Книга: Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом



Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

Едита М. Бояновська



Микола Гоголь


між українським і російським націоналізмом













Майклові Кавукчану і пам’яті Роберта М. Маґуайра


Коротке слово до українського читача


Цю книгу можна назвати ревізією русифікованого образу Гоголя. Уважне прочитання його творів показує, що цей образ — результат культурної політики, а не наукового аналізу. У процесі канонізації Гоголя як великого російського письменника націоналістичне значення його перейнятості українськими темами нівелювалася, а його іронічно-критичне бачення Росії затерлося. Ця книга — спроба свіжого погляду, спроба відкинути кліше та догми, спроба розглянути Гоголя з перспективи його епохи, коли його «російськість» не вважалася аксіоматичною.

Це завдання було не з легких, воно вимагало трохи детективної роботи, бо навіть стандартним академічним виданням Гоголя не завжди можна вірити (див. Розділ 3). Під час ревізії критичного дискурсу, що висвітлював національну відданість Гоголя, я намагалась уникнути другої крайності, мовляв, він зовсім не цікавився російським націоналізмом. Мій Гоголь знаходиться «між». Це ключовий термін у назві: між двома культурами та національними парадигмами, що співіснували в імперській структурі. У книзі я намагаюся показати ці взаємозв’язки.

Якщо взяти до уваги тези, які я хочу донести, і важливість Гоголя для української культури, мені надзвичайно приємно, що з книгою тепер матиме змогу ознайомитися саме український читач. Сподіваюсь, моя книга долучиться до дискусії на тему цього вічно контроверсійного письменника, чиї твори, як можна побачити в останній російсько-українській кінодуелі «Тарас Бульба», настільки ж важливі для цих двох культур, як і в часи самого Гоголя.

Хочу щиро подякувати видавництву «Темпора» за українське видання моєї книги, Андрієві Бондарю за переклад, Ірині Давидко за редакцію та Лесеві Белею за логістику. Щиро вдячна за можливість виправити кілька недоглядів, які закралися в англомовне видання. Дякую Юрієві Барабашу за чудовий дизайн (кращий, ніж в англомовному виданні). Я також щиро вдячна Віталію Чернецькому та Ірині Дмитришин, які допомогли знайти українського видавця.


Едита Бояновська

Грудень, 2012



Вступ


Коли 1844 року Александра Осіповна Смірнова запитала Миколу Васильовича Гоголя: Спуститесь в глубину души вашей и спросите, точно ли вы русский или хохлик?, вона поставила перед письменником питання, яке загнало у глухий кут його сучасників і до сьогоднішнього дня породжує дискусії[1]. Вперше цю тему порушили на зібранні російського вищого світу, де Гоголя було звинувачено в явному браку любові до Росії та надмірній прихильності до України. Гоголь, що був близьким другом Смірнової, дав на її цілком прямолінійне запитання своєрідну відповідь: Вы говорите: «Спуститесь в глубину души вашей и спросите, точно ли вы русский или хохлик». Но скажите мне, разве я святой, разве я могу увидеть все свои мерзости? Досить несподівано Гоголь асоціює питання своєї національної ідентичності з моральною недосконалістю. Потім він розроджується тирадою, яка демонструє його глибоко вкорінену невпевненість у цьому питанні: він дорікає Смірновій за те, що вона вказує на його недоліки, скаржиться на підлі спекуляції стосовно його дволикості, підозрює своїх друзів у лихій волі, ремствує з приводу зазнаних ним образ і наголошує на своєму бажанні стати кращою людиною. Таким чином, пряме запитання Смірнової провокує захисну реакцію, яка демонструє продуману позицію, що її Гоголь побачив сам, втягнутий у просякнуту націоналізмом атмосферу 1840-х років. Його колеги та критики наполягали на тому, щоб він був більш русским, і якоюсь мірою він інтерналізував цей імператив. Його українськість виявилася перешкодою, що втілилася в ототожненні Гоголем недосконалої російськості з аморальністю.

Характерно, що ні Смірнова, яка виросла в Україні та поділяла Гоголеву ностальгію за нею, ні сам Гоголь не використовують нейтральні терміни на кшталт «українця» або «малороса». Замість них вони обирають термін хохлик — зменшену версію російського етноніма хохол, що його можна вільно перекласти канадським терміном Uke, із виразним натяком на провінційність. Подібний слововжиток нагадує практику використання зневажливих суспільних ярликів сьогоднішніми марґіналізованими соціальними групами. Врешті-решт, Гоголь, хоч і непрямо, приймає виклик Смірнової: Вы знаете, что я могу быть ближе всех других к гордости, знаете также, что проступков может быть у меня больше, чем у всех других, потому что я, как вам известно, соединил в себе две природы: хохлика и русского (ПСС 12, 360)[2]. Згідно з цим листом, поєднання російськості й українськості, вочевидь, примножувало Гоголеві гріхи та провини.

Гоголеві знадобилося два місяці для написання спокійної та раціональної відповіді:

Скажу вам одно слово насчет того, какая у меня душа, хохлацкая или русская, потому что это, как я вижу из письма вашего, служило одно время предметом ваших рассуждений и споров с другими. На это вам скажу, что сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская. Знаю только то, что никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому пред малороссиянином. Обе природы слишком щедро одарены Богом, и как нарочно каждая из них порознь заключает в себе то, чего нет в другой — явный знак, что они должны дополнить одна другую. Для этого самые истории их прошедшего быта даны им непохожие одна на другую, дабы порознь воспитались различные силы их характеров, чтобы потом, слившись воедино, составить собою нечто совершеннейшее в человечестве.

Тут Гоголь звеличує свою двоїсту ідентичність, підкреслюючи досконалу сумісність, багатство та користь для людства, яку несе подібне злиття українськості та російськості. Замість подвоєння нещасть і недоліків його двоїста національна ідентичність подвоює його переваги. Будучи завжди обережним у своєму публічному образі, Гоголь заміщає біль попереднього листа старанно врівноваженою відповіддю для російського салонного товариства, у якому Смірнова відігравала роль одного з агентів письменника.

Ці дві цитати втілюють суперечливе ставлення Гоголя до своєї російсько-української ідентичності, яку він навпереміну ганив і славив. Його проза й інші твори також містять у собі суперечливі та яскраві трактування національної ідентичності та націоналізму. Гоголь переймався цими ідеями впродовж свого творчого життя, перетворивши визначення українськості та російськості на одну зі своїх головних проблем. Аналіз Гоголевого трактування цих питань і є предметом цієї книги.

Хоч аспекти Гоголевого підходу до націоналізму обговорювалися в різноманітних загальних розвідках про творчість Гоголя, це перше комплексне дослідження цієї теми. Глибокі й інноваційні розвідки з націоналізму та імперіалізму, включаючи постколоніальну теорію останніх десятиліть, створили сприятливе інтелектуальне середовище для написання праці.

Ця книжка є своєчасною й у зв’язку з актуальним переосмисленням російської та української ідентичності в постсовєтську епоху. Хоча значення Гоголя для російського націоналізму, незалежно від політичного режиму, вагоме, як і раніше, відроджений інтерес сучасної Росії до націоналістичного дискурсу епохи царату в цей надзвичайно важливий момент спонукає до ревізії творчості Гоголя в цьому світлі. Нещодавні політичні події в Україні — і здобуття державної незалежності, і Помаранчева революція, що супроводжувалася втручанням Росії в українські вибори 2004 року, — пропонують яскраву сучасну сферу діяльності для розвідки, яка досліджує Гоголеве бачення російсько-українського культурного пограниччя як зони надзвичайної напруженості.

Виникла ця книга з особистої потреби розібратися у Гоголевому трактуванні Росії та України, яке під час мого читання та навчання не вкладалось у стандартні погляди на цю тему. Цей проект народився з розвідки про «Тараса Бульбу», в якій я порівняла дві редакції цього тексту, виявивши надзвичайно складні моменти, що крилися в одіозному російському шовінізмі цього твору. Згодом він продовжився уважним прочитанням «Вечорів на хуторі біля Диканьки», яке вкотре виявило антиімперські алюзії та мотиви, які здалися мені досить субверсивними. Викладання «Мертвих душ» для американських студентів підтвердило моє щораз дужче переконання, що Гоголеве трактування націоналізму значно багатше, ніж здається на перший погляд. Зіткнувшись із вельми розумним твердженням студентів, мовляв, закінчення цього роману взагалі позбавлене сенсу в контексті цілої книги, я відчула себе безсилою у відстоюванні цілісного характеру цього тексту. Відповідно до їхнього найщирішого прочитання, гоголівська сатирична галерея патетичних дурнів і негідників, заповнені блощицями російські гостиницы та непривітні перспективи нудних ландшафтів просто не вкладались у піднесену картину російського месіанства. Прочитання традиційних пояснень для цієї какофонії тональностей означало зіткнення з їхнім розрідженим характером. Я почала задумуватись над питанням, якою мірою стандартні трактування гоголівського націоналізму відбивали реалії гоголівського тексту і якою мірою вони задіяли освячений часом ритуал російської культури, що прагнув монументалізації Гоголя в ролі національного пророка.

Згідно зі стандартним російським поглядом, Гоголь був завзятим і щирим російським патріотом. Його українська спадщина, незважаючи на багаті інспірації його творчості, зводилася не більш ніж до випадкового народження, яке він скинув, неначе кокон, щойно знайшовши своє справжнє місце в російській культурі. Химерна, етнографічно забарвлена українськість збагатила російські твори Гоголя. До певної міри вона має значення, і це відбувається завдяки здатності письменника невимушено і легко записати її на рахунок своєї російськості. Підкреслення вірності Гоголя російському націоналізму, відповідно до канонічного погляду, яскраво й недвозначно просвічує крізь його твори, які забезпечують достатньо «доказів» для реконструювання національної душі письменника. Художню цілісність гоголівських текстів, їхню включеність у ширші соціальні й націоналістичні контексти, їхню іронію та складну й заплутану структуру оповіді та дистанціювання, які Гоголь практикував із великою майстерністю, можна відкинути заради цього великого проекту націоналістичної екзегези.

Далекий від аргументованої позиції, цей погляд на Гоголя є однією з кардинальних аксіом російської культурної критики, що імпліцитно лежить у підґрунті практично всього російського та західного гоголезнавства[3]. Лише нещодавно, в контексті постсовєтської національної стурбованості, деякі російські вчені відчули потребу в підтвердженні гоголівської російськості цілком відкрито, дозволяючи собі твердження такого штибу:

«З дитинства Гоголь відчував свою близькість до традицій, звичаїв і художньої творчості українського народу. [Але] майбутній письменник вважав Росію своєю батьківщиною. Він розглядав Україну (Малоросію) як невіддільну частину Росії, так само, як розглядав малоросійську культуру органічною частиною російської культури. Гоголь вважав себе росіянином [русским человеком] і російським письменником, який, однак, поєднав у своїй творчості здобутки і українського, і російського народу»[4].

Західні критики, зазвичай скептично налаштовані щодо інших російських міфів, не зуміли піддати сумніву цей підхід до Гоголя. Почасти через свою перейнятість більш «позачасовими» та «художніми» аспектами вони були просто щасливими віддати тему Гоголевого націоналізму на відкуп росіянам і українцям, які виявилися неймовірно захопленими цим феноменом.

Проте націоналізм не був звичайним аспектом посмертної рецепції Гоголя. Він являє собою ключовий вимір його творчості та його сучасного сприйняття. Знехтувати ним — означає послабити наше розуміння Гоголевих текстів і його місце в російській культурі. Ба більше, ця тема пропонує безліч несподіванок, які не очевидні з першого погляду. Я маю на увазі «аномальні» тексти, які були доступні в академічних виданнях Гоголя, починаючи від кінця XIX століття, і які до сьогоднішнього дня не були інтегровані до цілісного аналізу його творчості. Найприкметнішим серед цих текстів є фрагмент під назвою «Размышления Мазепы», де він у позитивному світлі зображає гетьмана, що намагався відокремити Україну від Росії. Уривок із гоголівської «Записної книжки, 1845—1851» («Записная книжка, 1845—1851» під назвою «Розгляд процесу просвіти Росії» («Рассмотрение хода просвещения России») з його похмурою оцінкою російської національної ідентичності може служити іншим прикладом (обидва тексти я аналізую у третьому розділі). Крім того, певні «аномальні» біографічні дані про Гоголя так само залишаються марґіналізованими. Свідчення про антиросійські заяви, які Гоголь, вочевидь, озвучив, перебуваючи за кордоном, і його контакти з польськими біженцями від царизму належать до цієї загадкової категорії (див. п’ятий розділ).

Отже, настав час для ревізії русоцентричного погляду на Гоголя. І справді, ця книга викриває такий погляд як редуктивний та оманливий. На відміну від догматичних тверджень у вищенаведеній цитаті О. В. Новіцької, Гоголеве становище в російській культурі було становищем аутсайдера, котрий намагався утвердитись як «чистий росіянин», але це йому так і не вдалося. Далекий від погляду на Україну як єдиносущну з Росією, Гоголь досить часто вважав її у своїх творах окремою національною парадигмою, незважаючи на те, що він висловив Смірновій наприкінці життя і в контексті російської націоналістичної реакції проти нього. І справді, український націоналізм Гоголя зайшов набагато далі, ніж заведено вважати, тоді як його служіння справі російськості було глибоко амбівалентним і сповненим проблем, як відзначали деякі його сучасники. Гоголева проповідь російського націоналізму звучала нещиро порівняно з його пристрасною глорифікацією України в ранніх творах. І цей контраст вельми турбував читачів, що були сучасниками Гоголя. Моє знайомство з творчістю Гоголя, включаючи й публічні, й приватні або неопубліковані заяви, дає складну картину накладання одна на одну національної й імперської парадигм, їхньої пластичності та Гоголевих свідомих зусиль обговорювати їхнє значення зі своєю аудиторією.

1836 рік є важливою віхою в еволюції гоголівських націоналістичних ідей. У певний момент Гоголь відмовляється від своїх амбіцій розпочати кар’єру державного службовця й науковця, вирішуючи стати професійним письменником. Хоча це рішення і спричинило його публічні заручини з російською національною справою, до цього моменту — тобто протягом половини часу, який заведено вважати його «творчим періодом» (1830—1842) — Гоголь був переважно залучений до українських національних проблем. У зв’язку з обложеним становищем української літератури в контексті інституцій Російської імперії російська література запропонувала кращі можливості для амбітних авторів. Оскільки націоналізм для Гоголя був головною формою суспільної корисності письменника, стати російським письменником означало для нього стати російським націоналістом. Але попри щирість і наполегливість його прагнень до пророкування відповідним чином згладженого бачення Росії, серце письменника залишилося байдужим. Тому він помилився і врешті-решт зазнав невдачі. Втім, публічні заручини Гоголя з російським націоналізмом не означали, що він збайдужів до України. Навпаки, найповерховіший огляд біографії Гоголя суперечить часто повторюваній телеології невблаганного зникнення його українських зацікавлень і симпатій[5].

У продовженні другої відповіді Смірновій щодо своєї національної ідентичності Гоголь вміщує попередження: На сочинениях же моих не основывайтесь и не выводите оттуда никаких заключений о мне самом. Зваживши на це попередження та визнаючи марність археології будь-яких проявів авторської свідомості, ця книжка фокусується на націоналістичному дискурсі Гоголевих текстів і уникає проблеми персональної національної ідентичності. Однак аналіз, здійснений у книзі, дає право на певні обмежені висновки в цьому складному питанні. Ці висновки випливають не з якогось одного тексту або якого-небудь конкретного циклу текстів, а радше з сукупного дослідження того, як Гоголь розробляв цю тему в своїх художніх і наукових текстах та в своїй кореспонденції. Найважливіше, що Гоголева національна ідентичність, як і трактування націоналізму в його текстах, не можна оформити як питання «або-або», оскільки існує безліч доказів того, що він позиціонував себе і в російському, і в українському націоналістичних дискурсах.



Гоголева російськість була визначена імперським патріотизмом і громадянською відданістю майбутньому процвітанню та славі Російської імперії. Українськість обумовила його культурну ідентичність і почуття етнічної приналежності, яку до 1836 року він був схильний вбирати в модні шати гердерівського націоналізму і яка надавала внутрішній притулок аж до кінця життя письменника. Цілком імовірно, що український менталітет Гоголя зумовив його громадянський проект російського націоналізму. Також імовірно, що гердерівські основи Гоголевого націоналізму — особливо опертя на культурні чинники у визначенні нації — добре вписуються в його образ України, тоді як набагато менше прикладаються до сприйняття ним Росії (це насправді може пояснити прихильність росіян до гегелівського націоналізму, в якому ідея держави була ключовою). Хоча сучасна йому Україна, як і Росія, наснажила його сатиру, Гоголь був налаштований добріше до місця свого народження, за що чимало росіян йому дорікали.

Тому питання, був Гоголь росіянином чи українцем — неправильне. Натомість у книзі досліджено, яким чином твори Гоголя брали участь у дискурсах російського й українського націоналізму. Це ширше питання можна розбити на більш конкретні складники. Якими є характеристики українського та російського народів за Гоголем і як ці концепції працюють у його творах? Як вони взаємодіють одна з одною та з іншими моделями нації, популярними в гоголівські часи? Які політичні ризики та стимули контекстуалізують гоголівські образи Росії та України? Які політичні відлуння супроводжують їх поширення? І більш фундаментальне питання: як саме гоголівські тексти розкривають націю як значущу одиницю людства? Які визначальні чинники нація має для нього? Як вона приходить у світ, «живе», «вмирає» і «відроджується» і як взаємодія з іншими націями або імперіями впливає на її розвиток? Це міра того, наскільки ретельно Гоголь інтерналізував націоналістичний світогляд, щоб аналіз його текстів та їх сприйняття запропонували відповіді на всі ці запитання.

Це дослідження націоналізму Гоголя поєднується з перспективою імперіалізму, який сприяв таким розколотим лояльностям, як у Гоголя, але якому не вистачає розвідок про автора. Так само, як неможливо зрозуміти російський націоналізм без звернення до його імперіалістичної історії, як я міркую в першому розділі, так само чимало виборів, турбот, прагнень і дилем Гоголя залишаються неясними, якщо розглядати їх окремо від імперського контексту, в якому він функціонував. Найновіші голоси з України, беручи на озброєння постколоніальну теорію, пропонують вдумливі спроби залучити імперську динаміку до дослідження творчості Гоголя[6].

Ексклюзивістська й есенціалістська оцінки націоналізму та надзвичайно політизована, насправді націоналістична академічна атмосфера й імперської, і совєтської Росії та України негативно позначились на попередніх спробах дослідження цієї теми. Особиста національна приналежність Гоголя — головний інтерес критики — зводилась до російської або (набагато рідше) української ідентичності. Незважаючи на поодинокі голоси, які висловлювали сумнів у щирій відданості Гоголя справі російськості, офіційну позицію щодо Гоголя як палкого патріота Росії підважено не було. Замість розгляду двох націоналістичних парадигм, які діалогічно співіснують у Гоголя — перебуваючи у зв’язку і потрапляючи в точки напруги — прихильники русифікованого Гоголя зосереджуються на його творах на російську тематику, відкидаючи або ігноруючи український корпус його текстів. Прихильники українізованого Гоголя виконують протилежний відбір. Ця книга покликана виправити ці помилки, охоплюючи творчість Гоголя як цілісність, тобто і художні, і публіцистичні тексти, твори і на українську, і на російську тематику. Вона також відтворює процес функціонування творів Гоголя в імперській публічній сфері, яка була надзвичайно співзвучна їхній націоналістичній значущості. Всебічний аналіз сучасної рецепції Гоголя та відповідей письменника в цій полеміці, здійснений у цій книзі, виводить гоголівський текст зі свого дискретного існування і перетворює його на живу та вельми значущу подію культурного життя Росії ніколаєвської епохи.

Хоч і зрозуміло, чому російські критики відмовляються брати до уваги гоголівський контраст між Україною та Росією як національне зіставлення, менш очевидно, чому українські критики великою мірою повторюють їхній приклад. Можливо, через вірність потужній гегемонії російського культурного наративу українці обмежилися заміною русоцентричного образу Гоголя акцентом на формуючому, безперервному впливі української культури на письменника. Зосереджуючи увагу на українській тематиці Гоголя, їхні дослідження затушовують ідеологічний, націоналістичний вимір у його потрактуванні України. Хоч українські критики, часто залучені до постколоніального переосмислення власної історії в межах імперії, і стверджують сьогодні, що гоголівська творчість рівною мірою належить до української, а не тільки російської літературної традиції, вони не дозволяють собі твердження про український націоналізм Миколи Гоголя[7]. Це також може випливати з мислення про націоналізм у стилі «або-або». Оскільки участь Гоголя в російському націоналізмі сумнівів не викликає — у цьому плані він із великою помпою втілював свої амбіції — звісна річ, він не може бути одночасно зарахований до українських націоналістів.

Однак гоголівське трактування України до 1836 року мало певну націоналістичну орієнтацію. Добре усвідомлюючи політичне засудження цієї тематики, він, утім, знав, що замість явної позиції свої українські націоналістичні повідомлення слід подавати у своїх опублікованих творах у більш пом’якшеній і непрямій формі, часто оповитій езоповою мовою гумору (український Гоголь сміливіший у своїх приватних і неопублікованих текстах). Може здатися, що ідеологія романтичного націоналізму вважала вірність двом різним націям дивовижною аномалією, чимось на кшталт сповідування двох вір. Утім, тогочасний багатокультурний і багатомовний ландшафт Східної Європи, як і скрізь, ряснів плинною, неоднозначною та стратегічною національною лояльністю, особливо в імперських контекстах. Вальтер Скотт, автор, твори якого Гоголь жадібно поглинав, вважав за можливе поділяти водночас і шотландські, й англійські націоналістичні ідеї. Випадок Гоголя з його кількома націоналістичними самопосвятами є схожим і заслуговує на належне з’ясування в межах єдиної російсько-української аналітичної структури.

Спроби примирити російський і український аспекти Гоголя було здійснено в минулому українськими критиками, хоч вони незмінно зосереджувалися радше на особі письменника, ніж на його творчості. Чи можуть ці гіпотези про роздвоєну національну ідентичність допомогти у роз’ясненні його творчості? Згідно з одним поглядом зламу століть, вважається, що Гоголь страждав від двоедушия, тобто мав «подвійну душу»[8]. Відповідно до цього погляду, у травмі та самопосвяті Гоголевої авторусифікації криються витоки його ймовірного психічного розладу. Ця модель національної шизофренії відходить есенціалістським поглядом на національну ідентичність, немовби пригнічення «природної» національної ідентичності було таким серйозним порушенням природного ладу, як зупинка дихання. Хоч мій аналіз підтверджує, що Гоголева програна битва у його відданості російськості спричинила його великі страждання, але це стосується лише пізнього Гоголя і здається радше проблемою культурно-політичною, ніж психологічною: розділена українсько-російська лояльність турбувала Гоголя лише остільки, оскільки його російська аудиторія відмовлялася її прийняти. Крім того, як відрізнити роздвоєну ідентичність із її елементом неприродності від поєднання двох стихій, як Гоголь, урешті-решт, і пояснив Смірновій?

Згідно з іншою гіпотезою, Гоголь був общеруссом на малорусской основе[9]. Це химерне визначення ґрунтується на тому факті, що Гоголь писав свої твори російською, що розуміється як спільна мова багатонаціональної імперії. Хоч імперський контекст надзвичайно доречний у дослідженні Гоголя, зведення національності до мови, особливо до неіснуючого общерусского языка, — ненадійна та вельми дискредитована пропозиція, що підтвердить кожна людина, яка практикує дво- або багатомовність. Граф Кафур написав найпалкіші аргументи на підтримку італійського націоналізму французькою, тією ж мовою, що її Фьодор Тютчев використовував у своїх статтях про російський націоналізм. Поняття общерусскости, крім того, спирається на фікцію наднаціональної імперської культури і як таке являє собою ширму для того, що насправді просто було російською культурою, привілейованою культурою русоцентричної імперії, попри її поліетнічні інспірації.

Замість того, щоб слідувати цим застарілим і вузьким моделям інтерпретації Гоголя, я створюю структуру, що включає в себе останні теорії націоналізму та історії його російського й українського різновидів. Це дослідження розвиває ідеї та поняття, які якщо не анулюють, то замінюють застаріле зі сказаного раніше стосовно Гоголя в цьому питанні. Прагнучи більшого злиття літературного аналізу з іншими науковими дисциплінами, що теоретизують на тему націоналізму, я використовую в першому розділі різноманітні дослідження з націоналізму задля інтерпретації Гоголевої участі в ньому. У цьому розділі пояснюється моя термінологія, але тут слід зазначити, що я трактую націоналізм як дискурс освічених еліт, який артикулює ідею нації та національної ідентичності, дискурс із важливими ідеологічними функціями в російській культурі XIX століття. Як такий, цей дискурс породжує різноманітні соціальні та політичні лояльності й відбирає елементи з царини релігії, історії, етнографії та мови для творення нової національної амальгами. Тому моє використання терміна «націоналізм» не ґрунтується на існуванні національних політичних рухів або національній ідентичності Росії чи України.

Слід підкреслити, що націоналізм — не крихітна периферійна ніша гоголівської творчості. Ця тема має вельми важливе значення і для його художніх текстів, і для публіцистики. Моя проблема полягає не в пошуку текстів, що стосуються моєї теми, а радше у віднайденні текстів, що їх я у своєму аналізі могла б оминути. Націоналізм також був центральним у сучасних для Гоголя оцінках його творчості. Відповідність гоголівського образу Росії можна повною мірою вважати за найважливішу тему, що проходить через ці рецензії та була обговорювана з усім запалом, який можна було очікувати від суспільства, взятого в лещата націоналізму. Втім, хоч націоналізм — російський чи український — є центральним у випадку Гоголя, Гоголь є також центральною фігурою для російського й українського націоналізму. Його твори зазвичай з’являються в антологіях російського націоналізму й дискутуються в дослідженнях російської та української національної ідентичності. Оскільки ідея України пропонує суттєву проблему при розгляді ідеї російської нації, той факт, що Гоголь хитався між двома краями лінії розламу, неабияк посилює його роль у російському націоналістичному дискурсі.

Як дослідження відомого «літературного» прецеденту націоналізму ця книга ґрунтується на ширшому соціальному та політичному контексті. Неможливо читати націоналістичні ідеї Гоголя так, немовби вони були безжурними записами його фантазій. Оскільки націоналізм був частиною офіційної ідеології царату — неявно від 1825 року, а відкрито від 1834 року, його трактування Гоголем слід умістити в контекст офіційного дискурсу, що стосується національної історії, мови та культурної спадщини, а також цензури, яка охоплювала ці сфери. У процесі вивчення класики «золотого віку» дослідники російської літератури, зокрема совєтські, особливо усвідомлювали демократичні, конституційні й інші «прогресивні» ідеї, вміщені в цих текстах, іноді просто натякаючи на них між рядків. Вони часто виставляли на передній план сутички авторів із цензорами, з великою турботою відновлювали цензуровані фрагменти й були чутливими до практики самоцензури. Оскільки вплив цензури захопив тему націоналізму й зокрема українську тематику, така ж пильність приділялася проблемі Гоголя та націоналізму — втім, без колишніх крайнощів такого підходу. Тому я приділяю особливу увагу тону та конотації гоголівських текстів і — оскільки гоголівська текстологія часто могла би бути кращою — альтернативним публікаціям, рукописним варіантам і чернеткам. Це корисно в плані спонуки до певного прочитання, демонстрації напряму Гоголевої творчості й відновлення цілком життєздатних варіантів, які були відкинуті совєтськими текстологами та канонізаторами.

Аби запропонувати лише один приклад того, що ми отримаємо, виходячи за рамки канонічного тексту, дозвольте мені звернути увагу на використання Гоголем слів народ і нация у його статті про українську історію, яку я аналізую в третьому розділі. Якщо нация недвозначно означає «націю» і несе політичний підтекст, то народ — термін більш розпливчастий і політично нейтральний, оскільки може означати залежно від контексту і «народ», і «націю». У рукописній версії статті Гоголь залишає термін нация винятково за українцями, позначаючи всіх, хто не належить до їхнього числа, як народы. Проте в опублікованій версії українці стають народом, тоді як їхні російські та польські сусіди іменуються нациями. Оскільки стаття з’явилася в офіційному урядовому журналі, цензура, вочевидь, вплинула на цю заміну термінів. Отже, безумовно, корисно знати генеалогію гоголівських формулювань при розгляді його націоналістичних симпатій та ідеологічного тиску, який впливав на його творчість.

Тому я зацікавлена в гоголівському тексті радше як у палімпсесті, який фіксує своє власне становлення, ніж у нерухомому, авторитетному кінцевому продукті. Я розглядаю його радше як динамічний об’єкт, а не стабільний канон, встановлений часто тенденційним редагуванням його творів. Мені цікаво, як тексти Гоголя функціонували в час їхньої появи і як сприймалися його читачами-сучасниками, тому, коли це доречно та можливо, я відтворюю їхню оригінальну друковану версію. Крім того, я вважаю цілісний корпус гоголівських текстів структурою, що розвивається. Ці тексти реагують на зміну зовнішніх обставин, відбиваючи зміну гоголівських ідей і цілей. Рішення Гоголя від 1836 року стати російським письменником являє собою лише одну з таких обставин, що мала серйозні наслідки для його творчості. Однак я уникаю погляду на ранню творчість Гоголя крізь призму пізніших творів, що були, вочевидь, більш зрілими та досконалими, особливо у плані ідеології. Ця книга творить картину зростаючої складності в Гоголевому поводженні з націоналістичною ідеологією, зокрема до і після 1836 року. Іноді цілком контрастні українські та російські національні риси у ранніх гоголівських текстах, навіть якщо вони риторично заплутані через політичну чутливість до цієї тематики, пізніше стають більшою мірою нюансованою спробою синтезу двох парадигм, як у «Тарасі Бульбі» 1842 року. Радше поверхова увага Гоголя, приділена ніколаєвській офіційній народності (официальная народность) у його історичних статтях в «Арабесках» (1835), переростає у глибоко заангажований і водночас ризиковано неортодоксальний панегірик цій доктрині у «Вибраних місцях із листування з друзями» (1847). Однак цій складності було покладено початок не в ранній творчості Гоголя. Я сподіваюся прийти до образу гоголівської творчості, що включає розриви та брак тяглості, а не просто до моноліту з усіма згладженими кутами. Ці суперечності пов’язані з розвитком гоголівських ідей, зміною читацьких сподівань і зміною його власного статусу в російській культурі — усім, що зумовило складну корекцію своєї позиції у зв’язку з різними ідеологіями його часу — й офіційними, й неофіційними.

Структура цієї книги навмисне відходить від класичних досліджень Гоголя. Я розглядаю в одному великому розділі тексти, що досі вважаються головним корпусом гоголівської творчості: «Петербурзькі повісті», «Ревізор» і «Мертві душі». Я присвячую окремі розділи іншим, часто знехтуваним текстам, таким як «Вечори на хуторі», історичним нотаткам і статтям зі збірки «Арабески», «Тарасові Бульбі», другому тому «Мертвих душ» і «Вибраним місцям із листування з друзями». Ця зміна балансу гоголівського канону проливає світло на деякі запліснявілі закамарки гоголівської творчості. Вона також сприяє новому, повнішому баченню цього важливого автора, заснованому швидше на діахронічному розвитку гоголівських ідей і творів, ніж на їхніх естетичних оцінках. Незважаючи на претендування цієї книги на всеосяжність, я опускаю два найвідоміші гоголівські тексти з циклу «Петербурзькі повісті» — «Ніс» і «Шинель», оскільки вони не мають стосунку до теми націоналізму. Я також лише побіжно торкаюся трьох із чотирьох повістей циклу «Миргород» — «Старосвітських поміщиків», «Вія» та «Повісті про те, як посварився Іван Іванович із Іваном Никифоровичем». Їхнє критичне осмислення реалій сучасної йому України продовжує тенденції, народжені в повісті «Іван Федорович Шпонька та його тітонька» з «Вечорів на хуторі», які я детально аналізую в другому розділі. Я випускаю з уваги ці повісті з «Миргорода», оскільки вони не додають нічого нового до гоголівського бачення України, до тем і шаблонів, закладених у «Шпоньці»[10].



Я починаю цю книгу начерком свого теоретичного підходу до націоналізму та історії його російського й українського різновидів до середини XIX століття. У цьому вступному розділі наголошується на імперському контексті, в якому функціонували обидва різновиди націоналізму. У другому розділі розглядаються гердерівські детермінанти гоголівської концепції України в циклі повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки», показуються переплетіння антиімперського й націоналістичного послань у цих текстах. Третій розділ подає всебічний аналіз Гоголевого зацікавлення історією, пропонуючи новий погляд на більшість історичних записок Гоголя (у цьому розділі аналізується більшість статей зі збірки «Арабески»). У ньому приділяється особлива увага гоголівським текстам про українську історію, які позначають найвищу фазу його українського націоналізму. Гоголівський погляд на Росію аналізується в моїй інтерпретації його «Петербурзьких повістей» у четвертому розділі, комедії «Ревізор» та його великому романі «Мертві душі», які демонструють, що Гоголь бачив Росію, позбавлену якостей, властивих гідній країні. З усіх розділів саме в цьому найбільше уваги приділено аспекту рецепції: він показує реакцію критиків на гоголівський образ Росії та відповіді Гоголя своїм критикам. П’ятий розділ виступає проти усталеного погляду на «Тараса Бульбу» як позбавленого проблематики героїчного твору, пропонуючи порівняння його редакцій від 1835 і 1842 років. Цей твір є спробою Гоголя створити російську націю з українського історичного матеріалу та етнічних особливостей. Шостий розділ включає в себе аналіз незавершеного продовження «Мертвих душ» і тому епістолярних есеїв Гоголя «Вибрані місця з листування з друзями», його останнього опублікованого твору і панегірика офіційній націоналістичній ідеології російського уряду. Тут я вивчаю способи того, як конфронтація Гоголя з російською читацькою аудиторією в його ранніх творах на російську тематику змусила його шукати нові шляхи виправлення свого образу Росії та переосмислення його служби її національним інтересам.

Через уникання Гоголем будь-якої активної участі в політичному житті він ніколи не міг оцінити міру, якою писання на національно чутливу тематику здатне мимохіть вивести його на політичну орбіту. Гоголева шокова реакція від сприйняття його п’єси «Ревізор» демонструє авторську наївність у цьому аспекті. Розміщуючи творчість Гоголя у публічно-приватному континуумі та в діалогічному зв’язку із ширшими російськими дискусіями на тему національної ідентичності, ця книга проливає світло на ідеологічні аспекти Гоголевої творчості та показує, як письменник заплутався в політиці свого часу. За допомогою таких нашарувань ця книга також показує шви формування ідентичності у творчості Гоголя, ловлячи його на акті творення націоналізму — його образів, цінностей та ідеологій.



1. Націоналізм у Росії та Україні


Як різкий контраст до сучасної чутливості, націоналізм та імперіалізм яскраво сяяв на горизонті культури XIX століття. Суспільства прагнули стати націями, а імперії вважалися особливо успішними державами. Націоналізм по-особливому вплинув на кожне європейське суспільство, і його вплив на культуру XIX століття неможливо переоцінити. Він підготував плідний інтелектуальний клімат і просунувся на різних фронтах — політичному, науковому та культурному. По суті, всі аспекти людської діяльності відчули поклик до саморефлексії та переосмислення заради пристосування до нового світогляду, відповідно до якого людство поділене на нації, національності, що були найвищою соціальною метою та найшляхетнішим об’єктом відданості. Росія взяла участь у цьому бродінні. Націоналістичні настрої, що пустили паростки у XVIII столітті, розквітли у XIX столітті набором ідеологій і захопили всі сфери російського життя. Гоголівська творчість і її сприйняття відіграли важливу роль у цьому процесі.



Загальна теорія націоналізму


Відповідно до поширеної думки істориків і теоретиків про те, що націоналізм передує творенню націй, я розглядаю національну ідентичність як мету націоналізму — саме у процесі її творення і перебуває націоналізм. «Процес» тут є ключовим терміном, який дозволяє відійти від есенціалістського мислення про національну ідентичність як тип колективної ідентичності, чия «сутність» входить до набору іманентних рис, що визначає виключно певне населення і може бути об’єктивно встановленою. Навпаки, національна ідентичність не є незмінною і дискретною сутністю. Концепція та форма нації перебувають у безперервному процесі переосмислення та перевизначення, що реагує на поточні соціальні, історичні та культурні реалії. Національна ідентичність співіснує з іншими формами ідентичності, такими як клас, ґендер або релігія. Ба більше, вона не обов’язково повинна бути винятковою, як показує приклад держав, створених іммігрантами, та багатоетнічних імперій на кшталт Росії гоголівських часів. Як і в епоху імперій, так само й тепер паспорт часто пропонує безнадійно редукований образ складного явища, що називається «національною» ідентичністю. Це було цілком справедливо і щодо народженого в Україні підданого Російської імперії з польськими домішками в походженні, котрий є предметом цього дослідження.

Поняття національної ідентичності як кінцевого результату націоналізму має вирішальне значення для цієї книги, яка значною мірою уникає питання ідентичності, замість цього зосереджуючи свою увагу на дослідженні дискурсу націоналізму в гоголівській творчості. Побачити, як працює націоналізм у цих текстах, означає відстежити структуру націоналістичних ідей, помітити шви їхнього формування, а значить, поставитись до націоналізму як людського винаходу, що й продемонстрували останні дослідження[11]. Ці нації — винайдені або уявлені, а не (пере)відкриті — стали широко прийнятою ідеєю в науковій спільноті. Інші, більш суперечливі аспекти націоналізму привели до поширення теорій, жодна з яких, проте, не може служити універсально застосовною «головною змінною», як слушно відзначив Крейґ Колгаун. Хоч Колгаун вважає націоналізм дуже різноманітним феноменом, щоби бути повністю поясненим якоюсь одною теорією, він, проте, систематизує його шляхом виокремлення трьох головних вимірів:

«По-перше, існує націоналізм як дискурс [курсив мій]: вироблення культурного розуміння та риторики, яке веде людей у світі, аби осмислити та сформулювати їхні устремління в термінах ідеї нації та національної ідентичності, та вироблення певних версій націоналістичної думки та мови в певних умовах і традиціях. По-друге, існує націоналізм як проект [курсив мій]: соціальні рухи та державна політика, за допомогою яких люди намагаються просунути інтереси колективних груп, що їх вони розуміють як нації, зазвичай застосовуючи певні комбінації (або в історичній перспективі) розширеної участі в існуючій державі, національній автономії… або об’єднанні територій. По-третє, існує націоналізм як оцінка [курсив мій]: політичні та культурні ідеології, які утверджують перевагу для певної нації… У цьому третьому значенні націоналізму часто надається статус етичного імперативу: до прикладу, національні кордони повинні [курсив оригіналу] збігатися з державними кордонами: члени нації повинні [курсив оригіналу] підкорятися її моральним цінностям»[12].

Колгаунова еластична модель націоналізму як такого, що існує у трьох вимірах — дискурсу, проекту та оцінки — узгоджує одночасність і взаємопроникнення різноманітних націоналістичних феноменів. Вона також дає змогу розрізнити націоналізм проповідників ксенофобської етнічної ненависті від відносно безневинного націоналізму збирачів фольклору.

Отже, що таке нація? У своєму політичному аспекті нація є «народом», що розуміється як вмістилище політичної легітимності, а націоналізм як дискурс допомагає встановити, «ким є цей відповідний народ»[13]. Але навіть у цьому політичному сенсі нації є дискурсивними, риторичними утвореннями. Серед їхніх можливих рис Колгаун наводить окремішність території та населення, неподільність, суверенність або прагнення до неї, безпосередню причетність людей до нації, участь населення в колективних справах, загальну культуру та історію, спільне походження або расові характерні риси, а також особливе історичне чи сакральне ставлення до території. Жодна з цих рис окремо не може правити за визначення нації. Воно існує як структура та поєднання всіх наведених рис. Більшість їх, звісна річ, неможливо перевірити емпірично. Нації є тим, що Річард Гендлер називає «суб’єктивними групами», і це означає, що вони характеризуються не так рисами, притаманними кожному членові, як відчуттям себе особою, якій притаманні ці риси[14]. За словами Колгауна, «нації складаються значною мірою шляхом самоствердження, шляхом обговорення, осмислення і дії, що покладається на подібного роду претензії щодо творення колективної ідентичності, мобілізації народу до колективних проектів та оцінки людей і практик»[15].

Усі існуючі теорії часто відокремлюють політичні та культурні аспекти націоналізму. Національна ідентичність, незалежно від її політичної функції, часто формується на культурній спільності, і навіть громадянський патріотизм, як було показано, не виняток[16]. По суті, культура є політикою, і саме тому відмінність між політичним і культурним націоналізмом є помилковою дихотомією. Роман Шпорлюк формулює це найкраще, вважаючи націоналізм

«політичним ab initio («з початку», лат. — Прим. перекл.) — навіть коли люди, залучені до націоналістичної діяльності, заперечують будь-яку політичну мету чи зміст або наполягають на тому, що їхнім єдиним предметом є наукове розуміння політичної культури, фольклору та місцевої історії. Такий погляд ґрунтується на розумінні влади як політичного явища не лише у класичному формулюванні (тобто монополії на легітимне застосування сили); існує ще й економічна влада, а також соціальна та культурна — влада над виробленням і поширенням символів, цінностей та ідей… Отже, «народні будителі», піддаючи сумнівам владні стосунки та цінності, які їх підтримують, в силу того, що вони доклали зусиль для встановлення владних структур, цілком очевидно були залучені до процесу, який принаймні за своєю суттю був політичним заходом»[17].

Окрім того, незважаючи на політичні та соціально-економічні чинники, які допомогли підготувати підґрунтя для появи націоналізму, саме культурно-інтелектуальні еліти, що артикулювали його ідеї та проповідували його народження, перетворили націоналізм на силу, яка змінила світ. Ця діяльність еліт мала особливо велике значення, наприклад, у Росії — через брак участі народу в політичних процесах Росії і лише 5 % грамотного населення у першій половині XIX століття. Грамотність була майже виключно прерогативою дворянства, інтелектуалів і духовенства[18]. Тож ця книга трактує націоналізм як феномен «зверху», радше як дискурс освічених еліт, ніж народні настрої.

Отже, використовуючи термін «націоналізм», я не роблю тверджень про ступінь національної самосвідомості серед широких верств російського та українського населення. Так само не ототожнюю націоналізм із національними політичними рухами, про існування яких у Росії, а особливо в Україні в першій половині XIX століття мали б дискутувати історики. Цей термін використовується в моїй книзі у значенні дискурсу, як його визначає Колгаун, або — коли цей дискурс залучає владні стосунки всередині суспільства імперії — в сенсі ідеології. Гоголівський текст цілком формує націоналізм такого типу[19]. Резонанс цих текстів для сучасних і майбутніх націоналістів перетворює Гоголя на ключову фігуру в розвитку обох типів націоналізму.



Російський націоналізм і Гоголь


Росіяни намагалися стати нацією принаймні від кінця XVIII століття, зробивши отримання цього статусу і його визнання іншими націями своєю головною турботою. Хоча, на думку багатьох, ця мета до сьогоднішнього дня для росіян недосяжна, російський націоналізм від того слабшим не був. Більшість учених датують появу сучасної національної свідомості останнім десятиліттям XVIII століття[20]. На початку XIX століття ці прагнення здобули спеціальні терміни — народності (народность) і національності (национальность)[21].

Хоча правителі Росії переважно були заангажовані в династичні інтереси, вони часто стимулювали націоналізм. Вивівши Росію на шлях модернізації, Пьотр Перший (роки правління 1689–1725) створив умови для розвитку модерної національної свідомості. Йому приписують якщо не запровадження, то популяризацію ідей нації (народа) та держави. Пьотр також уможливив обмежену соціальну мобільність — важливий чинник націоналізації, відкривши державну бюрократію для людей неаристократичного походження шляхом запровадження «Табеля про ранги» (1722). Це була офіційна ієрархія державної служби, у якій, однак, аристократія переважала та мала певні привілеї. Пьотр прорубав Росії «вікно» на Захід, забезпечивши плацдарм на Балтійському морі. Бажаючи переробити Росію за образом західної країни на кшталт Швеції або Голландії, він розтоптав давні російські традиції, вважаючи їх перешкодою на шляху до прогресу. Петрова суперечлива спадщина визначила ідеологічну лінію розламу російської інтелігенції XIX століття. Ставлення самого Гоголя до впливу Петра Першого на російську культуру в його офіційних заявах було суперечливим, а в неофіційних — навіть відверто критичним.

Єкатєріна Друга (роки правління 1762–1796) продовжила російську територіальну експансію і Петрові зусилля щодо зміцнення держави. Вона утвердила імперське правління на периферіях — необхідність у цьому стала очевидною після повстання на чолі з донським козаком Ємєльяном Пуґачовим. Централізована політика Єкатєріни мала на меті встановити адміністративну однорідність у всій імперії. Вона ліквідувала більшу частину залишків української автономії, запропонувавши українській еліті значну участь у житті імперії. Гоголь у своїх ранніх повістях про Україну зобразив ці процеси у критичному світлі.

Росія стала великою європейською потугою й гігантською імперією. Її перемога над Наполеоном 1814 року, після всіх європейських невдач ефективного протистояння, підтвердила цей новий статус у світі й самій Росії. Кампанія Алєксандра Першого проти Наполеона викликала піднесення патріотичної гордості. Поразка французького «Антихриста» породила численні культурні міфи та дала привід росіянам почуватися рятівниками Європи від тирана. Віденський конгрес 1815 року надав Росії право брати участь у життєво важливих питаннях європейської політики шляхом створення Священного Союзу — на пропозицію Алєксандра Першого. Це була ліга християнських правителів, покликана, принаймні на словах, зберігати мир у Європі, що на практиці часто означало стримування революційних і націоналістичних рухів.

Ставши світовою потугою, що поширила свою владу на гігантські простори Євразії, Росія тепер потребувала культури, яка б утвердила її значення. І все ж культурний рівень Росії був недостатнім для політичного домінування. Світська культура, що народилась у період Петрових реформ, наслідувала західні, здебільшого французькі, неокласицистичні моделі, хоча наприкінці XVIII століття з’явилася критика надмірної імітації та заклики звернутися до тематики місцевих реалій. Ця культура значною мірою спонсорувалася, а відтак і контролювалася державою[22]. Велика частина культурного продукту обслуговувала імперську державу, підтримуючи її ідеологію та формуючи її образ. Добрим доказом цього у XVIII столітті є багата традиція од, що уславлювали правителів. На відміну від більшості національних літератур, у яких народна культура проходить через низькі, пародійні жанри, російська література в модерній Росії почала творитись у високих жанрах оплачуваними державними службовцями[23]. Царі пильнували розвиток російської культури, виступаючи в ролі її спонсорів і цензорів.

Впевнена у брязканні зброєю та в демонстрації своїх політичних м’язів, Росія могла протиставити розвиненій і витонченій західній культурі лише її слабку та похідну версію. Національно свідомі, освічені росіяни переживали почуття культурної неповноцінності в порівнянні зі своїми європейськими колегами. Ендрю Вахтель зазначає: «На різкому контрасті з іншими політичними імперськими модерними державами Росія на початку XIX століття опинилась у культурному плані в підлеглому, можна навіть сказати, колонізованому становищі». Модернізація та європеїзація Росії, пише Вахтель, виробила двозначну спадщину. На додачу до закладання підґрунтя для великих художніх здобутків XIX і XXI (так у оригіналі. — Прим. верстальника) століть, «вона також створила серйозні підстави для культурного шоку та болісного почуття меншовартості. І саме в матриці політичної влади та культурної неповноцінності кристалізувалася російська націоналістична думка в перші десятиліття XIX століття»[24].

Хоча зіткнення з іншими допомагає формуванню будь-якої ідентичності, включно із національною, історики російського націоналізму слушно надають йому роль особливого каталізатора. Саме з цієї причини Ганс Роґґер називає російську національну свідомість XVIII століття «компенсаторною». Він розглядає її як аспект російської вестернізації, викликаний інтенсивними контактами з іншими культурами та націями в період після Петрових реформ. У тому ж дусі Лая Ґрінфелд наводить аргументи на користь конструктивної ролі ресентименту у витворенні національної ідентичності в Росії[25]. Ресентимент означав, що, з одного боку, росіяни прийняли західну модель і усвідомили свою неспроможність її перевершити, а з другого боку, відкинули цю модель саме через цю свою неспроможність. Джейн Бурбенк стверджує, що «запровадження есенціалізованого „Заходу“ як моделі для майбутнього, а також есенціалізованої „Росії“ як основи для суспільного та державного будівництва» вплинуло на Росію негативно, оскільки «уявний „Захід“ став моделлю або антимоделлю для уявної Росії, і ця бінарна риторика обмежила можливості інших культурних проектів»[26].

Амбівалентність Росії щодо Заходу була всеосяжною. У XIX столітті вона була роздвоєна на протилежні інтелектуальні табори — західників і слов’янофілів. Хоча вони були вкрай неоднорідними і з плином часу розвивалися, ці два рухи найбільш гостро відповідали на питання належного ставлення Росії до Заходу. Західники, які з ентузіазмом дивилися на прогресивні традиції європейської культури, пов’язували майбутнє Росії з Європою. Слов’янофіли ж вважали, що унікальність Росії робить західні моделі неприйнятними та закликали повернутися до споконвічних цінностей і традицій. Важливо підкреслити, що обидва угруповання дотримувалися націоналістичної ідеології. Вони сперечалися про зміст національної ідеї, але не про її законність або корисність. Чільний західник Алєксандр Ґерцен зафіксував це в образі дволикого божества давньоримської міфології — Януса: «Від самого початку вони (слов’янофіли) і ми (західники) поділяли сильне, нераціональне, психологічне, пристрасне почуття безмежної любові до російського народу, російського життя, російського складу розуму. Ми, неначе Янус, дивились у різні боки, але серце билось одне»[27].

У першу чверть XIX століття можна говорити про загальний консенсус серед освічених класів щодо існування російської нації; це специфічна ідентичність нації, яку шукали, уявляли, винаходили і заперечували. Формулювання XVIII століття ставали застарілими в контексті нової романтичної націоналістичної чутливості, яка захоплювала Європу. З допомогою німецької філософії, особливо Шеллінга, Гердера та Гегеля, націоналісти-романтики мали своїм завданням винайдення місцевих традицій і культурних витоків, що могли бути використані в ролі нової амальгами національних цінностей.

У гонитві за таким корисним минулим слов’янофіли обрали допєтровську епоху як час культурної самобутності російського духу. Головна пов’язаність Гоголя зі слов’янофілами відбувалася через його дружбу з родиною Аксакових, які були знаними членами московського культурного середовища. Хоч його і не можна зарахувати до членів середовища, Гоголь симпатизував слов’янофільській ностальгійній ідеалізації патріархального соціального порядку та відданості православ’ю. Однак йому не припала до смаку їхня програма згортання вестернізації. Обравши для більшої частини свого життя європейські країни, Гоголь не поділяв їхніх філіппік проти Заходу, хоч і був критично налаштований до певних аспектів західноєвропейської цивілізації. Друзі-слов’янофіли закликали його повернутися із занепадницького Заходу в цілющі обійми матушки-России. Він звертав увагу на їхні заклики лише після безперервних прохань дати щось до слов’янофільського журналу Москвитянин.

Незабаром держава наважилася поставити свою печать на націоналізмі, водночас остерігаючись його революційної сили та відчуваючи об’єднавчий потенціал. Державна версія російського націоналізму знайшла своє вираження в тому, що згодом стало відоме як ідеологія офіційної народності (официальная народность). Її задумали в середині 1820-х років, а систематизована вона була 1834 року нещодавно призначеним міністром освіти Сєрґєєм Уваровим. Вона була викладена в короткій формі відомої тріади — православие, самодержавие и народность. Відповідно до цієї ідеології, Росія володіла особливим провидінням Господа — через свою відданість православ’ю, що вважалося єдиною істинною формою християнства. Принцип самодержавства стверджував, що цар був пов’язаний із Богом і що його влада була абсолютною. Найбільш незрозумілим і суперечливим поняттям була народність. Його часто визначали за допомогою двох попередніх понять (тобто російському народові притаманне ревне православ’я і любов до царя), хоч воно, врешті-решт, виявилося найбільш аморфним і суперечливим[28]. Уваровська державно-династична концепція народності входила у протиріччя з романтичним поглядом на неї. Як відзначає Синтія Віттекер, замість того, щоб відкрити людям інформацію про зміст поняття народності, яке уряд згодом запровадив, Уваров вважав, що держава повинна визначати й диктувати національні цінності покірному народу. Віттекер порівнює підхід Уварова із «заливанням нового вина національності XIX століття у старі міхи освіченого абсолютизму»[29].

Втім, нейтралізація креативних сил народу не нагадувала прикру помилку, а могла бути якраз реальною метою. Шпорлюк вважає официальную народность спробою самодержавства протидіяти творенню російської нації, яка би була відокремлена від держави, натомість воно закріпило підпорядкування собі цієї нації[30]. Як це не парадоксально, але чимало російських націоналістів вважали своїм ворогом російську державу. Особливо багато слов’янофілів, які прагнули ідейного роз’єднання між російським народом і державою, були визнані ідеологічно підривною силою і навіть покарані позбавленням волі. Официальная народность являла собою спробу перетворити націоналізм на інструмент соціального контролю та стовп династичного правління. Оскільки це правило поширювалося на багато народностей, держава жонглювала твердженням про етноцентричність російського та місцевих націоналізмів — для досягнення своєї власної мети, яка полягала в забезпеченні політичної стабільності. Почуваючись досить невпевнено у спробах русифікації, уряд використовував, приміром, місцевий український націоналізм у своїй антипольській діяльності.

Хоч і популяризована у сфері освітньої політики, официальная народность була санкціонована та пропагована Ніколаєм Першим і його урядом у ролі тотальної державної ідеології. Вона мала величезний вплив у царині культури за допомогою державної освітньої політики, цензури та розподілу журнально-видавничих привілеїв. Дехто з найближчих друзів Гоголя, як-от Стєпан Шевирєв і Міхаїл Поґодін, належав до числа провідних теоретиків і прибічників официальной народности (вони також виявляли сильну прихильність до слов’янофільства). Обидва вони були активними журналістами і працювали професорами російської літератури та російської історії, відповідно, в Московському університеті. Так само, як і його інші ідейні друзі, ці адепти официальной народности чинили на Гоголя значний тиск з метою «корекції» його поглядів. Власний, глибоко вкорінений імператив служіння своїй країні також схиляв його до цієї доктрини. Не будучи революціонером, особливо в пізній період творчості, він вважав, що царський лад був відповідним для росіян. Хоч у ранніх гоголівських публікаціях, коли він був найнятим державою науковцем, його прихильність до концепції официальной народности здавалася прорахованою і стратегічною, пізніші епістолярні есеї з «Вибраних місць із листування з друзями» відбивають його глибоку заангажованість. Та все ж, незважаючи на головний намір доктрини захистити власний політичний статус-кво, Гоголь сильно підважував її, подаючи широкий спектр соціальних проблем і пропонуючи реформістські ідеї. За іронією долі, саме «Вибрані місця» — вияв старанної гоголівської данини официальной народности — стали його найбільш цензурованою публікацією.

Із цих двох націоналістичних угруповань Гоголь мав найменше спільного із західниками. На відміну від консервативних слов’янофілів, західники підтримували прозахідний курс Росії та відстоювали ліберальні європейські цінності. Вони закликали до прогресивної соціальної, політичної та освітньої реформ і скасування кріпацтва. Вони вважали, що влада самодержавства має бути обмежена, і жорстко критикували російську православну церкву за ворожість до вельми потрібних соціальних змін. Хоч вони й були далекими від некритичного сприйняття перших двох частин уваровської тріади — православ’я та самодержавства — їхній націоналізм виявився сильним. Це був вид російської нації, який вони собі уявляли — більш прогресивної, егалітарної і прозахідної. Саме це й відрізняло їх від слов’янофілів. Як прихильники официальной народности, вони сприймали XVIII століття як джерело національної гордості. Успіхи Росії на шляху до прогресу у XVIII столітті стали доказом її величезного потенціалу, її спроможності наздогнати й перегнати Захід. Те, що в європейців забрало століття, росіяни зможуть пристосувати й покращити протягом обмеженого часу.

Попри те, що Гоголь тримався від західників осторонь, вони відмовилися відповісти йому взаємністю. Їхній провідний лідер, впливовий критик Віссаріон Бєлінський, високо оцінив талант Гоголя й відіграв важливу роль в утвердженні його як великого письменника. Однак Бєлінському не вдалося привабити Гоголя в табір західників, що стало очевидним після публікації «Вибраних місць». У відповідь на це Бєлінський розродився відомим листом до Гоголя, в якому він дорікає письменникові за консерватизм і обскурантизм, відкидає його образ Росії як згубний і зображає його лакеєм режиму. Цей лист широко циркулював у середовищі російської інтелігенції і став одним із найулюбленіших текстів літератури XIX століття для Владіміра Лєніна (ПСС 8, 743). Незважаючи на цей скандал навколо «Вибраних місць», майбутні покоління критиків західницького напряму помістили Гоголя на своє знамено як прабатька прогресивних тенденцій у російській літературі, що згодом зберегло становище Гоголя у совєтському пантеоні національних письменників.



Національно-імперський комплекс


Росія була багатоетнічною імперією задовго до того, як узяла на себе зобов’язання стати нацією. Хоча імперська тактика вже допомогла консолідації Московської держави, Московія взяла імперський курс у 1550-х роках — захопленням Іваном IV величезних, етнічно неросійських і суверенних Казанського й Астраханського ханств. Росіяни пояснюють колишні процеси за допомогою оманливо позитивної та ідейно заплутаної метафори собирания земель русских. Від середини XVI століття й далі це собирание захопило землі, які здавалися все менше й менше «російськими» всім, окрім ідеологів імперської експансії. Іванові захоплення подвоїли територію Московії, яка у 1600 році дорівнювала розмірам Європи, а після захоплення Сибіру 1639 року Росія стала втричі більшою за Європу[31]. У XVIII столітті до цих нерозвинених і малонаселених просторів були додані густонаселені та розвинені регіони: прибалтійські губернії, Крим та східні території Польщі. Експансія тривала у XIX столітті в Закавказзі та Євразії. Сотні етнічних груп опинилися під владою царя, перетворивши росіян 1834 року на меншину всередині імперії (кількість етнічних росіян становила менше 50 % від усього населення імперії)[32]. Коли Пьотр Перший 1721 року прийняв офіційний титул Імператора Всія Русі (Імператора Всеросійського), він визнав свою зверхність над розмаїтою імперією, в якій, утім, російський компонент мав вирішальне значення. На противагу різкій відмінності між англійським і британським, новий термін для громадянина імперії — россиянин — виявився вельми схожим до етноніма русский і походив від нього. Від самого початку російський націоналізм та імперіалізм сформували своєрідний гібрид.

Своєю складністю російський націоналізм багато в чому зобов’язаний Російській імперії. На відміну від Англії та Франції з їхніми віддаленими, заморськими, у расовому плані порізненими колоніями, Росія розширилася за рахунок сусідніх територій і підкорених народів, з якими вона часто мала історію соціальних і культурних зв’язків, які лише посилилися в рамках імперського проекту. Як висловився Джеффрі Госкінґ, «Британія мала імперію, а Росія імперію була — і, вочевидь, досі нею є»[33]. Якщо Габсбурги не докладали рішучих зусиль у справі переформатування своєї імперії в націю, внаслідок чого етнічні громади залишились практично неушкодженими, то Романови якраз мали таку мету. Вихідним місцем цього проекту були неросійські східнослов’янські землі, особливо Україна.

І все-таки багатоетнічна структура імперії опиралася унітарному наративу. У своєму новаторському дослідженні Андреас Каппелер показує, що традиційну ранню політику прагматичної терпимості та співпраці з елітами в першій половині XVIII століття змінили примусова інтеграція та насильство[34]. Єкатєріна припинила цю політику почасти через її неефективність і повернулася до політики гнучкого та прагматичного стримування, навіть якщо ця центральна політика та її втілення на периферії значно відходили від норми протягом російської історії. За Каппелером, у випадку з Росією не зовсім підходить колоніальна модель, але він стверджує, що Росія неухильно рухалась у цьому напрямку. Хоча політичні та стратегічні цілі стимулювали експансію на ранньому етапі, модернізація й індустріалізація посилили важливість економічних цілей. Поступова вестернізація Росії привела до прийняття євроцентричних цінностей елітою та державою, які виплекали почуття вищості над етнічними меншинами, особливо в Азії. Приблизно в середині XIX століття етнічність і національність стали більш важливими маркерами ідентичності, ніж попередні надетнічні категорії членства в майнових і соціальних класах. Каппелер помічає посилення після 1831 року політики гноблення щодо меншин, яка у 1860-х роках була інституціалізована як політика русифікації (попри нерівномірність її реалізації). Східні слов’яни, особливо українці, потрапили під найбільший тиск асиміляції. Агресивний націоналізм метрополії зазвичай мав на меті підтримку імперії, але в Росії він значною мірою довів свою контрпродуктивність. У той час, як у деяких регіонах русифікаційні заходи увінчалися успіхом, хоч іноді й тимчасовим, в інших, особливо на західних околицях і на Кавказі, вони мали протилежний наслідок, розпалюючи місцеві націоналізми. Нестримний апетит Росії до нових територій призвів до порушення травлення імперії.

Статус Росії як багатоетнічної імперії мав глибокі наслідки для російської ідентичності. Російський націоналізм завжди мусив боротися з тим фактом, що російська держава включала в себе чимало неросійського населення. Стратегії та цілі примирення імперії та нації розвивались протягом певного часу. Російські націоналісти XVIII століття пишалися етнічним, географічним і культурним розмаїттям імперії, уславлюючи його як ознаку національної сили[35]. У першій половині XIX століття ця мультиетнічна модель почала поступатися русоцентричній концепції, що наполягала на пріоритеті російського етнічного й мовного компонента. Націоналістичний дискурс XIX століття меншою мірою переймався российским народом — поняттям із попереднього століття, що позначало населення імперії, ніж русским народом, що більше стосувалося етнічних росіян. Цей терміно-логічний зсув позначив відхід від концепції російськості, що була пов’язана з територіальним аспектом імперії, до зосередження на ній як на етнічній категорії, власності правлячої верхівки. Та все ж спокуса довести російську велич посиланнями на імперські успіхи виявилася нездоланною. Каппелер пише, що в цілому «традиційний імперський патріотизм поступово набував рис імперського націоналізму»[36]. Збіг імперського й національного проектів, як відзначається, «змішав почуття російської нації зі звичкою імперського панування»[37].

Хоча нація та імперія традиційно розглядаються як антагоністичні поняття, Джейн Бурбенк стверджує, що в російському контексті було по-іншому. Подвійний проект будівництва нації та імперії привів до появи того, що вона називає імперсько-національною ідентичністю в Росії. Джеймс Крекрафт так само вважає національно-імперський комплекс характерною рисою російської ідентичності. Він стверджує, що «й абсолютизм, й імперіалізм практично від самого початку були властиві російському націоналізму». Вера Тольц, хоч і не вважає за можливе існування національно-імперської ідентичності, показує схильність російських націоналістів до сприйняття Російської імперії як російської нації-держави. Марк Бейссін наводить найсильніший аргумент на користь нерозривності націоналізму й імперіалізму в Росії. Він стверджує, що російські націоналісти всіх мастей одностайно та беззаперечно сприйняли імперію та її подальшу експансію як доказ вищих національних якостей росіян, що підняло їхній статус у порівнянні з Заходом. Він робить висновок: «Отже, імперський проект набув значущості для національної психології, яку Адам Улем назвав „механізмом компенсації за відсталість“, і його реальний інтерес полягав не в об’єкті завоювання та включення, а радше в самій Росії». Це національно-імперське ставлення, на думку Бейссіна, характеризує повний політичний спектр російського суспільства і було присутнє від зародження російського націоналізму й до наших днів[38].

Імперсько-національний комплекс широко відображається в культурі XIX століття й лежить у підґрунті великої кількості класики «золотого віку» — від Пушкіна до Толстого. Лише нещодавно літературознавці —здебільшого на Заході — почали вивчати цей важливий аспект[39]. Тому моя мета — сходження Гоголя-письменника від периферії до ікони російського націоналізму — вимагає аналітичної структури, яка приділяє однакову увагу імперським і національним проблемам. Звісна річ, сам Гоголь маскував дослідження національних відмінностей між Україною та Росією за гострим усвідомленням імперських стосунків, що їх пов’язували. У «Тарасі Бульбі» 1842 року, приміром, він будує націоналістичну ідеологію на імперському тлі. Цей імперський контекст також багато що пояснює про підхід росіян до Гоголя та його творчості, з усіма супровідними наслідками та упередженнями. Їхні відгуки на Гоголя підтверджують, приміром, віру в те, що його творчість у російській літературі утверджує позицію України під імперським покровом і доводить, що українська ідентичність може бути лише складовою частиною російської. Участь Гоголя в націоналістичному проекті була зумовлена відчутними наслідками національно-імперської динаміки на українській периферії — такими, як русифікаційна та проімперська освіта, яку він отримав у школі. Але він також був сформований і пам’яттю про автономістські традиції України й пишався етнокультурною неповторністю, яка характеризувала його оточення та Україну в його часи. Ці місцеві настрої входили в конфлікт зі статусом України як імперської власності Росії.



Україна як імперська периферія Росії


Сучасна російська громадська думка вважає Україну невід’ємною частиною Росії, ставлячись до українського прагнення незалежності зі страшенним нерозумінням. Тому може здатися неймовірним, що ідея українсько-російської спільності була народжена лише у другій половині XVII століття самими ж українцями[40]. Українське духовенство, яке домінувало в той час у російській церковній ієрархії, розробило поняття східнослов’янської спільності, щоб не виглядати аутсайдерами. Росіяни визнали цю ідею настільки привабливою, що наступним поколінням українських націоналістів важко було позбутися її.

І ще в XIX столітті ставлення росіян до того, чи українці є насправді росіянами, було суперечливим. Ідея спільності зіткнулася з реальним сприйняттям України, яка для росіян, що спромоглися відвідати її, здалася навдивовижу чужорідною. І справді, в культурному, мовному, політичному та соціальному аспектах рівень роз’єднаності між Україною та Росією був суттєвим після століть окремого політичного існування, протягом яких ці два світи мали незначні зв’язки, якщо взагалі мали. Попри імперську політику гомогенізації, ці відмінності збереглись. Більшість численної подорожньої літератури першої половини XIX століття, яка намагалася зробити цю невідому землю зрозумілою для росіян, випромінювала почуття здивування від міри української самобутності[41]. Гоголь міг підігрувати екзотиці України у своїх повістях 1830-х років, тому що вона все ще була екзотичною для Росії. Заяви про синонімічність України з Росією, здавалося, ґрунтуються не на реальних оцінках, а на силі переконання в тому, наскільки ця ідея чудова. Ті, хто її проголосив, часто самі були не надто впевнені у сказаному, і цю невпевненість схильні були відносити до гарячковості своїх заяв. Урешті-решт, ті самі росіяни, котрі, через Гоголеву подругу Смірнову, поставили письменникові у 1844 році запитання: вы русский или хохлик? Всупереч офіційному дискурсу єдності, відмінність, вочевидь, відчувалась, а від середини XIX століття і далі вона мала все більше значення.

Ідея російсько-української спільності міститься в понятті спільного історичного коріння. Офіційна російська історіографія прийняла її, пропагуючи схему споконвічної єдності всіх східних слов’ян, їхнього подальшого поділу та тріумфального возз’єднання. Відповідно до цієї точки зору, середньовічна київська держава, яка об’єднала східних слов’ян і загинула у XIII столітті від татарської навали, являла собою витоки російської державності. Тому заради порятунку від татарського «ярма» ця державність була перенесена на північ, до московських земель, тоді Київське князівство стало жертвою зловорожого іноземного панування — спочатку татар, потім литовців, а після унії литовців із польською короною у 1569 році — поляків. «Возз’єднання» почалося тоді, коли лівобережна Гетьманщина підпала під протекторат московського царя в 1654 році. Більша кількість українських земель потрапила під російську зверхність наприкінці XVIII століття внаслідок трьох поділів Польщі (1772–1795). Російська історіографія подала ці процеси як відновлення історичної справедливості та возз’єднання споконвічної давньоруської єдності («Русь» і відповідний прикметник «руський» — не плутати з «Росією» та «російський» — позначають усі східнослов’янські православні землі до виникнення московської держави).

Цей історичний наратив хоч і часто використовувався в офіційній ідеології, проте викликав певне невдоволення. Слияние українців із «братнім» російським народом було далеким від узгодженого і взаємовигідного союзу. Насильницьким і мирним шляхом українські козаки, що були напівмілітарним суспільством, чинили опір зазіханням царизму на їхню автономію. Хоча від середини XVII до кінця XVIII століття українці утримували інтелектуальне лідерство в імперії Романових, метрополія, як і конкретна імперська політика, виснажила місцеві культурні ресурси. Так само поняття споконвічної руської єдності неможливо прийняти як певність. До сьогоднішнього дня київська спадщина являє собою суперечливий ґрунт і для української, і для російської історіографії, оскільки вона має виняткову важливість для обох національних ідентичностей. Дозволити українцям окрему ідентичність, що її коріння походить із древнього Києва, означало б для росіян відмовитися від власних претензій на нього, а отже, обмежити сторінки славної історії Росії. Росіяни воліли розглядати українців як відступників від монолітної ідентичності древньої Русі[42]. Українці, однак, вважають Київську Русь власним корінням і початки Росії пов’язують із подальшим зростанням північних князівств — Володимиро-Суздальського, а згодом Московського. Поняття політичної спадкоємності Київської Русі та Московії відтоді підважується вченими, і сам Гоголь досліджував київський період з метою віднести його до української історії[43].

«Зловорожий іноземний гніт» також не може вважатися найкращою характеристикою епохи, що передувала російському правлінню в Україні. Зв’язки України з розвиненою політичною культурою Речі Посполитої, з її традиціями договірних відносин, представницьких органів і вибірної влади справили певний позитивний вплив на українські форми соціального, політичного та культурного життя. Хоча Річ Посполита і практикувала імперську політику стосовно східних слов’ян у межах своїх кордонів, українці, що захищали свою автономію після приєднання до Російської імперії, оформили свої сподівання, посилаючись на старі закони та привілеї, надані їм у Речі Посполитій. Царі завзято прагнули викорінити цей вплив. Українські регіони до запровадження російської «цивілізації» були далекі від стану tabula rasa: там існувала система місцевих інституцій, які обслуговували громадянські, політичні, фінансові, юридичні, релігійні та військові потреби населення. Включення Гетьманщини до складу Росії означало інкорпорацію до складу імперії окремого державного утворення з іншою та вищою культурою[44]. Гоголь зайшов настільки далеко, що стверджував у статті Взгляд на составление Малороссии, мовляв, «відокремлення» від Росії не привело ні до чого іншого, як до формування української нації, що її наріжним каменем була козацька республіка.

Військова служба козаків у Речі Посполитій на певний час забезпечила їм певний рівень автономії. Вони служили як охоронці кордонів Речі від турків і татар та часто воювали проти Московії поруч із польсько-литовськими військами (предок Гоголя відзначився в одній із таких кампаній). Однак тенденції до окатоличення та полонізації підживили невдоволення, що знайшло свій вихід у повстанні Богдана Хмельницького. Повстання призвело до включення першої значної частини українських земель до складу російської держави в 1654 році. Шукаючи стратегічної переваги над поляками, Хмельницький звернувся до московського царя з проханням взяти під свій протекторат Лівобережну Україну. Цар пристав на це, але, на жаль для українців, обидві сторони зрозуміли сенс Переяславських угод по-різному. Росіяни сприйняли їх як одностороннє підкорення, тоді як українці вважали їх договором рівних сторін — цю думку Гоголь висловив у своїх неопублікованих історичних нотатках. На біду наступним російським правителям, українці були наполегливі у вимогах автономії, гарантованої Переяславськими угодами. Хоча царі підписали й періодично підтверджували їх, вони не вважали їх обов’язковими.

Знищення регіональних привілеїв було прискорене після того, як козацький лідер, гетьман Іван Мазепа, спробував відокремитися від Росії у 1708 році шляхом союзу із ворогом Пєтра Першого, шведським королем Карлом XII. Цар жорстоко придушив цю спробу й обмежив українську автономію. І все ж, усупереч офіційній демонізації Мазепи, Гоголь змалював його в неопублікованому фрагменті як мудрого державного діяча й українського патріота. 1785 року Єкатєріна Друга офіційно скасувала Гетьманат і привела Україну у відповідність до адміністративної системи імперії. Вона почала процес зрівнювання у статусі російських та українських військових та аристократичних еліт, який був завершений на початку XIX століття[45]. Гоголь критично подав ці події у своїх українських повістях і неопублікованих нотатках. Офіційний імперський термін для позначення українських земель — Малороссия — сприяв концептуальному розчиненню України в Росії. Він походить із церковного терміна XIV століття, що означає меншу відстань українських земель від Константинополя — на відміну від північноруських. Московія привласнила цей термін після включення до свого складу Гетьманщини. І все ж, в імперському контексті, термін Малороссия підкреслював «єдність» обох Росій і пропагував образ українців як таких, що позбавлені старшинства та значення, які були привілеєм їхнього великого північного «брата».

Багато в чому подібно до шотландців та ірландців на британській службі українці радо прийняли запрошення Росії приєднатися до цього імперського проекту, допомагаючи налагодити життя на нових територіях і надаючи адміністративне know-how в обмін на землі, кріпаків і прибуткові державні посади. Серед них був і князь Безбородько, особистий секретар Єкатєріни і брат засновника Ніжинської гімназії, яку відвідував родич Гоголя Дмитро Трощинський, що його багатою бібліотекою користувався майбутній письменник. Важливо зрозуміти, що у XVIII і на початку XIX століття вірність Російській імперії не обов’язково означала зраду України. За порівнянням Стівена Величенка, шотландський і український випадки показують імперські й регіональні ідентичності як цілком сумісні в цей період. Саме це почуття лежить і в основі визнання Вальтером Скоттом, мовляв, серце в нього якобінське, тоді як розум ганноверський, і в основі Гоголевого уславлення двох цілковито рівноцінних частин його ідентичності —української та російської — в його листі до Смірнової[46].

Проте упродовж XIX століття динаміка російсько-українських відносин змінилась. Зростання кількості кваліфікованих етнічних росіян зробило провінціалів менш бажаними в імперській бюрократичній машині. Застосовуючи термін Девіда Сондерса, великий північний шлях, за допомогою якого чимало українців здійснили кар’єри в імперській системі, став багатолюдним. На щастя для світової літератури, власний шлях Гоголя на цьому шляху виявився неуспішним. Росіяни помітно обурювалися прагненнями українців до імперської кар’єри, позначаючи це явище як малороссийская пролаза[47]. Надмірний і нетерпимий централізм імперського уряду та зростання етнолінгвістичного російського націоналізму посилили сподівання у русифікації імперських провінцій, і особливо України. Поєднання ідентичностей ставало неприйнятним. Для росіян вірність щодо України почала асоціюватися з невірністю щодо Росії. Вони почали очікувати однозначних відповідей на запитання, подібні до того, яке поставила Смірнова Гоголю. Його труднощі з відповіддю показують, що він чудово розумів тиск, щоб стати «повноцінним» росіянином і відмовитися від власної українськості. Чого він, утім, так ніколи й не зміг зробити.

Політика царського уряду та зміни ставлення в російському суспільстві радикалізували сепаратистський елемент в українському суспільстві й таким чином спричинилися до появи українського націоналізму. Шотландська й українська моделі, за Домініком Лівеном, розійшлися у 1830-х і 1840-х роках. У час, коли шотландці були «найбільш задоволені» в межах Британської імперії, українці обрали окремий шлях від того, що провадив до Санкт-Петербурга[48]. Сучасна українська національна свідомість, яка виникла наприкінці XVIII століття, розвинулась на початку XIX століття в рамках діяльності інтелектуалів і науковців (українські еліти були значною мірою русифіковані), котрі, як зазначає Марк Рефф, «систематично розробили свої наукові та філософські обґрунтування» та рішуче протистояли імперському істеблішменту[49]. За словами Шпорлюка, українська ідентичність, отже, була сформована тими, «хто дає імена, класифікує та концептуалізує», і, як я показую у другому та третьому розділах, Гоголь належав до їх числа. Проте їхня справа мала очевидний політичний характер:

Неважливо, чи були вони оформлені в етнографічних, мовних або історичних термінах, декларації про окрему українську культурну ідентичність від самого початку мали політичне значення. Їхня мета полягала в модифікації офіційного визначення нації у спосіб, який суперечив цілям і намірам імперії. Якщо офіційна ідеологія передбачала, що Росія — самодержавна, то збирання і популяризація народних пісень, які звеличували «свободу», підважували ту систему[50].

Імперський центр розглядав український націоналізм як відступництво від російського народу, оскільки царі династії Романових переймалися тим, щоб відновлювати споконвічну цілісність народу шляхом «возз’єднання» з Україною, древньою спадщиною московських царів. Тому через свій вибуховий підтекст для російської ідентичності український національний рух був переслідуваний із особливою жорстокістю. Імперський уряд мав на меті викорінити будь-які почуття української окремішності — чи то політичної, чи то релігійної або культурної. Південно-західні кордони імперії, зокрема Україна, слугували випробувальним полігоном для політики інституційної та культурної русифікації, вже починаючи від XVIII століття. Репресивні заходи щодо української культури були застосовані у сфері освітньої політики та шляхом обмежень на публікації рідною мовою[51]. Українська мова була переслідувана з особливою суворістю. 1804 року її заборонили у школах. Укази Алєксандра Другого від 1863 та 1876 року цілковито забороняли друк українською мовою. Ці заходи мали на меті запобігти появі сучасної української культури, яка була б спроможна підтримати сепаратистський націоналізм. Справа «Кирило-Мефодіївського братства», групи із українською націоналістичною програмою, члени якої були заарештовані 1847 року, була однією з найперших ознак неефективності асиміляціоністської політики. Під авторитарною владою Ніколая Першого Росія втрачала привабливість для освічених еліт периферії. Ева Томпсон розглядає російське колоніальне правління як таке, що «зазвичай ґрунтувалося на самій лише владі, а не поєднанні влади та знання». Вона вважає, що російському імперіалізму не вдалося русифікувати периферії, оскільки «він не зумів замінити гармати ідеями»[52].

Для Томпсон це одна з багатьох причин того, чому російський імперіалізм ухиляється від постколоніальних таксономій. Російська імперія найбільш рішуче відійшла від класичної колоніальної моделі у своїх західних околицях. Тому доречність називати Україну російською колонією або «внутрішньою колонією» була поставлена під сумнів[53]. А втім, політика ідентичності у царині російсько-українських контактів насправді мала колоніальний підтекст. Хоч росіяни і прагнули асимілювати всіх українців — а жодна західна імперія не надавала таких привілеїв жодному зі своїх колоніальних суб’єктів — тут, безумовно, йшлося про ієрархію ідентичностей, оскільки російська вважалася вищою за українську. Росіянам був до вподоби стереотипний образ українців — або як буколічних селян, або як хоробрих козаків. Коли того вимагала доцільність, ці образи могли бути негативно переорієнтовані, відповідно, на тупуватих мужиків і анархічних бандитів. Деякі українці інтерналізували ці стереотипи. Гоголь і Смірнова грали на цьому, звертаючись одне до одного як до хохликов у фрагменті листа, який я цитую у вступі. Щось, що сильно нагадувало вищість колоніальної панівної раси, характеризувало ставлення декого з найближчих російських друзів Гоголя. Сєрґєй Аксаков, пишучи про вечірку з нагоди дня народження Гоголя у 1850 році, описує українських гостей — або, як він їх називає, хохлов — як майже гротескних дикунів. Згідно з презирливим поглядом Аксакова, їхнє виконання українських народних пісень стало жахливим видовищем безладного шуму, звивистих жестів і гримас, що нагадали йому азіатських підданих Росії[54]. Схоже, деякі Гоголеві російські друзі-шовіністи зволили вибачити йому його обтяжливе українське еґо лише через супереґо його художнього таланту, що збагатив російську культуру.

Точка зору про те, що Україна мала власну версію колоніального досвіду, особливо в царині культури, підкреслювалася багатьма постколоніальними критиками і входить у вжиток у сучасній Україні[55]. Мирослав Шкандрій стверджує, що літературні репрезентації України надаються до постколоніального аналізу: «Легітимація колоніальної експансії в російській і українській літературах відповідає тій, що отримала канонічний статус у колоніальних і постколоніальних дослідженнях»[56]. Як я згадувала, така легітимація також з’являється в російських рецензіях на творчість Гоголя. Вірнопіддані українські інтелектуали стікалися до російської культури як до універсального джерела просвітлення, таким чином інтерналізуючи типово колоніальну форму Росії. Хоча прийняття імперських передумов універсалізму спочатку дозволило місцевий патріотизм — у значенні патріотичної гордості за історію регіону, інституції, культуру та звичаї, — сприйняття такого символічного потенціалу на середину XIX століття пішло на спад. Універсалістські ідеали були переспрямовані в набагато вужчий канал великоросійського націоналізму, в якому служіння Росії більше не означало підтримки наднаціональної імперії.

Дедалі більш агресивні російський націоналізм із імперіалізмом вважали окрему українську ідентичність неприйнятною та намагалися виправдати домінування Росії над Україною. Оскільки у XIX столітті всі козацькі інституції вже давно були знищені, а українські еліти вважалися русифікованими (хоч і недосконало), українськість почала асоціюватися з селянством. Це виробило в багатьох росіян переконання, що українська культура, а отже, й українська нація була за визначенням неможливою, оскільки селянські маси і їхня «нецивілізована» мова неспроможні витворити високу культуру, яка є обов’язковою умовою для існування націй. Хоча думка про українську літературу як другорядну щодо російської всіляко віталась, можливість їхнього розділення вважалася росіянами у 1840-х роках усе більш обурливою. Вороже сприйняття української літератури Бєлінським, про яке я розповім у п’ятому розділі, свідчить про таку тенденцію[57]. Державна політика і публічний дискурс щодо України співдіяли у справі легітимізації російської дискурсивної гегемонії і підтримки статусу України як імперського володіння.

А втім, відчуття української унікальності — не лише культурної та історичної, а також і політичної відмінності від росіян — існувало, як і раніше, хоч воно й протистояло обставинам, та все ж продовжувало творити культуру, яка виконувала націоналізаторські функції. Коментуючи «далекосяжний синкретизм соціального та культурного життя» в Україні, Джордж Грабович зазначає, що українська література «стала більшою мірою носієм національної свідомості та замінником політичної діяльності, ніж формою мистецтва»[58]. Імперська периферія різних держав прагнула стати нацією. Твори Гоголя на теми української історії та «Вечори на хуторі біля Диканьки» були його внеском у цей процес.



Гоголь між Україною та Росією


Попри свої українські симпатії, Гоголь належить до когорти українців, які, починаючи від XVII століття, «клали свої яйця в російський кошик і зробили свій внесок у розвиток національно-імперської ідеології Росії»[59]. Від церковників, які переважали в московських церковних інституціях у XVII столітті, до ідеології імперської експансії Пєтра Першого і східнослов’янського православного братства, від малих і великих будівничих імперії Єкатєрінинської епохи до ентузіастів українського фольклору, історії, націоналізму і всього слов’янського у XIX столітті, українці були в перших лавах тих, хто впливав на хід російської культури, визначав її орієнтацію та інтереси. Народившись у культурі, в якій західні політичні та філософські ідеї, часто-густо трансльовані за посередництвом Польщі, були спочатку асимільовані або переформатовані для слов’янського світу, ці українці опинились у становищі, коли могли отримати вигоду від західного курсу Московії, стаючи на службу імператорові. Націоналізм становив важливу частину цієї угоди в гоголівські часи. За деякими оцінками, з інтелектуалів неаристократичного походження, які зробили свій внесок у розвиток російського націоналізму, приблизно 50 % були українцями[60].

На відміну від поширеного образу Росії як незалежного гравця на сцені європейської культури, який досягнув повноліття у XIX столітті, Росія все ще покладалася на неросійське слов’янське якщо не посередництво, то принаймні передування. Саме походження російського слова народность ілюструє цю тенденцію. Воно було запроваджене 1819 року князем П. А. Вяземським, котрий у листі до друга написав: «Зачем не перевести nationalite — народность? Поляки сказали же: narodowosc. Поляки не так брезгливы как мы, и слова, которые не добровольно перескакивают к ним, перетаскивают они за волосы, и дело с концом»[61]. Вяземський запозичує це слово з новаторського польського трактату Казімежа Бродзінського «Про класичність і романтичність, а також про дух польської поезії» (1818), який запровадив його в польський контекст[62]. У часи Гоголя, під час пошуків «національної ідеї» в російській літературі, Україна представила привабливу альтернативу таким західним периферіям, як Лівонія та Естонія, з якими російські письменники експериментували раніше. Вона запропонувала модель, яка, що найважливіше, була слов’янською та православною і ґрунтувалася на культурних, історичних і етнічних зв’язках, що ввійшли в моду з романтичним культурним націоналізмом, який набув поширення у тогочасній Росії.

Це хвиля, що її Гоголь осідлав своїми «Вечорами на хуторі біля Диканьки», які породили такий глибокий відгук у його російських читачів і стали початком його слави. Успішна трансплантація Гоголем у російську літературу українського бачення національної самобутності та способів її кодування в мистецтві належить до давньої традиції українського внеску в російську культуру. Замість того, щоб вважати це майже зрадницьким актом «таврування і передачі» України Росії, за словами Юрія Луцького, я пропоную менш оціночну точку зору, таку, що бере до уваги імперський контекст, у якому Гоголь працював і який підкреслює спільний простір російської та української культур — їхню взаємодію та сферу дотику[63]. На додачу до багатьох наративів імперського домінування й експлуатації, випадок України демонструє вплив «периферії» на «ядро». Це справді є новим напрямом у колоніальних студіях, що дедалі більше уваги приділяють формуванню єдиної аналітичної структури для вивчення метрополії та колонії і більш чутливі до способів, за допомогою яких імперські проекти впливали на «ядро», імперіалізуючи самі культури[64]. На відміну від Луцького, я вважаю Гоголеву відданість і темі України, і тематичним та оповідним моделям української літератури свідченням сили його української ідентичності та культури. Як демонструють обставини навколо «Тараса Бульби» у 1842 році, Гоголь «передавав» українськість Росії, навіть коли така передача була зовсім не потрібна. У цей момент його російська аудиторія очікувала приємного художнього зображення російського народу, але Гоголь виявився неспроможним виконати цей запит.

Українська спадщина Гоголя належить до ключових проблем, пов’язаних із дослідженням його націоналізму. Наполягання на окремішній культурній і етнічній ідентичності України пояснює, чому, провівши свої роки становлення в Україні, Гоголь не втратив живого зацікавлення нею, звертався до неї за натхненням упродовж своєї літературної кар’єри й навіть в останні роки свого життя стверджував, що його українськість була такою ж важливою, як і його російськість. Місце України в імперській периферії та загрожене становище української мови є вагомими причинами того, чому, будучи амбітною людиною, що завжди турбувалася про свій вплив на світ у цілому, він вибрав для твоєї творчості російську мову. Статус України як російської імперської периферії із сильним відчуттям культурної окремішності та місцевих традицій зумовив те, що й українські, і російські національні почуття залишили відбиток у творчості Гоголя. Громадянська, патріотична прихильність до Російської імперії та почуття українського культурного й локального націоналізму представляли дві ідентичності, які накладалися одна на одну в багатьох українців, включаючи Гоголя. З часом ці складні ідентичності стали все більш неприйнятними з погляду російського націоналізму, а незабаром і для радикально налаштованої свідомої української інтелігенції. Але на той час Гоголь уже більше не брав активної участі у проектах українського націоналізму, хоч українськість і залишалося вагомою частиною його ідентичності. Замість цього він приєднався до пошуків розшифрування загадки російськості, таким чином вибираючи тернистий і важкий шлях, для якого йому було недостатньо інстинктів тубільця.



2. Від українця до російського письменника


Гоголь став письменником у розпал романтичної моди на національний колорит у мистецтві. Однак, попри весь ентузіазм, з яким російська аудиторія сприйняла першу книгу Гоголя, країна, відображена у «Вечорах на хуторі біля Диканьки» (1831—1832), була не Росією, а Україною. Будучи далекою від згладжування цієї відмінності, книга насправді на цьому наголошувала. Хоч ранні критики творчості Гоголя вважали її еманацією українського націоналізму і трактували Гоголя як українського письменника, її подальша рецепція переакцентувала українськість книги й вихолощувала її в термінах народної або слов’янської фантасмагорії. Ймовірний статус Гоголя як головного російського письменника відіграв важливу роль у цій переоцінці. У цьому розділі я намагаюся переломити цю тенденцію, читаючи «Вечори» як головний художній прояв українського націоналізму Гоголя, який випливав з антиімперського імпульсу. Перша книга Гоголя ґрунтується на гердерівській концепції націоналізму, який розглядав нації як органічні спільноти, що формувалися за допомогою особливих природних і географічних умов і були пов’язані культурою, історією та мовою. Гердер мало уваги приділяв державам, вважаючи їх тоталізуючий імпульс несприятливим для щасливого розквіту національного розмаїття. Україна Гоголевих «Вечорів» постає як така собі органічна національна спільнота, що бореться проти розчинення в імперській російській державі.



Етнічне підґрунтя Гоголя та відкриття ним українськості


Гоголь не був народжений або вихований українським націоналістом-романтиком. Він виріс в умовах змішання культур, що було характерно для української аристократії на початку XIX століття. Батько Гоголя був якнайкращим втіленням цього середовища. Він писав комедії українською мовою, передплачував польський часопис Monitor і Украинский Вестник та писав листи до своєї дружини мовою російської сентиментальної прози[65]. Родина мешкала у власному маєтку у Василівці Полтавської губернії на Сході України. Вони були частково русифікованими підданими імперії, як і більшість української аристократії того часу. Однак це не стерло їхньої українськості, яка становила життєво важливу частину їхньої культури та щоденного життя, хоч і була далека від будь-якого самосвідомого національного партикуляризму. Малий «Нікола», як називала його мама мішанкою українського та російського варіанта цього імені (Микола і Ніколай), брав участь у постановках українських драм у домашньому театрі його дядька Дмитра Трощинського, заможного покровителя українського мистецтва, і використовував багату дядькову бібліотеку[66]. Вся родина розмовляла і листувалася російською (часто-густо українізованою), хоча з деякими членами родини та друзями вони послуговувалися українською. Микола Гоголь виріс двомовним, розмовляючи російською й українською, та, як і його батько, умів читати польською[67]. Російська мова його прози, а надто його листів, пересипана невитравними українськими штампами[68].

У родинній спадщині був також і польський компонент, але Гоголь намагався дистанціюватися від нього. Його мати походила з польсько-українського аристократичного роду, і наскільки Гоголеві було відомо, його козацький предок Остап Гоголь отримав шляхетський титул від польського короля за заслуги у війні проти Московії[69]. Родинне прізвище насправді було Гоголь-Яновський (у польському написанні — Janowski), а їхнє володіння мало назву Яновщина (ПСС 10, 235). Але в той час, як Миколині батьки здебільшого використовували польське прізвище «Яновський», Гоголь відмовився від нього на користь українського «Гоголя». У Санкт-Петербурзі він використовував польське прізвище ще рідше й остаточно відмовився від нього приблизно в часи Польського повстання 1830—1831 років[70]. У повісті «Старосвітські поміщики» Гоголь висміював тих українців, які маскували своє походження після прибуття до російської столиці додаванням літери «в» до своїх українських прізвищ (які закінчувалися на -о, утворюючи, таким чином, російське прізвище із закінченням -ов). А втім, відмовившись від свого польського прізвища, Гоголь сам узяв участь у подібному акті етнічного маскування. До речі, перш ніж вибрати прізвище «Гоголь», майбутній автор «Старосвітських поміщиків» експериментував із русифікацією польського прізвища «Яновський», змінивши його на «Янов»[71].

Якщо йти тільки за прикладом Трощинського, Гоголеві батьки усвідомлювали, що заможність і безпека досягаються вірною службою імперії. І не дивно, що вони пов’язували надії з державною службою свого сина. Вони відправили його до нещодавно створеного Ніжинського ліцею, який готував молоду українську аристократію до кар’єри в імперській армії та адміністративних установах (насправді переважна більшість однокласників Миколи обрали цей шлях). Здавалося, Гоголь просто приречений на блискучу державну кар’єру. Він відправився до Санкт-Петербурга у грудні 1828 року, щоб почати її, незважаючи на свої літературні зацікавлення.

Очікуваний з нетерпінням переїзд Гоголя до імперської столиці обернувся важкою зміною, а його великі надії так ніколи й не матеріалізувались. Петербург як місто розчарував Гоголя. Його бідність і невдачі з планами щодо державної служби, поза сумнівом, сприяли цьому почуттю, але, врешті-решт, саме місто викликало в Гоголя довічну відразу. Він описав свої перші враження у листі:

Скажу еще, что Петербург мне показался вовсе не таким, как я думал, я его воображал гораздо красивее, великолепнее, и слухи, которые распускали другие о нем, также лживы… Петербург вовсе не похож на прочие столицы европейские или на Москву. [Гоголь тоді ще не знав її безпосередньо. — Е. Б.] Каждая столица вообще характеризуется своим народом, набрасывающим на нее печать национальности, на Петербурге же нет никакого характера: иностранцы, которые поселились сюда, обжились и вовсе не похожи на иностранцев, а русские в свою очередь объиностранились и сделались ни тем ни другим… [Н]икакой дух не блестит в народе, всё служащие да должностные, все толкуют о своих департаментах да коллегиях, всё подавлено, всё погрязло в бездельных, ничтожных трудах, в которых бесплодно издерживается жизнь их (ПСС 10, 137, 139).

Ця відраза до Петербурга збіглася з новознайденою прихильністю Гоголя до України, коріння якої виявилося настільки ж ностальгійним, як і прагматичним. З одного боку, він, здавалося, щиро сумував за Україною, а його близьке коло українських друзів у Петербурзі, вочевидь, лише роздмухувало це почуття[72]. З іншого боку, не міг пропустити повз увагу моду на все українське, що захоплювала літературний світ Санкт-Петербурга. Тому він вирішив заробити на цьому.

Повісті на українську тематику, які він почав писати у квітні 1829 року, відповідали його знанням і талантам незрівнянно більше, ніж його перша літературна спроба, шиллерівська ідилія «Ганс Кюхельґартен» (1829). Приблизно в цей самий час він попросив матір надіслати докладний етнографічний опис українського одягу, звичаїв та вірувань і українські комедії його батька — він хотів спробувати прилаштувати їх у театрі. Згодом він поновив ці пошуки, додавши до прохань зібрати українські старожитності (ПСС 10, 141—142, 165—167). Звернення до більш знайомого і тепер надзвичайно популярного світу його рідної України втілилося у «Вечорах на хуторі біля Диканьки», двотомної збірки повістей, які швидко продались і закріпили Гоголя у статусі перспективного нового таланту.

І лише в Петербурзі, куди він вирушив у 20-річному віці, Гоголь прийшов до усвідомлення себе українцем. Тут він уперше відчув себе іноземцем і виявив культурну відмінність, яка відрізняла його від росіян. Це знайомий сценарій: міжкультурні зіткнення каталізують нововіднайдене почуття національної ідентичності. Хоча виховання й освіта Гоголя сприяли ідентичності російського аристократа (який встиг пожити в Україні), тепер він усвідомив себе українцем, у найгіршому випадку — хохлом. Гоголеве зацікавлення українською культурою та історією почалося з його шкільних років у Ніжині, як свідчить його збірка «Книга всякої всячини, або підручна енциклопедія» (Книга всякой всячины, или подручная энциклопедия).

Проте у Санкт-Петербурзі в Гоголя наклалися одне на одне його зацікавлення Україною і байдужість до російськості та розвинулося розуміння національного контрасту між цими двома стихіями. «Вечори на хуторі» рясно тематизують цю опозицію, що також проявляється в листах Гоголя[73].



Оповідачі «Вечорів» у зоні українсько-російського контакту


«Вечори на хуторі біля Диканьки» складаються з восьми повістей у двох томах, кожна з яких супроводжується передмовою. В оригінальній публікації Гоголь приховав своє авторство під псевдонімом «пасічника Рудого Панька», нібито колекціонера оповідей. У цьому він, вочевидь, наслідує сера Вальтера Скотта, котрий популяризував розділення простонародних оповідачів і вигаданого видавця з химерним іменем[74]. Вигадана особа Рудого Панька обіграє аспекти біографії самого Гоголя. Будучи не цілковито вигаданим, цей псевдонім походить від українського імені Гоголевого дідуся Панаса, якого внук називав «Панасенком» або «Паньком»[75]. Український прикметник «рудий», вочевидь, описує відтінок Гоголевого волосся. Використання вигаданих імен, утворених від назв місцевостей, звідки походили письменники, було особливо поширеним серед літераторів з України. Приміром, Григорій Квітка став «Григорієм Основ’яненком», а Владімір Даль — Казаком Луганским. Гоголь позначив своє місце походження у назві цієї книжки: Диканька, по суті, межувала з Гоголевим маєтком Василівкою і була улюбленим місцем його прогулянок. Вона належала магнатові Вікторові Кочубею, міністру внутрішніх справ в уряді Алєксандра Першого та нащадкові Кочубея, котрий попередив Петра Першого про зраду Мазепи. Гоголь описує Диканьку у своїй першій передмові як провінційну діру:

как будете, господа, ехать ко мне, то прямехонько берите путь по столбовой дороге на Диканьку. Я нарочно и выставил ее на первом листке, чтобы скорее добрались до нашего хутора. Про Диканьку же, думаю, вы наслушались вдоволь. И то сказать, что там дом почище какого-нибудь пасичникова куреня. А про сад и говорить нечего: в Петербурге вашем, верно, не сыщете такого. Приехавши же в Диканьку, спросите только первого попавшегося навстречу мальчишку, пасущего в запачканной рубашке гусей: «А где живет пасичник Рудый Панько?» — «А вот там!» — скажет он, указавши пальцем, и если хотите, доведет вас до самого хутора (ПСС 1, 106; оповідач продовжує описувати кепський стан доріг у цій місцевості).

Оскільки Кочубей, який нещодавно отримав титул князя, полюбляв хвалитися своїм великим маєтком у Диканьці, цей опис, швидше за все, спрямований проти новоспеченого вельможі[76]. Серед імовірних причин його неприязні до Кочубея могли відіграти певну роль і промазепинські симпатії Гоголя.

Хоча в деяких повістях трапляються вишукані, ліричні уривки російської прози, подана вище цитата ближча до мовної основи твору: надзвичайно українізована російська мова, що виявляє особливості простого українського оповідача Гоголя. Насправді обидві передмови містять список українських слів із поясненнями російською. Розглянута з постколоніальної позиції, мова «Вечорів на хуторі» являє собою зразок периферійного говору, що вторгається в культуру імперського центру. Відповідно до розрізнення, здійсненого авторами книги The Empire Writes Back, між англійською («стандартною» британською англійською) та англійською (колоніальним різновидом), можна сказати, що Гоголь писав свої «Вечори» російською[77].

Однак ці російські тексти доходять до російської аудиторії, особливо в імперській столиці, як сигналізовано посиланням на «ваш Петербург» у цитованому фрагменті. Хоча ця книга й утверджує українську унікальність і підкреслює її антиномію з російськістю, вона, зрештою, створена для російського споживача, як виразно демонструють українсько-російські словники, що додаються до кожного тому. Як така, вона також залучає імперський дискурс щодо України у творенні своєї власної репрезентації. Мері Луз Пратт називає цей вид діалогічності «автоетнографією», пишучи, що подібні тексти часто стають моментами входження до культури метрополії для їхніх авторів[78]. «Вечори на хуторі» відіграли саме таку роль у кар’єрі Гоголя. Цей твір робить свій внесок у потурання російських уявлень про Україну через вибір сюжетів, звичаїв і персонажів. Перекладаючи свою рідну українську культуру імперською російською, Гоголь особливо старається зробити свій матеріал прийнятним і привабливим. Насамперед у передмовах, міжкультурне посередництво різко послаблюється в самих повістях, які більш безпосередньо занурюються в життя та культуру України, вільніше піддаючи сумнівам імперські стереотипи.

Гоголь аж ніяк не був першопрохідцем у справі міжкультурного діалогу. Проект імперського перекладу був у розпалі, починаючи від XVIII століття. До появи Гоголя Україна створила багату літературу російською мовою — від подорожньої літератури, спогадів та історій до художніх творів, що свідчить про її важливість для росіян[79]. Окрім того, Гоголь читав літературу, написану українською мовою, — таких авторів, як Котляревський, Гулак-Артемовський або Квітка. Він міцно пов’язав «Вечори» з українською традицією в епіграфі до повістей. Також привертала широку увагу залежність автора від традиційного українського лялькового театру (вертепу), українського бароко й українських комедій його батька[80]. Наявна література про Україну пропонувала Гоголю встояні теми, мотиви та звичаї. Описи Дніпра й степів, козацькі подвиги та трюки, русалки або київські відьми були поширеними в літературі про Україну задовго до Гоголя, але він зробив ці мотиви добре запам’ятовуваними.

Враховуючи той факт, що ринок книг про Україну був досить насиченим, відкривається ця збірка, відповідно, припущенням, що читачі заперечать її появу:

Это что за невидаль: Вечера на хуторе близ Диканьки? Что это за вечера? И швырнул в свет какой-то пасичник! Слава богу! Еще мало ободрали гусей на перья и извели тряпья на бумагу! Еще мало народу, всякого звания и сброду, вымарали пальцы в чернилах! Дернула же охота и пасичника потащиться вслед за другими! (ПСС 1, 103).

Випереджаючи заперечення читачів, такого роду конфронтаційний вступ, по суті, написано з намаганням заслужити їхню прихильність. Ця дискурсивна стратегія позначає передмову Панька як таку, що належить до жанру супліки, широко використовуваному українськими письменниками, починаючи від XVI століття. У XIX столітті супліка, як правило, стосувалася питань української ідентичності й існувала в контексті культури російської метрополії, що загрожувала її виживанню[81]. Розмовна манера Панька представляє ще одну торговельну марку «української школи». Вона імітує усне мовлення простого народу — з анаколютами, малапропізмами та скороченнями[82].

Перша передмова Панька артикулює радше наявність культурних кордонів між Україною та Росією, ніж сприяння їхній гомогенізації. Вона окреслює географічні та соціальні відмінності, які відокремлюють Панькове середовище від середовища його читачів. Панько адресує цю книгу дорогим читателям, котрі не є «нами». Його власний культурний і географічний простір — це український хутір, натомість простором читачів є «великий світ» імперської столиці, в якому були опубліковані його повісті. Культура Панька і його співмешканців-хуторян — усна, безпосередня й органічна. Вона не має потреби бути записаною в книги і прочитаною у приватному порядку, оскільки так не заведено у повсякденному житті громади. Гордий її багатством, Панько пропонує поділитися нею зі своїм російським читачем, але хоче, щоб вони усвідомлювали дихотомію між цими двома світами. Це проявляється, приміром, у поясненні українських вечорниць:

Они, изволите видеть, они похожи на ваши балы; только нельзя сказать, чтобы совсем. На балы если вы едете, то именно для того, чтобы повертеть ногами и позевать в руку; а у нас соберется в одну хату толпа девушек совсем не для балу, с веретеном, с гребнями; и сначала будто и делом займутся: веретена шумят, льются песни, и каждая не подымет и глаз в сторону; но только нагрянут в хату парубки с скрыпачем — подымется крик, затеется шаль, пойдут танцы и заведутся такие штуки, что и рассказать нельзя (ПСС 1, 104).

Панько підтримує поділ на «нас» і «їх» протягом усієї передмови, часто-густо виставляючи слово «ми» у кращому світлі, ніж слово «ви». Дороги поблизу Диканьки можуть бути гіршими, ніж у столиці, але її мешканці точно краще знають, як себе розважити. Нудьгу метрополії Панько зіставляє з провінційною вітальністю. Хоч до певної міри «Вечори» наводять імперські моделі та культурні інституції як відповідники місцевих понять, у них це відбувається із цілковитою дестабілізуючою двозначністю та вибуховим знущанням, що постколоніальна теорія приписує практиці мімікрії. Хоча веселі селяни в цитаті й не роблять спроб імітувати петербурзькі бали, оголошення про двозначну еквівалентність цих двох явищ (схожих, только нельзя сказать, чтобы совсем), функціонує як навмисне привласнення імперської норми (зведення балу до нудного ритуалу) з метою утвердити вищість периферійної культури.

Поняття зони контакту, яке також прийшло з критичної практики постколоніалізму, хоч може бути застосоване в будь-якій ситуації, де контактують і взаємодіють між собою культури, добре відображають змагальні стосунки між російською й українською культурами, що й ілюструють передмови до «Вечорів на хуторі». Зона контакту є тим, що Пратт називає «соціальним простором… де зустрічаються, стикаються і борються між собою розрізнені культури, часто в надзвичайно асиметричних взаєминах домінації та субординації»[83]. Дві передмови зображують українську та російську культури як таку зону контакту. Вони виводять на перший план напруженість між двома культурами через зосередження на спірних питаннях способу оповіді та влади, що я розглядатиму в продовженні цього розділу. Хоча передмови, відповідно до їхньої функції нав’язування книжки російському читачеві, начебто утверджують домінуюче становище російської культури, вони також артикулюють спроби українців виборсатися зі свого підлеглого становища.

Ще однією корисною моделлю, що ілюструє цю динаміку, є теорія семіосфери Юрія Лотмана. За аналогією до біосфери, лотманівська семіосфера функціонує як семіотичний простір культури, що дозволяє існування й функціонування мов (що в широкому сенсі означали коди). Взаємини між ядром і периферією всередині семіосфери є асиметричними, оскільки ядро намагається нав’язати свої нормативні мови периферії. Периферія може спробувати прийняти ці мови, а може також стати місцем змагальності і революційного семіотичного бродіння[84]. Якщо ми візьмемо імперську російську культуру в ролі такої семіосфери, то «Вечори» змушують нас бачити Україну як її відколоту периферію, ту, що мислить себе за своїм власним порядком. Відмовившись від норми, експортованої імперським центром, українські герої Гоголя займаються інтенсивним самоописом, кодифікуючи власні культурні практики та мови, а також встановлюють семіотичні кордони з ширшим імперським контекстом. Передмови, включно зі словниками українських термінів, дуже добре формулюють цю спробу. Замість пошуку спільної імперської мови, Україна «Вечорів» опирається креолізації, хоча «Вечори» як опублікований текст можуть розглядатися як її приклад.

Автор порівняння вечорниць із петербурзьким балом, Рудий Панько, розхитує семіотичний кордон між українською та імперською культурами. Для Лотмана кордони є природною цариною двомовності та перекладу. Він визначає їх як «механізми для перекладу текстів із чужої семіотики „своєю власною“ мовою»[85]. Однак Панько повертається до цього кордону в інший спосіб, перекладаючи текст «своєї власної» семіотики мовою чужої культури, проти якої Україна чимдуж намагається оборонитись. Він пропонує відповідники, які можуть здатися російським читачам незнайомими. Проте він також наголошує на неперекладних аспектах своєї культури, її неповторності та включеності в українську мову. Врешті-решт, вечорниці ані найменшою мірою не схожі на петербурзький бал (як визначив Панько). Хоча Панько і пропонує російські відповідники українських слів у словнику, він вважає українські терміни незамінними у самих повістях. Якщо вони єдині, то чому б не використати російські відповідники? Використання такого «місцевого колориту» робить автентичною культурну й етнографічну основу тексту. Знову-таки, Гоголь тут наслідує Вальтера Скотта, який змушує своїх персонажів із неанглійської периферії, здебільшого Шотландії, розмовляти своєю рідною мовою або ж сильним англійським діалектом. Шотландсько-англійські словники, епіграфи, запозичені з шотландських народних пісень, і розвинений науковий апарат, включаючи зноски та примітки, часто супроводжують шотландську прозу. Однак поза межами цієї функції автентифікації «місцевий колорит» також обмежує доступ імперської мови до репрезентованої культури й надає перевагу місцевій традиції перед імперською нормою. Такою є функція Панькових вечорниць.

Обізнаність Панька в російських ставленнях виявляється у його алюзіях на російський стереотип щодо українців як однорідної селянської маси. Бажання підважити цей стереотип спонукає його до того, щоб краще відрізнити українське суспільство, яке збирається в його домі, від селян: И то сказать, что люди были вовсе не простого десятка, не какие-нибудь мужики хуторянские (ПСС 1, 104). Цей уривок являє собою чудовий приклад автоетнографії: периферія створює образ самої себе, який вступає в діалог зі своїм імперським образом. Та все-таки Панько майже одразу ж послаблює свій захист українського суспільства складним прикладом, який, хоч як парадоксально, дарує певне обґрунтування російським стереотипам. В типово гоголівській манері Панькова похвала Фомі Григоровичу, священикові з Диканьки, хоч і подана з благоговінням, дає змогу зрозуміти, що не будучи мужиком хуторянським, Фома не дуже далеко від нього пішов:

Он никогда не носил пестрядевого халата, какой встретите вы на многих деревенских дьячках; но заходите к нему и в будни, он вас всегда примет в тонком суконном балахоне, цвету застуженного картофельного киселя, за которое платил он в Полтаве чуть не по шести рублей за аршин [дуже незначна сума за петербурзькими цінами. — Е. Б.]. От сапог его, у нас никто не скажет на целом хуторе, чтобы слышен был запах дегтя; но всякому известно, что он чистил их самым лучшим смальцем, какого, думаю, с радостью иной мужик положил бы себе в кашу (ПСС 1, 105).

Сумнівно, що такі критерії соціальної диференціації, як крем для взуття — зокрема, їстівного різновиду — спонукали б Панькових читачів із метрополії переглянути свої невисокі думки про українське вище суспільство.

Цей фрагмент ілюструє відчутну напругу в цій передмові. Панькове бажання просвітити російських читачів в українському житті та показати його принади конкурує з так само нагальним інтересом не принизити, а отже, уникнути ризику антагонізму з ними. У передмовах Панько вселяє в читачів відчуття комфорту та вищості, навіть коли він іноді м’яко доводить їм, що вони неправі. Його тактика нагадує давньогрецький подарунок троянцям — дерев’яного коня. Попри те, що в передмовах Панько ставиться до своєї аудиторії як до доброзичливих друзів з російських столиць, залучаючи певною мірою лестощі та запобігливість, у самих повістях він пропонує їм досить невтішні згадки про російськість. Немовби бажаючи пом’якшити їхній шок, Гоголь хоче, щоб його читачі переходили від передмови до повістей із доброзичливим сміхом, і поспішає підтвердити їхнє почуття вищості стосовно простолюду Малоросії.

Роль Панькової вступної передмови в цьому циклі в цілому відповідає книшеві, печеному Паньковою дружиною. Ставлячи його на стіл у потрібний момент, вона розсіює майбутнє протистояння між двома гістьми: «Рука Фомы Григорьевича вместо того, чтоб показать шиш, протянулась к книшу, и, как всегда водится, начали прихваливать мастерицу-хозяйку» (ПСС 1, 106). Конфлікт, про який ідеться в цьому напруженому моменті, включає в себе двох оповідачів цього тому — Фому Григоровича і панича в гороховом кафтане. Це стосується предмета відповідної наративної форми. Панич у гороховом кафтане виявляється русифікованим українцем, який обирає для своїх фантазій мову друкованих книжок, складність яких Панько цінує, але часто вважає незрозумілими. Фома виступає за традиційний метод і місцеву, рідну мову. Хоч слова «російський» та «український» тут не використовуються, ці значення кодуються непрямим чином.

Фома критикує претензійного панича за допомогою притчі про школяра, який після науки в дяка стал таким латыньщиком, что позабыл даже наш язык православный. Одного дня він забув слово «граблі» й запитує свого батька: Как это, батьку, по-вашему называется? І не встиг він це запитати, як наступив на граблі, які з усієї сили вдарили йому по голові. Школяр вигукнув: Проклятые грабли! (ПСС 1, 105; виділення моє). Панич у гороховом кафтане зрозумів, що притча Фоми націлена проти нього: не зневажай місцеву мову та звичаї, які є невід’ємною частиною тебе, і пам’ятай, що твоє словесне зазнайство просто робить тебе смішним. Панич відповідає на цей напад, улаштувавши складний ритуал нюхання тютюну, хизуючись, таким чином, поведінкою, яку Фома щойно осуджував. Він також промовляє приказку не мечите бисера перед свиньями, що наближає його бійку з Фомою, якби не своєчасний deus ех machina у формі книша. Одяг, манери та мова панича нагадують русифікованого українського аристократа, що дуже сильно подібний до Гоголя, котрий в образі панича висловив іронічний погляд на самого себе. Фома Григорович, своєю чергою, являє собою справжнього і впевненого в собі українця.

Рудий Панько позиціонує себе між ними двома. Він поділяє погляд Фоми на панича, не поділяючи обурення Фоми. Радий, що книш його дружини допоміг запобігти зіткненню, Панько включає дві історії панича до свого першого тому, а в другому — викреслює його зі списку оповідачів. Цього разу тон Панька — більш зневажливий. Він метонімічно прирівнює особу панича до овоча, який дав назву кольору його вбрання, — із панича в гороховом кафтане він перетворюється на, в буквальному сенсі, горохового панича (ПСС 1, 195). Панько також розкриває подробиці про цього горохового панича. Він — дворянин на ім’я Макар Назарович, мешканець Полтави, який має зв’язки з владою, освяченою імперським урядом. Його дядько був комісаром — оплачуваним державним чиновником, який виконував поліційні функції, — і сам він одного разу обідав на столом губернатора. Сумнівна обізнаність Макара в місцевій культурі спричиняє ще одну дискусію з Паньковим середовищем. Цього разу предметом суперечки стає правильний метод маринування яблук. На відміну від усіх присутніх, Макар Назарович наполягає, що до розсолу слід додати певний вид трави. Ця ідея настільки абсурдна, що Рудий Панько намагається відрадити його від її поширення, щоб він не робив із себе повного дурня. Можливо, через те, що рецепт цього панича одразу ж ставить під сумнів кулінарний досвід Панькової дружини, цього разу для відновлення миру не з’являється жодного книша. Рудий Панько пропонує Макарові Назаровичу порятунок:

Что его дядя был когда-то комиссаром, так и нос несет вверх. Да будто комиссар такой уже чин, что выше нет его на свете. Слава богу, есть и больше комиссара… Вот вам в пример Фома Григорьевич; кажется, и не знатный человек, а посмотреть на него: в лице какая-то важность сияет, даже когда станет нюхать обыкновенный табак, и тогда чувствуешь невольное почтение. В церкве, когда запоет на крылосе — умиление неизобразимое! растаял бы, казалось, весь!.. А тот… ну, бог с ним! Он думает, что без его сказок и обойтиться нельзя (ПСС 1, 196—197).

Це, знову-таки, розраховано на веселу реакцію російських читачів у столиці, які готові перетворити Паньків замилуваний опис Фоми Григоровича на образ грубого ревучого мужика. Однак цей автоетнографічний фарс водночас служить щитом для антиімперської риторики. Образ наївного простака дає Панькові безпечний притулок, з якого він захищає місцеві звичаї від імперської політики. Він приєднується до етосу традиційної спільноти і не надає значення імперському насадженню пєтрівських рангів, якими насправді були сильно незадоволені в Україні. Незалежно від того, що комісар — це не ранг, а адміністративна функція, обидва є чужинними елементами Панькового світу. Відкидаючи жорстко регламентовану систему державно-адміністративних чинів, він вважає, що повага та статус здобуваються вираженням традиційних цінностей спільноти (як церковний спів) і внутрішніх якостей людини (важность, яка сяє на обличчі Фоми). В очах Панька та його супутників статус Макара Назаровича визначений імперською системою, тоді як статус Фоми органічно виростає з цінностей спільноти. Відчуження Макара з цієї локальної української культури перетворює його на аутсайдера в Паньковому середовищі, тоді як він також залишається чужинцем у російському середовищі. Химерна мова його оповідей, які імітують літературну мову російських книжок, робить його так само незрозумілим для російської аудиторії, як і для Панькових друзів: …много остряков и из московского народу не могло понять (ПСС 1, 195). У прикінцевому аналізі Панька, одного разу вийшовши зі своєї рідної стихії та потрапивши на ширші імперські простори, полтавський панич приречений існувати на культурно безлюдній землі.

Питання наративного джерела залишається вкрай суперечливою проблемою поза межами першої передмови. Хто має право та необхідні знання писати про Україну? Коли Фома слухає свою власну історію в опублікованій Макаром версії, запальний дяк вибухає: Бреше, сучий москаль. Так ли я говорил? Що-то вже, як у кого чортма клепки в голови! (ПСС 1, 138). Невдала Макарова робота настільки розлючує Фому, що він вдається до української лайки. В опублікованому тексті вона подана курсивом, щоб чітко позначити мовний перехід від російської мови. Щоб сильніше образити Макара, Фома перетворює вульгаризм сучий син на сучий москаль. Це злегка зневажливе українське слово на позначення росіянина — москаль — можна порівняти із «червоними мундирами» (red coats), терміном, який вживали колоніальні піддані стосовно англійців (хоч москаль, як і «червовний мундир», спочатку означав імперські війська, на кінець XVIII століття він став позначати будь-якого росіянина). Ця образа лаконічно демонструє, що Фома ставиться до Макара як до чужинця, русифікованого неотеси. Вона також показує, що у світі Фоми бути москалем, вочевидь, не означає нічого доброго. Гоголь виріс, чуючи вдома слово москаль щодо росіян.

Це наративне суперництво свідчить про інтенсивний процес, який Лотман називає самоописом — формуванням нормативної мови всередині семіосфери. З цієї причини правильний рецепт для маринаду і належний спосіб оповідання історії є надзвичайно важливими питаннями. Аргументи, наведені з приводу цих питань, сигналізують про динаміку кодифікації культурної граматики, яка в той час велася в Україні. Втім, українські оповідачі водночас мусять боротися з нормою, що виходить із імперського центру. Макарове зусилля створити «правильну» форму, що ґрунтується на нормі центру, викликає обурення серед його земляків, які віддають перевагу своєму «неправильному» текстові або принаймні прагнуть стандартизувати його як правильний у межах їхньої власної культури.

Досить цікаво, що справжній автор «Вечорів» має більше спільного з Макаром Назаровичем, ніж з усіма іншими персонажами в повістях. Як і Макар, він — русифікований дворянин із Полтавської губернії. Втім, слід пам’ятати, що Микола Гоголь ховається за Рудим Паньком, таким самим автохтоном, як і Фома. Оскільки Гоголь з’явився на літературній сцені, переповненій письменниками на кшталт Макара, який репрезентує русифіковану, зовнішню точку зору на Україну, він намагається проявити себе, вдаючи персонажа, що був би більш автентичним, надійним джерелом із самої України. Критикуючи Макара, Гоголь, по суті, намагається зруйнувати образ його конкурентів, хоч його стосунок до України так само, як і в них, віддалений товстим шаром русифікації. Ба більше, винайдений персонаж Рудий Панько дозволяє Гоголеві віддатися романтичній мрії про патріархальне існування, не зачеплене сучасністю та цивілізацією. В той час, як вигадані образи гоголівської України поширюють навколо себе таку романтизовану органічність, його бачення Росії творить фрагментований сучасний світ.

У своїх передмовах Панько пропонує російському читачеві замислитись про належність до такої органічної спільноти, що збирається у його домі, розповідаючи історії і смакуючи ласощами його дружини. Він творить спокусливу ілюзію безпосереднього особистого контакту зі своїм читачем за допомогою знайомої, довірливої форми звертання. У кінці передмови до першого тому він навіть запрошує їх відвідати його хутір біля Диканьки. Він пропонує напрямки руху та спокушає майбутніх гостей українськими стравами своєї дружини. Отже, Панько запрошує своїх читачів у світ достатку — й оповідного, й харчового, — етнографічної специфіки й інтимної близькості. Як і книш його дружини, все це служило для пом’якшення від контакту зі змістом, який часто-густо не був компліментарним для росіян, і представлення добрих намірів збирача історій.

Чвари навколо наративного джерела між Фомою Григоровичем і Макаром Назаровичем являють собою зону російсько-українського контакту — сферу суперництва та зіткнення, а не взаємодії, антиномії, а не гомогенізації. Отже, наративна структура «Вечорів» свідчить про наявність абсолютної розбіжності між українським і російським світами, що й підкреслюють самі повісті. Товариство, яке збирається на Панькових вечорах, опирається акультурації ядром метрополії і культивує почуття власної, неповторної ідентичності.

(Нижче подаю дві примітки, котрі не мають маркерів у тексті і залишилися «неприв'язаними». — Прим. верстальника.)

[86]

[87]



Україна як гердерівська нація: географія, культура й історія


За Гердером, нації були природними сутностями, і такими ж вони здавалися Гоголю. Національний характер у «Вечорах» перебував під впливом свого національного оточення, і навпаки, книга описує це оточення, використовуючи націоналізаційні тропи. Хоча Фома й усуває Макара як некваліфікованого оповідача, саме йому належить авторство деяких найпотужніших образів України — краси її краєвидів і цілісності її культури.

У вступі до першої повісті тому — «Сорочинського ярмарку» — Макар пропонує своєму читачеві з «холодної Півночі», як часто сприймалися Петербург і його околиці, поетичний опис літнього дня в Україні: Как упоителен, как роскошен летний день в Малороссии! Как томителъно-жарки те часы, когда полдень блещет в тишине и зное, и голубой, неизмеримый океан, сладострастным куполом нагнувшийся над землею, кажется, заснул, весь потонувши в неге, обнимая и сжимая прекрасную в воздушных объятиях своих! (ПСС 1, 111). Опис річки Псел, що протікала неподалік маєтку Гоголів, такою ж мірою чарівний. Як повітряні обійми небес і землі у попередній цитаті, Псел постає в антропоморфізованому образі прекрасної, привабливої дівчини, своенравной: …она почти каждый год переменяла свои окрестности, выбирая себе новый путь и окружая себя новыми, разнообразными ландшафтами.

Жіночий образ річки виходить у цій повісті на передній план опису сільського українського довкілля. Як пояснює Джордж Грабович, Гоголь бачив Україну у двох головних соціальних модальностях — осілих, миролюбних землеробів і войовничих, кочових козаків. «Сорочинський ярмарок» зображує життя першої групи, яка для Гоголя означала більш жіночий спосіб існування. Полтавський дворянин демонструє свою дистанційованість від цього класу українців за допомогою патерналістського позначення героя повісті як наш мужик (ПСС, 1, 112). До речі, цим він не лише підтверджує звинувачення Фоми та Панька у зверхності та відчуженні, а й також нагадує самого Гоголя, котрий, запитуючи про звичаї українських селян у своїх листах, називав їх із певною поблажливістю наши малороссияне (ПСС 10, 141).

Схоже, сільський світ «Сорочинського ярмарку» відображає досить сучасні часи, тоді як чоловічий, козацький світ «Страшної помсти» з другого тому ґрунтується на далекому, міфічно трансформованому минулому. Друга повість належить неназваному гостеві на Паньковій вечірці, який подає її як оповідь від третьої особи — і не менш барвисто, ніж у Макаровій історії. Річка, опис якої прикрашає цю повість, — могутній і маєстатичний Дніпро. Його величний, нестримний характер і поєднання великодушної щедрості та руйнівної сили відповідають гоголівському баченню козацького етосу, який ця повість має на меті відтворити. У спокійну погоду мужній Дніпро, здається, зроблений зі скла. Чорний ліс намагається накрити річку своєю довгою тінню — але марно: Нет ничего в мире, что бы могло прикрыть Днепр. Срібна течія його поверхні блищить, неначе дамаська шабля, поширена серед козаків зброя. Оповідач вигукує: Чуден и тогда Днепр, и нет реки, равной ему в мире! Когда же пойдут горами по небу синие тучи, черный лес шатается до корня, дубы трещат, и молния, изламываясь между туч, разом осветит целый мир — страшен тогда Днепр! Водяные холмы гремят, ударяясь о горы, и с блеском и стоном отбегают назад, и плачут, и заливаются вдали. Так убивается старая мать козака, выпровожая своего сына в войско. Загалом опис ріки сповнений опису козацьких цінностей і посилань на сонячні дні та похмурі ночі української історії. Фрагмент підкреслює особливість і вищість Дніпра — а через нього і всієї України. Через цю метонімічну паралель Україна постає як самодостатній простір, що, відповідно до романтичної мрії Гердера, представляє часткове, водночас, беручи участь в універсальному. Згідно з цим фрагментом, усі зорі світу відбиваються у Дніпрі (ПСС 1, 268—269).

Гоголева всеосяжна «націоналізація» природи продовжується у «Травневій ночі» (Майская ночь). Повість являє собою значний зсув у Макаровій термінології. У той час, як у «Сорочинському ярмарку» він називає літній день малороссийский, у «Травневій ночі» з’являються украинское небо, украинская ночь і навіть украинский соловей (ПСС 1, 155, 159, 180). Слово «Україна» датується XVI століттям і було часто вживане в українському народному епосі (думах) і козацьких хроніках. У XIX столітті «Україна» асоціювалася з незалежним козацьким минулим, тоді як «Малороссия» репрезентувала офіційно-імперський стандарт, який підкреслював «єдність» обох Росій. Відхід Гоголя від терміна малороссийский у «Сорочинському ярмарку», що описує народну селянську культуру, до терміна украинский у «Травневій ночі» коріниться у світі козаків, а отже, позначає ці соціальні конотації та сигнали козацької відмови від імперської ідеї «Малороссии». Подібно до опису українських рік, образ українських нічних сцен у «Травневій ночі» рясніє бароковою мовою, складними порівняннями, антропоморфізмом і вигуками — одне слово, стилем, що має на меті охопити чуттєвий та емоційний надмір, викликаний пишнотою краєвиду. Як і у фрагменті про Дніпро, часткове — українське — зливається з універсальним, так само місяць заслушался піснею українського солов’я. Нероздільність природи та людини є характерною рисою світу «Вечорів». Наприклад, у «Сорочинському ярмарку» сільський ярмарок порівнюється з водоспадом. Неконтрольована енергія та мальовничий безлад характерні для обох:

Вам, верно, случалось слышать где-то валящийся отдаленный водопад, когда встревоженная окрестность полна гула, и хаос чудных, неясных звуков вихрем носится перед вами. Не правда ли, не те ли самые чувства мгновенно обхватят вас в вихре сельской ярмарки, когда весь народ срастается в одно огромное чудовище и шевелится всем своим туловищем на площади и по тесным улицам, кричит, гогочет, гремит? Шум, брань, мычание, блеяние, рев, — всё сливается в один нестройный говор. Волы, мешки, сено, цыганы, горшки, бабы, пряники, шапки — всё ярко, пестро, нестройно; мечется кучами и снуется перед глазами.

Людина, її худоба, її товар і саме село зливаються в єдине кипуче строкате тіло. Схожий образ завершує повість. Перешкоди подолано: Параска виходить заміж за Грицька, а їхні весільні гості перетворюються на єдиний організм танцю та радості. Використання займенника однини всё у посиланнях на весільних гостей підкреслює поняття народу як єдиного організму. Весільна музика миттєво розсіює колишні чвари:

…всё обратилось, волею и неволею, к единству и перешло в согласие. Люди, на угрюмых лицах которых, кажется, век не проскальзывала улыбка, притопывали ногами и вздрагивали плечами. Всё неслось. Всё танцовало. Но еще страннее, еще неразгаданнее чувство пробудилось бы в глубине души при взгляде на старушек, на ветхих лицах которых веяло равнодушие могилы, толкавшихся между новым, смеющимся, живым человеком (ПСС 1, 135—136).

У фіналі повісті ця картина цілісності, вітальності та радості змінюється тужним нагадуванням про їхню ефемерність; карнавал розсіються, залишаючи лише что-то похожее на ропот отдаленного моря (ПСС 1, 136).

Гоголівський образ українського народу та його культури вкорінений у його власному переживанні українських звичаїв і традицій, коли він виростав у Полтавській губернії, та в численних етнографічних і літературних джерелах — російських і українських, сучасних та історичних. Вкоріненість «Вечорів» у багату матрицю впливів було докладно аналізовано[88]. Часто будучи аналітично слабкими, ці дослідження все ж пропонують корисний у філологічному плані реєстр мотивів, персонажів, сюжетних схем і стилістичних елементів, що пов’язують твори Гоголя з ширшим українським контекстом. Однак найголовніше для мого аналізу — інтертекст, який має значення для національних проблем. Для «Вечорів на хуторі біля Диканьки» та їхнього гердерівського націоналізму, що ґрунтується на понятті Volk, найважливішим українським культурним контекстом є явище, відоме як котляревщина. Цей термін походить від прізвища Івана Котляревського (1769—1838), «батька» української літератури й автора основоположного тексту нової української літератури, бурлескної «Енеїди» (1798). З «Енеїди» походять три епіграфи до «Сорочинського ярмарку», фрагменти яких Гоголь, ще перебуваючи в Ніжині, скопіював до своєї «Книги всякої всячини».

Хоча традиційно термін котляревщина має пейоративне значення і стосується посередніх, але плодовитих епігонів Котляревського, я використовую його в нейтральному значенні, яке Джордж Грабович запропоновував оцінювати як «широко розгалужений стиль і метод, започаткований травестією Вергілієвої „Енеїди“ Котляревського», що забезпечила базову модель української ідентичності та самосвідомості[89]. Пародійний епос Котляревського включає в себе багатий етнографічний матеріал про українське життя у формі каталогізування українських власних імен, їжі, напоїв, танців, музичних інструментів, костюмів і навіть самих слів (наприклад, синонімічних рядів). Це перетворило «Енеїду» на справжню «енциклопедію» українського життя. Український Еней та його побратими-козаки запроваджують складну модель хитрого, але хороброго, безтурботного і волелюбного героя. «Простий» провінційний оповідач наповнює твір грубим та приземленим гумором і створює атмосферу близького знайомства зі своїм читачем. Український світ протиставляється чужинському світові «інших», який або демонізується, або висміюється. Мова котляревщини, за влучною характеристикою Юрія Шевельова, рясніє «діалогізмами, надлишковими вульгаризмами та димінутивами, постійним повторюванням тих самих слів, складносурядними синтаксисом та каталогами, униканням іноземних слів, які замінюються описовими зворотами або схожими ad hoc винаходами… або за допомогою народної фонетики і народної етимології, використанням суто місцевих фактів як універсально відомих, надлишком вигуків, приказок, пауз тощо»[90]. Усі ці елементи — етнографічний каталог, українські типажі, гумор, «прості» оповідачі, ставлення до чужинців, стилістичні особливості — відбиваються в Гоголевих «Вечорах».

Котляревщина являє собою стратегію для охоплення української унікальності. До того ж, вона реагує на ширший імперський контекст, на якому ґрунтується. За діагнозом Грабовича, головною функцією котляревщини є «насмішка з бундючного, зарозумілого, штучного, холодного й, урешті-решт, «нелюдяного» світу імперського суспільства та нормативної канонічної літератури». Для автора, як підкреслює Грабович, котляревщина пропонує маску, що «дозоляє [йому] прибрати субверсивну позицію, насмішкуватість із „чужинського“ і підкреслити свою власну окремішність, свій „рідний“ емоційний і культурний код — без прямого ризику». Грабович правий, вбачаючи у Гоголі «потужну проекцію цієї модальності на літературу „центру“», а отже, приклад інфільтрації канону метрополії периферійною літературою[91]. Я хочу скористатися ідеєю Грабовича в подальшому для доведення того, що в гоголівському романтичному відтворенні котляревщина як етнічне самоствердження підтримує винайдення національної ідентичності, замислене в гердерівських культурних термінах. Укоріненість «Вечорів» в імперський контекст полегшує це винайдення. Це узгоджується з поширеною динамікою, згідно з якою зіткнення з імперією каталізує формування національної ідентичності. Стикаючись зі своїм владним «іншим» — імперською Росією — так само, як із безліччю менших «інших», Україна «Вечорів» здобуває обмежений простір і артикулює саму себе.

Образи чужорідності у «Вечорах» допомагають визначити, чим є Україна, за допомогою вказівок на те, чим вона не є. Такий поділ світу на «нас» і «їх» являє собою для Лотмана основоположний акт у появі семіосфери. Найважливіше, що Україна «Вечорів» — це не Росія. Оскільки численні оповідачі борються за наративне джерело у цих двох передмовах, вони визначають імперську Росію її книжною культурою, міськими владними центрами, аристократією і системою рангів — і все це є чужим у їхньому світі. Однак самі повісті пов’язують російськість із менш шляхетними цінностями. У «низькому», народному світі провінційних оповідачів росіянин є москалем, іноземцем і загарбником, у найкращому випадку — політичним авантюристом, у найгіршому — злодієм у змові з дияволом. Один такий росіянин бере участь у Сорочинському ярмарку: москаль, поглаживая одною рукою свою козлиную бороду, другою… (ПСС 1, 116; три крапки — Гоголя). Цапова борідка викликає асоціацію з українською лайкою, яка використовується щодо росіян — кацап, що ґрунтується на слові цап[92]. В одному листі сам Гоголь називає Росією кацапией (ПСС 10, 273). Натяк на розпусну дію, яку москаль у гоголівській повісті проробляє другою рукою, тільки додає приниження. Слово кацап уживається двічі в «Івані Федоровичі Шпоньці та його тітоньці». Супутник Шпоньки Сторченко стверджує, що виріс частково глухим після того, як тарган заповз йому у вухо, коли він спав у російській корчмі. Він знаходить російську нечистоплотність обурливою: В русских избах проклятые кацапы везде поразводили тараканов (ПСС 1, 297). Він також згадує, що проклятые кацапы, как я после узнал, едят даже щи с тараканами (ПСС 1, 291). На додачу до їхньої нечистоплотності, росіяни також знані в Україні своєю злодійкуватістю. У «Сорочинському ярмарку» батько Параски охороняє свій скарб уночі, чтоб москали на случай не подцепили чего (ПСС 1, 122).

Це негативне сприйняття росіян серед українських селян і козаків у «Вечорах» демонструє, що воно настільки вкоренилося, що ввійшло у приказки: ожидай столько проку, сколько от голодного москаля; мне так теперь сделалось весело, как будто мою старуху москали увезли; как начнет москаля везть (у значенні «брехати», як Гоголь пояснює у примітці); а також когда черт да москаль украдут что-нибудь — то поминай, как и звали — саме такі невтішні стереотипи переслідували представників імперської Росії в Україні «Вечорів» (ПСС 1, 117, 133, 138, 169). Писар у «Травневій ночі» відмовляється повторювати деякі вульгаризми словами: Словом, сказать стыдно; пьяный москаль побоится выбросить их нечестивым своим языком (ПСС 1, 169). Язык тут, схоже, позначає і зміст російського мовлення, і його мову. Як такий, він контрастує з шанобливим розуміння Фомою поняття наш язык православный, під яким, у світлі цієї зневажливої згадки про російську мову, він швидше за все має на увазі українську мову (ПСС 1, 105). У відповідь на російський мовний імперіалізм, який сприяв поглядові на російську як на досконалу і найчистішу слов’янську мову і заперечував за українською статус мови, українські письменники у традиції котляревщини часто змінюють правила гри і представляють українську як стандарт, насміхаючись із російської як аномального явища (наприклад, Квітка-Основ’яненко або Гулак-Артемовський). Те, що Фома пишається українською, підкреслює це як загальний мотив. У цьому циклі нечестивість пов’язана з чужорідністю. Поляки та їхня мова теж названі нечестивими (ПСС 1, 267).

Поняття російсько-української спорідненості, пропаговане імперськими ідеологами, у «Вечорах» відсутнє. Замість цього твір презентує взаємини між двома світами як взаємини принципової відмінності. Костюм москаля функціонує як маскування у карнавальних ритуалах перестановки та очуднення серед костюмів циганів, євреїв і чортів — усі вони були персонажами українського лялькового театру, вертепу. У «Вечорах» ці маски чужорідності надають людині «нелюдських» обрисів, тобто в певному сенсі вона стає «нелюдяною» в силу своєї неукраїнськості (ПСС 1, 147). Навіть попри те, що євреї та цигани вже давно населяли Україну, вони не належать до уявленої Гоголем спільноти українців, яку він визначає за етносом і релігією.

Чужорідність і чортівня залишаються тісно пов’язаними між собою. Анатомія чорта у «Ночі проти Різдва» явлена як шаблон «інакшості», неукраїнськості.

Спереди совершенно немец: узенькая, беспрестанно вертевшаяся и нюхавшая всё, что ни попадалось, мордочка оканчивалась, как и у наших свиней, кругленьким пятачком, ноги были так тонки, что если бы такие имел яресковский голова, то он переломал бы их в первом козачке. Но зато сзади он был настоящий губернский стряпчий в мундире, потому что у него висел хвост, такой острый и длинный, как теперешние мундирные фалды; только разве по козлиной бороде под мордой, по небольшим рожкам, торчавшим на голове, и что весь был не белее трубочиста, можно было догадаться, что он не немец и не губернский стряпчий, а просто черт…

Одна сторона диявола символізує дальше зарубіжжя — французів або шведів, тоді як друга його сторона належить імперській адміністрації, що керує Україною, підтверджується мотивами губернії (російська адміністративна одиниця), карального чиновництва і його уніформи. Разом із рогами, нечистоплотністю та цапиною бородою — яка у «Вечорах» асоціюється з російськістю — ці атрибути творять справжнього диявола. Згадка про тварину з тонкими ніжками цілком імовірно означає посилання на Пєтра Першого. Його драконівські заходи у зв’язку з повстанням Мазепи, що мали на меті посилити зверхність Росії над Україною, забезпечили йому демонічний образ в українській народній культурі, яка підкреслювала його чужорідність.

Чаклун у «Страшній помсті» є, мабуть, найдемонічнішим з усіх чужинців у «Вечорах». Після 21 року, проведеного на чужині, де всё не так, він повернувся жити в Україну — з дочкою Катериною, її чоловіком Данилом і їхнім новонародженим сином (ПСС 1, 244). Після свого перебування на чужині чаклун став диваком за всіма традиційними детермінантами українськості, зокрема кулінарними, що були детально розроблені у «Вечорах». Він відмовляється вживати традиційну українську їжу та напої — такі як мед і горілка, смаженого кабана з капустою та сливками. Це підкреслює його відчуженість від етнічної спільноти й сигналізує Данилові про можливий зв’язок чаклуна з іноземцями, які утримуються від такої їжі, — турками та євреями (ПСС 1, 254—255). Однак особливо небезпечним чаклуна робить те, що не може бути пов’язане з жодним із усіх традиційних ворогів і союзників козацтва. Він уособлює цілковиту чужорідність — абсолютно незнайому. Данило довідується про це, коли шпигує за чаклуном у його замку та помічає зброю, яку не носят ни турки, ни крымцы, ни ляхи, ни християне, ни славный народ шведський, і шапку, яка була исписанная вся не русскою и не польскою грамотою (ПСС 1, 257).

Поява чаклуна віщує смерть і руїну для Данила, його родини та козацької України, втіленої їхньою садибою. Метонімічне ототожнення виникає за рахунок розширення простору та кордонів, що Роберт Маґуайр підкреслив у цій повісті[93]. Данило, будучи прикордонним мешканцем українських околиць, особливо відкритий перед загрозою втручання чужорідності та супутнього їй зла. Близькість татар, турків і поляків, проти яких він часто воює, сигналізує про нестабільне геополітичне становище самої України. Однак чаклун являє собою навіть більшу загрозу, оскільки володіє безпосереднім зв’язком зі спільнотою, будучи батьком Катерини та козаком. Він використовує цей статус для проникнення до спільноти та руйнування її зсередини. Його бажання кровозмішувальних стосунків зі своєю дочкою служить такою ж символічною метою проникнення.

Присутність чаклуна загрожує перетворити Україну з простору, обмеженого етнічною традицією та природними кордонами, на симбіоз різноманітних «інших»[94]. Прибуття в Україну таємничого вершника, котрий переслідує чаклуна, аби відплатити йому, збігається зі знаменною подію, внаслідок чого з України вдруг стало видимо далеко во все концы света — Чорне море, Крим, Галич і Карпатські гори (ПСС 1, 275). Так само, як і всі зорі світу відбивались у Дніпрі, цей образ виводить Україну на передній план як абсолютний центр наявного світу. Бо те, що оповідач описує як все концы света, виявляється не такими вже віддаленими «кінцями» України. Карпатські гори, зокрема, у повісті виконують функцію «кінця» східнослов’янського світу. Вони відокремлюють зрозумілу територію «руської мови» (цей загальний термін для всіх східнослов’янських мов втілюється в найкращому архаїчному терміні Гоголя — русская молвь) від теренів, де неможливо почути родного слова (ПСС 1, 272). Гори тягнуться від півдня через Валахію та Трансільванію, сягаючи Галича та угорського народу (ПСС 1, 271). Саме в цьому чужоземному просторі й відбудеться апокаліптична битва повісті. Таємничий вершник вчиняє страшну помсту і кидає лихого чаклуна в безодню, де трупи гризтимуть його вічно.

З усіх чужоземців поляки в цій повісті виконують роль головного ворога України і найсерйознішої загрози. Жодна інша національність не зображена у «Вечорах» із подібною ворожістю — ніхто інший не є аж настільки шкідливим, мерзенним і підступним. Вони збиткуються з православ’я й українців і невтомно працюють над руйнуванням України. Вони стають спільниками підступного чаклуна у його спробах знищити дім Данила. Вони намагаються вбити клин всередині козацької громади будівництвом фортеці на їхній території. Данило довідується, що така фортеця планується для того, щоб відрізати його від запорозьких козаків. Щоб це не стало правдою, він присягається: Я разметаю чертовское гнездо (ПСС 1, 247).

Тема польського гніту в «Страшній помсті» резонує з Листопадовим повстанням (1830—1831) поляків проти Росії. Швидше за все, повість була написана влітку й восени 1831 року, у час, коли Гоголь відвідав у Павловську Пушкіна та Жуковського. Приблизно в той самий час ці поети опублікували свої думки на тему польсько-російських взаємин у брошурі, що містила вірші, які завзято підтримували російсько-імперську зверхність над Польщею. Пушкін у своєму творі Клеветникам России (1831), спровокованому певними розмовами у французькому парламенті щодо допомоги Польщі, постає як ревний апологет імперії, погрожуючи всім, хто наважиться втрутитись у цей домашний, старый спор. Пушкін поставив таке фундаментальне запитання: Славянские ль ручьи сольются в русском море? Оно ль иссякнет? вот вопрос. Вірш відстоює перший варіант: неминуче злиття слов’янських джерел у російському морі. Якими б не були власні думки Гоголя на цю тему (я спробую передати їхню складність у главі «Гоголь і поляки» у п’ятому розділі), він, здавалося б, повторює загальні антипольські настрої в Росії, викликані цим повстанням, хоч ці настрої також наявні й в його головному джерелі — «Історії Русів»[95]. Можливо, він замислював «Страшну помсту» як свій внесок до громадянської позиції, викладеної Пушкіним і Жуковським у їхній поетичній брошурі. Роблячи цей жест, він не нехтує й тим, щоб перевести зв’язки України з дискредитованим польським народом у минуле. Це з’являється в інтерполяції, доданій немовби заднім числом до Данилової промови: Еще в прошлом году, когда собирался я вместе с ляхами на крымцев (тогда еще я держал руку этого неверного народа) (ПСС 1, 260). Ця незграбна вставка здається найбільш безпосереднім відлунням Польського повстання — і єдиним прикладом у книзі, коли промова персонажа включає ремарку в дужках.

Однак, незважаючи на махінації поляків, внутрішні потрясіння та поділи в Україні є справжньою причиною його краху. Зрештою, козакам Данила все-таки вдається перемогти поляків. Саме чаклун, родич, убиває Данила. Отже, «останній із козаків», як його міфологізує ця повість, падає від руки іншого козака — зрадника. Пісня українського бандуриста, яка завершує цю повість, пояснює, що суть чаклунського прокляття полягає у віроломному вбивстві свого побратима-козака, з яким він був пов’язаний братерською присягою. Якщо згадувати про золоту славу козацтва за гетьмана Конашевича, відомого своїми вдалими рейдами проти турків, Данило протиставляє її розбратові, який панує тепер в Україні: Порядку нет в Украйне: полковники и есаулы грызутся, как собаки, между собою. Нет старшей головы над всеми. Шляхетство наше всё переменило на польский обычай, переняло лукавство… продало душу, принявши унию. Жидовство угнетает бедный народ. О, время! Время! Минувшее время! (ПСС 1, 266, три крапки — Гоголя). Внутрішні розбіжності в Україні та її полонізація виявилися більш фатальними за будь-яке інше зовнішнє військове втручання. Це резонує з напруженням у передмовах до циклу між тими, хто протистоїть іноземному втручанню, і тими, хто йому піддається. Гоголівська повість застерігає від викорінення української ідентичності, яке становить серйознішу небезпеку, ніж іноземні сили.

Доля Данила коротко відображає міфічне бачення українського минулого[96]. Хоча історичні тексти Гоголя досліджуються в наступному розділі, важливо зрозуміти тут історичні аспекти «Вечорів», на додачу до культурних та етнографічних, оскільки лише в сукупності вони забезпечують комплексне бачення української нації. Україна «Вечорів» — це не просто, за поблажливою характеристикою Пушкіна, поющее и пляшущее племя, а спільнота, що добре усвідомлює свою відмінність від інших етнічних груп і пов’язана спільним історичним досвідом[97]. Данилові посилання на козацькі вольності та отчизну (ПСС 1, 249, 251), як і поняття товарищества в «Тарасі Бульбі», втілюються в українських мовних зворотах, відчутно просякнутих атмосферою української історії.

Ностальгійний тон пронизує трагічний занепад козацької України у «Страшній помсті». Весілля в Києві, яким відкривається ця повість, — подія, що в інших повістях із диканського циклу утверджує єдність і життєву силу спільноти, — збігається тут із появою лихого чаклуна. Завжди безжурні козаки не хочуть у цій повісті співати пісню, коли повертаються з весілля, бо стурбовані тяжкою годиною України — викликаною просуванням татар і польськими махінаціями. У плачі Катерини, в інтонації й образності, що витворюють українські народні пісні, мертве тіло Данила постає як «козацька слава», що лежить розтоптана на землі (ПСС 1, 268). Їхня дитина, яка, за словами колискової, що її співає Катерина, мала вирости задля слави козацтва, падає жертвою чаклунства. Чи й далі буде Україна після трагічного знищення козацького духу?

Відповідаючи на це запитання, варто звернути увагу на закінчення повісті, яке пропонує сучасну точку зору поза контекстом подій, пов’язаних із Данилом. Вона втілена в образі сліпого бандуриста, котрий грає для юрби, що зібралась у Глухові. Це місце, як і чимало гоголівських мотивів, має водночас і комедійне, і серйозне значення. Його назва походить від прикметника «глухий», який витворює гумористичний образ сліпого бандуриста у «глухому» місті. Проте Глухів був також важливим місцем у козацькій історії. Пьотр Перший переніс до Глухова козацьку столицю у 1708 році — після того, як переміг українського сепаратиста Івана Мазепу та зрівняв із землею колишню козацьку столицю — Батурин. Виходячи з цього історичного контексту, надії та спогади, що їх відроджує бандурист, вочевидь, стосуються автономістських амбіцій України. І справді, його музика досягає радше добре налаштованих, а не глухих вух:

В городе Глухове собрался народ около старца бандуриста, и уже с час слушал, как слепец играл на бандуре. Еще таких чудных песен и так хорошо не пел ни один бандурист. Сперва повел он про прежнюю гетманщину за Сагайдачного и Хмельницкого. Тогда иное было время: козачество было в славе; топтало конями неприятелей, и никто не смел посмеяться над ним. Пел и веселые песни старец и повоживал своими очами на народ, как будто зрящий; а пальцы, с приделанными к ним костями, летали как муха по струнам, и, казалось, струны сами играли; а кругом народ, старые люди, понурив головы, а молодые, подняв очи на старца, не смели и шептать между собою.

«Постойте», сказал старец: «я вам запою про одно давнее дело». Народ сдвинулся еще теснее, и слепец запел… (ПСС 1, 279)

На відміну від часів, що про них співає старець-бандурист, козацька слава тепер мертва, а козацтво ліквідоване. Втім, хоч його золотий вік і позаду, пам’ять про козацтво оживає за допомогою мистецтва бандуриста. Це мистецтво справляє потужний вплив на людей — дехто з них особисто спостерігав занепад цієї епохи (старі похилили голови). Образ молодих людей, які вичікувально дивляться на співця, свідчить про те, що відроджена піснею історична пам’ять несе потенціал, наснажливу силу, яка, можливо, здатна мотивувати молоде покоління на пошуки власної «слави».

Сцена з бардом у романі сера Вальтера Скотта «Веверлі» (Waverley), яка видається підтекстом для сцен із бандуристом у Гоголя, натякає на подальше прочитання, в якому наголошується сучасна значущість барда для його спільноти. Бард Скотта також грає роль пристрасного хранителя національної пам’яті, яка функціонує як рушійна сила для сучасного. Його історичні ландшафти пропонують «заклики до [шотландців] пам’ятати й повторити дії своїх предків»[98]. У «Страшній помсті» дійство бандуриста має об’єднавчий вплив на спільноту. На відміну від внутрішніх розбіжностей і чвар, які заважають світові Данила, Івана та Петра, образ народу, який зібрався послухати пісню, підкреслює спільність і єдність, що характеризувала українців в інших повістях «Вечорів». Чотири рази повторене слово народ у піднесеному стилі цього фрагмента набуває підтексту «людей». У граматичному плані його використання змушує розуміти народ як єдине тіло, як це відбувається під час інших подій у спільноті «Вечорів», таких як весілля. Об’єднавча сила історичних ландшафтів бандуриста примушує, щоб цей народ сдвинулся еще теснее.

У гоголівських «Вечорах» домінує безжурний настрій, тому так само репертуар бандуриста також включає чимало веселих пісень. Проте саме історична сага вражає слухачів старого бандуриста найбільше. Закінчивши її, він уже снова стал перебирать струны; уже стал петь смешные присказки про Хому и Ерему, про Сткляра Стокозу… но старые и малые всё еще не думали очнуться и долго стояли, потупив головы, раздумывая о страшном, в старину случившемся деле (ПСС 1, 282). Повість «Страшна помста» відіграє ту саму роль у гоголівському циклі, що й пісня бандуриста у його виконанні. Хоч і оточена гумористичними та легкими розвагами, ця повість має на меті спонукати своїх читачів зупинитись і замислитись над «страшними справами старовини» у трагічній українській історії. Аж ніяк не будучи мужицьким набродом, українське суспільство поділяє славне, героїчне минуле, вважаючи таких, як Данило — людьми з «козацьким серцем» і «благородним тілом», які «проливали свою кров» (ПСС 1, 267). За допомогою скарбів народного епосу це минуле зберігає свою живу силу. В епоху, коли потужний потенціал для національного самоствердження вбачався у древніх, вигаданих або справжніх епічних традиціях, таких, як «Пісні Оссіана» або фінська «Калевала», образ українського бандуриста, який завершує гоголівську повість, не міг не відіграти подібної ролі.



Україна в Російській імперії


Епоха між занепадом козацької України та русифікованим сучасним української шляхти, особливо ера Єкатєріни Другої, з’являється у віньєтках, вбудованих у чимало повістей із Диканьки. Вони зображують динаміку взаємин України з імперською Росією як сповнену напруженості. Ця проблема розв’язується із вальтер-скоттівським гумором і схильністю до подолання історичних чвар за допомогою домашнього затишку: в повістях порушуються несерйозні соціальні проблеми й делікатне питання української автономії. Однак гоголівська езопова мова, сповнена гумору, забезпечує лише тонкий наліт, за яким простягається яскрава картина нерівності та розламів російсько-українського політичного організму.

Перші такі образи з’являються в «Травневій ночі». У повісті висміюється бундючний і владолюбний сільський голова, роздуте еґо якого підживлювалось однією зустріччю з імператрицею Єкатєріною Другою. Він безперестанку хвалиться, що під час відвідин Єкатєріною України його вибрав комісар як такого, що посмышленнее всех козаків, служити в ролі провожатого для імператриці (ПСС 1, 171). Всі подальші роки ця подія й далі викликає в нього захопливе шаленство, але ніхто цим, здається, не вражений або не бажає його слухати. У повість вклинюється фрагмент, у якому імперська кар’єра голови оцінюється з недвозначним презирством: Что и говорить! Это всякой уже знает, пан голова. Все знают, как ты выслужил царскую ласку (ПСС 1, 171).

Мотив зустрічі голови з імператрицею відсилає до реальної подорожі 1787 року, яку Єкатєріна здійснила з метою огляду своєї імперії, зокрема щойно анексованого Криму. З оточенням, яке включало й іноземних спостерігачів, вона три місяці зимувала в Києві, а потім подалася за течією Дніпра на південь до фальшивої пишноти селянських хат, прикрашених князем Потьомкіним у стилі рококо. Подорож імператриці Україною також супроводжувалась інсценізованими проявами мальовничого місцевого колориту, в якому вагоме місце займали козаки[99]. Такою, мабуть, і була роль сільського голови з «Травневої ночі», яку він відіграв у цій квазі-ритуальній демонстрації імперської влади. Оповідач іронічно розказує: целые два дни находился он в этой должности и даже удостоился сидеть на козлах с царицыным кучером (ПСС 1, 161). Хоча ця сумнівно вагома функція підриває самовихваляння голови, вона також служить гірким нагадуванням ролі, до якої були зведені «найрозумніші» з козаків після того, як Єкатєріна знищила залишки української автономії.

Селяни визнають авторитет голови, побоюючись його владних методів. Він вдається до вимагання й інших форм господарської експлуатації, призначає на свій розсуд людей на громадські роботи й поводиться як сексуальний хижак стосовно селянок. Влада, яку він представляє в селі, цілком ґрунтується на імперських методах і підтримці комісара, освячена владою метрополії[100]. Символічні жести поваги маскують реальне незадоволення селян.

Рідний син голови, Левко, розлючений через його заборону на одруження з Галею (голова сам зацікавлений нею), підбурює інших молодих козаків на нічні веселощі за рахунок пихатого тирана, якому всі вони хочуть збити пиху. Розлючений їхніми витівками, включно з грубими піснями, в яких висміюють його і його владу, голова вибухає: они, дурни, забрали себе в голову, что я им ровень. От думают, что я какой-нибудь их брат, простой козак!.. А что до этого дьявола в вывороченном тулупе [один із жартівників — Е. Б.], то его, в пример другим, заковать в кандалы и наказать примерно. Пусть знают, что значит власть! От кого же и голова поставлен, как не от царя? (ПСС 1, 170—171). Таким чином, представник імперської влади стикається з низовими силами громади. Щоб продемонструвати свою незгоду, сільські козаки влаштовують щось на кшталт досить добродушного та ненасильницького спротиву. Погляд запровадженої зовні політичної влади стикається не лише з неофіційними відмінностями та престижем (таким, як у Фоми), що органічно з’являється всередині спільноти, а й із демократичними принципами, представленими козаками, яких Гоголь незабаром зобразить у «Тарасі Бульбі» та своїх творах про українську історію.

Натяки на ці демократичні козацькі цінності, що їхнім наріжним каменем є свобода, вже з’являються у повістях із Диканьки. Левкова промова-звинувачення голови у зловживаннях знаходить миттєву підтримку серед козаків: Он управляется у нас, как будто гетьман какой. Мало того, что помыкает, как своими холопьями, еще и подъезжает к девчатам нашим… Что ж мы, ребята, за холопья? Разве мы не такого роду, как и он? Мы, слава богу, вольные козаки! Покажем ему, хлопцы, что мы вольные козаки! (ПСС 1, 164). На відміну від влади гетьмана, обраного самими козаками (це було скасовано Єкатєріною Другою в 1764 році), голова виконує функції імперського лакея. Перспектива виступу проти нього розпалює в молодих людях традиційну козацьку нестриманість і повагу до свободи: Что за роскошь! Что за воля! Как начнешь беситься, — чудится, будто поминаешь давние годы. Любо, вольно на сердце; а душа как будто в раю. Гей, хлопцы! Гей, гуляй! (ПСС 1, 164). Голову могла привабити влада, санкціонована імперією, але молоде покоління, схоже, більшою мірою тяжіє до стихійної влади вцілілого козацького етосу.

Ця антиавторитарна риса в цій повісті не обмежена козаками. Селянин Каленик поділяє її. Його п’яний стан, поза сумнівом, спонукає його до виступу проти влади голови: Что он думает… что он голова… Ну, голова, голова. Я сам себе голова. Вот, убей меня бог! Бог меня убей, я сам себе голова (ПСС 1, 160). Згодом Каленик кидає образу в обличчя голови, не відаючи про його присутність: Что мне голова? Чтобы он издохнул, собачий сын! Я плюю на него! Чтоб его, одноглазого чорта, возом переехало! (ПСС 1, 166).

Голова сприймає ці виклики своїй владі переважно з політичної точки зору. Він погрожує своїм неефективним десяцьким (виконували поліційні обов’язки в дореволюційній Росії. Прим. перекл.), що він здасть їх як бунтівників комісарові. У фіналі, що провіщає майбутню гоголівську комедію «Ревізор», комісар з’являється сам у формі інструкцій, які він начебто написав на ім’я голови, даючи Левкові дозвіл на шлюб із Ганною (Левко отримав записку в надприродній сюжетній лінії повісті). Як тільки хлопець отримує дівчину, вся політична напруга, боротьба з владою та сп’яніння парубків козацькою свободою зводяться в повісті нанівець. Як і у Вальтера Скотта, роман долає політичну ворожнечу; як і в котляревщині, комедія долає історичну трагедію: проте, як у шекспірівських комедіях, щасливий фінал, далекий від розв’язання всіх проблем і залагодження соціальних розламів, просто відводить їх на другий план. Отже, «Травневу ніч» завершує образ Каленика, одного з непримиренних ворогів голови, який блукає селом у пошуках своєї хати.

«Травнева ніч» пропонує образ Єкатєріни Другої, яка відвідує Україну, тоді як «Пропала грамота» і «Ніч проти Різдва» пропонують зворотний напрям, який був більш характерним для російсько-українських взаємин — коли українці здійснюють прощу до центру російської влади. У «Пропалій грамоті» йдеться про пригоди діда Фоми Григоровича, якого козацький гетьман вислав до Петербурга з листом до імператриці. На своєму шляху дід братається із запорозьким козаком, з яким проводить час у пиятиках і розгулах. Фома з насолодою описує колоритний образ запорожця:

Красные как жар шаровары, синий жупан, яркой цветной пояс, при боку сабля и люлька с медною цепочкою по самые пяты — запорожец да и только! Эх народец! Станет, вытянется, поведет рукою молодецкие усы, брякнет подковами и — пустится! Да ведь как пустится: ноги отплясывают словно веретено в бабьих руках; что вихорь, дернет рукою по всем струнам бандуры, и тут же, подпершися в боки, несется в присядку; зальется песней — душа гуляет!.. Нет, прошло времячко: не увидать больше запорожцев! (ПСС 1, 183).

У своїх стереотипних костюмі та поведінці запорожець виглядає досконалим національним типом, який викликає ностальгію Фоми. Як дід Фоми довідується пізніше, запорожець продав свою душу дияволу, що, як стверджується, приходить тієї ж ночі (це може бути народною алюзією на історичного «диявола», відповідального за руйнування запорозької республіки — Єкатєріни Другої). На жаль, запорожець забирає з собою до пекла дідову шапку з листом до імператриці. Нещасний посланець зустрічає зграю чортів і відіграє шапку за грою в карти. Потім йому вдається влаштувати повернення додому на пекельному коні, можливо, й через саме пекло: Глянул как-то себе под ноги — и пуще перепугался: пропасть! крутизна страшная! А сатанинскому животному и нужды нет: прямо через нее. Дед держаться: не тут-то было. Через пни, через кочки полетел стремглав в провал и так хватился на дне его о землю, что, кажись, и дух вышибло. По крайней мере, что деялось с ним в то время, ничего не помнил (ПСС 1, 190).

Фомин дід знову вирушає до Петербурга, цього разу не зупиняючись на ярмарках, і доносить листа до імператриці. Фома розповідає:

Там навиделся дед таких див, что стало ему надолго после того рассказывать: как повели его в палаты, такие высокие, что если бы хат десять поставить одну на другую, и тогда, может быть, не достало бы. Как заглянул он в одну комнату — нет; в другую — нет; в третью — еще нет; в четвертой даже нет; да в пятой уже, глядь — сидит сама, в золотой короне, в серой новехонькой свитке, в красных сапогах и золотые галушки ест. Как велела ему насыпать целую шапку синицами (регіональна версія російського слова ассигнация, що означає паперові гроші. — Е. Б.), как… — всего и вспомнить нельзя (ПСС 1, 191).

Опис Петербурга стилістично нагадує опис втечі з пекла. Обидва характеризуються гострим відчуженням і гіперболізмом, а завершуються твердженням оповідачів про те, що вони не пам’ятають будь-яких інших подробиць, вочевидь, від перебування під враженням від дивного досвіду.

Свідчення козака українізують образ імператриці, описуючи її в атрибутах української матеріальної культури. Рудий Панько у передмовах перекладав українську чужорідність російськими термінами, тоді як дід Фоми виконує зворотну операцію, перекладаючи імперську чужорідність знайомими українськими термінами. Однак, на відміну від Панька, дід робить це несвідомо. Він не шукає відповідників. Він бачить у відповідниках свій абсолютно цілісний український світогляд, який не дозволяє ні двозначностей, ні множинності кодів. Отже, з його погляду, імператриця одягається в українську свитку та їсть українські галушки. Слово, використане для опису подарунка від цариці, — синицы — являє собою слов’янізовану версію неслов’янського запозичення в російській мові — ассигнации, яке означає паперові гроші (використовувалось 1769—1840 роках). Дід одомашнює цей імперський винахід, приводячи їх у відповідність до власного мовного коду.

Мабуть, є іронія в тому, що, приймаючи гетьманського посланця, імператриця навіть не зволила відкласти свою трапезу. Вона нагороджує посла за службу повною шапкою купюр вартістю набагато меншою, ніж традиційні металеві монети. Цей подарунок ставить під сумнів імперську щедрість і ламає казкову конвенцію цього фрагмента. Прикметно, що дід покриває свої подорожні витрати, сплачуючи господареві золотые — більш коштовні металеві монети (ПСС 1, 185). Скупий прийом посланця імператрицею — він не отримує золотих монет — дисгармонує з уплітанням нею золотих галушок. Це може бути непрозорим натяком на невигідне становище периферії в імперській економіці.

Повість, яка відкриває другий том, — «Ніч проти Різдва» — розвиває зв’язок між інфернальними силами та російською столицею, на який «Пропала грамота» лише натякає. У «Ночі проти Різдва» чорт сам переносить коваля Вакулу до Петербурга, де він розшукує пару черевичків імператриці. Він мусить отримати їх для своєї коханої Оксани, яка тільки в такому разі пообіцяла вийти за нього. Під час виконання цього любовного завдання інфернальний прохід між Україною та російським центром влади виявляється необхідністю. Як і синица Фоминого діда, вказівки Вакули чортові наголошують на чужорідності назви російської столиці, яка одомашнюється у його мові: В Петембург, прямо к царице! (ПСС 1, 226; підкреслення моє). Поїздка на чорті лякає коваля незрівнянно менше, ніж вигляд самого Петербурга:

…кузнец всё летел, и вдруг заблестел перед ним Петербург весь в огне. (Тогда была по какому-то случаю иллюминация.) Чорт, перелетев через шлахбаум, оборотился в коня, и кузнец увидел себя на лихом бегуне середи улицы. Боже мой! стук, гром, блеск; по обеим сторонам громоздятся четырехэтажные стены; стук копыт коня, звук колеса отзывались громом и отдавались с четырех сторон; домы росли, и будто подымались из земли, на каждом шагу; мосты дрожали; кареты летали; извозчики, форейторы кричали; снег свистел под тысячью летящих со всех сторон саней; пешеходы жались и теснились под домами, унизанными плошками, и огромные тени их мелькали по стенам, досягая головою труб и крыш. С изумлением оглядывался кузнец на все стороны. Ему казалось, что все домы устремили на него свои бесчисленные, огненные очи и глядели (ПСС 1, 232—233).

Петербург у цьому фрагменті виявляється надзвичайно демонічним. За списком гоголівських демонічних тропів Міхаїла Епштейна, цей фрагмент включає в себе: пронизливий погляд (тут: будинки, що дивляться на Вакулу), яскраве світло та гуркіт, блиск, походження якого є штучним (тут: иллюминация), швидка їзда (тут: сани і кареты) і миготіння (мелькание). Цей фрагмент підтверджує здогад Епштейна, що за допомогою такого стилю Гоголь передає демонічний образ Росії[101]. Пізніша повість Гоголя «Невський проспект» передаватиме аналогічний образ Петербурга. Неслов’янська чужорідність російської столиці посилена такими лексичними одиницями, як шлахбаум і форейторы. Це також перегукується з Гоголевими скаргами в листі до матері про ненаціональний характер Петербурга. Культури, за твердженням Лотмана, творять не лише власні типи «внутрішньої організації», а й також власні типи «зовнішньої дезорганізації»[102]. Хаотичні описи Петербурга українськими відвідувачами у «Вечорах» являють собою отаку форму зовнішньої дезорганізації, що, врешті-решт, урізноманітнює внутрішній «лад» своєї власної культури.

Настрашений містом, Вакула знаходить притулок у товаристві запорозьких козаків, котрі якраз прибули з листами до двору — так само, як і Фомин дід. Вакула зустрів їх раніше, коли вони проходили повз Диканьку. Коли вони відмовляються взяти Вакулу з собою на аудієнцію з імператрицею, він вдається до послуг свого старого слуги — чорта, який впливає на козаків і ті змінюють ставлення до Вакули.

У сцені, грандіознішій за царський прийом Фоминого діда, запорожців приводять до зали, де їх чекає цариця в оточенні генералів і вельмож. Серед них є й Потьомкін, українець, улюблений придворний і коханець Єкатєріни Другої, котрий уславився своїми прикрашеними хатами на честь її вояжу на південь через Україну. Він змальований у відразливих тонах як товстий чоловік, одягнений у гетьманський костюм: Волосы на нем были растрепаны, один глаз немного крив, на лице изображалась какая-то надменная величавость, во всех движениях видна была привычка повелевать.

Вакула сприйняв Потьомкіна за царя. Друзі-запорожці виправили Вакулу: Куда тебе царь! это сам Потемкин (ПСС 1, 236). Схоже, Вакула не знає, що в Росії в цей час немає царя, але схильність асоціювати український костюм гетьмана з найвищою владою, здається, в нього інстинктивна. Дивне використання запорожцем займенника сам припускає, що в його ієрархії гетьман стоїть вище за царя. Російські цензори, які рецензували твори Гоголя для посмертного видання у 1855 році, вочевидь, вважали цю лінію повісті проблемною, оскільки включили її до свого списку небажаних фрагментів[103]. Ці тонкі натяки означають, що Вакула й козаки природним чином очікують, що особи, наділені владою над ними, мали би бути земляками-українцями. Нетактовність Вакули, що прийняв Потьомкіна за царя, здається подвійно кричущою, беручи до уваги можливу участь вельможі у вбивстві її чоловіка, законного російського царя Пєтра Третього, та її легендарну сексуальну розбещеність.

Після приходу Єкатєріни козаки розігрують сцену такої самовідданої прострації, що бентежать навіть Потьомкіна, який навчав їх придворного етикету: Запорожцы вдруг все пали на землю и закричали в один голос: «Помилуй, мамо! помилуй!» Кузнец, не видя ничего, растянулся и сам со всем усердием на полу. Імператриця наказує їм піднятись, але вони вперто відмовляються, поки Потьомкін не переконує їх скоритись. У контексті козацького культу мужності та їхнього абсолютного несприйняття жіночих спроб — дарма, матір це, дружина або дочка — вплинути на їхні дії ця інфантилізована поведінка і плазування просякнуті іронією.

Імператриця рада зустрітися з представниками одного з численних народів, якими вона править. Вона із зацікавленням дивиться на них і слухає. Врешті-решт один із запорожців починає клопотатися про справу, яка привела їх до Петербурга:

Помилуй, мамо! зачем губишь верный народ? чем прогневили? Разве держали мы руку поганого татарина; разве соглашались в чем-либо с турчином; разве изменили тебе делом или помышлением? За что ж немилость? прежде слышали мы, что приказываешь везде строить крепости от нас; после слышали, что хочеш поворотить в карабинеры; теперь слышим новые напасти. Чем виновато запорожское войско? тем ли, что перевело твою армию чрез Перекоп и помогло твоим енералам порубать крымцев?.. (ПСС 1, 237).

Козак нагадує про службу Запорозької Січі на користь імперії — захист від турків і татар та зовсім недавнє сприяння анексії Криму Єкатєріною. Будучи інструментом у перемогах імперії та системою безпеки, козаки вважають зусилля Єкатєріни в обмеженні їхніх прав і привілеїв несправедливістю. В числі скарг запорожці згадують будівництво росіянами фортець, які насправді почали споруджуватись 1735 року і мали на меті контроль над Запорозькою Січчю. (Це перегукується з критикою поляків, яку застосував Данило у «Страшній помсті», мовляв, ті вдавалися до рішучої тактики контролю козаків.) Тут має місце найвідвертіший політичний момент цієї книги, що найбільш безпосередньо стосується реальної історичної дійсності: знищення росіянами останніх залишків української автономії — козацької республіки. Після перемоги за допомогою запорожців у Кримській війні 1769—1774 років росіяни прагнули безпосереднього й вільного доступу до своєї нової території, а Січ якраз стояла в них на шляху. За наказом Єкатєріни російська армія, повертаючись із Криму, 1775 року підступно напала на козаків, які ні про що не підозрювали. Внаслідок нападу вцілілі запорожці були або ув’язнені, або розігнані, або виселені до казахських степів.

На сміливість відвертих скарг запорожців на російську політику щодо Січі Єкатєріна відповідає дбайливим запитанням, чого ж вони бажають. Вакула, використовуючи момент, випалює: Ваше царское величество, не прикажите казнить, прикажите миловать. Из чего, не во гнев будь сказано вашей царской милости, сделаны черевички, что на ногах ваших? я думаю, ни один швець, ни в одном государстве на свете не сумеет так сделать. Боже ты мой, что, если бы моя жинка надела такие черевики! (ПСС 1, 237). Запорожці думають, що Вакула збожеволів, тоді як цариця добродушно всміхнулась і подарувала ковалеві з Диканьки спеціальну пару її черевичків, оздоблених золотом. Потім вона запитує в козаків про їхні звичаї, явно віддаючи перевагу дискурсу колоритних місцевих традицій, ніж їхнім політичним правам. Тема їхніх проблем і можливі способи їхнього усунення після того, як Вакула зводить нанівець потенціал для їхнього розв’язання, більше не повертається. Отже, Єкатєріні Другій вдається за пару вживаних черевичків «купити» Запорозьку Січ, а з нею — й останній слід української незалежності.

Політична іронія цього символічного обміну між російською імператрицею та українським ковалем перевершує будь-які подібні «оборудки» й обміни власністю, що завершують політичні конфлікти у світі прози Вальтера Скотта. Іронія посилена тим фактом, що Оксана, яка відкрила в собі любов до Вакули під час його відсутності, втрачає будь-який інтерес до черевичків цариці та зізнається, що вийшла б за нього заміж і без них. Імператриця досягає свого, тоді як чистий прибуток козаків дорівнює парі жалюгідних черевичків. У фіналі повісті козаки з’являються не у плотських образах, а в образах, якими Вакула (тепер одружений і з дітьми), прикрасив свій будинок. Славному минулому українського козацтва, зображеному в повістях із Диканьки як осердя українського народу, приходить на зміну образ щасливого родинного життя й домашнього затишку.

Передостання повість тому «Іван Федорович Шпонька та його тітонька» відсилає до початку XIX століття і своїм настроєм і темами передвіщає наступну книгу повістей Гоголя — «Миргород». Ця повість є різким іронічним контрастом до «Страшної помсти», яка їй передує в цьому томі. Представник здрібнілої русифікованої української шляхти, Шпонька — слабкий, украй сором’язливий і абсолютний невдаха. На відміну від мужніх національних героїв давнини, як, приміром, Данило з попередньої повісті, він перебуває під цілковитою владою сварливої жінки, своєї тітки. З його шкільної програми ми довідуємось про особливості російської (российской) граматики (ПСС 1, 284; цей прикметник позначає Росію як імперію), він обирає кар’єру в імперській армії. Здружується з іншим жалюгідним українцем, товстуном Сторченком, який також у російській корчмі натрапив на тарганів. На відміну від традиційних козаків, які сплять просто неба «української ночі», Сторченко витрачає величезну кількість енергії на облаштування найкомфортніших умов для сну в заїжджому дворі та споживає неймовірну кількість їжі. Назва його маєтку — Хортище — перегукується з Хортицею, головним островом на Дніпрі, який був гніздом Запорозької Січі.

Дріб’язкові, незначні заняття й турботи цих зманіжених типів різко контрастують із козацьким духом, оспіваним у «Страшній помсті» й інших повістях. Зникнення цього духу, зазначеного раніше, зведенням Вакулою козаків до орнаментальної функції, тепер виявляється в персонажі Сторченкового слуги, який носить козацьку свитку і яким брутально керує його ледачий пан. На зміну чудовим описам української природи та величним описам українських жител у цій повісті прийшов образ маєтку Шпоньки, сповнений гаркітливими псами, які облизували змащені салом осі прибулої карети, хлопчаками в брудних сорочках і рохкітливою свинею із шістнадцятьма поросятами, що походжала двором. Життєствердне, яскраве багатство інших текстів із диканського циклу поступається багатству, що отуплює та вводить у заціпеніння й особливо стосується образів їжі. Селяни все ще розмовляють українською, а тітонька й сама слабує на це, але її мовні навички виглядають як анахронізм, ознака відсталості (ПСС 1, 293, 294, 303, 306). Колишні часи, символізовані тітчиним образом минулих врожаїв, здаються незрівнянно кращими за сучасність: «В старину у нас, бывало, я помню, гречиха была по пояс; теперь бог знает что. Хотя, впрочем, и говорят, что теперь всё лучше». Тут старушка вздохнула. (ПСС 1, 304). Схоже, тітка не впевнена, що тепер всё лучше, незважаючи на переконання у зворотному. Євген Маланюк добре збагнув гоголівський образ початку XIX століття: «На могутнім тлі буйного сонячного краєвиду, серед руїн бурхливої минувшини западають у смертельний сон хутори й маєтки здеморалізованої петербурзьким урядом колишньої української аристократії, нині — „дворянства всеросійського“. Нерухома, майже цвинтарна тиша залягає над Україною»[104].


Образ фамільного екіпажу Шпоньки виразно показує стан занепаду України. Як стверджує оповідач, поважний екіпаж служив нашому предкові Адаму і нібито був порятований від біблійного потопу у спеціальному відділені Ноєвого ковчега. Екіпаж виглядає як втілення гротеску:

Довольно сказать, что Василиса Кашпоровна была очень довольна ее архитектурою, и всегда изъявляла сожаление, что вывелись из моды старинные экипажи. Самое устройство брички немного набок, то есть так, что правая сторона ее была гораздо выше левой, ей очень нравилось, потому что с одной стороны может, как она говорила, влезать малорослый, а с другой великорослый. Впрочем, внутри брички могло поместиться штук пять малорослых и трое таких, как тетушка. Около полудня Омелько, управившись около брички, вывел из конюшни тройку лошадей, немного чем моложе брички, и начал привязывать их веревкою к величественному экипажу (ПСС 1, 304).

Слова, використані для низькорослих і високих людей, перегукуються з термінами, які зазвичай вживаються для позначення українців і росіян — малоросс (від Малороссии) і великоросс (від Великороссии). Цей кривобокий екіпаж виконує функцію образу самої України — під орудою жалюгідних українців і вагомих росіян. Порівняно з пізнішим образом із «Мертвих душ» Русі як швидкої тройки — що експліцитно показує асоціативний зв’язок Гоголя між екіпажами та народами — цей ветхий, розхитаний, запряжений трійкою український екіпаж не міг явити більш песимістичного контрасту.

Ймовірно, повість «Шпонька» була написана останньою в циклі «Вечорів на хуторі біля Диканьки», наприкінці 1831 року (ПСС 1, 549). Вона передвіщає такі миргородські повісті, як «Старосвітські поміщики» та «Повість про те, як посварився Іван Іванович із Іваном Никифоровичем». Однак як вона функціонує в межах ширшого ландшафту «Вечорів на хуторі»? «Вечори» — цикл, головною рисою якого є динаміка між взаємозалежністю та незалежністю повістей у великому цілому, кожна з них водночас пов’язана з іншими повістями, будучи також автономною. У прочитанні, що надає перевагу «Шпоньці» та «Зачарованому місцю» — двом завершальним повістям у збірці, отже, телеологічному підсумуванню всієї книги — втрачається бачення того, як працює жанр, а замість цього до неї застосовується романні очікування[105]. Ба більше, призначаючи «Шпоньці» роль у цьому циклі, неможливо проігнорувати контекст Панькових передмов. Як образ сучасної України, ця повість конкурує з іншими сучасними образами — запропонованими наративним каркасом циклу. Історія Шпоньки була розказана на Панькових вечорах Степаном Івановичем Курочкою з Гадяча, який записав її для Панька. Заразом і для автора повісті, і для його слухачів у Паньковому домі Шпонька мав би видатися таким же дивним, як і для читача її друкованої версії. Цінності та погляди, які поділяють гості на цих зібраннях, не збігаються з цінностями й поглядами, що характеризують світ Івана Федоровича Шпоньки. Бездушне, банальне існування «шпоньок» цього світу виводить на передній план вітальність, цілісність і героїзм України, представлені в інших повістях.


Читачі Гоголя зазвичай припускають, що зображення занепаду України сигналізують про його підтримку імперіалізму: український національний організм показано недієздатним. Він затримується на соціальних розламах українського суспільства, зокрема між селянами та аристократією. Після «Вечорів на хуторі» наступний гоголівський цикл повістей — «Миргород» (1835) — містив ще дві історії в дусі «Шпоньки». У них було зображено сучасне українське дворянство як жалюгідне та ялове, некультурне й бездіяльне. Такі аристократичні, «національні» старі родини, як оповідач називає ненажерливих персонажів «Старосвітських поміщиків» у «Миргороді», навряд чи претендують на те, щоб вважатися міцним стовпом нації (ПСС 2, 125). Через подібні образи критики, як правило, й нарікали на участь Гоголя в російському імперському проекті. Як ми вже згадували, він залишає козацький дух у минулому та висміює комічний провінціалізм сучасної України, таким чином зміцнюючи її колоніальний образ[106].

На мою думку, Гоголь бере участь у дискурсі російського імперіалізму лише поверхово, а прочитувати Гоголя через поверхові сенси та головні сюжетні лінії означає знехтувати значною частиною його особливості. І власна схильність Гоголя до іронії, й ігрові оповідні стратегії та офіційна царська цензура щодо української тематики спонукають до прочитання, що досліджує деталі та марґіналії — те, що міститься за лаштунками гоголівських сюжетів і його риторичних інсинуацій. Моя інтерпретація «Вечорів» і є спробою такого аналізу. У цьому творі Гоголь протиставляє безславну імперську сучасність і доімперську славу, і здійснюючи такий крок, він, отже, підважує імперський проект. Входження до імперії не змінило становище українців на краще — навпаки. Твір приписує інерцію та занепадництво сучасній Україні в її імперському статусі, навіть попри те, що Гоголь вдається до вимушеної стриманості, розробляючи цю делікатну тему. Козаки звикли відстоювати ідеали свободи та героїзму, але цій системі цінностей не прийшло на зміну щось більш гідне. Цивілізаційну місію Росії показано як цілковитий провал — і не останньою чергою через якість російської «цивілізації», що її несе імперія. Москаль виявляється злодійкуватим, диявольським авантюристом. Не згадано про великих російських поетів, зате вказано на засилля тарганів на російській землі. Вивчення Шпонькою імперської российской граматики не сприяє розвитку його красномовства. Те, що українці не керують своєю країною, стає зрозуміло з паломництва персонажів до центру імперської влади — Санкт-Петербурга, який зображено демонічним місцем. Імперську ідеологію, згідно з якою вважалося, що поширення російського правління покращує соціально-економічні умови периферії та несе просвітництво, показано як обман.

Песимістичне бачення сучасних реалій України співіснує в цій книзі з оспівуванням її культурної цілісності та етнічної самобутності, що функціонують як утвердження української ідентичності, яка пережила імперське вторгнення. Незадоволення імперською сучасністю співіснує в цьому творі з ностальгією за золотою добою козацької Гетьманщини. Посилання на цю колишню славу показує, що жалюгідне становище сучасної України не є ендемічним. Ці контрасти виявляються й поза межами «Вечорів на хуторі». Зрештою, найвідоміший текст «Миргорода» — перший варіант «Тараса Бульби», героїчної повісті з яскраво вираженим українським акцентом. У цьому циклі вона слідує одразу за «Старосвітськими поміщиками», немовби для виведення на перший план зіткнення різних поглядів. Назвати цих жалюгідних поміщиків «народними» в подібній текстовій близькості до життєлюбних героїв-козаків «Тараса Бульби» означає дорікнути цьому класу українського суспільства у зраді традиції, ухиленні від своєї історичної відповідальності.

Це правда, що «Страшна помста» — історична сага про козацьку Україну з «Вечорів на хуторі» — зосереджується на занепаді України. Така драматизація поразки, яка може суперечити твердженню про український націоналізм Гоголя, насправді була одним із проявів східноєвропейського націоналізму і не лише його. Візьмімо, наприклад, сербський міф про Косово Поле. Якщо вдатися до прикладів, ближчих до України, її польська романтична версія черпає потужну підтримку з трагедії польської поразки, завданої Росією, та моральної вищості жертви. Уславлення патріотів на кшталт Данила, який гине, захищаючи народ, мало націоналістичний резонанс для тогочасного суспільства. Незабаром російська влада добре це зрозуміла і виступила проти героїчного зображення козацтва, побоюючись зростання політичного сепаратизму[107]. Зіткнення між героїчним минулим українського козацтва, яке Гоголь і у своїй прозі, і в публіцистиці вважав історичною основою українського народу, і розпадом та виродженням сучасного українського суспільства служить стимулом для повернення цієї минулої національної слави.

Вимір старовини у «Вечорах» виконує точнісінько таку ж націоналістичну функцію. Епоха славного козацтва минула, а Україна як гердерівська спільнота перебуває під тиском імперських сил. Незважаючи на це, Гоголь перетворює її образ у «Вечорах на хуторі біля Диканьки» на потужний культурний артефакт, який має значення для імперської та української культури початку XIX століття. Імпульс до збереження рідної національної культури, яка перебувала під загрозою зникнення, інспірував численні культурні проекти в епоху романтизму, що її остаточним значенням і сенсом був націоналізм. Це імпульс до колекціонування народних пісень, відкриття стародавніх епосів і збирання старожитностей. Цей романтичний погляд на минуле, пошук імовірного коріння істинної колективної ідентичності, не зіпсованого сучасною фрагментацією та космополітизмом, ніс сучасне націоналістичне значення. Таким насправді є значення гоголівських повістей із диканського циклу. Незважаючи на імперський статус України, громада українців, яка збирається у Паньковому домі, сповнена гордості за минулий розквіт козаччини, підтримуючи це розповідями. У своїх повістях вони уславлюють образ України як яскравої національної спільноти — обмеженої своєю власною культурою, історією та мовою і розміщеною в конкретних природних умовах. Ця спільнота кардинально відрізняється від росіян, поляків та всіх інших чужинців, котрих ця книга, відповідно до своєї народної конвенції, зображує здебільшого демонічними.

У контексті імперського прагнення Росії анігілювати українську інакшість це наголошування на окремішній ідентичності, поза сумнівом, відіграло націоналістичну роль. Отже, за допомогою свого дискурсу українського націоналізму «Вечори на хуторі» виходять за рамки класичного колоніального сценарію та перевертають імперські ієрархії. Хоча в передмовах Україна представлена відповідно до імперської парадигми, як провінційне доповнення до російської метрополії, світ цих повістей значною мірою перевертає цю парадигму, вміщуючи Україну в самодостатньому центрі представленого світу, а Росію показуючи як чужоземну периферію та джерело репресивної, нешанованої політичної влади. Передмови прагнуть делікатно переглянути російські стереотипи щодо України, щоб не відштовхнути російських читачів, тоді як самі повісті наважуються на антагонізм із цими читачами, представляючи невтішні стереотипи про них самих. На відміну він інших українсько-російських авторів, таких як Орест Сомов, Гоголь не зацікавлений у тому, щоб покласти добре сформовану специфіку периферії на олтар імперського багатства. Хоча критики Гоголя й цілковито проігнорували цей життєво важливий аспект, світ «Вечорів» протиставляється російській імперській культурі. Гоголь докладно зупиняється на культурних відмінностях і політичній напрузі, описуючи українсько-російський політичний устрій, навіть попри те, що він пересипає цю делікатну тему езоповим гумором і казковим маскуванням. В. В. Ґіппіус має рацію, зараховуючи Гоголя цього періоду до захисників української мови та нації як живої та сповненої потенціалу. (Пізніше з’явилося не зовсім достовірне свідчення Гоголевого негативного ставлення до використання української мови в літературі)[108]. Нестримне уславлення українського народу у «Вечорах» з часом стало болючим питанням для тих російських критиків, які ганили його за невідповідність його російського націоналізму. І справді, нічого з написаного Гоголем про Росію ніколи не дорівнялося до апофеозу України, якого він досягнув у своєму першому томі.

Класичним російським стереотипом українця в епоху Гоголя і пізніше був образ хитрого малоросса. Хоча і остерігаючись інших російських стереотипів, Гоголь повністю приймає цей. У дивовижному розмаїтті ситуацій реального життя та наративних позицій він обернув цю стратегічну хитрість на свою користь, приховуючи підривні дії або значення за маскою наївної тупості. Ця «хитрість» була чудовою адаптивною відповіддю на непередбачувану діяльність репресивної імперської держави. Вона дозволила Гоголеві зіграти з нею, а також її перемогти. Отже, він побудував «Вечори» так, щоб вони пройшли цензуру, задовольнили імперські еліти і, послуговуючись формулою Мирослава Шкандрія, представили «стійку українську ідентичність» як випадок «імперського нетравлення»[109]. Подібний подвиг уже траплявся в історії. Як показала Кеті Трампетер, Вальтеру Скотту, одному з найулюбленіших авторів Гоголя, вдалося звернутися до провінційної націоналістичної, імперіалістичної й іноземної колоніальної аудиторії[110]. Проте прийом гоголівського хитрого балансування з плином часу змінився. Український націоналізм «Вечорів» підважував російсько-імперський націоналізм, у схемі якого Україна відіграла важливу роль. Такий трюк у ранні 1830-ті роки був дещо ризикованим, але, зрештою, вибачливим, беручи до уваги моду на простонародну стилізацію та нерішучість російського націоналізму. Однак станом на 1840-ті роки, після того, як Гоголь обрав для себе шлях російського письменника, «Вечори» стали для нього обтяжливим чинником, і моє прочитання цього тексту пропонує відповідні аргументи, чому сталося саме так.



«Вечори на хуторі» та їх критика


«Вечори на хуторі біля Диканьки» задовольнили давню потребу російської критики у літературному вираженні національності, яка була б органічною, вкоріненою в культурні спільноти і в народ, радше в корінний слов’янський Volk, ніж у вестернізовані еліти, хоч не і простонародний або вульгарний (якщо використовувати російські терміни, Гоголь дарував російській аудиторії народность без простонародья). Якийсь час ці критики відзначали особливу схильність України до такого роду репрезентації, побоюючись, що брак подібних описів Росії відображає її вроджену неспроможність творити мистецтво, яке було б національним. Великий успіх «Вечорів на хуторі» також вельми завдячує їхній, модній на той час, романтичній обробці фольклору та надприродного, їхньому балансу знайомого й екзотичного в описі України та їхньому майстерному відтворенню усного народного мовлення. Гоголь поєднує ці привабливі компоненти у більш досконалій художній цілісності, ніж твори на українську тематику інших авторів — таких як Василь Наріжний або Орест Сомов.

Мабуть, найвизначнішим аспектом рецепції цього твору є те, що автор «Вечорів» був сприйнятий радше як український, ніж російський письменник. Російська історія літератури успішно замовчувала цей факт. Лише поступове визнання його таланту та його нової прози на російську тематику пізніше спонукало критиків до рекласифікації Гоголя як російського письменника. Саме в такій ролі йому порадили полишити тему України й звернутися до російської тематики. Народження Гоголя як українського письменника випливало з того, що було високо оцінене як «національна» репрезентація української самобутності в його повістях. Однак критики цінували цю репрезентацію лише остільки, оскільки вона виявилася корисною для націоналізації самої російської культури. Включення України до складу імперії, за логікою, перетворило її на легітимний культурний ресурс для правлячої національності. Та все ж таки разом із поглядом на ці дві культури як нерозривні існувала думка про їхню протилежність. Тому деякі рецензії описували національний контраст між Україною та Росією таким чином, щоби применшити першу. Зокрема, дискусії навколо українського гумору Гоголя служили приводом для змалювання національних відмінностей, що часто-густо дискредитували українську специфіку. Але, врешті-решт, навіть гоголівський гумор було проголошено суто російським. Існування двох видів рецензій, які розглядають оригінальне видання 1831—1832 років і його передрук 1836 року, допомагає задокументувати еволюцію критичної думки щодо Гоголя, русифікації його авторства та привласнення його творчих здобутків російською культурою.

Серед перших рецензій «Вечорів» була стаття В. А. Ушакова в Северной пчеле. Ушаков, котрий був штатним співробітником цього видання, вміщував цей твір у межах сучасної української літератури, попри використання Гоголем російської мови — чинника, який пізніше стане для Бєлінського незаперечним доказом російськості письменника[111]. Відкидаючи мову як критерій національної класифікації, Ушаков вважає безпосереднє вираження українського національного духу цього твору більш достовірним індикатором. Ушаков стверджує, що це вираження залишається безпрецедентним у зіставленні з подібними спробами, здійсненими російською літературою, які він критикує як надумані та імітаційні.

На думку Ушакова, національний дух «Вечорів» доводить існування та життєздатність самої української нації. Він нагадує своїм російським читачам, немовби заохочуючи їх наслідувати приклад, що українці плекають свою національність, колекціонуючи народні пісні, легенди, історичні джерела та старожитності. Ушаков відзначає, що російські автори, які прагнуть збагатити свою творчість «національним колоритом», повинні сягнути по українські мотиви. Він також стверджує, що виразність українських слів Панька «дає їм право включення до загальноросійської мови». Ушаков надає значення українськості лише остільки, оскільки вона може допомогти визначенню російськості, збагатити російську мову та посприяти слов’янському усвідомленню Росії. Такий інструментальний, корисливий підхід до інших слов’янських культур був вельми характерним для російських інтелектуалів того часу й посідає чільне місце в журналістській полеміці.

Історик, письменник і журналіст Ніколай Полєвой підозрював, що автор «Вечорів» насправді був міщанином-росіянином, який вдав «малороса». Стривожений анонімністю автора та похвалою Северной пчелы, Полєвой скаржився у своєму журналі Московский телеграф на бідний стиль повістей, оповідну техніку й навіть брак гумору[112]. У порівнянні з іншими рецензіями творів на українську тематику, які були оприлюднені у журналі Полєвого, лише ця рецензія виявилася досить короткою та негативною. Пізніше, вже з перспективи гоголівських творів на російську тематику, які Полєвой ненавидів, суворому критикові довелося зректись, хоч і небагатослівно, своєї критики «Вечорів». Зіткнувшись із «російськими» творами Гоголя, він висловив жаль з приводу того, що автор полишив свою рідну провінцію з її добродушними гумористичними історіями із українського життя, в яких він був «вишуканим і неповторним»[113].

Ніколай Надєждін у своєму журналі Телескоп повторює похвали Северной пчелы, називаючи книгу неперевершеним описом «українського народного життя»[114]. Як і рецензент Северной пчелы, він класифікує Гоголя як українського письменника й висловлюється про Україну як країну. Слідом за популяризаторами й ентузіастами пісенного слов’янського фольклору, такими як Доленґа-Ходаковський, Бродзінський і Максимович, Надєждін стверджує, що географічне розташування України та історичні обставини передвизначили її

«…найвеличніше вираження поезії слов’янського духу… де слов’янська флегматична зашкарублість природним чином могла розгулятись до козацької відваги та молодецтва… Таким чином, Україна мала стати ковчегом завіту, в якому зберігаються живі риси слов’янської фізіології та найкращі спогади слов’янського життя. Її народний побут, захищений від іноземного впливу дитячою прив’язаністю до рідної старовини, дотепер зберігає цю перевагу».

Як і Ушаков, Надєждін вважає, що ці якості мусять зробити Україну навіть ще цікавішою для «нас» — вочевидь, росіян.

Надєждін особливо цінує те, що Гоголь знайшов золоту середину між двома крайнощами — згладжуванням усіх «ідіотизмів» українського «діалекту» та збереженням їх недоторканими — шляхом «перекладу національного мотиву українського діалекту, сказати б, москальськими нотами, не втрачаючи своєї оригінальної фізіономії». Отже, знову виникає інструментальний підхід до України. Надєждін дає зрозуміти, що він цінує Україну як сховище нерозтраченого слов’янського духу, оскільки російські письменники можуть продуктивно використати його у власних пошуках національного вираження. На його думку, таке використання української культури не являє собою імітацію іноземних моделей, позаяк Україна в політичному плані включена до складу російської держави. Твори на кшталт написаного Рудим Паньком роблять цю культурну царину доступною: вони приносять бажану сутність нібито не ушкодженою процесом перекладу. Українські «ідіотизми» для Надєждіна не становлять цінності; лише переклад у російський культурний код робить їх доречними. Тільки тоді вони насправді перетворюються зі звичайних «ідіотизмів» на фонтан недоторканного, «величного» слов’янського духу. Надєждін вірить у широту російської культури, яка робить існування окремих периферійних культур непотрібним: він переконаний, що жодної втрати не станеться, коли українська культура перепишеться «москальськими нотами».

Вдавшись до такого ходу в передмовах, щоби втертися в довіру до свого російського читача, наприкінці Гоголь ображає одного українського — Олексу Стороженка, який насправді був його другом дитинства й українським письменником другого ряду. Пишучи під псевдонімом «Андрій Царинний», Стороженко не погодився зі своїми російськими колегами щодо вірності «Вечорів» українському життю[115]. Він стверджує, що твір рясніє кричущими помилками щодо українських традицій та історії, що свідчить про слабку обізнаність автора в українській тематиці. Стороженко акуратно реєструє Панькові погрішності в етнографічній та історичній достовірності, стурбований тим, що книга несе в собі перекручений та наклепницький погляд на Україну. Отже, він недоречно накладає стандарти етнографічної коректності та документальної цінності на гоголівську романтичну прозу.

Репліка Стороженка є відповіддю українського патріота, який бачив свою країну незалежним культурним простором у межах імперії. Він протестує проти критичної контекстуалізації Панька в традиції Котляревського, Заґоскіна, Поґодіна та Сомова, оскільки таке узагальнення об’єднує дві окремі національні літератури — одну писану українською мовою (Котляревський), а в інших випадках — російською (решта, включно з Паньком). На відміну від Ушакова, який стверджував, що Гоголь належить до української літератури попри використання ним російської мови, Стороженко відмовляє йому в цьому статусі якраз із тієї ж причини. Уявне Панькове стирання кордонів між Україною та Росією обурює його, тому він дорікає авторові за таке культурне борсання. Як і чимало українських націоналістів, стурбованих русифікацією України, Стороженко прагне зберегти міцні та стабільні кордони між цими двома культурами. Тому він вважає тривожною ту «зону контакту», яку Панько витворив у «Вечорах». На його думку, твір є недостатньо українським, хоч і не будучи, однак, цілковито російським.

Вихід другого тому «Вечорів» накликав ще один напад Полєвого. Як і більшість критиків, Полєвой познущався з педантичної етнографічної критики Стороженка, відзначивши, що автор книги не мав наміру написати «Курс лекцій з археології або монографію про Малоросію». Природно, що питання, які мають величезну важливість з української націоналістичної точки зору, здаються росіянам звичайними дрібничками. Можливо, збентежений, що відкинув те, що, поза сумнівом, було значною літературною подією, він проголошує перевагу другого тому та хвалить український гумор Гоголя. Але теорія українського та російського почуття гумору від Полєвого, яка є завуальованою теорією національних відмінностей, робить його похвалу двосічною:

«У росіян майже цілком відсутній такий [український. — Е. Б.] гумор — невимушений, веселий і водночас поверховий, неглибокий. Росіянам до вподоби сарказм, а живість його персонажа не дає йому часу для холоднокровного обміркування дрібниць, щоб представити їх у смішній манері. Жорстка і злобива сатира є насмішкою росіянина. В цьому ми спадкоємці римлян. Але малорос — щось зовсім інше! Немовби нездатний на сильне почуття, він абсолютно спокійно зупиняється над деформованою ріпою або монструозним огірком і неквапливо читає нам довжелезну лекцію про них. Він прикрашає її різноманітними смішними порівняннями і промовляє свої критичні зауваження з таким безпристрасним виразом обличчя, що протиріччя між його промовою та його серйозним і спокійним обличчям не може не викликати сміх у читача»[116].

Одне слово, росіянин — живий і дотепний, тоді як українець — нетямущий і флегматичний. Російський сатиричний гумор удостоюється порівняння з римлянами, тоді як гумор український асоціюється з деформованою ріпою та монструозним огірком. Гумористична манера українця, характерна для «Вечорів», лише підкреслює його нижчість у зіставленні з росіянином. Урешті-решт Полєвой зводить нанівець усю вдавану похвальбу, коли включає гумор Панька до числа всіх «недоліків малороса, які збереглися в [авторській] свідомості». У випадку Полєвого українськість служить поясненням браку глибини автора.

Видатний поет Алєксандр Пушкін також вважав «Вечори» легкою поживою. Він похвалив Панька за створення достовірних персонажів з неповторним гумором, а згодом підкреслив веселість у гоголівському зображенні України. На думку Пушкіна, у «Вечорах» представлено радше фрагмент місцевого колориту, ніж яскраве вираження національності. Його рецензія, хоч і захоплена, вражає радше поблажливим, якщо не колоніально-расистським, тоном стосовно веселого «поющего и пляшущего племени» Малоросії[117].

Перше видання «Вечорів» стандартним накладом у 1 200 примірників було продане протягом кількох місяців. Книготорговець Смірдін додрукував додатково 150 примірників першого тому в 1832 році, відповідаючи на попит покупців другого тому. Гоголь подав прохання на друге видання одразу ж, але цензура надала дозвіл зі значним запізненням лише в 1834 році. З поки що невідомих причин це позитивне рішення вступило в дію лише 1836 року. До того часу наступні дві книги Гоголя — «Арабески» та «Миргород» — уже рік продавались у книгарнях. На титульній сторінці останньої книги значилося, що справжнім автором «Вечорів» був Гоголь. Ці нові твори укріпили становище Гоголя як письменника, на котрого неможливо не зважати, і цей його статус вплинув на рецепцію видання «Вечорів» 1836 року. Незважаючи на те, що в розлогому есеї Віссаріона Бєлінського від 1835 року «Про російську повість і повісті п. Гоголя» самому Гоголю присвячено лише кілька сторінок, а критик-західник ще не заслужив визнання, яке отримає згодом, постать молодого письменника було відзначено, хоч лише оголошенням його першості в цілому жанрі російської літератури.

Осіп Сєнковський, сходознавець і впливовий публіцист польського походження, що його журнал Библиотека для чтения мав величезну кількість прихильників, написав схвальну, але водночас поблажливу рецензію на друге видання «Вечорів». Він наполягав на тому, щоб віднести Гоголя до категорії низької й української літератури, у сенсі аномального та химерного провінціалізму. Така наполеглива двозначність створює дивну динаміку в його відгуку. Сєнковський визнає, що читається книга «з великою приємністю», водночас насміхаючись із низького рівня персонажів, які включають переважно малоросійських селян, козаків, священиків і ремісників. «Іван Федорович Шпонька» приносить полегшення гордовитому критикові, якому, вочевидь, миліший жалюгідний русифікований дворянин, ніж такий благородний герой, як Данило, що мав нещастя бути українським козаком. Хоча Сєнковський вважає гумор Гоголя найбільшим здобутком, його похвала, як і похвала Полєвого, двозначна. Типологічно відмінний від французького гумору Стерна та Дюма, гоголівський гумор правильніше розглядати як «українську насмішку». Сєнковський поблажливо радить Гоголеві не відмовлятися від цієї манери, яка так вдало відтворює «неповторний відбиток національної якості розуму». Так само, як і в рецензії Полєвого, похвальба гоголівського гумору обертається палицею для биття самого автора та українців загалом[118].

Іншою була реакція критика-слов’янофіла та літературознавця Степана Шевирєва, який згодом став другом Гоголя. Захоплена рецензія Шевирєва на «Миргород» від 1835 року, про яку просив сам Гоголь (ПСС 10, 354), торкається також «Вечорів» і хвалить гоголівський гумор без жодних болісних двозначностей. На відміну від Сєнковського та Полєвого, він оцінює гоголівський твір у термінах високої літератури і заходить настільки далеко, що називає його гумор «поезією сміху». Шевирєв вважає термін «карикатура», що часто застосовувався до гоголівської прози, невідповідним, оскільки гумор Гоголя пройнятий емпатією. На відміну від інших критиків, Шевирєв не обмежує цей гумор до українського життя, а вбачає в ньому універсальне значення. Відмінність гоголівського гумору від західноєвропейських зразків понижує його статус в очах Сєнковського, тоді як слов’янофіл Шевирєв вбачає в ньому доказ гоголівської відсвіжливої оригінальності.

Однак шевирєвський аналіз походження цього разюче оригінального гумору пропонує власну лінію двозначностей. Бажаючи утвердити надзвичайне обдарування Гоголя для російської літератури, він підходить до українськості Диканьки з невпевненістю, яка здається вельми дивною в контексті попередньої критичної рецепції твору, в якій однозначно наголошувалося на українській точці зору. Де Гоголь знайшов цей скарб гумору? «Я думаю, що він знайшов його в Малоросії», — нерішуче відповідає на власне запитання. Гоголь пересипає російські казки гумором, продовжує наївно Шевирєв, «узявши його, як здається, з малоросійських казок»[119]. Гоголівський гумор більше не здається просто українським: він «узятий» з українських джерел і представлений у російських казках. Ця відмінність важлива для Шевирєва, оскільки він вдається до привласнення Гоголя російською літературою. Для нього Гоголь не є письменником, що належить до української літератури або до української школи в російській літературі, а просто російським письменником, просунутим (як воно й було) по службі за допомогою свого таланту, оригінальності та відсутності недоліку, від якого потерпає російська література, — наслідування європейський моделей.

Отже, Шевирєв подає українськість Гоголя з більшою невпевненістю, ніж його попередники, намагаючись спрямувати письменника в бік Росії. Він заохочує Гоголя до змалювання російського вищого суспільства та спонукає залишити тему України та її простого народу. Шевирєв має на увазі, що це задасть траєкторію кар’єри, гідної гоголівського таланту, й обіцяє справжній успіх у столиці:

«Але було б бажано, щоб він звернув увагу свого спостережливого погляду та влучного пензля на суспільство, що нас оточує. Досі за цим сміхом він водив нас або до Миргорода, або до лавки бляхаря Шіллера, або до божевільні, [приклади, взяті з «Миргорода». — Е. Б.]. Ми радо слідували за ним усюди… Але столиця доволі вже насміялася з провінції та селюцтва… Але так би хотілося, щоб автор, який, здається, якимось магнітом притягає до себе все смішне, розсмішив нас нами самими; щоб він відкрив нам нісенітницю нашого власного життя, в так званому освіченому колі, у нашій вітальні, серед модних фраків і краваток, під модними головними уборами… Я впевнений, що Іван Іванович з Іваном Никифоровичем існували… Вони так живо написані… Але наше суспільство не може повірити в їхнє існування… Для нього це або минуле століття, або смішна мрія автора…»[120].

Оце «ми» у наведеному фрагменті означає Росію та її освічені верстви, що запрошують самих себе до позування перед гоголівським «влучним пензлем». Залишатись у межах українського простору означає обмеження самого себе як письменника до провінціалізму, який, на думку Шевирєва, швидко стає застарілим. Окрім того, український світ був фактично чужим для російського читача, тому, з його точки зору, Гоголь мав вищі шанси на успіх, перемкнувшись на російську тематику.

Деукраїнізація гоголівського гумору, розпочата Шевирєвим, була продовжена Бєлінським кількома місяцями пізніше в есеї «Про російську повість і повісті п. Гоголя». Як і Шевирєв, Бєлінський класифікує Гоголя як чільного російського автора, українськість якого просто була тлом або спадщиною, що від неї, неначе з кокона, він неминуче звільниться, перетворившись з української лялечки на російського метелика. Для Бєлінського, який писав у 1835 році, гоголівський гумор видається «суто російським» із тих самих причин, що для інших — суто українським: «гумор російський, гумор спокійний, простодушний, у якому автор немовби вдає простака», говорячи із серйозністю про такі речі, як «бекеша» (хутряний одяг. — Прим. перекл.)[121]. Бєлінський так само, як і Полєвой перед ним, зосереджується на простодушній якості гоголівського гумору. Наївним роздумам про деформовану ріпу та огірки з рецензії Полєвого тут прийшов на зміну наївний захват бекешею. Отже, Бєлінський хвалить як «суто російський» гумор те, що Полєвой висміював як гумор типово український. Це демонструє міру, до якої російські й українські національні риси виявляються настільки незрозумілими для реципієнта. Для Сєнковського, насмешка є українською ознакою, тоді як Полєвой закріплює її за російським гумором, у якому вона нібито продовжувала римську традицію.

Згідний з попередніми рецензіями свого журналу, Фаддєй Булґарін, консервативний видавець, разом із Сєнковським, котрий співредагував Северную пчелу і сам був письменником, привітав довгоочікуване друге видання «Вечорів». Однак він помірковано супроводив редакційну статтю в Северной пчеле вказівкою на національну літературу, до якої цей уже визнаний новий талант належав. Тепер Булґарін розглядає Гоголя радше як російського, ніж українського автора. На відміну від свого колеги Ушакова, який підкреслював український характер гоголівської творчості, Булґарін називає гоголівські повісті «безперечно найкращими національними повістями в нашій літературі» та визначає для Гоголя місце в лавах «наших» найкращих талантів, хоч і неохоче ставиться до називання Гоголя російським (русским) Вальтером Скоттом. Використання Булґаріним прикметника русский і займенника наши «коригує» поняття Ушакова від 1831 року про дві окремі літератури та рекласифікує Гоголя як російського автора[122].

І насамкінець: у рецензіях 1831—1832 років російські критики послідовно сприймали «Вечори на хуторі» як вираження української національної специфіки і за їхнім змістом, і за виконанням (наприклад, гумору або оповідного голосу). Найбільш захопленим із числа гоголівських рецензентів і одним із тих, хто оцінив український аспект без жодних двозначностей, був Ушаков із Северной пчелы. Полєвой і Сєнковський відзначили найвищий вираз українського характеру книги, однак, водночас, вважали його її недоліком, який приписували нижчій природі українського персонажа. Надєждін розчинив цей український аспект в ефемерному слов’янському дусі, стверджуючи, що твір ґрунтувався на сильно деформованому знанні про Україну. Він критикував Гоголя за неправдивий опис українського народу — під яким він розумів більш позитивний. До речі, звинувачення на кшталт Стороженкового — про наклепницьке зображення гідного народу — буде висунуте, хоч і з уїдливішою ворожістю, проти гоголівського зображення Росії. Ці плачі ображеної національної гордості — серед росіян і українців — свідчать про визнання читачами зарядженого націоналістичного змісту гоголівської творчості та підтвердження його належності до обох національних культур.

У другій хвилі рецензій 1835—1836 років нові критики Гоголя Шевирєв і Бєлінський переформатовують місце автора в російській літературі, перетворюючи його з українського письменника на російського. Можливо, йдучи за їхнім прикладом, 1836 року Булґарін переформулював початкову оцінку свого штатного рецензента Ушакова щодо Гоголя як українського письменника і перетворив його на російського автора. Шевирєв підійшов до українських якостей Гоголя більш обережно, часто розглядаючи їх як універсальні, наднаціональні. Бєлінський назвав «суто російським» те, що раніше було одноголосно проголошено українським — гоголівський гумор. Вони обидва закликали автора перемкнутися на російську тематику і покинути низьку й обмежену тему України, запевняючи Гоголя, що такий крок підвищить його привабливість серед російських читачів. Ця порада припала на той час, коли Гоголь уже опублікував деякі повісті на російську тематику, і її метою, вочевидь, було стимулювати його в цьому напрямі. Гоголь дослухався до цієї поради і продовжив розширення свого репертуару російських тем, але такі твори, як «Ревізор» або «Мертві душі», надзвичайно стривожили його російських читачів, включаючи й адептів цього переходу.

Підкреслена увага, приділена в рецепції «Вечорів на хуторі» гумору, виявляється досить вражаючою і заслуговує на подальший коментар. Слід відзначити, що, попри традицію популярних книжок-буклетів, доступність яких для нижчих верств була обмеженою, гоголівські повісті розповсюджувалися за найсмішнішою ціною, яку тільки бачила російська література. Гумор «Вечорів» також мав національний колорит, якого і читачі, і критики так тоді прагнули. Усі, хто коментував гоголівський гумор, робили це в контексті національних відмінностей між росіянами й українцями. Втім, зосередження на гуморі відволікало та послаблювало міркування про серйозні та незручні аспекти «Вечорів». До них, зокрема, належать складне позиціонування твору між російською та українською культурами; нюанси та субверсивність, беручи до уваги правлячу імперську ідеологію, в описі місця України в Російській імперії; некомпліментарні висловлювання про росіян та трагічна притча про українську історію у «Страшній помсті». Зосередження на комічному аспекті давало змогу відхилити всі ці незручні питання. По суті, книжку хоч і хвалили, критики її серйозно не аналізували і, на жаль, цей прецедент виявився надзвичайно впливовим. Сміх було відзначено, але ніхто не спитав, з чого саме автор сміється. Втім, сміх для Гоголя був не лише природною схильністю, а й також служив для маскування ідей, підривних у політичному плані, — так само, як це робив Котляревський. Він давав змогу йому функціонувати в ситуації імперії, що накладала обмеження на безпосереднє вираження, через що я розглядаю гоголівський гумор у термінах езопової мови. Український письменник того часу не мав іншого вибору, крім того, щоби бути «хитрим».

Незважаючи на величезний успіх книги і той факт, що майже всі гоголівські художні проблеми, сюжетний інструментарій, наративні техніки, теми, тональності та символічні зв’язки закодовані в ній, «Вечори на хуторі», починаючи від їх початкової рецепції й аж до нинішніх часів, бували зазвичай відхилені як юнацька та дріб’язкова українська штучка. Для гармонізації російського образу автора інтерпретатори «Вечорів» великою мірою зосереджувалися на народно-стилістичній віртуозності книги у спосіб, що приховував наявний у них націоналізм. І все ж фольклоризм твору функціонує в межах його націоналізму: Гоголь визначає простий народ як основу нації в гердерівському сенсі спільноти єдиної мови, культури та історії, що залишається відмінною від інших схожих спільнот. Найпевніше, намагаючись дистанціюватись від цих сенсів, сам Гоголь неохоче погодився включити повісті з Диканьки до свого зібрання творів 1842 року, вважаючи їх незрілими юнацькими пробами. Вочевидь, він вагався, оскільки рецензенти, які критикували його пізніші сатиричні твори на російську тематику, вимагали національного апофеозу Росії в манері «Вечорів на хуторі». Вилучення повістей із видання усунуло б цю болючу проблему. Та що б не було «українським» в перелічених вище елементах, — чи то гумор, стиль або голос оповідача — воно залишалося таким, коли Гоголь переніс його у твори на російську тематику. Отже, «російськість» пізніших творів Гоголя створена з української культурної тканини, що колись стала фундаментом «Вечорів», а сам твір став важливим каналом до російської культури для українського дискурсу національної специфіки.



3. Політика писання історії


Романтичний націоналізм і його пошуки коріння націй викликав посилений інтерес в історії. Наприкінці XVIII і в XIX столітті спостерігалося піднесення філософії історії, загальної історії та історичних романів. Поширення антикварних товариств свідчить про популяризацію історії серед аматорів. У зв’язку з оцим романтичним захопленням історією та розмаїттям дискурсів, у яких вона досліджувалась, Микола Гоголь виявляється справжньою людиною своєї епохи. Його інтереси в історії сягали античності, Середньовіччя та модерного часу: всесвітньої історії — і західноєвропейської, й української історії: а також торкалися синтетичних наукових, публіцистичних і літературних жанрів. У цьому розділі увага зосереджується на націоналізмі історичних творів Гоголя. У ролі українського історика Гоголь продовжував пропагувати українську націоналістичну проблематику, хоч в інших текстах він також втручається у сферу російських історичних питань. Час від часу вони стикались. Описуючи відмінності між офіційними й неофіційними, публічними та приватними висловлюваннями, між цензурованими та не цензурованими, науковими та художніми текстами, цей розділ досліджує способи, за допомогою яких Гоголь піддавав сумніву та протистояв поняттям офіційної російської історіографії.



Історіографія, історична проза та націоналізм


Романтизм відкрив нову наукову дисципліну — філософію історії. Її метою було продемонструвати єдність історичного процесу та показати історію людства в її безперервному, послідовному розвитку. У самій історіографії ця тенденція привела до спроб створення всесвітньої історії. На думку Луїса Мінка, загальна історія стверджувала, що історія людства являє собою єдину історію, котра керувалася центральною темою або сюжетом і вважала локальні історії притокою цього головного історичного наративу. Загальна історія розглядала велике розмаїття подій, звичаїв та інституцій як «переміщення єдиного та незмінного набору людського потенціалу та можливостей, диференційованих лише наслідками географії, клімату, раси та інших природних випадковостей»[123].

Гердер бачив національні історії та всезагальну історію в діалектичному зв’язку. Він розглядав нації як справжні рушійні сили історії, оскільки лише за їхньою допомогою людство здатне цілковито розкрити свій потенціал. Гердер відкинув тенденцію Просвітництва вважати попередні епохи «варварськими» та висловився на користь відповідної оцінки кожної епохи й кожної нації. Його висока оцінка Середньовіччя особливо суперечить погляду, поширеному в епоху Просвітництва. Погляд Гердера на історію, так само як і його погляд на Volk, швидко захопив романтичну уяву Європи та Росії. Це відображено в гоголівських статтях, опублікованих у книзі «Арабески» 1835 року, на якій великою мірою і ґрунтується цей розділ[124].

Модерна російська історіографія, яка прийшла на зміну попередній літописній традиції, народилась у XVIII столітті. Вона була відкрита німецькими вченими, пов’язаними з Російською академією наук, і такими росіянами, як Татіщев, Ломоносов і Щербатов. Під «модерною історіографією» я маю на увазі безперервний наратив на основі критичного аналізу автентичних документальних джерел, які звільнилися від біблійної хронології та легенд. Вона прагнула пояснити сукупність минулого соціального життя, враховуючи економічні, географічні та етнографічні чинники[125]. Жоден із піонерів російської історіографії не зумів створити безперервну та повну історію Росії, а їхні спроби не можна було вважати по-справжньому модерними у прямому значенні цієї дефініції. Ніколай Карамзін, відомий письменник і офіційний історіограф імперії, якого стали вважати «першим істориком» Росії, у своїй 12-томній «Історії російської держави» (История государства Российского, 1818—1826) сягнув 1611 року. Ця праця вселила гордість у росіян і переконала їх у власному славному минулому. Вона підтримувала династичний погляд на російську історію та стверджувала, що самодержавство було найбільш адекватною політичною системою для Росії. Протягом більшої частини XIX століття «Історія» Карамзіна залишалася найбільш популярною книгою подібного роду, ставши основою для підручників з російської історії та погляду західних європейців на Росію[126].

На відміну від зосередження Карамзіна на державі, гердеріанець Ніколай Полєвой вважав, що російська історія була історією російського народу, який упродовж кількох століть передував російській державі. Незакінчена шеститомна «Історія російського народу» (История русского народа) являє собою перший приклад романтичної, націоналістичної історіографії в Росії. Ця праця містила в собі сучасні ідеї філософії історії і, слідом за Гердером, вважала легенди, казки, народні пісні та прислів’я істинним історичним свідченням, що демонструвало ментальність народу. Через незгоду з офіційним історіографом Полєвой наразився на майже загальний осуд. Поет Пьотр Вязємський зайшов так далеко, що написав донос до міністра освіти з критикою поблажливості влади до тих, хто насмілюється не погоджуватися з Карамзіним. У ньому Вязємський прирівнює критику Карамзіна з антидержавною підривною діяльністю, називаючи «Історію» Полєвого «шарлатанською книгою»[127]. За цією характеристикою, Гоголь мусив бути зарахований до таких диверсантів, оскільки його погляди також значно відрізнялися від поглядів Карамзіна, хоч він, на відміну від Полєвого, ніколи не виставляв цих відмінностей напоказ.

На тему багатоетнічної мозаїки, яка складала російську державу, барвиста метафора Пушкіна, цитована у попередньому розділі, характеризує домінуючий погляд російсько-імперської історіографії: за законом долі, різноманітні етнічні ручьи повинні були злитись у русском море. Сеймур Беккер відзначає дивовижну згоду серед російських істориків щодо «„очевидної неминучості“ великоросійського домінування над територіями та народами східноєвропейської рівнини і злиття їх у єдину політичну та культурну спільноту». На думку Беккера, вся російська історіографія розглядала імперську експансію як собирание русских земель. Ці землі були стародавньою спадщиною, яку сама природа призначила Росії. У цих історіях територіальна експансія була пронизана гуманітарними аргументами, які спонукали Росію заступитися за своїх родичів і одновірців або врятувати своїх сусідів від неспроможності керувати самим собою. Ці твори розглядали Російську імперію «не як метрополію, оточену колоніально залежними, а як національну державу західного зразка»[128].

Активна у формуванні ідеї самої нації, історія також стала підґрунтям для націоналістичної літератури тієї епохи. Оскільки російська етнографія та колекціонування пісень у перші десятиліття XIX століття були в зародковому стані, національно свідомі російські письменники в переважній більшості звернулися до історії. Звісна річ, народні теми та історичні сюжети часто поєднувались, проте увагу російських письменників, на відміну від Гоголя у «Вечорах», було зосереджено на історії. Як відзначає Керіл Емерсон, хоч дехто й критикував ідеологію Карамзіна, його книга отримала високу оцінку як літературний твір і зразок російської мови[129]. Вона запропонувала незліченні історичні сюжети та «реквізити». Її вплив поширився навіть на письменників-декабристів, які критикували підхід Карамзіна за його надмірну зосередженість на правителях Росії та замовчуванні її ліберальних традицій.

Більшість історичних сюжетів у літературі 1820—1840-х років зосереджено на війні з Наполеоном 1812 року або Смутном времени (1598—1613), коли Росія після закінчення династії Рюриковичів звільнилася від нашестя претендентів на трон. Ці теми запропонували можливість продемонструвати глибоке патріотичне завзяття народу і прославити династію Романових, що виникла 1613 року в ролі рятівника країни. Її царські нащадки тепер були в числі читачів і критиків цієї літератури. Ці історичні події також дозволили авторам ритуально розіграти небезпеку, яка загрожувала Росії з боку чужоземців — таких, як поляки (під час Смутного времени) та французи (1812).

Хоч теми з національної історії не були рідкістю в поезії та драматургії, найбільше поширення вони отримали у прозових жанрах історичної повісті та роману. Цей період збігається з популярністю Вальтера Скотта в Росії, що характеризувалась численними перекладами його творів російською (через французьку) та багатьма імітаціями його романів. Історичний роман, що його Скотт так популяризував у цілій Європі, налічував понад половину всього романного асортименту в Росії (93 з 159 назв) у 1831—1839 роках. Перші історичні романи Заґоскіна та Булґаріна стали бестселерами[130]. Російські письменники звернули свою увагу переважно на наративні прийоми Скотта. До них входить опис деталей, образ молодого, недосвідченого, пасивного протагоніста, який потерпає від ідеологічної суперечності; любовні сюжети, описи внутрішнього життя, так званого місцевого колориту (манер, артефактів, соціальної структури); побічна поява реальних історичних персонажів і використання діалогу для опису характеру. Низька якість російських імітацій була широко відзначена рецензентами. У процесі перекладу англійською мовою «Юрій Мілославський» (1829) Заґоскіна — перший російський історичний роман — мав пройти через низку істотних «правок», які полягали в наближенні до скоттівської моделі[131]. Пушкінська «Капітанська дочка» (1836) являє собою радше одиничний приклад успішного скоттівського роману в Росії. Я аналізуватиму залежність Гоголя від Скотта в передостанній главі цього розділу.

Російські рецензенти Скотта, на кшталт російських історіографів із їхнім запереченням того, що нам відомо сьогодні під терміном імперіалізм, здається, геть не звертали уваги на британський імперський контекст, у якому функціонувала його проза. Степан Шевирєв вважає Скотта звичайним англійським автором шотландського походження. Його шотландська тематика не заважає Шевирєву вбачати в його творах вираз англійськості, як і кількома роками пізніше висловитися про російськість гоголівської творчості, попри її український зміст. Ігноруючи імперський вимір Скотта, як і свій власний, росіяни гостро усвідомлювали націоналістичний смак його прози. Шевирєв приписує Скоттові відкриття англійської національної ідентичності[132].

Втім, наповнити російські імітації Скотта цією невловною якістю виявилося набагато важчим за мімікрію наративних прийомів. Наприкінці 1820-х років князь Вязємський сумнівався, що з фактів, представлених російською історією, можна б було склеїти суспільну мораль або будь-які громадянські та внутрішні взаємини і міг підтримати насадження вальтер-скоттівського роману. Ксенофонт Полєвой, брат відомого публіциста Ніколая, був так само скептичним через відсутність російської національної специфіки, ключового складника цього жанру[133]. Чи міг російський історичний роман взагалі з’явитися без адекватної історії та почуття національної ідентичності?

Попри ці умови, націоналізм відіграв важливу роль у розквітлій незабаром російській історичній прозі, хоча, можливо, їй бракувало модного шотландського колориту. Цей націоналізм був підпорядкований політичним проблемам сучасності. Природа уявної російської спільноти минулого була доречною для ідентичності ніколаєвської Росії, яка сподівалася визначити свою державність за допомогою офіційної народності й акценті на самодержавстві та православ’ї. Це великою мірою пояснює популярність тем Смутного времени і війни проти Наполеона, які вдавалися до зображення патріотичного піднесення, національної солідарності й відданості цареві та релігії. Пошуки російськими письменниками невловного «національного духу» також поширювалися на етнічні периферії. Після експериментів письменників-декабристів із темами з історії балтійських провінцій Росії слов’янська Україна виявилася більш привабливою. Однак більшість російських історичних романів, які відбувались на неросійських імперських периферіях, не відповідають скоттівській парадигмі злиття національних ідентичностей центру та периферій у єдину імперську ідентичність. Замість цього в цих російських творах, як стверджував Даміано Ребеккіні, відзначено ключові моменти в асиміляції периферійних народів у культуру російського ядра. Коментуючи «імперіалістичну» течію російського історичного роману 1830-х років, Ребеккіні пише, що поруч із певною «національною екзотикою» ці твори мають намір «зробити свій внесок у перетворення численних українських, сибірських і кавказьких читачів на добрих російських підданих»[134]. Гоголівський «Тарас Бульба» у редакції 1842 року уславлює козаків якраз у момент такої трансформації.

Уряд Ніколая Першого пильно стежив за всіма літературними та науковими пошуками в російській історії через очевидну причину їхнього нинішнього політичного значення. Влада схвалювала ті твори, що запалювали вогонь патріотизму і відповідали ідеології офіційної народності та стримувала тих, хто не додержувався цієї доктрини. Автори, видавці та цензори піддавалися суворим репресіям за пропаганду ідей, які уряд вважав підривними. Після повстання декабристів Ніколай Перший замінив відносно м’який цензурний устав (із 27 статей) більш жорстким і всеосяжним уставом 1826 року (із 230 статей), який було переглянуто в 1828 році[135].

Для монарха, перейнятого місією правити гігантською країною, Ніколай Перший продемонстрував навдивовижу глибоке зацікавлення культурною критикою. Він узурпував роль вищого арбітра ідеологічної доцільності літератури своєї імперії. Ті, хто висловлював думки, що суперечили його думкам, ризикували або доганою, або позбавленням волі, або вигнанням. Після того, як Булґарін і Ґреч опублікували в Северной пчеле критичну рецензію на «Юрія Мілославського» Заґоскіна — роман, який подобався імператору, але їм про це було невідомо — їх обох засудили до короткого ув’язнення. У романі війну проти поляків під час Смутного времени було зображено як патріотичне повстання святого православного російського народу. Рецензент Северной пчелы розкритикував опис романного персонажа-козака як російського патріота, вказуючи на те, що «запорожці в той час були заклятими ворогами Росії»[136]. Тому заради історичної точності Северная пчела відкинула анахронічну трансформацію козаків XVII століття на вірних російських підданих, і ця ідея Ніколаю Першому та багатьом читачам журналу видалася непривабливою (журнал був завалений листами, які протестували проти цієї рецензії). Несхвальна рецензія на історичну драму Нестора Кукольника «Рука Всевишнього вітчизну врятувала» (Рука Всевышнего Отечество спасла) (1834) принесла навіть іще важчі наслідки Ніколаю Полєвому. (Кукольник був однокашником Гоголя по Ніжинському ліцею; Гоголь ненавидів його творчість.) Фальшивий, офіціозний патріотизм Кукольника у його інтерпретації вигнання поляків 1612 року викликав насмішки Полєвого. Він висміяв наївну тезу Кукольника про Божественне Провидіння, яке захищає Росію і виганяє її ворогів[137]. Полєвой не знав, відсилаючи свою рецензію до друку, що Ніколай Перший дав своє особисте благословення цій п’єсі та її авторові. Якщо влада і раніше вважала діяльність Полєвого підозрілою, особливо його критику Карамзіна, то ця рецензія прискорила його падіння. Його Московский телеграф, який вважався чи не найкращим російським журналом, було закрито, а Полєвому — заборонено займатися журналістикою.

Через два роки вибухнув ще більший скандал у зв’язку з публікацією Надєждіна в Телескопе російського перекладу з французької «Філософських листів» Пєтра Чаадаєва. Хоча раніше Вєнєвітінов і Кірєєвський уже бавилися схожими ідеями, абсолютне похмуре чаадаєвське бачення місця Росії в людській цивілізації у своєму песимізмі перевершило всі інші. В епоху тріумфальних патріотичних інтерпретацій російської історії — чи то у складній манері Карамзіна або вульгарній манері Кукольника, чаадаєвська ідея про те, що Росія, назавжди загрузши у вічній цивілізаційній порожнечі, не має ні минулого, ні майбутнього, не могла не виявитися підривною, образливою та провокативною. Чаадаєв пішов настільки далеко, що стверджував: якби Росія не опинилася на шляху монгольських орд по дорозі до Західної Європи, її існування, ймовірно, було б непоміченим у світовій історії. У відомому фрагменті Чаадаєв характеризував Росію як виняток із універсальних людських законів: «Самотні у світі, ми світові нічого не дали, нічого у світу не взяли, ми не внесли в масу людських ідей жодної думки, ми ніяк не сприяли рухові людського розуму, а все, що дісталося нам від цього руху, ми спотворили». Ґерцен порівняв вплив чаадаєвського листа з «пістолетним пострілом посеред ночі»[138].

Після публікації листів цензора було звільнено від виконання своїх обов’язків, Телескоп нарешті закрито, а Надєждіна вислано до Сибіру. Як і у випадку з Булґаріним, Ґречем і Полєвим, найвищі ешелони російської влади взяли активну участь у боротьбі з кризою. Після того, як міністр освіти представив чаадаєвські листи Ніколаєві Першому, цар сам розпочав кампанію проти їхнього автора. Вона закінчилася офіційним оголошенням божевілля автора та домашнім арештом із обов’язковими щоденними візитами лікаря протягом року. Чаада'ву було відмовлено у праві на публікацію, а іншим було заборонено згадувати його ім’я у пресі. Ці репресивні заходи були особливо суворими, якщо врахувати, що вони були спрямовані проти блискучого інтелектуала та зразка громадянської мужності, людини, яка служила в почесній гвардії Алєксандра Першого під час війни з Наполеоном.

Проте в контексті нещодавно розпочатої кампанії офіційної народності злочин Чаадаєва набув загрозливих розмірів. Хоча, як нагадує Міхаїл Лємке, Чаадаєв і залишає недоторканим принцип самодержавства з уваровської тріади, двом іншим її частинам — народності та православ’ю дає вкрай негативні оцінки[139]. Як стверджує Чаадаєв, Росія не виробила жодної традиції, здатної підтримати національне життя: вона була не лише цивілізаційною, а й також національною tabula rasa. Її грандіозна нова столиця — Санкт-Петербург — у чаадаєвських листах постає як «Некрополь», місто мертвих. Коментуючи ізоляцію країни від інших цивілізованих народів, Чаадаєв покладає значну провину на спадщину Візантії, яка, на його думку, відокремила православну Росію від західного християнства та його благотворного інтелектуального впливу. Це було анафемою для офіційної догми, що намагалася зобразити православ’я наріжним каменем національної гордості, а не перешкоди. Про ступінь, до якого чаадаєвські ідеї виявилися неприйнятними не лише для царської, а й також совєтської влади, свідчить той факт, що вперше повний текст чаадаєвських «Філософських листів» став доступним у Росії лише 1987 року[140]. Перед тим, як торкнутися стосунків Гоголя з історією, слід відзначити, що чаадаєвські листи й інші справи демонструють політичну делікатність теми та старання уряду на середину 1830-х років привести її трактування у відповідність до його власної ідеології.

У 1833—1834 роках ця ідеологія отримала відданого апологета та важливу трибуну — Сєрґєя Уварова, міністра освіти, та Журнал Министерства народного просвещения, який мав на меті оприлюднення офіційних поглядів уряду. Націоналістична ідеологія Уварова, зведена до триєдиного гасла православие, самодержавие и народность, докладно аналізувалась у першому розділі. Однак слід наголосити в новому контексті, що Уваров надавав вивченню російської історії величезне значення у загальній схемі національної освіти — настільки, що називав інтерпретацію та викладання історії строго «державним завданням»[141]. Журнал його міністерства відіграв роль у межах ширшої кампанії з відповідною дискусією навколо російської народності, що вже вирувала в публічній сфері, та перетворив її на державний інструмент соціального контролю. Журнал прагнув поширювати погляди на історію, які або відповідали цим більш насущним політичним цілям, або зміцнювали їх. У числі цих цілей була русифікація неросійського населення імперії, що й відбивалося в уваровській освітній політиці й у статтях журналу[142]. Хоча Гоголь повністю й не пристав на урядову версію офіційної народності, його кар’єра як історика-науковця вимагала від нього демонстрації підтримки, що він і зробив. У перший рік існування журналу Гоголь був одним із його найактивніших авторів, опублікувавши на його сторінках чотири історичні статті, що пізніше з’явилися в «Арабесках»[143].



Гоголь як професійний історик


1831 року Гоголь переглянув свої початкові плани щодо кар’єри в імперській адміністрації, ставши на стезю педагога й історика. Його короткотривала і непрестижна державна служба почалася 1831 року призначенням на посаду вчителя історії до Патріотичного інституту, школи для молодих дворянок у Санкт-Петербурзі. Між вереснем 1834 року і груднем 1835 року розпочалася нетривала наукова кар’єра Гоголя як ад’юнкта в Санкт-Петербурзькому університеті, де він викладав курси середньовічної та класичної історії. За свідченнями студентів, Гоголь влаштовував чудові спектаклі тільки тоді, коли були присутні його друзі-поети Пушкін і Жуковський, а в інших випадках уникав своїх педагогічних обов’язків[144]. Між червнем і груднем 1835 року Гоголь втратив обидві свої роботи.

Перед вступом на посаду в Санкт-Петербурзькому університеті, звільнення з якого він сприйняв як ковток «свіжого повітря» (ПСС 10, 378—379), Гоголь між кінцем 1833 року і березнем 1834 року вперто домагався посади професора загальної історії у щойно сформованому Київському університеті. Створений на базі польських освітніх інституцій, які були ліквідовані після Листопадового повстання, Київський університет був покликаний протидіяти польським впливам в Україні та сприяти її русифікації. Схоже, Гоголь знав про це, коли писав про це місто своєму українському другові Максимовичу, відомому етнографу та історику: Он наш, он не их (ПСС 10, 288). Цю фразу про Київ зазвичай інтерпретують як «він український — не російський», хоч вона також могла означати «він український — не польський». У кожному разі, контекст гоголівського зауваження стосується урядової кампанії деполонізації та русифікації України у період після Польського повстання 1831 року.

Життя в Росії ставало для Гоголя нестерпним. Повторюючи етнічні обрaзи, які використовувалися персонажами його «Вечорів на хуторі» стосовно росіян, він сам в одному з листів називає Росію кацапия (ПСС 10, 273). Водночас щасливо міркує про своє майбутнє життя в Києві: Туда, туда! в Киев! в древний, в прекрасный Киев! (ПСС 10, 288). В іншому листі він змальовує Київ як ідилічний прихисток від відчуження, чужорідності та негоди відразливого чухонского города, під яким він має на увазі Санкт-Петербург (ПСС 10, 336).

Більшість біографій Гоголя згадують цей епізод побіжно, але він являє собою вирішальний момент у його житті. Невдача з неотриманням посади в Києві відвернула Гоголя від повернення в Україну, яке він планував від середини 1833 року, і штовхнула його, врешті-решт, в обійми культури російської метрополії. Гоголь прагнув посади в Києві як синекури, яка б дозволила йому присвятити себе, разом із Максимовичем, етнографічній роботі в Україні (ПСС 10, 273). Ідея переїзду до Києва прийшла до Гоголя водночас із глибоким зацікавленням у царині етнографії, історії та літератури. Зокрема, Гоголь сподівався, що переїзд до Києва сприятиме його роботі над історією нашей единственной, бедной Украины, яку він розпочав ще перед тим, як його робота в Києві стала можливою[145]. Пишучи до Пушкіна, він каже: Я восхищаюсь заранее, когда воображу, как закипят труды мои в Киеве. Там я выгружу из под спуда многие вещи, из которых я не все еще читал вам. Там кончу я историю Украины и юга России и напишу Всеобщую историю (ПСС 10, 290). Історія України, яка за грандіозними планами Гоголя мала бути в шести малых, или в четырех больших томах, як і його загальна історія, так ніколи й не матеріалізувалася, хоч він опублікував чернетку вступу до неї в «Арабесках» (ПСС 10, 297).

Намагаючись забезпечити собі посаду в Києві, Гоголь попросив про допомогу Пушкіна, який тоді ще був у добрих взаєминах з Уваровим. У фрагменті листа, наведеному вище, Гоголь наводить позитивну оцінку розуму та здібностей Уварова, що, вочевидь, призначалися для вух міністра (ПСС 10, 290, 469—470). Пізніше він попросив Пушкіна передати Уварову, що його здоров’я в Петербурзі настільки підупало, що коли він не переїде до Києва, то неодмінно протягом місяця помре (ПСС 10, 316). Працюючи над українською історією, Гоголь намагався зміцнити свої позиції в загальній історії, на викладання якої в Києві було оголошено конкурс, публікацією статті під назвою «Про викладання загальної історії» в уваровському Журнале Министерства народного просвещения.

Робота дісталась іншому кандидатові — Владіміру Циху. Певний час Гоголь сприймав свою невдачу лише як відтермінування переїзду. У червні 1834 року він зацікавився придбанням будинку в Києві і попросив Максимовича, який насправді добивався переїзду, довідатися там про нерухомість (ПСС 10, 328). Пізніше він повторив своє прохання та пообіцяв вислати передоплату (ПСС 10, 337—338). Втім, які б обіцянки не давав Гоголь, показуючи свою рішучість у питанні переїзду до Києва, він був змушений дотримуватися певних фінансових зобов’язань. Живучи в Петербурзі, він заліз у борги, а материне матеріальне становище було плачевним. Для того, щоби звести кінці з кінцями й навіть спробувати погасити свої борги, він був залежний від петербурзьких заробітків і можливостей додаткового прибутку, які обіцяло це місто — приміром публікації або театр.

Замість загальної історії Гоголеві запропонували в Києві посаду професора історії Росії. Він відмовився від цієї пропозиції, посилаючись на брак зацікавлення та досвіду. Засмучений, Гоголь написав до Максимовича, що викладання російської історії доведе його до божевілля, і запропонував, щоб Цих узяв її та звільнив посаду із загальної історії для нього (ПСС 10, 319). Коли Максимович намагався вмовити Гоголя прийняти посаду з російської історії, він відповів: Чорт возьми, если бы я не согласился взять скорее ботанику или патологию, нежели русскую историю. Если бы это было в Петербурге, я бы, может быть, взял ее, потому что здесь я готов, пожалуй, два раза в неделю на два часа отдать себя скуке (ПСС, 10, 323). Він також відмовився від пропозиції свого друга Міхаїла Поґодіна прийняти посаду ад’юнкта в Московському університеті, вочевидь, також із російської історії (Поґодін там очолював кафедру російської історії; ПСС 10, 325). Невдача з його планами переїзду до Києва та відмова перекваліфікуватися у російського історика нарешті спонукали Гоголя працевлаштуватись у Санкт-Петербурзькому університеті. Коли й тут він зазнав невдачі (хоч і не обов’язково через це), то відмовився від кар’єри історика.

Однак перш ніж це сталося, Гоголь опублікував чимало історичних статей та повістей у Журнале Уварова, а згодом в «Арабесках», а також написав багато нотаток та незавершених фрагментів на історичні теми. Ці матеріали свідчать про вірність Гоголя історичній тематиці та широту його досліджень. Його неопубліковані матеріали — такі, як лекції та нотатки, проливають світло на опубліковані тексти, показуючи ідеологічні трансформації, що відбулися з необробленими матеріалами та приватним досвідом, коли вони набували опублікованої, офіційної форми. Зіставлення неопублікованих і опублікованих матеріалів показує, що, незважаючи на публічне прийняття офіційно освячених точок зору, Гоголь також досліджував історію в дусі, який офіційна історіографія могла розцінити як підривний. Ідеї, що містяться в неопублікованих фрагментах Гоголя, заохочують до сміливішого прочитання певних думок, які Гоголь у більш стриманій формі викладав в опублікованих статтях. Хоча зацікавлення Гоголя загальною та середньовічною історією було принаймні частково зумовлене його професійними обов’язками (заявка на посаду в Києві та посада у Санкт-Петербурзькому університеті), українська історія була приватним і найбільш пристрасним зацікавленням Гоголя, невід’ємним від його і наукової, і літературної діяльності. Вона являє собою найважливішу сферу історичних досліджень Гоголя, у якій він досягнув найвищої кваліфікації. Це також тема, яка ставить Гоголя в ситуацію конфлікту з офіційною імперською історіографією.

Для отримання уявлення про наукове та художнє в гоголівській історії я використовую аналіз Шерон Варні про гоголівську концепцію наукового й художнього дискурсів. Вона виводить історичні погляди Гоголя з його «Навчальної книги словесності для російського юнацтва» (Учебная книга словесности для русского юношества) (ПСС 8, 468—488), розпочатої 1831 року, але не завершеної. Варні стверджує, що Гоголь вимагав від академічного дискурсу (я використовуватиму термін «академічний» (scholarly) замість «наукового» (scientific), запропонованого Варні) дзеркальності, безпосередності та неупередженості у представленні реальності[146]. На його думку, академічний дискурс повинен бути очищений від будь-яких національних, емоційних або риторичних випадковостей. На відміну від академічного, об’єктом художнього дискурсу був для Гоголя образ предмета, а не його точна копія, переломлений за допомогою сприйняття й досвіду художника і сформульований у чуттєвій та запам’ятовуваній формі мови. Академічний, на думку Гоголя, повинен бути звільнений від дидактики: Наука у нас непременно дойдет до своего высшего значения и поразит самым существом, а не краснобайством преподавателя, его даром рассказывать, или же применениями к тому, что интересует моду, и всякими другими нарумяниваниями и подслащиваниями, которыми стараются сделать <науку> удобопроглотимою (ПСС 8, 469). Однак Гоголь був апологетом дидактизму в художньому дискурсі. Він назвав поезію, яка використовує вмілий дидактизм, вершиною творчества, доступного одним только великим гениям (ПСС 8, 477). Варні робить правильний висновок, коли стверджує, що Гоголь переглянув вислів Горація про «задоволення і навчання», натомість запропонувавши задоволення з метою навчання[147]. Хоч, на думку Гоголя, нарумянивания и подслащивания не мають місця в суто академічному дискурсі, він вважав їх корисними у навчанні та оповіді. Митець-учитель, за Гоголем, перетворює слова, як пише Варні, на «ложку цукру Мері Поппінс», яка може правити за більш прийнятні для навчання «ліки», маскуючи своє повідомлення.

Аналіз Варні пропонує важливі здогади для дослідження Гоголя в його іпостасях ученого-історика, вчителя та прозаїка. Вони показують, що жодна зі статей із книги «Арабески» не належить до того, що він сам окреслив би як «академічний дискурс»[148]. Гоголь написав майже всі ці тексти з погляду педагога. Оскільки їхня функція була передусім дидактичною, вони послуговуються художніми нарумяниваниями и подслащиваниями, спрямованими на задоволення та полегшення навчання. Проте Гоголь також використав риторичну майстерність для приховування змісту цілком недидактичних фрагментів — на кшталт його статті про історію України, де його нарумянивания и подслащивания служать для ухиляння від цензури і передачі ризикованого ідеологічного змісту. Замість розгляду академічного та художнього дискурсу в термінах виключності, що Варні, схоже, і здійснює, я пропоную розглядати історичні тексти Гоголя — від його нотаток про читання та записів його власних ідей до його конспектів лекцій, опублікованих статей та історичної прози — в ролі континууму наукового та художнього дискурсів зі зростанням «художнього» в них. Хоча гоголівські приватні нотатки демонструють перейнятість датами, фактами та джерелами, одне слово, технічним «науковим» апаратом, акцентування на них зменшується, як тільки він починає рухатись у бік інших дискурсивних моделей, і зростає його увага до риторичних прикрашань, емоційного впливу на аудиторію та «великих» ідей і запам’ятовуваних образів.

Гоголівська історія майже завжди зачіпає сучасність за допомогою звернення до культурних і політичних проблем сучасної Росії та України. Гоголівські образи германських племен і арабських правителів, таких далеких в історичному та географічному плані, підтримують метонімічні стосунки з актуальними вимогами російського націоналізму. Окрім того, історична Україна Гоголя складається з проблем, що мали важливе значення і для сучасної йому України. Як для письменника, чиє зацікавлення історією було вельми багатим і різноманітним, Гоголеве твердження, яке він повторював до кінця свого життя, мовляв, він ніколи не відчував потягу до минулого, а завжди був перейнятий сучасністю, вражає своєю загадковістю (ПСС 8, 449). Але, крім того, що це твердження відображає настрої Гоголя кінця 1840-х років, воно насправді правильно вказує на природу історичних зацікавлень Гоголя, які стосувалися актуального становища культур, у яких він жив.

Хоча «Вечори на хуторі біля Диканьки» характеризують виключно український націоналізм Гоголя, його історичні тексти показують розробку ним комплексу ідей, спрямованих на російські націоналістичні проблеми — разом із його подальшим відстоюванням інтересів України. Українськість Гоголя, схоже, пов’язана з його відчуттям індивідуальної національної ідентичності та почуттям культурної приналежності, тоді як його російськість бере своє коріння з його громадянського патріотизму як підданого великої імперії. Факти Гоголевої біографії, поза сумнівом, відіграли роль у народженні російського націоналізму Гоголя. Як я показала, головна проблема Гоголя у 1831—1834 роках, не беручи до уваги його літературний успіх, лежала у продовженні кар’єри історика та здобутті професорської посади. Ця позиція вимагала від Гоголя вірності уваровській ідеології офіційної народності та запевнення непохитної вірності у світлі його планованого переїзду на університетську посаду до Києва. Це мало вплив на думки, які Гоголь вибирав для озвучення: було б доцільним не ризикувати, висловлюючи неправильні погляди, у світлі університетського призначення Уварова. Однак попри це Гоголь ризикував. Його історичні тексти часто-густо показують розбіжність між жестами підтримки офіційної ідеології і точками конфлікту з нею — ця розбіжність найбільше відчутна у гоголівських творах на тему української історії. Гоголь-історик — як і Гоголь-письменник — зіграв до кінця стереотипну роль «хитрого» українця. Він висловлював ризиковані ідеї, доповнюючи їх жестами прийняття офіційної ідеології і підтримуваної ним позиції добропорядного інженю, який іноді, можливо, й помиляється.



Викладання загальної історії в дусі офіційної народності


Зацікавлення Гоголя загальною історією, крім його історії України, перетворилося на інший нереалізований багатотомний історичний проект. У листі до Поґодіна він описує його так: Это будет всеобщая история и всеобщая география в трех, если не в двух томах, под названием Земля и Люди (ПСС 10, 256). Замість кількох томів він написав статтю «Про викладання загальної історії», яка спочатку з’явилась у Журнале Уварова, а потім в «Арабесках», служила piece de resistance у гоголівській кампанії на отримання посади в Київському університеті. Поділяючи гердерівське поняття Humanitat, Гоголь наголошує на єдності загальної історії, що її метою є охопити «все людство» та продемонструвати боротьбу, за допомогою якої розвився дух человека. Історії націй і держав — у статті Гоголь послідовно розрізняє ці поняття — повинні підпорядковуватись великій об’єднавчій системі, яка гармонійно організовує ці складові частини та забезпечує всеохопне пояснення для кожної історичної події. Гоголь закликає до об’єднавчої ідеї в історії людства, перед которою и государства и события — временные формы и образы! (ПСС 8, 26—27).

Схоже, Гоголь був особливо перейнятий достовірною репрезентацією націй, закликаючи до історії, в якій каждый народ, каждое государство сохраняли свой мир, свои краски, чтобы народ со всеми своими подвигами и влиянием на мир проносился ярко, в таком же точно виде и костюме, в каком был он в минувшие времена (ПСС 8, 27). Ця перейнятість також проходить через його неопубліковану «Бібліографію середніх віків» (Библиография средних веков). Він облаштовує її за національною ознакою, наголошуючи на недостатності загальної історії і важливості національних. На думку Гоголя, географія допомагає достовірній репрезентації націй, оскільки на неї припадає більша частина їхньої специфіки. Це нагадує програмний зв’язок Гоголя між загальною історією та географією з його запланованого кількатомника «Земля та люди» та його залежність від природи й географії у зображенні української нації у «Вечорах».

Гоголівський великий наратив загальної історії створений за принципом розквіту та занепаду світових імперій, які розглядаються як політичні та цивілізаційні сутності. Схема послідовності світових імперій перегукується з середньовічною теорією translatio imperii, що її Стівен Бер пояснює як «ідею, що в будь-який відтинок часу якась одна нація є домінантною культурною та політичною силою у світовій цивілізації, і що ця сила із плином часу переходить із одного стану в інший»[149]. Ця парадигма послідовності світових імперій функціонувала навіть в епоху Гоголя як прийнятна історіографічна практика при описі старожитнього світу (як, приміром, у філософіях історії Гердера та Гегеля). Вона також мала особливий резонанс у російській історіософській традиції, яка аж до XVIII століття будувалася значною мірою на понятті правонаступництва світових імперій у поясненні власного місця Росії в історії.

У тексті «Про викладання загальної історії» Гоголь пише, що самобутні, незалежні азіатські народи були силоміць об’єднані персами в одну імперію. Перси встановили імперський суверенітет, але залишили незмінними самобутні традиції, релігії та форми урядування своїх периферій. Однак взаємодія з Персією спричинила поступову втрату національної самобутності серед азіатських народів. Наступна світова імперія — Греція — також спричинила розчинення національного духу серед її народів через об’єднавчу силу грецького просвітництва. На відміну від них, римляни, як стверджує Гоголь, успадкували «все» від поневолених народів. Не маючи власної національної специфіки, вони створили свою культуру шляхом привласнення елементів культури підкорених народів (ПСС 8, 32). Цей огляд світової історії демонструє сильне зацікавлення Гоголя у взаєминами між імперією та нацією — між ними він вбачав напругу — та його ставлення до шкідливого впливу імперії на націю. Гоголеве сприйняття як націй великих суспільних груп сивої давнини, хоч і здається необґрунтованим у світлі сучасної науки, відображає центральне місце ідеї нації для світогляду його власної епохи, який він цілком поділяв.

Гоголя вельми цікавили причини розквіту та занепаду націй. У фрагменті статті про ранньоєвропейську історію він дослідив коливання ступенів націоналізму, що залежить від наявності або відсутності наднаціональних об’єднавчих чинників. Із падінням влади Риму національна специфіка народів посилюється, тоді як із появою папства — послаблюється. Після послаблення папського впливу на світських правителів знову починається зворотний процес «націоналізації». Гоголь, вторячи майбутньому слов’янофілові Івану Кірєєвському, стверджував, що європейські нації були взаємопов’язані формуванням однієї великої нації. З іншого боку, він говорить про Америку як про вавилонское смешение наций — штучне, неорганічне утворення, найсерйознішим недоліком якого є брак об’єднавчої релігії (ПСС 8, 37).

У своєму проекті викладання загальної історії Гоголь стверджує, що вміння професора заволодіти увагою аудиторії відіграє таку ж важливу роль, як і зміст лекції. Вважаючи неуважність студентів провиною професора, Гоголь пропагує увлекательный, огненный стиль. Отже, він є прихильником використання артистичних засобів для дидактичних цілей (ПСС 8, 28). Стаття Гоголя «Шлецер, Міллер і Гердер», що також увійшла до «Арабесок», так само постулює досить яскравий ідеал майбутнього історика-загальника, який би поєднав здобутки трьох істориків із драматичною майстерністю Шиллера, вальтер-скоттівським талантом оповідача та шекспірівським даром лаконічної характеристики (ПСС 8, 89). Без чарівливих образів і пристрасного флеру історія для Гоголя ставала сухим переліченням фактів, яке було приречене на провал у лекційній залі. Текст «Про викладання загальної історії» сам собою доводить головну думку, оскільки Гоголь застосовує свій риторичний артистизм для здобуття емоційної влади над своєю аудиторією. Можливо, більша схильність до мистецтва, ніж до науки історії пояснює, чому Гоголь вважає історичну прозу більш повноцінною за історичну науку.

Нудьга, на думку Гоголя, відволікає студентів від отримання гідного знання і навіть може наштовхнути на неправильні ідеї. Художні нарумянивания и подслащивания, на які Варні звертає увагу, були для Гоголя ефективним інструментом ідеологічного контролю. Коли лектор втрачає пристрасть, тогда самые священные слова в устах его, как-то: преданность к религии и привязанность к отечеству и государю, превращаются для них в мнения ничтожные (ПСС 8, 29). Гоголь має на увазі, що він використає свій артистичний талант у справі охорони ідеологічної правильності своїх майбутніх студентів та поваги до влади. Наприкінці статті Гоголь явно обіцяє виховати своїх студентів лояльними підданими:

…цель моя — образовать сердца юных слушателей той основательной опытностью, которую развертывает история, понимаемая в ее истинном величии; сделать их твердыми, мужественными в своих правилах, чтобы никакой легкомысленный фанатик и никакое минутное волнение не могло поколебать их; сделать их кроткими, покорными, благородными, необходимыми и нужными сподвижниками великого государя, чтобы ни в счастии, ни в несчастии не изменили они своему долгу, своей вере, своей благородной чести и своей клятве — быть верными отечеству и государю (ПСС 8, 39).

Ця пихата заява про наміри є реверансом у бік державної ідеології офіційної народності, гідним жестом, беручи до уваги той факт, що стаття була спочатку надрукована в уваровському Журнале та служила розширеним меморандумом у справі Гоголевого подання на посаду в Києві. Уваров та інший редактор/цензор насправді дали Гоголеві поради переглянути цю статтю, і майже всі ці поради Гоголь начебто врахував (ПСС 10, 294—295, 296). Гоголь вельми проникливо пояснює значущість офіційної народності як способу забезпечити лояльність підданих. Він присягається, що його викладання історії буде успішно протидіяти впливу легкомысленных фанатиков і минутного волнения, які можуть поставити молодь на шлях політичної опозиції. Беручи до уваги місію Київського університету для подальшої русифікації Правобережної України, небажаною політичною діяльністю, на яку натякав Гоголь, міг бути український сепаратизм. Стаття показує, що Гоголь розумів тогочасний політичний клімат і вимоги, які він міг визначити для себе як педагога на державній службі.



Стародавній Рим: паралелі з Російською імперією та козацькою Україною


В епоху Гоголя зв’язок між Римською та Російською імперіями міцно засів у російській культурі. Зростання імперської значущості у XVIII столітті породило масовані спроби артикулювати її національну велич і значення у світі. Порівняння з Римом виявилося улюбленим прийомом у цьому проекті. Згідно з дослідженням цієї проблеми, здійсненим Бером, тема Риму виникає знову (вочевидь, перегукуючись з попередньою ідеєю Москви як Третього Риму) в епоху Пєтра Першого, а до 1760-х років стає «національним міфом», який використовувався для вираження «націоналістичних і глобальних цілей»[150]. Цей міф продовжує поширюватись під час правління Єкатєріни Другої й особливо в контексті тривалих воєн Росії з Туреччиною та мрій захопити Константинополь/Стамбул для православ’я (і Росії). Бер цитує велику кількість фактів, що свідчать про важливість зв’язку Риму та Росії в культурі цієї епохи, починаючи з перекладів імперської історії Риму в російських історичних і політичних трактатах, панегіричній поезії, журнальних статтях і романах. Санкт-Петербург почав функціонувати в російській культурі як новий або північний Рим, поняття доречне для семіотики Пєтрового міста[151]. Н. Ф. Кошанський, чиї підручники з риторики використовували в імперських школах протягом XIX століття, вважав римлян найвищим авторитетом. У його підручниках були подані приклади з римської історії та елегійна поезія, яка допомогла укріпити значущість римської історії для кількох поколінь росіян[152]. Ідея Росії як нового Риму стала загальновідомою на початку XIX століття. Вона виникає, наприклад, як конкретне посилання в тексті Бєлінського у 1834 році (ССБел 1, 51).

Римська імперія також забезпечувала росіянам важливу державотворчу аналогію. Як відзначає Роберт Маґуайр, римляни були змушені значну частину своєї історії змагатися з тотальною присутністю вищої іноземної культури греків. Отже, веде далі Маґуайр, римляни запропонували переконливу парадигму для росіян XVIII і початку XIX століть, які протистояли західноєвропейським впливам[153]. Проводячи паралелі стосунків Стародавнього Риму з Грецією, Росія була вагомою політичною та військовою потугою, яка продовжувала спиратися на західноєвропейські культурні моделі. Легітимність і ступінь імітації були такою ж нагальною проблемою в Римі епохи Горація, як і в Росії епохи Трєдіаковського та Ломоносова, зачинателів модерної російської літератури. Залежність Риму від грецької культури викликала підвищений інтерес у росіян, які прагнули позбутися культурної опіки Західної Європи. У другій половині XIX століття російські націоналісти-слов’янофіли відродили ідею Москви як Третього Риму, що свідчила про перспективність зв’язку Римської імперії та Росії.

Гоголівські твори про Римську імперію функціонують у цій ширшій культурній системі координат, і хоча він явно не проводить зв’язку між цими двома імперіями, порівняння імпліцитне сумніву не підлягає. Ці тексти пропонують чудовий приклад гоголівського метонімічного підходу до історичних тем і його схильності до аналогій із сучасністю. Рим цікавив Гоголя у двох іпостасях — як велика світова імперія та як рання військова республіка. Його зображення Риму як імперії демонструє аналогії із ситуацією та проблемами Російської імперії, тоді як його опис Риму як військової республіки разюче нагадує образ української військової республіки — Запорозької Січі.

Римська імперська модель, яку Гоголь описує у творі «Про викладання загальної історії», має безпосередні аналогії з прикладом імперської Росії: імперія без національного ядра, що у спробі створити його імітує культуру поневолених народів (ПСС 8, 32). Ця модель імперського народу, позбавленого національної специфіки, резонувала з бурхливими дебатами щодо сумнівів в існуванні російського національного характеру, які заповнювали шпальти російської періодики принаймні від 1820-х років. Гоголь зображує процес націоналізації в Римській імперії як паразитарний у своїй суті: Рим зазіхає на культури своїх периферій, намагаючись створити свою власну ідентичність. Такий штучний процес у кращому випадку був меншовартісним, а в гіршому — безрезультатним, відповідно до гоголівської концепції ідентичності, за якою національність як органічна риса є аксіомою.

Ідея «паразитарної» націоналізації Риму, а непрямим чином і Росії, також з’являється в неопублікованих лекціях Гоголя про Середньовіччя («З університетських лекцій про середні віки», ПСС 9, 106—144). У них Гоголь критикує поверхову імітацію Римом здобутків більш цивілізованих народів, підкорених ним: Всё, что заимствовал он у побежденных народов, было блестящее и наружное — роскошь, без утонченного образа мыслей, понятий и жизни этих народов (ПСС 9, 106—144). У цих приватних неопублікованих нотатках Гоголь творить образ Риму як ледачого і трохи зловісного монстра, що поглинає колоніальні блага з усього світу: Рим, разросшись, стал сердцем, поглощал и тянул в себя <всё>: от Африки слались ему тигры для побоищ, его тешивших, Сирия высылала ему то-то и то-то; Вифиния и проч<ие> все древние независимые государства обратились в слуг и льстивых рабов, угождавших и насыщавших повелителя <…> Рим стал ленивец и бросил поля, когда Африка принесла ему хлеб (ПСС 9, 157). Можливо, це найнищівніший гоголівський образ великої імперії в момент її найвищої політичної ваги та найменшої життєздатності. Подібність між незалежними колись країнами, підкореними й експлуатованими Римом, та Україною в ролі житниці Росії, здається, прочитується між рядків. Варто зазначити, що коли Гоголь аналізує стосунки Римської імперії з її колоніями, цензура в його тоні зростає пропорційно до того, наскільки приватними є ці висловлювання. Досить суха заява в опублікованій статті «Про викладання загальної історії» стає більш критичною у фрагменті, призначеному для малої аудиторії та усного викладу (університетські лекції), та перетворюється на суворе звинувачення у приватному обігу. Це служить прикладом тієї моделі, яка є звичною для значної частини творів Гоголя і приводить читача до думки, що не варто вважати, наче опубліковані Гоголеві твори відображають його щирі думки та глибокі погляди.

Гоголева університетська лекція про занепад Риму схожа на повчальну історію про те, як імперія стає поганою. Вочевидь, вона мала на меті надихнути студентів стати відповідальними служителями своєї власної, Російської, імперії. В історії Гоголь прагнув відшукати уроки для сучасного суспільства, а не наукову оазу. Завжди переймаючись впливом своєї творчості на аудиторію та її сучасним значенням, він встановив аналогічні дидактичні цілі й для своєї прози, яка мала на меті спричинити широкомасштабні соціальні зміни шляхом індивідуальної трансформації. У своєму трактуванні історичних сюжетів гоголівський метонімічний метод іноді наближається до притчі, яка посідала центральне місце у домодерній культурі східнослов’янських земель. Слідуючи за біблійною та середньовічною традицією історизму, пояснення, що їх Гоголь пропонує щодо розквіту й падіння націй та імперій, незмінно лежать у царині моралі. Переваги та недоліки монархів, соціальних класів і нації постають у його схемі як головні причини історичних перипетій.

Схоже, поняття імперії означає для Гоголя передусім імперську периферію і лише другою чергою її ядро. Тому він починає свою лекцію про Римську імперію, перелічуючи її провінції (ПСС 9, 106). Особливе зацікавлення Гоголя викликав занепад народів, які втратили свою незалежну форму правління під римським ярмом. Він звинувачує ці країни у відсутності внутрішньої стійкості та псуванні зсередини, а також ставить на карб визискувачам-наглядачам те, що вони експлуатують провінції, трактуючи їх як орендоване майно (аренда). Прикметно, що концепт аренды часто з’являється в творах Гоголя про Україну. У «Тарасі Бульбі» та історичній прозі, що ввійшла до «Арабесок», згадується про практику польських землевласників наймати євреїв для нагляду за орендою їхньої власності. І в історичних хроніках, і в гоголівських текстах ця система зображена образливою, оскільки нібито надавала євреям можливість експлуатувати своїх українських орендарів. Цілком імовірно, що зацікавлення Гоголя долею колонізованих Римом провінцій резонувало з його думками про українську минувшину, яку він у той час інтенсивно досліджував. Подібно до римської провінції, Україна була включена до більшого, потужнішого політичного утворення — Польщі або Росії, що керували нею як колонією, користуючись як знаряддям.

Після огляду колонізованих імперією народів у своїх нотатках для лекції Гоголь переходить до римлян — преобладающей нации (ПСС 9, 107). Ця назва співзвучна з терміном, що позначає етнічних росіян у Російській імперії як «панівну національність» або «націю». Первісно почавши своє існування як жорстока військова республіка, римляни досягли високого ступеня громадянського та політичного розвитку, однак не зуміли розвинути власний національний характер, запозичуючи національні елементи від поневолених народів. Розквіт корупції та збільшення апетитів призвели до того, що республіканська форма правління довела свою неспроможність для цієї гігантської та фрагментованої імперії. Успішно могла керувати нею лише сильна у військовому плані монархія, й імператор Август виконав цей життєво необхідний перехід. Гоголівська характеристика ролі Августа в римській історії в багатьох рисах аналогічна ролі Пєтра Першого в російській історії. Він описує Августа як правителя, котрий зміцнив монархію та розбудував її військову потугу, особливо флот, хоч його політична спадщина призвела до деспотизму та корупції. Зв’язок між Пєтром Першим і Августом відсилає до пєтрівських часів. Одним із перших його прихильників був чільний ідеолог самого Пєтра Першого — Феофан Прокопович (українець, так само, як і Гоголь). Як відзначає Бер, Пьотр Перший привласнив чимало політичних ідей зі Стародавнього Риму, включно зі створенням Сенату (1711), органу, що відповів взаємністю на його щедрість, подарувавши Петрові три римські титули — pater patriae, Imperator, і Maximus[154].

Аналізуючи епоху після золотої доби Августа, Гоголь малює знайомий образ деспотичної, корумпованої та ослабленої імперії, яка дбає лише про матеріальні блага. Релігія тепер зводиться до зовнішніх ритуалів, і весь мир римский обратился в какое-то усыпление, жизнь, преданную настоящему, не означавшуюся никакими сильными порывами. Ця характеристика нагадує суперечливу ідею Максимовича про російський національний дух як такий, що вирізняється сонною пасивністю та браком сильних почуттів. І цей погляд Гоголь підтвердив у своїй статті «Про малоросійські пісні» (ПСС 8, 96). Цей сонний стан і брак життєвих поривань підготували ґрунт для остаточного занепаду Римської імперії, який був викликаний варварськими на той час народами європейської Півночі. У застережному аспекті гоголівського тексту про Римську імперію наголошується на важливості духовних, моральних чинників для величі імперій і цивілізацій. Імперії ростуть і процвітають радше завдяки внутрішній моральній силі своїх суспільств, ніж через зовнішні або суто політичні обставини. Це резонує з тим, що Гоголь вбачав як моральну неадекватність сучасного йому російського суспільства і що покликане служити попередженням. Позбувшись усіх метонімічних покровів, Гоголь незабаром присвятить себе тому, що безпосередньо адресуватиме цей гаданий недолік російському суспільству у творах на російську тематику — «Ревізор», «Мертві душі» та «Вибрані місця з листування з друзями», кожен із яких тією чи іншою мірою матиме на меті здійснення духовного переродження Росії і як наслідок посилить її імперський потенціал.

На відміну від гоголівського образу Риму як імперії, сприйняття скромного, але енергійного народження Риму як військової республіки разюче нагадує його зображення витоків української нації. Ті самі ідеї, історичні моделі й навіть ідентичні звороти об’єднують гоголівське зображення Римської республіки у його приватних «Начерках і нотатках з історії стародавнього світу» та його різноманітні описи козаків. Про походження римлян Гоголь пише таке:

Народ, которого вся жизнь состояла из войны, который воспитан был войною, суровый, как она… Вначале ничтожные италийские пастухи малоазийского происхождения… собранные Ромулом строить бедный городок Рим при мутной речке Тибре при семи царях увеличиваются изгнанниками из других государств, занимаются земледелием, от которого беспрестанно отрываются войною с соседями. Привыкши к вольности и разгульной жизни, изгоняют царей и составляют братскую республику… (ПСС 9, 156).

У «Погляді на створення Малоросії», який я докладно аналізуватиму в наступній частині, українці зображуються подібно до римлян. За Гоголем, козаки були народ воинственный азіатсько-європейського походження, який навчився від татар і турків їхньої тактики азіатських набігів. Це було пестрое сборище самых отчаянных людей пограничных наций, які тікали від різноманітних форм деспотизму і сходились у регіон, привабливий разгульной жизнью. Головними їхніми заняттями були війни та сільське господарство: Сабля и плуг сдружились между собою (ПСС 8, 46—49). У «Тарасі Бульбі» Гоголь пропонує художній образ козаків за тією ж схемою, підкреслюючи їхню любов до вольности та разгульной жизни. Описуючи Січ, серце козацької України, Гоголь наголошує на її республіканському характері, демократичних процесах прийняття рішень та виборних посадах. Редакція тексту від 1835 року робить гоголівську аналогію явною, там містилося твердження, що серед козаків здесь были и те, которые знали, что такое Гораций, Цицерон и римская республика.



Домодерна та середньовічна історія: ставлення Росії до Європи та України


Зацікавлення Гоголя в європейській історії стосувалися домодерних часів, зокрема середніх віків, які так приваблювали Гердера. До «Арабесок» увійшло дві статті про європейську історію — «Про рух народів наприкінці V століття» та «Про середні віки» — й обидві вони видаються розширеними вузловими пунктами гоголівського проекту загальної історії. Їх характеризує захопливий стиль, різкі контрасти та драматична напруга. Це гоголівська історія в максимально охудожненому й найменшою мірою науковому вигляді. Хоч ці статті нібито про Європу, в них порушуються вельми важливі для російської самосвідомості проблеми. Найважливіше, що вони реагують на те, що Ларрі Вулфф описав як просвітницький проект Західної Європи: трансформацію Заходом Східної Європи в нецивілізованого та варварського «іншого»[155]. Гоголь б’є суперника його ж зброєю, показуючи, наскільки неотесаними на своїх початках були нині процвітаючі західні країни. У такий спосіб він принижує їхню зарозумілість і утверджує оптимістичний сценарій, за яким Росія повторить модель своїх західних колег, розвинувшись від варварства до просвітництва та світової ваги.

Головним контекстом для статті «Про рух народів» є зарозумілий західний стереотип про росіян і слов’ян загалом як про «азіатів». Гоголь спростовує це бундючне марнославство ідеєю про спорідненість західних і східних європейців. І перші, і другі, як стверджує Гоголь, походять із Азії, яку він називає народовержущим вулканом (ПСС 8, 116). Такий крок був, поза сумнівом, призначений для підвищення самоповаги його російських читачів, стигматизованих західноєвропейцями як азіати-варвари. У цій статті Гоголь зображує Європу як киплячі маси протиборчих народів. Взаємозв’язки, спричинені війною та постійним переміщенням, згідно з Гоголем, призвели до втрати ранніми європейськими народами етнічної чистоти. До кінця цього великого «руху» все нации перемешались между собою так, что уже невозможно было отыскать совершенно цельной; и только впоследствии постоянный образ правления или занятий сообщил главным из них некоторую особенность и некоторые признаки отличия (ПСС 8, 139). У завершальній стадії цього процесу з’явилося чотири великі групи, які пізніше породили модерні європейські нації.

У гоголівському описі цих катаклізмів, які лежали в основі Західної Європи, такі фрази, як дикие германцы, дикая Европа і мир дикой Европы досягають майже чаклунської сили (ПСС 8, 123—125, 135). Гоголь смакує своїми прикладами варварських звичаїв германських племен: зрадників піддавали тортурам і вішали, невірну дружину проводили голою через селище і шмагали, діти виховувалися з худобою (ПСС 8, 121—122). Для російського читача, призвичаєного до образів Західної Європи як світоча просвітництва, гуманізму й аристократизму, ця жахлива картина варварського походження Європи мала стати разючим дисонансом, водночас послабити відчуття власної незахищеності. Роль, яку ці дикі народи, вигнані зі своєї азіатської прабатьківщини, відіграли у світовій історії, полягала в забиванні цвяхів у труну Римської імперії, колишнього хранителя духу людського прогресу. За аналогією, Гоголь припускає, що нібито «дикий» новачок у світовій історії — Російська імперія — швидше за все повторить цю модель і зіграє похоронний марш західноєвропейській гегемонії, що хилиться до занепаду. Близько 1835 року цей сценарій мав популярність у Росії, а Іван Кірєєвський був його головним представником.

Мабуть, найбільш роздутий у риторичному плані фрагмент серед публіцистичних текстів «Арабесок» — «Про середні віки» — на практиці демонструє гоголівську думку про завоювання почуттів студентства для захоплення їхньої уяви. Ілюструючи свій нахил до історії як до низки катастрофічних потрясінь, які поставили світ із ніг на голову, Гоголь зображує середні віки як мятежный водоворот, у який стікаються всі події світу, що, кружляючи та перемішуючись і змінюючи свою природу, виходять назовні свіжими хвилями (ПСС 8, 14). Історія в цій статті написана більшою мірою за допомогою метафор, ніж фактичних даних або пояснення причин. Звертаючись до цієї епохи, Гоголь пише:

Это старание, с каким европейские дикари кроят по-своему римское просвещение; эти отрывки или, лучше сказать, клочки римских форм, законов, среди новых, еще неопределенных, не получивших ни образа, ни границ, ни порядка; самый этот хаос, в котором бродят разложенные начала страшного величия нынешней Европы и тысящелетней силы ее, — они все для нас занимательнее и более возбуждают любопытство, нежели неподвижное время всесветной Римской империи под правлением ее бессильных императоров (ПСС 8, 15).

Текст «Про середні віки» відкидає Рим як склеротичну політичну сутність і приписує всю вітальність і конструктивну енергію його наступникам, європейським «варварам». У ньому відображається альтернативне метонімічне порівняння, що пов’язує Росію радше з ранньомодерною Європою, ніж із Римською імперією: необтесаним варваром, який своєю щирою життєвою енергією зводить власний дім на руїнах занепалої всесвітньої імперії. Такими були російські амбіції щодо Західної Європи у XIX столітті. Отже, Гоголь нібито стверджує, що шлях від дикості й наслідування до майбутнього страшного величия природним чином буде для нас занимательнее, маючи на увазі росіян.

Зображуючи середньовічне дитинство модерних європейських народів у своїй статті про середні віки, Гоголь наголошує на центральній ролі папства і хрестових походів. Папська влада забезпечувала виховну матрицю для молодих європейських народів, які в іншому випадку впали б жертвою мусульманських завойовників. Що ж до хрестових походів, Гоголь стверджує: И напрасно крестовые походы называются безрассудным предприятием. Він вважає: Это не какая-нибудь война за похищенную жену, не порождение ненависти двух непримиримых наций, не кровопролитная битва между двумя алчными властителями за корону или за клочок земли, даже не война за свободу и народную независимость. Нет! ни одна из страстей, ни одно собственное желание, ни одна личная выгода не входят сюда: все проникнуты одною мыслию — освободить гроб божественного спасителя! (ПСС 8, 18; підкреслення моє. — Е. Б.). Тут Гоголь протиставляє християнський ідеал національним і політичним імперативам. На його думку, хоч окремі християнські конфесії об’єднують народи й відрізняють їх один від одного, християнський ідеал як такий переважує всі національні проблеми. Однак варто зазначити, що в гоголівському списку законних підстав для початку війни лише релігійна завзятість перевершує боротьбу за свободу и народную независимость. У фіналі статті Гоголь окреслює середні віки як вир, що перетворив старий світовий порядок, який базувався на гегемонії Римської імперії, на новий порядок, що базувався на гегемонії національних монархій. Подібно до тексту «Про викладання загальної історії», «Про середні віки» завершується реверансом у бік офіційної народності. Гоголь лестить самодержавству загалом і російському зокрема, розглядаючи його вплив на світ як «просвітницький» за своєю природою. Він виправдовує репресивні методи, що зазвичай супроводжують монархічні режими, стверджуючи, що вони допомогли досягти в таких прогресивних царинах, як географічні відкриття та винайдення друку і пороху. Гоголь стверджує, що ці режими використовували політичний тиск для доброї справи стимулювання впертого людства до самореалізації та поступу. До речі, у «Вибраних місцях із листування з друзями» Гоголь незабаром так само зобразить вплив російських царів на млявий російський народ.

Однак Гоголь розрізняв політичні ідеї в теорії і те, як вони втілювалися у конкретних культурних контекстах. Він високо цінував республіканізм ранніх римлян і козаків, але вважав його непридатним для викликів керування імперією — чи то Римською, чи то Російською. Отже, хоч він і прославляє російське самодержавство, в іншому випадку звертається до ідеї обмеженої монархії. Вона проходить червоною ниткою через його докладний опис «Погляду на європейську державу в епоху Середньовіччя» (A View of the State of Europe during the Middle Ages) (1818) Генрі Галлама. Праця Галлама і резюме Гоголя про неї зосереджуються на конституційних перетвореннях у середньовічній Європі та обмеженні монархічної влади. Незалежні міста-держави, конституції, виборні монархії і представницькі збори, що обмежують владу короля, посідають чільне місце в гоголівських уривках із Галлама, які, беручи до уваги їхній обсяг, вказують на велике зацікавлення з боку Гоголя[156]. По суті, у своїй «Бібліографії середніх віків» Гоголь зазначає, що аналіз конституційних перетворень, здійснений Галламом, є найбільшою цінністю цієї книги (ПСС 9, 102).

Беручи до уваги зосередження Галлама на викликах самодержавству — радше небажаній темі в ніколаєвській Росії, Гоголеве зацікавлення не можна пояснити його педагогічними обов’язками. В той час, як самодержавство, на думку Гоголя, здається, задовольняє потреби Росії, ідеї виборного представництва та обмеженої центральної влади, проте, посідають чільне місце в його дослідженнях з української історії. Ці дослідження наголошують на демократичних традиціях Київської Русі, України у складі Речі Посполитої і, що найважливіше, козацької України. У цій темі Гоголь передусім був зацікавлений як історик України, а не Росії. Демократичні й автократичні традиції функціонували для Гоголя як розпізнавальні риси, відповідно, української та російської національної історії. У редакції «Тараса Бульби» від 1842 року розчинення демократичного козацького духу в російськості завершується накликанням всемогутнього російського царя.

Усвідомлюючи вплив на історію широких соціальних, політичних і культурних чинників, Гоголь також був захоплений її великими особистостями. У його історичних творах увага зосереджується на таких лідерах, як Юлій Цезар, імператор Август, Аттіла, Александр Македонський, Мухаммед і Мазепа. Мудрість, ефективність і популярність правителя стає темою незакінченої Гоголем драми зі староанглійської історії під назвою «Альфред» та його нарису «Аль-Мамун», опублікованого в «Арабесках». В обох текстах за основу було взято тему правителів IX століття — відповідно, англосаксонського та арабського — і збагачено її ідеями, проблемами та культурними моделями Росії XIX століття.

Англосаксонський період в історії Британських островів став надзвичайно популярним у Європі після публікації роману «Айвенго» Вальтера Скотта (1820, російський переклад — 1836). Цей роман є дослідженням у царині археології англійськості. Скотт зображує британську ідентичність як палімпсест набігів і завоювань — римлян, саксів і норманів. Анахронічна ідея ворожнечі між англосаксонським сільським населенням XII століття та норманськими завойовниками стала головною передумовою для роману. Симпатії Скотта належать завойованим саксам. Вплив скоттівської саксо-норманської дихотомії був настільки переконливим, що поважні історики згодом досліджували його як достовірну історичну парадигму. Одним із них був Оґюстен Тьєррі, чия «Історія завоювання Англії норманами» (Histoire de la Conquete de L'Angleterre par les Normandes) (1825) послужила Гоголеві джерелом під час його роботи над «Альфредом»[157].

1827 року в Московском вестнике з’явилася захоплена рецензія на книгу Тьєррі. Зображення у книзі саксів під гнітом норманського ярма зарезонувало з власною історичною мартирологією Росії — великою мірою міфічною, але охоче підхопленою націоналістичною історіографією — великими травмами, яких вона зазнала від так званої татарської навали[158]. Рецензент відзначає симпатію Тьєррі до «підкореної та пригнобленої нації», якій нормани завдали незліченних «страждань»[159]. Видавець Московского вестника, немовби бажаючи уникнути плутанини в питанні, хто є жертвою, якщо цю парадигму застосувати до російської історії, пояснює у примітці, що нормани поводили себе однаково на всіх завойованих землях, включно з Росією. Ця примітка надає Росії роль підкореної нації, що зазнала страждань від лихого гнобителя. Ілюструючи імперську амнезію, яку я відзначила вище в цій частині, анонімний рецензент не допускає жодних проблемних аналогій між норманами та актуальним статусом Росії як країни-поневолювача, що накидає «ярмо» на інші народи.

Ця операція перетворює стародавню Русь на жертву подвійного ярма — на додачу до татар, ще й норманів. Населення Русі та сакси насправді пережили спільну історію норманського впливу, хоч «ярмо» тут не буде найдоречнішою метафорою. У російській історіографії за суперечливою норманською теорією вважалося, що група норманів, яких називали «варягами», переходячи через східнослов’янські землі у процесі торгівлі з Візантією, прийняли запрошення слов’ян-новгородців прийти і правити ними. Вони заснували руську державу і справили цивілізаційний вплив на східних слов’ян. Хоч у XVIII столітті російський історик Ломоносов відкинув цю теорію, вважаючи її сфабрикованою німецькими істориками, історики XIX століття загалом прийняли її, лише обговорюючи її масштаб і значення[160].

Норманська теорія поставила незручну проблему — рідне (слов’янське) походження російської нації проти іноземного (норманського). Друг Гоголя Міхаїл Поґодін, який спеціалізувався на цій темі, прийняв норманську теорію, хоч і виступав за слов’янськість як основу ранньоруської культури. Осіп Сєнковський у своїй статті 1834 року про скандинавські саги, навпаки, стверджував, що проторосіяни насправді були не слов’янами, а норманами, які з часом змішалися з корінним слов’янським населенням. Він стверджує, що скандинавські саги посприяють вивченню давньоруської історії, яка загалом збігалася в цей період з історією норманів[161]. У своїй опублікованій статті Гоголь висміяв погляди Сєнковського, хоч у своїх приватних нотатках про ранньослов’янську історію він сам описав проторосіян (россы) як норманів, які підкорили слов’ян, таким чином погоджуючись із Сєнковським[162]. Це ще один приклад розбіжності між Гоголем як публічним і приватним істориком, який можна пояснити політичним тиском сучасності.

У зображенні саксо-норманського конфлікту в «Альфреді» Гоголь драматизує спробу саксів позбутися іноземного ярма. Історична проза того часу широко використовувала цю риторику, зображуючи конфлікти Росії з поляками та французами під час Смутного времени та війни 1812 року. Гоголь підкреслює соціальний поділ між «народом» та аристократією всередині саксонської нації. Саксонський простолюд залишається вірним своєму інстинктивному, вродженому патріотизму, тоді як жадібні аристократи співпрацюють з норманськими гнобителями заради матеріальної вигоди або політичної влади. Нерозтрачене національне почуття російського народу та корумпованість аристократії в часи національної кризи були також популярним топосом націоналістичної літератури на історичну тематику — від Заґоскіна та Ґлінки до Кукольника.

Vox populi відкриває п’єсу Гоголя. Коли сакси чекають на прибуття короля Альфреда (849—901) з його поїздки до Риму, то скаржаться на гноблення норманів і їхні невимовні злочини проти саксів та їхньої релігії. Саксонські тани (аристократи) співпрацюють з норманами — яких Гоголь, слідом за Тьєррі, називає датчане — для того, щоб, порушуючи саксонський закон, захопити землю вільних саксонських землеробів (сеорлы). Зібраний натовп сподівається, що король Альфред покладе край цим зловживанням. На відміну від англійської літератури, де образ Альфреда — ідеальний конституційний монарх, Гоголь зображує його як сильного лідера та прихильника необмеженої королівської влади, хоч він планує використати свою владу в майбутньому радше з освітньою метою, а не військовою. Однак напад датчан і норманів вимагає від Альфреда, перш ніж стати освіченим монархом, спочатку стати воїном. Після початкової військової поразки Альфред піднімає релігійний запал своїх військ. Він благає Христа, Богородицю і Святого Георгія на белом коне, які, вочевидь, і ведуть їх до перемоги (ПСС 5, 193).

З усіх можливих аналогій між історичним моментом, описаним в «Альфреді», та історією Росії, поза сумнівом, Святий Георгій — святий-покровитель Росії, увічнений в іконографії верхи на білому коні —найсильніше вказує на цей зв’язок. У своєму дослідженні цієї драми М. П. Алєксєєв розвиває тезу Чєрнишевського про те, що Гоголь замислював Альфреда як «символічний апофеоз Пєтра». Звісна річ, ця інтерпретація правдоподібна. Як і гоголівський Альфред, Пьотр Перший поїхав за кордон здобути знання, сприяв поширенню освіти, централізував владу у руках одного правителя й обмежив вплив старих аристократичних родів. Подібно до саксонського короля, Пьотр міг втілити свої реформи лише після перемоги над скандинавським ворогом своєї країни — шведами. Втім, Алєксєєв правий, коли вважає будь-які безпосередні історичні аналогії надто спрощеними й відзначає близькість «Альфреда» до інших текстів Гоголя[163].

Одна аналогія, яку Алєксєєв не враховує, стосується контексту російсько-українських взаємин. Поневолення вільних саксонських селян-землеробів саксонськими танами найбільш виразно вказує на цю проекцію. Селянин Кудред скаржиться у п’єсі, що він приєднався до тана Етебальда, щоби допомогти йому побороти датчан, але Етебальд загарбав його землю і зробив його невільником. Для українців поширення та узаконення кріпацтва в Україні за правління Єкатєріни Другої було якраз таким самим незаконним поневоленням вільних людей. Це був помітний крок на шляху нищення самобутніх прав України як окремого утворення у складі Московитської, а потім Російської імперії. Єкатєрінинська політика закріпачення була сприйнята з сильним засудженням в Україні. Український письменник Василь Капніст на знак протесту написав Оду на рабство (1783), яку, враховуючи дружбу між родинами Капністів і Гоголів, Микола Гоголь, поза сумнівом, знав[164].

По суті, скаргу Кудреда можна інтерпретувати як образу всього українського народу — і не лише селян — на росіян, які спритно «поневолили» їх за допомогою Переяславських угод. Відповідно до української сторони, ці угоди були військовим союзом, укладеним зі стратегічною метою для боротьби зі спільним ворогом (поляками), і не містили умови, за якою Україна відмовляється від своєї внутрішньої незалежності, що підтвердив цар. Однак після підкорення польського ворога Московія заходилася відбирати свободу в України. Взаємини Кудреда з Етебальдом разюче нагадують долю України у складі Російської імперії:

Когда датчане ворвались в Вессекс и начали грабить, я прибегнул к нему, свинье… Я обещался ему, если надобность, первы<м> явиться в его войско и лошадь привести свою и всё вооружение мое. А он, мошенник, как только датчане ушли, совсем зачислил меня в свои рабы… А теперь, когда я отлучился по надобности в графство Гексгам, он взял мою собственную землю, родительскую землю… Да разве я, старый плут, раб твой? Я вольный. Я сеорл… Никто по законам англосакским не может обидеть и закабалить вольного человека (ПСС 5, 180).

Подібно до Кудреда Україна приєдналася до Росії заради боротьби зі спільним ворогом і в цьому процесі була позбавлена свободи. Почуття релігійної близькості штовхнуло українців до створення союзу з православними-росіянами проти католиків-поляків, однак українці опинились у катастрофічному становищі, що не передбачалося цією угодою. Безіменний сеорл Гоголя відображає віроломну угоду такого роду, коли йдеться про саксонських танів: А если какой-нибудь сеорл, чтоб убежать этой проклятой чужеземной собачьей власти, и поддастся в покровитель<ство> тану, думая, что если платить повинности, то уже лучше своему, чем чужому, — еще хуже: так закабалят его, что и бретон так<ого> рабства не знал.

Сеорли сподіваються, що король Альфред відновить їхні права. Однак подання зі скаргою Кудреда, адресоване Альфреду, розриває зацікавлена юрба, яка передає його з рук у руки. Мотив скарги, яка не доходить до суверена, — один із поширених у гоголівській прозі. Він використовує його двічі у «Вечорах на хуторі» — у «Пропалій грамоті» та «Ночі проти Різдва», які пов’язують сюжет Кудреда зі становищем українців. Гоголь припускає, що між праведним саксонським народом та їхнім королем, як і між українцями та їхнім російським імперським покровителем, діється щось кричуще несправедливе. Система, що поєднує їх, через зловживання і спекуляції різноманітних посередників зазнає короткого замикання. Виправдання царя в цій схемі корупції підтверджує думку Всеволода Сєчкарьова про те, що п’єса швидше все задумана як апофеоз монархії[165]. Однак цілком можливо, що Гоголь відмовився від того, що він принаймні частково замислював як політично коректний апофеоз, оскільки він вислизав з-під його контролю в напрямі ризикованих українсько-російських аналогій, які не залишали жодних шансів для постановки на сцені.

Хоч Гоголь славив короля Альфреда в ролі моделі освіченого монарха, його нарис «Аль-Мамун» із «Арабесок» показує, що навіть королівське світило із найкращими намірами може іноді зашкодити своєму народові в намаганні поліпшити його. У нарисі розвивається ідея про очолене правителем просвітництво саме таким чином, що дуже тісно зачіпає питання ролі самодержавства в російській версії цього процесу. Текст виглядає нібито як притча: арабський контекст IX століття тонко приховує проблеми післяпєтрівської російської культури. Швидше за все, передбачаючи цензурні проблеми, Гоголь відмовився від початкової версії назви «Трактат про правління» (Трактат о правлении) (ПСС 8, 759) і вирішив убрати свою ідею в шати історії (у підзаголовку опублікованого нарису значиться Историческая характеристика). Пушкін і Жуковський були присутні, коли Гоголь читав цей текст як лекцію в Петербурзькому університеті.

Гоголь починає свій нарис про Аль-Мамуна (786?—834), протиставляючи його своєму попереднику Гарунові ар-Рашиду (766?—809). Правитель гігантської процвітаючої імперії зі столицею в Багдаді, Гарун успішно поєднує свої політичні, військові й адміністративні функції з покровительством мистецтва та науки. Він прищеплював чужоземні моделі для просвещения тільки тією мірою, щоб помочь развитию ее собственного (ПСС 8, 76—77). Гарун упорався з проблемою, з якою почав стикатися Альфред і яку, на думку Гоголя, спіткали українсько-російські взаємини — багаторічною корупцією посередників між монархом і його або її народом. Він нагнав страху на своїх заступників, особисто здійснюючи приховані перевірки.

Гаруновому прагматизму та стриманості Гоголь протиставляє Аль-Мамунові ідеалізм і непомірне захоплення наукою, яку він любив безкорисливо: не думая о ее цели и применении (ПСС 8, 77). Гоголівська відмова від знання як чистої цінності, схоластики, непозначеної практичними проблемами, цілком може служити гаслом для всіх «академічних» статей «Арабесок». У кожній із них, як я намагалася показати. Гоголь звертає увагу на цели и применения, які будуть відповідними для його сучасної аудиторії. У хворобливому, надмірному захопленні Аль-Мамуна — так само фатальному для нього, як різноманітні дріб’язкові обсесії у випадку персонажів «Мертвих душ» — він намагається перетворити государство политическое, яке він успадкував від Гаруна, на государство муз (ПСС 8, 77). На відміну від мудрого запозичення з іноземних культур, Аль-Мамун заохочує масове запровадження обожнюваної ним грецької науки. Через це він почав нехтувати управлінням імперії, що відкрило шлях до зловживань. Присутність митців і вчених у політичній машині імперії водночас послаблювала державу Аль-Мамуна і розбещувала мистецтва й науки, які, за словами Гоголя, належать до царини, відокремленої від держави. (Тут, у визначенні, швидше за все призначеному для вух Пушкіна й Жуковського, Гоголь робить виняток для великих поетів-геніїв, які налаштовані на пульс народу і до чиїх порад прислухається мудрий правитель [ПСС 8, 78]). Незважаючи на шляхетні резони Аль-Мамуна, чужоземна наука, яку він намагався нав’язати своєму народові, не відповідала природним схильностям і особливостям арабів. Він нехтує важливим моментом, який стосується взаємовідносин іноземного просвітництва та національної культури, що Гоголь пропонує як мораль своєї притчі: Он упустил из вида великую истину: что образование черпается из самого же народа, что просвещение наносное должно быть в такой степени заимствовано, сколько может оно помогать собственному развитию, но что развиваться народ должен из своих же национальных стихий (ПСС 8, 79).

Помилкові реформи Аль-Мамуна призводять до цілковитої розбіжності між правителем і його імперією та пропонують сумний урок: Умер, не поняв своего народа, не понятый своим народом. Во всяком случае он дал поучительный урок. Он показал собою государя, который при всем желании блага… был между прочим невольно одною из главных пружин, ускоривших падение государства (ПСС 8, 81). Притча про нерозумного, неврівноваженого правителя завершується повчанням про падіння імперії, пов’язуючи цей текст із гоголівським трактуванням Римської імперії. Монархи, котрі не розуміють своїх народів та ігнорують їхні природні нахили, призводять до краху політичних об’єднань, які базуються на нації. Непомірне проникнення іноземних моделей порушує тонкий, органічний баланс серцевинної ідентичності нації, на якій тримаються або найбільші успіхи, або невдачі цієї імперії.

Ці уроки мають безпосередній стосунок до культурних травм, що їх зазнала Росія внаслідок вестернізаційних реформ Пєтра Першого. Гоголівський Аль-Мамун є замаскованим Пєтром, який вирвав Росію зі своєї рідної матриці й поставив її на шлях модернізації та секуляризації на основі західних моделей. Як Аль-Мамун, закоханий в іноземну культуру та науку, Пьотр наповнив Росію їхніми благами, ушкодивши її національну самосвідомість та зупинивши її органічний ріст. Правління Пєтра й Аль-Мамуна демонструє фатальні наслідки порушення рівноваги між чужоземними впливами та національними ресурсами в культурній економіці країни. У статті стверджується, що Аль-Мамунове завзяття, з яким він втручався в релігію своєї країни (найважливіший «клей» нації, на думку Гоголя), є найбільш згубною реформою. Це посилює аналогію між Аль-Мамуном і Пєтром, котрий у своєму прагненні секуляризувати Росію та консолідувати владу в руках царя, здійснив кардинальні зміни у структурі церкви та її ролі в російському житті[166].

Схоже, сам Гоголь позбавив Пєтра Аль-Мамунової маски у своєму неопублікованому «Щоденнику 1846—51 років», написаному під час його роботи над другим томом «Мертвих душ». В обох текстах засуджується дисбаланс між чужою та рідною культурою в діях правителя. Цей фрагмент під назвою «Розгляд процесу просвіти Росії» (Рассмотрение хода просвещения России) є кричуще недооціненим у гоголезнавстві через його похмуру візію російської національної ідентичності. Тому я наводжу його цілком:

Петр открыл ход русским в Европу просвещенную, развитую, получившую гражданствен<ностъ>. Он сделал пользу: бери и забирай всё лучшее, что там ни есть [пополняй чего] готовое, пополняй чего не достает. Но русской народ невоздержан. Он перешел границы всего и впал в крайность. Жадно он схватился за всё, что нужно и не нужно. Втянувшись в разветвления роскоши и бесчисленную мелочь, позабыл совершенно то, что есть в своей земле; [уви<дя>] восхитившись оригинальностью и странностью европейского быта, задумал перенести его к себе, точно как будто возможно позабыть, что Европа развилась оттого так, что развилась из своих начал. Россия должна была развиться из своих начал. На Европу нужно было глядеть не породнившись, не обессилев. Если дом уже состроен по одному плану, нельзя ломать его. Можно украш<ения> убрать, отлично отделать всякой уголок по европейски. Но ломать капитальные стены строенья — это нелепость, это почти то же, что поправлять дело рук божиих. От этого произошло, что собственно русское в России мало подвинулось, несмотря на 100 лет беспрерывных подправок, переделок, хлопот и возни. [<1 нрзб>] В науках, искусствах, в образе жизни, а пуще всего в голове русского человека произошло хаотическое смешение [всего <1 нрзб.>]. Все пробы заведений, чем далее тем более, становились неудачны, оттого русской чем более входил в европейскую жизнь, тем более позабывал свою зем<лю> и тем менее мог знать, что ей более прилично. От этого все прививки были неудачны, не принимались (ПСС 7, 389; недоробленість цієї цитати відображає оригінал).

Образ суспільства у цій нотатці досить подібний до описаного Гоголем в «Аль-Мамуні». Цей фрагмент підтверджує моє прочитання «Аль-Мамуна» як заклику Гоголя до переосмислення нестримного курсу вестернізації Росії заради встановлення більшої рівноваги між «національними елементами» та «іноземною просвітою». Ця ідея раніше була висловлена Вєнєвітіновим і підтримана в часи Гоголя Уваровим. Остаточний занепад імперії Аль-Мамуна вказує на актуальність заходів із аналогічною кризою в культурі Російської імперії. Зайве казати, що поворот назад означав би повернення до витоків Росії, або, якщо використовувати термінологію з «Розгляду», собственно русского. Європеїзована Росія втратила зв’язок зі своєю рідною сутністю, але образ України з «Арабесок» як колиски слов’янства, на думку Гоголя, продовжує риторику гердерівської етнічної повноти, розпочатої повістями з Диканьки. Хоча натяки на Росію в «Арабесках» зосереджені на її політичному існуванні як імперії (приміром, в аналогіях із Римською імперією) або на денаціоналізованій культурній невизначеності (як в «Аль-Мамуні» або таких повістях, як «Невський проспект»), саме в Гоголевих статтях про Україну міститься живлющий свіжий подих слов’янства та культурної цілісності.



Походження української нації


Гоголеве зацікавлення українською історією сягає часу навчання в Ніжинському ліцеї та його «Книги всякої всячини», але найінтенсивніше він працював над нею як учений між 1833 і 1835 роками. Заплановані чотири- та шеститомники так ніколи й не втілились у життя, але наукові зусилля з цієї теми принесли свої плоди у формі художньої прози — повісті «Тарас Бульба» («Миргород») у версії 1835 року. Гоголь повернувся до дослідження української історії в 1839 році, пишучи чорновий варіант історії запорозького козацтва і переробляючи «Тараса Бульбу» для видання 1842 року. З усіх науково-історичних інтересів та запланованих публікацій Гоголя саме історія України є найбільш важливим і тривалим проектом, про що широко й недвозначно свідчить листування Гоголя (див. примітку 145). Залишається питанням наукової суперечки, яка не входить у мої плани (залежно від того, наскільки можна вірити Гоголевим словам), чи хоч якась частина його роботи була колись утілена. Однак епістолярні свідчення та збережені фрагменти, вже не кажучи про історичну прозу Гоголя, поза всяким сумнівом, доводять, що автор приділяє велику увагу читанню доступної літератури та збору матеріалів[167]. 1834 року Гоголь оголосив про плани публікації своєї «Історії Малоросії» у трьох журналах, звернувшись до тих, хто володіє відповідними джерелами, з проханням дозволити йому доступ до них. Існувала чи ні чернетка цієї книги або якась її частина, але заяви свідчать про серйозність цього проекту для Гоголя.

Погляд Гоголя на історію України демонструє напруженість у цьому питанні з офіційною російською історіографією. Як зазначалось у першому розділі, російсько-імперський дискурс включив українську історію до російської історії за допомогою ідеї спадкоємності київської та московської держав. Для Карамзіна російська історія починається на території, яка приблизно відповідає сучасній Україні, а пізніше «переміщується» до Росії. Як слушно висновує Стівен Величенко, російські історики розглядали докиївський та київський періоди в ролі наріжного каменя російської історії, який дозволяв їм зосереджуватися на подіях, що відбулися на українських землях, крізь призму XIII століття. Величенко пише, що епосі між XIV і XIX століттям приділялося мало уваги, «оскільки в той період Дніпровський регіон більше не був „центром“ „російського історичного процесу“»[168].

Гоголь також працював у контексті української історіографії. Українська «Історія Русів» (История Русов), що була написана невідомим автором і поширювалась у рукописних копіях від 1820-х років і аж до публікації в 1846 році, намагалася підважити імперський «великий наратив». У ній Україну було зображено як незалежного гравця на міжнародній арені, наголошувалось на її героїчному військовому минулому і стверджувалось, що Україна заслужила автономію в межах Російської імперії. «Історія Малоросії» (История Малой России, 1822, друге видання — 1830) Дмитра Бантиша-Каменського, навпаки, обрала лояльну позицію й уникала будь-якої критики російського централізму. Бантиш-Каменський дотримувався формули Карамзіна про історію правителів і зосереджував увагу на політичних подіях. Гоголю були відомі обидві праці, і він використовував їх у своїй історичній прозі[169].

Після Польського повстання 1831 року, яке висунуло вимоги реституції на українську територію, уряд почувався зобов’язаним спростувати їх, фінансуючи дослідження з української історії, але особливого роду. Як запропонував Уваров, історичне дослідження мало показати, що «землі, якими колись правила Польща, насправді були російськими „з незапам’ятних часів“»[170]. Як зазначає Величенко, Уваров запропонував довести єдність усіх «російських» земель, наводячи факти їх культурної, мовної й етнічної цілісності. Казуси на кшталт Полєвого, котрий розкритикував типову хворобу російських істориків бачити Україну культурно й історично єдиносущною з Росією, були надзвичайною рідкістю[171].

Польське повстання 1831 року ознаменувало собою радикальний зсув, як пише Величенко, від «обмеженої терпимості „вірнопідданого“ національного розвитку до ранньої форми централістського російського націоналізму, політики офіційної народності». Величенко цитує інструкцію міністра внутрішніх справ до київського губернатора щодо української газети: «У ній слід уникати будь-чого, що може пробудити симпатії до старої Польщі та Литви або бажання відновлення старого порядку, і навпаки, вони повинні демонструвати, як ця територія була… другою колискою російської монархії». Цензура також протистояла глорифікації козацтва, побоюючись зростання політичного сепаратизму та соціальних хвилювань. Загалом політичний клімат цієї епохи заохочував дослідження української історії, але відповідно до російської точки зору, яку Величенко оцінює таким чином:

«Росіяни схильні були бачити Україну та її минуле в ностальгійному, поблажливому й зверхньому світлі, а уряд не бачив причин не розглядати українську історію як частину „всеросійської батьківщини“, що повернулася в лоно Москви після століть гноблення. Цей образ хоч і був прийнятий у загальній історії Росії, мав своє головне коріння у „лоялістських“ козацьких літописах, які подавали українську історію як велику, але химерну прелюдію до навіть іще більш славних сучасності та майбутнього під мудрою владою царів. А відтак „малоросійська“ історія була успішно заморожена в минулому і не використовувался як модель, гідна наслідування в сучасному житті»[172].

Гоголеві, безумовно, був відомий офіційний російський погляд на українську історію та цензурні заборони, які були відносно м’якими у стінах академічних інституцій, але набагато жорсткішими у публікаціях і розповсюдженні матеріалів. Ці чинники створили вирішальний контекст для розуміння радикальних і вірнопідданицьких матеріалів на тему української історії.

Обидва ці чинники вже вписані в гоголівські журнальні анонси його майбутньої публікації малоросійської історії. У січні 1834 року він опублікував першу версію цього анонсу під назвою «Про публікацію історії малоросійських козаків» (Об издании истории малороссийских казаков) у Северной пчеле Булґаріна:

До сих пор еще нет у нас полной, удовлетворительной истории Малороссии и народа. Я не называю историями многих компиляций (впрочем, полезных как материалы), составленных из разных летописей, без строгого критического взгляда, без общего плана и цели, большею частью неполных и не указавших доныне этому народу места в истории мира.

Я решился принять на себя этот труд и представить сколько можно обстоятельнее, каким образом отделилась эта часть России, какое получила она политическое устройство, находясь под чуждым владением; как образовался в ней воинственный народ, означенный совершенною оригинальностью характера и подвигов; каким образом он три века с оружием в руках добывал права свои и упорно отстоял свою религию; как, наконец, навсегда присоединился к России; как исчезло воинственное бытие его и превращалось в земледельческое; как мало по малу вся страна получила новые, взамен прежних, права и, наконец, совершенно слилась в одно с Россиею.

Сміливі й радикальні аспекти версії анонсу в Северной пчеле містять наголос Гоголя на відокремленості України від Росії; ідею про те, що українська історія є незалежним вкладом до світової історії, не опосередкованим її «належністю» до російської історії (відмінність, яка надавалсь у загальній історії лише націям); що в цей період окремого існування Україна розвинула політичну організацію; що вона володіла певними «правами», які згодом втратила; що українські козаки врятували Європу від османів (у російській історії ця слава належала Росії); і що козаки сформували націю, яка мала «цілковиту оригінальність».

Деякі з цих тверджень зникають у наступних виданнях цього анонсу, які з’явилися в Московском телеграфе Полєвого та Молве Надєждіна (ПСС 9, 591—592, 76—77). Вибір версії Молвы в ролі «канонічного» тексту є прикладом сумнівного редакційного рішення з боку вчених-укладачів зібрання творів Гоголя. Зазвичай вельми акуратні у відтворенні найповнішого гоголівського тексту, мінімально скороченого ножицями цензури, в цьому випадку редактори ПСС вибрали найбільш урізану та цензуровану версію анонсу. Ось чому я вирішила відродити саме текст із Северной пчелы. Оскільки гоголівський рукопис не зберігся, незрозуміло, чи він сам змінив його відповідно до потреб різних журналів, чи видавці журналів отримали дозвіл Гоголя, чи небажані фрази з версії Северной пчелы (тут і далі СП) змусили наступних цензорів вимагати змін і скорочень (для кожної з трьох публікацій анонс має окремі оцінки цензури). Найімовірніше, що цензура була відповідальна принаймні за деякі з цих змін, кожна з яких була схильна до притуплення гостроти оригінального анонсу.

У Московском телеграфе і Молве (тут і далі, відповідно — МТ і М), Гоголь надає своєму твору нову і розширену назву «Історія Малоросії) (а не просто «малоросійського козацтва»). Ця назва є більш точною, даючи хронологічний діапазон запланованому твору — від середини XIII до кінця XVIII століття, що могло бути вилучено з анонсу (від татарської навали до скасування гетьманату). Що ще важливіше, Гоголь змінює «окреме» (отдельно) існування від Росії, яке передбачає різке роз’єднання, на м’якший термін «незалежний» (независимо). У тексті з СП розрізняється Малоросія і Великоросія, тоді як у версіях МТ і М остання замінюється просто на Россия, що трансформує колишню, більш рівнозначну формулу на таку, що протиставляє цілу Росію її «підмножині», Малоросії. Ідея про порятунок Європи козаками від османів зникає з обох пізніших версій. Пункт про політичну організацію України в епоху її незалежності відсутній в останньому тексті у М. Якщо усунення цих понять було насправді справою цензури, тоді Гоголь міг винести з цього досвіду добрий урок про бачення цензурою бажаного зображення української історії, яке має шанс бути опублікованим. Здається ймовірним, що єдиною причиною того, чому Гоголь зупинив свою роботу над проектом, окрім його гаданої неспроможності до постійної наукової роботи та невдачі з отриманням посади в Києві, було усвідомлення, що його ніколи не опублікують у задуманій ним формі. Самоцензура зупинила Гоголя від продовження інших текстів, і вона, вочевидь, також має місце у випадку цієї незавершеної історії України[173].

Однак, як і дружина Панька, чий книш запобігає конфлікту між Паньковими гістьми, Гоголь також підсилює свій анонс певними нарумяниваниями и подслащиваниями, що додає нотку догідливої гармонії до офіційного російського погляду на українську історію. Сама парадигма об’єднання, відокремлення та, врешті-решт, возз’єднання з Росією прописана на кам’яних скрижалях російської історіографії. Подібно до обов’язкових посилань у російській науці на праці класиків марксизму-лєнінізму у XX столітті, згадка про Україну з використанням метонімічного позначення части России відзначає данину Гоголя ідеї невід’ємної російськості України[174]. Що ближчий до сучасності історичний текст Гоголя, то покірнішими стають завзяті козаки (їхній перехід від військового до сільськогосподарського трибу життя). Сучасна епоха показана благословенною новими законами, що прийшли на зміну старим, і повною єдністю України з Росією. Гоголь, нагадуючи козаків із диканської «Ночі проти Різдва», що вклякли перед російською імператрицею, наполягає в анонсі у версії СП з рівнозначною увагою і багатослів’ям, що Україна совершенно слилась в одно тело з Росією. В наступних версіях поступово урізається зайве завзяття: в МГ — до совершенно слилась в одно, а у версії М — просто совершенно слилась.

Отже, ці анонси запевняли, що гоголівська історія буде «безпечно замороженою», за висловом Величенка, в минулому, її сьогодення асоціюється з Росією, і в той же час вони вказують на досить ризиковані напрями історичного мислення Гоголя про Україну. Вони проходять тонкою гранню між офіційно-російськими та націоналістично-українськими поглядами на українську історію. Вони попереджують центральний фрагмент цієї частини, до якого ми зараз звернемось, «Погляд на створення Малоросії». Його Гоголь окреслив у примітці до публікації «Арабесок» як вилучену чернетку вступу до своєї «Історії Малоросії».

Як і «Про середні віки», «Погляд» намагається висловити в лаконічній формі цілісний задум гоголівського проекту й окреслити його основні моменти та ключові ідеї за допомогою захопливого стилю, який приверне увагу аудиторії. Стаття показує напруженість із офіційною російською догмою та цензурою навколо теми української історії і весь час прагне відповідності з їхніми головними принципами, намагаючись заспокоїти будь-які потенційні звинувачення в політичні некоректності. Те, що Гоголь був змушений сформулювати подібне «прикриття», видається зрозумілим, беручи до уваги той факт, що стаття була вперше опублікована в органі офіційної народності — Журнале министерства народного образования. Як Гоголеві було відомо з попередніх взаємин із Журналом, його редактори/цензори, включаючи — особливо у цей перший, вирішальний рік свого існування — самого міністра, ретельно оцінювали матеріали та жадали змін, що, швидше за все, містили питання відповідності з офіційною доктриною (ПСС 10, 294—296).

Як і в анонсах, Гоголь уже у своєму першому ж реченні переконує, що першою датою, яка впадає в око читачеві «Погляду на творення Малоросії», є XIII століття. Та проте він дозволяє собі екскурс у давні часи, хоч у цих випадках і уникає згадування дат. Гоголь у цій статті поводиться обережно — що разюче контрастує з його нотатками, як буде показано в наступній частині — з питанням періоду Київської Русі, яка відповідно до офіційної історіографії належала «російській», а не «малоросійській» історії. Почати розповідь про малоросійську історію з XIII століття було «безпечно», оскільки навіть офіційний російський історіограф Карамзін відмовив цій території в будь-якій особливій важливості для російської історії після xiii століття[175].

Далі встановлюючи свою відповідність з офіційною схемою українсько-російських взаємин «єдність-роз’єднання-возз’єднання», Гоголь стверджує в першому ж рядку статті про Россию як оригінальну історичну сутність, від якої Малоросія з часом відокремиться. Однак, коли придивитись уважніше, його відповідність виявляється досить поверховою. Хоч Гоголь формулює єдність стародавньої Русі в термінах культурного націоналізму, рекомендованого Уваровим, він також підважує її, аналізуючи багаторічну роздрібненість і роз’єднаність племен: Сотни мелких государств единоверных, одноплеменных, одноязычных, означенных одним общим характером и которых, казалось, против воли соединяло родство, — эти мелкие государства так были между собою разъединены, как редко случается с разнохарактерными народами (ПСС 8, 40). Цілковите розділення руських племен, яке перевищило розділення абсолютно непов’язаних народів, зменшує значення їхньої гаданої культурної подібності. Ідея союзу родів против воли у статті про Малоросію, опублікованій у російському урядовому журналі, справляє враження безцеремонної інсинуації з боку Гоголя. Це здається небезпечним виходом за межі офіційного дискурсу російсько-української спорідненості та братньої любові.

Незважаючи на початкову віддаленість XIII століття як відправної точки історії, Гоголь переходить до аналізу міжусобиць київських удільних князів, сягаючи XI століття (ПСС 8, 40). Він стверджує, що це зруйнувало національну ідентичність «російських» племен, які розвивалися лише під правлінням варягів, і жалкує, що релігія, цей наймогутніший націоналізаторський чинник, мало діяла на них. Гоголівське твердження про те, що давньоруське чернецтво не діяло на користь творення нації, підводить його небезпечно близько до переконання, яке створило проблеми Чаадаєву, — про шкідливість православ’я для Росії. Гоголь швидко нейтралізує цю небезпечну лінію думки, засуджуючи пап-автократів, які, на відміну від лагідних руських ченців, узурпували політичну владу та обплутали как будто невидимою паутиною всю Европу своею религиозною властью (ПСС 8, 41). Для того, щоб зобразити папу в невигідному світлі, Гоголь переглядає своє трактування папської влади з тексту «Про середні віки», де він стверджував, що вона відіграла конструктивну роль у будуванні модерних європейських націй.

Гоголівська картина боротьби між начебто братніми племенами творить похмурий образ по-справжньому диких і бездушних людей:

Это были брани между родственниками, между родными братьями, между отцом и детьми. Не ненависть, не сильная страсть воздымала их: — нет! брат брата резал за клочок земли или просто, чтобы показать удальство. Пример ужасный для народа! Родство рушилось, потому что жители двух соседних уделов, родственники между собою, готовы были каждую минуту восстать друг против друга с яростью волков… кто был сегодня друг, тот завтра делался неприятелем. Народ приобрел хладнокровное зверство, потому что он резал, сам не зная за что… казалось, умерли в нем почти все человеческие сильные благородные страсти, и если бы явился какой-нибудь гений, который бы захотел тогда с этим народом совершить великое, он бы не нашел в нем ни одной струны, за которую бы мог ухватиться и потрясти бесчувственный состав его, выключая разве физической железной силы. Тогда история, казалось, застыла и превратилась в географию: однообразная жизнь, шевелившаяся в частях и неподвижная в целом, могла почесться географическою принадлежностью страны (ПСС 8, 41).

Поблажливо утримавшись від будь-яких претензій на київський період, Гоголь «повертає» його російській історії в ненайпривабливішій із форм. Замість яскравих і шляхетних людей, славної основи майбутньої великої нації, перші «росіяни» постають як підступні звірі, а не люди. «Спорідненість», проголошена у початкових реченнях, стає тут експліцитно деконструйованою, поступаючись метафорам фрагментації та ворожнечі. «Замороження» історії, яке було офіційно рекомендоване для поводження з українською історією, як стверджував Величенко, позначає походження російської нації, знищуючи її тендітні національні паростки, як мороз, що вбиває озимину. Російський народ стає неісторичним, його історія застигла і перетворилася на географію, звичайний простір, позбавлений активних паростків життя. Ця асоціація співзвучна з гоголівською прозою. Україна Гоголя являє собою історичну й етнічну сферу, тоді як образ Росії обмежений до суто просторового дискурсу. Ключові образи в «Мертвих душах», приміром, покажуть Росію радше як простір, незміренну площину, яку перетинають шпаркими екіпажами, ніж історичну сутність.

У другій частині «Погляду» описується важлива подія, яка потрясла цю застиглу історію давньої России. Зі степів Середньої Азії вийшли татарські орди, які на два століття занурили Росію в рабство. Татари характеризуються вітальністю та енергією, яких млявим російським племенам, захопленим ними й загрузлим у своєму просторовому, неактивному існуванні, надзвичайно бракувало. Гоголь стверджує, що татарське ярмо произвело великие следствия… оно дало между тем происхождение новому славянскому поколению в южной России. Цим новим поколінням були українці.

Враховуючи те, що сталося з населенням південних земель России після татарської навали, надрукований Гоголем текст, особливо якщо зіставити його з рукописом, став проблематичним. Як зазначає Зенон Когут, імперська схема розташування коріння России в середньовічному Києві та подальше «переміщення» його до Московії не могло не поставити проблему існування українців[176]. Намагаючись підтримати цю схему в своїй статті, Гоголь природним чином потрапив у цю пастку. Але виплутався він із неї творчо і водночас випадково та суперечливо, що, ймовірно, може бути залишком проходження статті через цензуру.

У багатьох джерелах, включаючи тексти Карамзіна та Бантиша-Каменського, йшлося про депопуляцію київських земель як наслідок татарської навали і втечу багатьох князів в інші землі. Значно пізніше, у 1856 році, колишній друг Гоголя Міхаїл Поґодін пішов іще далі, запропонувавши гіпотезу, що в період після татарської навали корінні жителі київської землі, котрі насправді були великоросами, масово мігрували на північний схід, новий центр російської історії. Починаючи від XIV століття, іммігранти з Карпатських гір та Галичини заселили ці спустошені землі і сформували етнічну основу для майбутніх українців. Ця міграційна теорія, яка отримала велику популярність серед російських інтелектуалів і була розвінчана українськими вченими, запропонувала росіянам надійніше право на київську спадщину, водночас фактично заперечуючи українські претензії на неї. Видається, однак, що Гоголь у певному сенсі підготував ґрунт для поґодінської теорії, першим, за моїми даними, висунувши постулат про масові переселення в цьому регіоні, хоч і на основі зовсім іншої схеми, ніж Поґодін. Проте я не маю на меті доводити тут, що паростки відомої ідеї Поґодіна походять від Гоголя, хоч це й можливо. Мені радше йдеться про пояснення наслідків міграційної теорії для дискурсів офіційної російської історіографії та українського націоналізму, до яких Гоголь переходить у своїй статті[177].

Для історика-романтика, який писав радше історію народу, ніж династій або ідей (приміром, ідеї державності), певні переміщення населення були логічно необхідними для підтримання ідейного зв’язку між київською та московською історією. Безтілесні ідеї переміщувати не могли, а народи — цілком. Та все-таки Гоголь водночас намагається окреслити національний український наратив, тому збіжність цих двох проектів приводить його до певних протиріч. Спочатку він стверджує у «Погляді на створення Малоросії», що після татарської навали Испуганные жители разбежались или в Польшу, или в Литву; множество бояр и князей выехало в северную Россию (ПСС 8, 42). Згадка про переїзд вищих верств до Московії з’являється після крапки з комою, як вставка в уже написаний текст, і вона насправді відсутня в рукописі (ПСС 8, 592, варіант до с. 42, 17-й рядок). До речі, в «неофіційному» погляді Истории Русов, одному з головних гоголівських джерел, нічого не згадується про будь-які міграції до північних російських князівств — або Польщі. Додаючи ідею про міграцію на північ, Гоголь висловлює відданість лінії Карамзіна, яка наголошує на династичній тяглості Києва та Москви.

Експортувавши еліту київського суспільства здебільшого до «правильної» Росії (нижчі класи, вочевидь, були розсіяні Польщею та Литвою), Гоголь подає цю велику міграцію таким чином, щоб не викликати в українців гордості, яка могла мати місце. Мабуть, змирившись із необхідністю розглядати цих корінних жителів як проторосіян, Гоголь іде ще далі, стверджуючи, що міграції правлячих еліт в північному напрямку після татарської навали насправді раніше передувала ще активніша хвиля. Значна частина населення покинула Київську Русь, відчуваючи свою несумісність із могутнім і славним довколишнім ландшафтом. Як і всі згадки про переміщення корінних киян у північному напрямку, цей фрагмент відсутній у рукописі:

Народ, как бы понимая сам свою ничтожность, оставлял те места, где разновидная природа начинает становиться изобретательницею; где она раскинула степи прекрасные, вольные, с бесчисленным множеством трав почти гигантского роста, часто неожиданно среди них опрокинула косогор, убранный дикими вишнями, черешнями, или обрушила рытвину всю в цветах и по всем вьющимся лентам рек разбросала очаровательные виды, протянула во всю длину Днепр с ненасытными порогами, с величественными гористыми берегами и неизмеримыми лугами, и всё это согрела умеренным дыханием юга. Он оставлял эти места и столплялся в той части России, где местоположение, однообразно-гладкое и ровное, везде почти болотистое, истыканное печальными елями и соснами, показывало не жизнь живую, исполненную движения, но какое-то прозябание, поражающее душу мыслящего. Как будто бы этим подтвердилось правило, что только народ, сильный жизнью и характером, ищет мощных местоположений или что только смелые и поразительные местоположения образуют смелый, страстный, характерный народ (ПСС 8, 42).

Південна українська місцевість нагадує націоналізовані краєвиди з диканських повістей, поширюючи свободу, красу та могутню велич, що характеризують український народ. На відміну від нього північний колорит відштовхує нудними ландшафтами Росії, представленої в «Мертвих душах». Цей географічний контраст служить для розрізнення української та російської націй. Оскільки в писанні історії містилося так багато суперечливих моментів, Гоголь для формування своєї точки зору вдавався до географії. Він заходить настільки далеко, що в останньому реченні явно стверджує про зв’язок між географічним місцем і якістю нації, що його населяє. Відповідно до гоголівського «правила» близькості нації та місця, енергія, життєлюбство та пристрасть, які він пов’язує з українською землею та природою, поділяється народом. Натомість жалюгідна, печальна й змертвіла північ виховує в народі характер, який відповідає цим менш славним атрибутам. Одне слово, хоч він і відряджає київські еліти в північному напрямку, а згодом і населення в цілому для утвердження безперервності київсько-московської історії, Гоголь перетворює цю гадану історичну подію на похвалу Україні та критику на адресу Росії.

Наступний фрагмент (IV) також суттєво відрізняється від рукописного тексту. В рукописі пишеться:

Когда первый страх прошел, тогда мало-помалу начали селиться в этой земле выходцы из Литвы, из России. Это новое население было странное. Оно не составляло одного народа. Тут были и литовцы, и поляки, и русские. Даже татары. Общий страх от нападения со стороны татар почти против воли заставил их соединиться и даже исповедовать одну религию. Наконец и Киев наполнился жителями (ПСС 8, 593).

В опублікованій статті цей фрагмент було замінено на такий:

Когда первый страх прошел, тогда мало-помалу выходцы из Польши, Литвы, России начали селиться в этой земле, настоящей отчизне славян, земле древних полян, северян, чистых славянских племен, которые в Великой России начинали уже смешиваться с народами финскими, но здесь сохранялись в прежней цельности со всеми языческими поверьями, детскими предрассудками, песнями, сказками, славянской мифологией, так простодушно у них смешавшейся с христианством. Возвращавшиеся на свои места прежние жители привели по следам своим и выходцев из других земель, с которыми от долговременного пребывания составили связи. Это население производилось боязненно и робко, потому что ужасный кочевой народ был не за горами: их разделяли или, лучше сказать, соединяли одни степи. Несмотря на пестроту населения, здесь не было тех браней междоусобных, которые не переставали во глубине России: опасность со всех сторон не давала возможности заняться ими (ПСС 8, 43).

Оскільки Гоголь приєднався до міграційної теорії лише згодом і не зумів переглянути статтю цілком для узгодження з нею своїх інших ідей, це викликало певні протиріччя та незрозумілі місця в опублікованому тексті. У друкованому тексті спочатку визначається населення, яке приходить на місце нібито незаселеної України, як выходцы из Польши, Литвы, России. Однак кількома рядками нижче Гоголь перефразовує цю формулу й ідентифікує прибульців як прежних жителей, котрі свого часу мігрували з України і повернулися та привели іммігрантів з країн, які їх приймали. Хоч у рукописній версії українська нація представлена як злиття іноземних прибульців, в опублікованій версії вона базується на рідному племені (прежние жители), які були змішані зі сторонніми домішками (выходцы из других земель). Ба більше, цілком у повній суперечності із запровадженою міграційною теорією та у відповідності з твердженням Истории Русов про те, що місцеве населення залишилось, Гоголь водночас стверджує, мовляв, репатріанти та мігранти були далекі від заповнення вакууму і прибули на територію, заселену місцевим етносом з яскравою народною культурою, яка зберегла свою прежнюю цельность. Відтак постає питання про те, хто ж мігрував з українських земель до або після татарської навали і настільки значною могла бути ця міграція, якщо мешканцям, що залишились, навіть вдалося досягти розквіту. Крім того, якщо прежние жители повернулися, цікаво, хто залишився в Московії для увічнення тяглості київсько-московсько-російської історії. В кожному разі, сама теорія, а також Гоголеве поводження з нею рясніють проблемами та суперечностями, які підтверджують ідею про те, що теорія, запроваджена в тексті, була не вельми сумісна з ним.

Гоголь наголошує на цілісності й етнічній чистоті українського народу і представляє його землю як колиску слов’янства. Він стверджує, що росіяни навпаки зіпсували свою кров фінськими домішками. Дискурс етнічної чистоти зникає з рукопису і, здається, був доданий Гоголем у процесі запровадження міграційної теорії. Для доведення цієї ідеї у друкованому тексті Гоголь викреслює згадку про татар у своєму рукописному списку етнічних груп, які мігрували в Україну. Гоголь-історик знав, що татари брали участь у формуванні козацької нації, але Гоголь — український націоналіст був змушений виключити цю інформацію для представлення українців етнічно чистими слов’янами (якими росіяни, за його словами, не були). Згадка лише про прибульців із Польщі, Росії та Литви (велика частина якої покривала білоруську територію) означала обмеження домішок до чистого українського етносу здебільшого інших слов’ян. У цій слов’яноцентричній схемі етнічні домішки Росії від неслов’ян-фінів роблять її більш «нечистими». До речі, коли згодом у статті Гоголь знову звертається до теми етнічного складу козаків, він вставляє — або забуває усунути — татар і горців Кавказу, вочевидь, забувши своє колишнє твердження про етнічну чистоту українців як слов’ян (ПСС 8, 47).

У цій статті Гоголь повністю переглядає уявлення Карамзіна про міжусобні чвари. Офіційний історіограф закріпив це тавро за південними київськими землями — майже як прокляття цієї місцевості, що століттями дошкуляло їй. На його думку, чвари були прокляттям російської історії, коли вона була зосереджена навколо Києва, але як тільки вона перемістилася на північ, запанували мирні та спокійні часи (ИГР 2, 169—170; ИГР 3, 28). Гоголь, своєю чергою, протиставляє тривання боротьби в російських князівствах і громадянську взаємодію в Україні. На противагу Карамзіну, він таврує міжусобиці як сутність давньої, «об’єднаної Росії», чиї князі забрали її з собою на північ, а не соціогеографічну особливість київської землі та її народу.

Окрім походження українців та міграційної теорії, ще однією суперечливою проблемою в «Погляді на створення Малоросії», яку висуває Гоголь, є історичні взаємини з Великим князівством Литовським. Це питання вражає в саме серце того, хто має законне й історичне право на Україну. Польські хроністи й історики утверджували право Польщі на Україну за допомогою різноманітних аргументів, які стосувалися завоювання, династичної наступності, союзних угод та етнічної подобизни. Натомість російська історіографія засновувала свої претензії на ідеї споконвічної єдності всієї Русі, тяглості київської та московської держав, а пізніше також наводила етнічні та культурні чинники[178]. Польсько-литовський історик XVI століття Мацей Стрийковський стверджував, що захоплення Києва литовським князем Ґедиміном у 1320 році надало Великому князівству Литовському повні права на Україну[179]. Хоча Карамзін відкрито не входить у конфронтацію з аргументом Стрийковського щодо права Литовського князівства на Україну (можливо, аби уникнути поширення таких ідей), він намагається підважити фаховість Стрийковського як історика, сперечаючись із деякими його фактами та датами. Він називає цей текст «сумнівною розповіддю Стрийковського» і вважає його твердження «помилковими»; Бантиш-Каменський, «офіційний» історик України, повторює ці думки Карамзіна[180]. В інших випадках обоє вони цитують Стрийковського як достовірне історичне джерело.

Гоголь знав хроніку Стрийковського і, незважаючи на критику Карамзіна, п’яту частину свого «Погляду» засновує на «сумнівній розповіді» Стрийковського (при цьому беручи з Карамзіна деякі факти)[181]. У цій частині описується включення України до складу Великого князівства Литовського, що вилилося в остаточне відокремлення південної Русі від північної і створення на півдні окремої та самобутньої «держави» (государство; ПСС 8, 44—45). Гоголь змальовує Ґедиміна та литовський народ у піднесеному, героїчному стилі, який повторює (а насправді посилює) риторику Стрийковського. Гоголь пише: Между тем как Россия была повергнута татарами в бездействие и оцепенение, великий язычник Гедимин вывел на сцену тогдашней истории новый народ — бідних поганських завойовників, лісових мешканців, що одягалися у звірині шкури (вони нагадують інших відважних завойовників-язичників, норманів з «Альфреда»), Ґедимінові вдалося заволодіти всім простором между Польшей и татарской Россией, включаючи київські землі (ПСС 8, 43—44).

Ґедимін в описі Гоголя постає як мудрий політик та велет історії:

Итак, литовский завоеватель у самых татар вырвал почти перед глазами их находившуюся землю! Это должно бы, казалось, возбудить борьбу между двумя народами, но Гедимин был человек ума крепкого, был политик, несмотря на видимую свою дикость и свое невежественное время. Он умел сохранить дружбу с татарами, владея отнятыми у них землями и не платя никакой дани. Этот дикий политик, не знавший письма и поклонявшийся языческому богу, ни у одного из покоренных им народов не изменил обычаев и древнего правления; всё оставил по-прежнему, подтвердил все привилегии и старшинам строго приказал уважать народные права; нигде даже не означил пути своего опустошением. Совершенная ничтожность окружавших его народов и прямо исторических лиц придают ему какой-то исполинский размер (ПСС 8, 44).

У своїй захопливій оцінці Гоголь оцінює здатність Ґедиміна вирвати землю та владу в могутнього сусіда, весь час тримаючи його в покорі. (У незавершеному нарисі про Мазепу, який я аналізуватиму нижче, Гоголь змальовує українського гетьмана схожим стратегічним генієм, перед яким постає непросте завдання — перехитрити Росію.) Гоголь робить особливий наголос на Ґедиміновому трактуванні завойованих народів, його невтручанні в місцеві проблеми та повазі до традиційних звичаїв, прав і привілеїв.

Звісна річ, трактування України Росією відбувалось у протилежному напрямку. Згадка Гоголя про Ґедимінове язичництво, попри яке він був здатен на таку великодушність, видається завуальованим звинуваченням Росії: хоч вона й поділяла християнську релігію з Україною, однак не виявляла так багато терпимості, як «дикун»-литовець. З метою заохоти порівняння з недавньою історією України в Російський імперії Гоголь змінює у фіналі цієї частини рукопису побежденные народы на присоединенные народы. Оскільки говорити про російсько-українські взаємини в термінах завоювання було заборонено, то було вжито «правильні» метафори «приєднання» та «возз’єднання» — другий термін резонував із імперським дискурсом стосовно України.

Повторюючи за духом і буквою шкідливу хроніку Стрийковського, гоголівський образ Ґедиміна суттєво відрізняється від цього образу в Карамзіна. Хоч Карамзін і розміщує Ґедиміна серед великих історичних постатей, він прагне применшити його особистість, значущість його здобутків і очолюваний ним народ. На сторінках «Історії Російської держави» литовці постають як «бандити», «люті звірі» та грабіжники, а Ґедимін — «віроломний обманщик» (ИГР 3, 40, 118, 121; ИГР 4, 131). Карамзін зневажає литовців як «бідний і дикий народ», що завдячує своїми військовими навичками та державницькими талантами росіянам і німцям (ИГР 4, 127). На відміну від гоголівського трактування Ґедиміна як досвідченого політика, Карамзін відзначає лише його «хитрість» у своїй здатності завоювати прихильність татар[182].

Значення Ґедимінового завоювання Києва принесло життєво важливі наслідки для української історії. Стрийковський використав їх для заперечення виключних претензій Польщі на Україну та «наголошування» первісної «належності» київських земель до Великого князівства Литовського. Карамзін розродився скрушними наріканнями: «Таким чином наша вітчизна втратила, і надовго, свою древню столицю, місця славних спогадів, де вона [наша вітчизна. — Е. Б.] росла у величі під Олеговим щитом, звідала істинного Бога через Св. Володимира, прийняла закони від Ярослава Великого і мистецтво від Греків!» У той час як Карамзін оплакував втрату Росією цього міста, а не території України, Бантиш-Каменський здійснив переоцінку цієї події як фатальної для цілої України, вважаючи, що Ґедимін отримав місце в її історії «якщо не завойовника цієї країни, то головного винуватця її подальшого відторгнення від Росії»[183].

Гоголь у «Погляді» інтерпретує Ґедимінів учинок у такий спосіб:

И вот южная Россия, под могущественным покровительством литовских князей, совершенно отделилась от северной. Всякая связь между ими разорвалась; составились два государства, называвшиеся одинаким именем — Русью. Одно под татарским игом, другое под одним скипетром с литовцами. Но уже сношений между ими не было. Другие законы, другие обычаи, другая цель, другие связи, другие подвиги составили на время два совершенно различные характера. Каким образом это произошло, — составляет цель нашей истории (ПСС 8, 44—45).

Отже, Ґедимінове завоювання забезпечує іскру для появи України Гоголя. Гоголь наголошує на цілковитій розбіжності між північною та південною Руссю й тривалу відсутність будь-яких зв’язків — ця ідея доведена сучасною наукою[184]. Прикметно, що він аналізує явище, що виникло на півдні, як державу, що, звісно ж, суперечило поняттям імперської історіографії. Наголошуючи на тому, що загальна назва — Русь — використовувалася окремими культурними й політичними територіями, Гоголь сперечається з популярним твердженням, що ототожнювало цю ономастичну синонімію з національною. Гоголь також тонко протиставляє татарське «ярмо», під яким страждали росіяни, з литовським «скіпетром», під владою якого Україна переживала своє національне пробудження. Цей фрагмент показує, що Гоголь планував написати горду історію нації (не як частини Росії), хоча й у відповідності до схеми єдність-роз’єднання-возз’єднання, обумовленої потребами актуальної політики, він був змушений стверджувати, що тривалість життя цього окремого організму не була довгочасною.

Литовська тема також зачіпає делікатну проблему історії України у складі Речі Посполитої. Очевидним наслідком об’єднання України з Литвою було подальше об’єднання як частини Великого князівства у Річ Посполиту. Стаття Гоголя старанно уникає посилання на цю подію, окрім згадки імені Ягайла (Ягайло був великим князем, чий шлюб привів до династичного союзу між Польщею та Литвою). В опублікованій статті Гоголя не містилося згадки про перебування України у складі Польщі — у будь-який час і в будь-якій формі. Насправді ж він аналізував це у своїй рукописній чернетці, згадуючи шлюб Ягайла з польською королевою та приєднання до польської корони його великих руських і литовських володінь. Таким образом, — писав Гоголь, — три [народа] зем<ли>: Литва, южная Россия и Польша соединились вместе (ПСС 8, 600). Мовчання Гоголя щодо цього етапу української історії в опублікованій версії пояснюється ситуацією після Польського повстання 1831 року та занепокоєнням царського уряду польськими впливами на цій території. Або цей політичний тиск і його власний український націоналізм, або і перше, і друге змусили Гоголя викинути зв’язки України з Польщею на звалище його малоросійської історії.

Йдучи за гердерівською ідеєю порівняння національного та природного, Гоголь вдається до підтримки географії в поясненні історії української нації. Він стверджує, що брак природних кордонів мав великі наслідки для політичного існування України: Будь хотя с одной стороны естественная граница из гор или моря — и народ, поселившийся здесь, удержал бы политическое бытие свое, составил бы отдельное государство. Но беззащитная, открытая земля эта была землей опустошений и набегов, местом, где сшибались три враждущие нации, унавожена костями, утучнена кровю (ПСС 8, 46). Втрата Україною политического бытия, як вважає Гоголь, спричинена її вразливістю до нападів, проти яких не існувало жодного природного захисту. Сусідство трьох народів, яке у світлі попереднього контексту означало росіян, поляків і татар, перетворило Україну на театр їхніх воєн (тут опублікований текст стриманіший за його рукопис, у якому ці сусіди, включаючи Росію, називаються «ворогами», ПСС 8, 595, примітка до с. 46, рядок 2). Цікаво, що лише сторінку тому назвавши Україну «державою», тут Гоголь стверджує, що хоч Україна і мала політичне існування, вона не утворила держави. Цілком імовірно, що Гоголь не сформував однозначного погляду на цю складну проблему і з різних причин змінював різні позиції державно-політичного спектра.

Однак небезпечне розташування породило сміливий і сильний народ, який вразив Європу:

Это была земля страха; и потому в ней мог образоваться только народ воинственный, сильный своим соединением, народ отчаянный, которого вся жизнь была бы повита и взлелеяна войною. И вот выходцы вольные и невольные, бездомные, те, которым нечего было терять, которым жизнь — копейка, которых буйная воля не могла терпеть законов и власти, которым везде грозила виселица, расположились и выбрали самое опасное место в виду азиатских завоевателей — татар и турков. Эта толпа, разросшись и увеличившись, составила целый народ, набросивший свой характер и, можно сказать, колорит на всю Украину, сделавший чудо — превративший мирные славянские поколения в воинственный, известный под именем козаков, народ, составляющий одно из замечательных явлений европейской истории, которое, может быть, одно сдержало это опустошительное разлитие двух магометанских народов, грозивших поглотить Европу (ПСС 8, 46).

У цьому фрагменті знову надається нова форма процесу творення Малоросії. Гоголь уникає дотримання тут міграційної теорії, яку він включає постфактум у попередніх фрагментах. Він не робить жодних згадок про повернення прежних жителей, але засновує свою генеалогію української нації на корінному слов’янському населенні, яке було видозмінене хвилею прибульців — безстрашних і волелюбних злочинців. Упродовж відокремленого від Росії існування України це населення, сформоване небезпеками її геополітичного становища, утворило знаменитий народ. Намагаючись вписати цю козацько-українську націю в європейську історію, Гоголь привласнює традиційний погляд російської історії, заявляючи, що козаки захистили Європу від мусульманських завойовників. Таким чином, він поновлює твердження, що з’явилося в анонсі в Северной пчеле щодо своєї історії і зникло у двох наступних варіантах анонсу. Він стверджує, що українці серед інших слов’янських народів були унікальними, розвинувши свій войовничий характер.

В опублікованій статті та її рукописній версії міститься цікава взаємодія термінів народ (термін, часто вживаний на позначення народу, який у багатьох контекстах може також означати «націю») і нация (однозначний термін із сильнішими політичними конотаціями). В рукописній версії використовується сильніший термін нация та її похідні лише двічі, виключно стосовно українців, тоді як усі неукраїнці окреслюються як народи. В одному випадку в рукописі посилюється наголос на тому, що хвилі прибульців з часом дали в Україні поштовх до творення народу і нації (народ і нация; ПСС 8, 596, примітка до с. 46, рядок 23). В опублікованій версії ця тенденція змінюється. У ній зберігається лише одне посилання на национальность українців (ПСС 8, 48), окреслюючи водночас українських сусідів (включно з Росією) як нации, тоді як у рукописі вони називаються просто народами (людьми; ПСС 8, 596, примітки до с. 46, рядок 10, і с. 47, рядок 12). Такий вибір слів був продиктований ідеологічним чинником, до якого офіційний імперський дискурс мав першочерговий стосунок. Незалежно від того, хто саме відповідальний за цю ревізію поглядів — чиновники міністерства народної освіти або його власна самоцензура — Гоголь був змушений обійти ці обмеження для публікації своїх творів. Однак, незважаючи на цю зміну термінології, йому вдається надати своєму українському «народові» всіх класичних ознак нації — поняття, що його він явно утверджує за допомогою використання терміна национальность (ПСС 8, 48).

У частині VII Гоголь описує Україну як оплот проти невірних, а козаків — як християнських лицарів. І козаки, і середньовічні рицарські ордени, пише він, сформували згуртовані суспільства, що присвячували себе захисту християнського світу проти мусульман. Це порівняння, знову-таки, служить Гоголеві для вписання української історії в ширший європейський контекст. І справді, ця кореляція була достатньо важливим пунктом Гоголевого прагнення виправдати анахронізм. Він значно випереджає дату появи козаків і відкладає на пізніший термін появу європейських рицарських орденів, стверджуючи, що і перші, і другі виникли на початку XIII століття[185]. Випередження появи козаків також допомогло Гоголеві пов’язати існування української нації (або принаймні вкоренити його) з козацьким суспільством, що явно було його метою. Якщо створення Малоросії і справді припадає на XIII століття, козаки саме для цього і мали з’явитися в той час. Отже, потреби націоналістичної історіографії вимагали хронологічного підтвердження. Творення Гоголем української нації, як і його перетягування канату з російською історіографією, виявляє суперечності та точки напруги, які приходять із пристосуванням складних, різноманітних, суперечливих історичних фактів до монолітного наративу нації.

VII фрагмент зосереджується на азіатських аспектах козаччини: хитрості й люті козаків, їхньому мистецтві маскування та їхній тактиці несподіваних і нищівних набігів, що їх вони успадкували від своїх азіатських ворогів. Однак у VIII фрагменті він відступає від азіатського напрямку, стверджуючи, що большая часть этого общества состояла однако ж из первобытных, коренных обитателей южной России. Доказательство — в языке, который, несмотря на принятие множества татарских и польских слов, имел всегда чисто славянскую южную физиономию, приближавшую его к тогдашнему русскому, и в вере, которая всегда была греческая (ПСС 8, 47). Далі Гоголь стверджує, вдаючись до неточності, що прийняття християнства грецького обряду функціонувало як єдина вимога до членства в козацькій громаді. Таким чином, Гоголь перетворює корінних південних слов’ян і «строкатий» натовп утікачів різних національностей і різного релігійного сповідання на україномовну православну націю. Встановлюючи лінгвістичну та релігійну ідентичність цієї нації, Гоголь ненав’язливо вставляє ідею її політичного розвитку: Это общество сохраняло все те черты, которыми рисуют шайку разбойников; но, бросивши взгляд глубже, можно было увидеть в нем зародыш политического тела, основание характерного [у рукописі значилось великого] народа, уже вначале имевшего одну главную цель — воевать с неверными и сохранять чистоту религии своей (ПСС 8, 47—48).

У решті VIII фрагмента викладається характер цього національного зародыша, який відповідає художньому зображенню Гоголем козаків у «Тарасі Бульбі». Хоча Гоголь і наголошує на відданості козаків православ’ю, він усе ж квапиться відокремити їх від побожних ченців. Передусім козак цінує свободу й ненавидить будь-які зовнішні обмеження — чи то політичні, чи то соціальні. На відміну від рицарів-католиків, пише Гоголь, козаки не зв’язували себе обітницями, постами чи умертвінням плоті. Неконтрольовані, як Дніпрові пороги, вони не знали стриму і в учтах, і в битвах. Відповідно до своєї грабіжницької сутності, вони спільно володіли власністю. Однак накопичення матеріальних благ заради самого процесу суперечило козацькій природі; під час буйних учт вони з повною байдужістю відмовлялися від своїх захоплених скарбів. Нападаючи на татар і витримуючи татарські набіги, вони навчились легко ставитися до власного життя: Козак больше заботился о доброй мере вина, нежели о своей участи (ПСС 8, 48). Їхні військові подвиги демонструють їхню гнучкість і кмітливість. Прикордонний статус козаків знайшов відображення у їхньому вбранні: полутатарском, полупольском (ПСС 8, 48). У фінальній частині фрагмента Гоголь наголошує на беспечности і разгульной жизни (ПСС 8, 48).

У завершальному, IX фрагменті показано, що українці мали всі необхідні риси великої, життєспроможної нації, їх кількість постійно зростала, разгульная жизнь становила непереборну привабливість; їхнє поэтическое время надихало на дієве життя, а їхнє скупчення врешті-решт получило совершенно один общий характер и национальность (ПСС 8, 48). Навколо дніпровського регіону з’явився великий народ, який так само вміло володів мечем, як і плугом, пише Гоголь. Унікальність цього феномена полягала в тому, що в ньому поєдналися дві протилежні сутності:

И вот составился народ, по вере и месту жительства принадлежавший Европе, но между тем по образу жизни, обычаям, костюму совершенно азиатский, народ, в котором так странно столкнулись две противоположные части света, две разнохарактерные стихии: европейская осторожность и азиатская беспечность, простодушие и хитрость, сильная деятельность и величайшая лень и нега, стремление к развитию и усовершенствованию — и между тем желание казаться пренебрегающим всякое совершенствование (ПСС 8, 49).

Почавши цей фінальний фрагмент загадковим реченням Казалось, существование этого народа было вечно (ПСС 8, 48), Гоголь завершує його текстом, процитованим вище, так і не розставивши крапки над «і», оскільки такі сподівання могли бути визнані помилковими. Риторична структура речення Казалось, существование этого народа было вечно, здавалося, вимагала подальшого заокруглення, мовляв, «але насправді виявилося, що воно не вічне». Це було б особливо доречним у світлі російсько-української історичної схеми єдності-роз’єднання-возз’єднання, якій Гоголь віддавав належне (або намагався прислужитись?). Втім, Гоголь утримується від цього очікуваного логічного продовження, залишаючи свою українську націю підвішеною в тексті своєї статті, оскільки він, вочевидь, вважав її підвішеною у її реальному існуванні. Це нагадує попереднє художнє трактування Гоголем української історії у «Страшній помсті». У цьому тексті наснажливий вплив історичної пісні бандуриста пропонує такий самий тонкий, амбівалентний образ, який не дозволяє спокійного завершення української історії, а отже, загибелі української нації. Іноді може здатися, що стимул для українського націоналізму Гоголя був історичним, як у Вальтера Скотта: аби відродити із забуття окреме, самобутнє існування нації, що було розлите в імперському морі. Хоч певною мірою це й відповідало істині, гоголівська ідея передбачуваної загибелі України як окремої нації здавалася набагато менш жорсткою та категоричною, ніж було завершення шотландської історії для її романіста-історика. Через шість років Гоголь повернеться до ідеї відродження начебто мертвої нації у своєму романному фрагменті «Рим».

На завершення, «Погляд на створення Малоросії» представляє українську минувшину як історію славного народу. Він виборює для України місце в загальній історії на основі хоробрих подвигів українців, особливого характеру, незалежної політичної організації (хоч і нерішуче заявленої) та вагомого внеску до європейської та християнської історії, який полягав у стримуванні мусульман. Проте гоголівська національна формула української самобутності функціонує в контексті імперії та конкурентного, офіційно санкціонованого російського націоналізму. Гоголівська стаття підтверджує історичну відокремленість України від Росії й навіть оцінює характер двох націй на користь України (наприклад, у географічних описах). Проте вона водночас реагує на офіційну імперську історіографію, цензуру та політику уваровського міністерства народної освіти, де вперше й була опублікована ця стаття. Цей небезпечний курс залишив свій відбиток на статті у формі численних точок напруги, суперечностей, замовчувань і вилучень з рукописної версії. Також слід наголосити на тому, що так само, як у статті побудовано образ Росії — заради увиразнення привабливих рис України, образ України також являє собою конструкцію, для творення якої Гоголь вибрав і поглибив історичний матеріал, що був у його розпорядженні. Все це — визначні риси націоналістичної історіографії, до яких Гоголь вдається у цій статті і які він, вочевидь, мав намір продовжити у своїй нереалізованій «Історії Малоросії».

Хоч у решті історичних текстів «Арабесок» Гоголь запропонував ідеї, що сприяли справі російського націоналізму, його український націоналізм проявлений у цьому томі набагато сильніше та глибше. На додачу до «Погляду», в «Арабесках» міститься важлива стаття «Про малоросійські пісні» та два фрагменти наснаженої в націоналістичному плані прози на основі української історії. Російський націоналізм Гоголя, вочевидь, обумовлений патріотизмом громадянина великої імперії, а також частково — ідеологічними вимогами, накладеними на нього як публікованого історика. Його український націоналізм, своєю чергою, схоже, породжений любов’ю до своєї батьківщини та відчуттям місії у творенні маніфесту культурної, етнічної та історичної цілісності України як нації.



Нотатки про східнослов'янську історію: проблема таксономії


Важливим комплексом матеріалів, що проливають світло на гоголівську концепцію східнослов’янської історії, є його приватні нотатки, предметом яких була історія, по-різному категоризована як слов’янська, російська й українська. Ці матеріали містять уривки, що їх Гоголь скопіював з інших книжок, деяких літописів, і його власні коментарі та ідеї з широкого кола проблем східнослов’янської історії. Більшість фрагментів датовано 1834—1835 роками, хоч деякі з них могли бути написані і раніше 1829 року, і не пізніше 1839 року. Наявні видання творів Гоголя, на жаль, не сприяють вивченню цих матеріалів. Хоча існування великої кількості цих нотаток і є незаперечним фактом, однак той спосіб, у який вони були згруповані та позначені, відображає припущення й ідеї науковців, що часто, здавалося, формували їх на цілком гіпотетичній основі. Попри те, що ці класифікаційні схеми можуть відповідати власній ментальній історичній мапі цих науковців, ступінь, до якого вони відображають авторські наміри, слід піддати сумніву. І справді, я вважаю презентацію доступних видань гоголівських історичних праць глибоко проблематичною. Ці видання включають стандартне видання Академії наук (ПСС, видання 1889—1896 Тіхонравова — Шенрока (тут і далі — ТШ) і видання зібрання творів 1994 року (тут і далі — СС)[186]. Інша дослідниця Гоголя-історика, Шерон Варні, мала аналогічні побоювання — зокрема щодо видання ПСС: «порядок, у якому подано ці нотатки редакторами ПСС, є вельми довільним, а укладання за темою — надзвичайно оманливим»[187].

Оскільки безпосередньо поставлено на карту характер текстових даних, перед тим як я запропоную свою аргументацію, потрібен короткий аналіз того, як вони були організовані. У виданні ТШ від 1890-х років ці фрагменти розсіяні по різних томах, але деякі з них згруповані окремо як «Підготовчі нариси, нотатки і фрагменти щодо російської історії (ТШ 6, 439—448). Це видання не пропонує категорію нотаток з української історії. Натомість тексти, які пасують до цієї категорії, класифіковано або як такі, що стосуються російської історії, або з’являються у примітках і версіях до гоголівської прози. Академічне видання опублікувало деякі матеріали ТШ і ті, що були опубліковані 1909 року Ґ. П. Ґєорґієвським, але не включало довгі гоголівські конспекти з Київського літопису (нарешті перевидані у СС’94)[188]. У ПСС «Нариси та матеріали з російської історії» відокремлені від «Матеріалів про історію України». Нотатки про «російську» історію містять 69 пунктів, надрукованих на 46-ти сторінках і займають майже дві сторінки у змісті, тоді як нотатки про «українську історію» складаються з семи пунктів, друкованих на восьми сторінках (див. ПСС 9, 29—75, 76—84, 679—681). Від одного лише побіжного погляду на представлення історичного доробку Гоголя у виданні ПСС складається враження, що Гоголь серйозно працював над історією Росії, а його дослідження з української історії були просто відхиленням.

У новішому виданні 1994 року пропонується всеосяжний заголовок «Нариси та матеріали про слов’янську, російську й українську історію», який включає чотири категорії матеріалів. Перші три являють собою розлогі й оманливо вражаючі «Нариси й матеріали з російської історії». Перший збірник — «Фрагменти есею про слов’ян» (СС’94 8, 10—21) — містить перші 19 пунктів із матеріалів про російську історію з ПСС. Однак редактори не надають доказів того, що Гоголь і не мав наміру писати такий есей про слов’ян (СС’94 8, 763). Єдиним сенсом існування обох назв і згрупування їх є те, що, на думку редакторів, ці фрагменти стосуються цієї конкретної теми. Другий збірник, під назвою «Окремі нотатки та витяги з початкового періоду російської історії», містить фрагменти з ПСС під номерами 20—32, 36, 63 і 66, а також кілька фрагментів, відсутніх у ПСС (СС’94 8, 22—43). У третьому збірнику «Нотатки й витяги, зроблені під час читання Истории Государства Российского H. M. Карамзіна» містить фрагменти 33—35 і 37—63 із ПСС (СС’94 8, 44—58; у ПСС не вказано, які нотатки було взято з Карамзіна). Збірник Карамзіна також містить хронологію Київських митрополитів та хронологію історії Київської Русі, запозичені не лише від Карамзіна, а й також з «Історії Малоросії» Бантиша-Каменського. Ці дві хронології, що з’являються у ПСС під назвою «Матеріали з української історії», є, отже, частиною Гоголевої подорожі історією Росії під проводом Карамзіна. Видання 1994 року фактично цілком усуває окрему категорію нотаток з української історії, що міститься у ПСС (хоч і в схематичній формі). Решта відповідного матеріалу зберігається в незатитулованому четвертому збірнику, що містить нотатки, пов’язані з прочитанням Гоголем української «Історії Русів» і Annales de la Petite-Russie Жана-Бенуа Шерера (СС’94 8, 59—62). Отже, видання 1994 року вдається до більш дискримінаційного групування недиференційованого масиву нотаток, що з’явились у ПСС як матеріали з російської історії. Втім, воно також припускається помилки в усуненні окремої категорії нотаток з української історії, саме поняття якої збереглося лише в загальному заголовку для чотирьох збірників, згаданих на початку цього параграфа.

Така редакційна політика щодо історичного доробку Гоголя прагне збільшити участь Гоголя в тому, що називається «російською» історією, і знецінити його діяльність у царині української історії. Отже, вона свідчить або про тенденційне спотворення, або про недбалість кількох поколінь редакторів. Якщо в біографії та кореспонденції письменника не пропонується погляду на цю проблему, то редактори не беруть її до уваги. 46 сторінок нотаток з російської історії і 7 сторінок нотаток з історії української (навіть менше, ніж у виданні 1994 року) пропонують по-справжньому химерне співвідношення для автора, котрий ніколи не висловлював жодного інтересу в дослідженні російської історії, котрий відмовився від викладацьких посад, що вимагали б його зацікавлення нею, котрий ніколи не згадував жодних історичних проектів, пов’язаних із нею, котрий, навпаки, називав її скукой, гіршою за ботанику або патологию, і вивчення її могло довести його до шалу (ПСС 10, 323). Цей самий автор, тим часом, обговорював і навіть рекламував у журналах свою роботу над книгою під назвою «Історія Малоросії», радився з іншими вченими в цій царині й опублікував в «Арабесках» дві статті, що свідчать про роботу над нею. У зв’язку з відсутністю доказів зацікавлення Гоголя російською історією та безліччю доказів його зацікавлення українською історією статус гоголівських історичних фрагментів, представлених наявними виданнями, вимагає перегляду.

По суті, всі фрагменти, позначені як дотичні до російської історії і деякі з тих, що стосуються слов’янської історії, пов’язані з роботою Гоголя в царині української історії, яка, крім середньовічної та загальної історії, становить єдину основну сферу історичних досліджень Гоголя в роки, коли створювалися ці нотатки. Хочу наголосити на слові «пов’язані»: здебільшого це дослідницькі нотатки, а не фрагменти жодного актуального історичного наративу. Тому я пропоную переглянути почасти ухильне, а почати помилкове пояснення природи гоголівських історичних фрагментів редакторами ПСС, в якому йдеться:

Некоторая часть этих заметок, относящаяся к южной Руси, может быть поставлена в связь с работой Гоголя в 1834—1835 гг. над историей Украины, для которой история южной Руси могла служить по замыслу Гоголя предисторией. Однако, как свидетельствует значительное число материалов, посвященных истории Новгорода, и заметки о московских князьях, работа над украинской историей шла у Гоголя в эти годы параллельно с усиленными занятиями русской историей; история Украины мыслилась Гоголем в неотъемлемой связи с историей Руси в целом, как ее составная часть.

Визнаючи, що нотатки про руський період могли служити Гоголю в його роботі над історією України, редактори ПСС водночас опускають димову завісу, що намагається зменшити цю можливість. По-перше, вони стверджують, що нотатки про новгородських і московських князів показують, що Гоголь паралельно провадив дослідження з російської історії. Однак Гоголь насправді не аналізував московських князів у своїх нотатках; суздальського князя Георгія (нині більш відомого як Юрій Долгорукий) згадано у зв’язку з його війною проти київського князя, Ізяслава Мстиславича. Це правда, що Юрій/Георгій вважається засновником Москви, але Гоголь не згадує про це. Ба більше, у гоголівському конспекті Київського літопису новгородці представлені як такі, що разом із київським князем виступають єдиним фронтом проти князя Суздаля. Інші українські історики, включно з автором «Історії Русів» і «офіційним» історіографом Бантишем-Каменським, вміщують у свої історії України інформацію про Новгород, що в різні часи був суперником Києва і його союзником, і про давніх слов’ян, яких стосується чимало гоголівських нотаток. Редактори ПСС і далі стверджують, що Гоголь усе ж розглядав українську історію як «складову частину» російської історії. Однак, як показує мій аналіз «Погляду на створення Малоросії», це далеко від істини. Навпаки, Гоголь був вельми непохитний щодо окремого історичного досвіду України. Для того, щоб сфабрикувати зацікавлення автора російською історією, редактори ПСС накидають на Гоголя власні припущення й ідеї.

Сприймаючи заяви Гоголя про його зацікавлення та заняття в ролі провідника, я вважаю, що Гоголь використав свої дослідження зі слов’янської та київської історії для своєї мети — створення своєї «Історії Малоросії» і що взагалі ніколи не працював над російською історією. Сємьон Вєнґєров побіжно згадував цю ідею 1913 року, однак не висунув аргументу на захист своєї теорії і, на жаль, не знайшов продовжувачів[189]. На додачу до біографічних доказів, контекст гоголівської концепції української історії та внутрішній зміст нотаток переконує у справедливості цього твердження. Я бачу дві можливості стосовно цих нотаток, які можна вивести з «Погляду» про гоголівську концепцію його «Історії Малоросії». По-перше, стверджуючи, що походження його історії України в офіційному «Погляді» сягає XIII століття, Гоголь міг досліджувати попередню епоху для розширення діапазону своєї книги і дослідження київського та слов’янського коріння (зрештою, навіть у «Погляді» аналізуються часи, що передують XIII століттю). По-друге, він міг досліджувати ці попередні епохи ще перед написанням «Погляду», а потім вирішив залишити київський період для російської історії та почати власне українську історію (тобто як окремої нації) після того, як російська історія начебто спокійно «мігрувала» до московських земель. У кожному разі, саме дослідження було обумовлене його завданням написати національну історію України, яка б досягла мети, вираженої в анонсі запланованої книги, вписанням історії України в загальну (ПСС 9, 76), а не в російську історію.

Аналіз наявних нотаток підтверджує цю гіпотезу. Погляди Гоголя під час укладання цих нотаток були поглядами націоналістично налаштованого слов’яноцентричного українського історика. Карамзін, описуючи у своїй «Історії Російської держави» стародавнє населення Російської імперії свого часу, називає слов’ян серед скіфів, сарматів, готів, гунів та інших. На відміну від нього, Гоголь зосереджується на самих слов’янах. Вужчі зацікавлення Гоголя пропонують вужчий діапазон дослідження, ніж у Карамзіна, обмежений до історії України. Карамзін стверджує, що слов’яни мігрували на майбутню російську територію з басейну Дунаю, тоді як Гоголь уперто протистоїть цій міграційній теорії (Миллионы не переселяются, ПСС 9, 29—30, 34, 42). Гоголівські слов’яни несуть у собі дивну схожість із його ж українцями: Их вольность, сборы, сходки и патриархальный республиканский элемент правления (ПСС 9, 31).

Гоголь характеризує слов’янський характер як антитезу до Карамзіна. Описуючи «російських слов’ян», російський історіограф змальовує їх як воїнів і згадує їхні «хоробрість, хижацтво, жорстокість, добродушність і гостинність» (ИГР 1, 31—32). Ймовірно, вони не утворювали родин і мали досить дикі звичаї. Втім, Карамзін відзначає кілька винятків. Балтійські й надвіслянські слов’яни — слов’янське плем’я, пов’язане з майбутніми поляками, так само, як і поляни, що були розселені навколо Дніпра, переважали інших слов’ян у витонченості, були мирними й утворювали сім’ї (ИГР 1, 19, 38). Він посилається на історію, згідно з якою греки захопили трьох балтійських слов’ян, які стверджували, що не знали війни й відмовились приєднуватися до грецьких воїнів, натомість радо запропонували розважати їх музикою (ИГР 1, 15—16). На противагу Карамзіну, Гоголь не вважає слов’ян такими, що за природою схильні до війни, а за географією — до торгівлі, і розглядає їх як музикальних і мирних, подібно до полян і балтійських слов’ян Карамзіна. Гоголь наводить історію про трьох слов’ян, захоплених греками, як таких, що відносились загалом до слов’ян, а не просто до слов’ян балтійських (ПСС 9, 37—38). Стародавні слов’яни Гоголя також поділяють низку спільних рис із його козаками. Він описує слов’янський метод оборони, що включає в себе утворення кола з возів, які захищають дружин і дітей, зібраних усередині. Гоголівські козаки в «Тарасі Бульбі», хоч їм не допомагали дружини, розбивали свій табір у точнісінько такий самий спосіб. Як я згадувала раніше, Гоголь вдається до «стратегічної хитрості», цього сучасного етнічного стереотипу українця, головної риси стародавніх слов’ян, описуючи їхнє мистецтво маскування так, що воно нагадує його козаків у «Погляді на створення Малоросії» (ПСС 9, 39).

Карамзін змальовує північних слов’ян сповненими енергії, як витривалу породу, здатну витримати голод і нужду, а південних — ледачими та слабкими, «пом’якшеними» бездіяльністю (ИГР 1, 33). Гоголь, навпаки, ототожнює південних слов’ян із полянами та описує їх так: Из славян южные несравненно превышали север<ных> цивилизацией, мягкостью и некоторою утонченностью нравов (ПСС 9, 36). Він стверджує, що релігійні обряди на півдні були більш складними та розвиненими, пісенні та танцювальні традиції — багатшими, а звичаї та родинна структура мали более развития (ПСС 9, 41—43). (До речі, південні слов’яни в Гоголя приблизно відповідали майбутнім українцям; він вважав балканських слов’ян західнослов’янською гілкою [ПСС 9, 36—37].) Гоголь описує північних слов’ян такими, що були грубее: Удобств никаких жизни. На самой низкой степени гражданственности… Распри и ссоры оканчивались частым убийством, неслышным у других [славян] (ПСС 9, 42—43). Давні слов’яни носили довгі вуса та хохли, что и ныне сохранилось у жителей южной России, в Галиции, у сербов, морланов и черногорцев и у всех почти западных славян (ПСС 9, 43). Одне слово, Гоголь змінює парадигму Карамзіна і зображає північних слов’ян у негативному світлі, а південних — позитивно. Крім того, він відзначає давньослов’янські риси, які збереглися серед українців. Це свідчить про український погляд на давньослов’янську історію та накопичення даних з метою довести ідеї, викладені Гоголем у «Погляді», мовляв, Україна була колискою слов’янства та зберегла сліди цієї самобутньої слов’янської спадщини до нинішніх часів.

Більшість гоголівських нотаток відображають певну південну орієнтацію. Одна з них описує Таурус, територію, що приблизно відповідає Криму; друга стосується печенігів, азіатського кочового племені, яке нападало на Київ з південного сходу (ПСС 9, 43—46). Оскільки в «Погляді» Гоголь робить стримування азіатських завойовників (а отже, захист християнства) головною місією України в епоху козаччини, він міг намагатися через своє дослідження ранньої історії вписати її в південнослов’янське історичне походження, як приквел до майбутніх битв козаків із монголами. Крім того, всі гоголівські нотатки про київських князів поділяють точку зору про боротьбу Києва зі степовими народами на південному сході, точку зору, що задає тон гоголівській історії України[190].

Гоголівські нотатки зосереджуються на занепаді київської держави, який починається після смерті Ярослава Мудрого, чиє правління (1019—1054) позначило її найвищу точку розвитку. Ці нотатки охоплюють одне століття (1054—1154) і завершуються правлінням Ізяслава Мстиславича (1146—1154), на якого Гоголь звертає особливу увагу (фрагменти під номерами 33—34, 37—42, ПСС 9, 53—60). Гоголь також скопіював два розлогі фрагменти (вісім сторінок дрібним шрифтом) з Київського літопису, які стосуються неспокійного правління Ізяслава. Вони походять із приміток Карамзіна до першого видання його «Історії». Чим можна пояснити особливе зацікавлення Гоголя Ізяславом Мстиславичем?[191]

Докладний опис Карамзіна пропонує ключ до цього питання. Він змальовує Ізяслава Мстиславича хоробрим і мудрим правителем, якого люблять кияни і який піклується про благо країни. Він часто відмовляється від своїх спадкових претензій на повне домінування в надії уникнути кровопролиття. Ізяслав Карамзіна є протонаціоналістичним правителем, який оволодів мистецтвом піару: він активно шукає підтримки і ради київської громади, прагнучи перетворити її зі своїх особистих прихильників на патріотів-захисників «вітчизни» (ИГР 2, 125—160). Ізяславу протистояв ворожий клан Ольговичів і Георгія Суздальського (інакше відомого під ім’ям Юрія Долгорукого), засновника Москви, який ненавидів Ізяслава і прагнув отримати владу над Києвом. Війна між ними завершилася мирним договором, що, однак, був незабаром порушений Георгієм, котрий змусив Ізяслава відновити боротьбу за Київ. Кияни привітали зусилля Ізяслава й одразу ж вигнали його нинішнього правителя. Георгієві не вдалося відбити Київ. Кияни, котрі ненавиділи північного князя так само сильно, як любили Ізяслава, «ніколи не озброювалися з такою охотою», пише Карамзін.

Важливість Ізяслава Мстиславича стає зрозумілою в контексті подальшої історії. У версії Карамзіна він, власне, являє собою останнього великого правителя Києва перед тим, як місто потрапило в руки північного князя Георгія Суздальського. Карамзін пише, що Георгій був настільки зненавиджений киянами, що після його смерті вони розібрали його будинок, відмовились ховати його у святому місті Києві й запросили його ворога бути їхнім наступним правителем. Досі єдина лінія княжої спадкоємності стає в Карамзіна роздвоєною на великих князів Києва і правителів Суздаля. У цих главах запроваджено теорії передачі влади з Києва до північних князівств і безперервності за схемою Київ-Суздаль-Владімір-Москва. Суздальським правителям нарешті вдалося помститися непокірним киянам: 1169 року Андрєй Боґолюбський, син Георгія, здійснив своє відоме захоплення Києва, а крім того, спонукуваний «ненавистю до південної Росії», він зневажив київський престол і повернувся на північ (ИГР 2, 192). У схемі Карамзіна ця подія позначає перехід влади до північних князівств і початок нового, північного періоду російської історії, зосередженого в наступній столиці — Владімірі.

Та все-таки для більшості російських істориків, як пояснює Ярослав Пеленський, ця подія залишалася «складною і незручною темою, яка не вписувалася у рамки схеми теорії безперервності Київ-Суздаль-Владімір-Москва». Вона показує спроби півночі підпорядкувати Київ і «викорінити його з національної пам’яті» і сама собою являє радше розрив із київською традицією, ніж її продовження[192]. Київський літопис, у якому рішуче підтримувалась південна точка зору на цю проблему, подає власне цю подію і загалом боротьбу Києва та Суздаля саме так. Гоголь явно тяжіє до цієї точки зору, бо, судячи з уривків з інших джерел, які Карамзін вказує у примітках, — таких, як історія Татіщева, Новгородський, Ніконівський і Воскресенський літописи, — він вибирає цитати лише з Київського літопису і старанно уникає всіх інших, навіть якщо вони були включені поруч із Київським літописом у витяги в тих самих примітках.

Отже, зосереджуючись на Ізяславі, Гоголь спрямував свою увагу на останнього великого князя перед падінням Києва — полум’яного патріота, що виявляв надзвичайну вірність Києву, — у часи, коли російська історія робила ставку на північний напрямок, з яким майбутні «російські» правителі були сильно пов’язані. Період, який захопив Гоголя, показав перший серйозний конфлікт між молодими північними князівствами та Києвом. Це суперництво призвело до занепаду Києва і, принаймні для Карамзіна, послужило наріжним каменем історичних російських претензій на київську спадщину. Втім, для деяких українських істориків і, вочевидь, для самого Гоголя, цей історичний момент демонструє поділ та антагонізм між Києвом і його північним конкурентом (радше ніж братом-слов’янином), коріння російсько-українського роз’єднання, на якому Гоголь наголошує у своїй археології української нації — «Погляді на створення Малоросії». Гоголівські витяги з Київського літопису і його нотатка про Ізяслава також виводить на передній план той факт, що суздальські князі та державний устрій Києва належали до різних «цивілізаційних спільнот», якщо використовувати термін Пеленського[193]. Північні князі вступали в союзи з азіатськими поганами-половцями, тоді як кияни шукали підтримки у християнських правителів із Центральної Європи на захід від Києва — угорських, польських і богемських князів.

Дослідження правління Ізяслава відкрило для Гоголя визначний момент, який порушив життєво важливі питання подальшої історії київської землі. Його симпатії в нотатці про Ізяслава співзвучні з симпатіями київського народу, про який він згадує: він хвалить Ізяслава та критикує Георгія. Гоголь наголошує на старой любви киевлян до Ізяслава і називає його всегдашний предмет народной любви. Він називає Георгія эгоистом, зненавидженим киянами та (явно перебільшуючи те, що він прочитав у Карамзіна) пише, що війни Георгія почти всегда неуспешны і що Ізяславу почти вдалося знищити владения Георгия в южной России (ПСС 9, 60). Союз Георгія з язичниками-половцями під час його нападів на святе місто Київ, який часто згадувався у виписках Гоголя з літопису, додатково принижує суздальського князя у світлі київської християнської традиції. Для гордого українця історія Ізяслава була незрівнянно більш привабливою, ніж історія захоплення Києва Андрєєм Боґолюбським. І не дивно, що Гоголь не згадує останньої події. В іншій нотатці під назвою «Вплив занепаду Київського князівства» Гоголь залишається зосередженим на українських землях: Влияние Польши и Венгрии [на юго-запад русский] становилось сильнее. (ПСС 9, 65). Це демонстрація точки зору історика України, який намагається підкреслити існування України, окреме від Росії. Там, де російський історик незмінно слідує за ідеєю Карамзіна про перехід влади до північних князівств, Гоголь залишається перейнятим історією, яка продовжує розгортатися радше в південно-західному напрямку, а не стрибає в північні обійми «російської» державності. Жодна нотатка Гоголя не стосується історії Суздаля або Владіміра.

У типово анахронічному розширенні націоналізму до стародавніх часів Гоголь намагається побачити початки нації в Київській Русі:

Это государство из аренд родственников государей, дядей, племянников, представляло странное явление. Несмотря на беспорядочность, на неимение предельных законов, на неопределившиеся права и отношения их между собой, они носили какой-то темный вид единства и цельности одной нации. Князья часто в критические минуты говорили, напоминали о том, что Русь гибнет, а враги радуются. На сейме, собранном Мономахом, явно сказано: да будет земля русская общим для нас отечеством. Святители напоминали тоже об общем отечестве (ПСС 9, 62).

Однак початки якої нації — російської чи української — вбачає Гоголь у темній і хаотичній київській минувшині?

У його описі політичної організації Київської Русі наголошується на тих самих елементах, за якими він відрізняв українських козаків: це передбачає, що Гоголь був залучений до конструювання культурної близькості між київською державою та Україною. Він зазначає, що мешканці міст Київської Русі мали великий вплив на управління, яке було почти республиканским (ПСС 9, 62). Він згадує про їхнє право збирати віче і вимагати присутності князя. Якщо вони бували незадоволені діями князя, то часто таємно кликали іншого кандидата. Ця форма правління викликає в Гоголя повне схвалення. Беручи останній приклад, Гоголь оцінює співпрацю Ізяслава Мстиславича з киянами як мудру та шляхетну політику. В описі Новгорода Гоголь наголошує на характері влади князя та перелічує різноманітні обмеження, які були накладені на нього (ПСС 9, 67—68). Це нагадує великий інтерес Гоголя до проблеми обмеження монаршої влади, який проявився в його дослідженні про середні віки та його виписках із книги Генрі Галлама про конституційні перетворення європейських монархій. Гоголівська нотатка про Новгородську республіку, як він її називає, також містить фрагмент про конституцію міста-держави, вибори мерів і традицію бюргерського самоврядування. Гоголь наголошує на тісних зв’язках між Новгородом і Києвом, згадуючи про їхнього спільного ворога — суздальських князів (в уривках про Ізяслава) і особливу данину, яку Новгород сплачував Великому князеві Київському (ПСС 9, 70). У своєму позитивному підході до обмеженої монархії та ідеї участі народу в управлінні Гоголь цілковито розходиться з Карамзіним, який співав гімни самодержавству. В його «Історії» постійно наголошується на шкідливості таких ідей — він робить їх відповідальними за слабкість держави та політичний хаос.

На додачу до внутрішніх доказів того, що гоголівські нотатки про давньослов’янський і київський періоди у своєму спектрі проблем — і ідеологічних, і географічних — виявляють точку зору історика України, Гоголь також написав нотатки, які відверто й недвозначно стосуються української історії. Вони включають у себе дві хронології, що їх Гоголь склав за читанням Карамзіна та Бантиша-Каменського. Перша містить головні події в українській історії від XIII століття до початку XV століття (ПСС 9, 77—78). Незважаючи на важливі події, які в цей час відбувалися на півночі, — зокрема піднесення Московії — хронологія Гоголя залишається вкоріненою в історію київської землі, її власне татарське ярмо, захоплення Ґедиміна та історію України у складі Великого князівства Литовського.

У другій хронології Гоголя подається список київських митрополитів від X до початку XVIII століття (ПСС 9, 79—80). Київ був традиційним сакральним центром східнослов’янських земель, а київські церковні лідери носили титул митрополитів «Києва і всієї Русі», який згодом був перейнятий їхніми московськими колегами. Суперництво між князями зачепило проблеми церковної влади, оскільки інші князівства — такі, як Новгородське, Суздальсько-Владимирське, Галицько-Волинське та Московське — вимагали від Константинопольського патріарха власних митрополичих престолів, і деякі з них були неодноразово скасовані й відновлені. 1448 року Москва оголосила про свою церковну незалежність від Константинополя, що поклало початок Московської автокефальної церкви і врешті-решт 1589 року призвело до заснування в Москві патріархату. Наприкінці XVI століття православна церква в Україні була роздвоєна на уніатську та традиційну православну гілки, кожна з яких мала свою церковну ієрархію. Між 1596 і 1632 роками православна церква була переслідувана у підпорядкованій полякам Україні, а київська митрополія із садибою в Новогрудку, на литовській території, перейшла в уніатство. Однак у 1620 році православний митрополит був таємно призначений у Києві, де після скасування обмежень продовжували сидіти його наступники. Відповідно до Переяславських угод з Московією (1654), попри початкові гарантії автономії, українська православна церква стала жертвою російського централізму. Після 1675 року київські митрополити, які мали резиденцію в Києві, призначалися московитською, а згодом імперською церковною владою.

Незважаючи на цю тривожну історію, гоголівський хронологічний список передає образ українського християнства як гордої та безперервної традиції. Навіть якщо Феопемпт був першим київським митрополитом (призначений у 1037 році), у гоголівському списку він стоїть на четвертій позиції, а очолюють його перші київські єпископи, а не митрополити. Датою, зазначеною поруч із першим єпископом, Михаїлом, є 988 — рік прийняття Руссю християнства. Вся хронологія — від 988 до 1799 року, схоже, мала на меті характеризувати церковну історію, яка насправді була позначена потрясіннями та розривами, гладкою, впорядкованою та безперервною, як показує огляд вище. Автономістські українські симпатії Гоголя може добре пояснити включення до його списку Григорія Цамблака (1415—1419/1420). Розчарований відмовою Константинополя дарувати Литві незалежну від Москви митрополію, литовський князь Вітаутас влаштував місцеві вибори, де болгарин Григорій був обраний митрополитом Київським. Григорій з’являється у гоголівському списку попри те, що він був відлучений від церкви і Константинополем, і Москвою.

Гоголь також підготував низку заміток із різних історичних джерел про Україну. На основі «Історії Русів» він виклав позицію України у складі Речі Посполитої, а цей аспект був значною мірою вилучений з «Погляду на створення Малоросії». У нотатці зафіксовано факт унії 1386 року, укладеної Ягайлом між народами Польщі, Малоросії та Литви як рівноправними й вільними членами. У ній наголошується на повсюдному поширенні виборних посад, існуванні сенату та загального сейму (ПСС 9, 79). У гоголівських нотатках про «Опис України» Ґійома Левассера де Боплана (Описание Украины; російське видання: 1832) увагу зосереджено на звичаях і заняттях українських козаків, як було і з Annales de la Petite-Russie (1788) Шерера. Нотатки Шерера свідчать, знову-таки, що Гоголь-історик знав факти, які Гоголь — ідеолог націоналізму приховував. Приміром, присутність поляків серед козаків — рішуче применшена, якщо не викреслена з «Погляду» — тут отримує кваліфіковане пояснення: Помнить, что между русскими и козацкими фамилиями были и польские и что было две партии, русская и польская (ПСС 9, 83). У «Погляді», в якому виділяється український націоналізм і пам’ятається про занепокоєння Росії польсько-українськими відносинами, не було місця для польської партії серед гоголівських козаків.



Від Остряниці до Мазепи: занедбані літературні проекти


Російська історія не надихнула Гоголя на створення жодного наукового або художнього тексту, тоді як українська історія спродукувала різні тексти обох видів. Українська історія захоплювала Гоголя ще з часів навчання в Ніжині та інспірувала його ранній роман «Гетьман» вальтер-скоттівського типу, який він врешті-решт занедбав (ПСС 3, 277—323). Ця тематика знайшла продовження у «Страшній помсті» з «Вечорів на хуторі», гоголівських наукових пошуках для нереалізованої «Історії Малоросії», її відлуння — у статті «Погляд на створення Малоросії» та головній історичній повісті «Тарас Бульба» (1835), яку він радикально розширив і редагував 1842 року. Крім того, у 1839—1841 роках Гоголь працював над трагедією на тему з історії запорозьких козаків, яку він з ентузіазмом проголосив своїм «найкращим твором», але пізніше начебто знищив[194]. Залишені Гоголем коментарі свідчать, що трагедія була замислена як лірично надмірна ідеалізація козаків, яку певною мірою він згодом реалізував у редагованій версії «Тараса Бульби» (ПСС 5, 199—202).

У цій частині я зупинюся на текстах, пов’язаних із незавершеним раннім романом Гоголя «Гетьман», два з яких з’явилися в «Арабесках», і на його неопублікованому фрагменті, який редактори його зібрання творів назвали «Роздуми Мазепи». Фрагменти «Гетьмана» в «Арабесках» складаються з «Глави з історичного роману» і «Бранця» (Пленника). Неопубліковані фрагменти цього проекту роману згруповані у виданні ПСС як «Декілька глав із незакінченої повісті» (Несколько глав из неоконченной повести) (ПСС 3, 277—301). Ці тексти датовані 1829—1831 роками, а отже, передують більшості повістей із диканського циклу і стосуються українських повстань проти Польщі в першій половині XVII століття.

«Глава з історичного роману» починається тим, що посланець польського короля, чоловік на прізвище Лапчинський, їде в Україну обговорити важливі для польської корони питання з миргородським полковником Глечиком. Для захисту на цій жорстокій антипольській території Лапчинський маскується під козака. Місцевий українець приймає його гостинно. Протягом усієї їхньої бесіди українець симулює недалекість, але, використовуючи свій несамовитий дар спостережливості та стратегічну хитрість, йому вдається вловити суть справжньої особистості поляка та його місії. Згодом він, до повного жаху поляка, зізнається, що якраз і є полковником Глечиком. У цій главі обіграно етнічний стереотип «хитрого» малороса. Ця риса схвалюється як форма розуму, стратегічного мислення і спосіб перехитрити ворога. По суті, у своїх історичних нотатках Гоголь представляє «стратегічну хитрість» як слов’янську рису par excellence, завдяки якій східні слов’яни (русские) могли легко будь-якого європейця обвести навколо пальця (ПСС 9, 39; ПСС 3, 74). Надягши маску простого селянина, Глечикові вдалося нівелювати захист Лапчинського і зібрати дані про поляка. Як зазначено в моєму аналізі «Вечорів», у дивовижному розмаїтті життєвих і літературних ситуацій Гоголева тактика, здається, досконало відображає modus operandi Глечика. Ідентифікація Гоголя зі своїм хитрим героєм проявлена у використанні ним імені «П. Глечик» в одному з творів, опублікованих приблизно в той сам час (ПСС 3, 710). Гоголь також підписав псевдонімом «0000» (чотири нулі) журнальну публікацію того самого фрагмента про Глечика, в якому пов’язується хитрість та ігри ідентифікації миргородського полковника із тими ж рисами самого Гоголя.

Гоголь ніколи не вдавався до класичної скоттівської імітації, але вплив «шотландського чарівника», яким він захоплювався і якого перечитував, глибоко вкоренився в його творчість. Вплив Скотта на Гоголя проявився в його трактуванні української периферії у «Вечорах» і його історичній прозі, опублікованій в «Арабесках». Скотт також сильно надихнув Гоголя під час написання «Тараса Бульби»[195]. Хоча вчені зазвичай виключають Гоголя при дослідженні впливу Вальтера Скотта на Росію, можна стверджувати, що він розумів і засвоїв романні знахідки Скотта та його бачення історії найбільш глибоко і творчо з усіх російських імітаторів[196]. Хоч Гоголь і не був залежним від сюжетних формул і оповідних прийомів Скотта, він надзвичайно зобов’язаний шотландському письменникові у його підході до національно-імперської динаміки. Обидва види схожості насправді з’являються у «Главі» про Глечика. Джон Мерсеро підсумовує його відповідність скоттівській моделі в сюжеті та оповіді:

«Головний герой наважується на небезпечну місію; він стикається із загадковою особою, котра, як пізніше з’ясовується, була важливою людиною; сільська місцевість описана очима головного героя; наявні авторські відступи, що коментують зміни між минулим і теперішнім; використано місцеві легенди, докладно описано народний одяг, прикраси, посуд, зброю та механізми»[197].

Глибша спорідненість зі Скоттом проявляється в гоголівському потрактуванні імперсько-національного аспекту в «Главі». Лапчинський потрапляє у парадигматичну ситуацію вальтер-скоттівського героя, оскільки мандрує на іншу в етнічному плані периферію імперії (багатонаціональна Річ Посполита XVII століття здається цілком доречною аналогією імперії). Україна Гоголя, як і Шотландія Вальтера Скотта у таких його романах, як «Веверлі», «Редґаунтлет» і «Пуритани», демонструє політичну та соціальну нестабільність, послаблену дію права, гордий дух автономії, а також багату народну культуру. В історичній прозі Гоголя, як і Скотта, досліджуються націоналістично забарвлені відцентрові сили, що протистоять імперському ядру. Ба більше, роль Гоголя як українця в російській літературі цілком відповідає ролі Вальтера Скотта в англійському письменстві, оскільки обидва вони захищали культурну самобутність своїх рідних периферій, намагаючись водночас знайти для них місце у великих культурах метрополії.

Історичний роман Скотта, як переконливо доводить Кеті Трампетер, став у британському контексті «парадигматичним романом імперії», який здобув популярність водночас у націоналістичної, імперіалістської та колоніальної аудиторій. Пояснюючи цей феномен, дослідниця пише:


«Скотт водночас наполягає на замкнутому характері традиційних суспільств (що живуть в умовах анахронічної ідилії, поза межами історичного часу), на неминучості, з якою такі суспільства силоміць втягуються в історію, і на виживанні культурної самобутності навіть після втрати політичної автономії. Втілюючи та пояснюючи устрій Британії як внутрішньої імперії, Скотт підкреслює ідеологічну місткість імперії, наголошує на аналогіях між формуванням нації та будуванням імперії і виступає за продовження процесу централізації національної ідентичності як компоненту імперської ідентичності»[198].

Зображення Шотландії Скоттом у романі «Веверлі» та інших романах представляють включення її до складу Британської імперії як неминуче й безповоротне. Ностальгійний настрій скоттівської старовини в цих образах виконує одразу дві функції, описані Трампетер — підживлення культурного націоналізму в контексті периферії та пропаганди політичної пасивності в контексті імперії[199]. На додачу до досліджень шотландської ідентичності, Скотт також наважився визначити британську імперсько-національну ідентичність в «Айвенго» (1819). Він побудував її як ідентичність, гетерогенну в культурному й етнічному плані — результат інвазій, іноземних завоювань і колонізації, що, як зазначає Йєн Данке, витворили англійську породу, збільшили її «імперіалістський потенціал» і перетворили англійську мову на гнучкий інструмент, здатний до «поглинання будь-яких культурних елементів»[200]. Хоча Гоголеве ставлення до національно-імперської ідентичності Російської імперії було більш неоднозначним, його погляд на самобутність України, її місце в імперії та характер і роль російської мови вельми схожий на скоттівську парадигму.

Інший текст із «Гетьмана» — «Декілька розділів із незакінченої повісті» — містить чергові скоттівські аналогії. Замислені як альтернативний початок роману, ці глави описують українську реальність близько Великодньої неділі 1645 року, тобто за три роки до повстання Хмельницького проти Польщі[201]. Слідуючи за Скоттом, Гоголь замислив початок дії «Гетьмана» як такий, що передує відомій історичній події. Ця стратегія дозволила вплести сюжети в актуальну історичну реальність і схарактеризувати соціальні та політичні підґрунтя майбутнього конфлікту. У такий спосіб Скоттові «Веверлі» та «Роб Рой» виводять на передній план повстання якобітів — відповідно 1715 і 1745 років. Цілком імовірно, що Гоголь мав намір зробити саме повстання Хмельницького центральною історичною подією «Гетьмана». На місце шотландсько-англійського конфлікту Гоголь ставить польсько-український, але з важливою відмінністю: замість скоттівської розв’язки з можливим примиренням ворогуючих сторін у гоголівському романі було б відтворено звільнення України від Польщі та її тріумфальне «злиття» з Росією, тобто примирення іншого порядку.

Початкова сцена «Декількох глав» відбувається перед православною церквою, до якої українці прийшли посвятити свої традиційні великодні паски. У сцені беруть участь жадібний єврей, котрий, як орендар польського поміщика, тримає ключі від церкви, стягуючи плату з українців за посвячення паски; командувач польського війська, який підтримує дії єврея, що принижує українців та їхню віру; старий українець, з яким надзвичайно жорстоко поводиться командувач; і стихійний натовп українців, готовий повстати проти польсько-єврейських визискувачів. Таємничий незнайомець, який виявляється колишнім гетьманом Остряницею (Яків Острянин, у Гоголя — Остраница), мститься за старого українця, відірвавши піввуса польському командувачу. Однак він також перенаправляє ненависть натовпу з польського командувача на польського короля, політичну силу, що санкціонує злочини командувача. Остраница радить українцям не розпорошувати гнів на незначні конфлікти, а поберегти його для серйознішої битви.

Цей епізод, як і «Декілька глав» загалом, засновано на факті з «Історії Русів» про українсько-польський антагонізм як наслідок Берестейської унії 1596 року, яка створила уніатську церкву в Україні — з православним обрядом і підпорядкуванням папі римському. В «Історії» унію зображено як найбільш кричуще з польських зловживань проти українців, що, врешті-решт, і призвело до повстання 1648 року проти польської корони під проводом Богдана Хмельницького. Антисемітський зміст також походить із цього ж джерела, що зображає євреїв польськими шпигунами та виразкою на стражденному тілі України. Гетьман Остраница, обраний 1638 року, постає в «Історії Русів» великим ворогом поляків, які, врешті-решт, піддали його тортурам і стратили з нечуваною жорстокістю.

Як і неопубліковані «Декілька глав», «Бранець» (Пленник), що з’явився в «Арабесках», зосереджує увагу на гнобленні України Польщею і також стосується Остраницы. Він починається сценою, в якій військові, вірні польській короні, ведуть бранця, чия голова зачинена в залізній скрині. Солдати тероризують ченців із православного монастиря неподалік і провадять бранця в його підземну печеру. Під час допиту бранця, якого солдати вважали Остраницей, з’ясовується, що це його кохана жінка. Вони мучили її, намагаючись отримати інформацію про місцезнаходження Остраницы. Раптом із глибини печери почувся дикий, нелюдський голос, що, як з’ясувалося, належав бандуристові зі здертою шкірою. Він благав її не зізнаватися (через втручання цензури цей жахливий фінальний образ було вилучено з «Арабесок»). Отже, у «Бранці» наголошується на польських визисках стосовно українців — і обрaзі православної релігії (ставлення солдатів до ченців), і політичному переслідуванні українського населення. Ці теми звучатимуть у гоголівському opus magnum, повісті «Тарас Бульба».

Художні та публіцистичні твори Гоголя про українську історію містять цікаву тематичну диз’юнкцію. У публіцистичному стилі — «Погляді на створення Малоросії» — Гоголь творить головний міф нації, з якого він вилучає будь-які згадки про минуле України у складі Польщі. Натомість в опублікованих художніх творах на українську тематику, в яких описується подальша історія українського козацтва, він зосереджується ні на чому іншому, як на польсько-українських взаєминах. У чому полягає такий розподіл? Вочевидь, зіграла свою роль тодішня політика. Оскільки українці в епоху Гоголя мали причини для занепокоєння російським і польським націоналізмом, мало сенс тлумачити походження України як позбавлене цих впливів (якнайсильніше у випадку Росії). Ба більше, Російська імперія намагалася заперечити польські претензії на Україну за допомогою самих українців. Для демонстрації своєї лояльності до імперії та підтримки власного націоналізму українці були змушені відмовитися від польської частини власної спадщини і відмежуватися від неї, особливо після Польського повстання 1831 року. Тому гоголівські тексти щодо коренів України геть позбавлені польського контексту, а в його прозі прославляється вихід України зі складу Речі Посполитої.

Ба більше, історія польського гноблення та подальшої боротьби України за незалежність була ідеалом для націоналістичної прози. Крім того, що вона була джерелом драматичних подвигів і трагічних сюжетів, у ній формувався образ поляка як ворога. Відповідно до російського імперського дискурсу, боротьба українців проти Польщі творила їхню славу остільки, оскільки повернула їх до «всеросійської» вітчизни. Їхня боротьба за незалежність від Росії в повстанні під проводом Мазепи, своєю чергою, затаврована найтемнішою ганьбою. У публічному дискурсі заохочувались тріумфальні панегірики першій, тоді як щодо другої дозволялося лише сором’язливе посипання голови попелом. Націоналістичне утвердження України могло прийматися лише як протистояння українців з поляками. Гоголь вповні експлуатував цей потенціал, творячи парадигму української історії, яка підживлювалася українським націоналізмом і водночас корилася перед російським імперіалізмом.

Втім, з уваги випадало те, що серед історичних творів Гоголя існувала також і неофіційна, приватна версія його українського націоналізму. Хоча проросійська й антипольська версія характеризує великий корпус опублікованих Гоголем текстів, він також створив антиросійську і пропольську версію, яка так і не дійшла до читацької аудиторії за його життя і, як і раніше, ігнорується. Я маю на увазі неопублікований фрагмент про Мазепу, який являє собою найцікавіший зразок гоголівського доробку в царині української історії.

Редактори ПСС некоректно ідентифікували гоголівський фрагмент про Мазепу, який отримав назву «Роздуми Мазепи», як такий, що належить до його нотаток на тему української історії (ПСС 9, 83—84). В останньому виданні 1994 року цей фрагмент класифікується навіть більш вигадливо — як такий, що походить із гоголівської «Історії Малоросії», проекту, що його «фрагменти» жодному гоголезнавцю не вдалося представити (СС’94 7, 151). На мою думку, цей текст являє собою фрагмент художньої прози, що виросла радше з історичних досліджень Гоголя, ніж із наукових записок. Насправді він містить у собі фіксацію цього переходу. Гоголезнавець XIX століття Тіхонравов висловив аналогічну думку у своєму виданні творів письменника, вважаючи, що текст являє собою «фрагмент із середини якоїсь повісті» (ТШ 6, 793). Незважаючи на той факт, що видання Тіхонравова є наріжним каменем гоголівської текстології, до якого в усіх інших випадках ПСС постійно апелює, це припущення було цілковито проігнороване в гоголезнавстві. Аномальністю цього фрагмента, беручи до уваги парадигму української історії, що її Гоголь витворив у своїй опублікованій художній прозі, можна пояснити небажання науковців розглянути можливість того, що Гоголь обмірковував літературний твір, який поставить цю парадигму з ніг на голову. Віднесення його до наукових записок допомагає підтримати монолітний погляд патріота-автора «Тараса Бульби» й дозволити Гоголеві-досліднику необережність, яка була неприйнятною для Гоголя-художника. Замовчування цього тексту українськими науковцями аж до останнього часу викликає особливий подив, немовби доводячи ефективність Пєтрової анафеми[202].

Вдавшись до написання художнього тексту про Мазепу, Гоголь користувався багатою романтичною традицією російської та європейської літератур. Іван Мазепа (1644—1709) був українським гетьманом, який намагався вивести Україну зі складу Росії, вступивши в союз із військовим противником Пєтра Першого шведським королем Карлом XII. Після перемоги над гетьманом під Полтавою (1709) Пьотр безжально придушив повстання Мазепи і проголосив ритуальну анафему Мазепі в усіх російських церквах, що проіснувала аж до 1917 року. Відповідно, диявольський образ Мазепи з’являється в історичній прозі того часу. Єдиним, хто відмовився взяти участь у санкціонованій державою демонізації Мазепи, був письменник-декабрист Кондратій Рилєєв, який зобразив гетьмана в довгій поемі Войнаровский (1825) радше як борця за свободу народу, а не зрадника. Пушкін полемізував із Рилєєвим, підтримавши офіційне прокляття Мазепи у своїй поемі «Полтава» (1829). Його Мазепа — віроломний, мак’явеллістський і невдячний інтриган. Відповідно до офіційної ідеології, Булґарін у своєму історичному романі Мазепа (1830) зобразив гетьмана втіленням зла. Як і шекспірівський Річард III, булґарінський Мазепа — лихий, підступний і демонічний. Гоголь критично згадує булґарінського Мазепу в одному листі, роздратований тим, що неукраїнець вдається до цієї теми. Певне, національна власницька риса щодо української тематики, яка проявилась уже в передмовах, схоже, відроджується і тут. Можливо, те, що Гоголь вважав булґарінською безцеремонністю, спонукало його на власний художній експеримент[203].

Постать Мазепи також надихнула багатьох європейських художників і письменників — таких, як Вольтер, Байрон, Делакруа, Віктор Гюґо і Словацький[204]. На відміну від західноєвропейських, польські та російські твори, як правило, вписували історію Мазепи в історичний і політичний контексти. Чимало цих західних творів становили дискурс, на який відповідали росіяни; приміром, мотто до пушкінської поеми взято з Байрона. Ще один життєво важливий стимул для російського потрактування Мазепи (особливо пушкінського) походить із поеми «Конрад Валленрод» польського поета Адама Міцкевича, вперше опублікованої 1828 року в Санкт-Петербурзі. Цей твір здобув велику популярність у літературних колах і поширювався у російських журналах. У ньому йдеться про литовського князя, котрий заради визволення своєї вітчизни від гноблення Тевтонського ордену проникає в лави ворога, врешті-решт ставши їхнім Великим Магістром, і влаштовує їхню нищівну поразку від рук литовців. «Валленродизм», як його стали називати, являв собою націоналістичну реалізацію ідеї про те, що мета виправдовує засоби; тобто зрада й обман — допустимі дії як останній засіб для здобуття національного визволення. Ця ідея містила в собі вибухові політичні наслідки для Російської імперії, і дехто з письменників, як, приміром, Пушкін, насправді це відчули (те, як цей твір пройшов через царську цензуру, є одним із недоліків цієї системи). Як зазначає Джордж Грабович, Пушкін обірвав свій переклад Міцкевичевої поеми й замість цього написав власну поему «Полтава». У такий спосіб він «відповів Міцкевичу нищівною критикою власного, російського історичного „Валленрода“», тобто Мазепи[205].

Гоголівський текст про Мазепу кардинально відрізняється від наклепів і паплюження особистості, які були поширені в російському образі Мазепи. Він зображає Мазепу державним діячем і мудрим політиком, мотивованим не жадібністю, зрадою або помстою, а думками про добробут свого народу. Будучи далеким від мак’явеллістського інтригана, гоголівський Мазепа є національним лідером. На відміну від Міцкевичевого Конрада Валленрода, гоголівський Мазепа не жертвує своєю моральною цілісністю, не розвиває внутрішній конфлікт і романтичну тугу. Зображаючи Мазепу в момент, коли він наважується на союз із Карлом XII, Гоголь описує хід його думок як раціональний і зрозумілий, а його рішення — як виправдані інтересами народу й держави, що виявляються єдиною мотивацією Мазепи. У політичному плані гоголівський Мазепа залучений до «валленродизму», з якого автор знімає тавро аморальності.

У той час, як «Погляд на створення Малоросії» був непевним і ухильним щодо проблеми української державності, «Роздуми Мазепи» однозначно її утверджують. Ця кричуща невідповідність — одна з багатьох рис гоголівської творчості — показує доцільність читання «поміж рядками» опублікованих Гоголем текстів, які й виявляють напругу між гоголівськими ідеями та офіційною ідеологією Росії. Отже, гоголівський фрагмент про Мазепу починається так:

Такая власть, такая гигантская сила и могущество навели уныние на самобытное государство, бывшее только под покровительством России. Народ, собственно принадлежавший Петру издавна, [униженный] рабством и [деспотизмом, покорялся, хотя с ропотом. Он имел не только необходимость, но даже и нужду, как после увидим, покориться. Их необыкновенный повелитель стремился к тому, чтобы возвысить его, хотя лекарства его были слишком сильные. Но чего можно было ожидать народу, так отличному от русских, дышавшему вольностью и лихим козачеством, хотевшему пожить своею жизнью? Ему угрожала <у>трата национальности, большее или мень<шее> уравнение прав с собственным народом русского самодержца. А не сделавши этого, Петр никак не действовал бы на них. Всё это занимало преступного гетьмана (ПСС 9, 83—84).

У цьому фрагменті представлено Україну початку XVIII століття, тобто вже протягом півстоліття — регіон Російської імперії, як самобытное государство зі своєю власного национальностью, що так кардинально відрізнялася від російської. Ця фундаментальна національна відмінність і непереможна любов до свободи відокремлюють українців від росіян, призвичаєних до рабства під владою своїх тиранів, яким вони й належали на правах особистої власності. Саме ця належність Росії самодержцеві на правах власності і спонукає Гоголя оцінити перспективу вирівнювання статусу українців і росіян як крок назад для українців, а не поступ[206]. Гоголь наголошує на тому, що Україна не належала Росії, а залишалася лише під її протекторатом, що свідчить про його сприйняття Переяславської угоди в дусі українського автономізму, а не російського імперіалізму. Всі ці ідеї були крамольними відповідно до російського погляду на історію.

Хоча вищенаведена цитата розгортається у прозовому стилі, який здається публіцистичним, вона переходить у дискурс художньої прози завдяки останньому реченню. Фраза как после увидим у третьому реченні є чимось на кшталт вказівки для читача публіцистики. Втім, абстрактні ідеї, які Гоголь накопичує в цьому фрагменті, непомітно перетворюються на чиїсь думки: Всё это занимало преступного гетьмана. Від цього моменту і далі те, що правдоподібно починається як історія, продовжується як історична проза. Безособове історичне свідчення трансформується у внутрішній монолог персонажа:

Всё это занимало преступного гетьмана. Отложиться? Провозгласить свою независимость? Противопоставить грозной силе деспотизма силу единодушия, возложить мужественный отпор на самих себя? Но гетьман был уже престарелый и отвергнул мысли, которые бы дерзко схватила выполнить буйная молодость. Самодержец был слишком могуч. Да и неизвестно, вооружилась <ли бы> против него вся нация и притом нация свободная, <которая> не всегда была в спокойствии, тогда как самодержец всегда [мог] действовать, не дав<ая> никому отчета (ПСС 9, 86).

Прозовий гоголівський Мазепа вирішує, що визволення України від Росії можна досягти лише з допомогою союзника, й оцінює різні варіанти. Він відзначає, що кримський хан занадто слабкий, серед козаків не має поваги і що його кожен може підкупити за відповідну суму. Мазепа робить висновок, що Україні потрібен надійний союзник, котрому не спаде на думку просити протекторату в Росії: Кому бы можно это сделать, как не Польше, соседке, единоплеменнице? (ПСС 9, 86). Зайве говорити, що ідея про більшу етнічну подібність українців до поляків, ніж до росіян, була ще одним викликом Гоголя імперській ідеології, яка наполягала на баченні України як заблукалого родича, який страждав під іноземним, польським, ярмом. Незважаючи на уникання будь-яких подібних натяків у своїх опублікованих текстах, Гоголь явно так вважав, якщо не вірив у цю ідею[207]. Хоч Польща й могла би стати вірним союзником, вона була майже доведена до краху своїми нерозумними магнатами. Мазепа врешті-решт робить висновок:

Оставалось государство, всегда бывшее в великом уважении у козаков, которое хотя и не было погранично с Малороссией, но, находясь на глубоком севере, оканчивающееся там, где начинается Россия, могло быть очень полезно малороссиянам, тревожа беспрестанно границы и держа, так сказать, в руках Московию. Притом шведские войска, удивившие подвигами своими всю Европу, ворвавшись в Россию, [могли] бы привести царя в нерешимость, действовать <ли> на юге против козаков или на севере против шведов.

В таких размышлениях застало Мазепу известие, что царь прервал мир и идет войною на шведов (ПСС 9, 86).

Стратегічний аналіз Мазепи вказує на Швецію як логічного союзника і найкращу запоруку успіху козаків у їхніх військових діях проти Росії. Він доходить цього висновку радше за допомогою мудрих міркувань, характерних для державного діяча та патріотичного лідера свого народу, ніж з особистої злоби та диявольського честолюбства. Він не має наміру нашкодити Пєтру, а прагне допомогти Україні, навіть ціною перетворення на «злочинця». Ця перетворена на прозу історіографія закінчується новим сюжетним вузлом, явленим воєнними діями Пєтра. Цей факт з’являється як історична подія — новина, що перериває художні роздуми Мазепи. Вона приносить драматичну непевність: як персонажеві вдасться узгодити свій план із цими новими подіями? Оскільки це схоже на досконале завершення глави, відповідь могла міститися в наступній. Але на цьому закінчується збережений фрагмент.

У своєму використанні художніх наративних технік і створенні внутрішнього образу героя, «Роздуми Мазепи» являють собою спробу художнього тексту. Коли Гоголь перемикається в художній режим, текст перестає нагадувати будь-яку з його історичних нотаток або статей. Гоголівський підхід до Мазепи як патріотичного національного лідера різко контрастує з офіційним паплюженням нефортунного гетьмана та позначений українським націоналізмом Гоголя. Беручи до уваги радикальну ідеологічну несумісність цього погляду на Мазепу з офіційним імперським дискурсом, не дивно, що цей текст зберігся як короткий неопублікований фрагмент. Утвердження державності України, наголос на її відмінності від Росії та етнічній спорідненості з поляками, критика самодержавного деспотизму, обґрунтування потягу України до незалежності та її союз зі шведами — всі ці ідеї цензор розцінив би як підривні. Гоголь мав це знати, і це могло змусити його припинити цю прозу в зародку. Однак її існування серед гоголівських творів має величезне значення, оскільки він пропонує важливий контраст і корекцію для образів української історії в опублікованих Гоголем творах. «Роздуми Мазепи» демонструють вимір Гоголя, що прямо суперечить його монолітному образу російського націоналіста.

Фрагменти на кшталт цього, а також рукопис або чорнові варіанти, які я відновила, розширюють спектр гоголівських висловлювань про російську й українську нації. Неоднорідність історичних ідей Гоголя в цьому текстовому арсеналі дає можливість виявити процеси відбору та артикуляції, акцентування та замовчування, які відбувалися під час творення Гоголем його публікованих текстів. Численні суперечності між його дослідженнями й занотованими у приватному порядку ідеями, з одного боку, і його публічними заявами, з другого боку, примушують розглянути такі явища, як гоголівська самоцензура, його непрості стосунки з російсько-націоналістичною та імперською ідеологіями й інституціями, які працювали на їхнє посилення (міністерство народної освіти, цензори) і, нарешті, його власну концепцію громадянської місії письменника. Боротьба Гоголя з цими різноманітними обмеженнями у процесі відточування ним своїх інтелектуальних, ідеологічних і художніх прийомів в опублікованих текстах наклала відбиток, який багато що пояснює у справі російського й українського націоналізму, їхнього офіційного трактування і Гоголевого служіння їм обом.

З цієї причини я аналізувала гоголівські тексти як палімпсест ідеологічної напруженості та дилем, які зіграли роль у їхньому творенні. Вони демонструють, що авторська подорож Гоголя, коли він пише на політично чутливі теми на кшталт української історії, радше подібна до проходження між Сциллою та Харибдою, ніж до безтурботних записів будь-яких ідей, що спадають на думку. Характерна для нього «хитрість» гарантувала відносно безпечний перехід і дала змогу йому протягнути контрабандою чимало речей, що суперечили офіційній царській ідеології — передусім справу українського націоналізму. Пристрасне зацікавлення Гоголя цією справою пронизує його трактування української історії. Це виявляють ті способи, за допомогою яких Гоголь відокремлює Україну від польських і російських впливів, творить фундаментальні націоналістичні міфи та мартирології, захищає історичні права України на автономію та вписує її в контекст радше загальної, ніж російської історії. Мій аналіз сукупності історичних творів Гоголя, включно з неопублікованими записками та нарисами, показує, що зацікавлення Гоголя українською історію являє собою вершину його українського націоналізму.



Новий виклик


Від свого прибуття до Санкт-Петербурга в 1828 році й до свого від’їзду з Росії у 1836 році Гоголь шукав нове покликання й намагався зробити кар’єру — спочатку імперського бюрократа, потім ученого-історика. Обидві спроби закінчилися провалом, а література — заняття, яке він спочатку сприймав як хобі — принесла йому успіх і задоволення. До постановки «Ревізора» на сцені у 1836 році та фіаско його наукової кар’єри гоголівські літературні, етнографічні та історичні зацікавлення переважно стосувались України. Почуття власної українськості, спочатку викликане його досвідом перебування в російській столиці, переросло у свідомо сформоване зацікавлення, виплекану ідентичність. Воно проявилося не лише в гоголівських публікаціях, а й також особистій кореспонденції з іншими українофілами — такими, як Максимович або Срезневський. Перспектива отримання посади в Київському університеті являє собою ключову віху в житті Гоголя. З переїздом до Києва Гоголь, швидше за все, залишився б активним у сфері українських інтересів і продовжив свою етнографічну й історичну діяльність на українську тематику та, можливо, став би поміркованим українським націоналістом.

Значення 1834 року як вирішального повороту в його житті проходить через неопублікований запис «1834», написаний на вершині його ентузіазму щодо посади в Києві. У ньому Гоголь міркує про те, наскільки 1834 рік стане вирішальним у його долі: У ног моих шумит мое прошедшее, надо мною сквозь туман светлеет неразгаданное будущее… Какое же будешь ты, мое будущее? Блистательное ли, широкое ли, кипишь ли великими для меня подвигами или… (ПСС 9, 16). Таємничий рік, здавалося, містив відповідь на запитання про постійне призначення Гоголя. Він запитує в персоніфікованого року про Санкт-Петербург і Київ: Где означу я тебя великими труда<ми>? Среди ли этой кучи набросанных один на другой домов, гремящих улиц, кипящей меркантильности, этой безобразной кучи мод, парадов, чиновников, диких северных ночей, блеску и низкой бесцветности? В моем ли прекрасном, древнем, обетованном Киеве, увенчанном многоплодными садами, опоясанном моим южным прекрасным, чудным небом, упоительными ночами… (ПСС 9, 17). Великие труды у запитанні відсилають до наукової діяльності Гоголя на ниві української історії, а не до літературних планів, які він, можливо, мав. Згідно з епістолярними джерелами, Гоголь досі не вважав літературу своїм головним заняттям.

Рішення стати професійним письменником було прийняте після краху його сподівань на переїзд до Києва та його звільнення з педагогічних посад у Петербурзі. До нього також спонукали карколомний літературний успіх «Вечорів на хуторі» і трохи менший успіх «Миргорода», зростаюче визнання російськими критиками, живий прийом «Ревізора» і натхненний початок роботи над «Мертвими душами». Після того, як шлях, пов’язаний із Києвом і кар’єрою історика, став неможливим, Гоголь вирішив продовжити свою діяльність у рамках російської культури та розвинув кар’єру письменника. У листі з Парижа від 28 листопада 1836 року до свого друга Міхаїла Поґодіна міститься розуміння того, що Гоголь, нарешті, напророчив своє покликання у цьому світі, що його доля, до якої він так палко звертався у фрагменті «1834», нарешті відкрилася перед ним. Він згадує «Мертві душі», які, на його думку, стануть його першим порядочным творением і оголошує:

Жребий мой кинут. Бросивши отечество, я бросил вместе с ним все современные желания. Неперескочимая стена стала между им и мною. Гордость, которую знают только поэты, которая росла со мною в колыбели, наконец не вынесла… Я мертв для текущего… Я вижу только грозное и правдивое потомство, преследующее меня неотразимым вопросом: «Где же то дело, по которому бы можно было судить о тебе?» И чтобы приготовить ответ ему, я готов осудить себя на всё, на нищенскую и скитающуюся жизнь, на глубокое, непрерываемое уединение, которое отныне я ношу с собою везде… (ПСС 11, 77—78)

Між груднем 1835 року, коли Гоголь расплевался с университетом (ПСС 10, 378), і листопадом 1836 року, яким датовано цей лист, Гоголь став на амбітний шлях серйозного письменника. В його листі до Поґодіна йдеться про важливість мети та місії, відсутня раніше в заявах Гоголя про свою літературну діяльність. Нездоланна потреба в деле та його виконанні у великому масштабі, поза сумнівом, змусила Гоголя кинути свій жереб не просто у літературу, а саме в російську літературу, пов’язану з російським життям. Сильне зацікавлення Гоголя українським націоналізмом в його «фольклорний» та «історичний» періоди припадає на час, коли він не ставився до своєї літературної діяльності як до реальної професії. Однак новознайдене покликання письменника спонукало його ввійти до сфери російських націоналістичних проблем — і зробити це набагато рішучіше, ніж у ролі претендента на університетську посаду. На відміну від затишної, але провінційної України, лише Росія могла б забезпечити цьому новому, подібному до пророка, Гоголю відповідну культурну матрицю в його прагненні до універсального значення.



4. Зіткнення з Росією


Гоголь наважився взятися за російську тематику лише після переходу від аматорського до професійного письменництва, який відбувся близько 1836 року. Цей рік був ознаменований постановкою гоголівської п’єси «Ревізор» і публікацією його повістей «Нос» і «Коляска». До 1836 року Гоголь написав понад три книги прози на українську тематику і лише три повісті, в яких дія відбувалась у Росії[208]. У той час, як фольклорна стилізація й історизм — дві головні форми націоналістичної романтичної прози — характеризують гоголівський художній портрет України, вони відсутні в його описах Росії. Для Гоголя існувала лише сучасна Росія, і в такому вигляді вона надихнула його швидше як соціального сатирика, ніж націоналіста, перейнятого фольклором і старожитностями.

Гоголь сформував свій погляд на Росію на основі мізерного досвіду. Він володів дуже обмеженим знанням про російську історію, народну культуру та країну в цілому, окрім столиць і шляхів, які їх пов’язували[209]. Після «Мертвих душ» він також був мало зацікавлений у вивченні Росії. Та все-таки він прожив сім років у Петербурзі й поринув у російське життя. Гоголівські спостереження з цього періоду спонукали його вважати Росію неорганічною культурою, загроженою розривами культурної революції Пєтра Першого. Він сформував думку про те, що Росії бракує національного характеру. На відміну від культури, звичаїв та історії, які створили художній образ гоголівської України, єдиним феноменом, який інкапсулював Росію для Гоголя, була величезна та корумпована державна бюрократія. Цей аспект російського життя лежить в основі всіх творів Гоголя на російську тематику, окрім «Портрета» й «Коляски».

Російська тематика розвинулася з повістей, зосереджених на імперській столиці, Санкт-Петербурзі, через «Ревізора», в якому інсценізується конфлікт між Петербургом і провінціями, до «Мертвих душ», сконцентрованих виключно на житті російської провінції. Оскільки Гоголеві не вдалося віднайти російськість в імперській столиці, він припустив, що, можливо, вона існує у величезному соціальному та культурному просторі за її межами. Ця відцентрова спрямованість привела письменника у своєрідний глухий кут: він кепсько знав цей загадковий, далекий світ, і яке б його сприйняття він не сформував, це навряд чи надавалося в ролі поживи для націоналістичної прози. Однак націоналізм був у моді, і читачі Гоголя очікували його від текстів Гоголя на російську тематику після того, як він продемонстрував свій прозовий талант у «Вечорах на хуторі». Але вмістити ці нові твори в націоналістичні рамки виявилося для читачів складним завданням, оскільки Гоголь зобразив Росію в дусі, вкрай далекому від націоналізму. Замість гордого утвердження ми отримали глузливий сміх. Зображуючи Петербург як денаціоналізоване, продажне та корумповане місто, Гоголь не зумів уявити російські провінції в ролі матриці гідної національної сутності.

Незважаючи на те, що негативні аспекти гоголівського зображення Росії, як правило, обговорюються з точки зору соціальної критики автора, я покажу, що — певною мірою у «Петербурзьких повістях» і особливо в «Мертвих душах» — ця критика є національною. У «Мертвих душах» автор вдається до рясного використання націоналістичних термінів та ідей, але утримується від національного змісту, пропонуючи похмуре свідчення національного статус-кво. Романний прогноз майбутньої національної слави розбивається об контекстуалізацію. Тоді як «Ревізор», на відміну від «Мертвих душ», позбавлений націоналістичного дискурсу, рецепція цієї п’єси залежна від націоналізму, від питання, чи справді Гоголь вважав написане правдоподібним зображенням російської нації. Справді, палкі дискусії точилися навколо гоголівського образу Росії, і в цій частині вони будуть відстежені. Одні стверджували, що цей образ точний і визнали Гоголя оригінальним російським талантом, тоді як інші звинувачували його в карикатурності та антинародному наклепі. Отже, як тільки Гоголь переходить до російської тематики, він водночас входить до світу націоналістичної культурної політики Росії. Це небезпечне поєднання обіцяло великий зиск — перетворення на національну ікону — і водночас зробило Гоголя вразливим до нападок, якщо його образ російської нації буде визнано непристойним, яким він, утім, для багатьох і був.



Петербург у гоголівських повістях: новий Вавилон


Всё-таки сердце у меня русское. Хотя… при мысли о Петербурге, мороз проходит по моей коже, и кожа моя проникается насквозь страшною сыростью и туманною атмосферою, но хотелось бы мне сильно прокатиться по железной дороге и услышать это смешение слов и речей нашего вавилонского народонаселения в вагонах.

3 листа Гоголя до його російської подруги М. П. Балабіної (листопад, 1838, Рим)

На противагу до популярного образу Санкт-Петербурга як нового Рима — грандіозної столиці великої імперії — гоголівська проза представляє це місто як новий Вавилон: вмістилище корупції та неприродне змішання мов і національностей[210]. Гоголеві «Петербурзькі повісті» продовжують демонічне зображення міста, розпочате «Вечорами на хуторі біля Диканьки». Однак, якщо коваль Вакула, завдяки чортові, примушеному йому служити, може влаштувати швидке повернення в Україну, то персонажі гоголівських «Петербурзьких повістей» потрапляють у пастку злого міста, яке їх з’їдає і дегуманізує. В кожній із цих повістей міститься персонаж, який божеволіє. Особиста неприязнь Гоголя до цього міста, яка відображається навіть у доброзичливих кпинах у листі до його російської подруги, цитованому в епіграфі, повністю розкривається в його прозі. Огидна погода, брак національної цілісності та нестримний кар’єризм — усе це стало для Гоголя визначальними рисами імперської столиці.

Повість «Невський проспект» перетворює однойменний бульвар на синекдоху самого міста. Гоголь застосовує популярну у XVIII традицію оди, що зображувала міста як горде досягнення, свідчення національної величі[211]. На середину 1830-х років панегіричні описи Петербурга також ставали популярними в журналах та етнографічних публікаціях — таких, як багатотомник Панорама Петербурга (1834) Башутського, чий опис дня на Невському проспекті міг надихнути Гоголя. Однак панегірична риторика Гоголя в цій повісті зовні маскує грубі пласти іронії, а наприкінці підважує жанр панегірика, з якого вона виходить. Улюблене місце для прогулянок, ця вулиця спочатку описана так: Здесь единственное место, где показываются люди не по необходимости, куда не загнала их надобность и меркантильный интерес, объемлющий весь Петербург (ПСС 3, 9). Однак продовження повісті показує не виняток, а ототожнення Невського з меркантильным интересом, жадібністю і жагою наживи, які в цілому характеризують це місто. На Невському один із двох головних героїв, художник Піскарьов, зустрічає прекрасну жінку, яку він ідеалізує як вершину жіночої досконалості. Коли він з’ясовує, що вона повія, його це настільки шокує, що він божеволіє та вчиняє самогубство.

Головна транспортна артерія та місце зустрічі, Невський проспект, хоч як парадоксально, постає в образі ікони російської соціальної прірви. Повсякденна активність Невського регулюється неофіційним режимом, відповідно до якого певні групи людей заповнюють вулицю на визначений час, а потім їх змінює група, що займає сусідню «нішу» і не змішується з попередньою. Перед полуднем біднота й робітничий клас курсують бульваром, не даючи особливих приводів для роздумів. Однак відвідувачі Невського, що з’являються пополудні, підкреслюють свою присутність у модному місці. Спочатку вихователі та гувернантки всех наций приводять своїх вихованців на прогулянку. Після того, як розсіюється педагогический Невский проспект, на зміну заступають батьки дітей. Їм на зміну повільно приходять державні чиновники, що повертаються зі служби. Їхня поведінка зумовлена місцем у «Табелі про ранги». У сутінки вулиця знову пожвавлюється: це час для нижчих форм міського життя — тоді вона перетворюється на місце для неодружених і гульвіс та їхніх гріховних спокус. На противагу духу спільноти та соціальної єдності, характерному для українського світу Гоголя, Петербург виявляється втіленням роз’єднаності та фрагментації. Кожна соціальна група залишається в орбіті власного світу.

Вищі класи перетворюють Невський проспект на справжній ярмарок марнославства. Тон наївного зачудування тонко маскує критичний образ цього класу як поверхового, фальшивого й відданого системі цінностей, у якій соціальний статус і атрибути багатства визначають значущість людини. Оповідач говорить, що на Невському проспекті вартість визначається за якістю черевиків або довжиною сюртука. Тут можна зустріти такі вуса, яким посвящена лучшая половина жизни: напомаджені, напахчені та доглянуті в будь-який час дня й ночі (ПСС 3, 12—13). Оповідач представляє галерею людських типів на Невському за допомогою синекдохи — тропа, який у цілому займає центральне місце в цій повісті — елементів одягу або частин тіла. Прогулянки вищого суспільства постають як знелюднені процесії капелюхів, бакенбардів, носів, пальт, тонких і вузьких талій, рукавів, величезних, неначе повітряні кулі. Це глузливе перелічення співіснує з іронічним панегіризмом оповідача, мовляв, в это благословенное время на Невському відбувається главная выставка всех лучших произведений человека (ПСС 3, 13). Ця ідея людської величі зведена до повної поверховості.

Загалом, риторика похвали підсилює іронію. Бульвар відображає Петербург як місце соціальної прірви, поверховості, дегуманізації та фрагментації, які протистоять культурній цілісності й спільності України, зображеної у «Вечорах на хуторі». На відміну від моральних якостей спільноти, які визначають статус в Україні Рудого Панька, в Петербурзі «Невського проспекту» люди та їхнє місце в соціальній ієрархії визначається заможністю й рангом. Як зазначає Ґ. А. Ґуковський, Петербург представлено як «осердя зла», а «те, що сказано про Невський, стосується в цілому всієї Російської імперії»[212].

Російська столиця зображується в повісті радше як багатонаціональне, ніж «російське» місто. Це пов’язано з імперським статусом Росії, який відкриває її для чужорідності. Дивлячись з іншої точки зору, в повісті показано, що російська специфіка якраз і полягає у відсутності національного життя, у перевазі іноземного перед вітчизняним, що й свідчить про слабкість російської культури. Цікаво, що в епіграфі до цієї частини Гоголь намагається запевнити свою петербурзьку адресатку в тому, що в нього російське серце, стверджуючи, що він цілком може взяти свою бурхливу нехіть до Петербурга під контроль заради насолоди від спостереження за «вавилонським», а не російським, населенням столиці. Отже, чи не визначається російськість як брак національної самоповаги? Друга сюжетна лінія повісті — про лейтенанта Піроґова та німецького ремісника — схоже, ствердно відповідає на це запитання.

У повісті наголошується на присутності іноземців у місті. Англійські Джонсы, французькі Коки і бледные миссы (як противага до розовых славянок) виховують російських дітей (ПСС 3, 11). Державні службовці поспішають додому, минаючи носіїв і ремісників, одягнених у немецкие сюртуки, в очікуванні їжі, яку для них готують кухарки-немки (ПСС 3, 15; слово немецкий також водночас є синонімом чужеземного). Художник Піскарьов купує опіум у перса. Лейтенант Піроґов, ідучи за жінкою, котру він побачив на Невському проспекті, заходить на вулицю немцев-ремесленников и чухонских нимф (чухонец — зневажливий етнонім на позначення фінів; ПСС 3, 36). У решті повісті розповідається про його контакт із німцями — шевцем Гофманом і бляхарем Шиллером. Однак ці тезки відомих німецьких письменників під час свого перебування в Росії виробляють взуття і металоконструкції, а не художню літературу. У «Щоденнику божевільного» так само виведено на передній план «вавилонський» характер петербурзького населення та іноземний вплив на російську культуру. Його головний герой Попріщін зазначає, що книжкова полиця його начальника заповнена лише французькими та німецькими книжками (ПСС 3, 201). Він називає свою господиню глупой чухонкой (ПСС 3, 201). Його особлива форма божевілля, в якій він зображує себе королем Іспанії й своїм божевільним розумом розробляє різноманітні сценарії міжнародної інтриги, здається ідеальним продуктом шкідливого, багатонаціонального петербурзького клімату.

Насправді в рукописній версії навіть сильніше наголошується на цьому аспекті; в опублікованих текстах пом’якшено деякі «іноземні» мотиви або замінено їх більш «корінними» відповідниками. У «Невському проспекті» тавтологічна рукописна лютеранская кирка (кирка від німецького Kirche означає «лютеранську церкву»; ПСС 3, 378) замінена у друкованій версії російським словом церковь (ПСС 3, 46). Розовые мадмуазели стають розовыми славянками (ПСС 3, 342). У рукописі «Щоденника божевільного» будинок чиновника-бюрократа Звєркова заповнений безліччю чиновників і поляків (ПСС 3, 196; високопосадовці часто влаштовували державні установи у своїх будинках). У друкованій версії поляків замінено «людьми, які живуть за містом», приезжими (ПСС 3, 555)[213]. Редактори ПСС пояснюють цю зміну цензурою. Швидше за все, цензори не схвалювали образ свого уряду як керованого інородцями, особливо поляками, які від епохи Алєксандра Першого підозрювались у зраді. Це також, можливо, пояснює, чому найвідоміший із гоголівських персонажів із числа дрібних чиновників — Акакій Акакієвич Башмачкін із «Шинелі» — врешті-решт, отримує російське прізвище, хоча його оригінальне прізвище було польським — Тишкевич (ПСС 3, 451).

У «Невському проспекті» культивується образ Петербурга як вавилонського змішання національностей за допомогою повторення мотиву іноземного мовлення та прийому міжмовної незрозумілості. У сні про свій візит до борделю, де відбувається щось на кшталт вечірки (гоголівська сатира на світські салонні зібрання), Піскарьова вражає надмір англійських і французьких слів (ПСС 3, 24). Його розмову із загадковою жінкою, якою він був зачарований, брутально перебиває страшний чоловік, що звертається до неї на каком-то непонятном для Пискарева языке (ПСС 3, 26). Перс — торговець опіумом розмовляє неграмотною російською, називаючи себе в жіночому роді (ПСС 3, 29). Піроґов стає свідком російсько-німецької говірки в розмові між Шиллером і його дружиною, яка у друкованому тексті транскрибована кирилицею, а в рукописній версії з’явилась у латинському написанні: «Mein Frau!» закричал он. «Was wollen sie doch?» отвечала блондинка. «Gehen sie на кухня!» (Гензи на кухня; ПСС 3, 40 і 371). Шиллерова російська, як і в перса, неграмотна. Отже, в повісті виходить на передній план тема різних мов і їхнього «неприродного» змішання.

Будучи радше націоналістом, аніж мультикультуралістом, Гоголь сприймав такий брак цілісної ідентичності й органічної культури як тривожний і навіть демонічний. Невизначена національність, яка складається з рис різних націй, для Гоголя однозначно притаманна диявольським лиходіям, на кшталт батька Катерини зі «Страшної помсти». У пом’якшеній версії ця демонічна якість також стосується багатонаціонального Петербурга. У фінальному образі Невського проспекту в однойменній повісті, на противагу до початкової риторики панегірика, наголошено на зловісності найвідомішої вулиці Петербурга й усієї Росії:

О, не верьте этому Невскому проспекту!.. Всё обман, всё мечта, всё не то, чем кажется!.. Далее, ради бога, далее от фонаря! и скорее, сколько можно скорее, проходите мимо. Это счастие еще, если отделаетесь тем, что он зальет щегольской сюртук ваш вонючим своим маслом. Но и кроме фонаря всё дышет обманом. Он лжет во всякое время, этот Невский проспект, но более всего тогда, когда ночь сгущенною массою наляжет на него и отделит белые и палевые стены домов, когда весь город превратится в гром и блеск, мириады карет валятся с мостов, форейторы кричат и прыгают на лошадях и когда сам демон зажигает лампы для того только, чтобы показать всё не в настоящем виде (ПСС 3, 46).

На думку Міхаїла Епштейна, гуркіт, яскраве світло та спотворений вигляд речей — стандартні риси гоголівського демонічного образу Росії[214]. Поява самого демона, котрий освітлює петербурзьку пам’ятку, завершує інфернальний образ міста, де під блискучою поверхнею криється безодня деструктивних сил, які в одну мить можуть знищити людину.

Через брак національної цілісності Петербург постає як класичний гоголівський «необмежений» простір, якщо використовувати термін Роберта Маґуайра: його кордони мають пористу структуру й дозволяють вторгнення ворожих іноземних елементів[215]. Хоча Гоголь і далекий від демонізації всіх іноземців, багатонаціональне населення Петербурга явно сприяє його баченню екзистенційної нестабільності в самому серці імперської Росії. Лихвар у «Портреті» є втіленням демонічного іноземця, есенцією неросійської інакшості. Він одягнений у широкую азиатскую рясу, у нього совершенно южные риси обличчя, темно-оливкового кольору, та невизначена національність: Был ли он грек, или армянин, или молдаван, — этого никто не знал (ПСС 3, 431). Типовий аутсайдер, він символізує собою вторгнення чужорідності, яку Петербург, на свій власний ризик, вітає та якій дає притулок. У ширшому сенсі, цю якість Петербурга поділяє вся Росія. Це тривожне імперське становище проблематизує статус Росії як нації, а також ставить під загрозу та «розв’язує» її простір, роблячи вразливою до ворожих зовнішніх сил.

Хоч зображення багатонаціонального Петербурга в «Невському проспекті» і тривожне, тут також пропонується досить веселий і співчутливий образ німців — бляхаря Шиллера та його друзів. По суті, конфлікт між німецькими ремісниками та російським офіцером функціонує як порівняння між німецьким і російським — не на користь останнього. Російська красуня, що її переслідує Піскарьов, виявляється повією, тоді як глупая немка (ПСС 3, 43), яка зачаровує Піроґова — вірною та чесною (хоч і не надто розумною) дружиною (в рукописі німкеня представлена більш привабливо — глупенькой немкой; ПСС 3, 375). Оповідач насміхається з патологічного скупердяйства Шиллера, коли бачить його готовність позбутися свого носа, щоб зекономити на нюхальному тютюні, та з його методичного досягнення довготермінових економічних цілей — типово неросійської риси[216]. Однак майстерність німецького ремісника та його гордість від якісного виконання своєї роботи зображена як респектабельна, позитивна риса.

Не бажаючи мати справу з Піроґовим, який побачив його в дивному становищі (коли він збирався відрізати собі носа), Шиллер намагається відмовити росіянина від замовлення шпор, називаючи непомірну ціну та довгий термін виконання. Але коли йому це не вдається, він задумался и стал размышлять о том, как бы лучше сделать свою работу, чтобы она действительно стоила пятнадцати рублей (ПСС 3, 40). Незважаючи на свою нелюбов до клієнта, він виготовляє чудові шпори. Хоч Шиллер насправді рахує кожну копійку і, на відміну від росіянина, ретельно контролює споживання алкоголю, його німецькі пияцькі звички ставлять його вище інших іноземців: Напротив, он, как немец, пил всегда вдохновенно, или с сапожником Гофманом, или с столяром Кунцом, тоже немцем и большим пьяницею. Таков был характер благородного Шиллера… (ПСС 3, 42).

Шиллер — єдиний персонаж у цій повісті, котрий випромінює національну гордість і впевненість у собі. Незважаючи на проживання в Росії, він вважає себе абсолютним німцем і хвалиться своєю німецькістю за першої-ліпшої нагоди. Водночас він висловлює повне презирство до всього російського. Він обурений тим, що через економність змушений вживати русской скверный табак, який набагато поступається німецькому продукту, що його він залишає на свята. Він шкодує, що віддає свої кошти в русской скверный магазин, де купує російський тютюн, — тому що в німецькій крамниці не продається такий кепський продукт (ПСС 3, 37). Саме цей економічний націоналізм підштовхує Шиллера до радикального рішення — позбутися свого носа. Він сприймає цей придаток як джерело його фінансової залежності, а отже, винуватця вимушеного вживання огидного російського продукту. Він вдається до комічної тиради: Двадцать рублей сорок копеек! Я швабский немец; у меня есть король в Германии. Я не хочу носа! Режь мне нос! Вот мой нос! (ПСС 3, 38). На його думку, все німецьке перевершує все російське. У відповідь на скаргу Піроґова на високу ціну шпор (пятнадцать рублей) німецький ремісник пихато відповідає: «Немецкая работа», хладнокровно произнес Шиллер, поглаживая подбородок. «Русской возьмется сделать за два рубля» (ПСС 3, 39).

Зневага Шиллера до російських продуктів поширюється і на його зневагу до росіян. Коли Пірогов недоречно втручається в пиятику Шиллера з Гофманом, рятуючи, таким чином, нещасний німецький ніс для споживання скверного російського тютюну, німецький бляхар не шкодує слів, звертаючись до російського офіцера. Його поведінка вказує на те, що він вважає своє німецьке походження, без будь-яких додаткових згадок про соціальний статус, вищим за російськість, незважаючи на дворянство і звання непроханого росіянина:

Между тем Пирогов слегка наклонился и с свойственною ему приятностию сказал: «Вы извините меня»…

«Пошел вон!» отвечал протяжно Шиллер.

Это озадачило поручика Пирогова. Такое обращение ему было совершенно ново. Улыбка, слегка было показавшаяся на его лице, вдруг пропала. С чувством огорченного достоинства он сказал:

«Мне странно, милостивый государь… вы верно не заметили… я офицер…»

«Что такое офицер! Я — швабской немец. Мой сам» (при этом Шиллер ударил кулаком по столу) «будет офицер: полтора года юнкер, два года поручик, и я завтра сейчас офицер. Но я не хочу служить. Я с офицером сделает этак: фу!» при этом Шиллер подставил ладонь и фукнул на нее (ПСС 3, 38).

Шиллер відкидає люб’язність Піроґова, і, з’ясовується, його зовсім не вразив його військовий ранг, що свідчить про знецінення російських військових звань. У той час, як Піроґов намагається встановити свою перевагу, посилаючись на свій ранг, Шиллер вважає, що одна його ідентичність швабской немец вища за всі російські соціальні відмінності. Знецінюючи російські військові звання, Шиллер також висловлює презирство до самої ідеї російської системи державної служби, з якою він гордовито не хоче мати нічого спільного. Прикметно, що, на відміну від Шиллера, Піроґов жодного разу не згадує про свою російськість як засіб, який може допомогти йому вивищитися над німцем. Він черпає почуття власної гідності лише зі свого рангу, а не з національності.

Ця асиметрія — красномовне свідчення гоголівської концепції російськості, яка в цій повісті зводиться до збоченої прихильності до штучної системи рангів, що ієрархізує суспільство та ставить громадян у ситуацію загального суперництва. Така концепція російськості йде врозріз із більш загальною динамікою націоналізму, що передбачає певний рівень демократичності, певне вирівнювання соціальних відмінностей, притаманне самій ідеї національної спільноти, до якої всі члени суспільства належать рівною мірою. Хоч Шиллер випромінює впевненість і гордість через свою належність до спільноти швабських німців, це не спонукає Піроґова до утвердження своєї російськості в такий самий спосіб. Його ранг у соціальній ієрархії повністю визначає і обмежує його ідентичність.

Піроґов пояснює грубощі Шиллера його сп’янінням. Прагнучи спокусити привабливу дружину Шиллера, він наполягає на замовленні, щоб отримати привід для відвідин Шиллерової крамниці. Він вдається до безцеремонності в поводженні з дружиною Шиллера, наважуючись на поцілунок у присутності її чоловіка, але Шиллер, хоч і обурений таким зухвальством, терпляче стримує себе. Проте коли одного дня він несподівано стає свідком того, як Піроґов цілує прекрасну ніжку його дружини, на тлі її відчайдушних криків про допомогу, «флегматичний» німець більше не стримує свій гнів:

«Грубиян!» закричал он в величайшем негодовании: «как ты смеешь целовать мою жену? Ты подлец, а не русской офицер. Чорт побери, мой друг Гофман, я немец, а не русская свинья!». Гофман отвечал утвердительно. «О, я не хочу иметь роги! бери его, мой друг Гофман, за воротник, я не хочу», продолжал он, сильно размахивая руками, причем лицо его было похоже на красное сукно его жилета. «Я восемь лет живу в Петербурге, у меня в Швабии мать моя, и дядя мой в Нюренберге, я немец, а не рогатая говядина! прочь с него всё, мой друг Гофман! держи его за рука и нога, камарат мой Кунц!» (ПСС 3, 44).

Буйные тевтоны зірвали з Піроґова одяг і дали йому добрячої прочуханки. Шлюб для Шиллера є такою самою святістю, як і німецький тютюн, німецька майстерність, німецьке походження (Швабія) та німецький король являють собою життєво важливі національні цінності. Він не погодиться, щоб йому наставили роги саме тому, що він — німець, а не русская свинья. Хоча Гоголь і висміює невичерпні запаси німецької національної гордості, що її елементи в цій ситуації настільки ж безглузді, як і його матір у Швабії, в цілому образ Шиллера в цій повісті — це образ симпатичного персонажа, попри його нерозумність. Схоже, оповідач задоволений ідеєю німецьких ремісників дати прочухана російському офіцеру. Читач змушений вболівати за німців і проти росіянина, який отримує по заслугах.

Неначе заради пом’якшення шкоди, якої було завдано російському офіцерові, оповідач поспішає створити радше приватну особу Піроґова, ніж його офіційне становище офіцера, в ролі мішені нападу німців. Він припускає, що неофіційний одяг, який того дня носив Піроґов, вочевидь, і підбадьорив його нападників. Якби вони зіткнулися з величною російською уніформою з еполетами, побиття, вероятно, би не сталось. Досі ізолюючи головний маркер ідентичності Піроґова й видаляючи з нього тавро, напад досягає двох цілей. Він робить примирливий жест цензурі, яка була чутливою до подібного потрактування осіб вищих рангів. Однак також звертає увагу на сам факт, який він намагається заперечити, тобто що російський військовий високого рангу серйозно постраждав від рук німецьких бляхаря, шевця й теслі, які побили його голого. Це поширений риторичний прийом гоголівських оповідачів: завжди, коли вони надміру протестують, то, схоже, утверджують протилежне від заявленої мети. Гіпотетичний характер заяви оповідача (вероятно) ще більше знижує його ефективність. Ба більше, хоч еполетів ніде не видно, німець, здається, чудово усвідомлює, що має справу з російським офіцером. Він звертається до Піроґова як офіцер у своїй гнівній промові, хоча лише заради приниження шляхом перевизначення його самооцінки: Ты подлец, а не русской офицер.

Розповідаючи про почуття Шиллера після цього інциденту, наратор веде далі гіпотетичний хід думок, розпочатий прислівником вероятно в попередній цитаті, який контрастує з його дотеперішнім всевідаючим трактуванням німця. Він пише: Я уверен, что Шиллер на другой день был в сильной лихорадке, что он дрожал, как лист, ожидая с минуты на минуту прихода полиции, что он бог знает чего бы не дал, чтобы всё происходившее вчера было во сне (ПСС 3, 44). Подібний страх, здається, зовсім не в характері Шиллера, беручи до уваги те, як він зображений у цій повісті. Перехід оповідача до припущення (уверен походить від дієслова верить) не здається особливо переконливим: чому би просто не констатувати, що таким було становище Шиллера?

Раптова дистанція між оповідачем і Шиллеровою свідомістю контрастує з постійним всевіданням оповідача у зв’язку з Піроґовим. Оповідач прямо повідомляє про початкове обурення Піроґова та його плани подати офіційну скаргу — якщо необхідно, то й до самого царя — щоб вислати Шиллера до Сибіру, його подальше відвідання кав’ярні та прогулянка Невським проспектом, включно з іншими приємними подіями, поступово відволікають його від думок про реванш. Російський офіцер просто забуває про образу і продовжує жити далі. Справжній виплід Петербурга, він рухається життєвою поверхнею, анітрохи не піклуючись про своє особисте, професійне та національне безчестя. Врешті-решт, німецький ремісник поводиться гідно. Росіянин, позбавлений національної гордості, чиє почуття соціальної переваги виявляється недостатньо вразливим, дозволяє своє побиття залишити невідплаченим і поринає в порожнє петербурзьке існування. Фінал сюжетної лінії про Піроґова, як і Піскарьова, доводить тезу цієї повісті про оманливість, яка панує в імперській столиці. Все є зовсім не таким, як здається: німецький бляхар діє справедливіше та чесніше, ніж російський офіцер, котрий, хоч і може виглядати ефектно під час прогулянки Невським, — не більш ніж боягузливий і безчесний негідник.

«Записки божевільного» розвивають теми «Невського проспекту» — одержимість рангами та вавилонське змішання національностей. У скромного чиновника Аксєнтія Попріщіна, автора щоденника, розвивається форма божевілля, за допомогою якої його марна мрія про сходження сходинками ієрархії російської державної служби врешті-решт викидає його з російського контексту в міжнародний: у нього формується переконання, що він — король Іспанії Фердинанд VIII. Це трапляється тоді, коли він усвідомлює, що ніколи не просунеться вгору в системі царської бюрократії. Дочка високопоставленого чиновника, з якою він абсурдно мріє одружитись, а відтак просунутись кар’єрними сходами, ось-ось вийде заміж за певного камер-юнкера, вищого за Попріщіна рангом. Довідавшись про це, Попріщін замислюється про ефемерну природу соціальних відмінностей і, як наслідок, реконструює саму ідею системи рангів:

Что ж из того, что он камер-юнкер. Ведь это больше ничего, кроме достоинства; не какая-нибудь вещь видимая, которую бы можно взять в руки. Ведь через то, что камер-юнкер, не прибавится третий глаз на лбу. Ведь у него же нос не из золота сделан, а так же, как и у меня, как и у всякого; ведь он им нюхает, а не ест, чихает, а не кашляет. Я несколько раз уже хотел добраться, отчего происходят все эти разности. Отчего я титулярный советник и с какой стати я титулярный советник? Может быть, я какой-нибудь граф или генерал, а только так кажусь титулярным советником? Может бать, я сам не знаю, кто я таков. Ведь сколько примеров по истории: какой-нибудь простой, не то уже чтобы дворянин, а просто какой-нибудь мещанин или даже крестьянин — и вдруг открывается, что он какой-нибудь вельможа, а иногда даже и государь. Когда из мужика да иногда выходит эдакое, что же из дворянина может выйти? (ПСС 3, 206).

У цьому фрагменті соціальне становище в бюрократичній ієрархії зводиться до порожнього символу. Хоч система раніше була ідеєю-фікс для Попріщіна, який високий ранг ставив за найбільшу людську мету, довгий ланцюг розчарувань змушує його піддати сумніву законність цієї системи, тобто реальність. Звісна річ, нереалістично оцінюючи свої таланти та перспективи, Попріщін просто створює альтернативну реальність для свого ображеного «я». Його попередні надії на просування по службі були такими ж необґрунтованими, як і його уявне перетворення на короля: хоч він і наближався до сороківки, його службові обов’язки не пішли далі загострювання пір’я. Встановивши логіку перетворення — якщо селянин може стати вельможею, то такий дворянин, як він, у змозі зробити те саме й навіть більше — Попріщін дає раду своєму соціальному та сексуальному відхиленню шляхом «перетворення» на короля Іспанії. Після прочитання про вакантний трон короля Іспанії одного дня він оголошує: В Испании есть король. Он отыскался. Этот король я… Я не понимаю, как я мог думать и воображать себе, что я титулярный советник (ПСС 3, 207). Полишивши свою боротьбу з керівниками бюрократичних відомств, Попріщін підносить себе в суспільстві до голови держави. Його уявний вихід із російської системи рангів ставить його також поза часом: запис, який позначає його перетворення, датований фантастичним днем — Год 2000 апреля 43 числа.

В очікуванні прибуття іспанських депутатів новий «король» Іспанії якийсь час вирішує залишатись інкогніто. Суто для розваги він завдав собі труду одного дня з’явитися на службі й на загальний подив підписав офіційний документ Фердинанд VIII. Він переробляє свою службову уніформу на испанский национальный костюм (ПСС 3, 568, варіант 1. 18). Зрештою він потрапляє до божевільні, що уявляє переїздом до Іспанії. Брутальне поводження в цій установі спонукає Попріщіна замислитися над дивними народними звичаями в місці, яке він продовжує вважати Іспанією: його жорстоко б’ють і обливають холодною водою. Це випробування викликає низку подальших зміщень і трансформацій. Попріщін стверджує, що насправді Іспанія та Китай — та сама країна: Я советую всем нарочно написать на бумаге Испания, то и выйдет Китай. Він оголошує, що Місяць зроблено з сиру в Гамбурзі кульгавим бондарем і пророкує, що Земля незабаром сяде на Місяць. Він підозрює, що персонал божевільні, що його він вважає Інквізицією, мучить його через якусь французьку змову проти нього. Французи, своєю чергою, є маріонетками англійців: Англичанин большой политик…. Это уже известно всему свету, что когда Англия нюхает табак, то Франция чихает. (ПСС 3, 213—214). Іспанія зводиться в його мареннях до того, що кожен півень має під пір’ям. Зрештою, геть розбитий важким тягарем іспанської корони, Попріщін знаходить логіку для ще однієї трансформації, зосередивши увагу на кепській фізичній формі іншого правителя, чий відхід може звільнити ще одну керівну посаду: А знаете ли, что у алжирского дея под самым носом шишка? (ПСС 3, 561).

Міжнародний характер попріщінської шизофренії, схоже, нерозривно пов’язаний із дезорієнтуючою та тривожною багатокультурністю в гоголівському образі Петербурга, топосі цієї повісті. Національна ідентичність у мареннях Попріщіна постає невловною й оманливою: Іспанію годі відрізнити від Китаю: дії Франції стають наслідком англійських махінацій. Те, що мусить бути єдиним і цілісним — як тіла та народи — виявляється порізненим і фрагментованим. У цьому плані носи в цій історії пропонують особливу дивну метафору. Попріщін формує образ Англії як носа, який нюхає тютюн, до того ж експортуючи чхання за межі країни, до Франції. Його думка про те, що ніс знаходиться на Місяці, посилює характер цього зміщення — від міжнародного до міжпланетного виміру. Деконструкція Попріщіним рангу робить його порожнім символом, і він вдається до подібних операцій із націями. Їхнє об’єктивне існування у світі видається ілюзорним: Попріщін перестає вважати Іспанію країною, зводячи її до речі, яку має під своїм пір’ям кожен півень. Не існує жорстких кордонів поміж існуванням «себе» й «інших». Петербург виявляється беззахисним перед вторгненням іноземних сил — цей аспект гоголівського образу міста пізніше захопив Андрєя Бєлого. Околиці Петербурга забезпечують оперативну базу для підступних агентів чужорідності. Попріщін стверджує, що один перукар і акушерка затіяли всесвітню змову для здійснення перемоги ісламу в світі (ПСС 3, 210, варіант 568; у рукописній версії перукаря спонсорує турецький султан). Загалом, картина марень і обсесій походить із характеристики гоголівського Петербурга — розрізненого, багатонаціонального місця, що його ідентичності бракує органічності та самобутності, місця, де сили, ворожі до індивіда, намагаються знищити його.

Хоча свідомість Попріщіна переходить зі щурячих бігів петербурзької державної служби до віддалених міжнародних і міжпланетних просторів, у момент його найсильніших страждань відчайдушна уява переносить його кудись дуже близько до дому. Не в силі витримати мук обливання холодною водою, він вигукує:

Спасите меня! возьмите меня! дайте мне тройку быстрых как вихорь коней! Садись, мой ямщик, звени, мой колокольчик, взвейтеся, кони, и несите меня с этого света! Далее, далее, чтобы не видно было ничего, ничего. Вон небо клубится передо мною, звездочка сверкает вдали… с одной стороны море, с другой Италия; вон и русские избы виднеют. Дом ли то мой синеет вдали? Мать ли моя сидит перед окном? Матушка, спаси твоего бедного сына! урони слезинку на его больную головешку, посмотри, как мучат они его! прижми ко груди своей бедного сиротку! ему нет места на свете! его гонят! — Матушка! пожалей о своем больном дитятке!.. (ПСС 3, 214).

Жорстоке поводження з метою повернута Попріщіну розум спонукає його шукати розради в уявній подорожі на батьківщину, яка схожа на Україну. С одной стороны море, с другой Италия стосується реальної батьківщини Попріщіна та Гоголя: між Чорним морем та Італією, з якою Гоголь (і багато хто перед ним) часто ототожнював Україну (славянская Авзония). Русские у русских избах в цьому випадку означають всеосяжне етнічне, а не національне найменування (у значенні, в якому всіх східних слов’ян можна назвати русские). Русские избы контрастують із «неросійською» архітектурою Петербурга. Прикметно, що це перше і єдине посилання на «російськість» у цій повісті. Вона з’являється лише після того, як Попріщін «покидає» в уяві вавилонський Петербург і відвідує свою південну домівку між морем та Італією. Поки він залишається в Петербурзі, структура багатонаціонального калейдоскопа його ілюзій формується з посилань на всі країни, крім Росії — Франції, Англії, Фінляндії, Німеччини, Голландії, Китаю, Алжиру, а також (у рукописній версії) Польщі й Туреччини. Закріплення русского для південної периферії імперії розкриває значення, яке Гоголь приділяв сильній етнічній ідентичності України та її ролі як колиски слов’янства, оплоту проти вестернізації. Він вважав Петербург антитезою до задуманої таким чином «російськості».

Раптове виявлення українськості Попріщіна приходить на хвилі типово українських мовних форм у вищенаведеному фрагменті, особливо інтенсивного використання зменшувальних форм (дитятко, слезинка). В пориві, що нагадує повернення до онтогенетичного минулого ембріона, Попріщін бореться з болем за допомогою повернення до свого культурного минулого: його домівки — України й українізованої російської мови. І справді, його зациклення на чужорідності петербурзького світу може бути обумовлене власним статусом чужинця в ньому. Це не пройшло повз увагу однієї з найперших українських перекладачок Гоголя — Олени Пчілки, яка вважала Попріщіна парадигматичним українцем у Петербурзі[217].

Попри свій вигаданий і сюрреалістичний характер, ця повість дійсно містить автобіографічну правдоподібність. В ній немовби фіксується власний досвід Гоголя у столиці: його відчуження, розчарування кар’єрою державного службовця, нав’язлива ідея з пошуком власного покликання, свого поприща і виявлення власної чужорідності в російській столиці, які спровокували напади ностальгії за Україною. Як і Попріщін, Гоголь виконував безглузду чиновницьку роботу, яка конфліктувала з його вищими прагненнями і, подібно до нього, шукав притулку від огидного міста за допомогою реальних та уявних подорожей в Україну. Подібно до Попріщіна, він вважав себе конкурентом камер-юнкера — Пушкіна[218]. Завдяки своїй характерній борідці в іспанському стилі Гоголь отримав прізвисько русский испанец[219]. Нарешті, Гоголь знайшов більш реальну Іспанію, ніж Попріщін, коли перенісся до Італії, його второй родины (ПСС 11, 109), яка нагадувала йому рідну Україну[220]. (В повісті пророчо передбачається схожість між Італією й Україною ще навіть перед першим візитом Гоголя до Італії.) Отже, ескапістські фантазії Попріщіна аналогічні, хоч і не абсолютно дзеркальні, власним імпульсам Гоголя.

Манера, з якою в цій повісті запроваджується мотив України, також відповідає гоголівським поглядам того часу. Українськість — ідентичність, яку Попріщін не випинає, а яку приховує, називаючи свою батьківщину поетично, але загадково: с одной стороны море, с другой Италия. Як я показала в третьому розділі, діяльність Гоголя як історика в час написання повісті також характеризується ухилянням і приховуванням. Він стримував свої українські симпатії для того, щоби вписатись у російську імперську культуру. Хоч Попріщін приміряє на себе багато ідентичностей, він повертається до української якраз у момент свого найсильнішого страждання. Так само й Гоголь намагається зробити кар’єру в межах російської ідентичності, і десь у середині 1830-х років українськість усе більше стає для нього радше внутрішнім притулком, аніж аспектом його публічного образу.

У «Невському проспекті» та «Записках божевільного» драматизується відсутність національного в Петербурзі, який являє собою радше імперську, ніж національну столицю. Озброєний гердерівською концепцією органічної, культурної національності, яка відповідала його українські тематиці, Гоголь вважає «вавилонське» населення Петербурга позбавленим якостей, характерних для гердерівського поняття нації. У його повістях це місто зображене як багатонаціональна колонія, неорганічне щеплення на тілі Росії, з якого поширюється корумпований і дегуманізований бюрократичний апарат, що тримає імперію у своїх руках. Далекий від будь-якого ентузіазму щодо ідей на кшталт більш пізнього американського поняття «плавильний котел», Гоголь вважав вплив чужорідного тривожним і навіть демонічним. Він не виявив жодних ознак «плавлення» між різними елементами столиці. Гоголівський бляхар Шиллер, незважаючи на роки проживання в Росії, вважає себе цілковитим німцем і не виявляє жодного бажання прийняти російськість, яку він відверто зневажає. Переконаному шиллерівському німецькому націоналізму Гоголь протиставляє похвальбу Піроґова щодо його позиції в бюрократичній ієрархії. Одержимість рангом, характерна для гоголівських петербуржців і росіян, не залишає місця для культивування національності, яка залишається мізерною.

Хоч рецензії на «Арабески» й були глузливими щодо наукових претензій гоголівської публіцистики, але схвально відгукнулися про «Невський проспект» і «Щоденник божевільного». Рецензенти Библиотеки для чтения та Северной пчелы відзначили талант Гоголя-карикатуриста та комізм і обоє порадили авторові й далі практикувати художню прозу[221]. «Арабески» та «Миргород» отримали критичне схвалення в об’ємній статті Бєлінського «Про російську повість і повісті пана Гоголя», в якій молодий критик оголошує молодого письменника лідером російської літератури. Бєлінський стверджує, що епоха поезії минула і настала ера прози, що Пушкін тепер у минулому й Гоголь скинув увінчаного лаврами поета. Він визначив роман і повість як головні сучасні жанри та коронував Гоголя як майстра останньої.

Бєлінський вважає «національність» гоголівської прози функцією реалістичної репрезентації, яка показує, що людям слід перестати перейматися національним і замість цього зосередитися на реальному житті. Бєлінський брав активну участь у русифікації Гоголя в рецензіях на «Вечори» у 1835—1836 роках. У тексті «Про російську повість» він хвалить Гоголя за те, що він не обмежується Україною, а творить прозу про російське життя. Бєлінський із задоволенням відзначає, що в «Невському проспекті» та «Записках божевільного» всё русские (ССБел 1, 172). На противагу до попередніх рецензентів гоголівських «Вечорів на хуторі», які вважали гоголівський гумор суто українським, Бєлінський вважає його чисто русским (ССБел 1, 175). На думку Бєлінського, гоголівська проза на російську тематику шукає поэзию в житті російської середньої верстви. Оскільки він не може цілком стверджувати про гоголівський захват цим фрагментом російського життя, він, схоже, компенсує це власним захватом: И, боже мой, какую глубокую и могучую поэзию нашел он тут! Мы, москали, и не подозревали ее! (ССБел 1, 178). У «Невському проспекті» Бєлінський знаходить цю глубокую и могучую поезію в контрасті між високою та комічною стороною людського життя, про що свідчать, відповідно, сюжетні лінії Піскарьова та Піроґова. Його не турбує ні некомпліментарне зображення Гоголем російської столиці, ні схильність Гоголя до карикатури, про яку він не згадує і яка ускладнює його тезу про правдоподібність Гоголя. Але найважливіше, що було переглянуто статус Гоголя як українського письменника: тепер він вважається головним російським автором українського походження.

Гоголеві «Петербурзькі записки 1836 року», опубліковані за два місяці перед тим, як Гоголь подався в добровільне вигнання, що привело його до Італії, забезпечили гідний постскриптум до авторського трактування теми Петербурга. Створена як огляд петербурзької сцени, ця стаття відкривається складним порівнянням Петербурга та Москви — нової та старої столиць Росії. У знаменитому тексті Радіщева «Подорож із Петербурга до Москви» (Путешествие из Петербурга в Москву) (1790) закодовано порівняння між цими двома містами як традиційний прийом у російській культурі для коментування соціальних і культурних умов країни, щось на кшталт аналізу «стану нації»[222]. Саме існування таких двох центрів відчутно відображає розкол, викликаний Пєтровими реформами і, що не дивно, сперечання цих двох міст підсилене контрастом. Москва традиційно вважалася осердям старого патріархального укладу, оплотом допєтрівської Росії та місцем для вільного дворянства. Петербург був утіленням сучасної Росії, створеної за вестернізаційними указами Пєтра, осердям імперської влади та її великої бюрократії. Ця базова дихотомія, яка збереглася до большевицького перевороту й існує після нього, також характерна для гоголівського трактування цієї теми. Хоча гоголівська полярність і віддає перевагу Москві, яку він уперше відвідав 1832 року, жодне з міст не виражає національної специфіки. Обидва вони відокремлені від самої Росії та радше являють собою екстраординарне й нетипове, ніж есенцію характерного.

Гоголь змальовує простір між Москвою та Петербургом як порожній і яловий, що нагадує своїми рисами неприязну російську природу з текстів «Погляд на створення Малоросії» та «Декілька слів про Пушкіна»: Зато какая дичь между матушкою и сынком! Что это за виды, что за природа! Воздух продернут туманом; на бледной, серо-зеленой земле обгорелые пни, сосны, ельник, кочки… Хорошо еще, что стрелою летящее шоссе да русские поющие и звенящие тройки духом пронесут мимо (ПСС 8, 177). Це жалюгідне тіло Росії, яке лежить між столицями, постає як безплідний простір, що його слід мерщій подолати, аби дістатися до іншого місця. Цей головний образ гоголівської Росії, який буде розроблено в «Мертвих душах», поєднує російськість не з тілом Росії, а з рухом трійки, що мчить крізь неї і в певному сенсі повз неї. Бракує єдності між пустельними просторами та великими столицями, які підкреслюють це. Гоголь резюмує ці взаємини у відомій фразі: Москва нужна для России; для Петербурга нужна Россия (ПСС 8, 179). Однак навіть тут Россия постає онтологічно відмінною від Петербурга чи Москви; це сутність, яка існує поза ними, вочевидь, у тому загадковому туманному просторі з обгорілими пнями та кволою рослинністю. Або, можливо, під півнячим пір’ям?

У статті Гоголя Москва й Петербург становлять ідеальну дихотомію. Москва, як і колись, носить російську бороду (яку Пьотр Перший заказав зголити), постає швидше «розпатланою» і нагадує стару домогосподарку, яка довідується про далекий світ із повістей, не покидаючи свого крісла[223]. На відміну від неї, Петербург нагадує аккуратного немца, франтуватого молодика, який ніколи не всидить удома, а вбравшись у свій найкращий одяг, охорашиваясь перед Европою, раскланивается с заморским людом. Опівночі Петербург починає пекти свій французький хліб, який наступного дня з’їсть його немецкий народ (ПСС 8, 178).

Паралельно до гоголівської прози, в «Петербурзьких записках 1836 року» звертається увага на чужорідність Петербурга та його орієнтація на інші країни, а не Росію. Метафори, що описують петербурзьке суспільство, наголошують на фрагментації та браку національної самобутності. Гоголеві це місто нагадує європейські колонії в Америці з їхнім браком корінної національності та великою кількістю гетерогенних іноземних елементів. Україна гоголівської прози багата на органічні місцини та тісні спільноти, тоді як Петербург нагадує йому готель. Гоголь припускає, що цьому місту заважає стати готелем какая-то внутренняя стихия, яка досі не стерлася через постійний контакт росіян із іноземцями (ПСС 8, 180).

Втім, Гоголь далі не заглиблюється в дослідження цієї внутренней стихии. Вона вислизає і зі статті, і з його петербурзької прози. Гоголь присвятить наступні півтора десятиліття її наполегливим й іноді відчайдушним пошукам. Літературне вираження українськості далося йому досить легко, тоді як пошук російськості став мандрами в абсолютно незнайомий світ. Оскільки російські столиці не виражають російського духу, він вирішив шукати його на широких просторах поза їхніми межами, які значною мірою були для нього незнаними. Пишучи 1834 року з Петербурга до свого московського друга Поґодіна, Гоголь, використовуючи доімперську та поетичну назву Росії — Русь, сказав: Ведь в столице нашей чухонство, в вашей купечество, а Русь только среди Руси (ПСС 10, 293—294). У «Ревізорі» та «Мертвих душах» він підійде до цього загадкового простору Русі за допомогою літературної фантазії.



Зустріч Петербурга з провінцією: «Ревізор»


Як і порівняння між Петербургом і Москвою, конфлікт між Петербургом і провінціями становив відомий топос тогочасної літератури й особливо журналістики. Вони часто набували форми листів провінціала зі столиці або до столиці[224]. Будучи ідеальним прийомом очуднення, такі листи зазвичай були дуже критичними до Петербурга та вказували на негативний вплив столиці на молодих несформованих людей. Українські письменники часто використовували контраст між столицею та провінцією. У комедії Квітки-Основ’яненка «Прибулець зі столиці» (Приезжий из столицы, написана в 1827 році й опублікована в 1840 році; Гоголь читав її в рукописному варіанті) зображено пройдисвіта, який видавав себе за високопосадовця з Петербурга для обману провінційних чиновників[225]. Зазвичай порівняння зосереджені на Петербурзі, тоді як Антоній Погорєльський прикладає цей прийом на опис провінції для петербурзького читача. У його популярному романі «Монастирка» (Монастырка, 1830) зображено молоду випускницю Петербурзького інституту шляхетних дівчат, яка подорожує Україною і захоплено описує свій культурний шок петербурзькій подрузі. Гоголь протиставляє Петербург і провінції в комедії «Ревізор», поставленій у квітні 1836 року в Петербурзі, потім у Москві, й опублікованій книгою того ж року. Як і в жанрі листів із провінції, в ній описується згубний вплив Петербурга на тих мешканців провінцій, яких спокушає спів сирен цього міста про ранги та високий рівень життя.

Ця п’єса означила дебют Гоголя як професійного, соціального письменника. Набагато пізніше, в «Авторській сповіді», Гоголь стверджував, що ця п’єса позначила його відхід від безтурботного сміху ранніх творів до цілеспрямованого, сатиричного сміху (ПСС 8, 440). Хоча ця характеристика видається занадто спрощеною і відображає обережний підхід Гоголя до свого публічного образу наприкінці 1840-х років, вона правильно діагностує природу комедійного духу цієї п’єси. Хоча Гоголь також використовував сатиру в своїх описах сучасної української реальності у таких повістях, як «Іван Федорович Шпонька та його тітонька» з «Вечорів на хуторі» або «Старосвітські поміщики» з «Миргорода», Бєлінський мав рацію, відзначаючи, що в них Гоголь «сміється без злоби» (ССБел 1, 169). Однак у «Ревізорі» Гоголь сміється зловісно або, висловлюючись точніше, різка сатира Гоголя не збалансована рівнем симпатії, характерної для його образу провінційної України. Середовище, зображене в п’єсі, є середовищем корумпованих державних чиновників у безіменному провінційному російському місті на південь від Москви. Місцевість — парадигматична російська глибинка, звідки, як каже міський голова: … хоть три года скачи, ни до какого государства не доедешь (ПСС 4, 12).

Саме бюрократична машина, що наділяє міських чиновників їхньою владою, у п’єсі поєднує провінції з Петербургом. В очікування ревізора, який має з’явитись інкогніто з Петербурга, міські чиновники сприймають приїжджого, який зупиняється в місцевому готелі за ревізора, і щедро підкуповують його. Та він є не тією особою: насправді приїжджий — молодий чоловік на прізвище Хлєстаков, котрому, після провалу державної служби в Петербурзі, розлючений батько наказав повертатися додому. Хлєстакова тішить бажання міста ставитися до нього, як до петербурзького вельможі, особливо тому, що він спустив усі гроші на азартні ігри і його морить голодом хазяїн готелю. Він — стереотипний молодий марнотрат, поверховий і ледачий, але його дешевий петербурзький лоск і надзвичайне обдарування до найфантастичніших хвастощів легко справляє враження на місцевих мужиків. Хлєстаков збирає велику суму з хабарів і робить пропозицію дочці міського голови, після чого покидає місто, брехливо пообіцявши незабаром повернутись. П’єса закінчується оголошенням про прибуття чоловіка, який називає себе ревізором і вимагає присутності чиновників. Обдурені державні чиновники вклякають у переляканих, спантеличених позах, і завіса опускається.

Два найбільш радикальні відступи від тогочасних традиційних комедій у цій п’єсі — це маргіналізація любові та відсутність позитивних героїв. Сюжет «Ревізора» залежить радше від роботи державної системи, ніж від любові; дрібні лиходії не мають позитивних якостей і не врівноважені зразками чесноти. У п’єсі «Театральний роз’їзд після постановки нової комедії», написаній для спростування думок своїх критиків, Гоголь виступає проти засновування комедії на любовній інтризі: Теперь сильней завязывает драму стремление достать выгодное место, блеснуть и затмить, во что бы ни стало, другого, отмстить за пренебрежете, за насмешку. Не более ли теперь имеют электричества чин, денежный капитал, выгодная женитьба, чем любовь? (ПСС 5, 142). Така «електрична» соціальна комедія буде набагато ефективнішою, ніж та, що заснована на любовній інтризі, оскільки вона безпосередньо пов’язує всіх персонажів — швидше, ніж просто коханці — у ході сюжету.

Одержимість рангами, грішми та соціальним статусом, яка характеризує петербурзьке суспільство в гоголівських повістях, також наповнює образ провінцій у «Ревізорі». Та ж продажність, корупція та претензійність, яку Гоголь приписує російській столиці, існує — у грубішій формі — в маленьких містечках у самому серці Росії. У «Ревізорі» провінційних чиновників зображено як гвинтиків у величезній і неефективній машині державної бюрократії. Вони зловживають системою за допомогою різноманітних схем, спрямованих на особисте збагачення та збереження влади. Хабарництво — ключовий чинник міжособистісних відносин, базова функція суспільного буття: життя міста — як у п’єсі — схоже, обертається майже лише навколо нього. До речі, увага Гоголя до хабарництва продовжує традицію його українського попередника і друга родини, Василя Капніста, та його російської комедії «Ябеда» (1798). Державні інституції в комедії Гоголя функціонують як антитеза до Пєтрового ідеалу служби та громадянського обов’язку, натомість нагадуючи систему середньовічних феодальних володінь. Опікуни різноманітних інституцій міста вважають їх притулками, в яких працюють їхні корупційні схеми.

Хоч у відповідь на критичні зауваження Гоголь пізніше описав цю п’єсу як критику зловживань системи, а не самої системи, у п’єсі якраз пропонується протилежна інтерпретація. Тимчасова трансформація міських чиновників із хабарників у хабародавців являє собою перестановку, що є частиною природного циклу соціального життя — як карнавальна, хоч і з менш передбачуваною дією. Хоч вони й бояться петербурзького туза, але сповзають у ці протилежні ролі дуже невимушено, як у розношені капці. Попри те, що вони не можуть бути впевненими, очікують, що посланець із Петербурга поставиться до них як до власного джерела доходу (вони надають перевагу такому рішенню) — так само, як вони зазвичай ставляться до мешканців свого міста. Чиновник із Петербурга являє собою просто ще один рівень в ієрархії здирництва, що визначає російську державну бюрократію. Скарги Хлєстакова на своє фінансове становище легко сприймаються міським головою як вимога хабара. Він одразу ж пропонує «позичку» Хлєстакову, якого він сприймає за петербурзького ревізора, і дуже пишається, коли вправно вкладає у пачку з купюрами вдвічі більшу суму, ніж потрібно. Коментарі міського голови до себе самого в цій сцені показують, що для нього ця ситуація знайома і досі він потрапляв у неї неодноразово (ПСС 4, 33—39). Він сприймає репліки Хлестакова або як зачовгані прийоми, або як витончені винаходи соціального ритуалу, з якими він, досвідчений міський голова, впорається якнайкраще. Здирництво не є місцевою епідемією в комедії, а починається наверху, в Петербурзі. В розмовах Хлєстакова з чиновниками та купцями в IV акті, у ході яких він просить про наступні «позички», хабарництво зображене як схематичний ритуал, що не дивує нікого з гостей Хлестакова. Усі, окрім тупих Бобчінського та Добчінського, які є не державними чиновниками, а поміщиками, що мешкають у місті, з’являються на розмову з грошима в кишенях, звичайно ж, не вимагаючи жодних векселів.

Різка критика міста виходить за межі такого фундаментального недоліку, як хабарництво. З установами, очолюваними корумпованими чиновниками, абсолютно все негаразд. Хворі в лікарні брудні, як ковалі, і не отримують ліків; для покращення медичної статистики міський голова наказує декого виписати. Лікар — невмілий німець Хрістіан Гібнер, котрий не розмовляє російською, видаючи лише незрозумілий звук — щось між «ее» і «ех». Будівлю місцевого суду прикрашає радше не Феміда із зав’язаними очима, а нагайка. Поштмейстер відкриває і перечитує всю вхідну та вихідну кореспонденцію — просто з цікавості — і навіть зберігає листи, які йому найбільше сподобались. На прохання міського голови він перехоплює доноси. Міський голова — справжній бич купців — забезпечує свою родину всіма товарами, що йому припадають до смаку в їхніх крамницях. Він краде державні кошти для будівництва церкви і має намір повідомити про те, що вона згоріла. Всі, хто не здобуває прихильності в міського голови, висилаються рекрутами до війська. Він наказує відшмагати безневинну жінку. Гігантські блощиці в місцевому готелі — паразит, який у Гоголя постійно асоціюється з Росією, ще з «Вечорів на хуторі» — как собаки, кусают (ПСС 4, 36).

У п’єсі поєднується неприємне зображення порядків маленького міста з такою ж непривабливою картиною Петербурга. Російська столиця відображається в поняттях та ідеях провінціалів, як криве, але в певному сенсі правдиве дзеркало. Як і у випадку з державною системою, гоголівська іронія є двосічною. Він висміює неотесану вульгарність, претензійність і простацьке захоплення поверховим блиском, але й також дає негативну оцінку Петербургу. Як зазначає Дональд Фенгер, «Ревізор» — це п’єса про владу Петербурга. Однак влада ця далека від цивілізованого впливу[226]. Петербурзька прем’єра п’єси покликана була не тільки показати петербурзькому суспільству провінцію в комедійному світлі, а й показати такий образ самого Петербурга, якого він заслуговує. Беручи до уваги концепцію цього міста з гоголівських повістей, неможливо уявити, яким чином його Петербург міг перетворитися на світоч просвітництва, джерело покращення звичаїв і етнічний стандарт для країни в цілому. Замість цього між повістями та п’єсою простежується спадкоємність у розробці образу столиці, що постає вмістилищем корупції, кар’єризму, продажності та поверховості. Провінції, зачаровані петербурзькими принадами, успішно переймають ці риси, засвоюючи їх як власні цінності. Хоча місцеві простаки й спотворюють чимало аспектів столичного життя, вони також представляють Петербургові дуже реальне свідчення його вартості — за допомогою демонстрації відчутного ефекту його впливу.

Перший образ Петербурга профільтровано через сприйняття кріпака-слуги Хлєстакова, Осіпа, який згадує про своє життя з хазяїном у столиці. Хоча йому більше до вподоби життя за містом — більш мирне та безпечне, хоч і менш захопливе — Осіп вважає життя в Петербурзі чудовим, поки маєш гроші платити за його вигоди. Він насолоджується аристократичним життям у столиці, водночас забуваючи про його меркантильний інтерес. Сексуальна розбещеність міста — мотив, який Гоголь розробляє у «Невському проспекті» — також належить до симпатій Осіпа. Найважливішим недоліком петербурзького життя для Осіпа є вкрай нерегулярне харчування: иной раз славно наешься, а в другой чуть не лопнешь с голоду (ПСС 4, 27). Він звинувачує свого молодого хазяїна за це скрутне становище. Хлєстакова у монолозі Осіпа зображено як приклад розбещення Петербургом несформованих молодих людей, які стікаються туди, заповнюючи міріади його установ. Петербурзьке довкілля радше посилює, а не послаблює те, що здається природною схильністю Хлєстакова до марнотратства, потурання своїм бажанням та ледарства. Він витрачає батькові гроші на коштовні прикраси, які змушений закладати наступного ж дня за частину їхньої вартості. Він завзятий гравець і фат, який самовіддано гуляє Невським проспектом, значно меншою мірою переймаючись своїми обов’язками та кар’єрою.

Хлєстаков приписує батькове несхвалення петербурзького стилю життя його незнанню нібито вищого уявлення про сенс життя: Ведь мой отец упрям и глуп, как бревно. Я ему прямо скажу: как хотите, я не могу жить без Петербурга. За что ж, в самом деле, я должен погубить жизнь с мужиками? Теперь не те потребности, душа моя жаждет просвещения (ПСС 4, 36). Однак Хлєстакова впродовж його перебування в Петербурзі турбує лише нікчемний наліт просвітництва. Його ерзац-культура виявляється у своїй дешевій славі в небилицях, які він розповідає провінційній аудиторії у третій дії. У його картині прекрасного петербурзького життя зображено жалюгідні дурниці: як його вдарив по плечу веселий начальник відділу і як за Хлєстаковим гнався двірник, бажаючи начистити йому чоботи. Даючи повну волю фантазії, він хвалиться спілкуванням із міністрами й навіть візитом до царського двору.

Не зважаючи на взаємні протиріччя між різними історіями, Хлестаков пригощає вибалушених простаків шипучим коктейлем з обману й самовихваляння, виготовленим за рецептом петербурзької системи цінностей. Він хвалиться тим, що має найкращий будинок у Петербурзі, де дає розкішні бали: На столе, например, арбуз — в семьсот рублей арбуз. Суп в кастрюльке прямо на пароходе приехал из Парижа; откроют крышку — пар, которому подобного нельзя отыскать в природе (ПСС 4, 49). Він стверджує, що одного разу 35 тисяч кур’єрів розшукували його по місту, щоби впросити його взяти на себе управління одним урядовим відомством. Коли він заходить до свого департаменту, страх і трепет чиновників нібито створює ілюзію землетрусу. Хлєстаков також хвалиться, що він у дружніх стосунках із Пушкіним: С Пушкиным на дружеской ноге. Бывало, часто говорю ему: «Ну что, брат Пушкин?» — «Да так, брат», отвечает бывало: «так как-то всё»… Большой оригинал (ПСС 4, 48; Гоголь додав цей мотив лише після смерті Пушкіна). Хлєстаков знає творчість Пушкіна настільки погано, що не здатен імпровізувати поетову репліку краще за так как-то всё. Його реальні літературні смаки нагадують смаки Попріщіна, любителя водевілів і легких розваг. Одне слово, ранг, заможність, здатність вселяти страх у підлеглих та поверховий рівень культури становлять для Хлєстакова детермінанти петербурзького життя (як і для персонажів гоголівських «Петербурзьких повістей».

Петербурзька екстравагантність Хлєстакова відбирає в його провінційних слухачів мову. Міський голова, трясясь всем телом, своїм красномовством починає нагадувати доктора Гібнера, видаючи лише безглузді звуки: А ва-ва-ва… ва (ПСС 4, 50). Бобчінський поділяє свою думку про Хлєстакова з Добчінським: Вот это, Петр Иванович, человек-то. Вон оно что значит человек. В жисть не был в присутствии такой важной персоны, чуть не умер со страху (ПСС 4, 51). Високий ранг наводить інстинктивний та ірраціональний страх серед провінціалів, У тому числі поміщиків, котрі не підлягають інспекції. Коли дружина на початку п’єси нагадує Добчінському, що йому немає чого боятись, він відповідає: Да так, знаєте, когда вельможа говорит, чувствуешь страх (ПСС 4, 42). Міщани принижуються та тремтять перед самою ідеєю високого рангу; вони бояться поглянути на людину, яка його має.

Петербург перетворює людей у п’єсі, як диявольська спокуса. Міський голова та його дружина, хоч і далеко не доброчесні на початку п’єси, опускаються до рівня рептилій, усвідомлюючи можливість майбутнього шлюбу їхньої дочки з петербурзьким вельможею. Мова міського голови пересипана згадками про чорта (ПСС 4, 81—83). Перспектива вищого рангу надихає мера на мстиві думки про переслідування своїх донощиків і заслання тих, кого йому заманеться, до Сибіру. І він, і його дружина негайно будують плани переїзду до Петербурга та зведення там найбільшого будинку, від вигляду якого люди замружуватимуть очі (ПСС 4, 82, 83). Міський голова претендує не менше ніж на ранг генерала і вже починає приміряти на себе медалі. Його бажання стати генералом, продиктоване тим, щоб не чекати коней на станціях, відображає повну тривіальність його провінційного мислення. Образ петербурзького життя, сформований у Добчінського, виявляє ще один приклад провінційної банальності. Він каже дружині міського голови: Вы будете в большом, большом счастии, в золотом платье ходить и деликатные разные супы кушать, очень забавно будете проводить время (ПСС 4, 86). Сатира працює в обох напрямках: окрім провінціалізму, вона також атакує Петербург за те, що йому не вдалося завоювати репутацію чогось більшого, ніж розважальний ярмарок для дорого вдягнених гурманів.

Перспектива петербурзького життя і просування по службі несе спустошення для будь-яких людських стосунків, про які можна говорити в цій п’єсі. Міський голова та його дружина підтримують дружні взаємини з іншими чиновниками; певна дружба характеризується їхньою загальною справою — зловживаннями. Це змінюється, тільки-но зловісний жезл петербурзької мрії торкається їх. Дружина одразу ж планує покинути своїх старих подруг, яких раптово починає вважати нікчемними, і знайти собі нових — обов’язково з вищого світу. Під час святкової зустрічі у V дії міський голова й особливо його дружина втішаються з власної значущості. Напружена офіціозність приходить на зміну колишній фамільярності. Гості кланяються й цілують дамам ручки та падають ниць перед майбутніми петербуржцями (хоч дехто шепоче на стороні: Этакой свинье лезет всегда в рот счастье; ПСС 4, 87). Міський голова та його дружина одразу ж стають потенційним джерелом протекції для друзів, що перетворилися на прохачів. Як і в сценах із хабарами, прохання про протекцію нагадують радше добре відомий соціальний ритуал, аніж нову ситуацію. Дружина міського голови охолоджує готовність свого чоловіка задовольняти такі прохання, нагадуючи йому про необхідність дистанціюватися від мелузги. В той час, як початкова сцена, що виявляє розквітлу корупцію провінційного міста, викликає добродушний сміх, зібрання в будинку міського голови у фінальній дії — лише нудоту. За згадками одного зі свідків цієї прем’єри, сміх ущух наприкінці IV дії («розмови» Хлєстакова з городянами); V дія виявилася вершиною глядацького обурення[227]. У порівнянні з підступним і демонічним Петербургом безцеремонна, дріб’язкова провінційна нечесність здається милою сільською ідилією.

У «Ревізорі» Росія змальована інфікованою петербурзьким етосом. Як і в «Петербурзьких повістях», столиця виступає за такі цінності, як ранг, гроші, сходження соціальною драбиною, поверхова вишуканість і парадність. Їй бракує таких цінностей, як моральність, чесність і цілісність. Провінціали у цій п’єсі уявляють Петербург точнісінько в таких самих термінах, перекладаючи їх банальними метафорами, що відображають вузькість їхнього мислення (золотий одяг, дім, що примушує замружитись, або кавун Хлєстакова за 700 рублів). Хоч гоголівська іронія й зосереджена на провінції, вона також спрямована на сам Петербург — ця діалектика не була достатньо оцінена в інтерпретаціях п’єси. Одне є дзеркальним відображенням другого. Гріхи провінції прикладаються до Петербурга — і навпаки. У п’єсі показано зв’язок між цими двома сферами як найбільш нездорові відносини. Хоча місією Петербурга було цивілізувати периферію, в комедії показано, що він радше розбещує, а не цивілізує Росію. Столиця держави є раковим утворенням на тілі Росії. Провінційні бюрократи зловживають мандатом Петербурга заради корисливих цілей, які державну службу перетворюють на пародію. Влучна гоголівська сатира стосується всього і нікого не оминає. Як така, комедія є різкою критикою російського суспільства й інституцій та безнадійно похмурою картиною Росії.

Хоча потрактування «Ревізора» як політичного памфлету a clef (фр. «з ключем». — Прим. перекл.) здається занадто спрощеним, гоголівська п’єса стає на якір у малому місті, випливаючи на ширші води. Дихотомія Петербурга та провінцій, з’єднаних між собою ієрархічною політичною машиною, функціонує як ключовий структурний та ідеологічний принцип цієї п’єси. Ця система, звісна річ, якщо не вимагає, то заохочує прочитання, що постулює зв’язок поміж шахраями з маленьких міст у ситуації політичної влади та їхніми петербурзькими відповідниками. Ця всеосяжна діалектика робить непереконливими будь-які спроби перекласти всю корумпованість і філістерство гоголівських персонажів на ситуацію виключно провінційної аберації. По суті, «Ревізор» якраз оповідає про взаємини між провінціями та Петербургом, і всі вони функціонують у ролі мішеней гоголівської сатири. Отже, світ, зображений у п’єсі, служить як мікрокосм Росії, її соціального та політичного ладу й культури, що поєднує цю країну. Ґуковський слушно каже, що в цій п’єсі Гоголь виступив як політичний письменник[228]. Політика, як я покажу це в наступній частині, також зіграла велику роль у неопублікованій рецепції цієї п’єси. Навіть цар вважав себе причетним до подій на сцені. Залишаючи свою ложу в театрі, він нібито сказав: «Ну, пьеска! Всем досталось, а мне — более всех!»[229].



«Ревізор» та його публіка


Свідченням того, наскільки інтенсивно Росія потребувала національної самооцінки, є те, що ця сучасна соціальна сатира, жанр, який навряд чи може задовольнити патріотичну гордість, став розглядатися в термінах національної ікони. Зокрема, українськість автора викликала почуття незахищеності перед зображенням у такий некомпліментарний спосіб, і, здається, саме це лежить в основі численних звинувачень у наклепництві[230]. Однак те, що вважалося національним образом Росії в «Ревізорі», зачепило і критиків, і шанувальників п’єси. В цілому театральна реакція була досить добра: глядачі енергійно аплодували і викликали автора на сцену (проте він не погодився вийти)[231]. Втім, п’єса залишила чимало незручностей. У спогадах Павла Анненкова про прем’єру згадується про наростання обурення серед глядачів і поступове затихання сміху. Він стверджує, що п’єса вважалася «неможливою, наклепницькою та фарсовою» — ця характеристика збігається з багатьма іншими свідченнями[232]. Дехто вважав цю п’єсу підривною і дивувався, чому уряд сприяв комедії, яка так демонстративно висміяла його. Князь Вяземський глузливо наводив приклади критики п’єси: «Как будто есть такой город в России». «Как не представить хоть одного честного, порядочного человека? Будто их нет в России?»[233]. Філіпіка Ф. Ф. Віґєля пропонує цікавий зразок реакції, що ґрунтується лише на почутому. Не бачивши самої п’єси, Віґєль написав:

…но столько о ней слышал, что могу сказать, что издали она мне воняла. Автор выдумал какую-то Россию и в ней какой-то городок, в который свалил он все мерзости, которые изредка на поверхности настоящей России находились: столько накопил он плутней, подлостей, невежества! Я, который жил и служил в провинциях, смело называю это клеветой в пяти действиях. А наша-то чернь хохочет, а нашим-то боярам и любо; все эти праздные трутни, которые далее Петербурга и Москвы Россию не знают, которые готовы смешивать с грязью и нас, мелких дворян, и чиновников, и всю нашу администрацию, они в восторге оттого, что приобретают новое право презирать свое отчество и, указывая на сцену, говорить: вот ваша Россия! Безумцы! Я знаю г. автора — это юная Россия, во всей ее наглости и цинизме[234].

Гоголівська клевета в пяти действиях, як багато хто думав, явила зловісно спотворений образ Росії і нахабний напад на уряд.

За іронією долі, вищі ешелони цього уряду були цілком задоволені комедією. Сам цар був присутній на петербурзькій прем’єрі і, як повідомляється, від душі сміявся, а згодом подарував авторові перстень ціною у 800 рублів. Недавнє архівне дослідження підтвердило попередню гіпотезу про те, що Ніколай Перший, після звернення Жуковського, прочитав комедію в рукописі та зіграв важливу роль у її надзвичайно швидкому проходженні через цензуру[235]. Прибуття реального ревізора у фіналі п’єси, проголошене жандармом, швидше за все забезпечило прихильність царя. Оскільки Ніколай Перший створив жандармський корпус як форму політичної поліції під його безпосереднім контролем, поява жандарма у п’єсі Гоголя було знаком того, що законний порядок, гарантією якого є сам цар, буде відновлено. Жандарм у п’єсі Гоголя задуманий настільки реальним, що він навіть не з’являється серед дійових осіб[236].

Російській публіці було важче осягнути непривабливий образ російської дійсності в «Ревізорі». Редактори найпопулярніших журналів — Библиотека для чтения і Северная пчела — наводили різноманітні аргументи, спрямовані на те, щоб відмовити комедії бути утвердженням національної характеристики Росії. Осіп Сєнковський стверджував, що дрібні адміністративні порушення у провінційних містах характерні для всіх часів і народів, тому «Ревізор» не можна вважати представленням картини, притаманної виключно Росії[237]. Фаддєй Булґарін вважав, що Гоголь надзвичайно перебільшив свій негативний образ Росії. Він нарікає, що Содом і Гоморра в порівнянні з гоголівським маленьким містечком, як троянда в порівнянні з будяком. Усім гоголівським персонажам бракує людських якостей, за винятком здатності говорити, яку вони також зводять до нісенітниці. Всі міські чиновники зображені шахраями та дурнями; вони відкрито крадуть і беруть хабарі. Він глузує: «Викапаний образ Сандвічевих островів у часи капітана Кука!»[238].

Найбільш несподіваним аспектом рецепції цієї комедії була спроба приписати світ, показаний у «Ревізорі», до неросійської етнічної сфери. Медіа-магнати винахідливо стверджували, що в комедії зображено не російське, а українське або білоруське місто. Сєнковський знайшов доказ у таких, начебто неросійських особливостях, як манера поводження дружини міського голови з чоловіками. У другому пункті своєї рецензії Булґарін вважав Україну або Білорусь більш відповідними за Сандвічеві острови:

«Автор витягнув поміщиків з Малоросії. Це справжнє малоросійське або білоруське дрібне дворянство в усій своїй красі! Таких дворян, з такими звичаями і такими манерами, не існує у великоруських землях. Загалом автор «Ревізора» бажаючи зобразити [мале] російське місто… зобразив малоросійське або білоруське місто. Його купці — не росіяни, а просто євреї. Жіноче кокетство також не російське. Сам міський голова не міг мати таку волю у великоруському містечку… Одне слово… не було чого зводити наклепи на Росію».

Для того, щоб вивести Росію з-під наклепів, уміщених у гоголівській комедії, Сєнковський і Булґарін виводять її сюжет в Україну або Білорусь. Заради прилаштування негативної репрезентації, ці регіони дещо відокремлюються від решти Росії; однак не настільки, щоб Росія могла не отримати вигоди від їхньої близькості. Для цих критиків Гоголь — не тільки претензійний реаліст російського життя, а й більшою мірою реаліст життя українського та білоруського. Булґарін наполягає, що Росія позбавлена порушень, про які він нагадує своїм читачам, як і Сєнковський, для якого такі порушення існують усюди — схоже, включно з Росією. Перед «засланням» «Ревізора» в Україну Булґарін також витісняє її в інший часовий вимір, вважаючи, що застарілі образи Гоголя стосуються радше попереднього століття, ніж нинішнього. У той момент, коли матеріал «Ревізора» приписується неросійським регіонам, комедія раптово стає дуже достовірним образом соціальної реальності. Іронія в тому, що якраз тоді, коли Гоголь перетворився на російського письменника, а українськість його творів, якою вона була у «Вечорах на хуторі», нівелювалась, дехто прагнув силоміць приписати її текстові, який жодним чином не виявив своєї належності до України.

Спроба відокремити комедію від Росії та перенести її, наче незугарне вбрання, на тіло України, знайшла своїх продовжувачів у XX столітті. Вчений зламу століть Сємьон Вєнґєров, приміром, стверджує, що враження, які поклали початок і «Ревізорові», і «Мертвим душам», ґрунтувалися на гоголівському досвіді провінційної України, а не Росії[239]. Вєнґєров засновує свій аргумент не на внутрішній природі цих описів і їхній відповідності до українських реалій, а на біографічних свідченнях, які насправді показують обмежену обізнаність Гоголя в російському житті. Для Вєнґєрова можливість того, що Гоголь міг прикласти свої українські спостереження до комедії про Росію, зводить її нанівець як факт, що стосується російської культури. Віддаючи перевагу істині над репрезентацією, факту над образом, він відкидає те, що в п’єсі не згадується про Україну.

У той час, як Вєнґєров приписує свідому нечесність Гоголеві, інший тогочасний рецензент Северной пчелы вважав, що авторові просто бракує контролю над його матеріалом і уявою. Він вважає гоголівські описи України чудовими, але зазначає, що «в момент, коли Гоголь ступає на російський ґрунт, ця чарівність зникає». Він стверджує, що Гоголь може ніколи не позбутися своєї українськості, навіть коли «є очевидною відсутність особливого бажання зображати малоросів». У «Ревізорі» Гоголь мимоволі населяє українцями те, що намагається представити як російську комедію[240]. За іронією, на сторінках того самого журналу кілька місяців перед цим Булґарін був помічений радше у протилежній критичній тенденції з русифікації Гоголя, ніж в обмеженні його до українськості.

Обігрування «української карти» було популярною стратегією серед тих, хто прагнув нівелювати гоголівський критичний образ Росії. Рецензуючи друге видання п’єси в 1841 році, Ніколай Полєвой у Русском вестнике також намагався обмежити Гоголя до ролі українця, а отже, провінційного і незначного автора. Полєвой пише: Его участок — добродушная шутка, малороссийский жарт… отдельный и самобытный, хотя также заключающийся в свойствах малороссиян[241]. Ті читачі Полєвого, котрі пам’ятали його рецензію на другий том «Вечорів на хуторі біля Диканьки», усвідомлювали, що під українським гумором і самобутністю Полєвой має на увазі щось набагато гірше за їхні російські відповідники. Полєвой припускає, що Гоголь учинив нерозумно, покинувши українське поетичне середовище, й аналізує «Ревізора» як фарс, гротескне спотворення та нудний анекдот.

Поет і критик князь Вязємський влаштував повномасштабний захист цієї п’єси в Современнике. Він висміює деякі претензії, мовляв, автор повинен запропонувати, як він це називає, «статистично» перевірені образи, та критикує тих, хто шукає в комедії образ національної гідності. Він упевнений, що люди на кшталт гоголівських персонажів насправді існують у Росії, і йому байдуже, де автор знайшов їхніх прототипів — на берегах Волги, Дніпра або Двіни. Згадка про головні річки Росії, України та Білорусі свідчить про полеміку Вязємського з тезами Булґаріна та Сєнковського про неросійське місце дії цієї комедії. Вязємський повідомляє, що схожий випадок насправді трапився з людиною, яку він знав (найімовірніше, Пушкіним: ПСС, 525—526), і сталося це не в такому вже й віддаленому місці. Надлишок того, що Вязємський називає патриотической щекотливостью, обмежує мистецтво, особливо комедію та сатиру, що за своєю природою повідомляє народові радше про недоліки, ніж про чесноти. Національне почуття не повинне захищати злочинців, які заслуговують на покарання. Вязємський відкидає звинувачення в тому, що в гоголівській п’єсі не зображено жодної мудрої людини: мудрими є автор разом із урядом, який дозволяє талановитому авторові використовувати сміх для соціально значущих цілей. Вязємський визначає «Ревізора» як національну комедію та включає її в число чотирьох найкращих російських комедій, коли-небудь написаних.

Московський успіх п’єси приніс Гоголеві нових захисників. Надєждін і Бєлінський похвалили п’єсу в Молве, не переймаючись мірою її достовірності або підозрами в наклепництві. На їхню думку, гоголівська п’єса явила самобутній російський театр, і це було найважливішим. П’єса була міцно вкорінена в життя російського суспільства та втілила його в оригінальній художній формі. Бєлінський похвалив її за те, що вона чудесним чином була позбавлена іноземних манер або жартів, які десятиліттями переслідували російську комедію (ССБел 1, 510—511). Надєждін, побічно натякаючи на двох недоброзичливців цієї комедії, на думку яких Гоголь зобразив українську або білоруську дійсність, наголошував на російськості п’єси, назвавши її «російською, всеросійською п’єсою, що виникла не з наслідування, а з власного, можливо, гіркого, почуття автора»[242].

В. П. Андросов у Московском наблюдателе також поставив твір Гоголя серед найбільших здобутків сучасної російської літератури[243]. Він стверджував, що сучасна комедія — високий жанр, що має на меті виявляти недоліки людини, які розквітли через її становище в суспільстві. Хоча в гоголівській комедії не явлено жодної зовнішньої реальності, вона, проте, насправді містить глибшу внутрішню істину в тому, що схоплює соціальні звичаї через переконливих персонажів і ситуації.

Хоча політичний вимір рецепції цієї п’єси не спливав у пресі, він був одним із найважливіших аспектів її неофіційного сприйняття. Передруковуючи свою рецензію у своєму зібранні творів, Вязємський додає до неї запис від 1876 року, у якому йдеться про те, що чимало людей розглядали «Ревізора» як политический брандс-кугель (палаючу бомбу) з тайным умыслом[244]. На їхню думку, у виборі Гоголем маленького міста було приховано напад, що метил выше, у підвалини російської держави. Дехто вітав таку критику; інші її засуджували, вважаючи автора опасным бунтовщиком. Хоча Вязємський вважає саму можливість політичного виміру цієї п’єси чистою нісенітницею: він, схоже, був достатньо поширений для спростування з його боку після чотирьох десятиліть із дня прем’єри. Відомий російський інтелектуал-емігрант Алєксандр Герцен також підтверджує існування цього виміру в рецепції[245].

Зіставлення гоголівської комедії з реальним російським життям — це найпалкіше обговорюване питання — займало уми як шанувальників п’єси, так і її критиків. Втім, дехто намагався уникнути цієї проблеми як вирішального критерію і стверджував, що п’єса не про реальність або про щось специфічно російське. Що досить дивно, якраз Бєлінський і породив цю традицію. Докладний аналіз цієї п’єси, який він пообіцяв у своїй замітці в Молве, ніколи й не був утілений, але щось дуже схоже з’явилось у його статті від 1840 року про комедію Ґрібоєдова «Горе з розуму» (Горе от ума, 1833). Ця стаття є аномальною, якщо брати до уваги пізніший підхід до Гоголя як найбільшого реаліста російського життя. Тут Бєлінський звертає увагу на надзвичайну достовірність у гоголівському зображенні життя загалом — а не російського життя. Він розкриває глибоку психологічну правду в гоголівських персонажах, і там, де потрібно в гоголівському тексті, імпровізує мисленнєві процеси або частини життєвих історій, таких, як дитинство міського голови, майже науково виводячи її з власних характеристик Гоголя. У цій статті поняття німецької ідеалістичної філософії набувають загрозливих розмірів. Бєлінський віддає гоголівську комедію на муки своїм напівперетравленим поняттям — таким, як внутрішня й зовнішня, суб’єктивна й об’єктивна реальність і абсолют. Більше ні слова про Росію, Петербург або маленьке місто. Тепер блискучий твір Гоголя являє собою самодостатній естетичний універсум, де виражено «відмову від життя, ідею ілюзорності», які геній Гоголя наділяє «об’єктивною реальністю». У ньому зображено «порожнечу, заповнену активністю незначних пристрастей та дріб’язкового егоїзму». Міський голова покараний привидом, персоніфікованим Хлєстаковим, і чекає іншого покарання від «реальності» (це Бєлінський визначає згодом, незважаючи на явну суперечність, як «ланцюг привидів»; ССБел 2, 212—214). Безтілесний, ефемерний ревізор Бєлінського робить будь-який зв’язок із соціальною реальністю Росії вторинним і майже розчиняє п’єсу в небутті.

Виривання гоголівської п’єси з російської реальності набуло популярності у XX столітті. Поет і вчений Вячеслав Іванов стверджував, що місце дії Гоголя являє собою парадигматичне комедійне місто Аристофана й змальовує соціальний мікрокосм, що «символічно дорівнює будь-якому суспільному союзу»[246]. Владімір Набоков вважав сміховинною ідею того, що він колись влучно перейменував на The Government Spector (державний привид. — Прим. перекл.), яку було сприйнято як «сатиру на справжнє життя в Росії». Далекий від будь-якої соціальної реальності та «ідей» — Набоков розглядав усі твори Гоголя виключно як мовний феномен — він розуміє «Ревізора» як «поезію в дії», тобто «таємниці ірраціонального, що пізнаються за допомогою раціонального мовлення»[247]. Поезія в дії, місто Аристофана, ілюзорність — усі ці ймовірні підходи до гоголівської творчості поділяють значущу в культурному плані тенденцію до відокремлення гоголівської п’єси від російської реальності або, навпаки, до звільнення Росії від її образу. Ці інтерпретації, здається, мали на меті довести, що гоголівська п’єса не про Росію, оскільки вони показували, що вона — це «поезія в дії» і так далі. Хоч і будучи набагато менш грубими за спробу Булґаріна виштовхнути цей образ за межі кордонів Великого російського народу, ці підходи також свідчать про те, як Гоголь зумів змусити своїх співвітчизників почуватись незручно.

Хоча п’єсу загалом було прийнято добре, Гоголь був збентежений критикою і здивований своєю неспроможністю контролювати публічний дискурс навколо своєї творчості. Він був вражений тим, що замість самоаналізу та покаяння спровокував обурення й образу; його візії миттєвого всезагального морального переродження Росії пішли за димом. У нього сформувалося переконання, що всі або неправильно зрозуміли його твір, або виступали проти нього — і ніщо не могло звільнити його від цього переконання. Озлоблений пророк, спаплюжений своїми співвітчизниками, Гоголь виїхав з Росії у червні 1836 року до Західної Європи, стверджуючи, що сучасний письменник-сатирик повинен триматися від своєї країни на віддалі (ПСС 11, 40—41). Він навіть не спромігся переглянути московську постановку своєї комедії.

У першому великому зіткненні з російською аудиторією Гоголь сприйняв критику важко та відхилив похвалу як незначну. Його друг-історик намагався розважити його:

Говорят, ты сердишься на толки (по поводу «Ревизора»). Ну, как тебе, братец, не стыдно! Ведь ты сам делаешься комическим лицом. Представь себе, автор хочет укусить людей не в бровь, а прямо в глаз. Он попадает в цель. Люди щурятся, отворачиваются, бранятся и, разумеется, кричат: «Да! Нас таких нет!» Так ты должен бы радоваться, ибо видишь, что достиг цели. Каких доказательств яснее истины в комедии! А ты сердишься?! Ну, не смешон ли ты?[248]

Гоголь відповів, що роздратування тих, хто впізнав себе у персонажах, не турбує його. Він стурбований рецепцією освічених класів і державних чиновників, які сприйняли його твір як небезпечний для політичного ладу і перетворили його на бунтівника: Сказать о плуте, что он плут, считается у них подрывом государственной машины (ПСС 11, 45). Гоголь виглядає наляканим інтерпретаційним потенціалом п’єси, особливо політичним, що може завдати шкоди його репутації. Він стверджує, що «Ревізор» не підриває державну машину, не виходить за межі шести провінційних чиновників і не стосується петербурзького суспільства. Звісна річ, п’єса, сказати б, зробила все це, незважаючи на протести Гоголя. Набоков був правий, захоплюючись гоголівською практикою спотворення сенсу власних творів або насичення їх сторонніми значеннями через тривалий час після їхнього написання. На думку Набокова, у Гоголя могли бути побоювання, що полеміка викличе відмову двору від підтримки або що цензори стануть більш пильними та обструкціоністськими[249]. Однак важливо додати, що заяви про наклеп мали бути особливо незручними для нього, оскільки якраз тоді він з українського письменника перетворювався на російського і прагнув визнання в цій новій ролі.

Гоголева відповідь на прояви критики мала міститися у його власному дискурсі. Він повторював, аналізував її та боровся з нею в серії приміток і пояснювальних текстів, що мали на меті з’ясування постфактум, а іноді й нещире перевизначення сенсу п’єси. По суті, ці супровідні тексти були реакцією Гоголя на його критиків та спробою примиритися зі своєю аудиторією. Однак бажання Гоголя досягти цього примирення мало межі. Хоч він і продовжував ревізію своєї п’єси протягом наступних шістнадцяти років, але так суттєво й не змінив її. Ба більше, він врешті-решт одним махом парирував усі напади, додавши до п’єси лаконічний епіграф у своєму зібранні творів 1842 року: На зеркало неча пенять, коли рожа крива.

Пояснювальні тексти до «Ревізора» менш запальні й більш переконливі. Один із них з’явився разом із комедією у зібранні творів 1842 року. Розпочатий одразу ж після прем’єри «Театральний роз’їзд після постановки нової комедії» являє собою драматичну сцену за участі глядачів, що обмінюються думками про комедію, яку вони щойно проглянули («Ревізора», хоч він і не згадується). Деякі персонажі у сцені називають нову комедію отвратительная насмешка над Россиею і непрямими нападками на владу, яка повинна вислати автора до Сибіру (ПСС 5, 145, 166). Дуже Скромно Одягнений Чоловік, чиновник із провінції, хоч і мусив би найбільше з усіх бути ображеним, захищає комедію від звинувачень у підривній діяльності. Він стверджує, що показуючи неминуче покарання негідників реальним інспектором, п’єса підсилює віру в уряд. Він наполягає на різниці між владою та її негідними поважними представниками. Хоч комедія і не посилює національну гордість Росії, він аплодує й авторові, і владі, яка дозволила її постановку, таким чином перегукуючись із висновком Вязємського (ПСС 5, 146—147).

Високопоставлений петербурзький сановник, Пан А, вражений правотою Скромно Одягненого Чоловіка з провінції, пропонує взяти його під своє крило. Чоловік відмовляється, посилаючись на свій обов’язок — здійснювати службу в провінції, що, як показується в комедії, міг використати чесний посадовець. Пройнятий благоговінням Пан А впадає в патетичний настрій: Да хранит тебя бог, наша малознаемая нами Россия! В глуши, в забытом углу твоем, скрывается подобный перл, и, вероятно, он не один. Они, как искры золотой руды, рассыпаны среди грубых и темных ее гранитов (ПСС 5, 149). У цьому прикладі показано, що Гоголь використовує «Театральний роз’їзд» як форму контролю над шкодою, завданою після «Ревізора». Критикований за відсутність позитивного персонажу у своїй комедії, Гоголь створює його в цій драматизованій дискусії з приводу п’єси і вкладає сяйливу похвалу його чеснотам у вуста петербурзького вельможі, щоб звернути на це увагу.

Гоголь спростовує звинувачення з приводу браку достовірності його комедії — не всі люди в Росії аж настільки корумповані — за допомогою іншого персонажа, який вважає, що п’єса являє собою ідеал, а не реальність — фронтиспис (можливий відгомін Бєлінського). У ньому автор збирає з усієї Росії исключения из правды, заблуждения и злоупотребления з метою викликати у своєї аудиторії огиду до всього низького (ПСС 5, 160). Істинна любов до вітчизни, стверджує інший персонаж, полягає у виявленні зла, а не приховуванні його (ПСС 5, 151). «Театральний роз’їзд» також посилається на ідею, що в комедії відображається становище неросійської провінції імперії або якоїсь далекої напівміфічної місцевості. Один персонаж, повторюючи насмішку Булґаріна про Сандвічеві острови, — стверджує, що тільки на Чукотському півострові (у північному Сибіру) могли трапитися такі речі. Інший шкодує, що автор витягнув на сцену своїх бабушек да тетушек (вочевидь, з України, беручи до уваги походження автора). Гоголь не удостоює ці звинувачення контраргументами. Однак згадка у п’єсі про те, що хоч три роки скачи, до іншої держави не доїдеш, досить рішуче ставить її за межі України та Білорусі.

Персонаж Автора слухає всі ці розмови й наприкінці пропонує свою власну думку. У фінальному монолозі Автора Гоголь влаштовує дискурсивне примирення зі своєю аудиторією. Автор починає з лестощів (стратегія Рудого Панька): Счастье комику, который родился среди нации, где общество еще не слилось в одну недвижную массу… где что человек, то и мненье… Какое разнообразие в этих мнениях, и как везде блеснул этот твердый, ясный русский ум! (ПСС 5, 168). Проте Автор шкодує, що ясний російський розум не сприйняв одного позитивного персонажа його комедії — сміху. Повторюючи Андросова, Автор стверджує, що комедія може мати таку ж високу мету, як і трагедія. Він відкидає спроби принизити його комедію як просту химерну казку. Гоголь боронить своє право комедійного автора бути сприйнятим як автор серйозний.

Гоголь бере свою репліку від іншого рецензента, Бєлінського, у тексті, опублікованому лише посмертно — «Попереднє повідомлення для тих, хто хотів би зіграти „Ревізора“ як слід» (Предуведомление для тех, которые пожелали бы сыграть как следует «Ревизора»; ПСС 4, 112—120). Він використовує стратегію психологізму й універсалізації Бєлінського для того, щоб затушувати політичні аспекти п’єси. Радячи не ставити комедію як карикатуру, Гоголь намагається в «Повідомленні» заокруглити психологію своїх персонажів, пропонуючи людську глибину та мотивацію, яких спочатку п’єса уникала. Він перетворює їх на негідників — радше жалюгідних, аніж комічних. Він реінтерпретує своїх персонажів радше просто як втілення різних ідей, аніж приклади реальних людських типів. Отже, Хлєстаков, відповідно до «Повідомлення», являє собою пустую светскую ветренность, которая несет человека во все стороны поверх всего (ПСС 4, 118).

Гоголь продовжує нейтралізацію політики своєї п’єси в іншій драматизованій дискусії про неї, написаній 1846 року. В ній зображено акторів одразу ж після спектаклю. Гоголь мав намір включити цей текст у четверте видання п’єси, що ніколи не матеріалізувалося через фіаско його «Вибраних місць із листування з друзями» (текст з’явився лише посмертно, у 1856 році). У «Розв’язці „Ревізора“» (ПСС 4, 121—133) Гоголь за допомогою Першого Комічного Актора пропонує «ключ» до п’єси. Він стверджує, що це місто — не російське, а душевный город. Ревізор, проголошений наприкінці V дії,—ніякий не петербурзький функціонер, а наша проснувшаяся совесть, яка чекає нас у нашій могилі. Чиновники є персоніфікаціями пристрастей. «Розв’язка» мало не спровокувала страйк давнього друга Гоголя і чільного московського актора — Міхаїла Щєпкіна. Щєпкін рішуче відмовився включити її до свого бенефісу «Ревізора» (зібрані від вистави кошти були передані акторові-пенсіонеру). Він сказав що полюбив «Ревізора» і грав його персонажів, як живих людей, а не абстрактні пристрасті. Після виходу на пенсію Щєпкін написав у листі, що Гоголь може тепер сміливо поміняти їх на кого йому завгодно, «навіть кіз», але навіть тоді він просив Гоголя залишити їх такими, якими вони були[250].

Вєнґєров мав рацію у тому, що Гоголь, здається, єдиний у світовій літературі письменник, який вступав у такі запеклі лобові зіткнення з власними творами[251]. Гоголь, вочевидь, був вражений тим, що можна було б описати як автоімунну реакцію на свої власні твори, хоча політика, поза сумнівом, зіграла роль у її провокуванні. Його боротьба з «Ревізором» позначена постійними реінтерпретаціями значень твору для зменшення шкоди російській національній гордості. Ця боротьба досягла свого піку приблизно 1846 року, коли було запропоновано, але не втілено четверте видання комедії, у яке Гоголь планував включити «Розв’язку». Він мав намір пожертвувати доходи від цього видання на потреби бідних чиновників низького рангу, за чий рахунок він розважав своїх читачів у «Петербурзьких повістях» і «Ревізорі». Хоча «Розв’язка» прагнула заспокоїти їдку соціальну сатиру Гоголя, благодійна пожертва від четвертого видання комедії була покликана полегшити в дуже матеріальний спосіб передбачувану соціальну шкоду, якої могла завдати постановка цієї п’єси (Гоголь також не помилявся в тому, що ці люди були надзвичайно низькооплачуваними). Ці дві акції разом показують міру, до якої Гоголь став розглядати свою комедію як гріх, що потребує спокути.

У той час, як у «Попередньому повідомленні для тих, хто хотів би зіграти „Ревізора“ як слід» Гоголь намагається відвернути політику від своєї комедії за допомогою психології, у «Розв’язці» він звертається за посередництвом до християнської есхатології. Крім того, він прагне представити горезвісну комедію радше як націоналістично конструктивний, аніж шкідливий феномен. Ховаючись за заключною промовою Першого Актора, Гоголь уточнює свій попередній аргумент про високу мету сміху, називаючи його бичем для боротьби з пристрастями, що збивають людину зі шляху. Перший Актор-Гоголь закликає своїх співвітчизників, яким колись здалася неприємною відома фраза міського голови, спрямована до публіки: Что смеетесь? Над собой смеетесь! (ПСС 4, 94; цей рядок було включено до п’єси лише у виданні 1842 року), прийняти це як запрошення: Гордо ему скажем: «Да, над собой смеемся, потоку что слышим благородную русскую нашу породу, потому что слышим приказанье высшее быть лучшими других!» (ПСС 4, 132). Перший Актор-Гоголь благає своїх російських співвітчизників повірити у його любов до Росії й оцінити його комедійний твір як гідну службу на користь народові:

Соотечественники! Ведь у меня в жилах тоже русская кровь, как и у вас. Смотрите: я плачу! Комический актер, я прежде смешил вас, теперь я плачу. Дайте мне почувствовать, что и мое поприще так же честно, как и всякого из вас, что я так же служу земле своей, как и все вы служите, что не пустой я какой-нибудь скоморох, созданный для потехи пустых людей, но честный чиновник великого божьего государства и возбудил в вас смех, — не тот беспутный… но смех, родившийся от любви к человеку. Дружно докажем всему свету, что в русской земле всё, что ни есть, от мала до велика, стремится служить тому же, кому всё должно служить что ни есть на всей земле, несется туда же (взглянувши наверх) к верху! к верховной вечной красоте! (ПСС 4, 132—133).

Один із найдивніших прикладів гоголівської риторики, цей фрагмент перетворює християнський космос на ідеал державної бюрократії, великое божье государство з комедіантом у ролі чиновника, який служить верховной красе (слово верховный зазвичай не асоціюється з «красою»). Усе це призначене для облагородження водночас і Гоголя, і його комедії. Вочевидь, неспроможний визначити Росію в етнічних або культурних термінах, які він залишив за Україною, Гоголь осягнув її як відмітну своєю релігійністю, що резонувало з його власними тодішніми нахилами. Російська нація, відповідно до цього фрагмента, черпає свою унікальність із того, що є найбільш християнською з усіх християнських спільнот. Гоголь наповнює її універсалістським християнським змістом, пояснюючи специфіку Росії не національною формою її релігії (православ’я), а її долею служити Богові з більшим завзяттям, аніж інші нації.

У «Театральному роз’їзді» Автор, який, вочевидь, персоніфікує Гоголя, натякає у заключному монолозі на свої плани покинути Росію, обіцяючи, втім, принести своїм співвітчизникам позитивне бачення нації: Я удалюсь от вас. Но не думайте, чтобы омрачило мою душу сие тяжелое воспоминание. Нет, оно слетит всё, слетит мрачность в моем очищенном воспоминании, и вы предстанете одной вечно<й> светлой стороной вашего духа. Отлетит в глазах временная и мутная темнота, и предстанет предо мной в одном только блеске и гордой чистоте своей Россия (ПСС 5, 390). Гоголь, вочевидь, посилався на роботу над «Мертвими душами», якими він намагався врятувати свій патріотичний образ, що постраждав через «Ревізора». Однак публікуючи «Театральний роз’їзд» 1842 року, він вилучив цей фрагмент. У той момент він, мабуть, усвідомив, що Росія не зуміє постати перед ним у всій чистоті та блиску. Те, що принесли «Мертві душі», було матеріалом «Ревізора», лише косметично підправленим — більшою темрявою, яка просто відмовилась отлетать.



«Мертві душі»: пародія на національний роман


Но на Руси есть такая изрядная коллекция гадких рож, что невтерпеж мне пришлось глядеть на них. Даже теперь плевать хочется, когда об них вспомню. Теперь передо мною чужбина, вокруг меня чужбина, но в сердце моем Русь, не гадкая Русь, но одна только прекрасная Русь: ты, да несколько других близких, да небольшое число заключивших в себе прекрасную душу и верный вкус.

3 листа Гоголя з Женеви до М. Поґодіна, 22 вересня, 1836

Серед принад життя в столиці, перелічених у фіналі «Петербурзьких записок 1836 року», Гоголь згадує легкість, з якою її можна покинути: Весело тому, у кого в конце Петербургской улицы рисуются подоблачные горы Кавказа или озера Швейцарии, или увенчанная анемоном и лавром Италия, или прекрасная и в пустынности своей Греция (ПСС 8, 190). Отримавши 2 500 рублів за постановку «Ревізора» та стипендію від імператриці, Гоголь утілив цю блаженну мрію і в червні 1836 року відправився до Західної та Східної Європи. За винятком двох зим, він провів наступні 12 років, включно з найщасливішим періодом свого життя, в еміграції. Врешті-решт, він оселився в Римі, місті, яке полюбив ще навіть більш пристрасно, ніж Україну, з якою часто порівнював Італію. Хоч і почата в Петербурзі, запланована національна картина всієї Росії — «Мертві душі» — значною мірою була написана в сонячній Італії, його «дорогій» і його «прекрасній», родине його душі, місці, в якому його душа жила еще прежде меня, прежде чем я родился на свет (ПСС 11, 111, 141). Хоч і зізнаючись у листах у своїй незмінній любові до Росії, Гоголь волів поклонятися їй на відстані. Він прийшов до переконання, що віддалені стосунки — найкращі стосунки, які тільки можна мати з рідною країною, що, до речі, можна також застосувати й до України.

Складні обставини навколо створення Гоголем його magnum opus, очікуваного не лише як головної літературної, а й також головної національної події, важко поєднуються з гоголівським образом заповзятого російського патріота. Епіграф до цієї частини добре висвітлює причини цих труднощів. У ньому Гоголь ледь стримує свою ненависть до Росії, але заповідає їй своє мистецтво, зневажаючи прекрасні чужі землі, які оточують його. Він проводить цікаву відмінність між Росією свого досвіду, думка про яку все ще змушує його зіщулитись, та прекрасною Росією в його серці. Можна припустити, що тема його романної картини буде отою другою, прекрасною картиною.

Однак Росія, яка постає в «Мертвих душах», доводить протилежне. В її зображенні міститься мало краси (якщо взагалі вона є) і чимало гадких рож. Прекрасной душе Росії не судилося з’явитись: вона поступається на сцені «мертвим душам» — фразі, що добре окреслює гоголівське зображення сучасного російського суспільства як позбавленого будь-яких моральних і творчих поривань. Те, що починається як проект націоналістичного утвердження, який має на меті спокутувати гріхи «Ревізора», у результаті виявляється ще однією соціальною сатирою. Запланований націоналістичний роман обертається пародією на самого себе. Славний національний образ Росії просто відмовляється матеріалізуватись.

Поступова інтеграція Гоголя в культуру російської метрополії означала явний відхід від його попередньої спільності з українською культурою — провінційною з імперської точки зору. Втім, це також походить із особистих і публічних потреб, що їх Гоголеві важко було задовольнити. Його листування зі Смірновою, яким я почала свій вступ, добре демонструє цю напругу. Смірнова запитує Гоголя, ким він себе вважає — росіянином чи українцем. Гоголь спочатку поводиться норовливо, але зрештою визнає, що не може вибрати між цими двома національностями і зупиняється на подвійній. Однак росіяни були настільки стурбовані, що українське походження Гоголя ставало у 1840-х роках перешкодою, тим більше через те, що творам на російську тематику не вдалося породити націоналістичного утвердження, якого Росія потребувала. Українськість автора заохочувала його російських читачів інтерпретувати соціальну критику як національну критику з боку неросіянина. Добровільне вигнання Гоголя згодом лише посилило його хитке становище. Вперта відмова цього невдалого національного поета повернутися в обійми матері-Росії засмутила багатьох його друзів і прихильників, особливо родину слов’янофіла Аксакова, який неодноразово попереджав Гоголя про шкоду, яку може завдати його відсутність публічному образові.

На додачу до еміграційного статусу Гоголя, його не-компліментарний літературний образ Росії тим більше змушував довести любов до неї, немовби його особистий патріотизм міг компенсувати невтішний художній образ батьківщини (або так чи інакше бути прив’язаним до нього). Отже, перебуваючи за кордоном, Гоголь почав кампанію, яка мала на меті переконати його російських друзів і прихильників у його лояльності до Росії. Він змалював мету створення «Мертвих душ» як найвищий патріотичний обов’язок, який він може здійснити лише за кордоном. Для функціонування в ролі національного поета, стверджував Гоголь, він потребує перебувати на відстані від своєї начебто улюбленої вітчизни.

У спілкуванні з різними людьми він наводив різноманітні причини стосовно його потреби залишатися за кордоном. Матері писав про проблеми зі здоров’ям (ПСС 11, 118—120). Поґодіну висловлював свою гіркоту й розчарування з приводу його російського досвіду та стверджував, що як комічний письменник і національний пророк він мусить залишатися осторонь від несприятливого російського клімату (ПСС 11, 40—41). (Згодом, після смерті свого ймовірного коханця, Іосіфа В’єльґорського, Гоголь із гіркотою відзначив, що лише «свині» вдається вижити в Росії [ПСС 11, 224]). На явне звинувачення Поґодіна, мовляв, Гоголь не має любові до Росії, письменник відповідає, що його літературний твір зосереджено навколо Росії, попри лучшие небеса, які оточують його, і доводить неправоту Поґодіна. У листах до Жуковського Гоголь висловлює свою гіркоту, свій нерозривний зв’язок із царським двором і наголошує на своєму патріотичному завзятті. Він пояснив своє вигнання Жуковському як передвизначене провидінням і ручався, що його творчість завжди служитиме батьківщині (ПСС 11, 49). Сподіваючись на царські кошти, які дали б йому змогу завершити «Мертві душі», Гоголь просить Жуковського: Скажите [царю], что я исполнен весь такой любви к нему, какою может быть исполнен один только русский подданный (ПСС 11, 98). Він багатозначно не описує цю любов, довіряючи Жуковському заповнити цей циркуляр і ховаючись за суперлативами. Гоголь отримав 5 тисяч рублів завдяки протекції Жуковського[252]. Пишучи до родини Аксакових, Гоголь покірно повторює русофільські формули, які, на його думку, вони вважатимуть конгеніальними, але які виглядають у його прозі радше нещирими. Він заповзято зізнається їм у своїй сильній пристрасті до Росії та описує її флуктуації, міряючи її, як температуру, немовби це явище, що не належить його особистості. Він пише: Да, чувство любви к России, слышу, во мне сильно. Многое, что казалось мне прежде неприятно и невыносимо, теперь мне кажется опустившимся в свою ничтожность и незначительность… (ПСС 11, 323). Він похвалив Константіна за листа, що сильно кипит русским чувством и пахнет от него Москвою (ПСС 11, 324). Гоголівські висловлювання є розпливчастими: чувство і пахнет — настільки ж невизначені, як і любовь російського підданого до царя в його листі до Жуковського. Запевняючи Серґєя в тому, що Москва (центр слов’янофільства) стала його батьківщиною. Гоголь обіцяє йому незабаром притиснути його до своєї русской груди — (що він вважав за потрібне зазначити) (ПСС 11, 331).

«Мертві душі» стали розмінною монетою у гоголівській грі — отримувати від друзів те, що він хоче. Він благав Сєрґєя Аксакова, свого друга-слов’янофіла, тримати від нього подалі настирливого Поґодіна, стверджуючи, що він, якщо в ньому бьется русское чувство любви к отечеству, мусить зберегти його спокій під час роботи над «Мертвими душами» (ПСС 11, 333). Просячи Жуковського організувати фінансову підтримку з боку царя, Гоголь згадує про свою роботу над «Мертвими душами» як святу справу, що її начебто заповів йому Пушкін (ПСС 11, 98). Однак, хоч Гоголь «використовував» своїх друзів, вони також, своєю чергою, «використовували» його. Для багатьох Гоголь став джерелом національної користі, яку Росія могла отримати від його творчості[253].

Увесь цей час Гоголь, культивуючи свою кволу любов до Росії, або принаймні удаючи її, відгукувався про свій реальний досвід із Росією як про кошмар. Про Італію він пише: Она моя! Никто в мире ее не отнимет у меня! Я родился здесь. А потім додає: Россия, Петербург, снега, подлецы, департамент, кафедра, театр — всё это мне снилось. (ПСС 11, 111). Під час своєї короткої поїздки до Росії у 1840 році він написав Жуковському: И какое странное мое существование в России! Какой тяжелый сон! О, когда б скорее проснуться! (ПСС 11, 268). Схоже, Гоголь міг бути росіянином тільки через акт писання про Росію, вправу своєї уяви. Він зізнавався своєму вельми близькому українському другові Олександру Данилевському, що робота над «Мертвими душами» зробила його более русским (ПСС 11, 72). Між тим, незважаючи на освідчення в любові, призначені для використання його високопоставлених друзів, Гоголя тішив розрив із Росією. Він урочисто заявив Миколі Прокоповичу — ще одному українському другові та ніжинському однокашнику — що остання російська річ, його пальто, нарешті, стала непридатною (последний продукт моей отчизны; ПСС 11, 110).

Патріотичне позерство та обіцянки задовольнити російську національну гордість у «Мертвих душах» розбилися об несхвальний погляд Гоголя на реальність російського життя та природу російського суспільства. Суперечності, що виходять на поверхню в листуванні Гоголя, відбиваються також і в його романі. Хоч роман починається як іще одне гоголівське соціальне викриття, у його другій частині він набуває ліричного розгортання і того, що Вільям Тодд називає «надзвичайно моралістичними інтерлюдіями»[254]. Елементи другого типу виглядають, немовби приєднаними до первісної розповіді. Замість утвердження «ліричної та епічної єдності» цього твору, як стверджував Васілій Ґіппіус, вони його явно розстроюють[255]. Сам Гоголь згодом визнав, що його лирическая восторженность у романі може здатися дивною, оскільки повний сенс твору може бути розкритим лише після написання всіх трьох запланованих томів (ПСС 12, 93, 96).

Два імпульси цього роману відповідають двом окремим фазам гоголівської творчості. В той час, як позиція соціальної критики характеризувала початкові стадії гоголівського твору, більшість так званих ліричних відступів було написано на пізніших стадіях (1840—1841; ПСС 6, 884). Загалом, у «Мертвих душах» Росію зображено як сіру, роз’єднану і бездушну сферу, заселену негідниками й ідіотами, водночас роман немовби намагається вислати оптимістичне повідомлення про велич і майбутній потенціал Росії. Отже, твір функціонує як своєрідний сфінкс у російській культурі, його надзвичайно різноманітні повідомлення та тональності стають предметом інтерпретаційних проектів, що мають намір їх примирити. На мою думку, «Мертві душі» — роман заплутаних розламів і розривів. Гоголь як комедійний художник і сатирик російського життя конкурує з Гоголем — служителем російського націоналізму. Несумісність цих двох авторських іпостасей залишила свій відбиток на романі. Форма національної художньої літератури, тобто дискурс пояснення традицій нації та фіксація її характерних рис, поєднується з певним змістом, який навряд чи може задовольнити національну гордість. Роман безперервно балансує на грані пародії. Звісна річ, як показують «національні романи» інших традицій, такі твори не повинні бути наївними похвалами. «Пригоди Гекльберрі Фінна», приміром, пропонують широкий спектр критики Америки незадовго до громадянської війни. Однак у них принаймні зображено симпатичних персонажів. Коли Гек Фінн бреше місіс Лофтус, що він — дівчинка, оповідач не заявляє, що брехня є американською національною рисою. Натомість у «Мертвих душах» не зображено симпатичних персонажів і, вочевидь, цей роман унікальний маркуванням недоліків своїх героїв як специфічно національних рис. Незважаючи на гумор, «Мертві душі» є нездоланно похмурою національною картиною. Незважаючи на ліричні відступи — що, як я покажу, є вельми проблематичними — він надзвичайно неефективний у ролі національного гімну. Національним і націоналістичним цей роман не виходить.

Декорація «Мертвих душ» — головний великоросійський регіон. Передбачаючи такі ж звинувачення, які були висунуті проти його комедії, мовляв, Гоголь намагався видати за російські провінційні порушення те, що насправді було українськими або білоруськими, Гоголь поспішає виключити будь-які сумніви щодо того, що місце дії його роману — Росія: город был не в глуши, а, напротив, недалеко от обеих столиц (ПСС 6, 206). Наполегливість і (навіть одержимість) цього роману визначенням і характеризуванням російськості позначається вже на перших його сторінках. Читачеві представлено російських селян, російський готель, російський краєвид і різноманітні обговорення виявів російськості. Атрибути, що позначають російськість (русский, Русь, Россия) пересипають роман з дивовижною частотою — в середньому один раз на 2,9 сторінки (формат академічного видання ПСС — 241 сторінка). Якби такі статистичні дані були показником націоналізму, «Мертві душі», вочевидь, могли претендувати на титул найбільш націоналістичного літературного твору, оскільки надзвичайно важко знайти французький або американський роман, який міг би сперечатися з цим показником. Однак використання цих слів майже завжди залишається у сфері націоналістичної форми, а не почуття.

Російський готель, опис якого відкриває роман, пропонує кімнати з тарганами завбільшки з чорнослив (ПСС 6, 8). При вході — звичні закопчені стелі й жахливі картини. В меню включено такий делікатес, як пиріг кількатижневої давності. Подушки набиті чем-то чрезвычайно похожим на кирпич и булыжник (ПСС 6, 10). Відбиток імперії додає до природної потворності міста пофарбовані в яскраво-жовтий колір офіційні будівлі та потемнілих двоголових імперських орлів над найпопулярнішими закладами міста — питейными домами. Жалюгідний міський сад засаджено тоненькими, кущоподібними деревами. Все це явлено як добре знану норму, знайомий образ. Місто N. — універсальне російське місто.

Чудовий «націоналізований» ландшафт України не знаходить своїх відповідників у «Мертвих душах». В описі простору за межами міста, на шляху чічіковського екіпажу, Гоголь повторює парадигму російської природи, яку він розвинув у «Погляді на створення Малоросії» та «Петербурзьких записках 1836 року» (ПСС 8, 42, 177). Наратор пише: Едва только ушел назад город, как уже пошли писать по нашему обычаю чушь и дичь по обеим сторонам дороги: кочки, ельник, низенькие жидкие кусты молодых сосен, обгорелые стволы старых, дикой вереск и тому подобный вздор (ПСС 6, 21). На відміну від статичного погляду, який поволі вбирає, розкошуючи, величну красу України, жалюгідний російський пейзаж сприймається принагідно, ковзанням погляду, коли оповідач супроводжує переміщення чічіковського екіпажу — що, своєю чергою імітує власний гоголівський метод зображення Росії. Гіпотактичний, пишний стиль гоголівських описів української природи контрастує зі скупим паратаксисом їхніх російських відповідників у «Мертвих душах». Гоголь зв’язує елементи в лінійний, безпредикатний ряд: верстові стовпи, сірі деревни, пішохід у протертих лаптях, ремонтовані мости, ворони як мухи і безкінечний горизонт (ПСС 6, 220). Російський ландшафт також з’являється в наступному апофатичному описі:

Русь! Русь! вижу тебя, из моего чудного, прекрасного далека тебя вижу: бедно, разбросанно и неприютно в тебе; не развеселят, не испугают взоров дерзкие дива природы, венчанные дерзкими дивами искусства, города с многооконными, высокими дворцами, вросшими в утесы, картинные дерева и плющи, вросшие в домы, в шуме и в вечной пыли водопадов; не опрокинется назад голова посмотреть на громоздящиеся без конца над нею и в вышине каменные глыбы… Открыто-пустынно и ровно всё в тебе; как точки, как значки, неприметно торчат среди равнин невысокие твои города; ничто не обольстит и не очарует взора. Но какая же непостижимая, тайная сила влечет к тебе? (ПСС 6, 220).

Автор-оповідач пропонує соковиту конкретику того, чим Росія не є, тоді як перетворює на прості абстракції те, чим Росія є (крапки, знаки, лінії). Росія не пропонує принад для очей, і її сила вислизає від автора-оповідача.

Так само, як російська природа не в змозі запропонувати свято для очей, російське суспільство неспроможне оживити віру в свою моральну та культурну життєздатність. Галерея російських типів у романі включає в себе корумпованих державних чиновників і гротескних поміщиків, яких Чічіков відвідує у їхніх маєтках. Джерелом чиновницької щедрості є корупція. Соціальне життя міста обертається навколо поліцмейстера, котрий, полюючи на купців, як міський голова у комедії Гоголя, забезпечує щедру їжу та розваги для місцевого товариства. Сумління прокурора настільки нечисте, що перспектива перевірки викликає в нього смертельний страх. Голова суду, в якому Чічіков збирається зареєструвати документ про свою покупку, обговорює правила підкупу інституції без найменшого збентеження, щедро роблячи для Чічікова виняток. Шахрайство, вправно замасковані схеми підкупу і масштабні контрабандні операції — це деякі риси кар’єри Чічікова. Радше особиста ворожнеча злих людей, аніж будь-яка противага сил добра та чесності в суспільстві призводить його до невдачі в цих ризикованих діях.

Поміщики в «Мертвих душах» не кращі і, як чиновники, не можуть або не бажають впізнати Чічікова і протистояти його дрібним порокам. Сентиментальний Манілов живе у світі нудних нісенітниць, які ефективно ізолюють його від усього, що може вважатися реальністю. Чічіковської димової завіси з порожніх люб’язностей і його запевнення, що угода з залученням померлих кріпаків не будет не соответствующею гражданским постановлениям и дальнейшим видам России (ПСС 6, 35—36) достатньо для переконання довірливої людин