прозорий повітряний коридор, тяглася попереду, по ній мені довго й довго треба було йти, а коли ти такий наповнений коханням, чудово завершеним днем та й юністю своєю, тобі по такій дорозі не тільки легко, але й просто йти. Я йшов і співав, і мені здавалося, що життя — це чудовий сон, бо його можна собі придумати, отож я йшов, співав і марив, що йду не в якусь донедавна не знайому мені Наливайківку, в якій я потім навряд чи побуваю, а вертаюсь у Людвинівку, де мене чекає дівчина, а може, в Київ, де знову ж таки чекає вона, вже приготувала мені вечерю, м’яку постіль і себе; що всюди, куди б я прийшов, у кінцевій точці моєї дороги стоятиме дім із білими стінами, а на порозі — вона, і мені завжди буде радісно від того; і це моє марення тим більш було нереальне, бо я дитина міста і дім мій — це квартира в якійсь коробці, одна із тисячі нір чи кліток, у які нас заганяє життя.

Навмисно так докладно описую той день, бо ніколи ні до того, ні після не переживав я такого наповнення світом, такої щирої й безхмарної радості, навіть щастя, і цей мій настрій не порушився, коли одна й друга машини, що мене наздогнали, і не подумали зупинитися, щоб підвезти мене хоч би до шосівки. Хай собі їдуть, думав я, прошкуючи дорогою, мені чудово й на самоті. Сонце вже зайшло, і над полями простелилися ніжноткані сутінки, стало прохолодніше, гайки серед полів здавалися оазисами, цвіркуни підняли свій дзвін на тон вище, і повітря від того аж тремтіло. Я виспівав усі пісні, які знав, і почав декламувати вірші, а коли й вони були всі прочитані, продовжував мугикати, вряди-годи промовляючи чи проспівуючи ім’я своєї дівчини: «Та-ма-ра, ра-ма-та, ма-ра-та, ма-та-ра, та-ма-ра, та-ма-та-ма-ра, ра-ма-та-ма-ра». Уже світив у мене над головою місяць, повний, соковитий, освітлював дорогу, бо ліхтарів тут не поставлено, ліхтарі були тільки біля Житомирського шосе, і я віддаля побачив їхнє сяйво. Небо засипалося міріадами зір — широке й просторе. Ніколи не бачив я такого неба в Києві, бо там воно гаситься тисячами ламп. Через це тільки міський житель може мене зрозуміти, що значить побачити над собою отаке небо хлопцеві, який несе в своєму розширеному серці образ коханої дівчини, коли він ще не забув її теплого, грудного голосу і коли відчуває в усьому тілі її присутність, адже так недавно був із нею не просто близький, але й нероздільний.


2


Очевидно, та дорога і моя нею проходка залишили чимале враження, бо я став бачити її уві сні, тобто почав снити один і той же сон, який періодично повторювався, продовжуючись і розвиваючись, але при цьому захоплюючи частину старого сну. Не щодня мені цей сон снився, інколи не снилося нічого, інколи щось зовсім із тим не зв’язане, але він не покидав мене проздовж двох тижнів від тієї моєї з дівчиною зустрічі. Наступної неділі я її відвідати змоги не мав, бо нас і в неділю впрягли у роботу, ще й пригрозили, що симулянтів витурять із університету, отож ми, як люди підневільні, змушені були сідати біля куп цукрового буряку і зрізати гичку. Настрій у мене був паскудний, можливо, через те й привиджувався мені отой безконечний, мандрівний сон.

А снилася хлопцеві дорога від Житомирського шосе на Бишів, він ішов нею, наспівуючи: та-ма-ра, ра-ма-та і так далі, і йому назустріч виходив (це в снах неодмінно повторювалося) високий, худий чоловік років десь так під тридцять, обличчя якого хлопцеві напрочуд знайоме, але він ніяк не міг згадати, де його бачив. У чоловіка на ногах були парусові туфлі із загнутими носками, шкарпетки посповзали до п’яток, а голова напівлиса. Першого разу він застеріг, щоб хлопець не йшов у Людвинівку.

— Бачиш, Максе, — сказав, — це таке село, що ліпше тобі туди не ходити Кожне село чимось хвалиться — це село самогонників, село конокрадів, хоч коней тепер майже нема, те село — бандитське, те — міліцейське, тобто хлопці з нього всі йдуть у міліцію. — Чоловік при цьому звів пальці руки і загадково всміхнувся. — Людвинівка, до твого відома, село бандитське, принаймні люди з нього не терплять, щоб хтось відбирав їхніх дівчат. — Чоловік підняв зігнуту в коліні ногу й підтяг сповзлу шкарпетку, потім повторив це і з другою ногою. — Отож, коли не хочеш біди… зрозумів мене? — Чоловік загадково підморгнув хлопцеві. — Привіт! Радію, що ми зустрілись.

Отаке сказав йому чоловік зі сну, з яким хлопець зустрівся на Бишівській дорозі, обличчя якого він добре пам’ятав, але, хоч убий, не відав, де його бачив.

Як правило, все, що сниться, швидко забувається після пробудження, тобто після переходу, як вважаю, з однієї дійсності в іншу, але все, що сказав отой дивний чоловік із зсунутими до п’яток шкарпетками, мені напрочуд чітко пам’яталося.

Я прокинувся радий, що все відбувалося таки вві сні, а не насправді, і чомусь довго над тими словами та застереженням думав: чи не сталося там чого із Тамарою? Тільки тепер надав значення і тим поглядам, якими проводили нас селяни, і особливому ставленню до моєї персони Тамариних однокурсників, і отим крикам у наш бік пастушків, коли ми йшли любитись у поле. Зрештою, розсердився сам на себе, бо надаю значення казна-чому; можливо, це в мені почала заговорювати туга за дівчиною, адже вже й не дівчина вона мені була, раз мали ми з нею сакраментальні стосунки, а таки жінка. Моя і нічия більше жінка, хоч я її взяв не невинною, вона знала чоловіка й до мене, про що розповіла якось зі сльозами, — був то якийсь негідник, що спокусив її й покинув; власне, й мета в нього була така — спокусити, і він, як вона довідалася згодом, вже не одній отак зіпсував життя. Я Тамару щиро пожалів і не робив з того проблем — не в середньовічні часи ми, слава Богу, живемо; зрештою, негідник спокушав дівчат ґречно: дітей він їм не зачинав.

Продовження того сну я побачив через два дні, але цього разу мені випало пережити жахіття.

І знову снилася хлопцю дорога на Бишів з Житомирського шосе, він вийшов на дорогу й зустрів, певна річ, того чоловіка, що його застерігав. Цього разу все відбувалося вночі при місяці, і перш ніж сказати своє слово, чоловік моторошно засвітив до хлопця очима, навіть сказав би, що засвітився у чоловіка над лобом німб, — підійшовши ближче, хлопець уздрів, що світяться двоє срібних, лискучих у місячному світлі ріжок. Те, що чоловік сказав, також звучало дивно:

— Не слухаєшся мене і знову йдеш у село. Знімаю із себе зобов’язання оберігати тебе — це моє останнє тобі попередження! — Голос його при цьому звучав сердито.

Хлопець сів серед дороги на стільця, який незвідь-де взявся, довкола стелився порожній простір полів з круглими острівцями кущових заростей, які в темені були чорні й непроникні й ніби загрозливо дихали.

— Хочу вас послухатися, — сказав хлопець, а може, тільки подумав. — Але Тамара — моя дівчина, нас закинули в цей край незалежно від нашої волі, побудемо тут місяць і поїдемо: ні я до тутешніх людей, ні вони до мене не маємо ніякого діла.

— Це тобі тільки здається, — сказав чоловік, обличчя якого було хлопцеві напрочуд знайоме; звісно, оті срібні ріжки та й лискучі очі були маною — чоловік як чоловік. — Та ще й зовсім невідомо, чи та дівчина твоя…

Відвів очі, ніби йому про те незручно було казати, а в хлопця аж подих перехопило:

— Що ти мелеш, що ти мелеш! — перейшов і він на «ти», хоч співрозмовник увіч був од нього старший. — І взагалі, хто ти такий? Що від мене хочеш, чому на дорозі мені стоїш?

Тоді він зіступив з дороги, й очі його знову моторошно засвітилися; ні, не була це мана, але ріжок цього разу хлопець не побачив.

— Прошу дуже! — мовив чоловік, схиляючись перед хлопцем й розводячи рукою. — Моє діло попередити, а твоє слухати чи ні. Дорога вільна, сер!

«Сер, сер, — думав натужно хлопець. — Хто це мене так називав? Знається, Анатоль Малецький, англоман, закоханий у Діккенса».

Але цей чоловік на Анатоля Малецького зовсім не подобав. Тоді хлопець подумав, рушаючи далі голою, залитою місячним світлом дорогою, що дійсність сну і дійсність реального світу — це ніби система кривих дзеркал, тобто образ людини інколи живе в своєму тілі, а іноді настільки змінюється, що його впізнаєш тільки за специфічними ознаками. А ще хлопець подумав, що перебуває в якомусь іншому світовому вимірі, і це зовсім йому не сниться. І цей світ побудовано на антилогіці відносно логіки реального, і це його зовсім не вражало б, коли б не існувало двох речей: все, що відбувалося з ним, було підвладне реальній вірогідності, а друге — прокинувшись, нічого з того, що снилося, не забував. Зрештою, й реальність марення була відносна: звідки, наприклад, міг узятися на дорозі Анатоль Малецький, який зроду-звіку в селі не бував, жив у своїй міській клітці, ходив на зовсім не англоманську роботу — працював у бібколекторі в оточенні цілком фантасмагоричного сонму найелементарніших жінок з освітою (бо є найелементарніші жінки без освіти), а у вільний час варив собі грог, курив люльку, ходив кімнатою, приставивши до короткозорих очей том Чарльза Діккенса, і читав уголос, навіть коли не мав слухача — приміром, цього-таки хлопця. Саме Анатоль Малецький єдиний у цілому світі казав до нього «сер», ось чому прийшла підозра, що цей так сильно знайомий йому чоловік з дороги і Анатоль Малецький якось містично між собою пов’язані. І поки він так думав, пройшов шмат дороги, а коли озирнувся, то нікого на тій дорозі не побачив, тільки порожню шосівку, на відшліфованих кам’яних лобах якої грало місячне проміння, а ще порожні поля й острівці кущових заростей. І от з однієї із цих заростей, що підступала майже до дороги, вискочив чоловік із хижо оскаленими зубами та з іграшковою мисливською рушничкою і почав стріляти в хлопця, як це роблять діти, імітуючи звук пострілу голосом; відтак з інших острівців та хащ почали вилазити якісь темні невеличкі людиноподібні й щосили побігли в хлопцевий бік. Він метнувся з дороги в поле, довкола чувся голосний тупіт ніг, попереду з’явилася нова група чоловічків; хлопець метнувся вбік, тоді назад, мчав, петляючи, бо таки хотів проскочити й дістатися села… Дехто з його переслідувачів був озброєний ножем чи шаблею, але більшість мали іграшкові пістолети й автомати і стріляли в хлопця, імітуючи звук пострілу голосами. Він же метався, як загнаний заєць, туди й сюди, аж доки уздрів, що біля якогось кущового острівця оті чорні людиноподібні почали між собою битися; вони збились у «малу купу невелику» й верещали, але тільки хлопець до них наблизився, купа миттю розпалася — всі дружно кинулися проти нього; і він знову метнувся вбік, і ті людці зуміли таки його догнати. Однак сталося щось зовсім несподіване, людиноподібні промчали повз нього, хіба що попахкали зі своїх іграшкових автоматів та пістолетів. Тоді хлопець став ніби вкопаний і подумав: «А може, вони не за мною ганяються, а це така в них гра — танець тіней, як писав Михайло Яцків, танець нічних, розбуджених місячним світлом духів — те саме явище, бачачи яке чи вві сні чи в часи нічного неспання, людина й витворила в своїй уяві мітологічних істот, а що не могла збагнути механіки такого творення, стала їх боятися».

Хлопець спустився на мокру траву, набрав повні пригорші роси й умився, бо лице йому пашіло. Сидів на горбку, й перед ним розкладалася невелика долина, вщерть засипана юрливими постатями, вони тягли великі простокутні дзеркала в рамках і ставили ті дзеркала проти місяця — дзеркала спалахували при тому жовтим вогнем.

Отаке мені приверзлося, і я потім цілий день ходив сонний, мені хотілося покинути все це: роботу, викладачів-наглядачів, яким тільки нагая бракувало, щоб нас поганяти, та й майнути в ту кляту Людвинівку, бо мене туди тягло магнітом, — якусь недовідому тривогу відчував, хоч і заспокоював себе елементарними резонами: коли так уже довіряти снам, то можна й звар’ювати: насправді є те, що є, а сни мої — похідне звичайної туги за дівчиною, а може, простіше: результат моєї чоловічої невтоленності, адже ця дівчина вже жінкою мені була.


3


Так, вересень того року був чудовий, щедро теплий, наповнений світлом, яке обливало світ, аж тремтіло повітря, з присмаком, який мають вуста коханої, коли вона не користується помадою, із хвилями золотих запахів, що їх висотувала земля й зело, але з другої половини місяця, як я й передбачав, стався злам — пішли дощі. Саме тоді мені приснився третій сон, що його я зв’язую з цією смутною історією, яка настільки вразила мене, що й дотепер відчуваю, од того, може, й не біль, а щось таке, як смак розжованого полинового листка.

І знову хлопець вийшов на Бишівську дорогу, сипав дощ, бо коли засинав, той тахкотів по шибках, шелестів і шамотів, — хлопець побачив у тому дощі розмиту постать чоловіка, якого прийняв минулого разу за перевтіленого Анатоля Малецького, — зараз він почудувався, що таке могло прийти в голову, цей чоловік нагадував швидше Тевеля Шустермана, єврейського хлопця, з яким трохи дружив колись хлопчаком і мати якого була переконана, що він писаний красень («Мой Толя такой красівий, ну, посмотрітє, какой красівий, ну, просто замічатєльно красівий»); згодом його зрідка хлопець зустрічав на вулиці, він працював у друкарні, і вони перекидалися непотрібними словами. Але це, звісно, був і не Тевель, бо що йому робити на сільській дорозі, та й ніколи не говорив він українською мовою; зрештою, сон є сон — і там можливі найдивовижніші комбінації. Цього разу чоловік сказав хлопцеві:

— Вернися, Максе, дуже тебе прошу. Все одно до неї не дістанешся, а тугу душевну матимеш. Вернися й навіки забудь і цю дівчину, і це село,

— А коли я тебе не послухаю? — спитав хлопець.

— Знаю, що не послухаєш, — сказав чоловік, обличчя якого хлопцеві було напрочуд знайоме, але не Шустерман то був і не Малецький. — Просто, жаль мені твоїх зусиль…

Він мав рацію, бо ж до села хлопець не дійшов. Ходив полями, путівцями, стежками, але на тому місці, де напевне мала лежати Людвинівка, не було нічого, хіба заросла кущами долина, саме та, де позаминулої ночі чорні людиноподібні тягали й підставляли до місяця дзеркала; цього разу не було ані дзеркал, ні людиноподібних, хлопець блукав у заростях якогось високого бур’яну чи конопель, знайшов струмка, з якого напився і водою якого вмився. Трохи далі паслися корови, вони повертали в його бік голови й співчутливо дивилися, а коли він підходив ближче, сахались, як навіжені, в кущі. Хлопець підійшов до того місця, це була хата, в якій студенти обідали й де пообідав був і він, на тому місці стояла велика калюжа і дощ дзюбав її, і невідомо, чи ніч була, чи вечір, чи день, але все мокро лискотіло, і коли він підійшов до калюжі, в неї дружно плеснулося кілька жаб. Вони висунули з води голови й засміялися із хлопця, як з дурного. І він пішов собі геть, відчуваючи смуток, а може, й тугу, бо той чоловік з дороги мав-таки рацію: ніколи й нікого він, хлопець, не знайде. І він повернувся на дорогу, щоб розпитатися про все, що треба, в того чоловіка, одначе нікого й там не знайшов, хіба що кілька корів, які повернулись у його бік і смутно дивились, а коли підходив близько, налякано сахалися. І відчув не так тугу, як відчай, бо вже не знав, куди йти, щоб повернутися хоч би в Наливайківку, отож пішов аби йти і простував, облитий місячним світлом, ніби сновида, — дощ сипався йому на голову, але зовсім не мочив — це був сухий дощ.

З цим відчуттям я прокинувся. Не треба бути аж надто проникливим, щоб збагнути: оті сни (до речі, в них я себе бачив ніби збоку, як сторонню особу, через те так і записую) — образ моєї туги за дівчиною, з якою був розлучений і до якої рвався. І, може, я б ніколи цих дурниць не переоповідав, коли б подальші події не ствердили мене в думці: все у світі дивовижно пов’язане, і вгадати секрети того зв’язку не завжди буває легко резонуючому розумові. Признаюся вдруге: нікому цієї історії не розказував і навіть тепер, коли викладаю її на папір, відчуваю, як важко це робити, — ніби видираю зі свого нутра якусь сокровенність, а навіщо? Однак усе сховане на споді душі чомусь просить вивільнення, хоч від такого вивільнення нелегко буває й самій душі. Ні, не про якийсь моральний переступ ідеться, а про зачинені двері нашого «я», вони є у кожного. І не через якусь важливість, чи виключність, чи закритість людина не хоче розчиняти своїх закамарків, а тому, що такі історії надто індивідуальні, а через це й зарослі зіллям сокровенності й межі її означаються не суспільними категоріями, а фактором власної до тієї чи іншої історії причетності. Те, що для світу ніщо, дрібниця, банальність, нікчемні пристрасті, індивідуально може стати фатально невідворотним, причиною драми й цілком порушити чи навіть зламати їй життя, або ж повернути в якийсь несподіваний бік. Те, що для загалу елементарне, для окремої людини може стати причиною катастрофічного вибуху; мені здається, що це й був у моєму житті такий вибух, хоч колізії історії, яку розповідаю, по-справжньому таки банальні: не в одного так бувало. Саме цей дисонанс і притримував мій язик, а зараз перо, щоб усе те виповісти, бо історія та цікава тільки мені, мені! (чую в собі внутрішній голос), бо вона небанальна не своїми колізіями, а наслідками.

Так, я рвався до Тамари, думав про неї, згадував, марив, уявно любився, проклинав начальство, яке забирає в нас, рабів-студентів чи кріпаків-студентів, навіть неділі; в мені виростала така напруга, що й сни оті чудні в мене з’являлись, я був сповнений тоскноти, неспокою, не раз хотілося плюнути й на своє студентство, й на обов’язки і жити так, як бажається, хоч раціонально тямив: не можна жити в світі так, як багнеться, а лиш так, як можеться; коли б я був вільний, кинувся б у дощ і пройшов ті дванадцять чи п’ятнадцять кілометрів, однак і дощ знущався тоді з мене, він ішов уночі, а вдень переставав, і нас благополучно виганяли, як худобу, на роботу, і ми копирсалися в мокрій землі, вона ж ставала в’язка, розчинена, дороги покрилися калюжами, які мертво світили до неба, наше взуття покрилося кіркою багна, та й усі ми, бо помитися до ладу було ніде. Я перевалювавсь із дня у день, як машина з калюжі в калюжу, в мені наростало роздратування, і я навіть увійшов у конфлікт із викладачем, сказавши йому:

— Дядьку, а може б, ви, замість бути наглядачем, сіли на якусь купу буряків — ви ж свідома людина?

Викладач побагровів і пішов геть, а потім почалось, як це буває: обговорення поведінки, і мої однокурсники залюбки виливали на мене власну жовч; я покаявся, вибачився, бо чекав неділі, бо хотів утекти, вирватись із полону цієї землі й нелюбої роботи, бо я ставав ніби звір у клітці, а мусив би бути слухняним виконавцем виданих мені й таким, як я, наказів, ще й понад вимогу дбати в ім’я похвали собі та користі ближнім; ні, коли наступної неділі я не звільнюся, не жбурну свою тугу і злість у пащу тим дванадцяти чи п’ятнадцяти кілометрам, що віддаляють мене від дівчини, я колись скажуся або нап’юся так, що сам себе не знайду в цьому закапелку. Отож я молив Бога, щоб у неділю пішов дощ, мені дощ уже був не страшний, аби тільки не гнали на роботу.

І тут доля мені всміхнулась, а може, навпаки, помстилася, адже їй так любо погратися з роз’ятреним, розтуженим і знавіснілим від любовної туги бевдзем, — дощ було послано в неділю під ранок, а вранці так розкішно плескотіло, що я засміявся, аж мої колеги подивилися на мене здивовано. Так, дощ був розкішний, льопав, тахкотів, чмакав, сякався, плювався, лив — чудовий був дощисько! Прийшов наш староста, загорнений в офіцерського плаща-намета (перед університетом був у армії, але його звідтіля списали через хворобу) і сповістив те, чого молив у Бога я, — вихідний!

У мене була стара чорна материна парасоля, яку вона мені всунула в останній момент (для села зійде!), і я, наче принц данський чи якийсь інший дивак, розгорнув її над головою і, не чекаючи сніданку, рушив у залитий водою світ, світ розкішних калюж і чмакотливого багна.

— Все, — сказав я вголос, зирнувши в небо з-під свого чорного дашка. — Можеш переставати, доще! Вже ніякий чорт мене з цієї дороги не заверне!

І дощ мене знову послухався, бо коли я пройшов кілометрів два-три, він почав сіятись, а тоді й ущухати. Я чимчикував під старою, чорною, материною парасолею з обліпленою багном узувачкою, з мокрими штаньми і співав своє улюблене: «Та-ма-ра-ра-ма-та, ма-ра-та-ра-та-ма!» — і мені здавалося, що вирвав, витяг себе, як вуж з линовища, із тих темних і занудних днів, ступав, по-ідіотському либлячись, бо вже був людиною, а не кріпаком, людиною, перед якою чудово стелиться оката від калюж дорога.

Коли ж увійшов до Макарова, дощ ущух, машини й вози розбивали й без того розбиту дорогу, всі тяглися на базар чи ярмарок, ніби теж, як і я, чудово знали, що цей дощ не на цілий день. Я хльопав по чорній тванюці, відскакував до парканів, коли проїжджала машина, щоб не зальопатись по вуха (все-таки до дівчини йшов!), і в мені грала музика, я не втомлювався проспівувати все те ж дівоче ім’я, бо воно було до біса музичне: оті «ра», і «ма», і «та», розсипане, як «ре», «мі», «фа»; так, чого доброго, думав я розбишкувато, в мене дар оперного співака проріжеться; отоді я й заспіваю вам, шановні пани-товариші, аж у вас барабанні перетинки тріснуть.

Я сів до автобуса, який мав провезти мене всього чотири кілометри до Житомирського шосе, і кондукторка в мене не взяла, а видерла плату, хоч я активно не бажав платити. Причини до такої економності в мене були серйозні, адже сьогодні я думав умовити Тамару поїхати до Києва, а на це треба грошей, хай і невеликих: два квитки туди й назад, а ще щось і поїсти. Але відьма є відьма — кондукторка позирала на мене з тією ж таки підозрою й ненавистю, ніби я й досі їздив без квитка, а коли зійшов, полегшено зітхнула, їй, певне, жахливо хотілося, щоб я заплатив ще раз. Я помахав їй рукою, і вона за склом аж плюнула спересердя.

— Щасливого тобі відьмування! — сказав я не вельми ґречно і вийшов на Бишівську дорогу.

— Тепер, Максе, ша! — сказав я вже сам собі. — Досить бравади, тепер спокій, тиша і порожня й самотня, як і ти, дорога!

І я рушив на ту дорогу, дощ знову мерхотів, я героїчно тримав над головою свою архаїчну парасолю, біля держака вгорі була дірка, отже я міг милуватися й на небо й перевіряти, чи йде дощ, а ще мені подобалося, що парасоля резонувала звук, коли я співав оте: «Та-ма-ра-ра-ма-та», — ноги в мене були допряма мокрі — це чудово: принаймні, бредучи, не треба вибирати сухіших місць. І от саме в цей час, коли я ще не позбувся своєї бравади, коли ще радів від того, що таки йду Бишівською дорогою, коли спочивав оком по залитих сивим серпанком полях, я, відставивши на мить парасолю з очей, раптом побачив, що навпроти, в глибині сірого киселю мірно коливається сіра, напіврозмита постать. Відкинув парасолю назад, поклавши її на плече, бо це вже було цікаво, коли взагалі в цьому світі ще не перевелося цікаве.

Ми зближувалися поволі, й чим ближче підходила постать, тим гулкіше билось у мене в грудях серце, бо я все більше й більше переконувався: був це той-таки чоловік, котрий тричі мені являвся у снах. Я не забобонний, скоріше навпаки, а коли б хтось розказав мені подібне, я просто з того посміявся б, як з брехні чи казки, і тим більше було моє зачудування, адже не помилився: був це той-таки чоловік, дивовижно мені знайомий, але зовсім не Анатоль Малецький і не Тевель Шустерман; його очі, звісно, не відсвічували моторошним вогнем, а на голові не срібні ріжки були, а лежала звичайнісінька, які носять на провінції, кепка. Ми здаля ще почали всміхатись одне одному, ніби й справді були хтозна-які приятелі.

— Де ти тут узявся? — спитав чоловік знайомим мені голосом.

— Підіймаю сільське господарство, — сказав я. — А ти?

— Це мої рідні місця, — сказав чоловік. — Хіба не знав?

— Якось призабулося, — мовив я ухильно. — Не боїшся йти на дощ?

— Не боюся, — показав зуби чоловік. — А ти в Людвинівку?

— Ну да, — сказав я.

Чоловік пильніше зирнув на мене, але не сказав нічого, тільки знову всміхнувся, і ми розійшлися; і я йшов, мучений нестримним бажанням озирнутися, і не втримався, й озирнувся, і побачив, що він також стоїть обернений до мене, і ми підняли на привітання один одному руки, і саме в цей час знову припустив дощ, і постать подорожнього покрилася ще більшим туманом, і я раптом розсердився на самого себе, адже, певне, в мене в голові шиз чи заскочили ролики за шарики: по-перше, нічого мені обертатися й дивитися тому чоловікові вслід, по-друге, в снах, коли я так чинив, він завжди зникав, по-третє, чому не може приснитися те, що має потім статися, по-четверте, я напевне раніше цього чоловіка бачив і, натужившись, міг би згадати, хто це такий, по-п’яте, я переконався, що це не Анатоль Мелецький і не Тевель Шустерман, по-шосте, чому маю віддавати стільки уваги якійсь елементарній зустрічі? Та все-таки ця зустріч напрочуд мене вразила, і я все-таки, йдучи дорогою, не міг не думати про те і не згадувати: ну, де я з ним зустрічався? Але всі мої зусилля виявилися марні — не міг я пригадати цього чоловіка, хоч убий. Тобто, я певне знав, що ми з ним зустрічалися, що він так само впізнав і мене, що ми з ним колись спілкувались, адже був упевнений, що я знаю: він із цих місць; та всі мої, якісь і справді ненормальні, зусилля не дали жодного результату: я не міг вставити його у власне минуле, не міг приєднати його обличчя й голосу до подій колишнього життя — мені аж голова заболіла від напруги, і я сплюнув сердито: хай йому грець! Адже в мене зараз куди більший інтерес: я йду дорогою у Людвинівку і через кілька годин зустрінуся зі своєю дівчиною, хай би тільки припинився цей дощ, хай би просвітліло небо, бо дівчата такий народ, що в дощ не витягнеш їх ні в яку мандрівку. Мене надила ця дорога, і, щоб врівноважитися, я знову заспівав, але з дурної цікавості не зміг утриматись і ще раз озирнувся. Цього разу все було, як треба, тобто чоловік з очей моїх зник, очевидно, сховався за одним із кущових острівців, якими поросли тутешні поля.

Дощ сьогодні був напрочуд слухняний, через годину він раптово припинився, я склав своє чудо-парасолю, а коли через немалий час вступив до села, небо розірвалося й засвітило по землі голубим оком. Зустрів кількох студентів з Тамариного курсу, в них сьогодні завдяки дощу також був вихідний, ми трохи попатякали, та, як і того разу, дивилися вони на мене дивно, ніби хотіли щось сказати, але не зважувались. Я покинув їх, легковажно подумавши, що так завжди буває: хлопці до залицяльників з інших курсів ставляться стримано або з певною опінією — це якийсь предковічний атавізм: кожен чоловік відчуває право на будь-яку жінку, навіть коли він до неї й не думав підбивати клинці.

Більше здивувало, що зустріла мене стримано сама Тамара, відразу ж сповістила, що я трохи незручно прийшов: їй надійшла телеграма, що її сестра Клавдія, з якою давно не бачилася, завтра переїжджатиме Київ, отож сьогодні Тамара має туди поїхати — вже й відпросилася на кілька днів.

— Це саме те, чого мені треба, — сказав я. — Я теж відпросився на кілька днів.

Нагадав їй нашу домовленість поїхати поблукати по осінніх алеях київських парків, але й це чомусь не викликало в неї ентузіазму.

— Сестра приїжджає зранку, — сказала вона. — На жаль, не буде в мене часу блукати алеями.

Вела себе також якось не так, обличчя мала сумне й майже не дивилася на мене; можливо, були в неї сімейні клопоти, зв’язані із сестрою, я знав, що Клавдія живе з чоловіком погано і збирається його покинути.

— У нас є сьогоднішній день, а до ранку ціла ніч, — оптимістично сказав я.

— Ніч відпадає, — сказала тихо Тамара. — На жаль, я зараз хвора.

— Те діло? — спитав я.

Завжди соромилася повідомляти мені, коли в неї «те діло». Це вже була звістка сумніша. Але я не втрачав ентузіазму, тим більше, що ніхто мене на кілька день не відпускав, — наш наглядач після конфлікту ставився до мене вкрай погано, отже я вранці щасливо повернуся відбувати панщину: і вівці будуть ситі, і вовки цілі.

— Чудово, — сказав я. — У нас є сьогоднішній день і вечір. Підемо відразу?

— Так, — сказала дівчина, — коли ти не втомився.

— Ти ж знаєш, — сказав я героїчно, — можу бути на ногах цілий день.

— Тоді чекай, — сказала Тамара, зітхнувши, і я сів перед її двором на лавочці, безжурно дивлячись на гусей, які скубали траву, і відчував, що на мене звідусіль дивляться, але не бачив хто: можливо, дивилися з вікон, а можливо, з садків.

Приїхав, чвакаючи багном, віз, на ньому сидів неголений дядько, я привітався, бо так водиться по селах, але дядько тільки окинув мене важкими, очевидно, з перепою, очима. Село було й справді якесь непривітне, і я знову згадав свої сни. Тим часом надійшли двоє студенток, вони привіталися й подивилися на мене зовсім так, як і ті хлопці, цього я вже не розумів, бо дівчата до залицяльників із чужих курсів та факультетів ставляться приязно.

— Тамару вже кликали? — спитала одна.

— Вже, — сказав, показуючи зуби. — Як, дівчата, трудові подвиги?

— Так, як і у вас. У вас що, буряки?

— Буряки й кукурудза, — сказав я. — Мені вже вони сняться.

— Онде й Тамара, — мовила друга, і дівчата рушили; ні, вони сьогодні до мене зовсім холодно поставилися.

— Ходім, — сказала Тамара, і ми пішли. І я страшенно захотів покинути це село аж так, щоб ніколи сюди не повертатися, — незатишно тут було. І це ніби відповідало моїм снам та застереженням того чоловіка з дороги; взагалі, якось так сталося, що ті сни ніби вливались у мою реальність, при тому напрочуд щільно з нею з’єднуючись.

— Тебе справді відпустили? — спитала Тамара.

— Що це з тобою? — спитав я майже обурено. — Ми ж домовлялися! Минулого тижня не міг прийти, бо нас погнали на роботу, сьогодні виручив дощ. Ніколи так не радів дощеві, як сьогодні. Скучив за тобою, Тамаро.

Я людина не вельми балакуча, та з нею в мене ніби язик розв’язувався. І я почав говорити; звичайно ми говорили навзаєм, але сьогодні говорив я, а вона мовчала; зрештою, я на це не дуже зважав, бо в неї траплялися напади дівочої меланхолії, коли ні з чого замовкала й ніби в темну яму провалювалася. Це було єдине, що руйнувало наші загалом непогані стосунки, тим більше, що ми були близькі повною мірою; отож, коли на неї це находило, я починав говорити й щось оповіщати, часто її й розговорював, а потім розтоплював її меланхолію поцілунками й пестощами. Зараз я оповів про того чудного чоловіка, якого зустрів на дорозі й про те, що перед тим він мені снився і що я аж ніяк не можу пригадати, коли з ним зустрічався раніше, що він мене вві сні переконував не ходити в це село, бо тут не вельми привітні люди, і взагалі, щоб я остерігався, бо мене може чекати тут небезпека.

— Аж так? — спитала Тамара— По-моєму, тобі нічого не снилося і ти знову вигадуєш.

Недаремно сказала ту фразу, я не раз, намагавшись розговорити її, таки й справді вигадував. «Ну що ж, — подумав я. — Хай собі думає, як хоче, головне — розбити їй той темний настрій». — Дуже вже хотілося мені наблизити її до себе, по-справжньому стужився за нею!

Ми вийшли із села, але попрямували не дорогою, якою завітав я, а іншою, як їй сказали, ближчою до автобусної зупинки. Сонце швидко розганяло хмари з неба, трава, листя із кущових острівців, зілля, незібрана кукурудза й буряки лискотіли. Дорога тут була ґрунтова, і з калюж пострілювали веселі спалахи; з’явився прохолодний, пронизливий повів, який забирався під сорочку й нагадував, що вже не літо; це було тим більш неприємно, що був я й досі мокрий. Листя ж сяяло зеленню і тільки подекуди жовто чи червоно палало.

— Уявімо, що це одна із київських алей, — сказав я не без штучного патосу.

— Маю тобі сказати одну річ, — почув я біля себе холодний голос, такий холодний, що цей зимний продув здався теплим — принаймні ніколи я не чув ще такого від своєї дівчини. — Але не знаю, чи зараз, чи потім…

— Коли це річ неприємна, то потім, — сказав я легковажно. — Перед тим, як знову розійдемося по своїх селах.

Вона йшла мовчки. Я скосив око: якась ніби чужа, відсторонена, якась ніби й не моя.

— Глянь, який світ! — сказав я й прокрутився на п’яті. — Диво — не світ!

— Ні, я скажу зараз, — мовив той-таки крижаний голос. — Може, ти тоді не схочеш іти далі…

— Як це — не схочеш іти далі? — зчудувався я.

— Ну, повернешся в Наливайківку.

— Що з тобою?

— Нічого, — вона знову замовкла.

Тоді я схопив її в обійми і спробував поцілувати. Але вона випручалась.

— Не треба цього, — сказала свистячим шепотом. — Ми повинні розійтися, Максе! Чуєш, ми повинні з тобою розійтися, бо я вже більше не можу!

І я відчув удруге, як і тоді, під час отієї загадкової зустрічі з чоловіком на дорозі, що починаю втрачати реальне відчуття світу, що сни і те, що відбувається зараз, якась одна сув’язь; у мене запаморочилося в голові, а звідкілясь із глибини цього простору, а може, із кущового острівця, прилетіла раптом випущена з дитячого пістолета чи автомата куля, невидна й нечутна, і врізалася мені просто в серце, а той, що стріляв, невидимий, але понікуди задоволений, вишкірив щасливо зуби і щасливо поблискував очима.

— Що сталося? — спитав я десь таким голосом, яким говорила й вона.

— Я тут… зустріла іншого, — сказав її зимний голос. — І то так, що ми з тобою маємо розлучитися.

Той невидимий і задоволений понікуди виставив іграшкового пістолета й вистрілив удруге. Але цього разу це була куля справжня, бо й пістолет виявився справжній. Я раптом упав. Отак, на траву й дорогу, у непрозору яму, хапнув болотяної води, якою повна була яма, а коли випірнув, побачив біля себе прикляклу Тамару, обличчя її було злякане, але так само цілком холодне.

— Скажи, що це неправда! — попросив я.

— На жаль, правда, — сказала вона.

— Чому, на жаль?

— Бо так вийшло. Вставай, тут мокро.

Але мені не хотілося вставати. Мені не було анінайменшої потреби вставати, адже блукання по київських алеях все одно не відбудеться. Не буде вже ні снів моїх про цю дівчину, ні туги, ні радості, ні марень про неї, бо її, здається, вже й на світі цьому нема.

— Іди, — сказав я. — І залиш мене самого.

— Не можу залишити тебе самого. Вставай, тут мокро.

— Чому не сказала мені зразу?

— Не могла.

Я заплющив очі й замотав головою.

— Ні, ні, ні! — сказав. — Цього не може бути. Не може цього бути, Тамаро!

Вона мовчала. Тільки звелася й стояла, як кам’яна баба, непорушна, холодна, негарна, з якимись водянистими, холодцюватими очима. Я все ще лежав, відчуваючи, як волога просочується крізь тканину одежі.

— Вставай! — сказала вона байдужно. — Дійдемо до шосе, а там як хочеш.

Подумав: очевидно, я ідіот. Кому й навіщо потрібні оці сцени й оце падання, й оце лежання — не в мелодраматичному ж я фільмі граю. Я встав, хоч у мене цілком немелодратично тремтіло тіло, а в голові таки макітрилося.

Ми знову пішли дорогою, але вся краса її померла. Мене побивав трем, і я ніяк не міг його побороти.

— Візьми себе в руки, — жорстко сказала Тамара. — Так повинно бути, і тут уже нічого не вдієш.

— Чому? — по-дурному запитав я.

— Тому, що в мене з тобою все скінчилася, — так само різко мовила вона.

Ми знову йшли мовчки. Я поступово отямлювався, принаймні перестало у мене тремтіти тіло.

— Скажи, що це неправда, — знову попросив я.

— Правда, — немилосердно сказала Тамара.

— Що ж мені робити?

— Нічого, — мовила вона. — Знайдеш собі іншу.

Я іншої ніколи, окрім неї, не мав. Вона ж мала, це я знав напевне. Хтозна, чи й так в неї відбувалося, як оповідала. Взагалі, що я, зрештою, про неї знаю; вона навіть про свою родину оповідала тільки загальні речі. Її життя до мене, життя в родині, де було троє дітей від різних батьків і жодного чоловіка, — це все для мене було зачинено, тим більше, що й не київська вона була. Зрештою, я не дуже хотів у те вникати. Але ніколи не думав, що вона може отак кількома реченнями, ніби пострілами, розправитися зі мною. Чітко, просто, коротко й холодно.

Уявив, що знову йду самотній у свою Наливайківку, і мені зробилося страшно. Ні, не можу я отак відірватися від неї й піти, надто сильно вросла вона мені в душу й тіло. Говорити щось було марно, і я мовчав. Мовчала й вона. Ми просто йшли. Відсторонені, чужі й холодні. Між нами виросла прозора стіна, а в голові моїй, як зловлені пташки, металися найдурніші думки. Хоч це жорстоко звучить, мені хотілося схопити її за волосся і вдарити. Я хотів кинути її на землю й зґвалтувати. Я хотів кричати й лаятись. Але нічого того не мав сили вчинити — мене таки вцілено в серце. І я йшов, наче бевдзь, розтерзаний, розшарпаний, безсилий щось вирішити чи й сказати. А над головами в нас пливли розколошкані хмари, які затягували чи розширяли сині озера, а коли туди проривалося сонце, то весь простір починав загадково грати, був-бо наповнений міріадами крапель. Водночас ззаду насідав досить беручкий і зимний продув, і моя мокра одежа не тільки не захищала від нього, а ще більше студила тіло. Однак усе це були дрібниці й дурниці, адже вирішувалися для мене речі куди важливіші, ніж застуда. Та й застудитися було б не зле.

Тамара йшла біля мене мовчазна, як статуя, навіть не позирала в мій бік — ніколи не подумав би, що може бути мені така чужа. Але це була неправда: не була вона мені й зараз чужа.

— Хто він? — спитав я.

— Учитель того села, — сказала Тамара.

І мені раптом почало в голові прояснятися. Отой чоловік на дорозі, що мені зустрівся, чи не той це вчитель? Чи не вчився він колись на нашому факультеті, і чи не тому таке знайоме мені його обличчя? Чи не тому почав з’являтися мені у снах, застерігаючи, щоб я не йшов у Людвинівку? Коли так, то все, здається, кладеться на належні полички і стає зрозуміле. Але яке гірке мені це розуміння! Я кілька разів стис пальці в кулаки.

— Він не вчився на нашому факультеті? — спитав я обережно.

Вона хитнула.

Я замовк уражений, тіло мені знову почало тремтіти, та не від нервового струсу, а від холоду. Сорочка на плечах здавалася бляшаною, так само й штани на ногах. А може, мені стало холодно від іще однієї думки, неймовірної, майже божевільної, але від неї я не міг відкинутися.

— Ти його раніше знала?

Тамара мовчала. Я побачив, що вона плаче. Власне, обличчя в неї було так само мертво незворушне, як у кам’яної баби чи статуї, по щоці, повернутій до мене, текли сльози. Я проковтнув спазму й собі.

— Він ходить у кепці, високий, худий, у сірому костюмі?

— Що ти від мене хочеш? — спитала вона зі схлипом. — Дай мені, будь ласка, спокій.

— Нічого я не хочу, — мовив я. — Просто мені не все ясно.

— Що тобі неясно? — спитала з мукою в голосі.

— Неясно, як воно могло статися. По-моєму, в нас було все нормально. Принаймні я нічим не провинився, завжди любив тебе й шанував.

Вона мовчала.

— Я чекаю відповіді, — мовив я.

— Нічого в нас не було нормально, — роздратовано сказала вона.

— Аж так? — здумів я. — По-моєму, ти до мене не мала ніяких претензій.

— Ти нічого не знаєш, — буркнула вона.

— Ми з тобою зустрічалися десь півтора року, — мовив я, дивлячись на неї впритул. — Коли люди так довго зустрічаються, — продовжив я, — то в них одне щодо одного з’являються зобов’язання. Принаймні вони одне одному вірять. Коли ж не так, то навіщо такі тривалі й такі сердечні стосунки? Я щось сказав не так?

На її вустах лежала майже презирлива всмішка. Але ні, це мені здалося, просто її вуста негарно скривилися.

— Чого мовчиш?

— Бо нічого говорити, — мовила Тамара. — Я тобі сказала все.

Але вона не сказала мені все. Тільки повідомила мінімум інформації, потрібний, щоб відшити мене від себе. Та я не міг, фізично не міг розвернутися, покинути її на цій порожній, побитій більмами калюж, оцій окастій дорозі. Осінь мені стукала в душу, отже, й відчай відчував і неприкаяність, і розлам. Бо вже починав потроху вірити: те, що сталося, — не просто черговий напад меланхолії у дівчини, це те, що мало статися, бо коли можливі такі сни, які мене навідали, можлива й віра у фатум. І тут удруге мене освітило, ніби ясна хвиля покрила голову й видобула звідти ще один силогізм: а чи не той це негідник, котрий свого часу звів був Тамару, спокусивши її; той, у якого й мета була така — спокушати; той, який не одній зіпсував, як казала вона, життя?

— Ти його раніше добре знала? — спитав я.

Вона хитнула, але так невиразно, що мені могло б здатися. Я вирішив далі не розпитувати, адже була вона вдачі хованої і не любила, коли їй влазили в душу. Саме тому я так мало знав і про неї, і про її родину.

— Гаразд, — сказав я. — Мені не все зрозуміло, але, мабуть, і не потрібно все розуміти… Можу я одне в тебе попросити?

Вона повернулася ледь-ледь у мій бік.

— Тільки не кажи відразу ні, — сказав я з проханням у голосі. — Не можу так відразу отямитися… Надто довго я мріяв, що ми поїдемо до Києва і побродимо там по осінніх алеях… Мріяв багато про що, але тепер це не має значення. Подаруй мені ще цей день, вечір і ніч. Коли вже справді нам треба розлучитися, то давай… розлучимось як друзі.

Це було сказано як у мелодраматичному кіно. Мій язик солодко віщав оці милі, мирні речі, а в глибині моєї істоти, під отією бляшаною сорочкою, заморожений і через це й сам холодний, жив притлумлений звір. Він ще тільки прокидався, ще тільки розплющував очі, але я уже зримо відчув його присутність. Ще не знав, що вчинить той звір і на які діяння мене штовхне, та саме він велів мені сказати ті мелодраматичні слова; зрештою, це й була ота соломинка, за яку, єдину, міг я ухопитися. Жінки, в принципі, жалісливі, їхня жорстокість буває вражаюча, але виникає вона часто від того, що вони не вміють поділити своєї жалісливості та узгодити її зі своєю елементарною, жіночою практичністю. Правда, я тоді ще не був такий мудрий, щоб це розуміти, але зіграти на її здатності до жалісливості по-чоловічому хотів.

— Не знаю, — мовила вона, — чи я зможу.

— Давай спробуємо, — сказав я.

Вона йшла побіч мене мовчки. І це вже була моя перемога, принаймні не сказала «ні», а раз так, я був на вивіреному шляху. Хай там що, але одного досяг напевне: мандрівку до Києва ми таки відбудемо.


4


У цей час ми й вишли на Житомирське шосе. Справді, в цьому місці була автобусна зупинка, яка звалася «Проліски». Хилило вже на вечір, в мене гули ноги, адже я пройшов не менше двадцяти кілометрів, не мав сьогодні в роті ані ріски, одежа на мені хоч і підсохла, але ще була вогка, тіло хоч перестало тремтіти, але було зціплене від холоду й розпачу; ні, в такому стані мені й справді не можна було лишатися самому. Тамара, здається, це відчула також, бо вперше ковзнула по мені поглядом.

— Ти хоч сьогодні щось їв? — спитала.

— Ні, — мовив я задерикувато, бо першу шпарину в її холодній неприступності було пробито. — І яке це має значення?

Тоді вона вийняла з сумки бутерброд — був то хліб, перекладений салом.

— Давай переїмо…

Але ми встигли тільки відкусити по шматку, коли приїхав автобус. Був напівпорожній, і ми, завалившись на сидіння, закінчили бутерброда. Я відчув біля себе теплу Тамарину ногу, і від неї вперше за сьогодні потекло в мене тепло.

— Ти холодний, — мовила вона.

— Змок, — відповів, відчуваючи, що тіло терпне й розслаблюється. — Цілий ранок ішов дощ і я в ньому.

Однак я, здається, пересолив при натиску на її жалісливість. Вона раптом відсунулася від мене і знову поринула в чорну прірву меланхолії чи, може, відчуження.

Проте я тримав випущену ниточку і не збирався її покидати. Присунувся ближче до неї і знову відчув тепло.

Автобус мчав рівною дорогою, на узбіччях відчайно палало жовте й червоне листя, поля поволі наповнювалися драглистими сутінками, і я пізнав раптом дивну суголосність себе й сьогоднішньої погоди, себе й цих драглистих сутінків; побіч мене сиділа нещодавно моя дівчина, та це не була вона — був то манекен, статуя, тепло від неї поступово зникало, і холодом я наливався. Хтось неймовірний, очевидно, той чорт із моїх снів, учинив пакість: вийняв із тіла моєї дівчини її тепле єство, рідне мені й дороге, а всадив туди кавалок криги. Мені здалося, що він сидить на відкидному сидінні біля шофера, і скалить червоні зуби, і світить великими очима, в яких відбивається морочне місячне світло, і це світло просвічує малі срібні ріжки в нього на голові. І мені раптом захотілося зникнути зі світу, розчинитися в цей сутінок чи туман, злитися з ним, напитися багрянцю з осінніх пожеж і п’яним вернутись у ті безмежні поля з кущистими острівцями. Вже знав, хто ті людинята, які висипали були з них і кинулися ловити мене (сцена також зі сну), — це була темрява, розкладена на певні сполучення, розділена на всіх нас — кожній істоті по кавалку. А коли в людини трапляються нещастя, пропорції зміщаються — на неї суне ліс темрявних істот, і не завжди віднаходиться сила їх перемогти. Це і є запорукою нашої смертності — бідні ми всі, бідні.

— Чи можу я ще запитати? — мовив я, бо обов’язково хотів вийти із цього заціпеніння, в яке потрапив.

— Ліпше не треба, — сказала вона тихо, сиділа, скулена в грудочку, якась їжачкувата, насторожена. — Хай буде ліпше так, як є…

Але я відчув її ослаблість і не хотів аж ніяк пропускати цього моменту.

— Скажи, він не той, з яким ти була до мене?

Вона хитнула. Це, зрештою, й було останнє, що мені хотілося довідатися від неї. Отже, все було правильно: не вона мене зраджувала, а зі мною. Мені стало трохи легше, єдине, чого я не міг витримати, — це зрада. Саме тоді й прокидавсь у мені той звір, і я міг наробити відтак казна-що. А може, й справді, хай буде так, як у мелодрамах: ми проведемо останній спільний вечір, останню ніч, а ранок хай навіки нас розлучає? Може, й справді в цьому є щось красиве й логічне, бо який смисл нам ставати ворогами? Мій звір знову розплющив очі: я сам собі брехав. Відверто й цинічно, хоч цією брехнею й намагався врятуватися. Ми знову поринули кожен у своє: і я, і вона, були холодні, мимовільні доторки нас не зігрівали. Не бажав думати, що має бути далі; здається, не хотіла думати про те й вона. Але вона поділила зі мною свій хліб, одже не до решти від мене відторгнулася, згодилася на цю спільну поїздку і спільний вечір, тим і надії мої не всі ще втрачені.

Автобус в’їжджав у Святошин, тут була й автостанція. Палали ліхтарі.

— Ти додому? — спитала вона, не дивлячись на мене.

Я почув запах осіннього листя. Прилетів вітер і приніс мені його, замішаного на бензиновому перегарі.

— Проведу тебе до гуртожитку, — сказав.

Ми сіли в міський автобус і поїхали Окружною дорогою. Слів не було, але поруч із нею було мені легше, хоч аж зовсім не затишніше. Бо між нею і мною уже сплелося немало пов’язаних ниток — ми обірвали їх тільки кілька.

Я взяв Тамарину руку, холодну й неживу — вона руки не відібрала.

— Тамаро, — сказав я з тугою. — Невже все так безнадійно?

Мовчала. Автобус впускав і випускав людей. Ми сиділи кожен у своїй оболоні, а обоє — в спільній. І не існувало нічого, окрім того світу. Були ми роз’єднані, але й сполучені однією печаллю. Бо все, здається, і справді було безнадійно…

Йшли дорогою до гуртожитку. Я чув, як дівчина дихала, так само дихали навколо жовті дерева. Ось вони, київські алеї, по яких ми хотіли поблукати. Але сумне наше блукання.

Я тримав її за руку, а тоді обійняв за плечі. Вона напружилась, однак руки моєї не скинула. Ми йшли, як ходили не раз і не двісті, і наші тіла випромінювали ті струми, що нас завжди хвилювали та єднали. Але зараз було по-інакшому. Зараз на нас була бляшана одежа і дув у вічі холодний продув.

— А тепер іди, — шепнула вона, коли ми, нарешті, зупинилися біля гуртожитку.

— Ні, — сказав я вперто. — Цей вечір і ніч мої. Розлучимося завтра.

— Навіщо це тобі?

— Маю на те право, — сказав так само вперто, бо таки не міг зараз з нею розлучитися. Вона це відчула. І згодилася мене пожаліти. Я це нутром відчув: таки зумів пробити її холодну, бляшану неприступність. Ні, я ні на що не сподівався, прагнув тільки одного — поки що не піти.

— Ти мене мучиш, Максе! — сказала вона. — Ну, зрозумій!

Я стояв на певній відстані від неї і тяжко дихав — мені бракувало в цьому холодному вечорі повітря. Дух осіннього листя забивав мені горло.

— Це ти повинна мене зрозуміти, — сказав я.

— Не можу сьогодні. Я хвора! — майже зойкнула вона.

— Я знаю, — сказав. — Прошу в тебе не тебе — подаруй мені тільки ніч.

— Ти божевільний!

— Ні, я маю на те право, — мій голос набирав загрозливих ноток. — Інакше… цілий вік шкодуватимеш…

Зирнула на мене перелякано — це говорив із мене мій звір. Вона це знала. Сльози потекли їй по обличчі, я прихилив її до себе і зціловував їх. По тому трохи загрубо відштовхнув її від себе.

— Іди по ключі…

Прийом було відпрацьовано: вона мала зайти до вестибюля і взяти в чергової ключі. Я мав зайти по тому. Показував студентського квитка і казав, що мені треба до хлопців з такої-то кімнати. А інколи й не показував квитка, а просто йшов, і не завжди мене перепиняли. Бо коли б ми зайшли разом, то чергова мене напевне не пропустила б. Та баба була відьма й затримала б мене із самого задоволення, що зробила парочці капость. Але зараз я ризикував. Тамара могла б зачинитися від мене — тоді не знаю, що було б. Навіть думати не хотів, бо тоді командував би не я, а мій звір. Звір же має власну логіку і знає власні закони, яким підлягає. Єдина моя надія — Тамара про мого звіра відала.

Я пройшов у гуртожиток щасливо. «Відьма» балакала по телефону, а це був єдиний момент, коли вона цілком утрачала пильність; певне, належала до того типу жінок, які не могли робити два діла. Я ж ішов сміливо, як до себе додому, а вона в цей час натхненно торохкотіла про якійсь кофточки-мофточки.

Проскочив кілька прольотів сходів і відчув, як у мене тахкоче серце. Але двері до Тамариної кімнати не були зачинені. Вона встигла переодягтись у халата й капці й була такою, якою б стала, коли б ми одружилися, тобто домашньою.

— Не знаю, що тобі приготувати на вечерю, — сказала вона, — в нас тут нічого нема.

— Чаю, — сказав я, звалюючись на стільця, бо це був мій останній подвиг на сьогодні — я відчув, що втома не просто чавить мені на голову, але й гнітить.

— Чай є, — сказала Тамара і всунула в мережу виделку електрочайника. Мені здалося, що вона примирилася з тим, що я залишуся на ніч. Але говорити нам не було про що, не зникала й відчуженість, обличчя її — ніби маска. Це її почварило, але мені від того легше не було.

Пив чай, наливаючись теплом, бо надто багато в мене сьогодні набралося холоду. Тамара так само пила чай, сидячи навпроти, і мені здалося, що трохи мене й побоюється. Це наповнило мене негарною втіхою — принаймні відступатися не збирався. Хай там що, а ми попрощаємося романтично, тобто так, як того хочеться мені.

— Коли приїжджає твоя сестра? — запитав я, хоч вона про те вже говорила.

— О дев’ятій ранку, поїздом.

— Піду від тебе о сьомій, влаштовує?

Вона промовчала. Ніхто з нас не відав, що буде далі. Я відчував легке збудження, яке давало мені змогу сяк-так триматися. І я сяк-так тримався, хоч день сьогодні випав неймовірно виснажливий.

— Ще чаю? — спитала вона.

— Будь ласка.

Ми трималися за цей чай, як за соломинку. Окрім того, нас розділяв стіл.

— Чому ти вирішила повернутися до того першого? — спитав я.

— Так вийшло, — мовила вона. — І давай про це ліпше не будемо, ми ж домовлялися.

Я подумав, що це класична формула у дівчат: там, де вони не змогли опертися, чи там, де надмірно захопилися, — все це вкладається у формулу: «Так вийшло!» Просто — і ніяких проблем.

— А коли б я спробував відбити тебе від нього? — спитав я, дивлячись на неї впритул, у руці в мене парувала друга філіжанка чаю. — Чи так уже все остаточно?

— Остаточно, — сказала вона. — Інакше не виходить.

— Чому?

— Бо так вийшло, — знову мовила вона класичну формулу. — Тут нічого не зміниш.

— Все можна змінити, — сказав я, бо від теплого чаю мене почало розмлоювати. — І я тобі в цьому допоможу.

Вона похитала головою, і обличчя її знову стало як маска. Тоді я встав і підійшов до неї — злякано скинула очима.

— Іди сюди, — сказав я. — Хочу тебе поцілувати.

— Ні, — сказала вона і майже крикнула. — Ні!

— Не ні, а так, — сказав я, підіймаючи її зі стільця і притискаючи до себе. — Ти віддала мені сьогоднішній вечір та ніч. А коли б того не хотіла, закрилася б і мене до себе не пустила. Отже, будь покірна і не сердь мене.

Я говорив брутально. Вона безвольно висіла в моїх руках, відшуковував її губи, але вони були стиснуті й мені не піддавались. Я обціловував їй обличчя, легенько хапав губами за крайки вух; зрештою, її вуста здригнулися й напружились — вона піддавалася. Я посилив натиск, і за мить ми вже пили одне одного, як і раніше, я знову пізнавав це тіло, яким володів; і все в мені заспівало. Але вона отямилась. Вперлася руками мені об груди й відштовхнулася.

— Не запалюйся, Максе! — сказала, сторожко світячи очима. — Я все одно сьогодні не можу.

— Прокляття вашій жіночій породі! — сказав я. — Не буду тебе чіпати. Іди сюди!

— Ні! — сказала вона.

Але те «ні» було із тих, на яке чоловіки не зважають, це була формула пристойності, а не небажання. Вона знову опинилася в моїх обіймах, ще вивертала голову, для годиться пручаючись, а за мить ми знову жадібно пили одне одного, і тільки, коли зовсім почманіли, вона вирвалася: по щоках її котилися сльози.

Вона впала обличчям на руки, які поклала на стола, й заридала:

— Я не повинна цього робити, не повинна!

— Ти робила це зі мною півтора року, — сказав я безжалісно. — Це і більше цього.

— Але тоді я була твоя, — сказала вона. — А зараз я просто не можу.

— То стань знову моєю, — сказав я.

— Це неможливо, — прошепотіла вона. — Пожалій мене і не чіпай. Не поводься зі мною так!

І мені раптом стало її жаль. Жаль, бо вона, здається, заплуталася. Загалом, я її «звоював» легко, вона не дуже опиралась і за якийсь місяць нею оволодів. Мені здалося, що причина вся в тому, що вона не може опиратися, особливо тому, хто мав з нею діло. Однак по-жіночому хотіла зберегти порядність, отож одного з нас мала відшити. Але чому мене? Оце й злило, нервувало й уражало — чому, чорт забирай, мене?

— Гаразд, стели, — наказав я. — Пора спати, в мене вже очі злипаються. Буде так, як хочеш.

Подячно зирнула на мене й почала стелити. Спершу своє ліжко, а тоді сусіднє для мене. Ліжка тут були вузькі, односпальні, але в мені знову почав прокидатися звір.

— А не вмістимося на одному? — спитав я не вельми лагідно.

— Ти ж мені обіцяв, — спинилася вона з подушкою в руках.

— Ти мені теж обіцяла, — сказав безапеляційно. — Вечір і ніч. Будь певна, вранці піду, але вже навіки, якщо не одумаєшся. Але знаю, що ти не одумаєшся.

— Ти ляжеш окремо, — сказала вона, і її обличчя знову стало як маска. — Ти мені обіцяв.

Я вирішив підкоритися. Принаймні тимчасово. Роздягся й ліг, солодко протягуючи втомлені ноги. Вона погасила світло, і я чув шурхіт її одежі, бачив бліду тінь, яка ходила кімнатою, вдягала сорочку, обернувшись до мене спиною. Було переді мною дві дороги: заплющити очі й відразу ж поринути в сон — це я міг учинити за хвилину. Але те значило добровільно відректися. Друга дорога — встати й піти до неї.

Я зробив останнє. Взяв свою подушку й підійшов. Вона лежала до мене спиною, відсунувшись на край, ніби приготувала для мене місце. Я поклав подушку й ліг.

— Тамаро, — сказав я, лежачи на спині. — Мені жаль і тебе, і себе.

У відповідь — мовчання. Я взяв її за плече, і вона безвольно перекинулася на спину. Я відшукав її губи, були вони вогкі, тремкі й відразу мені віддалися.

Ми цілувалася з якимсь відчайним шалом, притискалися й втискались одне в одного, я цілував її обличчя, шию й оголені груди, вона тихо при цьому постогнувала. Зрештою, розпалені й напівзруйновані, відкинулися одне від одного — я все-таки не забував про «прокляту жіночу природу» та її фізіологічні процеси, хай їм чорт!

— Максе! — сказала вона хрипко.

— Ну! — відгукнувся знесилено.

— Я тобі сказала неправду, — шепнула вона.

— Про того негідника, що відбиває тебе від мене?

— Не треба зараз про нього, — мовила вона розмлоєно. — Я не хвора, Максе! Можеш робити зі мною, що хочеш.

Я спаленів: чортяка розбере цю «кляту жіночу природу». Ми не раз займалися цим ділом, але ніколи вона не виявляла ініціативи.

Я обережно провів рукою по її тілі: було воно оголене. До мене тяглися розціловані, пекучі вуста, і я таки накинувся на них з усім шалом.

— Ти чортиця! — сказав я, поринаючи в глибину її тіла. — Чого ти стільки часу мене мучила?

І тут я почув смішець. Якийсь солодкий і брутальний смішець.


5


Сон прийшов до хлопця під ранок. Він тільки вийшов на Бишівську дорогу, як побачив знайомого незнайомця, той сидів на стільці, а другий порожній стояв обіч.

— Несу матері стільці, — сказав чоловік. — Сідай! Готуюся женитися, і сам знаєш: потрібна нова мебля.

Стелився навколо туман. Підіймався від землі сірими космами зі срібним відливом, і цей туман чомусь пах парфумами.

— А коли б ти довідався, що твоя наречена…

— Спала з тобою? — спитав чоловік. — Про це вона розповіла.

Сірий туман химерно звивався, в ньому ходили якісь постаті, одягнені в чорне. В глибині ночі горіло кілька вогнищ, а біля них сиділи, скулившись на стільцях, люди в темному. Я подумав, що ми з цим чоловіком також одягнені в чорне і нічим від інших тіней не різнимося. Підійшов до нас чорт із люлькою в зубах, попросив сірника, запалив і присів поруч навпочіпки.

— Інтересне діло — світ, — сказав він. — Ви в ньому товчетеся як навіжені, й ми з вами. Вигадуєте собі пристрасті, а вони яйця виїденого не варті. Ось ви змагаєтеся за самицю, а вона так само яйця виїденого не варта. — Він пихкнув димом, і той став над головою срібною хмарою. — Я теж щойно змагався… так, за самицю, а виявляється, не я за неї змагався, а вона за мене. Тобто не я відшив свого суперника, а вона, не я її взяв, а вона мене. Зрозуміло я кажу?

— Не переживай! — сказав чоловік мені. — Коли вона пуста, постраждаю я. Я вже її тратив. Переживав, а потім заспокоївся.

— Знаєте, чого я прийшов? — спитав чорт. — Подивитися, як ви битися будете. Я оце щойно сам бився за самицю. Ми бились, а вона сміялася з нас, дурних. Скажи, чи не пора нам всім стати істотами розумними й цивілізованими? Ну, гоп-ля — вставайте один і другий Хто з вас рогоносець?

— Обоє, — сказав я, встаючи. — Але він — двічі.

Чоловік повільно підіймав над головою стільця і так само повільно опустив на мою голову. Клацнуло, ніби хтось вимикача вимкнув, від моєї голови, як при сповільнених зйомках, почали повільно розлітатися рештки розламаного стільця.

— Оп-ля! — сказав чорт. — Теперечки ти!

Я вдарив свого суперника у вухо і відчув, що та голова гумова.

— Хе, гумова голова! — сказав чорт. — І в тебе, і в нього. Погуляйтеся! Футбол — сучасна й найпопулярніша гра. Оп-ля!

Я зняв власну голову і з розмаху вдарив її ногою. Справді була гумова, але полетіла не як м’яч, а як надувна куля. Це саме зробив чоловік, і ми стояли один супроти одного зовсім безголові, обоє смутні і в чорних костюмах, а голови наші пливли у небо і швидко зникали. Чорт скалив до нас червоні зуби, а навколо стелився сивий і гіркий туман. Густо пахло осіннім листям, змішаним із запахом жіночих парфумів.

— Молодці, ви славно побилися, — сказав чорт. — Вийшла чудова атавістична бійка. Я задоволений. Ви вільні й можете розходитися по домівках. Самицю вашу залишаю собі. Є запитання? Ні? Тоді в дорогу — оп-ля!

Історія четверта.

Жіночий наступ

Наперед заявляю: тепер я вже не вірю ні в яку чортíвщину і в ніякі сни. Мені зуби починає ломити, коли жінки з моєї редакції, а працюю я в маленькому педагогічному журнальчику, починаюсь чесати язики про привиди, містичні явища, тібетську медицину, користь від екстрасенсів, найдивовижніші дієти, біополя, йогу й перейогу, про загадкові явища, НЛО і всіляку іншу бридню. Мої колежанки з дивовижною старатливістю вишуковують публікації про це в газетах та журналах, передають одна одній, переоповідають, охають і ахають, купують у всіляких пройдисвітів подібну дурбельську літературу: тлумачення снів, астрологічні провіщення, якісь рецепти, хіроманські листки, схеми особливих точок в організмі — повний тобі сказ. Дратує все це мене невимовно, хоч, коли я спокійний та розважливий, можу пояснити цей феномен елементарно: по-перше, в жінок постійно присутнє щось дитяче, схильність до казки чи що, скоріше, може, до марновірства, через що вони більше здатні, наприклад, до релігійного афекту чи романтизму, бо це сполучається в них з елементарною простодумністю та схильністю до догматики й уподібнень. По-друге, цілком резонно міркую я, схильність до містики з’являється у суспільстві в нестабільні, бродильні часи, власне кажучи, в часи духовного занепаду, бо всяка нестабільність — ознака дисгармонійності — одне слово, я знаходив досить резонів, щоб пояснити отой жіночий сказ, але від того втіхи мав мало, бо жінки зі своїм нестримним патяканням не тільки самі нічого не могли робити в редакції, але й мені не давали. Роботу вони забирали додому й сиділи ночами, відчуваючи, напевне, натуральну зненависть до своїх чоловіків, які, покористувавшися прихватцем їхніми щедротами (бо на більше в жінок бракувало часу), спокійнісінько поспівували собі носами й горлами, а їхні жіночки правили чи переписували статті педагогів, котрі не могли зв’язати на письмі кількох слів у такій мірі, щоб дати спокій прагматичним редакторкам, котрі всю ту нікому не потрібну жвачку безжально спресовували в прісно-стилістичні шаблони. Я ж волів працювати на роботі, бо вільним часом хотів розпоряжатися за власним уподобанням: за своєю природою я самітник та естет, любитель старої книжки, музики, а також театру. Живу в однокімнатній квартирі, яку організували мені (щира дяка їм за це) мої батьки, бо й бабця моя вже відійшла у вічність і я дістав змогу вирватися з тієї вічної колотнечі, в якій і досі колотилися моя мати та вітчим. Отже, я тепер людина із власним барлогом, а після печальної історії з Тамарою (вона таки повернулася до свого першого залицяльника, вийшла за нього заміж, потім од нього втекла, написала мені відчайного листа, на якого я не відповів, а потім наші стежки-доріжки розкотилися — не відаю, як вона тепер живе) аж ніяк не поспішав заводити в тому барлозі сімейне гніздечко, хоч для того, (щоб це я мав колись учинити) батьки мої з бабцею й провели ту операцію з перепропискою. Мати моя тільки часом до мене забігає, щось нашвидку зварить, попере постіль і одежу, принесе якихось харчів; інколи ми перемовляємося по телефону, до неї й вітчима я ходжу двічі на рік, на їхні дні народження, — оце і є та гармонія, якої я досяг та був з того начебто задоволений; власне, вирішив пожити так, як мені хотілося, через що й роботу нашуковував у якихось кутках і закутках цього світу, як, приміром, оцей зачуханий педагогічний журнальчик, хоч тут я, признатися чесно, помилився: замість сонного царства й затишного болота я потрапив у маленьке пекло, бо в редакції працювало тільки два чоловіки — я, літредактор, і відповідальний секретар, а жінки, як правило, тільки тоді по-справжньому живуть, коли колотяться, отож вони й колотили баганце нашого цілком незатишного світця, відчуваючи при цьому мертвенну загнаність. На щастя, всі вони були одружені, отже, цілком натурально перетворювались у тих кокошних курей, які розриваються між домом і роботою, правда, від однієї з них, сироїжної Ліни, чоловік панічно втік, лишивши її з двома дітьми, — паскудник і паразит, як охрестила його Ліна, — бо вона годувала його сирими буряками, капустою та морквою; кажуть, що він і досі десь біжить, може, добігає Владивостока, а може, до нього тільки напівдорозі. Ця Ліна за такий поважний строк устигла (я, правда, не міг збагнути де) розшукати собі охочого стати сироїдом і вже вийшла б заміж удруге, але її серйозно стримувало те, що в своїй мацюпенькій квартирі не мала де поставити двоспального ліжка (запитання для охочого розгадувати ребуси: а де спав отой нещасний утікач, котрий добігає оце до Владивостока, а може, до нього тільки напівдорозі?)

Ні, життя іноді створює дивовижні ситуації, і таке коїть з людиною, що їй і невтямки, що за чортяка крутить колесо його долі; тут і справді при слабкому розумі можна стати марновірним або й звихнутим.

Друга моя колежанка Надя, окрім глибокого інтересу до окультних речей, має ще одну пристрасть: вона якнайдокладніше оповідає, який паскуда її чоловік, бо він і те, і третє, і десяте, а вона його мусить обслуговувати; він не любить дітей, непутящий, увесь час пропадає на роботі, нічого в домі не допомагає, вимагає, щоб йому варили, прали одежу, та ще такий-сякий, негідник, хоче, щоб і вдома було прибрано. Від Наді він іще не втік, але Надя пристрасно його ненавидить і про всі деталі свого із ним співжиття оповіщає Ліні та Лєні, зовсім незважаючи на мою присутність, так ніби я й не чоловік. Зрештою, таке ставлення в них до мене в усіх, і я нічого не маю проти, бо для них я справді не чоловік, а щось таке, як вазон, якого при тому не треба поливати, бо він самополивається, принаймні не їхніми балачками.

Лєна має інший клопіт: її чоловік безплідний, але надокучає їй тим, що надто послужливий і уважливий: тягає з магазину овочі, купує їй ледве не щодня квіти, часом і вельми дорогі, через що їм часто не вистачає грошей і в них у хаті поселився трупний запах прив’ялих квітів, бо одні дов’ядають, інші починають в’янути. Він такий послужливий, той Лєнин чоловік, що пере не тільки свою, але й жінчину одежу та ще й каже, що любить те робити (я гадаю, що в того нещасного є певна сексуальна патологія), любить він, коли вона лежить на канапі із журнальчиком або робить свої статті (бо коли їх робити, як на роботі ніколи), а сам щось варить, щось по хаті робить і непомірно набридає жінці розпитами, що їй хотілося б з’їсти чи що зварити — все він товчеться, все щось робить, аж їй «тошно стає», а коли входить із віничком, то незмінно цікавиться, чи не завадить їй шурхіт того віничка; вони навіть сплять, як виявляється, не разом, бо він дуже боїться вразити її своїм хропінням, адже це так неестетично, а вона, Лєна, так утомлюється з роботою — недаремно й додому її бере, і таке в нього при цьому смиренне обличчя, що їй-Богу часом їй аж по морді йому кортить з’їздити, і такий він услужливо-солоденький, ну ніби лакей.

З усього того я зробив висновок, що в усіх трьох молодичок порушено моральний спокій, отож нічого дивуватися, що вони так глибоко цікавляться всілякою чортівнею, не тільки суспільство, а вони самі, як його продукт, перебувають у глибокій моральній кризі — жодна з них життям не задоволена. Може, тому їхні фізіономії вже й тіні не мають привабливості й сексуального шарму, їхні обличчя сірі, як і душі, — ось у яке болітце я потрапив, шукаючи миру для душі, тобто шукаючи тихої світової заводі, де міг би спинити свої кораблі. Звісно, я намагався не слухати ані того патякання, яким вони заповнюють робочий час, інколи навіть переходячи для власного спокою в тісний передпокій: два на два метри, звідси веде двоє дверей: до начальства (там сидять відповідальний секретар і наша головна — вони відрізані від нашого світу суспільною над нами зверхністю) і до редакторської кімнати, де постійно літають жіночі голоси. Незручність тут у тому, що через передпокій весь час ходять; до речі, всі жіночки неймовірно часто бігають у туалет — та це вже діють якісь секрети їхньої біології, в якій я, незважаючи на досить відверті стосунки з Тамарою, залишаюся напівтемний. Ось чому, коли завершується робочий день, я починаю відчувати тихе щастя, що нарешті вирвуся з болітця, із того варива, де, попри все моє бажання, мушу варитися й сам — не дивно, відтак, що хочу-не-хочу, змушений наповнюватися й отими розмовами, й отими історіями, і тими нікчемними проблемами, що їх натоптано в голови моїх колежанок, незважаючи на моє прагнення того всього намулу в душу не пускати.

Недаремно зробив цю преамбулу, бо останнім часом мені почали снитися досить чудні сни, і хоч я намагаюся в них не вірити, як і в усяке чортовиння, але годі відкинутись від думки, що сни — криве дзеркало живої дійсності, отож коли мені якось приснилася Ліна і те, що я опинився в ролі її чоловіка, власне, не чоловіка, бо нікуди я від неї не тікав, а претендента на нього, я ніскільки не здивувався: наслухаєшся усякого — й не таке привидиться.

Отож уві сні ми з Ліною поїли сирих буряків та закусили сирою морквою, при тому з моркви вона вирізала осердя, бо їй сказала якась знайома, що в середині моркви збирається все шкідливе, і почали вирішувати проблему двоспального ліжка. Це ліжко мало займати всю кімнату з вузеньким проходом біля стіни, і саме мені доручалося скласти його з розібраних частин.

Макс цілу ніч складав оте ліжко, ніяк не посиливши припасувати частини, і тільки під ранок впорався з роботою. Тоді дістав дозвіл роздягтися й поліз із Ліною, яка також роздяглася й виявилася жахливо костомашна, на те ліжко, і тільки знамірився підібгати під себе те кошмарно-костомашне тіло, коли ж роздався грім, ліжко розвалилось, і з-під ліжка раптом почувся жахливий крик — виявляється, вони з Ліною придушили першого її чоловіка, отого, що, за теорією, мав бути утеклим і десь досягати зараз Владивостока або бути посередині до нього, а виявляється, весь час переховувався під ліжком, хоч як це йому вдалося (адже ліжко складав Макс), залишилося незвісним. Зрештою, в снах годі шукати логіки — так воно було, та й годі.

Так почалася серія моїх еротичних снів, що мене не на жарт затурбувало, бо свідчило, що й мій душевний спокій, навіть моя невразливість на безумний і сколочений світ, починає ламатися, притому ламання моєї сталості й цільності відбувається із середини через несвідоме, і в цьому, як сказано у Писанні (до речі, чи сказано?), завжди винуваті жінки, бо недаремно їх, бідолашних, традиційно вважають служками пекла.

Коли б я розповів тверезомислячому чоловікові про отой сон із Ліною, він би цілком спокійно мою розповідь прийняв би — таке може бути. Коли ж би я оповів йому, що наступної ночі мені приснилася Надя, він скривився б, вважаючи, що я перебираю, а коли б до того я додав, що третьої ночі мені еротично приснилася ще й Лєна, назвав би мене брехуном, бо тут відчувався б організований розумом порядок, а сон по суті глибокосуперечний саме «порядкові», він алогічний, тобто підданий логіці абсурду, а вже це виключає отаку дуже задану послідовність, тим більше, що, згадуючи всіх трьох жінок, я, як правило, згадую їх у тому порядку, в якому йшли мої сни. Але абсурд у тому, що воно справді так було, це й переконало мене: за логікою абсурду відсутність абсурду може вважатися його вищою точкою, вищим виявом. Отже, не ладнатиму ніяких схем, а запишу те, що відбулося зі мною насправді, бо дійсність, як сказав один мудрий письменник (не пам’ятаю хто), досконаліша гри, тож не буду лукаво мудрувати, а спокійно опишу подальші мої сни — цікаво тут те, що й тепер я бачив себе, як сторонню особу, ніби дивився на себе збоку чи у дзеркало.

З Надею у Макса все почалося з того, на чому закінчилося з Ліною, тобто сон почався з бурхливої еротичної сцени, вони лежали на тому-таки широчезному Ліниному ліжкові, правда, лишилося невідомим, хто його склав після того, як минулої ночі воно завалилося, і що сталося з тим придушеним ними Ліниним чоловіком. Постіль на ліжкові була зіжмакана й перемішана з їхньою (певне, в пориві скинутою) одежею, Надя була тлустенька, і її тіло під ним розлилося й гойдалося, ніби перебував він на надувному матраці, що його кидають розбурхані хвилі, але докінчити цю розвагу йому так і не вдалося, бо Надю покликала до себе в кабінет редакторка, і Надя, не маючи часу одягтися, схопила зі столу недоопрацьовану статтю й побігла, трусячи тілом, а воно все складалося зі складок та округлостей. Тільки тоді Макс помітив, що в кімнаті вони були не самі, там сидів за шаховим столиком Надин чоловік, лице якого приховувала натягнута на голову жіноча панчоха, — він спокійним жестом запросив Макса сісти і зіграти з ним партію в шахи.

— Давно тут сидите? — з жахом спитав Макс.

— Від самого початку, — спокійно відказав Надин чоловік, розставляючи шахи.

— Але ж Надя сказала, що ви цілими днями пропадаєте на роботі, що вам абсолютно байдуже, зберігає вона вам вірність чи ні.

Надин чоловік усе ще спокійно розставляв шахи, навіть мені, собі він люб’язно взяв чорні, а Максу великодушно поступився білими.

— Чи ж має значення: на роботі я чи ні, — сказав він розважно, — однаково залишається моя присутність, не вважаєте? Ну, поки не покинув цього тричі розпроклятого дому.

Останні слова Макса здивували, адже виходило, що Надя мала рацію: не був він їй добрим чоловіком.

— Чому ж розпроклятого? — спитав Макс.

— Тому, до вашого відома, що розпрокляте саме життя, — мовив Надин чоловік. — У ньому, шановний, іде відвічна боротьба чи війна, як собі хочете, чоловічого й жіночого начал. Знаєте, є така квітка, яка жере комах. Отже, ми чоловіки — комахи, а жіноче начало — це ота квітка. Ми нетлі, а жіноче начало — свічка, на якій вони спалюються. Ми — птахи, а жіноче начало — сітка, в яку ми ловимося. Через це наше подружнє життя — це пропадання, не вважаєте?

Макс поки що такого не вважав, бо не мав щастя знати, що таке подружнє життя, стосунки з Тамарою ще не дали йому такого досвіду.

— Та все це дурне, — сказав Надин чоловік, шахові фігури були розставлені. — Міг би цілий день говорити на цю тему, але від цього в світі нічого не зміниться. Прошу, ваш хід.

Макс зробив хід центральним пішаком.

— Чи конче нам грати в шахи? — спитав.

— Ну, звісно, — мовив Надин чоловік, — коли виграєте, відступлю вам свою жінку, її жахливий характер, здатність псувати життя, безконечні претензії й вимоги і вічну незадоволеність. Все інше в неї цілком позитивне.

— Що ж залишається інше? — спитав Макс.

— Отруєність нею, — сказав Надин чоловік. — Жінка — це як алкоголь чи наркотик, вживати приємно, але причастившись, годі того не робити, в результаті — безповоротне отруєння, не вважаєте? Чоловік уже просто потребує того пійла, прошу, ваш хід.

Макс зробив хід пішаком.

— А коли програю? — спитав.

— Ну, тоді мені доведеться вигнати вас у шию, зробити жінці скандал, відлупцювати її й повернутися на круги своя.

Вони грали скажено. Вже повернулася з редакторського кабінету Надя, вже накинула на голе тіло халата, вже ходила довкола них, похлипуючи й сьорбаючи носом, а побачивши, що гра затягується, почала неохоче прибирати розкидану постіль, зібравши й Максову одежу, бо він все ще був роздягнений і сидів за шаховим столиком у костюмі Адамовім. Надя охайно склала ту одежу на ослінці, поставивши біля нього, при цьому голосно, щоб почули, схлипнула.

Макс невідривно дивився на дошку, водночас протягував руку, захоплював якусь одежину й натягав на себе, бо вже не мав сумніву, що партію таки програє, а може, йому й хотілося її програти, і тільки самолюбство кидало його у вир цієї безнадійної боротьби, адже замінити в цьому домі Надиного чоловіка не така вже й весела перспектива, тепер би вона обкалювала у час своїх античоловічих монологів Макса. Він не мав ще отруєності нею, власне, була тільки півступнева отруєність, та й то у сні, — хай уже те щастя світить суперникові. І воно йому засвітило, бо Максовий король опинився голий зовсім так само, як голий був щойно він сам; Надин чоловік гнав голого короля через поле з радістю рогоносця, поки не затис у кут… Тоді схопив Макса (я сидів десь у кутику цієї кімнати невидимий, маленький, геть такий, як тоді в дитинстві, коли робітники зводили до стелі драбину) за шкірки, поволочив через кімнату й почав щедро наділяти тумаками. Надя заверещала, стала ойкати й щось вигукувати; Макса було викинуто — як кота — за двері, а може, він і справді став котом, бо чкурнув по сходах униз, аж закуріло. Там угорі все ще репетував жіночий голос, певне, Надин чоловік узявся вже до жінки… Але Максові не було до того діла, він мчав чорним котом по сходах, доки не вилетів із під’їду, як вистрелена куля…

…Коли розплющив я очі, відчув, що мені болить серце, а тіло все покрите липкою плівкою поту.

Тут хочу зробити маленьку інтродукцію, перш ніж перейти до опису третього еротичного сну — мені потрібно дещо підсумувати в собі, бо хоч сни — це напевне дурниця, вони на мене впливали в якийсь дивний спосіб. Перше, коли я після сну приходив на роботу, мені неодмінно здавалося, що жіночий об’єкт мого сну все-таки цієї ночі в якийсь позасвідомий спосіб зв’язувався зі мною; я ж намагався на той «об’єкт» не дивитися, бо до Ліни чи Наді просто не міг мати ніякого почуття; мене морозило від одного погляду на них, тобто вони, крім негативних, ніяких емоцій у мене не викликали. Однак, виявляється, викликали, бо, очевидно, ота негація до них була своєрідним протестом мого організму проти близькості з ними; я не мав до них реального потягу, це так, зате мав потяг абсурдний, не пов’язаний з розумом та уподобаннями, — очевидно, діяли тут простіші закони, може, й справді та сила, що вкидає в жерло комахоїдної рослини тих нещасних істот чи створінь. Бо обидві жіночки зі своєю антиінтелектуальністю, дріб’язковістю, патяканням, схильністю до окультності і так далі все-таки були біологічно обіч мене присутні; принаймні зовсім інакше, як, приміром, наша редакторка, котра цілком себе змашинувала і стерилізувала, хоч чоловік і діти в неї також були. Але головна редакторка ніколи, ні разу не прийшла до мене у сни, отже, тут не було ніяких сполучних ланок, хоч вона була в тих снах, як і в житті, тільки присутня як існуюча побіч механічна якість, котра живе у сферах почуттєво до мене недотичних. Досі я вважав, що ці три бідолахи, мої колежанки, так само зі сфер зі мною не дотичних, але, виявляється, це не так, виявляється, вони були зі мною, як я вже казав, абсурдно дотичні. В одному я не був шляхетний після зустрічі з «об’єктом», з яким так розгнуздано вів себе уві сні, — відчував до того «об’єкта» панічне обридження, а коли б був людиною гуманнішою, то мав би (принаймні теоретично це так) відчувати до них поблажливість і дрібочку тепліше до них ставитись. Але мій егоїзм живило не так оте обридження, як жах від того, що вони можуть, боронь Боже, здогадатися про мій до них несвідомий і невільний сексуальний інтерес. А може, й справді мав рацію Надин чоловік, коли казав, що чоловік поступово отруюється жіночим началом і воно втягує його в себе, як нетлю свічка, чи, додам від себе, як вуж жабу, тобто людину нестримно зваблює в себе та сила, як бездонне болото, аби її таки проковтнути, і це при тому, що втягуюча сила видимо пасивна, а жертвенна — видимо активна.

З Лєною Макс також опинився на тому-таки величезному, на цілу кімнату Ліниному двоспальному ліжку, але цього разу довідався, хто його для них склав, — зробив це покірливий Лєнин чоловік; він навіть ложе охайно застелив, збив подушки, а тоді скромно відійшов, а може, десь сів у куточку, щоб бути в пригоді, коли щось його жінці забагнеться. Але Макс із Лєною зовсім на нього не зважали, принаймні Лєна; обхопивши Макса руками й ногами й важко дихаючи, вона прошелестіла Максові на вухо:

— Не зважай на нього, він нешкідливий.

Макс так і вчинив, зрештою, не міг чинити інакше, був-бо ніби розтоплений, тобто і його, й Лєнине тіло стало ніби розігріта сонцем смола чи в’язке тісто, яке вминається, коли його тиснуть і мнуть, і здіймається, коли його відповідно стискують. Отож тісто їхніх тіл змішувалось, як шарове, вони замішувалися одне в одного, спліскувалися, ставали грудою, яка стягувалася чи розтягувалась, а на все це спокійно й покірливо дивився, сидячи на ослінці в кутку кімнати, Лєнин чоловік, очі його були печальні, а на вустах лежала вибачлива посмішка. Макс сам собі не належав, нога його була зліплена в одне з ногою напарниці і простягалася кудись у глибінь кімнати, рука вклеїлась у її спину, отак вони посплітались, а подекуди зрослися, і по них котилася їхня з’єднана кров. Макс відчував у собі її груди, її вуста, натомість уливався єством у її єство — це було якесь солодко-нудотне відчуття, бо Макс уростав у неї, крім усього, ніби кущ ріс, ріс десь у безмежних глибинах, наділяючи той кущ власним соком, напиваючись водночас і соком того куща. Лєна щось шепотіла, як шепоче листя, а може, це щось шепотів Макс, щось, здається, стидомирне, брутальне, непристойне; якийсь страх прокидавсь у ньому; очевидно, боявся, що з’єднання їхніх тіл уже більше, як буває в сіамських близнюків, що вони вже ніколи не зможуть роз’єднатися, що він пропадає в ній так само, як пропадає вона в ньому (ні, це був не сон, а якесь несусвітнє безумство, з якого я ледве вирвався) і то через щасливу нагоду, бо Лєна раптом згадала, що забула віднести начальниці статті, які вона завершила редагувати, отож панічно зірвалась із ліжка, так само, як і Надя, побігла, світячи засмаглим тілом до кабінету редакторки, а Макс лежав розтрощений і розбитий, ніби його порубали, а члени порозкидали по різних кутках гігантського Ліниного ліжка.

— Нічого страшного, — сказав йому Лєнин чоловік, збираючи його розкидані руки й ноги й притуляючи їх до тіла, при цьому він дмухав на місце з’єднання і вуди Максові миттю до тіла приростали. — В мене воно так завжди. Одне й те ж саме.

Він сів біля Макса на краю ліжка й понурився.

— Що значить одне й те ж саме? — спитав Макс, поступово приходячи то тями.

— Відчуття порожнечі, — сказав Лєнин чоловік. — Завжди з таким захопленням та віддачею все це переживаєш, а потому — ніби воду у ступі товк.

— Через це ви й бездітні? — спитав Макс.

— Може, й через те, — сказав смутно Лєнин чоловік. — Це ніби купання. Покупався, освіжів, а через п’ять — десять хвилин — ніякого сліду. Ніякого! Або поїв, наситився, а через кілька годин ніби ніколи не їв, тямите, що я хочу сказати?

— Це і є почуття порожнечі? — спитав Макс.

— Так, — смутно прорік Лєнин чоловік, вибачливо всміхаючись. Саме це і є відчуття порожнечі. Часом мені здається, що ми приречені, що все життя йде на тамування голоду, а в результаті — порожнеча.

— Ви песиміст? — спитав Макс.

— Песимізм — це і є відчуття порожнечі, — сказав Лєнин чоловік, смутно всміхаючись.

— І це теж тому, — спитав Макс, — що у вас нема дітей?

Він не відповів. Тільки дививсь у вікно, а на вустах його блукала цілком блаженна усмішечка.

Зайшла Лєна, обличчя в неї було заплакане.

— Ну, чого розсівся, — гарикнула вона на чоловіка. — Зварив би нам кави!

Чоловік устав і покірно пішов геть.

— Уявляєш, — сказала Максові Лєна, накидаючи на голе тіло халата, — начальниця накинулася на мене з мокрим рядном. Ніяк не можу вкластись у графік…

Це все, що я написав, на тверезий розум, повна нісенітниця. Я усвідомлюю те, тож не варто, напевне, було б псувати мені папір і все записувати, легше просто забути, як забувається все малозначуще. Досі я жив у сфері естетичних інтересів, після історії з Тамарою жінками не цікавився чи збридив ними і вирішив спокійно готувати себе до ролі старого парубка, був-бо по-своєму егоїстичний і не мав, зрештою, ні до кого діла — так легше жити. Робота потрібна для матеріальної забезпеченості; мав, очевидно, рацію Лєнин чоловік, коли казав, що життя наше — це тамування фізіологічного голоду, і не більше, через це, зрештою, ми в цьому світі й раби, прикуті до тачки. Маємо віддати більшу частину дня на здобуток хліба насущного, а живемо по-справжньому тим, що по тому лишається. Нам утовкмачували в голови, що бути рабом свого заняття — це і є справжнє життя, але мене ці резони ніколи не переконували. Життя — це коли виходиш з роботи і, не поспішаючи, бредеш додому, розглядаючи світ, машини і людей. Життя — це коли лежиш у траві й дивишся крізь шелестливе листя на синє, біблійно спокійне небо; життя — це коли йдеш по стежці в траві й не знаєш, куди вона тебе виведе; життя — це ліс, в який занурюєшся, це квітка, яка розтуляє вперше вранці пелюстки; життя — це політ джмеля над луговими травами, це прегарне обличчя, яке виловиш раптом у юрбі, це світ гармонійних звуків, у які поринаєш, це пластичні рухи чудового тіла на сцені в супроводі музики; життя — це передчуття радості, якої ще не звідав; це повів теплого вітру, який пробуджує землю, вбирання оголеним тілом сонця, печія піску під босими ногами, занурення у прозору, не скаламучену воду лугового озера, це риба, яка виплеснулася, щоб хапнути повітря й сонця, це тиша міського скверика, яка зібралася сюди із шумливих вулиць, це сніг, що шапками покриває гілля, це медовий запах сосен, а ще золоте сяйво їхніх стовбурів, коли їх осяває вечірнє сонце, це запах першого снігопаду, спогад про золоті хвилини дитинства і про струмок, що срібно дзвонить у траві, це сотні одкровень і радостей, які навідали тебе, коли пізнавав світ. Все решта — це змагання за те, щоб перше було можливе, і змагання не завжди неантагоністичне, адже боротьба за існування — не вигадка. Зрештою, працюючи, ми не тільки будуємо й задовольняємо себе, але не менше руйнуємо й гнітимо, нищимо. Через це будь-яке творення — це вже руйнування, це повільне вбивство світу, який існував і без нас, і до нас. А вже це одне викликає в мене жах, хоч він так само ні до чого…

Я сприйняв оті дивні сонні пригоди з моїми колежанками, як наступ на себе жіночого єства, яке, в суті, не терпить до себе байдужості, як своєрідну помсту за мою самообмеженість у чоловічому, причому це сталося, здається, цілком незалежно від волі й свідомості тих-таки колежанок. І коли б я був з ними близький і міг поділитися сокровенними думками (хоч би у формі психологічного досліду), був певний, що вельми їх здивував би, бо вони, можливо, ані здогадувалися, як агресивно пішло в наступ на мене жіноче єство (цю думку висловлюю некатегорично, бо перед цим сам-таки заявляв, що після тих ночей, коли зустрічався з ними, відчував з ними й певний психологічний зв’язок), хоч я був вдягнутий у плоть цих своїх збудниць, таких, що найменше могли на мене діяти, були-бо виразно й відразно мені бридкі. Єдина їхня перевага перед знадливішими представницями їхнього племені була та, що вони були обіч мене, тобто реальніші від знадливих, бо мали змогу діяти на мене з дня у день, тоді як ті інші, знадливіші, були ніби спалах сонця на хвилі. Я перебував цілими днями в системі їхніх запахів: натуральних і штучних, мій погляд мимовільно падав на оголену ногу, виставлене коліно, вигин пахвини, коливання грудей, на тіло у вирізах одежі — все це було цілком реальним образом жіночого єства, незалежно від мого індивідуального ставлення до тієї чи тієї істоти як людини. Так міркував собі я, а чоловікові часто, аби заспокоїтися, досить зрозуміти певне явище, тобто погасити в собі його таємницю, що значить вилити на вогонь вогнегасну суміш. Тим-то я не добачав тут ніякісінької містики, а тільки речі елементарні, бо логічно зрозумілі. Це, може б, стало епізодом у моєму житті цілком незначним, цілком не вартим докладнішого опису, коли б усі оті сни певним чином не вплинули на моє подальше життя, тобто коли б їхня історія не здобула продовження в житті і не змінила моє цілком усталене, як я вважав, існування й буття. Бо мої колежанки, хотіли того чи ні, збудили в мені той неспокій, який я відчував ще в час захоплення Тамарою і який досі мені вдавалося щасливо бороти; я почав, одне слово, більше заглядатися на осіб жіночої статі, випадкові дотики з ними в трамваях і тролейбусах мене почали збуджувати, і, коли б не моя іронічність, я назвав би цей стан сексуальною заклопотаністю, тобто масована атака жіночої статі на бідолашного її зневажника тривала, збільшуючись інтенсивно, — я навіть почав розуміти тих самотніх здичавілих ґвалтівників, які в темряві накидалися на жінок і дівчат, — це траплялося саме тому, що вони були поборені цією навалою, божеволіли з того й тратили глузд. Мені таке, звісно, не загрожувало, але неспокій відчував увіч, отож мені вперше стало незатишно вдома, відсунув я і книги й почав тулятися неприкаянно вулицями, в кіно, кафе, театрах (останнє я й раніше любив), а дивлячись, приміром, балет, не тільки милувався пластикою тіл (хоч і не без того), але й неґречно звертав увагу на їхню оголеність (звісно, жіночу), відчуваючи при цьому цілком виразне збудження.

І от одного разу Максові привиділась уві сні дівчина, яку він, здається, знав, а може, десь побачив під час отих хаотичних блукань; принаймні обличчя її видалося йому знайоме; вони опинилися разом у якомусь приміщенні, освітленому кольоровими ліхтариками, там були столи, лавки, канапи, на яких сиділи якісь люди з притемненими фізіономіями; дехто вмостився просто на підлозі: хто грав на гітарі, хто співав, але без звуку, кілька пар танцювало в диму, знятому курильниками, цей дим розпливався, окутував ліхтарі матовими, напівпрозорими кулями; під ногами лежали порвані й потоптані книжки, в деяких палітурки були одірвані, й люди топталися по тих книжках, обличчя їхні мінилися, наче й самі були із диму, видовжувалися, сплюскувалися, ніби в кривих дзеркалах; Макс блукав по тій чудній залі, зазираючи в ті лиця, і саме тоді, коли на них дивився, вони й одмінялися фатально, дехто корчив йому гримаси, дехто всміхався, показував йому язика, який виростав одразу в помело, совав йому в обличчя п’ятірню. По кутках грали в доміно, шахи, карти, цмулячи при цьому пиво із довгих ваз для квітів; якийсь чоловік прийшов з алюмінієвою каструлею, поставив її на столика, поклав побіч з п’ять ложок, в нього було гарне, нервово-одутле обличчя; а Макс у тому тлумі когось ненастанно шукав, його хапали за руки й одежу, запрошуючи сісти, однак досить було глянути на тих запрошувальників, як їхні обличчя починали мінитися, коливалися, потворилися, розлазились. І він ішов далі, і йому здавалося, що й зала мала здатність зміщуватися й витягуватися; скрізь сиділи й лежали: на канапах, ліжках, столах, вели дискусії, цілувалися, витанцьовували, хтось стояв на голові, і, щоб зазирнути такому у вічі, він мусив ставати навкарачки. Але не міг ні на кому спинити визору, тоді відсмикнув якусь пасмасту штору й побачив, що й тут битком людей: вони пили, їли, щось стругали, шили; якийсь патлатий молодик, обвішаний ланцюгами, спазматично смикався, його вибілений чуб стояв дибці, а обличчя було втомлено-дегенеративне.

Отут, у кутку, на канапі, застеленій таким же пасмастим рядном, з якого була і штора, Макс побачив ту дівчину, яку він колись, здається, знав, а може, десь бачив (якась далека аналогія до того чоловіка, якого зустрічав на дорозі, коли відбувалася його історія з Тамарою), і це було єдине обличчя, яке під його позиром не розлізлося, не спотворилося — дівчина йому приязно всміхалась.

— Нарешті, — сказала вона. — Де це ти ходиш?

Макс сів біля неї й відчув, що йому спокійно й добре, що тут він зможе відпочити, що може сказати цій дівчині щось просте й буденне.

— Ледве до тебе дістався, — сказав спокійно Макс. — Чекала на мене?

— Вже чекаю тут тебе двадцять п’ять років, — сказала дівчина й освітила Макса чудовими очима. — Гадала, не прийдеш — від тебе всього можна сподіватися.

— А я прийшов, — сказав, дивлячись на неї з незбагненною пожадливістю Макс. — Це була дорога по зарослім травою полі. Безліч цього року розвелося пташок і цвіркунів.

— Не треба говорити красиво, — мовила дівчина, — все це не має значення. Має значення, що ти прийшов. Має значення, що я тебе дочекалася, — все решта декорації. Візьми мене, бо я така за тобою стужена.

Макс роззирнувся: довкола ходили, сиділи й лежали люди.

— Тобі не буде соромно отак на людях? — спитав він.

— Ці люди також декорація, — сказала вона. — Типова масовка для фільму, я б сказала, банальна. До речі, масовка не обов’язково має зніматися одночасно з кадрами, де діють головні герої. А ми з тобою сьогодні головні герої.

— Хто ж знімає цей фільм? — спитав Макс. — Студія імені Довженка? Чи якісь приїжджі?

— Господь Бог, — серйозно сказала дівчина. — Вся людська історія — це фільм, що його знімає від початку світу Господь Бог.

— А хто його дивитиметься? — спитав Макс, уже жартуючи, бо йому здалося, що і вона жартує.

— Ми самі у вічності, — цілком серйозно відповіла дівчина.

— Дивні речі, — мовив Макс. — Невеселий це фільм!

— Веселий — не веселий, то без значення, — сказала дівчина. — Важливо, що ми в цьому світі знайшлися. Бери мене, бо я за тобою стужена!

Він став на коліна й почав цілувати їй ноги, все більше їх заголюючи. І чомусь йому стало від усього того пекуче смутно. Тож заплакав, обливаючи слізьми ті ноги, які відкривали перед ним одну з найсокровенніших таємниць світу. Відчув раптом, що Надин чоловік анітрохи не має рації, коли казав, що у світі йде відвічна боротьба чи війна жіночого й чоловічого начал. Відвічна боротьба йде, але це боротьба не жіночого й чоловічого начал, а боротьба в самотності із самотністю. Жіноче начало, може, й справді як свічка, в якій згоряє нетля начала чоловічого, однак це діється в ім’я вічності. Бо в тім вогні згоряє не тільки нетля-чоловік, а й жінка-вогонь. Ота нез’єднаність, ворожнеча, несприйняття одне одного і є ознакою смерті для обох.

Вона неперехідна, та смерть, але до того, як це станеться, з'являється рух: нетля починає летіти, а свічка горіти.

— Правильно я думаю? — спитав Макс у дівчини, цілуючи її теплі ноги. — Ми йдемо одне до одного, щоб згоріти одне в одному.

Вона гладила його по голові, ніжно й неквапно.

— Біда твоя в тому, що ти хочеш усе зрозуміти, — сказала. — А все зрозуміти — це і є смерть!..

Отакий чудний мені привидівся сон. Сон, який був, можливо, результатом моєї сексуальної затурбованості, а може, я його просто придумав перед тим як по-справжньому заснути. Важливо було інше. Обличчя дівчини, яке мені примарилося, не було зі світу, що мене оточував, не була то Надя, Ліна, чи Лєна, чи хтось інший із моїх знайомих. Я його бачив, це так, але знайомість ота, як-то кажуть, не з вулиці, а коли і з вулиці, то не є пережиттям того, що зі мною вже відбувалося. Найцікавіше, що це обличчя почало мене провідувати періодично аж так, що я його запам’ятав і вже міг згадати, чи б пак відтворити, коли й не спав. Ніколи не довершував з тією дівчиною акту, хоч не раз входив у глибину її тіла. Це приносило мені непоясниму тугу, яку відчував і вдень. Я навіть почав думати, що це початок якоїсь хвороби, що мені, можливо, потрібно елементарно по-чоловічому задовольнитись, і всі проблеми на цьому завершаться. Знав, як це можна зробити, і вже кілька разів так чинив. Так учинив я й цього разу, знайшовши легкодоступну жінку, і ми з нею досхочу набавилися, після чого я спав як убитий і ніякі сни мене не турбували. Але по тому в мені заявилася якась порожнеча й обридження, тобто я знову ввійшов у колію і міг вважати, що щасливо відбив вальний наступ супроти мене жіночого єства і переміг його тим, що впав перед ним ниць, упослідивши й себе, і його. Але це була гра в хованки, я розумів, що розв’язати свої проблеми треба в інакший спосіб. Може, також елементарний: завести собі серйозний роман, через певний час запропонувати своїй дамі руку й серце і рушити з нею в супроводі щасливих родичів та знайомих у державну інституцію, яка узаконює такі стосунки, відтак перетворитися в одного з трьох тут описаних: Ліниного, Надиного чи Лєниного чоловіка, чи якийсь гібрид із цих трьох, чи двох у довільному порядку, перед цим перебувши більш-менш короткий період акліматизації, що його інакше називають «радощами подружнього життя», тобто його романтичний період. Потім має відбутися перехід до будня, що станеться після виповнення біологічної місії продовження життя, простіше кажучи, після народження дітей, і так далі — все за відомою схемою. Від самих думок про це мене охоплювала нудьга, і це було ще одним засобом самозаспокоєння, між іншим, дійовішим, ніж заспокоєння сексуальне: в цей час мені зовсім не снилися ніякі збуджуючі сни, не привиджувалася навіть дівчина, яку я тут вище описав. Наступ жіночого єства супроти мене захлинався, і я міг вклинитись у звичний для себе спокійний плин: робота в зачуханому педагогічному журнальчику; читання книг і полювання за ними, спілкування з книжниками; відвідування театру і спілкування з театралами; слухання музики, прогулянки, зрідка чоловічі компанії, бо загалом я малокомпанійський, із виїздами на рибу чи до когось на дачу; літературні чи музичні вечори, які я залюбки відвідував; я навіть зв’язався з аматорським ансамблем старовинної музики, а що мав певну музичну підготовку (музична школа, про цей епізод свого життя ще не згадував — це окрема тема), то грав там на різних флейтах та ударних інструментах, а ще залюбки співав старовинні українські канти, від яких неймовірно розчулювався, особливо, коли виводив: «Од нещасной долі головонька в мене болить, що не зиру миленької, тож мі тяженько без неї». У тій пісні йшлося, що я, мовляв, вúходив усі стежки й доріжки і не знайшов, як ходили ніжки милої, викладалося прохання до соловейка, щоб вивів мене з темного лісу, з’єднав мене з милою; звертався я й до орла, щоб «додав крилець» полетіти «на всі ночі» шукати милої; прохав гору з долиною злучити мене з милою; прохав також води, щоб злучили тихі скали, — нарешті, переплив ріку й побачив милу, яка «білі ручки умиває, чорні очі протирає», згадує миленького, а зрештою, співається хвала Богові за те, що знайшов свою небогу, — тепер можна присунутися до неї ближче й приглянутись.

Отака сентиментальна бридня, на перший погляд, але мене щось у ній зворушувало, можливо, згадка про політ «на всі ночі», бо це повертало мене в мої сни, власне, повертало мені ті сни, і я знову зламувався, ставав неспокійний, а тільки заплющував очі, бачив величезне Лінине двоспальне ліжко, а на ньому роздягнену Ліну, чи Лєну, чи Надю, більше Лєну й Надю, бо Ліна була надто костомашна при своєму сироїдстві, і всіх трьох, звісно, по-одному, їхніх. «Бридня, бридня, бридня!» — кричав я крізь сон і прокидався весь покритий потом — все починалося спочатку. Я збагнув, як це нелегко бути самому (згадую Євгена Плужника: «бути самому хочеться мені»), недаремно так гостро й безнадійно страждали ченці-затворники, бо світ, наче витка рослина, тягне до тебе зелене стебло, і вже тішишся, що воно тебе прикрашає, хоч насправді більше чавить, як прикрашає.

Приходить до мене, власне, знову почала приходити, й ота дівчина, яку я, можливо, собі придумав і щоразу пробираюся до неї через заповнену людьми-тінями безконечну залу й завжди знаходжу в тому-таки кутку за пасматою шторою; тут вона незмінно сиділа на канапі, застеленій пасмастою рядниною, й зустрічала мене всмішкою. Я підходив до неї, вклякав і цілував їй коліна, згортуючи зі стегон зелену сукенку, а вона гладила мені волосся, і нічого більше я не бажав, тільки б протягти ті хвилини найдовше, адже тут, біля її колін, відчував, що лагіднію, впокорююся, затихаю і зовсім не збурююся.

— Я хочу тиші, — шепочу, вдихаючи аромат тих колін, — такої, як ледве вкочена трав’яна дорога.

— Знову говориш красиво, — відповідає вона. — Це стиль учительок української літератури: калинова мова, каштанові почуття! Не хочу нічого фальшиво-красивого.

Макс дивився на неї, як прошак на щедрого жертводавця.

— А що хочеш?

— Любові, любові — і тільки!

— По-моєму, я тебе люблю.

— А по-моєму, ти мене просто вигадуєш, — сказала вона. — Бо в житті насправді немає нічого поетичного, а ти його вигадуєш, бо дівоча поетичність — це тільки екзальтація, потрібна їм для того, щоб діяти на чоловічу глупість, — от ви й розпускаєте вуха й відвішуєте губу. Насправді жінки утилітарно практичні, а їхнє бажання любові — це натуральний потяг і бажання утвердитися біологічно. Коли так не стається, вони мучають себе і світ, а зрештою руйнуються.

— Ти як оракул-пітія в Дельфійському храмі, — сказав Макс іронічно.

— Бо я і є оракул-пітія, — сказала вона, тонко всміхаючись.

— Ясно, — сказав Макс. — Ти із навіжених, котрі цікавляться всілякою чортівнею, тібетською медициною, гіпнозом, хіромантією, буддизмом, НЛО, неприродними явищами, зодіаками, лікарськими травами, сонниками, оракулами — всім одразу чи всім потрошку, тобто, як багато хто, витворюєш із себе нестандартний стандарт, щоб пудрити якомусь кретину, як я, мозок, чи так?

— Так, — сказала вона, все ще таємничо всміхаючись. — І знову хочу повторити, що вже казала. Біда твоя в тому, що хочеш усе зрозуміти. А все зрозуміти — це смерть.

— Хочеш; сказати… — спитав Макс запально.

— Еге ж, хочу сказати, що наша з тобою любов також неприродна, бо вона не з життя, а з смерті.

Макс замотав головою, запаморочилася вона йому.

— Нічого не розумію, — сказав він. — Хочеш сказати, що любов — це політ нетлі на свічку чи пожирання квіткою комара, що до неї прилетів?

— Так говорить Надин чоловік, — сказала дівчина.

— То, може, любов — це нудне повторювання, після якого виникає почуття порожнечі?

— Так говорить Лєнин чоловік, — сказала дівчина.

Тоді Макс заплющив очі, відштовхнувся від її колін і застогнав:

— Мені болить голова! Мені розвалюється голова. Я не хочу більше нічого придумувати і нікого не буду ані любити, ані ненавидіти. Я хочу спокою, пітіє! Хочу тиші, хочу безділля, хочу краси, хочу дивитися на свій чи твій сад, хочу йти по зарослій травою дорозі, хочу закусити стебло трави й відчувати в роті її теплий смак.

Макс почав знову горнутися до тих м’яких, еластичних і прохолодних колін. Різко розхиляв їх і побачив залізні двері у стіні. Він розчинив їх і ввійшов у темний, теплий, вогкий сутерен, по якому довго блукав. Потім зупинився, бо побачив, що шлях роздвоюється. Рушив праворуч — так велять закони руху. Тут потрапив у печеру, залиту смарагдовою водою і з великою кількістю вигадливо привішених сталактитів. Тут не було тьмаво, бо світилася вода і сталактити. Макс заплющив очі й побачив візію того-таки гігантського Ліниного ліжка. Там лежало голе, розіп'яте тіло чоловіка: може, це був Лінин чоловік, той утеклий, може, Надин чи Лєнин, а може, то був він… Три сирени сиділо на бильцях того ліжка і співали, а чоловік метався і сіпався, щоб розірвати пута. Обличчя у нього було спотворене від нелюдської муки, а з ран на тілі сочилася кров. І Максові стало страшно дивитися на ті муки, але не міг він і не дивитись. Той чоловік народжував зі своєї голови жінку, найчудовішу в світі й наймудрішу. Голова його розкололась, як розколюється гора- вулкан, і звідти виступила чудова, золотокоса і золототіла істота, струснула пишним волоссям і засміялась.

Я розплющився. Був — як Іона в череві кита і здивовано роззирався: чи народжуся я у світ удруге? А коли народжуся, то це радість для світу чи смуток? Чи буду в ньому розумний, чи дурний? Чи буду в ньому добрий, чи лихий? Чи понесу в нього глупість, вищу усілякої мудрості, чи мудрість, нижчу всілякої глупоти?

Я вдруге розплющив очі, хоч, здається, вони в мене й не були заплющені, — за вікном ішов дощ. Стукотів об піддашки, скло вікон, об площину балкона. Шамотів, шепотів, глухо лопотів, а за стіною заливисто плакала дитина.

Натужно звівся з ліжка й підійшов до вікна. Розсунув пасмату штору й побачив порожній хідник, мокрий і лискучий, по ньому йшла під пасматою парасолею якась жінка. Це мене незвідь-чому схвилювало, і я хотів вискочити до неї, бо в тій постаті мені побачилося щось знайоме, щось від тієї дівчини-пітії з Дельфійського храму. Але я не вчиняю безглуздих дійств. Більше того, я не вмію приставати до самотніх жінок, котрі йдуть порожніми хідниками. Окрім того, я тверезий і розсудливий чоловік, отож тільки всміхнувся на той порух у собі, хоч, може, то й справді була моя дівчина зі сну. Я стояв біля вікна, тримаючись за пасмату штору, й дивився на паруючий асфальт. Через калюжі з шумом проїжджали автомобілі, а за забризканим склом кабін вгадувалися людські обличчя. Жінки під пасматою парасолею не було, хідник знову порожній. У цей час задзвонив телефон.

— Привіт, — сказав мій колишній однокласник Михайло. — Тут у нас невеличка оказія, може, прийдеш?

— Дощ, — сказав я, — і мені зовсім нікуди не хочеться йти.

— Раджу прийти, — сказав таємниче Михайло, — в нас має бути одна дуже симпатична дівчина, яка, на жаль, без кавалера.

Я закусив губу й мовчав.

— Ти чуєш мене? — спитав Михайло.

— Так, — мовив нарешті я. — Здається, я прийду…

Історія п’ята.

Манекен


1


Не відаю, що мені сталося. Здавалося, довго перебував у мороку, а може, став його неодушевленою частиною — і от прокинувся. Стояв у вітрині цілком в ідіотській позі, на мені були сорочка, штани і джемпер, притому цілком пристойні, бо непристойних речей на вітрину не виставляють; побіч стояла манекенка, так само цілком пристойно одягнена, і я сказав їй кілька привітальних слів; але те, що сталося, було тільки зі мною, бо манекенка й бровою до мене не повела, а коли я торкнувся до неї, виявив, що це таки холодна лялька, опудало до одежі, а не жива істота; єдине, що мене в цій історії здивувало, — її обличчя було напрочуд мені знайоме, тобто це була не безлика й бездушна маска, як це трапляється часто, а майже живе обличчя, яке я не тільки десь бачив (як це було з чоловіком на дорозі чи з дівчиною-пітією), а біля якого досить близько жив. Зрештою, з того можна було б і не дивуватись, адже я й справді простояв тут опудалом, у цій вітрині, бозна-скільки часу, отож і мав коли призвичаїтися до своєї сусідки, хай ми були й бездушні істоти. А може, подумалося мені, не такі вже бездушні, мали образ людський, отож, гадалося мені, не може бути, щоб, здобувши форму, ми не взяли від людей їхньої суті чи змісту, тобто щоб не стали тими, ким нас зробив Майстер; зрештою, чи не так само був колись створений Богом Адам? По той бік од манекенки стояв ще один чоловік, але й він виявився бездушним бовваном, хоч і його обличчя було мені конче знайоме, так, ніби я з цим чоловіком не мирився чи принаймні він мене дратував. «Чи не з-за цієї жінки?» — подумав я не без іронії, бо тут і справді міг вийти банальний любовний трикутник, адже ми були зачинені разом у досить локальному просторі: одна жінка й два чоловіки, а в такій ситуації чого сподіватися доброго, суперництво між чоловіками обов’язково має виникнути, ба й змагання.

І от зі мною сталося те, що сталося, я навіть помітив на завмерлих вустах того другого, що він безконечно з того радий, бо, нарешті, залишиться з манекенкою сам, і на його мертві вуста налізло щось ніби усмішка, і це в той час, коли манекенка виявляла повну безпристрасність.

«Ну, і кат з ним», — подумав я і роззирнувся.

Ми були яскраво осяяні електричним світлом, однак ліхтарі на вулиці погасли, отже, була ніч. Я побачив у кутиках вітринного скла кубики сигналізаторів, і от тільки тепер до мене дійшло, що маю звідсіля якось вибратися, що я, жива істота, у якийсь спосіб потрапив у вітрину магазину, тож мушу вести себе цілком обережно — принаймні мене легко можуть прийняти за злодія; отож, тільки діткнуся скла, як у міліції задзеленчить і замигає, і сюди прискочить жовто-синя машина, мене відвезуть у відділення, де почнуть установлювати мою особу, що їм навряд чи вдасться, адже манекени не записані до реєстрів живих людей.

«І що буде тоді?» — міркував я, все ще намагаючись зберегти натуральну позу манекена, хоч це, виявляється, не так легко, а стояти манекеном жахливо незручно.

Далі мене засадять до тюрми як бомжа, адже у мене й паспорта нема, тобто мене засадять до тюрми не просто як бомжа, а як злодія-бомжа, котрий заліз у вітрину універмагу ясно з якою метою. Можна було б вибратися з вітрини в самий магазин, але там бігали вівчарки, з якими зустрічатись я мав ще менше бажання, ніж з міліцією. Отже, рішення могло бути тільки одне: вибити вітрину і, поки прикотить міліція, спробувати зникнути в темних сутінках вулиць. Уживати для цього діла манекенку (тобто щоб вибити нею скло) мені не хотілося, а може, й справді в тому попередньому, манекенному житті у мене були з нею ніжні стосунки, а от ужити для цього свого суперника — що може бути приємнішого?

Але тут сталася досить дивна річ: я наклав руку на скло і раптом відчув, що воно чи плавиться під рукою, чи вгинається; більше того, рука моя ніби пройшла крізь скло, бо одразу овіялася вітром, а в ту ніч було вітряно, хиталися дерева й матилялися гілки, ніби хотіли струсити із себе листя. Я притисся до скла обличчям, і мені забило дух пряною вологістю вітряної ночі.

Тоді я зважився на наступний експеремент: розігнався й стрибнув просто на склю, і того скла ніби й не було — я впав по той бік вітрини, трохи подряпавшись і побившись, але не через розбите скло, а об каміння й асфальт хідника; каміння тому, що я сильно стрибнув і упав аж біля брівки.

Мені здалося, що в усіх міліцейських відділках міста задзеленчала й замигала сигналізація, що вже сюди покотили жовто-сині машини, отож не став чекати й, накульгуючи, подався між розтріпані дерева — вітер туго бив мені в обличчя, а я пив — напитися його не міг, ніби й досі відчував нестачу повітря.

Але далеко я не відбіг, бо мене зацікавило: чи справді я увів у дію сигналізацію і чи примчаться машини? Машини й справді примчалися, з них почали висипатись, як мак, темні постаті, та я не чекав, щоб вони мене помітили, — подавсь у якийсь під’їзд, перебіг двір, який, на щастя, виявився прохідний, і вискочив на іншу вулицю — промчав по ній, знову побачив під’їзд, сховавсь у ньому, пересік ще один прохідний двір, а коли опинився на зовсім порожній вулиці, мусив сповільнити крока: задихатися став од цієї втечі — тіло моє ще не було призвичаєне до таких навантажень, та й треба було подумати, куди це я тікаю і що з того може вийти.

Я спинився. Розгарячіле тіло продував вітер, окрім того, відчував уже і втому, а мені в цьому місті таки нікуди було йти: єдине законно надбане в ньому місце було втрачене, окрім того, захотілося їсти, і я й гадки не мав, як можу те нестерпне почуття загасити. Поривсь у себе в кишенях, але вони, звісна річ, були порожні — уряджувачі вітрин ще не були на такому високому фаховому рівні, щоб класти в кишені одежі, яку вони натягли на манекена, ще й непорожнього гаманця чи ключі від квартири, притому обов’язково з биркою, на якій написано адресу.

Брів мокрою, порожньою вулицею, не хідником, а серединою; очевидно, невдовзі перед тим сипав дощ, гілля наді мною все ще несамовито матилялося, вітер вив і сміявся з мене, ніби це я пробудивсь у вітрині зі своєї волі.

Вирішив віддатися на волю інстинктів: хай ведуть мене ноги, куди хочуть, — може, щось під руку й навернеться. Тим часом я підійшов до палацу культури «Україна» й спинився якраз навпроти, біля гастроному. І мені прийшла в голову цілком раціональна думка: коли я міг так легко вийти з вітрини, то чи не можу так само легко в неї зайти. Але й тут по кутках були кубики сигналізації, і я не зважився вдиратися до гастроному, хоч як мені хотілося їсти, а пішов до метро, тут перетнув вулицю через перехід і біля кас «України» прихилився до скла, власне, обмацав його руками: чи подасться воно так само, як і скло вітрини, — тут кутиків сигналізації не було.

І скло подалось. Я пройшов вільно крізь нього, так само вільно дістався до вестибюлю і вже там відшукав сидіння, на яке не сів, а впав, мені миттю склепилися очі: тут уже мене, коли й знайдуть, то не назвуть злодієм, бо тут, здається, нічого й красти.


2


І Максові приснився сон… Ніби йшов через болото, ноги западали у твань по коліна й вище — був озутий у високі мисливські чоботи, в руках тримав рушницю, а над головою пролетіло дві дикі качки: попереду мчав, витягши довгу шию, качур, а за ним трохи збоку — качка. Макс прицілився і вистрілив, рушниця спалахнула полум’ям, а качки спокійно полетіли далі; тоді він вилаявся й пішов через болото далі, ляпаючи водою і ледве вириваючи з твані ноги… Там попереду щось засвітилося, ніби палили вогнище, він подався туди й побачив, що біля вогнища сидять чоловік і жінка, над вогнем привішено казанця, і там сито булькає пшоняна каша. Побіч розіпнуто намета, незвідь-чому подумав, що, поки бродив із рушницею, ці двоє встигли порозумітися, хоч жінка належала йому, а не цьому другому.

— Що, вцілив? — спитав той другий, обличчя в нього було нерухоме, як у манекена, а на вустах лежала застигла манекенська посмішка.

— Ні, — сказав Макс, вибредаючи на сухе, його чоботи аж лискотіли від багна. — Що тут у вас сталося?

— А що може у нас статися? — спитала жінка й повернула бездумне з пап’є-маше обличчя. — Сидимо й розмовляємо. Про тебе.

— Про мене? — спитав він насторожено.

— Ну так, — сказала жінка. — Про те, що ти стільки років ходиш на полювання, проте ні разу нічого не вполював. Про те, що ти змінився останнім часом і навіть не ревнуєш мене до Михайла… Про те, що з тобою щось відбувається останнім часом. Скажи, що з тобою відбувається?

Довкола вогнища стояв розріджений ранок, хитка синя сутінь, у якій повільно народжувалося світло дня. Макс подивився на гладінь води, що там далі розстелялася в досить широке озерне плесо, вода була сталевої барви.

— Не знаю, — сказав він. — Живу в якомусь лихому передчутті.

— Передчутті чого? — спитав Михайло. Він, певне, змерз, бо тяг до вогню руки, і вони, облиті жовтим світлом, були ніби протези.

— Передчутті кінця. — Макс задумався, все так само нерушно дивлячись на сталеву гладінь озера, там мигало крильми двоє білих чайок. — Можливо, передчуття кінця світу, а може, якоїсь зради чи, може, безповоротної втрати — не знаю. Нічого не знаю, а передчуття є.

— Гадаєш, що я зраджую тебе? — сказала жінка. — Ти здоровий, Максе?

— Не знаю, — відповів він. — А хіба це неправда?

— Що неправда?

— Ну, а те, що як тільки я пішов… Ну, коли ви вирішили, що саме мені йти на полювання… Ну, ви самі знаєте…

— По-моєму, це ти повів нас на полювання, ще й настоював, схаменися, Максе! — сказала жінка.

— Так, — сказав він. — Хочу зловити вас на гарячому.

— А зловиш, то що?

— Не знаю, — змучено всміхнувся він. — Ніколи про те не думав… Не знаю… Але, по-моєму, буде щось страшне.

— Ти вб’ш нас? — спитала спокійно жінка.

— Не знаю, — відповів він приречено. — Можливо, що й так… Але я не впевнений.

Тоді вони засміялися. Не так, як це сміються нормальні, здорові люди, а як сміються манекени, — мертвими усмішками й мертвими очима.

— Це було б страшно, коли б я не знала тебе, — смутно сказала жінка. — Але ти на це неспроможний, як неспроможний убити й елементарної дичини.

— Може, й так, — сказав він, дивлячись у багаття. — Але, Бога ради, не грайтеся з вогнем…

— А може, ми хочемо гратися з вогнем, — сказала жінка. — Дивись, я його цілую.

— Не треба, Маріє, — сказав, відхиляючись, Михайло. — Хай заспокоїться.

Але вона обхопила його за шию і впилася мертвими вустами в його мертві вуста.

— Ну, так що? — спитала, відірвавшись. — Побачив?

— Це ще нічого не значить, — мовив він, продовжуючи нерушно вдивлятись у вогонь.

— Дивися, ми роздягаємося, — сказала жінка. — Ану, роздягайся, Мишко!

Михайло неквапно встав і почав роздягатися. Жінка роздягалася й собі. Макс дивився на них через вогонь широко розверстими очима, в яких була мука й відчай… Ранок розпалював на сході небокрай, ніби також розкладав величезне вогнище.

І ось вони стали перед ним, однаково безстатні, з рівнесенькими блідими тілами, тільки в неї були високі груди, а в нього ні. В неї було довге волосся, а в нього лише намальоване чорною фарбою.

— Навіщо це робиш, Маріє? — спитав Макс.

— Щоб розбудити тебе, — сказала Марія. — Щоб, нарешті, показав, з’явив, що ти мужчина, не шмата. Щоб ти, зрештою, хоч якось розсердився.

— Це ще нічого не значить, що ви роздяглися, — похмуро сказав Макс.

— Гаразд, ми зробимо більше, — мовила смутно жінка. Вона лягла. — Лягай до мене, Мишко!

Михайло ліг на неї, і вони сплелися обіймами.

— Цього досить? — крикнула жінка.

І він не витримав. Звівся на ноги, наставив на них рушницю і вдарив спершу в неї набоєм, а тоді в нього. І набої врізалися в їхні тіла із пап’є-маше, розірвали, розтрощили паперово-тирсяну плоть, і посипалася з них, наче кров, жовта тирса, розхиливши порожню отхлань їхніх нутер.

Тоді він і відчув, що йому тісно й душно, рвонув коміра сорочки, розтягуючи петлю краватки, — і збудився зовсім, побачивши, що нікуди він із вітрини не пішов, не було ніякого полювання, не було й розтрощених набоями манекенних тіл, з яких висипалася, наче жовтий пісок, тирса, а стояли вони, як завжди, нерушно у вітрині, і тільки він лишався людиною в плоті, тож притулив долоні до скла, відчуваючи, як плавиться воно й вгинається. А у лице йому вдарив вітер, вологий, темний, нічний вітер, що прийшов зі скаламученої пітьми, бо й сам був пітьмою і надто вже розгулявся у цьому каламутному, заснулому й порожньому світі.


3


Я знайшов десять копійок. Лежали в підземному переході, очевидно, там вчора сиділа жебрачка — от одна монетка й закотилася. Голод уже терзав мені нутро. Я кинувся вгору, де стояла пиріжечниця, і купив пиріжка. Міг би ковтнути його відразу, але знав, що так не можна. Тому відійшов убік і почав повільно кусати, пережовуючи кожен клаптик, щоб протягти приємність прийняття їжі. Тут мене й побачив той чоловік, якого я напевне не знав, міг би поклястися, що й ніколи не бачив, але він дивився на мене як на давнього знайомця. Зрештою, не витримав і підійшов.

— Привіт, Максе? — спитав. — Захоплюєшся пиріжками?

— Вибачте, — сказав я, ковтаючи останній шматок. — Не маю честі вас знати.

— Хе-хе, — засміявся чоловік щербатими зубами. — Ну як, не пізнав сусіда, ти що, мене не пізнав?

— Не знаю вас, — мовив я.

— А хіба ти не Максиміліан Костюк? — зчудовано спитав чоловік. — Ходім пропустимо по каві.

Кави випити й справді було б не зле, але я рішуче не знав цього чоловіка, який пристав до мене. На вигляд він типовий бухарик і, очевидно, хоче, щоб кавою вгощав його я.

— На жаль, я ніякий не Максиміліан Костюк, — сказав я.

— Ну, брось виламуватися, — ошкірив щербаті зуби чоловік. — Хіба ти не живеш на Кавказькій?

— Ні, — сказав я. — Живу тут, на Червоноармійській.

— Ну, ладно, — сказав бухарик. — У тебе там із жінкою свої щоти, а мені можеш не заливать. Хіба ми одну з тобою стукнули бутельку?

— Я вас не знаю, — холодно мовив я, і це була правда.

— От піжон, — знову показав щербаті зуби чоловік. — А Сеню Коржаковського забув?

Здається, я вже десь чув це прізвище. Але не бажав заходити в балачки з цим бухариком, хоча чому? Чи ж я й справді від когось ховаюсь? А може, він мене чимось пригостить, і я підкріплюся суттєвіше, ніж цим нещасним пиріжком?

— То що, підемо кавуськи смикнемо? — спитав чоловік.

— В мене немає грошей, — буркнув я.

— Значить, на мелі? — сказав Сеня Коржаковський. — Ну, коли я присоглашаю, то не буду ж я з тебе копійки тягнуть? Ходім! Ми люди не мєлочні, якось розберемося. Основне, понять людину, а все другоє — буза!

Ми зайшли в напівтемне приміщення, де грала якась бридка музика, за стійками стояли люди, і ясно було, що не тільки кавою вони тут пригощалися, — стояли ще й склянки, але всі порожні. Вряди-годи хтось вихоплював з-під стійки пляшку, швидко розливав і так само швидко ховав. Випивали ще поспішніше, а тоді злодійкувато озирались — я відводив очі, щоб не сполошити їх.

— Пожрать тобі щось узять? — гукнув від кавоварок Сеня.

— Візьми, — сказав я, бо пиріжком тільки більшу бурю зняв у животі.

Сеня Коржаковський приніс дві чашечки кави й блюдце з тістечками.

— Трошки вмажемо? — спитав тихо. — Я тут грамулю тримаю.

— Як хочеш, — сказав байдуже, саме в цей момент мені стукнула в голову відчайдушна думка: а що, коли й справді видати себе за того Максиміліана Костюка, тим більше, що уві сні мене також кликали Максом? Мушу ж я здобути в цьому світі якесь ім’я й прізвище!

Сеня похапцем налив у принесені склянки.

— Очищай! — сказав. — Щоб не прихопили.

Я випив. Це було якесь препаскудне з паскудних вино, воно мені відразу вдарило в голову.

— Ну, то Макс ти чи не Макс? — хитро заскалив око Сеня.

— Слухай, Сень, — сказав я, близько нахиляючись до нього. — По-моєму, я до тебе не набивався і нічого в тебе не просив? Чи, може, не так?

— Совершенно точно, — сказав Сеня Коржаковський. — Мені твої діла, Макс, до лампочки, але мене заїло, що не признаєшся. То шо, признав мене?

Я ж у цей час поїдав тістечко, намагаючись стримати себе, щоб не виказати, який я голодний.

— А казали, шо ти пропав, — хихикнув Сеня, він, очевидно, смикнув ще й до цього. — Допйом?

— Давай, — мовив я. — Але можу я в тебе щось попросити? Як у порядної людини.

— Щоб мовчав, що стретів тебе? Як пить дать… Ти шо, од аліментиків ховаєшся? То в тебе ж дочка вже майже доросла. Чи баба твоя доїла?

— По-моєму, ти сказав: мої діла тобі до лампочки, — мовив я строго.

— Да, звини! — крутнув головою Сеня Коржаковський швидко розлив у склянки те, що лишалось у пляшці. — На мене можеш покластися.

— Та нічо! — сказав я, відчуваючи, що в голові замакітрилося ще більше. — Кожен живе в цьому світі, як може і вміє. А ти де дістав сьогодні гроші?

Про гроші спитав навздогад — треба було про щось говорити з цим бухариком, який казна-звідки взявся на мою голову. Коржаковського, однак, питання моє знітило.

— Ти шо, думаєш, я й досі ніде не роблю? — спитав обережно.

— Ну да, — сказав я. — І досі думаю.

— І напрасно, — сказав Сеня. — Бо я тут, у цьому гастрономі, грущиком, — він раптом хитро засміявся, пильно придивляючись до мене. — Ну й даєш! — сказав. — А брехав, що не признав мене. Я зразу учуяв, що ти крутиш. Але я — мовчок! Я, Макс, як у гробу вмію мовчать. А хоч, приходь і завтра сюди. Да, раненько, бо мені це діло вже зрана тре. А сам знаєш: без компаньйона я не можу.

— В мене немає грошей, — буркнув я.

— Ну, гроші, ето такая мелоч, — сказав Сеня. — Це я тоже з тобой по-українські почав балакать, хе-хе! Мені аби хороший паря, а все друге — побоку! То де ти сказав живеш?

— В дупі, — сказав я, — дуже вже нахраписто він мене розпитував.

— Понятно, ховаїшся, — сказав. — Ну, це діло твоє. Хоч, позичу трошку?

— Не зможу оддать, — буркнув я. — Не треба…

— Чо’ там, — Сеня Коржаковський подивився хитренько. — Вернешся до своєї баби, віддаси, я знаю, шо ти порадошний.

— Я не порадошний, — мовив я і пішов од нього геть. Він, однак, наздогнав мене.

— Не обіжайсь, Макс, — сказав. — Я тобі й так дам трошку. На! — Він всунув мені в руку пожмаканого банкнота. — Другу мені нічо не жалко. Гроші — ето такая мелоч.

Гроші я взяв. Без них мені й справді важко. Окрім того, здалося, що подібне вже переживав. У пам’яті, на найтемніших її глибинах, заворушився світлий росточок, але ні — не пам’ятав я нічого та й не міг, бо добре знав: тільки сьогодні вночі зійшов із вітрини й мене повели в свої нетрі порожні вулиці. І мені раптом до нестями захотілося знайти ту вітрину й подивитися на неї: повинні там стояти жінка й чоловік, а третє місце має бути порожнє. І ще одне мене цікавило: чи ті двоє пізнають тепер мене? Але ні, це в мене говорить п’яна моя голова — я розпрощався з Сенею Коржаковським, твердо пообіцявши, що завтра обов’язково сюди прийду, ми знову зустрінемося, бо ми з ним друзі до гробу, бо він, Сеня, такий, що на нього можна твердо, без усяких сумнівів покластися, що він радий: я, такий телігентний (чи справді я інтелігентний? — подумалося мені), не гребую дружити з ним, Сенею Коржаковським, простяком з простяків.

— Ти не простяк, Сень, — сказав я увіч під впливом випитого. — Ти теж інтелігентний, але мені вже пора.

— Діла? — спитав Сеня Коржаковський, хитро на мене дивлячись.

— Діла, — сказав я і пішов від нього геть, бо вже мені нудило від тих дурних, п’яних розмов, та й конче хотілося залишитися самому. Бо мене таки тягло до тієї вітрини, з якої я сьогодні вийшов, хоч у Києві тисяча вітрин і тисяча манекенів. Одне знав: це було десь у центрі, був то, здається, якийсь універмаг; тож піду й погуляю, піду й пошукаю, тра-ля-ля! І мені стало весело від думки, що я вже почав вливатись у життя міста, що ніхто мене не відрізняє від нормальних людей, що я страшенно подібний до якогось Максиміліана Костюка, а в того є жінка, і чоловік її десь подався, десь пропав; а що, подумав я, увіч під впливом випитого трунку, коли б піти до тієї жінки й признатися до неї, чи ж і вона мене прийме за того мітичного Максиміліана Костюка? Чудовий, подумав я, міг би вийти експеримент.

Але ні, я зараз ще не здатний на такі подвиги й експерименти, бо в мені продовжувався певною мірою отой жахливий сон сьогоднішньої ночі. Бо раптом подумав: а що, коли в тій вітрині я побачу Михайла й Марію, повалених і роздягнутих і розстріляних із мисливської рушниці? Це була дурна й божевільна думка, і виникла вона через те, що в мозку в мене грав хміль, отож я покинув думати про таке дурне, а подивився вздовж вулиці. І те, що побачив наступної хвилі, глибоко вразило мене: всі люди, які йшли проти мене і які мене обганяли, були прозорі, крізь них просвічувалися лінії хідника й стіни будинків; міражними й прозорими видалися мені й будинки, наповнені так само примарно-прозорими людьми, як і тролейбуси та машини, й автобуси, котрі мчали вулицею. І я відчув смуток, бо хтозна, чи потрапив я у реальний світ, а чи вийшов із нього; хтозна, чи існую я і цей світ, чи це тільки бліде марення ожилого манекена. Я міг би так само уявити час і не теперішній, а колишній, не автомобілі, а екіпажі, будинки куди менші, але куди просторіші — чи й тоді прийшов би до мене якийсь Сеня Коржаковський, тільки одягнений в іншу одежу, приміром, якогось титулярного радника і сказав, що існує в цьому світі жінка, яка на мене чекає. Але я не був упевнений, що це так, хоч би тому, що сьогодні мені приснився отой страшний сон, адже жінка, від якої я втік, не тільки не чекала мене, вона мала радіти з того, що я від неї пішов, більше того: вийшов з її світу, аби вона не відчувала ніякої незручності й ніяких гризот сумління. Нікому не хотів заважати в цьому світі, та й усе це неймовірно банальне: потяг чоловіка до жінки, ревнощі, пристрасті, гризоти, сварки, злягання, творення власного гнізда, щоденна рабська праця заради того гнізда, заробітки, обіди, сніданки, вечері, помста, втеча, туга, якої годі перебороти, бо вона з’їдає гірше хижого звіра, і все таке інше.

І Максові здалася, що він не йде хідником, а пливе над ним, бо всі ті випрозорені люди опинилися внизу: ніби дивився на них із висоти дев’ятого поверху, такі вони всі малі й карачкуваті, як жуки, вдягнуті в барвисту одежу. Пішов дощик, і всі раптово, мов по команді, витягли парасолі й розпустили їх над головами — скільки людей, стільки й парасолей, і вулиця зацвіла, заколихалася цими напівпрозорими парашутами, ніби не він підіймався все вище й вище, а опускалися всі вони — в землю, в глибину часу, поступово одне за одним переходячи в антисвіт.

Макс раптом зупинився, перед ним була вітрина. Дві мертві ляльки стояли обіч — чоловік і жінка. Поруч виднівся маленький п’єдестал — тут колись стояв третій манекен. Його пробрало холодним потом: отже, все це було? Обдивився скло: ніякого на ньому сліду, по кутках — білі колодочки сигналізації. На нього дивилися холодними, мертвими очима Марія й Михайло, і йому здалося, що пізнали його. Здалося, що Михайло навіть усміхнувся презирливо: ну, чого ти досяг?

«Досяг одного, — подумав він. — Я тепер людина без клітки. Можу піти, куди мені заманеться, а ви стоятимете тут доти, доки не змінять вас на сучасніші моделі. А вас, шановні, вижбурнуть на смітника, і ви поступово перетворитесь у сміття, в безформні уламки, які потім пожере земля. А може, вас спалять, тобто ви перетворитесь у дим, а натомість залишиться жменя попелу, яка також є землею. І ваша сьогоднішня радість, що ви у клітці, а я поза нею, — теж ніби часточка того диму. Але я не хочу бути щодо вас, — думав він, — злостивим; нас розділяє оце скло, яке вже мені не перейти. Це скло — незборима між нами стіна — і слава Богу, що вона є. Бо я в живій плоті, — шепотів він, невідривно дивлячись на манекени чоловіка й жінки, — а ви у мертвій, бо ви в одному бутті, а я в іншому. Може, між нами нема різниці? Не знаю, нічого не знаю, бо голова моя пливе, розтоплена й рідка, налита хмелем чи злита у хміль; я легкий, як пушинка, і вітер несе мене, відкидає, крутить мною».

— Дивись, мамо, — сказало біля мене якесь дитя. — Яка гарна пушинка!

— Всі пушинки гарні, — байдуже відказала мати.

— А в неї є очка?

— Десь повинні бути, — сказала мати.

«А справді», — подумав я, відступаючи від вітрини і знову вливаючись у різнобарвний вир вуличної юрби, яка вже склала свої парашути-парасолі й котить супроти мене, а хвиля зворотна жене другий потік, в який управлений і я — людина-манекен, котра зійшла з вітрини і йде, не знаючи куди, і шукає те — не знає що.

І з мене раптом виплеснулася хвиля з минулого, якого я не відав. Я — дитина, зачинена в хаті, мати пішла на роботу, а вітчим десь грає в парку в шахи. Стою серед кімнати й бачу шафу, стола, книжкові полиці, на яких не книги, а всілякі порцелянові цяцьки, старий, ще діда-баби по матері, сервіз, стільці, потертий килим на підлозі й килим на стіні біля ліжка. Я все це бачу, але варто заплющити очі — і всього не стає. І я йду, заплющивши очі, шукати зниклих речей. Вимацую пальчиками шафу, стола, стільці, все-все, що тільки-но бачив, і неймовірно радію: вони усе-таки в світі є, хоч для мене в казковий спосіб цілком зникли. І в мені раптом народився страх. А що, коли я вимкну пальці: чи будуть ці речі тоді? І я опускаю руки, я вимикаю й ноги, і вони перестають рухати моє зникле тіло, і я стою у цілковитій темряві, в якій горить тільки одна лампа — шматок моєї стривоженої свідомості, останнє із мого «я» — і вже немає ні сервізу, ні книжкових полиць з порцеляновими цяцьками, ні шафи, ні стільців, а є тільки моє утонуле в пітьмі «я».

Голова моя важчає, я втомився від щойно пережитих пристрастей, хоча чи й пристрасті це? Хочеться десь сісти й відпочити, хочеться, щоб мене ніхто не бачив, щоб міг я заплющити очі й трохи отямитись. Бо неймовірно важко мені стало. Водночас мені шугонула думка: а отой спогад із дитинства, звідкіля він? Із якогось забутого мого минулого? Коли так, то я мав те минуле, мав дитинство, життя до того моменту, в якому перебуваю, он мене й той бухарик Сеня Коржаковський упізнав. Може, я пережив якесь потрясіння, втрату пам’яті, а ці манекени, до яких приписав себе, — тільки одна з нав’язливих ідей мого мозку. Адже нічого такого в світі не може бути, як не може щось зі сну перейти в реальне дійство (правда, я сумнівався, що це й справді так).

Сидів на лавочці в парку Шевченка, сидів, опустивши голову, але вже нічого не міг пригадати: той епізод із дитинства висів у мені, як хмара в небі, і не був ні з чим зв’язаний: ні з минулим, ні з теперішнім, ні з іншими спогадами — може, він також, подумалося мені, сон, закріплення в необтяженій нічим іншим пам’яті видіння, що наче та ж таки самотня хмара обіч іншої (взяти б сцену з полюванням). І мені подумалося, що, збираючи в собі отакі хмари-видіння, я зможу наповнитися ними, як буває наповнена власним минулим суща людина, і хоч у такий спосіб спробую створити історію себе, бо без історії себе лишатимусь у світі тим-таки манекеном. Я заплющив очі й на якийсь час випав з реального світу, віддавшись сну чи черговому маренню.


4


І Максові приснився сон чи, може, це було чергове марення. Він знову йшов через болото, ноги западали в твань по коліна і вище, але він був озутий у високі мисливські чоботи, на нього хмарами налітали комарі, і коли плескав себе по лиці, розтирав їх на криваві плями. Все обличчя в нього було в таких кривавих плямах, через те нагадував упиря з казки; ноги засмоктувало, а коли виривав, болото невдоволено чвакало, адже зажирало вже його в себе, а він поки що не давався. І знову пролетіли дві дикі качки: попереду качур, а ззаду й трохи збоку качка, і летіли вони з якимсь тривожним кряканням. Але він і не подумав скидати рушницю й стріляти, бо йшов через оте болото зовсім не для того. Довкола, ніби в міражі, виростали дев’ятиповерхові коробки, але всі без вікон та дверей і без пожильців — самі лише скелети будинків, правда, на одному з балконів було протягнуто шворку і на ній бовталися жіночі трусики й дитяча маєчка — вже майже зовсім перетлілі. Болото покривало будинки десь так на поверх — було таке враження, що вони потопали. Він же шукав одинадцятий номер на цій чудній вулиці. Ось, зрештою, й табличка. Двері в цьому будинку, однак, були; болото затекло у прочіл, і він пішов по замизганих сходах. На кожному передухідді були вивалені двері, і з них гостро продувало. Він знав, що йому треба на дев’ятий поверх, а ліфт напевне не працював. Однак він помилився, ліфт працював, і як тільки натис на кнопку, загув моторами. Полегшено зітхнув — було йому важко дертися сходами. Ліфт був звичайний, пописаний нецензурними словами й назвами рок-клубів, нарешті, зупинився й розсунув двері. Двері, які Макса зацікавили, не були вивалені, а дерматин на них не був порваний… Натис на кнопку дзвінка, в глибині почулися кроки.

— Хто там? — глухо спитало.

— Це я, Макс, — відповів він.

За дверима зависла гнітюча тиша.

— Відчини — це я, Макс, — сказав він знову.

— Двері незачинені, — обізвалося з того боку.

Він рвонув двері і ввійшов у невеликий коридор, суціль заставлений: шафа, холодильник, книжкові полиці, але не з цяцьками, а таки з книгами, пар тридцять розкиданого підлогою взуття, два дипломати з іржавими замками, розчинені двері у ванну, на яких висіло гроно рушників — ванна напрочуд мала й тісна, заставлена мисками, виваркою, повною брудної білизни. Ці двері заважали йому пройти, і він причинив їх.

— Ми тут, — гукнуло з найближчої кімнатки, тільки тепер він розібрав, що то був жіночий голос. Пішов на той голос, минув скляні, гофрованого скла двері, на яких був наліплений балерун у стрибку, і зупинився перед зачиненими, на яких висів плакат із козаком Мамаєм і виднівся напис: «Кожен листок припіка до кісток». У дверях стирчав ключ, і він повернув ним, штовхаючи стулку від себе.

Кімнатка була мацюпусенька, ущерть заставлена стелажами з книгами, книги були старі, із золотими корінцями, й ветхі — зшитки потріпаного паперу. На канапці, що тулилася до одного зі стелажів (ними були заставлені всі стіни), лежали жінка й чоловік з манекенними обличчями, вони дивилися на Макса трохи зі страхом, а трохи і з цікавістю.

— Ти й тут нас знайшов? — спитала жінка. — Знову будеш нас розстрілювати?

— Ні, — сказав він, сідаючи на єдиного, надто вже простого стільця. — Я прийшов розпитатися.

— Нічого тобі розпитуватися, Максе, — сказала жінка, тоді як чоловік повернувся до нього спиною, ніби не бажав з ним говорити.

— Але я хочу вас запитати, — мовив уперто він, дивлячись на засипану тирсою підлогу, там безживно стояли його ноги, взуті у високі мисливські чоботи — Чого ви мене мучите?

— Не знаю, що ти собі придумав, — сказала жінка. — Не ми тебе, а ти нас увесь час переслідуєш. Не ми тебе, а ти нас увесь час мучиш. Хочеться тобі знову стріляти — будь ласка, стріляй!


5


Наступного дня я пішов на те ж таки місце, де зустрівся вчора із Сенею Коржаковським — так, зрештою, було домовлено. Але той, очевидно, забув про нашу домовленість, бо я ніде його не побачив. Натомість до мене підійшла цілком не знайома мені жінка і, якось чудно на мене дивлячись, назвала мене Максом й запропонувала вернутися додому. Я зрозумів, що Сеня Коржаковський мене зрадив, а ця жінка, очевидно, і є ота, про яку він мені вчора патякав.

— Вибачте, — сказав я. — Ви, певне, обізналися.

— Перестань, Максе, — сказала жінка. — Не вдавай із себе, будь ласка, вар’ята.

Я придивився до неї пильніше. Колись, можливо, вона була гарна, але тепер обличчя постаріле, несвіже, великі очі дивились із благанням, а виблідлі вуста тремтіли. Вона увіч прийняла мене за когось іншого.

— Ну, пересердився трохи, переколотився, — сказала жінка, — але щоб іти з дому… Вертайся, прошу тебе! — в її голосі почулися істеричні нотки, — і не муч мене, будь ласка!

Я озирнувся, на нас уже зглядалися. Ця жінка зараз учинить мені скандал, хоч я, здається, й справді ніколи її раніше не бачив і ніколи не знав.

— Що ви від мене хочете? — спитав я, знижуючи голос і все ще оглядаючись.

— Хочу, щоб ти покинув свої фокуси і йшов додому. Годі мучити себе й мене.

Виходило якесь казна-що. Вона увіч приймала мене за свого чоловіка, з яким у неї вийшла якась історія — от він од неї й пішов. Виходило, отже, так, що я мав змогу знайти собі дім і родину, тобто якесь місце під сонцем, власне, замістити у цьому світі якогось невідомого мені двійника. Той двійник десь від цієї жінки забіг (я почав натужно пригадувати: когось я ще знав такого, що забіг од своєї жінки, — ні, не міг згадати), але вона не помічає різниці між ним і мною. Зрештою, що я трачу від того, що піду з нею? Принаймні вона мене нагодує, а я збережу ті два карбованці, які в мене ще залишалися від троячки, котру всунув мені Коржаковський — утекти від неї можу завжди. Водночас я відчував до цієї жінки і якусь нехіть. Може, тому, що в моєму серці й досі лишився невитравлений образ жінки іншої, тієї, яка й досі стоїть у вітрині разом зі своїм Михайлом і якій ніякогісінького діла немає до того, що моє серце повне до неї любовної туги.

— Це Сеня мене продав? — спитав я в жінки.

— Справді продав, — смутно сказала вона. — Двадцятьп’ятку у мене видер.

— Але ж, Маріє, — несподівано для самого себе сказав я, а ще й називаючи її на ймення, — не знаю, навіщо я тобі потрібний? Ти ж хотіла, щоб я пішов.

— Дурне собі в голову вклав, — сказала жінка (чи ж справді вона зветься Марією — це ім’я просто вистрілило з мене, незалежно від моєї волі). — Ходімо додому, і все буде гаразд…

Моя навздогад кинута фраза потрапила в ціль. Мною навздогад ужите ім’я (власне, не навздогад, а так звали ту жінку зі сну і ту, що стояла манекеном у вітрині) не викликало в неї заперечення — я був уражений. Тоді мені в голові почало щось мерещитися, ніби розрідився туман, яким було все в мене покрите; ні, не пізнав я цієї жінки, бо таки не знав її, а замерехтіло мені в голові якесь бозна-де видобуте знання про так званих інкубів — нереальну силу в людській подобі (темну, світлу — хто як подивиться), яка приходить до самотніх жінок в образі їхніх зниклих чоловіків. Отож я, здається, й був отаким інкубом, і поки ми йшли до тролейбусу — вона при цьому невмовкно-радісно торохкотіла: рада була, що я з нею таки пішов, — я міркував саме про це. Бо й ота фраза, кинута навздогад, те, що я, виявляється, знав ім’я цієї жінки, — це також можна було пояснити: інкуб має проникальні здатності, принаймні такі прості, як елементарне проникнення в минуле істоти, з якою він входить у зв’язок, отже, йому нічого не варто довідатися про ім’я цієї істоти і про те, що вона таки була винувата, коли її чоловік, отой Максиміліан Костюк, од неї забіг. І коли я про те думав, мій голос буркітливо говорив:

— Не знаю, навіщо тобі треба, щоб я повертався, Маріє! Розбитого горщика скільки не клей, води в ньому не вдержиш, і ти сама про це добре знаєш. Що ти хочеш?

— Нічого не хочу, — сказала вона, притискаючись до мене гарячим тілом, тримала-бо мене під руку. — Прийдемо додому, тоді й поговоримо. А може, й не треба нічого говорити — хочу, щоб ти повернувся й був біля нас.

— Повернувся, і що? — все ще холодно спитав я.

— Жити будемо як раніше, — сказала Марія. — Душа в душу.

— А Михайло? — спитав я, затамовуючи подих, і цю фразу кинув навздогад.

— Ну, що ти взявся до цього Михайла? — сказала трохи сердито, а трохи й підхлібно, увіч до мене лестячись, Марія. — Дурне собі в голову вклав — нічого в мене з ним не було. Ну, провів мене з роботи, бо пізно було, я сама його попросила.

Відчував, що вона говорить неправду, але пам’ять моя й тепер була порожня, хіба розказати їй про те, що я уві сні зайшов у квартиру і побачив їх на ліжкові? Чи про те, як я розстріляв їх із мисливської рушниці на острівці серед боліт? Ні, я тоді виглядав би цілком божевільним у її очах.

Під’їхав одинадцятий тролейбус, ми сіли на нього, людей було багато, і Марія тісно до мене притулилася. Кидала до мене боязливими, лагідними поглядами, і я раптом згадав казна-як віддалені часи; Михайло потелефонував мені, коли я казився від самотності, й запросив до себе, сказавши, що буде в нього самотня й гарна дівчина, і та самотня гарна дівчина справді на тій вечірці була, і вона мені страшенно сподобалася, були в неї величезні очі й чудове кучеряве волосся, недбало розсипане по всій голові, й червоні, нафарбовані губенята, і ми їхали в тролейбусі, коли я проводжав її додому, людей виявилося багато, і ми були стиснуті зусібіч, ми злилися в одне тіло, і так вабило нас одне до одного, і так нестерпно хотілося нам бути разом, що згодом вона прийшла в мої сни, а я в її, і от у тому тролейбусі нас приклеїло одне до одного, і ми перестали бути просто знайомими, людьми, котрі щойно один одного взнали, — ми були вже близькі, відчули раптовий і нестримний поклик юних тіл, які аж стогнали, так прагли поєднатись, і я збагнув, що кохаю ці величезні очі, кучеряву голівку й нафарбовані губенята.

«Ну а це, — подумав я, — звідки взято?» Чи теж одна із хмар у чистому небі, один зі снів із великої їхньої множинності, ще один причинок до історії себе, які я відтворюю щогодини і щоднини, відколи вистрибнув із вітрини універмагу? Зараз до мене тулилося немолоде, але ж так само гаряче жіноче тіло, вона ніби дублювала мій сон, хоч не була зовсім подібна до тієї кучерявої і юної.

— Сядемо на шістдесят дев’ятий чи на п’ятий? — спитала вона.

— Байдуже, — сказав я, бо вже почав трохи й хвилюватися.

Ми сіли на шістдесят дев’ятий автобус, тут людей було небагато, бо кінцева зупинка, через що захопили сидіння, і весь час, поки ми їхали, вона говорила й говорила — гарячково, прихватцем, ковтаючи слова, і я не міг все з її слів зрозуміти, бо вона згадувала речі, яких я зовсім не знав чи не пам’ятав, а виходило, що конче мав знати, коли я і той Максиміліан Костюк одна й та ж особа, — він прожив з цією жінкою немалий кавал часу, власне, ціле життя. З тієї балачки я зрозумів, що в них була дочка (зрештою, про це мені казав і Сеня Коржаковський), і дочка та звалася Віра, і що дочка так само стужена за батьком, як ця жінка за чоловіком; я довідався, що між ними були сварки і що вони не раз одне одному допікали, але тепер все буде інакше, бо вона не мала рації, вона помилялася, вона хоче, щоб я навіки забув оте все погане, що між ними було, — вони почнуть усе заново. Все це було для мене цілковитою новиною, водночас відчував якийсь смуток, бо вплітався в невідоме мені житейське море, чи власне, плетиво, бо починав належати не так собі, а цій жінці, її минулому, її квартирі, про яку й гадки не маю, її дитині, яка для мене, як обрис зрубаного дерева в повітрі.

«А що, — подумалося мені, — коли я так уросту в їхнє буття, що зав’язну там навіки, бо те житейське плетиво, як болото, котре поглинає людей, і будинки, і мисливця у високих чоботях та з рушницею в руках, котрий так і не зуміє вцілити політних птахів?»

— Я про все забув, — сказав мій цвілий голос.

— Це добре, що ти забув, — сказала жінка. — Повернемося до початку.

Ми підіймалися в ліфті, і вона раптом звелася навшпиньки й поцілувала мене, і очі її при цьому заклично блиснули, і я раптом подумав: а може, ота кучерява дівчина з підфарбованими губенятами і ця жінка — одна й та ж? Бо тоді в тролейбусі вона так само швидко мене поцілувала і так само заклично блиснула очима.

Мені заклало дихання: щось було в усьому тому для мене невгадне, передчував щось незвідане, як обіцянка раю, а з іншого боку виростав у мені недовідомий страх, бо чому й навіщо я вриваюся в чуже життя, зрештою, бути інкубом у цьому світі — невелика радість, та й чи зможу я порушити ті закони, яких сам не встановлював? Тобто прийшов у це місто як незваний гість, чужий із чужих, не маючи з ним ніякого зв’язку, але воно миттю вкрутило мене в свою круговерть, і я мовчки тій круговерті й йому, містові, покоряюся, бо я, може, й справді не жива, повноцінна істота в цьому світі, а таки інкуб — оживлена речова субстанція.

Ми підіймалися тим часом на дев’ятий поверх (так, як у сні, зазначив я, та й ліфт був такий же, обписаний непристойностями на фанерних стінках), двері, біля яких жінка зупинилася, були оббиті дерматином, вона відчинила їх, а тоді повернулася до мене.

— А ти своїх ключів не загубив?

Я полапав по кишенях. Було б дивно, коли б знайшов там ключі — те, чого ніколи в мене не бувало.

— Згубив, — сказав. — Я не збирався повертатись.

— Нічого страшного, — заспокоїла жінка, входячи в тісний коридорець, зовсім такий, як уві сні: шафа, розкидане на підлозі взуття, полиці, пральна машина, дві течки з іржавими замками, розхилені з ванни двері, на них висить гроно рушників.

— Ну от, ти знову вдома, — сказала Марія. — Поцілуй мене.

Я знайшов її вуста, гарячі, палкі, й кволо подумав: а може, я ці вуста вже цілував, а може, й справді, ніякий я не інкуб, а загулялий господар цього дому. Марія гаряче дихала, горнучись до мене, я обіймав її й цілував, притискав щосили до себе.

— Чекай, — шепнула вона. — Я зараз. Іди до себе.

Я невпевнено зупинився: що значить «до себе»? Переді мною було троє дверей: одні на кухню і двоє до кімнат. Я вирішив піти до тих, у яких стирчав ключ — так було і вві сні. І справді, кімнатка була вщерть заповнена книжками, висіла полиця навіть над вікном. Книги лежали купами на тумбах книжкових шаф, навіть на підлозі, до вікна було присунуто простого письмового стола, на якому стояла друкарська машинка, заслонена чохлом, і кілька вазочок із ручками та олівцями. Я зашторив вікно, бо зараз сюди зайде роздягнена жінка. Вона зайшла гінкою ходою в розстібнутому халаті й відразу ж припала до мене.

— Допоможу тобі роздягтись, — сказала.

Зняла з мене краватку й джемпера — більше витерпіти я не зумів. Похапцем роздягся сам, спустив їй з пліч халата і відчув раптом непереможне бажання позбутися відокремленості й холоду свого. Ми кинулись одне до одного з голодним шалом, я мнув м’яке податливе тіло, цілував наставлені до мене вуста, намагався розтерти її об себе: груди її і лоно, і ми вже відчули ритм, саме той, який захоплює до решти; вона раптом вислизнула з моїх обіймів і спокійно, звично, як робила це не раз і не сто, лягла на канапу, осяйно-гола й принадна, я застогнав і кинувся на ту ниву, м’яко врізаючись у неї своїм сталевим плугом, і почав орати й ралити її, а насправді ніби у хвильливе море потрапив, яке вже готувалося мене пожерти.

— Не спіши, не спіши! — прошепотіла вона, але я вже не міг не поспішати: я вибухнув, ніби бомба, ніби в мене вгатили набої з двох стволів мисливської рушниці, а тіло моє ніби розірвалося, роздерлося, і з нього посипалася тирса, і я впав, смертельно поранений біля неї, а в дверях стояли ті двоє манекенів, Марія й Михайло, Михайло був озутий у високі мисливські чоботи, покриті сірою плівкою болота, і це в нього диміла в руках мисливська рушниця — з обох цівок…

— Дивно, — сказала гола жінка, що лежала біля мене. — Ти справді ніби змінився. Раніше любив мене не так… Чи це з голоду?

— Так воно і є, — признався чесно я. — Приймаєш мене за іншого.

— За кого іншого? — трохи іронічно спитала жінка, вона вже натягла на себе пледа.

— За якогось Максиміліана Костюка, — відповів я.

— А твоє ім’я і прізвище як? — терпляче спитала вона.

І тут я замовк, бо в мене не було ні імені, ні прізвища. Правда, уві сні Марія, не ця, а та, з вітрини звала мене також Максом.

— Ім’я збігається, — сказав я, — але не зовсім. Я не Максиміліан, а Максим.

— А прізвище? — спитала так само іронічно жінка. — Чи не Манекен, часом?

Я здригнувся: звідки вона могла знати про манекена. Я про те й продажному Сені Коржаковському не казав.

І тут жінка заговорила, печально й повільно.

— Я знаю, що ти хворий, Максе. Можливо, дуже хворий. Ти від нас пішов, бо я хотіла, щоб ти показався лікареві. Може, ще не все втрачено, Максе, може б, ти підлікувався, і в нас знову все стало б добре. Принаймні тобі признали б інвалідність і платили б пенсію, бо я заробляю, Максе, сам знаєш, всього дев’яносто карбованців — нам трьом на ці гроші не прожити.

— Я від вас пішов не тому, що не хотів іти до лікаря, — несподівано для самого себе сказав я і аж перелякався: чому це сказав? Але ні, нічого в цьому дивного, я ж інкуб, а інкуб уміє вгадувати своє минуле та й жінки, і це для того, щоб підтримувати з нею стосунки.

— Знаю, — так само печально відповіла жінка. — Ти приревнував мене до того в Бозі невинного Михайла. — Але, Максе, Михайло тільки хотів тобі й мені допомогти, бо ти ж знаєш, що з тобою творилося. Ти ж чудово знаєш, що то безосновна ревність.

— Все значно складніше, — сказав я.

— Через це я й кажу: тобі треба піти до лікаря.

— Це настільки складніше, що лікар тут не розбереться.

— Не зрозуміла! — мовила вона.

— Річ у тім… — я задумався на мить: чи треба щось пояснювати і чи зможе вона зрозуміти. Ні, навряд. Я раптом засміявся. — Слухай, а що б ти робила, коли б зараз відчинилися двері й зайшов би твій справжній чоловік? І побачив би тебе з чужим?

— Зраділа б, — сказала смутно жінка, — бо це значило б, що він у мене не хворий і що я його до себе повернула.

— Не розумію, — сказав я. — Він же у тебе страшенний ревнивець. Жахливий ревнивець!

— Ну, так, — сказала холодно жінка. — Тоді він убив би тебе, а разом з тобою всі наші муки.

— З мисливської рушниці? — самими губами спитав я.

— Із чого ж іще? — сказала вона смутно. — В нашому домі єдина річ, з якої можна вбити, — це таки мисливська рушниця, і ти це чудово мусив би знати.


6


І я по-справжньому злякався. Не того, що він, той Максиміліан Костюк, може увійти й убити мене з мисливської рушниці, — мене вже тут убивали, коли я зазнавав найвищої розкоші з цією чужою жінкою, що й досі лежить біля мене роздягнена; зрештою, такого не може статися через те, що інкуб приходить до жінки тільки тоді, коли повернення чи прихід чоловіка неможливий, адже він точна й повна подоба його; я злякався неймовірної, на здоровий глузд, повторювальності в моїх снах, як і того, що сни мої цілком у дивний спосіб переливаються у дійсність. Складність була в тому (і саме це я хотів пояснити жінці, але стримався), що ні вона, ні я, ні той її справжній чоловік не розрізнили б, кого з нас треба вбивати: його чи мене; складність була і в тому, що я, відчуваючи себе інкубом, тобто нереальною подобою отого Максиміліана Костюка, жив усе-таки в його реальному образі, а він, коли б і справді ще існував у цьому світі, жив в образі нереальному, тобто я існував насправді, лежав у його ліжкові, біля реальної його жінки, тільки-но відлюбивши її, а він існував біля нас, як тінь, привид, невидима присутність. І от тут виникала ще одна, глибша складність: чим довше був я в цій квартирі, тим більше подобав на реального Максиміліана Костюка; більше того, мав реальну можливість зажити його життям, і його тілом, і його думками, адже сам по собі я ніхто: манекен, зроблений із пап’є-маше і тирси, з намальованими очима, волоссям та губами, з намальованими нігтями на пальцях рук та ніг, в суті безстатева істота, єдине призначення якої тримати на собі одежу, щоб показувати людям, що така одежа в магазині продається, а точніше, може продаватись. Тут, у цьому домі, я ускладнюю своє становище тим, що невідь-чому хочу бути правдивий, але саме тут і починаються найбільші складності. Бо моя історія, або можна назвати її мітом, в моєму баченні зовсім не накладається на мою ж таки історію чи міт, що його витворила ця жінка. Моя історія чи міт проста і вже розказана тут: я був манекеном у вітрині магазину, ожив, вийшов із вітрини й пішов у світ людей, тобто фактично став людиною. Але світ побудовано так, що в ньому не може існувати людина-ніхто, вона мусить десь жити, десь працювати, тобто заробляти гроші на прожиток, мати родину, отже, має були вплетений у реальну сітку світу цього, як одна з лунок, атомів, молекул — що завгодно. Ось чому та сила, яка оживила мене у вітрині (що то за сила, я не знав, та й хтозна, чи колись щось про неї зважне й реальне довідаюся), бажаючи допомогти, витворила мене в подобі тієї лунки, атома чи молекули, яка з реальної сітки світу виламалася (може, той Максиміліан Костюк і справді зник безвісти), — ось чому я став не новонаверненою чи новонародженою істотою світу, а тільки інкубом її. Через гру випадковостей, а може, при сприянні тієї ж сили, яка оживила мене, я потрапив у дім, де раніше жив мій двійник-попередник, котрий цей дім покинув, як виявилося, керований почуттям ревності й страхом, що його запроторять до божевільні, але що знав він про манекени й чому колись, у якомусь незвіданому часі, називав сам себе Манекеном, про що цілком виразно повідомила мені Марія?

Її ж версія, цієї жінки, що лежить роздягнена біля мене, була, здається, така, наскільки мені вдалося її зрозуміти: її чоловік, Максиміліан Костюк, втратив реальні орієнтири життя, почав вести себе дивно, а може, й справді психічно захворів. Він, боячись і хвороби своєї, і своїх непередбачених дій, і божевільні, куди його напевне запроторили б, покинув цей дім і пропав безвісти, очевидно, ще й приревнувавши жінку до приятеля їхнього дому; зрештою, не хотів тим двом ставати на заваді, притому ревність його була, — як сказала жінка, і це, очевидно, так, — безосновна. Жінці вдалося чоловіка відшукати й привести щасливо додому, вона хоче примусити його лікуватися чи принаймні, здобути статус інвалідності, щоб діставати пенсію (для жінок з їхньою наддріб’язковою практичністю це може бути аргумент). Він же, знайдений її чоловік, корчить із себе вар’ята, а може, тим вар’ятом насправді є — в глибині душі вона цілком може сумніватися в чоловіковій хворобі й припускає, ще він усі ті комедії елементарно-таки розігрує.

— Давай вставати, — заворушилася жінка, бо й вона потрапила в якусь задуму чи заціпеніння. — Через годину-півтори прийде Віра — будь із нею лагідний.

— А хіба я з нею не був лагідний?

— Таке в мене враження, — сказала жінка, встаючи, — що ти й справді багато чого позабував.

Вона відкинула пледа, щоб устати, але я її затримав.

— Почекай, подивлюся на тебе, — попросив.

Жінка знову лягла й заплющила очі. Я дивився з якоюсь особливою пожадливістю на її тіло, трохи розплиле, вже й справді немолоде, але світилося воно до мене таки знайомим вогнем. Я почав легко обціловувати його, проводив вустами, вдихав його аромат, жінка розплющилася й знову заклично до мене блимнула, щоки її гарно зрожевіли. Мені хотілося застогнати, і я застогнав, і знову поринув у її глибину, і знову ми відчули спільний ритм, гарячі руки обхопили мене за шию, погладжували мені спину, гарячі губи шукали губ моїх, а нутро її все більше й більше мене розпікало. Зрештою, вона застогнала, а з нею і я, і ми завмерли майже злиті в одно — не було між нами й міліметра роздільної площини.

Потім вона вдягалась, а я дивився на неї розверстими очима. Ні, була вона мені незнайома. Широкі стегна, звислі груди з широкими темними пипками, чимала родима пляма на животі — така собі жінка під сорок.

— Я й справді багато чого призабув, — сказав. — Маєш мені допомогти пригадати. Бо тільки коли пригадаю, зможу по-справжньому до тебе повернутися. Щось зі мною приключилось…

— Захворів, — м’яко сказала жінка, натягаючи на себе сорочку. — Я тобі допоможу. Це навіть добре, що ти багато чого забув. Я б воліла, щоб ти дещо й забув.

— Маєш на увазі Михайла? — спитав я.

— І Михайла. І всю твою дурну ревність. І всі твої підозри, що Віра не твоя дочка, а Михайлова. І своє бажання стати манекеном.

— Бажання стати манекеном? — здивовано перепитав я.

— Ну так. Через це я й хотіла, щоб ти показався лікареві, — жінка застібала ґудзики на халаті.

— А чому ти не на роботі?

— Бо сьогодні субота. Завтра я теж буду вдома. Хочеш, підемо всі разом, як раніше, в кіно, в ліс чи, може, просто погуляємо. А з неділі, коли ти не проти, підемо до лікаря. Тебе підремонтують, і знову заживемо, як колись… Може поспиш? У мене ще не готовий обід.

Підійшла до мене й поцілувала, і я відув, що вуста її холодні, а мої гіркі. І мені раптом захотілося розплакатися, бо, здається, реальнішою була не моя, а її версія; здається, вся ця казка про манекена була придумана моїм хворим мозком, а насправді я — зболений чоловік, якого вибило з колії і який полетів кумельгом у прірву, від чого все в його голові поперекручувалося й поперемішувалося. І тільки тепер надходить просвітлення, тільки тепер я виходжу із прірви, вибредаю з неї, як із чорної, нафтяної води, і світ перед моїми очима запалює світло крайнеба, і я дивлюся на те світло й тихо плачу, бо я таки й справді ніби народився вдруге, ніби вдруге виходжу з небуття. І так мені від того смутно-радісно, так мені від того тужно-весело, що я боюся собі признатись: оте небо на небокраї засвітилося недаремно.


7


І Макс заснув, і знову ніби йшов через болото, ноги западали у твань по коліна й вище — був озутий у високі мисливські чоботи, а в руках тримав рушницю. Відчував, що все йому в цьому світі остогидло: і луг, по якому щойно ступав, і пташки, що голосно виспівували, і те, що він знає, куди йде, і що зараз у небі з’являться качки: качур попереду, а качка — трохи відставши і збоку. Знав, що пальне у них, але неодмінно не влучить, і це знову дасть поживу для кпинів та дорікань Мари, бо він у цьому світі виявився ні до чого не здатний, не здатний навіть запліднити власну жінку, і це зробив замість нього їхній приятель, що він не здатний заробити їм на прожиття, їжу, меблі, одежу, а рушницю тримає тільки для того, щоб колись застукати Михайла й Марію в їхній криївці (щоразу вони знаходили нову й нову) і в черговий раз випустити в них набої з обох стволів рушниці. Потім він прокинеться, але його життя не стане від того реальніше, бо він уже давно перестав розрізняти: де йому мариться, а що дійсне, чи те, що переживає вві сні, чи у несні, і де межа між сном і несном, і чому все зі сну обов’язково переходить у несон, і де він справжніший: чи в образі справжнього Макса Костюка, чи в образі ожилого міанекена? Але поки що він справді спав, тобто брів через болото й брів, а коли з’являлися в нього над головою качки, стріляв і навіть не дивився, чи поцілив, бо не міг поцілити. Вибредав на острівці в надїі, що побачить тих двох, і тримав для них припасені набої, але всі острівці цього разу виявилися порожні, тільки на одному він знайшов покинутого намета, а біля нього потолочену траву — тут посельці намету, певне, влаштовували любовні гри; біля намету лежала скинута одежа: окремо чоловіча й окремо жіноча, він копирснув її брудним з болота чоботом — вона давно перетліла. Трохи віддалік лежали побиті й розмочені жіночий і чоловічий манекени, дощі майже розмили їх, змили намальовані очі й вуста, розмили носи із пап’є-маше і висипану тирсу. Макс заклав у рушницю набої, але не вистрелив, тільки сів біля тих двох і заплакав. І саме тоді, коли він плакав, заспівав соловей, і той соловей бив і хльостав його хвору, ніжну й тонку душу, і той соловей пригадав йому набитий людьми тролейбус і те, як він їхав у ньому з юною й кучерявою дівчиною, і дівчина притислася до нього так близько, що він уперше зрозумів, яке це щастя, коли два тіла живуть в одному. І той-таки соловей нагадав йому й другу картину: стоїть серед кімнати хлопець, заплющив очі, спустив уздовж тіла руки й уявляє, що він манекен, а світу навколо нема, а є тільки болісне відчуття власної присутності в світі, і є ще звуки, які теж можна погасити, заткнувши вуха, і є запахи, які можна погасити, переставши дихати. І він раптом злякався, бо коли б це сталося, доведеться знову повернутись у світ манекенів, а може, навіки залишитися на цьому острівці тиші, де дощі от-от до решти розмиють розтрощену парочку, а соловей-розбійник уб’є в ньому останню надію розібратись у собі й останню надію повернутись у той набитий людьми тролейбус, де він, хоч і не зустріне юної й кучерявої чарівниці (та вже давно не існує в цьому світі, як не існує і він тодішній), зате зустріне іншу жінку, котра так само зветься Марією, і вона принаймні захоче йому допомогти, принаймні, постарається це зробити,

— У цього птаха, Максе, не стріляй, — сказав уголос і повернувся на інший бік, хоч напевне знав: сон його закінчився, зараз він розплющить очі, в кімнату зайде Марія, щоб поцілувати його, а він уже не корчитиме з себе ідіота — немає в нього для того анітрохи сили.


Finale. Поклик


Отже, я був виловлений із нетрів світового океану, де виконував ролю ожилого манекена, а читачеві стовідсотково-нормальному, любителям раціонального мислення, а не образного, хочу сказати: не тіштеся, що ваша роль у житті більша за мою, — всі ми в цьому світі приречені на ніщо. Не знаю, чим різниться від манекена жива манекенниця, хіба тим, що їсть, п’є і залишки того добра, ретельно перетравлені шлунком, викидає геть. Зрештою, то ідеал будь-якого суспільства, особливо утилітарного: поперетворювати своїх людей у такі-от манекени, тобто ґвинтики всесвітньої машини, які виконують свої функції, доки не спрацюються і не зносяться. Я, очевидно, слабкий ґвинтик тієї машини, от і спробував од неї втекти чи з неї випасти. Я чудово знаю, що нормальні люди так не чинять, нормальні люди тим і нормальні, що вміють покорятись і вправляти себе в колесо світу.

Можу розказати, як це сталося, що я втік був із дому. Річ у тім, що я, як писала Леся Українка, «втомився життям щоденним», власне, раптом пронизливо усвідомив, що воно таке. З якогось часу став відчувати, що в моєму зорі починають відмирати якісь частки світу, які доти мене не просто тішили, а, так би мовити, підживляли. Наприклад, краєвид із балкона на Солом’янські горби, або видний звідсіля Володимирський собор, або кілька хвилин вечірнього часу, коли сонце пробивається між будинків та дерев і якось так химерно насилає проміння, що висяює з дерев тільки одне і те одне раптом постає в позолоті, ніби на нього одного осінь найшла. Або ж як мене хвилював тихий захват, коли після грози, якраз під вечір, західна половина неба звільнялася від хмар і землю заливало міражне світло, хоч скрізь іще хлющить дощ, і постає серед неба веселка, як чудовий стовп, котрий кличе вірити у святість і правдивість релігійних легенд, — таких речей є багато, саме вони й допомагають нам жити, хоч живемо ми таки в ідіотичному світі. Власне, не живемо, а мусимо жити.

І от усе це раптом перестає спрацьовувати, все це мертвіє, а може, мертвіє моя здатність сприймати красу. Коли ж так, то все робиться нецікаве, стерте, нудне, саме нудне чи точніше — нудке. І от там, де раніше хвилювався, бачачи красу, тепер виникає нудке почуття, береш навіть у руки книжку, яка тебе неодмінно мала б захопити, і віджбурюєш її геть, бо в душі з’являється оте нудке. Дивишся кіно — те саме, ідеш у театр, а там те ж саме, і все навкруги те саме, слухаєш музику — і знову в душі оте нудке, говориш з людиною, яка завжди була тобі цікава й симпатична, — і в душі нудке, навіть на гарну дівчину дивлячись, відчуваєш те саме, особливо, коли вона розтулить рота і прорече кілька курячих банальностей.

«Красуням треба народжуватися німими», — любив я жартувати свого часу, а зараз думаю, що це не жарт, а свята правда. Одне слово, я став у житті ніби куля, яка вже не може зачепитися за жодну з житейських галузок. Я припинив зі своєю жінкою статеве співжиття, стосунки наші стали напружені, я перестав зважати на свою дочку, і вона все далі й далі від мене віддалялась. Отож я й придумав цілком ідіотичну історію, що жінка мене зраджує з моїм приятелем, бо треба ж було, чорт забирай, щоб вони якось пояснили мою поведінку. Звісно, я придурювався, що не пізнаю своєї жінки, коли вона виловила мене з міських нетрів, що вона приймає мене за когось іншого, але це правильно тільки до певної міри: довголітнє співжиття з особою іншої статі, з людиною чужою тобі кровно й духовно, завжди породжує безліч психологічних чи психопатологічних проблем, неузгодженості, невдоволення і, по-моєму, також антиприродне, хоч сама природа суперечить тут собі — вона витворила безліч передумов, щоб з’явити імітацію такої природності. Складність була ще в тому, що я, розігруючи з себе манекена, котрий ожив у вітрині, поступово починав і сам вірити власній легенді й надто вже нею переймався, часом аж так, що й справді тратив межу між реальним і нереальним. Так, у всіх моїх почуттях таки було щось ненормальне, а може, все простіше: мої шрубики, якими я чіплявся за колесо світового маховика, стерлись, і я почав рухатися вхолосту.

Я втік, а тепер мене зловлено. Міг би посимулювати трохи, підіграти жінці, бо вона таки вважає, що в мене був психічний стрес (а може, й був), що мені треба перевіритись у психіатра, ну просто для того, щоб спільно порадитись, як мені бути далі, може, лікар якісь таблетки випише (о дивна і вічна віра в таблетки! — правда, останнім часом і вона починає руйнуватися, через що жінки й кинулись у лікувальну містику). Мені дивно було все те слухати, бо, відверто кажучи, не зовсім розумів власну жінку: коли я псих, то якого біса вона виловлювала мене в нетрях міста, чи не для того, щоб запроторити мене в психіатричну лікарню; я ж був певний на сто відсотків, що коли туди потраплю, то напевне стану справжнім психом. Але в мене поки що голова працює цілком нормально, мислю я також цілком логічно, хіба більше став схильний до фантазувань, збільшилася візійність снів та й мислити став візійно. Але так мислить кожен митець, отже кожен митець — псих?

Ось чому я й почав списувати історію свого життя. Записується вона мені фрагментарно, бо я раптом відслонив для себе вельми просту істину: а його в мене й не було, того життя! Був, може, сон про життя, через це я й називаю цю книжку в підзаголовку «Історії зі сну». Але цю думку я хочу докладніше пояснити, бо одне — відчувати її глибоку істинність, а друге — викласти словами. Я не настільки наївний, щоб не відати: звісно, я не спав, а жив як усі люди, були в мене якісь події, з яких я виходив у той чи інший спосіб, щось зі мною траплялося, але більше — нічого не траплялось; якісь дні були яскравіші, але більше було неяскравих, утонулих у мороці часу без жодного сліду й відгуку. Ось у чому річ: життя я жив елементарне, як у мільйонів інших, а результат цього життя виявився якнайнікчемніший, тобто від усіх тих прожитих років лишилося тільки таке враження, яке лишається від сну. Ось чому я сказав, що життя — сон, не тому, що я його проспав, а що в мені (а в світі тим більше) залишилося враження від нього не більше, як від сну. І виявився дивовижний парадокс: утікаючи від жінки, родини, роботи, суспільства, обов’язків, приятелів, знайомих, я залюбки поринав у цілковите ніщо, і це ніщо ставало для мене, мов нірвана. Коли ж мене було спіймано на вудку світу, тобто коли я проковтнув гачка, я раптом злякався того «ніщо» й почав шукати у своєму житті цінностей. Але цінностей у ньому не було аніяких, і всі оці фрагментарні записи, що я тут хаотично зібрав, — це тільки один великий сон життя, уламки, що незвідь-чому не втонули (принаймні для мене) в житейському морі, та їхня ціна — як в уламків корабля, що їх мотають хвилі океану, — вони кораблем уже ніколи не стануть. І це мене раптом жахнуло. Ні, це писання не є сповіддю — це тільки спроба зафіксувати те, що в мені залишилося від мене самого, власне, від того сну, яким є наше життя. Того увіч небагато: кілька візійних видив дитинства та юності, кілька близьких до еротичної сфери історій, тобто майже все — зі стосунків чоловіка з жінкою — так, ніби нас послано в цей світ для вічного і одноманітно-безконечного змагання із протилежною статтю; зрештою, чи не від цього зіткнення протилежно заряджених частин і створюється енергія, яка живить життя. Хай, може, так, але мене це не задовольняє: мусить бути в житті людини вища, духовна мета, і ця мета не те саме, що цікавитися мистецтвом, читати книги — щось я мусив у цьому світі залишити. Але біда моя в тому, що відчуваю цю потребу, та не вмію її ввібрати в належну форму, тому й повабило мене так нагло у себе оте «ніщо», бо віддатися йому, тому «ніщо», здавалося мені — це теж духовна мета, принаймні так вважали ченці, які також у відреченні від світу бачили духовну вивищеність. Різниця між мною і ними в тому, що вони наділяли «ніщо» божественним змістом, я ж дитина цинічної епохи, котра духовне перетворила в непотрібне, а заміщати його тими сурогатами, якими заміщали його мої колежанки по роботі, я задорослий.

Отже, я знову опинився на вихідних позиціях, тобто в себе вдома, жінка ставиться до мене, як до хворого, притому психічно хворого, я трохи їй у цьому підіграю — мені самому часом стає цікаво: чи вдасться їй запроторити мене до психушки? Вчора ввечері, коли я вперше вирішив подивитися теленовини, вона мені тих новин подивитися не дала, бо, незважаючи на присутність дочки, повела першу супроти мене атаку:

— Рада, що ти поправляєшся, — сказала, дивлячись на мене з належною ласкою, на яку була спроможна.

Я змовчав. Коли їй так хочеться вважати, то й хай — мені до цього діла мало. Але вона, перш ніж почати цю розмову, певне, докладно її обміркувала.

— Знаєш, я розумію твій страх перед офіційною медициною, там справді коновали. А що, коли ми покажемося лікареві з кооперативу, є серед них висококваліфіковані психотерапевти.

— Покажись, — згоджуюся я. — Нічого не маю проти.

Моя жінка червоніє. Дочка дивиться широко розплющеними очима: мабуть, цікаво, коли твій батько псих.

— Не про мене йдеться, а про тебе, — терпляче, як дитині, роз’яснює жінка.

— По-моєму, ти сказала «ми покажемося», отже, ми разом мали показатися: мені показуватися нічого, а ти — будь-ласка, — з убивчою (як на мене) логікою кажу я, притому (як на мене) настільки популярно, що це й моя жінка без особливої напруги може зрозуміти. Але в Марії ані тіні усмішки на обличчі — воно ніби маска.

— Вважаєш, те, що з тобою діялось (я оцінив її делікатність, вона не сказала «ти вичворяв», а «з тобою діялось» — мерсі, мадам), — мовила жінка, — не потребує лікарської перевірки?

— Ні, — сказав я, — не потребує.

— Не відчуваєш себе хворим?

Мені хотілося сказати, аж язик мені свербів:

«Слухай, жоно! Якого біса ти мене ловила в місті й притягла сюди? Коли за мене турбуєшся, дай мені, будь ласка, спокій, а коли хочеш засадити мене до психушки — це помста у тебе чи доброчинний вчинок?»

Але я так грубо говорити не міг. Принаймні через те, що сиджу в домі, який вона вважає своїм (хоч квартиру записано на мене завдяки старанням моїх батьків та бабці), і їм її харчі (а це вже й справді так); принаймні із-за того, що поруч сидить моя і цієї жінки дочка й дивиться на мене широко розверстими очима. Зрештою, я не дивуюся: логіку моєї жінки збагнути неважко: коли я хворий — це має засвідчити лікар, і я матиму законне право називатися хворим; коли ж я такої довідки не дістану, значить, я симулюю і маю вкручуватись, як ґвинтик, у світову машину: ходити на роботу, приносити зарплатню, виконувати подружні обов’язки і так далі, і тому подібне. Без лікарської довідки жінка моєї хвороби не сприймає, і це так само, як на виробництві: захворів — діставай лікарняного листка, інакше ніхто в твою хворобу не повірить. Все чітко і зрозуміло. Але як мені їй пояснити, що в мені не зникло оте відчуття нудкості? Навіть у стосунках із нею це почуття не зникає, бо після першої пристрасті, та й то, я б сказав, невеликої, ми з нею сходилися більш механічно, ніж любовно, — задоволення я вже не відчував, а ту ж таки нудкість.

От і зараз, говоримо, а в мене не зникає те відчуття.

— Не відчуваєш себе хворим? — питає жінка, і я не витримую, встаю й повертаюсь до своєї манюпусенької кімнати, котра не більша чернечої келії, — йду, так би мовити, в затвор, в усамітнення, бо мене вже відчай починає жерти.

— Що ти до нього пристаєш? — голосно шепоче за спиною, там, біля телевізора, дочка. — Не чіпай йога, Бога ради!

— Але ж треба щось робити, — так само голосно шепоче жінка.

Я йду до вхідних дверей, але вона зіскакує, біжить до мене й миттю опиняється між мною і дверима.

— Йди в свою кімнату, — каже вона, і я покірно повертаюся до своєї келії.

Мені нудко, жахливо нудко. Заходжу до себе, стаю біля вікна і дивлюся на Солом’янські горби. Вони сірі, буденні й нецікаві, так само сіре, буденне й нецікаве над ними небо. Я — загнаний у клітку цивілізований, культивований звір, якому вже ніколи не гуляти по вільних степах та лісах. Щось колись, неймовірно давно, на землі сталося, може, в льодовикові часи, а може, й раніше. Може, й справді він існував — Золотий вік людини, як це його назвали — Сатурновий вік. Чому Сатурновий? Я цього не знав. Але відав інше: мої співплемінники потрапили в якісь вельми жорсткі умови. Наші зуби пристосовані природою до іншої їжі, яка з землі зникла, отже, людина почала вживати варене й смажене — перше насилля над природою, аби ввійти із нею в гармонію (чи не через те моя колежанка Ліна та її послідовники, чи ті, кого вона наслідує, хоче повернути свою колишню праприроду і стала сироїжною — жалюгідне старання, бо нічого вже повернути не можна!). Так само й тіло наше пристосоване до іншого клімату: одежа — це також компроміс з природою — намагання нудистів (слово яке!) ходити голими — також жалюгідне старання! А щоб устримати цей компроміс, людина зробила себе рабом своєї праці, бо їжу й одежу треба було здобути або ж заробити власними руками. Отже, вся енергія людства і йде на те, щоб вижити, думаю я, дивлячись на Солом’янські горби. Поступово людина забула про свій Золотий вік, але вряди-годи, як оце мене, її пронизує солодкий спомин про нього, і вона стає або не від світу цього, або ж гине. Часом мені здається, що смерть — це своєрідне повернення у той Золотий вік, недаремно ж придумано рай. Образ раю по смерті, думається мені, — це і є відбиття Золотого віку в нашій пам’яті. Але по дорозі до сущого дня людина наробила надто багато злочинів; спомин про ті злочини — це і є образ пекла…

Відчинилися двері, знову прийшла дружина. Цього разу вона буде атакувати мене без присутності дочки. Я не повертаюся, стою спиною до неї, ніби мене й справді цікавлять оті нудкі Солом’янські пагорби. Я не повертаюся, бо не хочу під цю хвилю бачити виразу її обличчя, хоч там може бути й співчуття до мене.

— Все-таки хочу поговорити з тобою, бо доброї розмови в нас так і не вийшло. Скажи, ти міг би розповісти, що сталося? У нас удома якась ненормальна обстановка.

Я стою до неї спиною. Обличчям до вікна, а за вікном — Солом’янські горби. Мені нудко, і я не маю анінайменшого бажання вступати у відверті чи невідверті розмови. Я хочу спокою. Але не можу й гаркнути на неї, й прогнати її, бо я їй, певною мірою, й зобов’язаний. Принаймні так вважає вона. Але за її елементарної раціоналістичності вона ніколи не збагне, що зі мною коїться. Жінка моя — людина обов’язку, і їй поняття «вибитий із колії» невідоме. А може, я надто спрощую жіночу здатність розуміти й відчувати? Не знаю.

— Мені часом здається, що ти просто ображений на мене. Взяв собі в голову…

— Можеш дати мені, щоб отямитися, місяць? — несподівано для самого себе кажу я.

— Як це дати? — не розуміє вона.

— Мені треба отямитися, — кажу я, все ще не маючи сили обернутися до неї, щоб глянути їй відверто в очі. — Отже, місяць побуду на твоєму утриманні.

Вона там, за спиною, плаче.

— Хіба я тобі дорікаю хлібом? — каже вона крізь сльози. — Будь скільки тобі треба, але я хочу знати, що з тобою діється.

Що зі мною діється, не знаю і я сам. Але відаю інше: мені таки треба отямитись. Отямитися — тобто знову стати коліщатком чи ґвинтиком світової машини. Хтозна-що для того потрібно і що робитиму той місяць, який просив, не відаю навіть — навіщо я те попросив.

— А мине місяць, то що? — питає жінка вже бадьорішим голосом, здається, згоджується з моєю пропозицією.

— Піду шукати роботу, бо з моєї мене, очевидно, вже відчислили. Скільки це пройшло часу?

— А ти й досі не знаєш? — спитала вона. — Та повернися до мене, не можу я говорити людині в спину.

Але я повернутися не можу. Бо тоді не міг би так спокійно вести тієї розмови.

Отже, вона мені не сказала, скільки минуло часу, відколи я покинув цей дім, а я й справді не знав: кілька років, кілька місяців. Був то якийсь провал — не повірить, ясна річ, жодна тверезомисляча людина, що я й справді перетворивсь у манекена і стояв весь цей час у вітрині магазину.

До речі, я той магазин уже пробував відшукати. Але тоді я ще не отямився, принаймні аж так, як оце зараз. Я й зараз іще не до кінця отямився, але вже на дорозі до того. Отямитися — це піти шукати роботу, а для того, щоб я те вчинити міг, мені ще потрібен місяць. Коли б я мав дачу чи порожній дім у селі, коли б я мав змогу блукати, як герой «Інтермеццо» Михайла Коцюбинського, по полях, лугах, коли б я мав де полежати на соковитій траві, закусивши бадилину й невідривно дивлячись у небо; коли б мені піти по лісовій безконечній дорозі, пухкій від куряви, або зарослій травою, або з побитим колесами корінням; коли б я міг пропасти на цілий день у залитих сонцем придніпровських лугах, приглядаючись до життя пташок, комах, вужів та зілля; коли б я мав змогу розкинутися хрестом на теплій землі й слухати жайворонка, — я б, здається, міг прийти до тями. Але не швидше як за місяць — це я нутром відчуваю.

— Ти був відсутній чотири дні, — сказала в мене за спиною Марія. — А з роботою у тебе не буде неприємностей, я ходила до твоєї начальниці. Вчора. Умовила згодитися відпустити тебе у відпустку і зарахувати ті чотири дні. Але ж ти не запив, Максе? Твоя начальниця переконана, що ти запив. До речі, в її чоловіка таке теж трапляється.

Це була для мене цілком несподівана інформація, але й вона мене не зацікавила.

— Не знаю, — мовив я. — Не знаю і нічого не пам’ятаю.

— Ну, нехай! Не будемо про це. Я напитала непоганого кооперативного психіатра — порадили наші дівчата на роботі, але коли ти просто запив, то звісно, навіщо тобі психіатр? Не дивно, що все й позабував. Просто нічого не треба вкладати собі в голову. Я так і сказала твоїй начальниці: людина — не автомат, та й машини можуть поламатися…

Говорила й говорила мені в спину, але я вже не слухав, бо мені раптом здалося, що все те, про що я мрію, не таке вже нездійсненне. Що я таки зможу найняти десь у селі хату на місяць — багато хто так чинить; зрештою, моя жінка працює у великому видавництві, де таке море жінок, що про все на світі можна розпитатись. І я раптом повірив у власне одужання — треба нам тільки одне: дружно сісти тут, на канапі, й докладно все обговорити.

Але зараз я до того не був готовий. Зараз я дививсь у вікно й бачив надзвичайно чисту й ошатну хмару серед неба. І мені здалося, що та хмара — піна, яку збила, народжуючись, якась сучасна Афродіта. Вона вже давно пішла в небеса чи на землю, і тільки ця чарівна піна нагадувала про її недавню присутність.

Я розстібнув ґудзика на комірі. Ні, тут не було чим дихати, в цій клітці, я тут увіч задихаюсь, а той, хто задихається, хоче ковтнути свіжого повітря, а не думати про Афродіт…

І от сталося диво. Моя активна половина розпиталася у сотні жінок, що працювали у видавництві (я більш ніж переконаний, що всі вони історію, що сталася зі мною, докладно знали), і без особливих труднощів напитала хату на околиці села, яку можна було зняти на місяць, — з одного боку був сосновий ліс, а з другого — придніпровські луги, безмежні й безлюдні, за п’ять кілометрів — Дніпро, а на луках — чудові чисті озера, де завжди стримить кілька понурих рибалок, які говорили з московською чи нижньоновгородською вимовою; очевидно, це були рибалки-професіонали, бо більш нічим вони не займалися, хіба пили горілку й хропли під відкритим небом. Хтозна-який нечистий їх сюди заніс — це було, зрештою, єдине, що істотно псувало мою ідилію; жінка приїжджала до мене на суботу—неділю (дочка поїхала до баби), і в ті дні ми віддавалися запаморочливій, ніби в медовий місяць, любові. Вона привозила мені харчі, я варив собі їсти на електроплитці, голився тільки двічі на тиждень: в суботу вранці і в неділю, а решту часу блукав по луках, лежав у траві, видивляючи в небі птахів, брів мілкою водою, зовсім так само, як в одному зі своїх снів, але без рушниці, бо, крім кота, нікого не вбивав у цьому світі й не збирався; до речі, мисливська рушниця, яка таки була в нас вдома, перейшла мені в спадок від вітчима — він помер тільки рік тому… Міг довго стежити, як намагається злетіти з травини жучок: перекидається, падає і знову лізе нагору, де розправляє крила; лякав вужів, а може, й гадюк — вони з шерхотом перебігали вільний простір; скрекотіли над головою в мене бабки, атакували кусючі мухи й комарі, але не могли прокусити грубої сорочки й джинсових штанів, які я вдягав.

Якось мене запросила до себе випити компанія рибалок, я доєднався до них, але були вони такі тупо-примітивні, що могли говорити тільки про рибу й футбол.

— Чьо тут ходіш, паря? — спитав у мене один, очевидно задля цього запитання мене й запросили.

— А я тут сторож, — сказав спокійно.

— Да? — зацікавився другий. — А фінтовочка твоя гдє?

— Вдома, — сказав я.

— Ну, в примєр, я ловлю тут незаконно, — сказав перший, показуючи темні парадонтозні зуби. — Чьо мне сдєлаішь?

— Нічого, — сказав я. — Лови, мені шо?!

— Чяво ж лазать? — спитав перший, очі в нього світились, як у бика.

— Сторожовий вертоліт тут літає, — збрехав я, хоч вертольоти тут справді літали. — От і бачить, що я на роботі.

— Да, енто правда, — сказав другий. — Лєтаіть!

Відтоді вони не кликали мене до себе, а я не підходив до них — ми жили автономно. Я наливався по вінця сонцем, запахами трав, до запаморочення купався в озерах, а тоді брів у свою хату, щось там з’їдав і починав писати цю повість. Не завжди легко в мене виходило, інколи ручка завмирала і я падав на ліжко, відчуваючи в собі глуху порожнечу. Інколи засинав, і сни допомагали мені — я пригадував своє життя, отже, не так через яву, як через сни; тому, мабуть, таке й виходить це писання — клаптикова ковдра.

І все-таки в певний спосіб я нервував рибалок: знати, що побіч блукає сторож, створювало їм дискомфорт. Отож, щоб покінчити з цим дискомфортом, вони знову підкликали мене до себе. Я підійшов. Вони вгостили мене, я випив.

— Слиш, паря, — сказав перший. — Ми тібя понялі. Будєм давать налог.

— Який налог? — спитав я.

— Ну, тебє нужно жіть і нам. Кілограм рибкі тібє на рило — пойдьоть?

— Домовилися, — сказав я.

Тепер я мав майже щодня по кілограму риби, і вони заспокоїлись. Я смажив ту рибу, варив юшку, інколи заносив у подарунок старій бабі, яка сама жила в найближчому до мене сусідстві. Баба приймала рибу, руки в неї були покорчені, темні, спрацьовані, обличчя густо побите зморшками, рот беззубий — у віддяку на мої подарунки вона оповіщала мені про своє життя. І я жахався з того життя, бо то було й справді щось нечуване. Її старший брат був в українських повстанцях, його чекісти гнали майже голого, ще й босого в мороз, прив’язавши до коня, а коли він звалився, волочили, поки він Богу душу не віддав. Після того вони бавилися — стріляли в нього, мертвого. Батька вбили продзагонівці, бо не хотів віддавати хліба, щоб сім’я не згинула з голоду. В голод таки померла мати, сестри й німий її брат, а вона врятувалася тим, що її взяв для підстілки голова сільради — вона була молода, гарна. На початку війни її зґвалтував німець, і вона задушила своє дитя власними руками — не хотіла, щоб воно жило, бо всі з нього знущалися б. Коли ж кінчалася війна, вона пішла до міста щось продати, і її взяла, щоб підвезти, машина, повна солдат — це вже були наші, сказала баба. Вони зупинили машину в полі й колективно, разом із офіцером з неї поглумилися. Після того вона довго не могла оклигати, а дитину народила вже коли їй було під сорок — зробив це їй бригадир, рудий, як вогонь, і лютий, як вовк. Зараз той хлопець в армії — у «сундуках».

Розповідала про все неквапливим, рипучим голосом, у якому був спокій, який відчуває людина перед смертю, коли чекає її, і оця присутність смерті в цій занедбаній хаті й сприяла, мабуть, тому, що стара зовсім не соромилася про таке розповідати. І, порівнюючи все це з тим, що було в моєму житті, я відчував не тільки власну малість, а й нікчемність.

Але писати не припинив, бо це своєрідно ояснювало мої дні, бо саме це й гнало мене, порожнього, в луги чи в ліс, де тинявся, поки голова не починала паморочитись. А ще снилися мені якісь кошлаті мариська, снилися мені вовки в уніформах, які кидалися на людей, рвали їх зубами й пазурями і хмеліли від пролитої крові. Баба, оповівши свою історію до кінця, починала її спочатку, приоздоблюючи новими епізодами, які виринали в її майже потемнілому мозку, — і це життя було також ніби сон, але сон жахливіший мариськ. В її житті, очевидно, були не тільки ці темні хвилини, надто довге воно було, але пам’ятала вона тільки це, і тільки це збуджувало її пам’ять, а найстрашніший був спокій, з яким все оте оповідала.

І от одного разу, коли приніс їй рибу, яку мені акуратно видавали браконьєри, я побачив її оперту об стіну на лаві, затиснуту між стіною та столом, бо так вона любила сидіти, з розтуленим чорним ротом, біля якого крутилося кілька мух, і з осклілими розплющеними очима. Я довго дивився на неї, на цей образ жаху, який було послано мені для духовного одужання; на отих мух біля її рота — одна з них могла бути її душею; на цю хату, яку давно не білено, на піч чорну і на ріжках відбиту, на рогачі, закіптюжений, аж чорний баняк, на сімейні фотокартки, вставлені в одну велику раму, на образ Божий у кутку, Ісус Христос дивився на мене такими ж осклілими, як у баби, очима, і мені здалося, що Божі вуста печально всміхнулись, а може, скривилися до плачу. Я побіг до сусідньої хати, де жили дід та баба трохи молодші, — баба охнула й побігла до мертвої, а діду наказала оповістити інших, дід підморгнув мені і сказав:

— Оказія получилась. Вип’ємо за упокій баби Вусті, і дай Боже, щоб і на нашому похороні було кому випити…

Сталося те у п’ятницю — ввечері мала приїхати Марія. Погода псувалася, небо покрилося хмарами, а від Дніпра блискало й погримувало. Стояла гнітюча задуха, коли я йшов зустріти жінку, по моєму обличчю струмів піт, волосся було мокре, і з нього по скронях спливала волога. Назустріч мені дибцяли бабці, наче старі жуки, в чорній одежі, в чорних хусточках — їх надило посидіти біля покійниці. Оцей гострий інтерес до смерті в старих жінок — явище увіч атавістичне, подумалося мимохіть мені, — двома речами жінки цікавляться над усе: любов’ю та смертю. Бабусі повільно йшли, власне, повзли дорогою, як ворони, зі своїми ціпками, темними обличчями й каламутними поглядами. Я вітався з кожною, вони на мент застигали, відгукувалися на привітання, дивилися на мене, як на людину іншого світу, а тоді дибцяли далі — їх кликала у своє коло смерть.

Дружина приїхала зморена спекою, розімліла, з торбами, хоч я їй постійно твердив, що мені дуже мало треба аби прохарчуватися, та ще й риби мав достатньо.

— Господи, — сказала вона. — Швидше б пішов дощ!

А дощ уже неподалець ішов, бо там, біля Дніпра, колотилося якесь марисько, блискаючи вогненними очима, гаркаючи і рикаючи, — з нього дзюрком лилася прозора кров. Я встиг розповісти про смерть баби, ми обігнали ще кількох древніх, аж трухлявих, бабусь, коли ж линув дощ. Ми бігли курявною дорогою, яка швидко прибивалася цвяхами крапель, аж здіймалася маленька курява, а коли вскочили в хату, все навкруги загрозливо загуло. Я визирнув за двері — в дворі стояла водяна стіна.

Ми скинули мокру одежу, і я почув її запах, разом з тим запах жінки, з якою ділю своє існування, і запах землі та зілля, — що линув у відчинені двері разом із віддихом води.

Я зачинив двері і відчув гіркий смуток, пригортаючи до себе оте пахке й мокре жіноче тіло. Подумав, що любов і смерть недаремно побіч ходять, бо кожне з’єднання чоловіка з жінкою — це також маленька смерть, а водночас спроба від тієї смерті утекти.

— Чекай, — казала Марія. — Чекай. Я вся пітна!

Але я не міг чекати, був-бо у владі любові-смерті. За вікнами гупотіла злива, жахко мигало і люто лускало, і мене пойняв якийсь панічний жах, а може, й не жах, а якесь атавістичне щастя, бо щастя і жах — це так само рідні сестри, як і любов зі смертю.

Жінка моя була вражена такою шаленою пристрастю до неї й упокорилась, як упокорюється земля, приймаючи на себе отаку зливу, яка бушує за вікном; зрештою, я знав, що вона завжди зв’язувала ступінь мого здоров’я з мірою моєї потенції до неї, хоч ніколи про це не казала вголос. Отож вона й віддалася мені, як уміла, і я був вдячний їй хоч би й за це.

Ми лежали в зеленій сутіні, якою наповнювалася хата, і я думав, що цій хаті з моїм приїздом сюди тільки тимчасово продовжено існування, що тут прожили своє життя якісь люди, можливо, не одне покоління, можливо, саме їхні тіні позастигали по кутках і дивляться на нас, прибульців, чи точніше пришляків, із жалем та осудом. Тут напевне складалася із прожитих днів, як із цегли, не одна житейська історія, і я, очевидно, ніколи про неї не довідаюся (їх тримають чи й не тримають у закамарках пам’яті хіба ті бабусі, яких я бачив сьогодні), а потім вони навіки відпливуть у космос минулого, відбивши в генетичній пам’яті мого народу десь такий слід, який лишає черепашка у вапняку.

Хата все більше й більше заповнювалася зеленим сутінком, який щільно гус довкола нас, застиглих і зморених. І я раптом зрозумів, чому сюди приїхав, — почув із того космосу минулого, чи, може, із драглистої зелені сутінку, чи, може, із придніпровських лугів, через які пролітає зі свистом ріжучи повітря, пара диких ка