Book: Чотири сезони



Чотири сезони
Чотири сезони

Чотири сезони

Стівен Кінг

Чотири сезони

ПОВІСТІ


Обережно! Ненормативна лексика!


Рита Гейворт і втеча з Шоушенку


Такі, як я, є в усіх тюрмах штатів і федеральних в’язницях США. Я той, хто може все дістати. Фабричні цигарки, пакетик марихуани (якщо ви більше по цих ділах), пляшку бренді — відсвяткувати випускний сина чи дочки в школі, та що завгодно… у розумних межах. Але так воно не завжди було.

У Шоушенк я загримів, коли мені було всього двадцять. Я один із небагатьох у нашій щасливій маленькій родині, хто добровільно зізнався в тому, що скоїв. А скоїв я вбивство. Застрахував життя своєї жінки (на три роки старшої за мене) на кругленьку суму, а потім підрізав гальма на двомісному «Шевроле-купе»[1], подарунку від її батька на весілля. Усе вийшло точнісінько так, як я собі планував. Не передбачив я лиш одного: їдучи вниз пагорбом Касл, у місто, вона зупиниться й підбере сусідку з сином-немовлям на руках. Гальма відмовили, тачка протаранила кущі на краю міського парку й, розганяючись, помчала далі. Свідки аварії казали, що летіла вона зі швидкістю п’ятдесят миль чи навіть більше, а потім врізалася в постамент статуї Громадянської війни й вибухнула.

А ще я не планував попастися, але попався. У мене в цій тюрязі тепер абонемент. У штаті Мен не діє смертна кара, але окружний прокурор зі шкури виліз, аби на мене повісили всіх трьох жмурів й впаяли три довічні. Це на довгий-довгий час закрило переді мною двері умовно-дострокового звільнення. Те, що я скоїв, суддя назвав «гидким, мерзенним злочином». І таки ж не збрехав. Але це вже минувшина. Можете почитати про неї на пожовклих сторінках каслрокської газети «Колл», де великі заголовки з оголошеннями про мій вирок сусідять із новинами про Гітлера й Муссоліні та «алфавітний суп» агенцій ФДР[2] і здаються якимись старезними химерами.

Чи я виправився, спитаєте ви? Я не в курсі, що це слово означає, принаймні в тюрмах та виправних закладах узагалі. Думаю, це слівце для політиків. Воно, може, і має якесь інше значення, і, може, я навіть колись про нього довідаюся, та це в майбутньому… а це таке, про що арештанти привчаються не думати. Я був молодий, симпатичний і з бідняцького району. Надув черево миловидій, але похмурій і твердолобій дівчині, яка жила в гарному старому будинку на Карбайн-стрит. Її батько був не проти шлюбу, якби я пішов на роботу в його власну оптичну компанію і «якось піднявся». Та, як з’ясувалося потім, насправді він хотів тримати мене в себе в будинку під нігтем, як неслухняного улюбленця, кусючого й ще не дуже привченого не паскудити в хаті. Зрештою в мені назбиралося стільки ненависті, що вона підштовхнула мене скоїти те, що я скоїв. Якби мені дали другий шанс, то вдруге я цього не зробив би, але навряд чи це означає, що я виправився.

Хай воно як, та тепер не про мене мова піде. А про хлопця, якого звали Енді Дюфрейн. Але перед тим як я розповім вам про Енді, хочу ще трошки прояснити про себе. Багато часу це не забере.

Як я вже казав, мене вже чи не сорок гадських років тут, у Шоушенку, знають як того, хто може все дістати. І це значить не лише контрабанду типу додаткових цигарок чи випивки, хоча ці пункти завжди перші в списку. Але я роздобував і тисячі інших речей для мужиків, які тут строки мотають. Деякі з них цілком легальні, а проте їх важко надибати там, куди тебе засадили начеб для того, щоб покарати. Був у нас один, посадили його за зґвалтування маленької дівчинки й за те, що трусив своїм хазяйством перед десятками інших дівчаток. Я роздобув йому три шматки рожевого мармуру, і з них він зробив три ніштякові скульптури: немовля, хлопчика років дванадцяти й бородатого молодика. Назвав він їх «Три пори життя Ісусового». Тепер ці скульптури стоять у вітальні в чоловіка, який колись був губернатором цього штату.

А ось ще ім’я, яке ви, може, пам’ятаєте, якщо росли на півночі Массачусетсу. Роберт Алан Коут. Тисяча дев’ятсот п’ятдесят першого він спробував пограбувати Перший комерційний банк Меканік-Фолза, і його затримання переросло в криваву баню: шестеро покійників, двоє з них — члени банди, троє — заручники, а ще один — молодий лягавий, що вистромив голову не тоді, коли треба було, і зловив кулю в око. Коут збирав колекцію монеток. Звичайно, тримати її в тюрязі йому б не дозволили, але з невеличкою допомогою його матері та посередника (водія вантажівки з пральні) я зумів її дістати. Я сказав йому:

— Боббі, ти псих: збирати монети в кам’яному готелі, де повно злодюг.

А він тоді так глянув на мене, усміхнувся й відповів:

— Я знаю, де їх заникати. Там безпечно. Не бійся.

І він не збрехав. Боббі Коут помер від пухлини мозку тисяча дев’ятсот шістдесят сьомого, але тієї колекції монет досі й не знайшли.

Я добував мужикам шоколадки на день Валентина. Якось дістав три зелені молочні коктейлі, які подають у «Макдоналдсі» у день святого Педді[3], для скаженого ірландця О’Меллі. Навіть організував опівнічний сеанс «Глибокої горлянки» та «Диявола в міс Джонс» для двадцяти арештантів, які скинулися всім, що мали, аби взяти напрокат ті фільми… хоча та маленька витівка окошилася для мене тижнем у карцері. У добувача свої ризики.

Я роздобував довідники й порнокнижки, іграшки для розіграшів, типу електрошокера для рукостискань і сверблячого порошку; не раз і не два піклувався про те, щоб довгостроковик утішався трусиками від дружини чи подружки… а ви ж знаєте, що з такими предметами хлопці тут роблять довгими ночами, коли час витягується, мов лезо ножа. Усе це я добуваю не задурно, ціна деяких речей виходить досить-таки високою. Але й не лише за гроші я це роблю. Що мені з тої грошви? Прикупити собі «кадилак» чи злітати на два тижні в лютому на Ямайку я не зможу ніколи. Я роблю це тому ж, чому хороший різник продає вам лише свіже м’ясо: маю репутацію та хочу її зберегти. Єдине, з чим я відмовляюся мати діло, — це зброя та важкі наркотики. Я нікому не допомагатиму вбити себе чи ще когось. Досить на мою голову вбитих, на все життя вистачить.

Ага, я такий собі «Нейман-Маркус»[4]. Тож, коли тисяча дев’ятсот сорок дев’ятого до мене прийшов Енді Дюфрейн і спитав, чи не зможу я контрабандою пронести йому в тюрягу Риту Гейворт[5], я відповів, що це зовсім не проблема. І так воно й було.

У Шоушенк Енді потрапив тисяча дев’ятсот сорок восьмого, у свої тридцять. То був охайний коротун із волоссям піскового кольору й маленькими спритними рученятами. На носі в нього сиділи окуляри в позолоченій оправі. Нігті мав завжди підстрижені й чисті. Дивно пам’ятати такі деталі про людину, але для мене в тому був увесь Енді. Він завжди мав такий вигляд, ніби йому бракує лише краватки. На волі він служив віце-президентом у трастовому відділенні великого банку в Портленді[6]. Незлецька роботка для такого молодого хлопа, особливо якщо подумати, які консервативні ті банки… і цей консерватизм треба помножити на десять, коли потрапляєш у Нову Англію, де народ довірить тобі свої гроші, тільки якщо ти будеш голомозий, кульгавий і постійно поправлятимеш трусняки, щоб у сраку не залазили. Енді сидів за вбивство дружини та її коханця.

Здається, я вже згадував, що в тюрмі всі поголовно безневинні. О, цю мантру вони промовляють із тим самим пафосом, як ті святоші на ТБ читають Об’явлення. Вони стали жертвами суддів з кам’яними серцями й такими самими яйцями, чи некомпетентних адвокатів, чи поліцейської підстави, чи їм не підфартило. Вони читають цю мантру, але на обличчях у них записано геть інше. Більшість арештантів — низькопробні чмирі, щось таке ні собі, ні людям, а найбільшою невдачею в їхньому житті було те, що матері доносили їх до пологів.

За всі свої роки в Шоушенку я стрів менш ніж десяток людей, яким повірив, коли вони сказали, що нічого не скоїли. Одним із таких і був Енді Дюфрейн. Хоча в його невинуватості я переконався не одразу, кілька років мусило минути. Якби я був одним із присяжних, які слухали його справу в Портлендському вищому суді всі ті шість буремних тижнів тисяча дев’ятсот сорок сьомого — сорок восьмого років, то теж проголосував би за ув’язнення.

Так, дільце було пекельне, одне з тих смаковитих, де все зійшлося докупи так, як треба. Фігурувала в ньому вродлива дівчина зі зв’язками в суспільстві (мертва), місцевий спортсмен, помітна фігура (теж мертвий) і видатний молодий бізнесмен. Плюс скандал, який могли всіма правдами й неправдами роздмухати газети. Обвинувачення було справою елементарною. Весь процес тривав так довго лише тому, що окружний прокурор хотів балотуватися в Палату представників, тому пересічний американець мусив добре роздивитися його мармизу. То був судовий цирк вищого пілотажу, глядачі шикувалися в чергу з четвертої ранку (попри те, що температури стояли нижче нуля), аби тільки зайняти місце в залі.

Факти обвинувачення, якого Енді так ніколи й не оскаржив, були такими: у нього була дружина, Лінда Колінз-Дюфрейн; у червні сорок сьомого вона зацікавилася грою в гольф у заміському клубі «Фелмут-Гілз»; вона справді брала уроки протягом чотирьох місяців; її інструктором був чемпіон із гольфу «Фелмут-Гілз», Ґлен Квентин; наприкінці серпня сорок сьомого Енді довідався, що Квентин та його дружина стали коханцями; Енді й Лінда Дюфрейни сильно посварилися після обіду десятого вересня сорок сьомого; підставою для сварки була її подружня зрада.

Як засвідчив Енді, Лінда зізналася, що їй полегшало від того, що він усе знає. Сказала, що ті зустрічі потайки завдають їй душевних мук. Повідомила Енді, що подасть на розлучення в Рино[7]. А Енді сказав, що радше побачить її в пеклі, ніж у Рино. Вона поїхала з дому, щоб провести ніч із Квентином у бунґало, яке Квентин орендував неподалік від гольф-клубу. Наступного ранку прибиральниця знайшла їх обох мертвими в ліжку. У кожного вбивця випустив по чотири кулі.

Саме цей останній факт обтяжував провину Енді вагоміше, ніж решта. Прокурор із політичними амбіціями багато про це розводився у своїй вступній промові, а потім — у завершальній. Ендрю Дюфрейн, казав він, не зраджений чоловік, що в стані афекту хотів помститися зрадниці-дружині. Це, підкреслив прокурор, ще так-сяк можна було б зрозуміти, хоч виправдання цьому й нема. Але ця помста була значно холоднішою.

— Подумайте тільки! — гримів прокурор до присяжних. — Чотири й чотири! Не шість пострілів, а вісім! Він спорожнив барабан… а потім зробив паузу, щоб перезарядити й знову вистрілити в кожного з них!

«ЧОТИРИ ДЛЯ НЬОГО Й ЧОТИРИ ДЛЯ НЕЇ!» — волав заголовок у «Портленд сан». Бостонська «Реджистер» охрестила його Вбивцею-Рівняйлом.

Продавець із комісійної крамниці в Льюїстоні засвідчив, що за два дні до подвійного вбивства продав Ендрю Дюфрейну шестизарядний револьвер тридцять восьмого калібру «Поліс спешієл». Бармен із бару заміського клубу засвідчив, що ввечері десятого вересня Енді зайшов десь о сьомій, протягом двадцяти хвилин влив у себе три порції віскі без льоду, а коли зліз із барного табурета, сказав бармену, що збирається в гості до Ґлена Квентина і що він, бармен, «про все, що буде далі, прочитає в газетах». Інший продавець, цього разу — з крамниці «Зручних покупок» за милю чи десь так від будинку Квентина, сказав у суді, що тієї самої ночі Дюфрейн зайшов до них приблизно за чверть дев’ята. Купив сигарети, три кварти пива й рушники для посуду. Окружний патологоанатом підтвердив, що Квентина й мадам Дюфрейн вбили між одинадцятою вечора й другою ночі з десятого на одинадцяте вересня. Слідчий з офісу головного прокурора штату, який вів цю справу, повідомив у суді, що менш ніж за сімдесят ярдів від бунґало є сліпий завулок і що вдень одинадцятого вересня в тому завулку знайшли три речові докази: перший — дві порожні квартові пляшки пива «Нараґансет» (з відбитками пальців обвинувачуваного), другий — дванадцять недопалків (усі марки «кулз», якій надавав перевагу обвинувачуваний), третій — відбитки шин, з яких зробили гіпсовий муляж (що точно відповідав рисунку протектора й зносу шин на «плімуті» обвинувачуваного, сорок сьомого року випуску).

У вітальні Квентинового бунґало на дивані знайшли чотири рушники для посуду. У них були дірки від куль і присмалені сліди пороху. Слідчий висунув теорію (перекрикуючи агонію протестів адвоката Енді), що вбивця загорнув дуло знаряддя вбивства в рушники, щоб притлумити звук пострілів.

Енді Дюфрейн вийшов свідчити на власну користь і виклав свою історію спокійно, зважено й безсторонньо. Розказав, що тривожні чутки про його дружину та Ґлена Квентина до нього доходили протягом останнього тижня липня. У серпні тривога вже не давала йому спокою, і він вирішив сам трохи порозвідувати. Якось увечері, коли Лінда нібито поїхала на шопінг у Портленд після заняття з тенісу, Енді простежив за нею до одноповерхового орендованого будинку (який усі газети миттю охрестили «любовним гніздечком»). Він припаркувався в завулку й сидів у машині години зо три, доти, доки Квентин не повіз Лінду назад до заміського клубу, де вона лишила своє авто.

— Ви хочете сказати суду, що ваша дружина не впізнала вашого новісінького «плімута», який стояв позаду машини Квентина? — спитав його прокурор на перехресному допиті.

— На той вечір я помінявся машиною з другом, — відповів Енді. І це холодне підтвердження того, що його розвідка була ретельно спланованою, не додало йому жодних плюсів в очах присяжних.

Повернувши другові машину й забравши свою, він поїхав додому. Лінда лежала в ліжку, читала книгу. Він спитав, як минула її поїздка в Портленд. Вона відповіла, що було весело, але вона нічого не купила, бо нічого особливо не сподобалось.

— Саме тоді я переконався остаточно, — повідомив Енді глядачам, що сиділи, затамувавши дух. Говорив він тим самим холодним відстороненим голосом, яким давав майже всі свої свідчення.

— У якому настрої ви перебували протягом тих сімнадцяти днів, що минули з того моменту, й аж до тієї ночі, коли вашу дружину було вбито? — спитав в Енді його адвокат.

— Я дуже страждав, — холодно, спокійно відказав Енді. Як людина, що переказує список покупок, додав, що думав про самогубство й навіть дійшов до того, що восьмого вересня в Льюїстоні купив зброю.

Потім адвокат запропонував йому розказати присяжним, що сталося після того, як його дружина поїхала на зустріч із Ґленом Квентином у вечір убивств. Енді розказав… і справив найгірше враження з усіх можливих.

Я тридцять років був із ним близько знайомий і можу вам сказати, що більш стриманих людей я ще в житті не стрічав. Те, що він видавав інформацію малими дозами, було нормально. Та ненормально — що тримав усе в собі. Якщо він і переживав темну ніч душі, як це назвав якийсь письменник, то ви б нізащо про це не здогадалися. Він був того штибу людей, які, коли вже надумають накласти на себе руки, то зроблять це, не лишаючи записок, але спочатку наведуть у своїх справах повний лад. Якби він заплакав на тій лаві свідків чи голос його зрадив і хрипко затремтів, та навіть якби він накричав на того замріяного про Вашингтон прокурора, то я думаю, йому б не впаяли пожиттєвого. А якби і впаяли, то відкинувся б умовно-достроково ще до тисяча дев’ятсот п’ятдесят четвертого. Але він переповів свою історію, як диктофон, наче хотів сказати присяжним: ось як воно було. Так — так, ні — ні. І присяжні вирішили сказати «ні».

Він розказав, що тієї ночі напився, що напивався більше чи менше щодня з двадцять четвертого серпня й що він з тих людей, на яких алкоголь діє погано. Звісно, у таке будь-який суд присяжних не повірив би. Вони просто не могли собі уявити, щоб цей холоднокровний, напрочуд стриманий молодий чоловік в акуратному вовняному костюмі-трійці з двобортним піджаком нажерся до поросячого вереску через брудненьку інтрижку курви-дружини з провінційним тренером із гольфу. А я повірив, бо бачив Енді таким, яким його не могли бачити ті шестеро чоловіків і шестеро жінок.

За весь той час, що я знав Енді Дюфрейна, він випивав лише чотири рази на рік. Щороку зустрічався зі мною на подвір’ї для прогулянок десь за тиждень до свого дня народження, а потім знову за два тижні до Різдва. З кожною оказією замовляв пляшку «Джек Денієлз». Сплачував за нього так само, як і решта ув’язнених за свій товар, — з тих копійок за каторжну працю, які тут платили, плюс трохи з власних запасів. До тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого все, що ти мав, — десять центів за годину. У шістдесят п’ятому платню підвищили — аж до четвертака. Мої комісійні за спиртне залишаються незмінними — десять відсотків, і коли додасте цю доплату до вартості смачного м’якого віскі, такого як «Блек Джек», то зможете уявити, скільки годин Енді Дюфрейну доводилося потіти в тюремній пральні, щоб чотири рази на рік розжитися бухлом.



Уранці у свій день народження, дев’ятого вересня, він вихиляв чималу чарчину, потім ще одну ввечері, коли гасло світло. Наступного дня віддавав решту пляшки мені, і я пускав її по колу. Що ж до другої пляшки, він наливав собі одну чарку ввечері напередодні Різдва, потім ще одну — у новорічну ніч. А далі ця пляшка знову ж таки опинялася в мене з вказівками передати далі. Чотири чарки на рік — отака поведінка людини, яку пляшка болюче вжалила. Ужалила так, що кров потекла.

Він сказав присяжним, що вночі десятого був такий п’яний, що міг невиразно пригадати лише якісь окремі маленькі уривки. Він накачався після обіду (за його власними словами, «хлюпнув собі подвійну порцію голландської хоробрості»), перед тим як узятися за Лінду.

Енді пригадав, що, коли вона пішла на зустріч із Квентином, він вирішив сказати їм усе, що про них думає. Дорогою до бунґало Квентина заскочив у заміський клуб, щоб перехилити чарку-дві. Згадати, що сказав бармену «про все, що буде далі, прочитаєш у газетах», він не міг, так само, як і те, чи взагалі йому щось казав. Пам’ятав, як купував у «Зручних покупках» пиво, але не рушники.

— Нащо мені здалися ті рушники? — спитав він, й одна з газет потім відрапортувала, що троє з жінок-присяжних здригнулися.

Пізніше, значно пізніше, він поділився зі мною своїми міркуваннями про того продавця, який дав свідчення про рушники. Думаю, варто стисло передати, що він сказав.

— А що як, полюючи на свідків, — сказав Енді одного дня на подвір’ї для прогулянок, — вони надибали хлопця, який продав мені того вечора пиво. На той час минуло вже три дні. Факти цієї справи широко висвітлювали всі газети. Може, вони всією бандою притисли хлопця до стінки, п’ятеро-шестеро лягавих, плюс козел з офісу прокурора, плюс помічник прокурора. Пам’ять — доволі суб’єктивна штука, Реде. Вони могли почати так: «Хіба не може такого бути, що він купив п’ять чи шість кухонних рушників?» — і потім вже розкручувати його далі. Якщо достатня кількість людей захоче, щоб ти щось згадав, це може стати потужним засобом переконання.

Я з ним погодився.

— Але є ще один, потужніший, — задумливо провадив Енді. — Я думаю, цілком може бути, що він переконав сам себе. До нього були звернуті всі погляди. Море запитань від журналістів, його фото в газетах… а окрасою сезону став зірковий виступ у суді. Я не кажу, що він навмисно сфальсифікував свою розповідь чи дав неправдиві свідчення. Думаю, цілком можливо, брехня про те, що я купив ті рушники, пройшла б на «ура» на поліграфі чи з клятвою іменем матері. Та все одно… збіса суб’єктивна штука ця пам’ять. Одне я знаю напевно: хоч мій власний адвокат і вважав, що я половину історії набрехав, на ту фігню з рушниками він не повівся. Це ж ні на яку голову не налазить. Я впився до поросячого вереску, був занадто п’яний, щоб думати про глушник для пострілів. Якби вбивство скоїв я, то просто стріляв би й усе.

Він заїхав у сліпий завулок і припаркувався там. Дудлив пиво й курив цигарки. Дивився, як гасне світло на першому поверсі Квентинового будинку. Дивився, як загоряється на горішньому поверсі єдина лампа… а за чверть години в нього на очах гасне. Решту, сказав він, я додумав сам.

— Містере Дюфрейн, ви зайшли в будинок Ґлена Квентина й убили їх обох? — прогримів на суді його адвокат.

— Ні, — відповів Енді. До півночі, за його словами, він потроху витверезів. А ще відчував перші дзвіночки важкого похмілля. Тому вирішив поїхати додому й проспатися, а наступного дня обміркувати все більш по-дорослому. — Поки я їхав, то подумав, що наймудрішим рішенням буде просто відпустити її в Рино, хай розлучається.

— Дякую, містере Дюфрейн.

Прокурор зірвався з місця.

— Ви розлучилися з нею в найшвидший спосіб, який тільки міг спасти вам на думку. Розлучилися за допомогою револьвера тридцять восьмого калібру, загорнутого в кухонні рушники, чи не так?

— Ні, сер, не так, — спокійно відказав Енді.

— А потім застрелили її коханця.

— Ні, сер.

— Хочете сказати, що Квентина ви застрелили першим?

— Хочу сказати, що ні в кого я не стріляв. Я випив дві кварти пива й викурив стільки сигарет, скільки недопалків поліція знайшла в завулку. А потім поїхав додому й ліг спати.

— Ви сказали присяжним, що в період між двадцять четвертим серпня й десятим вересня відчували бажання накласти на себе руки.

— Так, сер.

— Достатньо сильне, щоб купити револьвер.

— Так.

— Містере Дюфрейн, а вас дуже занепокоїть, якщо я скажу, що ви не схожі на самогубцю?

— Ні. Але в мене таке враження, що ви не надто співчутлива людина, тому я дуже сумніваюся, що поділився б із вами своєю проблемою, якби справді відчув бажання вкоротити собі віку.

Залою суду пробігли брижі легкого стриманого сміху, але присяжні жарту вочевидь не схвалили.

— Того вересневого вечора ви брали із собою револьвер?

— Ні. Я вже казав, що…

— А, так! — Прокурор саркастично посміхнувся. — Ви його в річку викинули. У Роял[8]. Дев’ятого вересня, удень.

— Так, сер.

— За день до подвійного вбивства.

— Так, сер.

— Зручно, правда?

— Ані зручно, ані незручно. Лише правда.

— Я думаю, ви чули свідчення лейтенанта Мінчера? — Мінчер очолював загін, що прочісував дно річки Роял біля мосту Понд, з якого, за власним свідченням, Енді викинув револьвер. Поліція його не знайшла.

— Так, сер. Ви знаєте, що я чув.

— Тоді ви також чули, як він повідомив, що револьвера вони не знайшли, хоч водолази працювали три дні. Це теж доволі зручно, чи не так?

— Зручно — не зручно, але револьвера не знайшли — це факт, — спокійно відповів Енді. — Однак я хочу звернути увагу, вашу й присяжних, на те, що міст на Понд-роуд дуже близько до того місця, де Роял впадає в бухту Ярмут. Течія там сильна. Револьвер могло винести в бухту.

— Тож порівняти сліди на кулях, витягнутих зі скривавлених трупів вашої дружини й містера Ґлена Квентина, та нарізку ствола вашого револьвера неможливо. Правильно, містере Дюфрейн?

— Так.

— І знову ж таки, дуже зручно, правда?

У цьому місці, як повідомили газети, Енді продемонстрував одну з небагатьох емоційних реакцій, які дозволяв собі за всі шість тижнів, поки тривав судовий процес. Ледь помітна гірка посмішка на мить змінила вираз його обличчя.

— Сер, оскільки я не скоював цього злочину й оскільки я кажу правду про те, що викинув револьвер у річку за день до того, як цей злочин було скоєно, то мені видається рішуче незручним той факт, що револьвера так і не знайшли.

Ще два дні прокурор бомбардував його запитаннями. Він знову зачитав Енді свідчення продавця зі «Зручних покупок» про кухонні рушники. Енді повторив, що не пам’ятає, щоб їх купував, але визнав: так само він не пам’ятав, що не купував їх.

«Чи правда, що на початку тисяча дев’ятсот сорок дев’ятого Енді та Лінда Дюфрейни оформили спільний страховий поліс?»

«Так, то була правда».

«І в разі, якби Енді виправдали, чи ж не правда, що він мав право на п’ятдесят тисяч доларів прибутку?»

«Правда».

«І чи не правда, що до будинку Ґлена Квентина він поїхав, виношуючи в думках убивство, і чи не правда також, що вбивство це він скоїв двічі?»

«Ні, то була не правда».

«А тоді що, на його думку, сталося, якщо ознак пограбування не було жодних?»

«Я не можу цього знати, сер», — тихо відказав Енді.

О першій години однієї сніжної середи присяжні пішли на обговорення. А повернулися аж о пів на четверту. Пристав сказав, що вони б і раніше прийшли, якби їм не закортіло порозкошувати на вечерю курятиною від ресторану «Бентліз» (коштом округу). Вони визнали його винним, і, їй-богу, якби в штаті Мен діяла смертна кара, він теліпався б у зашморгу ще до того, як із землі виткнулися перші весняні крокуси.

Тоді в суді прокурор спитав, що, на його думку, сталося. Енді не відповів. Але здогад у нього був, і якось пізно ввечері тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого я його з Енді витягнув. Сім років у нас пішло на те, щоб перейти від поверхового знайомства до порівняно тісної дружби, але тільки в шістдесятому я відчув, що ми справді близькі, і, напевно, я був єдиний, кого він за все життя до себе так близько підпустив. Як довічники ми від початку до кінця сиділи в одному тюремному блоці, тільки я через півкоридору від нього.

— На мою думку? — Він невесело розсміявся. — На мою думку, тієї ночі в повітрі зібралася критична маса невезіння. Стільки нещасливих збігів на такий короткий час нечасто випадає. Я думаю, то міг бути якийсь невідомий, що проїжджав повз будинок. Може, у нього колесо спустило на тій дорозі, коли я вже додому поїхав. Може, грабіжник. А може, психопат. Він їх убив, от і все. А сюди втрапив я.

Отак просто. І решту життя (чи принаймні найважливішу його частину) за вироком суду він був приречений провести в Шоушенку. Через п’ять років почалися слухання про умовно-дострокове звільнення, і йому відмовили, елементарно й просто, попри те, що він був взірцевим в’язнем. Бо ж вийти з Шоушенку, коли у твоїй справі стоїть тавро «вбивця», — діло неквапливе, повільне, як вода, що точить камінь. У комісії сидить семеро мужиків, удвічі більше, ніж у більшості державних в’язниць, і в кожного з цих сімох упертюхів душі черстві, мов закам’яніла пайка хліба. Їх не підкупиш, ну ніяк не підкупиш, і не розчулиш теж. Що стосується комісії з УДЗ, то гроші їх не цікавлять і щоб хтось вийшов, — теж. Але в справі Енді були й інші причини… про це трохи згодом розкажу.

Був один блатний, Кендриксом звали, який стирчав мені ще в п’ятдесяті кругленьку суму й віддавав її років чотири. А відсотки платив інформацією. У моїй сфері діяльності ти труп, якщо не будеш у курсі подій. Цей Кендрикс, приміром, мав доступ до документів, яких я ніколи не побачив би, працюючи на штамп-машині в триклятому цеху металоконструкцій.

Кендрикс розказав мені, що голоси в комісії розділилися 7—0 проти Енді Дюфрейна п’ятдесят сьомого, 6—1 п’ятдесят восьмого і 5—2 шістдесятого. Як було далі, я не знаю, але мені точно відомо, що через шістнадцять років він так само сидів у камері чотирнадцять блока номер п’ять. На той час, сімдесят шостого, йому виповнилося п’ятдесят вісім. Може, десь у вісімдесят третьому вони б і розщедрилися та випустили його. Тобі дають краба, а забирають усе — принаймні все, що має значення. Може, одного дня тебе й відпустять, але… цейво, слухайте: знав я одного кента, Шервуда Болтона — так його звали, то він у камері тримав голуба. Із сорок п’ятого до п’ятдесят третього, коли його випустили, він тримав голуба. Він був ніякий не Птахолов з Алькатрасу[9], просто тримав у себе голуба. Джейк — так він його звав. І випустив Джейка за день до того, як він, Шервуд, мав вийти на волю, і Джейк полетів собі за милу душу. Але через тиждень після того, як Шервуд Болтон залишив нашу маленьку щасливу родину, один мій кореш погукав мене у західний куток подвір’я для прогулянок, де любив зависати Шервуд, і сказав:

— Слухай, Реде, а це не Джейк?

І таки то був Джейк. Голуб. Мертвий і холодний, як купка гівна.


Пригадую той перший раз, коли Енді Дюфрейн до мене звернувся. Так чітко пригадую, наче то вчора було. Але Риту Гейворт він зажадав не тоді. То було пізніше. Улітку сорок восьмого він прийшов по дещо інше.

Більшу частину своїх оборудок я провертаю прямо там, у дворі, і ця винятком не стала. Наше подвір’я велике, набагато більше за інші. Це досконалий квадрат зі стороною дев’яносто ярдів. З півночі — зовнішня стіна зі сторожовими вежами з країв. Охоронці на них озброєні біноклями й поліцейськими гвинтівками. У тій північній стіні є головні ворота. Вантажні майданчики для вантажівок — на південному боці подвір’я. Їх п’ять. У будні в Шоушенку кипить життя: вантажі то прибувають, то від’їжджають. У нас є фабрика, де виготовляють номерні знаки, і велика промислова пральня, що обслуговує всю в’язницю, діагностичну психіатричну лікарню в Кіттері та психлікарню в Еліоті[10]. А ще є великий автосервіс, де ув’язнені-механіки ремонтують тюремний, державний і муніципальний транспорт, не кажучи вже про приватні тачки вертухаїв, начальників адміністрації… а ще не раз і не два — членів комісії з УДЗ.

Зі сходу сторону прямокутника утворює товстелезна кам’яна стіна з купою віконець-прорізів. На іншому боці тієї стіни розмістився п’ятий блок, а з краю західного боку розташовується контора адміністрації та лазарет. Шоушенк ніколи не страждав від перенаселення, як більшість тюрем, і тисяча дев’ятсот сорок восьмого був заповнений хіба що на дві третини, але на подвір’ї завжди товклися від вісімдесяти до ста двадцяти в’язнів — перекидали м’яча у футбол чи бейсбол, кидали кості, чесали язиками, провертали оборудки. У неділю тут взагалі яблуку ніде було впасти. У неділю тут було велелюдно, як на сільському ярмарку… без бабів хіба що.

Саме в неділю Енді вперше й підійшов до мене. Я саме перетер про радіоприймач з Елмором Армітажем, пацаном, який не раз мені ставав у нагоді, коли підійшов Енді. Звісно, я знав, хто він, за ним тяглася репутація сноба й сухаря. Люди казали, що він наче сам напрошувався на неприємності. Одним із людей, що таке казали, був Боґз Даймонд, чувак, із яким краще не зв’язуватися. Співкамерника Енді не мав, і я чув, що саме цього він і хотів, хоча одиночки в блоці номер п’ять були вузькі, як домовини, ну, може, трохи ширші. Але я не слухаю брехні про людину, коли можу сам про неї судити.

— Привіт, — сказав він. — Я Енді Дюфрейн. — Він простягнув руку, і я її потис. Він був не з тих, хто марнує час на світські балачки, одразу переходив до діла. — Я так розумію, ти тут знаєш, як усе дістати.

Я погодився, що час від часу можу знаходити певні речі.

— І як ти це робиш? — поцікавився Енді.

— Іноді, — відповів я, — речі наче самі приходять мені до рук. Я не можу це пояснити. Хіба що тим, що я ірландець.

Після цих слів він злегка всміхнувся.

— Цікаво, чи міг би ти дістати мені скельний молоток.

— Що це таке й навіщо воно тобі?

Енді здивовано на мене глипнув.

— Хіба мотивація клієнта належить до сфери твого бізнесу? — Почувши це, я зрозумів, чому за ним закріпилася репутація сноба, який дметься, мов жаба на корч. Але в його запитанні я вчув ще й тонкий проблиск гумору.

— Скажу тобі так. Якби тобі потрібна була зубна щітка, я б ні про що не питав. Просто назвав би ціну. Бо, розумієш, зубна щітка — нелетальний тип зброї.

— А тебе летальна летальна зброя сильно парить?

— Так.

До нас летів бейсбольний м’яч, заклеєний ізоляційною стрічкою, і Енді, обернувшись, швидким, котячим рухом вихопив його з повітря. Тому руху сам Френк Мальцоне[11] позаздрив би. Енді блискавично жбурнув м’яч туди, звідкіля він прилетів (збоку здавалося, що зробив це одним порухом зап’ястка, швидко, легко й невимушено, однак у цьому кидку вгадувався сякий-такий професіоналізм). Я бачив, що за нами одним оком спостерігають багато людей, займаючись своїми справами. Вартові на вежі, імовірно, теж стежили. Без зайвої скромності скажу, що в кожній тюрязі є арештанти авторитетні, на малу в’язницю їх, може, з чотири-п’ять набереться, а на велику — дві-три дюжини, і я в Шоушенку саме ходив в авторитетах. І моє ставлення до Енді Дюфрейна могло круто вплинути на його життя-буття за ґратами. Напевно, він теж це знав, але не плазував і сраку мені не лизав. Поважаю таких.

— Логічно. Я тобі розкажу, що це й нащо воно мені. Скельний молоток схожий на мініатюрне кайло — десь отаке завдовжки. — Енді розвів руки приблизно на фут. Саме тоді я вперше й помітив, які в нього охайні й доглянуті нігті. — З одного боку в нього вістря, з іншого — пласка тупа голівка молотка. А потрібен він мені тому, що я люблю каміння.

— Каміння, — повторив я.

— Присядьмо отут на хвильку, — запропонував він.

Я на це пристав. Ми присіли навпочіпки, мов двоє індіанців.

Узявши в жменю землі з подвір’я, Енді став перетирати її в доглянутих долонях, і вона посипалася хмаркою дрібної пилюки. Залишилися тільки дрібні камінці, один два виблискували, решта були тьмяні й звичайні. Серед тьмяних виявився кварц, але збляклим він є тільки доти, доки його не натреш. А вже по тому набуває гарного молочного відтінку й блищить. Енді відчистив камінець та кинув мені. Упіймавши, я його назвав.

— Авжеж, кварц, — кивнув він. — А ще ось, дивись. Слюда. Сланець, замулений граніт. А ось шматок зернистого вапняку, ще з тих часів, коли місце для тюрми прорубували в пагорбі. — Він викинув каміння й стер пилюку з долонь. — Я цікавлюсь камінням. Тобто… цікавився камінням. У колишньому житті. Мені хотілося б знову займатися улюбленим хобі, в обмеженому обсязі.

— Недільні експедиції на подвір’я для прогулянок? — підводячись, спитав я. Думка була безглузда, проте… від погляду на той крихітний шматочок кварцу моє серце на мить якось дивно тьохнуло. Точно не знаю чому — мабуть, нагадало про зовнішній світ. Такі речі у твоїй уяві якось не в’яжуться з подвір’ям. Кварц — це щось таке, що витягають із маленьких дзюркотливих струмочків.



— Краще мати недільні експедиції сюди, ніж ніяких недільних експедицій.

— Такою штукою, як скельний молоток, можна розкроїти кому-небудь череп, — зауважив я.

— У мене тут ворогів нема, — тихо відказав він.

— Нема? — Я посміхнувся. — Почекай трохи.

— Як будуть проблеми, я їх владнаю без скельного молотка.

— А може, ти тікати хочеш? Прорити хід під стіною? Бо коли так…

Він ввічливо розсміявся. І коли через три тижні я угледів скельний молоток, то зрозумів причину.

— Знаєш, — сказав я, — якщо хтось побачить у тебе цей молоток, його відберуть. Якщо в тебе побачать ложку, її відберуть. Що ти думаєш робити, сісти тут, у дворі, й почати колупати?

— О, думаю, я зможу знайти йому набагато краще застосування.

Я кивнув. Насправді то вже було не моє діло. Людина замовляє мені послугу — щось для неї дістати. Зможе вона зберегти цю річ після того, як я її роздобуду, чи ні — то вже мене не обходить.

— Скільки за таке можуть попросити? — спитав я. Мені починала подобатись його стриманість. Коли ти десять років проводиш у постійному гармидері, як оце я тоді, то дико втомлюєшся від скигліїв, хвальків і крикунів. Так, я думаю, чесно буде, якщо скажу, що Енді мені сподобався одразу.

— Вісім доларів у першій-ліпшій крамниці спорядження для скелелазів, — відповів він. — Але я розумію, що в такому бізнесі, як твій, людина працює методом «фіксована ціна плюс навар»…

— Ціна плюс десять відсотків — це моя звична ставка. Але у випадку з небезпечними предметами доводиться її піднімати. Для таких причандалів, як отой, про який ти говориш, змазки на колеса треба трохи більше. Скажімо, десять доларів.

— Десять то десять.

Я глянув на нього з недовірливою усмішкою.

— І ці десять доларів у тебе є?

— Є, — тихо мовив він.

Уже згодом, коли багато часу спливло, я дізнався, що було в нього понад п’ять сотень. Він примудрився пронести їх із собою. Коли тебе оформлюють у цьому готелі, один із коридорних зобов’язаний нахилити тебе вперед і заглянути тобі в отвір — але ж отвір там глибоченький, і якщо не надто на цьому загострювати, то людина, рішуче налаштована, може запхнути собі туди чималий предмет, досить глибоко, щоб його не було видно, якщо, звісно, коридорний, який тобі трапився, не буде в настрої натягнути гумову рукавичку й трохи поколупати.

— Тоді лади, — кивнув я. — Ти повинен знати, на що я розраховую, коли тебе зловлять із тим, що я тобі дістав.

— Напевно, повинен, — сказав він. У його сірих очах промайнув інший вираз, і я зрозумів: він точно знає, що я скажу. То було якесь осяяння, проблиск особливого, лише йому притаманного іронічного гумору.

— Якщо тебе зловлять, ти кажеш, що цю штуку знайшов. Ото й усе. Тебе на три-чотири тижні кинуть у карцер… цяцьку свою ти, звісно, втратиш, а у справі з’явиться чорна мітка. Якщо назвеш моє ім’я, я з тобою більше ніколи не матиму справи. Ні на пару шнурків, ні на пакетик «баґлера»[12]. І ще хлопців пришлю, щоб тобі пику підправили. Я не прихильник насильства, але ти зрозумій, у якому я становищі. Не можу ж я дозволити, щоб про мене пішов поголос, ніби я собою не володію. Це поставить на мені жирний хрест.

— Так, напевно. Я все розумію, тобі нема про що хвилюватися.

— Я ніколи не хвилююся, — сказав я. — На зоні проценти за таке не крапають.

Він кивнув і пішов. А через три дні став біля мене на прогулянковому подвір’ї під час ранкової перерви у пральні. Не заговорив і навіть не глянув у мій бік, але спритним порухом, як фокусник, що показує трюк із картами, вклав мені в долоню зображення шановного Александра Гамільтона. Цей чоловік швидко пристосовувався. Я добув йому скельний молоток. Одну ніч потримав його в себе в камері. Інструмент був саме таким, як він описував. Для втечі не годився (я так прикинув: щоб цим молотком проколупати під стіною тунель, людині років шістсот знадобилося б), та все одно певні побоювання в мене були. Якщо цим кайлом цокнути когось по довбешці, то цей хтось точно вже більш ніколи не слухатиме по радіо «Фіббера Макґі та Моллі»[13]. А в Енді вже почалися проблеми з сестричками. І я міг лише сподіватися, що це не для них він заготував скельний молоток.

Та врешті я довірився інтуїції. Рано-вранці наступного дня, за двадцять хвилин до сигналу підйому, я проштовхнув молоток і пачку «кемела» Ерні, старому шниреві, що замітав коридори в п’ятому блоці, поки не відкинувся в п’ятдесят шостому. Він без слів опустив їх у кишеню халата, і наступного разу я той молоток побачив уже через сім років.

Наступної неділі Енді знову підгріб до мене на подвір’ї. І скажу вам, видон у нього був ще той. Нижня губа так набрякла, що нагадувала палку копченої ковбаси, праве око розпухло й було наполовину заплющене, а на щоці красувався потворний шрам від пральної дошки. Еге ж, у нього точно були тертя з сестричками, та він ані словом про них не прохопився.

— Дякую за інструмент, — мовив він і пішов геть.

Я зацікавлено провів його поглядом. Він зробив кілька кроків, угледів щось на землі, нахилився й підібрав. Маленький камінець. Тюремні роби, окрім тих, які носили механіки на роботі, були без кишень. Але обійти це була не проблема. Камінець щез у рукаві в Енді й не впав на землю. Я був у захваті… і від нього теж. Попри халепу, у яку вскочив, Енді жив далі своїм життям. Є тисячі таких, що не живуть, чи не хочуть, чи не можуть, і багато хто з них не сидять у тюрмі. А ще я помітив, що його обличчя досі було таким, наче по ньому пройшовся торнадо, зате руки — охайні й чистісінькі, з доглянутими нігтями.

За наступні півроку я його майже не бачив. Більшу частину того часу Енді провів в одиночці.


Кілька слів про сестричок.

У багатьох тюрмах їх знають як бикуватих підарків чи тюремних шльондр — тільки тепер у моді вислів «вибухові шмари»[14]. Але в Шоушенку їх завжди прозивали сестричками. Не знаю чому, але й різниці особливої не бачу, крім назви.

Тепер уже ні для кого не дивина, що на зоні квітне содомія (сюрпризом це може стати хіба для тутешніх новоприбулих, яким не поталанило бути молоденькими, стрункими, привабливими й необачними), але гомосексуальність, як і традиційний секс, має сотню різних виявів і форм. Є чоловіки, які не можуть узагалі без сексу та звертаються до іншого чоловіка, щоб не збожеволіти. Найчастіше це відбувається за згодою між двома загалом гетеросексуальними чоловіками, хоча інколи в мене виникають сумніви, чи будуть вони такими вже гетеросексуальними, як сподіваються, коли повернуться до своїх дружин і подружок.

Є чоловіки, яких «навертають» у тюрмі. На фені — «півнями стають», «опущеними». Переважно (але не завжди) вони грають роль жінки, і за їхні послуги люто змагаються.

А ще є сестрички.

Для суспільства на зоні вони — як ґвалтівник для суспільства за її стінами. Найчастіше в них великі терміни відсидки, вони тягнуть їх за тяжкі злочини. Їхніми жертвами стають молоді, слабкі й недосвідчені… або, як у випадку Енді Дюфрейна, слабкі на вигляд. Їхні мисливські угіддя — душова, тісні тунелеподібні завулки за промисловими пральними машинами в пральні, часом лазарет. Не раз і не два зґвалтування відбувалося в проекційній будці за актовою залою. Найчастіше те, що сестрички брали силою, вони могли б дістати й на дурняк, якби захотіли. Ті, кого навернули, завжди чомусь втріскувались в одну сестричку чи іншу, як дівчатка-підлітки — у своїх синатр, преслі та редфордів. Але для сестричок насолода була тільки в тому, щоб узяти силою… і, думаю, так буде завжди.

Через його щуплу будову й симпатичне лице (а може, і через дивовижне самовладання, яким я так захоплювався) сестрички ганялися за Енді з того самого дня, як він переступив поріг тюрми. Якби це була якась казкова оповідка, я вам сказав би, що Енді дав їм гідну відсіч, і врешті-решт вони дали йому спокій. Хотів би я так сказати, але не можу. Тюрма — не казковий світ.

Уперше до нього підкотили в душі, дні через три після того, як він улився в нашу щасливу шоушенківську родину. Я так розумію, тоді його просто плескали по сідницях і лоскотали. Вони люблять спочатку тебе оцінити, а потім уже нападати — як шакали, що рознюхують, чи справді жертва така вже немічна й безпорадна, як здається.

Енді дав відкоша й роз’юшив губу кремезній сестричці на ім’я Боґз Даймонд — хто його знає, де він тепер, бозна-скільки років по тому. Охоронець їх розвів, перш ніж зав’язалася бійка, але Боґз пригрозив, що дістане його. І таки дістав.

Удруге це сталося за машинами в пральні. Скільки всього робилося за ці роки в тому вузькому, запорошеному пеналі. Тільки охоронцям відомо, але вони вмили руки. Там темно й валяються пакети із засобами для прання й відбілювання, круглі високі коробки з активатором «Гекслайт», не шкідливішим за сіль, якщо руки сухі, і вбивчим, як акумуляторна кислота, коли вони мокрі. Наглядачі не люблять туди заходити. Там нема простору для маневрів, і перше, чого вчать, коли приходиш працювати в таке місце, — ніколи не дозволяй зекам заманити тебе туди, де не зможеш задкувати.

Боґза того дня там не було, але Генлі Бекус, що з тисяча дев’ятсот двадцять другого служив на пральні бригадиром, розповів мені, що натомість прийшли четверо його корешів. Якийсь час Енді стримував їх за допомогою жмені «Гекслайту», погрожуючи сипнути в очі, якщо підійдуть ближче, але перечепився й упав, намагаючись обійти спиною вперед велику пральну машину «Вошекс» із чотирма відсіками для завантаження. Цього виявилося достатньо. Вони на нього накинулися.

По-моєму, значення вислову «групове зґвалтування» не сильно змінюється з покоління в покоління. Саме це вони з ним і скоїли, ті четверо сестричок. Перехилили через корпус редуктора, один тримав у нього біля скроні викрутку «Філіпс», а решта порали. Там може трохи порватися, але не сильно (чи я знаю це з власного досвіду, спитаєте ви? Хотів би я не знати). Якийсь час кровить. Як не хочеш, щоб якийсь блазень спитав, чи в тебе місячне почалося, треба запхати в труси ззаду зібганий туалетний папір і носити так, поки не перестане. Ця кровотеча справді схожа на менструальну: тримається днів зо два-три, тече повільною цівкою. А потім спиняється. Нічого страшного, якщо з тобою не втнули чогось ще більш неприродного. Нічого страшного для тіла. Проте зґвалтування — це зґвалтування, як не крути, і рано чи пізно тобі доведеться подивитися на своє обличчя в дзеркалі й вирішувати, що з собою робити.

Енді пройшов через усе це сам-один, так, як він через усе проходив у ті дні. Напевно, він дотумкав до того самого висновку, що й багато інших мужиків до нього: є лише два способи мати справу з сестричками — дати їм бій і потрапити в лапи чи просто потрапити в лапи.

Він вирішив дати бій. Коли Боґз із двома корешами прийшли по його душу через тиждень чи десь так після випадку в пральні («Я чув, тобі цілку порвали», — сказав Боґз, якщо вірити Ерні, який там ошивався), Енді з ними побився. Зламав носа чуваку, якого звали Рустер Макбрайд, пузатому фермеру, який сидів за те, що до смерті забив свою падчерку. Із радістю додам, що Рустер тут і здох.

Його брали всі втрьох. Коли це скінчилося, Рустер з іншим кентом (може, то був Піт Вернес, але точно не скажу) силоміць поставив Енді на коліна. Уперед вийшов Боґз Даймонд. У ті часи він носив при собі бритву з руків’ям, оздобленим перлами, та написом «Діамантові перли», вигравіюваним з обох боків. Розкривши бритву, він сказав:

— Зараз я, пане містере, розстебну ширіньку, і ти проковтнеш усе, що я дам тобі проковтнути. А коли проковтнеш моє, ковтатимеш у Рустера. Ти йому носа зламав, йому потрібна компенсація, як я собі думаю.

— Усе, що ти запхнеш мені в рот, твоїм бути перестане, — попередив його Енді.

Ерні потім розказував, що Боґз глянув на Енді, як на ненормального.

— Ні, — повільно, наче з тупоголовою дитиною розмовляючи, сказав він Енді. — Ти не зрозумів, що я сказав. Тільки спробуй щось таке втнути, і я втоплю всі дев’ять дюймів цієї сталі тобі у вухо. Дійшло?

— Я розумію, що ти сказав. Це ти, схоже, мене не зрозумів. Я відкушу тобі те, що ти застромиш мені до рота. Можеш тицьнути мені лезо в мозок, якщо хочеш, але ти, напевно, знаєш, що раптове важке ушкодження мозку змушує жертву одночасно випустити сечу, кал… і стиснути зуби.

Він дивився на Боґза, невимушено всміхаючись тією своєю фірмовою напівусмішкою, розказував старий Ерні, неначе вони втрьох вели з ним неспішну розмову про акції й облігації, а не засаджували по самі вуха. Наче він був у своєму банкірському костюмі-трійці, а не стояв навколішки на підлозі в бруднющій комірчині для мітел, зі спущеними до щиколоток штанами, вимащений кров’ю, що стікала внутрішнім боком стегон.

— Насправді, — вів далі він, — цей рефлекс стискання зубів такий сильний, що щелепи жертви доводиться потім розводити ломом чи домкратом.

Боґз нічого не увіпхав Енді до роті того вечора наприкінці лютого сорок восьмого, і Рустер Макбрайд теж. Наскільки мені відомо, цього не робив ніхто й ніколи. Натомість вони віддубасили Енді до напівсмерті, і для всіх чотирьох усе закінчилося карцером. Тільки Енді й Рустер туди потрапили вже після лазарету.

Скільки разів ця гоп-компанія його порала? Не знаю. Думаю, Рустер втратив до цього смак досить-таки рано (так буває, коли місяцями носиш у носі шини), а Боґз Даймонд відчепився того літа, зовсім зненацька.

То було щось дивне. Одного ранку на початку червня Боґза знайшли в камері, сильно побитого, коли він не з’явився на перекличку. Він не міг сказати, хто з ним таке зробив чи як до нього зайшли, але я давно веду бізнес і знаю, що вертухая можна підкупити практично для будь-чого, крім хіба що зброю в’язню принести. Платня в них невелика, як тоді була, так і тепер. А в ті часи ще не було ні електронних замків, ні камер спостереження, ні майстер-ключів, що контролюють цілі зони тюрми. У тисяча дев’ятсот сорок восьмому в кожному блоці був свій наглядач. Вартового можна було легко підкупити, щоб він пустив когось (а може, і двох-трьох) у блок і так, навіть у камеру до Даймонда.

Звісно, така роботка коштувала б великих бабок. Ні, не за мірками світу за межами стін в’язниці. Тюремна економіка не така масштабна. Побудеш тут трохи, і доларова купюра в руці видається приблизно тим самим, чим на волі була двадцятка. Здогадуюся, що хтось відвалив чималі бабоси (ну скажімо, п’ятнадцять баксів наглядачу й по два чи більше кожному з тих, хто робив заміс).

Я не кажу, що заплатив Енді Дюфрейн, але точно знаю, що з собою він проніс у тюрму п’ять сотень баксів, а в нормальному світі був банкіром — людиною, яка краще за будь-кого з нас розуміє, де і яким чином гроші можуть забезпечити тобі владу.

І ще одне я знаю. Після того побиття (три поламані ребра, крововилив в око, розтягнення спини й вивих стегна) Боґз Даймонд дав Енді спокій. А якщо по правді, то він у принципі всім дав спокій. Він тепер нагадував сильний вітер літньої пори — сильний, поривчастий, а шкоди ніякої. Можна сказати, перетворився на «слабшу сестричку».

То був кінець Боґза Даймонда, чувака, який міг рано чи пізно прикінчити Енді, якби Енді нічого не зробив, щоб цьому запобігти (якщо то все-таки він щось зробив). Але тертя Енді з сестричками на цьому не скінчилося. Йому дали перепочинок, а потім усе почалося з початку, хоч і не так жорстко й не так часто. Шакали люблять легку здобич, а навколо сновигали жертви, яких легше було дістати, ніж Енді Дюфрейна.

Мені чітко врізалося в пам’ять, що він завжди з ними бився. Мабуть, знав — як дати їм себе запопасти без бою, показати свою слабкість один раз, то наступного разу це давало їм зелену дорогу до того, щоб легко й просто домогтися свого. Тож Енді час від часу приходив із синцями на обличчі, і через шість чи вісім місяців після побиття Даймонда виникла проблемка двох поламаних пальців. О так… а якось наприкінці тисяча дев’ятсот сорок дев’ятого чувак загримів у лазарет із поламаною виличною кісткою. Можливо, вона тріснула тому, що хтось приклався до неї шматком труби з робочим кінцем, загорнутим у фланель. Він завжди давав відсіч і після цього відсиджував в одиночці. Але не думайте, що для Енді одиночка була таким нестерпно важким випробуванням, як для деяких в’язнів. Він добре ладнав сам із собою.

До сестричок він якось призвичаївся. А потім, у п’ятдесятому, це майже повністю припинилося. До цієї частини своєї оповіді я ще повернуся.


Якось уранці восени тисяча дев’ятсот сорок восьмого Енді підійшов до мене на подвір’ї й запитав, чи зможу я йому роздобути півдюжини шкурок для каміння.

— А це що за дурня? — здивувався я.

Він пояснив, що це жаргон любителів каміння. То полірувальні шмати завбільшки з рушник для посуду. Із товстою підкладкою, гладенькі з одного боку й шорсткі — з іншого. Гладенький бік нагадував наждачний папір із дрібним зерном, а шорсткий був теж абразивний, але наче промислові металеві мачулки для чищення каструль (у себе в камері Енді зберігав коробку з цими штуками, хоча дістав їх не через мене. Здогадуюся, що в тюремній пральні позичив).

Я сказав, що, по-моєму, діло вигорить, і зрештою знайшов їх у тій самій крамниці спорядження, де домовлявся про скельний молоток. Цього разу я виставив Енді рахунок на свої звичні десять відсотків, а понад те — ні цента. Нічого смертельного чи бодай небезпечного в дюжині клаптиків товстої тканини завбільшки сім на сім дюймів я не побачив. Шкурки вони і є шкурки, хай навіть для каміння.

Минуло п’ять місяців, й Енді спитав, чи зможу я йому дістати Риту Гейворт. Ця розмова відбулася в актовій залі, під час кіносеансу. Нині нам влаштовують показ кіно раз чи двічі на тиждень, але тоді це було рідкістю — раз на місяць таке випадало. У кінах, які ми дивилися, завжди була якась висока мораль, і цей, «Загублений вікенд», був нічим не інакший. Мораль полягала в тому, що спиртне — це небезпечно. Щоб нам не так прикро було.

Енді пропхався, щоб сісти коло мене, і десь на середині сеансу нахилився та спитав, чи зможу я добути йому Риту Гейворт. Скажу вам чесно, я мало не зареготав. Він, завжди такий незворушний, спокійний і зібраний, того вечора здавався скутим, мало не збентеженим і присоромленим, наче прохав мене роздобути пачку «Троянів»[15] чи одну з тих штук, оббитих овечою шкірою і призначених для того, щоб «прикрашати втіху на самоті», як це описують у журналах. Він був якийсь наче на межі зриву, наче в нього з вух от-от пара повалить.

— Можу, — кивнув я. — Не парся, усе буде. Тобі яку, велику чи малу? — У ті часи Риту в мене розмітали найкраще (за кілька років її вже посунула Бетті Ґрейбл[16]), і продавали її двох розмірів. За бакс можна було прикупити собі маленьку Риту. За два п’ятдесят — велику, чотири фути заввишки, усю таку із себе фіфочку.

— Велику, — не дивлячись на мене, відповів він. Кажу вам, того вечора його наче на пательні хтось підсмажував. Він пік раків, наче малий, що намагається пройти на шоу поцьок за призовною повісткою старшого брата. — Зможеш?

— Спокійно. Звісно, зможу. Коли це я гнав порожняк? — Глядачі заплескали в долоні й заулюлюкали, бо зі стін на Рея Мілланда, якого накрило сильною білою гарячкою, поповзли жуки.

— Коли?

— За тиждень. Може, менше.

— Добре. — Але прозвучало це розчаровано, неначе він сподівався, що Рита в мене в штанях заникана і я притьмом витягну її звідти. — Скільки?

Я назвав йому гуртову ціну. Подумав, що можу собі дозволити віддати йому бажане за собівартістю. Він був хорошим покупцем, купив той скельний молоток і шкурки. А ще він був хорошим хлопцем. Не раз і не два, коли в нього ввечері були клопоти з Боґзом, Рустером та іншими, я замислювався, скільки ще мине часу, перш ніж він візьме свій скельний молоток і розпанахає комусь із них череп.

Плакати — це великий шмат мого бізнесу, десь на третьому місці після бухла й цигарок, вони навіть на півкроку травичку випереджають. У шістдесяті їх розбирали, як гарячі пиріжки, бо кожен хотів повісити собі на стіну щось збудливе: Джимі Гендрикса, Боба Ділана, картинку, де двоє байкерів мчать на байках, з фільму «Безшабашний наїзник». Але дівчата, настінні красунечки, розходилися найкраще.

Через кілька днів після того, як я перетер з Ерні, водій пральні, з яким ми в ті часи вели бізнес, притарабанив понад шістдесят плакатів, і більша частина була з Ритою Гейворт. Ви, може, навіть пам’ятаєте ту картинку. Я так точно не забув. Рита вдягнута (ну, типу) в купальник, одна рука закинута за голову, очі напівзаплющені, повні пухкі губки розтулені. Її називали Ритою Гейворт, але з таким самим успіхом могли назвати «Жінка хоче».

На той випадок, якщо вам раптом цікаво — адміністрація тюрми в курсі про чорний ринок. Звісно, у курсі. Про мій бізнес їм, напевно, відомо стільки ж, скільки й мені самому. Із ним миряться, бо знають, що в’язниця — це велика скороварка, і десь мають бути вентиляційні дірки, щоб спускати пару. Часом роблять обшук, і раз чи три за всі ці роки я сидів у карцері. Але коли знаходять щось типу плакатів, тільки підморгують. Живи й давай жити. І коли в якогось шкета на стіні з’являлася велика Рита Гейворт, то вважалося, що її прислали поштою друзі чи родичі. Звісно, усі передачі від друзів і родичів розпаковують та ретельно перевіряють, але кому потрібен зайвий геморой лізти в інвентарний список і шукати щось таке невинне, як настінний плакат із Ритою Гейворт чи Авою Ґарднер[17]? Коли варишся в скороварці, то вчишся жити й давати жити іншим, бо інакше хтось вирізьбить тобі новісінького рота якраз над борлаком. Ти вчишся потурати.

І знову Ерні відніс плакат у камеру Енді, чотирнадцяту (моя — шоста). І той самий Ерні приніс маляву, написану охайним письмом Енді, з одним лише словом: «Дякую».

Трохи перегодом, коли нас вервечкою повели на ранішню баланду, я зазирнув у його камеру й над нарами побачив Риту в усій її купальниковій красі: одна рука за головою, очі напівзаплющені, м’які атласні губки розтулені. Вона висіла над його нарами, і він міг роздивлятися її ночами, після того як згасне світло, у сяйві натрієвих ліхтарів з подвір’я для прогулянок.

Але в променях яскравого ранішнього сонця на її лице лягали темні смуги — тінь від ґрат на єдиному вузькому віконці.


А тепер я розкажу вам, що сталося в середині травня п’ятдесятого й нарешті поклало край трирічній шарпанині Енді з сестричками. Цей випадок зрештою витяг його з пральні й допоміг перейти в бібліотеку, де він і наповнював свій робочий час сенсом, аж поки не покинув нашу щасливу маленьку родину.

Ви, певне, помітили, що велика частина моїх розповідей базується на плітках. Хтось щось побачив і переповів мені, а я, значить, вам. Ну, дещо я спростив ще більше, ніж воно вже було, і справді повторив (чи ще повторю) інформацію з четвертих чи п’ятих рук. Бо так воно тут відбувається. «Одна баба сказала» — це дуже реально, і треба цим користуватися, якщо хочеш завжди бути попереду паротяга. А ще треба вміти відділяти зерна правди від полови брехні, чуток і бажаного замість дійсного.

А ще у вас могло скластися враження, що я описую радше легендарну постать, ніж живу людину, і я мушу погодитися, що дрібка правди в цьому є. Для нас, старожилів зони, тих, хто знав Енді роками, його образ був оповитий фантазією, домислами, чимось таким, схожим на магію міфу, якщо ви вкурюєте, про що я. Та історія, яку я переказав, про те, як Енді відмовився взяти в Боґза Даймонда в рот, — частина цього міфу. І як він не припиняв воювати з сестричками, і як роботу в бібліотеці здобув… але є одна важлива відмінність: я там був і на власні очі бачив, як це відбувалося, і мамою клянуся, це все правда. Клятва вбивці, що сидітиме довічно, може, і небагато важить, але просто повірте: я не брешу.

Наші з Енді стосунки тоді були рівні й дружні. Цей хлопець мене чудував. Озираючись тепер на епізод із плакатом, я бачу, що геть забув розказати вам про одну річ, а дарма. Через п’ять тижнів після того, як він повісив на стіну Риту (я вже займався іншими оборудками й геть викинув це з голови), Ерні проштовхнув крізь ґрати моєї камери маленьку білу коробочку.

— Від Дюфрейна, — тихо мовив він, ні на мить не перестаючи помахувати мітлою.

— Спасибі, Ерні. — У відповідь я пропхнув йому півпачки «кемела».

«І що воно, чорт забирай, таке», — думав я, знімаючи з коробочки кришку. Усередині лежала купка білої вати, а під нею…

Довго ще я дивився зачаровано. Кілька хвилин навіть торкнутися не наважувався, такі вони були прекрасні. У буцегарні не вистачає красивих речей, але багато хто навіть за ними не сумує — от що насправді печально.

У тій коробочці лежало два кавалочки кварцу, обидва ретельно відполіровані й вищерблені так, щоб за формою нагадували уламки дерева, принесені течією річки. Усередині спалахували й згасали, мов золотаві іскорки, цятки залізного піриту. Якби не їхня важкість, камінці настільки нагадували комплект, що могли б зійти за прегарну пару чоловічих шпоньок.

Скільки ж треба було працювати, щоб створити ці два дива? Я точно знав, що на це пішли години й години після відбою. Спочатку обтинання й надання форми, а далі — майже нескінченне полірування й остаточне обробляння тими шкурками для каміння. Тепло з них відчуває будь-яка людина, коли роздивляється річ, над якою трудилися, яку виготовляли (думаю, саме це й відрізняє нас від тварин). А ще в мене виникло інше відчуття. Невимовний захват перед брутальною наполегливістю цього чоловіка. Однак про те, яким насправді наполегливим може бути Енді Дюфрейн, я довідався вже значно пізніше.

У травні п’ятдесятого тодішнє начальство вирішило, що дах фабрики, де виготовляли номерні знаки, треба наново вкрити покрівельною смолою. Зробити це хотіли до того, як на даху шкварчатиме спека. Робота за планом мала тривати близько тижня, і для неї набрали добровольців. Зголосилися понад сімдесят мужиків, бо то була робота надворі, а травень — збіса чудовий місяць для надвірних робіт. З капелюха витягли дев’ять чи десять прізвищ, і так уже вийшло, що серед них опинилися ми з Енді.

Протягом наступного тижня нас шикували після сніданку на прогулянковому подвір’ї, двоє охоронців стояли спереду, ще двоє — замикали шеренгу… і на додачу за всім, що відбувалося, невсипущим оком у біноклі наглядали з веж усі вартові.

Четверо з нас несли на цих ранкових маршах велику розсувну драбину (я завжди угорав з того, як Дікі Бетс, один із тих чотирьох, називав її розтяжною) і прихиляли потім до стіни тієї приземкуватої, приплюснутої будівлі. Далі ми передавали по ланцюжку відра з гарячою смолою на дах. Розляпаєш на себе це лайно — і поскачеш до лазарету в ритмі джитербаґу[18].

Пасли нас шестеро охоронців, усі вибрані за старшинством. Ото ніштяково їм було, наче тижнева відпустка випала, бо замість потіти в пральні чи в майстерні номерних знаків або ж стояти над душею в арештантів, що різали деревину чи чагарі десь у чорта на рогах, вони дістали повноцінну травневу відпустку: просто сиділи собі, попритулявшись спинами до невисокого парапету, і чесали язиками.

Наглядали за нами вони й то в пів-ока, бо на відстані плювка звідти був сторожовий пост на південній стіні, і вартові цілком могли б у нас харкнути тютюном, якби схотіли. Якби хоч хтось із загону вкривальників даху зробив бодай один необережний рух, знадобилося б чотири секунди, щоб розітнути його навпіл кулями з автомата сорок п’ятого калібру. Тому вертухаї сиділи й не парилися. Їм би ще кілька ящиків пивасику, зануреного в товчений лід, — і все, вони б почувалися володарями Всесвіту.

Одного з цих чмирів звали Байроном Гедлі, і на той тисяча дев’ятсот п’ятдесятий рік він у Шоушенку пробув довше, ніж я. Довше навіть, ніж два останні начальники тюрми, якщо скласти їхні терміни служби докупи. У п’ятдесятому цирком керував бабоподібний понурий янкі, Джордж Дунехі. У нього був учений ступінь із керування виправними закладами. Наскільки мені було відомо, ніхто його не любив, крім людей, які вибили йому призначення на ту посаду. Я чув, що його не цікавило нічого, крім статистики для книжки (яку згодом надрукувало маленьке видавництво в Новій Англії, «Лайт-сайд-прес» воно звалося — і, певно ж, за весь наклад він заплатив із власної кишені), а ще того, хто вигравав щороку у вересні міжтюремний чемпіонат із бейсболу і коли в штаті Мен нарешті протягнуть закон про смертну кару. Великим прихильником смертної кари був цей Джордж Дунехі. Звільнили його з посади п’ятдесят третього, коли випливло, що в тюремному гаражі він влаштував автосервіс, де обслуговували зі знижкою, а прибутком ділився з Байроном Гедлі та Ґреґом Стаммасом. Гедлі й Стаммас вийшли сухими з води — ці двоє давно насобачилися прикривати свої зади. А от Дунехі пішов лісом. Ніхто за ним особливо не жалкував, але коли його місце посів Ґреґ Стаммас, це теж нікого не потішило. То був коротун із підтягнутим животом і такими холодними карими очима, яких ви ще ні в кого не бачили. На зморщених губах завжди грала болісна усмішечка, наче йому треба було в нужник, але він не міг сходити. Поки Стаммас був начальником Шоушенку, тут процвітала брутальність. Довести я не зможу, але підозрюю, що за цей час у лісосмузі, що росте на сході від тюрми, у північному світлі місяця прикопали з півдюжини тіл. І що вже Дунехі був поганцем, але до жорстокого, підлого й безсердечного Ґреґа Стаммаса йому було ой як далеко.

Вони з Байроном Гедлі були друзяки-нерозлийвода. Джордж Дунехі тільки звався начальником. Насправді у в’язниці верховодили Стаммас і (через Стаммаса) Гедлі.

Гедлі був високий і клишоногий, мав руде волосся із залисинами. На сонці він швидко обгорав, голосно говорив і, якщо ти, на його думку, ішов не досить швидко, міг угріти дрючком. Того дня, третього для нас на даху, він точив ляси з іншим охоронцем, Мертом Ентвіслом.

Гедлі саме почув якусь шалено гарну новину й через неї невдоволено бурчав. То був його стиль — невдячного скиглія, скупого на добре слово, людини, яка свято переконана, що проти неї — цілий світ. Світ обманом вициганив у нього найкращі роки життя і з радістю тепер відбере й решту. Я бачив вертухаїв, які, на мій погляд, були мало не святими, і, здається, знаю, чому так виходить. Вони розуміють різницю між своїм життям, хай яке воно там злиденне й несправедливе, і життям тих, за ким вони наглядають, одержуючи за це від держави заробітну платню. Що стосується болю, ці наглядачі здатні порівнювати. Інші не можуть. Чи не хочуть.

Байрон Гедлі підстав для порівняння не бачив. Він міг сидіти під теплим травневим сонечком, спокійний, розслаблений, і бризкати жовчю, оплакуючи свою нещасливу долю, тоді як менш ніж за десять футів від нього гнув спини, пітнів й обпікав руки об здоровецькі відра з киплячою смолою гурт чоловіків. Чоловіків, які у звичайні свої будні дні працювали так тяжко, що ця робота здавалася їм перепочинком. Тут доречно згадати давнє запитання, відповіддю на яке буде ваше ставлення до життя. Для Байрона Гедлі відповідь завжди така — «напівпорожня». Склянка напівпорожня. На віки вічні, амінь. Якби хтось дав йому ковток прохолодного яблучного сидру, він би неодмінно згадав про оцет. Якби йому сказали, що його жінка все життя була йому вірною, він би відповів: це тому, що вона страшна, як атомна війна.

Отож, він сидів і патякав із Мертом Ентвіслом, та так гучно, що ми всі чули. Його широкий білий лоб уже почервонів під променями сонця. Одну руку він перекинув через низький парапет, що тягнувся вздовж даху. Іншу тримав на руків’ї револьвера тридцять восьмого калібру.

Усі ми слухали історію разом із Мертом. Чотирнадцять років тому старший брат Гедлі переїхав у Техас, і відтоді ніхто з родини нічого не чув про того сучого сина. Усі думали, що він помер, і туди йому й дорога. Аж раптом півтора тижня тому пролунав міжміський дзвінок — телефонував адвокат з Остіна. Виходило все так, ніби брат Бредлі помер чотири місяці тому багатою людиною («Абзац, повірити не можу, як щастить деяким виродкам», — проголошував цей взірець вдячності на даху номерної майстерні). Гроші принесла нафта й оренда ділянок під видобуток нафти, і було їх там щось близько мільйона доларів.

Ні, Гедлі мільйонером не став (хоча це могло зробити його щасливим, принаймні на якийсь час), але той брат залишив усім своїм спадкоємцям досить жирні частки — по тридцять п’ять тисяч доларів на рило кожному досі живому члену його родини в штаті Мен, якщо цих людей можна буде знайти. Непогано. Це як у лотерею виграти й зірвати джек-пот.

Але для Байрона Гедлі склянка вічно була напівпорожня. Більшу частину ранку він скавчав Мерту про жирний шматок, який бісовий уряд відкусить від його нежданого спадку.

— А мені добре як на нову машину лишиться, — жалівся він. — А далі що? Проклятущі податки їм заплати: на машину, і за ремонт, і за сервіс, діти ще ті бісові дійматимуть, щоб катав їх з опущеним дахом…

— А коли виростуть — щоб за кермо пустив, — підтакнув Мерт. Старий Мерт Ентвісл знав, з якого боку бутерброда в нього маслом намащено, і мовчав про те, що для нього було очевидно так само, як і для всіх нас: «Якщо тобі, Байроне, старий ти песиголовцю, так муляють ті гроші, то я тебе від них позбавлю. Для чого ж тоді друзі, урешті-решт?»

— Точно. Захочуть покермувати, повчитися водити. Господи ж ти Боже мій. — Байрон аж здригнувся. — А наприкінці року що буде? Як неправильно розрахуєш податок і геть не лишиться грошей, щоб сплатити перебір, то це ж муситимеш викласти з власної кишені чи взагалі брати позику в якійсь жидівській лихварській конторі. І все ’дно тебе перевірятимуть. Їм до лампади. А коли влада тебе перевіряє, то завжди бере більше. Із Дядьком Семом хіба хтось сваритиметься? Він засуне лапу тобі в сорочку й стискатиме цицьку, допоки вона не посиніє, і все одно ти опинишся в повній дупі. Господи.

Запала важка мовчанка — Гедлі думав думу про те, як йому страхітливо не пощастило успадкувати ті тридцять п’ять тисяч доларів. Енді Дюфрейн, який менш ніж за п’ятнадцять футів від нього великою щіткою розмазував смолу, вкинув щітку у відро й покрокував до того місця, де сиділи Мерт і Гедлі.

Ми всі напружилися, і я побачив, як один вертухай, Тім Янґблад, потягнувся до кобури свого пістолета. Вартовий на сторожовій вежі постукав свого напарника по руці, і вони обидва теж повернулися. Враз мені подумалося, що Енді зараз підстрелять чи вріжуть дрючком, або підстрелять, а потім вріжуть.

А тоді, дуже тихо, він спитав, звертаючись до Гедлі:

— Ви своїй жінці довіряєте?

Гедлі німо вирячився на нього. Обличчя в нього почервоніло, і я знав, що то поганий знак. Десь за три секунди він витягне свого кийка й хрясне Енді товстим кінцем у сонячне сплетіння, туди, де сходиться купа нервів. Один сильний удар — і ти труп, але це нікого не гребе. Як не вб’є, то паралізує на тривалий час, щоб одбити тобі спомин про те, що ти, розумака, там замислив зробити.

— Хлопче, — мовив Гедлі. — Даю тобі один-єдиний шанс знову взяти в руки ту щітку. Або полетиш із цього даху головою вперед.

Енді просто дивився на нього, дуже спокійно й незворушно. Очі в нього були як дві крижини. Він наче й не чув. А мені раптом дико захотілося його просвітити, прочитати прискорений курс. Прискорений курс полягав у тому, що ніколи не можна подавати вигляду, що ти чув балачки наглядачів, ніколи не влазити в їхні розмови, поки тебе не спитають (та й тоді казати їм лише те, що вони хочуть почути, і скоренько затикатися). Чорний ти, білий, червоний, жовтий — у тюрмі це не має жодного значення, бо в нас тут своє поняття про рівність. На зоні кожен арештант — ніґер, і до цієї думки треба звикати, якщо маєш намір пережити таких, як Гедлі й Ґреґ Стаммас, які готові тебе вколошкати з першого ж погляду. У Хазяїна ти належиш державі, а якщо раптом про це забудеш, горе тобі. Знав я таких, кому вибивали очі, відтинали пальці на ногах і руках, а ще один кент, якого я знав, позбувся кінчика пеніса і вважав себе щасливчиком, бо решта хазяйства лишилася при ньому. Я хотів сказати Енді, що вже запізно. Він може розвернутися та взяти щітку, та все одно ввечері в душі його чекає важкий дрючок — він відбере в нього обидві ноги й залишить корчитися від болю на бетоні. Такий дрючок можна було прикупити за пачку сигарет чи три солодкі батончики «Бейбі рут». А понад усе я хотів попередити його, щоб не наробив собі ще більшого лиха.

Та замість викрикнути це все, я собі й далі любісінько розмазував смолу по даху, наче нічого й не відбувалося. Як і всі решта тут, я передусім бережу свою сраку. Мушу берегти. Вона вже й так дала тріщину, а в Шоушенку завжди знайдуться гедлі, які з радістю її доламають.

— Може, я не так висловився, — сказав Енді. — Довіряєте ви їй чи ні, несуттєво. Проблема в тому, чи вважаєте ви, що вона може встромити вам ножа в спину й поставити підніжку.

Гедлі підвівся. Мерт підвівся теж. І Тім Янґблад. Щоки в Гедлі налилися червінню й тепер нагадували борти пожежної машини.

— А в тебе буде тільки одна проблема, — промовив він. — Полічити, скільки цілих кісток у тебе лишиться. У лазареті це зробиш. Мерте, скидаймо цього вилупка вниз.

Тім Янґблад витяг пістолет. Ми всі, крім Енді, посилено терли щітками дах. Сонце шкварило згори. Вони збиралися здійснити задумане: Гедлі й Мерт вирішили просто скинути його вниз. Жахливий нещасливий випадок. Дюфрейн, ув’язнений № 81433-SHNK, хотів спустити вниз кілька порожніх відер і послизнувся на драбині. Яка прикрість.

Вони приступили до нього: Мерт узяв за праву руку, Гедлі — за ліву. Енді не опирався. Він не зводив очей із розчервонілої кінської пики Гедлі.

— Якщо вона у вас, містере Гедлі, під контролем, — тим самим спокійним, урівноваженим голосом вів далі він, — ви можете отримати ті гроші, усі до останнього цента. Остаточний рахунок буде: містер Байрон Гедлі — тридцять п’ять тисяч, Дядько Сем — нуль.

Мерт потягнув його до краю. Але Гедлі застиг на місці й не рухався. А Енді між ними скидався на канат у грі в перетягування. Аж ось Гедлі сказав:

— Мерте, не жени коней. Хлопче, ти про що?

— Я про те, що ви можете віддати гроші дружині, якщо вона у вас під п’ятою.

— Кажи зрозуміліше, хлопче, бо полетиш униз.

— Законом дозволено зробити чоловікові чи дружині разовий подарунок, — пояснив Енді. — На суму до шістдесяти тисяч доларів.

Гедлі вирячився на Енді так, наче його сокирою рубонули.

— Та нє, не може буть, — протягнув він. — Без податків?

— Без податків, — підтвердив Енді. — Податкова й цента не зачепить.

— А звідки ти таке знаєш?

— Байроне, він був банкіром, — втрутився Тім Янґблад. — Може, він щось і…

— Заткни хавальник, Форель, — кинув Гедлі, навіть не глянувши на Тіма. Той почервонів і замовк. Через товсті губи й вибалушені очі деякі охоронці прозивали його Фореллю. Гедлі не зводив очей з Енді. — Ти той хитрозадий банкір, який свою жінку підстрелив. Чого це я маю довіряти хитрозадому банкіру? Щоб я сам загримів сюди й тягав каменюки поряд із тобою? А ти був би й не проти, правда ж?

— Якби вас посадили за ухиляння від сплати податків, — тихо промовив Енді, — ви потрапили б у федеральну в’язницю, а не в Шоушенк. Але цього не буде. Подарунок чоловікові чи дружині, що не обкладається податком, — цілком законна лазівка. Я таких зробив дюжини… хоча ні, сотні. Вони переважно для тих людей, які хочуть передати комусь малий бізнес чи яким випадає одноразове щастя. Таке, як вам.

— Я думаю, ти брешеш, — сказав Гедлі. Але насправді він так не вважав. Це було помітно. У ньому зароджувалось якесь почуття, і від цього на його видовжену бридку мармизу й на той неандертальський засмаглий лоб наповзло щось гротескне. Майже непристойне почуття відбилося в рисах Байрона Гедлі. То була надія.

— Ні, я не брешу. Але вірити мені на слово ви не зобов’язані. Найміть адвоката…

— Ці виродки — розбійники з великої дороги, вони тебе й у машині «швидкої» після інфаркту дістануть! — викрикнув Гедлі.

На це Енді тільки плечима знизав.

— То підіть у податкову. Там вам скажуть те саме, тільки безкоштовно. Насправді я не повинен був вам цього казати. Ви мали б самі про все розвідати.

— Ану заглухни. Якийсь хитрозадий банкір, убивця своєї жінки, не вказуватиме мені, де собака порився.

— Оформити для вас подарунок повинен адвокат із питань податків чи банкір. І за це доведеться щось заплатити, — пояснив Енді. — Або… якщо вас це зацікавить, можу я — майже безплатно. За три пива для моїх колег…

— Колег, значить. — І Мерт хрипко заіржав. А ще ляснув себе по коліні. Любив старий Мерт по колінах ляскати. Сподіваюсь, він сконав од раку кишок у тій частині світу, де станом на сьогодні ще не винайшли морфіну. — Колег, як мило. Колеги! Нема в тебе ніяких…

— Заткни свій дурний капкан, — прогарчав Гедлі, і Мерт замовк.

Гедлі знову перевів погляд на Енді.

— Що ти там казав?

— Я сказав, що попрошу за роботу лише три пляшки пива для товаришів, бо це справедливо. Я думаю, чоловік почувається більше чоловіком, працюючи на свіжому повітрі влітку, коли може перехилити пляшчину пивця. Але це тільки моя думка. Пиво змочить горло, вони будуть вам вдячні, я в цьому впевнений.

Я потім перетер із кількома іншими, хто був на даху того дня: із Ренні Мартіном, Лоґаном Сент-П’єром і Полом Бонсейнтом, — і всі ми побачили одне й те саме… точніше, відчули одне й те саме. Зненацька перевага опинилася на боці Енді. У Гедлі на поясі в кобурі висів пістолет, у руці був дрючок, за спиною в Гедлі бовванів його друзяка Ґреґ Стаммас, а за спиною в Стаммаса — ціла тюремна адміністрація, а за нею — уся влада штату, але враз у золотавому сяєві сонця це все перестало мати значення, і я відчув, що серце підстрибує в грудях так, як ще ні разу не плигало, відколи автозак провіз мене та ще чотирьох таких самих крізь ворота в далекому тридцять восьмому і я ступив на прогулянкове подвір’я.

Енді дивився на Гедлі тими своїми холодними ясними спокійними очима, і йшлося не лише про тридцять п’ять тисяч. Усі ми це розуміли. Я багато разів прокручував ту сцену в уяві й можу впевнено сказати: я знаю. То було змагання чоловіка з чоловіком. І Енді просто переважив його в силі, так, як сильніший гравець може переважити слабшого й притиснути його зап’ястя до столу в армреслінґу. Гедлі ніщо не заважало тієї ж миті кивнути Мерту, щоб перекинув Енді через край, і той ударом об землю розколов собі череп. І все одно скористатися порадою Енді.

Ніщо не заважало. Але він цього не зробив.

— А я міг би дістати вам усім по парі пивасика, якби схотів, — сказав Гедлі. — Коли шось робиш, пиво — воно добре йде. — Страшнючий козел навіть примудрився здатися при цьому великодушним.

— Але я дам вам одну пораду, яку податкова давати не вважає за потрібне. — Енді незмигно дивився в очі Гедлі. — Робіть цей подарунок дружині тільки в тому випадку, якщо ви впевнені. Якщо ж ви бодай на краплину підозрюєте, що вона може вас кинути на гроші чи встромити ножа в спину, то можемо придумати щось інше…

— Кинути на гроші? — грубо перепитав Гедлі. — Мене на гроші кинути! Ні, містере Крутий Банкір, та вона, як навіть і товарний вагон проносного вижере, перднути не посміє, якщо я не дозволю.

Мерт, Янґблад та інші вертухаї послужливо загиготіли. Але на губах Енді навіть тіні усмішки не промайнуло.

— Я заповню за вас усі необхідні форми, — сказав він. — Їх можна взяти на пошті. Я заповнюю, а ви потім тільки підписуєте.

Це прозвучало вельми солідно. Груди Гедлі напнулися вітрилом. А тоді він обвів нас усіх сердитим поглядом і загорлав:

— Ви чого, барани, вилупилися? Ворушіть копитами, чорт забирай! — Він знову подивився на Енді. — А ти, розумнику, іди сюди, до мене. Але слухай сюди: тільки спробуй мене якось намахати — ще до кінця тижня будеш у мене по душовій своєю головою в футбол грати.

— Так, я це розумію, — тихо відповів Енді.

І він справді розумів. Як виявилося згодом, він розумів набагато більше за мене — набагато більше за будь-кого з нас.


Отак і вийшло, що тисяча дев’ятсот п’ятдесятого року бригада арештантів, що смолили дах фабрики, де виготовляли номерні знаки, передостаннього дня своєї роботи посідала рядком на краю даху о десятій годині весняного ранку й цмулила пиво «Блек лейбл», виставлене найзапеклішим вертухаєм, що будь-коли заступав на зміну в тюрмі Шоушенк. Пиво було тепле, як сцяки, та все одно такого смачного я ще в житті не куштував. Ми сиділи, і пили, і відчували сонячні промені на плечах, і зіпсувати це відчуття не міг навіть вираз на обличчі Гедлі — напіввеселощі, напівпрезирство, неначе він спостерігав за тим, як пиво п’ють не люди, а мавпи. Вона тривала двадцять хвилин, та перерва на пиво, і цілих двадцять хвилин ми почувалися вільними людьми. Так, наче ми пили пиво й смолили дах будинку, який належав комусь із нас.

Не пив тільки Енді. Ну, про його стосунки зі спиртним я вже вам розказував. Він сидів навпочіпки в затінку, вільно спустивши руки між колін, дивився на нас, і на його губах грала легка усмішка. Дивовижно, скільки людей запам’ятали його таким. І дивовижно, скільки їх було в тій бригаді, коли Енді Дюфрейн здобув перевагу над Байроном Гедлі. Я думав, нас було дев’ятеро-десятеро, але вже на початку п’ятдесят п’ятого ця кількість зросла до двох сотень, а то й більше… якщо вірити всьому, що чуєш.

Тож так, якщо ви попросите мене прямо відповісти на запитання, що я намагаюсь вам розказати, — історію про людину чи легенду, якою обросла ця людина, мов перлина наростає на маленькій піщинці, — то я скажу, що відповідь десь посередині. Точно знаю я тільки одне — Енді Дюфрейн був не надто схожий на мене чи на будь-кого іншого, з ким я познайомився, відколи потрапив у цей зиндан. Він проніс із собою через свій задній ґанок п’ятсот доларів. І щось інше примудрився пронести з собою той сучий син. Почуття власної гідності, напевно, чи відчуття, що врешті-решт він вийде переможцем… а може, то було лише відчуття свободи, навіть в ув’язненні між цих проклятущих сірих стін. Немовби в ньому горіло його власне внутрішнє світло, яке він усюди носив із собою. І на моїй пам’яті втратив це світло лише один раз, але це теж частина нашої історії.


На той час, коли почався щорічний чемпіонат із бейсболу п’ятдесятого року (ви повинні його пам’ятати, бо то був рік, коли Боббі Томпсон провернув свій знаменитий гоумран[19] наприкінці сезону), сестрички більше Енді не дошкуляли. Посприяли цьому Стаммас і Гедлі. Якби Енді Дюфрейн підійшов до когось із них чи ще якогось вертухая, що належав до їхньої ватаги, і показав хоч єдину краплину крові на трусах, жодна сестричка в Шоушенку не лягла б тієї ночі спати без головного болю. А вони й не опиралися. Я вже казав, що в тюрмі вистачало такого добра, як вісімнадцятирічні крадії машин, чи підпалювачі, чи якісь покидьки, яких запроторили за розбещення малих дітей. Після того дня на даху майстерні Енді пішов своєю дорогою, а сестрички — своєю.

Тоді він вже працював у бібліотеці під началом крутого старого зека, Брукса Гатлена. Ту роботу Гатлен дістав ще на початку двадцятих, бо в нього була вища освіта. Щоправда, спеціальність у Бруксі була така собі (тваринництво), але в інститутах нижчої освіти, таких як наш Шенк, університетські дипломи — така рідкість, що це якраз той випадок, коли коневі в зуби не заглядають.

П’ятдесят другого Бруксі (котрий прикінчив свою жінку й доньку, продувши якось у покер, ще за часів президента Куліджа[20]) вийшов умовно-достроково. Як завжди, велемудра держава випустила його тоді, коли його шанс дати хоч якусь користь суспільству лишився в далекому минулому. У свої шістдесят вісім він, змучений артритом, пошкандибав крізь головні ворота в польському костюмі й французьких черевиках, з документами на звільнення в одній руці й квитком на автобус компанії «Ґрейхаунд» — в іншій. Він ішов і плакав. Шоушенк був його світом. А те, що лежало за його межами, жахало Брукса не менше, ніж Західні моря забобонних мореплавців тринадцятого століття. У тюрмі Бруксі мав сякий-такий авторитет. Був головним бібліотекарем, освіченою людиною. А якби пішов у бібліотеку в Кіттері й попросив роботу, йому б навіть абонементної картки не виписали. Я чув, він помер у притулку для нужденних старих у Фрипорті ще п’ятдесят другого, протягнувши на півроку довше, ніж я сподівався. Так, я думаю, держава відігралася на старому Бруксі. Його надресирували на те, щоб полюбив цей каловідстійник, а потім викинули геть.

Місце Брукса посів Енді, і на цій посаді головного бібліотекаря він пропрацював двадцять три роки. Усе потрібне для бібліотеки він добував тією самою силою, завдяки якій на моїх очах «нагнув» Байрона Гедлі. І поступово маленька кімнатка (до двадцять другого в ній була комірчина для фарби, і там досі тхнуло скипидаром, бо її так і не провітрили як слід), уздовж стін якої тяглися полиці з антологіями «Ридерз дайжест» і «Нешнл джіоґрефік», перетворилася на найкращу тюремну бібліотеку в Новій Англії.

Він робив усе крок за кроком. Поставив біля дверей скриньку для пропозицій і терпляче виполював звідти такі невдалі жарти, як «Побільче жорналів для дрочива будьласка» і «10 уроків як пошвидче і полегче утікти». Він роздобував те, про що в’язні просили всерйоз. Написав у три великі книжкові клуби в Нью-Йорку й домовився, щоб два з них («Літературна гільдія» та клуб «Книжка місяця») надсилали нам видання всіх своїх великих збірок за спеціальною зниженою ціною. З’ясував, що в ув’язнених інформаційний голод на такі копіткі захоплення, як різьблення по милу, деревообробляння, фокуси та картярська гра «Солітер». Тож на ці теми Енді відшукав усі книжки, які тільки зміг. А ще були ті два стовпи тюремного дозвілля, Ерл Стенлі Ґарднер та Луїс Ламур[21]. В’язні зачитувалися історіями із зали судових засідань і необгороджених пасовиськ. Ну і, звісно, під столом видачі стояла коробка з перченим читвом у паперових обкладинках. Ті книжки Енді видавав дуже обачно та завжди наполягав на їх поверненні. Та навіть із такими застережними заходами кожне нове надходження дуже швидко зачитували до дірок.

Писати листи в сенат штату, що розташовувався в Оґасті, він почав п’ятдесят четвертого. Начальником тоді вже був Стаммас, котрий любив робити вигляд, що Енді — його звірятко-талісман. Він завжди, коли заходив у бібліотеку, любив почесати з Енді язиком, а іноді навіть по-батьківському обійняти його за плечі або трохи полоскотати. Але то були понти для приїжджих. Енді Дюфрейн нічиїм звірятком не був.

Він сказав Енді: «На волі ти, може, і був банкіром, але та частина твого життя швидко відходить у минуле, тож краще змирися з життям у в’язниці. А що стосується тієї ватаги вискочок, республіканських ротаріанців[22] в Оґасті, то у сфері тюрем та інших виправних закладів вони вважають доцільними лише три способи витрачати гроші платників податків. Номер один — більше стін, номер два — більше ґрат, номер три — більше наглядачів. На думку сенату штату, — пояснив Стаммас, — усі, хто сидить у Томастані, Шоушенку, Пітсфілді й Саут-Портленді, — покидьки суспільства. Вони туди потрапили, щоб тяжко відбувати свої терміни, і, Бог та його синок Ісус свідки, вони їх тяжко відбудуть. А ті кілька довгоносиків, які потрапили у хліб… що ж, їм просто не пощастило, таке от сране невезіння».

Енді всміхнувся своєю фірмовою стриманою усмішкою й спитав у Стаммаса, що буде з бетонним блоком, якщо на нього раз на рік протягом мільйона років падатиме крапля води. Розсміявшись у відповідь, Стаммас поплескав Енді по спині.

— У тебе нема мільйона років, стара ти коняко. Але якби й був, ти б мотав їх із тією самою либою на пиці. Давай, пиши свої листи. Я навіть за тебе надішлю, якщо заплатиш за марки.

Енді заплатив. І сміявся він останнім, хоча на той час Стаммаса й Гедлі вже не було в тюрязі й побачити це вони не могли. Запити Енді на фінансування бібліотеки постійно відхиляли, і так тривало до шістдесятого — коли він отримав чек на двісті доларів. Певно, сенат ухвалив його в надії, що Енді заткнеться й злізе з них. Марні сподівання. Енді відчув, що йому нарешті вдалося просунути одну ногу в двері, і просто подвоїв зусилля. Строчив по два листи на тиждень замість одного. Шістдесят другого він уже отримав чотириста доларів, і до кінця того десятиліття бібліотека стабільно мала по сімсот доларів на рік. А вже в сімдесят першому сума зросла аж до тисячі. Не так і багато, якщо порівнювати з тим, що дають на середньостатистичну бібліотеку в малому містечку, наприклад, але на штуку баксів можна накупити цілу гору макулатури про Перрі Мейсона і вестернів про Джейка Лоґана. На той час, коли Енді вже не було, ви могли зайти в бібліотеку (вона виросла з тісної комірчини для бляшанок і тепер займала три кімнати) та знайти там усе, що серце забажає. А якщо не могли знайти, то з великою часткою ймовірності для вас це міг роздобути Енді.


А тепер ви запитуєте себе, чи все це вийшло так тому, що Енді розказав Байрону Гедлі, як заощадити на податках зі спадщини, яка снігом звалилася тому на голову. Відповідь — «так»… і «ні». Що сталося далі, ви, напевно, і самі можете здогадатися.

По Шоушенку поповзли чутки, що в тюрмі є власний ручний фінансовий геній. Уже наприкінці весни — на початку літа п’ятдесятого року Енді створив два трастові фонди для наглядачів, що хотіли забезпечити вищу освіту своїм дітлахам, консультував кількох інших, які хотіли трохи пограти на біржі (і, як потім виявилося, дуже вигідно зіграли, так вигідно, що один із них через два роки завчасно пішов на пенсію). І хай мені грець, якщо він не консультував самого начальника, старого Джорджа-Лимонні Губки-Дунехі, про те, як краще обійти всі ризики й заплатити поменше податків. Це було перед тим, як Дунехі з тріском виперли. Думаю, він уже вимріяв собі ті мільйони, які заробить із продажу книжки. У квітні п’ятдесят першого Енді заповнював податкові декларації для половини вертухаїв Шоушенку, а вже п’ятдесят другого — майже для всіх. Платили йому найціннішою в тюрмі монетою — добрим ставленням.

Згодом, коли посаду начальника тюрми обійняв Ґреґ Стаммас, Енді ще більше піднявся. Але розказати вам точно, у деталях, як саме це відбувалося, я б не зміг, хіба що навздогад. Дещо я знаю точно, а про інше можу лише здогадуватися. Я знаю, що є в’язні, які мають різноманітні привілеї, — радіоприймачі в камерах, на відвідини до них можуть приходити коли завгодно, і всяке таке. І є люди на волі, які платять за те, щоб у цих в’язнів були всі ті привілеї. Таких людей у тюрязі називають ангелами. Коли раптом якогось пацана відмазують від роботи в майстерні номерних знаків у суботу до обіду, ти точно знаєш, що якийсь ангел викашляв трохи бабла, щоб це сталося. Зазвичай усе відбувалося так: ангел давав на лапу якомусь вертухаю середньої ланки, а той уже підмазував вище й нижче по адміністративній драбині.

А потім був ще автосервіс зі знижками, який «поховав» начальника Дунехі. На якийсь час він заліг на дно, а потім, десь наприкінці п’ятдесятих, вигулькнув із новою силою. І деякі підрядники, які працювали в тюрмі, час від часу башляли начальству, я в цьому впевнений. Те саме майже точняк було з компаніями, чиє обладнання купили й поставили у пральні, майстерні номерних знаків і заводі для подрібнення руди, який побудували тисяча дев’ятсот шістдесят третього.

А ще наприкінці шістдесятих тут процвітала торгівля «колесами», і на цьому хтось із адміністрації добряче нагрів руку. Усі ці струмочки зливалися в чималу річку протиправного прибутку. То була не те щоб гора нелегальних баксів, які курсують у реально великих тюрмах: у «Аттиці» чи Сен-Квентині, приміром, — але й не мізер. І з часом ці гроші самі по собі стають проблемою. Їх не можна просто запхати в гаманець, а потім висипати жменю пожмаканих двадцяток і засалених десяток, коли хочеш зробити собі на задньому дворі басейн чи прибудувати до будинку флігель. Коли доходиш певної межі, то треба пояснювати, звідкіля в тебе бабоси… а якщо твоє пояснення когось не переконає, то рано чи пізно сам дістанеш номерок.

Отож, виникла потреба в послугах Енді. Його забрали з пральні й посадили в бібліотеці, але якщо глянути на це діло під іншим кутом, то з пральні його не забирали ніколи. Просто замість брудних простирадл змусили відмивати брудні гроші. Він переводив їх в акції, облігації, вільні від податків муніципальні облігації й усе таке.

Десь років через десять після того вирішального дня на даху майстерні він розказав мені, що не відчував за собою жодної провини й докори сумління гризли його мало. Аферисти провертали б свої оборудки що з ним, що без нього. А він не просив, щоб його саджали в Шоушенк, вів далі Енді. Він був чесним чоловіком, жертвою, якій колосально не поталанило в житті, а не місіонером і не добродійником.

— До того ж, Реде, — пояснював він мені з тією своєю напівусмішечкою, — те, що я роблю тут, не надто вже й відрізняється від того, що я робив на волі. Скажу тобі одну цинічну аксіому: обсяг експертної фінансової допомоги, яка потрібна індивіду чи компанії, прямо пропорційний тому, скількох людей цей індивід чи компанія намахують.

Люди, які заправляють усім у цих застінках, — переважно тупі брутальні чудовиська. Люди, які заправляють усім у вільному світі, теж брутальні й чудовиська, однак вони не такі вже й тупі, бо стандарти компетентності там трохи вищі. Ненабагато, але вищі.

— Але «колеса», — заперечив я. — Не хочу вказувати тобі, що робити, але мене вони нервують. Барбітура, стимулянти, заспокійливі, нембутал… а тепер ще і якась «четверта фаза» з’явилася. Я не фанат цього всього. І ніколи не був.

— Так, — погодився Енді. — Мені «колеса» теж не подобаються. І ніколи не подобались. Але так само й цигарки та випивка не вставляють. Я не штовхаю «колеса». І не проношу їх сюди, і не продаю, коли принесуть. Це роблять вертухаї.

— Але ж…

— Так, я розумію, що межа тут дуже тонка. Усе зводиться до того, Реде, що деякі люди взагалі відмовляються бруднити руки. Це зветься святістю, і голуби сідають тобі на плечі й обсирають тобі сорочку. Інша крайність — купатися в грязюці й хапатися за все, що може принести тобі клятий долар, — за зброю, «фінки», герич, ще якусь чортівню. До тебе колись підходили у дворі з договірняками?

Я кивнув. За минулі роки таке багато разів було. Зрештою я той, хто все дістає. І вони вирішують — раз ти можеш дістати їм акумулятор для транзисторного радіоприймача, блок «лакі страйку» чи сірникову коробку травки, то і з тим, хто продасть ножа, звести можеш.

— Авжеж, підходили, — сам відповів на своє запитання Енді. — Але ти такого не робиш. Бо такі люди, як ми, Реде, знають, що є ще третій варіант. Альтернатива лицемірній квакерській чистоті чи купанню в бруді та слизі. Це альтернатива, яку вибирають дорослі люди по всьому світі. Балансуєш між тим, щоб брести через баюру, і тим, яку вигоду з цього матимеш. Вибираєш менше з двох лих і намагаєшся весь час тримати перед очима свої добрі наміри. А наскільки добре це тобі вдається, можеш судити з того, чи міцно спиш уночі… і на що схожі твої сни.

— Добрі наміри, — і я розсміявся. — Енді, я все про це знаю. Тією дорогою можна прямісінько в пекло почеберяти.

— Не вір у це. — На обличчя Енді набігла тінь. — Пекло — це тут. Отут, у Шенку. Вони продають «колеса», я кажу їм, що робити з грішми. Але ще в мене є бібліотека, і я знаю понад два десятки хлопців, яким книжки допомогли скласти тести й здобути атестати про закінчення середньої школи. Може, коли вони вийдуть звідси, зможуть вигребти з купи лайна, у яку шубовснули. Коли нам у п’ятдесят сьомому знадобилася друга кімната, мені її виділили. Бо хочуть, щоб я був задоволений. Я працюю задешево. Така угода.

— І в тебе є свої власні апартаменти.

— Авжеж. Бо мені так подобається.

У п’ятдесяті роки населення тюрми повільно й невпинно зростало, а в шістдесяті мало не клятий демографічний бум стався, бо всім малим студентського віку в Америці раптом запрагло скуштувати наркоти, а за викурений косячок припаювали абсолютно дурні терміни. Але за весь той час в Енді не було жодного напарника по камері, крім здоровенного мовчазного індіанця, якого звали Нормаден (і, як усіх індіанців у Шенку, прозивали Вождем), та й Нормаден довго там не протримався. Багато старожилів тюрми вважали Енді психом, а той лише всміхався собі. Він жив сам, і так йому подобалося… а про його задоволення адміністрація піклувалася. Бо його робота обходилася дешево.


Час у тюрмі тягнеться дуже повільно. Бува, накотить таке відчуття, наче він геть зупинився. Але він минає. Минає. Джордж Дунехі зійшов зі сцени під крики: заголовки газет волали «СКАНДАЛ» і «НАГРІВ РУКИ». Слідом за ним Хазяїном став Стаммас, і на наступні шість років Шоушенк перетворився на філію пекла на землі. За царювання Ґреґа Стаммаса всі нари в лазареті та камерах в одиночному крилі були зайняті.

Одного дня тисяча дев’ятсот п’ятдесят восьмого я подивився на своє відображення в дзеркальці для гоління, яке тримав у себе в камері, і побачив, що на мене дивиться сорокарічний дядько. У тридцять восьмому в ув’язнення потрапив молоденький хлопчина з густою чуприною рудуватого волосся. Каяття доводило до сказу, він думав про самогубство. Той хлопчина зник назавжди. Руде волосся наполовину посивіло й уже потроху зникало на скронях. У кутиках очей пролягли гусячі лапки. Того дня я роздивився в собі старигана, що терпляче очікував, коли нарешті настане його час. І мене це налякало. Кому хочеться постаріти на зоні?

Стаммас пішов рано, п’ятдесят дев’ятого. Декілька допитливих репортерів капітально все рознюхали, один із них навіть на чотири місяці сів під вигаданим ім’ям за цілковито надуманий злочин. Газети знову тримали напоготові заголовки «СКАНДАЛ» і «НАГРІВ РУКИ», але опустити на Стаммаса молот не встигли — він утік. І я його розумію — о, чудово розумію. Якби його засудили, він міг загриміти прямісінько сюди. І в такому разі жити йому б лишалося цілих п’ять годин. Байрон Гедлі здимів на два роки раніше. У виродка стався серцевий напад, і він рано вийшов на пенсію.

Енді за аферу Стаммаса ніхто чіпати не став. На початку п’ятдесят дев’ятого призначили нового начальника, і заступника начальника, і нового головного наглядача. І на наступні вісім із чимось місяців Енді знову перетворився на звичайнісінького в’язня. Саме тоді в камеру до Енді підселили Нормадена, кремезного напівкровку-пасамакводі[23]. Але потім усе закрутилося знову. Нормадена забрали, Енді й далі насолоджувався тишею та спокоєм. Прізвища міняються, бізнес лишається незмінним.

Якось я розговорився з Нормаденом про Енді.

— Добрий хлопак, — сказав Вождь. Розібрати, що він говорить, було важко, бо в нього була заяча губа й вовча паща, слова виливалися потоком каші. — Мені там добре було. Він не знущався. Але й не хтів, шоб я там був. Я це бачив. — Промовисте знизування плечима. — Але я-то й радий, шо забрали мене, отако. Там такий протяг сильний, у тій камері. Холодно весь час. Він нікому не давав чіпати свої речі. Але це нічого. Хороший хлопець, ніколи не знущався. Але тягне сильно.

Якщо пам’ять мене не зраджує, Рита Гейворт провисіла в камері Енді до п’ятдесят п’ятого. Потім її замінила Мерилін Монро та її фотка з фільму «Сверблячка сьомого року» — той знаменитий кадр, де вона стоїть над вентиляційною решіткою метро, а тепле повітря роздмухує їй спідничку. Мерилін трималася до шістдесятого й була вже добряче пошматована по краях, а потім Енді замінив її на Джейн Менсфілд. Але Джейн виявилася (даруйте на слові) фригідною, і вже за рік їй на зміну прийшла одна англійська актрисуля (може, Гейзел Корт її звали, точно не скажу). Шістдесят шостого й та зійшла зі стіни, а на рекордні шість років ангажемент у камері Енді здобула Ракел Велч. На останньому плакаті, що там висів, була гарненька співачка кантрі-року, яку звали Лінда Ронстадт.

Якось я спитав, що для нього означають ці плакати. Енді глянув на мене дивно, зачудовано.

— Та, певно, те саме, що й для всіх, хто тут сидить. Свободу. Ти дивишся на цих вродливих жінок і відчуваєш, ніби можеш… ну, не зовсім можеш, але ніби можеш… ступити крок і стати там, поряд із ними. Бути вільним. Мабуть, тому найбільше мені завжди подобалася Ракел Велч. Річ була не лише в ній. Насправді важливим був пляж, на якому вона стояла. То було наче десь у Мексиці. У тихій і спокійній місцині, де людина може слухати свої думки. Реде, ти ніколи не помічав за собою, що якась картинка збуджує почуття?

Я відповів, що ніколи про це не задумувався.

— Може, настане день, і ти зрозумієш, що я маю на увазі, — сказав мені тоді Енді. І, як виявилося, мав рацію. Минуло багато років, і я чудово зрозумів, що він мав на увазі… а коли це сталося, то найперше я подумав про Нормадена і про те, як він казав, що в Енді в камері завжди було холодно.


Наприкінці березня — на початку квітня шістдесят третього з Енді сталося дещо жахливе. Я вже вам казав, що він мав у собі те, чого більшості ув’язнених (у тім числі й мені) бракує. Можете назвати це незворушністю чи відчуттям душевного спокою, або навіть постійною та непохитною вірою в те, що рано чи пізно настане день, коли цей довжелезний кошмар закінчиться. Хоч би як вам забажалося це назвати, Енді Дюфрейн завше зберігав спокій і зосередженість.

У ньому не було ні краплини того похмурого відчаю, який із часом охоплює більшість довічників. Відчути запах безнадії у випадку з Енді вам би не вдалося нізащо. Аж до кінця тієї зими шістдесят третього.

На той час у нас був новий начальник, звали його Семюел Нортон. Сімейка Мезер, Коттон та Інкрис[24], почувалися б поряд із ним як удома. Наскільки мені відомо, ніхто й ніколи не бачив, щоб Сем Нортон усміхався. У нього був значок почесного баптиста з адвентистської церкви Еліота. Ставши на чолі нашої щасливої родини, він запровадив своє головне нововведення — кожному новоспеченому в’язню вручати примірник Нового Заповіту. Ще в нього на столі стояла маленька пластинка з тикового дерева, на якій золотими літерами було вирізьблено: «ХРИСТОС — МІЙ СПАСИТЕЛЬ». А на стіні висіло гаптування його дружини: «ЙОГО СУД ГРЯДЕ, І ДО НЬОГО ВЖЕ БЛИЗЬКО». Але нам, в’язням, це було фіолетово. За нашими відчуттями, суд уже відбувся, і, як і всі решта, ми б охоче засвідчили, що скелі не поспадали на нас і сухі дерева не дали прихистку. Для кожного випадку в нього була напоготові цитата з Біблії, у цього містера Сема Нортона, а коли вам у житті попадеться така людина, то моя вам порада: усміхайтесь якнайширше й обома долонями затуляйте яйця.

Випадків потрапляння в лазарет стало менше, ніж у часи Ґреґа Стаммаса, і, наскільки мені відомо, похорони в місячному сяйві враз припинилися. Але зрозумійте правильно: це не значить, що Нортон не був прихильником покарань. В одиночках завжди вистачало народу. У людей випадали зуби — не від побиття, а від харчування хлібом і водою. Таку дієту називали «злаково-зубодробильною», в’язні казали щось типу: «А мене оце, мужики, Сем Нортон на дієті тримає, злаково-зубодробильній».

Цей тип був найбезчеснішим лицеміром з усіх, кого я бачив на високих посадах. Тюремний бізнес, про який я вам раніше розповідав, процвітав і далі, тільки Сем Нортон додав до нього кілька власних штрихів. Енді про них знав, а що ми з ним на той час стали добрими друзяками, то й мене в деякі деталі посвятив. І коли говорив про них, на його обличчя наповзав вираз подиву, змішаного з веселощами й огидою, неначе він оповідав мені про якийсь бридкий хижий вид жука, котрий, попри всю свою потворність і зажерливість, був чомусь радше кумедним, ніж лячним.

Саме начальник Нортон запровадив програму «З-за мурів — світу». Якихось шістнадцять-сімнадцять років тому ви могли про неї читати. У «Ньюсвіку» навіть стаття була. Репортери все подали так, наче то був справжній прорив у практиці виправних закладів. В’язні за межами тюрми різали деревину на папір, ремонтували мости й дороги на гребенях дамб, будували льохи для картоплі. Нортон назвав це «З-за мурів — світу», і роз’яснювати, що воно означає, його запрошували мало не в кожен клятий клуб «Ротарі» та «Ківаніс»[25] у Новій Англії, особливо після того, як знімок його пики з’явився в «Ньюсвіку». А в’язні називали це «розбоєм на великій дорозі», але, наскільки мені відомо, нікого з них не запрошували висловлювати свої погляди в «Ківаніс» чи в таємний орден лосів.

Нортон зі своїм почесним значком вигулькував на кожному такому заході: від пиляння деревини й копання каналізаційних колекторів до прокладання нових дренажних труб на дорогах місцевого значення. Де й узявся Нортон — вершки знімав. Існували сотні способів засвітитися: постачати людей, матеріали, ще бозна-що там. Але він ще й з іншого боку заходив. Тамтешні будівельні компанії боялися програми «З-за мурів — світу», як вогню, бо праця в’язнів — рабська праця, із нею не поконкуруєш. Тож Сем Нортон, цей носій обох Заповітів і почесного церковного значка, упродовж тих п’ятнадцяти років, поки був начальником Шоушенку, отримав під столом чимало пухких конвертів. І коли конверт переходив з рук у руки, він вирішував: перебивати ціну на проекті, не подаватися взагалі чи сказати, що всі його «ззамурівці» мають працювати деінде. Мене завжди страшенно дивувало, як це Нортона ще не знайшли в багажнику «Тандерберду»[26] десь на узбіччі шосе в Массачусетсі із зав’язаними за спиною руками й шістьма кулями в голові.

Хай там як, усе було, ніби в тій старій трактирній пісні: «О Господи, грошва тече потоком». Напевно, Нортон дотримувався давнього пуританського постулату: найкращий спосіб довідатися, до кого Бог благоволить, — подивитися на розмір банківського рахунку.

У всьому цьому Енді Дюфрейн відігравав роль його правої руки, мовчазного напарника. Тюремна бібліотека була єдиним, що мав Енді. Нортон про це знав, і Нортон цим користувався. Енді розказував мені про один з улюблених афоризмів цього покидька: рука руку миє. Тому Енді давав добрі поради й робив корисні пропозиції. Я не можу напевне сказати, що він в ручному режимі керував програмою «З-за мурів — світу», але хай мені чорт, якщо він не оформлював гроші для того курвого сина, який на кожному кроці кричав про Ісуса. Він давав добрі поради, робив корисні пропозиції, гроші розходилися куди слід, і… от же ж курва! У бібліотеку підганяли новий комплект інструкцій із ремонту автомобілів, свіжі томи енциклопедії Ґрольє, книжки про те, як підготуватися до тесту з оцінювання успішності. Ну і, звісно, ще більше Ерла Стенлі Ґарднера і Луїса Ламура.

І я свято переконаний, що скоїлося те, що скоїлося, бо Нортон просто не хотів втрачати свою чудову праву руку. Більше того: це сталося, бо він боявся того, що Енді міг про нього розказати, якби Енді коли-небудь вийшов із в’язниці Шоушенк.

Усю цю історію я склав докупи по шматках (кавалок тут, кавалок там, цілих сім років збирав), щось почув від Енді, але не все. Він, узагалі, не хотів у розмовах чіпати ту частину свого життя, і я його добре розумію. Шматки цієї історії я добував із півдюжини різних джерел. Я вже раз сказав, що ув’язнені — це раби, не більше, зате в них є цілком рабська корисна звичка прикинутися віником і нашорошити вуха. Я знаю цю історію вздовж і впоперек, і зсередини до кінця можу розказати, і зсередини до початку, але вам я її розповім від А до Я, і тоді, може, ви збагнете, чому цей чоловік близько десяти місяців провів у чорному депресняковому заціпенінні. Бачте, по-моєму, він усієї правди не знав до шістдесят третього, п’ятнадцять років не знав ще по тому, як втрапив у цю миленьку пекельну діру. До того як познайомився з Томмі Вільямсом, Енді не знав, яка лажа з цього може вийти.


Томмі Вільямс до щасливої маленької родини Шоушенк прибився в листопаді шістдесят другого. Томмі вважав себе корінним жителем Массачусетсу, але цим не пишався. За свої двадцять сім років він примудрився мотати терміни по всій Новій Англії. Був він професійним злодієм, і, як ви вже, напевно, здогадалися, на мою думку, йому варто було вибрати собі якусь іншу професію.

Томмі був чоловіком жонатим, щотижня до нього на відвідини приходила дружина. Вона вважала, що життя в Томмі (а отже, і в неї та їхнього трирічного малюка) могло скластися краще, якби її чоловіченько мав шкільний атестат. Зрештою, вона таки вмовила його скласти іспити, і так Томмі Вільямс почав регулярно навідуватися в бібліотеку.

Для Енді на той час це вже була вторована колія. Він одразу побачив, що Томмі складатиме тести на атестат середньої школи. Томмі підучував ті предмети, з яких склав іспит у школі (не так уже й багато їх було), а потім складав тест. А ще Енді бачив, що він передплатив чимало курсів заочного навчання з тих предметів, які в школі провалив чи просто прогуляв.

Здається мені, він був не найкращим учнем із тих, кого підтягував Енді, і, узагалі, я не знаю, чи здобув він той свій шкільний диплом, але для моєї історії це не має жодного значення. Найголовніше в цьому всьому було те, що він потроху перейнявся симпатією до Енді Дюфрейна (зрештою, як і всі люди, коли трохи його пізнавали).

Кілька разів, коли траплялася нагода, він питав в Енді, «що такий мудрий хлоп робить на зоні», — запитання з розряду «що така мила дівчина забула в цій клоаці?» Але Енді був не з таких, хто йому відповів би. Він лише всміхався й повертав розмову на якісь інші рейки. Цілком природно, що Томмі пішов і поцікавився в когось іншого, а коли зрештою почув усе про Енді, то був, напевно, найбільший шок за все його молоде життя.

А поцікавився він у свого напарника у пральні, де вони разом працювали на паровій установці, яка прасувала й складала білизну. Населення тюряги зве її каландром, бо як будеш необережний і ловитимеш ґав, тебе швидко затягне в каток між двома валами. Його напарником був Чарлі Латроп, який уже відсидів дванадцять років за вбивство. Чарлі страшенно зрадів, що можна знову розігріти на язиці для Томмі деталі судового процесу над Дюфрейном — це якось розвіювало монотонність витягання свіжовипрасуваних простирадл із машини та вкладання їх у кошик. Він саме дістався до того моменту, коли присяжні спершу пішли пообідати й тільки потім оголосили свій вирок про те, що Енді винний, коли пролунав тривожний свисток і каток зі скреготом зупинився. З дальнього боку в нього подавали свіжовипрані простирадла з еліотського будинку для старих. З інтервалом у п’ять секунд машина випльовувала їх сухими й охайно випрасуваними на боці, де стояли Томмі й Чарлі. А їхня робота була їх забирати, складати й вкидати у візок, вистелений коричневим папером.

Але тієї миті Томмі Вільямс просто стояв і витріщався на Чарлі Латропа, а його щелепа відвисла аж до грудної клітки. Він стояв, а перед ним росла гора простирадл, які пройшли крізь щілину чистими й тепер валялися на підлозі, всотуючи в себе грязюку, що чвакала під ногами (а у вологій пральні тієї грязюки було багато).

До них на всіх парах мчав Гомер Джессап, головний бичара того дня. Він верещав так, що вуха закладало, і наперед смакував свару. Але Томмі звернув на нього нуль уваги. Він заговорив до Чарлі так, наче старого Гомера, котрий відірвав більше довбешок, ніж міг полічити, і не було зовсім.

— Як, ти сказав, того гольфера звали?

— Квентин, — відповів Чарлі, розгублений і засмучений. Пізніше він розказував, що хлоп буквально пополотнів, став білий, наче прапор парламентаря. — Ґлен Квентин, здається. Ну чи якось так…

— Ви що! Ви що! — проревів Гомер Джессап. Шия в нього була червона, як півнячий гребінь. — Кидайте простирадла в холодну воду! Бігом! Господи, бігом, ви…

— Боже мій, Ґлен Квентин, — промовив Томмі Вільямс, і це все, що він встиг промовити, бо Гомер Джессап, цей найменш миролюбивий із людей, добряче приклав йому кийком по потилиці. Томмі хряснувся мордою об підлогу так сильно, що миттю позбувся трьох передніх зубів. До тями він прийшов уже в карцері, до якого був прикутий ще тиждень — їхав у товарному вагоні знаменитого поїзда зі злаково-зубодробильним харчуванням від Сема Нортона. Плюс у справу йому пришили чорну мітку.


То було на початку лютого шістдесят третього. Вийшовши з карцеру, Томмі Вільямс порозпитував ще шістьох чи сімох старожилів тюрми, і від усіх чув приблизно ту саму історію. Я це знаю, бо був одним із них. Та коли я спитав, нащо йому це потрібно, Томмі наче води в рот набрав.

А тоді одного дня він пішов у бібліотеку і злив Енді Дюфрейну отакенну гору інформації. І вперше та востаннє (принаймні відтоді, як він підійшов до мене з питанням про плакат із Ритою Гейворт, шаріючись, наче малий, що купує першу в житті пачку «Троянів»), Енді втратив незворушність… тільки цього разу він геть засипався.

Я побачив його того дня трохи згодом, і вигляд у нього був, як у того, хто наступив на робочий край граблів і добряче гахнув собі між очей. Руки в нього трусились. Коли я до нього заговорив, він не відповів. Ще до кінця дня він перетер із Біллі Генлоном, головним вертухаєм, і наступного дня забив стрілу з начальником Нортоном. Пізніше він розказував мені, що тієї ночі не склепив повік. Просто лежав і слухав, як за вікном вистогнує холодний зимовий вітер, раз по раз проводжав поглядом промінь прожектора, який креслив довгі рухливі тіні на бетонних стінах клітки, яку він звав домом, відколи Гаррі Трумен був президентом[27], і намагався все обдумати. Він сказав мені, що Томмі наче витяг ключ, який підходив до клітки в глибині його свідомості, клітки, дуже схожої на його власну камеру. Та замість людини в ній сидів тигр, і того тигра звали Надія. Вільямс витяг ключ, що відмикав клітку, і хоч-не-хоч, а тигр вирвався на волю, і тепер блукав у нього в голові.

Чотири роки перед тим Томмі Вільямса заарештували в Род-Айленді, злапали за кермом краденої тачки, у якій було повно вкраденого краму. Томмі здав свого спільника, прокурор за співпрацю просив про м’якше покарання, і Томмі його отримав. Від двох до чотирьох, в ув’язненні. Через одинадцять місяців після того, як він почав мотати свій строк, його співкамернику підфартило дістати квиток на волю, а до Томмі підселили нового. Елвуд Блетч його звали. Блетча взяли за збройне пограбування й засудили на термін від шести до дванадцяти.

— Я такого нервовохворого чувака ще ніколи не бачив, — ділився зі мною Томмі. — Таким не варто й потикатися в грабіжники. Особливо зі стволом. Трохи десь щось зашурхотить, і він підстрибує до стелі… а на землю опускається стріляючи, швидше за все. Якось уночі він мене мало не задушив, бо десь далі по коридору якийсь поц лупив по ґратах жерстяним кухлем.

Я з ним сім місяців одсидів, а тоді мене випустили. Ну, розумієш, я відмотав і вийшов на перерву. Щоб ми з ним базікали, не скажу, бо з Елом Блетчем розмову не провадять. Він провадить її з вами. Він патякав без угаву. Ніколи не затикався. Як ти хочеш вставити слово, він одразу грозить тобі кулаком і підкочує очі. Коли він таке робив, мене аж тіпало. Він був здоровенний, мов бик, високий, майже лисий, ще й ті зелені очиська зиркали з западин. Боже. Хоч би я більше ніколи його не бачив.

Щоночі він наче у триндливий запій ішов. Де він ріс, із яких притулків здриснув, де й ким працював, яких бабів трахав, скільки підпільних казино обчистив. А я просто йому не заважав. Морда в мене не те щоб дуже, ну, але все одно не хотілося, щоб її розфігачили.

Мені він сказав, що бомбанув більше двохсот точок. Повірити в це мені було важко, бо він злітав у повітря, наче феєрверк, щоразу, як хтось голосно пердне, але він клявся, що так і було. А тепер… Реде, послухай мене. Я знаю, що мужики часом плетуть усякі вигадки, як про щось узнають. Але мені врізалося в пам’ять: ще до того, як почув про того гольфера Квентина, я подумав, що якби в мій будинок вдерся Ел Блетч і я про це згодом взнав, то вважав би себе найщасливішим задрипанцем з усіх, кому пощастило жити далі. Можеш собі уявити його в спальні якоїсь дамочки? Він стоїть перебирає її скриньку з цяцьками, і тут вона кашляє уві сні чи перевертається на другий бік? Мені про таке навіть подумати страшно, мороз пробирає. Іменем матері клянусь.

Він розказував, що і людей вбивав. Людей, які його зайобували. Принаймні так він казав. І я йому повірив. Бо він був схожий на того, хто може когось мочканути. Просто він, курва, вічно був заведений! Як волина зі спиляним ударником. Знав я одного кента, у нього був поліцейський «сміт-енд-вессон» зі спиляним ударником. Він ні на хріна не годився, ну, хіба що потріпатися про нього можна було. У тому револьвері спусковий механізм приводився в дію так легко, що він би вистрілив, якби цей кент, Джонні Каллаген, так його звали, якби він увімкнув свій грамофон на повну котушку й поклав його на гучномовець. Отакий був і Ел Блетч. Краще я його описати не можу. І нітрохи не сумніваюся, що він прикінчив двійко-трійко людей.

І якось уночі, просто аби щось сказати, я такий питаю: «І кого ж ти вбив?» Ну, жартома, розумієш. А він сміється й каже: «У Мені один строк мотає за тих двох, кого я замочив. Був там один такий і жінка того лоха, який відбуває. Я саме їхню хату перетрушував, а той недоносок почав мене зайобувати».

— Не пригадую, називав він мені ім’я жінки чи ні, — вів далі Томмі. — Мо’, і називав. Але в Новій Англії Дюфрейн — це як Сміт чи Джонс для решти країни, бо тут дуже багато жабоїдів. Дюфрейн, Лавеск’ю, Улетт, Пулен — хто там ті жабоїдські прізвища пам’ятає? Але він сказав, як звали того кокнутого. Сказав, Ґлен Квентин його звали, і був він мудилом, багатим мудилом, у гольф круто грав. Ел подумав, що він тримає на хаті гроші, може, навіть штук п’ять баксів. У ті часи то було велике бабло, сказав він. То я такий: «А коли то було?» А він: «Після війни. Зразу після війни».

Отож, він зайшов, став шукати, і тут вони попрокидалися, і мудило почав його діймати. Це Ел так сказав. А я скажу, що, може, той гольфер просто собі захропів. Коротше, Ел сказав, що Квентин був у ліжку з жінкою якогось крутого адвоката, адвоката запроторили в Шоушенк. І зареготав, гучно так. Господи Ісусе, та коли мене звідтіля випустили, то було моє найбільше в житті свято.


Думаю, тепер ви розумієте, чому Енді трохи очамрів, коли Томмі виклав йому ту історію, і чому зажадав одразу ж побачитися з начальником. Чотири роки тому, коли Томмі познайомився з Елвудом Блетчем, той відсиджував свої від шести до дванадцяти. Тому, коли про все це дізнався Енді, він міг бути на межі того, щоб вийти… чи вже вийшов. Отакими були два гострі краї рожна, на якому повільно смажився Енді. З одного боку, Блетч міг усе ще бути в ув’язненні, а з іншого — міг уже вийти, і шукай вітру в полі.

У розповіді Томмі були неузгодженості, але хіба ж їх і в реальному житті не бува? Блетч сказав Томмі, що засадили крутого адвоката, а Енді був банкіром, але люди не надто освічені схильні плутати ці дві професії. І не забувайте, що минуло дванадцять років між тим, як Блетч читав газетні вирізки про той суд, і тим, як він переповів ту історію Томмі Вільямсу. А ще він зізнався Томмі, що потягнув зі скрині, яку Квентин тримав у комірчині, щось із тисячу доларів, а на суді над Енді представники поліції заявили, що ознак пограбування не було. Тут у мене є кілька здогадів. По-перше, коли ти береш касу, а чоловік, якому вона належала, мертвий, то хто скаже, що щось вкрали? Хіба що хтось інший зможе розказати, що воно там взагалі було, це щось. По-друге, хто сказав, що Блетч про цей момент не збрехав? Може, він не хотів визнавати, що вбив двох людей просто так. По-третє, може, ознаки пограбування й були, а лягаві їх проґавили (лягаві бувають дуже тупими) чи навмисне приховали, щоб не псувати картину прокурору. Пам’ятайте, що цей пес балотувався, і для цього йому потрібно було когось засудити. Незакрита справа про пограбування з убивством загрожувала виставити його в невигідному світлі.

Але з цих трьох версій мені найбільше подобається та, що посередині. Свого часу в Шоушенку я знав кількох таких елвудів блетчів — охочих понатискати на гачок із божевільними очима. Такі люблять втирати, що на кожному скачку їм вдається втекти з чимось типу діаманта «Надія»[28], навіть якщо насправді сидять за те, що їх зловили з годинником «таймекс» за два долари й дев’ятьма баксами в кишені.

А в розповіді Томмі був один момент, який переконав Енді остаточно, не лишаючи йому ні тіні сумніву. Блетч не навмання поліз у будинок до Квентина. Він назвав Квентина «багатим мудилом» і точно знав, що той — професійний гравець у гольф. Що ж, Енді з дружиною протягом кількох років раз чи два на тиждень їздили в заміський клуб, випивали там, вечеряли. Та Енді й сам чимало там чарок перехилив, відколи дізнався про жінчину зраду. У заміському клубі був причал, на якому в сорок сьомому недовгий час працював неповний робочий день паркувальник, котрий заправляв машини й заливав мастило. Він підходив під опис Елвуда Блетча, який дав Томмі. Кремезний високий чолов’яга, практично лисий, з глибоко посадженими зеленими очима. У нього ще була така неприємна манера витріщатися, наче він тебе оцінював з голови до ніг. Енді казав, що довго він там не затримався. Або сам звільнився, або його вигнав Бриґз, головний начальник причалу. Але він був не з тих, кого легко забути. Надто вже врізався в пам’ять.



Тож одного дощового, вітряного дня, коли над сірими стінами по небу стрімко мчали пухкі сірі хмари, того дня, коли вже почав танути останній сніг, оголюючи мертві клапті торішньої трави на полях за тюрмою, Енді подався на зустріч із начальником Нортоном. Начальнику належить просторий кабінет в адміністративному крилі, а позаду начальницького столу є двері, що з’єднують його кабінет із кабінетом заступника. Того дня заступника на місці не було, зате був один активіст. Я забув, яким було його справжнє ім’я та прізвище, але всі арештанти, зі мною включно, звали його Честером, на честь кореша маршала Диллона[29]. Честер повинен був полити рослини, а ще помити й натерти воском підлогу. Та я підозрюю, що того дня всі рослини не втамували спраги, а єдиним натертим предметом була пластина на замковій шпарині тих дверей, яку полірувало брудне Честерове вухо.

Він почув, як відчиняються й зачиняються головні двері кабінету начальника, а тоді Нортон каже:

— Доброго ранку, Дюфрейн. Ви щось хотіли?

— Пане начальнику, — почав Енді. Старий Честер потім нам розповідав, що заледве впізнав голос Енді — так він змінився. — Начальнику… є дещо… зі мною дещо сталося, що… щось таке… таке… я не знаю, з чого почати.

— Ну, то почніть з початку, — запропонував начальник (напевно, найсолодкавішим своїм голосом, а-зараз-розгорнімо-всі-псалом-двадцять три-і-почитаймо-разом). — Це завжди найкращий спосіб.

Й Енді почав. Почав із того, що освіжив у пам’яті Нортона деталі злочину, за який його ув’язнили. А потім до найменших подробиць переказав начальнику тюрми усе те, що розповів йому Томмі Вільямс. Ще він назвав ім’я Томмі. Ви можете подумати, що це був не наймудріший вчинок (зважаючи на те, що відбувалося далі). Але тоді я спитаю у вас: а який у нього був вибір? Йому потрібно було, щоб історія звучала правдоподібно.

Коли він закінчив, то якийсь час Нортон просто сидів і мовчав. Так і бачу його: відкинувся на спинку крісла під фотографією губернатора Рида на стіні, пальці переплетені, печінково-коричневі губи складені бантиком, лоб вкритий драбиною зморщок, які тягнуться мало не до маківки, почесний значок тьмяно поблискує.

— Так, — урешті-решт промовив він. — Такої пекельної історії я ще ніколи в житті не чув. Але, Дюфрейн, я скажу вам, що мене в ній найбільше дивує.

— Що, сер?

— Що ви на неї клюнули.

— Тобто, сер? Я не розумію, що ви маєте на увазі. — Честер сказав, що Енді Дюфрейн, котрий тринадцять років тому своїм поглядом пришпилив Байрона Гедлі до даху номерної майстерні, мало не бекав-мекав у пошуках потрібних слів.

— Ну як же, — сказав Нортон. — Усе досить-таки очевидно. Цей молодик Вільямс ставиться до вас із захватом, ви його вразили. У самісіньке серце, можна сказати. Він почув історію ваших поневірянь і, цілком природно, схотів вас… розрадити, нехай буде так. Цілком природно. Він молодий, не надто розумний. Не дивно, що він не передбачив, як на вас подіє ця його оповідка. Я вам раджу…

— Думаєте, у мене такої думки не було? — спитав Енді. — Але я ніколи не розказував Томмі про чоловіка, який працював на причалі. Я нікому про це не розказував — мені це навіть на думку не спадало! Але те, як Томмі описував свого співкамерника, і той чоловік… вони однаковісінькі!

— Що ж, можливо, ви тут трохи вдаєтеся до вибіркового сприйняття, — з усмішкою сказав йому Нортон. Отакі фразочки, типу «вибіркове сприйняття», у пенології[30] та виправному бізнесі обов’язкові для вивчення, і люди тулять їх скрізь, де треба й не треба.

— Це зовсім не той випадок. Сер.

— Це ваш погляд на ситуацію. А мій відрізняється. І пам’ятаймо: я маю лише ваше слово, що був такий чоловік і що він працював у Фелмутському заміському клубі.

— Ні, сер, — знову вставив Енді. — Ні, це неправда. Бо…

— Але нехай, — гучно й владно перебив його Нортон, — погляньмо на це з іншого кінця телескопа. Припустімо… поки що лише припустімо… що цей чоловік, на ім’я Елвуд Блотч, існував насправді.

— Блетч, — з притиском виправив Енді.

— Хай буде Блетч. Скажімо, він був співкамерником Томаса Вільямса в Род-Айленді. Існує дуже висока ймовірність того, що його вже випустили. Дуже висока. Ми ж навіть не знаємо, скільки він уже відсидів перед тим, як потрапив у камеру до Вільямса. Знаємо лише, що термін у нього був від шести до дванадцяти.

— Так. Ми не знаємо, скільки він на той час відсидів. Але Томмі сказав, що він був рецидивістом, нарваним типом. Я думаю, цілком імовірно, що він досі сидить. Та навіть якщо випустили, у тюрмі мають бути відомості про останню адресу, за якою він мешкав, імена родичів…

— І, найпевніше, то глухі кути.

Енді на мить замовк, а потім вибухнув:

— Ну, але ж шанс все-таки є, чи не так?

— Так, звісно, є. Але уявімо на хвилиночку, Дюфрейн, що Блетч існує і що його досі надійно утримують за мурами в’язниці штату Род-Айленд. І що ж він скаже, коли ми принесемо йому отакі пироги в кошику? Думаєте, він упаде на коліна, підкотить очі й скаже: «Це я скоїв! Я! Благаю вас, додайте до мого вироку за пограбування ще й довічне!»?

— Чому ви такий твердолобий? — спитав Енді, та так тихо, що Честер майже нічого не розчув. Зате слова начальника донеслися до його вух цілком чітко.

— Як? Як ти мене назвав?

— Твердолобим! — прокричав Енді. — Чи ви навмисне?

— Дюфрейн, ти забрав п’ять хвилин мого часу. Ні, сім. А в мене на сьогодні дуже щільний графік. Тому, напевно, на цьому ми оголосимо нашу зустріч завершеною і…

— У заміському клубі зберігаються всі особові справи колишніх працівників, невже ви цього не розумієте? — закричав Енді. — Податкові декларації, зарплатні форми, форми компенсації з безробіття — і все це з його прізвищем! Там ще повинні були залишитися працівники з тих часів, може, навіть сам Бриґз! Минуло п’ятнадцять років, а не ціла вічність! Вони його згадають! Вони неодмінно згадають Блетча! Якщо я переконаю Томмі засвідчити, що розказав йому Блетч, а Бриґза — що Блетч справді там був, справді працював у заміському клубі, то зможу домогтися нового суду! Я зможу…

— Охороно! Охороно! Виведіть цього чоловіка!

— Та що з вами таке? — спитав Енді. Честер розказував, що він уже мало не зривався на крик. — Це моє життя, мій шанс вийти звідси, як ви не розумієте? Невже ви не зробите одного-єдиного міжміського дзвінка, щоб принаймні перевірити те, що сказав Томмі? Послухайте, я заплачу за дзвінок! Я заплачу за…

Залунали удари — то наглядачі схопили його й потягли в коридор.

— У карцер, — сухо мовив начальник Нортон. І, мабуть, помацавши свій почесний значок, додав: — На хліб і воду.

Тож Енді, котрий на ту мить уже геть втратив над собою контроль і досі кричав на начальника тюрми, потягли геть. Честер сказав, що його крики долинали до його вух навіть після того, як двері зачинили.

Це моє життя! Моє життя, як ви не розумієте, це моє життя!


Двадцять діб на злаково-зубодробильній дієті внизу, у карцері. То був його другий заліт в одиночку. А сутичка з Нортоном стала першою насправді чорною міткою в особовій справі Енді відтоді, як він долучився до нашої маленької щасливої родини.

Якщо вже випливла ця тема, розкажу-но я вам про шоушенківський карцер. Це буде ніби повернення в ті відчайдушні піонерські часи початку-середини тисяча семисотих років у штаті Мен. Тоді ще ніхто особливо не заморочувався такими штуками, як «пенологія», «реабілітація» та «вибіркове сприйняття». Тоді з тобою обходилися так, наче існує тільки чорне й біле. Ти міг бути або винуватий, або невинний. Винуватих або вішали, або завдавали в холодну. І якщо тебе засудили до холодної, то ні про який виправний заклад не йшлося. Ні, свою холодну ти мусив викопати собі сам, лопатою, наданою тобі провінцією Мен. Від сходу до заходу сонця ти копав якнайширшу і якнайглибшу яму. А потім тобі давали кілька шкур і відро, і ти стрибав униз. Побачивши тебе на дні ями, тюремник накривав її ґратами і раз чи двічі на тиждень скидав тобі туди трохи хліба чи, може, шмат зачервивілого м’яса. У неділю ввечері бувало свято: ківшик ячмінної юшки. Сцяв ти у відро, а потім те саме відро простягав, щоб туди налили води, десь так о шостій ранку, коли приходив тюремник. Коли дощило, ти відром вичерпував воду зі своєї камери в холодній… звісно, якщо не хотів захлинутись, мов той щур у дощовій діжці.

«У ямі», як її називали, ніхто довго не затримувався. Тридцять місяців — то була межа. І наскільки я можу судити, найдовший в історії термін, після якого ув’язнений піднявся на волю живим, відсидів так званий Даремський хлопак, чотирнадцятирічний психопат, що кастрував однокласника іржавим шматком металу. Він провів у ямі сім років. Але, звісно, вкинули його туди молодим і дужим.

Ви маєте пам’ятати, що за злочини, тяжчі, ніж дрібна крадіжка, блюзнірство чи забудькуватість (наприклад, не покласти ганчірку для носа в кишеню, коли виходиш надвір у шабат), зазвичай вішали. За легкі злочини (такі як оце я щойно згадав, та інші, до них подібні) ти відбував три, шість чи дев’ять місяців у ямі й вилазив звідти блідий, мов риб’яче пузо, зіщулювався від страху перед відкритими просторами, твої очі майже нічого не бачили, усі зуби ходором ходили в лунках від цинги, ступні жер грибок. Весела старенька провінція Мен. Йо-хо-хо і пляшка рому.

Карцерне крило Шоушенку й близько таким поганим не було… мабуть. Думаю, людський досвід усе оцінює за трьома основними ступенями. Добре, погано й жахливо. І коли простуєш назустріч темряві, що згущується ближче до «жахливо», стає дедалі важче розпізнавати півтони.

Щоб потрапити в карцерне крило, ви мусите під конвоєм спуститися вниз, подолати двадцять три сходинки, що ведуть на підвальний рівень, де єдиним виразним звуком розлягається крапання води. Під стелею висить ряд лампочок по шістдесят ват, іншого світла нема. Камери тут мають форму діжки, як ті стінні сейфи, що їх багатії часом ховають за картинами. Як і в сейфі, круглі двері висять на петлях, і вони не ґратовані, а суцільні. Повітря проникає крізь вентиляційні отвори в стелі, але світла нема, тільки твоя власна лампочка на шістдесят ват, яку вимикають зовнішнім вимикачем одразу ж після восьмої вечора, на годину раніше, ніж настає відбій у решті в’язниці. Саму лампочку не забрано металевою сіткою чи ще чимось таким. Тому не покидає відчуття, що тобі дозволяють існувати тут, у темряві, якщо тобі цього хочеться. Мало хто цього бажає насправді… але після восьмої вибору, звісно, нема. У камері є нари, пригвинчені до стіни, і параша без сидіння. Проводити тут час можна трьома різними способами: сидіти, срати чи спати. Вибір величезний. Двадцять діб можуть тягнутись, як рік. Тридцять — як два, а сорок — як десять. Іноді чути, як у вентиляційних трубах шкребуться щури. У такому становищі, як це, півтони жахливого швидко стираються.


На користь карцеру можна сказати хіба одне: там у тебе є час подумати. В Енді було двадцять діб на те, щоб подумати, насолоджуючись злаково-зубодробильною дієтою, а коли він вийшов, то зажадав ще однієї зустрічі з начальником. Запит відхилили. Така зустріч, сказав йому начальник, буде «контрпродуктивною». Ще одне слівце, яке вам варто опанувати, перш ніж підете працювати у сферу в’язниць та інших виправних закладів.

Енді терпляче подав запит знову. І знову. І знову. Він змінився, цей Енді Дюфрейн. Зненацька, коли навколо нас пишно розквітла весна шістдесят третього, на його обличчі прорізалися зморшки, а у волоссі проступили пасма сивини. Та тінь усмішки, яка завжди трималася навколо його рота, щезла. Його очі дедалі частіше вдивлялися кудись у порожнечу, і з часом ти дізнаєшся, що коли чоловік так дивиться, він веде лік рокам, що вже відсидів, і місяцям, і тижням, і дням.

Він знову й знову невтомно поновлював свій запит. Він був терплячий. Чого-чого, а часу в нього було повно. Настало літо. Президент Кеннеді у Вашингтоні обіцяв нову хвилю наступу на бідність та нерівність у громадянських правах, не знаючи, що жити йому лишалося півроку. У Ліверпулі заявив про себе музичний гурт під назвою «Бітлз», ставши у британській музиці силою, на яку мали зважати. Але в Штатах, здається, про них ще ніхто не чув. Бостонські «Ред сокс», яким лишалося ще чотири роки до того, що жителі Нової Англії називають «Дивом-67», плентались у хвості Американської ліги. Усе це відбувалося у великому світі, де люди ходять вільні.

Нортон прийняв його ближче до кінця червня, і саме про цю розмову я почув від самого Енді через сім років.

— Якщо річ у грошах, можете не хвилюватись, — тихим голосом сказав йому Енді. — Чи, думаєте, я викажу? Я не рубатиму гілляку, на якій сиджу. Мене тоді засудять так само, як…

— Годі, — перебив його Нортон. Його обличчя витягнулося й стало холодним, як темно-сірий надгробний камінь. Він відхилився назад у кріслі й маківкою мало не торкнувся гаптованого напису: «ЙОГО СУД ГРЯДЕ, І ДО НЬОГО ВЖЕ БЛИЗЬКО».

— Але…

— Більше ніколи навіть не заїкайся про гроші, — відрубав Нортон. — Ані в цьому кабінеті, ані деінде. Якщо не хочеш, щоб з бібліотеки знову зробили комірчину й зберігали в ній фарбу. Ти мене зрозумів?

— Я просто хотів вас заспокоїти, от і все.

— Того дня, коли мені знадобиться, щоб мене заспокоював такий жалюгідний сучий син, як ти, я піду на пенсію. Я погодився тебе прийняти, Дюфрейн, бо набридло, що ти завалюєш мене заявами. Я хочу, щоб це припинилося. Якщо ти хочеш купити цей Бруклінський міст[31], діло твоє. Мене в це не вплутуй. Я такі божевільні історійки, як оце твоя, міг би слухати по два рази на тиждень, якби схотів. Кожен грішник у цьому закладі використовував би мене, як жилетку. Я тебе поважав. Але це вже край. Край. Ми порозумілися?

— Так, — сказав Енді. — Але знайте, що я найму адвоката.

— Господи Боже, навіщо?

— Я думаю, ми зможемо звести докупи кінці. З Томмі Вільямсом, моїми свідченнями й прямими доказами у вигляді документів та свідчень працівників заміського клубу, я думаю, усе в нас вийде.

— Томмі Вільямс більше не в’язень цього закладу.

— Що?!

— Його перевели.

— Куди перевели?

— У Кешмен.

Почувши це, Енді замовк. Він був розумною людиною, але тільки екстремально тупий не відчув би, що тут пахне договірняком. Кешмен — це в’язниця загального режиму на крайній півночі, в окрузі Арустук. Тамтешні ув’язнені копають картоплю. Праця, ясний пень, тяжка, але за неї вони одержують пристойну платню і, у разі, якщо забажають, можуть відвідувати заняття в непоганому професійно-технічному училищі. А для такого, як Томмі, хлопця з молодою дружиною і дитям, ще важливіше було те, що Кешмен мав програму відпусток… а це означало шанс пожити, як нормальна людина, бодай у вихідні. Шанс поклеїти модельку літака з малим, зайнятися сексом із дружиною, може, на пікнік піти.

Майже сто процентів, що Нортон усім цим потеліпав під носом у Томмі, на одній-єдиній ниточці: надалі ні слова більше про Елвуда Блетча. Або загримиш у важкі умови Томастону на мальовничій трасі номер один із реально лютими мужиками, і замість сексу з дружиною його матимеш із якимось старим страшнючим підаром.

— Але чому? — спитав Енді. — Навіщо його…

— Я зробив тобі послугу, — спокійно промовив Нортон, — зв’язався з Род-Айлендом. У них справді був ув’язнений на ім’я Елвуд Блетч. Його випустили достроково на ТУ — на так званих тимчасових умовах. Ще одна з шалених програм лібералів, призначених для того, щоб на вулицях побільшало злочинців. Відтоді його ніхто не бачив.

— Начальник тої тюрми… він ваш друг?

Сем Нортон обдарував Енді посмішкою, холодною, мов ланцюжок дияконського годинника.

— Ми знайомі, — відповів він.

Чому? — повторив Енді. — Ви можете мені сказати, навіщо ви це зробили? Ви знали, що я не збирався патякати… про те, що ви тут робите. Ви знали. То чому?

— Бо від таких, як ти, мене нудить, — неквапом промовив Нортон. — Ти мені подобаєшся там, де ти зараз є, і поки я начальник Шоушенку, ти залишатимешся на своєму місці. Бач, раніше ти вважав себе кращим за інших. Я цей вираз у людини на обличчі давно навчився читати. На твоєму я його помітив першого ж разу, коли зайшов у бібліотеку. Він був наче написаний у тебе на лобі великими літерами. А тепер цього виразу нема, і мені це вельми до вподоби. Річ не лише в тому, що ти корисна посудина, навіть не думай. Просто таким людям, як ти, треба вчитися бути смиренними. Ти походжав тим прогулянковим подвір’ям, наче вітальнею, куди вас запросили на вечірку з коктейлями, де виплодки пекла гуляють, жадаючи жінок і чоловіків ближніх своїх та напиваючись до поросячого вереску. Але ти так більше не походжатимеш. Я стежитиму за тим, щоб ти так не походжав. У нас попереду ще багато років, і я стежитиму за тобою з превеликою втіхою. А тепер вимітайся звідси до біса.

— Гаразд. Але віднині, Нортон, уся позакласна активність припиняється. Інвестиційне консультування, схеми, поради щодо звільнення від податків. Усе це припиниться. Щоб дізнатися, як задекларувати здирницькі доходи, звертайтеся у відділ кадрів.

Обличчя в начальника Нортона стало червоним, як цегла… і враз уся фарба відринула од його щік.

— За це ти повертаєшся в карцер. Тридцять днів. На хліб і воду. Ще одна чорна мітка. А поки сидітимеш, ось тобі пожива для роздумів: якщо бодай щось із цього припиниться, бібліотеки більше не буде. Я візьму цю справу на власний контроль, подбаю, щоб вона повернулася до того стану, у якому була перед тим, як ти сюди потрапив. А ще я зроблю твоє життя… дуже важким. Надзвичайно. Я тобі влаштую найважче з усіх можливих ув’язнень. Для початку ти втратиш свій одномісний «Гілтон» у блоці номер п’ять. Втратиш усі ті камінці з підвіконня, втратиш захист охоронців од содомітів. Ти… втратиш усе. Ясно?

Я думаю, усе було гранично ясно.


А час минав, як раніше. Найстаріший у світі фокус, і, певно, єдиний насправді магічний. Зате Енді Дюфрейн змінився. Став жорсткішим. Інакше я цей його стан описати не можу. Він і далі виконував брудну роботу для начальника Нортона й тримався за бібліотеку, тож зовні все було нібито як раніше. Він і далі випивав на дні народження й на Новий рік, і далі віддавав корешам решту пляшки. Час від часу я діставав йому шкурки для полірування камінців, а шістдесят сьомого прикупив новий скельний молоток. Бо той, який я роздобув дев’ятнадцять років тому, геть стерся. Дев’ятнадцять років! Коли отак зненацька це промовиш, ті шість складів лунають так, наче гупнули двері склепу й хтось двічі прокрутив у них ключ. Скельний молоток, що в ті часи коштував десятку, тепер, шістдесят сьомого, продавали за двадцять два долари. Ми з Енді тільки журливо всміхнулися через це.

Енді далі різьбив і полірував камінці, які знаходив на прогулянковому подвір’ї, однак саме подвір’я вже суттєво поменшало в розмірах. Половину того, що було в п’ятдесятому, шістдесят другого заасфальтували. Разом із тим — він, по-моєму, знаходив, чим себе зайняти. Закінчивши вовтузитися з камінцем, він обережно викладав його на зовнішнє підвіконня, що виходило на схід. Розказував мені, що любить дивитись, як вони лежать на сонці, ті шматочки планети, які він підібрав із землі та яким надав форми. Кристалічний сланець, кварц, граніт. Смішні скульптурки зі слюди, що трималися на клеї для літачків. Розмаїті осадові породи, відполіровані й вирізьблені таким чином, що одразу впадало в око, чому Енді називав їх «сендвічами міленіуму», — скраю в них виднілися смужки різних матеріалів, що нашарувалися протягом десятиліть і століть.

Час від часу Енді роздавав свої камінці й камінові скульптурки, щоб звільнити місце для нових. Мені, я думаю, він подарував найбільше. Разом із камінцями, схожими на однакові запонки, я отримав п’ять. Була серед них одна з тих слюдяних скульптурок, про які я вам казав, — у вигляді чоловіка, що жбурляє списа, і два камінці з осадових порід із гладенько відполірованим поперечним перерізом, у якому видно було всі рівні. Вони досі у мене, і я досить-таки часто беру їх у руки й розмірковую над тим, на що здатна людина, коли в неї є достатньо часу й бажання його до чогось прикласти, потроху, по краплині.

Тож принаймні зовні все було по-старому. Якби Нортон так сильно хотів зламати Енді, як він стверджував, то шукати змін варто було б під поверхнею, на споді. Але якби Нортон справді побачив, як змінився Енді, то, я думаю, його б цілком задовольнили ті чотири роки після їхньої сутички.

Він сказав Енді, що той походжає подвір’ям, наче його запросили на вечірку з коктейлями. Я б це, звісно, не так описав, але я розумію, що він мав на увазі. Тут варто згадати, що я казав раніше: Енді носив свою свободу, мов якесь невидиме пальто, тюремний менталітет завжди був йому чужий. Його очі не потьмяніли. Він ніколи не ходив так, як інші в’язні, коли день догоряє до кінця й вони повертаються в свої камери, перебути ще одну нескінченну ніч, — човгаючи ногами, похиливши плечі. Енді завжди ходив із випростаними плечима, і хода його була легкою, наче він прямував додому, де його чекала смачна домашня вечеря й гарна жінка, а не баланда з гнилих овочів і глевкої товченої картоплі, а поряд — скибка-дві чогось жирного і хрящуватого, що більшість арештантів називали загадковим м’ясом… і зображення Ракел Велч на стіні.

Але на ті чотири роки Енді, якщо й не став точнісінько таким, як решта, то все одно замкнувся в собі й поринув у мовчазну темну задуму. Проте хто може його за це винуватити? Отож, начальник Нортон, певно, тішився… хай навіть і не довго.


Його чорний настрій розвіявся шістдесят сьомого, десь приблизно наприкінці Щорічного чемпіонату з бейсболу. То був рік мрії, рік, коли «Ред сокс» виграли вимпел замість посісти дев’яте місце, як пророкували нью-йоркські букмекери. Коли це сталося (коли команда здобула вимпел Американської ліги), усю в’язницю охопило якесь радісне збудження. У повітрі витало дурне відчуття — немовби, коли вже «Мертві шкарпетки»[32] воскресли й повернулися до життя, то й будь-хто може на це сподіватися. Тепер я не можу пояснити, що то було за відчуття — напевно, так само будь-який колишній бітломан не в змозі пояснити те шаленство. Але воно було справжнім. Коли «Ред сокс» вийшли на фінішну пряму, кожен радіоприймач у тюрмі транслював ігри. Коли ближче до кінця «Сокс» продули пару ігор, усі засумували, і на радощах мало не здійняли заколот, коли Рико Петрочеллі подав м’яч, що став вирішальним. А потім знову всіх охопив смуток — це коли Лонборґа здолали в сьомій грі чемпіонату, і так скінчилася мрія, за крок від повного тріумфу. Зате Нортон, либонь, тішився без міри, сучий син такий. Йому подобалося, коли арештанти вбиралися в мішковину й посипали голови попелом.

Але Енді не скотився назад у стан похмурої безнадії. Однаково він не був великим фанатом бейсболу — мабуть, цим усе й пояснювалося. Разом із тим він наче підхопив течію доброго передчуття, і для нього вона не вичахла після останньої гри Чемпіонату. Він витяг із шафи те невидиме пальто й знову його надів.

Пригадую один ясно-золотий осінній день. Був уже кінець жовтня, чемпіонат скінчився кілька тижнів тому. Напевно, була неділя, бо на подвір’ї не проштовхнешся від чоловіків із «відхідняком після важкого тижня». Хтось кидав фрісбі, хтось бавився, перекидаючи футбольний м’яч, інші влаштували бартер: обмінювалися своїми нехитрими пожитками. Решта, напевно, сиділи за довгим столом у залі для відвідин, під невсипущим оком вертухаїв: розмовляли з родичами, курили цигарки, втирали щиру брехню, одержували перетрушені передачі.

Енді сидів навпочіпки біля стіни. Підставивши обличчя теплому сонцю, він постукував камінцем об камінець. Напрочуд теплим воно було, те сонце, як на таку пізню осінь.

— Реде, привіт! — гукнув він. — Іди, посидь зі мною хвилинку.

Я підійшов.

— Хочеш? — спитав він, простягаючи мені ті два дбайливо відполіровані «сендвічі міленіуму», про які я розповідав.

— А то, — кивнув я. — Дуже гарні. Спасибі.

Він здвигнув плечима й змінив тему.

— У тебе наступного року велика річниця намічається.

Я кивнув. Наступного року мені мала стукнути тридцятка. Шістдесят відсотків життя минуло в тюрязі Шоушенк.

— Як думаєш, вийдеш колись?

— А то. Коли відросте довга біла борода, а в довбешці залишиться зо три клепки, не більше.

Енді слабо всміхнувся. Він знову заплющив очі й підставив обличчя сонцю.

— Приємно.

— Ще б пак — уже довга зла зима в потилицю дмухає.

Він кивнув, і якусь хвилю ми мовчали.

— Коли я виберуся звідси, — нарешті мовив Енді, — то поїду туди, де завжди тепло. — Говорив він так спокійно й упевнено, що можна було подумати, ніби до кінця терміну йому лишався місяць чи два. — Реде, знаєш, куди я поїду?

— Нє-а.

— У Зихуатанехо, — сказав він, м’яко, ніби музику, перекочуючи це слово на язиці. — Це в Мексиці. Маленьке містечко десь за двадцять миль від Плая-Азул і мексиканського тридцять сьомого шосе. До Акапулько на березі Тихого океану сто миль на північний захід. Знаєш, що мексиканці кажуть про Тихий океан?

Я відповів йому, що не знаю.

— Кажуть, що в нього нема пам’яті. Саме там я хочу доживати віку, Реде. У теплій місцині, що не має пам’яті.

Говорячи, він набрав у жменю камінців і тепер один за одним кидав їх на землю та дивився, як вони підскакують і котяться внутрішнім полем бейсбольного майданчика, який невдовзі зникне під товстелезним шаром снігу.

— Зихуатанехо. Я куплю там невеличкий готель. Шість хатинок на пляжі і ще шість — трохи глибше, для торгівлі на шосе. Я найму хлопця, який возитиме моїх гостей чартером на риболовлю. Запровадимо приз для того, хто зловить найбільшого марліна сезону, і вивішуватимемо його фотку у вестибюлі. Це буде не сімейний готель. Це буде готель для людей, які приїжджають на медовий місяць… першої чи другої категорії.

— А де ти грошики візьмеш, щоб це казкове диво прикупити? — поцікавився я. — Цінні папери продаси?

Енді глянув на мене з усмішкою.

— Не так уже й далеко це від правди. Реде, часом ти мене приємно вражаєш.

— Ти про що?

— Коли приходить велика біда, то виявляється, що насправді всі люди на світі діляться на два типи. — Енді чиркнув сірником, склав долоню ковшиком і підкурив цигарку. — Реде, можеш уявити будинок, напхом напханий рідкісними полотнами, скульптурами й пречудовим антикваріатом? А ще уяви, що власник цього будинку почув: насувається страхітливий ураган. Так от, людина, що належить до першого з цих двох типів, просто сподіватиметься, що минеться. Ураган змінить курс, каже вона сама собі. Жоден ураган, якщо він при своєму розумі, не наважиться стерти з лиця землі всіх цих рембрандтів, двох моїх коней Деґа, моїх джексонів поллоків і паулів клее. Крім того, Господь цього не допустить. А якщо вже й станеться найгірше, то вони застраховані. Це один тип людей. А другий просто вирішить, що ураган промчить крізь його будинок прямісінько посередині. Якщо в прогнозі погоди скажуть, що ураган щойно змінив курс, ця людина подумає, що він неодмінно повернеться, тільки для того, аби зрівняти її будинок із землею. Людина цього другого типу знає, що сподіватися на краще не зашкодить, коли ти готовий до найгіршого.

Я й собі прикурив.

— Хочеш сказати, ти підготувався до непередбачуваного?

— Так. Я підготувався до урагану. Я знав, що все може погано скінчитися. Часу в мене було обмаль, але в ті дні, що мені лишалися, я не сидів склавши руки. У мене був друг… чи не єдиний, хто мене підтримав, залишився поряд у важкі часи… він працював в інвестиційній компанії в Портленді. Років шість тому помер.

— Співчуваю.

— Ага. — Енді викинув недопалок. — Ми з Ліндою мали близько чотирнадцяти тисяч доларів. Не густо, але ж ми були молоді, чорт забирай. Усе життя попереду. — На обличчі Енді промайнула гримаса болю, та потім він розсміявся. — А коли все це лайно закрутилося, я бігом потягнув своїх рембрандтів геть зі шляху, яким пройде ураган. Я продав свої акції та, як слухняний хлопчик, заплатив податки на дохід від продажу капіталу. Усе задекларував. Ніде не махлював.

— А твоє майно не заарештували?

— Реде, я ж не вмер, мені висунули обвинувачення у вбивстві! Заморозити активи ні в чому не винної людини, слава Богу, не можна. Та й не одразу вони набралися сміливості обвинуватити мене в цьому злочині. У нас із Джимом, моїм другом, було трохи часу. Звісно, я трохи постраждав, отак усе скинувши скопом. Трохи шкури з мене здерли. Але в той час у мене вже були серйозніші проблеми, ніж перейматися за якісь втрати на біржі.

— Ну, я думаю.

— Та коли я потрапив у Шоушенк, усе було в ажурі. Усе досі в ажурі. Поза цими мурами, Реде, існує чоловік, якого ще не бачила в лице жодна жива душа. У нього є номер соціального страхування й права на керування транспортним засобом, видані штатом Мен. Є свідоцтво про народження. Ім’я та прізвище — Пітер Стівенс. Чудове для анонімності, скажи?

— І хто він? — Я підозрював, що він зараз скаже, але повірити в це не міг.

— Я.

— От тільки не кажи, що в тебе був час зробити фальшиву ксиву, коли тебе вже пресували слідаки, — сказав я. — Чи що ти її доробляв, коли тебе судили за…

— Ні, цього я тобі не скажу. Фальшиву ксиву робив мій друг Джим. Він почав після того, як відхилили мою першу апеляцію, і вже навесні п’ятдесятого майже все необхідне було в нього на руках.

— Це ж треба, який у тебе був близький друг. — Я ще не вирішив, наскільки можу в усе це вірити: повністю, частково чи не вірити зовсім. Але день був теплий, пригрівало сонечко, а оповідка була збіса добра. — Усе це на сто один процент незаконно, отак-от виправляти фальшивий паспорт.

— Він був близьким другом, — погодився Енді. — Ми разом пройшли війну. Франція, Німеччина, окупація. Він був добрим другом. Знав, що це незаконно, але також знав, що в цій країні зробити фальшиве посвідчення особи дуже легко й цілком безпечно. Він узяв мої гроші — мої гроші, на які було сплачено всі податки, щоб ними не надто цікавилася податкова, — та інвестував їх від імені Пітера Стівенса. Це було в п’ятдесят першому. Сьогодні сума становить триста сімдесят тисяч доларів плюс якийсь дріб’язок.

Напевно, моя щелепа з глухим стуком упала на груди, бо він усміхнувся.

— Уяви собі всі ті компанії, у які люди хотіли б вкласти гроші з п’ятдесятого року, й у цьому переліку неодмінно будуть дві-три з тих, у які вклався Пітер Стівенс. Якби я не втрапив сюди, то на сьогодні нажив би вже сім-вісім мільйонів баксів. Був би в мене «ролс-ройс»… і виразка шлунка завбільшки з портативний радіоприймач.

Його руки опустилися на землю й стали перетирати її, шукаючи ще камінців. Рухалися вони невтомно й граційно.

— Я сподівався на краще, але готувався до найгіршого. Лише це й більше нічого. Фальшиве ім’я потрібне було, щоб зберегти той маленький статок, який мені вдалося врятувати. Я сховав картини, перетягнувши їх у безпечне місце подалі від шляху просування урагану. От тільки не знав, що ураган… що все це затягнеться так надовго.

Якийсь час я мовчав. У голові ніяк не вкладалося, що цей низенький худорлявий чоловік у тюремній сіряві поряд зі мною міг мати більше грошей, ніж начальник Нортон з усіма його схемами здатен заробити до кінця свого нікчемного життя.

— Коли ти сказав, що можеш найняти адвоката, ти точно не жартував, — зрештою промовив я. — Та за такі бабки ти Клеренса Дерроу[33] міг найняти чи хто там за нього може ниньки зійти. То чому не найняв, Енді? Господи! Та ти б звідси вилетів, як ракета!

Енді всміхнувся. Та сама усмішка торкала його губи, коли він казав мені, що в них із дружиною ціле життя було попереду.

— Ні.

— Та хороший адвокат витяг би малого Вільямса з Кешмена, навіть якби той вищав і опирався, — не вгавав я. Мене вже понесло. — Ти б добився нового слухання, найняв приватних детективів, щоб пошукали того Блетча, і дав би просратися Нортону. Енді, чому ні?

— Бо я сам себе перехитрував. Якби я простягнув руки до грошей Пітера Стівенса з-за ґрат, то втратив би все до останнього центра. Мій друг Джим міг би все організувати, але Джим помер. Розумієш, у чому проблема?

Я зрозумів. Ті гроші могли бути для Енді рятівним містком, але вони, справді, наче іншій людині належали. У принципі, так і було. І якби ті акції, у які їх вклали, раптом стали б втрачати свою цінність, Енді нічого не зміг би вдіяти, крім як спостерігати за їхнім стрімким падінням, день у день відстежувати його на сторінці цінних паперів у газеті «Прес-геральд». «Таке воно життя, важке й прекрасне», — подумав я.

— Реде, я тобі зараз розкажу, що й до чого. У містечку Бакстон є велика сіножать. Ти ж знаєш, де Бакстон?

Я сказав, що знаю. Зовсім поряд зі Скарборо.

— Точно. А на північному краю цієї сіножаті є кам’яна стіна, така, як у вірші Роберта Фроста. І десь біля підніжжя тієї стіни лежить камінь, що на сінокосі в штаті Мен здається геть недоречним. То шмат вулканічного скла. До сорок сьомого він правив за прес-пап’є на столі в моєму кабінеті. У ту стіну його вклав мій друзяка Джим. Під ним лежить ключ. Той ключ відмикає банківську скриньку в портлендському відділенні банку «Каско».

— Оце ти попав, — сказав я. — Коли вмер твій друг Джим, податкова мусила відімкнути всі його банківські скриньки. Через виконавця його волі, звісно.

Усміхнувшись, Енді постукав мене по скроні.

— Тямиш. Здається, у тебе там не желе. Але ми врахували можливість того, що Джим може померти, поки я парюсь на нарах. Та скринька — на ім’я Пітера Стівенса. Раз на рік адвокатська фірма, що стала виконавцем Джимового заповіту, надсилає в «Каско» чек, щоб сплатити оренду сейфа Стівенса.

У тому сейфі — Пітер Стівенс власною персоною — чекає, коли його випустять на волю. Його свідоцтво про народження, картка соціального страхування та водійські права. Так, права прострочені на шість років, бо шість років тому помер Джим, але їх елементарно відновити за п’ять доларів. Там його акціонерні сертифікати, муніципальні облігації, що не підлягають оподаткуванню, і щось із вісімнадцять облігацій на пред’явника, на суму десять тисяч доларів кожна.

Я аж присвиснув.

— Пітер Стівенс замкнений у банківському сейфі в банку «Каско» в Портленді, а Енді Дюфрейн — у сейфі в Шоушенку, — гірко всміхнувся він. — Око за око. А ключ, що відмикає сейф, гроші й нове життя, лежить під брилою чорного скла на сіножаті в Бакстоні. Оце я тобі розказав, Реде, а зараз скажу ще одне. Останні двадцять років, плюс-мінус, я з палкою цікавістю проглядав газети, шукаючи новин про якісь будівельні проекти в Бакстоні. Я все думаю, що одного дня прочитаю, як через те поле прокладають шосе чи будують нову лікарню широкого профілю або ж торговельний центр. Закатають моє нове життя під десять футів бетону чи викинуть у якесь болото з ковшем ґрунту.

— Господи Боже, Енді, — не подумавши бовкнув я, — коли все це правда, то як ти примудряєшся не збожеволіти?

Він знову всміхнувся.

— Поки що на Західному фронті без змін.

— Але можуть минути роки…

— Так і буде. Та, може, не так багато, як розраховує держава й начальник Нортон. Чекати так довго я не можу собі дозволити. Усе думаю про Зихуатанехо й той готельчик. Це все, що я хочу від життя, Реде. По-моєму, це не так уже й багато. Я не вбивав Ґлена Квентина, і своєї дружини теж, а той готель… я не забагато хочу. Хотіти плавати, і засмагати, і спати в кімнаті з відчиненими вікнами й відкритим простором… це не забагато.

Енді жбурнув камінці на землю.

— Знаєш, Реде, — недбало промовив він, — у такому місці… мені потрібна буде людина, яка вміє все дістати.

Я задумався надовго. І найбільшою перешкодою для всіх цих планів, у моїй уяві, було не те, що ми базікали про нездійсненні мрії на засраному тісному тюремному дворі під пильними поглядами вартових, які витріщалися на нас зі своїх постів.

— Я б не зміг, — зрештою визнав я. — Не зміг би звикнути на волі. Я тепер, як-то кажуть, казенна людина. Тут я той, хто може все тобі дістати, ага. Але на волі тобі будь-хто будь-що притягне. На волі, коли тобі треба плакат, чи скельний молоток, чи набір «Корабель у пляшці», ти можеш узяти срані «Жовті сторінки». А тут я — срані «Жовті сторінки». Я б не знав, як починати. Чи з чого починати.

— Ти себе недооцінюєш, — зауважив Енді. — Ти людина, яка самотужки здобула освіту. Власними силами досягла успіху. Доволі видатна, на мою думку, людина.

— Та ну, у мене й атестата шкільного нема.

— Я знаю. Але людину людиною робить не лише шмат паперу. І не лише тюрма її ламає.

— Енді, на волі я б не впорався.

Він підвівся.

— Ти подумай. — Усередині пролунав гудок, й Енді неквапом пішов, неначе вільна людина, яка щойно зробила вигідну пропозицію іншій вільній людині. І на кілька годин лише цього виявилося достатньо, щоб я відчув себе вільним. От що зумів зробити Енді. Зумів ненадовго змусити мене забути, що ми обидва — довічники, стараннями довбодятлів із комісії УДЗ та начальника-псалмопівця, якому Енді Дюфрейн подобався там, де він був. Бо ж Енді був кімнатною собачкою, яка вміла заповнювати податкові декларації. Яка дивовижна тваринка!

Але вже ввечері в себе в камері я знову відчув себе арештантом. Увесь той задум тепер видавався безглуздим, а в уявній картинці, на якій синя вода вихлюпувалася на білий пісок, було більше жорстокості, ніж дурості, — вона риболовецьким гачком встромилася мені в мозок і тепер смикала. Я просто не вмів носити те невидиме пальто так, як його носив Енді. Тієї ночі уві сні мені привидівся великий чорний камінь зі скляною поверхнею посеред сіножаті, камінь у формі велетенського ковадла. Я силкувався підняти камінь, щоб витягти з-під нього ключ. Але клята каменюка була надто здоровенною й не піддавалася.

А десь на відстані валували гончі пси — вони вже наближалися.


І це, напевно, підводить нас до теми втечі з в’язниці.

Звісно, час від часу в нашій маленькій щасливій родині таке коїться. Але розумні люди не перелазять через мур, ні. Тільки не в Шоушенку. Прожектори світять усю ніч, їхні довгі білі пальці промацують відкриті поля, що впритул підходять до в’язниці з трьох боків, і смердюче болото з четвертого боку. Зрідка арештанти-таки перемахують через мур. І їх майже всіх ловлять у світлі прожекторів. А якщо ні, то ловлять, коли вони самі намагаються зловити машину на шостому чи дев’яносто дев’ятому шосе. Якщо хтось пробує пішки перейти поля, його неодмінно помітить якийсь фермер і по телефону повідомить тюремникам місце, де його бачив. Арештанти, які перелазять через мур, дурні. Шоушенк, звісно, не Каньйон-ситі[34], але в сільській місцевості мужика, що скаче сракою по купинах у сірій піжамі, видно, мов таргана на весільному торті.

За багато років (може, це й дивно, а може, й не дуже) найуспішніше втекти вдавалося тим, хто скористався моментом. Деякі втекли, заховавшись у візку з простирадлами. Такий собі сендвіч з білою булкою й арештантом. Коли я тільки-но тут з’явився, таких випадків було чимало, але за роки, що минули, цю лазівку більш-менш прикрили.

Знаменита програма «З-за мурів — світу» начальника Нортона теж мала свою частку втікачів. Ці хлопці вирішили, що слово праворуч від тире їм подобається більше, ніж те, що ліворуч. І знову ж таки, у більшості випадків це сталося незаплановано. Кидаєш свій ківш для збирання чорниць і стрімголов летиш у кущі, поки вертухай відлучився до машини випити склянку води чи коли двоє вертухаїв занадто захопилися суперечкою про те, хто з «Бостон петріотс»[35] скільки ярдів пробіг і вирвався вперед.

У п’ятдесят дев’ятому «ззамурівці» копали картоплю в Саббатусі. Було третє листопада, уже майже все вигребли з землі. При них був наглядач — Генрі П’ю (він уже не належить до нашої щасливої маленької родини, можете мені повірити). Він сидів на задньому бампері одного з пікапів для картоплі й топтав свій обід, тримаючи на колінах карабін, коли раптом із туманного холодного пообіддя неквапом вийшов прекрасний (ну, так мені сказали, але іноді люди про таке прибріхують) олень. П’ю рвонув за ним. Перед очима в нього одна за одною мчали картинки, як він вішає трофейну голову в кімнаті відпочинку. А тим часом троє його підопічних просто встали й пішли. Двох згодом схопили в Лізбон-Фолз, у залі більярдних автоматів. А третього не знайшли й донині.

Але найгучнішим, напевно, був випадок Сида Недо. Це сталося ще п’ятдесят восьмого, і я думаю, перевершити Сида не вдасться більше нікому й ніколи. Сид був надворі, розкреслював поле для суботньої тюремної гри в бейсбол, коли о третій годині дня всередині пролунав гудок, що сигналізував про нову зміну для наглядачів. Паркувальний майданчик розташовано за подвір’ям для прогулянок, по той бік головних воріт, які приводяться в дію електрикою. О третій ворота відчиняються, і наглядачі, що заступають на зміну і навпаки, зливаються в єдиному потоці: ляскають один одного по спинах, гнуть матюки, обмінюються новинами про свої очки в боулінгу й травлять бородаті расистські анекдоти.

Сид просто покотив свою малювальну машину у ворота, лишаючи за собою на землі тридюймову базову лінію — від третьої бази на подвір’ї аж до канави на протилежному боці траси шість, де згодом і знайшли ту машину перекинутою, у купі вапна. Не питайте мене, як він це провернув. На ньому була тюремна роба, зріст — шість футів два дюйми[36], він крокував, лишаючи за спиною хмару вапняного пилу. У мене є лише один варіант — то все-таки була друга половина п’ятниці, і наглядачі, у яких закінчилася зміна, були дуже щасливі, що йдуть, а наглядачі, що заступали на зміну, були зажурені, що заступають, тому перша компанія не вистромлювала голів із вапняної хмари, а остання не підводила похнюплених носів… тому старий Сид Недо прослизнув між цими двома компашками.

Наскільки я знаю, Сид ще й досі в мандрах. Протягом стількох років ми з Енді Дюфрейном по-доброму сміялися з неперевершеної втечі Сида Недо, а коли почули про той літак, який викрали в повітрі заради викупу, ну той, де один хлоп із парашутом вистрибнув через задній люк, Енді клявся вздовж і впоперек, що Ді-Бі Купер — то несправжнє ім’я, насправді його звуть Сидом Недо.

— А в кишені в нього, напевно, лежала жменя вапна, на щастя, — сказав тоді Енді. — От везучий курвин син.


Але ви ж розумієте, що такі, як Сид Недо, чи той хлоп, який безборонно злиняв із картопляного поля в Саббатусі, — вони ніби тюремну версію Ірландської лотереї[37] виграли. Просто собі шість різних щасливих випадків, які так-сяк склеювалися докупи потрібної миті. А такий пацан, як Енді, міг дев’яносто років ждати, але не дочекатись омріяної нагоди.

Може, пам’ятаєте, як я давненько вже згадував про чувака, якого звали Генлі Бекус, бригадира пральні. У Шоушенк він втрапив двадцять другого і за тридцять один рік умер в тюремному лазареті. Втечі й спроби втечі були для нього як хобі — може, тому що сам він так і не насмілився зробити цей ривок. От він міг розказати тобі сотню різних схем. Усі вони були для психів, і всі їх так чи інакше пробували здійснити в Шенку. Найбільше я любив оповідку про Бівера Морисона, засудженого за злам із проникненням, який намагався в підвалі номерної фабрики з нуля зібрати планер. Схему апарата він запозичив із книжки, виданої десь так у тисяча дев’ятисотому році, під назвою «Путівник сучасного хлопчика з розваг і пригод». Бівер примудрився зібрати його й не спалитися (принаймні так легенда мовить), а потім виявилося, що двері підвалу замалі й клята машинерія в них не пролізе. Генлі переповідав цю байку так, що живіт можна було надірвати від реготу. І таких історій він знав дюжину — ні, дві дюжини. Таких само кумедних.

Що стосувалося деталей шоушенківських утеч, то Генлі знав їх так досконало, що міг назвати розділ і вірш. Якось він мені сказав, що за його термін в’язні здійснили понад чотириста спроб дати драла, і це тільки ті, про які йому було відомо. Ви просто задумайтесь на хвильку, перш ніж кивнути головою й читати далі. Чотири сотні спроб утекти! Це виходить, по дванадцять і дев’ять десятих спроб на кожен рік, який Генлі Бакус провів у Шоушенку й вів їх облік. Клуб «Спроба втечі місяця». Звісно, більшість тих афер були халтурою, чимось такого штибу, коли наглядач хапає горопашного довбограника, що крадькома пробирається на вихід, попід лікоть і гарчить: «І куди це ти, везучий гівнюче, зібрався?»

За словами Генлі, десь шістдесят із цих спроб він би оцінив як більш серйозні й серед них назвав «тікання з в’язниці-1937», за рік до того, як у Шенку з’явивсь я. Тоді саме споруджували нове адміністративне крило, і чотирнадцятеро арештантів, скориставшись будівельним обладнанням в погано замкненому сараї, вибралися на волю. Увесь південний Мен тоді на вухах стояв через цих чотирнадцятьох «запеклих головорізів», більша частина яких були налякані до смерті й не знали, куди йти далі, як не знає заєць на шосе, коли світло фар прибиває його до асфальту й назустріч мчить велетенська вантажівка. Жоден із тих чотирнадцяти далеко не втік. Двох застрелили на місці — цивільні, не полісмени й не працівники тюрми. Але не втік жоден.

А скільки їх справді втекло між тридцять восьмим, коли за ґрати сів я, і тим днем у жовтні, коли Енді вперше згадав у розмові зі мною про Зихуатанехо? Якщо скласти докупи мої відомості й те, що знав Генлі, то, мабуть, десятеро. Десятеро, яким вдалося піти. І я здогадуюся, що принаймні половина з цих десятьох нині відбуває термін в інших закладах нижчої освіти, таких як Шенк, хоча, звісно, це не те, про що можна знати напевно. Бо тюрма затягує. Коли забрати в людини свободу й навчити жити в камері, то ця людина наче втрачає здатність мислити просторово. Вона — мов той заєць, про якого я згадував, застиглий у світлі фар вантажівки, яка от-от його розчавить. Найчастіше арештант, щойно відкинувшись, іде на якусь тупезну роботу, де в нього не буде ні найменшого шансу чогось добитись… а все чому? Бо так він швидше повернеться назад, за мури. Туди, де він розуміє, що до чого.

Енді був не такий. На відміну від мене. Побачити Тихий океан, звісно, хотілося, але я боявся, що коли насправді туди потраплю, то перелякаюся на смерть — через усю ту безмежну велич.

Хай там як, той день нашої розмови про Мексику та про містера Пітера Стівенса… саме того дня в мене з’явилися підозри, що в Енді є план зникнення. Я всією душею надіявся, що він буде обережний, але грошей на те, що його задум увінчається успіхом, не поставив би. Бо, бачте, у начальника Нортона Енді був під мікроскопом. Для Нортона Енді не був мертвою колодою з номерком. У них були, так би мовити, робочі взаємини. А ще в Енді був розум і була душа. Нортон поставив собі за мету використати перший і знищити другу.

Як на волі трапляються чесні політики (ті, що лишаються відданими тим, хто їх купив), так і в тюрмі бувають чесні наглядачі. І якщо ви непоганий психолог, маєте трохи добра й охоту його пороздавати, то, думаю, цілком зможете прикупити собі достатньо «гляділок-в-інший-бік», щоб мати перепочинок. Я не та людина, яка вам скаже, що ніхто ніколи такого не провертав, але Енді Дюфрейн був не тією людиною, яка могла таке втнути. Бо, як я вже казав, за ним стежив Нортон. Енді про це знав, і вертухаї, звісно, теж.

На програму «З-за мурів — світу» Енді ніхто б не висунув, бо всі кандидатури мав схвалити начальник Нортон. Та й до таких, хто б спробував провернути спокійну втечу Сида Недо, він не належав.

Якби я був на його місці, думка про той ключ згризала б мене зсередини. На його місці, якби я міг бодай на дві години за ніч склепити повіки, то вважав би себе найщасливішим із людей. Бакстон був менш ніж за тридцять миль від Шоушенку. Так близько й так далеко.

Я досі думаю, що найліпше було б йому найняти адвоката й спробувати знову запустити судовий процес. Що завгодно, аби тільки вирватися з чіпких лап Нортона. Може, Томмі Вільямсу й можна було заткнути рота, усього-на-всього перевівши його на м’який режим із відпустками та іншими шнягами, але я в цьому не був упевнений до кінця. Може, добрий старий упертюх-адвокат із Міссісіпі зумів би його розколоти… і, може, тому адвокату навіть не довелося б занадто сильно потіти. Вільямсу Енді по-справжньому подобався. Я періодично нагадував Енді про ці моменти, а той тільки всміхався, думками перебуваючи десь далеко (це видно було по очах), і казав, що думає над цим.

Очевидячки, над багатьма іншими речами він теж думав.


Тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятого року Енді Дюфрейн здійснив утечу з Шоушенку. Його не піймали, і навряд чи колись піймають узагалі. Думаю, що Енді Дюфрейна більше не існує. Але в містечку Зихуатанехо, що в Мексиці, мабуть, є чолов’яга, якого звати Пітер Стівенс. Імовірно, він керує новісіньким маленьким готельчиком цього року, тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого від народження Господа нашого.


Дванадцятого березня тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятого року двері камер у блоці номер п’ять відчинили о шостій тридцять ранку, як це роблять завжди в усі дні, крім неділі. І, як завжди в усі дні, крім неділі, мешканці тих камер вийшли в коридор і вишикувалися в дві шеренги, а двері камер із грюкотом позачинялися за їхніми спинами. В’язні одразу ж помарширували до головних дверей п’ятого блока, де їх порахували двоє наглядачів, перед тим як відправляти вниз, на сніданок з вівсянки, яєчні й жирного бекону.

Усе йшло згідно зі встановленим порядком — аж поки біля головних дверей арештантів не порахували. Їх мало бути двадцять дев’ятеро. Натомість виявилося двадцять вісім. Після дзвінка начальнику варти блок номер п’ять дістав дозвіл вирушати на сніданок.

Начальник варти, не надто поганий хлоп, якого звали Ричард Ґоньяр, та його помічник, веселе мудило Дейв Беркс, прожогом прибігли в п’ятий блок. Ґоньяр по черзі відчиняв двері камер, і вони з Берксом разом ішли коридором, волочачи кийки по ґратах, тримаючи напоготові пістолети. У таких випадках, як цей, найчастіше буває так, що комусь уночі стало зле, так зле, що він навіть із камери вранці вилізти не може. У більш рідкісних випадках хтось помирав… чи заподіював собі смерть.

Та цього разу, замість хворого чи померлого, вони знайшли загадку. Бо жодного чоловіка ніде не було. У блоці номер п’ять було чотирнадцять камер, по сім з кожного боку коридору, і всі вони стояли порівняно охайно прибрані (за срач у камері в Шоушенку карали тимчасовою забороною відвідин) й зовсім порожні.

Найперше, про що подумав Ґоньяр, — наглядач помилився під час переклички або ж його розіграли. Тому, замість того, щоб після сніданку відправляти арештантів на роботу, їх повернули в камери. Усі раділи й перекидалися жартиками — будь-яка перерва у звичній рутині була за свято.

Двері камер повідчинялися, в’язні зайшли всередину, двері позачинялися. Якийсь клоун викрикнув:

— Я вимагаю адвоката, я вимагаю адвоката, ви нами тут командуєте, наче в якійсь клятій тюрмі!

— Заткнися, або я тебе заткну, — гаркнув Беркс.

— Беркі, я твою жінку затикав, — не вгавав Клоун.

— Ану всі заглухли, бо цілий день будете тут сидіти, — докинув Ґоньяр.

Він і Беркс знову пішли вздовж коридору, перелічуючи носи. Далеко йти не довелося.

— Чия це камера? — спитав Ґоньяр у нічного наглядача з правого боку.

— Ендрю Дюфрейна, — відповів правобічний, і більше нічого казати не треба було. Тієї самої миті рутина скінчилася. Надувна куля злетіла вгору.

В усіх кінах про тюрму, які я бачив, коли в’язень дає драпака, запускають виючу сирену. У Шоушенку ще ніколи такого не було. Перше, що робив Ґоньяр, — зв’язувався з начальником. Другим кроком було обшукати територію в’язниці. Третім — повідомити в поліцію штату в Скарборо про можливу втечу арештанта.

Такий був порядок. Про те, що треба обшукати камеру підозрюваного у втечі, пункту не було, тому ніхто цього й не зробив. У той час ні. Та й навіщо? То був випадок, коли все, як на долоні. Маленька, квадратна камера, з ґратами на вікнах і ґратами на висувних дверях. Параша і порожні нари. І декілька симпатичних камінців на підвіконні.

А ще, звісно, плакат. Уже з Ліндою Ронстадт[38]. Плакат просто над нарами. У тому місці протягом двадцяти шести років незмінно висіли різні плакати. І коли хтось (як виявилося, начальник Нортон власною персоною — так поетично взяла гору справедливість) під нього зазирнув, усім одібрало мову від жаху.

Але все це відбувалося вже після шостої тридцять вечора, майже через дванадцять годин по тому, як оголосили, що Енді зник, — через дванадцять годин по тому, як він дременув.


Нортон підскочив до стелі.

У мене надійне джерело — Честер, той зсучений, який того дня натирав воском підлогу в коридорі адмінкрила. Але полірувати того дня пластину на замковій шпарині вухом йому не довелося — за його словами, начальник верещав на Рича Ґоньяра так, що чути було аж унизу в архіві.

— Що ти маєш на увазі: «перевірили, на території в’язниці його нема»? Що це значить? Це значить, що ви його не знайшли! Але краще знайдіть його! Краще знайдіть! Бо я хочу, щоб він знайшовся! Мені це потрібно!

Ґоньяр щось пробелькотів.

— Це сталося не в твою зміну? Це ти так кажеш. А наскільки я розумію, ніхто не знає, коли це сталося. Чи як. І чи взагалі сталося. Так, я хочу, щоб о третій годині цього дня він стояв у мене в кабінеті, інакше полетять голови. Я тобі це обіцяю, а свої обіцянки я виконую завжди.

Ґоньяр знову щось кувікнув, і це «щось» примусило Нортона ще сильніше забитися в істериці.

— Ні? Тоді подивися сюди! Сюди подивися! Упізнаєш? Результат учорашньої переклички в блоці номер п’ять. Кожен ув’язнений був на місці! Дюфрейна замкнули о дев’ятій, неможливо, щоб тепер його не було! Це неможливо! Знайди його!

Але о шостій того вечора Енді все ще вважали зниклим. Нортон власною персоною ураганом примчав униз, у блок номер п’ять, де того дня всі ми сиділи під замком. Спитаєте, чи допитували нас? Більшу частину того довжелезного дня ми провели на допитах перед знервованими вертухаями, яким у потилиці дихав дракон. Усі ми повторювали одне й те саме: нічого не бачив, нічого не чув. І наскільки мені відомо, усі ми казали правду. Я так точно. Та й що ми могли розказати, крім того, що Енді справді був у своїй камері, коли нас замикали, і через годину, на момент відбою, теж?

Один дотепник припустив, що Енді просочився в замкову шпарину. Це припущення коштувало йому чотирьох діб у карцері. Від нервового напруження нашим наглядачам геть відбило почуття гумору.

Тож униз спустився (прогупотів) Нортон. Його сині очі обпікали нас таким полум’ям, що здавалося, ще трохи — і з гартованої сталі ґрат наших кліток полетять викресані іскри. Він дивився на нас таким поглядом, ніби вважав, буцімто ми всі у змові. Може, і правда сам у це вірив.

Нортон зайшов у камеру Енді й роззирнувся навколо. Там усе було так, як залишив її мешканець. Ковдра на нарах відгорнута, але здавалося так, що на ній ніхто не спав. Камінці на підвіконні… та не всі. Найулюбленіші він забрав із собою.

— Каміння! — просичав Нортон і рвучким рухом змів їх з підвіконня. Камінці зі стуком попадали на підлогу. Ґоньяр, чия зміна скінчилася чотири години тому, скривився, але промовчав.

Погляд Нортона впав на плакат із Ліндою Ронстадт. Лінда дивилася через плече, вклавши руки в задні кишені дуже обтислих жовтувато-коричневих слаксів. На ній був топік, зав’язаний на шиї, шкіра світилася глибокою каліфорнійською засмагою. Той плакат мусив ображати Нортона до глибини його баптистської душі. Я бачив, як люто він зиркає на нього, і згадав, що колись казав Енді: «Таке відчуття, що я можу зробити крок і стати поряд з тією дівчиною».

Що, у принципі, він і зробив… і до того, щоб це побачити, у Нортона лишалося кілька секунд.

— Хвойда паскудна! — гаркнув він і зірвав плакат зі стіни.

А під ним відкрилося провалля діри в бетоні. З країв посипалися бетонні крихти. Ґоньяр би в ту діру не проліз.

Нортон дав йому наказ. Господи, напевно, уся тюряга чула, як Нортон наказує Ричу Ґоньяру лізти в ту діру. А Ґоньяр відмовився, категорично й рішуче.

— Ти мені за це рапорт покладеш! — верещав Нортон, б’ючись в істериці, мов клімактерична баба від приливів. Він остаточно втратив самовладання. Шия густо почервоніла, на лобі напнулися дві пульсуючі вени. — Можеш не сумніватися, ти… ти, французисько! Ти напишеш рапорт, і я подбаю про те, щоб ти більше ніколи не влаштувався на жодну роботу в жодній тюрмі Нової Англії!

Ґоньяр мовчки простягнув Нортону службовий пістолет, руків’ям уперед. Йому щойно урвався терпець. Він провів на роботі чотири години понаднормово, пішла вже п’ята, і йому урвався терпець. Вихід Енді з нашої маленької щасливої родини наче штовхнув Нортона за край, де починалося щось особисте й ірраціональне, те, що давно сиділо в ньому скабкою… і, звісно, тієї ночі він геть із котушок зірвався.

Я, звісно, не знаю, що то було — оте особисте й ірраціональне. Знаю одне: що двадцять вісім арештантів того вечора, коли рештки денного світла розчинялися в темному небі пізньої зими, слухали гризню між Нортоном і Ричем Ґоньяром, і всі ми: суворорежимники й довготерміновики, на чиїх очах приходили й западали в небуття адміністрації, агресивні блатні самці й солоденькі тишки-слабаки — усі ми знали, що начальник Семюел Нортон щойно перетнув межу, яку інженери полюбляють називати «деформацією в момент руйнування».

І Богом клянуся, у мене було дуже виразне відчуття, ніби я чую, як десь регоче Енді Дюфрейн.


Зрештою Нортон таки змусив худого дрища з нічної зміни полізти в ту діру за плакатом із Ліндою Ронстадт. Дрища звали Рорі Тремонт, і в плані розуму він зірок не хапав. Може, він думав, що йому за це «Бронзову зірку»[39] дадуть, чорт його зна. Як виявилося згодом, добре, що Нортон узяв когось приблизно Ендіної статури й зросту. Якби туди запхали когось товстозадого (як більшість наглядачів), він би застряг у дірці — точняк, як те, що Господь зелену траву зробив. І, може, і досі б там стирчав.

Тремонт поліз, обв’язавшись навколо пояса нейлоновою мотузкою, яку хтось знайшов у багажнику своєї машини, й озброївшись великим ліхтариком з акумулятором на шість вольтів. На той час Ґоньяр, який вже передумав звільнятися й здавався єдиним, хто зберіг здатність ясно міркувати, відкопав десь план тюряги. Я добре знав, що він міг на них побачити, — стіну, яка в поперечному перерізі мала вигляд сендвіча. Уся стіна була десять футів завтовшки. Внутрішня й зовнішня секції мали десь по чотири фути товщини. А посередині одну від одної відділяло два фути порожнечі, і повірте, то було м’ясо… у багатьох розуміннях.

З діри долинув голос Тремонта, якийсь порожній і мертвий.

— Начальнику, тут щось смердить.

— Не зважай! Лізь далі.

Нижня частина ніг Тремонта щезла в дірі. А за мить зникли й ступні. Промінь ліхтарика тьмяно стрибав по стінах лазу.

— Начальнику, тут дуже сильно смердить.

— Я сказав, не звертай уваги! — гаркнув на нього Нортон.

У відповідь долинув розпачливий голос Тремонта:

— Смердить лайном. Господи, це воно і є, це лайно, о Боже, випустіть мене звідси я зараз виригаю… От лайно це лайно… о Буоооже… — Звук, що супроводжував останнє слово, ні з чим не можна було переплутати: Рорі Тремонт позбувся усього, що з’їв на обід і вечерю.

Ну, для мене то вже був край. Більше я стримуватися не міг. Увесь той день — та де там день, усі останні тридцять років, — зненацька навалилися на мене, і я зареготав. Я сміявся, тримаючись руками за живіт, боячись луснути, сміявся так, як не сміявся ще ніколи з тих пір, як перестав бути вільною людиною. Я й не сподівався, що колись зможу так заливатися сміхом у цих сірих стінах. І Боже милий, як же це було приємно!

— Заберіть його звідси! — заверещав начальник Нортон, а я так реготав, що навіть не розумів, кого він має на увазі: мене чи Тремонта. Я просто сміявся, дриґав ногами, притримував живіт. Я не зміг би припинити, навіть якби Нортон пригрозив, що застрелить мене на місці. — Заберіть його ГЕТЬ!

Що ж, друзяки й сусіди, піти довелося мені. Прямцем униз, у карцер, де я й пронидів наступні п’ятнадцять діб. Довгенько. Але час від часу я згадував бідолашного старого не-надто-розумного Рорі Тремонта, котрий волав: «От лайно це лайно», — а потім думав про те, як Енді Дюфрейн прямує на південь у власному авто, вбраний у вишуканий костюм, і не міг стримати сміху. Ті п’ятнадцять діб в одиночці я провів, практично стоячи на вухах. Може, тому що якась частина мене була з Енді Дюфрейном. Енді Дюфрейном, який вимастився в лайні та вийшов з іншого боку чистим. Енді Дюфрейном, який прямував у бік Тихого океану.


Про решту всього, що сталося того вечора, я дізнавався від півдюжини джерел, хоча дізнаватися там особливо не було чого. Напевно, Рорі Тремонт після того, як вивалив обід і вечерю, вирішив, що втрачати йому все одно нічого, і поповз далі. Впасти в шахту між внутрішнім і зовнішнім сегментами стіни тюремного блока йому не загрожувало — вона була така вузька, що Тремонту довелося протискатися вниз. Згодом він розказував, що не міг вдихнути на повні груди, тому дихав потроху, а ще відчув, що таке бути похованим живцем.

На дні шахти він побачив велику каналізаційну трубу, під’єднану до чотирнадцяти туалетів у блоці номер п’ять. То була керамічна труба, яку проклали там тридцять три роки тому, і вона була розбита. Біля дірки із зазубленими краями Тремонт знайшов скельний молоток Енді.

Енді вибрався на свободу, але це було нелегко.

Труба була ще вужча, ніж шахта, якою щойно спустився Тремонт, — два фути в діаметрі. Рорі Тремонт у неї не поліз, і, наскільки мені відомо, ніхто інший теж. Бо проповзти нею — то, либонь, було щось збіса неймовірне. Поки Тремонт оглядав діру й скельний молоток, із труби вискочив пацючара — завбільшки з цуцика кокер-спаніеля. Тремонт притьмом видряпався назад у камеру Енді. Чисто тобі мавпа по жердині.

Енді проліз у ту трубу. Може, він знав, що відходи з неї витікають у струмок на болотистому західному боці, за п’ятсот ярдів поза стінами в’язниці. Думаю, знав. План тюрми не був засекречений, й Енді, напевно, якось примудрився на нього глянути. Він був мужик доскіпливий, мусив знати чи довідатися, що каналізаційна труба, яка виходила з блока номер п’ять, була останньою в Шоушенку, не під’єднана до нової каналізації, а ще мусив знати, що або він тікає до середини сімдесят п’ятого, або не тікає взагалі, бо в серпні цей корпус також мали під’єднати до нової каналізації.

П’ятсот ярдів. Довжина п’яти футбольних полів. Замалим не миля. Він проповз цю відстань, може, тримаючи в руці маленький ліхтарик-олівець, а може, усього-на-всього коробку сірників. Проповз крізь гидь нечистот, яку я ні уявити не можу, ні уявляти не хочу. Може, щури тікали навсібіч у нього під носом, а може, кидалися на нього, як це часом роблять такі тварюки, коли достатньо знахабніють у темряві. Напевно, у трубі було простору рівно стільки, щоб він міг ворушити плечима й повзти, а в місцях, де вона з’єднувалася, мусив проштовхуватися. Якби на його місці був я, то вже разів десять би з глузду з’їхав від клаустрофобії. Але він витримав.

На дальньому кінці труби знайшли брудні відбитки взуття, що вели від млявого загидженого струмка, у який впадала труба. А за дві милі звідти пошуковий загін натрапив на тюремну робу. Було це вже через день.

Газети здійняли великий галас, як ви розумієте, але в радіусі п’ятнадцяти миль від тюрми ніхто не заявив про крадіжку машини, одягу чи про голого чоловіка, що брів у місячному сяйві. На фермі жоден собака не гавкнув. Енді вийшов крізь каналізаційну трубу і, як димок, розчинився в повітрі.

Але зуб даю, що розчинився він у напрямку Бакстона.


Через три місяці після того пам’ятного дня начальник Нортон звільнився. Із превеликою втіхою повідомляю, що всередині в нього щось надломилося. Його хода перестала бути пружною. Останнього дня на роботі він човгав ногами, похиливши голову, наче старий арештант, що шкандибає в лазарет по кодеїнові пігулки. Його місце посів Ґоньяр. І це, певно, був для Нортона найпідліший удар. Наскільки я знаю, Сем Нортон і досі в Еліоті, щонеділі відвідує службу в баптистській церкві й ніяк не може втямити, як це Енді Дюфрейну вдалося його обставити.

А я б йому сказав. Відповідь на це запитання проста, як двері. Декому це дано, Семе. А декому — не дано, і не буде дано ніколи.


Це те, що я знаю. А тепер розкажу вам, що я думаю. Може, де в чому я й помиляюся, однак можу побитися об заклад на власний годинник і ланцюжок до нього, що загальна картина в мене вималювана як треба. Бо, враховуючи, якою людиною був Енді, варіантів було один-два, не більше. І коли я час від часу міркую про це, то згадую Нормадена, того пришелепу-індіанця. «Добрий хлопак, — сказав Нормаден після того, як шість чи вісім місяців прокантувався в одній камері з Енді. — Але я-то й радий, шо забрали мене, отако. Холодно весь час. Він нікому не давав чіпати свої речі. Але це нічого. Хороший хлопець, ніколи не знущався. Але тягне сильно». Бідолашний прицуцуватий Нормаден. Він знав більше за всіх нас, раніше за всіх дізнався. І минуло вісім місяців, перш ніж Енді зумів його здихатися й знову лишитися на самоті в камері. Якби не ті вісім місяців, які Нормаден провів із ним, відколи начальник Нортон заступив на посаду, я реально думаю, що Енді вибрався б на свободу ще до відставки Ніксона[40].

Тепер мені здається, що це почалося в сорок дев’ятому, ще тоді — не зі скельного молотка, а з плаката з Ритою Гейворт. Я вам розказував, як він сіпався нервово, коли запитував про нього, сіпався та ледве стримував радісне збудження, яке так і рвалося назовні. Тоді я подумав, що то сором, що Енді з тих парубків, хто ніколи не показує, що він жива людина й хоче жінку… хай навіть то була жінка з фантазій. Але тепер я думаю, що помилився. Тепер я думаю, що причиною збудження Енді було щось зовсім інше.

А звідки виникла та діра, яку начальник Нортон зрештою знайшов за плакатом із зображенням дівчини, яка ще навіть не народилася, коли робили той знімок Рити Гейворт? Її появою Енді Дюфрейн завдячував своїй наполегливості й працьовитості — еге ж, я цього не заперечую. Але в цьому рівнянні є ще два складники: везіння і бетон ФАРБР[41].

Що таке везіння, вам пояснювати, думаю, не треба. А про бетон ФАРБР я сам дещо розвідав. Присвятивши цьому трохи часу й кілька поштових марок, я написав листа спершу на кафедру історії в університет штату Мен, а потім одному кадру, чию адресу мені дали. Цей кадр був бригадиром будівельного проекту ФАРБР, за яким будували шоушенківське крило особливого режиму.

Крило з блоками номер три, чотири й п’ять збудували в тисяча дев’ятсот тридцять четвертому — тридцять сьомому роках. Ниньки більшість людей не вважають цемент і бетон «технологічними новинками», такими як автомобілі, пічки на рідкому паливі й ракетні кораблі. Але це справді так. До тисяча вісімсот сімдесятого цементу в його сучасному розумінні не було, як до початку нового століття не було сучасного бетону. Замішувати бетон — то справа не менш делікатна, ніж пекти хліб. Він може вийти надміру водянистим або недостатньо рідким. Суміш із піском може бути занадто густою чи навпаки — рідкою, те саме можна сказати про гравійну суміш. І в далекому тридцять четвертому наука замішувати бетон була менш розвиненою, ніж сьогодні.

Стіни блока номер п’ять були досить щільні, але не те щоб присушені, як грінки. А якщо по правді, то вони були вогкі, як чортзна-що. Після тривалих дощів на них проступали краплі й іноді навіть скрапували. Подекуди бетон лускався, з’являлися тріщини, деякі в дюйм завглибшки. Замазувати їх вапняним розчином стало звичним ділом.

І от приходить у п’ятий блок Енді Дюфрейн. Він закінчив бізнес-школу в Університеті штату Мен, але на додачу ще й декілька курсів з геології відвідав. По суті, геологія стала його основним хобі. Його терплячій скрупульозній натурі вона мусила бути до вподоби. Там — крига, якій десять тисяч років. Тут — мільйон років, поки утворювалися гори. Тектонічні зсуви плит, що тисячоліттями труться одна об одну глибоко під шкірою землі. Натиск. Енді якось мені розказував, що вся геологія — це вивчення невідступного натиску.

А ще, звісно, часу.

Час на те, щоб вивчити ці стіни, у нього був. Купа часу. Коли брязкають, зачиняючись, двері камери й гасне світло, роздивлятися більше нема чого.

Тим, хто вперше потрапляє в тюрму, важко буває пристосуватися до обмеження свободи в тюремному житті. У них починається алергія на вертухаїв, така сильна, що їх доводиться волокти в лазарет і кілька разів колоти заспокійливе, щоб отямилися. Не дивина почути, як новий член нашої щасливої маленької родини гатиться об ґрати своєї камери й верещить «Випустіть мене!» І перш ніж крики вляжуться надовго, коридором блока шириться спів: «Свіженький, свіжесенький, гей, свіжачок, свіжачок, свіжачок, у нас сьогодні свіжачок!»

Енді не зірвався з котушок, коли потрапив у Шенк тисяча дев’ятсот сорок восьмого, але не подумайте, що він не відчував нічого подібного. Він, може, впритул підійшов до божевілля. Багато хто запливає за той край і не повертається. Колишнє життя полетіло за вітром, не встиг ти й оком змигнути, попереду нічого, крім непевного нічного страхіття. Довгий сезон у пеклі.

То що ж він зробив, спитаю я у вас? Він відчайдушно шукав, на чому б міг залипнути його непогамовний розум. Ага, способів чимось себе зайняти існує ціла купа, навіть у тюрмі. Схоже, у тому, що стосується розмаїття, людський розум має нескінченну кількість можливостей. Я вам розказував про скульптора й «Три пори життя Ісусового». А були ще нумізмати, у яких рано чи пізно тирили колекцію, колекціонери марок, один хлоп збирав листівки з тридцяти п’яти різних країн — і, скажу я вам, цілком міг погасити вам кулаком світло, якби зловив на тому, як ви лапаєте його листівки.

Енді зацікавився камінням. І стінами своєї камери.

Думаю, спочатку він збирався всього-на-всього надряпати свої ініціали на стіні, де невдовзі висітиме плакат з Ритою Гейворт. Ініціали, а ще, може, кілька рядків з якогось вірша. А натомість побачив, який навдивовижу м’який той бетон. Може, почав нашкрябувати свої ініціали, і від стіни відвалився чималий шматок. Так і бачу, як він лежить на шконці й дивиться на уламок бетону, задумливо крутить його в руках. Ти забуваєш про те, що замість життя тепер самі руїни, забуваєш, що тебе завезло в цю тюрягу на вантажному поїзді непрухи. Забуваєш про все це й дивишся на уламок бетону.

Через кілька місяців він, напевно, вирішив, що цікаво буде глянути, яку порцію стіни вдалося б вийняти. Але не можна ж отак просто взяти й почати довбати стіну, а тоді, коли до тебе завітає щотижнева інспекція (або позаплановий шмон, під час якого завжди знаходять цікавенькі нички у вигляді бухла, наркоти, порнокартинок і зброї), сказати наглядачеві: «Оце? Та то я просто дірку в стіні камері видлубую. Нема про що хвилюватися, друже мій».

Ні, так Енді сказати не міг. Тому прийшов до мене й спитав, чи не дістану я йому плакат із Ритою Гейворт. Не маленький, а великий.

І, звісно, у нього був скельний молоток. Пам’ятаю, як подумав, коли роздобував йому це знаряддя в далекому сорок восьмому, що людині знадобилося б років шістсот, щоб цим молотком прорити хід під стіною. Щира правда. Однак Енді пробив саму стіну. Та хоч той бетон і був м’яким, йому все одно знадобилося два скельні молотки й двадцять сім років, щоб крізь чотири фути її товщі могло протиснутись його худе тіло.

Авжеж, більшу частину одного з тих років він згаяв через Нормадена, а працювати міг лише вночі, переважно пізно вночі, коли майже всі спали — включно з наглядачами нічної зміни. Але підозрюю, що найбільше його сповільнювало те, що витягнутих шматків стіни треба було якось позбуватися. Приглушити стук молотка він міг, обгорнувши голівку полірувальною шматою, але що робити з розкришеним бетоном та його кавалками, що вивалювалися зі стіни?

Думаю, він дрібнив кавалки на маленькі шматочки та…

На згадку мені спала одна неділя, після того, як я приніс йому скельний молоток. Пам’ятаю, я дивився, як він іде через подвір’я, із розпухлим від нещодавнього раунду з сестричками обличчям. На моїх очах він нахилився, підняв камінець… і той зник у нього в рукаві. Внутрішня кишеня в рукаві — давній в’язничний трюк. Усередині на рукаві чи на холоші штанів унизу. І є в мене ще один спогад, невитравний, однак нечіткий, бо я це, мабуть, бачив не раз. У цьому спогаді Енді Дюфрейн перетинає прогулянкове подвір’я жаркої літньої днини, а повітря зовсім нерухоме. А проте… біля ніг Енді Дюфрейна гуляє якийсь вітерець і роздмухує пісок.

Отож, мабуть, у нього в штанах нижче колін були вшиті накладки. Засипаєш у таємні кишені крихти стіни й гуляєш собі, засунувши руки в кишені. А коли бачиш, що ніхто на тебе не дивиться, трохи підсмикуєш кишені. Вони, ясний пень, з’єднані з накладками мотузкою чи міцною ниткою. Пісок сиплеться по холоші, а ти йдеш. До цих хитрощів вдавалися військовополонені у Другу світову, коли пробували втекти.

Минали роки, й Енді жменька за жменькою виносив свою стіну на прогулянкове подвір’я. Він грав у гру з керівниками закладу, які зміняли один одного, а вони думали, що це заради того, щоб зберегти й розширити бібліотеку. Я не сумніваюся, що й заради цього теж, але насамперед Енді хотів, щоб у камеру номер чотирнадцять блока номер п’ять нікого не підселяли.

Навряд чи він (принаймні попервах) плекав реальні плани чи надії втекти. Імовірно, він припустив, що стіна — десять футів суцільного бетону, тому, навіть якщо йому вдасться пробити її всю, він вийде над прогулянковим подвір’ям на висоті тридцяти футів. Але я ж кажу, навряд чи він дуже переймався тим, куди вийде. Міркувати він міг таким чином: «Кожні сім років чи десь так я просуваюся на один фут. Щоб пробитися крізь цю стіну, мені знадобиться сімдесят років. Тобто на той час мені вже буде сто сім».

А ось і друге припущення, яке я б зробив, якби був на місці Енді: «Урешті-решт мене зловлять і запроторять у карцер, не кажучи вже про жирну чорну мітку в справі». Зрештою, були ж регулярні щотижневі перевірки й несподівані труси (найчастіше їх влаштовували вночі) через тиждень чи десь так. Напевно, він вирішив, що довго так тривати не зможе. Рано чи пізно якийсь вертухай загляне за Риту Хейворт, перевірити, чи Енді не приліпив скотчем до стіни загострену ручку виделки чи пакетик марихуани.

І у відповідь на це друге припущення, певно, сказав собі: «Ну й чорт із ним». А може, навіть перетворив це на гру. Чи далеко я зможу зайти, перш ніж вони рознюхають? У тюрмі нудно до чортиків, і те, що посеред ночі, коли плакат не висів на стіні, до нього може припертися несподівана перевірка, додавало його життю пікантності в ранні роки.

А ще я реально вважаю, що на голому фарті він би довго виїжджати ну ніяк не міг. Тільки не двадцять сім років. Проте доводиться вірити, що перші два роки (до середини травня п’ятдесятого року, коли він поміг Байрону Гедлі наставити податковій носа, коли на нього звалився несподіваний спадок) саме на цьому він і виїжджав.

А може, у ті часи на нього працювало щось більше, ніж голий фарт. У нього були гроші, і він міг щотижня комусь трохи башляти, щоб його не сильно шмонали. Більшість наглядачів погоджувалися, якщо ціна питання була нормальною. Гроші перекочовували в їхні кишені, й арештант діставав змогу залишити в себе свої дрочильні картинки чи фабричні цигарки. А ще Енді був взірцевим в’язнем — тихим, із літературною мовою, шанобливим, неагресивним. То психам і підбурювачам щопівроку перевертають камери догори дриґом: розкривають матраци, виймають із наволочок подушки й розрізають їх, ретельно промацують каналізаційні труби параш.

А потім, у п’ятдесятому, Енді став особою важливішою, ніж взірцевий арештант. У п’ятдесятому він став цінним надбанням, убивцею, який заповнював податкові декларації не гірше за фірми-посередниці. І давав безкоштовні консультації про те, як краще спланувати купівлю майна, зменшити податки, заповнював заявки на отримання кредиту (часом дуже творчо підходячи до справи). Пам’ятаю, як він сидів за столом у бібліотеці, терпляче пояснюючи параграф за параграфом кредитну угоду на купівлю автомобіля вертухаю, який хотів купити вживаний «десото»[42]. Енді розказував йому, що в цій угоді є хорошого і що поганого, пояснював, що є можливість купити машину в кредит і не сильно при цьому влетіти на бабки, не радив йому зв’язуватися з фінансовими компаніями, цими легальними кредитними акулами. Коли він закінчив, вертухай хотів був на радощах простягнути руку… та враз схаменувся й забрав її. Бо, бачте, забув на мить, що має справу не з людиною, а з тваринкою-талісманом.

Енді вивчав усі нововведення в податковому законодавстві, стежив за змінами на фондовому ринку, тому не втратив своєї корисності після того, як побув деякий час на зберіганні в холодній коморі. Він став отримувати гроші на бібліотеку, війна з сестричками добігла кінця, і ніхто надто прискіпливо не перетрушував його камеру. Він був хорошим ніґером.


А тоді одного дня, коли вже минуло дуже багато часу (мабуть, десь так у жовтні шістдесят сьомого) давнє хобі перетворилося на щось інше. Якось уночі, коли Енді по пояс заліз у діру, а дупу йому прикривала Ракел Велч, гострий кінець його молотка, мабуть, раптом провалився по самісіньке руків’я в бетон.

Він мусив витягти декілька уламків бетону, але інші могли погримотіти в ту шахту, відскакуючи від її стін, і дзенькнути об той каналізаційний стояк. Чи знав він тоді, що натрапить на шахту, чи це стало для нього повною несподіванкою? Я не знаю. Може, він і бачив уже схему тюрми, а може, і не бачив. Якщо ні, можете, чорт забирай, не сумніватися, що він найближчим часом знайшов спосіб на неї подивитися.

Зненацька до нього, напевно, дійшло, що він не просто в гру грає — ставки в цій грі дуже високі… а якщо зважати, що на кону його життя й майбутнє, то найвищі. Навіть тоді він міг нічого не знати напевно, але конкретний задум уже зрів, бо десь приблизно в той час він вперше заговорив зі мною про Зихуатанехо. Зненацька та дурна діра в стіні перестала бути іграшкою й заволоділа всіма його думками — якщо він знав про каналізаційну трубу внизу і про те, що вона вела попід зовнішнім муром, точняк заволоділа.

Роками йому не давали спокою думки про ключ під каменюкою у Бакстоні. А тепер до них долучилася ще й тривога про те, що якийсь наглядач із новачків-шустрячків загляне за його плакат і все накриється мідним тазом. Або в нього з’явиться новий співкамерник, або його після всіх цих років раптово кудись переселять. Наступні сім років усе це обтяжувало йому думки. Я можу сказати одне — напевно, він був одним із найхолоднокровніших чуваків за всю історію Землі. Я б через деякий час геть із глузду з’їхав, якби жив у такій невизначеності. Але Енді просто далі грав у цю гру.

З імовірністю викриття йому довелося жити наступні вісім років — можна сказати, високою ймовірністю, бо, хай там як він ретельно міняв розклад карт на свою користь, у в’язня тюрми штату не так багато карт у розкладі… і боги були милостиві до нього вже тривалий час, цілих вісімнадцять років.

Найстрашніша іронія долі була б, по-моєму, якби йому запропонували умовно-дострокове. Ви можете собі це уявити? За три дні до того, як такого арештанта випускають на свободу, його переводять у крило полегшеного режиму і там він проходить повний медогляд та низку професійних тестів. Поки він там прохолоджується, його стару камеру повністю чистять. Тож замість умовно-дострокового Енді міг отримати тривалий відпочинок внизу, в одиночці, а потім відсидку вгорі… але вже в іншій камері.


Але якщо він пробився до шахти в шістдесят сьомому, то чого ж не тікав аж до сімдесят п’ятого?

Я точно не знаю — але можу висунути декілька непоганих здогадів.

По-перше, він мусив стати ще обережнішим, ніж доти. Надто розумним він був, аби щодуху мчати вперед і намагатися вибратися за вісім місяців чи навіть вісімнадцять. Він мусив потихеньку-помаленьку розширювати лаз. Коли він цмулив віскі на честь Нового року, той лаз був завбільшки з чайну чашку. А коли шістдесят восьмого випивав на честь свого дня народження, він уже розширився до розмірів тарілки. А на час відкриття бейсбольного сезону шістдесят дев’ятого був завбільшки з тацю.

Свого часу я думав, що робота мала йти набагато швидше, ніж ішла — ну, тобто після того, як він знайшов шахту. Мені здавалося, що йому треба було не дрібнити ту хрінотінь і виносити з камери в таємних кишенях штанів, як я розказував, а просто скидати її вниз, у шахту. Але він стільки часу витратив, що, думаю, просто не наважувався на таке. Може, вирішив, що шум комусь видасться підозрілим. Або, якщо знав про каналізаційну трубу (а я думаю, він знав), то боявся, що уламок бетону, падаючи, розіб’є її до того, як він буде готовий, заб’є каналізацію блока, і в тюрмі почнуть шукати причину. Не варт і казати, що це означало б крах усього.

Та разом із тим, здогадуюся, що на той час, коли Ніксон прийняв присягу на свій другий термін[43], дірка була досить великою, щоб Енді міг у неї пролізти… а може, і ще раніше. Енді був парубок щуплий.

Чому ж він тоді не пішов?

І тут, народе, мої грамотні прикидки закінчуються. Відтепер починаються взяті зі стелі здогади, і що далі, то дикішими вони ставатимуть. Є ймовірність, що сам лаз був засмічений, і його довелося розчищати. Але це не могло забрати весь час. То чому ж тоді?

Я думаю, що Енді злякався.

Я вам, як міг, пояснив, що то таке — бути казенною людиною. Попервах ці чотири стіни нестерпні, потім ти сяк-так до них призвичаюєшся, потім їх приймаєш… а потім, коли твоє тіло, розум і душа пристосовуються до життя в тісних масштабах, починаєш їх любити. Тобі кажуть, коли їсти, коли можна писати листи, коли тобі дозволено курити. Якщо ти працюєш у пральні чи в номерній майстерні, тобі щогодини надають п’ять хвилин, коли ти можеш сходити в туалет. Тридцять п’ять років я ходив на двадцять п’ятій хвилині кожної години, і через тридцять п’ять років потребу помочитися чи погидити відчував винятково о цій порі: на двадцять п’ятій хвилині кожної години. І якщо з якоїсь причини я цього не зроблю, то поклик минає на тридцятій хвилині, а на двадцять п’ятій наступної години знову виникає.

Я думаю, Енді міг боротися з тим тигром — з тим казенним синдромом, — а ще в нього в душі громадилися страхи, що всі ці зусилля можуть виявитися марними.

Скільки ночей він мусив пролежати без сну під своїм плакатом, мізкуючи про ту каналізаційну трубу, знаючи, що в нього є лише один шанс, іншого не буде ніколи? Зі схем він дізнався діаметр тої труби, але чого схема не могла сказати, то це як йому буде всередині — чи зможе він дихати, не задихаючись, чи будуть щури досить великими й злющими, щоб напасти на нього, а не втекти… і схема точно не могла повідомити, що він знайде в кінці труби, коли (і якщо) туди дістанеться. Це ще смішніший анекдот, ніж із УДЗ: уявіть — Енді розбиває каналізаційну трубу, проповзає п’ять сотень ярдів задушливої темряви, у якій тхне лайном, і натикається на товсту залізну сітку-екран, якою перекрито протилежний кінець труби. Ха, ха, дуже смішно.

Напевно, отакі думки мордували йому душу. І якщо ця малоймовірна нагода все-таки йому випаде й вибратися вдасться, то чи зможе він потім роздобути цивільний одяг і непоміченим забратися подалі від околиць тюрми? А до всього — уявіть, що він виліз із труби, вибрався з Шоушенку до того, як здійняли тривогу, дійшов до Бакстона, перевертає потрібний камінь… а під ним — нічого нема? Не обов’язково це мусить бути щось видовищне: наприклад, прийти на потрібне поле й побачити, що на тому місці звели багатоповерхівку з квартирами або що на ньому розкинувся паркувальний майданчик супермаркета? Могло бути й так, що якийсь малий, якому подобалися камінці, помітив той шматок вулканічного скла, перевернув його, побачив ключ від банківської скриньки й забрав його разом із каменюкою додому — як сувеніри. Може, мисливець у листопаді перевернув камінь ногою, залишив ключ лежати просто неба, і його потягла до себе в дупло білка чи сорока, із любові до всього яскравого й блискучого. Може, одного року сталася повінь, зруйнувала стіну, змила ключ. Може — що завгодно.

Тож я думаю (хай це навіть пальцем у небо), що Енді просто на якийсь час паралізувало від нерішучості. Зрештою, якщо не робити ставку, програти не зможеш. А що йому було програвати, спитаєте ви? По-перше, свою бібліотеку. По-друге, отруйний спокій життя в казенному домі. Будь-який шанс у майбутньому пливти у своєму фарватері.

Але зрештою, він-таки на це наважився, зробив усе саме так, як я вам розказував. Він спробував… — й оба-на! Чи ж не грандіозний видовищний успіх на нього чекав? І не кажіть.


Та чи справді він утік, спитаєте ви? Що сталося опісля? Що сталося, коли він потрапив на ту луку й перевернув камінь… звісно, за умови, що камінь все ще лежав на місці?

Ту сцену я вам описати не можу, бо цей казенний чоловік досі сидить у казенному домі й очікує, що попереду в нього ще довгі й довгі роки.

Але скажу вам от що. Уже аж наприкінці літа сімдесят п’ятого, п’ятнадцятого вересня, якщо бути точним, я одержав листівку, яку відправили з крихітного містечка Макнарі, що в штаті Техас. Те містечко на американському боці кордону, просто навпроти Ель-Порвенір[44]. Той бік листівки, на якому пишуть, був порожній. Але я знав. У душі я знав, так само точно, як і те, що одного дня ми всі помремо.

Він перейшов кордон у Макнарі. Макнарі, штат Техас.


Ось і вся моя історія. Я й подумати не міг, що вона вийде така довга, коли її записати на папері, і займе стільки сторінок. Писати я почав одразу по тому, як отримав ту листівку, і от сьогодні, чотирнадцятого січня сімдесят шостого року, закругляюся. Три олівці списав до недогризків і цілий відривний блокнот паперу. Аркуші я никаю так, щоб ніхто не знайшов… хоча мало хто в змозі розібрати мою курячу базгранину.

А ще я б і не подумав, що, пишучи, можна підняти на поверхню стільки спогадів. Писати про себе — це наче тицьнути гіллячкою в прозору воду річки й зворохобити грязюку на дні.

«Але ж ти не про себе писав, — так і чую я чийсь голос із задніх рядів. — Ти писав про Енді Дюфрейна. А сам ти — ніхто, дрібна шістка у власній історії». Але, ви знаєте, це не так. Це все про мене, усе до останнього клятого слова. Енді був тією часткою мене, яку так і не змогли ув’язнити, часткою мене, яка тріумфуватиме, коли переді мною нарешті відчиняться тюремні ворота і я пройду у них у своєму дешевому костюмі з двадцятьма доларами заначки в кишені. Ця частка тішитиметься, попри те що решта мене буде стара, зломлена й перелякана. А Енді просто мав у собі більше тої частки, ніж я, і користався з неї ліпше.

Тут є ще такі, як я, ті, хто пам’ятає Енді. Ми дуже раді, що він пішов, але й трохи сумуємо. Деякі пташки просто не призначені для того, щоб сидіти в клітці, от і все. Їхнє пір’я занадто яскраве, пісні — занадто милозвучні й пронизливі. Тому або ти їх випускаєш, або, коли відчиниш клітку, щоб погодувати, вони знайдуть спосіб із неї випурхнути. І та частка твого єства, яка знає, що не треба було їх саджати під замок, радіє, та все одно, тепер, коли їх нема, твоє помешкання видається більш сірим і порожнім.


Ось і вся історія. Я радий, що її переповів, хай навіть у ній трохи чогось бракує і деякі спогади, що їх олівець підняв на поверхню (як та галузка, що збурює річковий намул), викликають у мене смуток і змушують почуватися ще старішим, ніж я є. Дякую, що послухали. А ще… Енді, якщо ти справді десь там, у Мексиці (а я думаю, що ти там), подивися за мене на зірки одразу після того, як сонце сяде, і торкнися піску, і поброди у воді, і відчуй себе вільним.


***


Не думав я, що до цієї оповіді ще коли-небудь доведеться повернутися. Але ось він я, сиджу за столом, а переді мною — згорнуті аркуші з замусоленими краями. А я планую дописати ще три-чотири сторінки, уже в новісінькому блокноті. У блокноті, який я купив у крамниці — просто зайшов у крамницю на Конгрес-стрит у Портленді й купив.

Я думав, що поставив крапку у своїй історії у в’язничній камері Шоушенку того похмурого січневого дня сімдесят шостого. А тепер кінець червня сімдесят сьомого, я сиджу в тісному дешевому номері готелю «Брюстер» у Портленді й дописую її.

У відчинене вікно вдирається шум транспорту — приголомшливо гучний, захопливий і загрозливий. Мені весь час доводиться озиратися через плече на вікно й переконувати себе, що на ньому нема ґрат. Я погано сплю вночі, бо ліжко в цьому номері, таке ж дешеве, як і сам номер, видається занадто великим і розкішним. Підкидаюся в ньому щоранку рівно о шостій тридцять, розгублений і наляканий. Мені сняться кошмари. І не відпускає це шалене відчуття вільного падіння. Жахливе та п’янке водночас.

Що сталося в моєму житті? А ви ще не здогадалися? Мене випустили, умовно-достроково. Через тридцять вісім років рутинних слухань і рутинних деталей (за ті тридцять вісім років на мені поставили хрест три адвокати) моє УДЗ нарешті схвалили. Напевно, комісія вирішила, що у свої п’ятдесят вісім літ я вже достатньо виснажений і не становитиму загрози для суспільства.

Документ, який ви щойно прочитали, я хотів був спалити. Бо ж тих, кого випускають за УДЗ, шмонають не менш прискіпливо, ніж «свіжачків». А мої «мемуари», окрім достатньої кількості динаміту, щоб забезпечити мені швидкий розворот на сто вісімдесят градусів і ще шість-вісім років за ґратами, містили ще дещо важливе: назву містечка, де осів Енді Дюфрейн. Мексиканська поліція охоче співпрацює з американською, і я не хотів, щоб моя свобода (чи небажання знищити історію, над якою я так довго й завзято трудився) коштувала Енді його свободи.

А тоді я згадав, як Енді в тисяча дев’ятсот сорок восьмому проніс у тюрму п’ятсот доларів. І так само виніс із тюрми свою історію про нього. Щоб убезпечитися, ретельно переписав кожну сторінку, де згадувалася назва Зихуатанехо. Якби папірці знайшли під час «зовнішнього обшуку», як це називають у Шенку, мене б розвернули на сто вісімдесят… зате лягаві шукали б Енді в Перу, у приморському містечку Лас-Інтрудрес.

Комісія з УДЗ знайшла мені роботу «асистентом на складі» у великому «Фудвей-маркеті» у торговельному центрі «Спрус-мол», що в Південному Портленді. Тобто став я ще одним пристаркуватим пакувальником. Пакувальники, знаєте, бувають двох видів: старі й молоді. Ні на тих, ні на тих ніхто ніколи не дивиться. Якщо ви колись скуповувалися у «Фудвеї» «Спрус-молу», то я міг підносити вам пакети до машини… але скуповуватися там ви мали в березні-квітні сімдесят сьомого, бо саме стільки я там пропрацював.

Попервах я думав, що не вийде в мене жити на волі. Я вже описував тюремне суспільство як зовнішній світ у мініатюрі, одначе гадки не мав, у якому темпі всі рухаються на волі, з якою швидкістю люди рухаються. Вони навіть говорять швидше. І гучніше.

І то було найважче з усього, до чого я мусив пристосуватися. Я й досі до цього не звик… навіть близько не звик. От, наприклад, жінки. Сорок років я ледве усвідомлював, що вони — це половина людської раси, аж тут зненацька виявилося, що я працюю в магазині, де їх повно-повнісінько. Старі жінки, вагітні жінки у футболках зі стрілками, що вказують вниз, і написами «ТУТ ДИТЯТКО», худорляві жінки, у яких соски стирчать під футболками (у ті часи, коли мене посадили, жінку за такий вигляд могли заарештувати, а потім перевірити, чи в неї з головою все в порядку), — жінки всіх форм і розмірів. Я весь час ходив з напівстояком і кляв себе за те, що я брудний старий шкарбан.

Ходити в туалет, от у чому ще була заковика. Коли мені треба було піти (а поклик завжди виникав на двадцять п’ятій хвилині кожної години), я мусив боротися з майже всесильною потребою відпроситися в начальника. Знати, що я можу просто піти й зробити це в цьому сліпучо-яскравому вільному світі, — це одне, а пристосуватися всередині до цього знаття після всіх тих років, коли я мусив спитатися дозволу в найближчого вертухая, інакше ризикував на два дні загриміти в карцер за недогляд… то вже щось інше.

Мій шеф недолюблював мене. То був молодий чоловік, двадцять шести чи двадцяти семи років, і я бачив, що викликаю в нього огиду. Так ви гидуватимете улесливим, послужливим старим псом, який підповзає до вас на пузі, щоб його попестили. Господи, та я сам собою гидував. Але… припинити це ніяк не міг. Я хотів йому сказати: «От, юначе, на що перетворює тебе тюрма. Кожен, у кого є влада, стає хазяїном, а ти — для кожного хазяїна псом. Може, ти й розумієш, що перетворився на собаку, навіть у тюрмі, та позаяк усі на нарах — теж собаки, аж такого значення це не має. Має тільки зовні, за мурами». Але такому молодому, як він, я про це сказати не міг. Він би нізащо не зрозумів. Так само, як і мій офіцер з УДЗ, великий, грубувато-добродушний мужик, колишній офіцер ВМФ з рудою бородою-лопатою й чималим запасом польських анекдотів. «Реде, ти тримаєшся подалі від тюрми?» — запитував він мене, коли закінчувалися польські анекдоти. Я казав «ага», і на тому було все, до наступного тижня.

Музика по радіо. Коли я сів, великі гурти ще тільки-но ставали на ноги. Нині ж кожна пісня звучить так, наче вона про їблю. Так багато машин. Попервах у мене було відчуття, наче щоразу, як я перетинаю вулицю, моє життя опиняється в моїх руках.

Було ще багато всього — усе було для мене чужим і лячним, — але, може, ви зрозуміли, про що я, чи принаймні трохи вам стало ясно. Я почав подумувати про те, щоб утнути щось і вернутися на зону. Коли тебе звільнили під чесне слово, підійде будь-яка провинність. Сором таке казати, але я думав, чи не поцупити трохи грошей чи вкрасти якийсь товар у «Фудвеї» — та що завгодно, аби тільки вернутися туди, де тихо, розмірено й протягом дня тебе не чекають жодні несподіванки.

Якби я ніколи не знав Енді, то так би і вчинив. Але я все думав про нього, згадував, як усі ці роки він терпляче дзьобав скельним молотком бетон, аби втекти на волю. Я думав про це, і мені стало соромно, і я знову полишив свій задум. О, ви можете сказати, що в нього було більше причин жити на волі, ніж у мене, — він мав нові документи й багато грошей. Але, знаєте, це не зовсім правда. Тому що він точно не знав, що нові документи досі його чекають, а без нових документів гроші були б за межею досяжності. Ні, єдине, що йому було потрібно, — стати вільним, і якби я викинув псу під хвіст усе, що мав, то це було б наче плюнути в лице всьому, над чим він так важко трудився, щоб повернути собі свободу.

Тож я вирішив, що у свій вільний час автостопом їздитиму в маленьке містечко Бакстон. Було це на початку квітня сімдесят сьомого. З полів щойно почав сходити сніг, повітря потеплішало, бейсбольні команди вже зліталися на північ, щоб розпочинати новий сезон єдиної у світі гри, яку, я певен, схвалює Господь Бог. Коли я вирушав у ці поїздки, у кишені завжди лежав компас «Сильва».

«У містечку Бакстон є велика сіножать, — розказував мені Енді. — А на північному краю цієї сіножаті є кам’яна стіна, така, як у вірші Роберта Фроста. І десь біля підніжжя тієї стіни лежить камінь, що на сінокосі в штаті Мен здається геть недоречним».

Дурна робота, скажете ви. Скільки сіножатей може бути в сільському містечку, такому як Бакстон? П’ятдесят? Сотня? На власному досвіді я переконався, що навіть більше, якщо додати до цього поля, які тепер обробляють, а раніше, коли Енді посадили, на них могла рости трава під сіно. Та якби я й знайшов потрібне, то міг і не зрозуміти, що це воно. Був би не помітив того чорного шмату вулканічного скла або (що найімовірніше) Енді поклав його в кишеню і забрав із собою.

Тому я з вами згоден. Дурне діло, сумніву нема. Ба гірше — небезпечне для того, хто вийшов під чесне слово, бо на деяких полях стояли таблички з чітким попередженням «НЕ ЗАХОДИТИ». А, як я вже казав, якщо ти щось хоч трохи порушиш, тебе з превеликим задоволенням запхають назад у буцегарню. Дурне діло… так само, як двадцять вісім років дзьобати монолітну бетонну стіну. А коли ти вже не добувач, який усім усе може дістати, а просто старий пакувальник, то приємно мати хобі, яке допоможе призабути ненадовго про таке нове життя. Моїм хобі було шукати каменюку Енді.

Тож я їхав автостопом у Бакстон, а там уже гуляв уздовж доріг. Слухав пташині співи, дзвінкі весняні потічки у дренажних каналах, розглядав пляшки, що проступили під талим снігом (на жаль, то вже був непотріб, який неможливо здати, — відколи я загримів у кутузку, у світі буйним цвітом розквітло марнотратство). І шукав сіножатей.

Більшість із них можна було відмести одразу ж. Там не було кам’яних стін. На інших були, але мій компас підказав, що вони виходили не на північ. Але ці «неправильні» стіни я все одно обійшов. Просто це було приємно. Під час цих вилазок я почувався по-справжньому вільним, у душі панував спокій. Якось однієї суботи мене супроводжував на прогулянці старий пес. Іншим разом я бачив охлялого після зими оленя.

А тоді настало двадцять третє квітня, день, якого я ніколи в житті не забуду, навіть якщо ще п’ятдесят вісім років проживу. У запашний суботній полудень я йшов дорогою, яку хлопчик, що рибалив на мосту, назвав мені Старою Ковальською. Із собою в коричневому пакеті «Фудвей» я прихопив перекус, тож підобідав, сидячи на камені край дороги. А поївши, закопав рештки, як мене вчив колись покійний тато, ще коли я був пуцьвірінком, не більшим за того малого рибалку, який назвав мені дорогу.

Близько другої години я підійшов до великого поля, що розкинулося ліворуч. На дальньому його кінці виднілася кам’яна стіна, і тяглася вона приблизно на північний захід. Я пошкандибав до неї, брьохаючи по мокрій землі, а там пішов уздовж. Десь у вітті дуба на мене сварилася білка.

Я пройшов уже три чверті шляху, і раптом мій погляд упав на той камінь. Помилки бути не могло. Чорне скло, гладеньке, мов шовк. Камінь, що дуже недоречно виглядав на сінокосі в штаті Мен. Довго-довго я дивився на нього, відчуваючи, що ще трохи — і розплачуся, хтозна-чому. Білка мене супроводжувала й так само без угаву тріщала. Серце тіпалося в грудях, мов скажене.

Коли я знову так-сяк опанував себе, то підійшов до каменя, присів коло нього навпочіпки (колінні суглоби вистрелили, мов та двоцівка) і поклав на нього руку. Камінь був справжній. Я підняв його не тому, що думав, буцімто під ним щось лежить. Із тим самим успіхом я міг піти собі й не дізнаватися, що під ним. І наміру забирати його з собою в мене не було — я не вважав, що маю на це право, бо він мені не належав. Було в мене відчуття, що забрати той камінь із поля означало найгіршу крадіжку. Ні, я підняв його лише для того, щоб на душі поліпшало, відчути його вагу і, напевно, довести собі, що він справжній, коли торкнусь шкірою його шовковистої текстури.

Довго ще потім я дивився на те, що виявилося під каменем. Мої очі це бачили, але мозок ніяк не наздоганяв, йому знадобився час. То був конверт, дбайливо загорнутий у поліетиленовий пакет, що захищав од вологи. На ньому чітким письмом Енді було виведено моє ім’я.

Я взяв конверт, а камінь поклав туди, де його лишив Енді, а перед тим — його друг.


Дорогий Реде,

Якщо ти це читаєш, значить, ти вийшов. Не знаю, у який спосіб, але вийшов. І якщо вже моя дорога привела тебе аж сюди, то, може, ти не відмовишся ще трохи пройти. Я ж думаю, ти пам’ятаєш назву містечка? Мені потрібна надійна людина, щоб допомогла запустити проект.

А поки що випий за мене — й обміркуй усе як слід. Я чекатиму на тебе. Пам’ятай, Реде, що надія — це добре, може, найліпше з усього, що є у світі, а коли щось є добрим, воно не вмирає. Я надіятимуся, що цей лист потрапить до твоїх рук і ти зможеш його прочитати.

Твій друг,

Пітер Стівенс


На полі я того листа не читав. Мене раптом пронизало жахом, потребою драпати звідтіля, поки ніхто не побачив. Жахом, що мене можуть заарештувати.

Я повернувся у свій номер і прочитав уже там, вдихаючи запахи старечої вечері, що підіймалися з першого поверху — «Біфароні», «Рисороні», «Нудлероні»[45]. Можете не сумніватися: те, що їдять на вечерю старі люди, які живуть на пенсію в Америці, майже напевно закінчується на «-роні».

Я розірвав конверт і прочитав листа. А потім опустив голову в руки й розплакався. Разом із листом у конверті лежало двадцять новісіньких банкнот по п’ятдесят доларів.

І ось я сиджу в готелі «Брюстер». Формально я знову втікач від правосуддя. Мій злочин — порушення умов УДЗ. Хоча навряд чи на злочинця з таким обвинуваченням розішлють орієнтування, думаю я… розмірковуючи, що робити далі.

У мене є цей рукопис. Є маленька валізка завбільшки з лікарський саквояж, там лежить усе, чим я володію. Є дев’ятнадцять п’ятдесяток, чотири десятки, п’ятірка, три одинички і дріб’язок в асортименті. Одну п’ятдесятку я розміняв, щоб купити цей блокнот і курива.

Розмірковую, що робити далі.

Але питання насправді не стоїть. Бо можливостей вибору завжди лише дві. Почати жити або почати вмирати.

По-перше, я покладу цей рукопис у свою валізу. Потім застебну її, візьму пальто, спущуся вниз і випишуся з цього розплідника блощиць. Далі піду знайду бар і покладу перед барменом п’ятірку і замовлю дві порції «Джек Деніелза» — одну для мене, іншу для Енді Дюфрейна. Окрім однієї-двох пляшок пива, то буде перша випивка, якою я змочу собі горло як вільна людина з тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року. Потім я дам бармену на чай долар і сердечно йому подякую. Вийду з бару і покрокую по Спринґ-стрит до автобусної станції «Ґрейхаунд», куплю квиток до Ель-Пасо із зупинкою в Нью-Йорку. А коли приїду в Ель-Пасо, то придбаю квиток до Макнарі. А вже в Макнарі буде в мене нагода взнати, чи зможе такий старий пеньок, як я, перейти кордон і потрапити в Мексику.

Звісно, я пам’ятаю назву. Зихуатанехо. Такі назви занадто красиві, щоб їх можна було забути.

Мене сповнює радісне збудження, таке сильне, що я ледве можу втримати олівець у тремтячій руці. Думаю, таку радість може відчувати лише вільна людина, вільна людина, що вирушає в довгі мандри, і де вони завершаться, вона не знає.

Я надіюся, Енді ще там.

Я надіюся, що зможу перейти кордон.

Надіюся побачити свого друга й потиснути йому руку.

Надіюся, що Тихий океан такий синій, яким я бачив його у своїх снах.

У мені живе надія.

Здібний учень 

1


Він крутив педалі свого «швіна» з маленькими колесами й вигнутим кермом по житловій вулиці передмістя — зовні типова американська дитина. Безперечно, так і було. Тод Боуден, тринадцять років, зріст п’ять футів вісім дюймів і здорові сто сорок фунтів[46], волосся кольору стиглої пшениці, блакитні очі, рівнесенькі білі зуби й вкрите легкою засмагою обличчя без найменшого натяку на перші підліткові прищі.

Він усміхався так, як усміхаються лише під час літніх канікул, коли їхав то по холодку, то на сонці, за три квартали від свого дому. Сторонньому оку могло видатися, що цей хлопчак розвозить газети, та, фактично, так воно й було. Він доставляв по домівках «Кларіон», газету містечка Санта-Донато. А ще він був схожий на малого, який може на премію продавати вітальні листівки, і таки їх продавав. То були такі іменні листівки, у яких друкують ваше ім’я та прізвище, — ДЖЕК ТА МЕРІ БЕРК, або ДОН І САЛЛІ, або МЕРЧИНСОНИ. Здавалося, він із тих хлопчаків, які під час роботи щось насвистують, і насвистував він таки часто. Та вельми художньо. Його тато, інженер-будівельник, заробляв сорок тисяч доларів на рік. Мама була домогосподаркою, закінчила школу й курси секретарок (із Тодовим батьком вона познайомилася, коли він звернувся на біржу праці в пошуках секретарки), а на дозвіллі друкувала на машинці рукописи. Усі Тодові табелі успішності вона зберігала в окремій теці. Її улюбленим був той, із яким він закінчив четвертий клас. На ньому місіс Епшо своїм курячим письмом нашкрябала: «Тод — надзвичайно здібний учень». Так воно й було. У стовпчику успішності — самі лише «відмінно» й «добре». Якби він вчився ще краще (наприклад, тільки на «відмінно»), то друзі охрестили б його диваком.

Ось він зупинив велосипед навпроти будинку номер дев’ятсот шістдесят три на Клермонт-стрит і ступив на хідник. Будиночок (білий із зеленими віконницями та зеленим оздобленням) причаївся в глибині ділянки. Від вулиці його відокремлював доглянутий живопліт, добре политий і підстрижений.

Тод відкинув рукою білявого чубчика з очей і покотив «швін» бетонною доріжкою до ґанку. Він усе ще всміхався: відкритою, сповненою очікування, пречудовою усмішкою, дивом сучасної стоматології й фторованої води. Носаком кросівка «найкі» поставив велосипед на опору й підняв із нижньої сходинки згорнуту газету. То була не «Кларіон», а «Лос-Анджелес таймс». Затиснувши її під пахвою, Тод рушив угору сходами. Масивні дерев’яні двері без жодного віконця затуляла металева москітна сітка, замкнена на защіпку. Праворуч на одвірку видніла кнопка дзвінка, а під нею — дві маленькі таблички, пригвинчені до дерева та вкриті захисним пластиком, щоб не пожовкли й не вкрилися плямами від води. «Німецька практичність», — подумав Тод і всміхнувся ще ширше. То була думка дорослої людини, а він завжди вітав такі думки, коли вони стукалися до нього в голову.

На горішній табличці було написано «АРТУР ДЕНКЕР».

На нижній — «АГЕНТАМ, КОМІВОЯЖЕРАМ ТА ІНШИМ ТОРГОВЦЯМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО».

Досі всміхаючись, Тод натиснув на кнопку дзвінка.

Десь у надрах будиночка пролунало ледь чутне бренькання. Тод відпустив ґудзик дзвінка й схилив голову трохи набік, дослухаючись, чи не почуються за дверима кроки. Але їх не було. Тод глянув на свій годинник «таймекс» (винагорода за продаж персоналізованих листівок) і побачив, що вже двадцять хвилин по десятій. Чоловік мав уже встати. Сам Тод прокидався щонайпізніше о пів на восьму, навіть під час літніх канікул. Хто рано встає, той багато встигає.

Ще тридцять секунд він дослухався, а коли з будинку не пролунало ні шереху, навалився на дзвінок усією вагою тіла й не відпускав, стежачи за секундною стрілкою «таймекса». Рівно на сімдесят першій секунді за дверима нарешті почулося човгання кроків. Капці, зробив він дедуктивний висновок із м’якого «шух-шух». Тод обожнював дедукцію і плекав амбітні надії стати, коли виросте, приватним детективом.

— Та йду я! Йду! — пробурчав чоловік, який видавав себе за Артура Денкера. — Іду! Не тисніть! Зараз відчиню!

Тод відпустив ґудзик дзвінка. Глянув на пучку пальця. На ній відбилося маленьке червоне кружальце.

Із протилежного боку дверей без віконця загримотіли ланцюжок і засувка. Двері відчинилися.

На порозі стояв старий згорблений чоловік у купальному халаті й дивився на Тода крізь сітку. Між пальців смалилася цигарка. Тод подумав, що цей дідуган схожий на покруч Альберта Ейнштейна та Бориса Карлоффа[47]. Його довге сиве волосся вже набувало неприємного жовтавого відтінку (нікотину, а не слонової кістки). Набурмосене, пооране зморшками обличчя спухло від сну, і Тод несхвально відзначив про себе, що за останні кілька днів чоловік ні разу не голився. Тодів батько любив повторювати: «Поголишся чисто — і ранок засяє». Тодів батько голився щодня, байдуже, треба було йому йти на роботу чи ні.

На Тода дивилися сторожкі, проте глибоко запалі очі, а в білках квітнули червоні прожилки капілярів. Тод відчув укол глибокого розчарування. Цей чоловік, справді, дещо скидався на Альберта Ейнштейна і ще трохи — на Бориса Карлоффа, але тієї миті найбільше нагадував одного з тих зачучверених старих п’яничок, що валандаються на сортувальних залізничних станціях.

Але, звісно, нагадав собі Тод, цей дядько щойно прокинувся. До цього дня він багато разів бачив Денкера (хоча завше дбав про те, аби Денкер не побачив його, ні-ні, нізащо у світі). У люди той виходив у дуже елегантному вигляді — офіцер у відставці до мозку кісток, можна сказати. Хоча, якщо у статтях, які Тод читав у бібліотеці, правильно вказали дату його народження, то йому вже стукнуло сімдесят шість. У ті дні, коли Тод тінню ходив за Денкером до крамниці «Шопрайт», де той скуповувався, чи їздив на автобусі в один із трьох міських кінотеатрів (автомобіля в Денкера не було), він завжди, навіть у спеку, був убраний в один із чотирьох охайних костюмів. Якщо погода загрожувала дощем, він брав із собою парасольку й ніс її під пахвою, ніби офіцерський стек. Деколи на ньому був м’який фетровий капелюх. І при всіх тих оказіях, коли Денкер виходив у світ, він завжди був охайно поголений, із ретельно підстриженими сивими вусами (їх він відростив, щоб приховували неправильно прооперовану заячу губу).

— Хлопець, — промовив він. Хрипким та сонним голосом. І знову Тод відчув укол розчарування — побачивши, який вицвілий і благенький у нього халат. Один заокруглений край комірця піднявся й під п’яним кутом прихилився до морхлої старечої шиї. На лівій вилозі квітнула пляма — може, від чилі чи соусу для стейків «А-1». А ще задушливо тхнуло цигарками та перегаром.

— Хлопець, — повторив дід. — Хлопче, мені нічого не треба. Почитай табличку. Читати вмієш? Звісно, умієш. Усі американські хлопчики вміють читати. Хлопче, не набридай. Вдалого дня.

Двері почали зачинятися.

Я міг облишити це все ще там, на порозі, подумає Тод вже значно пізніше, лежачи в своєму ліжку якось уночі, коли кудись втече сон. Вирішальну роль могло відіграти розчарування від того, що вперше побачив цього чоловіка зблизька, коли його світське обличчя, так би мовити, висіло в шафі, разом із парасолькою та фетровим капелюхом. Усе могло закінчитися тієї ж миті. Ледь чутне байдуже клацання засувки, мов ножиці, відітнуло б усе, що сталося пізніше. Але, як зауважив сам цей чоловік, Тод був американським хлопчиком, і його вчили, що наполегливість — це чеснота.

— Містере Дюссандер, не забудьте забрати газету, — сказав Тод, чемно простягаючи йому «Таймс».

Двері застигли за кілька дюймів від одвірка. Обличчя Курта Дюссандера напружилося. Та одна мить — і цей сторожкий вираз уже зник. Здавалося, до того виразу домішувалася й дрібка страху. Він опанував себе одразу, це добре, але вже втретє Тод відчув розчарування. Від Дюссандера він сподівався не просто хорошого рівня гри. Він сподівався найвищого пілотажу.

«Капець, — зі справжньою відразою подумав Тод. — От капець».

Дідуган знову потягнув на себе двері. Одна рука, покручена артритом, одщепнула москітну сітку. Штовхнула її, по-павучому проповзла та зімкнула пальці на краї газети, яку простягав Тод. Хлопчик із відразою помітив довгі, жовті й ороговілі нігті старого. Та рука більшу частину того часу, коли господар не спав, тримала цигарку за цигаркою. Тод вважав, що курити — це брудна небезпечна звичка, і сам нею нізащо у світі захоплюватися не збирався. Узагалі дивовижа, як Дюссандер дожив до свого віку.

Старий потягнув газету до себе.

— Віддай.

— Певна річ, містере Дюссандер. — Тод розслабив пальці. Рука-павук затягла газету всередину. Сітка зачинилася.

— Моє прізвище Денкер, — сказав старий. — А не той Ду-Зандер, чи як там. Ти, я бачу, зовсім читати не вмієш. Яка прикрість. Гарного дня.

Двері знову почали зачинятися. Тод швидко заговорив в отвір, що стрімко звужувався.

— Берґен-Бельзен, з січня тисяча дев’ятсот сорок третього до липня тисяча дев’ятсот сорок третього, Аушвіц, з червня тисяча дев’ятсот сорок третього до сорок четвертого, Unterkommandant[48]. Патин…

Двері знову стали на місці. Набрякле бліде лице зависло в отворі, наче зморшкувата напівспущена повітряна кулька. Тод усміхнувся.

— Ви втекли з Патина перед приходом росіян. Подалися в Буенос-Айрес. Дехто каже, що там ви розбагатіли, вклали золото, яке вивезли з собою з Німеччини, у наркоторгівлю. Хай там як, з тисяча дев’ятсот п’ятдесятого до п’ятдесят другого ви були в Мехіко. Далі…

— Хлопче, у тебе з головою не все гаразд. — Калічним від артриту пальцем дідуган покрутив біля безформного вуха. Але беззубий рот задрижав — від непевності й паніки.

— Що ви робили з тисяча дев’ятсот п’ятдесят другого до п’ятдесят восьмого, я не знаю. — Тод заусміхався ще ширше. — Про це ніхто не знає. Чи не розказують. Але якось ізраїльський агент помітив вас на Кубі, ви працювали портьє у великому готелі, перед самим приходом Кастро до влади. Коли повстанці захопили Гавану, вас втратили з виду. А тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого ви вигулькнули в Західному Берліні. Вас мало не зловили. — Останні слова Тод промовив разом: «малонезловили» — і стиснув пальці обох рук в один великий звивистий кулак. Погляд Дюссандера впав на ті міцні й доглянуті американські руки, руки, наче створені, щоб робити машинки для перегонів і модельки літачків та кораблики фірми «Аврора». Тод робив і те, і те. Рік тому вони з татом склали модель «Титаніка». На це пішло майже чотири місяці, і Тодів тато поставив корабель у себе в кабінеті.

— Не розумію, про що ти, — сказав Дюссандер.

Без штучних зубів у нього в роті наче каша була, і Тоду це говоріння не подобалося. Воно було… ну, якимсь неавтентичним. Полковник Клінк у «Героях Гоґана»[49] — і той порівняно з Дюссандером балакав як щирий нацик. Але свого часу він, певно, був справжнім спецом. У статті про табори смерті, яку надрукували в журналі «Менз екшн», автор назвав його Кривавим Бісом Патина.

— Хлопче, забирайся звідси. Поки я не викликав поліцію.

— Ого. То, мабуть, краще викликайте вже, містере Дюссандер. Чи гер Дюссандер, якщо вам так більше до вподоби. — Він усе всміхався, демонструючи бездоганні зуби, що від самого початку життя зазнавали обробки фтором й майже стільки ж часу тричі на день купалися в зубній пасті «крест». — Після тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого вас ніхто не бачив… поки не побачив я, два місяці тому, в автобусі в центрі.

— Ти ненормальний.

— Хочете викликати поліцію, — з усмішкою вів далі Тод, — валяйте. Я почекаю на ґанку. Але якщо не хочете, то, може, впустите мене? Поговоримо.

Запала довга пауза — стариган вивчав поглядом усміхненого хлопчиська. На деревах щебетали птахи. У сусідньому кварталі гула газонокосарка, а десь далі, на жвавіших вулицях, клаксони автомобілів сигналили у своєму ритмі життя й комерції.

Попри все, Тод відчув укол сумніву. Він же не міг помилитися? Чи міг? Ану ж як він схибив у чомусь? Навряд. Але ж це не шкільна вправа, а реальне життя. Тож відчув полегшення (помірне полегшення, переконуватиме він себе надалі), коли Дюссандер сказав: «Можеш на кілька хвилин зайти, якщо хочеш. Але тільки тому, що я зичу тобі добра і не бажаю, щоб ти втрапив у халепу, розумієш?»

— Авжеж, містере Дюссандер. — Тод відчинив сітку й зайшов у коридор. Дюссандер зачинив за ним двері, відрізаючи від сонячного ранку.

Сперте повітря в будинку відгонило чимось хмільним. Там тхнуло так, як удома в Тода на ранок після вечірок, які влаштовували його батьки, перед тим як мати встигала добре провітрити. Але цей запах був гіршим. У ньому жили постійно, він в’ївся в пори дому. То була суміш алкоголю, смаженої їжі, поту, старого одягу і якихось смердючих ліків — «вікс» чи «ментолатум»[50]. У коридорі було темно, і Дюссандер стояв надто близько, втягнувши голову в комір халата, наче стерв’ятник, що вичікує, коли поранена звірина віддасть дух. Тієї миті, попри щетину й обвислу шкіру, Тод виразніше, ніж будь-коли на вулиці, побачив чоловіка, що колись носив чорну уніформу СС. І раптом відчув, як у живіт ковзає скальпель страху. «Помірного страху», — виправить він себе згодом.

— Я попереджаю: якщо зі мною щось станеться… — почав він, але договорити не встиг, бо Дюссандер почовгав повз нього у вітальню, підошвами пантофель шух-шухаючи об підлогу. Він презирливо махнув на Тода рукою, і той відчув, як у горло й щоки шугає гаряча кров.

Тод рушив за ним, і вперше за весь час його усмішка трохи поблякла. Він не зовсім так собі все уявляв. Але ж вдалося. А решта повернеться в норму. Звісно, повернеться. Як завжди. І, переступаючи через поріг вітальні, Тод знову завсміхався.

Там на нього чекало ще одне розчарування — та ще й яке! — але до нього він мав би бути готовий. На стіні не висів олійний портрет Гітлера з пасмом волосся на очах і поглядом, що стежить за кожним твоїм рухом. Жодних тобі медалей у коробках, жодного церемоніального меча на стіні, ні «люгера» чи «вальтера ППК» на камінній полиці (та й самої камінної полиці не було). Авжеж, сказав собі Тод, він же не божевільний — викладати всі ці речі на видноті. Та все одно важко було викинути з голови все, що ти бачив у кіно чи на телебаченні. Вітальня була звичайнісінька, така, як у будь-якого старого чоловіка, що живе сам на невеличку пенсію. Фальшивий камін, обкладений фальшивою цеглою. Над ним — годинник «вестклокс». На тумбочці — чорно-білий телевізор «моторола». Роги антени обгорнули в алюмінієву фольгу, щоб покращити якість сигналу. Підлогу вкривав сірий лисуватий килим. На журнальній стійці біля дивана стояли примірники «Нешнл джіоґрефік», «Ридерз дайжест» та «Лос-Анджелес таймс». Замість Гітлера чи церемоніального меча на стіні висіло свідоцтво про громадянство в рамці, а ще фото жінки в дивацькому капелюшку. Пізніше Дюссандер скаже йому, що такі капелюшки у формі дзвіночка називаються клош, у двадцяті-тридцяті роки вони були популярні.

— Моя дружина, — сентиментально промовив Дюссандер. — Вона померла п’ятдесят п’ятого від хвороби легенів. Я тоді працював креслярем на заводі «Меншлер-Мотор» в Ессені. Мене її смерть дуже підкосила.

А Тод усе всміхався. Він перетнув кімнату, буцімто аби краще роздивитися жінку на фотографії. Та замість цього торкнувся пальцем абажура маленької настільної лампи.

— Не рухай! — хрипко викрикнув Дюссандер. Тод аж трохи відскочив.

— Супер, — щиросердо зізнався він. — Такий по-справжньому командний тон. Це ж в Ільзи Кох[51] були на лампах абажури, зроблені з людської шкіри? І це вона утнула ті фокуси з пробірками?

— Не розумію, про що ти говориш, — відрізав Дюссандер. На телевізорі лежала пачка «кулз» без фільтра. Він простягнув її Тоду. — Сигарету? — розплившись у вкрай огидній посмішці, запропонував він.

— Ні. Від них буде рак легенів. Мій тато раніше курив, але покинув. Пішов у групу для тих, хто кидає курити.

— Он як? — Із кишені халата Дюссандер витяг сірника й з байдужим виглядом чиркнув ним об пластиковий кожух «мотороли». І, пахкаючи димом, сказав: — Назви мені одну причину, чому я не повинен викликати поліцію і повідомляти їм про жахливі обвинувачення, які щойно почув. Одну причину. Говори швидше, хлопче. Телефон тут, у коридорі. Батько, я думаю, всипле тобі різок. Тиждень за вечерею на подушці сидітимеш.

— Мій батько — не прихильник різок. Тілесні покарання спричиняють більше проблем, ніж усувають. — Зненацька Тодові очі заблищали. — А когось із них ви шмагали? Із жінок? Ви знімали з них одяг і…

Глухо щось пробурчавши, Дюссандер рушив до телефону.

— Не раджу вам цього робити, — холодно мовив Тод.

Дюссандер розвернувся. І стриманим тоном, враження від якого лише трохи псувала відсутність штучних зубів, сказав:

— Хлопче, розказую один раз і повторювати не буду. Мене звати Артур Денкер. Іншого імені та прізвища я зроду не мав. Я навіть не мусив його американізувати. Власне, Артуром назвав мене батько, тому що він був великим прихильником творів Артура Конан Дойла. Ніколи мене не звали ні Цу-Зандером, ні Гіммлером, ні Санта-Клаусом. Під час війни я був лейтенантом запасу. До партії нацистів ніколи не вступав. У боях за Берлін я воював три роки. Визнаю: наприкінці тридцятих років, коли вперше одружився, я підтримував Гітлера. Він поклав край депресії й частково повернув нам гордість, яку ми втратили внаслідок огидного та несправедливого Версальського договору. Напевно, я підтримував його переважно тому, що в мене була робота й знову з’явився тютюн, і не треба було збирати бички по канавах, коли хотілося покурити. Наприкінці тридцятих я вважав його великою людиною. По-своєму, напевно, він таким і був. Але під кінець він збожеволів, за порадою астролога командував військами, яких на той час уже не існувало. Навіть дав Блонді, своїй вівчарці, отруту. Вчинок безумця. Та наприкінці вони всі були безумцями, співали «Пісню Горста Весселя»[52] й годували отрутою своїх дітей. Другого травня сорок п’ятого наш полк здався американцям. Пам’ятаю, як рядовий солдат, Гакермеєр було його прізвище, почастував мене шоколадкою. Я розплакався. Причини воювати далі не було. Війна скінчилася ще в лютому. Мене інтернували в Ессен, дуже добре ставилися. Ми слухали Нюрнберзький процес по радіо, і коли Ґерінг скоїв самогубство, я виміняв чотирнадцять американських сигарет на півпляшки шнапсу й нажлуктився. Випустили мене в січні сорок шостого. До шістдесят третього я ставив колеса на машини на Ессенському автомобільному заводі, а потім вийшов на пенсію й емігрував у Сполучені штати. Приїхати сюди було метою всього мого життя. У шістдесят сьомому я здобув громадянство. Я американець. Я голосую. Жодного Буенос-Айреса. Жодного продажу наркотиків. Жодного Берліна. Жодної Куби. — Він вимовив «Куу-би». А тепер, якщо ти не підеш, я зателефоную куди слід.

Він подивився на Тода, а що той не поворухнувся, то пішов по коридору й зняв телефонну слухавку. Але Тод так і стояв у вітальні біля столика з маленькою лампою.

Дюссандер почав набирати номер. Тод спостерігав за ним, і серце поволі набирало обертів, аж поки не забарабанило в груди. Після четвертої цифри Дюссандер озирнувся на нього. Його плечі опустилися. Він поклав слухавку.

— Хлопчик, — видихнув він. — Якийсь хлопчик.

Тод усміхнувся. Широко, проте доволі сором’язливо.

— Як ти дізнався?

— Один відсоток удачі й дев’яносто дев’ять — тяжкої праці. У мене є один друг, Гарольд Пеґлер його звати, тільки всі його кличуть Фоксі. Він у нашій команді на другій базі грає. Так от, у його батька в гаражі купа журналів. Великі-великі стоси. Журналів про війну. Вони старі. Я пошукав нових, але продавець на ятці через дорогу від школи каже, що їх уже не випускають. Так от, там у тих журналах є фотографії, як фріци — ну, німецькі солдати — і япошки мучать жінок. І статті про концентраційні табори. Мене від цих концентраційних таборів реально пре.

— Тебе… пре. — Дюссандер вибалушив на нього очі й потер рукою щоку. Прозвучало це так, наче він дуже тихо орудував наждачним папером.

— Пре. Ну розумієте, я фанатію. Я цікавлюся.

Той день у гаражі у Фоксі закарбувався в його пам’яті чітко, як будь-які інші значущі події в житті (а може, і ще чіткіше). Він пам’ятав, як у четвертому класі, перед Днем кар’єри[53], місіс Андерсон (усі в класі називали її Баґзом[54] через великі передні зуби) розмовляла з ними про те, що сама називала «знайти СВОЄ НАЙБІЛЬШЕ ЗАХОПЛЕННЯ».

— Це приходить миттєво, — пишномовно розпиналася перед ними Баґз Андерсон. — Ти бачиш щось уперше й одразу розумієш, що знайшов СВОЄ НАЙБІЛЬШЕ ЗАХОПЛЕННЯ. Наче ключ у замку повертається. Чи закохуєшся вперше в житті. Ось чому День кар’єри, діти, такий важливий. Він може стати днем, коли ви знайдете СВОЄ НАЙБІЛЬШЕ ЗАХОПЛЕННЯ. — І далі вона пішла патякати їм про своє НАЙБІЛЬШЕ ЗАХОПЛЕННЯ. Виявилося, що це не вчителювання у четвертому класі, а колекціонування листівок дев’ятнадцятого століття.

Тод вирішив, що місіс Андерсон якусь туфту поре, але того дня в гаражі у Фоксі він згадав усі її слова й подумав, що, може, зрештою вона все-таки мала рацію.

Того дня віяли вітри Санта-Ана, і на сході запалали чагарники. Він пам’ятав, як пахло горілим, яким гарячим і мастким було повітря. Він пам’ятав «їжачок» на голові у Фоксі, і як спереду на нього налипли пластівці гелю для укладки «Бутч Вакс». Він запам’ятав усе.

— Я точно знаю, що десь тут є комікси, — сказав тоді Фоксі. У його матері був бодун, і вона вигнала їх з дому за те, що занадто галасували. — Кльові. Більша частина там вестерни, але є й «Турок, син каменя» і…

— А це що? — Тод показав на пухкі картонні коробки під сходами.

— А, та, фігня, — махнув рукою Фоксі. — Там про війну всяке справжнє. Нудота.

— А можна глянути?

— Звісно. А я поки коміксів пошукаю.

Але на той час, коли жирний Фоксі Пеґлер їх знайшов, Тоду вже розхотілося читати комікси. Він загубився. І пропав.

Наче ключ у замку повертається. Чи закохуєшся вперше в житті.

Так воно й було. Він, звісно, знав щось про війну. Не про ту дурнувату, яка точиться нині і в якій із американців вибиває дух купка косооких у чорних піжамах, а про Другу світову. Він знав, що американські солдати носили круглі шоломи із сітками, а у фріців були ніби квадратні. Знав, що американці виграли більшу частину битв і що вже наприкінці німці винайшли ракети й гатили ними з Німеччини по Лондону. Навіть про концентраційні табори щось знав.

Та між усім цим і тим, що він знайшов у журналах під сходами в гаражі у Фоксі, була приблизно така різниця, як між тим, коли тобі розповідають про мікроби і коли ти їх сам бачиш у мікроскоп, живих і таких рухливих.

Там була Ільза Кох. Були крематорії з відчиненими дверима на забитих сажею завісах. Були офіцери в уніформах СС і ув’язнені в смугастих робах. Запах старих дешевих журналів змішувався із запахом пожежі в чагарниках, яка лютувала на схід від Санто-Донате, і він відчував, як похрускує старий папір під пучками пальців, і перегортав сторінки, перенісшись із гаража Фоксі кудись у середохрестя часу, силкуючись якось осягнути розумом думку про те, що вони справді все це робили, що хтось справді таке робив і що хтось дозволяв їм таке робити, і розболілася голова від змішаних огиди та хвилювання, і пекли вже натруджені очі, але він читав далі, і зі шпальти під зображенням навалених купою тіл у таборі, який називався Дахау, його вразила цифра:


6 000 000


І він подумав: «Та це хтось поприколювався, хтось дописав нуль чи два, бо це ж утричі більше людей, ніж у цілому Лос-Анджелесі!» Але потім, в іншому журналі (на його обкладинці було зображено жінку, прикуту ланцюгом до стіни, а до неї наближався нацист в уніформі з коцюбою в руці й посмішкою на губах), він знову її побачив:


6 000 000


Голова розболілася ще дужче. У роті пересохло. Десь наче здаля він почув, як Фоксі каже, що йому треба йти вечеряти. Тод спитав у Фоксі, чи можна йому лишитися тут, у гаражі, і почитати, поки Фоксі їстиме. Фоксі глянув на нього трохи зачудовано, та потім знизав плечима й сказав: «Читай». І Тод читав, згорбившись над коробками старих журналів про справжню війну, поки не подзвонила його мати й не спитала, чи він взагалі збирається вертатися додому.

Наче ключ у замку повертається.

В усіх журналах писали: усе, що сталося, було кошмаром. Він читав журнали від початку до кінця, і коли розгортав останні сторінки, то після слів про кошмар бачив блоки з рекламою, і в цій рекламі продавали німецькі ножі, і ремені, і шоломи, а також «Чарівні пояси від грижі» й «Гарантовані відновлювачі волосся». У цих рекламах продавали німецькі прапори, прикрашені свастикою, і нацистські «люгери», і гру «Атака панцирників», а також пропонували навчатися заочно й забагатіти. Там казали, що це був кошмар, але з іншого боку — багато людей ставилися до нього цілком спокійно.

Наче закохуєшся.

О так, той день він дуже добре запам’ятав. Усі дрібні деталі — пожовклий настінний календар на померлий рік на задній стіні, пляма мастила на цементній підлозі, оранжева мотузка, якою були перевиті журнали. Він пам’ятав, як головний біль ставав трошки сильнішим щоразу, коли він думав про цю неймовірну цифру:


6 000 000


Пам’ятав, як думав: «Я хочу знати про все, що сталося в тих таборах. Усе. А ще хочу знати, що правдивіше — слова чи реклама, яку поряд із ними тулять».

Заштовхуючи нарешті коробки назад під сходи, він згадав Баґз Андерсон і подумав: «А вона правду казала. Я знайшов своє НАЙБІЛЬШЕ ЗАХОПЛЕННЯ».

Дюссандер довго дивився на Тода. Потім перетнув вітальню й важко опустився в крісло-гойдалку. І знову подивився на Тода, бо ніяк не міг розгадати трохи замріяний і дещо ностальгійний вираз на його обличчі.

— Ага. Зацікавився я завдяки журналам, але швидко збагнув, що там багато, ну, триндять. Тому пішов у бібліотеку й став копати далі. Деяка інформація там була ще крутіша. Спочатку дебела бібліотекарка не дозволяла мені дивитися, бо ті книжки стояли в дорослій секції, але я сказав їй, що мені для школи треба. Для школи тобі дозволяють брати все, що заманеться. Але батьку вона все одно подзвонила. — Тод презирливо підкотив очі. — Думала, що тато типу не в курсі, що я роблю, прикиньте.

— А він був у курсі?

— А то. Мій тато вважає, що діти якомога швидше повинні дізнатися, що таке життя, не тільки про його хороші, а й про погані сторони. Тоді вони будуть до нього готові. Він каже, що життя — це тигр, якого ти маєш ухопити за хвоста, і якщо ти не знатимеш природи цієї тварюки, вона зжере тебе живцем.

— Мммм, — протягнув Дюссандер.

— Мама теж так вважає.

— Ммммм. — Здавалося, Дюссандер сторопів і не до кінця розумів, де він зараз.

— Але то таке, — сказав Тод. — Бібліотечне читво виявилося дуже добрим. Там було десь під сотню книжок про концтабори нацистів, і це тільки тут, у бібліотеці Санта-Донате. Про таке, мабуть, купа людей читати любить. Картинок там було не так багато, як у журналах тата Фоксі, але багато було й гидючого. Стільці зі шпичаками, що стирчали з сидінь. Як видирали обценьками золоті зуби. Отруйний газ, що йшов із душів. — Тод похитав головою. — Ви, хлопці, перестаралися, ви про це знаєте? Сильно перестаралися.

— Гидючого, — з притиском повторив Дюссандер.

— Я писав реферат про це. І знаєте, яку оцінку дістав? «А з плюсом». Звісно, довелося бути обережним. Про таке можна тільки певним чином писати. Обережненько.

— Невже? — Рукою, що помітно тремтіла, Дюссандер витяг ще одну цигарку.

— О так. Усі ті бібліотечні книжки, вони якось особливо написані. Наче хлопців, які їх писали, те, про що вони писали, змусило добряче проригатися. — Тод насупив чоло, борюкаючись із думкою, намагаючись видобути її з голови. Ускладнювало завдання те, що в його словниковому запасі ще не було слова «тон» у стосунку до письма. — Усі вони писали так, наче їм через це довго не спалося. Тепер нам треба дуже добре пильнувати, щоб такого не повторилося. Я зробив свою роботу такою, і, напевно, учителька поставила мені найвищу оцінку тільки за те, що я не виблював свій обід, коли читав джерела. — І на цьому Тод знову переможно всміхнувся.

Дюссандер глибоко затягнувся «кулзом» без фільтра. Губа в нього злегка тремтіла. Видихаючи дим крізь ніздрі, він зайшовся вологим, старечим кашлем.

— Досі не можу повірити в те, що відбувається ця розмова. — Він нахилився вперед і впритул подивився на Тода. — Хлопче, тобі відоме слово «екзистенціалізм»?

Тод пропустив запитання повз вуха.

— А ви були знайомі з Ільзою Кох?

— З Ільзою Кох? — І майже нечутно Дюссандер промовив: — Так. Я знав її.

— Вона була гарною? — пожадливо спитав Тод. — Ну, тобто… — Його руки описали в повітрі пісковий годинник.

— Але ж ти бачив її фотографію? — спитав Дюссандер. — Такий ревнитель, як ти, не міг не бачити.

— Рев… що?

— Ревнитель. Той, кого пре. Хто… фанатіє від чогось.

— Так? Круто. — Тодова усмішка, що була вже на мить поблякла, знову тріумфально засяяла. — Авжеж, я бачив її фотографії. Але ви ж знаєте, які вони, у тих книжках. — Він говорив так, наче всі ті книжки в Дюссандера були. — Чорно-білі, розпливчасті… просто відбитки. Ніхто з цих людей не знав, що їх знімають для… ну, історії. То як, вона була лялечкою?

— Вона була жирна, коротконога й уся в прищах, — коротко відповів Дюссандер. І розчавив напіввикурений недопалок у металевому тарелі для пирогів, повному схололих недопалків.

— А. Капець. — Тод спохмурнів.

— Просто пощастило, — задумливо промовив Дюссандер, свердлячи Тода поглядом. — Ти побачив моє фото в журналах про війну й випадково опинився поряд зі мною в автобусі. От же ж. — І він стукнув кулаком по бильцю м’якого крісла, проте не вкладаючи в удар усієї сили.

— Ні, сер, містере Дюссандер. Не все так просто. Тут набагато більше, ніж пощастило. Набагато, — наполегливо повторив Тод, нахиляючись уперед.

— Справді? Невже? — Кущуваті брови поповзли вгору, сигналізуючи про ввічливу недовіру.

— Звісно. Тобто вашим фотографіям у моєму альбомі щонайменше тридцять років. Тепер же тисяча дев’ятсот сімдесят четвертий.

— Ти ведеш… альбом?

— О так, сер! Він дуже класний. У ньому сотні вирізок. Колись покажу. Ви ошалієте.

Гримаса відрази спотворила обличчя Дюссандера, але він промовчав.

— Перші кілька разів, коли я вас бачив, то ще дуже сильно вагався. А тоді одного дня ви сіли в автобус, коли дощило, і на вас був той блискучий чорний дощовик…

— Он як, — видихнув Дюссандер.

— А то. В одному з журналів у гаражі Фоксі була ваша фотографія у приблизно такому плащі. А ще ваше фото в бібліотечній книжці, на якому ви були в шинелі СС. І коли я вас побачив того дня, то просто сказав собі: «Сто пудів. Це Курт Дюссандер». — Тому я став вас пасти…

Що робити?

— Пасти. Ходити за вами тінню. Я мрію стати приватним детективом, як Сем Спейд у книжках чи Маннікс по телеку. Але я був суперобережним. Не хотів, щоб ви просікли. Хочете глянути на декілька фоток?

Із задньої кишені штанів Тод витяг складений удвічі манільський конверт. Від поту клапан заклеївся. Він обережно його відліпив. Очі в нього сяяли, наче в хлопчика, який думає про свій день народження, чи про Різдво, чи про феєрверки, які він запускатиме Четвертого липня.

Ти мене фотографував?

— О, ну звісно. У мене є маленький фотик. «Кодак». Він тонкий, плаский і вміщається в долоню. Коли призвичаїшся, можеш знімати суб’єкта, просто тримаючи камеру в руці й розсуваючи пальці, щоб видно було тільки об’єктив. А кнопку натискаєш великим пальцем. — Тод сором’язливо розсміявся. — Я насобачився. Спочатку багато своїх пальців нафотографував. Але навчився. Людина, як захоче, що завгодно може зробити, ви про це знали? Банально, але правда.

Курт Дюссандер зробився блідим і хворим на вигляд. Він наче зіщулився у своєму халаті.

— Хлопче, ти носив ці знімки у фотолабораторію?

— Що? — Тод подивився на нього шоковано й приголомшено, та одразу ж по тому презирливо скривився. — Ні! Ви мене за дурного маєте? У мого тата є своя фотолабораторія. Я знімки з дев’яти років проявляю.

Дюссандер нічого не сказав, але трохи розслабився, і щоки знову трохи порожевіли.

Тод простягнув йому кілька глянсових відбитків. Нерівні краї підтверджували, що проявили їх у домашніх умовах. Мовчазний і похмурий, Дюссандер їх переглянув. Ось він сидить із випростаною спиною у вікні автобуса, що їде в центр, із примірником «Століття», останнього роману Джеймса Міченера[55] в руках. Ось він на автобусній зупинці на Девон-авеню, з парасолькою під пахвою, голова закинута назад під таким кутом, що мимоволі згадується імператорська велич Де Голля. Ось він стоїть у черзі під маркізою кінотеатру «Маджестік», випростаний і мовчазний, вирізняючись своїм зростом і царською поставою на тлі підлітків, що спираються на стіну, і домогосподарок із порожніми обличчями та волоссям, накрученим на бігуді. І нарешті, ось він зазирає у власну поштову скриньку.

— Тоді я боявся, що ви мене побачите, — сказав Тод. — То був зважений ризик. Я стояв навпроти, через дорогу. Господи. Шкода, що я не можу собі дозволити «мінолту» з телеоб’єктивом. Коли-небудь… — В очах у Тода з’явився замріяний вираз.

— Не сумніваюся, що в тебе напоготові була вигадана історія, про всяк випадок.

— Я б у вас запитав, чи не бачили ви мого собаку. Отже, я проявив фотки й порівняв їх з оцими.

Він простягнув Дюссандеру ксерокопії фотографій. Усі ці знімки той бачив раніше, й багато разів. На першому він був у своєму кабінеті в таборі Патин. Знімок обрізали так, що на ньому не було нічого, крім нього та нацистського прапора на підставці біля столу. Другий було зроблено в день його вступу на військову службу. На останньому він тиснув руку Генриху Ґлюксу, який звітував перед самим лише Гіммлером.

— Я вже тоді був цілком певен, але не міг роздивитися, чи є у вас заяча губа, через ті ваші трикляті вуса. Але я мусив пересвідчитися, тому роздобув оце.

З конверта він витяг останній аркуш. Помітно було, що його згортали безліч разів. У згини в’ївся бруд. Кутики були пошарпані, нерівні — такими папери стають, коли багато часу проводять у кишенях хлопчиків, яким завжди є що робити й куди податися. То була копія ізраїльського оголошення про розшук Курта Дюссандера. Тримаючи її в руках, Дюссандер мимоволі на мить замислився про мертвих, що не знають спокою і відмовляються лежати у своїх могилах.

— Я зняв ваші відбитки пальців, — з усмішкою повідомив Тод. — А потім порівняв із тими, що на орієнтуванні.

Дюссандер вирячився на нього, а потім вилаявся німецьким словом, яке означало «лайно».

— Як ти посмів?!

— Та отак. На минуле Різдво мама з татом подарували мені набір для зняття відбитків пальців. Справжній, не іграшковий. У ньому є порошок і три пензлики для трьох різних поверхонь, а ще спеціальний папір, щоб знімати відбитки. Мої предки знають, що я, коли виросту, хочу стати приватним детективом. Звісно, вони думають, що я цю дурню переросту. — Цю ідею Тод заперечив байдужим знизуванням плечима. — У книжці розказували все про пальцеві візерунки, папілярні лінії та особливі точки. Вони називаються мінунціями. Щоб відбитки прийняли як доказ у суді, треба мати вісім мінунцій.

Але ближче до діла. Одного дня, коли ви були в кіно, я прийшов сюди, посипав порошком вашу поштову скриньку й дверну ручку та зняв усі можливі відбитки. Розумно зробив, правда?

Дюссандер мовчав. Він вчепився в бильця крісла, і беззубий запалий рот тремтів. Тоду це не сподобалося. Складалося враження, що дідуган от-от розплачеться. Що було б сміховинним. Кривавий Біс Патина у сльозах? З таким самим успіхом можна чекати, що «Шевроле» збанкрутує чи що «Макдональдс» відмовиться від бургерів і почне натомість продавати ікру та трюфелі.

— Я одержав два комплекти відбитків, — вів далі Тод. — Один із них зовсім не відповідав тим, що були в оголошенні про розшук. Я зрозумів, що вони належать листоноші. А решта були ваші. Я знайшов більше за вісім мінунцій. Я знайшов чотирнадцять. — Він розплився в усмішці. — Отак я це й провернув.

— Ти малий гівнюк, — прошипів Дюссандер, і на мить його очі небезпечно спалахнули. Тод відчув, як його пробирає незначний страх, як тоді в коридорі. Та потім Дюссандер знову згорбився в кріслі.

— Кому ти розказував?

— Нікому.

— Навіть своєму другові? Цьому Коні Пеґлеру?

— Фоксі. Фоксі Пеґлеру. Нє, він базікало. Я нікому не казав. У світі немає жодної людини, якій би я аж так довіряв.

— Чого ти хочеш? Грошей? У мене їх, на жаль, нема. У Південній Африці були, хоча нічого такого романтичного й небезпечного, як наркоторгівля. У Бразилії, Парагваї та Санта-Домінго є — було — щось на зразок «товариства випускників». Біженці війни. Я ввійшов у їхнє коло й заробив статок на мінералах та руді — олово, мідь, боксит. А потім усе змінилося. Націоналізм, антиамериканізм. Я міг би виїхати на цих змінах, та люди Візенталя[56] натрапили на мій слід. Невдача йде за невдачею назирці, як пси за сучкою у тічці. Двічі мене мало не схопили. Одного разу я почув розмову жидівських виродків у сусідній кімнаті. Вони повісили Айхмана[57], — прошепотів він. Рука піднялася до шиї, а очі стали круглими, як у дитини, що слухає моторошний уривок страшної казки — «Ганзель і Ґретель», наприклад, чи «Синя Борода». — Він був уже старий, нікому не загрожував. У політику не ліз. І все одно його повісили.

Тод кивнув.

— Зрештою я пішов до єдиних людей, які могли мені допомогти. Вони помагали іншим, а я більше не міг чекати.

— Ви звернулися в ОДЕССУ[58]? — з надією спитав Тод.

— До сицилійців, — сухо відказав Дюссандер, і Тод знову скис. — Усе було домовлено. Фальшиві документи, фальшиве минуле. Хлопче, випити хочеш?

— Так. У вас є «кола»?

— «Коли» нема. — Він вимовив «кол».

— А молоко?

— Молоко. — Дюссандер пішов крізь арку в кухню. Ожила, задзижчавши, лампа денного світла. — Тепер я живу на дивіденди від акцій, — долинув у вітальню його голос. — Акції, які я придбав після війни вже під чужим ім’ям. Через один банк у штаті Мен, якщо тобі цікаво. Банкір, який їх для мене купив, через рік після купівлі сів у в’язницю за вбивство дружини… життя — дивна річ, хлопчику, nein?

Відчинилися й зачинилися дверцята холодильника.

— Сицилійські шакали не знали про ті акції, — сказав він. — Сьогодні вони є всюди, але в ті часи на півночі їх можна було надибати хіба що в Бостоні. Якби знали, то були б й акції забрали. Обдерли б мене, як липку, і відправили в Америку конати від голоду на допомогу з безробіття й продуктові талони.

Тод почув, як відчиняються дверцята комода і в склянку ллється рідина.

— Трохи «Дженерал моторз», трохи «Америкен телефоун енд телеґраф», сто п’ятдесят акцій «Ревіон». Усе це вибрав банкір. Дюфрейн його звали — я запам’ятав це прізвище, бо воно трохи суголосне з моїм. Та тільки дружину свою вбив — тут він був не такий мудрий, як у виборі перспективних акцій. Злочин, скоєний у стані афекту, хлопчику. Це зайвий раз доводить, що всі чоловіки — віслюки, які вміють читати.

Під шелестіння своїх пантофель він повернувся в кімнату. У руках він тримав дві зелені склянки, схожі на ті, що їх роздають задурно на відкриттях бензозаправок. Наливаєш повний бак — отримуєш на дурняк. Різким рухом Дюссандер тицьнув склянку Тоду.

— Перші п’ять років я непогано жив на доходи від акцій, які організував мені цей Дюфрейн. Та потім продав свої акції «Даймонд метч», щоб купити цей будинок і маленький котедж неподалік від Біґ-Сур[59]. А потім інфляція. Рецесія. Я продав котедж, одну за одною збув акції, і вони дали фантастичні прибутки. Дуже шкодую тепер, що не прикупив більше. Але ж я думав, що добре захищений з інших боків. Акції були, як ви, американці, кажете, «авантюрою»… — Він цикнув беззубим ротом і клацнув пальцями.

Тоду стало нудно. Він прийшов сюди не для того, щоб слухати скигління Дюссандера про гроші чи шамотіння про акції. Шантажувати Дюссандера йому ніколи на думку не спадало. Гроші? Що він з ними робитиме? Йому давали кишенькові, він розвозив газети. Якби на тижні його фінансові потреби виросли й перевищили цю загальну суму, то завжди можна знайти людину, якій треба постригти газон.

Тод підніс молоко до губів, та потім завагався. І знову засяяла його усмішка… а в ній був захват. Він простягнув дармову склянку з бензозаправки Дюссандеру.

— Спочатку ви, — сказав хитро.

Дюссандер мовчки на нього витріщився, не розуміючи, а потім підкотив налиті кров’ю очі.

— Gruss Gott[60]! — Він узяв склянку, надпив двічі й віддав назад. — Не хапаю повітря. Не роздираю нігтями горло. Ніякого запаху гіркого мигдалю. Хлопче, це молоко. Молоко. З фермі «Деарилі». На картонній коробці усміхнена корова.

Якусь мить Тод сторожко на нього дивився, потім відпив маленький ковточок. Так, на смак молоко, точно, але пити вже чомусь розхотілося. Він поставив склянку. Дюссандер знизав плечима, узяв свій власний (у ньому плюскотіла чимала порція віскі) і зробив великий ковток. Поцмакав губами.

— Шнапс? — поцікавився Тод.

— Бурбон. «Прадавня доба». Дуже хороший. І дешевий.

Тод побарабанив пальцями по швах джинсів.

— Отже, — сказав Дюссандер, — якщо ти вирішив влізти у власну «авантюру», то маєш знати, що вибрав для цього акції, які нічого не варті.

— Га?

— Шантаж, — пояснив Дюссандер. — Хіба не так це називають у «Манніксі», і «Гаваях: п’ять-нуль», і «Барнабі Джонсі»[61]? Здирництво. Якщо в цьому…

Але Тод нестримно розсміявся — від душі залився хлоп’ячим сміхом. Похитав головою, спробував щось сказати, не зміг і далі сміявся.

— Ні. — Зненацька Дюссандер посірів і перелякався ще більше, ніж раніше, коли вони з Тодом почали бесіду. Він знову зробив великий ковток своєї випивки, скривився, і його пересмикнуло. — Я бачу, що це не… принаймні не вимагання грошей. Але, хоч ти й смієшся, я відчуваю, що здирництво буде інакшим. У чому річ? Навіщо ти прийшов і турбуєш стару людину? Нехай, як ти кажеш, колись я й був нацистом. Навіть у гестапо працював. Але тепер я старий і немічний, і щоб мій кишечник трохи поворухнувся, мені доводиться ставити свічку. То чого тобі треба?

Тод знову посерйознішав. І подивився на Дюссандера зі щирим чарівливим подивом.

— Мені? Я хочу послухати про все це. Просто послухати. Це все, чого я хочу. Правда.

— Послухати про все це? — луною відгукнувся Дюссандер. Вигляд у нього був цілковито спантеличений.

Тод нахилився вперед і сперся засмаглими ліктями на обтислі синіми джинсами коліна.

— Так. Про розстрільні команди. Газові камери. Печі. Про тих, хто мусив копати собі могили, а потім ставати на край, щоб тіло впало вниз. Про… — Кінчиком язика він змочив губи. — Про огляди. Експерименти. Про все. Усі гидючі подробиці.

Дюссандер дивився на нього широко розплющеними очима, і в його погляді прозирала здивована відстороненість — так ветеринар дивиться на кицьку, яка привела кілька двоголових котенят поспіль.

— Ти монстр, — тихо мовив він.

Тод зневажливо пирхнув.

— Якщо вірити книжкам, які я читав для реферату, то монстр у нас — ви, містере Дюссандер, а не я. Це ви спроваджували їх у печі, не я. Дві тисячі на день в Патині до вашого приходу, по три тисячі після, три з половиною тисячі до того, як прийшли росіяни й поклали цьому край. Гіммлер назвав вас експертом з ефективності й нагородив медаллю. І тепер ви звете мене монстром. От капець.

— Усе це гидка американська брехня, — уражено відказав Дюссандер. І гепнув склянкою об стіл, розляпавши бурбон на його поверхню і на руки. — Не я це все затіяв, і вирішувати було не мені. Мені давали накази та директиви, і я їх виконував.

Тод усміхнувся ще ширше — тепер уже самовдоволено.

— О, я знаю, як американці все перекрутили, — пробурмотів Дюссандер. — Але порівняно з вашими політиками наш доктор Геббельс — дитина, що бавиться в садочку, роздивляючись картинки в книжках. Вони говорять про моральність, а самі спалюють малих дітей і старих жінок напалмом. Тих, хто ухиляється від призову, називають боягузами та пацифістами. За відмову виконувати наказ або саджають, або батогами виганяють із країни. Тих, хто виходить на демонстрації проти нещасливої пригоди цієї країни в Азії, б’ють кийками на вулицях. Американських військовослужбовців, які вбивають невинних, нагороджують президенти, урочисто вітають парадами й прапорами вдома після того, як вони кололи багнетом діточок і палили шпиталі. Безплатні вечері їм, ключі від міста, квитки на футбольні ігри професійних команд. — Він відсалютував склянкою в бік Тода. — Як воєнних злочинців за те, що виконували накази й директиви судять лише тих, хто програв. — Він випив і зайшовся кашлем, від чого його щоки знову порожевіли.

Під час цієї промови Тод неспокійно совався на стільці, як це робив завжди, коли батьки обговорювали вечірній випуск новин. «Старий добрий Волтер Клондайк» — називав його тато. На політичні погляди Дюссандера йому було так само начхати, як і на акції Дюссандера. У його уявленні люди вигадали політику, щоб прикривати нею інші штуки. Як, наприклад, коли він торік хотів помацати, що там під сукнею в Шарон Екерман. Шарон сказала, що це погано, так робити не можна, хоча тон її голосу свідчив про зовсім протилежне — її ця ідейка зацікавила. Тому він навішав їй, що хоче стати лікарем, коли виросте, і тоді вона йому дозволила. Це й була політика. Він хотів почути про німецьких лікарів, які намагалися спарувати жінок із собаками, саджали близнюків у холодильник, щоб дізнатися, помруть вони одночасно чи хтось протягне довше, а ще про електрошокову терапію, й операції без анестезії, і німецьких солдатів, які ґвалтували стільки жінок, скільки хотіли. Усе інше було просто нудною дурнею, якою прикрили все гидюче після того, як хтось прийшов і поклав усьому край.

— Якби я не виконував наказів, мене б убили. — Дюссандер важко дихав, його торс розгойдувався в кріслі вперед-назад, і рипіли пружини. Навколо нього висіла хмарка перегару. — Завжди був російський фронт, nicht wahr[62]! Наші лідери були божевільні, безперечно, але хіба з божевільними сперечаються? Особливо коли найбожевільнішому з них таланило, як самому Сатані? Він дивом уник блискучої спроби прикінчити його. Тих, хто це замислив, задушили струною від піаніно. Душили повільно. А їхню передсмертну агонію зняли на плівку, щоб була наука еліті…

— Ага! Круто! — поривчасто викрикнув Тод. — А ви те кіно бачили?

— Так. Я бачив. Ми всі бачили, що стається з тими, хто не хоче чи не може бігти поперед вітру й чекати кінця бурі. Те, що ми тоді робили, було правильно. Для того часу й місця то було правильно. Я б знову зробив те саме. Але…

Його погляд упав на склянку. Порожню.

— …але я не хочу про це говорити, навіть думати не хочу. Те, що ми робили, диктувалося лише намаганням вижити. А у виживанні нема нічого привабливого. Мені снилися сни… — Із коробки на телевізорі він повільно витяг цигарку. — Так. Роками снилися. Чорнота, а в ній звуки. Двигуни тракторів. Бульдозерів. Приклади рушниць, що б’ються в замерзлу землю чи людські черепи. Свистки, сирени, постріли з пістолетів, пронизливі крики. Двері вагонів для худоби, що гуркочуть, відчиняючись, у холодні зимові пообіддя.

А потім у моїх снах усі звуки припинялися — і в темряві розплющувалися очі, блискучі, мов очі тварин у тропічному лісі. Багато років я жив на краю джунглів, і, мабуть, тому в цих снах відчував запах джунглів. Прокидався я весь мокрий від поту, серце калаталося в грудях, кулак затуляв рота, щоб заглушити крики. І я думав: «Сон — це насправді». Бразилія, Парагвай, Куба… вони — це сон. У реальності я досі в Патині. Сьогодні росіяни вже ближче, ніж учора. Дехто з них пригадує, як у сорок третьому вони змушені були їсти заморожені трупи німців, щоб вижити. А тепер вони прагнуть напитися гарячої німецької крові. Подейкували, хлопче, що деякі так і зробили, коли прийшли в Німеччину: перетяли горло кільком полоненим й пили їхню кров із черевиків. Я прокидався й думав: «Робота повинна тривати, хоча б для того, аби зникли докази того, що ми тут робили, чи щоб світ, який не хоче в це вірити, не мусив би вірити». Я думав: «Робота повинна тривати, якщо ми хочемо вижити».

Тод слухав дуже уважно і з великою цікавістю, хоч раніше й був неуважний. Усе, що той розповідав, було чудово, але він не сумнівався, що наступні дні подарують щось іще цікавіше. Дюссандера потрібно лише трохи підштовхнути. Чорт, пощастило ж йому. Багато хто в його віці вже впадає в маразм.

Дюссандер глибоко затягнувся цигаркою.

— Згодом, коли сни припинилися, бували дні, коли мені ввижалося, ніби я бачу когось із Патина. Не наглядачів чи колег-офіцерів. Завжди тільки в’язнів. Пригадую один день у ФРН, десять років тому. На автобані сталась аварія. Транспорт зупинився на всіх смугах. Я сидів у своєму «морисі»[63], слухав радіо, чекав, коли всі поїдуть. Глянув праворуч. У сусідній смузі стояв старезний «Фіат сімка», і чоловік за кермом дивився на мене. Років п’ятдесят, хворий вигляд. На щоці в нього красувався шрам, волосся було сиве, коротке, погано підстрижене. Я відвів погляд. Минали хвилини, але транспорт і не думав рухатись. Я крадькома поглядав на чоловіка в «сімці». І щоразу бачив, що він дивиться на мене. Обличчя непорушне, мов смерть, очі глибоко запалі. Раптом мене охопила впевненість у тому, що він був у Патині. Був там і впізнав мене.

Дюссандер провів рукою по очах.

— Тоді зима була. Чоловік був у пальті. Але якби я вийшов із машини, підійшов до нього, змусив зняти пальто й закасав рукав сорочки, то на руці побачив би номер — я в цьому нітрохи не сумнівався. Урешті-решт машини в заторі знову рушили. Я від’їхав од «сімки». Якби ми так простояли ще десять хвилин, я б, напевно, не витримав, вийшов із машини й витяг старого з-за керма. Я б його віддубасив, навіть якби не знайшов того номера. Віддубасив би за те, що так на мене зиркав. Невдовзі по тому я виїхав із Німеччини назавше.

— Пощастило, — зауважив Тод.

Дюссандер тільки плечима знизав.

— Усюди було однаково. У Гавані, Мехіко, Римі. Знаєш, я три роки в Римі прожив. Бачив, як на мене в кафе поверх капучино дивиться якийсь чоловік… жінка у вестибюлі, яку, здавалося, більше цікавив я, ніж журнал… офіціант у ресторані, що кидав на мене погляди, обслуговуючи інших відвідувачів. Я був свято переконаний, що ці люди вивчають мене, і тієї ночі мені снився той сон — звуки, джунглі, очі.

Та коли я переїхав в Америку, то викинув усе з голови. Я ходив у кіно. Раз на тиждень вибирався кудись поїсти, в один із тих фаст-фудів, де так чисто, затишно і світло від ламп денного світла. Тут, у будинку, я складав пазли, читав романи — погані здебільшого, — дивився телевізор. Вечорами заливався алкоголем, поки не відчував, що спати хочеться. І сни мене полишили. А коли я бачу, що на мене зиркають у супермаркеті, бібліотеці чи тютюновій крамничці, то вирішую, що схожий на їхнього дідуся… чи старого вчителя… чи сусіда з містечка, яке вони покинули багато років тому. — Дивлячись на Тода, він похитав головою. — Те, що сталося в Патині, відбувалося з іншим чоловіком. Не зі мною.

— Чудово! — вигукнув Тод. — Я хочу про все це почути.

Дюссандер міцно стулив повіки, а потім повільно розплющив очі.

— Ти не розумієш. Я не хочу про це говорити.

— Але говоритимете. Бо інакше я всім розкажу, хто ви такий.

Із посірілим обличчям Дюссандер втупився в нього.

— Я так і знав, — сказав він. — Рано чи пізно почнеться вимагання.

— Сьогодні я хочу почути про газові камери, — сказав Тод. — Як ви підсмажували євреїв. — Сліпуча усмішка, широка, осяйна. — Але, перш ніж почнете, вставте зуби. Із ними ви маєте кращий вигляд, однозначно.

Дюссандер зробив усе так, як сказав йому Тод. Він розповідав про газові камери й печі, аж поки Тоду не настала пора йти додому обідати. І щоразу, коли він намагався перевести розмову на якісь загальні речі, Тод рішучо насуплювався й запитував щось, уточнюючи, щоб повернути його в колію. Дюссандер багато пив, поки говорив. І не усміхався.

Зате усміхався Тод. Його усмішок вистачало на двох.

2


Серпень 1974-го.

Вони сиділи на задньому ґанку будинку Дюссандера під безхмарним усміхненим небом. Тод вбрався в джинси, кеди та футболку Малої ліги. На Дюссандері була мішкувата сіра сорочка й безформні штани кольору хакі з підтяжками. «Бомжацькі штані», — з прихованою відразою подумав Тод. Вигляд у них був такий, наче їх витягли з коробки на задньому подвір’ї складу Армії спасіння, що в центрі міста. Терміново треба було щось робити з тим, як Дюссандер вдягався вдома. Це трохи псувало Тоду кайф.

Вони їли «біґ-маки» — Тод привіз у кошику на велосипеді, швидко крутячи педалі, щоб бургери не охололи. Тод цмулив «колу» через пластикову соломинку. Дюссандер запивав бурбоном зі склянки.

Старечий голос підіймався й опадав, шелесткий, нерішучий, іноді майже зовсім нечутний. Збляклі блакитні очі, помережані звичними червоними прожилками, постійно бігали. Сторонній спостерігач подумав би, що це дід розмовляє з онуком, й останній, імовірно, проходить якийсь ритуал посвячення, бо дід передає йому досвід поколінь.

— Ось і все, що я пам’ятаю, — невдовзі закінчив Дюссандер і відкусив великий шматок сендвіча. Таємний соус «Макдональдсу» цівкою потік по його підборіддю.

— Ви можете згадати більше, — тихо сказав Тод.

Дюссандер зробив великий ковток зі склянки.

— Роби виготовляли з паперу, — зрештою мало не прогарчав він. — Коли один ув’язнений вмирав, робу передавали далі, якщо вона ще була придатна до носіння. Іноді в одній тонкій, як папір, робі ходило до сорока в’язнів. Мене дуже хвалили за ощадливість.

— Хто хвалив? Ґлюкс?

— Гіммлер.

— Але ж у Патині була фабрика одягу. Ви минулого тижня мені розказували. Чому не можна було шити роби там? Їх би самі в’язні виготовляли.

— Завданням фабрики в Патині було шити однострої для німецьких солдатів. Що ж до нас… — На мить голос Дюссандера затремтів, та потім він примусив себе говорити далі: — Наш заклад не був виправним, — закінчив він.

Тод усміхнувся до вух.

— На сьогодні вистачить? Будь ласка. У мене вже горло болить.

— То не куріть так багато, — з усмішкою порадив Тод. — Розкажіть ще щось про форми.

— Які? В’язнів чи СС? — приречено спитав Дюссандер.

— І ті, і ті, — усміхнувся Тод.

3


Вересень 1974-го.

Тод був удома, у кухні, готував собі сендвіч з арахісовим маслом і желе. До кухні, зони на підвищенні, що виблискувала хромом і «формікою»[64], вели півдюжини східців з червоного дерева. Весь час, відколи Тод повернувся додому зі школи, у кабінеті рівно вистукувала електрична друкарська машинка матері. Мати друкувала магістерський диплом для випускника. Випускник мав коротке волосся, товсті окуляри на носі й, на Тодову скромну думку, скидався на прибульця з космосу. У дипломній роботі йшлося про наслідки діяльності плодових мушок у долині Салінас після Другої світової війни чи якесь подібне мудре лайно. Та тепер машинка змовкла, і мати вийшла з кабінету.

— Тоде, дитинко, — привіталася вона.

— Моніко, дитинко, — гукнув він у відповідь, доволі приязно.

«А моя мати нічогенька ціпа, як на свої тридцять шість», — подумав Тод. Біляве волосся з попелястими пасмами, висока, фігуриста. На ній були темно-червоні шорти й блузка з органзи теплого кольору віскі — блузку вона недбало підперезала під грудьми, виставляючи напоказ свої пласкі груди. Із волосся, недбало заколотого на потилиці бірюзовою заколкою, стирчав патичок витирачки для друкарських помилок.

— Як там школа? — спитала мати, підіймаючись східцями в кухню. Вона побіжно черкнула губами об його губи й сіла на табуретку перед стійкою для сніданків.

— У школі порядок.

— Знову будеш у списку відмінників?

— Звісно. — Насправді цієї першої чверті він трохи з’їхав у навчанні. Багато часу проводив з Дюссандером, а коли не стирчав удома в старого фріца, то думав про все те, що той йому розказав. Раз чи два йому снилося те, про що він почув. Але нічого такого, що б йому заважало.

— Здібний учень. — Мати скуйовдила його біляве волосся, що й без того стирчало на всі боки. — Ну як сендвіч?

— Смачний.

— А можеш і мені такий зробити й принести в кабінет?

— Не можу. — Тод підвівся. — Пообіцяв містеру Денкеру, що прийду почитаю йому годинку-дві.

— Досі читаєте «Робінзона Крузо»?

— Нє. — Він показав їй корінець товстої книги, яку купив у букініста за двадцять центів. — «Тома Джонса».

— О боги й маленькі рибки! Тоде, дитинко, та ви цілий навчальний рік на цю книжку вб’єте. Хіба ти не міг узяти скорочену версію, як із «Крузо»?

— Може, і міг би, але йому закортіло послухати все. Так він сказав.

— А… — Кілька секунд мати просто дивилася на нього, а потім пригорнула до себе. Такі відверті вияви почуттів були їй не властиві, і Тоду стало трохи незатишно. — Яке ж ти миле сонечко, читаєш йому у свій вільний час. Ми з татом думаємо, що це просто… просто надзвичайно.

Тод скромно опустив очі.

— І нікому про це не хочеш розказувати. Ховаєш своє світло під посудиною.

— Та, ті діти, з якими я спілкуюся, ще подумають, що я якийсь дивак, — скромно усміхаючись у підлогу, сказав Тод. — Бо сране добро роблю.

— Не кажи цього слова, — неуважно промовила вона. А тоді: — Як думаєш, містер Денкер захоче з нами як-небудь повечеряти?

— Можливо, — невпевнено відповів Тод. — Слухай, мені вже пора відчалювати.

— Добре. Вечеря о шостій тридцять. Не забудь.

— Не забуду.

— Твій тато допізна затримається на роботі, тому ми знову будемо з тобою вдвох. Добре?

— Круто, мала.

З усмішкою, сповненою любові, вона провела його поглядом, сподіваючись, що в «Томі Джонсі» нема нічого такого, чого йому не слід читати. Тоду ж лише тринадцять років. Але навряд чи там могло бути щось погане. Він ріс у суспільстві, де журнали на зразок «Пентхаусу» були доступні для всіх, хто мав долар із чвертю, — для будь-якого малого, що може дотягтися до горішньої полиці стійки з журналами й краєм ока в нього зазирнути, поки продавець не накричить: «Поклади на місце й забирайся звідти!» У суспільстві, яке, здавалося, найбільше вірило в заповідь «перепихнися з ближнім», навряд чи, на її думку, книжка, якій двісті років, могла чимось запаскудити Тоду голову. Хоча старий, напевно, міг трохи від неї забалдіти. І, як любив повторювати Ричард, для дітей весь світ — лабораторія. Їм треба дозволяти по ній походити й покопирсатися в пробірках. І якщо дитина має здорову сім’ю, дім і люблячих батьків, то вона тільки стане сильнішою, якщо намне собі боки об такі-сякі кутки.

З їхньої кухні щойно вийшла найздоровіша дитина з усіх, яких вона знала, — покрутила педалі вгору вулицею на своєму «швіні». «Ми ні в чому не схибили з нашим хлопчиком, — подумала вона, повертаючись до стійки, щоб намастити собі сендвіч. — Провалитися нам на місці, якщо ми не впоралися з вихованням».

4


Жовтень 1974-го.

Дюссандер сильно схуд. Вони сиділи в кухні, а між ними на вкритому цератою столі лежав потертий примірник «Тома Джонса» (Тод, котрий завжди старався врахувати все до найменших подробиць, купив на частину своїх кишенькових стислий переказ роману від «Кліф Ноутс»[65] й уважно прочитав його зміст на той випадок, якщо мати чи батько розпитуватимуть про сюжет). Тод їв «ринґ-динґ»[66], який купив у маркеті. Дюссандеру він теж приніс таке тістечко, але старий не схотів. Лише зиркав на нього з-під лоба, сьорбаючи бурбон. Тод не міг стерпіти, щоб таке смачне добро, як «ринґ-динґ», пропало. Якщо Дюссандер не їстиме, він запитає, чи можна йому.

— То як воно потрапляло в Патин? — спитав він у Дюссандера.

— Залізницею, у вагонах. У вагонах з написами «МЕДИКАМЕНТИ». Лежало в довгих труноподібних ящиках. Влучний опис, як на мене. Ув’язнені вивантажували ящики й складали їх у лазареті. А потім уже наші люди переносили їх у комори. Уночі. Комори були за душовими.

— І то завжди був «Циклон-Б»?

— Ні, подеколи щось інше. Експериментальний газ. Верховне командування було зацікавлене в підвищенні ефективності. Якось нам прислали газ під кодовою назвою «ПЕГАС». Нервово-паралітичний. Слава Богу, більше його не присилали. Він… — Дюссандер побачив, як нахилився вперед Тод, як заблищали його очі, і раптово замовк та неохоче махнув рукою, що тримала безплатну склянку з бензозаправки. — Він погано подіяв. Нічого… особливого, було нудно.

Але Тод був не з тих, кого легко обдурити. Зовсім ні.

— Як він діяв?

— Убивав їх. А ти що думав — давав змогу ходити по воді? Убивав, та й по всьому.

— Розкажіть.

— Ні. — Дюссандер більше не здатен був приховувати жах, який його пронизав. Про «ПЕГАС» він не згадував уже… скільки? Десять років? Двадцять? — Я не буду тобі розказувати! Я відмовляюся!

— Розкажіть, — повторив Тод, злизуючи з пальців шоколад. — Розкажіть, бо ви знаєте, що буде.

«Так, — подумав Дюссандер. — Я знаю, що буде. Ще і як знаю, ти, гниле мале чудовисько».

— Вони від нього танцювали, — знехотя сказав він.

— Танцювали?

— Як і «Циклон-Б», він надходив через голівки душів. І вони… вони починали блювати і… випорожнюватися, мимоволі.

— Ого, — мовив Тод. — Обсиралися тобто? — Він показав на «ринґ-динґ», що лежав на тарілці перед Дюссандером. Свій він вже доїв. — Ви будете?

Дюссандер не відповів. Його очі затуманилися від спогадів. На обличчі застиг далекий холодний вираз, схожий на темний бік планети, що не обертається. У душі він відчував щось дуже дивне: поєднання огиди і — як таке могло бути? — ностальгії.

— На них нападали корчі, вони кричали — високими дивними голосами. Мої люди… вони називали «ПЕГАС» «газом йодля». Наприкінці вони падали на підлогу й просто лежали у своїх випорожненнях, вони лежали, так, лежали на бетоні, кричали й співали йодлем, а з носів юшила кров. Але я збрехав, хлопче. Газ їх не вбивав. Може, недостатньо сильним був, а може, ми просто не могли витримати й дочекатися. Напевно, тому. Чоловіки й жінки в такому стані не могли прожити довго. Зрештою я відправив п’ятьох людей із гвинтівками, щоб скінчили їхні муки. Якби це випливло, мені могло влетіти, я в цьому не сумніваюся. Це могли розцінити як марнування набоїв у той час, коли фюрер кожну гільзу оголосив надбанням нації. Але тим п’ятьом я довіряв. Хлопче, були часи, коли я думав, що ніколи не забуду тих звуків. Того йодля. І сміху.

— Та я думаю. — Тод дуже швидко впорався з «ринґ-динґом» Дюссандера. «Не марнуй — і не злидарюватимеш», — повторювала Тодова мати в тих нечастих випадках, коли Тод скаржився, що не хоче доїдати. — Хороша історія, містере Дюссандер. Ви завжди їх добре розповідаєте. Коли я вас на них розкручую.

І Тод йому всміхнувся. А Дюссандер сам собі не повірив, коли відчув, що всміхається у відповідь (звісно, не тому, що йому так хотілося).

5


Листопад 1974-го.

Дік Боуден, Тодів батько, був навдивовижу схожий на кіно-і телеактора Ллойда Бокнера. Йому (Боудену, не Бокнеру) було тридцять вісім років. Стрункий, із тонким станом, він любив вдягатися в сорочки стилю Ліги плюща й однотонні костюми, зазвичай темні. На будівельні майданчики він вбирався в хакі й захисну каску, що лишилася йому на пам’ять з тих часів, коли він, як доброволець Корпусу миру, допомагав проектувати й будувати дві дамби в Африці. Працюючи у своєму кабінеті вдома, він надівав вузькі окуляри, що мали звичку сповзати йому на кінчик носа й робили схожим на університетського декана. От і тепер, постукуючи табелем сина за першу чверть по блискучій скляній поверхні стола, він був у цих окулярах.

— Одне «добре». Чотири «задовільно». Одне «незадовільно». «Незадовільно», Господи Боже! Тоде, твоя мати цього не показує, але вона дуже засмучена.

Тод опустив погляд. Він не всміхався. Коли батько починав лаятись, то були дуже невтішні новини.

— Господи, у тебе ніколи не було такого табеля. «Незадовільно» за «Вступ до алгебри»? Що це таке?

— Тату, я не знаю. — Він смиренно дивився на свої коліна.

— Ми з мамою вважаємо, що ти останнім часом трохи забагато часу проводиш із містером Денкером. І замало гризеш граніт науки. Ми думаємо, що ти повинен обмежитися вихідними, двієчнику. Принаймні доти, доки ми не побачимо прогресу в навчанні…

Тод підвів погляд, і на одну-єдину секунду Боудену здалося, що він бачить в очах сина спалах дикого мертвотно-блідого гніву. Від подиву він сам широко розплющив очі, пальці стислися на жовто-оранжевому табелі Тода… та перед ним знову був малий Тод, дивився на нього відкрито, хоч і нещасними очима. Чи був у тих очах гнів? Звісно, ні, йому привиділося. Але та мить розбалансувала його, і тепер важко було зрозуміти, як бути далі. Тод не розлютився, та й Дік Боуден не хотів його розлютити. Вони з сином дружили, завжди були друзями, і Дік хотів, щоб так залишалося й надалі. Вони не мали один від одного жодних таємниць (окрім, хіба що, шурів-мурів Діка з секретаркою, але ж це не те, що можна розказати тринадцятирічному сину, правда? … та й до того ж, це не мало абсолютно ніякого стосунку до його домашніх, його сімейного життя). Так воно мало бути, так мусило бути в ошаленілому світі, де вбивці ходили на волі, підлітки в старших класах кололи собі героїн підшкірно, а в дев’ятикласників — ровесників Тода — знаходили венеричні хвороби.

— Ні, тату, будь ласка, не роби цього. Ну, тобто, не карай містера Денкера за те, що я накоїв. Тобто без мене йому буде зовсім сумно. Я виправлюся. Ну, правда. Та алгебра… вона мені мозок винесла. Але я пішов до Бена Тремейна, і ми з ним кілька днів вчилися разом, і я почав її доганяти. Просто… не знаю, я на початку затупив.

— Я думаю, ти проводиш з ним забагато часу. — Але Боуден вже потроху відтанув. Йому важко було відмовляти Тоду, важко засмучувати його, і те, що малий сказав про покарання старого за його, Тодове, відставання… чорт забирай, у цьому був сенс. Старий так нетерпляче очікував його візитів.

— Той містер Сторрмен, учитель алгебри, дуже суворий, — сказав Тод. — У нього багато хто «незадов» відхопив. А у трьох чи чотирьох так, узагалі, ще гірше.

Боуден задумливо кивнув.

— Я по середах більше не ходитиму. Поки не виправлю своїх оцінок. — Він усе прочитав у батька в очах. А замість записуватися на якісь заходи в школі, я щодня після уроків залишатимуся і буду вчитися. Обіцяю.

— Невже тобі справді так подобається той старий?

— Він кльовий, — чесно відказав Тод.

— Ну… добре. Хай цього разу буде по-твоєму, двієчнику. Але в січні я хочу бачити набагато кращі оцінки, ти мене зрозумів? Я ж про твоє майбутнє думаю. Можеш казати, що в дев’ятому класі ще зарано про це думати, але це не так. Ні в якому разі. — Як його мати любила повторювати: «Не марнуй — і не злидарюватимеш», — так і в Діка Боудена з язика часто зривалося: «Ні в якому разі».

— Я розумію, тату, — серйозним тоном відповів Тод. Як мужчина — мужчині.

— То киш звідси й влаштуй книжкам розминку. — Вказівним пальцем він посунув окуляри з кінчика носа на перенісся й поплескав Тода по плечі.

На обличчі в Тода розквітла усмішка — широка, сліпуча.

— Так, тату!

І з гордою усмішкою Боуден провів Тода поглядом. Один такий на мільйон. І те, що він бачив у Тода на обличчі… то був не гнів. Точно не гнів. Може, образа…. але не та високовольтна емоція, яку він неначе угледів спочатку. Якби Тод аж так осатанів, він би точно знав. Він читав свого сина, як книгу. Так було завжди.

Посвистуючи на радощах, що виконав свій батьківський обов’язок, Дік Боуден розгорнув креслення й схилився над ним.

6


Грудень 1974-го.

Обличчя, що виринуло у відповідь на наполегливе Тодове тиснення дзвінка, було виснажене й жовтаве. Волосся, ще в липні пишне, почало лисіти на кістлявому лобі, видавалося неживим і ламким. Тіло Дюссандера, що й раніше було худим, тепер наче всохло… «Хоча, — подумав Тод, — до в’язнів концтаборів, які колись потрапляли йому до рук, йому ще ой як далеко».

Коли Дюссандер підійшов до дверей, Тод ховав руку за спиною. Та тепер витяг її звідти й вручив Дюссандеру обгорнутий пакунок.

— Щасливого Різдва! — загорлав він.

Спершу сахнувшись від коробки, Дюссандер узяв її — без найменшої втіхи чи подиву. Тримав із пересторогою, наче там, усередині, могла міститися вибухівка. За ґанком падав дощ. Він то починався, то переставав, і так тривало вже майже тиждень, тож Тод приніс пакунок під плащем. Загорнутий у веселеньку фольгу й прикрашений стрічкою.

— Що це? — без особливої цікавості спитав Дюссандер, коли вони зайшли на кухню.

— Розгорніть, побачите.

З кишені піджака Тод витяг бляшанку «коли» й поставив на червоно-білу церату, яка вкривала стіл у кухні.

— Краще опустіть ролети, — конфіденційним тоном порадив він.

І миттю на обличчя Дюссандера просочилася недовіра.

— Так? Чому?

— Ну… ніколи не знаєш, хто може підглядати, — усміхнувся Тод. — Хіба не це допомагало вам переховуватися всі ці роки? Завчасно помічати людей, які можуть помітити вас.

Дюссандер опустив кухонні ролети. Потім хлюпнув собі в склянку бурбону. І розв’язав стрічку на пакунку. Тод зав’язав її так, як це роблять на Різдво хлопчики — хлопчики, у яких у голові важливіші справи, такі, наприклад, як футбол, і вуличний хокей, і сеанс «Імперії страху» у п’ятницю ввечері, коли ви з другом, який прийшов на ночівлю, сидите вдвох під ковдрою, попритискавшись один до одного на краю канапи, і хихочете. Там було багато рваненьких країв, нерівних швів, багато скотчу. Весь пакунок промовляв: це жіноче діло, мені нема коли цим займатися.

Хоч як Дюссандер цьому опирався, та однаково був трохи зворушений. А пізніше, коли жах трохи влігся, подумав: «Я мав би здогадатися».

Подарунком був однострій. Уніформа СС. Разом із високими чоботами.

Онімівши від шоку, він перевів погляд із вмісту коробки на картонку: «ПОШИТТЯ ЯКІСНИХ КОСТЮМІВ ВІД ПІТЕРА — МИ ПРАЦЮЄМО ТАМ САМО З 1951-го!»

— Ні, — відказав він. — Я цього не надіну. Це вже, хлопче, край. Я радше помру, ніж це вдягну.

— Згадайте, що зробили з Айхманом, — урочисто промовив Тод. — «Він був уже старий, нікому не загрожував. У політику не ліз». Хіба це не ваші слова? Крім того, я всю осінь на неї відкладав. Вона вісімдесят баксів коштує, якщо з чоботами. І в сорок четвертому ви її вдягати не відмовлялися. Ніскілечки.

— Ах ти виродок малий. — Дюссандер заніс над головою кулак. А Тод і оком не змигнув. Стояв непохитно, очі блищали.

— Ага, — тихо мовив він. — Ану, стукніть мене. Тільки раз мене торкніться.

Дюссандер опустив руку. Його губи дрижали.

— Ти диявол, — пробурмотів він.

— Надягайте, — сказав Тод.

Руки Дюссандера потяглися до вузла на паску халата, однак зависли над ним. З овечим, благальним виразом в очах він зазирнув у вічі Тоду.

— Будь ласка, — сказав він. — Я старий чоловік. Не треба більше.

Тод похитав головою, повільно, проте твердо. Очі в нього так само блищали. Йому подобалося, коли Дюссандер благав. Напевно, колись так благали і його. Ув’язнені в Патині.

Дюссандер скинув халат на підлогу і стояв голий, у капцях і сімейних трусах. Впалі груди, трохи роздутий живіт. Старечі руки — худі й щуплі. «Але в уніформі, — подумав Тод, — в уніформі все буде зовсім інакше».

Неквапом Дюссандер витяг із коробки мундир і почав одягатися.


Через десять хвилин він стояв при повному параді в уніформі СС. Кашкет трохи збився набакир, плечі були опущені, але емблема з черепом виділялася добре. У Дюссандері проступила якась темна гідність (принаймні в очах Тода), якої він доти не мав. І, попри його згорблену спину й невпевненість у ногах, Тод відчув втіху. Уперше за весь час Дюссандер здавався йому таким, яким, на його думку, він повинен бути. Так, старіший. Безперечно, знищений. Але знову в уніформі. Не старий чолов’яга, що збуває свої останні роки, дивлячись «Лоуренса Велка» по засаленому чорно-білому телику з фольгою на рогах антени, а Курт Дюссандер, Кривавий Біс Патина.

Що ж до Дюссандера, той відчував огиду, дискомфорт… та заразом у душу закралася полегкість. Почасти він зневажав себе за це почуття, бо вбачав у ньому найвірніший індикатор психологічного домінування, яке встановив над ним цей хлопець. Він став бранцем хлопчика, і щоразу, коли відчував, що зможе пережити ще одне приниження, щоразу, коли виникала ця полегкість, влада хлопчика міцнішала. Та все одно йому стало легше. То була лише тканина, і ґудзики, і заклепки… і, узагалі, бутафорія. На місці ширіньки була змійка, а мали би бути ґудзики. Емблема була не така, як треба, шви неохайні, чоботи з дешевого дерматину. Зрештою, уніформа була дешевою підробкою, і вбити його вона не могла, чи не так? Ні. Вона…

— Поправте кашкет! — голосно скомандував Тод.

Дюссандер приголомшено на нього кліпнув.

— Поправ кашкет, солдате!

Дюссандер послухався, несвідомо вмостивши кашкета на голові під тим трохи бундючним кутом, що був фірмовим знаком його обер-лейтенанта. Та то й була уніформа обер-лейтенанта, хоч як це, на жаль, і було неправильно.

— Ноги разом!

Дюссандер клацнув підборами, бездумно виконуючи все правильно — так, неначе роки, що минули, зісковзнули з нього разом із банним халатом.

— Ахтунґ!

Дюссандер виструнчився, і на якусь мить Тоду стало страшно — по-справжньому страшно. Він відчув себе учнем чаклуна, який зумів оживити мітли, та не володів умінням їх приборкати й зупинити. Старий, що жив на одну пенсію, щез. Замість нього з’явився Дюссандер.

А тоді страх змінився мурашками від п’янкого відчуття влади.

Кругом!

Дюссандер елегантно розвернувся. Забувся бурбон, забулися муки останніх трьох місяців. Стаючи обличчям до забризканої жиром плити, він почув, як знову клацають його підбори. А за плитою йому ввижався запилюжений плац військової академії, де він опановував солдатську науку.

Кругом!

Він знову крутонувся, та цього разу вже не так добре виконав наказ — трохи втратив рівновагу. Колись він відгріб би за це десять доган й удар офіцерською палицею під дих, після чого ще довго гаряче й болісно відсапувався б. Дюссандер усміхнувся про себе. Хлопець не знав усіх тонкощів. І не треба йому знати.

— Кроком руш! — закричав Тод. Очі в нього горіли вогнем.

Залізна міць полишила плечі Дюссандера, він знову згорбився.

— Ні, — попросив він. — Будь ласка…

— Кроком руш! Руш! Руш, я сказав!

Здушено вдихнувши повітря, Дюссандер помарширував стройовим кроком по витертому лінолеуму кухонної підлоги. Звернув праворуч, щоб уникнути столу, знову праворуч, коли наблизився до стіни. Його обличчя було трохи задерте догори, без жодного виразу. Ноги злітали догори вперед, гучно опускалися на долівку, від чого в шафці над раковиною дзеленчала дешева порцеляна. Руки описували короткі півкола.

Тоду знову привиділися ходячі мітли, а разом із цим видивом повернувся й страх. Його зненацька накрило усвідомлення того, що він не хоче, щоб Дюссандер бодай трохи насолоджувався цим процесом, і, можливо — просто можливо, — йому більше хотілося, щоб Дюссандер мав вигляд недолугий, а не вигляд справжнього есесівця. Але чомусь, попри похилий вік і дешевий кухонний антураж, цей чоловік анітрохи не видавався недолугим. Його вигляд навіював страх. Уперше всі ті трупи в канавах та крематоріях набули для Тода реальних обрисів. Фотографії переплетених рук, ніг і торсів, білі, як риб’яче пузо, під холодним весняним дощем у Німеччині, не були поставними, як сцени у фільмах жаху — навалені купи трупів, що насправді були манекенами з універмагу, і після зйомки їх забирали помічники й бутафори. Вони були реальним фактом, і приголомшливим, і непоясненним, і лихим. Тоду навіть здалося, що війнуло запахом розкладу, слабким і дещо димним.

Від жаху він увесь підібрався.

— Стій! — закричав він.

Але Дюссандер ішов маршем не зупиняючись. У його очах застигла порожнеча, вони дивилися кудись удалечінь. Підборіддя здійнялося ще вище, під бундючливим кутом, від чого одразу напнулися струною курчачі сухожилля на старечій шиї. На обличчі непристойно стирчав тонкий, мов лопать вентилятора, ніс.

Тод відчув, як під пахвами змокріло від поту.

Halt![67] — викрикнув він.

Дюссандер застиг на місці. Зі стуком приставив ліву ногу до правої, що була спереду, припечатав, наче поршень опустив. Холодна безвиразність ще на якусь мить затрималася на його обличчі — роботоподібному, бездумному. Та потім їй на зміну прийшло збентеження. А за збентеженням — поразка. Його плечі безсило поникли.

Тод нечутно видихнув від полегшення й через мить уже лютував сам на себе. «Хто тут головний, врешті-решт? — Та потім його знову затопила хвиля впевненості в собі. — Я, от хто. І йому краще про це не забувати».

Він знову заусміхався.

— Досить-таки непогано. Але трохи практики — і я думаю, ви покажете набагато кращий результат.

Дюссандер стояв мовчки, похнюпивши голову.

— Ну, все, можете зняти, — милостиво додав Тод… і мимохіть замислився, а чи так уже йому хочеться, щоб Дюссандер знову її надягав. На кілька секунд…

7


Січень 1975-го.

Коли пролунав останній дзвоник, Тод пішов зі школи сам, узяв ровера й покрутив педалі в парк. Там знайшов порожню лавку, поставив «швін» на відкидну ніжку й витяг із кишені свій табель. Роззирнувся навколо, щоб побачити, чи на нього, бува, не дивиться хтось знайомий, але в полі зору були тільки двоє старшокласників, які лизалися біля ставка, та ще парочка задрипаних п’янюг, що передавали з рук у руки паперовий пакет із бухлом усередині. «Падлючі брудні бомжари», — подумав він. Але сумно йому було не через бомжів. Він розгорнув табель.

Англійська: «С». Історія Америки: «С». Наука про Землю: «D». Суспільствознавство: «B». Початкова французька: «F». Вступ до алгебри: «F»[68].

Він довго дивився на оцінки, не вірячи своїм очам. Знав, що буде погано, але виявилося ще гірше. То була катастрофа.

«Може, воно й на краще, — зненацька озвався до нього внутрішній голос. — Може, ти навіть умисно це зробив, бо в глибині душі хочеш, щоб це скінчилося. Тобі потрібно, щоб це скінчилося. Поки не сталося чогось лихого».

Але він грубо відкинув од себе цю думку. Нічого поганого статися не могло. Він міцно тримав Дюссандера в кулаку. Цілком і повністю. Старий думав, що в одного з Тодових друзів є лист, але не знав, у котрого. Якби з Тодом щось сталося (бодай що-небудь), той лист мав потрапити в поліцію. Колись він думав, що Дюссандер таки спробує. Та тепер той був застарий, щоб утікати, навіть якби мав фору.

— Він під контролем, чорт забирай, — прошепотів Тод і вдарив кулаком собі в стегно, та так сильно, що стислися м’язи. Розмовляти із собою — це хріново, із собою розмовляють психи. Ця звичка в нього з’явилася тижнів із шість тому, і він чомусь ніяк не міг її позбутися. Кілька разів помічав, що люди якось дивно на нього зиркають через це. Серед тих людей було й декілька вчителів. І той вишкрібок Берні Еверсон підійшов до нього і прямо спитав, чи в нього вальти тасуються. Тод ледве стримався тоді, щоб не зацідити малому педику в рот, але всі ці діла… сварки, бійки, кулаки… нічого хорошого з них не виходило. За таке тебе завжди і скрізь вносять у чорні списки. Розмовляти з собою — погано, так, але…

— Сни теж лажові, — прошепотів він. Але цього разу не бив себе.

Останнім часом сни йому снилися дуже нехороші. У тих снах він завжди був в уніформі в’язня, стояв у шерензі із сотнями виснажених людей. Повітря тхнуло горілим, він чув уривчасте ревіння двигунів бульдозерів. Потім до голови шеренги підходив Дюссандер і показував то на того, то на цього. Їх залишали. А решта крокували до крематоріїв. Дехто впирався і відбивався ногами, але більшість були для цього надто вимучені голодом, надто виснажені. Раптом Дюссандер опинявся навпроти Тода. Їхні погляди зустрічалися, і наставала довга паралізуюча мить. А потім Дюссандер наводив вицвілу парасольку на Тода.

— Цього заберіть у лабораторію, — командував Дюссандер уві сні. Губа задиралася й оголювала штучні зуби. — Заберіть цього американського хлопчиська…

В іншому сні він був убраний в уніформу СС. Чоботи начищені до дзеркального блиску. Емблема з черепом і блискавка сяяли. Але він стояв посеред бульвару Санта-Донате, і всі на нього вирячалися. Люди тицяли пальцями. Хтось засміявся. В інших на обличчях був написаний шок, відраза чи гнів. У тому сні перед ним зі скреготом загальмувала стара тачка, і у віконце виглянув Дюссандер, Дюссандер-майже-мумія, якому з виду було двісті років, а шкіра нагадувала пожовклий пергамент.

— А я тебе знаю! — пронизливо проголосив сно-Дюссандер. Обвів поглядом вуличних роззяв і знову подивився на Тода. — Ти був головний у Патині! Дивіться всі! Перед вами — Кривавий Біс Патина. Гіммлерів «експерт з ефективності»! Ти винен у вбивствах! Ти винен, м’яснику! Ти винен, убивце немовлят! Ти винен!

А ще в іншому сні на ньому була смугаста роба засудженого, і його вели коридором із кам’яними стінами двоє наглядачів, що зовні дуже нагадували його батьків. В обох на руках виднілися жовті пов’язки з зіркою Давида. Позаду йшов священик і читав із Второзаконня. Тод озирнувся через плече й побачив, що той священик — Дюссандер і що на ньому чорний плащ офіцера СС.

Наприкінці кам’яного коридору подвійні двері відчинялися у восьмикутну кімнату зі скляними стінами. Посередині стояв ешафот. А за скляними стінами купчилися виснажені люди, усі голі, усі дивилися на нього однаковими поглядами — темними, безвиразними. У всіх на руках були сині номери.

— Нічого, — прошепотів Тод сам до себе. — Усе ж нормально. Справді, усе під контролем.

Парочка, що цілувалася, глянула на нього скоса. Тод люто вирячився на них: мовляв, ану, зморозьте щось. Вони відвели погляди. Невже хлопчик вишкірив зуби?

Тод підвівся, запхав табель у передню кишеню й сів на велик. Та поїхав до аптеки, розташованої за два квартали звідти. Там придбав пляшечку засобу для виведення чорнила і ручку з тонким кінчиком, що писала синім чорнилом. А потім повернувся в парк (парочки вже не було, зате бомжі досі засмерджували все навколо) і поміняв оцінку з англійської на «B», з історії — на «A», з науки про Землю — на «B», з початкової французької — на «C», а зі вступу до алгебри — на «B». Суспільствознавство він витер повністю, а потім просто знову вписав, щоб у картки був однорідний вигляд.

Однорідний, як однострої. Так.

— Та нічого, — прошепотів він сам до себе. — Це їх затримає. Затримає, сто пудів.


Якось глупої ночі, ближче до кінця місяця, після другої години, Курт Дюссандер прокинувся, несамовито борсаючись у ковдрі й простирадлі, та враз його огорнула темрява, липка й лячна. Паралізований жахом, він хапав ротом повітря та все одно задихався. Неначе важка брила лежала в нього на грудях. Подумалося, що це серцевий напад. Він розмахував руками в пітьмі, щоб намацати лампу, і мало не скинув її з тумбочки, коли вмикав.

«Я у себе в кімнаті, — подумав він, — у своїй спальні, тут, у Санта-Донате, тут, у Каліфорнії, тут, в Америці. Бачиш, ті самі коричневі штори, затулені на тому самому вікні, ті самі полиці, заставлені дешевими книжками в паперових обкладинках з книгарні на Сорен-стрит, той самий сірий килим, блакитні шпалери. Ніякого серцевого нападу. Ніяких джунглів. Жодних очей».

Однак той жах досі липнув до нього, як смердюча невичинена шкура, і серце не зупиняло свій забіг. Сон повернувся. Він знав, що рано чи пізно так і буде, якщо хлопець не відступиться. Проклятущий хлопець. Дюссандер вважав, що той лист, про який хлопець говорив, — просто блеф, та ще й поганенький. Він, певно, у якомусь детективному телесеріалі про таке почув. Якому другу цей хлопець міг довіряти аж настільки, щоб дати такий важливий лист і не боятися, що його прочитають? Жодному другу, от якому. Принаймні він так думав. Та якби ж знаття на всі сто…

З артритним болючим клацанням суглобів його руки стислися, а потім повільно розтиснулися.

Він узяв зі столика пачку сигарет і запалив одну, байдуже чиркнувши сірником об стовпчик ліжка. Стрілки годинника показували другу сорок одну. Цієї ночі він уже не засне. Він вдихнув дим і зайшовся у спазмах затяжного тріскучого кашлю. Уже не засне, якщо не спуститься вниз і не перехилить чарку. Чи дві. Чи три. А за останні шість тижнів чи десь так він випив предостатньо. Він уже не той молодик, який чарку за чаркою міг заливати в себе випивку, так, як тоді, коли служив офіцером і був у відпустці в Берліні тридцять дев’ятого, коли в повітрі пахло перемогою і звідусіль вони чули голос фюрера, бачили його полум’яні очі, владний погляд…

Хлопець… проклятущий хлопець!

— Будь чесним, — промовив він, і від звуку власного голосу, що пролунав у тихій кімнаті, аж трохи здригнувся. Звички розмовляти із собою Дюссандер не мав, але разом із тим — робив це вже не вперше. Упродовж останніх тижнів у Патині, коли навколо них розвалювався на шматки світ, а на сході спершу щодня, а потім уже й щогодини дедалі гучніше долинав загрозливий російський грім, він то переставав говорити із собою, то починав знову. О тій порі розмовляти із самим собою здавалося цілком природним. У нього був стрес, а люди під дією стресу часто роблять щось дивне — хапають рукою свої яйця крізь кишеню штанів, клацають зубами… Зубами в них чудово клацав Вольф. І вишкіряв їх при цьому. Гуфман клацав пальцями й барабанив ними по стегнах, цілковито несвідомо вибиваючи швидкі складні ритми. Він, Курт Дюссандер, часом розмовляв сам із собою. Але тепер…

— У тебе знову стрес, — уголос промовив він. Розуміючи, що цього разу говорить німецькою. Ось уже багато років він не розмовляв німецькою, але тієї миті рідна мова здавалася такою теплою і втішною. Вона заколисувала, полегшувала тягар. Приємна й темна мова.

— Так. У тебе стрес. Через цього хлопця. Але будь чесним сам із собою. Для брехні зараз надто рання година. Ти не надто жалкуєш про те, що розказував. Попервах ти дико боявся, що хлопець не зможе чи не схоче тримати язика за зубами. Він міг розпатякати другові, а той би передав далі, іншому другові, а той інший — ще двом. Але якщо вже він досі зберігав таємницю, то й далі берегтиме. Якщо мене заберуть, він втратить свою… говорючу книжку. Чи таким він мене вважає? Думаю, так.

Він замовк, але думки мчали далі. Йому дуже самотньо жилося — і ніхто про це не знав, жодна жива душа. Бували такі дні, коли він майже всерйоз замислювався про самогубство. Відлюдник із нього виявився кепським. Він не чув жодного людського голосу, крім того, який линув із радіоприймача. Люди, які його навідували, завжди стояли на іншому боці брудного квадрата скла. Він був старим чоловіком і боявся смерті, та більше, ніж смерті, боявся бути старим чоловіком, котрий у цілому світі сам-один.

Іноді сечовий міхур міг зіграти з ним злий жарт. Уже на півдорозі до туалету на штанях розпливалася темна пляма. У вогку погоду суглоби спочатку пульсували від болю, а потім починали волати про нього. І бували дні, коли від сходу до заходу сонця він міг вижерти цілу банку болетамівного «Артрит формула»… та все одно аспірин лише притлумлював біль, і найпростіші дії (узяти книжку з полиці чи перемкнути телеканал) перетворювалися на болісне випробування. Сильно впав зір. Іноді він перевертав речі, обдирав собі щиколотки, бився головою. Жив у постійному страху, що зламає собі щось і не зможе доповзти до телефону, а також у страху, що доповзе, і якийсь лікар викриє його справдешнє минуле, побачивши, що в містера Денкера абсолютно порожня медична карта.

Присутність хлопця трохи тамувала ці страждання. Коли хлопець був поряд, Дюссандер пригадував давні часи. Пам’ять про ті дні була навдивовижу, перверзійно чіткою. Списки імен і подій лилися з нього нескінченним потоком, він навіть пам’ятав, якою була погода того чи того дня. Він пам’ятав рядового Генрайда, кулеметника з північно-східної вежі, і великий жировик, що ріс у рядового Генрайда між очима. Його прозивали Триоким чи Старим Циклопом. Пригадував Дюссандер і Кесселя, що мав при собі фотографію своєї подружки. Геть-чисто гола, вона лежала на канапі, закинувши за голову руки. Той Кессель ходив і всім її показував. Пам’ятав прізвища лікарів та їхні експерименти — больові пороги, мозкові хвилі чоловіків і жінок при смерті, фізіологічне гальмування, наслідки різноманітних видів радіації та ще десятки інших дослідів. Сотні інших.

Він знав, що розмовляє з хлопчиком так, як це роблять усі старі люди, але думав, що пощастило йому значно більше, ніж більшості стариганів, чиї слухачі були нетерплячі, незацікавлені чи й відверто грубі. Його ж слухач слухав із роззявленим ротом.

Невже кілька нічних кошмарів — така вже велика ціна за це все?

Він розчавив недопалок, ліг на спину і якийсь час витріщався на стелю, а тоді спустив ноги на підлогу. Подумав, що вони з хлопцем — мерзенні й огидні, живляться один від одного… один одного пожирають. Якщо в нього самого іноді болів живіт від того темного, але жирного їдла, яке вони споживали по обіді в нього на кухні, то як було хлопцеві? Чи добре йому спалося? Мабуть, ні. Пізніше Дюссандер подумав, що хлопчик став якийсь блідий. І худіший, ніж тоді, коли вперше з’явився в його, Дюссандера, житті.

Перетнувши кімнату, він відчинив дверцята вбудованої шафи. Швидким рухом прогортав вішаки, сягнув рукою праворуч у темряву й витяг фальшиву уніформу. Шкурою стерв’ятника вона звисла в нього в руці. Він торкнувся її іншою рукою. Торкнувся… а потім ніжно погладив.

Минуло дуже багато часу, перш ніж він спустився з нею вниз і повільно вдягнув, застебнув на всі ґудзики й пасок (та фальшиву «змійку» ширіньки). І лише тоді глянув на себе в дзеркало.

Подивився й задоволено кивнув.

Потому повернувся в ліжко, ліг і знову закурив. А коли цигарка догоріла, йому знову схотілося спати. Він вимкнув лампу, не вірячи, що сон прийде так легко. Але через п’ять хвилин уже спав, і цього разу без жодних сновидінь.

8


Лютий 1975-го.

Після вечері Дік Боуден запропонував коньяк, якому Дюссандер потайки дав оцінку «поганючий». Але, звісно, нічим цього не виказав, широко всміхнувся й відважив щедрий комплімент. Хлопчику дружина Боудена подала шоколадно-молочний шейк. Усю вечерю малий сидів незвично тихо. Тривожився? Так. Хлопчик здавався дуже занепокоєним.

Діка й Моніку Боуденів Дюссандер зачарував із першої ж миті, як вони з хлопцем переступили поріг. Малий дуже перебільшив, коли розказував батькам про поганий зір містера Денкера (саме тому сердешному старому потрібен собака-поводир, із сарказмом подумав Дюссандер), бо це пояснювало, навіщо він так часто ходить до нього читати вголос. Дюссандер був дуже обережний, щоб не проколотися, і думав, що жодних обмовок не допустив.

Вбрався він у свій найкращий костюм. І попри вогкий вечір, артрит про себе майже не нагадував — лише зрідка пробігала больова хвилька. З якоїсь абсурдної причини малий хотів, щоби парасольку він залишив удома, але Дюссандер наполіг. У цілому він приємно і доволі цікаво провів вечір. Із гидким коньяком чи без нього, а на вечері його не запрошували вже дев’ять років.

Під час вечері вони обговорювали автомобільний завод в Ессені, відбудову повоєнної Німеччини (про це Боуден поставив декілька розумних запитань, і, здавалося, що відповіді Дюссандера справили на нього неабияке враження), а також німецьких письменників. Моніка Боуден поцікавилася, як так вийшло, що він приїхав в Америку вже в такому поважному віці, і Дюссандер, з відповідною маскою короткозорої скорботи на лиці, розказав про смерть уявної дружини. Моніка Боуден розтанула від співчуття.

Та тепер, попиваючи коньячне пійло, Дік Боуден сказав:

— Містере Денкер, якщо це занадто особисте, будь ласка, не відповідайте… але мене весь час гризе хробачок цікавості. А що ви робили під час війни?

Хлопчик ледь помітно напружився.

Усміхнувшись, Дюссандер простягнув руку й намацав сигарети. Бачив він їх добре, але то було так важливо — не проколотися бодай у найменшій дрібниці. Моніка вклала пачку йому в руку.

— Дякую, дорогенька. Вечеря була фантастична. Ви чудово куховарите. Моя дружина — і та так не вміла.

Моніка схвильовано йому подякувала. Тод зиркнув на неї з помітним роздратуванням.

— Нічого особистого в цьому запитанні нема. — Дюссандер підкурив сигарету й повернувся обличчям до Боудена. — Я був у запасі, починаючи із сорок третього й далі, як і всі чоловіки, здорові тілом, та застарі, щоб активно служити у війську. Та на той час на стіні вже проступили письмена для Третього рейху та божевільних, котрі його створили. А власне, для одного божевільного[69].

І з урочистим виглядом він задмухнув сірника.

— Коли хвиля повернулася проти Гітлера, я відчув величезне полегшення. Величезне. Авжеж, — тут він із невинним виглядом, як чоловік на чоловіка, позирнув на Боудена, — доводилося бути дуже обережним, щоб у жодному разі не виявити цих почуттів. Не висловити вголос.

— Я собі уявляю, — з пошаною промовив Дік Боуден.

— Ні, — із серйозним виглядом провадив Дюссандер. — Тільки не вголос. Пам’ятаю, якось увечері ми з друзями вчотирьох чи вп’ятьох після роботи зайшли випити в місцевий Ratskeller[70]. То вже були часи, коли не те що шнапсу вдень зі свічкою не знайдеш, а навіть пива. Але того вечора нам пощастило — у барі було й те, і те. Ми знали один одного двадцять років. Один із нас, Ганс Гаслер, побіжно зауважив, що, можливо, фюреру дали невдалу пораду відкрити другий фронт проти росіян. Я сказав: «Гансе, Боже правий, думай, що кажеш!» Бідолаха Ганс увесь поблід і різко змінив тему. А через три дні зник. Відтоді я більше ніколи його не бачив. І, наскільки мені відомо, ніхто з тих, хто того вечора сидів за нашим столиком, теж.

— Який жах! — видихнула Моніка. — Ще коньяку, містере Денкер?

— Ні, спасибі, — усміхнувся він їй. — Моя дружина любила повторювати приказку своєї матері: «Не варто перебирати міру з досконалим».

Ледь помітна насупленість Тода стала трохи виразнішою.

— Думаєте, його відправили в один із тих таборів? — спитав Дік. — Вашого друга Геслера?

Гаслера, — делікатно виправив його Дюссандер. І з кам’яним виразом обличчя прорік: — Багатьох відправляли. Ті табори… вони ще тисячу років будуть ганьбою німецького народу. Ось що насправді залишив нам у спадок Гітлер.

— Ой, не будьте такі суворі. — Боуден підкурив люльку й видихнув задушливу хмарку «Черрі бленду». — Я читав, що більша частина німецького народу не мала зеленого поняття про те, що відбувалося. Нарід, що жив у районі Аушвіца, думав, що то ковбасний завод.

— Фу, як жахливо. — Моніка скривила до чоловіка гримасу «та-годі-вже-про-це». А тоді з усмішкою повернулася лицем до Дюссандера. — Містере Денкер, я обожнюю запах тютюну з люльки. А ви?

— Так, мадам, я теж, — кинув Дюссандер, щойно опанувавши майже непогамовну потребу чхнути.

Зненацька Боуден потягнувся рукою через увесь стіл і плеснув сина по плечі. Тод аж підскочив.

— Синку, а ти щось весь вечір мовчиш. Тобі зле?

Тод просяяв особливою усмішкою, яка призначалася водночас батьку та Дюссандеру.

— Та все зі мною добре. Просто я вже чув більшу частину цих історій, ти забув?

— Тоде! — докірливо вигукнула Моніка. — Ти не дуже…

— Хлопчик просто каже правду, — заспокоїв її Дюссандер. — У цьому саме й полягає перевага хлопчиків над чоловіками, яким часто доводиться від цього відмовлятися. Чи не так, пане Боуден?

Реготнувши, Дік кивнув.

— Чи можу я ненадовго забрати у вас Тода, щоб провів мене додому? — спитав Дюссандер. — Хоча йому, напевно, треба уроки робити.

— Тод у нас дуже здібний учень, — відповіла Моніка. Але вимовила це майже на автоматі, дивлячись на Тода дивним поглядом. — Зазвичай самі «А» та «В» приносить. Щоправда, за останню чверть і «С» схопив, але обіцяв підтягти французьку, щоб у березневому табелі була краща оцінка. Правда, Тоде, дитинко?

Знову по-особливому всміхнувшись, Тод кивнув.

— Не треба вам іти пішки, — сказав Дік. — Я радо відвезу вас додому.

— Я ходжу, щоб подихати свіжим повітрям і розім’яти м’язи, — повідомив Дюссандер. — Справді, я наполягаю… хіба що Тод не схоче мене проводжати.

— Ой, ні, я хочу пройтися, — сказав Тод, і його батьки аж розквітли від радості.



Вони вже майже дійшли до рогу, за яким розташовувався будинок Дюссандера, коли Дюссандер нарешті порушив мовчанку. Сіялася дрібна мжичка, тож він розгорнув над ними свою парасолю. Однак артрит лежав тихо, дрімав. Чудасія.

— Ти як мій артрит.

— Що? — скинув головою Тод.

— Ні тобі, ні йому нема сьогодні ввечері що сказати. Що з твоїм язиком, хлопче? Проковтнув? Смачно було?

— Нічого, — пробурмотів Тод. Вони вже повернули на вулицю, де жив Дюссандер.

— Я спробую вгадати, — зі злостивими нотками в голосі промовив старий. — Коли ти прийшов мене забирати, то боявся, що я пробовкаюся… «випущу кота з мішка», як ви тут кажете. Та все ж ти був рішучо налаштований на цю вечерю, бо батьки все не вгавали, а відмовки в тебе скінчилися. А тепер ти спантеличений, бо все пройшло добре. Це так чи не так?

— Та яка різниця? — Тод сердито стенув плечима.

— А чого б то все пройшло погано? — вимогливо спитав Дюссандер. — Тебе ще й на світі не було, коли я навчився маскуватися. Мушу віддати тобі належне, ти добре тримаєш усе в таємниці. Цілком охоче віддаю тобі належне. Але ти бачив, яким я був сьогодні? Я їх зачарував. Зачарував!

І тут зненацька Тод вибухнув гнівом.

— Ви не мусили цього робити!

Дюссандер різко зупинився і вирячився на нього.

— Не робити? Не? Я думав, хлопче, це те, чого ти хочеш! Бо вони тепер не матимуть нічого проти, якщо ти й далі приходитимеш «читати» мені.

— Ви забагато сприймаєте як належне! — палко вигукнув Тод. — А може, я вже дістав од вас усе, що хотів? Думаєте, мене хтось примушує ходити у вашу бруднючу хату й дивитися, як ви сьорбаєте пійло, як ті старі задрипанці, що стирчать у старих залізничних депо? Отак ви думаєте? — Тод підвищив голос, і в ньому з’явилися високі, тремкі, істеричні нотки. — А мене ніхто не примушує. Якщо схочу прийти, то прийду, а не схочу — не прийду.

— Тихіше. Нас можуть почути.

— А яка різниця? — спитав Тод. Але далі все-таки пішов. Та тепер навмисне відступив убік, щоб вийти з-під парасольки.

— Ні, тебе ніхто не примушує приходити, — сказав Дюссандер. А тоді випалив наосліп: — Насправді я запрошую тебе не приходити. Повір, хлопче, я не маю жодних упереджень проти того, щоб пити на самоті. Жоднісіньких.

Тод зневажливо на нього зиркнув.

— А ви тільки про це і мрієте, правда?

Дюссандер лише всміхнувся невиразно.

— Ну то не розраховуйте. — Вони вже були біля бетонної доріжки, що вела до будинку. Старий понишпорив у кишені в пошуках ключа від зовнішніх дверей. Артрит спалахнув тьмяно-червоним болем у суглобах пальців, а потім, зачаївшись, улігся. І Дюссандер зрозумів, чого він чекає: коли хазяїн залишиться на самоті. Отоді він вийде зі свого сховку.

— От що я вам скажу. — На диво, Тод чомусь захекався. — Якби вони взнали, хто ви такий, якби я їм сказав, вони б плюнули вам у пику й дали підсрачника під худий зад. А мама — та взагалі могла б вам кухарського ножа до горла приставити. У неї мати була частково єврейка, вона мені розказувала.

У мжичці й темряві Дюссандер уважно придивився до Тода. Хлопець виклично дивився на нього знизу вгору, але шкіра в нього була бліда, під очима залягли темні кола — як у людини, що часто крутиться в ліжку від роздумів, коли інші вже бачать десятий сон.

— Я не сумніваюся в тому, що нічого, крім глибокої відрази, вони б до мене не відчули, — сказав Дюссандер. Хоча в душі підозрював, що старший Боуден міг угамувати свою огиду й порозпитувати його про всяке різне, про що раніше питав його син. — Нічого, крім відрази. Але подумай, що б відчули вони до тебе, хлопче, якби я їм розказав, що ти вже вісім місяців усе про мене знаєш… і нікому нічого не сказав?

Тод безмовно вирячився на нього в темряві.

— Приходь у гості, коли забажаєш, — байдужим тоном промовив Дюссандер. — А не забажаєш, то сиди вдома. Добраніч, хлопче.

Залишивши Тода стояти під мжичкою, він рушив доріжкою до вхідних дверей. Із трохи роззявленим ротом хлопець дивився йому вслід.


Наступного ранку за сніданком Моніка сказала:

— Тоде, татові дуже сподобався містер Денкер. Він сказав, що той нагадує йому твого дідуся.

Жуючи грінку, Тод промурмотів щось нерозбірливе. Моніка глянула на сина, і їй раптом подумалося, що він погано спить. Шкіра поблідла. І в навчанні непоясненним чином з’їхав. Ніколи раніше Тод не приносив додому трійок.

— Тоде, ти нормально почуваєшся останнім часом?

Секунду-дві він дивився на неї так, наче не розумів, про що йдеться. А тоді на його губах розквітла промениста усмішка, зачаровуючи її… і в матері відлягло від серця. На підборіддя йому крапнуло полуничне варення.

— Так, — запевнив він. — Усе кльово.

— Тоде, дитинко, — розчулилася вона.

— Моніко, дитинко, — у тон їй відповів Тод, і обоє розсміялися.

9


Березень 1975-го.

— Киць-киць, — покликав Дюссандер. — Киць-киць-киць. Ксь-ксь? Ксь-ксь?

Він сидів на задньому ґанку, біля правої ноги стояла рожева пластмасова мисочка. По вінця повна молока. Було пів на другу дня, у гарячому повітрі дрижала імла. Пожежі в чагарниках далеко на заході забарвлювали повітря запахом осені, таким пронизливим усупереч календарю. Якщо хлопець збирався прийти, то щонайбільше через годину він з’явиться. Але тепер хлопець приходив не щодня. Замість семи днів на тиждень він міг прийти чотири рази. Чи п’ять. У Дюссандера потроху міцніло інтуїтивне відчуття, що в хлопчика з’явилися свої проблеми.

— Киць-киць, — поманив Дюссандер. На дальньому краю подвір’я, у зачучверених бур’янах біля огорожі, сидів бродячий кіт. Подертий і достоту такий зачуханий, як і ті бур’яни. Щоразу, коли Дюссандер заговорював, кіт нашорошував вуха, не зводячи очей з рожевої мисочки, повної молока.

«Може, — подумав Дюссандер, — у малого негаразди в школі. Чи кошмари сняться. Чи, може, те й те разом».

Остання думка змусила його посміхнутися.

— Кицю-кицю, — ніжно покликав він. Вуха в кота знову наструнчилися. Він не ворухнувся, але й далі уважно вивчав поглядом молоко.

Та Дюссандера й самого спіткали проблеми. Ось уже три тижні, наче в якійсь химерній піжамі, він лягав спати в уніформі СС. Й уніформа відганяла безсоння та кошмари. Сон у нього (попервах) був міцний, як у дроворуба. Та потім сни повернулися, не мало-помалу, а лавиною, і були ще гіршими, ніж раніше. Сни про втечу, сни про очі. Про те, як він мчить крізь мокрі невидимі джунглі, а важке листя й вологе гілля пальм б’є його в обличчя, лишаючи на шкірі цівки, що на смак нагадували сік… чи кров. Він біжить і біжить, блискучі очі весь час навколо, бездушно зиркають на нього, поки він не виривається на галявину. У темряві він радше відчував, ніж бачив крутий підйом, що починався на дальньому боці тої галявини. На вершині цього підйому стояв Патин, із його низькими бетонними будівлями, подвір’ями, оточеними колючим дротом, дротом під напругою, сторожовими баштами, що стриміли догори, як марсіанські триноги прямісінько з «Війни світів». А посередині вивалювали в небо дим велетенські димарі, а під цими цегляними колонами розташовувалися готові до праці печі, із завантаженими топками, що жевріли в нічній пітьмі, як очі лютих демонів. Жителям того району казали, що в’язні Патина виготовляють одяг і свічки, та, звісно, місцеві вірили в це не більше, ніж жителі околиць Аушвіца у казочку про те, що в таборі виготовляють ковбасу й сосиски. Та це не мало значення.

Озираючись у тому сні через плече, він бачив, як нарешті вони виходять зі сховку, неупокоєні мерці, ті Juden[71], і тягнуть до нього ноги, а на синюшній шкірі простягнутих рук палають сині номери. Пальці скрючені, обличчя втратили безвиразність, і тепер їх оживлює ненависть, вони жваво жадають помсти, живуть передчуттям убивства. Біля матерів біжать малі діти, дідусів несуть на руках їхні дорослі діти. І на всіх обличчях одне — безнадія.

Безнадія? Так. Бо уві сні він знав (як і вони): щойно він видереться на пагорб, то врятується. Тут, унизу, у цих вогких заболочених низовинах, у цих джунглях, де з ушкоджених нічних квітів стікала замість соку кров, він був загнаним звіром… здобиччю. Але там, нагорі, він буде головним. Якщо це джунглі, то табір на вершині пагорба — зоопарк, де всі дикі звірі сиділи по клітках, а він головний доглядач, чия робота — вирішувати, кого нагодувати, кого лишити живим, кого передати вівісекціоністам, а кого віддати до гицлівки.

Він видряпувався схилом, але біг уповільнювала реальність кошмару. Відчував, як руки першого скелета змикаються на горлі, чув холодний смердючий віддих, запах їхнього розкладу, чув пташині верески тріумфу, поки вони тягли його вниз, коли порятунок був уже не просто в полі зору, а на відстані простягнутої руки…

— Киць-киць, — підкликав Дюссандер. — Молочко. Смачненьке молочко.

Зрештою кіт надумав підійти. Він перетнув половину заднього подвір’я та знову сів, але тримався напоготові, сіпаючи хвостом від тривоги. Кіт йому не довіряв. Ні. Але Дюссандер знав, що кіт чує пахощі молока, і тому був певен. Рано чи пізно підійде.

У Патині ніколи не було проблеми з контрабандою. Деякі в’язні потрапляли до них із цінними речами, запханими глибоко в дупу в замшевих капшучках (і надто часто потім виявлялося, що цінні для них речі — геть не цінні: фотографії, пасма волосся, біжутерія), які вони заганяли собі туди палицями, аж поки капшучки не опинялися поза межею досяжності довгих пальців наглядача-в’язня, якого прозивали Пальцем-Смердючкою. В одної жінки, згадав він, був маленький діамант, із дефектом, як потім виявилося, ніскілечки не цінний. Але він належав її сім’ї протягом шести поколінь, переходив від матері до найстаршої доньки (принаймні так вона сказала, але ж то була єврейка, а вони всі брехали). Перед тим як зайти в Патин, вона його проковтнула. А коли вийшов із екскрементами, заковтнула знову. І так його ковтала, аж поки той діамант не порізав їй нутрощі й вона не стекла кров’ю.

Бували й інші виверти, хоча здебільшого йшлося про щось дрібне: трохи тютюну там чи одну-дві стрічечки в коси. Це не мало значення. У кімнаті, де Дюссандер проводив допити, стояла електроплитка та скромний на вигляд кухонний стіл, вкритий червоно-білою картатою цератою, дуже схожою на ту, яка тепер лежала на столі в його американській кухні. На тій плитці завжди соковито шкварчав горщик з ягнячим рагу. Коли виникали підозри на контрабанду (а хіба бувало інакше?), то члена підозрюваного угруповання приводили в ту кімнату. Дюссандер ставив його чи її біля плитки, над якою підіймалися густі пахощі смакоти. Він м’яко запитував: «Хто?» Хто ховає золото? Хто приховує коштовності? У кого є тютюн? Хто дав тій Жівене пігулку для дитини? Хто? Рагу людині ніхто насправді не обіцяв, але нестерпні пахощі врешті-решт розв’язували язика. Авжеж, того самого можна було домогтися ударом кийка в живіт чи дулом пістолета в брудний пах, але рагу… рагу було вишуканим ходом. Так.

— Кицю-кицю, — покликав Дюссандер. Кіт знов нашорошив вуха. Трохи підвівся, та потім пригадав собі, як колись давно його копнули ногою, чи, може, на згадку спав сірник, яким підсмалили вуса. І знову сів на задні лапи. Та невдовзі мав рушити вперед.

Він винайшов спосіб умилостивити свій кошмар. З одного боку то була просто уніформа СС… але з іншого — вона дарувала більшу силу. Дюссандер був дуже задоволений собою, шкодував тільки, що раніше до цього не додумався. Напевно, він мав подякувати хлопцеві за те, що той показав йому цей новий метод самозаспокоєння, показав, що ключ до кошмарів минулого — не в запереченні, а в спогляданні, ба навіть у чомусь на кшталт дружніх обіймів. Справді, до несподіваної появи хлопця, що спіткала його минулого літа, він довго не бачив кошмарів. Але тепер стало зрозуміло, що він по-боягузницькому примирився з минулим. Йому довелося відмовитися від частки себе. А тепер він її собі повернув.

— Кицю-кицю, — покликав Дюссандер, і його обличчя розпливлося в усмішці: добрій, заспокійливій усмішці, властивій старим людям, що сяк-так продерлися жорсткими путівцями життя до безпечної гавані й прийшли більш-менш неушкодженими, та ще й трохи мудрості набули.

Обдертюх трохи піднявся на задніх лапах, лише мить повагався, потім ще одну, а тоді з гнучкою грацією подріботів через решту заднього двора. Вибрався нагору східцями, нагородив Дюссандера фінальним недовірливим поглядом, прищуливши погризені та вкриті струпами вуха, і почав хлебтати молоко.

— Добре молочко, — промовив Дюссандер, надягаючи гумові рукавички «плейтекс», що весь цей час лежали в нього на колінах. — Добре молочко для хорошої киці. — Ці рукавички він купив у супермаркеті. Стояв із ними в касу експрес-обслуговування, і старші жінки поглядали на нього схвально, ба навіть оцінюючи. Рукавички рекламували на ТБ. Вони були з манжетами. Вони були такі еластичні, що в такій рукавичці можна підняти з підлоги монетку.

Одним зеленим пальцем він погладив кота по спині й заспокійливо до нього заговорив. Під ці пестощі кіт аж спину вигнув.

І коли вже майже показалося дно миски, він кота схопив.

Тварину в руках, що міцно стискали її тіло, наче вдарило електричним струмом: вона заборсалася, засіпалась, цілячись кігтями в гуму. Гнучке тіло напиналося стрілою, силуючись вирватися. І Дюссандер не мав жодного сумніву: якби зуби чи пазурі кота встромилися йому в руку, той вийшов би переможцем. То був боєць старого гарту. «Боєць бійця зразу пізнає», — посміхаючись, подумав Дюссандер.

Болісна посмішка так і застигла на його обличчі, коли, обачливо несучи кота у витягнутих руках, Дюссандер штовхнув задні двері ногою і зайшов у кухню. Кіт верещав, і звивався, і силкувався подерти гумові рукавиці. Здичавіла трикутнувата голова блискавкою майнула вниз і вчепилася зубами в зелений палець.

— Погана киця, — докірливо мовив Дюссандер.

Дверцята духовки стояли відчинені. Дюссандер жбурнув кота всередину. Із розривним лясканням пазурі вийшли з гуми рукавичок. Коліном Дюссандер пристукнув дверцята, хоч це й спричинило болісний спалах артриту. Та все ж він посміхався. Важко дихаючи, мало не хапаючи ротом повітря, на мить він сперся на духовку, опустивши голову. Духовка була газова. Користувався він нею зрідка: готував рекламовані по ТБ вечері з напівфабрикатів. А тепер ще смажив бродячих котів.

До його вух крізь газові пальники долинали ледь чутні звуки: кіт дряпав дверцята, нявкав, благав випустити.

Дюссандер повернув ручку на п’ятсот градусів[72]. Засичав газ, і з відчутним клацанням п’єзопідпал печі відправив вогонь по двох рядах пальників. Кіт перестав нявкати й закричав. Він кричав… так… майже як юний хлопець. Юний хлопець, охоплений страшним болем. Від цієї думки посмішка Дюссандера розійшлася ще ширше. Серце закалатало в грудях. Кіт вихором закрутився по духовці, із пронизливим вереском дряпаючи стінки. А невдовзі з духовки в кухню просочився гарячий запах смаленої шерсті.


Через півгодини він вишкріб рештки кота з духовки виделкою для барбекю, яку придбав за два долари дев’яносто дев’ять центів у крамниці «Ґрантс» у торговельному центрі, що розташовувався за милю від його будинку.

Смажена тушка полетіла в порожній мішок з-під борошна. Мішок Дюссандер відніс у підвал. Підлога там була земляна, незацементована. Невдовзі він повернувся нагору. Побризкав у кухні «ґлейдом», і в повітрі попливли штучні пахощі сосни. Повідчиняв усі вікна. Вимив виделку для барбекю й повісив на гачок. Потім сів і став чекати на хлопця. Із посмішкою, що не сходила з губ.


Тод справді прийшов — за п’ять хвилин по тому, як Дюссандер вже зневірився його чекати того дня. На ньому була тренувальна куртка з кольорами школи. На голові бейсболка з написом «Сан-Дієґо падрес». Під пахвою він стискав шкільні підручники.

— Фука-бяка, — зайшовши в кухню, скривився він і наморщив носа. — Що це смердить? Кошмар.

— Духовку випробовував, — підкурюючи, пояснив Дюссандер. — На жаль, вечеря згоріла. Довелося викинути.


Одного дня наприкінці місяця хлопчик навідався значно раніше, ніж зазвичай, задовго до того, як закінчувалися уроки в школі. Дюссандер сидів на кухні, цмулив бурбон «Прадавня доба» зі старої, безбарвної, покоцаної чашки з написом «ОСЬО ТВОЄ КОФЕ, МУА-ХА-ХА!» довкола обідця. Крісло-гойдалку він перетягнув у кухню, і тепер пив та гойдався, гойдався та пив, постукуючи пантофлями по вичовганому лінолеуму. І відчував приємне сп’яніння. До цієї ночі кошмари його не навідували, зовсім. Їх не було, відколи на ґанок зійшов обдертюх із погризеними вухами. Але минулої ночі наснилося щось особливо страшне. Із цим не посперечаєшся. Вони стягнули його вниз, коли він уже видерся до середини схилу, і, поки йому не вдалося себе розбудити, вони робили з ним таке, що й словами не вимовиш. Разом із тим після переможного вороття у світ реальних речей він відчував упевненість. Він може припинити ті сни, коли забажає. Нехай кота цього разу й не вистачить. Але є ж іще собачі притулки. Так. Є притулки.

Тод увірвався в кухню. Шкіра на блідому напруженому обличчі хлопчика мала нездоровий блиск. «А він схуд, і сильно», — подумав Дюссандер. І вираз очей у хлопця був такий дивний, що зовсім Дюссандеру не сподобався.

— Ви мені допоможете, — зненацька виклично кинув йому Тод.

— Серйозно? — м’яко спитав Дюссандер, але всередині смикнулося недобре передчуття. Та він зберіг незворушний вираз обличчя, коли Тод люто брязнув книжками об стіл. Одна з них полетіла через церату й приземлилася, розгорнувшись дашком, на підлозі коло ноги Дюссандера.

— Ага, отака херня! — пронизливо відрізав Тод. — Краще вам повірити! Бо це все через вас! Тільки через вас! — На щоках у нього розквітли лихоманкові червоні плями. — Але ви допоможете мені з цього вибратись, бо в мене є на вас компромат! Я вас міцно тримаю за…

— Я допоможу тобі всім, чим зможу, — тихо промовив Дюссандер. І помітив, що згорнув руки на грудях, навіть не задумуючись — достоту так, як робив це колись. Нахилився вперед у кріслі, поки підборіддя не опинилося на рівні згорнутих рук — достоту так, як робив це колись. Обличчя його виражало спокій, і приязність, і зацікавленість. Ні тіні неспокою, що наростав усередині. Сидячи отак, він майже уявляв баняк із ягнячим рагу, що парував на плиті в нього за спиною. — Розкажи, у чому проблема.

— Ось у чому клята проблема, — злостиво просичав Тод і жбурнув у Дюссандера текою. Ударившись об його груди, вона впала йому на коліна, і Дюссандер на мить аж здивувався тому, що всередині його затоплює хвиля гніву. Потреба підвестися і вперіщити хлопцю по пиці тильним боком долоні. Натомість він зберігав на обличчі м’який вираз. Бо побачив, що то шкільний табель, хоча школа докладала всіх кумедних зусиль, аби цей факт приховати. Замість називатися «табель» чи «оцінки учня», ця картка звалася «Звіт про поступ учня протягом чверті». Дюссандер невдоволено буркнув щось і розгорнув теку.

Зсередини випала заповнена друкованими літерами половина аркуша паперу. Дюссандер відклав її вбік, щоб ознайомитися згодом, усю свою увагу звернувши спочатку на хлопцеві оцінки.

— Хлопчику мій, а ти скотився на самісіньке дно, — не без утіхи промовив старий. Як виявилося, склав Тод лише англійську та американську історію. З решти предметів у нього було тверде «F».

— А це не я винен, — бризнув отрутою Тод. — Це все ви. Усі ті історії. Мені кошмари про них сняться, ви в курсі? Я сідаю, розгортаю підручники й думаю про все, що ви мені наверзли того дня, і тут раптом мама каже, що час лягати спати. Тобто це не я винен! Не я! Чуєте мене? Не я!

— Я дуже добре тебе чую, — сказав Дюссандер. І прочитав надруковану записку, що випала з Тодового табеля.


Містере і місіс Боуден,

Доводимо до Вашого відома, що необхідна Ваша присутність для обговорення оцінок Тода в другій і третій чвертях. З огляду на те, що раніше Тод навчався в нашій школі дуже добре, його поточні оцінки свідчать про певні негаразди, які, можливо, згубно впливають на його учнівську успішність. Такі негаразди іноді можна усунути шляхом чесної й відкритої дискусії.

Мушу зазначити, що Тод пройшов півріччя, однак у тому разі, якщо його робота не покращиться радикальним чином у четвертій чверті, його фінальні оцінки можуть бути незаліковими. Незадовільні оцінки означатимуть, що йому доведеться навчатися в школі влітку, щоб надолужити пройдене й не залишитися на другий рік.

Також мушу нагадати, що Тод належить до передуніверситетської команди, та його робота протягом цього року не дотягує до рівня, прийнятного для університету. Цей рівень нижчий і за допуск до складання вступних тестів до вищих навчальних закладів.

Будь ласка, прийміть моє запевнення в тому, що я готовий спільно з Вами знайти зручний час для зустрічі. І в такому випадку, як цей, що раніше, то краще.

З повагою,

Едвард Френч


— Хто такий цей Едвард Френч? — спитав Дюссандер, вкладаючи записку назад у теку (у душі він досі дивувався з любові американців до жаргону: яке розлоге сповіщення батькам про те, що їхнього синочка виганяють зі школи за погані оцінки!), і знову згорнув руки на грудях. Передчуття катастрофи ні на мить не слабшало, було дужчим, ніж будь-коли раніше, але він не хотів його приймати. Ще рік тому він би змирився з цим, рік тому він був готовий до катастрофи. А тепер от не хотів, але, схоже, проклятущий хлопчисько все одно приніс йому лихо. — Твій директор?

— Ґумка Ед? Чорт, ні. Він шкільний консультант із навчання.

— Консультант із навчання? І що воно таке?

— А самі здогадайтеся! — Тод уже мало не в істериці бився. — Прочитайте проклятущу записку! — І він швидко закрокував по кухні, скоса вергаючи в Дюссандера гострі погляди. — Я не дозволю, щоб сталася така лажа. Просто не дозволю. Не буду я ні на яке літо лишатися. Предки на Гаваї збираються, я полечу з ними. — Він показав на табель, що лежав на столі. — Знаєте, що зробить тато, коли це побачить?

Дюссандер похитав головою.

— Він із мене все витрусить. Усе. І дізнається, що це через вас. Інших причин бути не може, бо все інше в мене лишилося без змін. Він мене за ноги підвісить і все к бісу витрусить. А тоді… тоді мене… посадять під замок.

Він обурено зиркнув на Дюссандера.

— За мною ходитимуть назирці. Чорт, може, навіть, до лікаря відправлять. Я не знаю. Та й звідки мені знати? Але я під замок не хочу. І ні в яку довбану школу влітку теж!

— Чи в колонію, — сказав Дюссандер. Дуже тихо сказав.

Тод перестав кружляти по кухні. Його обличчя мов застигло. Щоки та лоб, і без того бліді, побліднішали ще дужче. Він витріщився на Дюссандера й тільки з другої спроби здобувся на слова.

Що? Що ви сказали?

— Мій милий хлопчику, — промовив Дюссандер і прибрав такого вигляду, наче його терпіння безмежне. — Останні п’ять хвилин я слухав, як ти нявчиш і скиглиш, і все твоє нявчання та скигління зводиться ось до чого. У тебе неприємності. Тебе можуть викрити. Ти можеш опинитися в несприятливому становищі. — Побачивши, що йому вдалося — нарешті — повністю заволодіти хлопцевою увагою, Дюссандер задумливо відсьорбнув зі склянки. — Хлопчику мій, — провадив він, — ти став у дуже небезпечну позу. Для себе самого. І для мене теж. Для мене потенційна небезпека набагато більша. Ти боїшся за своє життя. Тьху! Ось що значить твій табель.

Жовтавим пальцем він скинув аркуш зі стола на підлогу.

— А я за своє життя боюся!

Тод не відповів. Просто дивився на Дюссандера виряченими очима, у яких проглядало легке безумство.

— Ізраїльтяни не зглянуться на те, що мені сімдесят шість. Там у них, знаєш, смертна кара й досі у фаворі, а надто коли на лаві підсудних — нацист, воєнний злочинець, пов’язаний із таборами.

— Ви громадянин США, — сказав Тод. — Америка вас не видасть. Я про таке читав. Я…

— Ти читаєш, але не слухаєш! Я не громадянин США! Мені документи коза ностра виправила! Мене депортують, і там, де сяде мій літак, на мене вже чекатимуть агенти Моссаду.

— Та хай би вас і повісили, — пробурчав під носа Тод, опустивши погляд на свої стиснуті кулаки. — Усе життя мріяв із вами в халепу вплутатись.

— Не сумніваюся. — Дюссандер скупо осміхнувся. — Але ти вже вплутався. Треба жити теперішнім, хлопче, а не минулим «ой-не-треба-було-мені». Ти мусиш усвідомити, що тепер наші з тобою долі неподільні. Якщо ти на мене «спустиш собак», як у вас тут кажуть, думаєш, я хоч на мить завагаюся, перш ніж спустити собак на тебе? У Патині згинуло сімсот тисяч людей. Для всього світу я злочинець, монстр, навіть м’ясником ваші скандальні листки б мене назвали. А ти, виходить, мій поплічник. Ти знав про нелегала, приховував це, не доповів про нього — це вже злочин. І якщо мене візьмуть, я всьому світу про тебе розкажу. Коли репортери тицятимуть мікрофонами мені в лице, я знову і знову повторюватиму одне — твоє ім’я. «Тод Боуден, так, його так звуть… давно? Майже рік. Він хотів знати все. Усі гидючі подробиці. Саме так він це називав, так: «Усі гидючі подробиці».

Тод аж дихати перестав. Його шкіра стала наче прозорою. Дюссандер обдарував його усмішкою. І відсьорбнув бурбону.

— Думаю, тебе посадять. Для підлітків це називають колонією чи виправним закладом… може, звісно, є і якась вигадлива назва, як-от «Звіт про поступ учня протягом чверті»… — Верхня губа в посмішці полізла вгору. — Хоч би як це називалося, на вікнах там будуть ґрати.

Тод облизнув губи.

— А я б сказав, що ви брешете. Скажу: щойно дізнався. Повірять мені, а не вам. Раджу вам про це пам’ятати.

Ледь помітна посмішка не сходила з губ Дюссандера.

— Ти ж казав, що батько все з тебе витрусить.

Тод заговорив — повільно, як людина, у якої усвідомлення та проговорювання відбуваються одночасно.

— Може, і ні. Може, цього разу — ні. Це ж вам не вікно каменюкою розбити.

Дюссандер подумки скривився. Він підозрював, що хлопець правильно розсудив — на кону так багато, що він може справді переконати батька. Зрештою, зіткнувшись лицем до лиця з такою неприємною правдою, якому батьку не захочеться, щоб його переконали?

— Можливо. А може, і ні. Але як ти поясниш усі ті книжки, котрі ти мусив читати, бо бідолашний містер Денкер мало не сліпий? Мої очі вже не ті, що були, але в окулярах я ще можу читати дрібний шрифт. І можу це довести.

— А я скажу, що ви мене надурили!

— Серйозно? І яку причину для цього ти назвеш?

— Заради… заради дружби. Бо вам самотньо було.

«Це, — подумав Дюссандер, — досить близько до правди, у це можуть повірити. Колись, ще ця каша тільки заварювалася, малий ще міг би таке провернути. Але тепер він був не в стані, він весь розпадався на шматки, розлазився по нитках, як те пальто, заношене до дірок і більше ні до чого не придатне. Якби якесь дитя стрельнуло зі своєї іграшкової пукавки через дорогу, цей хлопець підскочив би на місці й зарепетував, мов дівчисько».

— А твій табель підтвердить мою версію, — сказав Дюссандер. — Це ж не від «Робінзона Крузо» в тебе оцінки так погіршилися, хлопчику мій, чи не так?

— Ой, заткніться, будь ласка. Просто мовчіть, і все.

— Ні, — відрізав Дюссандер. — Мовчати я не збираюся. — Він підкурив сигарету, шкрябнувши сірником об дверцята духовки. — Поки до тебе не дійде елементарна правда. Ми в одній зв’язці, потонемо чи випливемо. — Він дивився на Тода крізь хмарину диму, без усмішки, і своїм зморшкуватим лицем нагадував рептилію. — Я, хлопче, потягну тебе за собою. Я тобі обіцяю. Якщо випливе хоч щось, то випливе все. Отаку я даю тобі обіцянку.

Тод сердито на нього глипнув і не відповів.

— Так, — пожвавився Дюссандер, як людина, що позбулася неприємного обов’язку й тепер зі спокійною душею може перейти до легших справ, — питання в тому, що нам з усім цим робити? Є ідеї?

— Оце виправляє оцінки. — Тод витяг із кишені куртки нову пляшечку засобу для виведення чорнила. — Але з тим сраним листом я не знаю, що робити.

Дюссандер схвально подивився на флакончик. Свого часу він і сам підробив кілька звітів. Тоді, коли квоти злетіли до космічного рівня… і ще вище, набагато вище. І, подібно до того становища, у якому вони опинилися тепер, була заковика з рахунками-фактурами… з тими, якими обліковували воєнну здобич. Щотижня він мусив перевіряти коробки з цінними речами (їх потім відправляли в Берлін у спеціальних залізничних вагонах, таких собі гігантських сейфах на колесах). До кожної коробки кріпили великий жовтий конверт, а всередині лежав перевірений рахунок-фактура на вміст тої коробки. Так багато каблучок, намиста, кольє, так багато грамів золота. У самого Дюссандера, проте, була власна коробка з коштовностями — не надто коштовними коштовностями, проте й не дрібничками. Нефрит. Турмалін. Опали. Кілька перлин із дефектами. Промислові алмази. І коли він бачив у переліку предметів, що вирушали на Берлін, річ, яка припадала йому до душі чи видавалася непоганим капіталовкладенням, він її витягав, заміняв річчю зі своєї коробки, а рахунок-фактуру виправляв за допомогою спеціального засобу, а замість тієї речі вписував свою. Так він доріс до рівня експерта з підробки документів… і коли війна закінчилася, цей талант не раз і не два ставав йому в пригоді.

— Добре, — сказав він Тоду. — Що ж до іншої халепи…

Дюссандер уже погойдувався в кріслі, цмулячи зі склянки. Тод підтягнув стілець ближче до стола й заходився працювати над своїм табелем, котрий без слів підібрав із підлоги. Зовнішній спокій Дюссандера справив на нього належний вплив, тож тепер він працював мовчки, старанно схиливши голову над карткою, схожий на пересічного американського хлопчика, що, їй-богу, заповзявся виконати своє завдання якнайкраще, хоч би яким воно було: саджати кукурудзу, провести гру без жодного хіта в щорічному чемпіонаті малої ліги чи підробити оцінки у своєму табелі.

Дюссандер подивився на його потилицю, трохи засмаглу й таку беззахисну під лінією волосся та круглим комірцем футболки. Його погляд помандрував до горішньої шухляди столу, де він тримав різницькі ножі. Один швидкий удар (він знав, куди його скерувати), і спинний мозок хлопця відділиться від голови. Його губи стуляться навіки. Дюссандер посміхнувся, і та посмішка була сповнена жалю. Якщо хлопець зникне, його шукатимуть. Постануть запитання. Багато запитань. І з деякими прийдуть до нього. Попри те, що прямо на нього нічого не вказувало, він не міг собі дозволити, щоб його допитували й копирсалися в минулому. Страх як прикро.

— Цей Френч, — сказав він, постукуючи пальцем по листу. — Він із твоїми батьками десь у товаристві перетинається?

— Він? — презирливо виплюнув це слово Тод. — Мої тато й мама не ходять у ті діри, куди він може пролізти.

— А у своєму професійному амплуа він з ними зустрічався? На батьківських зборах чи, може, до себе викликав?

— Ні. Я завжди був одним із найкращих учнів у класі. Дотепер.

— Отже, що він про них знає? — спитав Дюссандер, сонно заглядаючи у свою склянку, уже спорожнілу. — О, про тебе він точно все знає. Без сумніву, він зібрав на тебе весь компромат, до якого тільки зміг дотягтися. Аж до бійок на подвір’ї дитячого садка. Але що він знає про них?

Тод відклав убік ручку й відсунув пляшечку знищувача чорнил.

— Ну, він знає, як їх звати. Звісно. І по скільки їм років. Знає, що ми всі методисти. Ми до церкви не часто ходимо, але він знає, бо це в документах написано. Повинен знати, чим мій тато заробляє на життя. Це теж у моїй справі є. В усіх тих папірцях, які вони мусять щороку заповнювати. Ото й усе, думаю, більше нічого не знає.

— А якби у твоїх батьків були якісь проблеми вдома, він би про це знав?

— І що це означає?

Дюссандер вихлюпнув рештки бурбону в склянку.

— Гризня. Сварки. Батько спить на канапі. Мати напивається. — Його очі заблищали. — На носі розлучення.

— Нічого такого в нас дома нема! — обурено вигукнув Тод. — Зовсім ні!

— Та я ж не казав, що є. Ти, хлопче, просто подумай. Уяви, що в тебе вдома все «летить під три чорти», як ото в тій приказці мовиться.

Насупившись, Тод лише зиркав на нього.

— Ти б за них переживав, — сказав Дюссандер. — Хвилювався, дуже. Втратив би апетит. Погано спав. А найсумніше те, що постраждала б твоя успішність у школі. Правда? Коли в дітей удома проблеми, з ними всяке таке сумне коїться.

В очах у хлопця майнув проблиск розуміння — розуміння й заразом якоїсь тупої вдячності. Це потішило Дюссандера.

— Так, коли твоя сім’я балансує на краю провалля й небуття, ти почуваєшся дуже нещасним, — пишномовно прорік він, підливаючи собі бурбону. Відчувалося, що він уже добряче залив собі баньки. — Серіали, які по телебаченню вдень показують… там усе це дуже чітко видно. Єхидство. Лихослів’я і брехня. А найгірше — біль. Біль, хлопчику мій. Ти ні найменшої гадки не маєш, що доводиться переживати твоїм батькам. Вони поглинені власними негараздами, що на сина в них просто не лишається часу. Його проблеми видаються мізерними порівняно з їхніми власними, nein? Коли-небудь у майбутньому, коли шрами загояться, цікавість до сина прокинеться в них із новою силою. Але поки цей день не настав, єдина поступка, на яку вони можуть піти, — відправити до містера Френча доброго хлопчикового дідуся.

В очах у Тода поступово розгорявся вогонь, і раптом вони засяяли так сліпуче, що мало не обпалили старого.

— А що, може пройти, — пробурмотів він собі під ніс. — Може, ага, цілком може, може… — І враз увірвався. Очі знову потемніли. — Ні, не пройде. Ви на мене геть не схожі, Ґумка Ед ну ні на грам у це не повірить.

Himmel! Gott im Himmel![73] — вигукнув Дюссандер і скочив на ноги, перетнув кухню (трохи похитуючись), відчинив буфет і витяг звідти пляшку «Прадавньої доби». Відкрутив ковпачок і щедро собі налив. — Як на розумного хлопця, ти такий Dummkopf[74]. Коли це дідусі були схожі на своїх онуків? Га? Я голомозий. — Прозвучало це як «холомосий». — А ти голомозий?

Знову наблизившись до столу, він навдивовижу спритним рухом ухопив Тода за густу біляву чуприну та смикнув.

— Та не треба! — крикнув Тод, проте з легкою усмішкою.

— Крім того, — Дюссандер зручно вмостився в гойдалці, — у тебе біляве волосся й блакитні очі. У мене теж блакитні очі, а волосся, перед тим як посивіло й обсипалось, було білявим. Можеш розказати мені всю історію своєї сім’ї. Про своїх тіток і дядьків. Про людей, з якими працює твій батько. Про милі матусині захоплення. Я запам’ятаю. Вивчу та запам’ятаю. Через два дні все це забудеться — пам’ять у мене нині, мов той полотняний мішок, у який воду ллють. Але я пам’ятатиму достатньо довго. — І він зловісно посміхнувся. — Свого часу я успішно тікав від Візенталя й натягнув пов’язку на очі самому Гіммлеру. Якщо я не зумію обвести круг пальця якогось учителя американської державної школи, то загорнуся в простирадло й повільно поповзу до могили.

— Може, і так, — протягнув Тод. І Дюссандер побачив, що в душі він уже змирився. Очі в нього сяяли від полегшення.

— Є ще одна риса подібності, — сказав Дюссандер.

— Справді?

— Ти казав, що твоя мати — на одну восьму єврейка. Моя мати була єврейкою повністю. Ми обидва жиди, хлопчику мій. Двоє мойш, які сидять на кухні, як у тому старому анекдоті.

Зненацька Дюссандер ухопив себе за носа великим і вказівним пальцем правої руки. Одночасно сягнув через увесь стіл та лівою рукою стиснув носа хлопцеві.

— І це видко! — проревів він. — Це ж видко!

Та й зайшовся старечим сміхом, розгойдуючись у кріслі, що порипувало в такт його рухам. Тод подивився на нього спантеличено й трохи перелякано, та за хвилю й сам розсміявся. Так вони й сміялися вдвох на Дюссандеровій кухні: господар при відчиненому вікні, у яке залітав теплий каліфорнійський вітерець, Тод — погойдуючись на задніх ніжках кухонного стільця й спираючись його спинкою на дверцята духовки, біла емаль якої була хрест-навхрест покреслена темними обвугленими смугами від дерев’яних сірників Дюссандера, що лишалися, коли він кресав із них вогонь.


Ґумка Ед Френч (його прізвисько, як пояснив Тод, походило від захисних гумок, які вчитель натягав на своє взуття, коли надворі дощило) був субтильним чоловіком з особливою пристрастю завжди взувати в школу кеди. То був неформальний штрих, який, на його думку, мусив зробити його «своїм» для ста шести дітлахів віком од дванадцяти до чотирнадцяти, з опікування якими складалося його навантаження психолога-консультанта. Кедів у нього було п’ять пар, різнобарвних: від «бігового синього» до «крикливо-жовтих зонкерсів»[75]. Він перебував у повному невіданні щодо того, що позаочі його звуть не лише Ґумкою Едом, а ще й Кедом Пітом, Кедменом і Пришестям Кедмена. У коледжі його прозивали Губошльопом, і якби він знав, що цей ганебний факт якимось робом просочився за стіни навчального закладу та став загальновідомим, то згорів би від сорому.

Краватки він надягав нечасто, надавав перевагу светрам-гольфам, які носив ще з початку шістдесятих, коли Девід Маккалум розрекламував їх у серіалі «Людина з ОМКОП»[76]. В університетські часи одногрупники стежили за ним, коли він ішов через плац, і підсміювались: «Ось іде Губошльоп у своєму омкопівському светрі». Він здобув спеціальність «Психологія для освіти» і потайки вважав себе єдиним хорошим консультантом з освіти, якого стрічав у своєму житті. З дітлахами в нього був справжній рапорт. Він міг з ними круто поладнати, міг побазарити й мовчки поспівчувати, коли їм треба було викричатися й стравити пару. Він міг влізти в їхні лахи, бо розумів, яка це засада — бути тринадцятирічним, коли хтось проїдає тобі мізки і ти, ганчірка, ніяк не можеш зібратися.

Але от біда йому самому дуже важко було пригадувати, яким він сам був у тринадцять років. Мабуть, давалося взнаки зростання в п’ятдесяті. А також те, що в хоробрий новий світ шістдесятих він увійшов із причепом у вигляді прізвиська Губошльоп.

Тож тепер, коли дід Тода Боудена зайшов до нього в кабінет, упевнено пристукнувши за собою двері з матовим склом, Ґумка Ед підвівся, шанобливо, проте обережно — з-за столу не вийшов привітати старого. Пам’ятав, що на ногах у нього кеди. Часом старі люди не доганяли того, що кеди — засіб психологічної допомоги дітям, у яких виникло тертя з вчителями. Тобто стара гвардія не сприймала психологів-консультантів у кедах.

«А дідок нівроку собі», — подумав Ґумка Ед. Сиве волосся, охайно зачесане назад. Костюм-трійка без найменшої плямки. Бездоганний вузол на краватці голубино-сірого кольору. У лівій руці дідок тримав згорнуту чорну парасольку (надворі ще з вихідних сіялася мряка), досить-таки по-військовому тримав. Кілька років тому Ґумка Ед із дружиною підсів на Дороті Сеєрз, вони перечитали все написане цією високошановною дамою, до чого тільки могли дотягтися їхні руки. Тож тієї миті йому спало на думку, що перед ним — викапаний плід її фантазії, лорд Пітер Вімзі, що наче зійшов зі сторінок роману[77]. То був Вімзі в сімдесят п’ять, через багато років після того, як Мисливець і Гаррієт Вейн вийшли в тираж. Подумки він зробив зарубку «вдома розказати про це Сондрі».

— Містере Боуден, вітаю, — шанобливо промовив він і простягнув руку.

— Приємно. — Боуден її потис. Ґумка Ед відповів обережно, стараючись не тиснути твердо й безкомпромісно, як завжди це робив із батьками дітей. Стариган так полохливо прибрав руку, що Ед зробив висновок — у нього артрит.

— Приємно, містере Френч, — повторив Боуден і сів на стілець, дбайливо підсмикнувши холоші штанів. Поставив парасольку між коліньми й сперся на неї. Тепер він нагадував пристаркуватого, одомашненого й урбанізованого стерв’ятника, що прилетів та вмостився на сідалі в кабінеті Ґумки Еда Френча. А в нього ледь помітний акцент, подумав Губка Ед, але то не здавлені нотки британського вищого класу, з якими міг би розмовляти Вімзі. У тому голосі вчувалося щось більше, щось європейське. Хай там як, а зовнішня подібність із Тодом вражала. Особливо ніс та очі.

— Я радий, що ви завітали, — сказав йому Ґумка Ед, примощуючись на стільці, — хоча в таких випадках батько чи мати учня…

То, звісно, був початковий гамбіт. За майже десять років психологічного консультування він пересвідчився, що, коли до нього замість батьків приходять тітка, дядько чи дідусь або бабуся, то вдома справи кепські — і це незмінно виявлялося коренем усіх проблем. Ґумка Ед відітхнув із полегкістю. Проблеми вдома — це погано, але для хлопця з таким розумом, як у Тода, трип від важкої наркоти — набагато, набагато гірше.

— Так, звичайно, — відповів йому Боуден. Вираз обличчя в нього був скорботний і сердитий водночас. — Син і невістка попросили мене піти до вас та погомоніти про цю прикру справу, містере Френч. Тод — хороший хлопчина, повірте мені. Проблеми з оцінками — це тимчасово.

— Ми всі на це сподіваємося, містере Боуден. Прошу, куріть, якщо бажаєте, не соромтеся. На території школи це заборонено, але я нікому не скажу.

— Дякую вам.

Із внутрішньої кишені піджака містер Боуден витяг пом’яту пачку «кемела», вклав до рота одну з останніх покривлених зигзагом сигарет, намацав сірника, чиркнув ним об підбор свого чорного черевика й підкурив. Після першої затяжки зайшовся вологим старечим кашлем, струсонув сірником у повітрі й кинув почорнілий недогарок у попільничку, яку підсунув йому Ґумка Ед. За цим ритуалом, майже так само формальним, як і черевики старого, психолог спостерігав з непідробним зачудуванням.

— З чого ж почати? — спитав Боуден і кинув на Ґумку Еда сповнений душевного болю погляд крізь сиві пасма диму.

— Що ж, — лагідно промовив Ґумка Ед, — уже те одне, що ви прийшли сюди замість Тодових батьків, багато про що мені говорить.

— Так, напевно. Дуже добре. — Старий згорнув руки. «Кемел» стирчав між вказівним і безіменним пальцями правої руки. Він випростав спину й підняв підборіддя. У його способі внутрішньо підготуватися до розмови було, на думку Ґумки Еда, щось замалим не пруське, щось таке, що навіювало згадку про всі ті фільми про війну, котрі він дивився ще малим.

— У мого сина й невістки в сім’ї виникли негаразди, — сказав Боуден, точно відміряючи й відрізаючи кожне слово. — Думається мені, що це досить-таки важкі негаразди, великі. — Його очі, старечі, проте напрочуд ясні, спостерігали за тим, як Ґумка Ед розгортає перед собою на столі теку. Усередині лежали аркуші паперу, проте було їх небагато.

— І ви вважаєте, що ці негаразди погано впливають на Тодову успішність?

Боуден нахилився вперед дюймів на шість. Погляд його блакитних очей був прикутий до карих очей Ґумки Еда. У повітрі повисла важка пауза, а тоді Боуден сказав:

— Мати п’є.

І сів рівно, наче шпагу проковтнув.

— А, — тільки й мовив Ґумка Ед.

— Так, — зловісно кивнув Боуден. — Малий розказував мені, як двічі приходив додому й бачив, як вона спить, розкинувши руки, на столі в кухні. Він знає, як мій син ставиться до її алкоголізму, тож обидва рази сам розігрівав вечерю в духовці й примушував її випити стільки чорної кави, щоб до приходу Ричарда вона принаймні прочумалася.

— Погано, — похитав головою Ґумка Ед. Хоча чув і про гірші справи — про матерів, що вживали героїн, про батьків, які зненацька забирали собі в голову, що треба починати трахати дочку… чи сина. — А місіс Боуден не думала звернутися до професіонала, щоб допоміг їй впоратися з проблемою?

— Онук пробував її переконати, що так буде найкраще. Але, я думаю, їй дуже соромно. Якщо дати їй трохи часу… — Він повів рукою, що тримала сигарету й лишала в повітрі кільце диму, яке повільно розсіювалося. — Ви мене розумієте?

— Так, авжеж, — кивнув Ґумка Ед, потайки відчувши захват від того руху, яким старий накреслив димне кільце. — Ваш син… Тодів батько…

— Цей теж не без гріха, — відрізав Боуден. — Працює допізна, сімейні вечері пропускає часто, вечорами нерідко мусить зриватися і їхати на роботу… я вам так скажу, містере Френч: він радше одружений зі своєю роботою, ніж із Монікою. Мене виховували в тому дусі, що сім’я для чоловіка — передусім. А вас хіба ні?

— Так, авжеж, — палко підтвердив Ґумка Ед. Його батько був нічним сторожем у великому лос-анджелеському універмазі, тож бачив його син не частіше, ніж у вихідні та на канікулах.

— Це ще один бік проблеми, — сказав Боуден.

Кивнувши, Ґумка Ед на мить замислився.

— Містере Боуден, а як щодо другого вашого сина? Е-е… — Він звірився з текою. — Гарольд. Тодів дядько.

— Гаррі з Деборою зараз у Міннесоті, — нітрохи не погрішив проти правди Боуден. — Він там викладає на медичному факультеті університету. Йому важко було б звільнитися, та й просити про таке з мого боку нечесно. — Його обличчя прибрало виразу праведника. — У Гаррі з його дружиною вельми щасливий шлюб.

— Розумію. — Ґумка Ед ще раз трохи повивчав свою теку, та потім її згорнув. — Містере Боуден, я ціную вашу прямоту. І буду так само відвертим із вами.

— Дякую, — скуто мовив Боуден.

— У сфері психологічного консультування ми не можемо зробити для наших учнів так багато, як нам хотілося б. У цій школі працює шість психологів, і кожен із нас має навантаження понад сто учнів. Наприклад, у колеги, що прийшов сюди на роботу останнім, їх сто п’ятнадцять. У цьому віці, у нашому суспільстві, усі діти потребують допомоги.

— Звісно. — Боуден брутально розчавив недопалок у попільничці й знову згорнув руки.

— Іноді серйозні проблеми проходять повз нас. Дві найпоширеніші — це негаразди в сім’ї та наркотики. Принаймні Тод не підсів на спід, мескалін чи дисоціативи.

— Боже збав.

— Часом, — вів далі Ґумка Ед, — ми просто нічого не можемо вдіяти. Це жахливо, але така правда життя. Зазвичай першими, кого випльовує машина, якою ми тут кермуємо, стають шкільні хулігани, похмурі, нетовариські діти, ті, хто відмовляється навіть спробувати прорватися. Вони — просто «теплі тіла», які чекають, що система сама тягнутиме їх до останнього, або ж чекають, коли доростуть до того віку, коли зможуть кинути школу без дозволу батьків і записатися в лави армії, чи влаштуватися на роботу на автомийку, чи вийти заміж за бойфренда. Розумієте? Я кажу прямо. Наша хвалена система, як-то кажуть, не така вже й розчудесна, як вважається.

— Я вдячний вам за відвертість.

— Та коли бачиш, як машина перемелює такого учня, як Тод, стає боляче. За останній навчальний рік у нього середній бал був дев’яносто два, а отже, він належить до дев’яносто п’ятого процентилю. Його середні оцінки за англійську ще кращі. У нього є хист до письма, а це щось надзвичайне для покоління дітей, які вважають, що культура починається перед телевізором, а закінчується в кінотеатрі на районі. Я розмовляв з учителькою, яка торік вела в Тода заняття з творчого письма. Вона сказала, що він здав таку чудову роботу за чверть, якої вона за всі двадцять років свого вчителювання не бачила. Твір був про німецькі табори смерті часів Другої світової війни. Вона поставила йому єдине «А з плюсом» за всі роки, що вела ці заняття.

— Я читав його, — кивнув Боуден. — Справді дуже вдалий.

— Також він продемонстрував непересічні здібності в науках про живу природу й суспільних науках. У математиці він, звісно, зірок із неба не хапає і прориву століття не здійснить, але мої дані свідчать, що він упевнено прямував до рівня коледжу… до цього року. До цього року. Ось і вся історія в кількох словах.

— Так.

— Мені збіса неприємно дивитися на те, як скочується Тод, містере Боуден. А школа влітку… що ж, як я вже казав, буду відвертим. Таким дітям, як Тод, школа влітку може більше нашкодити, ніж допомогти. Типовий літній збір старших класів — це зоопарк. Збіговисько всіх мавп і реготливих гієн, плюс повний набір птахів додо. Погана компанія для таких, як Тод.

— Безперечно.

— Тож перейдімо до суті справи. От що я пропоную. Кілька сеансів для містера та місіс Боуден у консультативному центрі в середмісті. Із дотриманням повної конфіденційності, певна річ. Тамтешній директор, Гаррі Акерман, мій добрий друг. І я думаю, що цю ідею їм повинен запропонувати не Тод. Її маєте запропонувати ви. — Ґумка Ед широко всміхнувся. — І тоді, може, у червні все повернеться у свою колію. Нічого неможливого не бачу.

Але Боудена ця пропозиція, вочевидь, стривожила.

— Боюся, вони спустять на хлопчика всіх собак, якщо я їм це запропоную, — сказав він. — Справа вельми делікатна. Усе може обернутися дуже погано. Малий пообіцяв мені, що з подвійною силою візьметься до навчання. Його самого дуже непокоїть те, що він так сильно з’їхав. — Він розтягнув губи в посмішці, якої Ед Френч не міг до кінця зрозуміти. — Непокоїть сильніше, ніж ви думаєте.

— Але…

— І мене вони сваритимуть, — із притиском швидко промовив Боуден. — Ще і як будуть, Бог свідок. Моніка вже коситься на мене, бо вважає, що я забагато пхаю свого носа в їхні справи. Я стараюся не втручатися, але ви ж бачите, що коїться. Думаю, краще залишити все, як є… на цьому етапі.

— У мене великий досвід у таких справах, — запевнив Боудена Ґумка Ед. Він згорнув руки на Тодовій особовій справі й подивився старому просто у вічі. — Я вважаю, що тут необхідна сімейна психотерапія. Ви ж розумієте, що шлюбні проблеми, котрі переживають ваш син і невістка, мене цікавлять лише тому, що вони справляють вплив на Тода… а нині цей вплив украй негативний.

— Дозвольте висунути контрпропозицію, — сказав Боуден. — У вас, напевно, є якась система оцінювання успішності в середині чверті?

— Так, — обережно погодився Ґумка Ед. — Картки інтерпретації успішності — КІУ. Діти, звісно, кличуть їх провальними. Їх видають лише в тому разі, якщо оцінка учня за певний курс серед чверті нижча за сімдесят вісім. Інакше кажучи, картки КІУ ми видаємо тим дітям, яким загрожує «D» чи «F» за предмет.

— Дуже добре, — кивнув Боуден. — Тоді я пропоную таке. Якщо малий відхопить одну з цих карток… бодай одну… — Він підняв догори вузлуватий вказівний палець. — …то я піду до сина й невістки та скажу їм про те ваше консультування. Ба більше скажу. — Він промовив «скашшу». — Якщо малий отримає вашу провальну картку у квітні…

— Власне, ми видаємо їх упродовж першого тижня травня.

— Справді? Якщо він її одержить, то я даю гарантію, що вони погодяться на консультації. Містере Френч, Дік із Монікою турбуються про сина. Проте нині їх так поглинули власні проблеми, що… — Він знизав плечима.

— Я розумію.

— Тож дамо їм цей час, аби залагодили власні негаразди. Тягти себе за волосся з болота… це ж так по-американському, правда?

— Так, напевно, правда, — відповів йому Ґумка Ед після хвилинних роздумів… та швидкого позирку на годинник, який повідомив йому, що до наступної зустрічі лишається п’ять хвилин. — Я приймаю вашу пропозицію.

Він підвівся, а разом із ним встав і Боуден. Вони знову поручкалися. Ґумка Ед потис простягнуту руку дуже обачно, пам’ятаючи, що в старого артрит.

— Але якщо говорити з усією прямотою, то мушу вам сказати, що вкрай мало учнів здатні вибратися з вісімнадцятитижневого піке за якихось п’ять тижнів навчання. Їм потрібно надолужувати величезний обсяг згаяного. Величезний. Підозрюю, що доведеться вам, містере Боуден, виконати свої гарантійні зобов’язання.

І знову Боуден усміхнувся, тією ледь помітною усмішкою, що занепокоїла Ґумку Еда.

— Ви так думаєте? — от і все, що сказав він.

Протягом усієї тієї розмови щось не давало Гумці Еду спокою. І тільки під час обіду в кафетерії, більш ніж за годину по тому, як «Лорд Пітер» пішов, знову охайно затиснувши парасольку під пахвою, психолог зміг для себе сформулювати, що ж то було.

Вони з Тодовим дідом розмовляли щонайменше чверть години, може, навіть усі двадцять хвилин, але жодного разу, як здалося Едові, той не назвав свого онука на ім’я.


Задихаючись, Тод прокрутив педалі до кінця дюссандерівської доріжки й припаркував велик на відкидній ніжці. Уроки скінчилися чверть години тому. Одним стрибком подолавши східці ґанку, він скористався власним ключем і припустив коридором до залитої сонцем кухні. На обличчі в нього вимальовувався сповнений надії краєвид — крізь чорні хмари проривалося сонячне сяйво. Якусь мить стояв у дверях кухні, відчуваючи, як стислися голосові зв’язки й живіт, і спостерігав, як Дюссандер гойдається в кріслі, тримаючи на колінах повну склянку бурбону. Старий досі був при параді, хоч краватку ослабив і відтягнув на два дюйми вниз, а верхній ґудзик сорочки розстебнув. На Тода він дивився порожнім поглядом ящіркових очиць із-під напівстулених повік.

— Ну? — тільки й зумів видушити з себе хлопець.

Дюссандер відповів не одразу, вирішив помучити його ще кілька секунд — і ці кілька секунд розтяглися для Тода на десять років. А тоді підкреслено повільно поставив склянку на стіл коло пляшки «Прадавньої доби» й сказав:

— Той довбак усьому повірив.

Тод полегшено з присвистом видихнув повітря із заціпенілих легень.

Та не встиг він знову вдихнути, як Дюссандер додав:

— Він хоче, щоб твої нещасні проблемні батьки відвідували сеанси сімейної терапії в його друга з центру. Дуже на цьому наполягав.

— Господи! І ви… що ви… як ви це розрулили?

— Я дуже швидко міркував, — відповів Дюссандер. — Як у тієї дівчинки з оповідання Сакі[78], уміння швидко плести небилиці — одна з моїх переваг. Я пообіцяв йому, що твої батьки підуть на ці сеанси, якщо ти отримаєш одну провальну картку, коли їх видаватимуть у перший тиждень травня.

Уся кров відринула від Тодового обличчя.

— Що-що ви зробили?! — замалим не завищав він. — Відколи почали виставляти оцінки, я вже завалив два тести з алгебри й один з історії! — Він зайшов у кухню. Бліде обличчя вже блищало від поту, що проступив на шкірі. — Сьогодні було письмове опитування з французької, його я теж провалив… точно знаю. Бо міг думати лише про того триклятого Ґумку Еда й про те, чи ви дасте з ним раду. І ви дали, — з гіркотою в голосі закінчив він. — Не отримати жодної провальної картки? Та в мене їх буде п’ять чи шість.

— Це максимум, що я міг зробити в тій ситуації, щоб не збурювати підозр, — сказав Дюссандер. — Той Френч, хоч він і йолоп, виконує свою роботу. А ти тепер виконай свою.

— І що це означає? — Спотворене обличчя Тода віщувало грозу, у голосі бриніла лють.

— Ти вчитимешся. Наступні чотири тижні ти вчитимешся більше, ніж будь-коли раніше в житті. Більше того — у понеділок ти обійдеш усіх своїх учителів і попросиш у них вибачення за те, що так занедбав навчання. Ти…

— Це неможливо, — сказав Тод. — Чуваче, ти не січеш. Це неможливо. Із природничих наук та історії я відстаю мінімум на п’ять тижнів. А з алгебри — то й на всі десять.

— Байдуже, — сказав Дюссандер. І налив собі ще бурбону.

— Розумником себе вважаєш? — прокричав йому Тод. — Ну то я твоїх наказів не виконуватиму. Ті часи, коли ти давав накази, у далекому минулому. Вкурив? — І враз він понизив голос. — Найбільш небезпечна для життя штука, яка в тебе є в кухні, — це липка стрічка від мух фірми «Шел». Ти просто старий каліч, який пердить гнилими яйцями, коли схаває тако. Готовий закластися, що ти і в ліжко дзюриш.

— А тепер послухай мене, шмаркатий, — тихо промовив Дюссандер.

Зачувши це, Тод розлючено сіпнувся.

— До сьогодні, — ретельно добираючи слова, почав Дюссандер, — існувала ймовірність, дуже хистка ймовірність, що ти можеш мене здати й вийти сухим із води. Я не думаю, що тобі це вдалося б, враховуючи, у якому розшарпаному стані твої нерви, але тепер не про це. Формально це було можливо. Але тепер усе змінилося. Сьогодні я зіграв роль твого діда. Такого собі Віктора Боудена. Ні в кого навіть підозри не закрадеться, що я зробив це без… як же це слово?.. о, потурання з твого боку. Якщо все це випливе, хлопче, твоя репутація почорніє ще більше. І аргументів для захисту в тебе не буде. Сьогодні я про це подбав.

— Хотів би я…

— Він би хотів! Хотів! — зненацька проревів Дюссандер. — Забудь про свою хотілку, мене від твоїх хотінь на ригачку тягне, твої хотіння собачого гівна в канаві варті! Єдине, що я хочу від тебе почути, — чи розумієш ти, у якій ситуації ми опинилися?

— Розумію, — пробелькотів Тод. Поки Дюссандер на нього кричав, він міцно стискав кулаки. Тод не звик, щоб на нього підвищували голос. Він розтиснув пальці та втупився поглядом у криваві півмісяці від нігтів на шкірі. Рани могли бути й глибші, якби за останні чотири з гаком місяці в нього не з’явилася звичка гризти нігті.

— Добре. Тоді ти люб’язно перепросиш усіх учителів і будеш сліпати над підручниками. У вільний час у школі ти навчатимешся. Під час обідньої перерви навчатимешся. Після школи приходитимеш сюди й навчатимешся. А у вихідні приходитимеш сюди й знову робитимеш те саме.

— Не тут. Удома.

— Ні. Удома ти битимеш байдики й спатимеш на ходу, як це робив досі. Якщо ти будеш тут, я зможу стояти в тебе над душею й наглядати. Я зможу захистити власні інтереси в цій справі. Я зможу тебе опитувати. Слухати твої уроки.

— Якщо я не схочу приходити, ти мене не примусиш.

Дюссандер зробив довгий ковток.

— Твоя правда. Тоді події розвиватимуться за дотеперішнім сценарієм. Ти провалиш усі предмети. Цей шкільний консультант, Френч, очікуватиме, що я виконаю обіцянку. Коли цього не станеться, він зателефонує твоїм батькам. Так вони дізнаються, що добряк містер Денкер на твоє прохання вдавав твого дідуся. Дізнаються про виправлені оцінки. Про…

— Ой, та замовкни вже. Я прийду.

— Ти вже прийшов. Починай з алгебри.

— Оце вже ні! Уже майже вечір п’ятниці!

— Відтепер ти вчитимешся щовечора, — тихо проказав Дюссандер. — Починай з алгебри.

Тод вибалушив на нього очі — ненадовго, лиш на мить, потім знову їх опустив, щоб покопирсатися в рюкзаку й намацати підручник з алгебри. Але цього часу вистачило, щоб Дюссандер встиг угледіти в тих очах убивство. Не образно — у буквальному розумінні. Минуло вже багато років, коли він востаннє бачив той темний, палючий, пильний вираз очей. Але таке не забувається. Те саме він міг розгледіти у власних очах, якби під рукою було дзеркало того дня, коли він дивився на беззахисну хлопцеву потилицю.

«Я мушу захистити себе, — із деяким подивом відзначив про себе він. — Коли недооцінюєш когось, робиш це на свій страх і ризик».

Він цмулив бурбон, і гойдався, і дивився на те, як хлопець робить уроки.


Близько п’ятої вечора Тод попедалював додому на своєму велику. Він почувався геть знесиленим, розбитим, очі пекло, усередині закипала безсила лють. Щоразу, коли його погляд відривався від друкованої сторінки, від усього того нестямного, незрозумілого, хрінового й тупого світу множин, підмножин, упорядкованих пар і декартових координат, у кухні оживав деренчливий старечий голос Дюссандера. Крім цих моментів, він увесь час мовчав… тільки капці, що стукали по підлозі, доводили до сказу та порипувало крісло. Він сидів у ньому, як стерв’ятник, що чекає, коли жертва дійде до кондиції. Навіщо він узагалі в усе це вплутався? Як він міг у це вплутатись? Це ж гаплик, повний гаплик. Того дня він трохи відчув землю під ногами (частина теорії множин, через яку він так болюче перечепився до різдвяних канікул, стала на місце з майже чутним клацанням), але думати, що він надолужить достатньо матеріалу, щоб так-сяк витягти контрольну з алгебри наступного тижня бодай на «D», видавалося неможливим.

До кінця світу лишалося п’ять тижнів.

На розі він побачив блакитну сойку. Вона лежала на хіднику, кволо розтуляючи та стуляючи дзьоба. Марно силкувалася встати на свої пташині лапи й поплигати геть. Одне крило в неї було розчавлене, і Тод зрозумів, що її збила машина. Збила й відкинула на тротуар, мов фішку в грі. Одне око-намистина втупилося в нього.

Ще довго Тод на неї дивився, злегка стискаючи широкі ручки свого велосипеда. Повітря стало помітно прохолоднішим, де й поділося денне тепло. Холод пробирав до кісток. Його друзі, напевно, дуркували зараз на бейсбольному майданчику Бейба Рута: може, грали один-на-один чи скоріше тренувалися нашвидку, на «три-летить-шість-котиться» або роллі-битку. То вже була пора року, коли починали підготовку до серйозного бейсболу. У школі говорили про те, щоб відправити дитячу команду на змагання неформальної міської ліги. Татусів, охочих до того, аби вони грали, було предостатньо. Тод, звісно, буде за пітчера. Він був зіркою в Малій лізі — до минулого року, поки не доріс до Старшої малої ліги. Був би за пітчера.

То й що з того? Йому доведеться їм відмовити. Доведеться просто сказати:

— Народ, я вплутався в хрінзна-що з одним воєнним злочинцем. Жорстко тримав його за яйця, та раптом — ха-ха, нє, ви заре вмрете — раптом побачив, що він мене тримає за яйця так само міцно, як і я його. У мене почалися дивні сни, кидало в холодний піт. Оцінки полетіли під три чорти, я їх виправляв на картці, щоб предки не дізналися. А тепер мені вперше в житті тре’ гризти граніт науки. Але я не боюся, що мене посадять під замок. Боюся потрапити в колонію, от чого я боюся. А тому, народ, звиняйте, грати з вами цього року ніяк не зможу. Ви ж бачите, як воно все.

Квола посмішка (вельми схожа на дюссандерівську, а не на його колишню, на всі тридцять два) торкнула його губи. У ній не було ні краплини сонця, лише тінь. Не було веселощів, не було впевненості. Вона просто повідомляла: «Народ, ви ж бачите, як воно».

Із умисною неспішністю він покотив ровер уперед і переїхав сойку, дослухаючись, як тріщать, мов газетний папір, її пера, як хряскають маленькі порожнисті кістки. Розвернув велосипед і знову переїхав. Сойка ще смикалася. Переїхав ще раз. На передню шину налипла скривавлена пір’їна й крутилася разом із колесом, угору-вниз, угору-вниз. На той час пташка вже не ворушилася, пташка склеїла ласти, пташка відкинула копита, пташка полетіла у велетенський пташник на небесах, а Тод усе їздив туди-сюди по її розчавленому трупику своїм велосипедом. Так тривало хвилин зо п’ять, і весь цей час та квола посмішка не полишала його лиця. «Народ, ви ж бачите, як воно».

10


Старий стояв у притулку посередині довгого проходу й широко всміхався Дейву Клінґерману, котрий поспішав йому назустріч. Шалений гавкіт, що луною розлягався в повітрі, здавалося, анітрохи його не бентежив, а втім, як і сморід псини та сечі, а ще сотня різномастих дворняг, що дзявкали й скавуліли в клітках, кидалися на дверцята, билися об сітку. Клінґерман із першого ж погляду роздивився в старому собаколюба. Усмішка в нього була дуже мила й приязна. Він обережно простягнув Дейву розпухлу покручену артритом руку, і Клінґерман потис її, теж украй делікатно.

— Здрастуйте, сер! — підвищуючи голос, привітався він. — Шумно тут у нас, здуріти можна, правда?

— Та нічого, — сказав старий. — Не страшно. Мене звати Артур Денкер.

— Клінґерман. Дейв Клінґерман.

— Дуже радий знайомству, сер. Я прочитав у газеті… й очам не повірив… що ви тут роздаєте собак. Може, я неправильно зрозумів. Та ні, я напевно все неправильно зрозумів.

— Ні, це правда, роздаємо, — кивнув Дейв. — Тих, кого ніхто не забирає, доводиться знищувати. Шістдесят днів — от і все, що нам надає штат. Дуже шкода. Ходімте в мій офіс. Там тихіше. Та й пахне краще.

У кабінеті Дейв почув знайому (а проте, душевну) історію. Артуру Денкеру було вже за сімдесят. У Каліфорнію переїхав після смерті дружини. Був він небагатий, однак про нажите працею дбав дуже ретельно. Почувався самотньо. Єдиним його другом був хлопчик, який іноді навідувався до нього в гості почитати йому вголос. У Німеччині в нього жив дуже гарний сенбернар. А тут, у Санта-Донато, за його будинком є чималий задній двір. Обнесений парканом. Тож він прочитав у газеті… чи можливо, щоб він…

— Ну, бернарів у нас нема, — одразу попередив Дейв. — Їх швидко забирають, бо вони дуже люблять дітей…

— О, я розумію. Я не мав на увазі, що…

— …але в мене є вже напівдорослий цуцик вівчарки. Як вам таке?

Очі в містера Денкера заблищали, наче він от-от розплачеться.

— Чудово, — мовив він. — Це було б просто чудово.

— Сам пес безкоштовний, але за дещо все-таки треба заплатити. За щеплення від чумки й сказу. За держдозвіл на утримання собаки. Це обходиться десь у двадцять п’ять баксів, але якщо вам більше за шістдесят п’ять, половину сплачує держава, за каліфорнійською програмою «Золотий вік».

— «Золотий вік»… це як у мене зараз? — І містер Денкер розсміявся. А Дейва на мить (які дурниці) пробрав поза шкірою мороз.

— Е-е… напевно, так, сер.

— Дуже розумно.

— Так, ми теж так вважаємо. У зоомагазині такий собака коштував би сто двадцять п’ять доларів. Але люди частіше йдуть у крамниці, ніж сюди. Платять за папірці, звісно, а не за собаку. — Дейв несхвально похитав головою. — Якби вони тільки знали, скільки хороших тварин щороку викидають на вулицю.

— Але якщо протягом шістдесяти днів ви не можете знайти їм домівку, то вбиваєте їх?

— Так, присипляємо.

— Приси…? Вибачте, моя англійська…

— Така постанова мерії, — сказав Дейв. — Не можна, щоб вулицями бігали зграї бездомних собак.

— Ви їх пристрілюєте.

— Ні, пускаємо газ. Це дуже гуманно. Вони нічого не відчувають.

— Так, — кивнув містер Денкер. — Безперечно.


На «Вступі до алгебри» Тод сидів на четвертій парті в другому ряду. Сидів і намагався зберігати незворушний вираз обличчя, поки містер Сторман роздавав перевірені екзаменаційні роботи. Але погризені пальці знову встромлялися в долоні, і все тіло спливало повільним ядучим потом.

«Не надто сподівайся. Не будь таким кінченим кретином. Ти не склав, просто не міг скласти. Ти знаєш, що не склав».

А втім, йому ніяк не вдавалося притлумити ту дурнячу надію. Уперше за багато тижнів тест із алгебри не здавався для нього таким, наче був написаний китайськими ієрогліфами. Він не сумнівався, що зі своєю нервозністю (нервозністю? та називай речі своїми іменами: у стані відвертого жаху) написав погано, але можливо… ну, якби вчителем був хтось інший, не Сторман, у якого замість серця — висячий замок…

«АНУ ПЕРЕСТАНЬ! — скомандував він собі, і на якусь мить, холодну страшнючу мить, йому здалося, що ці два слова він викрикнув у класі вголос. — Ти провалився, ти добре це знаєш, і ніщо у світі цього не змінить».

Сторман беземоційно вручив йому контрольну й покрокував далі. Тод поклав її лицем донизу на порізьблену ініціалами парту. Спочатку йому здавалося, що йому забракне сили волі бодай перевернути роботу й дізнатись оцінку. Та зрештою перегорнув, так рвучко, конвульсивно, що аж розірвав тестовий аркуш. Поки дивився, язик прилип йому до піднебіння, а серце наче на хвильку стало.

Угорі аркуша кружальцем було обведено цифру 83. Під нею стояла буквена оцінка — «С з плюсом». Під літерою вчитель зробив коротку приписку: «Уже набагато краще! Здається, мені відлягло вдвічі сильніше, ніж тобі. Проведи роботу над помилками. Щонайменше три з них арифметичні, а не змістові».

Зупинене серце знову пішло, помчало з потрійною швидкістю. На Тода накотила полегкість — але та хвиля була не прохолодна, а гаряча: яке складне й дивне відчуття. Він заплющив очі, не чуючи, як дзижчать над своїми результатами однокласники, починаючи боротьбу (підсумок якої всі знали наперед) за додатковий бал у тому чи тому пункті завдань. За стінками очей Тод бачив червоність. Вона пульсувала, мов потік крові, у такт із його серцем. Тієї миті він ненавидів Дюссандера сильніше, ніж доти за весь час. Руки міцно стислися в кулаки, і він відчайдушно мріяв, мріяв, мріяв, щоб у них опинилася худа курчача шийка Дюссандера.


Дік і Моніка Боудени спали на однакових ліжках, розділених столиком, на якому стояла прегарна імітація лампи «Тиффані». Їхня спальня була обшита панелями зі справжнього червоного дерева, уздовж стін тяглися затишні ряди книжок. На протилежному боці кімнати, між двома підставками для книг зі слонової кістки (у вигляді дорослих слонів, що стали на задні лапи), примостився круглий телевізор «Соні». Дік у навушниках дивився Джонні Карсона[79], а Моніка читала свіжий роман Майкла Крайтона[80], щойно того дня присланий із книжкового клубу.

— Діку. — Вона поклала в Крайтона закладку (НА ЦЬОМУ МІСЦІ Я ЗАСИНАЮ — було написано на ній) і згорнула книжку.

У телевізорі Бадді Гекет щойно всіх розсмішив. Дік теж усміхнувся.

— Діку, — голосніше покликала Моніка.

Він вийняв «краплі» з вух.

— Що?

— Як думаєш, із Тодом усе гаразд?

Насупивши чоло, він уважно подивився на неї, а тоді ледь помітно похитав головою. «Je ne comprends pas, cherie»[81]. Жартики з його кульгавою на обидві ноги французькою обоє розуміли без слів. Дік і Моніка познайомилися в коледжі, коли йому загрожував незалік за обов’язковий мовний курс. Батько надіслав йому зайві двісті доларів, щоб найняв собі репетитора. Моніку Дероу він обрав навмання, тицьнувши пальцем в оголошення на дошці біля корпусу. До Різдва вона вже носила його значок[82]… і він спромігся на задовільну оцінку з французької.

— Ну… він схуд.

— Так, трохи щуплуватий він у нас. — Дік поклав навушники від телевізора собі на коліна, де вони й далі тихенько попискували. — Моніко, але ж він росте.

— Так швидко? — із неспокоєм у голосі спитала вона.

Дік розсміявся.

— Так швидко. Я підлітком вимахав на цілих сім дюймів. У дванадцять ще була креветка п’ять і шість заввишки, а стала красивезна гора м’язів шість футів один дюйм[83] на зріст, яку ти бачиш перед собою сьогодні. Мама казала, що в чотирнадцять було чути, як я росту вночі.

— Добре, що ти не весь аж так сильно виріс.

— Не розмір головне, а як ним користуєшся.

— А зараз трохи покористуватися не хочеш?

— Бачу, наше дівчисько стає зухвалим, — сказав Дік Боуден і пожбурив навушники через кімнату.


Потому, коли він уже поринав у сон:

— Діку, йому ще й погані сни сняться.

— Кошмари? — промимрив він.

— Кошмари. Я, коли виходила вночі в туалет, двічі-тричі чула, як він стогне уві сні. Але будити не хотіла. Може, це по-дурному, але моя бабуся колись казала, що коли людину розбудити посеред кошмару, вона може збожеволіти.

— Та бабуся, що пшечкою була?

— Пшечкою, так, пшечкою. Скажи ще, жидівкою. От молодець.

— Ти зрозуміла, що я мав на увазі. А чому нагорі унітазом не користуєшся? — Дік ставив його власноруч два роки тому.

— Ти ж знаєш, що злив завжди тебе будить.

— То не зливай.

— Діку, це брудно.

Він зітхнув.

— Іноді, коли я заходила, він пітнів. І простирадла були вологі.

Дік широко всміхнувся в темряві.

— Ще б пак.

— І що це озна… ох. — Моніка злегка ляснула його долонею. — Це теж брудно. До того ж, йому лише тринадцять.

— Наступного місяця чотирнадцять буде. Він уже не такий маленький. Понад свої літа розвинений — можливо. Але не такий маленький.

— А тобі скільки років було?

— Чотирнадцять чи п’ятнадцять. Я вже точно не пам’ятаю. Але пам’ятаю, що прокинувся й подумав, що помер і потрапив у рай.

— Але ти був старший, ніж Тод.

— Усе це тепер стається раніше. Може, молоко винне… чи фторид. Ти знала, що в усіх дівчачих туалетах школи, яку ми будували торік у Джексоні, поставили автомати з прокладками? І це п’яті-восьмі класи. Нині пересічному шестикласнику лише десять років. Скільки тобі було років, коли в тебе почалося?

— Не пригадую, — відказала вона. — Знаю тільки, що звуки, які видає Тод уві сні, не такі… наче він помер і потрапив у рай.

— А ти в нього про них питала?

— Один раз. Тижнів шість тому. Тебе не було, ти грав у гольф із тим жахливим Ерні Джейкобзом.

— Той жахливий Ерні Джейкобз уже в сімдесят сьомому зробить мене повноцінним партнером, якщо доти його не затрахає до смерті та його жовтошкіра жердина-секретарка. До того ж, за гольф завжди платить він. І що сказав Тод?

— Що він нічого не пам’ятає. Але його обличчя… якось спохмурніло. Мені здається, він каже неправду.

— Моніко, я не все пам’ятаю з днів своєї милої давно минулої молодості, але одне пригадую точно — «мокрі» сни не завжди приємні. Власне, вони можуть бути й відверто неприємними.

— І як таке можливо?

— Провина. Почуття провини в усіх іпостасях. Її хвіст аж із дитинячого віку тягнеться, коли йому дуже чітко пояснили, що мочитися в ліжечко не можна. Потім ще цей секс. Хтозна, що спричиняє «мокрий» сон? Випадково потерся об жінку в автобусі? У читальній залі ненароком зазирнув дівчинці під спідничку? Не знаю. Єдине, що добре пам’ятаю, — як стрибнув із вишки в басейні Асоціації молодих християн і загубив плавки, коли вдарився об воду.

— І ти від цього кінчив? — захихотіла вона.

— Ага. Тому, якщо малий не хоче обговорювати з тобою проблеми, з якими зіткнувся його пуцачок, не напосідай.

— Холера, ми ж зробили все, що могли, аби він виріс без усього цього непотребу у вигляді почуття провини.

— А від цього не втечеш. Він приносить його зі школи, як застуду у першому класі підхоплював. Від друзів або від того, як учителі змальовують певні теми. Від мого батька теж міг набратися, легко. «Тоде, не чіпай його вночі, бо на долонях у тебе виросте волосся, сам ти осліпнеш, почнеш втрачати пам’ять, а потім твій краник почорніє, згниє і відвалиться. Будь обережний, Тоде».

— Діку Боуден! Твій батько б нізащо…

— Нізащо? Він таке казав, чорт забирай. Так само, як твоя єврейсько-польська бабця запевняла, що розбудиш когось посеред кошмару — і людина поїде дахом. А ще він наказував мені завжди витирати сідало в громадському туалеті, щоб не підчепити «чужих мікробів». Здається, то він так обтічно називав сифіліс. Б’юся об заклад, твоя бабця тобі теж таке вішала.

— Ні, не бабця, мати, — неуважно відповіла Моніка. — А ще казала завжди змивати за собою. Тому я ходжу вниз.

— І все одно мене будиш, — пробурмотів Дік.

— Що?

— Нічого.

Цього разу він уже переступив поріг сну, коли вона знову покликала його на ім’я.

— Ну що? — трохи роздратовано спитав він.

— А ти не думаєш… ой, та це пусте. Спи.

— Ні, кажи вже, раз так. Я знову прокинувся. Я не думаю що?

— Той старий, містер Денкер. Ти не думаєш, що вони забагато часу проводять разом? Ану ж як він… ой, ну не знаю… може, він забиває Тоду голову всякими історіями.

— Жахастиками, що відбувалися насправді, — сказав Дік. — У ті дні, коли Ессенський автомоторний не виконував норму виробітку. — І він тихо гигикнув.

— Я лише висловила думку, — сухувато промовила вона. І перевернулася на інший бік, зашурхотівши ковдрою. — Вибач, що потурбувала.

Він поклав руку на її голе плече.

— Мала, от що я тобі скажу. — Він примовк, розмірковуючи, добираючи слова. — Я інколи теж непокоюся за Тода. Не через те саме, що турбує тебе, але непокоїтися — значить непокоїтися, правда ж?

Моніка повернулася до нього.

— А через що?

— Ну, я виріс трохи в інших умовах, ніж він. У мого батька була крамниця. Бакалійник Вік, так його всі називали. У нього був гросбух, куди він записував усіх тих людей, хто брав у нього харчі в борг, і суми боргів. Знаєш, як батько його називав?

— Ні. — Дік рідко заводив розмову про своє дитинство. Вона завжди гадала, це тому, що воно було не надто приємним і він волів не згадувати. Тож тепер уся перетворилася на слух.

— Батько називав той журнал «Книгою лівої руки». Казав, що права рука робить бізнес, але права рука ніколи не повинна знати, що робить ліва. Казав, якби права рука знала, то вхопила б сокирку для м’яса й відтяла ту ліву на місці.

— Ти мені про це не розказував.

— Ну, коли ми побралися, я старого недолюблював. Власне, я й досі багато часу проводжу, його недолюблюючи. Я не розумів, чому мушу носити чиїсь штани з ящиків «Ґудвіла»[84], коли місіс Мазурські бере шинку в кредит, розказуючи ту саму стару казочку про те, що її чоловіченько наступного тижня вже точно вернеться на роботу. Але той кінчений п’янюга Білл Мазурські мав у житті лише одну роботу — міцно тримати пляшку шмурдяка за дванадцять центів, щоб вона від нього не полетіла.

У ті часи я відчайдушно хотів лише одного — якось вибратися з того району, втекти подалі від життя, яке вів мій старий. Я заробляв хороші оцінки, займався не цікавим для себе спортом і так дістав стипендію в Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі. І із себе пнувся, щоб завжди входити в десять відсотків найкращих студентів, бо єдині «Книги лівої руки», які тоді вели в університетах, містили прізвища солдатів, які пішли на війну. Батько надсилав мені гроші на підручники, але взяв я їх у нього лише раз — коли написав додому, перепудившись, що завалю ту кумедну французьку. Так я зустрів тебе. А пізніше від сусіда з нашого кварталу, містера Генріда, довідався, що батько тоді заставив машину, щоб нашкребти ту суму. А тепер у мене є ти, і в нас є Тод. Я завжди думав, що він у нас збіса чудовий хлопчик, і старався щосили, щоб у нього завжди було все необхідне… усе, що поможе вирости йому чудовим чоловіком. А сам ще сміявся колись над тією старою, як світ, банальністю: мовляв, чоловіку завжди хочеться, щоб його син виріс кращим за нього. Та, коли вже діло хилиться до старості, мені це здається все менш смішним і все більш схожим на правду. Я не хочу, щоб Тод носив штани з ґудвілівської коробки, бо жінка якогось п’яндалиги бере шинку в кредит. Розумієш?

— Так, авжеж, я розумію, — тихо мовила Моніка.

— І раптом, якраз перед тим, як мій старий стомився воювати із забудовниками й пішов на пенсію, з ним стався мікроінсульт. Десять днів він провалявся в лікарні. І всі ті його сусіди з району: макаронники, фріци, навіть деякі ніґери, що понаїжджали десь у п’ятдесят п’ятому, — вони сплатили його рахунок. Усе до останнього клятого цента. Я повірити не міг. І в крамниці вони працювали, щоб не зачиняти її. Фіона Кастелано організувала чотирьох-п’ятьох безробітних подруг, щоб приходили й стояли за прилавком позмінно. Коли старий повернувся з лікарні, бухгалтерський баланс був зведений до цента.

— Ого, — дуже тихо сказала Моніка.

— Знаєш, що він мені сказав? Мій старий? Що старість завжди наводила на нього страх — ти зовсім самотній, безпорадний, боїшся, можеш упасти, поранитися. Страх, що доведеться лягати в лікарню, і ти більше не зможеш зводити кінці з кінцями. Страх смерті. Але він сказав, що після того інсульту боятися перестав. Сказав, що тепер може вмерти спокійно. «Тобто щасливим, тату?» — спитав я в нього. «Ні, — відповів він. — Не думаю, що хтось може вмерти щасливим, Дікі». Він завжди називав мене Дікі, та й досі так зве, це мені теж не подобалось і, думаю, ніколи не буде подобатись. Він сказав, що навряд чи хтось помирає щасливим, але вмерти спокійно можна. Мене це вразило.

Дік замовк і надовго поринув у задуму.

— А за останні п’ять чи шість років я почав трохи краще розуміти свого старого. Може, тому що він уже в Сандоро й перестав мене діставати. Я думаю, може, «Книга лівої руки» — не така вже й погана ідея. Отоді я й почав непокоїтися за Тода. Я все хотів розказати йому, що життя — це щось більше, ніж бути спроможним відвезти вас усіх на місяць на Гаваї чи купити Тоду штани, що не тхнуть нафталіновими кульками з дна ґудвілівських коробок. Але я так і не придумав, як йому про це все розказати. Та мені здається, він і сам знає. І в мене камінь із душі звалився.

— Ти маєш на увазі те, що він читає містерові Денкеру?

— Так. Він за це нічого не отримує. Денкер йому не платить. От є такий дідуган, якого від друзів і, може, ще живих родичів відділяють тисячі миль. Уособлення всього, чого так боявся мій батько. І є Тод, який йому допомагає.

— Я й не думала про це.

— А ти помітила, яким стає Тод, коли ти говориш із ним про того старого?

— Дуже тихим.

— Отож-бо. Йому наче язика хто зв’язує. Він соромиться, мовби зробив щось негідне. Як ото мій батько, коли хтось намагався подякувати йому за довіру й харчі в кредит. Ми Тодова права рука, от і все. Ти, я і все решта — будинок, лижні вилазки на озеро Тахо, «Тандерберд» у гаражі, його кольоровий телевізор. Усе — права рука. Але він не хоче, щоб ми бачили, чим зайнята ліва.

— Тобто ти не вважаєш, що він забагато ходить до Денкера?

— Кицю, поглянь на його оцінки! Якби вони погіршилися, я першим сказав би: стоп, що занадто, то нездраво, годі вже, не перебирай міру. Оцінки — це перший дзвіночок, який вказує на проблеми. А які вони?

— Як завжди, чудові, якщо не враховувати того першого конфузу.

— То про що ми взагалі говоримо? Слухай, мала, у мене конференція о п’ятій. Якщо не висплюся, буду варений.

— Авжеж, спи, — поблажливо дозволила вона. А коли він перевернувся на інший бік, поцілувала в лопатку. — Люблю тебе.

— І я тебе люблю, — втішено промовив він і заплющив очі. — Моніко, усе добре. Ти занадто переймаєшся.

— Я знаю. Добраніч.

Вони поснули.


— Перестань витріщатись у вікно, — наказав Дюссандер. — Там нічого цікавого для тебе нема.

Тод понуро на нього зиркнув. На столі перед ним лежав розгорнутий підручник з історії з кольоровою ілюстрацією, на якій Тедді Рузвельт вибирався на пагорб Сан-Хуан. Безпорадні кубинці падали під копитами «мужніх вершників» Рузвельта. На губах у Тедді вигравала переможна американська усмішка, усмішка людини, яка знає, що Господь сидить у себе в раю, і все в шоколаді. Та Тод Боуден не усміхався.

— А ти любиш експлуатувати рабів, правда?

— Я люблю бути вільною людиною, — відрізав Дюссандер. — Учися.

— Відсмокчи.

— У дитинстві, — зауважив Дюссандер, — мені б за такі слова промили рота лужним милом.

— Часи міняються.

— Та невже? — Дюссандер відсьорбнув бурбону. — Учися.

Тод подивився на нього впритул.

— Ти жалюгідний проклятущий ханига, ти це знаєш?

— Учися!

Заткнись! — Тод захряснув книжку, і в тихій кухні Дюссандера це пролунало як постріл із рушниці. — Усе одно мені в житті цього не надолужити до тесту. П’ятдесят сторінок цього лайна лишилося, аж до самої Першої світової. Завтра зроблю собі шпаргалку в другій читалці.

— Навіть думати про таке не смій! — жорстко сказав Дюссандер.

— Чого це? Хто мені завадить? Ти чи що?

— Хлопче, я бачу, до тебе ніяк не дійде, які ставки у цій грі. Думаєш, мені сильно подобається тицяти тебе шмаркатим носом у книжки? — Його голос підвищувався, батогом сік повітря, ставав вимогливим, командним. — Думаєш, мені приємно слухати твої дитячі нюні, ясельну лайку? «Відсмокчи», — люто перекривив Дюссандер фальцетом, від чого Тодові щоки вмить побуряковіли. — «Відсмокчи, то й що, усім начхати, я завтра зроблю, відсмокчи!»

— Ні, ти любиш! — прокричав у відповідь Тод. — Ще й як любиш! Тільки коли стоїш у мене над душею, ти почуваєшся живим, а не як зомбі! Тому дай мені, бля, спокій!

— Якщо тебе зловлять на списуванні зі шпаргалки, як думаєш, що буде? Кому повідомлять насамперед?

Тод опустив погляд на руки з погризеними півмісяцями нігтів і нічого не сказав.

— Кому?

— Господи, та ти ж знаєш. Ґумці Еду. А тоді моїм «шнуркам», напевно.

Дюссандер кивнув.

— От і мені так здається. Учися. Поклади свою шпаргалку собі в голову, туди, де їй і місце.

— Ненавиджу тебе, — глухо процідив Тод. — Ненавиджу. — Але підручника знову розгорнув, і його знизу вгору осяяв усмішкою Тедді Рузвельт, Тедді, що учвал мчав у двадцяте століття з шаблюкою наголо, а перед ним безладно падали на землю кубинці — мабуть, так на них діяла жагуча американська усмішка.

Дюссандер знову погойдувався, тримаючи склянку з бурбоном у руках.

— Ну от, хороший хлопчик, — замалим не лагідно похвалив він.

Свій перший «мокрий» сон Тод побачив останньої ночі квітня — і прокинувся під шепіт дощу в листі та гілках дерева, що погойдувалося в нього за вікном.

Уві сні він потрапив до однієї з лабораторій Патина. Стояв коло краю довгого низького столу, на якому, прив’язана ременями, лежала розкішна дівчина неземної вроди. Йому асистував Дюссандер. На Дюссандері був білий фартух різника, а поза тим — нічого. Коли він розвернувся, щоб увімкнути обладнання з моніторами, Тод побачив дві половинки худої дупи, що терлися одна об одну, як безформні білі камінці.

Дюссандер щось простягнув Тоду, і цю річ він умить упізнав, хоча доти нічого подібного не бачив. Фалоімітатор. Його кінчик із полірованого металу зблискував у сяйві ламп денного світла, як бездушний хром. Ділдо був порожнистий. Із середини зміївся чорний електричний дріт, що закінчувався червоною гумовою кулею.

— Уперед, — сказав йому Дюссандер. — Фюрер дозволив. Він сказав, що це твоя винагорода за навчання.

Тод опустив погляд і побачив, що стоїть голий. Його маленький пуцачок стояв у повній готовності, стирчав під кутом з клаптика лобкового волосся. Він натягнув насадку. Прилягало щільно, але всередині відчувалася якась змазка. Тертя дало втіху. Ні, не просто втіху. Насолоду.

Глянувши вниз, на дівчину, він відчув дивний зсув у думках… неначе вони ввійшли у свою колію. Зненацька все довкола видалося правильним, таким, як треба. Двері відчинилися. І він у них зайде. Він узяв червону кулю в ліву руку, став колінами на стіл і якусь хвилю повагався, приміряючись із потрібним кутом, поки ерегований член відхилявся під власним кутом від його худорлявого тіла.

Наче крізь щільний туман, здалеку, долинав до нього монотонний голос Дюссандера: «Експериментальний сеанс вісімдесят чотири. Електрика, сексуальна стимуляція, метаболізм. На основі теорій Тиссена щодо негативного підкріплення. Піддослідна — юна єврейка, приблизно шістнадцять років, без шрамів, без розпізнавальних знаків та ознак інвалідності…»

Коли кінчик фалоімітатора торкнувся її, вона закричала. Цей крик видався йому приємним, утім, як і її безсилі спроби вивільнитися чи, від неспроможності цього досягти, хоча б стулити ноги.

«Це те, чого не показують у тих журналах про війну, — подумав він. — Але таке теж є».

Одним різким поштовхом, нітрохи її не жаліючи, він увійшов. Дівчина заверещала, пронизливо, мов пожежна сирена.

Після невдалих спроб звільнитися й виштовхнути його вона затихла. Лежала, не ворушачись, терпіла. Змащений всередині ділдо натягувався й ковзав на розбухлому від крові Тодовому члені. Насолода. Райська. Його пальці погладжували гумову кулю в лівій руці.

Десь далеко Дюссандер монотонно зачитував дані: пульс, кров’яний тиск, дихання, альфа-хвилі, бета-хвилі, кількість ударів.

Відчувши, що наближається до кульмінації, Тод раптом зупинився, застиг і натиснув на кулю. Очі дівчини, доти заплющені, раптом рвучко розплющилися й вилізли з орбіт. Язик затріпотів у рожевій печері рота. Руки й ноги затремтіли. Але головна дія відбувалася в грудній клітці: вона здіймалася й падала, вібрувала, кожен м’яз

(ой кожен м’яз кожен м’яз рухається стискається змикається

кожен)

кожен м’яз і відчуття від кульмінації було

(екстаз)

о це був це був

(кінець світу громом розкочувався зовні)

Від цього звуку Тод і прокинувся, а ще від дощу. Виявилося, що він лежить на боку, скрутившись у темний клубок. Серце калатало зі спринтерською швидкістю. Живіт унизу залила тепла липка рідина. Його раптом охопив жах, що він спливає кров’ю і зараз помре… та потім дійшло, що то насправді таке, і до горла підступила нудотна огида. Сперма. Сім’я. Еякулят. Сік джунглів. Слова з парканів і роздягалень, зі стін туалетів на бензозаправках. Такого йому не треба було.

Руки безсило стислися в кулаки. Перед внутрішнім зором постала та його кульмінація у сновидінні, тільки тепер зблякла, не підкріплена жодними чуттями, страшна. Але нервові закінчення досі поколювали, поволі вгамовуючись після розжареності. Та фінальна сцена, від якої тепер лишився тільки невиразний відбиток, була огидна, та все ж нездоланно манлива. То було наче відкусити, ні про що не підозрюючи, від тропічного фрукта й зрозуміти (на одну секунду запізно), що такий солодкий він, бо зогнив. І тоді йому сяйнула ця думка. Що він мусить зробити. Лише так він міг повернути собі себе колишнього. Йому доведеться вбити Дюссандера. То був єдиний вихід. Ігри скінчилися, історія добігла кінця. Тепер пан або пропав.

— Уб’ю його, та й по всьому, — прошепотів він у темряві, слухаючи, як шелестить у листі дощ, і відчуваючи, як на животі сохне сперма. Шепіт допоміг йому відчути реальність задуму.

Більшу частину свого запасу «Прадавньої доби» (три-чотири п’яті) Дюссандер тримав на полиці над крутими сходами підвалу. Він човгав до дверей, відчиняв їх (уже напівроздовбані від частих походеньок) і спускався на дві сходинки вниз. Потім нахилявся, однією рукою спирався на полицю, а другою — хапав свіжу пляшчину за шийку. Підлога в підвалі була незацементована, але добре втоптана. А ще Дюссандер, із доскіпливістю машини («радше пруською, ніж німецькою», — думав Тод) кожні два місяці змащував її олією, щоб у землі не плодилися жуки. З бетоном чи без нього, старі кістки ламаються на раз-два. Зі старими людьми постійно трапляються нещасливі випадки. У трупарні напишуть, що «містер Денкер», коли «впав», мав повний кендюх бухла.

Тоде, як це сталося?

— Він не відчинив двері, тож я скористався ключем, який він для мене зробив. Іноді він засинає й не чує. Я пішов на кухню й побачив, що двері в підвал відчинені. Я спустився сходами, а там… а там.

А далі, звичайно, сльози.

Це спрацює.

Він знову стане сам собі хазяїном.

Тод ще довго лежав без сну в темряві, слухаючи, як грім відступає на захід, розганяється над Тихим океаном, а дощ таємничо шурхотить по листю. Він думав, що вже до ранку не засне, усе крутитиме в голові свій задум. Але вже через мить заснув і проспав без сновидінь до ранку, умостивши підборіддя на стиснутий кулак. А першого травня прокинувся й відчув, що дуже добре відпочив — уперше за багато місяців.

11


Травень 1975-го.

Для Тода та п’ятниця посеред місяця виявилася найдовшою в житті. Він просиджував заняття за заняттям, нічого не чуючи, чекаючи лише останніх п’яти хвилин, коли вчитель візьме стосик провальних карток і піде їх роздавати. Щоразу, коли вчитель чи вчителька наближалися до Тодової парти з тим стосиком карток, Тод холонув. І щоразу, коли він чи вона проминали його, хвилями накочувало запаморочення, до горла підступала істерика.

Найгіршою була алгебра. Сторман підійшов… повагався… і щойно вже Тод вирішив, що вчитель його промине, той виклав перед ним на парті провальну картку лицем донизу. Тод зиркнув на неї холодно. Він узагалі нічого не відчував. Тепер, коли це сталося, у ньому не залишилося жодних відчуттів, крім холоду. «Ну от і все, — подумав він. — Очко, гейм, сет і матч. Хіба, може, Дюссандер щось вимудрує. Але я дуже в цьому сумніваюся».

Без особливої цікавості він перегорнув провальну картку, щоб дізнатися, чи близько пролетів повз свою «трійку». Мабуть, зовсім крихту недобрав, але фішка старого Каменюки Стормана була в тому, що він нікому поблажок не робив. Тод побачив, що поля для оцінок (буквеної та цифрової) порожні. А в полі «КОМЕНТАРІ» вчитель написав: «Я страшенно радий, що не мушу давати тобі справжню таку картку! Чез Сторман».

І знову запаморочилося в голові. Із шаленою силою паморока вибухнула у внутрішньому просторі його черепа, зробивши з нього повітряну кульку, наповнену гелієм. З усієї сили Тод ухопився за краї парти, одержимо тримаючись за одну-єдину думку: «Ти не зомлієш, не зомлієш, не зомлієш». Мало-помалу хвилі млості відступили, та після цього Тоду довелося придушувати в собі нестримне бажання побігти між рядами парт за Сторманом і виколоти йому очі загостреним олівцем. Але жодна з цих емоцій не відбилася на його обличчі, він добре про це дбав. Єдиним знаком бурі, що бушувала в нього в душі, було легке посмикування повік.

За чверть години навчальний тиждень скінчився. З опущеною головою, тримаючи руки глибоко в кишенях, а підручники — на згині правого ліктя, не помічаючи інших учнів, які радісно бігали й волали довкола, Тод повільно обійшов будівлю й побрів до велостійок. Він вкинув книжки в кошик велосипеда, розблокував «швін» і поїхав. У бік дюссандерівського будинку.

«Сьогодні, — подумав він. — Сьогодні твій день, стариганю».


— Отож, — мовив Дюссандер, наливаючи собі в склянку бурбону, коли Тод зайшов у кухню, — підсудний виходить із зали суду. Який вирок ухвалили вони, арештанте? — Вбраний він був у халат і волохаті вовняні гольфи, що доходили до середини литки. «У таких шкарпетках, — подумав Тод, — і посковзнутися недовго». Він зиркнув на пляшку «Прадавньої доби», над якою саме трудився Дюссандер. Трунку в ній залишалося на три пальці.

— Жодних «D», «F» і провальних карток, — відповів Тод. — У червні доведеться дещо перескласти, щоб підтягти оцінки, але, мабуть, лише посередні. Я в цій чверті самі «А» та «B» додому принесу, якщо й далі так учитимуся.

— О, ти вчитимешся, ще б пак, — кивнув Дюссандер. — Ми про це потурбуємося. — Він вихилив і хлюпнув собі ще бурбону. — Це треба відсвяткувати. — У нього заплутувався язик, зовсім трохи, ледь помітно, але Тод знав, що старий ушльопок нажерся по самі зіниці. Так, сьогодні. Це треба зробити сьогодні.

Але він зберігав спокій.

— У сраку себе поцілуй, так і відсвяткуєш, — порадив він Дюссандеру.

— На жаль, посильний із белугою та трюфелями десь затримується, — сказав той, пустивши ремарку повз вуха. — На помічників нині важко покладатися. Як щодо крекерів «ритц» і сиру «велвіта», поки чекаємо?

— Гаразд, — погодився Тод. — Мені фіолетово.

Дюссандер підвівся (коліном гепнувшись об стіл і скривившись од болю) та пішов через кухню до холодильника. Витяг плавлений сир, із шухляди дістав ножа, а з шафки — тарілку. Із хлібниці з’явилася коробка крекерів «ритц».

— Усе печиво дбайливо наколоте пруською кислотою[85], — розставляючи сир і крекери на столі, повідомив він Тоду. І розплився в усмішці, яка показала, що сьогодні він не завдав собі клопоту вставити зуби. Попри це Тод усміхнувся у відповідь. — Ти сьогодні незвично тихий! — вигукнув старий німець. — Я думав, ти перевертом по коридору поскачеш. — Вилив рештки бурбону в склянку, відсьорбнув, поцмакав губами.

— Я досі прибитий. — Тод вгризся зубами в крекер. Він уже давно перестав відмовлятися від їжі, яку пропонував Дюссандер. Той вважав, що в котрогось із Тодових друзів лежить його лист. А жодного листа, звісно, і не було. Друзів він мав, але аж настільки їм не довіряв. Дюссандер, напевно, уже давно це розкумекав, але Тод розумів, що він не наважується перевірити свій здогад у такий екстремальний спосіб, як убивство.

— Про що поговоримо нині? — спитав Дюссандер, вливаючи в себе останні краплі. — Дам тобі вихідний від науки. Як тобі? А? А? — Коли він пив, акцент посилювався. Цей акцент Тод потроху привчився ненавидіти. Та тепер його зовсім не турбував акцент. Його ніщо не турбувало. Він був спокійний, немов удав. Подивився на свої руки, ті руки, що мали штовхнути, і не побачив у них нічого незвичного. Такі, як завжди. Вони не тремтіли. Вони були спокійні.

— Мені байдуже. Про що хочеш.

— Розказати тобі, яке мило ми варили? Про наші досліди з примусовою гомосексуальністю? Чи, може, ти хотів би почути про те, як я драпав з Берліна потому, як, дурний був, туди повернувся? Мало не попався, скажу я тобі. — Жестами він показав, як перерізає собі горло, і засміявся.

— Про що завгодно, — сказав Тод. — Серйозно. — Він спостерігав, як Дюссандер інспектує порожню пляшку, а потім встає, тримаючи її в руці. Підходить до смітника й викидає.

— Ні, про це не буду сьогодні. Ти щось не в гуморі. — Якусь мить він замислено постояв біля смітника, а потім попрямував через кухню до дверей підвалу. Вовняні шкарпетки шерхали по горбкуватому лінолеуму. — Думаю, сьогодні розкажу я тобі історію про старого, який боявся.

Дюссандер прочинив двері в підвал. Стояв, повернувшись спиною до столу. Тод нечутно підвівся.

— Він боявся, — вів далі Дюссандер, — одного юного хлопця, який у певному збоченому розумінні став йому другом. Розумного хлопця. Мати називала свого сина «здібним учнем», і старий уже пересвідчився, що він таки здібний… однак його матері йшлося про інше.

Дюссандер намацав на стіні допотопний електричний вимикач, намагаючись увімкнути світло своїми скоцюрбленими неслухняними пальцями. Тод ішов (майже ковзав) по лінолеуму, уникаючи тих місць, де він рипів-скрипів. Цю кухню він знав як свою власну. А може, навіть краще.

— Попервах той хлопчик не був старому другом, — пожалівся Дюссандер. Він нарешті спромігся повернути вимикач. А потім з обережністю бувалого в бувальцях ветерана спустився на одну сходинку вниз. — Попервах той хлопчик був старому осоружний. Та потім, мало-помалу, він став… тішитися його товариством, хоча сильний елемент осоружності зберігався. — Він уже дивився на полицю, та досі тримався за поруччя. Зберігаючи спокій (ні, тепер уже ним опанував холод), Тод став позаду нього й прикинув, які в нього шанси одним сильним поштовхом змусити Дюссандера відпустити поруччя. І вирішив почекати, доки той нахилиться вперед.

— Утіху старому частково давало відчуття рівності, — замислено вів далі Дюссандер. — Ти розумієш, хлопчик і старий обидва тримали один одного в лабетах. Кожен із них знав щось таке, що інший волів би зберегти в таємниці. А потім… ох, потім старому стало очевидно, що все змінюється. Так. Він втрачає хватку — повністю чи частково, залежно від ступеня відчаю хлопчика, а ще від того, наскільки він розумний. І от однієї довгої безсонної ночі сяйнула старому думка, що було б корисно посилити хватку. Задля власної ж безпеки.

Дюссандер відпустив поруччя й нахилився вперед над крутими сходами підвалу, але Тод залишився нерухомим. Холод, що проймав до кісток, уже витоплювався з нього, а на зміну до щік прилинув рожевий потік злості та зніяковіння. І коли Дюссандер ухопив нову пляшку, Тод злостиво подумав, що в стариганя найсмердючіший підвал у цьому місті, хай навіть зі змащеною олією підлогою. Знизу штиняло так, наче там щось здохло.

— Отож, старий одразу ж виліз із ліжка. Що важить сон для старої людини? Дуже мало. Він сів за свій маленький письмовий стіл, думаючи, як хитромудро він вплутав хлопця у злочини, які той мечем тримав у нього ж над головою. Він сидів і думав про те, як важко працював хлопець, як несамовито вчився, щоб знову заробити пристойні оцінки. І як, коли вони знову стануть пристойними, старий йому вже не буде потрібен живим. А якщо старий сконає, хлопець стане вільним.

Він розвернувся, тримаючи пляшку «Прадавньої доби» за шийку.

— Я чув тебе, — мало не лагідно промовив він. — Із тої самої миті, як ти відштовхнув стілець і підвівся. Ти, хлопче, рухаєшся не так тихо, як думаєш. Поки що, принаймні.

Тод мовчав.

— Отож! — вигукнув Дюссандер, ступаючи знову в кухню й щільно причиняючи за собою двері підвалу. — Старий усе виклав на папері, nicht wahr! Записав усе, від першого до останнього слова. А коли нарешті скінчив, за вікнами вже народжувався світанок, а рука знемагала від артриту, verdammt[86] артриту, але вперше за багато тижнів він почувався добре. У безпеці. Він повернувся в ліжко і проспав до обіду. Якби поспав ще трохи довше, то проґавив би свій улюблений серіал — «Головна лікарня».

Дюссандер уже опустився в крісло-гойдалку. Сів, витяг потертого складаного ножика з жовтою ручкою зі слонової кості та заходився старанно відколупувати печатку, що вкривала шийку пляшки з бурбоном.

— Наступного дня старий вбрався у свій найліпший костюм і пішов у банк, де тримав свої невеличкі рахунки — чековий та депозитний. Там потеревенив із банківським службовцем, який зумів дати на всі запитання старого цілком задовільні відповіді. Старий орендував банківську скриньку. Службовець пояснив йому, що ключ буде в господаря і в банку. Щоб відчинити цю скриньку, знадобляться обидва ключі. І ніхто, крім старого, не зможе скористатися його ключем без підписаного й нотаріально завіреного дозволу власника. З одним винятком.

Дюссандер беззубо посміхнувся в біле, нерухоме обличчя Тода Боудена.

— Цей виняток зроблять у випадку смерті тримача скриньки, — сказав він. Не зводячи погляду з Тода, він посміхався. Поклав складаного ножа в кишеню халата, відкрутив ковпачок пляшки з бурбоном і хлюпнув собі в склянку нову порцію.

— І що тоді буде? — хрипко спитав Тодд.

— А тоді скриньку відкриють у присутності банківського службовця та представника податкової служби. Проведуть інвентаризацію вмісту. У цьому випадку знайдуть лише один документ на дванадцяти сторінках. Оподаткуванню не підлягає… але надзвичайно цікавий.

Тодові пальці поповзли назустріч один одному й щільно зімкнулися.

— Ти не можеш такого зробити, — приголомшеним, недовірливим тоном промовив він. То був тон людини, що спостерігає, як інша людина ходить по стелі. — Ти не можеш… не можеш такого зробити.

— Хлопчику мій, — лагідно сказав Дюссандер. — Я вже зробив.

— Але… я… ти… — Раптом звук його голосу переріс в агонізуюче виття. — Ти ж пеньок трухлявий! Ти що, не доганяєш, що з тебе порох уже сиплеться? Ти вмерти можеш! Будь-якої миті ласти склеїш!

Дюссандер підвівся. Підійшов до кухонної шафки й витяг із неї маленьку склянку. Колись у ній було желе. Довкола вінець танцювали мультяшні герої. Тод упізнав їх усіх — Фред і Вілма Флінстоуни, Барні та Бетті Рабл, Пеблз і Бам-Бам. З ними він виріс. Спостерігав, як Дюссандер мало не урочисто протирає склянку з-під желе кухонним рушником. Дивився, як Дюссандер ставить її перед ним. Споглядав, як Дюссандер наливає туди на палець бурбону.

— А це навіщо? — пробуркотів Тод. — Бухло для таких дешевих забулдиг, як ти.

— Підніми склянку, хлопче. Це особлива нагода. Сьогодні ти питимеш.

Тод зміряв його довгим поглядом, але склянку все-таки взяв. Дюссандер вишукано цокнувся з ним своєю дешевою склянкою.

— Я, хлопче, скажу тост. За довге життя! За довге життя для нас обох! Prosit[87]! — Одним махом він вихилив бурбон і розреготався. Він гойдався в кріслі вперед-назад, його ноги в гольфах стукалися об лінолеум, і Тод подумав, що ніколи ще Дюссандер не був таким схожим на стерв’ятника, стерв’ятника в халаті, бридезну тварюку — пожирача тухлятини.

— Ненавиджу тебе, — прошепотів він. І Дюссандер вдавився власним сміхом. Обличчя набрало темно-цегляної барви, а звук був такий, наче він кашляв, сміявся і захлинався, і все це одночасно. Перелякавшись не на жарт, Тод швидко скочив на ноги й плескав його по спині, поки кашель не вщух.

Danke schön, — кивнув Дюссандер. — Пий свій напій. Тобі стане добре.

Тод випив. Смакувало наче дуже гидкі ліки від застуди. У животі одразу ж зайнявся вогонь.

— Неймовірно. І як можна цілий день цмулити це лайно? — Тод поставив склянку на стіл і здригнувся від огиди. — Ти мусиш це покинути. Кинь пити й курити.

— Твоя турбота про моє здоров’я дуже зворушлива. — У кишені халата зник складаний ніж, а звідти Дюссандер витяг пом’яту пачку сигарет. — Але я, хлопче, так само піклуюся про твій добробут. Мало не щодня я читаю в газеті про те, як велосипедистів збивають на небезпечних перехрестях машини. Ти мусиш відмовитися від цього. Ходи пішки. Чи на автобусі катайся, от як я.

— А може, підеш у сраку? — процідив Тод.

— Хлопчику мій, — Дюссандер долив собі бурбону й знову розсміявся. — Ми з тобою вже й так сидимо в сраці — один в одного. Хіба ти не знав?

Одного дня, через тиждень, Тод сидів на платформі для поштових вагонів у старому закинутому залізничному депо і жбурляв по одному камінцю коксовий дріб’язок на іржаві, порослі бур’янами рейки.

«А чому я, власне, не можу його прикінчити?»

Оскільки він був хлопчиком, що мислив логічно, то першою напросилася на думку логічна відповідь. Причин для цього нема жодних. Рано чи пізно Дюссандер однаково помре, а беручи до уваги його звички, найпевніше, це станеться рано. Тож він уб’є Дюссандера чи той сам відкине копита від серцевого нападу у себе у ванні, усе одно правда випливе. То принаймні він матиме приємність скрутити старому стерв’ятнику в’язи.

Рано чи пізно — ця фраза кидала виклик логіці.

«Може, усе-таки це буде пізно, — розмірковував Тод. — Цигарки цигарками, бухло бухлом, а він міцна стара гадюка. Якщо аж досі протривав… то, може, не рано здохне, а пізно».

Десь унизу, під ним, хтось невиразно пихнув.

З переляку Тод зірвався на рівні, гублячи камінці, яких набрав був у жменю. Форкання донеслося знову.

Він вагався, чи не дременути йому звідтіля, але пирхання не повторилося. За дев’ятсот ярдів звідти, понад цим засміченим і збур’янілим тупиком з його покинутими будівлями, іржавими сітчастими огорожами та потрісканими покорченими платформами, до обрію мчала восьмисмугова швидкісна автострада. Машини, що летіли автострадою, виблискували на сонці й скидалися на екзотичних жуків у твердих панцирах. Там, угорі, вісім смуг транспорту, а тут, унизу, сам лише Тод, кілька птахів… і те невідоме, що форкало.

Він сторожко нахилився, спираючись долонями на коліна, і зазирнув під поштову платформу. Поміж жовтих бур’янів, порожніх бляшанок та запорошених старих пляшок лежав п’яндалига. Годі було зрозуміти, скільки йому років. Десь від тридцяти до чотирьохсот, вирішив Тод. Удягнений він був у майку-алкоголічку, на якій позасихали ригаки, зелені штани (явно на нього завеликі) та зелені шкіряні робочі черевики, що розтріскалися в ста різних місцях. Тріщини вже зяяли, як роззявлені в агонії роти. Тод подумав, що смердить від п’янюги, як у Дюссандера з підвалу.

Червоні очі п’яного поволі розлупилися й, не виражаючи ні найменшого подиву, затуманено втупилися в Тода. І він одразу ж згадав про швейцарський армійський ніж моделі «анґлер», що лежав у кишені. Майже рік тому він купив його в магазині спорттоварів у Редондо-біч. Зараз у голові лунав голос продавця, що на нього тоді чекав: «Дуже вдалий вибір, синку, кращого ножа годі й знайти. Такий ніж, як оце, колись врятує тобі життя, от побачиш. Кожного клятого року ми продаємо півтори тисячі швейцарських ножів».

Півтори тисячі на рік.

Вклавши руку в кишеню, він зімкнув пальці на ножі. Перед внутрішнім зором вигулькнув складаний ніж Дюссандера, що повільно обходив шийку пляшки бурбону, розтинаючи печатку. Через мить Тод збагнув, що в нього ерекція.

У душу заповз холодний жах.

Ханига провів рукою по розтрісканих губах й облизнув їх язиком, зловісно-жовтим від нікотину.

— Малий, дасиш копієчку?

Тод дивився на нього без жодного виразу.

— А то мені в Лосанжелес тра. На автобус не хвата. У мене там інтерву буде, да. Роботулька підвернулась. А в такого малого, як ти, точно є копієчка. Мо, й цілий четвертак, га?

Отаким-о ножиком можна цілого клятого синьожаберника вительбушити… та що там синьожаберника! Цілого клятого марліна можна випатрошити, якщо треба буде. Ми півтори тисячі таких кожного року продаємо. Вони продаються в кожному магазині спорттоварів й армійських крамницях в Америці, тож якщо ти вирішиш за його допомогою витягти кишки з якогось старого всраного бомжа, ніхто не дізнається, що це був твій ніж. НІХТО, абсолютно.

Алкаш притишив голос до інтимного шепоту:

— А за бакс я тобі так відсмокчу, шо в тебе мозок вибухне. Ти обкінчаєшся, малий, ти…

Тод витяг руку з кишені. І, поки не розтулив долоню, ще не був певен, що в ній побачить. Два четвертаки. Два п’ятицентовики. Десятицентовик. Кілька монет по центу. Він жбурнув їх п’яниці й утік.

12


Червень 1975-го.

Тод Боуден, якому вже виповнилося чотирнадцять, під’їхав на ровері доріжкою до ґанку будинку Дюссандера й припаркувався на опору. На нижній сходинці лежала газета «Лос-Анджелес таймс». Він її підібрав. Кинув погляд на дзвінок, під яким досі на своїх місцях висіли охайні таблички «АРТУР ДЕНКЕР» та «АГЕНТАМ, КОМІВОЯЖЕРАМ ТА ІНШИМ ТОРГОВЦЯМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО». Звісно, тепер із дзвінком він не мудохався. У нього був свій ключ.

Десь неподалік чхала й відригувала газонокосарка. Тод глянув на Дюссандерів моріжок і подумав, що непогано було б його підстригти. Доведеться сказати старому, щоб знайшов хлопця з косаркою. Про такі дрібниці Дюссандер тепер дуже часто забував. Може, давався взнаки старечий маразм, а може, мозок занадто довго маринувався в «Прадавній добі». Як на чотирнадцятилітнього хлопчака, то була надто доросла думка, однак такі думки тепер були для Тода не рідкістю. У нього в голові тепер гніздилося безліч дорослих думок. І нічого хорошого в більшості цих думок не спостерігалося.

Він зайшов у дім.

Як завжди, страх холодними пальцями вхопив на мить за душу, коли Тод зайшов у кухню й побачив Дюссандера, що звісився набік у кріслі. Склянка на столі, поряд напівпорожня пляшка бурбону. Сигарета згоріла по всій довжині аж до мереживного сірого попелу в кришці від банки з майонезом, де лежали, розчавлені, ще декілька бичків. Нижня щелепа в Дюссандера відвисла. Обличчя було жовтим. Великі руки безвільно звисали з билець крісла. Здавалося, він не дихав.

— Дюссандер, — трохи занадто різко покликав він. — Дюссандер, вставай і співай.

Старий сіпнувся, закліпав очима, зрештою сів, і Тоду миттєво відлягло від серця.

— Це ти? Так рано?

— Сьогодні в школі останній день, нас відпустили раніше. — Тод показав на залишки сигарети в майонезній кришці. — Ти так колись хату спалиш.

— Можливо, — байдуже відказав Дюссандер. Намацав на столі свої сигарети, вибив одну з пачки (вона покотилася до краю столу й мало не впала, перш ніж Дюссандер встиг її ухопити) і врешті-решт прикурив. Та одразу ж по тому зайшовся таким затяжним кашлем, що Тод аж скривився від огиди. Коли старий пень розійшовся не на жарт, Тод подумав, що він от-от почне випльовувати сірувато-чорні шматочки легенів… супроводжуючи це зловісним посміхом.

Та врешті кашель припинився рівно настільки, щоб Дюссандер зміг спитати:

— Що в тебе там?

— Табель.

Дюссандер узяв теку, розгорнув і відставив руку подалі, щоб мати змогу прочитати.

— Англійська… «А». Історія Америки… «А». Наука про Землю… «B з плюсом». Суспільствознавство… «А». Початкова французька… «B з мінусом». Вступ до алгебри… «B». — Він поклав табель на стіл. — Дуже добре. Як ви, молодь, там кажете? Ми врятували твою шкуру, хлопче. Тобі доведеться правити якісь цифри в останній колонці?

— З алгебри та французької, але не більше, ніж на вісім-дев’ять пунктів загалом. Думаю, що вже нічого з цього ніколи не випливе. І, напевно, цим я завдячую тобі. Не скажу, що пишаюсь цим, але це правда. Тому дякую.

— Яка зворушлива промова. — І Дюссандер знову закашлявся.

— Мабуть, тепер ми не дуже часто будемо бачитися, — сказав Тод, і Дюссандер враз перестав кашляти.

— Ні? — досить увічливо спитав він.

— Ні, — підтвердив Тод. — Ми двадцять п’ятого червня летимо на місяць на Гаваї. А у вересні я ходитиму до школи на іншому боці міста. Через ту мороку з автобусними перевезеннями[88].

— А, так, ті Schwarzen[89], — кивнув Дюссандер, знічев’я наглядаючи за мухою, що повзла червоно-білою шахівницею церати. — Двадцять років ця країна марудила й світом нудила через Schwarzen. Але ми-то з тобою знаємо, що треба було робити… правда ж, хлопче? — Він беззубо вишкірився в посмішці, і Тод не витримав та опустив погляд, відчуваючи знайому нудоту, коли шлунок раптом піднявся й упав униз. Жах, ненависть і бажання зробити щось таке нестримно кошмарне, що на це можна було б дивитися лише в тих його сновидіннях.

— Слухай, я збираюся вступати в коледж, якщо ти раптом не знав, — сказав Тод. — Я знаю, що до цього ще далеко, але я вже думаю над цим. Навіть знаю, на який факультет. Історичний.

— Це гідно захвату. Той, хто не пам’ятає свого минулого, не має…

— Ой, та замовкни, — обірвав його Тод.

Дюссандер досить-таки люб’язно послухався. Він знав, що хлопець ще не договорив. Сидів, згорнувши руки, і спостерігав за ним.

— Я можу забрати свого листа в друга, — зненацька випалив Тод. — Знаєш що? Я дам тобі його почитати, а потім на твоїх очах спалю. Якщо…

— …якщо я заберу певний документ зі своєї банківської скриньки.

— Ну… ага.

Дюссандер зітхнув — то було довге, шумне, сповнене гіркоти зітхання.

— Хлопчику мій, — мовив він. — Бачу, ти й досі не розумієш ситуації. І ніколи не розумів, від самого початку. Частково тому, що ти ще зовсім хлопчисько, але не зовсім… навіть тоді, на початку, ти був дуже старим хлопчиськом. Ні, справжнім мерзотником тут є і завжди була твоя безглузда американська самовпевненість, що не дозволила тобі обміркувати можливі наслідки того, що ти накоїв… та й досі, навіть тепер, не дозволяє.

Тод хотів щось сказати, але Дюссандер непохитно здійняв руки, раптом набувши вигляду найстарішого у світі регулювальника вуличного руху.

— Ні, не сперечайся зі мною. Це правда. Як хочеш, то давай, іди. Вийди з будинку, їдь звідси, ніколи не повертайся. Чи можу я тебе зупинити? Звісно, ні. Засмагай собі на Гаваях, поки я скнітиму на цій розжареній, смердючій від жиру кухні й чекатиму, коли Schwarzen у Вотсі[90] знову цього року надумають убивати поліцаїв та палити їхні вошиві орендовані хати. Зупинити тебе я не можу, так само, як не можу зупинити своє щоденне старіння.

І він втупився в Тода незмигним поглядом, таким пильним, що хлопець відвів очі.

— Десь у глибині душі ти мені не подобаєшся. У тобі нема нічого для мене приємного. Ти увірвався в моє життя, нав’язався мені. Ти непроханий гість у моєму домі. Ти примусив мене відкрити гробниці, які краще було лишити запечатаними, бо, як виявилося, деякі трупи поховали живцем і вони ще дихають. Ти й сам загруз по вуха. Та чи шкода мені тебе? Got im Himmel! Ти сам постелив собі ліжко, а я маю тебе пожаліти, бо тобі в ньому паршиво спалося? Ні… мені тебе не шкода, і ти мені не подобаєшся. Але разом із тим я тебе навіть трохи заповажав. Тому не випробовуй мого терпіння й не проси пояснювати ще раз. Ми могли б забрати свої документи й знищити їх тут, у мене в кухні. Та однаково це не скінчиться. Власне, усе в нас буде не краще, ніж тепер, цієї миті.

— Не розумію.

— Ні, бо ти ніколи не зважав на наслідки того, що сам запустив у дію. Але вважай, хлопче. Якби ми спалили наші листи тут, у цій кришці зі слоїка, хіба я міг би знати, що ти не зберіг десь копію? Чи дві? Чи три? У бібліотеці є ксерокс, кожен може за п’ятак зробити собі фотокопію. А за долар можна розвішати копії мого смертного вироку на кожному розі у двадцяти кварталах міста. Чотири милі смертні вироки, хлопче! Подумай про це! Не скажеш, звідкіля мені знати, що ти нічого такого не встругнув?

— Я… ну, я… я… — Тод зрозумів, що мимрить, і примусив себе стулити рота. Щойно Дюссандер описав приклад двоєдушності, такий фундаментальний, що йому, Тоду, просто навіть на думку таке не спало. Він розтулив рота, щоб про це сказати, але зрозумів, що старий йому не повірить… у цьому, по суті, і була вся проблема.

І він знову стулив рота — тільки цього разу клацнувши зубами.

— Так само й тобі звідки знати, що я не лишив у скриньці двох примірників… що один спалив тут, а другий сховав там?

Тод мовчав, помітно занепавши духом.

— Навіть якби існувала якась незацікавлена третя сторона, до якої ми могли б звернутися, то простір для сумнівів завжди лишатиметься. Хлопче, ця проблема не має розв’язку. Просто повір.

— Лажа, — буркнув собі під ніс Тод.

— А тепер я скажу тобі ще дві речі, хлопче. По-перше: якщо про твою роль у цій п’єсі дізнаються, то твоє покарання буде незначним. Можливо, навіть — ні, більше того, імовірно — що в газетах про це взагалі не напишуть. Я лякав тебе колонією, бо непокоївся, що ти розколешся й усе вибовкаєш. Та чи я справді так вважаю? Ні. Я скористався цим, мов якийсь татко — казкою про бабая, щоб дитина боялася й приходила додому до темряви. Я не вірю в те, що тебе туди відправлять, тільки не в цій країні, бо тут убивцям кажуть «ай-ай-ай», ляскають по руках і випускають на вулиці, щоб вони знову мочили, через два роки перегляду кольорового телевізора на зоні.

Та все одно це може перепаскудити тобі життя. Є письмові докази… та й люди базікають. Вони вічно чешуть язиками. Таким соковитим скандальчикам не дають вичахнути. Їх довго зберігають у пляшках, як добре вино. Ну й, звісно, з плином років твоя винуватість ростиме разом із тобою. Твоя мовчанка спричинить дедалі більший осуд. Якщо правда випливе нині, люди скажуть: «Але ж він ще дитя!»… не знаючи, на відміну від мене, яке доросле насправді це дитя. Але що вони скажуть, хлопче, якщо правда про мене, помножена на факт, що ти знав усе про мене ще в сімдесят четвертому, але мовчав, випливе, коли ти будеш у старших класах? Кепсько буде. Якщо випливе, поки ти навчатимешся в коледжі, то буде катастрофа. А для молодого чоловіка, що тільки-но започаткував свій бізнес… кінець світу. Ти розумієш?

Тод мовчав, але Дюссандера це наче вдовольнило. Він кивнув.

І, не перестаючи кивати, сказав:

— А по-друге, я не вірю, що ти справді маєш того листа.

Тод силкувався зберегти незворушний вираз обличчя, але страшенно боявся, що його очі покруглішали від шоку. Дюссандер жадібно вдивлявся в нього, і зненацька Тод відчув себе голим, бо до нього дійшло, що цей дідуган допитав у своєму житті сотні, а може, і тисячі людей. Він був експертом. Тод відчув, що його череп перетворився на скло, і всі думки всередині спалахували великими літерами.

— Я спитав себе: кому б ти міг так беззастережно довіряти? Хто твої друзі… з ким ти гуляєш? Кому звіряється цей хлопець, самодостатній маленький хлопчик, що так холодно все тримає під контролем? Відповідь — нікому.

Очі Дюссандера жовтаво спалахнули.

— Безліч разів я вивчав тебе й обчислював імовірність. Я тебе знаю, знаю твій характер — звісно, не до кінця, бо жодна людина ніколи не може знати, що коїться в душі іншої. Але заразом я дуже мало знаю про те, що ти робиш і з ким бачишся поза цим будинком. Отож я й подумав: «Дюссандер, є шанс, що ти помиляєшся. Невже після всіх цих років тобі хочеться, щоб тебе зловили й заподіяли смерть лише через те, що ти помилився в якомусь хлопчиськові?» Може, якби я був молодший, то вхопився б за цей шанс. Імовірність непогана, а шанс дуже маленький. Ти знаєш, мене це так дивує — що більше старієш, то менше тобі лишається втрачати з огляду на життя та смерть… і все одно ти все більше костенієш.

Жорстким поглядом він втупився в Тодове обличчя.

— Наостанок скажу тобі ще одне, а тоді можеш іти, як схочеш. А сказати я хочу ось що: в існуванні твого листа я сумніваюся, але навіть не думай засумніватися в існуванні мого. Документ, який я тобі описував, існує. Якщо я помру, сьогодні… чи завтра… уся правда вийде назовні. Уся.

— Тоді мені з цього жодного зиску. — І Тод сторопіло хихикнув. — Ти що, не доганяєш?

— Ні, зиск є. Минатимуть роки. Із часом твій вплив слабшатиме, бо американці та ізраїльтяни — так, навіть вони, — поволі втрачатимуть охоту до того, щоб одібрати в мене життя й свободу, які для мене мають величезне значення.

— Справді? А чого ж тоді вони не відпустили того Шпеєра[91]?

— Якби його злапали американці — американці, які вбивцям кажуть «ай-ай-ай» і ляскають по руках, — то відпустили б, навіть не сумнівайся. Чи американці дадуть ізраїльтянам добро на екстрадицію дев’яносторічного дідугана, щоб ті його повісили, як Айхмана? Не думаю. Тільки не в цій країні, де на перших сторінках міських газет друкують фотографії пожежників, які рятують із дерев кошенят.

Ні, твій вплив на мене слабшатиме, а мій на тебе навпаки — дужчатиме. Не буває ситуацій, які б не розвивалися. І врешті-решт настане такий момент… якщо, звісно, я до нього доживу… коли я вирішу, що твоя інформація більше не становить для мене загрози. Отоді я знищу свій документ.

— Але ж доти з тобою стільки всього може статися! Нещасливий випадок, неміч, важкі хвороби…

Дюссандер стенув плечима.

— «Як на те Божа воля, вода буде, і ми знайдемо її, як буде воля Божа, і нап’ємося її». Те, що може статися, від нас не залежить.

Тод довго дивився на дідугана — дуже довго. В аргументах Дюссандера були огріхи. Мусили бути. Повинна бути лазівка, рятівний люк або для них обох, або для самого Тода. Спосіб якось викрутитися… люди, пора, я ногу поранив, давай, давай, вхід вільний. Десь за задніми стінками очей тремтіло чорне знання про роки, які чекали попереду. Він відчував його, те знання, що зачаїлося й чекало, коли народиться свідомою думкою. Куди б він не пішов, що б не робив…

Уява намалювала йому мультяшного персонажа з ковадлом, що зависло над головою. На той час, коли він закінчить школу, Дюссандеру вже виповниться вісімдесят, але то буде аж ніяк не кінець. Коли одержить бакалавра, Дюссандеру буде вісімдесят чотири й він усе ще відчуватиме, що не досить старий. Тод допише магістерський диплом і випуститься, коли Дюссандеру буде вісімдесят шість… та й тоді Дюссандер усе ще не вважатиме, що він у безпеці.

— Ні, — насилу вимовив Тод. — Те, що ти кажеш… я цього не витримаю.

— Хлопчику мій, — лагідно сказав Дюссандер, і вперше, із жахом, що зароджувався десь усередині, Тод вловив той легкий притиск, з яким старий промовляв друге слово. — Хлопчику мій… ти мусиш.

Тод тупо дивився на нього, а язик у роті все набрякав і товщав, аж поки не з’явилося відчуття, що він от-от заповнить увесь рот і задушить його. Тоді він розвернувся на сто вісімдесят градусів і, натикаючись на меблі, побіг із будинку геть.

Дюссандер дивився на все це цілковито незворушно, а коли грюкнули двері й стихнув тупіт хлопцевих ніг (це означало, що він сів на ровер), запалив сигарету. Не було, звісно, жодної банківської скриньки, жодного документа. Але хлопець повірив, що все це існує. Повірив усім серцем. Дюссандер був у безпеці. Усе скінчилося.


Але не скінчилося.


Тієї ночі їм обом снилося вбивство, й обидва прокинулися з одним і тим самим відчуттям — жахом, змішаним із піднесенням.

Тод прокинувся від уже знайомої липкості внизу живота. Дюссандер, занадто старий для такого, надів уніформу гестапо й знову ліг, чекаючи, коли ошаліле серце стишить свій біг. Уніформа була дешева й уже саталася по краях.

У своєму сні Дюссандер нарешті досяг табору на вершині пагорба. Широкі ворота ковзнули вбік, впускаючи його, а потім, коли він уже був усередині, прогриміли, зачиняючись на своїй сталевій рейці. І ворота, й огорожа, що оточувала табір, були під напругою. Його худющі голі переслідувачі хвиля за хвилею кидалися на огорожу. Дюссандер посміявся з них і з бундючним виглядом став походжати туди й назад: груди випнуті, кашкет заломлений під кутом, саме таким, як треба. Чорне повітря виповнювалося пронизливо-винним запахом горілої плоті, і він прокинувся у Південній Каліфорнії з думкою про вирізьблені геловінські гарбузи та ніч, коли вампіри виходять шукати синє полум’я.


За два дні до запланованого польоту Боуденів на Гаваї Тод знову поїхав у покинуте депо, де колись люди сідали на поїзди, що везли їх до Сан-Франциско, Сієтла й Лас-Веґаса, а ще давніше — на трамвай до Лос-Анджелеса.

Коли він туди дістався, майже смеркло. На вигині швидкісної автостради за дев’ятсот ярдів звідти водії автівок вмикали габаритні вогні. Повітря було теплим, але Тод вбрався в легку куртку. А під нею за поясом ховався різницький ніж, загорнутий у старий рушник для рук. Ножа він купив в універмазі зі знижкою, в одному з тих великих, навколо яких на багато акрів розкинувся паркувальний майданчик.

Він зазирнув під платформу, де місяць тому знайшов п’яндалигу. У голові снувалися думки, але були вони порожніми. Усе всередині нього на ту мить мінилося відтінками чорного на чорному тлі.

Під платформою він побачив безхатька — того самого чи, може, іншого. Усі вони були більш-менш однакові.

— Привіт! — гукнув йому Тод. — Слухай. Хочеш грошенят?

П’яниця повернувся на звук його голосу й закліпав. Побачив широку сонячну Тодову усмішку та й собі вишкірив зуби. А вже наступної миті на нього опустився різницький ніж, весь такий із себе гарний, хромово-білий, ковзнув, як у масло, і розітнув щетинисту праву щоку. Бризнула кров. П’яниця роззянув рота, і Тод побачив усередині лезо ножа… а потім його кінчик застряг ненадовго в лівому кутку бомжівського рота, розтягуючи губи в безумному кривому посміху. За мить той посміх вирізьблювався під лезом ножа. Тод різав бомжа, мов геловінський гарбуз.

Він завдав йому тридцять сім ударів. Спеціально полічив. Тридцять сім, ураховуючи той перший, що прохромив щоку й зробив із полохливої усмішки широчезний гидезний вищир. Після четвертого удару п’яниця облишив спроби закричати. Після шостого — спроби відповзти від Тода геть. Потому Тод заліз під платформу й довершив почате.

Дорогою додому він викинув ножа в річку. На штанях розпливалися плями крові. Він вкинув їх у пралку і виставив режим «прання в холодній воді». Коли цикл закінчився, на штанах усе ще лишалися ледь помітні розводи, але це вже Тода не турбувало. Із часом вони витруться. Наступного дня виявилося, що він не може підняти праву руку до рівня плеча. Батькові сказав, що це крепатура — з хлопцями в парку в бейсбол грали.

— На Гаваях заживе, — сказав Дік Боуден і скуйовдив Тоду волосся. Так і сталося. На той час, коли вони повернулися додому, рука була як новенька.

13


Знову настав липень.

Дюссандер, охайно вбраний в один із трьох своїх костюмів (а втім, не найкращий) стояв на автобусній зупинці й чекав на останній автобус, що мав доправити його додому. На годиннику була двадцять друга сорок п’ять. Він ходив у кіно, дивився легку комедію ні про що й дістав море втіхи. У доброму гуморі він перебував, відколи прийшла ранкова пошта. У ній він знайшов листівку від хлопця, глянсове кольорове фото пляжу у Вайкікі[92], а на тлі — білі, як кістка, висотні готелі. На звороті була коротенька звістка.


Шановний містере Денкер,

Ого, як тут круто. Я щодня плаваю. Тато піймав велику рибу, а мама читає все, що не встигла за програмою (жартую). Завтра підемо на вулкан, я постараюся не впасти всередину! Сподіваюся, у Вас усе добре.

Не хворійте, Тод


Він саме всміхався над значущістю останнього рядка, коли чиясь рука торкнула його лікоть.

— Містере?

— Так?

Він сторожко обернувся (навіть у Санта-Донато грабіжники не були екзотикою) і аж скривився від амбре, що вдарило в ніс. У тому смороді злилися воєдино пивний перегар, гнилі зуби, висхлий піт і, напевно, «мастерол»[93]. То був волоцюга в мішкуватих штанях. Зверху на ньому (від слова «воно») була фланелева сорочка, а на ногах — старезні кеди, які тепер не просили каші лише завдяки замизканим смужкам ізострічки. Обличчя, що стирчало над цим блазнівським костюмом, нагадувало про смерть Бога.

— Містере, дасиш копієчку? А то мені в Лосанжелес тра. На автобус не хвата. У мене там інтерву буде, да. Роботулька підвернулась. Мені тіки десять центів, на автобус, искпрес. Я б ото не просив, але це ж моні як манна з неба.

Дюссандер спершу насупився, та потім усмішка повернулася.

— Тобі справді треба сісти на автобус?

П’яниця кволо всміхнувся, не розуміючи, про що йдеться.

— А що, як ти поїдеш на автобусі зі мною додому? — запропонував Дюссандер. — Я наллю тобі випити, дам поїсти, пущу у ванну, постелю ліжко. А натомість попрошу лише поговорити зі мною. Я стара людина. Живу сам. Іноді так бракує людського товариства.

Щойно ситуація прояснилася, алкаш заусміхався ширше. Старий багатенький педрило, охочий до бомжатинки.

— Зовсім ото сам? Хірово, скажи?

На широкий вищир з інсинуаціями Дюссандер відповів увічливою усмішкою.

— Єдине, про що я попрошу, — сидіти подалі від мене в автобусі. Від тебе сильно тхне.

— Мо’, ви й не хочете, шоб я вам хату завоняв, — відказав п’яниця, у котрому зненацька прокинулася хмільна гордість.

— Ходімо, автобус прийде за хвилину. Зійдеш на наступній зупинці після мене й повернешся на два квартали назад. Я чекатиму тебе на розі. Уранці побачимо, що я зможу тобі пожертвувати. Може, і два долари.

— Або цілих пять, — просяяв волоцюга. Про гордість, хмільну чи якусь іншу, було забуто.

— Можливо, можливо, — втрачаючи терпець, сказав Дюссандер. Він уже чув тихе дизельне гудіння автобуса. Тицьнув бурлаці в брудну руку четвертак (рівно стільки коштував проїзд в автобусі), і не озираючись відійшов на декілька кроків.

З-за пагорба вже сяйнули фари автобуса, а волоцюга стояв і вагався. Коли старий педик, не оглядаючись, вибрався східцями автобуса, він ще стояв і бурмосився на четвертак у руці. Потім повернувся, щоб іти геть, але останньої миті змінив напрямок і вскочив в автобус перед тим, як стулилися двері. Четвертак у квитковий апарат вкинув із виглядом людини, яка ставить сотню доларів на ризиковане парі. Проминув Дюссандера, лиш побіжно ковзнувши по ньому поглядом, і вмостився в кінці автобуса. Потім закуняв, а коли прокинувся, багатого педика вже не було. Він зійшов на наступній зупинці, не знаючи, правильно це чи ні, та й не особливо цим переймаючись.

Повернувся на два квартали назад і побачив під ліхтарем невиразну фігуру. Старий педик, так. Голубець дивився, як він іде до нього, і стояв наче випнувшись.

Раптом волоцюгу огорнув холод поганого передчуття. Він підказував йому розвернутися, забути про всю цю катавасію і йти геть.

Та ось уже дідуган ухопив його за руку… і хватка в нього була напрочуд міцною.

— Добре, — сказав він. — Я дуже радий, що ти прийшов. Мій дім он там. Недалечко.

— А мо’, і десятку, — промовив волоцюга, дозволяючи себе вести.

— А мо’, і десятку, — погодився старий педик і розсміявся. — Хтозна?

14


Настав рік двохсотліття Незалежності.

Тод із півдюжини разів навідувався до Дюссандера між своїм поверненням із Гаваїв улітку сімдесят п’ятого та подорожжю з батьками до Рима, куди вони подалися саме перед тим, коли все те дійство з барабанним дробом, розмахуванням прапорами й спогляданням вітрильників сягнуло свого піку. Тод дістав спеціальний дозвіл на те, щоб закінчити школу раніше, першого червня, і повернулися вони за три дні до двохсотого Четвертого липня.

Ці відвідини Дюссандера проходили стримано й аж ніяк не були неприємними. Вони відкрили для себе, що цілком спроможні цивільно проводити час. Більше розмовляли мовчанкою, ніж словами, а справжні їхні розмови навіяли б на агента ФБР дрімоту. Тод розказав старому, що іноді зустрічається з дівчиною, яку звуть Енджела Ферроу. Не те щоб він був від неї в захваті, але вона дочка материної подруги. А старий розповів Тоду, що взявся до плетіння килимків, бо десь вичитав, що така робота втихомирює артрит. Показав Тоду кілька плодів своєї праці, і хлопець висловив належне захоплення.

А він підріс, чи не так? (Ну, на два дюйми.) Чи покинув Дюссандер курити? (Ні, але мусив зменшити денну порцію курива, бо кашель занадто нестерпний.) Як у школі? (Важко, але цікаво; у нього самі лише «А» та «B», їздив на олімпіаду штату з науковим проектом свого класу, пов’язаним із сонячною енергією, а тепер міркує над тим, щоб вступати не на історію, а на антропологію.) Хто цього року стриже Дюссандеру газон? (Ренді Чемберз, він трохи далі по вулиці живе, добрий хлопчина, але занадто товстий і тупий.)

Упродовж того року Дюссандер прикінчив у своїй кухні трьох бомжів. На автобусній зупинці до нього підходили щось із двадцять разів, а пропозицію випити-повечеряти-ванну-і-ліжко він робив сім разів. Двічі йому відмовили, у двох інших випадках волоцюги просто накивали п’ятами з четвертаками, які їм Дюссандер давав на проїзд. Трохи над цим пометикувавши, він придумав обхідний маневр: просто купував проїзний. Вони коштували два долари п’ятдесят центів, вистачало на п’ятнадцять поїздок і вони не підлягали обміну в місцевій лікеро-горілчаній крамничці.

Але погода останнім часом стояла дуже тепла, і Дюссандер відчув, що з підвалу підіймається огидний душок. У ці дні він тримав вікна та двері щільно зачиненими.

Тод Боуден знайшов бомжа, що відсипався в закинутій дренажній трубі за пустирем на Сієнаґа-вей (було це в грудні, під час різдвяних канікул). Трохи постояв у нерішучості, тримаючи руки глибоко в кишенях. Дивився на волоцюгу й тремтів. На той пустир він потім повертався шість разів протягом п’яти тижнів, завше в легкій куртці, до половини застібнутій на змійку, щоб приховати молоток «Крафтсман» за пояс штанів. Зрештою йому пощастило: він знову знайшов бомжа (того самого чи іншого — це не мало значення, головне, що він не був п’яний у гівно і щось розумів). Це сталося першого березня. Почав він з молоткового боку голівки, а потім у якийсь момент (коли саме, не запам’ятав, бо все навколо вже плавало в червоній імлі) переключився на цвяходер і перетворив бомжеве лице на кашу.

Для Курта Дюссандера бомжі були таким собі напівцинічним жертвоприношенням, що уласкавлювало богів. Зрештою, він сам це визнав… чи то пак визнав повторно. А ще бомжі були прикольні. Вони змушували його почуватися живим. Бо він уже почав відчувати, що за ті роки, які він провів у Санта-Донато (роки перед тим, як на порозі його будинку виник хлопець із блакитними очиськами й американською усмішкою до вух), передчасно постарів. Коли він туди приїхав, йому було лише шістдесят вісім. А тепер він почувався набагато молодшим за той вік.

Що стосується Тода, то думка про уласкавлення богів спершу могла його шокувати… та потім він визнав би її слушність. Зарізавши бомжа під залізничною платформою, він чекав, що нічні кошмари посиляться… може, навіть доведуть його до божевілля. Чекав хвиль паралізуючого почуття провини, що могло б навіть своїм нестерпним тиском змусити його вибовкати зізнання чи відібрати життя собі самому.

Але замість усього цього він полетів на Гаваї з батьками й провів найчудесніші канікули у своєму житті.

Минулого вересня він перейшов у старші класи, почуваючись по-новому, відчуваючи в собі напрочуд багато нових сил, неначе в шкуру Тода Боудена застрибнула нова людина. Усе те, що з раннього дитинства не справляло на нього жодного особливого враження — сонячне світло щойно після світанку, вид на океан з Риб’ячого пірсу, людський мурашник, що діловито сновигав по центральній вулиці тієї присмеркової миті, коли вмикають вуличні ліхтарі, — усе це закарбувалося в його свідомості низкою яскравих камей, таких виразних образів, що вони здавалися гальванізованими. Він куштував життя кінчиком язика, наче ковток вина просто з пляшки.

Та після того, як він побачив у трубі того чаркодуя, нічні кошмари повернулися.

Найчастіше повторювався один — про того бомжа, якого він зарізав у покинутому депо. Повернувшись зі школи, Тод забігав у будинок, і веселе «Привіт, Моніко, дитинко!» готове було зірватися з його губ. Але так і застрягало в горлі, коли він бачив мертвого волоцюгу на підвищенні сніданкового кутка кухні. Він сидів, згорбившись над їхнім м’ясообробним столиком у сорочці, що смерділа ригачками, і таких самих штанях. На яскравій плитці підлоги виднівся струмок крові; кров підсихала на кухонних поверхнях з іржостійкої сталі. На шафках із натуральної сосни скрізь були криваві відбитки долонь.

На дошці для нотаток біля холодильника висіла записка від матері. «Тоде, я в магазин. Буду до 3:30». Стрілки стильного золотистого годинника над плитою «Дженн-Ейр»[94] показували двадцять хвилин по третій, а п’янюга розвалився мертвим на підвищенні, наче якесь страхітливе змокріле лахміття з напівпідвалу тандитника, і всюди була кров, і Тод кидався її витирати, тер кожну заляпану поверхню та весь час кричав на мертвого бомжа, щоб той забирався, щоб дав йому спокій, а блудяга просто розвалився на столі й залишався мертвим, вищиряючись у стелю, і потічки свіжої крові все виливалися з різаних ран у його брудній шкірі. Тод хапав у комірчині швабру фірми «О-Сидер» і брався скажено терти нею підлогу, розуміючи, що не збирає кров, а навпаки — розмазує її, розляпує, але не в змозі зупинитися. І тієї миті, коли він чув, як на подвір’я заїжджає материн фургон «Таун-енд-кантрі»[95], до нього доходило, що бомж — це Дюссандер. Від цих снів він прокидався в холодному поту, хапаючи ротом повітря, на зібганому міцно стисненими руками простирадлі.

Та по тому, як він зрештою віднайшов у дренажній трубі безпритульного алкаша (того самого чи іншого) і застосував до нього молоток, кошмари припинилися. Він підозрював, що йому доведеться вбивати ще і, напевно, більше, ніж один раз. Шкода, звісно, але ж ці істоти вже й так вичерпали свою корисність для людства. Окрім корисності для Тода, звичайно. А Тод, як і решта його знайомих, дорослішаючи, допасовував свій спосіб життя до тих чи інших своїх потреб. Справді, він нічим не відрізнявся від решти. Ти мусиш торувати собі у світі шлях. І якщо хочеш нормально жити, роби це самотужки.

15


Восени свого передостаннього навчального року Тод грав у команді «Ягуари Санта-Донате» і був визнаний одним із найкращих тейлбеків. А в другій чверті того самого року, чверті, що закінчувалася наприкінці січня сімдесят сьомого, виграв конкурс «Американського легіону» на найкраще патріотичне есе. То було загальноміське змагання для учнів старших класів, які вивчали історію Америки. Тодів твір називався «Американська відповідальність». Упродовж бейсбольного сезону того каламутного року (іранського шаха скинули з престолу, ціни на бензин знову підскочили) він був пітчером, шкільною зіркою, виграв чотири гри й жодної не програв. Коефіцієнт відбивання в нього складав .361. На церемонії нагородження в червні його назвали «Спортсменом року» і тренер Гейнс вручив пам’ятну табличку (той тренер Гейнс, котрий одного разу відвів його вбік і сказав відпрацьовувати кручену подачу, «бо ніхто з цих ніґерів не вміє кидати кручену, Боудене, ніхто»). Моніка Боуден розплакалася, коли Тод зателефонував їй зі школи й повідомив, що дістане нагороду. Тод Боуден наступні два тижні після церемонії походжав, випнувши груди, і щосили старався не хизуватися. Того літа вони орендували бунґало на Біґ-Сурі, і Тод до нудоти наплавався під водою з маскою. Упродовж того самого року Тод убив чотирьох покидьків суспільства. Двох із них він зарізав, а ще двох — забив до смерті. У нього з’явилася звичка на свої «мисливські вилазки», як він їх тепер називав, вдягати дві пари штанів. Іноді він катався міськими автобусами, шукаючи підхожих місцин. Найкращими знахідками виявилися «Місія Санта-Донато для нужденних» на Даґлас-стрит і місце за рогом біля Армії спасіння на Евклід-стрит. Він повільно обходив ті квартали, чекаючи, коли до нього підійдуть жебрати. Коли наближався бомж, Тод казав йому, що він, Тод, хоче купити пляшку віскарика, і якщо бомж йому поможе, Тод із ним поділиться. Я знаю місце, казав він, куди можна буде піти. Звичайно, щоразу то було інше місце. Його мучило величезне бажання вернутися або в залізничне депо, або до дренажної труби за пустирем на Сієнаґа-вей, але він його притлумлював. Бо повертатися на місце попереднього злочину було б нерозумно.

Протягом того самого року Дюссандер обачно курив, цмулив бурбон «Прадавня доба» і дивився ТБ. Тод лише зрідка забігав, але їхні розмови з часом набували все дошкульнішого забарвлення. Вони ставали чужими один одному. Того року Дюссандер відзначив свій сімдесят восьмий день народження, а Тоду виповнилося шістнадцять. Дюссандер відзначив, що шістнадцять — це найліпший рік життя для молодого чоловіка, як сорок один — для зрілого й сімдесят вісім — для літнього. Тод чемно кивав. Дюссандер уже добряче нализався і якось так хихикав, що Тоду ставало від того дуже ніяково.

За сімдесят шостий — сімдесят сьомий Тодів навчальний рік Дюссандер відправив на той світ двох бомжів. Другий виявився живучішим, ніж могло здатися на перший погляд. Навіть після того, як Дюссандер солідно накачав його алкоголем, він лазив по кухні з руків’ям довгого ножа, устромленого в шию, заливаючи кров’ю перед сорочки й підлогу. Хитко прокружлявши два кола по кухні, бомж віднайшов коридор, що вів у передпокій, і мало не втік з будинку.

А Дюссандер стояв у кухні, шокований, широко розплющивши очі, бо не вірив тому, що бачив, і дивився, як волоцюга бурчить і відсапується, пробираючись до дверей, б’ється об стіни коридору й збиває зі стін дешеві репродукції фірми «Керієр і Айвз». І цей параліч тривав доти, доки бомж не намацав клямку. Отоді Дюссандер блискавкою метнувся через усю кухню, смикнув на себе шухляду з причандаллям і витяг виделку для м’яса. Потім помчав коридором з виделкою наголо і загнав її бомжеві в спину.

Стояв над трупом, відсапуючись. Старече серце ніяк не припиняло свій страшний забіг… калатало, мов у жертви серцевого нападу в тій телепередачі суботнього вечора, яку він так любив, — «Швидка допомога». Та зрештою його ритм уповільнився, і Дюссандер зрозумів, що все з ним буде гаразд.

От тільки крові натекло багацько, важко буде прибирати.

То було чотири місяці тому, і відтоді він нікому не робив пропозицій на зупинці автобуса в центрі міста. Надто його налякало те, що минулого разу він мало не напартачив… та коли згадував, як останньої миті все залагодив, його переповнювало відчуття гордості. Волоцюга так і не зумів вийти за двері — ось що насправді мало значення.

16


Восени сімдесят сьомого, під час першої чверті останнього навчального року в школі, Тод вступив у стрілецький клуб. А вже на початку червня сімдесят восьмого здобув кваліфікацію снайпера. В американському футболі його знову визнали одним із найкращих гравців, протягом бейсбольного сезону він виграв п’ять ігор і програв одну (програш стався внаслідок двох помилок і незарахованої пробіжки) та заробив третій найвищий бал на Почесну стипендію в історії школи. Подав документи в Берклі, і його без питань прийняли. На початку квітня він уже знав, що на випускному буде або валедиктором, або салютатором[96]. Відчайдушно хотілося бути валедиктором.

У другій половині останнього навчального року на нього накотило дивне бажання. Імпульсивне й ірраціональне, воно дуже злякало Тода. Він упевнено й твердо загнав його під контроль, і принаймні це трохи втішало. Однак те, що ця думка з’явилася в нього взагалі, навіювало жах. Він уклав угоду з життям. Усе впорядкував. Його життя тепер дуже нагадувало ясну й залиту сонцем кухню його матері, де всі поверхні вилискують хромом, «Формікою» чи іржостійкою сталлю, де варто натиснути кнопку — і все починає працювати. Були, звісно, на тій кухні й глибокі темні шафки, але в них стільки всього можна напхати, і дверцята все одно лишатимуться зачиненими.

Цей доти не знаний імпульс нагадав йому сон, у якому він повертався додому й знаходив у материній охайній світлій кухні мертвого скривавленого бомжа. Неначе в просторі тієї ясної та ретельно продуманої домовленості, яку він уклав, у тій кухні його свідомості, де було місце-для-всього-і-все-на-своєму-місці, тепер тупотів, насилу переставляючи ноги, темний кривавий незнайомець, шукаючи, де б здохнути так, щоб усім було видно…

За чверть милі від будинку Боуденів бігла восьмисмугова швидкісна автострада. Спуститися до неї можна було крутим, порослим чагарями насипом. Там було де сховатися. На Різдво батько подарував йому «вінчестер» тридцятого калібру, зі знімним телескопічним прицілом. У годину пік, коли всі смуги були забиті автівками, він міг засісти в чагарниках і… а що, легко міг би…

Зробити що?

Застрелитися…

І знищити все, заради чого гарував останні п’ять років?

Шо-шо?

Ні, сер, ні, мем, нізащо.

Це, як-то кажуть, кумедія.

Авжеж, кумедія… однак імпульс лишився.


Однієї суботи, за кілька тижнів до випуску в школі, Тод ретельно спорожнив магазин і заховав гвинтівку в чохол. Потім поклав її на заднє сидіння нової батькової іграшки — уживаного «порше». Під’їхав до того місця, де схил, порослий чагарниками, кручею спускався до автостради. Мати з батьком узяли фургон і поїхали на вихідні в Лос-Анджелес. У Діка, котрий уже став повноправним партнером, мали відбутися переговори з людьми з «Хаяту» щодо нового готелю в Рино.

Тод спускався вниз насипом, тримаючи перед собою гвинтівку в чохлі. Серце рвалося з грудей, а рот наповнився кислою наелектризованою слиною. Натрапивши на повалене дерево, він присів поза ним по-турецькому. Розчохлив гвинтівку й поклав її на гладенький стовбур. Гілка, що стирчала з нього під кутом, видавалася непоганою підставкою для ствола. Тод умостив приклад у ямці правого плеча й зазирнув у телескопічний приціл.

«Це тупо! — кричала на нього свідомість. — Хлопче, це реально тупо! Якщо тебе хтось тут попасе, то не матиме значення, заряджена гвинтівка чи ні! У тебе буде купа проблем! А скінчиться все тим, що тебе пристрелить якась дешевка».

Ранок іще тільки розгорався, машин у суботу було мало. Тод навів перехрестя на жінку за кермом блакитної «тойоти». Скло біля неї було наполовину опущене, і круглий комірець блузки без рукавів тріпотів на вітрі. Тод перемістив перехрестя на її скроню й натиснув на курок, хоч набоїв і не було. Це шкодило ударнику, але хрін із ним.

— Паф, — прошепотів він, коли «тойота» зникла в тунелі за півмилі від його схилу. І проковтнув клубок, що купою склеєних монеток застряг у горлі.

Ось наближався чоловік за кермом пікапа «Субару Брет». У цього типа була засалена на вигляд сива борода, а на голові сиділа бейсболка «Сан-Дієґо падрес».

— Ти… ти брудний щуряка… брудний щуряка, підстрелив мого братана, — прошепотів Тод, підхихикуючи, а потім знову спустив курок.

Таким робом він вистрелив ще в п’ятьох, і щоразу безсиле сухе клацання ударника псувало ілюзію наприкінці кожного «вбивства». Потому знову заховав гвинтівку в чохол. Спустився з нею униз схилом, пригинаючись до землі, щоб його, бува, не помітили. Поклав на заднє сидіння «порше». У скронях сухо й гаряче стугоніла кров. Поїхав додому. Пішов у свою кімнату. Подрочив.

17


Бомж був одягнений у пошарпаний напіврозлізлий светр з оленем, такий недоладний тут, на півдні Каліфорнії, що видавався мало не сюрреалістичним. А ще на ньому були сині джинси а-ля «для моряків», подерті на колінах, і з дірок проглядало біле волохате тіло та розчухрані струпи. Він підніс склянку з-під желе (Фред і Вілма, Барні та Бетті водили довкола вінець якийсь гротескний ритуальний танок заклинання родючості) й одним махом перехилив порцію «Прадавньої доби». Востаннє в цьому світі смачно поцмакав губами.

— Це, містере, пійло те шо треба. От шо я скажу.

— Я люблю посмакувати напоєм увечері, — погодився за спиною в бомжа Дюссандер і увігнав різницького ножа по руків’я йому в шию. Щось лунко хряснуло, ніби хтось із запалом відірвав гомілку від стегна щойно засмаженої курки. Склянка випала у волоцюги з руки й покотилася на стіл. Дісталася краю, і в русі зміцніла ілюзія того, що мультяшні персонажі на ній танцюють.

Бурлака закинув голову назад і спробував закричати. Але з горла не вирвалося нічого, крім відразливого свисту. Його очі лізли на лоба, усе далі й далі… аж поки голова не хлюпнулася волого на червоно-білу церату, що вкривала стіл на кухні в Дюссандера. Верхня частина зубного протезу, мов знімний оскал, наполовину вислизнула з рота.

Дюссандер висмикнув ножа (орудувати довелося обома руками) і пішов до кухонної раковини, заповненою гарячою водою, засобом для миття посуду «Лимонна свіжість», брудними тарілками після вечері. Ніж провалився в пінні хвилі мила, що пахли цитрусово, наче крихітний винищувач пірнув у хмару.

Він знову підійшов до столу й закляк там на мить, спершись рукою на плече мертвого бомжа, чекаючи, поки втихомиряться спазми кашлю, що його викручували. Потім витяг із задньої кишені хустинку й виплюнув у неї жовтувато-коричневий слиз. Забагато курив останнім часом. Завжди так робив, коли збирався на силі ухандохати наступного. Але з цим усе пройшло як по маслу. Справді, дуже гладко. Він побоювався, що після того, як наробив гармидеру з останнім, наступна спроба може стати занадто зухвалим випробуванням для його везіння.

А тепер, якщо поспішить, він ще встигне на другу половину «Лоуренса Велка».

Він почухрав через усю кухню, відчинив двері підвалу й увімкнув світло. Потім повернувся до раковини й витяг із шафки під нею пачку зелених поліетиленових мішків для сміття. Відірвав один, поки йшов до безформної купи, що раніше була волоцюгою. Кров цебеніла навсібіч по вкритому цератою столу, збиралася калюжею на колінах у вбитого й на горбкуватому вичовганому лінолеумі. На стільці, певно, теж лишиться, але все це можна відмити.

Дюссандер ухопив бомжа за волосся й смикнув угору. Мов не тримаючись більше на кістках, голова легко злетіла догори, і вже наступної миті бомж відхилився назад, наче людина, якій перед стрижкою мали помити голову. Дюссандер натягнув йому на голову пакет, смикнув до плечей, потім ще нижче — до ліктів. На цьому довжина пакета скінчилася. Він розстебнув ремінь свого пізнього гостя й витяг його з розшарпаних петель. Потім огорнув цим паском пакет для сміття на два-три дюйми вище ліктів і міцно затягнув. Шурхотів поліетилен. Дюссандер заходився мугикати собі під носа «Лілі Марлен».

Бомжеві ноги були взуті в потерті брудні замшеві черевики «Хаш Паппіз». Вони кволо роз’їжджалися клином на підлозі, коли Дюссандер, ухопивши труп за пояс, потягнув його до дверей підвалу. З мішка вивалилося щось біле й постукотіло по підлозі. Верхня бомжівська щелепа, побачив Дюссандер. Підібрав її й запхав господарю в передню кишеню.

Він поклав труп головою донизу у дверях підвалу (голова тепер звисала на рівні другої сходинки). Потім переліз через нього й тричі добряче напіддав ногою. Після перших двох копняків тіло трохи зрушило з місця, а вже на третьому м’яко ковзнуло вниз сходами. Десь на половині сходів ноги перелетіли через голову, і труп акробатично беркицьнувся. Та з відчутним гупотом гепнувся животом об утрамбовану землю підвалу. Один черевик злетів, і Дюссандер подумки зробив зарубку, що треба буде його підібрати.

Він спустився сходами, обігнув труп і підійшов до лавки з інструментами. Ліворуч від лавки, притулені до стіни, охайною шеренгою стояли лопата, граблі й сапка. Дюссандер вибрав лопату. Трохи попрацювати фізично піде на користь старій людині. Трохи вправ — і ти знову чуєшся молодим.

Пахло тут унизу не дуже добре, але це його не надто турбувало. Раз на місяць він білив стіни вапном (а після того, як ухандохував одного зі своїх підопічних, то й раз на три дні), а в теплу безвітряну погоду запускав нагорі вентилятор, щоб не просмердівся весь будинок. Йозеф Крамер[97] на його пам’яті любив повторювати, що мертві розмовляють, проте їхні слова ми чуємо носом.

Вибравши місце в північному кутку підвалу, Дюссандер узявся до праці. Розміри могили були два з половиною на шість футів. Він уже докопав до глибини двох футів, половини необхідного, коли в груди пострілом з дробовика вдарив перший паралізуючий біль. Він випростався, очі спалахнули й широко розкрилися. Біль покотився вниз рукою… неймовірний біль, немовби якась невидима рука зібрала в жмут усі кровоносні судини руки й тепер тягнула за них. Він побачив, як падає вбік лопата, і відчув, як підкошуються коліна. На одну страхітливу мить навіть здалося, що він звалиться в могилу сам.

Якимось дивом йому вдалося поточитися на три кроки назад і гепнутися на лавку. На обличчі застигла маска тупого подиву — він буквально її відчував. Напевно, тієї миті він був дуже схожий на комедійного актора з німого кіно, коли той вгатився лицем в обертові двері чи вступив у коров’ячий кизяк. Він опустив голову до розставлених колін і хапав ротом повітря.

Повільно проповзло чверть години. Біль трохи вщухав, та все ж йому здавалося, що встати він не зможе. Усі «принади» літнього віку, що досі обходили його стороною, навалилися воднораз, і він зрозумів усе про старість. Страшно було так, що він ладен був заскімлити від жаху. У тому вологому смердючому підвалі повз нього, ледь зачепивши, пройшла смерть. Торкнула Дюссандера краєм балахона та могла будь-якої миті повернутися. Але він тут не вмре. Докладе всіх зусиль, щоб не вмерти.

Він підвівся, тримаючи руки схрещеними на грудях, наче хотів захистити крихкий механізм від розпаду. Хитаючись, перетнув відкритий простір між лавою та сходами. Лівою ногою перечепився через простягнуту ногу покійника і, тихо скрикнувши, упав на коліна. У грудях тьмяно спалахнув біль. Він ковзнув поглядом по сходах. Круті, круті сходи. Дванадцять сходинок. Квадрат світла нагорі глузував з нього своєю віддаленістю.

Ein, — мовив Курт Дюссандер і рішуче підтягнувся на першу сходинку. — Zwei. Drei.Vier[98].

Двадцять хвилин знадобилося йому, щоб дістатися лінолеумної підлоги кухні. Двічі на сходах біль загрожував повернутися, й обидва рази Дюссандер, заплющивши очі, чекав, що станеться, чудово усвідомлюючи: ще один такий страшний напад, як там, унизу, і він, швидше за все, помре. Обидва рази біль потроху знову відступав.

Він проповз по підлозі кухні до столу, уникаючи калюж і струмків крові, що вже почали зсідатися. Дістав пляшку «Прадавньої доби», ковтнув і заплющив очі. Те відчуття скутості в грудях наче трохи відпустило. Біль ще на дещицю ослаб. Ще через п’ять хвилин Дюссандер став неквапом пробиратися вперед коридором. Телефон стояв на низенькому столику посередині.


Було чверть по дев’ятій, коли в будинку Боуденів задзеленчав телефон. Тод сидів, підібравши ноги по-турецькому, на канапі, і переглядав свої нотатки до останньої контрольної з тригонометрії. Тригонометрія його добивала, а втім, як і вся математика. Так завжди було й, напевно, буде. Батько сидів навпроти, гортав корінці у чековій книжці з портативним калькулятором на колінах і виразом легкого нерозуміння на обличчі. Моніка, найближча до телефону, дивилася кіно про Джеймса Бонда, яке Тод два вечори тому записав на магнітофон з каналу Ейч-бі-сі.

— Алло? — Вона послухала. На її обличчя набігла хмарка, і вона передала слухавку Тоду. — Це містер Денкер. Він чимось схвильований. Чи засмучений.

Тодове серце стрибнуло до горла, однак вираз обличчя лишився незворушним.

— Справді? — Він підійшов до телефону й узяв у неї з рук слухавку. — Вітаю, містере Денкер.

Голос Дюссандера звучав хрипко і різко.

— Хлопче, негайно приїзди. У мене щойно був серцевий напад. Здається, тяжкий.

— Ого, — тільки й мовив Тод, силкуючись зібратися з думками, що розбігалися, не зважати на страх, що темним громаддям уже випирав зі свідомості. — Так, це цікаво, але вже так пізно, а я вчуся…

— Я розумію, що ти не можеш розмовляти, — хрипко промовив чи радше прогавкав Дюссандер. — Але слухати можеш. Я не можу викликати «швидку» чи подзвонити в службу порятунку… принаймні поки що. У мене тут гармидер. Мені потрібна поміч… а це означає, що поміч потрібна тобі.

— Ну… якщо так на це подивитися… — Серце в Тода калатало зі швидкістю сто двадцять ударів на хвилину, але вираз обличчя залишався спокійним, майже безтурботним. Чи ж не знав він увесь цей час, що цей вечір колись та й настане? Так, звісно, знав.

— Скажи батькам, що я отримав листа, — сказав Дюссандер. — Важливого листа. Ти розумієш?

— Так, добре.

— От і побачимо, хлопче. Побачимо, з якого тіста ти зліплений.

— Авжеж, — кивнув Тод. Зненацька він збагнув, що мати уважно дивиться на нього, а не в телевізор, і вичавив із себе силувану посмішку. — Бувайте.

Дюссандер ще щось казав, але Тод уже повісив слухавку.

— Я ненадовго підскочу до містера Денкера, — сказав він, звертаючись до обох батьків, але дивився на матір. Той вираз легкої тривоги досі не стерся з її обличчя. — Вам у магазині нічого не треба купити?

— Мені — щітки, щоб чистити люльку, а твоїй матері — грамів п’ятсот ощадливості, — сказав Дік.

— Дуже смішно, — покосилася на нього Моніка. — Тоде, а з містером Денкером…

— Що, на Бога, ти брала у «Філдинґзі»? — перебив Дік.

— Декоративну поличку в гардеробну. Я тобі казала. Тоде, з містером Денкером усе гаразд, правда? У нього був якийсь дивний голос.

— На світі справді існують такі штуки, як декоративна поличка? Я думав, їх вигадали ті прицуцуваті дами, що пишуть британські детективи, щоб у них завжди було напохваті місце, де вбивця може знайти тупий предмет.

— Діку, ти даси мені слово вставити?

— Авжеж. Не соромся. У гардеробну?

— Думаю, він у порядку. — Тод натягнув шкіряну куртку й застібнув її на змійку. — Просто розхвилювався. Йому прийшов лист від племінника з Гамбурга чи Дюссельдорфа, чи ще звідкись. Він уже багато років не отримував звісток від своїх, а тут цілий лист, а в нього очі не бачать, не може прочитати.

— Оце западло, — погодився Дік. — Іди, Тоде. Їдь до старого, поможи йому, хай заспокоїться.

— Я думала, йому вже хтось читає, — сказала Моніка. — Інший хлопчик.

— Так. — Зненацька Тод відчув, що ненавидить свою матір, ненавидить той напівсформований здогад, який плавав у її очах. — Може, його вдома не було чи не зміг прийти так пізно.

— А. Що ж… іди. Але будь обережний.

— Добре. Тобі нічого не треба купити в магазині?

— Ні. Як твоя підготовка до фінальної контрольної з інтегралів?

— Із тригонометрії, — виправив Тод. — Та нормально. Уже видно кінець. — То була доволі велика брехня.

— Хочеш узяти «порше»? — поцікавився Дік.

— Ні, я на велику. — Йому потрібно було зайвих п’ять хвилин, щоб зібратися з думками й опанувати емоції. Хоча б спробувати, принаймні. А в теперішньому стані він запросто міг в’їхати на «порше» в стовп.

— Пов’яжи на коліно сигнальну стрічку, — проінструктувала Моніка. — І передай від нас привіт містерові Денкеру.

— Добре.

В очах у матері він досі бачив сумнів, але вже менш виразний. Він послав їй цілунок і пішов у гараж, де стояв його ровер — уже не «швін», а німецький, призначений для перегонів. Серце досі стрибало в грудях, а ще він відчував дике бажання взяти гвинтівку, піти в будинок і застрелити обох своїх батьків, а потім поїхати на схил, що виходив на автостраду. І не буде більше жодних переживань через Дюссандера. Ні кошмарів, ні бомжів. Він стрілятиме, і стрілятиме, і стрілятиме, і тільки одну кулю залишить наостанок.

Та потім до нього повернувся здоровий глузд, і він попрямував на велосипеді до будинку Дюссандера. Світлова стрічка над коліном описувала кола — вгору, вниз, довге біляве волосся на лобі розвіював вітер.


— Господи Ісусе! — мало не заверещав Тод.

Він стояв у дверях кухні. Дюссандер навалився на стіл, спираючись на лікті, між ними стояла склянка. На лобі бубнявіли великі краплини поту. Але дивився Тод не на Дюссандера. А на кров. Кров, здавалося, була всюди — калюжі на столі, на порожньому кухонному стільці, на підлозі.

— Де в тебе кров тече? — заволав Тод, примусивши нарешті свої паралізовані жахом ноги знову рухатись. Йому здавалося, що в проході він простояв щонайменше тисячу років. «Це кінець, — думав він. — Повний кінець усьому. Бейбі, кулька мандрує за небокрай, усе вище й вище летить нехай, усе, Тут-Тут-Тутсі, прощавай». Та однаково він стерігся, щоб не вступити ненароком у кров. — Ти ж казав, у тебе галімий серцевий напад!

— Це не моя кров, — промимрив Дюссандер.

— Що? — Тод зупинився. — Що ти сказав?

— Спустися в підвал. Там побачиш, що треба зробити.

— Що тут за чортівня відбувається? — спитав Тод. І зненацька йому сяйнула страхітлива думка.

— Хлопче, не марнуй нашого часу. Я думаю, ти не надто здивуєшся, коли побачиш те, що чекає тебе внизу. Я думаю, у тебе вже є досвід у таких справах, як та, що в мене в підвалі. Власний досвід.

Тод ще трохи подивився на нього, не вірячи власним вухам, а тоді підстрибом, долаючи по дві сходинки за раз, скотився в підвал. На перший погляд у хисткому жовтому світінні здалося, що Дюссандер скинув у підвал мішок зі сміттям. Аж тоді він побачив ноги, що стирчали, і брудні руки, що витяглися по боках під затягнутим паском.

— Господи Ісусе, — повторив Тод, але цього разу ці слова не мали жодної сили — вони випливли назовні тонким шепотом, наче пересипалися кістки скелета.

Він притис тильний бік правої долоні до рота. Губи були сухі, мов наждачний папір. На мить заплющив очі… а коли знову їх розплющив, то нарешті відчув, що панує над собою.

І взявся до справи.

Тод побачив держак лопати, що стирчав із неглибокої ями, і миттю збагнув, що саме робив Дюссандер, коли в нього забарахлив мотор. Ще кілька секунд — і відчув усю повноту підвального смороду, гидкого, як гнилі помідори. Він і раніше чув його нюхом, але нагорі той був набагато слабший… а до того ж за останні кілька років він не так часто тут бував. А тепер до нього дійшло нарешті, чим то смерділо, і довелося кілька секунд змагатися з бажанням блювонути. Він затиснув носа й рот рукою та мусив чекати, коли минеться низка приглушених покликів у горлі й шлунку.

Мало-помалу він знову опанував себе.

Ухопив мертвого синяка за ноги й потягнув через підвал до краю ями. Там кинув ноги на землю, змахнув тильним боком лівої долоні піт з чола і на одну мить укляк. Ще ніколи в житті він не старався метикувати так швидко.

Потім узяв лопату і почав поглиблювати яму. Коли вже було п’ять футів, виліз і штурхонув труп безхатька в могилу ногою. Трохи постояв на краю, дивився вниз. Сині джинси, що вже перетворилися на лахміття. Брудні вкриті кірками струпів руки. Так, то був волоцюга. Іронія була майже кумедною. Такою кумедною, що живіт від сміху надірвати можна.

Тод чкурнув нагору сходами.

— Як ти тут? — спитав у Дюссандера.

— Жити буду. Ти все зробив?

— Я в процесі.

— Швидше. Ще тут робота є.

— От би знайти кількох свиней і тебе їм згодувати. — Та перш ніж Дюссандер встиг відповісти, Тод розчинився в напівтемряві підвалу.

Уже майже повністю засипавши бомжа, Тод відчув, наче щось не так. Уважно подивився в могилу, стискаючи правою рукою держак. З гірки землі ще трохи виглядали бурлацькі ноги й кінчики ступень — один старезний черевик, імовірно «Хаш Паппі», та одна заквецяна спортивна шкарпетка, що могла бути білою за часів, коли Тафт президентом був[99].

Один «Хаш Паппі»? Один?

До підніжжя сходів повз пічку Тод повертався мало не бігом. Ошаліло роззираючись навколо. У скронях пульсував біль, наче зсередини хтось просвердлював голову тупими насадками для дриля. Старий черевик лежав недалеко, за п’ять футів, перевернутий, у тіні якогось давно забутого стелажа. Тод схопив його, побіг назад до могили й пожбурив усередину. Потім знову заходився копати. Засипав землею черевик, ноги — усе.

Коли вся земля перекочувала назад у яму, він постукав лопатою об землю, збиваючи налиплий ґрунт. Потім узявся за граблі, розрівняв ними поверхню, намагаючись замаскувати те, що землю тут зовсім недавно перекопували. Хоча користі з цього було нуль. Без належного прикриття яма, яку нещодавно викопали, а потім засипали, завжди буде схожою на яму, яку нещодавно викопали, а потім засипали. Але однаково ж ніхто не матиме змоги сюди спуститися, правда? Їм із Дюссандером залишається тільки надіятися, хай йому чорт.

Тод побіг нагору сходами. Дихати йому ставало дедалі важче.

Лікті Дюссандера роз’їхалися, голова безсило похилилася на стіл. Очі були заплющені, а повіки налилися яскраво-фіолетовою барвою — кольору айстр.

— Дюссандер! — закричав Тод. У роті виник гарячий соковитий присмак — так смакує страх, змішаний з адреналіном та пульсуючою нагрітою кров’ю. — Ану не смій мені вмирати, гівнюк ти старий!

— Тихіше, — не розплющуючи очей, промовив Дюссандер. — Зараз усі сусіди збіжаться.

— Де в тебе засіб для миття? «Лестойл»… «Топ Джоб»… щось таке. І ганчірки. Мені потрібні віхті.

— Усе під раковиною.

У багатьох місцях кров уже попідсихала. Дюссандер підвів голову і спостерігав, як Тод повзає по підлозі, відшкрібаючи спочатку калюжу на лінолеумі, а потім поодинокі струмки, що збігли додолу по ніжках стільця, на якому сидів бомж. Хлопець несамовито кусав губи, гриз їх, як кінь — вудила. Та ось роботу було скінчено. У повітрі кухні повис ядучий запах мийного засобу.

— Під сходами є коробка зі старим ганчір’ям, — сказав Дюссандер. — Поклади скривавлене на дно. І не забудь помити руки.

— Не чіпляйся до мене зі своїми порадами. Це ти мене втягнув.

— Невже? Мушу сказати, ти непогано втягнувся. — У голосі Дюссандера промайнула тінь колишньої глузливості, та потім лице перекосилося від болю. — Поквапся.

Тод заховав ганчірки й востаннє збіг нагору підвальними сходами. Нервово позирнув униз, потім клацнув вимикачем і зачинив двері. Підійшовши до раковини, закасав рукава й пустив найгарячішу воду, яку тільки міг витримати. Занурив руки в мильну піну… а звідти дістав різницького ножа, яким орудував Дюссандер.

— От би перетяти тобі ним горлянку, — сухо промовив Тод.

— Так. І згодувати мене свиням. Ні на мить не сумніваюся.

Тод помив ножа, витер рушником і сховав. Швидко впорався з брудним посудом, випустив воду й обполоснув раковину. А витираючи руки, глянув на кухонний годинник і побачив, що вже двадцять по десятій.

Він пішов до телефону, що стояв у коридорі, зняв слухавку й подивився на неї в задумі. У голові неприємно цокала думка, що він щось випустив з уваги — щось таке ж загрозливе, як бомжівський черевик. Але що? Він не знав. Якби не той головний біль, він би зміг згадати. Триклятий біль. Доти пам’ять його не підводила, і це лякало.

Він набрав два-два-два, і після одного гудка відповів голос: «Медична частина Санта-Донато. У вас проблеми зі здоров’ям?»

— Мене звати Тод Боуден. Я зараз на Клермонт-лейн, дев’ятсот шістдесят три. Потрібна «швидка».

— А що сталося, синку?

— Це мій друг, містер Д… — Тод так сильно закусив нижню губу, що з неї бризнула кров, і на мить перед очима все попливло. Його накрило хвилею пульсуючого головного болю. Дюссандер. Він мало не виказав цій анонімній «медичній частині» справжнє прізвище Дюссандера.

— Синку, заспокойся, — сказав голос. — Не поспішай, усе буде добре.

— Мій друг, містер Денкер. Здається, у нього серцевий напад.

Тод почав перелічувати, але оператору вистачило почути, як він описує біль у грудях, що мігрував у ліву руку. Він сказав Тоду, що «швидка» прибуде хвилин за десять-двадцять, усе залежатиме від того, чи завантажені автошляхи. Тод повісив слухавку й притис долоні до очей.

— Викликав? — кволо запитав Дюссандер.

— Так! — заверещав Тод. — Так, викликав! Так, чорт забирай, так! Так, так, так! Заткнися!

Він ще сильніше натиснув нижньою частиною долонь на очі й спершу побачив спалахи світла, а потім під повіками розпливлося яскраве червоне поле. «Тоде, дитинко, збери себе докупи. Ану взяв себе в руки, цвіль ходяча, не розповзайся, в натурі».

Він розплющив очі й знову взяв слухавку. Тепер буде найважче. Тепер настав час подзвонити додому.

— Алло? — М’який інтелігентний голос Моніки у вусі. На якусь мить (лише на одну-єдину) він уявив, як б’є її в ніс дулом «вінчестера» й натискає на гачок, випускаючи кулю в перший потік крові, який рине з ніздрів.

— Матусю, це я, Тод. Дай мені тата, тільки швидко.

Він давно перестав звати її матусею. Знав, що цей сигнал вона зловить швидше, ніж будь-який інший. Так і вийшло.

— Що сталося? Тоде, щось не так?

— Просто дай мені з ним поговорити!

— Але що…

Трубка пластмасово стукнула об стіл. Тод почув, як мати щось каже батькові. І подумки приготувався.

— Тоде? Що у вас там сталося?

— Тату, містер Денкер… по-моєму, у нього серцевий напад. Ні, точно серцевий напад.

— Господи! — Батьків голос ненадовго затих, і Тод почув, як він повторює почуте дружині. Потім голос повернувся. — Він живий? Як тобі здається?

— Живий. При тямі.

— Добре, дякувати Богу. Викликай «швидку».

— Уже.

— Два-два-два?

— Так.

— Молодчина. Як він, на твій погляд? У тяжкому стані?

(у тяжкому, та, курва, недостатньо!)

— Тату, я не знаю. Сказали, «швидка» скоро буде, але… чогось мені страшно. Можеш приїхати почекати зі мною?

— Авжеж. Дай мені чотири хвилини.

Поки батько вішав трубку і зв’язок увірвався, Тод встиг почути, як він щось каже матері. І собі поклав слухавку на важіль.

Чотири хвилини.

Чотири хвилини на те, щоб зробити все, що не встиг. Чотири хвилини, щоб згадати те щось, про що він точно забув. Чи, може, і не забував зовсім? Може, це просто нерви. Господи, як же шкода, що довелося телефонувати батькові. Але то була цілком природна річ, чи не так? Звісно. А чи була ще якась природна річ, якої він не зробив? Щось?..

— От я безголовий! — зненацька простогнав він і блискавкою назад шугонув на кухню. Голова Дюссандера покоїлася на столі, повіки були напівстулені, на обличчі застиг загальмований вираз.

— Дюссандер! — заволав Тод, грубо хапаючи старого за плечі й трясучи, аж старий застогнав. — Прокинься! Та прокидайся ж ти, стара смердючка!

— Що таке? «Швидка»?

— Лист! Зараз сюди приїде мій батько, зовсім скоро він буде тут. Де той галімий лист?

— Що… який лист?

— Ти сказав, щоб я їм сказав, що тобі прийшов важливий лист. А я сказав… — Раптом серце пішло у п’яти. — Я сказав, що він з-за океану… з Німеччини. Боже! — Тод ухопився за голову, запустивши пальці у волосся.

— Лист. — Дюссандер поволі через силу підвів голову. Його зморшкуваті щоки набрали нездорового жовтувато-білого відтінку, губи посиніли. — Напевно, від Віллі. Віллі Франкеля. Мій дорогий… дорогий Віллі.

Тод кинув погляд на свій наручний годинник і побачив, що, відколи він повісив слухавку, минуло вже дві хвилини. Батько не доїхав би до будинку Дюссандера за чотири хвилини (просто фізично не зміг би), але однаково «порше» їздив збіса швидко. Швидко, от що. Усе закрутилося надто швидко. І все одно щось тут було не так, він просто відчував це. Але часу на те, щоб зупинитися й простежити, де заковика, не було.

— Так, добре, я читав його тобі, ти розхвилювався і вхопився за серце. Добре. Де він?

Дюссандер тупо на нього глипнув.

— Той лист! Де він?

— Який лист? — неуважно спитав Дюссандер, і в Тода засвербіли руки придушити те старе просочене алкоголем опудало.

— Той, який я тобі читав! Той, що від Віллі-як-його-там! Де він?

Вони обидва одночасно подивилися на стіл, наче сподіваючись, що лист зараз на ньому матеріалізується.

— Нагорі, — зрештою видушив із себе Дюссандер. — Пошукай у моєму трюмо. Третя шухляда. На дні тої шухляди буде маленька дерев’яна скринька. Тобі доведеться її зламати, щоб відчинити. Я вже давно загубив ключ. Там лежать дуже старі листи від мого друга. Усі не підписані. Усі без дати. Усі німецькою. Сторінка чи дві згодиться, щоб оселедця почистити, як ви кажете. Якщо поквапишся…

— Ти здурів? — казився від люті Тод. — Я не знаю німецької! Як я зміг би прочитати тобі листа, написаного німецькою, ушльопок ти кінчений!

— А чого б то Віллі писав мені англійською? — утомлено заперечив йому Дюссандер. — Якби ти прочитав мені листа німецькою, то міг не розібрати ні слова, але я б його зрозумів. Звісно, вимова твоя різала б мені як серпом по серцю, та все одно я зміг би…

Дюссандер мав рацію (знову), але Тод не хотів більше нічого чути. Навіть після інфаркту це дідисько на крок його випереджало. Тод полетів коридором до сходів. Затримався лише на мить — подивитися, чи не зупинився перед будинком батьків «порше». Машини не було, але Тодів годинник повідомив йому, що часу лишилося впритул. Минуло вже п’ять хвилин.

Перестрибуючи по дві сходинки за раз, він увірвався в спальню Дюссандера. Раніше він ніколи тут не бував, і якось навіть особливо не хотілося, тож кілька секунд просто приголомшено роззирався по незнайомій території. А тоді побачив трюмо — дешеве, у стилі комісійний модерн, як називав його батько. Тод упав перед ним на коліна й щосили смикнув на себе третю шухляду. Вона вийшла наполовину, потім перекосилася в пазах і застрягла намертво.

— А щоб ти провалилася, — прошепотів їй Тод. На мертвотно-блідому обличчі палахкотіли темно-криваві плями рум’янцю, а ще блакитні очі, потемнілі, мов штормові хмари над Атлантикою. — Бісова клята штуковина, та вилазь ти вже нарешті!

Він шарпнув так сильно, що все трюмо похилилося вперед і мало не впало на нього, та потім вирішило повернутися на місце. Шухляда вискочила з пазів і приземлилася Тоду на коліна. Навколо нього пролився дощ зі шкарпеток, трусів і носовичків Дюссандера. Запустивши руки в речі, що ще лишилися лежати в шухляді, Тод намацав нарешті дерев’яну скриньку: із дев’ять дюймів завдовжки й три завглибшки. Він потягнув за віко вгору. Нічого не сталося. Як і казав Дюссандер, вона була замкнена. Того вечора на шару йому нічого не діставалося.

Він так-сяк позапихав розкиданий одяг у шухляду й всадив її в довгасте гніздо. І знову вона застрягла. Тод смикав її вперед-назад, щоб звільнити. По обличчю рясно стікав піт. Урешті-решт вдалося загнати шухляду аж до самого кінця й пристукнути. Зі скринькою в руках він звівся на ноги. Скільки ж минуло часу?

Ліжко в Дюссандера було зі стовпчиками в ногах. І об один із цих стовпчиків Тод брязнув замок скриньки. Він вклав в удар усю силу й від болю в руках вишкірив усі зуби, коли віддача пішла аж до ліктів. Подивився на замок. Здавалося, він трохи увігнувся, але залишився цілим. Тод знову гепнув ним об стовпчик, цього разу ще сильніше, не зважаючи на біль. Цього разу від стовпчика відлетіла скалка дерева, однак замок не піддався. Тод нервово реготнув і перейшов зі скринькою на інший бік ліжка. Тут уже підняв її високо над головою і з усією силою гахнув об стовпчик. Цього разу дерево над замком тріснуло.

Коли Тод відкидав віко скриньки, повз вікно спальні Дюссандера сяйнули фари автомобіля.

Він запустив руки в скриньку й несамовито перекидав вміст. Листівки. Пасмо волосся. Складена в декілька разів фотографія жінки, на якій не було нічого, крім чорних мереживних під’вязок. Старий гаманець. Кілька посвідчень особи. Порожня шкіряна обкладинка на паспорт. А на дні — листи.

Світло фар уже розгоралося яскравіше, і Тод почув виразне бурчання двигуна «порше». Звук став гучнішим… і враз увірвався.

Тод ухопив три аркуші паперу, надіслані авіапоштою і щільно списані по-німецькому на обох боках, і вибіг з кімнати. А коли вже був біля сходів, згадав, що понівечена скринька так і лишилася на ліжку в Дюссандера. Притьмом побіг назад, схопив її й витяг третю шухляду.

І знову вона застрягла. Тільки тепер пролунав упертий скрегіт дерева об дерево.

Іззовні долинув вереск аварійних гальм «порше». Відчинилися дверцята водія, потім грюкнули, зачиняючись.

Тод почув власний тихий стогін. Він поклав скриньку в перекошену шухляду, підвівся, а тоді з розмаху шваркнув по ній ногою. Шухляда зачинилася, наче так і було. Якусь мить Тод стояв і кліпав на неї, а тоді помчав коридором до сходів, злетів униз і вже на півдорозі почув швидкий перестук батькових кроків на доріжці перед будинком. Тод перестрибнув через поруччя, легко приземлився й побіг у кухню. Аркуші шурхотіли, тріпочучи в руці.

Гупання в двері.

— Тод? Тоде, це я!

А десь далеко вже завивала сирена «швидкої». Дюссандер знову поринув у стан напівпритомності.

— Тату, я йду! — заволав Тод.

Він поклав аркуші на стіл, розгорнув їх трохи віялом, неначе вони впали від хвилювання, а тоді рушив коридором до вхідних дверей і впустив батька.

— Де він? — Дік Боуден протиснувся повз Тода в передпокій.

— У кухні.

— Тоде, ти все зробив правильно. — І батько обійняв його: грубо, незграбно, зніяковіло.

— Сподіваюсь, я все запам’ятав, — скромно відповів Тод і пішов слідом за батьком через коридор у кухню.

Вони так поспішали вирядити Дюссандера з будинку, що лист лишився майже непоміченим. Тодів батько тільки взяв його зі столу, та й кинув назад, коли зайшли медики з ношами. Тод із татом поїхали слідом за каретою «швидкої», і хлопцеве пояснення того, що сталося, лікар, який узявся вести Дюссандера, прийняв беззастережно. Зрештою, містерові Денкеру було сімдесят дев’ять років, і його звички залишали бажати кращого. Також лікар скупо похвалив Тода за те, що так спритно мислив і діяв. Тод без ентузіазму йому подякував і спитав у батька, чи можуть вони тепер поїхати додому.

Поки їхали, Дік знову йому сказав, як ним пишається. Але Тод ледве його чув. Він знову думав про свою гвинтівку.

18


Саме того дня Морис Гейзель поламав собі хребет.

Ламати собі хребта Морис аж ніяк не збирався. Усе, що він хотів зробити, — прибити край водостічної труби з лівого боку будинку. Поламати хребет зовсім не входило в його плани, оце вже ні, спасибі, достатньо він і так у житті горя спізнав. Його перша дружина померла у двадцять п’ять років, обидві їхні спільні доньки вже теж були мертві. Брат загинув у трагічній аварії неподалік від «Диснейленду» сімдесят першого. Самому Морису невдовзі мало виповнитися шістдесят, і йому дошкуляв артрит, він швидко розвивався, і з кожним днем ставало дедалі гірше. А ще на обох руках росли бородавки, відростали назад із такою ж швидкістю, із якою лікар їх припалював. Крім того, він мав схильність до мігреней, і за останні кілька років той поц, їхній сусід Роґан, узяв моду обзивати його Голівка Морис. Морис уголос обурювався Лідії, своїй другій дружині, як би Роґану сподобалось, якби він, Морис, узяв за правило обзивати його Геморой Роґан.

— Морисе, та годі тобі, — казала Лідія в таких випадках. — З тобою вже й пожартувати не можна, ти ніколи жартів не розумів, іноді я дивуюся, як я взагалі могла вийти за чоловіка, у якого зовсім нема почуття гумору. Ото поїхали в Лас-Вегас, — казала Лідія, звертаючись до порожньої кухні, наче там стояв невидимий натовп глядачів, яких бачила тільки вона, — дивимося шоу Бадді Гекета[100], а Морис хоч би тобі раз засміявся.

Окрім артриту, бородавок і мігреней, у Мориса ще була Лідія, котра, хай Господь її береже, за останні п’ять років перетворилася на діставучу пилку… після того, як їй вирізали матку. Тож і без поламаного хребта йому вистачало журби та негараздів.

— Морисе! — заверещала Лідія, виходячи з будинку й обтираючи мильну піну з рук кухонним рушником. — Морисе, ану злізь із драбини, негайно!

— Що? — Щоб її побачити, Морису довелося повернути голову. Він стояв на передостанньому шаблі алюмінієвої розсувної драбини. Уздовж цього шабля йшла яскраво-жовта наліпка з написом: «НЕБЕЗПЕЧНО! ВИЩЕ МОЖНА ВТРАТИТИ РІВНОВАГУ!» На Морисі був теслярський фартух із широченними кишенями, в одній лежали цвяхи, а в другій — міцні скоби. Земля під ніжками драбини була трохи нерівна, тож, коли він ворушився, драбина злегка погойдувалася. Шия боліла від поганючої прелюдії до мігрені. Морис був сердитий. — Що?

— Злазь звідти, кажу, поки спину собі не зламав.

— Мені ще трохи.

— Морисе, ти на тій драбині гойдаєшся, як у човні. Злазь.

— Коли дороблю, тоді й злізу! — сердито відрубав він. — Не займай мене!

— Ти собі спину зламаєш, — страдницьки повторила вона й пішла в будинок.

Через десять хвилин, коли він забивав у стічний жолоб останній цвях, відхилившись назад і ледве балансуючи на драбині, пролунав котячий вереск, й одразу ж за ним — лютий собачий гавкіт.

— Що там за…

Морис озирнувся, і розсувна драбина небезпечно гойднулася. Тієї самої миті їхній кіт (Любчик його звали) вилетів з-за рогу гаража. Він весь розпухнатився, шерсть стояла дибки, зелені очі палали. За ним, висолопивши язика й тягнучи за собою повідець, гнався роґанівський цуцик Коллі.

Любчик, якому всілякі забобони були помітно до лампочки, шаснув попід драбиною. Коллі кинувся за ним.

— Куди преш, псина тупа, ану пішов звідси! — заволав Морис.

Драбина похитнулася. Коллі вдарився об неї боком. Драбина стала падати набік, і Морис, завиваючи від жаху, полетів разом із нею на землю. Цвяхи й скоби посипалися з теслярського фартуха. Приземлився Морис половиною тіла на бетонну під’їзну доріжку, іншою половиною — на землю, і в спині одразу ж спалахнув страшний несамовитий біль. Він радше не почув, як луснув його хребет, а відчув це. А потім на якийсь час усе навколо сповила сіра імла.

Коли всі предмети перед очима знову набули різкості, виявилося, що він усе ще лежить половиною тіла на бетонній доріжці, серед цвяхів і скоб. Лідія вклякла над ним і плакала. Сусід Роґан теж був поряд, з лицем блідим, мов саван.

— А я ж казала! — белькотіла Лідія. — Я ж казала, злазь! І що тепер? Подивися, що ти наробив!

Морис зрозумів, що дивитися не має ні найменшого бажання. Його тулуб посередині оперізувала смуга задушливого пульсуючого болю, і це було погано, але було й ще щось значно гірше: нижче поясу болю він не відчував нічого — зовсім нічого.

— Пізніше голоситимеш, — хрипко промовив він. — Лікаря викликай.

— Я викличу, — сказав Роґан і побіг у свій будинок.

— Лідіє. — Морис облизнув губи.

— Що? Морисе, що? — Вона схилилася над ним, і на щоку йому ляпнула сльоза. Напевно, то було зворушливо, однак від цього він сіпнувся, а сіпання тільки посилило біль.

— Лідіє, у мене знову мігрень.

— Ой, бідолашка! Бідося Морис! Але я ж казала тобі…

— У мене голова болить, бо собака того поца Роґана всю ніч гавкав і не давав мені спати. А сьогодні той собака погнався за моїм котом і перекинув мою драбину, і тепер, мені здається, у мене хребет зламаний.

Лідія заверещала, і від цього звуку Морису все завібрувало в голові.

— Лідіє. — Він знову облизнув губи.

— Що, любий?

— Я вже багато років це підозрював. А тепер я впевнений.

— Бідний мій Морис! У чому ти впевнений?

— Бога немає, — сказав Морис і знепритомнів.


Його відвезли в Санта-Донате, а там лікар сказав йому (в інші дні приблизно о цій самій порі він би вже сидів на кухні та через силу жував нікудишню Лідіїну вечерю), що він більше ніколи в житті не ходитиме. На той час усе його тіло вже закували в гіпс. Узяли кров і сечу на аналізи. Доктор Кеннелман зазирнув йому в очі й постукав по колінах гумовим молоточком, але у відповідь на удари жодна нога рефлекторно не сіпнулася. І на кожному повороті стирчала Лідія, сльози струменіли з її очей, хусточки змокали одна за одною. Лідія, котра з превеликою втіхою вийшла б заміж за біблійного Йова, нікуди не ходила без солідного запасу мереживних ганчірок для шмарклів, просто на той випадок, якщо випаде нагода лити сльози струмками й довго-предовго хлюпати носом. Вона подзвонила своїй матері, і та обіцяла скоро прибути («Це добре, Лідіє» — хоча на світі не було людини, огиднішої для Мориса за Лідіїну матір). Вона зателефонувала ребе («Це добре, Лідіє» — хоча Морис ось уже п’ять років не потикав носа в синагогу і навіть не знав, як того ребе звуть). Вона подзвонила навіть його босу, і той, хоч і не міг найближчим часом приїхати, але передавав своє найщиріше співчуття («Це добре, Лідіє» — хоча, якщо для нього й існувала людина, яка приблизно дорівнювала Лідіїній матері за огидністю, то це той жувальник сигар, той поц Френк Гескел). Урешті-решт Морису дали валіум і забрали Лідію. Зовсім скоро по тому Морис просто кудись поплив — не стало ні турбот, ні мігрені, нічого. І промайнула остання думка: заради цих маленьких синіх пігулок можна б іще раз вилізти на драбину й поламати собі хребет.


Коли він прокинувся (чи ліпше сказати — прийшов до тями), за вікном ще тільки народжувався світанок, і в усій лікарні стояла мертва тиша. У душі Морис відчував безмежний спокій… замалим не безжурність. Йому нічого не боліло: тіло здавалося сповитим бинтами й невагомим. Навколо ліжка стояло якесь хитре причандалля, зовні схоже на клітку для білки, — зі штангами з нержавійки, розтяжками й підйомниками. Його ноги утримували кабелі, присобачені до цього снаряда. А спину наче підтримувало у вигнутому стані щось ізнизу, але зрозуміти, що там, було годі — зазирнути під себе він не міг.

«Бува й гірше, — подумав він. — У всьому світі людям бува набагато гірше. В Ізраїлі оно палестинці підривають автобуси з фермерами, які скоїли політичний злочин — поїхали в місто кіно подивитися. Ізраїльтяни борються з цією несправедливістю, скидаючи бомби на палестинців і вкупі з терористами… якщо вони там є… убиваючи дітей. У людей бувають і більші нещастя, ніж у мене… я не скажу, що оце у мене щастя, навіть близько ні, але іншим буває гірше».

Він із зусиллям підняв руку (десь у тілі угніздився біль, але дуже слабкий) і стиснув пальці перед очима у кволий кулак. Ну от. З кистями рук усе гаразд. І вище теж. А те, що він нічого не відчуває нижче пояса… то й що з того? У всьому світі повно людей, паралізованих нижче шиї. Є люди з проказою. Ті, хто вмирає від сифілісу. А якраз у цей момент десь у світі люди піднімаються трапом на літак, якому судилося розбитися. Так, це нещастя, але на світі є й гірші неприємності.

А колись давніше у світі були набагато гірші неприємності.

Він підніс ліву руку. Вона наче плавала перед очима в повітрі, відокремлена од тіла, — стареча рука з млявими вже м’язами. Він лежав у лікарняній сорочці, але з короткими рукавами, тож було добре видно номер на передпліччі, витатуюваний синім чорнилом, що вже майже стерлося. A499965214. Гірші неприємності, так, гірші, ніж звалитися з розсувної драбини в передмісті, зламати собі хребет, потрапити в чисту стерильну міську лікарню й отримати валіум, який гарантовано забере всі твої турботи й віднесе їх кудись у бульбашці.

Були ще душові — от вони були гірші. Гезер, його перша дружина, померла в одній з їхніх бридких душових. Були траншеї — майбутні могили. Він заплющував очі, і перед внутрішнім зором одразу зринали люди, вишикувані вздовж роззявленої пащеки траншеї, чув залп пострілів із гвинтівок, досі пам’ятав, як вони гепалися спинами об землю, як недолугі ляльки. Були ще крематорії — вони були гірші, крематорії, що виповнювали повітря всюдисущим солодким запахом євреїв, які горіли, мов смолоскипи, недосяжні людському оку. Спотворені жахом обличчя давніх друзів і родичів… обличчя, що танули, мов розплавлений віск свічок, обличчя, що танули наче в тебе перед очима — робилися все тоншими, і тоншими, і найтоншими. А тоді одного дня зникали назавше. Куди вони йшли? А куди йде полум’я смолоскипа, коли його задмухує холодний вітер? У рай? У пекло? Вогники в пітьмі, свічки на вітрі. Коли Йов зрештою зламався й запитав, Бог йому відповів: «Де ти був, коли Я створював світ?» Якби Морис Гейзель був Йовом, він би відказав: «А де Ти був, коли помирала моя Гезер, Ти, поц?! Дивився гру «Янкі» з «Сенаторами»? Якщо Ти неспроможний вести свої справи краще, то забирайся з-перед моїх очей».

Так, були й значно гірші неприємності, ніж поламати собі хребта. Він у цьому не сумнівався. Але який Бог міг дозволити йому поламати хребет і стати на все життя паралітиком після того, як у нього на очах померли його доньки, дружина й друзі?

Ніякий, бо Його не було.

З кутика ока скотилася сльоза. Десь за дверима палати тихо теленькнув дзвоник. По коридору, скрадаючись, пройшла медсестра в білих туфлях на каучуковій підошві. Підлога під нею тихо порипувала. Двері його палати були прочинені, і на протилежній стіні коридору виднілися літери СИВНОЇ ТЕ. Напевно, «ВІДДІЛЕННЯ ІНТЕНСИВНОЇ ТЕРАПІЇ», здогадався Морис.

У кімнаті щось ворухнулося — зашелестіли простирадла.

Дуже повільно Морис повернув голову вправо, у протилежний від дверей бік. Побачив поряд зі своїм ліжком тумбочку, на якій стояла карафка з водою. Ще на столику були дві кнопки виклику. А за ним стояло ще одне ліжко, у якому лежав чоловік, ще старіший і хворіший на вигляд, ніж за власними відчуттями сам Морис. Він, на відміну від Мориса, не був посаджений у гігантське колесо для білки, але біля ліжка стояв штатив крапельниці, а в ногах — якийсь прилад із монітором. Шкіра в чоловіка була жовта й обвисла. Довкола рота й очей залягли глибокі зморшки. Жовтувато-сиве волосся здавалося сухим і неживим. Тонкі повіки посиніли від набряків і блищали, а на великому носі Морис побачив розквітлі капіляри пожиттєвого алкоголіка.

Морис відвів погляд… та раптом знову повернув голову. Світанкове світло вже яснішало, лікарня прокидалася, і в Мориса з’явилося страшенно дивне відчуття, що він звідкись знає свого сусіда по палаті. Чи могло таке бути? На вигляд чоловікові було десь від сімдесяти п’яти до вісімдесяти. Але такої старої людини серед знайомих Мориса наче не було — крім хіба що Лідіїної матері. Часом йому здавалося, що це кошмарисько старіше за Сфінкса (і навіть зовні дуже на нього скидається).

Може, цього чоловіка він знав у минулому, може, навіть до того, як він, Морис, приїхав в Америку. Може, і так. А може, і ні. Та й чому з доброго дива це стало щось означати? А якщо вже на те пішло, чому цього вечора на нього наринули всі спогади про табір, про Патин, тоді як він завжди намагався (і найчастіше успішно) тримати все це в гробниці пам’яті?

Зненацька поза шкірою пробіг холодок, неначе Морис щойно переступив поріг будинку з примарами, що існував лише в його свідомості, будинку, де не упокоїлися старі трупи й коридорами блукали старі привиди. Чи могло таке бути, тут, тепер, у цій чистій лікарні, через тридцять років по тому, як ті темні часи скінчилися?

Він відвернувся від старого в сусідньому ліжку й невдовзі знову відчув, що його хилить до сну.

Цей чоловік здається тобі знайомим, але це лише твій розум із тобою жартує. Лише твій розум, розважає тебе, як може. Розважає так, як колись намагався розважити в…

Але про це йому згадувати не хотілося. Він не дозволяв собі про це згадувати.

Поринаючи в сон, пригадав, як колись хизувався перед Гезер (але не перед Лідією, хизуватися перед Лідією не мало сенсу: вона була не така, як Гезер, котра завжди тільки мило всміхалась у відповідь на його безневинне надимання щік і гордовите кукурікання): «У мене стопроцентна пам’ять на обличчя, я їх ніколи не забуваю». Тут, у палаті, йому випала нагода дізнатися, чи це й досі правда. Якщо він справді в якийсь період свого життя знав чоловіка, що лежав у сусідньому ліжку, то має згадати, коли це було… і де.

Уже на порозі сну, то переступаючи його, то повертаючись назад, Морис подумав: «Може, я знав його в таборі». Ото була б іронія долі — те, що називали «насмішкою Бога». «Якого Бога?» — запитав Морис Гейзель у себе знову. І заснув.

19


Тод закінчив школу салютатором у своєму класі. Можливо, у цьому винна була погана оцінка з тригонометрії, до якої він готувався того вечора, коли з Дюссандером стався серцевий напад. Через ту іспитову контрольну його загальна оцінка за курс упала до дев’яноста одного, на один пункт нижче середньої для «А з мінусом».

За тиждень після випуску Боудени навідали містера Денкера в центральній лікарні Санта-Донате. Усю чверть години, поки обмінювалися банальностями: усіма тими «дякую» та «як-ваше-самопочуття», — Тод неспокійно совався на стільці й дуже зрадів жаданій перерві, коли чоловік, що лежав у сусідньому ліжку, попросив його підійти на хвильку.

— Ви мені пробачте, — виправдовуючись, мовив чоловік. Його тіло було скуте гіпсом і для чогось прикріплене до системи дротів і підйомних пристроїв над ліжком. — Мене звати Морис Гейзель. Я хребет зламав.

— Дуже прикро, — сумовито промовив Тод.

— О, він каже «дуже прикро»! Цей хлопець має дар усе применшувати!

Тод хотів було перепросити, але Гейзель, злегка всміхаючись, підняв руку. Обличчя в нього було бліде й змучене, таке, як у будь-якого старого пацієнта лікарні, перед яким відкриваються перспективи карколомних змін у житті — і, авжеж, переважно це зміни не на краще. У цьому плані, подумав Тод, вони з Дюссандером дуже подібні.

— Не треба, — сказав Морис. — Не треба відповідати на нетактовне зауваження. Ти незнайомець. А хіба незнайомцю повинні боліти мої біди?

— «Немає людини, що була б як острів, сама по собі…» — почав Тод, і тут Морис розсміявся.

— Ти диви, він мені Донна цитує! Який розумник! А твій друг, йому дуже зле?

— Ну, лікарі кажуть, що він непогано тримається, як на свій вік. Йому сімдесят дев’ять.

— Нівроку! — вигукнув Морис. — Знаєш, він не дуже зі мною розмовляє. Але з того, що каже, я зрозумів, що він натуралізований громадянин. Як я. Знаєш, я поляк. За походженням тобто. Із Радена.

— Справді? — ввічливо мовив Тод.

— Так. Знаєш, як у Радені називають кришку каналізаційного люка?

— Ні, — усміхнувся Тод.

— Винахід Говарда Джонсона[101], — і Морис розсміявся. Тод засміявся разом із ним. Здригнувшись від сміху, Дюссандер глипнув на них і ледь помітно насупився. Та потім Моніка щось сказала, і він знову перевів погляд на неї.

— То твій друг натуралізований чи ні?

— А, так, — кивнув Тод. — Він із Німеччини. Ессен. Знаєте таке місто?

— Ні, — відповів Морис. — Але в Німеччині я був лише раз. Цікаво, чи він пройшов війну.

— Оцього я не скажу. — Тодові очі враз похолоднішали.

— Ні? Ну та це не має значення. То було давно-давно, та війна. Ще два роки, й у цій країні з’являться люди, які за конституцією зможуть стати президентами. Президент, який народився вже після війни! Для них, либонь, не буде різниці між дюнкеркським чудом[102] і переходом Ганнібала зі слонами через Альпи.

— А ви були на війні? — поцікавився Тод.

— Можна й так сказати. Ти хороший хлопчик, прийшов навідати старенького… двох стареньких, зі мною включно.

Тод скромно всміхнувся.

— Я стомився, — сказав Морис. — Мабуть, посплю.

— Бажаю вам якнайшвидше одужати.

Морис кивнув, усміхнувся й заплющив очі. А Тод повернувся до ліжка Дюссандера, якраз вчасно, бо його батьки саме збиралися йти. Тато все поглядав на годинник і з награною щиросердістю в голосі вигукував, як же все-таки вже пізно. Але Морис Гейзель не спав. І потім ще довго не міг заснути.


Через два дні Тод повернувся в лікарню сам. Цього разу Морис Гейзель на сусідньому ліжку, вмурований у свій гіпс, міцно спав.

— Ти добре впорався, — тихо промовив Дюссандер. — Повертався потім у будинок?

— Так. Поклав назад скриньку й спалив того клятого листа. Не думаю, що комусь до нього є діло, але я боявся… не знаю чого. — Він знизав плечима, неспроможний сказати Дюссандеру, що його мучить якийсь забобонний страх щодо того листа. Страх, що хтось може забрести в будинок, хтось, хто читає німецькою, хтось, хто помітить, що в листі описано події десятирічної або навіть двадцятирічної давності.

— Наступного разу пронеси мені контрабандою щось випити, — попросив Дюссандер. — За сигаретами я не сумую, як виявилося, але…

— Я більше не прийду, — сухо відповів Тод. — Ніколи. Це кінець. Ми квити.

— Квити. — Дюссандер згорнув руки на грудях і всміхнувся. Не лагідною усмішкою… Дюссандеру таке не було властиво, однак він помітно старався. — Я здогадувався, що можу це почути. Наступного тижня мене виписують з цього цвинтаря… принаймні обіцяють. Лікар каже, я ще кілька років протягну у своїй шкурі. Я спитав, скільки, а він лише розсміявся. Підозрюю, що це означає — не більше від трьох, а найімовірніше — не більше від двох. Та однаково я можу зробити йому сюрприз і прийти на прийом у рік Оруелла.

Два роки тому Тод би підозріливо насупився на такі слова, але зараз лише кивнув.

— Але, між нами кажучи, хлопче, я майже облишив надії побачити перелом століття.

— Я хочу тебе про щось запитати, — дивлячись на Дюссандера впритул, проказав Тод. — Тому й прийшов сьогодні. Хочу запитати про те, що ти якось був сказав.

Зиркнувши через плече на чоловіка в сусідньому ліжку, Тод підтягнув стілець поближче до ліжка Дюссандера. До його ніздрів долинув запах старого німця — сухий, він нагадував єгипетську кімнату в музеї.

— То питай.

— Той бомж. Ти сказав, що в мене є досвід у таких справах. Власний досвід. Що ти мав на увазі?

Дюссандер заусміхався трохи ширше.

— Я, хлопче, газети почитую. Старі шкарбани завжди читають газети, тільки не так, як це роблять молодші люди. Як відомо, канюки мають схильність збиратися наприкінці певних злітно-посадкових смуг у Південній Америці, коли віє підступний бічний вітер. Ти це знав? Отак і старий шкарбан читає газети. Місяць тому в недільній газеті «Санді» пройшла історійка. Не на перших шпальтах, бомжі та інша алкашня нікого не цікавлять аж так, щоб на першій сторінці про них писати. Але то була головна новина в постійній рубриці. «ХТО ПОЛЮЄ НА БЕЗХАТЧЕНКІВ САНТА-ДОНАТО?» — під таким заголовком її надрукували. Примітив. «Жовта» журналістика. Ви, американці, нею славитесь.

Тодові руки стислися в кулаки, погризені нігті сховалися з виду. Газети «Санді» він не читав ніколи — волів витрачати свій час на щось краще. Звісно, протягом щонайменше тижня після кожної зі своїх «гулянок» він переглядав газети щодня. Але жоден із його замордованих покидьків не добирався далі третьої сторінки. Думка про те, що хтось поза його спиною робить якісь припущення і з’єднує точки, розлютила його не на жарт.

— У статті йшлося про кілька вбивств, убивств із особливою жорстокістю. Різанина, забиття до смерті. «Брутальність нелюда» — так охарактеризував це автор. Але ти ж знаєш цих журналюг. Писака, який наваяв ту жалюгідну статейку, сам визнав, що серед цих нещасних високий рівень смертності і що в Санта-Донато вже давно нужденних більше, ніж треба. І якщо взяти будь-який із попередніх років, то не всі ці люди вмирали своєю смертю чи від поганих звичок. Убивства — теж не рідкість. Але в більшості випадків убивцею зазвичай виступав хтось із дегенератів-дружків покійника, а мотив — щось не поділили за грою в карти на копійку чи побилися за пляшку шмурдяку. Убивця найчастіше радо зізнавався. Його переповнювало каяття.

Але оці нещодавні вбивства не розкрили. А ще зловіснішим, на думку цього жовтого писаки — якщо, звісно, він думає головою, а не іншим місцем, — є високий показник зниклих за останні кілька років. Авжеж, припускає він знову, ці люди — просто сучасні бурлаки, не більше. Вони звідкись беруться й кудись ідуть. Але дехто з них пішов, не забравши чеків допомоги з безробіття чи чеків за поденну працю, які видають лише по п’ятницях. Чи могли вони стати жертвами цього Бомжорізника, запитує жовтушник? Жертвами, яких так і не знайшли? Тьху!

Дюссандер замахав руками в повітрі, неначе відмітаючи від себе таку безвідповідальну нісенітницю.

— Авжеж, це просто «м’ясо» для газетної аудиторії. Треба ж людей гарненько полякати недільного ранку. Він там звертається до старих жупелів. Вони вже оскому набили, але досі помічні — Клівлендський м’ясник[103], Зодіак[104], загадковий містер Ікс, котрий убив Чорну Жоржину[105], Джек — Пружинні П’яти[106]. Повна ахінея. Але вона змусила мене задуматись. А що ще лишається старому чоловікові, крім як думати, коли давні друзі більше не навідують його?

Тод пересмикнув плечима.

— І я подумав: «Якби я схотів помогти цьому мерзенному жовтушному горе-писаці (хоча, звісно, такого бажання в мене не виникне ніколи), то міг би пролити світло на деякі зникнення. Ідеться не про ті трупи, що їх знайшли зарізаними чи забитими до смерті, не про них, царство небесне їхнім заблудлим душам, а про деяких зниклих. Бо принаймні деякі з тих волоцюг, що зникли, лежать у мене в підвалі».

— І скільки їх там? — тихим голосом спитав Тод.

— П’ятеро, — спокійно відказав Дюссандер. — Разом із тим, якого ти допоміг мені поховати, лише п’ятеро.

— Ти справді схибнутий, — сказав Тод. Шкіра навколо очей у нього побіліла й стала блискучою. — У натурі довбонувся, геть уже різьбу зірвало.

— «Зірвало різьбу». Який чарівливий вислів! Може, і твоя правда! Але потім я сказав собі: «Цей газетний шакал залюбки повісив би як убивства, так і зникнення, на одного невідомого — свого гіпотетичного Бомжорізника. Але я думаю, що це не той випадок». А потім я знову собі сказав: «А чи не знаю я людини, яка могла б щось таке утнути? Яка за останні кілька років відчувала таке саме напруження, як і я? Людину, яка теж слухала, як старі привиди гримотять ланцюгами?» І відповідь прийшла. Так. Я знаю тебе, хлопче.

— Я ніколи нікого не вбивав.

Але перед очима постала картинка. Не бомжі — бо то були й не люди насправді. На картинці був він сам, присів за сухим поваленим деревом і вдивлявся в телескопічний приціл своєї «тридцятки», навівши прицільну сітку на скроню чолов’яги із засаленою бородою, того, що вів пікап «брет».

— Може, і так, — доволі приязним тоном погодився Дюссандер. — Та все ж того вечора ти надто добре впорався із завданням. Мені здалося, що твій подив більше нагадував лють через те, що немічний старий пень так тебе підставив. Чи я помиляюся?

— Ні, не помиляєшся. Ти мене вибісив, я досі бішуся. І позамітав я за тобою сліди лише тому, що в тебе дещо лежить у банківській скриньці, і це дещо може вщент зруйнувати мені життя.

— Ні, не лежить.

— Що? Ти про що?

— То був такий самий блеф, як і твій лист, «залишений у друга». Ти ніколи не писав такого листа, і друга такого в тебе не було, і я ніколи не писав ні слова про наш… зв’язок, правильно буде, якщо я так це назву? А тепер я викладаю свої карти на стіл. Ти врятував мені життя. То нічого, що ти просто свою шкуру спасав, це ніяк не вплинуло на спритність та ефективність твоїх дій. Я не зможу тобі нашкодити, хлопче. Кажу це відверто. Я подивився смерті в обличчя, і воно налякало мене. Але не так сильно, як я думав раніше. Немає жодного документа. Усе так, як ти кажеш: ми квити.

Тод посміхнувся: страшнуватим вищиром верхньої губи, що на мить оголила зуби. В очах затанцювало-затріпотіло дивне злостиве світло.

— Гер Дюссандер. Якби ж то я міг у це повірити.


Увечері Тод пройшовся пішки до схилу, що вів униз до автостради, а там спустився до сухої колоди й сів на неї. Щойно посутеніло. Вечір видався теплим. Фари автівок довгастими жовтими вінками з маргариток розтинали сутінь.

Того документа не існує в природі.

До розмови, що відбулася в них після того, Тод не усвідомлював, наскільки непоправна вся та їхня ситуація. Дюссандер запропонував йому пошукати в будинку ключ від скриньки, а коли він його не знайде, це й буде доказом того, що жодної скриньки й документа в ній не існує в природі. Але ключ можна було сховати будь-де — покласти в бляшанку з-під кулінарного жиру «криско» й закопати, сховати в коробку з-під льодяників «сакретс» і заштовхнути під мостину підлоги. Він навіть міг зганяти на автобусі в Сан-Дієґо й покласти ключ за камінь у декоративній кам’яній стіні навколо ведмежого вольєра. Якщо вже на те пішло, не вгавав Тод, Дюссандер міг просто викинути того ключа. Чом би й ні? Він йому потрібен був лише один раз — щоб покласти в скриньку написаний документ. А в разі його смерті виймати листа буде вже хтось інший.

На знак згоди Дюссандер неохоче кивнув, та по хвилинних роздумах запропонував інший варіант. Коли він трохи вичухається і його випишуть із лікарні, то хлопець у його присутності сяде й обдзвонить усі до єдиного банки в Санта-Донато. Кожному банківському службовцю на іншому кінці дроту він казатиме, що дзвонить від імені свого дідуся. Горопашний мій дід, казатиме він, за останні два роки впав у повний маразм й оце тепер десь посіяв ключ від депозитної скриньки. Але це ще квіточки. Ягідки — це те, що він не пам’ятає, у якому вона, узагалі, банку. Чи не могли б вони пошукати у своїх документах Артура Денкера, без ініціалу від другого імені? І коли в кожному міському банку Тода відправлять із порожніми руками…

Але Тод уже хитав головою — знову. По-перше, така байка майже сто процентів викличе підозри. Надто вже вона гладенька. У котромусь із банків можуть запідозрити шахрайство й подзвонити в поліцію. Та навіть якщо всі купляться на цю легенду, користі з цього буде мало. Якщо в жодному з банків у Санта-Донато (а їх майже сотня) не виявиться скриньки, записаної на прізвище Денкер, то де гарантія, що Дюссандер не орендував таку скриньку в Сан-Дієґо, Лос-Анджелесі чи будь-якому містечку поблизу?

Зрештою Дюссандер здався.

— Хлопче, у тебе є всі відповіді. Принаймні всі, крім однієї. Що я виграю від того, що збрешу тобі? Цю історію я вигадав, щоб захиститися від тебе. Це мотив. А тепер намагаюся її розвінчати. Який можливий виграш ти в цьому бачиш?

Дюссандер через силу зіп’явся на лікоть.

— Якщо вже так, то навіщо мені якийсь там папірець? Якби мені цього хотілося, я міг би зруйнувати твоє життя з лікарняного ліжка. Міг би зловити першого-ліпшого лікаря, що пробігав повз палату, і вилити йому душу. Вони всі євреї, усі б зрозуміли, хто я такий чи принаймні ким я був. Але навіщо це мені? Ти хороший учень. Попереду в тебе чудове життя й чудова кар’єра… звісно, якщо будеш обачний із тими своїми люмпенами.

Тодове обличчя закам’яніло.

— Я тобі не казав…

— Так. Ти ніколи про них не чув, не торкався й волосини на їхніх коростявих завошивлених головах, файно, чудово, прекрасно. Я більш і словом про це не прохоплюся. Скажи одне, хлопче: навіщо мені брехати? Ти кажеш, ми квити. Але я тобі скажу так: квити ми будемо тоді, коли зможемо один одному довіряти.


І тепер, сидячи за сухим поваленим деревом на схилі, що збігав униз до швидкісної автотраси, та дивлячись на річку анонімних вогнів, що зникали, як повільні трасуючі кулі, залишаючи по собі нескінченний слід, він чудово розумів, чого боїться.

Дюссандер, що говорив про довіру. Ось що навіяло на нього страх.

Думка про те, що Дюссандер може виношувати глибоко всередині маленький, проте досконалий вогник ненависті… це також його страшило.

Ненависть до Тода Боудена, молодого, незморшкуватого, з правильними рисами. Тода Боудена, здібного учня з блискучими життєвими перспективами, що світили йому попереду.

Але найстрашнішим було те, що Дюссандер відмовлявся називати його на ім’я.

Тод. Що такого важкого в цьому було, навіть для старого фріца, у чиєму роті майже не лишилося своїх зубів? Тод. Один склад. Вимовляється легко. Торкніться верхом язика піднебіння, трохи розсуньте зуби, потім опустіть язик, і по всьому. Та все ж Дюссандер незмінно звертався до нього «хлопче». Лише так. Презирливо. Анонімно. Так, це саме те слово — анонімно. Анонімно, як серійний номер у концентраційному таборі.

Можливо, Дюссандер сказав йому правду. Ні, не просто «можливо» — вірогідно. Однак залишалися ці страхи… і найгірший з-поміж них — відмова Дюссандера звати його на ім’я.

А коренем усього була його власна неспроможність прийняти тверде остаточне рішення. А коренем усього була печальна істина: за ті чотири роки, що Тод відвідував Дюссандера, він так і не дізнався, що в старого діється під черепушкою. Може, зрештою, не такий уже він і здібний учень.

Машини, машини, машини. Пальці свербіли від бажання відчути під собою гвинтівку. Скількох він міг би покласти? Трьох? Шістьох? Рівно чортову дюжину? І скільки миль до Вавилона[107]?

Він неспокійно, тривожно заворушився.

Остаточно дізнатися правду можна буде лише після смерті Дюссандера, думав він. Протягом наступних п’яти років, а може, навіть раніше. Від трьох до п’яти… як термін ув’язнення. Тоде Боуден, вас засуджено на термін від трьох до п’яти років за зв’язок зі знаним воєнним злочинцем. Від трьох до п’яти років нічних кошмарів і холодного поту.

Рано чи пізно Дюссандер помре своєю смертю. І тоді почнеться очікування. Шлунок зав’язуватиметься у вузол щоразу, як дзеленчатиме телефон чи дверний дзвоник.

Тод не був певен, що зможе це витримати.

Пальці свербіли від нетерплячки зімкнутися на гвинтівці, тож Тод стиснув їх у кулаки й обома кулаками зацідив собі в пах. Дикий біль поглинув черево, і Тод звивистим клубком звалився на землю, у мовчазному крику широко розтуливши губи. Біль був страшний, однак він зробив своє: розігнав нескінченний парад думок, що марширували строєм у голові.

Принаймні ненадовго.

20


Для Мориса Гейзеля та неділя стала днем див.

Його улюблена бейсбольна команда, «Атланта брейвз», розгромила великих і могутніх «Цинциннаті редз» у двох матчах поспіль за один день із рахунком сім — один і вісім — нуль. Пафосна Лідія, що вічно хизувалася своїм умінням подбати про себе й обожнювала талдичити: «Унція запобігання варта фунту лікування», — послизнулася на мокрій підлозі в кухні своєї подружки Дженет і розтягнула собі м’язи стегна. Тепер вона лежала вдома, у ліжку. Нічого серйозного, ніскілечки, і слава Богу (якому Богу?), але це означало, що вона не зможе навідувати його щонайменше два дні, а може, навіть цілих чотири.

Чотири дні без Лідії! Чотири дні йому не доведеться слухати про те, як вона попереджала його: драбина хитається, та й до всього він надто високо виліз. Чотири дні не муситиме слухати, як вона йому розказує, що вона завжди казала: вони ще наплачуться з тим роґанівським псиськом, яке ганяється за їхнім Любчиком. Чотири дні без Лідії та її запитань про те, чи радий він, що вона колись діймала його — відправ та відправ ту заяву на страховку, бо якби вона не наполягла, вони б уже останню сорочку з себе знімали, щоб розплатитися. Чотири дні не слухати, як Лідія дзижчить про те, що багато людей із паралізованими ногами чудово живуть нормальним життям — ну, майже нормальним. Та в кожному музеї й галереї міста поряд зі сходами є пандуси, і навіть спеціальні автобуси ходять. Після цього спостереження Лідія зазвичай відважно всміхалася, а потім знову неминуче лилися сльози.

Морис задоволено пірнув у пізньополуденний сон.

Прокинувся він уже о пів на шосту вечора. Його сусід по палаті спав. Морис ще й досі не визначив, хто такий той Денкер, але однаково відчував, що колись у минулому вони були знайомі. Раз чи два він починав розпитувати Денкера про його життя, та потім щось його стримало. І саме це заважало йому вести з ним якісь серйозніші розмови, крім банальних про погоду, останній землетрус, наступний землетрус, і так, у «Телепрограмі» написали, що Майрон Флорен[108] цього тижня знову буде особливим гостем у шоу Велка.

Морис переконував себе, що стримується, бо це дає йому поживу поворушити звивинами, а коли ти від плечей до стегон закутий у гіпс, ігри розуму як ніколи доречні. Якщо в тебе під черепною коробкою триває якесь інтелектуальне змагання, тобі не треба так багато часу проводити в роздумах про те, як воно буде: до кінця життя сцяти через катетер.

Якби він без сорому якось спитав у Денкера, хто він такий, розумовій грі, найпевніше, настав би швидкий і незадовільний кінець. Вони б прошерстили своє минуле на предмет якогось спільного досвіду — подорож поїздом, плавання на судні, може, навіть табір. Денкер міг сидіти в Патині. Німецьких євреїв там було повно.

З іншого ж боку, одна медсестричка сказала йому, що Денкера, швидше за все, наступного тижня чи через тиждень випишуть. Якщо доти Морис не розгадає своєї головоломки, то подумки оголосить гру програною і в лоб запитає цього чоловіка:

— Слухайте, у мене таке відчуття, що я звідкілясь вас знаю…

Але тут було щось більше, він сам собі в цьому зізнався. Щось муляло йому у відчуттях, якась гидка підводна течія, що навіювала згадку про одне оповідання — «Мавпяча лапа», у якому кожне бажання справджувалося після якогось лихого повороту долі. Пара стареньких, яким дісталася та лапа, побажали собі сотню доларів й отримали їх у вигляді допомоги на похорон, коли їхній син загинув на млині внаслідок страшного нещасного випадку. Потім мати побажала, щоб син до них повернувся. Невдовзі по тому вони почули човгання ніг на доріжці, що вела до їхнього будинку, потім стукіт у двері — досконалий барабанний дріб ударів. Мати, не тямлячись від радощів, припустила вниз сходами, щоб впустити їхню єдину дитину. Батько, не тямлячись од цілковито протилежного почуття, кинувся навпомацки шукати в темряві висушену лапу, зрештою знайшов і побажав, щоб його син знову вмер. Через мить мати рвучко відчинила двері — а на ґанку порожньо, тільки вихорець нічного вітру танцює.

По-своєму Морис відчував, що знає, де вони з Денкером познайомилися, однак це знання нагадувало сина старенької пари з оповідання — він повернувся з того світу, але не таким, яким його пам’ятала мати. Він повернувся розчавленим і понівеченим після падіння в безжальну м’ясорубку машинерії млина. Відчував, що його знання про Денкера може бути потворою з підсвідомості, що гупає у двері між тією темною зоною мозку та раціональним розумінням і визнанням, що вимагало дозволу на вхід… і що та інша його частина несамовито шукала мавпячу лапу чи її психологічний еквівалент, талісман, що навіки скасує те бажання знати.

А тепер він, насупивши чоло, дивився на Денкера.

«Денкер. Денкер. Звідки ж я тебе знаю, Денкер? То було в Патині? Це тому мені не хочеться знати? Однак, безперечно, двоє вцілілих у спільному жахітті не повинні один одного боятися. Якщо, звісно…»

Він насупився. Зненацька відчув, що розгадка вже зовсім близько, але заважали ноги, вони поколювали, заважали йому зосередитися, дратували його. Поколювало так, як тоді, коли відлежиш собі уві сні кінцівку й відновлюється нормальна циркуляція крові. Якби не той клятий гіпс, він сів би й розтирав собі ноги, поки те поколювання не минеться. Він би…

Раптом очі в Мориса полізли на лоба.

Ще довго він лежав не ворушачись, забувши про Лідію, забувши про Денкера, забувши про Патин, про все забувши, крім тих голок у ногах. Так, в обох ногах, але в правій відчуття було сильнішим. Коли відчуваєш таке поколювання, то кажеш: «Нога заснула».

Хоча насправді маєш на увазі: «Нога прокидається».

Морис незграбно намацав кнопку виклику. А потім тиснув і тиснув, аж поки не підійшла медсестра.



Вона спробувала переконати його, що то хибне відчуття. Кому, як не їй було знати, що пацієнти часто плекають марні надії. Його лікаря не було в лікарні, а телефонувати йому додому медсестра не хотіла. Доктор Кемельман славився своїм лихим норовом… особливо коли йому дзвонили додому. Але Морис не здавався. Людиною він був м’якою, але нині готувався здійняти не просто галас — він готувався здійняти цілу бучу, якщо буде потрібно. «Брейвз» виграли два матчі. Лідія розтягнула стегно. Але ж хорошого завжди має бути трійця, усім це відомо.

Зрештою медсестра повернулася з інтерном, молодиком на ім’я доктор Тимпнел, із такою зачіскою, наче його постригли газонокосаркою з дуже тупими лезами. З кишені білих штанів доктор Тимпнел витяг швейцарський армійський ніж, розгорнув викрутку й провів нею від пальців правої ноги Мориса до п’ятки. Нога не зіщулилася, але пальці сіпнулися — це було очевидно, надто виразно, щоб не помітити. Морис розплакався.

Тимпнел, помітно ошелешений, сів коло нього на ліжко й погладив його руку.

— Таке час від часу буває, — сказав він (з висоти свого багатющого досвіду, що охоплював величезний період — місяців шість). — Жоден лікар не в стані це передбачити, але таке справді буває. І, як бачимо, це сталося з вами.

Крізь сльози Морис кивнув.

— Очевидно, вас не повністю паралізувало. — Тимпнел і далі погладжував його руку. — Але я не беруся прогнозувати, яким буде ваше одужання: незначним, частковим чи повним. Сумніваюся, що й доктор Кемельман зможе. Підозрюю, що попереду на вас чекає багато фізіотерапії, і далеко не всі ці вправи будуть приємними. Та однаково це приємніше, ніж… ну ви розумієте.

— Так, — крізь сльози мовив Морис. — Розумію. Слава Богу! — Він згадав, як сказав Лідії, що Бога немає, і в обличчя шугонула гаряча кров.

— Я простежу, щоб повідомили доктору Кемельману. — Тимпнел востаннє погладив Мориса по руці й підвівся.

— А моїй дружині подзвонити можете? — спитав Морис. Бо, попри вічні плачі й заламування рук, він все-таки мав до неї якісь почуття. Може, навіть кохав — хоча це почуття начебто має небагато спільного з бажанням скрутити людині в’язи, яке час від часу тебе навідує.

— Так, я про це подбаю. Сестро, ви не могли б…?

— Авжеж, докторе, — відповіла медсестра, і Тимпнел не зумів стримати широку усмішку.

— Дякую, — сказав Морис, витираючи очі «клінексом» з коробки на тумбочці біля ліжка. — Велике вам спасибі.

Тимпнел вийшов із палати. Поки тривала їхня розмова, містер Денкер прокинувся. Морис думав, чи не перепросити йому за гамір, який вони здійняли, чи, може, за свої сльози, та потім вирішив, що вибачення не потрібні.

— Я так розумію, вас можна привітати, — сказав містер Денкер.

— Побачимо, — відповів Морис, але, так само, як і Тимпнел, не міг стримати усмішку, що так і рвалася назовні. — Побачимо.

— Рано чи пізно життя розставить усе на свої місця, — туманно сказав Денкер і ввімкнув телевізор пультом. Була вже чверть на шосту. Вони подивилися залишок «Хі-Хо»[109], а потім вечірні новини. Безробіття зростало. Інфляція була не такою вже й страшною. Заручники досі перебували в заручниках. Нове опитування компанії «Ґеллап» показало, що на гіпотетичних виборах, якби їх провести просто зараз, чотири кандидати від республіканської партії обійшли б Джиммі Картера. В Атланті сталися расові сутички, унаслідок яких було вбито чорношкіру дитину (до того, як у атлантських убивствах почне прозирати зловісна схема), — «Ніч насильства», як назвав це диктор. Ближче до рідного міста в яблуневому саду біля траси сорок шість було знайдено труп невідомого, зарізаного й забитого ціпком.

Лідія подзвонила майже рівно о пів на сьому. Їй зателефонував доктор Кемельман і, базуючись на доповіді свого інтерна, висловив обережний оптимізм. Лідія обережно зраділа. Вона клялася, що прийде наступного дня, навіть якщо це її вб’є. Морис сказав їй, що любить. Того вечора він любив усіх: Лідію, доктора Тимпнела з його газонокосарською стрижкою, містера Денкера, навіть молоденьку дівчину, яка саме завозила в палату таці з вечерею, коли Морис поклав слухавку.

На вечерю в них були гамбургери, товчена картопля, салат із моркви й горошку та морозиво в креманках на десерт. «Смугаста цукерка», що її подавала, звалася Феліс і була сором’язливою білявкою років двадцяти. Вона мала власну добру новину — її хлопець влаштувався на роботу програмістом в IBM й офіційно запропонував їй одружитися.

Містер Денкер, із притаманним йому особливим аристократичним шармом, до якого були небайдужі всі молоді панянки, продемонстрував величезну втіху.

— Справді? Як чудово! Ви повинні сісти й усе-усе нам розказати. Розповідайте все. Нічого не пропускаючи.

Феліс спаленіла, і всміхнулася, і сказала, що вона не може.

— У нас ще решта крила B без вечері, а після того — крило С. І погляньте — уже пів на сьому!

— Тоді завтра ввечері, обов’язково. Відмовок не приймаємо — правда, містере Гейзель?

— Так, правда, — пробурмотів Морис, але подумки перебував дуже далеко, за мільйон миль звідти.

(ви повинні сісти й усе-усе нам розказати)

Слова, вимовлені тим самим тоном дружнього кепкування. Колись він уже їх чув, у цьому жодних сумнівів бути не могло. Але чи їх Денкер вимовляв? Чи він?

(розкажіть нам усе)

Голос людини з вишуканими манерами. Культурної людини. Але в голосі — погроза. Сталева рука в оксамитовій рукавичці. Так.

Де?

(розкажіть нам усе. Нічого не пропускайте.)

(?Патин?)

Морис Гейзель подивився на свою вечерю. Містер Денкер з апетитом заходився коло їжі. Зустріч із Феліс, очевидячки, підняла йому настрій — так само бувало, коли до нього приходив білявий хлопчина.

— Хороша дівчина, — сказав Денкер із повним ротом, набитим морквою та горошком.

— А, так…

(ви повинні сісти)

— Ви про Феліс. Вона

(і все нам розказати)

дуже мила.

(розкажіть нам усе. Нічого не пропускайте.)

Він опустив погляд на свою вечерю, раптово пригадавши, як це — бути в концтаборі не новачком. Попервах ти ладен убити за шматочок м’яса, байдуже, який там він зачервивлений чи гнилий, аж позеленів уже. Але через деякий час той дикий голод вщухав, і шлунок залягав усередині маленьким сірим камінчиком. І тобі здавалося, що вже більше ніколи в житті ти не відчуватимеш голоду.

Поки хтось не показував тобі їжу.

(«друже, розкажіть нам усе. Нічого не пропускайте. Ви повинні сісти й УУСССЕ нам розказати».)

Головною стравою на Морисовій таці був гамбургер. І чому він зненацька навіяв думку про ягнятину? Не про баранину, не про відбивні (баранина часто бувала жилавою, а відбивні — жорсткими, і людину, чиї зуби повигнивали до старих пеньків, баранина й відбивні не надто вабили). Ні, про що він подумав, то це про апетитне ягняче рагу, соковите, у підливці, з купою овочів. М’якеньких смачнючих овочів. Але навіщо думати про ягняче рагу? Навіщо, якщо не…

Бахнули відчинені навстіж двері. Лідія, із рожевими від усмішки щоками. Під пахвою в неї був алюмінієвий костур, і дибала вона, як друзяка маршала Диллона Честер.

— Морисе? — картаво мовила вона. Слід у слід за нею ступала, так само тремко радіючи, їхня сусідка Емма Роґан.

Від несподіванки містер Денкер упустив виделку. Тихо вилаявся собі під носа й, поморщившись, підняв її з підлоги.

— Чи ж це не ДИВО? — мало не дзявкала від хвилювання Лідія. — Я подзвонила Еммі й спитала в неї, чи не піти нам сьогодні замість завтра, костур я вже наготувала і сказала: «Ем, якщо я не зможу розділити ці муки з Морисом, що я за дружина йому буду?» Оце так я і сказала, точнісінько такими словами, правда ж, Еммо?

Емма Роґан (можливо, згадавши, що це їхній Коллі, принаймні частково, був винуватцем халепи) енергійно закивала.

— Тож я подзвонила в лікарню, — скидаючи з пліч пальто і вмощуючись зручненько на тривалі відвідини, сказала Лідія, — і тут сказали, що час для відвідування вже минув, але в моєму випадку можуть зробити виняток, тільки аби ми надовго не лишалися, щоб не потурбували містера Денкера. Містере Денкер, ми ж вас не турбуємо, правда?

— Ні, мила пані, — покірно сказав містер Денкер.

— Еммо, сідай, бери стільця в містера Денкера, однаково він ним не користується. Так, Морисе, облиш уже те морозиво, ти весь обляпався, ну як немовля, їй-богу. Але нічого, зараз ми швиденько все зробимо. Я тебе погодую. Усі-пусі, мацюпусій. Ширше ротик відкривай… і гарненько все ковтай… ну ж бо, шлунок, харч приймай! … Ні, нічого не кажи, матуся знає, як краще. Ні, Еммо, ти подивися на нього, у нього вже майже все волоссячко повилазило, але я не дивуюся, ну бо що ж, як він не зможе більше ніколи ходити. Це Божа ласка. А казала я йому: та драбина хилитається. Казала: «Морисе, кажу, ану злазь звідти, поки…»

Вона годувала його морозивом і патякала так ще цілу годину, а коли пішла, демонстративно припадаючи на костур (під другу руку її підтримувала Емма), думки про ягняче рагу й голоси, що відлунювали крізь роки, вже віддалилися на задній план свідомості Мориса Гейзеля. Він був виснажений. Сказати, що в нього був важкий день, означало нічого не сказати. Морис заснув міцним сном.


А прокинувся десь між третьою та четвертою ранку, з німим криком за щільно зімкненими устами.

Тепер він знав. Точно знав, де й коли саме познайомився з чоловіком, що лежав у сусідньому ліжку. От тільки тоді його прізвище було не Денкер. О ні, зовсім ні.

Він прокинувся від найгіршого кошмару у своєму житті. Хтось подарував їм з Лідією мавпячу лапу, і вони зажадали грошей. А потім разом із ними в кімнаті якось опинився хлопець — службовець «Вестерн юніон» в уніформі «гітлерюґенд». Він простягнув Морису телеграму, у якій було написано:


СУМОМ ПОВІДОМЛЯЄМО ВАМ ОБИДВІ ДОЧКИ МЕРТВІ КРПК КОНЦЕНТРАЦІЙНОМУ ТАБОРІ ПАТИН КРПК ДУЖЕ ШКОДА ТАКЕ ОСТАТОЧНЕ РІШЕННЯ КРПК ЛИСТ КОМЕНДАНТА ДОДАЄТЬСЯ КРПК СКАЖЕ ВАМ УСЕ І НІЧОГО НЕ ПРОПУСТИТЬ КРПК ПРИЙМІТЬ ЧЕК НА 100 РЕЙХСМАРОК НА ДЕПОЗИТ ВАШОМУ БАНКУ ЗАВТРА КРПК ПІДПИС РАДНИК АДОЛЬФА ГІТЛЕРА


Лідія гучно заголосила. І хоча Морисових дочок вона в житті не бачила, але піднесла мавпячу лапу високо догори та зажадала, щоб вони повернулися до життя. Світло в кімнаті згасло. І раптом знадвору долинули звуки — човгання ніг при непевній ході.

Морис стояв навкарачки в темряві, що зненацька запахла димом, і газом, і смертю. Навпомацки шукав лапу. Лишалося одне бажання. Якби він знайшов лапу, то побажав би, щоб цей кошмарний сон припинився. Позбавив би себе необхідності дивитися на дочок, худих, як опудала, з глибокими ранами-дірами замість очей, з порядковими номерами на благенькій плоті рук.

Гупання в двері, досконалий барабанний дріб ударів.

У тому кошмарі він шукав лапу ще несамовитіше, та безрезультатно. Здавалося, це тривало цілу вічність. А потім за спиною хряснули, відчиняючись, двері. «Ні, — подумав він, — я не дивитимусь. Я заплющу очі. Вирву їх із голови, якщо це буде необхідно, але не дивитимусь».

Але він таки подивився. Змушений був. Уві сні неначе велетенські руки вхопили його за голову й силоміць повернули.

У дверях стояли не його доньки. Там стояв Денкер. Набагато молодший Денкер, Денкер у нацистській уніформі СС і кашкеті з «блискавками», недбало заломленому набік. Ґудзики безжально сяяли, чоботи були натерті до вбивчого блиску.

У руках він стискав величезну каструлю з ягнячим рагу, і воно повільно булькотіло.

І Денкер-зі-сну зі своєю темною ґречною посмішкою сказав:

— Ви повинні сісти й розказати нам усе — як друг другові, добре? Ми чули, що дехто ховає золото. Потайки накопичує тютюн. Що Шнайбель не отруївся несвіжою їжею, а йому у вечерю підсипали товченого скла. Не ображайте нас, думаючи, що ми дурніші за вас, і не вдавайте, що вам нічого не відомо. Вам відомо ВСЕ. Тож розказуйте. Нічого не пропускаючи.

І в тій темряві, вдихаючи неймовірні пахощі рагу, що доводили до божевілля, він виклав їм усе. Шлунок, що раніше був маленьким сірим камінцем, перетворився на гаркучого тигра. Слова безсило лилися з його губ. Вони вивергалися з нього безглуздою проповіддю божевільного, у якій змішалися воєдино правда й брехня.

Бродін під мошонкою ховає обручку своєї матері, липкою стрічкою приклеїв!

(«ви повинні сісти»)

Ласло та Герман Дорськи говорили про те, щоб зненацька напасти на сторожову вежу номер три!

(«і все нам розказати!»)

У чоловіка Ракел Танненбаум є тютюн, він дав наглядачеві, який приходив по Цайкерта, того, якого прозивають Козоїдом, бо він вічно длубається в носі, а потім тягне пальці до рота, Танненбаум дав Козоїду трохи тютюну, щоб він не забирав у його жінки намиста з перлів.

(«ой, це якесь безглуздя, думаю, ви поплутали дві різні історії, але нічого, все нормально, хай ви краще поплутаєте дві історії, ніж одну повністю пропустите, ви не повинні НІЧОГО пропускати!»)

Є один, назвав ім’я свого покійного сина, щоб подвійну порцію отримувати!

(«скажіть, як його звати»)

Я не знаю, але можу його вам показати, будь ласка, так, я покажу його вам, покажу я, покажу я, покажу я…

(«розказуйте все, що знаєте»)

покажу я, покажу я, покажу я, покажу я, покажу я, покажу я, покажу я

І так, поки він не виплив у свідомість із криком, що вогнем пік у горлі.

Не в змозі втамувати дрож, він глянув на обриси сплячого в сусідньому ліжку. І втупився в зморшкувате провалля рота. Старий тигр без зубів. Старезний лютий бродячий слон, у якого один бивень випав, а другий хитався в лунці. Маразматичний монстр.

— О Господи, — прошепотів Морис Гайзель писклявим і слабким голоском, якого не почув би ніхто, крім нього самого. Сльози потекли по щоках і далі до вух. — О Господи, той, хто замордував мою дружину й доньок, спить зі мною в одній палаті, Боже мій, Боже милий, Боже, він зараз зі мною, тут, у цій палаті.

Сльози потекли ще стрімкіше — сльози люті й жаху, гарячі, пекучі.

Він тремтів і чекав світанку, а той усе барився й не приходив ще цілу вічність.

21


Наступного дня, у понеділок, Тод прокинувся о шостій ранку і, коли в кухню зайшов його батько, досі в банному халаті з вензелем і капцях, апатично копирсався виделкою в розбовтаній яєчні.

— Дбранку, — буркнув тато до Тода, проходячи до холодильника, щоб витягти звідти апельсиновий сік.

Тод буркнув у відповідь, не підводячи очей від книжки, однієї з циклу про вісімдесят сьомий поліцейський відділок[110]. Йому пощастило влаштуватися на літню роботу в компанії з Сосаліто[111], що займалася озелененням. Їздити аж туди щодня було б важкувато, навіть якби хтось із батьків мав охоту позичити йому на літо машину (а ніхто з них такої охоти не мав), але батько якраз працював на будмайданчику неподалік, тому міг висаджувати Тода на автобусній зупинці дорогою на роботу, а повертаючись, забирати його на тому самому місці. Тоду ця домовленість була аж ніяк не в кайф: йому не подобалося їздити з роботи додому з батьком, а їздити з ним на роботу вранці він взагалі терпіти не міг. Уранці, коли стіна між його справжнім «я» та тим, кого він вдавав, витоншувалася до межі, він почувався таким вразливим, наче був голий. Після ночі з кошмарними сновидінням було ще гірше, але навіть якщо вночі він спав без снів, усе одно було кепсько. Одного ранку він із переляком, таким раптовим, що межував із жахом, усвідомив, що всерйоз міркує над можливістю простягнути руки через батьків портфель, ухопити кермо «порше» й викрутити його так, щоб вони вискочили за подвійну смугу, сіючи аварійний хаос і руйнування серед вранішніх мандрівників на роботу в місто.

— Тодику, ще одне яйце хочеш?

— Ні, тату, дякую. — Дік Боуден їв яйця добряче засмаженими. Як взагалі людина може їсти смажені яйця? На грилі «Дженн-Ейр» дві хвилини, потім перевертав і трохи припускав жовток. І на тарілку тобі лягало мертве око велетня, затягнуте плівкою катаракти, око, з якого текла жовта кров, коли ти прохромлював його виделкою.

Тод відпихнув од себе тарілку з яєчнею-бовтанкою. Майже її не торкнувшись.

На ґанок ляпнула ранкова газета.

Батько досмажив свою яєчню, вимкнув гриль і сів за стіл.

— Що, Тодику, не хочеться їсти?

«Ще раз мене так назвеш, і я встромлю цього ножа тобі в херовий шнобель… татику».

Та щось апетиту нема.

Дік із любов’ю всміхнувся сину. На правому вусі хлопця виднілася крихітна плямка крему для гоління.

— Твій апетит украла Бетті Траск. Так мені здається.

— Ага, може, і так. — Він кволо всміхнувся, але та усмішка згасла одразу ж по тому, як батько спустився сходами зі сніданкового закапелку, щоб узяти газету. «О, як би ти, татику, одразу прокинувся, якби я розказав тобі, яка вона давалка. Якби сказав: «О, до речі, а ти знав, що дочка твого друзяки Рея Траска — одна з найбільших шльондр у Санта-Донате? Якби гнучкість дозволяла, вона б сама собі поцьку вилизувала. Ось як багато вона про неї думає. Просто смердюча маленька шляйка. Дві доріжки коксу, і вона твоя на всю ніч. Та вона б і з собаками їблася, якби не могла мужика знайти». Як думаєш, ти б од такого зразу прокинувся, татику? Деньок би добре почався?»

Тод сердито відігнав ці думки, хоч і знав, що вони все одно повернуться.

Повернувся з газетою батько. Тод мигцем прочитав заголовок: «ДЖЕРЕЛО В ДЕРЖДЕПІ ПОВІДОМЛЯЄ ПРО ЗАПЛАНОВАНИЙ СУД НАД ШПИГУНАМИ».

Дік всівся.

— Бетті — красунечка. Нагадує твою матір, коли ми з нею познайомилися.

— Справді?

— Симпатична… молода… свіженька. — Очі Діка Боудена затуманилися. Та майже одразу до них повернувся зосереджений вираз — Дік занепокоєно глянув на сина. — Я не мав на увазі, що твоя мати вже не така гарна жінка. Вона досі вродлива. Але в такому віці дівчина наче… світиться, мабуть, так можна сказати. Це світіння ще трохи її супроводжує, а потім зникає. — Знизавши плечима, він розгорнув газету. — Се ля ві.

«У тої сучки тічка. Від того, мабуть, і світиться».

— Тодику, ти ж з нею добре обходишся? — Батько, як завше, почав свій стрімкий забіг сторінками газети у напрямку спортивних сторінок. — Зайвого собі не дозволяєш?

Тату, та все нормально.

(якщо він зараз же не перестане, я… я… щось… зроблю. Закричу. Хлюпну кавою йому в лице. Щось.)

— Рей вважає тебе чудовим хлопцем, — неуважно повідомив йому Дік. Нарешті він дійшов до спортивних сторінок і поринув у читання. Над столом повисла благословенна мовчанка.

Бетті Траск накинулася на нього першого ж разу, коли вони пішли на здибанку. Після кіно він повів її до місцевої алеї закоханих, бо знав, що від нього цього чекають. Десь із півгодини вони би пообмінювалися слиною, а потім наступного дня вже мали б що розповісти своїм друзям і подружкам відповідно. Вона підкочувала б очі й розказувала, як він до неї ліз, а вона все впиралася — хлопці такі надокучливі, їй-богу, плюс вона ніколи не трахається на першому побаченні, вона не така. Її подружки у відповідь покивали б головами й усі разом відчалили в дівчачу кімнату та робили б там те, що вони роблять — пудрили носи, курили «тампакси» абощо.

А для хлопця… що ж, ти мусив лизатися. Потім мусив помацати другу базу й спробувати дістатися до третьої. Заради репутації, бо вона різна буває. Репутації жеребця Тоду не хотілося, потрібна була тільки репутація нормального. А якщо ти навіть пробувати не будеш, піде поголос. Люди почнуть базікати, що з тобою не все в порядку.

Тому він водив їх на Джейнс-гіл, цілував їх, м’яв їм цицьки, пробував просунутися трохи далі, якщо дозволяли. І все. Дівчина його зупиняла, він розігрував невеличку добродушну суперечку, а потім проводжав додому. І можна не переживати про те, що там скажуть у дівчачій кімнаті наступного дня. Не переживати, що хтось подумає на Тода Боудена «ненормальний». Та тільки…

Та тільки Бетті Траск була такою, яка трахається на першому побаченні. І на кожному побаченні. І між побаченнями.

Перший раз у них стався через місяць чи десь так після того, як триклятого старого нацика розбив інфаркт. І Тод непогано впорався як на незайманого — принаймні так він подумав. Напевно, з тієї ж причини, з якої молодий пітчер добре грає, коли його без попередження ставлять на вирішальну гру року. У нього просто не було часу, щоб почати хвилюватися й накручувати себе.

Раніше Тод завжди вмів відчути, що дівчина наважилася — на наступній здибанці вона дозволить собі втратити голову. Він розумів, що має привабливу зовнішність. Гарний, та ще й перспективний. Таких хлопців їхні блядуваті матері вважали «хорошою здобиччю». А коли він відчував, що от-от станеться тілесна капітуляція, то починав гуляти з іншою дівчиною. І не важливо, про що це свідчило в плані його особистості, Тод був здатен зізнатися самому собі: якби він пішов на побачення з реально фригідною дівчиною, то був би дуже радий зустрічатися з нею ще багато прийдешніх років. Може, навіть заміж би взяв.

Але той перший раз із Бетті пройшов дуже навіть непогано — вона, на відміну від нього, не була цнотливою. Їй довелося ввести в себе рукою його член, але для неї то була звична річ. І десь посередині самого акту вона пробулькала з ковдри, на якій вони лежали: «Як же я люблю трахатись!» Таким тоном якась інша дівчина могла б висловити свою любов до морозива «Полуничний вихор».

Наступні ж зустрічі — їх було п’ять (п’ять з половиною, якщо рахувати останній вечір) — були вже гірші. Власне, вони погіршувалися, можна сказати, семимильними кроками… хоча він досі не був упевнений, що Бетті це усвідомлювала (принаймні до минулого вечора). Насправді було зовсім навпаки — Бетті явно вважала, що знайшла прутень своєї мрії.

А Тод не відчував нічого з того, що мусив би відчувати в такі миті. Коли він цілував її в губи, то здавалося, ніби цмокає теплу, проте сиру печінку. Її язик у нього в роті навіював думки про бактерії, які вона може переносити. А часом навіть ввижалося, що він відчуває запах пломб у неї в зубах, неприємний металевий сморід, наче від хрому. Груди в неї були як мішки м’яса. І більше нічого.

До інфаркту Дюссандера Тод встиг зробити це з нею ще двічі. І щоразу важче було підняти член. В обох випадках він досяг ерекції завдяки фантазії. Вона була гола перед усіма їхніми друзями. Плакала. Тод примушував її ходити туди й назад між ними та викрикував:

— Покажи цицьки! Хай побачать твій передок, дешева ти курва! Розстав сідниці! Так, нахилися і РОЗСТАВ їх!

Але вдячність Бетті мала всі підстави. Він був дуже хорошим коханцем, не всупереч своїм проблемам, а завдяки їм. Підняти член було лише першим кроком. Коли досягнеш ерекції, потрібно ще дійти до оргазму. Учетверте, коли вони цим займалися (то було через три дні після серцевого нападу в Дюссандера), він її довбав понад десять хвилин. Бетті Траск вирішила, що померла й потрапила в рай. Вона тричі кінчила й була на шляху до четвертого оргазму, але тут Тод згадав давню фантазію… що, по суті, була Першою фантазією. Дівчина на столі, зв’язана й безпомічна. Величезний фалоімітатор. Гумова куля. Та тільки зараз, коли він був знесилений, упрілий і мало не божеволів од бажання кінчити й покласти край цьому жахіттю, обличчя дівчини на столі стало обличчям Бетті. І це спричинило безрадісний гумовий спазм, який (принаймні формально) він міг вважати оргазмом. А за мить Бетті вже шепотіла йому на вухо, і теплий віддих пахнув жуйкою «джусі фрут»:

— Сонечко, можеш мене мати, коли схочеш. Тільки подзвони, і я твоя.

Тод мало не застогнав уголос.

Суть його дилеми полягала ось у чому: чи не постраждає його репутація, якщо він порве з дівчиною, яка завжди готова йому дати? Чи не здивує це людей? Щось йому підказувало, що не здивує. Він згадав, як ішов коридором за двома хлопцями зі старшого класу й почув, як один другому казав, що порвав зі своєю дівчиною. Інший схотів знати, чому.

— Натрахався, — відповів перший, й обидва заіржали, мов коні.

«Коли хтось спитає, чого я її кинув, просто скажу, що натрахався. Але що, як вона скаже, що ми всього п’ять разів цим займалися? Цього досить? Що? … Скільки? … Скільки разів? … Хто говоритиме? … Що вони скажуть?»

Думки в голові бігли безперестанку, невтомно, як голодний щур у лабіринті, з якого немає виходу. Він невиразно усвідомлював, що робить із малої мухи великого слона, і що сама ця його неспроможність розв’язати проблему щось говорить про те, яким він став смиканим. Але це розуміння принципово не змінило його поведінки, і Тод занурився в чорну депресію.

Універ. Виходом міг стати тільки універ. Універ дав би йому відмазку, щоб порвати з Бетті, й ні в кого б не виникло жодних запитань. Але здавалося, що до вересня ще ціла вічність.

Уп’яте йому знадобилося чи не двадцять хвилин, щоб домогтися стояка, але Бетті заявила, що відчуття варті чекання. А тоді, минулої ночі, він узагалі нічого не зміг.

— Та що з тобою таке? — роздратовано спитала Бетті. Після двадцяти хвилин, протягом яких вона здійснювала маніпуляції з його в’ялим пенісом, їй, геть розкуйовдженій, урвався терпець. — Ти що, один із тих, гомосеків?

Тоду вартувало великих зусиль не задушити її на місці. А якби при ньому була його «тридцятка»…

— А щоб ви мені живі були! Синку, вітаю тебе!

— Що? — Тод відірвав погляд од детектива, а розум — від своїх чорних дум.

— Ти потрапив у команду шкільних зірок Південно-Каліфорнійського! — Від гордості й утіхи батько аж розплився в усмішці.

— Серйозно? — Він не зразу врубався, про що говорить тато. Довелося продиратися крізь значення слів. — А, так, тренер Галлер щось мені казав про це наприкінці року. Казав, що висуне мене й Біллі Делайонза. Але я не думав, що з цього щось вийде.

— Але щось, я так бачу, ти не дуже радий!

— Я намагаюся…

(а яка, блін нахер, різниця?)

…звикнути до цієї думки. — Зробивши над собою велетенське зусилля, він видушив усміш