Книга: Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України



Тема 1. ПОЯВА ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ


ПОЯВА ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Історія - це наука, яка займається вивченням минулого людства на основі матеріальних, письмових, фольклорних та інших історичних джерел. Історичні джерела – це залишки минулого, які пов’язані з життям людини і містять для нас певну інформацію про життя давніх людей. Історичні джерела поділяють на декілька основних видів:

писемні джерела (літописи, документи, спогади очевидців, публікації в пресі історичні праці тощо);

усні джерела (народні билини, перекази, пісні, легенди);

фото- та кіно- документи;

археологічні джерела – речові знахідки (знаряддя виробництва, предмети побуту, залишки жител, зброя тощо).

Для вивчення життя первісних людей на території України особливе значення мають саме археологічні джерела. Для того, щоб систематизувати різноманітний матеріал археологічних розкопок було розроблено поняття «археологічна культура». Археологічна культура – сукупність археологічних пам’яток, які належать до одного часу, певної території і мають місцеві особливості. Оскільки пам’ятки археологічних культур між собою подібні, вважається, що у більшості випадків їх творцями було споріднене між собою населення.

Історію України поділяють на наступні періоди:

Стародавня доба (близько 1 млн. років тому - V ст.).

Доба Середньовіччя (V-XV ст.).

Нова доба (XV - 1914 р.).

Новітня доба (1914 р. - до сьогодення).

Стародавню історію людства прийнято поділяти на періоди відповідно до матеріалу, з якого виготовлялось більшість знарядь: кам’яний вік, міднокам′яний вік (енеоліт), бронзовий вік, залізний вік.

Кам’яний вік (приблизно 1 млн. – бл. 5 тис. років тому) - найдовший період в історії України. Він поділяється на періоди, для кожного з яких характерні серйозні зміни в способі життя давніх людей – палеоліт, мезоліт, неоліт. У свою чергу палеоліт поділяється на ще три періоди: ранній палеоліт (1 млн. - 150 тис. рр. тому.), середній палеоліт (150 - 40/35 тис. рр. тому), пізній палеолі (40/35 - 10 тис. рр. тому).

В палеоліті (приблизно 1 млн. – бл. 10 тис. років тому) відбувались значні зміни клімату. Змінювалась також фізична будова давніх людей. Головними змінами були – збільшення об’єму мозку та удосконалення його будови; розвиток кисті руки, яка ставала більш пристосованою для трудової діяльності; розвиток прямоходіння. Такі удосконалення фізичного типу людини взаємопов’язані з новими здобутками в техніці виготовлення знарядь, в розвитку суспільного устрою та духовної культури. Щоб врахувати ці зміни вчені поділяють палеоліт на три періоди: ранній, середній, пізній. Первісні люди з’явились на території України період раннього палеоліту  близько 1 млн. років тому. Про фізичну будову людей цього періоду ми знаємо небагато, оскільки кісткових решток не збереглося. Про існування людей на території України в цей час ми знаємо лише завдяки виявленим знаряддям праці. В Європі в цей час проживали архантропи. Вони вміли виготовляти примітивні знаряддя праці з каменю, дерева, кісток.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 1. Поселення первісних людей.

Перші стоянки людей раннього палеоліту виявлені недалеко від с. Королеве у Закарпатській області, у районі м. Амвросіївка у Донбасі, на Житомирщині. Археологічні знахідки свідчать про початок заселення людиною території України з Закарпаття, адже саме на стоянці Королеве знайдено найдавніші кам’яні вироби. В період середнього палеоліту (приблизно 150 – 40/35 тис. років тому) територію України заселяли палеоантропи (інша назва – неандертальці). Вони зовні нагадували сучасних людей, але відрізнялись деякими пропорціями тіла, і, що найголовніше, - більш примітивною будовою мозку. Неандертальці вміли використовувати вогонь, шили одяг зі шкір тварин. В Україні знаходиться близько 200 пам’яток середнього палеоліту. Найвідоміша стоянка цього періоду виявлено поблизу с. Молодове. Тут знайдені рештки наземних жител неандертальців, побудовані з кісток та бивнів мамонта. В період пізнього палеоліту (приблизно 40/35 – 10 тис. років тому) з’явились люди сучасного фізичного типу – неоантропи або кроманьйонці, або homo sapiens. Пізній палеоліт – це період останнього зледеніння. Значна територія сучасної України була зайнята тундрою. Основою господарства в цей період було колективне загінне полювання на великих тварин – мамонтів, шерстистих носорогів, бізонів, диких коней. Колективне полювання вимагало злагоджених дій багатьох мисливців. Таким чином воно стимулювало появу стійки та згуртованих колективів – родових громад.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 2. Людина сучасного типу - кроманьйонець.

У пізньому палеоліті зароджується матріархат, який був зумовлений зростанням ролі жінки у суспільстві. Адже лише жінка могла визначити батьківство дитини і не допустити кровного змішування між близькими родичами. Шлюби між близькими родичами призводили до народження кволих і розумово відсталих дітей. На основі спільного походження від одної матері виникає материнський рід. Він об’єднував кровноспоріднених членів колективу і складався з парних родин. Спорідненість у роді визначалась по материнській лінії. В пізньому палеоліті сформувались ранні релігійні вірування:

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 3. Первісні релігійні вірування.

В пізньому палеоліті відбулась поява мистецтва, окремі перші прояви якого відбувались ще у попередньому періоді.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 4. Пізньо-палеолітичні зображення в гроті Мамонта з Кам`яної Могили.

Стоянки пізнього палеоліту – відомі практично на всій території України – Мізинська (на Десні), Рилівська, Межиріч та ін.


Мал. 5. Мізинська стоянка. Картина І. Їжакевича.

Для мезоліту (приблизно 10 – 8 тис. р. до н.е.) характерні кардинальні зміни клімату. Відбулось глобальне потепління, розтанув льодовик, зникли мамонти та шерстисті носороги. Нові умови полювання стимулювали винайдення луку і стріл, якими можна було вражати невеликих та швидких тварин. Для потреб полювання була одомашнена перша тварина – собака. Потепління сприяло розвитку рибальства, з’явились човни і рибальські сіті. Найвідоміші стоянки мезоліту – Журавська стоянка (Чернігівщина), Фатьма-Коба і Мурзак Коба в Криму. В цілому для палеоліту та мезоліту характерне привласнюючи господарство, коли всі продукти брались від природи в готовому вигляді.


Тема 2. НАЙДАВНІШІ ЗЕМЛЕРОБИ ТА СКОТАРІ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ


НАЙДАВНІШІ ЗЕМЛЕРОБИ ТА СКОТАРІ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

В період неоліту ( VII - IV тис. до н.е.) відбулись кардинальні зміни в господарській діяльності людини, які отримали у вчених назву «неолітична революція».

«Неолітична революція» передбачала перехід від привласнюючого господарства (мисливство, збиральництво, рибальство) до відтворюючого (землеробство, скотарство). В цей період почали вирощувати пшеницю, ячмінь, просо, жито, овес. Скотарство виникло з мисливства. Першою свійською твариною стала собака, яку приручили у мезоліті. Згодом одомашнили свиню і бика, а пізніше – вівцю, козу, коня. В період неоліту продовжувалось вдосконалення кам’яних знарядь праці – з’явилась техніка свердління, шліфування та розпилювання каменю. Поширились нові інструменти – кам’яні сокири, ножі, тесла. Іншим проявом «неолітичної революції» була поява гончарства. В суспільному житті поступово посилюється роль чоловіків в колективі, матріархат поступово змінюється патріархатом. Наступні зміни в господарському житті були пов’язані з виникненням металургії.

Енеоліт ( ІV – ІІІ тис. до н. е.) – перехідна епоха від кам’яного до бронзового віку. В цей час з’явились перші мідні вироби, але кам’яні знаряддя кількісно переважали, адже сировина для них була більш доступною. Найвідомішою культурою цього періоду є трипільська культура (IV – середина III тис. до н. е. )Назва культури походить від назви с. Трипілля Київської обл., поблизу якого відомий археолог В. Хвойка розкопав перше таке поселення. Племена трипільської культури заселяли значну територію – від Дністра до Дніпра і Чорного моря.


Мал. 1. Територія поширення трипільської культури.

Трипільці обробляли землю спочатку кістяними і роговими мотиками. Пізніше почали використовувати дерев’яний плуг з кам’яним або кістяним лемехом. Вони вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Зерно мололи за допомогою простих кам’яних зернотерок. Трипільці першими на території України почали займатися садівництвом. Крім цього вони розводили дрібну рогату худобу, коней, свиней. Важливу роль, особливо на ранніх етапах існування трипільської культури, продовжувало відігравати мисливство. Полювали на косулю, кабана, лося, різних хижаків та гризунів. Практикувалось також збиральництво та рибальство. Після 50-70 років проживання на певній території, і виснаження навколишніх земель, трипільці спалювали своє поселення та засновували на цілинних землях нове поселення. Згодом на місці спаленого поселення могло виникнути нове. Трипільська культура відома також своїми високохудожніми керамічними виробами. Посуд ліпили руками без гончарного круга. Він поділявся на кухонний, столовий та культовий. Більшість посуду розписаний червоною, чорною, білою, жовтою фарбами.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 2. Трипільський посуд.

Трипільці одні з перших на території України почали використовувати мідь, яку привозили з Карпат та Балкан, виготовляли мідні шила, кинджали, сокири, браслети, рибальські гачки. В пізній період існування трипільців ними було освоєно ткацтво. Населення жило у стаціонарних чотирикутних глиняних одно- двоповерхових будинках з кількома кімнатами. Племена трипільської культури створювали великі поселення, у яких проживало до 20 тис. жителів. Площа деяких з них – до 400 га. Найкраще досліджені трипільські поселення – Майданецьке, Доброводи, Талянки та ін.


Мал. 3. Реконструкція загального вигляду трипільського міста біля с. Майданецьке.


Мал. 4. Реконструкція трипільського поселення Коломійщина.

 Бронзовий вік - період в історії людства, коли поряд з кам'яними були поширені вироби з бронзи. В Україні він припадає на ІІІ – ІІ тис. до н.е. Бронза – сплав міді та олова. Це перший штучно створений людиною сплав. Бронзові речі міцніші, ніж мідні і мають меншу температуру плавлення. В період бронзи відбулось остаточне відокремлення ремесла від землеробства і скотарства. Ремесло – дрібне вироб­ництво готових виробів, що базувалося на ручній техніці за допомогою простих знарядь праці при відсутності ви­робничого поділу праці. Також ремесло є виготовлення виробів на замов­лення споживача з грошовою чи натуральною оплатою. У середній період бронзового віку у племен Північного Причорномор'я виникла спеціальність ливарників. Поширення виробів із бронзи сприяло розвитку обміну. Накопичення цінностей в руках окремих осіб, майнова нерівність приводили до поступового розкладу первіснообщинного ладу. Розвиток обміну і зростаючі зв'язки між племенами сприяли утворенню нових великих племінних об'єд­нань – союзів племен. Основні культури бронзового віку на території України: катакомбна, шнурової ке­раміки, середньодніпровська, зрубна та ін.


Тема 3. РАННІЙ ЗАЛІЗНИЙ ВІК НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ


1 РАННІЙ ЗАЛІЗНИЙ ВІК НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

1. Кіммерійці (ІХ–VІІ ст. до н. е.)

Кіммерійці – найдавніший народ України, відомий нам за писемними джерелами. За Гомером, вони були жителями найвіддаленішої з північних країн, якої досягав у своїх подорожуваннях легендарний Одіссей. Кіммерійці займали все Степове Причорномор’я від Дону до Дністра. Вони належали до іраномовної групи народів. Кіммерійцям була відома технологія виплавлювання заліза із руд та виготовлення залізної зброї й знарядь праці. Вчені вважають, що кіммерійці були кочовими скотарями.

Кочівництво – форма господарської діяльності і побуту, в основі якої лежить екстенсивне скотарство з сезонним переміщенням худоби.


Мал.1 . Зображення кіммерійців на етруській вазі.

Кіммерійці активно розводили коней і були чудовими вершниками. Залізне озброєння робило їх небезпечними воїнами. Тому чи не найголовнішими заняттям кіммерійців були військові походи з метою отримання здобичі. Походи кіммерійців у Передню і Малу Азію та їхні успішні війни з могутніми державами Стародавнього Сходу (Ассирією, Урарту, Лідією) дають можливість припускати, що кіммерійці були об’єднані в міцний воєнний союз. Очолювали кіммерійські племена та союзи племен племінні вожді, які в письмових джерелах названі царями. Нам відомо лише троє їх імен: Лігдаміс, Теушпа та його син Сандакшатру.

2. Скіфи (VІІ–ІІІ ст. до н. е.)

В VII ст. до н. е. на території України з’явилися давньоіранські племена скіфів, які витіснили кіммерійців та підкорили місцеві племена.


За свідченнями Геродота, скіфи поділялися на декілька основних племен, які заселяли окремі території і мали різне політичне становище:

царські скіфи, які жили між Дніпром та Доном і займали панівні позиції

скіфи-кочовики, що жили в Причорноморських степах;

скіфи-хлібороби (землероби) проживали в лісостепу на лівому березі Дніпра;

скіфи-орачі заселяли територію над річкою Буг, між Дніпром і Дністром.

Царські скіфи та скіфи-кочівники панували над іншими племенами. Господарське життя різних скіфських племен мало певні особливості. Скіфи-кочівники випасали худобу, тому перекочовували зі своїми стадами з місця на місце, залежно від пасовиськ. Така господарська діяльність впливала на їх побут. Житлом служили вози з шатрами. Харчувалися скіфи-кочівники переважно м’ясом, сиром і молоком. З Греції привозили вино, а хліб добували у вигляді данини від інших племен, що проживали на території нинішньої України. Поширеним було і полювання. Скіфи-хлібороби вели осілий спосіб життя, сіяли пшеницю, просо, ячмінь, коноплі, висаджували цибулю, часник. Свої продукти вони продавали грецьким колоніям. Розвивалися садівництво та різні промисли, ремесла, особливо обробка чорних і кольорових металів, бронзи. У скіфів було розвинуте гончарство. Свій посуд вони виробляли вже на гончарному крузі. Знали скіфи і ювелірну справу. Унікальні ювелірні вироби із золота і срібла знайдені в розкопаних археологами курганах (могилах). Скіфи вели постійні війни. Вони були чудовими вершниками. Основною зброєю був складний скіфський лук, відомий своєю дальнобійністю. Користувалися також списами, дротиками, сокирами, кинджалами і короткими мечами. Основна маса простих воїнів складала легкоозброєну швидку кінноту. Скіфська знать мала на озброєні металеві обладунки, вона утворювала загони важкоозброєної кінноти, яка була ударною силою скіфського війська. Скіфські воїни відрізнялись, за словами Геродота, нечуваною жорстокістю. Суворі закони для воїнів вимагали випити кров першого вбитого ними ворога, знімати скальп з ворога і прикрашати ним кінську збрую та інше. Політичному згуртуванню скіфів у єдину державу сприяла їх війна з перським царем Дарієм у 514–513 рр. до н. е. Скіфи не вступали в вирішальну битву з могутнім супротивником, вони постійно відступали у глиб своєї території, знищуючи колодязі та запаси продовольства. Як наслідок, перська армія опинилась перед загрозою голоду і Дарій вимушений був тікати. Такий спосіб ведення військових дій отримав назву «скіфської війни».  Постійні війни стимулювали розвиток у скіфів державотворчих процесів. Верховна влада в скіфських племенах належала цареві. Цар очолював військо, його влада була спадкова і майже не обмежена. Але для вирішення найважливіших питань скликалися народні збори усіх воїнів – «рада скіфів». На засіданнях цього органу могла вирішуватися навіть доля царів. Землі скіфів поділялись на номи, якими керували представники царської родини.


Військові походи та нерівномірний розподіл військової здобичі стимулював майнове і соціальне розшарування скіфського суспільства. Виділися такі основні суспільні прошарки:

воїни (з середовища воєначальників походила скіфська знать та царські родини);

жерці;

рядові общинники (землероби, пастухи) – більшість населення;

раби.

Скіфи мали свою релігію, в якій поєднались старі вірування з впливом грецької міфології. Своїм родоначальником і повелителем неба скіфи вважали бога Папая, богом війни – Арея, богинею землі – Апі, яка була дружиною Папая. Головною богинею була Табіті – богиня домашнього вогнища. Скіфи вірили в потойбічне життя і безсмертя душі. Це породило складний поховальний обряд. Померлих ховали разом зі зброєю, одягом, посудом, їжею, часто в жертву приносили дружин і рабинь. Скіфських вельмож і царів ховали у величезних курганах (їх висота сягала 20 м). Найбільш відомі в Україні скіфські кургани: Чортомлик, Солоха, Куль-Оба, Товста Могила та інші. Основою скіфського мистецтва був «звіриний стиль». Улюбленими зображеннями були олень, баран, кінь, кішка, фантастичний грифон та інші.  На рубежі V–ІV ст. до н. е., склалася скіфська держава від Азовського моря до Дунаю, яка називалася Велика Скіфія. Державою правив цар Атей, який навіть карбував свою монету. Саме за нього Скіфія досягла найбільшої могутності. У 339 році до н. е. зазнали поразки в битві з македонським цаем Філіпом ІІ. Цар Атей, якому виповнилося 90 років, загинув. Після цього скіфська держава починає занепадати. Скіфи не змогли протистояти своїм східним сусідам – сарматам і наприкінці ІІІ ст. до н. е. Велика Скіфія припиняє своє існування. Частина скіфського населення відійшла на південь і створили у нижньому Подніпров’ї та степовому Криму Малу Скіфію. Центром її був Неаполь Скіфський у межах нинішнього Сімферополя. Мала Скіфія проіснувала до II ст. н. е.




Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 2. Золота пектораль. IV століття до н. е. Товста Могила.

 

Мал. 3. Золотий гребінь з кургану Солоха.

 


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 4. Срібна амфора з кургану Чортомлик.

Мал. 5. Чаша. Срібло з позолотою. IV ст. до н.е. Курган Солоха.


3. Сармати (ІІІ ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е.)

В ІІІ ст. до н.е. скіфів витіснили племена сарматів. Їхня мова, як і скіфська, належала до іранських мов. Важливим політичним центром було м. Танаїс у гирлі Дону. Як і більшість кочових народів, сармати не були однорідним племенем, вони були певним слабо-утвореним союзом, який складався з декількох племен: язгів, роксоланів, аланів та ін. Основу їх господарства складало кочове скотарство. Найбільше розводили коней та овець. Сармати були дуже войовничими, ця риса відбилась у їх релігійних віруваннях. Меч був у них об’єктом поклоніння. Основу сарматського війська становила легка кіннота. Проте військом прориву, ударною силою виступала важка кіннота, відома як катафрактарії. Важко-озброєна кіннота сарматів передбачала наявність металевих обладунків як у воїнів, так і в коней. У військових діях брали участь навіть жінки. На основі саме цього факту виник відомий давньогрецький міф про амазонок. В ІІІ ст. н.е. сармати зазнали серйозного удару з боку готів. Кінець пануванню сарматів на південних землях України поклали гуни в другій половині IV ст.


Мал. 6. Карта розселення сарматських та пізньоскіфських племен.


Тема 4. АНТИЧНІ МІСТА-ДЕРЖАВИ В ПН. ПРИЧОРНОМОР'Ї


1 АНТИЧНІ МІСТА-ДЕРЖАВИ В ПН. ПРИЧОРНОМОР'Ї

Продовж VІІІ–VІ ст. до н. е. відбувалася «Велика грецька колонізація». Вона здійснювалася у двох напрямках: на захід і на північний схід. На захід від Еллади греки освоїли землі острова Сицилії та півдня Італії. На північному сході вони освоювали узбережжя Понту Еквсинського (Чорне море).

Колонізація – заселення і господарське освоєння незаселених територій (поділяється на внутрішню і зовнішню).

Основні причини «Великої грецької колонізації»:

політична боротьба в середині грецьких полісів;

перенаселення Егейського півострова стимулювало відтік населення з Греції;

безземелля гнало селян у пошуках вільних, неосвоєних, придатних для хліборобства земель;

конкуренція вимагала від ремісників та купців пошуків нових джерел сировини (металу, лісу, солі) та нових ринків збуту для своїх товарів;

греки страждали від військової агресії лідійців та персів.

Грецька колонізація носила переважно мирний характер,тому що колоністи селились в першу чергу на неосвоєних, малозаселених землях. Найперше грецьке поселення виникло на півдні України у VII ст. до н. е. – місто Борисфеніда на сучасному острові Березань, поблизу Очакова. Дещо пізніше виникло місто Ольвія («щаслива») на Дніпровсько-Бузькому лимані. На сході Криму з’явились міста: Пантікапей (сучасна Керч), Фанагорія, Тірітака, Феодосія, Кіммерік, Кітейта та інші. У 480 р. до н. е. вони об’єднуються у Боспорське царство, яке займало землі по берегах Боспору Кіммерійського (Керченської протоки). У 107 р. до н.е. в Боспорському царстві спалахнуло повстання рабів на чолі з Савмаком, який навіть оголосив себе царем. Але успіхи повстання виявились тимчасовими, воно було жорстоко придушене. У західному Криму були засновані міста Херсонес, Керкінітида і Калос-Лімен.У гирлі Дністра були збудовані міста Тіра (у межах сучасного Білгород-Дністровського) та Ніконій. Античні міста (поліси) на території України були самостійними державами, за своїм устроєм – аристократичними або демократичними республіками (за винятком Боспорського царства).


Мал. 1. Карта античних міс-держав Північного Причорноморя.

Грецька колонія мала свою структуру: центр-поліс, навколо якого розташовувалися сільськогосподарські округи, що називались хори. Місто мало чітку, сплановану забудову, ділилося на квартали з широкими вулицями. У центрі міста була велика площа – агора. Від неї розходилися адміністративні будинки, гімнасії, крамниці, храми і вівтарі, скарбниця, священний гай. Греки-колоністи займались землеробством, скотарством, садівництвом, виноградарством, рибним промислом, добуванням солі. Активно розвивалась торгівля. З України вивозили найбільше пшеницю, а також хутра, мед, віск, рибу, сіль, бурштин, деревину і рабів. З Греції надходила зброя, коштовності, посуд, солодощі, приправи, спеції. В колоніях були розвинуті такі ремесла: ткацтво, металургія, ковальство, гутництво (виробництво скла), чинбарство (обробка шкіри), кушнірство, гончарство.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 2. Руїни Херсонесу.

Мал. 3. Руїни монетного двору в Херсонесі.


Грецькі колоністи принесли на українські землі досягнення античної культури. В полісах значна увага приділялася розвитку освіти, про що свідчать численні написи на побутових речах. Розповсюдженою була література, розвивалась історія, театр, музика. Будувалися храми, прикрашені скульптурою, фресками та мозаїкою. В кожному місті карбувалася власна монета. Існували спеціальні гімнасії, де діти навчалися і займалися спортом. Слід відзначити, що у V ст. до н. е. Ольвію відвідав усім відомий «батько історії» Геродот. Основу релігійних вірувань грецьких міст-держав становило багатобожжя. Особливо популярним був культ бога Аполлона. Крім того існували і культи героїв: Ахілла та Геракла. Цікавим є той факт що уже у І ст. н. е. у Боспорі почалося поширюватися християнство, зачатки якого простежувалися навіть і у Херсонесі.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 4. Ольвія. Статер. IV ст. до н.е.

Мал. 5. Руїни Пантікапею.


Війни з сарматами спричинили поступовий занепад колоній. Тому у середині ІІІ–ІІ ст. до н. е. вони змушені були увійти до складу римської провінції Мезії. Так настав римський період в історії грецьких міст-держав Північного Причорномор'я. Вторгнення у Причорномор'я готів (ІІІ ст.) і особливо гунів (ІV ст.) поклало край існуванню грецьких міст-держав. Майже усі міста були зруйновані, крім Херсонесу і Пантікапею.


Тема 5. ДАВНІ СЛОВ'ЯНИ


1 ДАВНІ СЛОВ'ЯНИ

1. Писемні згадки про слов'ян

На початку І тис. н.е. на історичну арену впевнено виходять слов`яни, які мали автохтонний характер і були однією із найчисельніших груп індоєвропейської спільності. їхнього прабатьківщиною була територія між Дністром і Дніпром та Карпатами і Верхньою Віслою. На початку нашої ери слов`яни сформувалися як самостійна етнічна спільність, яка співіснувала з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угро-фінами. На «варварські» слов`янські племена поширювався вплив Римської імперії. В середині І тис. н.е. слов`яни розділилися на східних, західних і південних. В цей же час імовірно починається формування праукраїнських слов?янських племен з територією на лівому і правому середньому Подніпров`ї, Наддністрянщині та правобережжі Вісли. У писемних джерелах давньослов'янські племена вперше згадуються під іменем венедів у І–II ст. н.е. Про них говорять римські вчені Пліній Старший (23–79 рр. н. е.), Тацит (близько 55–120 pp. н. е.) і Птоломей (II ст. н. е.). Тацит, зокрема, зазначав, що венеди численні і займають величезну територію. Про слов'ян подають відомості візантійські автори VI–VII ст. – Прокопій Кесарійський, Псевдо-Маврикій та ін. Вони говорять про склавинів – західних слов'ян і антів – східних слов'ян, які займали територію між Дністром на заході і верхів'ями Дону на сході.


Мал. 1. Українські землі і Велике переселення народів.

2. Антський союз

В середині І тис. до н. е. більшість істориків того часу виділяють два племені слов'ян – це анти і склавини. Готський історик Йордан у книзі «Про походження і діяння готів» (551 р.) писав, що «анти — найхоробріші між ними (слов'янами), живуть над луком Чорного моря, від Дністра до Дніпра, а ці ріки віддалені одна від одної на багато днів ходу». Прокопій Кесарійський згадує про незліченні племена антів і відзначає, що анти та склавини говорили однією мовою. Вони займалися землеробством, скотарством, жили невеликими поселеннями на берегах річок та озер, мали укріплення, спільні для кількох поселень. Тогочасні автори підкреслюють, що анти були високі, дуже сильні і хоробрі люди. У IV ст. н.е. їх племена створили військово-політичний союз, який мав характер державного об?єднання. У «державі» антів відбувався перехід від первіснообщинного ладу до ранньофеодального з елементами патріархального рабства. Розпочалося майнове розшарування суспільства. У них переважав демократичний лад; управляли загальні збори (віче), і всі найважливіші справи вирішувалися спільно.  Ось що пишуть візантійські автори про демократичний устрій антського союзу. «Ці племена, – писав у своїй праці «Історія» візантійський історик Прокопій Кесарійський (VI ст.), – не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у демократії, тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони міркують спільно... Живуть вони в убогих хатинах... Усі ці люди високі на зріст і надзвичайно сильні... Більша частина земель за Істром (Дунаєм) належить їм». Про демократичний устрій і вільнолюбність склавинів і антів писав у своїй книзі «Стратегикон» і візантійський імператор Маврикій Стратег (582–602 рр.). «Племена склавинів і антів живуть спільно, і життя їх однакове: вони живуть вільно і не дають нікому поневолити себе або підкорити...».

Однак у разі небезпеки анти і склавини обирали царя (вождя), авторитет якого визнавав весь народ. Зокрема про це свідчать, археологічні знахідки скарбів на слов’янських територіях, якими володіли за життя, безперечно, найзаможніші та наділені владою представники слов’янських племен. З-поміж таких пам’яток і Мартинівський скарб, що, за припущеннями вчених, належав комусь із антських вождів. Одним із таких царів був Бож, який у 380 р. н.е. організував союз для боротьби з готами. Але цей виступ виявився нещасливим для антів і Бож із синами і сімдесятьма знатними людьми потрапив у полон до готів. Інший вождь – Мезамир очолив боротьбу проти аварів у 560 р. н.е. З кінця V ст. слов'янські племена, анти у тому числі, почали численні і тривалі, так звані балканські, війни проти Візантійської імперії. Війни супроводжувалися переселенням частини слов'ян на Балкани. Внаслідок цього на Балканському півострові виникли південнослов'янські держави Болгарія, Сербія, Хорватія. Крім того, общинний лад слов'ян справив великий вплив на прискорення занепаду рабовласницької системи у Візантійській імперії і розвиток там феодалізму. Антська держава занепала під ударами аварської орди у VI ст. н.е. Назва «анти» проіснувала недовго, близько трьох століть, і на початку VII ст. зникла з історичних хронік, розчинившись у загальному терміні «слов`яни». Остання згадка про антів датується 602 р. У працях багатьох істориків прослідковується думка, що анти були найдавнішими предками українців. Так, М. С. Грушевський у своїй багатотомній «Історії України-Руси» та інших працях висунув думку, що «порогом історичних часів для українського народу можемо прийняти IV вік по Христі, коли починаємо вже дещо знати спеціально про нього. Перед тим про наш народ можемо говорити тільки як про частину слов'янської групи...» При цьому найдавнішими предками українського народу Грушевський вважав антські племена IV–VI ст. Думку Грушевського поділяв ряд істориків – І. П. Крип'якевич, Н. Д. Полонська-Василенко та ін.

3. Сусіди слов'ян

Готи. Період IV–VI ст. н.е. увійшов в історію як Велике переселення народів – масове переселення племен по всій території Європи. Воно було викликане ростом населення, пошуками родючих земель і пасовищ для худоби, прагненням племінної знаті до збагачення військовою здобиччю. Початок йому поклала навала гунів. Але ще до них германські племена готи, утворивши в I ст. у Скандинавії союз племен, переселилися спочатку в басейн р. Вісли, потім у Прикарпаття, а згодом у Північне Причорномор'я. Тут вони завоювали сарматів, захопили і зруйнували Ольвію і Тіру, підкорили жителів Криму. Готи, які поселилися на захід від Дністра до Дунаю, утворили племінний союз вестготів. На нижній течії Дніпра виникла держава вестготів – Рейхготланд зі столицею Данпарштадт (тепер село Башмачка Дніпропетровської області). Її засновником був рекс (вождь) Германаріх (332–375 рр.). Історик Йордан розповідає, що готи жили родовими общинами і племенами, в яких уже виділялися знать, військові вожді й старійшини. Займалися вони кочовим скотарством, полюванням, збиральництвом. З’являлося орне землеробство. Вели торгівлю з сусідніми племенами, a також постійно воювали з ними. Здійснювали походи за Дунай на Балканський півострів та на римські володіння в Західній Європі.

Гуни. У 375 р. в Причорномор'ї з'являються племена гунів. Одні вчені вважають їх кочовими племенами, вихідцями з Середньої Азі. Гунів очолював каган Баламбер (Велимир). Зруйнувавши Пантікапей і міста на Боспорі Кіммерійському (Керченській протоці), гуни підкорили остготів (східна гілка готів, жили в степах між Дніпром і Доном) і вестготів. Готи рушили на захід через Дунай на Константинополь і через Дунайську рівнину в Центральну і Західну Європу. У 410 р. готи на чолі з Аларіхом захопили і зруйнували Рим. Гунський племінний союз досягає могутності за царя Аттіли (433–453 pp.). За двадцять років він завоював Середньосхідну Європу. Його данниками були Західна і Східна Римські імперії. Центр своєї держави Хунгарії Аттіла переніс на Дунайську рівнину (сучасна Угорщина). Його мрією було завоювання Галлії. У 451 р. в битві на Каталаунських полях (на річці Mapнi біля міста Труа у Франції) гуни в союзі з остготами розбили об’єднані війська римського полководця Аеція Гауденція та вестготів. 3 обох боків у битві брало участь понад 180 тис чоловік. Остготи вдерлися в Італію, а вестготи втекли за Піренеї в Іспанію. Проте після смерті Аттіли у 453 р. величезна гунська держава занепала і під ударами Візантії розпалася. Гуни розчинилися серед європейських народів.


Мал. 2. Велике переселення народів. Загибкль Західної Римської імперії.

Авари. Через сто років у VІ ст. в українські землі вдерлися племена аварів. У результаті тривалої війни з слов’янами утворилася нова держава – Аварський каганат. Як і гуни, авари рушили на завоювання Європи. Вони дійшли до Константинополя, але були розбиті візантійським імператором. Тоді свої удари вони спрямували на захід і захопили Паннонію (сучасна Угорщина), яка стала центром каганату. Його очолив хан Боян. Звідси авари нападали на землі франків. Остаточно їх розбив Карл Великий. Авари відкочували на Кавказ, де заселили сучасний Дагестан.

4. Розселення східнослов’янських племен

У наслідок Великого переселення народів у Європі відбулися значні зміни. Утворювалися та розпадалися державі, одні народи витісняли інших. Ці події змушували і слов’янських народів до міграцій. Так протягом V–VІІ ст. тривало Велике розселення слов'ян.


Основні напрямки розселення слов’ян:

південний – в басейні Дунаю, на Балкани;

західний – Татри, Судети, Балтійське узбережжя;

північно-східний – Лівий берег Дніпра, басейни Західної Двіни та Оки.

Отож, східні слов'яни, які інші народи почали активно освоювати нові землі. Слов`яни Лівобережжя поступово освоюють нові землі на північному та південному сході, що були заселені до цього угро-фінами, балтами та іншими племенами. Поступово у VIII–X ст. завершується формування нових племінних об`єднань. Тепер уже літописці нараховують велику кількість різних племінних груп. Загальний термін «слов`яни», типовий для VII–IX ст., замінюється конкретними назвами окремих племінних союзів. Нестор Літописець у «Повісті временних літ» дає таку картину розселення 13 слов`янських племен у IX ст. На півночі поблизу озера Ільмень мешкали словени, на південь від них у верхів`ях Волги і Дніпра – кривичі. В басейні верхньої Оки знаходилися в`ятичі, на південний захід від них, над верхньою частиною середнього Дніпра і річки Сожа – радимичі, на північ від річки Прип`ять, в Поліссі, – дреговичі. Між Прип`яттю, Дніпром і Горинню – древляни, на південь від них, понад середнім Дніпром, – поляни. На Лівобережжі, в басейні Десни та Сейма, – сіверяни (сіверці), між Дністром та Бугом – уличі, Дністром та Прутом – тиверці. У Прикарпатті (нинішня Галичина) і Закарпатті – хорвати, у верхів`ях Західного Бугу мешкали дуліби, пізніше – волиняни і бужани.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 3. Карта розселення східних слов`ян.

5. Куявія, Славія та Артанія

Вже довгий час у науці точаться суперечки стосовно повідомлень арабських і персидських географів ІХ–Х ст. – аль Балхі, аль Істахрі, Ібн-Хаукаля та ін. про три східнослов’янські державні утворення: Куявію, Славію та Артанію з головними містами – відповідно Куявою (Куябою), Славією та Артою (Арсою). Відомості східних авторів, звичайно, надто загальні в хронологічному плані і малоконкретні в географічному, хибують на помилки й вигадки. Але в багатьох випадках їхні свідчення є унікальними. Більшість дослідників сходяться на тому, що Куявія і Куява – Київська земля з Києвом. Під назвою Куяба Київ з давніх-давен був відомий у багатьох арабських, а також візантійських і західноєвропейських джерелах. Славію звичайно прив'язують до землі ільменських словен, головним містом яких у 10 ст. став Новгород. Але не так давно академік Борис Рибаков висловив припущення, що м. Славією може бути Переяслав-Південний, розташований неподалік Києва. Рішуче розійшлися думки вчених стосовно Артанії. Різні історики бачили в Арті то Рязань, Тмутаракань, Чернігів, Білоозеро, Ростов Ярославський.



6. Економічний та соціальний розвиток східних слов'ян

У другій половині І тис. н.е. економіка східних слов`ян досягла значного розвитку. Основними галузями господарства були землеробство і скотарство. Поряд із цим певну роль відігравали мисливство, рибальство, бортництво. Зростає технічний рівень знарядь праці. Уже в першій половині І тис. н.е. східні слов`яни користуються залізними наральниками, а в другій – все ширше розповсюджують залізні плуги та інші сільськогосподарські знаряддя, що значно підвищувало продуктивність праці. Урожай збирали серпами, косами, зерно мололи на жорнах. Вирощувалися пшениця, жито, просо та інші зернові. Розвивалися різні види ремесел: ливарне, залізообробне, гончарне. Удосконалювалися житла, поселення, які мали укріплення-городища (гради) з високими земляними валами та глибокими ровами. Серед значної кількості городищ виділялися великі, що відігравали роль політичних, торгово-економічних, духовних центрів: у полян – Київ, Вишгород, у сіверян – Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч та ін. Енергійно розвивалася внутрішня і зовнішня торгівля. У VII–VIII ст. з Волзького торгового шляху «з варяг у араби» по притоках Дніпра та Дону до східних слов`ян приїздили арабські купці. Свідченням широкої торгівлі з ними були скарби арабських диргем, які знаходять час від часу на території слов`янських поселень. У IX ст. основним стає дніпровський шлях – «з варяг у греки», по якому йшла жвава торгівля з Візантією. Розвиток продуктивних сил викликав зміну і в суспільному ладі східних слов`ян. Звужується сфера спільної власності на землю. Орна земля значною мірою переходить у приватну власність окремих сімей, що ставали тепер певною мірою господарськими одиницями суспільства. Первісна община перетворювалася в сусідську. Всередині племен та племінних союзів посилювалась майнова та соціальна диференціація – виокремився прошарок племінної знаті, в руках якої зосереджувалося все більше матеріальних багатств та політичної влади. Знать походила в першу чергу з середовища воїнів. В умовах постійних збройних сутичок зростала роль професійних військових загонів – дружини, під керівництвом військового вождя – князя. Збагатившись за рахунок військової здобичі князі поступово отримають все більше повноважень. В кінцевому рахунку вони отримують найвищу політичну владу та значні земельні угіддя. Починається формування верстви великих землевласників – бояр, які отримували землю за службу в князя. Довгий час продовжував діяти давній інститут влади – загальні народні збори (віче). Віче збиралось ситуативно, для вирішення найважливіших питань. У VIII–IX ст. переважно на основі племінних союзів поступово формуються нові територіальні об`єднання – князівства, центрами яких були міста Київ, Чернігів та ін.

7. Культура давніх слов'ян

На думку дослідників, джерела слов'янської культури сягають зарубинецької культури (яку датують умовно II ст. до н. е. – ІІ/ІІІ ст. н. е., верхів'я Придніпров'я) та багатоетнічної черняхівської (близько II – ІV/V ст. н. е., за деякими джерелами – до VII ст. до н. е.). її особливістю було формування ранньокласового суспільства, ієрархічної влади та укладання воєнних союзів між етносами-племенами. Це дає підстави говорити про державу антів як один із перших зразків тубільного державотворення. Наприкінці IV–V ст. черняхівська культура занепала під навалою гунів. А вже у VI–VII століттях формується власне слов'янська культура. Усний характер культури слов'ян значно ускладнює реконструкцію їх релігійних уявлень (в їх фіксації не була зацікавлена й сакральна письмова християнська культура Київської Русі). Дослідники вважають основою релігійного світогляду давніх слов'ян пантеїзм – обожнення природи. Особливо шанованими були природні стихії – вода як джерело життя та вогонь – символ сонця, блискавки, сили, що очищує. Це зумовлювало специфіку поховальних обрядів-за уявленнями слов'ян, спалення небіжчика та подальше поховання залишків було засобом захисту від злих сил, очищення і торування шляху до царства світла та вічного спокою. Слов'яни розуміли людське життя як повторюваний природний цикл, уважали збереження душі запорукою його одвічності. Душа доброї людини перевтілювалася в добрих духів дерева, птаха, заслуговувала на прилучення до світу природи, на вічне життя, душа злої – ставала рабом.  У землеробському культі закріплювалися сакралізація землі (що стало підґрунтям антеїзму українців), ідеї родючості, захисту людини, врожаю та їжі від «злих» сил природи, розуміння природного круговороту. Їх художнім утіленням була багата символіка керамічних виробів: солярний знак, хрест із чотирьох променів, коло, зигзаг, хвиля, зіркові розетки, концентричні кола, оточені зубцями і пунктирними лініями, – символами життєдайних променів. Залежність від природи, нестача знань та водночас прагнення змінити перебіг подій на більш позитивний для людини зумовили велике значення магії. З магічними діями були пов'язані ритуальні вироби з глини, сакральні камені зі знаками – символи міцності та вічного існування. З вірою в можливість захисту від ворожих сил були пов'язані обереги – різноманітні підвіски, прикрашені візерунками, шумливі підвіски-амулети, які відганяли злих духів.


Мал. 4. Срібна фігурка людини з Мартинівського скарбу.

Мал. 5. Срібна фігурка коня з Мартинівського скарбу.


У давніх слов'ян були свої боги. Головним божеством був Перун – бог неба, грому, блискавки, покровитель князя та князівської влади. Велес захищав худобу, протегував торгівлі та достатку. Бог вогню Сварог і його син, бог сонця Дажбог, виконували й функції героїв – вони створили плуг, навчили людей вирощувати пшеницю, молоти зерно та пекти хліб. Дажбог протегував також світській владі. Богиня Мокош була покровителькою жінок, врожаю, плодючості. Певні залишки зооморфізму зберігалися в образі бога Симаргла – охоронця посівів і землеробства в цілому. Повітрям, бурями керував Стрибог, місяцем – Хоре. З іншим рівнем міфологічної ієрархії були пов'язані сімейно-родові та сезонні культи. їх яскраві зразки – культи землеробського бога Рода, уособлення єдності спільноти, творця Всесвіту, Лада, жіночих божеств-рожаниць – покровительок плодючості та жіночого начала, культи Ярила та Купали. Ще один рівень міфології представляли напівбожественні істоти – Домовик, Громовик, Лісовик, Водяник, Мара, Пальовик, Гайовик, Перелесник, полудниці, упирі, русалки, мавки. Як наочні втілення слов'янського пантеїзму вони мали антропоморфні або зооморфні риси. Власного імені, на відміну від богів, вони не мали і могли як допомагати, так і заважати людині – залежно від того, як вона до них ставилася. Утіленням структури Всесвіту для слов'ян були образ світового яйця та світового дерева – Вирію (берези, явора, яблуні тощо). Його крона символізувала небо – простір Сонця, Місяця і птахів. Стовбур, заселений бджолами, ототожнювався із землею, корені – з підземним світом, населеним зміями та бобрами. Яскравим свідченням міфологічних уявлень давніх слов'ян є Збруцький ідол або Святовид. Міфологічна єдність людини та природи відбивалася в сакральній архітектурі слов'ян. їй були притаманні відкритість священного простору, відсутність закритих форм. Капища – ізольовані від поселень, оточені ровом або валом з вогнищами святилища – були невеликими округлими або овальними майданчиками з ідолом у центрі. Ритуальні споруди, де відбувалися жертвоприношення, були нечисленними.


Мал. 6. Реконструкція давньослов'янського житла.

8. Збруцький ідол

Збруцький ідол був знайдений в 1848 році біля села Личківці коло Гусятина (Тернопільська область) в річці Збруч. Стовп поділений трьома горизонтальними ярусами, на яких в барельєфах показано, як уявляли слов'яни будову Всесвіту. На нижньому ярусі – бог підземного світу, що тримає на руках землю, на середньому – земля з людьми, на верхньому, найширшому – небо, заселене богами. На передній грані стовпа зображена Велика Богиня з рогом тура у руці. Її плодоносна сила підкреслюється тим, що вона зображена посередині з дитиною. Може, саме ця богиня називалася «рожаницею»? Ліворуч від неї – бог воїнів з однолезним мечем, які були поширені на Русі в X столітті, і конем біля ніг. Можливо, це Перун. Збруцький ідол - видатна пам'ятка староруського образотворчого мистецтва. З 1851 року статуя зберігається в Краківському археологічному музеї.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 7. Збруцький ідол.


Тема 7. КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА ЗА ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО ТА ЯРОСЛАВА МУДРОГО


1 КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА ЗА ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО ТА ЯРОСЛАВА МУДРОГО

1. Міжусобна боротьба синів Святослава

Після смерті в 972 р. князя Святослава I князівство було поділено між його синами на три частини. На Київському столі сидів Ярополк, у Древлянській землі – Олег, в Новгороді – Володимир. Між ними згодом розгорілася міжусобна війна. Володимир, рятуючись, втік до свого дядька в Швецію, де набрав з Добринею варязьке наймане військо і повернувшись 978 року до Новгорода, почав війну проти київського князя. Володимир захопив місто Полоцьк, перебивши сім'ю варязького правителя міста Рогволода. Його дочку Рогніду, засватану за Ярополка, він насильно взяв за дружину. Таким способом було «узаконено» приєднання Полоцького князівства. Потім з великим варязьким військом Володимир обложив Київ, де замкнувся Ярополк. Згідно з літописом слуга Ярополка по імені Блуд, підкуплений Володимиром, змусив Ярополка утекти в маленьке містечко Родня, залякавши заколотом киян. У Родні Володимир заманив Ярополка на переговори, де двоє варягів «підняли його мечами попід пазухи». Вагітну дружину Ярополка, колишню грецьку черницю, Володимир взяв у наложниці. За літописом Володимир вокняжився у Києві 980 року. Згідно з найранішим Житієм Володимира монаха Якова («Пам'ять і похвала князю Володимиру», 2-га половина XI століття) це сталося 11 червня 978 р.

2. Князювання Володимира Великого (980–1015 рр.)

В період правління Володимира Великого закінчилось формування території Київської Русі. Він повернув захоплені поляками західні землі хорватів і дулібів. В цьому регіоні князь заснував нове велике місто – Володимир Волинський. Була відновлена влада Києва над княжіннями радимичів і в’ятичів. Київська Русь за Володимира перетворилася на найбільшу європейську державу. Її кордони простягалися від Карпат до Волги, від Балтики до Чорного й Азовського морів. Найбільшим здобутком Володимира Великого було введення християнства, як державної релігії у 988 р. Хрещенню Русі передували такі події. Візантійський імператор звернувся до Володимира за військовою допомогою, щоб придушити збройний заколот в імперії. Володимир погодився за умови, що імператор віддасть йому за жінку свою сестру Ганну. Посвоячення з імператорською династією було в той час надзвичайно почесним. Візантійський уряд висунув зустрічну вимогу: царівна вийде заміж лише за християнина. У 988 р. Володимир і його дружинники охрестились. Літописець повідомляє, що сталося це в захопленому Володимиром Корсуні (Херсонесі). Тут же відбулись заручини з візантійською царівною. Згодом Володимир охрестив киян у р. Дніпрі.

Запровадження християнства мало величезне значення для подальшого розвитку країни.

По-перше, значно зріс міжнародний авторитет Київської Русі, покращились стосунки з іншими європейськими країнами, більшість з яких вже прийняли християнство.

По-друге, християнство, як єдина державна релігія об’єднувала населення Київської Русі; зміцнився авторитет київського князя.

По-третє, запровадження християнства дало поштовх для розвитку культури.

По-четверте, одруження Володимира Великого з сестрою імператора закріплювало право верховної князівської влади в Київській Русі за родом Рюриковичів.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 1. Володимир Великий.

Мал. 2. Хрещення святого князя Володимира. Фреска у Володимирському соборі Києва.


Володимир також провів адміністративну реформу. Він замінив племінних князів своїми синами. Відтепер представники династії Рюриковичів правили не тільки в столиці, але й в регіонах. Були обмежені повноваження місцевої знаті, її прагнення від’єднатись від Києва. Для зміцнення обороноздатності країни була проведена військова реформа. Для збільшення чисельності постійного війська князь роздавав дружинникам землі за службу у феодальне володіння. Інший напрямок діяльності Володимира – укріплення південного кордону для захисту від нападів печенігів. З цієї метою була створена система фортець вздовж річок Трубіж, Сула, Стругна, які згодом розрослися у міста. Володимир почав карбувати власну монету – златники і срібники. На одній стороні монети було зображено князя, на іншій – князівський знак (тризуб). Карбування власної монети свідчило про могутність правителя, підіймало міжнародний авторитет держави та пожвавлювало торгівлю та розвиток економіки. Після смерті Володимира Великого впродовж 1015–1019 рр. тривала боротьба між його синами за верховну владу.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 3. Златник Володимира Великого.

3. Міжусобна боротьба після смерті Володимира Великого

Після смерті Володимира Великого 15 липня 1015 р. його син Святополк виявився ближчим від усіх інших братів до Києва і без особливих труднощів вступив на престол. Протягом того ж року були вбиті три зведених брати Святополка – Борис, муромський князь Гліб і древлянський Святослав. «Повість минулих літ» звинувачує Святополка в організації вбивства Бориса і Гліба, які при Ярославі були прославлені як святі мученики і були рідними синами батька вбивці. Згідно з літописом, Святополк послав вишгородських мужів убити Бориса, дізнавшись, що брат ще живий, велів варягам добити його. Гліба він, згідно з літописом, закликав ім'ям батька до Києва і послав людей вбити його по дорозі. Святослав загинув, намагаючись втекти від убивць до Угорщини. Однак, існують і інші теорії з цього приводу. Зокрема, скандинавська «Сага про Еймунда» згадує про війну між конунгом Яріслейфом (Ярославом) і його братом Буріслейфом, де Яріслейф наймає варягів для боротьби з братом і в підсумку перемагає. Ім'я Буріслейфа багатьма ідентифікується з Борисом, але за іншою версією це ім'я короля Болеслава Хороброго, яким сага називає його союзника Святополка, не розділяючи їх. Також, хроніка Тітмара Мерзебурзького, в якій розповідається, як Святополк утік до Польщі, часто інтерпретується на користь його невинності, тому що в ній немає згадки про князювання Святополка в Києві (що, однак, суперечить існуванню монет Святополка) і яких-небудь дій проти Бориса і Гліба. Наприкінці правління Володимира Великого, Ярослав також відмовився сплачувати щорічну данину Києву, що становила 2000 гривень, і виступив проти свого батька походом. Під час приготування до походу, Володимир помер. Після смерті свого батька Володимира в 1015 році Ярослав I Мудрий в жорстокій боротьбі за київський престол розбив війська Святополка біля Любеча (1016 р.) і посів київський великокняжий престол, але 1018 року під натиском польських військ короля Болеслава І, яких взяв собі на допомогу Святополк, мусив покинути Київ і утік до Новгорода. Після остаточної перемоги в битві над річкою Альтою 1019 р. Ярослав Мудрий став Великим київським князем.

4. Правління Ярослава Мудрого (1019–1054 рр.)

Прагнучи об'єднати всі руські землі під своєю владою, Ярослав Володимирович вів боротьбу проти свого брата Мстислава Володимировича, князя тмутороканського і чернігівського. Після битви, яку Ярослав програв, під Лиственом біля Чернігова 1024 року. Ярослав мусив поступитися Мстиславові Чернігівщиною і всіма землями на схід від Дніпра, крім Переяславщини. Згодом, після укладеного 1026 року у Городку під Києвом миру, почалося порозуміння і співпраця між братами. Так, в Київській державі тривав період дуумвірату (1019–1036 рр.). Ярослав Мудрий допомагав Мстиславові у боротьбі з касогами і ясами у 1029 році, поширивши свої володіння до Кавказьких гір; а Мстислав – у скріпленні й поширенні держави Ярослава I Мудрого на захід від Дніпра. 1030 року на півночі Ярослав зайняв землі між Чудським озером і Балтикою і там заснував м. Юріїв, у 1030–1031 рр. війська Ярослава і Мстислава відвоювали Червенські городи, які 1018 року захопив Болеслав І. Тоді ж Ярослав здобув від королівства Польського смугу землі між ріками Сяном і Бугом; там збудовано міста Ярослав і Белз.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 4. Ярослав Мудрий.

Після смерті Мстислава у 1036 році Ярослав об'єднав під своєю владою лівобережні землі, ставши єдиним володарем могутньої Київської держави, окрім Полоцького князівства, яке виділено Володимиром Святим в уділ роду Ізяслава. 1036 року, за літописом, Ярослав Мудрий розгромив біля Києва печенігів. У 1038–1042 рр. Ярослав вів успішні походи проти литовських племен – ятвягів, проти Мазовії, проти прибалтицько-фінських племен ямь і чудь. 1043 року він підготував під проводом свого сина Володимира і воєводи Вишати похід на Візантію, який закінчився поразкою, багато воїнів потрапило в полон чи загинуло. Щоб охороняти свою державу проти нападів кочовиків, Ярослав укріплював південний кордон, будуючи міста над ріками Россю і Трубежем: Корсунь, Канів, Переяслав; як також другу фортифікаційну лінію над Сулою: Лубни, Лукомль, Воїнь. Під час його правління Київська Русь перетворилася на могутню європейську державу. За Ярослава Мудрого було побудовано Софійський собор (між 1017–1037 рр.) – головний храм Давньоруської держави, присвячений Мудрості Господній.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 5. Софіївський собор (сучасний вигляд).

Усього в Києві за часів його князювання було побудовано 400 церков. Ярослав Мудрий заснував бібліотеку й архів при Софійському соборі. Там же було засновано школу для «книжкового навчання». Школи були не тільки при монастирях, але також при великих церквах. При Ярославі були засновані перші монастирі, зокрема Києво-Печерський (1051 р.), які стали осередками культури. Велике значення в політичному і релігійному житті Руської держави мало оформлення константинопольським патріархом у 1039 р. самостійної київської церковної митрополії. Підвищенню її авторитета сприяло призначення у 1051 р. першого митрополита-русича Іларіона.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 6. Києво Печерська Лавра (сучасний вигляд).

За Ярослава Мудрого було складено перший збірник писаного давньоруського звичаєвого права – «Руську правду». Це був кодекс законів, який закріплював розшарування суспільства, панування князів і бояр над простим людом. В її основі лежало покарання штрафом - грошовим стягненням. Розмір штрафу залежав від соціального стану потерпілого. «Руська правда» є важливим джерелом для вивчення історії та культури України. З неї ми дізнаємося про господарське та культурне життя того часу, про відносини різних верств населення у державі і, взагалі, про устрій самої Київської держави.


Мал. 7. Київська держава за князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

У міжнародній політиці Ярослав віддавав перевагу дипломатичним методам налагодження зв’язків з різними державами. Як було заведено у середньовіччі ці зв’язки він зміцнював за рахунок шлюбів своїх дітей. Шлюби зазвичай були закріпленням дипломатичних угод. Його дочка Анна стала дружиною французького короля Генріха I, донька Єлизавета була за норвезьким королем Гаральдом Сміливим, Анастасія (третя його донька) була видана заміж за угорського короля Андрія. Сам Ярослав був одружений з Інгігердою – донькою шведського короля. Сини його були одружені з сестрою польського князя, онукою німецького цісаря і донькою візантійського імператора. Усі ці заходи принесли великий міжнародний авторитет Київській державі. Таким чином, саме за Володимира Великого і Ярослава Мудрого Київська Русь досягла найбільшої могутності. Її авторитет не поступався жодній тогочасній європейській державі.


Тема 9. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА. МОНГОЛЬСЬКА НАВАЛА


1 ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА. МОНГОЛЬСЬКА НАВАЛА

1. Утворення Галицько-Волинської держави

Феодальна роздробленість та князівські міжусобиці послаблювали удільні князівства, робили їх вразливими перед зовнішньою агресією. В кінці ХІІ ст. на західноукраїнських землях почався процес політичної консолідації. Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників:

вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);

необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга;

енергійна об’єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199–1205 рр.) та Данила Романовича Галицького (1238–1264 рр.);

існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в кілька етапів.

І етап (1199–1205 рр.) – утворення та становлення;

ІІ етап (1205–1238 рр.) – період міжусобиць;

ІІІ етап (1238–1264 рр.) – розквіт та піднесення;

IV етап (1264–1323 рр.) – стабільність та піднесення;

V етап (1323–1340 рр.) – поступовий занепад.

Об'єднання Галичини і Волині було здійснено волинським князем Романом Мстиславичем, сином Мстислава Ізяславича. У 1188 р. він уперше зайняв Галич, але місто надовго йому не вдалося утримати через натиск угорців, які також вторглися до галицької землі на заклик місцевих бояр. Вдруге Роман приєднав Галичину до Волині у 1199 році після смерті останнього галицького князя з роду Ростиславичів. Так було утворено Галицько-Волинське князівство. Він жорстоко придушив місцеву боярську опозицію, що чинила опір його спробам централізувати управління, і заклав основи єдиного Галицько-Волинського князівства. Водночас князь Роман втрутився у боротьбу за Київ: у 1204 р. він здобув його і прийняв титул Великого князя Київського; у 1202, 1204 роках здійснив успішні походи на половців, чим завоював популярність серед простого населення. На початку XIII століття князь Роман перетворився на наймогутнішого правителя Східної Європи, якого літописці називали «великим князем», «самодержцем усієї Русі» та «царем в Руській землі». Реалізувати до кінця своїх планів він не зміг через війну з Польським королівством, у якій загинув 1205 року.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 1. Роман Мстиславович.

2. Період міжусобиць

Через раптову смерть князя Романа у Галицько-Волинському князівстві утворився вакуум влади. Галичину і Волинь охопила низка безперервних міжусобиць та іноземних інтервенцій. Волинські дрібні князі прагнули до незалежності, галицькі бояри відмовилися визнавати владу малолітніх Романовичів – Данила і Василька. Під приводом захисту синів покійного князя Романа у справи князівства втрутилися – Польща й Угорщина. Першими розпочали боротьбу за владу у Галицькому князівстві Володимир, Святослав та Роман Ігоровичі – сини оспіваного у «Слові о полку Ігоревім» новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Вони утримувались в Галичині з 1206 по 1212 роки, через конфлікт з боярською верхівкою зазнали поразки. В результаті цього, у 1213 році княжий престол у Галичі узурпував боярин Володислав Кормильчич, лідер про-угорського угрупування галицької знаті. Після його вигнання у 1214 р. монархи Угорщини та Польщі, користуючись слабкістю галицьких земель, вдерлися до них і поділили їх між собою. Незабаром угорці домоглися захоплення усієї Галичини.  Війну проти іноземних поневолювачів очолив Мстислав Удатний – виходець з дрібних київських князів, який до того часу правив у Новгороді. При допомозі половців він у 1221 р. у вирішальній битві під Галичем  розбив угорські війська та визволив Галицьке князівство ставши правити у ньому. Задля укріплення свого положення князь Мстислав уклав союз з молодими Романовичами. Але вже згодом під впливом проугорської партії галицьких боярів він був змушений у 1228 р. покинути князівство, яке заповідав угорському королевичу Андрію Андрійовичу Що ж до Волині, то вона  після смерті князя Романа розпалася на дрібні удільні князівства, її західні землі були захоплені польськими військами. Законні володарі Галицько-Волинське князівства, малолітні Данило і Василько Романовичі утримували лише другорядні волості. У 1215 р. вони спромоглися повернути собі Володимир, у 1219 році здійснити перший успішний похід проти Польщі. У 1227 році Романовичі звільнилися з-під польського протекторату через смерть короля Лешка І Білого. Завдяки спільним діям їм вдалося розбити місцевих удільних волинських князів та станом на 1230 р. об'єднати у своїх руках Волинь. Князі Данило і Василько повернули половину земель, які належали їхньому батькові. Наступні 8 років вони вели війну за Галичину (окуповану угорцями). У 1238 році князю Данилу вдалося остаточно здобути Галич і вигнати іноземців. Таким чином було відновлено єдність відновив Галицько-Волинського князівства.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 2. Данило Галицький

3. Монгольська навала

Всередині ХІІІ ст. відбулась одна з найтрагічніших подій вітчизняної історії – монгольське нашестя. Перша битва з монголами відбулася у Приазов’ї (нинішня Донецька область) на р. Калці де 31 травня 1223 р. об’єднані полки руських князів та половців зазнали нищівної поразки через відсутність єдиного командування та неузгодженість дій. З першої кривавої зустрічі з монголами ні Київ, ні інші князівства не зробили потрібних висновків, щоб врятувати свою землю. Після цих подій майже півтора десятиліття був відносний спокій. Але уже в 1235 р. в столиці монгольської держави – Каракорумі було прийняте рішення «спрямувати переможний меч на голову вождів русів». Похід на Захід доручили очолити онукові Чингізхана Батухану або Батию (1208–1255 рр.) Наприкінці 1237 року монголи посунулися 140-тисячною армією на руські землі. Першими постраждали князівства Північно-Східної Русі. Завойовники пограбували і спалили міста Рязанського князівства, а на початку 1238 р. вдерлися у Володимиро-Суздальську землю, розорили Володимир-на-Клязьмі, Коломну, Суздаль, Ростов, Углич, Твер й інші міста. У Батия була вишколена кіннота. Вона нападала раптово і знищувала та спалювала все на своєму шляху. Мешканців міст, які не здались за першою вимогою, винищували усіх, навіть жінок, дітей і старих. У полон монголи брали лише ремісників і частину молодих людей, яких використовували при нападі на інші руські міста. Після походу 1237–1238 рр. завойовники відступили у південно-руські степи, де відпочивали і відгодовували своїх коней. Весною 1239 р. орда розпочинає новий наступ. Вона вторглася в Південну Русь (на територію нинішньої України), раптово напала на Переяслав і спалила його. Далі загарбники пішли на Чернігів. Обороною міста керував князь Мстислав Глібович. Літопис повідомляє: «Билися вони, переможений був Мстислав і безліч із воїв його побито було, і взяли вони город, і запалили вогнем». Далі метою Батия було захоплення Києва. Менгу-хан – його воєвода – надіслав жителям вимогу здати місто. Та кияни відмовилися це зробити. У 1239 році ослаблені військовим походом монголи не наважилися на штурм Києва.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 3. Хан Батий.

Тільки восени 1240 р. все величезне військо Батия наблизилось до міста. Обороною Києва керував досвідчений і хоробрий воєвода Данила Галицького тисяцький Дмитро. Та сили були нерівними. Воїни Батия ніч і день били по укріплених стінах Києва стінобитними машинами. Через кілька днів стіни були проламані і ворог проник у місто. Монголи також зазнали тяжких втрат, тож Батий дав своїм воїнам кілька днів для перепочинку. За цей час кияни зайняли нові оборонні позиції і збудували укріплення навколо Десятинної церкви. Бої почалися знову. 6 грудня 1240 р. опір останніх захисників було зламано. Місто було спустошене і зруйноване. Із сорока мурованих церков після навали залишилося п’ять-шість. Більшість мешканців загинули, інші були покалічені або потрапили в полон. Порубаного, але ще живого воєводу Дмитра монголи привели до Батия, і той дарував йому життя за відвагу. На початку 1241 р. монголи рушили на Волинь. Втрати, що їх зазнали ординці в попередніх битвах, давалися взнаки. На Волині вони вже не змогли здобути деяких укріплених міст, зокрема, вистояли Кременець і Данилів. Батий зняв їх облогу і пішов на Володимир. Захисники міста боролися до останнього воїна. Крім Володимира, були захоплені і спустошені Кам’янець, Ізяслав, Колодяжин, Луцьк. Самовіддано боролися захисники міст Галицької землі. Звенигород (нині село біля м. Львова) був захоплений, розграбований і спалений. Після ординської навали це місто, що було центром удільного князівства, так і не відродилося. Після триденної облоги монголи оволоділи Галичем і розграбували його. Та Галицько-Волинська держава постраждала порівняно менше, ніж інші українські землі. Лісова і гірська місцевість також сприяли успішній обороні. Тут татарська кіннота не могла повною мірою використати свої бойові можливості. В 1242 р. після походу в Центральну Європу монгольські війська повернулись в пониззя Волги. Тут утворилась нова держава – Золота Орда.


Мал. 4. Галицько-Волинське князівство та Монгольська навала на українські землі.

4. Правління Данила Галицького

Об'єднавши у 1238 р. колишні володіння батька Романа, князі-брати Данило і Василько розподілили повноваження. Перший сів у Галичі, другий у Володимирі. Лідерство у цьому дуумвіраті належало Данилу як старшому синові Романа Мстиславича. Перед монгольською навалою на руські землі, Галицько-Волинське князівство встигло розширити свої кордони. У 1238 році Данило Романович повернув північно-західні землі Берестейщини, зайняв місто Дорогочин на півночі, який перебував у володінні добжинських хрестоносців, також у 1239 році приєднав до своїх земель Турово-Пінське і Київське князівства на сході, разом із столицею Русі – Києвом. З приходом монголів позиції галицько-волинських князів похитнулися. У 1240 році азійські полчища взяли Київ, у 1241 році вторглися до Галичини і Волині, де сплюндрували безліч міст, включно зі стольними градами Галичем і Володимиром. Оскільки княжа влада не зуміла протистояти монголам, проти неї в котре виступила боярська верхівка. Слабкістю князівства скористались західні сусіди, які спробували захопити Галич. У відповідь Романовичі захопили у 1244 році польський Люблін, 1245 року розбили війська угорців, поляків, бунтівних боярів у битві під Ярославом. Боярська опозиція була остаточно знищена, князь Данило зміг централізувати своє управління. Посиленням позицій Галицько-Волинських земель були невдоволені у Золотій Орді, яка поставила вимогу передати їй Галичину. Не маючи сил протистояти монголам, Данило Романович був змушений визнати сюзеренітет золото-ординського хана у 1245 році, але добився підтвердження своїх князівських прав на Галицько-Волинські землі. Потрапивши у залежність від монголів, князь спрямував свій зовнішньополітичний курс на утворення антиординської коаліції держав. З цією метою уклав союзи із Польщею, Угорщиною, Мазовією і Тевтонським Орденом, захопив ятвязькі землі, Чорну Русь у 1250–1253 рр., чим ліквідував загрозу нападів литовців на Волинь. У 1253 р. Данило прийняв у Дорогочині титул «Короля Русі» від папи Інокентія IV, який обіцяв організувати хрестовий похід проти монголів. Центральноєвропейські країни не володіли силами, що були здатні протистояти Золотій Орді.  Відповідно, попри сподівання короля Данила, коаліція не склалася, тож він змушений був самостійно воювати проти монголів. Перша війна 1254–1255 рр. проти орд Куремси була переможною, однак залучення монголами елітних військ полководця Бурундая у 1259 році змусило русинів капітулювати.  У внутрішній політиці Данило прагнув забезпечити собі підтримку селян та міщан. Він дбав про розвиток зовнішньої і внутрішньої торгівлі. З цією метою князь запрошував ремісників та купців із Німеччини, Польщі, з інших поруйнованих монголо-татарами руських князівств. Одним з головних напрямків Данила Галицького було заснування нових міст, таких як Львів, Холм та ін. В Холм, який був максимально наближений до Польщі на випадок нападу монголо-татар, Данило переніс свою столицю. Заснування міст сприяло розвитку ремесла і торгівлі, посилювало обороноздатність держави. Збільшувалась кількість городян, які були соціальною опорою князя в боротьбі з боярами. У 1264 році король Данило помер, так і не змігши завершити визволення Галицько-Волинського князівства з-під ординської залежності.

5. Галицько-Волинська держава за наступників Данила Галицького

Після смерті Данила Романовича галицькі та волинські землі залишались однією державою. Князь Лев (1264–1301 рр.) значно розширив батьківські володіння. Він приєднав до своїх земель Люблінську землю в Польщі і повернув частину Закарпаття з м. Мукачеве. У 1272 році він переніс столицю Галицько-Волинської держави до Львова, Лев підтримував жваві дипломатичні відносини з Чехією, Угорщиною, Литвою, Тевтонським орденом. Юрій I Львович (1301–1308 рр.) як і його дід Данило, прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі (тобто Галицької землі) і князем Володимирії (Волині). Юрій переніс свою столицю зі Львова до Володимира-Волинського. Одним із головних здобутків Юрія I було утворення в 1303 році окремої Галицької церковної митрополії.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 5. Юрій І Львович.

Після смерті Юрія I Галицько-Волинська держава перейшла до його синів Андрія Юрієвича і Лева II Юрієвича. Вони правили спільно в 1308–1323 рр. Ці князі проводили активну зовнішню політику, боролися проти татар. Останнім галицько-волинським князем був у 1323–1340 рр. син мазовецького князя Тройдена і Марії, сестри Юрійовичів, Юрій ІІ Болеслав. Він прийняв православну віру. У внутрішній політиці сприяв розвитку міст. Зберігся його привілей про надання німецького права місту Сянок. Спираючись на міщанство, у тому числі й іноземців, Юрій ІІ прагнув обмежити владу боярської верхівки. Такі дії князя викликало незадоволення серед місцевого боярства, і у квітні 1340 р. Юрія ІІ Тройденовича було отруєно у Володимирі-Волинському. Бояри посадили на престол литовського князя Дмитра-Любарта. Він був зятем Андрія Юрійовича. Любарт віддавна жив на Волині, був православним, знав українську мову і вважав себе законним спадкоємцем Романовичів. Іншим претендентом на Галицько-Волинську спадщину був польський король Казимир ІІІ Великий. У 1340 р. він організував похід польсько-угорського війська на Львів, здобув Львівський замок і захопив коронаційні відзнаки галицьких князів і королів (корони, золотий престол та ін.). Проте закріпитися в Галичині йому не вдалося. У 1349 р. Казимир ІІІ знову пішов походом на галицькі та волинські землі. Йому вдалося їх захопити. Галицько-Волинська держава втратила незалежність. Ще майже півстоліття між Угорщиною, Польщею та Литвою відбувалась боротьба за західноукраїнські землі. В результаті Галичина у 1387 р. остаточно відійшла до складу Польського королівства, Волинь потрапила під владу Великого князівства Литовського, а Буковина увійшла до складу Молдови.


Тема 10. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК, КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ ТА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ


1 СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК, КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ ТА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

1. Політичний устрій

Київська Русь ІХ–Х ст. була ранньофеодальною монархією із своєю династією Рюриковичів. На чолі держави стояв великий київський князь, в руках якого зосереджувалась законодавча, виконавча, судова та військова влада. Також до функцій князя входили представницькі обов’язки на міжнародній арені. Він правив за допомогою власної дружини (війська) та удільних князів, які були родичами великого князя та мали досить широкі права на місцях. Рада князів і старшої дружини (бояр) складала боярську думу, котра приймала важливі рішення. У разі відсутності чи смерті князя вона виконувала його функції, сприяла обранню нового князя. Управління в невеликих містах здійснювали намісники великого князя – тисяцькі та посадники. Слід відзначити, що у Київській Русі продовжували збиратися віча, проте воно уже не носило суто збір чоловічого населення, а зібрання впливових бояр, дружинників, заможного купецтва тощо.


2. Соціальний устрій

У Західній Європі населення поділялося на три стани (верстви): «ті, що моляться» (церковнослужителі), «ті, що воюють» (лицарі), «ті, що працюють» (селяни, ремісники та ін.) У Русі ж довгий час не існувало такого стану як духовенство, воно почало формуватися лише після прийняття у 988 р. християнства. У Київській державі 13–15% населення проживало у містах і селищах, яких нараховувалось близько 240. Проте лише 74 міста були із населенням близько 4–5 тис. чол. Одним із найбільших міст, не тільки у Русі, а й у Європі, був Київ, в якому мешкало приблизно 35–40 тис. чол. Кожне місто мало свій дитинець, де зосереджувалися органи влади та управління, та посад, у якому мешкало ремісничо-торгове населення. Основну масу населення Київської Русі складали селяни, які займалися землеробством та несли різні феодальні повинності, зокрема такі: данина (сплата продуктами: медом, хутром, зерном); відробіток (відпрацювання на полі землевласника) та повоз (постачання коней і транспорту для потреб князя).


Мал. 1. Привілейовані верстви суспільства Київської Русі.

 


Мал. 2. Непривілейовані верстви суспільства Київської Русі.

 

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 3. Залежне населення Київської Русі.

3. Економічний розвиток

Основою господарства Київської Русі було землеробство. Вирощували жито, пшеницю, ячмінь, просо тощо. Розвивалося городництво та садівництво. Поширення також набуло скотарство. Так, на Правобережжі розводили переважно велику рогату худобу, а на Лівобережжі – свиней. Важливу роль відігравали промисли, насамперед мисливство, рибальство, бортництво (бджільництво). Одночасно з появою міст відбувається розвиток ремесла і торгівлі. Найбільше значення відігравали чорна металургія, залізоробне, гончарне, ткацьке та деревообробне ремесла. У ХІІ–ХІІІ ст. розквіту набуло склоробство. Важливе місце у Київській Русі займала торгівля. Через територію її територію проходили великі міжнародні торгівельні шляхи: «З варяг у греки», «шовковий», «соляний»,«залізний». Давньоруські купці вивозили за кордон зерно, зброю та інші металеві вироби, ювелірні прикраси, хутра, мед, віск. Імпорт складали: тканини, вино, предмети розкоші.

4. Перші школи та бібліотеки

З утворенням держави та її органів – управлінських, судових, податкових та інших виникає потреба у появі писемності. За князювання Володимира Великого у Києві була перша заснована школа. Поступово школи з`явились в усіх великих містах. Онука Ярослава княжна Янка заснувала у Києві при Андріївському монастирі школу для дівчат. Для продовження і поглиблення освіти служили бібліотеки, що створювались при монастирях і церквах. Найперша бібліотека була заснована у 1037 році Ярославом Мудрим у Софії Київській. Заснована ним бібліотека була одна з найбільших у Європі й нараховувала понад 500 томів. Найпоширенішими були книги на церковну тематику, які переписували у скрипторіях. Кожна книжка була витвором мистецтва. Писали на пергаменті, а потім розмальовували малюнками та оздоблювали дорогоцінними металами та коштовним камінням. Тому за одну книгу можна було купити декілька сіл або й місто.

5. Відомі діячі культури Київської Русі


Мал. 4. Відомі діячі культури Київської Русі.

6. Літературні пам’ятки


 Мал. 5. Літературні пам`ятки Київської Русі.

7. Архітектурні пам’ятки Київської Русі

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 6. Софійський собор (1037 р., Київ).


Мал. 7. Києво-Печерський монастир

(1051 р., Київ).

Мал. 8. Михайлівський Золотоверхий собор

(1108 р., Київ).


Мал. 9. Спасо-Преображенський собор

(1036 р., Чернігів).

Мал. 10. Борисоглібський собор

(1123 р., Чернігів).


Мал. 11. П’ятницька церква

(кінець ХІІ ст., Чернігів).

Мал. 12. Церква Святого Пантелеймона

(кінець ХІІ ст., р. Галич).



Окрасою монументальних споруд був фресковий живопис (розпис фарбами по вологій штукатурці) та мозаїки (зображення, складені з кольорових камінців або непрозорого скла). Широкого поширення набуло іконописання за візантійською традицією. Слід відзначити, що у період Київської Русі значного поширення набули майже усі види мистецтва, крім скульптури.


Мал. 13. Богоматір Оранта. Мозаїка у Софійському соборі.

Мал. 14. Мозаїка Христа Вседержителя (Софійський собор).


Мал. 15. Холмська ікона Богородиці

(візантійська традиція), ХІ ст.

Мал. 16. Вишгородська ікона богородиці (візантійська традиція),

перша половина ХІІ ст.

Мал. 17. Дорогобузька ікона Богородиці,

остання третина ХІІІ ст.


Мал. 18. Родина князя Святослава Ярославича.

Мініатюра з «Ізборника», 1073 р.


Тема 11. ПІД ВЛАДОЮ ПОЛЬСЬКОЇ ТА ЛИТОВСЬКОЇ ДЕРЖАВ (XIV- XVI СТ.). УТВОРЕННЯ КРИМСЬКОГО ХАНСТВА


1 ПІД ВЛАДОЮ ПОЛЬСЬКОЇ ТА ЛИТОВСЬКОЇ ДЕРЖАВ (XIV- XVI СТ.)

1. Боротьба Польщі та Литви за Галицько-Волинську спадщину.

Впродовж XIV-XV ст. між могутніми сусідами розпоча­лася боротьба за оволодіння Україною. Після смерті Юрія-Болеслава II король Польщі вступив у Галичину. Йому вдалося оволо­діти кількома фортецями. У Львові поля­ки пограбували княжий палац на Високо­му Замку. Проте, не маючи си­ли, польське військо відступило.

Тим часом волинське боярство, шука­ючи собі князя, спинилося на кандидатурі Любарта Гедиміновича, який вва­жався спадкоємцем Юрія-Болеслава II. Обираючи Любарта, волиняни розрахо­вували на підтримку Литви у боротьбі з татарами та угорськими й польськими феодалами. Протягом 50-60-х років XIV ст. між Польщею й Литвою точилися війни за Галичину й Волинь. В 1387 р. Галичина остаточні відійшла до Польщі. Волинь залишилась частиною Великого князівства Литовського. Найбільше просування Великого князівства Литовського на українські землі спостерігається в період правління Великого князя литовського і київського Ольґерда.

У 1362 р. Ольґерд розпочав приєднання Київської і Подільської земель, що спричинило зіткнення з татарами. Близько 1362 р. відбулася знаменита переможна битва українсько-литовських військ Ольгерда з татарами на р. Сині Води. Після Синьоводської битви також було приєднано Поділля (1363), на якому стали князювати князі Коріятовичі,та степову Київщину. Загалом володіння Русько-Литовського князівства розширено далеко на південь: на Дніпрі – до порогів, а на Дністрі – до його чорноморського гирла. У другій половині ХІV – першій половині ХVІ ст. більша частина українських земель перебувала у складі Великого князівства Литовського


Мал. 1. Князь Данило Острозький у битві на Синіх Водах.

Політика Литви і Польщі щодо українських земель мала відмінності. В Галичині польська влада відразу почала нав′язувати власний політичний устрій, культуру та релігію. У 1434 р. скасоване автономне становище Галичини, відмінене давньоукраїнське право та судочинство. Галицьке боярство було урівняне в правах з польською шляхтою. Тут утворено Руське воєводство (з центром у Львові). У 1462 р. утворене Белзьке воєводство.

Інша ситуація спостерігалисьна українських землях, які опинилися в складі Литви. Литовці зазнали надзвичайно силь­ного культурного і релігійного впли­ву з боку східнослов'янських народів. Вони переймали українську військову організацію, адміністративний устрій, систему господарювання. «Руська прав­да» стала джерелом литовського права. Панувала в князівстві руська мова.Чима­ло литовських князів приймали право­слав'я, брали шлюб з представницями ук­раїнських, російських, білоруських кня­зівських родин. Велике князівство Ли­товське називали Литовсько-Руським, або Литовською Руссю.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Зміна в автономному становищі українських земель відбулася після укладення Кревської унії та подій, спричинених нею. Кревська унія між Польським королівствомта Великим князівством Литовським (1385) передбачала об’єднання Польщі і Литви в єдину державу і підкріплювалася укладенням шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла.

Напрактиці повного об’єднання Литви та Польщі не відбулось. Кревська унія стала реальною загрозою державній самостійності Великого князів­ства Литовського. Це викликало гостре не­задоволення місцевої знаті. Згідно з угодою в Острозі 1392 р., Вітовт, двоюрідний брат Ягайла, фактично став великим князем литовським.

Вітовт провадив активну політику лікві­дації уділів на українських землях. В ре­зультаті Волинь,Чернігово-Сіверщина, Поділля, Київщина перейшли під безпосе­реднє управління намісників Вітовта. Однак на українських землях зберігалися старі форми самоврядування, місцевий суд. Урядовою мовою залишила­ся книжна білорусько-українська. Значнийвплив мало православ'я.

Союз Литви і Польщі сприяв перемозі над спільним ворогом – Тевтонським орденом. Вирішальною була Грюнвальдська битва, яка відбулася 13 липня 1410 р. Союзне військо, до складу якого входи­ли також білоруси, росіяни, татари, чехи, розгромило хрестоносців, котрим допо­магали 22 держави Західної Європи. Блискуча перемога під Грюнвальдом призвела до занепаду Тевтонського ордену.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 3 . Галицькі корогви у Грюнвальдській битві.

Після Грюнвальдської битви станови­ще Вітовта як незалежного володаря знову зміцнилося. Політичну незалеж­ність Литви закріпила Городельська унія 1413 р., якою було визнано литовську державність на чолі з великим князем.

2. Остаточна ліквідація автономії українських земель

У 1470 р. завершено уніфікацію українських земель шляхом скасування Київсь­кого князівства. Після смерті київського князя Семена Олельковича, незважаючи на законні претензії Олельковичів, їх було усунуто, а воєводою (намісником) призначено литовського магната Мартина Ґаштольда (Ґаштовта). Близько року тривала боротьба киян проти призначення Ґаштольда, якого не хотіли впустити в місто. Неприй­няття викликали не національність чи релігійно-обрядова приналеж­ність воєводи, а сам факт приниження Києва, який, з огляду на тра­дицію, заслуговував на князівську гідність бодай у вигляді удільного княжіння. Ґаштольд здобув Київ за допомогою війська, однак, не знайшовши підтримки серед міського українського населення, у 1475 р. повернувся у Литву.

У 1480 р. київським воєводою призна­чений киянин Іван Ходкевич. Таким чином, Київське князівство (останнє з-поміж інших земель) стало звичайною провінцією Вели­кого князівства Литовського, позбувшись князівської гідності. Після ліквідації Волинського (1452) і Київського (1470) князівств, на їх мі­сці створено Київське, Брацлавське і Волинське воєводства, які управлялися великокняжими намісниками - воєводами. Воєводства складалися з повітів, а повіти - з волостей.

 

3. Створення Кримського ханства

Вперше татари появилися на території Криму у 1223 р., під час першого розвідувального походу монголо-татар проти половців та Київської Русі. Проте довго вони не затрималися у Причорноморських степах та Криму. Після розгрому монголо-татарами Київської Русі Крим безпосередньо увійшов до складу Золотої Орди. На його території було створено улус із центром у місті Солхаті (нині Старий Крим), на який поширювалася влада ханів Золотої Орди.

Безперервні війни у Малій Азії та на Кавказі зумовили у ХІІІ ст. переселення вірмен у Кримські міста. Відновлення монголо-татарами шовкого шляху зумовило появу на узбережжях Криму італійських торгових факторій. Головними посередниками в торгівлі між Сходом і Заходом стали генуезці. Ключовим центром генуезької торгівлі стає м. Кафа, засноване в другій половині ХІІІ ст. на місці давньої Феодосії.

Генуезці не цуралися работоргівлі і незабаром Кафа стає головним невільничим ринком усього Північного Причорномор`я.  Також генуезькими факторіями стали Чембано (Балаклава), Солдайя (Судак), Боспоро (Керч), Тана в гирлі Дону та ін.

Давня назва Кримського півострова звучала як "Таврія". Татарською "Кирим" означає "рів", "укріплення. Саме так татари називали столицю Кримського улусу, місто Солхат. У XIV-XV ст. назва Крим поширюється на весь півострів, який на Перекопському перешийку було укрпілено фортифікаційними спорудами.

Розпад Золотої Орди призвів до поступового відокремелянн Кримського улусу з під її влади. Основним союзником кримських татар наприкінці XIV - в першій половині XV ст. у їх прагненні до незалежності було Велике князівство Литовське. Литовським князям було вигідно на південних рубежах своєї держави мати невелике і дружнє їм Кримське ханство, аніж агресивну і сильну Золоту Орду. Майбутній Кримський хан Хаджи Гірей, народився у литовському м.Троках (нині Тракай). Своє право на Кримський улус Хаджи Гірей заявляв як нащадок Чингізхана. Опираючись на підтримку Великого князівства Литовського у 1428 р. він розпочинає боротьбу за Крим. Проте лише у 1449 р., опираючись на підтримку найвпливовіших родів Ширінів і Баринів, Гаджи гірею вдається проголосити себе ханом. Цей рік прийнято вважати роком заснування Кримського ханства. Остаточно ж самостійність від Золотої Орди Кримське ханство виборює у 1455 р. Кримські хани розширюють територію ханства, підкорюють причорноморські степи та підпорядковують прибережні міста.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 4. Хаджи І Гірей - засновник Кримського ханства

Після смерті у 1466 р. Гаджи Гірея між його синами розпочинається боротьба за владу. В неї втручається хан Великої (Заволзької) Орди і турецький султан Мегмед ІІ, який теж хотів утвердитися в Криму. Заблокувавши для генуезьких кораблів протоки, 1475 р. турецькі війська пішли на штурм генуезьких міст. Із захоплених генуезьких міст Південного узбережжя Криму, включаючи столиці князівства Феодоро - Мангуп, було створено турецьку провінцію - Кафський санджак.

Новим Кримським ханом стає син Гаджи Гірея - Менглі Гірей, який у 1478 р. визнає васальну залежність від Османської імперії.

4. Набіги татар на українські землі

Кримські татари сформувалися в результаті змішування монголо-татар з народами, які здавна проживали в Криму (кімерійцями, скіфами, греками, готами, половцями, вірменами) та полоненими українцями, білорусами, поляками, росіянами.

Впродовж XIII - початку XVI ст. основою господарства кримських татар було кочове скотарство. Примітивне землеробство тільки зароджувалося. Кочове скотарство не забезпечувало мінімальних потреб татар, часто виникав голод. Тому єдиний спосіб забезпечити себе всіх необхідним татари вбачали у грабежі українських, білоруських, польських та російських земель.

Основу кримського війська складала кіннота, яка на той час була наймобільнішим військом Європи. Кримське військо у поході могло подолати за день до 120 км. Така маневреність давала можливість раптово появлятися, грабувати і відходити за награбованим додому. Як правило в похід відправлялося до третини чоловічого населення Криму. Кожен воїн брав із собою 5-6 коней, яких під час переходів постійно змінював, щоб не перевтомлювати їх. Частина коней ішла на їду. Традиційною у поході їдою для татар була конина нарізана на смужки і покладена під сідло коня. Підвищена температура під сідлом та кінський піт розмягшували м`ясо, яке згодом йшло в їду. Також на кожен десяток татари брали великий казан у якому варили м`ясо. Татари були вмілими лучниками і вогнепальною зброєю майже не користувалися. Обладунки високо цінилися серед них і використовувалися, як правило, знатними татарами.

Поступове зближення Кримського ханства з Московським князівством, яке ворогувало з Великим князівством Литовським, у другій половині XV ст. призвело до активних грабіжницьких походів татар на українські землі. Перший письмово зафікосваний грабіжницький похід кримський татар на Галичину та Поділля датується 1474 р. Доволі часто до походів кримських татар на українські землі спонукали московські князі, які визнали себе васалами татар і платили їм дань. Відволікаючи Велике князівство литовське та Польщу на боротьбу з татарами, Москва могла активно боротися за білоруські та українські землі з Великим князівством литовським. Так, 1 вересня 1482 р., заохочуваний великим московським князем Іваном ІІІ, Менглі Гірей, син Гаджи Гірея, напав на Київ і розгромив його. Захоплені у храмі Св.Софії в Києві золоті чаша й таріль були відправлені татарами в подарунок московському князю.

Після цього, практично кожного року татари виряджали військові загони для грабежу українських земель. Інколи до них долучалися й турецькі підрозділи. Так, у 1489 р. на Галичину вперше напали турки, які спустошили край та вивели у полон десятки тисяч жителів. Основною метою грабіжницьких походів татар на українські землі було захоплення полону або ясиру. Ці походи приносили значні прибутки турецькій імперії. Адже за кожного полоненого, якого проводили через укріплення на Перекопі турки брали податок. Більшість полонених продавалися на невільничому ринку в Кафі. Доволі часто перекупниками живого товару виступали християни генуезці.

Україна зазнавала величезних демографічних втрат від татарських набігів. Упродовж 1450-1556 р. татари грабували не менше 86 раз українські землі. За підрахунками демографів втрати України становили від 2 до 2,5 млн осіб. Для порівняння чисельність населення США, за даними перепису 1790 р., становило 3,9 млн осіб.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 5. Орда повертається з ясиром. Гравюра з угорської хроніки XV ст.


Тема 12. СОЦІАЛЬНИЙ УСТРІЙ, ГОСПОДАРСЬКЕ ЖИТТЯ ТА КУЛЬТУРА У ДР. ПОЛ. XIV - ПЕР. ПОЛ. XVI СТ.


1 СОЦІАЛЬНИЙ УСТРІЙ, ГОСПОДАРСЬКЕ ЖИТТЯ ТА КУЛЬТУРА У ДР. ПОЛ. XIV - ПЕР. ПОЛ. XVI СТ.

1. Особливості соціального устрою українських земель.

Занепад Київської Русі та Галицько-Волинської держави призвів до суттєвих змін в соціальній структурі українського населення. Насамперед змінилась роль української аристократії, яка поступилась своїми позиціями політичним елітам держав в які були вкючені українські землі. Кревська унія та пораза Свидригайла призвело до втрати українськими князями своїх позицій. Більше того, впродовж XV ст. відбувається поступове зближення князівської верстви з представниками інших привілейованих станів, таким чином формується єдиний привілеойваний стан - шляхта. Незважаючи на посилення процесів денаціоналізації окремі князівські роди Острозьких, Вишневецьких, Корецьких, Чорторийських, Збаразьких продовжують відігравати активну участь у державному управлінні.

Крім князів, до вищої верстви тогочасного українського суспільства належали пани, головною ознакою яких було володіння власною вотчинною землею. Найчисельнішим прошарком шляхетської верстви була дрібна шляхта - зем'яни. Основним заняттям зем'ян була служба у представників вищої шляхти. Проте поступово відбувався процес зубожіння зем'ян і вони переходили до категорії шляхти-голоти.

Характерною рисою шляхетського стану, було його прагнення здобути собі загальні права і привілеї, оскільки князі мали такі права за фактом свого народження. Шляхта здобуває такі права на початку XVI ст., вони були закріплені в Першому Литовському статуті 1529 р. Згідно з ним шляхті було гарантовано що її не можна карати без суду. Варто зазначити, що на територіях Королівства Польського шляхта користувалась набагато ширшими привілеями, але на той час вона складалась переважно з етнічних поляків.

Духівництво продовжувало відігравати особливу роль в українському суспільстві, до духовного стану належала приблизно десята частина всього населення. Особливістю цього стану було те, що він не підлягав світському суду. На XV ст авторитет православної церкви був досить високим, але поступове поширення католицизму, особливо після інтеграції ВКЛ і Польщі призвело до послаблення позиції православних на українських землях. Актом, що засвідчив поділ суспільства за релігійною ознакою стала Городельська унія 1413 р., згідно якої брати участь в державном управлінні могли лише католики.

2. Соціально-економічний розвиток.

Важливою рисою цього періоду ста­ло зростання феодального землеволодіння. Земля була важливим джерелом зба­гачення. Всі державці обов'яз­ково мусили відбувати за маєтки військо­ву службу. Таке землеволодіння називалось «державою». Всі бояри, які розпоряджалися«державами», вели боротьбу за перетворення цих земель на спадкове во­лодіння, тобто вотчину. Найбільшим зе­млевласником був великий князь, князі й бояри становили феодальну арис­тократію. Від них залежали шляхтичі, міщани, селяни.

Господарство лишалося натуральним. Панський двір включав панський буди­нок, житла для челяді, господарські бу­дівлі. До нього прилягали орні землі, сіно­жаті, пасовища, села з селянами. У пан­ському дворі виробляли все необхідне для внутрішнього споживання.

Основною галуззю економіки залиша­лося землеробство. Інтенсивніше воно розвивалося в західних і північних ук­раїнських землях, які менше потерпали від турецьких і татарських набігів.

Населення України займалося також скотарством, городництвом, садівництвом, бджільництвом. У лісових районах важли­ве місце посідали рибальство й мислив­ство. Важливою галуззю було млинарство.

Селяни жили громадами. Вони спільно володіли лісами, водами, випасами, орни­ми угіддями. Очолювали громаду отама­ни, тіуни, десятники. Був «копний суд» — суд сільського сходу (копи).

У XV ст. поряд з вільними селянами були так звані «непохожі», тобто прикріплені до панського маєтку. Відповідно до сту­пеня залежності селянство поділялося накатегорії: слуги, селяни-данники, тяглі, челядь. Значна частина слуг несла вій­ськову службу, що ставило їх у привіле­йоване становище. Селяни-данники не знали панщини, вони сплачували дани­ну натурою. Тяглі відбували повинності у вигляді панщини. Челядь цілком залежала від свого власника і станови­ла основну робочу силу панського госпо­дарства.

Феодали невпинно збільшували пан­щину. Селяни виходили на панщину зі своєю робочою худобою, сільськогосподарським реманентом.

Початок закріпачення селян. Протягом XV - першої половини XVI ст. в житті українських селян відбулись суттєві зміни, які полягали в обмеженнях особистої волі, поступовому закріпаченні. Саме на це час припадає розвиток магнатського землеволодіння, яке було зумовлене збільшенням експорту зерна у Західну Європу. Шляхта Гпличини та Волині активно включається в процес  фільваркового господарства, суть якого полягала у праці залежних селян, таке господарство було багатогалузевим та зорієнтованим на ринок. Першим відомим документом, який започаткував закріпачення селян, вважають рішення шляхти Галичини 1435 р. За ним селяним мав право піти від землевласника лише на Різдво, сплативши йому великий викуп. На українських землях у складі ВКЛ селян почали закріпачувати з 1447 р. згідно з привілеєм Казимира IV, згодом положення про обмеження особистих прав селян були закрпіленні у Литовських статутах 1529 р., 1566 р., 1588 р.

Розвиток міст. Найбільшим містом був Львів, у якому мешкало 10 тис. жи­телів. Втративши колишнє політичне значення, Київ продовжував відігравати роль духовного центру України. Великими містами вважалися Кам'янець, Перемишль, Холм, Кременець, Брацлав. Міста поділялися на великокнязівські і приватновласницькі залежно від того, на чиїй землі вони стояли. Населення спла­чувало податки, виконувало різні повин­ності. Міщани намагалися позбутися залежності від урядовців і феодалів.

Держа­ва також була зацікавлена в поширенні ремесел іторгівлі. З цією метою уряд ви­давав окремим містам грамоти на так зва­не магдебурзьке право (зразком була гра­мота німецького міста Магдебург). Насе­лення цих міст звільнялося від управлін­ня та суду королівських або великокня­зівських намісників, діставши право на самоврядування. Управління містом перехо­дило до виборного магістрату, який об'єднував раду і лаву. На чолі лави стояв війт. Раду очолював бурмістр.  Місто вносило до державної скарбниці податки. Самоврядування за магдебурзьким правом дістали Львів, Кам'янець-Подільський, Луцьк, Кременець, Житомир, Київ та інші міста. Загалом до XVIII ст. 228 українських міст користувались місевим самоврядуванням згідно отриманого магдебурзького права.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 1. Львів. Гравюра 1618 р.

Ремесла зосереджувалися переважно в містах. Зросло число реміс­ничих спеціальностей. Ремісники об'єд­нувалися в цехи. Тих ремісників, що залишались поза цехами, називали пар­тачами.

Розвиток сільського господарства й ре­месел сприяв розширенню торгівлі. У містечках і селах щотижня відбувалися торги, де продавали сільськогосподарські продукти й ремісничі вироби. У великих містах раз на рік проводили великі яр­марки, куди з'їжджалося купецтво з Ук­раїни й закордону.

3. Розвиток української культури.

У XIV—XVст. культура України розвива­лася в складних умовах. Роз'єднаність українських земель, іноземне гноблення, спустошливі турецько-татарські напади - все цегальмувало процес становлення української національної культури.

Освіта. Школи існували при монастирях, церквах, але виникали і в маєтках деяких феода­лів. Учителями були дяки. Навчалися діти грамоті, молитвам, церковному співу. Ок­ремі українці здобували освіту в школах Польщі, Чехії, Німеччини. Наприклад, син ремісника з Дрогобича Юрій Котермак (Дрогобич) закінчив Краківський універ­ситет, потім перейшов у Болонський уні­верситет (Італія), де здобув ступінь доктора, викладав астрономію й медицину, в 1481— 1482 рр. був ректором університету. Саме він є автором праці  "Прогностична оцінка поточного 1483 року", яка є першою відомою друкованою книгою, написаною українцем. У цій книзі, окрім ненаукових астрологічних прогнозів, було поміщено відомості з географії, астрономії, метеорології, філософії, а також зроблено спробу визначити, в межах яких географічних довгот розташовані міста Вільнюс, Дрогобич, Львів тощо.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 2. Юрій Котермак.

Література. та початок друкарства. Наприкінці XVI ст. робилися спроби наблизити книжну мову до живої народної української мови.

Зберігалася традиція літописання. У ли­товсько-білоруських літописах містяться цінні дані з історії українських земель. Характерна особливість літописів - наяв­ність «повістей»- вставок, що наближають­ся до художніх творів.

Центрами книгописання були монастирі, що збирали під своїм дахом переписувачів, художників, проповідників, музикантів, учених.

Книги XIVст. писалися на пергаменті. В XV ст. пергамент замінив папір. Перша українська друкарня з'явилася наприкінці XV ст. у Кракові, заснував її Швайпольт Фіоль. Саме його вважають українським першодрукарем. У 1491 р. він надрукував чотири богослужбові книги церковнослов'янською мовою. Вже на початку XVI ст. з'явилися книгодруки білоруса Франциска Скорини. У 1517 р. він надрукував "Псалтир", а в 1519 р. - "Біблію руську".

Архітектура й образотворче мистецтво Ук­раїни розвивалися на самобутній народній основі. У цей період церковні впливи дещо витісняються світськими елементами. В неспокійні часи XIV-XV ст. боротьби з та­тарами розвивалося головним чином обо­ронно-замкове будівництво. Кам'яні замки здебільшогоспоруджувалися на Правобережжі, у Східній Галичині, на Північній Буковині, Закарпатті (Луцьк, Володимир, Острог, Львів, Кам'янець-Подільський та ін.).


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 3. Хотинський замок.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 4. Меджибізький замок.


Українське малярство другої половини XIV - XVI ст. розвивалось на основі традицій і досягнень русько-візантійського малярства часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави. До середини XVI ст. розвивалось монументальне малярство - фрески. Протягом XV - першої половини XVI ст. активно розвивався іконопис. В XVI ст. українська графіка існувала у вигляді книжкової мініатюри та окремих елементів оздоблення книг. Серед пам'яток письма і книжкової графіки вершиною мистецтва є Київський псалтир, що його переписав у Києві з константинопольського рукопису XI ст. дяк Спиридоній 1397 р.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 5. Юрій Змієборець із Станилі,

кінець XIV ст.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 6. Красівська Богоматір,

кінець XV ст.


Тема 13. ПІД ВЛАДОЮ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ У ДР. ПОЛ. XVI - ПЕР. ПОЛ. XVII СТ.


1 ПІД ВЛАДОЮ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ У ДР. ПОЛ. XVI - ПЕР. ПОЛ. XVII СТ.

1. Утворення Речі Посполитої.

Передумови об'єднання. Процес об'єднання Великого князівства Литовського та Польського королівства розпочався в 1385 р., коли між двома державами було укладено династичну Кревську унію. Відтоді різноманітні угоди обговорювались та укладались близько восьми раз, в тому числі і Городельська унія 1413 р. Причини необхідності об'єднання носили зовнішній характер та були зумовленими посиленням Московського князівства, яке почало претендувати на українські та білоруські землі. Особливо виснажливим для Литовського князівства виявилась Лівонська війна 1558-1583 рр., наслідки якої могли призвести до повної поразки Литви та втрати нею усіх білоруських та українських земель. В свою чергу Польща та її політична еліта прагнули поислити свій вплив та розширити свої володіння.

Литовські магнати, що ма­ли панівне становище в державі, були прихильниками незалежності й погоджувалися на об'єднання «двох рівних» за умови існування окремого сейму й забезпечення свого привілейованого становища в державі. Натомість середня і дрібна шляхта, незадоволена пануван­ням магнатів, сподівалася, що внаслідок об'єднання здобуде такі ж привілеї, якими користувалася у своїй державі польська шляхта.

Польські магнати і шляхта в цілому підтримували ідею об'єднання обох держав. Вони вбачали в ньому можливість отримати нові землі й залежних селян. При цьому польська сторона керувала­ся ідеєю давньої приналежності українських земель до Польщі, від якої вони начебто були відірвані, і, відкидаючи пропозиції литовсь­ких магнатів, виступала за включення Литви доскладу Польщі.

Українське шляхетство також мало свою позицію. Воно в ці­лому схвально ставилося до об'єднання Литви та Польщі, розра­ховуючи, що це допоможе надійно захистити південні рубежі від турецько-татарських нападів і припинить шляхетські наїзди (зброй­ні напади) у польсько-українському прикордонні. Об'єднання двох держав відповідало також економічним інтересам української шлях­ти, оскільки через Польщу проходили торговельні шляхи до країн Західної Європи. При цьому українські князі висували пропозицію об'єднати Польщу, Литву й Україну в одну державу на рівних за­садах, наполягали на збереженні свободи віросповідання й місцевих звичаїв. Українська дрібна й середня шляхта, що немала таких привілеїв, як князі й магнати, виступаючи за об'єднання, сподіва­лася перш за все здобути рівні права з магнатською верхівкою та набути впливу на перебіг справ у державі.

Люблінський сейм 1569 р. Для вирішення питання об'єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського в польському місті Любліні 10 січня 1569 р. зібрався спільний сейм представників привілейованих станів обох держав. Незважаючи на взаємні прагнення сторін дискусія тривала півроку. Представники Польщі пропонували унію, за якою Велике князівство Литовське зливалося з Польським королівством в єдину державу, своїми в Литві мали лишатися лише адміністрація та судочинство. Це змушувало литовських представників чинити опір, вони намагались якомога більше зберегти свою державу. Але поляки скористались відсутністю єдносі в литовсько-руському таборі, король Сигізмунд ІІ Август спираючись на підтримку дрібної та середньої шляхти, у березні 1569 р. видав універсал про приєднання Підляшшя й Волині до Польського королівства, зрівнявши місцеву шляхту у правах з польською. Це змусило литовсько-руську делегацію повернутись до переговорів.

І вже 1 липня 1569 р. в Любліні було укладено унію про об'єднання Польського королівства й Великого князівства Литовського у федеративну державу «двох народів» Річ Посполиту (дослівно — респуб­ліку).

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 1. Ян Матейко. Люблінська унія, 1569 р.

Короля Речі Посполитої спільно обирала на сеймі польська й литовська шляхта. Польща й Литва зберігали окреме законодавство, судову систему, цент­ральний і територіальний уряди, військо і фінанси. Проте в Литві власний сейм був ліквідований, і вона втратила право на окремі зовнішні відносини з ін­шими державами. Литовська, українська й польська шляхта зрівнювались у правах та отримували право на володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Ліквідовувались митні кордони, запроваджувалась єдина грошова одиниця.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 2. Державний устрій Речі Посполитої.

2. Суспільно-політичні зміни на українських землях після Люблінської унії

На українських землях, які внаслідок Люблінської унії відійшли до Польщі, було запроваджено польський адміністра­тивно-територіальний устрій. Вони поділялися на воєводства, очо­лювані призначеними урядом воєводами.  Так було утворено шість воєводств: Руське з центром у Львові, Белзьке з центром у Белзі, Подільське з центром у Кам'янці, Волинське з центром у Луцьку, Брацлавське з центром у Брацлаві.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 3. Українські землі в складі Речі Посполитої.

Воєводства поділялися на повіти, де адміністративна й судова влада зосереджувалася у призначуваних королем старост. У воєводствах і повітах для вирішення місцевих питань, обрання депутатів на загальнодержавний Вальний (загальний) сейм періодично скликалися шляхетські сеймики.

Зміни в законах, що сталися після Люблінської унії закріплювалися Третім Литовським статутом 1588 р. Цей кодекс дяів на території Великого князівства Литовського та українських землях, які були у складі Речі Посполитої. За цим кодексом селяни, які прожили на землі феодала понад 10 років, ставали кріпаками. Феодали одержували право розшуку й повернення селян-утікачів протягом 20 років.

Передача українських земель після Люблінської унії під владу поляків призвела до нової хвилі колонізації незаселених українських земель. Польський король на вигідних умовах роздавав вірним йому особам великі ділянки неосвоєних земель на території України. Щоб заохотити їх заселення шляхта звільняла на 10-20 р. поселенців від сплати повинностей та засновувала слободи; переселяла своїх селян з внутрішніх районів Речі Посполитої; будували укріплені замки та розміщувала в них військові залоги. Для посилення обороноздатності краю польським королем було створено кварцяне військо, яке утримувалося за четверту частину прибутків з королівських маєтків. Такі дії призвели до швидкого заселення пустуючих на Правобережжі земель та виникнення великих магнатських земельних володінь.

Після інкорпорації українських земель до складу Речі Посполитої активізувався процес денаціоналізації українського народу, який відбувався у формі полонізації. Винятково важливу роль у цьому плані відігравала католицька церква, яка прагнула збільшити кілікість своїх прихильників на українських землях. Інструментом окатоличення була єзуїтська система освіти, яка сприяла прилучення українців до кращих традицій західноєвропейської науки, але водночас була засобом денаціоналізації.

Важливе значення в цьому контексті належить Берестейській церквоній унії 1596 р., сутність якої полягає в тому, що за підтримки польської влади утворилась нова українська церква - греко-католицька.

4. Соціально-економічний розвиток

Соціальна структура українського суспільства мала становий характер. Основними станами в тогочасній Україні були шляхта, духівництво, міщани й селяни. За своїми правами стани поділялися на привілейовані, напівпривілейовані та непривілейовані .

Вершину панівного стану — шляхти — посідали удільні князі Рюриковичі і Гедиміновичі. Вони становили замкнену групу, до якої не можна було увійти завдяки заможності чи найвищим державним посадам. Князівські роди поділялися на «княжат головних», до яких належали Острозькі, Заславські, Сангушки,Чарторийські, Корецькі, Гольшанські, Дубровицькі, і «княжат повітовників». Перші не підлягали дії місцевої адміністрації, мали право входити до великокнязівської ради й вирушати у військові походи зі своїми загонами під родовими гербами. їм належали спадкові землеволодіння, де вони мали право й на своїх підданих, установлювати подат­ки й повинності, надавати підлеглим землю за умови несення служби. Другі таких прав привілеїв не мали, а їхні збройні загони виступали у складі повітового ополчення, під­порядкованого місцевій адміністрації.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 4. Князь Василь-Костянтин Острозький

До панів належала заможна шляхта, яка не мала князівських титулів, але вирізнялася давністю походження, спадковим землеволодін­ням і певними привілеями.

До середньої і дрібної шляхти належали зем'яни, панцирні слуги й бояри. Це верства, представники якої здобували шляхетство і право на володіння, відбуваючи військову (боярську) службу зі своїми загонами кіннотників або особисто.

Привілейованим станом українського суспільства було духів­ництво, що становило майже десяту частину всього населення. Воно поділялося на вищих церковних ієрархів (митрополит, єпископи, архієпископи таін.), які обіймали свої посади лише за дозволом ве­ликих князів литовських і польських королів, та нижче парафіяльне.

До напівпривілейованого стану належало міщанство, що мало при­вілеї на міське самоврядування, окремий стано­вий суд, заняття ремеслами й торгівлею. Проте міщани були також зобов'язані сплачувати по­датки, виконувати повинності на користь при­ватних власників міст або держави. Найзаможнішою частиною населення міст був патриціат, що складався з найбагатших купців, лихварів ремісників. До бюргерства, або середньої за рівнем заможності частини міщанства, належа­ли цехові майстри й більшість купецтва. Основою соціальної піраміди міського населення був плебс, який складався з дрібних ремісників і торговців.

Переважну більшість населення українсь­ких земель (близько80 %) складало селянство, що було непривілейованим станом. За своїм правовим становищем воно поділялося на «непохожих» (або «отчичів»)і «похожих» (або «вільних») селян. Правом безперешкодного пе­реходу від одного землевласника до іншого ко­ристувалисялише останні. «Непохожі» селяни примусово й безоплатно працювали в господар­стві пана.

За характером виконуваних повинностей селяни поділялися на три групи. Слуги були осо­бисто вільними селянами, які за службу своєму володарю отримували землю і звільнялися від інших повинностей. Від селян-слуг походили деякі дрібні шляхтичі. Більшість селянства становили данники. Це були вільні селяни, які сплачували державі данину (чинш). Тяглими селянами називали тих, які не мали власної землі й за користування землею пана відбували повинності накористь держави або землевласників зі своїм«тяглом» (робочою худобою). Вони були як вільними, так і при­кріпленими до своїх наділів.

Із представників різних верств населення формувався міжста­новий соціальний прошарок козацтва, яке займалося степовими промислами і боролося з татаро-турецькими нападниками.

Поширенню фільваркової системи господарювання на українських землях у складі Великогокнязівства Литовського сприяло здійснення заходів за «Уставом на волоки», підписаним польським королем і вели­ким князем литовським Сиґізмундом II Августом (1557 p.). Згідно з документом усі земельні володіння великого князя вимірювалися й ділилися наоднакові ділянки — волоки. Найкращі орні землі від­водилися під великокнязівські фільварки, решта розподілялась між селянами. Тяглові селяни з усіма дорослими членами своєї родини за користування волокою мали відпрацьовувати два дні панщиниу фільварку.

Волочна реформа зруйнувала давню форму користування зем­лею сільською громадою й замінила її наподвірну. Збільшилися повинності селян, обмежилися їхні права переходу. Селян фактично позбавили права користуватися лісами, зменшили площу земель спільного користування (пасовиська, луки). У другій половині XVI ст. волочна система землекористування була поширена на землі шляхти і церкви.


Тема 14. УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО НАПР. XV - ПЕР. ПОЛ. XVII СТ.


1 УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО НАПР. XV - ПЕР. ПОЛ. XVII СТ.

1. Становлення українського козацтва.

Походження назви.Термін «козак» уперше згадується в Початковій монгольській хроніці 1240, куди перейшовіз тюркських мов у значенні — «схильний до завоювання». УXIV ст. фігурує у дописі до збірника житій святих «Синаксар» (1308) та у словнику половецької мови  «Кодекс Куманікус» (1303) у значенні «страж», «конвоїр». Первісне, слово «козак» вживалося на означення вільних людей, які населяли південноукраїнські степи.

Шляхи формування козацтва. Існувало декілька шляхів формування козацтва. Його попередником стало слов'янське населення басейнів нижньої течії рр. Дніпра, Південного Бугу і Дністра (літописні «бродники»), яке займалося господарською діяльністю у цих регіонах і мало демократичну військову організацію. З посиленням національного і соціального гноблення іноземних феодалів значна частина українських селян та міщан втікала в малозаселені прикордонні райони й поповнювала ряди козаків. За дніпровські пороги спрямовувалася хвиля уходників — сезонних здобичників, окремі з яких оселялися у степу з метою його господарського освоєння. В ряди козацтва вступала і українська шляхта, що втратила свої маєтності. На процес формування козацтва значний вплив мав зовнішній фактор. З часу утворення Кримського ханства систематично відбувались набіги на українські землі. Перша писемна згадка про українських козаків міститься у хроніці М. Бєльського від 1489 р.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 1. "Запорожець", А. Монастирський.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 2. "Тип запорожця", С. Васильківський.


Поява Запорізької Січі. Для захисту від татарсько-турецької агресії у Пониззі Дніпра на південь від дніпровських порогів була створена військово-політична організація Запорізька Січ. Перше укріплення бл. 1555-1556 рр. збудував на дніпровському острові Мала Хортиця Д. Вишневецький. Згодом ЗапорізькаСіч стала державно-політичним утворенням з демократичним устроєм. Основними рисами запорозького козацтва були: родинний принцип організації братства (побратимства, рівність, демократизм), морально-етичний кодекс поведінки (високий соціальний статус свободи, мужності, відданості товариству і, навпаки, низький статус мирної праці, спокійного способу життя тощо), інститут кобзарів, спеціальна наука молоді, специфічне ставлення до жінки, аскетизм, релігійність, колективне землеволодіння.

Городове і волосне козацтво. Польсько-литовська державна адміністрація залучала козаків до оборони кордонів Речі Посполитої. Впродовж XVI ст. сформувалася окрема категорія козацтва — городове козацтво. Його організаторами були прикордонні старости.

Реєстрові козаки. Удругій пол. XVI ст. польський уряд намагався послабити вплив запорожців і встановитинад ними контроль. Король Сигізмунд II Август грамотою від 5 червня 1572 започаткував практику внесення козаків у спеціальний список, що визначав козацький статус — реєстр. Козаки вписані у реєстр отримали назву реєстрових козаків. У 1578 кількість реєстрового козацтва зросла до 500. Королівський універсал від 25 липня 1590 збільшував реєстр до 1 тис. козаків. Військова влада над реєстровцями належала гетьману, якого обирали за згодою уряду. Організаційно реєстрове козацтво складалося з 6 полків (1625) — Білоцерківського, Канівського, Черкаського, Корсунського, Переяславського,Чигиринського, що поділялися на сотні.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 3. Запорізька Січ.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 4. Козацька рада на Січі 


 Козацька старшина. Поступово в середовищі козаків сформувався окремий суспільний прошарок — козацька старшина. Спочатку до її складу входили отамани ватаги, що були керівниками перших козацьких загонів. Повного організаційного оформлення козацька старшина набула в період створення Запорізької Січі. В різні часи її існування чисельність цієї групи козацтва була неоднаковою і деколи сягала до 150 осіб. До складу козацької старшини входили: військова старшина — кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани; військові служителі - підписар, булавничий, хорунжий, бунчужний, перначний, підосавул, довбиш, піддовбиш, військовий пушкар, підпушкар, гармаш, військовий товмач, військовий шафарі, підшафар, кантаржій та канцеляристи; похідні та паланкові начальники - полковник, писар, осавул, підписар та підосавул. Вперіод ведення воєнних дій обирався також обозний, що був помічником осавула і входив до складу військової старшини. Старшину обирали на військовій козацькій раді за участю всього козацтва. Козацька старшина існувала у реєстровому козацькому війську, що було створене у 1572. На чолі реєстрових козаків стояв гетьман, якого обирали за погодженням з королівським урядом на загальній військовій раді. До реєстрової старшини належали: 2, а згодом 4 осавули,обозний, військовий суддя, військовий писар, полковники та сотники.

2. Військове мистецтво козаків.

Особливість козацького стану полягала у тому, що він остаточно оформився під тиском зовнішної агресії зі сторони Османської імперії та Кримського ханства, а отже війна посідала одне з ключових місць у житті козаків. Поступово з розвитком козацького стану сформувалось і військове мистецтво козаків. Особливо важливе значення у їхньому війську відігравала піхота - основний рід козацького війська, яка на відміну від тогочасних європейських армій переважно діяла самостійно, тобто без підтримки інших родів війська. Класична тактика козацької піхоти полягала у шикуванні під час бою в три шеренги. Стріляла тільки перша лава, друга подавала, а третя заряджала зброю. Проте практикували і інші варіанти, наприклад галас, це коли козацьке військо змішувалось з ворожим. Найоригінальнішим і найпопулярнішим серед козаків був бойовий порядок, що називався табором. Табір застосовувався козацьким військом на марші, в обороні та наступі. Він будувався з возів, скріплених ланцюгами у кілька рядів та вилаштуваних чотирикутником, півмісяцем або ж овалом. Мобільність такого війська була досить високою, про що і свідчить назва такого табору - "рухома фортеця", оскільки в такому таборі козаки могли долати сотні кілометрів і витримувати облогу по кілька місяців.

Козацька розвідка. Перманентна загроза військової агресії змушувала козаків дбати про безпеку своїх володніь та війська, це зумовлювало потребу превентивних заходів по виявленню ворогів та їх знешкодження, отримання інформації про можливість нападу і т. д. Саме ці функції виконувала сторожова служба і дозір. Козацькі розвідувально-сторожові загони дислокувались в земляних або дерев'яних укріпленнях на кордонах українських земель. Використовували також кургани, або насипали свої. З утворенням Гетьманщини за Богдана Хмельницького поступово оформлюється своєрідна контррозвідувальна служба, яка в своїй діяльності не обмежувалась українськими територіями, але діяла і на території інших держав з метою забезпечення інтересів Гетьманщини.

Козацька зброя. Козаки були хорошими артелеристами, вони віддавали перевагу переважно легким гарматам, які дозволяє зберігати маневреність війська. Для штурму дуже часто використовували гуляй-городи - спеціальні пристрої з дерев'яних щитів на колесах або полозах з отворами (амбразурами) для рушниць і гармат. Із-поміж зброї особливою шаною в козаків користувалися рушниця, спис і шабля. Венеціанський посол Альберто Віміна, який побував в Україні 1650 р., записав: "Мені доводилося бачити, як козаки кулею гасили свічку, відсікаючи нагар так, наче це зроблено за допомогою щипців".


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 5. Гуляй-город.

Сучасна реконструкція

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 6. Запорожці в «чайках» нападають на турецьку галеру 


Козацький флот. Військова майстерність козаків не обмежувалась одним лише суходолом. На січі взагалі вважалось, що справжній козак - лише той, хто випробував себе в морському бою. Козацький флот складався з легких, надзвичайно маневрених човнів - чайок. Чайки рухалися за допомогою або весел, або вітрил, що давало змогу якнайкраще використовувавти погодні умови. Перевагою чайок було й те, що вони могли пришвартуватися до будь-якого берега, на вілміну від громіздких і неповоротких турецьких галер.

3. Доба героїчних походів та гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 7. Петро

Конашевич-Сагайдачний


Морські походи козаків. Добою героїчних походів козаків називають період вдалих морських походів проти Туреччини та її васалів протягом перших двох десятиліть XVII ст. В 1606 р. козаки своїми походами зуміли завдати удару по всіх ключових фортецях Туреччини на узбережжі Чорного моря., зокрема Акерману, Кілії, Варні. В 1608 р. козаки здобули Перекоп, Ізмаїл, Кілію та Акерман. Вже в 1614 р. флотилія козацьких чайок перетнула Чорне море, висадившись під Трапезундом, козаки здобули Синоп. Наступного року козаки продовжили превентивні удари по турецькому узбережжю Чорного моря, здобувши Очаків. Апогеєм цих походів стало взяття Кафи – найбільшого невільничого ринку у Криму, де було визволено кілька тисяч бранців.

Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Початок гетьманування Сагайдачного випав на 1605 – 1610 рр. На гетьманство його обирали кілька разів. Йому судилось стати одним з кращих гетьманів українського козацтва. Основні його досягнення полягали у впорядкуванні козацького війська, шляхом створення дисциплінованої армії, озброєної вогнепальною зброєю. Прогрес спостерігався і у морській справі – чисельність чайок сягнула кількох сотень. Саме за Сагайдачного козацтво починає проводити активну зовнішню політику з метою створення антиосманської ліги держав.

Підтримуючи наміри польського королевича Владислава здобути корону Москви, на початку 1618 р. Сагайдачний повів 20-тисячне військо на Москву, було укладено 1 грудня 1618 р. Деулінський мир, за яким Польща отримувала Смоленщину та Чернігово-Сіверщину. Сагайдачний також виступав на підтримку православної церкви, в 1620 р. виступив ініціатором відновлення вищої ієрархії православної церкви. Більше того, зі всім запорізьким кошом Сагайдачний вступив до лав Київського братства.

Хотинська війна. 5 – 7 червня 1621 р. відбулась козацька нарада стосовно спільного виступу з поляками проти турків, які після перемоги під Цецорою 1620 р. розпочали повномасштабне вторгнення в Європу. Козаки погодились за умови збільшення козацького реєстру, визнання прав та привілегії козацтва та дотримання релігійної рівноправності. Доля Речі Посполитої вирішувалась під Хотином, де зійшлась 35-тисячна армія поляків та 250-тисячна армія турків, тому участь 40-тисячного війська козаків на чолі з Сагайдачним було дуже важливим. Більше того, весь тягар війни ліг саме на козаків, які зуміли протягом 5 тижнів виснажити турецьку армію. Таким чином, ключова роль козаків під Хотином сприяла міжнародному визнанню козаків в Європі як хоробрих та мужніх воїнів, які вправно володіють військовим мистецтвом як на суші, так і на воді.

4. Національно-визвольні повстання українського народу кінця XVI – першої половини XVII ст.

Причини повстань. Посилення та зміцнення козацького стану непокоїло уряд Польщі та сусідні держави, які вбачали в ньому пряму загрозу своїм інтересам в Україні. Постійні обмеження реєстру та несвоєчасна виплата платні реєстровцям, порушення майнових прав козаків спричинили невдоволення козаків. Ключове значення у ескалації конфлікту відіграла постанова польського сейму 1590 р., за якою король отримував право роздавати шляхті і магнатам землі українських селян та міщан. Більше того, легітимізація кріпосного права Литовським статутом 1588 р. зумовило посилення виступів селян та міщан та масові втечі на Запоріжжя.

Повстання Криштофа Косинського. Приводом до збройного виступу Косинського стала його суперечка за землю з представником роду Острозьких – київським воєводою Костянтином-Василем Острозьким. На початку осені 1591 р. козаки зайняли Пиків, згодом Білу Церкву, ден Косинському присягнули як гетьманові. Повстання охопило Київщину та Брацлавщину, а згодом і частину Волині. На початку 1592 р. Варшава спромоглась надіслати каральні загони, але придушити повстання полякам вдалось аж в січні 1593 р., де в битві під П’яткою українським повстанцям було завдано поразки. Проте вже в травні 1593 р. Косинський здійснив спробу зайняти Черкаси, але був вбитий.

Виступ українського козацтва сприяв посиленню процессу покозачення селянства та міщанства, адже на територіях підконтрольних козакам запроваджувався козацький лад – встановлювалась нова влада за законами Запорізької Січі, скликалися ради, на яких обирались органи місцевої влади.

Другий етап повстання. Навесні 1595 р. вибухнуло новее повстання, яке очолив Северин Наливайко, повстанці контролювали Брацлавщину, а згодомі Волинь. Наприкінці 1596 р. польська армія неа чолі з гетьманом Станіславом Жолкевським розпочала бойові дії протии козаків. Загони Наливайка, Шаули, Лободи об’єднались під Білою Церквою. 23 березня 1596 р. відбулась битва біля урочища Гострий Камінь, але вона не визначила переможців, вирішальна битва відбулась в травні 1596 р. в урочищі Солониці. Облога табору повстанців тривала два тижні. Повстанці капітулювали 28 травня 1596 р.

Збройний конфлікт 1625 р. Посилення козацтва спричинило необхідність для Варшави припинити процес покозачення. У вересні 1625 р. коронний гетьман Станіслав Конецпольський з 30 тисячами війська вирушив на придушення козацької республіки. Козацькі загони, очолені Марком Жмайлом, зустріли поляків поблизу Канева та завдали відчутних втрат польському війську. Це змусило  Конецпольського вдатись до дипломатії, наслідком якої стала Куруківська угода., яку від козаків підписував Михайло Дорошенко, обраний гетьманом замість Жмайла.

Куруківська угода передбачала реєстр в 6 тисяч, одна тисяча козаків мала постійно перебувати на Запоріжжі аби перешкоджати втечам селян. Козаки в свою чергу зобов’язувались утриматись від відносин з іншими державами та морських походів. Було створено шість полків реєстровців: Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Переяславський, Черкаський і Чигиринський по тисячі вояків у кожному. Військова влада над реєстровцями належала гетьману, якого обирала загальновійськова рада й затверджував польський уряд.

Повстання під проводом Тараса Федоровича 1630 р.  Куруківська угода посилила суперечності між реєстровцями і тими хто лищився поза реєстром. Це сприяло посиленню невдоволення козаків польсько-шляхетським устроєм. Не вщухали конфлікти і на релігійному грунті. Для того аби втримати населення в покорі, польський уряд відправив на Київщину значну частину коронного війська. Але це лише загострило напруження на українських територіях.

Нереєстровці обрали собі гетьманом Тараса Федоровича, більше відомого під прізвиськом Трясила. У березні 1630 р. він зі своїм військом підійшов до Черкас, а звідти рушив до Корсуня, після здобуття якого на бік Федоровича перейшла більша частина реєстровців. Польський уряд з метою припинення повстання відправив у каральний похід коронне військо. Проте козаки завдали несподіваного удару польському війську, коли воно форсувало Дніпро. Вирішальні бої відбулись під Переяславом і тривали протягом трьох тижнів. 20 травня 1630 р. козаки влаштували карателям «Тарасову ніч», знищивши чимало поляків.

Переяславська угода 1630 р. Успішні дії козаків, а також невдоволення польських найманців схилили Конецпольського до переговорів. 29 травня 1630 р. було підписано мирну угоду. Переяславська угода  підтверджувала умови Куруківської, реєстр зростав до 8 тисяч. А козаки отримували право самі обирати собі гетьмана.

Повстання 1635 р. на чолі з Іваном Сулимою. Варшава постійно використовувала козаків у своїх війнах з сусідніми державами, так було в 1632-1634 рр. тисячі козаків брали участь у Смоленській війні Польщі з Московією. Після підписання мирного договору польський уряд спробував ліквідувати козацтво як окремий стан. Вже в лютому 1635 р. сейм Речі Посполитої затвердив спеціальну постанову «Про припинення козацької сваволі», і на територію Наддніпрянщини було введено загони коронного війська. Крім цього, з метою контролю над козаками передбачалось збудувати в пониззях Дніпра, поближче до Запорізької Січі, потужну фортецю, у якій постійно перебувала б військова залога. Вояки залоги мали б перешкоджати втікачам, які прагнули потрапити на Низ, а також перекрити головний шлях постачання Запорожжя провіантом і боєприпасами.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 8. Северин Наливайко

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 9. Тарас Федорович

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 10. Іван Сулима


Будівництво фортеці Кодак очолив французький військовий інженер Гійом Левассер де Боплан. Це вкрай обурило козаків, вони обрали гетьманом Івана Сулиму, який розробив план зруйнування фортеці та розіслав універсали із закликом до боротьби. На початку серпня 1635 р. козацьке військо вирушило із Січі. Іван Сулима скористався відсутністю коронного війська, запорожці легко оволоділи фортецею і частково зруйнували її. Наприкінці серпня розпочалась каральна експедиція польського війська, яке скориставшись нестачею харчів посіяли розбрат серед козаків, схопивши Сулиму та його помічників, засудивши їх до страти.

Національно-визвольне повстання 1637 – 1638 рр. Жорстока розправа над Сулимою та його сподвижниками не змогла придушити прагнення українців до волі. Тому польський уряд змушений був переглянути реєстр та вилучити із нього усіх бунтівників. Це викликало невдоволення козаків, які підняли повстання на чолі з Павлом Павлюком (Бутом). Основна битва відбулась 6 грудня 1637 р. під Кумейками, де повстанці зазнали поразки.

1 березня 1638 р. польський сейм ухвалив «Ординацію Війська Запорізького», що перебуває на службі Речі Посполитої. В цьому документі істотно обмежувались козацькі права та вольності, зокрема і право обирати собі старшин, а реєстр обмежувався 6 тисячами. Новий етап повстання успіху не мав. Весною 1638 р. на чолі з Яковом Острянином, Дмитром Гунею та Карпом Скиданом. Козацька старшина пристала на умови, запропоновані польським урядом, у їхній основі було покладено «Ординацію…».

Таким чином, польський уряд попри жорстоке придушення козацьких повстань, не зумів ліквідувати козацтво як стан чи викоренити волелюбність українського народу. Козаки ж здобули хороший досвід військового протистояння з регулярною польською армією. Після цих повстань настало десятиліття «золотого спокою» 1638 – 1648 рр., яке було часом гуртування й нагромадження сил українців перед подіями, які кардинальним чином змінили не лише історію України, але і Європи.


Тема 15. КУЛЬТУРНЕ ТА ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ У ДР. ПОЛ. XVI - ПЕР. ПОЛ. XVII СТ.


1 КУЛЬТУРНЕ ТА ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ У ДР. ПОЛ. XVI - ПЕР. ПОЛ. XVII СТ.

1. Церковне життя в другій половині XVI ст.

Становище православної церкви. У цей період церковне життя на теренах України розвивалося під іноземною владою. Негативно впливало на становище православної церкви існу­юче в Польському королівстві й Великому князівстві Литовському право патронату, або «право подавання». Відповідно до нього питання призначення на митрополичу і єпископську кафедри залежало від великого князя литовського та польського короля. Польська влада надала православній церкві набагато менше прав порівняно з католицькою. Православне духівництво, на відміну від католиць­кого, мало сплачувати податки.

Реформаційні та контрреформаційні рухи. У XVI ст. Європу охопила Рефор­мація — церковно-релігійні й суспільно-політичні течії, спрямовані проти католицької церкви. У XVI ст. із Європи через Польщу на українські землі стали поширюватися реформа­ційні вчення. Одним із таких учень був кальвінізм. Засновник учення Жан Кальвін вважав, що доля людини заздалегідь визначена Богом, закликав працювати, бути ощадливими й накопичувати ба­гатства. На теренах України громади кальвіністів виникали у великих панських маєтках або містах, що належали магнатам. Інша течія протестантизму, лютеранство, на теренах України поширення не набула.

У другій половині XVI ст. на Галичині, Волині, Поділлі та Київщині поширилося аріан­ство — протестантський напрямок, прихильники якого визнавали лише Бога Отця, заперечуючи цим християнське вчення про Святу Трійцю. Особливістю реформаційних рухів було те, що вони не поширювалися на значні верстви ук­раїнського населення. Поширення протестантизму на певний час за­гальмувало проникнення католицизму в Україну. В основних засадах Реформації (звільнення з-під влади Риму, наближення церкви до народу, переклад Біблії народною мовою) українське православ­не населення вбачало засіб протидії католицизму, пристосовуючи реформаційні ідеї до своїх власних потреб.

Православні братства. Боротьба протестантів із католицькою церквою ставала для православних зразком для оновлення власної церковної організації. Вплив реформаційних ідей проявився в діяльності православних братств, які намагалися сприяти виявленню церковногожиття.

Перші братства — Благовіщенське та Миколаївське — виникли у Львові. У другій половині XVI ст. найвпливовішим стало Успенське ставропігійське братство у Львові. За правом ставропігії воно безпосередньо підпорядковувалося константинопольському патріарху, а не місцевим православним єпископам. Львівське братс­тво мало право зверхності над іншими братствами та контролю над духівництвом. Йому належала Львівська братська друкарня, у якій працював московський друкар Іван Федоров. Близько 1585 р. в місті з'явилася Львівська братська школа для дітей міщан і священиків. Вона утримувалася на кошти братчиків. Братство організувало у Львові шпиталь-притулок для непрацездатних, спорудило Успенську церкву. Діяльність ЛьвівськогоУспенського братства стала прикладом для православних українців інших міст. Наприкінці XVI — на по­чатку XVII ст. православні братства діяли в Перемишлі, Рогатині, Тернополі, Луцьку, Кременці, Судовій Вишні, Києві та багатьох інших українських містах.

2. Берестейська унія.

Євро­пейські державні та церковні діячі неодноразово обговорювали питання відновлення єдності християнської церкви. За наполяганням Папи Римського польський король Сиґізмунд III скликав церковний собор у місті Бересті, де мало відбутися урочисте проголошення унії. Однак уже на початку роботи прихильники унії церков і традиційного православ'я не знайшли спільної мови й розділилися на два окремі собори. Найбільшими поборниками унії були православні єпископи Іпатій Потій та Кирило Терлецький. Не дійшовши згоди навіть щодо спільного засідання, кожна зі сторін 8 жовтня 1596 р. розпочала свій окремий собор.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 1. Проповідь Пйотра Скарґи. Картина Яна Матейка

Прихильники унії проводили собор у міській церкві святого Миколая. Затверджено попереднє рішення про утворення греко-католицької церкви. Король Сигіззмунд ІІІ підтримав унію і визнав чинною ухвалу уніатського собору. Противники унії в свою чергу зібралися в палаці, де зупинився князь В. К. Острозький. Вони засудили унію і владик-відступників. У результаті Берестейської унії на українських землях виникла греко-католицька церква. Фактично замість однієї церкви утворилося дві. Проголошуваного зрівняння в правах греко-католиків і католиків не відбулося. Обіцяних місць у сенаті греко-католицькі єпископи неотримали.

Нова церква підпорядковувалась Святому Престолу;

Було визнано деякі засади католицького віровчення, зокрема догмат про походження Святого Духа від Отця й Сина;

Церковні обряди, свята, таїнства, особливості храмового будівництва, іконопису, церковного співу залишалися православними, а мовою богослужін - церковнослов'янська мова;

Уніатське духівництво звільнялось від сплати податків, а українська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади. Греко-католицьким єпископам було обіцяно місце в сенатів.

У складних умовах загострення протистояння на ґрунті віросповідання греко-католицьке духів­ництво стало чинити опір спробам католицької церкви за допомогою унії окатоличувати й полонізу­вати українське населення. Відстоюючи національну ідентичність, греко-католицька церква довела, що вона є українською церквою. Що до Української православної церкви, то вона, попри велику кількість прихильників, опинилась поза законом.

3. Розвиток української освіти та культури.

XVI ст. характеризується подальшим розвитком української культури. Проте умови, у яких він відбувався, були досить складними. Унаслідок Люблінської унії 1569 р. в межах однієї держави опинилися більшість українських земель. Це, зодного боку, сприяло їх культурному зближенню, а з іншого — спричинило процеси по­лонізації та окатоличення українців.

Освіта. У XVI ст. на українських землях, як і впопередні часи, при церквах і монастирях діяли початкові школи. Дяки навчали дітей читання й письма церковно­слов'янською мовою, арифметики й співу. Діти заможних верств суспільства мали можливість отримати домашню освіту. За до­помогою вчителів-бакалаврів окрім читання, письма й арифметики вони вивчали латинську та грецьку мови, основи філософії. У 70-х рр. XVI ст. наукраїнських землях відбувається становлення закладів середньої освіти. У Європів цей час виникали середні школи, де навчали латинської мови і «семи віль­них наук» — граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, астрономії та музики. В Україні навчальними закладами такого типу стали слов'яно-греко-латинські школи.

Першу таку школу відкрив князь К.-В. Острозький у своєму замку близько 1578 р. Утримувалася вона на кошти князя. Острозький також відкрив у своєму замку друкарню, органі­зував науковий гурток і започаткував вивчення у ційшколі основ філософії. Це означало, що Острозька школа стала окрім середньої дава­ти початки вищої освіти. Слов'яно-греко-латинські школи заснову­валитакож православні братства. Перша така школа на українських землях була створена 1585 р. при Львівському братстві. Одночасно з братськими (православними) школами на українських землях виникають єзуїтські (католицькі), протестантські, а після Берестейської унії й греко-католицькі школи. Усі вони надавали середню освіту й одночас­но сприяли поширенню впливу своїх церков в Україні.

У 1615 р. у Києві відкрилася братська школа, при якій заснували друкарню й паперову фабрику. В ній викладали  такі видатні культурні діячі, як М. Смотрицький, К. Сакович, Є. Плетенецький та ін. Впливовість та незалежність школі гарантував вступ у Київське братство гетьмана П. Сагайдачного з "усім Військом Запорозьким".  У 1631 р. стараннями Петра Могили при Києво-Печерській лаврі теж було засновано школу. Між двома школами спалахнув конфлікт, який вдалося швидко подолати, об`єднавши їх. Так у 1632 р. виникла Києво-Могилянська колегія, яка згодом отримала статус академії - вищого навчального закладу. Важливу роль відіграв Петро Могила у у зміцненні православної церкви, оскільки в 1632 р. він посів митрополичу кафедру. Його заходи були спрямовані на оновлення церквоного життя, шляхом запровадження постійного нагляду за дисципліною духівництва. У богослужіннях запроваджувалась українська мова, також було обмежено права магнатів втручатись у церквоні справ.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 2. Митрополит Петро Могила


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 3.

Друкарський станок часів І.Федорова


Книговидання. У XVI ст. успішно розвивалося книговидання. Значний внесок у його становлення зробив московський першодрукар Іван Федоров (Федорович). Переїхавши до Львова, він видав за кошти Львівського братства в 1574 р. свої перші книги в Україні — «Апостол» і «Буквар». «Буквар» став першим шкільним підручником на ук­раїнських землях. Особливо плідною була діяльність Івана Федорова в Острозі, куди його запросив працювати князь К.-В. Острозький. У 1581 р. він надрукував тут Острозьку Біблію — перше повне видання Біблії церковнослов'янською мовою.

До середини XVII ст. в Україні вже діяло 25 друкарень в різних містах та селах. Спершу було чимало малих приватних друкарень, але поступово видання книжок зосередилось у найбільших друкарнях. Найбільшим центром книгодрукування в Україні на XVII ст. стала друкарня Києво-Печерської лаври. Її заснував 1615 р. архімадрит Лаври Єлисей Плетенецький. Протягом другої половини XVII ст. там було видано 120 найменувань книг - насамперед богослужебна література, а також букварі, словники. Найуславленіше видання того часу - "Требник" Петра Могили.

Література. Під впливом ідеї гуманізму та Реформації українська література дедалі ширше використовувала мистецькі засоби фольклору. Розвивається драма та лірика. Важливою особливістю тогочасної літератури була поява латино- і польськомовних літературних творів. З-поміж них варто відзначити Себастіана Кленовича. Досить знаним в Європі були праці Станіслава Оріховського. Суспільно-політичні події тих часів зумовили появу полемічної літератури - публіцистичних творів, що стосувалися церквоно-релігійного життя, а особливо церквоної унії. Найвидатнішими полемістами були Іван Вишенський "Послання до єпископів", Герасим Смотрицький "Ключ до царства небесного", Мелетій Смотрицький "Тренос", Стефан Зизаній "Казання святого Кирила, патріарха єрусалимського", Іпатій Потій "Унія, або виклад попередніх аритикулів", Йов Борецький "Протестація".

Драма та театр. У XVI - першій половині XVII ст. почала формуватись українська драматургія. Значного поширення набула шкільна драма. Шкільні вистави присвячувались найбільшим християнським святам. Драма мала великий обсяг, тому глядачам давали перепочино і час для роздумів. Так виникли інтермедії, що ставились в антрактах між діями спектаклю. Інтермедії писалися українською мовою на основі народного побуту, тодія як шкільна драма - книжною і на релігійні теми. Поступово також розвивався український мандрівний ляльковий театр - вертеп. Вертепна драма складалась з двох частин: драми про Ірода, писаної книжною мовою, та інтермедійної - кількох сцен живою українською мовою.

Образотворче мистецтво. Українське малярство цього періоду користувалося великим визнанням. Переважна більшість творів живопису була церковної тематики (фрески,ікони). Картини або портрети побутового характеру зустрічалися рідко. Митці продов­жували розвивати давньоруські традиції. Проте в портретному жи­вописі був відчутний вплив західноєвропейського, італійського й німецького мистецтва. У XVI ст. українські митці, які раніше, багато працювали в Польщі. Зокрема, збереглися фрески на єван­гельські сюжети, виконані ними у храмах і спорудах Вавеля в Кракові. У тогочасному українському іконописі пануючими залишалися традиції Київської Русі, але почали з'являтися також нові риси. Майстри більше уваги приділяли побутовим деталям, посилюючи тим самим реалістичні елементи. Пози зображених стали більш природними, а деталі одягу набули конкретності. Найбільшого визнання в цей час здобули львівська й перемишльська школи іконо­пису.

Архітектура. Для архітектури XVI- початку XVII ст. характерним є оборонний напрямок. Швидке освоєння зруйнованих монголо-татарами земель, виникнення нових та розвиток старих міст призвело до відбудови й будівництва нових храмів, монастирів та замків. При чому храми храми та монастирі оточували оборонними укріпленнями й вони теж використовувалися як оборонні комплекси. У XVI ст. внаслідок будівельних робіт нових обрисів набув Луцький замок, було перебудовано і замок в Острозі. Змін зазнала і Кам'янець-Подільська фортеця. Її обклали каменем, звели нові вежі, славу здобули замки-бастіони у Бродах та Бережанах.

Провідне місце в архітектурі Відродження належить світським будівлям - ратушам, замкам-палацам, житлам міщан. Унікальним зразком ренесансного будівництва став ансамбль львівських споруд: будівлі на площі Ринок - будинок Корнякта, Чорна кам'яниця, пам'ятки, пов'язані зі льівським Успенським братством - Успенська церква, каплиця Трьох святителів, вежа Корнякта. Авторами цих проектів були Павло Римлянин, Войтех Капінос, Амброджо Прихильний, Петро Барбон.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 4. Фасад палацу Корнякта

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 5. Внутрішній двір палацу Корнякту


Більшість споруд цьго періоду були дерев`яними, а тому майже не збереглися. Проте поряд з дерев`яним будівництвом відбувається й муроване. Для мурованої архітектури притаманні виражені риси пізнього ренесансу, здебільшого в його північноіталійському варіанті. Наприкінці XVI ст. на українських землях поширюється новітній бароковий стиль, який вступає у взаємодію з місцевими традиціями і призводить до появи козацького бароко.


Тема 16. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА СЕР. XVII СТ.


1 НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА СЕР. XVII СТ.

1. Причини та передумови Національно-визвольної війни

Соціально-економічні причини. Національно-визвольна війна мала цілий комплекс причин. В першій половині XVII ст. серед українського населення наростало незадоволення політикою польського уряду. Селяни страждали від посилення кріпосного права, нещадної панщини, яка сягала в західних регіонах 6 днів на тиждень. Головною метою селянства була ліквідація кріпосництва і панщини. У складній ситуації опинилось і українське міщанство. Жителі невеликихміст були залежні від великих магнатів, не мали права самоврядування, вимушені були платити високі податки і виконувати повинності. Великі міста мали в тій чи іншій мірі самоврядування (магдебургське право), проте панівне становище в міських магістратах займали поляки. Українські міщани були витіснені на околиці великих міст. Міщани вимагали права самоврядування, прагнули припинити панування іноземців в українських містах.

Нереєстрові козаки (січові, городові та волосні) вимагали розширення реєстру, щоб офіційно підтвердити свій козацький статус. Реєстрові козаки були незадоволені своїм становищем, свавіллям місцевої адміністрації. Поразка козацьких повстань у кінці XVI – першій половині XVII ст. та затвердження сеймом Речі Посполитої «Ординації війська Запорозького реєстрового» призвели до обмеження козацького самоврядування, скорочення реєстру. Козацька старшина вимагала надання шляхетських прав. Українська православна шляхта мала менші політичні права, ніж польська.

Національно-релігійні причини. Всі прошарки українського населення страждали від національного та релігійного тиску з боку польської влади. Утиски православної церкви, конфіскація церковного майна, насильницьке окатоличення викликало обурення населення. Польська мова витісняла в діловодстві руську (книжний варіант української та білоруської мови).

Політичні причини. Уряд Речі Посполитої захищав в першу чергу інтереси польських магнатів і шляхти. Тому боротьба українського населення за свої соціально-економічні, політичні та релігійні права неминуче перетворилась на боротьби за власну державність. Повстання очолив Богдан (Зиновій) Хмельницький, писар Чигиринського реєстрового полку.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 1. Богдан Хмельницький

2.  Початок збройної боротьби проти Речі Посполитої. Кампанії 1648 - 1649 рр.

25 січня 1648 р. повсталі козаки здобули в польського гарнізону Запорозьку Січ на мисі Микитин Ріг, де на початку лютого 1648 р. на козацькій раді Богдана Хмельницького обрано гетьманом. Відразу ж розпочалася підготовка до загальнонародної національно-визвольної війни проти Польщі. Напочатку 1648 р. гетьман уклав воєнно-політичний союз з Кримським ханством та відправив посольство до турецького султана Ібрагіма і до донських козаків. Домовленість з кримським ханом дозволяла компенсувати нестачу козацької піхоти, а також уникнути війни на два фронти, що було б дуже небажаним у під час війни з Польщею.

Уряд спрямував на придушення постання королівське (кварцяне) військо, на чолі з Миколаєм Потоцьким і Мартином Калиновським. Щоб придушити осередок повстання, вирішено вислати на Запоріжжя два загони, один мав іти суходолом, а інший - пливти на човнах Дніпром. Хмельницький виступив на зустріч полякам, маючи під собою 8 тисяч козаків та 20 тисяч татар, 19 квітня козаки зустріли поляків на Жовтих Водах, оточивши ворожий табір Хмельницький регулярно атакував його, перетягнувши на свою сторону реєстровців, 5 - 6 травня 1648 р. польське військо було розбите козаками.

Звістка про розгром польського війська стала справжньою несподіванкою для коронного гетьмана, який вирішив відступати під Корсунь, але козаки випередили поляків і 16 травня оточили та знищили передові загони польського війська, де перебував Потоцький, коронного гетьмана було взятов  полон. Перемоги під Жовтими Водами та Корсунем стали сигналом для поширення повстання по всій Україні. До кінця липня було визволено всю територію Лівобережжя, а до кінця серпня - Брацлавське, Київське та Подільське воєводства.

Воєнні дії відновились восени 1648 р., неподалік містечка Пилявці зійшлись українська та польська армії, битва закінчилась повної перемогою козаків та остаточним розгромом поляків. Козацьке військо вирушило дальше на захід, розпочавши 26 вересня облогу Львова, але обмежившись викупом Хмельницький вирушив до Замостя. Начальник гарнізон наказав спалити передмістя, це значно ускладнило становище козаків, гостро відчувалась нестача гармат, набоїв та продовольства, спалахнула епідемія чуми, від якої загинув зокрема і Максим Кривоніс. Все це змусило Богдана Хмельницького вдатись до переговорів з польським урядом та 14 листопада 1648 р. відступити з-під Замостя. 23 грудня 1648 р. гетьман Хмельницький урочисто в'їхав до Києва, де його зустрічав єрусалимський патріарх Паїсій і київський митропополит Сильвестр Косів, які урочисто привітали гетьмана як визволителя свого народу та поблагословили на переможну війну.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 2. В'їзд Богдана Хмельницького до Києва. Івасюк М. І.

У 1649 р. перемир’я було порушено поляками і військові дії відновилися. Військо польських магнатів на чолі з Єремією Вишневецьким опинилось в оточенні під Збаражем. 27 липня 1649 р. козаки розпочали генеральний наступ, який тривав три години, але поляки втримали свої позиції. Наступного дня гетьман Хмельницький одержав звістку, що з Варшави на Збараж вирушило головне польське військо на чолі з королем Яном Казимиром. Хмельницький раптовим маневром виступив на зустріч королю, залишивши облогу Збаража. Хмельницький зустрів короля під Зборовом, де 5 серпня розпочалась битва, раптовість атаки козаків гарантувала їм перемогу, але цьому завадили татари, які 6 серпня перейшли на сторону поляків, це змусило Хмельницького вдатись до дипломатії та укласти мир з Польщею.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 3. Діарама Зборівська битва. Художник Степан Нечай.

Зборівський мирний договір. Після напружених переговорів 8 серпня 1649 р. було укладено мирнрий договір. За умовами угоди визначалася козацька територія, яку можна трактува­ти як зародок Української козацької держави (Гетьманщини). Геть­манщина визнавалась польським урядом у межах Київського, Черні­гівського і Брацлавського воєводств. Волинь та Поділля залишались під владою польського короля. У Гетьманщині влада належала гетьману (звідси і назва держави), резиденція якого знаходилась у Чиги­рині. Коронне польське військо на цю територію доступу не мало. Водночас на території козацької держави зберігалась польська адмі­ністрація, хоча на всі відповідальні пости король мав право призна­чати тільки православних шляхтичів. Зборівська угода зберігала Вольності Війська Запорозького, число реєстрових козаків встановлю­валося у 40 тис. осіб (насправді їх було значно більше) і проголошу­валась амністія всім учасникам козацько-селянської війни. Католи­цька і православна шляхта зрівнювалася у правах, а православний Київський митрополит мав увійти до польського сенату. Питання про унію передавалось на розгляд сейму.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 4. Карта національно-визвольної війни.

3. Становлення Гетьманщини.

Органи державої влади. Найвищим законодавчим органом держави стала Генеральна рада - загальна рада всього війська, але оскільки такі ради відбувались дуже бурхливо то поступово їх роль перебрали старшинські ради, які складались з полковників і Генеральної старшини. Виконавча й судова влада зосереджувались в руках гетьмана, який скликав Генеральну та Старшинські ради, видавав універсали, керував дипломатичними відносинами. Керувати всіма справами внутрішнього управління було завданням генеральної старшини - уряду, що фактично виконував функції кабінету міністрів.

Адміністративно-територіальний устрій. Було ліквідовано воєводства, повіти, замість них створювались полки та сотні. На 1649 р. налічувалось 16 полків. Кожен полк очолював полковник, який обирався або призначався гетьманом. Запорізька Січ була окремою одиницею адміністративно-територіального поділу. Містами, що мали магдебурзьке право керували магістати на чолоі з війтами. У селах справами відали старости, яких обирала селянська громада, а справами козаків - обрані ними отамани.

Фінансова система. Організація державного апарату, утримання війська та дипломатична діяльність потребували чималих коштів. Грошовими справами керував гетьман. Існувало кілька  джерел прибутку військовго скарбу, і передусім - земля, що перейшла в користування скарбу, сільськогосподарські промисли та плата за їхню оренду. Існували і загальні податки, за одиницю оподаткування брався двір. Із грошових знаків найпоширенішим в обігу були польські монети, згодом московські й турецькі гроші. Згодом розпочалось карбування власної монети.

Місце України в міжнародних відносинах. Становлення незалежної Української держави відбулося в умовах завершення Тридцятилітньої війни та в перші роки після укладення Вестфальського договору. Згідно з умовами цього договору послабилися позиції Німеччини, Ватикану й частково Речі Посполитої. Натомість, помітно зміцнилося становище Швеції, що створювало потенційну загрозу польським інтересам у Прибалтиці. Міжнародне становище України визначалося ставленням до неї польської еліти. Безперечно, польська шляхта сприймала можливість виокремлення українських земель у окрему державу як катастрофу. Тому протягом усього періоду гетьманування Богдана Хмельницького польські правлячі кола не бажали йти на порозуміння з українцями і докладали максимум зусиль аби послабити позиції української влади на міжнародній арені. Для цього уряд Речі Посполитої постійно намагався підбурити до боротьби проти України ряд інших держав: Францію, Австрію, Ватикан, Швецію. І лише у складний, навіть катастрофічний період своєї історії, так званий «Потоп», Ян Казимир погодився визнати козацьку Україну як автономну частину Речі Посполитої.

Не сприяли українцям і позиції країн Центральної та Західної Європи, які так чи інакше симпатизували Польщі та не бажали погіршення з нею відносин. Підтримував Річ Посполиту і Ватикан, якому була вигідна політика окатоличення українського населення польською владою. Пруссія та Австрія значно сприяли польському уряду, зокрема остання сприяла вербуванню на своїх територіях найманців для коронної армії.

Зовсім іншу позицію зайняли північні держави – Англія та Швеція. Тодішній лорд-протектор Олівер Кромвель відверто симпатизував Хмельницькому, існує чимало суперечок стосовно реального контакту між цими двома геніями свого часу, але як би там не було з далеких британських островів події в Україні сприймали із захватом. Щодо Швеції, то її та Гетьманщину об’єднували спільні інтереси – послаблення чи розгром Речі Посполитої, тому безперечно, що Хмельниччині Швеція симпатизувала, оскільки реально послаблювала її суперника.

Не менш важливою була позиція країн Південно-Східної Європи – Молдавії, Валахії і Трансільванії. Ці князівства були близькими до України, перебували у васальній залежності від Османської імперії, а також перебували у близьких зв’язках з Польщею. Проте якоїсь єдиної позиції стосовно подій в Україні правлячі кола цих буферних держав так і не виробили, тому в різні періоди займали різну позицію.

Знову ж таки, неоднозначне ставлення до подій на українських землях було в південного сусіда – Кримського ханства. Напружені відносини з Річчю Посполитою, часті військові сутички з нею сприяли симпатії до українців, але водночас Крим, який не прагнув посилення жодної сторін проводив політику збереження рівноваги в україно-польському конфлікті. Покровительці Криму – Османські імперії була досить вигідна боротьба українців, оскільки завдавала ударів її давньому ворогові – Речі Посполитій. Знову ж таки в обмін на допомогу, турецька сторона вимагала прийняття протекції султана.

Не додавала впевненості позиція Росії, яка зовсім не була зацікавлена у створенні незалежної України, також боротьбу українців намагалася використати для дипломатичного тиску на Річ Посполиту, щоб повернути Смоленщину. Як і кримська правляча еліта російська дотримувались політики виснаження обох сторін та не поспішала надавати допомогу, та всяко використовуючи на свою користь події Національної революції.

Таким чином, основна проблема полягала в тому, що геополітичні інтереси жодної з країн Європи та Османської імперії не передбачали створення незалежної України. Тому Україну не сприймали як рівноправний суб’єкт міжнародних відносин. Як зазначають В. Смолій та В. Степанков, рацію мав І. Лисяк-Рудницький, стверджуючи, що гетьман «гостро відчував вразливість геополітичного становища України, і його як і Бісмарка переслідував «кошмар коаліцій». Звідси можна зробити висновок, що гетьману вигідніше було тримати татар як ненадійних союзників, ніж мати ще одного ворога в тилу.

 4. Воєнно-політичні події 1650 - 1653 рр.

Укладаючи Зборівський договір 1649 р., кожна зі сторін розуміла, що це ще далеко не розв’язання конфлікту, тобто підписання Зборівського миру не привело до ліквідації основних суспільних протиріч, тому в 1651 р. воєнні дії відновилися. Почалося протистояння з Поділля, куди вирушило військо польного гетьмана М. Калиновського, що зав’язав бій із Д. Нечаєм, який загинув у сутичці. Дорогу шляхетському війську заступив І. Богун, Калиновський з боями відступив до Кам’янця-Подільського, а потім далі на захід. В травні М. Калиновський прибув до королівського табору. Цей похід і розпочав новий період війни.

Битва під Берестечком. Вирішальна битва відбулась впродовж 18(28)-30.06.(10.07). 1651 р. поблизу м. Берестечка. Татарські війська під проводом хана Іслам-Гірея не витримавши сильного гарматного вогню покинули поле бою. Хмельницький поїхав за ними, щоб повернути хана. Українські війська залившись без керівництва були оточені королівською армією. В такому складному становищі, якому опинились козаки після втечі татар, вони зуміли не лише відбивати атаки ворога, але й атакувати ворога. Проте панічні настрої, відсутність Хмельницького та інженерні роботи шляхти змусили козаків пробиватися. Проте через недовіру простих покозачених селян до старшини почалася паніка, люди кинулися просто на польські позиції, думаючи, що старшина хоче втекти. У цій складній ситуації І. Богун прикривав відступ козаків. Втрати становили до 8 тисяч, причому більшість загинули не від рук ворога, а внаслідок сум’яття на переправах. Загін з 300 козаків мужньо захищався на одному з островів, вони відхилили пропозицію коронного командування здатися. Останній козак захищався протягом 3 годин, від відмовився від королівської пропозиції дарувати йому життя за мужність, тоді його було вбито.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 5. Бій під Берестечком. Орленов А. О.

Поразка під Берестечком змусила Б. Хмельницького 18 версеня 1651 р. укласти Білоцерківський мирний договір. За його умовами більш як удвічі скорочувався козацькийреєстр (до 20 тис. козаків), утричі зменшувалася підвладна йому територія — козацькою територією визнавалось лише Київське воєводство. До Брацлавського та Чернігівського воєводств поверталася польська адміністрація, магнати й шляхта отримували свої довоєнні маєтки.

Битва під Батогом. 22-23.05. біля г. Батіг поблизу м. Ладижина на Брацлавщині (тепер Вінницька обл.) відбулася генеральна битва, в якій козацьке військо вщент розгромило польські хоругви. Несподіваним ударом 22.05. (1.06) козацькі полки атакували польське військо і змусили во­рога відступити в табір. Оточивши польський табір, вранці 23.05(2.06) у кількох місцях прорвали ворожу оборону. Бій у таборі точився цілий день і завершився повним розіромом польської армії. В цій битві полягло майже все польське військо та німецькі найман­ці, бл. 8 тис. жовнірів. Загинув і сам гетьман М. Калиновський. Українські війська зайняли територію України до р. Случ.

Молдовські походи 1652 - 1653 рр. Після Батозької перемоги українське військо вступило до Молдови та змусило Василя Лупула виконати попередні домовленості про шлюб його дочки з Тимошем Хмельницьким. Занепокоєні українсько-молдавським союзом, Польща, Валахія та Трансільванія утворили антиукраїнський союз. Навесні 1653 р. валаський господар Матвій Басараб захопив Ясси і посадив на престол свого ставленника. Лупул звернувся по допомогу до Хмельницького. 21-22 квітня 1653 р. українське військо на чолі з Тимошем Хмельницьким розбило загони агресорів та відновило владу Лупула. Але цього виявилось мало і Лупул підбурив Тимоша до походу на Валахію. У фортеці Сучава козаки потрапили в облогу, під час якої було смертельно поранено Тимоша Хмельницького.

Жванецька облога. Протягом 1653 р. тривали бойові дії на Брацлавгцині, де козаки під проводом І. Богуна розіромили під Монастирищем загони С. Чарнецького. Наприкінці серпня 1653 р. польська армія під ко­мандуванням короля Яна II Казимира вирушила в Україну і зосере­дилась під м. Жванцем над Днісіром поблизу Кам'янця (село Кам'янець-Подільського району Хмельницької обл.). Назустріч польським частинам виступила українська армія, до якої наприкінці вересня приєднались татарські загони на чолі з ханом Іслам-Ґіреєм III. У запеклих боях козацькі загони завдали ряд поразок польським часгинам і отчили королівське військо. Облога тривала понад два місяці. В польському таборі почався голод, спалахнули епідемії. Над польською армією нависла заіроза неминучої катастрофи. Але й цього разу польські війська від повного знищення врятували татари. Кримський хан Іслам-Ґірей III, підкуплений польським королем Яном II Казимиром, уклав з Польщею сепаратну угоду. За цих обставин Б. Хмельницький був змушений піти на пере­мир'я. За умовами перемир'я, Білоцерківський мирний договір 1651 р. скасовувався, а відносини між Україною і Польщею регулю­вались знову на основі Зборівською договору 1649 р.

5. Українсько-московоський договір 1654 р. та продовження Національно-визвольної війни

Переяславська рада. Після Жванецької битви Б. Хмельницький був змушений піти на переговори і погодитися на умови польської о уряду, оскільки дізна­вся про рішення Земською собору Московської держави прийняти Військо Запорозьке «під руку» царя Олексія Михайловича. У ході переговорів між гетьманським урядом та Москвою на­прикінці 1653 р. українська сторона постійно домагалася від царя підтвердження прав та привілеїв Запорозького Війська, української шляхти, православного духовенстка та міст. У відповідь царські по­сли запевняли гетьмана Б. Хмельницького та старшину, що всі права та порядки, які існували в Україні, будуть збережені.

Однак вже в процесі безпосередньої підготовки та в ході Переяславської ради виникли непорозуміння між обома сторонами. Так, зокрема, москов­ський посол, боярин В. Бугурлін відмовився від будь-яких зо­бов'язань на користь України, у т. ч. і від складення присяги від іме­ні царя, про гарантування прав і привілеїв козацтва, шляхти, духо­венства та міщан України. Такий хід подій стурбував Б. Хмельни­цького та старшину, які вирішили домогтися письмового підтвер­дження своїх прав. З цією метою було розроблено вимоги до царя, що складалися з 23 пунктів, або статей. Ці т. зв. «Просительні стат­ті» гетьман доручив відвезти до Москви посольству, яке очолювали генеральний суддя Війська Запорізького Самійло Богданович- Зарудний та переяславський полковник Павло Тегеря.

8 січня 1654 р. відбулася Переяславська рада, на якій Б. Хмельницький та частина старшини склали односторонню присягу навірність московському цареві. Умови союзу були затверджені у Москві в березні1654 р. Згідно з цим документом, який був головним у всьому комплексі документіві увійшов до історії під назвою «Березневі статті», передбачалось,що:

збір податків накористь царської скарбниці будуть вести українські урядники;

встановлювалася платня уряду Війська Запорозького;

заборонялись зносини гетьмана з турецьким султаном та польським королем;

підтверджувалося право Київського митрополита і всього духовенства на маєтності, якими вони володіли;

московський уряд зобов’язувався вступити у війну з Польщею весною 1654 р.;

передбачалось утримання російських військ на кордонах України з Річчю Посполитою;

у випадку татарських нападів на Україну передбачалось організувати проти них спільні походи з боку як України, так і Московії.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 6. Переяславська рада., Хмелько М. І. 

Кампанії 1655 - 1657 рр. Після цього Кримське ханство уклало союз з Річчю Посполитою. Військові дії україно-російських військ проти поляків і татар відбувалися з перемінним успіхом. Генеральна битва під Охматовим (на Дрижиполю) в січні 1655 р. не принесла перемоги жодній зі сторін. У жовтні 1656 р. Московська держава та Річ Посполита уклали між собою Віленське перемир’я. Українську делегацію, на вимогу московської сторони, не було допущено до вироблення умов перемир’я.  Такі дії зі сторони Москви фактично означали денонсацію українсько-російського договору 1654 р. в односторонньому порядку. Цей факт серйозно занепокоїв Б. Хмельницького. Він зробив спробу утворити антипольську коаліцію з семигородським князем Юрієм II Ракоці та Швецією, яка почала війну проти Польщі.

Київський полковник і генеральний суддя Антін Жданович у 1657 р. за дорученням Б. Хмельницького був призначений наказним гетьманом 20-тисячного українського корпусу, який спільно з війсь­ками семигородського князя Юрія II Ракоція і шведського короля Карла X Густав а брав участь у бойових діях проги Польщі. Успішна діяльність корпусу полковника А. Ждановича завершилася вклю­ченням до складу Гетьманщини Волині, Турово-Пінщини та Берес­тейщини. Союзницькі війська спільними зусиллями визволили Га­личину і поступово зайняли значну частину території Польщі, в т. ч. міста Ланцут, Краків і Варшаву.  Однак, влітку 1657 р. деякі непорозуміння між союзниками (А. Ждановичем і семишродським князем Юрієм II Ракоці) і демаго­гічна агітація царського агента Желябуського призвели до відмови частини козацьких військ від продовження воєнних дій і повернення їх в Україну. Звістка про самовільний виступ корпусу А. Ждановича з Польщі тяжко вразила Б. Хмельницького і стала однією з причин його передчасної смерті 27.07.1657 р. Перед смертю гетьмана, за його волею і погодженням з козаць­кою старшиною, наступником Б. Хмельницькою було визначено йо­го молодшого сина Юрія.

 Періодизація Національно-визвольних змагань під керівництвом Б.Хмельницького


Період

Зміст


1648-1649 рр.

Наростання визвольної боротьби. Визнання урядом Речі Посполитої певної самостійності за Україно.


1650-1653 рр.

Тривала й виснажлива боротьба між козацтвом і поляками не принесла успіху жодній зі сторін.


1654-1655 рр.

Надання Московською державою військової допомоги Україні. Успшне завершення україно-московськими військами літньо-осінньої кампанії 1655 р. в Україні.


1656-1657 рр.

Укладення Україною військового союзу зі Швецією та Трансільванією. Спільні дії козацтва зі шведською та трансільванською армією проти Польщі.


Тема 17. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ДР. ПОЛ. XVII СТ. ПОДІЛ ГЕТЬМАНЩИНИ. РУЇНА.


1 УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ДР. ПОЛ. XVII СТ. ПОДІЛ ГЕТЬМАНЩИНИ. РУЇНА.

1. Гетьманщина за Івана Виговського

Становище в Україні після смерті Богдана Хмельницького.  Після смерті Б. Хмельницького в Україні утворилася досить складна політична й соціально-економічна ситу­ація. У середовищі козацької старшини сформувалися угруповання, що не поділяли принципу спадковості гетьманату й розгорнули боротьбу за владу. Становище ускладнювалось загостренням міжнародної ситуації, зокрема розпаду антипольської коаліції, фактичний вихід Швеції з війни та зміцнення польсько-кримського союзу загрожували існуванню української держави. Напруженість у відносинах з Москвою після смерті Хмельницього лише зростала, цар вимагав обмеження козацького реєстру та прав Гетьманщини. Внутрішньополітична нестабільність лише посилювала апетити сусідів-агресорів, які починають для реалізації своїх намірів залучати конфліктуючі сторони серед козацької старшини.

Обрання гетьманом Івана Виговського. У боротьбі за гетьманську булаву найуспішніше діяв Іван Виговський (1657—1659 рр.). 15 вересня 1657 р. старшинська рада в Чигирині обрала до пов­ноліття Юрія Хмельницького гетьманом Івана Виговського, а в жовтні козацька рада в Корсуні обрала його вже повноправним гетьманом без будь-яких обмежень. На цей час Виговський був знаним політиком, талановитим організатором та блискучим дипломатом, адже за Богдана Хмельницького очолював Генеральну військову канцелярію, яка виконувала функції зовнішньополітичного відомства. Саме тому у своїй зовнішньополітичній діяльності він продовжував курс Богдана Хмельницького на досягнення цілковитої незалежності Гетьманщини та утвердження її на міжнародній арені.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 1.  Іван Виговський

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 2. Юрій Хмельницький


На генеральну раду в Корсуні 25 жовтня 1657 р. прибули посли Швеції, Польщі, Валахії, Туреччини та Криму. Там було оформлено договір із Швецією, який передбачав створення українсько-шведського союзу. Важливу роль відігравав і московський вектор, цар довго зволікав з визнанням Виговського гетьманом, вимагаючи поступок, зокрема у введенні до найбільших українських міст московських військ. Під тиском новообраний гетьман пішов на ці кроки. Але Москва цим необмежилась та почала дестабілізувати внутрішньополітичну ситуацію в Гетьманщині шляхом фінансування антигетьманської опозиції, зокрема відкритий військовий виступ Мартина Пушкара та Якова Барабаша, який Виговському вдалось придушити.

Гадяцький договір  6 вересня 1658 р. Подвійна політика Москви остаточно переконала І. Виговського в необхідності докорінно змінити свої зовнішньополітичні орієнтири. Із весни 1658 р. в Межиріччі протягом кількох місяців тривали пе­реговори про умови повернення козацької України до складу Речі Посполитої. За результатами цих переговорів 6 вересня 1658 р . на козацькій раді було схвалено Гадяцький договір :

Україна в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств під назвою Руське князівство входила до складу Речі Посполитої як третя складова федерації — поряд із Польським королівством і Великим князівством Литовським;

федерація об'єднувалася особою спільного короля, обраного представниками всіх трьох держав;

на чолі Руського князівства був гетьман, якого затверджував король із чотирьох кандидатів, які були представниками козацької старшини. Гетьман обирався довічно;

гетьманові заборонялися зовнішньополітичні відносини з іншими державами;

польські й литовські війська не мали права перебувати в Україні; козацький реєстр повинен був становити 30 тис. осіб. Гетьман мав право представляти королю щорічно по 100 козаків із кожного полку для надання їм шляхетської гідності;

дозволялося заснувати в Руському князівстві дві академії й необмежену кількість гімназій, шкіл і друкарень. Церковна унія мала бути скасована. Водночас п'ять право­славних ієрархів отримували місце в сенаті.

Московсько-українська війна 1658-1659 рр. Гадяцький договір не було втілено вжиття. Хоча польський сейм і ратифікував його (крім пункту про скасуванняцерковної унії), виконувати умови договору поляки не збиралися. Московський уряд підтримав тих, хто протистояв гетьману й во­сени 1658р., оголосивши І. Виговського зрадником, розгорнув на­ступ на Україну. Розпочалася україно-московська війна,наприкінці березня 1659 р. понад 100-тисячна армія на чолі з О. Трубецьким вторглась в Україну. 20 квітня її було зупинено під Конотопом силами чернігівського і ніжинського полків під командуванням Григорія Гуляницького. Майже два місяці козаки витримували облогу, поки гетьман прибув на допомогу. Головна битва відбулась 28 червня 1659 р. в районі с. Соснівки під Конотопом. Козацька армія за підтримки кримських татар розгромила вщент армію загарбників.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 3. Битва під Конотопом

Проте перемогу над московитами не принесла внутрішньополітичної стабільності, пропольська орієнтація Виговського відштовхнули від нього рядових козаків та селянство, які побоювались повернення влади польської шляхти. Розпочався антигетьманський виступ на чолі з Юрієм Хмельницьким. 21 вересня 1659 р. під містом Германівкою на Київщині відбулася козацька рада, яка обрала новим гетьманом Ю. Хмельницького. Також козаки відмовились визнавати Гадяцький договір, Виговський бажаючи уникнути громадянської війни добровільно зрікся булави та не висував ніяких претензій на владу.

2. Порушення територіальної цілісності Гетьманщини

Гетьман Юрій Хмельницький. Після отримання гетьманської булави Ю. Хмельницький вирішив налагодити мирні відносини з Московською державою. Були укладені Переяславські статті 1659 р., які містили наступні положення:

старшина без дозволу царя не мала права переобирати геть­мана;

гетьман позбавлявся права самостійно призначати, звільняти чи засуджувати до страти старшину й полковників;

московське військо, окрім Києва, розміщувалося ще в Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані.

Наступним кроком нового гетьмана стала спільна кампанія з московитами проти Польщі, яка завершилась поразкою та підписанням невигідного Слободищенського трактату з поляками. Цей договір базувався на основі Гадяцького, щоправда пункт про окреме Руське князівство було вилучено.  Це спричинило політичний розкол українського суспільства. Ю. Хмельницький залишився без підтримки. Почався поділ території України на Правобережну, яка визнавала польську владу, і Лівобережжя, під­владну Московській державі. В обох частинах Української держави в 1663 р. було встановлено окремі гетьманати: на Правобережжі в січні 1663 р. козацька рада в Чигирині обрала гетьманом Павла Тетерю (1663—1665 рр.), на Лівобережжі після короткого гетьма­нування Я. Сомка (1662 р.), якого не визнала Москва, 27 червня 1663 р. на Чорній раді в околицях міста Ніжина обрали гетьманом Івана Брюховецького (1663—1668 рр.).

Гетьманування Павла Тетері 1663-1665 рр. Спираючись на підтримку Польщі Павло Тетеря сподівався поширити свою владу на Лівобережжя. Восени 1663 р. розпочався похід на Лівобережну Україну за підтримки королівських військ. Але він не приніс ніякого результату, оскільки на Правобережжі розпочався антигетьманський виступ і Тетеря змушений був повернутись. Усі невдачі походу звалили на Івана Богуна, якого звинуватили в таємних зв'язках з московським урядом та розстріляли. Антигетьманське повстання було спричинене поверненям польських порядків. За таких складних умов у липні 1665 р. Тетеря зрікся булави.

Гетьман Іван Брюховецький 1663-1668 рр. Боротьбу за булаву Брюховецький розпочав з допомогою московського царя і завжди орієнтувався на нього, брехливимиобіцянками він переманив на свою сторону козацьку голоту, яка фактично і обрала його гетьманом на Чорній раді 1663 р. Як гетьман він всяко обежував права козаків та міщан, зокрема збільшив оподаткування та обмежив місцеве самоврядування. За підтримки московських окупаційних військ здійснив спробу поширення своєї владиі  на Правобережжя, але зазнав поразки. У 1665 р. відвідав Москву, де підписав Московські статті, які передбачали збільшення російських військ на території Гетьманщини, а вибори гетьмана мали бути анонсовані царем. В обмін на зраду національних інтересів Брюховецький отримав боярство та численні маєтки.

Андрусіївське перемир'я. Козацька держава розпалася на дві частини з протилеж­ною політичною орієнтацією, що боролися між собою: одна — на боці Польщі, інша — на боці Москви. Українська державність опинилася в стані глибокої кризи. Незабаром цей розподіл був закріплений. У 1667 р. вселі Андрусово, під Смоленськом, між Московією та Річчю Поспо­литою було укладено угоду про перемир'я на13,5 року (Андрусівське перемир'я ). За його умовами воєнні дії між Московією та Польщею припинялись на 13,5 років. Розподіл Гетьманщини відбувався по Дніпру, Київ переходив на два роки під вплив Москви. Запорізька Січ переходила під контроль обох держав.

3. Правобережна та Лівобережна Гетьманщина в 60-80-х рр. ХVII ст.

Гетьман Петро Дорошенко 1665-1676 рр. Становище, що склалося після укладення Андрусівського перемир'я, вима­гало від українства згуртованості у відстоюванні власних інтересів. Для проведення такої лінії потрібна була сильна особистість. Такою особистістю став гетьман П. Дорошенко (1665—1676 рр.). Він зумів приборкати анархію, що панувала на Правобережжі, відновити діяль­ність органів влади і зміцнити свою владу. Своїм першочерговим завданням П.Дорошенко вважав об'єднання двох частин України. В 1668 р. після успішного антимосковського повстання на Лівобережжі Дорошенка було оголошено гетьманом обох боків Дніпра.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 4. Петро Дорошенко


Намагаючись уникнути міжусобиці та війни з Кримом, П. Дорошенко направив посольство до Стамбула з про­позиціями, на яких Україна погоджувалась прийняти турецький протекторат. Умови були такими: у межах держави мають перебу­вати всі українські землі від річки Вісли й міст Перемишль і Самбір на заході до Севська й Путивля на сході; населення звільнялося від сплати податків і данини; православна церква мала отримати авто­номію; туркам і татарам заборонялося вмежах України руйнувати поселення, брати ясир, зводити мечеті тощо. Більшість цих умов турецький султан Мехмед IV прийняв. У липні 1672 р. турецьке військо на чолі із султаном розта­шувалося під Хотином. Об'єднане військо взяло в облогу Кам'янець-Подільський і незабаром його здобуло. Далі воно рушило на Львів.

Завдані поразки змусили поляків ужовтні 1672 р. підписати з Туреччиною Бучацький мирний договір , за яким Річ Посполита визнавала існування Української козацької держави під протек­торатом турецького султана в межах Брацлавщини і Південної Київщини. Східне Поділля переходило до Туреччини, а решта Правобережжя залишалася під владою поляків. Польща зобов'язувалася сплачувати данину. Бучацький мир засвідчив помилковість політики П. Дорошенка, який у боротьбі за об'єднання України сподівався на допомогу Туреччини. Московська держава сприйняла Бучацький договір як зречення Речі Посполитої від ПравобережноїУкраїни й наприкінці 1673 р. розпочала воєнні дії проти П. Дорошенка. П. Дорошенко опинився в скрутному становищі. Його влада поширювалася лише на Чигирин та його околиці. У вересні 1676 р ., коли московська армія оточила Чигирин, П. До­рошенко, щоб уникнути кровопролиття, поклав перед брамою булаву і склав присягу царю. Зі зреченням гетьмана П. Дорошенка, на думку істориків В.Смолія і В.Степанкова, за­вершився останній етап Української національ­ної революції (1648—1676 рр.).

Гетьманування Дем'яна Многогрішного 1669-1672 рр. Після втрати контролю Дорошенком над Лівобережною Україною, під тиском Москви Многорішний змушений був погодитись на повернення під владу царя. 9 березня 1669 р. було укладено Глухівські статті, які передбачали російські війська у 5 містах Лівобережної України; козацький реєстр становив 30 тисяч; та заборона гетьману вести зовнішню політику. Такі мінімальні поступки зі сторони Москви були зумовлені бажанням уникнути антимосковського повстання та зміцнити своє становище у боротьбі з Дорошенком.

Гетьман Іван Самойлович 1672-1687 рр. Своє гетьманування Самойлович вже традиційно для лівобережних гетьманів розпочав з укладення Конотопських статей, які порівняно з попередніми Глухівськими ще більше обмежували права України. Зокрема, гетьман обмежувався не лише у відносинах з іншими державами, але і з правобережним гетьманом Дорошенком; гетьман позбавлявся права карати старшину без відома Москви; козацькі посли не мали права брати участьв  переговорах із представниками Польщі в Москві стосовно України. Характерною рисою гетьманування Самойловича стало прагнення створити аристократичну державу з міцною гетьманською владою, проте абсолютна промосковська орієнтація зробили Самойловича виконавцем прагнень царя на Лівобережній Україні.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 5. Дем'ян Многогрішний

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 6. Іван Самойлович


 Чигиринські походи та гетьман Юрій Хмельницький. Зречення Дорошенком гетьманства зовсім не входила в плани Османської імперії, саме тому Стамбул вирішив в своїх цілях використати Юрія Хмельницького, якого було проголошено князем Сарматії. Навесні 1677 р. Юрій Хмельницький із загонами турецького війська вирушив на Україну. Метою цього війська було здобуття гетьманської столиці - Чигирина, але підхід московського війська з Самойловичем змусило османів відступити. Вже в 1678 р. 200-тисячна армія турок оточила Чигирин, який московити просто підірвали не витримавши облоги. Влада князя Сарматії поширювалась лише на Поділля, але панував він не довго, турки стратили його в 1685 р. Боротьба між Московським царством та Туреччиною і Кримським ханством завершилась 13 січня 1681 р. підписанням мирного договору у Бахчисараї. За цим договором кордон між Османською імперією та Московією встановлювався по Дніпру; Стамбул отримував Північну Київщину, Брацлавщину та Поділля.

"Вічний мир" 1686 р. Бахчисарайський мир не був вигідним для Речі Посполитої, яка скориставшись поразкою Османської імперії під Віднем 1683 р. відновила контроль над більшою частиною Правобережної України. А вже 6 травня 1686 р. в Москві між Польщею та Московією було укладено новий - "Вічний мир". За яким, Польща визнавала Лівобережну Україну, Київ за Московією; Польща отримувала Північну Київщину, Волинь та Галичину; Поділля до 1699 р. залишалось в складі Османської імперії, після чого також було включеним до Речі Посполитої.

Кримський похід 1687 р. Уклавши "вічний мир" з Польщею Москва зобов'язалась долучитись до антитурецької коаліції, головне завдання Москви полягало у ліквідації турецько-татарських володінь на Чорному та Азовському морях. Саме тому в 1687 р. 100-тисячна армія московитів та козаків рушили на Крим, командував походом Василь Голіцин. Але військо не дійшло навіть до Криму, шукаючи виних Голіцин скориставшись невдоволенням козацької старшини Самойловичом, заарештував його та вислав до Сибіру, гетьманом 25 липня 1687 р. було обрано генерального осавула Івана Степановича Мазепу. 

4. Запорізька Січ та Слобожанщина у другій половині XVII ст.

Запорізька Січ завжди була особливою одинецею у складі Гетьманщини, саме звідси і розпочався виступ Богдана Хмельницького, проте згодом гетьмани мали чимало конфронтацій з козацькими низами, які бачили в пануванні старшини та гетьмана загрозу своїм правам та свободам. Найвидатнішим кошовим отаманом другої половини XVII ст. був Іван Сірко, який уславився своїми переможними походами проти турків та татар, брав участь у Національно-визвольній війні. Саме тому царський уряд завжди ставився упереджено до Січі, вбачаючи в ній загрозу для свого панування. Вже в 1663 р. на січі було розміщено московські війська, Андрусіївське перемир'я та "вічний мир" ще більше ускладнили становище Січі, адже фактично було встановлено спільний польсько-московський контроль за Запорізькою Січчю.

Основою господарського життя Січі був зимівник, в другій половині XVII ст. господарська діяльність козаків пожвавилась. Розвиток рільництва гальмувався постійною загрозою набігзі сторони турок та татар. Тому головну роль відігавало скотарство, особливо конярство. Важливу роль відігравали і промисли, зокрема рибальство, мисливство, бджільництво. Значного розвитку досягло на Січі і ремісниче виробництво. Особливу роль відігравала і торгівля, головним товаром був хліб, купували запорожці переважно зброю, боєприпаси, сукно, папір. Головним торговельними партнерами

Слобожанщина. Землі на схід від Гетьманщини в 30-х рр. XVII ст. почали заселятись українськими переселенцями. Царський уряд всіляко зацікавлений у залюдненні порубіжних земель заохочував переселення українців, покладаючи на них справу захисту московських кордонів від турок та татар. Так в 1654 р. було засновано Харків, такі поселення були звільнені від податків, тому їх називали слободами. Звідси і походить назва цілого краю - Слобожанщина. Особливістю цих земель було право на козацьке самоврядування, що його Москва на початку колонізації зберігала за українцями. Права українських поселенців закріплювались царськими жалуваними грамотами.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 7. Карта. Україна в другій половині XVII ст.


Тема 18. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПРИКІНЦІ XVII - ПЕР. ПОЛ. XVIII СТ. МАЗЕПА.


1 УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПРИКІНЦІ XVII - ПЕР. ПОЛ. XVIII СТ. МАЗЕПА.

1. Гетьман Іван Мазепа

Після укладення «Вічного миру» для Московії склалися спри­ятливі умови для активізації боротьби за Північне Причорномор'я і припинення турецько-татарських нападів. Із цією метою в 1687 р. було здійснено спільний Кримський похід 150-тисячного московсько­го і 50-тисячного козацького війська на чолі з князем В. Голіциним і гетьманом І. Самойловичем. Похід завершився повним провалом. Провину за це поклали на І. Самойловича, що стало приводом до усунення його з гетьманства. Улітку 1687 р. на річці Коломак (при­тока Ворскли), за наказом В. Голіцина відбулися вибори нового гетьмана. Гетьманська булава дісталася генерально­му осавулу Івану Мазепі (1687—1709 рр.).

25 липня 1687 р. було ухвалено новий україно-московський договір — Коломацькі статті, які базувалися на основі Глухівських статей, вони містили такі положення:

декларативне підтвердження 30-тисячного козацького реєстру, прав і привілеїв гетьмана та старшини (зокрема, звільнення маєтностей від дер­жавного оподаткування);

заборона гетьману змінювати генеральну старшину на її «урядах» без дозволу царя;

гетьману заборонялося самостійно вступати в дипломатичні відносини з іншими державами, а та­кож він був зобов'язаний дотримуватися «Вічного миру» з Польщею (по суті, він не повинен був нама­гатися повернути під свою владу Правобережжя);

гетьман був зобов'язаний за наказом царя надсилати козацькі війська проти Криму і Туреч­чини;

у містах Київ, Чернігів, Переяслав, Ніжин й Остер, як і раніше, розташовувалися російські воєводи із залогами, а в столиці Гетьманщини— Батурині — російський стрілецький полк для контролю над гетьманом;

запровадження спеціальної статті, яка пояс­нювала відносини між Гетьманщиною і Московською державою: заборонялося «голосоми спущать», що... Малоросійський край гетьманського регименту», а лише говорити, що він є складовою єдиної держа­ви московського царя;

забезпечити вільний перехід із Московської держави в Україну;

гетьманський уряд був зобов'язаний «народ малороссийский всякими меры и способы с вели­короссийским народом соединять и в неразрывное и крепкое сугласие проводить супружеством и иным поведением».

Зовнішня політика Івана Мазепи. На першому етапі гетьмануван­ня Мазепа дотримувався політики добрих відносин із Москвою: придушував народні рухи, посилав козацькі полки в далекі північні райони за межі Гетьман­щини. За рахунок України утримувалися не лише козацькі, а й російські війська. Вже в 1689 р. відбувся Другий кримський похід, в якому взяв


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 1. Гетьман Іван Мазепа


участь Мазепа та 40 тисяч козаків. Цього разу російсько-українське військо дійшло до Перекопу, але вимушене повернутись назад, оскільки гостро відчувалась нестача продовольства та внутрішні суперечності серед командування. Для Гетьманщини ця кампанія мала негативні наслідки, оскільки населення обурювалось величезним витратам на реалізацію царських планів.

Внутрішня політика. У соціально-економічній політиці гетьман зробив основну ставку на козацьку старшину та українську шляхту, прагнучи пе­ретворити їх на привілейований соціальний стан. І. Мазепа сприяв зростанню великого старшинського і монастирського землеволодін­ня, упорядкуванню панщини для селян (два дні на тиждень). За роки свого гетьманування він видав понад тисячу універсалів про передачу старшині, монастирям та великим купцям у володіння со­тень сіл із десятками тисяч селян. Сам гетьман мав близько 100 тис. селян в Україні та 20 тис. селян у Росії. Наслідком такої політики стало посилення всіх форм визиску селян, козаків і міщан, загос­трення соціальних суперечностей в українському суспільстві. Крім того, Мазепа здійснив перепис козацького стану, ускладнивши тим самим перехід до нього з інших суспільних станів.

Важливу роль відігравав курс на створення козацької еліти, з цією метою розвивася інститут бунчукових товаришів, а згодом з'явилися значкові та значні військові товариші. За цими посадами гетьман закріплював особливі привілеї, готуючи таким чином майбутніх державних та культурних діячів. Отримуючи у володіння поселення, старшина, шляхта й монас­тирі часто змушували козаків виконувати різні повинності, випису­вали їх із реєстру, перетворювали на підданих, відбирали землі Проте воєнні потреби вимагали існування боєздатного козаць­кого війська. У 1698 р. козаків було поділено на спроможних вико­нувати воєнну службу (виборних) і неспроможних (підпомічників), які мали допомагати виборним у веденні госпо­дарства.

Одним із найважливіших напрямків загальної державної політики І. Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. У розвиток української освіти, науки, архітектури, літера­тури, книгодрукування гетьман укладав вели­чезні кошти з державної військової скарбниці та власні кошти, справедливо вважаючи, ще лише в такий спосіб Україна може зрівнятися з європейськими державами. Промовистим є тон факт, що лише під його безпосереднім наглядом і керівництвом споруджувалося 12 храмів. За гетьманування Мазепи було відновлено багато старовинних храмів княжої доби. Так, у Києві коштом гетьмана Мазепи було збудовано новий Богоявленський собор Братського монастиря, величний Військово-Микільський собор з мурованою дзвіницею та трапезною палатою в Пустинно-Микілівському монастирі, церкву Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі. За гетьманування Мазепи було відбудовано лаврський Успенський собор, Троїцьку надбрамну церкву, а також Софійський та Михайлівський Золотоверхий собори з дзвіницями. Внесок Мазепи в розвиток архітектури й будівництва був на­стільки значним, що тогочасний архітектурний стиль дослідники називають «мазепинським бароко».


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 2. Церква Всіх Святих

над Економічною брамою Києво-Печерської лаври.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 3. Богоявленський собор

Братського монастиря в Києві.


Відродження козацького устрою на Правобережній Україні. Гетьман Мазепа прагнув об'єднати всі українські землі під своєю булавою, тому ніколи не випускав з-під уваги Правобережжя, яке після численних війн було пусткою. Саме для вирішення цієї проблеми  полсьький король Ян ІІІ Собеський в 1685 р. відновив полково-сотенний устрій на Правобережжі. Але вже в 1699 р. мирний договір Польщі з Туреччиною усунув потребу Варшави в козаках, тому було видано наказ розпустити правобережні полки. У відповідь в 1702 р. розпочалось повстання під проводом Семена Палія, швидко поширюючись повстанський рух становив загрозу для Москви, тому війська гетьмана Івана Мазепи в 1704 р. придушили це повстання, а Правобережжя перейшло під владу Мазепи.

2. Північна війна та Україна

Із 1700 р. Росія вела Північну війну зі Швецією за вихід до Балтійського моря. Ця війна жодним чином не торкала­ся інтересів України. Проте від самого початку козацькі полки постійно брали участь у воєнних діях, воюючи на території Московської держави, Прибалтики, Речі Посполитої, відстоюючи інтереси царя. Приводом для незадоволення було й те, що досить часто козаків використо­вували як дешеву робочу силу під час будівництва каналів, доріг, фортець та інших укріплень. Паралельно відбувався наступ на права Гетьманщини та козаків, це все примушувало гетьмана замислюватись над подальшими відносинами з Москвою. Саме з цією метою Мазепа в 1704-1705 рр. розпочав таємні переговори з противниками Москви, польським королем Станіславом Лещинським, який мав допомогти Мазепі налагодити відносини з королем Швеції, що і відбулось в 1706 р.

Антиколоніальне повстання Івана Мазепи. У 1708 р. Карл XII із 35 -тисячною армією вирушив у похід на Москву. Шведський король рушив в Україну, де сподівався на допомогу


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 4. Король Швеції Карл ХІІ


І. Мазепи. Гетьман не був готовий до походу шведів на Москву саме через територію України, оскільки це означало що основним театром воєнних дій стане саме Україна. Ситуація ускладннювалась і тим, що про відносини гетьмана з шведським королем знала лише обмежена частина козацької старшини. 24 жовтня 1708 р. Мазепа виступив на зустріч з Карлом ХІІ на чолі чотиритисячного війська. Вже 29-30 жовтня 1708 р. було укладено українсько-шведський договір, який передбачав незалежність України, гетьман мав забезпечити шведське військо провізією та квартирами.

Дізнавшись про наміри І. Мазепи, частина козаків його залишили, оскільки не зрозуміли несподіваної зміни поглядів гетьмана, який напередодні закликав бути вірними російському цареві й боротися зі шведами. Основна маса українського населення розглядала шведів як за­гарбників. Також далася взнаки непопулярна соціальна політика гетьмана в попередні роки. Дізнавшись про це, Петро І діяв швидко і рішуче. Він наказав О. Меншикову розгромити гетьманську столицю Батурин, де були великі запаси зброї, артилерії та продовольства. Долю Батурина ви­рішила зрада. Полковник І. Ніс показав таємний хід у місто. Через нього російські війська проникли в місто і вчинили погром. Місто було спалене, а населення знищене. Знищення Батурина та його мешканців не було лише помстою, цим каральним актом Москва намагалась залякати українців від підтримки Мазепи.

І. Мазепу було оголошено зрадником. На старшинській раді в Глухові новим гетьманом було обрано Івана Скоропадського (1708— 1722 рр.). 12 листопада 1708 р. в присутності царя у глухівській Свято-Троїцькій церкві було проголошено церквоне прокляття - анафему Мазепі. Водночас анафему виголосили і в Москві. Петро І продовжував каральні заходив Україні. У квітні 1709 р. російські війська під командуванням П. Яковлева здійсни­ли каральний похід на Січ, у результаті якого вона була знищена. Це була своєрідна відповідь царя на приєднання 8-тисячного війська запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком до гетьмана Івана Мазепи.

Полтавська битва. Навесні 1709 р. Карл ХІІ відновив наступ на Москву. Шлях шведів мав пролягати через Харків та курськ, але для цього потрібно було взяти добре укріплену Полтаву, 1 травня розпочалась облога. Вирішальна битва відбулась 27 червня 1709 р. під Полтавою і завершилася цілковитою поразкою Карла XII й Мазепи. Причини поразки полягали у нерівності сил, шведській 30-тисячній армії прогтистояла 50 тисячна армія московитів. 30 червня Меншиков змусив капітулювати відступаючу шведську армію. Карл ХІІ та Мазепа вирушили до Бендер, де гетьман і помер 22 вересня.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 5. Полтавська битва (Мартенс, 1726)

3. Гетьман Пилип Орлик та його конституція

16 квітня 1710 р. під Бендерами відбулася ко­зацька рада. Новим гетьманом було обрано найближ­чого сподвижника І. Мазепи генерального писаря його уряду Пилипа Орлика (1672—1742 рр.). Він очолив першу українську політичну еміграцію в За­хідній Європі й уряд в екзилі (еміграції). Під час козацької ради 16 квітня було прий­нято написаний ним документ «Пакти і Конституції законів і вольностей Війська Запорозького» (пізніше цей документ дістав назву «Конституція Пилипа Орлика»). Це була угода між старшиною і запорозь­кими козаками з одного боку та гетьманом — з ін­шого. Конституція обмежувала права гетьмана й передбачала створення представницького орга­ну — Генеральної ради. У ній були закладені основи принципу розподілу законодавчої, ви­конавчої та судової влади, упроваджувалась виборність посад.

10 травня 1710 р. було укладено новий українсько-шведський договір, в якому Швеція виступала гарантом незалежності та територіальної цілісності. Вже протягом 1711 р. Пилип Орлик зумів організувати антимосковську коаліцію у складі Швеції, Криму та Туреччини. Вже наприкінці березня 1711 р. Орлик з успішними боями підійшов до Білої Церкви,


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 6. Гетьман Пилип Орлик


але нестача артилерії та продовольства змусили відступати назад до Бендер. Петро І у відповідь оголосив війну Туреччині та вирушив на Молдову, де в липні царське військо було оточене турками і після великого хабаря великий візир відпустив росіян. У 1714 р. Орлик змушений вийхати в Західну Європу, де продовжував спроби організації антимосковської коаліції.

Перехід І. Мазепи на бік шведів Петро І використав як привід для розгортання терору. Поступово звужувалася влада гетьмана. Воєводи отримали право втручатися у внутрішні справи козацької України. Для на­гляду за гетьманом був приставлений царський міністр-резидент (із 1710 р. їх уже було двоє ). У 1708—1709 рр. запровадився губернський устрій при збереженні полково-сотенного. Гетьманщина, а з 1719 р. і Слобожанщина входили до Київської гу­бернії, яка поділялася на провінції. До того ж росіянам стали надаватися великі землеволодіння в Україні, що спричинило виникнення великих територій, непідконтрольних гетьману. 1720 р. Петро І обмежив функції Генерального суду.

Посилилося втручання російського уряду в економічне жит­тя: українські товари дозволялося вивозити за кордон лише через російські прибалтійські порти, і до того ж не українськими купця­ми. Дедалі частіше козаків стали використовувати за межами Гетьманщини: на будівництві каналів, фортець, у військових похо­дах тощо. У той же час господарства козаків на батьківщині зане­падали. Крім того, населення Гетьманщини страждало від постоїв російських військ.

4. Гетьманщина після Полтавської битви

Іван Скоропадський. Діяльність І. Скоропадського в цих умовах була дуже обережною. Він усіляко намагався засвідчити свою вірність цареві. Це допомогло йому утримувати гетьманську владу, але, водночас, розгортання царської політики сприяло обмеження гетьманської влади. Разом із тим Скоропадський проявляв порядність і в мі­ру своїх сил намагався захистити українську автономію. У соціальній політиці І. Скоропадський продовжував політику І. Мазепи. Він роздавав землі старшині й монастирям. За його правлін­ня близько 30% оброблюваних земель пере­бувалов приватній власності старшини, деякі з них перетворювалися на справжніх земельних магнатів.

Посилення колоніальної політики Росії. 29 квітня 1722 р. Петро І видав указ про запровадження Малоросійської колегії, яка повинна була контролювати дії гетьмана. Ця новина приголомшила І. Скоропадського й остаточно піді­рвала його здоров'я. По смерті гетьмана всю владу в Геть­манщині перебрала на себе Малоросійська колегія у складі шести російських офіцерів начолі з бригадиром С. Вельяміновим. Петро І не дозволив обирати нового гетьмана, а доручив наказному гетьману П. Полуботку (1722—1723 рр.) слу­хати колегію. П. Полуботок згуртував навколо себе старшинську опозицію, роз­почав судову реформу (зробив Генеральний суд колегіальним, уста­новив порядок подання апеляцій), розгорнув боротьбу з хабарниц­твом. Він звертався зі скаргами в Сенат (верховний розпорядчий орган Російської імперії) на порушення Малоросійською колегією українських законів і традицій, наполягав дозволити провести ви­бори нового гетьмана.

У серпні 1723 р. представники старшинської опозиції в ко­зацькому таборі на річці Коломак склалитак звані Коломацькі чолобитні на ім'я царя, у яких вимагали скасувати запроваджені Малоросійською колегією податки й дати дозвіл на обрання геть­мана. Коли ці чолобитні отримав Петро І, то наказав ув'язнити П. Полуботка і 15 опозиційних українських старшин у Петропавлівській фортеці. Не витримавши такого стану і допитів. 18 грудня 1724 р. наказний гетьман П. Полуботок помер.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 7. Павло Полуботок

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 8. Данило Апостол


Після смерті Петра І уряд Росії змінив політику щодо козацької України. Наростання невдоволення діяльністю Малоросійської колегії і загро­за нової війни з Туреччиною спричинили її скасування в 1727 р. і деяке пом'якшення російської політики в українському питанні. Було дозволено провести вибори гетьмана. Ним став 73-річний мир­городський полковник Данило Апостол (1727—1734 рр.). Діяльність гетьмана визна­чалася «Рішительними пунктами» 1728 р. Нова угода дозволяла гетьману вирішувати лише прикордонні проблеми з Польщею та Кримом, але під наглядом російського резидента. Отже, цей документ важко навіть назвати двостороннім, це скоріше був нормативний акт верховної влади, який регулював внутрішнє життя Гетьманщини, як частини імперії.

Гетьман здійснював активну внутрішню політику: провів ревізію земельної власності, впорядкував бюджет, домігся зменшення кількості російських військ натериторії Гетьманщини. Було проведено генеральне слідство про маєтності, в державне користування було повернено чимало земель. Здійснюючи реформу фінансів, Апостол вперше встановив точний бюджет державних видатків. Також було визначено способи наповнення державної скарбниці Гетьманщини. Долаючи опір Москви, Апосто відновив право гетьмана призначати генеральну старшину і полковників.

Після смерті Д. Апостола російський уряд заборонив вибори гетьмани. Гетьманщиною керувало «Правління гетьманського уряду» на чолі з князем Шаховським. Роки «Правління гетьманського уряду» про­ходили в умовах чергової російсько-турецької війни (1734—1739 рр.). Російське військо пе­ребувало на утриманні українського населення прифронтової зони. Постійні реквізиції лишали населеннянай необхіднішого. Єдиним здобут­ком війни стало повернення запорожців у межі Російської імперії. Правління гетьманського уряду тривало до 1750 р.  Відзначалось своїм свавіллям та абсолютним нехтуванням прав українців. Все це призвело до загострення внутрішньополітичної ситуації та соціально-економічного становища.


Тема 19. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII - ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVIII СТ.


1 КУЛЬТУРА УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII - ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVIII СТ.

1. Особливості розвитку культури 

Українська культура напри­кінці XVII — у першій половині XVIII ст. розвивалася в су­перечливих умовах. Так, з одного боку, створення власної держави, підтримка культури збоку гетьманів, загальне національне підне­сення сприяли розвитку української культури, з іншого — її роз­виток гальмувався заходами царської влади та поступовим занепадом держави. У 20-ті рр. XVIII ст. Україною прокотилася перша хвиля русифікації. Проте в цей період ще переважали тенденції, що зумо­вили розквіт української культури. Культура цього періоду ґрунту­валася на двох основах: попередньому розвитку української культу­ри та впливу західноєвропейського бароко.

На українському ґрунті культура бароко набула особливих рис, що дає підставу вченим-мистецтвознавцям стверджувати про існування «українського (козацького) бароко». Крім того, культура цього періоду почала швидко набувати світських рис. Тяжким ударом для української культури стало підпорядкування Української православної церкви Московському патріархатові в 1687 р. Іншим кроком царату були всілякі цензурні утиски українського книгодрукування.

Освіта. Наприкінці XVII ст. освітній рівень населення козацької України залишав­ся відносно високим. Тут діяла велика кількість початкових шкіл, у яких учителювали переважно дяки. Вони навчали читати, писати, рахувати, співати. Поширеним було й домашнє навчання. Саме в цей період на Гетьманщині набула поширення форма навчання й здобуття професійних знань при канцеляріях, де викону­вали різні доручення й водночас навчалися ведення канцелярських справ, складання ділових паперів. В Україні характерною була про­фесійна підготовка підлітків через систему учнівства в ремісничих цехах. Таку підготовку здобували й козацькі діти в січовій школі на Запорожжі. Вона готувала канцеляристів, кобзарів, сурмачів.

Нижчою ланкою в системі освіти були початкові школи, їхня загальна кількість протягом XVIII ст. невпинно зростала, наприклад в семи полках Гетьманщини налічувалось близько 866 шкіл. Виникали нові колегіуми, які були середніми навчальними закладами: Чернігівський (1700 р.), Харківський (1727 р.), Переяславський (1738 р.). Значним освітнім центром став Хар­ківський колегіум. У ньому навчалося 800 учнів. Крім традиційних предметів, тут вивчалися також інженерна справа, артилерія і геодезія. У колегіумах вивчали старослов'янську, українську, поль­ську, німецьку, французьку мови, піїтику, риторику, філософію, богослов'я, математику, фізику, медицину, історію, географію, ас­трологію (астрономію), музику.На Правобережжі та західноукраїнських землях діяли переважно єзуїтські колегіуми — Луцький, Кам'янецький, Львівський, Перемишльський та ін.

Вища освіта на українських землях була представлена Києво-Могилянським колегіумом (від 1632 р.) та Львівським університетом (від 1661 р.). Києво-Могилянський колегіум за організа­ційною структурою відповідав вищим навчальним закладам Західної Європи. Після тривалих клопо­тань у 1694 р. колегіум одержав царську грамоту на самоврядування. За грамотою Петра І від 1701 р. він був перетворений на академію як вищий нав­чальний заклад. У 1709 р. тут навчалося близько 2 тис. студентів. Проте вже за декілька років їх кількість зменшилася до 165 осіб. Були тут студенти з Білорусі, Росії, Молдови та південнослов'янських країн.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 1. Головний будинок Києво-Могилянської академії в XVII ст.

Книгодрукування. Поширення грамотності серед населення спри­яло розвитку книгодрукування. Найбільшою друкар­нею в Україні з 13 існуючих була Києво-Печерська. На західноукраїнських землях продовжувала діяти Львівська братська друкарня. Вона видавала букварі та інші книжки. Значний внесок у розвиток книгодрукування зробили Почаївська та Унівська друкарні. Найбільшими видавничими центрами залишалася друкарня Києво-Печерської лаври. Важливу роль відігравала й Чернігівська друкарня. Книги друкувалися українською, церковнослов'янською, латинською та польською мовами. Прикметною рисою книгодрукування, попри заборони Синоду Російської православної церкви, стало зростання друку світської літератури. А запроваджений за Петра І гражданський шрифт зро­бив книжки більш доступними для широкого кола читачів.

2. Розвиток літератури та театру

Від другої половини XVII ст. розпочався період піднесення літературної творчості. Для літератури цього періоду характерними були такі риси:

зберігався зв'язок літератури з релігійним світоглядом;

мистецтво слова поступово ставало самостійною галуззю творчості;

усе виразніше проявлялися світські й естетичні функції літератури, вироблялися нові форми і способи художньо-словесного зображення;

головна увага письменників зосереджувалася на людині, а також її зв'язку з Богом, утверджувалися нові жанри художньої літератури.

Друга половина XVII ст. — це період розквіту в українській літературі стилю бароко. Найбільш яскраво барокові риси проявляються в поезії. Пое­тичні твори цієї доби різноманітні: він громадсько-політичних до ліричних. Громадсько-політична поезія пов'язана з Національно-визволь­ною війною під проводом Б. Хмельницького та Руїною. Творцями релігійно-філософської поезії були представники духів­ництва — Л. Баранович, В. Ясинський, Д. Туптало. С. Яворський, Ф. Прокопович та ін. У творах цих авторів порушувалися морально-етичні проблеми. У поезії цього напрямку найбільше проявляється стиль бароко — символіка, алегорія, гра слів, ускладнені асоціації, натуралістичність деталей.  Важлива роль належить діяльності Климентія Зиновіїва, він був першим українським поетом хто оспівав працю. Також він уславився як один з перших фольклористів.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 2. Стефан Яворський

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 3. Феофан Прокопович


Великою популярністю користувалися епі­грами. Значної популярності набула й сатирична віршована література. Серед прозової літератури найбільше зна­чення залишається за полемічною богословсь­кою. До богословської літератури належать і проповіді. Їх авто­ри викривають вади суспільства, засуджують аморальні вчинки, дають настанови щодо правильного життя. Так, вони схвалювали вірність православ'ю, прагнення миру, злагоди та спокою, засуджу­вали підступність, зрадливість, лицемірство, моральну розпусту. Продовжує розвиватися й агіографічний жанр (опис житій свя­тих). Великий пласт літературного доробку складає історична літе­ратура. Серед неї слід виділити «Синопсис» (1674 р.) — короткий нарис історії України та Московії від найдавніших часів до остан­ньої чверті XVII ст. (автор невідомий).

Козацькі літописи. У XVIII ст. в українському суспільстві існував великий інтерес до подій Національно-визвольної війни. У 1702 р. з'явився перший такий твір — «Літопис Самовидця», створений одним із діячів часів Руїни Р. Ракушкою-Романовським. Найпопулярнішими творами ста­ли праці С. Величка «Сказання про козацьку війну з поляками» та «Повість літописна про малоросійські та частково інші події» і Г. Граб'янки «Дійствія презільної брані» («Події визначної війни»).

Продовжувало розвиватися й театральне мистецтво. Найбільш популярним, як і раніше, був вертеп. Вертепні вистави дуже урізноманітнилися —нових персонажів брали з казок, легенд, переказів. Значно розширилася народно-побутова частина вертепного дійства. Шкільний театр та шкільна драма найбільшого розвитку досягли в Києво-Могилянській академії, де написання та розігрування драм було обов'язковою складовою навчального процесу. Дійства шкільного театру розподілялися на різдвяні та великодні. Найпопулярнішими драмами були «Комедіяна день Рождества Христова» Д. Туптала та «Слово про збурення пекла». Шкільна драма поступово ускладнюва­лася, виникали її різноманітні форми — повчальні та історичні драми тощо. Під час вистав використовувалися декорації, бутафорії, сценічні ефекти. Найдавніша українська драма, що в повному обсязі збереглась до нашого часу, датується 1674 р., називається вона "Про Олексія, чоловіка Божого". 1705 р. в Києві було поставлено першу історичну драму - твір Феофана Прокоповича "Володимир".

3. Розвиток музики, архітектури та образотворчого мистецтва

Музика. Києво-Могилянська академія була провідним осоередком розвитку музичного мистецтва, де навчання музиці та співу вважалось обов'язковим предметом. У хорі студентів налічувалось близько 300 осіб. Музичні класи відкривалися і в колегіумах. Перший спеціалізований заклад музичного профілю зорганізували в Глухові. У 1729 р. вийщов указ про створення співацької школи. Особливого розвиненим музичне мистецтво  було при дворі останнього українського гетьмана Кирила Розумовського, де існував професійний оркестр та оперний театр. Поширення музичних знань сприяло становленню української професійної музики.

Архітектура українського бароко. Загальноєвропейські  риси бароко в Україні втілювались дуже своєрідно. Для архітектурних споруд, що постали за тих часів дослідники використовують термін козацьке бароко. Найбільшого розвитку воно досягло за Івана Мазепи. Його коштом було споруджено близько десяти храмів. Багато храмів збудовано коштами інших гетьманів та козацької еліти. За рахунок стародубського полковника Михайла Миклашевського було збудовано кілька храмів по дорозі з Стародуба до Києва. Справжніми шедеврами стали споруди Преображенського собору Мгарського монастиря Лубен, Хрестовоздвиженський собор у Полтаві, Покровський у Харкові, Спасо-Преображенський в Ізюмі, церква Катерини в Чернігові.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 4. Георгіївський собор Видубицького монастрия

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 5. Будинок Чернігівського колегіуму


Найсуттєвішою відмінністю барокового храму від храму княжого, було те, що він не мав чітко вираженого фасаду, був однаковий з усіх боків. Внутрішній простір був позбавлений чітких меж, стіни вигинаються, подрібнюються, створюючи враження нескінченності. Характерною рисою розвитку архітектури зазначеного періоду було зростання уваги до цивільних споруд, наприклад корпус Київської академії. Одним  з найвидатніших архітекторів тих часів був Йоган Шедель, який і спроектував другий поверх з церквою над корпусом Київської академії.

Образотворче мистецтво. Найвидатнішими майстрами графіки кінця XVII - початку XVIII ст. були Олександр та Леонтій Тарасевичі, Іван Щирський. Саме цим майстрам належать величезна кількість першокласних графічних творів, сповнених символічного змісту та пишної алегоричної театральності. В 1702 р. в Києві вийшов друком "Києво-Печерський патерик" із 40 гравюрами Леонтія Тарасевича. Український іконопис зазнав меншого впливу бароко ніж графіка. Найвидатнішими майстрами малярства були Іван Руткович, Йов Кондзелевич. Варто зазначити, що іконопис продовжував грунтуватись на руську живописну традицію. Від тих часів збереглось чимало безіменних іконописних шедеврів. Ікони народних майстрів вражають бездоганною живописною технікою. Найчастіше народні іконописці звертались до образу Божої Матері. Великого поширення набула ікона Покрови. Розвивався і світський портретний живопис. Портрети замовляли представники козацької старшини, яскравим прикладом є портрет полковника Михайла Миклашевського та Григорія Гамалії. Особливо популярним було зображення козака Мамая, протягом XVIII ст. його можна було побачити в кожній українській хаті.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 6. Ікона Вознесіння. Й. Кондзелевич

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 7. Портрет Григорія Гамалії


Тема 20. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIII СТ. КУЛЬТУРА


1 УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIII СТ. КУЛЬТУРА

1. Відновлення гетьманства 1750 р. Гетьман Кирило Розумовський

Після смер­ті гетьмана Д. Апостола в 1734 р. вибори нового гетьмана України було заборонено, а вся влада в Гетьманщині була передана «Правлінню гетьманського уряду», який усіляко обмежував права козаків. Серед населення Гетьманщини зріло невдоволення. Загроза війни проти Пруссії та йомовірною необхідністю використати у разі такої війни військовий потенціал Гетьманщини вимагала розширення прав українського козацтва. Більше того, потреба відновлення економічно-стратегічного потенціалу України та використання його у майбутніх війнах з Туреччиною, всі ці причини сприяли тому, що офіційний Петербург переглянув свою політику стосовно України.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 1.

Гетьман К. Розумовський


Сподівання на покращення становища бу­ли пов'язані зі сходженням на імператорський престол доньки Петра І Єлизавети Петрівни. Такі сподівання базувалися на тому, що серед оточення імператриці було чимало українців, а Олексій Розумовський був її фаворитом. Згідно з розпорядженням Єлизавети, у березні 1750 р. в Глухові розширена старшинська рада обрала гетьманом Кирила Розумовського (1728— 1803рр.). Ставши гетьманом, К. Розумовський домігся підпорядкування собі Запорожжя, а згодом Києва. Отримав право самостійно призначати полковників та роздавати землі. Відновив традицію скликання старшинських рад (з'їздів), які набирали значення станово-представницького органу. Почалося відновлення Батурина, який знову став гетьманською резиденцією.

Впродовж 1760—1763 рр. провадилась судова реформа, що започат­кувала розмежування влади за ознакою владних повноважень: на ви­конавчу й судову. Вищою судовою інстанцією став Генеральний суд, у складі якого, окрім двох генеральних суддів, перебували виборні особи (по одній від полку). У свою чергу, полки (їх налічувалося десять) поділялися на два судові повіти, у яких створювалися зем­ський (для розгляду цивільних справ) і підкоморський (для розгляду межових справ) суди; у кожному полку створювався також гродський (для розгляду кримінальних справ) суд, на чолі якого стояв пол­ковник. Судді обиралися старшиною.

К. Розумовський здійснив реформи в армії та освіті. Так, усі козаки відтепер мали однакове озброєння (рушниця, шабля, спис) та уніформу — синій мундир із червоним коміром, білі штани й різ­нокольорові шапки. Упорядковувалася і вдосконалювалася артилерія. В усіх полках відкривалися школи для навчання козацьких дітей. Гетьман також мав намір відкрити університети в Києві та Батурині. Такі дії гетьмана суперечили планам імперського уряду, який не прагнув посилення української автономії, так вже в 1754 р. з'явилася низка указів, що обмежували повноваження гетьманського уряду, зокрема Розумовський втратив право призначати полковників, натомість міг лише пропонувати кандидатів. Про зовнішні зносини з іноземними державами навіть не могло бути і мови.

Незважаючи на це, гетьман робить спробу запровадити спадкове гетьманство, в 1763 р. на Старшинській раді було схвалено 23 пункти, які лягли в основу чолобитної з проханням закріпити гетьманство за родом Розумовських. Такі дії гетьмана не могли не обурити нову імператрицю Катерину ІІ, яка змусила Розумовського зректися булави, що відбулось в жовтні 1764 р. Імператорським маніфестом від 10 листопада та указом Сенату від 17 листопада 1764 р. Кирила Розумовського позбавили гетьманства. Натомість для управління Гетьманщиною було створено Малоросійську колегію на чолі з президентом і генерал-губернатором графом Петром Рум'янцевим.

2. Ліквідація решток автономоного устрою Гетьманщини

Ліквідація козацького устрою на Слобожанщинці. В другій половині XVIII ст. Російська імперія взяла курс на уніфікацію та остаточне поглинання українських земель. Першими нову політику на собі відчули жителі Слобожанщини. Хоча більшість населення Слобідської України були українцями й в краї панувала полково-сотенна система управління, проте ключові посади, як правило, займали росіяни, яких призначав уряд.  Одночасно з ліквідацією Гетьманщини російський уряд почав реформувати й Слобідську Україну. У 1765 р. царський уряд скасував полково-сотенний устрій Слобожанщини. На землях краю було створено  Слобідсько-Українську губернію. Козацькі полки реорганізувалися у регулярну армію: більшість заможних козаків наказним порядком перевели в гусари, а решту – в селянський стан. Старшина одержала офіцерські чини і статус дворянства. Одночасно уряд розпочав наступ на культуру, мову й національні традиції українців.

Ліквідація гетьманщини. У 1761 р. померла імператриця Єлизавета Петрівна. На престол зійшов Петро III. Пробувши імпе­ратором лише декілька місяців, він устиг роздратувати всіх своєю політикою. Проти нього склалася змова, у результаті якої його бу­ло усунуто від влади і вбито. Імператрицею була проголошена його дружина Катерина II. К. Розумовський прийняв найактивнішу участь у заколоті, та це не вплинуло на прагнення нової імператриці лікві­дувати автономію Гетьманщини. 10 листопада 1764 p . вийшов царський указ про ліквідацію гетьманської влади в Україні. У наступні роки К. Розумовський жив у російській столиці або за кордоном. Для управління землями колишньої Гетьман­щини була створена Друга Малоросійська колегія, яку очолив П. Рум'янцев. Колегія складалася з чо­тирьох російських чиновників і чотирьох генераль­них старшин. Основне завдання колегії полягало в ліквідації українських державних інституцій та утворенні натомість російських. Впродовж 1766—1768 pp. колегія підпорядкувала собі всі центральні установи Гетьманщини.

Першим кроком нового генерал-губернатора бу­ло проведення в 1765—1767 pp. загальної ревізії зе­мельної власності (Генеральний, або Рум'янцевський опис). Були переглянуті та впорядковані податки. Замінено натуральні повинності грошовим податком. Щоб податки надходили регулярно, П. Рум'янцев намагався припинити селянські переходи. Він також налагодив регулярний поштовий зв'язок. Щоб збільшити кількісний склад козацького війська, він заборонив козакам ставати селянами чи міщанами. Він ліквідував виборність нижчої козацької старшини. Козаків позбавили традиційного суду. У той же час «для охорони на­родних прав» було запроваджено посади присяжних адвокатів при Колегії та Генеральному суді.

В 1781 р.  на землях Лівобережної Гетьманщини було утворено Малоросійське генерал-губернаторство, що складалося з трьох намісництв, згодом губерній - Київської, Чернігівської та Новогород-Сіверської. Кожна губернія поділялась на повіти. Глухів втратив статус столиці. Вже в 1783 р. указом Катерини ІІ на Лівобережжі та Слобожанщині запроваджувалось кріпацтво. Цього ж року було ліквідоване козацьке військо, десять козацьких і три компанійських полки перетворили на десять регулярних кінних карабінерських полків російської армії. Також на українське населення поширювалась система рекрутських наборів до російської армії. Політика уніфікації та денаціоналізації завершилась "Грамотою про вільність дворянства", яка зрівнювала українську козацьку старшину з російським дворянством. Таким чином, український народ на тривалий час втратив свою еліту, яка розченилась в загальноімперській і відстоювала виключно свої інтереси, які не могли суперечити інтересам імперії.

3. Ліквідація Запорізької Січі

Причини знищення Січі. Економічний комплекс причин полягав у неможливості існування фермерського господарства в рамках феодально-кріпосницької системи Російської імперії. Більше того, важливу роль відігравала і політична складова: існування республіканського демократичного устрою Запорізької Січі не могло співіснувати з монархічною системою управління в імперії. Соціальний блок причин полягав у тому, що в більшості випадків Січ  була колискою національно-визвольних рухів. Крім того, після ліквідації турецько-татарської загрози Січ втратила своє воєнно-стратегічне значення, натомість імперія прагнула поглинути козацькі землі.

Питання остаточного знищення Січі для імперського уряду було лише справою часу. По завершенні російсько-турецької війни під час повернення російських військ додому генерал Петро Текелія несподівано отримав наказ зайняти Січ і розігнати запорозьке козацтво. Наприкінці травня 1775 р. регулярні війська вступили на Запорожжя і рушили на Січ. 4 червня російські війська непомітно зняли вартових і оточи­ли січову фортецю. Зваживши на нерівність сил, на той час на Січі було до 3 тисяч козаків, які не могли протисятояти царській армії, запорожці вирішили скласти зброю. Вищу січову старшину заарештували й віддали до суду. За наказом Текелія з Січі було вивезено боєприпаси, арителерію, скарб, клейноди і прапори. Всі будівлі на Січі були знищені та розграбовані.  Землі Запорожжя увійшли до складу Новоросійської та Азовської губерній. Запроваджувалися російські порядки й органи влади. Розпочалася роздача земель царським вельможам. Найгірша участь дісталась кошовому отаману Петру Калнишевському, якого було засуджено до ув'язнення в Соловецькому монастирі, де провів 25 років.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 2. Остання рада на Січі. В.Ковальов.  Олія. ХІХ ст.

Доля козаків після ліквідації Січі. Значна частина козаків-запорожців (близько 5 тис.) після ліквідації Січі подалася до турецьких володінь. Вони просили ту­рецького султана прийняти їх під свою протекцію і надати землі для будівництва Січі. Султан задовольнив це прохання, унаслідок чого виникла Задунайська Січ. Чимало козаків переселилося також до австрійських володінь. Для їхнього розселення було призначено землі в провінціях Банат і Бачка, біля річки Тиси. Близько 8 тис. козаків-запорожців, які опинились тут, заснували Банатську Січ. Така ситуація стурбувала російський уряд. У 1788 р. імперський уряд дозволив колишнім козакам - запорожцям створити Військо вірних козаків, перейменоване згодом на Чорноморське козацьке військо.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 3. Доля козаків після ліквідації Запорізької Січі

4. Гайдамацький та опришківський рухи

Посилення соціально-релігійного гніту на Правобережжі зі сторони Варшави було зумовлене послабленням національного руху, так сейм 1717 р. ухвалив закрити всі православні церкви. Засилля польської шляхти викликало стихійний опір, борцями проти польських порядків називали гайдамаками. Вони виступали проти зубожіння одних та необмеженого збагачення іншиз, принизливої панщини та обтяжливих повинностей. Перший великий гайдамацький виступ 1734 р. на чолі з козаком Верланом охопив територію Брацлавщини та частини Волині. Але це повстання зазнала поразки, через неорганізованість та переважаючі сили каральних загонів. Проте вже в 1750 р. вибухуло нове повстання на чолі з Сухим, Письменним та Ляхом, географія повстання була набагато більша, включаючи і Поділля, але незважаючи на це виступ зазнав поразки.

Коліївщина. Причинами третього наймасовішого виступу гайдамаків стало засилля польської шляхти, яка виступила проти короля і в 1768 р. утворила Барську конфедерацію, суть якої полягала у протидії будь-яким поступкам некатоликам. Зібравши 10-тисячне військо конфедерати розпочали свій похід на Правобережжя, займаючись грабунками та переслідуваннями українського населення. Очолив повстання Максим Залізняк, який в травні 1768 р. почав звільняти від поляків Жаботин, Черкаси, Корсунь. В червні гайдамаки підішли до Умані - однієї з найпотужніших фортець на Правобережжі. Перехід Івана Гонти, який охороняв фортецю на сторону повсталих забезпечив успішний штурм Умані. Це викликало неабияке занепокоєння Варшави і вона звернулась по допомогу до Росії, російські каральні війська 27 червня оточили гайдамацьке військо та розбили його, Івана Гонту закатували, а Залізняка відправили в Сибір. Такі дії Росії пояснюються страхом перед поширенням гайдамаччини на Лівобережжя, саме тому вони і придушили Коліївщину.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 4. Олег Шупляк "Коліївщина", 2011 р.

Опришки. Опришками називали селян, які бралися за зброю, щоб позбутися панського гніту, вони застосовували тактику партизанської війни в Галичині, Буковині та Закарпатті. Перші свідчення про опришків датуються XVI ст. На початку 30-х рр. XVIII ст. рух опришків у Прикарпатті набув значного поширення, що змусило місцевих польських шляхтичів звернутись по допомогу до київського воєводи. Найбільшого апогею опришківський рух досягнув за Олекси Довбуша, його походи тривали протягом 1738-1745 рр.  Партизанська тактика забезпечила успішні дії Довбуша, але протистояти численним каральним загонам та поліції, селяни не могли. Саме тому, головну загрозу поляки вбачали саме в постатті Довбуша, який володів хорошими організаторськими здібностями, тому хто вб'є чи спіймає лідера опришків було обіцяно звільнення від усіх повинностей. Смерть Олекси Довбуша значно послабила опришків, але вони продовжували діяти.

5. Поділи Речі Посполитої та діяльність автономістів.

Національно-визвольні рухи значно послабили Річ Посполитої, загострювалось протистояння короля з шляхтою, що було наслідком недосконалості державного устрою Речі Посполитої. Перманенті війни, які вела Варшава значно виснажили її казну. Ослабленням Речі Посполитої вирішили скористатись її сусіди, Росія, Австрія та Пруссія, які претендували на землі, які знаходились у складі Речі Посполитої. Не могли минути поділи Польщі і українські території, які були в складі Речі Посполитої.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 5. Поділи Речі Посполитої

Діяльність автономістів. Частина козацької старшини не бажала миритися з ліквідацією козацького устрою і боролося за відновлення давніх українських прав. Групою автономістів, очоленою у 1787 р. Василем Капністом, було розроблено проект відновлення козацького війська. Проте російський уряд, розуміючи, що це перший крок до відновлення української автономії, відмовили у його втіленні. В цей час Російська імперія вела війну проти Туреччини, також були напружені відносини з Пруссією. Це спонукало автономістів діяти. У квітні 1791 р. до Берліна з Лівобережжя відправилася місія В. Капніста. Автономісти прагнули залучитися підтримкою Пруссії, якщо піднімуть повстання проти російського гніту. Проте Пруссія воліла розділити Річ Посполиту дипломатичних шляхом, не втягуючись у виснажливу війну з Російською імперією.

6. Особливості розвитку культури.

Освіта і книгодрукування. На середину XVIII ст. загальний рівень грамотності населення України був досить високим. Його забезпечував, перш за все, найпоширеніший тип початкових шкіл — українські народні школи. Утримувалася школа коштом парафіяльного братства. У другій половині XVIII ст. тут працювало 866 українських народних шкіл. Подібні школи існували й на Слобідській Україні. Навчання здійснювалося українською мовою, учнями могли стати найнезаможніші прошарки населення. Середню освіту давали засновані в першій половині XVIII ст. Чернігівський, Харківський, Переяславський колегіуми. Це були всестанові навчальні заклади, створені за зразком Києво-Могилянської академії. Наприкінці XVIII ст.Чернігівський і Переяславський ко­легіуми були перетворені на духовні навчальні заклади — семінарії, а Харківський — на казенне училище. На Правобережжі й західноукраїнських землях іноземне па­нування також уповільнювало розвиток середньої освіти. На Право­бережжі функціонували гімназії для дітей польської шляхти, навчання в яких велося польською або німецькою мовами.

Величезне значенняв розвитку освіти мала Києво-Могилянська академія. Однак у 60-х рр. XVIII ст. період розквіту академії змінюється занепадом. Поступово погіршується матеріальне становище академії. Падінню престижу академії спри­яло й те, що українська шляхта, прагнучи урівнятися з російським дворянством, віддавала своїх дітей на навчання до російської сто­лиці. В академії здійснювалися русифікаторські заходи — від сту­дентів і викладачів під загрозою звільнення вимагали дотримання «російського правопису і московської вимови». У 1829 р. Києво-Могилянську академію було перетворено на типовий для Російської імперії духовний навчальний заклад.

У другій половині XVIII ст. добре розвивалося книгодрукуван­ня. Роль найважливіших видавничих осередків відігравали друкарні Києво-Печерського монастиря та чернігівського Троїце-Іллінського монастиря. Тут друкувалися твори як богословської, так і світської літератури. Кілька друкарень існувало й на західноукраїнських землях. Найбільшою з них була друкарня А.Пілєра. Вона видавала книжки різними мовами.

Література. Українська література другої половини XVIII ст. розвивалася на традиціях попереднього періоду. Упродовж ба­гатьох десятиліть домінуючим тут лишався стиль бароко. Цікавим явищем тогочасної літератури став розвиток українсь­кої історико-мемуарної прози. Чільне місце в ній посідають щоден­ники М. Ханенка (1691—1760 рр.) і Я. Маркевича (1696—1770 рр.). Обидва автори належали до козацької старшини й обіймали високі посади в Гетьманщині. У своїх щоденниках вони зображували події тогочасного державного, політичного й економічного життя, деталь­но змальовували побут української шляхти. Важливе місце в літературі другої половини XVIII ст. посідали поетичні твори. До жанру історичних віршів належить написаний С. Довговичем віршований діалог «Розмова Великоросії з Малоросією». Автор твору обстоював ідею автономії України і протестував проти централіза­торської політики російського царизму в Гетьманщині. Представником сатирично-гумористичної поезії був І. Некрашевич. Колоритні побутові сцени з народного життя змальовані ним у творах «Ярмарок» та «Сповідь». Він також є автором кількох вір­шованих листів, духовного вірша «Суперечка між душею і тілом».


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 6.

Григорій Сковорода


Розвиток філософських ідей. У Києво-Могилянській академії курс філософії викладав відомий суспільний діяч, письменник М. Козачинський (1699—1755 рр.) Він знайомив слухачів з ідеями про невід'ємні природні права людини, які з'явилисяв тогочасній Західній Європі. Найвизначнішим серед учнів М. Козачинського був Г. Сковорода (1722—1794 рр.) — майбутній видатний філософ, гуманіст, просвітитель, поет, педагог, музикант. У філософських роздумах велику увагу Г.Ско­ворода приділяв тому, як людина може стати щас­ливою. На його думку, для цього потрібно пізнати самого себе й займатися в житті тим, що людині природно відповідає. Одним із головних джерел творчості Г. Сковороди була українська дійсність другої половини XVIII ст. Імовірно, саме тому філософ стверджував, що найвищим досягненням людини є воля, і треба за будь-яку ціну забезпе­чувати особисту незалежність. Це переконання зустріло різке засудження тих, хто гнобив українських селян. Вихід з існуючого становища філософ убачав не в активній боротьбі, а в униканні ненависного світу зла, розуміючи під ним прагнення до непотріб­ного збагачення і пригноблення інших. Велику роль в усуненні існуючого зла, на думку Г. Сковороди, могла відіграти освіта. Просвітитель вірив у безмежні можливості людського розуму. «Не розум від книжок, — стверджував він, — а книжки від розуму».

Продовжували розвиватися медичні знання. У другій поло­вині XVIII ст. чимало лікарів-українців отримали вчений ступінь докторів медицини. М. Амбодин-Максимович став автором книги «Врачебное веществословие, или Описание целительных растений». М. Тереховський довів, що мікроорганізми несамозароджуються в організмі, а заносяться ззовні. Чимало уваги українські лікарі приділяли боротьбі з епідемічни­ми захворюваннями. Так, Є. Мухін запроваджував віспощеплення, шу­кав засоби боротьби з холерою. Видатний епідеміолог Д. Самойлович, який служив військовим лікарем на Півдні, запропонував нові методи запобігання епідемії чуми, що спалахнула тут у 1784 р. Вони отрима­ли схвалення багатьох закордонних академій наук.

Музичне мистецтво. другої половини XVIII ст. не можна уявити без творчості трьох видатних майстрів українськоїхорової музики: М. Березовського (1745—1777), Д. Бортнянського (1751—1825) та А. Веделя (1767—1808). Варто зазначити, що перший спеціалізований заклад музичного профілю був організований в Глухові в 1729 р., а за гетьмана Кирила Розумовського Глухів став музичною  столицею України.

Архітектура. На Правобережжі та західноукраїнських землях бароко розвивалось на основі європейської традиції. Яскравим прикладом є Домініканський костел (1745-1749 рр.), собор св. Юра у Львові (1747-1762 рр.), Успенський собор Почаївської лаври. Найвидатнішим архітектором того часу був Іван Григорович-Барський, саме він спорудив надбрамну церкву Кирилівського монастиря, Покровську церкву й церкву Миколи Набережного. Важлива роль належить і Степану Ковніру, саме на його честь названо корпус на території Києво-Печерської лаври. Активно розвивається в зазначений час і скульптура, найвідомішим скульптуром тих часів був Сисой Шалматов - автор численних іконостасів, скульптур. Важлива роль належить Йогану Пінзелю, автору скульптурного оформлення Святоюрського комплексу у Львові а ратуші в Бучачі.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 7. Собор святого Юра у Львові


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 8. Домініканський костел. Львів


ТЕМА 21. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.


1 ТЕМА 21. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.

1. Політико-адміністративний устрій українських земель

у складі Російської імперії

Внаслідок геополітичних змін в кінці ХV ІІІ ст. українські землі увійшли до складу двох імперій – Російської та Австрійської (з 1867 р. – Австро-Угорської імперії). В 80-х роках ХVІІІ ст. на Лівобережній Україні були остаточно скасовані залишки української автономії (у 1781р. – полково-сотенний устрій, у 1783р. – перетворення козацьких полків у регулярні). У наслідок ІІ та ІІІ поділів Польщі до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля – у 1793 р., Берестейщина – у 1795 р.). В кінці ХVІІІ ст. – на початку ХІХ ст. російський уряд провів ряд заходів, спрямованих на повну інтеграцію українських земель у політичну та економічну систему імперії. Ці заходи передбачали уніфікацію адміністративно-територіального поділу, системи управління, законодавства на українських землях у відповідності до загальноросійських зразків. Іншим напрямком державної політики було активне поширення російської мови та культури. В рамках цієї політики у 1785 р. козацькій старшині були надані привілеї російського дворянства. В 30-х рр. ХІХ ст. було ліквідовано самоуправління українських міст (засноване на Магдебурзькому праві), скасовано традиційне право (на основі литовських статутів). Протягом 1831–1835 рр. було остаточно встановлено загальноімперський адміністративний поділ на губернії та повіти, згідно з яким українські землі у складі Російської імперії поділялись на 9 губерній (Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Харківську, Полтавську, Катеринославську, Херсонську, Таврійську). Як наслідок в Україні були остаточно встановлена загальноімперська система управління характерними ознаками якої були:

повна централізація управління (вся влада на місцях зосереджувалась в руках губернаторів та генерал-губернаторів, як наслідок зростала роль армії та адміністративного апарату);

відсутність місцевого самоуправління, виборних органів влади узагалі(на найнижчому рівні, в селах, правопорядок підтримували дворяни);

контроль держави над культурним життям, жорстка цензура.


Мал. 1. Адміністративно-територіальний устрій українських земель Російської імперії у першій половині ХІХ ст.

2. Участь українців в російських війнах


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 2. Іван Котляревський.


Протягом 1806–1812 рр. тривала російсько-турецька війна, у якій українці безпосередньо брало участь. Багато українських солдатів було мобілізовано до російського війська. Війна закінчилася підписанням Бухарестського мирного договору у травні 1812 р. До Росії відійшла значна територія Бессарабії. У 1812 р. тривала французько-російська війна. У червні французька армія на чолі із Наполеоном Бонапартом вступила у російські володіння і розпочала марш на Москву. З усіх українських земель французька армія зайняла Західну Волинь. Українська шляхта й інтелігенція поділилася на два табори. Одні висловлювали неприховану радість і надії, що з приходом французів буде введено прогресивне законодавство й Україна стане автономною, а може й незалежною державою. Інші поставилися до приходу Наполеона негативно. Вони не вірили, що Франція визволить Україну з-під російської влади. Які ж були насправді плани у Наполеона по відношенню до України. Перш за все передбачалось, що прикордонні землі увійдуть до складу держав-союзників Франції. Так Крим і Чорноморське узбережжя мали відійти до Туреччини, Волинь до Австрії, а західноукраїнські землі – Герцогству Варшавському створеному у 1806 р. Більшу ж частину України Наполеон збирався поділити на три воєнно-адміністративні провінції (наполеоніди), на чолі яких стояли б його маршали. Українці, незадоволені такими планами, підтримало російську владу. Були сформовані козацькі кавалерійські полки (25 тис. осіб), до російської армії також увійшло близько 75 тис. ополченців. Слід відзначити, що серед добровольців було чимало й дворян, у тому числі батько відомого письменника Євгена Гребінки. Багато зробив для створення 5-го козацького полку на Полтавщині письменник Іван Котляревський. Самий же похід Наполеона Бонапарта зазнав поразки, а його армія у 1813 р. була розгромлена антифранцузькою коаліцією. Отож, українці досить активно брали участь і у цій війні. Також, український народ безпосередньо мав  причетність до таких війн: Російсько-турецька 1828–1829 рр. і Кримська 1853–1856 рр. Остання закінчилися підписанням у березні 1856 р. в Парижі мирного договору, за яким Росія втрачала право на власний флот і бази на Чорному морі. Молдавія разом із заселеною українцями Південною Бессарабією, а також Валахія поверталися під владу султанської Туреччини.

3. Соціально-економічний розвиток українських земель

Іншою особливістю цього періоду було існування кріпосного права в сільському господарстві (введено у 1783 р. на Лівобережжі, у 1796р. – на Півдні). В першій половині ХІХ ст. більше третини українських селян перебувало у кріпосницькій залежності від поміщиків (дворян-землевласників). Кріпосне право зобов’язувало селянина-кріпака виконувати певні повинності на користь поміщика за користування наданою поміщиком земельною ділянкою (наділом). В Україні, де природні умови були сприятливими для сільського господарства, повинності для кріпаків передбачали у першу чергу відбування панщини – робіт на поміщицькому полі. Панщина могла сягати 5 – 6 днів у тиждень. Крім того, поміщик мав право втручатися у особисте життя кріпаків, продавати чи обмінювати їх. Закріпачені селяни не мали право переселитись на нове місце без письмового дозволу поміщика. Інша – частина селян (державні селяни – держава була для них свого роду феодалом) були у кращому становищі. Хоча вони сплачували державі подушний податок, їм можна було вільно переселятись, вони мали більші земельні ділянки ніж кріпаки. Кріпосництво мало свої регіональні особливості. Тягарем для державних селян стало існування протягом 1817–1857 рр. військових поселень, засновником яких був Олексій Аракчаєв. У військових поселеннях кожна селянська сім'я повинна була не лише займатися землеробством, але й одночасно утримувати 1–2 солдатів. На колонізованих землях Півдня України кріпаків було відносно небагато, на Правобережжі, навпаки, кріпацтво мало давні традиції. Саме в цьому регіоні антикріпосницька боротьба українських селян була найбільш активною. Кріпосне право негативно відбилось на розвитку сільського господарства. Хоча поміщики використовували безкоштовну кріпацьку працю, якість роботи кріпаків на панському полі була настільки низькою, що робила поміщицькі господарства малоефективними. Тим часом кріпаки не мали змоги ефективно обробити свої наділи, розміри яких були недостатніми для ведення ефективного господарства. Кріпацтво гальмувало розвиток промисловості. Адже кріпаки (більше третини сільського населення) були прикріплені до землі, тому не могли переселитись в міста та стати професійними робітниками. Як наслідок розвивалась переважно харчова промисловість, у першу чергу цукрова галузь. Підприємства розміщувались ближче до сировини – у селах, працювали на них переважно кріпаки, у перервах між сільгоспроботами, тому робота на фабриках часто мала сезонний характер. Важка промисловість була представлена тільки державним артилерійським заводом в Луганську. Тому в 50-х роках ХІХ ст. Україна залишалась відсталим аграрним регіоном Російської імперії. Наприклад, у 1856 р. загальна вартість промислової продукції в Україні становила 26,1 млн. крб., тобто на 12 млн. менше, ніж в одній лише Московській губернії.

4. Антикріпосницькі виступи на українських землях першої половини ХІХ ст.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 3. Устим Кармалюк.


Існування кріпацтва та військових поселень робило життя українського селянина нестерпним. Це у свою чергу викликало хвилю протестів та повстань, які дедалі більше ширилися українськими землями. Так у липні 1817 р. повстали бузькі козаки на Херсонщині. Але вже у вересні того ж року повстання було придушено, а низку козаків заарештовано. Одним із найбільших повстань проти режиму військових поселень вибухнуло у Чугуєві (Харківщина) в липні 1819 р., де поселенці відмовилися косити державне сіно для полкових коней. Проте і цих повсталих було розбито. У 1818–1820 рр. селянські рухи охопили повіти Катеринославської губернії. Протягом 1832–1833 рр. тривали виступи селян Харківщини, Чернігівщини та Херсонщини. Великий селянський виступ тривав на Поділлі протягом 1813–1835 рр. очолював його Устим Кармалюк.  У лютому–квітні 1855 р. тривала «Київська козаччина». Поштовхом до її початку став царський маніфест 29 січня 1855 р. про створення державного ополчення. Незабаром цей документ обріс народними чутками про те, що всі, хто запишеться в ополчення, стануть козаками і після участі в бойових діях одержать волю. Проте це була фікція, і згодом «Київська козаччина» переросла в масовий селянський рух, який охопив понад 400 сіл та нараховував близько 180 тис. осіб. Лише за допомогою сили зброї царському уряду вдалося його придушити.

5. Масонство

У кінці ХVІІІ ст. з Європи в Україну прийшов такий різновид суспільного руху, як масонство. Члени ордену масонів (від. англ.: каменяр) сповідували ідею Бога – Великого Майстра Всесвіту, про єдину людську спільноту: «Весь світ – це одна велика Республіка». Основне масонське гасло: «Свобода, Рівність, Братерство». Наприкінці ХVІІІ ст. масонські ложі (гуртки) діяли в Житомирі, Одесі, Харкові, Полтаві, Львові. Членами лож були лікарі, архітектори, літератори, купці і навіть були представники старшинсько-шляхетських родин. Серед українських масонів поширювались ідеї слов'янської федерації, в якій українці були б рівними серед рівних. З 1817 р. в Одесі почала діяти масонська ложа «Понт Евксинський» на чолі  першою особою краю генерал-губернатором графом Олександром Лонжероном. Також в Одесі діяла ще така ложа як «Три царства природи», до якої входили онуки останнього гетьмана України Кирило й Петро Розумовські. Основний наголос на національних проблемах України робила полтавська ложа «Любов до істини» (1818–1819 рр.). До цієї ложі належали 20 осіб у тому числі І. Котляревський, котрий у 1798 р. видав свою знамениту «Енеїду» – перший твір написаний розмовною українською мовою. На базі цієї ложі у 1821 р. утворилося таємне «Малоросійське товариство», на чолі якого був дворянин Переяславського повіту Полтавської губернії Василь Лукашевич (1783–1886 рр.). Також до товариства входили Олександр Величко, Петро Капніст, Іван Котляревський, Семен Кочубей і Василь Тарнавський. Відомою також була київська «Ложа об’єднаних слов'ян» (1818–1822 рр.). У 1822 р. царський уряд забороняє діяльність масонських лож, а їх учасники зазнають переслідування.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 4. «Всевидяче Око» - масонський символ

на купюрі 1 долар США.

Мал. 5. Символ вільних каменярів.


6. Декабристський рух

Декабристський (від назви місяця декабрь – грудень) рух зародився у середовищі військових. Під час закордонного походу проти наполеонівської Франції солдати і офіцери російської армії могли порівняти рівень розвитку західноєвропейських країн та Російської імперії. В середовищі офіцерів почала утверджуватися думка про необхідність реформ. Оскільки легальної опозиції в Російській імперії не могло бути, виникли таємні товариства – «Союз порятунку» в Санкт-Петербурзі (1816 р.); «Союз благоденства» в Москві (1818 р.). В Україні розташовувався значний контингент російських військ. Тут служило багато опозиційно налаштованих офіцерів. У 1821 р. на українських землях виникло «Південне товариство « з центром у Тульчині. Очолив товариство Павло Пестель. Програмний документ Південного товариства отримав назву «Руська правда». Основні положення цього документу: повалення самодержавства шляхом перевороту; Росія повинна стати унітарною республікою з поділом на 10 областей (Україна мала стати однією із областей, а Польща мала здобути незалежність); верховна законодавча влада має належати Народному вічу, виконавча – Державній думі, нагляд за виконанням законів – Верховному суду; скасування кріпосного права; свобода слова, друку і віросповідання. У 1822 р. – в Санкт-Петербурзі виникло «Північне товариство». Його програма викладена в «Конституції» Микити Муравйова. Згідно цього документу Росія повинна була стати конституційною монархією. Передбачався федеративний устрій і поділ на автономні штати (14 штатів і 2 області із самостійним управлінням). На території України планувалось створити дві автономії: – Чорноморський (столиця м. Київ) та  Український (столиця м. Харків) федеральні штати. У 1823 р. у Новограді-Волинському виникло Товариство об’єднаних слов’ян на чолі з братами Борисовими, яке виступало за об'єднання слов'янських народів у федеративну республіку. У 1825 р. воно об’єдналось з Південним товариством. Раптова смерть імператора Олександра І спонукала декабристів до рішучих дій. 14 грудня 1825 р. Північне товариство почало повстання у Петербурзі. Проте, в наслідок поганої організації воно зазнало поразки. 29 грудня 1825 р. представники Південного товариства розпочали повстання Чернігівського піхотного полку. Для агітації солдат був складений «Православний катехізис», в якому лунали заклики до повалення самодержавства і ліквідації кріпацтва. Повстання було придушено царськими військами. Більшість декабристів було заарештовано, п’ятеро керівників повстання – страчено, інші переважно заслані в Сибір і на Кавказ. Декабристи були загальноросійським революційним рухом, але їх ідеї та приклад надихнув українську інтелігенцію на створення національних політичних організацій.


Мал. 6. К. Кольман. Повстання 14 грудня 1825 року.

7. Польське повстання 1830–1831 рр.

Після Віденського конгресу 1814–1815 рр. значна частина польських територій увійшла до складу Російської імперії. Проте багато поляків не полишали надій на відновлення власної державності. Отож, після декабристського руху почалася активізація поляків на ниві відновлення незалежності Речі Посполитої. Так, протягом 1830–1831 рр. тривало польське повстання на чолі з І. Лелевелем, яке почалося у листопаді 1830 р. у Варшаві (ще одна назва «Листопадове»). Польський сейм звернувся до населення Правобережної України із закликом до повстання. Проте українські селяни не підтримали визвольного руху поляків, оскільки вороже ставилися до поляків-поміщиків, а самі поміщики боялися повторення гайдамаччини. Розбіжності між повсталими та простим народом використав російський уряд, він пообіцяв селянам свободу за затримку повстанців та помилування тим хто здасться. Уже у вересні 1831 р. повстання було придушено.

8. Кирило-Мефодіївське братство

На початку 1840-х рр. центром національно-визвольного руху став Київ. У 1846–1847 рр. тут діяла перша суто українська таємна політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Серед її членів були Микола Костомаров, Василь Білозерський, Микола Гулак, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Програмними документами товариства були: «Статут слов’янського братства св. Кирила і Мефодія», «Книга буття українського народу». Ідеологія Кирило-Мефодіївського товариства була синтезом ідей трьох рухів – українського автономістського, польського демократичного і російського декабристського в Україні. Особливо сильним у діяльності руху було християнське спрямування. «Книга буття українського народу» давала цілковито самостійне бачення: український народ, найбільш пригноблений і зневажений, у той же час і найбільш волелюбний та демократичний, позбавить росіян деспотизму, а поляків – аристократизму. Ідеї слов’янської імперії із центром у Петербурзі вони протиставили ідею федеративної слов’янської республіки зі столицею у Києві. Діячі товариства мріяли про ліквідацію самодержавства та кріпосництва, встановлення республіки, уведення демократичних свобод, широкий розвиток культурних та релігійних зв’язків на основі християнської моралі. У своїй практичній діяльності вони обмежувалися просвітницькою роботою: розповсюджували революційні твори Т. Шевченка та інших авторів, складали революційні прокламації, у яких закликали слов’ян до єдності в боротьбі з царизмом. В. Білозерський склав проект упровадження в Україні мережі початкових навчальних закладів. Збиралися кошти на видання популярних книг. П. Куліш написав перший український підручник, а також першу українську азбуку («кулішівку»). Що стосується питань досягнення політичних цілей, тут погляди членів товариства розходилися. Представники помірно-ліберального крила (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш) виступали за реалізацію програмних цілей шляхом реформ. Представники радикально-демократичного крила (М. Гулак, І. Посада, Т. Шевченко) виступали за необхідність народного повстання, встановлення республіки, вбивство царської сім’ї. Товариство проіснувало 14 місяців, але вже після доносу студента Олексія Петрова на початку квітня 1847 р. воно було розгромлено. Члени товариства були засуджені на заслання.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 7. Т. Шевченко.

Мал. 8. М. Костомаров.

Мал. 9. М. Гулак.

Мал. 10. П. Куліш.


Тема 22. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ У ПЕРШІЙ ПОЛ. ХІХ СТ.


1 ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ У ПЕРШІЙ ПОЛ. ХІХ СТ.

1. Західноукраїнські землі у складі іноземних держав

Наприкінці XVIII ст. 20 % українських земель перебували в складі Австрійської імперії. Це була територія площею 70 тис. кв. км із 3,5 млн. мешканців. Першим українським придбанням Австрійської імперії стало Закарпаття. Унаслідок переможних воєн з Туреччиною воно було приєднане до володінь Габсбургів у складі Угорського королівства двома етапами: у XVI ст. та наприкінці XVII ст. Більшість населення Закарпаття становили українці, решту – угорці, румуни, словаки. Східна Галичина приєднана до складу Австрії в 1772 р. внаслідок першого поділу Речі Посполитої. Дві третини (66 %) її населення становили українці. Майже 20 % – поляки й приблизно 10 % – євреї. У містах Східної Галичини здавна мешкали також вірмени й німці. У 1774 р. Австрія відібрала в ослабленої Османської імперії Буковину. Три чверті (75 %)населення Північної Буковини становили українці. Національні меншини представляли румуни, євреї та німці. У Південній Буковині українців проживало майже 40 % від загальної кількості жителів. З отриманих унаслідок поділу Речі Посполитої земель Австрійська імперія утворила Королівство Галіції та Лодомерії (Галичини й Володимирщини) із центром у Львові. Гучною назвою австрійська влада хотіла підкреслити своє право спадковості на володіння короля Данила Галицького. Усю владу у своїх руках зосереджував намісник, призначений австрійським імператором. Щоб схилити на свій бік провідні верстви Галичини, Відень дозволив магнатам, шляхті й духівництву обирати становий сейм. Однак цей орган не мав права приймати ухвали. Окружні адміністрації очолювали окружні старости – австрійські чиновники. На місцях адміністративну та судово-поліційну владу здійснювали поміщики або їхні управителі (посесори) чи наглядачі (мандатори). Містами керували магістрати в складі бургомістра, віце-бургомістрів і радників, яких призначав австрійський уряд. Окремим округом цього «королівства» в 1786 р. була Буковина з центром у м. Чернівцях. Після революції 1848-1849 рр. вона стала окремою провінцією. Ізольованим від західноукраїнських земель було Закарпаття, яке знаходилося під владою політично автономного Угорського королівства. Воно стало частиною Братиславського (Пожоньського) намісництва й поділялося на 4 жупи (області), які очолювали призначені австрійським імператором місцеві управлінці, котрі мали практично необмежену владу в краї.

2. Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ

Політика Відня щодо західноукраїнських земель загалом була колоніальною – вона мала на меті утримання в покорі поневолених українських регіонів, а в майбутньому їхнє злиття з Австрійською імперією. Потрібно зазначити, що такі монархи, як Марія-Терезія та її син Йосиф II, прагнули досягти цього не за допомогою сили, а проводячи політику освіченого абсолютизму. Під впливом ідей просвітництва ці монархи вбачали гарантією могутності своєї імперії суспільство свідомих громадян, які вчасно й сумлінно сплачують податки. З цією метою Марія-Терезія та Йосиф II здійснили реформи, спрямовані на підвищення освітнього рівня та зрівняння мешканців у правах. Приєднані до імперії західноукраїнські землі зазнали значного реформаторського впливу. Реформи охопили сільське господарство, церкву й освіту.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 1. Марія Терезія.

Мал. 2. Йосиф ІІ.


Протягом 1774–1776 рр. Марія-Терезія докорінно змінила становище греко-католицької церкви. Саме вона ухвалила новий офіційний термін «греко-католики», який мав підкреслювати рівність між «грецьким» і «римським» віросповіданнями. Імператриця заборонила римо-католицькій церкві змушувати греко-католиків переходити на латинський обряд. У 1781 р. Йосиф II зрівняв управах усі церкви імперії. Відтоді всі віруючі отримали однаковий доступ до господарювання, державної служби, освітніх закладів. У 1808 р. після 400-літньої перерви була відновлена Галицька митрополія. Зрівняння церков спричинило освітні реформи. У 1774 р. у Відні при церкві Святої Варвари засновано греко-католицьку семінарію – Барбареум. Замість закритої єзуїтської академії в 1784 р. відкрито Львівський університет. При ньому протягом 1787-1809 рр. діяв Руський інститут, який мав філософський і богословський факультети. У 1774 р. була проведена освітня реформа, яка передбачала запровадження шкіл трьох типів. В однокласних парафіяльних школах сільські діти мали можливість навчатися рідною мовою. У трикласних – викладання велося німецькою та польською мовами. Чотирикласні школи готували учнів до продовження освіти в гімназіях, створених на основі колишніх монастирських шкіл, та в університеті. У 1782 р. Йосиф II скасував особисту залежність селян від поміщиків. Відтоді вони отримали право самостійно одружуватися, вибирати місце проживання, віддавати дітей на навчання. Імператор також чітко визначив максимальні розміри панщини: три дні на тиждень і 156 днів на рік із розрахунку на одне селянське господарство. Декретами наступних років поміщикам заборонялося встановлювати будь-які додаткові повинності, збільшувати свої маєтності за рахунок селянських земель. Вони позбавлялися права судити селян. Цим займався спеціально призначений державний чиновник. Селяни отримали рівні з поміщиками права оскаржувати рішення землевласників у судах. Сільським громадам поверталося право самоврядування та обрання сільських старост. Був також виданий декрет про вільне право сільських громад користуватися громадськими землями: лісами, пасовищами, ріками, ставами. Селяни нарешті отримали в постійне користування земельні наділи, які вони утримували й обробляли. Проте ці землі не стали повною власністю селян. Вони не мали права їх заповідати, подарувати чи продати без дозволу пана. Австрійський уряд також заохочував запровадження нових методів обробітку землі, підтримував розвиток ремесла й торгівлі та ін. Реформи, проведені Габсбургами, позитивно позначилися на соціальному та національному становищі українського селянства й духовенства. Надзвичайно вагомим стало юридичне зрівняння селян і поміщиків. Оскільки соціальний конфлікт між ними залишився, селяни все частіше зверталися по захист до закону, а не до зброї. До середини XIX ст. в Східній Галичині практично не було села, яке б не судилося зі своїм поміщиком. Реформи, позначившись на становищі селян і греко-католицького духівництва, спричинили виникнення в їхньому середовищі настроїв наївного монархізму, які зберігалися аж до кінця існування Австрійської імперії. Від часу проведення Габсбургами реформ, спрямованих на зростання освітнього рівня та зрівняння підданих у правах, українське селянство й особливо духівництво утвердилися в новому соціальному становищі й почали виховувати в собі іншу мораль, нове бачення світу і свого місця в ньому. Однак наступники освічених монархів відійшли від курсу їхніх реформ. Вони розглядали українські землі лише як джерело сировини і дешевих продуктів харчування для імперії та ринок збуту готових товарів. Східна Галичина в планах австрійського уряду мала стати внутрішньою колонією економічно розвинутих західних австрійських провінцій.

3. Національне та соціальне становище українського населення

Українське населення Західної України насамперед представляло селянство. Хоча воно й було задіяне в головній царині тодішньої економіки, це аж ніяк не означало, що життя селян було забезпеченим і спокійним, оскільки найкращі землі були власністю поміщиків, церкви і держави. їхнє становище ускладнювалося ще й тим, що панівною верхівкою суспільства були іноземці, не пов'язані із селянами почуттям національної спорідненості. Спадкоємці трону Йосифа II намагалися максимально відновити старі соціальні порядки. Кількість днів панщини та інші повинності стали такими, як і раніше. Незважаючи на офіційну заборону, поміщики почали застосовувати фізичні покарання селян. Окрім того, впродовж кінця XVIII – у першій третині XIX ст. вони відібрали в селян 22,5 %земель. На повернення старих порядків селяни відповідали соціальними протестами. Вони відмовлялися виконувати збільшені повинності. На спроби силоміць примусити їх до того, селяни відповідали діями, які часто переростали в селянські заворушення. У Карпатах та Прикарпатті особливого розмаху набрав рух опришків (1810–1825 рр.). Для приборкування непокірних уряд залучав війська. А у 1810–1815 рр. і 1831 р. в Закарпатті відбулися «холерні бунти». Скасування колишніх порядків позначилося й на національному становищі українства. Пониження освітнього рівня народу й піднесення внаслідок освітніх реформ греко-католицького духовенства – єдиного освіченого носія української самосвідомості – призвело до відчуження частини священиків від селянства. Поступаючи на навчання й залишаючи батьківську домівку, вони відривалися від рідної мови та культури. Поступово греко-католицькі священики переходили на мови носіїв інших культур: польську, німецьку, мадярську, тобто на мови соціальних і національних гнобителів українства. Освічені українці схилялися до німецької мови та культури не тільки через адміністративний тиск віденського уряду чи місцевого австрійського чиновництва та спілкування з- колоністами. Вони потребували наукових і високохудожніх творів, яких пригноблена українська культура й література за умов бездержавності не мала змоги створити. Тягнучись до високих зразків культури й науки, наші співвітчизники потрапляли під вплив надзвичайно популярних тоді творів Канта, Лессінга, Шелінга, Фіхте, Ґете, Шиллера.

4. Національне відродження на західноукраїнських землях


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 3. І. Могильницький.


Початок відродження. Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ створили передумови для культурного відродження в Західній Україні. У 1805 р. початкові школи були поставлені під контроль римо-католицької церкви. Загалом національне відродження очолили греко-католицькі священики. У 1816 р. помічник єпископа у шкільних справах І. Могильницький у Перемишлі заснував перше просвітницьке «Товариство греко-католицьких священиків». Товариство стало активним оборонцем прав української мови, поборником українізації шкільництва. Члени товариства енергійно сприяли прийняттю цісарем рішення 1818 р. про допущення у початкову школу української мови.

«Руська трійця» (1833–1837 рр.). На початку 1830-х рр. на арену національного життя виступає нове покоління інтелігенції, вихованців Львівської семінарії, очолюваної «Руською трійцею», до якої входили Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич.  Поява «Руської трійці» певною мірою була спричинена утворенням у Галичині мережі таємних польських організацій, які після поразки повстання 1830–1831 рр. готували ґрунт для нового національного виступу. Найбільший ідейний вплив на молоду інтелігенцію мало знайомство з тогочасною європейською літературою, передусім з творами чеських і словацьких національних діячів. Не дивно, що свій політичний ідеал діячі «Руської трійці» бачили у слов’янській федерації. Інтенсивне опрацювання членами «Руської трійці» значного масиву документальних джерел, різноманітної літератури гуманітарного змісту, їх осмислення, експедиції рідним краєм, непересічний талант дослідників і письменників відобразилися у їхньому власному творчо-мистецькому та науковому доробку.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 4. М. Шашкевич.

Мал. 5. Я. Головацький.

Мал. 6. І. Вагилевич.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 7. "Русалка Дністровая".


Першим результатом багатогранної праці членів гуртка стала поява рукописної поетичної збірки «Син Русі» (1833 р.), яка стала першим виявом суспільно-громадської позиції та культурно-мистецького спрямування учасників гуртка. У 1834 р. члени «Руської трійці» підготувала до друку другу збірку «Зоря», до якої увійшли твори переважно історичного змісту. У змісті збірки виразно звучали мотиви боротьби українського народу за національну і соціальну свободу проти шляхетської сваволі та чужоземного поневолення, возвеличувалися Б. Хмельницький та С. Наливайко. Коли «Зоря» була подана до львівської цензури, проти її видання виступили провідники греко-католицької церкви (цензор В. Левицький та митрополит М. Левицький). У липні 1834 р. міністерство внутрішніх справ у Відні доручило Н. Копітару повторно переглянути цензурний висновок щодо «Зорі». Після тривалої багатомісячної цензурної тяганини митрополит М. Левицький подав Президії Галицького губернського управління своє заключення про недопущення до друку альманаху «Зоря». Після заборони «Зорі» члени гуртка вирішили обійти львівську цензуру і видати свій альманах в Угорщині, де цензура була більш м’якою, а, крім цього, там Я. Головацький мав дружні взаємини з багатьма слов’янськими діячами. На цей раз альманах було названо «Русалка Дністрова», що мало символізувати Наддністрянщину. «Русалка Дністрова» вийшла наприкінці 1836 р. (на титульному аркуші стоїть дата 1837 р.) у Буді (сучасний Будапешт) накладом 1000 примірників. Для сьогоднішньої науки хрестоматійною стала оцінка альманаху І. Франком, який, відзначаючи ідейну спрямованість «Русалки Дністрової», слушно охарактеризував її як «явище наскрізь революційне». Її революційність полягала у розриві зі старою традицією літератури церковнослов’янською мовою. Ця збірка ввела народну мову галицьких українців у літературу і довела, що між їхньою мовою і мовою українців у Російській імперії немає суттєвих відмінностей, а, отже, галичани і наддніпрянці становлять один і той же народ. Тому її поява стала ключовим моментом у розвитку українського національно-культурного руху в Східній Галичині. Вихід «Русалки Дністрової» мав неабиякий резонанс як серед передової української громадськості, так і серед інтелектуалів інших слов’янських народів. Відгуки та рецензії на неї появилися у чеських, сербських, польських та німецьких видань. Однак цілком протилежною була реакція на появу альманаху світських та духовних властей Східної Галичини. Коли основна частина накладу була відіслана через Відень до Львова, вона відразу потрапила до рук поліції, яка зажадала висновку місцевої цензури. У Галичині якраз відбувалося слідство у справі молодіжного польського підпілля, у якому брала участь і українська молодь. Проти членів гуртка розпочалися обшуки та репресії. «Русалку Дністрову» було заборонено розповсюджувати, більшу частину накладу знищено.

5. Українські землі в період революції 1848–1849 рр.

Революційна хвиля 1848–1849 рр., яка охопила всю Європу, увійшла в історію Європи під назвою «Весна народів», що було не випадково. Європейські народи масово усвідомлювали свою національну самобутність та інтереси. Національні й соціальні питання гостро хвилювали й українців. Тому вони також стали активними учасниками революції 1848-1849 рр. в Австрійській імперії. 13 березня повстали мешканці Відня, через два дні – Будапешта, а вже 18–22 березня масові народні демонстрації відбулися у Львові, Чернівцях та Ужгороді. Австрійський імператор Фердінанд І змушений був проголосити конституцію, демократичні свободи і дозволити створення національної гвардії. Українська демократія, представлена тоді переважно греко-католицьким духівництвом, прагнула скористатися дарованими свободами. Першими в Галичині це зуміли відчути селяни. Адже ще наприкінці XVIII ст. вони отримали можливість відстоювати свої інтереси в судах, а селянські наділи відмежували від панських земель, проте селян так і не звільнили від панщини. Антифеодальний рух галицького селянства та політична ситуація навколо нього створили передумови скасування панщини на 5 місяців раніше, аніж на теренах усієї Австрійської імперії. 17 квітня 1848 р. вийшов історичний маніфест про скасування панщини в Галичині. В Закарпатті вона була скасована аж у 1853 р. Хоча селяни страждали від малоземелля та безземелля, маніфест перетворив галицького селянина на господаря власної землі, а головне – власної долі. Він почав цікавитись освітою, культурою і навіть політикою. Відтоді західноукраїнський селянин став учасником політичного життя, на якого мусили зважати австрійські імперські власті. Революція 1848 р. дала поштовх і до національного самовизначення українців, а отже, й використання ними не тільки літературних і наукових праць, а й політичних засобів. Ідея української самобутності стала стрімко перетворюватися на ідею національної самостійності, утілюючись у політичному прагненні до крайової автономії. Так, у квітневих петиціях до австрійського імператора греко-католицькі священики та інтелігенти вимагали лише змін у мовно-культурних питаннях, а 2 травня 1848 р. вони на чолі з Г. Яхимовичем створили у Львові першу політичну організацію – Головну Руську Раду. 15 травня1848 р. Головна Руська Рада почала видавати свою газету «Зоря Галицька», активну участь у започаткуванні якої взяв Іван Вагилевич. Це видання стало першою українською щотижневою газетою у Львові. Головна Руська Рада, виступаючи за проведення демократичних реформ та прагнучи забезпечити вільний національний розвиток українського населення краю, передусім домагалася поділу Галичини на дві окремі адміністративні одиниці – Східну, де переважали українці, й Західну, заселену в основному поляками. У програмній декларації Рада проголошувала, що галицькі українці належать до великого українського народу, закликала їх до національного відродження. Звертаючись до героїчної минувшини, Головна Руська Рада відновила герб галицько-волинських князів – золотий лев на блакитному тлі і прийняла синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу. Діяльність Головної Руської Ради натрапила на неприхильне ставлення з боку польської Центральної Ради Народової (створена 13 квітня 1848 р.), яка домагалася, щоб українці виступали разом з поляками, а не окремо. На противагу Головній Руській Раді було створено Руський собор (23 квітня 1848 р.), а газеті «Зоря Галицька» протиставлено видання «Дневник Руський». Представники українського населення Галичини взяли участь у Слов'янському конгресі у Празі. Головна Руська Рада послала туди своїх делегатів, які працювали в одній польсько-українській секції. Потім між ними виникли незгоди, передусім через вимогу українців про поділ Галичини. Однак наступ урядових військ на Прагу перервав роботу конгресу. 10 липня 1848 р. розпочав роботу перший австрійський парламент. Із 383 послів Галичину представляли 96, у т. ч. 39 від українців. Українські посли висунули вимогу про поділ Галичини, що була підкріплена 15 тис. підписів. Посли-селяни вимагали якнайменших викупних платежів за землю. 19 жовтня 1848 р. у Львові зібрався Собор руських учених – перший з'їзд діячів української науки і культури. Він схвалив єдину граматику української мови, висунув вимогу про впровадження в усіх школах української мови, а також підтримав вимогу поділу Галичини. Ще влітку 1848 р. Головна Руська Рада проголосила заснування культурно-освітньої організації під назвою «Галицько-руська матиця». Вона мала видавати підручники для шкіл і взагалі бути осередком письменства й просвіти рідною мовою. Наприкінці 1848 р. в Львівському університеті відкрито кафедру української мови і літератури. 


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 8. Лук`ян Кобилиця.


Революційні заворушення поширились і на Північну Буковину. Селян, які намагалися силою повернути те, що відібрали у них поміщики, очолив депутат австрійського рейхсрату Л. Кобилиця. У листопаді 1848 р. він закликав їх не коритися поміщикам, обирати на свій розсуд сільських старост, захоплювати ліси і пасовища. Заклик народного ватажка став приводом до повстання, що охопило гірські села Буковини. Лише у квітні 1850 р. Л. Кобилиця та кілька його товаришів були заарештовані. Ідеї «Весни народів» знайшли активний відгук серед населення Закарпаття. Влітку і восени 1848 р. тут значно посилилися заворушення трудового селянства. У багатьох місцевостях селяни фактично вийшли з-під контролю поміщиків та місцевих органів влади, не виконували панщини, захоплювали панське майно. Однак сили контрреволюції на західноукраїнських землях, як і в усій імперії Габсбургів, дедалі більше зміцнювали позиції і поступово перейшли в контрнаступ. Остаточно реакція запанувала після того, як австрійський уряд за допомогою російських військ приборкав революцію в Угорщині. Австрійську конституцію було скасовано, а австрійський парламент розпущено (березень 1849 р.). Уряд повернувся до давньої системи централізовано-бюрократичного управління. Влітку 1851 р. було розпущено Головну Руську Раду. Незважаючи на поразку, революція 1848–1849 рр. мала важливі позитивні результати для населення західноукраїнських земель. Вона ліквідувала серйозні перешкоди на шляху розвитку краю. Одним зі здобутків революції стала активізація національно-визвольної боротьби народних мас, піднесення рівня їхньої національної свідомості.

6.Розвиток освіти


Мал. 9. Освіта в Україні наприкінці ХVІІІ - у першій половині ХІХ ст.


Мал. 10. Головні події з історії української освіти у першій половині ХІХ ст.

  7. Стан науки

Прискорення економічного розвитку дало поштовх – науковим дослідженням. Так для допомоги сільському господарстві щодо прогнозування погодних змін, посух на Харківщині та в Миколаєві з ініціативи В. Каразіна було створено перші метеорологічні станції. Складена професором Харківського університету Н. Борисяком гідрогеологічна карта Харківщини прислужилася справі налагодження водопостачання міст. М. Максимович став автором двотомної праці «Основи ботаніки». У 1812 р. поблизу Ялти закладено Нікітський ботанічний сад, який став одним із центрів розвитку агрономії, ботаніки й садівництва. В галузі медицини слід відзначити П. Шумлянського, І. Конигіна, Н. Єллінського, О. Вальтера, В. Караваєва. Протягом 1812–1820 р. при Харківському університеті працювало Товариство наук. 1828 р. в Одесі заснували Товариство сільського господарства Південної Росії, яке з 1840 р. видавало свої «Записки». Започатковане 1840 р. Товариство київських лікарів спрямовувало зусилля на поглиблення досліджень у галузі медицини. У галузі математики найпомітніші праці створили М. Остроградський та Т. Осиповський.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 11. В. Каразін.

Мал. 12. М. Остроградський.

Мал. 13. М. Максимович.


Крім згаданих наук значного розвитку набула історія. У першій половині ХІХ ст. в Україні з'являються установи, що координують краєзнавчі, історичні, археологічні дослідження. 1835 р. засновано Тимчасовий комітет з розшуку старожитностей. Він здійснював нагляд за розкопками, брав під охорону історико-археологічні пам’ятки Києва. У 1845 р. з ліквідацією комітету його повноваження перебрала на себе Тимчасова комісія для розгляду давніх актів. Комісія, до роботи якої було залучено М. Костомарова, М. Максимовича, М. Івашкевича, О. Лазаревського, упродовж 1845–1859 рр. підготувала чотири томи документів «Пам'яток», а пізніше – багатотомний «Архів Південно-Західної Росії». У 1839  р. розпочало діяльність Одеське товариство історії та старожитностей. У ньому працювали вчені Д. Княжевич, М. Мурзакевич, А. Скальковський.


Мал. 14. Відомі історичні праці першої половини ХІХ ст.


8. Розвиток літератури

Наріжний камінь у розбудову української літератури заклав Іван Котляревський. Видана 1798 р. «Енеїда» написана народною (розмовною) мовою – це перший твір такого роду. І. Котляревський збагатив жанрову палітру української літератури, плідно працюючи в публіцистиці, прозі, драматургії. Його п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» стали класикою і донині не сходять зі сцен театрів. Новий етап у розвитку української літератури пов'язаний з творчістю Т. Г. Шевченка. У 1840 р. у Санкт-Петербурзі вийшла славнозвісна збірка його віршів під назвою «Кобзар». Поширенню знань з різних наукових галузей, піднесенню культурного та освітнього рівня сприяли бібліотеки. Перші книгозбірні в Україні (окрім приватних) виникали при навчальних закладах. Найбільшими серед них стали бібліотеки Харківського (понад 51 тис. одиниць зберігання) та Київського (88 тис. книг, рукописів, газет і т. ін.) університетів. 1830 р. вийшов урядовий указ про відкриття 50 публічних бібліотек у губернських містах. Тоді ж в Одесі відкрили першу в Україні загальнодоступну бібліотеку.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 15. І. Котляревський.

Мал. 16. Т. Шевченко.


9. Особливості українського театру


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 17. Г. Квітка-Основ'яненко.


В Україні та за її межами став відомим аматорський (самодіяльний) театр Д. Трощинського у с. Кибинці на Полтавщині. З 1812 р. керівником цього колективу був батько М. Гоголя – В. Гоголь-Яновський. Ролі виконували не лише селяни-кріпаки, а й дворяни. Аматорські театри існували також у вищих навчальних закладах – Харківському та Київському університетах, Ніжинській гімназії. Студенти ставили п'єси Д. Фонвізіна, В. Капніста, І. Крилова, Ж.-Б. Мольєра, В. Гюго, В. Шекспіра. Перші професійні театральні колективи сформувалися у визнаних центрах культурного життя – Харкові й Полтаві. У 1819 р. в Полтаві збудували спеціальне приміщення, на сцені якого ставили п'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». Письменник і драматург організував збір коштів, за які викупили з кріпацтва талановитого актора М. Щепкіна. Переїхавши з Харкова до Полтави, М. Щепкін разом з актрисою Т. Пряженківською стали окрасою театру, що гастролював по великих містах України. У 1822 р. М. Щепкіна запросили працювати до Малого театру в Москві, а потім – до Олександринського театру в Петербурзі. На чолі професійного театру в Харкові стояв Г. Квітка-Основ'яненко, який був одночасно його директором, режисером і актором. На сцені театру ставилися п'єси О. Грибоєдова («Лихо з розуму»), М. Гоголя («Ревізор»), Г. Квітки-Основ'яненка («Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик»). На західноукраїнських землях також відбувався розвиток українського театру. У 1848 р. у Львові відбувся з'їзд українських учених, для яких місцева аматорська трупа поставила п'єсу «Наталка Полтавка». У 1848 р. І. Озаркевич організував у Коломиї аматорський гурток, на базі якого виникла театральна трупа з українським репертуаром. Театральні гуртки Тернополя, Перемишля ставили п'єси галицьких драматургів А. Петрушевича і М. Устияновича. У червні 1851 р. школярі с. Земплинь зіграли п'єсу О. Духновича «Доброчесність перевищує багатство», що поклало початок театральному рухові в Закарпатті.

10. Музичне мистецтво

Українське музичне мистецтво живилося народною пісенною творчістю. Календарні землеробські пісні, колядки й щедрівки, веснянки, купальські й жниварські обрядові пісні, народні плачі й голосіння, історичні думи стали тим міцним фундаментом, на якому формувалася професійна музична культура. Пісні-романси на слова Т. Шевченка («Думи мої», «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий»), М. Петренка («Дивлюсь я на небо»), В. Забіли («Гуде вітер вельми в полі», «Не щебечи, соловейку») стали класичними. На початку XIX ст. музичне мистецтво виходить з приватних помешкань на велику сцену. Концерти артистів, хорів, капел збирають велику кількість глядачів, причому дедалі більше представників із середовища різночинців. З'являються перші музичні об'єднання: Філармонічне товариство в Одесі (1842) та Симфонічне товариство любителів музики та співу. Відомими композиторами того часу були Й. Витвицький, С. Гулак-Артемовський, І. Вітковський, О. Шумак та ін. В Україні відбувалися також гастролі відомих європейських виконавців. У 1847 р. в Одесі, Києві та Єлисаветграді успішно пройшли концерти угорського композитора й піаніста Ф. Ліста, до Одеси кілька разів приїздила італійська оперна трупа. 1848 р. вона давала вистави в Києві. Українські музичні колективи охоче виконували твори зарубіжних авторів. У 1845 р. в Лубнах (Полтавщина) було поставлено оперу «Севільський цирульник» Дж. Россіні, яка мала помітний успіх.

11. Архітектура і живопис

У кінці XVIII – на початку XIX ст. відбулися зміни в характері забудови населених пунктів. Розпорядженнями 1797 р. та 1817 р. від місцевої влади вимагалося в центрі кожного села розбивати майдан, впорядковувати забудову вулиць. У кожному губернському та повітовому місті передбачалося спорудження адміністративного центру з урядовими установами. У містах з'являлися споруди в класицистичному стилі, широкі площі, вулиці вимощувалися бруківкою. У Києві за проектами архітектора А. Меленського було збудовано пам'ятник на честь поновлення магдебурзького права (1803), церкву-мавзолей на Аскольдовій могилі (1810), перший у місті театр на Хрещатику. Академік В. Беретті став автором проекту будинків Університету Св. Володимира (1843) й Інституту шляхетних дівчат (1843).


Мал. 18. Будівля Київського університету (1837-1843 рр.).

У Харкові за проектами Є. Васильєва та О. Тона на честь перемоги у війні 1812 р. зведено високу дзвіницю Успенського собору. Швидкими темпами розбудовувалися південноукраїнські міста: Катеринослав, Миколаїв, Одеса, Олександрія, Севастополь, Сімферополь, Херсон. У Катеринославі за проектом архітектора А. Захарова споруджено Преображенський собор. В архітектурі Севастополя – будинку Морської бібліотеки, Петропавлівському соборі (1843), Графській пристані – відчувалися давньогрецькі впливи. У дусі античної архітектури збудовано приміщення міського театру Одеси (архітектор Т. де Томон).  Окрасою міста стали Потьомкінські сходи і Воронцовський палац (архітектор Ф. Боффо).


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 19. Потомкінські сходи  (1837–1841 рр.).

Мал. 20. Воронцовський палац (1827 р.).


Разом з Потьомкінськими сходами напівциркульні будинки «присутственних місць» та готель (архітектор А. Мельников) утворили єдиний архітектурний ансамбль. Кращі архітектори залучалися до спорудження палацово-паркових ансамблів на замовлення заможних дворян – К. Розумовського в Батурині (архітектор Ч. Камерон), П. Ґалаґана в с. Сокиринці на Чернігівщині (архітектор П. Дубровський). Уяву сучасників вражають декоративно-пейзажні парки «Олександрія» в Білій Церкві та «Софіївка» в Умані.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 21. Парк "Софіївка" в Умані.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 22. Пам'ятник

Володимиру Великому.

Мал. 23. "Дівчина з Поділля"

В. Тропінін


Розвивалась монументальна скульптура, яка увічнює історичні події, військові перемоги та видатних діячів. 1809 р. на Контрактовій площі Києва встановлено композицію «Самсон, який роздирає пащу леву» (автор невідомий), що символізувала перемогу Росії над шведами у Полтавській битві 1709 р. До 100-річчя цієї події в Полтаві споруджено монумент Слави у стилі класицизму. В Одесі зведено пам'ятник А. Е. Рішельє з барельєфами на теми міського життя (скульптор І. Мартос, архітектор А. Мельников). У Києві 1853 р. встановлено бронзовий пам'ятник князю Володимиру Святому (автори проекту В. Демут-Малиновський, П. Клодт, О. Тон). Архітектурною окрасою Львова стали «Оссолінеум» (архітектор П. Небіле), ратуша на площі Ринок, будинок театру. В образотворчому мистецтві першої половини XIX ст. розвивалися різні жанри (побутовий, історичний, пейзажний) і стилі. Випускники Петербурзької академії мистецтв В. Тропінін, К. Павлов, А. Мокрицький, І. Сошенко, Г. Васько, Д. Безперчий стали провідниками реалістичного напряму. Вагомий внесок у становлення реалістичного українського живопису зробив Т. Шевченко. За творчі досягнення йому було присвоєно звання академіка гравюри. Вражає портретний доробок митця – понад 130 полотен, а також цикл малюнків «Притча про блудного сина». Серія полотен «Живописна Україна» розкриває Шевченка як людину, котра самовіддано любить свій край і свій народ. Помітною постаттю в образотворчому мистецтві Галичини був скульптор Красуцький, творчість якого відображала кращі традиції українського народного різьблення.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 24. Автопортрет Т. Шевченка.

Мал. 25. "Катерина" Т. Шевченко.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 26. "Смерть Б. Хмельницького" Т. Шевченко.

Мал. 27. "Дари в Чигирині" Т. Шевченко.


12. Церковно-релігійне життя

Переважна більшість віруючих українців на початку XIX ст. належала до православної церкви. На Правобережжі, Буковині, Закарпатті і Галичині конфесійна картина відзначалася строкатістю. Впливовою залишалася римо-католицька, а після Берестейської унії 1596 р. й греко-католицька (уніатська) церкви. Після польського повстання 1831 р. цар Микола І вжив заходів до послаблення впливу римо-католицької та уніатської церков на Правобережній Україні. Було закрито близько 200 католицьких монастирів, а також уніатські монастирі. Православним було повернуто Почаївський монастир, який знаходився в уніатів з 1721 р. У 1832 р. остаточно ліквідовано Василіанський орден і конфісковано його майно. Втілюючи русифікаторську політику, Микола І спрямував зусилля на «єднання» Правобережжя «з великоросійськими губерніями», піднесення православ'я. З цією метою передбачалося усунути будь-які адміністративно-правові, релігійні відмінності між Правобережною Україною і Великоросією. Одним з найпомітніших кроків у цьому напрямі стало скасування 1840 р. Литовського статуту. Прагнучи мати в Україні приручену, слухняну церкву, царизм вжив заходів до злиття греко-католицької церкви з православною. На початку 1839 р. греко-католицька церква була насильно включена до складу Російської православної церкви. Віруючих примусово навертали у православ'я. У Лівобережній, Слобідській та Південній Україні православ'я зберігало панівні позиції. Однак Українська православна церква була повністю підпорядкована російській. У Галичині більшість віруючих належала до греко-католицької церкви. На Буковині православні українці належали до Сербської православної церкви в Австрії. На Закарпатті австрійські цісарі Марія Терезія, Йосиф II та Леопольд II зрівняли в правах греко-католицьку й римо-католицьку церкви. В усіх цих регіонах проводилася політика переслідування українців, які вели національний рух.


Тема 23. НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.


1 НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.

1. Реформа 1861 р.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 1. Олександр ІІ.


Поразка в Кримській війні засвідчила значне відставання Російської імперії від західних держав в економічному та технологічному розвитку. В роки війни значно пожвавився антикріпосницький рух українських селян  – «Київська козаччина» 1855 р., «Похід у Таврію за волею» 1856 р. Новий імператор Олександр ІІ (1855–1881 рр.) розумів, що для подолання відставання Росії від західних суперників необхідно реформувати економіку, збройні сили, систему управління та освіту. Зміни вирішено було розпочати з сільського господарства. Занепад кріпосництва, його економічна неефективність стала очевидною навіть для багатьох дворян. Головним питанням було: на яких умовах надавати волю селянам (з землею чи без, якою повинна бути компенсація поміщикам). 19 лютого 1861 р. маніфестом Олександра ІІ було скасоване кріпосне право. Це стало початком аграрних реформ. Скасування кріпосного права мало на меті:

ліквідувати умови для можливого соціального вибуху (про можливість якого свідчило посилення антикріпосницької боротьби);

створити умови для розвитку сільського господарства та промисловості на капіталістичній основі (розкріпачення означало звільнення трудових ресурсів для найманої праці на приватних підприємствах та сільськогосподарських маєтках).

Реформа 1861 року покращила соціальне становище колишніх кріпаків: скасовувалась особиста залежність селян від поміщиків. Селяни отримали право:

укладати торгівельні угоди, вільно займатись промислом, торгівлею;

переходити у інші верстви (міщан, купців);

вступати до вищих навчальних закладів, на державну, військову службу;

мати власне рухома та нерухоме майно;

отримували деякі громадянські права.

Проте зберігались тілесні покарання для селян, вони підпадали під юрисдикцію спеціальних судів, зберігалась функція нагляду за селянськими общинами з боку урядових чиновників (з місцевих дворян). При проведені реформи уряд орієнтувався у першу чергу на інтереси дворянства, тому в багатьох аспектах реформа виявилась непослідовною. В економічному плані становище більшості селян не покращилось. Поміщики залишали за собою половину землі, інші землі надавались селянам як наділи. За отримані у власність наділи селяни зобов’язані заплатити поміщикам по-завищеним цінам. Оскільки колишні кріпаки не мали необхідних коштів, держава сплачувала поміщикам 80 % вартості наділів. Цю суму (викупні платежі) селяни вимушені були сплачувати (повернути) державі впродовж 49 років. Інші 20 % селяни самі сплачували поміщикам (частіше відробляли – у наслідок чого довгий час спостерігались пережитки кріпосництва). Колишні кріпаки отримали від поміщиків у власність гірші та менші наділи, ніж до 1861 р. На Лівобережжі та Півдні селянські наділи скоротились на 30 %. Колишні кріпаки, які слугували при панських садибах, узагалі не отримали землі. Наступним етапом аграрної реформи було врегулювання статусу державних селян у 1866 р. Державні селяни отримали у власність ділянки, які вони мали до реформи (до 8–15 дес. (1 дес. = 1,054 га.)).

2. Реформи 60–70-х рр. ХІХ ст.

З 1862 р. в Російській імперії розпочалася військова реформа, спрямована на модернізацію армії. Здійснено переозброєння та переобмундирування армії, реформовано систему підготовки солдат та офіцерів, постачання та управління збройними силами. З 1 січня 1874 р. було запроваджено новий військовий статут, згідно з яким колишні рекрутські набори замінялися загальною військовою повинністю для чоловіків, які досягли 20 років. Строк дійсної військової служби становив у сухопутних військах 6, на флоті – 7 років. Для осіб, які мали певний освітній ценз, дозволялося проходження військової служби строком від 6 місяців до 4 років.

Шкільна реформа 1864 р. була спрямована на розвиток системи початкової освіти. Згідно з «Положенням про початкові народні училища», дозволялося створювати початкові школи державним, громадським установам та приватним особам. Статут 1864 р. передбачав реформування середньої освіти: створювалися класичні та реальні, чоловічі та жіночі гімназії. В галузі вищої освіти університетським статутом 1863 р. відновлювалася автономія університетів.

У 1864 р. урядом була ініційована судова реформа. Замість закритих станових судів вводилися суди присяжних, де незалежні від адміністративних органів присяжні, дібрані з заможних верств населення, разом з суддею виносили вирок. Завдяки реформі був започаткований новий судоустрій: створювалися окружні суди (відповідно у кожній губернії), що становили першу судову інстанцію. Кілька окружних судів утворювали окружну палату, де можна було оскаржити вирок, винесений без участі присяжних. В Україні було три судові палати – Київська, Харківська та Одеська. Касаційні функції покладалися на сенат, в компетенцію якого входило повернення справ на повторний розгляд.

У 1864 р. розпочата земська реформа, що передбачала створення органів місцевого (земського) самоврядування повітового і губернського рівнів. У земському самоврядуванні брали участь усі стани населення, які мали земельну власність, – дворянство, духовенство, селянство, міщани. У компетенції земств знаходилося економічне та культурне життя в регіонах. Земства опікувалися організацією сільської освіти, медичної допомоги населенню, популяризацією і впровадженням нововведень у сільське господарство, створенням магазинів для продажу новітньої сільгосптехніки тощо. Губернським управам підпорядковувались лікарні, освітні заклади, сільськогосподарські станції, бібліотеки, статистичні бюро тощо. В Україні земська реформа була проведена на Лівобережжі та Півдні, де було утворено 6 губернських і понад 60 повітових земських управ. На Правобережжі земську реформу провели лише у 1911 р., оскільки уряд побоювався, щоб земства не підпали під вплив польського визвольного руху.

У 1865 р. проведена реформа цензури, яка передбачала передачу цензурних установ від Міністерства народної освіти до Міністерства внутрішніх справ і створення Головного управління у справах друку та центральний комітет іноземної цензури. Попередній цензурі підлягала лише друкована продукція для масового читача, а періодичні видання звільнялися від неї за умов грошової застави від 2,5 до 5 тис крб.

Міська реформа 1870 р. була спрямована на реорганізацію та удосконалення самоврядування міських общин. Створювалися міські думи, в обранні членів яких брали участь усі верстви міського населення, що були власниками нерухомого майна, сплачували податки. Нова система міського самоврядування була набагато демократичнішою за міське законодавство часів Катерини II, яке надавало право міського самоврядування лише одному станові – дворянству.

2. Вплив реформ на соціально-економічний розвиток України в другій половині ХІХ ст.

Скасування кріпосного права відкрило можливості для розвитку промисловості (розширився ринок дешевої робочої сили). Іншим фактором індустріалізації була урядова політика, спрямована на подолання економічної та військової відсталості імперії (були створені дуже сприятливі умови для іноземних інвестицій). Індустріалізація України розпочалась зі швидкого розвитку залізниць. У 1865 рр. побудована залізнична лінія Одеса – Балта. Протягом 70 – х років – створення системи залізничного сполучення в Україні. Станом на 1880 р. залізничний транспорт з’єднав між собою найбільші міста України. В 70-х роках ХІХ ст. почався стрімкий розвиток вугільної промисловості. У 1870 – 1900 р. – видобуток вугілля зріс на 1000 %. Поширення у 1880-х рр. залізниць, поява дешевого вугілля, у поєднанні з державною підтримкою інвестицій створили умови для розвитку металургії. Держава гарантовано купувала металургійну продукцію по високим цінам. Відбулось зростання видобутку руди в Україні у 1870–1900 рр. у 158 разів. Сприятливий інвестиційний клімат призвів до того, що власниками більшості підприємств були іноземні компанії. Соціальними наслідками реформ були: поява та кількісне зростання робітничого класу (великою мірою російськомовного), урбанізація.

3. Український національно-визвольний рух


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 2. В. Антонович.


«Хлопоманство». Після поразки повстання 1830–1831 рр. у Польщі, поляки знову почали збирати сили до нового масового виступу. Як і раніше, вони сподівалися на активну участь у повстанні всього населення Правобережжя. Однак частина української полонізованої молоді не підтримувала цієї ідеї, і почала зближатися з українською інтелігенцією. Як і їхні українські товариши, вони почали вивчати історію українського народу, його фольклор і мову. Цей рух очолив студент Київського університету Володимир Антонович. Його погляди розділяли і підтримували Тадей Рильський, Борис Познанський та ін. Вони заперечували польські твердження, що, мовляв, Правобережжя – це частина Польщі, що український народ – лише відгалуження народу польського, а його мова – діалект польської мови. Поляки називали цю групу «хлопоманами» (хлоп – зневажлива польська назва простої людини) й звинувачували її в зраді польських інтересів. У відповідь Антонович опублікував на сторінках журналу «Основи» статтю, в якій закликав шляхтичів – поляків, які живуть в Україні повернутися до українського народу, якого колись зреклись їхні предки. Щоб продемонструвати свою єдність із народом, «хлопомани» розмовляли виключно українською мовою, носили національний одяг, дотримувалися народних звичаїв і обрядів. Під час студентських канікул вони подорожували по селах, збирали народні пісні, казки, прислів'я, звичаї і обряди. Одночасно студенти розповідали селянам про славне минуле України, про її тяжке становище, говорили про можливий вихід з нього. Така діяльність тривала протягом всього 1860 р. На початку 1861 р. під адміністративно-поліцейським тиском «хлопомани» були змушені припинити ходіння по селах і приєднатися до тих груп, що діяли в містах. Наступні події засвідчили, що відмовою Україні на власну державу польська шляхта відштовхнула від себе українську інтелігенцію, а українське селянство традиційно не довіряло польським панам. Польське повстання 1863–1864 рр. підтвердило це. Чергове визвольне повстання почалося у січні 1863 р. Повстанці звернулися за підтримкою до українців. Однак на боці повсталих поляків воювали приблизно лише 500 українців, білорусів, росіян. Масової підтримки польське повстання не отримало. До травня 1864 р. Росія за допомогою Австрії та Пруссії придушила повстання.

Громадівський рух в Україні у 60-90-х рр. Важливою організаційною формою українського національно-визвольного руху у 60-90-х роках ХІХ ст. були напівлегальні непартійні об'єднання, які одержали назву громад. Перша така громада виникла у 1859 р. у Петербурзі. Її створили українці, які мешкали у столиці імперії. Помітно пожвавилося життя української громади Петербурга після приїзду до нього колишніх членів Кирило-Мефодіївського товариства: В. Білозерського, М. Костомарова, Т. Шевченка. Значним успіхом громади стало створення у 1861 р. першого українського журналу «Основа», в якому друкувалися українською і російською мовами художні твори, праці з історії, народознавства. У 1862 р. через фінансові труднощі та переслідування цензури і поліції «Основа» припинила існування. Центром громадівського руху безпосередньо в Україні став Київ. Навесні 1860 р. студенти і викладачі Київського університету, місцева інтелігенція створили Українську громаду. Очолив її Володимир Антонович. Невдовзі кількість членів громади сягнула 200 осіб. На таємній сходці група громадівців затвердила програмні положення: український народ є окремою нацією, кожен свідомий українець повинен віддавати всі свої сили для розвитку самосвідомості народу, допомагати українцям у боротьбі з гнобителями. Услід за київською громади були створені в Чернігові, Катеринославі, Одесі, Харкові та інших містах. Одними із головних напрямів їхньої діяльності була організація недільних шкіл для дорослого населення (перша в Російській імперії недільна школа була організована у 1859 р. у Києві). Громадівці також відкривали щоденні школи, працювали в них вчителями, організовували публічні лекції, та бібліотеки, поширювали серед населення твори Т. Шевченка, М. Вовчка та інших письменників.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 3. П. Валуєв.


Активна культурно-просвітницька діяльність громад викликали серйозну тривогу серед місцевих керівників і урядових кіл. Влада розпочала репресії: було розгромлено деякі громади, проведені арешти в Києві та Харкові, закрито усі недільні школи. З боку офіційної преси було організовано цькування українського руху. Урядові кола, рупором яких був міністр внутрішніх справ Петро Валуєв, особливо турбувало поширення громадівцями популярних книжок українською мовою серед селян. 20 червня 1863 р. таємним циркуляром Валуєв проголосив, що окремої «малоросійської мови не було, немає й бути не може». Валуєвським циркуляром призупинялося друкування українською мовою шкільних і релігійних видань, наукової літератури, підручників. Дозволялося писати «українською говіркою» тільки художні твори. Чиновники впроваджували Валуєвський циркуляр з особливим ентузіазмом. Українська література практично перестала існувати в межах Російської імперії. Царські заборони призупинили національно-визвольний рух майже на десятиріччя. На початку 70-х років контроль за життям українського суспільства дещо послабився. За цих умов українська інтелігенція знову почала поступово відновлювати громади. Громадівський рух у 70–90-х роках піднімається на новий щабель: його учасники переходять від культурно-просвітницької роботи до політичної діяльності, метою якої повинно було стати відновлення української державності. Найбільшою і найвпливовішою наприкінці 60-х – на початку 70-х років була Київська громада («Стара громада»). У її складі були відомі професори й доценти університету, викладачі київських гімназій. Члени громади зуміли згуртувати кращі наукові сили. У 1873 р. вони спочатку утворили історичне товариство Нестора Літописця, а невдовзі започаткували Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Цей відділ насправді був цілком самостійним товариством, яке ставило за мету вивчення історії, географії рідного краю. Його першим головою став громадський діяч з Лівобережжя Григорій Галаган, а діловим керівником – знаний етнограф Павло Чубинський.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 4. П. Чубинський.


Членами Товариства були: історики В. Антонович і М. Драгоманов, економіст М. Зібер та багато інших. У 1875 р. в ньому налічувалося 200 членів, які вивчали рідний край. Вони збирали етнографічні, історичні й економічні матеріали з багатьох міст і сіл України. Друкованим органом Київської громади у 1873–1875 рр. стала газета «Київський телеграф». Газета друкувала статті на досить гострі соціально-економічні й політичні теми. Зокрема, наголошувалося, що реформа 1861 р. не дала селянам сподіваної волі, підкреслювалися нестерпні умови праці і життя робітників. Діяльність громад знову викликала занепокоєння царської влади. Олександр ІІ у 1875 р. створив спеціальну комісію «для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю». І на підставі пропозицій комісії цар, який тоді відпочивав у німецькому місті Емс, підписав закон про повну заборону української мови. Закон отримав назву «Емський указ» 1876 р. Указом заборонялося писати, співати і давати спектаклі українською мовою, друкувати підручники, перекладати українською мовою твори авторів російської і світової літератури. Правда, у 1881 р. було скасовано заборону влаштовувати театральні вистави українською мовою. Указ забороняв також ввозити в межі імперії без спеціального дозволу будь-які книги, видані за кордоном українською мовою. Заборонялося використання української мови в початкових школах, судах, державних установах. Зі шкільних бібліотек вилучалися книги українською мовою, учителів-українофілів заміняли на росіян. Було закрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, заборонено видавати «Київський телеграф» і звільнено ряд професорів Київського університету. Деякі активні громадівці емігрували за кордон.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 5. М. Драгоманов.


Важливим етапом у розвитку суспільно-політичного життя українців стала закордонна діяльність Михайла Драгоманова. За дорученням і на кошти київських громадівців Драгоманов організував у Відні видання українською мовою пропагандистської та науково-популярної літератури для нелегального поширення в Україні. У 1878 р. він переїхав до Женеви, де почав видавати український політичний журнал «Громада». Як політичний діяч, Драгоманов проповідував перебудову Росії на принципах федерації, оскільки в тогочасній Україні не бачив сил, на які можна було б опиратися в боротьбі за власну державність. Разом с тим він захоплювався соціалістичними ідеями, справедливого суспільного устрою держави. Він виступав не за створення незалежної України, а лише за її політичну автономію, у якій повинна була втілитися й автономія національна. Драгоманов критикував і громадівців, закликаючи їх перейти від просвітництва й етнографізму до політичної боротьби за автономію України в рамках федеративної Російської держави. Ідеї М. Драгоманова згодом заклали основу для формування першої української соціалістичної партії в Україні.

«Братство тарасівців». У 70–80-ті роки ХІХ ст. відбувається радикалізація громадівської молоді. Її вже не задовольняла суто культурницька діяльність громадівців старшого покоління. Серед молодого покоління інтелігенції посилилося прагнення вивести українство на шлях національної боротьби, надати їй політичного звучання. Першою такою українською політичною організацією стало «Братство тарасівців» організоване у 1891 р. харківськими та київськими студентами І. Липою, М. Міхновським, Б. Грінченком. Організаційно братство оформилося під час зустрічі його фундаторів на могилі Шевченка. Найбільший успіх мали «Тарасівці» у Харкові, де з їхньої ініціативи більше 20 чол. об'єдналися в «Молоду гвардію». Товариство підтримувало зв'язки з аналогічними гуртками в Полтаві, Києві, Чернігові, Одесі. У своєму програмному документі «Кредо молодих українців» вони заявили про незгоду з українофілами через їхні зв'язки з російською культурою і про прагнення стати космофілами (люблячими увесь світ). Братство виступало за самостійну суверенну Україну, соборну й неподільну «від Сяну по Кубань, від Карпат по Кавказ». Обстоювали ідею створення Української федерації Лівобережної, Правобережної, степової України, Кубані й Галичини. На їх думку: державу повинен очолювати гетьман (президент) і сейм (парламент); у державній власності мають перебувати земля і земні надра, велика промисловість і гуртова торгівля; церква має бути відокремленою від держави, освіта – безкоштовною та ін. Проте, уже в травні 1893 р. братство припинило своє існування в результаті арештів.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 6. І. Липа.

Мал. 7. М. Міхновський.

Мал. 8. Б. Грінченко.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 9. О. Кониський.


ЗУБО. Пізніше, у 1897 р. на нелегальному з'їзді всіх громад було утворено Загальноукраїнську безпартійну організацію (ЗУБО) на чолі з В. Антоновичем та О. Кониським. Вона поставила мету згуртувати всіх українських діячів в одному об'єднанні. До організації приєдналися всі громади, що існували в 20 різних містах під російської території України. ЗУБО заснувало літературне видавництво «Вік», книгарню в Києві, керувала організацією і проведенням шевченківських свят та інших культурно-національних маніфестацій. Важливим кроком ЗУБО на шляху політизації власної діяльності стало рішення, схвалене 1904 р. на конференції ЗУБО, про створення Української демократичної партії (УДП). Серед її лідерів були С. Чикаленко, С. Єфремов, Б. Грінченко. Нова політична організація повинна була домагатися встановлення конституційного ладу, проведення соціальних реформ та надання Україні широких автономних прав у межах федеративної Росії. Восени 1905 р. зі складу УДП вийшла радикальна група на чолі з Б. Грінченком і С. Єфремовим , яка утворила Українську радикальну партію.

Рух народників в Україні. У другій половині ХІХ ст. домінуючою силою в загальноросійському революційному русі були народники. Їхню ідеологію та напрямки діяльності визначали три їхніх теоретика: М. Бакунін – творець анархізму, П. Лавров – ідеолог пропагандистського напрямку та П. Ткачов, який вважав за достатнє здійснити державний переворот шляхом змови при застосуванні терористичних методів. У 1861 р. в Росії виникає нелегальна організація «Земля і воля», яка з 70-х років переносить свою діяльність і в Україну. Виникають різноманітні гуртки з представників різних станів (різночинці). На початку 70-х років такі гуртки діяли в Києві, Одесі, Харкові. Найвідомішим став київський гурток («Київська комуна»). Широкого розмаху набуло друкування листівок, газет, брошур із закликами до повалення самодержавства, боротьби проти поміщиків. З 1874 р. серед прихильників П. Лаврова широкого розмаху набуло «ходіння в народ» під гаслами «Земля і воля народові!». Вони йшли в села як учителі, агрономи, лікарі, поширювали серед селян нелегальну літературу, формували нелегальні гуртки, навіть готували повстання. Так, група народників на чолі з Я. Стефановичем, організувавши в Чигиринському повіті у 1877 р. нелегальну організацію, зробили невдалу спробу за допомогою підробленого царського маніфесту закликати селян до повстання проти поміщиків («чигиринська змова»). Вони запевняли селян, що діють з відома царя, який нібито закликає їх до повстання проти поміщиків. Однак поліції стало відомо про цю акцію, і у вересні 1877 р. змовники були заарештовані. До слідства було притягнуто близько 1000 селян. Після слідства керівників організації засудили до смертної кари (їм вдалося втекти з в'язниці), а селянських ватажків до каторги. «Ходіння в народ» не привело до загального повстання, поліція досить легко знаходила й арештовувала пропагандистів. Провал ходіння в народ призвів до розколу у 1879 р. «Землі і волі» на дві незалежні організації – «Чорний переділ» та «Народна воля». Перша з них продовжувала агітаційну роботу серед селян, друга – зосередилася на підготовці і проведені терористичних акцій. 1 березня 1881 р. «Народна воля» здійснила смертельний замах на Олександра ІІ. Вбивство царя нічого не змінило, навпаки, наступний цар Олександр ІІІ проводив політику контрреформ.


Тема 24. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.


1 ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.

1. Соціально-економічний розвиток в другій половині ХІХ ст.

Революційні події 1848 р., які охопили Австрію та багато інших країн Західної та Центральної Європи, спричинили скасування панщини в західноукраїнських землях. Поміщики також звільнялися від опікунських обов'язків щодо селян на випадок стихійного лиха, епідемії тощо. Держава зберегла за ними сервітутні володіння – ліси, пасовища, луки та ін. За користування ними селяни повинні були сплачувати поміщикам значні кошти або ж відробляти за них. Промисловий розвиток Австро-Угорщини здійснювався з явним відставанням від розвинутих європейських країн. Показовим свідченням цього є те, що австрійський уряд скасував середньовічні цехові відносини і дозволив вільну промислово-підприємницьку діяльність лише в 1859 р. Західноукраїнські землі за своїм промисловим розвитком залишилися найвідсталішими провінціями Австро-Угорщини, перетворившись на колоніальний додаток більш розвинутих частин імперії. Яскравим підтвердженням цього стало запізнення з промисловим переворотом. Якщо в західних провінціях Австро-Угорщини наприкінці 60-х років ХІХ ст. він уже завершувався, то в Східній Галичині тільки розпочинався. Промислові підприємства Галичини почали переобладнувати паровими двигунами лише з 70-х років XIX ст. На середину XIX ст. в Західній Україні найрозвиненішими були традиційні галузі промисловості: текстильна, шкіряна, соляна, тютюнова, паперова, скляна, керамічна. Найпоширенішими галузями залишалися ґуральництво й цукроваріння. Однак через відставання промислового перевороту її промисловість потрапила в надзвичайно скрутне становище. Ремісничі та мануфактурні вироби краю не витримували конкуренції фабрично-заводської промисловості німецьких і чеських провінцій імперії. У Східній Галичині найінтенсивніше розвивалося видобування нафти. Для буріння нафтових свердловин тут із 1869 р. розпочали використовувати парові машини. Незважаючи на те, що видобування нафти безперервно зростало, вона вивозилася на переробку до Австрії та Угорщини, оскільки австрійський уряд тривалий час забороняв споруджувати в Східній Галичині нафтопереробні заводи. Одночасно в Східній Галичині та Закарпатті активізувалося видобування бурого вугілля. Його значна частина використовувалася для задоволення потреб західних провінцій. Розвивалося добування озокериту (гірського воску). Розширювалося традиційне видобування кам'яної солі, яку виварювали дідівським способом. Лише на трьох солеварнях – у Калуші, Косові й Стебнику – використовувалися парові машини. Великого значення набуло видобування кам'яної солі в Солотвині на Закарпатті – найбільшій соляній копальні в Україні. Наприкінці століття тут її видобували 200 тис. тонн щорічно. Це становило майже 20% від усієї соляної продукції України. У складному становищі перебувала харчова промисловість. Незважаючи на вирощування значної кількості зернових культур, борошномельна промисловість Західної України перебувала в занепаді. Причиною цього була митна політика австрійського уряду, який не обмежував вивезення зерна, зате накладав високі мита на експортування борошна. Уповільненими темпами розвивалася й легка промисловість. Будівництво залізниць Протягом 60-70-х років XIX ст. Західна Україна була з'єднана залізницею із Західною Європою. У 1861 р. завершилося будівництво залізниці Краків – Перемишль, яка з'єднала Західну Україну з Віднем. У 1864 р. вона була прокладена до Львова. У наступні десятиліття залізнична транспортна мережа охопила Чернівці, Стрий, Тернопіль, інші міста й містечка. Проте будівництво залізниці в Західній Україні не викликало бурхливого розвитку важкої індустрії, як це відбувалося в Західній Європі чи Росії. У західноукраїнських землях дещо пожвавилася лише лісова промисловість та виробництво будівельних матеріалів. Прокладання залізниць перетворило Західну Україну на легкодоступне джерело сировини та ринок збуту для західних промислових провінцій Австро-Угорської імперії.

2. Кооперативний рух

Українське селянство, ремісники й торговці, перебуваючи в надзвичайно важких економічних умовах, потребували захисту й підтримки. За цієї потреби й виникла кооперація – рух економічної самооборони економічно слабких і соціально принижених верств населення, які на засадах спілки створювали кредитні та ощадні установи, вели торгівлю та організовували виробництво. Швидко розвивався кооперативний рух і в Західній Україні. Кооперативи очолили молоді національно свідомі священики, учителі, юристи. Першим і одним із найпопулярніших у Західній Україні став кооператив «Народна торгівля», створений 1883 р. Наприкінці століття активно діяло товариство «Сільський господар» (1899–1944 рр.). Дуже швидко воно перетворилося на розгалужену мережу господарських спілок, які вели роботу майже в кожному повіті Східної Галичини. Товариство мало свої дослідні поля, станції, видавало часописи. «Сільський господар» допомагав спілчанам купувати землю й реманент, успішно збувати готову продукцію. Товариство вело й широку просвітницьку роботу: відкривало хати-читальні, книгозбірні, сільськогосподарські та промислові школи, організовувало курси, виставки, з'їзди, віча, пропагувало сільськогосподарські знання серед населення.

3. Суспільно-політичні течії другої половини ХІХ ст.


Мал. 1. Течії суспільно-політичного руху на західноукраїнських землях в другій половині ХІХ ст.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 2. Д. Зубрицький.


Москвофільський рух.  Москвофільство суспільно-політична течія на західноукраїнських землях другої половини ХІХ ст., яка обстоювала національно-культурну, а пізніше – державно-політичну єдність з російським народом і Росією. Першим пропагандистом загальноросійських ідей у Галичині був відомий ідеолог панславізму М. Погодін, який у 1835 і 1839–1840 рр. побував у Львові й познайомився з місцевою інтелігенцією. Особливо тісні зв'язки він налагодив з істориком Д. Зубрицьким, навколо якого й почало формуватися коло прихильників російської мови та національної єдності Галицької Русі з Великоросією. Перетворення москвофільства в окрему суспільно-політичну течію прискорила революція 1848–1849 рр. в Австрійській імперії. Поразка революції, відновлення союзу австрійського уряду з польською та угорською політичною верхівкою коштом обмеження національних прав інших народів, крах надій політичних лідерів галицьких українців на задоволення їх побажань сприяли переорієнтації значної частини духовної та світської інтелігенції Галичини й Закарпаття на іншого могутнього покровителя – російське самодержавство. В умовах реставрації абсолютизму 1849–1859 рр. москвофіли не могли вести відкриту політичну діяльність і зосередили свої зусилля в сфері освіти й культури. Відсутність єдиної, загальноприйнятої української літературної мови стала сприятливим ґрунтом для поширення об'єднавчих ідей. У листопаді 1848 р. на з'їзді руських вчених переважна більшість його учасників вирішила прийняти народну мову за основу розвитку літератури і поширення освіти. Однак, під впливом церковної ієрархії у кінцевому рішенні була допущена можливість для вираження вищих наук вдаватися до давньоруської і церковнослов’янської мов, що привело до тривалого засилля в літературі так званого «язичся». Серед найбільших прихильників мовної єдності в Галичині у 1850-х рр. були Д. Зубрицький, А. Петрушевич, М. Малиновський, Яків та Іван Головацькі, І. Гуталевич, Б. Дідицький, С. Шехович та ін.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 3. А. Петрушевич.

Мал. 4. Б. Дідицький.


У цей період під вплив москвофілів потрапили практично усі культурно-освітні установи, преса, наприклад, «Зоря Галицька», видання наукових праць і шкільних підручників, викладання «руської словесності» в університеті й гімназіях, та навіть публікація законів і розпоряджень державних і церковних властей. Подібні процеси у 50-х рр. відбувалися і у Закарпатті, де ширенням москвофільських ідей, у тісній взаємодії з галицькими однодумцями займалися відомі діячі національного відродження: А. Добрянський, О. Духнович, І. Раковський. Останній, зокрема, видавав русифікованою мовою Вістник державних законів (1850–1858 рр.) та часописи Церковна газета (1856–1858 рр.) і Церковний вістник (1858 р.). Загалом, відомими періодичними виданнями москвофілів були: Слово (1861–1887 рр.), Боян (1867 р.) і Славянская 3оря (1868 р.), Русская Рада (1871–1912 рр.), Наука (з 1871 р.), Пролом (з 1880), Галичанин (1893–1913 рр.) та ін. Фактичне запровадження польської автономії в Галичині після поразки Австрії у війні з Пруссією 1866 р. підштовхнули москвофілів до відкритого проголошення лозунгу національно-культурної єдності з Росією. У 1866 р. в москвофільських галицьких виданнях заявлялося, що «Русь Галицька, Угорська, Київська, Московська, Тобольська і пр. под взглядом етнографіческим, історическим, лексикальним, літературним, обрядовим єсть одна тая же самая Русь» та доводилась єдність літературної мови галицьких українців і росіян.  У 1870 москвофіли заснували Руську Раду – політичну організацію, яка нібито мала продовжувати традиції Головної Руської Ради. На противагу Просвіті 1868 р. було утворене москвофілами «Товариство ім. Качковського» 1876 р., яке з часом створило паралельно сітку місцевих філій і читалень в Галичині, конкуруючи з аналогічними структурами народовців. Велику увагу москвофіли приділяли так званому обрядовому питанню, пропагуючи під виглядом очищення греко-католицького обряду від латинізації російське православ'я. У 1882 під впливом москвофілів оголосили про намір перейти на православ'я парафіяни с. Гнилички у самій Галичині. Австрійська адміністрація вжила рішучих заходів щоб запобігти поширенню цієї тенденції, домігшись відставки митрополита Й. Сембратовича та найактивніших прихильників москвофілів з керівництва церкви. Суд на над провідними москвофілами в 1882, відомий під назвою процесу проти О. Грабар і товаришів (А. Добрянського, І. Наумовича, В. Площанського, Й. Маркова та ін.) хоч і оправдав їх від звинувачення в державній зраді, завдав нищівного удару ідеології москвофілів, розвіявши міф про «патріотизм і вірнопідданство» лідерів «старої Русі» і довівши їх перетворення у платних агентів царизму. У середині 1880-х рр. москвофільство втратило свій вплив і на Буковині. В умовах кризи власної ідеології та зміцнення позицій народовців, галицькі москвофіли у 1900 р. об'єдналися в Русскую Народную Партію, радикальне крило якої (новокурсники) на чолі з В. Дудикевичем і Д. Марковим стало на позиції повної національно-політичної єдності з Росією і прийняття російської літературної мови. Це, а також співпраця з реакційними польськими колами остаточно дискредитувало москвофілів та привело до відходу поміркованих політичних діячів (І. Свенціцького, С. Дрималика, М. Короля та ін.) до табору українських національно-демократичних сил. Деяке пожвавлення діяльності москвофілів наступило напередодні й під час Першої світової війни 1914–1918 рр. Створений у Києві 11 серпня 1914 р. «Карпато-Руський визвольний комітет» закликав населення Галичини виступити на підтримку Російської імперії. Після зайняття Львова російськими військами комітет передав свої повноваження «Російській Народній Раді» під головуванням В. Дудикевича. Діяльність москвофілів привела до репресій австро-угорських військових властей проти мирного українського населення, арештів і масових розстрілів запідозрених у сприянні російській армії. Тисячі українців опинилися в концентраційних таборах: Таллєргофі, Терезієнштаті, та ін. Відступ російської армії призвів до еміграції багатьох москвофілів до Росії, де багато з них розчарувалися в ідеології москвофільства, і пізніше брали активну участь в українських національно-визвольних змаганнях 1917–1921 рр.

Народовецький рух.  Народовецький рух виник на ґрунті ідей національного відродження, започаткованих «Руською Трійцею» та Кирило-Мефодіївським братством, і сформувався під впливом творчості Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова. Народовці, виходячи з того, що українці – це окрема нація, яка проживала на території від Кавказу до Карпат, виступали за єдність всіх українських земель та розвиток єдиної української мови на основі народної говірки. На початку своєї діяльності народовці проводили значну культурницьку роботу ліберального напряму. Організаційними центрами народовецького руху стали редакції журналів: «Вечерниці» (1862–1863 рр.), «Мета» (1863–1864 рр.), «Нива» (1865 р.), «Русалка» (1866 р.). До народовців належали переважно представники української інтелігенції-письменники, вчителі, лікарі, юристи, студенти. Зокрема, Сидір Воробкевич, Володимир Шашкевич, Ксенофонт Климкович, Федір Заревич, Кость Горбаль, Данило Танячкевич, Корнило Устиянович. Використовуючи нові конституційні закони, прийняті австро-угорським урядом, народовці заснували ряд культурно-освітніх товариств «Руська Бесіда» (1861 р.), а при них – український театр (1864 р.), «Просвіту» (1868 р.). Вони відкривали читальні, бібліотеки, видавали твори українських письменників, шкільні підручники, влаштовували театральні вистави та щорічні Шевченкові вечори-концерти. У 1873 у Львові, при фінансовій і моральній підтримці меценатів з Наддніпрянської України, виникло Літературне Товариство ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове Товариство ім. Т. Шевченка. Поштовхом до початку активної політичної діяльності народовців стали вибори 1879 р. до галицького сейму, на яких русини, очолювані москвофільською Руською Радою, змогли послати тільки трьох своїх представників. Нову роботу народовці розпочали з видання двох політичних часописів: «Батьківщина» (1879 р.) і «Діло» (1880 р.). Серед керівництва цих видань були головні ідеологи народовців: В. Барвінський, Володимир Навроцький, О. Огоновський, Юліан Романчук, Анатоль Вахнянин, Дем'ян Гладилович та ін.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 5. В. Барвінський.

Мал. 6. А. Вахнянин.

Мал. 7. Й. Сембратович.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 8. Ю. Федькович.


На сеймових виборах на весні 1883 р. русини (українці) під проводом «Головного Руського Комітету Виборчого» виступили єдиним списком, де були представлені як «Руська Рада», так і народовці. Завдяки цьому народовці зуміли збільшити своє представництво у сеймі. У 1885 р. народовці створили нову політичну організацію – Народну Раду, яка повинна була продовжити справу Головної Руської Ради. Її керівником був , Романчук. Наростаючий український національно-визвольний рух, в якому основну роль відігравали народовці, загострення відносин між Австро-Угорщиною і Росією, примушували австрійський уряд шукати шляхи врегулювання українсько-польських відносин у Галичині. В 1890 р. лідери Ю. Романчук, Сильвестр Сембратович, Олександр Барвінський при посередництві Володимира Антоновича уклали з польськими політичними колами і австрійським урядом компромісну угоду, яка отримала назву «Нової ери». Від імені уряду намісник Галичини граф Казимир Бадені пообіцяв надати кілька депутатських місць у парламенті, запровадити українську мову в судах і адміністративних органах, відкрити три українські гімназії, утворити кафедру української історії і другу кафедру української літератури у Львівському університеті, отримати право на створення страхового товариства «Дністер» та ін., видання українською мовою урядової газети «Народний Часопис». За ці незначні поступки Ю. Романчук від імені частини народовців заявив про підтримку політики австрійської держави, проголосив «нову еру» у польсько-українських відносинах у Галичині. Проте, не всі народовці погодилися із політикою «нової ери». Багато хто вважав це поступкою перед польською стороною. В 1894 р. частина народовців на чолі з Ю. Романчуком перейшла до опозиції. На позиціях «нової ери» залишився митрополит С. Сембратович і невелика група народовців, на чолі з О. Барвінським і А. Вахнянином, які висунули гасло «Краще щось, ніж нічого». Це крило народовців пізніше оформилось у Християнсько-Суспільну Партію.  Слід відзначити, що народовецький рух розгорнувся також на Буковині і Закарпатті. В середині 1880-х років у діяльності народовецьких організацій на Буковині («Руській Бесіді» і «Руській Раді») активну участь брали Юрій Федькович, Єротей Пігуляк, Іван Тимінський, Омелян Попович та ін. Національно-культурне відродження на Закарпатті в кінці 19 на початку 20 ст. відбувалось під ідеологічним впливом народовців, ідеї яких відстоювали такі визначні громадсько-політичні діячі на цих українських землях, як Василь Чопей, Августин Волошин, Юрій Жаткович, Гіядор Стрипський та ін.Основні терміни, поняття, імена

4. Перші політичні партії

У середині 70-х років XIX ст. в Галичині з'явилась молода інтелігенція, яка однаково з упе­редженням відносилась як до «москвофілів» так і до «народовців». Консерватизм і провінційність обох цих течій відштовхнули від них українську революційну молодь. Під впливом М. Драгоманова, володаря дум тодішньої прогресивної молоді, такі галицькі гро­мадські і культурні діячі як Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький та інші захопилися ідея­ми соціалізму. Соціалізм для них уособлював усе мо­дерне і європейське в політи1 чому житті України. Так, в Галичині з'явилась ще одна, радикальна течія в суспільно-політичному русі українців. Появу цієї течії ознаменував перший судовий політичний процес проти українських соціалістів І. Франка, М. Павлика, О. Терлецького, який відбувся у Львові в 1877–1878 рр. У 70–80-х роках XIX ст. радикали видавали друком часописи «Громадський друг», «Дзвін», «Молот», «Світ», вели пропагандистську роботу серед українських селян і робітників.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 9. І. Франко.

Мал. 10. М. Павлик.

Мал. 11. О. Терлецький.


У 1890 р. була створена Русько-Українська Радикальна Партія (РУРП) – це була перша українська політична партія. Вона різко засудила політику «нової ери» і продовжила опозиційну боротьбу. Її лідерами були І. Франко та М. Павлик. Партія обстоювала ідеї утвердження соціалізму, демократизації суспільства, автономії України. У 1896 р. Юрій Бачинський опублікував брошуру «Ukraina irredenta» («Україна уярмлена»), в якій доводив історичну необхідність здобуття Україною незалежності. Проте, РУРП внесла корективи до програми, поставивши незалежність України перспективною метою. Проте згодом в партії відбувається розкол, та й крім того вона не набула широкої підтримки серед мас населення. У 1899 р. частина радикалів вкупі з народовцями організували Українську національно-демократичну партію (УНДП), яка потім відіграла основну роль в уряді ЗУНР. Засновниками партії були В. Будзиновський, Ю. Романчук, К. Левицький та Є. Левицький, В. Охримович. До них також приєдналися І. Франко та М. Павлик. УНДП виступала за створення єдиної української національної провінції Австро-Угорщини з власним сеймом та адміністрацією. Але головною метою була соборність та незалежність України. Також, у 1899 р. внаслідок об'єднання лівих радикалів та соціалістів, котрі не увійшли до Польської соціал-демократичної партії, було створено Українську соціал-демократичну партію (УСДП). Її лідерами були Микола Ганкевич, Семен Вітик та Юрій Бачинський. Їхня програма передбачала досягнення соціалізму шляхом реформ, захист робітників, парламентські методи боротьби, перспективна мета полягала у створенні незалежної Української республіки.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 12. Ю. Бачинський.

Мал. 13. К. Левицький.


Тема 25. НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.


1 НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

1.Особливості економічного розвитку

У промисловості одночасно мали місце два процеси: завершення промислового перевороту та економічна криза 1900–1903 рр., котра згодом переросла у велику депресію. Завдяки кризі спостерігалась концентрація промисловості: дрібні підприємства розчинялися, а великі зміцнювались та об’єднувались. Похідними від цього прогресу було утворення монополій у промисловості. Перша монополія з’явилась у цукрозаводській промисловості ще у 1887 р. (цукровий синдикат). У 1902 р. з’явились одразу три монополії: «Продамет», «Трубопроводи», «Продвагон», у 1904 р. – «Продвугілля». Загалом, в Україні діяло 30 , які мали 60-80% збуту відповідної продукції. Одночасно з концентрацією промисловості відбувалась концентрація капіталу, злиття банківського капіталу з промисловістю. На початку ХХ ст. мав місце небачений до того приплив іноземного капіталу в промисловість України, у т. ч. бельгійського, французького, англійського. В другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. сільському господарстві уряд намагався зупинити процес обезземелення селян через стимулювання общинного землеволодіння. Община (як правило - селянська громада одного села) на чолі з виборним старостою, стала найнижчою адміністративною ланкою (община – волость – повіт – губернія). В общині існувала кругова порука за сплату податків. Община, була власником надільних ділянок та сільгоспугідь, а окремі члени общини були користувачами наділів. Наділи періодично перерозподілялись. Така система зрівнювали становище общинників, запобігала розоренню найбідніших. Разом з тим община обмежувала господарську ініціативу селян, переділи землі позбавляли стимулу для її ретельного обробітку.

2. Формування українських політичних партій

Першою нелегальною українською політичною партією в Наддніпрянській Україні була Революційна Українська Партія (РУП), яка сформувалася в січні 1900 р. в Харкові на основі студентських гуртків. До неї входили: Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич та М. Русов. Програму РУП склав М. Міхновський. Вона була опублікована у Львові у 1900 р. у вигляді брошури «Самостійна Україна». Основними положеннями цього документу були: мета партії – створення незалежної української держави; лідер національного руху – інтелігенція, що служить своєму народові; засоби досягнення головної мети – будь-які, включаючи насильницькі;  основні лозунги боротьби – «хто не з нами, той проти нас», «Україна для українців», «переможемо або вмремо»;  ніяких компромісів з помірними українофілами. Незабаром у РУП відбувся розкол – багатьом її членам не подобалася націоналістична категоричність і безкомпромісність висунутих у брошурі М. Міхновського ідей.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 1. Д. Антонович.

Мал. 2. М. Міхновський.



У 1900 р. незалежно від РУП була створена ще одна нелегальна соціалістична організація – Українська соціалістична партія (УСП). Її лідерами були Б. Ярошевський та М. Меленевський. Основною метою програми було створення Демократичної Республіки із суспільною власністю на засоби виробництва.

Українська народна партія (1902 р.) представляла націоналістичний напрямок у політичному житті України початку ХХ ст. Організаторами УНП виступили М. Міхновський та О. Макаренко. Партія виступала з позицій цілковитої державної самостійності України.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 3. О. Лотоцький.

Мал. 4. Є. Чикаленко.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 5. Б. Грінченко.


До ліберально-демократичної течії українського політикуму варто віднести Українську демократичну партію (УДП), яка утворилась у 1904 р. Її лідерами були О. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко. У 1905 р. було опубліковано програму УДП. У ній засуджувався самодержавно-бюрократичний лад, що протягом тривалого часу гнітив народи Російської держави, і доводилась необхідність запровадження конституційної форми правління. У національному питанні ставилися вимоги: надання широкої національної автономії Україні; створення Українського сейму, який міг би самостійно проводити фінансову й економічну політику, враховуючи загальнодержавні потреби. Програма відстоювала повноправне використання української мови в шкільництві, судочинстві, адміністрації. Для вирішення аграрного питання в Україні передбачалося передати державні, удільні та монастирські землі у власність краю, щоб за невелику плату наділити нею тих, хто її обробляє.

У 1904 р. відбувся розкол в УДП і більш радикальні члени утворили у 1905 р. Українську радикальну партію (Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський). УРП висувала вимоги надання широкої національно-територіальної автономії Україні, яка повинна була стати рівноправною складовою частиною реформованої федеративної держави; виступала за вільне вживання української мови в школах і адміністративних установах України тощо. Основні програмні засади УРП зазнавали значного пливу соціал-демократичних ідей.

У 1904 р. була створена Українська соціал-демократична  спілка («Спілка»). Її лідером був М. Меленський. Партія в основному базувалася на марксистських ідеях. Вона прагнула виражати інтереси всіх робітників України незалежно від їх національної приналежності.

У грудні 1905 р. на II з'їзді РУП більшість її учасників на чолі з М. Поршем, В. Винниченком і С. Петлюрою дійшли висновку про необхідність об'єднання національної ідеї з марксизмом і перетворили РУП на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Таким чином, партія визнавала марксистську ідеологію; складалася з інтелігенції, частково з робітників і селян. Підкреслюючи національне питання,  вона вимагала автономії України. Крім того, УСДРП вела свою діяльність незалежно від Російської соціал-демократичної робітничої партії.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 6. В. Винниченко.

Мал. 7. С. Петлюра.


У 1905 р. була створена Українська демократично-радикальна партія (УДРП). Її лідерами були А. Лотоцький, Є. Чикаленко та Б. Грінченко. Партія виникла в результаті злиття Української демократичної партії та Української радикальної партії. Вона відстоювала ліберально-демократичні позиції, ідею встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка надала б Україні автономію в складі Росії.

У 1908 р. була створено Товариство українських поступовців – нелегальна міжпартійна громадсько-політична організація, що діяла у Наддніпрянській Україні протягом 1908–1917 рр. ТУП було створено у Києві з ініціативи членів Української демократично-радикальної партії (УДРП) для координації діяльності українського національного руху в період наростання реакції в Російській імперії. Так її лідерами були: М. Грушевський, С. Єфремов та Є. Чикаленко. До Товариства українських поступовців, крім УДРП, увійшли діячі соціал-демократичних (С. Петлюра, М. Шаповал, В. Винниченко) та ліберальних (А. В'язлов, Є. Чикаленко, А. Ніковський та ін.) організацій, які об'єднались у ній на засадах парламентаризму та конституціоналізму. Керівним органом ТУП була Рада (знаходилася у Києві), яка обиралася на щорічних з'їздах організації. Осередки організації – «громади ТУП» діяли по всій Україні (близько 60), а також у Петербурзі та Москві. Основні напрями діяльності ТУП були: культурницька робота (створення «Просвіт», клубів, поширення видань), виховання національної свідомості, створення блоків з іншими організаціями у відстоюванні політичних свобод, участь у виборах і роботі Державної думи, поширення кооперативного руху. ТУП виступало за проведення українізації шкільництва, запровадження української мови у середній школі, судівництві, церковному житті. Політична програма ТУП зводилась до трьох основних вимог: впровадженні парламентаризму; перебудови Російської держави на федеративних засадах; національно-територіальної автономії України. 3 початку Першої світової війни виникли розходження серед членів ТУП щодо участі Росії у війні. Одна частина тупівців (Є. Чикаленко, А. Ніковський та ін.) виступила за поразку Росії у війні; інша – стояла за повний розгром Австро-Угорщини та приєднання Галичини до Росії. Восени 1914 р. було прийнято компромісне рішення – ТУП зайняло нейтральну позицію щодо війни та воюючих сторін. Рада ТУП засудила російську політику в окупованій Галичині, а в грудні 1916 р. випустила декларацію під заголовком «Наша позиція» з вимогами: припинення війни, надання Україні автономного статусу у федеративній Росії, забезпечення культурно-національних і політичних прав українського народу тощо.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 8. М. Грушевський.

Мал. 9. С. Єфремов.


3. Революція1905–1907 рр.

Головними причинами революції були:

поразка Росії у російсько-японській війні 1904–1905 рр. і падіння авторитету влади;

зволікання влади з вирішенням аграрного питання;

потреба припинити національний гніт народів, зокрема в Україні, – русифікацію;

жахливі умови праці і життя більшості робітників.

Приводом для початку революційних подій став розстріл мирної демонстрації у Петербурзі 9 січня 1905 р. Ця подія увійшла в історію як «кривава неділя». Після цього в різних регіонах імперії розпочалися збройні повстання. Ради робітничих депутатів та профспілки висунули такі вимоги: встановлення робітничого контролю над виробництвом, 8-годинний робочий день, зниження цін на товари у фабрично-заводських крамницях тощо. Висувалося гасло «Геть самодержавство». 14 червня 1905 р. в одеському порту вибухнуло повстання на панцернику «Потьомкін». У листопаді 1905 р. відбулося повстання моряків Севастополя на чолі з лейтенантом П. Шмідтом. Всі збройні виступи було придушено, але царизм вимушений був піти на тимчасові поступки. 17 жовтня 1905 р. Микола ІІ видав маніфест, яким проголошувались демократичні свободи (свобода слова, совісті, друку, зборів, об’єднань) і надання Державній Думі законодавчих прав. Навесні 1906 р. відбулися вибори до І Державної думи. У результаті від України було обрано 102 депутати від дев'яти українських губерній. Українці створили в Думі для відстоювання своїх інтересів Українську парламентську громаду на чолі з чернігівським адвокатом І. Шрагом, до складу якої увійшли 42 особи. Проте уже 8 липня 1906 р. І Державна Дума була розпущена, а тому національне питання не вдалося реалізувати. В січні 1907 р. відбулися вибори до ІІ Державної Думи. Україну в органі тепер теж представляло 102 депутати, проте вже від усіх політичних партій. Знову було створено українську фракцію із 47 осіб, котра вимагала автономії України, запровадження української мови в систему освіти та державного управління, створення кафедр української мови, літератури, історії в університетах тощо. Але, знову ж таки ІІ Державна Дума була через 102 дні роботи розпущена. Починаючи з червня 1907 р. відбувається згортання демократичних реформ. Так 3 червня 1907 р. імператор підписав новий виборчий закон, який значно обмежив виборчі права селян і робітників. Прийняття закону без участі Думи було порушенням Маніфесту 17 жовтня. Тому, події 3 червня 1907 р. вважають державним переворотом і закінченням російської революції, а політичний режим, який при цьому склався, «третьочервневою монархією». В країні почалася реакційна політика, відомою під назвою «столипінщина» (від прізвища голови Ради Міністрів Росії – Петра Столипіна (1906–1911 рр.)). Проти учасників революції були застосовані жорстокі репресії.

4. Столипінська аграрна реформа 1906–1911 рр.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 10. П. Столипін.


Придушивши революцію 1905–1907 рр., царський уряд розумів, що одними репресіями зняти соціальну напругу в суспільстві неможливо. Однією з головних причин революції було аграрне питання, вирішити яке запропонував голова Ради Міністрів і міністр внутрішніх справ П. Столипін. У листопаді 1906 р. ним було видано указ, який був затверджений царем і став законом 14 червня 1910 р. В указі містились основні положення реформи. При розробці реформи П. Столипін виходив з положення, що ліквідація поміщицького землеволодіння призведе до втрати виробників товарного хліба, а з часом знову постане проблема малоземельності. Він пропонував реформувати селянське господарство шляхом руйнування селянської общини і перерозподілу селянських земель на користь заможних селян (куркулів). Куркулі повинні були стати опорою царського режиму і, одночасно, виробниками додаткового товарного хліба.


Столипінська аграрна реформа передбачала:

ліквідація общинного землеволодіння, передача селянських наділів у приватну власність;

кредитне забезпечення новоутворених селянських приватних господарств (фермерського типу) за допомогою Селянського земельного банку;

переселення українських селян з густозаселених українських губерній у східні регіони Росії (до Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії) з метою подолання малоземелля та господарського освоєння віддалених регіонів.

Одержуючи надільну землю у власність, селянин мав можливість об'єднати свої ділянки в один так званий відруб і переселитися туди (на хутір) або залишатися на старому помешканні. Столипін у проведенні реформ зустрів сильний опір як з боку правих, які не були зацікавлені у руйнуванні традиційного сільського укладу, так і з боку лівих (особливо есерів, більшовиків), які в розрахунку на майбутню революцію не бажали зменшувати соціальної напруги на селі. Селяни, побоюючись розорення, теж опирались реформі. У вересні 1911 р. Петро Столипін був убитий у Київському оперному театрі агентом охранки есером Д. Багровим.


Тема 26. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.


1 ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

1. Соціально-економічний розвиток

На початок ХХ ст. в Галичині проживало біля 3 млн. українців, або 63,09% всього населення краю, поляків – 32,7% і 3,7% німців. На Буковині на 1900р. проживало 305,1 тис. українців, що складало 41% від загальної кількості населення краю. На Закарпатті проживало 400,3 тис. українців. Основними рисами промислового розвитку у Західній Україні були штучні гальмівні процеси збоку метрополії. У краї переважав кустарно-ремісничий характер виробництва. У Західній Україні були великі запаси таких корисних копалин, як нафта, сіль, озокерит та ін. Незважаючи на це, її економіка розвивалась дуже повільно, оскільки Австрія перетворила ці землі на свої внутрішні колонії – на ринок збуту товарів австрійської промисловості, джерело отримання сировини й дешевої робочої сили. Основними галузями промисловості Галичини були: нафтова, соляна, лісорубна. Австро-угорська влада не заохочувала переробки нафти на місцях. Вивізне мито на не перероблену нафту було нижче, ніж на перероблену. Це привело до того, що на місці перероблялась лише третина видобутої нафти. Лісорубна промисловість розвивалась лише як сировинна. 85% населення було зайнято в сільському господарстві, воно давало 70 % національного прибутку. У Закарпатті сільське населення складало 83 %. 40% усіх земель належало польським, угорським, румунським, австрійським, українським поміщикам. Характерним явищем цього періоду була масова еміграція. Українці з Галичини, Буковини і Закарпаття переселялися на американський континент, передусім до США.

2. Розвиток національно-визвольного руху

Українці Галичини, Буковини, Закарпаття зазнавали політичного гніту і національної дискримінації. На освіту в Галичині кошти виділялись нерівномірно для української і польської громади. У 1903 р. в Галичині було 49 гімназій, із них українських – 4. На початку ХХ ст. на західноукраїнських землях в умовах режиму конституційної монархії, який надавав українському населенню ширшу, ніж в Російській імперії, свободу слова та діяльності різного роду об’єднань, дедалі більше активізувалось суспільно-політичне життя і розгортався національно-визвольний рух. Першими політичними партіями в Галичині були: Русько-українська радикальна партія (1890 р.), Українська народно-демократична партія (1899 р.), Руська народна партія(1900 р.).


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 1. А. Шептицький


Усі вони тяжіли або до москвофілів, або до народовців. Під впливом політичних партій західноукраїнський рух став опозиційним до влади, все більше орієнтувався на власні сили, організацію народних мас. Значного успіху добилися галичани і буковинці в демократизації виборчої системи. У січні 1907 р. австро-угорський уряд проголосив нове положення щодо виборів до федерального парламенту. На виборах до парламенту у 1907 р. українці мали 22 депутати від Галичини і 5 – від Буковини проти трьох депутатів, обраних до парламенту у 1879 р. Депутатів могло бути ще більше, якби не фальсифікації виборів з боку польської адміністрації. До крайових сеймів у Львові і Чернівцях обрано 12 депутатів у Галичині і 17 – на Буковині. На початку ХХ ст. «Просвіта» залишалася найбільш авторитетною громадською організацією Східної Галичини. На цей час налічувалось 77 філій «Просвіти», 3 тис. сільських читалень, читачами яких було понад 200 тис. осіб. Крім підвищення національної свідомості серед українців «Просвіта» вчила галичан веденню кооперації, кращим зразкам господарювання, займалася видавничою справою, здійснювала перевидання і поширення творів Т. Шевченка, І. Котляревського, Л. Українки та ін. З 1892 р. у Львові діяло НТШ, головою якого був М. Грушевський, а активними членами – І. Франко, В. Гнатюк, М. Павлик та ін. До 1914 р. вчені Галичини випустили українською мовою 300 томів наукових праць з різних галузей знань. В національно-визвольних змаганнях українців велику роль відіграв Андрей Шептицький. У 1900 р. він став митрополитом греко-католицької церкви. Він виступив за дотримання християнської моралі в суспільстві, за увагу до господарчих і культурних потреб населення. З цих пір роль церкви у політичному житті галичан помітно зросла. У 1913 р. за сприяння митрополита у Львові було засновано Український національний музей.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 2. М. Грушевський.

Мал. 3. І. Франко.

МАл. 4. В. Гнатюк.


Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. на теренах Західної України почали виникати різні молодіжні організації. Так, 11 лютого 1894 р. В. Нагірний заснував у Львові спортивне товариство «Сокіл». 5 травня 1900 р. в с. Завалля Снятинського повіту К. Трильовський створив  спортивно-пожежне товариство «Січ». А щоб проводити військове навчання, учні львівських середніх шкіл у 1911 р. створили таємний гурток «Пласт». Військове навчання молоді здійснювало також утворене у 1912 р. товариство «Січові стрільці». Ці гуртки виникли на базі ідейної підготовки галицької молоді до боротьби за незалежність.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 5. В. Нагірний.

Мал. 6. К. Трильовський.


Тема 27. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ. – ПОЧАТКУ ХХ СТ.


1 КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ. – ПОЧАТКУ ХХ СТ.

1. Розвиток освіти

Початкова освіта. За шкільною реформою 1864 р. початкові школи (офіційно вони називалися народними училищами) поділялися на однокласні з трирічним терміном навчання та двокласні, де навчалися п'ять років. Ці школи проголошувалися позастановими. Для них було визначено чіткий перелік предметів: Закон Божий, читання книг цивільного та церковного змісту, письмо, арифметика (перші чотири дії), церковний спів. Проте навіть у такому вигляді початкова освіта дуже відставала від потреб духовного й економічного розвитку українського суспільства. Початкових шкіл не вистачало навіть для тих, хто був спроможний платити за навчання. Не кращим був стан справ із початковою освітою в Західній Україні. У 1869 р. Австро-Угорська імперія проголосила загальне обов'язкове початкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років. Проте значна частина учнів через матеріальні нестатки, брак шкільних приміщень, відсутність кваліфікованих учителів не мали можливості регулярно відвідувати школу. Австро-угорські власті не забороняли навчання рідною мовою, проте в більшості шкіл Східної Галичини воно велося польською, у Північній Буковині – німецькою, на Закарпатті – угорською. Кількість українських шкіл постійно скорочувалася. Оскільки мережа початкових шкіл не задовольняла потреби населення, представники української інтелігенції стали організовувати недільні школи для дорослих. У них навчалися селяни, робітники, ремісники. Ці школи, які працювали в неробочі дні, отримали назву «недільні». Перша недільна школа в Україні була відкрита в жовтні 1859 р. в Києві. Згодом розпочали свою роботу такі школи в Харкові, Полтаві, Чернівцях, Одесі та інших містах. Усього протягом 1859–1862 рр. в Україні діяло 111 недільних шкіл.

Середня освіта. Значно більше уваги царизм звертав на середню освіту. Адже вона була основою вищої освіти, яка готувала фахівців для підприємств, державних, наукових і культурних установ. До мережі середніх навчальних закладів належали класичні восьмирічні гімназії. У 1850 р. в Києві було відкрито першу жіночу гімназію. Разом із ними функціонували чотирирічні прогімназії. Вони давали переважно гуманітарну освіту. Освіту з природничим і фізико-математичним ухилом надавали семирічні реальні гімназії. Із 1871 р. їх перейменували на реальні училища. У них давні мови не вивчали, а докладно опановували природознавство, хімію, фізику, математику, креслення, сучасні мови. Навчання в реальних училищах було більше наближеним до потреб життя. Проте, випускникам класичних гімназій надавалося право вступати в університети без вступних екзаменів. Випускники ж реальних училищ могли вступати лише до вищих технічних навчальних закладів. Гімназії так само проголошувалися безстановими і загальнодоступними. Однак, щоб поступити до них, учні мусили бути відповідно підготовленими й платити за навчання. Проміжною ланкою між гімназіями й університетами були ліцеї. Окремо функціонувала мережа середніх закладів, де учні отримували фахову підготовку. Учителі навчалися в учительських семінаріях. Військовики закінчували семирічні кадетські корпуси. Священиків готували в духовних семінаріях. Кваліфіковані фахівці для сільського господарства, промисловості й торгівлі закінчували комерційні та сільськогосподарські училища. На західноукраїнських землях середню освіту теж здобували в гімназіях. У 1874 р. австрійський уряд дозволив вести навчання в них рідною мовою. Перша українська гімназія була відкрита в Перемишлі в 1887 р. Наприкінці XIX ст. також у Галичині було 6 українських гімназій, тоді як польських – 29. Дві німецько-українські гімназії працювали на Буковині. Тут українська мова викладалася лише як окремий предмет. У трьох гімназіях Закарпаття навчання велося тільки угорською мовою.

Вища освіта. Поряд зі Львівським, Харківським і Київським університетами протягом другої половини XIX ст. почали діяти кілька нових. У 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею в Одесі відкрито Новоросійський університет, що було зумовлене зростанням освітніх потреб півдня України. У 1875 р. було засновано Чернівецький університет. Потреби промислового розвитку зумовили необхідність відкриття в останній чверті XIX ст. двох політехнічних інститутів – у Львові та Києві, технологічного в Харкові (1885 р.), гірничого в Катеринославі, двох ветеринарних інститутів у Харкові та Львові, сільськогосподарського в Одесі. Слід відзначити, що політехнічний інститут у Києві став одним із центрів технічного прогресу всієї Російської імперії. Тут було організовано одне із перших товариств повітроплавання, а його член – військовий льотчик Петро Нестеров у 1913 р. виконав вперше в світі «мертву петлю». На базі ліцею князя О. Безбородька в Ніжині почав діяти Історико-філологічний інститут. У всіх цих навчальних закладах студенти навчалися нерідною мовою, тому більшість із них поступово втрачала зв'язок зі своїм народом. Винятком були кафедра історії України у Львівському університеті, відкрита в 1894 р.(очолював М.Грушевський), і кафедра української мови та літератури в Чернівецькому університеті (очолював С. Смаль-Стоцький). У 1897 р. у Львові засновано Академію ветеринарної медицини.

2. Розвиток науки


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 1. І. Пулюй.

Мал. 2. І. Мечников.


У пореформений період особливого розвитку набули природничі науки. Професори Київського університету стали засновниками нової алгебраїчної школи. Професор Харківського університету Олександр Ляпунов отримав широке визнання завдяки дослідженню та виявленню багатьох закономірностей рівноваги механічних систем. Професор Київського університету Михайло Авенаріус успішно займався дослідженнями у сфері молекулярної фізики. За свої наукові досягнення в 1881р. був нагороджений французьким орденом Почесного легіону. Західноукраїнський фізик Іван Пулюй, працюючи в провідних наукових центрах Європи, зробив відкриття так званих ікс-променів, пізніше названих рентгенівськими. Також він разом із П. Кулішем та І. Нечуєм-Левицьким переклав із староєврейської мови Псалтир та з грецької Євангеліє. Провідні позиції у світі зайняла біологічна наука. її досягнення насамперед пов'язані з іменем видатного мікробіолога Іллі Мечникова. Вихованець Харківського університету, він тривалий час працював в Одеському університеті. Разом із мікробіологом Миколою Гамалією він у 1886 р. заснував першу в Україні та другу в світі бактеріологічну станцію й почав виготовляти та з успіхом застосовувати запобіжні вакцини й сироватки для попередження та лікування таких небезпечних інфекційних захворювань, як чума,холера, тиф, туберкульоз, сказ, ящур. За відкриття явища фагоцитозу (знищення кров'яними тільцями – фагоцитами – збудників інфекції) Ілля Мечников – учений з України – отримав найпрестижнішу наукову нагороду – Нобелівську премію. Ю Шимановський винайшов чи мало медичних інструментів та працював над проблемами хірургії. Уродженець і патріот України вчений-енциклопедист Микола Миклухо-Маклай упродовж 17 років вивчав народи Океанії, Південно-Східної Азії та Австралії. Зібраний ним багатий етнографічний матеріал став основою спеціальної науки про людину – антропології.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 3. Ф. Вовк.


Знаним етнографом і археологом був Федір Вовк. Заслуговують уваги дослідження Володимира Вернадського про біосферу та ноосферу. Продовжили свій розвиток і суспільні науки. Нових успіхів досягла історична наука. Протягом другої половини XIX ст. Дмитром Яворницьким була опублікована величезна кількість історичних джерел. Це насамперед 35 томів «Архива Юго-Западной России» та 15 томів «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России». М. Костомаров, написав такі визначні праці, як «Богдан Хмельницький», «Руїна» та багато інших. Засновником української історичної школи став джерелознавець, археолог, історик В. Антонович. Його праці «Про походження козацтва», «Бесіди про часи козацькі на Україні» обґрунтовували самобутність українського народу, історичні корені його національної самобутності. Учений також став засновником української археології, розпочавши систематичні археологічні розкопки слов'янських пам'яток.  Відомим істориками також були М. Грушевський («Історія України¬-Руси»), Олександра Єфименко, Дмитро Багалій.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 4. Д. Яворницький.

Мал. 5. М. Грушевський.

Мал. 6. Д. Багалій.


Політика жорстокого національного гноблення, що її проводив царський уряд (мається на увазі Валуєвський циркуляр 1863 р. і Емський акт 1876 p., згідно з якими заборонялося друкувати літературу українською мовою), значно ускладнила розвиток філологічних наук. Однак і в цей складний час учені дбали про прогрес українського мовознавства. Значна робота провадилася в галузі лексикографії. Численні праці з історії української мови, літератури й фольклору написав П. Г. Житецький – «Очерк звуковой истории малорусского наречия», «Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII в.» та ін. Глибоко розробляв проблеми вітчизняного мовознавства О. О. Потебня. Вони знайшли відображення в його фундаментальних працях: «Из записок по русской грамматике», «Мысль и речь», «Заметки о малорусском наречи» та ін. Відомими науковцями-філологами були Борис Грінченко та Агатангел Кримський.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 7. О. Потебня.

Мал. 8. Б. Грінченко.

Мал. 9. А. Кримський.


 

3. Література

Українська література цього періоду характеризувалася різноманітністю художніх напрямів. Вона охоплювала найрізноманітніші теми та проблеми життя,торкалася всіх без винятку класів, станів і верств тогочасного українського суспільства. Найяскравішими рисами літератури стали насамперед реалізм і романтизм, які органічно поєднувалися та доповнювали один одного. Реалістичний напрям у літературі започаткувала своєю творчістю Марко Вовчок (Марія Вілінська). Вона створила першу українську соціальну повість «Інститутка». У «Народних оповіданнях» письменниця засуджувала кріпацтво, захищала знедолених людей. її твори здобули широку популярність не лише в Україні, а й були перекладені на багато європейських мов. Значної слави набув роман П. Куліша «Чорна Рада», в якому розкрито історичні мотиви козаччини. Глибокі соціальні й психологічні проблеми 70-90-х років відображав у своїй творчості Іван Нечуй-Левицький. Він описав життя чи не всіх суспільних верств: селян і робітників, заробітчан («Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я»), міщанства («На Кожум'яках»), інтелігенції («Хмари», «Над Чорним морем»), духівництва («Старосвітські батюшки і матушки», «Афонський пройдисвіт»). Соціально-психологічними мотивами позначена творчість Панаса Мирного. Це насамперед романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та повість «Голодна воля».


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 10. М. Вовчок.

Мал. 11. І. Нечуй-Левицький.

Мал. 12. П. Мирний.


У другій половині XIX ст. розквітнув талант Леоніда Глібова. Він став засновником української реалістичної байки. У своїх творах поет висміював такі соціальні лиха, як кріпацтво, хабарництво, здирництво, пихатість, войовничу неосвіченість та ін. Народну любов і славу здобув засновник громадянської та пісенно-романсової лірики Степан Руданський. Його знамениті «Співомовки» є портретним відображенням таких рис українського народу, як дотепність, оптимізм, веселість, мудрість і волелюбство. Наприкінці XIX ст. розпочалася літературна діяльність Михайла Коцюбинського («Тіні забутих предків»). Він заявив про себе як блискучий новеліст світового рівня. Історична повість «Дорогою ціною», у якій письменник виразно протестував проти національного гноблення українців,відразу була перекладена кількома іноземними мовами. У 90-х роках заявила про себе Леся Українка (Лариса Косач-Квітка). Її перші збірки «На крилах пісень», «Думки і мрії» уславлювали боротьбу проти соціального і національного гноблення. Відомими також є такі її твори: «Пісня про волю», «Бояриня», «Лісова пісня». Вершиною літературної творчості другої половини XIX ст. стала літературна спадщина І. Франка. Він написав майже 5 тис. літературних і наукових праць. Важливе місце в них посідає опис життя робітників («Борислав сміється»), у яких він засуджує соціальну експлуатацію. Талановитий митець створив романтичний образ революціонера в українській літературі («Вічний революціонер», «Каменярі»). Болючим соціально-побутовим сюжетам підпорядковані його поеми «Наймичка», «Марійка»,«Смерть убивці». Висвітлення проблем загальнолюдських стосунків принесли йому світову славу. Це, зокрема, романи «Перехресні стежки», «Для домашнього вогнища», драма «Украдене щастя». Відомими літераторами початку ХХ ст. також були Василь Стефаник («Камінний хрест»), Володимир Винниченко («Голота», «Солдатки»), Олександр Олесь («По дорозі в казку»), Гнат Хоткевич («Довбуш»).


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 13. М. Коцюбинський.

Мал.14. Л. Українка.

Мал. 15. І. Франко.


4. Драматургія, театр та музика

Незважаючи на перешкоди, які ставив російський царизм на шляху розвитку драматургії, вона піднімалася до все вищого художнього й інтелектуального рівня. Найбільший внесок у розвиток української драматургії зробили її класики: Михайло Старицький («Не судилося», «Не ходи Грицю, та й на вечорниці», «За двома зайцями»), Марко Кропивницький («Дай серцю волю, заведе в неволю»), Іван Карпенко-Карий («Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн»). Вони створили колоритні п'єси у жанрах драми, трагедії, комедії, водевілю, писали лібрето оперет та опер. Їхні драматичні твори стосувалися української історії та сучасного життя.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 16. М. Старицький.

Мал. 17. М. Кропивницький.

Мал. 18. І. Карпенко-Карий.


У 1864 р. у Львові відкрився перший український професійний театр. У 1882 р. з ініціативи Марка Кропивницького в Єлисаветграді почала працювати перша українська професійна трупа Товариство українських акторів. До трупи входило чимало акторів: Микола Садовський, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті. У 1906 р. Микола Садовський створив у Полтаві перший український стаціонарний професійний театр, який наступного року переїхав до Києва.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 19. М. Садовський.

Мал. 20. М. Заньковецька.

Мал. 21. П. Саксаганський.


Значний вплив на розвиток музичного мистецтва України справила творчість Семена Гулака-Артемовського. Відомою його  роботою є «Запорожець за Дунаєм» (1862 р.). Популярністю користувалися опери Петра Сокальського «Мазепа», «Майська ніч», «Богдан Хмельницький». Центром української музики став Микола Лисенко («Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Коза-Дереза», «Пан Коцький», «Зима й весна» та ін.). Видатною оперною співачкою та актрисою  була Соломія Крушельницька, уродженка Тернопільщини.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 22. С. Гулак-Артемовський.

Мал. 23. М. Лисенко.

Мал. 24. С. Крушельницька.


У 1862 р. відомий український поет і етнограф Павло Чубинський написав вірш «Ще не вмерла України». Невдовзі вірш став піснею. Музику до нього написав Михайло Вербицький. Після проголошення незалежності України пісня стала державним гімном.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 25. П. Чубинський.

Мал. 26. М. Вербицький.


5. Архітектура, скульптура та живопис

Талановитим архітектором був Олександр Беретті. За його участю у Києві Було споруджено Володимирський собор. Прославилися також: Олександр Кобелєв (будинок Київського політехнічного інституту), Олександр Вербицький, Олексій Бекетов та Юліан Захаревич (Львівський політехнічний інститут), З. Горголевський (Оперний театр у Львові).


Мал. 27. Володимирський собор у Києві (1862–1896 р.).


Мал. 28. Будинок резиденції митрополита Буковини в Чернівцях (нині Національний університет). 1864–1873 рр.


Мал. 29. Будівля оперного театру в Одесі (1883-1887 рр.).

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 30. Оперний театр у Львові (1897-1900 рр.).


Мал. 31. Будівля національної опери України (1901 р.).

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 32. Будинок із химерами (1902-1903 рр.).

Найвідомішим українським скульптором був Леонід Позен. Відомі такі його композиції як «Шинкар», «Кобзар», «Переселенці», «Скіф», «Запорожець у розвідці». Високим мистецьким рівнем вирізнявся пам’ятник Богдана Хмельницького у Києві (1888 р.) Михайла Мікешина.


Мал. 33. Пам’ятник Б. Хмельницькому в Києві. Скульптор М. Микешин (1888 р.).

Відомими живописцями були: Лев Жемчужников, Іван Соколов, Костянтин Трутовський, Микола Пимоненко («Сінокіс»), Микола Мурашко, Киріяк Костанді («В люди»), Микола Ярошенко. Видатним також був Архип Куїнджі («Чумацький шлях», «Ранок на Дніпрі», «Українська ніч», «Степ» та ін.). Прославилися своїми полотнами також Сергій Васильківський («Ранок», «Отара в степу», «Степ на Україні»), Корнил Устиянович («Гуцулка біля джерела», «Шевченко на засланні»), Ілля Рєпін («Запорожці пишуть листа турецькому султану»), Микола Самокиш, Олександр Мурашко («Праля», «Продавщиці квітів» та ін.).


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 34. «Сінокіс» М. Пимоненко.

Мал. 35. «Ворожіння» М. Пимоненко.


 


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 36. М. Пимоненко.

Мал. 37. В. Васильківський.

Мал. 38. І. Рєпін.


Мал. 39. «Козаки в степу»  С. Васильківський.

 


Мал. 40. «Весняний день в Україні» С. Васильківський.

 


Мал. 41. «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» І. Рєпін (1878–1891 р.).


Тема 29. УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ: ЦЕНТРАЛЬНА РАДА


1 УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ: ЦЕНТРАЛЬНА РАДА

1. Утворення Української Центральної Ради


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 1. Микола ІІ.


23 лютого 1917 р. відбулася лютнева буржуазно-демократична революція в Росії. Її причинами були політична, економічна, військова і національна криза. Перша світова війна стала каталізатором збільшення всіх проблем у країні. Найбільшого напруження набула ситуація у столиці імперії Петрограді, де політичні страйки переросли у повстання робітників, до яких приєдналися солдати місцевого гарнізону. Серед тих, хто першими взяв участь у повстанні, були солдати Волинського та Ізмаїльського полків, укомплектовані переважно вихідцями з України. 2 березня 1917 р. цар Микола ІІ зрікся престолу. Російські ліберали створили 3 березня Тимчасовий уряд (очолював князь Г. Львов), який гарантував усім громадянам демократичні права і свободи. У березні 1917 р. по всій країні виникають ради робітничих, солдатських депутатів. У Росії формується двовладдя між тимчасовим урядом і радами робітничих, солдатських депутатів. В Україні до цих двох влад добавилася ще третя національна влада. 4 березня 1917 р. у Києві представники ліберально-демократичних й соціалістичних сил проголосили створення Української Центральної Ради (УЦР), що мала виконувати функції координатора українського руху. 7 березня було обрано керівництво УЦР. Її головою став М. Грушевський. Першим політичним кроком УЦР було звернення до Тимчасового уряду, в якому висловлювалась надія на те, що у вільній Росії будуть гарантовані права українського народу. 9 березня 1917 р. вона звернулася до українського народу з «Маніфестом», у якому сповіщала про падіння монархії та закликала будувати нове життя й підтримувати громадський спокій. УЦР почала видавати газету «Нова рада». 25–26 березня 1917 р. провело свій з’їзд Товариство українських поступовців. Його учасники підтримали курс на запровадження автономного ладу і прийняли рішення змінити назву своєї організації на «Союз українських автономістів-федералістів». 6–8 квітня 1917 р. у Києві відбувся Український національний конгрес.  На з’їзд прибуло понад 700 делегатів. На ньому був затверджений новий склад Центральної Ради. Таємним голосуванням було обрано голову УЦР. Ним став М. Грушевський. Заступниками голови обрано В. Винниченка і С. Єфремова.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 2. М. Грушевський.

Мал. 3. В. Винниченко.

Мал. 4. С. Єфремов.


Мал. 5. Київський міський будинок учителя (місце засідання УЦР).

До УЦР з’їзд обрав 115 осіб. Вони представляли усі громадсько-політичні організації України, а також окремі території, зокрема Кубань, Бессарабію, Петроград, Москву, Ростов-на-Дону, Саратов. 8 квітня 1917 р. на пропозицію М.Грушевського обрали виконавчий комітет (Малу Раду) із 20 осіб. Її головою став також М. Грушевський. Упродовж квітня–травня 1917 р. відбулися регіональні селянські з’їзди у Києві, Полтаві, Одесі. Їхні делегати заявили про підтримку УЦР. У березні – квітні 1917 р. відбулося створення першого українського полку ім. Б. Хмельницького з ініціативи «Українського військового клубу імені гетьмана П. Полуботка» на чолі з М. Міхновським. Він був палким прихильником утворення української національної армії і прагнув максимально прискорити цей процес. Саме цього побоювалася УЦР, уникаючи конфлікту з Тимчасовим урядом і сподіваючись одержати з його рук автономію цілком законно. Тому 5–8 травня1917 р. у Києві працював І Всеукраїнський військовий з’їзд. Тисяча його делегатів представляла 1,5 млн. солдатів і офіцерів українізованих частин. З’їзд схвалив курс УЦР на утворення національних військових формувань, закликав усіх сприяти поліпшенню в них дисципліни, не допускати дезертирства рядового складу. Також сформовано Український генеральний військовий комітет із 18 осіб на чолі з С. Петлюрою. Комітет мав відати українськими військовими справами і підтримувати зв’язки з російським Генеральним штабом. Переговори, які вела  УЦР з Тимчасовим урядом, спочатку не дали результатів.

2. Діяльність УЦР в червні – серпні 1917 р.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 6. І Універсал УЦР.


10 червня 1917 р. Центральна Рада оприлюднила свій І Універсал, в якому проголошувалась автономія України. УЦР проголошувалася вищим державним органом влади в Україні до скликання Всенародних українських зборів. 15 червня 1917 р. у Києві створено перший уряд під назвою Генеральний Секретаріат, який став виконавчим органом запровадження в життя рішень УЦР. Його очолив В. Винниченко, генеральними секретарями стали Х. Барановський (фінанси), С. Єфремов (міжнародні справи), С. Петлюра (військові справи), І. Стешенко (освіта), М. Стасюк (продовольчі справи), Б. Мартос (земельні справи). Генеральним писарем було обрано П. Христюка. В уряді переважали соціал-демократи. Після цього Тимчасовий уряд вимушений був відновити переговори. Сторони зробили одна одній значні поступки. 3 липня 1917 р. було проголошено ІІ Універсал, в якому викладено результати переговорів УЦР з Тимчасовим урядом. УЦР визнавалась крайовим органом Тимчасового уряду, вона зобов’язувалась не проголошувати автономію України до скликання Всеросійських Установчих Зборів, затвердження складу Генерального Секретаріату Тимчасовим урядом, а формування українських військових частин мало відбуватись під контролем російського командування.


Мал. 7. Проголошення І Універсалу Центральної Ради.

 


Мал. 8. Перший Генеральний Секретаріат Центральної Ради, 1917 р.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 9. М. Міхновський.


Другий універсал спричинив урядову кризу в Росії. На знак протесту проти поступок українцям троє міністрів-кадетів покинули уряд. Прихильники імперіалістичного курсу щодо України – кадети не погоджувалися на визнання навіть обмеженої її автономії. Урядова криза поклала початок загальній політичній кризі в Росії (Липнева криза). 4 липня 1917 р. під впливом більшовиків у Петрограді відбувалася грандіозна півмільйонна демонстрація. Протягом 4–9 липня 1917 р. тривав виступ самостійників на чолі з М. Міхновським, які були незадоволені відмовою від автономії. Після подій 4–5 липня в Петербурзі більшовицька партія відмовилася від спроб мирним шляхом прийти до влади. 10 липня В. Ленін констатував: «Будь-які надії на мирний розвиток російської революції зникли остаточно». Тепер надія покладалась на збройне повстання і насильницьку ліквідацію існуючого політичного режиму. Крім того, компроміс між УЦР та Тимчасовим урядом виявився не довготривалим. Дуже швидко Тимчасовий уряд порушив попередні домовленості. Це сталося у в’язку з розв’язанням питання про повноваження Генерального Секретаріату.  4 серпня Тимчасовий уряд затвердив документ під назвою «Тимчасова інструкція Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні». У документі йшлося вже не про автономію, а про «місцеве самоврядування». Генеральний Секретаріат оголошувався органом Тимчасового уряду і мав бути затверджений ним за поданням Ради. До того ж влада Генерального секретаріату поширювалася лише на 5 губерній – Київську, Волинську, Подільську, Полтавську та Чернігівську. Харківська, Катеринославська, Херсонська губернії і Таврія залишалися під юрисдикцією Тимчасового уряду. УЦР фактично позбавлялася законодавчих прав. Таким чином, відносини між Центральною Радою і Тимчасовим урядом були напруженими. Крім того жодному із цих двох владних структур не вдалося налагодити ефективне керівництво (УЦР в Україні, а Тимчасовому уряду в Росії). Економічне становище погіршувалося, зростала соціальна напруга, загострювалася політична боротьба. Крім того Росія зазнавала значних поразок на фронтах Першої світової війни. У правих колах посилилося прагнення до встановлення відкритої військової диктатури. 12 серпня у Москві була скликана Державна нарада, на якій верховним головнокомандувачем було призначено Л. Корнілова. УЦР негативно поставилася до Державної наради та відмовилася надіслати для участі в її роботі своїх делегатів. Керівництво УЦР розуміло, що перемога реакції означатиме крах надій на здійснення автономії. 25 серпня 1917 р. почався Корніловський заколот. Але це викликало страх перед народом, який вважав що заколот ліквідує усі здобутки революції. Тому, у містах почалося створення комітетів порятунку революції, комітетів дій та інших органів для боротьби із заколотниками. 30 серпня 1917 р. за активної підтримки більшовиків заколот було придушено. Наслідком цього стало, втратою Тимчасовим урядом опори серед заможних верств населення та зростання авторитету більшовиків.

3. Більшовицька Росія та УНР


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 10. В. Ленін.


В ніч з 25 на 26 жовтня 1927 р. під керівництвом більшовицької партії відбулося збройне повстання, внаслідок якого було повалено владу Тимчасового уряду.  ІІ Всеросійський з’їзд рад проголосив Росію Республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.  На з'їзді за були ухвалені декрети про мир та землю. Сформувався перший радянський уряд Росії – Рада Народних Комісарів (РНК), який очолив Володимир Ленін. Уже 29–31 жовтня відбулися збройні повстання більшовиків у Києві. Спроби більшовиків поширити контроль на територію України підштовхнули Центральну Раду до більш рішучих дій. 7 листопада 1917 р. вона ухвалила ІІІ Універсал в якому йшлося: проголошення Української Народної Республіки (УНР) в складі федеративної демократичної Росії; УЦР – вищий законодавчий, а Генеральний Секретаріат – вищий виконавчий орган УНР; скасування права власності на поміщицькі, удільні, монастирські та інші землі нетрудових господарств; земля – власність трудового народу; введення 8-годинного робочого дня; визнання права національних меншин на національно-територіальну автономію; призначення дня виборів  та скликання Українських установчих зборів та ін. 4–6 грудня 1917 р. тривала робота І Всеукраїнського з'їзду Рад у Києві, на якому було роблено чергову спробу більшовиків передати всю владу радам, перетворивши УЦР на Центральний Виконавчий комітет рад, але з’їзд висловив довіру УЦР. Делегати-більшовики залишили цей з’їзд та переїхали до Харкова, де проходив 12 (25) грудня  обласний з’їзд рад Донецько-Криворізького басейну. Тут більшовики проголосили встановлення в Україні радянської влади. Було обрано Центральний Виконавчий Комітет рад України на чолі з Ю. Медведєвим, якого у березні 1918 р. заступив В. Затонський, та уряд Народний Секретаріат на чолі з Артемом (Ф. Сергеєвим)4 грудня 1917 р. більшовики (В. Ленін та Л. Троцький) видали «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради». В ньому йшлося: визнання УНР та її права на самовизначення аж до відокремлення від Росії; звинувачування УЦР у проведенні «двозначної буржуазної політики»; вимагали припинити роззброєння більшовицьких загонів, не пропускати війська на Дон та Урал, де розгорнулося антибільшовицьке повстання; у разі невиконання вимог, Рада Народних Комісарів (Раднарком) вважатиме УЦР у стані війни. 5 грудня Генеральний Секретаріат відхилив ультиматум і почав готуватися до війни з більшовицькою владою Росії.

4. Перша війна Радянської Росії та УНР

В грудні 1917 р. розпочалася війна між більшовиками та УЦР. Нерішуча внутрішня політика Центральної Ради підірвала її авторитет серед населення. Крім того, Центральна Рада довгий час недостатньо уваги приділяла розбудові національних збройних сил. Як наслідок, у першій половині січня вислані з Центральної Росії більшовицькі загони під командування В. Антонова-Овсієнка захопили всю Лівобережну Україну, а наприкінці місяця підступили під українську столицю. Загроза захоплення більшовиками України змусила УЦР 22  січня 1918 р. оприлюднити ІV універсал, в якому Українська Народна Республіка проголошувалася самостійною, незалежною, вільною, суверенною державою, а влада УНР належить народу, до Установчих зборів владу здійснює УЦР та Генеральний Секретаріат (нова назва – Рада Народних міністрів). 29 січня 1918 р. відбувся бій під Крутами між радянськими військами на чолі з М. Муравйовим та загоном українських добровольців, до складу якого входило 500 студентів, на чолі з сотником В. Омельчинком. Українські війська були розбиті.


Мал. 11. Бій під Крутами. Леонід Перфецький.

 


Мал. 12. Урочисте перепоховання студентів, котрі загинули

під Крутами у Києві, 19 березня 1918 р.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 13. С. Петлюра.


26 січня 1918 р. Мала Рада і Рада Народних міністрів залишила Київ. Тоді ж більшовицькі війська увійшли до української столиці. Почалася перша радянізація українських земель.  Проте УЦР не визнала нової влади у Києві і вирішила укласти угоду з країнами Четвертного союзу. Уже 27 січня (9 лютого) 1918 р. у Бресті був підписаний мирний договір. Згідно з його умовами, Східна Галичина й Буковина залишались у складі Австро-Угорщини, але згідно з таємною декларацією їм мала бути надана автономія. Україні поверталася Холмщина та Берестейщина, забезпечувався обмін військовополоненими, торгівлю необхідними товарами. УНР визнавалась незалежною державою, отже стала суб’єктом міждержавних відносин. Договір передбачав поставку в 1918 р. до Німеччини й Австро-Угорщини 960 тис. тонн хліба, 48 тис. тонн цукру, 44 тис. тонн м’яса (живою вагою). Союзники обіцяли надати УНР військову допомогу у боротьбі проти радянської влади в Україні і відновлення влади УЦР. 18 лютого 1918 р. німецькі війська перейшли у наступ проти радянських військ, через 9 днів вони були вже біля Києва. 25 лютого в наступ перейшли австро-угорські війська й оволоділи того ж дня Кам’янцем-Подільським. Загальна кількість німецьких та австро-угорських військ в Україні становила 450 тис. вояків. 2 березня в Київ увійшли війська УНР на чолі з С. Петлюрою, а за ними – німецькі військові частини. 7 березня в столицю УНР прибули УЦР та Рада Народних Міністрів. Слід відзначити, що 3 березня 1918 р. було укладено Брест-Литовський мир між РСФРР і Німеччиною та союзниками. Росія цим підтверджувала свій вихід із Першої світової війни. З договором вона зобов’язувалася визнати угоду між УЦР та Німеччиною та зі свого боку підписати мирний договір з УНР. Після повернення, авторитет Центральної Ради серед населення України падав. Заможні верстви дратували соціалістичні ідеї Ради, проголошення нею націоналізації великої земельної власності, безпорадність у налагодженні роботи промисловості.  Зі свого боку селяни розуміла, що після повернення поміщиків обіцянки Ради наділити їх землею перетворилися на порожні слова. Водночас почали загострюватися відносини між окупаційним командування і урядом УНР. Рада виявилася неспроможною забезпечити вивезення до Німеччини продовольства. За такої ситуації кайзерівські чиновники почали дедалі активніше втручатися у внутрішні справи УНР.  Таким чином, Українська Центральна Рада практично втратила свою авторитет і поступово створилися передумови для її усунення від влади. 29 квітня 1918 р. УЦР видала своє останнє рішення – прийняття Конституції УНР та обрання М. Грушевського Президентом. В той же день відбувся державний переворот, внаслідок якого було повалено владу Центральної Ради та проголошено Українську Державу на чолі з Павлом Скоропадським.


Тема 30. УКРАЇНА В БОРОТЬБІ ЗА ЗБЕРЕЖЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ (1918 - 1920 РР.): ГЕТЬМАНЩИНА, ДИРЕКТОРІЯ, ЗУНР, УСРР


1 УКРАЇНА В БОРОТЬБІ ЗА ЗБЕРЕЖЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ (1918 - 1920 РР.): ГЕТЬМАНЩИНА, ДИРЕКТОРІЯ, ЗУНР, УСРР.

1. Державний переворот 29 квітня 1918 р.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 1. П. Скоропадський.


29 квітня 1918 р. за погодженням з німецькою військовою адміністрацією Українська Центральна Рада була скинута. Тоді ж на Всеукраїнському землеробському конгресі в Києві (майже 8 тис. делегатів) генерал Павло Скоропадський був проголошений гетьманом України. Замість Української Народної Республіки була створена Українська Держава. 29 квітня в Софійському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана, а на Софійському майдані відслужили урочисту молебень. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де гетьман заявляв, що «відкликнувся на поклик трудящих мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Відповідно до цього документа, Українську Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та інших посадовців звільнили, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму.  До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України» від 29 квітня. У них були визначені головні напрями діяльності гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української держави замість Української Народної Республіки. Суть гетьманського перевороту полягала у спробі шляхом зміни демократичної парламентської форми державного правління на авторитарну, яка була б здатна зупинити радикалізацію, дезорганізацію та деградацію суспільства, стала б творцем і гарантом стабільного ладу, що ґрунтувався б на приватній власності та дотриманні правових норм. Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно із «Законами», уся влада, зокрема законодавча, зосереджувалася у руках гетьмана. Гетьман призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головнокомандувачем. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю – авторитарний режим.


Мал. 2. Молебень на Софіївському майдані після проголошення Павла Скоропадського Гетьманом України. Київ, 1918 рік.

2. Внутрішня та зовнішня політика П. Скоропадського


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 3. Ф. Лизогуб.


Гетьманом було сформовано новий уряд, який отримав назву Рада міністрів. Він складався з помірно-консервативних чиновників, військових і суспільних діячів. Главою Кабінету міністрів став Ф. Лизогуб; міністром закордонних справ – Д. Дорошенко (член партії соціалістів-федералістів - єдиний соціаліст в уряді); міністром освіти – відомий український політик М. Василенко. Інші міністри були членами російських партій, в основному – партії кадетів. Був налагоджений дієздатний адміністративний апарат (почали діяти старости, земські урядники, професійні чиновники, поліція тощо). Однак зміцнення цього апарату русифікованими представниками старого чиновництва являли погрозу Українській державі. У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, заборонялися страйки, скасовувався 8-годиний робочий день і встановлювався 12-годиний; відновився залізничний рух.  Крім того, було повернуто попереднім власникам їхні націоналізовані раніше підприємства. У липні 1918 р. був розроблений «Проект загальних основ земельної реформи». Фактично в державі було відновлене поміщицьке землеволодіння. Також, П. Скоропадський здійснив спробу створити національну армію, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. осіб. Гетьман прагнув відродити і козацтво в Україні. В Український державі була реформована банківська мережа, прийнятий збалансований державний бюджет, вжиті заходи для становлення української грошової системи. В Українські Державі  були обмежені демократичні права і свободи. Переслідувань зазнали більшовики, представники інших лівих партій, а також анархісти. Значних успіхів гетьманат досяг у національно-культурній політиці.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 4. В. Вернадський.


Були здійснені спроби українізації державного апарату і системи освіти: поряд із російськими гімназіями утворювалися українські, яких восени 1918 р. нараховувалося 150; був прийнятий закон про обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України; відкрилися нові українські університети: у Києві і Кам'янець-Подільському; в університетах Києва, Харкова та Одеси почали працювати кафедри української мови, літератури, історії та права. 27 листопада 1918 р. була відкрита Українська Академія Наук. Її президентом був обраний В. Вернадський. В Українській державі були організовані Національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний історичний музей, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса, Державний симфонічний оркестр, Українська державна капела тощо. За П. Скоропадського відбулося утворення української автокефальної церкви на чолі з митрополитом В. Липківським. Одним із головних завдань уряду гетьманату була боротьба за міжнародне визнання Української Держави. П. Скоропадський домігся дипломатичного союзу із Німеччиною, а також встановлення дипломатичних відносин з 30 країнами.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 5. Карта ЗУНР та Української Держави


Мал. 6. Гетьман П. Скоропадський з

Кайзером Німеччині Вільгельмом ІІ

(1918 р.).


 12 червня 1918 р. було підписано перемир'я з Радянською Росією. Активно велася дипломатична боротьба з метою повернення усіх українських земель під лону Української Держави. Але  Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимої» Росії, не визнала Гетьманську Державу. У цілому в Україні вдалося досягти стабілізації економіки, дії нового уряду дали могутній імпульс розвитку української культури. Крім того, значних успіхів Українська Держава досягла на міжнародній арені. Однак реставрація дореволюційних порядків на селі, однобічна орієнтація гетьманату на великих землевласників і буржуазію відштовхнули від нього селянство, національну інтелігенцію та робітників. Крім того, поразка Німеччини у Першій світовій війні позбавила гетьманську державу опори та гаранта стабільності.

3. Прихід до влади Директорії

Починаючи з літа 1918 р. опозиція режиму П. Скоропадського підсилилася. У травні 1918 р. відбулося створення Українського національно-державного союзу (УНДС) на чолі з П. Ніковським, до складу якого увійшли партії та організації соціалістичного спрямування. Вони засудили політику гетьмана як антинародну та антиукраїнську. У серпні УНДС було перетворено на Український національний союз (УНС) створений, головою якого з 18 вересня став В. Винниченко. Союз ставив собі за мету скинути гетьманську владу. 14 листопада 1918 р. в Києві відбулося таємне засідання УНС. На ньому було створено п’яти осібний тимчасовий верховний орган Української Народної Республіки – Директорію, яку очолив соціал-демократ В. Винниченко. Від січових стрільців у члени Директорії було висунуто соціал-демократа С. Петлюру, який обійняв посаду головного отамана військ УНР. Представником Селянської спілки в Директорії став Ф. Швець. До складу Директорії ввійшли також адвокат, соціаліст-самостійник П. Андрієвський і керівник профспілки залізничників, безпартійний А. Макаренко.  15 листопада 1918 р. члени Директорії виїхали у Білу Церкву – місце розташування своєї основної військової сили – січових стрільців. Днем раніше туди прибув С. Петлюра і очолив бойові дії проти Гетьманщини. 16 листопада відділи січових стрільців зайняли Білу Церкву та Фастів і виступили в напрямку Києва. 18 листопада відбувся бій під Мотовилівкою, за 30 км від столиці, в ході якого стрільці розгромили полки П. Скоропадського. 21 листопада республіканські війська розпочали облогу Києва. На бік Директорії масово почав приставати народ. Загальна чисельність військових з’єднань Директорії у грудні 1918 р. становила понад 100 тис. осіб. Наприкінці листопада – початку грудня 1918 р. армія УНР контролювала майже всю територію України. Після того, як Директорія уклала угоду про нейтралітет з командуванням німецьких військ в Україні, 12 грудня 1918 р. частини армії УНР розпочали загальний штурм Києва. У результаті дводенних боїв загони січових стрільців і Дніпровська дивізія здобули місто. 14 грудня 1918 р. гетьман Павло Скоропадський зрікся влади і виїхав до Німеччини. 18 грудня Директорія прибула до Києва. Проте, слід відзначити що єдності в керівному органі держави не було. В. Винниченко і С. Петлюра, маючи великий вплив і авторитет серед українства намагалися проводити самостійну політику. Обидва українські соціал-демократи та прихильники незалежної України, мали різні погляди щодо шляхів досягнення кінцевої мети. В. Винниченко виступав за утворення радянських органів влади, за одночасне вирішення національних і соціальних завдань, був поборником союзу з більшовицькою Росією, С. Петлюра хотів розбудувати українську республіку через парламентську демократію, покладав надії на порозуміння з Антантою.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 7. В. Винниченко.

Мал. 8. С. Петлюра.


4. Діяльність Директорії


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 9. В. Чехівський.


26 грудня 1918 р. Директорія проголосила свою Декларацію, яка стала програмним документом. В ній проголошувалася ліквідація режиму П. Скоропадського, скасування законів, запроваджених його урядом, відновлення незалежної Української Народної Республіки, дії всіх законів Центральної Ради, проведення виборів до Трудового Конгресу України, якому належатиме вища законодавча влада в країні. Також, Декларація скасовувала приватну власність на землю, однак не уточнювала, коли селянство її отримає. Того ж 26 грудня було створено перший уряд Директорії УНР – Раду Народних Міністрів, яку очолив лівий соціал-демократ Володимир Чехівський. На місцях були створені місцеві органи – трудові ради. Було прийнято постанову про негайне звільнення всіх призначених при Скоропадському чиновників, про підвищення зарплати державним службовцям, вчителям УНР. 5 січня 1919 р. видано закон про вибори депутатів до Трудового Конгресу України. Населення мало обирати їх без поміщиків і капіталістів, адвокатів лікарів, професорів. Директорія та її уряд мали намір установити в Україні національний варіант радянської влади, тим самим вибивши з рук більшовиків один з їхніх найважливіших пропагандистських козирів. Згідно з інструкцією про вибори до Трудового Конгресу можна було обирати громадян віком від 21 року незалежно від статі, віросповідання та національної приналежності. 23 січня 1919 р. почалося засідання Трудового Конгресу. На цей форум прибули 400 депутатів, з них 36 від західноукраїнських земель. Напередодні відкриття Конгресу сталася визначна подія в історії відновлення соборності українських земель. 22 січня 1919 р. на Софійському майдані в Києві відбувся урочистий Акт злуки – об’єднання УНР і ЗУНР в єдину соборну державу. Наступного дня Конгрес ратифікував «Універсал Соборності», ЗУНР перетворилася на Західну область УНР (ЗО УНР). УНР зобов’язувалася надавати ЗО УНР військову допомогу в боротьбі з польською агресією. Голова національної ради ЗУНР Євген Петрушевич увійшов до складу Директорії. Підписання Акту злуки було вагомим успіхом Директорії в згуртуванні українців і розбудові держави. Трудовий Конгрес ухвалив Закон «Про форму влади в Україні», за яким вся влада належала Директорії. Розпочалась революційна перебудова всіх структур гетьманської держави, однак діячі Директорії не мали чіткого уявлення, чим їх замінити. Внутрішні суперечності паралізували республіканський режим. У результаті жодне соціально-економічне питання, про необхідність розв’язання якого заявляла Директорія, не було втілено в життя.  Непослідовність курсу Директорії проявилася і в аграрній політиці. 8 січня 1919 р. Директорія затвердила закон «Про землю в УНР», який скасовував приватну власність на землю і оголошував її «добром народу». Закон передбачав вилучення землі у поміщиків, церкви, монастирів без викупу і розподіл її серед малоземельних і безземельних селян. Не підлягали розподілу землі підданих чужоземних держав. Цей пункт викликав значне невдоволення українського селянства, оскільки польські поміщики, які на Правобережжі мали великі землеволодіння, оголошували себе підданими інших країн. Нездоланною перешкодою для аграрних перетворень стало те, що Україна перебувала в стані війни на декілька фронтів. На заході стояли польські війська, на сході та півночі – радянські, на південному сході – російські білогвардійці А. Денікіна, на півдні – в районі Одеси, Миколаєва, Херсона – війська французькі. В уряді Директорії бракувало єдності. В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал виступали за союз з радянською Росією в боротьбі проти Антанти. С. Петлюра та група, яка його підтримувала, шукали порозуміння з Антантою у протистоянні більшовикам. Не було спільної політичної лінії і в боротьбі за українську державність. Помірковані соціалісти уявляли нову владу у формі парламентської демократії, а ліві радикали домагалися українського різновиду системи рад. Подібною була ситуація і в питаннях соціальної політики. За таких умов Директорія втрачала контроль над ситуацією в Україні. Швидко звужувалася її соціальна база.

5. Друга війна радянської Росії проти Директорії


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 10. Г. П`ятаков.


Використавши важке становище Директорії, більшовики організували другий похід на Україну. Вже 17 листопада 1918 р. в Москві утворилася Рада українського фронту – В. Антонов-Овсієнко, Й. Сталін та В. Затонський. У розпорядження Ради передавали все нові військові частини. Одночасно за рішенням ЦК РКП (б) було утворено 28 листопада 1919 р. маріонетковий радянський уряд України на чолі з Г. П’ятаковим. Уряд Української Народної Республіки 31 грудня 1918 р., 3, 4 і 6 січня 1919 р. звертався із запитами щодо воєнних заходів Москви, але натомість отримав відповідь у такому форматі: що на Україну наступає не військо РСФРР, а воюють між собою війська України – української радянської влади і Директорії. 3 січня 1919 р. війська УНР змушені були залишити Харків і туди переїхали з Росії ЦК КП (б) У та Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. 16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну РСФРР. Незважаючи на впертий опір українських республіканських військ, радянські війська 19 січня захопили Полтаву. Скориставшись допомогою отаманів Н. Махна і Д. Терпила, які перейшли на їхній бік, зайняли майже всю Лівобережну Україну. Далі воєнні дії перекинулися на Правобережжя. 5 лютого 1919 р. радянські війська вступили в Київ. Директорія і уряд УНР, залишивши Київ, переїхали до Вінниці й відтоді часто змінювали місце свого перебування. 6 лютого 1919 р. на вимогу Антанти з Директорії вийшов В. Винниченко, який виїхав до Відня. З цього часу Директорію очолював С. Петлюра, але ситуація була вкрай складною. Антанта не надала бажаної підтримки, якої хотів головний отаман. За короткий час майже вся Правобережна Україна опинилася під контролем більшовиків. На середину квітня 1919 р. тут знову було встановлено радянську владу.

6. ЗУНР

18 жовтня 1918 р. українські парламентарії з Галичини й Буковини, керівники політичних партій і церковні ієрархи утворили у Львові Українську Національну Раду (УНР). Наступного дня вона оголосила про намір об'єднати західноукраїнські землі в єдину Українську державу. Тим часом, ще у вересні 1918 р. молоді українські офіцери утворили Центральний Військовий комітет. 30 жовтня він почав працювати як штаб з підготовки повстання. Очолив його Дмитро Вітовський. Хоча УНР виступала проти збройного характеру розв’язання проблеми, але молоде офіцерство було налаштоване радикально. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада українські військові з'єднання взяли під контроль усі головні пункти Львова. 1 листопада Українська Національна Рада перебрала до своїх рук владу в багатьох містах Східної Галичини. Того ж дня представники австрійських властей у Львові погодилися нарешті на передачу влади УНР. 5 листопада 1918 р. УНР звернулася з маніфестом до населення краю, в якому проголошувалися загальне виборче право, встановлення 8-годинного робочого дня, рівність усіх громадян перед законом, курс на аграрну реформу. 9 листопада 1918 р. вона утворила уряд – Державний Секретаріат, який очолив Кость Левицький. 13 листопада 1918 р. УНР ухвалила «Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії». Ця дата стала днем проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Її президентом став Євген Петрушевич.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 11. К. Левицький.

Мал. 12. Є. Петрушевич.


Мал. 13. Є. Петрушевич та члени його уряду, 1918 р.

Територія ЗУНР охоплювала Східну Галичину, Буковину і Закарпаття. Гербом ЗУНР став Золотий Лев на синьому полі, повернутий у праву сторону, прапор – синьо-жовтий. У законі відзначалось, що носієм суверенітету є народ, який здійснює свою владу через представницькі органи, обрані громадянами без різниці статі на основі загального, рівного, прямого таємного виборчого права за пропорційною системою виборів. Найвищим органом влади – парламентом мали стати Установчі збори, а до їхнього обрання функції парламенту мала виконувати Українська Національна Рада, уряду – Державний Секретаріат. Він почав затверджувати органи державного управління в повітах, містах і селах, визначив їхні функції та обов’язки. Центральні органи ЗУНР декілька разів змінювали центри свого розташування. З 18 жовтня і до 21 листопада 1918 р. УНР перебувала у Львові. Із втратою Львова (після 22 листопада) Національна Рада і уряд аж до кінця грудня розміщалися у Тернополі, після цього – в Станіславові (до 26 травня 1919 р.) Майже одночасно з переїздом уряду до Станіславова відбулася його реорганізація. Головою Державного Секретаріату замість Костя Левицького став Сидір Голубович. Водночас, незважаючи на складну політичну ситуацію, йшла велика державотворча робота у певних галузях суспільного, культурного й економічного життя, що мала загальнореспубліканський характер. Розпочалася перебудова системи народної освіти. Публічні школи оголошено державними, а вчителів – державними службовцями, за рішенням освітніх органів дозволялося засновувати приватні школи. 15 лютого 1919 р. затверджено Закон про мову, відповідно до якого українська стала державною мовою. Разом з тим за національними меншинами закріплювалось право «уживати як усно, так і в письмі їх рідні мови в урядових зносинах з державними властями і урядами, публічними інститутами і державними підприємствами», їм гарантувалося право вільно користуватися рідною мовою, мати свої школи, бібліотеки, видавати періодику, книги тощо. Українська Національна Рада 12 квітня 1919 р. прийняла закон про запровадження 8-годинного робочого дня. Квітня 1919 р. був прийнятий Закон про землю. Передбачалося наділення землею тих селян що не мали її необхідного мінімуму для існування. Передусім при розділі землі вимагалося наділяти землею солдат. Однак, у законі не було сказано, чи в процесі конфіскації земель відбуватиметься відшкодування їхнім попереднім власникам. В законі також не сказано, за плату чи без неї будуть наділяти землею нових власників. Це теж мав вирішити Сейм. Заборонялося самовільно захоплювати і ділити відчужені землі: порушників карали шести місячним ув’язненням або штрафом 10 тис. корон. Одразу ж після проголошення ЗУНР почалася українсько-польська війна. Тиск, ворогів спонукало уряд ЗУНР звернутися по допомогу до наддніпрянських братів. У Фастові 1 грудня було укладено «передвступний договір» про «злуку обох Українських держав в одну державну одиницю». 3 січня 1919 р. УНРада на своєму першому засіданні у Станіславові затвердила «передвступний договір», прийняла ухвалу про Злуку і доручила уряду – Державному Секретаріату ЗУНР завершити офіційне укладення договору в Києві. 22 січня 1919 р. Директорія УНР видала Універсал, у якому оповістила про злиття в єдину державу – Українську Народну Республіку – Галичини, Буковини, Угорської Русі та Наддніпрянської України. Того ж дня на Софійському майдані в урочистій обстановці проголошено Злуку українських земель та утворення Єдиної незалежної соборної української держави. Трудовий Конгрес України у Києві 23 січня 1919 р. затвердив об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу. ЗУНР дістала офіційну назву – Західна Область УНР (ЗО УНР). До складу Директорії УНР було введено Президента УНР Є. Петрушевича. Але через воєнний стан практичне злиття двох державних організмів відкладалося на майбутнє.


Мал. 14. Проголошення Акту Злуки українських земель на Софійській площі в Києві.

22 січня 1919 р.

7. Українсько-польська війна 1918–1919 рр.

Державне будівництво ЗУНР, яке розпочалося на початку листопада 1918 р., було загальмоване агресією проти ЗУНР, яку почала Польща. Польське керівництво вважало, що має «історичне право на Східну Галичину» і тому не визнало влади ЗУНР. У своєму прагненні заволодіти Східною Галичиною новопостала Польща сконсолідувалася й отримала підтримку з боку Великобританії та Франції. Отож 1 листопада 1918 р. проти української влади у Львові виступили польські підпільні збройні загони, очолювані капітаном Ч. Мончинським. Збройні заколоти проти законної влади були підняті і в інших західноукраїнських містах, зокрема Самборі, Дрогобичі, Перемишлі. Варшавський уряд (Регентська Рада, пізніше Тимчасовий уряд Польщі) вислав із Кракова на допомогу повсталим польським підрозділам у Львові додаткові значні військові частини під командуванням майора Ю. Стахевича.  11 листопада 1918 р. польські війська захопили Перемишль, через який польське командування згодом здійснювало постачання польських військ озброєнням, боєприпасами, продовольством. У середині листопада 1918 з Кракова до польських заколотників у Львові надійшла військова допомога,  що дало можливість полякам 2 листопада 1918 встановити контроль над містом. Українські частини були змушені відступити на лінію Підбірці – Лисиничі – Винники – Чижки. Поступово воєнні дії набули масштабного характеру і перенеслись на інші місцевості Галичини і Волині. У ході воєнних операцій з початком війни було  створено Українську Галицьку Армію (УГА), основою для формування якої став Легіон українських січових стрільців, доповнений новобранцями з мобілізації. Військові сили, що налічували бл. 100 тис. чол., були організовані в корпуси, бригади, курені. Для оперативного управління Галицькою армією створено Начальну команду УГА. Українська Галицька армія у грудні 1918 р. – січні 1919 р. вела виснажливі бої переважно за Львів. Протягом цього періоду Галицька армія здійснила дві безуспішні спроби звільнення міста. Не принесла очікуваного результату і Вовчухівська операція 1919, внаслідок якої командування УГА планувало, оволодівши залізничною лінією Львів–Перемишль, здобути Львів та Перемишль і вийти на лінію р. Сян. Успішно розпочата операція була зупинена 25 лютого 1919 на вимогу Найвищої Ради держав Антанти. Українська сторона погодилась на укладення перемир'я і приступила до переговорів з польським командуванням та місією країн Антанти. Місія генерала Ж. Бертельмі вимагала негайно припинити воєнні дії й установити демаркаційну лінію між Галичиною та Польщею від Кам’янки-Стркмилової до Дрогобича та Турки так, що Львів і Дрогобицький район залишалися за поляками. Українська делегація відкинула пропозиції місії Бертельмі, і  2 березня воєнні дії на українсько-польському фронті відновилися. Скориставшись перемир'ям, польська сторона стягла в районі бойових дій значні підкріплення у середині березня 1919 завершила операцію з деблокування Львова. У травні 1919 р. до ЗУНР прибула нова міжсоюзна комісія під керівництвом генерала Л. Боти, яка запропонувала нові умови примирення ворогуючих сторін, але вони були відкинуті польською стороною. Польське командування, посиливши фронтові частини на сході за рахунок вояків армії генерал Ю. Галлера 15 травня 1919 р. розпочало наступ на всьому фронті. Під тиском переважаючих сил противника Українська Галицька Армія змушена була відходити на схід. У кінці травня 1919 румунські війська почали займати південно-східні повіти Покуття, створюючи реальну загрозу з півдня. Командування ГА змушене було відвести головні сили до річки Збруч. Після реорганізації і перегрупування частин Галицька армія під командуванням генерала О. Грекова 7 червня 1919 р. розпочала наступальну операцію у напрямку Чортків – Львів (Чортківська офензива). Українським військам вдалося потіснити польську армію на лінію Дністер – Гнила Липа – Перемишляни – Підкамінь. Проте 25 червня 1919 р. на Паризькій конференції представники Антанти визнали право Польщі на окупацію Східної Галичини. Під час Чортківської операції галицькі частини відчували постійну нестачу в зброї, боєприпасах та військовому спорядженні. 28 червня 1919 р. польська армія перейшла в контрнаступ на фронті від Бродів до Коломиї. Виснажені двадцятиденними наступальними боями, українські війська змушені відступити, і 16–17 липня 1919 р. частини УГА перейшли Збруч. Західноукраїнські землі були окуповані Польщею. Рішенням Найвищої Ради Паризької мирної конференції від 21 листопада 1919 р. затверджено статут для Східної Галичини, за яким Польщі передано мандат Ліги Націй на управління нею протягом 25 років з обов'язковим забезпеченням галицьким землям автономного статусу (однак ця умова не виконувалася). 14 березня 1923 р.  Рада послів держав Антанти прийняла остаточне рішення про приєднання Східної Галичини і Західної Волині до Польщі. В той же час 10 вересня 1919 р., за Сен-Жерменським договором, відбувся перехід Північної Буковини до складу Румунії, а Закарпаття до Чехословаччини.

8. Політика радянської влади в Україні протягом  1919 р.

Наприкінці листопада 1918 р. на території РСФРР було сформовано Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. 29 листопада Маніфест уряду проголосив відновлення влади рад в Україні. 6 січня 1919 р. назва Українська Народна Республіка була замінена на Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР). 29 січня 1919 р. було прийнято рішення про перейменування Тимчасового робітничо-селянського уряду на Раду Народних Комісарів.  Створювалися органи придушення опору противників радянської влади – Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК), народні суди і революційні трибунали, робітничо-селянська міліція, а також революційні й військово-революційні комітети. Проте більшовики не поспішали передавати владу виборним органам – радам. 6 березня 1919 р. у Харкові розпочав роботу ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад. На з’їзді обговорювалися такі питання, як стан армії, продовольче і земельне питання, проект Конституції УСРР. З кожного з обговорюваних питань прийняті відповідні ухвали. Згідно Конституції УРСР 1919 р., що була прийнята на ІІІ з’їзді Рад, єдиними органами влади в Україні визнавалися ради, які мали вертикальну структуру. Вищим органом влади проголошувався Всеукраїнський з’їзд Рад, а в період між з’їздами – Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), головою якого було обрано Григорія Петровського (1919–1938 рр.). ВУЦВК мав формувати уряд – Раду Народних Комісарів (РНК), очолив Християн Раковський (1919–1923 рр.), збройні сили, визначати зовнішньополітичний курс та напрямки розвитку економіки, а також кордони держави.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 15. Г. Петровський.

Мал. 16. Х. Раковський.


Крім того, на з'їзді було проголошено курс на «швидке, рішуче і тверде здійснення економічної диктатури пролетаріату». Йшлося про насильницьке ламання існуючої в Україні економічної системи, яка ґрунтувалася на товарно-грошових відносинах. Так, на українських землях почалася політика «воєнного комунізму», яка передбачала тотальне державне регулювання економіки та суспільного життя. Почалося одержавлення фінансів, транспорту, системи зв’язку. Проводилися націоналізація підприємств важкої, середньої та дрібної промисловості, встановлювався державний контроль за виробництвом, вводилася загальна трудова повинність, мілітаризація праці тощо. Заборонялася та ліквідовувалася вільна торгівля, товарно-грошові відносини, введено прямий товарообіг, встановлено тверді ціни на товари, скасовувалася платня за житло, комунальні послуги, транспорт, вводилася карткова система постачання міського населення. Не кращим було становище і в аграрній сфері. Уряд УСРР конфіскував нетрудові землеволодіння: поміщицькі, удільні, монастирські, церковні та інші. Загалом було оголошено про конфіскацію 14,5 млн. десятин землі. Лише частину її одержала селянська біднота – дещо 5 млн. десятин найменш родючих і придатних до господарювання земель. Приблизно 2,5 млн. десятин залишалася для радгоспів, належали цукровим, винокурним, кінним та іншим господарствам.  Решта 7 млн. десятин вважалися лишками земель заможного селянства. Їх також передбачалося  передати для поділу, але в умовах 1919 р. цього не встигли зробити.  На території України, як і в Радянській Росії, оголошувалася державна монополія на найважливіші продовольчі товари: хліб, цукор, чай, сіль та ін. Цими продуктами розпоряджалися лише державні органи. Вводилася продовольча розкладка: все зерно, крім необхідного мінімуму, селяни повинні були здавати державі. На практиці ж часто забирали майже весь хліб без будь-якого відшкодування. Заборонялася також приватна торгівля продуктами харчуваннями. Селяни чинили опір такій політиці, проте радянська влада використовувала силу. Були створені продзагони для вилучення продовольства. Для управління господарським життям на території республіки було утворено Українську раду народного господарства (УРНГ), яка вже у червні 1919 р. декретом ВЦВК була об’єднана з Вищою радою народного господарства (ВРНГ) і як самостійна структура перестала існувати. Економіка України перейшла в повне і беззастережне розпорядження вищих органів влади Радянської Росії. Нововведення, які принесла із собою нова влада, викликали незадоволення серед мас населення.  Дедалі більше поширювалися антибільшовицькі настрої, які часто переростали у повстання. У квітні 1919 р. було зареєстровано 98 виступів, а вже у червні – липні – 328. Організовувалися повстанські з'єднання, котрі ставили собі за мету знищення більшовицького режиму. У середині березня відбулося повстання отамана Зеленого у Трипіллі, отамана Струка – в Чорнобилі, отамана Ангела – в Ніжині, отамана Паська – в Миргороді, отамана Чучупаки – в Холодному Яру.  10 квітня 1919 р. у Гуляй-Полі відбувся селянський з’їзд. На ньому делегати протестували проти насильницького запровадження комун. Їх підтримали отамани Махно, Зелений.  Більшовики вважали, що це була думка лише куркулів, а відтак визнали з’їзд антирадянським.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 17. Н. Махно.


9 травня 1919 р. на півдні України, в Єлисаветграді, почалося антибільшовицьке повстання, яке очолив червоний командир Н. Григор’єв. Повстанці захопили Катеринослав, Черкаси, Олександрівськ, Кременчук, Миколаїв та Херсон. Лише в кінці травня повстання Н. Григор’єва було придушене. 25 травня, скориставшись розгромом дивізії М. Григор’єва, Рада робітничо-селянської оборони УСРР під впливом голови Реввійськради Л. Троцького, який у середині травня 1919 р. прибув до України, вирішила нейтралізувати 3-ю бригаду Задніпрянської дивізії під командуванням Нестора Махна. В червні були заарештовані декілька членів махновського штабу. Рятуючись від розправи, Н. Махно із загоном 800 осіб залишив бригаду і 19 червня перейшов на Правобережжя. Упродовж квітня – липня 1919 р. радянська влада військовою силою придушила більшість селянських повстань в Україні. Під час бойових операцій проти повсталих селян були спалені десятки сіл, введена практика взяття заручників і їх розстрілів, на деякі села накладалась грошова контрибуція. В Україні прокотилася хвиля «червоного терору», жертвами якого стали не лише поміщики, капіталісти, офіцери чи члени антирадянських партій, підпільних організацій. Серед страчених було багато безпартійних інтелігентів, священиків, службовців. 4 травня 1919 р. пленум ЦК РКП (б) ухвалив запропоновані В. Леніним рішення про військову єдність республік. 18 травня 1919 р. це рішення було схвалено на засіданні ВУЦВК. Уже 1 червня 1919 р. за участю формально незалежних держав – України, Білорусії, Латвії та Литви – вищий орган Російської Федерації – ВЦВК – на своєму засіданні схвалив декрет про об’єднання всіх радянських республік «для боротьби зі світовим імперіалізмом». Об’єднанню під керівництвом вищих органів РСФРР підлягали війська, промисловість, залізниці, фінанси, комісаріати праці. Таким чином, було укладено «воєнно-політичний союз» радянських республік, який звів нанівець суверенні права України і став першим кроком до формування майбутнього СРСР.

9. Боротьба трьох армій (Червоної, білогвардійської, армії УНР) та денікінський режим


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 18. А. Денікін.


Влітку 1919 р. ц боротьбі за оволодіння Україною зійшлися білогвардійські війська і Червона армія. Нові спроби прорватися в центральні райони України робила також армія УНР. Навесні 1919 р. білогвардійці зуміли потіснити Червону армію в Донбасі. 19 травня денікінські війська перейшли у наступ на всій донецькій дільниці Південного фронту. 27 травня білогвардійці захопили Луганськ. Воєнно-стратегічна обстановка в Україні стала докорінно змінюватися на користь Денікіна.  Спроби зупинити денікінська війська на території України не вдалися. Форсувавши Дніпро і Захопивши Знам'янку та Черкаси, білогвардійці повели наступ у двох напрямках: північному – на Київ та південному – на Єлисаветград  – Миколаїв – Одесу. Швидкій ліквідації більшовицької влади на Правобережжі сприяли війська Директорії і ЗУНР. 17 липня Українська Галицька армія та керівництво ЗУНР під тиском польських військ залишили Східну Галичину і переправилися на правий берег Збруча. Згідно з угодою між двома урядами УГА вливалася в армію УНР для спільної боротьби за незалежність України.  Проте в об’єднаної армії узгодженості не було. Є. Петрушевич та його уряд орієнтувалися на боротьбу з Польщею та Радянською Росією і були готові до тактичного союзу з Денікіним. Оточення С. Петлюри було готове до переговорів з радянським урядом В. Леніна для узгодження боротьби з Денікіним.  План воєнних дій об’єднаного командування був компромісним: передбачалося розгортання наступу в напрямку Києва і Одеси. Наступ українських армій розпочався у перші дні серпня. Червоні війська, не маючи змоги стримувати білогвардійців та українські підрозділи, швидко відступили. 30 серпня частини Червоної армії без бою залишили Київ. Майже одночасно до міста ввійшли білогвардійці та українські війська на чолі з генералом Кравсом. Спроби порозумітися з денікінцями не були успішними. Білогвардійці, які прагнули відновити «єдину й неподільну» монархічну Росію, не погоджувалися на поступки, і Кравс, незважаючи на чисельну перевагу, підписав угоду про відступ з Києва до лінії Василькова. По суті справи українські війська опинилися у трикутнику смерті і змушені були вести бої з трьома силами: більшовиками, білогвардійцями та поляками. Останні поступово окупували Західну Волинь і Поділля. Першою припинила збройний опір УГА. 5 листопада вона перейшла на бік А. Денікіна. З ліквідацією галицького фронту Є. Петрушевич виїхав до Відня. Війська УНР під командуванням отамана С. Петлюри ще деякий час продовжували боротьбу з переважаючими силами. 4 грудня вони вирішили вести боротьбу партизанським способом. 6 грудня 1919 р. генерал М. Омелянович-Павленко і частина військ УНР у складі Запорізької, Волинської і Київської груп вирушили в рейд по тилах денікінської і Червоної армій. Ця подія отримала назву Перший «Зимовий похід». Рейд тривав п’ять місяців, до травня 1920 р., аж поки солдати не перейшли у занятті поляками райони. С. Петлюра з найближчим оточенням у грудні 1919 р. виїхав до Варшави, де розпочав переговори з польським керівництвом про визнання УНР і про спільні дії у боротьбі з Радянською Росією. Таким чином, наприкінці літа білогвардійці окупували майже всю Україну. Денікінці захищали інтереси перш за все поміщиків і підприємців, які прагнули реставрації імперських порядків. Білогвардійці прагнули знищити всі сліди існування не лише УСРР, а й УНР. Україна була поділена на три області: Київську, Харківську і Новоросійську (з центром в Одесі). На чолі областей стояли головноначальствуючі з фактично необмеженими повноваженнями. В Україні відновлювалося національне гноблення. Українська мова дозволялася лише к приватних навчальних закладах. Деякі українські газети й журнали закривалися, книги вилучалися з бібліотек і книгарень, впроваджувалася цензура. Денікінці установили на захопленій території режим терористичної диктатури. Прокотилася хвиля «білого терору», багатьох противників масово страчували та ув’язнювали. Аграрна політика Денікіна передбачала відновлення поміщицької власності на землю.  У промисловості було скасовано восьмигодинний робочий день, збільшено норми виробітку. Отож, економічна розруха тільки посилювалась, а народне господарство занепадало. Реакційна, шовіністична політика денікінців викликала хвилю обурення найширших мас населення України. У містах формувалося анти денікінське підпілля. Крім того, на початку липня 1919 р. ЦК КП(б)У створив Зафронтове бюро для керівництва діяльністю підпільних більшовицьких організацій і розгортання повстанської боротьби в тилу денікінців. Незадоволення політикою білогвардійців охопило й українське селянство, які дедалі частіше вдавалися до виступів. Один із таких виступів відбувся у вересні 1919 р. у селі Баштанка на Миколаївщині. Повстанці, чисельність яких швидко зросла до 4 тис., оголосили Баштанську республіку, вигнавши денікінських урядовців. Значної шкоди денікінському війську завдавали загони під командування Н. Махна. 28 вересня на засіданні Реввійськради, штабу і командирів з'єднань махновці вирішили усіма силами звільнити Катеринослав і зробити його своєю базою. За тиждень махновці захопили Кривий Ріг, Олександрівськ та Нікополь. Наприкінці жовтня під контролем махновців були великі райони Півдня, у тому числі Апостолове, Бердянськ, Перекоп, Каховка та ін. В розпорядженні Н. Махна перебувало чотири корпуси, зведені в армію, яка отримала назву Революційно-повстанська армія України. 29 жовтня махновці вибили денікінців з Катеринослава, який утримували до початку грудня 1919 р. На звільнених махновцями територіях земля передавалася селянам, фабрики і заводи – колективам робітника. Для регулювання господарської, культурної, санітарно-медичної та інших галузей суспільного життя утворювались Вільні Ради. Це був анархо-комунізм – ідеал суспільного устрою махновців. Своєю боротьбою в білогвардійському тилу повстанська армія Н. Махна  сприяла перемозі більшовиків над денікінською армією. 11 жовтня радянські війська розпочали контрнаступ. 12 грудня денікінці були вибиті з Харкова, а 16 грудня вони залишили Київ. На початку січня 1920 р. Червона армія повністю зайняла Донбас. У січні – лютому розгорнулися бої за Правобережжя.  У перші дні лютого більшовики увійшли в Миколаїв і Херсон, а потім в Одесу.  Практично уся Україна була очищена від денікінців. Лише Крим залишався під контролем  білогвардійців.

10. Відновлення більшовицької влади в Україні

Утретє повернувшись до Києва, більшовики продовжили свою політику по насаджуванню комуністичного режиму. Але тепер, вона була дещо прихованою.  Так, 4 грудня 1919 р. відбулася VІІІ Всеросійська партконференція більшовиків, на якій було прийнято запропоновану В. Леніним резолюцію «Про радянську владу в Україні». В її першому пункті йшлося про те, що буцімто більшовики беруть на себе зобов’язання відстоювати незалежність УСРР.  А також, у документі говорилось про зміни у ставленні до української мови, яку тепер члени партії повинні нібито вивчати і навчати інших. Проте усі ці слова були справжньою фікцією. Оскільки головною метою КП(б)У було здобути більше прихильників  та як найшвидше радянізувати Україну та підкорити її центральному апарату у Москві. Виступаючи перед агітаторами-комуністами, які направлялися на початку 1920 р. в Україну, Л. Троцький сказав: «…Нам необхідно повернути Україну Росії. Без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами». Під час денікінського режиму більшість радянських органів управління були зруйновані, крім хіба що Президії ВУЦВК і РНК, котрі перебували на території Росії. Тому, у цей час були створені революційні комітети (ревкоми). 11 грудня 1919 р. було створено Всеукраїнський революційний комітет (Всеукрревком), головою якого став Г. Петровський. Основним завданням ревкомів було встановлення повного контролю над усім громадським, політичним та господарським життям на території України. Слід відзначити, що крім КП(б)У існували й інші партії комуністичного напрямку, зокрема, Українська комуністична партія (боротьбистів), Українська партія лівих соціалістів-революціонерів (борьбисти) та Українська комуністична партія (укапісти).  Проте уже до кінця 1920 р. більшовикам вдалося поглинути дві перших, вони самоліквідувались і вступили до КП(б)У.  У середині лютого 1920 р., в умовах зміцнення позицій більшовиків в Україні, Всеукрревком припинив свою діяльність, передавши повноваження ВУЦВК і РНК УСРР. У березні – квітні відбулися вибори до рад різних рівнів, в результаті яких більшовики отримали більшість депутатських мандатів. Таким чином, за короткий період більшовикам вдалося відновити свою владу на українських землях. Була відновлена політика «воєнного комунізму» та червоного терору. Хлібна розкладка продовжила своє існування у ще більших розмірах. Протягом 1920 р. уже було націоналізовано понад 11 тис. підприємств. По суті справи, політика більшовиків продовжувала свій тотальний тиск на українців за допомогою сили та зброї, започаткований ще у квітні 1919 р.  Так, на початку травня 1920 р. в Україну прибув голова ВЧК (Общерусская чрезвычайная комиссия ) Ф. Дзержинський, який очолив оперативну групу в складі 1400 досвідчених чекістів. Разом з місцевими чекістами вони розгорнули нову компанію репресій проти всіх незгодних чи підозрілих.

11. Радянсько-польська війна та остаточне встановлення радянського режиму в Україні


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 19. В. Затонський.


Перебуваючи у складному становищі уряд УНР змушений був звернутися по допомогу до свого противника – Польщі. 21–24 квітня 1920 р. між представниками УНР та Польщі був підписаний Варшавський договір. Згідно з його умовами Польща визнавала незалежність УНР на чолі з Директорією та Головним отаманом С. Петлюрою. Натомість УНР погоджувалася віддати полякам Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя та Полісся. Було обумовлено домовленість про спільні воєнні дії проти більшовиків на території України. Отож, 25 квітня об’єднана польсько-українська армія почала наступ проти Західного та Південно-Західного фронтів Червоної армії. Чисельність більшовицької армії на той час була невеликою, а тому радянський фронт згодом було прорвано і вже 6 травня польські та українські війська увійшли до Києва. 9 травня вони форсували Дніпро, але їх подальший наступ було зупинено. На території України встановлювався окупаційний режим, створювався польський адміністративний апарат, який відновив поміщицьку власність на землю, організовував вивезення до Польщі демонтованого промислового устаткування, промислових товарів і сировини. Проводилися також репресії щодо українського населення, а тому українці вороже поставилось до нової влади. 14–26 травня тривав успішний наступ Червоної армії. 5 червня кінна армія С. Будьонного, зосереджена в районі Умані, навальною атакою прорвала оборону польських військ. 7 червня червоні зайняли Житомир та Бердичів. 3-я польська армія, зосереджена в районі Києва, опинилася під загрозою оточення. Тому, вона змушена була відступити. 12 червня 1920 р. більшовики вступили до столиці України. Червоноармійці продовжували свій наступ, і вже у другій половині липня вони вступили на територію Польщі. Прагнучи запобігти воєнно-політичному краху Польщі, міністр закордонних справ Англії лорд Керзон за дорученням Верховної ради Антанти 11 липня 1920 р. звернувся з нотою до радянського уряду, в якій пропонував Росії перемир'я з Польщею. Польські війська мали відійти за так звану «лінію Керзона». Але радянський уряд відкинув вимоги і продовжив наступ.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 20. Ю. Тютюнник.


З’явившись у Галичині, більшовики негайно проголосили тут радянську владу. Було створено Компартію Східної Галичини (КПСГ). В Тернополі 8 липня сформовано більшовицький уряд – Галицький ревком (Галревком). Його головою став В. Затонський. 15 липня 1920 р. Галревком видав Декларацію до урядів радянських республік і капіталістичних держав, якою проголошувалася радянська влада в Східній Галичині і утворення на її території Галицької соціалістичної радянської республіки. Але її існування не судилось довго бути. В серпні 1920 р. польські війська почали загальний наступ, змусивши, таким чином, радянські війська відступати та залишити територію Польщі і Західної України. 12 жовтня 1920 р. між Радянською Росією та Польщею було укладено перемир'я. Це у свою чергу, означало розрив з УНР. Українські війська продовжили самостійно вести боротьбу з червоноармійцями, але армія УНР перестала існувати як організована військова сила. 18 березня 1921 р. між Польщею, РСФРР та УСРР був підписаний Ризький мирний договір. Згідно з ним Польща визнавала УСРР, анулювала Варшавський договір та отримувала Східну Галичину, Західну Волинь, Західне Полісся, Підляшшя та Холмщину. Правобережжя переходило до УСРР.  Після розриву із Польщею військові озброєння УНР продовжували боротьбу. Вони сформували загони добровольців, котрі отримали назву Українська повстанська армія. У листопаді 1921 р. ці загони на чолі з Ю. Тютюнником розгорнули наступ в Україні, який одержав назву Другий «Зимовий похід». Але біля містечка Базар на Житомирщині учасники рейду були оточені й розбиті кінною бригадою червоноармійців, очолюваною Г. Котовським. Ю. Тютюннику та частині солдат вдалося вирватися з оточення, проте 450 осіб потрапило в полон, більшість із яких була розстріляна 23 листопада 1921 р. Другий «Зимовий похід» був останньою спробою військ УНР відновити незалежність України.

12. Розгром військ П. Врангеля.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 21. П. Врангель.


Тим часом, поки тривала війна РСФРР з Польщею, в Криму активно діяли частини білогвардійців. 3 квітня 1920 р. головнокомандувачем Добровольчої армії став П. Врангель. 6 червня 1920 р. білогвардійці почали наступ і вже 9 червня зайняли Мелітополь. Наприкінці червня вони захопили Північну Таврію і південну частину Катеринославщини. Одночасно йшов наступ із району Перекопа і Чонгара. Врангеля було зупинено на лінії Херсон – Нікополь – Великий Токмак – Бердянськ. 2 серпня 1920 р. більшовиками було прийнято рішення про організацію Південного фронту. Перебуваючи в складній воєнно-політичній ситуації П. Врангель у серпня 1920 р. погодився на переговори з урядом УНР. 10 вересня 1920 р. відбулася урочиста зустріч української делегації з Врангелем. Останній визнав Директорію урядом УНР і погодився на спільні воєнні дії. Але під тиском переважаючих сил Червоної армії 21 листопада 1920 р. українські війська змушені були відступити за Збруч. Крім того, наприкінці вересня 1920 р. між урядом УСРР та махновцями була укладена угода про спільні дії у боротьбі з П. Врангелем. 7 серпня 1920 р. почався контрнаступ червоних військ, які закріпились на плацдармі у районі Каховки. 8 жовтня врангелівці, переправившись через Дніпро, створили на правому березі плацдарм і захопили Нікополь. Проте довго вони тут не закріпились і змушені були перейти на лівий берег. 28 жовтня ударом з Каховського плацдарму перейшли у контрнаступ війська Південного фронту. Армія П. Врангеля була розбита, рештки уцілілих прорвалися до Криму. 7–12 листопада Червона армія форсувала Сиваш та захопила Перекопські та Чонгарські укріплення. 17 листопада 1920 р. червоноармійці остаточно звільнили Крим від військ П. Врангеля. Узимку 1920–1921 рр. півострів поринув у жорстокий червоний терор.  За роки громадянської війни тут скупчилося сотні тисяч біженців, здебільшого представників заможних класів та інтелігенції з усієї Росії. Частині людей вдалося втекти разом із Врангелем на пасажирських кораблях, проте більшість залишились у Криму. Саме вони стали об’єктом розправ зі сторони червоноармійців та чекістів. Після цього, радянська влада вирішила позбутися і махновщини, боротьба проти якої тривала протягом листопада – грудня 1920 р.


Тема 31. УКРАЇНСЬКА РCР В УМОВАХ НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ (1921 - 1928)


1 УКРАЇНСЬКА РCР В УМОВАХ НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ (1921 - 1928)

Україна та утворення СРСР.

Договірна федерація. Проголошення Української Соціалістичної Радянської Республіки з столицею в Харкові, яка формально була незалежною державою, а в реальності повністю контролювалася Москвою, зумовило потребу оформлення відносин між Україною та Росією. Вже 28 грудня 1920 р. було підписано робітничо-селянський союзний договір між УСРР та РСФРР про військовий та господарський союз із взаємним визнанням суверенітету, але проголошувалось об'єднання ключових народних комісаріатів, зокрема військових і морських справ, ради народного господарства, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошти і телеграфу. Аналогічні договори Москва підписала і з іншими "незалежними" республіками, Білорусією, Бу­харою, Грузією, Вірменією, Хорезмом, Азербайджаном, таким чином сформувалась договірна федерація. Важливу роль відіграло і об'єднання дипломатичних зусиль радянських республік, так для участі в Генуезькій конференції в лютому 1922 р. сформувався радянський дипломатичний союз.

Проекти утворення СРСР. Відновлення контролю над всією територією колишньої імперії для більшовиків було одним із ключових. Абсолютно контролюючи радянські республіки необхідно було їх об'єднати в єдину державу.  У процесі юридичного оформленим союзу республік розроб­лено два проекти: план «автономізації», тобто вступу національних радянських республік до складу Російської Федерації з правом авто­номії і заснування Союзу на принципах федерації. Ідеологом першого проекту був нарокм у справах національностей Йосип Сталін, на його думку статус радянських республік необхідно було звести до автономій у складі РСРФРР. Створення нової держави на принципах федерації відстоював Володимир Ленін. Дискусія стосовно державного устрою майбутньої держави відбувалась в контексті партійної боротьби, посилення Сталіна та послаблення Леніна, який через хворобу не міг впливати на події. Важлива роль у цьому протистоянні належить і республіканським лідерам, яким не було вигідне пониження статусу їхніх республік, одним з найактивніших противників автономізації був Християн Раковський, Голова РНК УСРР.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 1. Християн Раковський


Утворення СРСР. Жовтневий (1922 р.) пленум ЦК РКП (б) схвалив формулу утво­рення єдиної держави, на якій наполягав В. Ленін. Створена після жовтневого пленуму Конституційна комісія, в яку увійшли Й. Сталін, М. Калінін, О. Черв'яков, X. Раковський, Г. Чичерін та інші, висловилася за утворення наркоматів трьох типів: а) злитих (5 наркоматів), які мали б необмежену владу на території нової фе­дерації; б) об'єднаних (5 наркоматів) - відрізнялися від злитих тіль­ки тим, що підпорядковані центру республіканські підрозділи теж отримали назву наркоматів; в) автономних (самостійних) - юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров'я і самоза­безпечення. Також було прийнято норму, згідно якої кожна республіка в будь-який момент могла вийти зі складу Союзу. Ця фіктивна та популістська норма увійшла в сталінську Конституції 1936 р., а відтак і у всі наступні радянські Конституції.

30 грудня 1922 p. І з'їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу Pадянських Cоціалістичних Pеспублік і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік - РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан,Вірменія, Грузія). 26 січня 1924 р. відбувся II з'їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв'язок, планування господарства, оголошення війни іпідписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, "союз республік" фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР , у якому було законодавче закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу. Нова Конституція також фіксувала зміни, що випливали з фактів утворення в 1924 р. Молдавської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки у складі УСРР. Також зазначалось про нововедення в адміністративно-територіальному устрої, в 1923 р. замість повітів і волостей були утворені округи та райони, а в 1925 р. встановлено триланкову систему управління центр - округ - район.

2. Політика «воєнного комунізму» та Голод 1921-1923 рр.

Після завершення революції і громадянської війни політичне і соціально-економічне становище України було надзвичайно важким. У 1921 р. промислове виробництво становило лише 5-10% довоєнного. В роки громадянської війни радянська влада запровадила політику «воєнного комунізму». Відповідно до неї проводилася націоналізація всієї промисловості й торгівлі, на селі запроваджувалася продрозкладка, за якою селянам залишали мінімальні норми продовольства, решта ж конфісковувалась державою. Заборонялася приватна торгівля і запроваджувався розподіл продуктів за картковою системою, вводилася обов'язкова трудова повинність.

Ситуацію ускладнили катастрофічна засуха 1921 р. і голод, який стався в Україні у1921-1922 рр. Головною його причиною були не лише засуха, але й наслідки політики "воєнного комунізму" . Адже селянство залишалося основною суспільною силою, яка продовжувала чинити опір радянській владі в Україні, саме тому, незважаючи на загрозу голоду до Росії з України продовжували вивозити хліб, так 8 травня 1921 р. секретар ЦК РКП(б) В. Молотов повідомив Х. Раковського про постанову партії - відправляти не менше 40 залізничних ешелонів з продовольством на місяць у розпорядження наркомпроду РСФРР. В УСРР такої кількості зерна не було, за допомогою збройної сили вдалось зібрати і відправити до РСФРР 522 тис. пудів хліба лише в травні 1921 р. Вже 6 липня 1921 р. Ленін підписав постанову, в якій вимагав не менше 74 вагонів хліба щодобово з України в Росію. Партійне керівництво республіки довгий час приховувало масштаби голоду, відмовлялося від міжнародної допомоги. Тільки в другій половині 1922 р. було дозволено діяти міжнародній організації "Американська адміністрація допомоги". У той же час на територію України прибуло близько 440 тис. переселенців із голодуючих районів Росії. За словами історика С. Кульчицького Голод 1921-1923 рр. безпосередньо пов'язаний з економічною політикою державної партії, яка проводилась до березня 1921 р. та підлеглим становищем формально незалежної республіки щодо московського центру.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 2. Голодні діти (Бердянськ, 1922)

3. НЕП в Україні.

Перехід до нової економічної політики був пов'язаний з провалом воєнного комунізму та необхідністю відбудови економіки, зруйнованої світовою та громадянською війнами. Крім того, неп мав допомогти більшовикам закріпитися при владі, адже повстання матросів та робітників Кронштадта, які були основною рушійною силою Жовтневого перевороту засвідчило про значне падіння довіри народу до  більшовицької партії.  Суть непу Ленін визначав як вимушений та тимчасовий відхід від будівництва соціалізму. 15 березня 1921 р. рішенням X з'їзду РКП(б)  було прийнято постанову "Про заміну розкладки натуральним податком", нова економічна політика (НЕП) передбачала систему заходів, спрямованих на обмеження методів директивного управління, на використання елементів ринкових відносин. Мова велася, зокрема, про заміну продрозкладки продподатком, денаціоналізацію частини промислових підприємств, насамперед дрібних і середніх, про допуск приватного капіталу, заохочення іноземних інвестицій в різних формах, упровадження вільної торгівлі, нормалізацію фінансової системи, розвиток кредитно-банкової системи, вдосконалення податкової системи, про подолання інфляційних процесів тощо.

Промисловість. З переходом до непу більшовики поклали відповідальність за хід виробництва безпосередньо на фабрики та заводи, керівників підприємств. Також було скасовано головні комітети, якими керувала Вища рада народного господарства, підприємства були об'єднані в госпрозрахункові трести, госпрозрахунок базувався на самоокупності трестів. Майже подвоїлось виробництво промислової продукції. Значно активізувалась підприємницька діяльність, торгівля і фінанси. Було проведено грошову реформу, почала спадати інфляція та безробіття. Таким чином, фактично задіювались ринкові методи стимулювання виробництва. Це позитивно повпливало на розвиток економіки, і вже в 1925/1926 господарських роках довоєнний рівень промисловості було перевищено, це дозволило спрямувати капіталовкладення у новобудови. Проте вже з середини 1920-х рр. розпочинається гальмування нової економічної політики, що позначилось на капіталі непманів (підприємців), було запроваджено руйнівний податок на всіх приватників, більше того самі непмани були позбавлені всіх політичних прав.

Сільське господарство. Швидкими темпами розвивалося сільське господарство, зростала його продуктивність. 19 травня 1923 р. ВУЦВК і РНК УСРР прийняли декрет про запровадження єдиного сільськогосподарського податку в грошовій формі, основний тягар податку лягав на заможні верстви населення. Заміна продрозкладки продподаток позитивно вплинуло на розвиток сільськогосподарського виробництва, і вже в 1927 р. оброблялося на 10 % землі більше, ніж у 1913 р. В усіх селах займалися переробкою м'яса, працювали майстерні кушнірського ремесла, перероблялась вовна. Поступово розпочався і процес кооперації, в 1925 р. в УСРР діяло понад 11300 виробничих сільськогосподарських кооперативів (машинно-тракторних, тваринно-молочних, буряківничих, насінницьких), які охоплювали 30% від кількості селянських господарств.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 3. Більшовицький агітаційни плакат 1923 р.

4. Українське національне відродження 1920-х рр.

Українізація. Політика "коренізації", проголошена XII з'їздом РКП у квітні 1923 р. Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнення своїх лав за рахунок національних кадрів, користування рідною мовою в державних установах і закладах, сприяння розвиткові національної культури. Український різновид цієї політики дістав назву українізації. Процес українізації проходив у складних умовах. Але попри труднощі й перешкоди українізація давала перші результати. Серед службовців державного апарату в 1923-1927 рр. частка українців зросла від 35 до 54 %. Якщо в 1922 р. українською мовою здійснювалося 20 % діловодства, то в 1927 р. - уже понад 70 %. У 1929 р. навчання українською мовою вели понад 80% загальноосвітніх шкіл, понад 75% технікумів і 30% вузів.  Основними діячами політики українізації були наркоми освіти УСРР Олександр Шумський та Микола Скрипник.Таким чином, українська мова фактично перетворилась на державну мову УСРР. Українізація здійснювалась навіть за межами УСРР - у місцях компактного проживання українців, зокрема Кубанський округ Північно-Кавказького краю. Частка українців в КП(б)У з 20% в 1920 р. зросла до 52 % в 1927 р. Однак в ЦК українців було не більше чверті, керівниками ж партії були виключно неукраїнців. Важлива роль відводилась ліквідації неписьменності (лікнеп). За 5 років зусиллями Всеукраїнської комісії у справах боротьби з неписьменністю на чолі з Г. Петровським, неписьменність було подолано у 2 млн населення. Відсоток письменних у містах виріс удвоє, а на селі - більше ніж утричі. Було відкрито 7 тисяч вечірніх шкіл та гуртків, до 50 тисяч чоловік було охоплено індивідуальним навчанням. На кінець 20-х рр. 51,9 % населення вміли читати та писати.

Чимало позитивних змін сталося в літературі, мистецтві. З еміграції в Україну повернулися М. Грушевський, С. Рудницький та інші відомі діячі науки, освіти, культури. Виникали національні культурніі літературні організації ("Гарт", "Плуг","Авангард" тощо). У 1925 р. постає Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала талановитих письменників, активних учасників руху за відроджені української духовності. Видатним діячем української сцени був Л. Курбас, який у березні 1922 р. організував унікальний театральний колектив "Березіль". Це був новий крок на шляху оновлення національної театру. В 1927 р. була створена Київська кіностудія. Водночас відбувався процес пролетаризації та політизації культури, таким чином практикувався класовий підхід до культури, більшовики намагались примусити діячів культури робите, що буде вигідно для радянської влади.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 4. Літературні об'єднання 1920-х рр.

Вкрай складним було становище церкви. Проте ще 14 жовтня 1921 р. з дозволу влади на Всеукраїнському православному синоді в Києві була створена незалежна від російської православної церкви національна церква - українська автокефальна православна церква (УАПЦ), очлови її митрополит Василь Липківський. Більшовики вважали, що створення нової церкви сприятиме занепаду Російської православної церкви та послабить її вплив. Проте УАПЦ не виправдала сподівання більшовиків, а її лідери стали відкртими ворогами режиму, оскільки боролись за самостійну Україну. Вже в 1924 р. УАПЦ мала 30 єпископів, півтори тисячі священиків і понад тисячу парафій.

Боротьба з націонал-комунізмом. Наприкінці 20-х років процес українізації, який постійно наштовхувався на перешкоди й спротив, практично припинився. Почався цілеспрямований наступ на всенаціональне. В українському націоналізмі були звинувачені О. Шумський, М. Хвильовий, М. Волобуєв, який у своїй праці "До проблеми української економіки" заявив, що Україна економічно експлуатується радянською Росією. 7 липня 1933 р., звинувачений у причетності до контр­революційної організації, покінчив самогубством головний провідник політики українізації - М. Скрипник. Загинула також величезна кількість рядових учасників процесу українізації.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 5. Олександр Шумський

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 6. Микола Хвильовий


Тема 32. РАДЯНСЬКА МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНИ (1929-1939 РР.)


1 РАДЯНСЬКА МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНИ (1929-1939 РР.)

1. Індустріалізація.

 У 1920-ті рр. промисловий потенціал України, яка належала до одного  з найрозвинутіших економічно регіонів Російської імперії, було майже повністю відновлено. Але відбудова здійснювалась переважно на існуючій основі з відчутними диспропорціями розміщення промислових об'єктів. В промисловості переважали переважно добувні галузі. Тому об'єктивною необхідністю стало здійснення індустріалізації країни, що дозволило б подолати відсталість від країн Заходу та показати переваги соціалістичного будівництва над капіталізмом. Курс на індустріалізацію визначив XV з'їзд ВКП(б) (грудень 1927 року), затвердивши директиви першого п'ятирічного плану розвитку господарства на 1928/29 - 1932/33 роки.

Україна визначалась як основний плацдарм здійснення індустріалізації в СРСР та отримала 20 % усіх капіталовкладень СРСР, 400 із 1500 промислових підприємств планувалось спорудити у нас в першій п'ятирічці. Ставилося за мету забезпечити переважаючий і першочерговий розвиток галузей групи А (паливної, енергетичної, хімічної, машинобудівної та ін.). Це дало б змогу перетворити СРСР на могутню індустріальну державу з великим військово-промисловим потенціалом. Матеріальні стимули, які наочно продемонстрували свої переваги в період НЕП, часто замінювались моральними, політико-ідеологічними. В грудні 1929 р. Цк ВКП(б) прийняв постанову "Про реорганізацію управління промисловістю", згідно якої основною ланкою управління ставало підприємство, а не трест, який перетворювався в органи технічного управління. Розпочався перехід радянської економіки до адміністративно-командних принципів функціонування. Створювалась економіка з найвищим рівнем централізації управління, ніхто не брав до уваги того, що крайній ступінь централізації призведе до втрати реального контролю над економічними процесами, паралічу ініціативи та величезних непродуктивних витрат ресурсів.

Передбачався перехід до централізованих державних перспективних планів розвитку економіки - п'ятирічок. Перший п'ятирічний план розпочався з жовтня 1928 р. Сталін прогнозував темпи промислового зростання до 37,7 % за рік. Проте навіть офіційні статистичні дані показують, що середньорічний темп промислового зростання за роки п'ятирічки становив 15,7%. Генсек спеціально ставив неможливі для виконання цілі, аби згодом звинуватити в саботажі своїх опонентів. Водночас початок індустріалізації мав наслідком погіршення становища населення, взимку 1928-1929 рр. в містах України було запроваджено нормавану торгівлю хлібом за картками, лише з 1935 р. карткову систему постачання продовольства було ліквідовано.

Серед промислових об'єктів перших п'ятирічних планів в СРСР виділялось 35 гігантів-новобудов, з них в УРСР розміщувалось 12 об'єктів - 7 новобудов та 5 докорінно реконструйованих підприємств. До новобудов належали  Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, Дніпрогес, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд, Хартківський тракторний завод. Серед реконструйованих підприємств були Луганський паровозобудівний завод, чотири металургійні заводи: у Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську й Алчевську. Було розгорнуто будівництво великих районних електростанцій і заводських електростанцій. Найбільшим в світі комбайновим заводом став Запорізький завод "Комунар". У харчовій промисловості виникли нові галузі - маргаринова, олійна, хлібопекарська. Було збудовано 67 механізованих хліюзаводів та 5 м'ясокомбінатів. Став до ладу Херсонський консервний завод потужність 128 млн банок на рік. У роки індустріалізації було запроваджено величезну кількість машин, агрегатів, механізмів, що викликало необхідність істотного підвищення освіти і перш за все технічної грамотності кадрів, масового оволодіння новою технікою, різноманітними професіями, технологічними процесами. Усе це також мало прогресивне значення.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 1. Будівництво ДніпроГЕСу 1930 р.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 2. Перший серійний трактор України СХТЗ 15-30


Виробниче змагання. Важливу роль в проведенні індустріалізації відіграв людський чинник, адже від рівня професійності та відданості робітинків залежав успіх модернізації. З цією метою 1929 р. було прийнято постанову ЦК ВКП(б) "Про соціалістичне змагання фабрик та заводів".  У ніч з 30 на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти "Центральна-Ірмине" в Кадіївці О. Стаханов за допомогою двох помічників-кріпильників видобув 102 тонни вугілля при нормі 7 тонн, розрахованої тільки на вибійника, у 14,5 раза перекривши норму виробітку. Абсолютний рекорд на відбійному молотку встановив у лютому 1936 р. М. Ізотов, за допомогою 12 кріпильників він нарубав за зміну 607 т вугілля. Керований партійними та профспілковими організаціями стахановський рух швидко поширювався по всій країні. Проте рекорди стахановців були підставою для істотного підвищення норм виробітку і планових завдань. Що не могло не призвести до перенапруження виробничого процесу і неминучих зривів, які влада розглядала як шкідництво або саботаж з метою підриву соціалістичного будівництва.

Наслідки індустріалізації:

у 1940 р. рівень промисловоговиробництва у порівняні з 1913 р. збільшився у 7 разів;

за обсягом виробництва важкої промисловості Україна випередила ряд розвинутих європейських країн: друге місцев Європі по випуску машин (після Великобританії ) і виплавці чавуну (після Німеччини); четверте місце в світі за видобутком вугілля;

Україна із аграрної країни перетворилася в індустріально - аграрну. Було ліквідовано безробіття, з'явилисятисячі нових робочих місць.

2. Колективізація сільського господарства.

Іншою складовою сталінського курсу була так звана соціалістична колективізація сільського господарства. Цей напрям був визначений у 1927 р. на XV з'їзді ВКП(б). Напочатку 1928 р. Сталін та його оточення внесли в рішення з'їзду корективи, суть яких полягала в ще більшому обмеженні елементів ринку, що залишилися від НЕП, у насильницькій ліквідації всіх форм сільськогосподарської кооперації, а також "куркульства як класу". Гасло суцільної колективізації офіційно було проголошено листопадовим (1929 р.) пленумом  ЦК ВКП(б). Колективізація мала забезпечити нееквівалентний обмін між містом і селом, полегшити викачування селянських ресурсів у державний бюджет. Єдиною формою організації виробництва на селі мали стати колгоспи й радгоспи. Все це мало здійснитися за три-чотири роки. Тих, хто виступив проти "лінії партії", оголосили "ворогами народу" і репресували (М. Бухаріна,М. Рикова, О. Томського та ін.). З цих же причин сталася розправа над видатними вченими-аграрниками: О. Чаяновим, К.Кондратьєвим та ін.

У 1929 р. на пленумі ЦК ВКП (б) було зазначено, що Україна повинна в найкоротший термін упровадити колективізацію, показуючи приклад іншим республікам СРСР. В постанові ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. "Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації" передбачалась боротьба із заможними верствами сільського населення від депортації в північні регіони СРСР до ізоляції в тюрмах.  Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Тяжкими були для України й наслідки масових депортацій. Наприкінці 20-х років 850 тис.українських селян були примусово переселені в необжиті райони Кольського півострова та Сибіру. На розселянювання хліборобів була спрямована і політика "ліквідації куркульства як класу". Всього було експропрійовано близько 200 тисяч селянських господарств. Це була справжня війна радянської влади з українським селянством, яке залишалось найбільш відкритим опозиціонером більшовицькій політиці на селі.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 3. Розкуркулення селян в с. Удачному на Донеччині, 1931 р.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 4. Сім'ю "куркуля" виганяють з власного двору, Донеччина, 1930 р.


Нова хвиля колективізації розпочалась восени 1930 р., і вже до кінця 1932 р. у республіці було колективізовано понад 70% селянських господарств та понад 80% посівних площ. За працю в колгоспах селяни не одержували майже нічого, вироблена продукція діставалась державі. У 1930-1931 рр. дезорганізація і деградація колгоспної системи позначилась не лише на поставках державі, але і на матеріальному становищі селян.  Така політика держави природно викликала опір зі сторони українського селянства, форми спротиву були різними від відмов вступати до колгоспу до відкритих виступів проти більшовицької влади. У 1930 р. в Україні загальна кількість повстанців становила майже 40 тисяч, які становили реальну загрозу більшовицькій владі в найбільшій національній республіці СРСР. У відповідь Москва розпочала терор голодом.

3. Голодомор 1932-1933 рр. - геноцид українського народу.

До конкретних причин голодомору треба віднести:

завищені норми державних хлібозаготівель;

партійно-державне керівництво на чолі з Й. Сталіном намагалось здійснити індустріалізацію за рахунок селян. Експорт зерна за кордон продовжувався навіть тоді, коли в УСРР спостерігалась масова смертність селян від голоду;

примусова колективізація та розкуркулення;

значні втрати зерна при зборі врожаю1932 р.;

покарання радянським керівництвом українського селянство за спротив колективізації голодом;

приховування факту голоду.

В сучасній вітчизняній історичній науці голодомор розглядається як вияв антиукраїнської політики сталінського керівництва. Він був геноцидом українського народу. Замість того, щоб узгодити хлібозаготівельні плани з реальними можливостями сільського господарства та впорядкувати оплату праці в колгоспах, влада зробила ставку на виконання плану хлібоздачі силовими методами.

З червня до жовтня 1932 р. з колгоспників та одноосібників вдалось витиснути 132 млн пудів хліба, тобто менше половини порівняно з минулим роком. Москва надіслала в Україну з надзвичайними повноваженнями хлібозаготівельну комісію на чолі з В. Молотовим, ця комісія викачала з села весь хліб у рахунок хлібозаготівель, але не виконала плану. 7 серпня 1932 р. ВЦВК та РНК СРСР ухвалили власноручно написану Й. Сталіним постанову «Про охорону майна державних підприємств,колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». В народі ця постанова згодом отримала назву «закон про п’ять колосків». Згідно з цією постановою акт розкрадання колгоспного майна карався розстрілом,а за «пом’якшува - льних обставин» – позбавленням волітерміном не менше 10 років.

На місця відряджалися надзвичайні комісії, які стали основними виконавцями репресій щодо сіл, звинувачених у злісному саботажі хлібозаготівель. До багатьох сіл входили регулярні


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 5. Голодні діти


війська та підрозділи ДПУ, які здійснювали силові реквізиції зерна. Обшуки з метою вилучення усього продовольства здійснювались на всій УСРР, крім прикордонних сіл. Конфіскація хлібних запасів, здійснена комісією В. Молотова в рамках хілбозаготівель, була основним, але не єдиним фактором голодомору 1932 - 1933 рр. Після вилучення усього зерна в колгоспників залишались інші продукти з присадибних ділянок (фрукти, овочі), які могли би врятувати від голодної смерті. В УСРР та в Кубанському окрузі Північного Кавказу комісії не обмежились конфіскацією хліба. Вони запровадили для покарання боржників у хлібозаготівлях «натуральні штрафи»: якщо у селян не було хліба, конфісковували інше продовольство, що знаходили під час обшуку на селянському подвір’ї. За словами С. Кульчицького, терор голодом спрямовувався не проти етнічних українців поза часом і простором, а проти українців як носіїв державного начала. Населення Кубані (61,5% етнічних українців) постраждало через те, що виявило намір підвищити свій державний статус возз'єднанням з УСРР.

Якщо «натуральні штрафи» позбавляли українських селян останніх продовольчих запасів, то інші репресивні заходи ізолювали їх економічно і не давали можливості ці запаси поповнити шляхом торгівлі чи обміну. Як зазначалось, за невиконання хлібозаготівель колгоспи та села виносили на «чорні дошки», що означало припинення в них державної та кооперативної торгівлі. Селяни позбавлялись можливості купувати промтовари, сірники, гас тощо. Наприкінці грудня 1932 р. на «чорні дошки» було занесено 400 сіл, які оточувались військами, пересування селян там заборонялося.

Запроваджувались також «товарні репресії» – санкціоноване владою призупинення будь-якого продовольчого постачання у сільські райони (в грудні 1932 р. його застосовували у 82 районах Дніпропетровської,Чернігівської, Одеської, Харківської та Сталінської областей). Щоб запобігти масовим міграціям з охоплених голодом районів, 27 грудня 1932 р. на території СРСР запроваджено єдиний паспортний режим та інститут прописки. Селяни не отримували паспортів, отже, не могли змінити місце проживання і працевлаштуватись у містах чи інших регіонах. Голодуючі селяни намагались дістатись до великих міст, де голоду не було. Проте тут тоді діяла карткова система, тому купити продовольство було проблематично. Одночасно з голодомором в українському селі продовжувались політичні репресії, «розкуркулення» та депортації.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 6. Жертва геноциду

Безпосередніми організаторами геноциду українського народу на найвищому рівні були  генеральний секретар ЦК ВКП(б) Й. Сталін; секретар ЦК ВКП(б) і голова надзвичайної хлібозаготівельної комісії на Північному Кавказі Л. Каганович; голова РНК СРСР і голова надзвичайної хлібозаготівельної комісії в УСРР В. Молотов; секретар ЦК ВКП(б) П. Постишев; заступник голови ОДПУ СРСР і особоуповноважений ОДПУ по УСРР В. Балицький. Перелічені особи, крім Постишева, очолювали в СРСР всі вертикалі влади - компартійну (Каганович), радянську (Молотов) і чекістську (Балицький). Очолював їх безпосередньо Сталін.

Наслідки геноциду. Голодомор 1932-1933 рр. мав жахливі наслідки в усіх сферах суспільного життя, в т. ч. в економіці: втрата значної частини трудових ресурсів українського села; велика частина врожаю втрачена; експорт зерна не припинявся навіть у період масової смертності від голоду, але внаслідок голодомору він зменшився майже в 3 рази; зменшення експорту зерна примусило керівництво СРСР відмовитись від прискорених темпів індустріалізації та безрозмірних хлібозаготівель; сільське господарство в своєму економічному розвитку відкинуто на багато років назад. Соціальні наслідки голодомору в Україні: збільшення кількості сиріт, безпритульних дітей, інвалідів, хворих і непрацездатних осіб; різке падіння життєвого рівня населення. До політичних наслідків треба віднести: припинення опору колективізації та іншим насильницьким акціям радянської влади з боку українських селян, які відтоді керувались принципом – «лиш би не було війни і голоду, а все інше переживемо»; низьку громадську та політичну активність українського селянства. Етно-демографічні наслідки були жахливими: загибель 3,5-5 млн. мешканців України; значне послаблення демографічного потенціалу української нації; зменшення частки українського населення в УСРР.

4. Суспільно-політичне життя.

Політичні репресії. У вересні 1929 р. відбулися арешти визначних діячів української науки, культури, релігії - як членів вигаданої ОДПУ "Спілки визволення України". У 1930 р. відбувся процес над 45 "керівниками" СВУ Серед них - академік С. Єфремов, професори Й. Гермайзе, М. Слабченно, письменники Мівченко, Л. Старицька-Черняхівська та ін. В 1931 р. відбувся ще один процес - так званого Українського національного центру за яким були репресовані 50 представників української інтелігенції. За фальшивими звинуваченнями були засуджені та розстріляні Г. Косинка, К. Буревій, Д. Фальківський, О. Близько , І. Крушельницький та багато інших українських поетів та письменників. Репресії не обминули й театр. У 1933 р. було заарештовано видатного режисера Л. Курбаса, а організований ним театр "Березіль" - закрито. У грудні 1934 р. у справі так-званого "Українського центру білогвардійців-терористів" було засуджено до розстрілу 28 представників української інтелігенції. У цілому за ці роки Україна втратила близько 500 талановитих письменників. Непоправних втрат зазнали військові кадри (в передвоєнні роки було репресовано понад 40 тис.найдосвідченіших командирів Червоної армії, в т. ч. 1800 генералів).

В січні 1933 р. Сталін надіслав у республіку П. Постишева з диктаторськими повноваженнями, було започатковано нещадну боротьбу з носіями "українського буржуазного націоналізму". У концтабори потрапила більшість видатних політичних діячів української культури. Жертвами  чекістів стали практично всі, хто брав участь в Українській революції. 2 липня 1937 р. Сталін підписав рішення, на основі якого з'явився наказ по НКВС СРСР з визначенням розкладки "вороги народу". Вимагалось у найближчі чотири місяці викрити і репресувати 270 тисяч "ворогів". Приналежність до вищих партійних структур не була гарантією збереження життя, із 62 членів ЦК КП(б)У, обраного ХІІІ з'їздом у червні 1937 р., 56 були звинувачені у ворожій діяльності. З 11 членів політбюро ЦК КП(б)У було репресовано 10, зокрема С, Косіор та П. Постишев. В січні 1938 р. Микита Хрущов як Перший секретар ЦК КП(б)У ініціював збільшення ліміту репресованих для НКВС УРСР на 30 тисяч осіб. Всього жертвами тоталітарно-реприсивної машини протягом 1933-1938 рр. стали 360 тисяч громадян України. Головним наслідком масових репресій було фізичне винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 7. Основний пам'ятник Національного історико-меморіального заповіднику «Биківнянські могили», створеного на місці поховання реприсованих людей.

Сталінська Конституція. Встановлення остаточної диктатури партії та формування культу особи її Генерального секретаря Йосипа Сталіна мало наслідком також і прийняття нової сталінської Конституції СРСР 5 грудня 1936 р., відповідно до якої 1 січня 1937 р. було прийнято Конституцію України, яка закріпила нову назву республіки Українська Радянська Соціалістична Республіка, вищим органом влади, якої була Верховна Рада УРСР, на чолі з Президією. На кожне місце в системі рад висувався тільки один кандидат - від Блоку комуністів і безпартійних, таким чином, відбувались вибори без виборів.

Освіта. У липні 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову "Про загальне обов'язкове навчання". Вже в травні 1934 р. було запроваджено єдину структуру загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семирічн) і середня (десятирічне). Особливу увагу партія приділяла викладанню історії, предметом якої була історія Росії, тоді як історія України фактично розчинялась в загальному курсі історії. Значних успіхів було досягнено у ліквідації неписьменності, так на 1939 р. було зареєстровано лише 15% неписьменних, тоді як у 1897 р. вони складали 72%.

Наука. Головним осередком науки залишалась ВУАН, яку в 1936 р. було перейменовано на Академію наук УРСР. У науково-дослідних інститутах було досягнуто вагомих результатів, М. Крилов та М. Боголюбов створили нову наукову галузь - нелінійну механіку. Важливий внесок у розвиток науки становили дослідження математиків М. Кравчука, М. Крейна, Г. Пфейфера. Праці Л. Ландау та Є. Ліфшиця свідчили про народження в Україні центру теоретичної фізики світового класу. Є. Патон розвивав теорію зварюванння і вивчав міцність зварних конструкцій. Вже в 1934 р. було створено інститут електрозварювання та гірничої механіки. Активно розвивається історична наука, Д. Багалій, М. Василенко, М. Грушевський, М. Слабченко - плеяда українських істориків тієї доби, однак українознавчі студії влада постійно критикувала як націоналістичні.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 8. Л. Ландау.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 9. Є. Патон.


Література. В 1934 р. було створено Спілку письменників України, для уніфікації та контролю влади за літературним процесом в рамках соціалістичного реалізму, суть якого полягала в оспівуванні соціалістичного раю та пропаганді комуністичного будівництва. Жорстка цензура мало кому дозволяла "вписатись" в рамки соцреалізму, так Павло Тичина активно працював в зазначений період, тоді як Максиму Рильському довелось відсидіти за буржуазний націоналізм. Протягом 1934-1938 рр. за безпідставними звинуваченнями було репресовано 97 членів і кандидатів у члени Спілки письменників України, що становило більшу половину усього складу СПУ, затвердженого під час першого письменницького з'їзду.


Тема 33. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ (1921-1939 РР.)


1 ТЕМА 33. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ (1921-1939 РР.)

  1. Українські землі в складі Другої Речі Посполитої

Після підписання 18 березня 1921 р. Ризького миру Галичина, Лемківщина, Підляшшя та західна частина Волині і Полісся залиша­лися за Польщею. Окупована Польщею українська етнічна територія охоплювала 132 тис. кв. км з населенням 10,2 млн. осіб, що складало 29,5 % всього населення II Речі Посполитої, 5,6 млн були етнічними українцями. Остаточно окупацію західноукраїнських земель було визнано 14 березня 1923 р., коли Рада послів Франції, Італії, Англії та Японії, проігнорувавши право галичан на самовизна­чення, прийняла рішення про передачу Галичини Польщі при умові надання їй територіальної автономії. Польський сейм ратифі­кував рішення Ради послів, хоч ніколи не збирався виконувати її ви­могу про автономію.

У польській державі українським територіям нав'язувалися офіційні колоніальні назви - Східна Малопольща, Східні креси. Обмежувалось вживання понять «українець», «український», які пе­реважно замінювались поняттями «русин», «руський», «православ­ні», «греко-католики» «малополяк», «тутешні», «волиняки», «полі­щуки». Активно-насильницька полонізація українських земель почалася з прийняттям закону від 31 липня 1924 р., який проголосив, що дер­жавною мовою на території Польщі є польська мова. У зв'язку з цим законом у державних установах заборонялося користуватися українською мовою. Офіційна влада взяла курс на ліквідацію української школи. Якщо у 1912 р. (в часи імперії Габс- буртів) у Східній Галичині функціонувало 2418 українських шкіл, то у 1923 - 1859, у 1927 р. - лише 815, у 1937 р. залишилося 352. На Волині з 1932 до 1937 р. кількість українських шкіл зменшилася з 440 до 8. У 1931 р. польська гімназія припадала на 16 тис. поляків, а одна українська - на 230 тис. українців.

Для зміцнення польського елементу на західноукраїнських землях протягом 1920 – 1925 рр. уряд Польщі здійснив парцеляцію земель, осаджуючи демобілізованих польських солдатів, відставних чиновників, а згодом і всіх охочих. Примусовому розподілу підлягали не лише поміщицькі маєтності, а й власність осіб непольського походження. В результаті було роздано 800 тисяч гектарів землі, до 1939 р. у сільській місцевості оселилось 200 тисяч поляків, а в містах – 100 тисяч.  Така політика Варшави спровокувала масову еміграцію українського селянства до США та Канади.

Після травневого перевороту 1926 р. до влади повернувся Юзеф Пілсудський, розпочалось становлення авторитаризму, що не могло не позначитись на становищі українського населення. Апогеєм антиукраїнської політики Другої Речі Посполитої стала пацифікація 1930 р., коли арештовувались невдоволені політикою влади українці, жорстоко придушувалися непокірні села та цілі повіти, здійснювалася реквізиція культурно-освітніх товариств та кооперативів. Було створено концентраційний табір у


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 1. Погромлена поляками

під час Пацифікації

читальня Просвіти.

с. Княгиничі, Рогатинського повіту.


Березі Картузькі. Ще одним із центральних об’єктів польської асиміляції стала церква, як греко-католицька, так і православна. Із 389 православних храмів, що діяли на Волині у 1914 р., зберігся лише 51. Восени 1937 р. Корпус охорони прикордоння провів акцію «ревіндикації» (примусового навернення до католицької віри). Під час цієї акції знищено близько 200 православних храмів, близько 150 передано римо-католикам. Серед релігійних діячів того часу особливо виділявся митрополит УГКЦ Андрей Шептицький. Щоб привернути увагу світової громадськості до проблем Схі­дної Галичини, він на початку 20-х років здійснив трирічну поїздку до восьми країн Європи й Америки. Після прибуття на Батьківщину 16 вересня 1923 р. на місяць був ізольований польською владою в Познані.

Соціально-економічне становища. У міжвоєнний період Польща була однією з найвідсталіших кра­їн Європи. Вона перетворювалася у напівколонію високорозвинених держав. Свої численні економічні труднощі польська влада намага­лася розв'язати за рахунок західноукраїнських і західнобілоруських земель, перетворивши їх у свою внутрішню колонію, в джерело сільськогосподарської сировини і ринок збуту своєї промисловості. 94% українського населення у Східній Галичині та 95 % на Волині проживали у сільській місцевості і були задіяні в аграрному секторі економіки. Промисловість українських регіонів спеціалізувалась на переробці сільськогосподарської продукції та мінеральної сировини. Станом на 1931 р. в промисловості було задіяно 191 тис. робітників.  Підприємства нафтодобувної, хімічної, деревообробної галузей промисловості належали іноземному капіталу.

Політичні партії. Згідно Конституції, Польща в міжвоєнний період була парламе­нтською республікою. Легально діяли політичні партії, видавалася опозиційна преса, опозиція мала своїх представників у парламенті. Найбільш впливовою легальною політичною організацією в Західній Україні в міжвоєнний період, яка діяла легально, було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО). Утворилось 11 липня 1925 р. внаслідок об'єднання кількох полі­тичних течій, які виявилися в Національно-демократичній партії у 1919-1923 роках, очолив Д. Левицький. Орієнтирами УНДО були: соборність, духовність, демократія, антикомунізм. УНДО практикувало політику компромісів з польським урядом, який обіцяв утриматись від антиукраїнських акції, якщо УНДО не проводитиме антиурядової агітації.

Ліворадикальний рух був представлений Комуністичною партією Західної України, яка спиралась на Українське селянсько-робітниче соціалістичне об’єднання (Сельроб). КПЗУ підтримувала селянські антиурядові акції, кульмінацією, яких стало ліське повстання в 1932 р., яке було жорстоко придушене. Проте в 1938 р. КПЗУ була розпушена. Це був безпрецедентний випа­док в історії міжнародного комуністичного та робітничого руху, ко­ли вся партія, що мала заслуги в розвитку комуністичного та робіт­ничого руху, оголошувалася реакційною, поплічницею імперіалісти­чного табору.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 2.

Євген Коновалець.


Лідером суспільно-політичного життя західноукраїнських земель був націоналістичний рух. В 1920 р. було створено Українську військову організацію (УВО), яка ставила перед собою завдання боротьби проти польської окупації. Організацію очолив колишній командир січових стрільців Євген Коновалець. В 1929 р. УВО, об’єднавшись з студентськими націоналістичними організаціями трансформувалась в Організацію українських націоналістів, яку очолив Євген Коновалець. Перебуваючи на підпільному становищі ОУН метою своєї діяльності ставила створення Української самостійної соборної держави. Ідеологією організації став український інтегральний націоналізм, якому були характерні тоталітарні тенденції, але, який на відміну від тогочасних європейських тоталітарних ідеологій виник в середовищі поневоленої нації та який не зазіхав на етнічні території інших націй.

ОУН практикувала методи індивідуальних терактів проти представників польської влади (атентати). Найвідомішим було вбивство в 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького, який був відповідальним за злочинну політику пацифікації. Польський уряд розпочав наступ на українців, тисячі яких було звинувачено у зв’язках з ОУН. Впродовж 1935 – 1936 рр. у Варшаві і Львові відбулись судові процеси над членами Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях. На судових засідання українські націоналісти поводились гідно та впевнено, серед них виділявся Степан Бандера, який очолював Крайову екзекутивну ОУН на західноукраїнських землях. Активізація ОУН та збільшення її прихильників хвилювало не лише Варшаву, але і Москву, яка боялась поширення діяльності ОУН на територію УРСР, саме тому в травні 1938 р. радянський агент Павло Судоплатов в Роттердамі вбив лідера ОУН Євгена Коновальця.

 2. Українські землі в складі Румунії

Скориставшись поразкою Австро-Угорщини в Першій світовій війні та Української національно-демократичної революції, Румунія під різними приводами в 1918-1919 рр. анексувала значну частину української етнічної території: Хотинський, Ізмаїльський і Акерманський повіти колишньої Бессарабської губернії (11600 км). Українці Румунії за офіційною статистикою становили 580 тисяч осіб. На території Буковини та Бессарабії діяв воєнний стан 1918-1927 рр., що унеможливлювало легальну діяльність українських політичних партій, що в сукупності із загостренням соціально-економічного становища призводило до численних виступів проти влади, за період 1918-1924 рр. відбулось понад 150 збройних виступів. Найбільшим з них стало Татарбунарське повстання, яке розпочалось в ніч на 16 вересня 1924 р. Влада перейшла до ревкому на чолі з місцевим комуністом О. Клюшніковим. Число повсталих досягло 6 тисяч. Впродовж 5 днів повсталі тримали оборону проти румунських регулярних частин, але повстання було жорстоко придушене.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 3. Група татарбунарських повстанців.

Офіційний державний курс був спрямований на румунізацію українського населення, законом про шкільну систему від 26 грудня 1924 р. українців називали «румунами, що забули рідну мову», було румунізовано не лише назви населених пунктів, а й прізвища. В 1936 р. з’явився спеціальний циркуляр, який забороняв вживати історичні назви в офіційних документах та пресі. Православну церкву було перейменовано  у «Румунську православну церкву», а автономну Буковинську митрополію підпорядкували румунському патріархові,мовою богослужінь була лише румунська.

Економічне становище. Проводячи аграрну реформу уряд встановив для українських селян високі викупні платежі на поміщицькі маєтності, натомість для румунських колоністів створювались сприятливі умови. Промислові підприємства Північної Буковини та Бессарабії залишалися дрібними та напівкустарними. Лише 4,25% підприємств у 1930 р. мали від 6 до 20 робітників, і тільки 2% - на яких працювало 20 робітників. Найбільшу питому вагу в економіці краю становила харчова промисловість. Зусилля підприємств української частини Бессарабії спрямовувались на розвиток таких виробництв, як обробка шкіри, варіння мила, виробництво тканин, сукна та олії.

3. Українські землі у складі Чехо-Словаччини

Підкарпатська Русь - офіційна, назва центрально-східної части­ни Закарпаття, у 1919-1938 рр. вона була автономною адміністрати­вно-територіальною одиницею у складі Чехословаччини (з 1927 р. - Підкарпато-руський край, Підкарпатський край). Закарпаття поділе­но на три частини: Підкарпатську Русь, Пряшівщину, яка ввійшла безпосередньо до Словаччини, та Мармороський Сигіт, яка залиши­лася у складі Румунії. Територія Підкарпатської Русі охоплювала Хустську, Берегівську і Ужгородську округи і в адміністративному відношенні творила одну жупу.

За переписом 1930 р., на Закарпатті проживало 616 тисяч людей, з них 438 тисяч українців. Становище українців у складі Чехо-Словаччини було кращим, ніж в Польщі, Румунії чи СРСР. Прага зробила кроки в напрямку економічного розвитку Закарпаття, було проведено аграрну реформу, поміщицьку землю було передано селянм. Станом на 1930 р., у промисловості було зайнято лише 16 тисяч осіб. Найвпливовішою політичною силою було Українське національне об’єднання, на чолі з українофілом Августином Волошином. Русофілів репрезентував А. Бескид, який був губернатором краю 1923-1933 рр. Досить потужні позиції були і в місцевих комуністів, а також мадяронів, які орієнтувались та спонсорувались Угорщиною.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 4. Августин Волошин.


Карпатська Україна. Криза міжнародних відносин 1938 р., яка була спричинена зростаючими претензіями Гітлера призвела до Мюнхенської конференції у вересні 1938 р., за рішенням якої Велика Британія та Франція погодились передати Німеччині Судетську область Чехо-Словаччини, що було використано як прецедент Польщею та

Угорщиною, перша анексувала Тешинську Сілезію, а друга – претендувала на Закарпаття. Політичні сили Закарпаття вирішили скористатись ситуацією та добитись обіцяної автономії, яка була надана Прагою 11 жовтня 1938 р. Але голова автономії русофіл А. Бродій, працював на Угорщину, черещ що, новим головою автономії став Августин Волошин, який сформував проукраїнський уряд, спираючись на УНО. Проте міжнародна ситуація загострювалась, 2 листопада за рішенням Віденського арбітражу Прага змушена була передати Угорщині південні райони Словаччини та Підкарпатської Русі.

Уряд Волошина переніс свою резиденцію до Хуста. Адміністративні органи, система освіти й видавнича справа переводились на українську мову. Розпочалась організація народної оборони – Карпатської Січі. 12 лютого на виборах то сейму УНО набрало 92% голосів. Проте Гітлер вирішив повністю ліквідувати Чехо-Словаччину та віддати Закарпаття своєму сателіту – Угорщині. В цих надзвичайно складних умовах Августин Волошин приймає рішення про проголошення незалежності Карпатської України, сейм 15 березня 1939 р. підтвердив незалежність Карпатської України,а Волошин був обраний її президентом. Державною мовою оголошувалась українська, державним прапором синьо-жовтий, а державним гербом – сполучення крайового герба з національним. Державним гімном – «Ще не вмерла України..». Мадяри розпочали наступ 14 березня, їм протистояли Карпатські січовики, кількістю в 2 тисяч, тримаючи мужню оборону до 17 березня, захисники Карпатської України проявили героїчну мужність та відданість ідеї незалежності України.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 5-6. Плакати Карпатської Січі


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 7. Карта Карпатської України.


Тема 34. УКРАЇНА ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. ОКУПАЦІЯ


1 ПОЧАТОК ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.

1. Початок Другої світової війни.

Пакт Молотова-Ріббентропа. 23 серпня 1939 р. міністр закордонних справ Німеччини Й. Ріббентроп та нарком закордонних справ СРСР В. Молотов підписали Пакт про ненапад на 10 років. До документу додавався секретний протокол, який визначав зони впливу СРСР та Німеччини у Східній Європі. В статті 1 таємного протоколу вказувалось, що північний кордон Литви буде лінією, яка розмежовує сфери впливу СРСР та Німеччини в Прибалтиці. Наступні статті документу торкалися статусу західноукраїнських земель. У статі 2 вказано: “У випадку територіально-політичного перевлаштування областей, що входять до складу Польської держави, кордон інтересів Німеччини та СРСР буде приблизно проходити по лінії річок Нарев, Вісла, Сян...”. В статті 3 зазначалось “стосовно південного-сходу Європи, з радянського боку підкреслюється інтерес СРСР до Бессарабії. Німецька сторона заявляє про її повну політичну незацікавленість в цих областях...” .

Укладена угода в історичній літературі отримала назву "Пакт Молотова-Ріббентропа". Таємний протокол був грубим порушенням міжнародного права. Під дипломатичним виразом “територіально-політичного перевлаштування” малося на увазі агресія і розподіл територій незалежних держав. Договір дав Німеччині можливість почати агресію проти Польщі, забезпечив їй тил на сході майже на два роки. Фактично підписання СРСР "Пакту Молотова-Ріббентропа" дозволило Німеччині розпочати ІІ світову війну.

Входження західноукраїнських земель до складу УРСР та СРСР. 1 вересня 1939 р. німецькі війська напали на Польщу. Пов’язані з Польщею союзницькими зобов’язаннями Великобританія та Франція 3 вересня оголосили війну Німеччині, але активних наступальних дій не розпочали. Це дало Німеччині змогу зосередити головні сили проти польської армії. Польські збройні сили поступались німецьким чисельністю та озброєнням. Німецьке командування повною мірою використало перевагу у танках і літаках. Як наслідок польська армія швидко зазнала поразки. У перші дні німецько-польської війни СРСР зайняв очікувальну позицію. Радянське керівництво не бажало розділяти з Німеччиною відповідальність за агресію проти Польщі. Тільки 17 вересня 1939 р. радянські війська (Український фронт) під командуванням С. Тимошенка перейшли польський кордон. У перших день наступу радянські війська просунулись у західному напрямку на 70 – 100 км, зайнявши Рівне, Дубно, Збараж, Тернопіль. Офіційно було оголошено, що метою приходу радянських військ була потреба захистити українське та білоруське населення Польщі, оскільки західні українці і білоруси “зовсім кинуті на долю випадку і залишилися беззахисними”. Переважна маса місцевого населення, втомленого від релігійного та національного гніту, радо зустріла підрозділи Червоної Армії. 22 вересня Червона армія вступила у Львів. Залишки польської армії майже не чинили опору радянським військам, відбувались лише окремі сутички. 27 вересня німецькі війська захопили Варшаву. Польська держава (Друга Річ Посполита) припинила існування. Тепер перед радянською дипломатією постало завдання на офіційному рівні узгодити нові західні кордони, тобто легалізувати зміст таємного протоколу до пакту про ненапад. 28 вересня 1939 р. у Москві підписано договір “Про дружбу і кордон” між СРСР та Німеччиною. До СРСР відійшло майже 200 тис. кв. км. території Західної України і Західної Білорусі, де проживало 7 млн. українців, 3 млн.білорусів, 1 млн. поляків, 1 млн. євреїв. Майже 16 тис. кв. км. етнічних українських земель (Холмщина, Лемківщина, Підляшшя) з 1,2 млн. населення опинились під німецькою окупацією.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 1. Україна на початку Другої світової війни.

22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Народних Зборів. Радянське командування та партійні органи строго слідкували за підбором кандидатів у депутати. Тому до Народних зборів не потрапили представники некомуністичних політичних партій та організацій. Серед обраних депутатів було 766 селян, 415 робітників, 270 представників інтелігенції.

Засідання Народних зборів відбулося у Львові 26 – 28 жовтня 1939 р. На них було прийнято три головні декларації:


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 2.

Радянська агітація

за включення Західної України до СРСР


встановлення радянської влади в Західній Україні;

про входження Західної України до складу УРСР

про конфіскацію поміщицьких та монастирських земель, націоналізацію банків та промисловості.

1 листопада 1939 р. позачергова V сесія Верховної Ради СРСР схвалила рішення Народних зборів та прийняла Закон про входження західноукраїнських земель до складу СРСР і возз’єднання їх з УРСР. Лише після цього 15 листопада ІІІ сесія Верховної ради УРСР прийняла Закон про возз’єднання Західної України з Радянською Україною.

Продовжуючи займати території, які були передбачені таємним протоколом до пакту про ненапад, 26 червня 1940 р. радянський уряд надіслав румунському урядові ноту, вимагаючи повернути Бессарабію та Північну Буковину. Румунська сторона, намагаючись затягнути час, дала невизначену відповідь на радянську пропозицію. Тоді 28 червня 1940 р. радянський уряд висунув Румунії ультимативну вимогу, щодо звільнення Бессарабії та Північної Буковини. Залишаючись наодинці з Радянським Союзом Румунія вимушена була поступитись і наступного дня розпочала виводити свої війська з цих територій. 28 – 30 червня 1940 р. підрозділи Червоної Армії зайняли територію Бессарабії та Північної Буковини. 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон “Про включення Північної частини Буковини, Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів до складу УРСР”. Інші землі Бессарабії, в тому числі заселені переважно українським населенням, Придністров’я, увійшли до складу Молдавської РСР, яка з автономії ускладі УРСР була реорганізована в окрему союзну республіку.

Радянізація західноукраїнських земель (1939 – 1941 рр.).

Після входження західноукраїнських земель до складу УРСР почалася їх активна радянізація – перетворення радянського зразка. У першу чергу введений радянський адміністративно-територіальний устрій. 4 грудня 1939 р. на західноукраїнських землях утворено Львівську, Тернопільську Дрогобицьку, Станіславську, Волинську і Рівненську області . У серпні 1940 р. після приєднання до УРСР Бессарабії та Північної Буковини, утворено також Чернівецьку та Ізмаїльську області .

Народні збори припинили існування, натомість розпочалось формування радянської організації влади та створення партійних та громадських організацій у краї. Ліквідація старої системи управління супроводжувалася арештами і депортацією колишніх службовців. Справа в тому, що посади у старому адміністративному апараті займали переважно поляки, яким радянська влада не довіряла.

Значні зміни відбулися в економічному житті краю. В сільському господарстві розпочалась конфіскація земель польських поміщиків та осадників. Ці землі держава передавала в користування незаможним селянам. Як наслідок, майже 500 тис. селян одержали у користування понад мільйон гектарів землі. Одночасно розпочалась конфіскація земель заможних селянських господарств. Заможні селянські сім’ї, яких влада відносила до категорії куркулів, депортувались у віддалені райони СРСР.

Розпочалась механізація сільського господарства, створено 182 машинно-тракторні станції (МТС), які надавали сільгоспвиробникам техніку для обробітку землі. Техніку і кадри для МТС на перших порах надавали прикріплені до кожної області західної України східні області УРСР у порядку шефської допомоги. У 1939-40 рр. нова влада зробила перші кроки, спрямовані на індустріалізацію краю. Усі підприємства підлягали націоналізації, без будь-якої компенсації власникам. На початку 1940 р. націоналізовано (практично конфісковано) понад 2200 промислових підприємств (переважно дрібних).

Партійні органи очолили націоналізацію промисловості і банків, розпустили всі кооперативні й економічні товариства, а їхнє майно стало дер­жавною власністю. До середини 1940 р. була ліквідована кооперативна і приватна торгівля. Радянська влада здійснила ряд заходів для покращення медичного обслуговування населення, передусім сільського. Почалося безоплатне медичне обслуговування, значно розширила мережу медичних установ. Багато було зроблено для розвитку та українізації системи освіти. До середини 1940 р. в краї вже налічувалось близько 6900 початкових шкіл, з них – 6000 – українських. На українську мову викладання перейшов Львівський університет, який був перейменований на честь Івана Франка. В суспільно-політичній сфері радянська влада запровадила жорстокий контроль над життям суспільства. При­ватні вищі і середні навчальні заклади, школи, часописи та газети були закриті.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 3. Радянізація Західної України 1939-1941 рр.

Радянізація передбачала і масові політичні репресії. В першу чергу жертвами репресій ставали польські поміщики, осадники, чиновники та військовослужбовці, власники підприємств. Проте дуже швидко об’єктом репресій стало і українське населення, у першу чергу заможне селянствота політично активна інтелігенція. У західних областях керівництво УРСР заборонило діяль­ність усіх політичних партій і громадських організацій, що існу­вали до приєднання. Переслідували так званих "буржуазних спеціалістів", діячів товарис­тва "Просвіта", письменників, учителів, лікарів. У західних областях органи НКВС знищували або депорту­вали на схід цілі соціальні верстви, в першу чергу “куркулів ”. У цілковиту залежність від московського патріархату потрапила православна церква на західноукраїнських землях. Жорстоких репре­сій і переслідувань зазнали священнослужителі православної і греко-католицької церков. Політичні репресії, жорстокий контроль над суспільно-політичним життям великою мірою нівелював в очах населення ті позитивні зрушення, які відбулись в промисловості та у соціальній сфері, що послаблювало авторитет радянської влади у регіоні. Масові політичні репресії призвели до того, що у частини західноукраїнського суспільства зміцніли антирадянські настрої. На 1941 р. із Західної України та Західної Білорусіна крайню Північ та в Сибір було депортовано понад 1173 тисячі осіб, що складало близько 10% населення краю.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 4. Жертви терору НКВС в Західній Україні.


Тема 35. УКРАЇНА ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. ВИЗВОЛЕННЯ


1 УКРАЇНА ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. ВИЗВОЛЕННЯ

1. Радянські підпільники та партизани.

Вперше заклик до створення партизанських загонів прозвучав в директиві РНК СРСР і ЦК ВКП (б) від 29 червня 1941р. Проте організувати масовий партизанський рух вдалося не відразу. Це зумовлено декількома причинами. Ще в середині 30 –х років була згорнута програма підготовки партизанських кадрів на випадок війни. Це було зроблено у зв’язку зі зміною військової доктрин з оборонної на наступальну. В 1937 – 1938 рр. частина підготовлених для партизанської війни спеціалістів була репресована. Тому в1941 р. партизанські та підпільні структури в Україні доводилось створювати практично “з нуля”.

У тяжкій обстановці, викликаній швидким просуванням противника і відступом радянських військ, ряд підпільних організацій створювались по­спіхом, не були достатньо відпрацьовані і узгоджені питання про підго­товку паролів, явочних квартир, зв’язкових. Порушувалися правила конспірації - до списків майбутніх підпільників мало доступ багато людей, наради, інструктажі проводилися відкрито.

У перший період війни негативно позначилась на справі відсутність єдиного органу, який би займався підготовкою і засилкою у тил против­ника організаторів підпільної боротьби, партизанських загонів, спеці­альних диверсійних і розвідувальних груп. Загони радянських партизан в Україні створювались декількома шляхами:

серед “оточенців” (залишки радянських підрозділів, які потрапили в оточення, але не втратили боєздатність);

на основі диверсійних груп 4-го управління НКВС (16 % усіх партизанських загонів);

з ініціативи місцевих жителів як реакція на німецький окупаційний режим;

за ініціативи партійних органів.

Великі партизанські загони, як правило, формувались за змішаним принципом: їх кістяк становили оточенці, представники НКВС, партійного апарату, основна частина особового складу – робітники (35 %)та селяни (47 %). Недоліки в організації партизанського руху призвели до великих втрат серед радянських партизан в початковий період війни. На червень 1942 р. діяли тільки 22 загони. Зрушення відбулись навесні 1942 р., коли в Брянських лісах сформувались великі партизанські з’єднання С. Ковпака, О. Сабурова та ін. 30 травня 1942 р. створено Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР). Його очолив перший секретар ЦК КП (б) Білорусії П. Пономаренко. Водночас почали діяти і сім новоутворених у структурі ЦШПР фронтових партизанських штабів. Серед них – Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т. Строкачем.

Починаючи з осені 1942 р. покращилось забезпечення радянських партизанських загонів. Найбільші загони і з’єднання перейшли до тактики рейдів в тилу супротивника. Першими цільовими рейдами стали передислокації восени 1942 р. партизанських з’єднань С.Ковпака та О. Сабурова з Брянських лісів на Правобережну Україну. Внаслідок рейду утворився партизанський край в чотирикутнику Олевськ – Овруч – Мозир –Суров з населенням 200 тис. осіб під контролем українських та білоруських радянських партизан. 1 лютого – 14 березня 1943 р. тривав Степовий рейд кавалерійського з’єднання на чолі з М. Наумовим.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 1. С. Ковпак.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 2. О. Сабуров.


Карпатський рейд з’єднання С. Ковпака, який розпочався 12 червня 1943 р. та мав на меті, крім боротьби з окупантами, нейтралізацію діяльності УПА в західній Українії. В цілому він закінчився невдачею, але цей рейд продемонстрував слабкість окупаційної влади, яка довгий час не могла зупинити просування партизан. Наймасштабнішою акцією радянських партизан була «рейкова війна» яка передбачала напади на залізниці з метою припинити постачання німецької армії. «Рейкова війна» сприяла перемозі радянських військ в битві на Курській дузі.

В населених пунктах активно діяли підпільні організації. Головні напрямки їх роботи – збір розвідувальної інформації, пропаганда, диверсії, саботаж. Найбільш відомим підпільними організаціями були “Молода гвардія” у Краснодоні Ворошиловградської області, (нараховувала близько 100 юнаків та дівчат), “Партизанська іскра” (с.Кримки Миколаївської області); Потіївська підпільна молодіжна організація (на Житомирщині) та інші.

2. Діяльність ОУН. Українська повстанська армія.

У 1940 р. відбувся остаточний розкол ОУН на дві течії – помірковану на чолі з А. Мельником (ОУН-М) і радикальну (революційну), керовану С. Бандерою (ОУН-Б). Обидві організації вважали головним ворогом Радянський Союз, тому на передодні радянсько-німецького конфлікту співпрацювали з Німеччиною. В квітні 1941 р. ОУН(Б) за домовленістю з німецьким командуванням розпочало створення “Дружини українських націоналістів” в складі вермахту. Цей підрозділ складався з двох батальйонів – “Нахтігаль” та “Роланд”. Підрозділ був невеликий – особовий склад обох батальйонів складав близько 700 осіб. Після нападу Німеччини на СРСР провідники ОУН розгорнули діяльність з підготовки легальних по­хідних груп, на які покладалося завдання організувати у містах і селах окупованої німцями України національні державні установи, міліцію, військо, громадські організації, революційні комітети, що повинні були в умовах окупації організовувати державне, господарське і суспільно-політичне життя.

Проголошення акту відновлення Української держави. Прибувши до Львова, спеціальна група, очолювана заступником С. Бендери Я. Стецьком, 30 червня 1941 р. на засіданні громадськості міста прийняла Акт відновлення Української держави. У відповідь  5 липня 1941 гестапівці заарештували С. Бандеру, Я. Стецька та відправляють їх у концентраційний табір Заксенгаузен оскільки вони відмовились відкликати Акт відновлення Української держави. Було заарештовано 300 членів ОУН, з яких 15 було розстріляно, розпочалось переслідування бандерівців. В нових умовах ОУН (М) продовжувала співпрацювати з Німеччиною, а ОУН (Б) розпочала створення власних збройних загонів.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 3. С. Бандера

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 4. Р. Шухевич.


УПА. Офіційною датою створення УПА вважається 14 жовтня 1942 р. - день Покрови, свято Богородиці, покровительки Війська Запо­різького. Проте своє формування


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 5. Українські повстанці.


націоналістичне підпілля розпочало ще в 1941 р., саме тоді в серпні на Волині з'являється антирадянські партизанські збройні формування під керівництвом Тараса Бульби-Боровця. Згодом ці формування отримали назву "Поліська Січ". Загальна чисельність формувань "Січі" складала 2-3 тисячі осіб. Загострення ситуації та протистояння не лише з червоноармійцями, але і німцями посилило авторитет "Січі", яку перейменували в Українську повстанську армію. В середині 1943 р. сили УПА були залучені до своїх загонів ОУН. Остаточне формування основних бойових з’єднань УПА відбулось в листопаді 1943 р. Всі бойові з’єднання та загони УПА підпорядковувались Головному військовому штабу. Всі загони входили до складу трьох Генеральних воєнних округ - УПА-Північ (Волинь і Полісся); УПА-Захід (Галичина, Закерзоння, Буковина, Закарпаття), створена на основі УНС; УПА-Південь (Поділля, Південна Волинь, Кременеччина). Четверту округу – УПА-Схід, не вдалося утворити. В вересні 1943 р. введена посада Головнокомандувача УПА, ним став Роман Шухевич (псевдо –Тарас Чупринка).

Кожна з генеральних округ поділялась на воєнні округи (групи). В складі військових округ діяли окремі загони (інші назви – курені, бригади) які були основними тактичними одиницями в 1943– 1945 рр. Чисельність куреня становила від 300 до 600 бійців. Курені часто мали на озброєнні міномети і навіть гармати. Курінь поділявся на сотні (відділ). Чисельність сотень залежно від обстановки коливалась від 60 до 200 бійців. Найменшими структурними одиницями були чоти (підвідділи) та рої. Відкрите протистояння з німцями розпочалось з лютого 1943 р., повстанці перешкоджали вивозу робочої сили до Німеччини, лише за жовтень-листопад 1943 р. УПА мала 47 збройних зіткнень з німцями. Починаючи з 1944 р. починається протистояння УПА з радянськими регулярними підрозділами та спецслужбами.

УПА доводилось воювати на декілька фронтів:

Проти німецьких військ та їх союзників.

Проти польських загонів Армії Крайової (АК).

Проти радянських партизан та регулярних чатсин Червоної армії.


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України


Мал. 6-7. Агітація українських повстанців.

Зростання лав УПА, поповнення людьми різних національностей та політичних поглядів зумовлювали необхідність суттєвого перегляду ідеології та політики ОУН - Б. Саме тому в серпні 1943 р. був скликаний ІІІ Надзвичайни великий збір ОУН, який розширив соціально-економічну та політичну платформи ОУН. Організація відмовилась від одноосібного домінування в політиці, визнала право на існування інших політичних партій, свободу слова, друку. Для кращої координації національно-визвольного руху під час війни 11 липня 1944 р. було скликано збори, в яких взяли участь 20 представників різних партій Західної України. Так було створено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР). З приходом червоноармійців в Західну Україну УПА продовжили боротьбу за самостійну соборну Україну.

3. Визволення території України віднімецьких військ.

Визволення України від німецьких військ відбулось після Сталінградської та Курської битви. Переслідуючи розбитого ворога, радянські війська здійснили Белгородсько-Харківську операцію, звільнили Харків. Протягом літа-осені 1943 р. проведені Донбаська, Чернігівсько-Прип’ятська, Смоленська, Брянська, Новоросійсько-Таманська, Мелітопольська, Керченська та інші операції.

Після поразки на Курській дузі німецьке командування розраховувало стабілізувати фронт по Дніпру. З цією метоюпо правому берегу Дніпра була створена потужна система украплень, яка отримала назву “Східний вал”. При штурмі “Східного валу” радянське командування допустилось декількох серйозних прорахунків. Було вирішено звільнити Київ до 7 листопада1943 р., річниці Жовтневої революції. Як наслідок підготовка через Дніпро проводилась поспіхом, що призвело до значних невиправданих втрат. Радянським військам довелося переправлятись через Дніпро без достатньої кількості переправочних засобів, під сильним вогнем супротивника. Ціною великих втрат (до 40 тис. вбитих) було захоплено плацдарм в районі Букрина. Сюди переправилась танкова армія П. Рибалка для наступу на Київ. Проте швидко з’ясувалось, що місце для плацдарму було обрано дуже невдало. Місцевість тут була вкрита ярами, що утруднювало рух танків. Як наслідок, у жовтні 1943 р. війська Воронезького фронту (з 20 жовтня 1943 р. - 1-й Український) двічі робили спробу з Букринського плацдарму прорвати оборо­ну противника, але успіху не досягли. Тоді радянське командування вимушено було піти на ризикований крок. Танкова армія П. Рибалка форсувала Дніпро у зворотному напрямку, зробила марш на північі знову форсувала Дніпро в районі Лютіжа. Такий маневр виявився несподіванкою для німецького командування. Воно не було готове для оборони в цьому районі. Це дозволило армії Рибалка зробити стрімкий марш на Київ. 6 листопада 1943 р. столиця України була звільнена від німецьких військ. В боях за Київ загинуло до 240 тис. радянських солдат і офіцерів.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 8. Звільнений Київ.

В 1944 р. радянські війська провели серію успішних наступальних операцій на території України:

Житомирсько-Бердичівська операція (грудень 1943 р. –січень 1944 р.);

Корсунь-Шевченківська операція (січень-лютий 1944 р.);

Рівненсько-Луцька операція (січень-лютий 1944 р.);

Криворізька операція (січень – лютий 1944 р.);

Проскурівсько-Чернівецька операція (березень 1944 р.);

Умансько-Ботошанська (березень 1944 р.);

Одеська операція (березень 1944 р.);

Кримська операція (квітень-травень 1944 р.);

Львівсько-Сандомирська (липень-серпень 1944 р.);

Яссько-Кишинівська (серпень 1944 р.);

Східно-Карпатська (вересень – жовтень 1944 р.).

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 9. Воєнні дії 1942-1945 рр.

Після звільнення від німецьких військ Криму, радянська влада розпочала насильницьку депортацію кримських татар та малих народів. З Криму виселено 183 тис. татар, 12,4 тис. болгар, 9,6 тис.вірмен. Приводом для депортації була співпраця частини представників цих народів з окупаційною німецькою владою. Нащадки депортованих отримали можливість повернутись на батьківщину лише після перебудови в СРСР.

28 жовтня 1944 р. територія України була повністю звільнена від загарбників. Українські фронти відіграли вагому роль в остаточному розгромі Німеччини та її сателітів. Із Сандормирського плацдарму війська Першого Українського фронту у взаємодії з іншими фронтами перейшли в наступ, звільнивши південні райони Польщі. В квітні-травні 1945 р. фронт взяв участь в Берлінській, а згодом Празькій операціях. Другий Український фронт у взаємодії з Третім Українським фронтом здійснили Яссько-Кишинівську наступальну операцію та брали участь у визволенні Румуніїта Болгарії. Четвертий Український фронт оволодів перевалами Карпат та звільняв Закарпатську Україну. 8 травня нацистська Німеччина капітулювала. 9 травня ми відзначаємо як День Перемоги. 2 вересня капітулювала Японія і цією подією завершилась Друга світова війна.

Внесок України у перемогу. За роки війни учасникам бойових дій було вручено 7 млн орденів та медалей. З них 2,5 млн припало на частку уродженців України. Матеріальні втрати СРСР становлять до 40% сукупних втрат, заподіяних всім учасникам війни, матеріальні втрати України дорівнюють приблизно 40% загальносоюзних втрат. Сукупність втрати громадян України оцінюють в діапазоні 7-8 млн. Свідченням визнання ролі України в перемозі стала її участь в заснуванні ООн, 25 червня 1945 р. в Сан-Франциско відбулось урочисте підписання Декларації про створення ООН, від УРСР її підписав Д. Мануїльський.


Тема 36. ПІСЛЯВОЄННА ВІДБУДОВА (1945 - ПОЧ. 1950). КУЛЬТУРА


1 ПІСЛЯВОЄННА ВІДБУДОВА (1945 - ПОЧ. 1950). КУЛЬТУРА

1. Остаточне визначення кордонів та зовнішньополітичне становище УРСР.

Визначення кордонів. Одним з найважливіших наслідків Другої світової війни для України було остаточне визначення західних кордонів УРСР. 16 серпня 1945 року між СРСР і Польською республікою укладений договір про радянсько-польський кордон. За цим договором, кордон між обома країнами встановлювався вздовж лінії Керзона з відступами від неї у деяких районах від п'яти до восьми кілометрів на користь Польщі. 10 лютого 1947 р. підписаний радянсько-румунський договір, Румунія визнавала входження Північної Буковини, території колишніх Хотинського та Ізмаїльського повітів до складу УРСР. 26 листопада 1944 р. в Мукачеві І з’їзд делегатів народних комітетів Закарпатської України ухвалив маніфест про возз’єднання Закарпатської України з УРСР. 29 червня 1945 р. підписано договір та протокол до нього про вихід Закарпатської України зі складу Чехословаччини та про її возз'єднання з радянською Україною. Як наслідок, більшість західноукраїнських земель увійшло до складу УРСР. Українські етнічні землі – Лемківщина, Холмщина, Надсяння (т.з. Закерзоння) відійшли до Польщі.

Вихід УРСР на міжнародну арену. На Ялтинській конференції (лютий 1945 р.) США та Великобританія погодились підтримати пропозиції Радянського Союзу щодо прийняття


Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 1. Делегація УРСР

на Установчій сесії ООН.


Української РСР та Білоруської РСР в члени Організації Об’єднаних Націй. 25 квітня 1945 р. делегація УРСР взяла участь в установчій конференції ООН в Сан-Франциско, в тому числі представники України взяли участь у розробці Статуту ООН. Україна стала однією з країн засновниць ООН. У січні 1946 р. у Лондоні відкрилася 1-а Генеральна Асамблея ООН. На ній УРСР обрана членом Економічної та Соціальної рад. Представники УРСР увійшли до складу органів ООН. Протягом 1948-1949 рр. УРСР була непостійним членом Ради Безпеки ООН. На 1950 р. УРСР була членом 20 міжнародних організацій.

Проте зовнішню політику УРСР важко назвати самостійною, адже визначалась вона не в Києві, а в Москві, про це свідчить те, що до 1991 р. УРСР не встановила дипломатичні відносини з будь-якою іншою державою. В зовнішньополітичній діяльності УРСР абсолютно підтримувала СРСР, а українські дипломати перебували у фарватері загальносоюзних. Але варто відзначити і позитивні наслідки зовнішньополітичної діяльності УРСР - Київ отримав можливість брати участь в обговоренні міжнародних проблем та інформувати світову громадськість про життя та культуру України.

2. Відбудова народного господарства.

У внутрішній політиці головним завданням була швидка відбудова економічного потенціалу республіки. У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Закон “Про п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства Української РСР на 1946 – 1950 рр.” В ньому були визначені такі головні завдання:

збільшити обсяги промислового виробництва на 3 % у порівнянні з 1940 рр. (для промисловості республіканського та місцевого підпорядкування – на 8,6 %);

збільшити виробництво електроенергії на 13 % від довоєнного рівня;

підвищити продуктивність праці на 36 %;

досягнути довоєнний рівень посівних площ, відновити довоєнне поголів’я худоби всільському господарстві.

Методи відбудови промисловостіУкраїни :

“мобілізація коштів населення” на відбудову народногого сподарства через систему оподаткування, державних позик;

значні капіталовкладення з державного бюджету (в першу чергу на відбудову важкої промисловості);

максимальне залучення трудових резервів;

широке використання праці в’язнів.

Наслідки відбудови промисловості слід оцінювати позитивно. В роки четвертої п’ятирічки (1946 – 1950 рр.) обсяг промислового виробництва у цілому перевищив довоєнні показники на 15%, тобто на 10% більше ніж планувалося. Темпи зростання промислового виробництва були надзвичайно швидким – понад 30% на рік.  У 1950 р. підприємства України давали 47,8% загальносоюзного видобутку вугілля, 54,2 коксу, 30,6% сталі, 38,4% металургійного обладання, 71% цукру-піску. Вантажообіг по залізницях республіки у 1950 р. на 18% перевищував показник 1940 р. Автоперевезення дорогами УРСР в цей період здійснювало понад 18 тисяч вантажівок. Розпочалась електрифікація українських сіл, у 1950 р. в УРСР електрифіковано 18% колгоспів, 88% МТС, 90% радгоспів. Варто зазначити, що електроенергія використовувалась у першу чергу для освітлення приміщень, а не для механізації парці колгоспників.

Повний довідник для підготовки до ЗНО 2017 по Історії України

Мал. 2. Відбудова Краматорського металургійного заводу

Проте були і серйозні недоліки. Відбудова промисловості здійснювалась екстенсивними методами, ще більше поглибилась диспропорція у розвитку важкої і легкої промисловості. Відбудовані підприємства починали відразу працювати на загальносоюзний народногосподарський комплекс. Існувала нагальна потреба в модернізації промислового виробництва. В грудні 1947 р. була одночасно скасована карткова система (введена в роки війни) та проведена конфіскаційна грошова реформа.

Сільське господарство за підсумками четвертої п’ятирічки досягло лише 90% довоєнного рівня. До головних причин відставання сільського господарствау 1945 – 1953 рр. слід віднести:

наслідки військових дій;

відсутність економічної самостійності колгоспів та радгоспів у поєднанні з недостатнім фінансуванням з боку держави;

жорстока та негнучка аграрна політика, які ігнорувала інтереси сільгоспвиробників;

важке матеріальне становище трудівни