Book: Чорний замок Ольшанський



Чорний замок Ольшанський
Чорний замок Ольшанський

Володимир Короткевич

ЧОРНИЙ ЗАМОК ОЛЬШАНСЬКИЙ



Чорний замок Ольшанський

Чорний замок Ольшанський

Чорний замок Ольшанський

Авторизований переклад з білоруської Карла Скрипченка

Перекладено за виданням: Уладзімір Караткевіч. Чорны замок Альшанскі. Мінск, «Мастацкая літаратура», 1983.


В. К., якій цей роман обіцяв десять років тому, з вдячністю


Частина I

ГРІЗНІ НІЧНІ ТІНІ


З чого мені, чорти б його забрали, розпочати? З тієї передвесінньої пори, коли за вікном були сутінки і йшов мокрий сніг? А що вам до торішнього снігу і сутінків? Почати з того, хто я такий? А що вам, зрештою, до мене, звичайної людини у великому місті? І навіщо вам моя самохарактеристика?

Одразу брати бика за роги й розповідати? А яке я маю право на вашу увагу? Те право, що ви заплатили гроші. Хіба мало за які нікчемні історії люди платять ті гроші.

Розбігаються думки. Все, що сталося, — стосується ж мене, а не вас. І потрібно це поки що не вам, а тільки мені. Хіба тільки мені? Так, поки я не розповім усього, — тільки мені.

Я знаю, з чого почну. Оскільки до певного часу це тільки моя історія, я почну з самовиправдання. І тільки потім перейду до того, хто я такий і що трапилося того сніжного і мокрого березневого вечора.

І — щоб ви не сказали «а яке діло нам до всього цього?» — я обіцяю, що розповім вам найдивовижнішу і найневірогіднішу історію мого життя. А — може тому, що це було зі мною, — мені здається, що це навіть найневірогідніша історія, яка сталася на білоруській землі за останню чверть століття. Зрештою, поміркуйте самі.

Різні дурні чутки ходять про неї, про моє лиходійство, про той закритий процес, на якому я нібито був чи то підсудним, чи то свідком.

Щодо підсудного — дурниця. Не ходив би я на волі, якби був підсудним. А оскільки справа була пов'язана з убивством, з кількома вбивствами, то якось надто вже швидко я, підсудний, воскрес на цій землі. Але тінь правди була в тіні підозри, яка тимчасово впала на мене. Свідком я також не був.

Був я дійовою особою. Можливо, занадто дійовою. Часом більше, ніж треба було. Робив дурниці — і робив розумні речі. Плутав — і йшов прямо до мети.

Але без мене «ольшанська таємниця» (номер справи згодом знайдеться в архівах) не тільки не була б розв'язана, а не дійшла б і до середини розв'язки. Нею просто ніхто не зацікавився б.

Тінь чутки, тінь плітки також ображає людину. І ось тепер, через кілька років, я можу нарешті довести свою розповідь до кінця, віддати вам, трохи причепуривши і впорядкувавши свої доведені (здебільшого) до ладу нотатки.

Що торкається мого тогочасного (ця історія дуже змінила мене) характеру, я нічого не правив. Нехай «він» буде такий, який був. Це ж «він» тоді переживав, думав і діяв…

Як змінюється людина! Все нове й нове напливає на душу, нові думки, нові погляди, пристрасті, туга й радість, — і сам дивуєшся собі колишньому. І шкода себе колишнього. І неможливо — та й не хочеться — вернути минуле.

Я віддаю його вам, я віддаю вам себе на суд суворий і праведний.


Розділ I

Візит стривоженого чоловіка


Прізвище моє Космич. Хрещений (це все бабуся) Антоном. Батька, якщо хочете, звали Глібом. Матір — Богуславою. Заняття батьків до революції? Батько, закінчивши гімназію, якраз устиг на Зеленого і Махна. Мати — років зо три як закінчила гратися з ляльками.

Я даю вам цю докладну анкету, щоб не говорити довго. Анкету з додатком міліцейського описання прикмет. А раптом щось натворю? Особливо з моєю схильністю встрявати в різні пригоди, на які мені до того ж щастить.

Мені майже тридцять вісім років. Старий кавалер, як казала моя знайома Зоя Перервенко, з якою в мене тоді саме кінчався — а мабуть-таки, кінчався — короткий і, як завжди, не дуже вдалий роман. Отакий старий кавалер, який через війну та науку не одружився, а тепер пізно вже.

Життєпис цього старого кавалера поданий пунктиром. На два роки раніше, ніж треба, закінчив школу. Щеням із мокрим писком. У сорок першому. Напередодні. З випускним балом, дівчиною в білому і вальсом до ранку. Саме так і було. На превеликий жаль. Тому що того ранку дві перші бомби впали на поштамт і кінотеатр. Ми з нею були в кінотеатрі, отож усе те сталося на моїх очах.

Тряс перед військкомом посвідченням про закінчення школи. Паспорта ще не було. Але повірили. Був… здоровенна, одне слово, вимахала довбня. Взяли.

І сьорбнув я тут сповна. Рідне містечко. Відступаємо. Над паровим млином єдиний уцілілий репродуктор і з нього — бравурний марш. І наровлянин Коляда, командир мого відділення, весь у запорошених бинтах замість кулеметних стрічок, різонув по ньому з автомата (мало їх ще тоді було, ледь не одиниці). Різонув, «аби не гавкав, паразит».

Тут і скінчилася моя бадьора, молодецька юність. Тут, а зовсім не тоді, коли ми прикривали відхід наших і Коляду вбили, а мене, засипаного землею, взяли в полон. Було це на північ від Орші.

Я втік з ешелону під Альбертином. І тут же в Слонімі мало знову не потрапив… Врятував мене дядько Здіслав Криштофович. Хвалили його, як тільки хотіли: «прислужник, і підбрехач, і…»

Німці опісля, наприкінці сорок другого року, повісили цього доброго чоловіка в селі під Слонімом. І добре хоч те, що вже десять років стоїть йому в тому селі пам'ятник.

Отак-то, друзі.

Партизанщина. Знову армія. Тяжко поранений під Потсдамом. Демобілізований.

І почали мене тут в університеті наставляти «на добрий розум». У п'ятдесят першому отримав диплома, у п'ятдесят четвертому закінчив аспірантуру. Дивуюся, як від усієї цієї науки не став несусвітнім дубом. Дисертацію захистив «по шістнадцятому століттю». Діячі Реформації. Гуманісти. Став кандидатом, спеціалістом із середньовічної історії, непоганим палеографом. Написав кілька десятків статей, три монографії — можна й доктором вже бути. Збираюся. Ось-ось. «Молодий, талановитий доктор історичних наук». — Тьху!

Окремі прикмети:

Світлий шатен, очі сині, ніс середній, рот — щілиною в поштовій скриньці на головпоштамті, пика — суміш варяга з пізнім неандертальцем, руки граблями, ноги довгі, немов у поліського злодія.

Спортивні дані:

Сто дев'яносто один сантиметр на зріст. Вісімдесят дев'ять кілограмів ваги. Плавання — перший розряд, фехтування — другий, а хай вам грець! Ставлення до баскетболу? Міг би і в баскетбол: Але хтось на першому тренуванні витер об мене пітну спину Зрозуміло, не робочий піт, не жіночий, а з різко смердючого волосатого тіла. З якого мало не спливав жир… Кинув це діло. Бридливий занадто. Футболу не люблю. У гімнастиці — нуль. Не знаю, чи здужаю п'ятнадцять разів підтягтися на перекладині.

От, здається, і все, що цікавить людей. Ф-фу-у!

А щодо того, чим дихаю, що тільки моє, так це пошуки в минулому. Окрім вищезгаданих праць, написав ще кілька, щось на зразок… ну, суворо обгрунтованих, документальних історичних детективів, чи що. Деякі з'явилися в журналах. Деякі ще чекають. «Зла доля роду Галинських», «Убивство в Дуриничах» і т. ін. Якщо оця історія вас зацікавить, я згодом познайомлю вас і з тими.

Смішно? Справді, смішно. Науковий працівник — і раптом пінкертонівщина в минулому. Мені теж смішно. Зате — цікаво.

І от писав, писав я — від почуття неповноцінності, бо письменник з мене нікудишній — ці твори популярного тепер жанру; писав, беручи замість таланту вмінням розібратися в плутанині актів, фактами і логікою. Писав і не знав, що того вечора доля — через одного стривоженого чоловіка — вплутає мене в справжній детектив.


Того поганого березневого вечора я саме готувався до роботи. Щиро кажучи, не терпілося допастися до неї: багато місяців я займався не тим, чим хотів. Для мене ці перші хвилини — чи не найбільша насолода в житті. Методично розкласти на столі речі: чистий папір — праворуч, ліворуч — місце для списаного. Праворуч трохи далі — вимита до блиску попільниця. Біля неї непочата (обов'язково непочата!) пачка сигарет. Дві ручки заправлені чорнилом. На підвіконні ліворуч свіжозмелена кава в герметичному слоїку і кавовий апарат. На столі жодної порошинки.

Сам ти щойно поголився. Прийняв ванну, неодмінно одягнув нову чисту сорочку. Перед тобою білісінький аркуш лискучого паперу, і зелена лампа кидає На нього яскравий, з салатовим відтінком, круг. Ти можеш відкласти роботу до ранку — однак в душі ти готовий до неї. А можеш сісти й зараз. І дідько з ним, що за вікнами шаленіє і косо мчить мокра твань березневого снігу, що за ним ледве видно вуличні сиротливі ліхтарі, скоцюрблені тіні перехожих, рухливий кран неподалік і червоний шпичак телевежі.

Байдуже. У тебе тепло. І ти увесь, і тілом, і душею, підготовлений до великої роботи, сповнений єдиним, що в тебе є. І все це — немовби чекаєш найдорожчої зустрічі, а вона чекає на тебе, і серце завмирає й падає. І незайманий, цнотливий аркуш паперу чекає першого поцілунку пера. Дзвінок!

Я в думці вилаявся. Але стіл був прибраний, і чекав, і міг чекати до завтра, і, може, це було ще краще, як краще чекати дорогої зустрічі, щоб довше відчувати радісну невситимість. Лягти спати, знаючи, що «завтра» принесе першу — завжди першу! — радість, і прокинутися з почуттям цієї радості, і встати, і взяти її. До того ж дзвінок був знайомий, «тільки для своїх». Та й хто поперся б кудись із хати в таку собачу сльоту без пильної потреби?

Я відчинив двері. На площадці сходів стояла, дриґаючи, як журавель, ногами, худа, тонка постать у темно-сірому пальті, домотканому картатому шарфі, товстому, як ковдра, і в бобровій шапці.

Цей бобер від мокрого снігу, щиро кажучи, дуже нагадував кішку під дощем. Повернувся до рідної стихії.

— Заходь, Мар'яне.

Він немов прошмигнув у передпокій, грюкнув за собою дверима, зітхнув і тільки тоді сказав:

— І бути тому палацові княжому багатим, як костьол, та й надалі жертвувати на костьоли.

Ми з ним любили часом порозмовляти «в стилі барокко». Але цього разу в нього жарт не вийшов: занадто невеселою була усмішка, занадто невпевнено розстібали пальто худі довгі пальці.

Це був Мар'ян Пташинський, один з небагатьох моїх друзів, «ларник[1] вчений», і справді, один з кращих у країні знавців архівної справи, відомий, щоправда, значно більше як колекціонер-аматор. Колекціонер неймовірно обізнаний і озброєний найглибшими знаннями, безпомилковим смаком, собачим нюхом на фальшиве і справжнє, сталевою інтуїцією і чуттям на підробки.

Ми з ним любимо один одного. Він чи не єдиний із ученого світу, який не ставиться іронічно до моїх історико-кримінальних пошуків. А я люблю його нескінченні розповіді про речі, документи, печатки, монети і все таке інше.

Обидва ми кавалери (від нього пішла дружина, пустенький котик — актриса), обидва у вільний час ловимо рибу і сперечаємось, обидва сприймаємо один одного такими, якими ми є. І от саме тому, що я знаю його, як себе, я одразу сьогодні помітив, що він не той, не такий. Із запитаннями, однак, лізти не став.

З апарата саме забулькала, запирхала, полилася в хмарках пари чорна, лискуча на вигляд кава.

— Вип'єш?

— Хіба що водою розвівши? — вигляд у нього був винуватий і безпорадний.

Розводити таку розкіш водою — це був злочин, але я не протестував: у Мар'яна недавно був мікроінфаркт.

— Не можна мені, — сказав він. — А зовсім без неї не можу.

Швидко в наш час зношуються люди. Зазнав Маутхаузена і ще того-сього. Дивно, що таке серце в сорок років.

… Він тримав чашку довгими пальцями і більше нюхав, ніж пив, і його ніздрі тремтіли від насолоди, як в Адама біля забороненого дерева. І обличчя в нього було таке, яке в поганих романах називають «артистичним»: простий ніс, лискучий темний чуб, глибоко посаджені великі очі…

Я любив його. Він був мій друг.

— Слухай, Антосю, мене напевне хочуть убити. Мені здалося, що я недочув.

— Так. Убити.

— І варто, — сказав я. — Таку святу Барбару проґавити, віддати до рук отому гендляреві від колекціонерства Мілютіну Едькові.

— Я не жартую, Антосю.

Тільки тепер я зрозумів, чому він сьогодні «не той». На його обличчі, звичайно такому поблажливому і щирому, дружньому і від природи доброму, лежала тінь. Тінь постійної тривоги, тієї, що ані на хвилину не відпускає, гнітить, давить, стискає весь час серце. Не міцно, але весь час. І я одразу повірив йому, бо таке лице буває в людини тільки тоді, коли справа серйозна.

— Ну що ти мелеш дурниці? — сказав я.

— Ти, мою Книгу знаєш?

Кожну свою нову книжкову знахідку він називав з повагою: «Книга!»

— Оті три. В одній оправі.

— Ну, бачив. Рік вона в тебе.

— Рік і два місяці… Ну от… за неї.

Я невиразно пам'ятав ту книгу. Три книжки розміром з аркуш, взяті в одну оправу з рудої шкіри кінця XVI століття. Ніякого стилю, нічогісінько. А книжки справді дуже коштовні, тільки якийсь йолоп їх зібрав під однією обкладинкою: Євангеліє 1539 року, видане накладом князя Юрія Семеновича Слуцького, і тут же Євангеліє Цяпінського, та до нього присобачений Статут 1580 року видання, той, що робився під наглядом Лева Сапеги. Три книжки, переплетені в одну оправу якимось варваром. Коштовні книжки. Але щоб за них?!

— Верзеш ти…

Щоправда, Євангеліє Цяпінського було надзвичайно рідкісним примірником. З набору були витягнуті «літерки», щоб лишилося пусте місце. Ясно, друк у Цяпінського був не той, що в Скорини. Бідний друк дуже бідного друкаря. І якомусь багатієві це не сподобалося. І він попросив одну таку книжку, тільки без «літерок», для себе. А на порожніх місцях замовив якомусь мініатюристові намалювати ті літерки фарбами і золотом. Щоб книжка мала багатший вигляд. І художник це зробив. Зі смаком і вмінням. Але щоб людина відчувала себе в небезпеці за якісь три десятки мініатюр?

— Розповідай, — сказав я.

Бо я вірив. Вірив цим стривоженим очам, трохи скривленому ротові, неспокійним пальцям, нервовій спині, натягнутій як лук (ось-ось вискочить звір).

— Ходять за мною весь час… За вікнами сніг витоптаний ранками… І коли з роботи повертаюся. Собаки нервують, як приходжу… Кілька разів помічав, що швендяють на пустирі якісь темні особи.

— Гаразд. Скажімо, за книгу. Звідки їм відомо, що вона в тебе?

— Мав дурість. Виставка була в лютому в публічній бібліотеці. Стародруки. З бібліотеки, та й з приватних зібрань також.

— І що?

— А те, — він усе-таки ковтнув захололої кави. — Я стою біля своїх і пояснюю. Стовбичить віддалік якийсь чоловік. Високий, років на вісім за нас старший, але ще не сивий, темний блондин. Обличчя буро-червоне, ніби засмаг, незважаючи на зиму. За типажем і одягом — ну, не розбереш: чи то сільський учитель, чи то голова сільради. Руки немовби не дуже спрацьовані, але все ж…

Мар'ян сьорбнув ще раз.

— І просить: чи не дозволите глянути? І така в його голосі поштивість, така непідробна повага до справжньої вченості, так хвилюється, аж червоніє, що я дозволив. Гортає як людина. Навіть занадто обережно. За верхній ріг сторінки. Придивлявся. Мало не читав деякі. Приємно було, що є люди, які хоч і не знають, а цікавляться, люблять.

Він сидів на тахті, на строкатому лельчицькому килимкові, і в напівтемряві волого блищали його очі. Каву він допив. Пальцями взяв у замок своє вузьке і сильне коліно.

— І ось тут перше, що мені не сподобалось. «І де ж це ви дістали?» — «На горищі в одного чоловіка серед непотрібних книжок знайшов». — «І невже це продають і купують? І ви, може, продали б?» — «Я шукаю… Не жалкую ні вух, ні очей, ні ніг. Купувати такі речі в мене купила нема. А продавати теж не продаю. Після моєї смерті всі ці речі, за винятком деяких, підуть музеєві мого рідного містечка». — «А-а, — і якась така скутість у його рухах, — то чого б тепер не продати?» Та й пішов… Дай сигарету.

— Шкідливо тобі.

— Порошкове молоко пити шкідливо… Не сподобався він мені під кінець… Немовби якийсь здоровий звір з металевими зубами обнюхав усе, розвідав і пішов… Треба було б усе це зараз віддати. Та не можу. Досі не міг. Несила було живому розлучатися з цим. Ти пам'ятаєш, як я все це збирав. Як у Воронці під руїни кляштора в замасковане сховище на череві лазив, як від оселедців рятував книжки, як мені мій Микола дістався, на якому дрова рубали, як мене під Слонімом у крем'яній шахті завалило, як я все це реставрував, пилом дихав, од хімікатів кашляв… Добро все це від смерті врятоване, помилуюся тільки до літа та й віддам. Опустіє хата… І не сюди віддам, на пилюку в запаснику, а у свій Руцьк. Там вони царями стоятимуть. Опустіє хата. Ну, та це мені ненадовго… Тепер уже скоро. Дуже скоро.

— Плюнь.

— Ні, братику, знаю. Тепер скоро.

— Не курив би.

— Не можу. Обмежую себе, а не можу.

Зім'яв сигарету. Гарний він, коли думає. Не те що моя варязька морда. І дурна ж ця клята молодиця, його колишня жінка. Ах, метелик сріблястий! Ах, сю-сю! Ах, славетний Іванський з гомеричними стегнами! Ах, Кафка! Ах, сцена! А сама ані в сцені, ані в Кафці, ані в зуб ногою. Як скаже, то ні з губи мови, ні з носа вітру. Гордилася б, що хоч один чоловік у сім'ї розумний. Я на її місці такого у пантофлю цілував би, як папу римського. Та вона, чув, і хотіла повернутися, але він не захотів.



— Потім дзвінок, — сказав Мар'ян. — Молодий інтелігентний голос (зараз усі інтелігентні): «Продайте». — «Не продається. Це майно музею в Руцьку, а не моє». І ще подібний дзвінок, іншим голосом. А потім мало не щоночі: «Продайте, продайте, продайте».

— Ти що, не знаєш, як телефонних хуліганів ловити?

— Спробував. Дзвонили з автоматів у різних кінцях міста. «Продайте! Продайте!»

— Набери одиницю і поклади трубку! Ніяка зараза не додзвониться.

— Не можу. Щоночі чекаю дзвінка.

— Що таке?

— В Юльки рак.

Юлька — це його колишня дружина. Отуди к лихій годині. Я мовчав. Одступили кудись погані думки про неї. Перед цим усі рівні. Мені було соромно.

— Вона про це ще не знала, коли хотіла повернутися. Лежить десь тепер у Гомелі. Гроші таємно надсилаю. Медсестра пише про все. Дзвонить. Каже: після операції легше. А я не вірю. Думаю щоночі: ось дзвінок. І все здається, ніби я про це знав і відштовхнув. Зараз би повернути. Та ні, не простить.

Боже мій, він ще й слово «прощати» пам'ятає, святий осел! І весь напружений, і весь тривожний — дідько б тебе, собачого сина, любив.

— Ну, про це годі. Вертатися їй до людини, яка в дорогу вирушає, нема чого. Одужала б тільки. — Його обличчя раптом стало рішучим. — І шкодувати за тим, що не відбулося, не випадає. А дзвінка чекаю. А замість нього — щоночі — вони. Знаєш, тривожуся я.

Любий мій, я це з самого початку побачив. І те, що погано. І те, що схожий ти на самотню бароккову скульптуру в моїй квартирі: на «Оповитого смутком» над твоєю головою. Страшні очі. І цей вінок. Як я цього не помітив! Завтра ж переселю його в іншу кімнату.

— І… боюся, Антосю. Ти знаєш, боягузом не був. Разом були в різній колотнечі.

— Знаю.

— А тут паршиво. Підходить хтось до вікна. Собаки гарчать, як на нечисту силу. Якийсь запах одного разу у передпокої.

— У міліцію подзвони.

— Через неясні підозри? — він раптом мотнув головою і всміхнувся. — Ну, годі про це… А страх? Страх може бути через серце. У сердечників це буває, такі собі припадки неусвідомленого, безпричинного страху. У мене й раніше були. Не звикати.

— Я ж тобі й кажу. Облиш. Звичайні бариги. Хочеш чарочку коньяку?

Тривога все-таки не покинула його.

— Можливо. Але чому книга? Чому ця книга? Чому не мій Микола? Не грамота Жигмонта митникам, — там же один ковчег скільки коштує? Чому ця книга?

— Не знаю. Давай подивимося.

— От і я хотів. Та не ризикнув нести. Темно, — він підвівся.

— Ну, бувай здоров, брате. І плюнь на все.

— Ти… заходь до мене післязавтра, Антосю. Подивимося. Я хоч і архівний працівник, але палеограф ти кращий.

Я вирішив — годі. Треба переходити на звичайний тон. Досить цього гнітучого, досить. Бо майже будь-якому жахові, якщо він у плоті, мужчина може розбити носа.

— То що, превелебний Мар'яне?.. І пси гарчали на силу ворожу, а він, біс, у сінях, спокушаючи превелебного чистоту, смердів бридко…

— Ніби твори доктора наук історичних Цитрини.

— Забрехався, які ж це «історичні»?

— А «мусікійські» ж є? Отож-бо… «Цитрини» і подібні до нього.

Ми розреготалися. Але все одно я відчував, що на дні його очей тривога.

… Він пішов, а тривога лишилася. Я підійшов до вікна і дивився, як він іде через вулицю в скісних, мерехтливих струменях снігу, змішаного з дощем.


Розділ II

Під'їзд кавалерів


Вранці мене розбудив лункий крик півня, а потім відчайдушне, уривчасте кувікання поросяти: видно, несли в мішку.

— Не хочу-у! Не хочу-у! Пусті-і-ть! Пусті-і-іть!

Як у селі. І щонеділі мені це так приємно чути. І це одна з причин, чому я люблю свій будинок.

Приємно це сказати: мій будинок, мій під'їзд, мій двір. Особливо згадуючи війну, і як потім намучилися з батьком по чужих кутках, і як згодом жили в одній кімнаті комунальної квартири з коридорною системою. А потім однокімнатна. І ось двокімнатна. І тут батька потягло доживати у своє містечко до своєї сестри, а моєї тітки.

— Не можу. Нібито зробив уже свою справу. А тут ще кожної неділі півні, корови, коні — ну, кличе щось, та й годі. Якби ще не район цей клятий. А тут бачу — кабанчик, зозулястенькі. Я ж, здавалося б, міський житель, я ж орати не вмію. А тут — ну хоч би лопату в руки… Бузок зазеленів, земля пахне, жирна така. На аґрусові зелена хмарка… Поїду до Марини. Там садок, будемо вдвох порпатися. А ти тільки тепер, дивись, одружися.

Він мав рацію. Навіть мені неможливо всидіти на місці кожної неділі, коли через дорогу від мого будинку відкривається торговиця худоби: коні, корови, свині, золоті рибки, вівці, голуби, кролі, лісова звірина, птахи, собаки і все живе.

До того як виділили майданчик — дядьки з возами ставали собі на тротуарах, а здоровенні свиноматки, відваливши соски, лежали, милі, на газоні.

Одного разу мій приятель Олесь Гудас (а він живе на першому поверсі) у неділю сидів за письмовим столом, а просто під вікном його кабінету зупинився віз. Дядьки щось продали і вирішили замочити купівлю-продаж. З шийки. Побачили його і почали крутити пальцями біля лоба. І справді, дурень несусвітний: люди веселитися збираються, неділя, а він працює. Олесь покрутив пальцем у відповідь, приніс і подав їм у вікно склянку. Тоді вони першу налили йому. Дружина потім мало з глузду не з'їхала: звідки захмелілий? У хатніх тапцях, нікуди не виходив, у хаті ані краплини спиртного, а він дивиться і не дуже розумно всміхається.

Гарний куток! Шкода, якщо торговицю куди-небудь перенесуть. І, головне, за два кроки від «села», від цього куточка, занесеного на брук, вуличка, далі бульвар і галасливе велике місто. І дома, і замужем.

Восени я захищаю докторську. Два місяці законної відпустки та три невикористаних за минулі роки. Я багато працював, дуже-дуже багато працював, щоб ось так, один раз, уволю побайдикувати і робити те, що мені заманеться. Книжка вийшла. Майже до вересня я вільний. Боже мій, ніяких бібліотек, ніяких архівів, коли тільки сам цього не захочу!!!

Я вважаю, що короткий відпочинок — дурниця. Не встигнеш приїхати, розмотати вудки, подихати — на тобі, збирайся назад.

І ось тепер я відпочину. Вперше, можна сказати, за дванадцять років. Добре опустити з тахти ноги, відчинити на холод вікно, промерзнути, зробивши дві-три недбалі вправи, помахати руками й ногами (замінювати справжню роботу, від якої дзвенять м'язи, гімнастикою — безглуздя і сивої кобили сон). Приємно, коли струмені води періщать по плечах і спині! Приємно, коли шкіра червоніє від грубого рушника! Приємно, коли тріскається об край сковороди яйце, і шкварчить шинка, і чорніє кава в білій-білій чашці!. Добре відчинити двері на площадку сходів свого третього під'їзду, «під'їзду старих кавалерів».

А, байдуже. Коли обридати, то обридати! Коли описувати людей, то описувати. Бо майже кожний з нашого під'їзду відігравав певну роль у нашій історії.

У моєму будинку п'ять поверхів і чотири під'їзди. Мій під'їзд третій. Називають його «під'їздом старих кавалерів» недарма. З незрозумілої іронії долі всі чоловіки в ньому (про незаміжніх дівчат не кажу) або нежонаті, або вдівці, або… Але це сумна історія, і про неї не треба такого ранку, коли сніг розтав, коли повітря бадьоре, а небо по-весняному несміливо і пронизливо блакитне.

На кожному поверсі у нас по дві квартири. Почну, звичайно ж, з мого поверху. Він найважливіший не тільки в цій повісті, але й загалом. Земна куля крутиться довкола егоцентризму.

Двері навпроти дверей живе зі мною Адам Петрович Хилинський, який часом запрошує мене пограти в шахи і випити чарку коньяку. Прізвисько його — «полковник у цивільному» (моє чомусь Тоха, так називають нас усі фраєри двору).

Хто він? Невідомо. І я знаю це краще за інших, бо він кілька разів, знаючи про мої «історичні детективи» і, можливо, читаючи їх, розповідав мені різні випадки з метою, що от би й мені, те й те написати та зробити, бо пишуть і роблять нецікаво й мало. А я не мастак на такі справи, то я відмовчувався.

Я дивлюся на нього не так, як сусіди. Мені він здається таким собі «Абелем у відставці». Може, воно й справді так? Хто знає? Я його не розпитую. І він не скаже. Знаю тільки, що квартиру — на гіршу десь виміняв: «Що мені, я один. І цієї б забагато, аби не книжки та фотографії».

Це єдиний мій друг у під'їзді. Не друг, власне, а приятель по шахах, по самотній чоловічій випивці. Не часто тільки. Бо метод життя в нього дивний. Буває, що вдень спить. А ночами чортзна-де. Часом місяць-два нема вдома. Завітає на годину — і знову нема.

Я не розпитую про його роботу, коли сам не згадає чогось. По-перше, не знаю, про що можна запитати. По-друге, не знаю, що може відповісти, і не хочу ставити чоловіка в незручне становище. По-третє, взагалі не люблю ніяких установ, навіть лікарень. Жах! Обличчя хворих, плювательниці, сморід. Ще з довоєнного дитинства, з криваво-червоного плаката біля зубної лікарні.

Тільки на квартирі я можу завести з кимось знайомство. Ка службі людина не сама по собі, не та особа, яка тільки й цікавить мене. Навіть із своїм шефом я розговорився тільки тоді, коли він запросив мене в гості. Так і тут. Мабуть, я псих, але що поробиш? Та розум у нього живий. Сам міг би писати, а не підбивати мене.

Високий, сивий, увесь якийсь дуже не слов'янський, — таких тільки в закордонному кіно побачиш. Англієць? Норвежець? Одягнутий завжди бездоганно, та ще й з довгою люлькою в зубах. «Містер Сміт на Бобкін-стріт». І тільки на полюванні, чи риболовлі (їздили кілька разів), або в квартирі, коли нема сторонніх, усе це замінюється типовою слов'янською, мало того, білоруською розперезаністю. Сон де попало; куцовейкою біля вогнищ п'ятсот разів «лисицю спіймав»; стоптані чоботи — латка на латці. І все одно, навіть у лахмітті, — штукар, нічого не скажеш. І азартний, чортяка. Якось, коли непутящий собака шукав в іншому місці, просто сам, в усій амуніції, з човна у воду стрибнув. По качку.

Знайомство наше почалося з балачки в дворі. Говорили всі щось про людські захоплення. Він мовчав, ну, я й вирішив запитати його, а яке в нього хобі.

— Бабочки, — відповів він не тільки серйозно, але й похмуро.

— Метелики?

— Я з вами по-білоруськи розмовляю. Жінки.

Нічого собі манера жартувати. А насправді його хобі — книжки й гравюри. Частина зникла тоді, коли господарство вела сестра, але навіть те, що зосталося, дивує. Багатюща книгозбірня: історія права, філософія, біологія особливо. Хребта цього добору я, щиро кажучи, так і не зумів намацати. Потім та бібліотека поповнилася, та ще з'явилися на стінах різні єгипетські, індонезійські, африканські речі.

Про себе говорити він не любить. Тільки одного разу випливло дещо на поверхню. Дивилися ми «Іванове дитинство». Геніальний фільм. Дія, видно по всьому, відбувалася в Білорусії. І хлопчик з Білорусії. Ось там цей хлопчик і запитує щось на зразок: «А що таке Тростянець, ти знаєш?» Тут я й відчув, як його пересмикнуло.

Ну, про нього поки що досить. Почнемо згори. На п'ятому поверсі три майстерні художників. Хто вони вдома — не мені судити, але, на мою думку, у своїх майстернях усі художники — кавалери, за винятком, може, дуже сумлінних та дурнів, що, можливо, одне й те саме. Коли повз мої двері котиться запізнілий вал суперечки або вранці подзенькує скло в чемодані, я знаю, це альфа й омега моїх художників.

На четвертому поверсі живе вдівець Кіневич з підлітком сином, не дуже цікава людина, а навпроти нього, з мамою, Ростик Грибок, віком двадцять один рік. Грибок з одного відомства з приятелем Хилинського полковником карного розшуку Андрієм Арсеновичем Щукою, який часто заходить до Хилинського грати в шахи (тоді той з нас, хто прийшов пізніше, змушений ритися в бібліотеці). А ще вони разом їздять на полювання й риболовлю, і часом до них приєднуюсь і я. Тому що ми в чомусь схожі. І полювання, і риболовля, і потреба вічна, ні сіло ні впало, гострословити. Отож у нас повна довіра, і ми відносно добре знаємо один одного.

Хилинський сам захотів жити саме в цьому будинку, і Грибка (просто любить його) переселив за собою. А може, просто так.

Грибок ніякий не грибок, а здоровенний гриб, хоча й зовсім молодий, свіженький, кремезний. А все-таки грибок. З твердими (так і хочеться мені завжди вщипнути) щоками, з темно-коричневими боровиковими очима, із загальним виглядом чистоти, борової ясності і легкою, за віком, ну… бездумністю, чи що.

Другий поверх. На ньому живе лікар, до якого я, слава богу, ще ніколи не ходив і ходити не хочу, і вам ніколи не раджу, і нехай він взагалі залишиться без роботи і розводить гладіолуси. Бо він психіатр і, здається, працює в будинку божевільних. Коли я зустрічаю його, мені завжди хочеться заспівати московську пісеньку:


Балалечку свою

Я со шкафа достаю,

На Канатчиковой даче

Тихо песенку пою.

Вижу — лезет на забор

Диверсант, бандит и вор.

Я возьму свою гранату

И убью его в упор.


Комплекс це якийсь, чи що?

У цього чоловіка у дверях є вічко, яке вставила одна з жінок, які часом приїжджають до нього. Мені весь час здається, що це він побоюється масового візиту своїх пацієнтів додому. Ім'ячко його, до вашого відома, Вітовт Шапо-Калаур-Лигоновський. Коли б мені таке — я одружився б із Жаклін Кеннеді. Ні, не одружився б. Бо з нею, як казав один мій знайомий, вже «одружилися дві оті старі балканські мавпи. А я краще одружуся з… Мерлан Мурло».

Одного разу йшли разом до тролейбуса, і якось розмова перейшла на те, хто звідки, на імена і т. ін.

«Дідько його знає, звідки таке, — сказав він. — Про свого прадіда тільки й знаю, що ім'я. Інтелігентний. Мабуть, з полудрабкової шляхти. Гонор, певно, от і вся музика. Грошей нема, то давай побільше прізвищ».

А ось і він сам. Гарної статури, з вродливим бронзовим обличчям, ніби середньовічний кондотьєр з медалі. Хвиляста грива сріблястого чуба, рот з твердим прикусом, щирі очі дивляться пильно. Рідко мені доводилося бачити вродливіше обличчя. І розумніше теж.

Розмовляє з молодим чоловіком, своїм сусідом. Той в міру пристойний, в міру порядний, в міру миловидний. А взагалі, про нього тільки й можна сказати, що у нього в руці відро для сміття.

— День добрий, сусіде.

— Деньочок справді добрий.

Перший поверх. Ліворуч на площадці квартира, в якій чи кіностудія, чи театральний інститут, чи балетна студія (так і не зрозумів, що, а запитувати незручно) розмістила гуртожиток на чотирьох своїх дівчаток. Там часто пісні, веселощі, гітара. Вечорами вони з якимись хлопцями стоять у під'їзді біля радіаторів, і вранці там багато недокурків. Коли я йду, дівчата простежують за мною очима. Досить часто. І я, з якоюсь жереб'ячою веселістю, дриґаю повз них молодецькими ногами. Виходить, поки що я ще нічого собі. Хо-хо!

Дівчатка пригоженькі, з пухленькими ротиками, з дурнуватими ще, ніби в кошенят, широкими очиськами, з пишним вогнем волосся. Штанці обтягують форми, які згодом обіцяють стати дуже гарними. Вродливі. Тільки не для мене. Мені майже сорок, а з них найстаршій, з виду, двадцять — двадцять один. Зв'язатися? Щоб через десять років роги наставили? Таке задоволення дарую вам. Старий я для них. Часом, коли згадаєш бомби, й полон, і все, що потім, то навіть здається — і взагалі старий.

Праворуч на першому поверсі дверей нема. Там вхід у підвал.

… Подвір'я. Звичайне нове подвір'я з молодими деревами, лавами, газонами, вибитими на бубон футбольним м'ячем. Тільки й залишилося на подвір'ї від знесених хат околиці — двоповерховий будиночок, дуб, зарослі ясена, дві груші та кілька приречених яблунь і вишень.

Двірник Кухарчик кидає мені «здрастуйте». Така собі довбня з гартованим обличчям і коротким чубом. І всюди він лізе, дає поради, розповідає. І все йому треба знати, а мене він чомусь вважає найрозумнішою людиною вулиці. Мене це трохи ображає: чому тільки вулиці? Але його не переконаєш, і він з'являється за спиною (у нього є властивість і вміння з'являтися як з-під землі) і ставить запитання. Найчастіше враження від запитання, ніби проковтнув жарину, водночас отримавши удар під груди.

— А китаєць китайця в обличчя відрізнить?

— А от цікаво б знати, Антоне Глібовичу, яка користь від кипарисів на півдні?

Сьогодні таке:

— Не знаєте часом, як «двірник» по-латиськи?

— Setnieks, — «часом знаю» я.

— Цікаво, і там, і там майже однаково.

І він працює й думає.

Виходжу з двору. Вулиця. Не «сільський» бік, а «міський». Автобуси, будинки, реклама, марсіанська тринога телевежі вдалині. Шум міського плину, впертий і невблаганний.

І, як останній акорд того, що є мій будинок і моє подвір'я, тютюновий кіоск, в якому сидить давній знайомий «бригадир Жерар», як я його називаю. Герард Пахольчик, котрому я активно допомагаю виконувати план.

Він і справді, як герой, сидить у своїй будці. Простий, середнього зросту, вусатий. У дитячих, широко розкритих очах наївність. І схожість з дитиною підтверджує жовтуватий Пух на голові.

Цей також з цікавих, як і Кухарчик. Але той з «метушливих» цікавих, а цей — «цікавий філософ». Той лізе, підозрює, сумнівається, цей — сидить на троні і запитує в'їдливо і серйозно. Той бачить непотрібне й неістотне, цей — «дивиться в корінь». Той тільки слухає — цей ще й поради дає з висоти досвіду, набутого в розмовах з розумними людьми. А очі стежать, і свердлять, і бачать усе.



Але обом властивий широкий діапазон зацікавленості. Тільки перший цікавиться сенсом кипарисів, які не дають ні плодів, ні деревини, а другого цікавить політика в Непалі і взагалі усе, від космічних польотів і способу варити малинове варення — і аж до теорії червоних зсувів і літаючих тарілок, які він обов'язково називає НЛО (неопізнаний літаючий об'єкт).

Купую пачку «БТ». Дивиться пильно. Ніби наш розвідник у ставці Гудеріана.

— Дивно ви якось сигарети відкриваєте. Тут потягнув за стрічечку та й… А ви ножицями. І тільки ріжок. І ось уже скільки місяців дивлюся — завжди тільки правий ріжок. Можна ж ось за стрічечку та й кришку зняти.

— Я, пане мій поважний Герарде, той, що в поганих старих романах називали «старий кавалер із сталими звичками».

— «Устоявшимися привычками», — перекладає начитаний Герард. — То навіщо ж ріжок?

— Портсигарів не люблю. А знімати всю кришку — тоді тютюну в кишеню натрусиш.

— То чому ж тільки правий?

І справді, чому правий ріжок? Чому я завжди першим взуваю лівий черевик?

— Літери туди дивляться.

— А-а.


Розділ III

Дами, ченці і паршивий білоруський романтизм


У відповідь на дзвінок із квартири долинув, наближаючись, гарматний собачий гавкіт.

— Гонець до скарбника Мар'яна, — сказав я.

Два тигрових доги, кожний як добра теличка, пізнавши мене, із свистом замахали товстими біля кореня хвостами.

— Ельма! Едгар! На місце, слинтяї паршиві!

— Смачний, от і слинтяї, — сказав я.

Квартира в Пташинського — це чортзна-що, тільки не квартира. Стара, професорська, батьківська, дивом уціліла в цьому майже дощенту знищеному місті.

На вікнах візерунчасті грати; татусева бібліотека була мало не найбагатшою приватною бібліотекою краю. Дивом уціліла під час війни і бібліотека, але синок збув з неї все, що не торкалося історії, держави, щоб вивільнити місце своїм улюбленим готичним і барокковим монстрам. Монстри вижили звідси не тільки книжки, але й… зрештою, я невдало пожартував.

Мар'яна б до нас замість дівчат. Був би повністю холостяцький під'їзд. Але він звідси не поїде, бо тут вистачає місця для його ляльок, хоча квартира й незручна: колишній заміський будинок, до якого зараз підповзає місто. Чотири величезних кімнати із стелею під небо. А за вікнами пустир: дно колишніх величезних, давно спущених ставків і берег з поодинокими купами дерев, за якими видно будинки парникового господарства.

З другого боку до будинку прилягає забуте кладовище. Його браму в стилі пізнього барокко видно, коли підходиш до будинку наполовину вирубаною алеєю височезних лип.

У кімнатах справжній Грюнвальд: літають під стелею ангели, здіймають хрести з лози Яни Кстителі, а Яни Непомуцькі несуть під пахвою власні голови, ніби кавун у трамваї. Юра з вилупленими від жаху очима давить ногою змія, ридають уже триста років Магдалини. Ікони на стінах, ікони, ніби вкриті іржею, по кутках і ікони, розкладені на столах, свіженькі, немов щойно з Іордані, усміхаються людині, яка їх знову створила. Пахне хімією, деревом, пахучою давньою фарбою. Золотяться корінці книжок. Скалять зуби грифони, схожі на сумних курей.

І все це напрочуд хороше! І серед усього цього, створеного сотнями людей, дві собаки й чоловік. Найкращий мій друг.

— Є що-небудь з морозу, іконник?

— Відлига сьогодні, золотарю, — сказав він.

— А з відлиги є? — сказав я.

— З відлиги є сухі теплі батареї… Ось.

— Закони предків забуваєш? — спитав я з погрозою.

— За Жигмонта краще було, — сказав він, несучи на низенький столик почату пляшку віньяку, лимон, чарупинки, тарілку бутербродів, сир і чомусь квашені яблука, — однак і король Мар'ян німців не любив, і ляхів, і всіх інших, а нас, білорусів, жалів і любляче милував.

— Поча-а-та, — сказав я.

— Буде й повна.

— То й ставив би, — сказав я.

— Знаєш, що в наших предків вважалося поганим тоном?

— Ну?

— Блювати на середину стола. Ось що вважалося в наших предків поганим тоном. Старосвітський кодекс пристойності. «А нудити на середину стола — кепсько й погано і негоже є».

— На край, виходить, можна? — спитав я.

— Нічого не сказано. Мабуть, можна. Дозволяється. Що ж тут страшного?

— Неук ти. На свій край дозволяється. На чужий, vis а vis, — ані-ні!

— Смачного вам, — сказав він.

— Сам почав.

Собі він налив на денце.

— Ти не сердься, — ніби виправдуючись, сказав він, і тільки тут я зауважив, що на його нігтях блакитний відтінок. — Трошки — це не шкодить серцю. Навпаки, корисно. Всі лікарі кажуть. Крім того, мені скоро взагалі нічого не буде шкідливе.

— Ну-ну, — сказав я.

— Сама мить, певно, не страшна, — задумливо сказав він. — Чекання — ось що гайно собаче. Собаче передчуття на біду.

Ельма і Едгар уважно дивилися на нього, іноді поглядаючи на мене.

— Як от вони. Уявляєш, сьогодні над ранок вили майже годину. Ніколи в житті такого не чув. І не дворняги ж вони, а собаки цивілізованого століття… Чи пощастить нам з тобою ще порибалити? Поїдемо, коли чиста вода буде?

— Погано.

Все життя катуватиму себе за свій тон під час тієї розмови. Ніби чув, як чоловік внутрішньо зітхає: «О-ох, пожити б», — а сам у цей час відповідав, також внутрішньо: «Не ний, хлопче, все гаразд».

— Показуй книгу, — сказав я.

Ми тримали том на колінах і повільно гортали сторінки. Підбір цих трьох, переплетених в одну, книжок був дивний, але хіба мало дивного робили люди тих часів? їхню логіку важко збагнути нам, Переплів же невідомий чернець в одну в'язницю із шкіри «Казання про Індію багату», «Казання про Максима і Філіпата» і «Слово о полку Ігоревім».

Євангеліє Слуцького. Дуже рідкісна річ, але нічого особливого. Статут 1580 року. Справді, перший друк, наскільки я міг визначити (коли б статут не передруковувався — рік ставили той самий, 1580-й). Але з ініціалами Євангеліє Цяпінського було справді цікаве.

Друк цієї книжки відзначався строгістю. Кожна сторінка жирно, упоперек, перерізана навпіл. На верхній половині сторінки старослов'янський текст, на нижній — старобілоруський. Сухий, строгий шрифт, нічого зайвого. І раптом серед цієї протестантської пустоти я побачив диво: заставки й ініціали, які цвіли маками, сріблом і золотом так, що очам робилося боляче. Квіти, стебла, воїни, коні — все летіло в гострому, химерному, радісному польоті зі сторінки на сторінку.

— Язичнику, — сказав я. — Звідки таке диво?

— Ось напис.

Напис на звороті обкладинки був, видно, з чорнильних горішків і камеді: руде чорнило вицвіло. XVI–XVII століття. Саме переддень шаленого натиску Польщі. Але я не міг відірвати очей од квітучого лугу, і мені не хотілося вдивлятися В плутану руду в'язь.

— Ти не відповів. То все-таки звідки?

— Ольшани.

— Щось чув, але невиразно. Де?

— Істо-рик. Містечко… Кілометрів тридцять від Кладно… Князям Ольшанським належало. Гедиміновичам. Дуже стародавній білоруський рід. Великі маєтки на Німані й Птичі, кілька власних міст. Увесь час високе становище. Міцніли з того, що королям міста дарували.

— Пам'ятаю, — сказав я. — Це ж один з них, Голаск, містечко Жигмонту-Августу «подарував», а той його «подарував» Янові Ходкевичу.

— Но.

— І це один з них під час розбрату Свідригайла в полон захопив.

— З тих, — сказав Мар'ян з деяким задоволенням, що ось, мовляв, і друг не ногою сякається. — А ті Ольшани їхній майорат і споконвіку їм належали. Із бортними деревами, і селами, і річками, бобрів щоб ганяти.

— І кожного п'ятого бобра собі, — почав хуліганити і я, — а решту панові, або собі почеревинку від кожного бобра.

— Ти ба-а! І «статут про волоки» знає. Начитаний, холера!.. Так отож. Книгу цю я знайшов в Ольшанах на горищі в хаті діда Мультана. Сторож замку і, головне, костьолу. Надзвичайно цікавий тип. Зігнутий, як ведмідь. Мисливець трохи, філософ.

— Ти це мені для чого?

— Та все у зв'язку з цією тривогою. Розум шукає. Гарячково. Всі обставини згадує, всі найнезначніші події.

Він дивився у вікно на пустку і на шати кладовища віддалік.

— Замок той — звичайний палацово-замковий ансамбль, — ніби пригадуючи, ніби марячи, сказав він. — Один з перших такого роду. Сама середина XVI століття. Може, десятьма-двадцятьма роками пізніше. Уже не зовсім замок, хоч і ближчий до нього, ніж до палацу. Страшний будинок.

Місцевий валунний граніт, брате, багряно-коричневий, закіптюжений, майже чорний. Ну, і вода довкола. А трохи далі костьол із дзвіницею. Цей трохи пізніший. Початок сімнадцятого. І все це разом справляє якесь гнітюче, важке, похмуре враження. Ну, наче прокляття на ньому якесь, немов привиди в ньому й досі блукають.

— Книжок начитався, йолопе.

Він раптом обернувся. Рвучко. Швидко.

— Так. І книжок. Уявляєш, не в одного мене вся ця споруда таке почуття викликає. В усіх викликала. Завжди. І це не моє, суб'єктивне, а загальне почуття. Ось поглянь…

Мар'ян кинувся до стелажів і, не шукаючи, — видно, не раз уже дивився, — дістав маленьку пузатеньку книжечку.

— Обкладинки нема. Якийсь з місцевих провінціальних романтиків минулого століття. Ясно, що місцевий, бо діалектизми на кожному кроці. І ясно, що пише по-польськи, не дуже й ту мову знаючи, а знаючи її місцевий, шляхетський діалект. Р-романтик! Знаєш усіх цих авторів «Пёсэнэк вейськіх з-над Нёмна і Шчары» та «Чарочных Янау з-над Нарочы». Напише книжку під назвою «Душа у чужым целе, або Незямные радасці на берегах Свіслачы» та й радіє.

Мені теж стало ніяково. Добрий вклад внесли братки білоруси в культуру свого і братнього польського народу… І все-таки скільки в цьому було приємного: наївність, доброта, легкий відтінок дурнуватої і щирої чулості, сердечність. Одне слово, кажучи словами автора «Призьби», «благородні прахи батьків». І ось іще, не було б цих людей, не виросли б на цьому грунті ні Борщевський, ні поет-титан, якого від власної бідності ми подарували Польщі. Нехай сплять спокійно: вони своє зробили.

Мар'ян, однак, не був настроєний так лагідно. Він аж кипів.

— Чорт би їх побрав! Коли вже на те пішло, то це вони насаджували провінціалізм, а не Дунін-Марцінкевич, на якого стільки собак вішали через це. Самі й вішали. Та й романтизм наш дурацький, білоруський, паршивий саме вони насадили.

— Паршивий білоруський романтизм і гофманізм ми у них насадили, — сказав я. — Але в чому справа? І чому ти отим католицьким молотивником у мене під носом махаєш?

— Відчуття Ольшан, — ніби осікшися, сказав він і почав читати.

Сто разів відтоді перечитував я цю легенду, написану наївним і піднесеним стилем романтика (хороші вони були люди, сумлінні аж до святості, чисті до останку, не донощики, не паршивці!). Сто разів учитувався в рядки, то незугарні, а то й зовсім непогані. Навіть для зручності переклав усе це на свою мову, незважаючи на те, що з юнацтва не псував римами папір. Я й зараз подам її вам у цьому кострубатому перекладі. А тоді я її слухав уперше.


Чорний замок Ольшанський. Місяць пірнає в хмари.

Вежі похмурі ві сні про минулеє марять.

Слухають вітер холодний, як виють далеко вовки,

Як на мурах зі страху тремтять в осики гілки.

О, як тихо і мертво! Який морок глибокий.

Тихо! Ти чуєш в аркадах безплотні кроки?

Кожної півночі в замку, що холоне від жаху,

По галереях проходять дама з чорним монахом.


Далі був звичайний романтичний сюжет, для нас уже в чомусь дитячий. Шляхетний розбійник з багатого, доведеного до злигоднів роду зазіхнув на жінку ольшанського князя. Вона теж його кохала. Князь був скупий і жорстокий старий звір — за всіма канонами цього жанру. Закохані, забравши казну, втекли із замку. Князь погнався за ними і вбив. І от їхні привиди ходять під аркадами замку, ніжно й важко зітхаючи і полохаючи стогоном добрих людей.

— І що, це правда? — спитав він, закінчивши.

— А біс їх знає, — сказав я, — цих романтиків. Хіба був на світі Гражина? Або місто на місці Свитязі?

— І тебе нічого не насторожило? — він допитливо дивився мені в очі.

— Насторожило, — сказав я.

— Що?

— Одна реальна деталь. Те, що князеву казну забрали. Якось такий вчинок з романтичною поетикою не в'яжеться. А вже щодо їхнього морального кодексу — ані боже мій!

— Пр-равильно! — ляснув він мене по плечу. — Розумаха! Справді, як на романтика, то це хоч і потворна, але реалія. А коли так, то чому б не бути правдою і всій легенді?

— І привидам? — покепкував я.

— Привиди теж є на світі, — спохмурнів він. — Їх більше, ніж ми думаємо, друже.

Він закурив. Цього разу по-справжньому, затягуючись. Я теж витягнув з надрізаної пачки сигарету.

— Так ось, — сказав він. — Я почав перевіряти. І, найдивовижніше, схоже на те, що наш поет, як для легенди, не дуже й набрехав. Постарайся слухати мене уважно.

За вікном лежала сіра пустка з поодиноким бадиллям бур'яну на ній.

— Ти, мабуть, не знаєш, що Ольшанські були мало не найбагатшим родом у Білорусії. Але тільки в певний період. Приблизно сто років. До цього часу і після нього — ну, звичайна магнатська сім'я, як усі. Але в це століття — крези, які побивали своїм багатством самого короля.

— З чого те століття почалося?

— З 1481 року. Ану, який це рік?

Була в нас така гра, від якої інший посинів би. Так просто, ні сіло ні впало, ставити один одному запитання на зразок: якими мовами був написаний бехістунський напис (староперською, еламською і вавілонською) або якого кольору були канти в інженерних військах за Миколи І (червоні).

— Кишка у вас тонка, дядьку Мар'яне, — сказав я. — Це рік змови Михайла Олельковича, князя Слуцького, і його двоюрідного брата Федора Бєльського.

— Правильно. Та інших, серед яких Петро Давидович, князь Ольшанський. Що далі?

— Так ось, хотіли вони великого князя Казимира на той світ відправити і самим правити країною. А якщо вже не пощастить, то підняти край і триматися до останку. А якщо й це не вийде, то з усіма своїми володіннями від князівства відокремитися й шукати підмоги в Москви.

— Так. І чим це закінчилося?

— Змову викрили. Полетіли голови. Кого у в'язницях закатували, кого на плаху при смолоскипах, кого, простішого, на палю. Сотні жертв із тих людей, що хотіли самостійності. Бєльський Федір Іванович, кинувши все, втік у Московщину до Івана III і приніс йому в «посаг» «сіверські землі».

— А інші землі де подів? — іронічно запитав Мар'ян.

— Ну, не в кишені ж поніс. Кинув.

— Он воно як, — сказав Мар'ян. — Палі, плахи, грати. А хто з головних змовників залишився?

— Давай.

— Ольшанський залишився. Один з усіх. Один з усіх, якому нічого не було. Навпаки, сів у маєтках міцно, як ніколи. Чому?

— Могутній був. Боялися. Рід князівської крові і з королями пов'язаний не раз.

— Дурниці. Не зважили б.

Він відкинув книжку на стіл. Мовчки ми сиділи один навпроти одного. Нарешті Мар'ян провів рукою по обличчю, ніби вмився:

— І саме з цього року починається несамовите, фантастичне збагачення роду. Тисяча і одна ніч. Скарби Голконди та Ельдорадо. Дарують міста. Зустрічаючи великого князя, одягають у золото тисячі шляхтичів і селян. Листовим золотом оббивають замкові дахи. Одне слово, все, на що здатна була тогочасна людина, раптом розбагатівши.

— Зовні наче культура, а зсередини…

— Дикунство? — спитав Мар'ян. — Ні. Тут тонше. Зваж: тільки-но до справжньої влади прийшли. Над душами, над тілами, над державою зрештою. З Усеславом Чародієм не дуже посперечався б… А тут… Отож і відмовили стримуючі центри. Відмовили, як в усіх новоспечених панів над усім, хоча багато з цих новоспечених і століттями рід тягли, але на правах… ну, дружинників, чи що. І от почалося: зовні гуманісти, зовні витончені, а всередині — тигр.

— Тут ти, по-моєму, помиляєшся, — сказав я. — Острозьких згадай, Миколу Радзівілла, Сапегу Лева. Справжні, освічені, стримані люди, нехай і пристрасні.

— Зовнішній це розлад, — сказав Мар'ян. — Зрозуміло, що загалом це не двір Чінгісхана і не двір опричників. Все-таки на очах в Європи, початки гласності, початки демократії, нехай шляхетської. Noblesse oblige[2]. Але ламання хребтів і тут вистачало. Час такий.

— «Час — він завжди такий, коли знаходяться люди», — процитував я когось. — Але ти все-таки жени сюжет.

— Так от. І раптом через якісь там сто років усій цій розкоші — кінець! Досить надміру гуляти, досить листового золота, досить загонів у парчі! Звичайний, середнього достатку рід. У чім річ?

— Про це ми ніколи не довідаємося, — сказав я. — Мало що там могло трапитися? Ну, скажімо, перше, це Петро Давидович, хоча й могутній, а все-таки побоювався, що згадають участь у змові, й вирішив усе багатство протринькати, пожити на всю губу. І нащадки тринькали. А коли протринькали, то і вгамувалися.

— Т-так, — сказав він. — Ти знаєш, які це знаки і що вони означають?

На аркушику паперу він вивів таке:

Чорний замок Ольшанський

— Ну, ти мене за дитину вважаєш. Це знаки літер для лічби. Перша — легіон, або сто тисяч, друга — леадор, або мільйон.

— Ну, а так?

І він написав ще й таке:

Чорний замок Ольшанський

— Це шістсот тисяч, а це сім мільйонів.

— Так ось дай мені тепер відповідь, дорогий мій шалапуте, Антоне Глібовичу, яким чином могла людина, навіть наймогутніша, надбати за півроку багатство в шістсот тисяч золотих та на сім мільйонів коштовним камінням — це з того розрахунку, якщо й справді «теличка-півшеляга» була, — і яким чином він, навіть коли б їв те золото і його нащадки їли, міг за якихось сто тридцять років такий капітал ум'яти? А вони ж щороку і доходи фантастичні мали.

— Можливо, знав про скарбницю змовників і прибрав її до рук.

— А може, видав? — спитав Мар'ян.

— Таке про людей так, без доказів, не можна казати. Хоча б вони й гнили вже у землі триста років. На те ми й історики.

— Угу. «История, та самая, которая ни столько, ни полстолько не соврет». Згнив він, тільки не в землі, а в саркофазі Ольшанського костьолу. Там на саркофагах статуї кам'яні лежать. Така, брат, лежить протобестія, з такою святою та божою усмішечкою. Сам побачиш.

— Чого це я раптом «побачу»?

— Як захочеш — побачиш. Ну от, а щодо зникнення — згадай баладу цього… менестреля з катівні.

— Вигадка.

— У багатьох вигадках є дух правди. Я шукав. Шукав у хроніках, спогадах, документах. Тут не місце їх називати — ось список.

— І докопався?

— Докопався. Тобі говорить щось таке прізвище — Волюжинич.

— Волюж… Во… Ну, коли це ті, то Волюжиничі — давній рід, ще від «своїх» князів, тих, що «до Гедиміна». Мали землі в Полоцькому краї, біля Менська і на північний захід від нього. Але до того часу все рідше згадуються в універсалах і хроніках, мабуть, збідніли, втратили вагу. Доля загалом звичайна. У сімнадцятому столітті зникають.

— Молоток, — з блатним акцентом сказав Мар'ян. — Кувалдою будеш. Ну, а останній сплеск роду, га?

— Стривай, — сказав я. — Гамшанське повстання, так?

— Ну-ну, — під'юджував він.

— Гримислав Андрійович, здається, Волюжинич. 1611 рік. Славетний «удар у спину»? Чорт, ніяк я цих явищ не поєднав.

— А втім, Гамшани від Ольшан — не відстань. Так, Волюжинич. Так, два тижні бою без перерви, а потім з рік лісової війни. І на гак повішені, і на палю посаджені. Так, славетний «удар у спину», про який ми так мало знаємо.

— Невигідно було писати. «Зрадники». І в такий час! Інтервенція, війна. Наступні події, мабуть, і заступили, затерли все. Сюжет, Мар'яне!

— Нестерпний ти, — обурився він.

— Од цікавості горю. Не тягни.

— Та от. І визначив я, дорогий мій, по писцевих книгах і актах, що за ці роки, враховуючи і доходи з маєтків, нащадки, незважаючи на все шаленство, аж ніяк не могли витратити більше третини придбаного скарбу. Це за умови найстрашнішого «радзівіллівського» марнотратства. І ось у рік бунту Волюжинича князює в Ольшанах Вітовт Федорович, п'ятдесяти семи років, а дружина в нього — Ганна-Гордислава Ольшанська, двадцяти п'яти років, а в дівоцтві князівна Мезецька. І цю княгиню страшенно ганить у своєму посланні біскуп кладзенський Героним за те, що забула князівський і жіночий гонор, а найбільше за те, що вороги князівства великого користуються для таємних зустрічей з нею одягом ченців.

— Справді, жах який, — сказав я. — «Дама з чорним монахом».

— І паршивий білоруський романтизм, — сказав Мар'ян. — От уяви собі таку мою гіпотезу. Все розбите. Порятунку нема. Повсюди гасають шпики. Поплічники на палях хриплять. І в усьому винен з самого початку князь Вітовт Федорович Ольшанський. Йому на відкуп було віддано Кладзенське староство. Він гріб несамовито і ще чимало грошей здер з нього на свою користь. Через нього тепер людей вішають. А його дружина, як і в баладі, — ангел. Що, не могли вони ту казну, скарб той, забрати і втекти? Щоб хоч частку награбованого віддати жертвам?

— Гіпотези, — сказав я. — Звідки той поет міг знати?

— А ти подумав, скільки архівів, сімейних переказів, чуток, легенд зрештою могло зникнути за сто з лишком років? З війнами, та пожежами, та революціями? Певне, щось знав.

Він знову закурив. Не треба було йому робити цього.

— І ось у 1612-му, — він випустив кільце диму, — цей чоловік, цей «чернець» зникає. Найцікавіше, що зникає і вона. Чи втекли, чи вбиті були, хто знає? Найімовірніше, що втекли. Бо ось свідчення копного судді Станкевича[3], що погоня князівська була, бо ті нібито забрали ольшанський скарб, але він, Станкевич, волею своєю погоню ту зупинив і гнатися, під погрозою смертної кари від короля, не дав. Може, якийсь інший загін князя наздогнав утікачів і вбив? Ні. Ось у тому ж копному акті клятва Вітовта Ольшанського на Євангелії, що не вбивав і нема крові на його руках і що після останньої його зустрічі з ними, коли підстеріг, як втікали вони з Ольшан, такі й такі свідки знають, що були вони ще через два тижні живі… А втім, їхні сліди зникли. Ні в якому місті аж до Вільно, Варшави, Києва слідів їхніх нема.

— Мало що могло бути. Жили тихо, от і нема. Хоча спробуй ти, проживи тихо з таким багатством.

Раптом яскрава думка сяйнула мені в голову.

— Стривай, а навіщо там було бути копному судді Станкевичу, людині з роду білоруських шерлок-холмсів, сищику з діда-прадіда? Адже у шістнадцятому-сімнадцятому століттях не було майже жодної гучної справи, щоб її хтось із Станкевичів не розплутував. Аж до славнозвісного дуриницького вбивства.

— Отож-бо й воно! Саме в цей момент король призначив ревізію маєтків і прибутків князя Ольшанського.

— І…

— І ревізія та закінчилася нічим. Увесь скарб зник. Зникли ті, що забрали його. Зникли всі розрахункові книги, документи, навіть родові грамоти. Усе зникло. Племінникам князя Вітовта довелося їх поновлювати. А через це з них пізніше дуже сміялися і, коли хотіли поглумитися, сумнівалися, чи такий уже насправді старожитній їхній рід, чи не записали вони самі себе в різні там привілеї і книги. А в них і багатства дядькового, казкового, не лишилося, щоб хоч розкішшю заткнути роти, замазати очі.

— Племінники? Чому? І невже оте слідство не докопалося?

— Так, не докопалося. Так, племінники. Бо через рік після початку слідства князь Вітовт Ольшанський раптово помер.

Ми мовчали. Сльотавий день за вікном почав тьмяніти.

— Але чому слідство? — запитав я.

— От і я думаю — чому?

— Випливли події столітньої давності?

— Кого вони цікавили? Навіть коли були якісь злочини, то що, онукові відповідати за діда? Через сто років?

— Могли поласитися на гроші. Державна скарбниця була пуста.

— Дурниці. Податок би новий краще наклали.

— То, може, на відкупі князь крав і попався?

— Теж нікого не цікавило. Заплатив одразу всю суму, отримав староство в оренду, а там кому яке діло, навіть коли б ти і втричі більше вибив з населення?

— Мо', справа повстання? Зв'язок цієї… уродженки Мезецької з проводирем?

— Ольшанського торкалася справа. Мезецьких чіпати б не стали. У 1507 році якась прабабка нашої героїні була «серцем і душею» великого князя Жигмонта. І відтоді — дуже наближені до королів, дуже довірені люди.

— То, може, досліджували зникнення княгині Ганни?

— Пізніше вона зникла. Слідство вже з місяць тривало. Бач, скільки версій: давня змова — відкуп — події повстання і те, як вони відбилися в сім'ї князя.

— А може, і те, й друге, й третє.

— Може бути. От і взявся б. Візьмися, га? Ось тобі й тема для чергового розслідування.

Свята Агнеса дивилася на мене, благально склавши руки. Я не міг відмовити їй.

— Подумаю, — сказав я. — Але послухай, Мар'яне, який може бути зв'язок між подіями тих часів, та ще розділеними між собою цілим століттям, між цією книгою з Ольшан, давно позабутою, нікому не потрібною, окрім музею та таких, як ми з тобою, і тим, що якісь бариги від мистецького бізнесу дзвонять тобі, ходять під вікнами і так далі. Може, й під вікнами зовсім не ті, що дзвонили.

— Може. Але тривога така, що ось помру. Передчуття якесь. От говорить серце, і все.

— Говорить, бо хворе. Ти що, раніше таких припадків безпричинного страху не відчував?

— Це не те. Це не від серця. Це глибше. Ніби в собак перед пожежею.

— То звернися в міліцію, як я тобі радив.

— Щоб за божевільного сприйняли?

— Тоді заспокойся. Годі себе катувати.

Я підвівся. Треба було йти додому. І тоді Пташинський ніби внутрішньо заметушився. Почав куйовдити темного чуба. Очі стали безпорадні.

— Ти знаєш що…

Він узяв стару книгу і простяг мені:

— Знаєш? Ось… Візьми з собою… Вони…

— Хто вони?

— Не знаю. Вони… Вони не подумають, що я таку річ міг випустити з хати. Спокійніше буде. Сховай добре. Я часом заходитиму. Думками обміняємось. Разом будемо розглядати.

— А над чим же ти думатимеш?

— У мене дуже добра фотокопія. Я, щоб книги не шарпати, по ній працюю. До того ж я гірший палеограф, ніж ти. А ти — подивись. У чім там річ? На ось портфель. Можеш у себе залишити.

Портфель був великий. Навіть ця груба книжка сховалася в ньому, і ще лишилося місце.

Я зібрався було йти один, але побачив, що Пташинський натягає пальто. Коли він брав на поводок собак, я був обурився.

— А це навіщо?

— Мовчи, Антоне. Треба.

Він дав мені ще одну підставу для здивування. Забіг до найближчого гастроному. Собаки, звичайно, лишилися зі мною, люто зиркали довкола. Я думав, що він винесе пляшку. А він виніс три. Одну, як треба, з вином, а дві… з кефіром.

— Мар'яне, — сказав я. — Я ж його терпіти не можу. Це ж якась дурна вигадка. Мені ж молоко бабуся носить, я ж сам з нього кисляк роблю, наш, сільський. Мені ж від цієї кефірної солодухи блювати хочеться.

— Можеш вилити, — сказав він, засовуючи пляшки в портфель так, щоб шийки стирчали назовні. — Кисле молоко! Усталені звички старого кавалера!

— Маскарад? — з іронією спитав я. — Здурів ти, Мар'яне, здитинишся ти, сучий сину.

— Гаразд, — сказав він, беручи поводок, — ти собі йди. Іди. Тюпай.

Його тривога, як не дивно, передалася й мені. Знав — дурниці. А не тривожитися не міг.

… Біля мого під'їзду Пахольчик висунувся з тютюнового кіоска:

— Бож-же ж мій, собацюри які? Звірі! А яка б то могла бути порода, скажіть-но мені?!

— Тигрові доги, — буркнув Мар'ян.

— Ай-я-я-яй, чого тільки не буває! І тигр, і собака! А скажіть ви мені, як це їх поєднують? Тигр же, хоч і великий, а кіт. Як же він — з собакою?

— Силком, — сказав Мар'ян.

— Дресирують, — І тут мені стало шкода старого. — Це просто у них масть така, тигрова. Жартуємо ми, дядьку Герарде.

— Ну, бог з вами. Жартувати не гріх. Бачу, прогулялися ви сьогодні, рум'янець здоровий. І добре, що кефір на ніч п'єте. Здорово це — кефір.

— Ще б пак, — сказав я. — Та ще коли з вином. Ми зайшли до під'їзду.


Розділ IV

Про жінку з минулого, «Абелів у відставці» і про те, як читання Євангелія не принесло ніякої користі, крім моральної


Коли Пташинський пішов, я згадав, що вже три дні не можу дописати листа батькові. Зовсім закрутився з цією книгою. І лист цей нещасний давно вже був написаний, але тітка Марина завжди ображалася, коли я не дописував особисто для неї хоч кілька рядків.

Я вирішив звалити нарешті з плечей цей обов'язок. Дістав ще один аркуш і, помолившись богу, щоб тільки не покривдити необережним словом, почав писати.


«Маринонько, тітонько! Ти ж у мене знаєш, як мені важко писати, який я лайдак. Інша справа дзвонити, але я не додзвонився. Потім тільки довідався про койдановське весілля і що ви там були. Засумував я за тобою і татом. Коли він забув усі слова, крім «розпаскудилися вони там, сидячи в місті» і «приїжджай, половимо рибу», то хоч ти бери речі на плечі і приїжджай до мене. Як отримаєш листа, то щоб назавтра я тебе побачив. Поговоримо, у театр на нову п'єсу сходимо. Страшенно цікава! А то боюся, раптом станеться щось, пошлють кудись, і тоді до літа не чекай. Справді, візьми й прикоти. Ти ж зараз маєш час. Заодне я надумав купити вам те-се. Приїжджай, скажімо, дванадцятого об одинадцятій годині поїздом. І не чекай довго. Під'їду з машиною. Справді, в чім річ? Дай телеграму, якщо приїдеш трохи пізніше. А то у вас зранку робота, і вдень, і ввечері робота. Я вас знаю.

Справи мої з новою книжкою пішли на лад. І так раптово сталося все! Допомогли рецензії, дай боже здоров'я Петровському і Клєткіну. Так що дозвольте доповісти, цілую тебе ніжно і зостаюся твій


поштивий племінник Антон»


Ф-фу-у! Люблю ж я тітку, і розмовляти з нею одна насолода, а писати ці слова, що сказав би усно, — заріз.

Я відклав листа, погасив настільну лампу. Знову погортав книгу Пташинського і подумав раптом, що не треба її залишати на виду. Ніби Мар'янова підозріливість заразила й мене. Тому я взяв важкий том і поніс до секретера.

У мене мало старих речей, не те що в Мар'яна, але навіть Мар'ян заздрить моєму секретерові. А я горджуся ним. Самий початок XIX століття. Варіація місцевого кріпака-майстра до невпізнання ампіру. І так варіація зробила ампір, коли це тільки можливо, ще благороднішим. Строгі форми, продуманість кожної деталі, різноманітна зручність і краса. Чорне дерево і самшит, дуже скупа інкрустація перламутром. І тільки відкинеш дошку — постає перед очима веселка: метелики над стилізованими польовими квітами. Скільки я помучився, доки, мало не з купи ломаччя, відновив його.

Але не це головне. Головне — тайник, який я сам випадково знайшов тільки рік тому. От натискаєш на пластину біля замка, посуваєш її вперед, а потім наліво, і поповзла вбік задня стінка відділення для паперів. А коли при цьому натиснути на середнього метелика — відкриваються бокові тайники, дуже місткі.

Там можна ховати листи, документи тощо. Туди я зараз покладу Мар'янову книгу. Не треба, щоб її бачила більша кількість людей, ніж те необхідно. Ну й потім, у мене й так уже «вивели» чимало книжок. Від «Сатири» Кохановського до «Вина з кульбаби» Бредбері. «Вивели» навіть білоруський том «Живописної Росії», незважаючи на гігантський розмір. Коли хтось «позичить» і цю — буде погано. Як тоді дивитися Пташинському в очі і в кого свої очі позичати? А таких охочих на «позаимствование без срока» у нас дедалі більше. І навіть суду на них нема, гадів.

Я сховав книгу, зачинив тайник. І добре зробив. Бо одразу залився дверний дзвінок і з'явилася «моя колишня любов» Зоя Перервенко власною персоною. З'явилася після того, як два місяці носа не показувала, і я вже думав, що не зайде ніколи.

Доки я ставив на столик пляшку «Немеш кадара», яблука і ще те-се, доки вмикав нижнє світло і гасив верхнє, ми обмінялися не більше ніж десятком стандартних речень: як життя, що там та до чого, як здоров'я (це в її двадцять вісім). І тільки після першого келиха я сказав:

— А я думав — усе.

— Так і є — все. Нема чого тягти далі, якщо вже ти такий сумлінний.

Сумлінний не сумлінний, але я, коли в перший наш вечір уся компанія пішла від мене, а вона лишилася й не пішла до ранку і потім лишалася кожного вечора протягом чотирьох місяців, я тоді, їй-богу, не знав і навіть подумати не міг, що вона заміжня. Навпаки, з цієї її поведінки безсумнівно випливало, що вона самотня. Чорти забрали б тих чоловіків, що їздять на сім місяців у експедиції, та ще туди, куди навіть нещасний Макар не ганяв своїх не менш нещасних телят.

Випливло все тільки тоді, коли я запропонував їй поїхати на південь, а потім подумати і про щось «серйозніше». Тут вона мені про все й розповіла і, як найкраще, «серйозно» запропонувала іноді заходити навіть тоді, коли повернеться її чоловік. Я тільки крекнув. І, може, навіть і згодився, тому що встиг дуже прихилитися до неї. Але не можна було. Бо найбільшим моїм свинством в усій цій історії було те, що я чудово знав її чоловіка Костика Красовського. Чудового хлопця, вірного друга своїм друзям, щирого, незалежного, душу будь-якої компанії, любителя погуляти, найсумліннішого палеонтолога і добрячого чоловіка. Такого скривдити — це повіситися потім треба. І я почав віддалятися, хоч, їй-богу, дорого мені це коштувало.

Яскрава блондинка, очі густо-сині й холодні, дивовижно вигнутий соковитий рот, струнка шия, зграбні ручки, тіло, що аж говорить, — од високих грудей до ніг, які вже самі по собі як мрія кожного мужчини.

Чорти б його забрали ці різні прізвища! Чорти б забрали цю неможливість знати, заміжня жінка чи ні! Чорти б забрали у цьому розумінні всіх нелитовців! Як добре було б. Знайомишся: «Красавскайте», — ну, виходить, давай голубчику, коли вона не від того. «Красавскенє», — ну, і давай, любий, повертай голоблі. Тут ділянка застовпована, і якщо спіймав облизня, то йди та облизуйся, не з твоїм телячим рилом мед пити.

Втішило мене в усій цій історії тільки те, що вона, побачивши моє збайдужіння, скинула — мабуть, по дурості — маску доброзичливої, відданої, покірливої жінки. І я зрештою побачив безмежне бажання тільки користуватися всіма благами життя і нічим не платити життю й людям, нестримне прагнення втіх, що б там не було довкола, як би погано не було навколишнім.

Зрештою, чи одна вона така з жіночого роду? Це ще не причина і за це не перестають кохати. Часом навпаки, ще більше кохають і мучаться. Як мучився я.

Тільки згодом друг, Олесь Гудас, той, що подавав дядькам у вікно склянку, побачивши, що я трохи отверезів, сказав, що не хотів говорити мені, доки я осліплений, а тепер скаже:

— Не з тобою, брате, першим вона цього бідолашного Красовського обдурює. Такий хлопець, такий золотий хлопець — і ось тобі.

— Чому ж не сказав тоді?

— А ти не повірив би.

— І справді.

— Не повірив би. «Закохалася жінка», «Що ж, що заміжня?», «Буває», «Це не свинство, а нещастя».

— О-ох, іди ти, Олесю, к бісу!

— І взагалі через неї Костику неприємність. Та й що можна взяти з людини, в якої кращі подруги манікюрниці та продавщиці?

— Ти щось маєш проти продавщиць?

— Нічого. Навіть люблю. Тільки вибираю для розмови теми не лише про мохерові кофти.

— Знаю я, які ти теми вибираєш.

Посміялися. І ось так, потроху, дуже болісно, й почалося моє одужання. Але часом вона все-таки заходила, тільки я з усіх сил старався не заводити справу дуже далеко. Як зараз.

— Я тоді розлучатися думала, — раптом сказала вона. — А потім подумала, що все одно ти мені того обману не подаруєш. А коли так, то в чому Костик винен? Любить мене, прощає багато. Зостануся та спробую спокутувати. Що ж? Нагрішила, то спокутуй. Годі всього цього. Буду так доживати, та й чого ще треба. Зірок з неба він, зрозуміло, не хапає, але добрий, сумлінний, простий. Нехай так. Час вгамуватися, Зоєчко.

Сказала якось так тихо й сумно, що душу мою перевернула.

— Не треба. Що вже там. Я більше за тебе винен.

— В чому твоя вина? Ні, я свого нікому не віддам… Ні доброго, ні ганебного.

І все-таки, незважаючи на всі неприємні риси, було в ній і внутрішнє сумління, і розум, і біль не зовсім щасливої людини. Шкода мені було її. Мабуть, тому, що ще трохи кохав.

— І ти не мучся. Нехай усе буде, як є. Хіба погано нам було всі ці місяці? — спитала вона.

— Добре було, — все розуміючи, сказав я.

— Ну от, випало, виходить, було щастя. Буде що згадати. Хіба мало? Інші того й не понюхають. Ну… ну… чого ти?..

Погладила мене по голові. Цей дотик маленької руки примушував мене свого часу аж шаленіти від потягу до неї. Зараз він тільки озвався болем.

— От бачиш, виходить, і справді кінець. Гаразд. Ти тільки не будеш заперечувати, якщо я часом все-таки заходитиму?

— Чого б це я заперечував?

— Не бійся. Просто так. Погрітися.

— О-ох, що ж це все-таки ми наробили!

Вона поклала одну досконалу ногу на другу, пригубила вина.

— Я тоді забула, що ні на що не маю права. І що тобі було думати про мою репутацію? Ти ж нічого не знав. І потім, можна подумати, що це ти перший прийшов до мене і зостався. Змій-спокусник. Я сама цього хотіла. І це мене до тебе тягло. І я зробила, що бажала і могла.

Слово честі, серце в мене розривалося від цих слів. Але що я міг зробити?

— Ну гаразд, — глухо сказала вона, — годі про це… Ти де був сьогодні?

Очевидно, шукала нейтральної теми.

— У Мар'яна був, — сказав я.

Зоя трохи знала його: разів зо три-чотири зустрічалася у мене.

— Що, все, як і раніше, дуріє з цими дерев'яними ляльками?

— Не треба так, — сказав я. — Він велику справу робить.

— Та я хіба що? Як його дружина?

— Погано з нею. Ну, це їхня справа. Гірше те, що він через неї мучиться. І, очевидно, з цієї причини серце знову боліти почало. Страхи різні, як завжди в сердечників. Підозри. А від кави і тютюну аж ніяк не відмовиться…

— У лікарню йому треба лягти. Шкода, якщо з добрим чоловіком щось трапиться. Негідник живе та й живе, а он Сергій Півень, бідолашний, такий молодий, талановитий, тільки посаду таку отримав, так легко з ним людям жити було б — і на тобі, рак.

— Це біда, — сказав я. — Велика біда! Але що вдієш, коли стільки всього випало нашому поколінню.

Вона раптом рішуче встала.

— Ну, нема чого особливо тягти.

Повагалася хвилину ще — і відставила «Немеш кадар». Приторний.

— Ти ж любиш напівсолодкі.

— Наші люблю. А може, це просто все приторне в ці дні? Слухай, Антосю, а що це ми у перший наш вечір пили, не пам'ятаєш?

— Пам'ятаю, ти була в блакитній сукні. І бурштин на шиї. І губи не нафарбовані. А пили ми тоді «Хванчкару».

— Хіба нема її ніде зараз? А добре було б… по останньому келиху… Так, як тоді по першому. Тому, що це ж останній, Антосю… Останній. І нічого тут не поробиш. І ось стіл твій з чистим папером, і цей підсвічник, і лампа. І всього цього я, мабуть, уже не побачу, бо не знаю, чи знайду сили до тебе хоч на вогник заходити.

Нестерпно було чути це, і тому я, як більшість чоловіків у таких випадках, злякався і, щоб віддалити неминучу останню хвилину, сказав:

— Чому не дістанеш? Вчора ще в магазині була «Хванчкара». Дивина якась. Щось велике, певно, в лісі здохло. Хіба розхапали? Давай збігаю.

— Збігай, — сказала вона глухо. — Закінчимо тим, з чого почали. Тільки не барися там дуже. Мені моторошно буде тут… самій.

Коли я вже накидав пальто, вона запитала:

— Гроші хоч є в тебе? А то візьми.

— Гроші є.

Я швидко біг до магазину і кляв себе всіма можливими словами.

… Коли я повернувся, вона стояла біля вікна і дивилася в темряву. Обернулася до мене й витерла очі.

— Так я, дурна, і погнала тебе, не запитавши, чи багатий.

— Багатий, — сказав я.

— Тоді налий.

Ми сиділи і перемовлялися незначними фразами, і це було, як на власних похоронах, як на похоронах чогось страшенно значного. Ніколи в житті ще мені не було так важко і скрутно. І тільки коли ми вже одягалися в передпокої, вона раптом припала до моїх грудей.

— О-ох, Антоне… Навіщо я все це наробила?.. Чому правди з самого початку… Чому обдурила?

— Слухай, — сказав я, — залишайся. Назавжди. Я не можу більше.

Очі в неї були вологі, невиплакані.

— Ні, — сказала вона, — не маю права. Навіщо вже. Не повернеш назад. Але я, може, часом і зайду до тебе погрітися. І тільки.

В цю хвилину я знову кохав її, може, більше, ніж раніше. Все моє нутро болісно хилилося до неї. Але я зрозумів: і справді — все. Вона вирішила.

… Мокрий сніг ляпав нам в обличчя, коли ми вийшли на бульвар, і вона спіймала таксі, і все стояла біля нього і дивилася мені в очі.

— Ну, бувай, — зрештою ніби од себе відірвала вона. — Колись у таких випадках треба перехрестити було. А тепер…

Вона припала до моїх губів холодними мокрими губами і, коли вони потепліли, з силою відірвалася.

— Бувай. Бог з тобою. Пробач.

Грюкнули дверцята таксі. Останній раз махнула за склом рука в білій рукавичці. Потім машина рвонула, обляпавши мої ноги мокрим коричневим снігом.

… Усе в мені плакало, і не стільки від кохання, скільки від втрати. Невідомо чому я зайшов до кафе «Космос», випив там біля стойки чарку коньяку, потім пішов блукати вулицями, намацав у кишені пом'ятий конверт листа до батька і кинув його в скриньку, довго сидів на мокрій лаві й безцільно дивився на веселкові плями ліхтарів у чорному обледенілому гіллі. Потім знову випив біля стойки. Цього разу вина.

… Важче за смерть було вертатися до пустої квартири, яка ще пахла нею. І тому я, сам не знаючи як, натиснув дзвінок на дверях Хилинського.

Він одчинив мені двері, обвів очима, трохи злякався.

— Заходь, — сказав він. — Вип'єш чого-небудь? Ну, звичайно, вип'єш. Скидай пальто. Я зараз.

Як Мар'яна виживали з кімнати статуї та ікони, так «полковника» (а може, він і не «полковник» був, а справді «Абель у відставці», чорт його зав'яже людські язики) виживали з кімнати книжки. Два тільки невеличких простінки були вільні од них. Перед одним стояв на столику епідіаскоп (Хилинський захоплювався знімками на слайди, здобував якимсь дивом німецьку плівку «орваколор» і цей простінок використовував, щоб демонструвати самому собі зняте). Зараз біля столика з епідіаскопом лежали пластмасові рамки, ножиці, валявся дешевий діаскоп, зміями скрутилися плівки. Усе просто на підлозі, на килимі.

В другому простінку, над тахтою, висів портрет в овальній рамі. Писаний під стару манеру, навіть полакований. Портрет, подертий біля нижнього закруглення рами; рвану рану хтось грубувато зашив і по-аматорському зафарбував. На портреті жінка в чорній з червоним сукні. І сама чорнява, виразно південний тип.

Завжди, коли я заходив до Хилинського, мене дивував цей портрет. Ніколи мені ще не доводилося бачити таке велике жіноче обличчя. І таке вродливе водночас. Очей не відірвеш. І напіввідкритий рот, і гордий ніс, і чоло, і вся ця ніжно-гоноровита, досконала постава.

Хилинський підкотив столик на коліщатах, перевантажив з нього на другий, круглий, склянки, почату пляшку віньяку, лимон, пресований у ковбаску грузинський інжир.

— Ну, вдаримо лихом об землю.

Випили.

— Так що з тобою нарешті, хлопче? Ректора під три чорти послав? Га?

— Ні. А варто було б.

— Каліку набив? В дочку архієрея закохався?

— Яка ж у архієрея дочка?

— Ну ще що? Троцького на лекції випадково процитував?

Я мовчав.

— Ага. Помилково зайшов до однотипної з твоєю квартири, молока випив і, думаючи, що дома, провів час із чужою жінкою, як зі своєю. Світла не хотів умикати. А все — однотипне.

— Так, — сказав я.

І тут він зрозумів, що я не жартую. А я, сам не знаючи чому, розповів йому всю цю історію. Звичайно, без прізвищ. Звичайно, змінивши все, що можна було змінити.

— Прикро, — сказав він. — Але що будеш робити. Надалі довідайся про все, перш ніж кидатися, ніби у вир головою. Пристрасність оця наша дурна білоруська! А ти, коли вже так сталося, пропонував їй піти з тобою?

Я відповів, як воно було:

— Нема вже вороття, Адаме Петровичу. Катує вона себе за обман. Що ж робити?

— Мовчати треба, хлопче, — після паузи сказав він. — Можливо, там ще й склеїться, якщо мовчатимете, якщо ніхто нікому. А ти — що ж, відмуч своє. З бідою переспати треба. І не одну ніч. Тоді вона тобі неодмінно зрадить з ким-небудь іншим. Тоді тільки буде легше.

Я не пізнавав його. Звичайно так і сипалися з нього приказки, часто фривольні, а тут сидів переді мною заглиблений у моє горе, суворий навіть чоловік.

Вигляд у мене, мабуть, був страшнуватий, тому що Адам зморщився майже жалісно, крекнув і налив ще по чарці.

— Давай за неї. Все-таки благородства, певно, більше в її душі. Ось за це.

Стежив за мною.

— Та не побивайся ти, дубе. На ось потягни файку. Хоча у вас кишка тонка. Все на сигаретках. Імпортних.

У мене перехопило подих.

— Ну, кинь ти. Ну!.. Ну, кинь! Це ще, Антоне, не горе.

І, видно, вирішив щось, зітхнув.

— А бодай тобі! Ну, гаразд. Щирість за щирість. Портрет бачиш?

— Ну.

— І ніколи не запитав, хто це. Делікатність. Та я тоді, може, сам би тобі не відповів. Тепер скажу. Занадто вже тобі погано. Побиваєшся. А міри людському нещастю не знаєш.

Випив.

— Дружина моя. За професією була артисткою.

Його сухе обличчя ніби обтяглося шкірою на вилицях і обвисло знизу, біля губів. Одразу окреслилися очі під важко навислими повіками.

— Як вважаєш, хто за національністю?

— Не розбираюся я, Адаме Петровичу, в південних типах. Білоруса за версту відрізню, а тут боюся судити.

— А все-таки…

— Грузинка? Вірменка? Таджичка?

— Та ні.

— Молдаванка? Єврейка?

— Ще гірше, — гірко сказав він. — Циганка, брате. Затягнувся.

— От у цьому й була її головна провина. А за провину й кара. І добре, коли перший-ліпший на дорозі яр. Коротшою була б мука… А я в той час був дуже далеко… Не мав змоги вивезти, допомогти… Не міг, не мав права навіть закричати, що ось ви найдорожчу мені людину, наволоч, у таборах, у віспі цій на всій землі, закатували. І син десь загубився… Маю тінь звістки: відбирали дітей нордичного типу. А він білявенький був, у мене. Ти не дивись, що я зараз сивий… Був я білявий. Скоса глянув на портрет.

— Яка вона Грушенька в «Зачарованому мандрівнику», яка Маша в «Живому трупі». Співала — плакали люди. І за це — яр. За все — яр.

Відклав файку.

— З цим… призвичаївся не призвичаївся, а так, притупилося трохи… А от із сином… Чи назад він потрапив, у наш дитячий будинок? А може, і… там. І не виключено, якомусь нашому такому… Грибку доведеться перестрілюватися з ним… Ось як.

Підняв чарку із золотистою рідиною.

— Я тобі це не тому розповів, щоб ти мене пожалів. Я тому, щоб ти себе пожалів. Це, що з тобою, не найстрашніше. Не найостанніше.

Вдячність моя йому була така велика, жаль такий нестерпний (справді, що був мій біль порівняно з його?), що я зрозумів, треба переводити розмову на іншу тему. Але ця інша тема ніяк не приходила до голови. Тому я взяв і трохи розповів йому про страхи Пташинського.

— Ну, це не загадка, — сказав Хилинський. — Трохи — звичайні бариги, яким із законом зв'язатися ніяк не випадає. А більше — хвороба. Це від серця.

— І я так думаю.

В цю хвилину задзвонив телефон. Хилинський вийшов у маленьку спальню, причинив за собою двері, але чути, мабуть, було погано, і він змушений був говорити голосніше, ніж звичайно, і я дещо чув.

— Ікони? І зв'язок з цим? А, чорт би їх побрав з цими девізами!

«Навмисне не каже «валюта». Каже «девізи». Думає, що слова не знаю. Білими нитками шиєш, Адаме Петровичу».

— Зануди. І зброю?.. Чути погано!.. Ясно!.. О першій тридцять? Добре. Буду.

Вийшов знову до мене:

— Став ти причетним, хлопче, до таємниці. А я оце непедагогічно повівся. На повний голос.

— Я, Адаме Петровичу, не з базік. Ви мене не перший рік знаєте. І справи ваші мене не торкаються. У вас своє, у мене своє.

— Образився?

— Образився. А мені хоч би й вік прожити, нічого про них не знаючи. Ні про що я у вас не запитував. Нецікаво, пробачте.

— А даремно. Все може бути. А щодо «хоч би й вік», то зарікався хтось. — Він потряс мене за плечі. — Ну, годі надиматися, ну… Ну, скажи щось.

— Коли вже я випадково щось почув, то повернемося до Мар'яна. Щось у його справі тривожне. Ось же ікони, валюта, — я не запитую, що там сталося ще, що вам треба їхати. Але чому того ж не може бути тут? І, зрештою, передчуттям теж треба вірити. Не матеріал це ні для «Абелів у відставці», ні для міліції, ні для суду, але часом треба вірити, коли серце промовляє, коли стискається…

Він уважно дивився на мене.

— Можна і треба. Вір і дивися. Підвівся.

— Треба було б не залишати тебе до ранку в твоєму стані. Але сам чув… Випити щось маєш?

— Вино є.

— А міцніше?

— Мгм.

— На ось. Ти ж не з тих, що блукати потім підеш? Ну от і випий добряче. Сьогодні дозволяю. Щоб спав мені. Ну, ходімо.

Хилинський знав, що робить.

… Ніколи в житті, ні до цього, ні опісля, я не випивав стільки. Дорвався, хлопчик. Сповна скористався з сусідової поради. І заснув як убитий. Роздягнений, як завжди, але чомусь при галстуці на голу шию. Чи, може, все-таки хотів «блукати»? Шукати Зою? Напевне.


У наступні п'ять днів я спокутував гріх свого «п'яного глумління». Працював, не даючи собі ані хвилини перепочинку.

Не можна було повірити в те, що тільки сама коштовність старої книги викликала таку облогу хати Пташинського, всі ці дзвінки, блукання під вікнами і все інше. Я майже впевнений був, що розгадка десь у самому тексті: якась приписка на полях сторінки, напис, уміло захований у в'язі орнаменту, іще щось. І от я шукав. Всліпу, бо не знав, де і що шукати.

Багато разів за життя я читав Євангеліє, одну з кращих (якщо не найкращу) з історій, вигаданих людством за все своє існування. Приємно мені було читати його й зараз, думаючи над окремими місцями, уявляти. І все-таки не так приємно, як раніше. Тому що, хоч я й читав мало не по складах, — шукав я все-таки інше. Так для людини, яка раптом помітила перший гриб, одразу перестає існувати зелена співуча крага розкішного літнього лісу.

Так і я йшов, уткнувшись носом у землю. Без ніякої користі, окрім моральної. Та й та була іншого гатунку, тому що я стежив, а не думав.

Часом з'являлася думка, що ховати щось у такому тексті блюзнірство, а вже для середньовічної людини (якщо тільки ховала вона) — не просто блюзнірство, а блюзнірство, яке межує з єрессю, із загибеллю тіла і безсмертної душі. І, якщо це так, то таємниця має бути страшенно важливою, або… або та людина не повинна була вірити ані в бога, ані в чорта, ані в тогочасний закон.

Я прочитав усі чотири Євангелія і діяння апостолів, і їхні послання, починаючи від послання Іакова і кінчаючи посланням до євреїв. Лишився тільки Апокаліпсис Іоанна Богослова та недоречно приліплений до нього Статут, теж із «посланнями», тільки вже світських володарів.

Нічого! Хоча б тінь якогось сліду, якоїсь загадки!

Зрештою я почав думати, що з цим текстом ми помилилися. І, найгірше, до тієї самої думки схилявся і Мар'ян За ці дні він разів зо два заходив до мене, і ми до болю в очах, тупо вдивлялися в тексти, перевертали під черепами гіпотези, і все це тільки для того, щоб одразу зарізати їх. Єдине, в чому ми «посунулися» вперед, був справжній акт про зникнення дружини Ольшанського, надрукований в «Актах, виданих археографічною комісією…».

— А що нам це дасть? — спитав я.

— А може…

— Рибу нам з тобою ловити, а не шукати.

— Половимо. Ось-ось уже. Навіть на озерах крига майже зійшла.

І ми знову до очманіння сиділи над книгою й копією, і Мар'ян бурчав:

— Холмси, теж мені ще… Пінкертони… Картери… Станкевичі… Мегре.

Тієї гнилої, сльотавої березневої п'ятниці — було це, здається, двадцять дев'ятого березня — ми також ні до чого не додумалися.

— Пророк Наум і той би не додумався, — плюнув нарешті Пташинський.

— Ну-ну. Невже ми вдвох дурніші за одного.

Я пішов провести його. На душі від власної безпорадності було нудно.

— Як цуценята сліпі, — сказав Мар'ян.

Попереду спускався сходами цікавий молодик, сусід Лигоновського. І цього разу в його руках було відро із сміттям. Де він його бере?

— Отаке сміття в наших головах. Викинеш — і зостанеться пуста череп'яна макітра.

— А мо', й справді треба все викинути і почати спочатку, — сказав я. — Може, справа не в тексті? Може, вискоблено щось? Може, суть не в змісті, а у відрі? В самому існуванні речі?

— Треба буде подивитися. Завтра ж.

Ми зупинилися біля тютюнового кіоска. Я купив пачку «БТ», Мар'ян винувато всміхнувся і попросив пачку «Шипки».

— Кинув би ти це, Мар'яне, — сказав я. — Їй-богу, кинь.

— Слабість клята! Та я одну-дві на день буду.

— І я на вашому місці кинув би, — сказав повчально «бригадир Жерар». — Ось друг ваш — він здоровило, не порівнюючи першерон чи брабансон, пробачте, товаришу Космич. А я і йому радив би кинути. Крапля нікотину вбиває коня.

— А я не кінь, — сказав Пташинський.

— Бачу. На нігті гляньте. Блакитний відтінок мають. І раптом розходився… Дістав з кишені металеву коробочку.

— Хочете, я вам замість цієї погані табаки діставатиму? Нюхати. Сам протираю.

Він зарядив у кожну ніздрю по здоровенній порції зеленуватого пороху. Через секунду гармата вдарила, і Пахольчик закрутив носом.

— Аж в очах посвітлішало… звинуватите, комерцію підриваю. Свою ж. Але здоров'я людини найдорожче, як казав середньовічний римлянин Гіппократ. А коли вам скажуть, що слизову оболонку сушить, що сухий катар буде, — це дурниця пана бога — нехай простить він мені й помилує… То як?

— Ні вже, — сказав Мар'ян.

— Дивіться, — сказав Пахольчик, подаючи йому «Шипку». — Як надумаєте — приходьте. Дістану. І не «Бджілку», холера на неї, а справжню.

На розі ми попрощалися.

— Якщо не поїду у Вільно на днів зо два, то завтра зайду, — сказав він.

— Заходь.

— Шкода, що не можна ту книгу розпотрошити. Може, в обкладинці заклеєно щось?

— Ні. Обкладинка тих же часів.

— Хай йому грець! На думку не спадає, що б це могло бути.

Перейшовши вулицю, він обернувся і підняв руку.

— Бувай!

Я прикурив, а коли глянув йому навздогін, його вже не було видно в раптовому сніжному заряді, який налетів на місто.


Розділ V

Людина зникла


Минуло ще чотири дні. Настав квітень. Купи снігу, відкинуті взимку машинами під дерева, стали зовсім малі, брудні й ніздрюваті. І ще сніг падав двічі й щоразу чергувався з дощем, який з'їдав його на очах. Усе частіше прозоро, по-весняному, синіло небо. У затишку, з сонячного боку дворів, було вже зовсім сухо. І все-таки весна наступала, ніби озираючись, часто поступаючись мжичці, холодові й сльоті.

За ці дні я кілька разів дзвонив Мар'янові. Відповіді не було. На четвертий день я не витримав і поїхав до нього на квартиру. Навіть собаки не відповіли гавкотом на мій дзвінок. Квартира мовчала, нічого дивного в цьому не було. Ідучи кудись, Мар'ян завжди заводив собак до якихось сусідів.

Наша спільна підозріливість останніх днів зробила те, що я навіть оглянув замок. Мені здалося, що біля нього обдряпана фарба. Але так буває завжди, коли людина в темряві спробує потрапити ключем у щілину.

Сварлива літня вахтерка, яку ми — нехай простить нам бог — називали іноді «цербером», іноді «цензором Феоктистовим», — на моє запитання відповіла досить різко.

— Я йому, серденько, не нянька. Не бачу. Поїхав кудись. Вранці прибираю. Під'їзд мию, першу площадку сходів, щоб у бруді не сидіти. Потім тут сиджу цілий день. Увечері Саня приходить. І він не бачив. Собаки? Одвів, напевне, як завжди… Що ж, що не бачили. Он там чорний хід у двір. Там часом і я не помічу, як приходять чи виходять.

Я побрів додому, не знаючи що й думати. Який біс міг затримати його у Вільно? Знайшов щось в архіві? То міг би і дзенькнути.

Не в дуже доброму настрої зайшов я у свій двір і побачив Хосе-Марію Лигоновського, який порпався в квітнику під нашими вікнами. Живопліт довкола квітника в одному місці порідшав, і лікар саме висаджував на те місце якісь кущики. Мідне обличчя від повітря й праці було з глибоким рум'янцем. Капелюх лежав на лаві, і всьому двору видно було хвилясту гриву сріблястого чуба.

— Історикові-детективу особистий привіт! — сказав він.

— Кондотьєру від психології — взаємно, — буркнув я.

Він притоптав землю довкола пересаджених стеблин, відкрутив поливний кран, помив руки і, витираючи їх носовиком — по-лікарському, палець за пальцем, — бадьоро сказав:

— Закуримо, сусіде.

Тут, у затишку, навіть пригрівало. Ми сіли на лаву, я розкрив пачку і почастував його. Він стежив за цим процесом пильними сірими очима.

— Слухайте, — раптом сказав він, — у вас часом серед родичів не було людей… ну, з певними відхиленнями в психіці?

Пізніше, коли я, на свій жах, зрозумів, що зі мною справді щось негаразд, я часто згадував цю першу розмову і те, що помітило все це досвідчене око всіма знаного психіатра. Помітило ще тоді, коли навіть я не помітив нічого. А тоді я тільки зареготав.

— Та ні! Здорові всі були, як бики.

— То й добре, — він з помітною полегкістю затягнувся, — отже, це просто психіка холостяка. Те, що і в мене. І в Хилинського. В усіх таких.

— Що ж таке?

— Методичний ви в дрібницях. От був я у вас. Усе на своєму, споконвіку визначеному місці. Там папір, там попільничка, там тільки одне, а там — і навіки — інше. Пачку відкриваєте так. Молоко — тільки в однієї молочарки. Квіти купуєте тільки на Барській у кіоску, хоча поруч квітковий магазин. Голитеся, певно, теж тільки в одного майстра.

— Еге, — зареготав я, — коли його нема, то неголений піду або дома поголюся…

— І банщик у вас тільки один. І не будете книжку читати, доки руки не помиєте. І, якщо книжка стара, обов'язково помиєте опісля. І раз на місяць вибиваєте килим, а раз на два тижні — пилосос йому.

— Слухайте, — сказав я, — але звідки ви це знаєте?

— Я не знаю. Я «умозаключаю», роблю висновки.

— Але навіщо?

— Професійна звичка. Попрацювали б як я.

— Ну, і які ж висновки?

— Вас вони не стосуються. Просто методичність заскорузлого холостяка. У таких у хаті або гармидер і свинюшник, чоботи на столі, або ось так… Але загалом це іноді буває ознакою певних відхилень у психіці. При епілепсії, коли починаються деякі інші хвороби.

— Ну, коли так міркувати, то більшість німців епілептики. І взагалі всі, хто якомога краще організовує роботу.

— Не смійтеся. Ось вам один приклад, але вагомий, — Достоєвський.

— Дуже втішний, — сказав я.

Ми засміялися. Чи міг я подумати, що мені справді доведеться звертатися до нього? І не в такий уже далекий час.

На сходах я побачив Хилинського, який саме заходив до квартири.

— Знову щось? — Він уважно дивився на мене. Я розповів.

— Поїхав кудись. — Адам був страшенно стомлений. — Мо', так і сидить у Вільно. А що не попередив про затримку — тут різне може бути. Не маленький. І не такі ви вже друзі, що й водою не розіллєш.

— Все-таки я єдиний його друг. І не міг він через хворобу колишньої дружини так затриматися. Адже щодня дзвінка чекав. Я страшенно непокоюся, Адаме.

— Гаразд. Якщо вже так, то ось зараз подзвоню Щуці, — ми ж приятелі. Нехай довідається, чи нема кого… непізнаного. І телефон твій дам. Нехай тобі соромно буде, якщо цей… твій… свічник віденський тобі привезе. Ну, бувай, шалапуте. Подзвоню, помолюся богу та й заляжу спати.

… Минуло ще два дні. Десь у четвер чи п'ятницю, може, о четвертій годині ранку, якщо не раніше, задзвонив телефон. Сполоханий спросоння, я схопив трубку.

— Алло! Хилинський від твого імені дзвонив? — пролунав низький голос.

— Так, — насилу пригадуючи, про що йдеться, відповів я. — Космич біля телефону.

— Потрібні твої послуги. Ти не міг би під'їхати для розпізнання?

— Звичайно, — голос у мене сів.

— Машина через десять хвилин буде біля під'їзду.

— Гаразд. Одягаюся і одразу спускаюся вниз.

Тремтячи від перерваного сну, хвилювання й холоду, в повному нерозумінні, що б то могло означати, я спустився сходами у вологий туман, ніби на дно молочного озера. Через якусь хвилину з цього туману виринули веселкові, розмиті плями фар.

У «козлі» було після вулиці жарко від мотора і якось особливо сонно. Три чоловіки, що їхали зі мною, — правильніше, везли мене, — весь час надривно і дуже заразливо позіхали. Пахло бензином, мокрим сукном і ще чимось. Чоловік років п'ятдесяти, що сидів поруч із здоровенним шофером, подав мені теплу і мокру руку. Це й був Андрій Щука. Мав він звичайні риси обличчя, як кажуть, «без особливих прикмет», якби не півдесятка шрамів на шиї і руках. Зрештою, не дуже й помітних. А потиск його завжди подобався: я багато що розумію з потиску.

Лейтенант, який примостився поряд зі мною, приємно почервонів і ткнув мені холоднувату долоню.

— Клепча… Якуб… Іванович… дуже приємно.

Ну, цей був принаймні стійкий. І на тому слава богу.

Машина рвонула з місця, і тільки тут я помітив, що за нею сліпуче моргнули фари другої. Скоса, краєм ока, я побачив, як прилаштовуються до нашого кортежу один мотоцикл… другий.

Почуття було на диво неприємне. Я мало не почав думати, а може, я все-таки зробив у житті щось таке… сам, може, й не думав, а воно з погляду кримінального кодексу… Потім, розізлившись на себе самого, я уявив ще гіршу дурницю: що це я резидент і їду потаємно на зустріч з шефом (боже мій, скільки ж це я надивився поганих кінофільмів!) в якийсь лісовий будинок. На прийом якогось посла це не було схоже: бракувало сонячного світла і почесної варти.

— І от він і каже продавцеві, — Клепча, очевидно, розповідав далі анекдот, — «А чи нема у вас оленячого сідла?» А магазин називається «Дари природи». «Ні, — каже продавець, — є нототенія». Риба тобто. «Ну, а лосина є?» — «Нототенія є». — «Гм, ну, а хоча б домашня ковбаса є?» — «Беріть нототенію, в ній фосфору багато». — «Знаєте що, — каже покупець, — мені не треба, щоб… світилося…»

Шофер коротко гмикнув. Щука тільки головою покрутив.

— За такі старі анекдоти за їхньої миропомазаної величності Миколая знаєш, що робили?

— Ну.

— Засилали туди, де козам роги правлять… На Аляску.

— Аляску на той час продали, товаришу полковник, — сказав Клепча.

Полковник на хвилину зам'явся.

— Та я не про того Миколая кажу. Я про першого. Твоєму ж анекдотові гірше.

— А яка ж тоді, Андрію Арсентійовичу, нототенія була?

— Це правда, на превеликий жаль, — не було. Уважний ти чоловік, Клепча, скрупульозний. Дока!

— Треба ж знати, Андрію Арсентійовичу. Інакше помилок наробиш.

— От і добре, — Щука повернувся до мене, але чомусь тільки в профіль. — Розповідайте.


Я розповів. Страшенно мені було не по собі. Я не розбирався ні в тому, що робиться, ні що вони таке говорять, як не розбирався потім ні в деталях розпізнання, ні в тому, хто з них слідчий обласної прокуратури, а хто старший посиленої оперативної групи. Так-сяк ще міг сказати, що оце «провідник службового собаки» — так, здається, це називається, — і тому тільки, що біля нього був собака. В доміно пограти, випити — це так, але все життя я хотів бути — у справах — подалі від людей цієї професії. Тому що це тільки в кепських романах чоловік плеще в долоні й скаче від радості, коли до нього в хату кожний день починає вчащати міліція. На місці слідчого я у таких випадках неодмінно зацікавився б, чого він скаче? Але тоді і роману не було б! Тому що скриньку з доларами обов'язково знайшли, б тут-таки, в клумбі цього веселуна, і не треба було б придивлятися до підозрілої поведінки хлопчика Петі і до того, звідки пенсіонер Синичка бере гроші на щоденні оргії з «модельками».

За склом машини, як на знімку, поступово почали проявлятися крізь туман чорні дерева. Туман плив звідкілясь хвилями, певно, з низини. Машину почало кидати на корінні дерев. Потім вона зупинилася і дерева закінчилися, а перед очима відкрилася велика галявина в хаосі туману, який ворушився над нею.

Ми вийшли, і тільки тут Щука спитав:

— Ну, а головний неспокій?

— Мені здалося, що є дряпини довкола замка.

— Вітю, — звернувся Щука до мотоцикліста. — Одвези Степанця, щоб став біля квартири. Адреса?.. Ось за цією адресою. Одвези і відразу повертайся.

Шум мотоцикла швидко заглух у ватному тумані, і знову стало тихо. Ми йшли по пластах злежаного чорного листя. Я глянув на годинника, але звернув увагу не на час, а на те, як над сукном пальта метушилися мікроскопічні крапельки туману.

Край галявини. Я глянув і раптом побачив біля самих ніг дрібні безшумні сплески, які зрідка лизали пісок, і зрозумів, що це не галявина, а озеро, густо оповите імлою. І одразу все стало на своє місце, і я навіть пізнав те, що довкола. І цю криву берізку з кулеподібним капом-наростом на ній, і, трохи далі, темну тінь човна на приколі, і стовбур чорного дуба біля води. Пізнав озеро Романь, куди ми так часто виїжджали рибалити з Мар'яном. І тоді передчуття якоїсь величезної біди, навіть упевненість у ній, стиснуло моє серце.

З галявини на березі долетіли глухі голоси, випливли тіні. Кілька людських, одна — собача. Біля собаки стояв мовчазний чоловічок із смішним обличчям. На мене поки що ніхто не звертав уваги, і я прилаштувався до нього.

— Космич.

— Старшина Велінець, — сипло сказав він.

— А собака? У-у, соб-бако мій.

— Рам, — і тихо додав. — Не раджу.

— Вкусить?

— Не треба.

Полковник пройшов повз нас, і тільки тепер я зрозумів, чому він тримався завжди э правого боку і показував тільки профіль: у нього майже не було правого вуха. Я знав, що це в нього. У сорок п'ятому чи сорок сьомому році потрапив десь під Ошмяною до рук банди Бовбеля. Не дуже веселенька історія. Допитував його заступник, і тільки тому вночі Щуці вдалося втекти. Сам не випустив би.

Клепча сказав би про Щуку: «Старий, погризений, загартований у битвах вовк».

— До нас він звик. А ви — свіжий чоловік. Але це не сором. Це щоб звикли.

Я здивувався, що старшина помітив і це, а не помітив, що ми на «ти». Але тут від купки людей долетіли голоси, і я пізнав їх: глухий голос лісника і дзвінкі дисканти двох дітей.

— Хата моя тут… на березі… Ну, приїхав…

— Він часто тут ловить, дядьку.

— А мені що? Діти ходять до школи… — Глухий в тумані голос.

— Ми, дядьку, зарослями, навпростець. Машина стоїть, — це дитина.

— «Запорожець» стоїть, дядьку полковник.

— День, знаться, стоїть пуста… І другий так само… А на третій я вже тривогу зчинив. І човен на воді бачу… в глибині затоки, трясця на неї.

Вітер, поступово зітхаючи, потроху почав зганяти з озера туман. Чіткіше проступили силуети людей і щось темне, довге, що лежало на траві біля їхніх ніг.

Над затокою колихнувся серпанок, то піднімаючись, то знову опадаючи на воду. Все-таки, хоч і повільно, його піднімало, і все частіше вимальовувався на воді силует човна, постаті людей, які, стоячи в ньому, скородили дно, і пляма буя на воді. Я здогадався, що це місце пригоди.

— Підійдіть, Космич.

Я підійшов. З того, темного і довгого, відкинули брезент. Я побачив, що то лежить на пожовклій торішній траві, і тут мене занудило. Одяг був схожий, але обличчя… Обличчя не було. «Раки, чи що?» — недоречно подумав я.

Спалахнули ще раз бліци. Я одвернувся, і Щука, видно, зрозумів, що мені погано: тисячі трупів бачив я на війні, але встиг відвикнути, а тут ще це був… ні, вже не був.

— Він? — спитав Щука.

— Обличчя — самі бачите. Одяг дуже схожий. Конституція — також його. Пробачте, я повинен відійти.

Я сів на пеньок. Я ковтав щось, а воно все сиділо в горлі. Веселого було мало в усіх цих подіях. Од вас іде ображена жінка. Ваш найкращий друг загинув. Його слова, його неспокій…

— Ну що це, як красна дівиця, — сказав лейтенант Клепча.

Я розізлився і, дивно, мені одразу стало краще.

— Ось що, лейтенанте, — сказав я. — Коли б після такої халепи я, скажімо, спитав у вас, якої ви думки про творчість Первенцева або почав докладно говорити про досягнення народного господарства країни — тоді мене треба було б негайно брати під білі руки й везти в Новинки.

— Помовчте, Клепча, — обірвав його Щука. — Відійдімо до машини, Космич.

Він хотів відвернути мою увагу, спасибі йому.

— Що було в його кишенях? — спитав я.

— Каша з тютюну, хліба, паперу та іншого. Він курив?

— Останнім часом дуже мало. Іще що?

— Баночка з мотилем. Ось. І в човні два здоровенні щупаки.

— Його, — сказав я. — Але не міг він такого здоровенного щупака… І що він, взагалі, щупака на мотиля ловив? Казна-що!

— Спінінг знайшли, — долинув по воді голос з човна. — Видно, щупак затягнув під корч — вудлище й потонуло.

— От бачите, — сказав Щука.

— Від чого це сталося? — спитав я.

— Упав з човна у воду. Потонув. Як у нього із здоров'ям?

— Він був дуже хворий чоловік.

— Ну от, міг бути припадок.

Ми підійшли до машини.

— Його «Запорожець», — після огляду сказав я. — І все-таки я не вірю, що це він. Так, машина, так, одяг. Але ж обличчя… нема. Та цей, здається, вищий на зріст. І потім, чому поїхав сам?

З лісу, з туману, виринув до машини Велінець із собакою.

— Рам сліду від машини не взяв, — сипло сказав він. — І не дивно. Скільки днів! Крім того, сніг ще лежав. Дощ злизав його. І знову сніг. І знову розтав… Видно, остаточно весна.

— Невже бувають не розпізнані? — спитав я.

Полковник не відповів.

… Ще через годину ми йшли до машин. Тіло вже забрали.

Попереду йшли Велінець і Клепча й говорили вже про щось інше.

— Та зрозумій ти, — гарячкував Клепча, — матеріал його костюма.

— Ну гаразд, — з іронією цідив Велінець, — костюм з матеріалу, партію якого вкрали. Теж мені доказ! Ну, а якщо, скажімо, він був колись поліцаєм, чекав потаємно в душі «вибуху народного гніву» і на цей випадок тримав у сараї арсенал — він що, тоді ходив би по вулицях і площах з кулеметом у руках? Дурниці! Матеріал його і виправдовує. Та й характер його. Найстрашніший, мабуть, злочин у його житті — в жінки з шухляди три карбованці потягнув на горілку.

А мене колотило. І від раптового усвідомлення непоправності, і від горя, і від якоїсь неясної надії, і від злості на цих, яким усе байдуже, які так швидко все забули, переключилися зі смерті людини на якийсь матеріал, та ще й жартують.

… У маленькому містечку Чурси зупинилися перекусити. Я дивився на ці півсотні будинків, лялькову чайну, флігель від зруйнованого під час війни палацу і велетенські, туманно-мокрі, чорні дерева старовинного парку і згадував, як улітку ми ходили тут з Мар'яном і збирали на принаду слимаків, їх тут було безліч на берегах численних зелених ставків, у росяній прохолодній траві. Я ніде стільки їх не бачив.

І таких великих, з яблуко завбільшки. «Француз збожеволів би від радості», — сказав тоді Мар'ян. І от я дивився, і мені пекло очі і в грудях.

— Лосина є, — прибіг Клепча, — мабуть, хтось по ліцензії убив та здав до чайної. Пощастило. У Мінську не дістанеш.

— Як у кращих домах Лондона, — сказав Велінець.

У чайній всі розташувалися під поганою копією з картини «Томаш Зан і Адам Міцкевич на березі Свитязі».

— Обожнюю оленів, — сказав Клепча, вминаючи їжу.

— Угу, — сказав Щука, — ще з часів діснеївського Бембі в кіно. Напрочуд красива й шляхетна істота. Ніжна, м'яка.

Я не міг їсти. Замовив двісті грамів «Бєловезької», випив її нахильці, як останній алкаш, і закурив, відчуваючи, як поволі обпікає мені все всередині.

Відчував, що я несправедливий, що це щоденна їхня робота, і не помирати ж їм з голоду, і все одно погребував ними. І тому дуже здивувався, коли полковник пішов і приніс собі й мені по сто п'ятдесят, сів і раптом також майже відштовхнув тарілку.

— Не можу. За стільки років, а не можу звикнути. Вип'ємо, Антоне Глібовичу. — І після паузи: — Ненавиджу сволоту… Поки не здохну…

У цей момент Клепча помітив на картині Занові бакенбарди і раптом сказав:

— А чого то Пушкін? Хіба він був на Свитязі?

— Це Зан, — можливо, занадто різко сказав я.

— Ну, а цей… Зан… хіба він…

— Помовчте ви, будь ласка, — обірвав його Щука і тільки тоді відповів на мої слова, сказані ще на Романі. — Буває й так, що не розпізнають. Рідко, але буває. Дай боже пам'яті, у шістдесят третьому чи у шістдесят четвертому році письменник ваш один, ну, з цих, молодих та ранніх, романи ще історичні пише, плив з родичами по Дніпру біля Рогачова. Бачить, щось рожевіє. Подумав, що незвичайна за розміром глушена риба (ось треба ще цих «шахтарів» з Бобруйська притиснути, що їздять рибу глушити). Підвівся на носі і раптом стерновому: «Повертай!..» Пливе догори спиною жінка в рожевій комбінації. Ну, все зробили, приїхали наші по труп… Але й досі невідомо: хто, звідки, як? Може, звідкілясь із Уралу з невідомою компанією приїхала, а може, ще звідкілясь. Чи сама втопилася, чи, може… Але випливе. Так чи інакше, а вона випливе рано чи пізно, правда. Так що й ти, хлопче, не квили. Важко, ясно. Але втішся хоч тим, що отримають вони, якщо це вбивство, сповна. А вже ми постараємося, переберемо все.

— Що ж, — сказав Клепча, — всю Білорусію догори ногами перевернеш? Усіх родичів перебереш? А ті, може, з Естонії?

— А ти й естонських переверни, — сказав Щука. — І, до речі, візьми прижиттєве фото та поїздь по окрузі. Може, хтось бачив такого чоловіка в компанії з кимось знайомим… напередодні.

— А по тому знімку? На березі.

— По тому знімку люди подумають, що показуєш актора Овсянникова в ролі тіні Гамлетового батька. Думати треба, хлопче.

Коли машина вже знову летіла по шосе алеєю трьохсотлітніх могутніх ясенів і в'язів, Щука раптом спитав:

— Що то за книга?

Я розповів.

— Показати не можеш? Ага, тоді заїдемо до тебе додому. А потім… може, з нами на його квартиру з'їздиш?

— Так… Слухай, він же тривожився! Він казав про якийсь зв'язок з тим, стародавнім злочином!

— Це могло бути просто від нервів. І потім, якби ми займалися всіма злочинами, вчиненими за мільйон років, відтоді, як мавпа стала людиною, то кому було б розбиратися, хто вкрав у друга Раткевича авторучку.

Дивно, його грубуватий тон трохи заспокоював мене.

— Так що стародавнім злочином займися ти. Ти знавець, історик, тобі й карти в руки. А знайдеш що-небудь цікаве для сьогоднішнього дня — ну, тут ми завжди до твоїх послуг.

Ми заїхали до мене, взяли у портфель книгу і покотили на парникове господарство.

І знову була алея наполовину вирубаних лип, і старий будинок, і бароккова брама кладовища. Тільки на дні спущених ставків назбиралася каламутна весняна вода. А в мені все ще жила непевна надія, що ось подзвонимо, ось у глибині квартири почуються кроки, клацне замок і заспаний Мар'ян скаже мені:

— А знаєш, що вважалося у наших предків поганим тоном?

Ніхто не відповів на дзвінок. Ми стояли й чекали довго, і я чув, як «цензор Феоктистов», в'їдлива вахтерка, відповідає Клепчі:

— Два дні тому, неначе, чую — замок клацнув. Дивлюсь — чоловік. Але двері зачинені. Питає: «Що, там нікого нема, бабусю?»

— Який хоч на вигляд чоловік?

— А такий собі… ну… ніби трохи міський, а трохи ніби й не міський.

Нарешті привели понятих і відкрили замок. І надія моя одразу зникла, і відчуття біди перетворилося на впевненість.

Ельма лежала нерухома на підлозі. Здоровенний тигровий Едгар, побачивши мене, непевне крутнув огузком. Очі в нього були нещасні й сльозилися, і він одразу заплющив їх. Навіть не підвівся назустріч.

У передпокої різко й нудно чимось пахло.

— Він не їздив у ніяке Вільно, — впевнено сказав я Щуці, — інакше б одвів собак. Він і не думав їхати більше ніж на один день.

— Собак приспали, — сказав Щука.

— Того ж дня приспали. Бачите, ще не з'їдена їжа, не випита вода. Тільки як могли приспати на стільки днів?

— Може, шукали щось? Коли за один день не знайшли, то могли повторити дозу.

— Але як? Це виховані пси. Вони нічого не візьмуть з чужих рук. Тільки в Мар'яна… і в мене.

— Окрім повітря, якого ні з чиїх рук брати не треба. — Щука показав на замкову щілину.

— Я знаю, що вони шукали. — І я дістав з портфеля книгу.

— Що ж, давайте сядемо тут, — Щука показав на довгу скриньку для взуття, — щоб не заважати. Займіться хатою, лейтенанте.

Ми сіли на скриньку і почали уважно переглядати старий том. Все це було даремно. Що можна було помітити за годину, коли я цілими днями сидів над ним?

— Забери, — сказав нарешті Щука, — думай і далі над цим. Тут не нашого розуму справа. Можливо, якась складна головоломка. А може, й простіше. Вартість книги велика?

— Так.

— То, може, ніякої загадки й нема.

— Хочете сказати, що ціна людського життя не більша за ціну цього мотлоху?

— Є такі, з вашого дозволу, люди, для яких життя іншого не варте й шеляга.

— Зайдіть, — сказав Клепча, — подивіться своїм оком, чого бракує в квартирі?

Я зайшов. Огляд, видно, вже закінчився. Тільки один э групи ще перебирав папери в шухляді стола. Як і раніше, літали під стелею ангели, як і раніше, Юра давив ногою змія. Тільки Мар'яна не було. І не буде більше.

— Не вистачає двох картин, — глухо сказав я.

— Тоді, значить, про книгу й мови нема, — сказав Клепча. — Мо', й справді, бариги-спекулянти. Не вигоріло, і все. Така історія, розповідали, недавно у Москві була, на вулиці Качалова. Умовляли-умовляли продати — ну, і все закінчилося на цьому. І дзвонили, тероризували потім зі злості: випала здобич із рук… А ось картини — це цікавіше.

— Товаришу полковник, — чоловік у цивільному, що порпався в шухляді, простягнув Щуці аркуш паперу. — Це, либонь, цікавіше за картини.

Щука прочитав і простягнув папір Клепчі. Той пробіг очима, свиснув і подивився на мене. Полковник узяв аркуш і подав його мені. А коли я в свою чергу прочитав те, що було написано, у мене неприємно перехопило подих.

Аркуш був по всій формі складеним і завіреним у нотаріуса заповітом, за яким громадянин Мар'ян Пташинський, на випадок раптової смерті, заповідав усе своє майно другові, громадянинові Антону Космичу, з умовою, щоб означений Космич утримував колишню дружину вищезгаданого Пташинського на весь час її хвороби.

— Що в неї? — спитав Щука.

— Рак, — сказав я. — Лежить у Гомелі.

— Отже, друге значення «на час хвороби» — до смерті, — сказав Клепча.

— Ну, навіщо ж так, — сказав Щука. — Подзвоніть, Клепча, до нас, нехай наведуть довідки в Гомелі про стан… як її? про стан Юлії Пташинської.

Не встиг лейтенант покласти трубку, як почувся дзвінок у двері, і серце моє знову впало від неймовірної раптової надії. А потім тупо заболіло, бо це був усього тільки той чоловік, якого бачив з чемоданчиком на березі Романі. Я здогадався, що це, мабуть, медичний експерт.

— Що це ви, Єгоре Панасовичу? — спитав Щука.

— Хотів, щоб скоріше довідалися про висновки розтину, а мені по дорозі, ну і…

— То що виявилося?

— Ніякісіньких слідів не своєї смерті, — сказав низенький рум'яний лікар.

— Що ж його, ангел божий?

— Можливо. У нього два мікро- і один широкий інфаркт.

Розрив серця — ось причина. Мабуть, стояв у човні, і тут сталося. Упав у воду і захлинувся.

— Чому ж він сам поїхав?! — у розпачі крикнув я.

— Його справа, — буркнув Клепча.

— Ясно, що його. І ніколи, ніколи він не берігся! Ніколи!

— Які картини пропали? — спитав Щука.

— Оце й підозріло, — сказав я. — Якби крали, то крали б інші. Оту, оту. Оту. Їм ціни нема. А ті дві — казна-що, тільки що давні. «Христос в Емаусі» німецької школи минулого століття і англійська «Кромвель біля могильної ями Карла І». Цю він у Києві в ЦУМі купив одразу по війні.

— Пам'ятаю я цю картину, — раптом сказав Щука, — довго вона у них на стіні висіла. Пошкоджена трохи внизу. Кромвель у паланкіні сидить.

Я вирячив очі.

— Ну й пам'ять!

— Пам'ять професійна.

— Точно. Продерта була. Він реставрував. Великі дурепи, яскраві. «Кромвель» цей «під Рембрандта наддає». Він їх не цінив.

— То, може, не розібралися? — спитав лікар. — Побачили, що великі, в око впадають, — ну, і взяли.

— А чого тоді не взяли ще чогось? — сказав раптом «цивільний». — Ось. Гроші. І чимало, видно, грошей.

Грошей було вісімсот двадцять карбованців.

— Мо', поспішали? Не знали? — спитав Клепча.

— Це бариги від мистецтва, — сказав я. — Хоч дещо, та розуміють. Не взяли б вони цих картин. Може, інше. Мо', не цінив, то продав. Йому для жінки були потрібні гроші.

— Можливо, — сказав Щука, — нехай наші пошукають по антикварнях.

… За вікном уже лежали сутінки, і ми зібралися йти, коли задзвонив телефон. Клепча зняв трубку.

— Так… Так… Дякую вам.

— Що таке? — спитав Щука.

— Дзвонили від нас. Юлія Пташинська померла п'ять днів тому…

Вигляд у нього був дивно поважний. Він дивився на мене.

— …і якраз у ймовірний день смерті чоловіка. Ц-цік-каво. Може, й картини… про людське око.

Краска кинулася мені в щоки. Тільки тут я зрозумів, як можна розцінити увесь цей недоречний, страшний збіг обставин.

— Слухайте, Клепча, не будьте бидлом!

— Ну-ну.

— Він має рацію, Якубе, — сказав Щука. — Це був найкращий його друг.

— Єдиний і назавжди, — глухо сказав я. — І я до кінця життя робив би тільки за хліб, аби вибити для нього ще хоч рік життя. А якщо ви вважаєте, що я така потвора, яка може брата за шеляг вбити, то знайте: тут нема нічого, що після смерті Мар'яна не повинно було б бути віддане музеєві на його батьківщині.

— Хто це знає? — вже спокійним тоном спитав Клепча.

— Я це знаю. Так що коли я тут чимось і розживуся, то це двома собаками. З моїми роз'їздами це зовсім не потрібно, але я їх триматиму, поки не помруть… у… пам'ять.

У мене вже стискало в горлі від кривди і від неприязні до цього чоловіка. Врятував мене Щука, інакше це чортзна-чим могло закінчитися.

— Беріть собак і несіть у машину, — буркнув він. — Допоможи, Клепча. І замовкни нарешті, холера на тебе… Пробач, Космич, я зараз підвезу вас додому. Квартира буде ще кілька днів опечатана. Потім одержиш ключ, щоб це ліквідувати. Я дістану вам машину, щоб перевезти все це, як заповідав небіжчик.

— Небіжчик, — сказав я, — значить… нема надії, що не він.

— Нема, — сказав Щука. — На жаль, нема.

Коли ми з ним привезли до мене собак — Ельма так і не опритомніла, і я ніс її на руках, важку, як теля, — він відпустив машину і раптом сказав мені:

— Там, поруч з рестораном, у вас що, кафе? І сідати не треба?

— Не треба. І за мною ще борг честі.

Він мовчки повів мене під руку. І тільки коли ми вже стояли біля стойки і присьорбували каву з коньяком, озвався несподівано м'яко:

— Плаче нутро? Тож-бо, я це знаю. Сам двічі пережив таке… Так от, Антоне, коли щось згадаєш, коли щось знайдеш, — ти Хилинському кажи. Ми ж друзі, він мене поінформує, — зітхнув. — Я ж знаю, мало радості людині, та ще вразливій, вештатися по наших установах.

Поклав мені руку на плече.

— А на Клепчу, хлопче, не сердься. Він ще молодий, дурний, трохи жорсткий від молодості. Заривається, як цуценя-гончак. Життя його не било, не ламало. Ось поламає, як нас з Адамом, знатиме ціну добру й довір'ю до того, кого треба. Переконається, яка це полегкість, коли ніхто вдруге не б'є тебе довбнею по голові.


Розділ VI

Короткий. Про сивого антиквара й «баригу»


Мені все-таки довелося ще зайти до Клепчі, хоч я не хотів цього гірше за смерть. Сталося так, що ввечері наступного дня він подзвонив мені й лагідно поінформував, що в жодному комісійному магазині міста тих картин — пробачте — нема і що, виходить, мала місце крадіжка. Виходить, усе було просто.

— Ні, не просто, — сказав я в трубку. — Не знаю, як з його смертю, але він не поїхав би на Романь, чекаючи звістки від дружини. Могли скористатися відсутністю. Бо хтось, скажімо, обіцяв за Євангеліє великі гроші. Шукали його, не знайшли, прихопили, що трапилося під руку, та й усе. А могли і вбити якимось невідомим способом.

— То що б ви порадили, шановний Антоне Глібовичу?

— Я знаю. Я шукав би того, хто умовляв продати йому книгу, може, він і підмовив зловмисників.

— А може, справді схопило серце, упав, захлинувся? А квартиру пограбували опісля?

— Ваші гіпотези, ви й перевіряйте.

Я поклав трубку. Я терпіти його не міг за одну тільки підозру.

У ці дні я зробив одне відкриття. Крутив книгу і так, і сяк і знайшов у двох мініатюрних абзацних літерах, ніби вплетені в завитки, листочки, квітки і візерунки, ініціали. Може, це мені й здалося, але як часом бачиш у плямі на стіні портрет або пейзаж, так бачив я в двох мініатюрах ініціали ПДО — Петро Давидович Ольшанський — і ВФО — Вітовт Федорович Ольшанський. Це, здається, стверджувало той факт, що Євангеліє належало їм, але я не знав, чим цей так званий факт може мені допомогти. Ну, скажімо, міг бути такий вірогідний мотив, як викрадення родинної коштовності. Але де там, к бісу, члени тієї родини? Найімовірніше, що мотив був один: спекуляція.

І от через два дні шановний пан Клепча подзвонив мені й ввічливо запросив до себе. Самі розумієте, що це було не те запрошення, яким можна було знехтувати. Я прийшов і побачив у затишному такому кабінетику дві картини, прихилені до стіни.

— Вони?

— Звичайно, що вони. Он бачите, на зворотному боці «Кромвеля» заштопаний слід пошкодження?

— Його почерк? — він подав мені квитанцію.

— Почерк не його. Підпис його.

Він почервонів. Люди його типу не люблять, коли їм зауважиш, що вони неправильно говорять. Мені б і помовчати, але занадто він мені набрид.

Потім я мав ще два приємних знайомства. Одне з сивеньким дідком — антикваром, такою собі дзьобатою пташкою з напрочуд елегантними й рухливими ручками. Друге — із здоровенним, випещеним богатирем, таким собі блазнем у сірому костюмі з м'якої дорогої шерсті. І галстук до цього костюма пасував, і срібний старий сикгнет[4], саме сикгнет, а не перстеньок. Не пасували тільки вишибайлові вусики, але це вже від смаку кожної людини.

— Так я вам і кажу, — гарячкував дідок, — що тут і графічної експертизи не треба. Це Пташинського рука — мені та й не знати.

— Слова, — сказав Клепча.

— Що слова?! Що?!

— Слова, кажу, надто специфічні знаєте.

Тут він мені вперше сподобався. Але дідок розізлився:

— Кримінальні романи пишете?! Детективи друкуєте?! То що ви хочете, щоб люди не знали специфічних висловів? Що?! А щодо того, що ви їх не бачили, то я головний антиквар, то я таки був у від'їзді і квитанції сховав, а картини на складі були. І от їх виставили, що?! Ви ж бачите, коли здав.

— За два дні до смерті, — сказав Клепча, — ось чому було багато грошей. Слухайте, а ви це достеменно знаєте, хто дзвонив Пташинському щодо книги?

— Ну, хіба я що? Достеменно! Запитали б з самого початку в мене і не треба було б тих дурних підозр, так? І він радий був сам сказати спочатку. Ось він хотів купити, Борис Гутник! Я що, Борю не знаю, як не знати, хто хотів купити книгу?

— Навіщо хотів купити?

— Книголюб. А що, не можна?

— Торгує книжками?

— Я не чув. Іноді міняє.

Привели і Борю, того самого випещеного здорованя.

— Я дзвонив, — спокійно признався він, розглядаючи акуратні нігті. — Тільки ніякого шантажу не було. І ніякого «чоловіка сільського вигляду», що був на книжковій виставці, не знаю… Так, разів зо три дзвонив. Все думав, що передумає… Ну, просто хотів цю книгу.

— Для роботи?

— Не всі, хто любить книгу, використовують її для роботи. Я просто люблю книгу. А ви хіба ні? Хотів би я знати людину, яка в наш освічений вік призналася б, що вона терпіти не може книг. Хоч до цього ми, слава богу, доросли.

Клепча знітився, а молодий здоровань дуже серйозно вів далі:

— Це єдина моя пристрасть, товаришу лейтенант. За це, по-моєму, не судять. І коли вже книги суть ріки, що поять весь світ, то як можна звинувачувати того, хто хоче і п'є? Справді, дзвонив, не хотів випускати з рук.

— Вам не траплялося торгувати книжками? — спитав Клепча.

Гутник поліз у кишеню піджака і вийняв газету.

— Це ще навіщо?

— Сьогодні якраз, ідучи сюди, отримав. Білостоцька «Нива». Бачите, подяка за те, що передав у бібліотеку двісті п'ятдесят назв книжок. Аби торгував, навряд би зробив таке. Менш коштовні, якщо кращих набереться, одразу віддаю. Можете перевірити.

— А ми й перевірили, — сказав Клепча, — тут ви не обманюєте, все правда. І тут віддавали, і у Вітебськ, і польським білорусам.

Я не знав, навіщо Клепча тримає при цих допитах мене. Попросив дозволу закурити, бо «аж вуха попухли», розкрив пачку.

— Дайте й мені, — раптом попросив здоровань. — Дякую. Що воно таке? «БТ»? Курець з мене нікчемний, але, розумієте, розхвилювала мене ця історія.

Невміло затягнувся, аж щоки до зубів прилипли, і, показуючи на газету, сказав, ніби просто в простір, але з явним бажанням дошкулити Клепчі:

— Прізвище надрукували. Чемні люди. А тут і собака не скаже «дякую».

Цей чоловік почав викликати до себе прихильність. Навіть його вусики не здавалися вже мені джигунськими. Йдучи додому, я думав, що й останні побічні докази відпали. Нічого не дав розтин, нічого не дало зникнення картин. Ні в квартирі, ні на місці, де загинув Мар'ян, не було знайдено ніяких слідів. Щодо книги дзвонив ні в чому не винний книголюб, та й невідомо, чи книгу шукали злодії, що приспали собак.

… Минув тиждень. Ніхто мені не дзвонив, ніхто не викликав мене, і з цих прикмет я зрозумів, що слідство у справі передчасної смерті Пташинського скоріше за все зайшло у безвихідь.


Розділ VII

Що було сказано в Новому тестаменті і яку таємницю сховав у Апокаліпсисі Іван Богослов…


Працювати я не міг. Байдикувати — теж. Постійні думки про Мар'яна і його несподіваний кінець мучили мене вдень і вночі. Лишалося одне: тупо і вперто сидіти над його книгою і думати, думати, думати. Думати, без будь-якої надії до чогось додуматися, без будь-якої змоги звести кінці з кінцями. Єдине, що тут було не надруковане, це маргінали[5], коментарі скорописом. Найчастіше містичного характеру, на зразок: «Збулося під час коронування» або «Збулося у віщому сні такого й такого».

Мені давно вже хотілося плюнути, і однак… Того вечора я вирішив зробити останню спробу. Під зеленим абажуром горіла особливо яскрава лампа. Світло било мені в очі, і тому я опустив ковпак ще нижче, щоб воно падало тільки на книгу. Чи я виснажився за останні дні, чи так вплинула тиша, але я на хвилинку задрімав і, мабуть, осунувся нижче в кріслі. А коли розплющив очі, ще затуманені сном, побачив на лівій сторінці ледь помітні темні крапки. Підвів голову — вони зникли. Опустив — знову з'явилися. І тоді я зрозумів, що бачу не крапки, а ледь помітні «тіні від крапок», від якоїсь шорсткості паперу. Заплющив очі, провів кінчиками пальців і відчув їх на дотик. Я перегорнув сторінку й побачив, що цим невидимим мікроскопічним горбикам, які й давали схожі на розсип порошинок тіні, відповідали значно менші за макове зерня ямки, зроблені, можливо, тупим кінцем голки. Пізніше я переконався, що в цьому місці вони були ще великі. Якби не щасливий збіг обставин, якби не це джерело світла, розташоване так близько біля моїх очей, я так би нічого й не довідався. Але тільки це й було везінням. Далі надійшла черга вмінню.

Ці крапки були розташовані без будь-якої системи. Я налічив дев'ять таких під літерою А, десять під літерою С і т. д. Якщо це й був тайнопис, то такий, якого не розгадаєш. Криптограма? Анограма? А біс його знає, як називався той спосіб у середні віки. Вискочила у мене з голови та назва. Ну, я вам тоді розтлумачу суть. Патентного бюро тоді не було, бюро відкриттів теж. Скажімо, вчений робив якесь відкриття, але хотів ще мати трохи часу, щоб його перевірити. Але як зробити, щоб не перехопив хтось інший, щоб потім можна було довести свій пріоритет? Тоді він зашифровував винахідництво.

Воно, скажімо, полягало в одному реченні: «У шефа довгий, червоний од вина ніс». Невдалий приклад, бо тут довелося б шифрувати зовсім з іншої причини, не з наукової, а з адміністративної, але нехай.

І от наш науковець виписував звідти, скільки разів зустрічається та чи інша літера і записував це так: у — 1, о — 3, р — 1, и — 3, і — 1, ф — 1, н — 3, в — 3, с — 1, ч — 1, г — 1, а — 2, ш — 1, е — 2, д — 2, й — 2. Або: уооориииіф і т. д.

Коли чоловік помирав, таємниця про шефів ніс помирала разом з ним. Не знаю, чи може в такому випадку допомогти найдосконаліша електронна машина з безліччю перебраних і випробуваних варіантів.

Той, хто відкривав щось, завіряв шифровку в нотаріуса, розсилав іншим великим ученим і потім спав спокійно, знаючи, що ніхто цього не розгадає, що ділянка лишилася за ним.

А зрештою, був факт, коли, здається, Галілей застрахувався таким чином, і чи не Кеплер не полінувався перебрати всі можливі варіанти й підстановки літер і заявив, що зашифроване речення звучить так: «Привіт вам, близнюки, Марса породження!» А якщо це так, то Галілей відкрив супутники Марса. Було, щоправда, кілька зайвих літер, здається три, але тоді й це навмисне робили, для більшої впевненості.

Через деякий час Галілей все перевірив і виступив з повідомленням, що зміст його відкриття, коли відкинути шість зайвих літер, такий: «Найвищу планету потрійною спостерігав».

Виявилося, що він відкрив кільця Сатурна.

Але я ніколи не був Галілеєм, і ніколи не був Кеплером, та й на біса терпеливо два роки підбирати підстановки й варіанти, щоб опісля довідатися про цікавий факт, що в дружини такого й такого ноги криві й волохаті.

Тому я подумав, що вм'ятини можуть бути й на інших аркушах і що я їх просто не помітив. Ці я помітив на першій сторінці Апокаліпсиса, і за логікою думки можна було гадати, що й решту, якщо вони є, невідомий шифрувальник зробить на перших сторінках кожної книжки.

Години дві зайняло проглядання на світло, аж доки я не добрався до Нового тестаменту. І тут я помітив…

Чорний замок Ольшанський

Я виписав літери. Щось виходило.

Чорний замок Ольшанський
(Цe означає первий, перший — автор наплутав, бо тексту книги не вистачало).

Мені кортіло взятися за Апокаліпсис. Якось підсвідомо я міркував, що основна частина тайнопису там, що розум середньовічної людини неодмінно мусить проводити якусь паралель між своєю таємницею і таємничістю Одкровення, що він мав ніби змагатися в незрозумілості з самим апостолом Іоанном. Але я стримався і вирішив обстежити слово за словом, аж доки не заясніє надія.

— Ви вже знаєте, що в спільну обкладинку були переплетені без будь-якого порядку і без якої б там не було системи книжки зовсім різного змісту. Нарешті я добрався до Статуту 1580 року.

Чорний замок Ольшанський

Нащ…

Я повзав по цих рядках, літерах і вм'ятинах, сліплячи очі низьким світлом п'ятисотватної лампи.

Чорний замок Ольшанський

… атку розумному — нащадку розумному.

Мене охопила якась розлюченість від роботи, якийсь шалений азарт. Все-таки це була шифровка початку XVII століття. Ще був живий Лев Сапега, ще не було навали шведів, ще стародавня мова лунала, лунала на повний голос і в уряді, і в суді. І поступово на окремому аркушику виникали написані мною слова.

Чорний замок Ольшанський

Він навмисне не ділив речення на слова, той шифрувальник. Але тут він допустив одну, властиву всім людям помилку: писав літери якнайгустіше саме там, де слова ділилися. Я перевірив, де стоїть ь після приголосної, і переконався, що це так. І тоді я почав ділити речення на слова і водночас перекладати. Заважало те, що невідомий аматор таємниць навмисне порушував сучасну йому старобілоруську граматику, щоб важче було здогадатися. А може, погано, знав її. Але ж зовсім відступити від неї він не міг. Він всюди так чи інакше лишався в її полоні.

Чорний замок Ольшанський

Не дуже це було зрозуміло, але якийсь зміст намічався. Що ж, далі, давай далі.

Чорний замок Ольшанський

Щоб ти згорів був зі своєю шифровкою, холера! Але нічого не вдієш, поповзеш далі, хоч учені наші так і не спромоглися за сто років досліджень зробити відносно повний словник старобілоруської мови (словнички наприкінці деяких історичних праць до уваги не беруться, та майже нічого й не варті).

Чорний замок Ольшанський

Чомусь мені згадалося угорське кер, і зовсім не спало на думку, що й по-польськи дурень — кіер. Отож я й виявився — кепь.

«Коли скопець головою дурень, (то) не вкрадеш (нрзбл.) підло. Загамую (затримаю) бо клюкою (тут не вистачало слова, але можна було уявити, що «клюкою», ключем хитрості або розуму). Розумний, (то) склади змією, сходами, димом…» Димом? До чого тут дим?! «Канонь (тобто напередодні, а може, у значенні спочатку) вшиткає (геть усе, все до кінця) довкола міді, занехаєш (не звернеш уваги, випустиш з уваги) (нрзбрл.) за заворою (за завалом)».

Потім я спробував перекласти все це на сучасну людську мову. Вийшло, за винятком темних місць, так:

«Я, перший і останній, нащадкові розумному заповідаю мідь посріблену. Іншому мідь товчи, у три фунти (з) половиною. Черговість така: корінчики зручно початок сховали, (а) мідь приховала решту. Якщо (ти) скопець головою, дурень, (то) не вкрадеш (нрзбрл.) підло. Затримаю (бо) тебе ключем (хитрості?). (Якщо) розумний, (то) склади змією, сходами, димом… Склади спершу усе ціле довкола міді. Не звернеш уваги (нрзбрл., може — «залишиться»?) за завалом…»

Коли я написав останню літеру, мене аж у піт кинуло. І не можна сказати, щоб зміст цього запису став яснішим після перекладу. Як і раніше, я не знав, у чому тут справа, що й до чого і як?

Я підготував собі води з варенням, кинув туди кілька кубиків льоду, розрізав свіжу пачку сигарет, зняв туфлі й ліг на тахту, покурюючи й посьорбуючи воду, бо в мене від цих безглуздих лінгвістичних вправ горлянку ніби наждаком продерли.

Біс його знає, що таке сховане під корінням, — воно на початку. А те, що потім хтось сховав під міддю, холера на ту мідь і на те дерево з корінням. І, якщо ти не дурень, то це щось, цю мідь, це коріння або те, що сховане під ними, обкрути змією й димом довкола ще якоїсь міді, аби щось не лишилося за завалом… Ну, а як обкрутиш, то що буде? Друге пришестя? Бульйон з бобами? Дуля з маком під ніс?

Я встав, підійшов до вікна і припав лобом до холодної шибки. Стояла вже ніч. У чорній люстрі скла відбивалося моє обличчя, вогник лампи, а крізь усе це проступав сумний міський краєвид з останніми вогнями у вікнах і з чорним асфальтом, по якому наввипередки танцювали розвіяні, розбиті вітром водоспади дощу.

Був на межі того, щоб кинути все це. Більше в усій книзі не було поміток, і бог його знає, що сховав під своїм тайнописом той давній чоловік.

«Кину», — вирішив я. Але в ту ж мить я уявив, як далеко за околицею міста, на новому кладовищі, де навіть і дерев ще нема, а тільки прутики вибиваються з холодного глею, лежить у крижаній глині те, що було колись Мар'яном, першим, єдиним, може, останнім моїм справжнім другом на цій землі. Він заповідав мені цю таємницю, він непокоївся, він, можливо, загинув через неї. Бо, хоч ви мене розстріляйте, я не вірив, що все пояснюється так просто: розривом серця і падінням у воду. Я не вірив, у мене було первісне, тваринне передчуття, як у собаки, що все це не так, і якщо слідів не знайдено, якщо нічого не вкрадено, якщо ніхто не винен з допитаних до цього часу, це не означає, що їх нема, що нових слідів не буде. Нарешті, я просто був зобов'язаний перед його пам'яттю. І тому я знову закурив, стиснув палаючу голову холодними руками і, зібравши всю свою напружену, холодну рішучість, спробував зосередитися, сконцентрувати свою увагу тільки на одному.

«Мідь… змія… дим…» До чого тут, к бісу, дим? Мідь написана там, як мед… А може, це не «мідь», а «мед»? Дурниці різні лізуть у голову, шановний друже Космич, дурниці і маячня сивої кобили! Тому що який осел ховатиме щось там у мед? Хіба що вбитого на війні знатного чоловіка заливали в труні медом, щоб довезти цілим до родової усипальниці чи до бальзамувальника? Але уявіть собі людину, яка розшифрувала, шукала, витратила на це півжиття, і все тільки для того, щоб знайти труп? Це, пробачте, гумор шибеника. Та й потім, що можна намотувати довкола меду? Ні, зрозуміло ж, що це щось треба мотати навколо якогось мідного предмета. А навіщо?.. Ні, з цього кінця нічого не виходить… Коріння сховало початок. Дерево з корінням… Стоп! А чому дерево? Про дерево ніде не сказано!.. І, зрештою, на світі існують синоніми… Так… Ну, ну… Корінець може бути не тільки в дерева… Корінці можуть бути тютюнові… Корінець може бути… в… книги. У книги, чорт побери! У книги!

Я кинувся до стола, де лежала книга. Я не міг зачекати, не міг обдумувати все це далі. Бо ще одного розчарування я не зніс би. Я страшенно боявся і водночас, ніби заздалегідь — і твердо — знав, що не помиляюся. Бо я був ідіот, який навіть не здогадався, що найкраще можна замаскувати річ на очах в усіх.

Корінець щільно прилягав до аркушів, але не був пришитий нитками, і це мене трохи заспокоїло. Я взяв залізну лінійку і почав обережно просовувати її під корінець. Лінійка входила дуже повільно, з тихим потріскуванням: віддирався клей. І це було так, ніби сталевий ланцет з потріскуванням різав мою плоть. Це було варварство, зрозуміло, але я не міг більше чекати. І я не різав по книзі, а просто відокремлював цю руду шкіру, нехай собі й віддираючи приклеєне. Він нарешті відстав. Я глянув у просвіт і помітив, що там немовби щось жовтіє. Де пінцетом, а де й пальцем я тягнув, ворушив, поступово витягував це жовте…

…І майже крикнув, вражений, коли на стіл переді мною лягла нарешті складена удвоє стрічка пергаменту. Довга стрічка, на якій були розкидані літери, написані стародавнім, чорним і поруділим, чорнилом. Інкаустом, як називали його предки в ті часи.

Я тут же замірив його. Завдовжки він був, як розгорнеш, 63 сантиметри, завширшки — 49 міліметрів. Літери були розкидані, як їм хотілося, але навіть там, де вони складали рядок (завжди під певним кутом до стрічки), я нічого не міг зрозуміти. А втім, це могло бути довільною комбінацією знаків, бо сусідні рядки звучали так:

Чорний замок Ольшанський

Принаймні одне слово, «Finis», було зрозуміле. І те слово було латинське. І означало воно «кінець». Але варто було перейти до сусідніх клаптиків, які написані були рідненькою нашою кирилицею, і одразу виходила нісенітниця, на зразок такого:

Чорний замок Ольшанський

Скажіть, ви чули коли-небудь про слово, яке починається з твердого знака, або про твердий знак, який зручно розташовувався після голосної? Я — ні.

І я читав, і все це звучало, як у збожеволілого рабина, що читає білоруську книжку на єврейський манір, з кінця. «А чорт! А чому й справді не уявити, що це написано «з кінця», навпаки. Скажімо, методом, який тоді вважався досконалою шифровкою, а тепер перейшов у користування дітям, коли вони гуляють у таємні товариства. Тоді першій літері алфавіту повинна відповідати остання. А — це я, а я — це а.

Гм, ось і відповідні клаптики «яа». І ще «яа». І ще. Значить, це «ая». Схоже на те, що в білоруській мові є закінченням прикметників жіночого роду типу «товстая», «дурная». Ну що ж, у цьому щось є. Цілком можливо, що це і є дитячі хитрощі «літереї», коли алфавіт ділили пополам, першу половину писали зліва направо, а другу справа наліво, під нею, а потім заміняли літеру з верхнього рядка літерою з нижнього, і навпаки.

Що ж, спробуємо і ми.

Скільки ж це в нього було літер у старобілоруському алфавіті? Ну, в часи Кирила Туровського було сорок дві. Але навіть уже в той час майже не вживалася літера

Чорний замок Ольшанський
— дєрв.

А вже до XVI століття й поготів.

Шифрувальник навряд чи вживав і такі знаки, як юси прос ті і йотовані. Викреслимо і їх. Літери «от», «ксі», «псі» не були в пошані в стародавніх білорусів, особливо в мирських документах. Я довго думав, чи вживав мій чоловік такі літери, як «зело» «і десятиричне», «фіта», «ять» і т. д. І вирішив, що не вживав. Замість них цілком можна вжити звичайні з, і, ф. А йому треба було якомога спростити свою справу. Таким чином «алфавіт шифрувальника», який я склав, наближався до сучасного білоруського алфавіту. Отож у мене вийшло тридцять літер, або два ряди по п'ятнадцять.

На одному боці були такі літери (я даю, звичайно, сучасне їх написання, а не тогочасне, з викрутасами).

Чорний замок Ольшанський

І більше нічого до самого кінця шістдесятитрьохсантиметрової стрічки. Я підставив літери.

Чорний замок Ольшанський

«Як латин…» Щось складалося. Але чому тільки це? Написав, потім подумав і перегорнув стрічку? Можливо.

Перша літера на звороті щ. Це означає є. «Як латинє». І тут добре.

Коли я переклав літерею на звичайну, нормальну людську мову, на стрічці з'явилося таке: Перша половина стрічки:

Чорний замок Ольшанський

Друга половина стрічки:

Чорний замок Ольшанський

Питання перше: чому писав навскоси? Питання друге: чому весь пергамент носить сліди колишньої зім'ятості і, подекуди, плями від клею? Питання третє: яким методом запису користувався той чоловік?

Ось слово «капь», стара міра ваги. Вона повторюється. Ясно, що ці рядки повинні бути поруч, бо, скоріше за все, тут щось перелічується. Але між словами капь зта і капь срла не десять, а одинадцять рядків. Ні, це знову не те. Ти знову мало не вдарився на легку дорогу. Знову. І тому знову покарай себе важкою працею, чоловіче.

Думай, хлопче! Хоч би як здавалося, що зрозуміти легко, — думай. Думай! Помізкуй. Чому стрічка зім'ята? Чому навскоси? Чому плями клею, білі клаптики, чому не зім'ятий саме той кінець, на якому ті, єдині на весь другий бік, літери?

У книжковому шифрі є слова «…склади змією, сходами, димом… Склади спершу все ціле довкола міді».

І тут мене мов стукнуло! Я згадав один середньовічний білоруський спосіб посилання таємних листів. Два воєначальники, дипломати або змовники заздалегідь робили собі два предмети однакової форми. Кожний мав при собі один з них. Коли треба було послати донесення, один з них намотував на свій предмет смужку паперу, довжина й ширина якої була заздалегідь обумовлена. Потім текст писали вздовж цього предмета. Потім смужку розмотували. На розкрученій стрічці нічого не можна було зрозуміти, бо слова, частини слів, навіть літери були тепер у самих різних її кінцях. Той, хто отримував донесення, накручував його на свій предмет під заздалегідь обумовленим кутом… і читав. Гонець не знав змісту. Випадково потрапивши до рук ворога, він нічого не міг видати, і робилося це не з недовіри до гінця, а просто щоб чоловіка не мучили даремно.

Поки що все сходилося. І зім'ятість. І рядки, написані «навскоси». І плями клею, бо ним для зручності, щоб не розкручувалася під час написання, змащували стрічку. І навіть те, що кілька літер було на одному боці, а всі інші на другому. Видно, предмет був складної форми, і шифрувальник перекрутив смужку, щоб вона зручніше обвилася довкола якогось виступу. Усе сходилося, все було, крім… крім того, що я не мав і ніколи не міг мати, — предмета, на який та стрічка накручувалася три з половиною сотні років тому.

Один розумний нащадок мав частку чогось важливого, те, що «сховало коріння». Але він не знав, у руках якого другого розумного нащадка знаходилася «медь» — те, на що треба намотувати, не знав його форми. А отже, усі мої намагання зійшли «на пси».

… Чому «на пси»? Думай, хлопче, думай! Справа, звичайно, буде дуже важкою, якщо той «предмет», скажімо, мав форму двох конусів, складених основами. Дуже важкою, але й тут можливою. Та тільки навряд чи вони користувалися предметом такої складної форми… Найчастіше смужка пергаменту чи паперу намотувалася на жезл певної довжини… А що таке жезл?.. Це той самий кий… А що таке кий? Кий — це, якщо визначати приблизно, той самий циліндр, нехай складної конфігурації, де товщий, а де й тонший. Якщо це так, то чому не розв'язати задачу, яка здавалася надмірно важкою розумові звичайної середньовічної людини («наша проста середньовічна людина») і яку зараз може розв'язати навіть учень дев'ятого класу, якщо в нього, звісно, на плечах голова, а не кавун.

Я пишу вздовж предмета. Смужка може накручуватися на цей предмет під будь-яким кутом. Кут між найкоротшою відстанню по нормалі (ширина смужки), відносна до довжини рядка, є cos? косинус кута намотки.

… Зміряв довжину рядка під кутом. Вона — 58 міліметрів. А ширина самої смужки — 49 міліметрів. 49: 58 = 0,82.

Ну ось, це вже трохи цікавіше. Де це моя логарифмічна лінійка? Ну, 0,82 беремо у квадраті. Виходить, що намотували під кутом 20°. На жаль, предмет, здається, і справді був складної конфігурації. Зважаючи на зім'ятість, трохи товщий на обох кінцях і посередині. Та це байдуже. Де кут інший — відповідно й обчислимо. Та й, незважаючи на потовщення, крок (кут намотки) буде один, мусить бути один. Просто в таких місцях пергамент буде заломлюватися, заходити під наступний виток або наповзати на нього і, отже, кут майже не зміниться, а просто залишаться на стрічці білі, не заповнені літерами місця. Що ми й бачимо в нашому випадку.

Тепер інше. Тепер складніше. Як вирахувати діаметр речі, на яку треба намотувати все це. Треба знайти бодай один рядок, який збігається. Скажімо, написано:

Чорний замок Ольшанський

І тоді розгорнути стрічку і зміряти відстань між складами, поміряти її.

Чорний замок Ольшанський
А ця штука дорівнює?D.

Пошукаємо такий рядок. Є такі рядки. Ось за змістом бодай таке: «етнас… цю моєю… о маю, то ма (Щт), о маю, то ма… етнас… цю моєю». Або — «капь срла». Молодчина, що перелічував, розумнику, що дав мені цей ключ! Ти й не думав, що даєш мені невідоме тобі?D. Ти не мав і зеленого поняття, що звідси D, діаметр речі, на яку ти мотав свою таємницю, дорівнює заміряній відстані між рядками, що збігаються. Дорівнює цій відстані поділений на 3,14. Головасті люди твого століття також знали це, але знали трохи інакше — як то вони це знали? — ага, вони, наскільки я пам'ятаю, знали це, принаймні в Білорусії, як 22: 7. Що ж, і це хліб, майже те саме? з розходженням у четвертому знаку. Але ти навряд чи водив знайомство з головастими людьми. Головасті люди, вони непокоять, і це головна ваша помилка в усі часи, шановні панове магнати. Твоя таємниця, навіть для головастих твоєї епохи, лежала на поверхні.

Ось вона, твоя таємниця. Твій «жезл» був діаметром два сантиметри з двома-трьома міліметрами. Діаметр потовщення на кінцях доходив до чотирьох сантиметрів, потовщення посередині — до трьох (яка то могла бути річ? Але про це я, певно, ніколи не довідаюся, та й байдуже!).

Усі ці потовщення, вельмишановний, практично можна відкинути. Ось так! Даремно морочив собі голову.

… Я пішов на кухню і почав шукати серед свого причандалля якийсь предмет діаметром два сантиметри. І знайшов. Чаплія, якою беруть з вогню сковороду, була саме два сантиметри два міліметри діаметром, хоч кронциркулем міряй. Що ж, тепер виготовимо три-чотири точні копії з паперу, щоб пергамент залишився недоторканим, щоб не порвати його, щоб не бруднити клеєм. Просто переведемо через копірку — і не олівцем, а кінцем сірника — всі ці літери. Готово. Ну ось, а далі беремо; хлопче, циліндр вирахуваного діаметра, чаплію, і під вирахуваним кутом намотуємо на нього папір, читаючи текст.

Я мучився з цим довго. Приклеював і приминав ті місця, де були білі плями, і знову міряв кут намотки, і мотав-мотав далі, аж до посиніння.

Зроблено. Я приклеїв кінець, почекав, доки клей підсохне, і почав читати вздовж предмета, ніби кукурудзу гриз. Тільки очима:

Чорний замок Ольшанський

І далі:

Чорний замок Ольшанський

При подальшому повороті циліндра виявилося таке:

Чорний замок Ольшанський

Тут йому не вистачало місця, але, зважаючи на те; що останні слова були лайкою — «лайно (гній, послід, покидьки), псіно», — чоловік, який записував це, аж задихався від люті, аж горів од бажання додати ще щось. І тому він загорнув смужку і написав на місцях, де було не написано, ще кілька слів:

Чорний замок Ольшанський

Якщо записати по-людськи, то цей текст звучав так:

Чорний замок Ольшанський

Не можна сказати, щоб і це було дуже зрозуміло. Але тут хоч можна було скласти словничок і підставити під незрозумілі слова сучасне значення. І я почав шукати по всіх виписках, по всіх своїх картотеках, по словничках в «Історії книг», у Карського та інших книжках.

Пакон — закон. Кгмах — махиня. Ложніца — спальня. Контрафект — малюнок, образ. Округ — корабель. Плінфа — стародавня цегла. Дубасний — з ялинової кори. Заволаних — закликаних. Завора — завал, засувка. Єда — мабуть, єгда — хіба, невже, інакше. Павкаць, капь — два і чотири пуди. Скоєцъ — монета. Кустод — сторож. Невісно, невісний — це архаїчне «сліпий», «незрячий». Отже, і тут щось «сліпо», «невидимо», а може, й просто «не знайдеш». Кмотр — кум. Лайно — ну, це слово з лексикону Зизанія і означає нечистоти, покидьки, гній, послід. Калваріє — місце кари, лобне місце, голгофа, цвинтар (від латинського calva — череп).

А що таке людожртм? Мабуть, «людожерством». Хитрий, зараза, титли не в належних словах ставив, не там, де треба.

Підставимо тепер те, що зрозуміло. Перекладемо.

«Як латиняни кажуть: Finis (кінець)! Ані суд, ані підсудок (чиновник або писар земського повітового суду), ані закон не стягнуть, і що маю, те власністю (майном) моєю буде, і (те), чого не мав, а підскарбієм (державним скарбником) нажив.

А шукати тут махиню кутню, спальня ключева, пуста. А друга від кута, там, глибше малюнка корабля. Вісім кроків цеглою, бо заклав (аби?) кліть (нижній поверх), ложе з ялинової кори, спальня кам'яна, і тим після життя закликаних за завалом не дочекатися, хіба (що) бог устр(у)бе (просурмить). Верхній поверх — півкопи золота, копа срібла, каменів не (об)мал(ь) (чимало), сикгнети, монети, манускрипт?), універсали я(го) к(оролівської) м(о)сті, а сторож лобного місця видно, а не знайдеш, бо Z і N (?) під хамарою (?) цією. Спочинь, куме і кумова жінко, лайно собаче, з лементом і людожерством до сурми ангела (і в) диявольському вогні довіку».

Такий приблизно був зміст цього страшнуватого в чомусь документа. Але що таке «хамара», і що таке «Z і N»?

Хамара. Слово звучало не по-слов'янськи, хоч і нагадувало наше «комора». Схоже на стародавньоєврейське? Чи арабське? Чи грецьке? Але в перших двох мовах я розбирався, як… А третю трохи знав. І, однак, поліз у словник. І, дурням щастить, знайшов:

Чорний замок Ольшанський

Що означає склепіння.

Але що таке Z і N? Що це мені нагадує? Хімічну формулу? Але звідки в ті часи хімія та її формули? Алхімія — це так. То що це, що?… Алхімія?.. Алхімічний знак?

Я почав болісно згадувати все, що не забув з тих часів, коли вивчав відьомські процеси, алхімічні знаки.

Чорний замок Ольшанський
— золото або сонце. Але як білоруський алхімік позначав реторту? Ага,
Чорний замок Ольшанський

А спірітус?..

Чорний замок Ольшанський
Т-так…

Чорний замок Ольшанський
— негашене вапно.

Що ж таке Z і N?

І тут раптом ніби випливло щось з самого дна пам'яті. Ну так, так. Z і N — знак замазування. Знак, який ставили, коли якісь речі замазували на

Чорний замок Ольшанський
, річний або й більший термін.

І, отже, цю фразу треба було читати приблизно так:

«… сторож лобного місця. Видно, але не знайдеш, бо замазано під цим склепінням».

Зміст був малозрозумілий, — автор зневажав усяку граматику, навіть відмінки, — але від цього не менш страшний. А можна було, по-іншому розставивши розділові знаки, зрозуміти все це і так:

«Лобне місце помітне, але не знайдеш, бо замазане під цим склепінням».

Але навіть при такому, все ще тьмяному, хоч і зрозумілішому, прочитанні було в цьому записі щось тривожне, щось страшенно похмуре, підступно-витончене і мерзенне. Я шкірою відчував це. І знав, що тепер я не кину цієї загадки, яка б не була відповідь.


Розділ VIII

Знову гасне небо


Я одірвався від паперів. Очі горіли, немовби засипані піском, в усьому тілі була млявість, ніби хтось одмолотив мене валиком від канапи.

Коли я розсунув штори, за вікном починало дніти. Дуже повільно, каламутно й непривітно. Виходить, я працював цілу ніч. Недарма так страшенно боліла голова, що я тепер не здатний був згадати таблицю множення на п'ять.

Я ненавиджу ліки, приймав їх, окрім тих випадків, коли серйозно хворів, всього разів п'ять за все життя (це також один з моїх дурних комплексів), але тут я не витримав. Проковтнув таблетку папаверину, полежав хвилин п'ятнадцять і, коли біль притупилась, тільки тоді викинув дві попільниці недокурків, відчинив усі вікна, вмився холодною водою, розрізав пачку сигарет, закурив і став думати, що ж мені робити з таємницею, яка потрапила мені до рук.

У цей момент почувся стук у стіну: їх величність Хилинський, мабуть, хотіли попити зі мною чайку. Також з комплексами. Чи, може, тільки-но з'явилися? От і добре, буде з ким порадитися. Немає мені тепер, Мар'яне, з ким радитися. Зовсім немає, брате.

Я пішов до сусіда. Як на таку ранню годину, кімната була ідеально прибрана.

— Не лягали ще?

— Гм, чого б то я мав лягати?

— Робота якась була?

— Як завжди. Ну що, старий, пропустимо по чарчині, та в шахусики?

— Коньяк? У таку рань?

— А ти що, хочеш, щоб я о другій годині ночі починав? І, скажімо, з денатурату й пива?

— Однак о дев'ятій годині… якось воно… Он навіть американці вважають, що раніше п'ятої незручно. Один там навіть бізнес зробив: випустив для бізнесменів партію годинників, де всі цифри — п'ятірки. Бо раніше п'ятої — незручно.

— П'ятої ранку? — запитав Хилинський.

— Ну, знаєш, — обурився я.

— Чоловіче, — з раптовою серйозністю сказав Хилинський, — ти взагалі маєш уявлення, де ти й коли ти?

— Шістнадцятого квітня. Пан Хилинський пропонує мені коньяк о дев'ятій годині ранку і шкодує, що не запропонував мені цю роботу, розбудивши о п'ятій годині. Стільки часу згаяли! Зараз уже були б готовенькі.

— Дев'ята година вечора шістнадцятого квітня. За вікном, справді, не дніло, а вечоріло.

— Чорт, — сказав я. — Невже це я… добу?.. Тож-бо голова тріщала.

— Шахусики відміняються, — глухо сказав Хилинський, наливаючи в чарки. — Ну, що таке сталося? Розкажи, коли маєш охоту, як це ти дня не помітив?

Я розповів. Він сидів, грів келишок долонею і важкувато думав.

— Ну й фантазер, — нарешті непевно витиснув він.

— Чому фантазер?

— Та якось воно… гм… детективно занадто… І спірно… Хоча й цікаво. Тут тобі пригоди, тут тобі, ніби з чарівної скриньки, шифр… Тут тобі голова, яка за добу цю роботу зробила. Не за спеціальністю працюєш.

— Захопився.

— А молодчина, чорт побери! Дешифрувальником би в штаб. А то часом місяцями докопуються. Що зараз думаєш робити?

— Шукатиму місце.

— Де його знайдеш? Хіба всю країну перекопаєш.

— Поїду в Ольшани. Книга знайдена там. Книга належала Ольшанським, про що можна судити з ініціалів та із збігу історичних подій і шифровки…

— Ну, займайся, займайся.

Я був трохи ображений цією байдужістю.

— А ви хіба не зацікавилися?

— Та що ж, хлопче… Не наша це компетенція. Не моя і не Щуки.

— Як же це? А якщо справді Пташинський не захлинувся, а вбитий, бо хтось боявся, що він стоїть на шляху відкриття чогось?

— А ви впевнені, що він убитий?

— Так, — після паузи сказав я.

— Але ж і експертиза, і слідство, і все проти цього.

— Я впевнений, — сказав я. — Всупереч експертизі, слідству, чорту, всупереч усьому. Щось за цим усім жахливе. Я передчуваю це. Підсвідомо.

— Передчувати — ваша особиста справа, — сказав Хилинський. — Ви — особа приватна і можете дозволити собі цю розкіш. А от коли починає «підсвідомо передчувати» правосуддя, юстиція, сама держава… тоді…

Він нервово ковтнув коньяку.

— Тоді починається — бували вже такі випадки — полювання на відьом, маккартизм, татусь Дювальє, та хіба мало ще що. І потім усім доводиться довго, десятиліттями платити за це, розплачуватися. Навіть невинним. Занадто це дорого, я вірю. Важко, боляче. І взагалі, справедливо вірю.

Хилинський допив келишок.

— Слухайте, хлопче, не ображайтеся на мене, але це так. Ви вражені смертю друга, ви не вірите, що він міг отак, сам, піти од вас. Ви шукаєте помсти, щоб стало трохи легше. Але тут нічого не говорить на користь помсти. Навіть дзвінки, пояснення яким є. Так, хтось шукав у квартирі. Хтось приспав собак. Але це могли бути звичайні злодії, які підстерегли від'їзд вашого друга і скористалися з нього.

— Вони шукали книгу.

— Можливо. Але навіть якщо це так, навіть якщо вони туманно знали про таємницю, яку ви відкрили, навіть якщо вони й ви зіткнулися на одному шляху до неї, — це не стосується смерті Пташинського. Це випадок, збіг обставин. Повірте, експертиза була дуже старанна. Про це поклопоталися, повірте мені. У нього було страшенно хворе серце. Він міг прожити ще роки, а міг і померти кожного дня. І тому Щука, мабуть, далі вестиме слідство у справі злому, але нікому з них нема діла до того, що сьогодні відкрили ви.

Закурив.

— Ну як вам пояснити? Ну от є відомості, що в Кладно десь захований архів айнзацштабу. Знаєте, що це таке?

— Знаю. Відомство Розенберга. Грабунок коштовностей.

— Правильно. Закопав якийсь Франц Керн з іншими. Оце справа людей, яких я колись добре знав. А події майже чотирьохсотлітньої давнини — це справа не наша. Ти б ще попросив розслідувати справу вбивства Наполеона.

— І попросив би. Робили ж аналіз його волосся на миш'як. В сучасній слідчій лабораторії. Виявили: був отруєний.

— Ну, таку послугу і я тобі можу зробити. Що тобі треба?

— Зробити аналіз чорнила. Продивитися книгу в інфрачервоному промінні. Ну й інше там. Повний огляд.

— Це — чому не зроблю. По-дружньому. Чому не допомогти? Та й взагалі цікаво. А решта — ти відкрив, ти й роби. Пам'ятаєш, як ти справу Достоєвської-Карлович відновлював та розплутував? Тільки для цікавості мені розповідав. І тут те саме. Ну, логічно, якщо хочеш, будемо обдумувати разом. Гімнастика для мозку. Ну, хіба що юридичну пораду Щука може дати, але ж… Ти про юриспруденцію того часу більше знаєш. Право страшенно змінюється. І розплутуй. Сам. То й тут плавай сам. Не шукай допомоги. Тут дай бог Щуці зі своїми документами та знахідками впоратися.

Підлив мені:

— Цікава для тебе штука. Просто «острів скарбів». А як щодо тих крапок. Ну, 9с, 20в… Невже і лічильна машина тут нічого б не зробила?

— А що вона зробить? Найпростіший приклад: «Вова — дурень». 1н, 1д і т. д. Перебрала варіанти і видала, та й чомусь по-російськи: «На дурь, Вова». Я не можу їх, варіанти, перебрати, ну і в неї така сама логіка. Та в людини взагалі цей процес кращий, тільки що йде повільніше.

— Мало втішає, — сказав Хилинський.

— Вона видасть усі варіанти, які мають хоч якийсь сенс, сотні тисяч, але вибір зробити не зможе. У неї формальна логіка. Тому людина заздалегідь відмовляється від таких задач.

— Зрозуміло, — сказав Хилинський, — виходить, свідоме визнання розумового банкрутства. Неспроможності дізнатися.

— Дурниці, — сказав я. — Відмова заздалегідь — не свідчення безсилля людської логіки. Людина може зробити правильний висновок на підставі далеко не повної інформації. І може завчасно передбачити, що ніяка інформація не дасть можливості зробити висновок. І ця відмова заздалегідь від нерозв'язної задачі не свідчення безсилля, а свідчення всемогутньої сили людської логіки.

— Що ж, бийте на всемогутність. Признатися, трохи заздрю.

— Ну от, — сказав я, — зараз піду висипатися.

— «Разбуди, когда раскинет ветви по-весеннему наш старый сад», — похмуро сказав він.

За вікнами була набридлива квітнева сльота.

… Я відчинив двері і одразу відчув, що в квартирі хтось є. Скинув черевики і пройшов у кабінет. Так і є: солодкуватий сигаретний дух.

На канапі, підібравши під себе красиві ноги, сиділа і гріла руками ступні жінка.

— Зоя?

— Ага. Ти не чекав?..

— Давно?

— Бачиш, тільки-но зайшла. Ноги задубіли.

Я приніс з комірчини халат і накинув їй на ноги.

— Дякую. Я стільки ходила по цій сльоті. Стільки ходила. Дивний був у неї вигляд. Ніби накапала в очі беладонни.

Зіниці великі-великі, нерухомі. Губи білі, ніби вона прикусила їх. Я спочатку був злякався.

— Що з тобою?

— Нічого. Ти хочеш запитати, чому я тут? Ти бачиш, приповзла. Знаєш, як не дуже розумні собаки. Я тільки щоб віддати тобі ключ. Он він, на столику.

— А я про нього й забув, — щиро сказав я. — Їсти хочеш? Випити?

— Нічого цього не треба.

Вона замовкла.

— Слухай, — сказав я, — говорив же я тобі, киньмо це. Залишайся — і все. Тільки щиро — чуєш? — щиро все скажемо йому.

— Та ні, — майже беззвучно сказала вона. — Права не маємо. Права не маю. Обман. Ні на що я більше не маю права. Не маю.

— Облиш ти себе катувати, — кинув я. — Ну, сталося, ну, казна-що. Покінчимо з цим, та й годі.

— Не казна-що, — сказала вона. — Я й прийшла, щоб закінчити. Більше не прийду. Подивлюсь ось тільки і… Байдуже, ти скоро забудеш, що сталося. І ти мене жорстоко не суди.

— Та я й не думаю, — всміхнувся я. — Ну, давай вип'ємо трохи «немішаного кадара».

— Давай, — усміхнулась вона вологими очима. — Тільки давай будемо тут, нікуди не підемо.

Я розчистив стіл від слідів нічної праці і поставив на нього, що мав.

— Ти що збираєшся робити в наступні дні?

— Поки що нічого. Днів через три поїду.

— Куди?

— В Ольшани, у справі. Це під Кладно. Село.

— Надовго?

— Тижнів зо три, може, місяць.

— Ну от, виходить, прощавай. Може, й зустрінемося. Випадково. Хто знає, що воно і як.

— Слухай, Зою. Я ще раз тобі кажу…

— Не говори дурниць. Не повторюй цього. Сам знаєш, слабкість жіноча. Але тільки не зі мною. Я вирішила вже.

— Не буду, хоча мені погано. Але, можливо, я й переконаю тебе.

— Побачимо. Побачимо…

Дивні, дивні очі.

— А що ти ці дні робив?

— Та тут головоломку одну старовинну розв'язував.

— І розв'язав?

— Не дуже, не до кінця.

— Ну, бог тобі на поміч. Нехай щастить. Ти ж дивись, візьми теплі шкарпетки. Кілька пар. У селі сльота. Блокнотів зо два. Сигарет. Кави розчинної, бо там не дістанеш. І ручок пару заряди. І плівок візьми для фотоапарата. І ніж. І бритву.

Щось нарочите і непевне було в цій турботі. Так, напевне, дружина виряджає в дорогу свого чоловіка, зрадивши його або знаючи, що неодмінно зрадить, що вища, невблаганна сила неухильно веде її до цього.

— Усе візьму, — сказав я. — У мене список. Я — досвідчений на відрядження. І взагалі… методичний старий кавалер.

— Не треба тобі більше лишатися ним. Чуєш, прошу тебе. Погано це закінчиться.

— Так-так, — невдало пожартував я. — Хто одружується — в того життя собаче, зате смерть людська, а хто ні — у того собача смерть, але зате людське життя.

— За теперішніх родинних почуттів і смерть не завжди буває людська, — підхопила вона.

— Та що з тобою?

— Плачу, — сказала вона. — І над тобою, і над усіма. — І раптом спіймала в повітрі вимикач бра, натиснула його.

— Йди до мене, — голос був хриплуватий і пройнятий відчаєм. — Остання наша з тобою… часина… Пробач мені.

В цьому тоні було щось таке, що не можна, несила було сказати «ні».


Через годину я проводив її. І скільки я не казав, щоб вона лишилася, скільки не вмовляв, скільки не казав, що завтра прийду сам говорити з її чоловіком, вона, бідолашна, тільки заперечливо хитала головою.

— Не проводь мене. Ну от, я не хотіла, щоб не було цього вечора, щоб не було спогадів. Я піду. Я страшенно, страшенно стомилася.

Ми стояли в під'їзді, і, коли в нього зайшов Хилинський, розпечатуючи пачку сигарет, вона навіть і на мить не відірвалася од мене, вся тремтячи.

Хилинський, проходячи повз нас, зробив незнайоме обличчя. А вона, не встиг він піднятися й на один марш, припала до моїх уст.

— Пам'ятай… Прости… Не поминай мене, будь ласка, лихом. Прощай.

Відірвалася од мене і вискочила у двері, під дощ, який шалено поливав усе велике місто, всі його мокрі блискучі дахи й чорні голі дерева.

… Хилинський все ще вовтузився з ключем, і я зупинився біля нього закурити.

— Засмучена, — раптом сказав він. — Гірко засмучена.

— Вам дивно? — сухо сказав я.

— Трохи, — сказав він. — Не моя це справа, але я, Антоне, думаю, що розбираюся в людях. І… щось не належить вона до типу чутливих. Твердо знає, що, як і до чого. Навіть коли панчохи купує, навіть коли вперше віддає поцілунок. Ну, однак, ця більш гідна поваги, ніж якась краля, що півня від курей ганяє за «забіяцтво»… Але засмучена. Певно, щось серйозне сталося.

— Це моя колишня подруга, — сказав я.

— Схвалюю.

— Що колишня?

— Ні, що подруга.

— Мою поведінку колись люди назвали б непорядною — «предосудительной», — гірко сказав я.

Я не став пояснювати, чому, але він, видно, зрозумів.

— Собі ти це прощаєш? Можеш це собі простити? То навіщо дорікати за те саме іншим? І хто має право дорікати?

Розмова ставала страшенно неприємною. Ми обидва відчували себе ніяково. Він, бо сталося так, що втрутився в справу, яка його не стосувалася. Я, бо, шукаючи людського голосу (ціню співчуття в ньому), недоречно розпустив язика. Божим дарунком була в цей час поява свіжої людини, та ще з такими предметами в руках, що в кожного полізли б на лоб очі.

Сходами піднімався Ксавер-Інезілья Калаур-Лигоновський з мідним обличчям. Його безжальні очі дивилися поверх круглого щита, і озброєний він був списом із здоровенним бронзовим наконечником.

— Готово, — тихо сказав я, — достукався з пацієнтами. Ну, принаймні не Наполеон. Свіжа манія.

— І він побачив на стіні зловісний чорний привид Діда Мороза, — сказав Лигоновський, трохи присоромлено посміхнувся й додав: — Ось художникові несу. Масайські спис і щит. Аксесуари для малюнка. Намалює і за це обіцяв відремонтувати.

— А я думав, що, нарешті, з'явилася нова манія, що це ви входите в роль Чомбе, — сказав я.

— Ну що ви! Не так уже кепсько йдуть мої справи. І не так я низько впав.

— Звідки це у вас? — запитав Хилинський.

— А ви зайшли б якось до мене.

— Не так уже кепсько йдуть мої справи, — іронічно повторив його слова Хилинський.

— Здогадуюся, оскільки ви ще тут, а не в моєму департаменті. А ви зайдіть просто подивитися, — сказав психіатр.

— Цікаво, — сказав я. — Просто хоч у музей.

— А в мене і є… майже музей. Воно й піде колись в музей. Бронза наконечника була вкрита таким тонким карбуванням, що я замилувався.

— Справді, звідки таке диво?

— Я, мій дорогенький, медицину в Празі студіював.

Закурив з нами.

— Чехи тоді стипендію давали… пригніченим. Українцям, лужичанам, нам. Але роботу знайти на батьківщині не можна було… Ну, й розсіялися. Де я тільки не працював! І в Індії на епідемії холери, і в Нігері на сонній хворобі, і чорт ще знає де. Доводилося бути майстром на всі руки. А що поробиш? Людина, коли помирає, знає тільки слово «лікар», і плювати їй на такі поняття, як «фтизіолог» чи «психіатр». Зрештою, при багатьох хворобах найцікавіші відхилення у психіці. І ми дуже погано знаємо їх, дуже мало займалися ними.

— І скільки ж років ви нюхали ту екзотику? — спитав я.

— Чимало. Років десять. Повернувся у тридцять восьмому році.

Загасив сигарету.

— От ви й зайдіть якось. Не як пацієнти, а подивитися. Пацієнтами краще не треба.

— Найкращі слова, які я будь-коли чув, — сказав Хилинський.

Ми посміялись і розійшлися по квартирах.

Настрій мій в усі наступні дні був бридкий. Я влаштовував свої справи, але навіть вони не могли змусити мене забутися.

Добився дозволу на обстеження замку в Ольшанах, отримав від інституту листа про те, хто я такий, і що райвиконком просять сприяти мені в обстеженні костьолів, церков і старих споруд. Пакував потроху речі. І все не міг, не міг забути того останнього вечора.

Треба ще було відвезти собак до батька і купити те, що важко дістати в селі. І я заздалегідь домовився щодо кави з продавщицею, моєю «блатмайстринею», і домовився з Нахольчиком щодо десяти блоків «БТ» і камінців до запальнички, і купив, за Зоїною порадою, блокнотів, і шкарпеток, і те-се для аптечки.

І все вже було готове, навіть пляшечка вічного чорнила в поліетиленовому мішечку і книжка 1908 року видання «Ольшани» (князівство, старостатство і повіт Ольшанський в їх історичному бутті). І ще я купив п'ятнадцять «шістдесятип'яток» та три кольорових «ДС» і дістав у знайомого фотографа ще десять широких «орваколорів», а в знайомого продавця десять «орваколорів» вузьких. І дістав доброго чаю, і відремонтував свій «Харків». І нагострив свій ножик, і купив пластир, щоб заклеювати футляри для касет, і… Словом, роботи мені вистачало, і я постарався зробити запаси, щоб не псувати комерції столичним продавцям.

Але ще треба було сходити на квартиру до Мар'яна (передачу речей до музею дозволили відкласти до мого повернення з Ольшан). Я не хотів туди йти без свідків, а головне, тому, що це було б занадто тяжко — йти туди одному. Тому я зайшов до Хилинського, і «Абель з Бобкін-стріт» згодився розділити мою компанію. Правдивіше, охоче перервав своє сьогоднішнє dolce far niente[6].

На вулиці дівчата часто все ще озиралися на нього: високий, але не такий здоровило, як я, «трикутний», плечистий, але майже зовсім без клубів. І я шкодував, що такий чудовий зразок роду людського пропадає, але й до глибини душі жалів його й розумів. Зрештою, він не вартий був жалю. Скоріше подиву й поваги. Серце моє знову болюче стиснулося перед дверима, коли я подумав, що не почую собачого гавкоту, не відчинить мені двері мій друг. І в квартирі тхнуло нежилим, застояним повітрям. Я відчинив кватирку, взяв собі кілька його улюблених книжок, невелику модель корабля (ніхто вже, крім мене, не знав, як він усе життя мріяв про море, але був табір, було до і після війни, було зіпсоване серце), зняв зі стіни одну гравюру з гарних, але не музейних, і подарував Адамові.

— Ну, от і все.

І тут я помітив на столику біля фотеля книжку. Я знав — тут завжди лежали останні книжки, які він читав, і я хотів подивитися, що це було останнє.

Це була «Книга джунглів». Я вирішив узяти і її, і тут з книжки випав маленький аркушик паперу. Лежав, видно, як закладка, а огляд приміщення, відомо ж, був поверховий.

«Мар'яне. Збирайся, бери для вигляду вудки і негайно виїжджай на Романь. Якщо затримаюся трохи — побудь з годинку-півтори. Дуже треба».

Я подав записку Хилинському.

— Що це?

— Нічого. Мій почерк. І мій папір.

— І що ж виходить?

— Виходить, що вбив я.

Усе в мені немов скам'яніло. Адам уважно дивився на мене.

— Ось що, хлопче. Давай-но мені цю писульку, а я одвезу її Щуці… Досить того, що ти на ній відбитки пальців зробив.

Він узяв записку чистим аркушем паперу.

— І книгу твою завтра віддай Щуці. Справді, щось тут не те. А з твоєї смужки зроби копію.

— Зробив.

— А смужку сховай. Ну от. Візьми ще й гравюру і катай до хати. Я — туди. Їдь. А то на тобі бог лице зменшив.

… На сходах чомусь не горіло світло. Я був уже на два марші нижче своєї квартири, коли почув якийсь дивний звук. Щось мене насторожило, і я завмер. Рипіння повторилося. Я вже був на один марш нижче своєї квартири, коли знову почув тихий різкий шкребіт і помітив у темряві невиразний силует, темну чоловічу тінь. Хтось ламав замок моєї хати. І тоді я навшпиньках почав підніматися. Скрегіт. Ще скрегіт. Я був майже на місці, коли той, видно, щось відчув Пролунав звук, ніби хтось висмикнув ключ, а потім тінь майнула повз мене, штовхнула плечем — книжки впали — і кинулася сходами вниз. — Кілька секунд я стояв приголомшений, а потім рвонув за ним, що, зважаючи на темряву, було не легко.

Ще зверху я помітив, що двері на вулицю зачинені, і кинувся до виходу у двір. У дворі сиділи на лавочці двірник Кухарчик і молодший лейтенант Ростик Грибок, який вимахав на здоровенного гриба, і покурювали, незважаючи на прохолоду.

— Ніхто не пробігав?

— Ніхто, Антоне Глібовичу, — відповів Грибок.

— Товаришу Космич, — завів було двірник. — А ось що ви думаєте…

Я махнув рукою і кинувся до дверей у підвал. Вони були напіввідчинені, тому що вогник запальнички заколихався. Але вони завжди були напіввідчинені: ніхто у нас там нічого не ховав. І на них ворушилася ще торішня павутина. А на порозі була пилюка. «Тьху! Не міг же він вивітриться?»

Світячи сірниками, я побачив, що пробки трохи відкручені, і вкрутив їх. Потім вийшов у двір і запитав курців:

— Давно ви тут разом?

— Пару хвилин, — сказав Кухарчик. — А от як, скажіть ви мені, грифель в олівець засовують? Скільки вже думаю.

— Склеюють довкола нього дві половинки, — сказав я, махнув рукою і поплентався нагору.

Тут мені ще спало на думку, що він міг заскочити в кімнату дівчат, і, хоч я подумав, що від вереску тут би й будинок розвалився, подзвонив і зайшов.

Звичайна, по-студентському, по-дівочому обставлена кімната, тільки що з парою афіш, на яких ці красуні були позначені найдрібнішим шрифтом.

На стільцях (ліжка були білесенькі) сиділо троє гарненьких дівчат і стояв… молодик, цього разу без відра. Він був добре напідпитку і злегка похитувався. А ті підсміювалися, наче нічого й не було.

— Дівчатка мої, сонце мого життя! Ви мої нефертушечки…

— Скільки він тут?

— З півгодини, — вискнула гарна брюнетка з хитрою усмішкою. — Насміялися.

— Женіть його в потилицю, — махнув я рукою.

І пішов до себе на поверх, і тільки біля самих своїх дверей мене аж стукнуло, і я почав знову спускатися.

І в цей час грюкнули парадні двері. Я кинувся до них, розчинив, але на вулиці повертався з кіно народ, і чорта лисого на ній когось можна було помітити.

Двері до підвалу: павутиння нема.

«Йолоп з дедуктивним мисленням! Павутиння йому! Під ним можна проповзти, не зачепивши порога. І невже ти думаєш, що той не обміркував слідів відступу! Ідіот! Перечниця стара! Ясно, що коли б поліз, то дістав би, напевне, по черепу. І добре. По такому черепу тільки й діставати».

Але на цьому вечір не закінчився. Ледве я встиг засвітити світло і бухнути на тахту, задзвонив телефон. У мене завжди передчуття, якщо телефон — погане. Я не хотів піднімати трубку, але той аж розривався. Довелося зняти, і тут я почув здалеку розпачливий лемент Костика Красовського:

— Антоне! А-антоне!

— Я. Що таке?

— Антоне!!! Боже! Боже!

— Та що з тобою?

— Зо… Зо… Зо…

Тут я зрозумів: не тільки щось негаразд. Сталося щось непоправиме.

— Кастусю, заспокойся.

— К-к…

— Ну що? Що?

— Зоя… померла.

— Як? — по-дурному спитав я, ще нічого не розуміючи.

— К… к… калій ціан. І записка: «Я продала свого справжнього, — він зробив наголос на цьому слові, — чоловіка. Не виніть нікого, крім мене».

— Я їду! Іду!

— Ні… Ні… Я їду… Туди, — ридання були такі, які рідко доводилося мені чути.

І він поклав трубку. І тут на мене повалилося все. І, головне, я не знав — чому? Що сталося у два останні приходи? Нічого. Все те саме, і навіть рукописи на столі, і все на своєму звичному місці: чистий папір — праворуч, списаний — ліворуч, попільниця — тут, сигарети тут. Світ перевернувся, але тільки для мене. І та сама похмура квітнева ніч за вікном, і знову, здається, січе вікна дощ. Ну так, розставалися. Але це ж було вирішено давно — до чого тут раптом її сльози?

«Вона готувалася, це ясно, тепер я зрозумів. Чому? Якщо вона жалкувала за мною тільки як за загубленою іграшкою… У мене було трохи серйозніше, але також… Чому ж зараз так болить душа? Що я обдурив Красовського? Я не знав про це, а вона не надавала цьому значення. Що раптом змінилося?»

Я сидів і тупо дивився за вікно в ніч. Потім пішов, узяв том енциклопедії. «Ціаністий калій. Застосовується в процесі видобування золота й срібла з руд».„Нащо мені золото й срібло? «Дуже отруйний». Ознаки отруєння: лоб жовтуватий, синюха на вилицях і шиї, губи зліплені, шкіра крижана й суха.

Ні, не міг я уявити Зою з жовтуватим лобом і крижаною шкірою. «О боже невблаганний! Що ж все-таки сталося?»

Все було скінчено між нами. Все було взагалі скінчено. Чому ж у мене таке почуття вини?! Я ж умовляв її, мало не благав… І от кінець.

Череп мій розколювався… Стрічка… Кроки під вікном… Смерть Мар'яна… Ще одна смерть… Знову згасло небо.

І тут почалося моє… неладне.

За вікном дощ. Мокрі плями ліхтарів. Тягнеться незвичайно солодкуватий димок тютюну. І раптом дрібні різноколірні крапки, як на картинах пуанцилістів, і потім як вибух, як чорні крила. І темрява, і я лежу на тахті, і повільно, шарами стелеться наді мною блакитний туман, в якому встають милі обличчя.

… Вранці я подзвонив Хилинському і розповів про все.

— Нікуди не заходь, — стривожився він. — Ні про ще не думай. Ні про експертизу, ні про що. І взагалі, збирай ти манаття і їдь у свої Ольшани. В разі чого не турбуйся, знайдуть.


Розділ IX

Кладно. Дорога. Ольшани


Я люблю Кладно більше за інші міста. Люблю затишне мереживо залитих ранковим сонцем вуличок, широкий плин річки, що зміїться водорослями, грифель стін і оранжево-лускувату черепицю костьольних дахів, за все те, що не доруйнувала війна. Люблю дикий виноград, що в'ється по кремових мурах, люблю зелень. І хоча зелені не було, а над містом просто гаряче й синє світило небо кінця квітня — я все одно ніби трохи відійшов од заціпеніння.

Автобус на Ольшани мав бути тільки надвечір, але я не зайшов навіть в чудовий місцевий музей: мені не хотілося дивитися на речі, мені хотілося дивитися на людей. І потроху відходити, припавши до їхнього тепла. Перше моє припадання, однак, відбулося не зовсім у тому ключі. Я зайшов до другорядного ресторану, одного з тих, що вранці чайна, а ресторан тільки з другої половини дня. І, однак, уже натрапив на те, що я не люблю, на те, як невеличкий оркестр готувався до своєї занадто гучної музики. Попросив біфштекс, ще те-се і пляшку пива.

«Ресторан» був сучасний, без копій Хруцького на стінах (бідний художник!), але зате з розписами, на яких пливли «царівни-лебеді» і «лади» (бодай ви пропали!). І страшенно не гармонували з цим меблі: шафки для посуду, столи, стільці і важкий старий шинквас. І тут уже зараз було хмільно й дуже накурено.

Офіціантка в білому вінчику принесла мені все і притулилася до підвіконня неподалік від мене.

Біфштекс був з гуми із сталевим каркасом. Але, як казав колись комісар нашого загону, «вичерпай всі сили при виконанні завдання, мобілізуйся — і зроби».

Я мобілізувався.

Тим часом оркестр, видно, на замовлення, вдарив опрацьовані в сучасному суперджазовому дусі попурі з білоруських пісень. І це вже було занадто. Два шмаркачі з патлами за сусіднім столиком підспівували і ридали один одному в камізельки. Офіціантка прикрила рожевою долонькою рота, ховаючи позіхання.

— Це що у вас, завжди така мерзота? — спитав я.

— Майже завжди, — сумно сказала вона. — Окрім пізньої ночі і вихідних. У великі ресторани перестали ходити.

— Угм, — сказав я. — Перестали. Тут директор і оголошення дає, і все бігає по установах і організовує колективні відвідування: «Напийтеся в нашім ресторані». Ніхто не напивається.

— Тоді директора лають, — сказала вона. — Дуже. Вперше за останні дні я засміявся.

… Автобус відходив біля сьомої. Лишалося щось з годину до заходу сонця. Повний автобус людей, яких так рідко зустрічаєш у Мінську. Бурим зимовим загаром засмаглі обличчя, клумаки, голова качки, що стирчить із кошика. Я сів на заднє сидіння: підкидає, але зате вище за всіх і всіх можна оглядати, — і полетів назустріч м'яким, рожевим уже від низького сонця пагоркам, у ліси, які світилися добрим, світло-оранжевим вогнем, і слухав музику мови, і пив, і не міг напитися.

Боже, таку розмову з такою лайкою можна почути в усьому світі — від Аляски до Австралії — тільки в білоруських автобусах і на наших базарах, особливо на могильовському, рогачовському, ну й ще трохи на слуцькому. Можна колись було і на Комарівці, але там тепер соромляться цивілізації й міліціонерів. Кажуть, правда, щось про одеський «Привоз», але я бував там і скажу: не те, не те.

Чим вони прикрашали свою мову, цього я з поваги до вас не скажу. Але автобус гомонів і не ображався ні на кого.

— В його рідному домі завжди корчма.

— Ну, це краще, ніж корчма була б йому завжди рідним домом.

Хлопці з міськими валізами. Опустили вікно й кричать дідові, який виходить на вулицю з глухого, у темніючих шатах дерев, сільського квітника:

— Гей, дядьку, сидіть у хаті, не виходьте на вулицю, а то вас тролейбус задавить.

— Або метро.

— Ги-ги-ги, — і піднімають вікно.

— Ну, це вже ти занадто. Забрехався. Нереальна і тому дурна фантазія. Звідки в такій Занюханці метро?

Регочуть. Їдуть додому назустріч святу. А я їду назустріч сутінкам. І я розчулений, і навіть сльози просяться на очі.

Темрява бігла назустріч, підскакувала й опадала попереду плахта світла, автобус засинав, а я сидів і кволо усміхався чомусь.

… До Ольшан, маленького містечка, я добрався годині о десятій з чимось вечора. Можна було розгледіти тільки вогні у вікнах, тьмяні мітли голих ще дерев, та пляму світла біля клубу, та натовп коло нього, переважно з молоді.

— Де тут можна нічліг знайти? І щоб ближче до замку?

— Ой дядечку, — сплеснуло руками якесь дівча. — То це вам Ольшанка потрібна. Це пригородок (вона так і сказала «пригородок», і я мало не пирснув до сміху). І кілометра не буде. Он туди, і все пря-амо, пря-амо.

Я чортихнувся. Помилка. І не перша. Помилки навіть у працях з історії. Чорт би їх побрав! Навіть свого не знати. Все одно як славетна Мало-Можейківська церква, шедевр наш, насправді стоїть у селі Муроване. І невідомо, хто перший назвав її Мало-Можейківською. А сотні йолопів плутали за ним, не знайшовши часу навіть побувати на місці. Працівники мистецтвознавства, художники, історики, архітектори. Робітнички!

Я вже зовсім зібрався було йти, коли хтось сказав:

— Почекайте. Ось завідуючий клубом іде. Вечірка.

Підходив невеличкого росточка чоловік. Чуб ніби прилип до круглої голови. Хода якась зграбна, весела.

— Зелепущонок… Микола Чесевич.

— Космич. Антон Глібович.

— Так ви до нас? Ходімо разом.

— Вечірка, до завтра, — сказав хтось нам навздогін.

— Чого це вони так? — запитав я, коли ми заглибилися в темряву.

— Ет. Це вони по-вуличному. Поважають, а відвикнути не можуть. Поважати, здавалося, і нема за що. Шість класів у мене освіти. Але в нас не тільки кіно й танці, а й лектори. І по два спектаклі на місяць. Звісно, під суфлера.

Я був дуже радий попутникові. У цій темряві рись переламала б усі чотири лапи, а я до ранку обов'язково б потрапив назад у Кладно, а тут спокійно йшов собі поряд з маленьким чоловічком, який упевнено котився поруч.

— То чому б вам не підучитися?

— Е-е, де там. І господарство, і клуб. Жінка руки на роботі стерла. Часто аж стогне на печі. Та на моє місце сюди і медом не заманиш, і на ланцюгу не приведеш.

— Чому так?

— Місце глухе. І — чортівня якась у нас в окрузі завелася. Сам би завив і втік кудись, та нема куди. Але байдуже.

— Яка чортівня?

— А самі побачите… Ну, не думайте, що в нас там так кепсько. У нас там замок, костьол — пробачте, звісно — з плебанією, млин, зсипний пункт, філіал клубу. Ось почнуться роботи, народу прибуде — функціонуватиме він і там три дні на тиждень. Тоді хоч розірвися. Ні, місце в нас гарне, але все-таки пригородок… А ви сюди чого?

Я сказав, що буду досліджувати замок.

— Замок у нас ог-го. Занедбаний тільки. У нас його вже тижнів два як досліджують. Наука! Археологи. Дівчина керує. Така ладненька. Худа тільки. Байдуже. Як кажуть, дівкою повна вулиця, а жінкою повна піч.

— А де б там зупинитися можна у вас?

— Та на перший випадок хоча б і в мене. На днів зо два.

— Чому так?

— А далі вам самим навряд чи захочеться. Бо… я Вечірка. Батько мій був Вечірка. І дід. Що казати, люблю погомоніти. І не те щоб там бійка чи лайка — такого я сам викину. А розмову, спілкування серед людей.

Ні, все-таки добре «спілкуватися з людьми». Я йшов і посміювався сам собі. Добре мені було й потім, коли зрозумів, що вогників Ольшанки не було видно просто тому, що парк був такий густий, і це він, навіть ще голий, закривав їх, і що вогників тих небагато, і що чути різноголосий гавкіт собак, і що хата Вечірки така затишна зсередини, білена, з рушниками, з піччю і газовою плитою в кухні, з трьома кімнатами і прихатнем з окремим ходом, куди господар з жінкою, Марією Семенівною, огрядною молодицею, відвели мене.


Розділ X

Ідилія в контрастах


Вранці, коли я, поснідавши, вийшов з хати, то аж ахнув, настільки все довкола було хороше. Невелике, дворів на п'ятдесят — сімдесят сільце, «пригородок», широко розкинулося на схилах округлих м'яких пагорбів і потопало в садах, де вже зеленими хмарами маячіли кущі аґрусу. Неширока річечка розділяла ці дві гряди пагорбів і саме село. Вона в'юнилася, ця річка, швидко зникаючи з очей і зліва, і справа, і тому не одразу можна було зрозуміти, звідки долинає плескіт води на млиновому колесі. І ці зелені від моху дахи, і ледь помітний зелений наліт на гілках дерев, і гортанне, ліниве горлання півнів, і земля городів, чорна, масна, яка аж парувала під свіжопобіленими стовбурами яблунь. І дві вежі костьолу неподалік. І над усім цим синє-синє глибоке небо, яким аж хотілося дихати.

Найперше я пішов до костьолу, бо перший впав в око. Та й хто знає краще історію того чи іншого місця, як не вчитель історії і не ксьондз.

Костьол був могутній, з двома височенними вежами. Те великопишне і водночас просте білоруське бароко, яким воно було на початку XVII століття. А може, наприкінці XVI. На одній з веж були «дзиґарі» — календар-годинник, який, на моє здивування, йшов.

Двері костьолу, незважаючи на буденний день, були відчинені. Збоку, під крислатими старими деревами, стояв мотоцикл. Я подумав, що це цивілізація і що ось хтось здорово примудрився підкотити на ньому під сам «костьол свєнти».

У дверях з'явився чоловік невисокого зросту, в цивільному, коротко стрижений. Шатенистий чуб уже дуже посивів. Усмішка була по-дитячому хитрувата, обличчя лисяче, але якесь приємне. Таке, напевне, було в Уленшпігеля. Насторожували тільки очі: то сміються, а то промайне в них щось пронизливо уважне, ніби проймає тебе до дна. То сірі променисті, а то сіро-крижані очі.

— Чи тутай єст пан пробощ?

І тут залунала найчистіша — в театрі Купали пошукати — білоруська мова.

— Так. Чим можу бути корисним громадянину-у…

— Космич Антон.

— Леонард Жихович. Так що вас привело у цей пригожий, але позабутий куток рідного краю?

— Отче…

— Який я вам «отець»? Я був і є західнобілоруський простий хлопець. Принаймні для вас, а не для костьольних преподобниць.

Коротко, не відкриваючи своєї мети, я сказав, що приїхав досліджувати замок, і показав документи.

— Гм. Добре, що хоч документи є, — на мій подив, він узяв їх і уважно переглянув. — А то останнім часом щось дуже багато хто зацікавився цим нещасним замком… якого, можливо, скоро зовсім не буде.

— Чому?

— Доб'ють люди, коли не добив час.

— А що?

— Збираються руйнувати шматок муру. Робитимуть двір для худоби.

— Гм. Навіть, якщо двір для худоби, — (Жихович несхвально скоса глянув на мене, але побачив, що я усміхаюся), — то що, брами нема?

— Є. Вузька. А на випадок пожежі, даруйте, правила пожежної безпеки передбачають два виходи. А костьол подивитися не хочете?

— Того й прийшов.

Зайшли. Ксьондз трохи зігнув коліна. Я, звичайно, ні.

Предки не згинали колін. Просто заходили, думали, скільки їм треба, і знову виходили до життя.

Величезна печера костьолу була та, що зветься «морок, напоєний світлом». У нефах напівтемрява. Під склепінням, на олтарній частині на колонах — радісне й величне світло. На розпису, різьбленні, багатьох фігурах.

Не маю тут можливості описати все багатство стародавніх образів. Деякі з XIV століття. Не можу описати й розпису, який сяяв темними і світлими барвами, жовтими і глибоко-синіми. Не можна описати й чудової старої диспропорції фігур олтаря. Про це не можна.

Коли ми вилізли до органа, який матово світився чорним, золотим, трохи іржавим і приглушеною зеленню, ксьондз раптом сказав мені:

— Це що? А от коли з карниза дивитися — голова запаморочиться від краси.

Карниз опоясував зсередини, з трьох боків, увесь храм, висів на висоті метрів вісімнадцяти, мав невеликий схил униз і був завширшки сантиметрів сімдесят.

— Ходімо, — і Леонард Жихович легко переліз через балюстраду хорів, пішов, як по дорозі, по цьому жахові.

«Не дрейф!» — сказав я сам собі і буквально відірвав свою руку від балюстради. А потім уже було байдуже. Я глянув униз, побачив фігурки людей, з мізинець, і фотоапарат відчутно потягнув мене вниз. Ксьондз ішов попереду і давав розумні, повчальні й чіткі пояснення. Він, здавалося, зовсім не думав, що інший може йти цим мостом у пекло зовсім не як дорогою:

— Бачите, волхви! Який колорит!.. А мати божа — це ж чудо! Яка краса! Голова паморочиться!

У мене справді паморочилася голова від «такої краси»! Я намагався тільки гарячково не хапатися за стіну, та це й не вдалось би, бо вона плавно переходила у напівколо склепіння.

Коли я нарешті знову виліз на хори і глянув на маленьких, немов у перевернутий бінокль, людей унизу, я відчув, що ще хвилина, і я стану мокрий, як миша.

— Ну як? — тріумфально спитав Жихович.

— Чудово! — сказав я. — Wunderbar. І часто ви так «развлекаетесь»?

— А що? — невинно сказав він. — Голуб часом залетить, б'ється — не можна ж, щоб розбилася божа істота. Ідеш відчиняти вікно.

— Не можна, щоб розбилася божа істота, це правильно, — сказав я, глянувши вниз.

Коли спустилися вниз, у сонячну напівтемряву, мене все ще ніби похитувало. Колись, підлітком, я зовсім не боявся висоти, міг сидіти на даху п'ятиповерхового будинку, звісивши вниз ноги. Але «до ясної холери», як кажуть поляки, ноги в тридцятивосьмилітнього зовсім не такі, як у вісімнадцятилітнього.

— Що вас ще цікавить? — спитав ксьондз.

— Вітовт Федорович Ольшанський.

— Той?

— Той. Що то був за чоловік?

— Стовп віри. Багато що для неї зробив. Зокрема цей костьол.

— Словом…

— Словом, мало не блаженний.

— Beatus.

— Beatus.

— А що то за легенда про його дружину?

— А, і ви чули? Змова Волюжинича і втеча?

— Легенда широко відома.

— Що ж, невдячна жінка. Як багато з них. Недарма їй біскуп Героним з Кладно докоряв. Втекли, скарб захопивши. Суддя Станкевич (а ви знаєте, тоді суддя часто був і слідчим), середньовічний білоруський Холмс, а він був чоловік на ті часи гуманний, катування, річ тоді звичайну, застосував тільки двічі в житті, а тоді й сам магнат покаявся, що був у гніві.

— Але ж казали…

— І він, і люди на євангелії клялися, що втікачі живі… Шкода, скінчився рід. І останній з них повівся не найкраще. Удівець, діти померли — йому б про бога думати, а він…

— Що він?..

— Злигався з німцями, — коротко кинув ксьондз.

— Як?

— Ну, не з гестапо. Тут шефом штабу Кладзенського округу був такий… а, ну його. Так Ольшанський зв'язався з ними тільки під самий кінець. А тут його камрадами були комендант Ольшан, граф Одельберг фон Вартенбург, та з айнзацштабу Франц Керн. І це гірше, ніж з гестапо.

— Так, у певному розумінні гірше.

— Чому згодилися з моєю думкою?

— Це відомство Розенберга. Грабунок коштовностей. Здобутків людського генія за століття.

— Так. І вже чого вони в Кладзенському окрузі не награбували! Тільки сам Ольшанський цілий був. Аж поки в травні сорок четвертого не почала гуляти за наказом Гиммлера «Kommenda 1005», замазування слідів злочинства, «санітарні акції».

— І що тоді?

— Тоді палац Ольшанського разом зі скарбами згорів. А сам він утік з німцями. З чуток, невдовзі помер… Ну, це він один такий був… А надгробок того Ольшанського — ось він.

На високому, заввишки у два метри, ложі з дуже-дуже рідкісного зеленого мармуру лежав у позі сплячого чоловік у латах. Меч лежав при боці, шолом відкинутий вбік. Могутня постава, широчезні груди, довгі зграбні ноги. Лице мужнє, брови насуплені, губи міцно стиснуті, але якась така складка в цих губах, що не хотів би я мати з ним справу за життя, і добре, що мені це не загрожує. Розсипався розкішний чуб.

І когось мені нагадує ця статуя. З тих, кого бачив у житті. Криштофовича, який врятував мене тоді під Альберцином? Ні, в того лице було м'якшим. Когось з артистів? Габена? Ні, у цього обличчя не таке просте, хоча таке саме суворе. Жана Маре? Схоже. Або когось з історичних осіб? Медічі? Калеоне? А, всі надгробки досить схожі один на одного. Як більшість середньовічних статуй. Незважаючи на деякі індивідуальні риси. Бо замовник або нащадки хотіли бачити в творі, у своїм портреті щось позначене самою епохою.

Ми вийшли. Я глянув на костьольну галерею. Саме в той момент почали м'яко бити дзиґарі.

— Під час війни стояли, — сказав ксьондз. — Але я, прийшовши сюди, вирішив полагодити. А лагодив наш органіст. Механік хоч куди. І навіть календар працює. Ну, про те-се не здогадався. Механізми ж не зовсім ті самі. Місячний календар бреше, невідомо, які там валики-молоточки, і чомусь ввігнуті дзеркальця. Тут і Галілей не розібрався б.

— Я, на жаль, теж. Профан. Ну, і як органіст?

— Винятковий. Рідкість це — роздобути доброго органіста. Тільки…

— Що?

— Часом пустує. Взяв якось і серед обідні «Лявониху» різонув… А де іншого взяти?

— У-гу, веселий у вас костьол.

— Бувають веселіші. — Він гукнув костьольного і віддав якісь розпорядження.

Ми підійшли до червоної «Яви». Ксьондз спритно відкинув підніжку.

— Ваша?

— Так, — він побачив моє здивування. — От і один мій цивільний… гм… здивувався і пожурив: «Що ж це ви так свій авторитет підриваєте? Ксьондз. Ну чому мотоцикл?» А я йому: «Тому що грошей на машину не вистачає».

— Де тут замок?

— А он через рів. Я не піду з вами. Бридко часом дивитися.

Мотоцикл затріщав і вмить зник з моїх очей. Я похитав головою і пішов у бік замку.

Зеленіла трава. М'які, вже живі, вдячні весні дерева готувалися до великої своєї щорічної справи: пробити пушинки, випустити листя, дати світові й людям зелень, красу, кисень, милостиво прибрати з повітря те, що надихали люди зі своїми заводами, а потім пожовтіти від цього і, нічого не вимагаючи взамін, покірливо, тихо й сумирно опасти додолу. Хоч до цього ще далеко, але які радісні в передчутті цієї праці були дерева старовинного, занедбаного, поріділого деревами й погустілого кущами парку, який давно став схожий на листяний ліс з липами, тополями, з грізними високими патріархами-дубами і з підліском ліщини, крушини, глоду, порічок, перевитими ліанами хмелю і колючого ожинника.

Було напрочуд хороше.

Блиснула попереду ще чиста, не позеленіла вода (це прийде пізніше, з теплом): річка не річка, а скоріше рукав річки, перетворений колись на рів. Трухлявий місток лежав над водою. І тут я зупинився, ніби мене хтось ударив. Очам відкрилося щось таке неймовірне, чого не буває і не повинно бути серед цієї розніженої весною природи, серед цих лагідних дерев і зеленої трави.

На тому боці височів мур і вежа (решту ховали дерева) темно-свинцевого, майже чорного кольору. Замок. І який грізний, потворний замок! І не на пагорбі, не на віддалі, щоб людина встигла якось підготуватися, а лице в лице, як несподіваний удар меча.

Зрозуміло, що парк був посаджений пізніше, коли замок перестав бути замком, а став палацом, нехай собі й невигідним, але придатним на ті часи, але все одно враження було справді несподіване, ніби чоловік підійшов до гущавини і раптом побачив там роззявлену пащу лева.

І це було так, тому що я побачив прямо перед собою темну і дуже низьку арку брами. І це була брама-проріз, брама-тунель, брама-вхід у печеру страшного гіганта-велета із злої казки.

Навіть з деяким тремтінням наближався я до цієї пащі. І тут побачив, що мур з обох кінців замикають дві наріжні вежі. П'ять граней зовні. Шоста, видно, виходила у внутрішній двір. Мур, заввишки метрів десять-дванадцять, доходив вежам до пояса, до бійниць середнього бою. Вежі були пусті і часом світилися цими бійницями. Дахи на вежах шпичасті, і лишилися від них майже тільки крокви та лати, і тільки подекуди черепиця.

Замок розбили років двісті тому тогочасні фашисти.

Я йшов брамою-тунелем. Ага, прорізи під запори зовнішніх, надвірних воріт. Низ тунелю, як і весь, очевидно, низ замку, викладений циклопічними необтесаними валунами. Сліди внутрішніх воріт. Боже, довжина тунелю метрів п'ятнадцять! Невже такі завтовшки і мури? Ні, просто, видно, над тунелем було приміщення.

І світло. Що ж, розбивка проста. Квадрат. Кожна сторона метрів по сто двадцять. Ліворуч три вежі і праворуч. Навпроти, якщо не рахувати двох бокових, ще дві, разом чотири. А всього, виходить, по периметру вісім. Мур переважно, на дві третини, зберігся, подекуди розвалений майже донизу, але вхід колись був тільки один. І по периметру (товщина там, де розвалено, на око метрів півтора-два) ряди вікон житлових приміщень. Вікон і дверей. Так, дверей, бо там, де стіни не розвалені, оточує їх кам'яна галерея, де закрита арками й дахами, а де й відкрита, он, зліва, і там, де збереглася, просто переді мною. Там колодязь. Справа, якщо глянути за мур, над верховіттям дерев вежі костьолу й дзиґарі. Але й тут, всередині, он у лівому далекому куті, видно рештки каплиці. Фасади замку бідні, а тут, там, де стіна жилого помешкання впала, видно, що внутрішній декор був багатий. Верхні поверхи деяких веж були, видно, також житлом. Он ліпка на стелях, он ідуть сліди димоходів.

«Ох, йолоп! Ох, безголовий, остолоп, бовдур, лоботряс, йолоп хвощовий! Ти правильно, бо змія в'ється і гвинтові сходи в'ються, вирішив намотувати пергаментну стрічку на якийсь предмет. І не стукнуло в твою половою набиту голову, чому «димом»?

Ось чому! Он вони в'ються, твої димоходи. Їх навмисне іноді робили такими. Навіть зовнішні комини часом закручували, щоб дим виходив з них колечками або гвинтом. Ще одна відміна, ще одна можливість покомизитися перед іншими не тільки шпилями і флюгерами, рештки яких видно он там і сям, але й димом. І це ж не в одних Ольшанських. О мідна твоя коновка!»

На-а, замок. І ясно ж, що тут є і потаємні колодязі, ходи, сховища, склади, льохи, підземелля (звісно, арочні), лабіринти переходів, кам'яні мішки. Інакше який же це замок? Що ми, гірші за інших? Цікаво буде й тут пошукати-поповзати.

На перших поверхах приміщення нижчі, там, де їхні стіни розвалені, видно, що склеписті: будинок у розрізі. Жила там, певно, варта і прислуга. Вище були зали, високі, з ліпленням, нішами для посуду. А он камін. Мабуть, є й потаємні сходи, ясно ж, теж гвинтові. Що ж, полазимо, нехай тільки у прийомних залах для гулянок-випивок, хоч нічого там нема, а є тільки руїна, павутиння, сирість і порох.

Тільки тут я опустив очі і оглянув двір. І добре зробив, бо довелось би витирати черевики.

Видовище було жахливе.

Я завжди обурювався свинським ставленням до більшості старих будинків. Чому свинарники чомусь переважно люблять розташовувати в старовинних фільварочних парках, коли там саме місце для клубу, родильного будинку, лікарні, стадіону, спортмайданчика? Зелені шати, тінь, кисень. Але ці установи чомусь стоять на пустирі. А довкола дубчики нових насаджень.

Зруйнували костьол у Ворончі — який клуб і який сад поруч, які розкішні двохсотлітні алеї! Могутнє, сліпуче, пишне барокко костьолу в Щорсах. Який музей (а сільський музей поруч, у тісному приміщенні)!

Виправдання знаходять у словах однієї особи, що треба будувати нове, а порохня (стіни в півтора метра завтовшки) нехай розсипається, хоча пристосувати «порохню» під щось буває легше, ніж будувати нове, яке часом, якщо є «порохня», може трохи зачекати. Нехай сили й гроші будуть віддані ще чомусь.

Що ж, і особа була добра свиня, і ті, з «виправданням». Я звик ставитися до цього більш-менш спокійно.

Але тут навіть мене сколихнуло. Двір був буквально захаращений різним ломаччям, і мотлохом, і тим, що колись було висококалорійним сіном. Словом, коров'ячі коржі і овечий біб.

А прямо перед собою, між першою і другою вежами праворуч, я побачив натовп. В одному місці мур був доламаний майже до землі завширшки приблизно три метри, а поруч, на висоті метрів чотирьох, кілька юнаків з ломами працювали, розбиваючи кладку: видно, хотіли розширити пролом.


Я подумав, що це марні штучки, що тут і куля-баба не дуже допомогла б, і що той майже закінчений пролом зробили не люди, а час. Але ті, що нагорі, старалися.

Центром була група людей. Один у синьому зношеному костюмі і в чоботях мав обличчя чоловіка, який звик і коритися, і наказувати, обличчя вольове і жорсткувате, грубувато обтесане. На вигляд голова колгоспу, як воно потім і виявилося. Було йому років під п'ятдесят, і був він здоровий, як кінь. І пом'якшувала вираз його обличчя тільки гумористична складка біля кутиків губ. Не сподобалося мені тільки, що був він з чубком, як у того фюрера. З деякого часу я найбільше на світі не люблю такої зачіски та ще вусиків подібного типу, яких у того чоловіка, на щастя, не було. А то я зробив би щось несамовите. Наприклад, жбурнув би в нього апаратом.

Хазяїн. Тим паче, що й селище типу Ольшан лежить на території колгоспу.

Поруч з ним стояв з портфелем у руці чоловік невисокого зросту, також років під п'ятдесят, але зовсім іншого типу. Лице широке, посічене дрібною сіткою зморщок. А на цьому обличчі темні, уважні оченята. Чорна коротка стрижка, великі, як у Будди, вуха. Від нього на відстані п'ятнадцяти сажнів неприємно тхнуло перегаром, і, мабуть, тому його лице було добродушним. Те, що називається «веселе на похмілля». Був він приземкуватий, трохи зігнутий і махав руками, і тією, що з портфелем, найбільше за всіх.

І ще один упав мені в око. Збоку сидів на траві, на косогорі, могутньої статури і не менш ніж сажневого зросту чоловік з широким обличчям. Чорні крилаті брови, сині великі очі, орлиний ніс, красивий широкий чоловічий рот. Обличчя напрочуд інтелігентне, хоч на професорську кафедру, але якесь тривожне й дикувате, не таке, як у звичайних людей.

Про те, що це не професор, свідчило тільки те, що був він одягнутий бідно: у перкалевій, розхристаній на грудях сорочці, бавовняних чорних штанях, заправлених у ялові старі чоботи.

Чоловік носив кепку козирком назад (опісля я довідався, що це одна з його постійних ознак, а не хвилинний каприз), і довкола нього крутилося десятків зо два собак різного зросту й масті й переважно поганої породи.

— Тут, чи що, підземелля? — долітали голоси.

— Тут скрізь підземелля. Якби якесь не провалилося.

— Ні. На віки будували. Лупіть, хлопці.

І тут я відчув, що щось міняється. До групи турботливих наближалися два чоловіки в оточенні зграйки дітей і підлітків, чоловік двадцять.

Попереду йшов невисокий худий чоловік в дуже акуратному чорному костюмі й білій сорочці з чорним галстуком. Обличчя сільського інтелігента, просте і нічим не характерне, хіба що шрамом, який перетинав ліву брову. За окулярами розумні й вдумливі очі. Чуб дуже сивий на скронях.

Другий був високий і плечистий і дуже нагадував якогось американського ковбоя з фільмів про «дикий» Захід. Солом'яний чуб, обличчя, продублене сонцем і вітром до відтінку темного золота. Широкий і високий лоб, ніс простий і недовгий, рот твердий, щоки приємно провалені.

І все це освітлювали очі такої глибокої синяви, що робилося радісно на душі.

— Стій! Що це ви робите? — ще здалеку закричав «ковбой». — Яке… по якому праву?!

— А ти не будь у гарячій воді купаний, Змогитель, — сказав чоловік у синьому костюмі. — Треба — значить, треба.

— Ви, Ничипоре Сергійовичу, хоч і голова колгоспу, — сказав інтелігент, — а й вам не зашкодило б все ж таки поміркувати трішки над тим, що робите.

— А ви мені, Ригоре Івановичу, товаришу Шаблика, не в усіх випадках наказуйте, як мені цим колгоспом керувати і що і як мені на його користь робити.

— Безпека протипожежна потрібна? — спитав той, з портфелем, і «повчально» підняв палець. — Потрібна. Другий вихід потрібний? Потрібний.

— Та чому тут горіти? — запитав хтось.

— Не кажіть. І камінь часом горить. І рушниця раз на рік сама стріляє.

— Це пам'ятка, — спокійно сказав Шаблика. — Пам'ятка культури, пам'ятка нашої історії. І потім, хто вас примушував у ньому загін для худоби робити? Зробили б в іншому місці.

— На це затрати потрібні, — сказав опортфелений.

— Пам'ятка. Під охороною, — пояснював Шаблика.

— Яка пам'ятка? Звідки видно, що пам'ятка?! — почав нервувати чоловік з портфелем.

— Ви не нервуйте, Тодоре Гнатовичу, — сказав Шаблика. — Ви бухгалтер, ви можете й не знати, що це друга половина XVI століття.

— Звідки видно?

— Дошка була.

— Де вона, дошка? — спитав Тодор Гнатович.

— Зірвали дошку! — закричав раптом «ковбой». — У бур'яні вона валяється! А все ти, конторська скрепко! Ти, Гончаронок! Ти, чорнильна твоя душа! Ти людей цькуєш, ніби цей замок головний твій ворог.

— Тихо, Михасю, — сказав йому Шаблика, але «ковбой», видно, ніяк не вмів себе тримати і вже зовсім озвірів.

— Скаржитися на вас будемо. А тобі, Гончаронок, я бубну виб'ю. Я тебе візьму в роботу так… юшкою вмиєшся…

Очі Гончаронка були б страшнуваті, якби не були такі дурні.

— Я, між іншим, не тільки бухгалтер, я і член селищної Ради.

— А-а-а-а, — іронічно протягнув Шаблика. — Ну-у, якщо член селищної Ради — тоді обов'язко-ово треба руйнувати.

— Та вгамуйтеся, — сказав голова.

— Ви його попросіть вгамуватися, Ольшанський, — сказав голові Шаблика.

«Ольшанський? Звідки Ольшанський? З тих? Та бути не може! Останній з німцями втік і помер. Ідіот. Мало, чи що, Ольшанських? Один Гаврило в Полоцьку?»

— Кажу вам, зробіть загін в іншому місці, Ольшанський, — сказав Шаблика. — Інакше будемо скаржитися.

— Ку й валяйте, — сказав голова, — вам же гірше буде.

— Ти! Ти! — розлютився «ковбой» Змогитель. — Ти… віслюк, — вжив він українське слово.

— Про нове думати треба, — сказав голова, не образившись за «віслюка», бо не зрозумів.

Я усміхнувся. Я добре знаю українську мову і знаю, як часом зручно отак когось обізвати. Типова білоруська хитрість. Спеціально вживати замість нашої лайку з інших слов'янських мов. І душу одвів, і вилаяв, а той ніц не второпає.

— Так! Справжній віслюк! Тільки віслюкові робити таке.

Зате Гончаронок Тодор Гнатович, бухгалтер і член селищної Ради, чомусь особливо образився на явно невідоме йому слово «віслюк».

— Ану, повтори! Ану, повтори, повтори!

— Я тобі повторю! — «ковбой» схопив Гончаронка за грудки.

— Висоцький! — почав благати той. — Чого дивишся на бандитське поріддя?

І тут від натовпу відділився високий, винятково стрункий і міцний чолов'яга років сорока з гаком. Чуб темно-русий, світлі очі примружені. В рухах лінива грація, з якої видно: може бути несподівано рухливий. Кіс прямий, рот непомітно усміхається. У великій долоні маленький батіжок.

— Постарайтеся, Ігнасю Яковичу, — сказав він сам собі. — Ну що, справді, за неподобство чиниться.

І легко, як кошенят, розвів Гончаронка і Змогителя, тримав їх витягнутими руками.

— Ну, нехороше. Ну, бійка буде, — ліниво умовляв він. — Ну, міліція. Ну, п'ятнадцять діб. Ну, небо в густу клітинку, бухгалтер великого колгоспу, член селищної Ради — і п'ятнадцять діб. Негоже. Вчитель рідного слова — й тротуар перед школою підмітає.

— Ігнасю! — горлав Гончаронок. — Пусти, дай дорватися.

— Та не пущу, — ліниво сказав Висоцький.

— Сука ти! Пусти, пусти, поріддя свинське! Пусти, чорт смалений!

І тут Висоцький невідомо чому озвірів.

— Ти про брата… Скільки… м-мож… Ти, гадюченя… Ти, хробак.

Відштовхнувши Змогителя, він схопив Гончаронка, видер у нього портфель, схопив за карк і за руку і мовчки почав тузати. Так, що стало страшно за життя того.

— П-пусти… П-пусти.

Настав час втрутися й рятувати всіх від гарячковості.

Я почав наводити апарат, вибирати позицію. Хтось цикнув, і поступово сварка почала вщухати. Останній випустив бухгалтера Висоцький. Вигляд в усіх був збентежений, а в декого — сполоханий. Я навіть не чекав.

— Ви хто такий? — перший очумався Ольшанський.

— А чи не все одно?

— А нащо ви це робите?

— А буде хороша ілюстрація на тему. «Життя в Ольшанській окрузі».

І я клацнув ще й мур і юнаків на ньому.

— Ей! Це ще нащо? — крикнув здалеку голова Ольшанський.

— Я Антон Космич. Приїхав досліджувати Ольшанський замок і костьол. Маю відношення до організації по охороні пам'яток, між іншим, і оцього вашого замку. Застав приємну картину руйнування і зафіксував. До відома сучасників і на згадку нащадкам. Вдячним нащадкам.

Діти навколо Шаблики зареготали. І цей сміх вивів голову з терпіння:

— Вийміть плівку.

— І не подумаю.

Він кинувся до мене з грацією і спритністю бегемота. За ним Гончаронок і Висоцький. За ними Змогитель і Шаблика.

— Подумали б ви, Ничипоре Сергійовичу, що це одна з окрас краю, — показав голові на замок Шаблика.

— Ти мені батьківщину за мій рахунок не рятуй, — кинув йому голова.

До мене підступили Гончаронок з Висоцьким:

— Ти… ти звідки?… — ось-ось узяли б за барки.

В цю мить чоловік, запорошений борошном, у кепці козирком назад і з повним кортежем безпородних собак наблизився до нас, пройшов між нами, як розігрітий ніж через брус масла, став і втупив дикуваті уважні очі в наші обличчя. Розглядав, як сновида, схиляючи голову то на одне плече, то на друге, і очі були нерухомі, і я помітив, як усі ніби зів'яли, опустили руки й відступили. Чоловік подивився, покрутив заперечливо головою і відійшов кроків на чотири.

— Н-ні-і. Га? А-а-ні! — тихо сказав він.

Суперечка знову почала було розгоратися.

— Не смійте більше робити цього, — сказав я.

— Хто це тут ще такий? — підліз Гончаронок.

— Помовч, а то я тобі…

— А ви не кричіть на мене, наче якийсь африканський папуас, — не вгавав він.

— Новогвінейський бушмен, — поправив я.

Чим би все це закінчилося — невідомо. Але в цей момент від муру долетів крик двох десятків голосів. Туди поспішили діти, і ми також кинулися туди.

На землі лежав, незручно підвернувши ліву руку, юнак років сімнадцяти. Один з тих, що тільки-но були нагорі і там довбали ломами. Цей чорнявий юнак один з тих «кладночан-граків», як їх справедливо називають.

— Що з тобою, Бронеку? — з тривогою запитав Шаблика.

— Розбився? — це голова.

— Здається, ні, — юнак сів, поморщився, підтримуючи правою рукою ліву.

— Вивих, — сказав Гончаронок. — Потягніть за руку.

— Ні, — Шаблика обмацав юнакову руку. — Перелом. Швидше в лікарню.

Знаю, я робив жорстоко, не по-людськи, але треба було стримати ту мавпу, яка вирішила робити таке із замком, та ще й з ризиком. Ну, а якби не рука, а шия. І тому я клацнув і цю сценку.

— От і маєш, — мало не заплакав Висоцький, показуючи на те місце, де, видно, хлопець переламав руку і де піджак був подертий. — Он і піджак роздер.

— Подумаєш, один піджак, — з погордою сказав Бронек. — Мені це все одно як Радзівіллу, коли б у нього в одному з маєтків порося здохло.

— Моли бога, хлопче, про здоров'я, бо молити про розум тобі пізно, — сказав я.

Голова, Гончаронок і Висоцький явно зібралися залишити поле бою. Але залишити його мовчки означало визнати себе переможеними. Тому Ольшанський спитав:

— Це ви хоч скажіть, для чого знімали?

— Бачите, не так давно був «Фитиль» про одного такого, — я сказав це, хоч і знав, що кажу пусту погрозу. — Може, знімки в майбутньому й знадобляться.

— Вийміть плівку, — сказав Гончаронок.

— Ви, здається, не охорона, а це не номерний завод, — відказав я. — Вийму. В темній кімнаті з проявником.

Чому саме — не знаю. Але ніколи я не бачив чоловіка, який так розхвилювався.

— Ви…

— Відставити, — сказав голова. — Справді, погарячкували. Що нам, клином зійшовся для загону цей замок? Та й чому тут, справді, горіти? Словом, буде загін не тут. Гей, спускайтеся звідти! — подивився на дітей, що стежили за сценою, і додав спеціально для мене: — А з вами поговоримо…

— Так, — підхопив Гончаронок. — З вами, що тут без року неділя, а підкопується під авторитет керівників, ми ще поговоримо.

— Охоче. Тим паче, що найбільше підкопують авторитет керівників такі, як ви.

Ольшанський, видно, хотів вилаятися, але махнув рукою. Вони пішли, і тут несподівано заголосив їм услід чоловік у кепці задом наперед:

— Ага! Ага! Ось вам божа кара. Ламали? Замок? А ви знаєте, що тут було?! Ось вам… Що тут було! Ось вам божа кара.

І рушив за ними в супроводі кортежу своїх собак.

І тільки тепер я зрозумів, що чоловік цей — божевільний.

— Змогитель Михась Іванович, — «ковбой» подав мені руку. — Місцевий викладач білоруської мови.

— Шаблика Ригор Іванович, — сказав другий. — Вчитель історії. Дякую вам, ви прийшли вчасно.

— Два Івановичі, — сказав я. — Що ж, Космич Антон Глібович. Історик.

— Гадаю, добра нагода нам зараз піти в чайну, — сказав Шаблика. — Я не люблю, але після сьогоднішнього у мене від хвилювання і полегшення аж коліна дрижать.

— І в мене, — сказав «ковбой». — Та й за знайомство.

Ми залишили нарешті запаскуджене поле бою, знову вийшли в парк, перейшли місток, минули костьол, продибали метрів триста тихою вуличкою і зайшли в чайну, просто невелику кімнату з шинквасом, десятком столиків, вікном на кухню і трьома вікнами на сонну, тиху вулицю.

Молода і на диво свіжа буфетниця стояла за шинквасом і сумувала, бо народу ще зовсім не було, рано. «Ковбой» одразу по-ковбойськи підкотився до неї.

— Данусенько… Р-радість моя… Який я радий бачити вас як завжди молодою, мов схід сонця, повною, як місяць уповні, свіжою, як роса.

— Ге-е, та він помісь ковбоя з поетом, — тихо сказав я.

— Та ну вас, Михасю Івановичу…

— Я не Михась. Я Змогитель. Я все зможу перемогти.

— І мене?

— І вас, — люто відповів учитель.

Зробив жахливу міну і, показуючи на пляшку коньяку, чутливо проспівав:

— Дай бідній сироті зірочки он ті. Та засміялася.

— А що йому, — сказав Шаблика. — Молодий, холостяк, дуріє.

Ми сіли за стіл і випили за знайомство.

— Ну, ця історія з Бронеком їм тепер надовго охоту до таких штучок відіб'є, — сказав Шаблика.

— Не кажи, — сказав «поет-ковбой». — Гончаронок — це така свиня, що не відв'яжеться. Немов ненависть якась сидить у ньому і до замку, і до багато чого. Це він підбив Ольшанського. Нутром чую.

— Так, — Шаблика крутив у руках окуляри. — Я також вважав би, що він гад повзучий, якби ми разом з ним у гестапо не були.

— У гестапо? — я здивувався.

— Авжеж. Мене взяли за підозрою в участі в підпіллі, хоча прямих доказів не було. Ведуть через кімнату, а він стоїть руками в стіну під охороною собаки. Побачив — зробив вигляд, що не пізнав, дай боже йому…

— А як же ви звідти вийшли?

— Продажні вони були. Нашого рідко кого купиш. Одного-двох. А в них тільки одного-двох і не купиш. Викупили нас. Тим більш що доказів не було. Гончаронок, кажуть, тримався, язика проковтнувши. А те, що характер поганий, — справа десята.

— І все одно, — знову скипів «ковбой». — Я йому «бандитське поріддя» не подарую.

— А чому… — і я осікся, бо ледь не сказав нетактовність.

Змогитель тикав виделкою в котлету:

— Тут секрету нема. Всі знають. Був я по дурості після війни кілька місяців у банді, щеня зелене, неповнолітній. Р-романтики захотілося. У філіалі банди Бовбеля — Куліша. Самого не бачив. І добре, що трапилася мені хороша людина. Щука було його прізвище. Він мені й довів, що я таке. Ну, я свою вину спокутував. Завдяки йому й мені мій філіал віддав богові душу, частково здавшись, а основну частину з самим Кулішем до Полінського болота притиснули і знищили всіх до одного. І сам Куліш, поранений, у болоті потонув. А він мені: «бандитське поріддя». С-сука!

— Гаразд, заспокойся, — поклав йому руку на плече Шаблика.

— Слухайте, а це хто, у кепці козирком назад?

— А-а. Людвіг Лопотуха, — сказав сумно Шаблика. — Причинний. Тихий. Часом тільки незрозуміле говорить. Ну й кепка. І собаки його страшенно люблять. Бачили? Табунами ходять. Німецьких овчарок тільки боїться і кидає в них камінням.

— Звідки ж він, такий нещасний чоловік?

— У нас тут у сорок четвертому німці якісь роботи вели, а потім робітників чоловік чотириста, поляків та наших, розстріляли за півкілометра звідси. Та пам'ятники ви потім самі побачите, у парку стоять. Наш пам'ятник, спільний, і польський. Ми з одним польським районом тут дружимо, то вони приїжджали та поставили ще своїм. — Змогитель зітхнув. — Страшна була історія.

— А Лопотуха тут до чого? — спитав я.

— Кажуть, чи не йому одному вдалося з-під розстрілу якось утекти, — задумано сказав Шаблика. — Чи він був єдиним випадковим свідком. І стеряв розум, дивлячись на весь цей жах. Але тепер від нього вже ніхто нічого й ніколи не довідається. А був то добрий, культурний чоловік. Закінчив гімназію і один тоді з усієї Ольшанської округи університет. Празький. Кілька мов знав. А тепер бачите, як його скрутило. Тільки й можна добитися, що вартує він тут могили. Пропав чоловік. Мішки на млині тягає. Жаліють його.

Говорити далі на цю тему було неприємно й важко, і тому я перевів розмову на інше.

— Слухайте, а що це у вас говорять нібито про якусь жінку з якимось там чорним ченцем?

— А-а, продовження легенди з XVII століття, — скептично всміхнувся Шаблика. — Волюжинич і Ганна Ольшанська. Чу-ули.

— Е, ні, — заперечив «ковбой-поет». — Ви можете сміятися, говорити, що я йолоп, а я вірю: є щось таке. І останні кілька років знову з'являлися. Вже чоловіка шість казали. Люди дарма молоти язиками не будуть, і диму без вогню не буває.

— Так що?

— Кажуть, справді в деякі ночі з'являються. І якщо прийдеш такої ночі й підійдеш добре, то йдуть. Інколи по костьольній галереї, часом — по замковій. Часом по тій і по другій. Розмиті, туманні. Йдуть, і зникають, і нічого не говорять.

— Ти коньяку більше не пий, — сказав Шаблика.

— Та я майже й не п'ю. Як ти. Але вірю, є щось таке. Походжають, ідуть.

Ми дивились на тиху й добру сільську вулицю, на берези, що готувалися зеленіти, на біленькі стовбури яблунь на вугільно-чорній масній землі.

— Та-ак, — сказав я, — бачу я, у вас тут ідилія.

— Ідилія, — сказав Шаблика. — З контрастами.


Розділ XI

Біла Гора


Минуло свято, звичайне, усім вам відоме свято в маленькому селищі. З трибуною, обтягнутою червоним, із саморобними стягами, і з сонцем, і першими, несміливими ще натяками на зелень, з демонстрацією, яка складається переважно з школярів, і з цікавим поросятком, яке вилізло на вулицю, на загальне пожвавлення, саме на дорозі перед всіма: людей подивитися й себе показати.

А потім рипає подекуди гармонія, перед клубом танцюють пари. І закрадається в серце сум, що тобі цього вже не зовсім хочеться, що твої бали відгули і прокотилися.

Пройшов з учителями й учнями, просто, щоб не бути самому, щоб подивитися на пожвавлення інших, а увечері втік з вечірки від Вечірки (справді, часто вони в нього бували) до Змотителя в його холостяцьку хату (батьки померли), куди незабаром прийшов і Шаблика, і добре ми з ними провели свято, хоч нічого особливого смаженого, печеного у нас і не було.

Числа третього я помітив за річкою, на узгір'ї, що лежало навскоси від замку, людські постаті і зрозумів, що археологи, розвідка яких виїхала невдовзі до мого приїзду, приїхали вже експедицією.

Вирішив іти до них. Треба ж було познайомитися з майбутніми «колегами» по роботі. Тим паче, що, коли доведеться лазити, все одно помітять, і потрібні будуть пояснення. Хистким мостом перейшов річку і одразу зрозумів: пагорб, який лежить переді мною, — городище. Старе, одне з ранніх слов'янських у цих краях. Пізніше стояла на цьому місці, можливо, і фортеця десь XI–XII століть.

Я видерся нагору, побачив звичайну картину: нерівний квадрат метрів сто п'ятдесят на двісті з підвищеннями по краях і легким вигином посередині, розсип черепків, дрібненьких, з ніготь мизинця, вимитих восени дощами, величезний, зовсім ще голий дуб в одному з кутків майданчика і людей, які сиділи під ним між розкиданого майна, різних там скриньок, пакунків, бочок і бозна-чого ще.

Були там три дівчини віком років по двадцять і хлопець років, може, на два старший за них, якого одразу впізнав, бо зустрічалися в якійсь сім'ї. Сидів з гітарою в руках білозубий, худий, темнохвилясточубий і «большие надежды подающий» майбутній археолог Генка Сідун власною персоною. А за його спиною височіли дві чотиримісні житлові палатки і дві палатки під інструмент та інше. На такому фоні Генка у своїх страшенно потертих, але справжніх техасах з мустангом на заду, в червоній чорнокартатій ковбойці виглядав — «заскучаешь». А дівчатка були звичайні, тільки що милі по молодості, з тієї породи студенток-лаборанток, справа яких шифрувати, опрацьовувати матеріали, сидіти на розкопках і займатися розчисткою.

— «О зустрічі в джунглях чи на морі», — побачивши мене, заспівав Генка.

Славився він, між іншим, піснями власного написання, хоч голосу, як більшість сучасних співаків, зовсім не мав. Але бог із ними, зважаючи на відсутність голосу й слуху, сучасному співакові майже безпомилково можна передбачити блискуче майбутнє.

І, дивно, чим дурнішою була Генчина пісня, тим більший успіх вона мала в ровесників. А так що ж, хлопець як хлопець. От і зараз імпровізує:

О зустрічі у джунглях і на морі…

Качка, шторм — вогнем воно горить нехай.

На Босфорі ж цього горя море —

Ти мене про нього, люба, не питай.

— Антонові Глібовичу Космичу привіт, — схопився він, коли я підійшов.

— Привіт і товаришу Геннадію, який по батькові поки що не заслужив.

— Знайомтеся, — звернувся лоботряс Генка до дівчат, — приват-доцент Космич. А це Таня Солій, Тереза Гайдучик, Валентина Велет. Наша товстуха.

«Велет» був найхудіший і найменший, а тому засоромився, а всі аж залилися рум'янцем: як «вузькі» спеціалісти, вони трохи знали про мене. Треба їх було рятувати.

— Ну й ви з ним познайомилися, дівчата. Наш дурень.

Дівчата захихикали: напруження було хоч і грубістю, а зняте.

— А хто ж у вас тут начальник?

— Ну, а чому не я? — обурився Генка.

— Таких баламутів начальниками не призначають.

— Ще як часто, — зробив жалісливу міну Генка. — Тільки тоді вони одразу перестають… бути баламутами. А мені мого баламутства шкода.

— Тебе, зрозуміло, із студентами поставили працювати. З такими самими пройдисвітами.

— Ми про-ойдемо… «Нас двадцять буде на розкопках, та тридцять школярів наймем, — він наспівував. — Усі городища всієї Європи ми розкопаєм… кетменем». Зокрема це городище раннього середньовіччя.

— Стася Речиць у нас начальник, — мало не пошепки сказала «товстуха» Валя Велет, вдячна мені за допомогу. — Зараз вона прийде.

Речиць? Я, звичайно, чув це ім'я з деяких публікацій, але особисто її не бачив. Ні студенткою, бо саме тоді тимчасово відійшов од викладацької роботи, ні в останні три роки. З чуток, вона була в аспірантурі в Ленінграді. А спеціаліст, знову ж з чуток, хороший.

— Он… піднімаються, — сказала білявенька, кирпатенька, жвавенька Таня Солій. — З ким же це?

— Дід Мультан, — сказала Тереза, дуже схожа на Таню, тільки що чорнява і трохи суворіша.

Колишнім узвозом на городище (а я, дурень, перся схилом, мало не «вткнувшись носом у землю) йшло двоє. Один років сімдесяти, але ще могутній і вузлуватий, як корч. Колись, певно, високий, а зараз трохи зігнутий, так що руки звисали. А поруч з ним ішла легкою ходою жінка в синій сукенці і такій самій синій хустині на голові.

— Добридень, — сказав дід. — Мультан моє прізвище.

— Станіслава Речиць.

— Антон Космич.

— Той?

— Соромно, але виходить, що той. А ви тая?

— Ну, коли побачили тут, то тая.

Тепер я міг роздивитися їх краще. У діда були сині, зовсім не вицвілі очі, сива кучма волосся, довгі сиві вуса при дуже давно не голеній бороді, ніс товстий, рот усміхнений, іронічний.

І при цьому ведмежому обличчі він ще й говорив то тенорком, то хриплуватим басом і весь час збивався з старечої солідності на якусь метушливість, ніби ніяк не міг забути, що в юнацтві був баламутом. Старався, і часом виходило, але до кінця не міг.

Жінці, а може, дівчині — подвійне враження — могло бути років двадцять п'ять. На десять з гаком молодша. Коли я гибів у вагоні для худоби на перегоні Барановичі — Слонім, була ще зовсім дитям.

Тонкі ще руки з гострими ліктиками, але розвинуті високі груди й ноги, довгі, мускулясті. Мабуть, багато ходила. Рухи чіткі, красиві. Вираз обличчя і голос приємні, м'які.

І — руда. Але була це не та безколірна, апельсинова рудизна, що зустрічається найчастіше, а був це колір темного червоного дерева, що завжди відливає глибинним золотом. І шкіра чиста, без ряботиння, молочно-біла, зовсім без блакитного відтінку, що часто властивий шкірі рудих. Ніякої косметики ніде, та вона «в полі», під вітром і сонцем, і не потрібна. І тим більше дивували натуральні темні брови і вії в контрасті з великими очима зелено-блакитної глибини.

«Ну, годі витріщатися, Космич. Цей пиріг не для нас, та не така вже стоїть цяця перед тобою. Були кращі».

— Зайдіть на хвилину до нас, — показала на палатку.

— Куди мені туди? — забасив Мультан. — Я її завалю.

У палатці було дуже чисто й затишно. Чотири застелених тапчани, чотири спальних мішки в головах, гілочка ялівцю у вазочці, брезент підлоги посипаний молоденьким аїром.

— Що у вас — зелені свята?

— У нас завжди зелені свята.

Я майже одразу помітив у неї пристрасть до порядку, а потім, в міру знайомства, і слабість до ґрунтовних і красивих речей. Причому — дешевих. Замовить, наприклад, місцевому гончару точну копію старожитнього жбана, горщика, миски. Облитих схожою поливою. Просто, щоб приємно стояли на столі.

— Ну, що у вас, Антоне Глібовичу?

Я розповів. Без подробиць, без історії розшифрування. Просто сказав, що повинне бути під знаком корабля десь під другою, від кутньої, вежею підземелля. Вона не здивувалася — мало для чого якесь там підземелля може бути потрібне історикові. Вона взяла щуп і сказала:

— Ну що ж, ходімо подивимось.

Вийшли на майданчик. Мультан — невідомо для чого приперся сюди, робити було нічого, чи що? — поплентався за нами. Часом згинався і підбирав щось. Заразився під час розвідки чоловік.

— Що за щуп у вас такий цікавий?

— Подивіться.

Щуп, гостроконечний прут, яким зручно мацати грунт на пісках, був зроблений у вигляді поморської шпильки-заколки. Кути й один кінець закручені в поперечний овал. Щоб якраз пролізла рука і добре трималася в стальній петлі. Закінчувався овал витонченим завитком.

В другому щупі кінець петлі-ручки змикався і, як стрічка, тричі обвивався довкола щита щупа.

— Сама замовила. Ось беріть поки що цей. Обидва по метру завдовжки. Можна міряти глибину в розкопі. І на пісках мацати зручно, — зітхнула з усмішкою. — Але головним чином — для собак.

Ми пішли на край городища. У спину нам Генка заспівав зворушливим, придуркуватим голосом на мотив «Степь да степь»:


В той степи глухой

И-сто-рик у-мирал.


І після деякої паузи (як на це зреагують):


Перешли жене

Вещи тощие,

Передай ключи

От жилплощади…

А другой жене

О том промолчи.

От жилплощами

Не давай ключи.


Я нахилився і підняв камінь, але Генка вже чкурнув за палатку.

— Що, й справді другій не давати ключів? — засміялась Станіслава.

— Слава богу, не маю такого щастя ні вдруге, ні вперше.

— Чому ж «слава богу»?

— А так.

— Чого ж так?

— Спокійніше. Я вже роки за плечима маю.

— Які там роки, — здалеку, почувши, сказав Мультан, — які ваші роки? Он я, ви думаєте, чому такий зарослий? Неохайний? Бритви не маю? Маю і в лазню двічі на тиждень ходжу. А щетина як у кабана, бо жінка наказала голитися раз на місяць. Бо ще ревнує, зараза.

Він наблизився, і так ми дійшли до краю городища, звідки замок неподалік видно було, як на плані. Звідси й руйнування було видно краще.

— Руйнують, — тихо сказала вона. — Поступово.

— І дошка зірвана, — сказав я. — Валяється десь у бур'яні.

— Куди вона втече, — сказав Мультан.

— У підземелля.

— А хто її вкраде?

— Вдячні жителі і вкрадуть.

— Не дам, — сказав Мультан. — Я ж сторож. Костьолу. І заодно замку.

— Ну, діду, ви насторожуєте, — сказав я.

— Ого-го, та ще й як. А дошка? Приб'ють дошку і немовби все діло зробили. А дошка — сьогодні вона є, завтра нема! Руй-нуй, Ванюхо!

— Маєте рацію, — сказала вона. — Он була дошка на Ружанах, на білоруському Парфеноні, валялися у дворі бочки з-під мазуту. Нема її — ті самі бочки. Ну, так де ви там кажете?

— Друга від кута.

— Від якого кута? Де той кут?

— І правда, кутів чотири. Так що практично під кожною…

— Практично — на пси твоя робота, хлопче, — сказав Мультан.

— А далі

Чорний замок Ольшанський
кроків під знаком корабля, — безнадійно сказав я.

— Вісім кроків під знаком корабля, — повторила вона, полічивши на пальцях. — Н-на, не густо.

Мультан колупав носком чобота землю.

— Ось що, — буркнув він нарешті. — Так ти тут нічого не знайдеш. Я ось що зроблю. Я тобі онука свого молодшого, Стасика, пришлю. Він справжній Мультан[7]. А він з Васильком Шубайлом, другом своїм, такі шибеники, що весь замок з голови до п'ят облазили. Може, вони тобі в чомусь і допоможуть.

— Дякую, діду. Від дітей у таких випадках справді може бути більше користі, ніж від дорослих.

— Тож-бо.

— Що ж, — спитав я в Сташки, — ви копати починаєте? Але ж ще мокро.

— Підготовка. Почнемо по-справжньому, коли учнів, у яких екзаменів нема, відпустять, і як трохи підсохне.

— Шаблика тут їм допоміг, — сказав дід.

— Ага. Варто копати. На випадок чого і вам допоможемо. І заходьте до нас.

— Що ж, буду радий.

Ми стояли над кручею. Вітер летів з боку замку, від невеликої річки. Видно було зліва і справа ставки, і на лівому з них іграшковий звідси будинок млина.

— А городище це зветься Біла Гора, — сказала вона.

— Так. Біла Гора, — сказав дід.

До костьолу мені з дідом було по дорозі. Йшли, мололи язиками про те-се. Біля плебанії кинувся нам під ноги рудий пес, помісь дворняги з ірландським сетером. Прищуливши вуха, почав ласкаво скавучати.

— Кудлань, Кудлань, — тріпав його дід. — Бач ти, бач ти який гладкий. Як мішок. Нічого, на полювання з тобою підемо. Скинеш тоді сало. Підемо на полювання?

Собака аж підскакував від радості.

— Вірите, призвичаївся, зараза, нехай буде здоров, рибу ловити. Часом таку здоровенну принесе. І не знаю, чи він пірнає під неї, як водолаз, чи як. Зайдіть до мене, — сказав Мультан. — Подивіться на сторожку. Отак щоночі. Жінка, діти та онуки в хаті, а я тут. Тому жінка голитися часто й заборонила… Ревнує, холера.

Сторожка була найнезвичайнішою зі сторожок, які мені коли-небудь доводилося бачити. Цілі дві кімнати. І великі.

— Тут вхід окремий, — сказав дід. — І ні до ладу, і ні до прикладу цей окремий вхід. Кліру[8] виявилася замалою, то віддали під сторожку мені. А речі, ні на що не придатні, та ще деякі з колишнього палацу також сюди знесли і скинули.

Це було справді так. У першій кімнаті були грубки, тапчани, стіл і табуретки, але крім того ще й поламана фісгармонія, і стільці з високою «біскупською» спинкою, і старий буфет чорного дерева (скла в ньому не було, і на полицях виднілися конавки, шклянки, чайник, картопля і цибуля насипом).

В другій кімнаті в кутку лежали дошки ікон і рулони іконних полотен, стояв також стіл на «орлиних» ніжках (кігті орлиної лапи стискали кулі, на яких стіл і стояв) і два інваліди-крісла.

В обох кімнатах на стінах висіли портрети. Деякі були подерті, деякі потемніли настільки, що майже неможливо було щось розгледіти. А посередині одного з них був круг розтопленої фарби: видно, ставили відро з окропом.

А портрети були, може, й не дуже мистецькі, але музейні. На деяких видно було латинські написи або слов'янську в'язь.

— Ксьондз сюди перетягнув. Що з хат відкупив, що на горищах знайшов.

— Палац же згорів.

— Ге-е, не так багато в тому палаці й добра було. Дещо встигли витягти.

— Куди ж воно поділося?

— А хто знає? Тут перед визволенням таке робилося… А потім, коли німці втекли, а наші ще не прийшли, було ще гірше.

— А що?

— Бовбель — Куліш розгулявся. І розібрати не можна було, хто кому в'язи скручує.

— А добре тут у вас. Мені б сюди перебратися.

— Що, вечірки у Вечірки обридли?

— Та я й сам можу. Але тут уже занадто.

— І от, ти дивись, хороший чоловік, завідуючий клубом — пошукати, дарма що освіти бракує, а ось ця бридота пристала, і нічого зробити не можна. — Зітхнув: — Треба поговорити із ксьондзом. Дивись, і мені вночі не так буде сумно. Не будеш же цілу ніч ходити, часом і посидиш… Поговорю… І Стасика вам завтра на допомогу пришлю. Він — Мультан, а я вже на старості починаю вуличне прізвисько виправдувати. Потеруха. Потеруха стара і є.

Він вивів мене з цвинтаря.

— Діду, — сказав я, дивлячись на галерею, — а що це про жінку з ченцем байки розповідають?

І тут дід посерйознішав.

— Еге, якби це байки! Правда. Сам бачив.

— І в замку бачили?

— У замок вночі не ходжу. Боюся. І всі бояться. Кажуть, і там. А я ось тут бачив, на гульбищі. Йде щось світле, як саме світло, а поруч тінь, ніби сама ніч.

— Ой діду!

— Брешу, думаєш? Щоб мені зі старою й онуками дня не прожити.

— Спеціально прийду глянути.

— Вони не кожної ночі. Я одного разу набрався сміливості, виліз на галерею (на випадок чого, думаю, пальну з рушниці). Зникли. Спустився на цвинтар — знову йдуть.

У хаті я застав стан тихого відчаю. У той день Зелепущонок мав проводити брата, який приїздив до нього на свята з Донбасу, і ще при мені вони пішли на автобусну зупинку в Ольшани.

Марія Семенівна, повна, добра, синьоока, була вся в сльозах і ламала руки. Невідомо чого, чи од відчаю, чи з тієї причини, що вони в неї кожної весни й осені нестерпно боліли. Була вона в «цукровій» ланці. А ви знаєте, що таке цукровий буряк. Ні для сортування насіння, ні для прорідження сходів машин поки що не придумано. «Треба буде привезти їй з Мінська гліцерину, — подумав я. — Це ж треба, не чути про гліцерин». А руки ж такі чорні, порепані, страшні.

— Що, не приходив ще?

— Ні. Антосику, голубчику, дорогенький, зустрінь ти його, будь ласка, сходи ти, синку, в Ольшани, пошукай ти його.

— По якій дорозі?

Ольшани село довге, і тому в Ольшанку з нього ведуть аж три дороги. Марія Семенівна винувато дивилася на мене, і я зрозумів, що доведеться переміряти ногами всі три.

— Добре. Дайте тільки його гумові чоботи і ліхтарик.

— Синочку. Бога молитиму. А чоботи — на. Бо й справді, може, в поле вибрів, може, у Видрів яр скотився, може, у канаві десь лежить. А ними ж ще вода з пущі біжить. Сніг же ще, мабуть, в пущі.

Зітхнувши, я пішов од освітлених вікон у темряву.

Стрибав по дорозі вогник ліхтарика. Я обстежив Видрів яр там, де він підходив майже до дороги, — нічого. Перед самими Ольшанами потягнувся ліс з густим підліском. На узліссі щось темніло. Я повів ліхтариком убік. Біля дерев стояв Гончнронок, видно, щойно закінчивши справляти малу потребу, і я опустив ліхтар. Мало приємного, коли на тебе світять у такий момент.

Здалося мені чи ні, що в цю мить щось ворухнулося в кущах.

А бухгалтер — я чув кроки — швидко рушив до мене, легко перескочив канаву і став поруч.

— А-а, Антон Глібович, — сказав приязно, ніби нічого між нами й не відбулося. — А я думаю, хто це світить. Закурити не знайдеться?

— Є, Тодоре Гнатовичу. Візьміть ось ліхтарик, посвітіть. — Я розрізав пачку ножичками.

— Великий ножик, — сказав він. — Все є.

— Все. Навіть, бачите, витягач, щоб гільзу з патронника витягувати. Мисливський ніж.

— І нігті можна постригти. Ну, добре, ходімо. До Ольшан разом, все-таки веселіше.

«Чого ти під ліс перся? Мало тобі було придорожного кювету, щоб ще через нього стрибати та тупати по ріллі? Зрештою, не моє діло. А дорога справді коротша, коли вдвох».

— Які справи вас сюди привели, Антоне Глібовичу?

— Замок буду обстежувати. Цікава тут одна історія з ним пов'язана.

— Нова?

— Та ні, дуже стара. Темна історія тут триста з лишком років тому відбулася.

— А кому яке діло до трьохсотрічної історії?

— Мені.

— Ну, хіба що вам. А тут і недавніх вистачає. Он краще б Шаблику розпитали про підпілля, про гестапо.

— Розпитаю й про це. Не мені, так іншим знадобиться. Тим, що для нової історії живуть.

— Кгм.

… Назад я повертався іншою дорогою. В одному місці мені здалося, що в полі за канавою щось ніби чорніє, і я стрибнув туди, та не розрахував і черпонув води вище однієї халяви.

Ні, це просто лежав короткий обрізок колоди.

— Тьху ти, чорт! — вилаявся я спересердя.

Я підходив уже до Ольшанки, і праворуч від мене тьмяно проступали дерева і, темніший за ніч, чорний силует замку. І тут раптом я зупинився. Різко, немов зненацька налетів грудьми на щось гостре.

В одній з веж замку горів вогонь.

Невеличкий, він у цій темряві здавався рожево-синім. І, коли я ступив кілька кроків уперед, зник. А коли я поверну назад, загорівся знову.

«Що таке? Кому потрібна було запалювати вогонь у ці чорній, мертвій, як труна, — ні, ще мертвішій за труну, — будівлі?»

… У темряві, в занедбаній, давно мертвій вежі рівно і зловісно світив вогонь. І не можна було не думати, звідки й чому.

Гостро й самотньо горів уночі вогонь.

… Марія Семенівна все ще була в сльозах. Я крекнув, розуміючи, що доведеться знову йти в ніч, третьою дорогою. Стягнув чоботи.

— Дайте, хазяєчко, сухі онучі.

Бог, видно, почув мої молитви. Ледь я встиг взути чоботи, як на подвір'ї почувся гуркіт мотора, пробігло по вікнах світло від фар, почувся в сінях тупіт, а потім двері відчинилися і на порозі постали постаті Ничипора Ольшанського і Ригора Шаблики, які вели під руки тлінні рештки того, що було дві години тому Миколою Чесевичем Зелепущонком, а по-вуличному Вечіркою. Він був мокрий з ніг до голови і не плів лика. А за цією трійцею йшов учитель історії Михась Іванович і мало не переставляв руками «небіжчику» ноги.

— Ось, — сказав він. — В кюветі знайшли.

Господиня ахнула, заплакала цього разу вже з радості й кинулася роздягати господаря, стягувати з нього плащ, штани, піджак.

Спільними зусиллями ми поклали його на лежанку, і Марія Семенівна кинулася по якусь спиртову настойку, щоб розтирати.

— Жіночко, ти мені краще горлянку всередині цим розітри, — бубонів Вечірка.

— Дам, дам. А боже мій. А спасибі вам, добрі люди, що живого до хати привезли.

Я посміхався. Ця незлосливість нагадала мені перше сільське весілля, на якому я був присутній. Поспати тоді мене відвели в сусідню хату.

Вранці, коли я прокинувся, в печі палав вогонь, господиня ставила туди горщики. І тут відчинилися двері, і два хлопці занесли до хати третього. Один ніс ноги, другий голову (не плечі, саме голову), а середина висіла самостійно і погойдувалася, мов гамак. І тоді господиня сплеснула руками і зовсім без злості, а тільки з безмежним подивом протягла:

— А-а, си-ноч-ку мій! А ти казав, що на своїх ногах прийдеш!

Варіацію тієї пригоди бачив я перед собою зараз. Ох, і добрий же наш народ до такого! І я тільки подумав, що, коли гак буде далі, — доведеться вибиратися. Вибиратися од Вечірки хоча б до діда Мультана.

Вечірка обмацував здоровенні гулі на голові і бурмотів гірко:

— Били мене. Ой, били мене!

Потім ми довідалися, що ніхто його не бив, що вони з братом взяли «на коня» перед автобусною станцією, брат поїхав, а Чесевич, замість того щоб іти додому, потупав ревізувати свій клуб і там кілька разів ударився головою, а потім, замість того щоб лягти в клубі на канапі, попростував додому.

— Ішов-ішов, — бурмотів Вечірка, — надто далеко йшов. І в канаву впав… Лежу впоперек, як гребля… І води з одного боку багато, і вона через мене пе-ре-ливається, дзюр-чить… І машини повз мене з фарами: «в-ву-у, в-ву-у». А я руку піднімаю, а вони не зупиняються.

— Угу, — сказав Ольшанський. — Добре, що нас трохи занесло і світло на канаву впало. Лежить, справді, як гребля. І один палець часом від кулака відставляє. Це йому здавалось — голосує. На повний зріст і всією рукою.

— Так мо', чарочку, люди мої добрі?

— Сьогодні не хочеться, — сказав Шаблика.

— А звісно ж, мої дорогенькі. Бо це ж на такого шалапута надивитися, то вік не захочеш.

Вони пішли. А Вечірка ворушився на лежанці весь червоний від розтирання і бурмотів досить безладно:

— В-ву-у, в-ву-у… А я голосую… А тут тіні йшли… Дві… І стали… Гомонять… Не бачать, що поруч… гребля лежить… Яйця кам'яні, страшні… Друга праворуч за північною вежею… Яйця…

Белькотіння було незвичайне, але зовсім без зв'язку, і я: шав, що завтра господар не зможе й згадати про свої нічні пригоди. Тому я взяв від Марії Семенівни чарку (мене вже трохи морозило від промочених ніг) і вийшов з хати, щоб іти до свого прихатня.


Розділ XII

Початок пошуків


Увечері я вирішив поїхати на день-два додому, а до того часу трохи полазити по замку і намітити сякий-такий план дій. Ранок знову видався свіжий, але сонячний. Такого ранку краще не в підземелля лазити, а сидіти на призьбі, на сонечку, щоб вітерець не доставав, слухати півнів і думати про те-се. Але саме тому мені й треба було лізти. Треба братися за справу серйозно. Тому, і ще тому, що так тривожно світив незрозумілий нічний вогник у вежі замку. Другій вежі праворуч від північної. А може, в першій від неї. Я тільки приблизно встановив, у якій.

Підлога збереглася в усіх залах жилих приміщень першого і другого поверхів, але у вікнах-бійницях нижнього і вікнах другого поверху не було жодної шибки, і протяги гуляли поверхами вільно, здіймаючи з куп щебінки пилюку. Філари (колони, що підтримували склепіння) і самі склепіння були обурливо й огидно пооббивані. Кіші, в яких, видно, стояв колись посуд, вази чи невеликі статуї, були повні вапнової окрушки. Нічого цікавого я в усіх залах не знайшов і тільки пошкодував, що цілком ще придатний будинок хиріє в запустінні.

У чотирьох вежах, які я обстежив, знизу була глуха підлога з могутніх кам'яних квадратів. Лишалися чотири вежі північного боку. В одній вниз вели кам'яні, вкрай стерті приступки, але спуск закінчувався на глибині приблизно трьох метрів залізними, завтовшки з руку, ґратами. На ґратах висів величезний, дуже старий циліндричний замок з тих, у які ключ загвинчується, як гляйсер. І замок, і грати були криваво-чорні від іржі. Я вирішив, що навідаюся сюди пізніше.

Під наступною вежею також був ніби вхід у підземелля, але завалений кам'яними брилами, щебінкою, вапновою окрушкою і сміттям. Потрібна була кирка й лопата. Отож і цей вихід був закритий.

— Антоне Глібовичу! — пролунав десь нагорі крик.

Увесь у пилюці, я виліз на денне світло і побачив напівзігнуту постать Мультана-Потерухи, а поруч з ним дві фігурки хлопчиків років по сім-вісім.

— Це мій Стасик, — з гонором сказав дід Мультан.

Стах був завзятим наїжаченим горобеням. Якщо, звичайно, уявити білого альбіноса-горобця. Ще весна, а він встиг уже геть вигоріти, за винятком глибоко-синіх очей.

— Ну, здоров, Сташе, — сказав я.

— Здоров, якщо здоров, — із солідною зухвалістю сказав сільський Гаврош.

— А оце його друг, — сказав дід. — Василько Шубайло. Ці допоможуть.

Василько дивився спідлоба. І ще з-під кучми такого ж безколірного від сонця чуба.

— Ну, Васильку, а ти ж чого такий скромний та несміливий.

— Та-а, — беззвучно сказав Василько і від присоромленості почухав однією босою ногою другу.

Дід пішов, а ми сіли на валуни, щоб обміркувати план нашої воєнної операції.

— Ну, хто підземелля знає?

— Трохи, — сказав Стасик. — Бо до кінця їх і сам чорт не знає.

— А ти, Васильку?

— Та-а, — відповів той.

— Ну, з такими орлами я тут гори зверну. І ось що перш за все зробимо: вчора я вночі бачив он у тій вежі вогонь. Що то могло бути?

— Це-е треба зметикнути, — розважливо сказав Стасик.

А очі загорілися. І я зрозумів, що старий Потеруха в його віці був, видно, такий самий: суміш солідного, домовитого дядька і молодого гостровухого сатира.

— Ну, чого сидимо? — сказав «молодий сатир». — Полізли, не гаймо золотого часу.

— Та-а, — сказав Василько. — Да-а-ффай…

Дорослий остолоп і двоє малих крізь пролом забралися у вежу. Всю її середину, аж до першого ярусу, займав стовп од гвинтових сходів. Але нижні приступки випали. У стовпі залишалися тільки ямки від них.

— Дядьку Антосю, — сказав Стасик. — Я перший полізу, а ви за мною. Бо, коли я зірвуся, ви мене втримаєте. А коли ви перший полізете і зірветеся — мені втримати буде важкувато.

Стах поліз, як вивірка. А за ним, трохи важкувато, поліз я, ставлячи носки у ямки від приступок у стовпі.

Піднімалися по спіралі. Дуже похвальне заняття для за п'ять хвилин доктора наук.

З яруса, з висоти, крізь бійниці було видно Ольшанку, і течію Ольшанки, і поля, і зазеленілу Білу Гору з маленькими постатями людей на ній. Он навіть, здається, можна відрізнити Сташку. І Генку. А може, й плутаю, бо всі в джинсах.

Але не це нас цікавило. Ярус, з якого невеликий пролом у стіні вежі вів на гору колишніх житлових приміщень, був заселений. Принаймні ще зовсім недавно. На підлозі кілька оберемків свіжої, м'якенької вівсяної соломи. На цегляному виступі стіни краплі стеарину.

У каміні — попіл. Якби давній — видуло б.

Василько Шубайло, який спустився перший, раптом копнув ногою щебінку.

— Ти чого? — спитав я.

— Та-а. Пилюки нема.

Я, звичайно, не помітив би цього. А він уже викопав бляшанку з-під бичків у томаті. Порожню. Спорожнену недавно, бо юшечка ще не висохла.

— Бандюга, — сказав Стах.

— Чому?..

— Ну, — він несхвально подивився на мене. — І дурному ясно. Якби просто якийсь волоцюга — нащо б йому закопувати бляшанку?.. Кинув би, і все.

— Маєш рацію, орел. І добре, що у вас хороші очі.

Потім ми обережно оглянули підземелля під однією з веж.

Я боявся, що станеться обвал, і не пустив туди дітей. Але вони ж такі нишпірки, що гнати їх від цікавого — марна справа. Як кота від сала. Прокралися і почали шастати по кутках. І нічого не знайшли.

І тоді я відпустив свою гвардію на кілька днів. Попросивши, щоб самі не лазили. Бо ще трапиться щось, а тоді — як глянеш в очі дідові Мультану і батькам Шубайлам?

… Коли я, в пилюці і брудний, ішов повз будинок правління, голова Ольшанський покликав мене з вікна.

Звичайний кабінет голови колгоспу. Довгий стіл, стільці, портрети. По кутках снопи різного збіжжя, видно, премійованого колись, але тепер, з минулого року, вже добре вкритих порохом. А на стільцях, пообіч стола, Ольшанський і Висоцький.

— День добрий, Ничипоре Сергійовичу… День добрий…

— Ігнась Якович, — схилив голову Висоцький.

— Сідайте, Антоне Глібовичу, — якось занадто… ну, ніби пробачення просячи, — сказав Ольшанський.

Ми мовчали. Говорити, власне кажучи, не було про що. Потім голова крекнув.

— Ви ось що, Космич. Плюньте на те, що тоді було. І на нього, — він крутнув кудись головою, і я зрозумів, що мав він на увазі Гончаронка.

— Чому?

— Нікудишнє це діло, безглузде… Ну, навіщо нам сперечатися?

— Боїтеся, що нагорить? — просто спитав я.

— Боятися? Ні. Але неприємно. І, рацію маєте, нагорить. Чому не відмовлявся, виконуючи безглузді накази… Правдивіше, чому дурні поради слухаю… А Гончаронок зараз теж десятому закаже. Дошку ми знайшли. В бур'яні. А думали, що хтось зняв з району чи області, що цінності ця руїна не має.

— А хіба так буває, щоб без відома місцевих?

— А негодяща, — сказав раптом Висоцький. — Он голова досвідом їздив обмінюватися під Давид-Городок. Так там якісь лоботряси теж дошку зняли. І всі так само, як і ми, подумали.

— І розбирати вже почали церкву. Але тут вчитель історії з Мінська подзвонив, і такий тарарам зчинився, що в районі ледь одбрехалися, що, мовляв, стару зняли, бо проіржавіла, і нову треба ставити, — сказав похмуро Ольшанський.

— І нікому в голову не цюкнуло, — сказав я, — що ані хвилини без охорони, що стара повинна висіти до нової?

І сам зрозумів, що нікому.

— Ну, а Гончаронок що ж? — спитав я.

— Ет, — махнув Ольшанський рукою, — хоче все життя героїчно «гестапівським» періодом жити. Він і підтримав мене, коли я завагався на хвилину, а чи варто в тій бандурі прохід пробивати. Каже: «Наказ»… Та — плюньте. Тим більш таке сталося при цьому. Але лікарі в нас добрі…

— Плюну.

— Ну, а куди ви сьогодні?.. — спитав голова.

— Ось помиюся та піду на автобусну зупинку. Хочу на днів зо два у Мінськ.

— Нащо? Це ви звідти можете до Кладно, а потім автобусом, — сказав голова, — зручніше до станції Єзна. Двадцять кілометрів і просто на Мінськ.

— Нічого собі зручніше.

— Так сьогодні туди наш грузовик поїде, машини приймати. І ось Гончаронок поїде, Висоцький, Шаблика. Шаблика по шкільні прилади. Загодя. На наступний рік. Ми цього «хапай — переймай» не любимо. Доїде якраз до вечірнього поїзда. Та й на майбутнє, от Висоцький, наш «візник», прошу шанувати. Щодня в Ольшани, в інші місця по окрузі, кожні два-три дні — на станцію. І «козлик» є, і «Москвич», а часом доводиться й так, «вівсяною парою». — Зітхнув: — Підманула нас залізниця. Дійшла колись до Єзни, а потім крутнула на північний захід і пішла, пішла все далі, аж до Кладно. А звідти автобусом — самі знаєте. А якби до нас — було б уже непогане містечко.

— Коли буде можливість, — скористаюся.

… Через годину Шаблика, Висоцький, Гончаронок і я вже тряслися в кузові грузовика. Ніхто не захотів лізти в кабіну до шофера, бо травневий надвечірок стояв на диво теплий. Я згадав слова з тієї поетичної легенди:


Слуцькою брамою вночі таємно вони втікали:

Місяць у хмарах пірнає, а хмари біжать, наче хвилі.


— Слухайте, Шаблика, є в замку Слуцька брама? І чому така назва? Брама ж одна?

— Є. Вірніше, була. Слуцька, або Несвітська. Звідси і колись через десять кілометрів був поворот на Несвіт — Слуцьк. Потім її цеглою заклали. Як і другу. Тільки третя лишилася. Головна. Слуцька — це друга з того боку, що проти Головної.

Зараз я був майже впевнений, що це саме в ній горів нічний вогник, видимий тільки з однієї точки дороги. І в сусідній вхід до підземелля.

— З тим боком муру, напевне, і воєнна історія пов'язана, — сказав Шаблика. — Дошку кілометрів за два від села бачили?

— Бачив.

І справді, стоїть невеличкий обеліск з сірого бетону, і в нього вмурована мармурова дошка:


НА ЦЬОМУ МІСЦІ ПОХОВАНІ

ЧОТИРИСТА РАДЯНСЬКИХ ГРОМАДЯН,

ПО-ЗВІРЯЧОМУ ВБИТИХ

15 ЛИПНЯ 1944 РОКУ

НІМЕЦЬКО-ФАШИСТСЬКИМИ

ЗАГАРБНИКАМИ.


ВИ СТОЯЛИ ДО СКОНУ,

ЯК ЦЕ НАЛЕЖИТЬ ЛЮДЯМ.

СПІТЕ СПОКІЙНО,

ВІТЧИЗНА ПРО ВАС НЕ ЗАБУДЕ.


— То німці з села всіх людей в останні дні вигнали. Думали — розстріляють. Але ні. Тільки змусили в чистому полі під охороною прожити три дні. Дехто в облаву не потрапив, бродив у лісі, але в Ольшанку йти боявся. Бо вони бачили, як ішли у напрямку замку вантажні машини під охороною. Багато. Штук сорок-п'ятдесят. Знаєте, оті німецькі тупорилі. А до того, як вони їхали, пригнали туди велику колону людей. А потім дуже здалеку постріли. Наприкінці третього дня. І назад уже — ніхто. Знаєте, можете здогадатися, що це було.

— Знаю, айнзацкоманди добро й архіви ховали.

— Чому? Могли ж вивезти? Хоча ні. Кладно тоді було в напівкотлі, — думаючи вголос, сказав Шаблика. — Дай боже вивести хоч би частину війська.

Машина почала розривати фарами присмерк, який непомітно густішав.

— І ще одне, — сказав я. — Чи не пов'язана ця історія з іншою, дуже давньою. Ольшанський з німцями співробітничав?

— Ну?

— Міг бачити, і як ховали, і як розстрілювали. Я тут розгадую одну цікаву головоломку трьохсотлітньої давності. Страшнувата. І багато кому вона коштувала життя.

— І розгадали? — несподівано запитав Висоцький. (Ми думали, що ті дрімають).

— Майже.

— Розгадка, видно, не на середню людину, — сказав він.

— Ну чому так? Коли розум беручкий, то якраз на такого. Ну й, звісно, деякі знання треба мати.

— Ну, тоді це не нашого розуму справа. Шаблика он хіба.

Єзна була тією невеличкою станцією (мало їх лишилося після війни на Білорусі), де й тепер на будинку висить дзвін, у квітнику, з одного боку, височать товстелезні тополі, а в маленькому залі чекання напівтемно, й душно, й плаче, нявкає невідомо чиє кошеня.

… Коли злізли з грузовика, в мікроскопічному станційному селищі заморгали перші вогні. Висоцький з Гончаренком побігли у своїх справах (умовлено було на пізній час), а Шаблика, в якого в Єзні були приятелі, перш ніж іти до них ночувати, а завтра вранці взятися за роботу, покурюючи зі мною на пероні, дивився в далечінь, за далекий вогник семафора.

— Ось чому це так, Антосю, що в юнацтві до поїзда ходили гуляти, як на бал?.. Якесь інше життя поруч пролітає… Не наше… Може, краще, а може, таке, що собаці не побажаєш. А зараз не тягне. Сидів би й сидів на своєму місці.

— Мохом обростаємо, Ригоре. Старіємо.

— Видно, так… То що ти там казав, Антосю, про головоломку?

Я в найзагальніших рисах розповів йому про все, не згадуючи, звичайно, ні про долю Мар'яна, ні про книгу, ні про зміст написаного, ні про всю катавасію, яка раптом зчинилася довкола легенди трьохсотлітньої давності.

Шаблика замислився.

— Щось в усьому цьому є, — нарешті сказав він. — Але все одно нічого не вийде. Ти не знаєш товщини й довжини кийка.

— Ну, «початки», як казав невмирущий Якуб, і ми знаємо, — сказав я. — В розумінні математики.

— То що, близько до розгадки?

— Досить близько.

— То мовчи ти тоді, хлопче, і нікому — ні-ні. Щоб іскри з тебе не було чим вибити. Справа якась… паскудна… Нелюдська якась справа.

— Ну що ж, Антоне Глібовичу, — «изрек», підходячи, Висоцький, — доведеться вам, хочеш не хочеш, їхати зі мною до наступної станції.

— Чому? — здивувався Шаблика.

— А, чорт на нього, комірника… Домовилися — так ні, попхався кудись у сусіднє село. Якесь там весілля чи похорон.

— То що ви? — спитав я.

— Гончаронок тут лишився, а я до його родичів іти не захотів. Поїду до Польної. Там друг, у нього переночую, а першим ранковим — сюди.

Підкотив поїзд вогненним змієм з чужого світу. Промайнули у вагоні-ресторані занадто піднесені обличчя чоловіків і занадто красиві постаті жінок. Дехто був з келихами в руках. І всі дивилися на цей освітлений клаптик землі, перед яким довгий час була темрява з поодинокими вогнями серед полів, — і після яких, вони знали це, знову довгий час буде темрява.

— Ей, тубільці! — загорлав якийсь «піжамний» з підніжки. — Тут у буфеті пива нема?! Бо у вагоні закінчилося!

І тут мене здивував вираз жорстокої, невблаганної ненависті на обличчі Висоцького. Такому звичайно лагідному обличчі.

— Таким, як ти, нема, пройдисвіте, — процідив він. — І взагалі, котись, — це вже вголос, — тобі люру[9] хлебтати. Або взагалі г…

Життєрадісний «пройдисвіт» живо гулькнув назад у вагон, як слимак у свою раковину. Може, й посперечався б, але побачив — стоять троє. Хоч я і Шаблика були тут ані сном, ані духом…

… Коли ми сіли в майже пустий вагон і зовсім пусте його купе, я запитав Висоцького:

— Ну чому ви його так?

— Ет, — все ще сопучи, сказав він, — ти тут трясися чорт-зна-куди, вертайся вдосвіта назад, а він — «тубілець». А скільки ж тут мерзло, мокло, постріляно скільки, вбито…

— Аргумент, — сказав я. — Я теж якось їхав. Листопад. Сльота. Присмерк. Пейзажі пообіч залізниці самі знаєте які після німців. Ну, стоїмо, куримо в тамбурі. І тут якийсь тип дивиться на туман та дощ і каже: «Правильно німці цю країну «шайзеланд» називали». Я тут не витримав. «Якщо тобі жінка зі мною чи з кимось іншим роги наставила, то не кричи про свою ганьбу. Якщо слабак, то такої землі не лай. — І не стримався: — А якщо ти зараз не зробиш, як кажуть твої улюблені нацисти, «хальт мауль»[10], то я зараз двері відчиню і тебе на повному ходу під укіс викину…» Він чомусь заткнувся. Пішов до себе.

Обличчя моє, видно, навіть від однієї згадки зробилося незвичайним, бо Висоцький дивився на мене, занадто придивляючись. А мені стало раптом соромно і спогаду, і того, як я розхвилювався.

Поїзд колотило на стиках. Висоцький відвів очі, теж схвильований.

— А чому ви тут візником? — спитав я. — У вас же якась освіта є. Зважаючи на мову й манери.

— Ну, раз уже всі Ольшани знають з пліток і все одно розкажуть, то краще від мене.

— Правильно. Плітки в таких містечках до страшного суду доживуть.

— Освіта, зрозуміло, так собі. Чотири класи польської гімназії. Вигнали за участь у патріотичному гуртку. А потім — війна.

— То підучилися б десь на бухгалтерських чи якихось агрономічних курсах.

— Ні. Все-таки і той, і той — фігури на селі. Я цих складностей по вуха наївся. Троюрідного брата поляки повісили перед самим вереснем.

— За що?

— А бог його знає. Я з ним майже незнайомий був. Нібито вбив провокатора, а ті підстроїли справу так, що вбивство кримінальне. Ну й, зрозуміло, може, хто й заступався, а широка громадськість — ні… Другий, двоюрідний, розстріляний німцями за підпілля прямо на вулиці. Хто каже, що в Кладно, хто каже, що вивезли в Білосток. Так що, бачите, нашому брату куди не кинься. Краще я вже тут. Спрос, як кажуть росіяни, малий, відповідальності нема. Тихо — і гори воно все.


Розділ XIII

Нарада двох холостяків, одного вдівця і одного жонатого


Вранці я подзвонив у Кладно Максимові Смицькому. Одному з кращих, якщо не найкращому, знавцеві міста і його історії та всієї округи. І, на щастя, застав його вдома.

— Слухай, Максиме, ти історію з Ольшанським замком чув?

— Друже, ти мене за дитя вважаєш. Скоро посадиш за парту і примусиш учити…

— Що?

— Ну: «Сам собі котлетку смажив і замурзався у сажу», або: «У Мані вірний був баран, вірніший, ніж собака: куди б дівчинка не пішла — баран за нею скаче»[11].

— Угм. Ти ще згадай «Anna und Marta baden». Замок в Ольшанах руйнувати хотіли…

— Хто?.. Ах, матері твоїй ковінька!.. Хто?!

— Цього сказати не можу… Слово дав. Обіцяли не розтягати. Так ось ти, як «охорона пам'яток культури», про це пам'ятай і при нагоді настраши. Дошку нову повісьте.

— Ах, чорт! І ще легенда за ним така красива. Хол-лера!

— Можливо, вона має під собою і якийсь грунт.

— Який?

— А ти про бунт Волюжинича чув? І послання біскупа Кладненського?

— «В лесу родилась елочка».

Він був дуже схожий на Мар'яна. Гумор у нас в усіх майже один: гумор епохи і її манера жартувати. І все-таки він був ні те, ні те. Хоч і енциклопедія на двох ногах.

І тут мені раптом спало на думку:

— Максиме, що ти знаєш про розстріляних німцями в останній день в Кладно?

— Є такий пам'ятник. Стела, вірніше. Тільки тут їх ніби ншювину розстріляли. Частину далі, під Білостоком. І невідомо, кого де. Розстріляні були поляки й білоруси. В усякому разі, і там, і там адекватні й двомовні стели.

— Текст пам'ятаєш?

— Пам'ятаю, але краще, для точності, по картотеці. Хвилина паузи:

— Є, слухай, — і далі текст: вгорі по-польськи і нижче по-білоруськи:


ТУТ СПОЧИВАЮТЬ ОСТАНКИ

22 БІЙЦІВ РУХУ ОПОРУ,

ЗАМОРДОВАНИХ НІМЦЯМИ

В ДЕНЬ 17. VII 1944 РОКУ


Далі перелік прізвищ:


ОБЛОЦЬКИЙ З КРАКОВА

П. РОМСЬКИЙ…


Ще прізвища, і потім, як останнє підтвердження:


І. СТАНКЕВИЧ З ОЛЬШАН

В. ВИСОЦЬКИЙ З КЛАДНО

А ТАКОЖ СІМНАДЦЯТЬ ЧОЛОВІК НЕВІДОМИХ

ВІЧНА СЛАВА ПАМ'ЯТІ ГЕРОЇВ


— Дякую, Максиме. До зустрічі. — Я повісив трубку.

Чому мені спало на думку запитати про це? В цій історії все було загадкою, і тому доводилося придивлятися до всіх. Що означав чоловік під вікнами? Випадок у музеї? Приспання собак? Вбивство (так, я підсвідомо знав, що то було вбивство, і навіть хотів цього, інакше це була б занадто дурна смерть)? Записка, написана моєю рукою? Дивні й дикуваті люди в Ольшанці (а я умудрився перевірити: ніхто з них уже два місяці не був у нашому з Мар'яном місті). Нарешті, вся ця історія зі старою легендою, і дивний її зв'язок із сучасністю, і дивний поворот старої казки. Та й взагалі, куди міг подітися такий чоловік, як Волюжинич? Хоча… Міг же Кучум після останнього розгрому погнати коня, і сліди його, як каже великий історик, «загубилися в темряві історії». І ця історія — моя історія, а не та — дуже паскудна, дуже багато в чому страшна історія.

Дуже мені не хотілося йти до Хилинського, але треба було. Може, довідався щось від Щуки? І не мені, запідозреному, уникати закону. Але я тягнув і тягнув. Вийшов до «святого Герарда», купив сигарет, цього разу «Шипка» була, а «БТ» тільки один блок. І за це спасибі доброму чоловікові, що прибереже.

— І надовго, товаришу Космич?

— Та ні, днів на два, а там знову…

— Все шукаєте? — запитує він.

— Шукаю.

— Буває, що й знаходите?

— Буває, що й знаходжу… Частіше за все знаходжу… Тут лобом і гузном треба мур пробивати. — Я тягну візит до Адама як можу. — Дурне діло нехитре.

— Угм. Тоді в цьому місті три чверті таких «нехитрих».

І все ж я йду на Голгофу. І коли Адам відчиняє мені двері, мене як у лоб довбнею. Отією, що по обуху сокири б'ють, коли вона застряне в пеньку.

… Сидять за столом і чайок попивають полковник Щука і Ростик Грибок. Мене від цієї ідилії вдарило, ніби об стіну. І водночас знову охопив жах. Правдивіше, він жив весь час. Жах перед тією запискою. Перед власним почерком. Щиро кажучи, ні до того, ні після я, у найскладніших обставинах, не боявся. Але одне діло вбити на війні, у вуличній бійці з вуличними покидьками, в стані афекту. І зовсім інше діло, коли гроші стають поміж тобою і другом, коли людина за спадщину вбиває одна одну. Так підло виманивши її з дому…

Тільки тоді, коли люди — всі — зрозуміють це, тільки тоді прийде справедливість. До цього її марно чекати.

— Що це у вас галасливо й шумно, ніби в лазні?

— Гомінко, — несподівано сказав Грибок, — як у лазні або в залі для відвідувачів у психіатричній клініці.

— А що, й там побував? — спитав я.

— Побував. Але там лежати — це не дай боже…

І справді, куди він туди, такий грибисько? Дурна думка.

— Я всюди побував, — сказав Ростик.

— Ну, на Північному полюсі не був, — сказав я.

— Годі вам, — раптом відрізав Щука. — Ви що, не бачите, що він неживий від передчуттів. Це вже в нас, місцевих дурнів, звичка намагатися бути дотепним мало не під сокирою.

— Правда, — признався я. — Часом страшенно болить голова. Видіння якісь дивні ві сні.

— Перевтомився ти, хлопче, відпочинь, поспи, поплавай, закохайся, — сказав Щука. — Кинув би ти цю справу. Дірки э бублика вона не варта. Подумай, що тут до чого? Де Крим, де Рим, а де попова груша? А щоб заспокоївся — скажу: почерк не твій, Антосю. Експертиза графологічна. Майже не відрізниш, але не твій. Папір — твій.

У мене запаморочилась голова. Вона останнім часом так тріщала, що я боявся, а раптом це я у забутті щось наробив. Тому на останні слова я не зреагував.

— Хто в квартиру заходив? — сказав Щука. — Хто знає почерк?

— Ну-у, батько, тітка… Ви… Ну, сусіди… Мар'ян… Зрідка колеги по роботі.

— Відпадають.

— Ну, на жінок не подумаєш, — раптом сказав Хилинський, — та й була вона одна. І зараз її нема.

Я вдячний був йому, що він не дав мені назвати ім'я Зої. Останнє це діло для чоловіка котити бочку на жінку, яка була з ним.

— Добре, — сказав Щука. — Це напевне не пов'язано з усіма подіями, твоя стара байка… До речі, візьми книгу і — ось тут на кальку зроблено кілька копій… Оригінал залишимо в себе. А що в тебе нового?

Я коротко розповів.

— Оце вже цікаво, — сказав Щука. — І, головне, ми самі не знаємо про розстріляних, хто, за що і як. Коли про щось цікаве довідаєшся — говори ось із ним, — кивнув на Адама. — А сам своєю справою займайся.

Еге ж, так я і можу зайнятися тільки своєю справою.

— А про того Висоцького, що в тридцять дев'ятому повісили, — тягнув далі Щука, — то я пам'ятаю той процес. Один з найгаласливіших. І справді, казали — підкладка політична. А більше нічого не знаємо. Архів згорів.

Я знову налив собі води й випив.

— Чого ти п'єш, як на похмілля? — спитав Хилинський.

— Чогось спрага останнім часом мучить. У голові дивний туман… Ну, а як щодо тих, розстріляних? І щодо тих, що вбили у Кладно?

— Кажу тобі, — сказав Щука, — архіви згоріли. Архів суду згорів. Про Варшаву й казати нема чого. І кладзенський архів гестапо так само невідомо де. Згорів? Чи не сховали тільки самі німці. Вивезти не встигли. Занадто швидко наші йшли.

— Вважай, — втрутився Ростик. — 26 червня Вітебськ, 27 — Орша, 28 — Могильов, 3 липня — Мінськ, напередодні — Вілейка. Бачиш, як обкрутили, обклали. Твоїх кладзенських розстріляли сімнадцятого. Ну, а Кладно ми взяли вісімнадцятого липня. Отже, могли не встигнути ті вивезти архів і награбоване відомством Розенберга.

— А що ти наробив, що був скандал в Ольшанці? — Хилинський крутив у руках одну з стрічок.

— Замок фотографував, — похмуро сказав я. — Видам потім плівку японцям.

— Прищикнуть колись тобі твій довгий язик, — буркнув Грибок.

— Не прищикнуть, — сказав полковник. — Тому з ним і ділимось. Тому з ним і розмова йде тут, а не там… Незважаючи на деяких.

— Стрічка ця не полімпсест[12], — раптом сказав Хилинський. — Вискоблювали пергамент з якоїсь іншої причини.

— Маскували щось? — сказав Грибок.

— Хто знає. І думаю, що, може, клей, яким приклеювалася стрічка до предмета, — похмуро сказав Хилинський. — Тільки що це за предмет? Де його знайти? — І додав, дивлячись на те, що я знову п'ю воду: — Все-таки думай і ти, Антосю. Замість ребуса.

— Я той ребус уже й без предмета розв'язав. Гадаю, правильно.

— Схиляюся до твоєї думки, Антосю, що тут є щось, — сказав Адам. — Навряд чи чоловік не зашифрував би щось важливе. Скоріше навпаки. Не шифрують звичайно те, що неважливе. Але… не лізь занадто в справи Андрія і он… Ростика. Твоє діло — історія. Твоя справа — ось ця. А ти їм часом подай тільки те, що вважатимеш за потрібне… І вони тобі потрібне скажуть. Що тебе торкається. Допоможуть. Але допомагай в міру сил і ти.

І він, наголошуючи, сказав:

— Якщо вирішать за потрібне зайнятися справою.

— Смерть мого Мар'яна — і не вважати за потрібне?..

— Бо говорити про свої справи з іншими, — перебив він мене, — вони не люблять. А часом просто не мають права. І ти їх не звинувачуй. Не лізь до них, а вони — до тебе. В разі щось серйозне станеться — розберуться самі.

Я мало не розлютився, хоча й холодною люттю. Не вважати за серйозне — таке?

— Не лізь ти в пляшку, — сказав Щука. — Якщо це було вбивство — рано чи пізно розкопають.

— Хто це розкопає?

— Ми.

— Що ж, боже поможи, — сухо сказав я.

Хилинський вийшов мене провести. Стоячи на цих смердючих сходах, розмовляли.

— Слухай, що це означає, твоє

Чорний замок Ольшанський
?

— Три, — сказав я.

— Гм. Ну, добре. І ось що, розпитай, хто такий Бовбель, банди якого під час війни і по війні біля Ольшан ходили?

— Що, так важливо?

— Щука вважає.

— Тоді можна.

— Нісенітниця якась виходить з цією смужкою, — сказав він. — Окрім ось тут «Слуцької брами» і слова «смага».

— Чому?

— Не знаю… Ну, а як рибка там у вас ловиться?

— Не знаю, — у тон йому відповів я.

— Спитай, якщо ловиться, може, і я до тебе приїду. А що ще робити пенсіонерові?

— Знаєш, пенсіонере, — сказав я. — Котись ти до такої матері…

— Кочуся, — усміхнувся він і зачинив двері.


Розділ XIV

Про божевільних і дрібниці, не варті дірки з бублика


І знову хилитає машину по дорозі Єзна — Ольшани. Якщо це можна, звичайно, назвати дорогою.

Але археологи не скаржаться. І Шаблика із Змогителем. І Висоцький з Гончаренком. Одному тільки мені здається, що на такій дорозі лише масло збивати. І я навіть не знаю, пощастило мені чи ні, що у вікно поїзда я побачив усю компанію на пероні (вивантажували щось) і в останню хвилину, мало не на ходу вже, скочив.

Може, мені було б і легше, якби не те, що в мене останнім часом такий важкий сон і така страшенна спрага.

Щось зі мною негаразд.

— Коли це, хлопці, перестанемо ми трястися по цих дорогах? Дороги й дороги, — не витримую я.

— Ляжеш під ялинку — тоді й не будеш трястися, — похмуро каже «ковбой» Змогитель.

— Часом думаєш, може, воно й краще б, — зітхає Гончаронок.

— Типовий білоруський погляд на речі, — іронізує Шаблика. — «Що за життя?.. Вранці вставай, увечері лягай, уставай — лягай, уставай — лягай. От якби ото ліг та й не встав».

Усі регочуть. Не дуже весело. Такий лагідний і якийсь сумний травневий вечір, що хочеться вірити водночас у вічність і в тлінність життя.

— І справді, аби так, — каже настроєний на ліричний лад Гончаронок. — Відтрубив якихось років шістдесят — і кінець. І кому тоді яке діло, скільки твої кістки пролежали в землі? Правда ж, пані Сташко?

Вітер грає одним пасмочком її каштанового волосся.

— Дурниці верзете, чоловіки, — раптом кидає вона. — До всіх кісток живим людям є діло. Інакше, правду кажучи, не були б ми людьми. Є у нас такий примітивний спосіб визначати, викопна це кістка, дуже давня, первісна або порівняно нова. Доторкнися язиком. Якщо липне — отже, викопна. Я вперше аспіранткою це почула, на засіданні сектору археології. Ну й вирішила спробувати. Регіт стояв на весь зал.

— Це що ж, і людські лижете? — спитав Висоцький. — Безрозсудство якесь. Гидко ж.

— Що з того? — озвався Генка. — Якщо кістці мільйон років. Вона тоді чистіша, ніж у нас руки. А я ж он своїм дівчатам аж руки лижу, коли чогось робити не хочеться.

— Коли це? — обурилась Валя Велет. — Та я б тобі й не дала руки, навіть якщо б зібрався лизати.

— Товсту-ухо, — з погрозою сказав Генка. — Ой вуха намну.

— Це ми тобі гуртом намнемо, — сказала Тереза.

— І правда, — підтримала її Сташка.

— А по-моєму, так все одно, — сказав Гончаронок. — Що нам до старих кісток. Про свої треба думати. Тим паче, що ще невідомо, кому легше було на землі кістки носити, нам чи їм. Війни тут, табори, хвороби різні з'явилися. Он хоча б подивилися на черги до дантистів. А я одного разу в музеї на макети старих могильників дивився — так такі в усіх зуби білі.

— Нам легше кістки носити, — сказала Сташка. — Стежте за зубами, давайте їм роботу, — і не потрібний вам буде дантист.

— А вони стежили? — з кепкуванням спитав Тодор Гончаронок.

— А ти запитав у них, скільки вони жили? — Різко повернувся до нього Шаблика. — Ну, Сташко…

— Мало хто доживав до сорока, — сказала вона.

— Тому й зуби білі, як у собаки, — визвірився Шаблика. — Ти також проти собачого скільки живеш? От і з'їв зуби. Ось тобі й відповідь, кому по землі легше кістки носити. А коли людина зараз не доживає до сорока, гине на війні, гине в печі, гине в рові — це не вина життя, це вина інших…

«Чого зчепилися? — подумав я. — Як скажені всі». І тут, за аналогією, а також тому, що розмову треба було перевести в інше русло, я сказав Висоцькому:

— Ось Лопотуха. Хіба він винен у тому, що такий? Люди зробили. Правильніше, нелюди. І що помре, може, рано — також вони винні.

— Не кажи, — сказав Гончаронок, — може, йому так просто зручніше. Щоб не чіплялися… Зникає часом на кілька днів.

— Угу, — звернувся до нього Висоцький. — Пам'ятаєш Рохлю божевільного? Ким він потім, за німців, виявився? В одній машині з шефом кладзенського СД їхав. Ось як, мої голубочки.

— Кинь, — раптом не витримав і я, відчуваючи, що зміна теми нічого не дала, що не відчепитися нам від теми війни і людських мук. — І не верзіть на скривдженого чоловіка. Самі казали, що щось бачив і… Та, зрештою, самі пам'ятаєте, як ішли ми з вами повз млин, а він мішки носив. І собаки за ним…

— Правда. — І Шаблика раптом засміявся. — І один, видно, помісь із таксою. Схожий на пилосос «Ракета».

— Поганий сміх, — сказав я. — А він побачив нас і кричить: «Сищик проклятий! Гицелів візок! Замок йому? Сищикам видати! На слід навести! Ну, зачекай! Ми тобі!» Хто це ми? Хто з нас візок? Ти, Тодоре? Шаблика? Висоцький? Я?

— Собаки за негідником не ходитимуть, — строго сказала Гайдучик. — Бо відчувають, хто їх любить, хто добрий.

— Дурниці, — раптом сказав «ковбой». — Гітлер он теж любив собак і дітей. Та справа в тому, що він любив виключно німецьких собак і німецьких дітей. Та й то далеко не всіх. Інакше не блукали б у нас по лісах табірні здичавілі пси і не плакали б німецькі діти…

«Ні, вони всі отруєні війною. А може, в цьому й полягає секрет усіх останніх подій? Айнзацкоманда? Виселення села? Пам'ятники розстріляним? Хто знає? Всіх зачепило. Навіть Гончаронка з його в'їдливою добродушністю. Навіть Висоцького. А Лопотуха? Може, справді не божевільний? І справді, чому зникає?»

… Йшли ми до Ольшанки вже в темряві. Решта пішли іншою дорогою, і тільки нам з Висоцьким випадало йти разом.

— Так, — знову завів він свою шарманку, — і чого вони всі зчепилися? По-моєму, то живи собі тихо, хоч фурманом, і нікуди не лізь.

— Даремно. Ви людина розумна. І викликаєте певну повагу.

Я згадав, як він відреагував на «тубільця» в Єзні.

— Не лізу.

«Ну так, — подумав я. — Троюрідного за польських часів повісили у тридцять дев'ятому. Невідомо за що. Чи не за щось, пов'язане з політикою. Двоюрідного німці в Кладно в сорок четвертому… Тут наполохаєшся. Але тільки згадай, скільки у війну загинуло і не за політику».

А він, ніби відгадавши мої думки, сказав:

— Хоч сову об пень, хоч пнем сову — сові однаково. І не хочу я цього. Відпрацював, помився в лазні чи в річці, стопку взяв, повечеряв — живу. Вночі прокинуся — живу. Коні хороше пахнуть — аж сміюся від радості — живу. І гори воно все ясним полум'ям. Мені всі ці головорубки — до…

Я тільки плечима знизав.

… Наступного дня я, взявши ключ у Мультана, обстежив те підземелля під вежею, де були грати. Нічого незвичайного: та сама пилюка і та сама щебінка. Тільки що кілька завалених ходів у невідоме. Їй-богу, хоч ти лайся.

Коли вибрався звідти, загасивши ліхтарик, була така межа між присмерком і ніччю, коли починають мерехтіти перші зірки. Місяць, однак, ще не зійшов. Тільки небо з того краю було трохи світліше. Я не поспішав додому. Приємно було пройтися, коли обвіває обличчя травнева ніч. Така м'яка, ніби дорогі руки гладять обличчя.

Я вийшов брамою, перейшов місток і рушив було до плебанії, коли мені здалося, що щось вислизнуло за моєю спиною з паркового підліску. І цього разу помилки не було: я почув шурхіт кроків, що віддалялися від мене у бік брами.

Цікавість народилася раніше від мене, тому я почекав трохи і попрямував услід. Проминув жерло входу. Здалося мені чи ні в кволій заграві, яка все збільшувалася, що майнула двонога тінь і що ця тінь мала на голові кепку козирком назад.

«А, чорт! Ну, це треба перевірити. Тільки треба трохи зачекати, доки ти не займешся своєю справою впритул».

Я вийшов на середину двора і там присів за купою битої цегли, тримаючи ліхтар напоготові.

Терпіння моє було винагороджене. Минали хвилини, і не знаю, скільки їх там пропливло. І раптом чи не в бійниці «моєї» підозрілої третьої вежі, здається, мигнув на мить вогник, а потім звідти долетіли глухі удари чогось твердого об камінь.

«Може, ломом? І чому тоді, під час інциденту, ламали також тут?»

Підкрадатися в той бік було дуже незручно. Ноги небезпечно підверталися на камінні.

Ось і темна дірка входу. Тягне гидким смородом, ніби із споконвіку не чищеної вбиральні. Я прослизнув усередину. Справді, звідкілясь удари. І зверху, і нібито відлунює знизу.

«Пробиває хтось стіну. Навіщо?»

Промінь мого ліхтарика упав на стіну — так, свіжі подряпини на цеглі. І удари, глухі, ніби із самої стіни, одразу затихли.

Я повів ліхтариком угору, по стовпу обвалених гвинтових сходів, туди, де люк, що веде у нижній ярус вежі. Люк чорнів непроглядною темрявою.

І раптом звідти впав мені в очі нестерпно яскравий сніп світла. Засліпив.

Я відступив від нього скоріше машинально, але, по-дурості, ліхтарика не погасив. І зразу ж на те місце, де я щойно стояв, глухо ухнувши, впала велика кам'яна брила з слідами свіжо-відбитої штукатурки.

Знову летить вгору світло мого ліхтарика. І знову звідти, у відповідь, меч світла. Дуель ліхтарів. Знову я, ніби передчуваючи щось, відскочив. І одразу щось дзенькнуло об стіну. Мало не по тому місцю, де щойно була мою голова. Повів туди ліхтариком, мокра пляма на цеглі, а внизу розтрощена пляшка і — з жахливою ясністю — етикетка з написом «Ласіте».

Гуркіт десь нагорі. Нижче й нижче. Тиша.

Незважаючи на тишу, лізти туди одному нагору було б божевіллям. І я, шилом патоки вхопивши, вибрався назовні.

Місяць уже був досить високо. Неяскраве його світло скрадало бридоту занедбаного двора з гноєм і купами каміння. І навпаки, підкреслило всю потворну велич цих мурів і неж. Нерівні мури, вежі, як гранчасті скелі, темна смуга галереї.

Мені захотілося бути в першому-ліпшому місці, аби не тут, і я пішов.

«Ласіте». «Краплинка» по-латиськи. Звідки в Лопотухи, якщо це був Лопотуха, латиська мисливська горілка? Та ще й рідкісна».

Хотілося ще раз окинути поглядом всю цю чавунно-чорну махину. При місячному світлі. Я оглянувся. Там, де падало світло, чорнота була з блакитним відтінком. У затемнених місцях, у нішах і на галереї, панувала непроглядна темрява, так що раптом поставала перед очима своєрідна рельєфність цієї махини.

І тут я не повірив своїм очам. У темному провалі галереї, від зовнішніх сходів, що вели на неї, повільно повзли дві тіні, йшли по гульбищі. Остовпівши, я простояв на місці не знаю скільки. І лише потім кинувся до широких, місцями повибиваних сходів. Забувши, про можливу небезпеку, забувши про все, окрім однієї думки: побачити, перевірити, схопити.

Вилетів. Нічого. Тільки туманне світло блукало аркадами. І темрява лежала під склепіннями. І більше нічого. Ані душі, хоча вийти їм не було куди, крім сходів, якими вибіг я. Нікого й нічого.

«Чорт побери, — думав я, йдучи до плебанії, — виходить, усі вони мали якусь рацію, коли говорили. І Мультан, і інші, і давній поет. Ось вам і «паршивий білоруський романтизм»! Чи це вже я став причетним до місцевого божевілля?»

Вночі, коли чорні дерева тихо дрижать від жаху, По галереях проходить дама з чорним монахом.

«Холера б вас побрала! Всіх!»

… Завтрашній день прийшов ясний і сонячний, з легеньким шелестом молодого, свіжозеленого листя. У «мою» вежу вирушили і Сташка з компанією, і Мультан з мультанятами, і навіть сам голова Ольшанський.

І повний конфуз. Ніхто б і не повірив мені, якби не свіжі уламки внизу, світлішого кольору, незапилена цегла. Але все інше було всім чим завгодно, тільки не тим, що ще вночі я бачив на власні очі. На підлозі була ціла гора кам'яних уламків, щебеню, цементного пилу. Величезна кам'яна брила, цілий валун, заткнула, ніби корок пляшку, люк сходів і небезпечно звисала над головою. Видно, обвалилося перекриття другого, а може, й третього ярусів. Розбирати цей хаос знизу було, що на смерть іти. Згори доступу туди не було.

— Ну ось, — підставив свій глек на капусту Ольшанський. — А хтось казав, що цей будинок на віки.

— Так, — сказав я. — Якщо йому ніхто не допомагає впасти. А хто знає, чи не допомагали цим перекриттям сьогодні вночі?

— А біс його знає, — дискантом сказав Мультан і додав басом: — Схоже на те, що й допомогли…

— Тут бульдозером розчищати, — по-блазенськи сказав Генка.

— Угу, — сказав Ольшанський. — Якби був такий бульдозер, що лазить по стінах.

— І щоб вам хтось дозволив гнати на пам'ятку культури бульдозер, — сказав я. — Хоча… це іноді дозволяють. Тут ось що, тут треба вхід завалити. А то Стась або Васильок Шубайло можуть полізти і…

— Цих шалапутів село знає, — сказав Ольшанський. — І про пригоду село знає. Завалимо.

— Звідки село знає? — спитав Генка.

— Е-е, голубе, — кинув Мультан, — на те воно й село. Тут тільки-но ти збираєшся чарку хильнути, а в Ольшанах будуть уже казати, що ти вже дві години козу водиш. Ось же знає звідкілясь Гончаронок, Вечірка й інші. А проте у них… як це… ну, коли мене тут не було, бо я під Мінськом свиней пас.

— Алібі, — сказав Ольшанський.

— О-о. Вони ж у Єзну їздили.

— Правильно, — сказав голова. — Наряд був.

Ми вийшли через браму, і відразу ніби стало легше дихати. Я сказав про це.

— А ви подякуйте всім, хто тут століттями гній збирав, — кинув Шаблика. — І панському, і чотириногому колгоспному.

— Він же не про те, — сказав «ковбой». — Морально, як кажуть, тут стало легше дихати. Живі люди. Живуть, сміються, працюють. А якщо хтось часом і у вухо дасть, то й те легше.

Знову треба було переводити розмову на інше. І я, як завжди, зробив це незграбно:

— Чому це, Ничипоре Сергійовичу, у вас таке прізвище? Ви що, з тих Ольшанських.

— Е-е, не ображайте, — сказав здоровенний, як кінь, голова. — Що, я схожий?

— Та зовні ні.

— По-вуличному вони Шевці, — втрутився дід Мультан.

— Так, — сказав Ольшанський. — Але, самі знаєте, пани інколи своє прізвище пригінчим давали, щоб відрізнити. Ну й для сміху давали. Документів не було. Ну, село з часом і звикло.

Археологи на чолі зі Сташкою попрямували на свою Білу Гору (дай їм боже, щоб їм там більше пощастило, ніж гуситам на Білій Горі і сербам на Косовому Полі), а ми пішли повз млин до села. І тут знов нарвалися на сцену з «Бориса Годунова». Біля греблі сидів в оточенні своїх собак увесь білий, напудрений борошном, як П'єро, Людвіг Лопотуха у своїй славетній кепці і, побачивши нас, почав невідомо в кого тикати пальцем:

— Живий?! — Мені аж мороз пішов поза шкірою, коли я згадав нічну кам'яну брилу. — У тебе ж кров з грудей. Як у Гончаронка. Як у фурмана. Сам бачив у них, сам… Воскрес? Перевертень. Вовкулака.

— Що це з ним? Чому на нас?

Ми вже проминули його, і тоді Ольшанський крекнув і покликав до себе огрядну рум'яну молодицю.

— Наш завідуючий медпунктом. Ану, розтлумачте йому, Агатко, що то таке Лопотуха. А то він, Космич, щось на всіх скоса поглядає.

— Справжній, на жаль, божевільний, — з доброю, сумлінною усмішкою відповіла вона. — Комісія після війни була. І два роки тому. Нешкідливий тільки божевільний.

Я подумав, що коли та брила була «нешкідлива», то який череп повинна мати людина, щоб говорити про «шкідливість». І ще подумав, що я не вірю в його божевілля. Бо звідки знає про кров? І ще, якщо він і справді божевільний, то знає про дещо більше, ніж ми, нормальні. І мовчить. Чи не може сказати.

Йшли далі. І тут Ольшанський мене здивував — мало коли мені доводилося чути в людському голосі такий біль і таке співчуття:

— На жаль, справді не при собі чоловік. І, на жаль, справді після чогось страшного… І звідки така жорстокість у деяких дітей? Гра у війну. І один на цього нещасного рушницю навів. Так той заплакав: «Хлопчику, не треба».

— Ну й що?

— Відлупцювати шибеника довелося, хоч і останнє це діло.

Через кілька хвилин ми розійшлися. Я постояв, почухав дурну свою макітру і нічого розумнішого не придумав, як рушити до чергового «сумнівного», ксьондза. Ну ясно, кого ж підозрювати, як не ксьондза? І, зрозуміло, прийшов саме вчасно. Отець Леонард Жихович вів бесіду майже сімейну і душекорисну з дружками і майбутніми молодятами («Нехай женяться, більше старців буде», — сказав би мій господар Вечірка), роз'яснював їм щось на зразок того, що вони повинні серйозно подумати, доки не пізно, бо костьол розлучення не визнає, і, отже, це на все життя. Тут я погодився з ним. Справді, нема чого воловодитися з весіллям, якщо це на один місяць. На один місяць — можна не турбувати ні ЗАГС, ні священика. Буває й так, але краще не варто.

Я поплентався до виходу, геть, і тут знову задумався, кого мені нагадує статуя із зеленого мармуру, схожого на нефрит.

Так і не додумався. А на мене, на надгробок, на ксьондза і на інших дивився дерев'яний стародавній святий мученик Севастян, протятий багатьма стрілами, який, здається, не конав, а перебував у стані найвищого з усіх відомих людського екстазу.


Робити мені поки що було нічого, і я почав блукати по селу, як Мартин по пеклу, тим більше, що було тепло й розкішно, ще не запилене перше листя аж світилося, ніби всередині кожного дерева був схований потужний театральний ліхтар.

Але я й так затягнув «проповідь». Тому дозвольте пунктиром. Побачив я «ковбоя» Змогителя, який спускався з Білої Гори зі Сташкою і — це мене чомусь приємно вразило — зграйкою дітей. І все-таки я похмуро сказав:

— День шкільний. Час шкільний. Чому ви звідти?

— Вільних було чотири години, — посміхнувся «ковбой». — Вікон наробив завуч, чорт такий. Пішли на розкопки. Вірші читали.

— І не нагорить?

— Ще й як. Але що з них виросте, якщо такого інколи не робити?

— А ви?

— А мені боки не купувати. Як усім, хто на «ігрищі, де… гудуть у контрабас».

— А ви звідки? — спитала Сташка, і я зрадів.

— Від костьолу. Хто там такий ксьондз?

— Бог його знає, — сказав Михась. — Мені здається, тут усі якісь… Гм. Усі якісь помішані на ходах, на катакомбах під замком… Діти, куди?!

Ті справді полізли були через хисткі дубові поручні мало не в річечку, яка тут розливалась невеликим ставком. А до нас прибилися Стасик та Васильок Шубайло. І Сташка гладила їх по вилинялих уже зараз на сонці голівках. А я раптом відчув, як би це було приємно, щоб це мої та її. І водночас усвідомив, що з нею, значно молодшою, це неможливо. Про інше треба було. І тому я запитав:

— Стасику, а де ті підземні ходи?

— Трохи знаємо. І дід трохи знає. І ключ був у діда, та він загубив. А мо', пробощ забрав. Та туди можна і через дірку, і через підвал, де зодчий лежить.

— Який?

Змогитель чув кінець розмови, вертаючись (виконав принцип білоруських будочників, який, за словами Гліба Успенського, звучав: «тащить и не пущать»).

— Та байки, — сказав він. — Кажуть, що коли ті Волюжинич та Ольшанська втікати збиралися, зодчий їх попередив: «Знають, стежать».

— Чому?

— Казали — був полюбовником сестри Ольшанського. Ну і… дідько його знає таємниці людських сердець.

— Ну, з ними невідомо що сталося, — сказав я. — А з ним?

— Кажуть, зірвався з обледенілих риштувань. І та сестра залила в колоді його труп медом і одвезла, щоб зробили мумію. І досі він там, у підпіллі, серед інших Ольшанських лежить. А вона так незаміжньою й померла.

— Виходить, не сам Ольшанський був фундатором цього костьолу?

— Люди кажуть, сестра. Але це ті самі «шведські кургани» та «французькі могили». Записаний — він.

І тут я все ж задумався. Чому він, той Ольшанський вважається фундатором, будівником усіх костьолів округи? І цього. Підозра — недобра річ, але тут вона знову торкнула мою душу. Якщо брехня в цьому — виходить, міг збрехати і на суді, коли давав клятву на Євангелії, що ті — живі.

Попрощавшись з ними, я закурив (багато я почав курити) і швидко пішов через пролом до єдиної брами замку. Вечірнє помаранчеве світло лягало на молоде листя, і замок серед цієї розкоші здавався бридкою, але й красивою (а це й справді було так) ропухою серед квіток. Пройшов браму і побачив на кам'яній брилі ксьондза з блокнотом у руках.

— Що то ви тут, отче Леонарде? — сказав я і знову здивувався цьому приємно-лисячому виразу на розумному обличчі.

— Думати тут люблю.

— Проповіді складати?

— Часом складати проповіді, — сказав «ще один підозрілий». — Відпочивати.

«А щоб тебе, — думав я, — типовий євангельський тип, який не переносить брехні й несправедливості».

Багато чому недоброму навчила й мене ця річ: недовіра до всіх без винятку людей.

— І ходи вивчати?

— І ходи… Ви вечеряли сьогодні? Ні? То ходімо до мене.

… У плебанії ксьондзу належало я не знаю скільки там кімнат. Ми сиділи в одній, цнотливо біленькій, з безліччю різних статуй на стінах (найчастіше ярмаркових, гіпсових, як сучасні китайські божки, розмальованих у рожеве й блакитне, але й двома старими, дерев'яними, побитими часом, з давньою потребою в реставрації). А на столі була скатертина-самобранка (бо не сам же Жихович наготував усе те і гарячим подав на стіл). Тут тобі й короп, запечений в тісті, і салат анісовий, і «утопленик», що кипів у маслі (всі давні білоруські страви, мало не з першої нашої кухарської книги «господині литовської»), і «покуштуйте це варення зі стебел аїру, найнижча частина».

— Знаєте, що мені спало на думку? З Шевченка.

— Знаю, — подумавши, сказав ксьондз. — Як діти на Великдень на соломі хвалилися. Тому батько чоботи справив, тій мати хустку купила… «А мені хрещена мати лиштву вишивала».

— Правильно. «А я в попа обідала, — сирітка сказала».

— Ну, то чому «попові» і через сто років з гаком не нагодувати «сирітку» обідом? Думаєте, я не бачу, як ви на мене у «вік ракет і атомів» дивитеся? Через «ходи» й «таємниці».

— Я не дивлюсь.

— Отож-бо. І, хоч виправдовуватися ні перед ким не хочу, — перед вами чомусь хочеться. Відчуваю щось…

— Не треба виправдовуватися.

Жихович задумався. Навіть обличчя його обвисло, поважчало.

— Особливої жертви в цьому моєму вчинку не було. Мені й досі соромно, що я підніс церкві негідний дар, але це правда, жертви не було. Був я дуже релігійний. Більш ніж зараз. І під час війни вперше закохався. І — річ майже несумісна — був у підпіллі… Її схопили, коли я вранці пішов по сигарети… Куріть… Після війни я став ксьондзом… Особливої жертви не було.

… Я брів од нього й думав, що справді ми всі отруєні війною. Можливо, божевільні. Але звідки я знав, хто, що і як. Хоча б той ксьондз Жихович.

А мав вечір трагікомічну розв'язку. Досить важку і досить комічну. Я прийшов у свій прихатень і заліг спати. І навіть вві сні відчував, як у мене болить голова. Щось з нею останнім часом робилося. Все небезпечніше.

Сон був теж важкий. Та сама галерея, на якій тоді бачив я тіні. Молодий білявий напівхлопець-напівмужчина (високий, могутні м'язи і дитячі очі, такі сині, як рідко буває навіть на цій землі). Молода жінка, чомусь дуже схожа на Сташку.

— Я не можу, — шепотіла вона. — Він виказав вас, виказав друзів, виказав тебе.

— Не тільки виказав, — кинув він. — Загарбав усе майно повстанців. Як ти могла колись піти з ним?

— Я тоді не знала тебе. І я не знала, що він може…

— Він ще може і отримати від короля третину за виказ друзів, цей знатник[13], — пролунав глухий, але приємний голос, і я побачив, що до них підходить дуже худий і високий білявий чоловік.

Тут я здогадався, що це Гримислав Волюжинич, ініціатор «удару в спину», дружина Вітовта Федоровича Ольшанського Ганна-Гордислава і зодчий костьолу, вежі якого, одягнені риштуванням, уже височіли над мурами зовні.

— Цей істинствувати[14] не буде, — сказав Гримислав. — Для нього є дві очини[15]. Одну він продасть, але за другу зубами триматиметься, горлянки гризтиме за свої скойці[16].

— Рідні, — сказав зодчий, — він усе звідкілясь знає про вас. І тому втікайте. Доки не пізно. І візьміть з собою альмариюм[17] з грошима. Вони йому не належать. Вони — людські, ваші. Тих, що повстали. Втікайте. Сядете десь на Німані на окрут[18] — і кудись до німців. Потім повернетеся, коли знову настане ваш час, коли треба буде купувати зброю. Зрадливий рід. Що предок Петро, який князя Слуцького видав, що цей.

— Що, коні є? — запитала жінка.

— Є коні, — сказав Гримислав. — Ключаюся[19] з тобою, зодчий. Але стільки ременів[20] золота, стільки каменів, стільки сажоних[21] тканин — хіба їх повезеш у саквах?

— Беріть частину. Решту переховаємо тут.

— Я не хотів, — сказав Волюжинич. — Але зелжив[22] він саме наше білоруське ім'я.

— І нехай зостанеться ні з чим, — жорстоко сказала жінка. — Без мене і без скарбів. Такий пакон[23]. І нехай він нас звідтіля дістане, свавільний опойовий[24]. У нього своя судба[25], у нас своя. А тобі, великий зодчий, спасибі від нас і від бога.

— Спасибі скажете, коли все скінчиться добре.

…І ось падає вже на тільки-но засипану яму величезний спиляний дуб (де я читав про такий спосіб ховання скарбів? — відзначає вві сні підсвідомість), і ось уже й сліду нема, і ніч довкола.

…І ось уже рвуться геть від мурів замку диким лісом два вершники. У одного при боці довгий меч, у другого, меншого, корд. Зникли. Але через деякий час у неоковирних вежах чорної махини замиготіли вогні, забігали по галереях. Багатоголова кінсько-людська маса закипіла, заклубилася в дворі. В тиші наростали, робилися нестерпними грізні звуки.

І ось худий чоловік піднімається по риштуваннях вежі костьолу. Стоїть і дивиться в бік безмежних лісів, де десь далеко — Німан. І тут ненажерлива розтопирена п'ятірня штурхає його в спину, і в очах непорозуміння… Блискавично наближається земля.

І це вже ніби не він, а я падаю, як кілька років тому зі скелі на Карадазі (диво і власна кмітливість врятували мене тоді від неминучого, — відзначає підсвідомість).

Цього диво не врятувало. Я знову дивлюся згори. І він, маленький згори, лежить на землі, як лялька… Знову я внизу. Над трупом стоїть крижастий чорнявий чоловік. Вузькі очі. Жорстокий прикус великого рота. Сріблоткана чуга спадає широкими складами. А навпроти нього досить уже літня жінка в чорному.

Вітовт Федорович Ольшанський і його сестра.

— Покладіть у мед, — гірко каже жінка. — І в Кладно до бальзамувальника.

— Ти, може, і в костьолі його покладеш?

— Не тільки покладу, а й піжмом[26] удостою. Він робив — йому й лежати.

— Ну ясно, ви ж милувалися. А те, що він справця[27] того, що вони добро моє поплюндрували, що в зешлому часі[28] предок Петро здобув, що я здобув?

— Зрадою ви його здобули. Зганьбили білоруське ім'я, ім'я Ольшанських. І шкода мені тільки, що я в зешлі часи не могла придавити його в колисці. І тебе також. Бо молодша була. І це наше спільне володіння, кого хочу, того й кладу. І контарфект[29] над його, бідолахи, труною передчасний повішу. І проусти[30] над ним місяцями співатимуть, щоб возрадувалась його душенька.

— Ну, він і тіла не забував.

— Зате ти забув, смоква безплідна. Макула[31] на нашому народі, хробак. Ти і з жінками можеш тільки партаці[32]. То чому дивуватися, що справжня від тебе втекла. Від тебе втекла б і косорила.

— І не боїшся?

— Чого? Коржа пагною[33], купи умьоту[34]?

— Ой гляди…

— Королю б я донесла про твої вибрики, та мерзячка[35] мене бере дивитися на тебе. Поглянь, — і вона показує на вежу.

Я прокидаюся, залитий холодним потом. Настільки це яскраво. І не одразу розумію, що я лежу в прихатні і що мене торгає Микола Зелепущонок, на прізвисько Вечірка, мій господар:

— Антосю, вставай… Ми з кумом. І так нам без тебе сумно, так сумно, — він схлипує. — Ми плачемо. Плачемо. Вставай, Антосю.

— Добре, зараз, — я розумію, що не відчепиться і що краще зараз вийти, а потім непомітно піти: скоріш за все вони й не помітять.

Коли я прийшов на господареву половину, то побачив господиню на печі, стіл, заставлений стравами і двома «гусаками», а за столом кума, невеличкого лисого, як коліно, чоловіка, і господаря.

Спочатку я хотів одразу піти, але потім розмова зацікавила мене. Вечірка філософствував, а господиня (цього я не міг зрозуміти) тихо сміялася на печі.

— Усе на світі — паразит. І мурашка паразит, і бджола паразит, і овечка паразит, і вовк паразит, і ти паразит, і я паразит.

— Я не паразит, — заперечив кум.

— А хто колись у колгоспі мішок жита вкрав?

— Я не крав.

— Ну, все одно. А ти подивися на себе. В усіх сумлінних людей чуприна на голові, а в тебе — лисина. І кажеш, що не паразит.

Тикаючи виделкою в тарілку, нещасний кум старався перевести розмову на інші, приємніші рейки:

— А я сало їм.

— От-от! — І з обуренням: — Та чесні люди по-ло-ву їдять! А ти — сало. І кажеш, що не паразит.

Я пішов і сів у квітнику. Голова після сну і всього боліла несамовито. Треба було менше курити. Надимів, як… зрозуміло, що тут заболить що хочеш. І ці нажерлися горілки. Як нещастя це якесь на люд. А за вікном знову розмова, високопарна.

«Треба перебратися, — подумав я. — До Мультана. Інакше спокою не дадуть, п'яні чорти. І взагалі, чортзна-що. Всі в окрузі якісь звихнуті, а все, що довідався за день, не варте й дірки з бублика».


Розділ XV

Про нову хату, сни, які збуваються, і про те, як убивають людину і чи легко іншому двоногому це зробити


Вранці я вдруге зайшов зі своєю пропозицією до діда Мультана. І мені сподобалося в нього ще більше.

— Будь ласка, — сказав він, — мені що? Тільки ночами самотньо буде. Я ночами ходжу.

І от я перебрався в другу кімнатку небувало великої дідової «сторожки». Особливо затишної, незважаючи на занедбаність. Затишної від старих портретів, од складу непотрібних ікон в одному кутку, від того, що одні двері (другі безпосередньо вели в дідову сторожку) і вікно виходили просто на кущі і через низький кам'яний паркан — в тінистий уже зараз сад. Якщо висунутися у вікно, справа видно було «першокостьол», до якого потім була прибудована махина новішого з його чудовим іконостасом мореного дуба з позолоченими фігурами (рівний йому мені довелося бачити хіба що в Будславі).


Першим гостем був Шаблика. Приніс велику паку паперів: німецькі листівки і наші листівки, газети, в яких говорилося про напади партизанів і про напади на партизанів. І про розстріляних діячів руху Опору, і про заложників. Було навіть з десяток номерів «Нашого шляху».

— Навіщо ти це г… тримаєш?

— Треба знати, хто є хто і хто був хто. Навіть якщо це безсоромна пропаганда. Ех, братику, скільки такої безсоромної пропаганди на світі! Дивився я по війні «Індійську гробницю». Висновок: «Німець спритний хлопець, повсюди пройде». Якісь там фільми про «агента 007» — «англієць спритний хлопець, скрізь пройде»… Тьху! На жаль, навіть першокласні люди часом не повсюди проходять. «Тому в истории мы тьму примеров слышим». Ось, може, щось цікаве про тих і знайдеш. Хоча навряд: в останні дні тим було не до газет… Ось дістати б газети тих часів, коли брат Висоцького провокатора вбив. Хоча звідки їх дістанеш? Така пожежа прокотилася.

— Ну, мабуть, не все ж згоріло?

Другий візит зробили Василько Шубайло і Стасик Мультан. І ми одразу поспішили з ними до лазу в підвал костьолу, просто квадратної відтулини, за якою хід ішов униз, немовби тут збиралися зсипати в бункер картоплю.

— Ви, дядечку, можете плечима не пролізти, — сиплим шепотом сказав Василь.

— Пролізе. Руками наперед. Там щось схоже на сходинку є. До неї сантиметрів п'ятнадцять.

Вони шугнули туди, як малявки під камінь. Але байдуже, проліз і я: одна рука вперед, другу під себе, щоб долонею підштовхувати черево. Неприємно, коли звисаєш над пустою темрявою. Але й справді, не більше ніж п'ятнадцять сантиметрів до кам'яної приступки.

Не люблю я цих підземель, особливо занедбаних. Затхло, повсюди шматки отинковки, стоять саркофаги, і в кожному чиєсь колишнє життя. Варте чи не варте цього саркофага — інша справа. І особливо мене мерзить таке видовище після того, коли довелося мені бачити «зацны гроб» одного великого сановника минулих часів. Мумія лежала в мундирі при всіх регаліях, але без… штанів. Штани були суконні, і їх з'їла міль. Варто було підлабузнюватися, царедворствувати, прирікати людей на гірше, вбивати їх з легкою рукою, щоб потім лежати без штанів.

— Ось зодчий, — сказав Стах. — Комісія рік тому приїжджала, знімала віко. Як живий, лежить, тільки трохи всох.

Голоси наші лунко вибухали під склепінням, так що й цих могли розбудити. І все-таки я неймовірно здивувався, коли напівморок прорізала вертикальна смуга світла. Несподівано обернулася довкола осі велика і, як я тепер бачив, непомірно товста дошка (раніше я думав, що просто на ній колись було щось написано, та фарба злізла), і в цьому світлі виникла постать людини зі свічкою в руці.

— Хто там? — запитала постать, і я пізнав ксьондза. — А-а, це ви?.. Яким чином ви тут?

Я показав рукою на лаз.

— Нащо ж ви так? Я сам би міг показати. І було б зручніше.

— Пробачте, діти сказали, що іншого ходу нема.

— І даремно сказали. Ну гаразд, діти, йдіть гуляйте.

Він показав їм на потаємні двері, але малі вже кинулися в лаз.

— Якби мені їхню спритність, — усміхнувся ксьондз.

— Її у вас і зараз вистачає.

— Ні. Для деяких речей уже ні. Тут, під костьолом, та й під замком ціла система ходів. Кажуть, є й хід, що з’єднує костьол і замок. У деякі з них я не ризикую ходити. Дуже рідко не вистачає сміливості. Частіше — спритності. Хочете, я вам деякі покажу.

— Що ж, охоче. — Я подумав, що, може, це в чомусь допоможе моїм пошукам.

— То ходімо.

Я протиснувся з ним в отвір. То була якась костьольна прибудова (я погано розбираюся в цій топографії). Жихович відімкнув якісь низькі двері, і очам відкрився неширокий коридор з низькою склепінчастою стелею. Це було схоже на печери в Київській Лаврі. Тільки що довкола був дикий камінь, а не зцементований пісок.

— І далеко він тягнеться? — Ми пройшли вже, мені здалося, метрів сто п'ятдесят, і кінця цьому не було видно.

— До кінця не доходив. Тут є й інші ходи, бокові, але я їх не знаю. І ніхто не знає. Тут під час татарської навали десь у тисяча п'ятисотому, чи що, році ховалося все населення Ольшан і довколишніх сіл.

— То як, катакомби давніші за костьол?

— Набагато давніші.

Я йшов попереду. Раптом я відчув ніби повів чогось по обличчю. Полум'я свічки затріпотіло. Відбитки заметушилися по каменю.

— Обережно!

В ту саму мить я послизнувся, зрозумів, що падаю, і раптом відчув неймовірної сили штурхан у спину. Такий, що підлетів у повітря, мабуть, з метр потримався так, а потім не дуже м'яко приземлився в пилюку, відчуваючи, що мої ступні висять над порожнечею.

– €зус-Марія! Матка боска Остробрамська! Матка боска Бітенська!

— Що це було?

— Колодязь. Я ж казав, обережно.

Я справді ледь перескочив, дякуючи ксьондзовому штурхану, круглий чорний провал у підлозі. А може…

— І чого ви послизнулися? Ну, так і є, — він підняв свічку вгору. — Колонія кажанів! Бач, за зиму який корж на підлозі вийшов.

Він перехилився і нагнувся, дивлячись униз. Потім узяв камінчик і кинув у чорну пащу. Через незліченні століття звідти долетіло, ніби дзвінко, а ніби й глухо: «Глок». Тут ми обидва, коли про це можна говорити при свічці, пополотніли.

Наступні зо дві хвилини йшли мовчки. Час від часу траплялися в стінах заґратовані відтулини під іржавими замками.

— Ключі в кого?

— Ключі в мене, — сказав ксьондз. — І від замкових ходів також. У мене і в Мультана. Діти внадилися лазити. Щоб не провалився якийсь. Добре вам у нього? Хоча, чому ж? Чоловік хороший, статечний. З діда-прадіда сторож, а може, й раніше.

… Органіст в пустому костьолі, коли ми попрямували через пресбітеріум до виходу, знову грав щось схоже на «Бичка».

— Чого він так?

— А, я ж вам казав. Він якось під час обідні і «Лявониху» врізав.

— І нічого йому?..

— Тримаю. Я ж вам казав: майстер на всі руки. Тут і органіста знайти важко, а цей… ще й годинника відремонтував. І календар майже що. І сонячний, і місячний.

Ми поволі йшли до замку. А мене ще не покидала думка, чому він хотів убити мене? А може, я й справді послизнувся? Тоді — що означали слова Вечірки? Знає щось, чи просто п'яна балаканина?

— Чутки ходили, ви щось шукаєте? — спитав він. — І потрапила вам у руки якась шифровка?

«Зрозуміло. Усе та злощасна балаканина в машині по дорозі в Єзну».

Сяк-так, у найзагальніших рисах, я розповів йому про незначне, особливо наголошуючи, що нічого не розшифрував, бо мені не відомий предмет, довкола якого треба ту стрічку намотувати.

— Знаючи математику, це не так важко, — здивував він мене, а потім ще раз здивував. — Літерею спробували? А може, поєднати її з кеплерівським принципом?

«Чому він мені зараз допомагає? — подумав я. — Що за людина? Звідки?» А він, ніби справді знаючи мої думки, раптом сказав:

— Ви собі можете думати що хочете про те, що відбувалося тут триста років тому. Це й дурню невідомо. А ось що робилося тут за нашої пам'яті. Оце розплутати. Тоді, можливо, і таємниця нашого провалу вийшла б на світ.

— Ну, а якби й розкрили провокатора. Що тоді ви?

— Христос казав, що ворогам треба прощати не до семи разів, а до семи по сім…

— І ви?..

— Я, на щастя, не Христос. І навіть не найперший з його служак.

— Це як?..

— Якби влади поруч не було — показав би, — раптом крізь зуби процідив ксьондз. — За мою останню…

І я зрозумів: цей справді мотав би кишки. Не чужою рукою, а своєю, ось цією, здатною, на все. При згадці про друзів і про кохання, яке загинуло десь у підземеллях СС або СД — хто знає?

Я пішов від нього в найпрепоганішому настрої. Наші романтики минулого століття сказали б, що грізні «тіні, ангели нічні» кружляли над моєю головою. Чому книга? Навіщо дві смерті? Чому чотириста вбитих під час війни? Кам'яні брили мені на голову? Ксьондз над колодязем? Банди Бовбеля і Куліша? Лопотуха? Безладна балаканина Вечірки про тіні і якісь страшні яйця.

Тіні. Ангели нічні. Жахи, безжалісний світ.

Я не знав, що все це — рожева дитяча казка порівняно з тим, що чекало на мене.


Частина II

КАТАКОМБИ, МОРОК І ВОГОНЬ

Розділ І,

в якому ніхто з «трьох мушкетерів» майже нічого не знає, а той, хто знає, не може розповісти


Травень був такий, що, якби таких не бувало на землі, його треба було б вигадати. Ночами кілька разів лагідно шепталися з дахами теплі, мало не паркі дощі. Ранками земля куріла доброю парою навіть крізь численні густі паростки, а на травах висіли сережки з роси: зробиш крок — і раптом засяє, зробиш другий — і вже в інших місцях спалахують маленькі оранжево-зелені сонця. Травень обіцяв спокійне літо, добру осінь, ситу зиму, і мало хто з селян не благословляв його.

Окрім, мабуть, мене. Для мене він не був квітінням садів, яке потім укрило теплим снігом землю, не дощами, не росами, що пророчили розкішні життєдайні дні, а скоріше якимись похмурими підземними склепами, переходами, нескінченними катакомбами та жахами вночі.

Я жив, кажучи словами давнього аноніма,

На межі світла й мороку,

На межі життя і смерті.


А коли прийшли ті події — де уявлення про ці лази, ями, провали, підземні колодязі, — прийшли і ще рядки (чиї, я забув) про те, як


В похмурому пеклі, де з чорним

Вогнистий змагався бог.


Тому настрій у мене, як кажуть брати поляки, був «на пси», коли десь уже в двадцятих числах місяця я сидів на лавочці біля Шабликової хати разом з господарем і Михасем Змогителем, займаючись вельми похвальною справою: ми поволі-поволі попивали «Білоруський бальзам», змішаний з божою сльозою, і закушували з решета парниковими полуницями (нехай його бог любить, цього Шаблику, все на світі в нього є або знайдеться).

Гули в золотому вечірньому повітрі хрущі. Зовсім уже низьке сонце зробило з Ольшанки райську річку світла. Густі вже шати дерев тихо готувалися до сну.

І розмова йшла у нас якась сонна і спочатку ні про що.

— Ти ось майже завжди оце «БТ» куриш? — ліниво спитав Змогитель.

— Так.

— А от я виключно «Німан».

— Та і я люблю, але як покурю довго — кашель. Кинути не пробував?

— Якось дев'ять місяців не курив. А тут вибори. Пива рідкісного на селі привезли, лідського. Сушена рибу знайшлася. Ну, а я урну возив по тих, хто своїми ногами прийти не може. Друзі набрали всього на мою долю і, зарази, забули, три пачки «Німану» купили. Як тільки голоси підрахували — складчина. А я намерзся за день на морозі, відвів коня, прийшов, ну, випили. Закурив. І… як не було тих місяців.

Шабликові ця бесіда була така цікава, що здох би разом з мухами. Тому розмова перейшла на тему, від якої, судячи по наших літературних газетах, здохли б мухи в усьому світі: на «книжність».

— Ну от якої ти, Михасю, думки про Бикова?

— Непоганої. Не вигадує. Видно, що сам сьорбнув цієї воєнної розкоші аж під пілотку. Не те що дехто, пише, як Саня березовим віником роту німців розігнав… з танками.

Мили, мили кісточки інженерам людських душ (почули б вони це з трибуни), і закінчилася розмова ще на одній особі, до якої я взагалі ставлюся терпимо.

— Ну, а цей… Короткевич? — спитав Шаблика.

— Нічого собі. Тільки навіжений якийсь, збитошний. Лівою рукою праве вухо через голову чухає… Ніколи не знаєш, чого від нього чекати.

— Кажуть, бабій, — сказав Змогитель.

— А про кого цього не кажуть? Ти ось краще, Антосю, скажи, що ти там нарозшифровував? — перевів нудну розмову на інше Шаблика.

Я коротко розповів про літерею. Сказав тільки, що глибоко переконаний, що потрібна мені вежа — з північного боку, там, де була потім замурована Слуцька брама. Сказав і про кут намотування (я вірив цим хлопцям і дуже сподівався, що вони, колишні діячі партизанського руху й підпілля, вміють, коли треба, затискати в лещата язик), але сказав (прости мені боже за брехню), що предмета, довкола якого треба намотувати, у мене нема і визначення транспортиром кута між осьовою лінією стрічки і напрямком написання слів мало що дає, а кінець мені і зовсім незрозумілий (і це було правдою). Не ясно було тільки, яку вежу треба рахувати від наріжної? Третю?

— А ти ще почухай свій глобус, — сказав Змогитель, — може, щось надумаєш.

І справді, що лишалося робити?

І тут раптом за штахетами палісадника почалася дика какофонія. На різні лади гавкали десятки собачих горлянок, і чийсь голос верещав на всю вулицю:

— Убивці! Вбивці!

Ми підійшли до огорожі. Справа рухався вже відомий мені кортеж: Лопотуха в супроводі десятка собак. А назустріч йому йшли голова Ольшанський і бухгалтер Гончаронок. І почували себе, видно з усього, як дві мухи в мисці з кислим молоком. Все роблять висновки, все бачать, а задоволення ніякого.

— Убивця! — горлав Лопотуха.

— Чому, Людвігу? — спитав Ольшанський.

— І ви! І ви! Уб'єте мене! Сховаюся!

— Чому я вбивця? — запитав Гончаронок.

— Тому. — І до Ольшанського: — Бичків убиваєш! Теляток! Овечок! Сховаюся!

— Іди, Людвігу! — сумно сказав голова.

Але божевільний, помітивши, вже переключився на мене:

— Ага, до правди ідеш? Тим скоріше в'язи скрутиш. Обсіли вже тебе, обсіли. І бац тобі не допоможе. Бац в сутані. Ось Бовбель, Бовбель прийде. Прийшов.

І ми, і ті двоє рвонули від нього, ніби він розмахував відром з окропом. Ледь відсапалися, поки перенесли рештки бальзаму і решето з полуницями на другий, садовий столик за хатою.

— Ну, джентльмени, — спитав я, — як самопочуття? І що цей сон взагалі повинен означати?

— Не знаю, — сказав Шаблика. — Може, справді з глузду з'їхав чоловік. А може… надто вже зручний спосіб замаскуватися.

— Ну, облиш, — сказав Змогитель. — Тут тоді таке коїлося, що й найздоровіша людина з'їхала б з глузду. А в цього, видно, психіка була хирлява. Добре ще, що хоч не віддав богу душу.

— Як все це було? — спитав я.

— Ну, в травні сорок четвертого за наказом Гіммлера, як відомо, була створена «kommenda 1005», — сказав Шаблика. — Для знищення слідів усього того, що вони тут наробили. «Санітарні акції». Для знищення сіл і хуторів, де могли бути свідки. Нам ще пощастило. Не встигли знищити, надто хутко накивали п'ятами. Але виселити людей — виселили. У ліс. А акції були підписані, оті, про масові екзекуції. Був тут такий шеф Кладненського округу гестапо. І підписував він їх як «przewodnizcacy sadu gestapo». Голова «суду» гестапо… Ну й почали тут по округу машини гасати… А в машинах — наші з лісу стежили за ними, — а в машинах СС — оберштурмбанфюрер, доктор права (немовби могло бути якесь право в країні безправ'я) і він же вищезгаданий шеф Кладненського гестапівського округу, якийсь на прізвище Гештобер, та з ним якийсь штандартенфюрер, полковник, значить. Та оберштурмбанфюрер Зейтц з помічником унтер-штурмфюрером Штофкеном (земля йому битим склом, така сволота). Ну, і в інших машинах дрібніші: шарфюрер Лінц (цей охороною керував) і чомусь фон Ейхгорн, майор тодтівських частин, військово-будівельної організації. Зрозуміло, що не будувати вони щось тут збиралися, а ховати… А може, шукали якогось природного яру, щоб менше було роботи по засипанню…

— І документів нема? — спитав я.

— Шукали ми їх кілька років тому. Бо деякі наші люди часом все-таки проникали в село взяти дещо забуте і трохи їжі із схованок і, хочеш не хочеш, дещо бачили.

— Хто?

— Мультан. Органіст. Та багато ще хто… Так ось. У середині липня підступали наші. І тут знову почалася катавасія. Цією акцією керував уже комендант Ольшан граф Одельберт фон Вартенбург.

— Часом не з тих? Не родич того Йорка фон Вартенбурга Йоганна-Людвіга, що з генералом Дибичем у 1812-му Таврагельську конвенцію уклали? — спитав я. — Ну, що німці з російськими військами будуть проти Наполеона воювати.

— Угу. А раніше, в 1778–1789-му, брали участь у війні за баварську спадщину. Не прямі нащадки, а, здається, від троюрідного брата.

— Ти звідки знаєш?

— А я в проміжку між перебуванням у двох партизанських загонах не тільки за підозру в «бандитизмі» в гестапо сидів, я до цього в гестапо деякий час перекладачем служив.

— Як?

— А так.

— Ну й що?

— Сам бачиш. Не з білими ведмедями виховну роботу проводжу, а з юнацтвом. Отже, ясно, як я на німців робив.

— Н-так, — вперше озвався «ковбой», — не життя, а листковий пиріг: ліс — перекладач гестапо — підвальний підопічний гестапо — викуп — знову до лісу.

— Добре, кінчай. Ну от. А з графом — Франц Керн із айнзацштабу, з відомства Розенберга. Грабунок коштовностей. Отже, і їх вивезти не встигли, бо кільце майже замкнулося… А з ними штандартенфюрер Зігфрід (прізвища не знаю) і — тримайся за щось, бо впадеш, — останній старий Ольшанський — Юзеф-Ксаверій.

— Він, кажуть, помер невдовзі по тому, — сказав я.

— А я думаю, його померли, — сказав Змогитель. — Могло бути й таке.

— Як?

— А що ти думаєш, Вартенбургу і Керну потрібні були зайві свідки? Так от, влітають тоді в Ольшани і сюди під посиленою охороною кілька «опелів», два «даймлер-бенци», одна машина системи «Монті» (день п… ь — рік на ремонті) з есесманами і три легковушки: «беемвешка» синя, «опель-капітан» і «мерседес» з генералом. І майже в усіх машинах якісь скрині, тюки, зашиті в брезент і церату рулони. А біля однієї весь час крутиться, руками махає і розпоряджається старий Ольшанський, а на решту й плюнути не хоче… Ну, а потім погнали колони в'язнів і просто мирних. Есесмани своїми «вальтерами» та «манліхерами» трясуть, блокельтестари, блочні старости, та блокфюрери киями махають: а може, за старання та дбайливість не буде їм останньої ями. Бо передчували, ой передчували все. Як добрий собака землетрус чи пожежу в будинку. Болячка цим старостам з маком, і не присудили їм німці іншої долі… Там і наші були у напіввійськовій формі — Мультан бачив.

— Кілька чоловік. Але далеко було, не пізнаєш в лице. А наші ж, гади.

— Яка епоха, такі й таланти, — з чорним гуморком сказав Змогитель.

— Ти б, Мишко, і про інші таланти нашої епохи згадав, — сердито буркнув Ригор.

— І згадав би, та ті забути не дають.

Вже добрі присмерки лягли на село, на Ольшанку, ліси й громіздкий чорний силует далекого замку. Шаблика зітхнув:

— Ну от. Мультан у лісі сидів. Бачив, як розвантажували ікрині, як тягли кудись.

— Він після війни навіть їх шукав. Мацав лопатою дно замкового озера. «Глей, — каже, — засмоктав», — процідив «ковбой».

— А я думаю — даремно там шукати, — сказав Шаблика. — Думаю, не там. Думаю, чи не в річечці під замком, там промоїни під берегом. Або, найімовірніше, десь у катакомбах. Бо там чорт ногу зламає, бо до кінця їх ніхто не знає. Знав тільки старий Ольшанський, в нього план стародавній був.

— Хто бачив? — зітхнув я.

— Лопотуха.

Я безмежно здивувався.

— Він років зо два до тридцять дев'ятого в замку бібліотекарем працював. Бо куди було поткнутися білоруському хлопцеві, бодай і з університетом?

Помовчав.

— І взагалі, він дуже багато бачив. Аж до небезпеки життю багато бачив. І останню «акцію» бачив. Блудить словами, бурмоче, а сенс якийсь є. Я ось тільки не знаю, чи він її також спостерігав звідкись, чи був у колоні смертників. Я з окремих слів цього його бурмотіння склав для себе таку картину, може, й неправильну.

— Яку? — спитав я.

— Бачив, але не до кінця. Тягли полонені скрині до горба (там озеро з одного боку, а річечка-рів і замок з другого). Смертникам потім очі зав'язали, повели туди, а через годин зо дві, знову із зав'язаними очима, відводять назад. І в лісі — залпи. Живі зносили мертвих на купи. І тут чи Лопотуха злякався (він, видно, вже й тоді був теє…) і кинув спостережний пункт, чи вдалося йому дивом утекти. А решту поклали там, на горі. Де поховання — знаєш.

— А хто знав і знає, де вони те сховали?

— Ну, наших туди не пустили. Вартенбург під бомби потрапив у Дрездені, а «мистецтвознавця» Керна наші в Білостоці потім повісили.

— Он воно що, — зітхнув я. — Виходить, ніхто не знає, що ховали, де і як.

— Здогадатися можна: архів і награбоване й особисте майно Ольшанських. Тож-бо замок мав пустуватий вигляд, коли ми ввійшли. А знає? Лопотуха знає. Та це все одно, що собака знав би. Не каже… І ніколи не скаже.

— А може так, що просвітлення?..

— Навряд, — сказав Змогитель. — Що можуть дати безладні лопотання на зразок: «І ви… Уб'єте мене… Убивці… Заповіт їхній там». Якщо і є десь там заповіт Ольшанського та князівські грамоти на підтвердження магнатської гідності — кому вони зараз потрібні? Останній, останній Ольшанський волею божою «помер».

Так, веселого було мало. Ми сиділи вже майже в темряві, і така ж темрява була в наших головах. Я згадав про свою обіцянку Хилинському і перший порушив мовчанку:

— Хлопці, а що воно таке — Бовбель? Це я для одного там чоловіка. Він і сам трохи знає, але йому цікаво, що знають, як дивляться на це тут, на місці?

— Кгм, — Змогитель кинув у рот полуницю. — Це, брате, славетний бандит. Тероризував з бандою всю округу в 1945–1947 роках. Два їх тут таких були. Він та Куліш. Під час окупації «партизанили». А по правді їхнє партизанство в основному було — харчами розжитися та коня чи кожуха в когось узяти. Ну, брехати не буду, нападали часом і на німців. Пости знімуть, комендатуру підпалять, міст спалили одного разу, два ешелони під укіс раком поставили. Ще поки таке — терпіли. Але перед визволенням бували в них уже сутички й з нами. Майже як анархісти в громадянську: «Бий справа — білого, зліва — червоного».

— Так, — сказав Шаблика, — аж до сорок восьмого пекло було в нас. Через них. Повертаюся якось зі зборів уночі — аж хтось цигарку курить за кущем. Ясно, перестрівають. Засада. Ну, я «вальтера» з кишені, крадуся, думаю: «Це ще хто кого». Підійшов ближче — тьху ти, матінко моя… Світляк! Звичайний світляк!

Посміялися. І знову Шаблика:

— А бували й справжні засади. Дуже полювали. За всіма, а за мною чомусь особливо.

— Може, боялися.

— Сам думаю. Можливо, в банді був хтось із колабораціоністів. А я міг його випадково знати, бо певний час «німцям служив». Міг упізнати. Цілком можливо, що з цієї причини й полювали… Ну, не вполювали, й добре. А потім міліція та звичайні люди, яким він гірше за печену редьку набрид, почали його ганяти, притиснули до болота і — каюк. Бовбель сам, здається, вбитий.

— Чому «здається»?

— Ніхто з наших в обличчя його не знав, а «його» всі полягли.

— Так ніхто й не знав?

— У темряві — тільки якийсь Щука. Здається, в чинах тепер. У Мінську живе. А з тих, хто бачили при непевному світлі і все-таки живі вийшли, — мабуть що чи не один Гончаронок.

— Гончаронок?

— Ну так. Бовбель послав з ним «провожатим в останню дорогу» хлопця, та, видно, малодосвідченого. А в Тодора в кишені махра була… Друга помилка, рук йому не зв'язали… То він у болоті потім два дні сидів, аж поки вночі в Ольшани не прийшов і в жінки не довідався, що Бовбеля напередодні розбили вщент.

— Ніколи б не подумав, що така мужність, — покрутив я головою. — Цей п'янюга, вічно від нього перегаром тхне.

— Він, кажуть, і пити почав відтоді. А взагалі, мужній не мужній, а гаденя він, цей Тодор Гнатович, — сказав Шаблика.

Я зрозумів, що він не може простити бухгалтерові, який і провокував Ольшанського зробити замах на замок. Я встав.

— Давай проведемо його, — сказав Змогитель Шаблиці. — А то стільки страшного наговорили, що дитя наше, перш між бай-бай в люлю, ще дорогою десь согрішить.

Ми посміялися і втрьох рушили з двору. Місяць, який тільки-но почав сходити, заливав непевним світлом вулицю, утоптані пішоходами «тротуари», темні садки. Йшлося й дихалося легко.

— У-гу, — сказав я нарешті, — край у вас із фокусами, страшнуватий. І на кожному кроці вибрикує, як необ'їжджена кобила.

— А це тому, — сказав Шаблика, — що ми на собі їздити нікому не дозволяли.

— О! — схаменувся я. — Може, знаєте, за що розстріляний німцями в Кладно Владик Висоцький, троюрідний брат вашого візника?

— Дуже темна, — сказав Ригор Шаблика, — вкрай заплутана справа. Ніхто не знає. Я вже сам шукав для шкільного музею. Може, новий якийсь герой невідомий? Ні, темна, І все. Архів німці, видно, спалили чи сховали. Може, якісь рештки-відписки в столичному лишилися, то пошукати…

— А що це за історія з виконанням поляками смертного вироку над Криштофом Висоцьким? У 1939-му?

— А та історія теж невідома. Кажуть, убив провокатора. Але тоді до цього мало кому діло було. Війною пахло. Може, також у Мінську пошукати? Чи у Вільно? Бо в Кладно судові архіви димом пішли… Ой!.. А слухай, що мені на думку спало. Треба таки розплутати цю справу. Людей розшукати, свідків, якщо архіви згоріли. Може, допоможуть довідатися і про нашу ольшанську головоломку.

— Чому?

— А ти знаєш, кому було доручено виконати вирок над Криштофом і ще десятьма?.. Оберштурмфюреру Штофхену з підлеглим шарфюрером Лінцом.

— Ну то що?

— А те, що ці дві скотини брали участь і в акції знищення наших в Ольшанці. Штофхен — один з тих, хто керував розстрілом на греблі, а Лінц керував охороною операції. Ет, пам'ять твоя котяча.

Я був цілком згодний з ним і вирішив сьогодні ж увечері все записати по гарячих слідах. Ми якраз проходили повз хату Гончаронка і побачили у розчиненому вікні між двома вазонами з «Оленчиними слізками» його посічену дрібними зморшками пику.

— Будяк у квітнику, — сказав непоправний Змогитель.

— Гей, друзі, — озвався бухгалтер, — якщо вже мимо йдете, то чому не заглянути?

І, сам не знаючи чому, я повернув до ґанку. Решта без великої охоти, нога за ногою, потяглися за мною.

Хата була як хата. Велика кімната, водночас «вітальня» та «їдальня», коли прийдуть гості. Тахта, над якою килимок з оленями і замками, буфет, стіл і стільці. Гончаронок повів нас в сусідню кімнату. Виявилося — кухня.

Від інших кухонь її відрізняла тільки наявність газової плити з балоном та полиця, на якій стояли речі зовсім несподівані й непридатні в хатньому господарстві. Так би мовити, «полиця прикрас». Був там старий чайник-самовар для варіння меду з травами, видно, давно не луджений, а тому непридатний, стародавні пивні кухлі (один з ручкою у вигляді чортової фігури), різні збанятка, дуже старі двійчатки, глечики та гладущики на молоко.

І зовсім уже дивовижне. Дуже-дуже старий товкач від ступки. Може, аптекарської. Бо на ньому були не тільки мідні «млинці» на обох кінцях, але й потовщення посередині (це коли розмішуєш напіврідкий відвар з густо засипаних в окріп трав). Товкачик з повною певністю тягнув років на триста з великим гаком.

— Яка стародавня річ, — сказав я.

Гончаронок тим часом налив з однієї великої пляшки (їх багато стояло біля однієї з стін) у гладущик якоїсь рідини, в потім наповнив нею склянки.

— Сідайте-но. Свій мед пити.

Я ковтнув і мало не задихнувся. Мед варили, видно, не тільки з гвоздикою, корицею, перцем і мускатним горіхом, але й на майже чистому спирті.

— Ну, Тодоре Гнатовичу, — ледве віддихнувся Шаблика. — Якщо ви щодня та таке…

— Що, мочимордою прозвали? — усміхнувся бухгалтер. — А ви менше вірте. Прополощу рот для дезинфекції та ковток зроблю, то всі вже й кажуть: п'є.

«Бреше», — подумав я.

А Гончаронок з постійною своєю в'їдливою лагідністю (а люди інстинктивно не вірять у такі поєднання) додав:

— Горілки не пив, пива не любив, тому й кар'єри не зробив.

— А що, — сказав Змогитель, — схоже на правду. Я одного разу в Новогрудку зайшов до ресторану. Через якийсь там час і він заходить. Якась справа його теж туди привела. Мене не помітив. Сів за столик, дає офіціантці замовлення, а потім: «І десять грамів горілки». У тієї очі на лоба полізли: «Чому?» А він: «Та мені тільки для запаху, а дурості в мене і своєї вистачить».

Всі зареготали. Гончаронок, як мені здалося, вимушено, не зовсім природно.

Відчувши, що тема розмови йому чомусь неприємна, я знову перевів розмову на товкачик.

— У музей би його.

І раптом він на хвилину зовсім несподівано розлютився, але швидко взяв себе в руки.

— Що ви до мене з цим товкачем! Оди-ин, други-ий. Якщо і віддам, то в музей, а не вам і не йому.

— Кому — йому? — Мені чомусь захотілося взяти його нашармака, блефонути. — Ольшанському? Висоцькому?

Здалося мені чи ні, але, по-моєму, він трохи знітився.

— Та Висоцький пристав, як шевська смола до чобота.

«Знову Висоцький, — подумав я, — всюди Висоцький». Але Гончаронок тільки рукою махнув:

— Висоцький… Віддай та віддай, все одно ступки в тебе нема, а в мене є.

— Яка ступка?

— Та зовсім молода, років їй, може, вісімдесят. А я йому товкач віддай. «Чому ти, кажу, мені свою ступку до повного комплекту не віддаси?» — «Моя, каже, новісінька, а твій товкач давно яр-мідянка поїла. А мені знадобиться. Може, так його відполірую, що як новий буде».

Я глянув на товкач — він був геть увесь у малахітовому нальоті. Подекуди яр навіть виїла на ньому невеличкі віспинки.

— Віддай, віддай, — бурчав Гончаронок, — усім треба, аби не мені. Одному віддаси — інший образиться. Ні, нехай поки що в мене полежить.

— Як хочете.

— Висоцький… Висоцький… Зрозуміло, роботи мало, то суне носа, де іншим немило. Тільки якийсь старий розповідає, як воно бувало, — цей уже тут найвдячніший слухач. Коли органіст дзиґарі ремонтував, механізм та циферблат, то він увесь час біля нього сидів. Один раз і мене затягнув. Цікавість, бачте, його брала. Приглядався: «Може, й самому коли доведеться». Робити нічого, то й лазить.

Через кілька хвилин ми попрощалися й пішли, відмовившись од другої чарки «меду».

… Але нехай мене грім поб'є на різдво, якщо наші пригоди на цьому закінчилися. Ми підходили до замкової брами, і тут мені спало на думку:

— Хлопці, давайте заглянемо. Може, вони, ця «пані з ченцем», і сьогодні з'являться.

Трохи підігріті «медом», вони погодилися. І от ми досить галасливо ввалилися в запаскуджений двір. Місяць освітлював його половину, лежав на вежах костьолу за мурами. І нічого.

І раптом я, зиркнувши на галерею трохи правіше, ніж того разу, помітив.

— Хлопці, он вони.

— Та де? Нічого не бачу, — сказав Шаблика. — Ой, ні, он вони.

По галереї, видно, кінчаючи вже свій нічний похід, рухалися темна довга тінь і тінь світла. Секунда… третя… зникли.

— Ну, самі бачили, що б це могло бути? — спитав я.

— А біс мене вражий побери, якщо я знаю, що це, — буркнув Змогитель. — Містика якась, так воно і так, матері твоїй ковінька.

— Ну, — зітхнув Шаблика, — за долю молодого покоління можна не турбуватися. Учитель білоруського красного письменства хворий на містицизм і лається, як босяк.

Покинувши замок, ми потиснули один одному руки і розійшлися. Я попрямував уздовж замкового муру до плебанії. Тут було темно, місячне світло падало тільки на Ольшанку та парк за нею, і перетинали це оливкове світло тільки чорні тіні від веж.

І тут, ніби мало було мені на сьогоднішній день, я почув справа, ніби з самого нутра муру, спочатку якесь невиразне «бу-бу-бу», а потім не менш невиразні слова.

Я підвів голову — у бійниці нижнього бою тьмяно вимальовувалася плеската біла пляма. Обличчя. І на цій невиразній плямі ворушилося щось темне. Рот. Я міг би чиркнути сірником, але слова раптом стали виразніші, хоч і уривчасті, і в цьому вже не було потреби.

— Відійди. Відійди… Мій дім, мій замок, моя фортеця. І що над нею — моє… І під нею… Я вам дам, дам, душогубам, я нам дам циклон… Людожери… Фашистюги кляті… Жити хочу!.. Жити!.. Дітки дивляться, просяться… Вартую, вартую їх!.. І таємність вартую! Геть!..

Я мимоволі прискорив ходу, аби не чути цього боже вільного бурмотіння, і, аж доки не вийшов на освітлений місяцем краєчок ставу, навздогін мені долітало:

— Бу-бу-бу-бу.

Підходячи вже до плебанії, я подумав, що справді, можливо, й божевілля, але якесь уже дуже осмислене. Зручне для людини божевілля. Лопотуху теж поки що не можна було викреслювати зі списку. На нього так само поки що падала підозра.


Розділ II,

в якому я забагато теревеню і, всупереч логіці, жалію провокатора


Тільки-но я встиг на два дні повернутися в рідні пенати, тільки-но скинув рюкзак, як задеренчав у нежилій квартирі дзвінок і я побачив у дверях обличчя «містера Сміта з Бобкін-стріт».

— Я на хвилинку до тебе. На ось, тут копії з твоїх стрічок і з тих літер, що не розшифрував. Думай. Заховай тільки добре. А книга нехай поки що залишиться в Щучиному відомстві. Так надійніше… Е, брате, та ти щось змарнів на сільських харчах… Так от, приходь о восьмій пити чай. Щука прийде.

— Дякую. — Я тільки-но встиг сказати це, як він уже випарувався.

Одну копію я засунув у тайник (половину), другу половину засунув у десятий том третього видання творів Леніна, с. 492, де «Білоруське соціалістичне товариство». Те ж зробив з іншими смужками. У «Матеріали з археології», видання Академії наук за 1960 рік. У спогади А. фон Тірпіца, в «Антологію білоруського оповідання», том II, с. 289.

Якщо під час моєї відсутності хтось і зробить докладний обшук, то чорта лисого перетрясе всі випадкові книжки. А якщо в усі одразу, то поліз би хіба один я, бовдур, та й то навряд.

При цьому я згадав, як зайшов одного разу з друзями до знайомого, талановитого лайдака, і побачили ми, що довкола розкидані книжки, а господар гарячково гортає якийсь том.

— Ну ось маєш. А ми хотіли тобі запропонувати по пиво збігати… А ти… Та, видно, ти працювати почав.

— Е-е, — з прикрістю одмахнувся він. — Не в тому річ. Ось сховав од жінки сто карбованців у книжку, та й забув, у яку.

Реготали ми тоді, як гієни.

Рівно о восьмій я ощасливив сусіда своїм візитом. І відчував би себе зовсім добре, якби не побачив на канапі поруч із Щукою ще й лейтенанта Клепчу, якого я з відомої причини не поважав і поважати надалі не збирався. Терпіти не можу «непохитності», «проникливості» і відвертого милування собою.

Хилинський, поставивши на стіл склянки, розетки, вазочки з трьома різними вареннями та інше, розливав зараз гарячий, майже чорний з бордовим відтінком, чай.

— Слухай, може, ти спершу поїв би чогось. Курча є холодне, можна підігріти. Оливки.

— Та ні, ситий.

— Тоді пий чай. Розповідай.

— Тільки занадто в психологію не лізь, — сказав Щука… — Ця дама в нас рідко діє.

Я розповів про все, про що встиг довідатися. Боюся, що теревенив досить довго і безладно, але вони слухали уважно.

— Закінчив? — спитав нарешті Щука. — Щодо тих, яких розстріляли, — оце цікаво. Знали ми про розстріл, а про обставини, які його супроводжували, на жаль, мало. Щодо страти брата Висоцького за підпілля — також нічого не знаємо. Прізвище тільки, Владек Висоцький. А про того, кого поляки на смерть у тридцять дев'ятому році засудили, — ну, про цього також не набагато більше знаємо.

— Архів згорів, — сказав Хилинський. — Але чутки, що битий був провокатор, — вони були. Ось портрет того, Криштофа.

— Трохи схожі, — сказав я. — Ви не могли б мені зробити копію?

— Бери, — сказав Щука. — Це і є копія. Кепська. Бо й фотографія була кепська. А ще бери ось це. Ледве розшукав.

Це було кілька газет, поруділих від старості й потертих на згинах. І одразу в око впали занадто великі заголовки (зрозуміло, для напівміщанського тоді Кладно це була сенсація, вибух бомби). Заголовки кричали, обіцяючи розкриття злочину у вечірніх чи завтрашніх номерах. Тих, на жаль, не було.

— Їх і не могло бути, — збагнув Щука непорозуміння в моєму погляді. — Через два чи три дні німці влаштували провокацію на радіостанції Гляйвіц. Що це означало?

— Війну з Польщею.

— І не тільки. Це ще й бомбардування Кладно, і наш похід на Західну Білорусію, і два рази, та ні, щодо Кладно — чотири вогневі вали. Фронти. І місто горіло, й архів згорів. А частково, може, забрали німці. А решту спалили. Увесь квартал довкола архіву вигорів.

— Звідки ж тоді відомо про страту Криштофа?

— Дві відхилені апеляції про помилування, — сказав Хилинський. — Кажуть, занадто жорстоко вбив, якщо навіть і провокатора. Ну й промайнула в деяких газетах і тижневиках звістка, що вирок виконаний. Не знаю вже, хто їх на грані війни інформував. Я пам'ятаю тільки замітки в часописах «Gazeta Polska», «Polska zbrojna» (ну, це санаційні підтирки) та ще в «Czas’i» (це краківські консерватори). У газетах скільки не шукав — не знайшов.

— А в пізніших?

— Пізніших не було. Білоруська преса в Західній тільки створювалася, і руки не доходили, щоб про старе тарабанити. Про нове треба було говорити. Ну, а окупанти ліквідували нею польську пресу. Тільки пізніше почала з'являтися преса «gadzinowa». А підпільна преса хоч і почала існувати з жовтий тридцять дев'ятого року, але і їй не до справи Криштофа Висоцького було… Ось займіться ви цим.

І тут вперше подав голос Клепча:

— Попрацюйте над цим. Історико-революційне минуле — цікава річ. І дуже корисна. Виховує людей… Молодь… В дусі, так би мовити…

Щука зморщився:

— Чорт вас знає, Якубе, як ви будь-яку думку, навіть найправильнішу, одним своїм стилем, однією казенщиною можете споганити.

Клепча чомусь на мене, а не на Щуку глянув скоса з явною ворожістю. Я думаю, тому, що графічний аналіз довів, що не моїм почерком була написана записка, яка виманювала Мар'яна з дому назустріч смерті, а тим самим і Клепчева гіпотеза була підрубана під корінь, плюхнулась у багно. Щука непомітно підморгнув мені.

Клепча, на щастя, скоро пішов. Ми деякий час досить пригнічено мовчали.

— Так ось що, шановний Андрію Арсеновичу, — сказав Адам. — Він дисципліну не порушує. У самоволку не ходить. Упертий, але із значно старшими податливий. На розумні зауваження ніяк не реагує… Ох, доведеться тобі, друже, взятися за нього, бо інакше він таких дров наламає, що тріски полетять… А ти що скажеш, Космич?

Я не хотів, щоб мою щиру думку сприйняли за особисту неприязнь, і тому відповів ухильно:

— Говорить газетними штампами, та насправді розумніший, але навіть на вигляд не здається, що виспівує вранці різні там… хорали.

Засміялися. Потім я запитав:

— Так хто був той, убитий? Ну, «провокатор» отой? Чи інформатор, як його?

— Син лісника звідкілясь з-під Замшан, — відповів Щука.

— Це п'ятнадцять кілометрів од Ольшан?

— Так.

— Мало надії знайти, — подумавши, сказав я. — Скільки лісників у села переселили, на інші місця перевели. А скільки німці розстріляли. Вірогідність зустрічі — нуль… Але спробувати треба.

Я спробував. І сталося диво. Колишній лісник Андрон Сай, як і раніше, жив, вірніше, доживав віку в тій самій хаті біля Замшан в урочищі Темний Бір.

День добре вже хилився до вечора, коли я зліз з автобуса і заглибився досить добре второваною, хоч і трохи зарослою стежкою в ліс. Спочатку прозорий, пробитий наскрізь рожевими променями сонця, він з кожним кроком ставав дедалі темніший і темніший. Подекуди перестиглі ялини стояли навіть так густо, що світло починало спочатку заплутуватися в них, висвітлюючи т» мідний — не обхопити — стовбур, то вивертень завбільшки з хату, темний і кошлатий, як ведмідь (якщо уявити такого небувалого за розміром ведмедя). Спочатку ще траплялися хрестики заячої капусти, перистий копитняк, батоги дерези, але все рідше й рідше, аж поки звільнили місце пругкій глиці, яка збиралася тут десятиріччями.

«Видно, заказник», — подумав я, і пізніше виявилося, що мав рацію.

Темніше й темніше. Стежка вже ледве світліє в темряві. Зашелестіло щось у траві коло стежки. Їжак? Або мишкує куниця?

Мені зробилося вже зовсім незатишно, і це всього за кілька кілометрів від дороги, коли попереду ніби трохи заясніло. У досить густому присмерку я побачив чи то маленьку річечку, чи то великий ручай, який трохи лівіше розширився чи то в копанку, чи то в натуральний ставок, оточений вінком з темних у цей час верб.

Трохи правіше ставка, чорніші за стіну лісу за ними, виднілися якісь будівлі, і раптом за однією з них блиснув оранжевий тьмяний прямокутничок. Вікно.

Я перейшов ручай — дві колоди з хисткими поручнями — і попрямував у бік вогню. Поодинокими привидами пропливали повз мене білостволі яблуні й похмурі високі груші.

Перед ґанком — хоч ти його у панський фільварок: широкий, з дерев'яними стовпами-колонами, які підтримували дашок, — звідкілясь із темряви висунулися тихо дві чорні тіні. І майже відразу одчинилися двері, на порозі в плямі світла стала ще одна тінь (бо світло було за нею) з рушницею в руках.

— Це кого ще нечистий ночами носить? — хриплуватим голосом запитала тінь. — Вар! Вітер! Лежати. То що вам треба?

— Я — Антон Космич. З міста. Мені потрібний лісник.

— Ну, я лісник. Сильвестр Тетерич.

— А-а… Андрон Сай?

— Це мій тесть.

— Побралися з його дочкою? — спитав я, немовби чоловік може придбати собі тестя якимсь іншим способом.

— Угу. З Ганною.

— А тесть де?

— Та він на відпочинку тепер. Тільки який там відпочинок? Щодня «вечірній обхід» робить. Зовсім як дитя. Та часом на могилці сина посидить.

— Чув я цю історію.

— Бувають просвітлення, але не часто. Ось уже ближче до літа, — він говорив, як і раніше, сухо. Не усвідомлював підтексту моїх слів. — Дочка теж була свідком, але тепер на Нарочі в санаторії. А я що знаю? Я приймак, людина стороння.

— А мені ось і треба спробувати розплутати це павутиння.

— Було таке, — знову ж сухо і спокійно сказав він. — Був у неї брат… І що був провокатором, ходили такі чутки.

Але це я міг би таке казати, — голос його підвищився і раптом зірвався мало не на крик. — Сам про свою сім'ю можу говорити все. Тут я собі пан. А іншому, який здумає повторювати нахабно мерзенну брехню, я того здужаю обірвати вмент. Чим швендяти під чужими плотами — займалися б ділом. Відчалюй, доки не покуштував, що таке заряд дрібкової солі в с… Цілуй клямку і повертай голоблі.

Пси, почувши гнівну інтонацію, встали. Уп'яли в мене очі. Зліва здоровенний мордастий гончак, чорно-рябий, у підпалинах, з широкою головою і тупою мордою, могутнього складу, а на зріст — мінімум вісімнадцять вершків. Справа — здоровенний собака (але менший за співбрата, усього сантиметрів вісімдесят), сіро-рябий, вищий на ногах, поратий[36]. При погляді на нього мені стало ніяково.

— Не дрейф, — з відтінком погорди сказав господар, — не тремти. Доки не скажу — не кинуться.

— А я й не тремчу. — Господар, видно, був здивований моїм нахабством, бо я дістав сигарету, простягнув пачку йому (не взяв) і сказав: — Тут он цього, сіро-рябого треба боятися. Комусь, звичайно, іншому, а не мені.

— Чому? — поквапливо запитав Тетерич. — Він же менший.

— Порода зла.

Доводилося колись мені писати в одній з праць про собаківництво на стародавній Білорусі. І, здається, це був один з небагатьох випадків, коли така далека матерія знадобилася мені в конкретному житті. Звідси висновок: абстрактних, непотрібних знань нема. Таке може статися в житті, що тільки знання того, як чеський король розбив монголів, врятує тобі життя, і тоді ти з радості і Кузьму батьком назвеш.

— Яка ж бо то?

— Це вандейський грифон, — сказав я. — Порода від «шлюбу», так би мовити, вандейських гончаків з бретонськими грифонами (бачиш, від їхньої рудої масті і в цієї підпалини є). Страшенно люті. Кращих при полюванні на диких кабанів не знайдеш. Ну, і в гонитві на вовка майже перші…

Сильвестр раптом сів поруч зі мною і витягнув сигарету.

— Ну, а ці, ці — добрі до людей. І дивуюся я, де це ти, лісник і, видно, добрий єгер, дві такі рідкісні породи роздобув? Бо в Мінську мені зустрічати не доводилося.

— Вдалося дивом, — господар помітно полагіднішав.

— І справді, диво дивне. Таких брудастих[37], як ваш Вітер, мені не доводилося бачити. А Вар! Це ж стег-хоунд, або оленячий гончак. У минулому столітті навіть Сабанеев Леонід Павлович (а він полювання і собак знав, як ніхто, і я скоріше богу чи самому собі не повірю, ніж йому) налічував у Англії — і тільки в Англії — всього дванадцять зграй.

— Ну, може, з тих часів розвелися.

— І те може бути. Тільки от він занадто рослий для стег-хоунда. Чи не пов'язали колись когось із його предків з гончою святого Губерта? Як він, злий, млявий, в'язкий? Голос низький, сильний?

— Все це є. А зріст? — Він уже зовсім відтав. — Може, акселерація не тільки серед людей іде.

— А де ж все-таки старий?

— Прийде. З ним на цей «вечірній обхід» завжди мій Горд ходить, ньюфаундленд. Навіть притягне на випадок чого.

— Е, та у вас тут чистопородна псарня.

— Та ще Джальма, лягава, хорт по-нашому. — І раптом пильно подивився на мене. — А ви часом не з лягавих?

— Часом не з лягавих… Мені тут правду з убивством вашого Юліана встановити треба. Бо дуже це в'яжеться з деякими темними ділами. І під час війни, і тепер.

— А яка користь? Повісили ж убивцю. Не допомогли йому ні апеляції, ні касації. Ні на кому вже тієї помсти вимістити не можна… Та й дід мало що вам сказати може. Став зовсім як дитя мале. І говорить — мало що зрозуміти можна. А під час війни — провідник у партизанів. А вже під сімдесят йому було. І дочка, жінка моя, партизанила. А дід уже й тоді був горем зігнутий та бідою битий. А зараз ще гірше… О, та он він і йде… Самі побачите.

Садом наближався до нас з ескортом з двох собак дуже високий (хоч і зігнутий трохи), дуже худорлявий і дуже старий чоловік. Ішов, тягнучи ноги і глядячи в нікуди.

Сів поруч з Сильвестром на приступку, не привітався, може, навіть зовсім не помітив чужого. Дивився в ніч вицвілими очима. А зовсім сиві вилоподібні вуса (точнісінько перевернута догори ногами «іжиця») відтіняли випнуту ніби од віковічної кривди нижню губу й неголене підборіддя, а потім спускалися майже до середини грудей.

— Тут, батьку, до тебе… Щодо Юліана… подробиці чоловік хотів би знати.

Старий сидів з кам'яним лицем.

— Треба хоч те-се згадати, батьку. Добрий, видно з усього, чоловік.

— Усі… всі люди добрі, — ніби в трансі або в маренні тихо почав старий, — і ось таке. Юліан… синок… Про життя твоє думав… на смерть послав… Надто вже лагідний, років на чотири старший… І щербатий, як Юліан… двох передніх… Лісничим аж у Тешин, під самі… чехи… Документи… Початкова школа. Триста злотих… У лісі… Застрелений… Револьвера нема… І стара моя потім чахла-чахла, та й померла.

І раптом його обличчя скривилося, як від плачу, хоч очі були сухі.

— Неправда, що засипав, неправда, що виказував. Не міг синок… Убитий синок.

І тут я зрозумів, що мені байдуже, винен був чи не винен Юліан Сай. Мені стало навіть трохи жаль його. Жаль опосередковано, через цього діда, який плакав із сухими очима.

Німа, безмежна кривда лементувала у цьому земляному вже тілі, в цій істоті, яка колись була людиною і перестала нею бути всього за ту секунду, що потрібна була для чийогось пострілу. Уже не було сили, розуму, навіть спогадів. А кривда жила. Кривда була міцніша за все.

Я заскреготав зубами. Ще раз — і цього разу вже назавжди — я зрозумів: нічим на світі, ніякими, навіть найвищими міркуваннями не можна виправдати кривду, якої завдають живій людині.

Відмовившись од нічлігу (я не міг більше тут бути, а дід же був тут зі своїми думками понад чверть століття), я попрямував до стежки. Тетерич визвався провести мене.

— Бачите, — сказав він, коли ми підходили до дороги, — небагато ж ви довідалися… Байдуже, приїде жінка — вона, може, більше розповість. Я дам знати.

І, вже стоячи один і дивлячись на вогники, видно, останнього приміського автобуса, я все ще ніби бачив хату лісника і тінь чоловіка на ґанку. Чоловіка, який дивився в ніч.

Мені знову пощастило. Коли я виліз із автобуса, який не заходив у Ольшани, а йшов прямо на Кладно, я побачив, що моє місце займає якийсь чоловік, що здався мені ніби трохи знайомим, а від зупинки збирається від'їхати на якійсь дивній таратайці, що пам'ятала, мабуть, батька останнього Ольшанського, пан фільварковець з-під Ольшан Ігнась Якович Висоцький власною персоною.

— Стій, вовк би тебе з'їв, — прикрикнув він на коня і посміхнувся мені. — От і вам пощастило. Не треба тих кілометрів тьопати.

— Що, відвозили когось?

— Та так, контролер-ревізор один був у Семириках. Дотопав до Ольшанки отих чотири кілометри. Та Гончаронка зустрів. Знайомі. Тут бухгалтер до голови: «Нехай його Висоцький підвезе. Чого чоловікові ноги бити? Ну і, дивись, пригодиться колись». Ольшанський йому: «Треба так господарство і твоє сальдо-бульдо вести, щоб контролерів-ревізорів тільки з делікатності на зупинки возити. Щоб знав, що це ми не зі страху, а ласку йому робимо. Гаразд, нехай Висоцький підвезе». А мені що? Я й повіз. Служба така.

— І що за людина?

— Та дивний якийсь, мовчун. Тільки вуса й крутить, та, як біля замку їхали, спитав, чи це він і є.

— Щось він мені здався схожим на когось.

— Та й мені спершу, здалеку. Десь колись нібито бачив. Потім придивився — ні, зовсім невідома пика.

Темні купи дерев часом майже змикалися над дорогою, утворюючи тунель. І в кінці його мерехтіла низька колюча зірка. Крикнув, заплакав, зареготав у нетрях пугач. Пізнувато. Їхні «пісні» відійшли разом з весною. Хоч бувають серед них одиниці, що плачуть і регочуть влітку, навіть ранньої осені.

— Ну, а ви звідки, так би мовити? — спитав Висоцький.

Обманювати не виходило. Багато людей бачили мене в Замшанах, дехто (пізні зморшки, видно, збирали для аптеки) — на стежці, що вела до урочища. Та й не люблю цього заняття, окрім тих випадків, коли інакше — заріз. І найголовніше, чому вчила покійна матір і що я запам'ятав на все життя: «Брехун мусить мати добру пам'ять». Справді мусить, щоб про деякі події не збрехати тій же людині зовсім по-іншому. Або просто проговоритися ненароком, що не в Могильов ти їздив, а зовсім у Гомель, де живе колишня коханка, про існування якої дружина або, ще гірше, наречена дуже добре знали, але вважали це «гріхом молодості, коли він ще не був знайомий зі мною».

— Із Замшан їду.

— І в Темному Борі були? — Мені здалося, що він ніби на хвилину напружився, але це він просто погладив коня по ріпиці. І знову та ж лінива грація.

— І там був.

— Ну і що ви там викопали? Це ж, певно, справа того ж Юліана Сая?

— Того.

— О боже, як же вона мені обридла. Стільки років минуло, а все одно, як почне згадувати дехто «дела давно минувших дней» та що було «за польських часів», і варто йому ту справу згадати — неодмінно якась зараза на мене скоса поглядає. Хоч ти від людських очей в бузину біжи чи в коноплі.

— То чому б вам не виїхати звідси?

— Я не відчуваю себе винним. Не хочу, щоб хтось думав: «Ага, допекло… Мабуть, знав кіт…» Ну й потім, що я в іншому місці? А тут моя земля, споконвіку моя.

— Рідний той куток, де відрізаний пупок?

— Та ні, просто там, де вперше себе відчув. Що можеш робити те й се, думати те і се, йти туди й сюди. Діяти. Пупок мені могли десь і в Римі різати, а коли, скажімо, немовляті й місяця не було, як його звідти вивезли, то що йому Рим? Ось і мені так. Моє все тут.

Помовчав. Крякавка кричала десь у шатах дерев.

— Ну й що? В чому переконалися?

— Ні в чому. Провокатор чи ні — таємниця сія велика є.

— Не лізу я в ці діла, — хвилину помовчавши, сказав він. — Та й потім, справа темна, провокатор чи ні. Хто довів? Хто протилежне, їдрі його в корінь, довів?.. Отож-бо… Може, провокатор, а може, просто жертва. Хто може судити? Поворухнув хтось з найвищих пальцем — добре там розібралися чи помилилися — ось уже на тобі, чоловіче, скільки там золотників свинцевого бобу.

— Так, — сказав я, — доказів ніяких. Марна справа. Що скоріше про неї забудемо — то краще.

Затхлою сирістю повіяло з темних нетрів пущі (видно, неподалік був вологий яр). І знову прорізав ніч крик пугача.

— Погомонимо? — спитав раптом Висоцький із задьористою усмішкою.

— Як погомонимо?

— А ось так.

Він приклав долоні човником до рота, і раптом за двадцять сантиметрів від мене пролунав пугачів зловісний, моторошний клич-заклик:

— Ку-га. Ку-га-а-а. Гха-га-га-га-га.

Підманутий пугач відповів з лісу. І знову відповів йому Висоцький. І знову. І тільки потім запала тиша. Пугач, видно, все-таки відчув якусь неприродність у відповіді-виклику.

А може, йому просто обридло.

— Знай наших, — засміявся Висоцький. — Підманули ми все-таки його.

— Сови — символ мудрості.

— Значить, і мудрість підманули.

— Не завжди це кінчається добром.

— У житті дуже багато що не кінчається добром. — Знизав плечима. — І скажіть ви. Усі цю непевну історію згадують. А я його тільки раз бачив на день народження брата (заскочив Криштоф на часинку), а от брата того, Владка, якого німці за підпілля розстріляли, ніхто й не згадає.

— Людська вдячність.

— Ну, людську вдячність і взаємодопомогу ми знаємо: «Як п'ють та їдять, то нас не кличуть. А як… то нас шукають».

— Е, брате, поплюй. З часом, усе, все випливає на поверхню.

Візник скоса глянув на мене, але нічого не сказав.


Розділ III

Перед очима кохання, очима божевілля і смерті


У ті наступні дні зачастили до мене в мою плебанію гості. Найчастіше Шаблика із Змогителем, іноді археологи у повному чи неповному складі. Бувало, що на культурну розмову з'являвся дід Мультан (один або зі Стасиком і Васильком). Разів зо два чи зо три навідувався ксьондз. Того вечора компанія зібралася в повному складі. На колоді, що лежала замість призьби біля «наших» дверей у плебанію, розмістився худенький Велет («наша товстуха Валентина»), «білобриса замазурочка» Таня Солій з Терезою Гайдучик, сама Сташка Речиць та Шаблика із Змогителем. Дідові Мультанові і ксьондзу я виніс стільці, а ми з Генкою Сідуном не без зручностей вмостилися прямо на траві. Я вже встиг розповісти їм про деякі результати пошуків, оминувши, звичайно, найголовніше. Зокрема, чомусь про Лопотуху, про братів Висоцьких і, звичайно ж, про тінь, яка падала на отця Леонарда Жиховича, присутнього тут.

Гомін був, як по ярмарку. Виходило щось на зразок середньовічного диспуту: кожний висував свою тезу, а всі накидалися на нього зі своїми антитезами, кожний ніби був «адвокатом» диявола, особою, необхідною на кожному середньовічному диспуті (не виключаючи й Білорусії), особою, яка повинна була спростовувати кандидата, скажімо, в бакалаври, різними каверзними і навіть недозволеними, єретичними запитаннями. Припустимо, кандидат висував тезу про те, що зачаття Марією Христа було непорочне й невинне і що в день її смерті (15-го, значить, а по-новому 28 серпня) вона відійшла цнотливою. На це «адвокат диявола» ставив йому недозволену підніжку, за яку, якби це не на диспуті, горіти б «адвокатові» на вогнищі або сидіти в кам'яному мішку рік і шість тижнів[38] (звичайно, якщо на місці суду був кам'яний мішок, а то пішов би безкарно). Діалог між ними міг відбутися такий:

Диспутант: «…і в день смерті була цнотливою».

Адвокат диявола: Ні, були в неї потім брати Христа. «Мати й брати його стояли надворі біля будинку, бажаючи говорити з ним»… (Матвія 12, 46).

Диспутант: Тут маються на увазі однодумці, брати по ідеї.

Адвокат: Ні, ілюстрісіме. Трохи далі. «І, показавши рукою на учнів своїх, сказав: «Ось мати моя і брати мої». (Матвія 12, 49).

Диспутант: Можливо, й ті були «братами по ідеї» (починає затинатися), але менше посвячені, іншого гатунку порівняно з учнями.

Адвокат (тріумфуючи): А як тоді зрозуміти трохи далі в того ж Матвія (13, 54–57), що, коли Христос проповідував у синагозі в Бетлеємі Іудейськім, всі дивувалися й казали: «… звідки в нього така премудрість і сила. Чи не тесляра він син? Чи не його мати зветься Марія, і брати його Яків і Йосип, і Симон і Іуда? І сестри його чи не всі поміж нас? Звідки ж у нього все це?» І спокусилися на нього. І в покарання за їхнє безвір'я він не створив там багатьох чудес. «Не буває пророка в своїй вітчизні».

Диспутант (притиснутий до стіни, але погрозливо): Так ти в догмат непорочності Діви Марії не віриш?

Адвокат диявола (злякано): Ні, ні. Вважаю, що вартий ступеня бакалавра, а питання нехай вирішують на найвищому рівні.

(Гомін схвалення).

Щось таке відбувалося і в нас, тільки що без підніжок. А коли всі вдосталь наговорилися, раптом втрутився Шаблика:

— Ні під якою вежею, ні в яких катакомбах їхніх украдених скарбів шукати не треба. Обставини знаєте самі. Підскарбій, державний казначей, не заніс цих скарбів у розпис. Виходить, шістсот тисяч золотих і на шість мільйонів каменів, які забрав Петро Ольшанський у змовників, Михайла Слуцького та інших, і тишком-нишком з королівських земель, до казни не повернулися ні тоді, ні за Вітовта Ольшанського, що пограбував усіх поплічників Волюжинича, виказавши їх, та ще й повинен був ті гроші віддати королю. Втекли, видно, з грошима Гримислав Волюжинич та Ганна-Гордислава Ольшанська.

— Їх наздогнали, — сказав ксьондз.

— Але їх і випустили, — сказав Шаблика. — Бо до погоні приєднався суддя Станкевич. І зажадав, щоб випустили.

— Могли перестріти й пізніше інші люди князя, — сказала Валя Велет.

— Звідки це відомо? — кинув Шаблика.

— Боже мій, — втрутився раптом Змогитель, — чому ви такі черстві, чому ви такі раціоналісти? Чому не вірите людським переказам, чуткам, легендам? Буває ж і в них зерно правди. А що легенда тут каже? А каже вона, що втікали вони, заганяючи коней. По цих непролазних нетрях, ще гірших, ніж тоді під Новогрудком. А там у той час якийсь князь помер за десять — на наші гроші — кілометрів від міста, бо не могли привезти лікаря. І що гналися за ними, і що наздогнали десь біля Замшанів, а прямували вони на урочище Темний Бір, щоб потім Ольшанкою та «іншими річками» випливти в Німан, а звідти господь бог знає, куди податися. Чи на захід, бо на сході часи були смутні, чи кудись під Кладно, де ще блукали розпорошені однодумці. Та їх наздогнали і збиралися вже в'язати, але Станкевич, який відстав, якраз вибрався на галявину і наказав відпустити.

І з вантажем. І послухався Вітовт Федорович верховного судді.

— То чому він з краденим відпустив? — жвавенько спитала Таня Солій.

— Що ж він, признався б у присутності судді, що вони те крадене вивозять, яке князь у бунтарів украв і казні не повернув? — суворо кинула і своє запитання-відповідь Тереза Гайдучик. — Промовчати мусив.

Змогитель вів своє далі:

— Поїхали всі назад… І ось тут, людська поголоска розповідає, вдруге їх перестріли, що гналися за ними річкою швидше, звичайно, ніж нетрями, і випередили і втікачів, і погоню, а засаду зробили біля Березини. І взяли обох. І нібито (тут уже кожний закінчує на свій смак) чи, відібравши скарб, пустили під усі чотири вітри, чи вбили.

— Та чи була та друга засада? — скептично запитала Таня. — Може, ті гроші та інше давно вже по світу розсіялося.

— Не знаю, — сказав Змогитель. — Але легенду теж треба брати до уваги. І якщо гроші забрали, то чому пізніше, коли королівська ревізія приїхала, Станкевич на Євангелії клявся, що наказав відпустити втікачів, а Ольшанський також на Євангелії клявся, що, видно, Волюжинич з Ганною гроші вивезли, а він того не знав і відпустив, а сам тих грошей ні динара в руці не тримав, ані подвійного литовського білона під ніготь не затиснув.

— І вже тижнів зо два минуло, — сказав ксьондз, — коли він разом з тим, і також на Євангелії, клявся, що втікачі живі. Не могла тогочасна людина на невірне свідчення на святій книзі піти. І свідки клялися, що живі.

— Ну от, — знову сказав Змогитель, — і ревізія була, і під час тієї ревізії князь Ольшанський Вітовт Федорович несподівано і швидко помер. Якщо було, якщо і знав щось…

— То кінці у воду, — сказав Шаблика, — і шукати даремно.

— Чому даремно, — вибухнув Змогитель. — А таємничий напис? А може, він про щось інше говорить. А німецькі скрині? А німецька «акція» перед відступом? Ховали ж, напевне, щось?

Мені не подобалась ця розмова в присутності ксьондза. Краще було б йому менше знати про події. І про ті, наприкінці п'ятнадцятого — на початку шістнадцятого століть. І про ті, у сорок четвертому. Доки я не доведу, що він або поріддя пекла, або чистий мов скельце.

А Сташка Речиць, мабуть, вражена тоном, яким вів розповідь Змогитель, раптом зігнулася (волосся кольору темного червоного дерева важко впало вниз) і тоненькою тріскою, затиснутою в пальцях, намалювала на стежці план замку.

— Ось так, — сказала вона. — Ми тут у вашу відсутність зробили розвідку, промацали землю правіше задньої вежі (це праворуч, як від брами йти).

— І що? — спитав я.

— Підмурок і рештки мурів ще від однієї вежі. На самому березі Ольшанки. Так що, коли враховувати її, то ваша «веді», третя, це якраз і буде друга від краю, там, де колись була Слуцька брама, яку замурували. А ніяк не наступна од неї, що ліворуч.

— Не думаю, — після короткого роздуму сказав я. — Та вежа стояла осібно. Вів до неї підземний хід, бо не знайшли ж стін, що з'єднували ту, Надрічну, із замком. Та, Надрічна, була, очевидно, Водозвідною, охороняла колодязь, а може, й примітивний водогін, що вів від Ольшанки в замок. І саме тому вона не могла бути «кутньою». Кутня — вона і є кутня, в кутку крайня. А значить, третя — це ніяк не Слуцька, а та, що лівіше від неї.

— Це ще подумати треба. — Її великі зелено-блакитні очі з відтінком легкої іронії дивилися на мене.

— Слуцьку коли замурували?

— Місяців за чотири до смерті Вітовта Федоровича Ольшанського.

— Тим паче. Що можна сховати у прохідній та проїзній вежі?

Це, здається, подіяло.

— І що могли сховати в давно замурованій вежі люди Гіммлера й Розенберга, сам останній Ольшанський? Як вони могли сховати — ось що найголовніше.

— Так, мабуть, в цьому велика рація є, — сказав ксьондз.

Скоро вони розійшлися, і якось так сталося, що дівчата й Генка чкурнули кудись, видно, на танці в Ольшанку, і мені довелося проводити Сташку на її Білу Гору.

Мовчали. Йшла легкою-легкою ходою. Отак, певно, йтиме і тоді, коли пройде п'ятдесят кілометрів. Справжня летуча хода бродяги. Чіткі, красиві рухи.

— Що це ваш друг Змогитель так дивно відстань рахує: «десять кілометрів на наші гроші»? Що, своїх мір не було?

— Були. І ви це чудово знаєте. Спершу «піший» і «кінний» перехід, потім, з одинадцятого століття і до вісімнадцятого року, найпоширеніша «верста». Що в нас, що в Польщі, що в Московії. Тільки ж повсюди назва одна, а довжина — інша. Від півтисячі до тисячі сажнів. А з кінця вісімнадцятого століття щось біля тисячі шістдесяти метрів. А в нас у Білорусії до поділу було взагалі дві версти: мала — сімсот вісімдесят дев'ять сажнів, і велика — тисяча сажнів.

— То що, важко хіба перевести?

— Ну от, скажімо, призначаю я вам побачення на межі першої і другої версти від Ольшан. А ви, неборака, і не знаєте, чи вам тисячу п'ятсот шістдесят метрів відійти, чи тисячу дев'ятсот сорок вісім.

Ми засміялися. Потім вона скоса глянула на мене своїми «морськими» очима і спитала:

— А ви справді призначили б мені побачення? І як, наприкінці малої чи наприкінці великої версти?

— Призначив би, якщо так уже захотілося б стати бідолахою.

— Хіба такою вже бідолахою?

— Та ви придивіться до мене краще.

І тут я прикусив язика. Неандертальський пращур варяга поруч з цією ясною як день красою, з цими чорними бровами на засмаглому вже обличчі, з цим важким каштановим з глибоким золотим відблиском волоссям. Ні, це було фундаментальним глупством. Не промовлю більше ані слова. Не треба було й починати.

На щастя, нас наздогнали Ольшанський з Гончаронком. Деякий час їм було з нами по дорозі.

— Ну як? — запитав голова.

— Та поступово розмотується клубок, — невідомо з якої причини пустив я пробну кулю. — Але до кінця все ще далеко.

— Так, поступово розмотується клубок, — невідомо з якої причини другий раз за вечір «заклала» мене дурненька Сташка. — Та от сперечаємось, у другій чи третій від рогу.

— А може, і не в них, — постарався я виправити становище. І тут несподівана подія перепинила небезпечну розмову. Хтось тьмяний в сутінках кинувся з дороги в кущі. Зашелестів за ним вільшаник.

— Хто такий? — тихо спитав я.

— А чорт його знає, — сказав Гончаронок. — Мо', пара якась… А мо'… Лопотуха. Чорт його завжди знає, звідки і куди його несе. Чому його не відправити куди треба? І догляд, і режим, і їжа.

— І травма, — сказав Ольшанський.

— Та він же гірше за будь-яку травму собі шкодить. То ночує в баби Настулі — з жалості вона його пускає. А то в якійсь із замкових веж. І не тільки тоді, коли тепла пора. Задубіє якось, а нам — відповідай.

— Травма, — Сташка зсунула свої чорні брови.

— Та він нешкідливий. Нам шкода його, — сказав Ничипір.

— Дурниця якась, — забурчав Гончаронок. — Нешкідливий божевільний… Ось мовчить-мовчить, а потім нападе. Остерігайтесь, все може бути.

— Людей на його очах стріляли. Допускаю, що і його родичів.

— Ех, хлопці, побоююсь я його, — зітхнув бухгалтер. — Якщо нападе, то я… собаку вдарити не можу, а як же людину?.. Ну, гаразд, нам сюди.

— А нам сюди, — сказав я і повів Стасю до містка через Ольшанку.

Той місток заслуговував швидше назви «кладка», тому мені довелося взяти супутницю за лікоть. І я відчув його гостроту й тепло і як рука вище згину вкрилася легкою гусячою шкірою, чи від холоду, чи від хвилювання. І зрозумів, що призначив би їй зустріч хоч край світу. І мені дуже захотілося поцілувати її і попливти, попливти кудись під цим зоряним небом, над цією нестрімкою, неширокою річкою; і сказати їй щось таке, що жодного разу не казав жоден мужчина жодній жінці. Мені здалося, що й вона ніби непомітно хилиться до мене.

Але я прикусив язика. Я не мав права. Я був на десять з гаком років старший за неї. Вона була дитя, а я — чоловік, який досить, чи не занадто багато пожив.

«Дівчино, що тобі в мені», — подумав тільки я словами з якоїсь старої легенди.

І тому я тільки постояв на вершині, на краю городища, з тугою простежив очима, як вона, тонесенька тростинка, іде до вогнища, і похмуро поплентався назад до своєї плебанії.


Ось так воно й було того вечора: зазирнув мимохідь в очі коханню, може, тому, яке все життя чекав, і сам собі сказав: «Не треба. Не смій. Не псуй життя прекрасній людині, яка варта кращого». І сидів я на своїй призьбі-колоді, шалено курив, дивився в ніч і думав про Сташку і про те, чи таке воно було кохання в минулому. Чи був у ньому розрахунок, чи, може, це вже в нас більше розрахунку, а в них було більше мужності і самопожертви?

Здається, нарешті задрімав. Плив синьою-синьою дуже теплою річкою, що текла серед золотих берегів. Хтось манив мене з цих берегів і зникав, щоб з'явитися знову в іншому місці. Я знав і не знав, хто це, бо воно не показувало свого обличчя.

А потім повсюди вже була яскраво-синя вода, а над головою таке саме синє небо. А я лежав на спині, відчуваючи небо очима, а воду спиною. І я був центром всесвіту. А потім у цьому всесвіті з'явилося чиєсь обличчя. І я, анітрохи не здивувавшись, чомусь сказав уголос:


Усе видиме знову покривають води,

І божий лик відіб'ється в них.


— Спите? — Як крізь туман побачив я обличчя Леонарда Жиховича.

— Ні.

Очі ксьондза немов навівали щось.

— Це добре, — зловісним, як мені крізь напівсон здалося, голосом сказав він. — Думайте про людей, думайте про себе.

І зник. А мені раптом так захотілося спати, що я ледве добрався до ліжка і, як у яму якусь, провалився в сон. І це знову був той сон. Той і не той, продовження того і ніби не продовження.

Удар і падіння, блискавичне, з риштувань довкола шпиля костьолу. Ближче і ближче земля. Червоно-зелена, як сяяння фосфору, а потім — його вибух. І темрява. Ні, це просто темрява ночі. Це ожили ті слова Змогителя про людський поголос про ту втечу.

І ось ніч, велетенські стовбури дерев, поодинокі зірки в поодиноких просвітах листя і коні, що з хрипінням рвуть грудьми повітря, ні, вітер, майже ураган. Але коні стомилися, а за спиною все ближче й ближче брязкіт інших, ворожих підків.

І ось галявина, скупо освітлена блідо-зеленуватим світлом ущербного місяця. На ній, у дальнім її кінці, трикутні або чотирикутні піраміди з дикого, сіро-зеленого од моху каменю.

«Де я їх бачив? Ага, біля Бездонного озера під Слонімом і ще… і ще біля стежки, якою йшов із Замшан у Темний Бір.

Так, ми пробились, ми вирвалися з їхнього кільця, але який у цьому сенс, якщо вони женуться, наступаючи на п'яти, а наші коні змучені, і ось-ось вороги будуть тут. Кінь Ганни, моєї тепер уже назавжди, Гордислави моєї, змучений менше. І далі вона повинна втікати одна, бо рятує тепер уже дві душі. А я залишуся прикривати її відхід. На кого вона схожа обличчям під цим капюшоном? На Станіславу? На Сташку. На яку ще Сташку?»

— Скачи, Ганнусю. Ти легка, твій кінь не так виснажився… Лети!

— Дурний… «І ложе, і пошесть, і радість, і болі, і смерть одна на двох».

— Лети!

Пізно. З трьох боків галявини виїжджають з пущі вершники, оточують нас двох. Напівкруглий аршак[39] все більше замикає коло довкола нас. Чоловік сорок. Деякі в цільнокутих латах, деякі в калантарах залізних, пластинами, дехто просто в кольчузі, два чи три в ребристих, кутих смугами панцирах (із суцільних шоломів крізь щілини видно тільки безжалісний блиск очей). А он троє в лускатій східній зброї. А там кілька в карацановій зброї, теж кольчужній, але кожне кільце покрите зверху сталевою лусочкою. У деяких тигрячі шкури на плечах (гусарів, чи що, позичив у якомусь найближчому військовому відділі, чи, може, деякі друзі-гусари самі зголосилися взяти участь у ловах). Списи, шаблі, келепи. Ніби на великий бій виїхали, а не для того, щоб спіймати двох знесилених людей.

І в середині півмісяця — сам. Їде на вороному коні, вкритому карацановою попоною. З-під чорного кунтуша, розшитого золотими травами, вибивається адамашковий жупан. На голові хутряна шапочка з блакитним пером. Підперезаний веселковим турецьким поясом. І аніяких лат. «Брешеш, вельмишановний. Я знаю. Під жупаном майже завжди в тебе кольчуга. Та й під поясом — поручуся — для вірності металевий пас».

А обличчя?! Крий боже навіть вві сні побачити таку сатанинську подобу. Лице як з міді вилите, чорні вуса, чорний, але вже з сивинкою хвилястий чуб, рот твердий, очі кольору сталі, пронизливі. Губи кривляться, як дві гадючки.

— Ну що, вірна жіночко? Що, женишок? Чи вдалася ж тобі твоя намова? Чи успішно тобі вдалося моє добро плюндрувати?

— Крадене воно, твоє добро, — я відкидаю чернечий капюшон. — А де не крадене, то це Іудині гроші, ціна проданих тобою друзів.

Він наближається. Вороний топче верес, косить очима і скалиться, як диявол.

— Ну що ж, — усміхається вершник. — Насмілився ти на жінку, на моє майно зазіхнути, то не скаржся тепер і на мою гребу. Що вибиратимеш? Обішання[40], або тижнів зо два в усніяному[41] квасі, щоб шкура міцнішою була, чи сліпими вас у паток[42].

— Кізяк ти, грязь, — відповідаю я.

Він махає аршаку рукавичкою.

— Спішитися всім, — і різко підводить голову. — Ох, чорт! От нюх у зарази. І звідки довідався, куди скачемо? Хитрий, чортів лис.

Тільки через якусь хвилину я чую далекий спів рогів, який усе наближається й наближається. Потім поміж чорних стовбурів-велетів подекуди почали з'являтися відблиски, а пізніше дедалі сильніше й сильніше наливатися багрянцем рухомі, все виразніші плями. А потім на поляну виїхав у супроводі чотирьох латників із смолоскипами в лівій руці (права в усіх лежала чи на шийці гаківниці, чи на рукояті шаблі) туго збитий, але не дуже високий чоловік у простій, але вельми, видно, дорогій місцевій чузі, жовтих капцях і в гарній суконній шапочці, облямованій тонкою смужкою хутра. І жезл короткий в руках, знак судді.

Шапку зняв, розсипалося волосся, мало не по-селянському підстрижене «під горщик». Обличчя просте, худорляве, хоч і широке у вилицях і твердих мускулах на щоках, очі пронизливі й трохи іронічні.

«Копний суддя. Сам Станкевич. Один з небагатьох непідкупних, один з тих, що кожну справу до заслуженого і справедливого кінця доводить».

— Що ж це ти, княже? Ти ж обіцяв? А тут кажуть: на лови поїхав. Тож-бо хороша твоя обіцянка, якщо у твоїх людей на сідлах ужи[43] бачу. То що мені, тікачів[44] аж до самого Жигмонта Третього посилати? Кров шведська та кров Ягеллонів — ой як вони до себе іншу кров тягнуть. Просто як магнітом залізо.

— Та ми й справді на лови, — не відводячи очей, каже князь. — На лови, та ось випадково на них натрапили. Видно, заблудилися. То хоч до шляху довели б. А зранку і лови.

— Самі на шлях виїдуть. А ви ось краще зараз нас виведіть на те місце, де табір перед ловами розбивати хотіли, ночувати, та вранці — з богом. Звірі в яри, зубри в яри. А звідти, з місця табору, ми вже самі дорогу до замку знайдемо та почекаємо вас, доки ви з полювання не повернетесь.

— Та навіщо ж, найясніший? Якщо ви завітали в мою скромну кам'яницю, то давайте або ми вас залишимо з нами в таборі, а вранці разом на лови…

— Стомився я, ваша ясновельможність. Відпочити б хотів…

— Або ми разом поїдемо зараз у замок…

— Та навіщо ж я псуватиму вашу забаву? Ви нас тільки до табору, до нічлігу проведіть. Це ж і недалеко. Якихось шість литовських верстов.

— Польських це вважай дванадцять, — буркнув ловчий.

— Байдуже, — сказав Станкевич, — час звикнути. І пам'ятати слова Вердума: «Міlе podolskie, czyli ukrainskie, sa dwa razy tak wielkie, jak poskie, a im dlizej Turcji, tym wieksza mila»[45]. Ну, а там ви станете табором, а ми поїдемо до замку… Вам треба таки розвіятися, бо з наступного тижня і вам, і мені передбачається щось незвичне, і нас чекатимуть не вельми пристойні й приємні дні, — глянув на нас, потім на князя. — А ці нехай їдуть, виберуться. Я гадаю, нема нам чого складати ціну кришталевому кубку, якщо він дав велику тріщину в дні. Та й не до посудин вам буде.

— А я і не збираюся його склеювати. Нехай їдуть.

— Княже, — тихенько шепнув ловчий. — А заводні коні, змінні з вантажем. Невже віддамо? Їх би…

— Нехай забирають свої онучі, — каже чуйний Станкевич.

— Так там же…

— Цить, — шипить князь і мовчки давить колючою шпорою ловчого по нозі. Тепер шипить той. Від болю.

— В сідла, чорти, — бурчить князь Вітовт. — Я вже в сідлі.

Погоня злітає в сідла, починає зникати між дерев, розсіюватися між ними, зникати. Меркнуть вогні смолоскипів. Зникли.

Голова жінки падає мені на груди.

— Боже, нехай вічною буде слава твоя, — жінка плаче. — З печі вогненної, з пащі левиної врятував ти нас.

— Ну, Ганно… Ну, Сташко… Ну… Гордиславо, — я гладжу її волосся. — Тепер усе, тепер усе буде добре…

Але думки мої не тут. Я думаю. Станкевич відпустив жінку-втікачку князя. Ясно, не ті часи, коли за прелюбодійство карали смертю, хоч і таке подекуди ще трапляється. І всім відома його «симпатія» до князя Ольшанського. Ну і ще: не знав, що під плащем я, Волюжинич. А може, знав? Багато говорили про Станкевичеву «любов» до вчинків короля Тикмуна, хоч суддя й мовчав. Знав. Напевне знав. Тому і відпустив. Не знав тільки, що у в'юках на спинах запасних коней. Якби знав — сухими не вийшли б.

А тепер що? Тепер напевне врятовані. Шість польських миль, дванадцять наших. У темряві нічного лісу це годин чотири туди (без світла), та проводи на шлях до замку, та, якби здумали знову гнатися, — ще три з гаком — чотири години. Перші три години ми можемо заплутувати сліди, ще п'ять годин чимдуж скакати геть з його земель. А там понесе нас річка в одвічно вільний наш Німан. Врятувалися.

Та звідки таке болюче, таке тривожне передчуття того, що чекає якась неминуча, невиразна загроза, якась невідворотна біда? Може, варто було б повернутися і віддатися під захист судді, під щит його імені? Ні, тоді, може, й лишилися б живі, але гроші тих, що збунтувалися, зброя, яку обіцяли ті гроші, — нічого б цього не було. Помри, але віддай тим, кому вони — меч, і життя, і можливість боротися.

— Скачімо. Щодуху, Гордиславо!

Коні трохи відпочили, і тепер не треба підганяти їх. Гілля хльоскає по обличчях, пуща дедалі густішає й густішає. І в цьому одна з надій, хоча страшне й напівсвідомо-невиразне — чекає.

… Тіло моє на весь світ. Ідуть по гульбищу дама з чорним ченцем.

«Ясно… Ясно… Я божеволію, божеволію… І не тремчу, як казав хтось,


Перед лицем кохання,

Перед лицем божевілля.

Перед лицем смерті самої».


… Ох, як болить голова. Мої двері відчинені, і двері в сторожку Мультана відчинені, а за ними сірий туманний ранок, міріади майже невидимих крапельок води, які часом стикаються нечутним дзвоном і звисають на жердинах огорожі, осідають на траві, заплутуються в павутинні і роблять його веселковим, коли зійде несміливе сонце.

— І що це таке? — бурчить у сторожці Мультан. — Стогнав цілу ніч, говорив щось, навіть зубами скреготів. Находяться отак цілий день на сонці без шапки, голову напече, невчасно їдять, накуряться, насмокчуться цієї соски, вип'ють ще погані якоїсь.

— Я не пив.

— Та я не проти, щоб пив. Я проти, коли без мене. То йди сполоснися, та вертайся картоплю смажену їсти, і йди у своїх справах.

… На річці легенький туманець слався, трохи відірвавшись од води, заповзав пасмами в лозу і там зникав. Я бухнувся в ще холоднувату воду, випірнув і побачив на протилежному березі Сташку. Видно, вже викупалася, але все одно стояла з рушником на плечі сумна, стомлена і ніби заспана. І біль мій став легший, бо тепер боліла не голова. І відчув я найбанальніше, мало не до сліз, замилування і найбанальніше почуття на світі. Кохання.

І я зрозумів, що, звичайно, мовчатиму. І зрозумів водночас, що на світі вже ніщо не зможе видерти це, велике, з моїх грудей. Ніхто не допоможе, ніхто не врятує мене ні від нього, ні від безнадійності.

Що мені лишалося робити? Перекинутися якимись двома пустими словами, а потім ляпнути ні до ладу, ні до прикладу:

— Давайте сьогодні в клуб сходимо. Кіно, кажуть, нове.

— Давайте, — погодилася вона.

І ця звичайна згода, яка ні до чого не зобов'язувала, посіяла в мені таку безпричинну радість, що я не помітив ні Ольшанського, який про щось розмовляв з Лопотухою, ні Ви-соцького, який перестрів мене біля самої плебанії і простягнув білий квадратик складеної телеграми:

— Ось, на пошті був. Чого, думаю, чоловікові даремно в Ольшани швендяти?

— Дякую вам, Ігнате Яковичу.

Він пішов. А я кілька разів прочитав надруковане, нічогісінько не розуміючи, аж поки не зосередився. Телеграма була від Щуки.

«Виїжджай. Знайшов багато цікавого, знайшов людину, яка багато знає про ту відправу в тридцять дев'ятому. Андрій».

Боже мій! Які все це були дурниці порівняно з тим, що переповнювало мене!

Клуб, куди ми пішли увечері, був з тих клубів, які й досі бувають у колишніх окремих колгоспах, а теперішніх «бригадах», «пригородках» центральних садиб. Там майже всюди понабудовували вже нових дво-, а то й триповерхових будинків із залом для глядачів, бібліотекою-читальнею, кімнатами для репетицій і чорт його знає ще з чим. А в таких присілках, у чеканні кращих часів і кращих грошей, так і лишилися звичайні, хіба що тільки з якоїсь причини просторіші хати, в яких розкішніше.

В Ольшанці таким «клубом» був старий будинок попа, трохи збоку від села, на пагорку, поруч з руїнами церкви, зруйнованої під час війни прямим попаданням бомби. Досить великий зал з будкою кіномеханіка і з кількома міні-кімнатками для гримування й різного реквізиту за сценою, на яку у випадку кіносеансу вішали екран. І ще кімната, трохи менша, яка служила взимку і в дощ фойє і танцювальним залом. Літній танцмайданчик був під великими попівськими липами.

Сюди навіть електрики не провели, чекаючи чи нового філіалу-будинку, чи ще чогось, і коли на пагорку надвечір починав тахкати двигунець — всім без ніяких об'яв було ясно, що в клубі кіно, спектакль або танці. Бо чути його у вечірньому стишеному повітрі було далеко, у найкрайніших хатах.

Щиро кажучи, я не пам'ятаю ні який фільм ішов, ні хто з публіки був присутній. Впав в око чомусь тільки Генка Сідун та «сіамські близнюки», Шаблика і Змогитель.

Хтось бігав на екрані, лунали постріли з поцілунками і сльозами в антрактах. Я, щиро кажучи, і не дивився туди, а скоса дивився на ніжний у напівтемряві профіль Сташки і благословляв бога, що попереду сидів якийсь здоровань і я «вимушений» був, «аби щось бачити», схилятися в бік Сташки, торкаючись рукою її руки і часом торкаючись плечем її плеча, хоч, звичайно, з таким самим успіхом міг би схилятися до сусідки зліва.

Боже, яке це було щастя, простий, ніби ненавмисний, на мить, дотик. І, боже, як я, досвідчений і бувалий чоловік, нагадував зараз собі самому того натхненного, боязкого і захопленого хлопчину, яким я був давно-давно, коли ця, що поруч, була ще дитям.

І тому я не міг бути іншим. І тому мудра природа так і розпорядилася.

… Закінчилося кіно. Молодь лишилася на танці, дорослі, подивившись трохи, пішли битою дорогою додому… — Зостанемося? — спитав я її.

Вона заперечливо похитала головою і повернула мене на стежку, що вела напрямки, спершу пагорком, потім молодими зарослями липи, дубняку й беріз, потім між вербами, обплутаними ліанами ожини, потім у низинку-виямочку, така галя-вина-болітце, що дихала на ладан, а далі, через невисоку гряду, одразу до костьолу, замку і Білої Гори.

Ми мовчали. Я був упевнений, що вона також думає про те, що виникає поміж нами і що цьому не можна давати волю.

Вона порушила мовчанку перша.

— Які у вас смішні випадки життя пов'язані з кіно?

— Та ось… Один спав на думку. Як я відкрив італійський неореалізм. Ставлення до італійських фільмів у мене по війні було… ну, як до всіх, взятих «як трофеї після перемоги»… Може, вони й не італійські були, — я говорив про це з полегшенням, бо ось нарешті знайшли про що погомоніти, — але обов'язково товстий Джілі співає щось локричним голосом, чи графи з графинями від чогось там страждають. Одне слово, перестав я на них ходити. І ось була в мене важлива зустріч саме в час останньої пари лекцій. А раз так, то я й двома першими вирішив пожертвувати. Додому йти — далеко й незручно. Швендяю вулицями. Дай, думаю, в кіно сходжу. Афіша висить: «Устін Малобазі». Ну, думаю, грузинське щось, на зразок «Георгі Саакадзе». Ну, на грузинський можна сходити. Та ще якщо історичний фільм. Пішов! А тут напис на екрані: «Італія». Мало не плюнув та геть не пішов. А потім назва: «Біля стін Малапаги». Один з перших неореалістичних, яких я, і насміявшись, і наплакавшись, слова навіть цього ще не знаючи, потім ніколи не пропускав.

Вона дзвінко засміялася, тихим і лагідним сміхом.

— Так я і відкрив… Стій! Стій, ані кроку!

Ми були якраз у самій лощині. Місяць чи вже зовсім збився на схід, чи ущерблений на останньому диханні, сходив пізніше, і в мокрій низині було майже зовсім темно.

Хіба що від весняних зірок доходило щось схоже на світло. І в цій темряві я скоріше відчув, ніж побачив, як відділилася від стовбура товстої чорної вільхи не менш чорна постать. Рушила до нас.

— Хто це? — якомога спокійніше запитав я.

Тінь і далі рухалася мовчки. Мало того, справа від темної стіни кущів відділилася друга. Йти далі не можна було. Я скоса глянув назад: ще дві тіні відрізали нам поступово дорогу до клубу. Кидатися в кущі теж не можна було: болото, нехай собі й не глибоке, нехай по коліна чи по пояс, — не втечеш, голими руками візьмуть. Якщо тільки вони — а навряд — збиралися обійтися голими руками.

Який же я дурень! Як же я міг втратити пильність? Не піти з людьми. Піти тут, та ще з дівчиною, та ще знаючи про весь клубок таємниць, який звився тут.

Вони наближалися у важкому свинцевому мовчанні. Зараз кинуться одразу вчотирьох, і тут уже ніщо не допоможе. «Все. Це кінець».

І тут один з них, той, що ззаду і зліва, допустив незначну помилку: кинувся на кілька секунд раніше. Я зробив невеличкий стрибок убік і ребром долоні рубонув його по тому місцю, де повинно було знаходитися адамове яблуко.

— Хлип! — почулося в темряві, і я зрозумів, що влучив. І водночас, ніби якась сила мною водила, упав якомога ближче до ніг того, другого, правого, який відрізав стежку до клубу, і, миттю перевернувшись кілька разів з боку на бік, лежачи ще спиною до ворога, який нагнувся наді мною, зігнув ноги і з силою випростав їх, ніби вистрелив, просто тому в причинне, або, як кажуть росіяни, «неудобь сказуемое» місце. Той видихнув разом з повітрям придушений стогін, а я вже був на ногах. Той склався вдвоє, а я уже схопив Сташку за руку і штовхнув її на вільну в цю мить стежку.

— Сташко! Біжи, будь ласка.

Вона відбігла на кілька кроків:

— Ні! Ні!

— Біжи, так твою!

Це її вагання коштувало мені того, що третій з нападників устиг відрізати мені дорогу для втечі, за Сташкою. А я б скористався нею без фальшивого сорому. Такий нерівний напад — це вже занадто.

Двоє корчилися від болю на землі, тільки пробуючи — один дихнути, а другий випростатися. Але ще два наближалися невпинно, і я побачив, як з рукава в того, що відрізав мені шлях, вилетів і срібною рибкою блиснув у руці ніж.

— Бі-жи!

Але вона не втікала, а я навіть не міг обернутися, хоч відчував за спиною, вже близько, сипле дихання другого. І тут Сташка раптом розмахнулася, і якийсь чорний предмет пролетів у повітрі і луснув того, другого, в потилицю.

— Каменем гада!

Чоловік з ножем від несподіванки повернувся в бік, звідки був напад, рука з ножем також подалася трохи вбік, і тоді я одним стрибком подолав відстань до нього і з усієї сили вдарив його в перенісся, дославши водночас правий кулак прямо йому під груди.

Я перескочив через нього — здалося мені чи ні, що кепка в нього на голові була надіта козирком назад, — схопив дівчину за руку і показав такий клас бігу, що олімпійський чемпіон, поглянувши на таке, запив би принаймні на місяць.

Тільки тут вона закричала, несподівано сильним, відчайдушним голосом. Та і я, чуючи за собою кроки четвертого, раптом загорлав. На галявині хтось закричав німо, диким матом, по-дурному.

І несподівано з того боку, куди ми бігли, відповів нашим крикам багатоголосий крик і тупіт ніг по стежці. Ще через хвилину ми вже мчали назад в оточенні щонайменше десятьох чоловік. Свист долетів з галявини, і коли ми вирвалися на неї, то вже тільки десь далеко тріщали під ногами батоги ожини й хмиз. Гнатися за ними було дурним ділом. Вони, звичайно, знали якісь мілководні стежки в цьому болоті.

Тих, що я вивів з ладу, вони, очевидно, з гріхом пополам, все-таки потягли з собою. І це було зрозуміло й страшнувато: значить, навіть по одному можна було пізнати всю банду.

— Хто такі? — спитав Шаблика. — Пізнав когось?

— Ні, — я чомусь не сказав про «лопотухинський» спосіб носити кепку. Мало хто міг його вжити? Навіщо ж з однієї тільки підозри кидати тінь на чоловіка. — Не пізнав.

І раптом вибухнуло все, що я стримував у собі:

— З ножем. Хотів купити моє життя, сволота? А ти його мені дав?.. Чим ти його стукнула в потилицю, Сташко?

— Че… черевиком… Ні-нічого більше не було…

Довкола раптом вибухнув такий регіт, що я навіть трохи злякався. А вона раптом заплакала так, що в мене щось немов одірвалося всередині. І… впала головою мені на груди. І це — я зрозумів — було щось більше, ніж просто сльози полегкості.

— Як же… Як же це вони могли?

Що мені лишалося робити? Я просто гладив її по голові і говорив якісь безладні слова, від яких вона хлипала ще ревніше.

— Ну, люба… Ну, бідна моя, хороша… Ну кинь, кинь.

— Че-черевиком, — захлинався Змогитель. — Ну, сволото, доберемося ми до вас, заллємо ми вам гарячого сала з гайном за шкіру.

— Змогитель-урвитель, — пробубнів Шаблика. — Добре, що добре скінчилося. Страшенно це приємно, коли ніхто не б'є вас довбнею по голові… особливо, коли вдруге… Ось переконаєтеся самі.

Приплівся дуже захеканий Гончаронок, і дівчата з Білої Гори з вереском, без усякого ладу, почали торохтіти про пригоду і йому.

— Що? Втекли? — безладно кидав він. — З ножами? От бидло. Не може бути! Ах, н-негідники.

— В усякому разі, хоч і не знаю, — сказав Ольшанський, — в усякому разі, розберемося.

— І це в нас, — побивався Гончаронок.

Генка Сідун пригладив свій темнохвилястий чуб і раптом, не соромлячись дівчат, сказав:

— У вас, у вас. Як міг би сказати один мій знайомий актор (вічно він лісовиків грає, відьмаків, словом, звуть його «заслужена баба-яга республіки»), так він, почувши про цю пригоду тут, у вас, сказав би:

А щодо різної моралі, То в лісі на неї начхали…

Я згадав усі ці жахливі таємниці, папери, розкидані на моєму столі, і нічого йому не сказав.


Розділ IV

Загадки й відгадки. Полковник, лейб-медикус і прокуратор


Усе, словом, пішло шкереберть на цьому кращому із світів. Та й чи був він взагалі кращим з найкращих. Останнім часом я почав дуже сумніватися в цьому. Чортові таємниці, чортові катакомби, диявольські нічні кошмари, хай воно згорить!

Уже вечоріло, коли я підходив до своєї багатоповерхової хати. Давній друг Герард Пахольчик заусміхався мені з тютюнового кіоска приязно.

— Давненько не були щось, — наївні оченята розглядали мене. — Що, все ще в поїздці? Все ще для нової книжки матеріали? І як?

— Все вони… А щодо як, то поступово посуваємося вперед, чоловіче.

— І що вам далися ті середні віки?

— Я чужими словами дам відповідь: «Хто не пам'ятає минулого, хто забуває минуле — тому судилося знову пережити його. Безліч разів».

— І найстрашніше?

— І його.

— Бр-р.

— Дайте мені два блоки «БТ». Е-е, та, видно, нема, на вітрині щось не бачу.

— А ви його часто в мене на вітрині бачите? — Він дістав з-під прилавка два блоки, які я поклав у свій портфель. — Нема на вітрині — для вас знайдеться.

— За що ж це мені такий привілей?

— Оптовий покупець. І свій.

— А от угріють тебе, Герарде, — несподівано пролунав за спиною м'який глибокий голос. — Угріють і за «своїх», і за підприлавкову торгівлю.

За мною, схований вітриною з сигаретами від очей продавця, стояв Вітовт-Інезілья-Хосе-Марія Лигоновський і порпався в гаманці.

Пахольчик на хвилину немовби знітився. Нібито щось промайнуло в його очах. Потім він махнув рукою. Примружився:

— Ось вам, Антоне, ще одна «бетешка». Закотилася, на сьогодні остання.

І подав мені пачку.

— А мені не знайдеться? — спитав психіатр.

— На жаль, сьогодні остання. Але завтра буде.

— Дивись, щоб були. А поки що дві пачки «Кладно».

— «Кладно»? Угм. Де ж це «Кладно»? Ага, є. Ми пішли додому, і тут я несподівано сказав:

— Даремно я зарікався. Настала черга і мені до вас зайти якось.

— Що, нерви?

— А з чим же ще до вас ходять?

— Ну… Що ж… Заходьте хоч і зараз. Навіщо даром час гаяти? Послухаємо, подивимося.

… Я не бував раніше в його хаті і тут уже був справді здивований. Тут, здається, все було розраховане не на те, щоб заспокоїти людину, а навпаки, безмежно збудоражити її нерви. Спокійний тут почав би смикатися в танцях святого Вітта або протяжно вити, як вовк у тічці, а нервовий вийшов би психом. Не допомагали навіть звичайні меблі, всі ці тахти та столи, крісла та серванти, гравюри та телевізор.

Тому що цяцьками були ті масайські спис та щит. Тому що стіни майже суцільно вкривали чукотські і тунгуські шаманські маски, монгольські маски для «тама», від одного погляду на які посивієш, і тібетські ритуальні маски, настільки жахливі, що, несподівано зустрівши в темному коридорі людину з таким обличчям, — онімів би до самої смерті. Стояли тут потворні бенінські божки і китайські боги з виразом скаженої жорстокості й люті на обличчях. Висіли щити з Квінсленду і острова Сандей, австралійські трав'яні браслети, фетиші африканських жерців, зловісні убори учасників чоловічих спілок з Нової Гвінеї.

І повсюди морди, вискалені, волоокі, ікласті. Філіал карцеру в пеклі.

— Не страшно вам тут?

— На роботі інколи буває страшніше, — трохи жовчно і в'їдливо сказав він, обводячи розумними очима свою колекцію. — А це? Це все мої мандри. І за кожною річчю — історія, випадок, жах або сміх. І тому вони для мене — не речі. Вони для мене — шматки життя.

Ми зайшли у маленький, іграшковий кабінетик, пофарбований в сіро-блакитний колір і, зрозуміло ж, без будь-яких масок.

— Ну, — розповідайте.

І я почав розповідати. Взагалі про весь той куток, про дивацтва багатьох жителів, про неприродний крижаний подих давно минулої війни на деяких з них, про божевілля Лопотухи і свої нічні кошмари. Він ставав дедалі серйозніший і серйозніший, помітно спохмурнів:

— Не можу зрозуміти ваших симптомів. Нагадує середньовічну білоруську пану, марення наяву. Але не те. І ще щось подібне довелося мені бачити у тридцять п'ятому році, в північно-західній Індії. Чули ви, звичайно, про всі полюси землі: і географічні, і магнітні, і холоду, і спеки. А от про полюс біологічної недоступності, мабуть, не чули.

— Ні.

— І мало хто з цивілізованих людей чув. Лічені одиниці. Крім навколишніх жителів.

— А що це?

— А це великий шматок простору, скелі та непрохідний тропічний ліс на берегах річки Нарбада. Джунглі — це стрижений англійський газон порівняно з тим зеленим пеклом. З початку історії гомо сапієнс туди ні разу не ступила людська нога. Уявіть, з часів австралопітека.

— Як то? Чому?

— Там, як кажуть, споконвіку найбільша на землі, на багато десятків кілометрів уздовж і впоперек, колонія диких бджіл. Бджолиний мегалополіс, ледь, скажімо, не як той мегалополіс, що від Нью-Йорка до Вашінгтона. І бджоли там якоїсь особливої раси. Хмари, сила-силенна полчищ, легіони. Укус однієї бджоли — дуже болісний, рана часом тижнями не заживає; п'ять укусить — параліч, буває — тимчасовий, а буває й ні. А якщо вже більша кількість покусає — кінець неминучий.

— Це буває, — сказав я. — Що ми знаємо про яди? Винайшли ось учені універсальну протизміїну сиворотку. Хоч кобра кусай, хоч гюрза — нічого тобі не буде.

— От-от. А чому не вживають? Здається, така панацея, порятунок для всіх людей. Аж ні. Тому що такий, застрахований від усіх змій, неминуче помирає від першого ж укусу звичайної бджоли. Ось і розберися, що краще. Дивно, що ці бджоли зовсім не чіпають тварин. А живе їх там багато. Маловивчені, а то й невідомі науці. Деяких бачили. Виносить їх звідти іноді на випалені місця та в джунглі. Але вони й назад негайно забираються. Знають, де вони в повній безпеці. Але виносить звідти не тільки тварин, часом і насіння різних ніким не бачених рослин. І ось за однією з них, коли тільки через багато років проросте вона поза межами бджолиного регіону, полюють усі жителі. Сушать, відвар п'ють, і тоді в них також різні… марення і надзвичайні пригоди. Але де Нарбада і де Ольшанка? Я не розумію, що у вас таке. І тому особливо побоююся… Ось що, чи не підлікуватися вам? У мене, я б за нами особисто наглядав. І друг у мене там, у клініці, молодий, талановитий. Він вас за два місяці поставить на ноги.

— Ні.

— Тоді хоч відпочиньте. — («Боже, на кого ж з кондотьєрів він схожий?») — Місяців зо два на морі. Вода, сонце, сіль. І ніяких думок. Ви просто перевтомилися з цими своїми історичними пошуками, з цією справою… І ось що, ви все думаєте, що це дурниці… — Він дивився пронизливо: — Глядіть, це страшно. І щоб ви знали це і не манкірували своїм здоров'ям, а лікувалися, — поїдемо завтра зі мною. Подивитесь, що це таке. Ну, і обстеження деякі зробимо. Це занадто важлива штука — здоров'я, це єдина варта річ — розум. А ми, однак, цього не цінуємо.

— Добре, — скоріше щоб відв'язатися, сказав я.


Трохи відпочивши, я зрештою вирішив зайти до Хилинського і майже не здивувався, що ці двоє цілком дорослих людей (він і Щука) сидять у напівтемряві і розглядають через епідіаскоп слайди.

— Сідай, зараз закінчимо, — сказав Адам.

Слайди були з «моєї» місцевості. Кладно. Дорога на Ольшани. Замок. Костьол.

— Де ви їх настругали? — спитав я, коли засвітили світло.

— Та давно вже, років зо два, як зняв, — сказав Хилинський, і я чомусь не повірив йому. Особливо тому, що біля брами замку не видно було охоронної дошки.

«Ой крутиш ти, Адаме Петровичу», — тільки й подумав я.

Коли на столі з'явилася кава і те, що до кави, часом поживне, а часом і не дуже, і ми спожили і тего, і другего (чи овего), як кажуть брати поляки, Щука відкинувся на спинку крісла:

— Розповідай.

Я розповів. Цього разу нічого не приховуючи, аж до недоречностей, до моїх нічних кошмарів, до розмови в хаті лісника і до вчорашнього нападу в болотявині. Видно, роздратування проривалося в моєму голосі, бо Щука раптом сказав:

— Що, вважаєш, що ми тут гав ловимо? Добре, добре, не злись… Та-ак, починає робитися жарко. І єдиної концепції поки що нема. Виїхав би ти звідти, хлопче.

— Ще чого?! — обурився я. — Хтось винен, а виїжджати маю я. У вас нема концепції, а я відповідай.

— Концепції нема. Зате, я думаю, підозрілих багато.

— От і спробували б деяких підозрілих обмежити в діях. Вислати кудись. А то дійде до цих ваших, як їх, — пістолетів, револьверів, тоді пізно буде.

— Буває, доходить і до пістолетів.

Щука дратував мене. З цим його подвійним хобі: читати детективи, і знущатися з них, і ще знати на зубок усю, яка є і була на землі, зброю. Аж до шестизарядного (крутилися стволи, а не барабан) револьвера бельгійської системи «Марієт» 1837 р. І тому я був несправедливий:

— Револьвери… Слухайте, а ви вмієте з ними поводитися?

Скоса глянув на мене:

— Не сумнівайтеся.

— Тоді байдуже, а то, буває, пальне, сам не думаючи.

— Ви зате багато думаєте. І плачете: «Ох, курку вбили», — несподівано сухо процідив Хилинський. — А я не плачу. Зате я знаю інше. Курці, може, поки що й треба бути засмаженою, а ось щодо твого «обмеження в діях» — то я знаю, що обмежувати не треба, що людині ні в якому разі не треба сидіти в тюрмі, нехай собі й кілька днів.

— І таким?

— А якщо вже сів — це нещастя. І наш спільний позор, — він чомусь сказав по-російськи «позор», а не ганьба. Мабуть, так здалося міцніше.

— Ну, гаразд уже, досить, — сказав Щука. — Я, власне, чекав тебе ось чому.

Він дістав з блокнота малий квадратик паперу:

— Це тобі адреса і телефон Ярослава Мирошевського. Колишній юрист. Колишній прокуратор у Кладно. І, найголовніше, не пам'ятаю вже, чи він, окружний прокуратор, займав у 1939 році, на процесі Криштофа Висоцького, крісло обвинувача, чи він тоді поступився цим місцем своєму віце-прокуратору… Так що і без архіву повинен дещо пам'ятати.

— Добре.

— Коли поїдеш?

— Н-ну-у… завтра в мене тут ще сякі-такі… справи, — я згадав про пропозицію Лигоновського і, цілком для себе несподівано, вирішив, що поїду з ним. — Післязавтра — це напевне.

— Ну, брате, тоді тобі щастить. І ми післязавтра машиною добираємось. Підкинемо тебе до Кладно, а якщо не затримаєшся надовго і дуже попросиш, то підкинемо майже до Ольшан. Перед самим містечком у нас поворот.

— Хто та хто їде?

— Я, Клепча… — Видно, він помітив гримасу на моєму обличчі і тому додав: — Ну, й Адам ось збирався, здається, до тебе рибу ловити.

— Риби багато.

— Ну от, — сказав Адам, — підкинете мене до Кладно, за лишимо Антона, а я наступного дня приїду. Так, повірте буде краще. Щось і мене, старого коня на спочинку з подвійною порцією вівса, ці ножички та дами з ченцями зацікавили. Може, свіжим оком щось і помічу.

— А може, й так краще, — згодився Щука. — Ти ж не при ділі. Просто, може, поговорити увечері, з вудкою посидіти. Нехай зайвих розмов не буде.

Ми заварили свіжої кави, але подумали, що цим напевне зробимо собі безсоння, якщо до «цього» не додати по малому коньяку, і сиділи тепер коло низенького стола, як три пенсіонери, які чесною працею заслужили собі гідну пенсію і зараз кейфують, але все ніяк не можуть забути «дела давно минувших дней» і «битвы, где вместе рубились они», хоч ніхто вже на нові битви їх не кличе.

— А що все-таки з тим Криштофом Висоцьким?

— Псуєш ти нам відпочинок, — сказав Щука. — Спускайся з даху і не псуй ґонту. Казали ж тобі, що вбивство. Що архів згорів чи частково розграбований. Повісили чоловіка — та й годі.

— Не щастить родові, — сказав я. — Ну, а той Владик?

— Теж незрозуміла справа, — сказав Хилинський. — Тут архіву взагалі не могло бути. Підпілля. Який там архів? А той Владик то зникав з Кладно, то знову з'являвся. На чорному ринку (жителі кажуть) діяв.

— Ну, за це не дуже стріляли, — сказав Щука. — Особливо разом з патріотами, та у прохідному дворі, мало не на вулиці, на очах у народу. Та ще такого «лояльного». Він же тоді ще і в паспортному бюро служив.

— І чорний ринок? — здивувався я.

— А ти спробував би на німецьку платню без чорного ринку прожити.

— А звідки знаєте?

— Я… жив. Був такий випадок. От і цей. І що його тримало? Міг би до брата, в село, на господарство. Може, й справді підпілля, таємний зв'язок з партизанами, викрили випадково, перед самим оточенням?

— Що ж, ніхто не пам'ятає його справжнього обличчя? — хмикнув я.

— А хто має пам'ятати? Може, кістки їхні давно землю парять, свідків тих, які домовлялися, знали про нього. Знали, наприклад, два чоловіка (більше й неможливо, конспірація). І ось — один бій, наліт, блокада — і готово, не розвідник, а зрадник. Хіба мало таких, сумлінних, у яких свідки загинули, після визволення і в нас посиділо?

— А бувало, — буркнув Адам, — що з якихось міркувань і живі свідки не підтвердили.

— Як то?

— Ну, хлопче, хіба ти на Місяці жив, чи що? — І сказав після похмурої паузи: — Там теж не тільки герої. Там різні люди були. Був і випадковий накип… Відчуває, зостанешся на і місці — каюк, а в лісі, може, і врятуєшся. — Пустив сигаретний дим, не затягуючись. — І ось посилають когось на найстрашніше, на службу до німців «вірою й правдою». «Іди, — кажуть, — дорогенький, туди й сюди: в бургомістри, в управу, перекладачем, трясцею, холерою»… І от, уявімо, залишився єдиним свідком один отакий, медузоподібний. Єдиним свідком, єдиною надією того, хто «в німців» працював, «у СБМ[46] керував», і кого зараз за місце між ногами і спиною беруть.

— То що? — майже сердито запитав я.

— А те. Буває, що й відхреститься ця «єдина надія». «Не чув, не бачив, може, забув, але, здається, ні, не знаю». Відречеться. Щоб тінь не впала, щоб, крий боже, кар'єри не зіпсувати, щоб вилізти нагору… Боїться, тремтить: а раптом не розберуться та й мене як співучасника. А може, той колабораціоніст щось про нього знав? Думаєте, він на користь другого, обмовленого, посвідчить? А вже на користь доброго імені мертвого? Навіщо? Це йому, він так вважає, жити і жити, лізти вгору й лізти. А мертвому що, мертвому ж не легше. Мертвим байдуже, їм не болить.

— Могло бути й так, — сказав Щука. — Чого не бувало?

Знову роздоріжжя. І по якій, нарешті, дорозі їхати, щоб добратися до правди?


Ми їхали з Лигоновським до міста в його блакитному «Москвичі». Поверталися з психоневрологічної клініки.

Цьому було немовби все байдуже. Гарні міцні руки твердо лежали на бублику, і здавалося мені, він не дивиться на дорогу, не відчуває машини, а просто злився з ними в одне, як кожний ас автомобілеводіння.

А мене мало не трясло від цього візиту в будинок божевільних. Я вдячний був Лигоновському, що він не повів мене по палатах, а просто просив санітарів приводити тих хворих, яких він назове, і кожному з них видавав мене не за сторонню людину (можливо, — я боявся такого, — майбутнього їхнього сусідства), а за лікаря, який огляне їх поки що, а потім обов'язково допоможе.

Я тільки уривками ловив його коментарі, коли чергового хворого відводили. Переді мною все ще стояло обличчя, очі, постава нещасного, його мова, часом, здається, і складна, а часом як на дві третини зіпріла тканина з могили, за рештками якої ледве можна уявити первісний візерунок.

— Казав… одного… не тому, що ракета вибухне… Космосові не болить… наказ… могло там… Аеліта.

Одна з десятків можливих розгадок цієї головоломки могла бути така:

— Казав же я, щоб послали мене одного. І не тому, що ракета вибухнути може, якщо зайвий в екіпажі. На землі не вибухне. Космосові не болить. І це був наказ, а на місці не послухали. Найгірше, що вибухнути могло там, а там Аеліта.

А його змінював інший, який був упевнений, що дружина рветься до нього (колись вона не тільки зрадила його, але й продала), уже десять років чекає за рогом будинку, та її до нього не пускають.

— Вона вийшла вдруге заміж десять років тому, — буркнув Лигоновський, коли чоловіка, який захлинався в риданні, новели.

І ще. І ще. А тут голос чоловіка, що звик до всього цього, хоча десь усередині йому, може, й болить. Коментує:

— Психоз Корсакова — особлива форма психічного розладу на грунті алкогольної інтоксикації. Характеризується змінами в пам'яті і багатьма ураженнями нервів. Або: різниця полів зору. Але проведена перевірка за допомогою вимірювача мозкових хвиль, і різниці в їх формі я не бачу.

Або ще:

— Ні божевільним, ні епілептиком, з усього видно, його вважати не можна. Нема ніяких підстав говорити про органічні мозкові зміни. Треба вважати, що причиною скоріше за все психічні, душевні властивості.

Він тоді пильно скоса глянув на мене:

— Як у того вашого типа з Ольшанки. Хотів би я якось поговорити з ним.

— Хто забороняє? Зберіться ось та приїдьте туди на день-два. Постежите за ним.

— А може, й треба буде. І не тільки за ним, — додав він із значенням. — Може, і у вас деякі «початки» почали проявлятися.

— Воля ваша. Але що це дасть?

— Досвідченому дасть. Хоч, звичайно, краще було б провести тести на здібність запам'ятовування і елементарні розумові здібності і… зробити реакції на наркоз.

— Запам'ятовую — добре, здібності — ну, як здібності. Наркотиків не вживаю. Та й мало хто, видно, у нас їх вживає. Це не Гонконг.

— І треба було б провести, — гнув він своєї, — всебічнішу перевірку розумових здібностей і аналіз характеру за методом Роршаха[47].

А перед нами проходили нові й нові тіні. Один, дегустатор із винзаводу. А за ним актор, який громив когось уривками з п'єси, якої ніхто не бачив і не бачитиме. Жести оратора на форумі.

Я не міг більше.

— Що, відчуваєте faux pas?[48] — запитав психіатр.

— Felix opportunitate mortis.[49] Мені соромно.

— Що поробиш. Багатьох з них не вилікуєш. А соромитися нема чого. Настане час, на цих, безнадійних, ми накопичимо матеріал надії для інших. І тоді єдиним невиліковним відхиленням у психіці буде те, про що й зараз кажуть: «Бовдур, Яких мало».

— Аби не за штурвалом.

— Ну, це вже не психіатрів справа.

— Ходімо, ходімо звідси.

Він говорив з усмішкою, хоч і сумною. А на мене котилися хвилі людського горя. Величезні хребти чорної води. І це були наші невдачі й прорахунки, наше горе й нещастя. Усі грані нашого лиха: атомного, мілітаристського, сексуального. Загрозливого. Чим міг допомогти проти цих невпинних навал якийсь там старий, добрий бром? Старий екіпаж Флінта тепер навіть свою славетну пісню співав би зовсім по-іншому:


Йо-хо-хо, і пляшка брому!


Я не міг більше дивитися в очі цим людям і благав у Лигоновського пощади.

І ось ми їхали назад, поступово в'їжджаючи в пізні весняні сутінки.

— Ну ось, — сказав лікар. — Тепер ви самі бачили цей відчай. І тому, аби не дійти самому до такого, киньте всі ваші заняття, перестаньте думати про все і — куди-небудь, куди хочете. На море, в гори, в степ. Стережіться ілюзій.

— Добра ілюзія, якщо я сам бачив тіні на галереї та інше… Це що, необ'єктивне враження?

Він посміхнувся красивим ротом:

— Середньовічні відьми, щоб «літати», натиралися маззю. До її складу входив аконіт. Він давав цілком «об'єктивне» відчуття польоту. Але ж ви не будете відмовлятися, що це була чисто суб'єктивна ілюзія.

— А це що, також суб'єктивна ілюзія, що мої папери двічі були порозкидані?

— А ви не могли самі це зробити… гм… у збудженому стані?

— Клянуся вам, що під час цих «ілюзій» я з місця не міг зрушити. Як прикутий. Всі м'язи одерев'яніли… Ви краще, ніж утішати, порадили б щось.

Сказав я це чи не занадто палко. І не дивно: я таки досить сильно злякався тих Дантових колів пекла, через які він сьогодні мене провів.

— Поради? Ну, пити. Ви багато п'єте?

— Випадково і дуже рідко.

— Курити. Краще за все… Обов'язково киньте курити.

— Ну, це ви занадто багато вимагаєте.

— Може. Та це у вашому випадку, може, й не дуже шкодить. Краще, звичайно, кинути, якщо вистачить волі. Просто чудово було б, якби кинули. Але тут я поганий порадник, та й вимагати не маю права. Сам димлю як паровоз. З війни. З фронту. Самі розумієте… Ну, може, трохи менше куріть… Зрештою, це не найбільша біда. А ось кинути справи, щоб сонце, зелень, свіже повітря, спокій, — тоді й диміти можна. Трохи.

Припаркувавши машину, ми йшли до своїх квартир.

— Що, Герарде? — спитав лікар Пахольчика. — Як там з домовленістю?

— Мушу вибачитися. Не дістав, і певний час, мабуть, не буде. Перебої.

— А, байдуже, — махнув рукою Лигоновський. — Покуримо тижнів зо два щось інше.

… Піднімалися до себе. І на сходах, біля квартири лікаря, побачили Хилинського, який спускався вниз.

— День добрий панству. А де це ви, Космич, пропадали цілий день? Компанія? Дівчата?

Я готовий був бовкнути щось правдиве про події цього дня. Але тут, дай боже йому здоров'я, мене перебив Лигоновський. І справді, якщо клієнт не хоче берегти лікарські таємниці, то це, хочеш не хочеш, повинен робити за нього сам лікар. Навіть наступаючи дурневі на язик.

— Він не скаже, — промовив Лигоновський. — Бувають такі речі, що треба тримати язика за зубами. На мій погляд, він сьогодні цілувався з чужою жінкою.

— Боже мій! — зітхнув Хилинський. — І все це відбувається в правовій державі.

Помовчав.

— Хоча тепер пішли мужчини цілком як в тому анекдоті: «Яка ваша мета? Поцілувати мою жінку? Ну то, закінчивши свою справу, ви можете йти…» Словом, Антоне, якщо ти кажеш, що риба добре ловиться, то я, може, якось днями заїду до тебе. Стати там на постій у когось можна?

— Цього добра вистачить.

— А знаєте, — сказав Лигоновський, — може, і я підскочу на день-другий. Відгулів кілька зібралося. І так обридло місто. Жарко. Ноги в асфальті грузнуть. А там же — кінець травня.

— І на додачу, — сказав я, — завдяки пізній весні подекуди в гущавині та в грибних ярах є ще останні зморшки. Ну, не кошик, а на сковорідку назбираєте.

— І зморшки? — охнув психіатр. — Все. На колінах приповзу. А може, разом під'їдемо? Ви коли, Адаме Петровичу?

— В тому й справа, що точно не знаю. З'їздити тут на деньок до родичів треба. Під Кладно… Ну, може, все-таки там, в Ольшанці, зустрінемося. Буде ще краще.

— Так. Запланованість завжди пасує перед сюрпризом. Ми розійшлися.

Найбільше я люблю отакі несподівані, як грім серед ясного неба, поїздки. Коли збираєшся поспіхом, коли не залежиш ні від автобуса, ні від квиткових кас, а залежиш тільки від майстерності водія та від справності машини, коли де захотів, там і зупинився. Чи на березі річки, чи на узліссі, чи полежати в соковитому клеверищі або в дурманних коноплях.

Коли виходиш о п'ятій ранку, ще позіхаючи від сонного холоду, як поступово розігріваєшся, як запалюєш першу сигарету, і вона особливо смачна в ранковому, зовсім ще чистому повітрі.

Як ідеш заздалегідь домовленим маршрутом і тебе десь дорогою підхоплює Щучин «козел» (одна з машин, які я люблю, особливо коли літо, і брезентові «стіни» підібрані вгору, і вітер як собі хоче жартує з людьми, з їхніми чубами, комірами, і все таке інше. Та ще коли, крім водія, тут же на задньому сидінні з тобою Щука і Хилинський).

Псує, правда, трохи настрій присутність поруч з шофером сердечного друга, «несхибного» Якуба Клепчі. Але що поробиш, ніколи на землі не буває стопроцентного щастя. Змиримося і з вісімдесятипроцентним.

Мелькають річки, селянські підводи біля опущених шлагбаумів, ліси, галявини серед жита (і на деяких — величезні, як священні дуби предків, дички). Пролітають просто пустки, зарослі вересом, і на них білоруськими кипарисами височить трохи хмурий ялівець. А там промайнули на пагорбі руїни замку чи давнього оборонного костьолу. Хатки приліпились під оранжевою річковою кручею, а трохи далі, в затоці, ворушаться від течії батоги жабнику і цвіте водяна гречка.

Краю мій! Рідна моя земле! Як же мені жити, коли я піду з тебе? Як мені бути, коли я помру і, може, буття моє ще деякий час не закінчиться, — і це і є обіцяне мені пекло? Без тебе.

Кого запитати про це? Зрозуміло ж, не Клепчу, який говорить штампами і, там, де цього не треба, занадто піднесено. І байдуже було б йому, де народитися, бо повсюди б він «виконував завдання». І ніколи б не спали йому на думку слова словацької пісні, які придумав колись якийсь невідомий словацький чабан, гірський «бача».


Кто тя буде, вінко, пити,

Кед я будем в хробе гнити.


Ясно, що запитаю в останніх двох, які платили за те «вінко», за ялівець на пустках, за все білоруське повітря самим життям. Та і в них не запитаю. Просто дивитимуся на них і, часом несвідомо, робитиму висновки.

І ось уже тягнеться зліва стрімка прозора річка, а на обрії будинки, стріли дзвіниць.

Кладно, мало не найулюбленіше моє місто на улюбленій моїй землі. Квартали свіжоспечені, а далі й старі з кривуватими вуличками, з будинками, вікна яких ледве дивляться на світ крізь стіну буйнозеленого кучерявого дикого винограду. І глухий комплекс монастиря візитів.

Моє місто, місто зі своїми рисами, запахами, поліфонією звуків, зі своїм безмежно прекрасним лицем!

«Козел» зупинився біля скверика на площі. Я виліз.

— Ми тут на Аптечну повернемо, а ти, хлопче, чухрай по Замковій і потім праворуч. Підвозити тебе під ґанок нема чого. Та тут і недалеко. Даємо тобі п'ять годин максимум. Потім чекаємо біля «бернардинів». Зостанешся — приходь попередити. Ні — підкинемо тебе до Ольшан.

— Ну, а я тут в готелі затримаюся, — сказав Адам. — Я приїду або завтра, або на третій день.

… Будинок під потрібною мені адресою стояв на одній з тих зелених чи то вуличок, чи завулків, що збігали в яр до річки. «Мій» будинок був типовий фільварково-шляхетський будинок, які тисячами були колись розкидані по Білорусії, а зараз зустрічаються дедалі рідше й рідше і які так любив і так умів малювати Генріх Вейсенгоф. Довгий, одноповерховий, з високим дахом і побіленими дерев'яними колонами на ґанку, з блакитними віконницями і веселковими від старості шибками, які дивляться в занедбаний сад, на старий деревоподібний бузок.

Здавалося б, такі непоказні, скромні, милі, навіть жалюгідні, вони, однак, серце нашої країни. Бо це в отаких будиночках народилися, зміцніли і змужніли не тільки наші, білоруські, а й польські гордість й слава. З таких вилетіли в світ Богушевич і Чечот, Купала і Калиновський. У таких засяяла перша іскра життя Міцкевича, Монюшка і Костюшка.

Я, звичайно, не чекав, що мене якимсь дивом зустріне в дверях якась із вищезгаданих осіб. Штовхнув рипливу хвіртку, пройшов алеєю під бузком, перемішаним з бересклетом, деревником і махровою шипшиною, смикнув за язичок мідного змія (задеренчав десь у будинку дзвіночок) і почув через хвилину досить ще впевнені кроки. Двері відчинилися, чиясь рука зробила запрошувальний жест, зачинила за мною двері (на підлогу лягли різноколірні плями від двох вікон, що були обабіч дверей) і тільки тоді натиснула на вимикач.

Старий у тренувальних штанях і полотняній сорочці з короткими рукавами розглядав мене зовсім не старечими, не вицвілими сірими очима.

— Антон Космич, — сказав я.

— Мені дзвонили, я чекав на вас, — голос був баритонально-басистий, трохи надтріснутий, але також ще досить молодий. — Ярослав Мирошевський, колишній окружний прокуратор, а тепер… гм… пенсіонер. Проходьте.

Він провів мене до кабінету (грубо обстругані полиці з книжками, письмовий стіл, завбільшки з поле бою під Оршою, дерев'яне, кустарної роботи крісло з вишитою подушечкою на ньому).

— Дружина поїхала до онуків. Я сам. Потім, знаться, сходимо в їдальню. А поки що питимемо чай. З суничним варенням. Торішнє. Ну, тепер і до сьогорічного недалеко… Любите із суничним?

— Ще б пак!

— І я люблю.

Коли з'явився фарфоровий пузатий чайник-самовар, срібні, хоч і трохи пом'яті, чайник із заваркою, цукерниця, і сметанничка з вершками, і тарілка (так, звичайна тарілка) із суничним варенням та дві розетки, він посадив мене на стародавню дерев'яну шляхетську канапу, налив чаю, поклав варення і почав мене розглядати.

А я в цей час розглядав його.

Високий і, незважаючи на старість, худий, не одутлий. Худий не від «злого життя», а по-спортивному. Жовте, сухе, дуже класичне обличчя, і на ньому небесної синяви очі. Рухи хоч трохи сповільнені, але такі чіткі й виразні. Видно зразу колишній склад і колишню породу. А в очах поруч з гуморком пильна увага, помітний широкий розум.

Ні, не хотів би я бути підсудним при такому прокураторові. Справедливий то справедливий, але, якщо ти винен, — пощади не чекай.

— Знаться, вам процес «Родичі Юліана Сая проти Криштофа Висоцького»? Липень — серпень тридцять дев'ятого? Ну, оскільки вже стали потрібні живі архіви, то я до ваших послуг. Ну, звичайно, настільки, наскільки можна сподіватися мені на свою пам'ять. Тим більш, що я той процес не вів, а віддав його вести помічникові, віце-прокуратору Рішарду Мисловському.

— Чому?

— Ну, молодий чоловік. Молоде прагнення до шани й слави. А мені тоді було майже сорок… Треба було дати йому можливість висунутися. Я його поважав…

— А окрім?..

— Дивитеся в корінь? Це добре, що відразу зауважили і «окрім»… Я майже ніколи не зв'язувався з процесами, де хоч трохи пахло політикою. А коли зв'язувався, то прокуратор з мене був нічого не вартий. Коли бачив, що чоловік сумлінно робив своє діло, — адвокат майже завжди вигравав процес.

— І можна було?

— Так, щоб ніхто не міг причепитися, — важко, але можна… Не дивіться так, думаєте, язиком виляю? Якби виляв, якби був прокуратор-інсинуатор, прокуратор-колонізатор, то не пенсія мені б від нової влади була, а виляв би язиком десь у Вілюї.

— Хіба політичне було вбивство?

— Спочатку виходило на всі сто, що політичне. Тільки занадто вже якесь… гидке, опаскуджене, ніби не «політик» робив, а така собі дрібненька гадючка. Хоча в політиці і таких вистачало і вистачає. Ходили чутки, що хлоп нібито входив у якусь підпільну студентську організацію. Зв'язали з його іменем справу листівок у Кладзенському театрі, ЕКС[50] банківської машини. Але два свідки були зв'язані з поліцією. І ці справи, в яких він чи й брав участь, пошкодили Криштофу більше, ніж убивство. Ну, а потім пішло таке, що я за голову схопився, і єдиною втіхою було те, що смертної кари йому і Рішард Мисловський доб'ється.

Так ось як воно було.


Розповідь

колишнього окружного прокуратора Ярослава Мирошевського про процес 1939 року, на якому звинувачувався у вбивстві міщанин Криштоф Висоцький.


— Знову попереджаю: кажу тільки те, що пам'ятаю. І ручатися за кожну деталь, за кожну дрібницю, за кожен факт — не буду. Так з поправками й записуйте. З поправками на те, що я це так запам'ятав.

Це було, якщо я не помиляюсь, весною 1939 року. Того дня я якраз підписував так звані «умеженювки». Один з найнеприємніших обов'язків прокуратора. Це означає, «морив» коротким рішенням справи, підготовлені віце-прокуратором: «нема складу злочину», «самогубство», «насильства не виявлено», «нещасний випадок». Розібратися в цьому до пуття часу нема, і якщо той віце — ледащо, то цілком може бути, що уморить хтось, та хоч би й ти сам, за якийсь день і повний лантух доказів, і вбивство, і самого злочинця, який у сквері по той бік вулиці в цей час сигарету курить.

Настрій у мене — хоч вішайся, з такої причини. І тут папка, а в папці папірці. І я ті папірці повинен «уморити» через те, що нема складу злочину і не наша земна справа його судити, а судитиме його бог, тому що самогубство — це порушення божого закону і злочин проти бога і своєї невмирущої душі.

Що в папці? Рапорт поліцейського, зізнання свідка, якогось Йосипа Шевця, що, збираючи весною журавлину, вийшов просто на мертве тіло, нічим не прикрите, протокол судового лікаря, написаний, видно, лівою ногою, одна гільзочка від пістолета, а калібр його сім і шістдесят п'ять сотих. Ну, і аркушик бруднуватого паперу, на якому чорним по білому:

«Прощайте, люди. Прощайте і ви, мої родичі, що не повірили моєму важкому становищу і зволікали з тим, щоб допомогти мені. Маю ім'я Криштоф син Леона Висоцький. Завдяки неминучому, фатальному збігу обставин, вчинив у Кладно шахрайство й розтрату. Боюся не того, що за мною по п'ятах іде поліція. Від неї я втік би. Але куди втекти від власного сумління? Не хочу жити заплямованим і тому відбираю в себе життя».

І підпис з вензелями. І ніяких, до ясної холери, документів.

Збирався я вже й цю справу підмахнути, але шкребе щось у мене на душі. «Ні, — думаю чомусь, — морити цю справу ще ранувато».

Чому? А тому, що рани дві (в ямку на межі шиї і грудей, ту, де «душа живе», і в ліву скроню). Перше місце смертельним селяни вважають, а міщани, та ще й з претензіями на «культуру», — рідше. А ліва скроня? Лівша був, чи що? Потім, гільза одна. При тому ніде в справі ані слова про пістолет.

Ну, через державного асесора наказую з'ясувати справу про зброю, зробити розтин трупа. І телефоную в поліцію, чи не оголосили вони розшук такого й такого шахрая й розтратника.

Не встиг чашечки кави випити, з комісаріату доповідають: зброї при тлінних останках не знайшли (сам мертвий занести кудись, звичайно ж, не міг, отже, підібрав хтось, і тепер чекай нових ексцесів, якщо вона, зброя, до поганих рук потрапить).

Баритися тут не було чого. Замовив машину (пам'ятаю як зараз, що німецький «мерседес-бенц») і їду в повітову комендатуру в милій компанії судді, слідчого, керівника слідчої бригади і двох поліцаїв. Ідемо на місце події. Спинилися, пригадую, на узліссі і попрямували на місце події. Поліцай тикає пальцем у місце, на якому, «здається», знайшов останки той селянин.

— Як лежав?

— Головою ось сюди, до того малого урвища. І кисть однієї руки звішувалася з нього.

Глянув я вниз — за два метри внизу драговина. Та не така, на якій комонник росте, а отже, з обережністю пройти можна, а та, що зелененький такий килимок, а в поодиноких його розривах — щось на зразок щойно замішеного рідкого цементу. Якщо відкинув руку після пострілу, то до страшного суду того пістолета ніхто не знайде. І саме такий розрив на цьому місці.

— Ліва рука була відкинута?

— Гм…. дайте подумати… Ні, права. Права була відкинута.

«Що ж він, — думаю, — через голову стріляв? Або, пробивши скроню, акуратно переклав пістолет у праву, будучи практично вже мертвим, і тільки тоді руку відкинув? Не клеїться щось».

Ну, і на місці поспішали. Повірили занадто записці. Це не те, що тепер (хоч і тепер зрідка трапляється), коли в такому випадку такий тарарам зчинять, що не тільки весь кримінальний розшук, але й в усіх чортів у пеклі все ходором ходить.

Словом, ані сліду, ані пістолета, ані другої гільзи (зрештою, таку дрібницю легко й загубити весною в глиці та опалому осінньому листі, а тут якраз почав облітати зимовий дуб — густими шатами в повітрі, густим килимом — на землі).

Так от, поцілували ми на стрісі солому та й повернулися додому.

А тут і висновок розтину. Дві вогнепальні рани: грудної клітки — трохи згори вниз, справа наліво (нічого собі лівша!), і голови — од лівої скроні вгору, і куля в черепі. Перша рана — міг би ще і двадцять хвилин жити, друга — відразу б втратив свідомість. І — ось що таке ця клята магія загальної упередженості, загальної думки, загального переконання, загального помилкового погляду, холера б їхній матері, — лікар робить висновок, що «не виключає самогубства».

Ну, перший постріл, ясно, навіть типовий для самовбивць у розумінні напрямку кулі. Але щоб іще умудрився перекласти пістолет у ліву руку та другий раз — це так само рідко, як у самурая, коли робить харакірі. Два чи три випадки за всю історію Японії, коли розрізав живіт не тільки зліва направо (чи як там), але й знизу вгору.

Ні, щось не так. А тут телеграма, що службовець фірми такої й такої двічі вдався до шахрайства на оптових поставках товару (вважай, п'ять тисяч золотих у кишені) і з початку липня минулого року привласнив ще три тисячі. Як на той час — великі гроші. От коли по-селянському рахувати — то це чотири тисячі пудів жита, сто дуже хороших і вісімдесят елітних, чистопородних корів, сорок дуже добрих коней.

«Що ж це ти, — думаю, — хлопче, не мучило тебе сумління, коли шахраював, а тут тобі тільки жити, смажені гуси самі в рот падають, а ти раптом каятися почав? Та й не треба було боятися, бо сплатили родичі твою суму, про що самовбивця, після втечі, не знав (а чому тоді на їхню черствість посилатися?)».

Фотокартки розіслали. Тітка Висоцького сказала, що напевне ідентифікувати племінника не може, давно бачила (мила патріархальність сімейних відносин!), але цілком може бути, бо і тип на фото, і племінничок — обидва щербаті, нема двох передніх зубів. Цілком як у мудрій нашій казці, коли ведмідь одірвав одному нашому співвітчизнику голову, а сусіди задумалися, чи була в того голова, чи ні, і, нарешті, вирішили звернутися до жінки безголового. Відповідь тієї була точно така, як у тітки: «Вранці, коли капусту сьорбав, то борідка теліпалася, а чи була голова, чи ні — не пригадаю». І ще пізнала ця мудра дама куртку лісника, яку племінник з якогось капризу часом носив.

Викликали її особисто — висновок не кращий: «Мабуть, що він, але дуже змінився».

— Особливі прикмети були?

І знову довелося тлумачити, що це таке.

— Авжеж, — зраділа вона, — слід після того, як вирізали апендикс.

Подивилися — є шрам, цілих дванадцять сантиметрів завдовжки. Вона вже хотіла йти, але тут мені ніби стукнуло:

— Коли йому вирізали відросток?

— Ну, добре не знаю («була голова чи ні»), але років сім-вісім тому.

— З якого часу цей шрам? — це до лікаря.

— Ну, труп навіть на льоду почав потроху… гм… важко, щоб з точністю. Але здається, що рік цьому шрамові. І не більше, як два.

— Та ні, давніше було, — обурилася тітонька. — Ще в лісній школі вчився.

«Треба буде помишкувати по лісництвах і хатах лісників від Кладно до Ольшан», — подумав я, та на деякий час і забув про це.

А між тим графічна експертиза дала категоричний висновок: записка написана рукою Криштофа Висоцького.

Ніхто з нас не подумав, що це, власне кажучи, не має ніякого значення. Та ось і наречена Висоцького, якась Антосевич, впізнала на фотографії жениха. Словом, водночас і глухий кут, і вихід, дивлячись, хто чого хотів од слідства.

І ось тут я й передав справу до рук віце-прокуратора Рішарда Мисловського. Не тому, що боявся труднощів, а тому, що хотів його перемоги, хотів, щоб він твердо став на самостійний шлях. Обидва ми внутрішньо були переконані, що це не метод Іуди, але метод Каїна, не самовбивство, а вбивство, і що вбивця — сам Висоцький. Назвіть це інтуїцією, плодом великого досвіду і спостереження. Але я був упевнений. Він — також. І нема, як кажуть, причини пояснювати чому. Залишалися питання, на які ми не могли відповісти.

Хто був убитий? Чому переодягся в одяг Криштофа? Як його заманили в ці нетрі?

А тут ще поповзли чутки, що вбивство сталося на грунті політики (язик без кісток, а політику тоді — і, на жаль, не тільки тоді — шукали в усьому). Треба було поспішати. Кожний наступний акт, справді вчинений в ім'я політики, міг зірвати з місця лавини. Ми не знали, що через якихось півроку Польщі буде не до політичного полювання за відьмами і відьмаками, а єдине, що їй буде важливо, — це ні менш ні більш, як право дихати і взагалі жити.

Антосевич, правда, призналася ще, що посварилась із женихом днів за два до смерті його (він розповів їй про гроші, і вона зажадала повернути їх фірмі, а він не хотів) і більше з ним не бачилася. А оскільки нема чого святому місцю бути пустим, то завела вона собі вже і нового «лицаря».

І ось що означає пересолити, нагромадити більше ніж треба явних і побічних доказів. Більше, ніж їх могло бути.

Прибігла панна Антосевич у комісаріат і каже: лист від Криштофа. А в листі слова, що, «коли одержиш цього листа, я вже буду неживий. Мені не шкода покинути землю й тебе. Щастя!»

А штемпель нашої пошти… на п'ять днів після самогубства пізніше. А штемпель відправлення такий невиразний, що невідомо, звідки відправлений лист: з Кракова, Гдині, Ново-грудка або ще звідкись.

І фото — на вулиці. І десь я ту вулицю бачив. І здається мені, що у Варшаві. І чи не Краківське це передмістя? І чи не ріг це костьолу свентего Кшижа?[51] І чи не пошукати десь у районі Свентакшизької, де-небудь на Новому Світі або на Крулевській, фотомайстерню, де те фото зроблене?

Запитання. І відповідь. Є такий вуличний фотограф. Є фотографія, що функціонує в цьому районі міста. І міститься вона саме на Крулевській. І фото вищепоіменованого пана віддали друкувати через два дні після його самогубства, а наступного дня він сам зайшов по нього, як кажуть, повен життя.

Ясно, що живе, і ясно з цілковитою певністю, що це він тоді зробив у лісі те паскудство.

І тут хід подій, такий повільний, раптом зірвався на шалений чвал. Галопом прибігає в Кладзенський комісаріат панна Антосевич і каже, що йшла зі своїм «новим» по Замковій вулиці (ви йшли нею до мене) і, здається, бачила Криштофа, і він шмигнув у натовп, і що він тепер її ножем чи ще чимось «позолотить», як у відомій пісні «Чотири милі за Варшавою».

Ну, оточили її будинок, встановили нагляд над районом. І вже через два дні функціонери поліції перестріли його в під'їзді будинку «на Кладниці», де жило колишнє кохання. Невідомо, чи справді воно «не ржавіє», чи повинно було замовкнути.

Спитали, чи не Висоцький? Ні, я — Юліан Сай. І метрику відповідну показує. Але не скандалив, коли його посадили в «кошик для редиски» і відправили куди слід.

І ось тут я подумав, що метрикою користуються переважно на селі, що шукати, між іншим, треба в хатах лісників. І вже в сьомій з них жила сім'я на прізвище Сай, і нічого там про вбивство не чули, а син їхній Юліан Сай виїхав, щоб поступити в школу «на лісничого».

І тут закрутилося коло. І показання Саїв: батька і двох дочок. І показання родичів Висоцького. І пізніше очні ставки — все пішло в хід. А картина злочину стала такою ясною, немовби я її спостерігав з самого початку до самого кінця.

Ну, спочатку біографію. Біографія звичайна. Вислухали її із суддею, слідчим та віце-прокуратором і не здивувалися.

Байстрюк, батька не пам'ятав, та й мати його, видно, не знала. Тому прізвище — материне. Потім і мати поїхала кудись на роботу в Баварію (вербували тоді), а його, дворічного, кинула бабусі, своїй матері. Через десять років та померла, і підліток перейшов на руки тітки, молодшої материної сестри. Та вчителька, її чоловік — теж. І вона за хлопця старша тільки на десять років, і… словом, з тих, про яких кажуть: «проби ставити нема де»… Вчився хлопець і навіть розум і здібності проявляв неабиякі, але вчився нерівно. А тут ще рідна тітка допомогла. Відкрила йому, п'ятнадцятилітньому, всі, які сама знала, «таємниці Амура». Словом, зробила з нестійкої особи, та ще й не особи поки що, матеріал на остаточного, закоренілого негідника.

Дядечко щось запідозрює. Дядечко племінничка і співбрата випихає до лісної школи в Білій-Підліскій. Той закінчує, навіть успішно. На службі в державних лісах. А потім калейдоскоп. Одруження на вдові, продаж господарства, переїзд у Варшаву. Обікрав молоду до нитки і втік. Спіймали. Дали вісім місяців. Добрі люди іноді роками чекають даремно, а негідникові, як завжди, амністія тут же підвалила. Є в нас непристойна приказка: «Багатому чорт і в кашу валить, а бідному і в юшку ллє». Словом, де і так густо, то щоб ще густіше було.

На волі влаштувався практикантом в лісничого Хмілевича. Майже відразу випаровується разом з грошима, особистим посвідченням і пістолетом (ось вона звідки почала тягтися, нитка замшанської трагедії).

Знову Кладно. Тут і познайомився з Антосевич. Що ж, хлопцеві двадцять вісім (їй дев'ятнадцять), пристойний, ясно ж, «нежонатий». Комівояжер, але ж не так складно і якір кинути, скажімо, у фірмі «Ян Плітка і син». Лісова фірма. І він — знахідка. Ліс знає, знайомства в LP (lasy panstwowe) є, ледь не на вулиці Вавельській, 54, де головна дирекція (принаймні так каже). Спец і з фанери, і з терпенти-нарень, і з дистилярій живиці. Він тобі і книги вести, і інкасатор — знахідка, та й годі. Росте довір'я — росте і шахрайство, і ошуканство. Ну, тут подробиці не потрібні. Тонке було крутійство. Так і накрутив він собі вісім тисяч злотих. Ну, і тут чомусь відкрився Антосевичівні. Та — щоб повернув. Він — ні в якому разі. Посварилися. І тоді він зник.

Приглядався до різних місць, куди б можна було вкласти капітал. А тим часом роз'їжджав на велосипеді в мундирі лісника приблизно в багатокутнику Августов — Білосток — Новогрудок — Ольшани — Ліда. Кладно, звичайно, обминав.

І ось Замшани і хата лісника в Темному Борі. Старий Андрон Сай, старша дочка Агата, син Юліан та молодша доня — Ганна. Зайшов напитися та й ночувати лишився. Ну, а де нічліг, там у нас і вечеря. Знайшлася і пляшка. Знайшлася під неї і добра бесіда… Довірливість ця наша, простота — гірші вони за будь-який кримінальний, за кожний навіть державний злочин.

Старий був старої школи, коли від лісника тільки й вимагалося, що знання лісу на ділянці і сумлінність. А нові часи вимагали ще й якої-небудь освіти. І лісник «з освітою» видався їм особою приблизно того самого гатунку, що в нашому колі доктор гоноріс кауза Сорбонни або лауреат Нобелівської премії в галузі кібернетики.

Розговорилися щиросердно. Андрон поскаржився, що його наслідний принц не успадкує після нього «Замшанського лісового королівства», що єдиний тепер спосіб вивести дітей у люди, врятувати їх від злиднів — дати їм освіту або хоч би потрібну спеціальність. І ось і хотів би Юліан у лісники, але де грошей взяти, де заручитися підтримкою? Ясно, що якийсь з міста завжди має перевагу над селюком, тим більш над лісовим чоловіком. І чув багато, і читав, і навіть, хай собі без охоти, бачив. Хоч, може, й дурніший за того селюка, як майже кожний породистий собака дурніший за дворового. Набагато непристосованіший до життя.

— А може, і я допоможу, — сказав Криштоф. — Я закінчив Вищу лісну школу в Тешині. Знайомства в лісництві зосталися.

Не знаю, можливо, з цього вихваляння, яке не мало ніякої мети, — таке собі хлестаковське вихваляння! — усе й почалося.

З'явився Юліан. Років на шість молодший, але фігура, колір волосся, риси обличчя були трохи схожі. Усміхнувся — двох передніх зубів нема. Почалася розмова. Де, та що, та як з хлопцем велося, та чи має друзів десь у Краківщині, чи десь там під Бєльською-Бялою, Тешином, Рибником чи Живцем. Не мав нікого, та й тут — мало.

— Там перевагу віддають людям стопроцентно здоровим. Навіть щоб гланд і апендикса не було.

— Апендикс вирізали.

— Там на здоров'я не менше дивляться, ніж у армії. Відбір і відбір.

— Ясно, що відбір, — вставив старий.

Це пізніше вже, коли ми його, сучого сина, розкололи, він признався, що вже тоді задумав «підтасовку», бо поліція його і справді рано чи пізно спіймала б.

Вранці сказав, що хутко повернеться, тільки в Тешині довідки наведе і на кого треба натисне. Ну, а оскільки паспорти тоді були не обов'язкові, і багато хто, особливо з села, їх не мали, то досить і метрики та посвідчення за чотири класи початкової школи. Ну, і грошей трохи на одяг і на перший час.

Ні в який Тешин він, зрозуміло, не їздив. Повернувся через кілька днів, продиктував заяву до дирекції, запевнив, що приймуть. Тільки треба триста злотих за інтернат заплатити (з повним пансіоном, хоча домашньої копченої ковбаси та полядвиці підкинути і не шкодить). І треба ще десять злотих за марки казни.

Домовилися зустрітися через два дні на найближчій станції і їхати кудись аж під Білосток, де в лісниковій хаті, поблизу, збір кандидатів.

Як ви гадаєте, що мені в цій історії було особливо бридке? Не знаєте? А те, що ця… ухитрилася ще потім зі старшою дочкою цілуватися за клунею. Знаючи вже все.

Ну і ось. Перон полустанка. Поява Юліана. Тінь легкого невдоволення, коли той сказав, що спромоглися зібрати тільки двісті п'ятдесят злотих. Кілька зупинок поїздом. Потім кілька кілометрів на таксі. Коли те від'їхало — виявилося, що вилізли зарано, що треба ще метрів двісті пройти до потрібної стежки (таксиста потім знайшли, і він показав і поворот — не той, і сказав, що «лісник» дав йому понад таксу три злотих, а решту грошей і документи «молодого» сховав у кишеню).

Нарешті повернули ліворуч. Надходив вечір. Уже й стежку було видно кепсько. І тут вперше щось, мабуть, спало на думку Саю:

— Куди ми?

— Та тут близько вже.

І тут, немов у поганій мелодрамі, закричав пугач (Криштоф відзначив цю деталь пізніше, коли стало марною справою мовчати). І це було зловісно.

— Не піду далі, — сказав Юліан.

І побачив, як сказав хтось, «найсумніше видовище на світі», дірку чужого пістолета.

— Скидай одяг.

— Що ж я зробив вам? — тремтячи, почав молити неборака.

Серед сільських хлопців з глухих місць вистачає таких тихих, «води не скаламутять», людей. І це, на мій погляд, було єдиним виправданням «ідіотизму сільського життя», коли він ще не відходив у небуття.

— Ви мене не вбивайте. Змилуйтеся. Гроші беріть. Я мовчатиму. Не повернуся в Замшани. Далеко-далеко виїду.

— Кинь скавучати. Поміняємось одягом, та й іди собі.

Той навіть не спитав, навіщо тим одягом мінятися. Скинув усе і чекав, доки Криштоф з пістолетом повільно одягає його штани, піджак, а все своє кидає йому під ноги. Йому б у той час скочити в гущавину і бігти: в одній холоші не побіжиш. Але він був заляканий, і він… повірив. Йому хотілося вірити. Бо хто ж не повірить, коли хочеться жити?

І тому, коли він переодягнувся, він одразу отримав кулю в скроню. З правої руки і тому в ліву скроню. Упав. Ще ворушився і тому отримав, зверху, другу кулю в серце.

А потім убивця підтягнув Сая до невеличкого урвища, підкинув йому одну руку так, щоб звисала над драговиною. Зопалу не помітив, що відкинув праву, а не ту, якщо врахувати, що рана була в ліву скроню.

Ну, а потім засунув убитому за борт піджака загодя написаний лист і пішов собі. А пістолет дорогою — третя помилка — кинув у якийсь ручай.

Думаєте, кінець? Е, ні. Що там двісті сорок злотих, коли з восьми тисяч сотню встиг прожити. Якщо вже зроблений перший крок по дорозі, на якій людина перетворюється на брутального і без зайвої моралі звіра, то решта кроків даються легше. А тут він ще не знав про свої помилки, про існування нас, вірив, що в шкурі Сая йому безпечно. І ще знав, що прості лісові люди не знають усієї міри цинізму таких, як він.

Тому з Варшави пише листа і надсилає фото Антосевич. А потім з Тешина, підробивши почерк (зразок — заява Сая), пише батькові забитого, що, дякуючи панові Хмілевичу, поступив, усе добре, тільки потрібний новий костюм, годинник і Сто злотих на витрати.

Цей убивця так і залишився в душі дрібним старцем-скнарою, який послід здатний з-під себе з'їсти.

І приїхав. І розповів про плани Юліана, про друзів. І отримав усе, що хотів. Від старшої дочки — також. Ось що найстрашніше.

— Молодша тепер за Сильвестром Тетеричем, — сказав я.

— А старша за матір'ю земелькою. Після суду вішатися хотіла (і вона, і старий давали показання, ясно ж, при зачинених дверях, але уявіть собі почуття: обнімати вбивцю брата). Зняли. То потім жодного хлопця до себе не підпускала, а в партизанах опісля, як навмисне, лізла в найнебезпечніші діла. І смерть її мучила-мучила, а потім і змилостивилася.

І знаєте що? Я не був ні в якій мірі прихильником пана Мацієвського[52], але після того, як довідався про цю історію Криштофа з Агатою, охоче короткий час побув би з Криштофом і паном Мацієвським в одній компанії. А опісля б навіть з приємністю запросив би його на чай і познайомив із сім'єю. Хоч мені дуже не подобалися оті його штучки з білими рукавичками. Ніяк не був я від них у захопленні.

Але до Мацієвського ще був окружний суд. Посилений ескорт поліції, ворожість народу.

Зізнався в усьому, і нічого тут не міг допомогти адвокат (психіатр визнав Висоцького відповідальним за свої вчинки)» з його концепцією «конституціонального психопата», позбавленого в дитинстві ніжності й тепла. Присудив суд (радилися дві години) до смертної кари. А той, хоч і казав, що «жити не хоче і не може», подав на апеляцію.

Виводили його з суду через чорний хід. Інакше лінчували б. Бо ненависть аж вирувала, як окріп у казані.

Апеляційний суд у середині серпня затвердив вирок окружного суду. Бо й що можна було додати ще, які обставини могли б пом'якшити погляд людей на речі? Хіба це було щось варте поблажливості? Виняткова жорстокість, звірство, нелюдяність, нуль моралі, аніякого каяття. Небезпечний лютий звір, кат і недолюдок.

Шановний пан Мацієвський виїхав у нову дорогу, прости йому боже зо два дрібних гріхи за одну цю поїздку.

Я не був присутній на апеляційному суді, не був свідком виконання вироку. Був за кордоном і лишився там ще на рік, бо першого вересня гримнула війна.

— А все-таки, як це відбулося?

— Кажу, Мацієвський виїхав. І добре, що покінчили хоч з одним покидьком перед тим, коли Польщі як ніколи потрібні були справжні люди.


Вони все-таки були люди слова, мої попутники. Сказано — зроблено. З'явився у призначений термін до костьолу і кляштора бернардинів — умова залишається в силі. Точний — значить, підкинемо майже до Ольшан з Кладно. Навіть Хилинський був там, хотів послухати про мою розмову з колишнім прокуратором, потім повернутися в Кладно і назавтра приїхати знову, вже автобусом.

В ту хвилину, коли я вліз у наш «козел», вони якраз кінчали якусь суперечку, яка виникла значно раніше.

— Кидаєтеся ви термінами, що дали людям, юриспруденцією, — різко кидав Хилинський. — А по-моєму, найганебніше в кожній професії, особливо коли ти наділений владою, — примушувати людей сумирно, тихо й покірливо, без скандалу терпіти несправедливість. Я це бачив… У різних краях.

— Пережитки, — буркнув Клепча.

— Отак, — сказав Щука. — Змішав грішне з праведним. Пережитки капіталізму в усьому, що йому не до душі, бачить. А він того капіталізму й не нюхав. А що, скажімо, дід якогось товариша був… ну… губернським казначеєм, то давай звинуватимо в цій нашій історії онука першого-ліпшого завідуючого облфінвідділом. Так ось твій «підозрілий» — це чоловік добрий, це чоловік на своєму місці — якого тобі ще дідька? І запам'ятай, надалі таких речей собі не дозволяй. Не винен — пусти. Не бійся, літака він не захопить. У нього автомата нема. І іншої батьківщини також.

— Абстрактний гуманізм!

Дивні почуття викликав у мене цей чоловік.

— Абстрактний гуманізм, — знову втрутився Хилинський, — це якби я падлюгу, що побратима у його п'ятдесят років інфарктом задавив, і не одного, по голівці гладив. Дивись, Клепча, не доведе це тебе до добра. Не тепер, то в четвер… Розповідай краще, Антосю, що там було.

Я розповів про все докладно, і тому, коли закінчив, ми вже під'їздили до клубу в Ольшанці, сьогодні неживого і замкненого на замок.

— У-гу, історія, як кажуть, страшніша за страхітливу вигадку, — сказав Щука. — Так це клуб?

— Ага.

— То пройдемося на місце, де на тебе напали.

Через кілька хвилин усі розсипалися по улоговинці, а я показував їм, що і як тут було.

— Молодчина, — сказав раптом Щука.

— А мені саме це й підозріло, — говорив, як різав, несхибний Клепча. — Четверо не подужали одного. І заповіт на вашу користь. І та записка. Хто її знає, ту графічну експертизу. — Він говорив досить в'їдливо, але так ґречно, що здавалося, ось-ось почне дриґати ніжкою.

— Перестаньте бути таким нудно-гречним. — Це сказав полковник, тихо й сухо. Він, видно, не соромився мене і був у стані тихого шаленства. — Тут вам не Несвітський палац, а група міліціонерів. Та й навіть Радзівіллам було плювати на умовності. Їм родовитість доводити не було потреби.

Я попрощався з ними по дорозі в село. Вони пішли до машини, все ще тихо розмовляючи між собою. А, певно, мовчали б, якби знали, який в мене слух.

Клепча прискорив кроки, а вони, помахавши мені рукою, знову пішли своєю дорогою. І знову долітали до мене уривки їхньої розмови.

— То як, переведуть його? — спитав Хилинський.

— Я б його увільнив, — сказав Щука.

— Так-ак, то справді велика втрата, — несподівано втрутився шофер. — Такий хлопець…

Решта промовчали.

Машина рушила з місця і швидко зникла за поворотом дороги. Я йшов до себе, і мене тіпало. Всі ці дні я був на межі нервового виснаження.


Розділ V,

в якому я майже опускаю руки, підбиваючи підсумки поразки, але своєчасно згадую про одну оптимістичну жабку


Не подумайте тільки, що всі ці дні я лише займався поїздками додому, в Кладно, туди, сюди, що я захоплювався виключно аналізом людських характерів і відносин (хоч це і забирало певний час), самоаналізом, самокопирсанням та іншими мало поважаними «само»…

Основне — це були все-таки пошуки в третій вежі. І тільки богові відомо, скільки кошиків щебеню й сміття ми витягли звідти через пролом, скільки винесли нош битого каміння і всякої всячини. Сам я набив такі мозолі на руках, яких не мав з юнацтва, два Івановичі теж працювали від душі, та при цьому нічого не хотіли брати, крім зрідка (і взаємного) частування. І ще я відбив у археологів шістьох учнів старших класів (були, слава богу, канікули), за що мене кляли навіть дівчата, не кажучи про Генку Сідуна. Зрештою, і вони іноді приходили допомогти.

Землі за три з половиною століття з гаком наросло вдосталь. Замок, як кожна стара будова, «ріс у землю», але з дня на день ми повинні були вже добратися до «материка». Ну що ще? Перестали з'являтися «дама з ченцем». Принаймні, хоч би як пізно вертався я у свою плебанію, мені жодного разу не довелося побачити їх. Але я ані на крок не посунувся вперед. Правду кажучи, я посунувся, і навіть багато про що нове довідався, тільки не знав, що з цього нового справді важливе і наближає мене до мети й розгадки, а що ні. А проте час минав, і молодик відзначив кінець травня, і ось мав прийти і принести нову повню червень.

Одне було погано: нічні кошмари почали повторюватися і регулярністю, якій можна було позаздрити, дедалі частіше. І особливо сильний стався зі мною після повернення з Кладно. Певно, розмова з прокуратором, суперечка з Клепчею, невдачі останніх днів схвилювали мене до того, що я справді вичерпався і балансував на краю. Я, видно, і справді був підготовлений до почесного місця серед інших таких у «заміському будинку» Лигоиовського або просто був готовий зірватися вниз, у прірву.

Дід Мультан, можна гадати, був в одному з нічних обходів. Я випив склянку холодного чаю, викурив на сон сигарету і ліг спати. І майже відразу заснув дивним сном: не розбереш, вві сні це відбувається з тобою, чи наяву.

… У портретів та ікон на стіні й на підлозі раптом ожили очі й почали в якомусь непорозумінні поглядати сюди й туди, крутитися, вирячатися на мене. І губи кривилися все сильніше.

І я, як і вони, почув беззвучне наближення чогось недоброго. Здалеку ще, крізь двері, які раптом тихо відчинилися, я побачив, як хтось невловимою тінню, тихо наближається до сторожки. Ближче, ближче. І раптом усі портрети скосили очі в бік дверей. І в очах був несамовитий жах.

Щось, наближаючись, матеріалізувалося на порозі й ступило в кімнату. Подобу це щось взагалі мало людську. Тільки шиї не було. Потилиця з усіх боків полого переходила в апрофігіальні кінці ключиць, у плечі. І очей не було, і рота. Просто хутро на цьому місці мало невеликі заглибини. Тому що істота була від потилиці до ступнів вкрита білою й товстою, як лишайник, завдовжки сантиметрів сім вовною.

Він наближався в нерухомому повітрі, і портрети водили сповненими жаху очима з нього на мене….І тут я ніби розірвав невидимі ланцюги на руках і ногах, скочив, якимсь дивом обминув його і кинувся в двері. Ноги не хотіли бігти, і тоді я почав робити стрибки. Так, як це завжди буває вві сні, коли ти не можеш втекти від погоні.

… Кінь переді мною. Я вилетів на нього, не обіпершись ні ногою в стремено, ні рукою об холку.

Диво сталося, чи що? Але не було вже замку, костьолу, плебанії. Була та галявина, на якій змушений був відпустити нас Вітовт Ольшанський, і Сташка, та ні, Ганна, поруч, і заплутування слідів, і підсвідоме відчуття нами попереду чогось недоброго. Таке болюче, таке тривожне відчуття якоїсь неминучої, невідворотної, невиразної біди.

Коні мчать шалено. Вбитися на смерть, але не збочити. Ось-ось уже буде річка, і човни, і шлях до Німану, а там — до волі. Ось і човни. Але чогось занадто багато човнів. Не ті човни.

І, відгороджуючи нас од човнів, від срібної луски на воді, витягнувся рівною лінією кінний загін. Другий кінний загін. Посланий водою перетяти нам шлях. Одразу посланий водою, без потреби блукати в нетрях і замітати сліди.

Тьмяно відсвічують у променях місяця сталеві й посріблені лати. Підняті забрала, обличчя всіх у тіні і тому здаються сліпими або заснулими. Звисають з шоломів султани, волосяні, гривами, з пір'я. Вирізні повіддя одпущені. І ртутний блиск на наконечниках довгих списів, на шаблях, на булавах і бойових молотках.

Тепер уже не втечеш. Наближається кінний ланцюг.

— Ну ось. Доля не була милостива до нас.

…І тут же якась кам'яниця, і туди кидають різного розміру тюки, лантухи, скриньки. Вони зісковзують кудись униз, «як кіль по просаленому жолобу, коли корабель чи катер спускають на воду. І ніч. Трохи темна, бо місяць ось-ось зійде. А довкола нас із Гордиславою десяток воїнів і Вітовт Ольшанський на вороному коні.

— Ну ось, панове рада, — звертається він до воїнів, — ось, панове радники. Обійдемося без радження, судді і підсудка[53], без провста[54], без підскарбія, щоб той повернутий скарб лічити. Зрештою, нехай полежить з ними, доки тут з перевіркою цей ворон, крук цей, Станкевич, стовбичитиме. Він показує воїнам на нас:

— Зніміть з них ризи[55].

Одяг падає до наших ніг, у траву.

— Що, умьот, зустрілися все ж таки. Нічого, оборонець ваш спить. Ой, міцне сонне вино. А вас? Вас я таким напою, що в свій час навіки заснете. Харцизяки.

— Помовч ти, злодюго, — відповідає Волюжинич моїми вустами. — Зрадив твій пращур Слуцького, обікрав і князів тих, і короля. Та й ти в нього вдався. Мене й моїх друзів продав, пограбував короля. Так що не базікав би ти. Занадто ти ущипливий. Ось за ту твою ущипливість з нас, за лиходійство так тебе щипатимуть обценьками, щипцями та кліщами, що м'ясо з кісток полетить. Лиходійству твоєму свідків багато, а головний — бог.

Він усміхається страшнувато:

— Ти не думай мене так роздражнити, щоб тебе швидко та легко на смерть відправив, та ще й стельмаха покликав, щоб він вам похоронну колісницю та труни одразу зробив. Того не буде. Згадаєте ви в мене ще торішню полову.

— Пиши густіше, — після паузи звертається він до вершника з дивним циліндричним предметом у руці, — в рядок.

Спочатку жінку, а потім мене обв'язують під пахвами петлею з якимсь хитромудрим вузлом і спускають по похилій площині, а потім з якогось дашка прямо вниз, у чорний отвір.

Камінь під ногами. І тут же щось шморгає під пахвами. Ага, бортний вузол. Смикнувши, знімаєш петлю з найвищого сучка. На мить я ще помічаю, як двома зміями майнули вгорі, в плямі, звідки ледь-ледь проникає світло, дві мотузки.

— Ось так, — долинає згори голос, — тут вам і ложе, тут вам і жити, і померти. Вода там, в кутку капає зі стелі, там цебер стоїть. Бачите, я вас свавільно — жорстоко та люто — не замордував. І скарб ви в нижній коморі одедичавили[56]. І хата розкішна округлє[57] сім сажнів. Ну от, будете ви там сторожею, і живим вас не докликатися.

Починає звужуватися світла пляма над головами. Чути глухий дзвін випаленої плінфи одна об одну, шорхання кель-ми об камінь.

І темрява. І нічого більше. Тільки густа і жирна, як сажа, темрява.

— Ти помреш не довше як через рік! — гукаю я без надії, що той ще мене почує.

… Я нічого не бачу. І водночас чомусь бачу, як чорний вершник на чолі кінного аршака виїжджає з лісової стежки на галявину (троє мулярів тягнуться позаду).

Чорний раптом пускає коня риссю, махає рукою.

І тут з нетрів звідусюди виїжджають, видираються з гущавини вершники. У їхніх руках нема пищалів. Дивуватися нічого, он удалині видно верхівку костьольної дзвіниці. У їхніх руках довгі луки з біловезького тису. Гучно ляскають натягнуті, а потім відпущені тятиви об шкіряні рукавиці на лівій руці. А роєм летять довгі стріли з наконечниками, вивареними у відварі з глиці, кори і деревини того ж тису. Смертоносні довгі стріли — «порятунку ж від них нема».

Муляри падають відразу. Воїни ще крутяться, пробують прорватися, але поступово сповзають з коней на траву. Так втикані стрілами, що скоріше схожі на їжаків, ніж на трупи.

Бачу лице господаря. Його губи ущипливо ворушаться. Він обводить очима мертвих.

— Так, правду ти казав. Моєму лиходійству свідків багато. — Він підводить очі: — А головний — бог.

…І знову темрява, як сажа. І знову раптове світло. Замковий двір, залитий сонцем. Величезний спершу громадський, потім фамільний дуб. Кипить під ним і довкола строкатий натовп. Магнатський, шляхетський одяг, лати воїнів, вбрання вільних селян. Далі, у брамі і за брамою, біла хмара тих, зовсім простих. Із загального гомону вириваються окремі фрази.

— А всіх свідків з тих латних людей, — це підсудок, — поставити перед очі високого суду не можна. Бо тієї ж ночі їх якісь лихі кочові люди геть вибили. І ті лихі люди не з воїнів, а з простих розбійників, бо не мали пищалів, а мали луки з отруєними стрілами.

Знову бедлам. Випливає розумне лице Станкевича. Рука на Євангелії:

— Клянуся, що коли князь втікачів наздогнав, то й відпустив одразу на моє прохання. А що вони гроші тих бунтарів везли і гроші його королівської мосці, — того я не знав.

І після паузи:

— Тільки ті гроші досі ніде не випливли. І пошук наш нічого не дав. А випливти повинні були. Значить, сховані вони під запором. І тут треба ще довідатися б, чи не перестріли втікачів інші князеві люди.

Знову шум голосів. І тут уже біля підставки з Євангелієм сам князь.

— Фортугалем[58] предка мого Петра Ольшанського клянуся, — його рука тягне з грудей золотий ланцюжок.

— Предка-зрадника, — беззвучно ворушаться губи Станкевича.

— … а потрібно буде, то поклянуся і на святому Євангелії. Не лід катуванням, як челядь, а по сумлінню, що я тоді, відпустивши їх, з паном Станкевичем назад до замку приїхав. А вдруге я їх не ловив. І, головне, не вбивав. А свідки Йосип Горощук, купник[59], та Протас Леванович, писар, клянуться, що ті — живі. І жити їм ще, скільки відпустить їм днів бог. А я ані зброєю, ані плахою наближати цей кінець не буду, в чім і слово своє кладу.

І знову темрява. І далекий голос:

— Князь наш Вітовт, не дочекавшись кінця розгляду, помре наглою смертю.

Знову морок. Уже на вічні часи. Два вартівники хрещені, а один — нехрещений.

… Власний скрегіт зубів будить мене.

Мій настрій був того дня нікчемний. Навіть зустріч зі Сташкою не принесла полегшення: весь час я пам'ятав відблиски нічного зоряного світла на її обличчі, коли «нас» спускали на арканах в отвір. Останні відблиски світла.

Невідомо чому ми пішли у напрямку Ольшан (скоріше за все тому, що і замок, і костьол, і сама Ольшанка обридли нам, як манна каша в часи золотого, щасливого дитинства), і я, сам не знаючи чому, розповів їй про все, не виключаючи й кошмари.

— Це буває, — сказала вона. — Просто людина стільки думає про це, що думки не покидають її і вві сні.

— А чому вві сні все так, ніби все знаєш?

— Відсутність логіки. І присутність якоїсь вищої логіки. Наяву це перешкоджає, а вві сні — ніби все розкуте. І уява в тому числі. Теорема з Евклідової геометрії про пересічні прямі (ці лінії — о чорт, не потрібна була наука, то всю термінологію забула).

— Правильно. Хтось із славетних казав, що знань у його книжковій шафі більше, ніж у ньому самому. Але він через це не плаче. Бо він не шафа, він — фізик… Я також багато чого забув із шкільної премудрості, але якщо вже завернули на забуту геометрію, то мої пересічні лінії перетинаються за межами уявної площини, за межами дійсності, вві сні.

— Ну і що ви зараз думаєте про це?

— Анічогісінько.

Усе ще досить молоде, соковите й зелене листя спліталося над доріжкою. І крокувало по цій доріжці те, що я згубив назавжди не тільки у кошмарному сні.

— А знаєте, — раптом загорілася вона, — вона б і відповідала всім даним, ваша сонна «розв'язка». Справді, не доторкався Ольшанський до знову відбитих скарбів, справді, сам пальцем не торкнув спійманих. І він їх не убивав, просто дав їм самим померти. І клятьба на Євангелії була правдою, хоч і казуїстичною. З водою людина може прожити без їжі, ну…

— Два тижні, не більше.

— Чому? Он одна моя знайома на лікувальному голодуванні тридцять днів витримала.

— На лікувальному. Під наглядом лікарів, а не в темниці. Бо потрібна не тільки вода, але й свіже повітря, і рух, і, пробачте, регулярні промивання. Інакше організм отруюється продуктами свого ж розпаду.

— Ну, принаймні могли ще жити.

— Така клятва, та ще на Євангелії, не тільки для середньовічної людини, вона й для сучасної… це вже зовсім без сумління треба бути. Навіть не звіром, а якоюсь викопною безмозкою рептилією. Та про таких білоруські літописи й говорили, нехай собі й непристойно: «Зовсім безсовісний, за шеляг у божому храмі трахне».

— Ого, розпустили язика. Все-таки жінка перед вами.

— Пробачте. Але я зараз найменше думав про це. Я й живу зараз у якомусь іншому вимірі.

— Ну й що ви збираєтесь робити? — спитала вона.

— Не знаю. Мабуть, відмовлюсь. Бо це страшно, це підступи до чогось несказанного, ніби потойбічного… Не хочу. Психіка дорожча. Вона в мене одна. Поганенька, та моя.

— Ну, — задумливо сказала вона, — я б на порозі розгадки не кинула б. Нехай би мене хоч обценьками рвали. Два, може, якихось кубометри грунту відділяє, а він кине. І, головне, я ж знаю, навіть не спробували систематизувати все, що вам відомо. Полохливий ви чоловік і непослідовний. Та гори вона ясним полум'ям, психіка! Навіщо вона дана людині, як не на те, щоб її палити в разі потреби?

Ми вже дійшли до шосе, майже до зупинки автобуса. Вона йшла насуплена і страшенно незадоволена. І раптом сказала:

— Слухайте, ну ще два дні. Ось ви сьогодні спробуйте підсумувати, підбити підсумки, систематизувати все, що знаєте ви і люди. Або тільки здогадуєтеся. А завтра… ну, і ще післязавтра, останній день, ми з вами удвох копатимемо (так тому й бути, дам своїм відгули). Не буде нічого — що ж… Та ні, повинно бути. Шукаєш — знайдеш. «Стукайте, і одверзнеться».

Я вагався, і тоді вона сказала:

— Нарешті, ви не повинні забувати про Мар'яна.

Цього вона могла й не казати. Втриматися. Не люблю людей, які б'ють під дихало. Але жінки… жінки, якщо вони не просто базіки або «кішечки» з дурними очицями і млявою, пустопорожньою, неспілою красою, майже всі такі. За такими побиваються чоловіки з дурнів і обирають їх, скажімо, «міс Іспанією», «міс Америкою» чи навіть «міс Світ», а вони раптом серед найсерйознішої розмови з людьми, аж ніяк не схильними до кокетства, раптом візьмуть і ляпнуть: «Ваню, а ми поїдемо з тобою на «Анжеліку, маркізу ангелів?» — «Ні». — «А на «її останнє танго»?» Або ляпне у розпалі весни, та ще агресивно: «А я хурми хочу». Або «капусти, квашеної головками». З віком це, правда, іноді проходить. А як ні, то залишиться тільки дивуватися, як вчорашня «міс Захлюпанка», втративши останнє виправдання для своєї дурості — красу, раптом ляпне в товаристві ерудитів, показуючи їм «Муки Христові» у Кладненському костьолі: «Ось тут, бачите, Ісус стоїть перед Понтієм, а тут перед Пілатом».

Зрештою, може, це я просто починаю старіти. І Сташка не та. А навіть якщо була б і та, я нічого такого не сказав би мри ній. Нема більших дворушників і угодовців, ніж засліплені почуттям чоловіки.

— Добре, — сказав я, — зрештою, два-три дні нічого не змінять.

До зупинки якраз підійшов великий «Ікарус» із Кладно і з нього повалили «нащадки», що приїхали в гості і по ковбаси до «предків», і дачники, досить-таки неприємна її масі порода людей. Особливо в день, який забарвлений у тебе іпохондрією.

— Хресний хід у старому містечку Кладненської губернії, — пролунав раптом голос Хилинського.

До нас наближався усміхнений Адам з рюкзаком і вудками в чохлі і — знову диво! — поруч з ним Хосе-Інезілія Лигоновський, теж з вудками і з чемоданчиком.

— А я не вірив, — сказав я. — Справді, щось велике в лісі здохло.

— Чому? — сказав психіатр. — Що я, не маю права побайдикувати день-другий? А ось ви чого тут швендяєте?

— Швендяти — це, власне кажучи, моя професія, — сказав я. — І що я, не можу зустріти поповнення з таких, як я, ділових гультяїв?

Після того, як усі перезнайомились, ми пішли швидкою ходою у свою гавань. Йшли у доброму затінку густого листя початку червня, гомоніли про різні дурниці.

Влаштував я Адама Хилинського на два тижні та Лигоновського, на день-другий у бездітних (чи, може, виїхали кудись діти?) сусідів Шаблики, і помандрували ми оглядати сільце та його історичні пам'ятки, не занесені, на жаль, ні в групу О (перебуває під охороною ЮНЕСКО), ні навіть у третю групу (що відповідає, мабуть, нашим пам'яткам місцевого значення). А чому так — не знаю.

Тут мене здивував раптовою активністю пан Вітовт Лигоновський:

— Це став? Добре. А риба де краще бере? Там? Дуже добре. Ти ба, і циферблат подвійний. Всередині, де години, — нерухомий, а очкове кільце, місячне, рухається. І он показує фази, або зміни, нерухома стрілка. Ойо-йой! Який старий механізм. Це ж, знаєте, найстаріший годинник на Спаській вежі, у Кремлі, також був з рухомим циферблатом… А он там твоя «плебанія»? Шикарна… А то замок? І он по тій галереї твої тіні ходять?

І очі гуляють від замку до костьолу, від веж до городища.

Коли він заскочив у костьол подивитися, як там, і Хилинського за собою потяг, Сташка раптом мені сказала:

— Ну, жвавий який. Просто ртуть. І щось мені здається, що я вже знайома з ним. Зустрічалися ми десь… Ні-ні, в клініці я в нього не лежала. І зі знайомих ніхто не лежав… Ну, просто немовби колись по телевізору бачила або в другорядній ролі в якомусь більш ніж другорядному фільмі.

— Ось і в мене таке враження.

Ми відійшли і сіли на колодках, а тут ішли мимо і підсіли до нас Ольшанський з Шабликою та Змогителем, а потім Висоцький з якимсь невідомим, а далі підкотив, відсапуючись, змокрілий Гончаронок.

Лигоновський вилетів з костьолу щось дуже хутко і встряв у компанію спритно й легко. А Хилинський вийшов тільки хвилин через десять і подибав до нас навмисне дуже повільно.

І довелося через це місцевим автохтонам знайомитися з новоприбулими двічі.

А невідомий, як виявилося, був той самий самодіяльний годинниковий майстер і органіст, що на органі «Лявониху» лупонув. А прізвище в нього було Згонник.

— Як же це вам так вдалося?

— А біс його знає, — присоромлено опустив він очі, — нюх у мене з дитинства на різну механіку. І зіпсовані вони були не дуже. Ну і, щиро кажучи, не на все там вистачило мого нюху. Бо годинник повинен був показувати великодні, католицькі й греко-уніатські. А он у тій ніші, що під циферблатом, свята татарські і єврейські. Навіщо їм було це знати — чорт його розбере. Але, мабуть, якісь костьольні обчислення. Ну от, тут я схибив, не спромігся.

— А вам це нащо?

— А так. Для завершеності. Хоч і не потрібно, але приємно було б знати, коли там по-татарськи байрам, а по-єврейськи піст руйнування храму. Щоб уже спокійним бути. Усе зробив, і зробив як слід. Не дурніші й ми, ніж ви були.

Я був приємно вражений. Добре міркував чоловік.

А потім вони чомусь розговорилися, він і гості, і домовилися назавтра йти разом ловити рибу, і для цієї мети встати аж о пів на третю, за годину до сходу сонця.

— Чорт, незручно, — сказав Адам, — може, у вас із Станіолевою на нас якісь плани є.

Я, щиро кажучи, зрадів, що вони не будуть свідками останнього дня наших марних потугів і намагань, нашої безславної поразки. І тому я збрехав і за Сташку, і за себе:

— Та ніскілечки. У нас завтра інші плани. Тут треба до одного дядька сходити та дещо подивитися. У нього збереглися газети й журнали часів окупації.

— Дуже цікаво, — сказав Висоцький.

— А потім… ну, треба тут один курганний могильник оглянути. Не дуже далеко звідси.

— Тим краще, — втішилися новоявлені три мушкетери від риболовлі.

І в цей час нашу щойно народжену ідилію порушив чоловік, який тільки те й робив, що плутався в мене під ногами.

Людвиг Лопотуха наблизився від села і сів на пагорку метрів за дванадцять від нас. І одразу почав свій концерт:

— Відійдіть… Згиньте… Мій дім — моя фортеця… Звірі… Кати… В усіх вас… Усі ви тичками[60] мічені. Тичками вилюднів роду людського. Байдуже… Згинете… Скоро, скоро і на вас час прийде.

«Той?» — поглядом спитав мене Лигоновський. Я мовчки схилив голову.

І тут психіатр уперше мене здивував. Перший раз у житті був я свідком, як по-справжньому треба розмовляти, як непохибно треба поводитися з розумово ушкодженими людьми.

Лигоновський встав, твердо, але неквапливо підійшов до Лопотухи, весь час дивлячись йому в очі. І сів трохи нижче, так, щоб ці очі бачити. І заговорив щось тихо, спокійно, розважливо. І дивився, дивився, ніби «навіваючи», як відомі гіпнотизери або старі баби-шептухи, котрі часом володіли цим гіпнозом мало чим гірше за Мессінга.

Дивно, істеричні нотки в голосі Лопотухи зникли, він тепер говорив також тихо і майже спокійно. Ієреміада поступилася місцем спокійній розмові, спокійним рухам рук лікаря і хворого. І ці руки по черзі лягали то на коліно, то на плече партнера.

На наших очах робилося чародійство. Ми притихли, мов приголомшені тим дивом, свідками якого були.

А хвилин через сорок Лопотуха встав, потиснув лікареві долоню і сказав майже спокійним, майже нормальним тоном:

— З поняттям ви чоловік. З розумінням… Але тут треба стерегтися і розумним. Земля заражена. Я ось також був вельми вчений, а що я тепер?

Махнув рукою і пішов. Не звичайною, трохи розхитаною, а досить твердою, стриманою ходою. На повороті обернувся, помахав рукою, зник.

Лигоновський зітхнув, підійшов і сів коло нас.

— Ну як? — спитав я.

Лікар знизав плечима, помовчав хвилини зо дві і, обводячи нас очима, почав говорити:

— Не потрапив він до моїх рук з самого початку. Давно був би здоровий. А так стосунки з рештою людей не зовсім нормальні, події місцеві. Ну, але час своє бере. Цілком можливо, що через певний відтинок часу він стане майже нормальною людиною… В усякому разі, на шляху до цього.

— Та що ж з ним таке? — спитав Гончаронок.

— Його історію ви знаєте. Страшна історія… Ну й він, кажучи популярно, щоб зрозуміли, звів довкола пам'яті немов охоронний мур. Не хоче згадувати минуле. Небезпечно. Багато людей у таких випадках геть забувають минуле життя. Настає так звана амнезія. Словом, якщо в таких не відновлюється пам'ять, — вважай, усе втрачено. Як правило, забувають навіть ім'я. З самого початку було дивно, що цей дещо пам'ятає… А це дещо відновилося в нього приблизно через місяць після трагедії. Але він усвідомив, що він не все пам'ятає, не все хоче пам'ятати. І в цьому розумінні відчував себе трохи розкутим: спробуйте візьміть ви мене, не зовсім нормального, голими руками.

— Але різне часом пам'ятав, — сказав Хилинський.

— Так. Для нього згадувати — огида й фізичний біль. І однак у свідомості, в усвідомленні збереглися острівці і такої пам'яті. Innerung insel. Внутрішні і для внутрішнього вжитку. І проте це не симуляція божевілля, придуркуватості, дезорієнтації в щоденному досвіді… Цього підробити не можна. Не можна підробити, скажімо, що взуття зняти не можна. Таке може бути тільки зі справді психічнохворими. А цей — ні. Цей не зовсім від цього світу, але ясно усвідомлює, де він, і тримає себе нормально. Що далі, то все нормальніше.

— Думаєте, може згадати все? — спитав я.

— Багато що, коли не все, — серйозно сказав він. — І цей поріг не за горами.

… Розійшлися досить рано. «Гості» пішли зі Сташкою на Білу Гору, а я вирішив сісти і, на прощання з паршивою справою, підбити підсумки. А підбивши те, чого нема, кинути все до біса, поїхати додому, вручити це «нема» Щуці і забитися на останні півтора-два місяці кудись на хутір. І працювати. А може, «дикуном» кудись на Фарос або в Перевізне, де менше людей, а тільки море та голі скелі.

Сів, поклав перед собою блокнот. Почав записувати, стараючись, щоб було по черзі.

Ну й що там було по черзі:

1) Візит стривоженого Мар'яна. Його розмова з якимсь чоловіком на виставці. Пропозиція продати книгу. (Хто був цей чоловік? Досі невідомо.)

2) Дзвінки про продаж. Вночі. Хтось ходить під вікнами. (Дзвінки від того… Гутника. Звичайний книжковий маньяк. Навіть не спекулянт… Не він ходив під вікнами. Хто — невідомо. Хтось із сусідів Мар'яна? Навряд. Міліція їх напевне перевіряла. Але тут замкнене коло. Це я не зобов'язаний мовчати перед Щукою про свої таємниці, а він… Хтось із моїх сусідів? Дурниці. Жодної відповідної кандидатури.)

3) Ольшани і рід Ольшанських. Подвійна зрада. Можливо, присвоєні й приховані скарби. (Рід вимер. Безславно. Де можуть бути скарби? Невідомо, якщо не брати до уваги неясних натяків у книзі. Фактів історії з перепадом від несамовитого багатства до досить середньої заможності. Ну, і моїх «снів», які ніяк не можна брати до уваги. Отже, нікому не потрібні ні документи, ні родові грамоти, та й такі коштовності в наш час реалізувати неможливо.)

4) Зоя. Дивна її поведінка. То відходить, то приходить. (Ну, це зрозуміло, чому. Вирішила кінчити, знаючи, що на «роман» я не піду. Але шкодувала, але її тягло до мене.)

5) Перша смерть. Мар'яна. Жодних слідів насильства. Хворе серце. (Але передчування.) Але спроба невідомого (хто?) зламати двері. Але приспані собаки (ким?). Але заповіт, завірений у нотаріуса. (Чому подбав про нього?)

6) Зашифроване повідомлення в книзі. Єдиний успіх, але й той поки що без ніяких результатів. (Кому був потрібний шифр і розшифровка? Знову ж невідомо. Нащадкам — їх нема. Тим, що ховали приблизно там же архів, а потім знищили свідків цього? Запитання: хто ховав? Безпосередні виконавці — хто вбитий, а хто помер. Доручили? А кому? Знав ще хтось? Не знаю навіть, чи був хтось ще. Чи мав він ті мідні предмети складної конфігурації, на які треба було намотувати стрічку, чи ті предмети були в різних руках? Байдуже, обійшлися без них.)

7) Записка від мене до Мар'яна. Підроблена моїм почерком, але на моєму папері. (Хто міг роздобути його? Мар'ян? Хилинський? Сон сивої кобили.)

8) Спроба відімкнути мою квартиру. Втеча злодія. (Ясно, шукати хотіли книгу і шифр. Але хто знав про це? Небіжчик Мар'ян? Хилинський, який і шифр, і книгу бачив? Дурниці!)

9) Самогубство Зої. В чомусь вона продала свого «справжнього». Це означає мене. (В чому продала? Кому продала? Невідомо. Але цим, можливо, й пояснюються її останні візити.)

10) Що сховано? Давній скарб? Речі, награбовані відомством Розенберга? Архів? Ось тут могла бути розгадка. Могла, але не було. Цим могли цікавитися три особи або групи осіб або одна особа (група) у трьох іпостасях. Коштовності? Це зрозуміло. Документи? Вони цікаві тільки неіснуючим нащадкам чи музеям. Якісь компрометуючі матеріали з архіву? Можливо. Але для чого? Застерегтися від небезпеки? Або, навпаки, шантажувати ними когось?

11) Чому така ненормальна обстановка в Ольшанах і в Ольшанці? Спроба руйнувати частину стіни, сварка? Божевілля (далеко не повне і поправиме) Лопотухи? Був він свідком знищення поляків і наших? Чи сам був у колоні і втік?

12) Що таке тіні жінки й ченця? Якийсь розлад у психіці? Якщо якесь природне явище, то яке?

13) Чому весь час якісь дивні зустрічі з Гончаронком, і Лопотухою? Стежать? Слова п'яного Вечірки про якісь страшні кам'яні яйця. Що вони означали?

14) Чому Лопотуха кричав про вбивць? Чому кричав і бійниці, що замок — його фортеця? Що він там стереже? А може, це справді його притулок, коли хоче самоти?

15) Вогник горів у другій вежі. Шифрований напис вказував на третю. (Чи є в цьому якийсь зв'язок або просто хоч мікроскопічний сенс?)

16) Місцеві, тутешні люди підчас німецької акції з архівом і розстрілом. Хто вони?

17) Банди Бовбеля і Куліша, знищені нашими. (Чи могло бути, щоб хтось із свідків акції був з тих, тутешніх, був у банді і все-таки лишився живий? Тоді він нібито єдиний «спадкоємець». Але навряд. Сумніваюся. Знищили тих бандюг дощенту.)

18) Мої кошмари. Може, й справді саме повітря Ольшанки отруєне лиходійством, підлістю, шаленством і божевіллям пійни.

19) Хто тоді вночі пробивав у вежі (моїй, третій) стіну і вів зі мною дуель ліхтарем і камінням? Лопотуха? Навряд? А може?

20) Хто виказав підпілля, в якому був теперішній ксьондз? Чи живий він, той? І чи не вмокав у всю цю справу пальці ксьондз з його неприродним, фантастичним способом життя? З його катакомбами? З тим несподіваним штурханом мене в спину? Хотів допомогти перескочити? Або, може, зіштовхнути?

21) Чи залишився живий хтось із тих, що організовували «санітарну акцію»? І де вони, якщо залишилися? За кордоном і мають тут руки? Або присутні власною персоною?

22) Чи міг пізнати когось із бандитів Гончаронок, перш ніж утік з-під розстрілу? Ні, запитувати не треба. Може, й пізнав, та боїться за життя? Хоч з його поведінки під час війни ніяк не схоже.

23) Родичі Висоцького ні до чого. Один загинув як падлюка й бестія. Другий — як герой. Один рід — і які різні люди. Поїздки в Темний Бір і в Кладно до прокуратора, таким чином, тільки остаточне шельмування одного і реабілітація пам'яті другого, а справи не стосується.

Ну ось, двадцять три запитання. Деякі поділяються на два-три. І на жодне нема відповіді.

Повна поразка, повний розгром моєї логіки, і мого розуму, і мого вміння розбиратися в людях. Розгром, результати якого я щойно підбив. Аби не слово, дане Станіславі, можна було б завтра ж виїхати звідси. Не з твоїм, брате, розумом розбиратися в усьому цьому, в чім, може, й сенсу нема, а є тільки збіг обставин. З твоїм розумом, брате, тільки на печі сидіти. Що ж, покінчимо з цим, хоч і шкода. Але що вдієш, якщо тут неможливо зібрати в одне нічим не зв'язані нитки, якщо з цих ниток аніякої підстилки не витчеш. А якщо й витчеш, то і за візерунком, і підбором кольорів це буде підстилка, зіткана підсліпуватим божевільним.

Я вийшов на ґанок, сів на приступці і безнадійно закурив. «Крахом закінчилася ваша поїздочка, друже Космич».

— Ви, Космич? — Це був голос Ольшанського.

— Ну, я.

— Лопотухи тут не було?

— Ні. Що я, сторож при ньому?

— Та не в тім річ. Я наказав йому їхати з борошном на нашу пекарню. І ось, чорт забирай, кінь до млина назад сам прийшов.

— Не знаю, де він, Ничипоре Сергійовичу.

— Гм… Чорт… щоб його бог любив. Знову якийсь заскок, чи що?

Махнув рукою і відійшов.

Над Ольшанкою пливла вже ніч. Ніч моєї поразки. А сільське небо не міське — ніби святкуючи цю поразку, висипало вгору тисячі, десятки тисяч зірок, то лагідних, мерехтливих, а то колючих, мов крижаних. Сяяло воно отак і чотириста, і триста років тому, і сьогодні сяє, і так само байдуже сяятиме потім, коли про мене й думати забудуть.

… Хтось безшумно сів поруч зі мною на приступку. І не помітив навіть, коли підходив. Просто вже коли був зовсім близько — щось майнуло перед очима, ніби сама ніч махнула чорним крилом.

Хилинський сидів поруч і розминав сигарету. Н-ну й ну! Тепер ясно, чому ти, Адаме, з такими талантами досі не пропав і в майбутньому, дасть бог, не пропадеш.

— Ось… ще кількома словами з тобою перекинутися треба.

— Думаєш я не помічаю? З самого ранку довкола мене, як кіт біля гарячої сковороди зі шкварками, ходиш. Усе хочеш сказати щось і не наважуєшся. Так, ніби по листку з капустини здираєш, замість того щоб відразу за качан узятися.

Хочете вірте, хочете ні, але я був страшенно злий. Може, за Мар'янову пам'ять, може, за мою невдачу, може, за цю манеру Щуки вічно не казати про головне. Тільки мене просто душив гнів від цієї політики замовчування, ходіння околясом, розмови еківоками. Гнів. І, дивно, не на кого іншого, як на Хилинського. Мабуть, тому, що перший потрапив під руку.

— Чортова, холерна, так її і перетак, хамська манера. Щось на зразок жарту невихованого й дурного друга… Посилка… Розпаковуєш. Один папір… другий… Одна коробка… третя… купа коробок. І в останній раптом кізяк. Або щось іще гірше… Вершина їхнього гумору. А може, й діамантовий перстеньок… разом із пальцем закатованої кріпосної актриси. З пальцем, бо добром все таке рідко кінчається.

Хилинський тільки головою похитав. А я кипів усе більше: зі злості на невдачу, самого себе.

— І потім… мало в кого з актрис зараз є дуже вже коштовні діамантові перстеньки. Якщо вони, звичайно, не за лауреатом, директором великого заводу або за… адміністратором з постачання.

— Злитеся? Ну-ну, — тільки й сказав він.

Але мене вже почало заносити. Я казав таке Хилинському. Одному з тих, кого я на сто процентів поважав і на сто п'ятдесят любив.

— У мене був приятель. Несельроде[61]. Нащадок того чи ні — не знаю. Але його бабуся була «з колишніх», — я цідив отруту і від злості на самого себе був ладен розірвати сусіда на шматки. — Один час він був профоргом і — хочете вірте, хочете ні, а платив йому профвнески робітник Пушкін… Ну, це справи не стосується. То ось ця бабуся казала про теперішніх, що «боже, це ж не актриси, це ж громадянки». І правильно. Які там утриманки, які оргії в «Яру»? Річної моєї зарплати не вистачить, щоб побити всі вікна й переламати меблі хоча б у «Журавлинці» (не кажучи про короткий шлях звідти в міліцію), а тим більше не вистачить, щоб піднести, скажімо, актрисі Н. Н. діамантове кольє. Та вона й не візьме.

— Бурчите? Ну-ну.

— Та вона й не візьме. У неї чоловік, діти, вона сосисками в буфеті підобідує. І це добре. Свинства принаймні нема. Так що перстенька не буде. А буде в цій вашій останній коробці обов'язково якась гидота… Ну, я — інша річ. Але Щука? Щука якої дурниці розгадати не може?! Ходять довкола та навколо. А хтось діє… Пустослів'я і неробство… Змарнований час.

— Даремно, — сказав Хилинський, — я гадаю, він не гає часу. Біда, що (поки що) тому або тим вдається його випереджати.

— Добре, — похмуро сказав я, — ану, де ваш качан?

— Качан передає вам Щука, — несподівано сухо сказав він, — і нема тут моєї вини, що зі мною цілий день вешталися люди, що аж до цієї хвилини нам з вами не вдалося побути наодинці. Що ж, гризи качан зараз. Герард твій віддав богові душу.

— Який Герард?

— Ну, твій. Пахольчик, з цигаркового.

— Як саме?

— Знайшли в зачиненому кіоску. Отруївся.

— Третій? Одноманітна смерть. Чим?

— Якась сильна рослинна отрута.

— Яка?

— При експертизі… Словом, якась чиста рослинна отрута, не можна розпізнати. І протиотрути від неї нема.

— Іще що?

— Двірник ваш, Кухарчик, того самого дня…

— Що?

— Череп проламаний якимсь тупим предметом. Зробили операцію. До пам'яті не приходить. Лікарі не обіцяють, що житиме… Ну, що ти будеш робити?

— Я тобі казав. А ти?

— Піду з органістом і Лигоновським по рибу. Він хоче їхати завтра ввечері назад. Засумував щось.

Хилинський звівся на ноги.

— Так, брате, усе набагато складніше, ніж ми думали.

— Я ось думав…

— Чуд-дове заняття. Постарайся не кидати його до самої смерті.

І пішов.

Я попрямував до своєї кімнатки, до свого стола, розкрив блокнот і дописав:

24) Смерть Герарда Пахольчика. (Кому він перешкоджав, цей дивак із своєю кіосковою філософією? Хіба що був свідком чогось? Чого?)

25) Можливо, смертельні пошкодження черепа в Кухарчика. (Хто? За що?)

На цьому блокнот з результатами мого розгрому можна було закрити з тріском.

Розгрому? Е, ні. Занадто жирно буде! Занадто це підла штука — безкарність! Занадто тугий клубок сплівся з усього цього: сивої давнини і недавньої (для мене) війни з її «санітарними акціями» над сотнями безневинно вбитих, з давніми вбивствами і вбивствами зовсім недавніми, зі смертю жінки, яка хоч і брехала, але ж по-своєму кохала мене.

І зі смертю мого друга. Кращого з найкращих друзів на іемлі, великого і у вчинках, і в муках людських.

Я мушу не тільки зробити все можливе, щоб допомогти розплутати клубок гнилих, брудом і кров'ю, брехнею і зрадою залитих вчинків.

Я мушу, коли це тільки можливо, помститися. Так, помститися, хоч ніколи не був мстивий. Відомстити не тільки сповна, але й стократ.

Щоб він чи вона здригнулися від жаху, перш ніж зійде на них Невідоме, останнє Ніщо.

Бо це, те, що відбулося і відбувається, — це вже занадто. Ми ще позмагаємося. Ми ще поборемося.

Ми ще поборсаємося, як одна з двох жабок, що потрапили в глечик з молоком. Одна склала лапки — все одно кінець — і пішла на дно.

Але друга була — смішно сказати — більше людина, ніж деякі люди. Бо вона боролася навіть з безнадійністю. І збила лапками острівець з масла, маленький плацдарм життя.


Розділ VI

«Де їхні сліди, де твої сліди? Хто знайде їх, і хто знайде тебе?»


Тихий, трохи заспаний, увесь у сірому світлі вставав над Ольшанкою ранок. Трава була від роси — мов студеним шротом хтось густо сипонув. Я йшов і, як у дитинстві, навмисне човгав ногами, щоб за мною лишався безперервний темно-зелений слід. Хоч би на хвилинку, доки не зійде сонце. А воно мало ось-ось зійти і своїм лагідно теплим, ще не пекучим, як у липні, подихом за кілька хвилин підібрати росу. Ніби стерти недовговічний мій слід з лиця земного.

А й справді, що від мене залишиться через скільки там років? Статті, які мало хто читатиме? Дві книжки, які помусолить у руках трохи довше? Кругообіг речовин в природі? Ну, хіба так.

Але думати про це довго не хотілося. Ночі знову проходили в молодику, який товстів і визрівав і ось-ось мав перетворитися на повню, щоб щедро віддати землі все своє світло. Сонце віддавало цій землі благотворну ніжність. Вранці будив це сонце жайворонок, вечорами присипляв соловей.

Вчені — тумаки, а зоологи й орнітологи взагалі віслюки. Бо вони (вчені) відносять їх (солов'їв) до ряду гороб'ячих (щоправда, підряду співучих), таких самих, як ворони, сороки, сорокопуди та інші різні суб'єкти. Досить дивно! Я ніколи б не посадив у клітку солов'я, але що стосується ворони — і поготів.

… Ось так я йшов під цим небом, що все більше впадало в блакить, обіцяючи погожий теплий день.

Було ще так рано, що по дорозі від плебанії до Білої Гори я не зустрів душі живої. Ніхто навіть ще не порався у дворах. Ніхто не відхилив фіранки, проводячи мене поглядом.

Я думав, що мені потрібно буде лізти на городище, щоб розбудити Сташку, але, підійшовши до підніжжя вкритої травою гори, на свій подив побачив, що вона вже там. Сидить на якомусь цурпаку, незручно витягнувши довгі ноги. В легенькій строкатій сукенці, в тонкій кофтинці, накинутій на плечі. Чекає.

Очі трохи позападали, очевидно, від втоми, вуста легко усміхаються. Ніколи ще вона не була мені така дорога, як у цю мить. Ніколи не була така жадана.

— Доброго ранку! Як твої?

— Дрихнуть ще всі, аж до Генки. А в тебе?

— У десятому сні хріп Мультан. І Вечірка з ним. Ні, треба таки тікати. І там добираються.

— Все одно завтра ж поїдеш.

— Це-е я ще подивлюся. Як деякі люди поводитимуться.

— А Вечірка?

— Вечірку одшию. Оце сидять учора. Тут Вечіркова жінка припленталась. «Ну, випили. Куснули», — каже дід. «Часто ти кусаєш, — каже Вечіркова, — щоб не зашкодило часом». Тоді Вечірка тільки рукою махнув: «Слухай ти цю ропуху, мало що вона меле».

— Ну, а ви що на це?

— А я собі сиджу та думаю: «Оце справжнє чоловіче ставлення до жінки. Не хто-небудь. Пан і володар».

— Т-так, чоловіки тут серйозні. Диво-велетні.

Ми спустилися на дно моїх розкопок у третій вежі. Шість площин, шість кутів. Стеля, підлога другого ярусу частково обвалилася, як і частина внутрішнього облицювання стін.


Вежі, шестикутовані

Зовні, — шестиграновані.


Я промимрив це собі під ніс, але вона почула, скоса глянула на мене.

— «Поезія є бог у святих мріях землі», — процитувала вона когось.

— Це ще не те, — у тон їй сказав я. — Тут часом люди з Олімпу, метри із сталою репутацією, такі невмирущі шедеври видають, що початківцям-поетам і не снилося. Наприклад, хтось там виростив


Льон рекордний біля Воложина

І за теє був нагороджений.


Не вірите? Сам читав. А розмір вірша такий, ніби рекордний льон виростити, все одно що «Калинку» станцювати. Дають, братики.

— Ну, годі зубоскалити. Почнемо.

Під вежі був завалений, з усього видно, вже не товстим шаром щебінки, оббитої штукатурки й сміття, і в цьому шарі стояли «на попа» (одна трохи навскоси) три гранітні плити. Одна, очевидно, з облицювання, дві — зі стелі.

— Ми їх не зрушимо, — сказала вона.

Справді, плити були приблизно півтора метра на метр з чвертю. І завтовшки сантиметрів шістдесят.

— Не зрушимо, — повторила вона. — Збігати по хлопців, чи що?

— А пріоритет? — невдало спробував я відбутися жартом. — Ні, ми просто не будемо їх чіпати. Вигребемо сміття або навіть відгребемо його до стін. Бо люк у підземелля, видно, десь посередині. Якщо плити на ньому — нічого не зробиш, доведеться покликати допомогу. А ні — вони нам не перешкодять, ті плити.

Години півтори ми вперто працювали. Вона насипала лопатою у діряві відра сміття й щебінку, а я відносив усе це й висипав під стіни. Потім мені здалося, що це повільно. Я взяв другу лопату і почав просто відкидати з центру майданчика штукатурку, уламки цеглин, порох і таке інше.

І ось десь наприкінці другої години моя лопата скреготнула по чомусь суцільному. Раз, і вдруге, і втретє.

Отвір. Ну, не відкритий отвір. Просто квадратна відтулина і на ній, майже повністю прикриваючи її, товста плита з гладенького, на вигляд мало не відшліфованого піщанику. А на плиті хрест із чотирма закругленими лопастями, а в лопастях по незрозумілій (бо землею забиті) літері. А на перехрещенні лопастей старий шестигранний ярилів хрест під дашком, як на старожитніх кладовищах. На старовірських «голубцях».

Тут би лом, але куди бігти по нього. Нетерпеливість забиває навіть подих: ми дихаємо коротко й сипло.

Просовуємо в щілину лопати. Натиснули. Держак Стащиної лопати трохи прогнувся.

Але тут я, налягаючи грудьми на держак своєї лопати, просунув руки в цю тріщину і перевернув плиту на себе, назад, під широко розставлені ноги.

Відкрився люк. Темна прірва. Я чиркнув сірником і «стрельнув» ним униз (так він довше не згорає, ніж коли його просто опустити). Склепіння і стін він не вирвав із темряви. Зате на мить освітив неширокі і дуже прямовисні сходи з червоної цегли.

— Ну ось, — сказав я. — Тепер можна і по хлопців, і по дівчат.

— А пріоритет? — передражнила вона мене.

Я плюнув, дістав свічку (дві ще були в кишені), скинув куртку і ступив на першу приступку.

— Залишайтеся тут.

— А це чому ж? — здивувалася вона.

— А ви про «ефект собачої печери» в Італії чули?

— Якої печери?

— А є там печера-яма. Людина зайде і ходить, і байдуже. А собака чи кролик здихають через кілька хвилин.

— Чому це?

— З вулканічної тріщини виділяється вуглекислий газ… Сочиться потроху. А оскільки він важчий за повітря, то залишається внизу. Людська голова вища цієї зони. Собача — ні.

— Самі кажете — вища. Ми ж на чотирьох ходити не будемо. І потім, там вулкан…

— А тут могли бути трупи. І ніякої, навіть мінімальної вентиляції. А шар газу може бути вищий. І тоді вже говоритимуть про «ефект людської печери в Білорусії». Тільки говоритимуть інші, не ми. А нам залишиться слава першопрохідців. Посмертна.

Але вона вже теж стояла на приступках, нагиналася:

— Та ні, нормальне повітря. Затхлим не пахне.

— Від затхлого повітря ніхто ще не помирав. Ну, може, деякі.

— То що?

— А те, що вуглекислий газ затхлістю не пахне… Якщо хочете, він одним пахне. Смертю.

— По-моєму, вуглекислий газ — це не зовсім те, що оксид вуглецю. Він — вуглецевий ангідрид.

— Боже, яка ж ви вчена! СО і СО2 — вам це буде однаково… Мабуть. Бо хімік з мене такий, як і…

Я спускався, і вона спускалася за мною. І я вже плюнув на все. Нехай лізе, капосниця така. Освітлював тільки приступки спочатку собі, а потім уже в неї під ногами, щоб часом не копнула носом у цеглу. І все-таки на останніх приступках вона спіткнулась, і я, стоячи на рівній підлозі, ледве встиг підхопити її.

Страшенно я злився на неї, що лізе туди, куди не просять (хоч тут було безпечніше, ніж у наших стародавніх шахтах по видобуванню кременю. Під Вовковиськом. А вона цей кінець неоліту на власному животі увесь виповзала). І все-таки я не міг стриматися:

— Ходімо. Гонору у вас забагато. А насправді «кабы мы не поднялись да не встали, так вы бы поганую землю носом копали».

— А це що за діаманти красного письменства?

— А це коли москвич вихваляється і з нижньогородців кепкує, що ті йому отак відповідають. Мініна згадують.

— Ну гаразд, гаразд, — видно, зніяковіла вона. — Світіть довкола… Мінін.

Я підніс свічку і почав водити нею довкола.

Це була абсолютно пуста камера не камера, склеп не склеп, підвал не підвал. Підземелля. Приміщення, щоб у нім щось зберігалося? Але тут не було нічого. Пусто, як у студентській кишені напередодні стипендії (я, звичайно, маю на увазі типового, справжнього, стопроцентного студента).

Підлога з великих кам'яних плит. Стіни й склепіння ніби складені з товстих пластів дикого каменю і вузеньких смуг цегли. За формою — подовжений еліпсоїд обертання (всередині якого ми й знаходилися) із зрізаним нижнім кінцем. Ну, а простіше — яйце, яке облупили, зрізали один кінець і на цей кінець поставили. Метрів чотирнадцять в окружності, метрів три з половиною заввишки.

Тільки в одному місці (метра півтора від люку) якась темна пляма розміром із зошит. Отвір? Просто так не роздивишся. Підставити б щось. А що? Спину Сташки? Ще чого не вистачало, щоб тримала на спині мій «мало не центнер». Підставити їй свою спину? Ще краще. «А я в цього доктора на спині стояла та пританцьовувала». Зрештою, дурниці. Підставлю, як треба. І он вище, майже під склепінням, ще одна пляма. Ясно, робити тут нема чого.

— Ну що ж, — сказав я, — ставайте мені на спину, ось вам свічка. Гляньте, що там таке темніє, і век звідси. Як бачите, ми помилилися. Вірніше, я помилився. — Розчарування на її обличчі було таке, що шкода було дивитися.

— Може, обстукати підлогу? Стіни?

— Даремно. Видно одразу. Будова на віки.

Я старався не дивитися в її бік. І дуже жаль. Міг би дивитися й не дивитися, бо все вже було байдуже.

Я почув якийсь шелест угорі. Потім згори через люк поповз, звиваючись, як пітон, товстий, сірий, якийсь обридливо живий струмінь щебеню, штукатурки й піску.

— Пливе! — гаркнув я і кинувся до сходів, тягнучи за собою Сташку.

В цю мить вгорі щось тупо і важко гахнуло, сколихнувши стіни і прикривши майже все верхнє денне світло, що сяк-так сочилося в люк. Ніби у відповідь на це струмінчик битої цегли, піску, щебеню, якихось трісок перетворився на струмінь завтовшки із стовбур середньої величини дерева. Я був уже в ньому, але сходи були зовсім засипані, і ноги не могли знайти опори. Мені запорошило обличчя, рукава були повні піску.

Знову важко гупнуло. Зостався тільки вузький, як лезо, промінчик світла, і в цьому світлі я помітив, як ковзнуло на поверхні пилового струменя скло, досить великий шматок. Добре, що не в голову. А потім гупнуло щось збоку, і промінчик зник, і, ніби у відповідь на цей боковий удар, від якого задвигтіла, здається, сама земля, щось знову, втретє гупнуло над головою, подихом повітря загасивши язичок вогню.

— Що там?! — крикнув голос унизу.

— Обвал! Плити впали на лаз.

Я сповз униз, по коліна в цьому осипу з різного мотлоху.

— Де ви там?

— Тут я.

— Ідіть на голос… Я тут… Ближче… Ближче… Ага.

Ми зіткнулися. Потім наші руки знайшли одна одну.

— І нічого не можна зробити?

— Навряд. Півтора метра на метр з чвертю і на шістдесят сантиметрів… Це… це… якщо не помиляюсь… кожна плита нуль цілих шість десятих куба. Питомої ваги граніту я не пам'ятаю. Але спробуємо собі уявити стовп метр на метр і заввишки… А, напевне-таки я помиляюся. Але такої ваги мені не взяти. Чуєте?

Вгорі почувся шерхіт, легке гуркотіння, шелест.

— А це що?

— А це спливає на плити щебінь. Який ми так легковажно відкидали «трохи вбік»… І навіть ніякого важеля. Якби чимось підважити — можна було б спробувати. Ні.

— Що будемо робити? — спитав тихий голос.

— Зачекайте. Треба засвітити свічку, щоб огледітися. Без вогню зовсім каюк.

Я поляпав себе по кишенях і відчув крижаний холод у хребті:

— Ч-чорт! Холера на мою голову!

— Чого це ви?

— Сірники лишилися нагорі. В куртці.

— Та-ак.

— Так. Весела перспектива.

— То що робити?

— Сидіти. Чекати. І думати.

— Про що.

— Про те, що кожна плита нуль цілих шість десятих куба. Якщо точніше, так навіть нуль цілих шістдесят дев'ять сотих куба… Я згадав, вага граніту від трьох до семи тонн куб. Залежно від щільності.

— Значить?

— Помножте це на три. Так ось, навіть у щасливому випадку цей завал, ця бандура важить шість тонн. Ми не здужаємо навіть на товщину волосини зрушити плити з місця.

— Виходить, нам можуть допомогти тільки іззовні?

— Так. І потрібна техніка. Їм буде потрібна техніка. Бо нам вона тут без потреби.

— Що ж, — сказала вона, — будемо дивитися правді в очі. Допомоги іззовні також не буде.

— Чому? — І тут я здогадався.

— Ми пішли, коли ваші і мої спали. Ніхто не бачив нас. Ми не попередили ні про що ні дітей, ні колег, ні ваших господарів. Мало того, ми навели на неправдивий, фальшивий слід навіть Хилинського з Лигоновським. Курганний могильник, невідомо де, п'яте, десяте. Нас можуть шукати в лісі, по всьому районі, а не тут… І навіть слід на росі: «Зійде сонце — росу висушить».

— І все-таки мені підозрілий цей завал. Плити стояли міцно. Я спробував гойднути. Не ворухнулася жодна.

— Що ж ви думаєте?

— Думаю, чергова спроба позбутися, черговий замах на тих, хто багато знає.

— Що ж, чекати… Ви казали, без їжі…

— Я казав, скільки днів людина може прожити без їжі. Але я не казав, скільки вона може прожити без води. Води у нас нема. Навіть капіжу зі стелі.

А сам подумав: «Три дні».

Мої руки все ще шукали в кишенях те, чого там не могло бути. Носовик, ножик, сигарети (без сірників), шарикова ручка. І раптом у самому куточку правої кишені, мало не на половину під підкладкою намацали якийсь тонкий і навіть на дотик ламкий предмет. Потягли його, ще боючись вірити.

— Сташко, сірник!

— Ну й що? Сірник без коробки.

— Дурниці, якщо тільки…

Я гарячково думав, стискаючи в пальцях коштовність, рівній якій не було. Можна, можна здобути вогонь і без коробки. Як? Ну, по-перше, зігнути ногу і, коли штани обляжуть туго, натягнуться, черкнути сірником по кульші.

Можна, але я не знав, чи чисто шерстяні мої штани (тоді — вогонь!), чи з домішкою, нехай незначною, якоїсь синтетичної погані. Жорстка стіна? Але чи досить дрібнозерниста і чи достатньо суха?

— Ага… Сташко, де твоя рука? На, тримай. І крий тебе боже впустити і загубити.

— Що ти хочеш робити?

— Стривай.

Я згадав про уламок скла, що блиснув на піску в останньому промінчику світла, що пробивався тоді з отвору.

— Шматок скла!

Я поповз до обвалу, до грузу під ним (слава богу, що я не відійшов од нього далеко) і, натрапивши на сміття, почав руками сантиметр за сантиметром обмацувати його, навіть трохи перекопувати.

Справа була майже безнадійна. Скло могло відкинути, засипати. Але я мацав і мацав у повній темряві так уперто, ніби це була остання наша надія. Хоча що могло дати те скло? Можливо, одну-єдину невдалу спробу. А що могло дати нам світло, навіть якщо ми здобули б його? Але я шукав, мацав, шукав, мало не нюхав це сміття. І ось… ось… ні, не воно… ось. Воно… воно, чорт мене і всіх побери.

— Сташко!

— Я тут… Повзи… Сюди… Сюди… Що ти знайшов?

Я приклав скло до щоки — слава богу, сухе. Ні краплини вологи на ньому, лежало, очевидно, в піску.

— Дай сірника.

Я обережно водив по волоссі, на щастя, теж сухому. Сухе волосся краще за найкращу промокашку.

— Тримай свічку… Так. Тут тримай. І крий тебе боже навіть дихати.

Я міцно притис пальцем головку і сильно й швидко черкнув нею по склу. Раз… Другий… Третій… Зашипіло. І ось на кінчику сірника розквітла чудова, синя внизу, оранжева вище і жовта на кінці чародійно-жива квітка. Спалахнув гніт свічки.

Новими очима дивився я на нашу тюрму, на шари каменю й цегли впереміж, на конус сміття, який засипав сходи. Віткнув у це сміття свічку і поклав поруч останні дві.

— Вистачить ненадовго, — сказав я, — бо доведеться припалювати одну від одної.

— Ми не знаємо, чи можемо ми дозволити собі навіть таку розкіш? Чи вистачить у нас у цій пастці повітря? А ви ще закурили, Антоне.

— Тому й закурив. Бачите, димок тягнеться до тієї темної плями внизу і до тієї, що вище. Тут є тяга, є повітря. Принаймні ми не задихнемося. І я спробую зробити трут. Нехай не з деревинної губки. Нехай навіть з власних штанів.

Я глибоко затягнувся і пустив черговий струмінь диму. І знову його потягло до темної плями в стіні. Отвір. І тяга. Сильна тяга.

— І все-таки, в чому справа, що все це так несподівано обвалилося? — задумливо сказала вона.

— А тут і не докопаєшся. Може, той напівзруйнований мур упав і удар віддався сюди… А може, і найімовірніше за все, хтось стежив за нами. Хтось постарався нас тут замурувати. А разом замурувати і своє минуле.

— Та тут нічого нема. Яке минуле? Де?

Я саме кінчав обстукувати каменем підлогу.

— Так. Ніякого іншого підземелля під нами нема. Отже, ми не там шукали. Отже, треба шукати в іншому місці.

— Шукати? Ви ж збиралися кинути.

— Дзуськи, — сказав я. — Тепер уже дзуськи. Знайду.

— Ви спершу виберіться звідси.

— Вийду. Не знаю як, а виберуся. Через стіну пройду, а буду там. У землю зариються — і звідти їх дістану. Разом із минулим, і з сучасним, і з майбутнім, якого в них — я вже постараюсь — не буде.

Ці слова немов щось раптом зрушили в мені. Говорив я їх більш підсвідомо, ніж думаючи над їхнім сенсом. Чому я був упевнений, що нас завалили? По-перше, струс від якогось там обвалу не міг звалити плити. Треба було прикласти до них ще й якісь механічні зусилля, щоб вони впали. По-друге, щебінь ми відкидали все-таки досить далеко. Не міг він так легко почати зсуватися спершу між плити, а потім на них, ховаючи нас. Тут ясно, що було? Тут було щось на зразок міркувань у стародавньому східному гімні, наведеному, здається, у книжці «Душа одного народу» якогось англійського офіцера Фільдінга. Книжка розповідала про Бірму, і було їй близько ста років. Як воно було сказано?


Де їхні сліди, де твої сліди?

Хто знайде їх, і хто знайде тебе?


Так, здається, я читав це там. Сто проти одного, що цей «обвальник» і «справжнього» Фільдінга не читав. Але міркувати він повинен був приблизно так.

І що це так вразило мене у власних словах, що я «дістану їх, хоч і в землі зариються. Разом з минулим і сучасним»? Події, слова, факти, чутки ніби тільки-но були жменею різноколірних скелець, а тепер, немовби вміщені в якийсь чарівний калейдоскоп, що став повільно обертатися, поступово почали складатися в геометричний візерунок, в якому була і симетрія, і навіть деякий порядок.

Слідів — я знову пройшовся по нашій тюрмі — не було, крім моїх. На жаль, я не подивився, спускаючись, чи були вони на приступках. Якщо були, отже, ті, трохи спустившись по сходах, самого підземелля докладно не оглянули і могли не помітити отворів, через які надходило до нас повітря. За їхнім розрахунком, ми не повинні були померти від спраги на якийсь там третій чи четвертий день. Ми повинні були померти від задухи через якісь там дві години. Вони не хотіли ризикувати. Кілька днів — це забагато. Катастрофа, години зо дві і задуха — оце був «певняк».

Холодна лють охопила мене. Гинути через якусь сволоту? Н-ні-і, це вже занадто. А калейдоскоп працював і працював, і скельця з тихим шелестом займали свої місця. Всі. Принаймні багато які. Аж до слів про «страшні яйця», які казали над п'яним Вечіркою ті невідомі. Мої, і Сташки, і всіх нас вороги. Варто було глянути на яйцеподібну форму підземелля. А чи воно одне тут таке?

Так, калейдоскоп складався. Тільки хто? Хто зараз знатиме з живих, що він склався в моїй голові в щось логічне, той калейдоскоп? Ніхто.

Я взяв свічку і пішов до отвору. Язичок вогню дедалі більше відтягувався в той бік. Отже, повітря звідкись надходило. Може, плити не так уже й щільно завалили люк. Відставивши руку із свічкою, я почав мацати кладку. Так, у ній справді був отвір з іржавими хрестоподібними гратами.

— Ну, Сташко, — я подав їй свічку. — Тримай трохи збоку під тяги.

Вивільнивши праву руку, я підскочив, ухопився за грати і почав розгойдувати їх (чи, може, гойдатися на них?). Дурниці все це було. Навіть коли б я виламав проржавіле залізо, хто б проліз у дірку розміром двадцять на двадцять сантиметрів? Але я не здатний був міркувати логічно ні про що, крім мого «калейдоскопа». І я гойдався, гойдався, то підтягувався до ґрат на руках, то відхилявся, з силою розпрямляючи зігнуті ноги, якими впирався в стіну.

Здалося мені чи ні, але в певний момент мені уявилося, що грати і нижній камінь кладки справді трохи хитаються, як хисткий зуб. Я зіскочив трохи відпочити і тут побачив, що від вертикальної перекладини в'ється, біжить у кладці вузька тріщинка. І я зрозумів, що зробив правильно, почавши ці «екзамени на мавпу». Так вони і вмуровувалися свого часу, грати, у кам'яну кладку: мінімум дві кам'яні кладки були подвійні або з міцними виямками. Два кінці «хреста» виходили у виямки, а два інші просто всовувалися в прорізи, а потім ці прорізи заповнювалися міцним розчином цемянки. Цемянка не витримала.

Я знову повис на гратах. Тривало це ціле століття. В усякому разі, перша свічка вже догоріла, і Сташка запалила другу. Перший камінь випав знизу… Другий, зараза, тримався, немовби в нього були корені. Тисяча коренів. Але зрештою гепнув мені під ноги й він.

Камінь на камінь.

— Ставайте, Сташко. Я вас підніму і, пробачте, просуну ногами наперед.

Перший і останній раз я тримав її на руках. Збоку горіла уткнута у сміття передостання наша свічка. Відчував через сукенку тепло і округлуватість її ніг. Потім, коли вони зникли в отворі, тверду округлість грудей. А біля моїх очей у напівмороці були її очі, і пасмочко її волосся лоскотало мені скроню.

— Стали?

— Здається, вмостилася, — пошепки відповіла вона.

Я пішов по вогонь, узяв це живе в руку і рушив до отвору. І раптом почув приглушений крик жаху. Озирнувся. Завал угорі за моєю спиною загрозливо прогинався. І тоді я кинувся бігом, ткнув світло в її руку:

— Відступіться.

Напевне, так скачуть через вогненне коло леви в цирку. В усякому разі, я отвір майже пролетів, приземлився накарачки і… ціле море полум'я охопило мою голову, розсипавшись потім вогненно-зеленими іскрами.

— Живі?

— Живий. Руку, здається, трохи підвернув.

Ми, наче змовившись, глянули в пролом і жахнулися. Нижня плита висіла одним краєм. Очевидно, на двох верхніх, що стискали її. Ненадійно стискали. Досить було кинути в неї камінь, та що там, — навіть просто, здавалося, кашлянути чи крикнути, і все це полетіло б униз, розчавлюючи все живе. Шлях назад був відрізаний. І навіть якби ми навмисне викликали цю лавину — невідомо, чи не засипала б вона той пролом, крізь який ми потрапили сюди. А куди потрапили? Ми обійшли довкола — таке саме підземелля, таке ж «страшне яйце», тільки що глухе і з дуже зруйнованими сходами. І ніякого виходу. Ні, такий самий отвір, тільки удвічі менший і без грат. І, значить, розширити його ніяк не можна було.

І ще слабенька надія, віконце вгорі розміром з долоню. Правда, це віконце не було темне. Це була слабенька пляма світла, денного світла, яке падало звідкись з висоти і освітлювало навіть якусь жалюгідну билинку, що росла, очевидно, на дні якогось колодязя чи просто ями, куди й виходила віддушина.

Знесилені, ми сіли просто на плити і, щиро кажучи, занепали духом настільки, що опустили голови. Це було справді все. Справжньою, слабкою втіхою було те, що вони, якщо вони були, не знали про існування сусідніх камер і що тому ми не задихнулися і не були мертвими вже, сховані обвалом. Наша удача означала тільки повільнішу смерть. І якщо мої кошмари несли в собі хоч зерня правди — ну що ж, у того, що було сховане тут різними людьми, буде тепер чотири сторожі.

— Нічого, нічого, Сташко, — сказав я. — Ну облиш, облиш.

Усе ще буде не так погано. Ми придумаємо щось, щоб вибратися. Ми, зрештою, спалимо на останній свічці щось із одягу. Невже не знайдуть хоч по струминці диму? Та знайдуть, знайдуть.

— Не втішайте мене, — тихо сказала вона. — Тут сотні життів, можуть бути сотні димів з коминів. Хто зверне на них увагу?.. Ні, треба дивитися правді в очі. Це — кінець.

Плечі її затремтіли. Мені здалося, що вона плаче, що взагалі вся її маленька постать є живе уособлення від чаю.

— Не плач, — сказав я і погладив її по голові. По цьому чудовому волоссі кольору червоного дерева із золотом, яке ніхто на світі — а я перший — не наважився б назвати рудим. Та воно й не було таке.

— Я не плачу, — несподівано твердим і навіть сухим, може, від безнадійності, голосом сказала вона. — Мені кривдно інше.

— Що?

— Тепер уже можна сказати. Бо все одно нічого не зміниться.

— Що таке? — самими губами спитав я.

— Мені кривдно, що ти не помітив. Не помітив, що я мало не з самого початку кохаю тебе…

— Облиш, — сказав я. — Це я, це я не хотів, щоб ти помітила. Я прожив більше за тебе, так багато, так безсоромно багато, що не маю права…

— Ти на все мав право… Я дуже, дуже кохаю тебе. І мені байдуже, що ти не знав, — тепер знаєш. І мені байдуже, що ми тут і не вийдемо звідси. Бо це ми тут. Ти і я. І інших у нас, навіть якби сталося непоправне і я перестала б так кохати тебе, як кохала, вже не буде. Не думай. Я щаслива від того.

— І я щасливий, що допомогло горе, що я почув це. Бо я ніколи не наважився б сказати тобі… Хоча я жадав би, щоб ти жила довго-довго, доки існує цей клятий, цей благословенний світ. Я більш за все на світі хотів би, щоб ти жила. Я дуже, дуже кохаю тебе. І мені легко зараз зізнатися в цьому.

Вона притиснулася до мене і поклала голову мені на коліна.

— Я дуже… я б усе віддала за тебе. Правда. Правда, бо доля поставила нас перед неможливістю брехати. Ані в жодному слові.

— Я і так ніколи не брехав би тобі. Цьому важкому волоссю, морським очам, оцим віям неможливо було б брехати. Дякую тобі за все. Будь благословенна.

І так ми сиділи в полоні нерозривних, злитих в одне останніх обіймах, чекаючи останнього виходу.

А іншого нам не дано було.

Минули хвилини, може, години, а може, й століття. Ми боялися поворухнутися. Ми жили переповненим найвищим життям.

Тому що просто вже не жили.

Я підвів голову. Мені здалося, що я почув крик. Дитячий? Або крик дорослого, приглушений кам'яною товщею? Крик цей ніби блукав, лунав то ближче, то далі, то зовсім зникав, то бився в якихось плутаних лабіринтах. Дуднів, як з-під землі, і раптом долітав так ясно, ніби за кілька метрів під відкритим небом.

— Сташко, чуєш?

Мабуть, вона не чула. Мабуть, вона спала чи просто перебувала в прострації.

— Дядечку! — мов комариний спів, лунав звідкись голос.

І тут же ніби вибухав у павутинні катакомб:

— Я зараз!

І знову, як крізь вату:

— Зараз.

Що це було? Галюцинації? Так швидко? А зрештою, чого й чекати від цього шматка землі, споконвіку отруєного ненавистю, віроломством, підлістю, смертним жахом і самою смертю?

Остання свічка вже наполовину згоріла. Поблякла плямка світла в отворі. Байдуже. Тепер уже скоро. Сірий, чорний камінь довкола, камінь зради і вбивства вип'є нас.

Мені здалося, що ми тут не одні, що чийсь невідомий погляд зупинений на нас. Я підвів голову, стараючись не поворухнутися, не потривожити дівочої голови на своїх колінах.

… З бокового отвору дивилося на мене людське обличчя. Дивилося з уважною і, може, мені здалося, недоброю пильністю. Блищали очі, великі-великі у темних проваллях очниць. Колір шкіри від світла свічки там, за стіною, був пергаментно-жовтий, мертвий. І на тонких, завжди таких приємно-в'їдливих, лисячих губах була холодна, злорадно-глумлива усмішка. Ксьондз Леонард.

Дивився і тільки що не злорадно, але зате зловісно, як ворон потопу[62], коли цей потоп почав спадати, відкриваючи Ноєвим очам і його, вороновим, трупи допотопних людей і звірів.

Гукнути його? Я не наважувався. Гірше за все була б ця остання моя помилка: побачити, як усміхнеться, і відійде, і зникне остання пляма світла, остання надія на щось. А воно й справді усміхнулося, це обличчя, повернулося, зникло. Померкло світло. І несподівано схопилася Сташка.

— Тут був хтось? — спитала диким, ніби з безтямного сну, голосом. — Був тут хтось чи ні?

— Ні, — сказав я неживим голосом. — Нікого тут не було. Сиди тихо. Дрімай далі. Вологістю тягне від каміння… Ні, я не чекав аж такого. Мій калейдоскоп розсипався. До нього потрапило зайве скельце… Не зайве було б поцікавитися, звідки воно взялося і яким чином зіпсувало візерунок?

— Ти що? Заговорюєшся? Незрозуміле говориш, — у цьому голосі тепер тремтіли нервовість і напруженість.

— Тихо. Тихо ти.

І тут я почув спершу легке дряпання, ніби миші десь скребли, потім — скрегіт. Далі той скрегіт подужчав, переходячи часом у різкий виск. З невимовним здивуванням, бо про таке досі я чув тільки в казках, а бачив тільки в кіно, я не спускав очей з вертикальної лінії в стіні. Вона розширялася під рівний скрегіт чогось і цей виск, а я витріщав очі на те, як вона стала щілиною, яка все ширшала й ширшала, перетворилась у спершу вузький, на кота, а потім широкий, хоча б і на людину, темний коридор.

Від'їжджав вузький прямокутний шмат стіни. Відкривалися очам, ніби на чверть кола на підлозі проведені, напівкруглі жолоби. Видно, такий самий жолоб був і в стіні, і вона відходила, відкочувалася на кам'яних кулях (такий механізм я колись бачив у потаємному ході в одному із стародавніх хрестоноських замків. Як люблять тепер казати, взаємозапозичення. А взагалі, чи не схоже в чомусь працюють наші підшипники?). А взагалі, чи не верзу я казна-що? Так плутається все в голові після цих кількох годин під землею.

Я обережно взяв Сташку під пахви і встав. До наших ніг котилися вже з темної щілини дві невеличкі постаті: Стасик Мультан і Василько Шубайло:

— Дядечку Антосю! Ви тут? Тіточко! І ви тут?

У мене перехопило горло, в ньому стояв якийсь важкий давкий клубок. Можливо, я закричав би. Але стримався. Бо за ними виступила з темряви постать ксьондза. Чорна тінь і дві пергаментні плями. Рука із свічкою, вся обліплена маленькими сталактитами воску. І обличчя, на якому завмерла все та сама допитливо-байдужа усмішка, яка ніби глузувала і випробовувала.

— Ви живі? — ворухнулися губи.

І в мене ніби ще більше зросла підозра.

— Слава панові богу, — сказав він. — Ходімо.

Ми вийшли «коридором» у невеличку камеру. Ксьондз штовхнув стіну, і вона з попереднім скреготом і виском покотилася на своє місце. Ми повернули за ріг і опинилися в довгому і низькому коридорі-катакомбі.

— Тут недалеко, — сказав Жихович, — і слава богу, що тут є хід.

— Славу богу, що вони не знали про нього і друге підземелля.

— Про нього не знав і я, — сказав ксьондз. І додав, помовчавши: — Спасибі ось їм. Вони так кричали про підземелля, що я пішов з ними, нехай тільки відчепляться. Всі інші стривожилися і пішли на пошуки якогось невідомого «городища» і «курганного могильника» годину тому… Соромно, йдучи на зустріч з можливою небезпекою, скеровувати людей на неправильний слід. З невеликого обману часом народжується непоправиме. Як із лжевчення — смерть духу, а із свідомої облудної фальші — смерть.

Він сам міг би мати подобу уособлення фальші, якби не гіркий сарказм у тоні його слів.

— Досить уже смертей для цього нещасного кутка землі. Просто Бермудський трикутник якийсь. Кладно — Ольшани — Темний Бір. Гинуть надії, без сліду зникають люди, їхні мрії й надії.

— І хто винен у цьому? — я все ще не міг позбутися підозри.

— Не знаю. Певно, предки. І нащадки, недавні й сучасні. І я винен. В тому, що живу, коли всі друзі… і подруги давно загинули.

Він дибав ходом, як живий привид. Справді так.

— Це було б жахливо, аби загинули ще й ви. На порозі якогось відкриття, — він пронизливо скоса глянув на мене, — або на порозі поразки, яка тільки й визначає, мужня людина чи так собі.

Мені стало трохи соромно. Бо коли міркувати по його минулому, то він був вище підозр.

— Слухайте, — сказав я, може, занадто різко, бо не Міг забути тієї усмішки в отворі, — чи можлива така річ, стопроцентний християнин перших років християнства? У наші дні, з нашим минулим? Не обманюй навіть у дрібницях, не прелюбодійствуй навіть оком. Ні. Ви, здається, такий або хочете бути таким. Розтлумачте мені, як це?

— Та ну вас.

— А я не вірю. Не вірю, бо у більшості людей подвійне дно.

— Не вірте йому, — тихо сказала Сташка, — просто у нього був стрес, і він ніяк не може очуматися.

— Подвійне дно. Можливо, й тих замурували, як у моїм сні. Моєму калейдоскопові бракує тільки одного скельця.

— Якого?

— Що означали ті слова з кошмару: «два сторожі непідспівані і один нехрещений»? Хто такі ті троє?

— Слухайте, — сказав ксьондз, — у вас справді добре-таки лізе вгору нервова неурівноваженість.

Ми вийшли на світло. Зеленіла трава. Низьке вже сонце клало помаранчеві відтінки на листя. За брамою, на сільській вулиці, долітав з хмари пилу спокійний і мирний хорал вечірньої череди: мукання корів, жалісливо-гнусаві голоси овечок.

Я взяв Сташку за руку, і тут мене затіпало. Так, що я боявся витиснути з себе навіть слово, щоб воно не прорвалося риданнями полегшення. Не за себе, можете мені повірити.

— Ти не шкодуєш за сьогоднішнім днем? — пошепки спитала вона.

— Ні. Хтось сказав: «Я не знав, який вигляд має мій рідний дім, поки не вийшов за його стіни. Я не знав, що таке щастя, поки не пройшов прірву біди»… Я не шкодую за сьогоднішнім днем.

І однак мені довелося під кінець пошкодувати за ним. Від «плебанії» — нашої, звісно, — кинувся до мене Мультан.

— Слава богу, живі. Слава богу, хоч ви живі. Бо трьох в один день…

Мені ніби залізом скувало щелепи.

— Хто?

— Зелепущонок сьогодні витягував перемет біля Дубової гатки (чорт його побери, чого він завжди його в тих корчах ставить) і витягнув…

— Лопотуха?

— Він. Міліція повезла вже. Видно, упав у темряві із стрімкої кручі. Скронею об корч чи об чорний дуб — он скільки їх там стирчить біля берега. І готовий!

Я згадав вартого жалю, сумирного чоловіка-мученика, його беззахисне «хлопчику, не треба» і як він спробував налякати мене, щоб не швендяв у «його домі». І згадав свою підозру, і уявив останнє скельце в калейдоскопі: тіло утопленика.

І тут я зрозумів, що я — віслюк.


Розділ VII

Про життєву необхідність ґрунтовного вивчення старослов'янської граматики й алфавіту, про без п'яти хвилин докторів наук, які теж бувають віслюками, і одну допомогу, що надійшла непоправимо пізно


Ми сиділи з Хилинським на березі ставка, там, де впадала в нього Ольшанка. Дуже широкий в цьому місці ставок подекуди парував, стояли над ним поодинокі маленькі стовпи туману, злегка просвічувані вранішнім сонцем. Вудили. Вірніше, вудив один він, хоч не часто, але підсікаючи то плітку, то невеликого головня. Уже десятків зо два таких плавали в його відерці, часом без ніякої причини починаючи гарячково, мов по команді, борсатися.

— Все ясно, — сказав він, вислухавши мене. — І ясно, що Лопотуха мав загинути після лікарського висновку Лигоновського. Хтось злякався того, що до чоловіка повернеться психічна рівновага.

— З тих, хто був присутній?

— Чому? Кожний з них міг розповісти про це комусь із родичів чи знайомих.

— Лигоновський таки поїхав.

— Так. Сказав: «Якщо кожне моє слово в цьому чудовому і високоморальному краї призводитиме до таких результатів, то я зникаю, і нехай вони тут живуть за своїми норовами і звичаями». І все-таки я нікого не бачу з присутніх там, хто міг би таке вчинити, кого минуле зв'язувало б із цим нещасним.

— Ми ще дуже мало знаємо. І тому не можемо передбачити і попередити вчинки цього, або цих. І ти маєш рацію: могли комусь і розповісти.

— «Попередити». А тут через це незнання гинуть і гинуть люди. Ви не загинули вчора тільки дивом.

— Думаєш, штучний обвал?

— Аякже. Упав шматок муру там, де ламали. І тут до струсу долучилася сила, прикладена до плит… Облиш, — несподівано попросив він. — Облиш. Не твоя це справа. І це починає ставати дуже небезпечним. Наступного разу для тебе це може не закінчитися так вдало. А тут ще твій нервовий стан. Кожний може сказати, що справою займався псих. Довір'я не буде.

— І нехай не буде. — У мені раптом прокинувся гумор шибеника, чого я від себе ніяк не чекав. — Тут стільки розумних, що обов'язково потрібен хоч один божевільний. Якщо не Лопотуха, то нехай уже буду і я.

— Ну-ну. Божевільні іноді повинні висловлювати парадокси. І єретичні думки. Навіть замахуватися на авторитети. Особливо якщо грішили передовими поглядами.

— Так. Надлюдська зневага до лайки та ухвал… І куди ж це я увалився, куди потрапив? І куди можуть завести людину передові погляди? А багато ж хто вважає свої погляди передовими. А в кого сумління атрофоване — ті всі себе передовими вважають. Винаходять гази, атом, історичні поступки, шовінізм, історичні вчинки, ешафоти. І вчать моралі, тільки якщо знають, що на неї махнули рукою… Відкривають, відкривають те, до чого нікому ніякого нема діла. А от звичайного засобу від зубів, від головного болю тн, зрештою, від радикуліту, коли в людини поперек болить, нема. Людство криком від цього кричить, а їм байдуже. Вони порпаються в глаголицях…

— Ну-ну. Ти даєш. Просто пуританський… Та раптом так і витріщився на мене.

— Ти що, морського змія побачив?

Він, очевидно, навіть занепокоївся, бо я ніби заціпенів, втупивши погляд в одну точку. Моя вудка швидко запливла б на середину ставка, аби він не перехопив її.

— Ну ось. Ось і в тебе. Та диви, як повів обережно… А, чорт! Та що врешті з тобою?

Але тут я почав трястися від сміху. Спочатку тихого, а потім зовсім уже нестерпного і нестримного.

— Та що з тобою, хлопче? Справді ти з глузду з'їхав, чи що?

— Ідіот! Ідіот!

— Згоден, але чому?

— Я сказав… ой… про глаголицю.

— Не ти перший.

— І тільки тут мені спало на думку… Ми шукали під третьою вежею.

— Правильно.

Чорний замок Ольшанський
третя літера, що в кириличному алфавіті, що в глаголичному.

— Так. І в глаголичному… ах-ха-ха!

Чорний замок Ольшанський
— перша літера під титлом має значення один,
Чорний замок Ольшанський
має значення — два, а
Чорний замок Ольшанський
має значення — три… Ой, тримайте мене! І нас мало не засипало і не вбило під третьою вежею.

— Та-ак. Не бачу нічого смішного. Своєрідний гумор.

— Справа в тому, що

Чорний замок Ольшанський
справді один, два, три. Так у глаголиці. Але в кирилиці
Чорний замок Ольшанський
не має цифрового значення. І ніколи не мала, як
Чорний замок Ольшанський
, як двєрь
Чорний замок Ольшанський
, як Ш, Щ, Ю та інші. Не мала.

— Як-як?

— А ось так. І виходить,

Чорний замок Ольшанський
кроків униз — це означає шість, а не вісім кроків униз. Б і Ж не мали в стародавній Білорусії числового значення.

Чорний замок Ольшанський
— перша вежа.

Чорний замок Ольшанський
ніяка, ти розумієш, ніяка.

Чорний замок Ольшанський
— це друга вежа від кутньої. І, значить, помилилися не тільки ми, але й ті, що хотіли нас засипати. Вони нічого не знали, вони тільки стежили за нами. А все, що ми… ох… воно під другою вежею.

Я знеміг від сміху, зовсім знесилився:

— Ах, боже мій! Йолоп! Йолопень! Віслюк — ремінні вуха.

— Нічого, віслюк на чотирьох ногах, та й то спотикається.

— Ну, годі. Я більше не дозволю цьому віслюкові спотикатися. Мулом мені стати, якщо це не так.

З цієї миті я твердо вирішив, що ніхто, ніщо й ніколи у віслюки мене не запише. Історія колись покаже, так усе це сталося чи не так.

Ще тільки одне. Поки ми дійшли до місця, де нам треба було розходитися, я передав Хилинському усі свої міркування в цій справі. Нехай передає далі кому захоче. Я не хотів далі ризикувати. Мало що могло статися зі мною в цьому кутку? Він слухав уважно, а потім, нічого не коментуючи, сказав тільки якимсь ніби байдужим голосом:

— Щось схоже на те. — І додав після паузи: — І ось іще що. Це тобі пожива для роздумів. «БТ» ніколи, із самого заснування ларка, кіоскерові не відпускали.

Що мені було до «БТ» і до цього небораки? Мене вразило інше.

— Так, виходить, пошуки йдуть? Їх не кинули?

— Ет, — відмахнувся він, — нічого я не знаю. Щука якось обмовився.

… Через день тихий наш притулок перетворився на вавілонське стовпотворіння. Снували між Ольшанами і Ольшанкою різні машини й різні люди. Приїздили навіть із Кладненського і столичного музеїв. Приходили й відходили місцеві. Часом на пагорбку люди збиралися у маленькі окремі купки, де жваві, а де похмурі.

— Ну що, накльовується щось? — спитав Ничипір Ольшанський.

І хоча, відгрібши нову порцію різного мотлоху, на глибині шести кроків від «материка» ми справді щойно знайшли вибитий на камені контур корабля, я відповів ухильно:

— А дідько його знає. Тут така головоломка, що не можна бути певним ні в чому… Може, щось і знайдеться, а скоріше всього ні.

Я не хотів розсипати майже завершеного візерунка в калейдоскопі.

До вечора ми розчистили майже весь майданчик. Я вже навіть приблизно бачив, де плити на підлозі дрібніші. Там можна було припустити існування замурованого лазу. Тому я спеціально не дав хлопцям розкопувати до кінця.

— Годі на сьогодні. Завтра вранці візьмемося знову. Вони бурчали. Азарт — це азарт.

— Нічого, нічого. Залиште трохи приємного чекання і на завтра.

— Приємного, — досить глумливо сказала Сташка. — Нічого там приємного не буде.

Я спохмурнів:

— Якщо навіть я маю рацію, то один день уже нічого не дасть і нічого вже не змінить. Якщо навіть здогадки правильні… Тому що люди, ми в даному випадку, запізнилися з допомогою. На добрих три з половиною століття.


Розділ VIII

Два привиди у балці, нечисті і дама з чорним ченцем, або паршивий білоруський реалізм


… Ми вмилися в рукаві річки, попрощалися, і я пішов провести Сташку та її команду до табору. Там уже весело палало вогнище і шипів на ньому казан з якоюсь юшкою, зважаючи на запах, курячою, а біля неї чаклувала худенька Валя Велет. Усі розсілися довкола.

— Що це ви так пізно? — спитала сьогоднішня куховарка.

— Свиня полудня не знає, — відповів Сідун. — Та й не тільки ми винні. Півень же ще не зварився.

Я відчував, що Генка знову щось готує.

— А все вона, — сказав лоботряс, киваючи на дівчину. — Не треба було їй дивитися, як півня різали. У неї око живить. — Зітхнув з фальшивим сумом: — Так довго мучився півень.

І тут Валя мене здивувала. Видно, Генчине блюзнірство вже навіть їй поперек горла стояло.

— Е-ех, — сказала вона, — не людина, а суховій. Та ще такий суховій, що й бур'ян у полі сохне.

— Сам він бур'ян, — сказала раптом Тереза.

— А моя ж ти дорогесенька, а моя ж ти чаєчко. Я ж на тобі женитися хотів.

— На якій за чергою? — спитала Тереза. — Женися, тільки не на мені.

— Женися, щоб дурні не перевелися, — додала Валя. Генка притих, розуміючи, що тут уже всі хочуть прищекнути йому хвоста. Навіть після їди ґречно сказав «дякую», але Велет і тут була неприступна.

— Дякую за обід, що наївся дармоїд.

— Пощади! — заблагав Сідун.

Але дівчатам і самим уже не хотілося добивати «дармоїда». Злетів тихий ангел.

Я не знаю нічого кращого за вогнище. Воно приваблює завжди. Але особливо в отакому світі, залитому оливково-золотавим світлом повні. Повсюди м'яка однотонність, повсюди щось таке, що вабить невідомо куди. І в цій трохи навіть сріблястій місячній імлі — теплий і рухливий червоний мазок. Художники розуміють це. Добрі художники.

— Мені час, — зітхнувши, сказав я і підвівся.

— Мабуть, я вас проведу до краю городища.

Прохолода нічного повітря. Особливо лагідного після тепла вогнища. Ми йшли в цій імлі. Вогнище віддалялося і перетворювалося вже на плямку, на живу іскру. Ледь ввігнутою чашею, оливково-сріблястою під місяцем, лежала перед нами поверхня городища, відокремлена від решти світу тінню од валів.

— Місячний кратер, — сказала вона.

— Станіславе, ти не передумала?

— Що?

— Не розкаюєшся?

— В чому?

— В тому, що сказала вчора.

— Ні, — тихо сказала вона. — І гадаю, що не каятимуся. До самого кінця.

— І я. До самого кінця. Все одно, близько він буде чи далеко. Тільки я не знаю, чим я заслужив від бога таке.

— А цього нічим не заслуговують.

— Ні обличчям, ні молодістю, ні вчинками, ні навіть великими справами.

— Іноді. Коли таке вже й без того з'явилося. А воно приходить просто так.

Я взяв її долоні в свої. Потім у моїх пальцях опинилися її ліктики, потім плечі. Я притулив її до грудей, і так ми стояли, легенько погойдуючись, ніби пливли в нереальній місячній заграві.

Потім, через незліченні роки, я відпустив її, хоча це світло місяця було свідком того, як мені не хотілося цього робити.

— Прощавай, — сказав я. — До завтра.

— До завтра.

— Що б не сталося?

— Що б не сталося з нами в житті — завжди до завтра.

— Боюсь, — сказав я. — А раптом щось непоправне?

Ноги самі несли мене схилом. Я здатний був вибрикувати, як лоша після зимової стайні. Все нутро ніби захлиналося, по вінця переповнене радістю. Була, однак, у цієї радості одна холодна й розважлива жилка впевненості. Упевненості й переконаності, які виростали б і виростали, якби я дав їм волю. Я їм, однак, цієї волі не давав, занадто сповнений тим, що тільки-но відбулося, раптовим почуттям радості.

І я не давав волі раптовому осяянню, яке прийшло і не відпускало мене, ставши впевненістю й переконаністю. І в цьому була моя помилка. Але я просто не міг, щоб у моєму новому почутті єдності з усім цим безмежним, добрим і мудрим світом жили підозри, ненависть і зло.

Я ступив у невеличку балку, краще сказати навіть, широкий ярок. Ліворуч і праворуч були досить круті стіни схилів, стежка в'юнилась по дну і виходила в неширокий отвір, за яким не моргаючи стояла велика нерухома зірка.

Тьмяно й таємниче лежали в котловині в якомусь нікому не відомому порядку великі й менші валуни. Це було місце, де стара народна фантазія охоче помістила б майданчик для шабашів різної більш чи менш шкідливої язичеської нечисті. Ця балка — останній куток їхнього колишнього безмежного королівства. Оті ледь помітні камені — їхні колишні зруйновані трони. Трони в балці, в якій густо настоялась їхня тривога, бездомність і приреченість. Їхня остання безнадійність у мертвій пустці бездуховності.

І єдина жива — чи жива? — істота в цьому світі забуття й похмурої туги. Ні, я не був тут єдиною живою істотою. Переді мною якраз на тому місці, де стежка пірнала у вузьку ущелину, щоб метрів через десять вирватися на простір, стовбичила дуже висока тінь людини. Ця тінь підвела руку і повільно опустила її. Все це робилося в повному мовчанні, в якому було щось таке, що нічого доброго не обіцяло.

Я оглянувся назад — ще одна тінь тепер блокувала другий вихід, той, яким я забрів у цю пастку. А я все вже зрозумів, я знав і міг сподіватися на таке. Але я, осліплений своїм щастям, приглушив свої передчування, не дав їм волі. І тепер розплачувався за це.

— Ви хто? — вдаючи повну безтурботність, спитав я.

Він мовчав, і раптом на темній плямі обличчя тьмяно проявилася біла підкова. Невідомий посміхався.

— Зрештою, можете й мовчати. Я знаю й так.

Їхні пози краще за всі слова свідчили про те, що цьому моєму «знаю» я й зобов'язаний цією нічною зустріччю і що вона не може не закінчитися для мене погано. Бо мого мовчання про ці знання не можна було купити, але можна було здобути, перестрівши так на вузькій стежці. Вони й перестріли. І це була не перша їхня спроба здобути мовчання за будь-яку ціну.

— Здоров, Гончаронок, — кивнув я, скоса глянувши на того, що підходив ззаду. — І ти здоров, Висоцький, — це передньому. — Що, спокій набрид любителеві «тихого життя»?

— Ну, здоров, — це процідив нарешті перші свої слова Висоцький. — Доброї ночі, Космич.

— Навряд чи вона буде добра.

— І тут ти не помиляєшся, — з лінуватим спокоєм сказав він.

— Даремно ви стараєтеся, хлопці. Даремно розпочали. Моє мовчання вже нічого не варте. Я порушив його. І якщо зі мною щось станеться — ті люди зроблять свої висновки. І цього разу вагатися собі не дозволять. Зволікати не будуть.

— А нам не треба. Це не здобуття мовчання, — озвався і Гончаронок. — І навіть не зовсім помста. Просто підведення підсумків. Ти зробив своє діло, привів нас до тобою ж відкритого сховища. А вже розкрити його — тут нам цілком вистачить твого мовчання до ранку. Це для нас воно буде — до ранку. Для тебе воно буде на необмежений час. Навіть якщо розраховувати на трубу архангела.

— Для вас вона також засурмить, — сказав я. — Скоріше, ніж сподіваєтеся.

— Це ми, як то кажуть, ще побачимо, — сказав Ігнась.

— Ну то що, — запропонував я, — сядемо та поговоримо?

— Зволікаєш? — це Гончаронок. — Виторговуєш пару хвилин? Не допоможе.

— Ні, не зволікаю. Просто постараємося вгамувати вашу й мою цікавість. Взаємно. Цікаво ж, правда, як працювали наші голови?

— Твоя скоро не працюватиме, — сказав Гончаронок.

— Облиш, — перебив Висоцький, — і справді цікаво. А часу нам вистачить, навіть забагато буде. Потрібне нам можна й переховати легко. Решта нехай горить.

— А те, що потрібне не тобі й мені?

— Може, й знайдеться. А може й згоріти, чорт із ним… Справді, давайте сядемо та тихо-мирно поговоримо.

І він показав мені на високий валун збоку стежки. Самі вони сіли на два нижчі, щоб мати більшу за мене волю в рухах. Нічний шабаш нечисті почався.

— Ну от і поговоримо, — ляснув себе по коліну Висоцький.

Сеймик був, як кажуть, невеличкий, але вельми поважаний. У двох його учасників (а я був переконаний в цьому), окрім переваги грубої фізичної сили — може, й не такої вже великої переваги, — з цілковитою певністю можна було знайти в кишенях ножі, а в когось, може, і симпатичний маленький кастет, а у внутрішніх кишенях піджаків або під пахвою — пістолети.

— Починай, — ніби поспішаючи, сказав Гончаронок.

— Почну, — сказав я. — Почну з того, що коли навіть і не на сто процентів, але я знаю вашу історію, ваше минуле. Як? Вважайте, що спочатку це були просто неясні здогадки. Я не знаю, яким чином ви довідалися про книгу і таємниці, сховані в ній. Але ви знали. Можливо, ще з часів війни, з часів останнього Ольшанського. На жаль, ви не змогли бути присутніми при фіналі трагедії і докладно не знали, де й що на додаток до старого скарбу сховав останній князь. Тому що у справу втрутилося гестапо, яке ховало архів, і айнзацкоманда, яка ховала награбоване. І та, й та організації розташували свої схованки в небезпечній близькості до стародавнього скарбу. Їм здалося, що надійнішого місця не знайдеш. І вони не були схильні інформувати сторонніх, та ще тутешніх, відкривати їм свої таємниці. Навпаки, приховавши од вас же ваші ж справи, вони змусили вас залишитися тут надійними вартовими своїх коштовностей і, в разі чого, захисниками їхніми, бо ви заодно захищали свій спокій і сяке-таке майбуття… На таку несподівану неприємність, коли хтось почав би шукати й копати…

Вони переглянулись.

— Але господарі не вижили. Старий Ольшанський хутко помер. Книга зникла невідомо де. Ви не могли й подумати, що вона закинута на горище в хаті діда Мультана, де її знайшов Пташинський. Зате у вас була надія, що не все втрачено, доки книга невідомо де, але якщо навіть і знайдеться, то мало дасть користі тому, хто знайшов. Бо йому треба здогадатися про існування шифрованого повідомлення, розкрити його і… цього мало, мати в руках певний предмет, без якого, як вважав стародавній князь та й ви також, розшифрувати таємницю неможливо. Ні він, ні ви не подумали, що, маючи на плечах хоч щось схоже на голову, можна обійтися й без наявності того предмета.

— Якого предмета? — процідив крізь зуби Гончаронок.

— Я багато над цим думав. Випадок допоміг мені, а ви своєю поведінкою зміцнили мою здогадку. Це «мед», мідь, це товкач у вас, Гончаронок. І ступа, яка, я майже впевнений, у вас, Висоцький. Що ж ви не склали своїх набутків в одну спільну скарбницю? Боялися, не довіряли один одному. Збиралися шантажувати один одного спільним непевним минулим?

— Брешеш, — сказав Висоцький.

— Чому брешу? Ви просто не знайшли книгу. Так склалися обставини. Не потрібні були ні злочини, ні нові й нові ваші жертви.

— Тут ти зробив дурницю, — сказав Гончаронок. — Ми згодом здогадалися, що ти якимось незрозумілим чином зробив неймовірне, хоч мав у руках тільки третину таємниці. Нам лишалося тільки стежити за тобою.

— І з деякого часу ви здогадалися, куди веде мене в цьому лабіринті моя нитка. І тоді я став непотрібний. І тоді ви почали робити численні спроби. Вам тепер треба було обов'язково прибрати мене з дороги. Щоб не перешкоджав. Однією була спроба закидати мене камінням під час «дуелі ліхтарів». Другою — напад чотирьох (здогадуюся, хто були інші два, і здогадуюся, чому вони сьогодні не тут). І третій замах, який мало не увінчався успіхом. Обвал.

— Четвертий увінчається, — сказав Гончаронок.

Я зволікав. Безсоромно зволікав. Виходу в мене майже не було. Була тільки слабка надія, що хтось прийде в «плебанію». До мене. Що, може, хтось кинеться і мене почнуть шукати. Мені треба було якомога довше затримати їх, щоб їм менше лишилося часу до ранку. Коли це зараз сходить сонце? Гм, десь о пів на четверту. Лишилося якихось три з невеличким гаком години.

Треба було всіляко рятувати справу, якщо я вже не міг врятувати своє життя. Рятувати справу, за яку наклали головою стільки людей. Мені дуже не хотілося покидати передчасно цей найкращий із світів (чи найкращий, коли по ньому швендяє така наволоч?), але якщо вже так було кимось наперед визначено, то я хотів бути останнім, який завчасно його покине. Щоб після мене більше ніхто.

Світ був по вінця залитий байдужо-прекрасним світлом місяця. Балка, в якій ми сиділи, по вінця, аж із верхом переповнена темним присмерком. І праворуч від себе я бачив чоловіка з обличчям, яке було посічене дрібною сіткою зморщок, і з вухами великими, як в Будди, а ліворуч — другого, великого й міцного, який з лінивою грацією розпалився на камені.

— Ви вважали, що, коли зруйнуєте мур біля вежі, вам легше буде забратися в підземелля. Під шумок. То одні розбирають, то ви. І ось Гончаронок з усією властивою йому чарівністю переконує голову в доцільності закрити мечеть і зробити в ній свинарник.

— Яку мечеть?

— Ну, пробити запасний вхід у замковий двір і зробити в ньому скотарню… А тут я, з фотоапаратом. І навіть голову напускати на мене не треба, щоб самим зостатися збоку. Голова сам на рожен лізе. Охоронну ж дошку зняли. Заборони нема руйнувати, а тут — на гарячому… Невеличка, але неприємність. А тут ще два Івановичі, що йому на цьому краєзнавстві давно вуха об'їли. А вам з цим їхнім «Знай свій край» та «Ніхто не забутий, ніщо не забуте» і поготів. Бо вам якраз і треба було, щоб люди менше знали свій край і надовго забули про деяких типів та їхні вчинки.

— Ігнасю, я його зараз рубону, — сказав Гончаронок.

— Дай спокій. Хіба тобі не цікаво, до чого він там додумався? Нехай розпатякує. Далеко він своїх знань не донесе. А нам цікаво буде знати, чому він запідозрив. Я вже не дуже розумним виглядав, а про тебе й говорити нічого. Настільки тупа тварина, що підозр не повинно було бути.

Гончаронок поліз рукою в кишеню.

— Облиш, — сказав Висоцький, — ніж ти добре кидаєш, але його крізь кишеню, як кулю, скажімо, не кинеш. Сиди й слухай.

— Часто траплявся ти мені, Тодоре, на дорозі. Часом вночі. І стрибав через канаву, повну води, щоб малу потребу справити. А нащо?

— А на те… Зустрілися тут з одним…

— А до цього, на іншій дорозі, про «страшні яйця» розмовляли? Я сподівався тільки, що вигадки і припущення, побудовані на піску, не завдадуть мені шкоди.

— Ч-чорт.

— Полем ви звідти йшли, щоб повернутися іншою дорогою, ніж той.

Хто «той», було для мене темною ніччю, як і багато й багато чого в цій справі. Багато що, об чім я вже ніколи не довідаюся. Але я повинен був удавати, що мені відомо куди більше, ніж насправді (тільки б не перегнути!), і тому навіть брехати з більшою чи меншою долею вірогідності.

— Ви поспішали. Тим більш що тоді, по дорозі на станцію, у грузовику, я проговорився, що пов'язую все, що відбувається, не тільки з тим скарбом, але й з подіями перед втечею німців. Тут уже й справу з Лопотухою треба було довести до ладу («дуель ліхтарів»), а заразом і зі мною, якщо вже вночі поліз у вежу, потрапив під руку. І втікати навіть не було як. Прив'язані до архівів… Тож-бо ти тоді на станції, Висоцький, так на дядька в піжамі психонув. Справді, їде собі куди хоче, а ти, «тубілець», змушений на місці сидіти, тремтіти й чекати на висновки. Та й дивно, що чоловік не знає, де його брата розстріляли, в Кладно чи в Білостоці. Більше все-таки на Кладно чутки кажуть. І прізвище на пам'ятнику чорним по білому.

— Яку справу з Лопотухою? — ніби нічого після згадки про нього не слухав, спитав Висоцький.

— А ви думали, що коли він замок за свою фортецю вважає, вас щодня бачить і підсвідомо побоюється і напускає на себе більше дурощів, ніж насправді, то він може якийсь там тайник влаштувати. Для певності ви тоді вночі у вежі й стіну руйнували. У підозрілому для вас місці.

— Розумний ти чоловік, Космич, — з млявою погрозою сказав Висоцький. — Розумний. Тільки ти як той, мудрий після шкоди. Схаменувся пізно.

— Так. Я знаю. Але не думаю, щоб ви дуже виграли в часі. Не тільки вас тут щось тримає. Тримає тут те-се ще одного чоловіка.

— Загадками говориш, — сказав Гончаронок.

— Так.

— Ну, далі, — сказав Висоцький.

— Про спробу вдертися в мою квартиру, про «мою» записку до Мар'яна я вам нічого не казатиму. І без того довга розповідь. Не знаю також, що вас вело до другої вежі. Певно, логічне продовження, проекція на майбутнє моїх вчинків. Але третьою вежею я вас на хвилину збив з пантелику.

— Ненадовго, — сказав Висоцький.

— Правильно. Інакше ви б мені там могилу не ладнали. Тоді б останньою жертвою був би не я, а Лопотуха. Надто вам слова лікаря не сподобалися, що той Людвіг може очуняти, прийти до пам'яті… Так, багато подій відбулося. Багато про що я не знаю, багато про що не знаєте і ви.

«Тягнути далі нічого. Та я й стомився. Дуже стомився духом. Скоріше, справді, кінець. Продовжувати цю комедію нема ні сили, ні бажання».

— Вас так чи інакше спіймають. Рано чи пізно. І тоді всі будуть відомщені. І я також.

— Е, ні, — сказав Висоцький, — поки те, так це перед нами відкритий шлях. І, коли ми візьмемо все у свої руки, — молодчики такі, як ви, не потрібні будуть.

— Дехто й раніше казав це саме. Де вони? Але якщо це, на загальне нещастя, й станеться, ось тільки тоді ми по-справжньому і потрібні будемо. Навіть ті, кого зараз не дуже беруть всерйоз (з різних боків) аматори й знавці «справи».

— Це чому ж? — ужалив Гончаронок. — Поки що ми тут хазяї. І згодом будемо хазяями повними. У нас здоровий глузд.

— Не будете, — я був майже спокійний. — Гадаєте, божі й людські закони скасовані на користь цього кутка чи якогось іншого на землі? Тільки тому, що ми народилися тут? А якийсь там Гітлер у Німеччині? А Власов у Росії? Ні, ці закони ніде не скасовуються. Корабель ваш дуже старий і зараз летить на рифи.

— То що ж нам, бідним, робити? — у фальшивій скруті запитав Висоцький.

— А треба було вчитися з дитинства сумлінності, яка в тому житейському морі замість навігатора. Вивчити її і пливти собі. Або зневажати її, і тоді — будьте прокляті на вікі вічні!

— Що ж, погомоніли, — Висоцький витягнув з кишені пістолет.

Я готовий. Мені майже не страшно, так, ніби трохи смокче під грудьми. І тут я підводжу очі.

… Далеко-далеко, за темрявою, за місячною імлою горіла іскра вогнища. Як же я міг не подумати про неї?!

«Вихід! Вихід за будь-яку ціну, окрім приниження!»

Він примірявся. Примірявся і я. Мені треба було тільки, щоб він втратив спокій, щоб рука в нього була не тверда. І тому я пустив у хід останню свою здогадку, яка межувала майже з упевненістю:

— Що ж, до скорого побачення, Висоцький… До скорого побачення… Бовбель.

— Що-о?

— Бовбель! З подвійною бухгалтерією. По доходах і по трупах. Перетремтіли ви, бідолахи! Що, Бовбель, усі ці роки не пив, тільки рот горілкою полоскав?

— Здогадався, — хмикнув Гончаронок-Бовбель. — А, погань!

— Ясно, втік ти тоді болотяною стежкою. Одному тобі відомою. Один втік. А друзі-свідки накрилися. Теж подвійну бухгалтерію вів? Зі своєю бандою і з німцями? А ти, Висоцький, чи не вмокав ти пальці у кров повішених у Кладно? Архів вам був потрібний. Гроші — обом.

— Ну от, — перебив Висоцький. — Тут тобі й кінець. Мало вас, гадів, перекопали.

— Брудні ви падлюки… На що сподіваєтесь?

Пістолет ривком звівся вгору, потім почав опускатися.

І тут я одкинувся назад і впав за валун. Упав на правий бік (крий боже, щоб не на руку!), клубком, як треба падати з коня, відкотився далі від каменя.

У момент падіння прямо наді мною стьобнув, як товстим нагаєм, постріл. Я підводився вже, але підвела, поїхала на вологій траві права нога, і я мало не ткнувся в моріг носом, водночас відчувши, як щось обпекло ліве плече вище ключиці.

Гончаронок-Бовбель кинув-таки ніж, і, якби я не посковзнувся, ніж цей зараз стирчав би в мене з-під лівої лопатки. Тепер ніж лежав на траві, і я підхопив його: все-таки якась зброя в руках. Хоча що означала та зброя проти пістолета?

…І тут спалахнуло довкола з десяток кишенькових ліхтарів, і я, осліплений, побачив тільки, як із схилу кинулося довге, чорне в цьому світлі тіло і ніби злилося з постаттю Висоцького, насіло на нього. Водночас з цим ляснув другий постріл, який не влучив у мене тільки тому, що «фурман», «візник», чи як там його, впав. І собака вже притиснув його до землі й тримав у пащі його праве зап'ястя.

У наступний момент вони покотилися по землі, і нічого вже не можна було розібрати. А я стрибнув на Бовбеля. З ножем. Той присів, щоб уникнути удару, бо я в запалі міг-таки полоснути його або всадити йому кудись ніж по саму рукоятку. Він спритно уник ножа і тим самим дуже зручно підставив підборіддя якраз під моє коліно, яким я й не завагався луснути його з усієї сили так, що аж клацнули зуби, і він упав навзнак, усією спиною й потилицею припечатав матінку-землю.

І тут я насів на нього, перехопив праву руку з шипастим кастетом. Мені треба було дорватися до його горлянки. Третій постріл звідкілясь. Куди? Я не знав цього, здатний дерти, рвати на шматки, гризти.

Коли мене відтягли, кривавий туман усе ще стояв у мене в очах. Я скалив зуби й хрипів. І тільки поступово крізь цей туман почали вимальовуватися в світлі ліхтарів обличчя. Перш за все я побачив Щуку… Потім невідомого міліціонера, який щойно одягнув на Висоцького наручники. В Ігнася з правого передпліччя стікала цівка крові.

— Застрелитися хотів, — сказав міліціонер. — Встиг-таки перекинути ту цяцьку в ліву руку. Якби не стукнув по ній — тут би йому й кінець.

Тепер я вже пізнав і Велінця, який ледве відтягував Рама за нашийник, і ще двох невідомих, які закручували за спину руки все ще напівпритомному Бовбелю. Пливли переді мною обличчя Змогителя, діда Мультана з дробовиком у руці… Шаблики… Вечірки… Сідуна… Сташки… Вогні закрутилися в моїх очах. Земля пішла кудись вбік.

Хилинський (він тримав мене справа) стиснув мій лікоть.

— Тримайтеся. Тримайтеся, брате. Байдуже. Минуло все.

А я рештками притомності, яка майже зникла, підсвідомо відчував, що ні… ні… ще не все. Щось настирливо свердлило мозок, повинно було ось-ось усе прояснити, але безслідно зникало при першій спробі зупинити, затримати його, здогадатися. Останніх скелець так і не було в цьому калейдоскопі облудної брехні й підступної підлості.

Під'їхала машина. Не знаю, як вона зветься тепер. А в середньовічній Білорусії віз, яким відвозили затриманих, називався «кошиком для салату» або «для капусти». «Отак-то. Несучасний ви чоловік, товаришу Космич. Несерйозний».

Арештованих повели туди. Бовбель спробував було буркнути щось на зразок: «Не я починав. Це інші…»

— Розчарувався я в тобі, — погордливо плюнув Висоцький, сказав нахабно: — Ну ось, тепер на певний час будемо гостями міністра внутрішніх справ.

— Мабуть, і не тільки, — сказав я.

Треба було віддячити цій наволочі за «трубу архангела», і я вирішив пустити останню пробну кулю:

— Від усієї душі сподіваюся, що це останнє твоє гостювання… Останнє, Ігнасю Висоцький… Він же Криштоф за польських часів… Він же Владик за німців… І хто ще після війни?.. Куліш?

Висоцький раптом рвонувся у мій бік з такою силою, що міліціонери ледве втримали його. Обличчя в нього зробилося багряно-синє, жили надулися на лобі. З горлянки вирвалися майже не слова, а погрозливе скажене хрипіння.

— Ти… Гад… Ти.

— Байдуже, — сказав я, — твій інсульт вилікують. Щоб ти втретє не дременув кудись. Щоб хоч на третій раз отримав тричі заслужену «вишку».

Зникло перекошене обличчя. Коли машина від'їхала, я сів на траву і почав збирати й складати в купку якісь гіллячки й трісочки.

Сташка підійшла до мене й поклала долоню на мою голову.

Знову горіло вогнище на Білій Горі. І зорі над головою. І друзі довкола. І очі всіх дивляться на один на всіх вогонь.

— Просто паскудні тварюки, — озвався нарешті я, вже майже заспокоєний.

— О, — сказав Адам, — якби це Клепча чув, він би одразу категорично й зворушливо промовив: «Щось я жодного разу не чув од вас слів «свідомий» та інших».

— А ти роби свідомо, — у тон йому озвався я, — а не базікай. А то свідомих молоти язиком і без тебе багато розвелося.

— А він одразу до твого директора, — посміхнувся Щуки. — І скаже, що не місце другові Космичу в дружних шеренгах науки, бо він дає іншим штурхана в зад.

— Годі, — мені самому вже стало нудно від цієї теми. — Закуримо, чи що?

Хилинський повчальним тоном сказав:

— Хто не курить і не п'є, той здоровеньким помре.

Я завмер з пачкою сигарет у руці. Знову щось ніби раптом стукнуло в мою свідомість. Але що? Цього я так і не міг до кінця зрозуміти. А тут і Адам своїм запитанням досить недоречно порушив мою зібраність.

— Як ти дійшов до своїх висновків?

— Тьху! Знову зосередитися не дали. Тут дивне не те, що я дійшов, а що стільки сторонніх речей мою думку відвертало вбік, а я, незважаючи ні на що, все-таки здогадався. Як ви кажете, «дійшов».

Справді, з чого все почалося? Ага, здається, так.

— Одного разу мені просто спало на думку… Ну, ніби раптом сумістилося несумісне. Смерть, смертна кара двох братів Висоцького. Коли вони відбувалися? З чим збіглися?

— Ну, вирок Криштофу Висоцькому це, здається, кінець серпня, — сказав Шаблика. — Чи середина.

— А що першого вересня сталося?

Поет з мордою ковбоя і такими самими манерами тихо кинув:

— Війна.

— Ну от. Могли забаритися? Могли.

— Мацієвський виїхав.

— І міг не доїхати. Або подумати, що перед лицем вічності… один якийсь.

— Зрозуміло, — сказала Сташка.

— Сурмити йому урочистий марш, — сказав Сідун.

— Марш… — сказав раптом Мультан. — Не люблю маршів. Все одно бійка буде. І невідомо ще, яка страшніша. З ворогом чи з жінкою. Так що мені навіть дивно, чому це декотрі (невловимий погляд у мій бік) самі в мішок лізуть.

— Воістину, — підтримав його Вечірка. — Так я вже холостякам заздрив. Думаю, от розумні люди.

— А далі? — спитав Щука.

— А коли був заарештований і засуджений Владек Висоцький? Ми знаємо, перші два роки він десь поза Кладно. Потім з'являється. Служить у паспортному відділі, чи як там.

Цей час збігається з тим, коли була розгромлена організація, до якої входив наш теперішній… Словом, Леонард Жихович. Його не схопили — зайвий привід для дурної моєї підозри. А він і отаборився тут, щоб стежити за всіма, хто цікавиться замком. Запитували в нього?

— Так, каже, що була розмова з якимсь членом організації про Ольшанку і так далі. Той, здається, також не потрапив у гестапо. Але лице його ксьондз пам'ятав невиразно, — сказав Щука.

— Так коли пан Владек був заарештований і засуджений?

— Шістнадцятого липня, здається, — сказав Шаблика. — «Вирок виконати протягом двадцяти чотирьох годин».

— Наші коли місто взяли?

— Вісімнадцятого, — буркнув Щука. — Все одно не збігається. Встигли б його розстріляти.

— Так, — сказав я. — А що сталося сімнадцятого?

— Ах, чорт, — підскочив Хилинський. — Повстання в місті. Ось про це, Щука, якось ти й не подумав. Тепер зрозуміло, чому раптом живий, як чорт з табакерки.

— Правильно, повстання, — сказав я. — У ніч на сімнадцяте. Передчасне повстання, бо наші були ще на досить далеких підступах. Ну, то кримінальні позбивали замки саме в той час, коли повстанці виламали тюремну браму. Охорона втекла. Так що місто було наше. Півночі і половину дня. Усіх арештованих випустили. Але тут повстання придушили прикордонні війська, що відступали, і поліцаї. Частину наших роззброїли і посадили в тюрму назад. І почалися поспішні розстріли. В один з них потрапив наш Висоцький. А якщо не потрапив? Вісімнадцятого наші взяли місто.

— І що? — спитав Вечірка.

— А те, що, крім іншого, того, про що я їм казав і вам тепер сказав, я подумав: а раптом Криштоф, один раз втікши від смерті, міг і вдруге втекти… І одразу після визволення знову ожила банда Куліша. Не знаю, з ким він там співробітничав, кого продавав, перед ким запобігав… Але одне ясно. Одного вбивства хлопця в Замшанах досить, щоб на тому чоловікові поставити хрест. І вже не сумніватися, що він на будь-який, на найстрашніший злочин здатний. Ну, а як ви йшли?

— Про це потім, — сказав Щука. — Ми йшли приблизно тією самою дорогою, що й ти. Але ми перш за все шукали. Ти — думав. Ти ще допоміг нам азартом, на який ми не маємо права. Словом, знайшли ми все-таки людей. Знайшли свідків.

— І що сказали свідки? — спитав Мультан.

— А свідки, — невесело сказав Щука, — ті, що залишилися, мало чим нас порадували. Тітка була з ним на останньому побаченні. Все-таки це вона остаточно штовхнула Криштофа на його шлях. Побачення дали. У морі справедливої ненависті вона була також і єдиною людиною, яка йому співчувала… Не допомогло її співчуття. Війна. Загальна розгубленість, збудораження. І він у цьому сум'ятті покинув тюрму. І слід його загубився у натовпі. Де він був, коли ми прийшли, — бог знає. Може, тоді й склалося ядро майбутньої банди. А коли прийшли німці, він уже діяв у лісах. І водночас був зв'язаний з окупантами. Теж подвійна бухгалтерія. Про загибель підпілля ми вже дещо знаємо, а довідаємося ще більше. Перед приходом наших він свою діяльність тимчасово припинив. Займався торгівлею на чорному ринку. І тут німці з властивою їм педантичністю почали переглядати тюремні акти. І жандарми натрапили на смертний нирок Криштофу. Встановити його тогочасне ім'я було дуже легко. І ось тут таке. Всі думали, що він загинув у вуличній екзекуції, як люди підпілля, як жертва облав. Шкодували. А він на таку високу смерть права не заслужив. Та й не помер, як бачите. Чи зіткнулися на ньому два відомства: те, що вимагало кари ще за старим вироком, і те, де він працював інформатором, — не знаю. Це ще з'ясується. Як з'ясували ми все і щодо Бовбеля… Твоя здогадка була правильна і щодо нього, Космич. Тільки що здогадка — не факт.

— А сучасні їхні вчинки?

— Сучасні — вже факт. Ну, вставайте вже, хлопці. Час. Ми попрощалися з експедицією і почали спускатися з городища.

Мовчали, та й не хотілося більше говорити після пережитого і передуманого сьогодні.

— А все ж таки без твоєї голови їм важко б прийшлося, — сказав Хилинський, поклавши долоню мені на плече. — Без розшифрування того тайнопису.

— Без першої тривоги, яку зчинив бідолаха Мар'ян.

— Тепер вони довідаються. Тепер легше.

Місяць, що почав уже заходити, заливав костьол пронизливим і безмежно журливим світлом, робив чорне громаддя замку менш громіздким. Він здавався вже в цьому світлі і не таким чорним, а ніби відливав трохи блакиттю.

— Пройдемо через замковий двір, — несподівано сказав я.

— Це навіщо? — спитав Мультан.

— А раптом дама з ченцем…

— Ти що, в дурниці оті віриш? — здивувався Щука.

— Вірю, не вірю, але через це не зможу я поїхати звідси зовсім заспокоєний. Не може бути, знаю. Але ж я сам бачив.

— Ходімо, — дуже тихо сказав Хилинський.

Я знав, що тільки в нього не було скептичного недовір'я (як у Щуки, Велінця і Шаблики), поетичної здатності вірити, яка сильніша за бажання вірити у неймовірне (як у Змоги-теля), і забобонної віри Мультана й Вечірки («Цілком можливо. Янкові Телюку одного разу привиділося, та і я щось таке бачив»).

Тільки в нього було не зіпсоване ніякими іншими міркуваннями і обставинами просте довір'я до мене. Довір'я, яке перш за все прагнуло перевірити, а що там робиться насправді.

Довір'я, яке і є фундаментом усякого наукового і ненаукового поступу. Того довір'я, яке не дозволило Марину Гетальдичу кепкувати з дослідів Марка Антонія де Домініса над лінзами і геометричною оптикою, а Галілею не дозволило узяти під сумнів наукову сумлінність обох (аж до розгадки ними таємниці «божого моста», «брами нового світу», веселки), продовжити їхні досліди і, зрештою, створити і вдосконалити телескоп[63].

Цей вірив і знав: якщо я так кажу, то «щось напевне було, а от що — треба помацати».

Наша компанія, що якраз входила в темний тунель брамної арки, збоку, видно, дуже нагадувала «Нічний дозор» Рембрандта. Такі собі нащадки кощавих гезів, трохи гладкуваті городяни з претензією на войовничість і мужність (це для красунь, які дивляться на них крізь щілини у віконницях).

Двір, залитий світлом, темні галереї для прогулянок на протилежному до входу його боці, важке громаддя веж дуже зменшили цю войовничість, змусили всіх замовкнути і рухатися все повільніше, а потім і взагалі зупинитися. Тільки Щука, зачепивши якусь бляшанку, чортихнувся:

— Ну, доведеться взяти за барки Ольшанського, теперішнього, звичайно, що він таке паскудство тут розвів.

Накласти на нього, чорта, штраф. І не з колгоспної кишені, а з власної. Тоді заспіває.

Решта стояли мовчки. Нічого не відбувалося.

— Ну, де ж тут твої «привиди»? — з гумором запитав старшина Велінець.

Я глянув на годинника і підвів очі в небо.

— Якщо я маю рацію — повинні дочекатися, не сьогодні, то завтра.

— До завтра чекати? — запитав він. — Ось чоловік, який, з його терпінням, помилку зробив, не пішов працювати до нас.

— Пішов майже, — буркнув я. — Нічого доброго з цього не вийшло.

— Скільки ще чекати? — Це вже Вечірка.

— А я нікого не змушую чекати, Миколо Чесевичу.

Хилинський мовчки доторкнувся до мого ліктя.

— Повинно бути ось-ось. Якщо я не помиляюся, — пошепки відповів я.

— Он, — майже просвнстів горлом Мультан, — он замаячіло щось.

На лівому боці галереї справді ніби щось з'явилося, заворушилося. А потім з'явилися і майже непомітно для ока попливли праворуч дві невиразні тіні: темна і світліша.

— Вони, — здавленим голосом сказав Хилинський.

Це справді дивувало й вражало і могло мало не до смерті налякати непідготовленого.

Пливуть… Пливуть. Залитий фантастичним, примарним світлом двір. Дві світлі кам'яні стіни й вежі, що в цьому світлі набули кольору обгорілого і запорошеного чавуну. І дві чорні стіни, і особливо масно-чорна темрява на галереї, і в цій темряві рухаються два привиди. Світла постать, темна, і відділяє їх від решти темряви вузька смужка світла.

— Не рухайтеся!

Я кинувся майже бігом до правого входу на галерею для прогулянок, збіг по ньому і рушив назустріч невиразно-тьмяним примарам. Ближче… Ближче. І раптом вони зникли. Тут-таки, біля мене. Не примари і не привиди, просто дві плями, що перетворилися на невидимок.

— Вони зникли, — долетів з двору голос Щуки. — Але ти, ти освітлений, Антоне.

Я підвів голову і завмер, мало не осліплений. Від дзвіниці костьолу, від диску дзиґарів, падав прямо мені на тіло та обличчя, бив у очі сніп різкого яскраво-блакитного світла.

— Сюди! Швидше.

Я почув тупіт ніг. За хвилину всі люди вже були на галереї.

— Гляньте! Он! — показав я.

— Що таке? — Засліплений Щука кліпав очима. — Що це таке?

— Я здогадуюсь, що це таке, — кинув Хилинський.

— Годинник, — сказав я, — справжні, старомодні, стародавні дзиґарі. Тільки один тут тип помилився. Нерухомий «денний» годинник з рухомими стрілками, і рухомий, більший циферблат «місячного». Він за нерухомим денним. І він крутиться, хоч і безладно, бо не до кінця відремонтований. А під ним нерухома стрілка… І рухомі постаті «світів».

— То що? — запитав Мультан.

— Органіст і ксьондз казали мені, що там для невідомої мети система потужних дзеркальних рефлекторів… Ну от, у певні дні промінь місяця потрапляє на них. І от іде по галереї темна тінь, від нерухомої стрілки, а за нею світла «тінь», відбиток од рефлектора.

— От і все, — сказав Вечірка. — Баєчки. Запала важка пауза.

— Дурень ти, — сказав йому пригнічений Змогитель і потім кинув мені: — І ти не кращий. І надало ж тобі таку казку, таку красу на друзки розколошматити. Потрібне воно було комусь, твоє тлумачення.

Я й сам шкодував, що побачив і дав побачити іншим ще в одному явищі паршивий наш реалізм.


Розділ IX

Цинізм, смертна кара за смерть однієї душі з трьох і свята велич одного осквернителя праху


Ми нарешті підважили одну з плит «під кораблем». Було це наступного дня після нападу на мене. Допомагати прийшли всі вчорашні, та ще приплентався ксьондз. У поношеному цивільному одязі і з киркою в руці, що, як не дивно, йому пасувало, цій дивній людині.

І тут сталася перша розбіжність з одним з моїх нічних страхіть. Під плитою не було отвору, він був засипаний, навіть забитий уламками цегли, каміння, щебінкою і…. дрібними бетонними брилами з рештками арматури. Щука аж засичав від радості, побачивши це.

— Чому тут радіти? — спитав я.

— А тому й радіти, що шлях — правильний. До речі, шлях, який ти й підказав.

— З ним ще були якісь два дядьки в цивільному.

— Ну, що тепер? — запитав він у одного з них.

— А що? Поки теє, нехай копає, — відповів незнайомий.

— Справді. Усе ж це як вінець. І його здогадів, і того, що мусив пережити.

Ми вигрібали, ні, ми буквально видирали цей пізніший корок, що заткнув жерло давнього отвору. І зрештою зажеврів чорний, трохи нахилений провал униз.

Я взяв ліхтарика й почав спускатися по збитих, сточених часом приступках. Зі мною спускалися Сташка (я знав після того випадку із завалом, що відраджувати її — марна справа), Щука, Генка Сідун, Шаблика, один з невідомих і ксьондз, який знову причепився до нас.

Тіні від наших голів стрибали по мурах, по низьких напівкруглих склепіннях. Сходи були круті — можна в'язи зламати. І вже через якихось метрів п'ять нижче розібраного нами завалу я зупинився і показав ліворуч.

— Ну от. Мурували. Замурували. І порівняно недавно. — І звернувся до своїх: — Тому ми розбирати це не будемо. Сподіваюсь, що це вже не наша справа. Думаю, що це справа ваша.

— Маєте рацію, — сказав невідомий, — це справді наша справа. А чому ви думаєте, що замурували «порівняно недавно»?

— Спосіб кладки, — сказав я. — І ще, вони вживали для замурування щілин бетон. Рушили далі.

І знову приступки, приступки, приступки. Знову стрибки жовтого і чорного. Знову січуть муровану стелю мечі світла, якого вже стільки років, стільки вже нестерпно довгих, смертельно тягучих років, нескінченної їх череди, не бачили ці камені.

Ми спускалися безмежно довго, аж поки стеля не почала відходити вгору і там загинатися кудись у неосвітлену темряву.

— Все. Рівні плити, — чомусь пошепки сказав я. Промені попливли вгору, освітлюючи яйцеподібне склепіння.

— Усе як на стрічці.

Справді, кругла темниця сажнів на сім в окружності. І он пляма пізнішої за камені темниці, але цього разу дуже-дуже давньої кладки: закладений хід у нижню комору.

Закладений три століття тому. І знову я бачу ніби тільки густу темряву. Чую тільки голос згори:

— Тут вам і ложе, тут вам і жити… Скарб віднайдете… Будете ви там сторожею, і живим вас не докликатися.

І ще, ще я чую дзвін випаленої плінфи одна об одну і шурхіт кельми об камінь.

— Вартувати довіку-віків, — чую я. Сташка освітлює моє обличчя і каже:

— Поглянь.

Біля муру я помічаю купку праху. Рештки одягу, який давним-давно розсипався на порох. По каменях повільно-повільно, одна за одною сповзають сльози давно вже нікому не потрібної води.


І там ми знайшли тих, кого шукали. Вони все-таки дочекалися. Живі все-таки докликалися їх. Але їм це було «у віки віків», все одно що ніколи.

Біля самого муру близько-близько один до одного, і за життя, можливо, обнявшись, а тепер просто близько, лежали два скелети. І весь їхній жах один за одного і за себе, і безнадійність останніх хвилин раптом вихлюпнулися і затопили всю мою бідну істоту. Жахливий стародавній цинізм ніби зімкнувся з безоднею цинізму сьогоденного, того нещадного, в лещатах якого бився я і ці люди всі ці безпросвітні місяці.

Двоє. Обнявшись?

Я знаю, як ви зараз подивитеся на мою розповідь. Мелодрама? Гамлет з черепом? Скелети Флінтових жертв на «острові скарбів»? Боярин Орша?

Дзуськи, щоб вам ніколи не бачити того, що побачив я і всі вони! Тому що був там один штрих, від якого я довго не міг відчувати себе повністю живим. Від якого досі, коли згадаю, пробирають дрижаки огиди до декого з породи людської. Той останній жах, за який вигадників таких мелодрам належить, власне кажучи, бити по пиці.

Під тазовими кістками жінки лежали тоненькі, мов курячі, кісточки.

… Дитяти, яке так і не народилося.

… Волюжинич у темряві кладе руку на плече жінки.

— Байдуже. Ми зустрінемося. Ми вічні. Нема межі нашому ходу по землі.

«Ні. Ми вийдемо, ми вийдемо звідси, Ганно, Гордиславо. Ми вийдемо звідси, Сташко».

Хитаючись, я вибрався нагору, ві