Book: Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто



flH riAY/lb TIHPIXC

li

Lemberg-

Lwow-

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто


JAN PAUL HINRICHS

LEMBERG-

LWOW-

LVIV

De Fatale Stad

ЯН ПАУЛЬ ГІНРІХС

ЕЕМВЕІЮ-

ІЛЛЮШ-

ЛЬВІВ

Фатальне місто

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

видавництво

жупанського

Київ

2010

З нідерландської переклав Ярослав Довгополий

Г49

Жодне місце в Європі не відображає трагедію XX сторіччя глибше, ніж місто Лемберґ, Львув, а нині — Львів. Завдяки географічному положенню та етнічному складу воно зазнало майже всі ті фатальні потрясіння, що ми їх нині вважаємо основними моментами історії минулого сторіччя. Свідчення дев'яти письменників лягли в основу книжки, серед них Й. Рот, А. Дьоблін, 3. Герберт, А. Загаєвський, С. Лем, О. Гранах, Б. І. Антонич, О. Ват, Ю. Вітглін.

Редактор Леся Пішко

Художнє оформлення Оксани Баратинської

Published with the support of the Matra Programme of the Dutch Ministry of Foreign Affairs, the Anne Frank Foundation and the Fund for Central and East European Book Projects, Amsterdam.

Книга видана за підтримки Програми Матра Міністерства міжнародних відносин Нідерландів, Фонду Анне Франк і Фонду з книжкових проектів для Ценральної і Східної Європи, Амстердам.

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Deze publicatie verscheen met financiële steun van het Nederlandse Literair Productie-en Vertalingenfonds

Книга видана за підтримки Фонду видання і перекладу нідерландської літератури

text © 2008 Jan Paul Hinrichs & Uitgeverij Bas Lubberhuizen, Amsterdam.

Illustrations and photographs © 2008. The rights belongs to the copyright holders cited on the last page below the name index. Effort has been made to arrange the rights in accordance with the copyright law.

© ФОП Жупанський; Я. Довгополий, переклад; О.Баратинська, художнє ISBN 978-966-96882-8-6 0фРормленнЯ, 2010.



Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Фонтан на площі Ринок, початок двадцятого сторіччя


Фатальне місто

...Зненацька виїхати до Львова, серед ночі, вдень, у вересні чи в березні. Якщо Львів існує, під пологами кордонів і не тільки в моєму новому пашпорті...

Адам Загаєвський, «їхати до Львова»

На кордоні між Середньою та Східною Європою стоїть Лемберґ, Львув по-польському, Львів по-українському. Зі своїми бароковими церквами, з театром опери у віденському стилі й районами в юґендштилі це місто упродовж десятиліть лежало прихованою сплячою красунею за Залізйою Завісою. Але краса ця оманлива: в минулому сторіччі це нині українське місто відіграло малознану, проте унікальну роль у найпонуріших розділах європейської історії. «Століття Європи» — чудово перегукується в компактній формі зі «століттям Львова»: місто, яке завдяки своєму географічному положенню й етнічному складу мешканців зазнало всіх фатальних потрясінь, що ми їх відзначаємо як головні періоди в історії минулого сторіччя.

У двадцятому сторіччі, а передусім у період з 1914 до 1946 року, місто постійно змінювало свою сигнатуру. Скидалося на те, що різні лінії розлому в давній і недавній європейській культурі зійшлися в Східній Галичині і її столиці. Львів'яни відчули епохальні моменти історії на своїй шкірі, часто з фатальними наслідками: Першу світову війну; одночасний розпад німецької, австрійської і російської імперій; Другу світову війну і окупації сталінського Радянського Союзу і нацистської Німеччини; Шоа1; нову окупацію совєтів; переселення народів і переміщення кордонів, яке мало місце після війни; крах комунізму, що покінчив з десятиріччям поділу

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

ЬетЬегд-Ілуож-Львів


Польща 1945 р. Після здобуття незалежностіі Польщі 1918 р. міністр закордонних справ Великобританії лорд Керзон запропонував лінію східного кордону Польщі, звідси й назва «Лінія Керзона». На захід від неї населення в більшості становили поляки, на східпереважно українці й білоруси. У 1920 р. більшовики напали на Польщу, але були розбиті, так що новий кордон перемістився за 200 км на схід. У 1939 р. Польща була поділена між німцями і росіянами, а «Лінія Керзона» знову послужила орієнтиром східного кордону. В 1945 р. Польща дістала на заході як компенсацію частину Німеччини

Європи; утворення великої кількосте нових національних держав на теренах Радянського Союзу. У двадцятому сторіччі можна було послідовно стати мешканцем Лем- берґа австро-угорського Королівства Галичини і Лодо- мерії під польською адміністрацією (до 1914 р.), Львова, окупованого царськими військами (1914—1915 рр.), знову австро-уторського Лемберґу (1915—1918 рр.)г Львова Західно-Української Народної Республіки (1918 р.)( Львова воскреслої Речі Посполитої (1918—1939 рр.), Львова


Української Радянської Соціалістичної Республіки (1939—1941 рр.)г Лемберґа генерал-губернаторства нацистів (1941—1944 рр.), знову Львова Української Радянської Соціалістичної Республіки (1944—1991 рр.) і, нарешті, Львова незалежної республіки України (від 1991 р.), яка постала після розпаду СРСР.

Фатальне місто

Буревій історії двадцятого сторіччя не просто пройшовся Львовом у 1939—1946 роках, але фактично знищив його — окрім будівель і монументів. Бо ті стоять, і то ще часто в такій нереальній самобутності, окрім численних синагог, що їх нацисти зрівняли із землею, і «надто польського» пам'ятника королю Яну Собєському і будинків, які в наш час вряди-годи саморуйнуються.

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Ринок у центрі Львова

Переважна більшість населення, що складається із українців і тепер проживає у Львові, не має нічого спільного з довоєнним містом, котре населене було головно поляками і євреями. До 1939 року Львів упродовж десятиріч був містом, де поляки становили близько п'ятдесят відсотків населення порівняно з приблизно тридцятьма п'ятьма відсотками євреїв і п’ятнадцятьма відсотками українців.

Євреї (Львів після Варшави і Лодзі мав найбільшу єврейську громаду в Польщі) майже всі ви- мордувані. Більшість поляків одразу після війни вигнали, переважно до Вроцлава й інших міст Силезії, звідки, своєю чергою, повиганяли німців. Тоді українці, які раніше становили більшість тільки у навколишній сільській місцевості, разом із росіянами з інших частин Радянського Союзу позаповнювали ту порожнечу Львова.

Зміни, що за короткий час відбулися у Львові, були величезними за масштабом. У 1939 році, коли місто внаслідок угоди


Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

ЬетЬегд-Ілубиг-Львів

Діти граються в парку ім. Івана Франка, названого на честь українського письменника.


між нацистською Німеччиною і Радянським Союзом бу до долучено до Української Радянської Республіки, Льві: став навіть більш єврейським, ніж будь-коли, оскількі багато євреїв утекли туди з окупованої німцями Польщ: Після Шоа місто стало раптом більш польським, анІ2 будь-коли в його історії: євреїв майже не залишилося, одразу після того місто — ще декілька років тому польсь ко-єврейський анклав посеред українських селян — ста повністю українським: зникли майже всі поляки.

І це все упродовж семи років: демографічні змінг яких за сімсот років до того ніколи не знало місто і яки: ще 1939 року годі було уявити.

Хто у двадцятому сторіччі проживав у Стокгольмі аб« Цюріху, багато чого із тих названих історичних подій перемін на собі не відчув. Назва вулиці, на якій мешкаЕ скоріш за все не мінялася упродовж сторіччя. Чужоземн війська по ній не марширували. В Сараєво, Берліні і Вільнюсі двадцяте сторіччя було вже лиховіснішим. Ал Львів, як на мене, «остаточне» місто для істориків. Міст« зазнало не тільки частих змін влади, але й мало різні пи семності та віросповідання, кожна зі своїм календарем т

святами, які вказують на давніші періоди в європейській історії, що зійшлися на території цього міста: латиниця й кирилиця, римо-католицька, греко-католицька, православна, вірменська віри та юдаїзм. На сьогоднішній день у місті мають свій осідок Архієпископи або Митрополити Римо-Католицької, Греко-Католицької й Вірменської Апостольської церков і один Головний Рабин. Те, що німецька, польська і українська назви міста — Лемберґ, Львув, Львів — вживаються аж до сьогоднішнього дня і, до того ж, згадуються уперемішку на сторінках цієї книжки, свідчить про те, що Львів належить до трьох сфер впливу, що їх важко проігнорувати.

Фатальне місто

Складну історію Львова можна легко прочитати з назв вулиць, що їх на диво часто міняли. Довідник назв вулиць Львова, який вийшов декілька років тому, реєструє історію міста у стислій формі. Так ми довідуємося, що за часів Габсбурзької імперії центральна вулиця називалася Карл Людвіґштрассе. Цей величавий простір для прогулянок від пам'ятника польському поетові Адаму Міцкевичу напроти готелю «Жорж» тягнеться своїми готелями, банками, музеями і кафе до оперного театру. У 1919 році, після Першої світової війни, вулицю перейменували на Леґіонув, на честь військових частин, які під командуванням Пілсудського боролися за утворення нової польської держави. Радянські окупанти 1940 року зробили з неї вулицю 1 Травня. Під час Другої світової війни німці перевели годинникові стрілки назад: у серпні вулиця знову стала називатися Леґіонув. Але й це ненадовго: в листопаді цього ж року центральну вулицю перейменували на Опернштрассе, якій 1942 року дали назву Адольф Гітлеррінґ. У 1944 році, після повернення Червоної Армії, назва Леґіонув відновилася (тепер в українізованій формі — Легіонів), проте знову на короткий час. У 1945 році із шухляди витягли стару назву 1 Травня, після чого головна вулиця 1959 року отримала назву проспекту Леніна. У 1991 році, коли Україна здобула незалежність, утвердилася сьогоднішня назва: проспект Свободи. Населення не дуже переймається цими


змінами, підготовленими у міській раді. У розмовній мові донині загальновживані польська назва для парку ім. Івана Франка та Ґабсбурзька для Шевченківського гаю: кожний знає парк Костюшки і Кайзервальд.

Lemberg-Lwow-Львів

З погляду польської перспективи Львів упродовж століть до початку варварства зі Сходу залишався останнім бастіоном католицизму. Після захоплення королем Казимиром III 1340 року місто залишилося вірним польській короні, хоч навколишні землі заселяли передусім русини (давня назва українців). Так виник девіз міста, яке наче польський острів трималося у ворожому оточенні: Leopolis semper fidelis (Леополіс завжди вірний). У путівнику Лемберґ і околиці Юзефа Піот- ровського, який вийшов 1916 року під час Першої світової війни, пов'язаність тодішнього габсбурзького міста з історичною долею Польщі подається надто пишномовно: «Жодне місто старого королівства Польща не переплело власної історії з історією всієї держави так міцно, як Лемберґ. Знав Лемберґ дні достатку і гараздів, то це були й дні розквіту і щастя для держави. Насувалися на державу чорні дні, то Лемберґ ставав першою брамою, в яку грюкав ворог. Якщо держава була твердинею культури і цивілізації Заходу, то Лемберґ був її бастіоном на передовій, який мусив приймати на себе перший удар диких ворожих ватаг і вистояти. Міцною загатою був він проти шаленого східного прибою, але водночас мостом між Європою і Сходом».

Польської держави, про яку тут ведеться мова, на той час вже давно не існувало. Польським місто залишалося до 1771 року, коли під час першого польського поділу габ- сбурзькі кайзери із Відня стали новими його володарями. Це вони надали «королівству Галичини і Лодомерії» — радше витвору адміністративної фантазії, аніж реально існуючій території — поступову автономію. Завдяки цьому польська еліта в другій половині дев'ятнадцятого століття знову отримала de facto право панувати. У столиці Львові — на той час Лемберґ чи Львув — утворився свого роду регіональний парламент, крайовий сейм. Навіть намісни-


ком тоді вже не був австрієць, а поляк, У школах і в університеті провідною мовою стала польська, німецька залишилася мовою передусім війська, залізниці й пошти. Українці, які як народ у минулому не мали чітко означеної власної держави, відігравали у подвійній монархії підпорядковану роль. Поляки різко виступали проти поступок щодо українців, через що незгода і відчуття ворожости між обома групами населення зростала. Українці мусили задовольнитися окремими починами, як Товариством ім. Шевченка, яке стало стрижнем їхнього культурного життя в місті. Фактично це товариство відігравало роль неформальної української Академії наук, яка, як установа, з політичних причин не мала право на існування в царській Росії, де проживало ще більше українців.

Фатальне місто

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

До 1939 року Львів вважали своїм містом як українці, так і поляки. Але навіть євреї, розділені на ліберальні й ортодоксальні громади, які самі не мали територіальних амбіцій, розглядали місто як центр свого релігійного й мистецького життя. Тут процвітав прогресивний рух Ха- скала, який пропагував використання німецької (замість мови їдиш), виходили сіоністські часописи і такі видатні постаті як Мартін Бубер і Шолом Алейхем провели тут важливі роки свого життя. І хоча вірмени за своєю чи-

Львів і Галичина до 1918 року

Скориставшись сум'яттям, що його спричинили своїм наступом монголи, полководцям з околиць Львова вдалося в тринадцятому сторіччі взяти під свій контроль велику територію. Вона простягалася від Києва на сході до Литви на півночі. Це князь галицько-волинський Данило (на фото) приніс добробут на цій землі. В 1256 році він заснував місто Львів. Сприяючи роз




виткові торгівлі, він запрошував туди поляків, євреїв і вірменів. Його син зробив місто столицею Галичини. Менш ніж за сторіччя Львів і Галичина стали польськими, до 1772 року розділяючи радість і горе Речі Посполитої. Як перевантажувальний пункт з тверджею Львів став обов'язковим місцем зупинки для кожного проїжджого торговця і війська, що йшли через місто. Коли Австро-Угорщина під час першого поділу Речі Посполитої 1772 року взяла гору, розпочався відносно миролюбний і благополучний період. На анексованих Прусією та Росією землях польську мову та культуру твердою рукою пригноблювали, проте в Галичині поляки — у всякому разі з 1873 р. — повною мірою користувались культурною свободою. Але це не торкалося місцевих українців, що призвело до зростання напруження. І коли 1918 року Австро-Угорщина розпалася, вибухнула коротка, але гостра громадянська війна між двома групами населення, яка закінчилася перемогою Польщі.

ЬетЬегд-Ідуо^-Львів

сельністю ніколи не були значною меншиною в місті, вони упродовж століть таки становили дуже могутню групу зі своїм власним судом, яка не раз збирала гроші для відкупу від ворога, що облягав місто. Промовисто про це свідчить розташований в старій частині міста вірменський собор з його «орієнтальною екзотикою», як це описав у своїх спогадах молодости Високий Замок (1966 р.) народжений у Львові польський письменник Станіслав Лем. Це іронія історії, що місто Львів, яке упродовж свого існування щойно декілька десятиріч є суто українським містом, тепер вважається центром української культури. Українці живуть тут поміж собою набагато активніше, ніж у столиці Києві та інших містах на Сході, де проживає багато росіян.

Львів є непроголошеною столицею України для громадян, які хочуть утвердити українську ідентичність. У місті домінує Українська греко-католицька віра, яка виникла із проголошенням Берестейської унії і визнає авторитет Папи Римського. Далі на схід поширена вірна Москві Російська Православна церква, яка тримається російського світу з його іншою культурою.

Львів скидається на меланхолійні декорації, що стоять на задньому плані, простір якого щораз використовувався


і оформлявся в двадцятому сторіччі наново, а мешканці були маріонетками, які не розпоряджалися своєю долею. Господарі Львова сиділи у Відні, Варшаві, Берліні, Києві, Москві або за столом переговорів у Ялті. Після Шоа і вигнання поляків запала фіктивна тиша навколо міста, зовнішній вигляд якого залишився незмінним. Проте внутрішній зміст його повністю змінився: заледве не про кожний львівський будинок можна з певністю сказати, що людей, котрі мешкали в них у період між 1939 і 1946 роком, замордували, або їх вигнали. У своїх і польською мовою перекладених спогадах про дитинство Дитина в Польщі (1982 р.) нідерландський автор Міло Анштад описує відчуження, яке охопило його після повернення до свого рідного Львова, з якого виїхав до війни десятирічним хлопчиком: «Коли я після сорокарічної відсутности дістав можливість знову побачити своє рідне місто, я ходив по ньому, як хтось, хто прокинувся раптом в іншому сторіччі. Вулиці, будинки, парки були мені знайомі. Моя школа стояла ще незайманою, наче я ще вчора був у ній. Війна, руйнування й вбивства залишили дохідний дім, в якому я народився, недоторканим. Ніщо не змінилося, за винятком того, що там тепер інші квартиронаймачі. Людей, котрих я знав, уже немає, більшість з них просто щезли з землі. Євреїв повбивали, поляки повиїжджали на Захід. Півмільйона людей, які тепер населяли місто, прибули із безкрайніх українських сільських просторів. їхнє місто виникло вчора, а сьогодні вони прийняли його у своє володіння. Прірва між минулим є величезною».

Фатальне місто

До 1945 року Львів заледве був індустріалізованим. Це було місто торгівлі, адміністрації й культури. Після Другої світової війни Львів утратив не тільки свій гетерогенний, космополітичний характер, але й свою внутрішню структуру; домінуючий польський і єврейський середні класи не були замінені українським середнім класом, а повністю зникли відповідно до совєцкого зразка виробництва, котрий забороняв приватні підприємства. Відбулася індустріалізація в рамках п’ятирічок. Так раптом у Львові почали виробляти багато велосипедів, телевізорів, продукції для армії, шкарпеток.

Польща до 1918 року

На схід від Одри, на просторах від Балтійської затоки до Карпат, близько тисячного року зародилося щось реальне, що можна було б назвати Польщею. В наступні тисячу років площа цієї польської території була завжди протилежно пропорційна до могутности її сусідів. Жодна країна в Європі не мала кордонів, які б так різко мінялися як польські, а польським королям ніколи не вдалося налагодити центрального управління за рахунок земель шляхти. Проте країна мала- таки «золотий» період у п’ятнадцятому — шістнадцятому сторіччях, коли разом з литовцями їй вдавалося розбити наступаючих із заходу тевтонців і здобути на сході величезні простори, серед яких майже всю Білорусію і більшу частину України. Внутрішня роздрібненість і брак землі у сусідів призвели до того, що вся ця велетенська Річ Посполита була у вісімнадцятому сторіччі в три заходи поділена між Прусією, Австро-Угорщиною та Росією. Незважаючи на не одне криваво придушене повстання, Польщі щойно у 1918 році вдалося воскреснути із руїн Першої світової війни, яка завдала багато лиха й Польщі.

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто


Та в старому центрі міста радянські плановики все-таки змінили небагато. Це було великим щастям, що руйнування, спричинені війною, були тут не такими, як в інших містах, де вони виявилися просто жахливими. Тим-то місто залишилося винятковим у радянському контексті: через завдані велетенські втрати та руйнацію цілих урбаністичних центрів соціалістичне містобудування отримало більше шансів у таких містах як Харків,


Київ і Донецьк» Однак нові одноманітні житлові масиви надають Львову теж безумовного характеру радянського міста. Проте, так само як у Таллінні, Ризі й Вільнюсі — містах, старий історичний центр яких здебільш не був знищений під час Другої світової війни, в колишньому СРСР тут можна було почуватися «майже» закордоном, щойно потрапляли в район старого міста. Проте одна деталь таки порушувала цю ідилію: совєти використали сад комплексу Собору святого Юра, що стоїть на пагорбі, для зведення глушителів, спотворюючи таким чином панораму міста. У такий спосіб мешканцям міста заважали слухати передачі «ворожих» радіостанцій «Голосу Америки» і «Радіо Вільної Європи» та популярного серед греко-католиків «Радіо Ватикану».

Фатальне місто

А мешканці Львова тим часом користалися з того, що кордон з Польщею пролягав недалеко. Адже польське радіб, яке передавало менш ідеологічно витримані передачі, ніж радянське, можна було приймати без перешкод. Оскільки й польські газети та журнали, що продавалися в кіосках і в готелі «Інтурист» (колишній «Жорж»), були набагато ліберальніші, то вивчення польської мови було вигідне насамперед українським інтелектуалам. До того ж у книгарні «Дружба» можна було придбати переклади польською мовою твори західних письменників та філософів, яких в СРСР не видавали. У шістдесятих і сімдесятих роках польські туристи, які нерідко займалися спекуляцією, привозили до Львова грамофонні платівки із західною попсою. Водночас, починаючи із середини п’ятдесятих років, чимало мешканців Львова почали відвідували своїх родичів у Польщі, так що виникла польсько- українська мережа контактів, яка розширила пропозицію на чорному ринку міста і таким чином насичувала попит на західні товари.

А поза тим Львів залишався стояти на узбіччі. Після Другої світової війни місто лише декілька разів потрапило до новин міжнародних засобів масової інформації. Напевне, найбільшою подією для декотрих мешканців став серпневий день 1969 року, коли місцевий футбольний клуб «Карпати», єдиний клуб не з вищого дивізіону, виг-


Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

ЬетЬегд-Ілуо\у-Львів

Вид на центр. Широкий проспект на передньому плані — Леґіонув, теперішній Свободи


рав Кубок СРСР з футболу. В 1990 році Львів став першим містом в Україні, де демонтували обов'язковий пам'ятник Леніну, встановлений 1952 року перед побудованим у справжньому буржуазному стилі оперним театром. Проте на міжнародному рівні діялося мало, допоки в травні 1999 року у Львові не відбулася конференція президентів центральноєвропейських країн. 25 червня 2001 року місто відвідав Папа римський Іван-Павло II, поляк за походженням. 27 липня 2002 року під час показових виступів на військовому аеродромі Скнилів зазнав катастрофи винищувач, унаслідок чого загинуло 84 людей.

Кадри із зображенням цього моря вогню і людей, які у паніці з криками розбігалися геть, облетіли весь світ. За межами України залишилося майже непоміченим те, що трапилося 21 серпня 2005 року: переїзд осідку Української греко-католицької церкви зі Львова до Києва. Цим місто втратило щось від свого впливу та ідентичносте, які воно так довго плекало.

Гарні новини для Львова надійшли 18 квітня 2007 року із Кардифа: тоді щойно призначений голова ФІФА Мішель Платіні, на здивування багатьох оголосив, що Польща і Україна вибрані організаторами Чемпіонату Європи з футболу 2012 року. Передбачається, що низка матчів теж будуть зіграні у Львові.

Колись, коли Східний блок розпочинався з кордонів НДР, Львів лежав для нас десь далеко, а через візовий режим майже недосяжно далеко за Залізною Завісою. Щоправда, це було місто, яке можна було віднайти на карті, проте існувало воно передусім у спогадах і літературних образах. Львів для когось, хто знав історію, був невиразним містом, що в буквальному і переносному значенні лежало з темного боку Європи, як і вся Україна, яка розкривалася для подорожуючих у вигляді залізничних станцій, що тьмяно висвітлювалися з нічного експресу до Москви.

Фатальне місто

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Злидні й заможність у центрі міста

Львів з його центром у стилі бароко і габсбурзькими районами в юґендштилі наприкінці вісімдесятих прокинувся із зимової сплячки, в яку місто впало з часів приходу Червоної Армії 1944 року. За радянських часів Львів відвідало мало західних туристів. Щойно з розпадом Радянського Союзу 1991 року та з проголошенням самостійної республіки України місто знову повернуло собі належну увагу. Раптом Львів повторно відкрили таким, яким він насправді є: найбільш східною метрополією Середньої Європи, кінцем Європи або, якщо хочете, початком Європи. Відтоді Україна — держава, яку асоціювали з фатальною катастрофою 1986 року на ядерному реакторі в Чорнобилі, поволі починає привертати до себе увагу. Вершиною стала мирна «Помаранчева революція», яка 2005 року привела президента Віктора Ющенка до влади: раптом кореспонденти телекомпаній Сі-Ен-Ен та Бі-Бі-Сі передають прямі репортажі із засніженого Києва. А також зірки, як львів'янка Руслана Лижич- ко, котра 15 травня пере


могла в Стамбулі на конкурсі Євробачення 2004 р. зі своєю частково по-українському, частково по-англійському виконаною піснею Дикі танці, брати Клички та Андрій Шевченко забезпечили Україні необхідну увагу.

ІетЬегд-Ілудмг-Львів

Передусім, після «перестройки» та проголошення незалежної республіки України, австрійці та німці дуже швидко спохватилися, щоб розвідати колишні габсбурзькі території на Сході та музейну оазу Львова. Серед експертів з питань Східної Європи перший крок зробив Карл ІПльоґель своїм есе 1988 року «Лемберґ — столиця європейської провінції». Подорож до Львова була тоді дводенною затією. «Хто їде до Львова — їде до великого радянського міста, а не до габсбурзької фати-моргани», — попереджував Шльоґель. Та все-таки це було те минуле, котре викликало зацікавлення містом. А те, що стосується Галичини і Львова, за останні п'ятнадцять років вилилося в німецькому мовному середовищі в цілу низку ностальгічних книжкових заголовків, як Подорож до Галичини: прикордонні ландшафти старої Європи, Розвіяні сліди: від Лемберґа до Чернівців. Подорож до Силезії і Галичини: археологія почуття, В пошуках Каканії: екскурсія по потонулому світі, Тихий Буг: подорож по розшматованій країні і Лемберґ: подорож до Європи. Прикордонні ландшафти, розвіяні сліди, розшматована країна — промовисті заголовки, котрі закликають до поміркованости, даючи зрозуміти, що в Галичині ми маємо справу з чутливою лінією розлому в Східній Європі, вздовж якої автори теж з необхідною обачністю проклали собі дорогу.

Коли славістка Верена Дорн, авторка Подорожі до Галичини (1991 р.), потрапила до Львова вже незалежної України, їй перед поїздкою ледве вдалося знайти якусь інформацію про місто. Єдиною адресою, яку вона мала, була вулиця Браєровська 4, на котрій народився польський письменник Станіслав Лем і котру той сам згадує у Високому Замку (1966 р.). Тим часом вийшов один західний путівник Відкрити Лемберґ (2005 р.), який майже не містить літературної інформації, а пробує віддати належне різним ірупам населення, що в минулому населяли місто. Добре представлений в ньому тепер вже не існуючий єврейський Лемберґ.


А як це в польських і українських путівниках? У Львові можна придбати свіжий, гарно виданий український путівник, перекладений різними мовами, зокрема й англійською: Тоигіпд Lviv. Там ми читаємо, що мешканці Львова — причому побіжно згадується, що ті на одну третину складалися з євреїв — вітали квітами перші німецькі частини, які 1941 року вступили до міста, але вже без квітів радянські війська, котрі повернулися 1944 року. Одним реченням щось розповідається про ґетто і систематичне знищення єврейського населення. Проте читач не дістає уявлення про розміри цієї трагедії та про її наслідки для життя міста. Більше того: у вступі до путівника припускається, що «завдяки тому, що Святий Юрій є покровителем Львова, місту вдалося уникнути багатьох нещасть». Звичайно, важко було б очікувати від туристичного путівника чогось іншого, крім позитивної пропаганди, але таке зображення речей суперечить реаліям двадцятого сторіччя, коли за декілька років вісімдесят відсотків мешканців міста було вбито або вигнано. Це також є дивним з огляду на поставлену перед таким путівником мету: більшість іноземців відвідують місто саме для певного сприйняття історичної ситуації. Для учасників подорожей в рамках Jewish heritage travel (Тури по місцях єврейської спадщини) тим часом уже видали окрему брошурку, яка торкається єврейського минулого.

Фатальне місто

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Знищена нацистами синагога «Золота Роза»

Три видані недавно польські путівники — два Lwow і один Lwow sentymentalny — надто часто насолоджуються польською ностальгією й націоналізмом.

Ці путівники призначені передусім для великих натовпів польських туристів-одноденок, які вихідними днями відвідують свою втрачену гордість. Завдяки інтригуючому вірменському соборові в центрі міста вір


менська культура в цих польських путівниках представлена досить розлого, проте історично набагато більша за обсягом єврейська громада ніби просто виписана з історії. Хоча згадуються-таки синагога Золота Роза і пам'ятник Шоа біля залізничного моста, але про роль євреїв у місті і про Шоа читач не довідується нічого.

Lemberg-Lwow-Львів

Зрештою, дуже важко об'єктивно писати про Львів, як полякам і євреям, так і українцям. «Поляки і євреї промовляють здалека, з почуттям втрати. їхні розповіді часто мають відбиток особистих травм. У публікаціях українців, які зайняли їхнє місце, часом відчувається інша однобічність: потреба виправдати власну присутність у помешканнях вигнаних і вбитих. І тому ще простіше — як це робить путівник Touring Lviv — уесь цей процес просто проігнорувати. А тепер ще й науковий світ запропонував цілу низку свіжих публікацій про Галичину. Виділяються тут дослідження про регіональні особистості та міжконфесійні стосунки, для яких Галичина і Львів з їхніми складними відносинами, які під натиском тоталітаризму двадцятого сторіччя призвели до фатальної ланцюгової реакції, є просто скарбницею для наукових розвідок.

Якщо Львів упродовж сторіч був містом культурного розмаїття в мультикультурній державі, то тепер він є українським містом в українській республіці, де неукраїнське минуле найбільш дотичне в бібліотеках і на величезному Ли- чаківському цвинтарі з багатьма польськими й австрійськими могилами. Але габсбурзька спадщина розпадається на крихти. Львів, центр якого з 1998 року занесено до Списку світової спадщини ЮНЕСКО, змушений заздрісно дивитися на Краків, де проведено масштабні реставраційні роботи: грошей на реставрацію в бюджеті міста обмаль. Орнаменти в стилі арт-нуво так і сипляться на бруківку, передусім, коли тане сніг, а там, де найбільш небезпечно, стоять загорожі, щоб утримати перехожих від можливих фатальних кроків під балконом з тріщинами або якимось крихким янголятком.



З обранням президентом Віктора Ющенка 2005 року, Помаранчева революція якого викликала у Львові політичний карнавал, де все було в помаранчевих кольо-


pax, здавалося, що приєднання України до Заходу ось-ось може здійснитися. Проте ситуація змінилася. І вже скоро він змушений був терпіти у прем'єрському кріслі Віктора Януковича, друга Кремля, та російських жителів країни. Як завершиться боротьба за владу обох Вікторів, не знає ніхто. З’являться й інші імена. Проте суттєва відмінність між українцями і греко-католиками на Заході та росіянами і православними на Сході наразі в Україні існуватиме.

Фатальне місто

Цією значною відмінністю визначається також ідентичність Львова в сучасній Україні. Власне кажучи, Львів, як і раніше, знову стоїть на лінії фронту: Схід більше не починається на кордоні НДР, як за часів «холодної війни», а в Україні, на схід від Львова, де переважно розмовляють не українською, а російською мовою. Тож і не дивно, що Російська Православна церква підтримувала останніми роками Януковича в політичній боротьбі, тим часом як Греко-Католицька церква — Ющенка. Про те, що справи ніколи не можна розглядати в чорно-білих тонах і що різниці можуть мати нюанси, свідчить таки далеко не маргінальне існування Української Автокефальної церкви, яка вже в двадцятих роках минулого сторіччя відокремилася від Російської Православної церкви.

Тим часом Львів став доступним місцем призначення: кожний може зі свого помешкання замовити по Інтерне- ту авіарейс до Львова (на придбаних квитках назву міста буде транслітеровано як Lvov). Навіть віза до України більше не потрібна. Але туристичним місцем призначення Львів не є: до міста прилітають здебільшого поляки, які займаються торгівлею або з ностальгічних причин замовили одноденні тури чи хочуть відвідати цвинтар, німецькі та австрійські бізнесмени і любителі культури і євреї в пошуках могил своїх покійників чи, місць, де ті спочивали, які часто вже зникли або ж виявити їх дуже важко. Також і література пропонує шляхи для спостереження за Львовом на відстані, причому тут автоматично потрапляєш на смутну сторону міста. Війна і смерть — неминучі головні мотиви літератури про Львів.

Від’їзд — інший мотив творчости. Відомі письменники, які народилися в двадцятому сторіччі, поляки Герберт,


Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

ЬетЬегд-Ь\*чі^-Львів

На Ринку, в старому центрі міста.


Лем і Загаєвський виїхали з міста ще до того, як опублікували хоч рядочок. Бруно Шульц тут деякий час студіював (про цей період мало відомо), але обрав, щоб'прожити решту Життя, провінційне місто Дрогобич, яке лежить поблизу. Для такого письменника як Йозеф Рот, котрий тут не народився, але чиє ім'я постійно пов’язують з габс- бурзьким Лемберґом, місто в кінцевому підсумку було ли-


ше транзитним пунктом. І не лише для нього. Це стосувалося ще Леопольда фон Захер-Мазоха, найвідомішого німецькомовного автора із Лемберґа дев'ятнадцятого сторіччя, прізвищу якого завдячуємо поняття «мазохізм»: і він постійно фігурує в літературі про місто, хоча мешкав там до дванадцяти років. Це стосувалося також Детлефа Спінелла, єврейського естета із новели Томаса Манна Трістан (1903). Лікар санаторію, в якому він перебуває, каже про нього, що той «лише народився в Лемберзі».

Фатальне місто

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Бруно Шульц

Хоч один із найвідоміших синів Галичини, починаючи з 1910 року, студіював декілька років архітектуру в Львівській політехніцІ, світ Бруно Шульца обертався довкола Дрогобича, маленького провінційного містечка, розташованого за якісь шістдесят кілометрів на південний захід від Львова.

Тут він народився (1892 р.) і тут його замордували (1942 р.), тут працював він над своїми промовистими рисунками і над своїми барвистими оповіданнями.

Слава Шульца як найбільшого польського письменника ґрунтується передусім на книгах Цинамонові крамниці та Санаторій під клепсидрою. Ці символічні оповідання без сюжету відтворюють його юність у місті, де так само як у Львові поляки, євреї й українці живуть поруч.

Столиця Галичини мала, очевидно, в німецькому культурному ареалі невисокий статус.

Львів у літературі — передусім місто транзитне: найголовніше в житті, кінцеве щастя, чекало далі. Юзеф Віттлін сформулював цей погляд у своєму есе Möj Lwow (1946), коли вів мову про імпозантний вокзал: «Тут чекали не тільки на відправлення потягу, але до певної міри й на саме щастя (...)». Однак, багато відомих галичан різної національности писали про Львів з почуттям глибокої ностальгії. Можливо, завдяки цьому це фатальне місто збереглося й для читачів, котрі не відвідають його.

«Мешане мокім, Мешане мазл»

Олександр Ґранах у Лемберіку

Він, власне кажучи, мав ім'я Ісая Шайко Гронах. Східно-галицьке село, в якому народився 1890 року, називалося Вєржбовце по-польському, Вербовіц мовою ідиш і Вербівці по-українському. В 1945 році в Сполучених Штатах, куди він емігрував, вийшла під іменем Олександр Ґранах посмертно, книга зі спогадами Ось іде людина. Підзаголовок «Автобіографічний роман» мав би окреслити жанровий різновид. Неясно, чи Ґранах сам вигадав підзаголовок; у всякому разі, той вказує на книгу з художнім опрацюванням фактів, пережитих автором. Це видно передусім на початку, коли він розповідає про своє народження і роки дитинства. Ці оповідання слугують свого роду вступом до світу східного єврейства, котрий був його рідним гніздом. Те, що йде потім, — це, очевидно, цілком достовірне оповідання про великого артиста театру і кіно, котрий, хоч і пізно, а вивчив німецьку і таки написав поважну мистецьку автобіографію. Єврейський світ його юности продовжує на задньому тлі книжки відігравати свою роль, навіть коли він залишив Галичину далеко позаду себе. Показує Ґранах і Лемберґ, і це з такої перспективи, якої з іншої літератури не знаємо.

Ґранах пише чуттєво образною прозою, в якій йому легко вдається втримувати рівновагу між серйозністю та іронією. Власне кажучи, вже після першого абзаца ніщо не спроможне напсувати його книзі, котра побудована чітко хронологічно. Якщо читачеві важко уявити себе в далекому галицькому селі, то Ґранах вмить його оживляє, коли щирою рукою змальовує світ, звідки він походить: «Земля в Східній Галичині чорна й соковита, і завжди виглядає дещо сонною, наче велика масна корова, яка там стоїть і лагідно дає себе доїти. Тож східно-галицька земля


Олександр Ґранах

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Олександр Ґранах (1890—1945 рр.) — учень пекаря з Галичини, який у єврейському театрі у Львові віднайшов своє театральне покликання. Після Першої світової війни він зазнав тріумфального успіху на німецькій сцені і виріс до кіноактора. Після приходу до влади Гітлера 1933 року він дістається через Польщу та СРСР до СШД, де потрапляє до Голівуду. Він знімався у відомих фільмах Ніночка (1939),

По кому подзвін (1943), Зграя Гітлера (1944). Помер 1945 року в Нью-Йорку. Під час війни написав свою книгу Ось іде людина, яка вийшла незабаром після його смерти. В ній він постає чудовим і дотепним письменником, який залишився вірним своєму єврейсько-галицькому корінню.

вдячно і тисячократно повертає все, що до неї запихали, не мусячи її особливо пестити гноєм і хімікатами. Галицька земля рясна і багата. Вона має жирну олію, жовтий тютюн, зерно мов оливом налите, старі сонні ліси і ріки, і озера, а передусім гарних, здорових людей: українців, поляків, євреїв. Вони всі подібні до себе, незважаючи на різницю у віросповіданні та звичаях. Галичанин неквапливий, доброзичливий, трохи лінюх і плодовитий, як його земля. Куди не кинь оком — повсюди дітлахи. Діти на обійстях, діти при худобі, діти на полях, діти в шопах, діти в стайнях, діти, неначе це вони щовесни ростуть на деревах як вишні. З настанням весни в галицькому селі появляються телята, поросята, лошатка, курчатка і це пискляве щастя, ці маленькі люди: дітоньки».

Ісая з'явився на світ дев’ятою дитиною в єврейській родині, в селі, яке населяли переважно українці. В тому селі були два пагорби, на одному з яких стояла дерев'яна церква, на другому — панський будинок. Ґранах змальовує нездоланну відстань між селянами і можновладцями: «Між паном і селом стояв мур. Це був дивовижний світ. (...) І мова була іншою. Польською». Коли Ісаї виповни-


лося шість років, батьки переїхали до окружного міста Городенка. Злидні й дискримінація визначали щоденне життя більшости євреїв у містечках Східної Галичини.

£

г

л

і*

вг

53’

Треба було важко гарувати в брудних, смердючих вуличках, щоб прогодувати багатодітні родини. Виникла нова невідповідність, цього разу зумовлена мешканцями міста: «Між Вербівцями і Городенкою різниця була разючішою, ніж між Городенкою і якоюсь європейською столицею. Бо Городенка мала вже всі ознаки непевного, метушливого, конкуруючого міста, в той час як Вербівці були спокійним, стабільним і мирним селом, У селі жили з землі і мали з нею контакт. У Городенці жили один з одного, поруч, але контакту один з одним не мали». У Городенці дрібний торговець Арон Гронах відкрив пекарню, в якій працювала вся родина, яка водночас була і найкращим клієнтом. Коли пекарня збанкрутувала, Ісая влаштувався на роботу до конкурента. В десять років він був самостійним і вмів пекти хліб: «І це була та втіха, яка

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Гранах в однострої з матір'ю 1915 року. В двадцятих роках вони емігрували до США

мені в житті дуже допомогла».

Родина ставала меншою. Один брат втопився був у криниці в селі, інший виїхав, так ніколи й не давши про себе знати, третій знову відчув у Львові твердий ґрунт під ногами як торговець фруктами.

Світлина гарно вдягнутого брата Абрума вразила Ісаю, а можливо, ще більше розповідь батька, який відвідав брата на його весіллі в Лемберзі. Бо «ніхто не звертався там до нього на прізвисько, ніхто не сміявся, коли він гово-


Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Схожий на палац вокзал, побудований 1904 року

Олександр Гранах


рив, і всі люди жили дружньо між собою і заробляли краще, і не було стільки часу як в Городенці, щоб обмовляти і глузувати з когось. Справді, Лемберґ завжди був великим містом. Батькове оповідання зробило на нас таке велике враження, що кожним із нас оволоділо бажання виїхати, втекти геть до великих міст, де кожний працював і був привітним і де не було часу на плітки та насмішки». І тут ми бачимо як пробуджується цікавість, яка стала великим стимулом у житті Ісаї. Сам він називає її «основною ознакою моєї поведінки».

Ще до свого тринадцятиріччя Ісая залишає Городенку і батьківський дім. Свого батька, який постає у книжці як позитивна, мудра постать, що символізує галицьке єврейство, він бачив востаннє, коли поїзд рушив до Станіславова, нині Івано-Франківська — найбільшого міста Галичини після Лемберґа. Він знову працював у пекарні, став секретарем місцевої гільдії пекарів і взяв навіть участь у страйку. Мешкав разом з якоюсь дівулею, допоки одного вечора хтось не постукав у його вікно. Це був його брат Лейбці, який виглядав як справжній пан у високому штивному капелюсі та з


ціпком. Той забрав його з собою на вокзал, і, не питаючи, купив два квитки до Аемберґа. За півгодини життя Ісаї кардинально змінилося, так що він навіть не встиг попрощатися зі своєю подругою.

ЬеіпЬегд-І^бл^-Львів

Потяг наближався до Аемберґа, Лемберіка — мовою їдіш: «Раптом це вже не були телефонні стовпи і дерева, які мелькали за нашими вікнами потягу.

Це були будинки. Мій брат вдягнув плащ, натягнув капелюха і сказав:

— Ось ми вже майже і приїхали.

І ми в’їхали до великого вокзалу Аемберґа-Аьвува, столиці Галичини». Відкрився новий світ, галасливий і крикливий, із сотнями людей, які штовхалися, носіями, паровозами, які пищали і свистіли: «Аюди квапляться на всі боки — і ось! — посеред цієї метушні наближається групка, яка сміється і махає руками. Це мій старший брат Абрум, теж елеґантно вдягнутий, з дружиною і дорослими дітьми. (...) І всі налітають на мене, тискають мене». Товариство подалося до ресторації: «Ми їли і пили, як це дозволяють собі дуже заможні люди в Городенці на великі свята». Наступного дня Ісая приступив до роботи в пекарні, і брат Абрум пішов з ним до кравця знімати мірку для нового костюма. Чотирнадцятирічний хлопець змінив також зачіску: довгі пасма волосся на скронях, «пейси», по яких упізнавали хасидів, були підстрижені: «Нова людина в новому місті, в новому оточенні, на початку нового життя».

Лемберґ, місто з двохсоттисячним населенням, в якому опинився Гранах, було в ті дні дуже сучасним, не зважаючи на квартали бідняків. Міло Анштад у своїх спогадах Дитина в Польщі описує такий лемберзький дохідний дім без освітлення й газу, в якому сім'я з чотирьох чоловік і наймичка тулилися в кімнатці розміром три на чотири метри без умивальника й туалету. Проте напівазією, як німецькомовний галицький письменник Карл-Еміль Францоз (1848—1904 рр.) називає свій край, звідки був родом, Галичина вже не була. Про це свідчить і путівник Лемберґ і околиці Юзефа Піотровського, який вийшов 1916 року у Львові. Ця книга, яка ще й сьогодні придатна як путівник, описує місто таким, яким воно пе


реважно продовжує існувати й далі і яким його бачив Ісая, не беручи до уваги назви вулиць. Багато чого було ira той час сучасним: величезний вокзал, споруджений 1904 року, новий водогін, нова бійня фабрикою льоду, електростанції , трамвайні колії, газова фабрика.

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Габсбурзький уряд запланував у столиці Королівства Галичини і Лодомерії багато імпозантних, нових адміністративних будинків, які мали викликати враження, що державна влада тут залишиться на віки: цісарсько-королівського намісництва для Галичини, цісарсько- королівської крайової фінансової дирекції, цісарсько-королівського вищого крайового суду, цісарсько-королівської крайової ради по шкільництву тощо. Після Відня, Праги, Будапешта і Трієста Лемберґ займав у «Ка- канії2 за кількістю населення п'яте місце.

Як і личить столиці великого королівства, в якому стародавнє місто Краків стояло на другому місці, в Лемберзі виросли ще й інші будівлі, такі як Дім інвалідів, казарми, цитадель і оперний театр, який може бути окрасою будь- якої європейської столиці. На зламі двох сторіч були збудовані цілі квартали в стилі модерн. Тільки в самому центрі міста, біля підніжжя Замкової гори, можна було зрозуміти, що місто Лемберґ зі старими польськими монастирськими церквами домініканців, єзуїтів, кармелітів, бенедиктинців і бернардинців, є набагато давнішим.

Світ, куди потрапив Ісая, був добре впорядкований, зі всіма назвами вулиць, також на трамваях, виключно польською мовою. Були тут консульства, цілодобово відкритий поштамт і різні установи західної цивілізації:


торговельні палати, готелі з ліфтами і телефонами, спілки інженерів, лікарів і адвокатів, банки, страхові компанії з Відня і Трієста. Асортимент кондитерських магазинів, з такими відомими назвами як За- леський (в якій заповнені фантастично вигаданими марципановими фігурами стелажі захоплено вихваляються Станіславом Лемом в його Високому Замку), Рим, Ренесанс, Віденська, Сан-Сусі, свідчив великий віденський вплив. Але клієнтами цих закладів були таки переважно поляки.

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Ґранаху, хлопчині із глухого закутка Галичини, цей Лем- берґ припав до душі — його великі крамниці, трамваї, ринки, тротуари, на розі одного з яких його брати торгували фруктами. Усе було інакшим, більшим, проте не таким новим, як він собі уявляв: «Щодня той самий рокіт, і хоч як я був під враженням від всього цього, однак все мені нагадувало Городенку. Набагато більшим — чотирнадцятикратно, — але не сюрприз, не чудо. Різниця між Вербівцями і Городенкою була набагато більшою, ніж відстань від Городенки до столиці Лемберґу».

Проте Лемберґ пропонував ще щось інше, що не йшло в жодне порівняння з тим, що досі бачив Тсая: єврейський театр, куди його одного вечора повели брати. Його цікавість знову не знала меж: «Чого варте це незвичне збентеження! До театру! До театру!» А передусім усі ці розмови про виконавців, режисера і ролі в п'єсі: «Я нічогісінько не розумів. Але в одному я був певний: саме так говорили побожні хасиди в Городенці про святих ра- бинів-чудотворців». У театрі вже ніхто не говорив про роботу, справи або навіть про власну сім'ю. В залі він

»же не міг стримати своїх почуттів: «Який світ! Яка краса! Вони проймають сто раз сильніше, ніж будь-які зворушливі мрії! Піт заливає мені чоло! А що буде далі? Мій брат Лейбці з запитальною посмішкою дивиться на мене. Я не можу вимовити й слово. І ось! Удар в ґонґ! І знову темно! Куліси підіймаються». Після спектаклю його всього заполонила думка про те, що у звичайному світі все залишається по-старому, зате на сцені за якісь три години добрі люди стають поганими, бідні — багатими, молоді — старими, на поганих падає кара, а добрі дістають винагороду: «Ця справедливість! Ця мста! Ці мудрі розмови! Це чудове життя! Так, навіть померти тут — прекрасно!» І в цьому лемберзькому театрі Гранах прийняв рішення, яке визначить його подальше життя: «Це той світ, до якого я належу! Тут я хочу жити, тут я хочу розмовляти, кричати, бавитися, розповідати про свою цікавість, про свої мрії! Про свої бажання! В спокої я прийняв безсумнівне рішення піти цією дорогою! Проникнути до цього світу! Ще не знаю, як я це зроблю, щоб проникнути туди, але одне для мене зрозуміле: жодна сила в світі не спроможна утримати мене від цього, або загородити мені дорогу до цього світу!»

Олександр Гранах

З другом, який запхав собі до кишені тижневий виторг батькової пекарні, Ісая подався через Краків до Берліна.

Метане мокім, метане мазл, написано було, як згадує Гранах, мовою ідиш: «Міняєш місце — міняється щастя». Був 1906 рік. Йому виповнилося шістнадцять, і він мав, очевидно, вже ціле життя за собою. Галицькі міста він встиг оглянути, встиг порівняти і відзначити стан речей. Але Берлін, його кінцева мета, був іншим. «Це не я тут прибув до міста. Це тут місто здолало мене. Тут я почувався, наче на мене напали, атакували, шарпали на всі боки нові люди, нова мова, нові звичаї і новий ритм». Про свої театральні амбіції він мав попервах забути, бо були серйозніші турботи: робота, харчування, проживання. Ми знову бачимо, як він береться за пекарство і як шукає свою дорогу до єврейського театру. Це художник-

33

2 10-20


графік Герман Штрук, який створив відомі портрети до книжки Арнольда Цвейґа «Образ східногалицького єврейства» (1920 р.), відкрив його талант і порадив йому не обмежуватися мовою ідиш, а вчити німецьку і стати німецьким актором. Своє «надто єврейське» ім'я заради виступу на німецькій сцені він міняє з Ісаї на Олександра: тільки повний розрив зі своїм єврейсько-галицьким тлом робило німецьку сцену реальною.

Lemberg-Lwöw-Львів

Важливими для Ґранахової театральної кар'єри були літературні приклади, до яких він, пекар, що мріє про сцену, міг би себе уподібнити. Поему Максима Горького «Двадцять шість і одна», в якій той описує свою кар'єру від пекаря до письменника, він вважав джерелом натхнення, щоб триматися своїх власних акторських амбіцій. Але вже геть Гранах збився з пантелику, коли він на початку свого перебування в Берліні прочитав посмертно, 1905 року опублікований роман Der Pojaz (паяц — від італійського bajazzo) Карла Еміля Францоза. В романі йдеться про єврейського хлопця з провінційного містечка, який намагається вирватися з дому, бо відчуває в собі незгасне покликання стати актором. Він підстригає своє кучеряве волосся і знімає каптан. Незадовго до своєї смерти йому вдається побувати в театрі у Лемберзі на шекспірівській комедії Венеціанський купець, в якій основна діюча особа — єврей Шейлок. Гранах упізнає самого себе в цьому хлопцеві і тепер твердо знає, що хоче і що повинен стати актором: «Бо я здобував не тільки життєвий досвід, все, що я прочитував, я розглядав як власний досвід, як власні пригоди».

Так він врешті-решт опиняється в берлінському Дой- че театер Макса Рейнгардта. На тлі Другої світової війни, коли писалася книжка, падає у вічі, що Гранах описує німецьке театральне середовище як досить гуманне.

Талант його був настільки великим, що йому завжди простягали руку допомоги, навіть якщо йшлося про фінансові справи. Один аристократ позичив йому грошей, щоб випрямити його «криві пекарські ноги». Вірогідність успіху операції була п'ятдесят на п'ятдесят, отож Гранах узяв із собою до лікарні револьвер, на випадок невдалої


операції: «Я зіграв на власну відповідальність азартну гру й своїм життям». Театральна кар'єра, на його думку, цього вартувала. Його впевненість у собі росла: «Вийти на сцену було для мене те саме, що для мого батька богослужіння, — тільки ще веселіше!»

Олександр Гранах

Лж тоді усе змінилося. Австрійського кронпринца Фраица Фердинанда вбили у Сараєво. Берлін «сп'янів від ентузіазму перед війною». І галичанин Гранах виявився потенційним шпигуном: «Раптом я став чужаком. Мій найкращий друг мені вже не довіряв більше». У Габ- (бурзькій імперії обставини були інші, бо там зібралося надто багато різних національностей з конфліктуючими ін тересами, щоб згуртуватися для спільної справи. Минуло небагато часу, як доволі вже відомий на той час артист театру Гранах знову розгулював по Лемберґу. Троє » його братів були солдатами. Він відвідав могилу свого батька і сів на потяг до свого полку в Коломиї. З поїзда пін там не висів, а поїхав далі до Городенки, свого містечка, де вже не був майже десять років. Мати вийшла іпміж вдруге. Побував він теж у рідних Вербівцях, де старший його брат жив точнісінько так, як жив його батько: «Дружина його тим часом народила йому повний дім дітей, а сам він виглядав точнісінько так, як мій батько, і він мав старшого сина, котрий виглядав точнісінько так само, як він тоді». Перш ніж він устиг дістатися до свого полку, Гранах опинився під російською окупацією і знову почав випікати хліб: його пекарське ремесло було його «резервом», його «капіталом», яким він завжди міг скористатися в лихі часи. Відтак він почав чекати «майже як той чужинець на своїй батьківщині».

Гранах мовчить у своїй книжці про одруження зі с таршою на чотири роки німецькою єврейкою Мартою Ґуітманн і народження свого сина Гада (Ґергарта) 1925 року. Із мемуарів Гада Позбавлений батьківщини! І життя єврейського емігранта (1997 р.), ми довідуємось, що родина Марти це одруження вважала нижче гідности їхнього соціального стану. Батько Марти називав Ґрана- ха зневажливо «галичанином». А поки що і дружина, і дитина перебували геть далеко, в Німеччині: Ґранаха теж

не було там, коли народився син. Одного ранку росіяни забралися геть — із мемуарів неясно, чи Гранах на той час був у Лемберзі чи деінде — і повернулися австрійці.

Карл фон Габсбург, останній цісар Австро-Угорської імперії. Після смерти свого двоюрідного діда Франца-Йосифа, який, здавалося, правив споконвіків, той просидів на троні тільки два роки (1916—1918 рр.)

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Та це не мало великого значення: «Росіяни вішали євреїв як австрійських шпигунів, а австрійці почали вішати русинів, котрих називали москвофілами, як російських шпигунів». Зі своїм полком Гранах передислокувався до Австрії. Місцеве населення Штирії поставилося дуже недружелюбно до полку, який складався із євреїв і українців. Усі національності ненавиділи одне одного: все ще не було' спільного ідеалу чи спільної справи. На початку 1916 року Гранах опиняється на італійському фронті, потрапляє у полон, тікає після тижневої мандрівки до Швейцарії і знову повертається до Австрії. У всіх цих пригодах йому часто приходив на допомогу його акторський талант, як і тоді, коли він був притягнутий до відповідальносте військовим трибуналом за втечу, яка скидалася на дезертирство:

«Все було так, мовбито я виконував головну роль в житті!» Книжка продовжує розповідати про талант як капітал, щоб вижити. Своїм дотепним описом військової бюрократії Гранах дає чудове відображення епохи, і його увага переміщується з себе самого на інші речі.

Під кінець 1918 року Австро-Угорщина розпадається. Всюди роїлися солдати та військовополонені, які брели хто куди, почалися пограбування. Українські націоналісти проголосили Західно-Українську Народну Республіку. В



Коломиї влада раптом стала українською. Ґранах мав тепер дві можливості: або вступити до української армії, або хутко втекти до Берліна. При відступі австрійців поляки і українці почали воювати за Галичину. Євреї опинилися посередині: «Галицькі євреї, які до сих пір жили мирно, запримітили раптом, що разом з Австрією і вони програли війну, бо обидві армії, поляки і українці, мали один і той самий вихід з положення: «Бий жида!»

Олександр Ґранах

Українські озброєні загони заволоділи Львовом. У відповідь поляки почали організовуватися і після трьох тижнів запеклих вуличних боїв здобули перемогу. Спогади про роль школярів, так званих «орлят» і «дітей Львова», котрі підтримали «захист Львова», стали ключовими поняттями польської свідомости міжвоєнного періоду. Погроми, якими польські бандити наприкінці листопада підкреслили свою перемогу, до сьогоднішнього дня в польській літературі про Львів часто не згадуються або приписуються кримінальним елементам.

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Польські солдати-підлітки після падіння влади Габсбурґів на Галичині воювали в коротких запеклих боях проти українців (1918 p.). Поляки отримали перемогу, і Lemberg дістав назву не Львів, a Lwdw. Картина В.Коссака, 1926 р.


У Відні Гранах почув, що він більше не австрієць. Зате він отримав паспорт від щойно створеного українського по- сольства. У своєму габсбурзькому однострої він на початку 1919 року повернувся до Берліна, де вперше побачив свого сина Гада. В місці зустрічі богеми Café des Westens він знайшов багатьох знайомих і відновив свою театральну кар’єру в Мюнхені з омріяною для нього роллю Шейлока, котра була теж бажаним образом у романі Der Pojaz Францоза.

Lemberg-Lwow-Львів

Книжка Ґранаха обривається на двадцятих роках. Решта теж відома: його повернення до Дойче театер у Берліні, розлучення з дружиною 1921 року, великий успіх як актора театру і кіно в легендарних стрічках Носфера- ту. Симфонія жаху (1922 р.) Ф.М. Мурнауа і Дантон (1931 р.) Ганса Берендта. Гад Гранах описує в своїх мемуарах, як його батько жив у Берліні на всю губу, роз’їжджав на Шевроле-Спорті. І читаємо теж, що він пишався своїм походженням і статусом «Короля східних євреїв».

У 1933 році, коли в Німеччині до влади прийшли нацисти, Гранах утік до Германа Гессе в Швейцарію. Займаючись згодом якийсь час у створеному єврейському театральному товаристві у Варшаві й Лодзі, він отримує запрошення очолити єврейський театр у Києві, і Гранах переїжджає до СРСР. Там його теж можна було побачити у фільмах. У 1937 році його арештовують, але після втручання Ліона Фейхтванґера звільняють. У Цюріху він зіграв ще в Макбеті і Смерті Дантона, після чого 1938 року емігрує до США. Він розпочинає нову кар'єру як актор кіно в Голівуді, вершиною якої стали ролі в стрічках Ніночка (1939 р.) режисера Ернста Люби- ча з Гретою Гарбо в головній ролі, і Кати теж вмирають (1942 р.) режисера Фрітца Ланґа. Через свій німецький акцент він часто змушений був виконувати в американських фільмах ролі нацистів. Написанню його спогадів посприяла комендантська година, яка була запроваджена з оголошенням воєнного стану в США: в Голівуді він мав о 20:00 бути вдома. У ці вільні години він почав писати свою книжку. Розділи з неї він вголос читав своїм друзям. В одному із листів Гранах пише, що «сам Брехт, Фейхтванґер і Дьоблін» були в захопленні.


Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Олександр Гранах


Олександр Гранах пише в Ось іде людина про симбіоз галицької й німецької культур. Але книжка свідчить також про те, як він відчужувався від Галичини і родинного середовища, що робить ці спогади сучасними в найкращому розумінні слова. Особливістю книги є той момент, на якому вона обривається, одразу після Першої світової війни і задовго до того, як Гранах зіткнеться з тоталітаризмом. Ми нічого не прочитаємо про нацистський період, про СРСР, еміграцію та знищення східноєвропейського єврейства. Він мовчить про свою сім'ю. Але зі спогадів його сина, котрий, так само як і колишня дружина, встиг ще до війни перебратися до Палестини, ми знаємо, що його брати і сестри, і навіть старенька мати виїхали в двадцятих роках до Америки. В ш.ю-йоркському районі Лоуер-Іст-Енд вони ледь животіли. В емігрантській історії цієї великої родини, яка відмовилася жити в Галичині, тематизується також занепад східноєвропейського світу задовго до того, як нацисти остаточно з ним покінчать.

Про реальність Шоа в колишній Галичині дуже докладно знали вже 1944 року. Гранах принаймні мусив »догадуватися про долю багатьох своїх знайомих. Але в його книжці Галичина ще жива й здорова, така, якою він

її знав. Тож спогади Ґранаха залишаються оповіданням того, хто ніколи не забував, звідки родом, звідки вирвався: із злиденної тісноти, зі світу хасидського єврейства зі своїми домінуючими в житті законами і постійною боротьбою за щоденне існування. Зрештою, авторові цього сказання Ґранаху вдалося розповісти не тільки про самого себе, але створити класичну книгу про Галичину. Тут йдеться про щось більше, ніж про просте оповідання театрального артиста. Тому англійський переклад There goes an actor (Ось іде актор), який побачив світ майже водночас з виданим у Швеції німецьким перекладом, має оманливий заголовок. До виходу обох книг Гранах не дожив. Декількома тижнями раніше він помер від наслідків апендициту.

Lem berg-Lwöw-Львів

Другий сніданок у ресторації Ценґута

Повернення Йозефа Рота до Лемберґа

«Це місто зі стертими межами». Ці часто цитовані слова Йозефа Рота (1894—1939 pp.) взяті з його репортажу про Лемберґ, опублікованого 22 листопада 1924 року в Frankfurter Zeitung. Він визначає місто як «справжній вибалок старого кайзерського та імператорського світу. За Лемберґом починається Росія, інший світ». Рот, як зірка журналістики своєї газети, опублікував три репортажі про Галичину, яка мала на Заході недобру славу. Він пише як добре поінформована людина, нічим не виказуючи, що сам походить із Галичини. Проте все-таки повідомляє, що двічі вступав до Лемберґа «до певної міри» як переможець. Цим він, очевидно, натякає на події часів Першої світової війни, коли служив вояком у габсбурзькому війську.

Йозеф Рот родом із єврейської твердині Броди, районного міста Східної Галичини, одразу за яким прохо-


Йозеф Рот

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Йозеф Рот (1894—1939 рр.) народився в галицькому містечку Броди і під час. Першої світової війни служив добровольцем у габсбурзькому війську. В Берліні він як журналіст писав для різних газет; перебуваючи на цій по- < с їді він багато подорожував, був, зокрема, і в Росії. Політичні погляди і гирейське походження змусили його 1933 року назавжди покинути Німеччину. Відтак п'яничка Рот жив і працював переважно в Парижі. Починаючи і 1936 року він довший час перебував в Амстердамі; в Нідерландах його твори були видані Емануелем Керідо і Ал- иортем де Ланґе. Збіднілий та в боргах він помирає в Парижі. Найвідомішими романами стали Готель Совой (1924 р.), Йов (1930 р.) і Марш Радецького (1932 р.)

див російський кордон. Польський письменник Юзеф Иіттлін (1896—1976 рр.) вважає, що кордон той Рота особливо захоплював: «Кордон між двома різними світами приваблював його, таємничі типи біля кордону притягували його: контрабандисти, прикордонники — весь той світ контрабандного товару і дезертирства, і то гик, начебто це був кордон між життям і смертю». У своєму відомому романі Марш Радецького (1932 р.) Рот »мнльовує свої рідні Броди як тісне гніздо, що скидається на в'язницю, не вказуючи при цьому назви того міста: «Казарма стояла за міським парком. Неподалік неї, ліворуч, містився окружний суд, навпроти — окружне управління, а за його врочистими старезними мурами — дві церкви, римо-католицька й православна; праворуч від казарми височіла гімназія. Місто було такс маленьке, що його перейшов би за двадцять хвилин. І Бій важливіші міські будівлі тіснилися одна біля одної в


настирливому сусідстві. Мов ті в'язні на тюремному подвір'ї, кружляли, прогулюючись вечорами, люди правильними колами паркових доріжок. З доброї півгодини маршового кроку треба було, щоб дійти до вокзалу». Та дорога до вокзалу була, мабуть, останнім, що встиг його батько ще побачити в Бродах, коли вибирався у свою фатальну ділову поїздку. Після невдалої трансакції він з'їхав з глузду і до самої смерти жив у галицькому містечку в садибі хасидського рабина. Йозеф, єдина дитина у сім'ї, не знав свого батька і мешкав з мамою в домі діда з материної сторони. Мати сказала хлопчикові, що батько його помер. Рот закінчив у Бродах цісарсько-королівську гімназію Кронпринца Рудольфа, котра на рубежі двох сторіч була єдиною із двох в Галичині, де замість польської викладали ще німецькою. По-німецькому він міг розмовляти практично тільки в школі: в місті діти розмовляли по-польському або по-українському — мовами, якими він володів недостатньо. Через це почувався осібно.

ЬетЬегд-Ілуспу-Львів

Після випускних іспитів Рот поїхав до Лемберґа, столиці Галичини, де збирався навчатися в університеті. Місто він знав, бо ще гімназистом регулярно проводив вакації у свого дядька Зиґмунда Ґрюбеля. Сома Морген- штерн (1890—1976 рр.), єврейський німецькомовний письменник з Тернополя, пише в своїх спогадах, що познайомився з п'ятнадцятирічним гімназистом у Лемберґу під час конгресу сіоністських учнів Галичини. Рот не був запрошений, але прийшов туди з цікавости, коли мешкав у своїх родичів. На конгресі він розшукував такого собі «Рота», який нібито мав бути його родичом, про що він розказав у товаристві чотирьох хлопців. Серед них таки був хлопчина на прізвище Рот, котрий, на велике розчарування Йозефа, родичем не виявився. Пізніше Рот розповів Морґешдтернові, чому заговорив саме до того гурту хлопчаків:

— Ти мав на кашкеті траурну стрічку, отож я подумав, що ти теж сирота, без батька. Може, ти якийсь мій родич.

Йому було тоді років п'ятнадцять-шістнадцять, і він усе ще почував себе сиротою.


Дядько Ґрюбель мешкав за адресою Гофманштрассе, 7. Зі (’поїм родичем Йозеф не дуже ладнав. Той фінансово підтримував його матір, отож пред'являв права на житгя- бутгя свого небожа. Перебування Рота в Лемберґу було дуже коротким, бо восени 1913 року він поїхав до Відня, де записався в університет студентом німецької філології.

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

8

л

•Є-

*0

о

н

Дім родина Рот на Гофманштрассе

Що його спонукало до цього?

1 Іоклик до пригод? Втеча від сімейного гніту? Він уже визрів для цього, бо в Бродах по мав жодного друга і почувався самотнім. У кожному разі, у Відні йому мало бути ліпше, бо викладання велося німецькою мовою. В Лемберґу лекції читалися по-польському, офіційною мовою Галичини, яку він знав недостатньо.

1 все-таки в Лемберґу Рот познайомився з важливою в ного житті особою: Геленою фон Шайнохою-Щенк (1864—1946 рр.), розлученою дружиною краківського професора, якій тоді було 49 років, проте виглядала вона набагато старше. В ній він очевидно вбачав свого роду другу-матір. Хай там як, але ця жінка, запеклий курець і любитель котів, яка давала уроки французької мови і приймала гостей лежачи в ліжку, була справжньою дамою, яка знала багатьох із знайомих Рота по Бродах і Лемберґу. Збереглася одна світлина на якій вона в характерній для неї позі лежить на дивані за щільно затягнутим запиналом. Юзеф Віттлін згадує, що Рот прийняв багато зі своїх рішень, які були вирішальними в його житті чи кар’єрі, біля ліжка цієї «сивоволосої жінки, дух якої буй молодий і свіжий, як дух французьких дам епохи Просвітництва». Віттлін теж її знав і визнає, що обидва юнаки називали її своєю «мамою». Зрештою, нагоди відвідати Гелену траплялися не так дуже й часто. Як згадує про це його біограф, Рот побував у Лемберґу ще п'ять

разів: навесні 1917 року як австрійський вояк, восени 1918 року саме перед розпадом Габсбурзької імперії, на початку двадцятих років, коли приїхав з Берліна відвідати свою матір, що була на смертному ложі, під час вже згаданої репортерської поїздки в листопаді 1924 року і взимку 1936—1937 років, здійснюючи на запрошення польського ПЕН-клубу лекційну поїздку по Польщі.

ЬетЬегд-ІлУбиг-Львів

Ймовірно, можливостей було й більше. У всякому разі, влітку 1914 року Рот із Відня приїхав до Лемберґа, коли в Сараєво вбили австрійського кронцпринса Франца Фердинанда. Сома Морґенштерн зустрів його тоді на Карл-Аюдвіґштрассе. «Рот був переконаний, що війна тепер неминуча. Проте навіть в таких далеких спогадах і після всього того, з чим довелося світові після того зіткнутися, я не зміг би засвідчити, що того дня та упевненість неминучої війни нагнала на нас бодай найменший страх. Для нас війна означала щось на зразок: війна проти Росії. Така перспектива задовольняла нас і сповнювала веселим помислом на перемогу. Ми були ще дітьми, коли росіяни вкрилися ганьбою від поразки 1905 року». Морґенштерн згадує далі, що після того вони їли

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Лемберґ па початку двадцятого сторіччя

в ресторації Ценґута. Путівник Лемберґ і околиці (1916 р.) Юзефа Піотровсь- кого може розповісти, що це була ресторація в готелі «Бристоль», Карл-Людвіґ- штрассе 21.

У цій тепер вже не існуючій ресторації між обома молодими студентами відбулася, як це занотовано Морґенштерном, розмова, котра, як на мене, належить до ключових в літературі про Рота. Час і місце напевне теж спричинилися до того, що ця розмова була зафіксована Морґенштер-


пом. Рот запитав Морґенштерна, який походив із ортодоксальної єврейської родини, чому той, власне кажучи, вивчав право, хоча більше цікавився філософією, літературою і музикою: «Я розповів йому, що мій батько після довгої суперечки дав мені дозвіл на здобуття світської освіти за умови, що я студіюватиму право і в жодному випадку не стану адвокатом, а суддею». «Але ж, наскільки мені відомо, твій батько вже чотири роки як мертвий. То ти мусиш ще дотримувати свого слова?» «Саме тому, що мертвий, — сказав я йому — я дотримуватиму свого слова. Якби він ще жив, то я зміг би, напевне, якось відкараскати- ся». Він ставив мені тоді багато запитань про мого батька. «Ти сильно любив свого батька?» — хотів він ще знати. «Так», — сказав я і хотів було розказати ще більше, сіле осікся, бо раптом зрозумів, що від тієї розмови про батьків, яких вже немає в живих, він зазнає якогось гіркого блаженства. А різниця між батьком, який зник і який помер, мабуть, глибоко до болю запала у серце».

Йозеф Рот

Морґенштерн відтворює почуття від втрати батька в житті Рота на підставі його реакції на появу поважного старшого пана «в білосніжних гамашах, одягнутих поверх брунатного взуття — таких білих, як його коротка загострена борідка». Той, безсумнівно, був завсідником ресторації. «Рот, зацікавлення якого старшими, панами, які добре виглядали, я вже давно зауважив, раптом запитав мене: «А як ти уявляєш себе старим? Як ти думаєш, як виглядатимеш? Як житимеш? Що робитимеш?» Така думка ніколи мені в голову не приходила, і я сказав йому про це. Він дуже здивувався. Я пояснив це тим, що в нашій родині з боку батька заледве були чоловіки похилого віку. «Не думаю, що буду тут винятком, та це мене якось не турбує і я не думаю про це». «А я так, — сказав Рот — я дуже часто про це думаю. І я постійно бачу себе таким: старим, худорлявим дідуганом. На мені довгий чорний одяг з довгими чорними рукавами, які майже' повністю вкривають мої руки. На дворі осінь, і я виходжу в сад погуляти і плету там хитрі інтриґи проти моїх ворогів. Проти моїх ворогів і проти моїх друзів теж підступні інтриґи», Я здивовано глянув на нього. Він


був серйозний, коли змальовував таку перспективу майбутнього і він справді нею тішився. Ці питання і відповіді, які сам на них давав, він нерідко повторював мені упродовж десятиліть, завжди з тим самим задоволенням, не пропускаючи ні штриха із загальної картини. Завжди ті довгі рукави, і завжди ті інтриґи. Підступні інтриґи. Проти ворогів і друзів. (...) Коли ми стали прощатися, то жоден із нас двох не усвідомлював собі, що наступного разу ми зустрінемося у Відні вже як біженці. Наше сподівання, що війна розпочнеться вторгненням австрійського війська в Україну, не справдилося». Через місяць російські війська захопили Лемберґ.

ЬетЬегд-Ілуом-Львів

Про перебування Йозефа Рота в Лемберґу в той ранній період відомо небагато; ми не знаємо, чи слав він тоді з міста листи, чи взагалі писав у них щось про місто. Проте Лемберґ був проміжною станцією до великого світу, котрий для людини з літературними амбіціями лежав не в Галичині, а у Відні. Там він знову зустрів Сому Морґенштер- на, з яким міг говорити по-німецькому: «Рот погано говорив по-польському, а ще гірше по-українському. Навіть не можна сказати, що він розмовляв по-польському чи по-українському. Він розумів обидві мови, проте говорив на них неохоче, з вимовою від якої я аж ужахнувся». У Відні він познайомився також з Юзефом Віттліном.

Виїзд із Лемберґа не був необхідністю, а власним вибором, котрий визначив його подальші плани на майбутнє. Проте Галичина, коронна земля, яка передусім була такою собі конструкцією габсбурзької бюрократії, вже після цього не відпускала Рота. Землею, власне кажучи, вона не була: «Вона була етапом або фронтом. Але в неї є власна втіха, власні пісні, власні люди і власний блиск; сумний блиск знеславленої», — пише Рот в одному зі своїх репортажів 1924 року. Для нього цей край був не що інше, як літературна вітчизна. Своєю ідентичністю твори Рота завдячують Галичині. Справжньої вітчизни він так ніколи й не знайшов: як журналіст і письменник, він провадив мандрівний спосіб життя, відчуваючи сильний потяг до великих міст Заходу, таким як Берлін, Париж і Амстердам, подорожуючи, надто зловживав алко


гольними напоями, зупинявся у готелях. У Німеччині він, як єврей, вже з'явитися не міг, після того як 1933 року нацисти прийшли до влади. Після Аншлюсу 1938 року відпала також Австрія. Сома Морґенштерн визначив вте- му як основний мотив у житті свого друга Рота: «Він від самого початку був добровільним біженцем. Можливо тому, що його батько таким був, це кров обізвалася. Спочатку він залишив сім'ю. Війна змусила його покинути навчання, яке він більше так й не поновив. Відень він залишив, бо не бачив тут шансів на успіх».

Йозеф Рот

Галичину Рота, яка, починаючи з двадцятих років, июву й знову постає в його творчості, передусім можна пізнати по настроях, атмосфері, образах і сценах, що пробуджують уяву читача. Це край минувшини, його єврейсько-слов’янсько забарвленої юности, яка закінчилася 1913 року. Є такі особливості у формах галицького періоду творчости письменника, котрі взаємопов'язані з мультикультурною традицією цієї коронної землі та її розташуванням на периферії Заходу, супроти російського світу, котрий постійно їй загрожував. Ці галицькі настрої промовляють передусім в образах віддалених і просторих ландшафтів. Наскільки віддаленою Галичина була для австрійців і як упереджено ставилися вони до цієї периферії, зображує Рот у романі Марш Радецького, в яко-

Марш Радецького

Роман Марш Радецького (Берлін, 1932 р.) вважається найкращим у творчій спадщині Йозефа Рота. Твір змальовує розпад Габ- (бурзької подвійної монархії очима головного героя, капітана Фон Іротта. Починається він 1859 роком, коли його дід рятує життя молодому кайзеру Францу Йосифу, і закінчується 1916 роком — роком с мерти кайзера і його смертю від сліпої кулі на Східному фронті. І Іерша світова війна у розпалі, а світовий порядок, який донедавна вірнопідданий Тротта вважав непорушним, опинився перед невідворотним розпадом. Звуки маршу Радецького Йогана Штрауса, що його щонеділі виконують перед домом Тротта, символізують старий с ніг. Незважаючи на ностальгію, яку викликає роман, Рот зображує у творі передусім ту нудьгу, яка панує у віддалених гарнізонних містечках, взірцем котрих, напевне, послужили рідні Броди.


му чиновник Фон Тротта вирішив відвідати свого сина в далекому галицькому прикордонному гарнізоні: «Окружний начальник мав незвичайне уявлення про східний кордон монархії. Двох його колишніх шкільних товаришів за прикрі хиби в роботі переведено до тієї віддаленої околиці імперії, на межі якої вже, певне, чути було виття сибірських вітрів. Цивілізованому австрійцеві там загрожували ведмеді, вовки та інші, ще гірші страхіття, як-от воші та блощиці. Селяни-русини приносили в тім краю офіри поганським божествам, а євреї люто гострили зуби на чуже добро. Пан фон Тротта взяв із собою старого револьвера».

Lemberg-Lwöw-Львів

Хай там як, периферійні неназвані Броди, посідають у прозі Рота більш значуще місце, аніж Лемберґ, який згадується лише двічі в журналістських публікаціях. У газеті 12-Uhr-Blatt, яка належала до Neue Berliner Zeitung, Рот 17 грудня 1923 р. опублікував нарис «Лемберґ в Дюссельдорфі», в якому проводить паралель з чорним ринком міста, на якому орудували представники численних націй («галицькі євреї діяли разом з русявими націонал- соціалістами») і довоєнним Лемберґом: «Коли я вийшов на вокзалі в Дюссельдорфі, то подумав, що вийшов етапом на Східному фронті».

У репортажах, котрі він 1924 року опублікував у Frankfurter Zeitung, Рот натякав, що знає Лемберґ і Галичину. Проте, безсумнівно, він не мав жодного бажання надто докладно описувати той світ.

Він свідомо продовжує фрагментарно: «Я би залюбки відцурався від того легкого методу журнальної публіцистики, який споглядає через вікно купе і бистрою сатисфакцією нотує промайнулі враження. Але я не можу. Погляд мій знову й знову блукає від багатомовних фізіономій пасажирів до меланхолійного, безмежного рівнинного світу, до солодкого смутку землі (...)». Рот говорить, не повідомляючи, як про це довідався, що відтоді, коли Галичиною правив Франц Йосиф, там мало що змінилося. «Уніформи інші, орли інші, інші емблеми. Але суттєві речі не змінилися. До суттєвих речей належать: повітря, людська душа, і Бог, і усі святі, що населяють небеса і зображен-


нн яких стоять при дорогах». Був лише один продуктивний клас — це селяни, набожні й забобонні. Галичина залишалася «безмежним рівнинним краєм». Рот бачив села, оточені болотом, а «вночі дороги можна прийняти за каламутні ріки, що в них блищать і переливаються небеса, місяць і зорі, розпліскуючись немов у непрозорому криш- тпліУ Маленькі містечка в Галичині незатишні, і те, що в них діється, — це рух без видимої мети. «Чи тут Європа закінчується?» — запитує він себе. Ні, вона тут не закінчується. Саме там, у Галичині, він бачив у книгарнях останні новинки з Англії та Франції. І все-таки вона не земля: «Галичина самотня, забута світом, але не ізольована; вона — заслана, проте не розділена; в ній більше культури, аніж можна припустити з її вузьких каналізацій; багато безладу й ще більше дивного. Багато хто знає її з часу війни, однак тоді вона ховала своє обличчя».

Йозеф Рот

А на прикладі Лемберґа Рот наводить вагомий аргумент про неможливість дати опис міста: «Потрібна велика самовпевненість, аби взяла хіть описувати міста. Міста мають безліч облич, силу примх, тисячу напрямків, розмаїття цілей, страшні таємниці, кумедні секрети. Міста багато приховують і багато відкривають, кожне з них — то

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Ілюстрація: Сановники виходять із церкви. Лемберґ на початку двадцятого сторіччя


цілісність, кожне — багатогранність, кожному відпущено часу більше, ніж журналістові, аніж людині, аніж групі, аніж нації». Тут говорить кореспондент, який з біса добре знає всі кути падіння, що їх може запропонувати місто, і який не хоче робити вибору. Цей висновок міг би бути викарбованим на стінах ратуші на Площі Ринок: «Міста переживають народи, що їм вони завдячують своїм існуванням, і мови, що ними розмовляли будівничі».

Lemberg-Lwöw-Львів

Рот вважає Лемберґ «багатством» польської держави саме через його мультикультурний характер (який він таки ідеалізує), строкатою плямою на сході Європи. Західна культура з монументами і модою перемежовуються провінційми, східними справами: «Багатомовна забарвленість міста Лемберґа рано-вранці напівсонна, напівбадьора. Це ніби перші молодощі строкатосте. Молоді селянки з кошиками їдуть головною вулицею на возі, пахне сіно. Катеринщик музичить якусь народну пісню. Солома та січка труситься на бруківку. Жінки, що заходять до цукерні, вдягнуті в останні паризькі туалети, сукні, котрі вже допоминаються того, щоб бути «творіннями». У провулку вибивають килими. Адам Міцкевич, великий польський поет, стоїть посеред вулиці. Біля його підніжжя патрулюють євреї у кафтани- нах, то гендлярська варта. Якийсь чоловік, перекинувши через праве плече торбу, кричить із мелодичною плаксивістю: «Handele!3». Це аж ніяк не заважає бряжчати кривою шаблею, дзенькати музикальними острогами ставному, вельми войовничому кавалерійському офіцерові. Він дзенькає, бряжчить, із принадною мужністю привертає до себе увагу цією хмаркою музики війни. Проте людина він не агресивна — і має наче не вбивчу шаблю на боці, а просту парасолю, так продирається він крізь тісний натовп гендлярів, які перебирають язиками світову політику, долучаючи торгівлю, — і те й інше одночасно. Такі демократичні тут військові».

З гострою спостережливістю й іронією зображує Рот товариство в давно вже зниклому літературному кафе на


Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Вулиця Законтна в єврейському районі на початку двадцятого сторіччя

Йозеф Рот


Академічній: «І тут стираються межі поміж обивателями і богемою. Тут засиджуються син відомого працівника банку, режисер, літератор. За сусіднім столиком можуть сидіти їхні підлеглі. Всі грані наведені слабо, ледь помітно».

Після своїх репортажів у Frankfurter Zeitung з 1924 року Рот більше не повертався до теми Лемберґа. Це тривало, мабуть, аж до 1937 року, поки він не,приїхав туди сам. Тоді він перебував у турне на запрошення польського І НіН-клубу. Із Вільнюса, теперішньої столиці Литви, який тоді, як і Львів, був польським, він писав до Бланш Ґідон4: «Я подорожую від одного маленького містечка до іншого, такий собі мандрівний цирк, через вечір в смокінгу, через вечір та сама лекція». Німецька письменниця Ірмґард Койн (1905—1982 pp.) супроводжувала Рота в цьому турне. У 1938 році вона опублікувала в амстердамському виді ипицтві Керідо свій роман Дитя всіх країн. У цьому пюрі Койн описує декілька епізодів із тієї подорожі з Йо-

зефом Ротом. Вона зображує єврейський район Лем- берґа, де панують безвихідь і злиденність: «Ми пішли з тітонькою погуляти на єврейський ринок. Ми ступали по блясі і заржавілому залізяччі. Весь ринок був заржавілим залізяччям, повітря над ринком пожовтіло від заржавілого заліза. І все було поломане. Поломані ліжка, поломані дитячі візки, поломані колеса від дитячих візків, поломані лампи, поломані гвинти. І все було поржавілим, люди теж були поломаними і поржавілими».

ЬетЬегд-Ілуо\у-Львів

Про цю подорож з Ротом ми дізнаємось більше із листів Койн до Арнольда Штрауса, німецького друга, який працював у лікарні в Вірджинії. В цій кореспонденції Койн йшлося передусім про гроші й грошові перекази, які той їй надсилає. У листі від 24 грудня 1936 року Койн описує єврейське товариство, в якому вона опиняється — родину Йозефа Рота: «Ці люди вельми ввічливі зі мною, тільки ще дуже чужі (...) Це стара бюргерська родина. Рот належить до них, я чужа і ґойка5 (не знаю, як це написати). Дім старий і темний і все занурене в пригнічену атмосферу. Там мешкають Паула, відома небога і старша її сестра, котра минулого року втратила свого чоловіка і зовсім уже зажурилася. Звати її Реха, вона лагідна добрячка і має найсмутніші карі очі на світі. Двоє її милих дітей мешкають теж там, усе крутиться довкола них. Ще є брат, молодий пересічний єврей, типовий торговець, чиє приватне життя присвячене нічному життю Лемберґа. Рот і я подивилися разом з ним учора на це нічне життя, воно невимовно невтішне, наче небіжчик (...) Далі мешкає в цьому домі ще стара мати, вдова, чемна стара єврейка. Вони всі справжні євреї, котрі до того ж дотримуються звичаїв. Крім того тут крутиться ціла купа старих тіток. Всі вони милі і добрі, але чужі (...) Щойно вони починають говорити по-польському, як я сиджу при них як ідіотка. Маю надію, що ти зможеш вислати мені грошей, щоб я могла перебратися в готель».

Ірмґард Койн ділиться ще кількома враженнями про місто та життя-буття її супутника: «Кухня та спосіб при-

готовлення їжі такі добрі і цікаві, що мені не доводилося їх бачити в інших містах. Келих міцного трунку добрий і дешевий, вино — погане і дороге. Рота постійно мучать судоми печінки, я просто докладаю надмірні зусилля, щоб він принаймні пив вино замість міцних напоїв. Але саме таке захворювання печінки робить доброю за природою людину злою і дратівливою, так що спілкування з нею справді важке».

Йозеф Рот

Рот прочитав у Лемберґу лекцію про «забобонність у нроґресі» й залишався в місті довше, аніж цього вимагала його поїздка. Він напевне насолоджувався тим, що знову побачив свою родину та друзів, увагою великої кількости польських читачів, котрі знали його твори із перекладів Юзефа Віттліна і з тих вечорів у літературних салонах, на яких напої лилися рікою. Польський прозаїк Станіслав Вінценц занотував у своїх спогадах пророчі слова, що їх промовив сильно змарнілий і беззубий Рот у момент найвищого святкового піднесення: «Я запевняю пас, мої друзі, що це останнє свято такого роду в Сиропі».

Йозеф Рот помер у Парижі 1939 року, ще перед вибухом Другої світової війни. Лемберґ та галицький світ маленьких міст, які були його літературною вітчизною, зосталися такими, якими він їх бачив у дитинстві. І дім його родини стояв ще цілим. Через декілька років нічого з того світу не залишилося. Однак тому, що ще сьогодні можна казати про Галичину і Лемберґ, значною мірою завдячуємо творчості Рота.

У пошуках власного коріння

Альфред Дьоблін веде репортаж зі Львова

У листопаді 1925 року Альфред Дьоблін (1878—1957 рр.) опублікував у Берліні свою книжку Reise in Polen (Подорож у Польщі): враження від майже двомісячної подорожі Польщею восени 1924 року. На відміну від Йозефа Рота, який для репортажів об'їздив не тільки Галичину, але й СРСР та Албанію, Дьоблін не був справжнім мандрівником чи репортером. Берлін, у якому мешкав з 1888 року і де пізніше мав практику сімейного лікаря, він залишав тільки для коротких відпусток. Фантазія автора романів завела його тим часом в інші часи й інші краї, до Тридцятилітньої війни і Валленштайна, і навіть до Китаю. А для подорожі до Польщі він був не дуже підготовлений. Він не знав польської, і, до того ж, велемовним його назвати було важко. Найбільше ніж спостерігати він не був здатен. У своїй книжці він подає перелік «перегорнутої» ним літератури, але водночас чітко дає зрозуміти, що спеціально не готувався до подорожі й до написання книги: «Я ані не прочитав, ані не перегорнув державні бібліотеки ні в Берліні, ні в Кракові, ні в Лемберґу». Отож, він мусив задовольнятися інформацією з випадкових зустрічей і передусім своїми власними враження. Власне кажучи, Дьоблін змальовує себе на сторінках книжки умисно як нефахівець, а, як справжній письменник до того ж і як виражений суб’єктивіст, уповноважений культивувати упередженості.

У книжці Подорож у Польщі Дьоблін не говорить про мотиви, які спонукали його відвідати Польщу. Проте через майже два десятиріччя він повертається до поїздки в Польщу в своєму романі Доленосна подорож (1949 р.), в якому описує свою втечу з місця заслання Парижа до Іспанії, після того як німці вдерлися до Франції. Тут Дьоблін згадує берлінські погроми на початку двадцятих років: «нацизм видав свій перший крик». У той час він отримав за-

Альфред Дьоблін

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Альфред Дьоблін (1878—1957 рр.) німецький письменник-експресіоніст.

Найвідоміший твір Берлін Алексан- дерплац — урбаністичний роман про повій,, сутенерів, убивць і злодіїв та про колишнього злодія Франца Біберкоп- фа, який марно намагається стати на праведний шлях. Дьоблін був критичним соціалістом і євреєм. У 1933 році, після приходу до влади нацистів, він інікає до Франції. У 1940 році через Іі.панію тікає до Америки І навертається до католицизму. Після закінчення Дру- і (>ї світової війни він повертається, щоб взяти участь у відбудові Німеччини, проте розчарований політикою ФРН, переїжджає 1953 року до Парижа.

крошення взяти участь у зустрічах берлінських сіоністів, па котрих говорили про залаштунковий бік тих погромів. ()дин представник сіоністів відвідав його вдома, заохочую- чи його до поїздки до Палестини. «Я, правду кажучи, не погодився поїхати до Палестини, проте я вирішив, що мушу якось зацікавитися євреями. Я подумав, що, власне кажучи, не знаю євреїв. Я не міг назвати євреями своїх знайомих, котрі говорили про себе, що вони євреї.

Вони не були ними за своєю вірою, за своєю мовою, нони були, мабуть, залишками зниклого народу, вони нже давно розчинились у їхньому новому оточенні. Отже», я запитав себе, а потім запитав інших: Де ще живуть енреї? Мені відповіли: у Польщі. Таким чином я вирушив до Польщі».

Йозеф Рот вважає у своїй рецензії на книжку Дьобліна / Іодорож у Польщі, що тому ліпше було б назвати її «Подорожжю до євреїв». Бо хай як цікавився член Соціалістичної партії Німеччини Дьоблін політичною обстановкою в новій польській республіці, все-таки третина / Іодорожі у Польщі розповідає виключно про євреїв. І гали цький друг Рота Юзеф Вітглін, який повідомляє, що,

очевидно, в Лодзі «мав приємність гостювати в себе Дьобліна під час його подорожі по Польщі», пише, що той на питання, що його тримало в Польщі, відповів, що він «тільки думав про євреїв, про цю екзотичну масу, котра на Заході втратила всю свою театральну і костюмерну оригінальність і тільки в Польщі і Росії зберегла свій особливий характер». Єврейські традиції не відігравали особливої ролі у процесі виховання Дьобліна. В його сім'ї обмежувалися обов'язковим відвідуванням синагоги на Рош Га- шана (єврейський Новий рік) і Йом Кіпур (День Спокути).

Lemberg-Lwow-Львів

Про своє ставлення до єврейства він написав у романі Доленосна подорож: «В оточенні Іліадп та Одіссеї, Едди і Нібелунґів, епосу про Кудрун я навряд чи був понятли- вий до минулого народу Ізраїлю, який потім розсіявся і розчинився. А вчення, акурат це релігійне, я читав його і я слухав його. А воно було і залишилося поверхневою лектурою. Не пробудило жодного почуття, не наступив жоден зв'язок». Середньовічний єврейський світ, з власним одягом, мовою і релігійними звичаями, що їх Дьоблін побачив у Польщі, видалися абсолютно чужими.

У прийнятті рішення поїхати до Польщі певну роль відіграли сімейні обставини. Його батько й мати виросли в Познанському повіті. В Щецині на Одрі його батько мав кравецьку майстерню, аж поки в сорок років — Альфре- дові виповнилося десять — не втік з молодою кравчинею до Америки, покинувши дружину і п'ятьох дітей. Потім він повернувся до Гамбурга. Його сім'ю тим часом взяв у Берліні під свою опіку заможний член родини. Думки про втечу батька переслідуватимуть Дьобліна все життя. Отож подорож до Польщі теж була свого роду поверненням до власного коріння. В кінці кінців він вступає в книзі сам із собою в діалог, коли його письменницьке «Я» звертається до глибше захованого «Я», котре він називає «Ти». У тепер вже неіснуючому львівському Café Warszawa, де він несподівано потрапляє на збирання пожертв для хворих, його письменницьке «Я» говорить до глибше захованого «Я»: «Ти, Ти в мені, Ти знову і знову зникаєш, а потім знову і знову з'являєшся в мені, чого Ти шукаєш? Яким негідним є це місце для тебе. Чому ти так часто помиляєшся, ти,


німе, прислуговуюче Я, яке давно вже все передчувалог шало — і далі робиш усе неправильно». Ймовірно, що Дьоблін цілком свідомо назвав свою книгу не Подорож до Польщі, а Подорож у Польщі. Її написання було зумовлена не прагненням до туристичної розваги чи тимчасового зречення від буденного берлінського життя, а причина лежала цілком в інтелектуальній особистій площині. Дьоблін, котрий часто уникав рекомендованих путівником місць, був захоплений польським єврейським світом, проте почувається в ньому від початку до кінця чужаком. Йозеф Рот, який знав, що говорить, недаремно стверджував у своїй рецензії на книжку Дьобліна, що світ східноєвропейських євреїв «для європейця ще менш доступний, ніж таке щось як Індія». Ми бачимо Дьобліна послідовно у Варшаві, Вільно, Любліні, Лемберґу, Дрогобичі, Кракові, Закопане, Лодзі. Поїздки потягом від міста до міста — основний мотив в книжці, яка здається написаною з перспективи швидкісного потяга з письменником як пасивною фігурою біля вікна. І мова звучить дещо поквапливо, більше схожа на колажі, ніж на взаємопов’язані описи. Дьоблін в стилі Нової Діловитосте компонує всі фактичні матеріали докупи: вирізки із газет, реклами, передані телеграфним стилем ключові слова вражень, історичну інформацію, анекдоти, які почув.

Альфред Дьоблін

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

REISE !Н POLEN

Подорож у Польщі — книга про світове місто, не про польське село. Але на абстрактному рівні, Дьоблін, вдасться, здійснив подорож до невизначеного, забутого релігійного пласту в ньому самому. Він віднайшов у Польщі не лише у євреїв, але й у католиків духовність, якої бракувало на Заході. Йозеф Рот все-таки ча уважив у своїй рецензії, що Дьоблін не до кінця звільнився від «європейської цивілізаційної зарозумілосте, яка на (’ході через всі ті загиджені готельні номери, паразити і каналізації, якої бракувало, не береться до уваги».

У польському Львові, що він його Обкладинка Подо- ІІОС’ЛІДОВНО називає Лемберґом, Дьоблін рожі у Польщі, 1925

вражений видовищем євреїв на Леґіонув, центральній вулиці міста. Він показує нам польське єврейство як замкнутий світ, в якому, незважаючи на індивідуальні відмінності, постає щось таке, що виринає, чого йому бракувало на Заході: свого роду культурного взаємозв’язку і само- впевнености. У розділі про Вільно він пише: «Що за імпозантний народ, ці євреї. Я не знав їх, я думав, що ті сумлінні люди, котрих бачив у Німеччині, це і є євреї: торговці, які тримаються сімейних традицій і поволі гладшають, ці молодцюваті інтелектуали, ця сила-силенна невпевнених, нещасливих, витончених людей. Тепер я бачу — це спорохнілі екземпляри, дегенерати, далекі від цього ядра народу, який живе і мужніє тут».

ЬетЬегд-Ілуо\у-Львів

Сьогоднішньому читачеві важко інакше сприймати книжку Дьобліна, як репортаж про жертви напередодні їхньої загибелі. Здається, Дьоблін здогадувався, що на євреїв чатує небезпека. Ось як він описує єврейське життя на Леґіонув у Львові: «Тут зустрінеш жваві зосереджені вирази обличчя, блукаючі погляди, нашорошені вуха — таких собі гендлярів, перекупників, спекулянтів. Вони стоять там цілими юрбами, галасливими натовпами, а то і як весь полк. Ця вулиця — суцільний жах. Вона йде в наступ єдиним чорним ринком. Хто нею пройдеться — зрозуміє, що таке безприбуткова торгівля, непродуктивна праця та що означають неприязні слова про паразитів і дармоїдів. Ніхто з тих, хто бажає цьому народу добра, не намагатиметься щось замовчувати. Те, що до такого допустили, свідчить, у якому скрутному, злиденному, небезпечному для себе й оточення економічному становищі перебувають євреї. Це — ефект кількасотлітньої політики. Далі нікуди. Насаджена фізична та психічна деградація».

Дьоблін потрапив до Львова на День всіх святих і на Поминальний день, коли цвинтарі в Польщі найгарніші: повсюди на могилах, надгробках і між деревами горять цілі віночки свічок. Гуляючи по Леґіонув, він узагальнює: «Там, у старій російській Польщі, елегантні та звабні були жінки, тут — навпаки (...) Мені дивно: росіяни створили активний тип жінки, а от австрійці — приборкану домашню кицю, таку собі Сузанхен у хутрі. За цим явищем


інші чоловіки, інша мораль». Не приховалася від Дьобліна напруженість між поляками і українцями, які не визнавали польського панування у Львові: «У мене складається враження таємної, проте дуже інтенсивної народної боротьби». Йому потрапила до рук українська газета з порожньою шпальтою: «Там, де мала би бути вступна стаття, біла пляма, цензура — як на війні. Промовиста порожня шпальта». Він розмовляє з українцями: «Помічаю завзяту симпатію цих людей до всього німецького та Німеччини. Проте жахлива, тупа, цілком тваринна ненависть до поляків так і вибризкує з багатьох. Прості люди, так мені вдається, почувають радше відчуженість до поляків. А от освічені сприймають себе пригнобленою нацією; вони намагаються пробудити патріотичні почуття культурним шляхом.(...) Це відкрита і водночас таємна війна, у будь- якому разі гірша за війну ірландців із англійцями, оскільки тут неможливо просторово розмежувати країни та народи; вони ніби злилися воєдино».

Альфред Дьоблін

Дьоблін пояснює у розділі про Лемберґ вислів «Бо кордони мають владу тиранів», який отримує анархічне звучання і є цитатою із Шіллерівського Вільґельма Тел- ля: «Зараз тут у школах сидять українці, євреї, білоруси та бозна-хто ще. їхні народи розірвані. їм не дають розвиватися так, як вони бажають. А тоді все йде не так. Вони замикаються в собі, їхні душі палають. Ще й уперті, дуже вперті. (...) Я знаю, як навчають «історії»: манію величі комбінують із незнанням. Я знаю, як навчають «свободи»: з ненавистю до сусіда. (...) Державний патріотизм, якого вимагають західні та східні уряди від своїх мас, від своїх підданих — це варварство. Держави сьогодення — це випадкові, ледве чи доцільні утворення».

Поляки, продовжує Дьоблін, донедавна не мали держави, Але вони були гордим народом, який шукав державу: «І ось вони мають свою державу, і вона отруює їхню на- родовість. Кордон намагається поквитатися з ними. Це виявилося понад їхні сили. Це нагадує революціонера, котрий, прийшовши до влади, стає тираном». Проте Дьоблін висловлює розуміння Польщі з її надмірною вразливістю на національному ґрунті: «Вона наче людина, котра


заціпеніла після нещасного випадку». Та власне Польща, перебуваючи під тиском меншин, економічного занепаду та могутніх сусідів, повинна заради внутрішньої стабільносте приймати «розумні й сучасні» рішення.

ЬеюЬегд-Ь\ус^-Львів

А далі Дьоблін згадує речі, про які багато поляків воліли ліпше не чути або звалити вину за це на звільнених із в'язниць кримінальників: після польсько-україньких вуличних сутичок за владу в Лемберґу 1918 року польські банди увірвалися до єврейського кварталу і влаштували погром, про який стало відомо у всьому світі. Тепер неможливо сказати, чи цей погром був запланований і організований, чи це була стихійна акція надто збуджених груп. Кількість убитих сягала сімдесятьох чоловік, майже п'ятдесят будинків були повністю спалені або зруйновані, декілька тисяч квартир і крамниць були пограбовані. І одна із найстаріших синагог була підпалена.

Переважна більшість євреїв трималася осторонь від польсько-українських конфліктів, вирішивши перечекати, чим усе закінчиться. «Саме через це по обидва боки — серед поляків і українців — про євреїв поширилися страшні, ворожі, тривожні чутки». Через шість років минуле ще не було подолане: спалені оселі все ще стояли в руїнах. їх не відбудовували: «Позаду міського театру закінчується добра бруківка ошатної вулиці Леґіонув із її елеґантними крамницями, пам'ятниками, автомобілями, електричними дуговими лампами, готелями. Починаються болота. Мої черевики обліплює глина. Це — єврейське ґето з пульсуючим натовпом гендлярів, од дрібних до найдрібніших, роззяв і паразитів. На Краківській площі багато дерев'яних яток. Праворуч імпозантний побілений будинок із великими напівкруглими вікнами. Нагору до нього ведуть сходи. А навпроти — перші руїни. Поруч із одноповерховою цегляною будівлею стоїть обвалений будинок. Чи то вогонь, чи якесь інше лихо знищило його, залишивши тільки червоні мури.

Між ними вапно та сміття. А поряд іще один, зі зруйнованим верхом, крамниці внизу ще працюють. Два вцілілі будинки та ще один у жалюгідному стані зі знищеним верхнім поверхом. Могутні балки підпирають деякі будин


ки, захищаючи їх від обвалу. Переді мною вузький двоповерховий будинок, який шість років тому повністю вигорів усередині. На його фасаді тріщини, розбиті шиби, як більма. Усе це стоїть пусткою посеред вулиці.

Поштова марка НДР на честь Дьобліна та його відмого роману Берлін Александерплац

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Власникам не було відшкодовано збитків, тому вони не дають грошей на

знесення будинків — та і для чого їх зносити, якщо натомість нічого нового не побудують. На ринок виходять загиджені, завалені сміттям вулички. Старі, понурі, убогі будівлі густо заселені. (...) Там, де колись стояв великий будинок, сьогодні величезна гора сміття, сяк-так обгороджена парканом. На вулицю зяють печери кімнат. В одному місці паркан проламаний, туди пролазять жебраки та діти з мішками на спині, вони видряпуються на ту купу сміття й усе ще, шість років по тому, чогось там шукають, копирсаючись у смітті палицями».

Дьоблін тут постає репортером, котрий, як цього можна очікувати від прихильника соціалістичної партії, співчуває долі незаможних. І найвідоміший його літературний герой Франц Біберкопф із Берлін Александерплац був звичайнісіньким вуличним гендлярем. У зв’язках з можновладцями Дьоблін під час своєї подорожі по Польщі однозначно не зацікавлений. Коли один польський офіцер у Вільно сказав, що він може на вокзалі побачити президента Пілсудського, той не пішов туди. «Я не надаюсь для того, щоб ставати до почесного тину. Я надто малий ростом». Архітектура будівель влади його теж дратувала. На колишню споруду сейму в Лемберґу, в якій тимчасово розмістився університет, він відреагував наступним чином: «Недоладні та крикливі алегорії творять фронтон, нікому не потрібні колони — теж тут. Якими огидними здаються мені ці будівлі. Я відвертаюся. Поряд, у великому парку, граються юрби дітей. Мені значно

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Зруйнована школа хасидів, 1918 р.


миліші дитячі пелюшки, ніж алегорії. Десятки діток лежать у своїх возиках на сонці і сплять, немов пташенята».

Висновок Дьобліна не дуже заспокійливий: «Так у Лемберґу живуть поруч три народи: поляки, панівні, обачні, життєрадісні, власники; євреї, такі різні, тихі та відчужені, недовірливі, метушливі, пробуджені до життя; українці, непомітні, мовчазні, стримані, запальні, підступні, меланхолійні, суміш змовників і бунтівників». Висвітлення суперечностей — основний мотив книжки Дьобліна. Він не надто й пручається, щоб зазначити незгоду між євреями: ортодоксами і хасидам, освіченими, байдужими до релігії і антирелігійними євреями в лівому куті, між поборниками мови ідиш і поборниками геб- рейської, між євреями, які прагли асиміляції, і сіоністами, які вимагали власної держави.

Як довго Дьоблін пробув у Лемберґу? Його звіт про поїздку таких практичних речей не торкається. Ми теж не знаємо, в якому готелі він зупинявся. Але як заявлений нефахівець, він нотував усілякі речі, через які авто-


хтон Йозеф Рот волів переступати: ненависть між різними групами населення, сліди погрому, місто в скрутному становищі, що нічого доброго не віщувало. Лікар Дьоблін оголив напруження, рани і травми, а після всіх тих років його діагноз, як виявилося, все ще допікає до серця.

Альфред Дьоблін

До теми Лемберґа Дьоблін повернувся принаймні ще один раз. У Зрадженому народі, в другій частині Листопада 1918 (1948—1950 рр.), його трилогії про німецьку революцію, такий собі лейтенант Бекер чує, як якийсь єврей розповідає про погроми, що мали місце в листопаді 1918 року в Лемберґу, звідки той щойно прибув до Берліна: «Чи загинули люди? Сотні. Вони підпалили цілі вулиці поза оперним театром, а поліція не дозволила їх гасити». Тепер він вибирається до Америки. Чи там буде краще? «Ніде не буде краще. Але жити треба».

Привид із тридцятих

Богдан Ігор Антонич і його фіктивна біографія

Перекладів української літератури як кіт наплакав. Проте за останні роки принаймні один сучасний український автор зробив до певної міри міжнародний прорив: народжений 1960 року в Івано-Франківську (колишньому Станіславові) Юрій Андрухович. У Німеччині виходять його романи та есе у відомому видавництві Зур- камп. Він, який теж володіє іноземними мовами, частий гість на Заході. Коли говорять Андрухович, то теж говорять Бу-Ба-Бу — це назва літературного утрупування, що її другій половині вісімдесятих років стало відомим завдяки виступам у Львові. Іншими письменниками цієї групи були Віктор Неборак і Олександр Ірванець. Бу-Ба- Бу — скорочене від «Бурлеск-Балаган-Буфонада». Результатом діяльносте групи стала вільна література як за формою, так і за змістом. Бу-Ба-Бу виступало проти старих радянських норм, але й проти традиційного українського розуміння літературних канонів. Порушення табу, на сексуальному рівні, також іронізування над відо


мими постатями, породження карнавальних рефлексій, стилістичне жонглювання українською мовою, змішування місцевого жарґону з міжнародними поняттями — чим головно переймалися ці письменники, які були важливим елементом альтернативної культури, що розвивалася в період незадовго до і після проголошення неза- лежности України (1991 p.). Це було природною реакцією на десятиріччя соціалістичного реалізму й ідеологічно обмеженого націоналізму. Великим взірцем для цієї групи був Богдан Ігор Антонич (1909—1937 pp.) — великий рано померлий український поет зі Львова, який відстоював мистецтво заради мистецтва і необмежений індивідуалізм, тримаючись осторонь обмеженого націоналізму.

Lemberg-Lwdw-Львів

Андруховича, якого часто називають «постмодер- ністським», важко назвати навіть несуперечливим автором у власній країні. Суперечливим безсумнівно був його роман Дванадцять обручів (2003), який деякі книготоргові у Львові навіть відмовлялися продавати. У книжці пустотливим ба навіть іронічним способом описується конфронтація дещо наївного, не володіючого українською мовою австрійського фотографа з двозначною, примхливою дійсністю «постсоціалістичної» України в дев'яностих роках.

Австрієць вирушає до світу, якого не розуміє і в якому врешті-решт гине від любовних приключок та напоїв.

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Юрій Андрухович

Роман, включно із заголовком та назвами його розділів, сповнений натяків на життя і діяльність Богдана Ігоря Анто- нича. Головний, шостий розділ роману, містить окрім цього містифіковану біографію цього поета, що його Андрухо- вич порівнює із трагічно, замолоду померлими poètes maudits (проклятими поетами) Рембо і Траклем. Він навіть проводить паралель із Джимом Мор- рісоном з рок-гурту The Doors. Антонич мав імідж замкнутого книжного хробака, котрий як недорікуватий дідич бояв-

Богдан Ігор Антонич

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

(1909—1937 рр.) український поет, родом із лемківського села, найважливіші роки свого короткого життя провів у польському Львові. В Радянській Україні його творчість, яка справляє сюрреалістичне враження, тривалий час замовчувалася. Нині він отримав офіційне визнання. Його життя і творчість сильно культивується Юрієм Андруховичем — найбільш відомим на міжнародному рівні українським автором сьогодення.

ся авто та галасу Львова. Проте, на незадоволення частини українських читачів, роман Андруховича зображує його останні роки у Львові як шалений час, проведений у кнайпах, захаращених кіно, борделях, У літературі про Антонича завжди говорилося, що той мешкав у Львові у своєї тітки. Проте Андрухович заперечує це: особа, в котрої поет протягом кількох років таки мешкав на Горо- доцькій, була його коханкою, «нестримною в тілесних розвагах і кондитерських вигадках вдовою цісарського поштового урядника, королевою новорічних балів і доброчинних лотерей зламу століть, що їй зелений пристрасний лемко зумів прикрасити останні спалахи бабиного літа своїм невсипущим нічним служінням».

У післямові до своєї книги Андрухович розповідає, що взимку 1995 і 1996 років писав дисертацію про Антонича: «Мені впало у вічі, що його окремі строфи часто справляють сильніше враження, ніж вірші загалом». Коли він перечитав у вірші строфу «про корчму на місяці», то так захворів, що вирішив після дисертації написати книгу — Антоничеву фіктивну біографію, яка таки увійшла до роману Дванадцять обручів. Він зобразив поета в його львівський період. Андрухович дає нам своє бачення міста тридцятих років «міста, якого фактично

65

З 10-20



вже не існує. А якщо все-таки існує, то десь у недосяж- ності, відокремлене від міста сьогоднішнього нездолан- ною прірвою, ім'я котрої Сон». Він малює понуре місто <2 «поліційних духових оркестрів, провінційних публічних

Г1      І

З      знань, народних кав ярень і суспільних чаиних, місто з

З велетенською в'язницею на головній вулиці, зовсім по- ІІГ руч із поетовим брудним притулком».

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

53* Богдан Ігор Антонич народився 1909 року в селі Нови- ця Горлицького повіту на Лемківщині (тепер — територія Польщі) в родині греко-католицького священика. Він виріс серед лемків — етнографічної групи українців, для котрої віра в існування надприродних сил і усна народна творчість відігравали велику роль. У Сяноку він відвідував польську гімназію. У Львівському університеті Антонич з 1928 по 1933 рік вивчав славістику і ще студентом зажив слави поета. Після закінчення навчання він присвятив себе виключно літературній діяльності. На пожвавленій Городоцькій, довгій вулиці, яка піднімається вгору від центру до вокзалу і далі йде на захід геть за саме місто, він мешкав у сірому будинку під номером 50 з балконом, що його підтримували два ангели. Похмура брама веде до внутрішнього двору з балконами по периметру, як у багатьох будинках дев'ятнадцятого сторіччя у Львові. Біля входу висить меморіальна дошка, присвячена Ан- тоничу, проте не зазначено, в якій квартирі він мешкав.


Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Архикатедральпий собор Св. Юра у Львові, греко-католицький собор Галицької митрополії


Якщо Антонич мав паспорт, то це був польський. Він автор п'яти збірок поезії, які вийшли в період 1933—1938 років, частково посмертно. Поет, який помер у віці двадцяти восьми років, залишив по собі приблизно чотириста віршів, кілька есе і рецензій, оперне лібрето і декілька прозових творів. Його твори тривалий час були заборонені в СРСР. Це українські емігранти забезпечили 1967 року перевидання його творів у Нью-Йорку. Випадковість це чи ні, але роком пізніше в Радянській Україні теж вийшла збірка його віршів. Американське видавництво Ардіс із Енн-Арбор, яке багато зробило для поширення заборонених чи дискусійних в СРСР російських авторів, видало 1977 року збірку Square of angels (Майдан ангелів) — вибрані вірші Антонича в досить вільному перекладі.

Як лемко Антонич писав українською, яка відрізнялася від нормативної мови. Міфологія і фольклор лемків,

котрі віками мешкали досить ізольовано, сформували наріжний камінь його поезії. Природа його краю з лугами, лісами й пагорбами постає в його віршах. Ліс — основна тема. Це, як у вірші «Ліс» із збірки Три перешені (1934 р.), не є щось суто біологічне, а щось людське і міфологічне, що вказує на лемківську мудрість: «Навчися лісової мови / із книги лисів та сарнят! (...) Виходить місяць до діброви / писать елегії на пнях».

ЬетЬегд-Ь\Уо\у-Львів

Місто як антипод лісу — інша головна тема творчости Антонича. Львів — це єдине місто, в якому він довго жив, отож, напевне, багато його віршів про нічне місто навіяні саме ним. Прямих, недвозначних посилань на Львів у віршах небагато. Безпосередньо про Львів йдеться в написаному 24 березня 1933 року вірші «Ніч на площі Юра». Тут ми бачимо поета перед гарним бароковим греко-католицьким собором, котрий з прибудовами, палацом митрополита, в якому 2001 року зупинявся папа Іван Павло II, стінами і брамами домінантно і замкнено лежить на пагорбі між старим центром і вокзалом. Анд- рухович в романі Дванадцять обручів, стверджує, вигадка це чи ні, що поет писав і розпачливі листи на ім’я митрополита Андрея Шептицького з проханням про фінансову підтримку, проте ніколи їх так і не відіслав.

Місяць виступає в «Ночі на площі Юра» свого родом сонцем для мертвих:

Північ чорна, наче вугіль, ходить тінь по площі Юра, в'ються обручами смуги на блискучих сірих мурах.

Місяць — таємничий перстень, вправлений у ночі гебан.

Будеш в срібнім сяйві мерзти під холодним дахом неба.

Відрізнити сам не можеш, що тут привид, а що ява, чи це марево, чи, може, дійсність, наче сон, лукава.

Це із скла й музики вежі,


це вогонь, що вже не гріє, це останні світу межі, це архітектурні мрії.

Богдан-Ігор Антонич

Північ чорна, наче вугіль, попіл сну на очі сипле, різьбить сріблом в довгі смуги небо, до землі прилипле.

Дзвонить ніч на площі Юра.

Хрест неначе ключ могутній. *

І стає, мов тінь похмура, нерозгадане майбутнє.

Через три дні пізніше Антонич написав другий вірш про Львів, котрий, як для нього, надто традиційний з погляду образности мови. «Львівська елегія» — гімн першим проявам весни, радости життя, зелені під час прогулянки містом, благословенним багатьма тінистими вулицями зі старими віллами, сонними університетськими комплексами та просторими парками:

Знов зеленіють сріблясті каштани на Стрийській алеї, хочеш сказати усім, мов об’явління нове: тільки дивіться довкола із серцем розкритим на неї, пишна весна на миль сім широкодзвонно пливе.

Сонце в городах запалить, немов ліхтарі, пишні рожі, бризнуть квітками сади, полум'ям іскор живих, ііпову мене зачарує і знову мене заворожить подув весни молодий, завжди цілюший для всіх.

Донь кришталевий, прозорий, а ранок у млі попелястий.

І Іі, хоч хотів би, рішуче не можеш життя більше клясти.

Оспівування сп'яніння життям є дуже типовим для Ан- тонича. Часто йдеться про фатальне сп'яніння життям і відчуття, що кінець уже близький. Молодим померти у Львові — ось його доля. Він помер за декілька років до того, як для ліберальної сигнатури українського поета не «найшлося б місця за нових комуністичних можновладців.

Lemberg-Lwöw-Львів

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Могила Антонича на Янівському цвинтарі у радянські часи, коли його ім'я замовчувалося, була зрівняна із землею. Однак у шістдесятих роках шанувальники його таланту віднайшли цю могилу і поставили там новий пам’ятний знак. Антонич, привид із тридцятих років, виріс для українців до поета Львова. Про це свідчить зокрема нещодавно видана у Львові українська антологія Геній місця. Leopoiis, Львів, Lemberg, Lwow (2004 p.), де Антонич як єдиний поет широко представлений. Вибір впав передусім на апокаліптичні, сюрреалістичні вірші про чорну ніч міста, сповнену поезією, напоями і повіями, в якій укладачі теж упізнали Львів. Це, правду кажучи, позачасовий Львів, позбавлений соціальних і національних ознак. У цій поезії немає ні кохання, ні дружби, ні спокою. Перед внутрішнім зором постає поет, який самотньо стоїть посеред ночі, під недоступним собором, під зірками, під місяцем. Виявилося, що спокій і опору Антонич знаходив у пророчій мові самої поезії. І не дивно, що Антонич як поет, вірші якого створюють психо- дилічну атмосферу (На радіостанції захоплений диктор ставить холодну платівку місяця на грамофон ночі), за декілька десятиріч після своєї смерти стає героєм законодавців смаку серед молодих українських радянських любителів літератури, котрим у школі і в університеті підсовували санкціоновану партією поезію. Poète maudit (проклятий поет) чи ні: це літературна доля, яку Богдан Ігор Антонич може собі побажати кожний поет.


Найогидніший розділ у моєму житті

Олександр Ват у Львові під час радянської окупації

1 вересня 1939 року нацистська Німеччина напала на Польську республіку. Поляки залишилися самі: допомоги, якої очікували від Англії і Франції вони не отримали. Спочатку львівський гарнізон був піднятий, щоб захистити місто. Німецькі підрозділи підійшли до Львова, проте захопити місто не зуміли. На підставі секретного додаткового протоколу пакту Молотова-Ріббентропа до договору про ненапад між СРСР та Німеччиною, підписаного 23 серпня 1939 року народним комісаром закордонних справ СРСР Молотовим та міністром закордонних справ Німеччини Ріббентропом, Польща була поділена між обома державами. Німеччина отримала західну і центральну частини, СРСР — східні райони, включно зі Львовом. 17 вересня радянські війська вступили на територію Польщі. За три дні вони дісталися околиць Львова. 22 вересня львівський гарнізон здався без опору Червоній Армії, яка окупувала місто.

Щодня у Львові відбувалися якісь зміни. Повсюди з'явилися червоні прапори, портрети Сталіна та інших партійних керівників. У книжкових крамницях почали накопичуватися пропагандистські радянські книжки, а старі газети перестали виходити. Будь-яка політична діяльність була заборонена, за винятком діяльносте самого окупанта. Більшість населення співпрацювала з новим режимом: іншої альтернативи не було. Зі Східної України, яка вже жила під радянським режимом, прибув до міста потік партійних функціонерів, щоб посісти важливе службове становище у системі виконавчої влади. Багато поляків, втративши владу, відчули себе приниженими. Водночас націоналістично налаштовані українці вважали, що втратили шанс здобути незалежність республіки, відокремленої від СРСР.


Олександр Ват

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

(1900—1967 рр.), народився у Варшаві в єврейській сім’ї, письменник, поет, перекладач. У 1964—1965 роках, проживаючи на той час у Франції, розповів історію свого життя Неславу Міло- шу, котрий записав її на магнітну стрічку. Спогади були посмертно видані в Лондоні під назвою Моє століття (1977 р.). Вважається ключовою фігурою у польській літературі двадцятого сторіччя. У двадцяті роки був симпатиком комуністичних ідей, від яких згодом відмовився, а після втечі від нацистів був арештований НКВС і висланий у Казахстан до 1946 року. Його тогочасний досвід ліг в основу захоплюючих мемуарів, що зображують європейських інтелектуалів часів сталінізму.

Єдині, хто себе досить-таки добре почували за цієї ситуації, були євреї, котрі в приході совєтів бачили порятунок від більшої біди — нацистської окупації. Окрім того, польська влада, передусім після смерти. Пілсудського 1935 року, проводила відкриту антисемітську політику. Так, 1935 року на Львівській політехніці були запроваджені спеціальні «ґетто-лавки» на яких студенти-євреї мусили сидіти разом.

Тим часом приплив десятків тисяч єврейських утікачів з окупованої нацистами Польщі спричинився до велетенського збільшення єврейського населення в місті: їхня кількість за короткий час зросла від приблизно 100.000 до 150.000 осіб.

Багато поляків, передусім представників середнього класу, тікали, навіть, на захід від страху перед советами. Через Львів полилася невпинна лава інших утікачів, особливо демобілізованих солдатів, у бік Румунії.

Уже в жовтні 1939 року совєти організували вибори до Народних зборів на щойно окупованих польських те-


риторіях. Вони й вирішили, як і можна було передбачити, приєднати ці території до радянських республік України й Білорусії. Так велика частина Польщі стала складовою частиною СРСР. Перший секретар ЦК КП(б)Ук- раїни Микита Хрущов особисто прибув до Львова, щоб відсвяткувати цю подію в Оперному театрі, натомість делегація із «визволеної» Галичини подалася до Москви, щоб на знак подяки сфотографуватися разом зі Сталіним. На той час у Львові вже почалися перші масові арешти, передусім польських офіцерів і втікачів, яких потім було депортовано до Казахстану і Сибіру.

Олександр Ват

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Микита Хрущов на посаді Першого секретаря ЦК КП(б)України

Приватні підприємства і помешкання були націоналізовані. Попри брак продуктів і голод, який настав, почав розквітати чорний ринок. Проте радянським функціонерам велося чудово: вони користувалися із ситуації, скуповуючи, наприклад, у великій кількості антикваріат, котрий через поспішні масові від'їзди продавався за півціна. У грудні польський злотий був замінений рублем. Змінився й час: був запроваджений московський час, через що мешканці Львова змушені були перевести стрілки годинників на дві години вперед.

Нові можновладці накладали тавро на всі сфери суспільного життя. Із шкільних програм зник закон Божий.

Мешканці могли продовжувати своє релігійне життя, тільки що церкви і синагоги змушені були платити високі місячні податки. Польське і єврейське культурне життя у Львові теж продовжувало існувати, однак українській культурі надана була перевага: адже ж Східна Галичина стала Західною Україною.

Польська мова мала щезнути з вітрин крамниць і контор, проте таки залишилися


Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Готель Жорж, який за радянських часів був перейменований на Інтурист


польські театри, газети і радіопередачі, певна річ, вірні тій лінії, яка визначалася в Москві.

Восени 1939 року для реорганізації культурного життя за радянською моделлю до Львова прибув український письменник Олександр Корнійчук. Під його керівництвом у Львові теж була утворена Спілка письменників. Корнійчук поселився в готелі Жорж: «Ми довго чекали перед його апартаментом, потім дві дівулі з сильно випуклими сідницями, такими гарними, вийшли, а потім за якийсь час він запросив нас до себе. В шовковій піжамі, звичайно львівській, напарфумований, з вродою кельнера, з вродою дуже лакейською». Так писав Олександр Ват, єврейсько-польський поет, який народився 1900 року у Варшаві. Найвідоміші його мемуари Мо) у/іек (Моє століття), які 1977 року вийшли двома томами у Лондоні і відтоді перекладені багатьма мовами, часто в дуже скороченій формі. Ця книжка завдячує своєю появою іншому польському емігрантові, лауреатові Нобелівської премії Чеславу Мілошу (1911—2004 рр.), якому Ват у 1965 і 1966

роках розповідав про своє життя. Книжка є відтворенням їхніх записаних на магнітофонну стрічку розмов, які про-      >

вадилися у Берклі, де Мілош викладав. Згодом Мілош про-      *

довжив свої бесіди з Ватом у Парижі, в якому той прожи-      я

вав. Від деяких запланованих розділів довелось відмови-      ^

тись, бо записи виявилися неякісними.      о?

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Лауреат Нобелівської премії Чеслав Мілош записав на магнітофонну стрічку розповідь про життя Олександра Вата в шістдесятих роках минулого сторіччя

Записані на магнітофон автобіографічні бесіди охоплюють період з 1919 до 1943 року. Ми бачимо його дебют після Першої світової війни, як свіжоспеченого футуриста. Потім він обіймає посаду редактора МіеБІесгпіка Шегаскіедо (Літературного щомісячника) — комуністичного літературного часопису. Двічі він потрапляє до польської в'язниці за симпатії до комуністичних ідей. Це розповвідь людини, яка за власним висловлюванням, постійно робила у житті несвоєчасний вибір:      «Власне кажучи, я

завжди був тим, ким і належало, тільки в неслушний час». Проте його розповідь є досконалою ілюстрацією — багатьма сприйнятою аж надто двозначно — періоду совєтської окупації Львова у 1939—

1941 роках. Водночас його оповідання порушує іншу проблему: як зняти із себе відповідальність за ту політичну позицію, про яку пізніше доводиться жалкувати?

Після вторгнення німців Олек- - сандр Ват разом з дружиною і сином утік із Варшави до Львова, де мати письменника Юзефа Віттліна надала їм притулок.

«Львів є одним із найгарніших польських міст», — напише він у Моєму столітті, — «тому, що — веселе. Не стільки люди, як місто веселе. Дуже екзотичне, яскраві барви — ніякого тобі варшавського, краківського, познанського сірого кольору, нічого сірого. Дуже євро-

пейське. (...) Дещо нагадує Відень — такий же оперетковий, випромінюючий радість життя, як деякі італійські міста (...) Та щойно увійшли радянські війська — правда, стояла осінь, — він одразу став брудним, сірим, убогим, якимсь придавленим до землі, плазуном. Мешканці — в лахмітті, наче боялися вдягнути щось пристійне».

ЬетЬегд-Ілу(ж-Львів

У Львові він почав заробляти на хліб як письменник. Увійшов до правління місцевої Спілки письменників і публікувався у щоденній польській газеті Сгешопу Бгіапйат (Червоний иітандарт), що її видавали нові можновладці. Він контактує з російськими письменниками, які приїжджали у відрядження і які, як військові кореспонденти, мали військові звання і походжали в одностроях. Серед них відомий письменник Віктор Шкловський, який з надзвичайним захопленням висловлювався про Львів: «Одного разу він попросив мене, щоб я показав йому місця, гідні уваги, і він зупинився перед вірменською каплицею, сповнений здивуванням від того, що Польща мала автентичне бароко і що воно було збереженим. Зазвичай ті письменники скуповували у Львові все, що тільки могли. Більш за все їм хотілося антикваріату. Здається, — але це вже було тоді, коли мене в місті не було, — що Олексій Толстой вивіз зі Львова два чи три вагони антикваріату і нібито дістав за це від Сталіна сувору догану. Бо це було вже занадто».

Ват розповідає, що пережив у Львові «найогидніший розділ свого життя». Він обманював і удавав, наче знову повірив у комунізм, тим часом як внутрішньо вже звільнився від нього. Чинив він це з остраху, як пояснював згодом, заради сім’ї. Однак 24 січня 1940 року його арештували після веремії в ресторації, котра переросла в бійку. Міліція вже чатувала, тому Ват вважає, що все це було зрежисерованою провокацією, аби його арештувати: «На той час, коли мене арештували, у Львові вже відчувався брак різних життєво необхідних речей, все щезало до Росії. Терор лютішав, і так воно тривало до квітня 1940 року (...) Проте потім, а це треба визнати, матеріально стало дуже добре, вони почали постачати до Львова все і провадили політику, щоб прихилити на свій бік населення».


Станіслав Лем

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Станіслав Лем (1921—2001 рр.) польський письменник-фантаст, автор сатиричних І філософських книжок. Його твори перекладені сорока мовами.

Народився у Львові в сім'ї ларинголога.

Був студентом медичного вишу, проте Друга світова війна перервала навчання. Після війни перебрався до Кракова.

Лем писав передусім про контакти між людськими істотами та позаземною цивілізацією і про технологічне майбутнє людства. Екранізований 1971 року Андрієм Тарковським його роман Со- лоріс[ 1961 р.) належить до найвідоміших. У Високому Замку (1966 р.) він описує свою юність у Львові. Книга розповідає передусім про внутрішній розвиток Лема. Про рідне своє місто він пише в ній мало.

Вата відвезли до Замарстинівської в'язниці. Там його звинуватили в антирадянській діяльності, кваліфікуючи її як троцькізм, сіонізм і навіть шпигунство на користь Ватикану. Досить, щоб засудити до смертної кари. У в'язниці, за його словами, його не піддавали тортурам. Через декілька місяців його перевели до Бригідки, в’язниці у центрі міста — «понурої будівлі з товстими мурами», як її описує Станіслав Лем у Високому Замку, своїх спогадах дитинства. Врешті-решт Вата етапом через Київ, Москву і Саратов відправили до Казахстану. Згодом він потрапляє під амністію для польських в'язнів і депортованих, котра була оголошена після вибуху німецько-радянської війни 22 червня 1941 року: Польща і СРСР перебували тепер в одному антинімецькому блоці.

У Казахстані Ват віднайшов свою дружину і сина, котрих через декілька місяців після його арешту затримали і вислали. У 1946 році Ват зумів повернутися до Польщі, де почав працювати для державного видавництва. Як делегата від Польщі ми бачимо його з виступами на конгресах


ПЕН-клубу в Цюриху, Копенгагені й Венеції з різкими ан- тинімецькими заявами і випадами проти утворення німецького відділення ПЕН-клубу. В 1952 році Ват захворів. Мілош пише: «Саме тоді в нього трапився обшир- ний інсульт (як говорили колись, «удар»); після чого зазвичай помирають, але він вижив. З того часу тріснута в мозку кров’яна судина нагадувала про себе упродовж п'ятнадцяти років нападами різкого болю — хворобою скоріше психосоматичною, від котрої в лікарів не було засобів».

ЬетЬегд-Ілуоиг-Львів

Тоді ми бачимо Вата на курації у Франції й Італії. Він отримав статус напівеміґранта, який здійснював регулярні рейси між Сходом і Заходом. У 1959 році він назавжди залишає Польщу, проте щойно в 1963 році офіційно стає емігрантом. У 1967 році в Парижі він покінчив життя самогубством. Донині він залишається суперечливою із сумнівними особистими поглядами і чесністю, передусім його політичною роллю у Львові, що викликає серед поляків низку питань.

Чи був він у Львові від самого початку окупації свідомим співробітником органів влади Радянського Союзу? Сам особисто він дуже жалкував про свою поведінку, проте йому завжди дорікали, хоч і не приписували державної зради, що він разом з іншими письменниками підписав заяви, в яких віталася радянська анексія Східної Польщі. Натомість згодом у Казахстані він без жодних проблем, як співробітник щойно відкритого консульства виступав від імени націоналістичного, консервативного польського уряду, який перебував у Лондоні. Такою ж самою була й Ватова діяльність одразу після війни: він представляв Народну республіку Польщу на конгресах письменників, хоч, за його власними словами, він давно вже був антикомуністом. На думку критиків, він дозволив себе реабілітувати коштом польської держави у Південній Європі, Знаки запитання поставлені до серйозности його хвороби: чи не перегинав він палиці? Перед нами, слушно чи неслушно, вимальовується постать опортуніста, в оповіданнях якого правду й вигадку важко відрізнити.

Записані Мілошом на плівку й опрацьовані ним згодом мемуари Вата захоплюють передусім зображенням «пси

хології камери», котра у в'язницях, в яких той перебував, набувала все інших форм: «У радянських в'язницях, на відміну від польських і тієї замарстинівської, й мови немає про колективний дух. Спільна петиція, написана навіть двома особами, розглядається тут як найважчий злочин». Солідарність у Львові, за словами Вата, була визначальною силою, хоч у камері з площею 11,5 квадратних метра сиділо до 28 осіб. «Для в'язнів у камері в замар- стинівській в'язниці походження, майновий стан чи освіта не мали жодного значення; ієрархія визначалася чисто по-людськи старими якостями: добротою (це передусім), мудрістю, поміркованістю. (...) Радянська окупація зі всім її терором фактично сприяла тому, що поляки почали формувати ідеальне суспільство. (...) Дуже важливою була присутність певної породи людей, незалежних від влади, від класу. Одна людина, яка нічого особливого робити не мусить. Уже той факт, що вона є, загальні цінності кристалізуються довкола неї: добро, мудрість і мужність». Виявилося, що люди, сімейне життя яких склалося щасливо, легше переносили камерне життя, аніж холостяки, неодружений стан яких у в'язниці тільки посилювався. Але навіть стосунки між поляками й українцями, які традиційно вважалися неприязними, склалися на думку Вата, непогано: «Це було єдине місце, де за всі ці роки запанувала між обома народами природна гар- монія.(...) Українці були стриманими, проте надзвичайно лояльними: Ми вороги, тільки не тут. Тут в нас спільний гнобитель. Холодні стосунки, але дуже ввічливі».

Олександр Ват

Із в'язниці Ват міг бачити жваву вулицю Замар- стинівську. Він констатує, що окуповане місто все більше мізернішало і що Замарстинівська виглядала все жалюгіднішою. Проте її вигляд і запахи налаштували його в бесідах з Мілошем на ліричний лад: «Перехожі якісь обшарпані, сірі, понурі. Тим не менше вони мали волю. А в нас один-єдиний, кинутий назовні погляд. Ні, не єдиний — ще можна глянути із коридору на довгий, вимощений бруківкою двір — видовище особливо приємне літом, літнім вечором, поки ще тепло. Там росли три шовковиці. Потім ці варвари одну із них, абсолютно здорову, зруба


ли, не розумію навіщо. Недалеко від в'язниці починалися пагорби, і літом доносилися запахи лугів і сіна. Дорога від смердючої вбиральні до смердючої камери, прогулянка повільним кроком уздовж розчинених в двір вікон — уявіть собі, це і було щастя. І не тільки щастя, а катарсис, внутрішнє очищення, духовне і фізичне».

ІетЬегд-Ілуош-Львів

Ват описує, як він у камері усамітнювався і уявив собі, що виходить із в'язниці і йде не до ресторації, де його арештували, а додому, до дружини: «Отож, подумки я залишаю камеру, виходжу на внутрішній двір, йду зворотною дорогою, тільки не до клубу, але швиденько далі, через всі вулиці, наче блискавка. Але не роблячи жодного зайвого кроку. Львів я знав добре. Йду на вулицю Набєлака. Вже пізно. Консьєрж відчиняє двері, обмінююсь з ним кількома словами. Вбігаю на темні сходи, двері вже відчинені. Вони чекають на мене, Ола і Анджей. Вони дуже спокійні: спокійна радість, увага, радість майже безтурботна: без печалі, що потім мені треба буде повернутися. (...) Тоді настає час повернення. Бо мені треба бути в камері, коли вони вранці її відчинять. Так ми домовились. І тією самою дорогою назад, знову з неймовірним зусиллям, щоб нічого не пропустити, я повертаюсь до мого місця в камері і моментально засинаю».

Ват стверджує, що не знав, але відчував, що його сім’ю вже депортували. Неможливо розповісти, що тільки лізло в голову, чого він тоді у думках тільки не перебрав. З його мемуарів цього сказати не можна. Поезія Вата — це один вірш під заголовком «Тюремна балада», котрий належить до часу його перебування у в'язниці. «Замар- стинів, 1940» — написано під ним, проте не зовсім ясно, чи це посилання на зміст, чи на час і місце написання:

На п'ятий день мене аж заморозило на нарах,

«Не перебивай мою дрімоту, сину мій дорогий».

Син мій протягує виснажені руки:

«Чому ти лишив нас в біді та неволі?»

Знову засинаю, знову відходжу страждально:


«Не буди мене, кохана моя дружино!»

Олександр Ват

Дружина протягує поплямовані від голоду руки:

«Кріпись. Борися. Пам'ятай. Завжди. Будь з нами!»

Встаю. Розплющив очі. Ворухнув закляклі кості:

Ось тут переддверя смерти.

Зустрінемось у вічності.

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Бригідки в центрі міста, в котрій Ват 1940 року деякий час сидів

Тим часом у Львові арештували, кинули до в'язниць і депортували стількох людей, що серед мешканців думка про нацистську окупацію вже не була такою страшною — якщо ти не був євреєм. Ніхто не міг тоді знати, що цей історичний етап у Львові, від початку Другої світової війни у вересні 1939 року до аґресії Німеччини проти СРСР у червні 1941 року, стане провісником тоталітарного режиму, який після війни буде запроваджений по всій Польщі. Тож не дивно, що серед комуністичних функціонерів, котрі перебуватимуть на службі в майбутній Народній Республіці Польща, велика кількість жила у Львові в 1939—1941 роках: пам'ятаючи про це, можна припустити, що то була репетиція того, що згодом має настати. Проте ці часто свавільні, масові депортації, що їх проводили у Львові представники радянської влади, в кінцевому підсумку мимоволі врятували тисячі людських життів, що їх згодом нацисти мали би знищити. Це стосується і єврейського письменника Олександра Вата.

І врятувався лише я один, щоб сповістити тобі

Спогади про Шоа у Львові

22 червня 1941 року нацистська Німеччина оголосила війну СРСР. Німецькі війська перетнули кордон, утворений після пакту Молотова-Ріббентропа у серпні 1939 року. Колишні польські області, які тим часом увійшли до складу Білоруської та Української радянських республік, були тією територією, котру треба було захопити насамперед. Так місто Львів, відносно близько розташоване біля кордону, стало одним із головних об’єктів німецької агресії. Представники радянської влади в цьому сум’ятті пустилися навтьоки. НКВС, таємна поліція, знайшла розв'язання проблем для тих декількох тисяч в’язнів у різних тюрмах міста, котрих не хотіли випустити і котрих не могли вивезти: розстріляти. Олександр Ват згадує у своїх мемуарах, що після війни зустрів у Польщі колишнього в'язня із Замарстинова, котрий розповів, як це було: «Він розповів мені про відступ совєтів, про втечу совєтів. Як вони повиманювали людей із камер. Ті повиходили надвір, а в куті внутрішнього двору (який був продовгуватий як в казармах) стояв кулемет, і тоді вони відкрили вогонь. Частина людей відразу кинулася назад і зачинила за собою двері. Совєти почали кидати гранати через вікна. Той хлопчина був одним із тих, хто вийшов надвір, але, на щастя, він лежав під іншими. Він одразу впав на землю і врятувався таким чином. Він був єдиним із моєї в’язниці, кого я потім ще раз бачив». Масове вбивство в’язнів мало місце в декількох тюрмах Львова, серед яких і Замарстинівській, але наймасовіше у Бригідці, в центрі міста. Ті постріли мусили бути чутні у всьому місті. Підсумком цього стало вщерть забите трупами приміщення, що їх полили бензином і підпалили. Кількість жертв цього червоного терору сягала, вірогідно кількох тисяч.


ЗО червня 1941 року Львів був окупований Вермахтом, слідами якого просувалися два зловісні підрозділи:

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Єврейська родина текстильників Са- муеля і Аделі Шібер з дітьми Саломоном, Матильдою і Емануелою незадовго перед вибухом Другої світової війни.

Einsatzgruppe С, перед яким було поставлене завдання винищити єврейське населення на окупованій території СРСР, і нещадний український добровільний батальйон Nachtigall, під кураторством Теодора Оберлендера, майбутнього міністра уряду Аденауера.

Цих солдатів з жовто-блакитними опасками на рукавах захоплено зустріла українська меншина міста, котра споконвіків почувалася страшенно дискримінованою. Проте їхній прихід посіяв паніку серед єврейських мешканців, котрих і німці й українці одразу звинуватили у тих масових вбивствах, що їх вчинив НКВС в тюрмах. У перші дні окупації відразу було знищено декілька тисяч євреїв. Багато було вбито в Бригідці, де їх змусили прибрати гори трупів, щоб згодом самим бути вбитими. Потрапив до Бригідки одразу після німецького вторгнення і єврейський галичанин і архітектор Си- мон Візенталь (1908—2005 рр.). У його мемуарах Справедливість, а не помста (1988 р.) читаємо: «Євреям наказали стати в декілька шеренг обличчям до стіни із закладеними за головою руками. Поряд з кожним євреєм стояла порожня дерев'яна труна. Один українець почав біля пер


шої шеренги екзекуцію, ДВОЄ його помічників скидували трупи до трун, які стояли напоготові і відтягували її геть цілий полудень, Раптом задзвонили церковні дзвони і хтось вигукнув: «Годі вже, задзвонили на вечірню!» Вистріли припинилися. В десятьох метрах від Візенталя».

ЬетЬегд-Ь\у6\у-Львів

Багатьох євреїв забирали із помешкань за прізвищами в телефонному довіднику. Таким чином одразу розправлялися з інтелектуальною та діловою елітою міста. Але неєврейську польську еліту Львова теж не пощадили. Десятки професорів і члени їхніх родин теж були замордовані в перші дні окупації. Серед них — колишній прем'єр Казімєж Бартель, письменник Тадеуш Бой-Желенський і хірург Тадеуш Ост- ровський, квартиру і майно якого одразу після того привласнив нідерландський військовий злочинець Пітер Ментен.

Згідно з деякими повідомленнями німці частину розстрілів доручили українським поліцаям, котрих, щоб позбутися зайвих свідків, теж розстріляли і захоронили поверх їхніх жертв.

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Жертви радянського НКВС. Після німецького вторгнення відступаючі совєти розстріляли майже всіх в'язнів тюрми Бригідки. Німецькі й українські частини, що ввійшли у місто, звинуватили євреїв Львова у цих вбивствах, що стало причиною перших воєнних погромів, Шоа розпочався.


Пітер Ментен у Львові

Радянська окупація східної частини Польщі у вересні 1939 року послужила нідерландцеві Пітеру Ментену (1899—1987 рр.) сигналом для втечі із теренів Львівщини, де він тривалий час був активним комерсантом і великим землевласником. Після німецької агресії проти СРСР у червні 1941 року він прибуває до своїх колишніх маєтків з німецькими військами як перекладач у формі гауптшарфюрера СС. Його вважають відповідальним за вбивство багатьох комуністів і євреїв. Він теж підозрюється в тому, що відіграв значну роль у так званому вбивстві професорів у Львові 1941 року. В 1943 році Ментен відправив три вагони награбованого майна із Східної Галичини до своєї вілли в голландському містечку Аарденгоут. Завдяки нідерландському журналістові Гансу Кноопу Ментен 1977 року опинився за ґратами.

Після перших масових убивств приблизно 150 000 львівських євреїв відчули себе спокійніше. Але поодинокі вбивства все ще траплялися, таокж видавалися всілякі антиєврейські накази. Від 29 липня, через п'ятнадцять років після того, як єврей Самуїл-Шльома Шварцбард застрелив українського гетьмана Симона Петлюру в Парижі — з помсти за його керівну роль у єврейських погромах в Україні 1918—1920 років — націоналісти бестіальним чином почали святкувати свої «Дні Петлюри», які коштували життя тисячам євреям.

1 серпня Вермахт під час помпезної зустрічі у львівському Оперному театрі передав владу Гансу Франку, генерал- губернаторові. Розширення цього адміністративно-територіального утворення, до складу якого вже входили окуповані нацистами Варшавський, Краківський, Радомський і Люблінський округи, обмежилося дистриктом Галіція в кордонах старої австро-уторської Східної Галичини,

Це був наче ляпас українським націоналістам під проводом Степана Бандери, які розраховували на утворення власної держави. Одразу після вторгнення вони без згоди німців проголосили цю державу. Проте за це їм довелося дорого заплатити: націоналістичні проводирі щезли в концентраційних таборах, а чимало українських

EINSATZGRUPPE С

Загальноприйнято вважати, що голокост — це концентраційні табори, такі як Аушвіц, де людей масово знищували. Проте у Львові і його околицях геноцид мав початково зовсім іншу форму. Вже під час вторгнення до Польщі 1939 року з есесівських та поліцейських підрозділів були утворені так звані «Einsatzgruppen» (виконавчі групи), які арештовували і кидали до в'язниць політичних супротивників. Після нападу на СРСР (червень 1941 р.) завдання їхнє на практиці переросло у вбивство всіх євреїв та решти ворогів панівного народу. Чотири мобільні виконавчі групи йшли безпосередньо за армією вторгнення, кожна з власним тереном діяльности. Очолювали їх найкраще підготовлені нацисти, яких мали у своєму розпорядженні Гіммлер і Гайдріх. «Einsatzgruppe С» відповідала за Україну. Методи ЇЇ були прості: жертв зганяли і розстрілювали, часто в каменоломнях, де можна було поховати трупи. За оцінками, таким чином у період між 1941 і 1943 роками знищили 1,2 мільйона людей (від 2700 до 4100 щоденно). Однак це неґативно впливало на моральний стан підрозділів і до того ж було доволі трудоємно. З літа 1942 року розпочалися експерименти з обладнаними в автомобілях мобільними газовими камерами. Поступово масове знищення перенесли до набагато ефективніших концентраційних таборів.

борців, що захоплено вітали німецьке нашестя, були ув'язнені чи вбиті.

Симон Візенталь розповів широкій громадськості про голокост у Львові: не тільки у своїх мемуарах, але й у раніше опублікованій книжці Соняшник (1969 р.). Центральною у творі є розмова під час війни у Львові з умираючим есесівцем, котрий просить у нього, єврея, пробачення за скоєні злочини. Візенталь не хоче йому вибачити. Тут йдеться про межі пробачення: як далеко вони сягають? До того ж, голокост у Львові пережило так мало людей, що не слід чекати багато книжок зі спогадами. Та все ж певна кількість з'явилася, найвідоміші серед яких Бригада Смерти Леона Велічкера Велса, Щоденник Львівського гетто (1990 р.) — спогади рабина Давида Кахане, Дорога до Лемберґа (1999 р.) Еліаху Йонеса, На вічну пам’ять. Спогади дівчинки із ґетто Львів (2000 р.) Нава Руди і Від Львова до Парми (2005 р.) Клари Розенфельд.


Ці розповіді мають однакову канву. Вторгнення німців, з ентузіазмом зустрінуте українцями.

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Перші вбивства. Розпорядження від 15 липня 1941 року, на підставі якого євреї змушені були носити білу пов'язку з блакитною зіркою Давида, Постійний

страх перед облавами, затримай-      -Ш-:      ■.

ням на вулиці, зрадами чи мож- Сим°н Візенталь з донькою

і ,      .      Павліною      після      втни.

ливістю бути свавільно замордованим і вбитим. Організація Юденрату, який мав виконувати всі розпорядження німців, та єврейська служба порядку, котра регулярно мала постачати німцям щоденний контингент євреїв для екзекуцій. Вимоги здавати все хутро для замерзаючих німецьких солдатів, які далеко на сході воювали проти Червоної Армії. Синагоги, що згоряли у полум'ї, серед яких і знаменита аМепе іїо/яе, Золота Роза шістнадцятого сторіччя. Організація єврейського кварталу, біля входу до якого неподалік залізничного мосту по вул. Пелтевної був встановлений контрольний пост, де відокремлювалися передусім хворі та жінки для негайної екзекуції. Бійки за робочі паспорти, які давали право виходити за межі ґетто. І нарешті, організація ґетто, яке називалося на військовий лад Юлаґ (Либеп- Ьадег). Створення таборів праці та невимовно жорстоке знищення їхніх мешканців. Самогубство тисяч осіб та цілих родин водночас і диво порятунку автора. Давид Ка- хане міг сказати, як Іов (1:16): «І врятувався лише я один, щоб сповістити тобі». За різними оцінками, у Львові було вбито близько 150.000 євреїв (та ще сотні тисяч в інших районах Галичини) або відправлено до таборів смерти в інших місцях, перш ніж группенфюрер СС і генерал-лейтенант поліції Фрітц Катцман ЗО червня 1943 року міг в офіційному рапорті доповісти своєму начальству про те, що Галичина «щсіепіхеі» (вільна від євреїв).

Ще до самого дня визволення Львова Червоною Армією то тут, то там у криївках знаходили євреїв, котрих одразу вбивали.

Шоа в Галичині добре задокументовано не тільки показами свідків, але й любительськими світлинами, що їх робили самі злочинці, немов на згадку про відпустку: збереглися репортажі, де німці, сміються, оточивши групу євреїв, що викопують власні могили перед розстрілом, або де сотні старих чоловіків з білими бородами, знаючи про свій близький кінець, змушені були

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Українці волочуть єврея під час «Днів Петлюри», другого великого погрому у Львові. Німецький солдат спостерігає за цим, липень-серпень 1941 р.

спочатку ще дивитися, як вішають кількох євреїв.

Відкритий терор здійснювався у Львові, у місті, котре, на перший погляд продовжувало жити, начебто мало що змінилося. Німецькі правителі генерал-губернаторства мешкали зі своїми родинами в найдорожчих будинках міста, де повсюди були вивішені німецькі назви вулиць. Цим самим окупанти давали зрозуміти, що розглядають свою присутність у місті як щось більш-менш тривале. Леґіонув стала тепер називатися Адольф Гітлеррінґ. Щоб гідно вшанувати державу балканського васала, Сербську перейменували на Кроатенштрассе. А в інших випадках бюрократи користувалися просто перекладами: Мюдова стала просто Гоніґґассе. Багато поляків та українців працювало на підприємствах, котрі підтримували німецьку військову промисловість, вони ходили до церкви і на концерти, прогулювалися в парках з дитячими візочками. Вони добре знали, що чинять з євреями. Українець Євген Наконечний у своїй книжці про війну у Львові розповідає, що більшість мешканців не сумнівалися, що німці мали на меті тотальне знищення євреїв. Постійно було чути постріли каральних команд. Люди бачили, як євреїв возили вантажівками або гнали колонами. Одного разу відкрили для відвідин Гетто, щоб продемонструвати


трупи повішених на балконах євреїв: прийшли тисячі поляків та українців, німці прихопили із собою навіть дружин та дітей. Мордехай Пелех, котрому вдалося пережити війну завдяки арійській зовнішності та фальшивим документам, розповідає, що він у червні 1943 року в натовпі, «наче в кінотеатрі», дивився на ґетто у вогні, на євреїв, котрі палаючими випадали із будинків, на дитину, яка втікала і яку живцем кинули у полум'я. Дехто з поляків та українців зраджували своїх сусідів, так що євреї часто більше боялися їх, аніж німців, котрі не одразу могли розпізнати єврея. Людям, які переховували євреїв, самим загрожувала смертна кара. Євреям майже нічим не допомагали. Однак Яд Вашем після війни нагородив близько сотні окремих помічників та родин зі Львова та його околиць.

Спогади про Шоа у Львові

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Якщо нині хтось побуває у Львові, то майже не помітить слідів, які вказували б на Шоа. Найвиразнішими вони є у старому місті, де на пустирищі видно місце, на якому колись стояла Золота Роза. Від синагоги залишилася тільки бічна стіна. На вулиці Вугільній міститься Єврейський культурний центр в наче дивом врятованій хасидській синагозі. Поряд залізничний міст на Замарстинівській, за якою розпочиналося ґетто, у всякому разі в його останніх межах, бо німці постійно зменшували територію. На розі вулиці будинок, котрий у ті часи теж там стояв.

Сходи, прохідні веранди і внутрішній дворик: різні можуть виникнути думки. Монумент жертвам Шоа, 1992 р.


Проте більшість вуличок, ЯКІ ВХОДИЛИ ДО ґетто, зникли. На відкритій місцевості біля наступного залізничного моста стоїть монумент жертвам Шоа, встановлений 1992 року. Звідси можна під мостом дістатися до центру, до колишньої в'язниці Бригідки на Городецькій, де мали місце перші масові вбивства євреїв. Дещо далі вулиця Шевченка, довга горбиста дорога з трамваями, колишня Янівська. Вона веде до колишнього Янівського концентраційного табору, який теж був транзитним табором для євреїв, котрих вбивали деінде.

ЬетЬегд-Ілу6\у-Львів

Там, де колись був табір, тепер тюрма. За нею пагориста лісопосадка, де встановлено пам'ятний знак для сто тисяч розстріляних, живцем спалених або закопаних євреїв. Тоді це була піщана рівнина, що її в літературі про Шоа називають «долиною смерти». Навскоси навпроти цього місця залізнична колія до концентраційного табору у Белжці, про який мало відомо, оскільки майже ніхто там не вижив. На сусідній вантажній станції Клепарів євреїв змушували зовсім голими сідати до вагонів для перевезення худоби, щоб транспортувати їх до цього табору.

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Є ще інші тюрми, такі як на території Цитаделі на південних підступах до старого міста, де неподалік від читальних залів знаменитої книгозбірні Оссолінеум від голоду, холоду, недуг та екзекуцій знайшли свою смерть окрім євреїв і тисячі радянських військовополонених.

Про євреїв нагадує також одне з найгарніших місць Львова, Свято- Юрська гора, на якій стоять собор та бароковий палац греко-католицького митрополита. У крипті собору похований митрополит Андрей Шептицький (1865—1944 рр.), одна із найважливіших та найбільш суперечливих постатей сучасної української історії. З одного боку, він закликав українське населення співпрацювати з німцями, з

„      ттт      іншого — переховував у своїй рези-

Обкладинка Щоден-      ^      3      3      ^

ника Львівського гет- Двнції і своїх монастирях євреїв і забез- то Давида Кохане печував єврейських дітей фальшивими


арійськими посвідчення- ми. Це в його резиденції, у великій бібліотечній кімнаті з видом на сад,

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Давид Кахане (1903—

1998 рр.)г рабин прогресивної синагоги у Львові, знайшов притулок. 26 вересня 1943 року він почав писати свої нотатки, які 1978 року вийшли у Тель-Авіві на івриті і пізніше перекладені були англійською та українською мовами. Переховувався він також у студитському монастирі неподалік резиденції митрополита. Він мешкав на горищі, звідки міг оглядати околицю з двох боків: зелену Свято-Юрську

гору, яка купалася в сонячному промінні, та брудні будівлі вулиці Шумлянської, що «немов виринали із глибокої ущелини». Що вражає в цьому щоденнику, так це опис нормального й ненормального в його особистій ситуації: «З обох вікон свого горища я бачив людей, що виходили з будинків. Люди пересувалися повільно, наче б не встигли ще прокинутися. Вони прямували на роботу, кріпити міць німецької армії. Життя не збиралося зупинятися через знищення сотень тисяч євреїв. Місто продовжувало жити своїм повсякденним ритмом. Усе літо, з 4 червня і до вересня 1943 року, я провів у цьому сховку. Перший тиждень був важким, можливо, найважчим за весь цей час. На початку червня німці розпочали ліквідацію ґетто. Цілий тиждень доносилися до мене голоси, стрілянина. Ці червневі ночі глибоко закарбувалися в моїй пам'яті. Ночами часто я чув розпачливі зойки знайдених у бункері євреїв, яких витягали з їхніх укриттів».


Цілими днями стояв рабин перед вікнами кімнати на горищі: «Вулиця, з її шумом, перехожими, з упорядкованим побутом, зводила мене з глузду. Варто було мені підійти до вікна, як я починав втрачати розум: жінки штовхали перед собою візочки з дітьми, люди літнього віку, зручно влаштувавшись на лавах, про щось жваво розмовляли, повільно прогулювалися молоді пари, група дітей щось співала, їхні невинні обличчя випромінювали радість життя».

ЬетЬегд-І^о\у-Львів

Зі свого монастирського сховку Кахане у серпні 1943 року побачив сцену, яку докладно описав: «Це було у неділю, після полудня. На траві між деревами розташувалося багато людей, що прийшли сюди з сусідніх вулиць відпочити після тижня важкої праці. Деякі, поклавши на землю ковдри, влаштували в парку щось схоже на пікнік. Раптом я побачив дванадцяти-, може, чотирнадцятирічного хлопчика, що стрімкими кроками прямував по парку. Він часто зупинявся, оглядався навколо, очевидно, шукав собі місця. Потім він швидко піднявся схилом гори та влаштувався під низьким крислатим деревом на досить великій відстані від інших відпочиваючих. Хлопчик з першої миті привернув мою увагу.

Мені не сподобалася його сягниста нервова хода, а також те, що він обрав таке відлюдне місце. У мене виникла підозра, що він єврей. Зі свого вікна я бачив лише обриси його обличчя. Але одне я бачив дуже добре: швидкі, нервові погляди, які він кидав через плече. Я не міг бачити кольору його очей, але я бачив його занепокоєння, моторошний страх, що був мені самому добре знайомий. Я відчував невидимий зв'язок із цим хлопчиком. Стояв біля вікна і дивився на нього, мов загіпнотизований. Хлопчик прихилив голову до дерева. Може, він спав, а може, просто відпочивав, спостерігаючи за тим, що відбувається навколо? Хто може знати, що коїлося у душі переслідуваного єврейського хлопчика?

Я простояв біля вікна більше години. Була шоста, може, сьома година вечора: літні сутінки не поспішали опускатися на землю. Раптом на горі з'явилася гучна дитяча компанія. Діти швидко розсипалися по всьому схилу. Все


було такг як і повинно бути: вигуки щасливих дітей, ігри. У цьому не було нічого незвичного. Біжучи наввипередки, двоє з них опинилися поруч із деревом, під яким відпочивав хлопчик. Зупинилися і стали дивитися на нього. Я не міг чути, про що вони говорили. Але я бачив, як один із них стрілою метнувся назад до інших дітей і став збуджено показувати на хлопчика і свого товариша. Незабаром уся компанія рушила до дерева й оточила хлопчика. Хвилин п'ять вони жваво сперечалися, кидаючи на хлопчика швидкі погляди. їхні збуджені голоси привернули увагу дорослих. Дехто з них попіднімалися з трави та підійшли до дітей. Діти розбіглися, а дорослі почали допитувати хлопчика — вони говорили всі разом і розмахували руками. Раптом уся гора захвилювалася, збудження охопило кожного. Напруження посилилося з приходом українського поліцая. Мені невідомо, чи хтось покликав поліцая, чи він опинився там випадково. Він підійшов до хлопчика. Юрба відступила. Обстеження, яке провів поліцай, було коротким. За кілька хвилин, ведучи хлопчика за руку, він прямував убік вулиці Грудецької.

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Я щосили напружував очі, намагаючись побачити обличчя хлопчини: можливо, воно могло б розповісти мені, що коїлося в його душі. Я не побачив його рис, але спостерігав невпевненість і знервованість, які опанували дитину. Він тихо йшов поруч з поліцаєм. І тут я збагнув: то була покора, безпомилкова ознака покори. Всі євреї, переступивши поріг страху і занепокоєння, виглядали так. Покірні, навіть байдужі, вони йшли на смерть».

Наступного ранку Кахане почув від ченця, який приносив йому їжу, що хлопець, очевидно, втік від Гестапо, коли вони знайшли схованку його родини. Це саме ті найбільш вражаючі сцени в його щоденнику, де Шоа перетинає міське життя, яке напозір видається нормальним. Так і в Соняшнику Візенталя. Ув'язнених змушують

іти з пекла Янівського табору через місто до своєї роботи: «Бачучи звичайну активність на вулиці, ніхто би не сказав, що йде війна (...) На обличчях перехожих можна було прочитати, що ми всі списані. Люди в Лемберґу звикли бачити покатованих євреїв. Вони дивилися на нас так, як хтось, хто дивиться на стадо худоби, що його ведуть на пасовисько або до бойні. У такі миті мене часто проймало почуття, що весь світ змовився проти нас і без протесту, ба, навіть без будь-якої власної потреби в цьому погодився із нашою долею. (...) Це було так, наче кожний із нас йшов з повідомленням про смерть, куди треба було лише вписати ще дату».

ЬетЬегд-Ілу<ЛУ-Львів

Візенталь згадує ще «день без євреїв», що його організовували перед війною польські націоналістично налаштовані студенти. Таким чином вони перешкоджали євреям потрапляти під час сесії на екзамени, через що ті провалювалися. «Одного разу я почав спостерігати за перехожими. Можливо, мені вдасться побачити колишніх однокашників. Я би одразу їх впізнав: щойно вони когось побачать, хто міг видатися схожим на єврея, як у них на обличчі з’являється вираз ненависти; вони тоді примружували очі, а куточки рота зневажливо опускали. Такими я їх надто часто бачив за час мого навчання, щоб коли-небудь забути про це.

Цікаво, де вони зараз, ці суперпатріоти, які завжди мріяли про «Польщу без євреїв»? День, коли євреїв більше не буде — не за горами, мрія їхня стала майже

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Трамвай на Янівській (тепер Шевченка)

дійсністю. Тільки Польщі тепер теж не було».

У своєму описі зворотної дороги до табору Візенталь знову вказує на прірву між звичайним життям та ув’язненими: «В кінці вулиці Городець- кої ми звертали ліворуч на Янівську. Ми мусили зупинятися, щоб пропустити битком набиті трам


ваї. Цілі натовпи людей висаджувалися г втомлених, але радісних, котрі квапились додому, до родини, щоб увечері посидіти разом, перекинутися в карти, побалакати про політику та послухати радіо, можливо навіть й заборонені зарубіжні радіостанції. У них спільним було одне: в них були мрії і сподівання. Ми зате, в залежності від забаганок чоловіка, який робив перекличку, мусили увечері робити гімнастичні вправи. Інколи декілька годин поспіль глибоко присідати, аж доки йому цей «жарт» не набридне.

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

&3S Janwska-tager in Lemberg

Jutwskatfraßt Щ-Щ Mittet* 7-2535

План Янівського концентраційного табору

І в Бригаді Смерти Ле- она Велічкера Велса, цій надзвичайно цікавій книжці, надибуємо на сцени, в яких стикаються апокаліптичний табірний світ і звичайний. Це розповідь шістнадцятирічного юнака, котрого перед самим розстрілом разом з іншими в’язнями за межами Янівського табору забирає охоронець, щоб забрати тіло, яке мало бути поховане в тій самій масовій могилі. І тут склалася ситуація, яка дозволила йому втекти із табору. Родина його була ще вдома: «Поки я біг собі тьмяно освітленими вулицями — цього разу без охорони і не як ув'язнений, цілком вільний у своїх рухах — я міг бачити, що зовнішньо Львів змінився. Місто видалося затьмарене мовчазним смутком. Вулиці, по котрих раніше пожвавлено рухалися люди та швидкі авто, були у напівтемряві майже порожні. Мені здавалося, що пройшла ціла вічність, коли я востаннє тут проходив. Насправді минуло всього три місяці з того часу, як я зго-


Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Єврейські примусові робітники «Бопсіегдгирре 1005» біля кісткодробарки в Янівському таборі. Починаючи з 1943 року Гіммлер прагнув знищити сліди голокосту на Сході. В'язні змушені були розкопувати масові захоронения і роздроблювати або спалювати вже напіврозкладені тіла


лосився замість мого батька і пішов на Янівську. Я на мить зупинився перед нашим будинком і глянув підозріло довкола себе: можливо, хтось підстерігає за мною. Ніхто не мав права мене бачити, інакше все було б надаремним; моя присутність тут могла б мати набагато катаст- рофічніші наслідки, аніж моя смерть у таборі. Я кинувся сходами догори і застукав у наші двері та почув як хтось після побрязкування тарілками чи мисками почав підходити до дверей. Двері відчинила мати. Коли вона мене впізнала, запала мертва тиша. Але коли тарілки, що вона їх несла в руках, випали з її рук і розбилися об кахельну підлогу, вона вийшла зі стану оціпеніння. Ще не в стані промовити й слова, вона провела мене до кімнати. Майже зніяковіло, наче був чужий, я почав оглядатися. Волосся батька вкрилося сивиною і він дуже схуд. Я зауважив, наскільки втомлено виглядала мати через гризоту і постійний страх за мене». Тільки декілька днів, коли він

лежав у лікарні, де євреїв ще приймали, го зауважив, що у неї повипадали передні зуби.

Спогади про Шоа у Львові

Велс зрештою утратив всю свою родину і знову потрапив до Янівського табору, де його включили до «бригади смерти»: у бригаді було більше сотні євреїв, які мали відкопувати знищених у таборі та довкола Львова євреїв та спалювати їх, замітаючи таким чином сліди масових убивств. Він теж відкопав останки польських професорів, які в липні 1941 року були розстріляні. В їхньому одязі знайшли ще золоті годинники, вічні пера та паспорти. Жахливий досвід цих євреїв став таким значним, що він наразі вберігав їм життя.

Врешті-решт Велс разом зі всією групою здійснив вдалу втечу і зумів переховатися у Львові, де зустрів визволення міста Червоною Армією в липні 1944 року. І знову він опинився на вулиці, без грошей, без даху над головою. «Багатьом полякам абсолютно не сподобалося те, що жменька євреїв врятувалася. А ті, що вижили, могли підтвердити, що поляки співпрацювали з німцями в винищуванні єврейського населення. Інші знову, що присвоїли будинки та майно євреїв, боялися, що ті вимагатимуть його повернення». Він знав, що його рідних уже немає в живих. Та все ж він подався до родинного помешкання. Консьєрж розповів йому, що апартаменти його батьків стали власністю шевця, але що меблі там ще стояли. «Я піднявся і постукав до дверей. Не чекаючи відповіді, я увійшов, пройшов через кухню до покою і всівся на старому дивані. Той швець та його сім'я вже почули, що я увійшов; навіть не привітавшись зі мною, чоловік сказав, що квартира тепер його; зрештою, йде війна і вони теж змушені були залишити свою квартиру та меблі. (Вони мали одну кімнату в напівпідвальному приміщенні.) Він сказав, що хай я не думаю, що тільки євреям було важко; правда, його родину не вбили, але «нам справді було нелегко». Він говорив про високі податки та комендантську годину», Наступного ранку прийшов двірник, який наглядав за всіма квартирами, які під час першої радянської окупації вже були націоналізовані (захід, що його скасували німці, бо багато квартир і так належали євреям), і роз


повів йому, що він повинен стати на військовий облік, бо інакше його вважатимуть дезертиром. Востаннє він у квартирі батьків, лежить на ліжку замордованого батька: «Я відчував, що кімната була наповнена душами моїх рідних. Щоразу, коли чув кроки, то я підводився й чекав, що хтось із них увійде. Найсильнішим бажанням було вистрибнути із вікна. «Треба забратися геть звідси», подумав я; але як і куди?» Велс таки врятувався і опублікував 1946 року польською мовою своє оповідання про бригаду смерти і добрався через Німеччину до Сполучених Штатів. Якщо швець був поляком, то не виключено, що у 1945—1946 роках він знову позбувся своєї загарбаної квартири: в той період польське населення було тією чи іншою мірою вимушене покинути місто.

ЬетЬегд-Ілуолу-Львів

Проте, що відбувалося в окупованому нацистами Львові, було вже дещо відомо під час війни. У 1944 році угорець Стефан Шенде опублікував шведською мовою оповідання Адольфа Фолькмана, єврейського біженця зі Львова. У 1945 році ця книжка вийшла в перекладі у Швейцарії під заголовком Останній єврей із Польщі. Власне кажучи, все, що відтоді було написано, дивовижно детально змальовано в цій книжці, включно з прізвищами нацистів, відповідальних за масові вбивства у Львові. Фолькман висловлює думку, що багато євреїв не вірили, ніби винищення всіх євреїв було метою німців: «Факти зникнення багатьох євреїв, ті трагедії, що торкнулися багатьох родин, все ще здавалися, незважаючи на те, що так часто траплялися, окремими нещасними випадками, що їх можна було уникнути завдяки старанно продуманим заходам. (...) Ми хотіли пережити важкі місяці терору і повної безправности, щоб згодом, при нових обставинах, розпочати нове життя».

Німці, які згадуються в мемуарах про Шоа у Львові, переважно есесівці, інколи поліцейські, переведені з інших німецьких міст. У мемуарній літературі вони майже всі без винятку описані як звірі, хоч інколи їх можна було й підкупити. Так, батько Клари Розенфельд зумів викупити дружину і доньку, які вже були на вантажівці, що мала відправити їх на вірну смерть. І в Давида Каха-


Меморіальна табличка біля «Піску»сьогодні повністю зарослого місця екзекуції Янівського табору, де тисячі євреїв зі Львова і околиць зустріли свою смерть

не читаємо, що якийсь німець так злякався, побачивши маму і дитину схованими в ґетто, що відступив, вдаючи, що нічого не помітив. Проте в цих мемуарах, крім суцільної жорстокосте та свавілля, рідко що надибаєш. До таких вийнятків слід віднести й помилування людей у цілком непередбачені миті. Після того, як Симон Візен- таль 1943 року був викритий у схованці у Львові, його зустрів комендант Янівського табору, з якого той раніше втік, як «одного із... моїх постійних гостей»: «Ти думав, що дозволю розстріляти себе разом з іншими», запитав він Візенталя. «Але тут помирають, коли я захочу. Забирайся до свого бараку. Працювати не мусиш і одержуватимеш подвійний пайок» (...) Абсолютне насильство, що його дозволяли собі над людьми есесівці, дужчало після тисячократних кровопролить чимось таким само безпідставним, як дарувати комусь життя».

Коли Червона Армія вступила у Львів, там лишилося тільки близько трьох тисяч євреїв. Більшість походила з інших міст Галичини. Майже всі вони потім емігрували. Головний відповідальний за масове знищення майже п’ятисот тисяч галицьких євреїв есесівець Фрітц Катцман зумів після травня 1945 року сховатися і жити


далі під чужим прізвищем. Допомогла йому одна медсестра. Для цього він покинув свою дружину і п'ятьох дітей. Щойно 1960 року німецька поліція натрапила на його слід, проте на той час він був уже три роки як мертвий. Його особиста справа з відділу кадрів СС опублікована в Ізраїлі. Документи свідчать, що у зв'язку з майбутніми пологами своєї дружини він, який щоденно займався мордуванням дітей, цікавився можливостями зміни місця праці 1943 року. До заяви долучений припис на добрій, дещо іронічній німецькій мові одного із начальників відділу кадрів СС, котрий не вбачав у Катцманові «великого тактика і дипломата» і тому не вважав, що підходить на посаду, яка звільнилася в Данціґу. Зате охарактеризував його «підходящою кандидатурою для піонерської роботи на Сході». Отож, масові вбивства неймовірних масштабів описувалися канцелярською мовою як «піонерська робота». Катцман же, коли мав на увазі вбивство, писав у своїх звітах про «спеціальну обробку».

ЬетЬегд-Ілус^у-Львів

Однією з тем, до котрої постійно повертаються в літературі про Янівський концентраційний табір, є музика. Це російські охоронці, які співпрацювали з німцями і яких називали за прізвиськом німецьких окупаційних солдатів АБкагі, весь час хотіли, щоб в'язні для них співали. Передусім звичайні пісні з вульгарними словами. Але й есесівцям подобалася музика. Симон Візенталь пише в Соняшнику про цю дивну суміш жорстокости й музикальної зворушливости, яка в Третьому Райху часто відігравала таку роль: «Навіть був оркестр. Оркестранти, всі без винятку в'язні, були колись найкращими музикантами Львова і околиць. Рішард Рокита, заступник командира роти, який раніше працював музикантом у кафе в Силезії, просто схибнувся на «своєму» оркестрі. Цей тип, який щоденно із чистої кровожерливосте навздогад мордував в'язнів, мав окрім цього тільки одну амбітність: оркестр! Він потурбувався, що музикантам дали осібний притулок, і просто розпещував їх. Але і їм, ясна річ, не можна було покидати табір. Вечорами вони грали для есесівців твори Баха, Ґріґа або Ваґнера. Одного дня він прийшов із композитором, який писав пісні, таким собі Зиґмунтом Шлехтером,

і наказав йому написати «танґо смерти». І щоразу, коли оркестр виконував це танґо, у цього навіженого садиста з'являлися сльози на очах. Рано вранці, коли в'язнів виводили на роботу, оркестр мусив грати. Есесівці тоді пильнували, чи ми добре йдемо в ногу».

Спогади про Шоа у Львові

Рабин Давид Кахане опублікував 1978 року в Ізраїлі свій Щоденник Львівського ґетто, який був тут процитований в українському перекладі. Йому тоді виповнилося сімдесять п'ять років, і він уже мав багаторічний досвід головного рабина у польському війську та у військово- повітряних силах Ізраїлю, а також головного рабина Аргентини (де згідно з публікаціями в радянській пресі підтримував зв'язки зі зловісними українськими націоналістами). Кахане завжди докладав усіх зусиль, щоб митрополита Андрея Шептицького, який врятував життя не лише йому, але й дружині та доньці, котрих переховували в інших місцях Львова, посмертно відзначили медаллю Яд Вашем «Праведник народів світу». Починаючи з 1960 року особу митрополита в Яд Вашемі обговорювали принаймні тринадцять разів, проте щоразу йому було відмовлено в удостоєнні цього звання. Його брат Климент, котрий управляв монастирями ордену студитів і який, за його дорученням, був головним провісником політики індивідуального порятунку євреїв, цього титулу удостоївся. Прихильники митрополита вбачають тут політичне підґрунтя: в Ізраїлі не хочуть вшанувати українського націоналіста, історичну фіґуру, котрій теж можна закинути пронімецьку політичну орієнтацію.

Невідомо, чи Кахане ще раз побував у своєму старому місті. Але Нава Руда, котра пережила війну маленькою дівчиною, втративши брата, зате зберігши батьків, описує у своїх мемуарах, як вона 1992 року вперше приїхала з Ізраїлю до Львова. У готелі було повно українців із-за кордону, котрі відвідали свою країну у зв'язку з першою річницею незалежносте: «Великий транспарант був вивішений в банкетному залі на їхню честь: «Вітайте героїв!» Я презирливо глянула на транспарант: «героями» були ніхто інші як антисемітські банди, «бандерівці». Тим часом їхній проводир Степан Бандера, вби


тий радянськими агентами в Мюнхені, має у Львові власну вулицю.

ЬетЬегд-Ілубиг-Львів

Нава Руда залишила готель у пошуках будинку, в якому народилася на вулиці Бляхарській, в старому центрі, поблизу ринку: «Я віднайшла будинок і зустріла також українців, які мешкали тепер в нашій квартирі. Вони були ввічливі і запросили нас до квартири; я проте не могла там знаходитися. Мене огорнуло почуття, ніби я прибула з іншої планети, нічого не змінилося, все як тоді, навіть деякі меблі видалися мені знайомими. «Коли ми тут мешкали, туалет був надворі: де він зараз?» — запитала я людей. «Все ще надворі, на тому самому місці!» Я відчула, що час у Львові зупинився. (...) Увечері в готелі укпаїнський оркестр виконував патріотичні українські пісні і також хасидський танок «Шерале», під який танцювали. Все видалося сюрреалістичним і я мала відчуття, що це не відбувалося в дійсності».

Тим часом у Львові знову налагодилося єврейське життя. На вулиці Братів Міхновських, поблизу вокзалу, стоїть синагога, що її відвідують, в основному, російські євреї, які після Другої світової війни прибули до міста з інших областей колишнього Радянського Союзу. Головним рабином с американець. З лемберзьких євреїв у їхньому власному місті, колись найважливішому єврейському місті, майже нікого не залишилося.

Примарне відрядження

Ґюнтер Айх про Лемберґ

Ґюнтер Айх про Лемберґ

Солдат Вермахту потрапляє під час Другої світової війни до Лемберґа — тло відомого, написаного після війни оповідання «Поїзд точно за розкладом» лауреата Нобелівської премії Генріха Бьоля (1917—1985), в якому молодий Андреас «знає», що незабаром він помре десь «між Лемберґом і Чернівцями». Таке ж тло і вірша «Лемберґ», що його німецький поет Ґюнтер Айх (1907—1972) опублікував 1955 року в збірці Послання дощу. Поетичними щоденниковими нотатками часів війни ці дев'ять рядочків його вірша із двох частин не назвеш, бо згідно з коментарями до зібраних творів Айха він написав цього вірша 1955 року:

1

Місто, на скількох воно пагорбах.

Жовтизною зсіріла.

Вона дає тобі подзвін в дорогуг Чутний в бряжчанні твоєї Розпізнавальної бляшки.

2

Схили, як страх, незчисленні.

Кінцева трамваю В степу бур'яновім,

За нею замацані двері.

Ймовірно, Айх позначає «жовтизною» вохристість жовтизну львівських фасадів: колір будинків часів габ- сбурзької монархії, який різниться від темно-сірого старого центру. «Розпізнавальна бляшка», напевне, належить солдатові і перегукується передусім зі смертю та полоном. Страх огорнув місто. Але про те, що йде війна, свідчить лишень розпізнавальна бляшка. Більше нічого в


цих рядках немає, але осторогу й загрозу, що вони тримали місто під час війни мертвою хваткою, Айху вдалося тонко передати. Чи «бур'яновий степ», куди трамвай далі не їде, то часом не старе Гетто?

І,етЬегд“Ілуб\у-Львів

Існують два посмертно видані варіанти цього вірша, написаного від першої особи однини. Солдат повертається до міста і зауважує страх і осторогу, які тут панують. В одному варіанті мова, безперечно, про війну, бо розшукують дезертирів:

Місто, на скількох воно пагорбах,я не лічу пагорби і боязнь.

І не втішає трамвай, він закінчується в степу бур’яновім і при входах до кінотеатрів, у яких шукають дезертирів.

Жовтизна, зсіріла жовтизна.

Я беру з собою подзвін у дорогу, який чутний в бряжчанні розпізнавальної бляшки.

Другий, ще менш завершений варіант:

Пагірчасте місто. Полохливий сміх жінки.

Але притулок для солдатів? І виведення вошей. Довго чупшо був подзвін.

Я закарбував враження жовтизни.

Ґюнтер Айх на початку Другої світової війни служив солдатом у Франції й отримав у лютому 1941 року ідеальну як для письменника посаду, в Документальному управлінні Верховного командування Вермахту в Берліні. Власне кажучи, це було управління, яке займалося літературною продукцією та питаннями цензури, де Айх організував Фронтову книгарню, в якій були опубліковані і його твори. Через це він мало стикався з фронтом. У 1945 році біля Ремаґена він потрапив до американського полону. Про те, що він пережив під час війни, відомо ма-


Ґюнтер Айх

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

(1907-1972 рр.) німецький поет і синолог, який загравав з нацистським режимом і писав передусім радіопєси. Після війни він був активістом Групи 47. Вважався лівим поетом І експонентом «Літератури руїн» — назва, яка вказує на післявоєнне руйнування німецького суспільства і німецької мови, яка була «засмічена» дванадцятирічною нацистською пропагандою. Отож, відчувалася гостра потреба в сильно спрощеній, чіткій мові. Він одружився з єврейською поетесою Ільзою Айхінґер. Про його роль за часів нацистського режиму він та його оточення замовчували якомога більше.

до за винятком хіба того, що його будинок у Берліні був розбомблений і його архів унаслідок цього було знищено. У всякому разі, після війни Айх доклав усіх зусиль, аби якомога більше замовчати про свою діяльність упродовж 1933—1945 років. Він намагався, аби радіопєси, які він писав під час гітлерівського режиму і які часто передавалися по радіо, давали йому можливість вижити і не привертали великої уваги. Лише після 1945 року, в Годину Нуль сучасної німецької історії, по-справжньому розпочнеться його письменницьке життя.

Мине час, і щойно в дев’яностих роках стане зрозумілим, передусім із публікацій Аксела Фіреґа, що дійсність була зовсім іншою.

Хоча йому було відмовлено у вступі до лав НСДАП 1933 року, Айх жив за нацистів як добре оплачуваний автор, що мав власний будинок у Берліні, непогану дачу на морі в Померанії та авто. Він виступав як нацистський бард з віршами про Гітлерюґенд, такими як «Священний прапор» (мався на увазі прапор зі свастикою), і автор радіоп'єс. Серед назв його творів ми надибуємо, зокре

ма, на такий заголовок як Хто жити хоченехай бореться. 8 травня німецькі радіостанції та імперська радіостанція Берлін передали його радіоп'єсу Бунт в Ґольдиїтадті про тег як білі робітники в Південній Африці повстали проти своїх лондонських хазяїв, бо ті раптом прирівняли їхні зарплати до зарплат «чорномазих». П’єса ця була складовою частиною пропагандистської війни Геббельса проти Англії.

ЬетЬегд-Ілуо\у-Львів

Після війни Айх не міг одразу стати членом відродженого німецького ПЕН-клубу через свою діяльність в Третьому Райху. Однак про це широким колам відомо не було. Він завоював собі популярність як автор сучасної не- римованої поезії. Деякі його радіоп’єси, такі як Дівчина із Вітербо про сповнене страху перебування єврейської дівчинки та її дідуся в берлінських катакомбах, можна, щоправда, трактувати як свого роду покуту вини. Як член Групи 47 Айх у п’ятдесятих і шістдесятих роках належав до культурної еліти Німецької Федеративної Республіки.

Читач, поза сумнівом, схильний вважати, що Айх написав вірш «Лемберґ» на підставі власного досвіду: німецький солдат потрапляє до Львова. В літературі про Айха нічого не говориться про його можливе перебування на Східному фронті. Проте, з огляду на деталі в описі міста, які він наводить, це цілком вірогідно. У вірші «Всі миті», датованому 29 грудня 1964 року, що опублікований уже після його смерти, поетичне «я» пригадує декілька моментів минувшини: «В цю мить / почав я платівки збирати / й настало відрядження до Лемберґу».

Чи це щось автобіографічне? Воно видається надто специфічним, щоб таким не бути. Але вагомих аргументів немає. Архів Вермахту, який розміщений в Ідентифікаційному Відділі в Берліні, теж не дав на мій запит жодного роз’яснення. Але німецька бюрократія таки зберегла ідентифікаційну бляшку: Е1. Н. Kd.tr. Е93-238.


Променад тіней

Юзеф Віттлін

Прогулянка Юзефа Віттліна втраченим містом

Лемберґ, столиця дистрикту Ґаліція в генерал-губернаторстві нацистів, було взяте в липні 1944 року Червоною Армією. Минуло майже п'ять років з часу першого комуністичного вторгнення, яке закінчилося кривавим відступом НКВС 1941 року. Багато мешканців міста, хай як вони тішилися відступом німців, сприйняли повернення совєтів зі змішаним почуттям. Для багатьох польських мешканців їхній прихід незабаром став початком кінця: не могло бути й мови, що місто повернуть до складу незалежної Польської республіки. До липня 1946 року місто залишили близько 120 000 поляків, які сторіччями вважалися більшими поляками, аніж самі поляки. Подалися вони передусім в напрямку до Кракова, а звідти далі до районів Силезії поблизу Вроцлава і Ґлівіце, залишених німецьким населенням. їхні часто покинуті умебльовані квартири заселяли українці з околиць та підвезені з інших частин СРСР росіяни. Ці іммігранти опинялися в неросійському оточенні: у Львові проживало мало місцевих росіян. Найвідомішим росіянином довоєнного Львова був, напевне, Владімір Смірнов, який продовжував виробництво горілки «Смирновская», що після захоплення влади більшовиками 1917 року в Москві було конфісковане. Росіяни, котрі оселилися або народилися після Другої світової війни у Львові — серед яких такі відомі постаті як альтист Юрій Башмет, автор детективних романів Олександра Марініна або ліберальний політик Григорій Явлінський — у підсумку справили незначний вплив на культурне життя міста.

Радянська влада від самого початку нової окупації мала ще позквитатися із затятою партизанською війною українських націоналістів. У цій боротьбі полягли десятки тисяч з обох боків. До того ж, треба було вирішити дражливу політичну проблему: позицію греко-католиць-


Юзеф Віттлін

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

(1896—1976 рр.). польський поет, прозаїк, есеїст та перекладач, який завжди залишався вірний гуманістичному світосприйманню. Виріс у Львові, де після Першої світової війни працював учителем гімназії. З 1922 року працює у Лодзі в театрі. Його роман Сіль Землі (1936 р.) є прикладом антивоєнного експресіонізму у прозі. Після Другої світової війни утік до Франції, а 1941 року — до США, де прожив до самої смерти як емігрант. Його есей Мій Львів (1946 р.) став класичним твором про місто, в якому він виріс.

кої церкви. Відтоді, як у дев'ятнадцятому сторіччі сформувався національний рух з метою емансипації українського населення в російській та габсбурзькій імперіях, остання вважалася носієм української ідентич- ности. Як поляки ототожнювали себе з римо-католиць- кою церквою (що з 1946 року у Львові була позбавлена найвищого керівника церковного життя — єпископа), так само багато українців Західної України вважали цілком очевидним, що належать до греко-католицької церкви. Ця церква визнає обряди східних православних церков, але підпорядковується Папі Римському. Тому греко-католиків називають ще «уніатами». Завдяки унії з Римом українці Галичини створили спільноту, яка їх відрізняє як від римо-католицьких поляків, так і від православних росіян у східній частині країни, що визнають верховенство Московського Патріарха.

Після смерти митрополита Андрея Шептицького наприкінці 1944 року, НКВС утворює ініціативний комітет із священників, які співпрацювали з органами або яких шантажували, і по первах скликав представницький со-


бор, щоб проголосити приєднання греко-католицької церкви до московського патріархату. Всі церковні будівлі, серед яких і архикатедральний собор із ансамблем на Свято-Юрській горі, потрапили під юрисдикцію Москви. Більшість віруючих не визнали цього вимушеного з'єднання з російською православною церквою. Деякі громади тільки вдавали, що погоджуються з новим порядком, інші почали нелегально організовуватися.

Юзеф Йіттлін

Тим часом Львув став українсько-радянським містом Львовом. Польське культурне життя, яке упродовж сторіч було провідним у місті, з дня на день ставало все марґінальнішим. З утратою майже всього польського населення та польської культури місто розпочало новий етап свого існування. Поляки, що залишили місто, могли тільки думати про нього чи складати вірші. Втрачений Львів на десятиріччя став важливою темою польської літератури, передусім емігрантської.

Це стосувалося також єврейсько-польського письменника Юзефа Вітгліна (1896—1976 рр.), який народився у Дмитрові, на північному сході Галичини. У Лемберґу він ходив до школи. Після початку війни 1914 року він перебрався до Відня, де познайомився з Йозефом Ротом. Пізніше Вітглін служив в австрійському війську, до якого він, очевидно, зі свого роду літературної допитливосш, добровільно зголосився

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Грєко‘католицька церква Святого Андрія по вул. Сербській


разом з Ротом. Під час похорону у Відні цісаря Франца Иосифа 1916 року він стояв у почесній варті перед гробницею Капуцинів, цісарської крипти. У 1918 році Віттлін повернувся до Львова, де став свідком польсько-українських боїв за місто і декілька років працював учителем. У 1922 році покинув Галичину. Завдяки посаді драматурга в міському театрі Лодзі потрапляє до Варшави. Тим часом він починає писати, зазнає впливу експресіонізму і входить до літературного гурту Скамандер.

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Агітаційний плакат УПА: Українська повстанська армія сформувалася під час війни з різних націоналістичних угруповань. Виступала як проти німців, так і проти росіян та поляків. До п'ятдесятих роківг керована із Карпат, вона воювала з частинами Радянської армії

Найбільшої популярности серед польської громадськосте Віттлін зажив завдяки своєму перекладові Одіссеї Його антивоєнний роман Сіль Землі (1936 р.), перша частина незавершеної трилогії, забезпечив письменникові міжнародний успіх. Перше німецьке видання 1936 року вийшло із захопленою передмовою Йозефа Рота у видавництві Аллерта де Ланґе в Амстердамі. Наступного року з'явився і у Верельдбібліотек, і в Аллерта де Ланґе водночас несправедливо забутий переклад нідерландською. Єврейські перекладачі обох видань, відповідно доктор Ізидор Берман і доктор Абрагам Боутел'є, були вбиті під час Другої світової війни, перший — у Львові, в Янівському таборі, другий — в Собіборі.


Герман Кестен, німецький приятель Йозефа Рота і Юзефа Віттліна, розповідає у своїх мемуарах Поет в кафе про рукопис Ісидора Бермана, який він, як емігрант, редагував у Парижі: «Переклад, зроблений освіченим польським євреєм, віддавав місцями більше мовою ідиш, аніж німецькою. Віттлін і я хотіли цей переклад відкори- гувати. Віттлін, який присвятив чимало літ свого життя гекзаметричному перекладу Одіссеї, знав, що все залежить від ритму і декламував наче псалмодії, ба, навіть співав польську прозу свого роману дзвінко в напівекста- тичному стані мені та відвідувачам Café de la Régence, які дивилися із захопленням і, які так само мало розуміли польську мову, як я, власне кажучи, не розуміли нічого».

Юзеф Віттлін

Інший німецький емігрант, Альфред Дьоблін, обговорював німецький переклад Сіль Землі в Pariser Tageszeitung від 28 жовтня 1936 р. Він схвально відгукувався про здатність Віттліна обмежити опис героїв та напруження в своїй книжці деталями на користь епічної форми. Зміст книжки Дьоблін сформулював так: «Простий гуцульський колійний обхідник зі станції Топори- Чернелиця призивається з вибухом війни на військову службу, де перші дні військову підготовку проходить в угорському гарнізоні». Більше про сюжетну лінію й справді сказати нічого. Зрештою, це той нестримний фольклор гуцулів, етнографічної групи українців, що живуть в Карпатах, який використала співачка Руслана Ли- жичко у своїй пісні «Дикі танці», з якою вона 2004 року перемогла на музичному конкурсі Євробачення.

Роман Віттліна Сіль Землі є, власне кажучи, сукупністю віршів у прозі, що їх можна читати кожен зокрема з будь-якої сторінки з нового абзацу. Книга про війну, але про війну в тилу, так що справжні військові операції випущені. І справді, немає дій в епічному розумінні. Все сконцентровано на витонченому й поетичному описові, що подібно до декотрих романів Йозефа Рота змальовують всю габсбурзьку монархію, всю Каканію зі всіма її національностями, бюрократичною ієрархією і Гротескними, прихованими суперечностями. Роман розпочинається вибухом війни і закінчується декількома


ТИЖНЯМИ пізніше, ТОГО ДНЯ, коли колійний обхідник вдягає однострій і присягає на вірність цісареві. Таким чином відбувся перехід від невимушеного, невинного сільського світу до атмосфери страху далекої казарми.

ЬетЬегд-Ілуо\У-Львів

Віттлін майстерно описує, як війна, наче щось абстрактне, розпочинається в канцеляріях згідно зі сценаріями міністрів і генералів, котрі ледве чи можуть собі уявити, що таке війна на практиці. І тоді бюрократична машина потихеньку починає запускатися: «Тиша панувала на небі, тиша панувала на землі, не загавкали пси, не запіяли півні, коли цісар Франц Йосиф прикликав до військової служби своє посполите рушення. Своїм голосом цісар не міг догукатися до гуцулів в їхнім краю, але цісарська пошта сягала аж туди. А там, де поштових відділень не було, дорогу собі пробивали ґмінні писарі та жандарми. В канцеляріях фельдфебелі і салаги відкопували із пожовклих фоліантів найстарші призови».

Наприкінці роману ми стаємо свідками роботи службової комісії і поїздки до навчального табору в Угорщині. І тут люди різного походження раптом стають рівнею, перетворюються на деталі військової машини: «Незабаром транспорт селян, пастухів, шахтарів, торговців перемінився на транспорт військових. Виразні відмінності, що вони дотепер людей так різко відділяли, відпали. Гуцули вже не були гуцулами, євреї не були євреями. Старі дядьки виглядали дещо молодшими в цісарському одязі, рухалися вони як ведмежатка в надто широких штанах, як збитошні ба- тяри, які вдягнули батькове вбрання. І в душах відбулися зміни. Це вже не були ті самі люди. Раптом вони стали наче ті діти, вони почали звертати увагу на дрібнички, на ґудзики, на ремні». Власне кажучи, роман Вітгліна — це пам'ятник невідомому солдатові. Бо це був його герой, неграмотний колійний обхідник зі Східної Галичини. Мільйони таких безвісних чоловіків із далеких сіл та містечок щезли у війні. Тому Віттлін закінчує пролог свого роману таким чином: «Безвісним є той чоловік, котрий першим у цій війні втратив життя. Безвісним є той останній, котрий загинув у цій війні. Моє слово витягує його із землі, де він спочиває: він вибачить мені цю ексгу

мацію. Невідомим є невідомий солдат».

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Справжньої війни, котра знищила традиційний селянський світ Східної Галичини, ми не бачимо, проте чуємо про неї в тих роздумах лейтенанта наприкінці роману, коли той читає газету. І в тих рядках Віттлін, здається, співає оду своєму місту, Львову, котре внаслідок війни назавжди втратить свою габ- сбурзьку сигнатуру: «Ще раз прожував він у своїй самоті схвильовану новину. Жирними літерами всі денні газетні видання крякали:      Lemberg noch in

unseren Händen6. Кожен знає, що це може означати. Не сьогодні або завтра, а можливо, вже в цю мить чудове місто Лемберґ, столиця найбільшого коронного краю, ця перлина в короні габ- сбурзців, резиденція одинадцятого військового корпусу, велетенського гарнізону, мрії всіх офіцерів, які несли службу в менших містах Галичини, «маленький Відень»

— буде захоплене росіянами. Всі його казарми, цитадель, високий Замок, стрільбище на Кортумовці — все це ö росіяни загарбають.

Зі всіма його кав'ярнями, зі стометрівкою і Колізеєм!

^ Лайтгубер вже бачив як на терасах львівських кав'ярень сидять російські офіцери. Ще в наших руках! Що це в генералів за руки, якщо вони ними не можуть втримати Лемберґ? Чи тим генералам часом руки не зсохлися?»

На той час, коли вибухнула Друга світова війна, Вітглін перебував у Франції. Звідтіль йому разом з дружиною та донькою, котрим удалося вибратися із окупованої Польщі,

пощастило дістатися через Португалію до Сполучених Штатів. Після війни він залишився в Нью-Йорку. Тут Віттлін написав своє найвідоміше есе Möj Lwow (Мій Львів), котре 1946 року, коли місто вже майже втратило свою польськість, вийшло у Нью-Йорку. Хоча Віттлін публікувався в польських еміграційних виданнях, його літературні переклади із німецької, англійської, іспанської й італійської мов видавалися навіть у Польській Народній Республиці, Він переклав твори Умберто Саби, Германа Гессе (Der Steppenwolf) та свого друга Йозефа Рота. Якщо в Радянському Союзі російські емігранти практично не могли опублікувати й рядочка, а імена їхні було вилучено навіть із бібілографічних списків — батьківщина і за кордон були повністю роз'єднаними, польський варіант комунізму був менш авторитарним. І такий письменник як Олександр Ват дуже довго підтримував такий подвійний союз, після того як опинився за кордоном. Щоб грати таку подвійну роль, треба було, певна річ, утримуватися від політичних заяв. У 1979 році в Польщі був перевиданий роман Вітгліна Сіль Землі. Але перевидання есе Möj Lwow стало можливим щойно через десять років, після скасування цензури в Польщі.

Lemberg-Lwdw-Львів

Möj Lwow — тоненька книжечка. Віттлін написав її, знаючи, що польського Львова, того, який він знав, уже немає і що його вже не повернути. У першому ж реченні він називає свій есей «пліткою» і до кінця витримує той неформальний розмовний тон, в якому невимушено переходить від однієї теми до іншої. Він усвідомлює небезпеку від того, що стає дуже ностальгічним, надто зосереджуючись на собі: «Бо слабість до тих місць на світі, де пройшли наші молоді роки, часто є тільки прихованою любов'ю». І продовжує: «Не за Львовом сумуємо після довгих літ розлуки, а за самими собою у Львові. Немає гіршого фальсифікатора так званої дійсности як пам'ять. Фільсифікує вона все: людей, гроші, події, навіть клімат».

Однак твір Віттліна є елегічною присвятою світу, якого вже не існує. Так, ми завдячуємо йому описом вулиці Гофмана, на якій часто бував Йозеф Рот, п'ять творів котрого Віттлін переклав польською, у будинку свого дядь


ка Ґрюбеля. Коли Віттлін повертався із Лодзі чи Варшави на цю вулицю, де він винаймав квартиру в будинках під номерами 3, 6, 9, 20 і ЗО та в будинку номер 2 на розі з вулицею Боніфратів, він почував себе прочанином: «Ці люди, очевидно, вважали за образу, що мені замість того, щоб спокійно собі викладати у Львові, який пахнув як один великий «сад здоров'я», хотілося їхати там до якогось підозрілого театру в Лодзі, про яке сказати можна було все, тілько не те, що пахнуло».

Юзеф Віттлін

У своїй «плітці» Віттлін прогулюється цією вулицею, де всі консьєржі ще з ним вітаються, до кав'ярень, пам'ятників та костьолів, до давніх знайомих. Сюрреалістичні картини постають з його тексту: «Я чую сміх. Я чую примарний стукіт костяшок доміно у кав'ярнях, що вони зникли з поверхні землі. Привиди відвідувачів підкликають привидів прислуги і кажуть подати їм газети, в яких нічого іншого не опубліковано, окрім нескінченного списку замордованих мешканців міста. Мертві грають у карти, мертві грають у більярд. На оббитих зеленим сукном столах замість більярдових куль людські черепи».

Запахи надають спогадам крил: «По всьому світу переслідують мене також запахи львівських цукерень, фруктових крамниць, колоніальних товарів, крамниць з чаєм та кавою Едмунда Рідла і Юліюша Майнла. Переслідують — це не властиве слово, бо переслідування є прикрим, а ті запахи є розкішними, хоча й викликають сльози. Щоразу, коли я зі «світу» вертався до Львова, я завжди його запахи заставав на тому самому місці. Отож напевне вони й сьогодні там, бо найважче знищити чи прогнати запахи. (...) А може це взагалі не запах Львова та його чарівної флори, а лише запах нашої юности?»

Наприкінці свого есею Віттлін викликає у пам’яті місто, яке знав, проте яким воно ніколи не буде: «Я заплющую очі і чую, як б’ють львівські дзвони, а кожний бамкає інакше. Я чую плюскання фонтану на Ринку під шум дмухнущих дерев, що їх умив з пилюки весняний дощ. Наближається десята година і стає так тихо, що за квапливими кроками перехожих чую, хто йде, щоб по


трапити до настання вечірньої години додому. Це тіні стукають так підборами по витертих плитах тротуарів.

ЕетЬегд-Ілубуу-Львів

Я заплющую очі і бачу, як натовп фланірує стометрівкою. Він плине від Міського театру, вулицею Леґіонувг до Ощадної каси і плине далі під пасаж Міко- лаша. Широким потоком він розливається на площі Маріацького, минаючи готель Жорж, і повертає на Академічну аж до кінця, до аптеки Пілецького. Там він завертає і повільно, ритмічно, спокійно відчалює назад до Міського театру. Мертві гуляють з живими. Мертві затримують живих, просять вогню, щоб запалити цигарку. Ловеласи пристають до дам у тюрнюрах, до дам, котрі віддавна вже є тінями. Променад тіней. Побратані в смерті вороги взялися попід руки як приятелі. Вони спиняються на розі там, де в димливих грубочках печуть каштани». І Віттлін викликає різні постаті із минулого Львова: офіцерів австрійських драгунів, українських січових стрільців з 1918 року, польських «орлят», які в тому ж році захищали місто для Польщі, єврейських футболістів із команди «Хасмонея», примадонн, які ще виступали у перших оперетах Офенбаха, сина Моцарта,

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Бульвар Карла Людвіга, Леґіонув або Свободи, головна вулиця міста на початку двадцятого сторіччя. Удалині Оперний театр


який колись мешкав у Львові і який диригував Цецілійським хором. І тоді комісар поліції, батько галицького письменника Леопольда фон Захера-Мазоха, дає сигнал кінній поліції. Лунає стукіт копит, і поліція шаблями розганяє натовп. «Тіні пурхають безшумно в різні боки, проте знову скупчуються, густішають — і знову на стометрівці запанував звичний рух, розмірене хвилювання, безжурний променад. Мовчазні тіні снують до Міського театру, звідки повертаються, щоб знову поплинути на Академічну. І так безперестанку: туди-сюди — у безконечність, до кінця всіх днів».

Юзеф Віттлін

Віттлін не піддається спокусі критичних висловлювань щодо якоїсь держави чи етнічної групи. Жодного слова він не бруднить об Гітлера чи Сталіна, «тих» українців, «тих» німців або «тих» росіян. Останній його образ — це братання живих і мертвих, завдяки якому місто витримує свою багатобарвність. Безсумнівно, письменник розумів, що такого братання там уже не знайти і що ці стосунки в минулому він таки теж дещо ідеалізував. Проте навіть після двох світових воєн він, очевидно, не хотів відмовитися від гуманістичної віри в людину.

Віттлін однозначно висловився, що не хотів торкатися польсько-українських листопадових боїв 1918 року, щоб не ятрити ран. Проте таки сказав, що під час цих боїв один його колишній шкільний товариш, а тоді український старшина припинив бойові дії перед Єзуїтським садом, так що він просто через лінію фронту міг дістатися додому.

Це було бажання Віттліна, що його іменем у Львові 'назвали вулицю: «Ні, в жодному разі якусь головну вулицю з палацами, банками, судами, тюрмою, школою, торгівельною палатою чи турецькою банею. Борони Боже! Мені стане вузенька вулиця без каналізації і з десятьма номерами або якийсь вузенький куток під Високим Замком, наприклад вулиця Сєнявська, А кому завадить, якщо Мюдова переміниться на вулицю Юзефа Віттліна? »

«Тривання веж на світанку»

Безіменний Львів Збіґнєва Герберта

У Львові, дещо на захід від старого центру, на довгій Личаківській вулиці стоїть римо-католицький костел Св. Антонія. В цьому бароковому костелі з помітним муром дзвіниці Служба Божа все-ще відправляється польською мовою. Відомо, що цей костел та латинська катедра в старому місті були за радянських часів двома католицькими храмами із десятків колишніх божниць, які лишилися відкритими для віруючих. Решта храмів були перетворені головним чином на складські приміщення, наприклад для транспарантів, портретів та прапорів, що їх на комуністичних торжествах несли містом демонстранти.

Трохи далі від входу, на правій бічній стіні, висить меморіальна дошка на честь польського поета Збіґнєва Герберта (1924—1998 рр.), якого 26 грудня 1924 року хрестили в цьому костелі. На дошці вирізьблені слова з вірша Герберта «Моє місто» із збірки Гермес, пес і зірка (1957 р.):

океан минулої пам'яті підмиває руйнує образи

в кінці залишиться камінь на якому мене народили

щоночі

стою я босий

перед закритою брамою

мого міста

Герберт у цьому вірші відтворює картини свого рідного Львова. Наче той покутник і вигнанець, стоїть він перед воротами міста. Поет переповідає сон про мандрівку по старому центру своєї юности:

снилося мені, що йду від дому батьків до школи бо знаю, куди йду


ліворуч склеп Пашанди третя гімназія книгарні видно навіть через шибку голову старого Бодека

Збіґнєв Герберт

хочу повернути до катедри вид нараз уривається немає дальшого продовження просто не можна йти далі хоч добре знаю що це не глуха вулиця.

Будинок на вул. Личаківській, 20 (тепер 55), де мешкали батьки Герберта, на якому теж є меморіальна дошка, стоїть неподалік костелу Св. Антонів. Так називалася і його школа, про що свідчить вірш «Пан Коґіто. Уроки каліграфії», опублікований в останній його збірці Епілог бурі (1998 р.):

Один лиш раз у житті Пан Коґіто зумів осягнути майстерності вершини

у першому класі початкової школи святого Антонія сімдесят років тому у Львові

конкурс каліграфії

Пан Коґіто б'є всі рекорди

Написав найкраще Літеру б

Двадцять років Герберт разом з батьком, матір'ю, сестрою, братом та дуже поважною бабусею, вірменкою за походженням, проживав у польському Львові.

Тричі вони переїжджали в самому місті. Літо проводили на білій, білий колір домінує в його поезії) приміській віллі поблизу Львова. Безхмарна і безпечна юність Герберта закінчилась 1939 року з початком Другої світової

Збіґнєв Герберт

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Збіґнєв Герберт (1924-1998 рр.), польський поет, драматург і есеїст, провів свою юність у Львові. У 1944 році його батьки разом із дітьми виїхали до Кракова. Після 1960 року він переважно проживав за кордоном, проте постійно, на довший чи коротший час, повертався на батьківщину. Як поет він здобув визнання, створивши образ Пана Коґіто, що розмірковує над проблемами, який з'являється у все нових творах. Своє зацікавлення образотворчим мистецтвом, зокрема й голландськими майстрами Золотої Доби, він відтворив у багатьох есе.

війни, коди німецькі бомби впали на Львів. Вірш «Дві краплі», яким відкривається дебютна збірка Герберта Струна світла (1956 р.), розповідає про двох закоханих, ідилія яких руйнується війною, але які залишилися вірними одне одному. Автобіографічний вірш? Ми цього не знаємо, проте смерть, вірність і співчуття залишилися до кінця життя головними темами поезії Герберта:

Коли було дуже погано Стрибали в очі напроти І заплющували їх міцно

так міцно що вони вогню не відчули який уже вій сягав

до кінця були мужні до кінця були вірні до кінця були схожі як дві краплі

що затримались на краєчку обличчя


Про життя Герберта під час окупації Львова відомо небагато. В біографічних начерках можна прочитати, що він мав зв'язки з підпільними польськими угрупованнями. Польський поет Адам Заґаєвський, який сам теж походить зі Львова, спробував у своїй передмові до англійського перекладу збірки віршів Герберта уявити його під час війни переляканим прихильником естетики. «Ми можемо домислити собі юного Герберта (мені подобається так уявляти), який в окупованому Львові гортає альбоми з італійським мистецтвом, можливо з картинами середньовічної Сієни, можливо з репродукціями фресок Мазаччо. Він сидить у фотелі з альбомом на колінах; можливо він в якогось товариша, можливо вдома, в той час як знадвору доносяться га- ласи німецьких (або радянських) солдат. Подібна ситуація

Збіґнєв Герберт

—  фрески Мазаччо (або Джотто) і крики солдат знадвору)

—  назавжди укоренилася в уявленні Герберта. Хай де б він бував, скільки б років після війни минуло, він міг чути як зовні лементують солдати — навіть в Лос-Анжелосі і (колись) спокійному Луврі (...)».

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

У березні 1944 року, коли німці ще займали Львів, однак повернення Червоної Армії було невідворотним, родина Гербертів подалася до Кракова. Завоювання польської Галичини тоталітарним режимом СРСР, який уособлюється в образі павука, — центральна тема прозового вірша «Край» (із збірки Гермес, пес і зірка, 1957 р.):

«На самому розі тієї старої карти є край, за яким я сумую. Це вітчизна пагорбків, яблук, лінивих річок, терпкого вина і кохання. На жаль, великий павук розкинув свою павутину й липкою слиною позакривав усі під'їзди до мрії». В іншому вірші «Роздуми про батька» (зі


збірки Пан Коґіто, 1974 р.) він описує безповоротний від’їзд, пов’язаний, очевидно, з фінансовим крахом батька: «Лахмітник забрав його трон на свій віз/і витяг із іпотечного реєстру карту нашого майна».

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Вірменский собор у Львові. Рисунок А. Каменобродського, початку двадцятого сторіччя.

У Герберта була бабця-вірменкаг котру він дуже поважав. Вірмени з давніх-давен мали благополучну громаду в місті.

Герберт учився в Академії мистецтв у Кракові. А потім були переїзди до Со- пота, де він, наслідуючи сімейну традицію (його батько був банкіром), закінчив торговельну академію. В Торуні він вивчав право. У 1950 році почав студіювати філософію у Варшаві, проте не закінчив навчання. В п'ятдесятих роках Герберт працював на різних посадах економістом і юристом, але через брак

грошей інколи, за деякими даними, здавав свою кров. Починаючи з 1956 року, коли за так званою залізною завісою настала відлига в політичному кліматі, почали з'являтися написані ним поетичні збірки, театральні п'єси, радіоп'єси і есе, серед яких і книжка про голландських художників і ландшафти. По суті, життя Герберта не змінилося: він постійно переїжджав і подорожував, хоча тепер жив за кордоном, де він поступово здобув собі солідну репутацію. Часом він по декілька років не бував у Польщі, не будучи при цьому ні дисидентом, ні емігрантом. Під час своїх подорожей він постійно мав відмічатися у польських консульствах і триматися приписаного маршруту.

13 грудня 1981 року, коли в Польщі оголосили військовий стан внаслідок спроби опозиції повалити комуністичний режим, Герберт перебував саме там. Його наступна збірка Рапорт з обложеного міста (1983) вийшла в Парижі; це вперше його твір був швидше виданий емігрантами, аніж у самій Польщі.


На міжнародних фестивалях поезії, зокрема як Poetry International в Роттердамі, він був частим гостем. Поета регулярно висували на здобуття Нобелівської премії з літератури, але його двічі обходили інші польські автори — емігрант Чеслав Мілош 1980 року і Віслава Шимборсь- ка 1996 року. Карл Дедеціус, Нестор німецьких перекладачів із польської мови, який відіграв величезну роль в популяризації польської літератури на Заході, згадує про Герберта у своїх мемуарах як про того, «хто вів послідовно складне життя», хто, як вигнанець зі Львова, почував себе у Варшаві не вдома і який постійно від всього потерпав: від батьківщини, своїх друзів, своїх ворогів. До цього він додає дещо вигадливу ремарку: «Мене вразили ці маленькі, м'які, дитячі руки — цілковита протилежність до його серйозних, глибокодумних філософських віршів, які налаштовують на роздуми».

Збіґнєв Герберт

Поезія Герберта має віршовану форму без римування. Спочатку вона мала ще сталу кількість стоп на рядок, згодом стає вільнішою. Етичний тон і самоіронія лежать в основі більшости його віршів, в яких він надає перевагу історичним і філософським роздумам. Його творчість торкається переважно минулого.

Центральним тут є його походження: родина і рідне місто Львів, котре він після 1944 року напевне вже більше не відвідував. Поезія Герберта видається сильно автобіографічною, проте підіймається над рівнем особистого.

Львів та батьківський дім — це втілення втраченої юности, тлінности речей взагалі. Прикметно, що Герберт у своїх віршах місто Львів рідко називає по імені, за винятком двох поезій пізнішого періоду. Це могло бути пов'язаним із цензурою: зрештою, спогад про це втрачене місто в комуністичній Польщі міг бути потрактований як небажаний патріотизм і образу соціалістичного Радянського Союзу, який на той час був старшим братом. Проте душевні, мистецькі мотиви, були, мабуть, вагомішими: об'єкт своєї любови і споглядання краще залишити безіменним і абстрактним задля загальної виразності.

У титульному вірші збірки Рапорт з обложеного міста (1983 р.) Герберт бачить виклад свого походження покликанням: «І якщо Місто впаде і лиш один уціліє / Він буде Місто нести в собі по дорогах вагання / Він буде Місто». Львів, припустити, що він має на увазі саме його, представ-


лено тут дуже абстрактно. Зате чимало віршів просто говорять про його домашніх — батька, матір, сестру, бабцю або про дядька, який був у війську і якого разом з багатьма іншими польськими офіцерами вбили сталінські енкаведисти. У прозовому вірші «Мати» сімдесятих років образ матері зливається з образом міста: «Витягнуті руки піднявши в темноті, як старе місто». А втім, Герберт так само трепетно говорить у своїх віршах про речі, пов'язані з ча- Герберт (з      краваткою) Сом, наприклад про ручку в

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

і його      родина      «Елегії на відхід пера чорнила

лампи (із збірки Елегія на відхід, 1990 р.), де ще променіє щось від стертого зі світу під час війни середнього класу:

найперше звертаюсь покірно до тебе

перо в дерев'яній ручці

покритій фарбою чи крихким лаком

в єврейській крамничці

рипучі східці дзвінок на засклених дверях —

вибирав тебе

кольору лінощів

і невдовзі носило вже

на тілі своєму

зубів моїх роздуми

сліди шкільних гризот

У сімдесятих роках Герберт, якому на той час уже виповнилося п’ятдесят років, його творчості товаришує «пан Коґіто», який роздумує над великими і малими справами у світі, усвідомлює їх і робить свій внесок для кращої орієнтації у світі. Інколи Коґіто, говорить, очевидно від самого себе, у першій особі однини, інколи говорять про нього. У збірці Пан Коґіто (1974 р.) вміщено вірш «Пан Коґіто роздумує над поверненням до родин


ного міста», який так і здається має відношення до Львова, проте увагу читача привертають насамперед загальні речі, такі як співвідношення дитинства і зрілого віку. Зіставлення цих двох світів, розділених непорушним, зведеним насиллям війни державним кордоном, є типовим для поезії Герберта:

Збіґнєв Герберт

Коли б я туди повернувся

то певно б уже не застав

жодної тіні від мого будинку

ані дерев дитинства

ані хреста з металевим таблом

лави де шепотів я закляття каштанів і кущів

ані жодної речі що була б нашою

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Будипок, в якому мешкали батьки Збіґнєва Герберта по вул, Личаківській

тільки й того що вціліла камінна плита із крейдяним колом стоїть посередині на одній лиш нозі за мить до стрибка

я так і не виріс хоча минають роки а над головою двигтять планети і війни

стою посередині незворушний як пам'ятник на одній лиш нозі перед стрибком у неминуче

крейдяне коло рудішає ніби кров зашкарубла навколо вищають пагорки попелу до плечей до уст

Вірш «Високий Замок» зі збірки Епілог бурі (1998 р.) безпосередньо вказує на Львів. Герберт тут здійснює трамвай


ну прогулянку на Високий Замок, до руїн замку тринадцятого сторіччя на північному від центру пагорбі, з якого відкривається чудова панорама міста та горбистої місцевости — зеленої «галицької Тосканії». Трамвайного маршруту, який у вірші з'єднує центр міста з Високим Замком, тепер уже немає:

ЬетЬегд-Ілуоиг-Львів

в нагороду прогулянка на Високий Замок

поки

дістанемось до його підніжжя поїздка трамваєм

великий концерт заліза литого кутого

палко любимого

альт рейок гобої

у високій траві збентеження

на кожному повороті трамвай згорає в екстазі

на даху комета

з хвостом фіолетовим

завзятий скрегіт бляхи червоної бляхи охриплої бляхи тріумфальної

відбитий у шибках

затихлий

Львів

спокійний

блідий

свічник сліз

Помер поет 1998 року у Варшаві. Земля зі Львова супроводжувала його тіло до могили: semper fidelis. В одному зі своїх останніх віршів «У місті» він ще раз оспівав відданність втраченому місту його юности:

Збіґнєв Герберт

В окраїннім місті куди я не вернуся є такий камінь крилатий легкий і великий блискавки б'ють у той камінь крилатий

у моїм місті далекім куди я не вернуся є вода тяжка і поживна як хто дасть тобі кухоль з такою водою мовитьще раз сюди вернуся

у моїм місті якого немає на жодній мапі світу є такий хліб що годувати може все життя чорний як доля бурлаки як камінь, вода, хліб, тривання веж на світанку

Можливо, в останньому рядку цього вірша йдеться про купіль і воду для хрещення в костелі Св. Антонія? Хай там як, а вірогідність того, що Герберт тут говорить про своє рідне місто, очевидна. Власне кажучи, увесь Львів умістився в кількох скромних словах «тривання веж на світанку». Люди приходять і відходять, але вежі польських римо-католицьких, українських греко-като- лицьких і вірменських храмів, без яких місто немислиме, залишаються.

«їхати до Львова»

Адам Загаєвський про рідне місто, яке лежить усюди

Це було, либонь, у червні 1983 року, коли щирим вечором на міжнародному фестивалі Poetry International в Роттердамі виступив польський поет Адам Загаєвський. Тихим голосом зачитав він нещодавно написаного вірша «їхати до Львова». Це вірш без рими чи сталої довжини рядка, але своїм заклинальним анжамбеманом мчить наче потяг і набув тепер вже статусу класичного в літературі про Львів:

їхати до Львова. З котрого двірця їхати до Львова, якщо не вві сні, вдосвіта, коли на валізках роса і родяться власне експреси й торпеди. Зненацька виїхати до Львова, серед ночі, вдень, у вересні чи в березні. Якщо Львів існує, під пологами кордонів і не тільки в моєму новому паиіпорті...

Загаєвський про свій «новий пашпорт» говорить буквально: Львів у ньому був справді вписаний, адже він народився в цьому місті 1945 року, на окупованій Радянським Союзом колишній польській території. Коли йому виповнилося чотири місяці, його батьки переїхали до Польщі, до Ґлівіце в Силезії. Це була подорож, в яку вирушили десятки тисяч поляків, прихопивши з собою світлини, ювелірні прикраси, антикваріат і картини, а також інші пожитки, серед яких велосипеди, швейні й друкарські машинки, залишаючи свої будинки і могили рідних. У Роттердамі Загаєвський був подвійним вигнанцем, бо 1981 року він залишив і Польщу, як, здається, тепер, радите з особистих, аніж «політичних» причин. Це останнє найшвидше спадає на думку, бо все-таки це були часи, коли в ко-


Адам Загаєвський

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Польський поет і есеїст Адам Загаєвський народився 1945 року у Львові. У віці декількох місяців переїхав з батьками до Силезії. Навчався у Кракові, На початку вісімдесятих років виїхав до Парижа. Загаєвський — частий гість на міжнародних зустрічах.

муністичній Польщі правив генерал Ярузельський, котрий силкувався повернути в інший бік так важко здобуті профспілкою Солідарність свободи. У своєму вірші «їхати до Львова» поет говорить про втрачене місто, яке він з дитинства відновлював з оповідок батьків, не згадуючи при цьому той фатальний для родини від'їзд із міста:

...якщо маївці дерев,

ясени й тополі все ще дихають голосно як індіянці а струмки белькочуть своїм темним есперанто а вужі як м'який знак у російській мові зникають серед трав. Спакувати речі й виїхати, ні з ким не попрощавшися, ополудні, зникнути так як зомлівали панни. І лопухи, зелена армія лопушшя, а під ними, під парасолями венеційської каварні, слимаки розмовляють про вічність. Але катедра підноситься, пам'ятаєш, так прямовисно, прямовисно як неділя і серветки білі і відро, що стояло на підлозі повне малини і моє прагнення, якого ще не було, тільки сади й бур'яни і бурштин черешень, і Фредро неподобний.

На Потсдамській конференції Сталін, Трумен і Черчілль (замінений під час роботи конференції Етлі) вирішили долю батьків Адама Загаєвського: Польщу пересунули західніше в бік кордону по Одеру-Найссе. Німецьке населення в цих районах було «відкликане», схід Польщі, в тому числі Львів, відійшов до СРСР. Тисячі вигнаних поляків зайняли місця вигнаних німців на заході Польщі.

Поза сумнівом, під катедрою мається на увазі римо- католицький собор у старому центрі, Олександр Фредро (1793—1876 рр.), автор театральних п’єс та пікантних віршів, згаданий передусім, бо пам'ятник йому стояв у Львові на початку бульвару Шевченка, вулиці Академічної за Польщі, де тепер монумент українському історикові Грушевському (пам'ятник Фредро з 1956 року стоїть на площі Ринок у Вроцлаві). Далі виринає ще прізвище Станіслава Бжозовського (1878—1911 рр.), соціалістичного автора, котрого підозрювали у співпраці з Охранкою, російською таємною поліцією. Потім За- гаєвський змальовує картину жвавого польського сімейного життя, геть-чисто католицького, в тіні катедри, разом з єзуїтами та черницями: усе такі собі місцеві справи, що він їх з власного досвіду не знав, але про які з дитинства дуже багато чув. Він перевантажує читача потоком картин, свого роду коктейлем спогадів, вільних асоціацій та мрій:


Завжди забагато було Львова, і ніхто не вмів зрозуміти всі дільниці, почути шепіт кожного каменя, спаленого сонцем, церква вночі мовчала зовсім інакше, ніж катедра, єзуїти хрестили рослини, листок за листком, але вони росли, росли без пам'яті, а радість крилася всюди, в коридорах і в млинках до кави, які оберталися самі, в голубих чайниках і в крохмалі, який був першим формалістом, у краплях дощу і в шпичках троянд. Під вікном жовкли замерзлі форсиції Дзвони били й дрижало повітря, чепці черниць наче шхуни пливли під театром, світу було так багато, що мусив виступати на біс безліч разів, публіка шаленіла й не хотіла покидати залу. Мої тітки ще не знали, що я колись їх воскрешу, і жили довірливо і так поодиноко служниці бігали по свіжу сметану, чисті й випрасувані, в домах трохи злости і велика надія. Бжозовський приїхав на лекції, один з моїх дядьків писав поему під назвою Чому, подаровану всемогутньому і було забагато Львова, він не вміщався в посудині, розчахував склянки, виливався зі ставів, озер, димів з усіх коминів, перекидався у вогонь і бурю, сміявся блискавками, тихомирнів, вертався додому читав Новий Заповіт, спав на тапчані під гуцульським килимом,

Адам Загаєвський

Зненацька це польське життя, що століттями домінувало у Львові зруйнувалося внаслідок Другої світової війни: ситуація, на яку ніхто в місті чи Східній Галичині не міг справити хоч який вплив, не кажучи вже про те, щоб поцікавитися чиєюсь думкою. Від усієї тієї повноти життя


враз нічого не залишилося, так про це говорить нам вірш. Поляки раптом опинилися у пошматованій країні. Дорога до східної частини країни, з такими незамінними для національної ідентичности містами як Вільнюс і Львів, була відрізана. Сотні тисяч поляків позалишали свої домівки:

ЬетЬегд-Ілуоиг-Львів

було забагато Львова, а тепер нема його зовсім, він ріс нестримно, а ножиці тяли, холодні садівники як завжди в травні безощадно, безоглядно, ах, почекайте, хай прийде теплий червень і м'які папороті, безкрає поле літа, себто дійсности.

Але ножиці тяли, вздовж лінії й почерез волокна, кравці, садівники і цензори тяли тіло і вінки, секатори невтомно працювали, як у дитячій витинанці, де треба вистригти лебедя чи сарну.

Ножички, цизорики і леза краяли,

тяли і вкорочували пишні ризи

прелатів і майданів і кам'яниць, дерева

падали безголосо як у джунглях

і катедра дрижала і прощалися ви зраненька

без хустинок і без сліз, такі сухі

губи, ніколи тебе не побачу, стільки смерти

чекає на тебе...

Чи це місто Львів попри все існує? Загаєвському, здається, йдеться про щось більше, аніж про призиванря імени свого так оплакуваного батьками рідного міста. Львів, свого роду міфічне джерело його поезії, в кінцевому підсумку є всюди. Це вже кредо поета, котрий подорожування перетворив на форму свого життя, а Львів — водночас реальний і створений в уяві — на символ бажання і непохитносте в житті людини, яка увесь час в дорозі і до минулого, і до майбутнього:

...чому кожне місто

мусить стати Єрусалимом і кожна


людина євреєм і тепер тільки поспіхом пакувати речі, завжди, щодня і їхати без передиху, їхати до Львова, адже він існує, супокійний і чистий як брослива. Львів є всюди.

Адам Загаєвський

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Поляки із Східної Польщі в дорозі до нових теренів на Заході, приблизно 1946 р. Одна з небагатьох світлин

Загаєвський належить до Генерації польських поетів кінця шістдесятих років, котрі виступали проти норм соціалістичного реалізму в поезії. Зрештою він пристав до підпільних літературних кіл. Після еміграції до Парижа 1982 року, Загаєвський швидко отримав міжнародне визнання. На поетичних фестивалях він був і є частим гостем. Після смерти корифеїв Мілоша і Герберта він займає тверду позицію: поет, який зміг у потрібний момент переселитися і який свій статус вигнанця чудово використав щодо поезії, так і щодо кар'єри. Сьогодні він поперемінно живе у Кракові й Чикаго, де викладає в університеті. Практично всі його вірші, романи й есе доступні англійською мовою. Як поет він презентує себе людиною міжнародного стилю, інколи надто ефективно присвячуючи вірші лауреатам Нобелівської премії, таким як Уолкотт, Мілош і Бродський.

Вірш «їхати до Львова» написаний у вісімдесятих роках минулого сторіччя, коли рідне місто Загаєвського було практично недосяжним за «залізною завісою». Проте раніше Загаєвський ще раз, як студент, побачив своє рідне місто. В есе «Два міста», яке вийшло 1991 року в Парижі в одноіменній збірці, він повертається до Львова і Ґлівіце — міста, в якому він провів свою юність. Так


само як поляки, що повтікали зі Львова, так і німці позалишали багато дечого зі свого майна. Загаєвський розповідає, що виростав у Ґлівіце в середовищі, де кожний сумував за Львовом. Життя батьків розпалося на дві частини: часи до переселення і часи після переселення. Навіть на сади і квіти дивилися в цьому новому оточенні зневажливо. Тільки ті сади, що їх покинули там, на Сході, були чогось варті. Листячко у Львові вічне, вічно зелене і незнищенне. Єдиною проблемою була їхня відсутність там. Коли Адам гуляв зі своїм дідусем, він, Адам, був у Ґлівіце, а дідусь подумки бачив себе у Львові. Речі в домі теж ділилися на ті, зі Львова, і на ті, що не зі Львова. І залишені німцями речі, як, наприклад, радіоприймач Норд- менд, пахли зовсім інакше, ніж врятові зі Львова скарби. Було великим полегшенням, розповідає Загаєвський у своєму есе, що він, досягши вісімнадцятирічного віку мав можливість навчатися у Кракові. Почував він себе наче прочанин, який прибув до святого місця. Проте в кінцевому підсумку він шукав чогось іншого, що й знайшов у Парижі. Його збірка У чужій красі, опублікована в Кракові 1998 року, містить рефлексії про його польські студентські часи. Він стисло описує своє становлення: «Я втратив дві Вітчизни, проте я шукав третю: місце для фантазії, простір, який належав би мені і який дозволив би мені виразитися на тему моїх мистецьких потреб, що вони були для мене ще не цілком ясними. Я втратив справжнє місто, і я шукав містичне. Досить пізно — пізніше за інших — я вибрав поезію за царину тих шукань». Вигнання, подорожі й перебування в чужих містах стають основною темою творчосги Загаєвського.

ЬетЬегд-ІЛУо\у-Львів

Характерною рисою Загаєвського — розглядати речі універсально, визначати їх на тлі європейської культури, а не тільки самої Польщі, є його посягання на надмірний сентименталізм -і націоналізм на його батьківщині, де навіть в Інтернетї існує такий собі фольклор сентиментальних клубів Львова. У чужій красі він пише: «Варварство моїх земляків: мої земляки, які протестують, щойно Ли- чаківський цвинтар у Львові зазнає найменшої шкоди, зрівняли з землею майже всі німецькі цвинтарі на

Західних землях, знищили німецькі надгробки, затерли німецькі написи, не пошанували німецьких могил, поховали своїх померлих у чужій землі і вбили пам'ять про давніх мешканців тих цвинтарів». Це спостереження безсумнівно ґрунтується на власному досвіді з часів його юности, коли він проживав на колишніх німецьких землях.

Адам Загаєвський

Якщо Юзеф Віттлін ніколи не повертався до Польщі зі свого нью-йоркського вигнання, а Збігнєв Герберт прийняв однозначне рішення більше не відвідувати свого рідного міста, то Загаєвський скористався з нагоди після того, як побував у місті як студент, ще раз відвідати Львів. В одному есе зі збірки «На захист азарту» (2004 р.) він описує триденне перебування у Львові 2001 року. На запрошення Фонду Генріха Бьоля він приїхав на конгрес до у міста, в якому почувався «абсолютно чужим і абсолютно рідним». Його гід робить те, що він свого часу, як студент, не насмілився зробити: постукати у двері будинку, в якому він колись, дуже мало, проживав. У літаку на зворотному шляху додому він задоволено озирається назад: він зробив те, на що його батьки ніколи не відважились. Було дуже розумно відвідати таке містичне місце, безумовно, якщо маєш доброго гіда. Його батьки стали тінями тих людей, котрими вони колись були, ментально вони залишилися у Львові. Львів у За- гаєвського — це символ дорослішання, звитяги над минулим, на що покоління його батьків уже не було спроможне. Власне кажучи, міф про блаженний польський Львів таким способом розвінчується, натомість наповнюється в чудовому вірші новим життям.


Використана література

Використані публікації про Галичину та Львів, на котрі автор не посилався і які не цитував у своїй книжці. Перевага надається недавно опублікованим працям.

Про Галичину

Israel Bartal & Antony Polonsky (eds.), Focusing on Galicia: Jews, Poles, and Ukrainians, 1772-1918. London: The Liftman Library of Jewish Civilization, 1999.

Karl-Markus Gauss & Martin Pollack (eds.), Das reiche Land der armen Leute: literarische Wanderungen durch Galizien. Wien: J&V, 1992.

Christopher Hann & Paul Robert Magosci (eds.), Galicia: a multicultured land. Toronto: University of Toronto Press, 2005.

Friedrich Heyer, Kirchengeschichte der Ukraine im 20. Jahrhundert: von der Epochenwende des ersten Weltkrieges bis zu den Anfängen in einem unabhängigen ukrainischen Staat. Gottingen: Vandenhoeck & Ruprecht, 2003.

Martin Pollack, Galizien: eine Reise durch die verschwundene Welt Ostgaliziens und der Bukowina. Frankfurt am Main: Insel Verlag, 2001.

Alexander Victor Prusin, Nationalizing a borderland: war, ethnicity, and anti- Jewish violence in east Galicia, 1914-1920. Tuscaloosa: University of Alabama Press, 2005.

Friedrich Rinner & Klaus Zerinschek (eds.), Galizien als gemeinsame Literaturlandschaft. Innsbruck: Institut für Sprachwissenschaft der Universität Innsbruck, 1988.

Stefan Simonek & Alois Woldan (eds.), Galizien. Klagenfurt: Wieser Verlag, 1998.

Torsten Wehrhahn, Die Westukrainische Volksrepublik: zu den polnisch-ukrainischen Beziehungen und dem Problem der ukrainischen Staatlichkeit in den Jahren 1918 bis 1923. Berlin: Weissensee Verlag, 2004.

Klaus Werner, Erfahrungsgeschichte und Zeugenschaft. Studien zur deutschjüdischen Literatur aus Galizien und der Bukowina. München: IKGS Verlag, 2003.

Про Львів

John Czaplicka (ed.), Lviv: a city in the crosscurrents of culture. Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 2005.      *

Claudia Erdheim, Lemberg, Lwo'w, Lviv 1880-1919. Wien: Album, 2003.

Peter Fässler, Thomas Held & Dirk Sawitzki (eds.), Lemberg — Lwo'w — Lviv: eine Stadt im Schnittpunkt europäischer Kulturen. Köln: Böhlau Verlag, 1993.

Claudia Sabiü, «Ich erinnere mich nicht, aber L'viv!» Zur Funktion kultureller Faktoren für die Institutionalisierung und Entwicklung einer ukrainischen Region. Stuttgart: Ibidem-Verlag, 2007.

Elisabeth Wehrfritz, Letters from Lwo’w: life in Poland before Hitler 1938-1939. London: Wolverwood Books, 2005.

Aleksander Zakowicz, Dawna fotografia Iwowska 1839-1939. Lwo'w: Centrum Europy, 2004.

Юрій Бірюльов, Мистецтво Львівської сицесії. Львів: Центр Європи, 2005.

Роман Голик, Львів: місто і міф. Львів: Піраміда, 2005.

Борис Мельник, Вулицями старовинного Львова. Львів: Світ, 2006.

Василь Сокіл, Львів в українському фольклорі. Львів: Національна Академія Наук України, 2006.

Олександр Шишка, Наше місто Львів (Двотомник). Львів: Центр Європи, 2002-2005.

Про радянську окупацію в 1939-1941 роках

Joanna Chtosta, PoiskieZycie literackie we Lwowie w iatach 1939-1941 w swi- etle oficjainej prasy polskoj§zycnej. Olsztyn: Wydawnictwo Uniwersitetu Warminsko- Mazurskiego, 2000.

Jan T. Gross, Revolution from abroad: the Soviet conquest of Poland's western Ukraine and western Belorussia. Princeton: Princeton University Press, 1988.

Mieczytaw Inglot, Polska kultura iiteracka Lwowa lat 1939-1941. Wroclaw: Towarzystwo Przyjaciol Polonistyki Wrodawskiej, 1995.

Marci Shore, Caviar and ashes: a Warsaw generation's life and death in Marxism, 1918-1968. New Haven: Yale University Press, 2006.

Про LUoa у Львові в 1941 -1944 роках

Thomas Geldmacher, «Wir als Wiener waren ja bei der Bevölkerung beliebt": österreichische Schutzpolizisten und die Judenvernichtung in Ostgolizien 1941-1944. Wien: Mandelbaum, 2002.

Jakob Honigsman, Juden in der Westukraine. Jüdisches Leben und Leiden in Ostgalizien, Wolhynien, der Bukowina und Transkarpatien 1933-1945. Konstanz: Hartung-Gorre Verlag, 2001.

Eliyahu Yones, Smoke in the sand: the Jews of Lvov in the war years 1939-1944. Jerusalem: Gefen Publishing House, 2004.

Микола Литвин, Кім Науменко, Львів. Між Гітлером і Сталіном. Львів: Піраміда, 2005.

Нижче поданий перелік охоплює книги та статті, які цитуються або на які зроблені посилання в окремих розділах книги. Назва книги, яка згадується в більш ніж одному розділі, подається тільки в бібліографії того розділу, в якому наводиться вперше.

Фатальне місто

Milo Anstadt, Kind in Polen. Amsterdam: Tiebosch, 1982.

Andrew Barker, «Bloss aus Lemberg gebürtig»: Detlev Spinell, the Austrian Jewish aesthete in Thomas Mann's Tristan». Modern Language Review 102 (2007), p. 440-450.

Yuriy Biriuliov, Jewish heritage of Lviv. Lviv: Centre of Europe, 2002.

Annette Dittert & Fritz F. Pleitgen, Der stille Bug. Reise durch ein zerrissenes Land. Köln: Kiepenheuer 8< Witsch, 2004.

Verena Dohrn, Reise nach Galizien: Grenzlandschaften des alten Europa. Frankfurt am Main: S. Fischer Verlag, 19912.

Ernst Hofbauer & Lisa Weidmann, Verwehte Spuren. Von Lemberg bis Czernowitz: ein Trümmerfeld der Erinnerungen. Wien: Ibera Verlag, 1999.

Bogdan St. Kasprowicz, Lwow sentymentalny. Kraköw: Wydawnictwo Bezdroza, 2005.

Anna Klijanienko, Lemberg entdecken: Streifzüge durch das kulturelle Zentrum

der Westukraine. Berlin: Trescher Verlag, 2005.

Stanislaw Lern, Das Hohe Schloss. Frankfurt am Main: Suhrkamp, 1990.

Ihor Lil|o & Zoriana Liljo-Otkovych, Touring Lviv. Kiev: Baltija Druk, 2005.

Krzysztof Lipiriski, Auf der Suche nach Kakanien: literarische Streifzüge durch eine versunkene Welt. St. Ingbert: Röhrig Universitätsverlag GmbH, 2000.

Roman Marcinek, Lwöw. Krakiw: Kluszczyiiski, 2006.

Josef Piotrowski, Lemberg und Umqebunq. Lemberg: H. Altenberq, G. Seyfarth, E. Wende & Co., [1916].

William Jay Risch, «Thinking between borders: Polish media and cultural resistance in post-1953 Lviv». Canadian American Slavic Studies 40 (2006), p. 101-126.

Roswitha Schieb, Reise nach Schlesien und Galizien: eine Archäologie des Gefühls. Berlin: Berlin Verlag, 20012.

Karl Schlägel, Promenade in Jalta und andere Städtebilder. München: Carl Hanser Verlag, 2001.

Hermann Simon, Irene Stratenwerth & Ronald Hinrichs (eds.), Lemberg: eine Reise nach Europa. Berlin: Ch. Links Verlag, 2007.

Alexander Stroyny. Lwöw. Miasto Wschodu І Zachodu. Kraköw: Wydawnictwo Bezdroza, 2005.

Jözef Wittlin, Orfeusz w piekle XX wieku. Kraköw: Wydawnictwo Literackie, 2000.

Б. В. Мельник, Довідник перейменувань вулиць і площ Львова. ХІІІ-ХХ ст. Львів: Світ, 2001.

Бруно Шульц, Цинамонові крамниці, Санаторій Під Клепсидрою (Переклав з польської Андрій Шкраб’юк). Львів: Просвіта, 1995.

Мешане мокім, Мешане мазл.

Олександр Гранах у Лемберіку

Alexander Granach, Da geht ein Mensch. Autobiographischer Roman. Augsburg:ölbaum Verlag, 20056.

Gad Granach, Heimat los! Aus dem Leben eines jüdischen Emigranten. Augsburg: Ölbaum Verlag, 20057.

Другий сніданок у ресторації Ценґута.

Повернення Йозефа Рота до Лемберґа

David Bronsen, Joseph Roth: eine Biographie. Köln: Kiepenheuer & WitsÖh, 1974.

Irmgard Keun, Ich lebe in einem wilden Wirbel. Briefe an Arnold Strauss 1933 bis 1947. Düsseldorf: Claassen, 1988.

Maria Kfarlska, «Lemberg. Die «Stadt der verwischten Grenzen». Zeitschrift für Germanistik N.F. 3 (1994), p. 33-47.

Soma Morgenstern, Joseph Roths Flucht und Ende: Erinnerungen. Lüneburg: zu Klampen Verlag, 1994.

Joseph Roth, Briefe 1911-1939. Köln: Kiepenheuer & Witsch, 1970.

Joseph Roth, Werke. (6 Bände) Köln: Kiepenheuer & Witsch, 1989-1991.

Jözef Wittlin, «Erinnerungen an Joseph Roth». In: Hermann Linden (ed.), Joseph Roth: Leben und Werk. Ein Gedächtnisbuch. Köln: Gustav Kiepenheuer, 1949, p. 48- 58.

Йозеф Рот, Мандрівка по Галичині. Лемберґ, місто (Переклад з німецької Ігоря Андрущенка). Львів: Незалежний культурологічний часопис«!», число 6, 1995.

Йозеф Рот, Мандрівка по Галичині. Місцевість і люди (Переклад з німецької Ігоря Андрущенка). Львів: Незалежний культурологічний часопис «І», число 6, 1995.

Йозеф Рот, Марш Радецького (Переклад з німецької Євгенії Горевої). Київ: Юніверс, 2000.

У пошуках власного коріння.

Альфред Дьоблін веде репортаж зі Львова

Alfred Döblin, Schicksalsreise. Solothurn: Walter-Verlag, 1993.

Alfred Döblin, Reise in Polen. Olten: Walter-Verlag, 1968.

Alfred Döblin, November 1918. Eine deutsche Revolution. Erzählwerk in drei Teilen, 2/1, Verratenes Volk. Olten: Walter-Verlag, 1991.

Привид із тридцятих.

Богдан-Ігор Антонич і його фіктивна біографія

Богдан-Ігор Антонич, Зібрані твори. (Ред. С. Гординський і Б.Рубчак). Нью- Йорк Вінніпег: Слово, 1967.

Богдан-Ігор Антонич, Велика гармонія. Поезії (Упоряд., передм., приміт. Д. Павличка). Київ: Веселка, 1993.

Юрій Андрухович, Дванадцять обручів. Київ: Критика, 2004.

Тарас Возняк (головний редактор), Переднє слово. Геній місця. Leopolis, Львів, Lemberg, Lwöw. Львів: Незалежний культурологічний часопис «І», число 29, 2003.

«Найогидніший розділ у моєму житті».

Олександр Ват у Львові під час радянської окупації

Aleksander Wat, Mijn twintigste eeuw zoals verteld aan Czeslaw Milosz (Ned.bewerking en vert. Gerard Rasch). Amsterdam: Meuienhoff, 2001.

Aleksander Wat, «Ballada wi§zienna», Ciemne swiecidb. Paris: Libella, 1968.

«І врятувався лише я один, щоб сповістити тобі».

Спогади про LLloa у Львові

Towiah Friedmann, Die Vernichtung der Juden Ost-Galiziens und die Rolle des SS-und Polizeiführers Fritz Katzmann, der die Aktionen in Lemberg und Galizien in den Jahren 1941-1943 leitete. Haifa: Institute of Documentation in Israel, 2004.

Miriam Peleg-Mariarfska & Mordecai Peleg, Witnesses: life in occupied Kraköw. London and New York: Routledge, 1991.

Klara Rosenfeld, From Lwöw to Parma: a young woman’s escape from Nazi- occupied Poland. London: Valentine Mitchell, 2005.

Nava Ruda, Zum ewigen Andenken: Erinneringen eines Mädchens aus dem Ghetl\> Lwow. Jüdische Familiengeschichte 1899-1999. Konstanz: Hartung-Gorre Verlag, 2000.

Stefan Szende, Der letzte Jude aus Polen. Zürich: Europa Verlag, 1945.

Leon Weliczker Wells, The death brigade (The Janowska road). New York: Holocaust Library, 1978.

Simon Wiesenthal, De zonnebloem (vert. W.F. Klein-von Baumhauer). Amsterdam: H.J.W. Becht, 1978.

Simon Wiesenthal, Geen wraak maar gerechtigheid: herînneringen (vert. H. de Boer). Haarlem: HJ.W. Becht, 1988

Eliyahu Yones, Die Strasse nach Lemberg: Zwangsarbeit und Widerstand in Ostgalizien 1941-1944. Frankfurt/Main: Fischer Taschenbuch Verlag, 1999.

Давид Кахане, Щоденник Львівського Гетто (Переклад з англійської Ніни Шпет). Київ: Дух і літера, 2003.

Євген Наконечний, «LUoa» у Львові. Львів: Національна академія наук України, Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника, 2004.

Примарне відрядження.

Ґюнтер Айх про Лемберґ

Günter Eich, Gesammelte Werke. 4 Bände. Frankfurt am Main: Suhrkamp, 1973.

Axel Vieregg, Der eigenen Fehlbarkeit begegnet: Günter Eichs Realitäten 1933- 1945. Eggingen: Edition Isele, 1993.

Гюнтер Айх, Лемберґ (Переклад з німецької Юрка Прохаська). Львів: Незалежний культурологічний часопис «І», число 29, 2003.

Променад тіней.

Прогулянка Юзефа Віттліна загубленим містом

Alfred Doblin, Kleine Schriften, 4. Düsseldorf: Walter-Verlag, 2005.

Hermann Kesten, Dichter im Café. Wien: Desch, 1959.

Jözef Wittlin, Möj Lwöw. Warszawa: Czytelnik, 1991.

«Тривання веж на світанку».

Безіменний Львів Збіґнєва Герберта

Karl Dedecius, Ein Europäer aus Lodz. Erinnerungen. Frankfurt am Main: Suhrkamp Verlag, 2006.

Збігнєв Герберт. Пан Коґіто міркує про повернення до рідного міста (Переклад Андріса Вішняускаса). Незалежний культурологічний журнал «І», число 10, 1997.

Збіґнєв Герберт. Поезії (Переклад українською мовою та упорядкування Віктора Дмитрука). Львів «Каменяр», 2007.

11 «їхати до Львова».

Адам Загаєвський про рідне місто, яке лежить усюди.

Adam Zagajewski, Two cities: on exile, history and the imagination (translated by Lillian Vallee). Athens: The Unîversity of Georgia Press, 2002.

Adam Zagajewski, A defense of ardor (translated by Clare Cavanagh). New York: Farrar, Straus and Giroux, 2004.

Адам Загаєвський, їхати до Львова (переклад з польської Андрія Шкраб’юка). Незалежний культурологічний журнал «І», число 12, 1998.

Адам Загаєвськй, У чужій красі (переклад з польської Віктора Дмитрука. Львів: Кальварія, 2008.

Мар

116


Перелік назв вулиць

1 Травня (тепер проспект Свободи) 11 Адольф Гітлеррінґ (тепер проспект Свободи) 11,88

Академічна (тепер проспект Шевченка)

Бляхарська (тепер Федорова)

Боніфатова (тепер Кравчука)

Браєровська (тепер Богдана Лепкого) 20

Братів Міхновських 102

Вугільна

Городоцька

Гофмана (тепер Чехова) 114 Ґрудецка (тепер Городоцька)

Гьонінґґассе (тепер Медова) Замарстинівська 79

Карола Людвіґа (тепер проспект Свободи)

Краковські пляц (тепер площа Ярослава Осмосмисла)

Перелік імен

Аденауер, Конрад 83 Айх, Ґюнтер 103-106 Алейхем, Шолом 13 Андрухович, Юрій 63-65 Антонич, Богдан-Ігор 63-70 Анштадт, Міло 15, ЗО Бандера, Степан 85, 101 Бартель, Казимир 84 Бах, Йоган-Себастіан 100 Башмет, Юрій 107 Бьоль, Генріх 103, 134 Берендт, Ганс 38 Берман, Ізидор 110-111 Бжозовський, Станіслав 130-131 Бой-Желенський, Тадеуш 84 Брехт, Бертольт 38 Бродський, Йосиф 133 Бубер, МартІн 13 Ваґнер, Ріхард 100 Валленштайн, Альбрехт фон 54 Ват, Олександр 71-80, 114 Веле, Леон В. 86, 95, 97 Візенталь, Симон 83, 86, 94, 99, 100 Вінценц, Станіслав 53 Віттлін, Юзеф 26,41, 43, 46, 53, 55, 57, 75, 107-116, 135 Гарбо, Грета 38-39 Геббельс, Йозеф 106 Герберт, Збінев 23, 118-127, 133 Гессе, Герман 38, 114 Ґідон, Бланш 51 Гітлер, Адольф 27, 117 Горький, Максим 34 ^ Гранах, Олександр 26-28 Гріґ, Едвард 100 Гронах, Абрум 28, 30 Гронах, Арон 28

Кроатенштрассе (тепер Сербська) 88 Легіонів (тепер проспект Свободи) Леґіонув (тепер проспект Свободи) 11, 116

Леніна проспект (тепер проспект Свободи)

Личаківска

іацького (тепер площа Міцкевича)

Мьодова (тепер Медова)

Набєлака (тепер Котляревського) 80 Опернштрассе (тепер проспект Свободи)

Свободи проспект 11 Сснавська (тепер Ужгородська) Шевченка 13,90,1 ЗО Яновська (тепер Шевченка)

Гронах, Ісая Шайко, див. Гранах,

Олександр 26, 29-40

Гронах, ЛейбцІ 29, 33

Ґрюбель, Зиґмунд 42-43

Ґрюбель, Паула 52

Ґрюбель, Реха 52

Ґуттманн, Марта 35

Дедеціус, Карл 123

Джотто ді Бондоне 121

Дорн, Верена 20

Дьоблін, Альфред 54-62, 111

Загаєвський Адам 7,22, 121, 129-136

Захер-Мазох, Леопольд фон 25, 117

Іван Павло II, Папа 18, 68

Ірванеь, Олександр 63

Йонес, Еліаху 86

Казимир III, король Польщі 12

Кахане, Давид 86, 87, 90-93, 98, 101

Катцман, Фрітц 87, 99, 100

Кестен, Герман 111

Кличко, Віталій 20

Кличко, Володмир 20

Койн, Ірмґард 51-52

Корнійчук, Олександр 74

Ланґ, Фрітц 38

Лем, Станіслав 14, 20, 24,32, 77-78 Лижичко, Руслана 19, 111 Любич, Ернст 38 Мазаччо, Томазо 121 Майнль, Юліус 115 Манн, Томас 25 Марініна, Олександра 107 Ментен, Пітер 84-85 Мілош, Неслав 74-79, 123, 133 Міцкевич, Адам 11, 50 Молотов, Вячеслав 71, 82 Морґенштерн, Сома 42-46



Моррісон, Джім 64 Моцарт, Франц Ксав’єр 116 Мурнау, Фрадріх Вільгельм 38 Наконечний, Євген 88 Неборак, Віктор 63 Оберлендер, Теодор 83 Островський, Тадеуш 84 Оффенбах, Жак 110 Пелех, Мордехай 89 Петлюра, Симон 85 Пілсудський, Юзеф 11, 61 Піотровський, Йозеф 12, ЗО, 44 Платіні, Мішель 18 Райнгардт, Мркс 34 Ріббентроп, Йоахім фон 71 Рідль, Едмунд 115 Рембо, Артюр 64 Розенфельд, Клара 86, 98 Рокита, Ріхард 100 Рот, Йозеф 24, 40-53, 54, 109- 114

Руда, Нава 86, 99 Саба, Умберто 114 Смірнов, Владімір 107 Собєський, Ян, король Польщі 9 Сталін, Йосиф 73, 74, 76, 117 Толстой, Олексій 76 Уолкотт, Дерек 133 Фейхтванґер, Ліон 38 Фіреґ, Аксель 105 Фолькман, Адольф 98

Франк, Ганс 85

Франксу Іван 10, 12

Франц Йосиф І, цісар Австрії 48, 112

Франц Фердінанд, ерцгерцог

Австрійський 35, 44

Францоз, Карль-Еміль ЗО, 34, 38

Фредро, Олександр 1 ЗО

Хрущов, Микита Сергійович 73

Цвейг, Арнольд 34

Шайноха-Шенк, Гелене фон 43-44

Шварцбард, Самуїл-Шльома 85

Шевченко, Андрій 20

Шевченко, Тарас 13

Шекспір, Вільям 34

Шенде, Стефан 98

Шептицький, Андрей 68,90, 93, 101, 108

Шептицький, Климент 101 Шимборська, Віслава 123 Шіллер, Фрідріх 59 Шкловський, Віктор 76 Шльогель, Карл 2и Шлехтер, Зиґмунт 100 Штраус, Арнольд 52 Штрук, Герман 34 Шульц, Бруно 24, 25 Ющенко, Віктор 19, 22 ЯвлІнський, Григорій 107 Янукович, Віктор 23 Ярузельський, Войцех 129

Фотографії

Використані фотографії на сторінках 6, 31, 32, 44, 49, 116 та на обкладинці (нижня частина) взяті з довідника Юзефа Піотровського Lemberg und Umgebung (1916). Вім Рюйхрок є автором фотографій на сторінках 9,10, 18,24. Фотографії на сторінках 19,43, 65, 66, 67, 74, 81, 86, 94, 99, 109, 121, 125 виконав Бас Люббергойзен; фотографія на сторінці 13: Апекса Тора; Гравюра на сторінці 15: Г. Брауна і Ф. Гоґенберґа до книги Civitates Orbis Terrarum VI 49 (Кельн 1617); акварелі на сторінках 21 і 122: А. Каменобродського, Історичний Музей Львова; ілюстрація на сторінці 25: Бруно Щульца, автопортрет, приблизно 1919 року; фотографії на сторінках 27 і 28: з книги Олександра Гранах Da gebt ein Mensch. Autobiographischer Roman (2005); фото на сторінці 29: Аріка; фото на сторінці 36: Енцо Калабресі; ілюстрація на сторінці 37: В. Коссака 1926, Військовий музей у Варшаві; фотографія на сторінці 41: з книги Joseph Roth. Leben und Werk in Bildern (1994); фотографії на сторінках 51 і 62: з каталогу виставки Образи зниклого світу. Євреї Східної Галичини (Львів, 2003); ілюстрація не сторінці 55: портрет Дьобліна (1927) роботи Ельзи Мейднер, Єврейський музей, Франкфурт; фотографія на сторінці 64: Ізольди Ольбаум; ілюстрація на сторінці 72: Давида Левіне; фотографія на сторінці 75: Юдити Папп; фотографія на сторінці 77: В. Земека; фотографії на сторінках 83, 84 і 87: Меморіальний Музей Голокосту в CUJA; фотографія на сторінці 91: Euroscope; фотографія на сторінці 93: з книги K. І. Левіна Przezylem. Saga Swietego Jura spisana w roku 1946 (2006); карта на сторінці 95: з книги Якоба Гонінґсмана Juden in der Westukraine: jüdisches Leben und Leiden in Ostgalizien, Wolhynien, der Bukowina und Transkarpatien 1933- / 945 (2001); фотографія на сторінці 96: ARCwww.deathcamps.org; фотографія на сторінці 108: Олександра Янта; фотографія на сторінці 110: пропагандистський матеріал УПА1943; фотографія на сторінці 113: з книги Л. Доброчиського і В. Кіршенблата-Гімбпета Beeiden voor ogen. Een fotografisch versiag van hef joodse leven in Polen tussen 1864 en 1939 (1981); фотографії на сторінках 120 і 124: з книги В. Урбанковського Poeta, czyli czlowiek zwielokrotniohy. Szkice o Zbigniewie Herbercie (2004); фотографія на сторінці 129: Літературна премія Spycher; фотографія на сторінці 133: Архів Фонду Прусської Культурної Спадщини.

ЗМІСТ

Фатальне місто       7

«Мешане мокім,

Мешане мазл»      26

Олександр Ґранах у Лемберіку

Другий сніданок у ресторації Ценґута      40

Повернення Йозефа Рота до Лемберґа

У пошуках власного коріння       54

Альфред Дьоблін веде репортаж зі Львова

Привид Із тридцятих      63

Богдан Ігор Антонин і його фіктивна біографія

«Найогидніший розділ у моєму житті»       71

Олександр Ват у Львові під час радянської окупації

«І врятувався лише я один, щоб сповістити тобі»      82

Спогади про Шоа у Львові

Примарне відрядження      103

Ґюнтер Айх про Лемберґ

Променад тіней      107

Прогулянка Юзефа Віттліна втраченим містом

«Тривання веж на світанку»      118

Безіменний Львів Збіґнєва Герберта

«їхати до Львова»       128

Адам Загаєвський про родинне місто, яке лежить усюди

Використана література       136

Перелік назв вулиць       141


Літературно-художнє видання

Ян Пауль ГІНРІХС

LEMBERG-LWOW-AbBIB Переклав з нідерландської Ярослав Довгополий

Відповідальний редактор А. Піиіко Художній редактор О. Баратияська Оригінал-макет О. Жупанський

Підписано до друку 14.01.10 Формат 84x108 1/32 Папір офсет. №1 Друк офсетний. Зам. 10-84.

Наклад: 2000 пр.

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб'єкта видавничої справи №2770. Серія ДК

ФОП Жупанський Україна, 08293, Буча, вул. Тарасівська, 7а, тел.: (+38096) 350-61-05;

E-mail: [email protected] www.publisher.at.ua

Віддруковано на ВАТ “Білоцерківська книжкова фабрика”,

09117, м. Біла Церква, вул. Леся Курбаса, 4.

Г49

Гінріхс, Ян Пауль.

Lemberg-Lwdw-Львів: Фатальне місто/Ян Пауль Гінріхс; з нідерланд. пер. Я. Довгополий. — К.: Вид-во Жупанського, 2010. — 144 с.

ISBN 978-966-96882-8-6

Жодне місце в Європі не відображає трагедію XX сторіччя глибше, ніж місто Лемберґ, Львув, а нині — Львів. Завдяки географічному положенню та етнічному складу воно зазнало майже всі ті фатальні потрясіння, що ми їх нині вважаємо основними моментами історії минулого сторіччя. Свідчення дев'яти письменників лягли в основу книжки, серед них Й. Рот, А. Дьоблін, 3. Герберт, А. Загаєвський, С. Лем, О. Гранах, Б. L Антонич, О. Ват, Ю. Віттлін.

ББК 63.3(4УКР-2)

Збігнсв Герберт

Адам Загаєвський

Станіслав Лем

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Олександр Ват

Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто

Жодне місце в Європі не відображає трагедію )0( сторіччя глибше, ніж місто Лемберґ, Львув, а нині — Львів. Завдяки географічному положенню та етнічному складу воно зазнало майже всі ті фатальні потрясіння, що ми їх нині вважаємо основними моментами історії минулого сторіччя. Свідчення дев’яти письменників лягли в основу книжки, серед них Й. Рот, А. Дьоблін, 3. Герберт, А. Загаєвський, С. Лем, О. Ґранах, Б. І. Антонич, 0. Ват, Ю. Віттлін.

9789669688286


Notes

[

←1

]

Шоа (Біюгіїї) — давньоєврейською мовою означає голокост.

[

←2

]

Каламбур, побудований на вимові складових німецької абревіатури: «КаКа» — «К. k — Kaiserliche-konigliche (цісарсько- королівський)».

[

←3

]

їдиш: Продаю, купую!

[

←4

]

Перекладачка творів Йозефа Рота французькою мовою.

[

←5

]

Ґой — позначення неєврея в юдаїзмі.

[

←6

]

Лемберґ ще в наших руках (нім.).


home | my bookshelf | | Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 4
Средний рейтинг 4.0 из 5



Оцените эту книгу