Book: Крістіна



Крістіна
Крістіна

Крістіна

Купить книгу "Крістіна" Кінг Стівен

Стівен Кінг

Крістіна


Обережно! Ненормативна лексика!


Дозволи

SOMETHIN’ ELSE. Eddie Cochran © Unart Music Corporation, 1959. Використано з дозволу. Усі права застережено.

YAKETY-YAK. Jerry Leiber, Mike Stoller © Tiger Music, Inc., 1958. Авторські права передано Chappell & Co, Inc., Quintet Music, Inc. та Bienstock Publishing Co. Усі права контролює Chappell & Co, Inc. (видавець — Intersong Music).

HOT ROD LINCOLN. Charles Ryan and W. S. Stevenson © Acuff-Rose Songs, 1960. Використано з дозволу видавця. Усі права застережено.

THIS CAR OF MINE. Brian Wilson, Mike Love © Irving Music Co., Inc. (BMI), 1964. Усі права застережено. Міжнародне авторське право захищено. Використано з дозволу.

SURF CITY. Jan Berry, Brian Wilson © Screen Gems-EMI Music Inc., 1963. Використано з дозволу. Усі права застережено.

PARTY TOWN. Glenn Frey, Jack Tempchin © Red Cloud Music, Night River Publishing, 1982. Усі права застережено.

ROAD RUNNER. Ellas McDaniel © Arc Music Corporation, 1960. Використано з дозволу.

NO PARTICULAR PLACE TO GO. Chuck Berry © Arc Music Corp., 1964, 1965. Використано з дозволу.

MERCURY BLUES. K. C. Douglas © B-Flat Music Company, Tradition Music Company, 1970. Усі права застережено. Використано з дозволу.

CADILLAC WALK. Moon Martin © Bug Music/Rockslam Music (BMI), 1977. Міжнародне адміністрування — Bug Music. Усі права застережено. Використано з дозволу.

DRIVE MY CAR. John Lennon, Paul McCartney © Northern Songs Limited, 1965. Усі права для США, Мексики та Філліппін контролює Mclein Music, Inc., за посередництвом ATV Music Corp. Використано з дозволу. Усі права застережено.

CADILLAC RANCH. Bruce Springsteen © Брюс Спрінгстін, 1980. Використано з дозволу. Усі права застережено.

ROADRUNNER. Jonathan Richman © Modern Love Songs, 1975. Використано з дозволу. Усі права застережено.

MAYBELLENE. Chuck Berry, Russ Fratto, Allan Freed. Arc Music Corp. Використано з дозволу. Усі права застережено.

LESS THAN ZERO. Elvis Costello © Visions Music Inc., 1977. Використано з дозволу. Усі права застережено.

DEACON BLUES, слова і музика — Walter Becker, Donald Fagen © Duchess Music Corporation. New York, NY. Керування правами — MCA Music, підрозділ MCA Inc., 1977. Використано з дозволу. Усі права застережено.

LITTLE DEUCE COUPE, Roger Christian, музика — Brian Wilson © Irving Music Co., Inc. (BMI), 1963. Усі права застережено, міжнародні авторські права захищено. Використано з дозволу.

MY MUSTANG FORD. Chuck Berry © Isalee Music Corp., 1966. Використано з дозволу. Усі права захищено.

MERCEDES-BENZ. Janis Joplin © Strong Arm Music. Використано з дозволу.

SHUT DOWN. Brian Wilson, Roger Christian © Irving Music Co., Inc. (BMI), 1963. Усі права застережено. Міжнародні авторські права захищено. Використано з дозволу.

NO MONEY DOWN. Chuck Berry © Arc Music Corp., 1956. Використано з дозволу.

SHE’S IN LOVE WITH MY CAR. Jude Cole, Moon Martin © Collision Music/Rockslam Music (BMI), 1982. Міжнародне адміністрування — Bug Music. Усі права застережено. Використано з дозволу.

RIDING IN MY CAR. Woodie Guthrie © Folkways Music Publishers, Inc., 1954, права поновлено 1982. Використано з дозволу.

RACING IN THE STREETS. Bruce Springsteen © Брюс Спрінгстін, 1978. Використано з дозволу. Усі права застережено.

TRANSFUSION, Paul Barrett © Paul Barrett Music Company. Використано з дозволу.

BUICK ‘59, Dootsie Williams © Дутсі Вільямс. Використано з дозволу. Усі права застережено.

THE MAGIC BUS. Peter Townshend © Fabulous Music Ltd., Лондон, Англія, 1967 та 1969. Використано з дозволу Essex Music, Inc. Нью-Йорк. Усі права застережено.

YOU CAN’T CATCH ME, Chuck Berry © Big Seven Music Corp., 1956. Використано з дозволу власника авторських прав. Усі права застережено.

WHO DO YOU LOVE? Ellas McDaniel © Arc Music Corp., 1956–1963. Використано з дозволу.

«409», Gary Usher, Brian Wilson © Irving Music Co., Inc. (BMI), 1962. Усі права застережено. Міжнародні авторські права захищені. Використано з дозволу.

RIDE ON, JOSEPHINE. Ellas McDaniel © Arc Music Corp, 1960. Використано з дозволу. Усі права застережено.

BRAND NEW CADILLAC. Vince Taylor. © Belinda (London) Ltd., 1959. Опубліковано в США Unichapel Music Inc. Міжнародні авторські права захищено. Використано з дозволу. Усі права застережено.

MEXICAN BLACKBIRD. Billy Gibbons, Dusty Hill, Frank Beard © Hamstein Music Company, 1975, 1977. Використано з дозволу. Усі права застережено.

I CAN’T SLEEP. P. Staines © Carlin Music Corporation. Carbert Music Inc., 1979. Використано з дозволу. Усі права застережено.

RIDING IN THE MOONLIGHT. Chester Brunett, Jules Taub © Arc Music Corporation, 1951 (поновлено). Використано з дозволу.

MY CUSTOM MACHINE, слова і музика — Brian Wilson © Irving Music Co., Inc. (BMI). Усі права застережено. Міжнародні авторські права захищені. Використано з дозволу.

MARY LOU. Jessie Young, Sam Ling © Big Seven Music Corp., 1959. Використано з дозволу власника авторських прав. Усі права захищено.

RAMROD. Bruce Springsteen © Брюс Спрінгстін, 1980. Використано з дозволу. Усі права застережено.

FROM A BUICK 6. Bob Dylan © Warner Bros. Inc., 1965. Усі права застережено. Використано з дозволу.

A YOUNG MAN IS GONE. Bobby Troup © Fred Raphael Music, Inc., 1963, 1975. Міжнародні авторські права захищені. Використано з дозволу. Усі права застережені.

TEEN ANGEL, Jean Surrey © Acuff-Rose Publishing, Inc., 1960. Використано з дозволу видавця. Усі права застережено.

WRECK ON THE HIGHWAY. Bruce Springsteen © Брюс Спрінгстін, 1980. Використано з дозволу. Усі права застережено.

RIDERS ON THE STORM. James Morrison, Robert Crieger, Ray Manzarek, John Densmore © Door Music Co., 1971. Використано з дозволу. Усі права застережено.

DEAD MAN’S CURVE, Jan Berry, Roger Christian, Art Cornfeld © Screen Gems-EMI Music Inc., 1963. Використано з дозволу. Усі права застережено.

LAST KISS, Wayne Cochran © Fort Knox Music Company, 1964. Використано з дозволу. Усі права застережено.

I KNOW A MAN. Robert Creely (вірш) © Роберт Крілі, 1962. Використано з дозволу видавництва «Charles Scribner’s Sons». Усі права застережено.

Примітка від автора

Присвячується Джорджеві Ромеро й Крісові Форресту Ромеро. І Бургу

Слова пісень, які я цитую в цій книжці, приписано співакові чи співакам, чи гурту, які найчастіше з ними асоціюються. Це може образити пуриста, який уважає, що текст пісні належить більше його авторові, ніж співаку. «Те, що зробили ви, — може заявити пурист, — однаково, що взяти й приписати Гелу Голбруку[1] твори Марка Твена». Але я з цим не згоден. У світі популярної пісні все відбувається так, як співають «Роллінг Стоунз»: головне — це співак, а не пісня[2]. Але я дякую їм усім, поетам і співакам — зосібна Чаку Беррі, Брюсу Спрінгстіну, Браяну Вілсону… а ще Яну Беррі з дуету «Ян і Дін»[3]. Він справді повернувся з-за Повороту мерця.

Здобути всі необхідні юридичні дозволи на використання текстів пісень — нелегка праця, тому я хочу подякувати тим кільком людям, які допомагали мені згадати пісні, а потім перевірити, чи можна їх зацитувати. Серед них: Дейв Марш, критик та історик рок-музики; Джеймс Ф’юрі, також відомий як «Могутній Джон Маршалл», який качає моє рідне містечко на рок-хвилях радіо WACZ; його брат Пет Ф’юрі, який крутить старі хіти в Портленді; Деббі Ґеллер, Патриція Даннінг та Піт Бетчелдер. Друзі, спасибі вам усім, і нехай ваші старі платівки ніколи не жолобляться так сильно, щоб їх більш не можна було ставити.

С. К.

Пролог

Це історія про любовний трикутник, так, напевно, сказали б ви. Арні Каннінґем, Лі Кебот і, звісно, Крістіна. Але я хочу, щоб ви розуміли — Крістіна була спочатку. Вона була першим коханням Арні. І хоч на сто відсотків точно я стверджувати не можу (особливо з тих вершин житейської мудрості, яких я сягнув у свої двадцять два), але мені здається, що вона була його єдиним справжнім коханням. Тому все, що сталося, я вважаю трагедією.

Ми з Арні росли в одному кварталі, разом ходили до початкової школи Овена Ендрюса, потім — до середньої школи Дарбі та врешті — до старших класів у Лібертівілльській школі. Здогадуюся, що в старших класах Арні не знищили тільки через мене. Я там у них був здоровилом — ага, я знаю, що це ослячого гівна варте; через п’ять років після випуску ти собі навіть пляшки пива на дурняк не вициганиш за те, що був капітаном футбольної та бейсбольної команд і пловцем збірної. Але завдяки тому, що я був здорованем, Арні хоча б не вбивали. Товкли його частенько, але не вбивали.

Розумієте, він був лузером. У кожній старшій школі таких є як мінімум двоє; це типу як закон державний. Один хлопець, одна дівчина. Боксерські груші для всіх. Був невдалий день? Провалив важливу контрольну? Погризся з предками, і тебе на тиждень посадили під замок? Нема питань. Просто, поки не продзеленчав дзвінок на продовженку, відшукай одне з тих нікчемиськ, яке скрадається коридором, наче скоїло якийсь злочин, і випиши йому чортів. Деколи їх справді вбивають, знищують у них усе, що є, крім тіла; деколи вони знаходять собі якусь віддушину, учепляться за неї і тримаються щосили, і таким чином виживають. В Арні був я. Потім була Крістіна. Лі з’явилася пізніше.

Просто хочу, щоб ви це розуміли.

Арні від природи нікуди не вписувався. У спортсмени його не брали, бо був миршавий, п’ять футів десять дюймів на зріст, і важив сто сорок фунтів[4] разом з усім своїм одягом, наскрізь мокрим, і в парі важезних черевиків. Інтелектуали старших класів його теж не приймали до себе (у такому задрипанську, як Лібертівілль, вони й самі були не надто шанованою групкою), бо в нього не було спеціалізації. Арні був розумний, але прикипіти розумом до чогось одного не міг… якщо то була не автомеханіка. Тут уже його ніхто не міг перевершити. Малий був поведений на всьому, що стосувалося машин, йому це від природи легко давалося. Але його батьки викладали в Горлікському університеті й не могли дозволити, щоб їхній синочок, який за шкалою інтелекту Стенфорда-Біне показав крутий результат — найвищі п’ять відсотків, пішов на робітничі заняття. То йому ще дуже підфартило, що вони дозволили записатися на курси «Автомайстерня-І, ІІ і ІІІ». Воював він із ними за це ого як, ледве сраку собі не порвав. З наркошами він теж не зависав, бо не обдовбувався. У мачо-мени (подерті-джинси-і-лакі-страйки) його не приймали, бо не квасив і міг розплакатися, коли гупнеш його кулаком.

А, так, і з дівчатами він теж був у прольоті. Гормональна машинерія в нього геть ошизіла. Тобто Арні ходив увесь уквітчаний прищами. Умивався він разів зо п’ять на день, двадцять разів на тиждень мився в душі й перепробував усі креми та універсальні патентовані засоби, відомі сучасній науці. Але ні чорта не допомагало. Лице Арні нагадувало піцу, навантажену всіма можливими інгредієнтами, і загрожувало з часом навіки залишитися посіченим ямками прищових кратерів.

Та все одно я його любив. За чудернацьке почуття гумору, а ще — за допитливий розум, що ніколи не припиняв ставити запитання, грати в ігри й займатися своєю примхливою акробатикою. То Арні показав мені, як зробити мурашину ферму, коли мені було сім років, і ми чи не ціле літо спостерігали за тими малими кузьками, зачаровані їхньою старанністю й убивчою серйозністю. То Арні запропонував, коли нам обом було по десять, якось уночі крадькома підкласти купку сухих кінських яблук-кізяків зі стайні на трасі 17 під бридкого пластмасового коня на моріжку перед лібертівілльським мотелем на межі міста, у Монровіллі. Арні першим навчився грати в шахи. Першим навчився грати в покер. Показав мені, як збільшити до максимуму свій рахунок у «Скреблі». У ті дні, коли зранку дощило, аж до того часу, коли я закохався (ну, можна так сказати — вона була з групи підтримки, мала фантастичне тіло, у яке я й закохався, і коли Арні сказав, що розум у неї глибокий і непересічний, як платівка з піснями Шона Кессіді, я не зміг відповісти йому, що він бреше, гівнюк такий, бо то була правда), я першим ділом згадував про Арні, бо Арні знав, як витиснути максимум із дощових днів так само, як і зі «Скреблу». Може, якраз за цим і можна розпізнати дуже самотніх людей — вони завжди знають, чим таким прикольним можна зайнятися дощової днини. Їм завжди можна подзвонити. Вони завжди вдома. Завжди, трясця їм.

А я, зі свого боку, навчив його плавати. Тренував його й примушував їсти зелені овочі, щоб хоч трохи підкачав м’язи на тому своєму щупляковому тільці. Улаштував його на роботу в дорожню бригаду за рік до випускного класу в Лібертівілльській школі, і за це ми з ним обидва рвали собі сраки, воюючи з його батьками, які вважали себе великими друзями селюків у Каліфорнії та сталеварів у Бургу, але відчували непереборний жах перед думкою про те, що в їхнього обдарованого синочка (найкращі п’ять відсотків за Стенфордом-Біне, щоб ви собі пам’ятали) рученята забрудняться, а шийка під потиличкою почервоніє.

А тоді, ближче до кінця тих літніх канікул, Арні вперше побачив Крістіну — і закохався. Я був з ним того дня (ми верталися додому з роботи), тому сміливо зможу свідчити перед Престолом Господнім, якщо мене прикличуть. Народ, він втюрився, і то сильно. Це було б смішно, якби не було так сумно — і швидко не стало так страшно. Це було б смішно, якби не було так зле.

Чи дуже було зле?

Від самого початку. А вже зовсім скоро стало ще гірше.



1. Денніс — підліткові пісні про машини

1 / Перші погляди

Гей, глянь туди!

Через дорогу!

Така там тачка, що якраз для мене.

Таку собі мати — прикольна тема…

Машина-лялечка, кажу,

Просто відпадна[5].

Едді Кокран

— Боже мій! — зненацька вигукнув мій друг Арні Каннінґем.

— Що таке? — спитав я. Його очі за скельцями окулярів у сталевій оправі полізли з орбіт; рукою він заліпив собі обличчя так, що під долонею частково зник рот, а шия, здавалося, оберталася на шарнірі, так він її вигнув, озираючись через плече.

— Деннісе, зупини машину! Здай назад!

— Чого ти…

— Здай назад, я хочу на неї ще раз глянути.

І раптом до мене дійшло.

— Ой, чувак, забудь, — сказав я. — Якщо ти про те… чуперадло, яке ми оце щойно проїхали…

— Здай назад! — він ледь не кричав.

Я послухався, думаючи, що це Арні так тонко жартує. Але я помилявся. Він пропав, остаточно і безповоротно. Арні закохався.

То була якась жалюгідна пародія, і мені ніколи не зрозуміти, що в ній того дня побачив Арні. На вітровому склі зліва розповзлося сплутане павутиння тріщин. Верх іззаду праворуч був увігнутий від удару, і в обдертому від фарби видолинку вгніздилася бридка іржа. Задній бампер перекособочився, кришка багажника була прочинена, а на сидіннях як спереду, так і ззаду з кількох довгастих порізів лізла вата. Схоже було на те, що по кріслах добряче хтось пройшовся ножем. Одну шину спустило. Інші були такими лисими, що крізь гуму проступали нитки тканини. Та найгірший вигляд мала темна масляниста калюжа під двигуном.

Арні закохався в «плімут-фурію» 1958 року випуску, одну з тих довгастих, з великими плавцями. Була в ній старезна вигоріла під сонцем табличка «ПРОДАЄТЬСЯ», зіперта праворуч на вітрове скло — там, де не було тріщин.

— Деннісе, ти тільки поглянь, які лінії! — пошепки вимовив Арні. Він бігав довкруг машини, неначе одержимий. Змокріле від поту волосся ляпало йому по лобі й розвівалося на вітрі. Арні натиснув на ручку задніх дверцят з пасажирського боку, і вони з вереском відчинилися.

— Арні, ти наді мною приколюєшся, правда ж? — спитав я. — Сонце голову напекло. Скажи мені, що це сонячний удар. Я відвезу тебе додому, посаджу під довбаний кондюк, і ми про це забудемо, домовились? — але все це я промовив без особливої надії. З почуттям гумору в нього було все гаразд, але саме тієї миті ані тіні жарту не відбивалося на його обличчі. Натомість я бачив на ньому дурнувате шаленство, яке мені зовсім не сподобалось.

Клопоту відповісти він собі не завдав. З відчинених дверцят випливла хмара гарячого спертого повітря, війнуло старістю, мастилом і розкладом на пізніх стадіях. Але цього Арні теж, здавалося, не помітив. Він заліз усередину й сів на порепане, вицвіле заднє сидіння. Колись давно, двадцять років тому, воно було червоним, та тепер змарніло до акварельно-рожевого.

Я підчепив пальцями шматочок набивки, роздивився його і здмухнув з руки.

— Здається, російська армія промарширувала по ній дорогою на Берлін, — прокоментував я.

І тут він нарешті помітив, що я досі поряд із ним.

— Ага… ага. Але її можна поремонтувати. Вона може… вона може стати крутою. Рухливою й цілісною, Деннісе. Красуня. Справжня…

— Ану! Ану! Що це ви, малі, надумали?

До нас ішов старий, який, судячи з вигляду, насолоджувався вже сімдесятим літом — плюс-мінус. Мабуть, мінус. Бо здатність цього чувака взагалі чимось насолоджуватися особисто в мене викликала великі сумніви. Жалюгідні рештки волосся тонкими патлами звисали додолу. А на лисій частині черепа щедро квітнув псоріаз.

Одягнутий він був у зелені старечі штани, на ногах — кеди з низьким верхом. Сорочки не було; натомість пояс йому стягувала якась штука, подібна до дамського корсета. Та коли він підійшов ближче, я роздивився, що то спинний ортопедичний корсет. І на вигляд, я б навздогад сказав, що міняли його десь приблизно в той самий час, коли помер Ліндон Джонсон[6].

— Що це ви, малі, надумали? — Голос у нього був пронизливо-рипучий.

— Містер, це ваша машина? — поцікавився Арні.

Не те щоб це було запитання. «Плімут» стояв на газоні перед повоєнним типовим будинком, з якого вигулькнув старий. Газон був страшенно занедбаний, але на тлі припаркованого «плімута» виглядав абсолютно по-королівському.

— А як і моя, то що? — грубо відрубав стариган.

— Я… — в Арні пересохло в горлі, і він був змушений проковтнути слину. — Я хочу її купити.

У старого додіка аж очиська загорілися. Де й подівся злющий вираз обличчя, а на зміну йому прийшли злодійкуватий блиск в очах і певний зголоднілий вигин губ. А затим він розплився в широчезній осяйній посмішці самовдоволеного гівнюка. І здається, то був якраз той момент — лише одна мить, не більше, — коли я відчув, як холоне всередині від чогось синього. У той момент — лише тоді — я відчув бажання врізати Арні кулаком і відтягти його звідти подалі. Щось проступило в очах того старого. Не лише проблиск надії; то було щось таке, що за проблиском ховалося.

— То тре’ ж було так і сказать, — відповів старий. Він простягнув руку, і Арні її взяв. — Лебей мене звуть. Роланд Д. Лебей, армія Сполучених Штатів, у відставці.

— Арні Каннінґем.

Стариган енергійно потиснув йому руку, а мені лише мляво махнув. Я був поза грою; він уже підчепив на гачок свою жертву. Арні, вважай, уже віддав Лебею свій гаманець.

— Скільки? — спитав Арні. І, не дочекавшись відповіді, стрімголов рвонув уперед: — Скільки б ви за неї не попросили, цього буде замало.

Я подумки не зітхнув, а застогнав. До гаманця щойно долучилася чекова книжка.

На якусь мить Лебеєва посмішка зблякла, і очі підозріливо звузилися. Думаю, він замислився, чи не шиють його ці двоє в дурні. Він уважно придивився до обличчя Арні, шукаючи на ньому ознак підступу, а потім поставив убивчо досконале у своїй простоті запитання:

— Синку, а в тебе коли-небудь була машина?

— У нього є «другий мустанг-мак», — швидко втрутився я. — Йому предки купили. Там коробка передач «Герст», двигун з наддувом, і від нього вже на першій передачі асфальт скипає. Та він…

— Ні, — тихо озвався Арні. — Я тільки навесні цього року права отримав.

Лебей скинув на мене побіжним, однак чіпким поглядом, і знову зосередився цілком і повністю на своїй головній мішені. Обома руками впершись у поперек, він потягнувся. На мене війнуло кислим потом.

— В армії собі спину підвередив, — пояснив Лебей. — Повна інвалідність. Лікарі так і не змогли її мені назад управити. Як хтось у вас, хлопці, спитає, що не так із цим світом, то кажіть їм от що: лікарі, комуняки й ніґери-радикали. З них трьох найбільші паскуди — то комуняки, а лікарі йдуть зразу за ними. А як спитають, хто вам таке сказав, то кажіть — Роланд Д. Лебей. Отак-от.

І він з якоюсь недовірливою любов’ю торкнувся старого пошарпаного верху «плімута».

— Це найкраща машина, яка тіко в мене була. Купив її у вересні п’ятдесят сьомого. То був рік випуску нової моделі, у вересні. Усе тоте літо нам показували картинки з накритими автами, під брезентом, поки ти вже аж здихав, так хтів видіти, що там, під сподом. Не те що тепер, — з його слів скрапувало презирство до теперішнього часу, що зіпсувся, поки він до нього дожив. — Новісінька вона була. Пахтіла новісінькою машиною, а то чи не найприємніший запах у світі.

Він трохи подумав.

— Ну, крім бабської поцьки хіба.

Я подивився на Арні, люто прикушуючи щоки зсередини, щоб з усього цього не розреготатися. Той відповів мені приголомшеним поглядом. Старий, здавалося, більше не помічав жодного з нас; він перенісся кудись на свою власну планету.

— Я тридцять чотири роки носив хакі, — не знімаючи руки з даху машини, повідомив нам Лебей. — У шістнадцять пішов, у тисяча дев’ятсот двадцять третьому. Я жер пилюку в Техасі й крабів бачив, таких здоровецьких, як оті ваші омари, у курв’ятниках Ноґалеса. Я бачив, як у мужиків з вух кишки лізли в Другу світову. У Франції то бачив. Їхні кишки вилазили їм з вух. Синку, ти в це віриш?

— Так, сер, — кивнув Арні. Здається, жодного слова з того, що сказав Лебей, він не чув. Тільки переминався з ноги на ногу, наче йому припекло в туалет. — Але повертаючись до машини…

— В університет ходиш? — зненацька гаркнув Лебей. — У Горліксі?

— Ні, сер, я ще в школі вчусь, у Лібертівілльській.

— Добре, — зловісно схвалив Лебей. — Тримайся подалі від коледжів. Там повно ніґеролюбів, які хочуть віддати Панамський канал. «Мозкові центри» — так їх прозивають. «Гівнярські центри», — кажу я.

Поглядом, сповненим любові, він окинув машину, що стояла на своїй спущеній шині; фарба м’яко поблискувала іржею під сонцем пізньої днини.

— Спину підвередив у п’ятдесят сьомому, — повідомив він. — Армія вже сходила на пси. Я вчасно вибрався. Вернувся в Лібертівілль. Пішов на залізопрокатний. Підзаробив грошенят. Потім пішов до Нормана Кобба, який «плімути» продавав… там, на тому місці, зара’ боулінг на Мейн-стрит… і замовив цю-во тачку. Я сказав: щоб вона мені була червоно-білою, модель наступного року. Червоною, як пожежна машина всередині. Так воно й вийшло. Коли я її забирав, на лічильнику було шість миль. Отак-от.

І він сплюнув.

Через плече Арні я глянув на лічильник пробігу. Скло на ньому було тьмяним, але масштаб руйнувань я таки прочитати зміг: 97 432. І шість десятих. Ісус би заплакав.

— Якщо ви цю машину так любите, навіщо продаєте? — спитав я.

Лебей повернувся до мене, і в його каламутних очах майнуло щось лячне.

— Що, синку, розумника із себе корчиш?

Я не відповів, але й очей не опустив.

Через дві хвилини, протягом яких тривала наша дуель поглядів (Арні на неї ані найменшої уваги не звернув — він повільно і з любов’ю водив рукою по задньому плавцю), він сказав:

— Не можу більше водити. Спина болить нелюдськи. Та й очі почали здавати.

І раптом до мене дійшло. В усякому разі, так я подумав. Якщо він правильні дати нам назвав, то йому вже сімдесят один. А починаючи з сімдесяти років у цьому штаті вас примушують щороку проходити перевірку зору й тільки після цього поновлюють права. Лебей або провалив перевірку зору, або боявся, що провалить. Так чи інакше, усе зводилося до одного. Аби не миритися з тією ганьбою, він виставив «плімут» на продаж. І після цього машина швидко зістаріла.

— Скільки ви за неї хочете? — знову спитав Арні.

О, він дочекатися не міг, коли ж його нарешті заріжуть.

Лебей підняв погляд у небо, неначе роздумував, чи скоро задощить. А коли знову подивився на Арні, то обдарував його широчезною приязною посмішкою до вух, яка аж занадто нагадувала мені ту, попередню, від самовдоволеного гівнюка.

— Та я оце просив три сотні, — відказав він. — Але ти мені до душі припав, хороший хлопчина. Як для тебе, то двісті пійсят.

— Господи Ісусе, — тільки й промовив я.

Але він добре розумів, хто його жертва, і достеменно знав, як забити між нами клин. Як казав мій дідуньо, цей не вчора з вантажівки з сіном навернувся.

— Добро, — грубо відрізав Лебей. — Не хоч — як хоч. У мене там серіал о пів на п’яту скоро починається. «На порозі ночі». Стараюся не пропускати. Почесали язиками, хлоп’ята, і харе. Бувайте здорові.

Арні зиркнув на мене з таким болем і злістю, що я мимоволі відступив на крок назад. А він наздогнав старого й узяв його за лікоть. Вони стали розмовляти. Усього я не чув, але бачив більш ніж достатньо. Старий комизився через уражену гордість. Арні щиро й від душі перепрошував. Старий лише сподівався, що Арні розуміє — він не може дивитися на те, як ображають машинку, що була йому вірною й безпечною супутницею аж до золотого віку. Арні погодився. Мало-помалу старий дозволив, щоб його привели назад. І знову я відчув, що в ньому таїться щось свідомо лихе й страшне… ніби листопадовий вітер, якби він був живою істотою і міг думати. Описати це якось влучніше я не зможу.

— Хай-но тільки він ще хоч слово бевкне, я умиваю руки, — пригрозив Лебей, тицьнувши в мене зашкарублим мозолястим великим пальцем.

— Не бевкне, не бевкне, — похапцем запевнив Арні. — Триста, ви сказали?

— Та, по-мойму, це я і…

— Початкова ціна була двісті п’ятдесят, — голосно заявив я.

В очах Арні спалахнув переляк — він боявся, що старий знову розвернеться й піде, однак Лебей більше ризикувати не збирався. Тепер, коли практично витяг рибку зі ставка.

— То й хай буде двісті пійсят, — погодився Лебей, але знову зиркнув у мій бік, і я побачив, що ми з ним порозумілися — йому не подобався я, а мені не подобався він.

На мій превеликий подив і жах, Арні витяг гаманця й заходився шукати в ньому купюри. Між нами трьома повисла мовчанка. Лебей спостерігав. Я відвів погляд і дивився на мале хлопчисько, яке намагалося вбитися на своєму блювотно-зеленого кольору скейтборді. Десь гавкав собака. Повз нас, хихочучи, пройшли дві дівчини, на вигляд восьми- чи дев’ятикласниці; вони притискали до набубнявілих грудей бібліотечні книжки. У мене лишалася тільки одна надія безболісно витягти Арні з цієї халепи — той день був передзарплатним. Якби минуло трохи часу, хоча б двадцять чотири години, ця дика лихоманка могла зникнути без сліду. А так Арні почав нагадувати мені містера Жабса з Жабс-холу[7].

Коли я знову перевів на них погляд, Арні й Лебей дивилися на дві п’ятірки й шість одиничок — усе, що, очевидячки, було в нього в гаманці.

— Може, чек? — запропонував Арні.

У відповідь Лебей тільки іронічно посміхнувся й нічого не сказав.

— Цей чек приймуть, — запротестував Арні.

І він правду казав. Ми все літо гнули спину в бригаді братів Карсонів на ділянці траси 376, тої, про яку аборигени околиць Пітсбурга впевнено говорили, що її ніколи не добудують. Інколи Арні нагадував, що «ДТ-Пен»[8] оголосив тендер на дорожні роботи на трасі 376 невдовзі після закінчення Другої світової. Але жалітися жодному з нас не випадало; того літа багато дітей або гарували за рабські копійки, або не працювали взагалі. Ми заробляли пристойно і навіть брали трохи понаднормових. Бред Джеффріз, наш бригадир, дуже сильно сумнівався попервах, чи брати в бригаду такого чахлика, як Арні, але врешті погодився, що йому потрібен сигнальник; дівчина, яку він планував найняти, залетіла й утекла, щоб вийти заміж. Так Арні в червні почав сигналити, але мало-помалу втягнувся й став до важчої роботи — виїжджаючи в основному на своїй хоробрості й рішучості. То була перша його справжня робота в житті, і він не хотів її просрати. Бред був помірно вражений, а літнє сонце навіть трохи підсушило вулканічні прищі Арні. Мабуть, ультрафіолет справив свій вплив.

— Синку, та я не сумніваюся, що приймуть, — сказав Лебей, — але хочу отримати на руки готівку. Ти ж розумієш.

Не знаю, чи розумів це Арні — зате розумів я. Зупинити виплату за місцевим чеком було б дуже просто, якби це іржаве відро з болтами дорогою додому відкинуло стрижень чи викашляло поршень.

— Ви можете зателефонувати в банк, — з відчаєм у голосі промовив Арні.

— Нє, — сказав Лебей і почухав себе під пахвою над замурзаним корсетом. — Пів на шосту вже скоро. Банк зачинився.

— Тоді даю завдаток, — Арні простягнув йому шістнадцять доларів. Вигляд у нього був геть знавіснілий. Може, вам і важко повірити в те, що хлопчина, який майже досягнув віку, коли дозволяється голосувати, міг за чверть години так себе накрутити через якийсь старий драндулет. Мені й самому в це насилу вірилося. От тільки Роланд Д. Лебей, здавалося, нітрохи не був здивований, і я тоді вирішив, що він просто всякого на своєму віку набачився. І тільки згодом я переконався, що його дивна впевненість могла мати під собою геть інші причини. Так чи інакше, а молоко людської доброти, якщо воно колись і бігло його венами, давно вже перевелося на кисляк[9].

— Мені треба мати як мінімум десять відсотків од суми, — заявив Лебей. Рибка вже тріпотіла над водою і от-от мала втрапити в сітку. — Як дасте десять відсотків, то я її ще якусь добу для вас потримаю.

— Деннісе, — попросив Арні. — Можеш позичити дев’ять баксів до завтра?

У моєму власному гаманці лежало дванадцять, і податися з ними мені особливо не було куди. Коли день у день розсипаєш пісок, розрівнюєш його й копаєш траншеї для підземних водостоків, це творить дива в підготовці до футбольних тренувань, але розваг у мене взагалі ніяких не було. Останнім часом я навіть не пробивав браму тілесної фортеці моєї подружки з групи підтримки так, як вона звикла. Я був багатий, але одинокий.



— А підійди сюди, подивимося, — сказав я.

Лебей спохмурнів. Але він розумів, що хоч-не-хоч, а все залежить від того, докладу я свої гроші чи ні. Його пухнате сиве солосся розвівалося на вітерці. Руку він усе ще ревниво тримав на даху «плімута».

Ми з Арні підійшли до моєї тачки, «дастера» 1975 року, який я припаркував біля бордюру. Я обійняв Арні за плечі. І чомусь згадав, як ми вдвох сиділи в його кімнаті одного дощового осіннього дня, коли нам було по шість рочків, не більше. На старезному чорно-білому телику блимали мультики, а ми розмальовували картинки старими олівцями з пом’ятої бляшанки з-під кави. Той спогад навіяв на мене смуток і водночас трохи налякав. Знаєте, бувають у мене дні, коли здається, що шість років — це оптимальний вік, і саме тому в реальному часі він триває приблизно 7,2 секунди, не більше.

— Деннісе, у тебе є гроші? Я завтра вдень тобі поверну.

— Ага, є, — відповів я. — Але, заради Бога, Арні, подумай, що ти робиш. Те старе пердло повністю втратило працездатність. Йому не потрібні ці бабки, а ти — не доброчинна установа.

— Я не доганяю. Про що ти говориш?

— Він тебе намахує. Просто так, щоб порозважатися. Та якби він відтарабанив ту тачку до Дарнелла, йому б і п’ятдесяти баксів за неї не дали. Це шматок гівна.

— Ні. Ні, це неправда, — якби не поганюча шкіра, мій друг Арні мав би абсолютно пересічний вигляд. Але Бог дарує кожній людині принаймні одну гарну рису, так я собі думаю. В Арні то були очі. За скельцями окулярів, які звичайно їх затемнювали, ті очі були прегарного сірого відтінку, дуже розумні, кольору хмар у несонячну осінню днину. Під їхнім пронизливим і намацувальним поглядом, коли він по-справжньому чимось цікавився, могло стати й незатишно. Але зараз у них застиг віддалений і замріяний вираз. — Зовсім це не шматок гівна.

Отоді я й запідозрив, що насправді в цьому криється щось більше, ніж просто раптове бажання Арні купити машину. Раніше він ніколи не виявляв цікавості до того, щоб стати власником авто; його цілком задовольняло їздити зі мною й давати на бензин чи педалити на своєму тришвидкісному. Та й для того, щоб на танці їздити, машина йому не була потрібна; наскільки мені відомо, в Арні ще ніколи в житті не було жодного побачення. То було щось інше. Любов чи щось до неї дуже подібне.

— Арні, примусь його хоча б завести її, — сказав я. — І підніми капот. Там під сподом калюжа натекла. Я думаю, десь може бути тріщина. Я правда вважаю…

— Дев’ять баксів позичити можеш? — він невідривно дивився мені в очі. І я здався. Витяг гаманець і дав йому дев’ять доларів.

— Дякую, Деннісе.

— Сам на себе тоді нарікатимеш.

Він не звернув уваги. Просто доклав мої дев’ять до своїх шістнадцяти й пішов туди, де біля машини стояв Лебей. Він простягнув гроші, і Лебей ретельно їх перерахував, слинячи великого пальця.

— Бронь лише на двадцять чотири години, ти ж розумієш, — сказав він.

— Так, сер, цього вистачить, — відповів Арні.

— Зара’ піду в хату й випишу тобі розписку. Як ти сказав, тебе звуть, солдате?

Арні злегка всміхнувся.

— Каннінґем. Арнольд Каннінґем.

Щось нерозбірливо буркнувши, Лебей рушив через свій недоглянутий газон до дверей чорного ходу. Зовнішні двері в нього були химерно-комбіновані, з алюмінію, з літерою посередині, перевитою стрічкою, — великою «Л».

Двері за ним грюкнули.

— Арні, він такий дивний. Він реально найобує т…

Але Арні вже не було поряд. Він сидів за кермом машини. З тим самим прицуцуватим виразом на обличчі.

Я підійшов спереду й пошукав, де відчиняється капот. Потягнув за трос, і з іржавим вереском капот піднявся, нагадавши мені записані на платівку звукові ефекти дому з привидами. З нього посипалися пластівці металу. Акумулятор був старезний «Оллстейт», а контакти так заросли зеленою корозією, що годі було розібрати, де плюс, а де — мінус. Я потягнув за повітряний фільтр і безрадісно втупився в чотирикамерний карбюратор, чорнющий, неначе вугільна шахта.

Я опустив капот і подався туди, де сидів Арні, водячи рукою по краю приладової панелі над спідометром, відкаліброваним на безмежно абсурдні 120 миль на годину. Хоч якісь машини так швидко їздять?

— Арні, по-моєму, блок двигуна тріснутий. Я правда так думаю. Ця тачка — брухт. Повний брухт. Якщо тобі треба колеса, за двісті п’ятдесят підшукаємо щось набагато краще. Серйозно. Набагато краще.

— Їй двадцять років, — відказав Арні. — Ти розумієш, що машина, коли їй двадцять років, автоматично стає предметом антикваріату.

— Ага, — кивнув я. — На звалищі за Дарнеллом повно такого автоматичного антикваріату. Вкурюєш, про що я?

— Деннісе…

Грюкнули двері. Повертався Лебей. Але то було й на краще: подальші обговорення не мали б сенсу; я, може, і не найрозважливіша людина у світі, але коли сигнали досить сильні, я їх вловлюю. Арні вирішив, що йому кров з носа потрібна ця тачка, і я не збирався його відмовляти. Та думаю, що й ніхто на світі не зміг би його відмовити.

Лебей широким, розмашистим жестом простягнув йому розписку. На простому аркуші паперу з нотатника старечим павучим і злегка тремким почерком було нашкрябано: «Отримано від Арнольда Каннінґема $ 25,00 як завдаток на 24 години за “плімут” 1958 року, Крістіна». А нижче він підписався своїм іменем та прізвищем.

— Крістіна — це що? — спитав я, бо подумав, що не так щось прочитав чи він неправильно записав.

Його губи стислись, а плечі припіднялися так, неначе він чекав, що його зараз висміють… або кидав мені виклик: ану ж, мовляв, глузуй.

— Крістіна, — сказав Лебей, — це так я її весь час називав.

— Крістіна, — повторив Арні. — Мені подобається. Деннісе, а тобі?

Тепер йому закортіло тій клятій потворі дати ім’я. Усе це починало діставати трохи більше, ніж повністю.

— Що скажеш, Деннісе, симпатично?

— Ні, — сказав я. — Якщо вже так необхідно її охрестити, Арні, то чому б тобі не назвати її Халепою?

Він ображено зиркнув на мене, але мене вже не гребло. Я розвернувся й пішов до своєї машини, щоб чекати його там, — шкодуючи тимчасом, що не поїхав додому іншим шляхом.

2 / Перша сварка

Твої друзі — шпана бродяча,

Кататися не підеш, значить!

(Рот на замок!)

Не огризайся, пуцьвірінок![10]

The Coasters

Я відвіз Арні до нього додому й зайшов разом з ним з’їсти шматок пирога й випити склянку молока перед тим, як поїду до себе. І вже зовсім скоро я про це своє рішення пожалкував.

Арні жив на Лорел-стрит, у тихому приватному секторі на західному боці Лібертівілля. Узагалі більша частина Лібертівілля була такою. Житло там не елітне, як у сусідньому передмісті Фокс-Чепел (де більшість будинків — такі маєтки, як щотижня показують у серіалі «Коломбо»), але й не Монровілль, з його кілометрами торговельних центрів, складів, де продають за зниженою ціною автомобільні покришки, та брудних книжкових супермаркетів. Ніяких підприємств важкої промисловості там нема — це такий собі спальний район для університету, що неподалік. Не елітний, але, у кожному разі, мозковитий.

Усю дорогу додому Арні сидів притихлий і замислений; я намагався витягти його з задуми, але витягатися він не хотів, тому я спитав, що він збирається робити з тією тачкою.

— Поремонтувати, — неуважно відказав він і знову поринув у мовчанку.

Ну, хто ж, як не він — у його спроможності я не сумнівався. З інструментами він був на «ти», умів слухати, умів знаходити неполадки. Руки в нього були чутливі й спритні з машинерією; незграбними й нервовими вони ставали тільки тоді, коли він опинявся в компанії інших людей, особливо дівчат, — хряцали кісточками, ховалися в кишені, або, що найгірше, самі лізли до обличчя й роздирали вкритий засохлою кіркою ландшафт його щік, підборіддя й лоба, привертаючи до них увагу.

Машину він полагодити міг, але гроші, зароблені того літа, призначалися для оплати навчання в коледжі. Дотепер у нього ще не було автомобіля, і мені здається, він навіть не здогадувався, як зловісно старі тачки вміють смоктати гроші. Вони висмоктують їх так само, як вампіри — кров. За роботу механікам він міг не платити, виконуючи ремонт самостійно, але вартість самих лише запчастин наполовину зажене його в могилу, коли до кінця ремонту буде ой як далеко.

Щось із цього я озвучив і йому, але він пустив мої слова повз вуха. Його очі все ще зберігали той відсторонений, замріяний вираз. Здогадатися, про що він думає, я не міг.

Майкл і Реджина Каннінґеми були вдома. Вона складала один зі своїх нескінченних дурнуватих пазлів (цього разу він мав зображати шість тисяч різних шестерень і зірочок на простому білому тлі; у мене б від такого вже через п’ятнадцять хвилин скальп поїхав), а він слухав магнітофон у вітальні.

Шкодувати про те, що зайшов на пиріг з молоком, я почав уже зовсім скоро. Арні розповів їм про свій вчинок, показав розписку, і вони обоє мигцем підскочили до стелі.

Ви повинні зрозуміти, що Майкл і Реджина до мозку кісток були університетськими людьми. Вони захоплювалися доброчинством, а для них чинити добро означало чинити протести. На початку 60-х вони протестували на користь інтеграції, потім плавно перейшли до В’єтнаму, а коли ця тема вичахла, перекинулися на Ніксона, питання расової рівноваги в школах (вони могли тобі цитувати цілі розділи справи Алана Баккі[11], поки не заснеш), брутальність поліції та батьків. Були ще балачки — суцільні балачки. Язиками вони чесали майже так само самовіддано, як і протестували. Вони з півоберта були готові брати участь у нічних студентських посиденьках на тему космічної програми, чи в дискусії на тему «Поправки про рівність прав», чи в семінарі про можливі альтернативи викопному паливу. Вони відпрацювали своє на бозна-скількох «гарячих лініях» — присвячених окремо зґвалтуванню, наркотикам, дітям-утікачам, щоб вони могли поговорити з другом, а також на старій-добрій ЛІНІЇ ДОВІРИ, куди люди, які думають, чи не накласти їм на себе руки, можуть подзвонити й почути співчутливий голос, що їм скаже: «Не роби цього, друже, у тебе є соціальне зобов’язання перед космічним кораблем “Земля”[12]». Двадцять-тридцять років викладання в університеті — і ти ладен ворушити щелепами, як ті собаки Павлова готові були заслинитися, коли дзеленчав дзвіночок. І, мабуть, з часом тобі навіть починає це подобатись.

Сорокап’ятирічна Реджина (вони наполягли, щоб я називав їх на імена) була вродливою, але її врода видавалася трохи холодною, напіваристократичною — тобто вона примудрялася виглядати аристократично навіть у джинсах, а носила вона їх майже постійно. Її спеціальністю була англійська мова й література, але, звичайно, коли викладаєш на університетському рівні, цього замало; це те саме, що на запитання — звідки ти родом, відповісти: «з Америки». Вона вигострила й відкалібрувала свою сферу професійних зацікавлень, як картинку на екрані радара. Спеціалізувалася на давніх англійських поетах і писала дисертацію про Роберта Герріка[13].

Майкл розважався історією. Вираз обличчя в нього був такий само жалобний і меланхолійний, як і та музика, яку він слухав на своєму магнітофоні, хоча жалобність і меланхолійність в принципі не були йому властиві. Часом він нагадував мені ті слова, які буцімто сказав Рінґо Стар, коли «Бітлз» уперше приїхали в Америку і якийсь репортер на прес-конференції спитав у нього, чи він правда такий сумний, яким здається. «Та ні, — відповів Рінґо, — то в мене лице таке». От і Майкл таким був. А ще його тонке обличчя з окулярами в товстій оправі надавало йому вигляду карикатурного професора в недружньому політичному шаржі. На голові в нього були залисини, а на підборідді росла пухнаста козляча борідка.

— Привіт, Арні, — сказала Реджина, коли ми зайшли. — Вітаю, Деннісе. — І то були, мабуть, останні добрі слова, які ми почули від неї того дня.

Ми привіталися й дістали по шматку пирога з молоком. Посідали в куточку, де стояв сніданковий стіл. У духовці пеклася вечеря, і хоч прикро таке казати, але запах по кухні розливався не надто апетитний. Реджина і Майкл уже давно загравали з вегетаріанством, і того дня пахло так, наче жінка запхнула в духовку старий добрий кіш із морськими водоростями чи ще щось гірше. Я сподівався, що на вечерю мене не запросять.

Магнітофонна музика стихла, і на кухню вийшов Майкл. У шортах з відрізаних синіх джинсів, а на обличчі застиг такий вираз, наче в нього щойно помер найкращий друг.

— Хлопці, ви пізно, — прокоментував він. — Щось поламалося? — Він відчинив дверцята холодильника й заходився в ньому порпатися. Мабуть, запах коша і його не надто надихав.

— Я купив машину, — сказав Арні, відрізаючи собі ще шмат пирога.

— Ти що зробив? — вигукнула його мати з іншої кімнати. Вона підвелася занадто швидко, і її стегна гупнули об край столика для карт, на якому вона складала свої пазли. Слідом за гупанням почувся швидкий шурхіт від падіння фрагментів пазла на підлогу. Отоді я й почав шкодувати, що не поїхав одразу додому.

Майкл Каннінґем виткнув носа з холодильника, щоб витріщитися на сина. В одній руці він тримав зелене яблуко, а в іншій — пачку простого йогурту.

— Ти жартуєш, — сказав він, і з якоїсь абсурдної причини я вперше за весь час помітив, що в його борідці, яку він носив року десь так із 1970-го, уже пробивається чимало сивини. — Арні, ти жартуєш, так? Скажи, що пожартував.

Зайшла Реджина — висока, напів-аристократична і дуже, блін, сердита. Вона уважно подивилася в обличчя Арні й одразу зрозуміла, що він не жартує.

— Ти не можеш купити машину, — сказала вона. — Про що ти говориш узагалі? Тобі лише сімнадцять років.

Арні повільно перевів погляд зі свого батька біля холодильника на свою матір у дверях, що вели у вітальню. На його обличчі з’явився впертий, жорсткий вираз, якого я там раніше не бачив, якщо пам’ять не підводить. Якби він частіше так у школі дивився, то пацани з мехмайстерні, може, не так охоче б його зачіпали.

— Узагалі ви помиляєтесь, — відказав він. — Я можу її купити без найменших проблем. Фінансово я її не потягну, але купити за готівку проблеми не становить. Авжеж, зареєструвати машину в сімнадцять — це вже питання іншого порядку. Для цього мені потрібен ваш дозвіл.

Вони дивилися на нього з подивом, легкою тривогою і — я це побачив і відчув, як шлунок кудись опускається — з невпинним наростанням гніву. Попри все своє ліберальне мислення й відданість робітникам ферм, і побитим дружинам, і матерям-одиначкам, і всьому такому іншому, вони тримали Арні під ковпаком. І Арні дозволяв себе там тримати.

— Тобі ніхто не дозволяв так розмовляти з матір’ю, — сказав Майкл. Він поставив йогурт назад у холодильник, яблуко залишив у руці й повільно зачинив дверцята. — Ти занадто молодий, щоб мати машину.

— У Денніса вона є, — не задумуючись бовкнув Арні.

— Отакої! Ого! Ви подивіться, як пізно вже! — вигукнув я. — Мені додому пора! Зараз уже й поїду! Я…

— Рішення батьків Денніса і твоїх батьків — це абсолютно різні речі, — викарбувала Реджина Каннінґем. Я ще ніколи не чув, щоб її голос звучав так холодно. Ніколи. — Ти не мав права так вчиняти, не порадившись попередньо зі своїм батьком і мною…

— Радитися з вами! — зненацька прогорлав Арні. І розлив своє молоко. На шиї в нього рельєфно проступили товсті вени.

Реджина сахнулася й від несподіванки впустила щелепу додолу. Тієї миті я міг закластися на що завгодно, що її гидке каченя ще ніколи в житті не підвищувало на неї голосу. У Майкла вигляд був не менш приголомшений. Вони щойно скуштували того, що я вже відчув раніше, — з непоясненних причин Арні нарешті натрапив на річ, якою справді хотів володіти. Тож тепер не дай Боже комусь стати йому на заваді.

— Радитися з вами! Та я все життя й кроку ступити не міг, щоб з вами не порадитися! Для всього скликалися наради, і коли то було щось таке, що мені не треба було робити, проти мого голосу було два ваші! Але тепер ніякої наради не буде. Я купив машину, і… і все!

— Помиляєшся, це аж ніяк не все, — Реджинині губи витягнулися в одну суцільну лінію, і на диво (а може, й зовсім ні) вона перестала здаватися лише наполовину аристократкою; тепер у неї, попри джинси й усе таке інше, був вигляд королеви Англії чи ще якої країни. А Майкл тимчасово випав з процесу. У нього вигляд був точнісінько такий самий спантеличений і нещасний, як і мої внутрішні відчуття, і зненацька мені на хвилю стало цього чоловіка до болю шкода. Він не міг від усього цього відкараскатись, утікши додому вечеряти. Бо він уже був удома. Тут точилася в чистому вигляді боротьба за владу між старою гвардією та молодою, і вирішитися все мало таким чином, як майже завжди вирішуються такі ситуації, — показовим ритуальним убивством, щедро приправленим гіркотою та уїдливістю. Реджина вочевидь була до цього готова, незважаючи на Майклову неготовність. Але я не хотів бути до цього причетним. Тому встав і попрямував до дверей.

— І ти йому дозволив? — Реджина так зверхньо глянула на мене, наче ми ніколи разом не сміялися, не пекли пирогів і не їздили на природу ночувати в наметах. — Деннісе, ти мене дивуєш.

Це зачепило мене за живе. У принципі, матуся Арні завжди мені подобалась, але я ніколи не довіряв їй повністю, в усякому разі, після одного випадку, коли мені було вісім років чи десь так.

Ми з Арні поїхали на великах у центр, на суботній кіносеанс по обіді. Дорогою назад Арні впав з велисипеда, коли викрутив кермо, щоб не наїхати на собаку, і розгатив собі ногу. Я відвіз його додому. А Реджина повезла Арні в приймальне відділення лікарні, де йому наклали з півдюжини швів. А потім, незрозуміло чому, після того, як усе скінчилося і стало ясно, що Арні в повному ажурі, вона обернулася до мене й роззявила рота. Пістонів мені вставила, як сержант — взводу. А коли замовкла, то мене всього трясло й на очі наверталися сльози — а чого б і ні, мені було всього вісім рочків і я побачив багато крові. Я вже не згадаю, що Реджина там мені горланила, але загальне враження від того всього лишилося тривожне. Наскільки пам’ятаю, почала вона з того, що звинуватила мене, що я за ним не дивився, ніби Арні був набагато молодшим, а не практично мого віку, і закінчила тим, що заявила (чи так мені здалося): «На його місці мав бути ти».

І зараз усе мало от-от повторитися знову — Деннісе, ти не дивився за ним як слід, — і в мені почав закипати гнів. Мабуть, лише на якусь частку від мого сторожкого ставлення до Реджини, і якщо вже бути до кінця чесним, то частка та була зовсім незначна. Коли ти малий (а врешті, що таке сімнадцять років, як не крайня межа буття малим?), ти схильний бути на боці інших малих. Чіткий і непомильний інстинкт тобі підказує, що коли ти не завалиш бульдозером кілька огорож і не переїдеш ним же кілька воріт, то твої предки (із щонайкращих намірів) з радістю залишать тебе в загоні для малих навіки.

Я розлютився, проте з усіх сил себе стримував.

— Я нічого йому не дозволяв, — відказав я. — Він захотів, він купив. — Раніше я міг би сказати, що нічого там такого нема, він лише завдаток дав, але тепер з принципу не збирався цього робити. Я затявся. — І, до речі, я старався його відрадити.

— Сумніваюся, що дуже старався, — відрубала Реджина. З таким самим успіхом вона могла підійти до мене й просичати: «Не компостуй мені мізки, Деннісе, я знаю, що ти його спільник». На її вилицях палахкотів рум’янець, а з очей летіли іскри. Вона намагалася зробити так, щоб я знову відчув себе восьмирічним хлоп’ям, і досить-таки непогано в неї це виходило. Але я дав їй бій.

— Знаєте, якби ви дослухали до кінця, то зрозуміли б, що нема тут чого на стіну дертися. Він купив її за двісті п’ятдесят доларів, і…

— Двісті п’ятдесят доларів! — перебив Майкл. — Яку машину можна купити за двісті п’ятдесят доларів? — Його випадіння в осад (якщо то було воно, а не просто шок від того, що його синочок-тишко раптом подав голос і запротестував) скінчилося. До його свідомості пробилася ціна машини. І він подивився на сина з неприкритим презирством, від якого мене трохи занудило. Я сподіваюся, що колись у мене будуть свої діти, і якщо будуть, то дуже хочеться вірити, що такого виразу обличчя в моєму репертуарі не буде.

Подумки я все повторював собі, що треба зберігати спокій, це не моє діло й не моя сварка, нема чого тут на стіну дертися… але пиріг, який я з’їв, стояв у мене посеред шлунка великим липким клубком, а шкіра пашіла жаром. Змалечку Каннінґеми були моєю другою сім’єю, і всі болючі тілесні симптоми сімейної сварки я зараз відчував нутром.

— Коли ремонтуєш стару машину, можна багато про них дізнатися, — сказав я. І раптом самому здалося, ніби я — прибацана пародія на Лебея. — Над нею треба буде добряче потрудитися, перш ніж її допустять до громадських доріг. — («Якщо взагалі допустять», — подумав я.) — Дивіться на це, як… як на хобі…

— Я дивлюся на це, як на божевілля, — сказала Реджина.

І тут мені захотілося просто забратися звідти. Мабуть, якби емоційні вібрації в кімнаті не були такими важкими, я б роздивився в цьому всьому щось кумедне. Незрозуміло як, але я опинився в становищі захисника машини Арні, тоді як від початку вважав ту потвору незугарною.

— Як скажете, — пробурмотів я. — Тільки мене в це не вплутуйте. Я їду додому.

— Добре, — відрубала Реджина.

— Ну все, — безбарвним голосом промовив Арні. І встав. — Я валю звідси нахрін.

Реджина охнула, а Майкл закліпав, наче йому ляпаса дали.

— Що ти сказав? — вичавила з себе Реджина. — Що ти…

— Я не розумію, що вас так стурбувало, — сказав їм Арні зловісним добре контрольованим голосом, — але я не збираюся сидіти тут і вислуховувати вашу маячню. Ви хотіли, щоб я записався на курси підготовки до коледжу. Я записався, — він перевів погляд на матір. — Ви хотіли, щоб я ходив на шаховий гурток, а не грав у шкільній групі — окей, я туди ходжу. Я сімнадцять років зумів прожити так, щоб не осоромити вас перед вашим бридж-клубом і не сісти в тюрму.

Широко розкритими очима вони витріщалися на нього так, ніби на кухонній стіні раптово виросли губи й вона заговорила.

Арні дивився на них, і його очі були дивними, і білими, і небезпечними.

— Я вам кажу — цю річ я матиму. Цю одну-єдину річ.

— Арні, страхування… — почав Майкл.

— Перестань! — заверещала Реджина. Вона не хотіла починати розмову про окремі проблеми, бо то був перший крок дорогою до можливого порозуміння; вона просто хотіла розчавити повстання каблуком, швидко, цілком і повністю. Бувають моменти, коли дорослі викликають у тебе страшну огиду, але їм ніколи цього не зрозуміти; я в це вірю, знаєте. Один з таких моментів я пережив тоді, і це лише погіршило моє самопочуття. Коли Реджина кричала на чоловіка, я побачив її вульгарною й переляканою, але я її любив, тому не хотів такою бачити, ніколи й нізащо.

Та все ж я залишився стояти у дверях: бажаючи втекти, але воднораз відчуваючи нездорове зацікавлення тим, що відбувалося — першою повномасштабною сваркою в сім’ї Каннінґемів, яку я бачив на власні очі, а може, і взагалі за все життя першою. І насправді то було щось із чимось — як мінімум десять балів за шкалою Ріхтера.

— Деннісе, тобі краще піти, ми самі розберемося, — похмуро сказала Реджина.

— Так, — погодився я. — Але невже ви не розумієте, що робите з мухи слона? Ця машина… Реджино… Майкле… якби ви її бачили… та вона з нуля до тридцятки розганяється хвилин за двадцять, якщо взагалі заведеться…

— Деннісе! Іди!

І я пішов.

Уже коли я сідав у свій «дастер», у дверях заднього ходу показався Арні, явно заміряючись виконати погрозу покинути дім. Батьки вийшли слідом, тепер не лише роздраконені, а й стурбовані. Я трохи розумів, як вони почуваються. Це все сталося так раптово, наче серед ясного блакитного неба вибухнув циклон.

Я завів двигун і задом виїхав на тиху вулицю. Багато ж усього сталося, відколи ми розписалися про закінчення робочого дня о четвертій — дві години тому. Тоді я був такий голодний, що міг би з’їсти що завгодно (за абсолютним винятком коша з морськими водоростями). Але тепер у шлунку було таке збурення, що я боявся виблювати, якби щось проковтнув.

Коли я від’їжджав, вони втрьох стояли на під’їзній доріжці перед своїм гаражем на дві машини (всередині комфортно вмостилися Майклів «порше» та Реджинин універсал «вольво» — «У них-то машини є, — трохи злостиво подумав я, — яке їм діло») і сварилися далі.

«Ну от і все, — подумав я, відчуваючи тепер не лише порушення душевної рівноваги, а й смуток. — Вони його загноблять, і Лебей забере собі його двадцять п’ять доларів, і той “плімут” п’ятдесят восьмого року простоїть там ще тисячу років чи більше». Вони вже не раз таке з ним провертали, бо Арні був невдахою. Навіть його батьки це знали. Розумний, сором’язливий і невпевнений, але якщо зазирнути глибше, то веселий, вдумливий і… милий, напевно, ось це слово, яке я намагався підібрати.

Милий, але лузер.

Його предки знали це так само добре, як фанати «Вайт Соксів» з робітничих курсів, які кричали на нього в коридорах і лізли великими пальцями в окуляри.

Вони знають, що він лузер, і вони його загноблять.

Так я думав. Але цього разу помилився.

3 / Наступного ранку

Сказав мій тато: «Сину,

Литиму гірку до рота,

Як ще раз сядеш за кермо того

“лінкольн-хот-рода”»[14].

Чарлі Раян

Я завернув до будинку Арні наступного ранку о пів на сьому і просто припаркувався біля бордюру, не палаючи бажанням заходити всередину, хай навіть його мати й батько ще сплять, — напередодні увечері на тій кухні літало забагато поганих вібрацій, щоб я міг там перед роботою спокійно з’їсти звичний пончик і випити чашку кави.

Арні не виходив майже п’ять хвилин, я вже почав подумувати, чи він, бува, не здійснив свою погрозу виїхати. Та потім двері заднього ходу відчинилися, і він вийшов на під’їзну доріжку, біля ноги теліпався лоточок з обідом.

Заліз у машину, хряснув дверцятами й сказав:

— Кермуйте, Дживс.

Один зі стандартних дотепів Арні, коли він перебував у доброму гуморі.

Я рушив, подивився на нього обережно, хотів уже щось сказати, та потім вирішив, краще зачекаю, коли він почне… якщо йому взагалі є що сказати.

Тривалий час здавалося, що сказати йому нема чого. Майже всю дорогу до роботи ми їхали без жодних розмов, лише в супроводі рок- і соул-хітів на місцевому радіо WMDY. Арні розсіяно відбивав на коліні ритм.

І врешті він сказав:

— Слухай, мені шкода, що тобі довелося вчора це все побачити.

— Та нічого, Арні.

— А ти ніколи не думав, — раптово спитав він, — що батьки залишаються дітьми-переростками, поки їхні власні діти не витягнуть їх у дорослість? А вони при цьому вищать і відбиваються?

Я похитав головою.

— Скажу тобі, що я думаю, — вів далі Арні. Ми вже наближалися до ділянки будівництва; до трейлера братів Карсонів лишалося два підйоми пагорбом. Машин у таку ранню пору було мало й рухалися вони сонно. Небо забарвилося в ніжно-персиковий відтінок. — Я думаю, що бути батьком, з-поміж іншого, значить намагатися вбити своїх дітей.

— Здається, це розумне міркування, — кивнув я. — Мої так завжди намагаються мене вбити. Учора, наприклад, мати прокралася в кімнату з подушкою й поклала мені на лице. А напередодні вночі тато ганявся за мною і сестрою з викруткою.

Я, звісно, жартував, але цікаво, що б подумали Майкл і Реджина, якби почули ці дурниці.

— Так, спершу здається, що це трохи маячня, — незворушно провадив Арні, — але є багато такого, що здається вигадками психічно хворого, поки як слід над цим не замислишся. Заздрощі до пеніса. Едипові конфлікти. Туринська плащаниця.

— По-моєму, повна хрінь собача, — сказав я. — Ти посварився з предками, от і все.

— Але я справді так вважаю, — задумливо мовив Арні. — Ну, не те, щоб вони робили це навмисно; у таке я зовсім не вірю. А знаєш чому?

— Кажи.

— Тому, що коли в тебе народжується дитина, ти остаточно розумієш, що помреш. Коли в тебе народжується дитина, ти бачиш у ній свій надгробок.

— Арні, знаєш що?

— Що?

— Я думаю, це довбана чорнуха якась, — сказав я, і ми обидва розреготалися.

— Я не хотів, щоб це так прозвучало, — пояснив він.

Ми заїхали на парковку, і я заглушив двигун. На хвилину-дві затрималися в машині.

— Я сказав їм, що випишуся з курсів підготовки до універу, — розповів він. — Сказав, що запишуся на ПРС, на всі уроки.

«ПРС» розшифровувалось як «підготовка робочої сили». Таке саме навчання проходять хлопці у виправних колоніях — тільки вони, звісно, не повертаються ввечері додому. У них, можна сказати, примусовий пансіон.

— Арні, — почав я, не знаючи точно, що казати далі. Мене досі лякало те, як з нічого роздмухався грандіозний скандал. — Арні, ти ще неповнолітній. Вони ж повинні поставити підписи під твоєю програмою, схвалити її…

— Так, авжеж, — кивнув Арні. Він безрадісно всміхнувся і в тому холодному світанковому світлі видався мені одночасно старшим і набагато-набагато молодшим… якимось ніби цинічним немовлям. — Якщо схочуть, вони зможуть легко скасувати всю мою програму на наступний рік і замінити її своєю. Вони можуть записати мене на курси «Хатнє господарювання» і «Світ моди», якщо їм заманеться. За законом, вони мають повноваження так вчинити. Але в якому законі написано, що я зобов’язаний скласти іспити з того, що вони мені виберуть?

І тут до моєї свідомості дійшло, на яку відстань він насправді віддалився. Як та чортова старезна розвалюха так швидко стала для нього багато значити? Протягом наступних днів це питання часто так чи інакше зринало в моєму мозку — так, мені завжди здавалося, попервах дається взнаки горе. Коли Арні повідомив Майклові та Реджині, що він усерйоз налаштований забрати ту машину, він, звичайно, не жартував. Він звернувся до тих найпотаємніших сподівань, які вони на нього покладали, і абсолютно безжально вніс туди свої корективи. І така його цілеспрямованість мене здивувала. Я не впевнений, що менш рішуча тактика могла спрацювати проти Реджини, але те, на що виявився здатним Арні, мене здивувало. Власне, здивувало до всирачки. Усе зводилося до простого: якби Арні свій випускний рік витратив на ПРС, університету можна було помахати ручкою. А для Майкла й Реджини то було щось зі сфери неможливого.

— То вони просто… здалися? — пора було йти відмічатися на роботі, але я не міг так усе облишити, не дізнавшись головного.

— Не так просто, ні. Я пообіцяв їм, що знайду для неї гаражне місце й не намагатимуся провести техогляд чи зареєструвати її без їхнього дозволу.

— То ти думаєш, у тебе вигорить?

Він показав зуби в зловісній посмішці, що була водночас упевненою та страшною. То була посмішка машиніста бульдозера D-9, що опускає ківш на особливо впертий пень.

— У мене вигорить, — сказав він. — Коли буду готовий, отримаю все.

І знаєте що? Я йому повірив.

4 / Арні одружується

Пам’ятаю той день,

Коли я вибрав її серед усіх драндулетів,

Здалося, побачив у ній

золота проблиск, а не халепу…[15]

The Beach Boys

Тієї п’ятниці ввечері нам пропонували дві години попрацювати понаднормово, але ми відмовились. Забрали в конторі свої чеки й поїхали в лібертівілльську філію пітсбурзького банку, а там перевели їх у готівку. Більшу частину власних грошей я скинув на свій накопичувальний рахунок, п’ятдесятку відклав на чековий (навіть простий факт, що в мене є такий рахунок, розбурхував у мені неспокійне відчуття дорослості — яке, думаю, далі потроху зникає), а в гаманці залишив двадцятку готівкою.

Арні перевів усе, що мав, у готівку.

— Тримай, — простягнув він мені десятку.

— Ні, — відповів я. — Залиш собі. Поки доведеш до пуття той брухт, тобі кожен цент буде потрібен.

— Бери, — наполягав він. — Я свої борги віддаю.

— Ні, серйозно. Не треба.

— Візьми, — він невблаганно простягав купюру.

Я взяв її. Але змусив його забрати той зайвий долар. Тепер уже він відмовлявся брати гроші.

Дорогою через усе місто до типового будинку Лебея Арні рознервувався не на жарт: занадто гучно увімкнув радіо, вистукував рифи бугі спочатку на стегнах, потім на приладовій дошці. На радіохвилях з’явився гурт «Форинер» і заспівав пісню «Брудний білий хлопчисько»[16].

— Історія мого життя, пацан, — сказав я, і Арні сміявся надто гучно й довго.

Поводився він як чоловік, що жде, коли його дружина народить. І нарешті до мене дійшло — він боїться, що хтось перехопив у нього машину, і Лебей її продав.

— Арні, — сказав я, — не кіпішуй. Вона там, на місці.

— Я спокійний, я спокійний, — і він мені всміхнувся, широкою, осяйною, фальшивою усмішкою. На обличчі того дня в нього був більший кошмар, ніж я будь-коли бачив, і мені подумалося (вже не вперше і не востаннє), як воно, бути Арні Каннінґемом, застряглим у пастці того гнійного обличчя, секунда за секундою, і хвилина за хвилиною, і…

— Ну то перестань сіпатися. А то надзюриш у штани лимонаду ще до того, як ми туди доїдемо.

— Не надзюрю, — і він знову вистукав швидкий нервовий риф на приладовій дошці, просто щоб показати мені, який він не знервований. «Брудний білий хлопчисько» гурту «Форинер» закінчився, і почалася композиція «Герої музичного автомата»[17] того самого гурту. То був вечір п’ятниці, і на радіо «FM-104» почався «Вікенд вуличних вечірок». Коли я згадую той рік, свій випускний рік у школі, то мені здається, що я міг би виміряти його блоками рок-музики… і сновидного наростання відчуття жаху.

— То що в ній таке? — спитав я. — Можеш сказати, що такого є в тій машині?

Арні довго сидів і дивився на Лібертівілль-авеню, не промовивши ні слова, а потім одним рвучким рухом вимкнув радіо, увірвавши політ «Форинера».

— Я точно не знаю, — урешті почав він. — Може, це тому, що вперше, відколи мені виповнилося одинадцять і в мене почали лізти прищі, я побачив щось бридкіше за мене самого. Ти це хочеш від мене почути? Це дозволить тобі вписати мене в охайну маленьку категорію?

— Гей, Арні, ти чого? Це ж я, Денніс, пам’ятаєш мене?

— Я пам’ятаю, — відповів він. — І ми досі друзі, так?

— Звісно. Зранку ще були друзями. Але при чому тут…

— А це значить, що ми не повинні одне одному брехати, принаймні я думаю, що суть у цьому. Тому я маю тобі сказати, може, це й не зовсім порожня балаканина. Я знаю, хто я такий. Я — потвора. Мені важко знаходити собі друзів. Я… чомусь відштовхую людей. Не з власної волі, але в мене просто так виходить. Ти розумієш?

Трохи знехотя я кивнув. Як він і сказав, ми були друзями, а це означало зводити брехню до голого мінімуму.

Арні кивнув у відповідь, констатуючи факт.

— Інші… — мовив він, а потім обережно додав: — От наприклад, ти, Деннісе… Інші не завжди розуміють, що це означає. Коли ти потворний і люди з тебе регочуть, то ти інакше дивишся на світ. Тобі важче зберігати почуття гумору. Важче дихати носом. А іноді навіть важкувато залишатися психічно здоровим.

— Ну, це я розумію. Але…

— Ні, — тихо сказав він. — Не розумієш. Нехай тобі навіть здається, що ти можеш зрозуміти, але ти не можеш. Справді. Але ти мені симпатизуєш, Деннісе…

— Чувак, та я люблю тебе. Ти ж знаєш.

— Може, і так, — погодився він. — І я це дуже ціную. Але якщо й любиш, то тільки тому, що бачиш у мені щось під сподом усіх цих вулканів і мого дурного обличчя…

— Арні, твоє обличчя не дурне, — заперечив я. — Може, трохи гейське, але не дурне.

— Ну тебе в сраку, — усміхнувся він.

— І коняку, на якій ти приїхав, рейнджере.

— Ну, тобто ця машина така сама. У ній є щось під сподом. Щось інше. Краще щось. Я це бачу, от і все.

— Чесно бачиш?

— Так, Деннісе, — тихо сказав він. — Бачу.

Я повернув на Мейн-стрит. Ми вже наближалися до будинку Лебея. І раптом мені стрілила справді мерзенна ідея. А що, як батько Арні відправив когось зі своїх друзів чи студентів бігом бігти до Лебея і перекупити машину, вихопити її в сина з-під носа? Це якось по-маккіавелівському — могли б сказати ви, але розум у Майкла Каннінґема був навіть не трохи винахідливим і підступним. Його спеціальністю була військова історія.

— Я побачив ту машину… і відчув такий сильний потяг до неї… я навіть собі самому не можу це як слід пояснити. Але…

Арні замовк на півслові; ті сірі очі дивилися мрійливо поперед себе.

— Але я побачив, що зможу зробити так, щоб вона почувалася краще, — закінчив він зрештою.

— Тобто поремонтувати?

— Ага… ну, тобто ні. Це занадто холодно звучить. Поремонтувати можна стіл, стілець, ще щось. Газонокосарку, коли не заводиться. І звичайні машини.

Мабуть, він побачив, як повзуть на лоба мої брови. Та все ж розсміявся — трохи наче захищаючись.

— Ага, я розумію, як це звучить, — сказав він. — Навіть уголос не дуже хочеться вимовляти, бо я розумію, як це звучить. Але ти друг, Деннісе, а це означає мінімум брехні. Я думаю, вона — не звичайна машина. Не знаю, чому я так думаю, але… але думаю.

Я розкрив рота, щоб сказати таке, про що міг згодом пошкодувати, щось про те, аби він не надавав цьому надто великого значення чи, може, навіть не поводився, ніби маніяк. Та саме тієї миті ми завернули за ріг, на вулицю Лебея.

Різким зболеним охканням Арні набрав у легені повітря.

На газоні перед будинком Лебея виднівся прямокутник трави, ще жовтіший, лисіший і бридкіший, ніж решта його газону. Ближче до одного краю того клаптя була отруйна на вигляд масна калюжа, яка просочилася в землю і вбила все живе, що колись на ній росло. Той прямокутний шматок землі був такий херово-відразливий, що я мимоволі подумав: «Якщо на нього дивитися занадто довго, осліпнути можна».

Саме там напередодні стояв «плімут» 1958 року.

Земля була на місці, а от «плімут» щез.

— Арні, — сказав я, зупиняючи машину біля бордюру, — спокійно. Не панікуй, заради Бога.

Але він не звернув ані найменшої уваги. Сумніваюся, що він мене бодай чув. Його обличчя зблідло. Прищі, які рясно його вкривали, вирізьблювалися пурпуровим палахкотливим рельєфом. Він відчинив пасажирські дверцята мого «дастера» й вискочив з нього, коли я ще навіть не встиг зупинитися.

— Арні…

— Це батько, — розлючено й наполохано промовив він. — Бачу почерк цієї тварюки.

І він бігцем припустив через моріжок до дверей будинку Лебея.

Я виліз і поспіхом пішов за ним, думаючи дорогою, що ця божевільня хрінь ніколи не скінчиться.

Насилу вірилося, що я тільки- но почув, як Арні Каннінґем називає батька тварюкою.

Не встиг Арні підняти кулака, щоб загупати в двері, як вони відчинилися. На порозі стояв Роланд Д. Лебей власною персоною. Сьогодні на ньому була сорочка, яка прикривала спинний корсет. Лебей з доброзичливо-користолюбною посмішкою подивився на розлючене обличчя Арні.

— Здрастуй, синку, — сказав він.

— Де вона? — люто гаркнув Арні. — У нас була угода! Чорт забирай, угода була! У мене є розписка!

— Охолонь, — мовив Лебей. І помітив мене. Я стояв на нижній сходинці ґанку, запхавши руки глибоко в кишені. — Синку, що це з твоїм другом?

— Машина десь ділась, — відповів я. — Ось що з ним.

— Хто її купив? — закричав Арні. Я ще ніколи не бачив його таким розсатанілим. Якби в нього був пістолет, то не сумніваюся, що він приставив би його Лебею до скроні. Але, всупереч собі, я відчув захват. То було так, неначе кролик раптом став м’ясожером. Хай поможе мені Бог, у мене навіть промайнула думка, чи не росте в нього раптом пухлина в мозку.

— Хто її купив? — м’яко повторив Лебей. — Та ще ніхто, синку. Але в тебе на неї право завдатку. Я відігнав її в гараж, та й по всьому. Поставив запаску, масло поміняв.

Він випнув колесом груди й подарував нам обом безглуздо великодушну усмішку.

— От ви молодець, — прокоментував я.

Арні невпевнено глянув на нього, а потім повільно повернув голову до зачинених дверей скромного гаража на одне авто, що кріпився до стіни будинку дахом критого проходу. Як і все навколо дому Лебея, накриття того проходу бачило й ліпші часи.

— До того ж, я не хотів лишати її надворі, коли вже ти поклав на неї такі-сякі гроші, — сказав хазяїн. — Я на цій вулиці з кількома хлопами вже клопоти мав. Одної ночі якийсь малий кинув у мою машину каменюкою. О так, у мене тут є кілька сусідів прямо з БГ.

— А що це? — не зрозумів я.

— Бригада гівнярів, синку.

Він окинув дальній бік вулиці злостивим поглядом снайпера, затримуючись на акуратних економічних машинах тих, хто повернувся додому з роботи в місті, на дітях, що гралися у квача й стрибали на скакалці, на людях, що сиділи на своїх ґанках і випивали у ранній вечірній прохолоді.

— Хотів би я знати, хто кинув ту каменюку, — лагідно промовив він. — Так, сер, дуже б хотів знати, хто то був.

Арні прокашлявся.

— Пробачте, що я так на вас напав.

— Та нічого, — поспіхом відказав Лебей. — Люблю, коли хлопець захищає своє… тобто майже своє. То що, малий, грошенята приніс?

— Так, вони при мені.

— Ну, то заходь у дім. Обоє заходьте. Відпишу її тобі, і відсвяткуємо це кухликом пивасику.

— Ні, дякую, — сказав я. — Якщо ви не проти, я тут залишуся.

— Як хочеш, синку, — відповів на це Лебей… і підморгнув. Я й до сьогодні не знаю, що те підморгування мало означати. Вони зайшли всередину, і за ними бахнули, зачиняючись, двері. Рибинка опинилася в сітці, і її от-от мали випатрати.

Пригнічений, я пройшов до гаража й поторсав двері. Відчинилися вони легко, і зсередини вирвався той самий сморід, який мені вдарив у ніздрі напередодні, коли я відчинив дверцята «плімута» — мастило, оббивка й накопичений жар довгого літа.

Уздовж однієї стіни вишикувалися граблі та трохи старого садівничого реманенту. На протилежному боці валялося різне: дуже старий шланг, велосипедна помпа й старезна торба для гольфу з іржавими ключками. А посередині, носом у напрямку назовні, стояла тачка Арні, Крістіна, така довжелезна, наче тяглася на милю, тоді як сучасні авта, навіть кадилаки, старалися виглядати стиснутими й коробкоподібними. Павутинчастий оскал тріщин збоку на вітровому склі враз посріблили промені світла, що проникли в гараж. Якийсь малий з каменюкою, сказав Лебей… або ж хтось вертався додому після засідання Організації ветеранів іноземних воєн і втрапив у невеличку аварію, бо цілий вечір глушив віскі з пивом і травив байки про битву за виступ чи за узвишшя Свинячих відбивних[18]. Старі добрі часи, коли можна було побачити Європу, Тихий океан і загадковий Схід крізь приціл базуки. Хто міг знати… та й яке це мало значення? У кожному разі, знайти заміну для такого панорамного вітрового скла, як це, буде непросто.

І недешево.

«Ох, Арні, — подумав я. — Вляпався ж ти, чувак, по самі помідори».

Спущену шину, яку зняв Лебей, було притулено до стіни. Я опустився навкарачки й зазирнув під машину. На бетоні вже почала збиратися свіжа масляниста пляма, чорна на тлі коричневуватої примари давнішої й ширшої калюжі, що за багато років всоталася в покриття. Це ніяк не допомогло розвіяти ту гнітючість, яку я відчував. У блоці двигуна точно була тріщина.

Я обійшов тачку спереду й підійшов до дверцят водія, а коли вже взявся за ручку, побачив у дальньому кутку гаража смітник. З нього стирчала велика пластикова пляшка. Понад краєм відра можна було прочитати літери «САПФ».

Я застогнав. О, так, він поміняв масло. Яка щедрість. Спустив старе (ті його жалюгідні залишки) і налив кілька кварт[19] «Моторної оливи “Сапфір”». Цю гидоту продають у «Мамонт-Марті»[20] в п’ятигалонових каністрах за 3,50. Роланд Д. Лебей — великодушний, мов султан. Роланд Д. Лебей — сама доброта.

Я відчинив дверцята машини й сів за кермо. Тепер сморід гаража не здавався вже таким важким і таким сповненим присмаку поразки та пустки. Кермо в машини було широким і червоним — дуже впевнене кермо. Я знову кинув погляд на той дивовижний спідометр, відкалібрований не на 70 чи 80, а на всі 120 миль на годину. Жодних тобі кілометрів маленькими червоними циферками знизу; коли ця крихітка зійшла з конвеєра, думка про метричну систему ще навіть не визрівала в чиємусь світлому вашингтонському розумі. І жодного великого червоного «55» на спідометрі також. У ті часи бензин продавали по 29,9 за галон[21], а може, й менше, якщо у вашому місті точилася війна цін. До арабського ембарго на нафту й обмеження швидкості до двох п’ятаків за годину лишалося цілих п’ятнадцять років.

«Старі добрі часи», — подумав я і не стримав усмішки. Понишпорив з лівого боку сидіння й знайшов маленьку панель із кнопками, які відсували крісло вперед-назад, угору та вниз (якщо, звісно, воно ще відсувалося). Більше сили тобі — от і гівнянкуватий каламбурчик наспів. Тут був кондиціонер (він точно не працював), і круїз-контроль, і радіоприймач із великими кнопками, хромований — але, звісно, лише з середніми хвилями. У 1958-му FM-діапазон був ще незвіданим пустищем.

Я поклав руки на кермо, і щось змінилося.

Навіть тепер, після тривалих роздумів, я не можу сказати напевно, що то було. Видіння, може… але якщо так, то нічого суперкрутого в ньому не було. Просто на секунду-дві подерта оббивка сидінь зникла. Покриття крісел було новим і приємно пахло вінілом… чи то навіть був запах справжньої шкіри. З керма щезли потертості; у світлі літнього вечора, що просочувалося крізь гаражні двері, привітно зблискував хром.

«Їдьмо на прогулянку, здорованю, — немовби прошепотіла Крістіна в гарячій літній тиші Лебеєвого гаража. — Покатаймося».

І лише на секунду-дві здалося, що все перемінилося. Та потворна плутанина тріщин у вітровому склі зникла — начебто. Клаптик Лебеєвого газона, який мені було видно з місця водія, більше не був пожовклим, лисуватим і бур’янистим, бо став темно-зеленим, розкішним, свіжопідстриженим. Тротуар за ним був щойно зацементований, ані тріщини на видноті. Я побачив (чи подумав, що побачив, чи намріяв у напівсні) перед гаражем кадилак 1957 року. Той марнотратець життя від «Дженерал Моторз» був темно-м’ятно-зелений, без найменшої плямки іржі, з великими гангстерськими білими накладками на колеса й дисками, такими блискучими, що в їхній глибині все віддзеркалювалося. Кадилак завбільшки з човен, та чому б і ні? Бензин тоді був майже так само дешевий, як вода з крана.

Їдьмо на прогулянку, здорованю… покатаймося.

Звісно, чому ні? Я міг би виїхати й розвернутися в бік центру міста, до старої старшої школи, яка ще стояла — згорить вона тільки через шість років, у 1964-му, — а ще я міг би увімкнути радіо й зловити Чака Беррі, який співатиме «Мейбелін», чи братів Еверлі з їхньою піснею «Прокинься, маленька Сюзі», чи, може, Робін Люк завиватиме «О, Сюзі, мила»[22]. А потім я б…

А потім я вискочив з тієї машини — стрімголов, чимшвидше. Дверцята відчинилися з іржавим пекельним скреготом, і я добряче тріснувся ліктем об стіну гаража. Пхнув ті дверцята, щоб зачинити їх (по правді, то я навіть торкатися їх не хотів), а потім просто стояв і дивився на «плімут», який, коли не станеться дива, невдовзі належатиме моєму другові Арні. Я потер забитий лікоть. Серце стукотіло занадто швидко.

Нічого. Ні нового хрому, ні нової оббивки. Навпаки — повно вм’ятин та іржі, немає однієї передньої фари (напередодні я цього не помітив), радіоантена похилилася під нестямним кутом. І той порохнявий, брудний сморід старості.

Тут-то я й визначився: нова машина мого друга Арні мені не подобається категорично.

Я вийшов з гаража, раз у раз озираючись через плече — не знаю чому, але мені було незатишно від того, що вона в мене за спиною. Я розумію, що це звучить по-дурному, але таке в мене було відчуття. А вона просто стояла на місці, зі своєю покоцаною іржавою решіткою радіатора, і нічого в ній не було зловісного чи навіть дивного, просто дуже старий автомобіль «плімут» з наліпкою техогляду, термін дії якої закінчився 1 липня 1976 року — дуже давно.

З будинку саме вийшли Арні та Лебей. Арні тримав у руці білий аркуш паперу — розписку про отримання грошей за авто, здогадався я. У Лебея руки були порожні; фокус зі зниканням грошей він уже показав.

— Сподіваюся, моя ластівка зробить тебе щасливим, — сказав Лебей, і я бозна-чому уявив собі, що це старий підтоптаний сутенер нав’язує свій товар дуже юному хлопцеві. Мене затопила хвиля відрази до нього — з його псоріазом черепа й пожовклим від поту корсетом для хребта. — Думаю, так і буде. Не зразу, але з часом.

Трохи сльозливі очі Лебея зловили мій погляд, на мить затрималися, а потім він знову подивився на Арні.

— З часом, — повторив старий.

— Так, сер, я певен, що так і буде, — розсіяно відповів Арні. До гаража він підійшов, наче сновида, і зупинився, роздивляючись свою машину.

— Ключі в ній, — сказав Лебей. — Сам будеш її виводити. Ти ж розумієш, правда?

— А вона заведеться?

— У мене вчора ввечері завелась, — сказав Лебей, але очі відвів кудись у бік обрію. А потім тоном людини, яка вмила руки, додав: — Я ж думаю, у твого друзяки знайдеться в багажнику кілька стартових кабелів.

Ну, узагалі стартові кабелі в моєму багажнику були, але від цієї Лебеєвої пропозиції я був не в захваті. А не в захваті я був, тому що… і тут я тихо зітхнув. Тому що не хотів ніяким боком бути причетним до майбутніх стосунків Арні зі старою розвалюхою, яку він купив на свою голову, але я бачив, що, попри моє небажання, мене в ці стосунки втягують, крок за кроком.

Арні повністю втратив цікавість до розмови. Він пішов у гараж і сів у машину. Навскісні промені вечірнього сонця тепер зазирали в гараж нахабніше, і я побачив, як здійнялася догори хмарка пилюки, коли всівся Арні, і рука машинально потяглася обтрусити зад моїх власних штанів. Секунду-дві він просто сидів за кермом, неміцно тримаючись за нього руками, і мене знову охопив неспокій. Бо здалося, що машина його проковтнула. Я намагався позбутися цих думок, казав собі, що поводжуся, мов дурнувата семикласниця, хоча для цього немає жодних підстав.

А тоді Арні злегка нахилився вперед. Двигун почав обертатися. Я кинув на Лебея сердитий обвинувачувальний погляд, але він знову уважно вивчав очима небо, мовби цікавлячись, чи буде дощ.

Заводитись вона не збиралась; нізащо у світі не збиралась. Мій «дастер» був у непоганій формі, але дві тачки перед ним були драндулетами (підрихтованими драндулетами; Крістіна і близько не стояла); і я дуже добре знав той звук, з холодних зимових ранків, те повільне втомлене прокручування, яке означало, що акумулятор шкребе дно циліндра.

Рурр-рурр-рурр…рурр…руррр……руррр……рурр…

— Арні, не мучся даремно, — сказав я. — Вона нізащо не стартоне.

Він навіть голови не підняв. Повернув ключ, вимикаючи запалення, потім знов увімкнув. Двигун крутнувся повільно й болісно.

Я підійшов до Лебея.

— Ви не могли її завести навіть ненадовго, щоб заряд набрати, правда? — спитав я.

Лебей зиркнув на мене своїми жовтуватими сльозистими очима, нічого не відповів і знову пошукав поглядом у небі дощу.

— А може, вона й не заводилася. Може, ви попросили кількох друзів допомогти відтягнути її в гараж. Якщо в такого старого гівнюка, як ви, узагалі є друзі.

Лебей презирливо зміряв мене поглядом.

— Синку, — сказав він. — Не корч із себе всезнайка. У тебе ще й молоко на губах не обсохло. От поживеш із моє, парочку воєн пройдеш, як я…

— До сраки вашу парочку воєн, — відрізав я і пішов до гаража, де Арні досі намагався завести свою машину. «З таким самим успіхом можна спробувати осушити Атлантичний океан через соломинку чи полетіти на повітряній кулі на Марс», — подумав я.

Рурр………рурр…………рурр.

Зовсім скоро останній ом та ерг буде висмоктано з того старого поіржавілого акумулятора «Сірз», і тоді не буде нічого, крім найзловіснішого з усіх автомобільних звуків, який водії найчастіше чують на дощових путівцях і порожніх автострадах: глухе безрадісне клацання соленоїда, а слідом за ним — жахливий, як передсмертне хрипіння, тріск.

Я відчинив дверцята водія.

— Принесу кабелі, «прикуримо», — запропонував я.

Арні подивився на мене знизу вгору.

— Я думаю, заради мене вона заведеться, — сказав він.

Я відчув, як мої губи розтягуються в широкій непереконливій посмішці.

— Ну, я все одно їх принесу, про всяк випадок.

— Звісно, якщо хочеш, — з відсутнім виразом обличчя відповів він, а потім майже нечутно проказав: — Ну ж бо, Крістіно. Що скажеш?

Тієї ж миті той голос ожив у моїй голові й заговорив знову: «Їдьмо на прогулянку, здорованю. Покатаймося», — і я затремтів.

Арні знову повернув ключ. Я очікував глухого клацання соленоїда й передсмертного хрипу. Та натомість почув повільне запускання двигуна, що зненацька почало наростати. Двигун завівся, трохи попрацював і згас. Арні знову повернув ключ. Двигун заторохкотів швидше. Стрельнула віддача — у закритому просторі гаража це пролунало, ніби вибух феєрверка. Я аж підскочив. Але не Арні. Він нічого не бачив і не чув, загублений десь у своєму світі.

Я б уже не витримав і кілька разів вилаявся, просто щоб допомогти собі: «Та заводься ж ти, курво» завжди безпрограшний варіант; «Їдь уже, членососка» має свої переваги; а часом навіть простеньке «от гівно, ЗАВОДЬСЯ!» спересердя може запустити двигун. Більшість хлопців, яких я знаю, зробили б так само; здається, це те, що ми запозичуємо собі від батька.

Що залишає тобі мати, то це здебільшого добрі практичні поради. Якщо зрізатимеш двічі на місяць нігті на ногах, шкарпетки не так швидко рватимуться; поклади це, ти не знаєш, де воно побувало; їж моркву, вона корисна. Але магію, талісмани, слова сили ти перебираєш саме від батька. Коли машина не заводиться, виматюкай її… і обов’язково як жінку. От якби повернутися на сім поколінь тому, то, імовірно, ви б побачили, як один з ваших попередників лається на проклятущу віслючку, яка вперто спинилася посеред платного моста десь у Суссексі чи Празі.

Проте Арні її не лаяв. Тільки промимрив собі під носа:

— Ну давай, лялечко, що скажеш?

Він повернув ключ. Двигун двічі дав зворотний удар, знову стався зворотний спалах, а потім він завівся. Звук був жахливий, такий, наче чотири з восьми поршнів узяли вихідний, але Арні таки його запустив. Мені насилу в це вірилося, та стовбичити там і обговорювати це з ним мені не хотілося. Гараж швидко наповнювався синім димом і вихлопами. Я вийшов надвір.

— Таки все добре? — спитав Лебей. — І тобі своїм дорогоцінним акумулятором ділитися не доведеться.

Він сплюнув на землю.

Я не міг придумати, що відповісти. Правду кажучи, мені було трохи соромно.

Машина поволі виїхала з гаража, така абсурдно довжелезна, що хотілося сміятися чи плакати, чи ще щось. Мені аж не вірилось, яка вона довга. То була наче оптична ілюзія. А Арні за кермом здавався дуже маленьким.

Він опустив скло й жестом підкликав мене до себе. Нам довелося підвищувати голоси, щоб добре одне одного чути — то була ще одна риса Крістіни, улюбленої дівчинки Арні: голос у неї був звірячо голосний і буркотливий. Її доведеться терміново «мідасувати»[23]. Звісно, якщо від її вихлопної системи лишилося щось, окрім іржавого мережива, до чого можна причепити глушника. Відколи Арні сів за те кермо, маленький бухгалтер з автомобільного відділу мого мозку підсумував витрати й оцінив їх у шістсот доларів, без урахування тріснутого вітрового скла. Бог його знає, скільки грошей зжере його заміна.

— Я повезу її до Дарнелла! — закричав Арні. — У його газетній рекламі сказано, що за двадцять доларів на тиждень я можу тримати її в задньому відсіку їхнього гаража!

— Арні, двадцятка на тиждень за їхнє стійло — то забагато! — проревів у відповідь я.

То була ще одна обдирайлівка для юних і невинних. «Гараж» Дарнелла сусідив зі звалищем старих машин, що розкинулося на чотири акри й звалося фальшиво-радісно — «Уживані автозапчастини Дарнелла». Я бував там кілька разів: раз купував стартер для свого «дастера», іншим разом — шукав перероблений карбюратор для «форда-мерк’юрі», своєї першої машини. Вілл Дарнелл був великою жирною свинею, пиячив і курив довгі смердючі сигари, хоча й мав репутацію астматика, причому важкого. Він сповідував ненависть практично до кожного підлітка з авто в Лібертівіллі… хоч це й не заважало йому їх обслуговувати й обдирати, як липку.

— Я знаю! — прогорлав Арні, перекрикуючи рев двигуна. — Але це тільки на тиждень-два, поки не знайду дешевшого місця. Деннісе, я не можу везти її додому в такому стані, тата з мамою порве на клапті!

І то була однозначно правда. Я розтулив рота, щоб сказати ще щось — може, слізно попросити його зупинити це божевілля, поки все не вийшло з-під контролю остаточно. Але так я й заткнувся. Угоду вже закрили. До того ж, я більше не хотів ні змагатися з ревінням того глушника, ні стояти там, набираючи повні легені гидких токсичних вихлопів.

— Гаразд, — змирився я. — Поїду слідом.

— Так і бути, — розплився він в усмішці. — Я поїду по Волнат-стрит і Бейсін-драйв. Краще триматися подалі від великих доріг.

— Добре.

— Спасибі, Деннісе.

Він перевів важіль гідроматичної коробки передач у положення «D»[24], і «плімут» рвонув уперед на два фути, та ледь не заглух. Арні трохи натиснув на акселератор, і Крістіна зіпсувала повітря своїми газами.

«Плімут» поповз під’їзною доріжкою Лебея до вулиці. Коли Арні натиснув на гальма, спалахнула лише одна задня фара. Мій внутрішній автомобільний бухгалтер безжально дзенькнув, додаючи ще п’ять доларів.

Арні вивернув кермо ліворуч і виїхав на проїжджу частину. На найнижчому місці під’їзної доріжки рештки глушника іржаво зашкряботіли. Арні додав газу, і машина заревіла, наче втікачка з перегонів у Філадельфії. Сусіди через дорогу вже виходили на ґанки й показувалися у дверях своїх будинків, щоб глянути, що це там таке коїться.

Так, завиваючи й гарикаючи, Крістіна покотила вулицею зі швидкістю приблизно десять миль на годину, випускаючи великі смердючі хмари синього масного диму, що повисали в повітрі, а потім неквапом розтікалися в стиглому серпневому вечорі.

Біля знаку «стоп» через сорок ярдів вона заглухла. Якийсь малий, що проїжджав повз громадину на своєму велику «Ралей», щось порадив, і до мене долетів його нахабний, безсоромний викрик: «Містере, пустіть цей брухт під прес!»

У вікно вистромився стиснутий кулак Арні. Його середній палець злетів догори в красномовному жесті. Ще один кулак. Я ще ніколи в житті не бачив, щоб Арні показував комусь «фак».

Стартер завив, двигун розплювався й забуксував. Цього разу віддача пішла чергою, наче на Лорел-драйв у місті Лібертівілль, США, хтось відкрив кулеметний вогонь. Я застогнав.

Ще трохи — і хтось із сусідів викличе копів, зі скаргами на порушення громадського порядку, і Арні загребуть за водіння незареєстрованого, без техогляду транспортного засобу… ну і за порушення порядку також. Це не полегшить анітрохи ситуацію в нього вдома.

Останній оглушливий постріл луною прокотився по вулиці, наче міна вибухнула, — і «плімут» повернув ліворуч, на Мартін-стрит, яка через милю вливалася у Волнат-стрит. Сонце, що вже хилилося до заходу, омило золотом пошарпаний червоний корпус машини, коли вона вже зникала з очей. Я побачив, що Арні виставив лікоть у вікно.

Я обернувся до Лебея, знову розлючений і готовий дати йому ще трохи чортів. Чесно вам кажу, мені так хріново на серці було, що аж нудило. Але те, що я побачив, змусило мене застигнути нерухомо.

Роланд Д. Лебей плакав.

То було огидне, жахливе, гротескне видовище, та понад усе воно було жалюгідним. Коли мені було дев’ять років, у нас був кіт на кличку Капітан Яловичина, і його збила вантажівка кур’єрської служби. Ми повезли його до ветеринара. Мама мусила кермувати повільно, бо вона плакала й погано бачила дорогу, а я сидів позаду з Капітаном Яловичиною. Він лежав у коробці, а я все повторював йому, що ветеринар його врятує, усе буде добре, але навіть малий дев’ятирічний дурко, як я, розумів, що для Капітана Яловичини більше ніколи нічого доброго не буде, — бо його кишки виглядали назовні, з дупи лилася кров, у коробці й на шерсті було лайно й він помирав. Я спробував його погладити, але він вкусив мене за руку, прямо в чутливу перетинку між великим і вказівним пальцями. Біль був сильним, та ще гіршим було те жахливе відчуття жалю. Відтоді я нічого подібного ні до кого не відчував. Не те щоб я скаржився, розумієте; я думаю, людям якомога рідше треба таке відчувати. Як будеш часто таке відчувати, то невдовзі тебе заберуть у божевільню плести кошики з лози.

Лебей стояв на своєму полисілому газоні недалеко від того місця, де великий клапоть мастила все збезлистив, і тримав у руці велетенський старечий носовик для сякання, і голова в нього була похилена, і він витирав тією ганчіркою очі. Сльози маслянисто зблискували на його щоках, більше схожі на піт, ніж на справжні сльози. Його кадик неспокійно рухався вгору-вниз.

Я відвернувся, щоб не бачити, як він плаче, і ненароком спотикнувся поглядом об його гараж на одну машину. Перед тим він здавався наповненим — мотлох уздовж стін, звісно, справляв своє враження, та найбільше місця займала та велетенська стара тачка з її подвійними передніми фарами, панорамним вітровим склом і довжелезним капотом. А тепер ті речі, що валялися вздовж стін, лише підкреслювали порожнечу гаража. Він зяяв, наче беззубий рот.

Це видовище було ненабагато кращим за Лебея. Та коли я озирнувся на нього знову, старий козел уже опанував себе — майже. Він перестав пускати сльозу й запхав шмату для шмарклів у задню кишеню старечих штанів. Але вираз обличчя в нього досі був тужливий. Дуже тужливий.

— От і все, — хрипко мовив він. — Я вже без неї, синку.

— Містере Лебей, — відповів йому я, — мені одного тільки шкода — що те саме не може зараз сказати мій друг. Якби ви знали, що йому довелося вислухати через це іржаве діряве відро від батьків…

— Іди звідси, — відрізав він. — Мекаєш тут, як та проклятуща вівця. Бее, меее, бее, мее — от і все, що я чую з твоєї дірки. Твій друг знає більше за тебе. Їдь за ним, а то йому там, може, підсобити тре’.

Я пішов через газон до своєї машини. Більше ні на хвилину не хотів затримуватися біля Лебея.

— Бее, меее, бее, мее, і більш нічого! — сварливо прокричав старий мені навздогін, і я згадав ту стару пісню «Янґбладів» — «Я людина однієї ноти, граю, скільки є охоти». — Ти й наполовину стільки не знаєш, як ото про себе думаєш!

Я сів у машину й поїхав геть. Тільки раз обернувся, повертаючи на Мартін-стрит, і побачив, що він стоїть на своєму газоні, а промені сонця виблискують на його лисій голові.

Як згодом виявилося, він мав рацію.

Я й уполовину стільки не знав, як мені здавалося.

5 / Як ми доїхали до Дарнелла

34-го року машина в нас, фургон,

звемо її поліном.

Вона хоч і зачухана, та чуйте-но:

Стара, але ж надійна…[25]

Ян і Дін

Я поїхав по Мартін до Волнат і повернув праворуч, до Бейсін-драйв. Щоб наздогнати Арні, багато часу не знадобилося. Його занесло на тротуар, а кришка багажника Крістіни була піднята. До покривленого заднього бампера тулився автомобільний домкрат, такий старезний, наче за його допомогою колись міняли колеса на критих кінних возах. Праву задню шину спустило.

Я зупинився позаду нього й тільки-но встиг вийти, як зі свого будинку перевальцем рушила до нас молода жінка, в обхід неабиякої колекції пластикової фантастики, яка прикрашала її газон (два рожеві фламінго, чотири чи п’ять кам’яних каченят вервечкою позаду великої кам’яної мами-качки й дуже гарної пластикової кринички для загадування бажань з пластиковими квітами, посадженими в пластикове відро). Жінка відчайдушно потребувала послуг дієтолога й особистого тренера.

— Не ставте тут цю гидоту, — сказала вона ротом, повним жувальної гумки. — Не можна, щоб перед нашим будинком стояла ця купа брухту, я сподіваюсь, ви це розумієте.

— Місіс, — відповів їй Арні. — У мене спустило колесо. Я заберу машину звідси одразу ж, як тільки…

— Не можна залишати тут цей брухт, я сподіваюсь, ви це розумієте, — до сказу тупо твердила вона. — Мій чоловік от-от буде вдома. Він буде проти, щоб перед будинком стояла списана на брухт машина.

— Це не брухт, — відрубав Арні, і щось у його тоні змусило жінку відступити на крок назад.

— Синку, ти зі мною таким тоном не говори, — гордовито мовила у відповідь розкоровіла королева бібопу. — Мій чоловік може й на пустому місці озвіріти.

— Слухайте, — почав Арні тим самим загрозливим рівним голосом, яким відповідав Майклові та Реджині, коли вони поперли на нього катком. Я сильно стиснув його плече. Нам не потрібні були ще якісь сварки.

— Дякую, місіс, — сказав я. — Ми зараз же її звідси заберемо. Вона так швидко зникне, що ви будете думати, чи не галюцинація вам з цією машиною привиділася.

— Дивіться мені, — сказала вона й тицьнула великим пальцем у мій «дастер». — А твоя машина перекриває мені доріжку.

Я відігнав «дастер» назад. Вона подивилась, як я це зроблю, а потім посунула назад у будинок, де у дверях уже скупчилися хлопчик і дівчинка, обоє малі. І вже свинуваті. Кожне наминало смачне поживне шоколадне тістечко у вигляді хот-доґа.

— Що там таке, ма? — спитав хлопчик. — Що з машиною того дядька, ма? Що там?

— Заткнися, — відрізала королева бібопу й потягла обох дітлахів усередину. Обожнюю бачити таких освічених батьків; це дає мені надію на майбутнє.

Я підійшов до Арні.

— Ну, — сказав я, здобувшись на один-єдиний дотеп, до якого міг додуматися, — нічого страшного. Її ж тільки внизу спустило, правда ж, Арні?

Він блякло всміхнувся.

— Деннісе, у мене проблемка, — сказав він.

Я знав, у чому його проблема: немає запаски. Арні знову витягнув свій гаманець (мені щоразу було боляче дивитись, як він це робить) і зазирнув усередину.

— Треба купити нову шину, — сказав він.

— Та напевно. Відновлену…

— Ніяких відновлених. Не хочу починати з такого.

Я промовчав, але озирнувся на свій «дастер». У мене самого були дві відновлені шини, і, як на мене, бігали вони зовсім непогано.

— Як думаєш, скільки може коштувати новий «Ґуд’єр» чи «Фаєрстоун»?

Я знизав плечима й подумки порадився зі своїм внутрішнім автомобільним бухгалтером, який вважав, що Арні зміг би купити нову шину з чорними стінками без наворотів приблизно за тридцять п’ять доларів.

Діставши дві двадцятки, він простягнув їх мені.

— Якщо вийде більше, з податками там і всім таким, я тобі поверну.

Я зажурено подивився на нього.

— Арні, скільки в тебе лишилося з твого заробітку за тиждень?

Його очі звузились, і він відвів погляд.

— Достатньо, — сказав він.

Я вирішив спробувати ще раз, востаннє — не забувайте, що мені було лише сімнадцять, я досі вірив, що людям можна показати, як для них буде найкраще, і вони послухаються.

— Ти раніше не міг навіть на п’ятак у покер зіграти, — сказав я. — А на цю машину ставиш цілу срану пачку доларів. Витягати гаманець, Арні, у тебе вже ввійшло у звичку. Друже, прошу тебе. Подумай ще раз.

Його обличчя скам’яніло. Такого виразу очей я в нього ще ніколи не бачив. І можете вважати мене тодішнього найнаївнішим підлітком в усій Америці, але я не міг пригадати, щоб узагалі в когось такий вираз помічав. На мене накотило здивування, навпіл змішане з переляком, — виникло таке відчуття, ніби зненацька виявилось, що я намагаюся вести раціональну розмову з хлопцем, а він насправді божевільний псих. Однак відтоді я вже не раз бачив такий вираз; думаю, ви теж. Повне закриття. То вираз, який з’являється на обличчі в чоловіка, коли ти кажеш йому, що його кохана жінка блядує в нього за спиною.

— Деннісе, краще не продовжуй, — сказав він.

Я роздратовано підняв руки долонями догори.

— Гаразд! Гаразд!

— І ти не мусиш їхати по ту чортову шину, якщо не хочеш, — кам’яний, невблаганний та — чесне слово, це правда — дурнувато-впертий вираз усе не сходив з його обличчя. — Я знайду спосіб.

Я розтулив було рота, щоб відповісти, і міг би сказати щось дуже дошкульне, та потім випадково глянув ліворуч. Двоє свинуватих дітлахів повиходили на край свого газона й сиділи на однакових триколісних великах, а їхні пальчики були вимащені шоколадом. Урочисто-серйозними поглядами вони спостерігали за нами.

— Та не проблема, — сказав я. — Привезу я тобі шину.

— Тільки якщо ти хочеш, Деннісе. Я знаю, що вже скоро стемніє.

— Усе нормально, — запевнив я.

— Містере? — озвався хлопчик, злизуючи шоколад з пальчиків.

— Що? — спитав Арні.

— Мама каже, ця машина — какашка.

— Так, — проспівала дівчинка. — Бяка-кака.

— Бяка-кака, — повторив Арні. — Як глибокодумно, правда ж, дітки? Ваша мама хто, філософ?

— Ні, — заперечив хлопчик. — Вона Козоріг. А я Терези. А моя сестра…

— Я туди й назад, — грубувато перебив я.

— Добре.

— Не гарячкуй.

— Не бійся, я нікого кулаками не міситиму.

Я бігцем припустив до своєї машини. А вже сідаючи за кермо, почув, як дівчинка голосно питає в Арні:

— А чому в тебе таке страшнюче лице?

Я проїхав півтори милі до вулиці, названої на честь Джона Фіцджеральда Кеннеді — Дж-Ф-К-драйв. Моя мати, яка виросла в Лібертівіллі, розповідала, що за часів, коли Кеннеді вбили в Далласі, це була центральна вулиця одного з найжаданіших районів для мешканців містечка. Імовірно, перейменування старого Барнсволоу-драйв на честь убитого президента було нещасливим, бо з початку шістдесятих район довкола тієї вулиці занепав і перетворився на приміський торговельний ряд. Був тут кінотеатр просто неба, а ще «Макдональдз», бургерні «Бургер Кінг» та «Арбіс» і боулінг «Біґ Твенті Лейнз». Також були штук із вісім-десять автосервісів, бо Дж-Ф-К-драйв веде до платної швидкісної магістралі «Пенсильванія».

Купити шину для Арні — що, здавалося, могло бути простіше? Але в перших двох сервісах, куди я заїхав, було самообслуговування, там навіть мастила не продавали; тільки бензин і недоумкувате дівчисько в будці з куленепробивного скла, яке сидить перед комп’ютером, почитує жовтий журнальчик і катає в роті клубок жуйки «Баблішез», такий великий, що ним міг би вдавитися міссурійський мул.

Третім автосервісом виявився «Тексако», і шини там продавали. Я зміг купити для Арні чорну шину, яка би підійшла до його «плімута» (змусити себе називати її, цю машину, на ім’я, тобто Крістіною, навіть подумки, я не міг) лише за двадцять вісім п’ятдесят плюс податок, але там працював лише один продавець, і він мусив надівати шину Арні на колесо й одночасно наливати бензин. Операція затяглася більш ніж на сорок п’ять хвилин. Я запропонував хлопцеві заправляти машини замість нього, а він хай займеться колесом, але він сказав, що бос його пристрелить, якщо про це почує.

На той час, коли змонтована шина лежала в моєму багажнику, а я заплатив хлопцеві два бакси за роботу, світло раннього вечора вже розчинилося в темному фіолеті сутінків. На землі лежали довгі оксамитові тіні від кущів, і повільно виїжджаючи назад на вулицю, я побачив, як останнє світло дня майже горизонтально лягає на засмічену смугу простору між «Арбіс» та боулінгом. Те світло, його золотавий потік, було майже жахливим у своїй дивній несподіваній красі.

Раптом задушлива паніка поповзла, неначе сухий вогонь, моїм горлом угору. То вперше за той рік — той довгий дивний рік — на мене накотило таке відчуття. Але не востаннє. І все ж мені важко його пояснити чи навіть описати словами. Щось у ньому було від того, що я усвідомив — зараз 11 серпня 1978 року, наступного місяця я стану учнем випускного класу, і що коли знов почнеться школа, це означатиме кінець довгого спокійного етапу мого життя. Я готувався стати дорослим — і чомусь я це побачив, побачив дуже чітко й уперше, у тому прегарному, але якомусь старезному потоці золотавого світла, що лився провулком між боулінг-клубом і закусочною. І по-моєму, тоді я зрозумів, що насправді лякає людей у дорослішанні. Ти перестаєш приміряти маску життя й починаєш міряти другу. Якщо бути малим — це вчитися жити, то бути дорослим — це вчитися помирати.

Те відчуття минулося, але мене все ніяк не відпускали неспокій і меланхолія. А я в таких станах бути не звик.

Коли я повертав знову на Бейсін-драйв, мені вже було не до проблем Арні — я намагався впоратися зі своїми. Думки про дорослішання, звичайно ж, привели до таких гігантських (в усякому разі мені вони здавалися гігантськими) і досить-таки неприємних ідей, як коледж, і життя далеко від дому, і спроби потрапити в універівську футбольну команду, змагаючись за місце з шістдесятьма кваліфікованими людьми, а не з десятьма-двадцятьма. Ви, мабуть, скажете: «Деннісе, їй-богу, у мене для тебе новина: одному мільярду червоних китайців насрати на те, що ти не потрапиш у перший склад футбольної команди на першому курсі». Згоден. Я просто хочу сказати, що все це мені вперше здалося дуже реальним… і дуже страшним. Іноді твій розум возить тебе в такі мандрівки — а як не хочеш їхати, тебе однаково повезуть.

Те, що чоловік королеви бібопу справді повернувся додому й що вони з Арні стояли майже ніс до носа, явно готові от-от зчепитися, ніяк не допомогло мені розвіяти той настрій.

Двоє мальків досі сиділи на триколісниках і переводили погляди з Арні на татка і назад на Арні, ніби глядачі в апокаліптичному тенісному матчі, у якому суддя радісно застрелить того, хто програв. Здавалося, вони чекають спалаху, коли татко розкатає мого хирлявого друга на асфальті й станцює «кул джерк»[26] на його поламаних кістках.

Я тихо зупинив машину й вийшов з неї, мало не побіг до них.

— Усе, набридло з твоїми прищами ляси точити! — проревів татусь. — Ану забрав її, кажу! Зараз же!

У нього був великий приплюснутий ніс із сіткою судин. Щоки почервоніли до кольору нової цегли, а під коміром сірої саржевої робочої сорочки напиналися на шиї вени.

— Я на спущеному колесі не поїду, — заявив Арні. — Я вже вам це казав. Ви б теж не поїхали, якби це була ваша машина.

— Ти зараз в мене сам на спущеній шині поїдеш, піццомордий, — татусь явно налаштувався на те, щоб показати своїм діткам, як дорослі люди вирішують свої проблеми в Реальному Світі. — Ти свою брудну чортопхайку перед моїм будинком не паркуватимеш. І не дратуй мене, малий, бо буде боляче.

— Нікому боляче не буде, — утрутився я. — Заспокойтеся, містере. Дайте нам усе виправити.

Арні кинув на мене погляд, сповнений вдячності, і я побачив, який він переляканий — був і досі є. Як вічний аутсайдер, він знав, що є в ньому щось таке, Бог його знає, що, але через це «щось» мужикам певного типу вічно хотілося вимісити його кулаками до напівсмерті. Напевно, він був переконаний, що це станеться знову — та тільки цього разу він не відступить.

Чоловік метнув погляд на мене.

— Ще один, — сказав він, мовби дивуючись, скільки ж це гівнюків у світі розплодилося. — То вам обом дати прикурити? Цього ви хочете? Я можу, не сумнівайтеся.

Так, я добре знав таких типів. Якби він скинув десять років, то був би одним з тих у школі, хто вважав, що це збіса весело — вибити Арні підручники з рук, коли він іде в клас, чи запхати його в душ після фізри в одязі. Вони, такі пацани, ніколи не міняються. Просто дорослішають і захворюють на рак легенів через усі ті викурені «Лакі Страйки» чи виходять з ладу через емболію судин головного мозку в п’ятдесят три або десь так.

— Ми не хочемо давати вам прикурити, — сказав я. — Господи, та в нього ж шину спустило! Невже у вас самого ніколи не спускало?

— Ральфе, я хочу, щоб вони звідси забралися, — свинувата дружина вийшла на ґанок. Її голосок звучав пискучо і схвильовано. Видовище було куди кращим, ніж у «Шоу Філа Донаг’ю»[27]. За розвитком подій уже спостерігали інші сусіди, і я, знову відчуваючи величезну втому, яка раптом навалилася, подумав, що скоро хтось неодмінно викличе копів, якщо вже не викликали.

— У мене ніколи не спускало, і я ніколи не лишав старий уламок брухту перед чиїмсь будинком на три години, — прогримів Ральф. Я бачив, як на його вишкірених зубах у сяйві західного сонця блищить слина.

— Минула година, — тихо виправив я, — чи менше.

— Ти тут мені не мудряч, малий, — сказав Ральф. — Мені воно до лампади. Я не такий, як ви. Я заробляю на життя. Додому приходжу втомлений, нема часу на суперечки. Зараз же приберіть це.

— У мене в багажнику лежить запаска, — пояснював я. — Якби ми змогли її поставити…

— І якби ви були хоч трохи порядною людиною… — не вгавав Арні.

То була остання крапля. Чого наш друзяка Ральф не потерпів би в присутності своїх дітей, то це сумнівів у його порядності. Він замахнувся на Арні. Не знаю, чим би це все закінчилося — імовірно, Арні потрапив би у в’язницю, а його дорогоцінну тачилу забрав би евакуатор — але якось мені вдалося підняти свою руку перехопити Ральфів кулак біля зап’ястя. Зчепились обидві наші руки в присмерку з глухим виляском.

Жирненька дівчинка зайшлася плаксивим квилінням.

Жирненький хлопчик сидів на своєму триколіснику, і нижня щелепа в нього відвисала ледь не до грудей.

Арні, який завжди старався прошмигнути повз місце для куріння в школі, наче за ним гналися привиди, зараз навіть оком не змигнув. Насправді здавалося, що він навіть хоче, щоб його вдарили.

Ральф вихором розвернувся до мене. Його очі лізли з орбіт від люті.

— Добре, мале гівно, — сказав він. — Ти перший.

Я напружено стримував його руку.

— Будьте людиною, — тихим голосом попросив я. — Колесо в мене в багажнику. Дайте нам п’ять хвилин його поміняти й забратися з ваших очей. Будь ласка.

Мало-помалу тиск його руки ослаб. Він зиркнув на своїх дітей: заплакане дівча, хлопчика з широко розплющеними очима, — і це підштовхнуло його до рішення.

— П’ять хвилин, — погодився він. І глянув на Арні. — Тобі збіса пощастило, що я ще поліцію не викликав. Ця потвора без техогляду, на ній нема талона.

Я очікував, що Арні бовкне ще що-небудь запальне і гра продовжиться після фінального свистка, але, схоже, він ще не до кінця забув, що таке стриманість і розважливість.

— Дякую, — сказав він натомість. — Вибачте, що я так скипів.

Ральф щось буркнув і сердитими рухами заправив сорочку назад у штани. А потім ще раз озирнувся через плече на своїх дітей.

— Ану пішли в дім! — гаркнув він. — Чого це ви повилазили? Хочете, щоб я вам надавав лясь-лясь-ой-ой-ой?

«Господи, до чого ж звуконаслідувальна сімейка, — подумав я. — Будь ласка, не давайте їм лясь-лясь-ой-ой-ой, татусю, бо вони нароблять собі бяки-каки в штанці».

Малеча побігла до матері, покинувши свої триколісники на газоні.

— П’ять хвилин, — повторив Ральф, злостиво нас оглядаючи. Пізніше того вечора, коли перехилятиме чарку з мужиками, він зможе розказати їм, який він був молодець — дав чосу поколінню наркотиків і сексу. «Так, пацани, я сказав їм, щоб забирали той сраний брухт з-під мого будинку, поки я їм лясь-лясь-ой-ой-ой не зробив. І повірте, вони драпали так, наче в них підошви горіли й от-от мала зайнятися срака». І закурить «Лакі». Або «Кемел».

Ми поставили домкрат Арні під бампер. Та не встиг Арні підняти й опустити важіль більш ніж три рази, як домкрат переломився навпіл. Він порохняво крекнув, і вгору піднялася хмарка іржі. Арні подивився на мене, і його очі знову були невпевнені й перелякані.

— Не страшно, — сказав я. — Візьмемо мій.

На той час уже посутеніло, і насувалася темрява. Серце в мене досі билося надто швидко, а в роті було кисло від сутички з великим цабе з Бейсін-драйв, 119.

— Деннісе, вибач мені, — тихо мовив Арні. — Більше я тебе в таке не втягуватиму.

— Та забудь. Давай міняти колесо.

Ми підняли «плімут» моїм домкратом (кілька жахливих секунд я думав, що задній бампер зі скреготом гнилого металу відірветься) і зняли колесо. Поставили запаску, затягнули трохи гайки й опустили машину на асфальт. Мені аж полегшало, коли вона знову стояла на дорозі; на те, як гнилий бампер угинався під домкратом, страшно було дивитися.

— Ну от, — сказав Арні, приплескуючи старезний погнутий диск на гайках кріплення колеса.

Я стояв і дивився на «плімут», і зненацька те відчуття, яке я пережив у гаражі в Лебея, повернулося. Його викликав вигляд новенької шини «Фаєрстоун» зліва праворуч. На ній досі була наліпка виробника і яскраво-жовті крейдяні позначки балансування, які похапцем зробив хлопець із заправки.

Я здригнувся — але передати словами ту раптову дивину не зміг би. Було таке відчуття, наче я побачив змію, яка от-от скине стару шкіру, що частина тієї старої шкіри вже відлущилась, а під нею відкриваються проблиски новизни.

Ральф стояв на своєму ґанку й сердито глипав на нас. В одній руці він тримав гамбургер-сендвіч на «Диво-хлібі», з якого скрапував соус. Інша рука зімкнулася на бляшанці пива «Айрон-Сіті».

— Скажи, красунчик? — поробурмотів я до Арні, опускаючи його поламаний домкрат у багажник «плімута».

— Чисто тобі Роберт Гадфорд[28], — промимрив у відповідь Арні, і це подіяло — ми обидва підхопили хихотунців, як буває, коли вирішується довга й напружена ситуація.

Арні вкинув спущену шину в багажник, на домкрат, а потім не втримався — пирхнув і затулив рота долонями. Вигляд у нього був, як у малого, якого запопали над банкою з варенням. І варто було мені про це подумати, як я й сам розреготався.

— Чого це ви, босота, регочете там? — проревів Ральф. І підійшов до сходинок ґанку. — Га? Хочете, щоб я вам голови скрутив? Я це можу, повірте!

— Тікаймо звідси швидше, — сказав я Арні й прожогом кинувся до свого «дастера». Регіт уже було не спинити; він просто викочувався з нас хвилями. Я впав на сидіння водія й завів двигун, не перестаючи тихо іржати від сміху. «Плімут» Арні переді мною заревів і випустив смердючу велетенську хмару синього вихлопу. Та на тлі того шуму я чув його писклявий безпорадний сміх, і звучав він більше як істерика.

Ральф на всіх парах понісся до нас через свій газон, не випускаючи з рук крапаючий бургер і пиво.

— Ви чого регочете, босото? Га?

— Ти, ти зануда! — тріумфально прокричав Арні й рушив під акомпанемент автоматної черги вихлопів. Я вдарив по педалі газу своєї власної машини й мусив різко викрутити кермо, щоб уникнути Ральфа, котрий вочевидь намірявся на вбивство. Я все ще сміявся, але то вже був не добрий сміх (якщо він узагалі був добрим), а пронизливий задиханий регіт, більше схожий на крик.

— Я тебе вб’ю, чмо! — гримів Ральф.

Я знов натиснув на акселератор і цього разу ледь не в’їхав у зад Арні.

Я показав Ральфу середній палець.

— Викуси! — прокричав я.

Потім він уже був позаду нас. Намагався наздогнати; кілька секунд тупотів по тротуару, та незабаром спинився, важко дихаючи й шкірячи зуби.

— Що за божевільний день, — промовив я вголос і сам трохи злякався слізного тремтіння у власному голосі. У роті знову було кисло. — Що за божевільний хріновий день.

Гараж Дарнелла на Гемптон-стрит був видовженою будівлею з іржавими рифлено-металевими стінами та іржавим рифлено-металевим дахом. Заляпана брудом табличка перед входом повідомляла: «ЗАОЩАДЖУЙТЕ! ВАШЕ НОУ-ХАУ, НАШІ ІНСТРУМЕНТИ!» А нижче інша табличка меншими літерами обіцяла «Місце в гаражі потижнево, помісячно чи річно».

За автосервісом Дарнелла лежало звалище старих авто. Простягалося воно на квартал і з усіх боків було оточене п’ятифутовою огорожею з того самого рифленого металу — млявий реверанс Вілла Дарнелла в бік міської комісії із зонування. Не те щоб комісія могла притиснути до нігтя Вілла Дарнела, і не тому, що двоє з трьох членів комісії із зонування були його друзями. У Лібертівіллі Вілл Дарнелл був знайомий практично з усіма людьми, які мали бодай якийсь вплив. Він був одним із тих хлопців, які є майже в кожному маленькому місті, — сірий кардинал, що тихо стоїть за багатьма подіями.

Я чув, що він замішаний в активному наркотрафіку в Лібертівілльській старшій школі й Дарбійській середній; також чув, що він мав якесь знайомство з крутими бандюками в Пітсбурзі та Філадельфії. Я в це не вірив, принаймні свідомо, але точно знав — якщо тобі потрібні феєрверки, «бомби з вишнями» чи ракети в пляшках на четверте липня, Вілл Дарнелл їх тобі продасть. А ще я чув, від свого батька, що за дванадцять років до тих подій, коли я був ще зовсім п’ятирічним юнаком, Вілла Дарнелла судили, як одного з головних фігурантів у справі викрадення автомобілів на великій території, яка простягалася від наших широт на схід від міста Нью-Йорк аж до Бенґора, що в штаті Мен. Зрештою обвинувачення з нього зняли. Але тато сказав, що він не сумнівається — Вілл Дарнелл по вуха замішаний в інших махінаціях, в усьому: від викрадення вантажівок до підробок антикваріату.

«Гарне місце, Деннісе, від якого краще триматися подалі», — казав тато. Було то рік тому, невдовзі після того, як я отримав свого першого драндулета й інвестував двадцять доларів в оренду місця в гаражі Дарнелла, щоб спробувати поміняти карбюратор, хоча врешті цей експеримент закінчився повним провалом.

Гарне місце, від якого краще бути подалі, — і ось я тут, заїжджаю в головні ворота слідом за своїм другом Арні в темряві, коли від денного світла не залишилося нічого, крім розпечено-червоного мазка на обрії. Мої фари вихоплювали з пітьми достатньо розкиданих автозапчастин, сміття й загального довколишнього відстійного пейзажу, щоб мені, і без того втомленому, на душі стало ще каламутніше, ніж дотепер. Я згадав, що не подзвонив додому, і що мама з татом, напевно, сушать собі голови, де це я подівся.

Арні під’їхав до великих гаражних воріт, з табличкою поряд «СИГНАЛЬ — ЗАЇДЕШ». Крізь укриті шаром бруду шибки віконця поряд із дверима просочувалося кволеньке світло. Хтось був удома, і я ледве стримався, щоб не вихилитися з вікна й не сказати Арні, хай везе свою машину до мене додому, там вона й переночує. Я уявив собі, як ми завалюємо до Дарнелла й бачимо, як Вілл із дружбанами рахують перехоплені на дорозі кольорові телики чи перефарбовують крадені кадилаки. Хлоп’ята Гарді[29] приїздять у Лібертівілль.

Арні просто сидів за кермом, не сигналив, не робив нічого, і я вже збирався вийти й спитати в нього, що таке, коли він сам підійшов до того місця, де я зупинив машину. Навіть в останніх променях догорілого світла мені було видно, що вигляд у нього дуже присоромлений.

— Деннісе, а ти не міг би посигналити замість мене? — несміливо спитав він. — Здається, Крістіна не працює.

— Звісно.

— Дякую.

Я двічі натиснув на клаксон, і після невеликої паузи великі гаражні ворота з гримотінням поїхали вгору. А за ними стояв Вілл Дарнелл власною персоною, і живіт вивалювався йому над ременем штанів. Він нетерпляче махнув Арні рукою: мовляв, заїжджай.

Я розвернув свою машину, припаркував її передом до виїзду, а тоді й сам зайшов у гараж.

Усередині він був порожній, велетенський і нагадував сховище, а ще наприкінці дня тут панувала страхітлива тиша. Кожен з п’яти десятків похилих паркувальних боксів був обладнаний прикрученим до підлоги ящиком з інструментами для майстрів-на-всі-руки, які мали роздовбані драндулети, але не мали інструментів до них. Стеля була високою і навхрест перетятою голими кроквами, що нагадували стріли будівельного крана.

Усюди були поприліплювані написи-попередження: «ПЕРЕД ВИХОДОМ ПЕРЕВІРТЕ ІНСТРУМЕНТИ», «ПРО ПІДЙОМНИК ДОМОВЛЯТИСЯ НАПЕРЕД», «ІНСТРУКЦІЇ ДО АВТО В ПОРЯДКУ ЖИВОЇ ЧЕРГИ», «МАТЮКАТИСЯ І ЛАЯТИСЯ ЗАБОРОНЕНО». І ще десятки інших; усюди, куди не кинь оком, вони наче кричали тобі в лице. Великим фанатом попереджень був Вілл Дарнелл.

— Двадцятий бокс, двадцятий! — закричав Дарнелл на Арні своїм роздратованим хрипливим голосом. — Заведи її туди й заглуши, поки ми всі тут не задихнулися!

«Ми всі» виявилося групкою чоловіків за велетенським столом для гри в карти в дальньому кутку. По всій поверхні столу були розкидані покерні фішки, карти, стояли пляшки з пивом. Чоловіки витріщалися на нове надбання Арні, і на їхніх обличчях були написані дуже різні емоції — від огиди до веселощів.

Арні поїхав до двадцятого боксу, припаркувався й заглушив двигун. Неозорим печерним простором плив синій димок вихлопів і розсіювався в повітрі.

Дарнелл обернувся до мене. На ньому була широчезна, як вітрило, біла сорочка й штани кольору хакі. Великі складки жиру випирали на шиї і спадали донизу другими підборіддями.

— Синку, — тим самим хрипливим голосом сказав він, — якщо це ти продав йому той шматок гівна, тобі має бути зараз соромно.

— Я його йому не продавав, — якась абсурдна причина підштовхувала мене до того, щоб виправдовуватися перед цією горою жиру так, як я б у житті не став виправдовуватися перед рідним батьком. — Я намагався його відговорити.

— Сильніше тре’ було намагатися, — він пішов туди, де саме виходив з машини Арні, котрий пристукнув дверцята, і з порога на тому боці сипким червоним дощем полилась іржа.

З астмою чи без неї, а рухався Дарнелл граційно, майже по-жіночому, — як людина, що вже давно була товстою й бачить перед собою довге майбутнє товстуна. І закричав він на Арні ще до того, як той розвернувся, з астмою чи без неї. Мабуть, можна сказати, що він був з тих, хто не дозволяє своїм недугам брати над собою гору.

Як і хлопці в шкільній курилці, як той Ральф на Бейсін-драйв, як Бадді Реппертон (на жаль, ми до нього вже зовсім скоро дійдемо), він незлюбив Арні одразу ж — то був випадок ненависті з першого погляду.

— Так, більше ти сюди це механічне гузно без шланга для вихлопів не заведеш! — розкричався він. — Побачу ще раз — вилетиш звідси, це ясно?

— Так, — Арні здавався маленьким, і втомленим, і побитим. Та дика невгамовна енергія, на якій він досі тримався, вичахла. Бачити його таким мені було трохи боляче. — Я…

Дарнелл не дав йому договорити.

— Хочеш вихлопний шланг — це буде два п’ятдесят на годину, як забронюєш. І зараз я тобі ще щось скажу, і ти, мій юний друже, поставишся до цього з усією серйозністю. Я ваших сраних дитячих вибриків не терпітиму. Мені воно не треба. Цей гараж — для мужиків, які цілими днями пашуть, щоб прогодувати сім’ї, і для того ремонтують свої машини, а не для багатеньких студентиків, які полюбляють задля розваги таскатися на оранжевому поясі. І курити я тут забороняю. Хочете посмалити — виходьте на смітник.

— Я не ку…

— Не перебивай мене, синку. Не перебивай і не мудруй, — сказав Дарнелл. Тепер він стояв перед Арні. Вищий і ширший за нього, він повністю затуляв собою мого друга.

У мені знову почала наростати злість. Я буквально відчував, як моє тіло стогне від протесту через те, що, відколи ми зупинилися перед будинком Лебея й побачили, що тої чортової тачки більше нема на газоні, мої емоції були більше схожі на гойдалку чи іграшку йо-йо.

Діти — пригноблений клас; через кілька років ти навчишся відповідати таким дітоненависникам, як Вілл Дарнелл, у дусі дядечка Тома: так, сер, ні, сер, ще б пак. Але, Боже мій, зараз він явно переборщував.

Раптом я вхопив Дарнелла за руку.

— Сер?

Він крутнувся, розвертаючись до мене. Я про себе зрозумів одну штуку: що більше мені не подобається хтось із дорослих, то більше я схильний називати їх «сер».

— Що?

— А он ті чоловіки курять. Скажіть їм, хай перестануть, — я показав на тих, що сиділи за покерним столом. Вони саме почали нову партію. Дим висів над столом синьою запоною.

Дарнел глянув на них і перевів погляд на мене. Вираз обличчя в нього був дуже серйозним.

— Це ти зараз, молодшенький, так своєму другу допомогти намагаєшся?

— Ні, — відповів я. — Сер.

— Тоді завали свій хавальник.

Він знову повернувся до Арні й уперся м’ясистими руками в свої широчезні боки з пухким прошарком жиру.

— Я потвор упізнаю відразу, — сказав він, — і зараз я на одного такого дивлюся. Малий, у тебе випробувальний термін. Один раз облажаєшся — і плювати, скільки ти заплатив наперед, я викину тебе на сраку за двері.

Тупа лють здійнялася в мені від шлунка до голови й спричинила біль. Я подумки благав Арні послати цього жирного уйобка на поршень, хай засадить його собі у свій старий анус, наскільки глибини вистачить. Звісно, після цього до розмови долучаться Дарнеллові гравці в покер і ми обидва, скоріше за все, завершимо цей чарівний вечір у приймальному відділенні лібертівілльської лікарні з численними швами на головах… але воно буде майже того варте.

«Арні, — благав я подумки, — скажи йому, хай валить на три букви, і їдьмо звідси. Дай йому відсіч, Арні. Не дозволяй змішувати тебе з лайном. Не будь лузером, Арні, — якщо ти своїй матері зміг дати відсіч, то й цього кретина подолаєш. Хоч цього єдиного разу не будь лузером».

Арні довго стояв мовчки, з похиленою головою, а потім сказав:

— Так, сер.

І прозвучало це дуже тихо, майже нечутно. Слова неначе застрягли в нього у горлі.

— Що ти сказав?

Арні підвів погляд. Його обличчя було мертвотно-блідим. Очі налилися слізьми. Я не міг на це дивитися. Мені було надто боляче на це дивитись. Я відвернувся. Покеристи призупинили гру, щоб спостерігати за подіями біля двадцятого боксу.

— Я сказав: «Так, сер», — дрижачим голосом промовив Арні. Він наче щойно поставив підпис під якимось страхітливим зізнанням. Я знову подивився на машину, «плімут» 1958 року, яка стояла тут замість бути за гаражем, на звалищі старих машин, гнити з рештою Дарнеллового непотребу, і знову всім серцем її зненавидів за те, що вона робила з Арні.

— Тоді вимітайтеся звідси, — сказав Дарнелл. — Ми зачинилися.

Арні наосліп пошкандибав геть. І ледь не врізався в стіс старої лисої гуми, але я вчасно підхопив його за лікоть і потягнув геть. Дарнелл пішов у протилежний бік, до покерного стола. А вже там своїм свистячим голосом сказав щось іншим. І вони вибухнули реготом.

— Деннісе, я в порядку, — сказав Арні, наче я його питав. Його зуби були міцно стиснуті, а груди піднімалися й опускалися від швидкого поверхневого дихання. — Я в порядку, пусти мене, я в порядку, я в нормі.

Я відпустив його руку. Ми пішли до вхідних дверей, і тут Дарнелл проревів нам услід:

— І друзяк своїх відморозків сюди не води, бо вилетиш, як корок із пляшки!

— І наркоту дома лишай! — підгавкнув один з покеристів.

Від страху Арні зіщулився й облесливо кивнув. Він був моїм другом, але в ту мить я ненавидів його за те, що він так щулиться.

Ми порятувалися втечею в прохолодну пітьму. Ворота за нашими спинами загримотіли, зачиняючись. Отак ми й поставили Крістіну в гараж до Дарнелла. Весело погуляли, га?

6 / Назовні

У мене є тачка і повний бак,

І сказати всім — така краса:

«Поцілуй мене в зад»[30]

Ґленн Фрай

Ми сіли в мою машину, і я виїхав з подвір’я. Непомітно стрілки годинника підкралися до дев’ятої години й перевалили за неї. Ось як летить час, коли тобі весело. У небі висіла половинка місяця. Через нього, а ще через оранжеві ліхтарі просторого паркувального майданчика торговельного центру «Монровілль», не видно було жодних зірок, навіть якщо вони падали.

Перші два-три квартали ми проїхали в гробовій тиші, а потім Арні зненацька зайшовся в несамовитих схлипуваннях. Я й думав, що він може розплакатись, але сила цього нападу мене перелякала.

Я негайно зупинив машину.

— Арні…

І тут же я облишив спроби. Йому потрібно було виплакати все. Сльози й схлипи лилися пронизливим гірким потоком, і нестримним до того ж — свою квоту стриманості на той день Арні вичерпав. Спочатку здавалося, що то просто реакція; я відчував те саме, тільки моя реакція вдарила мені в голову, і від цього вона боліла, наче гнилий зуб, а ще в шлунок, який хворобливо стиснувся.

Тому так, спочатку я подумав, що то просто якась реакція, мимовільний вихлюп емоцій, і може, попервах так воно й було. Але через хвилину-дві я зрозумів, що тут є щось більше, набагато більше, усе значно глибше, ніж проста розрядка. І в тих звуках, які він видавав, я почав виокремлювати слова: спочатку поодинокі, а потім цілі речення.

— Я їм покажу! — викрикував він крізь ридання. — Я покажу тим йобаним сучим синам, я їм покажу, Деннісе, вони в мене пошкодують, вони в мене подавляться… ПОДАВЛЯТЬСЯ… ПОДАВЛЯТЬСЯ!

— Перестань, — налякано попросив я. — Арні, припини.

Але припиняти він не хотів. Натомість загупав кулаками по м’якій приладовій панелі мого «дастера», та так сильно, що залишалися вм’ятини.

— Я їм покажу, от побачиш, покажу!

У тьмяному світлі місяця й найближчого ліхтаря його обличчя здавалось абсолютно порожнім і потворно-старим, наче в якоїсь карги. Поряд зі мною сидів незнайомець. Арні кудись подівся — він блукав тими холодними закутками всесвіту, які ласкавий Господь залишає для таких людей, як він. А цього хлопця я не знав. І не хотів його знати. Я міг лише сидіти безпомічно на своєму місці й сподіватися, що Арні, якого я знаю, повернеться. І через якийсь час він повернувся.

Істеричні викрики розчинилися знову в риданнях. Ненависть випарувалася, і він лише плакав. Те голосіння йшло десь із глибини грудей: надривне, спантеличене.

Я сидів за кермом своєї машини, не знаючи, що мені робити, бажаючи опинитися деінде, де завгодно: міряти черевики в крамниці Тома Макéна, заповнювати заяву на отримання кредиту в магазині здешевлених товарів, стояти перед платним туалетом з поносом і без жодної монети в кишені. Де завгодно, блін. Не обов’язково в Монте-Карло. Але в основному я сидів і мріяв бути старшим. Мріяв, щоб ми обидва були старшими.

Але то була дурна відмазка. Я знав, що треба робити. Неохоче, не маючи ні найменшого бажання, я підсунувся ближче до краю свого сидіння, обійняв Арні й притиснув до себе. Його обличчя, гаряче та лихоманкове, розплескалося на моїх грудях. Так ми й сиділи, хвилин, може, зо п’ять, потім я відвіз його додому й висадив. А сам поїхав.

Після того ми про це не розмовляли, про те, як я його до себе пригортав. По тротуару тоді ніхто не йшов, ніхто не бачив моєї машини, припаркованої біля бордюру. Мабуть, якби хтось побачив, то подумав би, що ми парочка педиків. Я сидів, і пригортав його, і любив так, як міг, і не розумів, як так вийшло, що я — єдиний друг Арні Каннінґема, бо в ту мить, повірте мені, я зовсім не хотів бути його другом.

Проте (тоді я вже це усвідомив, хай навіть нечітко), можливо, відтепер Крістіна теж мала стати йому другом. Я ще не визначився, чи мені це подобається, хоча в той довгий божевільний день ми з її ласки пережили велику хрінотінь.

Коли ми підкотили до тротуару перед його будинком, я спитав:

— Чувак, з тобою все буде в порядку?

Арні вимучено всміхнувся.

— Ага, не пропаду, — і зі смутком в очах подивився на мене. — Знаєш, знайди собі краще щось інше для доброчинності. Фонд для сердечників. Ракове товариство. Щось таке.

— Ой, та ну тебе.

— Ти розумієш, що я маю на увазі.

— Якщо ти маєш на увазі, що ти плаксій, то Америку ти для мене не відкрив.

На ґанку загорілося світло, і з будинку вилетіли Майкл і Реджина — мабуть, хотіли подивитися, хто це приїхав: ми чи поліція штату, яка має повідомити, що їхнє єдине укохане дитятко збила машина на хайвеї.

— Арнольд? — пронизливо-верескучим голосом погукала Реджина.

— Деннісе, звалюй пошвидше, — Арні всміхався тепер більш щиро. — Тобі ця хрінь не потрібна.

Він вибрався з машини й слухняно сказав:

— Привіт, мамо. Привіт, тату.

— Де ти був? — спитав Майкл. — Ми тут з твоєю матір’ю, юначе, місця собі не знаходимо!

Арні казав правду. Сцени сімейного возз’єднання мені були ні до чого. Я глипнув у дзеркало заднього виду й побачив, як він стоїть — такий самотній і вразливий. А потім ті двоє налетіли на нього, огорнули собою й повели, наче вівцю, у своє гніздо за 60 000 баксів, стопроцентно виливаючи на нього всю силу своїх найсвіжіших знань про батьківство, почерпнутих на тренінгу з батьківської ефективності чи ще якомусь семінарі. Річ була в тому, що в них це все було дуже раціонально. У тому, яким став Арні, була дуже велика їхня заслуга, але вони були занадто, трясця твоїй матері (і батьку), раціональні, щоб це помітити.

Я ввімкнув радіо й зловив хвилю «FM-104», де тривав блок розваг вихідного дня і Боб Сіґер та «Сілвер Буллет Бенд» співали «Досі такий самий»[31]. Випадковий збіг був дещо аж занадто жахливо ідеальним, тому я покрутив ручку й знайшов гру «Філліз»[32].

«Філліз» програвали. Нічого дивного. Усе згідно з ходом подій.

7 / Нічні жахіття

Я «роудраннер», кицю,

Не спіймати мене.

Я ж «роудраннер», кицю,

Стережися мене.

Може, спробуєш взяти гору.

Ось побачиш, мала.

Відійди! Назад!

Хай не бачать ці очі твій сором![33]

Бо Діддлі

Коли я приїхав додому, тато з сестрою сиділи на кухні, їли сендвічі з коричневим цукром. Одразу дав про себе знати голод, і я згадав, що так і не повечеряв.

— Де це тебе, Бос, носило? — спитала Елейн, не підводячи погляду від свого «16», чи «Крім», чи «Тайґер Біт»[34], не знаю, що вона там читала. Босом вона мене називала відтоді, як минулого року я відкрив для себе Брюса Спрінгстіна і став його фанатом[35]. За її задумом, це повинно було мене болюче вжалити.

У чотирнадцять Елейн почала з дитини перетворюватися на повноцінну американську красуню, якою вона зрештою й стане — високу, темноволосу та блакитнооку. Але того пізнього літа 1978-го вона ще була абсолютно підлітковою стадною твариною. Почала з «Донні та Марі»[36] в дев’ять років, потім запала на Джона Траволту в одинадцять (одного разу я дуже круто схибив, назвавши його Джоном Гидолтою, і вона подряпала мене так сильно, що ледве не шви довелося на щоку накладати, — але я типу заслужив, тому не жаліюся). У дванадцять вона гинула через Шона[37]. Потім був Енді Ґібб[38]. А віднедавна її смаки стали зловіснішими: хеві-метал-рокери типу «Діп Перпл» і нова група — «Стикс».

— Я допомагав Арні владнати справи з його машиною, — сказав я, звертаючись як до Еллі, так і до батька. Більше до батька насправді.

— Та потвора, — зітхнула Еллі й перегорнула сторінку журналу.

Раптом я відчув разюче сильну потребу видерти журнал їй з рук, порвати навпіл і жбурнути шматки їй в обличчя. І це було найкращим свідченням того, що деньок у мене видався дуже важкий. Насправді Елейн не вважає Арні потворою; вона просто хапається за будь-яку можливість мене подіставати. Але, мабуть, я за останні кілька годин забагато разів чув, як Арні називають потворою. Його сльози висихали на моїй сорочці, чорт забирай, і може, я й сам почувався трохи бридко.

— А як там Губастик, дорогенька? — поцікавився я солодким голосом. — Понаписувала вже листів Еріку Естраді? «Ох, Еріку, я помру заради тебе, у мене стається повна зупинка серця щоразу, коли я уявляю, як твої товсті масні губи цмакають мої…»

— Ти тварина, — холодно відповіла вона. — Просто тварина, ось хто ти.

— І я не розумію, чому це погано.

— Так отож, — вона взяла зі столу журнал, сендвіч і стрімко почимчикувала у вітальню.

— Еллі, гляди не розсип усе по підлозі, — попередив її тато, трохи підпсувавши їй вихід.

Я понишпорив у холодильнику й витяг шматок болонської копченої ковбаси та сумний на вигляд помідор. Ще там лежало півпачки плавленого сиру, але надмірне захоплення цим лайном у початкових класах геть знищило мою любов до нього. Я вирішив задовольнитися квартою молока до сендвіча й відкрив бляшанку супу «Кемпбелз» із консервованою яловичиною.

— Він її забрав? — поцікавився в мене тато. Мій тато працює податковим консультантом у «Ейч&Ар Блок», а ще позаштатно надає послуги, пов’язані з податками. Колись він був штатним бухгалтером найбільшої архітектурної фірми в Піттсбурзі, але потім у нього стався інфаркт, і він звільнився. Він добра людина.

— Ага, забрав.

— Таке ж страхопудало, як і спершу здалося?

— Гірше. А де мама?

— На занятті.

Тато зустрівся зі мною поглядом, і ми обидва ледве не захихотіли. Та одразу ж подивилися в різні боки, бо стало соромно — але навіть щирий сором допоміг не сильно. Мамі сорок три, працює гігієністом у стоматологічній клініці. Вона довго не працювала за фахом, та після татового інфаркту повернулася на роботу.

Чотири роки тому мама вирішила, що в ній загинула письменниця. І почала строчити вірші про квіти й оповідання про милих стареньких чоловіків у жовтні своїх літ. Час від часу з-під її пера виходила жорстка реалістична річ про юну дівчину, перед якою виникала спокуса «ризикнути», та потім вона вирішувала, що незрівнянно краще буде, якщо вона Збереже Її Для Шлюбного Ложа. Цього літа вона записалася на письменницький курс у Горліксі — а там, як ви пам’ятаєте, викладали Майкл і Реджина, — і записувала всі свої теми та історії в блокнот, який назвала книжкою «Нарисів про любов і прекрасне».

Так і чую, як ви зараз думаєте (і добре, коли так), що немає нічого смішного в жінці, яка примудряється і працювати, і про сім’ю піклуватися, коли вона вирішує спробувати щось нове, трошки розширити свої горизонти. Звісно, ви будете праві. А ще ви можете подумати, що в нас із батьком були всі причини соромитися самих себе, що ми просто дві шовіністичні свині чоловічої статі, які рохкають там щось у себе на кухні — і знову будете абсолютно праві. Я не сперечатимуся за жодним із цих пунктів, скажу лише, що якби вам так само часто читали вголос із «Нарисів про любов і прекрасне», як нам з татом (і Елейн), то ви б трохи краще зрозуміли, звідки ростуть ноги в наших підсміювань.

Ну, вона була і є класною мамою; здогадуюся, що й для тата вона класна дружина — принаймні я ніколи не чув, щоб він скаржився, а ще він ніколи не пиячив цілу ніч поза домом, і все, що я можу сказати на наш захист, — їй в обличчя ми не сміялися ніколи, жоден з нас цього не робив. Виправдання таке собі, я розумію, але в усякому разі, це краще, ніж нічого. Ніхто з нас нізащо у світі не завдав би їй такого болю.

Я затулив рота долонею й намагався задушити смішки. Тато моментально вдавився хлібом з коричневим цукром. Не знаю, про що подумав він, але в мене в пам’яті спливло порівняно свіже творіння під назвою «Чи був в Ісуса песик?»

Укупі з усіма пригодами дня то було трохи занадто.

Я підійшов до шафок над раковиною й витяг склянку для молока, а коли озирнувся, тато вже взяв себе в руки. Це допомогло мені теж опанувати собою.

— Ти, коли зайшов, був якийсь смутний, — сказав він. — Деннісе, з Арні все гаразд?

— Арні в ажурі, — відповів я, виливаючи суп у каструльку й ставлячи на плиту. — Він сьогодні купив собі машину, вона роздовбана, але Арні в порядку.

Звісно, Арні був не в порядку, але іноді ти просто не можеш зібратися з духом і сказати деякі речі своєму татові, не важливо, яких успіхів він досягнув у цій видатній американській діяльності — бути батьком.

— Іноді люди сліпі, поки самі не побачать, — сказав він.

— Ну, — відповів на це я, — сподіваюся, він дуже скоро сам побачить. Він поставив машину в Дарнелла за двадцятку на тиждень, бо його батьки не хотіли, аби він тримав її вдома.

— Двадцятка на тиждень? Лише за місце в гаражі? Чи за місце й інструменти?

— Лише за місце.

— Це грабунок на великій дорозі.

— Ага, — сказав я, відзначивши про себе, що після цієї констатації тато не запропонував, щоб Арні ставив її в нас.

— Хочеш зіграти в крибідж?

— Мабуть, так, — сказав я.

— Деннісе, вище носа. Ти не можеш робити за інших людей їхні помилки.

— Ага, точно.

Ми зіграли три чи чотири партії в крибідж, і щоразу він мене перемагав — він майже завжди виграє, крім випадків, коли дуже втомлений чи трохи випив. Але мені нормально. Так ті рази, коли я його переграю, стають ціннішими. Ми грали в крибідж, і через якийсь час прийшла мама — на її щоках грав рум’янець, а книжку оповідань і нарисів вона притискала до грудей. Вона поцілувала тата — не звичайним побіжним торканням губ, а по- справжньому, так, що я раптом зніяковів і схотів опинитися десь в іншому місці.

У мене вона спитала все те саме про Арні та його машину, бо в нашому домі це швидко перетворилося на найбільшу тему для розмов відтоді, як збанкрутів мамин брат Сід і попросив у тата позику. Я повторив ту саму пісню, гарну й нову. Потім подався нагору спати. Я ледве тягнув ноги, та й у мами з татом, як мені здалося, були свої справи… хоча на цю тему я собі забагато думати не дозволяв, та ви, напевно, і самі це розумієте.

Елейн була в себе, лежала на ліжку й слухала найновішу добірку суперхітів. Я попросив її зробити звук тихіше, бо лягаю спати. Вона висолопила мені язика. Я такого не дозволяю. Тому зайшов у кімнату й лоскотав її, аж поки вона не пожалілася, що зараз виблює. Я сказав: «Ну, блюй, це твоє ліжко», — і ще трохи її полоскотав. Потім вона натягнула на лице свій коронний вираз «Деннісе, будь ласка, не смійся наді мною, бо це страшенно важливе питання», стала дуже серйозна й спитала, чи правда, що коли пердиш, гази можна підпалити. Так сказала одна її подружка, Керолін Шембліс, але Керолін майже завжди брехала.

Я сказав їй, щоб спитала у свого мудакуватого бойфренда, Мілтона Додда. Тоді Елейн сильно розлютилася, хотіла мене вдарити й спитала: «Деннісе, ну чому ти завжди такий придурок?» Тому я сказав їй, що гази можна підпалити, це правда, порадив ніколи не пробувати, а потім обійняв (хоча намагався цього уникати — відколи в неї почали рости груди, мені це було ніяково, і лоскотати теж, правду кажучи) і пішов спати.

А роздягаючись, подумав: «Не так уже й погано скінчився цей день. Навколо мене люди, які вважають мене людиною, і Арні таким вважають теж. Покличу його завтра в гості чи в неділю, позависаємо просто, подивимось гру «Філліз» по ящику чи в якусь дурну настільну гру пограємо, у «Кар’єри», чи «Життя», чи в те старе-добре «Клу», яке завжди напохваті, і позбудемося цього химерного відчуття. Знов усе буде нормально».

Отож, я ліг спати з повним порядком у голові й мав би одразу ж заснути, але не заснув. Бо порядку не було, і я це знав. Буває так, що все закрутиться, а що воно, у біса, таке, ти й не знаєш.

Двигуни. Це ще один момент буття підлітком. Навколо стільки двигунів, і часом у тебе в руках опиняються ключі запалювання до кількох із них, і ти їх заводиш, але не знаючи, що то, у сраці, за двигуни чи що вони мають робити. Ти маєш якесь уявлення, і більш нічого. З наркотиками все так, і з бухлом, і з сексом, і часом з іншими штуками — літня робота, завдяки якій у тебе з’являються нові інтереси, якась поїздка, навчальний курс у школі. Двигуни. Тобі дають ключі, кілька підказок і кажуть: «Заводь-но, побачиш, як піде», — і часом цей двигун везе тебе прямцем у кльове життя, сповнене сенсу, а іноді везе навпростець автострадою до пекла й викидає тебе, скаліченого і скривавленого, на узбіччя дороги.

Двигуни.

Великі. Як 382-і, які ставили в ті старі тачки. Як Крістіна.

Я лежав у темряві, перевертаючись із боку на бік, поки простирадло піді мною остаточно зібгалося жужмом, і згадував, як Лебей сказав: «Її звати Крістіна». І чомусь Арні за це вчепився. Коли ми були малими, у нас були самокати, потім з’явилися велики, і я своїм давав імена, але Арні — ніколи. Він вважав, що імена — це для собак, котів і рибок. Але то було тоді, а це — тепер. Тепер він називав той «плімут» Крістіною, а ще гірше те, що вона для нього була ніби жива істота, а не просто машина.

Мені це не подобалось, і я не знав, чому.

Та навіть мій батько говорив про неї так, наче Арні не старий шматок брухту купив, а одружився. Але все було не так. Зовсім ні. Правда?

Деннісе, зупинися. Здай назад… Я хочу ще раз на неї подивитися.

Отак-от просто.

Без жодних роздумів — а це було дуже не схоже на Арні, який завжди ретельно все обмірковував — життя навчило його болісно відчувати, що буває з такими хлопцями, як він, коли вони без підготовки роблять щось (зойк!) імпульсивно. Але цього разу він був схожий на чоловіка, який зустрів актрисульку з підтанцьовок, закрутив з нею бурхливий романчик і понеділкового ранку прокинувся з похміллям і новою дружиною.

То було… ну… неначе кохання з першого погляду.

«Та нехай, — подумав я. — Ми почнемо все спочатку. От завтра і почнемо. Подивимося на все новими очима».

І по тому я нарешті заснув. І бачив сни.

Квиління стартера, який обертається в темряві.

Тиша.

Стартер квилить знов.

Двигун зловив іскру, згас, потім таки підхопив.

Двигун працює в темряві.

Потім увімкнулися фари, дальнє світло, старомодні фари-близнюки, що прохромили мене, мов жука на склі.

Я стояв у відчинених дверях гаража Роланда Д. Лебея, а Крістіна стояла всередині — новісінька, без найменшої вм’ятини чи плямки іржі. Бездоганно чисте вітрове скло темніло аж до поляризованої синьої смуги вгорі. З радіо линуло ритмічне звучання співу Дейла Гокінса, який виконував «Сузі-К’ю» — голос із мертвого віку, сповнений якоїсь моторошнуватої життєвої сили.

Мотор бурмоче слова сили через подвійні глушники. І звідкись я знав, що всередині стоїть коробка передач «Герст», а дуги оббивки стелі — фірми «Ф’юеллі»; моторне масло «Квакер Стейт» щойно замінили — і було воно чистого бурштинового кольору, барви автомобільної крові.

Раптово вмикаються двірники, і це дивно, бо за кермом нікого нема, машина порожня.

…їдьмо на прогулянку, здорованю. Покатаймося.

Я хитаю головою. Я не хочу туди заходити. Я боюся туди заходити. Я не хочу кататися. І тут двигун починає гарчати, прискорюється і затухає, прискорюється і затухає, це голодний звук, страшний, і щоразу, як двигун гарчить, Крістіна ніби рветься вперед, мов злий пес на слабкому повідку… і я хочу рухатись… але ноги наче приросли до асфальту під’їздної доріжки.

…останній шанс, здорованю.

І перш ніж я встигаю відповісти — чи навіть придумати відповідь — пронизливо верещить гума коліс, цілуючи бетон, і Крістіна кидається на мене, щирячись решіткою радіатора, наче ротом, повним хромованих зубів; її фари сердито спалахують…

Я прокинувся від власного крику в мертвій пітьмі другої години ночі; власний голос прозвучав страшно для моїх вух, але ще страшнішим був хуткий гупіт босих ніг у коридорі. Обома руками я міцно вхопився за простирадло, яке витяг з-під себе цілком, воно лежало, усе зіжмакане, посеред ліжка. Усе моє тіло було слизьким від поту.

Далі по коридору Еллі з власним жахом викрикнула: «Що це було?»

Мою кімнату залило електричне світло, і на порозі стояла мама, в короткій нічній сорочці, яка показувала більше, ніж мама собі дозволяла, хіба що ситуація була найекстренішою, а одразу позаду неї тато зав’язував пояс халата, під яким нічого не було.

— Сонечко, що таке? — спитала мама, дивлячись на мене широко розплющеними переляканими очима. Я вже й не пригадаю, коли вона отак називала мене «сонечком» — коли мені було чотирнадцять? дванадцять? може, десять? Не знаю.

— Деннісе? — мовив тато.

Елейн стояла позаду них і дрібно тремтіла.

— Ідіть спати, — сказав я. — Мені просто поганий сон наснився, от і все. Пусте.

— Ого, — протягнула Елейн, шокована пізньою годиною та нагодою, і тому з повагою. — То, видно, цілий фільм жаху був. Деннісе, що тобі снилося?

— Що ти вийшла заміж за Мілтона Додда й ви переїхали жити до мене.

— Деннісе, не дражни сестру, — сказала мама. — Що тобі снилося?

— Я не пам’ятаю, — відповів я.

Раптом я зрозумів, що простирадло в мене зіжмакане й назовні виглядає темний жмут лобкового волосся. Я бігом прикрився, а в голові блискавкою промчали винуваті думки про мастурбацію, полюції та ще бозна-що. Повна дезорієнтація. Мить чи дві голова йшла обертом, і я навіть не міг згадати, великий я чи малий — була тільки та темрява, сповнена жаху, і всепоглинаючий образ машини, що трохи виривалася вперед, коли двигун ревів, потім відкочувала назад, знову кидалася вперед, капот вібрував над двигуном, решітка щирилася сталевими зубами…

Останній шанс, здорованю.

Потім рука матері, прохолодна й суха, лягла на мій лоб, пильнуючи жар.

— Мам, та все нормально, — сказав я. — Це дрібниці. Просто жахіття наснилось.

— Але ти не пам’ятаєш…

— Ні. Уже все вивітрилось.

— Я злякалася, — сказала вона і невпевнено й тихо засміялася. — Ти не знаєш, що таке боятися по-справжньому, доки хтось із твоїх дітей не закричить у темряві.

— Фу, гидота, не згадуй про це, — скривилась Елейн.

— Повертайся в ліжко, малеча, — сказав тато й дав їй легкого ляпанця по задку.

Вона пішла — з невдоволеним виглядом. Може, позбувшись свого переляку, вона сподівалася, що я почну битися в істериці. Ото було б про що з подружками на ранковій фізкультурі почесати язиками.

— З тобою правда все добре? — перепитала мама. — Деннісе? Сонце?

Знову те слівце, що принесло з собою спогади про зчесані коліна, коли я випав зі свого червоного фургончика; її обличчя, що постійно схилялося над моїм ліжечком, коли я лежав у гарячкових муках усіх дитячих хвороб — свинки, кору, нападу скарлатини. Від цього мені безглуздо хотілося плакати. Я був вищий од неї на дев’ять дюймів і важчий на сімдесят фунтів[39].

— Так, — підтвердив я.

— Добре, — сказала вона. — Хай світло горить. Іноді це допомагає.

І кинувши останній сповнений сумніву погляд на тата, вона вийшла. А я залишився з поживою для роздумів — чи снилися моїй мамі коли-небудь жахіття? Напевно, це одне з тих питань, яке ніколи не спадає тобі на думку. Та, хоч би якими були її жахіття, жодне з них не проникло в «Нариси про любов і прекрасне».

Тато сів на край ліжка.

— Ти справді не пам’ятаєш, про що був той сон?

Я похитав головою.

— Мабуть, він дуже страшний був, якщо ти так кричав.

Він подивився мені в очі, і його серйозний погляд запитував, чи я, бува, чогось від нього не приховую.

Мені дуже хотілося розказати йому все — машина, чортова машина, Крістіна, іржава королева бензину, двадцятирічний брухт, гидке потворне металеве мурло. Я ледве йому не розказав. Та чомусь слова застрягли в горлі, наче заговорити означало б зрадити свого друга. Старий добрий Арні, якого веселун-Господь вирішив шарахнути ціпком потворності.

— Гаразд, — і він поцілував мене в щоку. Я відчув, як колеться його борода, ті шорсткі щетинки, які вилазять лише вночі; на мене війнуло його потом і його любов’ю. Я міцно його обійняв, а він стиснув мене в обіймах у відповідь.

Кімната спорожніла, і я залишився сам, лежати із ввімкненим нічником на тумбочці й боятись заснути. Я взяв книжку й знову ліг, знаючи, що батьки не сплять у своїй спальні на першому поверсі, а обговорюють, чи не вляпався я в якусь пригоду, чи, може, когось іншого — дівчину з групи підтримки, наприклад, — втягнув у пригоду.

Я вирішив, що сон неможливий. Читатиму до світанку, а подрімаю завтра вдень, під час бейсболу, може, якщо нудно стане. І з цією думкою я заснув і прокинувся вже вранці; книжка так і лежала на підлозі біля ліжка, нерозгорнута.

8 / Перші зміни

Аби гроші, я б от що

зробив,

Я подався б у місто й «меркурій»

чи два купив,

І «меркурій» мій був би в змозі

Поганяти туди-сюди по дорозі[40].

The Steve Miller Band

Тієї суботи я думав, що Арні зайде в гості, тому тинявся будинком — постриг газон, поприбирав у гаражі, навіть усі три машини вимив. Мама з подивом спостерігала за всією цією працелюбністю, а за обідом з хот-доґів і салату прокоментувала, що мені варто частіше бачити нічні жахіття.

Телефонувати до Арні додому не хотілося, особливо після всього того неподобства, свідком якого я був останніми днями, та коли почалося шоу, яке передувало матчу, а Арні все ще не з’явився, я зібрав мужність у кулак і подзвонив. Відповіла Реджина. І хоч як добре вона грала роль «нічого-не-змінилося», я відчув у її голосі прохолодні нотки. Від цього стало сумно. Його єдиного сина звабила морхла стара шльондра на ім’я Крістіна, а старий друзяка Денніс напевно був спільником. Може, він їх навіть зводив. «Арні не вдома. Він у гаражі в Дарнелла. З дев’ятої ранку там пропадає».

— А, — непереконливо сказав я. — Ого. Я не знав.

Прозвучало це як брехня. Ба більше — це відчувалось як брехня.

— Ні? — своїм новим прохолодним тоном спитала Реджина. — До побачення, Деннісе.

У трубці, яку я тримав, стало глухо. Я кілька секунд на неї дивився, а потім поклав.

Тато припаркувався перед телеящиком у своїх огидних фіолетових бермудах і плетених капцях, з шістьма пляшками пива «Строуз» у холодильничку поряд. У «Філліз» був непоганий день: давали чортів «Атланті». Мама пішла в гості до своєї однокласниці (думаю, вони читали одна одній свої нариси й вірші та разом впадали в екзальтацію). Елейн відправилася до своєї подруги Делли. У нашому будинку було тихо; надворі сонце грало в квача з кількома пухнастими білими хмарками. Тато дав мені пляшку пива — а таке він робить лише тоді, коли перебуває в надзвичайно добродушному стані.

Але однаково субота видалася нудною. Я все думав про Арні, який не дивився гру «Філліз», не засмагав і навіть не стриг у себе біля дому траву так, що ноги вкривалися зеленню. Арні в просякнутій мастилом напівтемряві гаража Вілла Дарнелла для майстрів-на-всі-руки грався в ігри з тим мовчазним іржавим громаддям, під крики чоловіків і дзеленчання інструментів об бетон з тим пронизливим стуком білого металу, автоматною чергою пневматичних молотків, що розкручують старі болти. Дихавичний голос Вілла Дарнелла й астматичний кашель…

А ще, чорт забирай, невже я ревнував? Уся суть була в цьому?

Коли розпочався сьомий іннінг, я встав і пішов на вихід.

— Ти куди? — спитав тато.

А й справді, куди це я? Туди? Дивитися на нього, квохтати над ним, слухати, як його на всі заставки лає Вілл Дарнелл? По нову дозу страждань? Та нахер. Арні вже дорослий хлопчик.

— Нікуди, — сказав я. За хлібницею знайшовся акуратно захований батончик «Твінкі». Я забрав його з сумною зловтіхою, уявляючи, як Елейн пришльопає на кухню під час реклами в «Сетедей Найт Лайв»[41] і побачить, що «Твінкі» зник. — Зовсім нікуди.

Я повернувся у вітальню, сів, вициганив у тата ще одне пиво, з’їв сестрин «Твінкі» і навіть облизав його картонну упаковку. Ми подивились, як «Філліз» довели свою справу до кінця й методично знищили «Атланту» («Денні, вони їх розбомбили, — так і почув я надтріснутий голос свого діда, п’ять років як покійного. — Геть розбомбили!»), і зовсім не думали про Арні Каннінґема.

Майже зовсім.

Він приїхав наступного дня, на своєму старому дешевенькому тришвидкісному велику, коли ми з Елейн грали в крокет на задньому газоні. Елейн усе звинувачувала мене, що я махлюю. Вона була вся на нервах. Елейн завжди була «на нервах», коли в неї були «місячні». Елейн дуже пишалася своїми місячними. Вони в неї були регулярними вже цілих чотирнадцять місяців.

— Привіт, — сказав Арні, легкою ходою завертаючи за ріг будинку. — Це або Створіння з Чорної лагуни й наречена Франкенштейна, або Денніс і Еллі.

— Приєднуйся, — запропонував я. — Бери молоток.

— Я далі не граю, — заявила Елейн і кинула свій молоток. — Він махлює ще гірше, ніж ти. Чоловіки!

І коли вона роздратовано пошвендяла геть, Арні тремтячим від афектації голосом проказав:

— Деннісе, вона вперше назвала мене чоловіком.

З екзальтованим обожнюванням на обличчі він упав на коліна. Я розреготався. Він міг дати жару, коли хотів, Арні такий. Зокрема й через це я так його любив. І насправді то була таємна фішка, розумієте. Навряд чи цю дотепність бачив ще хтось, окрім мене. Я колись чув історію про мільйонера, який у підвалі тримав украденого Рембрандта, щоб ніхто не міг ту картину бачити, крім нього. І я того чувака розумів. Я не маю на увазі, що Арні був Рембрандтом чи хоча б першокласним гумористом, але я міг зрозуміти, у чому привабливість знання про щось хороше… щось хороше, але таємне.

Ми ще трохи подуркували на крокетному майданчику — не грали, а просто лупили по м’ячах. Зрештою один з них залетів через огорожу на подвір’я до Блекфордів, я лазив його діставати, а потім уже нікому з нас не хотілося грати далі. Ми посідали на газонні стільці. Досить скоро з-під ґанку виповз наш кіт, Крикливий Джей Гокінз, який замінив собою Капітана Яловичину; мабуть, сподівався знайти собі якогось пухкенького бурундучка, щоб замордувати — повільно і з роздиранням кишок. Його бурштиново-зелені очі світилися в післяполуденному світлі, хмарному й приглушеному.

— Думав учора, ти на гру прийдеш, — сказав я. — Вона була крута.

— Я був у Дарнелла, — відповів він. — Але слухав по радіо. — І голосом, вищим на три октави, він дуже добре зімітував мого діда: — «Вони їх розбомбили! Розбомбили, Денні!»

Я розсміявся й кивнув. Було в ньому щось таке того дня (може, такий ефект справляло тільки світло, досить яскраве, та все ж чомусь похмуре й мізерне), щось наче змінилося. Він здавався втомленим, хоча б тому, що під очима в нього були темні кола — але колір обличчя став трошки кращим, ніж був останнім часом. На роботі він дудлив багато «коли», знаючи, звісно, що йому не можна, але час від часу неспроможний опиратися спокусі. Його проблеми зі шкірою були циклічні, як і в більшості підлітків, і залежали від настрою — от тільки в Арні цикл зазвичай відбувався так: від поганого до гіршого, а потім назад до поганого.

А може, то було лише світло.

— І що ти встиг зробити? — спитав я.

— Небагато. Поміняв масло. Передивився блок. Він не тріснутий, Деннісе, це по-перше. Лебей чи хтось інший витяг заглушку й забув вставити, от і все. Витекло багато старого масла. Пощастило ж мені, що я поршень не підпалив, коли їхав у п’ятницю ввечері.

— А як ти потрапив на підйомник? Я думав, його треба резервувати заздалегідь.

Арні швидко відвів погляд.

— Це було неважко, — сказав він, але в його голосі чувся обман. — Я виконав кілька доручень для містера Дарнелла.

Я розтулив рота, щоб поцікавитися, що то були за доручення, але потім вирішив, що не хочу цього чути. Може, «кілька доручень» зводилися до того, щоб побігти за ріг у забігайлівку до Шірмера й принести кави та ще щось для завсідників гаража або спакувати в ящики вживані автозапчастини на продаж, але я не хотів мати нічого спільного з тим боком життя Арні, у якому була Крістіна, а це включало в себе не знати, як він дає собі раду (чи не дає) у гаражі Дарнелла.

І було дещо інше — відчуття примирення. Тоді я або не міг дати чітке визначення цьому відчуттю, або не хотів. А тепер, мабуть, я б сказав, що це те відчуття, яке тебе навідує, коли твій друг закохується й одружується з відверто пихатою запеклою сукою. Тобі ця сука не подобається, і в дев’яноста дев’яти відсотках зі ста суці не подобаєшся ти, тому ти просто зачиняєш двері в ту кімнату вашої дружби. Коли все вже зроблено, ти або маєш облишити цю тему… або твій друг облишить тебе, і сука зазвичай із запалом це схвалює.

— Ходімо в кіно, — запропонував невгамовний Арні.

— А що показують?

— Ну, у «Стейт Твін» іде блювотний фільм про кунг-фу, як тобі? Ііі-ха! — він зобразив, що завдає різкого удару ногою, ніби в карате, коту, Крикливому Джею Гокінзу, і Крикливий Джей відскочив, як ужалений.

— Цікаво. Брюс Лі?

— Нє, якийсь інший чувак.

— А як називається?

— Не знаю. «Кулаки небезпеки». «Летючі руки смерті». А може, «Люті геніталії», я не запам’ятав. То що скажеш? Можемо вернутися й переказати Еллі найблювотніші сцени, нехай проригається.

— Добре, — погодився я. — Якщо зможемо пройти за бакс із носа.

— Ага, до третьої ще зможемо.

— Ходімо.

І ми пішли. Фільм виявився з Чаком Норрісом і був дуже навіть непоганим. А в понеділок ми знову прокладали далі федеральну трасу. Я забув про свій сон. Мало-помалу прийшло усвідомлення, що я вже не так часто бачуся з Арні, як раніше; знову ж таки, це дуже нагадувало поступову втрату зв’язку з другом, який щойно одружився. До того ж, десь якраз у той час у нас усе розгорілося з дівчиною з групи підтримки. У мене так точно все розгоралося — не однієї ночі я проводжав її додому після зажиманців на пляжі, і мої яйця боліли так сильно, що важко було йти.

Арні ж тимчасом майже всі свої вечори проводив у Дарнелла.

9 / Бадді Реппертон

І я знаю, хай би кому просто в лоб,

Цей подвійний удар: хлоп-хлоп,

І так солодко тепер мотор гуде,

Мов «кадилак», моя мила йде[42].

«Мун» Мартін[43]

Наш останній повний робочий тиждень перед початком школи передував Дню праці. Коли я того ранку під’їхав до будинку Арні, щоб його забрати, він вийшов надвір з велетенським синьо-чорним фінгалом під оком і бридкою подряпиною, що перетинала все обличчя.

— Що з тобою сталося?

— Я не хочу про це говорити, — понуро відказав він. — Мені батькам довелося так довго пояснювати, що я думав, дуба дам.

Він кинув лоток з обідом на заднє сидіння й пірнув у понуру мовчанку, яка тривала аж до самої роботи. Хтось із хлопців пустив шпильку з приводу його фінгала, та Арні лише плечима знизав.

Дорогою додому я не сказав про це ні слова, просто крутив радіо і тримав свою думку при собі. І я міг би взагалі не почути цієї історії, якби дорогою, якраз перед поворотом на Мейн-стрит, мене не перепинив той жирний ірландський макаронник «Джино».

У той давній час «Джино» завжди мене перепиняв. Він міг простягнути руку прямо крізь зачинене вікно машини й зупинити її. «Смачна італійська піца від Джино» розташована на розі Мейн і Бейсін-драйв, і щоразу коли я бачу ту вивіску, на якій піца злітає в повітря і над усіма «і» — цятки у формі листочків конюшини (уночі вона блимала, загоралася й гасла, немає меж несмаку, правда?), я відчуваю, що мені не уникнути «Джино». А того вечора моя мама мала бути на занятті, тобто вечерю вдома треба буде шукати. Перспектива не надто радісна. Ми з татом були такі собі кухарі, а Елейн — та взагалі навіть воду спалить.

— Ходімо на піцу, — сказав я, заїжджаючи на паркувальний майданчик до «Джино». — Що скажеш? Велика й жирна піца, смердить пахвами.

— Господи, Деннісе, яка гидота!

— Чистими пахвами, — уточнив я. — Ходім.

— Та ні, у мене мало грошей, — мляво відказав Арні.

— Я пригощаю. Можеш на свою половину навіть тих кошмарних сраних анчоусів замовити. Що скажеш?

— Деннісе, я правда не…

— І пепсі.

— Від пепсі в мене прищі. Ти ж знаєш.

— Так, я знаю. Велике-превелике пепсі, Арні.

Його сірі очі просяяли вперше за весь той день.

— Велике-превелике пепсі, — луною озвався він. — Подумати тільки. Деннісе, ти підступний. Дуже.

— Два, якщо схочеш, — сказав я. Так, то було підступно — як пропонувати цирковій товстунці шоколадний батончик «Герші».

— Два, — він стиснув моє плече. — Два пепсі, Деннісе!

І він завовтузився на сидінні, роздираючи собі нігтями горло й волаючи:

— Два! Швидко! Два! Швидко!

Я розреготався так сильно, що ледь не в’їхав у шлакобетонний блок, і коли ми виходили з машини, подумав: «Чому він повинен відмовлятися від кількох шипучок? Видно ж, що він їх уже давненько не пив». Те легке поліпшення стану його шкіри, яке я помітив хмарної неділі два тижні тому, стало тепер помітнішим. У нього досі було повно горбків і кратерів, але вже не так багато з них — пардон, але я повинен це сказати, — стікали гноєм. Щось у ньому ще змінилося, він краще виглядав. За ціле літо в дорожній бригаді його тіло вкрилося темною засмагою і мало тепер кращу форму, ніж будь-коли в житті. Тож, як на мене, він заслужив своє пепсі. Трофей дістається переможцеві.

Піцерією «Джино» керує чудовий італієць, якого звати Пет Донаг’ю. У нього на касовому апараті є наліпка з написом «ІРЛАНДСЬКА МАФІЯ», він розливає зелене пиво на день Святого Патрика (17 березня до «Джино» навіть наблизитися не можна, а в музичному автоматі Розмарі Клуні[44] співає «Коли ірландські очі сміються») і любить чорний капелюх-казанок, який носить зсунутим на маківку.

Автомат — старий «Вуртіцер», релікт із кінця сорокових, і всі платівки в ньому (не лише Розмарі Клуні) — вінілові, зі студії «Прехісторік». Це, мабуть, останній музичний автомат в Америці, де можна за четвертак послухати три пісні. У тих нечастих випадках, коли я покурював травку, я фантазував про «Джино» — просто як заходжу туди й замовляю три напхані різним добром піци, кварту пепсі й шість чи сім фірмових домашніх брауні з помадкою від Пета Донаг’ю. А далі я уявляю, як сідаю за стіл і поглинаю те все, а з автомата рівним потоком ллються хіти «Біч Бойз» і «Роллінг Стоунз».

Ми зайшли, зробили замовлення й посідали, споглядаючи, як три піцайоло підкидають тісто в повітря й ловлять. Вони обмінювалися гострими італійськими дотепами, такими як: «Гові, а я вчора видів тебе на танцях у Шрайнері, що то за курва, з якою прийшов твій брат?» «А, та то ж твоя сестра була».

Це ж треба, типу дух Старого світу й усе таке.

Люди заходили й виходили, основна маса — школярі. Уже зовсім скоро я знову бачитиму їх у коридорах, і знову накотила та люта наперед-ностальгія і той переляк. В уяві я чув, як дзеленчить дзвоник, але чомусь його довгий галас звучав як сигнал тривоги: «Наша пісня гарна й нова, Деннісе, останній раз, після цього року ти муситимеш навчитися бути дорослим». Я чув, як грюкають дверцята шафок у роздягальні; чув рівномірне «ка-чонк, ка-чонк, ка-чонк» форвардів-нападників, які стукали по манекенах для відбирання м’яча; чув, як Марті Беллерман збуджено волає: «Моя срака і твоє лице, Педерсен! Запам’ятай це! Моя срака і твоє лице! Довбаних двійнят Боббсі[45] й то легше розрізнити!» Сухий запах крейдяного пороху в класних кімнатах математичного крила. Стукіт друкарських машинок з великих секретарських залів на другому поверсі. Пан Мічем, директор, сухим причепливим голосом роздає вказівки наприкінці дня. Обід надворі, на трибунах, у гарну погоду. Новий урожай дев’ятикласників, придуркуватих на вигляд і розгублених. А в кінці цього всього ти маршируєш проходом у великому фіолетовому купальному халаті, і все закінчується. Школа скінчилася. Тебе випускають у світ, який ще нічого не підозрює.

— Деннісе, ти знаєш Бадді Реппертона? — зненацька вирвав мене із задуми голос Арні. Принесли нашу піцу.

— Якого-якого Бадді?

— Реппертона.

Прізвище було знайомим. Я взявся за свій бік піци й одночасно спробував уявити обличчя, що за цим іменем стояло. І через кілька секунд воно спливло. У мене з ним була сутичка, коли я був придуркуватим малим дев’ятикласником. Це сталося на танцях. Гурт, що виступав, узяв перерву, і я стояв у черзі за газованкою. Реппертон мене штовхнув і сказав, що малі повинні чекати, поки всі старшокласники не візьмуть свої напої. Він тоді був у десятому класі — великий, кремезний, лютий десятикласник. Його квадратна щелепа випиналася вперед, на голові росло масне сплутане чорне волосся, а маленькі очиці були посаджені надто близько до перенісся. Але ті очі були не зовсім дурні; у них таївся неприємний розум. Він був одним із тих хлопців, які в старших класах здобувають основну спеціалізацію в «Місцях для куріння».

Я висунув єретичне припущення, що класова вищість не має жодного значення в черзі по напої. Реппертон запросив мене піти разом з ним вийти. На той час черга до напоїв розсипалася й перегрупувалася в коло, одне з тих сторожких, але жвавих, поява яких так часто віщує бійку. Підійшов хтось із дорослих і всіх розігнав. Реппертон пообіцяв, що він мене дістане, але так і не дістав. То був єдиний раз, коли я з ним контактував, крім випадків, коли його ім’я час від часу попадалося в списках залишених після уроків, які приносили в класні кімнати продовженки наприкінці дня. Мені здавалося, що його й зі школи кілька разів виганяли, а таке в принципі промовисто свідчило про те, що хлопець не був учасником Ліги молодих християн.

Я розповів Арні про ту мою єдину сутичку з Реппертоном, і він стомлено кивнув. Потім торкнувся фінгала, який уже наливався огидним лимонним кольором.

— Це він.

— Реппертон розбив тобі обличчя?

— Ага.

Арні розповів, що знає Реппертона зі шкільних автомобільних курсів. Іронією зацькованої й безперечно нещасної шкільної долі Арні було те, що його зацікавлення й здібності незмінно приводили його до прямого контакту з тими людьми, які вважають своїм святим обов’язком товкти пики Арні Каннінґемам цього світу.

Коли Арні був у десятому класі й слухав курс, який називався «Основи двигунів» (проста стара «Автомеханіка І», але потім школа отримала купу грошви на профпідготовку від федерального уряду, і назва курсу ускладнилася), один пацан, Роджер Ґілман, вибив з нього все лайно. Я розумію, це срана вульгарщина — так казати, але я не знаю, як про це висловитися елегантно й вишукано. Побиття було таке сильне, що Арні кілька днів до школи не ходив, а в Ґілмана з люб’язного дозволу керівництва школи були тижневі канікули. Зараз Ґілман сидить за збройне пограбування. Бадді Реппертон належав до кола друзів Роджера Ґілмана і більш-менш успадкував лідерство в Ґілмановому гуртку.

Для Арні відвідування занять із механіки приблизно дорівнювало походам у демілітаризовану зону. А коли вдавалося дожити до сьомого уроку, то після нього він мчав на всіх парах на інший бік школи з шаховою дошкою, затиснутою під пахвою, на засідання шахового клубу чи гру.

Я пам’ятаю, як одного дня минулого року пішов на міський шаховий турнір у Сквірел-Гілл і побачив там те, що, на мою думку, символізувало шизофренічне шкільне життя мого друга. Він сидів там, зосереджено згорбившись над дошкою в густій опуклій мовчанці, яку завжди чуєш на таких заходах. Після тривалої сповненої задуми паузи він перемістив туру рукою, у яку так глибоко в’їлися моторне масло й бруд, що навіть «Бораксо»[46] не могло їх до кінця вимити.

Авжеж, не всі «механіки» були налаштовані проти нього; на тих курсах було чимало добрих дітей, але багато з них або мали свої тісні кола друзів, або весь час ходили під кайфом. Ті, що трималися своїх тісних маленьких клік, зазвичай були вихідцями з бідних кварталів Лібертівілля (і не слухайте, якщо вам хтось казатиме, що учнів старших класів не ділять за принципом «з якої частини міста походить»; ще й як ділять), дуже серйозні й такі тихі, що ти міг помилково сприйняти їх за тупаків. Більшість із них ходили як пережитки 1968 року — з довгим волоссям, зав’язаним ззаду в хвіст, у джинсах і кислотних психоделічних футболках, але в 1978-му ніхто з цих дітлахів не хотів скинути уряд; вони хотіли вирости й стати містерами Ґудренчами[47].

І майстерня досі є кінцевим пунктом призначення для непристосованих і безголових гевалів, які не так відвідують школу, як відбувають у ній термін ув’язнення. Тепер, коли Арні вимовив прізвище Реппертона, я згадав кількох хлопців, які оберталися довколо нього, як планетарна система. Більшості з них було по двадцять років, і вони все ще ніяк не могли виборсатися зі школи. Дон Ванденберг, Сенді Ґелтон, Канючі Велч. Канючі насправді звали Пітером, але всі хлопці називали його Канючі, бо він вічно ошивався перед залами, де проходили рок-концерти в Піттсбурзі, і канючив копієчку.

Бадді Реппертон розжився дворічним синім «камаро», який кілька разів перевертався на трасі 46 поблизу державного парку Сквонтик-Гіллз. Машину він, за словами Арні, узяв в одного з покерних друзяк Дарнелла. Двигун був у порядку, але корпус реально постраждав, коли тачка перекидалася. Реппертон привіз її до Дарнелла приблизно через тиждень після того, як Арні притягнув Крістіну, хоча Бадді зависав там ще до того.

Перші кілька днів Реппертон наче й зовсім не помічав Арні, а той, звісно, не менш радий був, що його не помічають. Утім, Реппертон був у добрих стосунках з Дарнеллом. Він без проблем брав інструменти, на які завжди був великий попит і які зазвичай можна було дістати, лише забронювавши їх.

А потім Реппертон вирішив узятися за Арні безпосередньо. Він неквапливо прогулювався дорогою від автомата з «колою» чи з туалету, перекидав коробку, і насадки на ключі для шарових шарнірів, якими користувався Арні, розсипалися по всій підлозі у його боксі. Або, якщо в Арні на полиці стояла кава, Реппертон примудрявся зачепити її ліктем і розлити. Після цього він трубно гарчав «Ну пробааааач… ТЕ!», як Стів Мартін[48], зі своєю гидкою самовдоволеною посмішкою на всю мармизу. Дарнелл кричав на Арні, щоб той позбирав насадки, поки якась у дірку в підлозі не провалилася абощо.

Небавом Реппертон навмисне звертав зі шляху, яким ішов, щоб аж зі свистом гепнути Арні по спині й прогорлати: «Як ся маєш, Пиздопикий?»

Ці залпи Арні витримував зі стоїцизмом людини, яка вже бачила це все раніше, через усе це проходила. Він, мабуть, сподівався, що станеться одне з двох — або знущання сягнуть стабільного рівня роздратованості й припиняться, або Бадді Реппертон знайде собі іншу жертву й відчепиться. Було також і третє сподівання, занадто прекрасне, щоб у нього повірити — завжди існувала можливість, що Бадді по заслузі посадять за щось і він просто зникне з очей, як перед тим його давній кореш Роджер Ґілман.

До стусанів дійшло однієї суботньої днини, одразу по обіді. Арні саме змащував деталі своєї машини, переважно тому, що ще не назбирав достатньо коштів на сотню інших необхідних маніпуляцій, яких ледь не криком вимагала машина. Реппертон проходив повз нього, з колою і пакетиком арахісу в одній руці й важелем для домкрата — в іншій. Проминаючи двадцятий бокс, він розмахнувся важелем і навідліг угатив по фарі Крістіни.

«Розтрощив її нахрін», — розповідав мені Арні за піцою.

— Ой, ви гляньте, що я наробив! — вигукнув Бадді Реппертон, перебільшено кривлячись у масці трагедії. — Ну пробаааааач…

Але більш нічого сказати не встиг. Напад на Крістіну спричинив те, на що сам Арні дотепер не наважувався, — він спровокував його на відплату. Арні обійшов «плімут» збоку, стискаючи руки в кулаки, і вдарив наосліп. У книжці або фільмі він би поцілив Реппертону прямо в кнопку нокаутування й кинув його на підлогу для відліку.

У реальному житті, проте, події нечасто розгортаються таким чином. Арні й близько не влучив Реппертону в підборіддя. Натомість він потрапив йому в руку, вибив пакетик арахісу на підлогу й розлив «кока-колу» Реппертону на обличчя й сорочку.

— Ну все, гівно мале йобане, ти догралося! — заволав Реппертон. Вигляд у нього був комічно приголомшений. — Хана твоїй сраці!

І він кинувся на Арні з важелем домкрата.

Кілька чоловіків з тих, що були в гаражі, кинулися до них, один сказав Реппертону кинути залізяку й битися чесно. Реппертон жбурнув важіль і кинувся в бій.

— А Дарнелл не намагався все зупинити? — спитав я.

— Його там не було. Він зник за чверть чи півгодини до того, як почалося. Схоже, він знав, що має статися.

За словами Арні, основної шкоди Реппертон завдав майже одразу. Першим був бланш; одразу ж потому не забарилася й подряпина на обличчі (завдана шкільним перснем, який Реппертон купив під час одного зі своїх численних пробних забігів у десятий клас).

— А ще купа інших різних синців, — сказав Арні.

— Які це інші синці?

Ми сиділи в кабінці в глибині піцерії. Арні роззирнувся навколо, щоб переконатися, що ніхто на нас не дивиться, і підняв футболку. Побачивши, я зі свистом втягнув крізь зуби повітря. Груди й живіт Арні вкривав страшелезний присмерк синців — жовтих, червоних, фіолетових, коричневих. Вони щойно почали тьмяніти. Як він спромігся прийти на роботу після такої м’ясорубки, було за межами мого розуміння.

— Ого, а він точно тобі ребер не потрощив, ти впевнений? — спитав я, відчуваючи реальний переляк. Порівняно з цією хрінню фінгал і подряпина здавалися квіточками. Я, звісно, не раз бачив шкільні бійки, у кількох навіть сам участь брав, але на результати важкого побиття дивився вперше в житті.

— Так, я впевнений, — незворушно відповів Арні. — Мені пощастило.

— Та мабуть.

Більше Арні нічого особливого не сказав, але ту бійку бачив мій знайомий хлопець, Ренді Тернер, тож коли почалася школа, він мене просвітив стосовно того, що там сталося, детальніше. За його словами, Арні міг постраждати набагато сильніше, але він дав Бадді відсіч значно лютіше й несамовитіше, ніж очікував сам Бадді.

По суті, розказував Ренді, Арні налетів на Бадді Реппертона з такою силою, неначе сам диявол дмухнув йому в сраку пекучим червоним перцем. Його руки молотили повітря, мов вітряки, кулаки знай мигтіли. Він горлопанив, матюкався, бризкав слиною. Я намагався уявити собі цю картину й не міг. Натомість бачив перед внутрішнім зором тільки Арні, який лупить кулаками по моїй панелі приладів, залишаючи вм’ятини, викрикуючи пронизливо, що вони в нього подавляться.

Він погнав Реппертона через половину гаража, розквасив йому носа (то була скоріше удача, ніж прицільна мета) і врізав противнику по горлу так, що той розкашлявся до блювотних покликів і загалом втратив інтерес до того, щоб товкти пику Арні Каннінґему.

Бадді відвернувся, тримаючись за горло й силкуючись зблювати, Арні копнув ногою в робочому черевику з металевим носком сраку Реппертона, обтягнену джинсами, і той полетів сторчголов, приземлившись на живіт і лікті. Він усе ще кавкав і тримався рукою за горло, з носа, як дурна, юшила кров і (знову ж таки, якщо вірити Ренді Тернеру) Арні вочевидь мав намір забити сучого сина на смерть, коли раптом магічним чином у гаражі матеріалізувався Вілл Дарнелл і закричав своїм сипливим голосом, щоб «гей там припинили бійку, припиніть, бля, цю херню, припиніть».

«Арні підозрював, що бійка буде, — сказав я Ренді. — Він думав, що все це підстроїли».

Ренді знизав плечима.

«Може, і так. Усе могло бути. Але дивно, як Дарнелл з’явився саме тоді, коли Реппертон почав програвати».

Семеро мужиків схопили Арні й відтягли геть. Спочатку він відбивався від них, як ненормальний, кричав, щоб пустили його, кричав, що як Реппертон не заплатить за розбиту фару, він його порішить. Та потім стих, спантеличений, не розуміючи, як так сталося, що Реппертон лежить, а він досі тримається на ногах.

Зрештою Реппертон підвівся, у замащеній тепер брудом і мастилом білій футболці. Під носом усе ще пухирилася кров. Він зробив випад у бік Арні. Ренді сказав, що той порух був якийсь неохочий, лише для проформи. Декілька інших клієнтів гаража стримали його й відвели вбік. Дарнелл підійшов до Арні й наказав йому віддати ключ від коробки з інструментами та забиратися.

— Господи, Арні! Чого ж ти не подзвонив мені в суботу вдень?

Він зітхнув.

— Настрій був поганий.

Ми доїли піцу, і я замовив для Арні третю пепсі. Ця штука вбивча для шкіри обличчя, зате настрій підіймає незлецьки.

— Я не знаю, що він мав на увазі: забиратися лише до кінця суботи чи взагалі, — дорогою додому сказав мені Арні. — Що скажеш, Деннісе? Думаєш, він мене назавжди вигнав?

— Ти ж кажеш, він забрав у тебе ключ від коробки з інструментами.

— Ага. Так, забрав. Мене ще ніколи нізвідки не виганяли.

І він скривився, наче от-от заплаче.

— Однаково там відстійник. Вілл Дарнелл — мудак.

— Тепер уже було б тупо намагатися тримати її там і далі, — сказав він. — Навіть якщо Дарнелл і впустить мене, там буде Реппертон. Я з ним знову поб’юся…

Я почав наспівувати тему з «Роккі».

— Ага, ну тебе в сраку, тебе й коняку, на якій ти приїхав, рейнджере, — злегка всміхнувся Арні. — Серйозно, я б з ним побився. Але Реппертон міг відігратися на ній тим важелем для домкрата, коли мене не буде. І навряд чи Дарнелл став би його зупиняти.

Я не відповідав, і ймовірно, Арні подумав, що це означає мою згоду. Але я з ним не був згоден. Я не вважав, що Реппертон замірявся на його старе іржаве діряве відро, той «плімут-фурію». А якщо знищення головної цілі самотужки Реппертону здавалося непідйомним, він міг просто звернутися по допомогу до своїх корешів — Дона Ванденберга, Канючі Велча та інших. Пацани, діставайте свої мотоциклетні чоботи, сьогодні в нас у клюбі гоцанки.

Мені подумалося, що вони могли його забити. Не просто забити, а насправді, Господи Боже, усерйоз забити, знищити. У таких хлопців іноді до цього доходить. Варто бійці вийти з-під контролю, і якийсь малий виявляється мертвим. Часом про таке пишуть у газетах.

— …її тримати?

— Га? — я трохи випав з розмови. Попереду вже показався будинок Арні.

— Я спитав, чи є в тебе ідеї, де її можна тримати.

Тачка, тачка, тачка — от і все, про що він міг думати. Він уже почав нагадувати заїжджену платівку. А що найгірше — постійно талдичив «вона, вона, вона». Він був досить тямущим, щоб помітити — його пристрасть до неї вже набуває рис одержимості. Але жодних висновків він з цього не робив. Зовсім.

— Арні, — сказав я. — Друже. У тебе є важливіші проблеми, щоб про них турбуватися, ніж де тримати машину. Мені б хотілося знати, де ти збираєшся тримати себе.

— Га? Ти про що взагалі?

— Я питаю, що ти робитимеш, якщо Бадді та його кореші вирішать, що їм хочеться тебе попресувати.

Раптом його обличчя на очах порозумнішало. Воно порозумнішало так несподівано, що спостерігати за цим було навіть лячно. Вираз його обличчя був розумним, і безпорадним, і незламним. Такі обличчя я бачив у новинах, коли мені було вісім чи дев’ять років, обличчя всіх тих солдатів у чорних піжамах, які бадьоро вибивали лайно з найкраще оснащеної й забезпеченої армії світу.

— Деннісе, — сказав він. — Я зроблю, що зможу.

10 / Лебей відходить

Я без машини — це серце країть,

Але ж водій є, тож починаймо…[49]

Леннон і Маккартні

У кінотеатрах щойно почали показувати повнометражну версію «Бріоліну», і того вечора я повів на нього дівчину з групи підтримки. Мені фільм здався тупим. Чірлідерка була в захваті. Я сидів, дивився на тих абсолютно нереалістичних підлітків, як вони танцюють і співають (коли мені схочеться подивитись на реалістичних — ну, більш-менш — підлітків, я знайду краще «Шкільні джунглі»[50], коли їх крутитимуть по ящику), і мій розум непомітно кудись помандрував. Зненацька мене осяяло (так буває, коли ні про що особливе не думаєш).

Я попросив вибачення й пішов у вестибюль, до таксофону. Зателефонував додому до Арні, набираючи цифри швидко і впевнено, бо його номер я знав напам’ять з восьми років. Я міг би дочекатися, коли закінчиться фільм, але ідея була нездоланно й диявольськи привабливою.

Трубку взяв сам Арні.

— Алло?

— Арні, це Денніс.

— А. Денніс.

Голос у нього звучав так дивно й безбарвно, що я трохи перелякався.

— Арні? З тобою все в порядку?

— А? Так. Я думав, ти пішов з Розанною в кіно.

— Я з кіно й дзвоню.

— Судячи з усього, фільм не дуже цікавий, — відзначив Арні, досі безбарвним голосом — безбарвним і безрадісним.

— Розанна вважає, що фільм кайфовий.

Я сподівався, що це його розсмішить, але натомість почув лише терплячу вичікувальну тишу.

— Слухай, — сказав я. — Я придумав відповідь.

— Відповідь?

— Так, — сказав я. — І ця відповідь — Лебей.

— Ле… — дивним голосом з високими нотками сказав він… і знову тиша. Яка тепер налякала мене більше, ніж трохи. Я ще його таким ніколи не бачив і не чув.

— Ага, — пробелькотів я. — Лебей. У Лебея є гараж, і мені здається, що цей і сендвіча з дохлим щуром зжере, якщо йому за це дати кругленьку суму. Якщо ти запропонуєш йому, скажімо, шістнадцять-сімнадцять баксів на тиждень…

— Дуже смішно, Деннісе, — його голос тепер був холодний і сповнений ненависті.

— Арні, що…

Він повісив трубку.

Я так і застиг з телефоном у руках, не розуміючи, що, чорт забирай, сталося. Якесь нове западло від його батьків? Чи, може, він повертався до Дарнелла й побачив, що його машину пошкодили ще більше? Чи…

Раптом мене прошив розряд раптової інтуїції — майже певності. Я повісив трубку на важіль і пішов до торгової ятки, спитати, чи є в них сьогоднішня газета. Цукерково-попкорнова дівчина довго копирсалася, поки її знайшла, а потім стояла й лускала пухирі жувальної гумки, поки я прогортав до кінця, де друкують некрологи. Мабуть, вона хотіла простежити, щоб я не утнув із газетою чогось збоченського або, наприклад, не з’їв.

У некрологах не було нічого — принаймні так мені здалося спочатку. А потім я перегорнув сторінку й побачив заголовок. «ЛібертівіллЬСЬКИЙ ВЕТЕРАН ПОМЕР У ВІЦІ 71 РІК». Під ним було фото Роланда Д. Лебея у військовій формі, на двадцять років молодшого й зі значно яснішими очима, ніж в усіх тих випадках, коли ми з Арні його бачили. Некролог був коротким. Смерть спіткала Лебея раптово, в суботнє пообіддя. З родичів залишилися брат Джордж і сестра Марсія. Похорон відбудеться у вівторок о другій годині.

Раптово.

У некрологах завжди пишуть «після тривалої хвороби», «після нетривалої хвороби» чи «раптово». Раптово може означати будь-що: від емболії судин головного мозку до власноруч заподіяної смерті від електричного струму у ванні з водою. Я згадав, що я зробив з Еллі, коли вона була ще зовсім маленькою, практично немовлям, рочків три, не більше. Я перелякав її ледве не на смерть чортиком з табакерки. Старший братик Денніс крутив маленьку ручку, зі скриньки долинали звуки музики. Непогано. Навіть весело. А потім — трах-БАХ! З неї вилітає чувачок з посмішкою на всю мармизу й бридким гачкуватим носом, і мало не вибиває їй око. Захлинаючись від ридань, Еллі побігла шукати маму, а я сидів і зажурено дивився на чортика, який погойдувався туди й назад, знаючи, що на мене майже напевно кричатимуть, знаючи, що я заслуговую, щоб на мене накричали, — бо я розумів, що вона злякається, коли він вискочить отак, з музики, зненацька, з гидким «хлоп!»

Вискочить так раптово.

Я повернув газету й застиг нерухомо, порожнім поглядом дивлячись на плакати, що рекламували «НАСТУПНУ АТРАКЦІЮ» та «СКОРО НА ЕКРАНАХ».

У суботнє пообіддя.

Раптово.

Дивно, як часом усе складається. Моя ідея була в тому, щоб Арні спробував повернути Крістіну туди, де вона стояла раніше; може, заплатити Лебею за місце. А тепер виявилося, що Лебей помер. Власне, він помер того самого дня, коли Арні встряг у пересварку з Бадді Реппертоном — того ж дня, коли Бадді розтрощив Крістіні фару.

Зненацька в голові виникла картинка, що геть не мала під собою раціонального підґрунтя: Бадді Реппертон змахує важелем для домкрата, і тієї ж миті з ока Лебея порскає кров, він спотикається, падає, і раптово, дуже раптово…

«Облиш цю хрінь, — менторським тоном наказав я сам собі. — Просто облиш цю…»

І тут, десь у надрах моєї свідомості, зовсім близько до центру, зашепотів голос: «Їдьмо, здорованю. Покатаймося…» — прошепотів і затих.

Дівчина за прилавком луснула жувальний пухир і сказала:

— Ти пропустиш кінець картини. У кінці там найкраще.

— Ага, дякую.

Я рушив назад до дверей кінотеатру, та потім завернув до фонтанчика з питною водою. У горлі було дуже сухо.

Та перш ніж я встиг напитися, двері відчинилися і з них висипала юрба людей. За їхніми спинами й понад головами на великому екрані бігли кінцеві титри. Розанна вийшла, роззираючись на всі боки, шукаючи мене. Вона ловила на собі багато зацікавлених поглядів і у властивій їй сонній стриманій манері проходила крізь них.

— Ден-Ден, — вона взяла мене за руку. Коли тебе звуть «Ден-Ден», це, напевно, не найгірша річ у світі, буває й гірше — наприклад, коли тобі виколюють око розпеченою кочергою чи ампутують ногу бензопилкою, але мене це ніколи не впирало. — Де ти був? Ти пропустив кінець. А кінець…

— …там найкращий, — закінчив я разом з нею. — Вибач. Природа покликала. Дуже раптово якось вийшло.

— Я тобі розкажу, якщо поведеш мене на набережну гуляти, — сказала вона, притискаючись до моєї руки м’якою опуклістю груді. — Якщо, звісно, ти хочеш поговорити.

— А кінець був щасливим?

Вона всміхнулася мені. Її очі були широко розплющені, у них застиг приємний і трохи сторопілий, як завжди, вираз. Грудьми вона ще міцніше притислася до моєї руки.

— Дуже щасливий. Я люблю щасливі кінці, а ти, Ден-Ден?

— Обожнюю.

Може, мені слід було думати про манливу обіцянку, яку дарували її груди, але натомість я зловив себе на тому, що думаю про Арні.

Тієї ночі мені знову наснився сон, тільки в ньому Крістіна була старою — ні, не просто старою, а старезною, страхітливим машинним громаддям, якимось арканом з колоди карт Таро: замість Повішаного — Машина смерті. Щось не менш стародавнє за єгипетські піраміди, і в це легко було повірити. Двигун гарчав, працював з перебоями, плювався брудним синім масним димом.

Вона була не порожня. За кермом розсівся Роланд Д. Лебей. Очі в нього були розплющені, але осклянілі й мертві. Щоразу, коли двигун ревів і побите іржею тіло Крістіни вібрувало, Лебей стріпувався, ніби ганчір’яна лялька. Його облущений череп хилитався вперед і назад.

Потім пронизливо заверещали шини, «плімут» кинувся з гаража просто на мене, і на очах іржа з нього станула, старе затуманене вікно очистилося, хром заблищав з несамовитою новизною, а старі лисі шини зненацька розквітли, перетворившись на пухкі нові «Вайд Овалз», і кожен проріз у малюнку здавався глибоким, як Великий каньйон.

Вона пронизливо кричала на мене, фари горіли білими колами ненависті, і я безглуздо підняв руку, марно намагаючись захиститися, і подумав: «Господи, її нескінченна лють…»

І прокинувся.

Без крику. Тієї ночі я втримав його у горлі.

Ледь-ледь.

Я сів у ліжку. Холодна калюжа місячного сяйва вихопила мене з темряви зі зібганим простирадлом на колінах, і я подумав: «Смерть спіткала раптово».

Тієї ночі заснути досить швидко мені не вдалося.

11 / Похорон

Білобокі шини, плавці і крила «Ельдорадо»,

Їхати в авто — розкіш райської принади.

І, друже, коли я життя довезу до стоп-знаку,

Хай тіло поїде на цвинтар у цьому «кадилаку»[51].

Брюс Спрінгстін

Бреду Джефрізу, нашому дорожньому бригадирові, було років сорок п’ять. Лисуватий, присадкуватий, вічно засмаглий. Він дуже любив горлопанити — особливо коли ми відставали від графіка, — але загалом був досить пристойним чоловіком. Я підійшов до нього під час перекуру, щоб спитати, чи не відпросився Арні на кілька годин або на всю другу половину дня.

— Він попросив дві години, щоб на похорон сходити, — відповів Бред. Знявши окуляри в сталевій оправі, він помасажував червоні цятки, що лишилися від них на носі. — Тільки ти не просися, я й так втрачу вас обох наприкінці тижня, самі ледарі залишаться.

— Бреде, я мушу відпроситися.

— Чому? Хто цей дядько такий? Каннінґем сказав, що він продав йому машину, ото й усе. Господи, я й не думав, що на похорони продавців уживаних авто хтось ходить, крім їхніх родичів.

— То не був продавець уживаних машин, то був просто чоловік. Бреде, в Арні через це виникли проблеми. Я відчуваю, що мушу піти з ним.

Бред зітхнув.

— Гаразд. Добре, добре, добре. Можеш іти, з першої до третьої, як і він. Якщо погодишся працювати без обіду, а в четвер увечері побути до шостої.

— Згода. Дякую, Бреде.

— Робочий час я вам запишу, як завжди. А якщо в «ДТ-Пені» хтось про це взнає, мою сраку підсмажать на повільному вогні.

— Ніхто не взнає.

— Мені вас, хлопці, буде не вистачати, — він узяв газету й прогортав до рубрики «Спорт». Почути таке від Бреда було рівнозначно великій похвалі.

— Для нас це літо теж було хорошим.

— Я радий, Деннісе, що це так. А зараз вимітайся, дай мені почитати газету.

І я пішов.

О першій годині я попросився на грейдер, щоб підкинув мене до головної побутовки будівельників. Усередині вже був Арні: вішав свою жовту каску й надягав чисту сорочку. Він ошелешено подивився на мене.

— Денніс! Що ти тут робиш?

— Готуюся йти на похорон, — відповів я. — Так само, як і ти.

— Ні, — миттю озвався він, і саме це слово більше, ніж будь-що інше — усі ті суботи, коли він не приходив, холодок у голосах Майкла й Реджини по телефону, його поведінка того разу, коли я зателефонував йому з кінотеатру, — змусило мене усвідомити, що він усунув мене зі свого життя, і що сталося це так само, як помер Лебей. Раптово.

— Так, — сказав я. — Арні, він мені сниться. Ти чуєш, що я тобі кажу? Я бачу про нього сни. Я піду. Можемо піти разом чи окремо, але я піду.

— То ти не жартував?

— Га?

— Коли дзвонив мені з того кінотеатру. Ти правда не знав, що він помер.

— Господи Ісусе! Думаєш, я здатен над таким жартувати?

— Ні, — відповів він. Але не одразу. «Ні» він сказав лише тоді, як ретельно все обміркував. Він розумів, що зараз проти нього можуть обернутися всі. Вілл Дарнелл уже обернувся, і Бадді Реппертон, і підозрюю, що мати з батьком також. Але річ була не тільки в них, і навіть не переважно в них, бо основною причиною ніхто з них не був. Головною була машина.

— Він тобі сниться.

— Так.

Арні стояв з чистою сорочкою в руках і обмірковував почуте.

— У газеті було написано «Цвинтар Лібертівілль-Гайтс», — урешті озвався я. — Автобусом поїдеш чи зі мною?

— З тобою.

— От і правильно.

Ми стояли на пагорбі, що здіймався над тим місцем, де біля могили провадили службу, не наважуючись і не бажаючи спускатися й приєднуватися до жменьки скорботних. Загалом їх було з дюжину, і половина — старі чоловіки у формах, таких старих і дбайливо збережених на вигляд, що від них наче аж віяло нафталіном. Труна з Лебеєм стояла на напрямних над могилою. На ній був прапор. Слова священика дрейфували до нас на хвилях гарячого пізньосерпневого вітру: людина — ніби трава, що росте, а потім її стинають, людина — ніби квітка, що цвіте навесні й в’яне влітку, людина — у любові й любить минуще[52].

Коли служба скінчилася, прапор зняли, і чоловік років шістдесяти з гаком кинув на труну жменю землі. Грудочки полилися струмками вниз і попадали в яму під труною. У некролозі було сказано, що в покійного залишилися брат і сестра. То мав бути його брат: подібність не надто впадала в око, але вона була. Сестра, очевидно, не приїхала; навколо тієї ями не було нікого, крім хлопців.

Двоє, з вигляду — ветерани «Американського легіону», згорнули прапор пілоткою, і один з них простягнув його брату Лебея. Священик попросив Господа спасти їх і вберегти, осяяти їх світлом Свого лику, прийняти до себе їхні душі й подарувати їм спокій. Вони почали розходитися. Я роззирнувся навколо в пошуках Арні, але його біля мене вже не було. Він відійшов на невелику відстань. Стояв під деревом. По щоках котилися сльози.

— Арні, ти як? — спитав я. Раптом спало на думку, що там, унизу, я ніяких сліз точно не бачив, і якби Роланд Д. Лебей знав, що Арні Каннінґем буде єдиною людиною, яка зронить сльозу на його малопомітному похороні на одному з невідомих кладовищ у Західній Пенсильванії, він би, може, скинув п’ятдесят баксів від ціни своєї гівняної тачки. Зрештою, Арні все одно переплатив на сто п’ятдесят більше від того, що вона реально коштувала.

Арні несамовито, ледь не шалено витер щоки долонями.

— Нормально, — хрипким від сліз голосом сказав він. — Ходім.

— Так.

Я подумав, що Арні має на увазі — пора йти, але він пішов не в той бік, де я припаркував свій «дастер»; він рушив пагорбом униз. Я хотів було спитати, куди це він, але так і закрив рота. Бо й так знав — він хоче поговорити з братом Лебея.

Брат стояв з двома «легіонерами» й тихо перемовлявся, тримаючи прапор під пахвою. Одягнений він був у костюм людини, яка наближається до пенсійного віку, маючи ненадійне джерело прибутку: синій у тонку смужку з трохи лискучими ззаду штанами. Його краватка була пожмакана внизу, а біла сорочка пожовкла на комірі.

Він озирнувся й побачив нас.

— Перепрошую, — сказав Арні, — ви брат містера Лебея, адже так?

— Так, брат, — він запитально і, як мені здалося, трохи сторожко, дивився на мого друга.

Арні простягнув руку.

— Мене звати Арнольд Каннінґем. Я трохи знав вашого брата. Недавно купив у нього машину.

Коли Арні подав йому руку, брат Лебея автоматично простягнув йому свою — в американських чоловіків цей жест так глибоко закорінений, що позмагатися з ним у закоріненості може хіба що перевірка, чи застібнута в тебе ширінька після туалету. Та коли Арні сказав, що купив у Лебея машину, рука застигла на півдорозі. Секунду-дві мені здавалося, що цей чоловік усе-таки не стане ручкатися з Арні, що він передумає й просто залишить його руку висіти на свіжому повітрі.

Але він так не вчинив… не зовсім, принаймні. Він дуже легко, символічно стиснув руку Арні й одразу ж відпустив.

— Крістіна, — сухо сказав він. Так, фамільна схожість була очевидна — у тому, як лоб нависав над очима, у лінії щелепи, у блакиті очей. Але в цього чоловіка вираз обличчя був м’якший, майже добрий; я подумав, що пісного лисячого виразу Роланда Д. Лебея в нього не буде, мабуть, ніколи. — В останньому листі Роллі писав, що продав її.

Господи Боже, і цей про неї говорить як про жінку! А ще Роллі! Мені важко було уявити, щоб Лебея, з його облущеним черепом і зашмарованим спинним корсетом, хтось ніжно називав Роллі. Але його брат вимовив те пестливе ім’я таким самим сухим тоном. У тому голосі не було любові, принаймні я її не чув.

А Лебей тим часом провадив:

— Брат нечасто мені писав, але він, містере Каннінґем, любив позловтішатися. Мені б хотілося назвати це якимось м’якшим словом, але боюся, що його нема. У своїй записці Роллі відгукнувся про вас як про «молокососа» і сказав, що влаштував вам, за його словами, «королівське намахалово».

У мене відвисла щелепа. Я обернувся до Арні, майже очікуючи, що зараз він знов розлютиться й вибухне гнівом. Але вираз його обличчя не змінився зовсім.

— Королівське намахалово, — м’яким тоном проказав Арні, — завжди в очах того, хто дивиться. Ви так не думаєте, пане Лебей?

Лебей розсміявся… але, як мені здалося, трохи неохоче.

— Це мій друг. Він був зі мною того дня, коли я купував машину.

Мене відрекомендували, і я потис Джорджеві Лебею руку.

Солдати вже розійшлися. А ми втрьох — Лебей, Арні та я — залишилися ніяково поглядати одне на одного. Лебей переклав прапор свого брата з однієї руки в іншу.

— Містере Каннінґем, я можу вам чимось допомогти? — нарешті спитав він.

Арні прочистив горло.

— Я все думаю про гараж, — відповів він незабаром. — Розумієте, я ремонтую цю машину, намагаюся довести її до такого стану, щоб її можна було знову легально вивести на дорогу. Батьки не хочуть, щоб я тримав її в нас удома, і я подумав…

— Ні.

— …може, я б його орендував…

— Ні, про це не може бути й мови, справді…

— Я платитиму двадцять доларів за тиждень, — не вгавав Арні. — Двадцять п’ять, якщо хочете.

Я скривився. Він нагадував хлопчака, який забрів у сипучі піски й тепер намагається покращити собі настрій, перекусивши кількома брауні, притрушеними миш’яком.

— …неможливо, — Лебей дедалі сильніше тривожився.

— Тільки гараж, — терпець Арні вже дав тріщину. — Лише гараж, де вона завжди стояла.

— Не можна, — відказав Лебей. — Я сьогодні вранці виставив будинок на продаж в агенціях «21 століття», «Лібертівілльське бюро нерухомості» й «Житло Піттсбурга». Вони показуватимуть будинок…

— Так, звісно, але поки не…

— …і не годиться, щоб ви там вовтузилися. Ви ж розумієте, правда? — він нахилився ближче до Арні. — Будь ласка, зрозумійте мене правильно. Я нічого не маю проти підлітків загалом… якби мав, то вже давно загримів би в божевільню, бо я майже сорок років учителював у старшій школі містечка Передайз-Фоллз, в Огайо… а ти видаєшся дуже інтелігентним, чемним представником цього юного класу. Але все, що я хочу зробити тут, у Лібертівіллі, — продати будинок, а виручену суму розділити з сестрою, яка живе в Денвері. Я хочу позбутися цього будинку, містере Каннінґем, і позбутися життя свого брата.

— Я розумію, — сказав Арні. — А якщо я пообіцяю доглядати за будинком, ви не передумаєте? Стригти газон? Пофарбувати оздоблення? Дрібний ремонт поробити? Я можу стати вам у пригоді.

— Він і правда добре всяке таке вміє, — докинув я, бо подумав, що не зашкодить — Арні потім згадає, що я був на його боці… хай навіть я й не був.

— Я вже найняв чоловіка, щоб наглядав за домом і трохи там попорядкував, — відповів Лебей. Прозвучало це правдоподібно, але я миттю відчув упевненість у тому, що це брехня. Думаю, Арні теж це зрозумів.

— Гаразд. Співчуваю вам з приводу смерті брата. Мені він здавався… дуже вольовою людиною, — коли він це сказав, у мене мимоволі зринув спогад: ось я розвертаюся й бачу, як по щоках Лебея повзуть великі масні сльози. «От і все. Я вже без неї, синку».

— Вольовою? — Лебей цинічно посміхнувся. — О, так. Він був дуже вольовим виродком, — шокованого виразу на обличчі Арні він мовби й не помітив. — А зараз даруйте, джентльмени. Боюся, що в мене від сонця трохи шлунок розладнався.

На цих словах він пішов геть. Ми стояли недалеко від могили й проводжали його поглядами. І тут раптом він зупинився, і обличчя Арні проясніло: він подумав, що Лебей зненацька змінив думку. Якусь мить той просто собі стояв на траві, похиливши голову, як людина, що напружено думає. А потім розвернувся до нас.

— Моя тобі порада — забудь про ту машину, — сказав він Арні. — Продай її. Якщо цілу ніхто не схоче, продай на запчастини. Якщо запчастин ніхто не схоче, віддай на брухт. Зроби це швидко й зразу. Наче кидаєш погану звичку. Я думаю, так ти будеш щасливішим.

Він стояв і дивився на Арні, очікуючи, що той щось скаже, але Арні не відповідав. Він просто витримував погляд Лебея. Його очі набули того сланцевого відтінку, як і завжди, коли він ухвалював тверде рішення й міцно стояв ногами на землі. Лебей прочитав це все в його очах і кивнув. Вигляд у нього був нещасний і трохи недужий.

— Вдалого дня, джентльмени.

Арні зітхнув.

— Тоді все, — з якоюсь неприязню він проводжав Лебея поглядом.

— Ага, — сказав я, сподіваючись, що мій голос виражає більшу нещасність, ніж я відчував. То все було через мої сни. Мені не подобалась ідея повернути Крістіну в той гараж. Це занадто вже схоже було на мій сон.

Ми пішли до моєї машини, і жоден з нас не промовив дорогою ні слова. Лебей мене дістав. Обидва Лебеї дістали. Раптом мені спало на думку імпульсивне рішення — і Бог його знає, як усе могло обернутися, якби я не піддався цьому імпульсу.

— Слухай, — сказав я. — Мені треба відлити. Почекаєш хвилинку?

— Давай, — не підводячи очей, відповів Арні. І пішов далі, руки в кишенях, очима втупившись у землю.

Я відійшов уліво, туди, де маленька непомітна табличка та ще менша стрілка вказували дорогу до туалетів. Та коли я спустився першим підйомом пагорба й Арні більше не було видно, я зрізав кут праворуч і щодуху побіг до паркувального майданчика. Джорджа Лебея застав якраз вчасно: він саме запихував себе за кермо крихітного «шевроле-шеветт» з наклейкою «Герц» на вітровому склі.

— Містере Лебей! — засапано видихнув я. — Містере Лебей?

Він запитально підвів погляд.

— Вибачте, — сказав я. — Мені шкода, що знову вас турбую.

— Та нічого, — відповів на це він, — але, на жаль, те, що я сказав твоєму другові, досі в силі. Я не можу йому дозволити тримати машину в гаражі.

— Це добре, — видихнув я.

Його кущасті брови поповзли вгору.

— Машина, — сказав я. — Та «фурія». Вона мені не подобається.

Він усе так же дивився на мене, мовчки, не кажучи ні слова.

— Мені здається, вона не надто корисна для нього. Може, звісно, я й… не знаю…

— Ревнуєш? — тихо запитав він. — Той час, який він проводив з тобою, тепер безроздільно належить їй?

— Ну, так, ага, — кивнув я. — Ми з ним уже давно дружимо. Але я… я думаю, це ще не все.

— Не все?

— Ні, — я роззирнувся, щоб глянути, чи не бачить нас Арні, і поки я на Лебея не дивився, нарешті зібрався з духом викласти все як є. — Чому ви сказали йому здати її на брухт і забути? Чому сказали, що вона — ніби погана звичка?

Лебей не відповідав, і я злякався, що йому нема чого сказати — принаймні мені. Та зрештою, так тихо, що я ледь розчув, він спитав:

— Синку, а ти впевнений, що це твоє діло?

— Я не знаю. — Раптом мені здалося дуже важливим подивитися йому в очі. — Але, ви розумієте, я переживаю за Арні. Не хочу бачити, як він вляпується в неприємності. А через цю машину він уже в них устряг. Я не хочу, щоб ситуація погіршувалася.

— Приходь до мене сьогодні ввечері в мотель. Він недалеко від виїзду з триста сімдесят шостої на Вестерн-авеню. Зможеш знайти?

— Я латав асфальтом боки того з’їзду, — я простягнув руки. — Досі мозолі на руках.

Я всміхнувся, але він мені усмішкою не відповів.

— Мотель «Райдуга». Біля початку виїзду їх два. Мій — дешевий.

— Дякую, — не в тему відповів я. — Слухайте, справді, це…

— Може, це й не твоє діло, і не моє, і взагалі нічиє, — сказав Лебей тихим учительським голосом, що так разюче відрізнявся від несамовитого рипу голосу його брата (та водночас моторошно його нагадував).

(а то чи не найприємніший запах у світі… ну, крім бабської поцьки хіба)

— Але прямо зараз можу тобі сказати от що. Мій брат був нехорошою людиною. Я підозрюю, що єдиним, що він по- справжньому любив у своєму житті, був той «плімут-фурія», який купив твій друг. Тому це діло може бути між ними двома й тільки між ними, хоч би що там ти мені розказував чи я тобі.

Він посміхнувся мені. Посмішка була неприємною, і в ту мить я виразно побачив, як його очима на мене дивиться Роланд Д. Лебей. І здригнувся.

— Синку, ти ще замолодий, щоб шукати мудрість у чиїхось словах, крім своїх власних, але от що я тобі скажу: любов — це ворог, — він повільно, дивлячись на мене, кивнув. — Так. Поети постійно й часом навмисне заплутують нас із любов’ю. Любов — це старий убивця-різник. Любов не сліпа. Любов — це людожер із надзвичайно гострим зором. Любов як та комаха; вона вічно голодна.

— А чим вона харчується? — спитав я несподівано сам для себе, бо не думав, що взагалі збираюся про щось питати. Усі частини мого тіла, крім рота, вважали цю розмову маячнею.

— Дружбою, — відповів Джордж Лебей. — Вона харчується дружбою. На твоєму місці, Деннісе, я б готувався зараз до найгіршого.

Він зачинив дверцята «шеветта» з тихим «клок!» і завів крихітний, як у швейної машинки, двигун. А потім поїхав геть, залишивши стояти мене на краю асфальтового покриття. І тут я згадав, що Арні чекатиме мого виходу з того боку, де вбиральні, тому попрямував туди так швидко, як тільки міг.

А поки йшов, подумалося, що копачі могил, чи могильники, чи інженери вічності або як там вони себе тепер називають, зараз уже б мали опускати труну з Лебеєм у землю. Земля, яку Джордж Лебей кинув наприкінці церемонії, напевно, розсипалася по віку домовини, як переможна рука. Я старався позбутися цієї картинки, але замість неї уява намалювала ще одну, навіть гіршу: Роланд Д. Лебей на білому шовку внутрішнього оздоблення труни, вдягнений у свій найкращий костюм і своє найкраще спіднє — без смердючого пожовклого спинного корсета, звичайно.

Лебей був у землі, Лебей лежав у своїй домовині, з руками, схрещеними на грудях… але чому мене не полишала впевненість у тому, що на його обличчі зараз розпливається широчезна самовдоволена посмішка?

12 / Оце так сімейна історія

Вам не чути? Це у Нідгемі.

Траса 128, біля електроліній…

Тут так холодно у темряві,

Тут так весело у темряві…[53]

Джонатан Річмен і «Modern Lovers»

Мотель «Райдуга» справді був досить хріновим. Одноповерховий, з потрісканим покриттям паркувального майданчика, дві літери в неоновій вивісці не горіли. То було якраз таке місце, де можна очікувано знайти пристаркуватого вчителя англійської. Я розумію, яке депресивне враження це все справляє, але така правда. А завтра він здасть свою машинку «Герц» в аеропорту й полетить додому в Передайз-Фоллз, штат Огайо.

Мотель «Райдуга» нагадував гериатричну палату. Старенькі сиділи перед своїми номерами в дачних кріслах, наданих керівництвом мотелю для цих потреб, схрестивши свої кістляві коліна, у підтягнутих догори на волохаті гомілки білих шкарпетках. Усі чоловіки, худорляві й жилаві, скидалися на літніх альпіністів. Більшість жінок були пухкі від пост-п’ятдесятирічного жиру й безнадії. Відтоді я не раз помічав, що існують мотелі, населені людьми, яким за п’ятдесят, — ніби вони дізнаються про такі місця, коли телефонують на гарячу лінію «Старість, але радість». «Привозьте свою гістеректомію[54] та збільшену простату в не надто мальовничу місцину, де розташовано мотель “Райдуга“». «Кабельного ТБ нема, зате в нас є “Магічні пальці”[55], усього четвертак за сеанс!» Перед тими номерами я не побачив жодної молодої людини, а іржаві гірки дитячого майданчика збоку стояли порожні, і гойдалки відкидали на землю довгі тіні. Над вивіскою вигнулася неонова веселка. І дзижчала, як рій мух, зловлених у пляшку.

Лебей сидів перед номером 14 зі склянкою в руці. Я підійшов до нього й потиснув руку.

— Хочеш газованки? — спитав він. — В офісі є автомат, який її видає.

— Ні, дякую, — відповів я. Потім узяв перед порожнім номером пластмасове крісло і вмостився в ньому поруч.

— Тоді я розповім тобі все, що знаю, — своїм тихим культурним голосом сказав він. — Я на одинадцять років молодший за Роллі, і досі тільки вчуся бути старим.

Я ніяково посовався в кріслі й нічого не сказав.

— Нас у сім’ї було четверо. Роллі був найстарший, я — наймолодший. Наш брат Дрю загинув у Франції в сорок четвертому. Він і Роллі намірялися на кар’єру в армії. Ми виросли тут, у Лібертівіллі. Тільки Лібертівілль тоді був значно, значно менший — розумієш, таке собі село. Досить мале, щоб тут були свої й чужі. Ми були чужі. Злидота. Слабаки. З бідного району. Який завгодно штамп обирай, не помилишся.

Він іронічно всміхнувся в присмерку й налив собі в склянку ще «Севен-Апу».

— Насправді про дитинство Роллі мені врізалося в пам’ять лише одне… зрештою, коли я народився, він був у п’ятому класі… але це одне я пам’ятаю дуже добре.

— І що ж це?

— Його лють, — відповів Лебей. — Роллі завжди був злий. Він лютував на те, що йому треба ходити до школи в одязі з чужого плеча, лютував, що наш батько — п’яничка, який не може знайти собі постійну роботу на будь-якому з металургійних заводів. Він сердився, що наша мати не могла змусити батька, щоб він перестав пиячити. Він злився на трьох меншеньких — Дрю, Марсію й на мене, — бо через нас злидні були нездоланні.

Він витягнув уперед руку й закотив рукав сорочки, щоб показати мені висохлі напнуті сухожилля своєї старечої руки, що проглядали одразу під поверхнею лискучої натягнутої шкіри. Від ліктя до зап’ястка тягнувся і зрештою зникав помітний шрам.

— Подарунок від Роллі, — сказав Джордж. — Дістав його, коли мені було три, а йому — чотирнадцять. Я грався з кількома розфарбованими дерев’яними кубиками, які повинні були зображати машинки й вантажівки, на доріжці перед будинком, коли він, грюкнувши дверима, вискочив надвір, бо саме йшов до школи. Мабуть, я заважав йому пройти. Він штовхнув мене, вийшов на тротуар, а потім повернувся і напіддав. Я полетів у бур’яни й кілька соняхів, які моя мати наполегливо величала своїм «городом», і напоровся рукою на штахетину загорожі навколо нього. Крові з мене тоді витекло порядно, я всіх перелякав до сліз — усіх, крім Роллі, який знай кричав: «Щоб ти мені більше під ноги не ліз, мала шмарката гидота, не лізь під ноги, ти мене чув?»

Я зачудовано подивився на задавнений шрам, розуміючи, що він схожий на гальмівний шлях тому, що маленька пухкенька ручка трирічної дитини виросла протягом років і стала худою лискучою рукою старого, на яку я тієї миті й дивився. Рана, що була тоді, року 1921-го, потворним рівчаком, з якого на всі боки ляпала кров, повільно видовжилася в цю сріблясту прогресію слідів, подібних до щаблів драбини. Рана закрилася, а от шрам… розрісся.

Моїм тілом пробіг жахливий дрож безнадії. Я згадав, як Арні лупив кулаками по приладовій панелі мого авто, як Арні хрипко кричав, що вони в нього подавляться, подавляться, подавляться.

Джордж Лебей дивився на мене. Я не знаю, що він побачив на моєму обличчі, але повільно відкотив рукав донизу, і коли застібнув ґудзика над тим шрамом, то неначе опустив завісу над майже нестерпним минулим.

Він відпив «Севен-Апу».

— Батько прийшов додому того вечора… він десь пиячив, хоча називав це «піду, мо’, роботу яку найду»… і коли почув, що накоїв Роллі, то дав йому добрячого прочухана. Але Роллі не розкаявся. Плакав, але не розкаявся, — Лебей ледь помітно всміхнувся. — Урешті мама злякалася й закричала на батька, щоб він перестав, бо він його вб’є. Сльози котилися по щоках Роллі, але він усе одно не каявся. «Він не давав мені пройти, — крізь ридання казав Роллі. — А як ще раз не даватиме пройти, я знов його штурхону, і нічого ти мені не зробиш, триклятий старий п’яндалига!» Після цього батько вдарив його в обличчя, розквасив носа, і Роллі впав на підлогу, стримуючи пальцями потік крові, який лився крізь них. Мати кричала, Марсія плакала, Дрю зіщулився в кутку, а я верещав так, що вуха закладало, тримаючи перев’язану руку. А Роллі все говорив і говорив: «Я його знов штурхону, п’яндалига ти, п’яндалига, сраний-старий-п’яндалига».

Над нашими головами вже запалювалися перші зірки. З номера трохи віддалік вийшла стара жінка, витягла з форда пошарпану валізу й занесла з собою. Десь грало радіо. Не налаштоване на рок-хвилю «FM-104».

— Його нескінченна лють — це те, що мені закарбувалося в пам’яті найліпше, — тихо повторив Лебей. — У школі він бився з усіма, хто глузував з його одягу чи з того, як пострижене волосся… він бився з усіма, кого бодай підозрював у насмішках. Його знову й знову відсторонювали від занять. Зрештою він кинув школу й пішов в армію.

Двадцяті роки були не найкращим часом, щоб потрапити у військо. Там не було ні гідності, ні просування по службі, ні прапорів і корогов. Не було величі. Він переходив з бази на базу, спочатку на півдні, потім на південному заході. Кожні три місяці ми одержували від нього листа. Він усе ще був злий. Злий на тих, кого називав «гівнярами». В усьому завжди були винні «гівнярі». Гівнярі не давали йому підвищення, на яке він заслуговував, гівнярі скасували його відпустку, гівнярі не могли намацати власну задницю обома руками і з ліхтариком. Гівнярі більш ніж двічі відправляли його на гауптвахту.

У війську трималися за нього, бо він був відмінним автомеханіком — міг підтримувати старі й напіврозвалені транспортні засоби, усе, що Конгрес виділяв для армії, у стані, більш-менш придатному для користування.

У мене знову виникла тривожна думка про Арні — Арні, який так вправно працював руками.

Лебей нахилився вперед.

— Але той талант був просто ще одним невичерпним джерелом, з якого, юначе, бив ключем його гнів. І той гнів не закінчувався, аж поки він не купив ту машину, яка тепер належить твоєму другові.

— Що ви маєте на увазі?

Лебей скупо посміхнувся.

— Він ремонтував армійські вантажівки, армійські штабні машини, вантажівки для транспортування зброї. Лагодив бульдозери й примудрявся якимись шаманськими діями тримати на ходу штабні автомобілі. А якось, коли один конгресмен навідався з візитом у Форт-Арнольд, що в західному Техасі, і в нього зламалося авто, командир, який відчайдушно прагнув справити гарне враження, наказав моєму брату поремонтувати дорогий серцю конгресмена «бентлі». О, так, ми отримали чотиристорінкового листа про того «гівняра» — чотири сторінки сердитої тиради, струмінь гніву й отрути від Роллі. Дивно, як ті слова не пропалили папір.

Стільки автомобілів… але в самого Роллі авто з’явилося тільки після Другої світової. Та й то, єдине, що він зміг собі дозволити купити, — старий «шевроле», що погано їздив і був побитий іржею. У двадцяті й тридцяті грошей катастрофічно бракувало, а у воєнні роки він був надто зайнятий тим, щоб вижити.

Стільки років провести в автопарку, відремонтувати тисячі автомобілів для гівнярів і ніколи не мати свого власного. То знову був суцільний Лібертівілль. Угамувати той гнів не міг навіть старий «шевроле» і старий «гадзон-горнет», який він купив потриманим через рік після одруження.

— Одруження?

— А він вам цього не розказував? Авжеж, ні, — сказав Лебей. — Про свою роботу в армії — а також досвід війни та нескінченні сутички з гівнярами — він міг розводитися рівно стільки, скільки ви з другом змогли б витримати, не засинаючи… одночасно промацуючи вашу кишеню на предмет гаманця в ній. Але до того, щоб розказати про Вероніку чи Риту, він не опускався.

— А ким вони були?

— Вероніка була його дружиною. Вони побралися в п’ятдесят першому, якраз перед тим, як Роллі вирушив у Корею. Він міг залишитися в Штатах. Одружений, дружина була вагітна, він сам наближався до середнього віку. Але він вирішив поїхати.

Лебей задумливо подивився на неживе обладнання грального майданчика.

— Розумієш, як — він був двоєженцем. На початку п’ятдесят першого йому було сорок чотири, і він уже був одружений. Одружений з армією. І гівнярами.

Він знову примовк. У його мовчанці було щось нездорове.

— З вами все в порядку? — зрештою не витримав я.

— Так, — відповів він. — Просто задумався. Погано подумав про мертвого, — він подивився на мене спокійним поглядом — от тільки очі були темними й зраненими. — Знаєш, усе це завдає мені болю, юначе… як ти сказав, тебе звати? Я не хочу сидіти тут і виспівувати ті сумні старі пісні людині, яку я не можу назвати на ім’я. Як тебе? Дональд?

— Денніс. Послухайте, містере Лебей…

— Мені болить сильніше, ніж я очікував, — вів далі він. — Але, раз уже ми почали, то треба закінчити, адже так? З Веронікою я бачився лише двічі. Вона була із Західної Вірджинії. Поблизу Вілінга. З південської злидоти, як ми їх називали, розумом не вирізнялася. Роллі міг над нею домінувати й сприймати як належне, і це все, що йому було треба. Але я думаю, вона його любила… принаймні до тієї гнилої справи з Ритою. А що стосується Роллі, то навряд чи він одружився з живою жінкою. Він одружився з якоюсь… стіною плачу.

Ті листи, які він нам надсилав… ну, ти маєш пам’ятати, що він рано покинув школу. Ті листи, хоч і безграмотно написані, вимагали від мого брата величезних зусиль. Вони були його висячим мостом, його романом, його симфонією, його вершинним твором. Я не думаю, що він писав їх, щоб позбутися отрути, яку носив у своєму серці. Я думаю, він їх писав, щоб розприскувати її навколо.

Коли в нього з’явилася Вероніка, листи надходити перестали. Тепер у нього був свій комплект вух напохваті, тому вже можна було не згадувати про нас. Припускаю, що протягом тих років, які він провів у Кореї, він писав листи їй. Я за весь той період отримав лише одного листа, а Марсія, здається, два. Там не було радості від народження його доньки на початку п’ятдесят другого, лише кислі скарги на те, що тепер треба ще один рот годувати, а гівнярі йому платню знов урізали.

— Його так ні разу й не підвищили у званні? — спитав я. За рік до того я бачив по телевізору шматок телесеріалу, одного з тих телероманів, під назвою «Колишній орел»[56]. Наступного дня угледів в аптечному магазині книжку в паперовій обкладинці й купив її, розраховуючи, що всередині на мене чекатиме цікава історія про війну. А виявилося, що там і про війну, і про мир, плюс я дізнався дещо нове про збройні сили. Наприклад, про те, що поїзд підвищення в час війни котить із прискоренням. Тож мені важко було зрозуміти, як Лебей міг піти на службу на початку двадцятих років, продертися крізь дві війни й усе ще бути на побігеньках, коли Айк[57] став президентом.

Лебей розсміявся.

— Він був як Прюїтт у «Віднині й довіку»[58]. Просувався, а потім викидав якесь колінце і його понижували — за порушення субординації, хамство чи пиятику. Я розказував тобі, що він потрапляв на гауптвахту? Один раз за те, що надзюрив у чашу з пуншем в офіцерському клубі у Форт-Дікс перед вечіркою. За ту витівку він відсидів усього десять днів — я так собі думаю, офіцери подумали-подумали й вирішили, що то був усього-на-всього п’яний жарт, вони й самі таких не цуралися, коли були студентами — але вони не знали (і не могли знати), яка ненависть, яке смертельне презирство крилися за тим вчинком. Але підозрюю, що на той час Вероніка могла б їм багато про це розказати.

Я глянув на свій годинник. Чверть по дев’ятій. Лебей говорив уже близько години.

— Мій брат повернувся додому з Кореї в п’ятдесят третьому й уперше зустрівся зі своєю донькою. Як я розумію, він дивився на неї хвилину чи дві, потім передав назад на руки дружині й пішов до кінця дня вовтузитися зі своїм старим «шевроле»… знудився, Деннісе?

— Ні, — чесно відповів я.

— Усі ті роки єдиним справжнім бажанням Роллі була нова-новісінька машина. Не кадилак чи лінкольн; він не прагнув долучитися до вищих прошарків суспільства, офіцерів, тих гівнярів. Він хотів собі новий «плімут» чи, може, «форд» або «додж».

Вероніка час від часу мені писала й розповідала, що неділі вони проводили, катаючись по автосалонах у тій місцевості, у якій на той час було розквартировано частину Роллі. Вона сиділа з немовлям у старому «горнеті», який тоді водив Роллі, і читала Риті дитячі книжечки, а Роллі крокував по запорошених майданчиках щоразу з іншим продавцем машин, балакаючи про компресію, і кінські сили, і сферичні голівки циліндрів, і передатні числа… я часом думаю про маленьку дівчинку, яка росла під звуки тих пластикових прапорців, що лопотіли на гарячому вітрі півдюжини армійських хутірських містечок, і не знаю, плакати мені чи сміятися.

Думками я повернувся знову до Арні.

— А як ви думаєте, можна сказати, що він був одержимий?

— Так, я б сказав, що він був одержимий. Він давав Вероніці гроші, щоб вона відкладала. Окрім неспроможності просунутися по службі далі звання старшини, мій брат мав ще одну проблему — зі спиртним. Алкоголіком він не був, але раз на шість чи вісім місяців ішов у запій. Після якого ті гроші, які він мав, випаровувалися. І він ніколи точно не знав, де їх позбувся.

Вероніка повинна була покласти цьому край. То була одна з причин, чому він з нею одружився. Коли починався запій, Роллі приходив до неї витрушувати гроші. Раз пригрозив їй ножем, приставив лезо до горла. Я про це довідався від сестри, вона іноді розмовляла з Веронікою по телефону. Дружина не віддавала йому гроші, близько восьми сотень доларів, які вони назбирали на той час, у п’ятдесят п’ятому. «Любий, згадай про машину, — казала вона йому, шкірою горла відчуваючи вістря ножа. — Ти ніколи не купиш нової машини, якщо проп’єш ці гроші».

— Вона, мабуть, любила його, — зауважив я.

— Ну, може, і так. Але, будь ласка, не роби романтичних припущень, що її любов хоч трохи змінила Роллі. Вода камінь точить, але це відбувається за сотні років. А люди смертні.

Здавалося, він вагався, чи не сказати щось іще, та потім передумав. І те замовчування викликало в мене неабиякий подив.

— Але ні до неї, ні до дитини він рук не прикладав, — сказав Лебей. — І потім, пам’ятай, що того разу, коли він притиснув їй до горла ніж, він був п’яний. Зараз здійнявся великий галас щодо наркотиків у школах, і я не заперечую проти цього, бо на мою думку, це обурливо — коли п’ятнадцяти- й шістнадцятирічні діти тиняються кругом, накачані наркотою, але я досі вважаю, що найвульгарніший і найнебезпечніший наркотик, винайдений людством, — це алкоголь. І він легальний.

Коли в п’ятдесят сьомому мій брат урешті-решт пішов у відставку, у Вероніки було відкладено трохи більше тисячі двохсот доларів. До них додавалася чимала пенсія з інвалідності за його травму спини — як казав Роллі, він воював за неї з гівнярами й виграв.

Отож, гроші нарешті були. Вони купили будинок, до якого навідувалися ви з другом, але перш ніж будинок взагалі з’явився на порядку денному, звісно, була машина. Машина завжди була першочерговою. Гонитва по продавцях автомобілів сягнула свого апогею. І зрештою він зупинився на Крістіні. Я отримав присвяченого їй довгого листа. То була спортивна «фурія» 1958 року, і у своєму листі він виклав мені всі факти й цифри. Я їх уже не пам’ятаю, але певен, що твій друг може перелічити її основні характеристики вздовж і впоперек.

— Її параметри, — сказав я.

Лебей невесело всміхнувся.

— Так, її параметри. Але я добре пам’ятаю, як він написав, що її продажна ціна була на крихту менша за три тисячі доларів, але він продавця «обжидив», як він сам це сформулював, до двох тисяч ста за рахунок зданої старої машини. Він її замовив, заплатив десять відсотків, а коли вона прибула, сплатив решту готівкою — десяти- і двадцятидоларовими купюрами. Наступного року Рита, якій тоді було шість рочків, удавилася й померла.

Від несподіванки я аж підскочив у кріслі й заледве його не перекинув. Його тихий учительський голос мав здатність заколисувати, а я був змучений і вже наполовину був заснув. Та останні слова мали ефект відра холодної води в обличчя.

— Так, саме так, — у відповідь на мій запитальний приголомшений погляд сказав він. — Вони поїхали на цілий день «моторувати». Ось що замінило експедиції з полювання на машину. «Моторувати». Так він це називав. Те слівце він вичепив з однієї з тих рок-н-рольних пісень, які вічно слухав. Щонеділі вони втрьох виїжджали «моторувати». Спереду і ззаду в машині були пакети для сміття. Дівчинці було заборонено кидати будь-що на підлогу, їй було заборонено смітити взагалі. Вона добре засвоїла цей урок. Вона…

Він знову поринув у свою дивну сповнену задуми мовчанку, а потім вирішив зайти з іншого боку.

— Роллі завжди тримав попільничку чистою. Завжди. Курив він багацько, але попіл струшував у вікно, а не в попільничку, а коли докурював, то гасив, знімаючи кінчик, і у вікно ж викидав. Коли з ним їхала людина, яка таки користувалася попільничкою, то він після поїздки витрушував усе й протирав паперовим рушником. Саму машину він мив двічі на тиждень, а воском полірував двічі на рік. Дрібний ремонт виконував сам, сплачуючи за час у місцевому гаражі.

Я подумав, чи то був не гараж Дарнелла.

— Тієї неділі вони дорогою додому зупинилися біля придорожної ятки, щоб купити гамбургерів. У ті часи ще не було «Макдональдзів», лише придорожні ятки. А те, що сталося, було… напевно, досить просто…

Знову та мовчанка, так, наче він подумки зважував, скільки можна мені розказати чи як відокремити те, що він знав, від його власних здогадів.

— Вона вдавилася на смерть шматком м’яса, — зрештою сказав він. — Коли вона почала задихатися й приклала руки до горла, Роллі зупинився, витяг її з машини й постукав по спині, намагаючись той шматок вибити. Зараз, авжеж, є спеціальний метод — прийом Гаймліха, який у таких ситуаціях спрацьовує доволі ефективно. Лише торік молода дівчина, учителька-стажерка, по суті, урятувала хлопчика, який вдавився в кафетерії моєї школи, за допомогою прийому Гаймліха. Але в ті часи… Моя племінниця померла на узбіччі дороги. Я іноді думаю, як брудно і страшно було так помирати.

Голос Лебея знову став сонним і вчительським. От тільки мені вже було не до сну. Зовсім.

— Він намагався її врятувати. Я в це вірю. І стараюся повірити, що померла вона тільки волею нещасного випадку. Він дуже довгий час пробув у жорстоких умовах, та й дочку свою навряд чи дуже сильно любив, якщо взагалі любив. Але часом, у справах смертних, відсутність любові може стати рятівною благодаттю. Іноді безжальність — це те, що треба.

— Але не цього разу, — сказав я.

— Наприкінці він перевернув її догори ногами й тримав за щиколотки. Ударив її в живіт, сподіваючись, що вона виблює. Та він би їй і трахеотомію спробував зробити кишеньковим ножем, якби мав хоч найменше уявлення, як до цього взятися. Але він, звісно, не знав. Вона померла.

Марсія з чоловіком і рідними приїжджали на похорон. Я теж. То був останній раз, коли вся наша родина зібралася разом. Пам’ятаю, як подумав: «Машину він, звичайно, продав і взяв іншу». Дивно, але я чомусь навіть засмутився трохи. Вона так часто фігурувала у Веронічиних листах і тих нечисленних, які написав Роллі, що в мене було таке відчуття, ніби вона стала ледь не членом їхньої сім’ї. Але він її не продав. Вони під’їхали на ній до Методистської церкви Лібертівілля, і вона була вся відполірована… і блискуча… і злобна. Вона була злобна, — повернувши голову, він подивився на мене. — Деннісе, ти в це віриш?

Перш ніж я зміг відповісти, довелося проковтнути слину.

— Так, — сказав я. — Вірю.

Лебей похмуро кивнув.

— Вероніка сиділа на пасажирському сидінні, схожа на восковий манекен. Та людина, якою вона була, усе, що жило в неї всередині, — зникло. У Роллі була машина, у неї була дочка. Вероніка не просто горювала. Вона вмерла.

Я сидів і намагався це уявити — намагався уявити, що б зробив я, якби таке сталося зі мною. Моя донька вдавилася й почала задихатися на задньому сидінні моєї машини, а потім померла на узбіччі. Чи став би я продавати машину? Навіщо? То ж не машина її вбила, а те, чим вона подавилася: шматочок гамбургера й булки, що закоркували її дихальне горло. Тож нащо продавати машину? От тільки малесенький факт: я б не зміг на неї дивитися, навіть думати про неї не зміг би без почуття жаху й скорботи. Чи продав би я її? Блін, а чи сере ведмідь у лісі?

— А ви в нього про це питали?

— Так-так, я питав. Зі мною тоді була Марсія. Це було після служби. Брат Вероніки приїхав з Ґлорі, що в Західній Вірджинії, і забрав її додому після поховальної церемонії — вона була мов сновида.

Ми з Марсією підловили його, коли він був сам. То було справжнє сімейне возз’єднання. Я спитав, чи збирається він обміняти машину. Вона була припаркована одразу за катафалком, який привіз його дочку на цвинтар — на той самий цвинтар, де сьогодні поховали самого Роллі, ти розумієш. Вона була червоно-біла. «Крайслер» не випускав «плімутів-фурій» п’ятдесят восьмого року в таких кольорах; Роллі замовляв її перефарбування. Ми стояли футів за п’ятдесят від неї, і в мене з’явилося найдивніше з відчуттів… найдивніше прагнення… відійти від неї ще далі, так, неначе вона могла нас підслухати.

— І що ж ви сказали?

— Я спитав, чи не збирається він обміняти цю машину. І на його обличчя миттю набіг упертий ослячий вираз, який я так добре пам’ятав ще з раннього дитинства. З таким виразом він жбурнув мене на штахетник. З таким виразом він продовжував обзивати мого батька п’яндалигою, навіть після того, як батько розбив йому кулаком носа. І він сказав: «Ото наче я дурний її продавати, Джордже, їй же всього один рік, і пробігу лише одинадцять тисяч миль. Сам знаєш, як невигідно обмінювати машину, поки їй ще нема трьох років».

— Роллі, якщо для тебе це питання грошей, — сказав я, — тоді хтось украв рештки твого серця й натомість поклав каменюку. Ти хочеш, щоб твоя жінка щодня на неї дивилася? Їздила в ній? Брате, побійся Бога!

Той вираз не змінився. Не змінився, поки він не глянув на машину, що стояла, купаючись у променях сонця… стояла позаду катафалка. Тільки тоді, одного-єдиного разу, його обличчя пом’якшало. Пам’ятаю, як промайнула думка, чи дивився він хоч колись так на Риту. Сумніваюся. Думаю, то було йому невластиво.

Лебей на кілька секунд замовк, а тоді продовжив.

— Марсія йому те саме сказала. Вона завжди боялася Роллі, але того дня була більше сердита, ніж налякана — не забувай, що вона отримувала від Вероніки листи й знала, як та обожнювала свою донечку. Марсія сказала йому, що коли хтось помирає, то спалюють матрац, на якому ця людина спала, віддають її одяг Армії спасіння і таке інше, ставлять крапку з тим життям у будь-який прийнятний спосіб, щоб живі могли жити далі. Вона сказала йому, що його дружина ніколи не зможе жити далі, поки машина, у якій померла її донька, стоятиме в гаражі.

Роллі у своїй неповторній гидкій і саркастичній манері поцікавився в неї, чи не хоче вона, щоб він облив свою машину бензином і підніс до неї сірника тільки тому, що в ній подавилася й померла його донька. Моя сестра розплакалася й відповіла, що, на її думку, це чудова ідея. Зрештою я взяв її за лікоть і відвів подалі. Розмовляти з Роллі (тоді чи будь-коли) сенсу не було. Машина належала йому, і він скільки завгодно міг розводитися про те, що невигідно її обмінювати, поки ще нема трьох років, міг до посиніння чесати язиком про пробіг у милях, але насправді все було просто — він збирався її залишити, бо хотів її залишити.

Марсія з сім’єю повернулися в Денвер на автобусі «Ґрейхаунд», і наскільки мені відомо, вона більше ніколи не бачилася з Роллі й навіть записки йому жодного разу не написала. На похорон Вероніки вона не приїхала.

Його дружина. Спочатку дитя, а потім і дружина. Але я чомусь знав, що так і буде. Бах-бах. Угору по ногах поповзло і провалилося в живіт якесь заціпеніння.

— Вона померла через півроку. У січні п’ятдесят дев’ятого.

— Але з машиною це пов’язано не було, — уточнив я. — З машиною це не було пов’язано, адже так?

— Ще й як це було пов’язано з машиною, — тихо і м’яко відповів він.

«Я не хочу цього слухати», — подумав я. Але, звичайно, слухав би. Тому, що власником тієї машини тепер став мій друг, а ще тому, що вона тепер займала в його житті занадто багато місця, її важливість розрослася до непропорційно великих розмірів.

— Після смерті Рити у Вероніки почалася депресія. І вона так ніколи з неї й не вийшла. У Лібертівіллі вона знайшла собі кількох друзів, вони намагалися їй допомогти… віднайти сенс життя — так, мабуть, можна сказати. Але вона не зуміла його віднайти. Більше ніколи.

В усьому іншому справи йшли непогано. Уперше в житті мого брата грошей було більш ніж удосталь. Він отримував свою пенсію військовослужбовця, пенсію по інвалідності, а ще влаштувався на роботу нічним сторожем на фабрику покришок на західному боці міста. Я їздив туди після похорону, але фабрики на тому місці вже нема.

— Вона збанкрутувала дванадцять років тому, — сказав я. — Я був ще зовсім малим. Там тепер фастфуд стоїть з китайською їжею.

— Вони швидко виплачували кредит на будинок, по два платежі за місяць. І, авжеж, маленької дівчинки, про яку треба було піклуватися, вони вже не мали. Але у Вероніки більше не було ні світла попереду, ні стимулів одужувати.

До вчинення самогубства вона підійшла з усією холоднокровністю, на яку була здатна, — судячи з того, що мені вдалося взнати. Якби існували підручники для суїцидників, то її самогубство могли б у них розглядати як взірець для наслідування. Вона сходила в магазин «Вестерн Авто», тут, у місті — це в ньому я багато-багато років тому отримав свій перший велосипед — і купила двадцять футів[59] гумового шланга. Один кінець вона приєднала до вихлопної труби Крістіни, а інший вставила в заднє вікно. Водійських прав у неї зроду не було, але вона знала, як завести машину. А більше нічого їй і не треба було знати.

Я стиснув губи, зволожив їх язиком і почув свій голос, трохи гучніший за іржавий хрип.

— Піду візьму собі газованки.

— Може, будеш такий ласкавий і ще одну мені принесеш? — попросив Лебей. — Вона прожене сон, так завжди буває, але підозрюю, що я сьогодні навряд чи рано засну.

Я це саме підозрював щодо себе. Пішов, узяв прохолоджувальних напоїв в офісі мотелю, а дорогою назад зупинився на середині паркувального майданчика. Лебей був лише темною тінню перед своїм мотельним номером; його білі шкарпетки світилися, наче маленькі примари. Я подумав: «Може, та машина проклята. Може, уся штука в цьому. На страшилку з привидами дуже схоже. Там, попереду, стовп із вказівником… наступна зупинка — “Зона сутінків”!»

Але ж це просто смішно, правда?

Авжеж, то була правда. Я попростував паркувальним майданчиком далі. Машини носили в собі прокляття не більше за людей; то була туфта з фільмів жаху, таким можна розважитися в суботу ввечері, заїхавши в кінотеатр просто неба, але все це дуже далеко від буденних фактів, з суми яких складається реальність.

Я простягнув Лебею його бляшанку газованки й дослухав до кінця історію, яку можна підсумувати одним рядком: жив він довго й нещасливо. У єдиного й неповторного Роланда Д. Лебея залишився його типовий будиночок і його «плімут» 1958 року. У 1965 році він повісив свій кашкет нічного сторожа і свій годинник для визначення робочого часу. Десь приблизно тоді він облишив копіткі старання підтримувати Крістіну в бездоганному стані й вигляді, щоб була, як новенька, — він занедбав її так само, як людина дозволяє закінчитися заводу механічного годинника, коли перестає його накручувати.

— Ви маєте на увазі, що вона просто так стояла? — не повірив я. — З шістдесят п’ятого? Тринадцять років?

— Ні, він, звичайно, завів її в гараж, — відповів Лебей. — Сусіди б нізащо не стерпіли, щоб чиясь машина потроху розвалювалася на чиємусь газоні. У селі, може, таке б і пройшло, але ж не в нашому Передмісті, США.

— Але вона стояла на газоні, коли ми…

— Так, я знаю. Він виставив її з табличкою «ПРОДАЄТЬСЯ» у вікні. Я спитав про це. Мені було цікаво, тому я спитав. У легіонерів. Більшість із них втратили зв’язок з Роллі, але один сказав, що йому здавалося, ніби він уперше побачив машину на газоні в травні цього року.

Я хотів було щось сказати, але так і замовк. У мене виникла жахлива думка, і була та думка до болю простою: «Це все надто зручно». Аж занадто зручно. Крістіна стояла в тому темному гаражі багато років — чотири, вісім, дванадцять, ще більше. А потім, за кілька місяців до того, як з’явилися ми з Арні й мій друг її побачив, Роланд Лебей зненацька витяг її й вліпив вивіску «ПРОДАЄТЬСЯ».

Уже згодом — значно пізніше — я передивився випуски піттсбурзьких газет і лібертівілльської «Кістоун». Він ніколи не давав оголошення про продаж «фурії», принаймні в тих газетах, де рекламують машини, які хочуть продати. Він просто виставив її на свою передміську вулицю — навіть не автомагістраль — і чекав, коли нагодиться покупець.

До кінця всю ту думку я тоді осягнути не зміг (бо не було жодної логічної інтелектуальної послідовності ланцюжка, за яку я міг би вхопитися), але зрозумів достатньо, щоб відчути, як повертається той холодний синій страх. Лебей наче знав, що покупець от-от прийде. Якщо не в травні, то в червні. Чи в липні. Або в серпні. Уже скоро.

Ні, цю думку мені підказала не логіка чи раціональне мислення. У мене виник цілковито підсвідомий образ: венерина мухоловка[60] на краю трясовини, її зелена пащека широко роззявлена, вона чекає, коли сяде комашина.

Підходяща комашина.

— Пам’ятаю, як я подумав, що він, напевно, її занедбав, бо не хоче провалитися на водійському іспиті, — зрештою промовив я. — Коли людина вже сильно постаріє, її щороку чи щодва роки змушують проходити такий тест. Поновлення прав перестає бути автоматичним.

Джордж Лебей кивнув.

— Це схоже на Роллі, — сказав він. — Але…

— Але що?

— Пригадую, я десь читав… але не можу згадати, хто це сказав чи написав, хоч убий… що в людському існуванні є «часи». Що коли настав час парових двигунів, з десяток людей винайшли парові двигуни. Може, патент і визнання в книжках з історії отримав тільки один з них, але раптом і зненацька вони вигулькнули, ці люди, що працювали над тією єдиною ідеєю. І як це пояснити? Просто настав час парового двигуна.

Лебей ковтнув газованки й підвів погляд у небо.

— Триває Громадянська війна, і раптом настає «час броньованих кораблів». Потім — «час кулеметів». Далі не зогледишся, як ось уже «час електрики» і «час бездротового зв’язку», і нарешті — «час атомної бомби». Усе відбувається так, наче всі ці ідеї походять не від окремих людей, а від якоїсь великої хвилі розуму, яка ніколи не перестає пливти… якоїсь хвилі іншого розуму, що надходить з-поза меж людського.

Він подивився на мене.

— Деннісе, ця ідея мене лякає, якщо я забагато її обдумую. У ній неначе є щось таке… ну, однозначно нехристиянське.

— І для вашого брата настав «час продати Крістіну».

— Можливо. Екклезіаст сказав, що кожній справі під небом є своя година — час садити й час виривати посаджене, час війни і час миру, час скласти зброю і час збирати каміння. Погане на кожне хороше. Тож якщо в житті Роллі був «час Крістіни», то, можливо, настав і час для нього розпрощатися з Крістіною.

— Якщо так, то він мусив про це знати. Він був звіриною, а звірі дуже чуйно дослухаються до своїх інстинктів.

— А може, він зрештою просто втомився від неї, — закінчив Лебей.

Я кивнув на знак згоди, переважно тому, що вже хотілося йти, а не тому, що це пояснення цілком і повністю мене задовольняло. Джордж Лебей не бачив тієї машини того дня, коли Арні верещав на мене, що треба повертатися. Зате я її бачив. «Плімут» 1958 року не мав вигляду автомобіля, який тихо-мирно спочивав у гаражі. Він був брудний, пом’ятий, з тріщиною на вітровому склі, з майже відірваним бампером. Він скидався на труп, викопаний з могили й покинутий гнити на сонці.

Я подумав про Вероніку Лебей і здригнувся.

Немовби прочитавши мої думки (принаймні частково), Лебей сказав:

— Мені дуже мало відомо про те, як мій брат жив і що відчував протягом останніх років свого життя, але знаєш, Деннісе, я впевнений в одному. Коли він відчув, у 1965-му чи коли там, що настала пора відправити машину на відпочинок, він поставив її в гараж. А коли відчув, що час виставити її на продаж, він виставив її на продаж.

Джордж ненадовго замовк.

— І я не маю чого більше тобі сказати, крім того, що я вважаю, твій друг буде щасливішим, якщо спекається тієї машини. Я уважно до нього придивився, до твого друга. Зараз він зовсім не схожий на дуже щасливого юнака. Чи я помиляюся?

Це запитання змусило мене глибоко замислитися. Ні, зі щастям Арні був на «ви», причому завжди. Але, поки не закрутилося те все з «плімутом», він здавався принаймні задоволеним, ніби уклав з життям якийсь modus vivendi[61]. Не зовсім щасливий, але бодай придатний для роботи.

— Ні, — відповів я. — Не помиляєтесь.

— Я не думаю, що братова машина зробить його щасливим. Якщо вже на те пішло, то все буде якраз навпаки, — і він, наче прочитавши думки, що крутилися в моїй голові кілька хвилин тому, продовжив: — Знаєш, я не вірю в прокляття. І в привидів теж, і взагалі в надприродне. Зате я вірю, що емоції й події лишають по собі, як би це сказати… тривкий резонанс. Може бути навіть так, що емоції комунікують між собою за певних обставин, якщо обставини були достатньо дивними… так пакет з молоком насититься пахощами харчів зі спеціями, якщо лишити його відкритим у холодильнику. А може, це просто мої сміховинні вигадки. Може, мені просто було б легше на душі, якби я знав, що автівку, у якій подавилася на смерть моя небога й наклала на себе руки моя невістка, спресували в куб металу, позбавленого будь-якого значення. Імовірно, усе, що я відчуваю, — це гнівне прагнення зробити все як слід.

— Містере Лебей, ви казали, що найняли людину, яка доглядатиме за будинком вашого брата, поки ви його не продасте. Це правда?

Він неспокійно посовався в кріслі.

— Ні, неправда. Я збрехав під дією імпульсу. Мені не сподобалася думка про те, що та машина може повернутися в той гараж… наче дорогу додому знайде. Якщо існують емоції та почуття, що досі живуть, то вони живуть там, як і в самій тій істоті, — і дуже швидко він виправився: — У машині.

Невдовзі після того я попрощався й поїхав додому, світячи собі фарами в темряві й розмірковуючи над усім, що почув од Лебея. Цікаво було б дізнатись, чи для Арні мало б якесь значення, якби я розказав йому, що в тій машині з однією людиною стався нещасний випадок, який призвів до смерті, а інша всередині й померла. Насправді я здогадувався, що на нього це не вплине зовсім ніяк; по-своєму Арні міг бути достоту таким же впертим і непоступливим, як і Роланд Лебей. Цілком переконливо це довела гарна сценка між ним і його батьками, що розігралася через машину. Те, що він і далі відвідував курси автомеханіки в лібертівілльській шкільній версії ДМЗ[62], теж було тому підтвердженням.

Згадалося, як Лебей сказав: «Мені не сподобалася думка про те, що та машина може повернутися в той гараж… наче дорогу додому знайде».

Також він сказав, що брат возив її кудись на технічне обслуговування. А єдиним автосервісом в Лібертівіллі, де можна було робити це власноруч, був гараж Вілла Дарнелла. Звичайно, в 1950-ті міг бути ще якийсь такий, але я в цьому дуже сумнівався. У душі я вірив в інше: Арні ремонтував Крістіну там, де над нею вже працювали раніше.

Працювали. Саме в минулому часі. Через бійку з Бадді Реппертоном Арні тепер боявся її там залишати, тож, можливо, та дорога до минулого Крістіни тепер теж була закрита.

І, авжеж, ніяких проклять не існувало. Навіть Лебеєва ідея про тривкі емоції була дуже притягнута за вуха. Я сумнівався, що він сам у це вірив. Лебей показав мені давній шрам і промовив слово «помста». І то було значно ближче до правди, ніж якась надумана надприродна хрінь. Авжеж.

Ні; я мав сімнадцять років, наступного року збирався в коледж і не вірив у такі штуки, як прокляття й емоції зі шлейфом, який потроху гіркне, розлите молоко мрій. Я б нізащо не визнав перед вами, що минуле має здатність тягнути свої страхітливі руки мерця в бік живих.

Але зараз я трохи старший.

13 / Пізніше того вечора

Коли моторував я через схил,

То бачив Мейбелін у «Купе-де-Вілл».

І «кадилак» той гнав, мов чорт,

Йому не обігнати мій «V8-форд»[63].

Чак Беррі

Мама з Елейн уже полягали спати, але тато сидів перед телевізором, дивився новини об одинадцятій.

— Деннісе, де ти був? — спитав він.

— У боулінгу, — відповів я. Брехня зірвалася з губ природно й невимушено. Я не хотів, щоб тато довідався про всю цю історію. Вона була дивною, але недостатньо, щоб становити більш ніж помірну цікавість. Принаймні таке розумне пояснення я собі вигадав.

— Телефонував Арні, — сказав тато. — Просив, щоб ти йому передзвонив до пів на дванадцяту чи десь так.

Я зиркнув на наручний годинник. Ще тільки одинадцята двадцять. Але чи не досить з мене Арні та його проблем як на один день?

— Ну?

— Що «ну»?

— Ти йому передзвониш?

Я зітхнув.

— Так, мабуть, треба.

Я пішов на кухню, збацав собі холодний сендвіч із курятиною, налив склянку гавайського пуншу (гидота, але я люблю) і набрав номер телефону Арні. Трубку підняв він сам, після другого гудка. Голос у нього звучав щасливо й радісно.

— Денніс! Де ти був?

— У боулінгу, — сказав я.

— Слухай, я сьогодні ходив до Дарнелла. І вгадай що! Деннісе, це так круто! Він вигнав Реппертона! Реппертона вже нема, і я можу лишитися!

Знову в животі заворушилося те відчуття несформованого жаху. Я поклав сендвіч на стіл. Їсти раптом розхотілося.

— Арні, ти думаєш, повертати її в той гараж — така вже вдала думка?

— Ти про що? Реппертона виперли. Ти вважаєш, що це погана ідея?

Я згадав, як Дарнелл наказав Арні заглушити двигун, поки його машина не зачмихала весь простір його бруднющого гаража, і як Дарнелл сказав Арні, що не терпітиме херні від такого малого, як він. Я згадав, як присоромлено Арні відвів очі, коли розказував, що йому виділили час на підйомнику, щоб поміняти масло, за те, що він виконав «кілька доручень» для Дарнелла. Я здогадувався, що для Дарнелла перетворити Арні на свою ручну морську свинку — неабияка розвага. Інші завсідники й друзяки з покеру животи собі понадривають від сміху. Арні, збігай по каву, Арні, принеси пончиків, Арні, занеси туалетний папір у нужник і заклади паперових рушників у пристрій «Ніброк». «Гей, Вілле, а що то за чотириокий у туалеті шурує?» — «А, той? Та то Канніґем. Його предки — учителі в коледжі. А він тут післядипломну гімнячу підготовку проходить». І всі зарегочуть. Арні стане місцевим блазнем у гаражі Дарнелла на Гемптон-стрит.

Про все це я подумав, але вголос не сказав. Подумав, що Арні й сам може визначитися, у що вступає: у воду чи в лайно. Так не могло тривати вічно — Арні був занадто розумним. В усякому разі, я на це сподівався. Він був негарним, але не дурним.

— Вигнання Реппертона — це якраз хороша ідея, — сказав я. — Просто я думав, що перекантуватися в Дарнелла — то типу тимчасово. Арні, двадцятка на тиждень — це дуже жирно, там же ще за інструменти платити треба, за підйомник і всі ті фіґлі-міґлі.

— Тому я й подумав, що орендувати гараж у пана Лебея було б дуже класно, — відповів Арні. — Навіть за двадцять п’ять на тиждень — і то мені було б не так скрутно.

— Ну от, власне. Якщо даси в газету оголошення, що тобі потрібен гараж, то неодмінно щось…

— Ні, ні, дай договорити, — Арні все ще був на підйомі. — Коли я прийшов туди сьогодні вдень, Дарнелл одразу відвів мене вбік. Попросив вибачення за знущання, які мені довелося терпіти від Реппертона. Сказав, що недооцінював мене.

— Він таке сказав? — повірити я ще міг, а от довіряти цим словам би не став.

— Ага. Він спитав, чи не хочу я підзаробити в нього — десять чи, може, двадцять годин на тиждень після школи. Ховати деталі на зберігання, змащувати підйомники — усяке таке. І місце для машини він мені виділить за десятку на тиждень, за інструменти й підйомник платитиму половину вартості. Як тобі таке?

Я подумав, що, по-моєму, це занадто, бля, привабливо, аби бути правдою.

— Арні, обережніше там, бережи свій зад.

— Що?

— Тато каже, Дарнелл — шахрай.

— Я нічого такого не бачив. Деннісе, я думаю, то все балачки. Він просто галасливий, і більш нічого, така моя думка.

— Я просто кажу, щоб ти нашорошив вуха, от і все, — я переклав телефонну слухавку до іншого вуха і відсьорбнув гавайського пуншу. — Тримай очі широко розплющеними й бігом вшивайся за перших ознак халепи.

— Ти зараз говориш про щось конкретне?

Я згадав про темні історії з наркотиками й ще конкретніші — про крадені тачки.

— Та ні, — сказав я. — Просто я йому не довіряю.

— Ну… — із сумнівом протягнув він, потім трохи помовчав, а далі перескочив на вихідну тему — Крістіну. Про що б не була розмова, він завжди повертався до Крістіни. — Але, Деннісе, для мене це прорив, справжній прорив. Якщо все вдасться. Крістіна… на неї боляче дивитися. Я вже трохи її підрихтував, але таке враження, що на кожну відремонтовану деталь виникає чотири невідремонтовані. Є такі, що я навіть не знаю, як до них братися, але я навчуся.

— Ага, — сказав я і відкусив шматок сендвіча. Після розмови з Джорджем Лебеєм мій ентузіазм щодо Крістіни, коханої дівчини Арні, пробив позначку нуль градусів і попрямував у від’ємні регіони.

— Їй потрібно відрегулювати кути встановлення передніх коліс… чорт, їй і передні колеса потрібні, і нові гальмівні колодки… з кільцями ще повозитися… я можу спробувати відполірувати поршні… але всього цього я не зможу зробити зі своїм набором інструментів за сорок чотири бакси. Деннісе, ти розумієш, що я маю на увазі?

Він говорив так, наче благав у мене схвалення. Відчуваючи, як шлунок каменем опускається в надра живота, я раптом згадав хлопця, з яким ми разом ходили до школи. Фредді Дарлінгтон, так він звався. Фредді не був запальним і веселим заводіякою, зате мав добре почуття гумору та й взагалі був нормальним хлопцем. А тоді стрів якусь простигосподи з Пенн-Гілл — реальну простигосподи, таку, що радісно роту солдат через себе пропустить, футбольну команду, будь-який пейоратив на вибір. Пика в неї була лиха й тупа, схожа на задню частину вантажівки «Мак», а ще вона вічно жувала жуйку. Навколо неї вічно незнищенною хмарою висів сморід «Джусі Фрут». Вона завагітніла десь приблизно під ту саму пору, як на неї запав Фредді. Я завжди здогадувався, що його на ній повело тому, що вона була першою дівчиною, з якою він дійшов до кінця, бо вона йому дозволила. І от що відбувається: він кидає школу, знаходить собі роботу на складі, принцеса розроджується немовлям і він приходить із нею на вечірку після випускного в передостанньому класі, і хоче, щоб усе було по-старому, тоді як усе зовсім не по-старому; вона своїми дохлими презирливими очиськами задивляється на нас, усіх хлопців, її щелепи ходять ходором, наче в корови, яка надибала особливо смачну пережовану жуйку, і всі ми чуємо новини: вона знову ходить у боулінг, знов ходить у спортзал, на піцу до Джино, катається на машині, поки Фредді гне спину на роботі; вона знов пропускає через себе футбольні команди й роти солдат, гарує дуже тяжко. Я знаю, кажуть, що стоячий прутень совісті не має, але зараз я вже можу вам сказати, що деякі пизди мають зуби, і коли я дивився на Фредді, ззовні старішого на десять років за свій вік, мені плакати хотілося. І коли він говорив про неї, то в його голосі лунали ті самі благальні нотки, як оце зараз в Арні — «Пацани, правда ж, вона нічого така? Правда ж, вона хороша, пацани, скажіть? Я ж не сильно все проїбав? Тобто це ж, мабуть, просто сон, нічне жахіття, і я скоро прокинусь, адже так? Так? Так?»

— Авжеж, — сказав я в трубку. Ціла та тупа й бридка історія з Фредді Дарлінгтоном промчала перед моїм внутрішнім зором приблизно за дві секунди. — Я розумію, що ти маєш на увазі, Арні.

— Добре, — з полегкістю видихнув він.

— Просто бережи свій зад. А коли повернешся в школу, бережи вдвічі сильніше. Тримайся подалі від Бадді Реппертона.

— Угу. Ясний пень.

— Арні…

— Що?

Я замовк. Хотілося спитати в нього, чи не згадував Дарнелл, бува, про те, що Крістіна вже бувала в його майстерні, якщо він її впізнав. А ще більше кортіло розказати, що сталося з пані Лебей та її маленькою донечкою Ритою. Але я не міг. Він би одразу викупив, звідки в мене інформація. А у своєму вразливому стані через ту срану машину він би ще, чого доброго, подумав, що я в нього за спиною щось мутив — і загалом, так воно й було. Та сказати йому про це означало поставити хрест на нашій дружбі.

Крістіни з мене було більш ніж досить, але я любив Арні. А це значило, що ці двері потрібно зачинити назавжди. Більше жодних розпитувань тихцем. І жодних нотацій.

— Нічого, — відповів я. — Просто хотів сказати, що ти знайшов дім для своєї іржавої бляшанки. Вітання.

— Деннісе, ти там щось їси?

— Ага, сендвіч з курятиною. А що?

— Ти жуєш мені у вухо. Такі гидкі звуки.

Я став плямкати, та так гучно, як тільки міг. Арні вдав, що ригає. Ми обидва розсміялися, і це було весело — як у старі добрі часи, до того, як він одружився з тією тупою йобаною тачкою.

— Деннісе, ти засранець.

— Точно. У тебе навчився.

— Відвали, — сказав він і повісив трубку.

Я прикінчив свій сендвіч і гавайський пунш, помив тарілку та склянку й пішов у вітальню, готуючись у душ і спати. Я був розбитий.

Десь у процесі нашої телефонної розмови я чув, як вимкнувся телевізор, і вирішив, що батько пішов нагору. Але він не пішов. Він сидів у своєму м’якому кріслі з відкидною спинкою, сорочка була розстебнута на грудях. З якоюсь непевною тривогою я відзначив, як посивіло вже в нього на грудях волосся і як просвічує крізь волосся на голові настільна лампа, показуючи рожеву шкіру. Воно рідшало. Мій батько вже не був юним хлопцем. Зі ще більшим неспокоєм я усвідомив, що за п’ять років, на той час, коли я теоретично закінчу університет, йому буде вже п’ятдесят і на голові з’явиться лисина — утілення стереотипного бухгалтера. П’ятдесят за п’ять років, якщо його не доб’є ще один інфаркт. Перший був не важким — без рубця в міокарді, сказав він мені якось, коли я спитав. Але він не намагався мене переконати, що наступний інфаркт малоймовірний. Я знав, що це не так, і мама знала, і він сам. Тільки Еллі досі вважала його невразливим — але чи не помітив я, як у її очах раз чи два промайнув сумнів? Здається, помітив.

Раптова смерть.

Я відчув, як ворушиться волосся на голові. Раптово. Випростуючись біля стола, хапаючись за груди. Раптово. Випускаючи з рук ракетку на тенісному корті. Вам не хочеться думати, що таке може статися з вашим батьком, але іноді ці думки просто приходять. Бог свідок, приходять.

— Я випадково дещо підслухав, — сказав він.

— Справді? — з пересторогою.

— Деннісе, Арні Каннінґем вступив у відро чогось теплого й коричневого?

— Я… я точно не знаю, — повільно відповів я. Ну бо, насправді, що там я знав? Плітки, та й усе.

— Хочеш про це поговорити?

— Не зараз, тату, якщо ти не проти.

— Добре, — кивнув він. — Але якщо… як ти сказав по телефону, за перших ознак халепи, заради Бога, розкажи мені, що відбуватиметься. Згода?

— Так.

— Добре, — я вже рушив до сходів і майже до них дійшов, коли він зупинив мене, сказавши: — Знаєш, я майже п’ятнадцять років вів бухгалтерію Вілла Дарнелла й заповнював для нього декларації з податку на прибуток.

Дуже здивований, я обернувся до нього.

— Ні. Я цього не знав.

Тато посміхнувся. Такої посмішки я в нього не бачив ніколи. Мама, може, й бачила кілька разів лише, а сестра — то, мабуть, ані разу. Спершу могло видатися, що та посмішка сонна, але якби ви придивилися, то помітили б, що ніяка вона не сонна — вона цинічна, жорстка і цілком свідома.

— Деннісе, зможеш тримати язика за зубами, якщо я тобі щось розкажу?

— Так. Думаю, що так.

— «Думаю» не годиться.

— Так. Зможу.

— Так краще. Я підбивав йому баланс до сімдесят п’ятого, а потім він найняв Білла Апшо з Монровілля.

Батько уважно на мене подивився.

— Я не казатиму, що Білл Апшо — шахрай, скажу тільки, що моральні принципи в нього такі прозорі, що крізь них газету можна читати. А торік він купив собі будинок в англійському стилі Тюдорів у Свіклі[64] за триста тисяч доларів. К бісу процентну ставку, повний уперед.

Жестом правої руки він обвів наш власний будинок і опустив її на коліна. Вони з матір’ю купили його за рік до мого народження за 62 тисячі доларів (тепер він, напевно, коштував 150 тисяч) і тільки недавно отримали повідомлення від банку про повну сплату іпотеки. Наприкінці минулого літа ми влаштували з цієї нагоди невеличку вечірку на задньому дворі: тато розпалив мангал, настромив рожевий аркуш на довгу виделку й дав кожному з нас потримати над жаром, аж поки папірець не згорів повністю.

— Не тюдорівський особняк, правда, Деннісе? — спитав він.

— Та нічого, — я повернувся від сходів і сів на канапу.

— Ми з Дарнеллом розійшлися нормально, досить-таки по-дружньому, — провадив тато, — хоча я про нього був не надто високої думки. Я вважав його падлюкою.

Я підтвердив легким кивком голови, бо мені сподобалося: це слово описувало мої інтуїтивні відчуття щодо Вілла Дарнелла краще за будь-які матюки.

— Але між особистими стосунками і діловими величезна різниця. У цьому бізнесі одне з двох: або ти швидко цього вчишся, або ти здаєшся й ідеш по хатах продавати щітки «Фуллер». Наші ділові взаємини були хорошими, поки вони тривали… от тільки далі так тривати не могло. Саме тому я й вирішив з ним розпрощатися.

— Я щось не дуже розумію.

— Постійно припливала готівка. Великі суми готівкою без чіткого походження. За вказівкою Дарнелла я вкладав її у дві корпорації — «Сонячний обігрів Пенсильванії» та «Продаж квитків у Нью-Йорку». Тупіших назв для корпорацій я зроду не чув. Зрештою я не витримав і поїхав з ним побачитись, бо хотів викласти всі карти на стіл. Я висловив йому свою професійну думку: якщо його перевірить Податкове управління чи податківці зі Співдружності Пенсильванія[65], йому доведеться чимало пояснювати, і невдовзі я забагато знатиму, щоб бути для нього цінним кадром.

— І що він сказав?

— Він почав танцювати, — відповів тато; та сонна цинічна посмішка все ще не сходила з його обличчя. — У моїй справі ти починаєш ознайомлюватися з кроками цього танцю на той час, коли тобі виповниться тридцять вісім чи десь так…. тобто якщо ти добре знаєш свою справу й досягнув у ній сяких-таких успіхів. А я все-таки дещо вмію. Починається танець із того, що людина питає тебе, чи задоволений ти своєю роботою, чи вистачає платні. Якщо ти скажеш, що любиш свою роботу, але заробляти міг би й більше, людина заохочує тебе розказати про всі тягарі на твоїй спині: будинок, машину, університетську освіту дітей — а може, у тебе дружина любить одягатися трохи дорожче, ніж вона може на даний момент собі дозволити… розумієш?

— Промацує?

— Зондує ґрунт, — і він розсміявся. — Але так. Цей танець точнісінько такий самий манірний, як менует. Ті самі фрагменти малюнку, паузи, кроки. Після того, як людина довідається, які фінансові тягарі тобі прагнеться з себе скинути, тебе починають розпитувати, які речі тобі хотілося б мати. «Кадилак», літній будиночок у горах Кетскіллз[66] чи Поконо. Чи, може, яхту.

Почувши це, я аж скинувся, бо знав, що тато хоче яхту понад усе на світі; кілька разів у сонячні літні пообіддя я ходив з ним на пристані для яхт на озерх Короля Георга і Пассіонкі. Він прицінювався до маленьких яхт, і я бачив у його очах тужливий і замріяний вираз. Тепер я розумів. Вони були для нього недосяжні. Може, якби його життя повернуло в інший бік — якби не було дітей, яких треба вивчити в університеті, приміром — усе б склалося інакше.

— І ти відмовився? — спитав я.

Він знизав плечима.

— Я чітко дав зрозуміти, що танцювати не хочу. По-перше, це б означало вгрузати в подальші стосунки з ним, а як я вже сказав, на мою думку, він — непотріб. А по-друге, усі ці люди феноменально тупі в усьому, що стосується цифр, — ось чому стількох із них засудили за несплату податків. Вони думають, що нелегальні прибутки можна заховати. Вони цього певні, — тато розсміявся. — Вони всі поділяють містичну ідею про те, що гроші можна відмити так, як відмиваєш одяг, тоді як усе, що з ними можна зробити насправді, — жонглювати доти, доки якийсь уламок не гепнеться вниз і не розтрощить тобі голову.

— То причини були в цьому?

— Дві з трьох, — тато подивився мені в очі. — Деннісе, я не якийсь там сраний шахрай.

Тієї миті між нами виник дивний електричний зв’язок. Навіть зараз, коли минуло вже чотири роки, у мене біжать мурахи по шкірі на саму згадку про це, хоча не певен, чи зможу вам адекватно пояснити. Не те, щоб того вечора він уперше за весь час поставився до мене як до дорослого; і навіть не те, щоб він показав мені мрійника, мандрівного лицаря, що ховався під личиною стриманого чоловіка, який бореться за виживання в брудному шахрайському світі. Я думаю, головним було те, що я відчув його як реальність, як людину, яка існувала задовго до того, як на сцену вийшов я, людину, яка вже з’їла свою частку бруду. У ту мить, здається, я міг, не соромлячись, уявити, як він кохається з моєю матір’ю, як вони обоє пітніють і щосили стараються дійти до фінішу.

А тоді він опустив погляд, зніяковіло всміхнувся й хрипким голосом спародіював Ніксона (а це він дуже добре вмів):

— Ви, народ, заслуговуєте знати, чи ваш батько — крутій. Так от, я не крутій. Я міг узяти гроші, але це… кгм-кгм!.. це було б неправильно.

Я розсміявся — може, занадто голосно, через полегшення напруги. Я відчув, як тікає та мить, і хоч десь глибоко в душі я не хотів, щоб вона минала, та водночас мені цього й хотілося. Надто вже вона була інтенсивна. Мабуть, і тато це відчував.

— Ц-с-с, матір розбудиш, вона нам обом чортів дасть за те, що так пізно, а ми не спимо.

— Так, вибач. Тату, а ти знаєш, чим він промишляє? Дарнелл?

— Тоді я не знав. Та й не хотів знати, бо в такому разі був би співучасником. Свої здогади в мене були, дещо чув. Крадені машини, здається, — не те щоб він пропускав їх через той свій гараж на Гемптон-стрит; він же не зовсім бовдур, а лише ідіоти серуть там, де їдять. Може, ще й грабунки до всього.

— Зброя і все таке? — трохи хрипким від хвилювання голосом спитав я.

— Та ні, це занадто романтично. Якби довелося вгадувати, я б сказав «цигарки». Цигарки й алкоголь, два давні безвідмовні резерви. Контрабанда — наприклад, феєрверки. Може, зрідка партії мікрохвильовок чи кольорових телевізорів, якщо ризик не надто значний. Було йому чим займатися всі ці роки.

Тато подивився на мене спокійним і розсудливим поглядом.

— Деннісе, він робив правильні ставки. Але й щастило йому довгий час теж. Хоча, може, йому й не потрібне було везіння тут, у цьому містечку. Якби йшлося тільки про Лібертівілль, то він міг провертати свої оборудки довіку, в усякому разі доти, доки не впаде мертвим від серцевого нападу. Але податківці штату — піщані акули, а федерали — акули-людожери. Йому щастило, але одного прекрасного дня вже зовсім скоро вони всі зваляться йому на голову, як Великий китайський мур.

— А ти… ти щось чув?

— Ані шепоту. Та й не хочу. Але мені дуже подобається Арні Каннінґем, і я знаю, що тебе непокоїть уся ця історія з машиною.

— Ага. Він… тату, він не зовсім адекватно поводиться через неї. Знай торочить: машина, машина, машина.

— Так найчастіше трапляється з людьми, у яких у житті майже нічого немає, — сказав тато. — Часом це машина, часом — дівчина, іноді кар’єра чи музичний інструмент, або ж нездорова одержимість якоюсь відомою особою. Я вчився в університеті з високим потворним хлопцем, якого ми всі називали Лелекою. У Лелеки то була його іграшкова залізниця… він на іграшкових поїздах був повернутий з третього класу, а його залізниця була ледве не восьмим чудом світу. З «Брауна» він вилетів у другому триместрі першого курсу. Учився чортзна-як, геть з’їхав у навчанні, а все зводилося до вибору між коледжем і «Лайонелом»[67]. Лелека вибрав поїздики.

— І що з ним сталося?

— Наклав на себе руки в шістдесят першому, — тато підвівся. — Я просто хочу сказати, що добрі люди часом сліпнуть, і не завжди це їхня вина. Можливо, Дарнелл забуде про нього — Арні стане просто ще одним хлопцем, що куйовдиться під машиною на своїй підкатці. Але якщо Дарнелл спробує його використати, ти, Деннісе, повинен стати його очима. Не дозволяй затягти його в танець.

— Гаразд. Я спробую. Але не знаю, чи багато зможу вдіяти.

— Так. Мені це знайомо. Ходімо нагору?

— Авжеж.

Ми піднялися на другий поверх, і попри виснажливу втому, я ще довго не міг заснути. День видався насичений. Нічний вітер за вікном тихо пошкрябував гілкою об стіну будинку, а десь далеко, у центрі міста, чути було, як розганяється на своєму «роді»[68] якийсь малий — з таким звуком, наче відчайдушно схлипує-сміється в істериці жінка.

14 / Крістіна і Дарнелл

Він, каже, чув про пару,

Що в Штатах десь живе,

Дитину обміняли

Вони на «Шевроле»:

Ідеться ж нам про завтра,

Минуле кинем геть[69].

Елвіс Костелло

Днями пропадаючи на будівництві, а ночами вовтузячись із Крістіною, Арні не надто часто бачив своїх батьків. Стосунки в їхній сім’ї потроху ставали дуже напруженими й супроводжувалися тертям. Будинок Каннінґемів, де в минулому завжди панувала така приємна й спокійна атмосфера, перетворився на армійський табір збройного протистояння. Думаю, такий стан справ багато людей пам’ятають зі своїх підліткових років; власне, занадто багато людей пам’ятають. Тінейджеру вистачає егоїзму, щоб вважати, що він чи вона — перша людина на світі, яка відкрила для себе дещо (найчастіше це дівчина, але не обов’язково), а батьки занадто перелякані, і дурні, і ревниві власники, аби відпустити недоуздок. І батьки, і підлітки не без гріха. Часом робиться боляче й зашкалює жорстокість — нема війни бруднішої та запеклішої, ніж війна громадянська. А у випадку Арні вона була особливо запеклою, бо розрив стався так пізно і його батьки звикли, що завжди все виходить по-їхньому. Якщо я скажу, що вони розписали йому план життя, нічого несправедливого в цих словах не буде.

Тож коли Майкл і Реджина запропонували чотириденний вікенд у їхньому озерному котеджі на півночі штату Нью-Йорк перед початком школи, Арні погодився, хоча йому до зарізу потрібні були ті останні чотири дні, щоб попрацювати над Крістіною. Усе частіше й частіше на роботі він мені розказував, як він їм «покаже»; він збирався перетворити Крістіну на справжній «стріт-род» і «показати їм усім». Він уже запланував відреставрувати машину так, щоб повернути їй оригінальний колір — червоний і слонова кістка, після того, як завершить роботу з корпусом.

Але він усе-таки поїхав з ними, рішуче налаштований підтакувати й тягати себе за чуприну всі чотири дні та гарно провести час зі своїми предками — чи розважливо вдавати. Я заїхав до них ввечері напередодні їхнього від’їзду і з полегкістю відзначив, що батьки Арні простили мені гріх участі в афері з машиною (якої вони досі навіть не бачили). Очевидно, вони вирішили, що то була приватна одержимість сина. А мене це влаштовувало.

Реджина клопоталася з пакуванням речей. Арні, Майкл і я закинули їхнє олдтаунівське каное[70] на багажник їхнього «скаута» і прив’язали. Коли це було зроблено, Майкл розпорядився (з усією величчю могутнього короля, що звертається до двох своїх улюблених підданих, наділяючи їх неймовірною ласкою), щоб Арні пішов у будинок і приніс кілька пляшок пива.

Арні, старанно витримуючи вираз і тон приголомшеної вдячності, сказав, що це було б супер. А йдучи, підморгнув у мій бік.

Майкл сперся на «скаут» і закурив сигарету.

— Денні, йому коли-небудь набридне та веремія з машиною?

— Не знаю, — відповів я.

— Хочеш зробити мені послугу?

— Так, звісно, якщо зможу, — обережно відгукнувся я. Чомусь не сумнівався, що він зараз попросить піти до Арні, зіграти роль голландського родича[71] й спробувати «відговорити його».

Але натомість він сказав:

— Якщо матимеш час, поїдь до Дарнелла, поки нас не буде, і подивись, що він там уже встиг зробити. Мені цікаво.

— Чого це? — спитав я й одразу прикусив язика, бо запитання було збіса неввічливим. Але воно вже зірвалося.

— Бо я хочу, щоб він досягнув успіху, — просто відповів Майкл і кинув на мене швидкий побіжний погляд. — Реджина досі категорично проти. Якщо в нього є машина, це значить, що він дорослішає. А якщо він дорослішає, це значить… усяке різне, — не до ладу закінчив він. — Але я не так однозначно все сприймаю. Про мене не скажеш, що я категорично проти. Тепер уже ні. Ой, спершу він мене заскочив зненацька… уява вже намалювала мені картини, як перед нашим будинком висиджує якийсь дохлий собака, поки Арні вчиться в коледжі, або як на ранок ми знаходимо його мертвим, коли він уночі задихнеться від вихлопів.

Зненацька, зовсім непрохана, у голові зринула думка про Вероніку Лебей.

— Але тепер… — Майкл знизав плечима, ковзнув поглядом по дверях між гаражем і кухнею, кинув недокурок і розтер носком черевика. — Помітно, що він віддано працює. Він поставив на карту свою самоповагу. Я б хотів побачити, що він хоча б її заведе.

Можливо, на моєму обличчі промайнув якийсь вираз; коли Майкл заговорив знову, у його голосі лунали виправдальні нотки.

— Я ще не зовсім забув, як це — бути молодим, — сказав він. — Я знаю, що для хлопця віку Арні мати машину — це важливо. Реджині цього не зрозуміти. Її завжди забирали на машині. Вона ніколи не стикалася з проблемою того, хто має забирати. Я пам’ятаю, що машина важлива… якщо хлопець розраховує взагалі коли-небудь сходити на побачення.

Так от як Майкл собі це уявляв. Він вважав, що Крістіна — це засіб для досягнення мети, а не мета сама в собі. Цікаво, що б він подумав, якби я сказав йому, що Арні навряд чи зазирає далеко в майбутнє, йому б привести «плімут-фурію» в робочий стан, щоб легально можна було їздити. Цікаво, чи не викликало б це в нього занепокоєння.

Стукнули, зачиняючись, двері кухні.

— То як, з’їздиш, подивишся?

— Мабуть, так, — відповів я. — Якщо хочете.

— Дякую.

Арні повернувся з пивом.

— За що тобі дякують? — спитав він у Майкла. Голос у нього звучав легко і з гумором, але погляд насторожено перебігав од батька до мене. Я знову відзначив про себе, що зі шкірою на обличчі в нього проблем поменшало, вона вирівнялася. Уперше ці два поняття — «Арні» та «побачення» — не здавалися взаємовиключними. Мені спало на думку, що його обличчя тепер було майже гарним — не таким гарним, як у кремезного короля випускного з квадратною щелепою, але цікавим, одухотвореним. Хлопцем у Розанниному стилі він би не був ніколи, але…

— За допомогу з каное, — недбало відповів Майкл.

— А.

Ми випили пиво. Я поїхав додому. Наступного дня щаслива трійця вирушила разом у Нью-Йорк, на мій здогад — аби віднайти сімейну єдність, утрачену в останній третині літа.

За день до того, як вони мали повернутися, я з’їздив у гараж до Дарнелла — щоб задовольнити не лише цікавість Майкла Каннінґема, а й власну.

Гараж, що стояв перед звалищем уживаних машин, яке простягалося вперед на квартал, у світлі дня був десь приблизно таким самим привабливим, як і того вечора, коли ми привезли Крістіну — вражав усією чарівністю дохлого ховраха.

Я поставив свою машину на порожнє місце перед пересувною автомайстернею, якою теж володів Дарнелл, — добре укомплектованою головками блоків циліндрів «Ф’юеллі», коробками передач «Гарст» і нагнітачами «Рем-Джетт» (для всіх тих роботяг, яким доводилося підтримувати свої старі авта в робочому стані, щоб безперебійно добувати своїм сім’ям хліб, жодних сумнівів), не кажучи вже про широчезний вибір гігантських шин-мутантів і розмаїття колісних дисків. Зазирати у вікно пересувної автомайстерні Дарнелла було однаково що дивитися на якийсь божевільний автомобільний Діснейленд.

Я вийшов з машини й попростував гудроновим покриттям до гаража, туди, де лунав перестук інструментів, перегукувалися люди, стрекотіли автоматні черги пневматичних гайковертів. Біля одного з гаражних боксів слизький на вигляд тип у потрісканій шкірянці робив щось дивне зі старим моциком Бе-Ес-A — чи то знімав випускний колектор, чи то ставив його назад. На лівій щоці в нього розсипалися сліди асфальтової хвороби[72]. На спині куртки був намальований череп у зеленому береті з чарівним гаслом унизу: «УБИВАЙ ЇХ УСІХ, А ГОСПОДЬ СВОЇХ УПІЗНАЄ»[73].

Він вирячився на мене налитими кров’ю, божевільними очиськами Распутіна й перевів погляд на те, що робив. Біля нього лежав на землі розкладений хірургічний набір інструментів, і на кожному стояв тиснений штамп «ГАРАЖ ДАРНЕЛЛА».

Простір усередині гаража повнився виразними відлуннями стукоту інструментів і голосів людей, що ремонтували машини й вигукували прокльони тим купам заліза на колесах, над якими трудилися. Незмінні матюки, і незмінно адресовані істотам жіночої статі: ану йди сюди, сука така, та злазь же ти, пизда смердюча, Ріку, а йди-но сюди, поможи зняти цю манду.

Я роззирнувся в пошуках Дарнелла й ніде його не побачив. На мене ніхто не звернув особливої уваги, тому я рушив до двадцятого боксу, де носом уперед стояла Крістіна, так, неначе я мав повне право бути в тому гаражі. У боксі праворуч двоє товстунів у футболках ліги боулінгу чіпляли дах на кузов пікапа, що бачив кращі часи. Бокс з іншого боку був порожнім.

Наближаючись до Крістіни, я відчув, як у душу закрадається знайомий холодок. Ніби й безпричинно, але я нічого не міг удіяти, щоб його зупинити — і, навіть не думаючи, повернув трохи ліворуч, до порожнього боксу. Я не хотів опинитися перед нею.

Першою думкою було те, що шкіра Арні покращується в тандемі з Крістіною. Другою — що він робить ремонт якось дивно й безсистемно… не схоже на Арні, він зазвичай діяв дуже методично.

Покручену, погнуту антену замінила нова, рівнесенька, що виблискувала під лампами денного світла. Половину передньої решітки «фурії» було замінено; на іншій половині досі красувалися цятки та ямки від іржі. І було ще дещо…

Я обійшов її справа й, хмурячись, наблизився до заднього бампера.

«Ну, вона була на іншому боці, от і все», — подумав я.

Тому я підійшов до іншого боку, але й там її теж не було.

Я став біля задньої стіни боксу, усе ще хмурячись, намагаючись пригадати. Мене чомусь не покидала впевненість, що коли ми вперше її побачили на газоні в Лебея, з табличкою «ПРОДАЄТЬСЯ» на вітровому склі, то з одного боку чи з іншого ближче до заднього бампера на ній була добряча іржава вм’ятина — глибока така, мій дідусь завжди їх називав їх «кобила хвицьнула». Коли ми, бувало, їхали платною дорогою і проминали авто з великою вм’ятиною в корпусі, то дідо казав: «Гей, Денні, глянь! Її кобила ногою хвицьнула!» Мій дідо був з тих людей, у яких для всього знайдеться домашньо-ужитковий вислів.

Я вже почав думати, що мені приверзлося, та потім злегка хитнув головою. Думати так було необачно. Вм’ятина була; я чітко її запам’ятав. Те, що її не було зараз, не означало, що її не було тоді. Очевидно, Арні її вирівняв і збіса багато зусиль доклав, щоб усе гарно замаскувати.

От тільки…

Жодних ознак, щоб він що-небудь робив. Ані ґрунтовки, ані сірої шпатлівки, ані полущеної фарби. Просто Крістінині кольори — тьмяний червоний і брудний білий.

Але ж вона була, щоб її чорти взяли! Глибока вм’ятина, заповнена клубком іржі, з одного боку чи з іншого.

Проте зараз вона стопудово зникла.

Я стояв серед брязкоту й гупання інструментів і машинерії, почуваючись дуже самотнім і зненацька — дуже переляканим. Усе було неправильно, усе було божевіллям. Він замінив радіоантену, коли вихлопна труба практично волочилася по землі. Він замінив половину решітки, а іншу залишив. Він розповідав мені про те, що треба міняти передні колеса, а сам натомість поміняв подерте накриття заднього сидіння на яскраво-червоне новеньке. Накриття переднього сидіння досі було запилюженим кошмаром, а з пасажирського боку стирчала пружина.

Мені все це нітрохи не подобалось. Усе це було божевіллям, зовсім не схоже на Арні.

У голові щось промайнуло, якийсь шлейф спогаду, і навіть не думаючи, я відійшов назад і подивився на всю машину — не на її деталі то тут, то там, а охопив поглядом усе. І все склалося; усе з клацанням стало на місце, та заразом повернувся й неприємний холодок.

Той вечір, коли ми привезли її сюди. Спущена шина. Заміна. Я дивився на нову покришку на старезній машині й думав, що від старої розвалюхи наче відламали шматочок і в тому місці прозирає нова машина — свіжа, осяйна, щойно з конвеєра того року, коли Айк був президентом, а Батиста[74] все ще верховодив на Кубі.

Те, що я бачив зараз, нагадувало ті самі відчуття… от тільки замість єдиної нової шини були всякі різні деталі — антена, проблиск-підморгування нового хрому решітки, одна задня фара — яскраво-багряна, нове покриття на задньому сидінні.

Своєю чергою, це принесло з собою інший спогад — з дитинства. Ми з Арні щоліта їздили разом на два тижні в Літню біблійну школу, і щодня вчителька розказувала якусь біблійну історію, але не до кінця. Далі вона роздавала всім дітям по аркушу «магічного паперу». І коли потреш його краєм монетки чи боком олівця, то на білому проступала картинка — голуб, що приносить Ною в дзьобі маслинову гілку, поруйновані стіни Єрихона, усяке таке гарне й чудесне. Нас обох це зачаровувало — те, як поступово з’являлися картинки. Спочатку в порожнечі плавали тільки лінії… потім вони з’єднувалися з іншими лініями, набували послідовності… набували змісту…

Із жахом, що все наростав, я дивився на Крістіну, намагаючись позбутися відчуття, що в ній я бачу щось страхітливо подібне до тих магічних картинок про чудеса.

Мені кортіло зазирнути під капот.

Раптом здалося дуже важливим зазирнути під капот.

Я обійшов машину спереду (перед нею мені стояти не подобалося — без вагомої причини, просто не подобалося, і все) і пошукав ручку відмикання замка капота. Не намацав. Зрозумів, що вона, напевно, усередині.

Я знову рушив в обхід машини, та раптом побачив щось таке, що налякало мене ледь не до всирачки. На рахунок тієї вм’ятини, наче кобила хвицьнула, я, мабуть, міг помилятися. Я розумів, що не помиляюся, але в принципі…

Однак то було щось абсолютно інше.

Павутиння тріщин на лобовому склі зменшилося в розмірі.

Я був цілковито впевнений, що воно стало меншим.

Думки галопом помчали до того дня місяць тому, коли я забрів у гараж до Лебея, щоб подивитися на машину, поки Арні ходив до старого додому оформлювати угоду. Весь лівий бік вітрового скла був укритий павутинням тріщин, що розбігалися від центрального зигзагоподібного розлому, який, напевно, з’явився, коли в скло хтось поцілив каменюкою.

Тепер павутиння здавалося меншим, простішим — крізь нього можна було побачити салон машини, хоча раніше це було неможливо, я був у цьому певен («Звичайний оптичний обман, от і все», — прошепотів мені розум).

Та все ж я не міг не помилятися — бо це було неможливо. Просто неможливо. Вітрове скло можна замінити; за наявності грошей це не проблема. Але змусити сітку тріщин стиснутися…

Я видав ледь чутний смішок. То був непевний звук, і один з чоловіків, які натягували дах на пікап, глянув на мене якось дивно й щось сказав своєму приятелеві. То був непевний звук, але, може, кращий, ніж якби його не було зовсім. Авжеж, в усьому було винне світло, тільки воно. Уперше я машину побачив у сяйві сонця, що сідало за заході, — воно заливало пошкоджене вітрове скло; а вдруге я її угледів у півмороку Лебеєвого гаража. А тепер я дивився на неї під сяйвом тих прикріплених до високої стелі трубок денного світла. Три різні види світла, і все воно злилося в одну оптичну ілюзію.

Та все одно я хотів зазирнути під капот. Тепер ще більше, ніж до того.

Я обійшов машину з водійського боку й смикнув за дверцята. Вони не відчинилися. Замкнено. Ну звісно, усі чотири кнопки блокування дверей були опущені, Арні б не залишив її відчиненою тут, де будь-хто може залізти всередину й покопирсатися. Нехай Реппертона вже не було, але біологічний вид Козлинус був незнищенний, як бур’ян. Я знову засміявся — дурний старий Денніс — але цього разу мій сміх прозвучав ще пронизливіше й непевніше. Я вже почувався трохи одурманеним, як ото вранці після того, коли забагато викурив увечері травки.

Так, замкнути дверцята «фурії» було дуже природним вчинком. От тільки, коли я обходив машину вперше, мені здалося, що всі кнопки блокування дверцят було піднято.

Я знову повільно позадкував, роздивляючись машину. Вона досі була майже такою самою, як і раніше, іржавою купою брухту. Ні про що зокрема я не думав — у цьому я досить упевнений — хіба що десь на споді тліла невиразна думка про те, що вона ніби знала про мій намір залізти всередину й підняти капот.

А оскільки вона не хотіла, щоб я це зробив, то сама замкнула свої двері?

Думка була дуже кумедна. Така кумедна, що я знову розсміявся (на мене стали кидати погляди й інші люди, так, як зазвичай зиркають на тих, хто раптом без причини сміється, коли поряд з ними нікого нема).

На моє плече опустилася велика рука й розвернула мене. То був Дарнелл, і з кутика рота в нього стирчав недопалок сигари. Її кінець був мокрий і досить бридкий на вигляд. На носі в нього сиділи маленькі окуляри з половинчастими скельцями, і очі за ними дивились холодно та споглядально.

— Дитино, а що це ти робиш? — спитав він. — Це не твоя власність.

Чуваки з дахом на кузові пікапа вже витріщались на нас, не соромлячись. Один штовхнув ліктем іншого і щось йому прошепотів.

— Вона належить моєму другу, — сказав я. — Ми з ним разом її привозили. Ви, може, пам’ятаєте мене. Я був з великою пухлиною на шкірі кінчика носа і…

— Мені насрати, хай ти її навіть на скейтборді привіз, — перебив мене Дарнелл. — Це не твоя власність. Так що забирай свої несмішні жарти й вали звідси, малий. Щезни.

Батько мав рацію — Дарнелл таки був падлюкою. А я був би більш ніж радий щезнути звідти; на думку спадало щонайменше шість тисяч місць, де я б із більшим задоволенням побував того передостаннього дня своїх літніх канікул. Навіть у калькуттській чорній ямі[75] — і там було б ліпше. Хай і ненабагато, та все одно ліпше. Але машина мене турбувала. Багато дрібничок складалися в одну велику сверблячку, яку просто-таки необхідно було розчухати. «Будь його очима», — сказав тато, і це здавалося слушним. От тільки проблема в тому, що я не міг повірити в те, що бачив.

— Мене звати Денніс Ґілдер, — сказав я. — Мій тато колись вів вашу бухгалтерію, адже так?

Він довго свердлив мене поглядом своїх холодних свинячих очиць, які не виражали геть нічого, і зненацька мене охопила впевненість у тому, що він зараз скаже: йому насрати, хто мій батько, мені пора щезнути, хай ці роботяги спокійно ремонтують свої машини, щоб могли годувати сім’ї. І так далі.

Але він усміхнувся — хоча його очей та усмішка не торкнулася зовсім.

— То ти малий Кенні Ґілдера?

— Так, це я.

Він погладив капот машини Арні блідим пухким ручиськом — на пальцях було два персні, і один з них був схожий на справжній діамантовий. Хоча що там може знати такий жовторотий, як я?

— Тоді ти в порядку. Якщо ти синок Кенні, — була така мить, коли мені здавалося, що він от-от запитає якесь посвідчення.

Двоє чоловіків поряд із нами пішли далі перетворювати пікап на фургон — очевидно, вирішили, що нічого цікавого більше не випливе.

— Ходім до мене в контору, поговоримо, — сказав Дарнелл, розвернувся і пошвендяв через увесь гараж, навіть не озирнувшись. Те, що я послухаюся, під сумнів не ставилось. Рухався він як корабель на всіх вітрилах: біла сорочка напиналась і клубочилася хвилями, ширина й обхват стегон і спини вражали своєю неможливістю. Дуже товсті люди завжди справляють на мене таке враження — наче я дивлюсь на щось виразно неможливе, на дуже добру оптичну ілюзію, — але це тому, що в нас у роду всі були худорлявими. Як на мою сімейку, я важковаговик.

Час від часу, ідучи дорогою до контори, скляна стіна якої виходила в гараж, Дарнелл зупинявся. Він трохи нагадував мені Молоха, божество, про яке ми читали на уроках «Витоків літератури» — того, яке буцімто могло зазирнути куди завгодно своїм єдиним червоним оком. До одного чоловіка Дарнелл проревів, щоб натягнув шланг на свій вихлоп, поки він його не витурив; до іншого щось прокричав про те, як «знов у Нікі спина викобенюється» (спричинивши цим несамовитий вибух реготу в них обох); ще до одного заволав, щоб позбирав ті йобані бляшанки з-під пепсі, він що, на смітнику народився? Вілл Дарнелл явно не підозрював про існування того, що моя мати завжди називала «нормальним тоном голосу».

Секунду-дві повагавшись, я рушив за ним. Цікавість ще нікого, здається, не довела до добра.

Контору було оздоблено в ранньоамериканському карбюраторному стилі — один із тих незліченних зашмарованих кабінетів, розкиданих від узбережжя до узбережжя по всій країні, що працює на гумі й бурштиновому золоті. На стіні висів засалений календар з пін-апом — білява богиня в шортиках і дуже відкритій блузці перелазить через сільський парканчик. Пластинки з назвами півдюжини компаній, що продавали автозапчастини. Стоси бухгалтерських книг. Старезний арифмометр. Була ще фотографія, Господи, помилуй нас усіх, Вілла Дарнелла у фесці шрайнерів[76] на мацюпусінькому мотоциклику, який мав такий вигляд, неначе під його тушею от-от розвалиться. У повітрі витав запах давно викурених сигар і старого поту.

Дарнелл сів у поворотне крісло з дерев’яними бильцями. Подушка під ним зі свистом зітхнула, стомлено, але покірно. Він відкинувся на спинку. З порожньої голови керамічного негра-жокея взяв сірника. Чиркнув голівкою об смугу шмергелевого паперу, прикріплену до краю стола, і підпалив мокрий недопалок сигари. Зайшовся довгим нападом кашлю, від якого здіймалися й опадали великі об’ємні груди. Одразу за ним до стіни була приліплена картинка з котом Ґарфілдом. «Хочеш на екскурсію до Міста Розхитаних Зубів?» — запитував котяра, здійнявши лапу. То було неначе ідеальне втілення Вілла Дарнелла, падлюки-за-місцем-прописки.

— Малий, хо’ «пепсі»?

— Ні, дякую, — я сів на простий стілець навпроти нього.

Дарнелл подивився на мене — знову той холодний оцінювальний погляд — і кивнув.

— Як там тато, Деннісе? Серце в порядку?

— З ним усе добре. Коли я йому розказав, що Арні тримає тут машину, він одразу вас згадав. Каже, що зараз для вас підбиває баланс Біллі Апшо.

— Так. Тямущий хлопець. Тямущий. Не такий, як твій тато, але тямущий.

Я кивнув. Між нами запала мовчанка, і мені стало трохи ніяково. Зате Віллу Дарнеллу ніяково не було; з вигляду судячи, йому було ніяк. І той холодний оцінювальний погляд нікуди не подівся.

— Твій друзяка підіслав тебе глянути, чи Реппертона дійсно нема? — спитав він, та так несподівано, що я ледь не підскочив.

— Ні, — відповів я. — Зовсім ні.

— Ну то перекажи, що його нема, — продовжував Дарнелл, не звертаючи уваги на те, що я тільки-но сказав. — Розумака малий хитрозадий. Я їм кажу, коли свій брухт сюди притягують: мирися чи звалюй. Він працював на мене, потроху то те, то те робив, і, мабуть, надумав собі, що в нього вже є золотий ключик од сральника. Мала хитрозада смердючка.

Він знову розкашлявся, і цього разу напад тривав значно довше. Звучало це лячно, мене почало в тій конторі накривати клаустрофобією, хоч там і було вікно, яке виходило в гараж.

— Арні — хороший хлопчак, — через хвилину озвався Дарнелл, усе ще змірюючи мене своїм поглядом. Навіть коли він кашляв, той вираз не змінювався. — Він нормально підхопив естафету.

«І що робить?» — крутилося в мене на язиці, та спитати я просто не наважився.

Але Дарнелл усе одно розказав. Попри холодний погляд, у нього вочевидь було товариське бажання побазікати.

— Замітає підлогу, прибирає мотлох із гаражних боксів у кінці дня, веде облік інструментів, разом із Джиммі Сайксом їх інвентаризує. Тут у нас, Деннісе, з інструментами треба бути насторожі. Бо як тільки спиною до них повернешся, у них чогось виростають ноги, — він розсміявся, і кашель миттю переріс у свист. — Я ще йому загадав деталі чистити на задньому дворі. У нього вмілі руки. Умілі руки й поганий смак у виборі машин. Я такого чудовиська, як цей п’ятдесят восьмий, уже хтозна-скільки років не бачив.

— Ну, я думаю, для нього це хобі, — сказав я.

— Та ясна ж річ! — палко підтвердив Дарнелл. — Ясна річ, хобі. Головне, щоб він тут мені не роздовбав нею все навколо, як того босяка, того Реппертона. Але такого ще довго можна не ждати, скажи?

— Мабуть, ні. Вигляд у неї, скажімо так, пошарпаний.

— Якого хуя він з нею робить? — Дарнелл несподівано нахилився вперед, і його широчезні плечі піднялися до лінії росту волосся. Брови зійшлися на переніссі, й очі зникли, замість них лишилися хіба що два маленькі проблиски. — Якого хуя він виробляє? Я все життя в цьому бізнесі, але ніколи не бачив, щоб хтось отак по-чудернацькому ремонтував машину. Це якийсь жарт? Гра?

— Я вас не розумію, — сказав я, хоча насправді розумів. Я чудово його розумів.

— То я тобі намалюю картинку. Він привозить її сюди — і спершу робить усе, чого можна чекати. Та якого хріна, у нього ж зі сраки гроші не сиплються, правда? Якби сипались, він би сюди не приперся. Він міняє масло. Міняє фільтр. Змащування, лубрикація, а одного дня він притягує два нові «Фаєстоуни» на передні колеса, щоб доповнити ті два, що на задніх.

«Два на задніх?» — здивувався я, а потім подумав, що він просто купив три нові шини на додачу до тієї нової оригінальної, яку я купив того вечора, коли ми везли сюди машину.

— А тоді якось я приходжу, гля — а він поміняв «двірники», — вів далі Дарнелл. — Не те щоб дуже дивно, просто машина ще довго нікуди не поїде, ні під дощ, ні на сонце. Потім з’являється нова антена для радіо, і я думаю: «Він слухатиме радіо, поки буде тут вовтузитися з нею, і садитиме акумулятор». Тепер у нього одне сидіння накрите й піврешітки є. То що це таке? Гра?

— Не знаю, — сказав я. — А запчастини він купує у вас?

— Ні, — трохи роздратовано відповів Дарнелл. — Я не знаю, де він їх роздобуває. Та решітка… на ній ані цятки іржі нема. Він, мабуть, звідкись її замовив. У «Кастом Крайслер» у Нью-Джерсі чи ще в якомусь такому місці. Але де інша половина? У сраку запхав? Я ніколи не чув, щоб решітку продавали двома шматками.

— Я не знаю. Чесно.

Різким рухом він загасив сигару.

— Але не кажи мені, що тобі самому це не цікаво. Я бачив, якими очима ти дивився на машину.

Я знизав плечима.

— Арні не надто багато про неї говорить, — відповів я Дарнеллу.

— Не говорить, ще б пак. Він неговіркий сучий син. Але боєць. Той Реппертон не ту струну зачепив, коли поліз до малого Каннінґема. Якщо цієї осені він покаже себе з найкращого боку, то я, може, і знайду для нього постійну роботу. Джиммі Сайкс — добрий хлопчина, але в голові в нього тирса. — Очі Дарнелла міряли мене холодним поглядом. — Деннісе, як ти думаєш, з нього хороший робітник?

— Він нормальний.

— У мене тут клопоту вище даху, — сказав він. — Повно клопоту. Я даю в оренду вантажівки без бортів хлопцям, які хочуть перевезти свої гоночні авта у Філадельфію. Після перегонів я вивожу розбите на брухт. Помічники мені не завадять ніколи. Добрі надійні помічники.

І тут у мене виникла страшна підозра, що мене запрошують до танцю. Я квапливо підвівся, ледь не перекинувши стілець.

— Мені вже час іти, — сказав я. — А ще… містере Дарнелл… я був би вам дуже вдячний, якби ви не казали Арні, що я сюди приходив. Він… трохи болісно сприймає все, що стосується машини. Правду кажучи, це його батько просив подивитись, як у нього справи просуваються.

— Довелося йому трохи лайна вигребти на домашньому фронті, га? — повіки правого ока Дарнелла хитро зімкнулися, хоча до підморгування це не дотягувало. — Предки зжерли кілька фунтів проносного й поставали над ним, широко розставивши ноги?

— Ну таке, ви ж знаєте.

— Ще й як знаю, не сумнівайся, — одним спритним рухом він підвівся й поплескав мене долонею по спині, та так сильно, що я ледве на ногах утримався. Попри свистяче дихання й кашель, він був сильним. — Я б і так йому не сказав. — Він провів мене до дверей, не знімаючи руки з мого плеча, і це мене теж нервувало — і було трохи бридко.

— Мене ще от що турбує, — мовив він. — Я в цьому гаражі бачу сто тисяч машин за рік. Ну, може, не стільки багато, але ти ж розумієш, про що я. І я в них трохи тямлю. Знаєш, я міг би поклястися, що вже бачив цю тачку. Коли вона ще не була така вбита. Де він її взяв?

— Купив у чоловіка на ім’я Роланд Лебей, — відповів я, згадавши, як брат Лебея розповідав, що Лебей усе технічне обслуговування виконував сам у якомусь гаражі для мастаків. — Але цей чоловік уже помер.

Дарнелл зупинився, мов укопаний.

— Лебей? Роллі Лебей?

— Так, саме так.

— Військовий? У відставці?

— Так.

— Господи Ісусе, точно! Він її сюди привозив. Так регулярно, що годинник можна було звіряти, шість чи, може, вісім років, а потім приїздити перестав. Давно це було. А яке ж то було страшнюче мудило. Залий тому паразиту в горлянку окропу, то він кубиками льоду сцяв би. Ні з ким нормально поладнати не міг, — Дарнелл сильніше стиснув моє плече. — Твій друг Каннінґем у курсі, що Лебеєва жінка вкоротила собі віку в тій машині?

— Що? — удав я здивованого. Мені хотілося приховати від нього, що я дуже всім цим цікавився, та так, що після похорону розпитував Лебеєвого брата. Я боявся, що Дарнелл може переказати все Арні — разом з відомостями зі свого джерела.

Дарнелл розповів мені всю історію. Спершу донька, потім матуся.

— Ні, — сказав я, коли він закінчив. — Я більш ніж упевнений, що Арні про це не знає. Ви йому розкажете?

Знову погляд. Оцінювальний.

— А ти?

— Ні. Не бачу для цього причин.

— Тоді і я не буду. — Він відчинив двері, і після сигарного диму, що висів у конторі, мастке повітря гаража здалося мені мало не солодким. — Той сучий син Лебей, хай мені грець. Надіюся, він зараз проходить стройову підготовку в самому пеклі. — Кутики його рота на мить опустилися в злостивій гримасі, а потім він зиркнув на двадцятий бокс, у якому стояла Крістіна зі своєю старою поіржавілою фарбою, новою радіоантеною й половиною решітки.

— То ця сука знов тут, — сказав він і скоса зиркнув на мене. — Що ж, як-то кажуть, скільки бур’ян не зрубуй, а однаково виросте.

— Так, — погодився я. — Здається, так і кажуть.

— Бувай, малий, — Дарнелл увіпхнув до рота свіжу сигару. — Привіт від мене папахену.

— Перекажу.

— І скажи Каннінґему, хай стережеться того босяка Реппертона. Чогось мені здається, що то такий, що може й каменюку за пазухою тримати.

— Мені теж так здається, — кивнув я.

Я пішов геть з гаража, зупинившись тільки раз — щоб озирнутися на машину. Але яскраве світло дня сліпило очі, тому Крістіна губилася серед тіней, сама була тінню. «Скільки бур’ян не зрубуй, а однаково виросте», — сказав Дарнелл. І ці слова переслідували мене до самого дому.

15 / Футбольні прикрощі

Така важка ця річ —

Відчути саксофон,

П’єш віскі цілу ніч,

І згинеш за кермом[77].

Steely Dan

Почалася школа, і тиждень чи два нічого особливого не відбувалося. Арні не довідався, що я їздив у гараж, і мене це тішило. Не думаю, що він би тепло сприйняв цю новину. Дарнелл тримав рота на замку, як і обіцяв (тільки, певно, з власних міркувань). Одного дня по обіді я зателефонував Майклові, коли точно знав, що Арні працює в гаражі. Я розповів, що він трохи щось зробив з машиною, але до виїзду на вулицю ще ой як далеко. Я сказав йому, що моє враження таке, ніби Арні там теліпається, як гівно в ополонці. Майкл сприйняв новину з полегкістю, до якої домішувався подив, але на тому було й усе… до часу.

Сам Арні траплявся мені проблисками, ніби явище, яке бачиш тільки краєм ока. Він вештався в коридорах, і ми разом ходили на три курси, а часом він заходив до мене після школи чи у вихідні. Подеколи справді здавалося, що жодних змін не відбулося взагалі. Але в Дарнелла він проводив набагато більше часу, ніж у мене вдома, а в п’ятничні вечори з дарнеллівським недоумкуватим посіпакою Джиммі Сайксом вирушав на гоночний трек Філлі-Плейнз. Вони там об’їжджали спортивні авто й гоночні машини класу «Чарджер»[78], переважно «камаро» й «мустанги» з вибитим склом і вставленими трубчастими каркасами для захисту гонщика. Вони спускали їх з дарнеллівської вантажівки без бортів, а поверталися зі свіжим брухтом для автомобільного кладовища.

Десь приблизно о цій порі Арні пошкодив спину. Травма була несерйозною — в усякому разі, так він стверджував, — але мама практично відразу помітила, що з ним щось негаразд. Якось у неділю він зайшов до нас подивитися гру «Філліз» (які того року впевнено прямували фінішною прямою до помірної слави) і під час третього іннінгу встав, щоб принести нам по склянці помаранчевого соку. Мама сиділа на дивані біля батька, читала книжку. Коли Арні зайшов, вона підвела погляд і зауважила: «Арні, ти кульгаєш».

Мені здалося, що на обличчі Арні промайнув здивований від несподіванки вираз — потайливий, мало не винуватий. Та якщо він і виник, то вже за секунду його вже не було.

— Та мабуть, учора ввечері потягнув спину на Плейнз, — він подав мені мою склянку соку. — Джиммі Сайкс заглушив останнє старе дрантя за секунду до того, як воно опинилося в кузові вантажівки. У мене на очах воно скотилося назад, а потім ми ще дві години мучилися з тим, як його знов завести. Тому я його підштовхнув. А даремно.

Як на таке незначне накульгування, він занадто детально все пояснив, але в цьому я теж міг помилятися.

— Ти маєш уважніше ставитися до своєї спини, — суворим тоном промовила мама. — Господь…

— Мамо, а можна ми подивимося гру? — перебив я.

— …дав тобі лише одну, — закінчила вона.

— Так, місіс Ґілдер, — слухняно мовив Арні.

У вітальню забрела Елейн.

— А сік ще лишився, чи ви, дубоголові, усе вижлуктили?

— Ой, відчепися! — прогорлав я. На екрані саме стався сумнівний момент у грі, а я все пропустив.

— Деннісе, не кричи на сестру, — пробурчав батько з глибин журналу «Хобіїст», який саме читав.

— Еллі, там ще багато лишилося, — заспокоїв її Арні.

— Іноді, Арні, — сказала йому Елейн, — ти здаєшся мені майже схожим на людину. — І побігла на кухню.

— Деннісе, я майже схожий на людину! — прошепотів до мене Арні, відчутно перебуваючи на межі сліз вдячності. — Ти чув? Я майже людиииина.

Може, це спогади (чи уява) грають зі мною злий жарт і змушують думати, що його гумор тієї миті був натягнутий, несправжній, лише про людське око. Але, справжній цей спогад чи фальшивий, тему його спини облишили, хоча те шкутильгання то оприявнювалося, то вщухало протягом усієї осені.

У мене в самого настала гаряча пора. З учасницею групи підтримки ми порвали, але знайти когось на погуляти в суботу ввечері для мене труднощів не складало… якщо, звісно, не був стомлений від постійних футбольних тренувань.

Тренер Паффер не був такою падлюкою, як Вілл Дарнелл, але й тендітною ромашкою його не назвеш; як і половина провінційних шкільних тренерів в Америці, він у своїх тренувальних техніках взорував на покійного Вінса Ломбарді[79], чиєю заповіддю було «Перемога — це не все. Це єдино можливе». Ви б здивувалися, якби я вам розказав, скільки людей, наче й не дурних, вірять у цю бездумну херню.

За літо роботи в «Братів Карсонів» я розвинув неабияку витривалість і, думаю, зміг би легко й граючись пройти той сезон — якби то був переможний сезон. На той час, коли в нас з Арні виникла бридка сутичка з Бадді Реппертоном у курилці за майстернею (а здається, то було на третьому тижні занять), було вже чітко зрозуміло, що сезон у нас буде ну ніяк не переможним. Через це тренер Паффер зробився геть нестерпним, бо за свої десять років у Лібертівілльській старшій школі він ні разу не мав програшного сезону. То був рік, коли тренеру Пафферу довелося спізнати гіркого приниження. Для нього то був тяжкий урок… а для нас тим більше.

Наша перша гра, на виїзді, проти «Тигрів Лунбурга», відбулася дев’ятого вересня. Щоб ви розуміли, Лунбург — це звичайне задуп’я. Засцяна сільська школа на західному краї нашого району. І за роки мого життя в Лібертівіллі після того, як безрукий захист Лунбурга допускав черговий тачдаун, лунав звичний бойовий клич: «І-ЯК-ВОНО-КОЛИ-В-ТЕБЕ-НА-ПІДБОРАХ-КОРОВ’ЯЧЕ-ГІВНО?» А слідом за цим неодмінно гучний саркастичний вигук: «УРРАААААА, ЛУНБУРГ!»

Минуло більше двадцяти років, перш ніж команда Лунбурга перемогла команду Лібертівілля; але того року вони піднялися й наваляли нам по заслузі. Я грав на лівому краю захисту, і на час хафтайму вже був морально переконаний, що на моїй спині до кінця життя залишаться сліди від шипів кросівок. На той час рахунок був 17-3. Закінчилося все на 30–10. Фанати Лунбурга оскаженіли: повидирали ворота, наче то був матч Регіонального чемпіонату, і винесли гравців з поля на плечах.

Наші фани, які приїхали на спеціально організованих автобусах, сиділи, згорбившись і з порожніми обличчями, на трибунах під палючою ранньовересневою спекою. У роздягальні тренер Паффер, блідий і приголомшений, порадив нам уклякнути й молитися про те, щоб нас направили на істинну путь протягом наступних тижнів. Тоді я зрозумів, що біль не позаду, а якраз навпаки — попереду.

Ми поставали навколішки, усі в синцях, побиті, знемагаючи від болю й бажаючи лише одного: піти в душ і змити з себе той лузерський сморід, — і слухали, як тренер Паффер пояснює Господу ситуацію в десятихвилинній промові, яка закінчилась обіцянкою виконати свою роль, якщо Він виконає свою.

Наступного тижня ми тренувалися по три години на день (замість звичайних півтори або двох годин) під палючим сонцем. Ночами я залазив у ліжко й чув уві сні його ревучий голос: «Бий простака! Бий! Бий!» Я бігав з прискоренням, доки починав відчувати, що ноги піді мною от-от розпадуться на бігу (а легені, імовірно, тієї самої миті охоплять язики полум’я). Один з наших тейлбеків, Ленні Беронґґ, дістав легкий сонячний удар і до кінця тижня милосердно — в усякому разі, для нього — був відпущений додому.

Тож я бачився з Арні, і по четвергах чи п’ятницях він приходив до нас і вечеряв зі мною, батьками та Еллі; у неділю по обіді раз чи два забігав подивитися гру, але поза тим я геть втратив його з поля зору. Надто вже я був зайнятий: тягнув своє зболене тіло на уроки, на тренування, потім додому, робити домашку.

Повертаючись до моїх футбольних прикрощів — гадаю, найгірше було те, як на мене дивилися люди, на мене, на Ленні й на решту команди, у коридорах. Але, щоб ви розуміли, той «шкільний дух» — в основному повна чухня, вигадана керівниками школи, що пам’ятають, як колись у юності кльово відривалися по суботах на полі для американського футболу, який у той час називали ґрідіроном, але дуже зручно для себе позабували, що вони просто були тоді п’яні, чи трахатися хотіли, чи те й те разом. Якби ви провели марш за легалізацію марихуани, отоді б ви побачили, що таке шкільний дух. Але на футбол, баскетбол і біг більшості учнів було насрати. Вони були надто заклопотані тим, щоб потрапити в коледж, чи до когось у трусики, чи в халепу. Звичні справи.

Та однаково звикаєш бути переможцем — починаєш сприймати це як належне. Лібертівілль здавна славився забійними футбольними командами; востаннє команда програвала (принаймні до мого випускного класу) дванадцять років тому, у 1966-му. Тому через тиждень після того, як ми продули Лунбургу, плачу і скреготу зубів хоч і не було, але в коридорах нас проводжали ображеними здивованими поглядами, а на регулярному п’ятничному виступі групи підтримки після сьомого періоду — звуками «буууу». Від цих букань тренер Паффер зробився густочервоним і запросив цих «поганих друзів спорту, які тебе кидають у біді» прийти в суботу після обіду й подивитися на тріумфальну перемогу століття.

Не знаю, прийшли тоді погані друзі спорту та ясної погоди чи ні, але я точно там був. Ми грали на своєму полі, а нашими супротивниками були «Ведмеді Рідж-Року». Щоб ви розуміли, Рідж-Рок — це шахтарське містечко, і хлопці, які ходять до школи в Рідж-Року — селюки. Але не шмаркаті селюки. То злющі, потворні, загартовані селюки. За рік до того футбольна команда Лібертівілля ледве виборола в них регіональний титул, і один з місцевих спортивних коментаторів сказав, що це не через те, що в Лібертівілля краща команда, а через те, що в ній більше теплих тіл, з яких можна цмулити кров. Через це тренер Паффер теж до стелі підскочив, кажу вам.

Однак то був рік «Ведмедів». Вони проїхалися по нас паровим катком. Фред Данн зі струсом мозку вибув з гри в першому ж періоді. У другому — Норман Алеппо виграв поїздку в лібертівілльську лікарню з переломом руки. А в останньому — «Ведмеді» заробили три послідовні тачдауни, два з них — за удар по м’ячу з рук. Фінальний рахунок був 40:6. Без фальшивої скромності скажу вам, що всі шість забив я. Але не відкидатиму разом зі скромністю ще й реалізму: мені просто щастило.

Отже… ще один тиждень пекельних тренувань на полі. Ще один тиждень вересків тренера — «Бий простака!» Одного дня ми тренувалися близько чотирьох годин, а коли Ленні несміливо сказав тренеру, що непогано було б ще й на домашні завдання мати трохи часу, мені — усього на секунду — здалося, що Паффер йому зараз вріже. У нього з’явилася звичка постійно дзеленчати ключами, перекидаючи їх з руки в руку; це нагадувало мені капітана Квіґа з «Повстання Кейна»[80]. Я вважаю, що ваше вміння програвати набагато більше говорить про вас як про людину, ніж уміння вигравати. Паффер, який за всю свою тренерську кар’єру не мав рахунку 0:2, відреагував на програш неосмисленою, тупою люттю, наче тигр у клітці, якого драконять жорстокі діти.

Після обіду наступної п’ятниці — то було 22 вересня — звичний виступ групи підтримки під час останньої чверті сьомого періоду скасували. Я не знаю жодного гравця, який би проти цього заперечував; тупо стояти й дивитися, як твою команду представляють дванадцятеро чірлідерок, що скачуть бозна-скільки часу, — то була нудота. Але це ще й зловісний знак. Того вечора тренер Паффер запросив нас у спортзал, де ми на дві години застрягли в кіно — дивилися в записах, як нас принижують «Тигри» й «Ведмеді». Мабуть, розрахунок був на те, що в нас прокинеться спортивна злість, але мене ті фільми тільки загнали в депресняк.

Тієї ночі, перед нашою другою того року грою на своєму полі, мені наснився дивний сон. То було не зовсім жахіття, не таке, як тоді, коли я своїм криком розбудив увесь дім, звісно, але те сновидіння було… незатишним. Ми грали з «Драконами Філадельфії», і дув сильний вітер. Звуки підбадьорення, гудки, спотворений голос Чаббі Маккарті з гучномовця, коли він оголошував дауни і ярди, навіть звуки, з якими гравці налітали на інших гравців — усе це на тому безперервному глухому вітрі зливалося в один дивний лункий гомін.

Обличчя на трибунах видавалися жовтими, з дивними тінями, схожими на китайські маски. Чірлідерки танцювали й стрибали, наче роботи з судомами. Небо було незрозумілого сірого кольору, по ньому стрімко бігли хмари. Нас рвали на шмаття. Тренер Паффер щось горланив, але ніхто його не чув. «Дракони» втікали від нас. М’яч завжди був їхнім. У Ленні Беронґґа було таке обличчя, наче він грав, долаючи страшний біль; його нижня щелепа тягнулася додолу тремтячою параболою, неначе в трагедійній масці.

Мене вдарили, збили на землю, по мені пробіглись. Я лежав на ігровому полі, далеко за лінією атаки, скоцюрбився від болю, відсапувався. Я підвів погляд, і там, посеред бігового поля, за гостьовими трибунами, стояла Крістіна. І знову вона була нова-новісінька, уся виблискувала, так, ніби лише годину тому викотила з автосалону.

На даху, схрестивши ноги, як Будда, сидів Арні й дивився на мене поглядом, що нічого не виражав. Він щось мені прокричав, але його слова майже поглинуло рівномірне виття вітру. Мені здалося, що він сказав: «Деннісе, не хвилюйся. Ми про все подбаємо. Тому не хвилюйся. Усе круто».

«Подбаєте про що? — загадався я, лежачи у сновидінні на ігровому полі, яке моя уява чомусь вкрила дереном “Астро-Терф”[81], силкуючись вдихнути повітря й відчуваючи, як бандаж жорстоко врізається в стегно одразу під яєчками. — Подбаєте про що?»

Про що?

Жодної відповіді. Тільки злостивий блиск жовтих передніх фар Крістіни та Арні, що погідливо сидів на її даху зі схрещеними ногами на тому сильному поривчастому вітрі.

Наступного дня ми вийшли на поле й знову дали бій за стару добру Лібертівілльську старшу школу. Усе було не так погано, як у моєму сні, — тієї суботи ніхто не постраждав, і на якусь коротку мить у третій чверті здавалося навіть, що в нас є шанс — та потім квотербеку «Філадельфії» пощастило зробити низку довгих пасів (коли щось від початку йде не так, то й далі все валитиметься), і ми знову програли.

Після матчу тренер Паффер просто сидів на лаві. На нас він навіть дивитися не хотів. У нашому розкладі попереду було ще одинадцять ігор, але він уже був морально знищений.

16 / Входить Лі, виходить Бадді

Я не хвалько, мала, і не кажи, щоб стулив писка,

Та в моєї машини найшвидші колеса в місті,

Мене ніхто навіть не пробує обігнати,

Бо якщо б мала крила, то могла б літати.

Крихітка моя, двійка-купе,

Чи ж бо ти знаєш, що в мене є…[82]

The Beach Boys

То був, я в цьому впевнений, вівторок після нашого програшу «Філадельфії» — коли все знову почало рухатись. 26-те вересня, так, напевно.

Ми з Арні мали разом три заняття, і одним із них були «Теми з американської історії», блоковий курс, четвертий урок. Перші дев’ять тижнів нам його викладав містер Томпсон, завідувач кафедри. Темою його лекцій були «Двісті років буму і спаду». Арні називав ці заняття «уроками бур-бур-гур-гур», бо вони передували обіду й у всіх у шлунках відбувалося щось цікаве.

Того дня, коли закінчився урок, до Арні підійшла одна дівчина й запитала в нього, чи має він завдання з англійської. Він мав. Обережно пошукав у своєму зошиті, і поки копирсався, дівчина серйозно роздивлялася його, не зводячи погляду темно-синіх очей з його обличчя. Волосся в неї було темно-біляве, барви свіжого меду — не процідженого, а такого, яким він спершу витікає зі стільника — і стягнуте широкою синьою стрічкою, що пасувала до її очей. Від погляду на неї мій шлунок радісно підстрибнув угору й зробив переворот. Поки вона переписувала завдання, Арні її роздивлявся.

Авжеж, я не вперше побачив Лі Кебот; вона перевелася з містечка в Массачусетсі до Лібертівілля три тижні тому, і в школі ми вже пересікалися. Хтось мені розказував, що її батько працює на 3М, де виготовляють клейку стрічку.

Я вже не вперше звернув на неї увагу, тому що Лі Кебот була красунею — ось найпростіший і найдосконаліший спосіб її описати. Я помітив, що в художній літературі письменники завжди вигадують для жінок і дівчат якісь вади — то тут, то там. Може, думають, що справжня краса — це стереотип. А може, вважають, що одна-дві вади зроблять жінку реалістичнішою. Тому вона буде вродливою, от тільки нижня губа в неї виявиться задовгою, чи попри те, що ніс у неї трохи занадто гострий, чи, може, пласкі груди. Завжди щось та й не так.

Але Лі Кебот була просто красунею, без жодних застережень. Шкіра в неї була світла й бездоганна, зазвичай з відтінком ідеально природного рожевого. Висока як на дівчину, приблизно п’ять футів вісім дюймів[83], але не занадто висока, і фігурка в неї була зграбна — пружні високі груди, тонка талія, така, наче її обома долонями можна обхопити (в усякому разі, мріяти про це не заборонялося), гарні стегна, красиві ноги. Вродливе обличчя, сексуальна фігура з плавними лініями — невиразна з погляду художників, напевно, жодної тобі задовгої нижньої губи, гострого носа чи якоїсь не такої шишки або випнутості (навіть милого серцю кривого зуба — ортодонт у неї, напевно, теж був прекрасний). Але, дивлячись на неї, жодної невиразності я не відчував.

Кілька хлопців намагалися запросити її на побачення й дістали чемну відмову. Вважалося, що вона сохне за якимось хлопцем з Ендовера чи Брейнтрі, а чи звідки там вона приїхала, і що з часом отямиться. На двох заняттях, які я відвідував разом з Арні, була також Лі, і я вичікував сприятливого моменту, щоб підкотити до неї самому.

Та тепер, дивлячись, як вони крадькома розглядають одне одного, поки Арні шукав завдання, а вона ретельно його записувала, я задумався — а чи вийде в мене взагалі підкотити. Та потім стало смішно з самого себе. Арні Каннінґем, сам Старий Піцопикий, і Лі Кебот. То було повне безглуздя. То було…

Але внутрішня посмішка пригасла. Я втретє (а це вирішальний раз) помітив, що шкіра обличчя в Арні самозцілювалася зі скаженою швидкістю. Прищі зникли. Так, від деяких залишилися маленькі ямкуваті шрамики на щоках, але коли в хлопця вольове обличчя, ті ямки не мають аж такого значення — у якомусь божевільному розумінні вони навіть додають сили характеру.

Арні та Лі тихцем вивчали одне одного поглядами, а я тихцем вивчав Арні, дивуючись із того, коли і як сталося це диво. Навскісні сонячні промені яскраво осявали класну кімнату містера Томпсона, чітко окреслюючи риси обличчя мого друга. Він виглядав… старшим. Так, наче переміг рубці й акне не лише за допомогою регулярного вмивання чи застосуванням спеціального крему, а якимось чином прокрутивши годинника на три роки вперед. І зачіска в нього змінилася — волосся стало коротшим, і кудись зникли баки, які він так полюбив відтоді, як міг уже їх відрощувати (тобто десь півтора року тому).

Подумки я перенісся в те затягнуте хмарами пообіддя, коли ми їздили дивитися фільм про кунг-фу з Чаком Норрісом. Здається, саме тоді я вперше помітив покращення. Десь приблизно тоді, коли він купив машину. Може, у цьому й була причина. Підлітки всього світу, радійте. Проблему прищів, таку геморойну, розв’язано назавжди. Купіть стару машину, і вона…

Внутрішня посмішка, що знову була вигулькнула на поверхню, раптом скисла.

Купіть стару машину, і вона що? Залізе вам у голову, поміняє спосіб думання й таким чином змінить ваш метаболізм? Вивільнить вас справжнього? У голові раптом озвався голос Стакі Джеймса, нашого старого вчителя математики; він прошепотів свої улюблені слова: «Якщо ми слідуватимемо цим ланцюжком роздумів до самого кінця, леді та джентльменти, куди він нас заведе?»

А й справді, куди?

— Дякую, Арні, — м’яким виразним голосом промовила Лі й згорнула зошит із записаним завданням.

— Нема за що, — сказав він.

Тут їхні погляди зустрілися — вони подивились одне одному у вічі замість зиркати потайки — і навіть я відчув, як пройшла іскра.

— Побачимось на шостому уроці, — і вона пішла, погойдуючи стегнами, обтягнутими зеленою в’язаною спідницею. Волосся коливалося ззаду на светрі.

— А що в тебе з нею на шостому уроці? — спитав я. У мене в той час була самопідготовка — а наглядала за нами грізна місіс Рейпек, яку всі діти називали місіс Рейвах… поза очі, можете мені повірити.

— Інтеграли, — замріяним солодкавим, як сироп, голосом промовив Арні, таким не схожим на свій звичайний, що я не стримався й захихотів. Він обернувся на мене, звівши брови на переніссі в одну лінію. — Деннісе, а над чим ти іржеш?

— Інте-Г-ралииии, — я підкотив очі, ляснув долонями об стегна і нестримно розреготався.

Арні зробив такий жест, наче хотів мене вдарити.

— Ґілдер, припни язика, — сказав він.

— Прибери свої руки-крюки.

— Тебе взяли в команду, і глянь, що відбувається з йобаним американським футболом у цій школі.

Тієї миті саме нагодився містер Годдер, який вчить дев’ятикласників тонкощів граматики (і дрочити теж, як пащекували деякі розумники); він погрозливо насупився в бік Арні, проминаючи нас.

— Думайте, що кажете в коридорах, — з притиском промовив він і почимчикував далі, портфель в одній руці, гамбургер з їдальні — у другій.

Арні побуряковів; він завжди буряковіє, коли до нього звертається хтось із учителів (то в нього була настільки автоматична реакція, що в 5-8-му класах його постійно карали за те, чого він не робив, просто тому, що в нього був винуватий вигляд). Це щось говорить про метод виховання, який застосували до нього Майкл і Реджина — «я в порядку, ти в порядку, я людина, ти людина, ми всі поважаємо одне одного по повній програмі, а коли хтось робить щось не так, то в тебе виникатиме щось типу алергічної реакції на провину». Здається, це невід’ємна частина зростання в ліберальній Америці.

— Каннінґем, думай, що говориш, Каннінґем, — повторив я. — А то ти вже по вуха в купі проблем.

Тут уже він розсміявся. Ми рушили лунким, бахкотливим коридором разом. Уряди-годи повз нас хтось пробігав, деякі учні жували свій обід, спираючись на шафки. У коридорах їсти заборонено, але багато хто їсть.

— Ти з собою обід брав?

— Ага, у коричневому пакеті.

— Іди візьми. Поїмо надворі, на трибунах.

— А тебе ще не нудить від того футбольного поля? — поцікавився Арні. — Якби ти минулої суботи провів трохи більше часу на животі, хтось зі сторожів міг прикопати тебе, щоб проростав.

— Мені пофіг. Цього тижня граємо на чужому полі. Я просто хочу вибратися звідси.

— Добре, стрінемося там.

Він пішов, а я взяв у своїй шафці обід. Для початку в мене було чотири сендвічі. Відтоді, як тренер Паффер розпочав свій тренувальний марафон, мені постійно хотілося їсти.

Я йшов коридором, думаючи про Лі Кобот і про те, що всі на вуха постають, якщо вона й Арні почнуть ходити разом. Шкільна спільнота, знаєте, дуже консервативна. Не хочу читати лекцій, але так воно і є. Усі дівчата вдягаються за останньою прибацаною модою, хлопці відпускають волосся мало не до гузна, усі покурюють травку чи понюхують трохи коксу. Але все це лише зовнішня патина, захист, який ти виставляєш, поки намагатимешся розкумекати, що ж відбувається з твоїм життям. Це ніби дзеркало — те, що ти використовуєш, щоб запустити вчителям і батькам в очі сонячних зайчиків, у надії збити їх з пантелику, перш ніж вони заплутають тебе ще сильніше, ніж ти вже заплутався сам. У душі більшість школярів у старших класах такі самі неформали, як купка банкірів-республіканців на церковних зборах. Є дівчата, які зібрали собі в колекцію всі альбоми «Блек Саббат», але якби Оззі Осборн прийшов у школу й запросив одну з них на побачення, та дівчина (чи й усі її подружки) реготали б до крововиливу з самої тільки думки про це.

Тепер, коли всі його вугрі й прищі позникали, Арні виглядав нормально — власне, навіть більш ніж нормально. Але, думаю, жодна дівчина, яка ходила з ним до школи в той час, коли його обличчя спливало гноєм, не погодилася б піти з ним на побачення. Вони просто не бачили його таким, яким він став; вони бачили спогад про нього. Але Лі була іншою. Вона перевелася з іншої школи, тож і гадки не мала, як насправді гидко виглядав Арні перші три роки в ЛСШ. Звичайно, якби вона взяла торішній випуск газети «Лібертоніан» і роздивилася фото шахового клубу, то уявлення б у неї з’явилось, але прикол у тому, що та сама республіканська тенденція майже напевно змусила б її знехтувати цим. Теперішнє — це вічне. Запитайте в будь-якого банкіра-республіканця, і він вам розкаже, що лише в такий спосіб повинен працювати світ.

Старшокласники й банкіри-республіканці… коли ти малий, то сприймаєш як належне, що все навколо стрімко змінюється, і пофіг на всі твої відчайдушні спроби зберегти статус-кво (про це навіть банкіри-республіканці в курсах — їм це, може, і не подобається, однак вони в курсах). Лише підлітком ти постійно триндиш про постійні зміни, а сам у душі віриш, що насправді все завжди залишатиметься по-старому.

Зі своїм гігантським обіднім пакетом я вийшов надвір і зрізав кут через паркувальний майданчик до будівлі, де розташовувалися майстерні. Це витягнута хлівоподібна споруда, обшита гофрованими металевими листами синього кольору — не набагато відрізняється за дизайном від гаража Вілла Дарнелла, зате значно охайніша з виду. Усередині там є деревообробна майстерня, автомайстерня та поліграфічне відділення. Місце для куріння, у принципі, має бути на задньому дворі, але в погожі деньки під час обідньої перерви уздовж обох стін будівлі тусуються учні з робітничих курсів, спираючись на стіни своїми мотоциклетними чоботами чи кубинськими гівнодавами з гострими носаками: курять і триндять зі своїми подружками. Чи мацають їх.

Того дня біля правої стіни не було нікого взагалі, і це мало б дати мені сигнал, що затівається щось нехороше, але я не звернув уваги, бо з головою пішов у свої веселі думки про Арні та Лі, а також психологію учня сучасної американської старшої школи.

Справжня курильня — спеціально відведене для цього місце — це маленький глухий кут за автомайстернею. А позаду самих майстерень, на віддалі п’ятдесяти-шістдесяти ярдів, розкинулося футбольне поле, на якому домінувало велике електричне табло з розписом фарбою: «ТЕР’ЄРИ, ФАС».

За курильнею тісним гуртком товклася купка народу, двадцятеро чи тридцятеро. Цей візерунок зазвичай означає, що всередині бійка (те, що Арні любить називати «штовханцями») — двоє хлопців, не досить божевільних, щоб битися, штурхають один одного, гупають по плечах і намагаються зберегти свою репутацію великих мачо.

Я кинув погляд у той бік, але без особливого інтересу. Дивитися бійку я не хотів; я хотів з’їсти свій ланч і розвідати, що в Арні з Лі Кебот. Якби там щось назрівало, це могло відвернути його думки від зацикленості на Крістіні. Одне було стопудово: Лі Кебот не мала іржі на своїх молдингах.

Та раптом пронизливо завищала якась дівчина, а ще хтось закричав: «Стій, ні! Забери це!» Усе це дуже недобре прозвучало. Я звернув з дороги, вирішивши таки подивитися, що там відбувається.

Я проштовхався крізь натовп і в колі побачив Арні: він стояв з дещо витягнутими вперед, на рівні грудей, руками. Обличчя в нього було бліде й налякане, але паніки на ньому не відчувалося. Трохи ліворуч від нього валявся його пакет з ланчем, розчавлений і розтоптаний. Посередині красувався великий відбиток кросівки. А навпроти Арні, в джинсах і білій футболці з «Гейнс»[84], що обліплювала кожен кубик і кожен вигин накачаних грудей, стояв Бадді Реппертон. У правій руці в нього був викидний ніж, яким він повільно водив вперед і назад перед обличчям, неначе фокусник, що показує містичні паси.

Бадді був височезний і широкоплечий. Мав довге чорне волосся. Він зав’язував його ззаду в кінський хвіст смужкою сирівцевої шкіри. Обличчя в нього було важке, тупе і злобне. Губи розійшлися в ледь помітній усмішці. А я відчував сум’яття, змішане з холодним страхом, який геть позбавляв мужності. Бо вигляд у Реппертона був не просто тупий і злобний; вигляд у нього був божевільний.

— А я тобі казав, ще зустрінемося, — тихо промовив він до Арні. Нахилив ніж і зробив ним легкий випад у бік Арні. Той трохи відсахнувся. У викидного ножа було руків’я зі слонової кістки, з маленькою хромовою кнопкою, яка викидала сховане в ньому лезо. Саме лезо було десь із вісім дюймів завдовжки — то був і не ніж зовсім, а йобаний багнет.

— Гей, Бадді, затавруй його! — радісно заверещав Дон Ванденберг, і я відчув, як пересихає в роті.

Я глянув на малого, що стояв коло мене: якийсь ботануватий дев’ятикласник, я його не знав. Абсолютно загіпнотизованими очима він дивився на ніж.

— Алло, — сказав я, а коли він не озирнувся, затопив йому ліктем у бік. — Алло!

Він підскочив і з жахом вирячився на мене.

— Іди приведи містера Кейсі. Він обідає в конторі деревообробної майстерні. Зараз же його приведи.

Реппертон зиркнув на мене, потім скоса глянув на Арні.

— Ну підходь, Каннінґем, — запросив він. — Як тобі? Спробувати хочеш?

— Прибери ніж, і я підійду, ти, гівняр, — сказав Арні. Голос у нього звучав цілком спокійно. «Гівняр» — де я чув це слово? Від Джорджа Лебея, чи не так? Авжеж. То була улюблена примовка його брата.

Але Реппертону вона явно не сподобалась. Він почервонів і підступив ближче до Арні. Арні описав півколо й відійшов. А я подумав, що зараз щось дуже швидко станеться — і може, це «щось» вимагатиме накласти шви й залишить по собі шрам.

— Приведи Кейсі, зараз же, — наказав я ботануватому дев’ятикласнику, і він пішов. Але я боявся, що до приходу містера Кейсі все вже скінчиться… хіба що я трохи вповільню хід подій.

— Реппертон, поклади ніж, — промовив я.

Його погляд знову повернувся до мене.

— Ти ба, — сказав він. — Це ж друзяка Пиздопикого. Кажеш, я маю ніж покласти?

— У тебе ніж, а в нього нема, — уточнив я. — По-моєму, це робить тебе довбаним боягузом.

Рум’янець на його щоках потемнів. І Реппертон втратив концентрацію. Він переводив погляд з Арні на мене й назад. Арні кинув на мене погляд, у якому світилася щира вдячність — і підібрався трохи ближче до Реппертона. Це мені не сподобалось.

— Кинь ніж! — крикнув хтось Реппертону. А потім ще хтось: «Кинь ніж!» Юрба співучими голосами завела: «Кинь ніж, кинь ніж, кинь ніж!»

Реппертону це не сподобалося. Проти того, щоб бути в центрі уваги, він нічого не мав. От тільки увага була не така, як треба. Його погляд нервово перебігав спочатку на Арні, потім на мене, потім на решту натовпу. Пасмо волосся вибилося на лоба, і він рвучким рухом його відкинув.

Коли він знову глянув у мій бік, я зробив такий рух, ніби хотів на нього напасти. Ніж крутнувся в мій бік, і Арні метнувся вперед — рухаючись так спритно, що я аж зачудувався. Він завдав удару ребром правої долоні, рубонув, як каратист, недоладно, проте ефективно. Удар припав на зап’ястя Реппертона, і вибитий з руки ніж дзенькнув об засіяний недопалками асфальт. Реппертон нахилився й схопив його. Арні розрахував удар із смертоносною точністю, тож коли рука Реппертона торкнулася асфальту, він на неї наступив. З розмаху, з усієї сили. Реппертон зайшовся криком.

Тоді втрутився Дон Ванденберг: швидко відтягнув Арні й жбурнув його на землю. А я, на автоматі, сам не здогадуючись, що збираюся зробити, зайшов у кільце й копнув Ванденберга в сраку, з усієї сили — завдав удару знизу вгору, а не паралельно до землі; я копнув його, наче підкинутий у повітря футбольний м’яч.

Ванденберг, височезний дрищ, якому на той час виповнилося чи то дев’ятнадцять, чи то двадцять років, розверещався і затанцював, тримаючись за свій зад. Про допомогу корешу Бадді він і думати забув; Бадді перестав бути важливим фактором. Мене самого дивує, як це я своїм ударом не викликав у нього параліч. Ніколи в житті я ще не бив нікого й нічого сильніше, і знаєш що, друже мій? Це та-а-аке круте відчуття.

І якраз тоді навколо мого горла зімкнулася чиясь рука, а долоня лягла між ніг. Що зараз буде, я зрозумів на секунду запізно для того, щоб це попередити. Мої яйця потрапили в лещата, і від того потиску з паху ринув скажений біль — нагору в шлунок і вниз по ногах, роблячи їх ватяними, тож коли рука відпустила моє горло, я просто повалився в калюжу на загидженому асфальті курильні.

— І як тобі, гандон? — спитав у мене квадратний хлоп з гнилими зубами. На носі в нього сиділи маленькі й доволі делікатні окуляри в дротяній оправі, що на його широкому м’ясистому обличчі виглядали абсурдно й недоречно. То був Канючі Велч, ще один з Баддіних корешів.

Зненацька коло глядачів почало танути, і я почув, як кричить чоловічий голос:

— Розступіться! Розступіться зараз же! Хлопці, відійдіть! Відійдіть, чорт забирай!

Містер Кейсі. Нарешті містер Кейсі.

Бадді Реппертон підхопив свій викидний ніж з асфальту. Одним швидким рухом сховав лезо й запхнув його в задню кишеню джинсів. Рука в нього була подряпана й кривавила, і скидалося на те, що вона розпухає. Сучий син, недоносок — я сподівався, що вона розпухатиме доти, доки не стане схожою на рукавичку Дональда Дака в коміксах.

Канючі Велч позадкував од мене, озирнувся на звук голосу містера Кейсі й злегка торкнувся кута свого рота великим пальцем.

— Ще стрінемося, гандон, — процідив він.

Дон Ванденберг пританцьовував уже трохи повільніше, та все одно потирав ушкоджену частину тіла. Сльози болю градом лилися по його обличчю.

А тоді Арні опинився біля мене, огорнув мене рукою й допоміг підвестися. На його сорочці від падіння, коли його кинув на землю Ванденберг, розмазався бруд. До колін джинсів липли сигаретні бички.

— Деннісе, як ти? Що він з тобою зробив?

— Яйця мені трохи причавив. Зараз трохи посиджу, і минеться.

У всякому разі, я на це сподівався. Якщо ви чоловік і вам хоч раз у житті заїхали по яйцях (а з яким чоловіком такого не траплялося), ви знаєте. Якщо ви жінка, то не знаєте — не можете знати. Починається все з неймовірного болю; він вщухає, і на зміну приходить тупе відчуття тиску, що кільцями звивається в глибині живота. І те відчуття каже: «Привіт, чувак! А класно тут, у тебе в животі, сиджу оце й змушую тебе почуватися так, ніби ти зараз виблюєш свій обід і обсереш собі штани! Ну, я ще побуду тут трохи, окей? З півгодинки чи десь так, нормально? Супер!» Коли вам причавлюють яйця, це не одна з найзахопливіших пригод у житті.

Містер Кейсі проштовхався крізь кільце роззяв, що вже порідішало, і миттю розібрався в ситуації. Здорованем, як тренер Паффер, він не був, навіть суворим його не назвеш. Зріст у нього був середнім, і вік теж, і лисів він потроху. На обличчі твердо сиділи великі окуляри в роговій оправі. Він надавав перевагу простим білим сорочкам (без краватки), і в одну з них був одягнений того дня. Містер Кейсі не був здорованем, але його поважали. У його присутності ніхто не вийобувався, бо глибоко всередині він не боявся учнів так, як їх бояться багато вчителів. Учні про це теж знали. Бадді, Дон і Канючі про це знали; це читалося в тому, як понуро вони опустили очі й човгали ногами.

— Щезніть, — кинув містер Кейсі декільком глядачам, які досі не розбіглись. Ті почали розходитись. А разом з ними вирішив непомітно зникнути й Канючі Велч.

— Не ти, Пітере, — сказав учитель.

— Містере Кейсі, але я нічого не зробив, — запротестував Канючі.

— Я теж, — сказав Дон. — Чому ви завжди до нас присікуєтесь?

Містер Кейсі підійшов до нас із Арні (на якого я досі спирався).

— Деннісе, з тобою все в порядку?

Нарешті біль трохи вщух (але якби я рукою не заблокував частково руку Велча, оклигувати довелося б ще довго). І я кивнув.

Містер Кейсі покрокував туди, де сердитою вервечкою стояли й човгали ногами Бадді Реппертон, Канючі Велч і Дон Ванденберг. Вони справді вважали, що до них присікуються.

— Краса, — нарешті сказав містер Кейсі. — Троє на двох. Це так ви любите, щоб усе відбувалося, Бадді? Щось малувато вас було, можна б і більше.

Бадді зиркнув з-під лоба, обдарував Кейсі важким спопеляючим поглядом, та знову опустив очі.

— Вони перші почали. Ці двоє.

— Це не правда… — почав Арні.

— Заткнися, Пиздопикий, — гавкнув Бадді. Він хотів додати ще щось, та не встиг, бо містер Кейсі схопив його й гепнув об задню стіну майстерні. На ній висіла бляшана табличка з написом «МІСЦЕ ДЛЯ КУРІННЯ». Містер Кейсі заходився лупити Бадді Реппертона об цю табличку, і з кожним ударом вона дзенькала, наче драматичний пунктуаційний знак. Він метляв Реппертоном так, як ви чи я могли б метляти величезною ганчір’яною лялькою. М’язи в нього, здається, таки були нічогенькі.

— Раджу тобі закрити свого великого рота, — сказав він і бебехнув Бадді об табличку. — Або закрити, або помити. Щоб я таких слів од тебе, Бадді, більше не чув.

Він відпустив сорочку Реппертона. Вона вилізла з його джинсів, оголивши білий, незасмаглий живіт. Кейсі подивився знову на Арні.

— То що ти казав?

— Я ішов повз місце для куріння на стадіон, щоб там пообідати, — сказав Арні. — Реппертон там курив зі своїми друзями. Він підійшов, вибив мені з руки пакет з обідом і наступив на нього. Потоптався й розчавив. — Арні неначе хотів ще щось сказати, боровся з собою, та потім проковтнув. — З цього й почалася бійка.

Але просто так це залишати я не збирався. За звичайних обставин я не ябеда, не стукач, але Реппертон явно вирішив, що має помститися за те, що його викинули з гаража Дарнелла, і не лише ваговитими стусанами. Він міг пробити дірку в кишківнику Арні, а може, і вбити його.

— Містере Кейсі, — сказав я.

Учитель подивився на мене. У нього за спиною злостиво зблиснули зелені очі Бадді Реппертона — застережно. «Тримай рота на замку, це лише між нами». Ще рік тому якась збочена гордість могла змусити мене зіграти за його правилами. Але не тепер.

— Що таке, Деннісе?

— Він ще з літа має зуб на Арні. У нього ніж, і здавалося, що він збирається його встромити.

Арні кинув на мене погляд; його сірі очі були непрозорі, і в них годі було щось прочитати. Я згадав, як він назвав Реппертона гівняром — улюблене слівце Лебея — і відчув, як по спині побігли мурашки.

— Брехло ти йобане! — мелодраматично закричав Реппертон. — Нема в мене ніякого ножа!

Кейсі тільки подивився на нього й нічого не сказав. Ванденбергу й Велчу раптом стало вкрай незатишно — і страшно. Можливе покарання за цю маленьку шарпанину вийшло за межі усунення від занять, до якого вони звикли, і тимчасового позбавлення права відвідувати школу, яке для них було не вперше, і впритул наблизилося до крайніх меж відрахування.

Мені лишалося сказати ще тільки три слова. Я подумав про це. Не хотілося. Але йшлося про Арні, Арні був моїм другом, і в найпотаємніших своїх думках я не просто здогадувався, що він планував штрикнути Арні ножем — я точно це знав. І я промовив ті три слова.

— Це викидний ніж.

Тепер очі Реппертона не просто зблиснули — вони загорілися, обіцяючи пекельний вогонь, вічні муки й нескінченне лежання на шині Беллера з гіпсом.

— Містере Кейсі, це брехня собача, — хрипким голосом сказав він. — Він бреше. Богом клянуся.

Містер Кейсі все ще мовчав. Повільно він перевів погляд на Арні.

— Каннінґем, — сказав він. — Реппертон погрожував тобі ножем?

Спочатку Арні не відповідав. А потім, тихим голосом, ледь гучнішим за зітхання, мовив:

— Так.

Тепер спопеляючий погляд Реппертона призначався нам обом.

Кейсі обернувся до Канючі Велча й Дона Ванденберга. Зненацька я побачив, що його метод залагоджувати цю справу змінився; він став рухатися повільно й обережно, наче перед кожним кроком уперед перевіряв, чи тверда під ногами земля. Містер Кейсі вже осягнув наслідки.

— У бійці з’являвся ніж? — запитав він у них.

Канючі й Ванденберг утупилися собі під ноги й нічого не відповідали. І це вже само з себе було відповіддю.

— Бадді, вивертай кишені, — наказав містер Кейсі.

— Хріна з два! — гавкнув Бадді. Голос у нього став пронизливим. — Ви не можете мене примусити!

— Якщо ти маєш на увазі, що я не маю права, то ти помиляєшся, — сказав містер Кейсі. — Якщо ти маєш на увазі, що я не можу вивернути твої кишені власними руками, якщо вирішу спробувати, тут ти теж помиляєшся. Але…

— Ага, спробуй, спробуй! — закричав на нього Бадді. — Я тобою цю стіну проб’ю, ти, виблядок, лисий коротун!

Мій шлунок безпомічно стиснувся. Я ненавидів такі сцени, ці бридкі сутички, а в такій гидотній я ще в житті участі не брав.

Але містер Кейсі тримав ситуацію під контролем і від свого курсу не відхилявся.

— Але я цього не робитиму, — закінчив він. — Ти вивернеш кишені сам.

— Ніхуя, — сказав Бадді. Він стояв спиною до задньої стіни майстерні, тому випуклості в задній кишені штанів не було видно. Поділ сорочки висів двома пом’ятими клаптями над пахом джинсів. Його очі бігали, наче в загнаної тварини.

Містер Кейсі зиркнув на Канючі й Дона Ванденберга.

— Хлопці, ви двоє йдіть у кабінет і сидіть там, поки я не прийду, — сказав їм він. — Нікуди не йдіть, у вас і без того буде купа проблем.

Вони пішли повільно, пліч-о-пліч, наче для захисту. Канючі кинув швидкий погляд назад. У головній будівлі задзеленчав дзвоник. Люди вже струмками вливалися назад; деякі з них зиркали на нас зацікавлено. Ми пропустили обід. Це не мало значення. Їсти мені перехотілося.

Містер Кейсі знову звернув увагу на Бадді.

— Ти зараз на території школи, — сказав він. — Дякуй Богові, що це так, бо якщо в тебе, Бадді, справді є ніж і якщо ти його витягав, це напад з холодною зброєю. За це саджають у тюрму.

— А ви доведіть! Доведіть! — заверещав Бадді. Щоки в нього палахкотіли, а дихав він короткими нервовими ривками.

— Якщо ти зараз же не покажеш кишені, я випишу тобі дозвіл на звільнення. А потім викличу копів, і тієї ж миті, як ти вийдеш за головні ворота, вони тебе пов’яжуть. Ти розумієш, у що ти втрапив? — учитель похмуро дивився на Бадді. — Ми тут самі даємо раду своїм справам. Але, Бадді, якщо я напишу на тебе звільнення, твоя срака перейде у їхню власність. Звісно, якщо в тебе немає ножа, тобі нічого не загрожує. Але якщо є і його знайдуть…

На мить запанувала мовчанка. Ми всі четверо застигли в німій сцені. Я сумнівався, що Бадді піде назустріч; він би взяв папірець про звільнення від нього й спробував тихцем десь сплавити ножа. Та потім до нього, напевно, дійшло, що копи прочешуть територію і знайдуть його, бо він витяг ніж із задньої кишені й кинув на асфальт. Приземлився той на кнопку випускання леза. Воно вискочило й лиховісно зблиснуло в післяобідньому сонячному світлі, вісім дюймів хромованої сталі.

Подивившись на нього, Арні витер собі рота нижнім боком долоні.

— Бадді, іди в кабінет, — тихо промовив містер Кейсі. — І чекай мене там.

— Та до сраки кабінет! — закричав Бадді. Тонким та істеричним від гніву голосом. Пасмо волосся знову впало йому на лоба, і він його рвучко відкинув. — Я забираюся з цього хуйового свинарника.

— Так, добре, чудово, — відказав містер Кейсі, без найменшої інтонації чи збудження в голосі, так, наче Бадді запропонував йому чашку кави. Тоді мені стало зрозуміло, що в Лібертівілльській старшій школі Бадді вже відучився. Жодного тобі усунення від занять чи триденного відгулу додому; його батьки одержать поштою повідомлення про відрахування на цупкому блакитному папері — у ньому пояснять, за що вигнали їхнього сина, і поінформують про їхні права та можливості згідно з чинним законодавством.

Бадді зиркнув на Арні, потім на мене. І посміхнувся.

— Я до вас доберуся, — сказав він. — Поквитаємося ще. Ви, бляді, у мене ще пожалієте, що народилися.

Він копнув ногою ніж, і той закрутився й полетів, поблискуючи. Зупинився на краю асфальтового покриття, і Бадді пішов геть, клацаючи й дряпаючи асфальт набивками на каблуках своїх мотоциклетних чобіт.

Містер Кейсі перевів погляд на нас; обличчя в нього було сумне й стомлене.

— Мені прикро, — сказав він.

— Усе нормально, — відповів Арні.

— Написати вам, хлопці, дозвіл на звільнення? Може, схочете піти додому до кінця дня.

Я скоса глянув на Арні, який саме обтрушував свою сорочку. Той похитав головою.

— Ні, не треба, — сказав я.

— Гаразд. Тоді просто дозволи на спізнення.

Ми пішли в кабінет містера Кейсі, і він виписав нам дозволи на спізнення для наступного уроку, який зовсім випадково виявився у нас спільним — фізика. Коли ми заходили в лабораторію, багато учнів кидали на нас зацікавлені погляди й перешіптувались, затуляючи роти долонями.

Наприкінці шостого уроку поширили повідомлення про відсутніх. Я зазирнув у нього й побачив прізвища Реппертона, Ванденберга й Велча, навпроти кожного стояла оцінка D. Я думав, що після уроків нас із Арні викличуть у кабінет до директора, давати пояснення міс Лотроп, завучеві з виховної роботи, про те, що сталося. Але нас не викликали.

Після уроків я пошукав Арні, бо думав, що ми поїдемо додому разом і трохи про це поговоримо, але щодо цього я теж помилявся. Він уже пішов у гараж до Дарнелла, працювати над Крістіною.

17 / Крістіна знову на дорозі

«Мустанг-форд» вишневий 66-го року,

380 кінських сил у ньому, ото нівроку,

Це, знаєш, круто, і, ти знаєш, потужно,

Що аж їздити тут якось воно не дуже[85].

Чак Беррі

Нагода нормально поговорити з Арні мені випала тільки після футбольного матчу наступної суботи. А ще то був також перший раз з дня купівлі Крістіни, коли Арні вивів її на дорогу.

Наша команда їздила в Гідден-Гіллз, приблизно за шістнадцять миль від Лібертівілля, і та поїздка на шкільному автобусі була найтихішою з усіх, у які я колись їздив. Ми наче не на гру їхали, а на ешафот. Навіть те, що їхні здобутки, 1–2, були тільки трохи кращими за наші, нікого особливо не тішило. Тренер Паффер сидів одразу за водієм, блідий і мовчазний, наче з бодуна.

Зазвичай поїздка на матч, що відбувався на полі супротивника, поєднувала в собі караван і мандрівний цирк. Другий автобус, під зав’язку набитий учасницями групи підтримки, оркестром і всіма учнями ЛСШ, які записалися «вболівальниками» («вболівальниками», Господи Боже! якби ми не закінчували старшу школу, хто б, у біса, в це повірив?), важко повз слідом за автобусом з командою. За цими двома автобусами зазвичай вервечкою вишиковувалися п’ятнадцять чи двадцять машин, здебільшого повні тінейджерів, і в більшості на бамперах були наклейки «ТЕР’ЄРИ, ДАЙТЕ ЇМ ЧОСУ!» І все це клаксонило, блимало фарами й робило все те, що ви, напевно, і самі пам’ятаєте зі шкільних часів.

Але в цю поїздку вирушили тільки автобуси з командою та групою підтримки/оркестром (та й той був неповний — у переможні роки було так, що коли не запишешся на поїздку другим автобусом до вівторка, ти в прольоті), а ще три-чотири машини пленталися позаду. Фальшиві друзі покинули нас у біді. А я сидів у командному автобусі поряд із Ленні Беронґґом, важко розмірковуючи, чи розмажуть мене того пообіддя по полю, і навіть не підозрюючи, що одна з машин позаду автобуса — це Крістіна.

Зрозумів я це тільки тоді, коли ми вибралися з автобуса вже на паркувальному майданчику старшої школи Гідден-Гіллз. Їхній оркестр уже був на полі, і гупання великого барабана під низько навислим захмареним небом розлягалося чітко й надміру гучно. То була перша по-справжньому вдала субота для американського футболу: прохолодна, хмарна й осіння.

Побачити Крістіну, припарковану біля автобуса з оркестром, уже це було несподіванкою, та коли з боку водія вийшов Арні, а з боку пасажира — Лі Кебот, я був відверто приголомшений. Ба навіть більше ніж трохи позаздрив. На ній були тісні коричневі вовняні слакси й білий пуловер з косами; розкішне біляве волосся розсипалося по плечах.

— Арні! — вигукнув я. — Привіт, старий!

— Привіт, Деннісе, — трохи сором’язливо відповів він.

Я помітив, що деякі гравці, виходячи з автобуса, теж кидали недовірливі погляди; аякже, Піцопикий Каннінґем з розкішною новенькою з Массачусеттса. Як таке могло статися, Господи Боже?

— Ти як?

— Добре, — відповів він. — Знайомий з Лі Кебот?

— На уроках бачились, — сказав я. — Привіт, Лі.

— Привіт, Деннісе. То як сьогодні, виграєте?

Я стишив голос до хрипкого шепоту.

— Усе вже на мазі. Наші дупи прикриті.

На це Арні трохи почервонів, однак Лі затулила рота долонею й захихотіла.

— Ми спробуємо, але я не знаю, — чесно зізнався я.

— Ми вболіватимемо, щоб ви перемогли, — сказав Арні. — Так і бачу заголовки в завтрашній газеті — «Непереможний Ґілдер б’є всі командні рекорди Асоціації».

— «Ґілдера госпіталізовано з переломом черепа», так буде ближче до істини, — виправив я. — Скільки з вами приїхало? Десятеро? П’ятнадцятеро?

— Більше буде місця на трибунах для тих, хто приїхав, — сказала Лі. І взяла Арні попід руку — здивувавши й потішивши його, здається. Вона мені вже подобалась. Вона могла виявитися стервом чи в глибокій відключці розуму (здається, більшість насправді вродливих дівчат — це або один, або другий випадок, без варіантів). Але так не було.

— І як твоя залізяка на колесах? — спитав я, підходячи до машини.

— Не дуже погано, — Арні рушив за мною, намагаючись усміхатися не надто широко.

Робота посунулася, і «фурія» вже була в тому стані, коли зроблений ремонт не видавався якимось безладним і дурнуватим. Іншу половину старезної іржавої решітки теж було замінено, а павутиння тріщин на вітровому склі щезло повністю.

— Ти поміняв вітрове скло, — зауважив я.

Арні кивнув.

— І капот.

Капот був чистісінький, абсолютно новий і різко контрастував з поплямованими іржею боками. Густий червоний колір пожежної машини. Бездоганний вигляд. Арні торкнувся до нього жестом власника, і доторк перетворився на пестливе погладжування.

— Ага. Його я сам поставив.

Щось різонуло мені слух. Але ж він усе сам ставив, хіба ні?

— Ти казав, що хочеш перетворити її на виставковий експонат, — сказав я. — Здається, я починаю тобі вірити.

Я обійшов Крістіну й наблизився до дверцят водія. Оббивка внутрішнього боку дверцят і підлога були досі брудними й пошарпаними, але тепер не тільки заднє сидіння мало нове покриття, а вже й переднє.

— Вона буде красунею, — сказала Лі, однак у її голосі пролунала фальшива нотка — він здався мені не таким яскравим і сповненим життя, як тоді, коли ми говорили про матч. І це змусило мене підвести на неї очі. Одного побіжного погляду цілком вистачило. Крістіна їй не подобалася. Я це зрозумів одразу, повністю й беззаперечно, як ніби вихопив з повітря один з її мозкових імпульсів. Вона спробує полюбити цю машину, бо їй подобається Арні. Але… по-справжньому вона її не любитиме ніколи.

— Отже, ти дістав дозвіл виїжджати на ній на дорогу, — сказав я.

— Ну… — зніяковів Арні. — Поки що ні. Не зовсім.

— Що ти маєш на увазі?

— Клаксон не працює, і часом, коли я тисну на гальма, вимикаються задні фари. Десь коротке замикання, але поки що не можу знайти, де саме.

Я позирнув на нове вітрове скло. На ньому висіла нова наклейка про техогляд. Арні простежив, куди я дивлюся, і примудрився глянути на мене у відповідь водночас присоромлено і з викликом.

— Вілл дав мені наклейку. Він же знає, що на дев’яносто відсотків машина готова.

«Плюс до всього, — подумав я, — у тебе побачення з красунечкою, так?»

— А на ній безпечно їздити? — спитала Лі, адресуючи своє запитання кудись посередині між Арні та мною. Вона трохи наморщила лоба — здається, відчула, що між мною та Арні раптом повіяв арктичний вітер.

— Так, — сказав я. — Думаю, що безпечно. Та й коли їдеш із Арні, це однаково що з самим стареньким Повзучим Ісусом їхати.

Це трохи розрядило напругу, яка почала збиратися між нами в повітрі. З ігрового поля домчав до наших вух незлагоджений гуркіт міді, а потім голос диригента оркестру, тонкий, але дуже виразний під низьким небом: «Ще раз, будь ласка. Це “Роджерс і Гаммерштайн”, а не рок-н-рол! Будь ласка, ще раз!»

Ми втрьох перезирнулися. Арні та я почали сміятись, а за мить до нас приєдналася й Лі. Я дивився на неї, і на мить мене знову пронизала стріла заздрощів. Своєму другові Арні я бажав лише найкращого, але вона була надзвичайна — невдовзі їй мало виповнитися вісімнадцять, красуня, ідеальна, здорова, з живою палкою цікавістю до всього, що відбувалося в її житті. Розанна теж по-своєму була вродливою, але порівняно з Лі вона виглядала як лінивець, що вирішив перекімарити на дереві.

Це тоді я її захотів? Тоді я захотів дівчину свого найкращого друга? Ага, здається, так воно і є. Але клянуся вам, я б нізащо в житті до неї не підкочував, якби все склалося інакше. От тільки я не думаю, що все могло скластися інакше. Чи, може, мені просто хочеться так думати.

— Арні, краще ходімо вже, бо не встигнемо зайняти гарні місця на трибунах для гостей, — з гідним леді сарказмом сказала Лі.

Арні всміхнувся. Вона все ще злегка тримала його за руку, і його це, судячи з вигляду, досі спантеличувало. Та чому б і ні? Якби я був на його місці, і біля мене вперше стояла жива дівчина, та ще й така гарненька, як Лі, я б уже на три чверті був у неї закоханий. Я не бажав йому з нею нічого, крім добра. Здається, я хочу, щоб ви мені вірили, навіть якщо ви не повірите жодному моєму слову з того, що я розповідатиму вам з цього моменту й далі. Якщо хтось і заслуговував на маленький шматочок щастя, то це Арні.

Решта команди вже пішли в роздягальню для гостей в глибині спортзального крила школи, і тренер Паффер вистромив носа у двері.

— Містере Ґілдер, чи не могли б ви удостоїти нас своєю присутністю? — гукнув мене він. — Я розумію, що забагато прошу, і маю надію, що ви пробачите мені, якщо у вас є важливіші справи, але якщо немає, то чи не будете ви такі ласкаві принести свою філейну частину в цю роздягальню?

— Це «Роджерс і Гаммерштайн», а не рок-н-ро-оол, — пробурмотів я до Арні та Лі й припустив бігом до спортзалу.

Я пішов до роздягалень (тренер уже сховався всередині), а Арні з Лі рушили до трибун. На півдорозі до дверей я зупинився й повернувся до Крістіни. Хоч і запізнювався на перевдягання. Підходив я до неї, описуючи широке коло — бо той абсурдний забобон щодо того, що не можна наближатися до цієї машини спереду, досі не вивітрився з мене.

Ззаду я побачив дилерський реєстраційний знак штату Пенсильванія, що тримався на пружині. Я відтягнув його донизу й побачив на звороті стрічку з рельєфним тисненням: ЦЕЙ ЗНАК — ВЛАСНІСТЬ ГАРАЖА ДАРНЕЛЛА, ЛібертівіллЬ, ШТАТ ПЕНС.

Я відпустив номер (він зі стуком став на місце) і підвівся, хмурячись. Дарнелл дав йому наклейку, хоча цій машині було ще далеко до стану, безпечного для їзди дорогами; Дарнелл позичив йому дилерський реєстраційний знак, щоб він міг повезти Лі на матч. А ще він перестав бути для Арні «Дарнеллом»; сьогодні той назвав його Віллом. Цікаво, але не надто втішно.

Я подумав: «Невже Арні такий дурний, що думає, ніби Вілли Дарнелли цього світу роблять послуги від доброти душевної?» Хотілося сподіватися, що ні, але твердої певності я не мав. Щодо Арні я вже не мав певності ні в чому. За останні кілька тижнів він разюче змінився.

Ми збіса здивували самих себе й перемогли в тій грі — як потім виявилося, то був один з двох матчів, у яких ми виграли за весь той сезон… хоча коли він закінчився, мене вже в команді не було.

Ми не мали права на виграш; на поле ми вийшли, почуваючись невдахами, і жеребкування теж програли. «Гіллмени» (тупа назва для команди, але якщо так замислитись, то що мудрого в назві «Тер’єри»?) за перші два програші рвонули вперед на сорок ярдів, пройшовши крізь нашу лінію оборони, як сир у розрізане черево гусака. А потім, на третьому ході — їхній третій даун поспіль — їхній квотербек провтикав м’яч. Його підхопив Ґері Тардифф і спокійно, прогулянковим кроком пройшов шістдесят ярдів у залікову зону. З його обличчя не сходила широчезна задоволена усмішка.

«Гіллмени» та їхній тренер осатаніло протестували, мовляв, м’яч був біля лінії атаки, але судді не погодились, і ми стали вести в грі з рахунком 6:0. З мого місця на лавці мені було видно гостьові трибуни, і я бачив, що нечисленні лібертівілльські фани шаленіють. Напевно, вони мали повне право; ми вперше за весь сезон повели в грі. Арні й Лі махали прапорцями «Тер’єрів». Я помахав їм. Лі побачила мене, помахала у відповідь і тицьнула ліктем Арні. Той теж махнув рукою. Вигляд у них там був такий, наче вони вже нерозлийвода, і в мене це викликало широченну усмішку.

Що ж до самої гри, то після того вдалого рахунку ми вже йшли вперед і не озиралися. На нашому боці була ця містична штука — інерція. Може, один-єдиний раз за весь той рік. Я не побив рекорд у загальному заліку тачдаунів в Асоціації, як віщував Арні, але забив тричі, і один раз — у забігу на дев’яносто ярдів, найдовшому за все моє життя. На час хафтайму рахунок був 17:0, і тренер відчув себе новою людиною. Він уже бачив попереду нас повний розворот на 360 градусів, найвеличніше повернення переможця в історії Асоціації. Звісно, усе це виявилося мріями ідіота, але того дня він був дуже радісний, і я за нього тішився, так само, як за Арні й Лі, що вони знайомляться ближче, так легко і невимушено, поєднані грою.

Друга половина матчу була вже не така райдужна; наш захист вирішив обрати ту саму тактику лежання долілиць, що в і перших трьох іграх, та все одно суперникам нас уже було не наздогнати. Ми виграли з рахунком 27:18.

На половині четвертої чверті тренер забрав мене з поля й замінив Браяном Макнеллі, який мав стати моєю заміною наступного року — однак насправді, як показало життя, це сталося навіть раніше. Я помився, перевдягнувся й вийшов надвір, коли прозвучав сигнал про дві хвилини до кінця матчу.

На паркувальному майданчику було повно машин, але безлюдно. З поля долинули дикі крики — то фанати «Гіллменів» заохочували свою команду зробити неможливе за останні дві хвилини гри. З цієї відстані все воно здавалося таким самим неважливим, яким, без сумніву, й було.

Я попрямував у бік Крістіни.

Вона стояла там, зі своїми поцяткованими іржею бортами, своїм новим капотом і своїми хвостовими «плавцями», що, здавалося, були завдовжки з тисячу миль. Динозавр з темної негритянської епохи 1950-х, коли всі нафтові мільйонери були з Техасу, а янківський долар вибив усе лайно з японської єни, а не навпаки. У ті часи, коли Карл Перкінс[86] співав про рожеві бриджі, а Джонні Гортон[87] — про танці всю ніч на дерев’яній підлозі корчми, а найбільшим кумиром підлітків у країні був Едд «Кукі» Бернс[88].

Я торкнувся Крістіни. Спробував попестити її так, як це робив Арні, вподобати її заради Арні, так, як це робила Лі. Авжеж, якщо хтось і міг примусити себе вподобати Крістіну, то це мав бути я. Лі знала Арні лише місяць. Я ж його знав усе своє життя.

Я ковзнув рукою по іржавій поверхні й згадав Джорджа Лебея, і Вероніку, і Риту Лебей, і десь у процесі цього пригадування рука, яка повинна була пестити, стислася в кулак, і я несподівано гупнув ним по борту Крістіни, з усієї сили — так, що аж боляче стало й захотілося тихо сміятися, наче обороняючись, і подумати, що, в біса, я роблю.

Шелест іржі, що сипалася на асфальт маленькими пластівцями.

Гупання велокого барабана на футбольному полі, як серцебиття велетня.

Стукіт мого власного серця.

Я натиснув на ручку передніх дверцят.

Замкнено.

Я облизав губи й зрозумів, що мені страшно.

Було таке відчуття (дуже смішне, обрегочешся) … було таке відчуття, що ця машина мене не любить, що вона підозрює мене в бажанні стати перепоною між нею та Арні, і ставати перед нею я не хотів тому, що…

Я знову розсміявся, та потім згадав свій сон, і стало не до сміху. Усе це надто нагадувало його, щоб я міг почуватися комфортно. Гримкий голос у гучномовці тут, у Гідден-Гіллз, належав, звісно, не Чаббі Маккарті, однак решта антуражу була якимось сонним неприємним déjà vu — галас уболівальників, звуки від зіткнення пухких від набивки тіл, свист вітру в кронах дерев, що здавалися вирізаними з паперу на тлі затягнутого хмарами неба.

Двигун вистрелить. Машина нахилиться вперед, підніметься, знову нахилиться, знову підніметься. А потім заверещать шини, так, ніби вона загарчить на мене…

Я відігнав од себе цю думку. Час уже перестати потурати собі з усім цим психічним лайном. Час — уже давно, насправді, — узяти свою уяву під контроль. Це автомобіль, не жива істота, а машина, і зовсім не Крістіна, а просто «плімут-фурія» 1958 року, що зійшла з конвеєра в Детройті разом із чотирмастами тисячами таких самих, як вона.

Допомогло… в усякому разі тимчасово. Щоб продемонструвати, як мало я її боюсь, я став на коліна й зазирнув під днище. І те, що я там побачив, було навіть божевільнішим за ремонт верхньої частини навмання. Три новенькі ресори «Плежурайзер», але четверта — темна, вкрита брудним мастким наростом руїна, така древня, наче була тут завжди. Вихлопна труба виявилася такою новою, що досі сріблясто виблискувала, а от глушник, здавалося, був щонайменше середнього віку, і його приймальна труба була в дуже поганій формі. Я дивився на цю трубу, думав про вихлопи, які можуть просочитися з неї в салон, і раптом у голові знову спалахнув непроханий спогад про Вероніку Лебей. Тому що вихлопи можуть убивати. Вони…

— Деннісе, а що це ти робиш?

Напевно, тривоги в мені було все ж більше, ніж я думав, бо я стрілою підхопився на ноги, відчуваючи, як тріпоче в горлі серце. То був Арні. Вираз обличчя в нього був холодний і злий.

Бо я дивився на його машину? Чого це мало його розлютити? Слушне запитання. Але він розлютився, це було очевидно.

— Я оглядав твою лиху тачку, — якомога недбалішим тоном сказав я. — А де Лі?

— Їй потрібно було в дамську кімнату, — відповів Арні, закриваючи тему. Його погляд не відривався від мого обличчя. — Деннісе, ти найкращий друг, який у мене є, найкращий з усіх, яких я мав у житті. Днями ти врятував мене від поїздки в лікарню, коли Реппертон витяг ніж, я це прекрасно усвідомлюю. Але не смій нічого виробляти в мене за спиною, Деннісе. Нізащо й ніколи.

На футбольному полі розлігся оглушливий тріумфальний крик — то «Гіллмени» здобули останнє очко в грі, коли до кінця матчу лишалося менше тридцяти секунд.

— Арні, я не розумію, про що ти говориш, чорт забирай, — сказав я. Але винуватим почувався. Я почувався винуватим так само, як тоді, коли він представив мене Лі, — за те, що окинув її оцінювальним поглядом, за те, що трохи її хотів — дівчину, яку Арні вочевидь хотів мати сам. Але… виробляти щось у нього за спиною? Невже я щось виробляв?

Напевно, він міг це сприйняти саме так. Я знав, що його ірраціональна… зацікавленість, одержимість, як хочете, так і називайте… його ірраціональне щось у ставленні до цієї машини було замкненою кімнатою в будинку нашої дружби, місцем, куди мені не дозволено було заходити, якщо не хотів накликати на свою голову біду. І хай він застукав мене й не за спробою висадити двері, то в усякому разі побачив, як я підглядаю в замкову шпарину.

— А я думаю, ти чудово розумієш, про що я говорю, — сказав він, і я з якимось утомленим переляком відзначив про себе, що він не просто трохи сердитий — він казиться від люті. — Ти, мій батько, моя мати — ви всі шпигуєте за мною «задля мого ж добра», так воно і є, правда ж? Тебе підсилали в гараж до Дарнелла, щоб рознюхав, так?

— Слухай, Арні, почекай…

— А ти думав, я не взнаю? Я тоді промовчав — бо ми друзі. Але я знаю, Деннісе. Має бути межа, і я її мушу провести зараз. Знаєш що? Дай моїй машині спокій і перестань пхати носа туди, куди тебе не просять.

— По-перше, — сказав я, — не твої батько й мати. Твій батько піймав мене наодинці й спитав, чи не міг би я з’їздити подивитися, що ти робиш з машиною. Я охоче погодився, бо самому було цікаво. Твій тато завжди добре до мене ставився. Що я повинен був йому сказати?

— Ти повинен був сказати «ні».

— Ти не доганяєш. Він на твоєму боці. Твоя мати досі сподівається, що з цього нічого не вийде — таке в мене було враження. Але Майкл справді розраховує на те, що ти її відремонтуєш. Він так сказав.

— Аякже. Це він шукав, як до тебе підібратися, — Арні посміхався ледь не єхидно. — Серйозно. Усе, що його цікавить, — зайвий раз переконатися, що я нікчема. Вони обоє тільки в цьому зацікавлені. Вони не хочуть, щоб я дорослішав, бо тоді їм доведеться змиритися з тим, що вони старіють.

— Чувак, це занадто жорстко.

— Це ти так думаєш. Може, ти, Деннісе, такий слабий на голову тому, що ріс у напівнормальній сім’ї. Вони мені запропонували нову тачку, після того, як школу закінчу, ти знав? Усе, що я для цього мав зробити, — відмовитися від Крістіни, заробити всі оцінки «А» й погодитися вступити в Горлікс… де вони зможуть тримати мене під невсипущим наглядом наступні чотири роки.

Я не знав, що сказати. Так, то було вкрай дебільно.

— Тому, Деннісе, не пхай носа не у свої справи. Це все, що я хочу сказати. Нам обом від цього буде тільки ліпше.

— Усе одно я йому нічого не розповідав, — сказав я. — Тільки те, що ти потроху різного зробив. Мені здалося, йому полегшало.

— Ага, ще б пак.

— Я ж поняття не мав, що вона вже практично готова їздити. Але ще не до кінця. Я зазирнув під дно, там вихлопна труба не в порядку. Сподіваюся, ти їздиш із відчиненими вікнами.

— Не вказуй мені, як на ній їздити! Я знаю більше про те, чому і як їздять машини, ніж ти коли-небудь знатимеш!

Отут він мене і збісив. Мені це було неприємно… не хотів я сваритися з Арні, особливо в той момент, коли от-от мала підійти Лі… але я відчував, як хтось нагорі, у мозковій кімнаті, починає одну за одною натискати ті червоні кнопки.

— Тут ти, напевно, правий, — контролюючи свій голос, промовив я. — От тільки не знаю, чи багато тобі відомо про людей. Вілл Дарнелл дав тобі незаконну наклейку — якби тебе зупинили, він би позбувся свого сертифікату на право проводити технічний огляд. Він дав тобі дилерський номерний знак. Чому він усе це зробив, Арні?

Уперше за весь час Арні став у захисну позу.

— Я тобі казав. Він знає, що я працюю.

— Не будь тупаком. Цей тип калічному крабу костур не позичить, якщо це буде йому невигідно, і ти прекрасно це знаєш.

— Деннісе, заради Бога, може, перестанеш пхати в це носа?

— Слухай, — я зробив крок уперед, до нього. — Мені похрін, є в тебе машина чи ні. Я просто не хочу, щоб ти через неї вляпався в неприємності. Чесно.

Він невпевнено подивився на мене.

— Тобто, чого ми одне на одного визвіряємось? Бо я зазирнув під твою тачку, щоб подивитись, як висить вихлопна труба?

Але то було не все, що я робив. Дещо… але не зовсім усе. І я думаю, ми обидва це знали.

На футбольному полі пролунав фінальний глухий постріл пістолета. Почалася мжичка, холоднішало. Ми розвернулися на звук пістолета, і я побачив, що до нас іде Лі, несучи їхні з Арні прапорці. Вона помахала. Ми помахали у відповідь.

— Деннісе, я можу подбати про себе сам, — сказав він.

— Добре, — просто відповів я. — Сподіваюся, що можеш.

Раптом мені закортіло спитати в нього, чи глибоко він уже загруз із Дарнеллом. А то було запитання, яке я не міг поставити; це спричинило б ще гіршу сварку. Прозвучали б такі слова, яких уже ніколи й нізащо не виправити.

— Я можу, — повторив він. Торкнувся своєї машини, і жорсткий погляд пом’якшав.

Я відчув полегкість, до якої домішувався страх — полегкість, бо зрештою ми не посваримося; ми обидва зуміли уникнути того, щоб наговорити одне одному непоправного. Але також мені здалося, що зачинилася не лише одна кімната нашої дружби; зачинилося ціле бісове крило. Він абсолютно й повністю відкинув те, що я хотів йому сказати, і цілком чітко позначив умови для продовження цієї дружби: усе буде добре, якщо ти робитимеш так, як я тобі кажу.

А це було якраз ставлення його батьків, от тільки він цього збоку побачити не міг. Але, думаю, десь би та й дізнався про це.

Підійшла Лі; у її волоссі зблискували краплинки дощу. Вона розчервонілася, очі блищали від хорошого здоров’я й хорошого збудження. Від неї йшли хвилі наївної і невипробуваної сексуальності, від якої в мене трохи паморочилося в голові. Хоча не я був головним об’єктом її уваги; ним був Арні.

— Як усе закінчилося? — спитав Арні.

— Двадцять сім — вісімнадцять, — сказала вона й тріумфально додала: — Ми їх знищили. А де ви були?

— Про машини тринділи, — відповів я, і Арні кинув на мене здивовано-веселий погляд. Принаймні почуття гумору не вивітрилося з нього разом зі здоровим глуздом. І я подумав, що в тому, як він на неї дивиться, є певні причини для надії. Він закохувався в неї, безоглядно й по вуха. Поки що цей політ відбувався повільно, але якщо все правильно складеться, то процес стопудово піде швидше. Мені реально було цікаво, як це сталося — як вони зійшлися. Шкіра обличчя в нього покращилася і він мав непоганий вигляд, але то був вигляд книжкового хробака-окулярника. Арні не був хлопцем того різновиду, якого могла б хотіти Лі Кебот; радше можна було очікувати, що вона виснутиме на американській шкільній версії Аполлона.

Люди струмками текли по футбольному полю: наші гравці та їхні, наші фанати та їхні.

— Про машини тринділи, — злегка насмішкувато повторила Лі. Потім повернула обличчя до Арні й усміхнулася йому. А він у відповідь розплився в усмішці, щасливій і дурнуватій, від якої в мене одразу потепліло на душі. Лише дивлячись на Арні, я розумів, що коли Лі до нього так усміхається, Крістіна зникає десь у найдальшому кутку його свідомості; вона відходить на задній план і займає належне їй місце — транспортного засобу.

І мене це дуже навіть влаштовувало.

18 / На трибунах

О Господи, купиш мені «мерседес-бенц»?

Усі мої друзі їздять на «порше»,

Я хочу компенсацію хоч десь…[89]

Дженіс Джоплін

Перші два тижні жовтня я часто бачив Арні й Лі в коридорах. Спочатку вони спиралися то на його шафку, то на її, розмовляли, поки не дзеленчав дзвоник на перевірку відвідування; потім трималися за руки; потім виходили зі школи разом, обіймаючись. Це сталося. Говорячи жаргоном старшокласників, вони почали «ходити разом». Але я думав, що не просто ходити. Я думав, що між ними кохання.

Крістіни я не бачив з того самого дня, як ми перемогли «Гідден-Гіллз». Очевидно, вона повернулася до Дарнелла для проведення подальших робіт — може, такою була угода між Арні та Дарнеллом, коли того дня власник гаража видав йому дилерський реєстраційний знак і нелегальну наклейку. «Фурії» я не бачив, зате часто натрапляв на Лі й Арні… і багато про них чув. Вони спричинили фурор і плітки. Дівчата хотіли знати, що вона в ньому знайшла, заради всього святого; хлопці, завжди практичніші й прозаїчніші, хотіли тільки знати, чи мій чахлий друзяка вже зумів залізти їй у трусики. Ні те, ні те мене не цікавило, але час від часу я все-таки замислювався — а що Реджина й Майкл думають про надзвичайний випадок першого кохання в їхнього сина?

Одного понеділка в середині жовтня ми з Арні разом їли в обід свої сендвічі на трибунах біля футбольного поля, як і планували того дня, коли Бадді Реппертон витяг ніж — і за це його справді відрахували. Канючі й Дона відправили погуляти на три дні. Станом на той день вони поводились як взірцеві слухняні хлопчики. А тим не-надто-приємним часом футбольну команду ще двічі переїхали катком. Наш командний залік тепер становив 1–5, і тренер Паффер знову поринув у сердиту мовчанку.

Мій пакет з обідом був не такий наповнений, як у день Реппертона й ножа; єдина чеснота, яку я вбачав у нашому 1–5, — ми тепер так безнадійно відстали від «Ведмедів з Рідж-Рок» (у них було 5-0-1), що для нас було б неможливо якось прорватися в Асоціації, поки автобус із їхньою командою не звалиться з краю урвища.

Ми ніжилися на лагідному жовтневому сонці — не за горами вже було свято маленьких примар у простирадлах і гумових масках та костюмів Дарта Вейдера з «Вулворта» — активно перемелюючи їжу щелепами й не надто багато залишаючи на потім. Арні мав фаршироване яйце і обміняв його на один з моїх сендвічів з м’ясним рулетом. Здається, батьки дуже мало знають про таємне життя своїх дітей. Щопонеділка, починаючи з першого класу, Реджина Каннінґем клала Арні в пакет з обідом фаршироване яйце, і щодня після того, як у нас на вечерю був м’ясний рулет (у неділю на вечерю зазвичай), у моєму пакеті лежали сендвічі з холодним м’ясним рулетом. Я завжди ненавидів м’ясний рулет, а Арні завжди ненавидів фаршировані яйця, хоча я ніколи не бачив, щоб він хоч раз відмовився від яєць, коли їх було приготовано по-іншому, байдуже як. І я часто загадувався над тим, що б сказали наші матері, якби довідалися, як мізерно мало з тих сотень фаршированих яєць і десятків сендвічів із холодним м’ясним рулетом, покладених кожному з їхніх синів у пакети з обідами, насправді було з’їдено тими, кому вони призначалися.

Я перейшов до печива, а Арні — до своїх інжирових батончиків. Він зиркнув на мене, щоб переконатися, що я дивлюсь, а потім демонстративно запхав усі шість батончиків до рота й захрумтів, гротескно надимаючи щоки.

— Господи, яка бридота! — вигукнув я.

— Унг-унг-гут-унг, — відповів Арні.

Я взявся тицяти пальцями йому в боки, у ті місця, де йому завжди було дуже лоскотно, й закричав:

— Намну тобі боки, Арні, дивись, бо намну тобі боки!

Арні розсміявся, і в повітря з його рота пурхнули леткі крихти подрібнених батончиків. Я розумію, що розказую гидоту, але нам було дуже смішно.

— Денніфе, перефтань! — сказав Арні повним батончиків ротом.

— Що-що ти кажеш? Я тебе не розумію, варвар ти сраний, — я не припиняв тицяти його пальцями, «мнучи йому боки», як ми це називали в дитинстві (а тепер цей вислів чомусь загубився в пісках часу), і він звивався, і викручувався, і сміявся.

Зробивши один потужний ковток, він відригнув.

— Каннінґем, ти така свиня, — прокоментував я.

— Я знаю, — судячи з вигляду, його це страшенно тішило. Та, може, і тішило насправді; наскільки мені відомо, він більше ні перед ким і ніколи не показував фокуса «шість-інжирових-батончиків-за-раз». Якби він зробив це перед своїми батьками, Реджина напевно народила б їжачка, а Майкл дістав би крововилив у мозок.

— А найбільше їх ти скільки за раз з’їдав? — спитав я в нього.

— Якось — дванадцять. Але думав, що вдавлюся.

Я пирхнув зі сміху.

— А Лі вже показував?

— До випуску приберігаю. І боки їй трохи намну також, — тут ми обидва розреготалися, і я зрозумів, як сильно мені часом бракує Арні. У мене був футбол, студентська колегія, нова дівчина, яка (я сподівався) погодиться подрочити мені перед тим, як закінчиться сезон кіно просто неба. Уламати її на щось більше я й не сподівався; вона була занадто зачарована сама собою. Хоча пробувати це зробити було весело.

Навіть попри все це насичене життя, я скучав за Арні. Спочатку була Крістіна; тепер — Лі й Крістіна. У такому порядку, хотілося сподіватися.

— А де вона сьогодні? — спитав я.

— Захворіла. У неї місячні, мабуть, болить сильно.

Я подумки здійняв свої внутрішні брови. Якщо вона обговорює з ним свої жіночі клопоти, то вони вже дуже близькі.

— А як ти того дня примудрився запросити її на футбол? — спитав я. — Тоді, коли ми грали в Гідден-Гіллз.

Арні розсміявся.

— Це єдиний футбольний матч, на якому я побував з десятого класу. Деннісе, ми принесли тобі удачу.

— Ти просто їй подзвонив і запросив?

— Ледь не спасував. То було взагалі моє перше в житті побачення, — він сором’язливо позирнув на мене. — Тієї ночі спав, здається, не більше двох годин. Після того, як я їй подзвонив і вона погодилася зі мною поїхати, я перелякався на смерть, що виставлю себе ідіотом чи що припреться Бадді Реппертон і полізе в бійку, чи ще щось таке станеться.

— Ти все тримав під контролем, як мені здалося.

— Правда? — зрадів Арні. — Що ж, це добре. Але мені було страшно. Знаєш, вона розмовляла зі мною в коридорах, питала про завдання й усе таке. Записалася в шаховий клуб, хоча грає вона не дуже… але потроху стає краще. Я її навчаю.

«Не сумніваюся, кобель ти такий», — подумав я, але вголос цього не сказав, бо в пам’яті ще свіжий був той момент, коли він визвірився на мене в Гідден-Гіллз. Крім того, я хотів про все почути. Було цікаво. Бо підкорити таку приголомшливу красуню, як Лі Кебот, — це вам не абищо, а реальна перемога.

— Тому через деякий час я почав думати, що, може, вона мною цікавиться, — продовжив Арні. — До мене це дійшло трохи пізніше, ніж до інших хлопців — таких, як ти, наприклад.

— Звісно, я ж серцеїд, — сказав я. — «Секс-машина», як співав колись Джеймс Браун.

— Та ніяка ти не секс-машина. Але ти знаєш, як спілкуватися з дівчатами, — серйозно відказав Арні. — Ти їх розумієш. А я їх тупо боявся. Ніколи не знав, що сказати. І досі, здається, не знаю. Лі не така, як інші. Я боявся запросити її на побачення, — на секунду він неначе замислився над цим. — Я про те, що вона вродлива дівчина, дуже вродлива. Деннісе, ти так не думаєш?

— Так. Наскільки я можу судити, вона найкрасивіша в усій школі.

Він задоволено всміхнувся.

— Я теж так думаю… але я думав, може, я так думаю тільки тому, що кохаю її так сильно.

Я глянув на свого друга, в надії, що він не вляпається більше, ніж зможе пережити. Хоча, звісно, на той момент я ще поняття не мав, що насправді означає «вляпатись».

— Але якось я почув, як у хімлабораторії балакали двоє хлопців — Ленні Беронґґ і Нед Страумен. Нед розказував Ленні, що він звав її на побачення, а вона йому відмовила, але дуже ввічливо… як ніби коли він наступного разу її запросить, то вона, може, і погодиться. І я собі уявив, як вони вже навесні починають зустрічатися, і приревнував. Це безглуздо. Тобто вона йому відмовила, а я ревную, ти уявляєш?

Усміхнувшись, я кивнув. На футбольному полі учасниці групи підтримки відпрацьовували нові рухи. Я вважав, що вони нашій команді не надто вже й допомагають, але дивитися на них було приємно. О тій ясній полуденній порі їхні тіні збиралися калюжками під їхніми п’ятами на зеленій траві.

— Ще що мене зачепило — Нед говорив так, ніби його це зовсім не бісило… і соромно не було… і зневаженим він не почувався. Він просто спробував витягти дівчину на побачення, дістав відкоша, і все. Я вирішив, що теж так можу. Та все одно, коли я їй телефонував, то пітнів, як свиня. Чувак, це був такий капець. Я все уявляв, як вона розсміється мені в трубку й скаже щось типу: «Щоб я пішла з тобою, мала потворо? Оце ти розмріявся! Я ще не в такій безвиході!»

— Ага, — сказав я. — Ніяк не вкурю, чому вона так не сказала.

Він тицьнув мене пальцем у живіт.

— Кишки намну, Деннісе! Ригати будеш!

— Забудь. Розказуй далі.

Арні знизав плечима.

— Та особливо нема чого розказувати. На мій дзвінок відповіла її мати й сказала, що зараз її покличе. Я почув, як клацнула об столик слухавка, і ледь не повісив свою, — Арні розвів вказівний і великий пальці на дюйм. — Отак близько був до того, щоб покласти слухавку. Отака херня.

— Мені це знайомо, — сказав я, і то була правда… ти переживаєш, що тебе засміють, уявляєш ту чи іншу міру презирства, байдуже, хто ти: футболіст чи якийсь прищуватий малий чотириокий прицуцько… але навряд чи я міг зрозуміти, наскільки болісно це все насправді переживав Арні. Його вчинок вимагав монументальної хоробрості. Це така дрібничка — побачення, але в нашому суспільстві за цим простим поняттям вирують неабиякі пристрасті. Є такі хлопці, які за весь період старших класів так і не наважуються запросити якусь дівчину на побачення. Ні разу, за всі чотири роки. І це не лише один-два хлопці, їх таких повно. І є багато сумних дівчаток, яких ніколи не запрошують. Якщо зупинитися й задуматися над цим, то це дуже гівняно. Багатьом людям боляче. Я дуже туманно уявляв собі той оголений жах, який, напевно, відчував Арні, чекаючи, коли Лі підійде до телефону; те відчуття подиву-переляку від того, що він збирався запросити на побачення не просто якусь дівчину зі школи, а найкрасивішу дівчину всієї школи.

— Вона відповіла, — розповідав далі Арні. — Сказала «Алло?» А я, чувак, не зміг із себе й слова видушити. Я намагався, але з горла виходив тільки тоненький свист повітря. Тому вона сказала «Алло, хто це?», наче подумала, що то якісь жартівники бавляться, і я подумав: «Це якась маячня. Якщо я можу з нею розмовляти в коридорі, то й по чортовому телефону повинен уміти поговорити, усе, що вона може сказати, — “ні”, тобто не застрелить же вона мене чи ще щось, якщо я запрошу її на побачення». Тому я сказав: «Привіт, це Арні Каннінґем», а вона відповіла: «Привіт», і бла-бла-бла, фігня-фігня-фігня, і тут до мене доходить, що я ж не знаю навіть, куди хочу її повести, і в нас уже закінчуються теми для розмов, скоро вона покладе слухавку. Тому я спитав її про перше, що стрельнуло в голову: чи не хоче вона в суботу піти на футбольний матч? Вона сказала, що з радістю, отак з місця в кар’єр, наче тільки й чекала, коли я вже її запрошу, розумієш?

— Та мабуть, чекала.

— Ага, мабуть, — Арні спантеличено прокрутив цю думку в голові.

Продзеленчав дзвоник, сигналізуючи, що до п’ятого уроку лишилося п’ять хвилин. Ми з Арні повставали. Дівчата з групи підтримки подріботіли геть із поля, звабливо тріпочучи спідничками.

Ми спустилися з трибун, повикидали пакети в один зі сміттєвих баків, розмальований у шкільні кольори (помаранчевий і чорний, до речі, про Геловін) і почимчикували до школи.

Арні все ще всміхався, пригадуючи, як усе тоді склалося, той перший раз із Лі.

— Запросити її на гру було чистої води безглуздям.

— Ну дякую, — сказав я. — Це мені за те, що я щосуботи після обіду граю до болю в серці, так?

— Ти зрозумів, про що я. А потім, після того, як вона погодилася зі мною піти, у мене виникла ця реально жахлива думка, і я подзвонив до тебе, пам’ятаєш?

Раптом я згадав. Він телефонував мені, щоб спитати, чи де буде того тижня проходити матч: на нашому стадіоні чи на їхньому, — і новина про те, що він відбудеться в Гідден-Гіллз, здавалося, убила його морально.

— І от у мене побачення з найкрасивішою дівчиною в школі, я від неї нетямлюся, а виявляється, що гра буде на полі суперника, і моя машина стоїть у Вілловому гаражі.

— Ви могли поїхати автобусом.

— Це я тепер знаю, а тоді не знав. Автобус завжди був забитий ще за тиждень до гри. Я ж не знав, що багато народу перестає їздити на матчі, коли команда починає програвати.

— Не нагадуй, — сказав я.

— Тому я пішов до Вілла. Я знав, що Крістіна б нас довезла, але допуск до експлуатації світить їй ще не скоро. Розумієш, я був у відчаї.

«Наскільки у відчаї?» — холодно й раптово подумалося мені.

— І він пішов мені назустріч. Сказав, що розуміє, як це важливо, і якщо… — Арні замовк; наче замислився. — Оце й уся історія великого побачення, — незграбно закінчив він.

І якщо…

Але то було не моє діло.

«Будь його очима», — сказав мені тато.

Але я відігнав цю думку якнайдалі.

Ми саме проминали місце для куріння, майже порожнє — тільки троє хлопців і двоє дівчат похапцем докурювали косяк. Вони його тримали в саморобному мундштуку з сірникової коробки-книжечки, і в мої ніздрі прослизнув виразний запах травки, такий схожий на аромат осіннього листя, що димиться в повільному вогні.

— Бадді Реппертона не бачив? — спитав я.

— Ні, — відповів Арні. — І не хочу. А ти?

Я бачив цього вилупка один раз, у «Щасливому газі Ванденберга», заштатній автозаправці на трасі 22 у Монровіллі. Та діра належала батькові Дона Ванденберга і з часу арабського нафтового ембарго в 1973-му балансувала на хиткому краю прірви банкрутства. Бадді мене не бачив; я просто швидко проїхав повз них.

— Так щоб розмовляв, то ні.

— Ти хочеш сказати, він розмовляти вміє? — презирливо скривився Арні, що було на нього не схоже. — От гівняр.

Мене аж пересмикнуло. Знову те слівце. Замислившись над цим, я собі сказав: «Та хрін з ним», — і прямо запитав в Арні, де він підчепив конкретно це слово.

Він задумливо подивився на мене. Зненацька задзеленчав другий дзвоник, галасуючи на стіні шкільної будівлі. Ми могли запізнитися на урок, але тієї миті мене це не гребло ніяк.

— Пам’ятаєш той день, коли я купив машину? — спитав він. — Не той, коли завдаток давав, а коли вже купив?

— Звісно.

— Я зайшов у будинок разом з Лебеєм, а ти чекав надворі. У нього була крихітна така кухня, стіл вкритий скатертиною в червону клітинку. Ми посідали, і він запропонував мені пиво. Я подумав, що краще буде взяти. Мені дуже хотілося мати цю машину, тому я не хотів його якось, ну розумієш, образити. Тому ми пили пиво, і його понесло, була довга буркотлива… як же це сказати? Тирада, напевно, так. Тирада про те, як усі гівнярі проти нього змовилися. Деннісе, то було його слівце. Він сказав, що то гівнярі змушують його продати машину.

— Що він мав на увазі?

— Мабуть, те, що він уже застарий, щоб сідати за кермо, але казати це такими словами він не хотів. В усьому були вони винні. Гівнярі. Гівнярі вимагали, щоб він кожні два роки перескладав іспит з водіння, і щороку проходив огляд в окуліста. Його турбував окуліст. І він сказав, що на всій вулиці його не люблять. Ніхто не любить. Тому хтось пожбурив у машину каменем. Усе це я розумію. Але не розумію, чому… — Арні зупинився у дверях, забувши про те, що ми запізнюємося на урок. Руки він тримав у задніх кишенях джинсів. І сердито супився. — Деннісе, я не розумію, чому він довів Крістіну до такого жалюгідного стану. У якому вона була, коли я її купляв. Він же про неї відгукувався так, наче дуже її любив — я знаю, ти думаєш, що це він покупця так заманював, але ні… а потім, коли закінчували, коли він уже гроші рахував, то прогарчав: «Гівняна тарадайка, та шоб я, блядь, здох, коли знаю, нахріна вона тобі, хлопче. Це така пизда волохата». А я сказав щось типу, що я думаю її поремонтувати, щоб була гарна. А він сказав: «Аякже, аякже. Якшо гівнярі тобі дозволять».

Ми зайшли всередину. Містер Леере, вчитель французької, мчав кудись по коридору на всіх парах, і його лисина зблискувала під лампами денного світла.

— Хлопці, ви спізнюєтеся, — роздратованим голосом промовив він, дуже нагадуючи мені білого кролика з «Аліси в Країні Див». Ми припустили коридором, поки він не зник з очей, а далі знову перейшли на неспішний крок.

Арні сказав:

— Коли Бадді Реппертон на мене напав, я страшно перелякався, — він стишив голос, усміхнений, проте серйозний. — Я ледь у штани не надзюрив, якщо хочеш знати правду. Хай там як, здається, я вжив Лебеєве слівце, навіть не подумавши. Але до Реппертона воно добре підходить, ти так не думаєш?

— Так.

— Я пішов, — сказав Арні. — Інтеграли, потім «Автомайстерня-три». Здається, я цілий курс вивчив за ці два місяці, поки ремонтував Крістіну.

Він поспішив на урок, а я просто стояв хвилину посеред коридору й проводжав його поглядом. На шостому уроці в понеділок у мене все одно була самопідготовка під наглядом місіс Рейвах, і я подумав, що зможу прослизнути на гальорку непоміченим… я вже таке провертав раніше. Крім того, випускникам сходили з рук навіть убивства, про що я дізнавався прискореними темпами.

Я стояв і намагався струсити з себе відчуття переляку, такого аморфного й неконткретного, яким воно більше ніколи не буде. Щось було не так, щось дуже не до речі, не в порядку. Раптом стало холодно, і навіть усе яскраве жовтневе сонце, що лилося крізь усі шкільні вікна світу, не змогло б цю холоднечу розігнати. Усе було так, як і завжди, але назрівали великі зміни — і я це відчував.

Я стояв і намагався ввімкнутися в реальність, намагався переконати себе, що цей холод викликають усього-на-всього страхи за моє власне майбутнє, і тривожно мені стало від тих змін, що чекали на мене попереду. Може, частково то була й правда. Але не повністю. Гівняна тарадайка, та шоб я, блядь, здох, коли знаю, нахріна вона тобі, хлопче. Це така пизда волохата. Я побачив, що з учительської повертається містер Леере, і попростував далі.

Я думаю, в кожного з нас у голові є такий собі екскаватор. І в моменти стресу чи неприємностей його можна завести, а потім поскидати все у величезну траншею, вириту в землі вашої свідомості. Позбутися всього. Закопати. От тільки ця траншея опускається в підсвідоме, і часом, уві сні, трупи ворушаться й починають ходити. Тієї ночі мені знову снилася Крістіна, тільки цього разу за кермом був Арні, а на передньому сидінні розвалився в непристойній позі напіврозкладений труп Роланда Д. Лебея. Машина з ревом виїхала з гаража просто на мене, пришпиливши мене до місця лютим сяянням своїх фар.

Я прокинувся, затискаючи рота подушкою, щоб приглушити крик, який рвався назовні.

19 / Нещасний випадок

Ти розганяй, розганяй,

А я тебе, друже, обламаю[90].

The Beach Boys

То була наша остання (справжня) розмова з Арні за весь період до Дня подяки, бо наступна субота стала днем, коли я дістав травму. Того дня ми знову грали проти «Ведмедів Рідж-Року», і цього разу продули з абсолютно видовищним рахунком 46:3. Хоча, коли скінчилася гра, мене вже на полі не було. Через сім хвилин після початку третьої чверті я вирвався на відкриту місцину, отримав пас і налаштовувався бігти, коли мене збили з ніг троє «ведмежих» нападників захисту одночасно. Спершу була мить жахливого болю — сліпучий спалах, наче я раптом опинився в епіцентрі ядерного вибуху. А далі було багато темряви.

І темним усе лишалося досить-таки довгий час, хоча мені він зовсім не видався довгим. Я був у відключці годин із п’ятдесят, а коли прокинувся в пізнє пообіддя понеділка, двадцять третього жовтня, то виявилось, що лежу в лібертівілльській лікарні. Поряд були мама з татом. І Еллі також, бліда й напружена. Під очима в неї залягли темно-коричневі кола, і мене це чомусь до безглуздого розчулило; вона знайшла у своїй душі достатньо доброти, щоб плакати через мене, незважаючи на всі ті «Твінкі» та «Йоделі»[91], які я тирив з хлібниці після того, як вона піде спати, незважаючи на той випадок, коли їй було дванадцять і я подарував їй пакетик з ґрунтом «Віґоро», після того, як вона тиждень скоса поглядала на себе в дзеркало, натягнувши на себе найтіснішу футболку, щоб побачити, чи не виросли в неї груди (Еллі розридалась, а мама так розсердилася на мене, що потім ще два тижні злилась), незважаючи на всі дражнилки і всі ті гівнянкуваті ігри «я-крутіший-за-тебе» між братами та сестрами.

Коли я прийшов до тями, Арні поряд не було, але невдовзі він долучився до моєї сім’ї; вони з Лі чекали в приймальному покої. Того вечора приїхали мої дядько й тітка з Олбені, і решту того тижня відбувався безперервний парад родичів і друзів — прийшла вся футбольна команда, разом з тренером Паффером, у якого був такий видон, наче він постарів років на двадцять. Здогадуюся, що він зрозумів — є речі й гірші, ніж програшний сезон. Саме тренер повідомив мені новину про те, що я більше ніколи не гратиму в футбол, і я не знаю, чого він очікував (судячи з напруженого виразу обличчя з суворо стиснутими губами), — може, що я розридаюся чи істерику влаштую. Але реакції в мене особливої не було, ані всередині, ані зовні. Я просто радів, що живий і з часом усе-таки стану на ноги й ходитиму.

Якби мене вдарили всього раз, я б, напевно, скочив з землі й кинувся назад у гру. Але людське тіло не призначене для того, щоб його збивали, як вершки, з трьох різних кутів одночасно. У мене були зламані обидві руки, причому ліва — в двох місцях. Права опинилася піді мною, коли я падав, і жахливо надломилася кістка передпліччя. Але все це насправді були тільки квіточки. Ще в мене був перелом основи черепа, а іншу мою травму лікар називав «ушкодженням нижньої ділянки хребта», і це, здається, означало, що я був на волосину від повного паралічу нижніх кінцівок до кінця свого життя.

До мене приходило багато відвівідувачів, несли багато квітів, багато листівок. Усе це певним чином давало велику втіху — ніби ти ожив і допомагаєш порядкувати на власних поминках.

Але також я відчував страшний біль, коли не міг заснути; мою руку підвісили за допомогою підйомного блоку й гирьок, ногу так само (і обидві вони, здавалося, невпинно свербіли під гіпсами), а нижню частину хребта знерухомлював тимчасовий гіпс, який називають «затискачем».

А ще, звісно, у мене була перспектива довго маринуватися в лікарні й здійснювати нескінченні мандрівки в інвалідному візку до тієї кімнати жахіть, яку так невинно прозивають «Крилом терапії».

О, і ще одне — у мене було багато часу.

Я читав газети; розпитував своїх відвідувачів; а ще, як розвивалися події й мої підозри вже потроху виривалися з-під контролю, не раз і не двічі запитував себе, чи я випадково не їду з глузду.

У лікарні я пробув до Різдва, і на той час, коли повернувся додому, мої підозри майже набули своєї остаточної форми. Мені дедалі важче було заперечувати ту монструозну форму, і я, чорт забирай, прекрасно розумів, що з глузду я не з’їхав. У певному розумінні було б краще — більше втіхи — якби я в це повірив. На той час я був дико переляканий і більш ніж наполовину закоханий у дівчину свого найкращого друга.

Час на роздуми… забагато часу.

Час на те, щоб обзивати себе сотнею різних слів за те, що думаю про Лі. Час витріщатися вгору, на стелю палати, і гірко шкодувати про появу в моєму житті Арні Каннінґема… і Лі Кебот… і Крістіни.

2. Арні — підліткові пісні про кохання

20 / Друга сварка

І сказав продавець: «Міняй свій “форд”,

Я тебе посаджу в таке авто,

Що летітиме, мов той чорт.

Лиш скажи — який треба мотор».

Що ж візьму цю машину й вперед,

Не такий я вже й кепський експерт,

Щоб жаліти про битий свій «форд»[92].

Чак Беррі

«Плімут» Арні Каннінґема 1958 року випуску отримав дозвіл на експлуатацію по обіді 1 листопада 1978 року. Увесь цей процес, який насправді почався того вечора, коли він і Денніс Ґілдер поміняли першу спущену шину, він завершив, сплативши акцизний податок — 8 з половиною доларів, муніципальний дорожній податок 2 долари (який також давав йому право паркуватися безплатно біля лічильників у діловому центрі міста) і 15 доларів за номерний знак. Йому видали номер штату Пенсильванія — HY-6241-J — у монровілльському Бюро реєстрації транспортних засобів.

З Бюро Арні повернувся на машині, яку йому позичив Вілл Дарнелл, а з гаража-автомайстерні Дарнелла виїхав уже за кермом Крістіни. Він повіз її додому.

Приблизно за годину з Горлікського університету повернулися його батько й мати. Сварка розпочалася майже моментально.

— Ви її бачили? — спитав Арні, звертаючись до них обох, але трохи більше, мабуть, до свого батька. — Сьогодні після обіду зареєстрував.

Він був гордий і мав для цього підстави. Свіжовимита й відполірована воском, Крістіна сяяла під променями післяполуденного осіннього сонця. На ній ще й досі було чимало іржі, але вигляд вона мала в тисячу разів кращий, ніж того дня, коли Арні її придбав. Бічні нижні молдинги, як і капот та заднє сидіння, були новісінькі. Салон сяяв бездоганною чистотою і охайністю. Блищали скло і хром.

— Так, я… — почав Майкл.

— Бачили, аякже, — відрубала Реджина. Вона якраз готувала коктейль, рвучкими розлюченими рухами помішуючи його соломинкою у вотерфордівському келиху по колу проти годинникової стрілки. — Ми ледве в неї не врізались. Я не хочу, щоб вона тут стояла. Наше подвір’я виглядає, ніби майданчик для вживаних машин.

— Мамо! — вигукнув Арні, приголомшено й ображено. Він перевів погляд на Майкла, але Майкл вийшов і собі зробити коктейль — мабуть, вирішив, що він йому знадобиться.

— Так і є, — сказала Реджина Каннінґем. Її обличчя було трохи блідішим, ніж зазвичай; рум’яна на щоках різали око, наче клоунська фарба. Вона одним духом перехилила половину свого джину й скривилася так, як це роблять люди, скуштувавши гірких ліків. — Забери її туди, звідки привіз. Я не хочу, щоб вона була тут, Арні, і не дозволю цього. Це остаточно.

— Забрати її? — тепер Арні був не лише ображений — він розсердився. — Просто супер. Мені те місце коштує двадцять баксів на тиждень!

— Воно коштує тобі набагато більше, — Реджина осушила свій келих і поставила його на стіл. А потім розвернулася, щоб подивитися синові в очі. — Днями я зазирнула у твою банківську книжку…

— Ти що зробила? — очі Арні недовірливо розширилися.

Вона трохи почервоніла, однак погляду не опустила. Повернувся Майкл, став у проході, з нещасним виглядом позираючи то на дружину, то на сина.

— Мені цікаво було, скільки ти вже витратив на ту чортову машину, — сказала вона. — Невже це так неприродно? Наступного року тобі починати навчання в коледжі. А наскільки мені відомо, в Пенсильванії вищу освіту задурно не роздають.

— То ти просто зайшла до мене в кімнату й нишпорила там, поки не знайшла банківську книжку? — спитав Арні. Його сірі очі скам’яніли від гніву. — Може, ти й травку шукала. Чи журнали порнушні. Чи, може, плями сперми на простирадлі.

У Реджини відвисла щелепа. Імовірно, вона чекала, що він образиться й розгнівається, але аж ніяк не цієї безмежної і безпощадної люті.

— Арні! — гаркнув Майкл.

— А що? Чому ні? — прокричав у відповідь Арні. — Я думав, це моє діло! Бог свідок, ви достатньо довго втовкмачували мені, що це на моїй відповідальності, ви обоє!

— Арнольде, я дуже розчарована, що ти так почуваєшся. Розчарована й ображена. Ти поводишся як…

— Не вказуй мені, як я поводжуся! А як по-твоєму, я почуваюся? Я працюю не присідаючи, щоб машину допустили до експлуатації, більше двох з половиною місяців над нею гнув спину, а коли привожу її додому, перше, що ти кажеш — «прибери її з доріжки». І як я маю почуватися? Щасливим?

— Ти не повинен розмовляти з матір’ю таким тоном, — сказав Майкл. Попри слова, інтонація в нього була незграбно-примирливою. — І вживати такі грубі слова.

Реджина простягнула чоловікові келих.

— Зроби мені ще коктейль. У коморі є непочата пляшка джину.

— Тату, залишайся, — сказав Арні. — Будь ласка. Покінчімо з цим.

Майкл Каннінґем подивився на дружину; на сина; знову на дружину. В обох він бачив кремінь. І ретирувався на кухню, стискаючи в руці дружинин келих.

Зі зловісним виразом обличчя Реджина обернулася до сина. Клин між ними було вбито ще влітку; можливо, вона зрозуміла, що це її останній шанс його вибити.

— У липні цього року на твоєму банківському рахунку було майже чотири тисячі доларів, — сказала вона. — Приблизно три чверті всіх грошей, які ти заробив з дев’ятого класу плюс відсотки…

— О, а ти таки справді облік вела? — спитав Арні. Раптово сів, незмигним поглядом дивлячись на матір. І заговорив, тоном, сповненим огиди й здивування: — Мамо… чому б тобі просто не забрати ті кляті гроші й не покласти їх на рахунок під своїм іменем?

— Тому що, — відповіла вона, — донедавна ти начебто розумів, для яких потреб відкладено ті гроші. Останні кілька місяців у тебе в голові тільки машина-машина-машина, а нещодавно ще додалося дівчина-дівчина-дівчина. Таке враження, що ти здурів по обох пунктах.

— Що ж, дякую. Завжди корисно почути гарну неупереджену думку про те, як я просаджую своє життя.

— Ще в липні в тебе було майже чотири тисячі доларів. На освіту, Арні. На твою освіту. А тепер на рахунку трохи більше двох тисяч восьмисот. Можеш скільки завгодно звинувачувати мене в тому, що я пхаю носа не у свої справи, — визнаю, що це трохи неприємно, — але це факт. Ти розтринькав тисячу двісті доларів за два місяці. Може, тому я й не хочу дивитися на ту машину. Ти повинен це розуміти. Для мене вона схожа на…

— Послухай…

— …на велику доларову банкноту, яка летить геть, підхоплена вітром.

— Можна тобі сказати декілька слів?

— Ні, Арні, не думаю, — категорично відрізала вона. — Я справді так не думаю.

З її келихом, наполовину повним джину, повернувся Майкл. У барі він долив тоніку й простягнув дружині. Реджина випила, знову скривившись від гіркого смаку. Арні опустився в крісло біля телевізора й задумливо її роздивлявся.

— Ти викладаєш в університеті? — спитав він. — Викладаєш в університеті з таким підходом? «Я своє слово сказала. А ви, усі решта, можете просто позатикати писки». Супер. Мені шкода твоїх студентів.

— Арні, не розпускай язика, — попередила Реджина, наставивши на нього вказівний палець. — Думай, що кажеш.

— То можна тобі щось сказати чи ні?

— Кажи. Але це нічого не змінить.

Майкл прокашлявся.

— Редж, я думаю, Арні має рацію, навряд чи це можна назвати конструктивним під…

Вона розвернулася до нього, як розлючена кішка.

— І ти теж, більше ні слова мені!

Майкл відсахнувся.

— Перше — це ось що, — сказав Арні. — Якщо ти проглянула мою ощадну книжку уважніше, ніж просто побіжним поглядом… а я впевнений, що ти проглянула… то ти напевно помітила, що всі мої заощадження скоротилися до рекордно низької суми дві тисячі двісті доларів у перший тиждень вересня. Мені довелося купити Крістіні нову передню частину, повністю все.

— Ти так говориш, наче пишаєшся цим, — сердито відрубала Реджина.

— Бо я пишаюся, — він незворушно зустрівся з нею поглядом. — Усе я міняв сам, своїми руками, без чиєїсь допомоги. І я дуже добре впорався. Ви не… — тут його голос зрадливо затремтів, але тільки на мить, потім знову зміцнів. — …ви не змогли б відрізнити від оригіналу. Але я веду до того, що відтоді загальна сума збільшилася на шістсот доларів. Бо Віллу Дарнеллу сподобалось, як я працюю, і він узяв мене на роботу. Якщо я зможу класти по шістсот доларів на свій рахунок щодва місяці… а якщо він братиме мене в поїздки до Олбені, де купує вживані машини, то навіть більше… на моєму рахунку до закінчення школи буде чотири тисячі шістсот доларів. А якщо я там ціле наступне літо працюватиму повний день, то навчання в коледжі розпочну, маючи близько семи тисяч доларів. І в усьому цьому ви можете сміливо звинувачувати машину, яку ви так сильно ненавидите.

— Усе це не матиме особливого сенсу, якщо ти не зможеш вступити в хороший навчальний заклад, — висунула вона контраргумент, спритно перескакуючи на інше, так, як робила це на багатьох засіданнях кафедри, коли хтось наважувався поставити під сумнів її думку… хоча таке й нечасто бувало. Вона не визнавала поразки й правоти співрозмовника — вона просто змінювала тему. — Ти з’їхав у навчанні.

— Не аж так сильно, щоб це мало значення, — відповів Арні.

— Що ти маєш на увазі, «не аж так сильно»? У тебе погана оцінка з інтегралів! Лише тиждень тому ми отримали червону картку! — Червоні картки, що їх ще іноді називали в учнівському середовищі провальними, видавали на середині кожного періоду оцінювання тим учням, які за перші п’ять тижнів чверті мали середню оцінку 75 або нижче.

— На підставі однієї-єдиної контрольної, — спокійно промовив Арні. — Містер Фендерсон славиться тим, що в першій половині чверті дає дуже мало контрольних, тому можна принести додому червону картку з оцінкою «F» тільки тому, що ти не засвоїв якогось одного поняття, а в кінці чверті отримати «А». Про все це я б тобі розказав, якби ти спитала. Але ти не спитала. До того ж, це лише третя червона картка за весь час, що я вчуся в старших класах. Моя загальна середня оцінка — 93, і ти знаєш, що це дуже добре…

— Вона впаде! — верескливо відрізала Реджина й зробила кілька кроків уперед, до нього. — Це через твою одержимість тією проклятущою машиною! У тебе є дівчина; як на мене, то це чудово, прекрасно, супер! Але з тією машиною це божевілля! Навіть Денніс каже…

Арні так стрімко скочив на ноги й так швидко наблизився до неї впритул, що вона аж відступила, від подиву принаймні на кілька секунд втративши гнівний запал, застигнувши від його гніву.

— От тільки Денніса в це не вплутуй, — загрозливо тихим голосом промовив він. — Це тільки між нами.

— Гаразд, — погодилася вона, знову змінюючи тему. — Простий факт полягає в тому, що твої оцінки неухильно знижуватимуться. Я це знаю, і твій батько теж знає, а червона картка з математики — це індикатор.

Арні впевнено всміхнувся, і Реджина глянула на нього з осторогою.

— Добре, — сказав він. — Ось що я тобі скажу. Дозволь мені залишити машину тут до кінця чверті. Якщо я отримаю оцінку, нижчу за «С», то продам машину Дарнеллу. Він купить; він знає, що в такому стані, як вона зараз, він може виручити за неї штуку. Її ціна з часом тільки ростиме.

На мить Арні замислився.

— Я тобі ще краще скажу. Якщо я цього семестру не потраплю в список відмінників, то теж позбудуся машини. Тобто я б’юся об заклад на свою машину, що дістану оцінку «В» з інтегралів не лише за чверть, а й за цілий семестр. Що скажеш?

— Ні, — одразу ж відповіла Реджина. І кинула застережливий погляд на чоловіка — «Не втручайся». Майкл, який розтулив було рота, вмить його захлопнув.

— Чому ні? — оманливо м’яким тоном поцікавився Арні.

— Тому що це трюк, і ти прекрасно знаєш, що це трюк! — заверещала на нього Реджина, зненацька охоплена тотальною й нестримною люттю. — І я більше не збираюся пережовувати цю ганчірку й слухати твоє хамство! Я… я міняла твої брудні підгузки! Я сказала, прибери її звідси, їздь на ній, якщо вже тобі так пече, але не залишай тут, де я буду змушена на неї дивитися! Я все сказала! Кінець!

— Тату, а як ти вважаєш? — спитав Арні, перевівши погляд на Майкла.

Той знову розтулив рота, щоб заговорити.

— Він вважає так само, як я, — рубонула Реджина.

Арні знову подивився на неї. Їхні очі, того самого відтінку сірого, зустрілися.

— Що я скажу, значення не має, так?

— По-моєму, це вже надто далеко зай…

Вона почала відвертатися, міцно й рішуче стискаючи губи, та з напрочуд спантеличеним виразом в очах. Але Арні вхопив її за руку, стиснув трохи вище ліктя.

— Не має, правда ж? Тому що коли ти сама ухвалюєш якесь рішення, то більше не бачиш, не чуєш, не думаєш.

— Арні, перестань! — нагримав на нього Майкл.

Арні дивився на Реджину, вона відповіла йому таким самим поглядом. Їхні очі зійшлися в холодному бою.

— Я тобі скажу, чому ти не хочеш на неї дивитися, — тим самим тихим голосом провадив він. — Не через гроші, бо машина допомогла мені знайти роботу, на якій я можу добре проявити себе й зрештою заробити грошей. Ти це знаєш. І не через оцінки теж. Вони не гірші, ніж завжди були. І це ти знаєш. Це через те, що ти не можеш змиритися, бо я вирвався з-під твого контролю й ти не тримаєш мене більше в кулаці так, як свою кафедру, так, як його, — великим пальцем руки Арні сіпнув у бік свого батька, який примудрився мати сердитий, винуватий і жалюгідно-мізерний вигляд водночас. — Так, як завжди тримала мене.

Тепер уже обличчя Арні почервоніло, а руки він стискав у кулаки по боках.

— Усі ці ліберальні побрехеньки про те, як у сім’ях усе вирішують разом, усе обговорюють разом, шукають рішення разом. Але насправді це ти завжди вирішувала, який мені одяг носити до школи, яке взуття, з ким я повинен гратися, а з ким не повинен, ти вирішувала, куди ми поїдемо на канікули, ти вказувала йому, коли міняти машини й на що їх міняти. Що ж, це єдиний випадок, коли твоє не зверху, і ти, блядь, сильно невдоволена, так?

І тут вона дала йому ляпаса. Той виляск у вітальні прогримів, мов постріл з пістолета. Надворі вже посутеніло, і повз будинок проїжджали машини, їхні силуети були розмиті, а фари світилися, мов жовті очі. Крістіна стояла на асфальтованій під’їзній доріжці Каннінґемів так, як колись вона стояла на газоні в Роланда Д. Лебея, однак тепер вигляд у неї суттєво покращав порівняно з тодішнім — вона виглядала круто, ніби була вище всієї цієї бридкої принизливої родинної гризні. Крістіна помітно піднялася й покращила своє становище у світі.

Це сталося раптово й разюче, але Реджина Каннінґем розплакалася. Цей феномен, споріднений з дощем у пустелі, Арні споглядав у своєму житті хіба що чотири-п’ять разів, і в кожному з тих випадків причиною сліз був не він.

Її сльози його лякали, розповідав він потім Деннісу, самим лише фактом своєї наявності. Цього самого по собі було досить, але було ще дещо — плачучи, вона враз постаріла, одним-єдиним страхітливим помахом, ніби за лічені секунди здійснила квантовий стрибок від сорока п’яти до шістдесяти років. Твердий сірий метал, що сяяв у її погляді, змінився розмитістю й слабкістю, і зненацька градом по щоках полилися сльози, промиваючи борозни в її макіяжі.

Навпомацки вона пошукала на камінній полиці свій коктейль, але штовхнула келих кінчиками пальців. Той упав на камін і розлетівся на друзки. Між ними трьома запала тиша — недовірлива, вражена мовчанка через те, як далеко все зайшло.

Проте якимось дивним чином, навіть крізь слабкість і сльози, Реджина спромоглася сказати:

— Арнольде, я не дозволю тримати її в нашому гаражі чи на цій доріжці.

— Мамо, я не збираюся її тут тримати, — холодно відповів він. Пройшов до дверей, обернувся й подивився на обох батьків. — Дякую. За все ваше розуміння. Уклінно вам дякую, обом.

І пішов.

21 / Арні та Майкл

Відколи тебе поряд немає,

Я чорних окулярів не знімаю.

Та буде все добре, я точно знаю

І «кадилак» до блиску натираю[93].

«Мун» Мартін

Майкл перехопив Арні на під’їзній доріжці, коли той прямував до Крістіни. Він поклав руку синові на плече. Арні скинув її й далі копирсався в кишенях, шукаючи ключі від машини.

— Арні. Будь ласка.

Арні вихором розвернувся. На якусь мить здалося, що він упритул наблизився до межі, за якою чорнота вечора стане тотальною, і от-от вдарить батька.

Та потім напруга в його тілі дещо вляглася, і він прихилився спиною до машини, торкаючись її лівою рукою, погладжуючи, неначе набирався від неї сили.

— Гаразд, — сказав він. — Чого ти хочеш?

Майкл розтулив рота, однак завагався, наче не знаючи, як продовжити. Вираз безпорадності — він був би кумедним, якби не був таким похмуро-жахливим — наповз на його обличчя. Неначе він постарів, посірів і виснажився по краях.

— Арні, — сказав він, ніби виштовхуючи слова проти сили, величезного опору інертності. — Арні, мені дуже прикро.

— Ага, — Арні знову відвернувся, відчиняючи дверцята водія. З салону виплив приємний запах доглянутої машини. — Я це побачив, коли ти за мене вступився.

— Будь ласка. Для мене це все важко. Важче, ніж ти думаєш.

Щось у його голосі змусило Арні обернутися. Очі в його батька були нещасні й сповнені відчаю.

— Я не казав, що хотів вступитися за тебе, — мовив Майкл. — Знаєш, її я теж можу зрозуміти. Я бачив, як ти на неї тиснув, рішуче налаштований будь-що домогтися свого…

Арні грубо реготнув.

— Точнісінько як вона, іншими словами.

— Твоя мати зараз переживає період змін, — тихо промовив Майкл. — І він їй жахливо важко дається.

Арні закліпав очима, спершу навіть не зрозумівши слів, що він тільки-но почув. Неначе його батько зненацька звернувся до нього поросячою латиною; до теми їхньої розмови ці слова, здавалося, мали не більше стосунку, ніж рахунки бейсбольних матчів.

— Щ-що?

— Зміни. Вона перелякана, і забагато п’є, і часом потерпає від фізичного болю. Нечасто, — уточнив Майкл, помітивши стривожений вираз на обличчі Арні. — І вона ходила до лікаря, і це просто зміни, не більше. Але вона в емоційному роздраї. Ти її єдина дитина, і в такому стані, як зараз, вона розуміє тільки те, що хоче тобі добра, байдуже, якою ціною.

— Вона хоче, щоб усе було так, як вона хоче. Але це не дивина. Вона завжди хотіла, щоб так було.

— Те, що вона вважає, буцімто добро для тебе — це те, що вона вважає слушним, само собою зрозуміло, — сказав Майкл. — Але чому ти вважаєш, що ти набагато інакший? Чи кращий? Ти хотів її притиснути, і вона це зрозуміла. Я теж.

— Вона перша почала…

— Ні, це почав ти, коли привіз додому цю машину. Ти знав, що вона думає з цього приводу. І вона має рацію ще в одному. Ти змінився. З того першого дня, коли ти прийшов додому з Деннісом і сказав, що купив машину; ось коли це почалося. Думаєш, її це не засмутило? Чи мене? Коли твоя дитина починає демонструвати риси особистості, про існування яких ти навіть не здогадувався?

— Тату, перестань! Це трохи…

— Ми більше тебе не бачимо: ти або ремонтуєш машину, або десь гуляєш із Лі.

— Ти вже говориш, як вона.

Зненацька Майкл розплився в усмішці — але то була сумна усмішка.

— Тут ти помиляєшся. І сильніше помилятися просто не можеш. Вона говорить як вона, і ти говориш як вона, але я просто говорю як людина, яка очолює якусь тупу миротворчу місію ООН, якій от-от можуть прострелити колективну сраку.

Плечі Арні трохи поникли; його рука знову знайшла машину й стала погладжувати, погладжувати.

— Гаразд, — сказав він. — Я розумію, про що ти говориш. Не розумію, чому тобі хочеться, аби вона тобою так попихала, але гаразд.

Сумний принижений усміх залишався на його губах, трохи нагадуючи вишкір пса, який довго полював на бабака в спекотливий літній день.

— Може, деякі речі повинні бути нормою життя. І може, є винагороди, яких ти не можеш зрозуміти, а я не можу пояснити. Наприклад… ну, знаєш, я кохаю її.

Арні знизав плечима.

— То… що тепер?

— Ми можемо поїхати покататися?

На обличчі Арні з’явився здивований вираз, та на зміну йому прийшло задоволення.

— Звісно. Сідай. Кудись поїдемо?

— В аеропорт.

Брови Арні поповзли вгору.

— В аеропорт? Чому?

— Дорогою розкажу.

— А Реджина?

— Твоя мати вже лягла в ліжко, — тихо мовив Майкл, і Арні вистачило почуття пристойності, щоб і самому трохи зашарітися.

Машину Арні вів упевнено й твердо. Крістінині нові лампи-фари розрізали ранню темряву чистими глибокими тунелями світла. Він проминув будинок Ґілдерів, потім звернув ліворуч на Елм-стрит за знаком «стоп» і рушив на виїзд до Дж-Ф-К-драйв. Траса I-376 привела їх до I-278, а потім далі до аеропорту. Машин майже не було. Двигун тихо бурмотів крізь нові труби. Панель приладів містично світилася зеленим.

Арні увімкнув радіо й знайшов WDIL, станцію на середніх хвилях із Піттсбурга, яка грала тільки олдові хіти. Джин Чендлер саме співав «Герцог Ерл»[94].

— Ця штука їде, як у казці, — сказав Майкл Каннінґем із побожним захватом.

— Дякую, — усміхнено відповів Арні.

Майкл вдихнув.

— І пахне як нова.

— Тут багато нового. Це покриття для сидінь влетіло мені у вісімдесят баксів. З тих грошей, за які Реджина мене гризла. Я пішов у бібліотеку, набрав книжок і спробував перекопіювати все, як тільки міг. Але це було не так легко, як хтось міг би подумати.

— Чому ні?

— Ну, по-перше, «плімут-фурія» п’ятдесят восьмого року випуску ні для кого не взірець класичного автомобіля, тому про нього особливо ніхто не писав, навіть у томах, присвячених автомобільній ретроспективі — «Американський автомобіль», «Американська класика», «Авто тисяча дев’ятсот п’ятдесятих» і таке всяке. «Понтіак» п’ятдесят восьмого року був класичним, от тільки наступного року «Понтіак» випустив «Бонневіль», а «Т-берд» п’ятдесят восьмого року з плавцями у вигляді кролячих вух — ото, як на мене, був останній по-справжньому класний «тандерберд», і…

— Я й не здогадувався, що ти так багато знаєш про старі авто, — сказав Майкл. — Арні, давно в тебе цей інтерес?

Той тільки невизначено стенув плечима.

— Хай там як, інша проблема була в тому, що Лебей сам вносив зміни в оригінальний детройтський виріб автопромисловості — почнімо хоча б з того, що компанія «Плімут» не випускала «фурію» — і я намагався відреставрувати машину так, щоб вона більше була схожою на його варіант, ніж на детройтський. Тому я просто, мабуть, робив усе навмання, інтуїтивно.

— А чому ти хочеш відреставрувати її так, як зробив тоді Лебей?

І знову те невизначене пересмикування плечима.

— Не знаю. Просто здалося, що так буде правильно.

— Що ж, я думаю, впорався ти чудово.

— Дякую.

Батько нахилився до нього, вивчаючи поглядом панель приладів.

— На що ти дивишся? — різкувато спитав Арні.

— А хай мені грець, — промовив Майкл. — Такого я ще не бачив.

— Що там? — Арні глянув униз. — А. Одометр.

— Він відмотує назад чи що?

Лічильник миль справді крутився не вперед, а назад; на той час, у вечір 1 листопада, на ньому було 79 000 і ще кілька миль. На очах у Майкла індикатор десятох частки милі перекотився від.2 до.1, а потім до нуля. Коли на ньому з’явилося.9, кількість накручених миль зменшилася на одну.

Майкл розсміявся.

— А ось тут ти, синку, не догледів.

Арні всміхнувся — ледь помітно розтягнув губи.

— Це точно, — сказав він. — Вілл каже, десь провід закоротило. Думаю, що я краще не втручатимуся. Прикольно мати одометр, який крутить не вперед, а назад.

— А він точний?

— Га?

— Ну, якщо ти проїдеш від нашого будинку до Стейшн-сквер, то він відніме від загальної суми п’ять миль?

— А, — сказав Арні. — Тепер зрозумів. Ні, він абсолютно не точний. Відмотує то дві, то три милі за кожну проїхану. А часом і більше. Рано чи пізно кабель спідометра обірветься, і коли я його заміню, то все стане на свої місця.

Майкл, у котрого свого часу теж обірвалося один-два кабелі спідометра, поглянув на стрілку, шукаючи характерного посмикування, яке б свідчило про халепу. Але стрілка застигла непорушно трохи далі за позначкою «сорок». Здавалося, що спідометр у повному порядку, тільки одометр дуркує. Та й хіба Арні щиро вважав, що спідометр і одометр працюють на одних і тих самих кабелях? Певна річ, що ні.

Розсміявшись, Майкл сказав:

— Це дивно, синку.

— Чому в аеропорт? — змінив тему Арні.

— Я подарую тобі талон на тридцятиденне паркування, — відповів Майкл. — П’ять доларів. Дешевше, ніж у гаражі в Дарнелла. Ти зможеш забирати свою машину, коли схочеш. В аеропорту є автобусна зупинка. Кінцева насправді.

— Господи Ісусе, я такої маячні ще в житті не чув! — закричав Арні. Він завернув на кільце перед темними вікнами хімчистки. — Я їздитиму на автобусі за двадцять миль до аеропорту, щоб забирати свою машину, коли вона мені буде потрібна? Це щось ніби з «Пастки двадцять два»! Ні! Нізащо!

Він збирався ще щось сказати, коли його раптом схопили за загривок.

— Ану слухай, — сказав Майкл. — Я твій батько, тому слухай, що я тобі скажу. Арні, твоя мати мала рацію. Останні кілька місяців ти поводишся нерозумно — і навіть гірше, ніж нерозумно. Ти став відверто дивним.

— Відпусти мене, — процідив Арні, борсаючись у батьковій хватці.

Майкл не відпустив, але затиск послабив.

— Я покажу тобі ширшу перспективу, — сказав він. — Так, до аеропорту далеко добиратися, але за той самий четвертак, за який ти доїжджаєш до Дарнелла, ти доїдеш і сюди. Є паркувальні гаражі й ближче, але в місті більше випадків крадіжок і вандалізму. А в аеропорту навпаки — доволі безпечно.

— На відкритих паркінгах безпечно не буває.

— По-друге, там дешевше, ніж у міських гаражах, і набагато дешевше, ніж у Дарнелла.

— Суть не в тому, і ти це знаєш!

— Може, ти й правий, — сказав Майкл. — Але ти, Арні, дечого не помічаєш. Не помічаєш справжньої суті.

— Ну, припустімо, ти скажеш мені, у чому ж справжня суть.

— Добре. Скажу, — на хвильку Майкл примовк, невідривно дивлячись на сина. А коли знову заговорив, голос у нього звучав тихо й рівно, майже так само мелодійно, як його програвач. — Разом із відчуттям розумності ти, схоже, повністю втратив розуміння перспективи. Тобі майже вісімнадцять, випускний клас школи. Я думаю, ти вирішив не йти в Горлікс; я бачив університетські брошури, які ти приніс додому…

— Так, я не піду в Горлікс, — сказав Арні. Судячи з голосу, він уже трохи заспокоївся. — Після всього цього точно ні. Ти навіть не уявляєш, як сильно мені хочеться звідси вирватися. Хоча, може, і уявляєш.

— Так, уявляю. Та може, воно й на краще. Це краще, ніж постійне тертя між тобою і твоєю матір’ю. Я тільки одного прошу — не кажи їй поки що; зачекай, поки не настане час подавати заяву на вступ.

Арні знизав плечима, ні так, ні сяк нічого не обіцяючи.

— Ти забереш свою машину з собою в університет, якщо на той час вона ще їздитиме…

— Вона їздитиме.

— …і якщо в цьому університеті першокурсникам дозволятимуть тримати машини на кампусі.

Арні розвернувся до батька, такий здивований, що аж трохи влігся його тліючий гнів. Здивований і стривожений. Про те, що можливий і такий варіант, він ніколи не думав.

— Я не піду в універ, де мені не дозволятимуть тримати власний транспорт, — показав він терплячим учительським тоном, наче вчитель перед класом розумово відсталих дітей.

— От бачиш? — спитав Майкл. — Вона права. Вибирати собі коледж на підставі того, як у ньому ставляться до першокурсників і машин, — це абсолютно нераціонально. Ти став одержимий цією машиною.

— Я й не сподівався, що ти зрозумієш.

Майкл на секунду міцно стиснув губи.

— Хай там як, що таке з’їздити в аеропорт автобусом, щоб забрати свою машину, якщо ти хочеш кудись повезти Лі? Так, погоджуюсь, це незручність, але не особливо велика. Це значить, що ти не будеш її використовувати, якщо в цьому не буде потреби, це по-перше, а по-друге — заощадиш гроші на бензин. Твоя мати зможе святкувати свою маленьку перемогу, їй не треба буде дивитися на машину. — Майкл зробив паузу, та потім знову всміхнувся своєю сумною усмішкою. — Вона не вбачає в цьому марної трати грошей, ми з тобою обидва це знаємо. Вона вбачає в цьому твій перший рішучий крок на відокремлення від неї… від нас. Мабуть, вона… от чорт, я не знаю.

Він замовк, дивлячись на сина. Арні відповів йому поглядом, сповненим задуми.

— Забирай її з собою в коледж; навіть якщо вибереш собі кампус, де першокурсникам не дозволено мати машини, є способи обійти це…

— Як-от паркувати її в аеропорту?

— Так. Як-от. Коли ти приїжджатимеш додому на вихідні, Реджина буде така рада тебе бачити, що ніколи не згадуватиме про машину. Чорт, та вона напевно виходитиме на подвір’я й допомагатиме тобі її мити й натирати воском тільки для того, щоб дізнатися, що ти робиш. Десять місяців. І все закінчиться. У нашій сім’ї знову запанує лад. Так, Арні. Рушай.

Арні виїхав з подвір’я хімчистки назад на трасу.

— Ця штука застрахована? — раптово спитав Майкл.

Арні розсміявся.

— Жартуєш? Якщо в цьому штаті в тебе нема страхування громадянської відповідальності й ти потрапиш в аварію, копи тебе вб’ють. Без страхування ти будеш винен, навіть якщо інше авто звалиться з неба й приземлиться тобі на дах. Це один зі способів, якими користуються ці гівнярі, щоб не пускати дітей на дороги Пенсильванії.

Майкл подумав, чи не розповісти Арні про те, що величезна кількість аварій з летальним кінцем у Пенсильванії — 41 відсоток — відбувалася за участю водіїв-підлітків (Реджина зачитала йому цю статистику в недільному додатку до газети, повільно, апокаліптичним тоном розтягуючи цифру: «Со-рок один відсоток!» — невдовзі по тому, як Арні купив машину), і вирішив, що той навряд чи хоче про таке слухати… принаймні в тому настрої, у якому він перебував тієї миті.

— Лише відповідальність?

Вони саме проїжджали під світловідбивальним знаком «ЛІВА СМУГА ДЛЯ АЕРОПОРТУ». Арні увімкнув поворотник і змінив смугу. Майкл, здавалося, трохи розслабився.

— Страхування на випадок зіткнення продають лише тим, кому виповнилося двадцять один. Я серйозно; ці гівняні страхові компанії всі багаті, як Крез, але вони тебе страхуватимуть лише в тому разі, якщо все складатиметься запаморочливо на їхню користь. — У голосі Арні звучали гіркуваті, занудно-скаржливі нотки, яких Майкл ніколи за ним не помічав; він нічого не сказав, але його вразило й трохи налякало те, які слова вживав його син, — він здогадувався, що Арні такою мовою спілкується з однолітками (принаймні так він сказав пізніше Деннісу Ґілдеру, вочевидь перебуваючи в повному невіданні щодо того, що насправді до випускного року в Арні, крім Ґілдера, жодних однолітків не було), але з Реджиною й ним син таких слів ніколи не вживав.

— Твоя історія водіння і те, чи закінчив ти автошколу, значення не мають, — вів далі Арні. — Страхування від зіткнень тобі не дадуть тому, що їхні блядські страхові таблиці кажуть, що страхування від зіткнень тобі не дадуть. Ти зможеш його отримати у двадцять один рік, якщо схочеш заплатити цілий статок — зазвичай страховки класу преміум влітають у таку суму, що й на всю машину стільки не витратиш до двадцяти трьох років, якщо ти не жонатий. О, ці гівнярі все продумали. Вони знають, як наступити тобі на горло, ще б пак.

Віддалік попереду вже сяяли вогні аеропорту; злітні смуги видовжувалися містичними паралелями синього світла.

— Якщо хтось колись мене запитає, яка найнижча форма людського життя, я цій людині скажу, що це страховий агент.

— А ти ґрунтовно дослідив це питання, — прокоментував Майкл. Більше він нічого додати не наважився; здавалося, що Арні тільки й вичікує моменту, коли можна буде вибухнути свіжим гнівом.

— Я навідався в п’ять різних компаній. Хоч би там що казала мама, я не фанат розкидатися своїми грішми.

— І все, що зміг купити, — страхування прямої відповідальності?

— Ага, точно. Шістсот п’ятдесят доларів на рік.

Майкл присвиснув.

— Отож-бо, — погодився Арні.

Ще одний мерехтливий знак, який сповіщав, що дві ліві смуги — для паркування, праві смуги — для виїзду. На в’їзді до паркінгу дорога знову розгалужувалася. Праворуч були автоматичні ворота, де можна було купити талон на нетривале паркування. Ліворуч стояла скляна будка, де сидів черговий паркувального майданчика, дивився маленький чорно-білий телевізор і курив сигарету.

Арні зітхнув.

— Може, ти й правий. Може, це в усіх розуміннях найкраще рішення.

— Авжеж, це так, — полегшено сказав йому Майкл. Зараз Арні більше був схожий на себе колишнього, і той злісний вогник в його очах нарешті згас. — Десять місяців, і все.

— Так.

Він під’їхав до будки, і черговий, молодий хлопець у помаранчево-чорній шкільній кофтині з логотипом Лібертівілля на кишенях, відсунув убік скло й вихилився з віконця.

— Слухаю?

— Я б хотів талон на тридцять днів, — сказав Арні, засовуючи руку в кишеню по гаманець.

Майкл накрив його руку своєю.

— Я заплачу, — сказав він.

Арні обережно, але твердо відвів його руку вбік.

— Це моя машина, — сказав він. — Я сам за себе плачу.

— Я лише хотів… — почав Майкл.

— Я знаю, — відповів Арні. — Але я серйозно.

Майкл зітхнув.

— Я знаю, що ти серйозно. І ти, і твоя мати. Усе буде добре, якщо ти робитимеш, як я скажу.

Губи Арні вмить стислися, та потім він розсміявся.

— Ну… так, — сказав він.

Вони подивилися один на одного, та й розреготалися.

І тієї ж миті, як зазвучав їхній сміх, Крістіна заглухла. Доти двигун працював на малих обертах з ненав’язливою досконалістю. А тепер просто став; увімкнулися індикатори масла й амперметра.

Майкл підняв брови.

— Це ще що?

— Не знаю, — відповів Арні, насупившись. — Раніше вона ніколи так не робила.

Він повернув ключ, і двигун миттю завівся.

— Схоже, що пусте, — сказав Майкл.

— Трохи пізніше на тижні треба буде перевірити регулювання моменту запалювання, — пробурмотів Арні. Він піддав газу й уважно послухав. І в ту ж мить Майкл подумав, що Арні зовсім не схожий на його сина. Він схожий на когось іншого, на людину значно старшу й жорсткішу. І раптом у грудях, прохромлених списом страху, ненадовго, проте сильно запекло від болю.

— То вам талон давати чи так і будете сидіти всю ніч і балакати про своє запалювання? — спитав черговий паркінгу. Арні він здався невиразно знайомим, як людина, яку зустрічаєш часто в шкільних коридорах, але взагалі ніколи не спілкуєшся.

— А, так. Вибачте, — Арні простягнув йому п’ятидоларову купюру, і черговий видав йому талон.

— У глибині стоянки, — сказав черговий. — За п’ять днів до кінця місяця обов’язково поновлюйте, якщо хочете те саме місце.

— Ясно.

Арні рушив углиб стоянки, і тінь Крістіни то розросталася, то зменшувалася, поки вони їхали попід прикритими трубками дугових натрієвих ламп. Знайшовши вільне місце, він задом завів на нього Крістіну. Вимикаючи ключем запалювання, Арні скривив обличчя в гримасі й поклав руку на поперек.

— Досі турбує? — спитав Майкл.

— Зовсім трохи, — відповів Арні. — Уже майже минуло, а вчора от повернулося. Мабуть, щось важке підняв. Не забудь замкнути двері.

Вони вийшли з машини й позамикали дверцята. Вибравшись назовні, Майкл відчув, що йому наче покращало — він почувався ближчим до сина і, що не менш важливо, уже не так дошкульно переживав свою роль безсилого блазня в капелюсі з дзвіночками, яку відіграв у цій сварці. Вибравшись назовні, він відчув, що, можливо, йому все-таки вдалося щось відвоювати в цього вечора. Може, навіть багато.

— Подивимось, як швидко їздить той автобус, — сказав Арні, і вони пішли через паркувальний майданчик у бік терміналу, по-товариському близько одне до одного.

Дорогою до аеропорту Майкл склав свою думку про Крістіну. Його вразила та реставраційна робота, яку виконав Арні, але саму машину він незлюбив одразу, сильно незлюбив. Він розумів, що мати такі почуття до неживого предмета — це маячня, але антипатія від цього меншою не стала; велика й упізнавана, вона клубком засіла в горлі.

І виявити джерело цієї антипатії було неможливо. Машина спричинила дикі сварки в їхній сім’ї, і Майкл припускав, що в цьому й полягає справжня причина… але то було далеко не все. Йому не подобався вигляд Арні за кермом: він був пихатий і плаксивий водночас, наче король-слабак. Та безсилість, з якою він лаяв страховиків… те бридке й разюче слово «гівнярі»… навіть те, як машина заглухла, коли вони разом засміялися.

А ще в неї був запах. Одразу ти його не помічав, але він був. Не запах нового покриття сидінь, той був досить приємний; прихований запах, гіркий, майже (але не зовсім) потаємний. Запах старості. Але, сказав сам до себе Майкл, ця машина стара, звідки б то їй, в ім’я всього святого, пахнути новим? І в цьому була незаперечна логіка. Попри справді фантастичний ремонт, який здійснив Арні, «фурії» було двадцять років. Той гіркий цвілий сморід міг сочитися зі старого покриття в багажнику, чи від старих килимків під новими; а може, він ішов од оригінальної оббивки під яскравим новим накриттям сидінь. Просто запах старості.

Та все ж той прихований запах, невиразний і трохи нудотливий, його тривожив. Він з’являвся і зникав, ніби накочував хвилями, часом був дуже відчутний, а іноді зовсім непомітний. Здавалося, в нього немає свого джерела. У найгірші хвилини смерділо розкладеним трупом якоїсь малої тварини — кота, бабака чи, може, білки, — яка потрапила в багажник чи залізла на раму й там здохла.

Майкл пишався тим, чого зумів досягти його син… і дуже радів, що вибрався з синової машини.

22 / Сенді

Спершу я ходив повз дорожній маркет,

Потім їздив повз дорожній маркет,

І їздив я куди більш радо

Повз дорожній маркет,

Бо слухав радіо[95].

Джонатан Річмен і «Modern Lovers»

Черговим паркінгу тієї ночі — а власне кажучи, щоночі з шостої до десятої — був молодий чоловік, якого звали Сенді Ґелтон, єдиний з наближеного кола юних відморозків Бадді Реппертона, котрого не було в курилці того дня, коли Реппертона відрахували зі школи. Арні його не впізнав. Зате Ґелтон упізнав Арні.

Бадді Реппертон, вилетівши зі школи й не маючи цікавості до того, щоб розпочати процедури, які дали б йому змогу відновитися на початку весняного семестру в січні, пішов працювати на бензозаправку, якою володів батько Дона Ванденберга. За ті кілька тижнів, що він там пробув, провернув уже чимало відносно типових шахрайських схем — обраховував покупців бензину, які мали такий вигляд, наче дуже поспішають і не мають часу перелічити купюри, які він їм дав на решту; запустив гру з відновленими шинами (тобто брав з покупця гроші як за нову шину, а сам ставив відновлену й різницю в п’ятнадцять-шістдесят доларів клав собі в кишеню); так само махлював із запчастинами, до того ж продавав наклейки техогляду дітям, старшокласникам і студентам сусіднього Горліксу — дітям, яким відчайдушно праглося повернути свої смертельні пастки на дорогу.

Заправка була відчинена цілодобово, і Бадді працював у нічну зміну, з 9-ї вечора до 5-ї ранку. Ближче до 11-ї частенько заїжджали Канючі Велч і Сенді Ґелтон, на старому пом’ятому «мустангу» Сенді; міг під’їхати Річі Трелоні на своєму «фаєрберді»; і Дон, звісно, майже весь час ошивався на бензоколонці — коли не ледарював у школі. Опівночі кожного вікенду в конторі сиділо шестеро чи восьмеро лобів: вони цмулили пиво з брудних чайних кухлів, пускали по колу пляшку «Техаської викрутки» Бадді, курили косяк чи, може, трохи гашишу, перділи, травили непристойні анекдоти, прибріхували про те, скільки дівок перед ними ноги розсувають, ну і, може, були напохваті й допомагали Бадді з якоюсь роботою.

Під час одного з цих нічних збіговиськ на початку листопада Сенді обмовився про те, що Арні Каннінґем ставить свою машину на майданчику для тривалого паркування в аеропорту. Власне, він придбав талон на тридцять днів.

Бадді, чиєю звичною манерою поведінки під час тих пізніх посиденьок була понура відстороненість, рвучко відсунув дешеве пластмасове крісло назад на всіх чотирьох ніжках і поставив пляшку «Викрутки», бахнувши денцем об шафу з «двірниками».

— Що ти сказав? — запитав він. — Каннінґем? Пиздопикий поц?

— Ага, — здивовано й трохи занепокоєно відказав Сенді. — Він.

— Точно? Той, через якого я зі школи вилетів?

Сенді подивився на нього, відчуваючи, як у душі наростає тривога.

— Ага. А що?

— І в нього талон на тридцять днів, тобто він припаркувався на довгий час?

— Ага. Може, предки не хочуть, щоб він її…

Сенді затнувся. На обличчі Бадді Реппертона розпливалася посмішка. Видовище було не з приємних, і не тільки тому, що зуби, які вона оголила, уже напівзогнили. Виникло враження, що десь зі стогоном увімкнулася страхітлива машинерія й почала набирати обертів, розганяючись усе більше й більше, до повної швидкості.

Бадді обвів поглядом Сенді, Дона, Канючі Велча й Річі Трелоні. Вони теж подивилися на нього, зацікавлено й трохи з переляком.

— Пиздопикий, — тихо й зачудовано промовив Бадді. — Пиздопикий поц легалізував свою тачку, а його смердючі предки змушують паркувати її в аеропорту.

І він зареготав.

Канючі з Доном обмінялися поглядами, у яких до тривоги домішувався якийсь азарт.

Бадді нахилився до них, ліктями спираючись на коліна в джинсах.

— Слухайте, — промовив він.

23 / Арні та Лі

Їдемо разом у моєму авто,

Мала моя поруч і я за кермом.

Ось поворот і я цьомку зловив,

Стриматись просто не мав уже сил.

Радіо грає і їдемо ми

Просто собі, бо не знаю куди[96].

Чак Беррі

Радіо було налаштоване на станцію WDIL, де Діон своїм жорстким мудрованим голосом співав про «Сью, яка пішла по руках»[97], але ні він, ні вона не слухали.

Його рука ковзнула під футболку, що була на ній, і знайшла м’яку розкіш її грудей, увінчаних сосками, уже затверділими від збудження. Дихала вона різко й уривчасто. І вперше її рука спустилася туди, де він її хотів, де він її потребував, до його паху, а там натисла, і оберталася, і рухалася, без досвіду, але з достатнім бажанням, щоб компенсувати його брак.

Він поцілував її, і її рот відкрився широко, відпускаючи язик, і поцілунок був як вдих чистого аромату/смаку дощового лісу. Він відчував, як вона вся промениться жагою і збудженням.

Він нахилився до неї, притиснувся, усім тілом, і тієї ж миті відчув, як вона відповідає — чистою, гарячою пристрастю.

А потім вона зникла.

Арні сидів, приголомшений і одурманений, трохи праворуч від керма, коли увімкнувся плафон у салоні Крістіни. Ненадовго; пасажирські дверцята грюкнули, надійно зачиняючись, і світло знову згасло.

Він ще трохи посидів, не розуміючи, що сталося, на мить навіть забувши, де він є. У тілі за відчуттями була повна каша — мішанина з емоцій і сумбурних фізичних реакцій, напівдивовижних, напівжахливих. Лімфатичні вузли боліли; пеніс був твердим залізом; у яєчках угніздився тупий біль. Він відчував, як кров’яним потоком нестямно женеться адреналін, угору-вниз, і кругом-навколо.

Стиснувши руку в кулак, він вдарив себе по нозі, сильно вдарив. Потім посунув уперед на сидінні, відчинив дверцята й вийшов за нею.

Лі стояла на самому краю Насипу і вдивлялася в темряву. На яскравому прямокутнику всередині тієї темряви в костюмі лідера профспілки з 1930-х розгонистим кроком пройшовся Сильвестр Сталлоне. І знову в Арні виникло те відчуття, що він живе в якомусь дивовижному сні, який будь-якої миті може піти під укіс і перетворитися на кошмар… а може, ці зміни вже почалися.

Вона стояла надто близько до краю — він узяв її за руку й обережно відтягнув. Земля тут була суха й крихка. Ані паркану, ані поруччя. Якби земля на краю обвалилася, Лі б полетіла донизу — і приземлилася десь серед передміських забудов, вільно розкиданих довкола кінотеатру просто неба на Ліберті-Гілл.

Насип був затишною місцинкою для коханців ще з незапам’ятних часів. Він розташовувався наприкінці Стенсон-роуд; довгий, звивистий відрізок двосмугової асфальтованої дороги, що спершу вигинисто покидала місто, а потім гаком розверталася і вливалася в нього знову, закінчуючись глухим кутом на Лібертівілль-Гайтс, де колись була ферма.

Було четверте листопада, і дощ, що почався раніше того суботнього вечора, переріс у легенький мокрий сніг. Насип і безплатний (якщо мовчазний) перегляд кіна був у повному їхньому розпорядженні. Він повів її назад до машини (і пішла вона доволі охоче), думаючи, що на щоках у неї сльота. І лише всередині, у примарному зеленому світінні лампочок панелі приладів, роздивився, що насправді вона плакала.

— Що сталося? — спитав він. — Що не так?

Але вона тільки головою похитала і розплакалася сильніше.

— Я що… то було щось таке, чого ти не хотіла робити? — він проковтнув слину і змусив себе це сказати. — Торкатися мене отак?

І знову вона похитала головою, але Арні не зовсім розумів, що це означає. Незграбно й стурбовано він пригорнув її до себе. А десь у глибині свідомості вже думав про сльоту, поїздку назад і те, що він досі не поставив Крістіні зимові шини.

— Я ще ніколи не робила такого для жодного хлопця, — сказала вона йому в плече. — Це вперше я взагалі торкнулася… ну, ти розумієш. Я зробила це, бо хотіла. Бо я хотіла, от і все.

— Тоді в чому річ?

— Я не можу… тут, — слова виходили повільно й болісно, по одному, з жахливою нехіттю.

— На Насипу? — Арні здивовано роззирнувся, з дурною думкою про те, що вона могла подумати, ніби він реально привіз їх сюди для того, щоб на шару подивитися «К.У.Л.А.К»[98].

— У цій машині! — зненацька закричала на нього вона. — Я не можу кохатися з тобою в цій машині!

— Га? — він, мов громом уражений, дивився на неї. — Про що ти говориш? Чому ні?

— Тому що… тому що… я не знаю! — вона силкувалася сказати ще щось, та потім знову розридалася. Арні обіймав її, поки сльози не вщухли.

— Просто я не знаю, кого ти любиш більше, — сказала Лі, коли до неї повернулася здатність говорити.

— Це… — Арні замовк, похитав головою, всміхнувся. — Лі, це дурниці.

— Невже? — спитала вона, допитливо вдивляючись у його обличчя. — А з ким ти проводиш більше часу? Зі мною… чи з нею?

— Ти маєш на увазі Крістіну? — він розглянувся довкола, з тією своєю збентеженою усмішкою, яку вона вважала то милою і привабливою, то відразливо гидкою — а подеколи і те, і те водночас.

— Так, — без виразу відповіла вона. — Її. — Вона опустила погляд на свої руки, що безживно лежали на синіх вовняних слаксах. — Мабуть, це тупо.

— Я набагато більше часу проводжу з тобою, — сказав Арні. І похитав головою. — Це якесь божевілля. Чи може, це й нормально — просто мені здається божевіллям, бо я ще ніколи не зустрічався з дівчиною. — Він простягнув руку й торкнувся водоспаду її волосся, там, де він розливався на плечі її розстебнутого пальта. Футболка під ним була з написом «ДАЙ МЕНІ ЛібертівіллЬ ЧИ ДАЙ МЕНІ СМЕРТЬ», і її соски випиналися під тонкою бавовняною тканиною так сексуально, що Арні аж залихоманило.

— Я думав, дівчата мають ревнувати до інших дівчат. Не до машин.

Лі коротко розсміялася.

— Ти правий. Напевно, це тому, що в тебе ще ніколи не було дівчини. Машини — це дівчата. Ти цього не знав?

— Ой, та перестань…

— Тоді чому ти не назвав цю істоту Крістофером? — і раптом вона ляснула розкритою долонею по сидінню, сильно. Арні здригнувся.

— Лі, припини. Не треба.

— Не подобається, що я даю ляпаси твоїй дівчині? — з раптовим і несподіваним єхидством поцікавилася вона. Та побачила біль в його очах. — Арні, пробач, мені шкода.

— Справді? — спитав він, дивлячись на неї без жодного виразу. — Таке враження, що нікому не подобається моя машина — ні тобі, ні тату з мамою, навіть Деннісу. Я так тяжко над нею працював, ледь задницю собі не надірвав, а для всіх навколо це нуль, нічого не значить.

— Для мене значить, — м’яко заперечила вона. — Ті зусилля, які знадобилися.

— Ага, — понуро сказав він. Уся пристрасть, уся жага випарувалася. Він відчував тільки холод, та ще трохи млоїло в шлунку. — Слухай, треба вже їхати. У мене зимової гуми нема. Твої батьки подумають, що це дуже мило — ми пішли в боулінг, а потім лизалися на Стенсон-роуд.

Вона хихикнула.

— Вони не знають, де закінчується Стенсон-роуд.

До Арні частково повернувся добрий гумор, і він грайливо вигнув брову.

— Це ти так думаєш, — сказав він.

Він повільно кермував дорогою вниз, до міста, і Крістіна легко й упевнено впоралася з вигинистим крутим спуском. Розсип зірочок на землі, що була Лібертівіллем і Монровіллем, дедалі більшала й наближалася, аж поки не перестала скидатися на візерунок. Лі дивилася на це з легким сумом, бо відчувала, що найкращу частину потенційно прекрасного вечора чомусь змарновано. Вона відчувала роздратування, розшарпаність, незлагоду з самою собою — від незавершеності, як вона гадала. У грудях розливався тупий біль. Вона не знала, чи було в неї в думках дозволити йому те, що пом’якшено називали «все», чи ні, але після того, як події сягнули певного моменту, усе пішло не так, як вона сподівалася… тому, що вона відкрила свого великого дурного рота.

У тілі був повний сумбур, у думках — те саме. Знову і знову під час тієї поїздки назад, яка здебільшого відбувалася в мовчанці, Лі розтуляла рота, щоб спробувати пояснити, що вона відчуває… та потім знову його закривала, боячись, що він її не зрозуміє, бо сама до пуття не розуміла, що відчуває.

Вона не ревнувала до Крістіни… і водночас ревнувала. Щодо цього Арні сказав неправду. Вона чудово уявляла, скільки часу він витрачає, копирсаючись у тій машині, але що в цьому було поганого? Він добре вмів працювати руками, любив ремонтувати, і в машині все працювало, як годинник… крім того дивного невеличкого глюка з цифрами одометра, що крутилися назад.

«Машини — це дівчата», — сказала вона. Не думаючи про те, що каже; ті слова просто зірвалися з її губ. І авжеж, то була неправда, бо вона не вважала, що в їхнього родинного седана є стать; то був просто «форд».

Проте…

Забудь, годі вже цих вивертів, фокусів-покусів і лицемірства. Правда була значно брутальнішою і навіть божевільнішою, чи не так? Вона не могла з ним кохатися, не могла його торкатися в той інтимний спосіб, не кажучи вже про те, щоб навіть думати довести його в той спосіб до кульмінації (чи в інший, справжній спосіб — це вона прокручувала в голові знову і знову, лежачи в своєму вузькому ліжку й відчуваючи, як її поволі опановує дотепер невідоме й неймовірно разюче збудження) у тій машині.

Тільки не в тій машині.

Бо по-справжньому божевільним в усьому цьому було те, що їй здавалося, ніби Крістіна за ними спостерігає. Ніби вона ревнує, осуджує, а може, навіть ненавидить. Тому що були такі моменти (як того дня, коли Арні так рівно й делікатно вів «плімут» по дедалі товщій лусці ожеледиці), коли вона відчувала, що ці двоє — Арні й Крістіна — прикипіли одне до одного в тривожній пародії на акт кохання. Бо Лі не відчувала, що вона їде в Крістіні; коли вона сідала в салон, щоб вирушити кудись разом з Арні, то відчуття було таке, ніби Крістіна її проковтнула. І цілувати його, кохатися з ним здавалося збоченням, гіршим за вуаєризм чи ексгібіціонізм, — неначе кохатися всередині тіла суперниці.

По-справжньому божевільним у всьому цьому було те, що вона ненавиділа Крістіну.

Ненавиділа й боялася. У неї розвинулася слабка фобія — не проходити перед новою решіткою радіатора чи близько до багажника; виникали невиразні думки про те, що відмовить ручне гальмо чи важіль перемикання передач невідь з якої причини сам посунеться з положення «паркування» на «нейтраль». Таких думок щодо родинного седана в неї не з’являлося ніколи.

Але здебільшого це виражалося в тому, що вона не хотіла нічого робити в тій машині… чи навіть їздити в ній кудись, якщо це було можливо. У машині Арні ставав якимось інакшим, людиною, яку вона насправді не знала. Вона обожнювала відчувати його руки на своєму тілі — на грудях, на стегнах (поки що вона йому не дозволяла торкатися себе в центрі, але дуже хотіла відчути там його руки; їй думалося, що коли він торкнеться її там, вона, мабуть, просто розтане). Його доторк завжди породжував мідний присмак збудження в роті, враження, що всі органи чуття ожили й дарують незабутній смак гармонії. Але в машині те відчуття притуплялося… може, тому, що в машині Арні завжди здавався менш щирим і пристрасним, а натомість чомусь хтивішим, розпуснішим.

Вона знову розтулила рота, коли вони повернули на її вулицю, бажаючи дещо з цього всього пояснити, та знову не вдалося вимовити ні звуку. Але й навіщо? Пояснювати насправді не було чого — то все були химери, породження її фантазії. Розмиті примхи, от і все. Хоча… було ще дещо. Але про це вона йому сказати не могла; це б завдало йому надто сильного болю. А вона не хотіла його ранити, бо, як їй здавалося, уже потроху закохувалася в нього.

Але це було.

Запах — гнилий густий сморід, що пробивався крізь аромат нового накриття сидінь і рідини для чищення, якою Арні мив килимки для підлоги. Він був присутній, слабкий, але жахливо неприємний. Ледь не нудотливий.

Такий, неначе свого часу щось залізло в машину й здохло.

Він поцілував Лі на добраніч на порозі її будинку; сльота сріблясто виблискувала в конусі жовтого світла, яке відкидав каретний ліхтар на нижню сходинку ґанку. Її розсип діамантами сяяла в темно-білявому волоссі Лі. Йому хотілося поцілувати її по-справжньому, але те, що її батьки могли дивитися на них з вікна вітальні (а скоріше за все, і дивилися), змусило його поцілувати її сухо, майже формально, як ви могли б поцілувати любу кузину.

— Пробач, — сказала вона. — Я поводилась, як дурненька.

— Ні, — заперечив Арні, вочевидь маючи на увазі «так».

— Просто мені… — і тут мозок запропонував їй цікавий гібрид правди й брехні, — …здалося, що в машині цього робити не слід. У будь-якій машині. Я хочу бути з тобою, але не в салоні машини, припаркованої в темряві глухого кута, яким закінчується дорога. Розумієш?

— Так, — сказав він. Там, на Насипу, у машині, він був трохи сердитий на неї… а якщо чесно, то вона його просто-таки збісила. Але тепер, стоячи тут, на її ґанку, він подумав, що може її зрозуміти, — і зачудувався тим, як він узагалі міг у чомусь їй відмовити чи піти проти її волі. — Я чудово розумію, що ти маєш на увазі.

Вона обійняла його, зімкнувши руки в нього на шиї. Її пальто все ще було розщебнуте, і м’яка важкість її грудей доводила його до шалу.

— Я тебе кохаю, — уперше промовила ці слова вона й пірнула в дім, залишивши його стояти на ґанку, приголомшеного, приємно враженого й розпашілого, попри лоскіт холодного бісеру пізньоосінньої мжички.

Думка про те, що Кеботи можуть сприйняти за дивацтво, якщо він ще довше простоїть на їхньому парадному ґанку, нарешті просочилася в його заморочений мозок. Арні пішов доріжкою крізь лоскітливу мрячку, клацаючи пальцями й шкірячись на всі тридцять два. Він почувався ніби на американських гірках, на тих, що найкращий атракціон, на якому тобі дозволяють покататися лише один раз.

Біля того місця, де бетонна стежка вливалася в тротуар, він зупинився, і усмішка зійшла з його лиця. Крістіна стояла біля бордюру, краплі талої сльоти перлисто виблискували на її склі, розтушовуючи червоні вогники панелі приладів, що горіли в салоні. Він залишив Крістіну з увімкненим двигуном, і вона заглухла. Це сталося вже вдруге.

— Мокрі дроти, — пробурмотів Арні собі під носа. — От і все. — Свічки підвести не могли; лише позавчора він поставив цілий новий комплект, у Вілла. Вісім нових «Чемпіонів», і…

З ким ти проводиш більше часу? Зі мною… чи з нею?

Усмішка повернулася, та тільки тепер вона була збентеженою. Що ж, загалом він більше проводив часу серед машин — авжеж. Це було пов’язано з роботою у Вілла. Але це ж смішно, думати, що…

Ти збрехав їй. Ось у чому правда, чи не так?

«Ні, — стривожено відповів він сам собі. — Ні, навряд чи можна сказати, що я справді їй збрехав…»

Ні? А як тоді це називається?

Перший і єдиний раз, відколи він возив її на футбольний матч у Гідден-Гіллз, вона почула від нього велику галіму брехню. Бо насправді він більше часу проводив з Крістіною, і йому страшенно неприємно було, що вона припаркована на тридцятиденному майданчику в аеропорту, на вітрі, під дощем, а скоро засніжить…

Він збрехав їй.

Більше часу він проводив з Крістіною.

І це було…

Було…

— Неправильно, — прохарчав він, і слово майже загубилося в слизькому містичному шереху мокрого снігу, що сипав з неба.

Він стояв на доріжці, дивлячись на свою заглухлу машину, дивом воскреслу мандрівницю в часі з епохи Бадді Голлі, Хрущова, космічної собацюри Лайки, і раптом зненавидів її. Вона щось із ним зробила, він тільки не знав, що саме. Щось.

Індикатори на панелі приладів, розмиті вологою на вікні до вигляду червоних очисьок у формі довгастих м’ячів для американського футболу, неначе глузували з нього й водночас дивилися докірливо.

Він відчинив дверцята водія, ковзнув за кермо й потягнув дверцята на себе, зачиняючи їх. Заплющив очі. Відчуття спокою наринуло на нього, і все ніби поставало на свої місця. Він збрехав їй, так, але то була дрібна брехня. Загалом незначна брехня. Ні — узагалі незначна брехня.

Він витягнув руку, не розплющуючи очей, і торкнувся шкіряного прямокутника, до якого були прикріплені ключі, — старого й потертого, з ініціалами Р. Д. Л. Потреби в тому, щоб купити новий брелок чи почепити шматок шкіри з власними ініціалами, він не бачив.

Але в шкіряному язичку, на якому теліпалися ключі, було щось дивне, чи не так? Так. Справді доволі дивне.

Коли він перелічував готівку на кухонному столі в Лебея, і хазяїн машини штурхнув до нього ключі по картатій червоно-білій скатертині, прямокутник шкіри був потертий, посічений і потемнілий від старості; ініціали майже стерлися від часу й постійного тертя об дріб’язок у кишені старого та об саму кишеню.

Та тепер ініціали знову проступали виразно й чітко. Вони оновилися.

Проте, як і брехня, це насправді не мало жодного значення. Сидячи в металевій шкаралупі корпусу Крістіни, він дуже добре розумів, що така є правда.

Він знав це. Усе незначне, усе.

Він повернув ключ. Стартер завив, але двигун ще довгий час не вмикався. Мокрі дроти. Звісно, це все через них.

— Будь ласка, — шепнув він. — Усе ж гаразд, не хвилюйся, усе, як і було раніше.

Двигун розгорівся, заглух. Знову й знову завивав стартер. Мокрий сніг холодно стукав у вікно. Усередині було безпечно; сухо і тепло. От би тільки двигун завівся.

— Ну ж бо, — шепотів Арні. — Ну ж, Крістіно. Дівчинко, заводься.

Двигун розгорівся знову, підхопив іскру. Лампочки панелі спалахнули й згасли. Поки мотор торохкотів, знову слабко запульсував індикатор «ЗАП», та потім згас остаточно, бо ритм двигуна вирівнявся до чистого спокійного гудіння.

Обігрівач лагідно обвівав йому ноги теплим повітрям, заперечуючи зимову холоднечу надворі.

Йому здавалося, що є речі, яких Лі зрозуміти неспроможна, речі, яких вона ніколи не зрозуміє. Бо її в той час поряд не було. Ті прищі. Ті крики «Гей, піцопикий!» Прагнення поговорити, прагнення до інших людей — і незмога. Неспроможність. Йому здавалося, що вона не зможе зрозуміти простого — якби не Крістіна, він би ніколи не зібрався з духом їй зателефонувати, навіть якби вона ходила з написом «Я ХОЧУ ЗУСТРІЧАТИСЯ З АРНІ КАННІНҐЕМОМ», витатуюваним на лобі. Вона не змогла б зрозуміти, що інколи він почувався на тридцять років старшим за свій вік — ні! радше на п’ятдесят! — і зовсім не хлопчиськом, а якимось жахливо пораненим ветераном, що повернувся з неоголошеної війни.

Він ніжно погладив кермо. Зелені котячі очі датчиків панелі приладів утішно йому світили.

— Добре, — сказав він. Майже видихнув зітханням.

Він пересунув важіль коробки передач на позначку «D» і клацнув кнопкою вмикання радіо. Ді-Ді Шарп[99] співала «Пора картопляної м’ячки», містичний нонсенс на радіохвилях, що линув із темряви.

Він рушив, плануючи поїхати в аеропорт, де поставить машину й побіжить на автобус, який на початку кожної години від’їздив до міста. І він це зробив, але на автобус об 11-й вечора не встиг, хоч і збирався. Натомість він сів на опівнічний автобус, і лише вночі в ліжку, коли він пригадував теплі поцілунки Лі, а не те, як не хотіла заводитися Крістіна, йому спало на думку, що десь на просторах того вечора, після того, як він полишив будинок Кеботів, і перед тим, як приїхав до аеропорту, в нього випала з пам’яті ціла година. Це було настільки очевидно, що він відчув себе чоловіком, який перевернув будинок догори дриґом, шукаючи важливого листа з кореспонденції, і аж раптом побачив, що весь цей час він тримав його в руці. Очевидно… і трохи лячно.

Де ж він був?

Невиразно пригадувалося, що він від’їхав від бровки тротуару перед будинком Лі, а потім просто…

…просто катався.

Ага. Катався. От і все. Нічого такого.

Катався під мокрим снігом, що мжичив дедалі густіше, катався порожніми вулицями, вкритими крижаною кіркою, катався без зимової гуми (і попри це, Крістіна неймовірно впевнено трималася на дорозі і її жодного разу не занесло; Крістіна, неначе завдяки якимсь чарам, завжди знаходила безпечний і надійний шлях; поїздка була такою плавною, ніби машина рухалася по рейках), катався з увімкненим радіо, з якого виливався безперервний потік старих хітів, що неначе всуціль були зіткані з дівочих імен: Пеґґі Сью, Керол, Барбара-Енн, Сюзі-мила.

Йому ввижалося, що в якийсь момент він трохи злякався й натиснув на одну з хромованих кнопок на конвертері, який був встановив, але замість «FM-104» і «Вікенду вуличних вечірок» знову залунало радіо WDIL, тільки тепер голос диск-жокея, хоч як це було божевільно, нагадував Алана Фріда[100], а одразу після нього заспівав хрипкий голос Крикливого Джея Гокінза: «Я зачарував тебеее…. бо ти моооооя…»

А потім нарешті був аеропорт з його послідовним пульсуванням штормових вогнів, дуже схожим на видиме серцебиття. Звучання радіо зблякло до беззмістовного статичного шуму, і він вимкнув приймач. А вибираючись із машини, відчув на шкірі піт від незрозумілого полегшення.

А тепер він лежав у ліжку, відчуваючи потребу спати, але не здатний заснути. Сльота за вікном згустилася й звурдилася до пухких білих зірочок снігу.

Це було неправильно.

Щось розпочалося, щось коїлося. Він навіть не міг сам собі збрехати й сказати, що він про це не знає. Машина, Крістіна… декілька людей прокоментували, що він її дуже гарно відреставрував. Він їздив на ній до школи, і учні з автомайстерні оточили її з усіх боків; вони залазили під неї на підкатках, подивитися на нову вихлопну систему, нові амортизатори, корпус. Вони до поясу занурювалися у відсік двигуна, перевіряли ремені й радіатор, дивовижним чином звільнений від корозії та зеленої гидоти, осаду років без антифризу, зацінювали генератор і тугі блискучі поршні в заглибленнях клапанів. Навіть повітряний фільтр — і той був новий, з цифрами 318, нанесеними фарбою вгорі, для індикації швидкості.

Так, для своїх однокашників в автомайстерні він став кимось на зразок героя, і всі коментарі й компліменти вислуховував з такою, як треба, милостивою усмішкою. Але чи навіть у ті миті десь глибоко всередині не ховалася розгубленість? Авжеж.

Бо він не міг пригадати, що він робив з Крістіною, а чого не робив.

Час, який він провів, працюючи над нею в Дарнелла, став у пам’яті розмитою плямою, як та його поїздка до аеропорту цього вечора. Він пригадував, як почав роботу над вм’ятиною на задньому кінці корпусу, але не пам’ятав, щоб закінчував її. Пригадував, як фарбував капот — вкривав лобове скло й бризкові щитки малярним скотчем і надівав білу маску в фарбувальній майстерні на задньому дворі — проте коли саме замінив ресори, геть забув. Так само не міг він пригадати, де їх узяв. Усе, що він міг згадати напевно, — як подовгу сидів за кермом, бараніючи від щастя… почуваючись так само, як тоді, коли Лі прошепотіла «Я кохаю тебе» перед тим, як прослизнути у вхідні двері свого будинку. Сидів після того, як більшість чоловіків, що ремонтували свої машини в Дарнелла, уже йшли додому вечеряти. Сидів і час від часу вмикав радіо, щоб послухати старі хіти на хвилі WDIL.

Мабуть, найгіршим було вітрове скло.

Він не купував нового вітрового скла для Крістіни — це він знав напевно. Якби він придбав таку складну обтічну конструкцію, його банківська книжка схудла б набагато сильніше. Та й хіба не залишився б чек? Одного разу він навіть спеціально перерив усю теку з позначкою «МАШИНА», яку зберігав у своїй кімнаті. Але такого чека не знайшов, хоча насправді копирсався в чеках без особливого ентузіазму.

Денніс казав щось — нібито клубок тріщин з вигляду зменшився, став не таким страшним. А потім, того дня в Гідден-Гіллз, він просто… ну, зник. Лобове скло було чистим і бездоганним.

Але коли це сталося? Як це сталося?

Він не знав.

Зрештою він заснув і поринув у неприємні сновидіння, борсаючись на простирадлах і зіжмакуючи їх у вузол, а гнані вітром хмари тим часом розбіглися й над землею холодно заяскріли осінні зірки.

24 / Побачене вночі

Покатаю тебе у своїй машині-шині,

Покатаю тебе у своїй машині-шині,

Покатаю тебе,

Покатаю тебе,

Покатаю тебе у своїй машині-шині[101].

Вуді Ґатрі

То був сон — вона була певна, майже до самого кінця, що це мусить бути сон.

Уві сні вона пробудилася від сну про Арні, у якому кохалася з ним не в машині, а в дуже холодній синій кімнаті, де не було меблів, тільки темно-синій килим з грубим ворсом і розсип подушок в атласних наволочках трохи світлішого відтінку сині… вона прокинулася від цього сну у своїй кімнаті, коли ще тільки заповідалося на світанок неділі.

За вікном гурчала машина. Вона підійшла й визирнула надвір, униз.

Біля тротуару стояла Крістіна. Її двигун працював — Лі бачила, як із труби здіймається димок вихлопу, — але всередині було порожньо. Арні, мабуть, уже стояв під дверима, хоча стуку ще не було. Їй треба було спуститися, і швидко. Якщо батько прокинеться й побачить Арні о четвертій ранку, він збіситься.

Але вона не ворухнулася. Вона подивилася вниз на машину й подумала, як сильно її ненавидить… і боїться.

І машина ненавиділа її теж.

«Суперниці», — подумала вона, і ця думка, у цьому сні, була не похмура й гарячково-ревнива, а доволі розпачлива й перелякана. Он вона стояла біля тротуару, он вона — припаркована перед її будинком у глуху темінь ранку, чекала її. Чекала Лі.

Спускайся, рибонько. Спускайся. Покатаймося, поговорімо собі про те, кому він більше потрібен, хто про нього більше дбає, і хто для нього кращий у підсумку. Ну ж бо… ти ж не боїшся, правда?

Її охопив жах.

Це несправедливо, вона старша, вона знає різні хитрощі, вона його звабить…

— Забирайся геть, — відчайдушно прошепотіла Лі уві сні й м’яко постукала по склу кісточками пальців. Скло на дотик було холодним; вона побачила маленькі відбитки у формі серпиків, які залишили на паморозі її кісточки. Дивовижно, якими реальними могли бути деякі сни.

Але то мусив бути сон. Мусив, бо машина її почула. Не встигли слова зірватися з її губ, як зненацька увімкнулися «двірники», якимись презирливими розмашистими рухами змітаючи мокрий сніг з вітрового скла. А тоді вона рівно рушила зі свого місця біля бордюру й покотила вулицею.

Без водія за кермом.

Лі була в цьому впевнена… настільки, наскільки може бути впевненою людина уві сні. Пасажирське вікно було запорошене снігом, але не заліплене ним до непрозорості. Її погляд проникав усередину, і за кермом нікого не було. Тож, звісно, то мав бути сон.

Вона побрела до ліжка (у яке ще ніколи не приводила коханця; як і в Арні, у неї ніколи не було коханців), думаючи про далеке-далеке Різдво — дванадцять, а може, навіть чотирнадцять років тому. Певна річ, тоді їй було не більше чотирьох років. Вони з матір’ю були в одному з великих універсальних магазинів у Бостоні, може, у «Філінз»…

Вона поклала голову на подушку й заснула (уві сні) з розплющеними очима, дивлячись на слабкі проблиски світанку у вікні, а потім — уві сні що завгодно може статися — побачила по інший бік вікна іграшковий відділ «Філінз»: блискітки, мішура, ліхтарики.

Вони шукали подарунок для Брюса, єдиного небожа мами й тата. Десь в універмазі в гучномовець хо-хо-хокав Санта-Клаус, і той посилений звук був не радісним, а чомусь зловісним — сміхом маніяка, який вийшов у ніч не з подарунками, а з сокиркою для м’яса.

Вона простягнула руку до однієї з вітрин, показала й сказала матері, що хоче, аби Санта-Клаус приніс їй оце.

Ні, сонечко, Санта не може тобі це принести. Це іграшка для хлопчиків.

Але я хочу це!

Санта принесе тобі гарненьку лялечку, може, навіть Барбі…

Я хочу це!..

Таке роблять лише ельфи-хлопчики, Лі-Лі, моя люба. Для хлопчиків. Хороші дівчатка-ельфи роблять гарних лялечок…

Я не хочу ЛЯЛЬКУ! Не хочу БАРБІ! Я… хочу… ЦЕ!

Лі, якщо ти влаштуєш істерику, ми поїдемо додому. Я серйозно кажу.

Тому вона послухалася, і Різдво принесло їй не лише Барбі Малібу, а ще й Кена Малібу, і вона тішилася ними (здається), та все одно пам’ятала червону гоночну машинку «Ремко» на зеленій поверхні з пофарбованих пагорбів, що без дрота їздила пофарбованою дорогою, такою досконалою, що на ній навіть були крихітні металеві огорожі, — дорогою, ілюзорність якої виказувала тільки її безглузда циркулярність. Ох, але бігала вона швидко, та машинка, і чи не була вона чимось яскраво-червоно-магічним для її очей та уяви? Була. І основоположна ілюзія машини теж була магією. Та ілюзія чомусь так заворожувала, що полонила її серце. Ілюзія, звісно, була в тому, що машина водить себе сама. Вона знала, що насправді нею керує працівник магазину, який сидить у будці справа, натискає кнопки на квадратному бездротовому пристрої. Мама розповіла їй, що так воно й відбувається, і напевно, то була правда, але її очі відмовлялися в це вірити.

Її серце відмовлялося в це вірити.

Вона стояла, зачарована, тримаючи рученята в рукавичках на поруччі вітринної зони, спостерігаючи, як ганяє машинка, прискорюється, веде сама себе, поки мама не потягла її делікатно в інший бік.

А над усім цим, неначе змушуючи вібрувати кожну гірлянду, підвішену вздовж стелі, розкочувався зловісний регіт магазинного Санта-Клауса.

Лі спала міцно; сни й спогади поволі блякли, і досередини прокрадалося світло ранку, біле, мов холодне молоко, осяюючи вулицю, по-недільному ранково порожню й по-недільному ранково тиху. Перший сніг лежав недоторканний, і виднілися на ньому хіба що сліди шин, які повернули до бордюру перед будинком Кеботів, а потім рівно віддалилися в бік перехрестя в кінці цього приміського кварталу.

Вона не вставала майже до десятої (коли її мама, яка не любила сонюхів, нарешті погукала її спускатися й поснідати перед обідом), а на той час надворі вже потепліло майже до шістдесяти градусів[102] — у західній Пенсильванії ранній листопад схильний бути таким само капризним, як і ранній квітень. Тому до десятої ранку сніг уже розтанув. І сліди шин зникли.

25 / Бадді навідується в аеропорт

Ми їх затикаємо, а потім розбиваємо[103].

Брюс Спрінгстін

Однієї ночі, через якихось десять днів, коли картонні індички й роги достатку з кольорового паперу почали виникати у вікнах початкових класів, синій «камаро», з таким радикально задертим догори багажником, що ніс мало не заривав у землю, під’їхав до тривалої стоянки в аеропорту.

Сенді Ґелтон знервовано визирнув зі своєї скляної будки. З місця водія «форда» до нього нахилилося радісне усміхнене лице Бадді Реппертона. Щоки в Бадді щетинилися тижневим поростом, а в очах стояв маніакальний блиск, радше кокаїнової природи, ніж від радості через День подяки — того вечора вони з пацанами занюхали його незлецький грам. Загалом і в цілому Бадді мав вигляд злостивого Клінта Іствуда.

— Сенді, як там твоє нічого? — спитав Бадді.

Цей дотеп зустріли послужливим сміхом з «камаро». З Бадді приїхали Дон Ванденберг, Канючі Велч і Річі Трелоні; винюхавши грам коксу й чекаючи нагоди дозаправитися шістьма пляшками «Техаської викрутки», які наготував для них Бадді, вони чулися кльово та супер-дупер. А приїхали вони вжарити брудне буґі на «плімуті» Арні Каннінґема.

— Чуваки, якщо вас зловлять, я вилечу з роботи, — нервово промовив Сенді. Він єдиний з-поміж усіх був тверезий, мов скельце, і шкодував, що взагалі пробовкався про те, що Каннінґем паркує тут свою тарадайку. Думка про те, що він може ще й у тюрягу за це попасти, на щастя, не відвідала його мозок.

— Якщо ти чи хтось із твоїх МісіясракаНеможливих поліцаїв упіймається, Секретар зніме з себе відповідальність за твоє йобане життя, — озвався Канючі із заднього сидіння, і вся компанія знову зареготала.

Сенді роззирнувся в пошуках інших машин — свідків, — але літаків за розкладом не мало бути ще понад годину й паркувальний майданчик був порожній, мов гори на Місяці. Погода стала дуже холодною, і вітер, гострий, як лезо нової бритви, стогнав на злітних смугах і руліжних доріжках та тужливо підвивав між рядами порожніх авто. Угорі ліворуч від будки неспокійно розгойдувався вперед і назад знак «Apco».

— Смійся-смійся, дебіл, — сказав Сенді. — Я вас не бачив, та й по всьому. Якщо вас зловлять, я скажу, що посрати ходив.

— Господи, ти як дитя мале, — Бадді подивився на нього зажурено. — Ніколи не думав, що ти, Сенді, такий жовторотий. Чесно.

— Гав! Гав! — загавкав Річі, і це знову супроводжувалося сміхом. — Перекотися на спину, Сенді, і вдай мертвого для Татка Ворбакса!

Сенді почервонів.

— Начхати, — сказав він. — Просто будьте обережні.

— Будемо, чувак, — чесно пообіцяв йому Бадді. Ще раніше він відклав сьому пляшку «Техаської викрутки» й пристойну порцію нюхальних солодощів, тож тепер простягнув усе це добро Сенді. — На. Відірвися.

Сенді мимоволі розплився в усмішці.

— Гаразд, — сказав він і, щоб вони не думали, буцімто він кайфоломщик, додав: — Відірвіться там.

Посмішка Бадді пожорсткішала, стала металевою. Світло в очах згасло, вони потьмяніли, зробилися мертвими й лячними.

— О, ми відірвемося, — сказав він. — Відірвемося.

«Камаро» заїхав на паркувальний майданчик. Деякий час Сенді ще міг простежити за його просуванням у глибину за рухомими задніми фарами, та потім Бадді їх погасив. Гурчання мотору крізь подвійні глушники, запаковані у скловату, кілька секунд ще доносив вітер, та потім і цей звук стих.

Сенді висипав кокс на столик біля портативного телевізора і винюхав його через згорнуту в трубочку доларову банкноту. Потім відкоркував «Техаську викрутку». Він знав, що за пияцтво на робочому місці його теж можуть поперти, але не надто цим переймався. Бути п’яним було краще, ніж сіпатися від кожного звуку й виглядати один із двох сірих автомобілів служби безпеки аеропорту.

Вітер віяв у його бік, і він чув — забагато чув.

Дзенькіт розбитого скла, приглушений сміх, гучний металевий брязь.

Знову розбивання скла.

Пауза.

Тихі голоси, що дрейфували до нього з потоком холодного вітру. Окремі слова він розібрати не міг, вони звучали спотворено.

Аж раптом досконалою автоматною чергою пішли удари; Сенді здригнувся від цих звуків. Знову в темряві задзеленчало розбите скло, і метал брязкав, падаючи на асфальт — хром чи ще щось таке, вирішив Сенді. Він зловив себе на думці, що хай би Бадді привіз більше коксу. Кокс якось завжди підбадьорював, а йому б зараз трохи підбадьорення не завадило. Судячи зі звуків, там, на дальньому кінці майданчика, відбувалась якась жахлива хрінь.

А потім гучніший голос, наполегливий і командирський. Точно Бадді:

— Зроби це туди!

Заперечливе бурмотіння.

Знову Бадді:

— Про це не думай! На приладову панель, я сказав!

Знову бурмотіння.

— Та мені насрати! — крикнув Бадді.

І чомусь це викликало приглушений сміх.

Спітнівши попри різучий холод, Сенді раптом зачинив скляне віконце й різко клацнув кнопкою, вмикаючи телевізор. Зробив довгий ковток, кривлячись від важкого смаку дешевого вина, змішаного з фруктовим соком. Йому це пійло було не до душі, але «Техаську викрутку» вони всі пили, коли не дудлили пиво «Айрон Сіті», і що він мав робити? Показати, що він кращий од них, чи що? За це б його рано чи пізно притиснули. Скигліїв Бадді не любив.

Він надпив і одразу ж відчув, що трохи полегшало. Чи принаймні трохи п’янішим став. Коли одна з машин служби безпеки таки проїхала, він навіть оком не змигнув. Коп привітався з Сенді помахом руки. Сенді теж підняв руку, спокійний і такий незворушний, як треба.

Приблизно через чверть години після того, як синій «камаро» поїхав у глибину майданчика, він з’явився знову, цього разу — на смузі виїзду. За кермом, спокійний і розслаблений, сидів Бадді, а між ніг у нього стирчала пляшка «Викрутки», на три чверті порожня. Він усміхався, і Сенді занепокоєно відзначив, які в нього налиті кров’ю і стрьомні очиська. Не лише через вино, і не лише через кокс. Ніхто не смів зайобувати Бадді Реппертона; в усякому разі, Каннінґем побачить це на власні очі.

— Мій добрий друже, усе залагоджено, — сказав Бадді.

— Добре, — Сенді спробував вичавити з себе усмішку. Вона вийшла трохи немічною. Жодних почуттів: ні поганих, ні добрих, — він до Каннінґема не мав, та й уява в нього була не особливо багатою, але він чудово здогадувався, що відчує Каннінґем, коли побачить, що сталося з його дорогоцінною реставрацією червоно-білого «плімута», у яку так багато праці було вкладено. Та все ж то було діло Бадді, не його.

— Добре, — повторив він.

— Труси не загуби, чувак, — сказав Річі й захихотів.

— Звісно, — пообіцяв Сенді. Він радів, що вони вже їдуть. Може, після цього він не зависатиме так часто в «Щасливому газі» Ванденберга. Може, після цього йому не хотітиметься. То була серйозна херня. Занадто серйозна. А ще йому, може, на вечірні курси якісь варто податися. Доведеться покинути цю роботу, але це не так уже й погано. Херова й нудна робота.

Бадді все ще дивився на нього, з тією жорсткою придуркуватою посмішкою, і Сенді зробив великий ковток «Техаської викрутки». І мало не виблював. На секунду уява намалювала йому, як він ригає в підняте догори обличчя Бадді, і його неспокій переріс у дикий жах.

— Якщо за це візьмуться копи, — сказав Бадді, — ти нічого не знаєш, ти нічого не бачив. Як ти й казав, о пів на десяту тобі припекло піти посрати.

— Так, Бадді.

— Ми всі були в мавеньких вукавичках. Відбитків ніхто не залишав.

— Так.

— Зберігай спокій, Сенді, — тихо порадив йому Бадді.

— Ага, окей.

«Камаро» знову рушив. Сенді підняв ворота, натиснувши кнопку. Машина неспішно попрямувала до виїзду з аеропорту.

Хтось крикнув: «Гав! Гав!» Звук долинув до вух Сенді проти вітру.

Стурбований, він сів дивитися телевізор.

Незадовго до того, як почав прибувати потік пасажирів з рейсу о десятій сорок із Клівленда, він вилив решту «Викрутки» у вікно на землю. Більше йому не хотілося.

26 / Крістіна у відключці

Переливання крові,

Та ніколи-ніколи-ніколи не перевищу швидкість,

Передай кров, мала[104].

«Нервовий» Норвус

Наступного дня Арні та Лі поїхали разом в аеропорт забрати Крістіну. Вони збиралися вирушити в Піттсбург на ранній передріздвяний шопінг і з нетерпінням чекали цієї спільної поїздки — вона здавалася їм чомусь страшенно дорослою.

В автобусі Арні був у доброму гуморі, вигадливо й влучно жартував про пасажирів і змушував її сміятися, усупереч місячним, які завжди заганяли її в депресію та майже завжди були болючими. «Гладка жіночка в чоловічих робочих черевиках, — сказав він, — то відлучена від церкви за гріх черниця. Хлопець у ковбойському капелюсі — кишеньковий злодій». І так далі й тому подібне. Лі вловила хвилю цієї розваги, але так добре, як йому, їй коментувати не вдавалося. То було щось дивовижне — як він вийшов зі своєї мушлі… як він розквітнув. Ось воно, єдине насправді підходяще слово для цього. Вона відчувала самовдоволену втіху золотошукача, який за певними ознаками запідозрив наявність золота, і його підозри справдилися. Вона кохала його й мала рацію, покохавши.

Разом вони вийшли з автобуса на зупинці біля терміналу і, тримаючись за руки, перетнули під’їзну дорогу до паркувального майданчика.

— А непогано, — сказала Лі. Вона вперше за весь час поїхала з ним забирати Крістіну. — Двадцять п’ять хвилин від школи.

— Ага, нічого так, — кивнув Арні. — І в сім’ї лад, а це важливо. Кажу тобі, коли мама того вечора приїхала додому й побачила перед будинком Крістіну, вона геть осатаніла.

Лі розсміялася, і вітер за її спиною грайливо труснув її волоссям. Температура з ночі підвищилася з кусючої до помірної, та однаково повітря було прохолодним. Але вона тішилася цьому. Без певної прохолоди не було б відчуття різдвяних закупів. Погано вже й те, що в Піттсбурзі ще не буде різдвяних декорацій. Але це не було погано; це було добре. І раптом вона відчула радість від усього, а найбільше — від того, що жива. І закохана.

Вона думала про це — про те, як його любить. У неї й раніше траплялися сильні захоплення, а якось у Массачусетсі навіть здалося, що вона закохалася всерйоз, але з цим хлопцем просто навіть питань не було. Іноді він її турбував — його зацікавлення машинами видавалося ледь не нав’язливою ідеєю, — та навіть тимчасовий неспокій відігравав важливу роль у її почуттях, таких насичених, сильніших, ніж вона будь-коли переживала. Але потайки вона визнавала, що частково тут теж мало значення себелюбство — за лічені тижні він завдяки їй почав на очах змінюватися… вона створювала йому закінчений образ.

Вони зрізали кут між машинами, прямуючи до тридцятиденної секції парковки. У небі понад їхніми головами на посадку заходив реактивний літак компанії «USAir»; грім його двигунів розкочувався величезними пласкими хвилями звуку. Арні щось сказав, але літак заглушив його голос після перших кількох слів — щось про вечерю Дня подяки, — і вона обернулася, щоб подивитися йому в обличчя, про себе підсміюючись із того, що його рот мовчки ворушиться.

І тут, зовсім раптово, його рот ворушитися перестав. Сам Арні зупинився. Його очі розширилися… і немовби полізли з орбіт. Його губи стали викривлятися, а рука, у якій лежала долоня Лі, зненацька безжально стисла її в лещатах, до болю зминаючи пальці.

— Арні…

Гуркіт реактивного літака вже потроху вщухав, але Арні наче й не почув її. Його рука стислася ще міцніше. Рот він уже стулив, і тепер він кривився в страшній гримасі подиву й жаху. «У нього серцевий напад… інсульт… щось таке», — подумала Лі.

— Арні, що таке? — закричала вона. — Арні… аааййй, боляче!

На одну нестерпну мить тиск на руку, яку він лише секунду тому тримав так бережно й з любов’ю, посилився настільки, що здавалося, от-от потріскаються й зламаються кісточки пальців. Рум’янець зійшов з його щік, шкіра стала свинцево-сірою, мов плита надгробку.

Він промовив одне слово: «Крістіна!» — і раптом її відпустив. А сам побіг: ударився ногою об бампер «кадилака», рвучко розвернувся, зашпортавшись і ледь не впавши, утримав рівновагу й знову рвонув уперед бігом.

І тут нарешті до неї дійшло, що це якось пов’язано з машиною — машина, машина, вічно ця бісова машина, — і в душі піднявся гіркий гнів, усеохопний і безнадійний водночас. Уперше за весь час вона засумнівалася в тому, чи буде в неї змога його любити; чи дозволить їй Арні.

Але гнів ущух одразу ж, як вона подивилась уважніше… і побачила.

Арні добіг до того, що лишилося від його машини, з розпачливо витягнутими руками, і спинився так різко, що цей жест був схожий на перелякане стримування; класична кіношна поза жертви, яку збиває машина, за секунду до смертельного зіткнення.

Так він постояв ще якусь секунду, неначе хотів зупинити машину — чи цілий світ. А потім опустив руки. Його кадик двічі смикнувся догори-вниз, неначе він силкувався проковтнути щось — стогін, крик — а потім його горло зімкнулося щільно, кожен м’яз випнувся, навіть кров’яні судини виступали досконалим рельєфом. То було горло людини, яка намагається підняти піаніно.

Лі повільно підійшла до нього. Рука в неї досі пульсувала болем, і завтра вона набрякне та стане ні до чого не придатною, але на ту мить вона геть про неї забула. Її серце потягнулося до нього й наче знайшло; вона відчула його біль і розділила його, чи принаймні їй так здалося. І лише згодом вона усвідомила, як сильно відмежувався від неї того дня Арні — як багато страждань свідомо вирішив переживати на самоті й скільки ненависті приховував.

— Арні, хто це зробив? — спитала вона. Її голос тремтів від скорботи і співчуття до нього. Так, вона не любила тієї машини, але коли побачила її в такому знищеному стані, це змусило її до кінця збагнути, якою глибокою була прив’язаність Арні, і вона вже більше не могла її ненавидіти… принаймні так їй думалося.

Арні не відповів. Він стояв і дивився на Крістіну спаленілими очима, з трохи похиленою головою.

Лобове скло було розтрощене наскрізь у двох місцях, жмені уламків безпечного скла розсипалися порізаними чохлами сидінь, як фальшиві діаманти. Половина переднього бампера була віддерта й лежала на асфальті, біля клубка чорних дротів, що розкинулися, мов мацаки восьминога. Три з чотирьох бічних вікон також були розбиті. У бортах корпуса на рівні пояса кривими зазубленими лініями тяглися пробиті дірки. Вигляд це мало такий, неначе скористалися гострим важким інструментом — можливо, ломиком монтажної лопатки для шин. Пасажирські дверцята звисали набік, і Лі побачила, що все скло панелі керування побите. Скрізь валялися жмути й шматки ватяної набивки. Стрілка спідометра лежала на килимку під сидінням водія.

Арні поволі обійшов свою машину, усе це фіксуючи. Лі заговорювала до нього двічі. Жодного разу він не відповів. Тепер свинцевий колір його обличчя розбавляли дві сухотні, лихоманкові плями високо на вилицях. Він підняв «восьминога», що валявся на асфальті, й вона побачила, що то кришка трамблера розподільника запалювання — батько їй колись показував і розказував, коли порався біля машини.

Кілька секунд він на неї дивився, неначе вивчаючи поглядом екзотичний зоологічний зразок, а потім жбурнув на землю. Під їхніми підошвами хрускотіло бите скло. Лі знову до нього заговорила. Він не відповів, і після цього, разом із величезною жалістю до нього, вона почала відчувати страх. Згодом вона скаже Деннісові Ґілдеру, що їй здалося цілком імовірним, принаймні на ту мить, що він міг збожеволіти.

Він копнув ногою шматок хромового оздоблення. Той ударився об сітку загорожі паркувального майданчика, тихо дзенькнувши. Задні фари були потрощені, теж розсипавшись на штучні коштовні камені, цього разу — рубіни, цього разу — асфальт замість сидіння.

— Арні… — спробувала вона знову.

Він спинився. Дивився на щось крізь дірку у вікні з боку водія. Лячний низький звук почав рватися з його грудей, рик джунглів. Вона поглянула через його плече, побачила й раптом відчула божевільну потребу розсміятися, закричати й знепритомніти, і все це одночасно. На панелі приладів… вона спершу не помітила; серед загальної руїни вона не зауважила, що було на панелі приладів. І відчуваючи, як до горла підступає блювота, подумала, хто міг так низько опуститися, бути таким абсолютно ницим, щоб таке зробити, щоб…

— Гівнярі! — закричав Арні, голосом, який наче йому й не належав. Високим, пронизливим і надтріснутим від люті.

Лі розвернулася і виблювала, наосліп тримаючись за машину поряд з Крістіною, бо перед очима в неї пливли дрібні білі цятки, що розпухали, наче повітряний рис. Їй невиразно згадався сільський ярмарок — щороку на дерев’яну платформу витягували стару машину зі звалища і притуляли до неї кувалду, і за четвертак можна було гупнути тричі. Задум полягав у тому, щоб розплющити авто. Але не… не…

— Ви прокляті гівнярі! — верещав Арні. — Я вас дістану! Я вас дістану, хай це буде останнє, що я зроблю в житті! Хай це, блядь, буде останнє, що я зроблю!

Лі знову виблювала й на одну страшну мить зловила себе на тому, що гірко шкодує про те, що взагалі познайомилася з Арні Каннінґемом.

27 / Арні та Реджина

Чи маєш охоту проїхатись

У моєму «б’юїку» 59-го?

Я питаю, чи маєш охоту проїхатись

У моєму «б’юїку» 59-го?

У нього два карбюратори

І збоку турбонагнітач[105].

The Medallions

Тієї ночі він зайшов у будинок о чверть на дванадцяту. Одяг, у який він вбрався з прицілом на поїздку в Піттсбург і шопінг, був увесь в плямах мастила й іржі. Його руки були забруднені ще сильніше, а на тильному боці лівої долоні зміївся спіралеподібний неглибокий поріз, схожий на тавро. На обличчі застиг виснажений і приголомшений вираз, а під очима залягли темні кола.

Його мати сиділа за столом, розклавши перед собою «солітер». Вона чекала, коли він прийде додому, і до глибини душі боялася цього водночас. Їй уже телефонувала Лі, розповіла, що сталося. Дівчина, що справила на Реджину враження доволі приємної (хай навіть і не достатньо хорошої для її сина), говорила так, наче плакала.

Стривожившись, Реджина поклала трубку одразу, як тільки змогла, і набрала номер гаража Дарнелла. Лі сказала, що Арні викликав звідти евакуатор і поїхав разом з водієм. А її, всупереч протестам, посадив у таксі. У трубці пролунало два гудки, а потім сипливий і рипучий голос сказав: «Угу. Дарнелл».

Вона поклала слухавку, зрозумівши, що буде помилкою розмовляти з ним так — а вони з Майклом, схоже, уже вдосталь помилок наробили стосовно Арні та його машини. Вона зачекає на його повернення додому. Скаже те, що має сказати, дивлячись йому в очі.

І вона це сказала.

— Арні, мені дуже шкода.

Краще було б, якби Майкл теж був удома. Але він поїхав у Канзас-Сіті, на симпозіум, присвячений торгівлі й початкам вільного підприємництва в Середні віки. До неділі він не повернеться, якщо ця новина не змусить його повернутися. А на думку Реджини, це було ймовірно. Вона усвідомила (не без домішки каяття), що тільки зараз у неї розкриваються очі на всю серйозність цієї ситуації.

— Шкода, — луною повторив Арні рівним безбарвним тоном.

— Так, я… тобто ми… — продовжувати далі вона не змогла. Було щось нестерпно жахливе в його здерев’янілому обличчі. Очі здавалися порожніми. Вона змогла тільки подивитися на нього і похитати головою; очі налилися слізьми, їх огидний присмак відчувався вже в носі й горлі. Вона терпіти не могла плакати. Вольова, одна з двох дівчат у католицькій сім’ї, що складалася з її батька, синього комірця, будівельника, її полинялої матері й сімох братів; ладна землю носом рити, аби вступити до коледжу (всупереч батьковому уявленню про те, що дівчата там навчаються тільки тому, як перестати бути незайманими й покинути ходити до церкви), вона пролила чимало гірких сліз. Навіть її рідні вважали, що вона буває занадто жорсткою, але тільки тому, що вони не розуміли — коли пройдеш крізь пекло, то виходиш звідти запеченою вогнем. І якщо тобі довелося згоряти, щоб домогтися свого, ти потім завжди хотітимеш, щоб усе було тільки по-твоєму.

— Знаєш що? — спитав Арні.

Вона хитнула головою, усе ще відчуваючи гарячу слизьку печію сліз під повіками.

— Я б з тебе посміявся, якби не був такий стомлений, що ледве стою. Ти й сама могла там порозмахувати монтажною лопаткою й кувалдами з тими тварюками, які це зробили. І була б щасливіша за них.

— Арні, це несправедливо!

— Ні, це справедливо! — проревів він на неї, і його очі раптом спалахнули лютим страшним вогнем. Уперше в житті вона злякалася рідного сина. — Ти придумала прибрати її з двору! Він придумав поставити її в аеропорту! То кого, по-твоєму, звинувачувати? Кого, як ти думаєш? Думаєш, таке могло статися, якби вона стояла тут? Га?

Він ступив крок до неї, стискаючи кулаки по боках, і вона зробила все можливе, аби не відсахнутися.

— Арні, ми можемо хоча б поговорити? — спитала вона. — Як дві розумні людини?

— Один з них насрав на панель приладів моєї машини, — холодно сказав він. — Як тобі, мамо, така розумність?

Вона щиро вірила в те, що тримає сльози під контролем, але від цієї новини — новини про таку дурну, нераціональну лють — вони знову навернулися на очі. Вона розплакалася. Розплакалася від прикрощів за те, що побачив її син. Похилила голову й плакала від збентеження, і болю, і страху.

Усе своє материнське життя вона потайки з погордою дивилася на матерів навколо, у яких були діти, старші за Арні. Коли йому був рочок, ці інші матері скорботно хитали головами й казали їй почекати, коли йому буде п’ять — отоді-то й почнуться проблеми, отоді вони стають достатньо дорослі, щоб казати «гівно» перед своїми бабусями й гратися з сірниками, коли їх залишають на самоті. Але Арнольд, золота дитина в один рік, у п’ять залишася таким самим золотим. Тоді інші матері підкочували очі й казали: «Зачекай, от буде йому десять»; а потім — п’ятнадцять, ось коли стає насправді клопітно, з усією тою наркотою, рок-концертами і дівчатами, які на все згодні, і — Боже збав — крадіжками колісних дисків і тими… ну, хворобами.

І весь цей час вона тримала обличчя і в душí всміхалася, бо все розгорталося згідно з планом, усе розгорталося так, як, на її думку, мало бути в її власному дитинстві. У її сина були добрі батьки, вони підтримували його, любили, готові були дати йому все (у розумних межах), радо відправили б його в коледж на його вибір (якщо цей вибір буде вдалим), таким чином завершивши гру/справу/покликання до батьківства ефектно й успішно. Якби ви зауважили, що в Арні майже немає друзів і його цькують хулігани, вона б манірно вказала на те, що вона, наприклад, відвідувала церковно-парафіяльну школу в районі з недоброю славою, де з дівчаток іноді заради жарту зривали трусики й підпалювали їх запальничкою «Зіппо» з вигравіюваним на ній розіп’ятим тілом Ісуса. А якби ви зауважили, що її підхід до виховання дітей від підходу її ненависного батька відрізняється хіба що матеріальними цілями, вона б розлютилася і вказала на свого доброго сина як остаточний свій незаперечний доказ.

Але тепер її добрий син стояв перед нею, блідий, виснажений, зашмарований по лікті, і неначе бринів тим самим ледве стримуваним гнівом, що був фірмовим знаком його діда, навіть виглядав зараз, як дід. Здавалося, усе перетворюється на руїни.

— Арні, ми вранці поговоримо про те, що слід зробити, — сказала вона, намагаючись зібратися і втамувати сльози. — Ми поговоримо про це вранці.

— Ні, хіба що ти встанеш дуже рано, — відказав він, відчутно втративши інтерес. — Я піду нагору, посплю години чотири, а потім знову піду в гараж.

— Навіщо?

Він розсміявся божевільним сміхом і замахав руками під кухонними лампами денного світла, наче збирався злітати.

— А ти як думаєш, навіщо? У мене попереду багато роботи! Стільки роботи, що ти й уявити не можеш!

— Ні, тобі завтра до школи… Я… Арні, я тобі забороняю, я абсолютно…

Він обернувся, щоб подивитися на неї, пильним поглядом, і вона знову сахнулася. Це вже перетворювалося на якесь гризуче нічне жахіття, яке не збиралося закінчуватися ніколи.

— А я піду в школу, — сказав він. — Візьму із собою одяг у рюкзаку, перевдягтися, і навіть помиюся в душі, щоб не смердіти нікому в класі. Потім, коли закінчаться уроки, я знову піду до Дарнелла. Попереду багато роботи, але я зможу… я знаю, що зможу… хоча це з’їсть більшу частину моїх заощаджень. До того ж, треба буде більше часу приділяти роботі, яку я виконую для Вілла.

— Твої домашні завдання… навчання…

— А. Це, — він усміхнувся мертвою машинною посмішкою механічної фігурки. — Воно, звісно, постраждає. Стосовно цього я тебе не дуритиму. І пообіцяти, що середня оцінка буде дев’яносто три, теж тепер не зможу. Але якось закінчу. На «С». Може, й декілька «В» буде.

— Ні! Тобі треба думати про коледж!

Він повернувся до столу, знову накульгуючи, і досить сильно. Поклав долоні на стіл, сперся на них і повільно нахилився до неї. Вона подумала: «Незнайомець… мій син незнайомець для мене. Невже це справді моя провина? Невже? Тому, що я лише хотіла для нього найкращого? Хіба може так бути? Господи, будь ласка, зроби так, щоб це був жахливий сон і я прокинулася зі сльозами на щоках, бо він дуже реальний».

— Просто зараз, — тихо промовив він, не відриваючи погляду від її очей, — єдине, що мене турбує, — це Крістіна, Лі й те, як догодити Віллу Дарнеллу, щоб я міг її відремонтувати й вона стала як нова. На коледж мені насрати. А якщо ти від мене не відчепишся, я покину школу. Може, хоч це тебе заткне, якщо вже іншого способу нема.

— Ти не можеш, — сказала вона, зустрічаючись із ним поглядом. — І ти, Арнольде, це розумієш. Може, я й заслуговую на твою… твою жорстокість… але я боротимуся з твоїм потягом до самознищення всіма засобами, які є в моєму розпорядженні. Тому не смій говорити про те, що покинеш школу.

— Але я справді покину, — відповів він. — Не хочу, щоб ти себе дурила, думаючи, що я не стану цього робити. У лютому мені виповниться вісімнадцять, і я все зроблю сам, якщо ти й далі в це лізтимеш. Ти мене зрозуміла?

— Іди спати, — зі слізьми в голосі промовила вона. — Іди спати, ти краєш мені серце.

— Серйозно? — і він розреготався, шокуючи її. — Боляче, скажи? Я знаю.

А по тому пішов, повільно, від шкутильгання дещо хилячись на лівий бік. Невдовзі вона почула важкий втомлений стукіт його взуття по сходах — цей звук також лякав тим, що нагадував її дитинство, коли вона потайки думала: «Людожер іде спати».

Її струсонув новий спазм ридань, вона незграбно звелася й вийшла через двері чорного ходу, щоб виплакатися на самоті. Вона огорнула себе руками — слабка втіха, проте краща, ніж ніякої, — і подивилася на місяць-серпик, що крізь пелену сліз розділився начетверо. Усе змінилося, стрімко, зі швидкістю циклону. Її син ненавидів її; вона прочитала це на його обличчі — то була не істерика, не тимчасове обурення, не скороминущий шквал підлітковості. Він ненавидів її, а з її добрим хлопчиком усе мало скластися не так, зовсім не так.

Зовсім не так.

Вона стояла на ґанку й ридала, доки сльози не потекли неспинно, а схлипування не стишилися, прориваючись одиничними охканнями. Холоднеча вгризалася в її голі щиколотки понад хатніми пантофлями й нахабно кусала крізь халат. Реджина зайшла в дім і піднялася нагору. Перед кімнатою Арні нерішуче застигла й стояла так майже хвилину перед тим, як зайти.

Він заснув на покривалі, не знімаючи штанів. Здавалося, що він не так спить, як непритомний, і обличчя його мало страхітливо старечий вигляд. Цівка світла, що просочувалася з коридору й падала в кімнату через її плече, створила для неї хибне враження, ніби його волосся поріділо, а в розтуленому вві сні роті немає зубів. Крізь долоню, що затуляла губи, прорвався тихий скрик від жаху, і вона поспішила до нього.

Її тінь, що лежала на ліжку, ворухнулася разом з нею, і вона побачила, що це тільки Арні, а враження старості справляла гра світла та її власна змучена розгубленість.

Вона подивилася на його радіо з годинником і побачила, що будильник виставлено на 4:30 ранку. Подумала, що треба його вимкнути; навіть простягнула була руку. Та врешті відчула, що не зможе.

Натомість вона спустилася у свою спальню, сіла коло столика з телефоном і підняла трубку. Трохи потримала її в руці, розмірковуючи. Якщо вона зателефонує Майклу посеред ночі, він подумає, що…

Що сталося щось жахливе?

Вона по-дурному засміялася. А хіба ні? Ще й як сталося. І досі не закінчилося, ще відбувається.

Вона набрала номер готелю «Рамада-Інн» у Канзас-Сіті, де зупинився її чоловік, невиразно усвідомлюючи, що вперше за ті двадцять сім років, відколи покинула похмурий і закіптюжений триповерховий будинок у Роксбурзі, поїхавши в коледж, збирається попросити допомоги.

28 / Лі приходить з візитом

Я не буду докучати,

Просто хочу запитати,

Цей автобус ваш магічний

Продається в руки інші?

Заплачу і покочу

До своєї милої.

Хочу… хочу… хочу…

(Не на продаж…)[106]

The Who

Більшу частину історії вона подужала розповісти нормально, сидячи в одному з двох крісел для гостей, міцно стискаючи коліна й схрестивши гомілки, охайно вдягнена в різнокольоровий вовняний светр і коричневу вельветову спідницю. А розплакалася тільки наприкінці, і ніяк не могла знайти носову хустинку. Денніс Ґілдер простягнув їй коробку з паперовими серветками, що стояла на тумбочці біля ліжка.

— Лі, ти не хвилюйся так, — сказав він.

— Я н-н-не можу! Він до мене не приходить і в школі такий втомлений… і ти с-сказав, що тут його не було…

— Він прийде, коли я знадоблюся, — відповів їй Денніс.

— От уже ця твоя п-п-пацанська ф-ф-фігня! — вигукнула вона й комічно сама здивувалася з того, що сказала. Від сліз у легкому макіяжі на її щоках пролягли борозенки. Якусь хвилю вони з Деннісом дивилися одне на одного, а потім розсміялися. Та сміх той тривав недовго й не таким уже й добрим був.

— А Моторот його вже викликав? — спитав Денніс.

— Хто?

— Моторот. Так Ленні Беронґґ кличе містера Вікерза. Шкільного психолога.

— А! Так. Я думаю, так. До психолога в кабінет його викликали позавчора, у понеділок. Але він нічого не розказував. А я не наважилася спитати. Він узагалі не говорить. Дуже дивний став.

Денніс кивнув. Він сумнівався, що Лі це розуміє — надто глибоко її затягнули власні переживання й розгубленість, — але він сам відчував безсилля й усе глибший страх за Арні. Судячи зі звітів, які просочилися в його кімнату за останні кілька днів, Арні, здавалося, був на межі нервового зриву; доповідь Лі була найсвіжішою й найбільше рясніла подробицями. Ще ніколи в житті йому не хотілося бути якнайдалі від усього цього, як зараз. Авжеж, він міг подзвонити Вікерзу й спитати, чи може він чимось допомогти. А ще він міг подзвонити Арні… хоча зі слів Лі виходило, що той тепер був або в школі, або в Дарнелла, або вдома, відсиплявся. Його батько завчасно приїхав додому з якоїсь там конференції, і в них знову відбулася сварка, розказала йому Лі. І хоч Арні прямо про це не висловився, Лі сказала Деннісу, що, на її думку, він впритул наблизився до того, щоб просто піти з дому.

Розмовляти з Арні в Дарнелла Денніс не хотів.

— Що я можу зробити? — спитала вона. — От що б ти зробив на моєму місці?

— Стривай, — сказав Денніс. — Я не знаю, що ще ти можеш зробити.

— Але це найважче, — відповіла вона тихим, майже нечутним голосом. Її руки стискали й розтискали «Клінекс», рвали його на дрібні клаптики, вкриваючи коричневу спідницю плямками паперу. — Батьки хочуть, щоб я перестала з ним зустрічатися… покинула його. Їм страшно… що Реппертон і ті інші хлопці ще щось зроблять.

— Ти впевнена, що то був Бадді та його друзяки, так?

— Так. Усі впевнені. Містер Каннінґем викликав поліцію, хоч Арні просив цього не робити. Він сказав, що поквитається по-своєму, і це їх обох злякало. Мене це теж лякає. Поліцейські забирали Бадді Реппертона у відділок, його й одного з його друзів, якого вони звуть Канючі… ти знаєш, про кого я?

— Так.

— І хлопця, який працює по ночах на аеропортовій стоянці, його вони теж забирали. Ґелтона, його ім’я…

— Сенді.

— Вони подумали, що він теж у цьому замішаний, що, може, це він їх впустив.

— Він з ними тусується, так, — сказав Денніс, — але він не такий дегенерат, як решта. От що я скажу, Лі… якщо Арні з тобою не розмовляв, то хтось-таки точно говорив.

— Спочатку місіс Каннінґем, потім його батько. Я думаю, ні він, ні вона не в курсі, що обоє зі мною говорили. Вони…

— Засмучені, — підказав Денніс.

Але вона похитала головою.

— Не тільки це. Вони обоє виглядали так, наче їх просто… просто пограбували, чи що. Насправді мені її не шкода, по-моєму, вона завжди хоче, щоб було так, як вона хоче… але на містера Каннінґема до сліз боляче дивитися. Він просто здається таким… таким… — Лі увірвала розповідь, а потім почала спочатку: — Коли я вчора прийшла до них після школи, місіс Каннінґем… вона попросила називати її Реджиною, але в мене ніяк не виходить…

Денніс посміхнувся.

— А в тебе виходить? — спитала Лі.

— Ну, так… але я довго практикувався.

Вона всміхнулася — уперше по-справжньому за весь візит.

— Може, і мені б це допомогло. Хай там як, коли я прийшла до них, вона була вдома, але містер Каннінґем ще був у школі… тобто в університеті.

— Угу.

— Вона взяла відгул до кінця тижня… скільки там лишилося. Сказала, що не може йти на роботу, навіть на ті три дні, що лишилися до Дня подяки.

— І як вона виглядає?

— Розчавленою, — відповіла Лі й потяглася до нової серветки «Клінекс». Та одразу ж стала дрібнити її по краях. — Здається, що постаріла років на десять відтоді, як я її вперше побачила місяць тому.

— А він? Майкл?

— Постарів, але й наче зміцнів, — вагаючись, відповіла Лі. — Немовби це все його… якимось чином змусило стати діяльним.

Денніс мовчав. За всі тринадцять років знайомства з Майклом Каннінґемом він ще жодного разу не бачив, щоб той був діяльним, тож і знати цього не міг. Діяльною в них завжди була Реджина; Майкл плентався в її кільватері й робив коктейлі для вечірок (здебільшого кафедральних), які влаштовували Каннінґеми. Він вмикав свій програвач, ходив з меланхолійним виглядом… але Деннісова уява не сягала аж так далеко, щоб сказати, що він бачив цього чоловіка «діяльним».

«Остаточний тріумф, — якось сказав батько Денніса, стоячи біля вікна й спостерігаючи за тим, як Реджина веде Арні за руку доріжкою Ґілдерів до машини, де за кермом чекав Майкл. Арні й Деннісу тоді було років сім. — Матріархат переміг. Цікаво, чи змусить вона цю нещасну ганчірку чекати в машині, коли Арні одружуватиметься. Або вона може…»

Деннісова мати насупилася на чоловіка й цитьнула, скосивши на сина очі — мовляв, «у маленьких глечиків великі вушка». Цей погляд Денніс запам’ятав назавжди, і батькові слова теж — у сім років він ще не все зрозумів, але навіть у сім уже чудово знав, що таке «нещасна ганчірка». І навіть у сім він уже, хоч і нечітко, проте розумів, чому його батько вважає таким Майкла Каннінґема. Йому було шкода Майкла Каннінґема… і це почуття протрималося з перемінним успіхом аж донині.

— Він прийшов уже десь приблизно тоді, коли вона закінчувала свою історію, — розповідала Лі. — Вони запросили мене на вечерю — Арні збирався поїсти в Дарнелла — але я їм сказала, що мені дуже треба додому. Тож містер Каннінґем запропонував мене відвезти, і дорогою в машині я почула його бачення історії.

— А в них бачення різні?

— Не зовсім, але… наприклад, у поліцію їздив тоді містер Каннінґем. Арні не захотів, а місіс Каннінґем… Реджина… не змогла на це наважитися.

Денніс обережно спитав:

— А він серйозно намагається зібрати цю потвору знову докупи?

— Так, — шепнула вона, а потім вибухнула пронизливим криком: — Але це не все! Він по вуха влип у справи того типа, Дарнелла, я точно знаю, що влип! Учора, на третьому уроці, він мені сказав, що збирається сьогодні за день і вечір поміняти їй увесь передок, а я спитала: «Арні, а це не буде занадто дорого?», а він сказав: «Не хвилюйся, у мене великий кредит…»

— Говори повільніше.

Вона знову розплакалася.

— У нього великий кредит, бо він і якийсь Джиммі Сайкс збираються виконати для Вілла якесь доручення, у п’ятницю і в неділю. Отак він сказав. А… я сумніваюся, що доручення, які він виконує для того сучого сина, легальні!

— Що він сказав поліцейським, коли ті приходили розпитувати про Крістіну?

— Розказав, як знайшов її… у такому стані. Вони спитали, чи є в нього ідеї, хто міг таке скоїти, і Арні відповів, що немає. Спитали, чи правда, що в нього вийшла бійка з Бадді Реппертоном, що той витяг ніж і його за це відрахували зі школи. Арні відповів, що Реппертон вибив йому з рук пакунок з обідом і потоптався по ньому, потім з майстерні прибіг містер Кейсі й розборонив їх. Вони в нього спитали, чи Реппертон не погрожував з ним за це поквитатися, і Арні відповів, що, може, він щось таке й згадував, але ж це пусте базікання.

Денніс мовчав. Він дивився у вікно своєї палати на тьмяне листопадове небо й обмірковував почуте. І нічого доброго воно не віщувало. Якщо Лі правильно переказала розмову з поліцією, то Арні жодного разу не збрехав… але він підкоригував дещо, змальовуючи все, що сталося в курилці, як звичайнісіньку шарпанину між підлітками.

Деннісу це видавалося надзвичайно поганим знаком.

— А ти не знаєш, що Арні може робити для того Дарнелла? — спитала Лі.

— Ні, — відповів Денніс, хоч певне уявлення й мав. У нього всередині наче ввімкнувся внутрішній магнітофончик, і голос його батька сказав: «Дещо чув… крадені машини… цигарки й алкоголь… контрабанда, наприклад, феєрверки… Йому довгий час щастило, Деннісе».

Він подивився на обличчя Лі, страшенно бліде, з макіяжем, розрізаним слізьми. Вона трималася, трималася за Арні, як тільки могла. Можливо, їй довелося дещо дізнатись про міцність і витривалість, те, чого з її зовнішністю вона б ще десять років не пізнала. Але це справи не полегшувало, і не обов’язково це було правильно. Зненацька, майже ні сіло ні впало, він подумав, що вперше помітив покращення шкіри обличчя в Арні більш ніж за місяць до того, як Арні та Лі зійшлися… але вже після того, як зійшлися Арні й Крістіна.

— Я з ним побалакаю, — пообіцяв він.

— Добре, — сказала вона. І підвелася. — Я… я не хочу, щоб усе було так, як раніше, Деннісе. Я знаю, що це неможливо. Та все одно я люблю його і… просто хочу, щоб ти йому це сказав.

— Ага, добре.

Обоє засоромилися, і кілька довгих-довгих секунд ніхто не міг і слова вимовити. Денніс думав про те, що це такий момент, як у піснях кантрі, коли втручається Найкращий Друг. І підступна, зла (і хтива) частка його єства не відчувала до цього відрази. Зовсім ні. Його досі страшенно вабило до неї, тягнуло більше, ніж до будь-якої дівчини за довгий час. А може, і за весь час. Нехай Арні везе ракети в пляшці й вишнебомби в Берлінґтон і трахається зі своєю тачкою. А вони з Лі тимчасом ближче познайомляться. Трохи підтримки й утіхи. Ви ж знаєте, як воно буває.

І саме тієї мулької миті, після того, як вона висловила свою любов до Арні, він мав відчуття, що все в нього могло вийти; вона була вразливою. Може, вона саме вчилася бути сильною, але це не така школа, до якої людина ходить з власної волі. Він міг щось сказати — щось відповідне до моменту, може, просто «Іди до мене» — і вона б пішла, сіла на краєчку ліжка, вони б ще трохи поговорили, можливо, про щось приємніше, і можливо, він би її поцілував. У неї були гарні й повні губи, чуттєві, створені для того, щоб цілуватися і щоб їх цілували. Один раз заради втішання. Другий — геть із дружби. А третій усе спише. Так, завдяки інстинкту, який дотепер його не підводив, він відчував, що це можна здійснити.

Але він не сказав жодного слова з тих, що могли запустити всі ці події, і Лі також. Між ними був Арні, і, майже напевно, завжди буде. Арні та його дама. Якби це не виглядало так по-дурному відразливо, він би засміявся.

— Коли тобі вже дозволять виходити? — запитала вона.

— До довірливих людей, які нічого не підозрюють? — спитав він і захихотів. А за мить і Лі долучилася до нього зі сміхом.

— Ага, щось таке, — і Лі знову форкнула. — Вибач.

— Не вибачайся, — сказав Денніс. — Люди все життя з мене сміються. Я вже звик. Кажуть, я застряг тут до січня, але я всіх обдурю. Піду додому на Різдво. Я в кімнаті тортур задницю собі надриваю, так працюю.

— У кімнаті тортур?

— Фізіотерапія. Спина виглядає нормально. Інші кістки зростаються швидкими темпами — нестерпно сверблять іноді. Шипшину поїдаю кошиками по двадцять кіло. Лікар Ерровей каже, що це просто бабусині байки, але тренер Паффер клянеться, що це правда, і перевіряє пляшку щоразу, коли приходить мене навідати.

— А він часто приходить? Тренер?

— Ага, часто. Уже наполовину переконав мене, що шипшина прискорює процес зростання кісток. — Денніс зробив паузу. — Звісно, в американський футбол я більше не гратиму, ніколи в житті. Трохи шкандибатиму на милицях, а потім, як пощастить, випуск буде з костуром. Веселий старенький лікар Ерровей каже, що пару років я ще, мабуть, кульгатиму. А може, і завжди кульгатиму.

— Мені дуже шкода, — тихим голосом сказала вона. — Мені шкода, що таке мало статися з таким хорошим хлопцем, як ти, Деннісе, але частково це мій егоїзм говорить. Я просто думаю, чи трапилося б усе решта, усе це жахіття з Арні, якби ти був здоровий і з нами.

— Ага, — Денніс театрально підкотив очі, — вали все на мене.

Але вона не всміхнулася.

— Я навіть почала хвилюватися за його психіку, ти розумієш? Це те єдине, про що я не казала ні своїм батькам, ні його. Але я думаю, що його мати… що вона може… не знаю, що він сказав їй у ту ніч, після того, як ми знайшли машину всю потрощену, але… мені здається, вони тоді дуже сильно зчепилися.

Денніс кивнув.

— Але це все таке… таке божевілля! Батьки пропонували йому замість Крістіни купити хороше вживане авто, а він відмовився. Потім містер Каннінґем сказав мені, коли підвозив додому, що він пропонував Арні нову машину… перевів би в готівку кілька облігацій, які тримав з тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого року. Арні відмовився, бо він просто не міг прийняти такий подарунок. А містер Каннінґем сказав, що він усе розуміє і що не обов’язково це має бути дарунок, що Арні може повернути йому гроші, що він навіть візьме з відсотками, якщо Арні так схоче… Деннісе, ти розумієш, що я хочу сказати?

— Так, — кивнув Денніс. — Йому не потрібна будь-яка машина. Йому потрібна та машина. Крістіна.

— Але, як на мене, це якась нав’язлива ідея. Він знайшов один об’єкт і зациклився на ньому. Хіба це не манія? Мені страшно, а іноді така ненависть бере… але я не його боюся. Не його ненавиджу. Це та біс… ні, та блядська машина. Та сука Крістіна.

На її щоках спалахнули яскраві плями рум’янцю. Очі звузилися. Кутики рота опустилися. Її обличчя раптом перестало бути вродливим, навіть гарненьким уже не було; на нього падало безжальне світло, перетворюючи на якусь разючу потвору, від якої водночас несила було відвести очі. І Денніс уперше зрозумів, чому ревнощі називають монстром, зеленооким монстром.

— Я тобі розкажу, чого б мені хотілося, — мовила Лі. — Я б хотіла, щоб хтось помилково вивіз його дорогоцінну блядську Крістіну на задній двір, туди, куди скидають непотріб після перегонів на Філлі-Плейнз, — її очі злостиво спалахнули. — І щоб наступного дня прихав той кран з великим круглим магнітом, і підняв її, і поклав під прес, і щоб хтось натиснув кнопку, і щоб від неї лишився тільки кубик металу розміром три на три на три. І тоді б усе це закінчилося, правда?

Денніс не відповідав, і через секунду ледь не побачив, як монстр розвернувся, огорнув себе лускатим хвостом і щез з її обличчя. Її плечі поникли.

— Так страшно звучить, правда? Те саме, що я б сказала, хай би та шпана довершила почате.

— Я розумію, що ти відчуваєш.

— Справді? — з викликом спитала вона.

Денніс згадав погляд Арні, коли той гатив кулаками по панелі приладів. Те маніакальне світло, яке загорялося в його очах, коли він був поряд з нею. Згадав, як сидів за кермом у Лебеєвому гаражі, і те видіння, яке його навідало.

А насамкінець він подумав про свій сон: фари мчать на нього під високий пронизливий жіночий вереск смаленої гуми.

— Так, — відповів він. — Я думаю, що розумію.

Вони знову подивилися одне на одного в лікарняній палаті.

29 / День подяки

І минуло години дві-три

Не сягнути вже нам висоти,

Тож вертаймось хутчіше додому,

Бо й пального лиш крапля на дні.

Ти не зловиш мене, ні, не зловиш,

Спробуй ближче хіба, підійди,

І майну я, мов вітер у полі[107].

Чак Беррі

У лікарні подавали обід Дня подяки позмінно: з одинадцятої ранку до першої дня. Денніс отримав свою порцію о чверть на першу: три охайно покраяні шматки білої індичої грудки, один охайно вилитий черпак коричневої підливки, ложку швидкорозчинного картопляного пюре, форма якого точно повторювала розмір і обриси бейсбольного м’яча («Тільки червоних стібків бракує», — з кислим усміхом подумав він), подібна ложка розмороженого гарбуза виклично флуоресцентно-помаранчевого кольору й журавлинове желе в маленькому пластиковому судочку. На десерт подали морозиво. У куточку таці лежала маленька синя картка.

Обізнаний тепер з лікарняними звичаями — щойно тобі полікують перший комплект пролежнів, які розквітли в тебе на дупі, як виявив Денніс, ти стаєш обізнаніший з лікарняними звичаями краще, ніж тобі б того хотілося, — він спитав у медсестри-карамельки в смугастому халатику, яка прийшла забрати його тацю, що дістали на обід жовті й червоні картки. Виявилося, що «жовтим» дали по два шматочки індички, без підливки, картоплю, ніякого гарбуза і на десерт — желе. Червоні картки отримали по шматочку м’яса, перемеленого в пюре, і картоплю. З ложечки, у більшості випадків.

Денніса це все вганяло в депресію. Занадто легко було уявити, як його мати ближче до четвертої дня заносить у їдальню велетенського каплуна із засмаженою шкірочкою, батько гострить ніж, а його сестра, розчервонівшись від радості й відчуття важливості, з червоним оксамитовим бантом у волоссі, наливає їм усім по келиху доброго червоного вина. Також легко уявлялися смачні запахи, сміх, коли вони сідали за стіл.

Легко уявити… та, мабуть, помилка.

Насправді то був найдепресивніший День подяки в його житті. Він поринув у незвичний післяполуденний сон (фізіотерапії не було, бо свято), і йому наснилося щось тривожне: декілька «карамельок» ішли через палату інтенсивної терапії й клеїли перевідні картинки з індичками на апарати життєзабезпечення та крапельниці.

Уранці до нього приходили мати, батько й сестра, і вперше за весь час він відчув, що Еллі не терпиться піти. Їх запросили на легкий пізній сніданок Дня подяки до Келлісонів, а Лу Келлісону, одному з трьох хлопців Келлісонів, було чотирнадцять і він був «красунчиком».

А її зібраний докупи брат став нудним. У нього не виявили рідкісної трагічної форми раку, який ріс би в його кістках. Його не паралізує до кінця життя. Фільму тижня з нього не вийшло.

Десь о пів на першу вони подзвонили йому від Келлісонів, і батько вже говорив трохи як п’яненький — Денніс здогадався, що він уже другу «Криваву Мері» прикінчує, а мама, напевно, кидає на нього несхвальні погляди. Сам Денніс якраз доїдав свій схвалений дієтологом синьокартковий обід Дня подяки — уперше такий обід, який він зміг прикінчити за п’ятнадцять хвилин, — і йому добре вдалося зобразити голосом веселощі, щоб не зіпсувати їм день. Еллі ненадовго взяла трубку, підхихикуючи, з верескливими нотками в голосі. Можливо, саме розмова Еллі втомила його настільки, що захотілося подрімати.

Він заснув (і бачив той бентежливий сон) близько другої години. У лікарні того дня було незвично тихо, з персоналу залишилися тільки чергові. Звичайне белькотіння телевізорів і транзисторних радіоприймачів в інших палатах прикрутили. «Карамелька», яка забирала в нього тацю, обдарувала його широкою усмішкою й спитала, чи сподобався йому «особливий обід». Денніс запевнив її, що він у захваті. Зрештою, у неї теж мав бути День подяки.

Отож, він заснув, і сновидіння увірвалося, перерісши в темний сон забуття, а коли він прокинувся, була вже майже п’ята вечора, і Арні Каннінґем сидів у твердому пластиковому кріслі, де лише напередодні сиділа його дівчина.

Уздрівши його, Денніс аніскілечки не здивувався; просто вирішив, що це знову сон.

— Здоров, Арні, — сказав він. — Як твоє нічого?

— Та нічого, — відповів Арні, — а от у тебе, Деннісе, такий видон, наче ти досі спиш. Хочеш, голову тобі намну? Це точно тебе розбудить.

На колінах у нього лежав коричневий пакет, і крізь сон він подумав: «Обід свій усе-таки забрав. Може, Реппертон і не так сильно потоптав його, як ми думали».

Він спробував сісти в ліжку, але заболіла спина, тому він натиснув кнопку, щоб ліжко піднялося в майже сидяче положення. Застогнав мотор.

— Господи, це справді ти!

— А ти кого чекав, гідру триголову? — доброзичливо запитав Арні.

— Я спав. І думав, що все ще сплю, здається. — Денніс сильно потер собі лоба, неначе хотів позбутися сонливості, що досі сковувала його мозок. — З Днем подяки тебе, Арні.

— А то, — відповів Арні. — І тобі того самого. Тебе тут чим нагодували, індичкою з обрізками?

Денніс розсміявся.

— Та щось таке принесли, наче дитячий обід з Елліного «Щасливого кафетерію», де ми її сім років святкували. Пам’ятаєш?

Арні приклав складені ківшиком долоні до рота й видав блювальні звуки.

— Пам’ятаю. Така ригачка.

— Мені дуже приємно, що ти прийшов, — сказав Денніс, і наступної миті небезпечно близько підійшов до межі сліз. Мабуть, він і сам до кінця не усвідомлював глибини своєї депресії. Рішучість повернутися додому до Різдва посилилася вдвічі. Якщо йому і в день Різдва доведеться тут скніти, він руки на себе накладе.

— А твої не прийшли?

— Та ну, приходили. І ввечері ще прийдуть, ну, мама з татом так точно, але ж це не те саме. Ну ти ж розумієш.

— Ага. Ну, я тобі тут дещо приніс. Сказав жінці внизу, що несу тобі халат. — Арні підхихикнув.

— А що там? — спитав Денніс, киваючи на пакунок. То був не просто обідній пакет; то був пакет з крамниці.

— О, я здійснив набіг на холодильник, після того, як ми іззіли пташку. Мама з татом поїхали в гості до друзів з університету — вони це щороку в День подяки післяобід роблять. І не повернуться до восьмої взагалі.

Розповідаючи, він виймав з пакета різні речі. Денніс тільки дивився ошелешено. Два полив’яні свічники. Дві свічки. Арні вставив свічки в заглиблення, підпалив сірником із сірникової коробочки з рекламою гаража Дарнелла, і вимкнув у палаті світло. Потім з пакета з’явилися два сендвічі, невміло загорнуті у воскований папір.

— Наскільки я пригадую, — сказав Арні, — ти завжди вважав, що збацати собі кілька сендвічів з індичкою о пів на двадцяту ночі в четвер — це краще, ніж обід у День подяки. Бо нема вже тиску.

— Ага, — кивнув Денніс. — Сендвічі перед теликом, Карсон чи якась стара кіношка. Але чесне слово, Арні, даремно ти…

— Ай, чорт, я майже три тижні до тебе не навідувався. Добре, що ти спав, коли я зайшов, бо ти б, напевно, мене застрелив. — Пальцем він постукав по двох сендвічах для Денніса. — Здається, твої улюблені. Біле м’ясо з майонезом на «Диво-хлібі».

Спочатку Денніс тихо захихотів, потім розсміявся, а далі просто розреготався. Арні бачив, що від цього йому болить спина, але Денніс уже не міг спинитися. «Диво-хліб» був одним з їхніх спільних великих секретів дитинства. Їхні матері до питання хліба ставилися вкрай серйозно; Реджина купувала дієтичні буханці, хоча іноді сходила з прямого шляху й забрідала в Край жита грубого помелу. Деннісова мати надавала перевагу цільнозерновому від «Роуман Міл» і житньому пампернікелю. Арні з Деннісом їли те, що їм давали — але обидва потайки фанатіли від «Диво-хліба», і не раз навіть заникували гроші та замість цукерок брали собі буханку «Дива» і слоїк гірчиці «Френчіз». А потім прокрадалися в гараж до Арні (чи в халабуду на дереві до Денніса, яку, на жаль, дев’ять років тому знищив буревій), поглинали сендвічі з гірчицею і читали комікси про Багатенького Річі, поки не втопчуть увесь буханець.

Арні розсміявся і собі, і для Денніса то була найкраща частина Дня подяки.

Майже десять днів тому напарника Денніса виписали, тож наразі він жив у палаті для двох сам. Зачинивши двері, Арні витяг з коричневого пакета упаковку з шістьох пляшок пива «Буш».

— Дива не закінчуються ніколи, — прокоментував Денніс і не міг знову не розсміятися з мимовільного каламбуру.

— Так, — сказав Арні. — Я думаю, вони й не закінчаться. — Він здійняв пляшку пива понад свічками до Денніса. — За твоє здоров’я.

— Жити вічно, — проголосив Денніс. Вони випили.

По тому, як вони прикінчили товсті сендвічі з індичкою, Арні видобув з вочевидь бездонного пакета дві пластикові порційні формочки для пирогів й познімав накривки. Усередині спочивали два шматки домашнього яблучного пирога.

— Ні, чувак, я не можу, — запротестував Денніс. — Я ж лусну.

— Їж, — скомандував Арні.

— Я правда не можу, — сказав Денніс, беручи судочок «Таппервер» і нову пластмасову виделку. А тоді розправився зі шматком пирога за чотири велетенські укуси та вдоволено відригнув. Перехилив залишки другого пива й відригнув знову. — У Португалії це комплімент кухареві, — сказав він. У голові приємно дзижчало від пива.

— Як скажеш, — вишкірився Арні. Він устав, увімкнув лампи денного світла й загасив свічки. Надворі почався рівний дощ. Він стукав у шибки; видавався холоднющим зі звуку та відчуттів. А для Денніса частка теплого духу дружби та справжнього Дня подяки неначе згасла разом зі свічками.

— Завтра я тебе ненавидітиму, — сказав Денніс. — Доведеться годину на товчку сидіти. А в мене спина болить.

— Пам’ятаєш, як в Елейн почалася пердячка? — спитав Арні, і обидва розсміялися. — Ми дражнили її, поки твоя мама не дала нам як слід чортів.

— Шептунчиками не смерділо, але залпи були такі, як треба, — усміхнувся Денніс.

— Як постріли, — погодився Арні, й вони ще трохи посміялися — але то був печальний сміх, якщо така річ узагалі існує. Багато води збігло. Думка про те, що напад газів у Еллі стався сім років тому, навіювала радше неспокій, ніж веселощі. Під усвідомленням того, що сім років можуть промчати з такою безперешкодною й рівномірною легкістю, крився подих смерті.

Розмова трохи забуксувала, бо кожен з них поринув у власні думки.

Зрештою Денніс мовив:

— Учора приходила Лі. Розказала мені про Крістіну. Чувак, мені шкода. Непруха.

Арні підвів погляд, і його вираз задумливої меланхолії стерла радісна усмішка, якій Денніс не надто повірив.

— Ага, — сказав він. — Це жесть. Але я теж перебрав міру, так не годиться.

— Будь-хто на твоєму місці вибухнув би, — сказав Денніс, розуміючи, що раптом насторожився, сам того не бажаючи, але нічого не здатний із собою вдіяти. Атмосфера дружби розсіялася; щойно вона була тут, зігрівала кімнату, виповнювала її, а тепер просто вичахла, як те щось ефемерне й делікатне, яким і була. Тепер вони лише виконували танець. Веселі очі Арні також були непрозорими і — він міг би поклястися в цьому — сторожкими.

— Звісно. Я виніс матері мозок. І Лі теж, здається. Просто мене так шокувало, що вся моя робота… уся моя робота псу під хвіст. — Він похитав головою. — Неприємно.

— І ти зможеш якось цьому зарадити?

Арні миттєво просяяв — цього разу просяяв непідробно, Денніс це відчув.

— А то! Я вже дещо зробив. Деннісе, ти б не повірив, якби бачив, якою вона була на стоянці. У той час їх робили міцними, не те що тепер, коли все, що здається металом, насправді виявляється просто блискучою пластмасою. Ця машина — якийсь незнищенний танк, чорт забирай. Найсильніше постраждало скло. І шини, звичайно. Вони їх порізали.

— А двигун?

— До нього не дісталися, — швидко відказав Арні, і то була перша брехня. Вони до нього дісталися, ще й як. Коли Арні та Лі підійшли до Крістіни того дня, кришка розподільника валялася на асфальті. Лі зрозуміла, що це, і сказала Деннісу. Що ще вони накоїли під капотом, Денніс міг лише здогадуватися. Радіатор? Якщо хтось мав намір попробивати трохи дірок у корпусі монтажною лопаткою для шин, то хіба важко було тим самим інструментом проштрикнути в кількох місцях радіатор? Як щодо свічок? А регулятор напруги? Карбюратор?

Арні, чому ти мені брешеш?

— То що ти тепер з нею робиш? — спитав Денніс.

— Гроші на неї витрачаю, а що ж іще? — відповів Арні й розсміявся своїм майже-щирим сміхом. Денніс міг би повірити, що він щирий, якби раз чи два не чув оригіналу за подячною вечерею, яку приніс йому Арні. — Нові шини, нове скло. З корпусом теж треба тепер помучитися, і буде як нова.

«Як нова». Але ж Лі сказала, що вони знайшли повну руїну, трохи цілішу за розтрощений брухт на ярмарку, де за четвертак кожен може тричі вгатити по ньому кувалдою.

Чому ти брешеш?

На секунду він похолов, подумавши, чи Арні, бува, трохи не божевільний — але ні, враження він справляв не таке. Денніс відчував, що від нього йде якась… потайливість. Лукавість. А тоді, вперше за весь час, його навідала божевільна думка, думка про те, що, може, Арні лише наполовину бреше, намагаючись закласти фундамент правдоподібності для… для чого? Випадку спонтанного відновлення? Маячня якась, чи не так?

Чи не так?

«Справді так, — подумав Денніс, — якщо не бачив, як купа тріщин на лобовому склі неначе зменшується між першим оглядом і другим».

Просто гра світла. Так ти тоді подумав, і ти був правий.

Але грою світла не пояснити було того, що Арні переробляв Крістіну навмання, гри в класики з нових і старих деталей. Не пояснити було того дивного почуття, яке Денніс дістав, сидячи за кермом Крістіни в Лебеєвому гаражі, чи того відчуття по тому, як дорогою до Дарнелла вони поставили нову шину, що він дивиться на картину зі старою машиною, одразу під якою криється картина з новою машиною, і що в картині зі старою машиною вирізали дірку, на тому місці, де була одна зі старих автомобільних шин.

І ніщо не пояснювало брехні Арні зараз… а також задумливого погляду звужених очей, яким він споглядав Денніса, щоб пересвідчитися, чи той сприйме його брехню за чисту монету. Тож він усміхнувся… широкою усмішкою, у якій світилася полегкість.

— Ну супер тоді, — сказав він.

Оцінювальний погляд звужених очей тримався ще якусь хвилю, та зрештою Арні розплився в усмішці типу «ай, та ну».

— Пощастило, — знизав плечима він. — Як подумаю про все те, що вони могли учворити — цукор у бензобаку, меляса в карбюраторі… вони дурні. На щастя для мене.

— Реппертон і його весела компанія? — тихо спитав Денніс.

Підозріливий погляд, такий темний і не властивий Арні, випірнув знову, та потім зник з очей. Арні знову поринув у понурість. Понурість і замкнутість. Він неначе хотів щось сказати, та натомість зітхнув.

— Так, — відповів. — А хто ж іще?

— Але ти на них не заявив.

— Тато заявив.

— Так сказала Лі.

— Що ще вона тобі сказала? — відрізав Арні.

— Нічого, та я й не питав, — Денніс простягнув уперед руку. — Арні, це твої справи. Мир.

— Звісно, — він тихо засміявся, а тоді провів рукою перед обличчям. — Я досі цього всього не перетравив. Блядь. Не думаю, Деннісе, що колись зможу це до кінця перетравити. Зайти на ту стоянку з Лі, думати, що ти на вершині світу, а потім побачити…

— А вони не зроблять з нею те саме, якщо ти знову її поремонтуєш?

Обличчя Арні скам’яніло, стало мертво-холодним.

— Вони не зроблять з нею те саме, — відказав він. Очі в нього були як березнева крига, і раптом Денніс дуже зрадів, що він — не Бадді Реппертон.

— Що ти маєш на увазі?

— Я триматиму її вдома, ось що, — сказав він, і знову на його обличчі розійшлася та широчезна радісна неприродна усмішка. — А ти думав, я що маю на увазі?

— Та нічого, — відповів Денніс. Але образ криги не вивітрився. Тільки перетворився на відчуття тонкого льоду, що тривожно потріскує в нього під ногами. А під ним — чорна холодна вода. — Але Арні, я не знаю. Мені здається, ти занадто впевнений у тому, що Бадді так усе облишить.

— Я сподіваюся, він вирішить, що в нас тепер нічия, — тихо промовив Арні. — Через нас його виперли зі школи…

— Його виперли через нього самого, — скипів Денніс. — Він витяг ніж… чорт, та то навіть не ніж був, а гадський ножака для кабана!

— Я просто розказую, як це все виглядатиме з його точки зору, — Арні простягнув руку і розсміявся. — Мир.

— Ага, добре.

— Через нас його відрахували — а якщо точніше, то через мене, — і вони з друганами відірвалися на Крістіні. Квити. Кінець.

— Ага, якщо він усе це так бачить.

— Я думаю, так і буде, — запевнив Арні. — Копи допитували його, Канючі Велча й Річі Трелоні. Настрахали їх. І, здається, майже змусили Сенді Ґелтона зізнатися. — Арні оголив верхні зуби, закопиливши губу. — Блядський плаксій.

Це було так не схоже на Арні — на колишнього Арні, — що Денніс, не подумавши, сів у ліжку, та враз скривився від болю в хребті й швидко ліг знову.

— Господи, чувак, ти так говориш, наче хочеш, щоб він чинив опір правосуддю!

— Мені байдуже, що зробить він чи будь-хто з цих гівнярів, — сказав Арні, а потім, дивним грубуватим голосом додав: — Це вже не має зовсім ніякого значення.

— Арні, з тобою все гаразд? — занепокоївся Денніс.

На обличчі Арні промайнув вираз відчайдушного смутку — не просто смутку. Він здавався зацькованим і переслідуваним. То було обличчя, подумає Денніс згодом (так легко бачити все це пізніше, занадто пізно), людини, такої спантеличеної, збентеженої і втомленої боротьбою, що вона вже практично не розуміє сама, що робить.

А потім і цей вираз, як і той, інший, з темною підозрою, стерся.

— Звичайно, — відказав він. — Усе в ажурі. От тільки ти не єдиний, у кого спина ушкоджена. Пам’ятаєш, як я її потягнув на Філлі-Плейнз?

Денніс кивнув.

— Глянь на це.

Він підвівся й витягнув сорочку, заправлену в штани. І в його очах щось наче затанцювало. Щось перекидалося й переверталося там, на чорній глибині.

Арні підняв сорочку. Він не був старомодним, як у Лебея, та й чистішим був теж — охайний і наче безшовний пояс із лайкри, приблизно дванадцять дюймів завтовшки. «Але, — подумав Денніс, — корсет — усе одно корсет». Він занадто нагадував про Лебея, щоб заспокоювати.

— І знов я її потягнув, коли переганяв Крістіну назад до Вілла, — пояснив Арні. — Не згадаю вже навіть, що я робив, ось який я був засмучений. До тягача її чіпляв, напевно, так, але точно не знаю. Спочатку було не дуже погано, та потім стало гірше. Доктор Маскія призначив… Деннісе, що з тобою?

За відчуттями, знадобилося неймовірне зусилля, але Денніс зумів тримати голос рівно. І зобразив на обличчі такий вираз, що принаймні віддалено нагадував утішну цікавість… та все одно в очах Арні щось і далі танцювало, танцювало й танцювало.

— Ти вичухаєшся, — сказав Денніс.

— Та звісно, де я дінуся, — відповів Арні, заправляючи сорочку довкола спинного корсета. — Треба тільки обережно підіймати всяке, щоб не наступати на ті ж граблі.

Він усміхнувся Деннісу.

— Якби ще й досі був призов, мене б це від армії вберегло, — пожартував він.

І знову Денніс вимушений був стримувати рухи, які можна було б витлумачити як здивування, але руки сховав під ковдру. Від вигляду того спинного корсета, такого схожого на Лебеїв, шкіра вкрилася сиротами.

Очі Арні — як чорна вода під тонкою сірою березневою кригою. Чорна вода й зловтіха, що звивалася під нею, немов покоцюрблений розкладений труп потопельника.

— Слухай, — квапливо мовив Арні. — Мені вже бігти тре’. Ти ж не сподівався, що я зависну в такій дірі, як ця, на всю ніч.

— Отакий ти популярний, вічно кудись біжиш, — сказав Денніс. — Серйозно, чувак, дякую. Розрадив мене в цей похмурий день.

На одну дивну секунду йому здалося, що Арні заплаче. Щось танцююче у надрах його очей зникло, і коло нього знову був його друг — Арні знову став собою. І щиро йому всміхнувся.

— Деннісе, ти тільки завжди пам’ятай одне: за тобою ніхто не скучає. Зовсім ніхто.

— Іди в сраку, поїж раків, — урочисто відказав Денніс.

Арні тицьнув йому середній палець.

Офіційну частину візиту було завершено; Арні міг іти. Він зібрав речі в коричневий пакет для закупів, тепер уже не такий пухкий. Усередині подзенькували свічники й порожні пляшки з-під пива.

Раптом Денніса осяяла одна думка. Він постукав кісточками пальців по гіпсу.

— Арні, а розпишись-но на цьому.

— Я ж розписувався вже, хіба ні?

— Та вже стерлося. Підпишеш іще раз?

Арні знизав плечима.

— Якщо є ручка.

Денніс простягнув йому ручку з шухляди нічного столика. Шкірячись, Арні схилився над гіпсом, що був підвішений під кутом до ліжка з противагами у вигляді гирьок і натяжних барабанів, знайшов біле місце серед гравюрного орнаменту з імен та гасел і нашкрябав:

Крістіна

Дописавши, він погладив гіпс і повернув ручку Деннісові.

— Порядок?

— Ага, — відповів Ґілдер. — Дякую. Не переймайсь, Арні.

— А то. З Днем подяки.

— І тебе з тим самим.

Арні пішов. Трохи згодом повернулися батьки Денніса; Еллі, очевидно, стомлена бурхливими веселощами того дня, поїхала додому спати. Дорогою додому Ґілдери обмінялися спостереженнями щодо того, яким заглибленим у власні думки їм здався Денніс.

— Так, він був у похмурих роздумах, — сказав батько. — Свята в лікарні — це зовсім невесело.

Що ж до самого Денніса, він того вечора довго й вдумливо роздивлявся два підписи. Арні справді вже розписувався на його гіпсі, але ще тоді, коли обидві ноги Денніса були скуті гіпсом до паху. Того першого разу він поставив підпис на правій нозі, яка висіла в повітрі тоді, коли приходив Арні. Цього вечора він розписався на лівій.

Денніс викликав медсестру й увесь свій шарм пустив на те, щоб переконати її опустити його ліву ногу, щоб він міг порівняти два підписи поряд. Гіпс на правій нозі обрізали й мали зняти до кінця за тиждень чи десять днів. Підпис Арні ще не стерся — про це Денніс теж збрехав — але був близько до місця відрізу.

На правій нозі Арні жодних слів не писав, там був тільки підпис. З певними зусиллями (і трохи болем) Денніс із медсестрою зуміли прилаштувати ноги поряд достатньо близько, щоб можна було роздивлятися обидва підписи на одному рівні. Голосом таким сухим і надтріснутим, що Денніс ледве впізнав у ньому свій власний, він спитав у медсестри:

— Як на ваш погляд, вони однакові?

— Ні, — відповіла жінка. — Про те, що чеки підробляють, я чула. Але щоб підробляли підписи на гіпсах… Це жарт?

— Звісно, — сказав Денніс, відчуваючи, як у груди з живота підіймається крижаний холод. — Це жарт.

Він подивився на підписи; порівняв їх і зрозумів, що та холоднеча поволі заполонює його всього, знижує температуру тіла, і волосся на потилиці стає сторч:

Крістіна

Вони були геть неподібні.

Пізніше тієї ночі після Дня подяки здійнявся холодний вітер. Спершу поривчастий, згодом він переріс у рівний потік. Ясне око місяця незмигно вдивлялося в землю з чорного неба. Останнє коричневе зсохле листя осені, зірване з дерев, мчало риштаками з таким звуком, наче котилися кістки.

У Лібертівілль прийшла зима.

30 / Канючі Велч

Ніч була темна, небо — синім,

а провулком візок із льодом летів.

Дверцята гахнули з підскоком,

Хтось закричав,

Ви б чули, що я бачив[108].

Бо Діддлі

Четвер після Дня подяки був останнім днем листопада, і того вечора Джексон Браун[109] дав концерт у Муніципальному центрі Піттсбурга перед залою, у якій був повний аншлаг. Канючі Велч пішов туди з Річі Трелоні й Нікі Білтінґемом, але ще перед початком шоу відокремився від них. Він циганив дріб’язок, і хтозна — чи то перед концертом Брауна в народу був якийсь особливо поблажливий настрій, чи просто Канючі вже став кимось на кшталт милої серцю місцевої роззяви, до якої всі звикли (Канючі, романтик за натурою, схилявся на користь останнього), — але вечір у нього вдався на славу. Він нациганив близько тридцяти доларів «дріб’язку». Монети розповзлися по кишенях; Канючі деренчав, як свиня-скарбничка. Зловити попутку додому теж виявилося порівняно легко, з усіма тими автівками, які від’їжджали від Муніципального центру. Концерт закінчувався об одинадцятій сорок, і в Лібертівілль він повернувся трохи пізніше, ніж о чверть на другу.

Останнім його підвозив молодий хлопець, який повертався в Престонвіль трасою 63. Водій висадив його на з’їзді 376 до Дж-Ф-К-драйв. Канючі вирішив пройтися до «Щасливого газу» Ванденберга, глянути, як там Бадді. У Бадді була тачка, а це значило, що Канючі, який жив далеко на виселках, у Кінґсфілд-Пайк, не доведеться перти додому пішки. Важка була роботка, ловити попутки в чорта на рогах — а Кінґсфілд-Пайк був столицею сраки світу. Це значило, що додому він не добереться до світанку, а то й пізніше, але в холодну погоду на те, щоб зловити тачку, можна було й не облизуватися. А в Бадді міг бути пузир.

Він пройшов чверть милі від 376-го виїзду в холоднечі, що пробирала до кісток, клацаючи підборами по порожньому тротуару. Його тінь у моторошному помаранчевому світлі вуличних ліхтарів то зменшувалася, то росла, і йти залишалося, напевно, ще з милю, коли попереду він угледів машину, припарковану біля бордюру. Зі здвоєної труби виповзала пара вихлопів, які повисали в цілковито непорушному повітрі, захмарюючи його, а тоді ліниво розлазилися шарами в стосі. Решітка, — сяйливий хром, підсвітлюваний цятками помаранчевих променів, — витріщалася на нього, як оскалений рот ідіота. Канючі впізнав ту машину. Двоколірний «плімут». У світлі повної ілюмінації від ліхтарів два кольори мінилися барвами слонової кістки та висохлої крові. То була Крістіна.

Канючі спинився, і тілом стала ширитися хвиля якогось тупого здивування — але то був не страх, принаймні на ту мить. То не могла бути Крістіна, аж ніяк неможливо — вони пробили в радіаторі тачки Пиздопикого дюжину дірок, залили в карбюратор ледь не повну пляшку «Техаської викрутки», а Бадді привіз п’ятифунтовий пакет цукру «Доміно», який засипав у бензобак крізь наставлені воронкою руки Канючі. І все це були тільки квіточки. Коли дійшло до знищення автівки Пиздопикого, Бадді продемонстрував абсолютно люту винахідливість; у Канючі це збурювало водночас захват і неспокій. Якщо разом усе взяти, та машина не повинна була їздити на власних силах ще півроку, а то й узагалі ніколи. Тому то не могла бути Крістіна. То була якась інша «фурія» п’ятдесят восьмого року.

Та тільки то була Крістіна. Він знав.

Канючі стояв удосвіта на порожньому хіднику, задубілі вуха стирчали з-під довгого волосся, з рота в крижане повітря виривалися хмаринки пари.

Машина стояла біля тротуару, повернута до нього передом, і її двигун тихо гарчав. Годі було розгледіти, хто сидить за кермом, якщо там узагалі хтось сидів; припаркована вона була одразу під ліхтарем, і оранжева куля горіла на лобовому склі без жодної подряпини, як водонепроникний геловінівський гарбуз крізь товщу темної води.

Канючі відчув переляк.

Він облизав зашерхлі губи й роззирнувся. Ліворуч лежала Дж-Ф-К-драйв, шість смуг завширшки, о цій порожній ранковій порі схожа на сухе річище. Праворуч була крамничка фотографа, через усю вітрину світилися помаранчеві літери, обведені червоним — «Kodak».

Канючі знову поглянув на машину. Вона просто стояла, з двигуном на холостому ходу.

Він розтулив рота, щоб заговорити, але не зміг видушити ні звуку. Спробував ще раз і прохрипів:

— Гей, Каннінґем.

Машина стояла, наче над чимось роздумувала. У повітря курілися вихлопи. Гурчав двигун, тримаючи холостий хід на високоякісному бензині.

— Каннінґем, це ти там?

Канючі зробив ще один крок. Набивка шкрябнула по бетону. Серце гупало в шиї. Він знову озирнувся на вулицю; авжеж, з’явиться ще одна машина, Дж-Ф-К-драйв не може бути порожньою навіть о першій двадцять п’ять ночі, правда? Але жодних машин не було, тільки тьмяне помаранчеве сяйво ліхтарів.

Канючі прочистив горло.

— Ти ж не сердишся, правда?

Раптом спалахнули подвійні Крістінині фари, прохромлюючи його списами різкого білого світла. «Фурія» кинулася на нього, рвонула з місця. Заверещали шини, лишаючи на асфальті чорні сліди. Вона поїхала з такою раптовою силою, що задній кінець, здавалося, просів, наче задні лапи собаки, який готується до стрибка — собаки чи вовчиці. Внутрішні колеса застрибнули на тротуар, і отак вона помчала на Канючі, зовнішніми колесами по дорозі, внутрішніми — по тротуару, їдучи під кутом. Днище шкрябало, скреготіло й стріляло верткими спалахами іскор.

Канючі закричав і спробував ухилитися. Край Крістіниного бампера ледь зачепив його ліву литку й видер звідти кавалок м’яса. Униз по нозі заструменіла мокротеча й стала збиратися в черевику. Тепло власної крові змусило його спантеличено усвідомити, яка холодна насправді ніч.

Він врізався стегном в одвірок фотомайстерні, ледве не вліпившись у вітрину з пресованого скла. Один фут ліворуч — і він би розтрощив його собою та приземлився на розсипах «Ніконів» і «Полароїдів».

Він почув, як двигун машини зненацька набирає обертів. Той страхітливий потойбічний вереск днища об бетон. Канючі розвернувся, важко хапаючи повітря. Крістіна дала задній хід уздовж тротуару, і коли проминала його, він побачив. Побачив.

За кермом нікого не було.

У голові загупала паніка. Канючі зірвався на ноги. Він вибіг на Дж-Ф-К-драйв, вихором понісся на протилежний бік. Між маркетом і хімчисткою там виднівся провулок. Надто вузький, щоб у нього могла заїхати машина. Якби йому туди забігти…

У кишенях штанів та п’яти чи шести кишенях пальта з розпродажу армійського одягу божевільно торохкотів дріб’язок. Четвертаки, п’ятаки, десятицентовики. Передзвін срібного карильйона. Коліна Канючі майоріли заледве не на рівні підборіддя. Армійські чоботи з набивками барабанили по асфальту. Його тінь гналася за ним навздогін.

Десь позаду нього знову газонула машина, затихла, газонула, затихла, а потім заревів двигун. Шини завили, і Крістіна стрілою помчала за Канючі Велчем, перетнувши смуги Дж-Ф-К-драйв під прямим кутом. Канючі закричав і не почув власного крику, бо машина досі палила гуму, машина досі верещала, як до нестями злюща, кровожерна жінка, і той вереск виповнював собою світ.

Його тінь більше не переслідувала його. Вона йшла попереду й видовжувалася. У вітрині хімчистки він бачив цвітіння великих жовтих очей.

Було ще далеко.

В останню мить Канючі спробував було кинутися ліворуч, але Крістіна вильнула разом з ним — неначе прочитала його фінальну відчайдушну думку. «Плімут» врізався в нього, сповільнюючись, зламав Канючі Велчу хребет і вибив з армійських чобіт. Його відкинуло на сорок футів у цегляну обшивку маленького маркету, знову на волосину оминувши зіткнення з вітринним склом.

Сила удару була такою, що тіло Канючі знову відлетіло на проїжджу частину, залишивши на цеглі криваву пляму, схожу на чорнильну. Її знімок надрукують наступного дня на першій сторінці газети «Лібертівілль Джорнал-Стендард».

Крістіна дала задній хід, з вереском гальм і ковзанням зупинилася та знову, ревучи, помчала вперед. Канючі лежав біля бордюру й силкувався встати. Але не міг. Жодна частина тіла його не слухалася. Усі сигнали переплуталися.

Його залила хвиля яскравого білого світла.

— Ні, — прошепотів він ротом, повним потрощених зубів. — Н…

Машина з ревом на нього наїхала. Вусібіч порснув дріб’язок. Канючі потягло й перекотило спочатку вперед, потім назад, коли Крістіна заднім ходом знову виїхала на проїжджу частину. Вона стояла на місці, двигун газував і зменшував оберти до холостих, потім знову газував. Стояла так, наче розмірковувала.

А потім поїхала на нього знову. Вона вдарила його, вискочила на тротуар, буксуючи, розвернулася й знову дала задній хід, а потім з’їхала.

З вереском вона газувала вперед.

І назад.

І вперед.

Її фари горіли. Вихлопні труби плювалися гарячим синім димом.

Істота на проїжджій частині більше не була схожа на людину; це більше нагадувало розкиданий клумак з ганчір’ям.

Машина востаннє здала назад, розвернулася півколом і газонула, з ревінням ще раз промчавши по скривавленій купі на вулиці, а потім покотила собі по Дж-Ф-К-драйв, і рев її двигуна, що досі крутився на повних обертах, відскакував від стін сплячих будівель — тепер уже не зовсім сплячих; у квартирах спалахувало світло, люди, які жили в помешканнях над своїми крамничками, підходили до вікон, щоб подивитися, що це за гуркотнява там, чи не сталося аварії.

Одна з Крістіниних передніх фар була розбита. Інша непевно блимала, вмикаючись і вимикаючись, замащена тонким шаром крові Канючі. Решітка увігнулася, і вм’ятини на ній приблизно повторювали форми й розмір торсу Канючі з усією мерзенною досконалістю посмертної маски. Капот був забризканий віялом крові, яка поширювалася з наростанням швидкості вітру. Вихлопи виходили з важким шумом; один з Крістіниних глушників був знищений.

У салоні, на панелі приладів, одометр і далі відмотував милі назад, неначе Крістіна ковзала назад у часі, залишаючи позаду не лише місце наїзду і втечі, але й сам факт наїзду й утечі.

Першим був глушник.

Зненацька важкий шум зменшився і вирівнявся.

Віяла бризок крові на капоті стали збігати донизу, всупереч вітру — неначе в кіноплівці, яку прокручували назад.

Фара, що блимала, враз почала світити рівно, а ще через одну десяту милі розбита фара ожила. З незначним дзеньканням — не гучнішим за той звук, з яким черевичок малого хлопчика трощить тонку кірку льоду на калюжі — скло зібралося докупи нізвідки.

Глухе «памк! памк! памк!» доносилося з переднього краю, звук згинання металу, звук, який чуєш, стискаючи бляшанку з-під пива. Але замість угинатися, Крістінина решітка вирівнювалася; ветеран кузовного цеху з п’ятдесятирічним досвідом роботи з усування наслідків легких ДТП — і той не зробив би охайніше.

Крістіна повернула на Гемптон-стрит ще до того, як перші розбуджені вереском її шин підійшли до решток Канючі. Кров зникла. Вона стекла до передньої частини капота і розчинилася в повітрі. Подряпини пощезали. Коли Крістіна тихо підкотила до гаражних дверей з табличкою «СИГНАЛЬ — ЗАЇДЕШ», метал востаннє памкнув, вирівнюючись на лівому передньому бампері, у тому місці, де утворилася заглибина від удару об литку Канючі.

Крістіна була як нова.

Машина зупинилася перед великими гаражними воротами посередині затемненої німотної будівлі. До сонцезахисного щитка з боку водія було причеплено пластикову коробочку. Цю штукенцію Вілл Дарнелл видав Арні, коли той почав перевозити для нього цигарки й випивку в штат Нью-Йорк — напевно, то була Дарнеллова версія золотого ключа від сральника.

У нерухомому повітрі коротко продзижчав механізм відкривання, і гаражні двері слухняно постукотіли догори. Вони замкнули ще один ланцюг, і всередині увімкнулося кілька ламп, тьмяно освітлюючи нутрощі гаража.

Ручка на панелі приладів раптово опустилася, і Крістінині подвійні фари згасли. Вона покотила всередину й прошелестіла через заляпаний мастилом бетон до двадцятого боксу. Позаду неї підняті двері, запрограмовані таймером на те, щоб зачинитися через тридцять секунд, поїхали вниз. Ланцюг освітлення розімкнувся, і в гаражі знову запанувала темрява.

Ключі, що теліпалися в гнізді запалювання Крістіни, раптом повернулися ліворуч. Двигун завмер. Клапоть шкіри з ініціалами Р. Д. Л., витавруваними на ньому, погойдався вперед і назад, затихаючи, і врешті спинився.

Крістіна стояла в темряві, і єдиним звуком у гаражі-автомайстерні Дарнелла було повільне поклацування її двигуна, що хлонув.

31 / Наступного дня

У мене «шеві» 69-го на 396 сил,

Головки «Ф’юелі» й коробка «Герст»,

І чекає вона сьогодні мене

На парковці внизу

Біля крамниці[110].

Брюс Спрінгстін

Наступного дня Арні Каннінґем не пішов до школи. Сказав, що йому здається, у нього грип. Але вже ввечері повідомив батькам, що почувається ліпше й може піти до Дарнелла, щоб попрацювати над Крістіною.

Реджина запротестувала — хоча прямо вона цього не сказала, але подумала, що Арні схожий на живого мерця. Його обличчя тепер повністю очистилося від прищів і рубців, але був і мінус: воно стало занадто блідим, а під очима залягли темні кола, наче він ночами погано спав. А крім того, він і досі кульгав. Реджина з тривогою в душі подумала, чи її син часом не вживає якісь наркотики, якщо він пошкодив спину сильніше, ніж розповідає, і став приймати таблетки, щоб бути в стані й далі ремонтувати проклятущу машину. Та потім вона відкинула цю думку. Арні був не такий дурний, хай навіть і одержимий тією машиною.

— Мамо, я справді в порядку, — сказав він.

— Вигляд у тебе не надто добрий. І ти ледве торкнувся вечері.

— Я куплю щось перекусити пізніше.

— Як твоя спина? Ти ж там не підіймаєш важкого, правда?

— Ні, мам. — То була брехня. І спина в нього боліла жахливо весь день. Найгірше відтоді, як він її підвередив на Філлі-Плейнз («О, а чи там усе почалося? — прошепотів йому розум. — Та невже? Ти певен?») Він ненадовго зняв корсет, і спина розболілася так, що він ледь не вмер. Довелося надіти через п’ятнадцять хвилин усього, і стиснути сильніше, ніж завжди. Тепер спину трохи відпустило. І він знав, чому. Він ішов до неї. Ось чому.

Реджина подивилася на нього, занепокоєна й розгублена. Уперше в житті вона просто не знала, як бути далі. Арні вирвався з-під її контролю. Знаючи, що це змусить її пережити страшний відчай, який часом заповзав у її душу й сповнював мозок жахливою порожньою гнилою холоднечею. У такі моменти її накривала депресія, така всеохопна, що вона сама віри не йняла, змушуючи її замислюватись, навіщо вона взагалі прожила своє життя — щоб її син міг закохатися в дівчину і в машину, і все це за одну жахливу осінь. Уся річ була в цьому? Щоб вона могла чітко й виразно побачити, дивлячись у його сірих очах, як сильно він її зненавидів? У цьому річ? І з дівчиною це насправді не мало зовсім нічого спільного, чи не так? Ні. У її розумінні все зводилося до машини. Її сон став уривчастим і неспокійним, і вперше за весь час, відколи двадцять років тому в неї стався викидень, вона зловила себе на думці, що хоче записатися до лікаря, доктора Маскії, і спитати, чи не призначить він їй якихось пігулок від стресу, депресії та супутнього безсоння. Довгими безсонними ночами вона думала про Арні, а ще — про помилки, яких уже не виправити ніколи; вона думала про те, що час має здатність зміщувати рівновагу сил на своїй осі й що старість має здатність часом виглядати у дзеркало на туалетному столику, немов рука трупа, що вилізла з розмитої землі.

— Ти повернешся рано? — спитала вона, знаючи, що це останній бруствер істинно безсилої матері, та відчуваючи огиду, що неспроможна — тепер уже — щось змінити.

— Звісно, — сказав він, але вона не повірила — через те, як він це сказав.

— Арні, я б воліла, щоб ти залишився вдома. У тебе дуже нездоровий вигляд.

— Усе зі мною буде нормально, — відказав він. — Повинно бути. Завтра треба перевезти деякі автозапчастини в Джеймсбург, Вілл попросив.

— Якщо ти будеш хворий, то не треба, — сказала вона. — Це ж майже сто п’ятдесят миль.

— Не хвилюйся, — він поцілував її — холодним торканням кінчиків губ до щоки, неначе стрів знайому на вечірці з коктейлями.

Арні саме відчиняв кухонні двері, наміряючись вийти, коли Реджина спитала:

— Ти знав хлопця, якого вчора вночі на Кеннеді-драйв переїхала машина?

Він обернувся, подивився на неї. Його обличчя нічого не виражало.

— Що?

— У газеті писали, що він ходив у Лібертівілльську школу.

— А, той випадок зі збитим, ось про кого ти говориш.

— Так.

— Ми з ним слухали разом один курс у дев’ятому класі, — сказав Арні. — Здається. Ні, мам, насправді я його не знав.

— А. — Вона кивнула, задоволена. — Це добре. У газеті писали, що в його організмі знайшли сліди наркотиків. Арні, ти ж не вживаєш наркотиків, правда?

Арні лагідно всміхнувся в її знекровлене, сторожке обличчя.

— Ні, мамо, — відповів він.

— А якщо спина почне боліти… тобто якщо дуже болітиме… ти звернешся до доктора Маскії по рецепт, правда ж? Не будеш купувати нічого у… продавця наркотиків, правда ж?

— Ні, мамо, — повторив він і вийшов.

Знову падав сніг. Наступна відлига розтопила майже весь, але цього разу він повністю не зник, лише відступив у тінь, де утворив білу облямівку попід парканами, біля стовбурів дерев, на піддашку гаража. Та всупереч снігу довкола країв — чи, може, через нього — їхній газон здавався чудернацько зеленим, коли Арні вийшов у сутінки, а його батько, який згрібав рештки осіннього листя, мав вигляд дивного втікача з літа.

Арні підняв руку в короткому привітальному жесті й хотів пройти, не починаючи розмови. Але Майкл його гукнув. Арні неохоче підійшов. Йому не хотілося спізнитися на автобус.

Його батько також постарів у бурях, що віяли через Крістіну, хоча інші події теж, поза сумнівом, на ньому позначилися. Наприкінці літа він подався на посаду керівника кафедри історії в Горліксі, але дістав доволі обґрунтовану відмову. А ще на щорічному медогляді лікар виявив початкову стадію флебіту — того флебіту, який ледь не звів у могилу Ніксона; флебіту, болячки старих. І тепер, коли кінець осені помалу наближався до ще однієї сірої пенсильванської зими, Майкл Каннінґем виглядав понуріше, ніж зазвичай.

— Привіт, тату. Слухай, мені вже треба бігти, бо хочу встигнути на…

Майкл підвів погляд від купки мерзлого коричневого листя, яке зміг згребти із землі; світло заходу сонця затрималося на рельєфі його обличчя й неначе залило його кров’ю. Арні, шокований, мимохіть відступив назад. Батькове обличчя було виснаженим.

— Арнольде, — мовив він, — де ти був уночі?

— Що?.. — розкрив рота Арні, та потім повільно стулив. — Як це де — тут. Тут, тату. Ти знаєш.

— Усю ніч?

— Звісно. Я ліг спати о десятій. Убитий був. А що?

— Бо мені сьогодні телефонували з поліції, — сказав Майкл. — Щодо того хлопця, якого переїхали машиною вночі на Дж-Ф-К-драйв.

— Канючі Велч, — Арні подивився на батька очима, що, попри свій спокій, були глибоко запалими й обведеними чорними колами. І якщо сина шокувала зовнішність батька, то батька також приголомшив вигляд сина — очні западини на обличчі Арні в непевному світлі вечора нагадали Майклові порожні провалля черепа.

— Так, його прізвище Велч.

— Підозрюю, що вони ще звертатимуться. Мама не знає… що він міг бути серед тих, хто трощив Крістіну?

— Від мене — ні.

— Я їй теж не казав. І я був би радий, якби вона й не дізналася про це, — сказав Арні.

— Рано чи пізно вона може дізнатися. І майже напевно дізнається. Вона надзвичайно розумна жінка, якщо ти цього не помітив. Але довідається вона не від мене.

Арні кивнув і невесело всміхнувся.

— «Де ти був уночі?» Тату, мене зворушує твоя довіра.

Майкл почервонів, але очей не опустив.

— Може, якби останні кілька місяців ти постійно дивився на себе збоку, — сказав він, — ти б зрозумів, чому я питаю.

— І як це, чорт забирай, розуміти?

— Ти прекрасно знаєш. Це вже навіть можна не обговорювати. Ми просто топчемося по колу, знову і знову. Усе твоє життя дрижить і розсипається на клапті, а ти стоїш і питаєш мене, про що я говорю.

Арні засміявся. Жорстко, презирливо. Майкл наче аж трохи скулився під цим сміхом.

— Мама спитала, чи я не на наркоті. Може, ти теж хочеш цим поцікавитися. — Арні зробив жест, наче збирався підкотити рукава куртки спортивного костюма. — Хочеш перевірити, чи нема слідів від голки?

— Мені нема потреби питати, чи ти на наркотиках, — сказав Майкл. — Досить і того, що я знаю про один твій наркотик. Це та чортова машина.

Арні розвернувся, наміряючись іти, але Майкл потягнув його за руку до себе.

— Прибери свою руку з мого ліктя.

Майкл опустив руку.

— Я хотів тебе попередити, — сказав він. — Ти не міг убити людину так само, як не міг пройтися поверхнею ставка Саймондсів. Але поліція допитуватиме тебе, Арні, а люди можуть виглядати здивовано, коли до них раптом нагряне поліція. А для поліції подив може виглядати як провина.

— І все це через те, що якийсь алкаш переїхав гівняра Велча?

— Усе було не так, — сказав Майкл. — Це мені вдалося з’ясувати в Джанкінса, який дзвонив мені по телефону. Той, хто вбив малого Велча, переїхав його, потім здав назад, проїхався по ньому, знову здав назад, і…

— Годі, — мовив Арні. Він раптом хворобливо зблід і перелякався, і Майкла навідало те саме відчуття, що й Денніса в День подяки: що в цьому змученому нещасті ближче до поверхні показався справжній Арні. Можливо, до нього навіть можна було достукатися.

— Це було… щось неймовірно брутальне, — мовив Майкл. — Так каже Джанкінс. Розумієш, на нещасний випадок це зовсім не схоже. Це схоже на вбивство.

— Убивство, — приголомшено повторив Арні. — Ні, я б нізащо…

— Що? — різко спитав Майкл. І знову схопив Арні за куртку. — Що ти сказав?

Арні поглянув на батька. Його обличчя знову перетворилося на маску.

— Я б нізащо не подумав, що так може бути, — закінчив він. — Ось що я збирався сказати.

— Я просто хотів, щоб ти знав, — сказав Майкл. — Вони шукатимуть людину, яка має мотив, хай навіть і слабкий. Вони знають, що сталося з твоєю машиною, а малий Велч міг бути причетним, або ти думав, що він причетний. Джанкінс може заїхати на розмову з тобою.

— Мені нема чого приховувати.

— Ні, звісно, ні, — промовив Майкл. — Ти спізнишся на автобус.

— Ага. Треба йти. — Але Арні затримався ще на мить. Він дивився на батька.

Несподівано для самого себе Майкл згадав дев’ятий день народження Арні. Вони з сином поїхали в маленький зоопарк на Філлі-Плейнз, пообідали в ресторанчику й завершили день партією в міні-гольф на полі, розташованому на задвірках Бейсін-драйв. Той заклад згорів у 1975-му. Реджина тоді не змогла поїхати з ними, бо саме злягла з бронхітом. Вони вдвох дуже гарно провели час. Для Майкла то був найкращий день народження сина, бо він більше за всі інші символізував його солодке й одноманітне американське дитинство. Вони пішли в зоопарк і повернулися, і нічого особливого не сталося, крім того, що вони чудово провели час — Майкл і його син, який був і досі залишався таким дорогим його серцю.

Він облизнув губи й сказав:

— Арні, продай її. Будь ласка. Коли повністю відреставруєш, продай комусь. Ти зможеш виручити купу грошей. Пару… чи, може, три тисячі.

І знову той стомлений переляк неначе проступив на обличчі Арні, однак розібрати як слід його вираз Майкл не міг. Від сонця лишилася тільки палахкотлива помаранчева смуга на західному обрії, тож маленьке подвір’я тепер потопало в темряві. А потім той вираз — якщо він узагалі був — зник без сліду.

— Ні, тату, я б не зміг, — лагідно, неначе розмовляючи з дитиною, відказав Арні. — Не зміг би, і все. Я забагато в неї вклав. Просто забагато.

І він пішов, по діагоналі через подвір’я до тротуару, зливаючись з іншими тінями, і назад поверталося лише відлуння йог