Книга: Монети для патріарха



Костянтин Когтянц

Монети для патріарха


Частина перша,

в якій читач знайомиться з головними героями

та дізнається багато несподіваного

про відомих історичних персонажів


Кінний сердюк{1} Мусій Ільченко на прізвисько Пройдисвіт уже котру годину підпирав стіну. Зранку його викликали до полковника, і той наказав готуватися в дорогу. Ну а сердюкові зібратися — як голому роздягнутися. Потім два незнайомих старшини привели його до Лаври, завели до цього приміщення — Бог знає, як його назвати: сказати б, келія — так навіть лавки немає, — і наказали чекати. Ось він і чекає.

Нарешті у коридорі почулися важкі кроки, і Мусій зігнувся у поясному поклоні, як тільки побачив багатий одяг.

І лише коли перед очима з’явилася долівка, до розуму дійшло, чиє обличчя він побачив.

Ільченка наче заціпило! У голові не залишилося жодної думки, і він не просто забув, що треба казати, — бідолаха не пам’ятав, що на світі взагалі існують якісь слова.

Його Ясновельможність, Гетьман Його Пресвітлої Царської Величності Війська Запорозького обох берегів Дніпра не вперше стикався з такою ситуацією, він уже давно звик до цього, тому заговорив сам, та ще ж і як заговорив!

— Халь хазамта аль-дзхануд арбаа вахдака?[1]

Як не дивно, але звернення арабською повернуло Мусія до тями.

— Наам. Енхом кану доафаа![2]

Власне, нічого дивного. Розповіддю про його подвиг хоч трохи зм’якшили поразку.

Тоді їхню сотню послали на допомогу сандомирцям проти варшавців[3] і наказали розігнати невеликий загін шляхти. Розігнали. І з розгону врізалися у шведських мушкетерів та гренадерів, які раптом опинилися там, де ще мить тому нікого не було, і які діяли, мов пальці однієї руки.

А хорунжий союзного польського загону раптом чомусь вирішив, що Варшава краща за Сандомир, і вдарив з тилу.

Мусій сам не пам’ятав, як вирвався з тієї веремії, і лише через певний час, побачивши кров на клинку, зрозумів, що не просто втікав, а когось-таки зарубав, і навіть, можливо, не одного.

Хоча той, хто каже: «Я ніколи не тікав», — скоріше зовсім не воював.


Голоси він почув надвечір і незабаром побачив цю четвірку — вони, либонь, відстали від своєї частини. І тут Мусія таке зло взяло: його товаришів, якщо не всіх, то багатьох, зараз, у кращому разі, закопують, а то й кинули крукам та вовкам на поживу. А цим хоч би що.

Двоє шведів ішли, мало не обійнявшись, гранатну сумку на правому боці було дуже добре видно. У пам’яті спливли фігури гренадерів, що кидали порохові гранати. Вони були… Точно, вони були скляні!

Мусій обережно натиснув на гачок — і вибух відкинув обох гренадерів у різні боки.

Двоє інших пальнули з мушкетів по кущеві, за яким Мусія (коня він залишив трохи віддалік) уже не було.

Дурні! Ніколи не можна стріляти, якщо не бачиш куди!

Мусій напав на них, як вовк на молодих недосвідчених хортів. Один лише встиг витягти шпагу, як отримав заряд шроту з пістоля. Проте останній змусив сердюка згадати молитви! Він був трохи досвідченіший, та й учився, мабуть, краще, бо зустрів Пройдисвіта знаменитим «шведським маніром», тримаючи у правій руці шпагу, а в левиці мушкет з примкнутим багнетом, поставивши їх хрест-навхрест, — як то кажуть, хто не знає, що це таке, нехай спробує.

Пробити такий хрест спереду було просто неможливо, а коли Мусій пробував зайти збоку, швед швидко розвертався на підборах, знову опинявся хрестом уперед і пробував дістати Мусія то шпагою, то багнетом (якби він був трохи талановитіший, то був би кінець Ільченкові).

Врятував засіб, про який Пройдисвіт думав колись, але скористався ним уперше: він начищеним ефесом свого палаша впіймав сонячний промінь, пустив «зайчика» в очі ворога, кинув розрядженого пістоля у найуразливіше місце кожного чоловіка, — і німецький палаш, знятий з тіла вбитого союзника, саксонського офіцера, розрубав високу гренадерську шапку.

(Власне кажучи, цей палаш із чудовим золінгенським клинком та клеймом [4] могли б у сердюка й відібрати, якби не одна обставина. Пластина, що прикривала тильний бік долоні, була не справа, а зліва, тобто нещасний саксонець — упокой, Господи, його душу, хоч він був і не нашої віри, — так само, як і Мусій, був ліваком, а палаш робили на замовлення. Ну, а клинок Ільченко намагався доставати з піхов лише тоді, коли старшини не бачили.)

Щоправда, порубана була, головним чином, шапка, голова майже й не покуштувала палаша. Але швед поточився і впав на землю. Мусій швидко зв’язав його власним поясом. Мало хто брав у полон синього{3} шведа.


…А якщо вдуматися, то знання гетьманом арабської мови не таке вже й дивне, адже він довго служив Дорошенкові, той ходив під рукою султана, а серед турецьких старшин арабська дуже поширена.[5]

— І ти обрізаний, — продовжив Його Ясновельможність усе тією ж мовою.

Мусій мало не заскрипів зубами, адже йому ніхто не вірив, що в країні Маср, або Міср{4}, і християни обрізані — саме вони допомогли йому втекти, але поставили умову: він має бути обрізаний, бо хоча прикмети раба, що втік, не кричать на вулицях глашатаї (тим більше, що раб утік від страченого мамелюкського{5} бея з білих{6} під час штурму його палацу червоними яничарами), однак від Аль-Кахири[6] до міста, яке християни називали Ракета, а бусурмани — Ескандерея,[7] шлях довгий, і якщо хтось побачить його необрізаний чоловічий уд — усі сядуть на палі.

Але хлопці не вірили, вважали, що він колишній потурнак.

Це була одна з причин, через що його прозвали Пройдисвітом…


Гетьман кивнув — скоріше за все, власним думкам — і вийшов, залишивши Ільченка з якимось старим, таким старим, що йому могло б бути й сто років.

— Поїдеш до Дамаска.[8] До патріарха. Ми тут, коли нові рови копали, знайшли ось ці монети, а написи на них ніхто прочитати не може… Патріарх розуміється на таких речах.

Написи дійсно не були схожі на арабські чи на ті, якими користуються копти чи християни Сирії, чи на вірменські літери, але…

Старий брехав… «Цікаво, чи розуміє він, що я бачу його неправду?»

— Мало нас залишилося, — зітхнув старий.

Отже, розуміє.

— А гетьман наказав: знайди мені такого, щоб доїхав і повернувся. Ти, каже, знайдеш — якщо захочеш.

«А ти не схотів ризикувати своїми учнями — якщо вони в тебе є».

Утім, сердюк дійсно знав за собою одну якість — коли він укладав у свій голос певну силу, то багато хто йому вірив на слово. З плином часу він навіть почав заздалегідь розуміти, кого візьме, а кого ні. Зі старим не варто було й пробувати.

— Поїдеш одразу, як розмову завершимо. — Старий посміхнувся, показавши лічені зуби. — Щоб не встиг пробовкатися. А хлопці хай думають, що тебе заарештували за щось.

Мусій подумки вилаявся, але вголос нічого не сказав. Як то кажуть, хто мовчить, той двох навчить.

— Ти ж і татарською так-сяк можеш?

Мусій кивнув. Щоправда, говірка барських татар… власне кажучи, розмовляли вони суржиком, де частина слів — наші, але ще частина не зустрічається в інших татарських говірках, проте так-сяк порозумітися з татарами та турками (мови схожі) — міг. А турецькі старшини володіють арабською.

— Спочатку заїдеш до Букурешта.{7} Скажеш, до речі, тому писарю, що веде листування нашою мовою, пану Корбю, що брат його помер.

Ільченко насторожився. Потилицею відчув, що ця смерть якось із його завданням пов’язана.

Дійсно, питання, чи помер Давид Корбю,[9] він же (за українськими документами) Іван Давид, багаторічний зв’язковий між спецслужбами Гетьманату та Волоського князівства, своєю смертю, чи йому допомогли померти, залишилося відкритим, хоча його оглядали гетьманські лікарі (німець та італієць), ще один італієць, що аж надто добре розумівся на отрутах — і тому мусив утікати із Сицилії аж в Україну, та, потай від усіх, ворожбити.

Оглядали — і нічого не вгледіли. І на аква тофану схоже, і на з’їдення[10] — та в тому-то й річ: і схоже, і ні.

Тому довелося деякі плани терміново змінювати, а це призвело до змін і в тому плані, який через кілька століть назвали б «операцією прикриття».

— Їдеш як гонець Його Ясновельможності, проїзна грамота в саквах. Начебто повідомити про смерть пана Корбю. Є й подальша проїзна — від князя-господаря Костянтина — начебто пан Корбю — небіж архімандрита, тож князь послав тебе повідомити. Грамота справжня, але, щоб ніхто не питав, звідкіля вона взялася, заїдеш до Букурешта. І про всяк випадок — ще одна, від Дубоссарської{8}… — він трохи запнувся, — …старшини.

Мусій Пройдисвіт не знав слова «авантюра», але відчував саме це. Начебто все продумано, але… Але… Але…

Та наказ є наказ.

* * *

— Значит, поехал гонец в Мунтянию, и сам гетман с ним говорил, а в полку говорят, што он арестован?

Аркадій Борисов, який носив скромне звання порутчика[11] Преображенського полку, — проте не слід забувати, що сам цар був у цьому полку спочатку урядником, а згодом капітаном бомбардирської роти, — замислився. Листування з господарем Костянтином гетьманові дозволено. Але навіщо тоді отака складність?

Борисов знав, що доля Гетьманату, в принципі, вирішена. Його знищать, як знищили Касимівське царство — він народився й виріс біля колишнього касимівського кордону і добре пам’ятав, як у татар був свій уділ. Ну й де він? Те ж саме і з цими хохлами буде. Але коли і як?

Крім усього іншого, позбавити — без вагомих доказів — володінь людину, яку в Європі називають гран дуксом,[12] — не дуже зручно.

І ось така нагода.

Якщо перехопити цього таємного посланця, випатрати його, змусити дати свідчення, навіть кілька різних свідчень, а потім передати їх Даниловичу,[13] який сам зазіхає на гетьманську посаду, сподіваючись, що в такому разі після знищення козацтва Малоросію залишать йому, то Данилович оцінить.

Так! Але треба подбати, аби про такий рапт (Борисов учився у Франції, тому й подумав — рапт, викрадення) ніхто не знав.

А! У складі нерегулярних військ, які привів сюди царевич Олексій, є калмицькі загони. А серед калмиків багато ногайців. Десь із півстоліття тому ногайці повстали проти кримського хана і частина їх перейшла на бік калмиків.

Хоча касимівська та ногайська говірки відрізнялися, порозумітися все ж було можливо.

Він відбере таких, хто жодного слова не знає російською, отже, випадково не прохопляться. Ну й Роба треба взяти з собою, ясна річ, як же без Роба…

— Приметы у сего Мусия есть какие, штоп легко в память?

— Ну високий він, волосся русяве, руки довгі, очі… забув я! — Борисов мало не сплюнув, і Юда зачастив: — Замість коня в нього… ну як його…

— Мул, што ли?

— Ось-ось. Мул. І не шабля в нього, а палаш, як у старшин драгун ваших…

— Я тебе покажу «ваших»! Голоса испущаешь?[14] Его пресветлого царского величества га-аспада драгунския офицеры!

Борисов повернувся до дверей:

— Васька! Покличь ко мне с калмыков старших которого!

Приймаючи таке рішення, Борисов не знав, що він сам схопив принаду і, більше того, підштовхнув камінь, який викличе цілу лавину.

На щастя, донощик чи то не помітив, чи то з переляку забув, що Мусій — лівак.

* * *

Мусій тим часом їхав не поспішаючи. Та й куди поспішати? До Дамаска так і сяк шлях довгий…

Він ніколи не вважав себе ані характерником, ані, тим більше, чаклуном-ворожбитом, але дещо він усе ж таки вмів.[15]

Мабуть, тому й купив його Абдаллах, знаменитий на весь Єгипет звіздар, якого тримав при собі бей Ісмаїл, тому й вчив арабської — хоча більше того життя вчило, — мабуть, щось відчув і готував собі в учні.

Власне, дечого й навчив. Як до того Іса.

Монети, які йому дали, були биті зовсім недавно! Метал ще пам’ятав, як він був гарячий, пам’ятав удар штемпеля. Виходить, що ці загадкові знаки — якийсь тайнопис.

Мало про що може гетьман повідомити патріарха!

Але з цього випливало одне: якщо його візьмуть живцем, то катуватимуть до смерті, аби пересвідчитися, чи не везе він чогось у голові. А то й ще гірше — змусять під тортурами оговорити гетьмана. А потім, як запишуть зізнання, то зразу вб’ють, не давши й покаятися, — не треба нікому, аби піп на сповіді отаке почув.

І піде він на Божий суд з невідпущеними гріхами, бо це військові гріхи — вбивства або там підпали — гетьман на себе бере, а за інші — такого немає.

Але наказ є наказ. Як казав його колишній курінний{9}: «Мусій — мусиш!»

Він ще раз передивився свої сакви і переконався, що ті, хто збирав йому речі, справу свою знали.

Вони вклали три гаманці. У першому — дрібні польські гроші, мідні російські копійки та полушки,{10} втім, були й три срібних — два п’ятака та трояк,[16] кілька турецьких акче.

Другий був дуже-таки пузатий, усе турецьке, головним чином — акче, але зустрічалися й крупні монети — піастри. Тобто коли в’їдеш до турецьких володінь, перекладай потроху з великого гаманця, який тримай подалі, — у маленький.

Третій — піастри та золоті монети. Вистачить, аби доїхати до Дамаска й повернутися назад.

І те, що йому дали мула, — правильно. Коні легко гинуть — наприклад, від води поганої. Мули у цьому надійніші.

Раптом Мусій, під’їхавши до струмка, замість того аби перебратися через нього, в’їхав у воду і пішов по воді, слідів не залишаючи. Та не вверх по течії, а вниз, у бік Дніпра з Києвом.

Як казав той самий курінний, царство йому небесне, «ворона завжди прямкує, а дома не ночує…».

* * *

Чаклун відірвав очі від діаманта в каблучці. Цікаво, чи розуміє Борисов, у що він ушелепався? Нападати на Мазепу… а він явно збирався напасти. Як би сам не опинився на пласі. Цареві зараз нові внутрішні конфлікти не потрібні, он на Дону неспокійно, башкири бунтують.

Шкода! Дуже шкода, що можна щось побачити лише через двійко оброблених діамантів.

Колись, кажуть, можна було й без цього. Дехто, оповідають, навіть у простій воді з-під млина міг багато чого угледіти, у цих малоросів навіть приказка існувала: «вгадав, наче у воду дивився».

Зараз не те.

Потрібні два однаковісіньких діаманти (а скільки вони коштують?), добряче попрацювати над ними — він потім два тижні був хворий, та й після кожного підглядання почувається зле, і от…

І от каблучка, яку він презентував царевичу Олексію, чомусь опинилася на пальці в Борисова. Аркадій Петрович не остання людина в Преображенському — ясна річ, не в полку, а в приказі,[17] та все ж не те…

(А таємниці ніякої не було. Просто про одну п’яну пригоду царевича Борисов доповісти-то доповів, але так, що батько лише посміявся. Що Петро вб’є сина — такого ще й уявити ніхто не міг, от Борисов і підстрахувався. А царевич віддячив.)

А все ж таки — що замислив Мазепа? Чого гінця-то послали?

* * *

Борисов дійшов уже мало не до сказу. Здавалося б, на шляхах Київщини мули трапляються не кожного дня, мали б запам’ятати, але оці кляті хохли на будь-яке запитання відповідали або «Га?» або «Що?», і з Аркадія Петровича сім потів сходило, поки зрештою вдавалося з’ясувати, що й цей ніякого мула не бачив. (Борисов не вбачав жодного зв’язку між подібною поведінкою й тим, що він — як і завжди — кількох чоловік побив нагайкою.)

Нарешті один з татар, що стали калмиками, насмілився звернутися до його благородія.

Вислухавши, Борисов насупився: за таке все ще спалювали на вогнищі, але хто дізнається?

Кочівник дістав досить велику кістку. До речі, звідкіля дістав — було абсолютно неясно: кишень у нього не було, за пазуху не лазив.

Губи ногайця заворушилися, і через певний час по лопатці пішли тріщини.

— Він повернув назад до Дніпра.


Мусій здригнувся, неначе від удару. Тепер він розумів, що відчував старий Іса, коли вчив його. Тричі чужу вчив людину — чужу по крові, чужу по мові, чужу по вірі. Хоча, з іншого боку, учнів до Мусія в нього не було. Мабуть, одні з одноплемінників були нездатні, іншим він не довіряв.

* * *

Вісімнадцять років тому.

Хлопець ішов, з кожним кроком відчуваючи, що його залишають останні сили. Він ішов рукотворною пустелею, на яку перетворилася південна Київщина та вся Брацлавщина. За сім днів шляху він лише один раз бачив якесь селище, де над дахами декількох хат курилися димки, проте не став зразу підходити. І недаремно — опівдні почувся заклик муедзина. Отже, там були турки.

Позавчора у спаленому дощенту селі він наївся вишень — частина дерев вижила.

Проте чи то з вишнями було щось не те, чи то Мусій забагато їх з’їв, але зі шлунком сталося таке, що він за два наступних дні пройшов усього нічого і навіть час від часу втрачав свідомість.

Як не дивно, півгодини тому йому вдалося вбити зайця, і тепер він шукав місце, де безпечно було б розвести вогонь.

Правий був дід Данило, напучуючи: «Якщо тебе впіймають, то тікай зразу, поки не заслабнув ще з голодухи, не ведися на думки та на розмови — може, буде краща нагода. Перша нагода — вона буде й остання, другої ніколи ти не діждешся. Та ніколи не тікай туди, де проходив раніше, бо там і шукатимуть. Ніж завжди примотуй до ноги, нижче коліна — туди не кожен полізе. І там же — кремінчик. Ясно, по ножу кременем бити — це не по кресалу, та запалиш, зрештою. Найчастіше навіть влітку гинуть, якщо немає вогню. А з пояса можна зробити пращу».




Власне, все так і сталося. Вони йшли на Полісся, коли їх нагнали татари. (Лише через багато років Ільченко зрозумів, що ножа не знайшли тому, що він дуже не бажав, аби знайшли. Дуже. Все його єство волало: «Не нагинайся! Не шукай!»)

Зараз Мусій вишукував поглядом якийсь зручний яр…


Хлопець у черговий раз присів під кущем, на хвильку відволікся, бо занадто вже крутило черево, — і… і три татарина неначе з-під землі виросли.

Щойно не було нікого, і ось тобі на — стоять півколом…

— Не треба нас боятися, — досить чистою українською сказав найстарший, мружачись, неначе дивився на сонце.

«Аякже!»

— Ми не ті, від кого ти втік. Ми нащадки рабів королеви Бони[18] і живемо в Барі.


А крім них у Барі ніхто не жив.[19] Власне, і вони забиралися до руїн міста, де вціліли тільки татарські будинки, лише на зиму. Решту часу кочували спустошеними околицями, випасаючи худобу, збираючи плоди (садів без господарів залишилося дуже багато), полюючи.

Мусій був пастушком, а заодно — за три роки — довів своє володіння пращею до найвищої майстерності, завдяки чому майже завжди був ситий (татари за пастушество годували, але далеко не донесхочу). Щоправда, на кожного збитого птаха треба було витратити кілька камінчиків, зате у великого жирного бабака не було жодних шансів…

Та от що дивувало Мусія: хоча повз Бар весь час проходили різні війська, барських татар ніхто не чіпав.[20]

Чому саме — прояснішало, коли Іса почав його вчити.

* * *

Мусій не збирався ночувати на постоялих дворах. Зрештою, трохи покуняти можна і в сідлі.

Тепер ворог приблизно знав, куди Мусій їде… А що ворог на нього ворожив, сердюк анітрохи не сумнівався, бо він відчув не лише сам факт ворожіння, але й те, що через багато років назвали 6 «його стиль», і був певен, що то не стиль старого ворожбита, який так і не назвався, отже, шукати його міг лише ворог… Але оці татарські штуки з кісткою дають не надто вірний результат.

Тож Мусій вирішив дотримуватися попереднього плану; переплисти на лівий берег Дніпра, тримаючись за мула, це неважко… а потім…

Проте вже смеркалося, на шляху поменшало народу, та…

Сердюк зліз із мула і, тримаючи його за повіддя, поліз до чагарників.

Щось йому не подобалося.

Попереду донісся стук копит.

І позаду також.

З боку Києва з’явилися два вершники.

Чорт забирай, але один з них — жінка!

Назустріч виїхали ще двоє, у мундирах царських драгунів, але без рушниць чи пістолів.

Ільченко напружився раніше, аніж до його голови дійшло, що зазвичай солдати регулярних полків по двоє не їздили, бо важкі умови служби призводили до частого дезертирства. Якщо треба було послати зв’язкового, то посилали козака або когось із москалів старих служб, або «його благородіє» посилав свого довіреного холопа. Тим більше — не їздили драгуни без вогнепальної зброї.

І раптом… драгуни зіп’ялися у стременах, уважно подивилися на коней двійки, вихопили палаші й атакували козака, який супроводжував жінку.

Мусій відчув, що його роздирає навпіл. З одного боку, серце вимагало допомогти своєму, тим більше що навряд чи драгуни виконували наказ, скоріше, це були переодягнені розбійники; з іншого — розум наказував не ставити під загрозу гетьманове доручення.

Але він не встиг схилитися на той бік чи на інший, бо сутичка тривала всього кілька секунд: козак не чекав нападу саме від драгунів, до того ж він явно звик битися з татарами та поляками, а ті й другі саме рубаються кривими шаблями, тож до бою з противником, що мав прямі палаші, він, либонь, став чи не вперше в житті — і тієї самої миті, коли він блискавично зарубав одного, його заколов другий.

Вцілілий драгун наздогнав жінку, приголомшив її плазом і, страшно крикнувши, розігнав решту коней. Уся операція зайняла не більше хвилини.

Мусій, подякувавши долі за те, що в нього мул — кінь би вже заіржав, а мули спокійніші, — обережно, аби не виявити себе, витяг із саморобних піхов багнет і прилаштував його на трофейну шведську рушницю.

Він чомусь перестав вагатися, щось підказувало йому, що треба робити.

Шведський багнет, на відміну від старого багинета,[21] не вставлявся в дуло, а одягався на нього, що дозволяло стріляти, а головне — багнет не міг випасти.

Тепер драгун опинився у становищі нещасного козака, але навряд чи встиг це зрозуміти, бо, вискочивши із кущів, як вовк із засідки, Ільченко зробив випад. Той спробував відбити удар, але Мусій тримав рушницю двома руками, а вбивця палаш — однією, та й тульський палаш, виготовлений вручну майстром-кріпаком, поступався шведській криці, яку виготовляв вільний робітник на фабриці.

Клинок переломився, залишивши, щоправда, зарубку якраз на тій трубці, якою багнет на ствол одягається, а сам багнет увійшов противнику «під ложечку».

Мусій швидко обшукав трупи… На руках були порохом випалені клейма, які ставили рекрутам,[22] але на одязі не вистачало ґудзиків, отже — втікачі з війська (слова «дезертири» він не знав).

— О Господи! — вигукнула жінка, підійшовши до Пройдисвіта, і спитала: — Петро мертвий?

Ільченко кивнув.

— Царство йому небесне, — перехрестилася та. — Мені до гетьмана треба.

Мусій мало не запитав, чи не треба їй до царя одночасно з султаном, проте жінка зрозуміла, про що він думає, тож, ухопивши двома пальцями гайтан на шиї, витягла підвішений на ньому перстень зі смарагдом, на якому був вирізьблений гетьманський герб.

— Я від Мотрі Кочубеївни…

Пройдисвіт відчув, що під ним пливе земля…

Для нього не було ані дивним, ані потворним кохання між старим та юнкою. Якби всіх жінок, що виходили заміж за чоловіків, які годилися їм у діди, змушували до шлюбу — ніякої змушувалки не вистачило б…

До того ж старшинських дочок з дитинства привчали до думки, що чоловік буде немолодий, головне — щоб старшина. А хто в нас найголовніший старшина?

Ясно йому було й те, чому Кочубеї ополчилися проти цього союзу: як не крути, як не верти, а не було в Україні ремесла, небезпечнішого за гетьманське: по Богданові жоден гетьман не помер з булавою в руках, а рідня-свояки сьорбнули донесхочу…

Чого Мусій не міг зрозуміти, так це того, чому Кочубеї почали зводити на гетьмана звинувачення у привороженні та ще й у зґвалтуванні (начебто не помічаючи, що одно суперечить іншому)… Такі побрехеньки могли погано для них самих скінчитися, адже, згідно із законом, за наклепи — їм загрожувало те саме, що було б звинуваченому, тобто в даному випадку — страта.

Як не дивно, але Кочубеїв поки що рятувало те, проти чого вони повстали, — тобто кохання гетьмана, бо якби він просто бажав затягнути Мотрю в ліжко, то поплатилися б вони за брехню головами…

— Але ж гетьман у Києві!

— Ні, поскакав до Білої Церкви.

Якщо розмірковувати головою, то доручення до патріарха було вочевидь важливішим. Проте в тому-то й проблема з цими закоханими, що вони часто думають не нею. Якщо лист Мотрі не потрапить до гетьмана, а той опісля дізнається, що Мусій міг, але не допоміг, буде сердюкові непереливки.

«Добре, допоможу їй добратися до Білої Церкви». Проте…

— Як гадаєш, до кого саме Кочубеї послали голуба?

Тому, що зарізяки виїхали назустріч, могло бути лише одне пояснення. Саме це.

— А не випадково?

У відповідь Мусій мовчки показав те, що було в кишені одного з дезертирів, — невеличкий клапоть паперу, на якому з одного боку було намальовано свинцевим олівцем тавро, як на конях, та літера «буки», тобто «два», з другого — написано «забрати лист».

Дезертири явно ночували не в лісі чи на болоті, а в хаті. І не було в них із собою вогнепальної зброї, хоча при дезертирстві вони не могли прихопити самі лише палаші.

Вочевидь, той, у кого переховувалися ці дезертири, не дуже-то довіряв їхній витримці, боявся, що хтось із них та бабахне.

А треба було безшумно…

Цікаво, чи розуміли вони, що хоч верть-круть, хоч круть-верть, а все одно в черепочку смерть? Причому саме в черепочку, рано чи пізно, дали б їм покуштувати чогось. Бачив Ільченко такі штуки при дворі бея Ісмаїла…

* * *

Хата-землянка вигулькнула за поворотом яру несподівано, коли вже небо посіріло. Мар’яна — єдине, що дізнався Мусій про жінку, це те, що звали її Мар’яною, ну й те, що можна оком побачити: років десь близько двадцяти, білява, сині очі… — так-от, Мар’яна, яка вела його ярами та стежками (ці місця вона знала, як власну долоню, що було трохи дивно), прошепотіла:

— Рік тому її не було.

Мало чого рік тому не було! Проте Мусій обережно витяг палаш, засунув його під праву пахву (повіддя він тримав правицею, як і личить лівакові), а в шуйцю взяв свій вірний пістоль. У нього було два пістолі, німецький та турецький, причому перший він носив за поясом, а другий — в ольстрі.{11}

Як не мало він умів, але порох на полиці спалахував у нього неодмінно, без осічок. А такого, аби на полиці спалахнув, а у стволі — ні, майже не траплялося. Сердюка поки що Бог милував.

Помилував і на цей раз. Бо кремезний, добре одягнутий чоловік як з’явився у дверях, так одразу й скинув до плеча карабін. Ільченко випередив його на долі секунди — і куля з рук мерця пішла в небо. Мар’яна скрикнула, що Пройдисвіт приписав переляку.


У землянці нікого не було. Проте тут і там було розкидано селянський одяг, за розміром підхожий на дезертирів, були тут і рушниця, і пістолі, і лядунки — усе московське, більше того, тут знаходилися мортириця{12} та гранати — свідчення того, що дезертири були не драгунами, а кінними гренадерами.

Мусій зразу вирішив, що литі мідні гранати він візьме, а от мортириця… приваблива штука, але й примітна. Хоча… Можна поки що замотати в щось та приторочити до Мар’яниного сідла. Вона легка, речей не має. А перед Білою Церквою приховати десь.

Спальне місце було зроблено зі свіжоскошеного сіна.

— Дивно, коня немає.

— Нічого дивного, — Мусій знизав плечима, — він на тих двох приїхав, цим коней не довіряли. Втекти, звісно, й пішки можна…

Проте коні дорого коштують. Ну, ясно і те, що вчора вони швидше, аніж ми, дісталися до шляху, бо ми їхали поночі, а вони — серед білого дня.

— А сюди не так легко дістатися, як здається, — потягуючись (потягуючись!), сказала жінка.

Сердюк обійняв її за талію, вона висковзнула, але лише для того, аби впасти на сіно.

— Про що ти думаєш?

— Про те, що нас тут можуть застукати…

— Ні. І ні. Не можуть, бо якщо тіла знайшли, то погоня по слідах не піде, я відвела очі…

«Так ти відьма?»

— …тепер у слід носа втупить, а не побачить. І думаєш ти не про погоню. А про те, що якби Петро залишився живим, то лежала б я під ним.

Мар’яна посміхнулася.

— Могло й так бути… Він сподівався.

Вона засміялася.

— А могло і не бути. Мало хто на що сподівається… Он Мотря все ще бачить себе пані гетьмановою.

«Дійсно, якщо зразу не вдалося, то після такої веремії…» Втім, сердюкові взагалі було байдуже до далекої доньки генерального судді, а зараз — і поготів. Адже якщо їх не можуть знайти, а Мар’яна така красива… а він уже кілька місяців не був із жінкою…

* * *

Мусій Ільченко не міг бачити, що кожного разу, коли Мар’янині нігті впивалися в його плечі, труп невідомого йому старшини здригався.

* * *

А тим часом.

Государ Петро Олексійович (формулу «Петро І» він вигадає трохи згодом, чим дасть поштовх чуткам, що є предтечею антихриста: перший, а потім ще другий буде!) ніяк не міг заснути. Десь о другій годині він зволив згадати, що його непокоїло: у повідомленнях з Москви та Санкт-Пітер-Бурха (він і подумки вимовляв повністю, зі смаком: Санкт-Пітер-Бурх) уже три місяці не повідомлялося про жодну страту.

За три місяці — жодної крамоли, жодного хабара, жодного випадку казнокрадства? Покривають… Покривають!

Петро підвівся, одягнувся сам, без допомоги — пожалів будити денщика (із жінками він лягав удень, а спав з денщиком, причому це був єдиний випадок, коли цар зволив пояснити підданим свою поведінку: в момент засинання з ним, мовляв, корчі бувають, і єдиний засіб від них — учепитися в чоловічі плечі. Що ж, ті троє, що мали право входити до кімнати, де зволив зупинитися Його Величність, — тобто Меншиков, Головін та Апраксій, — інколи заставали сцени, схожі на корчі…)

Цар витяг з-під подушки зв’язку ключів, швидко пройшов до сусідньої кімнати, яка вся була заставлена скринями, що їх Його Величність зволив зробити власноручно й секретні замки до цих скринь сам «измыслил».

У цих скринях, які Петро чомусь називав «шкапами», заперті на ключ спали царські секретарі.[23]

Петро відкрив першу-ліпшу скриню, витяг секретаря… Витяг у буквальному розумінні, схопивши за плечі з усієї своєї богатирської сили.

Секретар, що не вперше переживав подібну оказію, спав у мундирі, щоправда, штани в нього були мокрі: терпів, бідолаха, з останніх сил, а коли цар його схопив — синці точно будуть, — то з переляку…

— Пиши! — рявкнув Петро Олексійович. — Господа! Понеже уведомлены Мы, што вы по доносам ни одново дела не свершили, но всё поманиваете, забывая Бога и души свои, того ради последнее, о сем пишу к Вам. Ежели пяти или шти дел главных, буде более, не успеете, до первого числа… и преступникам не учините смертную казнь, то вам сие будет! Про смертную казнь и што им самим сие будет, подчеркни жирно. Што еще? Ну! Што еще есть?!

— Про протопопа ж писали, с Воронежу, на которова донос поступил, што писал протопоп ночью, а чего писал — неведомо. Запирается, говорит, ничего не писал, и даже пера с чернилами не нашли в доме. А на дыбу его нельзя, спина больная, помрет ишшо.

— Пиши. О протопопе. Раз пытать нельзя, то можно, разложив, батогами бить.[24]

Продиктувавши кілька листів, Петро забажав до вітру і, на відміну від секретаря, мав змогу виконати своє бажання, полишивши на столі зв’язку ключів від «спальних пікапів». Як тільки за монархом зачинилися двері, секретар витяг з-за пазухи шматок воску і, поспішаючи, почав робити відбитки. Давно вони на таку нагоду чекали.

* * *

Мусій усе ж вирішив почекати Мар’яну на постоялому дворі на околиці Білої Церкви до завтрашнього ранку. Власне, тут вона була в безпеці, чи майже в безпеці: спробувати схопити в місті жінку з таким перснем було дуже ризиковано. А якщо вона сказала, що далі не потребує супроводу, то, мабуть, так воно і є. Та все ж таки…

Мусій трохи пригубив медовухи з глиняної чарки.

Саме трохи — він пам’ятав розповіді діда Данила (батька майже не пам’ятав) про старі часи, коли за ковток у поході козака страчували, і правильно! Про небезпеку від міцних напоїв нагадував раз у раз і Іса.

Але їсти, не запиваючи, було просто небезпечно, бо пили навколо всі. А колись же за випивку під час війни страчували. Неподалік компанія козаків (судячи з деяких вигуків, Богуславського полку) уже напилася до небезпечного стану і, косо поглядаючи на Ільченкову барву,[25] лаяла старшину. Особливо часто згадували будівництво нових валів навколо Лаври, звідки й поверталися.

Мусій сам не розумів, навіщо насипати земляний вал, коли є потужний кам’яний мур, який закінчили лише минулого року. Проти кого це? Проти орди вистачить і муру, навіть якщо вона прорветься до Києва, чого, дяка Богові і козацтву, не траплялося дуже багато років. Шведи? Та за час, потрібний для будівництва таких потужних укріплень, війна сто разів скінчиться.[26]

Пройдисвіт підозрював, що просто хтось віддав наказ, не подумавши, і все, — написане пером не виореш волом, та й гроші, що з казни на цю справу капають, — що, все срібло дійшло, куди треба, і нічого по дорозі не заблукало? Ха!

Один з козаків спробував відволікти увагу піснею, проте, як це часто буває, намагаючись змінити тему, змінив її на ще небезпечнішу, бо заспівав він не мало, не багато, а:

— Склич, Палію,{13} склич дружину

Та й підем на ляховщину!

Треті півні не співали,

Польські замки запалали!

Мусій не вперше стикався з тим, що народ не змирився з арештом батька козацького. Сам він двічі воював під булавою Палія, бо саме до його загону приєднався, коли той проходив мимо Бара, невдовзі й у полон потрапив, а після втечі повернувся в Україну якраз перед початком «нової Хмельниччини», та міг сказати про Палія багато доброго, але… Пам’ятав і про його важку вдачу, через яку видатний тактик постійно сварився з усіма гетьманами та іншими полковниками. Саме цим — значно спрощуючи — пояснював і його арешт. (Хоча інколи замислювався: чи не за чаклунство взяли полковника? Всі навколо певні були, що Семен — ворожбит. Так здавалося й самому Ільченкові, хоча спитати, звісно, не насмілювався.)

Так чи інак, але майже всі старі паліївці змирилися, два полки з них створено (до Білоцерківського полку Ільченко не вступив, бо городові козаки несли службу власним коштом, якого в нього не було, а до полку Танського — бо Танський[27] його не любив), — так-от, свої змирилися, бо проти царського наказу нічого не вдієш, а решта — ні.



У Мусія навіть майнуло передчуття, що йому зараз можуть натовкти пику, бо не будеш же стріляти-рубати своїх, але цієї хвилини вихором влетіла Мар’яна.

— А хто обіцяв грошей зайвих не витрачати?

Мусій миттєво розіграв спійманого на гарячому чоловіка, хоча щось не пригадував за собою ніяких обіцянок.

Коли вони опинилися в кімнатці, точніше — у маленькому закапелку, Мар’яна обняла сердюка і зашепотіла у вухо:

— Ніж у тебе добрий?

Нічого не розуміючи, Мусій кивнув.

— Ріж монету, пістоль набивай! Швидше, він може й сюди заявитися.

Ільченко не зумів би втекти аж з Єгипту, якби не відчував, коли можна перепитувати, а коли треба робити, що кажуть. Він витяг монету, яка на вигляд здавалася найвищої проби, порізав її ножем на шматки й набив ними німецький пістоль. Другий у нього був турецьким, дуже довгоствольним, і сердюк завжди заряджав його кулями — він пробивав кольчуги, які ще носили деякі поляки та татари.

Тільки завершивши процедуру, Пройдисвіт повернувся до Мар’яни, що, вочевидь, розуміла: не можна відволікати людину, яка перезаряджає зброю:

— Що?

— Ти пам’ятаєш старого, що сказав: «Мало нас залишилося»?

Сердюк остовпів: «А вона звідкіля знає?»

— Я задрімала, поки листа носили до гетьмана… Саму не пустили, звісно… Ну, я задрімала на ослінчику… З тобою виспишся… І він з’явився уві сні. Сказав, що ти вбив учня самого Сулеймана, а це — найсильніший із чаклунів бусурманських. Він такого не подарує, бо учня знайти важко. І ще Сулейман якийсь некро, некро — і не вимовлю цього слова. Тому тобі треба мати срібну зброю. Старому дуже важко з’являтися уві сні, тому вдруге навряд чи зможе.

Мусій прикинув, чи не може це бути брехнею, і вирішив, що навряд.

— Зараз поїдемо?

— Ні. — Це слово спочатку вирвалося само по собі, і лише потім сердюк зрозумів чому. — Я сказав, що буду до ранку, тож запам’ятають, якщо станеться інакше. Та й сюди — все-таки образи висять, людей багато, я диякона бачив, — мо’, й не сунеться сюди нечиста. І їхати з такими ворогами краще вдень. Тим більше що тобі ж до Батурина?

— До домовини! — визвірилася Мар’яна. — Я ж гадала, не здогадається катиця,[28] куди я їду. Аякже! Тепер мені до Батурина зась, усе, що мала, — пропало. Так що з тобою їду. Старий благословив, а тобі наказав передати, що старого Ісу він знав і що той і вполовину не був такий, як моя бабця. Отже, я теж сильніша за тебе.

У Мусія майнула думка, що бабця була сама по собі, а онука сама по собі. Проте два потворники{14} дійсно кращі за одного. Але… Він згадав, що вона й бровою не повела, коли загинув закоханий у неї козак, більше того, за кілька годин віддалася іншому. Та й зараз якусь фальш він усе ж відчув.

— Може, ще й сказав, для чого я їду?

Жінка зашарілася, але відповіла правду:

— Ні, заборонив навіть питати. Не твоя, сказав, справа.

Вочевидь дійшовши висновку, що Мусій потребує додаткового заохочення, вона взяла образ у кутку (господар чи то багатий, чи то дуже богобоязкий) і рішуче повернула його обличчям до стінки.

— …Не спиш?

— Боюся спати. Не хочу бути уві сні вбитим. Так що поспи трохи перша, а потім я, і так воно хай і далі буде.

Поспали…

* * *

Неприємності почалися вранці на стайні, де Ільченко з Мар’яною сідлали коня й мула.

Присутність когось іншого він відчув потилицею й, озирнувшись, побачив двох козаків, що вчора лаяли старшину. І відчув бажання закусити, бо хлопці або похмелитися встигли, або всю ніч пиячили.

— О! Курва попалася! Пішла з нами!

Мусій, ще сподіваючись уникнути бійки, рявкнув:

— У мене наказ!

— Про курв?

І, не даючи сердюкові щось пояснити, кремезний козарлюга зацідив Ільченкові в обличчя так, що той упав, а перед очима замерехтіли зірки.

Кремезний розвернувся і схопив Мар’яну, у чому й помилився, хоча досі після його удару ніхто не вставав раніше аніж за кілька хвилин; проте Пройдисвіта, коли він був рабом, ще й не так били, так що раптом, перш ніж богуславці помітили, він підскочив, неначе кішка, і вже тримав у лівиці турецького пістоля, вихопленого з кобури при сідлі мула.

Як уже сказано, пістоль був дуже довгоствольний, до того ж, як на значній частині турецької зброї, десь за півпальця до кінця ствола на ньому було досить велике потовщення у вигляді зміїної голови, з пащеки якої виходить дуло.

Тож коли ця зміїна голова вдарила кремезного по голові, на додачу правий кулак врізався йому ж у потилицю, а другий козак отримав копняка в черево, сердюк ще й палаша вихопив:

— Порубаю й постріляю! — Для наочності Мусій клацнув курком пістоля.

Насправді Ільченко не бажав ані стріляти, ані рубатися, і хоча йому дійсно нічого б за це не було, проте виконання наказу зірвалося б.

Менший з козаків ухопив кремезного, що стогнав від болю, за здорову руку й поволік, — мабуть, від копняка протверезів.

…Мусій не звернув уваги на захоплені очі слуги-підлітка, що тут і ночував у стайні, та якби й звернув, то нічого зробити не зміг би.

Хлопчина, звісно, пробовкнувся; хоча хазяїн постоялого двору суворо забороняв розповідати будь-кому про бійки між відвідувачами, але наступної ночі Аркадій Борисов, який уже вирішив був відмовитися від погоні й завітав до Білої Церкви просто про всяк випадок, почув про бійку від дівки, яку залишив із собою.

Вранці він мав уже докладний опис обох подорожніх, та й коня з мулом описали.

* * *

…Утім, в Ільченка вистачило глузду звернути з битого шляху й просуватися стежками, Білоцерківщину він знав добре, бо воював тут майже два роки, та й потім проходив з полком.

Отож просуваючись весь день без перепон, вони надвечір зупинилися на березі невеликого струмка.

Мар’яна зібралася за хмизом, але сердюк похитав головою:

— Ночі теплі. А поїмо хліба.

І, впіймавши здивований погляд жінки, пояснив:

— Бачив я одного, запах вогнища ду-уже далеко чув, може бути і другий. До того ж, як підкинеш хмиз, то потім до-овго нічого не бачиш. Як і домовлялися, я посплю, а ти початуй, потім розбудиш.

Утім, жінка штовхнула його десь години за дві.

Мусій сполоснув обличчя, аби прогнати сон, і запитав:

— Страшно?

Та ледве вичавила із себе:

— Та всюди ворог ввижається.

Сердюк відкрив рота, хотів щось сказати і тут здогадався, що під словом «ворог» Мар’яна розуміє не людей і… і що вона, мабуть, права, тож, тримаючись так, аби загородити собою огляд з того місця, звідки просто віяло небезпекою, витяг з-під сакви, що слугувала йому подушкою, набитий срібним шротом пістоль, поклав на кирею, на якій раніше лежав. Поряд поклав шведську фузею{15} з примкнутим багнетом. І поцілував жінку.

— Ти що?

— Твій переляк заспокоюю.

…І саме тієї миті, коли б із чортової дюжини спостерігачів дюжина дійшла б висновку, що Мусій нічого, крім Мар’яниного тіла, не бачить і ні про що, крім нього, не думає, сердюк скочив на ноги і вистрілив у темну фігуру, що підкрадалася до коханців.

…Ільченка порятувала звичка одразу після пострілу міняти зброю, особливо вночі, коли постріл тебе ж і засліплює, а ще передбачливість, з якою він поклав поряд із собою фузею. Бо темна фігура все ж стрибнула, сама настромивши себе на багнета.

Проте вона не впала, а продовжувала махати руками, явно намагаючись добратися до Мусієвої горлянки. Мовчки, без крику чи стогону. Той, не думаючи, звів курок і натиснув на гачок, аби знову осліпнути й оглухнути від пострілу.

Удар кулі відкинув фігуру на кілька кроків, та вона підхопилася, сердюк це не так побачив (бо перед очима мерехтіли плями), як здогадався і знову зустрів нечисту силу багнетом.

І знову опинився у становищі мисливця, котрий ведмедя взяв на рогатину, але… людиноподібна істота, що билася на багнеті, й не думала слабнути попри кілька жахливих ран. І все це в повному мовчанні.

Несподівано біля Пройдисвітової голови гримнув постріл з пістоля, потвора здригнулася, завмерла й осіла на землю.

— А ось тепер уповні прощавай, Дороше. Чи як тебе звали? — Голос Мар’яни, в руці якої димівся турецький пістоль, звучав неприродно.

Пройдисвіт викресав вогонь, подмухав на трут і мало не скрикнув: на землі лежав той невідомий літній старшина, якого він уже одного разу вбив. Ось і дірка на місці ока — він, як і завжди, цілив у перенісся, але саморобна куля, як і завжди, трохи відхилилася від лінії прицілу.

І ще чотири рани на тілі.

Ільченко замахнувся палашем, але раптом відчув: не треба. Дорош (який, можливо, і не Дорош) тепер мертвий повністю й назавжди.

— Пояснюй! — Він повернувся до жінки.

— Та нема чого пояснювати…

З Мусієвої горлянки вирвалося щось хрипке, і жінка заторохтіла, неначе хліб молотила.

— Дорош — це далекий родич Кочубеїв. Як і вони, з Криму.[29] Тобто батько його з Криму. А він як дізнався, що Кочубеї тут високо піднялися, так і приїхав, охрестився у ту віру, де більше сала дають. А може, й не хрестився, про Кочубеєве бусурманство чув?

Хто не чув! Хоча досі Ільченко не знав, вірити цьому чи ні.[30]

— Хоча він, на відміну від тебе, необрізаний.[31] — Мар’яна перехопила Мусіїв погляд. — Ну так, був гріх. А то звідки б мені знати? Чоловік пропав, з першого ж походу по весіллі не повернувся, ніхто й не знає — мертвий чи у полоні. А кортить!

Вона знову потягнулася, її біле тіло (одягтися не встигла) просто світилося у темряві.

Чоловік встиг подумати, що оця жінка була з ним не лише через кілька годин після смерті Петра, але й через кілька хвилин після першої смерті Дороша, з яким спала та якому була багато чим зобов’язана…

Проте… Їм їхати далі разом… і відьма могла б бути не такою красивою…

— …Я забув спитати про головне.

Мар’яна здогадалася, не перепитуючи.

— Я поклала до другого пістоля свій хрестик. Поверх кулі.

Гладкоствольну зброю можна було зарядити двома кулями — одна поверх іншої.

А звичай носити хрести на грудях потроху розповсюджувався, хоча ще донедавна такого звичаю не було.

— Не знаю, що більше подіяло: чи те, що освячений, чи те, що срібний. А чому срібний шрот не подіяв — сама не втну. І бабуся, і старий оцей запевняли, що повинен виручити.

Зате Мусій це розумів — він вистрілив занадто рано, з надто великої для уламків монети відстані, і ті два-три шматочки, що влучили, застрягли в одязі. Треба буде срібну кулю відлити.

* * *

А тим часом.

Гетьман стиснув голову руками. Його кохану видають заміж… За Чуйкевича.

І нічого не можна зробити…

Нічого…

Не можна зараз сваритися з Кочубеями, з Чуйкевичами, з Апостолом, що стоїть за ними.

Не можна, не можна…

Тим більше що однаково вони з Сонечком бути разом не можуть. Якщо раніше можна було без зайвого галасу отримати дозвіл від патріарха, то зараз не можна… І не скажеш же вголос, що Кочубеї — мусульмани…

Ніяк не можна.

Тим більше що, схоже, від нього й чекають якоїсь дурості.

А Мотря ляже з іншим…

Біль… Боже, як це боляче…

А ще Апостол кричав йому в обличчя:

— Якщо так і далі буде, то кури нас загребуть!

Чому йому згадалося зі Святого Письма: «не прокричить тричі півень, як ти тричі зречешся»?

Можуть нас кури загребти, можуть. Петро веде справу круто, а ще кілька років тому здавалося, що він від українців лише вірності хоче… І були ж вірні, були! А подяка яка? Вважай, по два, по три рази щомісяця нові обмеження наших прав! Он учора московський капітан кричав: «Вы, блядины дети, у нас в мешке!»[32] А майже так!

До речі, серед козацтва за такі слова на адресу матері спокон віку була одна відповідь… А тепер спробуй сказати їх благородію: «витягай шаблю», — одразу кричить: «Тут изменное слово и дело!». І що робити? Повставати? Легко сказати! Якщо зберемо усі сили докупи, то одного свого проти трьох-чотирьох московитів виставимо. А не зберемо, Петро не випадково направляє наші полки в різні боки…

Як добре було б, якби Карл упень, остаточно розбив Петра так, щоб той довго не міг піднятися. Тоді можна було б просто написати ввічливого листа, що так, мовляв, і так, віднині ми незалежна держава. І без повстання. Але чи переможе Карл, у якого війська все-таки менше?

А Мотря виходить заміж…

Мабуть, єдине, що втішає, — оця справа з патріархом.

Це — для Бога. Для душі. Для вічності.

Прости мене, Господи!

Частина друга,

в якій розповідається про маловідомі види

природних та надприродних істот,

про маловідому державу та її мертвого гетьмана


Вранці вони не встигли від’їхати і кількасот кроків від місця привалу, як Мусій відчув, що на нього знову ворожать. Повернувся очима до відьми: без слів ясно — вона теж відчула.

Мар’яна подумала і сказала:

— Це не Сулейман.

Ільченко теж відчував, хоча й не зміг би обґрунтувати (і навіть слова не знав такого — «обґрунтувати»), що той, хто перетворив Дороша на упиря, і той, хто ворожить, — зовсім різні люди. Та й ворожили на нього ще до вбивства родича Кочубеїв.

— А він… Сулейман цей… він на нас ворожив?

— Мабуть, що ні… Він просто підняв мерця, а той сам пішов шукати. Й одного тебе він міг і не знайти…

— Одного мене?

— Упир приходить або до вбивці, або, ще частіше, до жінки… А тут ми разом.

«Раніше не могла підказати?»

— Не підозрюй мене. Я лише зараз кінці з кінцями звела. Щось згадала, про щось здогадалася. І… здається мені, що підняти він може лише свого учня. Не чула я такого ніколи, але мені чомусь так здається.

Пройдисвіт замислився. Він десь чув, що отаке ворожіння на кістках не кожного разу вдається і повторити його можна лише через кілька днів.

— Просто їдьмо швидше. Мій мул витривалий, кобила твоя також. Хоча я дурень, що тих зайвих коней не спіймав. Хліба пожувати і в сідлі можна. Поспати — рівно стільки, аби коні відпочили.

— А я спробую зробити так, аби слідів не залишилося.

Однак жінка переоцінила свою силу. Борисов знову натрапив на слід. Більше того, один із ногайців розгледів відбитки копит саме цього мула і коня жінки, яка була із сердюком; звідкіля вона, до речі, взялася?

* * *

Пройдисвіт їхав першим. Щось його непокоїло, щось неначе дряпало по душі, проте жодних доказів не було. Тому він витяг з ольстри турецького довгоствольного, зі зміїною головою пістоля.

— Ой, що це?

Із трави звелася голова. Голова змії, тільки в багато разів більша, аніж будь-яка з тих, які Мусій бачив раніше.

Змія була величезною. Ільченко чув про зустрічі з велетенськими зміями ще в Барі, від татар[33] — і тоді, підлітком, вірив. Потім, дорослою людиною, жодного разу не зустрічав і вже не йняв віри.

Тепер треба було повірити своїм очам…

Її довжина була близько п’ятнадцяти кроків, товщина більше кроку.

Мар’яна зойкнула, але Мусій знав: зараз важливо не робити різких рухів. Губи вже самі шепотіли слова, буквального змісту яких він не розумів — і не міг розуміти, бо ці слова йшли ще із сарматської мови.

Змія підняла голову. Ясна річ, вона нічого б не почула, навіть якби сердюк не шепотів, а кричав. Проте якісь хвилі, що їх створювало закляття, досягали неї, будили щось, чому рептилія не змогла б дати визначення, навіть якби вона була розумна.

Величезна гадина розвернулася й щезла.

Мусій перехрестився…

Зарано.

Позаду почувся тупіт копит. Кількох коней. Утекти не вдасться. Отже доведеться або вмовити цих вершників, або померти в бою.

— Вот он где! — засміявся порутчик і крикнув татарською: — Взять! Баба ваша.

І раптом полетів убік разом з конем.

Змія не намагалася кусати і не витрачала часу, аби душити. Вона била то головою, як тараном, то хвостом, як цепом.

Мусій з Мар’яною рвонули вмить і зупинилися лише за годину…

* * *

У Борисова голова боліла — як ніколи у житті. Він не знав, що це струс мозку, але розумів, що він ще легко відбувся. Зазвичай вершники, що падали разом з конем, ламали ключиці чи стегна, а якщо лука сідла влучала у черево, то помирали в жахливих муках. Клята зміюка довго не помирала, власне, її тіло ще й досі здригалося. На ногах залишилися сам Борисов, його денщик та один з калмиків, точніше, ногаєць, саме той, що гадав. Ну й, звісно, Роб рудий. Цей у вогні не горить й у воді не тоне. Васька та Роб здогадалися зіскочити з коней, що казилися, й відбігти вбік, і азіат, під яким кінь чомусь був спокійнісінький, нашпигував зміюку стрілами, а Роб аж три кулі всадив. У нього стара, але добра двоствольна аркебуза мисливська. Потім Васьчину взяв. Решта мертві або покалічені, хоча деякі встигли почастувати потвору своїми шаблями.

— Мурзо, — звернувся татарин рідною мовою, — якщо далі гнати звіра, поранені пси не потрібні.

Холодність, з якою було сказано ці слова, справила враження навіть на Аркадія Петровича. Хоча якби він замислився, то сам дійшов би такого висновку.

Дворянин, як уже казали, зростав біля татарського кордону, ще змалку навчився кидати аркан, та й у ногайця ось він (про аркан Борисов подумав, бо сердюка треба було взяти живим). Їхати вчотирьох небезпечно? А це як сказати. У місцевості, де постійно рухалися козацькі, російські та польські війська, розбійників було чимало, проте вони переховувалися невеликими купками — велику легше виявити.

Якби у преображенця менше боліла голова, то він перехопив би погляди, що їх татарин кидав на його діамант.

* * *

У Мусієвій голові колотилася одна й та сама думка: як поміняти мула та коня, сліди яких ворог добре запам’ятав, на нових тварин так, щоб супротивник слід втратив. Але, на жаль, поки що з цієї колотнечі нічого не виколотилося, не збилося ніякого масла.

— Ти диви, скільки лятавців,{16} — подала голос Мар’яна.

Ільченко підняв голову: дійсно, з неба ніби градом падали зірки. Хоча хтось йому казав, що зірка не може падати.

Тоді Пройдисвіт також про лятавців подумав, та не став перепитувати.

Несподівано одна із зірок неначе полетіла прямо на них, подвоюючись у польоті.

Це була не зірка!

Ільченко вихопив той пістоль, який було набито срібною кулею, відлитою з монети, і зіскочив з мула.

Проте курок — уперше в Мусієвому житті — клацнув даремно. Осічка.

Переляканий на смерть, сердюк вихопив палаш. І полетів сторчголов. Лятавець відбив палаш голіруч, ударивши ребром долоні по голомені,{17} а шуйцею просто зацідив Пройдисвітові у щелепу.

Наступної миті Ільченко побачив дуло власного пістоля й почув спокійний голос:

— У моїй руці вистрелить.

Жіночий голос. І рука була жіноча.

— Тоді або стріляй, або мені віддай, — неначе збоку почув Пройдисвіт самого себе. І, не підводячись (мало що цей біс може зробити), нарешті роздивився. Їх було двоє, причому…

А от про жінок-лятавок ніхто ніколи не згадував.

Вони були схожі, як близнятка, тільки й того, що одна… що в одного груди пласкі, а в другої — ні. Ну, й одягнені відповідно до статі. А так дуже схожі — русяве волосся, кирпаті носики, веснянки та сині очі. Яскраво-сині. Виглядала дівчина років на шістнадцять-сімнадцять, хлопець — трохи старшим. Єдиною зброєю парубка була рушниця, а на поясі багинет — саме багинет, кинджал, що вставляється в дуло.

— Цікава зустріч, — дзвінким голосом сказала дівчина. — Давно я не зустрічалася одразу з двома ворожбитами. А от слід ти поганенько замела, — звернулася вона до Мар’яни.

— Зроби краще, — сказав і сам злякався своєї сміливості Ільченко.

— А чого б це? Не забагато буде? — насупився хлопець.

— Мені подобається, — заперечила лятавка, повернулася обличчям туди, звідкіля прибули Мусій з Мар’яною, і щось швидко-швидко зашепотіла. Як не тихо, але Пройдисвіт розібрав, що мови цієї він не лише не знає, але й ніколи не чув. — Мені сподобалася твоя мужність, — повернулася вона до Пройдисвіта. Другий… — неясно додала дівчина з неба.

Помовчали.

А про що говорити у такій ситуації?

— Мені треба до Дубоссар, — знову заговорила лятавка.

Мусій хотів було сказати: «Ти що, дороги не знаєш, коли аж сюди залетіла?», — та вчасно прикусив язика. Сміливість сміливістю, а дурість дурістю. Шлях до Дубоссар він знав аж надто добре.

— Нас віднесло вбік, гадаю, що дуже далеко.

Ільченкові здалося, що вона про щось мовчить, проте він теж знову помовчав. Тобто помовчав стільки часу, скільки треба, аби порахувати до трьох.

— Я їду до Букурешта. Можу провести.

Мусій аж сам здивувався, почувши свої власні слова. Тільки Бог може знати, як у Дубоссарах, де, здається, є свій гетьман, зустрінуть гінця гетьмана Мазепи.

* * *

За місяць до того.

Як це завжди буває, одні змирилися, і профоси їх вели або навіть несли. Інші пручалися, билися, кричали про свою невинність. Борка Чорний намагався довести, що він двічі поранений спереду, а втретє, у спину, — то вже коли всі тікали. Мирон Іванов — що шведи зайшли з тилу і дали залп. Васька Алейников — що його випадково хтось зі своїх ткнув іззаду багнетом.

Та профоси, як завжди, нікого й нічого не слухали. Вони вели, волокли, інколи несли нещасних, ставили їх на барила, накидали на шиї петлі, які команда кінних в’язала на гілки, вибивали барила з-під ніг і котили їх до наступних гілок.

Офіцери спостерігали за стратою з кам’яними обличчями. Наказав Великий Государ{18} стратити всіх поранених у спину,[34] — значить, усіх. І скажіть спасибі, що не змушує нас самих працювати катами. Як колись після стрілецького бунту.

Дехто — особливо з іноземців, ветеранів багатьох воєн — розумів, що винен у поразці сам Петро, який розкидав війська, вважаючи, що Карл далеко, а Карл виявився близько і пішов громити по частинах. І тут без поранених у спину ніяк не могло обійтися.

Але ті, хто ловив себе на такій думці, починали читати молитви — не дай Боже, Петро здогадається.

Проте ця історія мала продовження. За два тижні.

…Підпрапорщик{19} Яків Ґава, прозваний так ще в дитинстві, перев’язав голову рукавом сорочки мертвого однополчанина. Царство тобі небесне, Петре, не найкращою людиною ти був, ну та хай тобі Бог простить, як я прощаю.

А от повертатися до своїх не можна. Подряпина незначна, до того ж на потилиці. А якщо цар сказав: «усіх», значить, усіх.

Ґава закусив губу, згадуючи минулу сутичку.

Здавалося, німецький генерал, який ними командував, усе розрахував правильно. Росіян було набагато більше, також у них у складі кожного полку була команда списоносців — у шведів списів не було. До того ж майже всі російські кавалеристи були з «кіннотників старих служб», тобто ветеранами боїв з турками й татарами.[35] Та й у цій війні не перший раз. Сам він, Яків, уперше увігнав списа в татарина під Білгородом, невдовзі по закінченні Чигиринських походів. А бій був чисто кавалерійський, піхоти не мали ані ті, ані інші.

Проте генерал не врахував, що важкі німецькі сідла, амуніція та озброєння, які Петро змавпував у німців, були заважкими для ногайських коней, що поставлялися до російського війська.

А головне… Не той був настрій у війську, не той. Коли вони відбивали татарський напад на Білгород, то все було ясно — за тобою або твоя родина, або, якщо в самого нікого немає, такі ж, як ти, православні. Храми Божі в тебе за спиною. То й билися — може, не всі вміло, проте всі хоробро. Погнали татар. Дорогою ціною, але погнали.

І потім, коли ходили на Казі-Кармен, теж усе було ясно — буде фортеця нашою, важче буде нападати татарам. Отож що гетьманові козаки, що государеві ратні люди — ніхто не тікав від пострілів. Узяли Казі-Кармен.

А ця війна… Навіщо вона? Мовчали всі, ясна річ, бо довгий язик з головою рубають, але не той був настрій.

До того ж учора саме ці шведи розбили чисельно більший російський загін, яким командував САМ.

І не пішов Петро Олексійович за поразку помщатися, нас послав, а сам не пішов.[36]

Шведи закрутилися, неначе сніжинки під час хуртовини, та якось трапилося так, що вони опинилися не проти роти списоносців, а проти роти простих драгунів. З кільканадцяти кроків обмінялися залпами з пістолів і вихопили клинки.

Широкі й довгі шведські шпаги, якими можна було й рубати, — перша шеренга тримала їх перед грудьми, друга — над головою.

Врізалися. Вдаривши міцним кулаком, шведи розбили ту частину, яка опинилася перед ними, погнали коней без вершників на інші російські роти. Далі бій перетворився на різанину.

Яків перевдягнувся. Штани та жупан, зняті з дрібного шляхтича, якого розстріляли за шпигунство на користь шведів, він уже кілька днів у саквах возив, пояснивши капітанові, що, можливо, у розвідці доведеться перевдягатися. Забрав у Петра набої, поміняв спис на рушницю. Довго думав, чи міняти шпагу на Петрову шаблю — у частини російських драгунів залишалися шаблі, попри царський наказ, щоб були лише шпаги та палаші. З усієї зброї Яків найкраще володів списом, проте спис видно здалеку. Шпагою чи шаблею він володів теж не найкращим чином, проте коли колеш шпагою на повному скаку, ворог здебільшого не встигає відбити удар. А в обороні можна ефес підставити. Ваганням Якова поклав край ще один кінь без вершника, що пробився через підлісок. Легко впіймавши його, Ґава прив’язав до луки сідла дві петлі, які зробив з Петрового пояса, і вставив у них спис, який тепер лежав уздовж кінського крупа. Якщо доведеться заходити до якогось села, то списа сховати можна. Ще подумав і перев’язав темляк із середини списа на кінець, для ноги. Хай буде не просто темляк, а козацький ножник, бо при ударі списа у супротивника віддача бувала такої сили, що, хоча й дуже рідко, але траплялося, що аж відривало руку. Козаки петлю одягали не на руку, а на ногу, і віддача ділилася навпіл. Тепер треба було визначитися, куди прямувати.

На Січ чи на Дон? Там якісь заворушення, згинути легко. І на шляхах подвійні, потрійні кордони.

Раптом Ґава згадав — існує ще один гетьман, ще одне, нехай нечисленне, козацтво.

* * *

Сулейман, якого, до речі, звали Ахмедом, а Сулейман — то титул, що його носив глава школи магів, яка виводила свій родовід од Сулеймана ібн Дауда, як мусульмани називали біблійського царя Соломона, — витер спітніле чоло хусткою.

Він намагався спіймати летючого джина (так Сулейман називав тих, кого Мар’яна називала лятавцями, — обоє були дуже далекі від істини), але джинів виявилося двоє. Як наслідок — він, найпотужніший чаклун ісламського світу, мало не відправився перевіряти, що зі сказаного в Корані про потойбічний світ — правда, а що — ні, джинів же знесло на північ. (Спроба вловити магічно — то вам не аркан кидати. Якщо, не дай Аллах, справа зірветься, то ворога відкине якнайдалі. Ще добре, що самого разом з будинком не закинуло кудись далеко. Як колись Алла-ад-діна, що його гяури Аладіном обзивають.) Сулейман не зрозумів, як це вийшло, але побачив, що джини впали до тих двох чаклунів, які двічі вбили його учня. Слабенькі чаклуни, хоча… в деяких питаннях вони, можливо, й не такі вже й слабенькі. Треба діяти відповідно.

Сулейманом керувало не тільки відчуття помсти, хоча вбитий був не лише його учнем, але й його очима, вухами та руками в Гетьманщині. Наявність людини в Батурині давала йому зайві шанси при султановому дворі, бо перетворювати прості речі на золото не вмів жодний маг. Треба було кар’єру робити. Якби йшлося лише про мертвого, Сулейман махнув би рукою — все одно назад не повернеш. Проте ці двоє зіткнулися з джинами, і, можливо, ті їх чогось навчать. Та й вони одне одного — адже не могло бути такого, аби вони вміли одне й те саме. Можуть повстати два сильних маги. Конкуренти й вороги. Треба їх знищити. Тим більше що вони прямують — Сулейман сам не зрозумів, як втямив, але втямив, — вони до Дамаска прямують.

* * *

Інший чаклун теж замислився. Що трапилося, він частково бачив у діаманті, частково відчув через коливання астралу, але частково не зрозумів. Отже, як виявилося, гонець — чаклун, причому володіє закляттям, яке чи то підкоряє змій, чи то дозволяє викликати велетенську зміюку невідомо звідки (цього маг не зрозумів). Потім, як здалося чаклунові, сердюк притяг до себе когось уже точно з іншого світу, відбивши того в Сулеймана. Насправді все було майже навпаки — лятавці від Сулейманової прив’язки відірвалися самі, проте Мусієва та Мар’янина сила подіяла на них, як певний поклик, чого вони, знесилені магічним двобоєм, не встигли навіть і зрозуміти. Але усіх цих тонкощів чаклун-спостерігач не втямив, отже запідозрив, що Мусій — чаклун надзвичайної сили, що, ясна річ, було перебільшенням у сотні разів.

Чаклун дещо знав про старого при гетьмані, навіть одного разу пробував його з'їсти — після чого місяць не міг навіть люльку свою магією запалити. Не дуже вже добре був колись навчений цей старий, проте силу мав, і захист йому хтось добре поставив.

Два чаклуни прийшли до однакових висновків, проте засоби в них були різні.

* * *

Ільченкові довелося поступитися мулом жінці, а сам він, як і хлопець-лятавець, ішов поряд.

Йому дуже кортіло запитати: «Ви ж умієте літати?», — проте побоявся. Їхали (та йшли) мовчки.

— Я гадаю, — якось весело (весело!) сказала лятавка, — що до села ми не підемо. Тоді, — вона показала на якусь споруду з очерету, — можна заночувати тут.

Мусій бажав би щось таке, де раніше ніхто не бував, та жінка спокійно пояснила:

— Тут я почую, якщо люди з’являться… за півмилі я поручуся. Але це не всюди так, бувають і такі місця, де кроків за сто, не більше. А тут востаннє люди були вісім діб тому.

Мусій зрубав підхожу за товщиною гілку, насадив на неї багнет і попрямував до річки; щоправда, минула добра година, перш ніж він здобув пристойного за розміром ляща.

Сам обмежився шматком хліба і не підходив до куреня — щоб від вогню не засліпнути. Мало що там лятавка гадає… і чи вона правду каже.

Наближення лятавки Пройдисвіт відчув потилицею, причому відчув, що це саме вона.

— Я тобі грибів принесла. Знайшли і засмажили.

Правило, що вартовому не можна їсти й розмовляти навіть у регулярних арміях, з’явилося порівняно недавно, тому сердюк подякував і закусив — головним чином, курявками,{20} але траплялися й червонюхи.{21}

Що ж, непоганий додаток до хліба.

— Отак дивишся, й забути можна, що там війна, там війна. До речі, кілька вершників не так уже й далеко, але, здається, не сюди їдуть.

Ільченко помовчав: ну що тут скажеш.

— Ти перевдягнувся.

Мусій, дожовуючи гриби, мовчки кивнув.

Розрахунок, узагалі, був простий. Коли на нашій землі подорожній папір подає людина в сердюцькій барві, то питань виникає менше. Але ж був у саквах — для подальших мандрів — турецький каптан (турки, до речі, кажуть не «каптан», а «кафтан», це ж треба додуматися так скалічити слово).

Оскільки вороги бачили, що він у барві, то тепер Ільченко позбувся її — мало хто турецький каптан носить.

Мовчанка затяглася, сердюк спитав те, що давно треба було спитати:

— Звати-то тебе як? Якщо при людях?

— Тут мене Любов’ю кличуть, а його — Богданом. Твої імена знаю. Пройдисвіт… Мені, схоже, подобається. Пройди-світ. Мусій — мусиш… пройди-світ.

Ворожбитові здалося, ніби його по голові вдарили.

— Звідкіля знаєш?

Лятавка примружилася.

— А що, вже хтось так дражнив? Красива була?

— Старшина мій говорив так: «Мусій — мусиш!»

— Не знала. Сама придумала.

— Йшла б ти спати. А хлопцеві скажи, щоб прийшов опівночі. Він також уміє людей відчувати на відстані?

Люба зміряла Мусія поглядом.

— Ну не можу ж я їм заважати. Ревнувати будеш? Якби вона була твоєю дружиною, я б заборонила, а так… Він ще не був із жінкою… Це я — заміжня.

Мусій сам не розумів, що підштовхнуло його. Чи те, що лятавка явно дражнилася, чи бажання помститися, — Мусій спробував обійняти дівчину.

Та мало не впав, бо руки схопили порожнечу.

— Швидкий який! І не побоявся ж, що в страшної лятавки чоловік ще страшніший!

Тон, яким вона сказала: «страшна лятавка» та «чоловік», не піддавався жодному описові.

Принаймні, було очевидно, що сама вона того чоловіка аж ніяк не боїться.

— Краще розкажи, де ти в рабстві був.

Про рабство довелося трохи розповісти Мар’яні, мабуть, вона й проговорилася.

Згадувати було не дуже приємно, але поступово Мусій розговорився. Він розповів навіть те, чого не казав нікому: і як страшно було добиратися до Александрії, знаючи, що коли хтось зверне увагу на погану вимову, то йому гаплик, і як потім було важко діставатися додому. І як несолодко жити обрізаному, бо ніхто не вірить, що не побусурманився.

Потім, згадуючи свою розповідь, Пройдисвіт зрозумів, що на лятавку подіяла саме його відвертість. Те, що він не став удавати із себе кращого чи сміливішого. Те, що казав таке, про що й не подумав би казати раніше.

— Бачиш, чому я не залишився в Барі? Обрізання злякався! Бо татари б не видали жодної дівки за необрізаного. А тут доля змусила.

— Пройди-світе, Пройди-світе…

— Будеш так дражнитися, Любкою обізву!

— Пройди-світе!

— Любка!

Але цієї ночі справа так і не пішла далі розмов. Любка дражнилася й ухилялася.


Повертаючись до очеретяного куреня, Мусій не знав, куди очі дівати, бо не станеш же кричати: «Нічого не було!», але, попри його побоювання, брат лятавки ніяк не відреагував.

Мар’яна, навпаки, трималася з викликом, під яким явно приховувала певне збентеження.

На Мусіїв подив, тварин було вже троє — додався ще один калмицький кінь з тих, що були під ворогами.

— Підманила я, — пояснила Любка. — Там ще один, московський, проте сідло й тавро надто примітні.

Що ж, тепер пішки йшов один Богдан, про що Ільченко думав не без зловтіхи. Людей, яких лятавці дійсно чули здалеку, вони оминали…

Мусій почувався так, неначе він повернувся до Бара, туди, де він пробував залицятися до татарських дівчат (барські татарки не запинали обличчя)… Диво дивне — літній уже (за нормами тих часів, тридцять перший рік — то літній) чоловік, воїн, що далеко не завжди питав згоди жінок у тих селах, де зупинявся на постій, який носив на лопатці слід від ножа ревнивого чоловіка (хоча ота ляшка Баська якраз була зовсім не проти)… І йому було приємно просто їхати поряд із жінкою, яка так і не дала зловити себе. Дуже приємно.

Пройдисвіт дещо побачив, розв’язав пращу, яку тепер відкрито пов’язав поверх пояса, витяг зі спеціальної кишені, яку нашив на саквах, глиняну кулю розміром та формою з куряче яйце. Він не дуже високо ставив пращу як зброю проти людей. Для полювання ж використовував звичайне каміння. Але дві глиняні кулі завжди носив із собою, на випадок, якщо доведеться діяти безшумно.

І він дещо згадав. Це було значно південніше.

* * *

Чотирнадцять років тому.

— Взяти тебе до війська? А потім до мами не побіжиш? Та кинь цей непотріб, ти ж не цар Давид! — Курінний отаман, що в даному випадку приблизно дорівню-валося майбутній посаді командира взводу, очима вказав на пращу.

Хлопець у відповідь крутнувся на одній нозі, водночас закрутивши пращу — але не над головою. Рука була зігнута в лікті й розташована перпендикулярно тулубу. Кроків за сорок із трави підстрибнуло щось схоже на сіру блискавку, і досить велика змія забилася в агонії.

Це справило враження, особливо на високого козака, який направлявся саме у той бік, аби сходити до вітру.

Мусій дістав другу кулю з числа тих, які йому виготовив коваль Алі з різних залізних уламків, знайдених у руїнах, — за шкурки ховрахів, на цей раз крутнув кілька разів — куля влучила в голову кам’яної баби кроків зі ста, причому з такою силою, що вибила пучечок іскор.

Козаки-паліївці загомоніли. На такій відстані влучити людині в голову можна було лише з доброї рушниці.

Звісно, усі розуміли, що залізних куль у хлопця усього кілька штук, а камінням такої точності не досягнеш, проте… Люди були потрібні.

* * *

…Мусій одійшов від шляху кроків на двісті, коли великі птахи — дрохви — помітили його і, як завжди вони роблять, спробували спочатку порятуватися, біжучи по землі. Куля влучила в одного з птахів, утворивши невеликий смерч із пір’я.

— Вечеря є! — весело сказала Люба.

Тепер треба було знайти місце для ночівлі.

«Дідько, якась подорож, а не похід!» — подумав Ільченко, та нічого не міг зробити.

Несподівано дівчина підняла руку.

— Попереду щось коїться.


Мусій спішився. Мул — усе ж не кінь, рубатися на ньому верхи незручно. До того ж рушниця — трофейна, шведська, з того самого випадку — була великувата й важкувата для стрільби з коня. Проте її можна було носити на ремені через плече. А на початку XVIII століття таке можна було зробити далеко не з кожною рушницею. Та й била вона дуже добре. І багнет мала, який Ільченко прилаштував на дуло. Німецький пістоль Пройдисвіт засунув за пояс на спині, подивився на лятавку.

Та, мимоволі притишивши голос, додала:

— Сама не втямлю.

Сердюк смутно пригадував, що попереду — якийсь хутір, а оскільки це ще була територія Білоцерківського полку, то господар хутора міг його пам’ятати.

Тому, сунувши повіддя свого мула в руки Мар’яні, Мусій повів невеликий загін в обхід, обережно промацуючи поглядом кожну ділянку шляху, перш ніж ступити на неї.

Несподівано він побачив між двома чагарниками мертву людину — що вона мертва, зрозумів одразу. Нещасний лежав скоцюрбившись, його блювотина була зеленуватого кольору.

Побачивши цю блювотину, сердюк відсахнувся, бо дещо він про чуму знав. Стикався і в Єгипті, і в Польщі. Могла за цей час і до нас добратися.

— Спокійно, це отруєння арсеном. Воно не заразне.

Ільченко спік раків, бо перед ким-ким, а перед нею він не хотів показатися боягузом.

— Так он воно що… Хтось потруїв людей на хуторі, тож еманації… відлуння їх агонії… я почула.

— Треба ноги виносити, бо ми їм нічим не допоможемо, нещасним отим, а самі в халепу можемо ускочити.

Люба кивнула, але потім виправилася:

— Потрібен ще один кінь, а краще два. Раптом з одним щось трапиться?

— Хочеш, щоб нас через тавро повісили як убивць і конокрадів?

— Подивитися треба. Може, тавро переробити можна. Я вмію загоювати так, що ніхто не помітить недавнього опіку.

Це значно міняло справу.

— Гадаю, — продовжила дівчина, — туди треба йти всім, бо, хоча я людей і чую, але в цих місцях — кроків за двісті, тож учотирьох легше відбрехатися або відстрілятися. І візьми тіло…

Мусій був згоден: так кидати мерця негоже, якщо є можливість, треба до житла доправити, тоді його з іншими піп відспіває, — про всяк випадок узяв ще й старий карабін нещасного, який, мабуть, пам’ятав іще Жовті Води. Не привчений був зброю кидати.

Мукання недоєних корів та іржання коней підказали здалеку, що всі на хуторі мертві.

Усіх виявилося п’ятеро, з тим, що доповз до лісу, шестеро.

Господар, уже дуже старий і, скоріше за все, вже абшитований{22} старшина (невеликий старшина), його донька чи невістка, її син — років шести-семи (у Мусія стислося серце, хоча мертвих дітей він бачив-перебачив), служниця та робітник.

— Мар’яно, подій корів, а я дрохву зготую, тутешніх наїдків їсти не можна.

— А яйця з курника?

— Ну це можна. Богдане, постій на чатах.

Мусій сам здивувався, як легко й просто в нього це вийшло — наказати лятавцеві.

Щоправда, він давно здогадався, що це — лятавець-молодик, недосвідчений.

— А тут трус робили, — несподівано заявила Люба.

Мусій знизав плечима. На перший погляд усе — чи майже все — знаходилося на своїх місцях, у тому числі на стінах висіли аж дві шаблі та рушниця, які коштували чималих грошей.

Проте Люба пальцем указала на долівку, якраз під рушницею.

Там лежав кремінчик.

Сердюк зняв рушницю з гвіздків. Як і в більшості випадків, у прикладі була невелика скринька для кременів, яку явно нещодавно відкривали.

Вочевидь, один камінчик і випав — і цього не помітили.

Ясно, шукали якийсь папір. Але навіщо так складно? Адже можна було забрати ті речі, які чогось коштують, і видати все за грабіж. Або просто спалити хату, і ніхто нічого не розбере. Про всяк випадок він подивився у лядунку — набоїв не було. Так, це був би непоганий сховок — згорнути папір текстом усередину і склеїти з нього набій. Але нічого не було. Чи було, але знайшли та забрали з собою?

Несподівано Мусія осінило. Він узяв карабін мертвяка, витяг з ложа шомпол і його роздвоєним кінцем вийняв кулю зі ствола. Вона була, як і личить, загорнута в паперовий пиж. Однак, попри його сподівання, на папері нічого не було написано.

— Дай сюди. — Лятавка провела довкола поглядом, чомусь зняла зі стіни порохівницю, зроблену у вигляді рога, не без зусиль відкрила щільно підігнану кришку і засунула папір у порох.

Потім вона швидко обмацала поглядом того мертвого, що його знайшли в лісі, і з правого ходака{23} витягла шматок — шматок пергаменту. Придивившись, Ільченко зрозумів, що шматок прямокутний і має більше десятка прорізів, а його краї позначені літерами — аз, буки, веді, глаголь. Причому позначені з обох боків.

— Гетьман отаку штуку в ладанці носить,[37] — втрутилася Мар’яна, що якраз зайшла до хати з молоком. — Говорив якось пан Кочубей. А на мене й уваги не звернув.

— Її можна покласти чотирма різними способами, — пояснила лятавка. І начебто без усякого зв’язку додала: — Вони повернуться.

А у відповідь на здивовані погляди пояснила:

— Чому намагалися трус приховати, чому хату не підпалили? Вони сподіваються повернутися. І не хочуть, аби хтось здогадався, що вони шукають.

Мусій ляснув себе долонею по лобі.

— Йолоп я! Хто б не підійшов, одразу почує: корови не мукають, отже, їх подоїли. Збираймося! Ти дійсно можеш тавро змінити? То зробимо це в лісі. Брат твій шаблею володіє? Тоді хай візьме одну.

— Гадаю, не треба. Почекай. — Лятавка взяла зі стола книгу й перегорнула кілька сторінок. — Вони її гріли свічкою. Бачиш — не лише віск на сторінках, але й сліди кіптяви. Не знають іншого невидимого чорнила, окрім того, що проявляється від нагрівання. А мені, — вона весело посміхнулася, — і не треба. — І рішуче додала: — Твоя правда. Ходімо звідси.

* * *

Мусій зрозумів, що йому доведеться не спати й другу ніч. Треба було якомога далі відійти від цього підозрілого хутора. Добре, що вони розжилися конем, та ще й таким, що взагалі не мав жодного тавра. Ну звісно ж, що кінь без тавра дуже зручний — якщо треба його дати бозна-кому для бозна-якої темної справи.

І все ж він трохи покуняв у сідлі, але саме трохи.

Темрява згущалася, місяць та зірки щезли за хмарами, потім упали перші краплини дощу, який швидко перетворився на жахливу зливу.

— Краще бути мокрим, аніж мертвим! — перекриваючи шум, прокричала Люба на вухо Ільченкові. — І ми, зрештою, не із солі зроблені.

«То це вона викликала дощ чарами? Щоб слідів не було? А як же чаклунське замітання?» Відповідь прийшла сама собою, хоча чітко сформулювати її він би не зміг. Приблизно виходило так: кожен слід має дві складові — відбиток на ґрунті та магічну частину. Те, що ворожбити називають «сліди замітати», — маскування магічної складової. Воно діє, якщо ти сильніший за того ворожбита, що йде по сліду. Навряд чи серед живих залишилися такі, які могли б потягатися з лятавкою. Закляття, коли людина дивиться на відбиток сліду і не звертає уваги, — то зовсім інше. І діє далеко не на всіх. Тому змити дощем — краще.

— А з порохом твоїм нічого не станеться! — запевнила вона.

Мусій кивнув.

Його лядунка, виготовлена за козацьким звичаєм, тобто з бляхи, обшитої шкірою, була в цьому розумінні дуже надійна — поляки не брехали, коли дивувалися, що козаки зберігають порох сухим за будь-якої погоди.

Десь за півгодини вони побачили руїни невеликого укріплення. Мусій згадав, що за часів повстання проходив мимо і йому розповідали, як якийсь шляхтич намагався відбудувати давно зруйнований замок, проте Палій — ще до початку відкритого повстання — послав туди свою сотню.

— Нікого немає, — сказала Любка, проте Мусій усе обійшов, зазирнувши у кожний закуток.

Як і більшість українських укріплень, замок колись був дерев’яно-земляним, дерево або згоріло, або згнило, проте у внутрішній частині валу були землянки для припасів.

Богдан знову став на варту, благо дощ скінчився.

До двох землянок завели коней — в одній вони б не вмістилися, в іншій, хоча й не без труднощів, розвели багаття. Від одягу повалила пара.

Через деякий час Мар’яна підвелася і пішла до лятавця.

— Не бійся, він почує, якщо хтось наблизиться, — порушила мовчанку Люба. — А ти поспи, вимотався весь. Пітники кінські вже майже сухі. Поспи. Одяг можеш покласти ближче до вогню, я й так усе крізь нього бачу. Авжеж, і те, про що ти подумав.

Мусій ладен був провалитися крізь землю. А лятавка сміялася, але якось… необразливо. І сердюк простягнув руки, а Люба… не стала пручатися.

* * *

Було сонячно — як і Мусіїв настрій. Втоми він не відчував, хоча поспав усього нічого. І тільки поглядав на Любу — як… як… Дійсно, як на сонце. Інколи вона раптом ні з того ні з сього казала чарівним голосом:

— Пройди-світе!

А він у відповідь шкірив зуби:

— Любка!

— А що, погоню за нами точно змія передушила? І ніякої іншої погоні немає? — раптом не без злості спитала Мар’яна.

«Ти ба, а вона ревнує! Хоча сама — перша».

— Не знаю… — протягла лятавка. — Зачекайте. І попоїсти треба, й прочитати, за що ж людей-то повбивали?

Поки Богдан з Мар’яною зайнялися гусаком, що ще на хуторі позбувся голови, бо всі вирішили — птаха отруїти неможливо, тобто ним отруїти неможливо, Люба витягла папірець та шматок пергаменту, провела по папірцю долонею — і з’явилися руді літери.

Поклавши одне на одне, Мусій з Любою прочитали: «Суддя наказав знайти, хто від гетьмана ходив до варшавців».

— Суддя — то, скоріше за все, Кочубей.

— Це називається, — протягла Люба, — грати без програшу. Бо на війні завжди йдуть таємні переговори. Особливо з варшавцями, бо…

— Бо сьогодні він варшавець, завтра сандомирець, потім знову варшавець… — здогадався Мусій, який стикався з таким.

— Точно. І питати царського дозволу на кожні перемовини з кожним ляхом просто часу не вистачить. Тому, якщо рознюхати та донести… Влада й ті, хто за неї бореться, — всюди однакові.

— І у вас також? — раптом поцікавилася Мар’яна.

— А оце не твоя справа, — різко й несподівано для всіх обірвав її Богдан.

Жінка здригнулася, як від удару.

* * *

…Ані ворожба, ані прості сліди, ані розпитування не давали поки що потрібного результату. Навіть те, що Борисов запам’ятав сердюкові прикмети, зокрема він розглядів, що той лівак — тримав повіддя правою рукою, а клинок був підвішений теж на правому боці, ніхто не бачив такої пари.

Проте коли преображенець почув про смерть цілої родини, яку люди, що не знали слова «арсен» та симптомів отруєння ним, списували на чаклунів, — він відчув, що тут є якийсь зв’язок. Власне, він не те щоб вірив у Мусієву причетність — він просто інтуїтивно відчув (хоча слова «інтуїція» і не знав), що Мусій там побував. Злива не могла не змити слідів, ворожіння по кістках було дуже приблизне, проте, маючи зараз по два коня на кожного, він міг іти зигзагом, прочісуючи місцевість.

— Тебя-то как зовут? — дещо запізно звернувся він до калмика.

— Айюка, о мірзо. Коли батько перейшов до жовтої віри,[38] він назвав мене на честь хана — тоді ще, здається, шах-заде.[39] А може, вже й хана — не пам’ятаю.

— Добро. За царем служба не пропадает. Поймаем вора — награжден будешь.

Айюка здивовано витріщився, і Борисов, гадаючи, що він не розуміє російської мови, повторив татарською. Ногаєць-калмик розсипався у подяках, а Аркадій Петрович так і не здогадався, що «дикун» насправді володіє російською, принаймні краще, аніж він — татарською. Серед дружин Айюкового батька була росіянка… Це її батько, кінний стрілець, повернувшись з походу, побачив могилу свого батька, котрого за якусь дрібницю побив великий пан. Так побив, що старий помер. Отож Пафнутій почекав, поки пан з усією своєю свитою нап’ється до нестями (це трапилося першого ж свята), підпер двері колодою, викресав вогонь… Сів на коня та не зупинявся, поки не добрався до калмиків, яким дуже потрібні були люди, що професійно володіли вогнепальною, зброєю. Після смерті рідної матері саме ця росіянка найбільше турбувалася про дитину. Але з таким, як Борисов, — менше скажеш, довше житимеш.

* * *

— Думаєш, як би гетьмана попередити? — Люба уважно подивилася Ільченкові у вічі. Той кивнув. — Не переймайся, він усе зрозуміє. Скоріше за все, це його люди пустили отруту в хід. І навіть якщо не гетьманові… Звісно, люди будуть говорити про хворобу або про чари. Та Мазепа на таке не поведеться. Він зрозуміє, що то отрута, а хто може отруїти? Список короткий. А доказів немає… Навіть якщо люди Мазепи доведуть, що люди Кочубея шукали, хто там до шведів ходить, ну то й що? Зраду винюхували.

Мусій погодився, проте на душі було поганенько.

— Мене, — продовжувала лятавка, — інше більше цікавить, проте ти чомусь цього не помітив.

— Та все я помітив. Собак на хуторі не було. Але чому — не розумію, та навряд чи варто час витрачати на здогадки.

— Може, й не варто. Але собак на своїх хуторах не тримають вовкулаки.

— Не може бути!

— Так, усі мертві — звичайні люди, це точно.

— Може, помер пес? — ще не договоривши до кінця, Пройдисвіт зрозумів, що бовкнув дурницю. Саме тому, що собака може померти, на хуторах тримають їх по кілька, а тут жодних слідів собачих не було взагалі.

— А ти помітив там хоч якийсь одяг, що не підходить для тих, кого ми бачили? — І, зустрівши здивований погляд Мусія, пояснила: — На хуторі не було ані чорнила, щоб писати невидимо, ані речовини, аби воно зробилося видимим. А померлий у лісі мав із собою і лист, і шифр…

Слова «шифр» Ільченко не знав, проте здогадався.

— Чого зазвичай не буває. Отже, десь у лісі — таємна схованка, тож, відчувши, що може померти, він туди все поніс. Я це до того, що вовкулака міг бути лише свій, із жильців хутора, інакше нічого його й пускати — хай зі сховку бере.

— Було! — раптом різко втрутилася Мар’яна. — Біля стайні зберігся слід — там сонця немає, багно не висохло. Такий слід, що пальців на три більший, аніж у нього. — Вона кивнула у Мусіїв бік.

Ну, це міг бути слід й одного з тих, що обшук робили.

Але лятавка закусила губу, притислася разом з конем до Ільченка й до його мула, потім заїхала вперед, розвернулася, — і сердюк лише при повороті зрозумів, що вона тримає його німецький пістоль, той, що зі срібною кулею.

Потім у її очах замиготіли якісь спалахи, Мусій міг об заклад побитися — різнокольорові. Богдан зіскочив з коня, тобто спробував зіскочити, бо йому не вдалося й стати на землю — полетів сторчголов, і то вже не кінь був, а голий чоловік, що намагався заволодіти Богдановою рушницею.

Проте ляснув постріл, і на землі в агонії забилося кінське тіло.

— Двічі вперше бачу. Вперше бачу коня-перевертня. І вперше бачу перевертня, який після смерті стає твариною, а не людиною. Що ж, Богдане, походиш іще пішки.

* * *

— До речі, — змінила тему лятавка, бо вони все одно ні до чого не договорилися: згадували все, хто що чув про перевертнів, але ніхто не чув нічого схожого, — я бачу, ти трохи жалкуєш, що погодився мене супроводити до Дубоссар. І все ж це краще для самого тебе. Якщо той, у зеленому мундирі, шукає тебе не сам від себе, а ведеться розшук, то чекатимуть на тебе біля кордону з Молдовою. А я тебе з Дубоссар переправлю до Кілії або до Акермана. А там попливеш до… радила б напрямець до Дамаска, без усяких там Букурештів. Ну читала я, читала твої папери. Кажу ж тобі, можу бачити крізь тканину. До речі, а хто гетьманує в Ягорлику та Дубоссарах? Чи досі Стецик?

— Я чув, Петрик, хоча я про нього мало знаю. Він колись закликав Палія, щоб ішов до нього, але Палій відмовився.

Власне, і про Стецика він знав мало. Все його дитинство пройшло під час війн, причому руку кожного з монархів тримав якийсь гетьман. Після того як турків (і гетьманів «з руки султана») вигнали, останні мешкали в Ягорлику та Дубоссарах, приходячи з татарами на наші землі. Палій кілька разів пробував здобути ці міста, саме під час першого походу Мусій приєднався до козаків, під час другого — потрапив у полон.

Чого не знав Ільченко — так це того, що за умовами договорів з Польщею та Росією ці гетьмани мали зректися влади над Україною. Але кримському уряду спало на думку зберегти це гетьманство як таке. Оскільки в Ягорлику, Дубоссарах та навколо існувало християнське населення (як українське, так і молдавське), то хан убивав кількох зайців одним пострілом — давав християнам правителя їхньої віри, створював невелике, але все ж військо в тилу завжди неспокійних ногайців, мав ставленика, якого можна використати в пропаганді.

— Він, Петрик, — несподівано та з якоюсь люттю втрутилася Мар’яна, — якийсь родич Кочубеям, Жужченкам та Іскрам. І одружений був з Кочубеєвою небогою.

Мусій намотав собі на вус, що, мабуть, отой Петрик уже тоді був значною людиною, бо дозвіл на шлюб з родичкою церква дає неохоче. І майже одразу почув підтвердження своїм думкам:

— Щось там дійсно дивне із цим шлюбом. Згодом він утік на Січ, полишивши записку, що в усьому винна жінка. Там його обрали писарем, пробув десь рік, потім подався до хана, щось таке йому повідомив, що хан дав йому булаву. Він закликав до повстання проти Москви та старшин-дуків. Та за ним майже ніхто не пішов.

Лятавка запитливо подивилася на сердюка, і той пояснив:

— Що дуки часто забувають про Бога і гноблять людей — це чистісінька правда. Утиски Москви — також не брехня. Проте все ж… Тим, хто під ляхами залишився, набагато гірше доводиться. У самій Московії простим людям теж набагато гірше живеться, бачив я, коли наш полк під Псков посилали. У них, бувало, тих, хто на панщині мало робить, розпеченим залізом катують, навіть таке буває, що на ноги кайдани надягають і так женуть на панщину.[40] У нас не так. Тож не дивно, що люди не піднялися. Які б не погані були старшини, а міняти їх на орду — нема дурних.

Люба кивнула.

— Попереду село. Будемо об’їжджати чи?..

— Чи, — відрубав Мусій. — Нас уже помітили, отож не звертаймо зі шляху.

Село було невеличке — з десяток хат, щоправда…

— А село це колись набагато більше було…

— Так, коли я йшов через нього, з неволі повертаючись, то хат було втричі більше.

Вони в’їхали, жінки кидали на них погляди, проте, звісно, ніхто ні про що не питав.

— Мусію, я щось побачила.

Ільченко й сам побачив те саме, але його це не здивувало. Не здивувало настільки, що він не одразу втямив, про що каже його коханка.

— І в старого того, і в диякона — в обох…

— Відрубане ліве вухо. Так ляхи карали. Якщо взяли зі зброєю, то на палю, якщо ж зброї не знайшли, але село причетне до повстання, то відрубували чоловікам ліве вухо.[41] Мовляв, якщо буде тут заворушення, то теж сядеш.

Лятавка здригнулася, як від удару.

— Не знала. Не знала.

Ільченко не вперше спіймав себе на думці, що одновухих багато. Схоже, всі, геть усі билися до останнього (сокира теж зброя)…

Але вголос він нічого не сказав. Інші також примовкли.

Мовчали довго. Вже й село залишилося далеко позаду, вже й кількох чоловіків оминули, які поверталися звідкілясь (усі одновухі), а все мовчали.

І домовчалися до ляхів.

На щастя, їх було лише троє.

Власне, у Мусія вистачило б витримки пропустити їх далі, хоча щось рвалося зсередини. Чого 6 це? Він не вперше бачив помічених.

Проте лях-пан був напідпитку, а пахолки — не такі, щоб могли його в чомусь переконати. І не намагалися.

Лише один, більш досвідчений, вхопив до рук старий бандолет[42] і взяв на приціл Мусія — впізнав найбільш небезпечного. Все-таки край не був повністю заспокоєний, і пану їздити лише з двома охоронцями було не зовсім безпечно.

Сердюк не залишився в боргу й зістрибнув на землю. Дуло бандолета супроводило його, але не більше. Імовірно, лях не знав того прийому, до якого бажав удатися Пройдисвіт. Ще в Барі його навчили.

Козак — цієї миті він відчував себе саме козаком Фастівського полку, бунтарем-паліївцем, а не сердюком з полку Бурляя — стримувався з останніх сил. Не можна ув’язуватися, не можна ризикувати гетьманським наказом, не можна…

Проте коли пан, посміхаючись, схопив Мар’яниного коня за вуздечку і спокійнісінько заявив: «Хлопка їде зі мною! — І навіть представився Мар’яні: — Пан Юзеф!» — Мусій крикнув.

Крикнув особливим чином, якого ще в Барі його навчили татари, так що коні — крім коня Люби — стали дибки. А бандолет вистрілив кудись угору.

Ільченко блискавично зірвав з плеча рушницю, клацнув курком та запобіжником.[43]

Водночас відчув, як з-за пояса щось щезло — а що саме, зрозумів, лише почувши ще одне клацання. Не втримався, на мить повернув голову, переконався, що в руці лятавки його ж пістоль, і знову прикипів поглядом до ворогів.

На довершення Богдан, який ішов пішки, скинув до плеча свою мисливську рушницю.

Трьом ляхам під трьома дулами нічого не світило — навіть враховуючи, що вони вважали противників звичайними людьми, тобто можна було чекати, що один з трьох стволів дасть осічку.

— За таке…

Пан не договорив. Люба змахнула нагайкою, яку все-таки взяла на хуторі, бо острогів на її ногах не було, і витягла пана по обличчю. (Мить тому Пройдисвіт поклявся б, що такою короткою нагайкою його не дістати.)

Точніше, не зовсім по обличчю — вбік полетів якийсь шматок, бризнула кров, і до Ільченка з деяким запізненням дійшло, що нагайка, як шабля, зрізала пану вухо. Ліве.

Пан не скрикнув, але… його мало не вхопив удар.

— Отой, що цілився в нас, віддає за це коня! — лятавка хитро вирішила проблему.

Дула рушниць супроводжували ляхів, бо двоє з вогнепальної зброї мали лише пістолі, та навіть якби третій устиг перезарядити бандолет, його далекобійність не набагато краща, аніж у пістоля.

* * *

— Вони вишлють погоню? — спитав Богдан, і до Мусія дійшло, що хлопець ще не брав участі у бою на смерть. Його навчали, причому непогано, але кров він ще не проливав — ані свою, ані ворожу.

Проте це було не останнє відкриття того дня, точніше, вже вечора.

Мар’яна з якоюсь силою просичала:

— І чого це ви полізли? Ну побувала б іще під одним, ну, може, під трьома. Не вперше! І якби її теж — також не померла б!

Вона вдарила коня нагайкою й поскакала вперед.

Сердюк розгублено дивився їй услід.

Богдан спробував догнати, але поки що це погано виходило.

— Моя помилка… — тихо вимовила лятавка.

— До чого тут ти? — не зрозумів Пройдисвіт.

— До того, що думала про… Богдана і про тебе.

Здалося Мусієві чи ні, що жінка запнулася перед іменем…

— Спробуй подивитися на все з її боку. Уявити, як з нею було.

Ільченко спробував. І відчув себе кепсько.

Заміж видали років у чотирнадцять-п’ятнадцять. Чоловік через місяць пішов у похід і пропав. Було б це в інший час — могла б вдруге вийти заміж, церква до таких випадків ставиться з розумінням. Але… Україна безперервно воює більш як півстоліття. Буває, що дві, три жінки в селі на кожного чоловіка — хто ж візьме вдову? Ну хіба що вдова багата.

А тут Дорош. Може озолотити, а може й згубити. Був би чоловік живий — то, може, дав би відсіч — старшинський лоб також бере куля, особливо в бою, та спробуй найти, хто її послав. Бо свої козаки можуть і прикрити. Іван стріляв? Та не може бути, ми з ним поряд були, зовсім в іншому місці.

Але чоловіка немає. А товариші чоловікові не будуть заступатися, своїх би дружин захистити.

І те, що вона казала: «кортить»… А кому не кортить?

Потім упіймала Мотря — передай листа гетьманові! Відмовитися неможливо, бо Мотря, навіть замужем за Чуйкевичем, зможе помститися за відмову.

Їхати самій? Самогубство! Чим платити за супровід? Навіть якщо Мотря роздобула грошей, батько її за донос дасть більше. Тому довелося йти до того, хто клинці підбивав. (Ільченко остаточно зрозумів те, про що здогадувався й раніш, — жінка брехала, сказавши, що Петро лише сподівався на винагороду. Насправді все було, бо шлях від Диканьки, де жили Кочубеї, до Києва досить довгий.) Потім вони потрапили в засідку, й Мар’яна готувалася до смерті, але тут, неначе янгол-охоронець, з’явився він, Мусій. Що переважало в Мар’яниному ставленні? Дяка за порятунок, розуміння, що новий чоловік все одно доб’ється свого, намагання влаштуватися, бо вона одразу зрозуміла, що все, що мала, пропало? Мабуть, змішалося все.

А потім — з’явився страшний лятавець, а Мусій не кинувся виручати. Сам тонув у Любиних очах…

І що з нею робити далі?

Яків Ґава нагрів на вогнищі кінчик гвіздка, поклав його на камінь і кілька разів ударив руків’ям пістоля — третього, який він знайшов при сідлі нового коня і залишив, хоча він був іншого калібру, аніж його власні, — аби використовувати як молоток. Гачок вийшов дуже грубий, та що ж робити? Це був уже другий, перший риба зірвала.

Сьогодні рибалити не треба, він набрав досить грибів, проте слід підготуватися на завтра. Добре, що в саквах він мав моток сурової нитки — на випадок, коли щось порветься в кінській упряжі.

Несподівано спочатку один кінь, потім другий втягнули повітря. Яків обережно, намагаючись не клацнути, звів курок своєї драгунської рушниці, відвернувся від вогнища. Він спеціально отаборився ще засвітла, бо вогонь був потрібен і для вечері, і для нового гачка, а Ґава боявся, що в темряві, дивлячись на вогонь, він засліпне на кілька хвилин, яких можна й не пережити.

Прямо на галявину, де він розташувався, виїхали четверо — два чоловіки (точніше, чоловік та хлопець) та дві жінки.

Чоловіки були досить добре озброєні, а жінки досить красиві.

— Поїдемо далі, — чарівним голосом сказала та з них, що виглядала молодшою, ну просто дівчиною. Чомусь дезертир був певен, що насправді вона була старшою, аніж на вигляд.

Проте вона тут же стрепенулася, напівобернулася у сідлі, знову повернулася до своїх супутників:

— Таки погоня! Збити їх не вдалося.

Лятавка мала на увазі, що серед людей пана Юзефа знайшовся хоча б один, на якого закляття «Ти дивишся і не бачиш!» — не подіяло. Утім, воно й не дивно, бо це закляття, залежно від вкладеної у нього сили, діяло на від тридцяти до вісімдесяти відсотків звичайних людей. Що, ясна річ, краще, аніж нічого.

Дезертир не зрозумів, звідкіля жінка взяла про погоню, проте чомусь повірив. Також він добре знав, що погоня часто не вірить, що ти з ворогом пересікся випадково, у думках похвалив сам себе за те, що розсідлував лише одного коня — по черзі, амуніцію другого закинув у невеликий ярок — якщо погоня не ув’яжеться за ним, повернеться і знайде, а зараз часу немає — скочив у сідло на свого Чалого, просунув ногу в петлю ножника, тупий кінець списа вставив у башмак{24} і поскакав. Не в той бік, де була четвірка. Сірий — так він назвав другого коня — навіть без вузди поскакав слідом. Бувають такі компанійські коні.

Через кілька отченашів виявилося, що погоня розділилася, і… дезертир, обернувшись, переконався, що двоє поскакали за ним.

Ще кілька поворотів голови, і стало ясно, що один із двох — той, що в німецькому капелюсі, — явно досвідчений боєць, другий, що вирвався уперед, — не настільки. До речі, досвідчений не випадково тримається трохи позаду.

Ґава вилаявся німецькою мовою (навчився від старого, ще допетровських часів, командира-німця) — якби другий кінь був осідланий, то він би відірвався.

А так доведеться приймати бій.

Хоча він і замінив верхній одяг, проте кінська амуніція, ботфорти, шкіряний камзол, який одягався під каптан, — зараз він був одягнутий під жупан, — усе це залишилося форменим, тобто його видадуть.

Колишній драгун, а ще до того списоносець, перевів спис у бойове положення, припав до кінської шиї і блискавично розвернувся.

Кінь хлопчини, який картинно вимахував шаблею, сам налетів на спис.

Від віддачі Яків мало сам не вилетів із сідла, проте спис зламався.

Рвонувши коня вбік, Ґава побачив, що ногу шмаркачеві придушило кінською тушею, а вогнепальної зброї в нього немає.

Дяка Богові, не треба добивати щеня.

Він витяг з бушмата{25} рушницю, яку, до речі, набив картеччю саме на випадок несподіваної зустрічі, й… отетерів. Другий лях тримав у руках рушницю, дуже схожу на ту, яку Яків уже бачив, і то був нарізний штуцер.

Дезертир зрозумів, що настав час — або пан, або пропав.

Він кинувся на ворога, уламок списа волочився за ним по землі, неначе якийсь якір. Кожна система має переваги та недоліки — якби він одягнув темляк на руку, то, скоріше за все, пошкодив би її. Зараз він отримав якесь гальмо, а противник ухилявся, намагаючись зайняти кращу позицію для пострілу.

Він, не маючи пістолів (тобто лише рушниця і шабля), ніяк не наважувався випустити свій єдиний заряд, проте і Яків ніяк не міг зблизитися з ним на картечний постріл.

Несподівано з-за кущів, до яких вони наблизилися, вигулькнула, неначе Пилип з конопель, ота четвірка.

Клацнули кілька курків, і лях кинув зброю на землю.

Молодша жінка спокійно, неначе пройшла десятки боїв, не лише підібрала штуцер, але й зняла з посіпаки лядунку та натруску.

Потім вона підійшла до придавленого конем хлопчиська:

«Зараз пристрелить».

Ні, не пристрелила. Лише подивилася. Потім повернулася до Ґави:

— Візьми сідло для другого коня.

Яків і сам так думав. Тим більше, сідло татарське, але чи є час?

— Вони збилися, але поспішай.

Яків узяв не лише сідло, але й витяг наконечник списа. Ратище можна знайти.

Їхали мовчки. Якось так вийшло, що їхали всі разом. Старший чолов’яга, озброєний німецьким палашем (на одній з дужок ефеса вибито щось німецькою — читати-писати цією мовою Яків не вмів, хоча на військові теми так-сяк міг порозумітися), повсякчас тримав дезертира в полі зору. І, вочевидь, здогадався, що він дезертир.

Сонце зайшло, стало темно, і жінка виїхала наперед:

— Тримайтеся точно за мною.

— Ти що, бачиш? — хрипким голосом спитав її супутник.

— Не згірш земної сови.

«Земної?!»

Очі жінки засвітилися в темряві — дійсно як у сови.

Дезертир перехрестився, прошепотів «Отче наш», але нічого не змінилося — хіба що жінка проїхала вперед.

Через певний час вона, не обертаючись, кинула:

— Ти диви. Цього року добрий урожай на сміливих. Інший би помчав, неначе за ним чорти женуться.

— А ви не вони? — Яків з усіх сил намагався, щоб його голос звучав нормально.

— Ні, не вони. Мусій з Мар’яною звичайні козак з козачкою, а нас ви лятавцями звете.

— У церкві кажуть — лятавці ті ж самі нечисті.

— У церкві так про всіх кажуть, кого не знають. І про домовиків таке кажуть, і про лісовиків, і про водяників.

Дезертир замислився. Він якось не звертав уваги, але в тих переказах, які чув про домовиків — а чув силу-силенну, — жодного разу ніхто не розповідав, щоб домовики зробили якесь лихо без поважної причини. І навіть з причиною — дуже рідко. Більше про них доброго розповідають, про домовиків.

Дійсно, на нечисту силу не схоже. То, може, й лятавці його не з’їдять?

Мусій тим часом спитав про інше:

— То ти наш? Говориш чисто.

— Як сказати, — протягнув Ґава. — Ще прадід утік від ляхів, став «человеком служивим».{26} Батько і я сам були «копейщиками».

Мусій кивнув — він знав, що серед служивих людей південного кордону Росії було чимало наших. Можливо навіть, що більшість. Через це тамтешні московити здебільшого знали нашу мову. Було йому відомо й інше — порядки у прикордонній смузі значно відрізнялися від порядків у центральній Росії, коли їхній полк посилали під Псков, сам був здивований.

Чого Ільченко не міг зрозуміти (хоча серцем щось таке відчував), так це чому в часи Богдана Хмельницького більша частина козаків судила про Московщину якраз по порядках на південному прикордонні. А там кріпаків було мало, поводилися з ними м’яко (бо й Дон близько, і Січ недалеко, та й калмики приймають утеклих). Більшість населення складали «служиві по прибору», які захищали країну, при цьому не платили податків й отримували невелике жалування. Козакам наївно здавалося, що воно й по всій Росії так… От звідкіля ноги росли в промосковських настроїв.

— А втікаю я до Дубоссар.

* * *

А тим часом.

Никодим Пантелеймонів (що в даному випадку було не прізвищем, а формою по батькові, бо прізвища ще не до кінця встановилися, а право на другий суфікс у формі по батькові — «вич» — мала лише вища знать) — так-от, Никодим, син Пантелеймонів, всадовив дружину та обох дочок у човен, відштовхнувся від берега і, спустившись Невою, вийшов у море. Згідно з указом Великого Государя всія Великія, Малия та Білия Русі Петра Олексійовича (який ще не призначив сам собі ані номера «Перший», ані титулу «імператор, Батько Вітчизни та Великий»), кожен мешканець Санкт-Пітер-Бурха мав щонеділі разом з родиною вийти в море й «робити екзерциції»,[44] тьху, й не вимовиш. Никодим, що у своєму рідному місті бачив воду лише в криницях, боявся, боявся до дрожі в колінах, хоча в інших питаннях не був боягузом.

Ось і зараз він майже не чув, про що щебечуть дружина Ліза та дочки Варвара з Параскевою. Боявся.

Шквал налетів несподівано.

Никодим не одразу зрозумів, що навколо темно від того, що його накрило човном, який перевернувся.

Тримаючись руками за борт, він вибрався назовні й побачив кроків за сто біляву голову Варвари, яка дивом ще трималася на поверхні холодної, дуже холодної води. Двох інших уже не було. Зовсім не було й назавжди.

З Никодимової горлянки вирвався хрипкий крик, і він відштовхнувся від борту, невміло б’ючи руками та ногами по воді — і вже знаючи, що не допливе.

* * *

Вони продовжували подорожувати «країною одновухих». Власне, це почалася вже Брацлавщина. Гриби, рибалка та полювання позбавили їх необхідності зупинятися у населених пунктах.

Проте Мусій щось відчував — ну, ясна річ, погоня не могла заспокоїтися.

Спроби про щось запитати лятавку-коханку (Мусій так і думав «лятавка-коханка» і відчував себе на сьомому небі) не приводили ні до чого. Люба мовчала і лише одного разу процідила крізь зуби:

— Щось відбувається, а що — не второпаю. Так що помовч і не заважай думати.

За кількасот кроків перед ними відкрився спуск до яру.

Ільченко зупинився.

З одного боку, якщо вони будуть внизу, а ворог опиниться згори… З іншого — щось підштовхувало його до яру.

— Мені теж цікаво, що там. — Голос лятавки просто дзвенів, і Мусій наважився.

Спершу там не було нічого. Тобто звичайний яр, на дні якого протікав струмок.

Сутеніло.

Таж раптом Мусій побачив сліди трьох чоловіків, які кілька годин тому пили воду зі струмка. Пили, ще й в баклаги набирали.

— Розбійники це, — першою дійшла висновку Мар’яна.

Мусій подумав, що схоже на те. На трьох була лише рушниця та лук. Хоча серед старих козаків ще подекуди траплялися вмільці, але у боях уже стрілами не стріляли.

А от для розбійників саме те. Мусій уважно обдивився сліди, запам’ятовуючи. Вони пройшли в напрямку до хутора, який наші герої здалеку бачили. Що ж, господарі хуторів часто живуть у мирі з розбійниками. Бо мало що трапиться темної ночі.

Вони розбили табір у закутку яру.

Трохи провагавшись, Пройдисвіт викопав ямку і запалив невелике вогнище, яке, втім, одразу ж полишив на жінок, а сам примостився під кущем.

Незабаром до нього підійшов Яків. Важко підійшов, бо, хоча Петро І вимагав від драгунів, аби вони билися також і в пішому строю, при тому дав їм ботфорти, що ніде не гнулися, та ще змусив їх одягати на «подвертки» — онучі, на які були нашиті смужки жорсткої шкіри. Ходити драгунам було важко.

— Йшов би ти спати.

— До кінця не віриш? Я й сам не вірив би.

І раптом дезертир просичав:

— Тихо!

Сердюк подумки погодився — щось йому підказувало, що слід помовчати.

Абсолютно безшумно, так, що бувалий козак позаздрив би, з’явилася лятавка, простягла Мусію його ж пістоль — той, що зі срібною кулею, він і так взяв із собою (точніше, на минулому привалі перелив ще одну монету), бо два уроки запам’ятав добре. А от другий, йолоп, залишив в ольстрі.

— Пугу! Пугу! — Невідомі не бажали наближатися до чужого табору без попередження — аби не нарватися на кулю.

— Хто?

— Козак з Лугу!

Мусій ніколи не бував на Січі, але, як усі козаки, дещо знав.

— З якого лугу?

— З великого, який батько!

— Підходьте, лише руки — щоб я їх бачив!

Це були ті самі троє.

Одного з них Мусій упізнав.

Уже літній, сивий, через усе обличчя рубець шабельний. Мусій звернув увагу, що одяг на всіх трьох сильно подертий.

— А, це ти, Мусію! Живий!

— Я теж радий, що ти живий, батьку Свириде!

Вони разом билися у «другій Хмельниччині», рятували один одному життя.

— Ну, раз тут усі свої, пішли, брате Мусію, до вогню. Ти, Хведоре, на чатах залишишся. Та заспокойся, Мусію, коли Хведір на сторожі, то муха не пролетить.

— …Нумо, Левку, діставай, що ми на хуторі випросили. Та не смикайся, дівко, їй-бо’, випросили. Господар — розумна людина, знає: сьогодні ти даси Христа ради, завтра тебе хтось виручить, дай, Господи, всього доброго рабу Твоєму Панасу.

Тут же на світ з’явилися паляниця, шматок сиру та два десятки огірків (дійсно, не грабунок — грабували б, то взяли б більше). Мандрівники поділилися рибою.

— Ми з коша супроводжували чумаків…

— Кого?

— Ну, так потроху стали соляникі{27} називати. Ну, провели, а потім у нас трьох ще одна справа була. Залагодили, все добре. І раптом коні поздихали. На сап не схоже. Нічого, дійдемо. З каторги ж дійшли.

— Як?! — Мусій мало не підстрибнув.

— Ну, як. Послали нас на війну проти шведів. Ідемо, лаємося потроху — бо й далеко, і навіщо оця війна, ніхто не знає. Раптом нас завертають — до Санкт… тьху! Словом, до Пітера. Одного разу просипаємося, а ми оточені звідусіль військом. Відібрали в нас зброю і сказали, що тепер ми на каторзі. Вічно.[45]

До Пройдисвіта дійшло, що каторга — це не турецька галера, як він звик думати, а тип ув’язнення.

— Ну, мені та ще кільком удалося вирватися. Дійшли до Січі.

— Коли ви, — несподівано втрутилася Мар’яна, — йшли нашими вже місцями, то наказ був з Москви — схопити. Але гетьман відписав Меншикову, що схопити неважко, але вести вас до Пітера нема кому, бо козаки вас відпустять.[46]

Мусія неначе нагаєм оперіщили. Гетьман брехав! У сердюцьких та компанійських полках повним-повнісінько було іноземців, та й, відверто кажучи, хіба серед наших немає таких, що й рідну матусю на каторгу поведуть? Скільки завгодно! Чого доброго, а такими мерзотниками можна греблю гатити.

Багато гріхів відпуститься гетьманові за те, що не став хапати невинних.

* * *

Вранці, простившись із січовиками, четвірка вирушила в путь. Не знаючи, що робить погоня…

…Борисов, діставшись до відомого вже нам хутора, побачив, що там товпиться народ, серед людей майнув і батюшка.

— Ну-ка! — злізаючи з коня, рявкнув преображенець. — Ты! — Його палець ткнувся в груди старого, вочевидь бувалого у бувальцях козака. — Донеси, што случилось!

Козак, що, до речі, був сотенним товаришем,{28} а за походженням — дрібним шляхтичем, не звик, аби з ним так поводилися, проте задиратися не випадало. Тож, побажавши подумки Борисову нарватися на кулю в першій же сутичці, він з нехіттю пояснив:

— Померли всі. І родина Петренків уся, і робітники.

— А от робітників двох і не вистачає, — не по чину встряв якийсь хлопець.

— Перед смертью они блевали?

— Правда ваша, — підтвердив сотенний товариш.

— Какого цвета? — не давав йому оговтатися Борисов.

— Зеленуватого, я й сам подумав, що, мабуть…

Борисов лише рукою махнув.

— Все со двора вон! Все, кроме попа!

Коли наказ був виконаний, порутчик підійшов до отця Василя.

— Што они тебе говорили на исповеди?

У священика з переляку очі стали як дві ринки, рука сама собою пішла творити хресне знамення, йому дуже кортіло сказати Борисову: «Ізиді, сатано!», але язик не слухався.

— Указ царский читали?

Нещасний батюшка замотав головою, і порутчик зі злістю згадав, що Брацлавщина на папері залишалася польською.

Проте він мав деякий досвід допитів та розслідувань. Священик явно зрозумів, про який указ мова. Отже, хоча й не зачитували, проте поголоска дійшла.

— То ты против царя православного не моги! Его патриарх помазал! И указ есть! Про все, на исповеди открытое, доносить!

Отець Василь був просто розчавлений.

Урешті-решт, від нього вимагали розкрити таємницю сповіді не живої людини, а мертвої.

— Йому платив Кочубей, аби він для Кочубея все винюхував.

Борисов мало не сплюнув. Кочубея на такому не візьмеш, відіпреться, скаже: «я вистежував ворогів Великого Государя». Хто отруїв — цікаво, але як його знайти? Взяти на тортури першого-ліпшого, хай зізнається і на когось скаже? На Мазепу? А той скаже — брехня…

Ні, якщо взяти гінця, то є сенс йому й це вбивство пришити, тим більше що він отут точно був. Але як його взяти?

…Коли Борисов відійшов подалі від хутора (аби галас не заважав думати), несподівано перстень на його пальці став пульсувати.

Здивований до переляку преображенець підніс діамант до очей і побачив людське обличчя. Дуже знайоме обличчя.

* * *

Чаклун відчинив двері лабораторії і наказав принести кофію.

Він ніколи ще не розмовляв через два діаманти на таку відстань і вимотався, наче після жорстокого бою. Але іншого виходу він не бачив: двох «колег», що невідь-звідкіля взялися, та й зараз Бог знає, у кого вони вчаться, краще знищити. Нікому не дано передбачати майбутнє — можуть стати поперек дороги. То краще нанести їм удар зараз, поки вони не знають навіть і про саме його існування.

До речі, Борисов так і не зрозумів, що після виконання наказу він стане зайвим. Ненадовго. Бо зайві взагалі довго не живуть.

* * *

Щось змінилося. Лятавка неначе отримала якісь відомості — можливо, й справді отримала, — і вони прискорили свій рух.

Про те, що знаходяться вже на землях Ханської України,{29} вони зрозуміли лише тоді, коли назустріч трапився гонець, який зупинив коня і якимось безбарвним голосом повідомив:

— За мною їде ясновельможний пан гетьман!

Подумав і невідомо навіщо уточнив:

— На полювання їде!

Недаремно попереджав, бо ясновельможного можна було прийняти за сотника.

Супроводжувало його з десяток людей, усі вперемішку: козаки, молдовани, два татарина…

Щоправда, усі вони явно були досвідченими воїнами, з жодним із них Мусій не бажав би схреститися сам на сам. Тут, у голому степу, де засідка була малоймовірна, вони могли відбитися і від значно більшого загону.

Мусій, як і всі, спішився і вклонився, втім, позираючи… І мало не заволав уголос.

Власне кажучи, якби ханський гетьман не був верхи, Ільченко ніколи б не здогадався. Але він часто бачив верхи гетьмана обох берегів Дніпра.

Якщо пофарбувати частину волосся Петра Іваненка{30} на прізвисько Петрик у сивий колір та додати на обличчі кілька зморщок, то буде Іван Мазепа.

Це пояснювало все — і те, що начебто Петрик якийсь родич Кочубеям, але ніхто не знає який, і що за нього видали якусь Кочубеєву небогу (мабуть, на той час батько вже став якщо не гетьманом, то значним старшиною!), і все інше.

— Та-ак, — протягла Люба з дивним виразом обличчя. — Богдане, ти зрозумів?

— А що я повинен був зрозуміти? — здивувався той.

Лятавка повернулася до брата, і її очі стали змінювати свій колір. Та з такою швидкістю, що Мусій навіть спостерігати не встигав, скільки було отих кольорів!

— А нам знати не треба? — неначе звідкілясь збоку почув він свій голос.

— Можливо, й треба. Можливо…

— То через мене? — хмуро поцікавився Яків. — Ну добре, далі я сам поїду. До Дубоссар уже близько. Дякую за товариство, про вас нікому не скажу нічого.

— Постривай! — наважилася Люба. — Тобі першому знати треба, якщо ти хочеш тут жити. Він мертвий.

Ніхто не зрозумів, кого вона має на увазі.

— Гетьман. Петрик — піднятий мрець.[47]

— Упир?! — не витримала Мар’яна.

— Ну, цим словом ви різні речі звете. Мертвий він. І давно.

* * *

Гетьман невеликої (два містечка та два десятки сіл) держави бив птахів з лука — одна з небагатьох радощів, що залишилися в його існуванні.

Власне кажучи, він міг навіть їсти цих птахів, і, мабуть, їстиме та нахвалюватиме — аби ніхто ні про що не здогадався. Але смаку не відчує.

Попався! Більш як у тридцять років він, як дитина, попався!

Та відьма… Чи то була не відьма і взагалі не людина?

Він прийшов, бо йому все настобісіло. Кпини майже в обличчя, хоча чоловік його матері ніколи не зрікався її сина, та схожість, схожість… Зневажливе ставлення дружини. Коли її видавали за нього, малося на увазі, що це Мазепа допоможе Кочубеєві узяти булаву, а про те, що він сам її візьме, — ніхто й не думав. І вийшло, що жертва, яку її вмовили принести, — даремна. А Мазепа, що чим далі, тим більше спирався на духівництво, не міг (навіть якби хотів) засипати золотом свого байстрюка. Хоча посаді канцеляриста багато хто заздрив, вона непогано оплачувалася і вважалася високою, але він тоді вважав себе вартим набагато більшого.

— Два шляхи в тебе, — сказала відьма (чи сатана в жіночій подобі?). — Або будеш канцеляристом до кінця життя і нічого ніколи не зміниться. Або — якщо ти піднімеш повстання проти свого батька, — станеш гетьманом з руки хана!

— Надовго? — Яким розумним він собі здавався, бо здогадався поставити оце питання.

— Поки не ляжеш у домовину.

Він хмикнув, згадавши розповіді, що Опара гетьманував близько місяця, а потім був страчений.

— А топтатимеш ряст іще довго. Дуже довго. І в домовину ляжеш, коли самому вже набридне, коли стомишся по землі ходити.

Йому 6 замислитися, чому відьма не каже «помреш», а «в домовину», не «житимеш», а — «топтатимеш ряст», «по землі ходити». І от він топче ряст, ходить по землі, але не живе… І в домовину — принаймні поки що — не хоче. Яким би сірим та безрадісним не було його буття, думка про те, що і цього не буде, — лякає. Як лякає й думка, що там?

Петрик непомітно помацав лівицею груди. Всім, окрім довіреного слуги, він каже, що там рана, яка не бажає загоюватися,[48] — так, власне, і є. Отвір від списа, і де хто чув, аби на мертвому тілі загоювалося?

Дем’ян, довірений з довірених, з’явився з-за кущів, простягнув шматок пергаменту, який витяг з тайника. Нема чого зв’язковому від батька знати, до кого його послано. Цікаво, чи знає батько, з ким помирився?

Він пам’ятав ґратку і вмів читати шифровки без неї — кажуть, Орлик теж такого навчився.[49] Батько наказує з’ясувати, чи діють люди Любомирського та Синявського в Кримському ханстві один проти одного, чи все-таки спільно?

Багато в чому — спільно. Все-таки і ті ляхи, які стоять за шведів (і яких очолює Любомирський), і ті, яких очолює Синявський — проти шведів, — і ті, й інші пам’ятають про свою вітчизну, просто благо її розуміють по-різному. А ми… Не фізичний біль пройшов по душі. Він же читав батьківську думу…

Той направо, той наліво,

А всі браття, тото диво!..

През незгоду всі пропали,

Самі себе звоювали.

Читав… І нічого не зрозумів. Він винен і покараний по заслузі.

Петрик сів по-турецькому, поклав на коліна рушницю. На приклад — пергамент, у руці з’явився свинцевий олівець.

Написав першу літеру, потім підряд три випадкових, другу, за нею одну випадкову, третю — п’ять випадкових. «Кочубей пробує підкупити мурз, аби хтось підтвердив, що твоя ясновельможність хоче разом з ними виступити проти Москви».

Мене доля вже покарала. Цікаво, як вона покарає Кочубея?{31}

Частина третя,

в якій герой на певний час

залишається сам-один


…Каджами цей люд назвали, бо в їх місті верховодять

Люди, вправні у чаклунстві, що могутньо химородять;

Їх ніхто і не зачепить, самі ж всюди людству шкодять.

Всі, що йдуть боротись з ними, — в сліпоті й ганьбі відходять.

Знають чар таємних силу; супротивних засліпляють,

Кораблі у хвилях топлять, в морі вихорі здіймають,

Воду сушать і по водах, мов по землях, походжають.

Схочуть — день без сонця гасне, схочуть — пітьму осявають.

Звуть їх каджами за люті їхні чари й ворохоби,

Хоч вони, як всі ми, люди, людські маючи подоби.

Шота Руставелі[50]

Дивлячись на місце злиття двох річок, Мусій згадав, що назва «Ягорлик» скоріше за все походить від слів «гяур лик» — «шлях невірних».[51] Він ще юнаком приходив сюди з Палієм, тоді хтось згадував переказ, що Ягорлик здобував іще Наливайко. Тепер тут править Петрик. Мертвий упир, якщо вірити Любі.

Серце защеміло, і він згадав. Згадав її голос:

— Нам пора розставатися. Ну не дивися так, знав же. Мабуть, здогадався, що я їду до свого чоловіка, Богданового батька…

Ні, не здогадався. Скільки ж їй років, якщо Богдан — син, а не брат?

— …а Бог його знає, як він на тебе гляне, хоча ми розсталися… Та в тебе ж усе на пиці написано. Він козаком був на Правому березі, потім їхні полки в Молдову пішли,[52] згодом він до Дубоссар прибився. Та, мабуть, моя мама вже там, бо відстежити нас на землі — навіть їй важко, а от куди подалися — тут шляхів мало. Чекай у караван-сараї, до тебе підійдуть.

Мусій, відверто кажучи, чекати не збирався. Бо, дійсно, йому лише двобою з братом-козаком не вистачало. Проте ніч вони у караван-сараї провели. Він та Мар’яна… Як вона позирала на нього ввечері! Проте коли він обмежився тим, що просунув руку їй під голову, вона схлипнула — і заснула.

Він тоді ще подумав, що лятавка-коханка — це сон…

— Знаєш що… — Яків устиг десь придбати нормальні чоботи, замість російських кавалерійських ботфортів, що видавали його за версту. — Це правда, що ти їдеш до патріарха? Мені Богдан сказав, — він поклав руку на Богданів багинет за поясом, — а йому сестра.

— Вона йому не сестра, а мати.

Ґава не стримався, присвиснув. Але й далі гнув своє:

— Давай я з вами. Якщо до патріарха, то справа богоугодна, за неї частина гріхів спишеться. А тут залишатися я не хочу, бо сам розумієш…

Сердюк кивнув, розуміючи, чому дезертир не хоче залишатися під булавою мертвого гетьмана.

— А далі що?

— Далі… На зворотний шлях. Та невже не знайдеться у Волощині пана, якому потрібен слуга, що зброєю володіє? Або до цісарської землі[53] подамся. У них найманці воюють, а команди німецькі я знаю. А поки що… Бачиш, думаю я, що ти ще не від усіх ворогів відбився.

…Яків угадав, як у воду дивився.

Рівно в одному дні шляху від них рухався купецький караван, до якого прибилися четверо вершників. Певна затримка була викликана тим, що Борисов в одному містечку вирішив позбутися одностроїв і придбав цивільну одіж, щоправда, було видно, що вона з чужого плеча.

Преображенець ані на хвилину не засумнівався в тому, що він побачив у діаманті САМОГО Великого Государя і що наказ знищити гінця-чаклуна йде з власних уст Петра Олексійовича. Якби йому сказали про сугестію, він би слова такого не зрозумів, як не знав його й чаклун. Слова не знав, а от справу робити вмів.

Так само частково сугестія, частково дворянська пиха не дозволяли порутчикові навіть і припустити, що двоє з чотирьох зрозуміли більше, аніж він.

Рудий Роб Кемпбел, якого Борисов підібрав у Марселі і цінував за більш ніж добре володіння шпагою та палашем, яке двічі рятувало життя пану Аркадію, був ясновидцем, що не така вже й рідкість серед шотландців.

Тому він, не бачачи, хто розмовляє з паном через камінь у персні, все ж таки зрозумів, що пана дурять.

І замислився. Свого часу ідея стати в Борисова фактично слугою надала йому можливість забути, що таке голод. Шотландські емігранти здебільшого приставали до якобітів (прихильників «короля у вигнанні» Якова-Едварда — сина поваленого Якова II), проте Роб (точніше, ще його батько) побив горшки і з ними. Стати найманцем… Офіцером Кемпбел бути не міг, навіть у Росії, де цар Петро охоче приймав на службу й відвертий набрід, бо Великий Государ головним потенційним противником не без підстав вважав власний народ, тому намагався, аби більшість офіцерів були іноземцями. Проте Роб, віртуозний фехтувальник, у бою забував про все, крім того противника, якого бачив перед собою, і в нього вистачило здорового глузду зрозуміти, що максимум у другому бою він і людей згубить, і сам загине. Бути рядовим й отримувати батогів за кожне порушення дисципліни? Красненько дякую…

Але Борисов чим далі, тим більше трактував Роба як звичайного слугу і зараз ув’язався в якусь темну справу, котра, скоріше за все, закінчиться його смертю. Помирати шотландець не хотів…

Приблизно такими ж були й думки Айюки.

* * *

Корабель рушив униз по Дністру. Власне кажучи, це була шайка — дунайський байдак, що колись — більше двохсот років тому — став прототипом козацької чайки, що відрізнялася від «дунайця» дещо меншими розмірами та однією (а не двома) щоглою.

Мусію було дуже шкода продавати коней та мула, тим більше що через поспішність не вдалося взяти повну ціну, єдине, що трохи втішало, це те, що лятавці також залишили йому своїх (точніше, трофейних) тварин, отже, трьох-то коней він повсюди купить, не чіпаючи головного гаманця.

Він не знав, що наступного дня Айюка впізнає коня одного зі своїх мертвих воїнів, а за кілька хвилин переслідувачі упізнають і мула, якого вже бачили.

…Мусій думав. Шайка йшла до Варни, проте чим далі, тим більше сердюкові не хотілося туди потрапляти. І ще менше хотілося йому до Стамбула… Отой Сулейман… — щось підказувало Мусієві, що він, скоріш за все, у столиці й живе, та й неважко здогадатися, що з кожної тисячі мандрівників, які рухаються з Європи до Сирії, 999 проходять через Стамбул.

Між іншим, Яків гріб, аби зменшити плату за проїзд (нікого не дивувало, що цим займається лише слуга, а не пан, хоча й небагатий). До речі, він не вперше упіймав на собі погляд власника вантажу, що займав майже всю шайку, чи то купець, чи то його слуга — він їхав сам, вантаж був у бочках, що там — Ільченко, ясна річ, не питав. Більше того, він не знав, як звуть отого купця, бо матроси звали його просто «пане», а питати Пройдисвіт не став. Тільки звернув увагу на те, що купець молився разом з православними, а не з мусульманами.

Сам-то він чинив навпаки. Надивився в Єгипті, як бусурмани моляться. І чалму собі пов’язав на чотири складки.{32} Пора. Християнинові може й проїзна грамота не допомогти.

Шайка йшла вздовж берега, що дозволяло тримати лише кілька бурдюків з водою, а при ознаках негоди — ось як зараз — можна було пристати до берега. Щоправда, витягати байдак на сушу не стали — малюсінька бухточка з вузеньким мілким проходом, здавалося, могла вберегти від будь-якого шторму.

Раптом зойки матросів просто вдарили по вухах. Мусій розвернувся, дивлячись туди, куди вказували матроси.

Початок він прогледів… Можливо, самого початку не бачив ніхто. Там, де штормова хмара була найчорнішою, аж синьою, хмару та море з’єднував стовп, який — сердюк не відразу повірив своїм очам — наближався. Що стовп складається з води та обертається навколо своєї осі, він узагалі не втямив, тим більше що останнього вислову не знав.

Пройдисвіт дивився, з одного боку, майже паралізований, з іншого — не відчуваючи переляку: він не знав, що це таке, і не розумів, чого треба боятися. Команда, зойкаючи так, неначе вони побачили самого сатану, кинулась урізнобіч, за винятком двох, що почали молитися, — за не таким уже дивним збігом обставин, один був християнином, а другий — муслімом. Лише коли до цього — слова «смерч»{33} він не знав — залишилося кількасот кроків, усе його єство заволало: ні!!! Ні! Йди геть!

І водночас він відчув. Те, що насувалося на нього, не було просто мертве, хоча не було й живе. Це було щось не те, щось таке, від чого йшло враження про магію, але про магію абсолютно чужу, незнайому…

Так само йому здавалося, що він щось чує, але не вухами.

Проте думати про це було ніколи.

Геть! Геть!! Ге-е-еть!!!

І, начебто підкорившись наказу, смерч розвернувся по дузі і пішов попід берегом.

Ільченко не зразу прийшов до тями. У його скронях стукала кров, і він, навіть бачачи, що матроси показують на нього пальцями, не одразу зрозумів, що вони кричать:

— Це чаклун! Чаклун! Він чари творив!

— Я бачив, як він закляття читав! І жінка також!

* * *

— А воно образливо — страждати за чужий гріх! — Це були перші слова, сказані Мар’яною, коли вони трохи віддалилися від берега.

Мусій та Яків схрестили на відьмі допитливі погляди, і вона пояснила:

— Він, — жінка й досі не називала Мусія на ймення, — бажав, аби оця штука…

Слів «смерч» та, тим більше, «торнадо» не знав з них ніхто.

— … пішла собі геть. Я також цього бажала. Але проти такої сили — це все одно, що щитом зупиняти ядро гарматне. То не ми його розвернули. Хтось інший. Щось інше. Ми тут… ну, не зовсім що ні до чого… Він… або воно… почув нас… І, — з якоюсь рішучістю в голосі додала вона, — я не впевнена, що пожалів. Боюся, що це кицька грається з мишкою. І ще… був дуже великий шум. Ні, не той, коли цей стовп із води гримів-стукотів. Ні. Це був чаклунський шум, який чують лише потворники.

Сердюк згадав свої відчуття і кивнув.

Мар’яна мала на увазі коливання астралу, хоча такого терміна вона також не знала.

Тим більше ніхто з них не міг знати, що ці коливання відчув Сулейман.

* * *

Аркадій Борисов, як і було наказано, заглибився в степ, поки не побачив кам’яну бабу. Дійсно, кроків за тридцять на північ була викопана яма.

Преображенець посміхнувся: розумний фортель — зробити вигляд, що все вже викопано, а насправді закопати.

Він трохи розрив дно ями.

У шкіряних тубах, як і було обіцяно, лежали проїзні грамоти. Підписи та печатки були абсолютно справжні — це було зайвим доказом, що наказ перехопити та знищити гінця на турецьких землях іде від самого Великого Государя. І, отже, ВІН також володіє чаклунством, а те, що він перший встановив спалення на вогнищі за чародійство,[54] — це для того, аби чаклуни були лише свої. Ясно, що чаклун-хохол нам не потрібен!

…У той самий час чаклун у Пітербурзі лежав повністю розбитий. Чи воно було варте того?

Помиляються не лише прості люди, але й маги. Цей маг страшенно переоцінив небезпеку від невідомих (лятавцям було прямо заборонено вчити людей) і можливості Мусія та Мар’яни.

Так, це була добра ідея — самому пустити поголоску про те, що його залізний кінь уміє літати і, мовляв, Великий Государ Петро Олексійович попросив генерала Брюса не літати вдень, не лякати мешканців Санкт-Пітер-Бурха.[55] А потім підбити людину, яка нічого не знає, і переповісти царю цей переказ.

«Знаєш, що розповідають про тебе?»

«Дикий народ, капітане-бомбардире, дикий. Побачив хтось римську статую, і пішли язиками молоти».

Тепер дійсно — якщо хтось побачить і донесе, ніхто не повірить доносу.

А кінь — сам по собі — зовсім не чаклунський. Це якась машина, хоча зрозуміти, як вона діє, важко. Хто зробив, Бог знає, — може, й справедлива легенда, що предки частини магів прилетіли по небу на летючому кораблі, і від них залишилися деякі речі? І не літає він, як зазвичай. Він підіймається у повітря і за мить опиняється там, де ти хочеш, але верст за сто, не більше. Потім, хвилин через п’ять, ще верст на сто.

Він уже з ліку збився, скільки таких «стрибків» знадобилося, аби добратися до Дубоссар та назад.

Так чи не так, але керувати конем можна лише напруженням волі. І дуже вже треба її напружувати… Він зовсім розбитий, зовсім.

А от печатки та підписи на грамотах — жодної магії, просто спритність.

* * *

А тим часом.

…Гармати замовкли, й тиша настала, неначе диво якесь. Облога Тулона тривала вже кілька тижнів, місто бомбардували сотні англійських, австрійських та гессенських гармат, французькі теж не мовчали у відповідь.

Яків Львів, прозваний так, бо батька хрестили Левом, вирішив використати перерву для того, аби покуняти — забув уже, коли востаннє висипався донесхочу.

Взагалі-то Великий Государ посилав його вчитися до англійського флоту, але тут, під Тулоном, не вистачало артилеристів, тож із моряків сформували шість батальйонів, які обслуговували гармати.

Яків заснув міцніше, аніж сподівався. Його не дивувало, що сниться війна, крики, постріли, таке все… Раптом він відчув, що копняк ногою під ребра — то не сон.

Львів скочив на ноги і зрозумів, що щось не те, точніше, зрозумів, що крики та постріли йому не наснилися.

Біс його знає, звідкіля взялися французи, але зараз бій ішов з усіх чотирьох сторін.

— Джеймсе! — о, так це ж кеп Морріс! — туди!

Яків кинувся за кепом та ще кількома британцями. Французів, суміш матросів та ополченців, вів молодий офіцер, що рубав британців своїм клинком — рубав, а не колов, — чого зазвичай французи не роблять.[56]

Яків вистрелив з пістоля, і на мундирі француза розквітла темна троянда, ноги його підкосилися, він поточився.

Яків уже пробігав мимо — французи подалися назад, либонь, вони виконали своє завдання, коли раптом почув:

— Яшка?!

Російський волонтер у британському флоті напівобернувся і…

Перед ним у мундирі французькому лежав Іван Санін, сусід по маєтку та Машин брат.

— Как ты здесь?!

— Воля Великого Государя…

— И я! Волей Великого Государя!

Іван смикнувся й затих назавжди.

Яків завив, як вовк.[57]

* * *

Мусій зірвав травинку, поколупав нею в зубах, що зазвичай робив тоді, коли зовсім не знав, куди подітися.

На перший погляд, ясно — треба купити коней.

Та здійснити це легко лише там, де ти знаєш місцевість.

Коней продають далеко не всюди, треба знайти містечко, де є кінський торг, причому той, хто розпитує про таке містечко, неминуче викликає підозри.

До того ж Пройдисвіт аж надто добре знав, що далеко не на кожне питання можна отримати правдиву та чітку відповідь.

Скільки разів він стикався із ситуацією, коли співрозмовник не міг до ладу нічого пояснити — чи то з переляку, чи тому, що здурів від важкої праці.

Йшли повільно — вантаж усе-таки на коней розрахований, а полишити — що тут полишиш? Зброю? Набої? Гроші? Харчі також шкода кидати.

До шляху вони вийшли, коли вже сутеніло, і в сутінках почули барабанний бій.

Мусій уже чув такі барабани — коли його гнали в рабство. І зупинився, не знаючи, йти на них чи тікати від них — і те, й інше було однаково небезпечне.

Врешті Ільченко загадав — якщо отой стовп, на повороті, має якийсь напис, то піде до поста, якщо ні…

На дерев’яному стовпі, незрозуміло навіщо поставленому, була вирізана одна літера. Грецька. Сердюк не лише не знав, яка саме, але й не зрозумів, якого народу, проте це явно була літера!

Він закусив губу, але тут з деяким запізненням згадав одну просту річ — у Волощині оцих, як їх… (він забув слово «дербенджїї»){34}… охоронців немає. Отже, ясно хоча б одне — яку подорожню показувати.

Зітхнувши — чому бути, того не минути, — Мусій повернувся до супутників..

— Розмовляти буду я сам. Якщо, — подивився на Якова, — я двічі кахикну, готуйся до бою. Ну й взагалі будь напоготові. Мої — ті, що зліва.

Бо я лівак.

— Мар’яно, запни обличчя якоюсь хусткою й ані пари з уст.

Поки вони так розмовляли, барабанний бій наближався, і з-за наступного повороту показався загін чоловіків. Підліток, що йшов разом з отаманом, бив у маленький барабан — сигнал для мандрівників, які десь заблукали.

Шаблею був озброєний лише отаман, решта мала саморобні списи або палиці. Втім, сила цього загону була не в озброєнні (турки спеціально озброювали дербенджіїв погано) і не в чисельності. Якби якась гайдуцька ватага перебила цей загін охоронців — підневільних селян, навряд чи хтось в окрузі став би таким гайдукам допомагати.

Цим пояснювався й барабанний бій: з одного боку, на нього виходили люди, які заблукали, з іншого — він означав: «гайдуки, ми тут, краще не чіпайте!».

— Салям-алейкум.

— Алейкум-салям, — дещо розгублено відповів старший над цим бікетом.{35}

Розгубленість була викликана тим, що це все ж таки мусульманське вітання — з християнами так віталися рідко.

Розмови, м’яко кажучи, не вийшло — патрульні були влахами,{36} тож що слов’янською, що турецькою володіли погано, про арабську взагалі було шкода говорити. Оскільки ж Ільченкова татарська також була не дуже добра, то єдине, до чого домовилися, — троє влахів узяли їхні речі, окрім зброї, і вони направилися, наскільки розумів Мусій, до села.

Коли до села залишилося усього нічого, хлопець з барабаном простягнув лівицю й вигукнув:

— Мартолоси!{37}

Влахи явно перелякалися. Вони про щось заґелґотіли, поки отаман не наказав щось — тихим-тихим голосом наказав, але твердо. Замовкли, підтягайся.

Так, а оці фігури в червоних ковпаках йому знайомі. Він лише не знав, що їх звуть мартолосами.

Озброєні, до речі, більш ніж пристойно. У всіх рушниці, щити, або шаблі, або сокири.

Так, це страшний противник, особливо якщо врахувати, що їх більше десятка.

— Якщо буде край, убий мене, — несподівано прошепотіла Мар’яна. — Не хочу…

Мусій кивнув.

Старший над мартолосами — схоже, турок, — обмінявся кількома фразами з отаманом дербенджіїв і підійшов до українців.

— Салям-алейкум, ефенді, — зігнувся у поклоні Мусій.

— Алейкум-салям. Хто ти?

— Муса ібн Ілляс, — відповів стовідсоткову правду Мусій Ільченко.

І подав подорожню, проте ага подивився на Якова.

— Зімміям{38} заборонено носити зброю, тільки з дозволу падишаха.

Пройдисвіт зрозумів не всі слова, але здогадатися було неважко.

— Він з дар ас-сульх.{39} Служить бею Петрові, як і я.

Сердюк зі значенням вказав на подорожню.

Тепер ага взяв і прочитав.

— Як ти, правовірний, потрапив на службу до бея невірних?

Потворник, напруживши свою волю («Ти віриш мені! Віриш! Віриш!»), почав:

— Сам я з країни Маср, яку ви називаєте…

Скільки разів він готував таке пояснення, пригадуючи татарські слова, а якщо буквально такого слова не знаходилося, то підбираючи схожі.

Ага кивнув, імовірно, він знав, що самі єгиптяни кажуть «Маср», а не «Міср».

— Мій пан, Синан-паша, узяв мене на війну з гяурами. Там і загинув, а мене поранили. Прихистила одна татарська родина, хай пошле їм Аллах довголіття, а після смерті проведе по мосту, який вужчий від волоса![58] А потім? Ну що я вмію? Верхи їздити та рубатися? Навряд чи я зможу цим заробляти на батьківщині, бо там зброю носять лише мамелюки. А тут — гінцю бей Петро непогано платить. Ось по дорозі купив рабиню. Дешево… От і спокусився.

Невідомо, чи у все повірив ага мартолосів, чи ні, бо…

— Там! — дико заволала Мар’яна.

На них знову йшов смерч. Він рухався точно шляхом, обганяючи власний шум…

«Кішка грає з мишкою»…

* * *

Мусій і розумів, і пам’ятав, що його сила проти цієї сили — ніщо. Та… Якби хтось сказав ворожбитові: «Ти не звик здаватися без боротьби», — він не зрозумів би цих занадто красивих слів. Хоча вони точно відображали суть його вдачі.

Але… Він не пробував утікати, хоча більшість кинулася врозтіч.

«Геть! Геть!!! Геть!!!» — всю силу, всю жадобу жити він укладав у цю думку, скеровану на смерч.

І смерч пішов назад.

Тепер уже й Ільченко зрозумів, що це не випадково. І не від його бажання це трапилося.

Кішка грає з мишкою.

Щоб тобі повилазило, кошеня шолудиве!

Аби не повторювати минулої помилки, Пройдисвіт упав на коліна, підняв руки до неба й загорлав:

— Бісмілля рахман рахім! Ля Ілля іль Алла, Мухамад расул Алла!

Інші мусульмани наслідували його приклад. Християни молилися по-своєму.

* * *

Наступного дня вони їхали, аж зіщулившись, щомиті чекаючи нового смерчу або якогось іншого удару.

Їхали, бо якщо в аги мартолосів і були якісь підозри, то з переляку вони повністю з голови випали і він навіть забув спитати, як же вони опинилися на шляху без коней. І порадив, у якого влаха купити мулів. Коней в окрузі дійсно мало хто продавав.

Зате мулів купили аж чотирьох. Один поки що віз решту речей, але міг стати й заміною, якби один з верхових загинув.

Мусію здавалося, що гіршого настрою вже не буде. Проте він визнав би свою помилку, якби знав, що Сулейман та Брюс знову засікли астральні коливання і чітко зрозуміли, де знаходиться їхній загін.

Проте — принаймні поки що — жоден смерч не нападав на них.

Страх зближує. Мусій чітко розумів, що саме страх кинув уночі Мар’яну в його обійми, і не знав, як вона буде до нього ставитися, коли… якщо… небезпека мине. Проте… проте все-таки багато чого в ньому змінилося. Він уперше замислився над долею жінки, і хоча його думки не оформилися чітко, він розумів, що коли Мар’яна буде на нього сердитися, то вона буде права.

— Мусію, — несподівано заговорив Яків, — я б пошукав місце для табору в лісі, бо села-то тут християнські, якщо наведемо на них оце, — він покрутив рукою, зображуючи смерч, — невинні загинуть, на нас гріх буде.

Мусій кивнув.

— І краще зараз, аби вогнище загасити до темряви.

Сердюк знову кивнув, бо і світити далеко нема потреби, і той, хто буде підкидати хмиз, після підкидання нічого певний час не побачить.

Була і ще одна причина. Мусій стомився. Яків, схоже, хоч трохи поспав, а от він… І не тому, що вони з Мар’яною займалися… тим самим. Навпаки, займалися, бо з переляку не могли спати, їм усе здавалося, що зараз на караван-сарай упаде смерч.

Вони звернули вгору, підіймаючись ледь помітною стежкою, що вилася між дерев.

Їм поталанило.

Буквально через дві тисячі кроків дерева розступилися і показалося невелике озерце, біля якого стояла стара напіврозвалена шопа.{40}

Це краще — причому набагато краще, — аніж нічого.

Вони повечеряли, чим Бог послав.

* * *

Сердюк стояв у тіні скелі, спираючись на рушницю.

Ольстру з турецьким пістолем дезертир поклав на пень перед скелею, бо заткнути цей пістоль за пояс було неможливо через «зміїну голову» на кінці ствола, а він був потрібен, бо заряджений срібною кулею, та й бив найточніше з усіх — бо ствол довгий. Поряд Мусій поклав натруску та шомпол своєї рушниці, не знаючи, що таким чином рятує собі життя.

Уже все стало сірим, ще трохи — і треба будити, коли раптом від скелі напроти відділилася… відділилося… це явно був не птах, це…

Це була людина з крилами.

Мусій злякався так, що мало не забув умовний сигнал — дзявкнути псом. Потім усе ж дзявкнув.

Жінка — вже ясно, що це була жінка, — спустилася на берег кроків за півтораста від сердюка, який стиснув рушницю так, що аж пальці заболіли, і миттю скинула одяг; і тоді стало ясно, що крила — не єдине, що відрізняло її від роду людського. Людське, точніше — жіноче, вельми привабливе тіло стояло на кінських ногах!

Летюча жінка вийняла коріння крил зі свого тіла, спільне коріння на обидва крила, які залишилися з’єднаними, і Мусій зрозумів, що не просто вона почепила з чогось зроблені крила, а це — частина її самої (слів «частина її організму» він би не зрозумів), але якось їх можна на певний час витягти, ці крила. Поклавши крила на пісок, коненога жінка увійшла у воду.

Несподівано Мусій, який занадто вже задивився, побачив сонячне проміння на воді й майже одночасно — якусь тінь.

З неба на землю спустився летючий змій.[59]

Розміром приблизно зо два людських зрости.

Спустився і перетворився на кремезного чолов’ягу.

«Господи, а куди ж він решту м’яса подів?»

Чоловік-змій став біля того місця, де лежали жіночий одяг та крила.

Обережно, намагаючись не шуміти, Ільченко відкрив віко ладівниці, навпомацки дістав паперовий набій, узяв його в зуби.

Чоловік-змій щось гукнув мовою, якої Пройдисвіт не лише не зрозумів, але й ніколи не чув.

Жінка відповіла тією ж самою мовою. У її тоні була приреченість, але водночас і заперечення. Таким тоном чоловік, якому переважаючий ворог пропонує здати зброю, може відповісти: «Прийди й візьми».

Усе Мусієве єство рвалося навпіл.

Йому кортіло захистити жінку (звідкілясь він знав, що вона не може ні в кого більше перетворитися, так і залишиться жінкою з кінськими ногами), але… завдання. Завдання.

І раптом… Подав голос один з мулів. Чолов’яга — високий, кремезний, голий — повернув голову… і став змієм. Не було ніякого переходу, просто була людина, а стала набагато більша потвора.

Мусій простежив за його поглядом.

Біля шопи був устромлений у землю спис, який Ґава все-таки зробив, купивши в якогось влаха жердину, що явно призначалася для підтримки винограду. До шопи він попросту не проліз.

Сказати, що в монстра був звірячий вираз, було б неправильно. Проте коли він рушив до шопи, то не було жодного сумніву: тим, кого він там знайде, буде погано.

І сердюк вистрелив.

Хоча відстань була граничною, і якби залпом стріляла ціла сотня, то влучила б, щонайбільше, третина куль.

Але Мусієва — влучила.

Змій здригнувся, заревів страшно, розвернувся.

Сердюк однією рукою поставив фузею прикладом на землю, другою рвонув паперовий набій так, що верхній куток залишився в зубах.

Змій пішов на нього.

Потворник блискавично висипав порох у дуло. Правда, при цьому руку обпік біль, він задів рукою за багнет — той був прямий,[60] проте рука не здригнулася, і весь порох потрапив у ствол. За порохом відправилася куля, загорнута в рештки паперового патрону. Мусій схопив шомпол.

Змій пройшов уже половину відстані.

Пролунав постріл, набагато гучніший, аніж з рушниці.

Яків вистрелив з мортириці!

Граната вибухнула на кілька кроків попереду потвори.

Вибух невеликого порохового заряду не був потужним, змій отримав лише подряпини. Проте він зупинився — чи то з переляку, чи то з подиву.

Ільченко кілька разів ударив шомполом.

Сильніше, сильніше. Погано вдавлена куля пролетить усього кілька кроків.

Недаремно ж говорять: «набій», «набити».

Потвора знову рушила в атаку.

Мусій скинув рушницю, відкриваючи великим пальцем полицю.

Яків ще раз вистрелив зі своєї рушниці. Але змій, хоча й здригнувся від удару, зупинився лише на одну мить.

Мусій насипав на полицю пороху з натруски. Коли він вистрелив, майже відкрита пащека потвори знаходилася лише за кілька кроків від нього.

В усі боки бризнули шматки зубів, з потилиці вирвався червоний фонтан.

Ґава, що підбіг з іншого боку, увігнав у потвору багинет — і відлетів, збитий з ніг ударом хвоста.

Та що ж він, безсмертний?

Мусій вистрелив з пістоля. Хоча навряд чи подібна зброя могла завалити такого великого звіра, навіть якби він був просто звіром, проте, кинувши турецький пістоль на землю, сердюк лівою рукою вихопив палаш, а правицею рвонув з-за пояса другий, німецький пістоль.

Змій завалювався на бік, страшенно скавучачи («як сто поранених собак!» — майнула думка в Ільченка), але всі звуки перекрив жіночий крик:

— Добийте, він може ожити!

Жінка кричала тією мовою, якою служать у церкві.[61]

Мусій полоснув палашем по горлянці, Ґава замахнувся рушницею і побачив, що багинет залишився в рані, але тут підбігла Мар’яна зі списом у руках, він вихопив його в неї й увігнав обома руками більше ніж на лікоть.

«Ну от і все!»

Та Мусій помилився.

Потвора здригнулася всім тілом, скрутилася, розпрямилася, древко списа зламалося з оглушливим тріском, Мусій натиснув на гачок пістоля й отримав страшенний удар у груди, від якого аж упав на спину.

Невже дійсно безсмертний?!

Звідкілясь — просто на голову монстра — впав камінь. Коненога була вже в повітрі, прихопивши з собою камінь! Мар’яна втекла до шопи, Мусій ривком схопив рушницю, відкинув щодалі палаш (аби не зламався), змій тим часом уже звівся на рівні, проте стояв на місці, похитуючись…

Пройдисвіт, трясучись від жаху, увігнав багнет у груди змія. Той рвонув передньою лапою, і сердюк знову впав, хоча звір не дістав до нього, — добре, хоч рушницю не випустив.

З неба впав ще один камінь, і також не мимо.

Ґава, нарешті, згадав про пістоль за поясом (усе життя носив в ольстрах) — пальнув, ухилився від хвоста — тепер в ударах уже не було тієї сили.

Мусій знову вдарив багнетом. І зрозумів, що поспішив з висновком про слабість хвоста — бо від удару пролетів кілька кроків.

Мар’яна вибігла із шопи, тримаючи в руках той штуцер, який колись (колись! Кілька днів усього!) лятавка відібрала в панського посіпаки, а потім залишила Мар’яні.

Яків побіг їй назустріч. Потвора кинулася за ним, але дезертир добіг швидше. Розвернувся, вже тримаючи в руках штуцер, вистрелив.

Змій упав, забився в конвульсіях, і раптом його тіло почало випускати потужне синє світло, водночас танучи. Ні, воно не горіло синім полум’ям, як першої миті здалося Мусієві. Це було світло, яке випромінювало тіло змія. Випромінювало і тануло.

* * *

— Це був вішап.{41} А я — віла.{42} Інколи звуть самовіла.

Жінка підійшла до чоловіків і почала водити руками по їхніх ранах.

Про віл Мусій десь щось колись чув, проте де, що й коли — згадати не міг.

Слово «вішап» йому було зовсім незнайоме.

— Вішапи — це дракони такі.

Слово «дракон» також нікому нічого не говорило.

— Ну, смоки.{43}

Це вже було ясніше.

— Вони, як і каджі, — на Кавказі живуть. Чи жили. Бо в наші часи…

Мусій, рани та травми якого майже перестали боліти (явно ота віла зачаклувала!), хмикнув.

У наші часи якщо десь побачать летючого змія, то вишлють сотню стрільців. А якщо дізнаються, в якій печері він живе, то до виходу підтягнуть гармати.

— Вони вдвох перебралися до нас, чому — не знаю. Ви зробили добру справу, бо він нас усіх мучив. Але кадж… — Упіймавши здивовані погляди, віла пояснила, що це — злий чарівник, зовсім не схожий на людину, і продовжила: —…він буде помщатися вам за загибель союзника. А вони з вішапом уміють домовлятися із заморськими духами, які крутять повітрям.

Жест, яким віла підтвердила свої слова, нагадав мандрівникам знайоме, і навіть дуже знайоме, кручення повітря.

— Стикалися ми… — почав ворожбит. — Причому тут, а не за морем.

— Зараз деякі з них живуть тут. Про те, що отам, — віла вказала рукою на захід, — є Новий Світ, знаєте?

Мандрівники перезирнулися.

— На Січі хтось звідтіля жив. Я чув від січовиків,[62] — сказав Яків.

— Ну так от. У тому Новому Світі жили різні духи, у тому числі такі, які крутять повітря…

Самовіла знову рукою зобразила смерч.

— …А зараз деякі з них перебралися до нас. Вішап та каджі вміли їм наказувати, але краще в них виходило, коли вони були разом. Особливо вони люблять гратися, як кіт з мишкою, з тими, хто має чаклунські здібності, але слабкі.

«Оце наш випадок!»

— Я можу супроводжувати вас кілька днів. Полечу попереду.

— А раптом хтось побачить? — засумнівався Яків.

— Ти ні мене, ні вішапа не побачив би, якби я сама того не захотіла. Він би побачив…

«Отже, я таки за Мар’яну сильніший».

— А вона — й поготів.

Мар’яна показала Мусієві язика.

* * *

Вони рухалися досить пожвавленим шляхом, що Мусію не дуже подобалося. Ні, не тільки тому, що серед купців та їхньої обслуги міг знайтися ворожбит, який побачив би вілу. І не тільки тому, що якийсь знатний турок (а один такий уже траплявся) міг би не порахуватися з грамотами Петрика: не така вже й важлива фігура — Петрик Іваненко. (Грамоти волоського господаря Мусій утопив, бо якби якісь турки їх обшукали й виявити два комплекти грамот, було б ясно, що вони шпигуни.)

Як не дивно, загрубілого, зачерствілого у походах вояка мучила думка: якщо на них налетить смерч, то загинуть і невинні люди!

Раніше, при штурмах, такі питання його не хвилювали.

Майнула думка, що так його змінила зустріч із лятавкою.

Проте на його натяк про черські стежки віла відповіла, що це буде підозріло і не дасть виграшу в часі, бо вони дуже звивисті.

Вони не знали, що група Борисова, маючи по двоє коней на кожного і дуже вагомі папери, у тому числі скріплені султанською тугрою,{44} скорочує відстань, а назустріч їм зі Стамбула виїхала група, послана Сулейманом.

* * *

А тим часом.

Настрій у Петра був кепський. По-перше, надійшло повідомлення, що на Ладозі вже вкотре затонув тільки-но побудований корабель. По-друге, внаправляючись до Преображенського приказу, він по дорозі помітив метушню за парканом одного з дворів, запитав, що там коїться, і йому відповіли, що господар забажав, аби йому затопили лазню.

Як це так: щойно забажав — і відразу в лазню?

Тому Великий Государ заїхав у Кремль, продиктував указ, аби лазні по всій державі топили лише по неділях,[63] між обіднею та вечернею, та другий, аби навколо Ладоги прорили обвідний канал і побудовані на Олонецьких верф’ях кораблі йшли б цим каналом.[64] Думка: що буде в морі з кораблями, які тонуть в озері, — Великому Государю навіть випадково в голову забрести не могла. Заодно згадав захоплений документ — висновок шведської комісії про те, що побудувати порт у бухті Рогервик неможливо, там наводилися і десятки причин; продиктував ще один указ — побудувати порт у Рогервику.[65]

Майнула думка: «Любой ценой!». Вислів сподобався, Петро кілька разів повторив: «Любой ценой, любой ценой».

Після цього Петро Олексійович зволів прослідувати в застінок.

Крамольник висів на дибі, здається, вже непритомний. Петро взяв длінник,{45} ударив з усієї своєї богатирської сили.[66]

Нещасний розплющив очі.

— Как ты, умный человек, пошёл против МЕНЯ?!

Допитуваний підняв голову, обличчя його неначе одухотворилося.

— Ум… любит простор… а у тебя ему… тесно.[67]

— Ко-ле-со-вать! — тихо прошепотів Петро, не сумніваючись, що його почують.

* * *

Три дні минули тихо й мирно.

— Якщо й сьогодні все буде гаразд, попрощаюся з вами та полечу додому.

— А може… — Мусій запнувся.

— Попрохати іншу вілу, аби допомогла вам? Та де ж її знайдеш! Мало нас залишилося, та й вас мало.

І з цими словами самовіла знову злетіла в повітря.

Яків зітхнув, і його супутники остаточно зрозуміли, що з його точки зору кінські ноги вілу не псують. Проте нічого дезертирові не обломилося і не світило.

Несподівано коненога летюча жінка страшенно закричала, показуючи рукою. Напрям був — під прямим кутом до дороги. (Вислів «прямий кут» сердюк знав від звіздаря Абдаллаха, чиїм рабом був у Єгипті.)

— До скелі! — рявкнув Мусій, злазячи з мула й тримаючи його за повіддя.

Вони притислися до скелі — і побачили смерч. Велетенська колона наближалася, ламаючи все на своєму шляху.

Мусій побачив, як вона наздоганяє вілу.

«Ні! Ні! Ні-і!!!»

Але Ільченкове бажання не подіяло. Віла, підхоплена смерчем, щезла в ньому.

Страшний крик вирвався з трьох горлянок, але його ніхто не почув — за ревом буревію.

Несподівано смерч змінив напрям, Мусій перевів дух, проте… Зробивши невеликий гак, смерч тепер ішов паралельно скелі, і…

Мусій відчув, що його б’є повітря, б’є, як потужна хвиля морська. Його відірвало від землі й понесло.

Як не дивно, він міг дихати. Ще дивніше, що він зберіг ясність думки та й зрозумів, що це — чари. Чари отого каджа, чи як його.

Скільки їх несло? Півгодини? Годину? Усього кілька хвилин? Мусій втратив лік часу.

Несподівано він відчув, що тиск повітря на його тіло щезає, і за мить ноги вдарилися об камінь. Він стояв на кам’яних плитах, серед руїн стародавньої фортеці.

Товариші стояли або лежали, але він не встиг придивитися, бо почув слова:

— Ну от ви й попалися!

Сердюк повернувся на голос і вже не міг відірвати очей — сходами від вежі спускався кадж.

Мусій одразу зрозумів, що це кадж, і пересвідчився, що самовіла була права: у цьому одягнутому, як турок, беззбройному, високому кремезному чолов’язі було щось нелюдське.

Не думаючи, він скинув рушницю до плеча, кадж посміхнувся. Пройдисвіт зрозумів, що це значить, але все ж натиснув на курок — осічка! Він кинув рушницю і вихопив палаш.

— Теж не візьме, — оскалився чародій.

Мусія охопив розпач, і раптом він, усе ще не маючи сил відірвати очі від ворога, почув голос самовіли:

— Яків мертвий. Я нічого…

Сердюк одним стрибком подолав відстань, яка відділяла його від каджа, хоча за мить до того він був певен, що не зможе так стрибнути навіть з розгону.

І вдарив ворога ефесом, посрібленою пластиною вдарив — у скроню. Вдарив, водночас вириваючи з-за пояса пістоль.

І вистрелив, вистрелив, — він, не думаючи, був певний, що зможе вистрелити, — вистрелив, увігнавши в каджа заряд шроту майже впритул.

Трохи розвернувся вправо, бо був лівак, і одним ударом зніс супротивнику голову — що йому також досі не вдавалося.

Він палашем більше колов.

Не знаючи, чого ж іще чекати від того, хто командує буревіями, замахнувся ще раз, але з-за спини знову почувся голос віли:

— Досить, він мертвий. Не думала, що таке може бути. У Якова розірвалося серце. Я нічого не могла вже зробити.

— Розірвалося, бо він не чаклун? — почувся тремтячий голос Мар’яни.

У Мусія просто роз’їхалися ноги, він сів, просто сів на камінь.

— Так, але ви не самі себе врятували. Ваших сил просто не вистачило б. Кадж наказав принести вас живими, а стосовно нього такого наказу не було.

Певний час усі мовчали, потім заговорив Мусій:

— Якщо він такий могутній, то як же я його…

— По-перше, ти ж чув — сила. А будь-яка сила має одну особливість. Якщо вимагають обставини, якщо гнів великий, якщо серце керує розумом, то сила збільшується в кілька разів. Навіть у руках і ногах. Я сумніваюся, що ти вдруге зміг би отак стрибнути.

Мусій кивнув. Він не сумнівався, що не зможе.

— Кадж… Він хотів закритися від тебе невидимою стіною, але не встиг укласти в неї всю силу, а ти, навпаки, додав сили так, що, мабуть, стіни тої і не помітив. Як ядро ту стіну пробив.

Ільченко знову кивнув. Чого не помітив, того не помітив. Точніше, нічого не помітив.

— І по-друге. Коли кадж знепритомнів, закляття, щоб порох не горів, продовжувало діяти, але ти його просто розірвав. Як Самсон лева. А то б він міг очуняти, поки ти розвертався. А так куля ще раз позбавила його свідомості.

Тепер Мусій розвернувся ще раз. За ним стояли віла та Мар’яна, Яків лежав на спині, і сумнівів бути не могло, що він мертвий. Більше нічого…

— Мули наші де?

— Десь на скелях. Мертві.

Мусій аж підскочив.

— А пошукати не можеш? Там же наші речі!

— Спробую. Тільки поки що не йдіть нікуди, навряд чи вас хтось тут шукатиме.

Говорячи так, віла не знала, точніше — забула, що чаклуни-люди відчувають смерть своїх, а відстань, на якій відчувають, як не дивно, залежить не від сили спостерігача чи померлого, а від… кількості чаклунів, що знаходяться між ними. Образно кажучи, кожен чаклун неначе «відщипує» від повідомлення про смерть колеги якийсь шматочок.

Оскільки ж чаклунів залишилося мало, то ця звістка докотилася і до групи Борисова, точніше, до Айюки, і до групи, яка вирушила із Стамбула.

В обох випадках після короткої дискусії було вирішено, що такий збіг малоймовірний, скоріш за все — або Мусій загинув, або від його руки хтось загинув.

…Тим часом Мусій робив ревізію тому, що в них залишилося.

Крім зброї, у нього в поясі був гаманець для повсякденних витрат, де зараз перебувало півсотні акче та кілька піастрів. І ще він про всяк випадок переклав у чоботи по золотому.

Ті монети… якщо це монети… які треба було передати патріархові, були в гаманці, а гаманець на гайтані, а гайтан на шиї.

Але без проїзної грамоти їхній шлях — до першого бікету, і плювати, мартолоси там будуть чи хтось інший.

Розчавлять.

Так що…

Несподівано він звернув увагу, що з вежі пахне чимось їстівним.

Узяв рушницю, приладнав на неї багнет, піднявся сходами. Так, а дві кімнати в руїнах вежі мають божеський вигляд. Одна з них була кухнею, і там дійсно знайшлися засмажені рибини.

«Самі з’їмо».

У другій були ліжко, стіл, табурет, на столі — кілька срібних монет та якісь папери.

Про всяк випадок він продивився їх.

Більшість були написані невідомими йому мовами.

Власне, він майже не вмів читати. У дитинстві дідусь Данило показав йому аз-буки. У Барі старий Іса вчив його читати-писати арабською абеткою, але тим суржиком, яким розмовляли барські татари.[68] Вчив читати арабською Сулейман, проте… Проте всіма трьома мовами він читав дуже рідко. І тому міг читати дуже повільно, а арабською абеткою,{46} — де, як відомо, майже немає голосних, лише інколи а, і, та у позначаються знаками над рядком,[69] — розбирав далеко не всі слова, навіть не всі знайомі слова.

Втім, папери були написані якимись іншими абетками. Крім одного, написаного таки арабською, проте незнайомою йому формою літер, він угадав лише деякі.

* * *

Віла прилетіла надвечір, сильно стомлена, просто вимотана. У руках вона тримала лантух, в якому була мортириця та запасні гранати.

— Це все, що я знайшла, бо він висів там, куди людині видертися важко. Інше як крізь землю…

Мар’яна страшенно зойкнула.

Мусій, який саме цього й чекав, тільки зітхнув.

Добратися до якогось порту, витративши мізерію грошей, було можливо. Два золотих, скоріш за все, вистачить на проїзд. А на зворотний проїзд — ну хіба патріарх не дасть? Проте без грамот…

Віла, здається, все розуміла.

— Якби я знала, які вони.

Мусій почав пояснювати, але це виходило в нього не до ладу, врешті, він зовсім збився, й запанувала мовчанка.

— Ну, подумай, чим ще я можу допомогти вам? Навіть якби я не була вдячна за порятунок, то ви все одно варті допомоги.

— Тоді — подивися он там на папери. Може, є там щось важливе.

Віла не стала підійматися сходами, залетіла в амбразуру. Мусій ішов слідом — ясна річ, ногами.

— Ти що, прочитати не зміг? Це ж і є проїзна! Щоправда, до Угорщини, але це підправити вже легше.

Вона розгорнула папір, чомусь притисла його кути важкими речами, довго водила долонею над текстом. Потім провела великим пальцем над одним словом, воно змінилося, тепер були зовсім інші літери. Повторила над іншим, але жодних змін не сталося.

— Ім’я можна змінити. Куди їдеш?

— До Дамаска.

— Добре, це також можна вписати.

Мусій замислився: а чи не забагато він хоче? Гаразд, пан чи пропав!

— Навчитися отакого можна? Ну…

— На папері письмо змінювати? Можна. Тобі знадобиться років п’ять-шість.

Ну що ж…

— І ще… Я б не хотів через Стамбул їхати.

— Тобто хочеш вийти до біломорських{47} портів? Добре, поясню, як діяти. Питати дорогу доведеться, але хоч будеш знати, які міста питати.

* * *

— Доведеться тобі другу половину ночі постояти на чатах.

Вони зупинилися знову на гірській полонині, на березі річки. Зупинятися в караван-сараї — це витрачати гроші, а їм знову довелося витратитися на купівлю мулів та на похорон Якова — дай, Боже, здоров’я священику, який взяв небагато, так довелося ж ще й труну купити.

Хай земля буде тобі пухом, Якове.

Мусій втрачав товариша у бою не вперше і навіть не всоте, гинули на його очах люди, яких він знав набагато ближче, аніж Якова Ґаву. Проте він був пригнічений, майже розчавлений. Одразу б і не заснув, однак хоч трохи поспати було необхідно.

Мар’яна промугикала щось нерозбірливе, але, судячи з її тону, не заперечувала.

— Якщо здасться, що хтось підкрадається, не перевіряй, здалося чи ні. Спочатку стріляй, а потім думай.

— Якщо встигну подумати щось.

Так, можна й не встигнути.

— Ти б краще перевірив, чи немає тут раків, бо в нас тільки й залишилося, що хліб та шматок цієї, як її…

— Бринзи.

— Ось-ось. Тільки хліб та бринза. А її краще припасти на чорну годину.

Сердюк підійшов до води. У ній гралася риба невідомої йому породи, але досить велика.

Ставши так, аби тінь не потрапляла на воду, він витяг з-за пояса пістоль і вистрелив.

Риба, в яку влучив, смикнулася кілька разів і догори черевом попливла за течією.

Вилаявши себе, — треба ж було спочатку роздягтися, — він пробіг трохи берегом, скинув чоботи, пояс, на якому були боєприпаси, і поліз у воду.

Питання вечері було вирішене.

На своє щастя, але лише на своє, Мусій перезарядив пістоль. Останній пістоль, який у нього залишився.

* * *

Гадаючи, що постріл могли почути лише або селяни, які не наважаться напасти на людину в чалмі, або мартолоси — яким він може пред’явити проїзну грамоту, Мусій зробив найбільшу помилку у своєму житті.

…Якби вони зустрілися за якихось інших обставин, то могли б порозумітися, може, навіть потоваришувати.

Антун Бранкович (Бранкович у цьому випадку було формою по батькові, так само, як і Ільченко) пішов у гайдуки на зламі епох гайдуцтва. Під час Великої Турецької війни[70] гайдуки були однією з головних протитурецьких сил. «Гайдуки — наше військо, якому ми не платимо», — писав венеціанський вельможа. В гайдуки тоді подалося багато тисяч, саме вони вимотали турок так, що їх били чисельно менші (часто в кілька разів) християнські війська. Та воно й не дивно, якщо обози з боєприпасами не можуть пробитися!

Проте усяка війна колись закінчується. Мирна угода поклала край ситуації, коли гайдуки базувалися в австрійських або венеціанських володіннях, а звідти робили рейди.

Тепер гайдуки остаточно перетворилися на мешканців гірських ущелин та печер.

Антун не залишився на християнській території, хоча мав таку можливість. Не залишився, бо бажав помститися туркам за загибель своєї родини.

Та месникам також треба їсти. А якщо твій загін погромлено, хто загинув, кого живим взяли — невідомо. Отже, до ятаків{48} — зась. Бо якщо комусь тортурами розв’язали язика… Щоправда, у ватазі не всі знали всіх ятаків.

Так що треба протриматися десь із місяць, з’ясувати, кого взяли, кого ні…

Приказку «без ятака нема гайдука» народ не випадково склав. Не так легко обміняти здобич на харч та одяг.

Постріл змусив їх насторожитися.

Показавши на пальцях своєму супутникові Луці, зовсім ще шмаркачеві, аби той сидів тихо, Антун спочатку пішов, а потім поповз.

Час, поки він був відсутній, здався Луці вічністю, насправді минуло з півгодини — не більше.

— Двоє, — одними губами прошепотів Антун. — Потурнак з потурначкою. Говорять мовою, схожою на нашу, але він у чалмі.

Перехопивши здивований погляд хлопчиська, додав:

— Сам дивуюся, але готуються ночувати. Треба без звуку. Твоя жінка.

Знову перехопив погляд хлопця, який ще не повністю загрубів, пояснив:

— З чоловіком ти не впораєшся. Це аскер.{49} Мабуть, джебелій.{50}

…Мусія щось тривожило, Мар’яна теж була ні в тих ні в сих, тож він не випускав рушницю з рук, а пістоль передав Мар’яні — вистрелити вона зможе.

І рвонувся вбік, відчувши якийсь рух у кущах.

Булава пролетіла на півпальця від голови.

Але крім булави…

Дротик.

Арабсько-турецький дротик «джерид» вилетів з чагарнику, Мусій вистрелив, хтось підскочив і впав, джерид ударив жінку в груди, вона скрикнула так, як кричать один раз у житті — востаннє, а з кущів вилетів середній на зріст, широкоплечий чолов’яга, озброєний турецьким щитом та сокирою.

Мусій кинув рушницю на землю — щит не проколеш багнетом! — вихопив палаш.

Утім, приймати прямий бій було якось незручно. Парирувати палашем удар сокири, ясна річ, неможливо.

Сердюк стрибав, як гірська коза, намагаючись дістати розбійника клинком, однак той рухався не менш швидко.

Проте це було змагання не на витривалість, а на кмітливість. Кружляючи, сердюк наближався до Мар’яниного тіла, потім стрибком розірвав відстань, нагнувся.

Гайдук теж кинувся на нього, і між ними залишалося усього нічого, коли Ільченко вистрелив з пістоля. Гайдук встояв на ногах, але руки повисли, і Пройдисвіт добив його палашем.

Мар’яна була мертва. Як камінь.

* * *

Коли нарешті Мусій оговтався настільки, що до нього повернулася здатність тверезо мислити, він зрозумів, що потрапив у пастку.

Залишити Мар’яну без церковного поховання він не міг. Просто не міг, і все тут!

Але якщо одного погляду на Яковове тіло було досить, аби переконатися, що він помер своєю смертю, то з Мар’яною було навпаки. Можна було не сумніватися, що священик повідомить мартолосам — йому голова зайвою ще не стала.

Отже, доведеться взяти всі три тіла. Але чи повірять мартолоси, що це розбійники, які напали першими?

Втім… Мусій не знав принципу «Роби, що повинен робити, і хай буде, що буде», проте часто вкладав у слова «Мусій — мусиш!» саме отакий зміст.

Він усе ж переночував без сну на місці бійки, а вранці, поклавши трупи на мулів, рушив туди, де — для цього довелося залізти на дерево — побачив церковну баню.

Село, одразу видно, колись було більшим та багатшим. Проте Туреччина безперервно воювала майже сотню років, тож навіть сюди доходили цісарські війська.

«Про вовка промовка!»

Мартолоси в червоних ковпаках виходили назустріч.

— Салям-алейкум.

— Алейкум-салям. О, то ти вбив…

Одного слова Мусій не розібрав.

— Антуна?

— Ми…

Ільченко не знав, як буде татарською слово «заблукав», тому арабською мовою сказав «не знайшли дороги», а татарською додав «у лісі». Бо слова «ліс» він у Єгипті ніколи не чув, немає лісів на берегах Нілу.

— Можеш говорити мовою пророка, хай благословить і привітає його Аллах! — несподівано згаданою мовою заявив літній турок, який червоного ковпака не носив, зате носив шаблю з роговим (а не дерев’яним) руків’ям й оправлений у срібло пістоль.

Його вимова була значно іншою, аніж єгипетська, до якої звик Пройдисвіт, і той, власне кажучи, зрозумів його лише тому, що всі слова були прості, загальновживані.

— Ми не могли знайти дороги, вони напали на нас і вбили мою рабиню.

— Так, це знаменитий гайдук синьоокий Антун.

Очі вбитого дійсно були яскраво-сині.

— Але ти погано говориш мовою пророка.

— Я був рабом, та коли прийняв іслам, мій господар, благочестивий Мурад-бей, звільнив мене й став навчати володіти зброєю, але він загинув, тож я пристав до магариба.

Турок кивнув. Тобто він знав, що словом «магариба» називають не лише мешканців Магрибу,[71] але й найманців, навчених битися як у кінному, так і в пішому строю. Вони дійсно ким тільки не поповнювалися, аби лише знав, як шаблю тримати.

«Ти віриш! Віриш! Віриш!»

І раптом прийшло розуміння — це даремно. Сердюк не знав слів: «Він не піддається гіпнозу», але це був саме той випадок. Цього турка з кривим яструбиним носом можна було змусити повірити, але лише доводами.

— А тут як опинився?

— Був на війні з гяурами.

— Не чув, аби там були магариба.

— Наш загін найняв хан Криму, нехай Аллах продовжить його дні.

Сердюк виклав свою стару версію: начебто був поранений, його вилікувала татарська родина, поступив на службу до бея Петрика…

— Я думав, що мені поталанило: виграв у кості грошей, рабиню купив, оце, — потворник ляснув долонею по ефесу палаша, явно європейського, і раптом із жахом усвідомив, що не пам’ятає ані арабською, ані татарською не лише слова «палаш», але й слів «шабля», «клинок», — він у рабстві ніколи не користувався зброєю, тож якщо навіть чув ці слова, то не запам’ятав їх.

З ніг неначе витягли половину сили, долоні спітніли.

Спітніли, попри те, що все тіло кинуло в холод.

— Кхм, пробач, як тебе?

— Муса бен Ілляс.

— А я Юсуф. Ібрагім-оглу. Мовою пророка — бен Ібрагім. Пробач, але я повинен переконатися, що ти — дійсно правовірний.

Ну що ж, процедура проста…

Мусій так ніколи й не дізнався, що його порятувало.

Юсуф був вихідцем з боснійських мусульман — єдиного мусульманського народу, на який розповсюджувався девширме — що буквально означає «збирати квіти», проте християни називали це «податок кров’ю» — мобілізація дітей. Усупереч поширеній думці, забирали не немовлят, а підлітків, та й у корпус ені-чері{51} потрапляли не всі й навіть не більшість. Він потрапив під один з останніх таких наборів, та оскільки батько його був не простий, він сам показав на іспиті гострий розум, а батько дав хабара, то підліток став султанським пажем. Щоправда, він не зробив блискучої кар’єри, що інколи траплялося, і не потрапив до гвардійської кінноти — що траплялося в більшості випадків. Але отримав непогану освіту. Він володів арабською, перською та угорською мовами — крім рідної, сербсько-хорватської, яку, до речі, тоді частіше називали боснійською. Він вивчав військову теорію і вмів власноручно робити порох. На відміну від багатьох європейців, навіть професійних лікарів, він знав, що до ран не можна торкатися брудними руками. Так само він пам’ятав, що за тими заповітами, які Джебраїл{52} продиктував Пророку (хай благословить та привітає його Аллах!), християни є не невірними, а «людьми [72] Письма», до яких належить виявляти терпимість та душі яких можуть потрапити до раю. Тому бажання цього Муси поховати рабиню-християнку за правилами її релігії не викликало в нього протесту.

Проте… Проте якщо із Заходу на Схід вирушали купці та мандрівники, чимало з яких потім писали книги про свої мандри, то з Туреччини на Захід вирушали лише дипломати, які не писали нічого, бо в турецькій культурі не було такого явища, як мемуари.

Тож уявлення Юсуфа про християнські країни, м’яко кажучи, сильно відрізнялися від істини. Про те, що в Росії та Речі Посполитій є цілі мусульманські народи, він не знав. Чув про випадки страт австрійцями ренегатів,{53} навіть тих, хто погоджувався зрадити повторно. І думав, що це в усьому християнському світі так. Що не може мусульманин прибути з країни християнської.

Тому, переконавшись в обрізанні Муси, Юсуф втратив до нього цікавість.

* * *

«Хоч сам займайся розбоєм!» — дійсно, грошей залишалося усього нічого.

Юсуф не радив рушати далі самому, бо розбоєм займалися не лише гайдуки, але й ті турки, яких вигнали з Угорщини, ба навіть аскери турецького війська, яке роками не отримувало жалування. Але й він погоджувався, що невідомо, коли пройде караван та куди він буде направлятися.

Тому Мусій рухався, але не зовсім дорогою, а паралельно їй. Такий рух був повільніший, але не набагато, бо турецькі дороги, колись чудові, зараз мало чим відрізнялися від бездоріжжя.

Ніч після зустрічі з Юсуфом минула погано — сердюк просинався багато разів.

Крім небезпеки, його мучили докори сумління: навіщо взяв із собою Мар’яну? Ну то й що, що старий наказав, треба й свою голову на плечах мати.

А з іншого боку, куди б вона пішла? Навіть до монастиря без вкладу не візьмуть.

Ще гірше ставало, коли уві сні з’являлося обличчя Якова. Ну то й що, що гетьман — упир? Найнявся б у робітники, то того гетьмана і не побачив би!

І жах, що хтось задушить сплячого, чомусь уявлялося саме це — задушить.

Треба було або приставати до турецького каравану — і витрачати гроші на саме приєднання та караван-сараї, або…

Або самому зайнятися розбоєм.

Щоправда, тут поставало багато «але», починаючи з того, що без охорони на шляху траплялися (причому не часто) лише ті, у кого взяти було нічого.

Частина четверта,

в якій рубають вузли


— Гадаю, це його слід. — Ворожбит, точніше ато{54} на ймення Хасан, випростався, оглядаючи своїх супутників.

Сулейман зміг послати лише трьох чоловік — ворожбита-ато та двох джебеліїв.

Річ у тому, що виявити ворога міг (крім самого Сулеймана) лише Хасан, тож його супутники не могли не зрозуміти, що тут без чар не обійшлося. Тому й довелося послати тих, хто вже дещо знав і довів свою мовчазність.

До того ж послати великий загін — значить викликати підозри. Та й їм же не треба брати супротивника живцем. Кулі або шаблі беруть будь-кого.

— Ти певен? — спитав Джемаль.

— Ми знаємо, — Хасан, невисокий на зріст, дивився на височенного Джемаля, трохи мружачись. — Ми знаємо, що той, хто нам потрібен, — козак і слабенький чаклун. Це, — він указав на відбиток чобота у багні, — козак, причому якийсь особливий, і слабенький чаклун. Непогано б’ється. Може розмовляти арабською і татарською. Слід його мулів, гадаю, візьмемо без магії.

* * *

— Він десь недалеко. — Айюка дивився на кістку, не розуміючи, що цим попереджає противника.

З трьох його попутників щось запідозрив лише Роб Кемпбел. Але він і сам не зміг би чітко висловити свої підозри.

* * *

Мусій відчув, що на нього ворожать, і мало не підскочив у сідлі. Давно такого не було, він уже почав забувати.

Невже москалі ризикнули шукати його в Туреччині?

Ворог за спиною, не дуже далеко.

Він не знав, що ворог — це дві групи, і та, про яку він не знав, — набагато ближча. Проте розумів, що йти по сліду вміє більшість воїнів.

Сердюк не знав вислову «Найкращий засіб оборони — напад», але весь його досвід підказував йому щось подібне.

Однак діяти треба було не на битому шляху і не поблизу від нього.

Потворник звернув на якусь стежку, що тяглася в гори, просувався обережно: Бог знає, куди вона веде, чи далеко, хто може ховатися обабіч неї?

Він забирався вгору і вгору, уважно оглядаючись навсібіч.

Стежка звивалася, і несподівано він побачив перед собою вертикальну стіну.

Хто проклав стежку, яка вела в тупик?

Місце нагадувало індійську літеру 7{55}: ліворуч — провалля, попереду й праворуч — скелі.

Сердюк зійшов з мула і почав обстежувати місцевість.

* * *

Перед черговим поворотом шляху вперед, як і завжди, вирушив Ахмед, який краще за всіх стріляв із лука. Слова «поворот шляху» і «зручне місце для засідки» — синоніми. Ледь звернувши, він побачив мулів, прив’язаних до чахлих кущів, — і жодних ознак людини.

Ахмед розвернувся й поскакав назад.

— Він причаївся десь у розколині. І зустріне нас кулями.

— Або зібрався на гору чи спустився у провалля і пішов далі пішки.

Супутники здивовано подивилися на Джемаля.

— А як же мули?

— Купить. Раз він посланець якогось бея, то гроші в нього є.

Мовчанка повисла у повітрі, як туман.

Дійсно, якщо козак десь там заліг, то краще почекати; скільки б не було в нього води, а вона скінчиться, самі ж вони могли одного послати за водою. Якщо ж він утік, то треба негайно переслідувати — поки слід не охолов.

— Ризикнемо, — вирішив Джемаль.

Він розраховував, що в козака лише одна рушниця, яка може дати осічку, куля може пролетіти мимо, і навіть якщо вона влучить у когось, то пістолі обладунків не пробивають, і тоді один — лише з палашем — буде битися проти двох, які зможуть і стріляти.

В той же час Мусій аж кусав собі губи: що за турки? Звідкіля вони взялися? Якщо вони візьмуть мулів з речами, то що робити — битися чи просто показатися?

Сердюка порятував випадок. Нерви османів були напружені, і коли один з кущів колихнувся, Ахмед пустив туди стрілу — чого б ніколи не стала робити чесна людина, яка просто побачила невідомо чиїх мулів. А раптом господар туди пішов у справі, яку навіть султан без слуг робить?

У відповідь на стрілу щось свиснуло, і нещасний ато, єдиний, хто не мав шолома, випав із сідла з розтрощеним черепом.

Джемаль та Ахмед миттю опинилися на землі.

— Він там, — Ахмед указав поглядом на вершину скелі, — я не встиг пустити стрілу!

— Тримай його!

— А ти подивися отуди, за мулами!

За мулами, обіперта стволом об скелю, стояла рушниця.

— Не зміг піднятися, тримаючи її в руці, — бачиш, ременя немає.

Вони не знали, що ремінь з рушниці Пройдисвіт зняв сам, аби справити саме таке враження.

— Слухай уважно. Я зараз накину аркан он на ту брилу, що схожа на кіготь. Аби дістати мене з пращі, йому доведеться піднятися на весь зріст, а якщо з пістоля — то підійти ближче. І він підставиться під твій постріл!

Джемаль був ким завгодно, тільки не боягузом.

Він перебіг до підніжжя скель на відстані майже тридцяти кроків від Мусієвої засідки, розкрутив аркан і з першого ж кидка заарканив гостру каменюку. Поліз, упираючись ногами в скелю.

У відповідь пролунав постріл, гучніший за мушкетний, щось провило, ударилося об кам’янистий ґрунт біля Ахмеда й вибухнуло в повітрі.

На жаль, порохові гранати мали нікчемну потужність. Мідні уламки не пробили обладунку з шоломом. Проте у турецькій голові загули християнські церковні дзвони, бо удар уламка по криці був досить потужний.

Не знаючи, виведено турка з ладу чи ні, але розуміючи, що жоден бій не можна виграти без ризику, Мусій кинувся до того місця, де підіймався Джемаль, а той, у свою чергу, сковзнув униз і забився проміж каміння так, що сердюкові довелося б перегнутися через край, аби побачити турка.

Ільченко сховався за тим камінням, що його «заарканив» ворог, і потяг аркан догори.

Джемаль скривився, глянув на свої долоні, з яких була зідрана шкіра, пообіцяв козакові тисячу й одну смерть, але тепер вони опинилися в гіршому становищі, аніж він гадав.

— Не давай йому висунутися! — крикнув він лучникові.

Їх усе ж двоє, а він один.

І мортириця його не така вже й страшна зброя.

Джемаль стрічався з венеціанськими мортирицями під час війни — вони по-справжньому небезпечні лише в морському бою або при обстрілі дерев’яних споруд, адже дерево легко займається від вибухів. А так, по одній людині — шансів дуже мало.

Обережно, притискаючись до скелі, джебелій рушив назад. Він не збирався тікати — зовсім навпаки.

Раптом кроків за п’ять упала граната.

«Рукою кинув!»

Джемаль швидко розвернувся, ховаючи від вибуху нічим не захищені обличчя та руки, й рвонув з місця.

Кілька ударів були потужними, проте обладунок витримав. Ну хіба що ногу подряпало.

Ахмед також послав дві стріли по дузі, так, аби вони впали за брилою.

…Вони не бачили, як Пройдисвіт знову набив мортирицю. Сердюк кляв себе останніми словами за те, що не взяв рушницю.

Він знову відкинув сошки, отже людині XXI століття мортириця нагадала міномет з прикладом, і вистрелив: головне — не впадати у відчай, не здаватися.

Й одразу після вибуху почув лайку зі згадуванням шайтана і слово, яке, здається, означало — лук!

Він ризикнув знову — вклав глиняну кулю у пращу і випростався.

Сміливим допомагає доля.

Ахмедів лук дійсно від вибуху вийшов з ладу, а уламок перебив йому плече.

Сам Ахмед, побачивши ворога, схопив Джемалів карабін, але поки хапався, поки курок зводив…

Глиняна куля вдарила по шолому, розлетілася червоною хмаркою, а куля з турецького пістоля пішла шукати, чи немає десь поблизу корови, а в неї молока.

Джемаль вистрелив з двох пістолів, але відстань для них була завелика. Лише одна куля зрізала Мусієві мочку лівого вуха.

Ворожбит, не думаючи, знову скинув на землю Джемалів аркан і поліз униз, тримаючи в правій руці пістоль.

Він не дуже вірив, що турок устигне перезарядити пістолі, а другий, що отримав по голові, точно не встигне впоратися з карабіном, тим більше що лядунка — ось вона, у першого,[73] а отже, другий не має набоїв.

Проте Джемаль, відкинувши один з пістолів, аби не заважав, набивав другий зі швидкістю, яка зробила б честь будь-кому.

Пройдисвітові ноги вдарилися об камінь — і вони застигли один проти одного з пістолями в руках. Відстань, кроків десять-дванадцять, дозволяла влучити, але без гарантії.

Вони простояли так кілька секунд, аж раптом Ільченко крутнувся, як ужалений, і вистрелив… в Ахмеда, який підкрадався, сподіваючись зробити це непомітно.

Більша частина шроту знову задзвеніла об шолом, але два шматочки свинцю врізалися в лоба. Цього вистачило.

Одночасно вистрелив і Джемаль, рятуючи товариша, проте куля, оскільки Мусій обертався, порвавши каптан і сорочку, ковзнула по ребрах.

Джемаль підняв шаблю-смичок,{56} Мусієва лівиця стисла палаш.

Шаблею, як відомо, легше рубати, палашем легше колоти.

Турок почав переміщатися, так, аби сонце опинилося в нього за спиною, і раптом свиснув і порачкував.

Добре видресируваний турецький кінь, про якого сердюк геть забув, підбіг майже блискавично, став біля господаря з потрібного боку, і джебелій скочив у сідло.

З кимось іншим такий маневр забезпечив би перемогу, але… Хоча Ільченко не читав творів військових теоретиків Сходу, які доводили, що в бою сам на сам піший сильніший за кінного, бо коня легко налякати, проте його виховували барські татари, які знали про коней усе.

І потворник знову крикнув тим особливим чином, якого його навчили татари в Барі.

Кінь здійнявся свічкою, проте Джемаль, який чи не більшу частину життя провів у сідлі, впорався з ним.

Але за ці дві секунди, поки турок був зайнятий лише конем, сердюк устиг його рубонути, однак саме через те, що кінь казився, влучив не центром удару,{57} тож відчув сильний поштовх — якби великий палець не мав упору в спеціально зробленому кільці, клинок, мабуть, вилетів би з руки. А от залізної пластини, однієї з тих, якими був підбитий турецький каптан, не розрубав.

Джемаль упорався з конем і відповів блискавичним ударом, під який Мусій ледве встиг підставити ефес свого палаша.

Іскор утворилося стільки, що дивно, чому не запалав чагарник, проте смичок витримав.

Мусій ухитрився з незручного становища полоснути коня — і той рвонув так, що перед Джемалем на повний зріст постала небезпека злетіти разом з конем у прірву, але він упорався в останні півмиті, а Мусій побіг. Розуміючи, куди він біжить, джебелій намагався вижати з коня все, проте Ільченко, відкинувши палаш, розвернувся з рушницею в руках, коли той був за кілька кроків, — і одразу ж після пострілу був збитий конем з ніг.

Утім, Джемаль цього вже не побачив. Неможливо нічого бачити, коли куля влучає в око, хай навіть лише в одне.

* * *

Боліло все. Чомусь найгострішим був біль у вусі, яке, ймовірно, скаржилося на те, що йому зіпсували вигляд. Крім вуха, боліли рана на боці, синці по всьому тілі й голова — мабуть, за компанію.

Сердюк зміг упіймати лише двох коней, яких після обшуку торб довелося відпустити, так само як і полишити зброю та одяг убитих — біс їх знає, оцих бусурманів, може, ці каптани, шаблі, стволи тут будь-хто впізнає. І взагалі, треба тікати, поки третій кінь — той, що втік, — погоні не привів.

Добре, що в торбах і поясах знайшлося чимало грошей.

Тепер точно вистачить, якщо тільки не впіймають та не повісять за вбивство.

* * *

Це трапилося наступного дня. Мусій якраз під’їхав до дерев’яного мостика, перекинутого через струмок, але йому не сподобалися кущі на тому березі, тож він звернув, піднявся на пагорб, уважно роздивився — ні, чисті кущі, нікого, окрім птахів, немає. Ну ще, можливо, їжаки чи вужаки.

Суто інстинктивно, не думаючи, Мусій подивився назад.

Шляхом рухався караван.

Що ж, є сенс почекати. Втім, необов’язково чекати на вершині.

Мандрівник спустився до води, напоїв мулів, напився сам.

Після кожного поруху кортіло вилаятися, бо боліло все тіло.

Потім повернувся на шлях, і коли показалися передові — двоє, явні розвідники, одному років тридцять, другому не більше п’ятнадцяти, звернувся до них:

— Салям-алейкум!

Відповів лише один, той, що дорослий.

— Хто в цьому каравані караван-баші?

Чолов’яга вибухнув цілою тирадою, з якої ворожбит зрозумів менше половини слів.

Довелося перепитувати, і коли вже підійшли головні сили каравану, то з’ясувалося, що караван-баші — це у мусульман, а тут старших двоє — примчул{58} Міхай та капітан турми{59} Петр Бокшич із Дубровника.

Міхай, як і слід було чекати, виявився влахом, проте і він, і Бокшич, розмовляли слов’янською, схожою на ту, якою служать у церкві.

Зрозумівши Мусієве прохання, вони перезирнулися, і лише тоді потворник втямив, що він і сам ніколи б не прийняв до каравану невідомого посеред шляху: а раптом це шпег розбійників?

Проте капітан наморщив лоба, щось сказав примчулові влахською і повідомив сердюкові, що їхня турма йде до Афін.

Це влаштовувало Пройдисвіта, бо саме до Афін і радила добратися самовіла.

Проте ані він, ані вона не знали, що торгівля з Афінами давно вже не була надто жвавою і каравани з напівнезалежного Дубровника ходили туди по суші вкрай рідко. Якщо дубровницькому купцеві бувало щось треба в Афінах, то йшли туди морем.

Тому Петр (вимовлялося через дуже тверде «е», Петр) Бокшич у кожному зустрічному підозрював шпигуна, якого могли підкинути не лише «офіційні органи» (кажучи невідомою купцеві термінологією), але й будь-яка впливова людина.

І не лише Петр. Просто він тримав свої підозри при собі, але не всі були такими витривалими. Молодики схильні думати, що вони розумніші за всіх.

Петрів небіж, Милоє, теж Бокшич, почекавши, поки приблуда займе своє місце в каравані, звернувся до дядька італійською, якою в Дубровнику володіли всі.

— А якщо його підіслали?

— Тоді він побачить усе… — посміхнувся дядько.

Маючи певний досвід, п’ятдесятирічний купець волів тримати можливого шпигуна перед очима. І переконати його, що жодного злочину проти султанської влади тут немає.

Щоправда, османську владу давно вже не хвилювало питання, чи відповідають звинувачення дійсності. Проте дубровчан звинувачувати, наприклад, у шпигунстві на користь Данії чи Баварії не сміли. Місто захищало своїх, і той, хто згубив дубровчанина, міг раптом дізнатися, що султану відомо таке, чого начебто ніхто й знати не міг, причому дізнатися вже від султанських катів.

— Ми ж не зараз купуватимемо. Для нас уже купив Костянтинос.

Насправді все було просто. Із регіонів, які прилягали до Егейського моря, заборонялося вивозити сап’ян та віск.[74] У той же час майстерні, які виготовляли сап’ян, залишалися. Пасіки також нікуди не ділися.

До недавніх часів продукцію сап’янових майстерень закуповували стамбульські купці для знаті (і нав’язували свої ціни), проте стамбульське купецтво жорстоко постраждало від терору під час Великої війни — їх страчували, аби мати привід для конфіскації багатств, бо не могли вигадати іншого способу фінансування війська.

Комерційні зв’язки зруйнувалися, і Бокшич вирішив зайняти місце, що звільнилося, але першу експедицію зробити сушею, аби не напоротися на неприємності на митниці, бо хоча дубровчани не платили мита, однак митники у порту могли здогадатися, що до чого.

— В Афінах він відокремиться від нас, а до Афін ми безгрішні.

* * *

— Il a de grenades.[75] — Роб здебільшого звертався до Борисова французькою, бо російську знав дуже погано.

Загибель ще одного ворожбита Айюка відчув дуже добре (бо був найближче до того місця), і коли їм на очі потрапила гірська стежка, ногаєць сказав, що вбивство сталося десь на ній.

— Подивитися треба, чи не нашого… там убили?

Кемпбел дивився на місце бою і раптом (він недаремно вважався ясновидцем) зрозумів, що козак не знав про цю трійцю, а засідку влаштовував на них.

«А якби ми попалися?»

Відповідь виходила невтішна.

Айюка — лучник, і тут був лучник, й одразу видно — добрий… Ось він лежить. Сам він, Роб Кемпбел, майстер палаша — проте цей, з кулею в оці, зразу видно, володів шаблею ніяк не гірше, небезпечний був супротивник, ще невідомо, хто з нас двох узяв би гору.

Так, нас на одного більше, аніж їх було.

Та Борисов — страшний ворог, особливо під час допиту. Найменшу брехню чує, відчуває, чим кого налякати. Однак коли супротивник ще не в кайданах, коли в нього в руках щось гостре, то якийсь не такий уже й грізний містер Аркадій.

Слуга — він і є слуга. Не боягуз, проте не більше.

Роб зустрівся очима з Айюкою і відчув, що думки ногайця течуть у схожому руслі.

За одним винятком.

Дивлячись на сліди, розуміючи, як продумано і хоробро діяв козак, Роб відчував до нього повагу. Якби йому, Робу Кемпбелу, вдалося провести такий бій, він би пишався собою.

Айюка теж оцінив ворога, проте повага — це не про нього. Він узагалі відчував світ дещо інакше.

А Робу все частіше пригадувалося рідне прислів’я: «Крук крукові ока не виклює».[76]

* * *

«Погане місце». Пройдисвіт оглянув руїни, біля яких караван зробив падалище.{60}

Найстарішими були руїни замку. Сердюк, звісно, не знав, що в часи, коли візантійці, болгари, серби, угорці та хрестоносці воювали за методою «всі проти всіх», замки будувалися на відстані дня путі один від одного, бо всі розуміли необхідність хоч якось захищати купців. Турки ж нищили замки, аби вони не стали опорними пунктами у разі повстання.

Проте наведений турками порядок на дорогах, яким так захоплювалися європейські мандрівники, проіснував не більше ста років.

Зважаючи на жорстокість турецьких порядків вибір — або ти тікаєш у гори, або сідаєш на палю — поставав не просто часто, а дуже часто.

Грабували, причому у фантастичних масштабах, і турецькі війська.

Дербенджіїв у цій окрузі не було, бо їх мало виставляти оце саме село, руїни якого лежали навколо руїн замку. Частина греків — тут були вже грецькі місця — загинула, частина переселилася вище в гори.

Мартолосів не було також, бо коли з моря висадилися венеціанці з мальтійцями, то проти них мартолосів і кинули, ніхто не повернувся. А гроші на формування нових мартолосних частин хтось у Стамбулі поклав собі до кишені.

Погоничі та слуги купців почали розбивати намети на колишній площі, між колишньою брамою колишнього замку та колишнім караван-сараєм.

Сердюк підійшов до Бокшича, рукою вказуючи на те, що залишилося від замку:

— Там треба ночувати!

Дубровчанин похитав головою:

— Міхай там був. Купи каміння та якісь ями. Намети не стануть.

Пройдисвіт, не витрачаючи слів, зробив жест, неначе цілиться, — мовляв, якщо туди залізуть розбійники, то вас просто перестріляють, як куріпок.

— Виставимо вартового.

Потворник знову мовчки зобразив, ніби стріляє з лука.

Купець широко розвів руками — мовляв, це єдине, що можна зробити.

Несподівано ворожбит відчув, що на нього знову ворожать.

Отже, московити десь близько. Проте на цілий караван напасти вони навряд чи наважаться. Спробують щось придумати, але що?

Втім, це питання можна відкласти на завтра, до якого ще треба дожити. Не давали йому спокою оці руїни.

Несподівано з-за повороту шляху з протилежного боку вигулькнув піший загін, який ішов відкрито, не ховаючись. Це були явно не турки, але озброєні дещо краще, аніж дербеджії.

— Арматоли? — ні до кого не звертаючись, пробурмотів Бокшич.

— Що клефти, що арматоли — різниці ніякої.

Пройдисвіт не знав, що клефти — це грецька назва гайдуків, а арматоли — створені із самих греків загони проти клефтів і що арматоли, трапляється, теж грабують.

Він узагалі мало що зрозумів, але, стиснувши рушницю та сумку з двома останніми гранатами… якщо вороги не бували у великих боях, то можуть злякатися, прийнявши за гармату… бочком-бочком підібрався до руїн караван-сараю, зайшов за ріг і раптом побачив, як рушниці прибульців (ким би вони не були) злетіли до пліч і водночас кілька рушничних дул з’явилися над купами каміння, на які перетворився колишній замок. Мусій спочатку приготувався до стрільби сам, але коли побачив, що купці не опираються, то обережно рушив далі провулком.

(Купці не опиралися не лише через велику нерівність сил, але й тому, що у Дубровнику вантажі страхувалися вже років п’ятсот, і тому гинути, захищаючи їх, не було жодного сенсу. Страхова контора заплатить!)

Тепер він утратив усе, окрім зброї, грошей та документа.

Шкіряну тубу з проїзною грамотою він давно тримав за пазухою — незручно, проте не втратиш, а то нова віла навряд чи підвернеться.

Втім, частину зброї теж втратив — мортириця залишилася на мулі, та й самих мулів уже немає — хоч пішки йди до Афін!

Але поки що треба було пішки відійти якомога далі, бо коли гайдуки (Мусій так і подумав — гайдуки!) здогадаються, що один утік, то навряд чи будуть далеко шукати.

Він ішов паралельно шляху, коли, нарешті, трапилося те, що мало трапитися вже давно: від лівого чобота відлетіла підошва.

Мусій зупинився й почухав потилицю — його ноги були не панськими, він міг іти босим і по камінню, але ж не вночі!

Він обрав позицію, де його не видно було з дороги навіть удень, сів, притулився спиною до кам’яної брили.

І знову прийшло-накотило. У напівсні (одним вухом сердюк все-таки слухав) йому ввижалися обличчя то Якова, то, частіше, Мар’яни — і він картав себе, що не вберіг їх.

Чому не вмовив Якова залишитися в Ягорлику? Чому, йолоп, дурень, віслюк, стріляв у рибину? Ах, їсти закортіло! А тепер Мар’яна мертва…

(Інколи з’являлася думка, що раз уже розбійники знаходилися так близько, що почули постріл з пістоля, то табір вони все одно виявили б. Проте Мусієве сумління цю думку гнало.)

Водночас було таке враження, ніби його обступило щось, чому він і назви не знав. Як не знав, до речі, що сидить на місці, де ще тисячі років тому існувало святилище, потім грецький храм…

Начебто щось рухалося та шепотіло вночі.

Це щось намагалося йому, Мусію, щось повідомити.

Він не міг зрозуміти, але чомусь не боявся.

Несподівано до його вух долинула тиха далека пісня.

Він не міг розібрати слів, проте йому здалося щось рідне в тих звуках. Сердюк уже підхопився, аби рушити на голос, проте боса нога вдарилася об гостре каміння, і разом з болем прийшла думка: а що, коли його нечиста сила заманює?

Потворник присів знову, проте пісня наближалася.

Несподівано він розібрав слова…

Оце тобі, Грицю, за теє заплата —

З чотирьох дощок та темная хата.

Мусій підскочив. Він не міг інакше! Не мало значення нічого більше — ані можливі жарти нечистої сили, ані те, що розбійники були не дуже далеко.

— Агов! Ти де? Йди на мій голос!

Невідома в темряві жінка зойкнула, сердюк зрозумів її правильно, сам щойно про нечисту подумав:

— Та не бійся, я свій, козак я! Отче наш, іже єсі на небесєх…

Пролунав зойк, потім якесь бурмотіння, і, нарешті, з темряви вийшов… вийшла… старий чи стара… в лахмітті. Ільченко не зразу зрозумів, що старий, і не одразу втямив, що означає його нерозуміння.

— Як тебе звуть? — писклявим голосом почав євнух.

— Мусій.

— А мене Дмитром… звала мати. Стій! Ти що, потурнак?

Колишній Дмитро лише зараз розгледів Мусієву чалму.

— Та ні! То, — сердюк підніс руку до голови, — то пусте.

— Слухай, а може, ти мені снишся? Я вже й позабував, як наші виглядають, то, мо’, ти й мені снишся напівтурком, га?

Мусій зітхнув. І сказав те, чого не міг, не мав права, не повинен був говорити:

— Настільки не снюся, що візьму тебе із собою.

Нещасний здригнувся, неначе від удару, але швидко опанував себе:

— А кому я там потрібен?

Тепер нічого було сказати Мусієві.

— Мене угнали, коли правий берег воював з лівим. На правому Тетеря гетьманував, а на лівому — не пам’ятаю. Тетеря орду й покликав на нас.

— А за гетьмана Тетері

Котрий чоловік пропав,

Не знайдеться і тепера, —

згадав Пройдисвіт слова думи, яку чув нещодавно.[77]

— Зараз у нас один гетьман для обох берегів.

— Ну, дяка Богові! А тут наче султан один, але ріжуть одне одного, пана мого вбили, дівчат задушили. Там наших теж дві було, ми з ними співали. А потім плакали. Їх задушили, мене — а, вважай, мені нічого не зробили.

Раптом десь неподалік заспівав півень.

І привид щез.

Мусій здригнувся, але не так уже й сильно. Якби він знав нашу термінологію, то сказав би, що на рівні підсвідомості давно здогадувався, що розмовляє з духом.

«Мені нічого не зробили» — просто зарубали чи закололи.

Дійсно, для євнуха це, можливо, визволення.

Повітря вже було сіре.

Сердюк підвівся. Він твердо знав, що дійде до Афін і допливе до Дамаска. Навіть якщо доведеться самому стати привидом.

* * *

Ільченко вибивався з останніх сил. Усе-таки одна справа сказати — дійду, інша — дійти.

Як на біду, в єдиному поселенні, яке він бачив, ніхто не знав ані церковнослов’янської, ані арабської, лише трохи турецьку, проте ті слова, які вони знали, здебільшого не збігалися зі словами, які знав ворожбит. Це, до речі, були і не греки. Мусій, звісно, не знав, що ті греки, яким удалося втекти від геноциду, переселялися в гори, а турки частково заселяли спустілі землі албанцями. Але зіткнувся з наслідками цього.

Так що єдине, що вдалося з’ясувати, — де тут шлях до Афін.

Та ще придбати трохи харчів.

Купити взуття? Його не розуміли або не бажали розуміти.

Добре, хоч не пограбували — можливо, тому, що його правиця весь час лежала на поясі, тобто біля пістоля.

…Понад шляхом раз у раз з’являлися руїни, і Мусій вважав, що це справа рук османів, хоча насправді тут постаралися багато завойовників — і римляни, і готи, і гуни.

Руйнувати — воно легше.

У сутінках сердюк звернув до однієї такої руїни, назбиравши хмизу, розпалив невеличке вогнище (вітер дув від шляху, не почують запаху диму, а світло не пропустять уламки стель).

І почув пісню, яку співав знайомий голос. На цей раз це була пісня про Морозенка.

Чоловіча фігура безгучно ковзнула у пролом — привид євнуха Дмитра з’явився, наче старий знайомий завітав у гості.

Мусій здригнувся, але не з переляку — зрештою, живі люди небезпечніші, — здригнувся від… як не дивно, від того, що хотів поздоровкатися, і лише останньої миті прикусив язика.

Дійсно, бажати здоров’я мертвому!

Майнула думка, що так можна й самому з глузду з’їхати.

— За тобою погоня, знаєш?

— Знаю, а скільки їх?

— А зараз полічиш.

Дійсно, з дороги доносився кінський тупіт.

— Кілька коней, а скільки точно…

Дух посміхнувся, і коні заіржали.

На чотири голоси.

— Він помилився. Той з них, хто ворожить на кістках, помилився. Таке ворожіння стає набагато точнішим, якщо поряд покласти якусь річ того, на кого ворожать. Він і поклав уламок отієї глиняної штуки.

Потворник не одразу згадав, що ж у нього було глиняне.

— Кулі для пращі чи що?

— Ось-ось. Саме кулі, але праща кудись не туди поїхала.

Помовчали.

— Розкажи, як воно там… У нас.

— Ну… Як у народі кажуть: «Від Богдана до Івана не було у нас гетьмана».

Вони проговорили до ранку, і Мусій якось уже й не пам’ятав, що розмовляє з духом, привидом, тінню, що розмовляє з мертвим.

* * *

А тим часом.

Великий Государ Петро Олексійович у нападі люті схопив невелику картину за верхні кути — зі страшенним тріском зламалася позолочена рама, неначе вітрило під ударом буревію, лопнуло полотно.

— God! The same Willem van de Velde!l[78]

— Ван, говоришь?! Такое каждый Иван напишет! Сказано вам: ввозить только те картины, где изображены корабли, причем изображены правильно, дабы офицеры морские могли учиться по ним![79] А тут што?! Посмотрит…

Царський палець ткнув у зображення хвилі.

— Посмотрит и подумает, што при такой погоде…

Петро засопів і розірвав половину картини ще навпіл.

— Можно и впрям…

Твердо вимовив, не «впрямь» сказав, а «впрям».

— …Рифы на марселях{61} не брать! Ван твой дурак! Ты што, их обмануть хочешь?

Петро вказав рукою на Навігаційну школу і згадав, як кілька днів тому такий самий англієць насмілився сказати, що навчатися морської справи у Москві — це все одно що кохати жінку, зображену на картині. А треба, мовляв, перевести школу до якогось порту, найкраще — до Мурманська, бо він не замерзає, і можна буде майбутніх офіцерів навчати увесь рік на практиці.

При одному лише спогаді через усю голову Петра прокотилася чорна хвиля.

Якщо Я сказав, що в Москві, то буде в Москві![80] А всі ви! Ви!!!

Он (знову згадав) що вчора донесли: в оточенні царевича засуджують будівництво кораблів з невитриманого лісу — мовляв, довго вони не прослужать, в озері й то тонуть. Брешуть, що краще мати десять добрих кораблів, аніж сотню побудованих абияк.

Петро згадав, як йому подобалося бачити багато, багато, дуже багато кораблів, до самого горизонту, — і страшенно розлютився на власного сина. Як він сміє?! Як сміє?!?

…А Віллєм ван де Вельде, як завжди точний у деталях, намалював іспанський корабель. Вони славилися своєю міцністю і дійсно не брали рифи при такій погоді, при якій знайомі Великому Государю голландські або англійські кораблі змушені були це робити.

* * *

Мусій вирішив провести ще один день у руїнах (це, до речі, були руїни середньовічного монастиря хрестоносців, про що він не знав): якщо противник зрозуміє, що вирвався уперед, вони не будуть обшукувати кожну купу каміння. Ворожити зможуть хіба що через три дні, а може, і через чотири.

Вороги, до речі, не могли бути певними, що він вирушив саме до Афін. Був би в нього кінь — міг би звернути до якогось іншого порту. А вони, здається, досі не зрозуміли, що коня в нього немає.

Зі шляху донісся цокіт копит.

Пройдисвіт обережно виглянув. Так…

Турок, що їхав на баскому коні, явно належав до небезпечних противників. Явно небезпечніший, аніж кожен з тих трьох, з якими довелося битися. Можливо, навіть небезпечніший, аніж усі троє, разом узяті.

Він нагадував Мусієві найкращих мамелюків.[81]

За ним на звичайному віслюкові, навіть не на мулі, їхав хлопчина років чотирнадцяти-п’ятнадцяти.

Раптом турок скочив з коня і щось сказав хлопцеві. Той нічого не відповів, тільки похнюпився, проте турок все одно вдарив його нагайкою.

Турок повернувся, відійшов на кілька кроків і почав знімати штани, попередньо відчепивши від пояса шаблю та келеп і поклавши їх на землю. Так, щоб було видно. Але хлопець…

Якраз тієї миті, коли його господар присів, він схопив камінь, метнув його з розвороту, турок повалився на бік, хлопчина підбіг, підняв келеп двома руками і щосили вдарив турка по голові.

Сердюк кивнув.

Так буває доволі часто: досвідчені бійці найчастіше гинуть по-дурному, там, де не чекають небезпеки. Від руки шмаркача.

Хлопець, вимахуючи келепом, кинувся… Здавалося, прямо на Мусія.

Той не знав, що робити — й сховатися не встигав, і вбивати якось не той…

І раптом зрозумів, що кричить хлопець:

— Ві-ільний! Я ві-і-і-льни-ий!

Ворожбит згадав себе у цьому віці і зняв чалму. Хай не прийме зразу за турка.

…Втім, побачивши невідомого зі зброєю, юнак кинувся навтьоки і лише з п’ятого разу зрозумів оклик:

— Свій я, козак!

* * *

Історія Дороша була проста. Батько наклав головою під час повстання, його самого спіймала якась шайка й продала туркам до Акермана.{62} Його панові, Іскандерові, останнім часом не щастило, і він узяв звичку зривати зло на Дорошеві…

— Ну якби не я його, то він би мене. Їй-богу, дядьку, забив би на смерть.

— Ну й що б далі було з тобою, якби мене не надибав? Упіймали б та на палю.

— Не впіймали б! Я б іще одного турка вбив із засідки, такого, що з рушницею! І пішов би до наших земель, а харчувався б полюванням та ягодами!

— Знаєш що, Дороше! Чув колись, що накази старшин виконують беззаперечно?

— Чув. А…

— Полковий товариш я! — збрехав Мусій. — Чи ти гадав, простого пошлють?

— А тебе послали?

— Сам гетьман, — посміхнувся Мусій. І, бачачи недовіру в хлопцевих очах, перехрестився. — Їй-бо’, гетьман.

Тут можна хреститися, бо дійсно послав сам гетьман.

* * *

Ільченкові було дуже шкода коня. Він убив за своє життя, мабуть, десятки людей, не завжди стримувався у захоплених містах, а зараз коня, що довірливо дав себе упіймати Дорошеві, було шкода до сліз.

Але іншого виходу не було. Хоча Іскандер жив не дуже близько, проте коня могли упізнати.

Тому Мусій убив коня ударом келепа, а потім зіштовхнув у провалля, куди вже скинули турка.

Дасть Бог, що коли знайдуть, то подумають, що кінь поніс і вони разом упали.

Про віслюка Дорош клявся-божився, що точно таких тут як бліх на собаці, і келеп узяли, бо він простий, без прикрас, за якими можна було б розпізнати.

І чоботи в Іскандера були прості, щоправда, трохи великуваті на Мусія, проте на осла все ж сів він, а Дорош хай іде пішки — дійде до бійки, то чим сердюк буде свіжішим, тим краще.

Дорош, звісно, насобачився турецькою, трохи грецькою і навіть третьою мовою[82] знав кілька найпотрібніших слів, на кшталт: «Де тут караван-сарай?» і таке інше.

— В Афінах я бував тричі. Якось із паном Іскандером у порту тричі жили. Добрий караван-сарай і дешевий. А господар усе про кораблі знає, який куди.

— А тебе там пам’ятати не можуть?

— А що? Продав мене тобі пан Іскандер, і все!

Пройдисвіт подумав, що коли пана Іскандера знайдуть, розпізнають та повідомлять про це в Афіни, то воно дійсно буде «все», проте без ризику не обійтися.

* * *

Коли Айюка звернувся до Роба Кемпбела російською, той здригнувся, але пригадав деякі дрібниці… Власне, він здогадувався, що татарин багато чого розуміє. Не знав лише, що й розмовляє так вільно. Шотландець володів російською значно гірше.

— Так ты понял, что нас в живых не оставят? Порутчика тоже, он не уразумел.

Шотландець не знав, що саме Айюка запропонував добити поранених калмиків, бо та розмова вершника з Борисовим велася ногайською мовою.

— Догадываюсь. А делать-то что? Ты-то можешь…

Роб мав на увазі, що татарська та турецька схожі, тому Айюка може якось пристосуватися, проте не згадав відповідних російських слів. Однак співбесідник усе зрозумів.

— Тот, с кем я недавно разговаривать, — это…

Тепер Айюка запнувся, бо не володів російською флотською термінологією.

— Хозяин корабля, что делать набеги. Добыча.

— Пират?

— Да. Ему нужны люди, что метко стреляют из ружья и саблей хорошо могут. Я умею, ружья нет. Лук тоже хорошо. Добуду ружье.

Шотландцеві доводилося чути, що навіть у султанському війську більшість не мала рушниць, а влучно стріляти вміли лише яничари старої школи, які практично всі загинули в безперервних війнах останніх десятиліть.[83]

— Менять веру не заставляет. У него уже есть — Ису{63} любят.

Про таке також доводилося чути…

Ясновидіння підказувало Кемпбелу, що ані татарин, ані турок, який з ним розмовляв, не брешуть. Дійсно, потрібні добрі стрільці.

Пірати…

Шотландець пригадав легенду про пірата Діомида, який, після того як його спіймали люди Александра Македонського, заявив на допиті, що різниця між ним та царем суто кількісна. У мене, мовляв, маленька шайка, а в царя — велика, тільки й усього.

Ти ж не вважав за гріх служити у війську?

А хіба тут прибрати не можуть?

Або Борисов, або після повернення — разом з Борисовим.

І козак оцей не заслуговує на смерть, добрий він лицар, можливо, кращий за мене. Хоча цікаво було б перевірити, хто з нас краще палашем володіє.

— Добро. Я согласен.

— Тогда йдем, покудова хозяин с б…

Найбільше здивувало шотландця те, що на вулиці на них уже чекав Васька, якому взагалі-то було наказано стежити за іншим караван-сараєм. Васька зі своєю драгунською рушницею та чотирма пістолями — два свої, два панські.

Горець обвів обох здивованим поглядом.

Товариші посміхнулися. Калмик — кутиками губ, Васька — широко. На всі вибиті паном зуби.

І ляснув долонею по кишені, де задзвеніли вкрадені панські гроші.

* * *

Борисов був цілком переконаний, що гонець, яким цікавиться (як він гадав) САМ, не мине Афін, точніше, Пірею — колись, у прадавні часи місто побудували на певній відстані від моря, аби не вийшло у ворогів раптового нападу.

Ще через кілька століть побудували місто-гавань, Пірей. Зараз і Афіни, і Пірей переживали занепад, як майже всі балканські міста. Кораблів у гавані було небагато, постоялих дворів лише два — бо до Афін усього шість верст, тож більшість ночує вже в місті. Проте той, хто бажав виїхати з Афін, змушений був жити в Піреї, бо траплялося, що корабель заходив до порту ненадовго.

Тому, наказавши слугам пильнувати, Борисов замовив жінку — і заснув уже майже під ранок, а прокинувся після полудня.

Спочатку навіть не занепокоївся — пішли собі, то й пішли кудись. Про всяк випадок пройшовся навпроти, де знаходився конкуруючий караван-сарай, і не побачив, аби хтось спостерігав.

— Ну, я їм покажу! — не згірш ведмедя прогарчав порутчик, який твердо вирішив, що слуги десь займаються тим, чим нещодавно займався він сам.

Невідомо, коли б він здогадався зазирнути до кімнатки, яку винайняв для своїх бійців, — собі, звісно, винайняв більшу, аніж їм трьом, — оскільки Айюка спілкувався не лише з Мехмед-реїсом,{64} то господар постоялого двору звів його з потрібними людьми, поставивши умову:

— Тільки не під моїм дахом!

Тож Борисов чекав чого завгодно, але не удару палицею в потилицю.

…За кілька хвилин він ненадовго прийшов до тями, лише для того, аби відчути, як йому розсувають кинджалом зуби й вливають у горлянку вино з якимось дивним присмаком.

Про цю частину свого плану Айюка не сказав нікому, побоюючись, що шотландський чистоплюй буде проти.

А Борисов остаточно оговтався в смердючому переповненому бараку зі скутими ланцюгом ногами — і довго вважав, що це сон.

Коли генерал Брюс скористався з «діамантового зв’язку», то побачив лише темряву — у цей час перстень Борисова уже лежав у сховку перекупника краденого, чекаючи на вигідного покупця.

Поміркувавши, «чаклун царя Петра» — так його називали навіть у вічі, бо він здогадався: найкращий спосіб замаскуватися — це самому про себе розпускати чутки і з гумором їх спростовувати, — зрозумів, що з Борисовим щось трапилося, і лише розчаровано знизав плечима.

Чому він, власне, доручив небіжчикові це завдання? Боявся, що два чаклуни навчаться чогось небезпечного від потойбічних істот.

Але відьма загинула, а козак виявився неабияким мастаком на хитрощі, от і вийшло, що чародійські штуки — це ще не успіх справи.

Тож біс із ним.

А на місце Борисова варто спробувати просунути свою людину. Магія не всесильна. Шпигунів не замінює.

* * *

— Он бачите селище? — вказав рукою реїс Георгіос, грек, але звідкілясь із цих місць. — Там головним чином араби-християни та вірмени живуть. Найміть у них човен і допливете до Дамаска. Спитайте вірменина Саркіса або араба Юнана, сина Джебраїлова.[84] Тільки за ціну торгуйтеся, бо хоча вони й християни, але роздягнуть… Проте не більше, не більше. Повертатися до тутешніх спиною можна, аякже. І не кажіть, що ви — до патріарха. Бо хоча вони й християни, але яковіти,{65} наших патріархів не визнають. Тому серед них і оселилися вірмени. Церква одна, а пошлюбитися — менше заборон, коли два народи.[85] Але головне — в цих місцях сильні червоні. Якщо дізнаються…

Мусій добре пам’ятав по Єгипту постійну різанину між червоними та білими,{66} і хоча мало що розумів, пам’ятав, як червоні, ядро яких складали яничари, кликали на допомогу бедуїнів та найостанніших гольтіпак, що грабували всіх і все трощили.

Так що, дійсно, краще було б не зустрічатися з ними.

…Вони вискочили зі шлюпки на пісок, який шурхотів під їхнім взуттям, і рушили до хиж.

Мусій призвичаєним оком визначив, що нещодавно селище горіло і тепер відбудоване, але у менших розмірах і бідніше, аніж було раніше.

Знайома картина. І по рідному краю знайома, і по Єгипту, і по Румелії.{67}

Неподалік крайньої хижі в землі лопатою длубався літній чоловік, схоже араб. Мусій вирішив з ним завести бесіду.

— Слава Ісі! — вимовив арабською Пройдисвіт і перехрестився, показуючи, що він християнин, хай і трішки іншого напрямку.

На нього все ж позитивно впливали непогані відносини між українцями та вірменами. Здебільшого вірмени ні в що не втручалися, а їх ніхто не чіпав.

— І ми його славимо, хоча й не так, як ви,[86] — відповів чолов’яга, за якимись ознаками упізнавши в Ільченкові православного.

— Як знайти Юнана бен Джебраїла або вірменина Саркіса?

— Мене ти знайшов, а Саркіса знайдеш після смерті, якщо Господь пошле вас обох в одне місце. Сподіваюся, що він у раю, бо капи-кули{68} запропонували йому прийняти іслам, а він сказав: «Ні».

— Мені з сином… — Мусій взагалі хотів представити Дороша як джуру, але якось само собою вирвалося «син», можливо, спрацював інстинкт, — треба до Дамаска.

Торг дійсно був жвавим, і доки він тривав, двоє християн не один десяток разів згадували мусульманського шайтана.


Вони рухалися вверх по одному з рукавів ріки Барада, дельта якої й утворила знамениту Дамаську оазу (а Дамаск колись виник як фортеця, що прикривала підступи до цієї оази). Роздивляючись довкола, Мусій розумів, що ця місцевість переживає не кращі часи. Колись від рукава відходили канали, але нині частина їх перетворилася на брудні калюжі, занесені мулом.

Праворуч по борту пропливли якісь руїни. Поряд з ними — величезне розбите колесо, на кшталт тих, які стоять на млинах, тільки більше.

Мусій не знав, що з недавнього часу в Сирії існували справжнісінькі фабрики, машини яких рухала сила води, фабрики, які якщо й поступалися європейським, то лише кращим і не набагато. Але партія чи секта «червоних» у союзі з бедуїнами поруйнувала їх[87] як протиісламські «новації», як справу «лицемірів»,{69} котрі змушували справжніх правовірних працювати за мізерні гроші. Щоправда, тепер оці правовірні не мали взагалі ані гроша, але це нічого не значило у порівнянні зі справедливістю.

Мусій гріб разом з Юнановими синами, а сам батько залишився у селищі — через якісь невідкладні справи.

Несподівано один із синів озирнувся, і вони почали перекидатися між собою місцевою говіркою, тож половини слів сердюк не розумів.

Він теж озирнувся навсібіч і все зрозумів — на правому березі, за версту чи півтори щось палало.

— Сідай! — скомандував Ільченко Дорошеві, а сам приєднав до рушниці багнет, витяг з піхов палаш — сидіти за веслом з довгим палашем за поясом було не дуже зручно. Засунув за пояс пістоль. Розстебнув сумку з останніми гранатами, витяг звідтіля ж люльку, набив, запалив. У сумці ще залишалася нова праща та кілька камінчиків.

І лише тоді звернувся до Юнановичів, які намагалися йому щось пояснити.

— Говоріть чітко, повільно.

Старший, Ешу, намагаючись говорити повільно та чітко вимовляти слова, пояснив, наскільки це можливо, коли водночас гребеш.

— Це селище Дауд бен Абдаллах. Дуже поганий, хоча християнин.

Для Мусія не було дивиною, що християнин носить ім’я Абдаллах, — урешті-решт, воно значить «раб Божий».

А хлопці — беззбройні. Правило, за яким немусульмани не мають права носити зброю, тут виконується суворіше, аніж в Румелії.

Проте в Юнановичів є весла, а при зіткненні весла із шаблею відомо, що ламається…

«Везе мені на втікачів з війська».

І справді, четвірка, що виїхала на берег (точніше, вони зупинилися кроків за тридцять від води), дійсно складалася з дезертирів чи з решток чиєїсь розбитої дружини: троє коней, усі однієї масті — гніді, сідла явно з однієї майстерні. Як і щити.

Проте двоє коней — на одному їхав четвертий вершник, через сідло другого перекинута якась полонянка — різномасті і явно не військові. Рушниць три, причому одна ґнотова, тобто бій закінчиться раніше, аніж її вдасться привести у бойову готовність.

Сердюк упіймав себе на думці «бій закінчиться» і зрозумів — усі ознаки вказують на те, що без бою не обійдеться.

— Підпливайте сюди! — скомандував старшина над розбійниками, навівши рушницю на човен, і хлопці повернули.

Мусій скреготнув зубами: з такої рушниці — стара, причому і замолоду була дешева, з прямим прикладом, та ще й так, як цей бусурманин її тримає, — можна було хіба що у слона влучити. Але як пояснити це людям, які ніколи не воювали?

Тому він витяг з рота люльку й поклав її до сумки, поряд з гранатами.

— Ми піддані…

— Шайтану розповіси, чий ти підданий! Якщо хочете залишитися живими, віддавайте все, що у вас є, та он того гяура. — Розбійник указав на Дороша, який — і як Мусій недогледів! — зняв сорочку, а придбаний в афінській церкві хрестик залишив.

— Це мій раб! — Мусій навпомацки вдавив ґніт однієї з гранат у чашку люльки. Відчув легкий опік, але просякнута сіркою бавовна зайнялася.

— Ні, вже мій. — Розбійник розвернув рушницю на Пройдисвіта. Другий кінний стрілець теж зняв з плеча свою, ще старішу.

Ільченко метнув гранату — з цієї відстані він ризикував, — водночас зістрибуючи на берег.

Вибух гранати нікого не вбив, але перелякав коней, які просто сказилися, бо ніколи такого не чули.

З п’ятого коня впала полонянка, два постріли пропали даремно (одна куля проспівала біля скаліченого вуха, не більш аніж на палець убік, — але, як відомо, палець чи десять кроків — то вже неважливо, головне — убік).

Мусій посміхнувся.

Так, вони могли б атакувати його, але щонайменше один із них загинув би від пострілів, а можливо, й два.

А потім — маємо шаблю в руці!

І сердюк зовсім не здивувався, коли четвірка розвернулася й помчала геть.

Нічого іншого він і не чекав від тих, хто кинув у бою товаришів і напав на поселення християн, яким було заборонено мати зброю.

— Звільни жінку, — наказав Дорошеві, що вже стояв поряд, войовниче вимахуючи келепом.

«Ти диви, махає як ложкою. Будуть ще з нього люди».

Мусій сказав це українською і майже не здивувався, коли жінка заволала:

— Господи! Наші!

Пройдисвіт не знав крилатої фрази «Чи залишилися ще в Україні люди?», проте знав багато іншого. Причому, здебільшого підтверджене власним досвідом.

* * *

Олена була лише трохи молодшою за Мусія, та й красивою назвати її було важко. Хоча й не потворна. Жінка ніяк не могла оговтатися. Іще не маючи змоги звестися на ноги, в яких після грубої мотузки боляче відновлювався кровообіг, вона поповзла до ворожбита:

— Візьми мене з собою! Я хочу додому! Мій синок там! Синок! Андрійко!

— Це рабиня Даудова, — пояснив Ешу. — Якщо він довідається, то…

— Не довідається! Вони збиралися кудись далеко скакати. Мене прихопили, а не когось іншого, бо за викрадення вільної все ж покарати можуть, а за мене їм нічого не загрожувало!

Пройдисвіт пам’ятав ще з Єгипту, що християнам заборонено тримати рабів, проте в житті всяке буває.

Він дивився на жінку, а сам, як отой пророк, бачив своє майбутнє.

Хоча він ніколи не забуде ані лятавку, ані Мар’яну, вони зійдуться, і він звикне, пов’яже свою долю із жінкою, яка, скоріш за все, не може більше мати дітей.

Утім, один син у нього вже є. Он як вдало келеп тримає.

* * *

Патріарх Атанасій уважно роздивився текст на монетах. Він знав, що одна з монет — яка, до речі, відрізнялася вагою, — пуста зсередини і там є шматочок паперу чи пергаменту, проте діставати не став. Бо на тому шматочку дуже простим шифром було написане щось таке, що ніяк не могло зашкодити гетьманові. Розрахунок простий — якщо цей папірець знайдуть, то не стануть придивлятися до написів на самих монетах.

А оцей шифр знали лише вони вдвох.

Буває, буває… Головний посланець, духовна особа, щез по дорозі, тож залишається тільки гадати — чи потонув корабель, чи пірати, чи, можливо, схопив хтось…

Добре, що посланець, навіть під тортурами, міг видати лише кілька слів, значення яких сам не знав…

А оцей, чиїм завданням було відвертати увагу, по суті смертник, — цей добрався.

— Скажеш гетьманові, що монети — ассирійські.

Мусій раптом зрозумів, що це — неважливо. Єдине, що має значення, — напис на монетах, сенс якого йому знати не треба. А ассирійські чи гішпанські — це вже він має просто сказати. Гетьману це непотрібно.

— Брате Марку, видай йому грошей на зворотний шлях та ще… п’ятдесят золотих нагороди. Заслужив. Так що благословляю тебе, чадо. І ясновельможного пана гетьмана також, передай це обов’язково.

Тепер патріарх знав ім’я купця, який доставить у Бейрут (або, якщо знесе вітром, то у Тріполі чи в Яффу{70}) тисячу (цілу тисячу!) євангелій, надрукованих арабською та грецькою мовами.

Дар гетьмана Івана Мазепи християнам Близького Сходу.

Від автора


Посилка загадкових монет до антіохійського патріарха дійсно мала місце, і патріарх дійсно відповів, що вони ассирійські, чого не могло бути, бо Ассирія ніколи не карбувала своєї монети, про що й патріарх, і Мазепа знали, адже ассирійські часи досить докладно описані в Біблії та в античних авторів, а тодішня освіта ґрунтувалася на цих двох фундаментах.

Надруковане арабською мовою «коштом гетьмана Мазепи» Євангеліє досі відоме лише в одному примірнику, який зберігається в Румунії, — до речі, пошуки серед християн Близького Сходу можуть бути успішними. Місцем видання книги вказано Алеппо (Халеб), що також неможливо, бо Халебська друкарня була уніатською.[88] Відносини ж між греко-католиками і православними на Близькому Сході були ще гіршими, аніж в Україні. До того ж правителі Халеба та Дамаска (де знаходилася патріархія) воювали між собою. Враховуючи те, що й світська влада, і духівництво Туреччини вважали арабську абетку священною, а також те, що указ султана Баязета II від 1485 року про заборону друкарства арабською, турецькою та персидською мовами протримався до 1727 року[89] (тобто Мазепине Євангеліє — це ще й один з найдавніших арабських стародруків), можна виснувати, що, скоріше за все, воно надруковане в Бухарестській друкарні, куди арабський шрифт було доставлено морем.

Усе інше — творчий домисел автора, крім, звичайно, тих місць, які мають позначку — «історичний факт»))))))))).

Між іншим, у листуванні Румунської академії наук з приводу придбання цього Євангелія, яке мало місце на початку 1960-х pp. (тобто при владі комуністів і ще до того, як румунська компартія посварилася з радянською), — так от у цьому листуванні Мазепа кілька разів названий великим.


Коментарі

Термінологічний та біографічний словник


1

Сердюки — піші наймані полки, відтак у частині таких полків була кінна сотня.

2

Конфедерація — збройний союз шляхти.

3

Сині однострої носили старі, кадрові полки шведської армії. Полки, набрані у Фінляндії або сформовані вже після початку війни, а також різні ополченці носили сірі однострої (точніше, пошиті з нефарбованого полотна). Перші перемоги росіян над шведами в Прибалтиці та Польщі були отримані, в основному, над «сірими».

4

Маср, або Міср — Єгипет. (Міср — у більшості діалектів арабської мови, але у власне єгипетських діалектах — Маср).

5

Мамелюки (мамлюки, мамлуки) — єгипетське та си- рійське військо, сформоване з рабів.

6

Білі та червоні — з початку XVII ст. Єгипет та арабські країни Передньої Азії стали ареною конфронтації, а в останній чверті XVII — першій чверті XVIII ст. — жорстоких громадянських війн між релігійно-політичними угрупованнями білих та червоних. Червоні демагогічно апелювали до міських низів та бедуїнів, які в тодішніх арабських країнах відзначалися крайнім фанатизмом, ксенофобією та неприйняттям будь-яких новацій. Білі спиралися на міську верхівку, і кращі з їхніх лідерів виступали за міцний законний порядок та модернізацію суспільства. До червоних належала більшість яничарів, які в описаний час поповнювалися декласованими елементами, до білих — більшість мамелюків.

7

Букурешт — Бухарест.

8

Дубоссари — столиця Ханської України — невеликого васального від Кримського ханства державного утворення, яке включало два міста — Ягорлик та Дубоссари і кільканадцять сіл.

9

Курінний — мається на увазі не курінний отаман Запорозької Січі, а командир підрозділу, на які поділялися сотні реєстрового козацтва, приблизно — командир відділення.

10

Полушка — всупереч поширеній точці зору, монета у чверть копійки — половина шеляга.

11

Ольстра — кобура для пістоля, підвішена біля сідла.

12

Мортириця — гранатомет.

13

Палій. — Його зараз модно лаяти, хоча ця лайка така ж поверхова, як і захвалювання російських істориків.

Факти свідчать, що під час конфліктів 1690-х pp. Палій намагався зберегти фактичну незалежність Правобережжя, маневруючи між Росією та Польщею, а коли це не діяло, погрожував обом сторонам спілкою з татарами (хоча реально на такий союз пішов лише один раз, у 1692 p., коли повідомив татар про похід поляків та, скориставшись з татарської загрози, без бою роззброїв польські частини). Поляки, до речі, однозначно трактували фастівського полковника як борця за незалежність (польські документи містять згадки про створення Палієм «уділу», «держави» і навіть «монархії», де він королює). В той же час він діяв аж надто прямолінійно і постійно конфліктував з усіма гетьманами та іншими полковниками, хоча необхідною умовою для перемоги була єдність козацьких лав. За його наказами були вбиті два (можливо, навіть три) правобережних наказних гетьмани. Як мінімум один раз Палій офіційно назвав себе гетьманом, хоча його ніхто не обирав.

Повстання 1702–1704 pp. більшість сучасників називала «другою Хмельниччиною», меншість — «повстанням Самуся», бо він був повстанським гетьманом. Термін «повстання Палія» вигадали російські історики. Палій не зразу приєднався до цього повстання, і поляки навіть просили в нього захисту від повстанців. Більше того, після приєднання він фізично не міг брати активної участі, бо хворів (судячи з описів, на віспу), а після його одужання великих боїв уже не було. В той же час Палій уже тоді схилявся до ідеї, що протекція далекої Швеції буде менш обтяжливою.

Конфлікт з Мазепою, як уже сказано, був для Палія не винятком, а правилом. Особливої гостроти конфлікту додавало те, що Палій постійно вдавався до соціальної демагогії[90] (чого Мазепа на дух не переносив), а також те, що вчинені Палієм убивства правобережних гетьманів викликали в гетьмана «обох берегів Дніпра» зрозумілі побоювання. Після того як Палій з табору Мазепи послав сотню для нападу на польський гарнізон у Немирові, порятувати його не зміг би ніхто, бо навіть якби Мазепа пробачив таке порушення дисципліни, то він би сам не зносив голови за порушення союзного договору (я не заперечую того, що з моральної точки зору польські карателі, що страчували мешканців Немирова, заслуговували на покарання). Крім того, Палія було викрито в агітації за повстання проти старшини; якби він попався на такому не при Мазепі, а при Богдані Хмельницькому, то однозначно був би страчений.

Тобто Семена Палія — як і майже кожного історичного діяча — не можна малювати ані лише світлою, ані лише темною фарбою. Проте заперечувати його заслуги перед Україною чи замовчувати їх було б не- історично.

Свідчення про те, що Палій був чаклуном, збереглися не лише у фольклорі, але й в офіційних документах того часу. Так, в офіційному посланні польського реґіментаря Дружкевича від 17 жовтня 1692 р. до самого Палія поляк звинувачує фастівського полковника в тому, що той «з’їв» (знищив за допомогою магії) наказного гетьмана Павла Апостола-Щуровського. На цей лист можна було б не звертати уваги, якби не та обставина, що Дружкевич особисто опитував польських офіцерів — свідків убивства.

14

Потворник — чаклун.

15

Фузея — рушниця, яка має вигнутий приклад. До кінця XVII ст. у більшості рушниць, крім дорогих, зроблених на замовлення, приклади були прямі, що створювало величезні незручності при прицілюванні.

16

Лятавець — у народних легендах надприродна істота, політ якої «маскується» під метеорит (падаючу зірку).

17

Голомень — бічна площина клинка.

18

Великий Государ — усупереч поширеній думці, популярне в народі слово «цар» ніколи не було головним елементом титулу російських монархів. До 1721 р. ним було словосполучення «Великий Государ», опісля — імператор.

19

Прапорщик — в описаний час цей термін треба розуміти майже буквально, тобто в бою прапорщик міг бути прапороносцем.

20

Курявка — гриб-дощовик.

21

Червонюха — підосичник.

22

Абшит — відставка.

23

Ходаки — простонародне взуття типу постолів чи шкіряних капців.

24

Башмак — прикуте до стремена кільце, куди на марші вставлявся тупий кінець списа.

25

Бушмат — шкіряна трубка при сідлі, в яку вставляється ствол рушниці.

26

Служиві люди — спільна назва всіх професійних воїнів у допетровській Росії. Вони поділялися на десятки категорій та на два великих класи: «служивьіе люди по отечеству» (феодали) та «служивьіе люди по прибору» — рядові воїни. При цьому серед деяких категорій були як перші, так і другі.

27

Соляники — первісна назва чумаків.

28

Товариш — термін, що означав впливового, авторитетного козака. Сотенний товариш — людина, яка має вплив у межах сотні, може бути у разі необхідності призначена наказним сотником.

29

Ханська Україна — див. вище, прим, до с. 10.

30

Петро Іваненко Сулима (Петрик) — претендент на гетьманську булаву в 1693–1696 pp., гетьман Ханської України у 1700–1712 pp. Про те, що Петрик був позашлюбним сином Мазепи, говорив він сам. Історики просто пропускають ці слова, бо, як відомо, у боротьбі за владу люди часто вдаються до наклепів на власну матір. Проте така точка зору не враховує української специфіки. Українське суспільство було дуже патріархальним, і непослух сина батькові (навіть дорослого, навіть літнього сина!) однозначно засуджувався. Не випадково за весь період Руїни ми не бачимо жодного випадку, коли б син добровільно опинився в іншому таборі, аніж батько.

Завважимо також, що всі численні самозванці, які вербували чи намагалися вербувати війська в Україні, претендували на владу в сусідніх державах. Під час Руїни так і не з’явилося жодного «сина», «онука» чи «небожа» Богдана Хмельницького чи «нащадка Сагайдачного». Не зайвим буде нагадати, що єдиним козацьким старшиною, який офіційно визнав і виховав своїх побічних дітей, був останній гетьман К. Розумовський. Але то була людина вже із західноєвропейським менталітетом. Українська суспільна думка не дуже добре ставилася до бастардів.[91]

Тобто заяви Петрика про Мазепине батьківство могли йому лише зашкодити. Можна, звісно, припустити, що Петро Іваненко був повним дурнем і не розумів, що йому шкодить. І хоча вважати його видатним діячем немає підстав, однак і якихось несусвітніх дурисвітств за ним не помічено.

Особливої уваги вимагають відносини між Гетьманщиною та Ханською Україною під час правління Петрика. Існують два листи Мазепи — від 18 липня та 23 жовтня 1707 року. У першому гетьман повідомляє про намір призначити в Ягорлик «губернатора», у другому — що вже тримає там людину «замість губернатора», і ця неназвана людина перехоплює польських шпигунів. Проте до і після 1707 року Ягорлик входив до складу Ханської України, він навіть тривалий час був її столицею. (Можливо, і в 1707 р. залишався нею.[92]) З іншого боку, у жодному з документів Гетьманщини не згадується ані ягорлицький сотник, ані городовий отаман. Завважимо, що вжитий Мазепою термін «губернатор» досить дивний для тодішньої України і вказує на велике значення невеликого містечка. Скоріш за все, у 1707 р. Петрик був подвійним васалом — ханським та гетьманським.

31

Кочубей. — Донос Кочубея, який досі викликає захоплення у російських «істориків», містив серію грубих наклепів, брехливість яких була зрозуміла кожному російському вельможі. Так, посилки гінців до татарських мурз Мазепа посилав за прямим наказом російського уряду (причому Кочубей знав про цей наказ!), займався заселенням спустошених районів Правобережжя — за згоди Петра, який не збирався віддавати ці землі Польщі (і про це Кочубей знав, а російські вельможі знали, що він знає!), з княгинею Дольською зустрічався і за її здоров’я пив не лише Мазепа, але й російський фельдмаршал Шереметєв та десяток російських генералів, приписаний гетьманові план убивства царя вражав своєю дурістю тощо. У такому обрамленні повідомлення Кочубея, що Мазепа казав йому на вухо якісь крамольні речі, теж було сприйняте як наклеп. Ясно, що через такі доноси гинули люди, проте лише тоді, коли про їх ліквідацію було прийняте політичне рішення. Я бачу лише одну можливу причину, через яку досвідчений політик, досвідчений інтриган, досвідчений суддя (!) міг так страшенно підставитися: він розумів, що все йде до ліквідації Гетьманщини, і бажав заробити на нищенні своєї Батьківщини. Але не втямив, що фізична ліквідація Мазепи не входила до планів Петра, який бажав зберегти зовнішню пристойність. Тому його донос розслідували об’єктивно, а, повторюю, половина звинувачень була очевидним наклепом, другу довести було неможливо. До речі, про те, що його донос був наклепом, Кочубей зізнався у перші хвилини першого ж допиту, без тортур, причому цей допит проводили росіяни. Тобто якби генеральний суддя дійсно вважав свій донос правдивим, він міг би спробувати переконати слідчих, але він одразу ж зізнався в наклепі.

32

Чалма — мусульмани-суніти носять чалму з чотирма складками — на честь чотирьох праведних халіфів.

33

Смерч — не слід забувати, що, з одного боку, причини та механізм утворення смерчів неясні навіть сучасній науці, з іншого — у стародавніх та середньовічних джерелах смерчі не згадуються, хоча китайські, давньогрецькі та римські автори виявляли великий інтерес до природних явищ. Крім того, ще й досі на Американському континенті смерчі утворюються частіше, аніж на всіх інших материках, разом узятих. Про причини такої «переваги Америки» немає навіть гіпотез.

34

Дербенджії — спеціальні загони, які займалися охороною та ремонтом шляхів. Їх виставляли села, розташовані близько від шляхів.

35

Бікет — так в Україні XVIII ст. вимовляли слово «пікет».

36

Влахи — спільна назва балканських народів, які розмовляли мовами романської групи. В описаний час таких племен було набагато більше, аніж зараз.

37

Мартолоси — нерегулярні війська, успадковані турками від Візантії. Виконували, головним чином, каральні функції («тримати край у покорі» — було сказано в їхньому статуті).

38

Зіммії — букв, «ті, що знаходяться під заступництвом» — немусульманські піддані в ісламській країні.

39

Дар ас-сульх — букв. «земля договору», немусульманські країни, залежні від мусульманських.

40

Шопа — невеликий дерев’яний будинок із тесаного дерева або з різаних дощок.

41

Вішап — вірменська назва дракона, що проникла і в деякі інші кавказькі мови. Вішапи вміли керувати вітрами та буревіями.

42

Віли (самовіли) — опис віл у Дж. К. Ролінґ[93] та М. Семенової значно відрізняється від описів у міфах південних слов’ян. Зокрема, в оригіналах настійно стверджується, що віли мали кінські або ослячі ноги.

43

Смок — польська та білоруська назва дракона.

44

Тугра — монограма. У мусульманській культурі вживалася замість герба, зокрема ставилася на печатках. Хоча існували у мусульман і звичайні герби.

45

Длінник — залізний прут або батіг із вплетеними шматочками металу, яким били піднятого на дибу.

46

Арабська абетка — офіційно в ній немає літер для позначення голосних звуків, проте три найбільш уживані голосні позначаються знаками над рядком. Так звані «почерки» (тобто форми написання літер) арабської мови відрізняються один від одного набагато більше, аніж написання наших літер кирилицею та сучасним, громадським шрифтом.

47

Біле море — Егейське.

48

Ятак — селянин, який допомагає гайдукам.

49

Аскер — солдат.

50

Джебелій (від слова «джебе» — кольчуга) — дружинник турецького феодала.

51

Ені-чері — букв, «нове військо». Інші народи вимовляли як «яничари».

52

Джебраїл — так на Сході вимовляли ім’я архангела Гаврила.

53

Ренегат — християнин, який прийняв іслам.

54

Ато (або заанушана) — у турецьких легендах слідопит-ворожбит, який може по слідах людини вгадати про неї все суттєве. Буквальне значення цих термінів не зміг розгадати навіть такий фахівець, як академік В. О. Гордлевський. Перший з них точно нетюркського походження, можливо, тягнеться із сивої давнини. Другий, скоріш за все, запозичений з давньоперської мови (дякую співробітникові Бахчисарайського музею О. Гайворонському за консультацію).

55

Індійські цифри ми називаємо арабськими. Проте Мусій в Єгипті чув справжню назву. В Україні описаного часу арабсько-індійські цифри вживалися рідко, хоча й частіше, аніж у Росії. Часто цифри позначали літерами (літери кириличної абетки мали цифрове значення), траплялося, вдавалися до римських цифр.

56

Смичок — довга, вузька, здебільшого сильно викривлена шабля.

57

Центр удару — єдине місце на клинку, яким при рубаному ударі можна нанести глибоку рану. При ударі будь-яким іншим місцем леза боєць відчує поштовх, а поранення буде незначним. Так само пробити обладунок можна було лише центром удару.

58

Примчул — старший над погоничами, він же — начальник охорони каравану.

59

Капітан турми — старший над купцями. Турма, відповідно, караван.

60

Падалище — ночівля не у караван-сараї.

61

Рифи — спеціальні вузли, що робилися на кутах вітрил (це називалося «взят>. на рифи») при сильному вітрі, аби зменшити площу вітрила, відповідно, зменшити тиск вітру, навантаження на щоглу, інакше вона може зламатися.

62

Акерман — Білгород-Дністровський.

63

Іса — Ісус.

64

Реїс — капітан.

65

Яковіти — противники цього напрямку в християнстві називають його монофізитським, проте самі яковіти вважають термін «монофізитство» образливим. Існує офіційна угода, підписана православними та яковітськими патріархами, про невживання цього образливого терміна, але, на жаль, її порушують.

66

Червоні та білі — див. вище, ком. № 6.

67

Румелія — Балканський півострів.

68

Капи-кули (букв, «раби палацу») — спільна назва частин, які формувалися за тим самим принципом, що й яничари.

69

«Лицеміри» — іноді залишають без перекладу, іноді називають «мунафіки» — в ісламі цей термін рівнозначний християнському «єретик».

70

Яффа — зараз це місто злилося з Тель-Авівом.

Примітки

1

Це ти один здолав чотирьох? (Араб.)

2

Так. Це були погані воїни! (Араб.)

3

Варшавська конфедерація{2} підтримувала шведів, сандомирська — боролася проти них.

4

Клеймо золінгенського майстра Вільгельма Дінгера.

5

Володіння гетьманом Мазепою арабською мовою — історичний факт. Крім того, він володів ще сімома мовами.

6

Каїр.

7

Александрія. Відповідно коптською мовою та місцевою говіркою мови арабської.

8

З XIV ст. Антіохійська патріархія реально знаходиться у Дамаску.

9

Історична особа. Помер у Києві, похований у Києво-Печерській лаврі. Інформація про його діяльність також відповідає дійсності.

10

З’їдення — вбивство за допомогою магії.

11

У XVIII столітті писали саме порутчик, а не поручик.

12

Великим герцогом.

13

Тобто Меншикову.

14

«И никто 6 голосов таких не испущал, что малороссийский край гетманского регименту (тобто має автономний статус. — Авт.)у а отзывались бы везде единогласно — их царского пресветлого величества самодержавной державы гетман и старшина народ малороссийский обще с великороссийским народом». — Коломацькі статті.

15

Дещо вміє, чогось навчений — староукраїнські евфемізми для позначення чаклуна (не те щоб дуже потужного).

16

За Петра І монети у три та п’ять копійок були срібними.

17

Політична поліція.

18

Королева Бона (1494–1557) — дружина короля Сигізмунда І.

19

Історичний факт.

20

Історичний факт.

21

Багинет — це кинджал, який вставляється в дуло рушниці. Шведи першими, замість багинета, взяли на озброєння повноцінний багнет.

22

Історичний факт.

23

Історичний факт.

24

У романі використані справжні листи Петра І.

25

Однострій сердюцьких полків.

26

Будівництво нової фортеці біля Лаври тривало ще десять років.

27

Антін Танський — зять С. Палія. Після арешту останнього очолив сформований з ветеранів-паліївців компанійський полк. Цей полк кілька разів виконував функції особистої охорони Мазепи, що само по собі свідчить — гетьман не боявся помсти з боку колишніх паліївців.

28

Катиця (похідне від слова «кат») — прізвисько, яке дала Мотря Кочубей своїй матері за жорстокість.

29

Дідом генерального судді В. Кочубея був татарин Кучук-бей.

30

Після революції 1917 року в палаці Кочубеїв знайшли потаємну мечеть. Тоді й з’ясувалося, що всі Кочубеї, у тому числі міністри Російської імперії, продовжували таємно сповідувати іслам. На нашу думку, це пояснює, чому така релігійна людина, як Мазепа, офіційно сватався до хрещениці, а сама хрещениця також не вважала такий шлюб гріховним.

31

В ісламі, всупереч поширеній думці, обрізання не є релігійним догматом, а лише звичаєм, що інколи порушується.

32

Таке висловлювання зафіксоване в історичних джерелах.

33

Легенди про велетенських змій були записані у кримських татар ще у XX ст. Правдоподібність цих легенд полягає в тому, що йдеться саме про простих, хоча й дуже великих змій, які не розмовляють людським голосом, не творять див тощо.

34

Історичний факт.

35

Історичний факт.

36

Історичний факт.

37

Історичний факт.

38

Жовта віра — буддизм.

39

Шах-заде — царевич. Іранський титул, що вживався й татарами.

40

Як свідчать документи, такі накази віддавав, зокрема, боярин Морозов.

41

Історичний факт. Так було «помічено» сімдесят тисяч українських селян.

42

Дуже короткий карабін.

43

Шведські рушниці мали запобіжник.

44

Історичний факт.

45

Історичний факт.

46

Історичний факт.

47

3 одного боку, абсолютно надійні історичні джерела повідомляють, що Петрик загинув у 1696 р. — його, на очах кількох тисяч свідків, заколов списом осавул Вечірко. З іншого — не менш надійні джерела повідомляють, що Петрик через три роки після загибелі став гетьманом Ханської України і залишався ним майже десять років.

48

В описаний час траплялося таке, що рани не загоювалися роками, а також по кілька разів відкривалися знову.

49

Історичний факт.

50

Переклад М. Бажана.

51

Існують й інші пояснення.

52

У 1699 році польський уряд проголосив про скасування козацтва на Правобережжі. Частина козаків подалася до Молдови.

53

Цісарська земля — Австрія.

54

Історичний факт. До Петра в Росії спалювали лише за «єресь» (дуже рідко, і в усіх відомих випадках це насправді були політичні процеси), а спалювання за чаклунство запровадив цей «цивілізатор». Не зайвим буде додати, що випадки спалювання на вогнищі мали місце в Росії ще в XIX ст.

55

Такий переказ дійсно ходив.

56

В описаний час французькі вчителі фехтування принципово не вчили рубаних ударів.

57

Випадки, коли росіяни, яких Петро І посилав волонтерами на воюючі між собою флоти Англії та Франції, билися один проти одного, траплялися досить часто.

58

Тобто доведе до раю.

59

Слова «дракон» в українській мові тих часів не було.

60

Перші багнети, у тому числі шведський багнет зразка 1696 року, йшли прямо з трубки, якою одягалися на ствол. Тому, перезаряджаючи рушницю з примкнутим багнетом, дійсно можна було порізатися. Багнети «з шийкою», тобто у вигляді перевернутої літери «Г», почали поставлятися до шведської армії у 1704 р.

61

Церковнослов’янською.

62

Наприкінці XVII ст. серед запорозьких козаків дійсно був один американець з Массачусетса, що втік з турецького полону.

63

Історичний факт.

64

Історичний факт. На будівництві каналу загинули десятки тисяч українців.

65

I висновок шведської комісії, і захоплення цього документа росіянами, й указ Петра — історичні факти. Будівництво у Рогервику (сучасне місто Палдіскі) тривало понад сто років — і так нічого й не побудували. Військову базу там спорудили лише в радянські часи, за допомогою машин.

66

Ми якось забуваємо, що за все друге тисячоліття нашої ери Петро І був єдиним правителем, який власноручно катував і власноручно страчував. До такого не доходили не лише Філіп II чи Марія Кривава, але й Чингісхан з Тамерланом.

67

Я точно передаю обставини і текст «діалогу» царя з О. В. Кікіним.

68

Литовсько-білоруські татари писали білоруською мовою, але арабською абеткою.

69

У тих випадках, коли два слова розрізняються лише цими літерами.

70

Війна коаліції християнських держав проти Туреччини 1683–1700 рр.

71

Арабські країни Північної Африки, крім Єгипту.

72

Святого

73

Тобто у Джемаля.

74

Історичний факт.

75

Він має гранати (франц.).

76

Це шотландське прислів’я у нас розуміють не зовсім вірно, бо в шотландській культурі крук, крім усього іншого, ще й символ шляхетного походження. Рід не вважався по-справжньому шляхетним, якщо в замку не гніздилися круки. Тому прислів’я нагадує про необхідність ставитися до інших лицарів відповідно до лицарського кодексу.

77

Від цієї думи лише ці рядки й залишилися.

78

Боже! Так це ж Віллєм ван де Вельде! — Віллєм ван де Вільде-старший (1611–1693) — видатний голландський живописець-мариніст. Довго жив і працював в Англії.

79

Історичний факт. Петро дійсно видав такий указ. І картини, де живописці давали волю своїй фантазії, справді знищувалися.

80

Дійсно, усе життя Петра і ще багато років після його смерті єдине в Росії морське училище знаходилося в Москві.

81

За рівнем індивідуальної підготовки, володіння конем та шаблею мамелюки залишалися кращими в світі кіннотниками до кінця свого існування (1811 р). В усіх битвах, де мамелюки зазнали поразки, вони були розбиті через те, що у противника була добра взаємодія між кіннотою, піхотою та артилерією, а більшість чисто кавалерійських сутичок виграли.

82

Тобто мовою албанських переселенців.

83

Історичний факт.

84

Гаврилова.

85

В описаний час яковітські церкви ретельніше, аніж інші християнські, виконували заборону на шлюби між родичами до сьомого коліна. В одинокому селищі це ставало великою проблемою.

86

Сирійські яковіти творять хресне знамення інакше.

87

Історичний факт.

88

До речі, ми не знаємо, чи вона вже існувала в 1707 р.

89

Греко-католицькі та сирійсько-католицькі друкарні вважалися власністю європейських консулів. Утім, вони існували недовго.

90

Це була саме демагогія, у приватних листах Палій засуджував «гультяйство». Крім того, після його арешту були конфісковані величезні багатства, а сучасники одноголосно свідчать, що у рядових козаків Фастівського полку часто не було навіть одягу.

91

Між іншим, усі самозванці, які намагалися використати козаків для боротьби за престоли Молдови, Росії або Туреччини, видавали себе за законних дітей, і це навряд чи випадково.

92

Мазепа в листі стверджував, що Ягорлик — колишнє володіння Любомирського. Хіба що на папері, бо реально турки контролювали це містечко, щонайменше, з XVI ст. Скоріш за все, Мазепа лякав росіян, бо Любомирський був головним їхнім противником у Польщі.

93

У наших виданнях «Гаррі Поттера» пишуть «вейла», але це помилка при зворотному перекладі.



на главную | моя полка | | Монети для патріарха |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу