Книга: Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.



Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

Ґжеґож Мотика



ВІД ВОЛИНСЬКОЇ РІЗАНИНИ

ДО ОПЕРАЦІЇ «ВІСЛА»


Польсько-український конфлікт

1943–1947 рр.



До Читачів


У новітній історії поляків і українців не бракує драматичних подій. Обидві нації в XX столітті постраждали від жорстоких репресій нацистів і комуністів, причому, другі упродовж багатьох років намагалися стерти згадку про них із суспільної пам’яті. Не вільно було належним чином вшановувати жертви таких величезних злочинів, як убивство в Катині, чи Великий Голод тридцятих років, під час якого були заморені голодною смертю три мільйони українських селян. Отож, пам’ять про заборонені теми культивували передусім у родинному колі, де з недовірою ставились до офіційних висновків і тверджень істориків.

Допіру після падіння комунізму поляки та українці можуть відверто говорити про своє минуле. Намагаючись надолужити згаяне, історики двох країн неминуче зачіпають також складну проблематику польсько-українських відносин, у яких особливо трагічно дався взнаки період Другої світової війни та перших повоєнних років. У польській історичній свідомості глибоко вкоренилася пам’ять про масові вбивства поляків на Волині та в Східній Галичині, скоєні в 1943–1945 роках бандерівською фракцією Організації Українських Націоналістів (далі — ОУН) і Українською Повстанською Армією (далі — УПА). Натомість, для українців травматичним переживанням стала операція «Вісла», себто примусове виселення в 1947 році українців із Південно-Східної Польщі й розселення їх на західних землях таким чином, щоб вони хутко зазнали асиміляції. Про те, наскільки важливими для польської історичної пам’яті є злочини, скоєні українськими націоналістами, свідчать дослідження, проведені Музеєм Другої світової війни, які виразно показали, що більшість поляків чули про ці злочини.

Упродовж останніх двадцяти років ми стали свідками стрімкого поширення знань про польсько-українські взаємини в 1943–1947 роках. Завдяки чималим зусиллям польських і українських дослідників — і фахових істориків, і тих, хто займається цією проблематикою непрофесійно, — були опубліковані десятки книжок і сотні документів і спогадів. Автори усіх тих праць, попри те, що часто гостро сперечаються між собою (а, може, власне, завдяки цьому), причинилися до радикального поступу наших знань.

Тож важко погодитися з поширеним у Польщі поглядом, буцімто польсько-український конфлікт є замовчуваною темою і досі залишається білою плямою. Можна впевнено констатувати, що це не так. Інша річ, що в оцінках тих подій ми часто можемо зауважити діаметральні відмінності між істориками, причому лінія поділу часто співпадає з національними межами.

Втім, і досі бракує праці, яка б у популярній формі, не претендуючи на вичерпне висвітлення проблеми, та все ж упорядкувала поточні дискусії та впровадила в суспільний обіг найновіші дані, здобуті науковцями. Ця книжка покликана заповнити таку прогалину. Вона є спробою знайти відповіді на найпростіше запитання, яке може поставити собі історик, а саме: що ж трапилося в 1943–1947 роках між поляками та українцями?

Хронологічні рамки роботи окреслені 1943–1947 роками. В лютому 1943 року загони УПА почали на Волині «усунення» польського населення, перебивши мешканців села Парослі. Отже, природно, що дата скоєння цього злочину визначила початок відкритого польсько-українського конфлікту. Натомість, знищення керівництва українського підпілля в Польщі восени 1947 року після операції «Вісла» можна вважати за дату завершення відкритого конфлікту.

Книжка підводить підсумок моїх багаторічних досліджень, проте має науково-популярний характер. Тому я подаю посилання тільки в абсолютно необхідних випадках. Уміщена наприкінці книжки бібліографія містить тільки найважливіші, та аж ніяк не всі твори з досліджуваної проблематики. Тих, хто після прочитання цієї книжки захочуть докладніше ознайомитися з описами перебігу подій, я адресую до своїх попередніх робіт (заздалегідь прохаючи в Читачів вибачення за те, що вони, звісно ж, натраплять на численні повторення) й інших праць, включених до бібліографії.

Кільканадцять років тому, в січні 1998 року, на авторській зустрічі в Перемишлі, коли мене спитали, чого я хочу досягти своїми публікаціями, я відповів: «Мені б хотілося переконати українців, що убивство польського населення на Волині — це факт. А поляків — що операція «Вісла» не була потрібна» («Życie Przemyskie», 28.I.1998). Я здавна вважаю, що ніколи, за жодних обставин не можна виправдовувати завдавання страждань цивільному населенню будь-якої національності. Я завжди намагався пам’ятати цю просту істину. Сподіваюся, і в даному випадку Читачі зауважать, що я залишаюся вірним цьому принципові. На мій погляд, тривке польсько-українське примирення неможливе без того, щоб цілковито акцептувати важке минуле та назвати на ім’я усе зло, вчинене між поляками та українцями під час війни та після її закінчення.

І ще дозвольте торкнутися одного питання. Історики, котрі беруться за розгляд проблематики польсько-українських відносин, у останні роки часто чують звинувачення в підпорядкуванні принципам політичної коректності, униканні складних тем, а то й узагалі — в брехні. Багатьом людям, гадаю, важко зрозуміти, що наукова робота історика не полягає у виголошуванні національного монологу із переліком кривд, чи товкмаченні «для підбадьорення духу» такої версії подій, в якій «наші», як правило, мусять бути «білими», а «їхні» — обов’язково «чорними». Історик мусить бути неупередженим, його обов’язок полягає в спробі підійти до описуваної теми ніби збоку, щоб вловити всю складність досліджуваних явищ. Як влучно написав про це видатний польський соціолог Станіслав Оссовський: «Науковий працівник — то така людина, чиїм професійним обов’язком є непослух у мисленні. Його суспільне служіння в тому і полягає, щоб при виконанні своїх фахових обов’язків демонструвати непослух у мисленні. Відтак йому не вільно слухатися ані синоду, ані комітету, ані міністра, ані імператора, ані Господа Бога. Якщо він слухняний, якщо змінює власні погляди за наказом, або коли його думка незгідна зі словами, то він зраджує свій обов’язок».[1]


Я хотів би подякувати Томашові Стриєку та Маріушові Зайончковському, а також Ґжеґожеві Грицюку та Анджею Леону Сові за цінні зауваження, почуті від них під час бесід у процесі написання цієї праці. Моїй дружині Едиті я вдячний за тепло і розуміння в ті довгі тижні, коли я, залишаючись удома, властиво, був відсутній.




Гордіїв вузол

Українська проблема в II Республіці


Першого листопада 1918 року серед поляків, котрі мешкали у Львові, мабуть, переважало почуття здивування. Того дня на офіційних установах замайоріли українські прапори, а з поширюваних містом оголошень можна було довідатися, що виникла Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) зі столицею у Львові. Для тих львів’ян, які мріяли про вільну Польщу, перспектива стати громадянами Західної України була неприйнятною. Те, що в процесі створення власної держави їх випередили українці, — на думку багатьох, то була «винайдена австрійцями на шкоду полякам» національна група, якої насправді не існувало, — породжувало здивування, а водночас посилювало бажання активно протистояти розвиткові подій.

Ще того ж дня польські підпільні групи спонтанно перейшли в контрнаступ. Спершу некоординовані сутички незабаром перетворилися на запеклі вуличні бої. У лавах польських підрозділів опинилося чимало молодих людей віком до сімнадцяти років, які мужньо та самовіддано брали участь у боях, започаткувавши легенду Львівських Орлят. 22 листопада 1918 року, зважаючи на опір і підхід до міста підкріплення, українські війська залишили Львів. Але то був допіру початок польсько-української, або радше, польсько-західноукраїнської війни.

До березня 1919 року Українська Галицька Армія тричі починала наступальні операції, намагаючись повернути Львів, але щоразу зазнавала поразки. В наступні тижні у наступ пішли підрозділи Польської Армії. З цією метою було використано частину сил прибулого з Франції війська генерала Юзефа Галлера (хоча раніше західним державам пообіцяли, що ці підрозділи не будуть ужиті в Галичині). Польський натиск змусив знекровлені в боях загони армії ЗУНР відступити за Збруч, річку, яка мала становити південно-східний кордон відродженої Польщі. Останні з них переправилися на той бік 16 липня 1919 року. Спершу до Кам’янця, а потім у еміграцію вирушив також уряд ЗУНР на чолі з Євгеном Петрушевичем. Включити ЗУНР до складу Польської Республіки погодився лідер Української Народної Республіки (далі — УНР) Симон Петлюра, котрий таким чином прагнув врятувати українську державність понад Дніпром. Як відомо, край цим сподіванням поклав перебіг польсько-більшовицької війни та підписана в березні 1921 року Ризька угода.

Попри військову поразку, західні українці не втрачали надії на незалежність. Адже поляки мали клопоти із отриманням згоди держав-переможниць, особливо Франції та Англії, на включення Східної Галичини до Польської держави. В червні 1919 року Польща лише отримала право на тимчасове управління цим тереном, натомість серйозно розглядався проект, щоб долю регіону вирішили самі мешканці Східної Галичини на проведеному під наглядом Ліги Націй плебісциті. У Львові, щоправда, переважали поляки, проте в усій Східній Галичині саме українці становили більшість. За даними перепису 1931 року, у Львові мешкали 157 тисяч поляків, 99 тисяч євреїв і менше 50 тисяч українців, однак з-поміж 4 729 515 осіб, які мешкали в усій Східній Галичині, аж 2 847 844 були греко-католиками (майже всі — українці), 1 350 978 осіб задекларували себе католиками латинського обряду (поляки), а 490 459 — юдеями (євреї). Отже, підсумки плебісциту були б для Польщі, звісно, несприятливими.

Керівництво II Республіки, усвідомлюючи таку загрозу, одразу ж після перемоги узялося за зміцнення польської етнічної присутності на Кресах[2]. Передусім були полонізовані державні установи, звідти усунуто всіх, хто відмовився прийняти присягу на вірність Польській державі. Відтак у Львівському університеті були ліквідовані українські кафедри і прийнято засаду, що у виші можуть навчатися тільки ті польські громадяни, котрі відбули службу в Польській Армії. Врешті, 5 грудня 1920 року всю Галичину було поділено на чотири воєводства: Краківське, Львівське, Тернопільське та Станіславське. При цьому межі воєводств пересунули на захід таким чином, щоб змінити демографічний баланс на користь польського населення. Отож, у складі Львівського воєводства опинилися населені переважно поляками Ряшівський, Кольбушівський, Кросненський і Тарнобжеський повіти. Східну Галичину було офіційно найменовано Східною Малопольщею. До того ж, у грудні 1920 року Законодавчий Сейм прийняв закон про надання на вигідних фінансових умовах господарств на Волині заслуженим воякам і інвалідам, вихідцям із Центральної Польщі, яких часто селили в окремих осадах.

Ці дії зродили спротив у значної частини українців. Українські політичні партії не визнавали польської державності — законним урядом вони вважали виключно еміграційний уряд ЗУНР. Аналогічне становище посів також глава Греко-католицької Церкви, митрополит Андрей Шептицький. Лунали заклики до пасивного опору, а саме: бойкоту перепису, організованого польською владою, призову на військову службу та виборів до Сейму (листопад 1922 року). В жовтні 1919 року українці заходилися творити таємні освітні гуртки, а в липні 1921 року розпочав діяльність підпільний університет (існував до 1925 року). Особливу неприязнь породжувало наділення землею польських колоністів, — місцеві селяни здебільшого були переконані, що ті загарбують землі, які мали би належати тутешнім.

Українці, звичайно, не збиралися обмежуватися пасивним опором. Частина українських офіцерів і солдатів не погодилися капітулювати. Влітку 1920 року виникла підпільна Українська Військова Організація (далі — УВО) на чолі з полковником Євгеном Коновальцем. Назва організації зовсім не випадково асоціювалася із назвою Польської Військової Організації (ПВО); члени УВО й пізніше апелювали до польського досвіду боротьби за незалежність. УВО спершу підлягала урядові Петрушевича, який перебував у еміграції в Відні. Одразу після виникнення організація розпочала діяльність, спрямовану проти включення Східної Галичини та інших спірних територій до Польської Республіки. Перший терористичний акт УВО влаштувала 25 листопада 1921 року у Львові. Ним став невдалий замах на маршала Юзефа Пілсудського (тоді був поранений львівський воєвода Казімеж Ґрабовський, який супроводжував голову держави). Акти саботажу, чинені під безпосереднім керівництвом Коновальця влітку та восени 1922 року, мали серйозніший характер. Палали скирти збіжжя, господарства нещодавно прибулих колоністів і тутешніх поляків. У поліцейських відділках, на залізничних станціях, військових складах, під телеграфними й телефонними стовпами вибухали бомби. Згоріли військові склади поблизу Перемишля, будинки поліції в Яворові, Городку, Угневі та Любачеві. Покликаючись на потребу ліквідації «зрадників», члени УВО 15 жовтня 1922 року вбили в Кам’янці Струмиловій кандидата до Сейму Польської Республіки Сидора Твердохліба, українського поета й журналіста, лідера української партії хліборобів, яка виступала за співпрацю з поляками.

Саботажна акція тривала за підтримки комуністів кілька місяців. Мабуть, було вчинено близько трьохсот актів саботажу й диверсій. Поліцейська статистика зафіксувала в 1922 році 223 акти саботажу, в тому числі 17 замахів на службовців (загинули п’ятеро осіб), 15 замахів на українців-угодовців (дев’ять загиблих), 129 підпалів і пограбувань, 27 саботажів у державних установах, 35 випадків перерізування телефонних і телеграфних дротів.

Утім, все це не вплинуло на становище українців на міжнародній арені. 14 березня 1923 року Рада послів, яка успадкувала повноваження Верховної Ради мирної конференції в Парижі, передала Східну Галичину Польщі, сподіваючись, однак, що самоврядування на цих теренах набуде певних автономних повноважень. Здавалося б, рішення Ради послів розв’язало питання про східні кордони Польської держави. Так воно й було сприйнято більшістю західних українців, що зумовило стрімкий занепад авторитету уряду Петрушевича, співпрацю з яким розірвала навіть УВО, котра вирішила, що б там не було, продовжувати нерівну боротьбу.

У відродженій Польській державі загалом налічувалося близько п’яти мільйонів українців. Вони становили 16% усіх громадян країни, проте в деяких регіонах складали переважну більшість. Та українці не були однорідною групою. Легко можна було зауважити між ними значні культурні відмінності, зумовлені передусім різним віросповіданням і різним історичним досвідом життя в окремих державних організмах — у Росії та Австро-Угорщині. Коли йдеться про конфесії, то одні з них були віруючими Православної Церкви (Волинь і Люблінщина), інші — Греко-католицької (Галичина). Понад 90% українців мешкали на селі, 3–6% працювали в промисловості, і лише близько 1% населення складала інтелігенція. Значна частина населення виступала за незалежну Українську державу, отож неприязно ставилася до Польщі. В Східній Галичині рівень національної самосвідомості був значно вищим, ніж на Волині, але й там місцеве населення неохоче ставилося до створення структур Польської держави. Селяни з ностальгією згадували Першу світову війну, часи так званої «свободи», коли після евакуації царської адміністрації та втечі поміщиків не було «ні росіян, ні поляків. Хто хотів, то працював... як хто був сильніший, то відбирав і засівав своїм збіжжям [...] гайових тоді не було»[3]. Не дивно, що за таких обставин українське питання стало однією з найважливіших проблем, з якими довелося радити собі відродженій Польській державі.

Березнева Конституція 1921 року гарантувала всім польським громадянам, незалежно від національності та віросповідання, рівні права. На практиці, однак, саме поляки становили привілейовану групу. Доброю ілюстрацією того, як конституційні права дотримувалися на ділі, може послужити той факт, що в II Республіці ніколи жоден неполяк не обіймав посади міністра, воєводи чи бодай старости. За цілковите підпорядкування національних меншин польській домінації виступали передусім прихильники національних демократів (ендеки), християнські демократи (хадеки) та частина польської селянської партії (ПСелП). Ці угруповання проголошували програму так званої національної асиміляції. Внаслідок втілення цієї програми українці та білоруси мусили поступово, завдяки адміністративному тискові, зазнати полонізації. Прихильники національної асиміляції часто заперечували існування української нації. На їхню думку, на Кресах поруч із поляками та євреями мешкали русини, прихильно налаштовані до Польщі. І все було би гаразд у взаємних відносинах, якби не жменька авантюристів-інтелігентів. Меті полонізації були покликані, скажімо, служити впроваджені в 1924 році міністром Станіславом Ґрабським утраквістичні школи. Передбачалося, що вони будуть двомовними, проте насправді виявилися інструментом обмеження українського шкільництва. Якщо в 1924/1925 навчальному році існувало 2558 українських початкових шкіл, то в 1937/1938 — їх залишилося тільки 461.



Політика національної асиміляції натрапила на рішучий опір пілсудчиків, Польської Соціалістичної та Демократичної Партій. Ці середовища заохочували так звану державну асиміляцію. Прихильники такої концепції наполягали на гарантуванні національним меншинам усієї повноти громадянських прав і культурної автономії (дехто навіть пропонував надати Галичині територіальну автономію). На їхню думку, це з часом призвело би до витворення зв’язку між національними меншинами та Польською державою. Один із чільних прихильників концепції державної асиміляції Тадеуш Голувко нещадно критикував національну політику польських урядів до травня 1926 року. Він писав:

Східні воєводства і Східну Галичину віддано на відкуп неосвіченій і непридатній бюрократії, котра спирає свою владу на конфіскацію газет, розпуск товариств, тлумлення культурного, політичного та соціального життя українців і білорусів. Словом, фактична влада та потрапила до рук поліції й прокурорів. Бездумна політика [...] штовхала Польщу у прірву, бо мільйонні маси [...] ненавиділи не лише тупу брутальну бюрократію, а й саму польську державність[4].

Травневий переворот 1926 року зродив надію на зміну ситуації. Сподівання ще більше зросли у зв’язку зі змінами в державному апараті, позаяк на високі відповідальні посади були запрошені люди, відомі своїм відкритим ставленням супроти національних меншин. У 1928 році посаду волинського воєводи обійняв Генрик Юзевський. Цей видатний пілсудчик намагався перетворити Волинь на анклав польсько-українського примирення, а для того усував впливи і польських, і українських націоналістів, віддаючи перевагу, серед іншого, створенню польських шкіл із обов’язковим викладанням української мови, що призводило до обмеження розвитку українського шкільництва, проте водночас змушувало поляків вивчати мову сусідів.

Утім, політика різних урядів після травня 1926 року була вкрай суперечливою. Наприклад, не виконано жодної з фундаментальних вимог польських українців у справі створення у Львові українського університету. Замість цього, після кількох років переговорів, Український науковий інститут постав у... Варшаві.

Інша річ, що ставлення українських політичних партій не давало польській владі ширшого поля для маневру. Єдиним цілковито приязним Польщі середовищем були так звані петлюрівці, прихильники еміграційного уряду УНР, котрі сподівалися на відбудову української державності понад Дніпром і співпрацювали з польською розвідкою проти СРСР. В II Республіці діяли кілька українських і русинських легальних політичних партій, які представляли весь спектр політичних поглядів — від лівих до фашистів, утім, часто солідарних у спільній неприязні до Польської держави. Найбільшою підтримкою в українській громаді втішалися національно-демократичні середовища, згруповані в Українському Національно-Демократичному Об’єднанні (далі — УНДО). Вони здобували в Східній Галичині непогані результати на виборах до Сейму, і завдяки цьому мали численний парламентський клуб (фракцію) — в тридцятих роках представник УНДО обіймав посаду віце-маршалка (заступника голови) Сейму. Середовище УНДО намагалося політичними способами добитися якнайкращих умов для функціонування українського суспільства. Його постійним постулатом залишалася культурна й територіальна автономія українців, котрі мешкають у Польщі. Проблема полягала в тому, що лишень у тридцятих роках це середовище почало дозрівати до визнання Польської держави стійким утворенням.

УВО намагалася підтримувати дух опору серед українців. Члени цієї організації в двадцятих роках влаштували чимало актів експропріації, нападаючи на поштові авто, податкові установи тощо. УВО також співпрацювала з німецькою розвідкою — в обмін на шпигунську інформацію українці (члени цієї організації) отримували гроші, зброю та допомогу в навчанні. Траплялися й замахи — скажімо, 19 жовтня 1926 року у Львові був убитий керівник львівської шкільної кураторії Станіслав Собінський, звинувачений у полонізації українського шкільництва. Замах на Собінського, влаштований молодими членами УВО Романом Шухевичем і Богданом Підгайним, добре ілюструє радикалізацію поглядів західноукраїнської молоді.

Шок від поразки в боротьбі за незалежність зродив в українському суспільстві дискусію про її причини та наслідки. Відповідальність за поразку була покладена на політичні середовища, які внаслідок міжусобної боротьби зазнали розколу. Претензії адресували, зокрема, чільним політикам, яких звинувачували в неслушних ідейних орієнтаціях. Учасникам дискусії здавалося, що ідеали демократії, які відстоювали прихильники ЗУHP у 1918–1919 роках, зазнали поразки. Відтак дедалі популярнішою ставала націоналістична ідеологія, модна в тогочасній Європі. Основоположником українського націоналізму вважають Миколу Міхновського, котрий задовго до Першої світової війни закликав до створення незалежної Української держави та сформулював гасло «Україна для українців». Однак чільним глашатаєм націоналізму в міжвоєнному двадцятилітті став Дмитро Донцов, котрий пропагував свої ідеї в численних статтях, книжках і публічних виступах, які справляли величезний вплив на слухачів. У 1921 році у Відні побачила світ його праця Підстави нашої політики. Відповідальність за поразку Донцов покладав на українських демократів і соціалістів, котрі, на його думку, змарнували зусилля усієї нації. Згодом погляди Донцова, в тому числі під впливом приходу до влади в Італії фашистів, ставали дедалі радикальнішими. В 1926 році він опублікував книжку Націоналізм, у якій виклав своє вчення. На думку Донцова, міжнаціональні відносини засновані на принципі сили: або пан, або слуга. Тому все треба підпорядкувати силі української нації та її могутності, натомість зовнішню політику слід провадити в ім’я національного егоїзму. Відкидаючи демократію, Донцов наполягав на здобутті керівної ролі в нації «активної, відважної, спрагненої влади меншости», якій притаманна фанатична, ладна на будь-які жертви любов до власної нації.

Цікаво, що головного ворога Донцов вбачав у Росії, боротьбу з якою вважав достоту історичною місією України. Польщу, де він мешкав і працював у міжвоєнний період, Донцов розглядав як потенційного союзника проти Росії, не випадково він підтримував союз між Пілсудським і Петлюрою.

Втім, хоча на геополітичні візії Донцова зважали мало, його ідеї справили величезний вплив на українську молодь, в середовищі якої всередині двадцятих років почали формуватися радикальні угруповання, які відкидали і пропольські, і прорадянські симпатії. Молодіжні націоналістичні організації займалися самоосвітньою діяльністю, розповсюджували підпільну пресу, зривали в школах церемонії з нагоди польських державних свят і організовували відзначення українських, наприклад, 1 листопада (річниця проголошення ЗУHP). До них потрапили майбутні бандерівці, у тому числі Степан Бандера (нар. 1909 року), Роман Шухевич (нар. 1907 року), Василь Сидор (нар. 1910 року), Ярослав Старух (нар. 1910 року), Мирослав Онишкевич (нар. 1911 року) та інші.

Всі вони в 1918–1919 роках знали, що існує Українська держава, проте були занадто малі (у віці від семи до одинадцяти років), щоб узяти участь у боротьбі за незалежність. Виховані в дусі патріотизму, вони бунтували проти старшого покоління, звинувачуючи його в бракові самовідданості й жертовності у боротьбі за незалежність. Ці юнаки хутко засвоювали погляди Донцова, котрий наголошував перевагу почуттів над розумом і спонтанності над розважливістю. Націоналісти вважали, що палка і ладна на будь-яку жертву віра рано чи пізно приведе їх до перемоги, хоча й усвідомлювали власну слабкість, а відтак нерідко називали себе лицарями абсурду чи фанатичними апостолами нової ідеї.

В 1929 році діячі УВО та інших українських націоналістичних угруповань створили у Відні ОУН. Ця організація була покликана прагнути до «відновлення, впорядкування, оборони та поширення Незалежної Соборної Української Національної Держави» (пізніше гасло — створення Української Самостійної Соборної Держави, УССД), яка мала б охопити «усі українські етнографічні терени», себто ті, які в ранньому Середньовіччі (!) були, на думку націоналістів, заселені українцями.

ОУН мала вести безкомпромісну боротьбу з усіма «окупантами», незважаючи на втрати, використовуючи всі доступні методи. Очікувалося, що «повне усунення всіх займанців з українських земель» відбудеться у процесі національної революції, причому ОУН від самого початку взяла курс на «перманентну революцію». Йшлося про постійну, безугавну підготовку нації до національної революції — шляхом пропаганди та організації саботажу й терористичних актів. Подібні принципи зумовлювали, що ОУН, побоюючись процесів асиміляції, особливо небезпечними вважала тих польських і українських діячів, котрі намагалися досягнути будь-якого компромісу в міжнаціональних стосунках. Таким чином, як не парадоксально, союзниками українських націоналістів виявилися ті польські політики, котрі намагалися вирішити національні проблеми II Республіки силоміць.

Радикальний курс ОУН добре відображений у «Декалозі націоналіста», укладеному Степаном Ленкавським. Перша заповідь проголошувала: «Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї», сьома: «Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину [в першій версії — «поповнити найбільшого злочину». — Ґ. М.], якщо цього вимагатиме добро справи», а восьма: «Ненавистю й безоглядною боротьбою [і підступом] прийматимеш ворогів Твоєї Нації»[5]. Пов’язаний із ОУН Михайло Колодзінський, аналізуючи польське Повстання 1863 року, заявив: «На прикладі польських повстанців ми бачили, що люде, які хотіли волі для свойого народу не перебирали в засобах до її осягнення. [...] Треба крови, даймо море крови, треба терору, заведім пекольний, треба пожертвувати матеріяльні добра, не лишім собі нічого. Маючи на меті вільну українську державу, йдім до неї всіми засобами й всіми шляхами. Не стидаймося мордів, грабіжі й підпалів. У боротьбі нема етики»[6].

У програмі ОУН тридцятих років можна знайти намір здійснити без відшкодування парцеляцію усіх поміщицьких маєтків і господарств колоністів на користь українських селян. З майбутньої Української держави також слід відразу ж після здобуття незалежності депортувати усіх колоністів, осаджених тут після 1918 року. Було заявлено: «Право приватної власності на землю мають члени української нації й ті всі працюючі селяни інших національностей, що поставляться позитивно до визвольних змагань українського народу. Чужинцям-зайдам не буде вільно набути землі на приватну власність»[7]. Аналогічні твердження можна знайти у працях чільних діячів ОУН — Миколи Сціборського та Дмитра Мирона. Крім того, Сціборський заздалегідь передбачав, що в момент початку повстання «селяни без жалю порахуються з дідичами, що є агентами польської окупації, а також із військовими і цивільними колоністами»[8], а це означає, що ОУН уже в тридцятих роках планувала спровокувати селян на криваві виступи проти польських поміщиків і осадників. Подібним чином організація сподівалася приховати розправу з частиною поляків під виглядом «народних» самосудів.

Оголошення про помсту чи навіть розправу з поляками можна також знайти в багатьох піснях ОУН. Схоже, те, що в програмі керівництва стосувалося лише частини поляків (передусім осадників і поміщиків), у пропаганді, котру провадили пересічні члени організації, поширювалося на більшість польської спільноти Кресів. У марші ОУН Ми зродились із крови народу є такі слова:

Ми зродились із крови народу,

колисала нас грізна тюрма,

гартували бої за свободу

і ненависть до ганьби й ярма.

Смерть, смерть, ляхам смерть,

смерть московській проклятій комуні,

в бій кривавий ОУН нас веде.

Ми всі вірні сини України,

грізні месники наших братів,

ми чекаємо тільки хвилини —

ждем наказу: «Громить ворогів!»[9].

У свою чергу, в пісні, де йдеться про засуджених до смерті й страчених членів ОУН, лунає:

В хвилю останну з гробів повстануть,

катів без суду вішати будуть.

Кожному кату долю однаку:

На одну гиляку — ляха і собаку![10]

Натомість, у співомовці, популярній між прихильниками ОУН із середовища шкільної молоді, можна було почути:

Там на горі пироги,

а в долині каша,

утікайте, поляки —

Україна наша[11].

Так само, як в ОУН, ставилися до польської присутності на Кресах комуністичні середовища. Однією з цілей комуністів було об’єднання Волині та Східної Галичини із УРСР. Причому, вони не приховували, що йдеться про ослаблення II Республіки загалом. У двадцятих роках, виступаючи на III з’їзді комуністичної партії Польщі, представник Комінтерну Дмитро Мануїльський закликав комуністів намагатися «послабити національні шви сучасної Польської держави, не дозволяючи їй усталитися й набути рівноваги»[12]. Комуністична пропаганда закликала місцеву людність розправлятися з «польськими панами» так, як у знятому в 1938 році в СРСР художньому фільмі Кармелюк, головний герой якого, навіть помираючи, все закликав «вирвати поляків із корінням» із українських земель. І хоча теоретично в подібних витворах підкреслювали класовий характер сподіваної революції, проте, навіть ті поляки, котрі перейшли на бік повстанців, врешті-решт виявлялися зрадниками. Комуністи створювали суворо законспіровані боївки, покликані послужити основою для майбутньої партизанської війни. Частина з них упродовж багатьох років не проводила жодної діяльності. Їх планували мобілізувати допіру в момент початку війни СРСР проти Польщі.

У середині 1930 року ОУН виразно заявила про своє існування, влаштувавши другу саботажну акцію, яку також називали частинним виступом. Найбільша інтенсивність саботажу припала на період від 12 липня до 24 вересня, хоча окремі випадки траплялися й пізніше. Загалом було вчинено 199 диверсійних актів. Переважно то були підпали збіжжя та сільськогосподарських забудов, іноді перерізали телефонні дроти. До акції почала спонтанно приєднуватися українська людність. У вересні керівництво підпілля наказало припинити акцію.

Друга саботажна акція змусила Пілсудського наказати силою відновити лад, але так, щоб уникнути кровопролиття. Прихильник польської пацифікаційної акції (умиротворення) Владислав Побуґ-Маліновський описав це так:

Заснована на [...] наказі Пілсудського «пацифікація» Малопольщі тривала 10 тижнів, від 16 вересня до 30 листопада 1930 року. Вона почалася арештом 30 колишніх українських депутатів Сейму та близько сотні найжвавіших і найшкідливіших активістів; була розпущена молодіжна організація «Пласт», повністю опанована терористами, з цієї ж причини були закриті три українські гімназії — в Рогатині, Дрогобичі й Тернополі; «поліцейські репресії» обмежено обшуками в пошуках зброї чи таємних організаційних зв’язків — переважно в читальнях і кооперативних крамницях [...] у випадках пихатої постави влаштовували «дошкульний трус» (скажімо, в крамницях сипали сіль у цукор або «помилково» поливали борошно гасом, що також було тільки наслідуванням методів, уживаних українцями); били — гумовими поліцейськими кийками — лише в разі активного опору. Військо з’являлося тільки там, де українці й після 16 вересня надалі вдавалися до своїх методів терору [...] на прохання воєводи або старости військове командування скеровувало в неспокійний район переважно ескадрон кавалерії; постій із обов’язком постачання селом фуражу, сіна, конюшини тривав від кількох днів до кількох тижнів, зазвичай у поєднанні з повторними і тим разом «дошкульними» поліцейськими обшуками. [...] Не пролунав жоден постріл [...] покарання за це були тільки тілесні; не було також жодного смертельного випадку, не спалено жодної української садиби[13].

Всупереч тому, що написав Побуґ-Маліновський, не виключено, що від побоїв померли кілька, а за іншими даними, навіть понад тридцять осіб. Окрім того, вістря польської операції поцілило передусім у невинних. Ось як описувала ці події Зенеїда з Замойських:

Польське військо брутально пацифікувало українські села. Знамениті «тюльпани» не були чимось винятковим. Українських дівчат підвішували за ноги, і їхні обвислі спідниці нагадували тюльпани. Вже не було так приємно ходити до греко-католицької церкви[14].

Влаштована польською владою акція умиротворення викликала міжнародний скандал, завдавши чималої шкоди репутації Польщі. Переправлені на Захід матеріали й фото дали підставу для подання петиції до Ліги Націй та організації антипольської кампанії у пресі. Та найгірше було те, що польські заходи сприяли відновленню вже спадаючих антипольських настроїв і зростанню симпатій до націоналістів. Багатьом українцям, які переконалися в брутальності поліції, запропонований націоналістами шлях здався єдино можливим.



У 1933 році мережу ОУН у Польщі очолив Степан Бандера. Він був, кажуть, дуже товариським і доброзичливим до своїх однодумців, проте славився також своєю безкомпромісністю: «Цілком інакше виглядало, — згадував приятель Бандери зі шкільних років і співробітник ОУН Григор Мельник, — його відношення до людей, яких він уважав за безхарактерних, неідейних або просто за звичайних «з’їдачів хліба». Про таких він висловлювався зневажливо: «Темний нарід! Ні читати, ні писати...»»[15]. Однокашникам, котрі заявляли, що не втручаються в політику, він відмовлявся потиснути руку. Мельникові Бандера дав прочухана, коли той допоміг на іспиті з хімії особі, котру він вважав безідейною.

Бандера приділяв особливу увагу бойовому рефератові (відділові). Його очолював Роман Шухевич «Дзвін» (зазвичай його також кликали Шухом), законспірований навіть від членів ОУН. Бандера був прихильником індивідуального терору проти представників польської влади та українців, визнаних «колабораціоністами». Перш, ніж він став крайовим провідником (головою) ОУН у Польщі, 29 серпня 1931 року молоді націоналісти вбили у Трускавці депутата Тадеуша Голувка, прихильника польсько-українського порозуміння. Смерть Голувка викликала шок, цей теракт одностайно засудили обидві громади. Проте замах добре пасував до рамок практикованої в ОУН «перманентної революції». За словами одного з членів ОУН: «Він нас роззброював ідеологічно. З ендеками ситуація була принаймні зрозуміла: ми тут, а вони — там. Голувко розмивав поділи»[16].

В 1934 році керовані уже Бандерою націоналісти влаштували кілька так само гучних убивств: директора філії української Академічної гімназії Івана Бабія та міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького. Проте, їм не вдалося організувати замах на воєводу Юзевського. Вбивство міністра Перацького змусило польську поліцію провести ретельне розслідування, наслідком якого стали масові арешти. Вони охопили близько восьмисот осіб. Польським правоохоронцям вдалося затримати все керівництво ОУН на чолі з Бандерою та Шухевичем. Більшість були засуджені на довгострокове тюремне ув’язнення. Самого Бандеру на двох процесах — Варшавському та Львівському — було засуджено до смертної кари, пізніше заміненої на довічне ув’язнення. На судовому процесі він відмовився свідчити польською мовою, а його безкомпромісна позиція витворила йому величезний авторитет, зміцнивши позицію лідера молодих націоналістів.

Проведені польською владою арешти збурили організацію. Крім того, з’ясувалося, що один із високопоставлених членів ОУН — Роман Барановський — був таємним співробітником поліції, що підірвало взаємну довіру членів підпілля. Не менш болісним для українців став факт укладення Польщею Угоди про ненапад із СРСР і Німеччиною, що — як їм здавалося — відкладало у довгий ящик можливість вибуху нової війни. Все це змусило тих активістів, котрі залишилися на волі, зійти в глибоке підпілля й відмовитися від терористичних акцій.

Після смерті Пілсудського владні еліти, керуючись інтересами національної безпеки, почали прихильніше дивитися на проект національної асиміляції, частково запозичивши програму ендеків. Хоча вони й відкидали можливість цілковитої полонізації меншин, проте вірили, що цілком ймовірно привабити до польського середовища частину мешканців Кресів. У 1938 році розпочалося втілення в життя програми «зміцнення польської присутності», в межах якої на Люблінщині було знищено 138 «непотрібних» православних храмів і каплиць. Це коїли на очах у громад православних віруючих, силою придушуючи випадки опору. Того ж року підрозділи Корпусу Охорони Прикордоння, вдаючись до різного тиску, «навернули» в католицтво на Волині кілька тисяч послідовників східного християнства. Дистанціювання воєводи Юзевського від цих місіонерських «успіхів» стало причиною його переведення до Лодзі. Після від’їзду Юзевського «польські націоналісти — читаємо у праці американського історика Тімоті Снайдера — втілили в 1938–1939 роках частину своєї програми, достатню, щоб переконати тих українців, які досі вагалися, що чужинська окупація неодмінно буде кращою, ніж польське правління»[17].

У квітні 1939 року була влаштована друга, «мала» пацифікація. І хоча мережу ОУН було майже цілком паралізовано, проте, незадовго до війни польські починання призвели до такої напруженості у взаєминах, що в деяких українських селах службовці поліції не ризикували з’являтися поодинці.

Підсумовуючи події міжвоєнного періоду, слід визнати, що він для українців не був вдалим. У порівнянні з роками панування Габсбургів, соціально-культурні умови життя українців значно погіршилися, а українській інтелігенції практично був закритий шлях для кар’єри — недотримання обіцянки про впровадження в Галичині самоврядування та створення українського університету призвели до того, що українці з великою недовірою ставилися до усіх польських запевнень. Тим паче, усвідомлюючи популярність ендецьких закликів до проведення жорсткого курсу супроти українського населення, вони серйозно побоювалися за долю національної спільноти. Повсюдним було переконання, що тільки здобуття власної держави може запобігти денаціоналізації українців. А звідсіля вже тільки один крок до підтримки радикальних задумів націоналістів.

Тим часом поляки не зауважували кривд, які дошкуляли українцям. Навпаки, вони нерідко самі, особливо ті, хто мешкав посеред «українського моря», почувалися в небезпеці, й то попри зазвичай добрі, навіть приятельські стосунки з найближчими сусідами та численні змішані шлюби, — за даними 1927 року, на терені південно-східних воєводств кількість таких шлюбів становила 8,7% усіх молодят. У свідомості поляків оті добрі сусіди часто були просто русинами, натомість українцями вони вважали тих усіх, хто не погоджувався з польським пануванням. Послідовно антидержавне налаштування більшості українських партій, терористична діяльність ОУН і зв’язки цієї організації з Німеччиною, — усе це призводило до того, що доволі значна частина поляків зазвичай вбачала у свідомих українцях ворогів Польщі. Тому польська громада, яка мешкала на Кресах, рішуче заперечувала проти будь-яких поступок українській меншості, вважаючи такі поступки достоту зрадою національних інтересів.

Не дивно, отож, що новий курс державної політики викликав ентузіазм у середовищі ендецьких політиків. Газета «Warszawski Dziennik Narodowy» тріумфально писала 20 квітня 1939 року:

[...] непохитна постава польського націоналізму [...] призвела до того, що коли не всі, то переважна більшість поляків прийняли її за свою національну програму й вирушають до борні під гаслом, що в Східній Малопольщі нам віддавати нічого, натомість дуже багато слід повернути й відібрати[18].

Усе це супроводжувалося спробами цілковито дискредитувати прихильників державної асиміляції. В газеті «Kurier Wołyński» за 9 травня 1938 року після відкликання Генрика Юзевського з’явився текст Кінець Юзевінської епохи, в якому читаємо:

Квітневі рішення вищих державних посадовців у Польщі, внаслідок яких сталася зміна на посаді волинського воєводи, дають польській громаді Волині підстави для певності, що її десятилітньому мучеництву нарешті настав край[19].

Беручи до уваги, що подальші десять років після відкликання Юзевського завдали полякам на Волині достоту неймовірних страждань, важко не визнати ці слова страхітливим прикладом браку уяви, а водночас виявом національної пихатості. Польські націоналістичні діячі, настільки критично налаштовані супроти волинського експерименту, не могли втямити, що коли бодай щось у міжвоєнний період могло запобігти або принаймні обмежити впливи націоналістів на українську громаду, а відтак вплинути на масштаб майбутньої трагедії, то це, власне, зусилля таких людей, як Юзевський і Голувко.




Вересень 1939 року


Напруженість, що запанувала в міжнародних взаєминах улітку 1939 року, змушувала всерйоз задуматися про можливість спалаху війни. Хоча деталі німецько-радянського пакту були невідомі, проте інформація про його підписання 23 серпня 1939 року, безумовно, спонукала українські середовища до стриманості у разі німецької агресії. Адже українці чудово усвідомлювали, що СРСР ніколи не погодиться на відновлення західноукраїнської державності.

Між іншим, саме тому 24 серпня 1939 року УНДО оприлюднило таку заяву:

Сучасне міжнародне напруження дійшло до найвищого ступня [...]. У сьогоднішній хвилині не бачимо ніякої посторонньої потуги, яка мала б на меті політичну розв’язку української справи. Тому пропаганда, яка каже нам очікувати сторонньої помочі, не є згідна з українською національною рацією. [...] П’ятнуємо всякі спроби втягати наше громадянство в яку-небудь диверсійну акцію як спроби чужих агентур та перестерігаємо перед ними українське громадянство, особливо нашу молодь. [...] Не спускаючи з ока національно-політичних змагань Української Нації як цілости стати рівновартним і повновартним народом у колі європейських народів та не резиґнуючи з політичної боротьби за повноту прав Українського Народу в Польщі, Народній Комітет заявляє, що українське громадянство виконає в цих важких часах горожанські обов’язки крови й майна, які накладає на нього приналежність до Польської Держави. Народній Комітет стверджує, що в цю історичну для українського і польського народу добу входимо — на жаль — з невирівнаними політичними рахунками [...]. Народній Комітет вірить, що історична конечність доведе в обопільному інтересі обох народів до вирівняння політичних ріжниць між ними[20].

Декларації подібного змісту публічно оголосили також митрополит Андрей Шептицький, а вже після початку війни знову УНДО вустами свого голови, віце-маршалка Сейму Василя Мудрого, а також представник волинських українців Степан Скрипник. Суттєво, що українці не бойкотували мобілізаційних повісток до Польської Армії. Серед мільйонів польських вояків були близько 110 тисяч українців. Не підлягає сумніву, що під час польської кампанії 1939 року вони сумлінно виконали солдатський обов’язок, мужньо воюючи, зокрема, під Мокрою, на Помор’ї та понад Бзурою. В польських мундирах загинули від семи до восьми тисяч українців, вдвічі більше були, мабуть, поранені.

Напередодні спалаху війни польська влада не мала певності щодо того, як на її початок зреагують національні меншини. Існувало побоювання, особливо, коли йшлося про радикальні українські угруповання, що ті захочуть скористатися воєнним сум’яттям та вдадуться до саботажу й диверсій. Щоб уникнути ворожих виступів, у ніч з 1 на 2 вересня 1939 року, в рамках так званого блокування антидержавних елементів, польська влада заарештувала кілька тисяч українських активістів. Проте вже через кілька днів, через скрутне становище на фронті, їх почали відпускати на волю. Подібно вчинили з особами, засудженими раніше з політичних мотивів, і саме таким чином звільнився Степан Бандера.

Слід визнати, що польські побоювання не були цілком безпідставними. Німці, готуючи плани нападу на Польщу в 1939 році, міркували також про можливість підняти з допомогою ОУН повстання в Східній Галичині та скористатися ним як приводом для початку війни. З цієї причини Абвер відновив призупинені було в 1934 році (після укладення польсько-німецького пакту про ненапад) контакти з українськими націоналістами. Приготувань ОУН не зупинила навіть смерть лідера організації Євгена Коновальця, котрий загинув у 1938 році в Роттердамі внаслідок замаху, організованого радянськими спецслужбами. Його місце хутко посів полковник Андрій Мельник, проте команда молодих радикалів вважала, що цю посаду повинен обійняти ув’язнений на той момент Бандера. Хоча конфлікт швидко згас у зв’язку з військовими приготуваннями, та він започаткував процес розколу на «старих» і «молодих».

Для проведення в Польщі підривної діяльності німці сформували спеціальний Український Легіон, який планували перекинути в Галичину через Словаччину або повітряним шляхом. Передбачалося, що сили того підрозділу будуть зміцнені партизанськими групами ОУН і українського походження дезертирами з Польської Армії. Легіон налічував близько шестисот вояків, згрупованих у два курені (батальйони). Командував ними полковник Роман Сушко. Абвер оцінював, що у вересні 1939 року має на терені Східної Галичини близько чотирьох тисяч озброєних українських бойовиків, готових до збройного виступу. Їхнє завдання полягало в тому, щоб після початку війни «очистити» Станіславське воєводство від польських армії та поліції й опанувати лінію Дністра, Заліщиків, Галича, Миколаєва та Самбора, перерізавши залізничний маршрут Самбір-Сянік-Новий Сонч.

Укладення союзу з СРСР змінило ставлення німців до українських самостійницьких прагнень. Якщо до 23 серпня вони мали намір використати українських націоналістів у значних масштабах, то пізніше, щоб не дратувати нового союзника, вирішили вдатися до цього лише у крайньому разі. Проте СРСР затягував свій вступ у війну, й у зв’язку з цим знову постало питання про українське повстання. 12 вересня 1939 року в Єловій у Сілезії відбулася нарада, на якій обговорювалася така можливість. Фельдмаршал Кайтель представив тоді три варіанти подальшого розвитку ситуації: розподіл теренів Польщі між III Райхом і СРСР, створення усіченої зусібіч невеликої польської державки, з якою було б укладено мирну угоду, врешті, передача Віленщини Литві та створення на теренах Східної Галичини й Волині західноукраїнської держави. Як пише Ришард Тожецький: «Абвер мав інспірувати винищення євреїв і поляків, вчинене руками оунівців і спровокованого населення. То була ідея Гітлера, що називалася «Flurbereinigung» (очищення території від небажаних елементів)»[21]. Подальший брак радянської реакції зумовив, що через кілька днів було дано умовну згоду на початок повстання. 15 вересня відбулася зустріч адмірала Вільгельма Канаріса з Андрієм Мельником, а відтак голова ОУН заходився комплектувати склад майбутнього уряду України, проте 17 вересня почався радянський наступ.

Між тим, 12 вересня 1939 року німецькі підрозділи підійшли до Львова. Хоча спроба опанувати місто з ходу не вдалася, місцеві боївки ОУН сприйняли появу Вермахту як заклик до антипольських виступів. У ніч із 12 на 13 вересня українські повстанці захопили Стрий. У наступні дні виступи трапилися у всіх повітах, населених етнічно змішаним населенням. Сутички були зафіксовані під Миколаєвом і Жидачевом, де повстанці захопили два мости через Дністер — автомобільний у Дем’янці та залізничний у Розвадові. В Миколаєві було захоплено поліцейський відділок, а члени ОУН і «патріотична молодь» перейняли владу в місті та роззброювали польських солдатів, які проходили ним. В околицях з’явилися українські партизанські загони, які атакували та роззброювали польських вояків. Тільки у Дрогобицькому повіті їх було п’ять.

Втім, Польська Армія та державна поліція у відповідь удалися до рішучих дій, доволі хутко опанувавши ситуацію. Більшість диверсій були придушені (додамо, з усією суворістю), хоча, не без опору. Підпоручник Кароль Вітольд Дашкевич згадував:

15 IX [...] я отримав наказ вирушити з 50-ма кращими вояками до села Надітичів, де 2 роти поліції зранку атакували село. [...] боронилося аж до вечора до год. 19.00. Коли я під’їжджав, село вже було захоплене із втратами поліції 7 убитих і 20 важко поранених. Село була спалене. Спіймані піп [греко-католицький священик. — Ґ. М.] і вчитель розстріляні. 16 IX [...] подальший наступ на Миколаїв, який був зайнятий без пострілу. Українці втекли в ліси, що тягнуться аж до Львова[22].

Найбільша хвиля диверсій, 17 вересня 1939 року, охопила вже всі Креси. Одразу ж після перетину польського кордону Червоною Армією активізувалася радянська диверсійна мережа. Інспіровані комуністами оперативні заходи, окрім короткострокових військових цілей, мали передусім демонструвати «палке прагнення» українських і білоруських, а також єврейських мешканців Кресів включити їх у кордони «батьківщини світового пролетаріату». В наказі № 005 Воєнної ради Білоруського фронту читаємо:

Товариші червоноармійці [...] В Західній Україні та Білорусії розгортається революційний рух. Почалися виступи й повстання білоруського та українського селянства в Польщі. Робітничий клас і селянство Польщі об’єднують свої сили, щоб скрутити в’язи своїм кривавим гнобителям[23].

Створювані комуністами групи намагалися перейняти владу в окремих місцевостях і урочисто привітати тріумфальними брамами наступаючі радянські війська. Це супроводжувалося нападами на поліцейські відділки, садиби землевласників і невеликі групи солдатів. Часто також атакували біженців із Центральної Польщі, котрих зазвичай грабували, хоча траплялися й убивства. Поміщиків мордували нещадно. Часто диверсанти почувалися настільки впевнено, що чинили блискавичні несподівані напади на відступаючі підрозділи Польської Армії та поліції. До комуністів хутко долучилися люди зі суспільного маргінесу, які, користуючись періодом «вольниці», вирішили легко розбагатіти.

Чимало випадків диверсій було зафіксовано в Поліському воєводстві — в білоруській та українській його частинах. Подібна ситуація виникла й на Волині. В обох тих воєводствах поруч із комуністами до антипольських операцій долучилися націоналісти. Як згадував діяч ОУН Семен Левицький «Кліщ»: «По вибуху війни у вересні 1939 р. ми почали роззброювати поляків на Поліссі, де тільки далося. М. ін. був плян, щоб разом у «тактичній» спілці з комуністами, захопити повітове місто Дорогичин [...]. Але по дальшій застанові, ми цей плян занехали, як нереальний»[24].

Відступаючі польські підрозділи неодноразово мусили вести запеклі бої з диверсантами. Ось як тогочасну ситуацію бачив генерал Вільгельм Орлік-Рюкеман:

[...] в терені зростають пробільшовицькі настрої [...] в м. Березному [...] я натрапив на вітальну браму, встановлену населенням для зустрічі більшовиків. [...] Я наказав жандармерії КОП [...] провести термінове слідство та покарати винуватців. [...] У Ратному [...] утворився совєт і була організована озброєна комуністична міліція. [...] Передовий загін [...] перед виходом на ковельське шосе був обстріляний із карабінів і ркм, і допіру прогнавши банди диверсантів, увійшов до міста. К-p передового загону мйр Войцеховський [...] справно та енергійно ту банду ліквідував[25].

На звістку про напад СРСР, у Східній Галичині трапилися наступні виступи ОУН. На Тернопільщині українські виступи сягнули найбільших масштабів у повітах Бережани та Підгайці, де повстанням керував окружний військовий референт ОУН Григорій Ґоляш «Бей». У цьому районі були зафіксовані випадки мордування цілих польських поселень. Найбільше людей загинуло в селах Конюхи і Потуторів, де жертвами стали близько ста осіб, і в Слов’ятині, де були вбиті вісімдесят пять поляків. Натомість у поселенні Якубівцях були спалені п’ятдесят сім садиб і вбиті понад двадцять осіб. Ці злочини можна розглядати, як провіщення кривавих етнічних чисток на Волині, що трапилися через кілька років.

Радянська влада дивилася крізь пальці на злочини, які місцеве населення чинило проти поляків, вважаючи їх за прояв «народного правосуддя», намагаючись, водночас, щоб жертвами ставали переважно представники вищих класів. Начальник Політичної ради радянських військ Лев Мехліс так писав про це 22 вересня 1939 року:

Ворожнеча між українцями і поляками посилюється, тепер активізувалися українці й тероризують у ряді місць польських селян. [...] Дано вказівку широко розгорнути [політичну — Ґ. М.] роботу проти національної ворожнечі між трудящими українцями й поляками, скерувавши об’єднані сили проти панів-поміщиків[26].

Але не слід також забувати, що на диверсії та вбивства польські підрозділи нещадно відповідали повсюди там, де була нагода. Села, звідки лунали постріли, спалювали. Чоловіків, схоплених зі зброєю в руках (а іноді й без зброї), розстрілювали на місці. Польські свідчення однозначно це підтверджують. Підпоручник Станіслав Крочек із 3/21 пп згадував:

Поліська людність налаштована до нас вороже. [...] Стрілянина триває щоночі. Солдати бояться йти в ар’єргардній сторожі, бо поліщуки стріляють у останні підрозділи. Спеціальна рота, укомплектована моряками, виконує по селах страти. Маршрут, яким рухається військо, позначений пожежами[27].

Командор (капітан I ранґу) Вітольд Зайончковський, згадуючи про марш окремої оперативної групи «Полісся», констатував: «Кожне село, звідки стріляли в наше військо, зазвичай спалювали, а впійманих зі зброєю в руках розстрілювали»[28].

Варто відзначити, що легіон Сушка не брав участі в диверсійних заходах. 4 вересня 1939 року цей підрозділ вирушив із Пряшева в бік польського кордону. Легіон було розділено на невеликі групи й приєднано до підрозділів німецької армії. Деякі з них прибули в околиці Стрия та Львова. Після нападу СРСР на Польщу легіонерів відвели на захід до Сяніка, і восени 1939 року демобілізували.

В диверсійних актах, організованих ОУН, за даними цієї організації, в період між 29 серпня і 23 вересня 1939 року взяли участь майже вісім тисяч осіб. Диверсії начебто охопили 183 місцевості. Члени ОУН здобули серед іншого 23 важких та 80 легких кулеметів, 3757 гвинтівок і 3445 пістолетів. Вони полонили 3610 поляків та убили 796. Було спалено принаймні чотири польських поселення та підірвано один міст. Власні втрати — 160 убитих і 53 поранених.

Повний список польських жертв був, мабуть, значно довшим. За оцінками дослідників, унаслідок різних нападів на Кресах загинули декілька тисяч осіб — імовірно, близько двох тисяч були вбиті в Східній Галичині та близько тисячі — на Волині. Особливо важко встановити кількість убитих біженців із Центральної Польщі. Проте, так само невідома кількість українців, загиблих під час польських пацифікацій, імовірно, у цьому випадку ми можемо вести мову про кількасот жертв.

Характеризуючи події вересня 1939 року, слід, утім, не забувати про те, що пише Анджей Леон Сова:

У той час, коли в лавах [Польської Армії — Ґ. М.] віддано воювали близько 200 тис. українців і білорусів, серед учасників антипольських виступів могло бути не більше кільканадцяти тисяч представників цих національностей. Наведені дані мусять схиляти істориків до великої обережності при спробах будь-яких узагальнень, які так легко просяться на папір, і які так важко збалансувати, особливо при аналізі такої вкрай делікатної матерії, як людські вчинки[29].




Від падіння Польщі до уряду Ярослава Стецька (1939–1941)

Політика окупантів


Після початку Другої світової війни поляки й українці опинилися в різній геополітичній ситуації. Польща весь час належала до табору союзників і головним ворогом вважала Німеччину. СРСР був для неї спочатку ворогом (1939–1941), відтак клопітким союзником (1941–1943), і нарешті, «союзником наших союзників» (після 1943 року). Між тим, для українських націоналістів після падіння Польщі ворогом номер один став Радянський Союз. Натомість Німеччина здавалася єдиною країною, зацікавленою у створенні незалежної України. Це уже на самому початку робило поляків і українців антагоністами. Співпраця багатьох українців із Німеччиною, хоча вона, без сумніву, переважно була мотивована благом власної нації, сприймалася як прояв ворожості. Взаємну неприязнь підсичувало неприховане задоволення, із яким чимало українців сприйняли поразку Польщі. Один із членів ОУН згадував: «І сталася дивна річ, бо не минуло й двох тижнів, як зникла держава з назвою Польща, яка дерлася на все горло — «не віддамо». Зникла з політичної мапи пихата, зарозуміла, шляхетська держава»[30].

Німці спершу спритно намагалися зміцнювати українські сподівання. Хоча у планах нацистів майбутнє українців було подібним до польського (позбавленні провідної верстви, частково винищені та переселені, вони мали стати резервуаром дешевої робочої сили), репресії до початку німецько-радянської війни були скеровані передусім проти поляків. Щоб полегшити собі контроль над польською громадою, німці вели політику підкреслювання всіляких етнічних відмінностей. Елементом цієї політики була й підтримка українців — під німецькою окупацією їх мешкало близько 550 тисяч, переважно на Люблінщині та в Карпатах. Українцям виділяли вищі норми харчування, дозволяли володіти радіоприймачами (полякам за це загрожувала смертна кара), було дозволено розвивати власну початкову та середню освіту, а українській молоді — навчатися в німецьких університетах у Берліні та Відні. У Холмі та його околицях Православній Церкві були передані близько двадцяти храмів, які вона втратила після 1918 року на користь Римо-католицької Церкви.

Німці розпустили всі політичні партії, дозволяючи лише існування благодійних організацій, які окремо представляли поляків, євреїв і українців. У травні 1940 року було створено Український Центральний Комітет (УЦК), якому підпорядковувалися місцеві Українські Допомогові Комітети (УДК). УЦК у принципі був покликаний виконувати лише функції закладу соціальної допомоги, проте фактично був неофіційним представником українців у стосунках із керівництвом Генерального губернаторства. Комітет очолив Володимир Кубійович, котрий не приховував, що прагне здійснити українізацію «етнографічних українських земель». Для цього він клопотався про отримання українцями усіх не зарезервованих для німців самоврядних посад (війтів, бурмістрів тощо) і розвиток українського освітнього та культурного життя. Кубійович неодноразово пропонував німцям розмежувати на території Генерального губернаторства українців від поляків шляхом переселення людності.

17 грудня 1939 року на підставі директиви Ганса Франка була створена Українська Допоміжна Поліція, підпорядкована командуванню СС і поліції. До 1941 року число її членів не перевищувало однієї тисячі. Відділки української поліції виникли, серед іншого, в Бещадах і Низькому Бескиді, де вони нещадно переслідували поляків, коли ті намагалися дістатися через Словаччину та Угорщину до Франції. Українці також служили у промисловій (Werkschutz) і залізничній (Bahnschutz) поліції.

Німецька політика зумовила, що українці доволі масово «вірили в політичну спільність німецько-українських інтересів»[31]. Саме тому чимало їх (загалом близько двадцяти тисяч), тікаючи від радянської окупації, шукали притулку на німецькому боці. При цьому вони не усвідомлювали, що нацистські лідери ставляться до українського питання суто інструментально. Ганс Франк уже в 1940 році застеріг підлеглих йому посадовців, щоб ті не підсилювали українських сподівань на незалежність, заявивши прямо: «Українці справді є друзями німецької нації, але не її довіреними особами»[32].

Більшість земель, населених українцями, анексували в СРСР. Східну Галичину та Волинь після «виборів» до Народних Зборів Західної України було включено до складу УРСР. Радянська влада намагалася якомога швидше запровадити на окупованій території устроєві змі-ни, характерні для СРСР. Отож були націоналізовані заводи, торгівля, банки й ліси, проведена земельна реформа — поміщицькі та церковні маєтки поділені між селянами. Ліквідовані всі незалежні установи місцевого самоврядування, економічні, культурні та освітні інституції. В школах і державних установах запроваджено українську мову. Масово, наприклад, на залізниці, звільнено польських працівників і замінено їх інколи й некваліфікованими українцями.

Частиною системних змін була боротьба проти «безнадійних класово ворожих елементів». Для цього в 1939 році слідом за підрозділами війська просувалися спеціальні групи НКВС, які чинили арешти визначених політичних діячів, співробітників адміністрації та офіцерів Польської Армії. В лютому, квітні та червні 1940 року, а також у травні 1941 року було влаштовано депортацію вглиб СРСР різних категорій мешканців, у тому числі військових осадників, лісників, так званих біженців (утікачів із зони німецької окупації) та родин тих, кого вважали ворогами комунізму. Радянська влада охоче використовувала етнічну ворожнечу, розпалюючи різними способами взаємну неприязнь. У спогадах читаємо:

Поряд із пресою та радіо, які в початковий період вели антипольську пропаганду [...], в кінотеатрах демонстрували фільм Корнійчука Богдан Хмельницький, де показано насадження на палю «невинних» українців і образи розправи з польською шляхтою, чиненої простолюдом із вигуками «різати ляхів», а це ще більше посилювало ненависть до поляків[33].

Від організованих радянськими спецслужбами репресій першими постраждали поляки. У межах депортації, влаштованої в лютому 1940 року, вглиб СРСР було вивезено переважну більшість польських поселенців. Позаяк українські середовища керували своє обурення передусім проти них, то можна мати певність, що цю операцію місцеві українці зустріли з неприхованим схваленням. Унаслідок репресій спецслужби розвідали й узяли під контроль значну частину польського підпілля. Втім, репресії проти поляків почали слабшати від липня 1940 року, зате дедалі частіше їх спрямовували проти українців. Хоча українських націоналістів переслідували від самого початку окупації, проте в другій половині 1940 року число заарештованих почало стрімко зростати. Комуністична економіка дефіциту, зверхнє ставлення радянських партійних і державних кадрів та здійснювана, починаючи з 1940 року, колективізація сільського господарства зумовили неприязнь населення й зростання впливів ОУН. Влада не могла не помітити цієї загрози.



Виникнення ОУН-Бандери


13 вересня 1939 року Степан Бандера вийшов на волю з польської в’язниці й незабаром прибув до Львова, де зустрівся з активістами ОУН. Гуртом було вирішено, що він повинен дістатися до німецької зони окупації й там врегулювати суперечку, яка виникла в організації між «старими» офіцерами ЗУНР і «молодими», котрі схилялися до більш радикальної політики.

У грудні 1939 року в Римі відбулася зустріч Бандери з Мельником. У зв’язку з непевним перебігом війни, перший запропонував, щоб Мельник переїхав до нейтральної Швейцарії і звідти представляв організацію на міжнародному рівні. Водночас постав задум створити два автономні закордонні осередки ОУН, один — на теренах, які залишалися «в орбіті» Німеччини (а отже, й на польських землях), а другий — у Канаді чи США. «Молоді» також сподівалися усунення з Проводу ОУН Омеляна Сеника та Ярослава Барановського. Останнього звинувачували в агентурній діяльності проти ОУН, доказом чого начебто мала бути співпраця його брата Романа з польською поліцією. Неприязнь Бандери до Барановського додатково посилював той факт, що він програв йому змагання за симпатію жінки, Ганни Чемеринської, до котрої він, схоже, мав глибокі почуття.

Вимоги молодих радикалів перетворювали Мельника майже на маріонетку. Його виїзд до Швейцарії був рівнозначний втраті впливу на організацію та відреченню від влади на користь локального, так званого «німецького», осередку. Тож не дивно, що він відхилив пропозицію. За цих обставин чільна група «молодих» зібралася 10 лютого 1940 року в Кракові та оголосила про створення революційної фракції ОУН, яку скорочено — від прізвища Бандери — називали ОУН-Б. Почалася нещадна, тривала боротьба за впливи в організації, яка згодом набула навіть кривавого характеру.

Тим часом, коли українська еміграція — за винятком теренів Генерального губернаторства — встала радше на бік Мельника, на Волині та в Східній Галичині бандерівці перейняли структури ОУН майже повністю. В квітні 1941 року в Кракові відбувся організований бандерівцями II Великий Збір ОУН. Він підтвердив рішення, прийняті 10 лютого 1940 року, і затвердив програму ОУН-Б, а також погодив бандерівський червоно-чорний прапор. Главою ОУН одноголосно було обрано Степана Бандеру. Його першим заступником став Ярослав Стецько, а другим — Микола Лєбєдь. Збір також запровадив як офіційне вітання членів організації — піднесення правої руки вгору (за фашистським зразком) й слова «Слава Україні» — «Героям слава». Окрім того, офіційні програмні матеріали Збору констатували: «Жиди в СРСР є найвідданішою підпорою пануючого большевицького режиму та авангардом московського імперіялізму в Україні. Протижидівські настрої українських мас використовує московсько-большевицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву спрямувати їх на погроми жидів. Організація Українських Націоналістів поборює жидів як підпору московсько-большовицького режиму, освідомлюючи рівночасно народні маси, що Москва — це головний ворог»[34]. Це твердження свідчить, наскільки була поширена в ОУН концепція «жидокомуни», що поєднувала в собі антикомунізм із антисемітизмом.

Бандерівці хотіли якнайшвидше почати збройне повстання проти радянської влади. Термін завершення повстанських приготувань спочатку був визначений на середину травня 1940 року. Проте радянські арешти змусили бандерівців відкласти термін початку відкритої збройної боротьби на осінь 1940 року, а відтак навіть на весну 1941 року. Задля зміцнення мережі в зоні радянської окупації з Генерального губернаторства на Волинь і в Галичину перекидали людей і спорядження, тож на кордоні відбувалися постійні сутички з Прикордонними військами НКВС. Лише від квітня до жовтня 1940 року радянською владою було викрито та ліквідувано 38 груп ОУН, які налічували 486 осіб. Іноді Бандера особисто проводжав групи, які вирушали в дорогу. Богдан Казанівський згадував:

У словах його не було потіхи й обіцянок на вигідне життя в підпіллі. [...] Слова Провідника: «Я вірю, що ви не заведете моїх надій, які на вас покладаю!», вели в дорозі й дали силу опісля не одно витримати. [...] Я [був] під враженням, якого не переживав ніколи до того часу[35].

В інструкціях, пересланих на Україну на початку 1941 року, спалах повстання було пов’язано звибухом війни. Групи повстанців мали нападати на підрозділи Червоної Армії, вбивати офіцерів і політичних комісарів. Було рекомендовано скористатися воєнним сум’яттям для ліквідації «незручних» польських, радянських та єврейських активістів. Дмитро Мирон, один із провідних членів ОУН-Б, застеріг від «тих, хто ворожо ставляться до України й відмовляють українському народові у праві на його рідну землю, наприклад, польська інтелігенція, колоністи-мазури, польське священство, московсько-більшовицькі агенти й знаряддя ворожого режиму»[36]. Паралельно з утворенням невеликих диверсійних груп, німці вирішили сформувати з українців два великих загони, кожен у розмірі батальйону. В квітні 1941 року в Нойгамері (нині с. Швентошув у Нижній Сілезії) був сформований батальйон «Нахтіґаль» («Соловей»), що налічував триста п’ятдесят вояків. У його складі перебували кілька майбутніх командирів УПА, у тому числі Роман Шухевич, Василь Сидор і Олександр Луцький. Другий український батальйон «Роланд» постав на початку 1941 року в Австрії.



Акт 30 червня 1941 року


22 червня 1941 року німецькі війська напали на СРСР. Відразу ж після вибуху війни підпілля ОУН розпочало антирадянські збройні дії. Бандерівцям вдалося перебрати владу в двісті тринадцяти населених пунктах. 24 червня ОУН почала збройний виступ у Львові, обстрілюючи підрозділи Червоної Армії. Проте до вечора радянським солдатам вдалося узяти ситуацію під контроль.

Напад Німеччини змусив СРСР відступити з Волині та Східної Галичини. Але перш ніж піти, було перебито тих в’язнів, котрих не змогли евакуювати. В самому Львові таким чином загинули понад три тисячі ув’язнених. Більшість убитих становили українці, проте другою за кількістю жертв етнічною групою були поляки. Ці вбивства дали німцям чудовий аргумент для обґрунтування влаштованих ними репресій. В Україні діяли айнзацгрупи C і D, які слідували одразу ж за фронтом і були призначені для знищення схоплених комуністичних комісарів та євреїв.

За наступаючим Вермахтом йшли спеціальні похідні групи ОУН-Б. Активісти ОУН на захоплених німцями теренах проводили агітацію за створення незалежної української держави. З-поміж вороже налаштованих до СРСР осіб вони обирали місцеву владу. Бандерівці також на кожному кроці намагалися шкодити суперникам із ОУН-М. Радше за все, саме вони були причетні до вбивства у жовтні 1941 року в Житомирі відомих мельниківців: Миколи Сціборського та Омеляна Сеника.

Окрему групу ОУН-Б скерувала до Львова, де вирішила, не питаючи дозволу в німців, одразу ж після захоплення міста проголосити створення українського уряду. Поквапитися їх могла спонукати ситуація в Литві, де подібна до ОУН організація — Фронт литовських активістів (LAF) — підняла антирадянське повстання і 23 червня відновила в Каунасі литовську державність (уряд Литви проіснував шість тижнів і на початку серпня припинив діяльність, позаяк Німеччина його не визнала).

На світанку 30 червня 1941 року батальйон «Нахтіґаль» без бою увійшов до покинутого радянською владою Львова. Його вояки подбали про встановлення контролю над громадськими спорудами в місті, щільно співпрацюючи з членами ОУН-Б. Шоком для солдатів стала знахідка трупів жертв масових розстрілів у львівських тюрмах, тим паче, що серед убитих був молодший брат Романа Шухевича — Юрій.

Того ж дня, вранці, слідом за німецькими підрозділами до Львова прибула також спеціальна група бандерівців, покликана захопити владу в місті. Очолював її Ярослав Стецько. Увечері, в будинку на площі Ринок, 10, відбулися збори провідних українських діячів. На ці збори як спостерігачі були також запрошені представники німецької військової влади. Присутнім зачитали Акт відновлення Української Держави, в якому було заявлено, що «волею українського народу» керована Бандерою ОУН створює уряд на чолі з Ярославом Стецьком. Акт містив пізніше вилучені з офіційних документів ОУН слова: «Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціялістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Европі»[37].

Стецько відразу ж після зборів вирушив на львівську радіостанцію, зайняту членами ОУН (їй тим часом було присвоєне ім’я Є. Коновальця) та оголосив Акт по радіо. Водночас він надіслав листи лідерам Італії — Беніто Муссоліні, Іспанії — генералові Франсиско Франко та Хорватії — Анте Павелічу. В листі до Муссоліні Стецько написав про створення Української Держави на території, «звільненій від московсько-жидівської окупації», висловивши при тому сподівання, що «в новому справедливому фашистському порядку, який повинен замінити Версальську систему, Україна займе належне їй місце»[38].

1 липня 1941 року був оголошений наказ керівника ОУН-Б у Східній Галичині Івана Климіва. Климів представився в ньому як начальний комендант Української національної революційної армії (УНРА), покликаної захищати «український народ та єго виразник — Провід Українських націоналістів з Степаном Бандерою на чолі». Водночас було оголошено про впровадження воєнного стану і революційних трибуналів. За будь-який злочин проти Української держави та армії чекало суворе покарання: смертна кара, ув’язнення в концентраційному таборі, тюремне ув’язнення або конфіскація майна, а вироки виконували упродовж двадцяти чотирьох годин. У наказі було зазначено прямо: «впроваджую збірну відповідальність (родову і національну)»[39].

Початок німецько-радянської війни поляки спершу також вітали з надією на покращення своєї долі. Однак створення уряду Стецька та упривілеювання німцями українців збудили величезну стурбованість. Справжній жах викликала інформація про розстріл кількадесяти професорів львівських вишів. Досі цей злочин часто приписують воякам батальйону «Нахтіґаль». Проте вони з усією певністю, всупереч поширеній думці, не відповідають за ту страту — хоча, одразу ж додамо, що, ймовірно, саме члени ОУН-М спорядили німців проскрипційним списком. Професори були ліквідовані німецькою айнзацгрупою, в чому Кароліні Лянцкоронській зізнався винуватець того злочину гауптштурмфюрер Крюґер. Згодом та ж група СС вимордувала польських учителів середніх шкіл у Кремінці та Станіславі.

Це не означає, що в 1941 році поляки не гинули від рук українських націоналістів. Тоді сталися убивства кількасот осіб польського походження, вчинені членами ОУН або новоствореної української міліції. В самому Львові були замордовані близько ста польських студентів — їх, мабуть, розстріляла українська поліція (можливо, то була помста за дії Львівських Орлят у 1918 році). Усе це провіщало драконівську владу ОУН над поляками. Відомі нині плани уряду Стецька, схоже, свідчать, що польське населення, принаймні частково, мали намір насильно асимілювати натомість інтелігенцію, за німецьким зразком, винищити. В інструкції ОУН-Б на перші дні «державного життя» про поляків читаємо:

Винищування в боротьбі, зокрема тих, що боронитимуть режиму: переселювання в їх землі, винищувати головно інтелігенцію, якої не вільно допускати до ніяких урядів, і взагалі унеможливлюємо продукування інтелігенції, себто доступ до шкіл і т.д. Наприклад, так званих польських селян треба асимілювати, усвідомлюючи з місця їм, тим більше в цей гарячий, повний фанатизму час, що вони українці, тільки латинського обряду, насильно асимільовані. [Польських — Ґ. М.] проводирів нищити[40].

Однак, улітку 1941 року ще гіршою, ніж доля поляків, була доля євреїв. Після початку німецько-радянської війни теренами, окупованими Вермахтом, прокотилася хвиля погромів. Хоча надихали їх німці, однак безпосередніми виконавцями стало місцеве населення: в Литві — литовці, на Білосточчині (наприклад, у Єдвабному) — поляки, на Волині та у Східній Галичині — переважно українці. З німецьких рапортів випливає, що «українське населення показало [...] варту схвалення активність щодо євреїв»[41]. Хвилю гніву породило розкриття масових злочинів, учинених у в’язницях радянським режимом. Повсюди провину за них покладали на місцеве єврейське населення. Німці спритно намагалися маніпулювати цими почуттями. В Добромилі українці підпалили синагогу, а в Самборі вбили п’ятдесят осіб. У Львові розлючений натовп загнав до тюрми близько тисячі євреїв, знущаючись над ними та чинячи самосуд. Євреїв змушували голіруч проводити ексгумацію, обмивати розкладені тіла покійників, а потім вмиватися у використаній для того воді. Водночас їх лупцювали, обкладали прокльонами та усіляко ображали. Робота тривала від світанку до смеркання, і нікому не давали ні їсти, ні пити. Частими були вбивства. У львівському погромі, ймовірно, брали участь вояки батальйону «Нахтіґаль», але не як організований підрозділ.

Наступна хвиля антиєврейських репресій у Львові трапилася 25–27 липня 1941 року, коли було організовано так звані Дні Петлюри (керівник УНР Симон Петлюра загинув 25 травня 1926 року від рук єврея). Погром розпочався близько п’ятої ранку. Бойовики вривалися до єврейських помешкань, виганяли з них людей, били й грабували. Тоді були вбиті близько півтора тисячі осіб. У спогадах рабина Давида Кагане читаємо:

Навіть сьогодні я не міг би сказати, хто організував ці «дні», або, якщо бути точним, у кого народилася ця ідея. Чи то ґестапо підказало «блискучу ідею» українській поліції, чи то українці самі прийшли до неї як до акта помсти за смерть Петлюри? [...] За кров Петлюри можна було помститися тільки кров’ю. І саме це й сталося[42].

Роль ОУН-Б у цих подіях не цілком зрозуміла. Відсутні докази того, що погроми організувало керівництво ОУН, але в антиєврейських виступах брала участь створювана бандерівцями українська поліція, підтримана людністю. Не можна, отож, виключити, що насильство проти євреїв стало прямим наслідком втілення в життя процитованого вище наказу Климіва, котрий оголосив застосування колективної відповідальності. Безсумнівно, ОУН-Б виключала асиміляцію євреїв й у своїй пропаганді підсилювала антисемітські настрої. В інструкції якогось «Левка» (неідентифікована особа), ймовірно, місцевого провідника ОУН, опублікованій 1 серпня 1941 року, в пункті 9 читаємо: «Не вільно з жидами вітатися і подавати їм руку», а в пункті 10: «Не вільно продавати жидам і полякам їжі; належить бойкотувати тих, хто не дотримується цього розпорядження; членів організації належить карати»[43]. Не менш промовистим є перебіг бандерівської Ради сеньйорів 19 липня 1941 року, на якій обговорювалося, якою має бути національна політика уряду Ярослава Стецька. Присутні тепло висловлювалися про німецьку політику супроти євреїв. Лунали пропозиції, щоб український уряд домагався виселення євреїв з України. Як альтернатива розглядався варіант переселення єврейського населення до ґетто або окремих невеликих міст, скажімо, Бердичева. Один із провідних бандерівських діячів Степан Ленкавський відстоював «індивідуальне трактування» деяких осіб єврейського походження — наприклад, цінованих українською громадою фахівців і тих, хто був хрещений та пов’язаний родинними узами з українцями («чверть- і півкрови жидів»). Він також заявив: «Відносно жидів приймемо всі методи, які підуть їм на знищення»[44]. Незалежно від того, чи йшлося про фізичну ліквідацію, чи радше про вигнання, це висловлювання звучить страхітливо.

Між тим, вирішувалася доля уряду Стецька. 3 липня 1941 року німці зустрілися в Кракові з делегацією ОУН-Б, звинувативши українців у неузгодженості дій і вимагаючи скасування проголошеного Акта про незалежність. Коли Бандера і Стецько відмовилися, німці на початку липня посадили їх у Берліні під домашній арешт, а згодом відправили до концентраційного табору Заксенгаузен.

16 липня 1941 року Гітлер прийняв остаточне рішення стосовно долі України. Він відкинув пропозицію про створення Української держави в будь-якій формі та включив Східну Галичину до Генерального губернаторства. Землі до річки Південний Буг були передані Румунії, а з решти теренів, у тому числі й Волині, утворено Райхскомісаріат Україна (далі — РКУ). 1 серпня 1941 року було офіційно повідомлено про включення Східної Галичини до Генерального губернаторства, що українці сприйняли за приєднання до Польщі. 5 вересня того ж року німці провели масові арешти членів ОУН-Б. Сотні осіб потрапили спершу до в’язниць, а відтак до концентраційних таборів. В Аушвіці опинилися й там загинули двоє рідних братів Бандери.

Новини про німецькі репресії та територіальні рішення стали відомі й батальйонам «Нахтіґаль» і «Роланд». «Нахтіґаль» 7 липня 1941 року покинув Львів і через Золочів й Тернопіль дістався до Вінниці (дорогою влаштувавши принаймні один єврейський погром). Німецькі рішення призвели до кризи в обох підрозділах. Тому їх зняли з фронту, перевели до Франкфурта-на-Одері та переформували в 201-й поліцейський батальйон. 1 грудня 1941 року вояки підписали річний контракт на подальшу службу під командуванням німців.

Репресії торкнулися також мельниківців. Тим часом, коли переможцями в перегонах за Львів стали прихильники Бандери, уже в Києві саме мельниківцям вдалося утворити Українську Національну Раду. Вона перебрала владу в місті, проте вже 17 листопада 1941 року німці її розпустили. На початку 1942 року частину членів УНРади, в тому числі поетесу Олену Телігу, розстріляли в Бабиному Яру.

1942 рік західні українці, напевно, зустрічали у похмурому настрої. Розчарування діями німців було величезне, і щодня дедалі поглиблювалося. Як згадував кур’єр ОУН Євген Стахів, «серед неарештованих членів організації була страшна депресія»[45]. З іншого боку — німецька окупація Східної Галичини, порівняно з комуністичною, стала для місцевих українців справжнім перепочинком. Не дивно, отож, що чимало з них і далі схилялися до співпраці з Німеччиною.

Репресії, яких зазнали українські націоналісти, поляки, либонь, сприйняли з прихованим задоволенням і справжнім полегшенням. Побоювання щодо української державності аж ніяк не були безпідставними. В польських дискусіях липень 1941 року фігурує переважно в контексті сумнівної — як уже йшлося — участі батальйону «Нахтіґаль» у страті польських професорів. Таким чином, ми залишаємо поза увагою значно важливішу справу: з відомих нині планів ОУН-Б можна зробити висновок, що уряд Ярослава Стецька, якби німці його визнали, ставився б до поляків так само брутально, як керівництво усташівської Хорватії до сербів.




Німецькі «порядки»

Польське та українське підпілля (1941–1943)

Німецька окупація


На захопленій території України німці запровадили жорстокий окупаційний режим. У довгостроковій перспективі Гітлер передбачав колонізацію українських земель, тому навіть у діяльності партизанів убачав чудовий привід і виправдання для кривавих пацифікаційних заходів. Винищення якомога більшої частини населення ставило за мету полегшити далекосяжні колонізаційні наміри. Не дивно, отож, що основним методом німецьких протипартизанських операцій стало винищення цілих сіл.

На чолі Райхскомісаріату Україна, у складі якого опинилася Волинь, стояв Еріх Кох. Відповідно до інструкцій, отриманих від Гітлера, він провадив політику максимальної економічної експлуатації. Підвладні Коха твердою рукою витрушували контингенти харчів, а у відповідь на найменші ознаки опору застосовували терор. Одним із перших німецьких заходів стало цілковите винищення єврейського населення. На Волині восени 1941 року під час масових страт були вбиті близько 30 тисяч євреїв. Найбільше жертв — аж 21 тисяча — налічувалося в Рівному, оголошеному столицею РКУ. Велика бійня сталася після захоплення Києва, де в Бабиному Яру були розстріляні 33 тисячі євреїв. Улітку, 1942 року почалося «остаточне розв’язання». Євреїв виводили за межі ґетто і розстрілювали. В цих стратах активну участь брала українська поліція, яка приводила євреїв на місце страти. А тих, хто намагався втекти, вбивали. Розстріляно було близько ста п’ятдесяти тисяч осіб. Ті, кому вдалося втекти, блукали лісами. Їх безугавно цькували й убивали, а на усіх, хто допомагав євреям, чигали жорстокі репресії.

Восени 1941 року знищення євреїв почалося також у Східній Галичині. Передусім розстріляли інтелігенцію й так звані «непродуктивні елементи» (котрих не заручали до праці). У березні 1942 року були організовані перші депортації до таборів смерті, переважно до Белжеця. Євреї також гинули в львівському таборі по вулиці Янівській, декілька транспортів доправили до Собібору. Частина загинула під час масових страт. Більшість євреїв було вбито до кінця 1942 року, решту, зосереджених у так званих вторинних ґетто, вбито до 23 червня 1943 року. В Галичині українська поліція також брала участь у Голокості.

Майже миттєве знищення вщент цілої національної групи, яка століттями була вписана в історію цієї землі, неминуче мусило відбитися на суспільній моралі. Голокост євреїв, як і попередні радянські депортації, засвідчила, що можна усувати значні групи людей, порушуючи фундаментальні моральні принципи. Ще одним чинником деморалізації стала легкість збагачення на Голокості. Для місцевої людності неабияку спокусу становило залишене євреями майно — з точки зору вбогих мешканців Кресів, присвоєні ними одяг і предмети повсякденного вжитку становили чималий зиск.

На початку 1942 року німці почали відправляти людей на роботу до Райху. Кожне село мусило забезпечити для вивезення певну квоту осіб у віці від вісімнадцяти до сорока п’яти років. У 1942 році лише з Волині було вивезено близько ста тисяч людей. Політика економічної експлуатації торкалася також, хоча й меншою мірою, Галичини. Це призвело до різкого спаду пронімецьких симпатій серед українців. У лісах з’явилися групи молоді, які переховувалися від вивезення, а на Волині — різні повстанські угруповання. Поруч із «дикими» загонами, не пов’язаними із жодною організацією, оперували й так звана перша УПА Тараса Бульби-Боровця та радянські партизанські загони, яких перекидали з Білорусі або — як групу полковника Дмитра Медведєва — десантували з парашутами.

Німці зреагували посиленням репресій. У Галичині на села, що чинили опір, накладали додаткові контрибуції, конфіскували господарства тих, хто уникав вивозу, траплялися випадки страт спійманих утікачів. Ще гірше було на Волині, де бойкот виїзду на роботи загрожував пацифікацією всього села. Таке саме покарання передбачалося за підтримку партизанського руху або переховування євреїв. У вересні 1942 року за надану партизанам допомогу та переховування євреїв німці спалили українські села Боркі, Забалаццє, Барисовку та Кортеліси на сучасному українсько-білоруському прикордонні. Поляки також ставали жертвами пацифікацій, чинених німцями. 13 листопада 1942 року були замордовані кількадесят польських мешканців села Обірки. Хоча основу пацифікаційної експедиції складали українські поліцаї, вбивство тим разом було скоєне за наказом німецької окупаційної влади.

Німці використовували українську поліцію і для «умиротворення» сіл, де мешкали українці. Проте, в цьому випадку — на відміну від убивств євреїв — поліцаї неохоче виконували німецькі накази. Серед них почали зростати бунтівні настрої. Між тим, на початку 1943 року німці міркували про можливі зміни політики щодо українців. Губернаторові Дистрикту Галичина Отто фон Вехтерові вдалося переконати Гайнріха Гімлера створити галицьку дивізію СС. Інформацію про формування дивізії оприлюднили 28 квітня 1943 року, що зродило ентузіазм у середовищах українських германофілів.

Інакше точилися події в РКУ, де Еріх Кох категорично відкинув будь-які пропозиції щодо пом’якшення окупаційної політики. Тим часом становище німців на фронті погіршувалося щомісяця. В лютому 1943 року капітулювали їхні вояки, оточені у Сталінграді, а після перемоги в битві під Курськом радянські війська восени 1943 року підійшли до Києва. Падіння III Райху стало вже тільки питанням часу.



Польське підпілля супроти «українського питання»


У 1939–1941 роках радянським органам безпеки вдалося завдати польському підпіллю на південно-східних околицях II Республіки чимало влучних ударів, допровадивши його до цілковитого паралічу. Однак, після початку німецько-радянської війни слідом за німецькими окупантами на цих теренах з’явилися спеціальні групи Спілки Збройної Боротьби (далі — СЗБ) із завданням відновити зруйновану радянською владою конспірацію. В 1942 році польське підпілля мало вже міцні структури. На Волині діяла автономна Округа Армії Крайової (що прийшла на зміну СЗБ), натомість у Східній Галичині існував Львівський Район АК, який складався з трьох Округ: Львівської, Тернопільської та Станіславської. З даних за 1944 рік відомо, що у Волинській Окрузі лише в 27-й Волинській піхотній дивізії налічувалося близько семи тисяч вояків. У березні 1944 року Тернопільська Округа налічувала 12 340 вояків, друга за чисельністю Львівська Округа — 10 600 вояків, а в Станіславській Окрузі на той час було 3 840 вояків. Разом у всій Східній Галичині це давало би 26 780 осіб.

СЗБ-AK від самого початку свого існування готувалася до загального повстання. Воно мало спалахнути тієї миті, коли під ударами союзників виразно дасться взнаки розклад німецької армії, а ще ліпше — держави. Основний збройний удар мав би бути завданий на центральних польських землях, де сили Армії Крайової (далі — АК) були найпотужнішими. Для польського підпілля на сході передбачалася допоміжна роль. Оскільки очікувалося повторення ситуації 1918 року — згідно з цією концепцією Німеччина мала б зазнати поразки на заході, а на сході до кінця утримувати військову перевагу, — загони АК на Кресах мусили в такому разі передусім заблокувати змогу перекидати німецькі війська зі Сходу на Захід, влаштовуючи диверсії на залізничних шляхах. Іншим важливим завданням був опір можливим «українським диверсіям», себто спробі створення Української держави в кордонах II Республіки.

Українців у польських планах розглядали як потенційного, небезпечного супротивника. У листопаді 1941 року вважалося, що для більшості з них поляки «є найближчим і найгрізнішим ворогом. Німці можуть піти — поляки зостануться»[46]. Як писав генерал Стефан Ровецький «Ґрот»:

Зазнаючи краху, німці, якщо не укладуть союзу з Комінтерном, то нададуть допомогу українському самостійницькому рухові як своєму природному союзникові проти Польщі, а передовсім українці вчинять спробу створити свою незалежну державу, причому захочуть охопити нею Східну Малопольщу, Волинь і Полісся, загалом — до лінії Західного Бугу та Сяну[47].

Керівництво польського підпілля також непокоїлося тим, що польсько-український конфлікт може бути представлений «ворожою нам пропагандою, як нова «загарбницька війна»»[48].

На думку Ровецького, у першій фазі повстання, коли поляки були би зв’язані боротьбою проти німців, українські сили мали б цілковиту перевагу над місцевими загонами АК, які б спіткали «труднощі» в «боротьбі за Львів». Апріорі передбачалося, що оборона Львова мусила би потривати «довго, може навіть, кілька тижнів, перш ніж із Вітчизни вирушить підкріплення як організована військова операція»[49]. Підкріплення для АК у Львові мало, отож, надійти допіру після оволодіння повстанцями Великопольщею, Сілезією та Помор’ям. З базових позицій в околицях Ярослава, Перемишля та Сяніка у напрямку Львова планувався удар Підокруги АК Ряшів. З іншого боку, з району Томашіва Люблінського наступальні дії мали розпочати сили Люблінської Округи АК. Поляки також шукали союзників серед угорців, зацікавлених, щоб Східна Галичина увійшла до складу Польщі. В Угорщині з інтернованих там польських солдатів планувалося утворити принаймні одну дивізію та перекинути її після початку повстання до Львова.

Плани повстанців також передбачали дії, покликані запобігти українській ірреденті. В інструкції за жовтень 1942 року читаємо:

З метою запобігання або затримки можливого виступу українців слід усіх їхніх провідників знешкодити або в будь-якому разі, ізолювати. Підрозділи з сільських місцевостей повинні доправити їх до міських центрів як заручників[50].

При підготовці планів протинімецьких диверсій було рекомендовано здійснювати їх принаймні за п’ять кілометрів від людських поселень, особливо тих, де мешкали поляки. Диверсійні групи під час операцій були зобов’язані спілкуватися виключно українською мовою. Йшлося про те, щоб німці, переконані, ніби мають справу з українцями, спрямовували репресії проти них.

У січні 1943 року генерал Ровецький обмежив повстанську операцію Львовом і його околицями, бо вважав, що тільки там вона має реальні шанси на успіх. Якби трапився український виступ, Львів слід було опанувати силоміць. Рішення про початок повстання комендант Округи мав прийняти самостійно. Завдяки цьому зростали шанси випередити виступи українців. Проте Ровецький рекомендував розпочати боротьбу «навіть тоді, коли нам не вдасться випередити українців, і навіть тоді, коли через нестачу сил доведеться обмежитися частиною міста, а навіть кількома вулицями чи будинками»[51]. Пізніші оперативні плани передбачали опанування насамперед західної частини міста й терену в напрямку Львів-Перемишль, щоб полегшити прибуття підкріплення з Підокруги АК Ряшів. У другу чергу мала бути очищена дорога на Раву-Руську — Томашів Люблінський, якою могла прийти допомога з Люблінської Округи АК. Водночас солдати з Округ Тернопіль і Станіслав мали здійснювати диверсії з прикриття повстання та організовувати самооборону польського населення.

У квітні 1943 року були опрацьовані повстанські плани для Волинської Округи АК. Головні зусилля, з огляду на слабкість польських сил, слід було зосередити у західній частині Волинського воєводства. Планувалося утворити кілька мостових плацдармів на Західному Бузі, щоб підтримувати зв’язок з Люблінською АК. Польські сили у східних повітах Волині мали завдання охороняти терен і захищати населення. У разі, якби не було змоги досягти поставлених цілей, тамтешні підрозділи АК мали відступити на визначені терени концентрації в західних повітах Волині.

Польське підпілля також не відмовлялося від політичних заходів. Генерал Ровецький був прибічником переговорів з українськими колами, сподіваючись здобути їхню підтримку. Він тиснув на польське керівництво у Лондоні, щоб воно вжило заходів для нормалізації польсько-українських відносин і таким чином полегшило ведення переговорів із українцями на Волині та в Галичині. Генерал вважав, що еміграційний уряд повинен виступити із заявою, де виразно йшлося би про зрівняння національних меншин у правах із іншими громадянами Республіки (читай: поляками) після здобуття незалежності.

Наприкінці 1943 року, після того, як СРСР розірвав дипломатичні відносини з польським урядом, і враховуючи перемоги, здобуті Червоною Армією, незалежно від плану повстання, був підготований проект посиленої диверсійної операції за кодовою назвою «Буря». Під час наближення фронту польські підрозділи мали розпочати напади на німців, опановуючи, наскільки це можливо, міста й значні ділянки території. Йшлося про те, щоб супроти наступаючих радянських військ виступити в ролі господаря. Таким чином еміграційний уряд прагнув продемонструвати свою силу, а на Кресах — ще й приналежність цих територій до Польщі.

Полем для поточного польсько-українського суперництва стала цивільна адміністрація, підпорядкована німецькій владі. З’ясувалося, що до створюваної німцями адміністрації можуть потрапити чимало поляків. Звіт підпілля з цього приводу повідомляв: «Брак [...] відповідної кількості фахових сил призводить до того, що поляків беруть на всі посади, на залізниці, в податкових органах, кримінальній поліції більшість посад заповнені поляками»[52]. Масштаби польської присутності на посадах у адміністрації були настільки значними, що «Biuletyn Informacyjny» № 44 за 29 листопада 1942 року задоволено констатував: «Сьогодні вже можна зафіксувати явище витискання українців польським елементом, який переважає їх фаховою підготовкою та спритністю»[53].



«Не тільки поляки, а й німці почнуть бояться нас»


Після арешту Бандери ОУН-Б очолив як виконувач обов’язків провідника Микола Лєбєдь. Восени 1941 року йому вдалося організувати першу конференцію ОУН-Б (між II і III Зборами), покликану розробити нову стратегію дій. Учасники, мабуть, перебували під враженням від успіхів німецьких військ, які в той час наближалися до Москви. Переважала думка, що III Райх здобуде чергову перемогу. Було вирішено, що почати в цей момент боротьбу проти німців — означає лише знекровити ОУН, тому членам організації наказали знову перейти в підпілля та вести пропагандистсько-організаційну діяльність.

Особливе значення бандерівці надавали проникненню в допоміжну поліцію. Служба в ній давала шанс для військового вишколу значної кількості молодих людей. Уже тоді, либонь, виник намір «у відповідний момент» завдяки довіреним особам узяти її під контроль.

На початку 1942 року кур’єр Центрального Проводу Євген Стахів отримав від заарештованого Бандери листа, адресованого Лебедю. Бандера радив ОУН «не провадити ніяких акцій проти німців» і «якось направити українсько-німецькі стосунки»[54]. Важко сказати, чи той лист зміг вплинути на рішення другої конференції ОУН-Б на початку 1942 року. Під час тієї зустрічі було обрано новий склад Центрального Проводу ОУН-Б. Провідником Східної Галичини став Михайло Степаняк «Лекс», натомість керувати ОУН-Б на Волині та Поліссі було довірено Дмитрові Клячківському «Климові Савуру».

Порівняно з попередньою нарадою, істотно змінилася оцінка ситуації. Діячі ОУН тепер вважали, що німці далебі переможуть на Сході, але програють війну із західними союзниками. В дискусії оунівці розглядали різні сценарії подій та можливої поведінки. Цікаво, що обговорювався також варіант, коли Німеччина, програючи союзникам, утворить Українську державу на чолі з Бандерою та Стецьком. У такій ситуації було вирішено «формально» відмежуватися від німців, щоб не ускладнювати потенційних контактів із англійцями.

У прийнятих і опублікованих ухвалах бандерівці висловилися «за злагіднення польсько-українських відносин»[55]. Утім, відзначено, що порозуміння можливе тільки «на плятформі [...] визнання та панування права українського народу на Західно-Українських Землях» і заявлено, що «одночасно продовжуємо боротьбу проти шовіністичних настроїв поляків», себто їхнього прагнення відновити довоєнний східний кордон. Зі сформульованого подібним чином тексту випливало, що кожен поляк, котрий не визнає визначеного ОУН польсько-українського кордону, автоматично стає «шовіністом», адже було відомо, що таке рішення одностайно відхиляють усі польські політичні партії.

ОУН-Б також оголосила боротьбу «проти антиукраїнських інтриг та спроб поляків опанувати важливі ділянки господарсько-адміністративного апарату Західно-Українських Земель коштом відсторонення українців»[56]. Таке, здавалося б, тривіальне формулювання показує наскільки неприязно українське підпілля стежило за процесом переймання посад у німецькій адміністрації поляками. Тому ОУН вирішила влаштувати у Львові в 1942 році низку нападів на німецькі товарні склади таким чином, щоб відповідальність за це впала на поляків — під час цих нападів при зв’язаних вартових розмовляли лише польською мовою. Також нападники залишали листівки з гаслами польською мовою на зразок: «Ми теж люди, і теж хочемо жити!» чи: «Геть Гітлера, хай живе Польща!» 11 листопада 1942 року українці розкидали Львовом листівки польською мовою із закликом до повстання. Підпільники сподівалися, що внаслідок цієї та попередніх провокацій на поляків чекають німецькі репресії. Німці, однак, викрили справжніх авторів листівок, і від арештів постраждали українці.

Нацисти уважно стежили за діяльністю, як вони її називали, «Bandera-Gruppe». Їхньої уваги не міг оминути той вплив, який ОУН-Б користувалася в допоміжної поліції та адміністрації. У січні 1942 року в Клевані була заарештована група поліцаїв, пов’язаних із бандерівцями. У березні дванадцять бандерівців були заарештовані в Житомирі. 25 липня того ж року німці застрелили в Києві на вулиці Дмитра Мирона «Андрія». В листопаді 1942 року ґестапо провело низку арештів у Німеччині, затримавши двісті десять бандерівців у Берліні, Ляйпциґу, Ганновері, Гамбурзі та Потсдамі. Того ж року був схоплений і закатований у в’язниці Іван Климів, котрий у 1941 році командував підрозділами ОУН-Б у Східній Галичині.

Попри арешти ОУН-Б продовжувала організаційну, пропагандистську та вишкільну працю, а до її лав вступили сотні нових членів і прихильників. Бандерівські агітатори працювали в багатьох селах на Волині. Основним предметом занять було вивчення націоналістичного декалогу. Також тривала військова підготовка, проте бандерівці неохоче ставилися до створення партизанських підрозділів. Уважалося, що партизанський рух матиме для українців тільки криваві жертви, і ним скористаються виключно «агенти Сталіна й Сікорського». Провідник ОУН-Б на Волині Дмитро Клячківський («Охрім», «Клим Савур») видав у 1942 році інструкцію, в якій наказав внутрішньо консолідуватися й закликав не дати спровокувати себе до відкритої боротьби, — таким чином він намагався заспокоїти щоразу войовничіше налаштованих рядових бойовиків організації.

Однак восени 1942 року стало очевидно, що цього курсу не вдасться утримати. У терені дедалі частіше з’являлися групи радянських партизанів, водночас лісові загони створювали інші українські політичні угруповання. З-поміж останніх найважливішими були підрозділи Тараса Бульби-Боровця, пов’язаного з петлюрівським рухом. Боровець уже на межі 1941–1942 років офіційно вживав для іменування створених ним підрозділів назву УПА, безпосередньо апелюючи до антирадянського партизанського руху, що існував у двадцятих роках. Він хутко здобув популярність, так само, як і керована ним УПА. Мельниківці також почали створювати на Волині власні лісові загони. Українська молодь поривалася до відкритих збройних дій, тому підтримка бандерівців почала слабнути. Щоразу частіше пропагандистів ОУН-Б зневажливо називали «апостолами», тобто тими, хто вміють тільки балакати...

Тож не дивно, що на проведеній у Львові в жовтні 1942 року конференції військових референтів ОУН усі учасники погодилися, що слід утворювати власну армію. Під час обговорення поручник Василь Івахів («Сом», «Сонар») сказав: «Давайте створимо повстанчу армію! [...] Будуть збройні сили, тоді не тільки поляки, а й німці почнуть бояться нас»[57]. Врешті-решт, під час наради було створено робочу групу, якій доручили підготувати докладні плани створення власних збройних сил і майбутніх повстанських дій. Ці плани були представлені на зустрічі у грудні. В опрацьованих сценаріях дій не виключалася й боротьба проти всіх ворогів одночасно, у тому числі СРСР, Польщі та Угорщини. Комісія також розмірковувала над тим, як у разі спалаху повстання слід поводитися з етнічними меншинами. Стосовно росіян було вирішено, що вони схильні до асиміляції, й тому варто ліквідувати лишень комуністичних активістів. Гірша доля очікувала євреїв, котрих «не слід знищувати, але виселяти їх з України, давши їм змогу дещо вивезти з майна. Рахуватися з ними треба, бо вони мають великий вплив в Англії та Америці». Щодо поляків було вирішено «всіх виселити, давши їм змогу взяти з собою, що вони хочуть, позаяк їх також захищатимуть Англія та Америка. Тих же, котрі не схочуть виїжджати — знищувати». Бандерівці мали твердий намір ліквідувати за день до оголошення мобілізації так званих чинних поляків, себто осіб, пов’язаних із підпіллям, тих, хто мав значний суспільний авторитет, будучи природним лідером місцевих громад. Подібна доля мала спіткати вірмен, котрих слід було «трактувати так само, як і євреїв, беручи до уваги, що вони віддані люди Росії»[58]. Натомість, вирішено було залишити в спокої решту національних меншин, у тому числі угорців, чехів і румунів.

У результаті нарад бандерівці вирішили розпочати створення партизанських загонів, тобто Військових Відділів ОУН. У повстанських планах бандерівці завше брали до уваги батальйони «Нахтіґаль» і «Роланд». Обидва підрозділи після переформування в 201 поліцейський батальйон були скеровані до Білорусі. Посади командирів рот у цьому батальйоні посіли Роман Шухевич і Василь Сидор. Українців використовували в антипартизанських операціях і, мабуть, також під час пацифікацій. Утім, терени діяльності батальйону були сильно насичені радянськими партизанами. 29 вересня 1942 року в засідку до них потрапив взвод Романа Кашубинського — загинули всі двадцять шість осіб. Після цієї поразки службовці 201 батальйону зрозуміли, що подальша служба на німецькому боці призведе лише до знекровлення в сутичках із радянськими партизанами.

У середовищі бандерівців наприкінці 1942 року виник задум вивести 201-й поліцейський батальйон на Волинь і власне на його базі розпочати створення партизанських загонів. Проте, незрозуміло, чому цього не трапилося. Микола Лєбєдь, щоправда, наказав батальйонові йти до лісу, але той наказ так і не був виконаний. Роман Шухевич пояснював, що наказ він отримав уже тоді, коли підрозділ був розформований. Цей випадок обтяжив стосунки між Лебедем і Шухевичем, оскільки перший не повірив такому поясненню. Схоже, не без підстав — керівництво партизанським рухом на Волині, звісно ж, не було найбільшою мрією службовців батальйону, вихідців із Галичини, і безумовно завадило би Шухевичу в боротьбі за лідерство в організації.

Українці, замість дезертирувати до партизанів, після закінчення річного контракту просто гуртом відмовилися продовжити його. Не можна сказати, щоб через це їх спіткали якісь серйозні репресії. Німці відіслали їх групами до Галичини та відпустили додому. Натомість, офіцерів умістили під домашнім арештом та наказали регулярно відмічатися в ґестапо. Отож, не дивно, що значна частина «легіонерів» — старшин і підстаршин — доволі хутко опинилася в підпіллі ОУН. Серед них були Роман Шухевич і Василь Сидор.



УПА Бандери — перша збройна операція


У грудні 1942 року провід ОУН-Б розпорядився створити на Волині партизанські загони. Цей наказ керівництво Волинської ОУН-Б сприйняло з полегшенням, адже ніхто не сумнівався, що ситуація вимагає рішучих дій. Від 1942 року діяльністю ОУН-Б на Волині керував Дмитро Клячківський «Клим Савур», виходець зі Східної Галичини. Він народився 1911 року в м. Збаражі, отож був типовим представником бандерівського покоління. Ще в часи Другої Республіки Клячківський став учасником націоналістичного підпілля, в роки радянської окупації керував «юнаками» (молодіжна структура ОУН) у Станіславському воєводстві. Був заарештований радянськими органами, засуджений до смертної кари, але після початку німецько-радянської війни зумів утекти з в’язниці в Бердичеві. Після хвилі арештів у ОУН, проведених ґестапо в 1941 році, потрапив до вищого бандерівського керівництва.

Значний вплив на рішення «Клима» чинив Іван Литвинчук «Дубовий», провідник ОУН-Б на Північно-Східній Волині. Саме там на початку лютого з боївок ОУН була утворена сотня (еквівалент роти) Григорія Перегіняка, псевдо «Довбешка-Коробка». Сотня формально була Військовим Відділом ОУН (так бандерівці називали свої партизанські групи), і допіру після утвердження назви «Українська Повстанська Армія» щодо неї почали вживати цю номенклатуру. Та це не змінює того факту, що вона була першим партизанським загоном ОУН-Б, і власне тому в часописі УПА «До зброї» в липні 1943 року її було визнано першою сотнею УПА (підлеглої ОУН-Б).

Командир сотні Григорій Перегіняк народився 22 січня 1912 року в Угринові Старому Калуського повіту в бідній родині (після смерті батька його мати утримувала невелике господарство). Коли він виріс, працював наймитом, але з часом здобув ковальського фаху. В жовтні 1935 року за вбивство, скоєне за наказом ОУН, його засудили до довічного ув’язнення. Опинившись у в’язниці на Швентому Кшижі, Перегіняк познайомився там, зокрема, з Бандерою і Лебедем. Безумовно, йому імпонувало, що він сидить у тюрмі разом із сином греко-католицького священика зі свого села — Бандерою. Перегіняк відвідував організовані Лебедем курси самоосвіти, де засвоїв матеріал середньої школи. Як згадував Микола Климишин: «Він втягав у себе, як губка, все, що йому було сказане»[59]. У вересні 1939 року Перегіняк вийшов на волю і до червня 1941 року перебував у зоні німецької окупації, активно діючи в лавах бандерівців. Він служив у Werkschutz (охороні підприємств) у Стараховіцях, закінчив три військові курси ОУН: рекрутський, підстаршинський і старшинський. В 1941 році у складі маршових груп ОУН-Б потрапив на Волинь. Там його призначили заступником провідника Сарненського округу з організаційних справ. На межі 1942–1943 років за дорученням Литвинчука «Дубового» Перегіняк сформував першу сотню УПА. Діяч ОУН Роман Петренко стверджує, що вона була створена «для спеціяльних завдань»[60].

Підрозділ «Довбешки-Коробки» постав, мабуть, унаслідок об’єднання кількох груп сільської самооборони, так званих Самооборонних Кущових Відділів (далі — СКВ). Об’єднані в самостійну сотню, загони СКВ на початку лютого 1943 року атакували Володимирець. То була перша операція бандерівських партизанів, скерована проти німців, і як таку її згадують у кожній серйозній монографії про УПА. Попри це, інформація про атаку доволі скупа. Безпосередньою її причиною начебто стало ув’язнення у Володимирці давнього діяча ОУН «Діброви» (NN). На звістку про це «на нараді теренового проводу ОУН з “Дубовим” було вирішено напасти на районовий центр шуцполіції і визволити “Діброву”»[61].

Атака на містечко відбулася в ніч із 7 на 8 (або з 8 на 9) лютого 1943 року. Нападники були непогано озброєні: нагани, карабіни, автомати, дехто мав лише піки. Багато з них, окрім вогнепальної зброї, мали ще застромлені за пояс ножі та сокири. В містечку дислокувалася дільниця допоміжної поліції, де служили козаки, колишні полонені червоноармійці, керовані німцями. Така дільниця могла вмістити близько десяти осіб, про що свідчать розміри будинку, де розташовувався пост поліції (і який, як стверджує меморіальна дошка на честь «першої акції УПА», зберігся донині), — він не зміг би умістити понад півтора десятка поліцаїв.

Партизани без особливих труднощів захопили поліцейську дільницю. За офіційними даними УПА, загинули семеро осіб, у тому числі німецький комендант. Партизани здобули 20 карабінів, 65 ковдр і боєприпаси. Сотня втратила одного вбитого, двоє були поранені. З іншого боку, за даними Владислава та Єви Семашків, українські партизани у Володимирці роззброїли німецьку дільницю, убивши німця й трьох козаків, а шістьох козаків силоміць забрали з собою[62]. Український історик Володимир Сергійчук оцінює цю атаку УПА таким чином: «Цією збройною акцією проти гітлерівських окупантів [...] було засвідчено, що революційна ОУН [тобто, фракція Бандери — Ґ. М.] вийшла на передову збройної боротьби з ворогом»[63]. Забравши з дільниці зброю і, мабуть, звільнивши «Діброву», «перша сотня» УПА відступила з Володимирця. Але то ще не був кінець операції, а допіру початок рейду. Відступивши з містечка, підлеглі Перегіняка вирушили в бік населеної поляками колонії Паросля І.

Паросля, розташована в Сарненському повіті, була досить заможним селом, де мешкали двадцять сім польських сімей. Це село було засноване в XIX столітті, його жителі займалися рільництвом і працювали в лісі. Вранці 8 або 9 лютого 1943 року сотня «Довбешки-Коробки» дісталася до села. Вони представилися загоном радянських партизанів і зажадали їжі. До кожного будинку зайшли кілька нападників. Керівництво підрозділу разом із бранцями розмістилося в помешканні Колодинських. Виставлена варта зупиняла всіх, хто випадково проїздив селом. Після обіду, пополудні, полонених у Володимирці козаків допитали, а потім убили їх сокирами. Водночас поляків поінформували про підготовку нападу на сусідню залізничну трасу і у зв’язку з цим запропонували, щоб ті дозволили себе зв’язати — це начебто мало захистити село від німецької помсти. Навіть якщо дехто з поляків і сумнівався щодо намірів «радянських партизанів», проте, залякані, вони були не в змозі чинити опору. Зв’язаних мешканців села нападники по черзі рубали сокирами. Не пощадили навіть дітей. В одному з будинків пізніше знайшли немовля, прибите до столу багнетом, а до рота йому був вкладений шматок недоїденого огірка.

Були замордовані щонайменше 155 осіб — мешканців Парослі та приїжджих, уціліли — дванадцять важко поранених. Вирушивши з Парослі в напрямку села Цепцевич, упівці на хуторі Топтинь/Туптин убили ще п’ятнадцять поляків. Частину бійців після нападу відпустили по домівках, решту — спрямували до лісового табору.

Ідентичність винуватців нападу на Парослю підтверджує повідомлення Вітольда Колодинського, тоді дванадцятирічного хлопчика, котрий вижив, попри удар обухом сокири по голові та проламаний череп[64]. Завдяки його свідченню, ми знаємо, що зловмисники привели з собою бранців, котрих допитали, а відтак убили в хаті його батьків. Їх могли полонити тільки під час нападу на Володимирець. Те, що це вчинили бандерівці, підтверджують також спогади Зоф’ї Ґжесяк, єврейки, дружини поляка, яка переховувалася в селі Білятичах. Наступного дня після трагедії в Парослі вона пішла по молоко «до овдовілої сусідки, чий син теж пішов на вишкіл». Пані Зоф’я згадує:

Просто перед виходом з хати я зауважила щось, від чого мені волосся на голові стало дибки. На лавці біля стіни навпроти стояло кілька пар жіночих шнурованих чобітків, які носили мазурки. На коромислі висіло кілька чорних убрань, а діти лупцювали одне одного по голові нікельованими ложками. Загадка розв’язана. Трохим повернувся з кривавої виправи, а діти бавляться здобиччю. Я побігла як причинна додому [...] ті, хто був на вишколі, повбивали поляків[65].

Натомість, зі слів Владислава Кобилянського відомо, що діючий в околицях загін Юзефа Собесяка «Макса» захопив у полон незабаром після побоїща кількох упівців: «На допитах, які провадив «Макс», усі бандерівці визнали свою провину. То вони вимордували мешканців села Парослі»[66]. Варто також зазначити, що сучасні українці, мешканці тих околиць (із котрими автор спілкувався), не мають сумнівів, що напад вчинила УПА — хоча водночас його пояснюють прагненням помститися за начебто ліквідацію мешканцями Парослі патруля українських партизанів.

Після відходу упівців одним із перших до Парослі потрапив Александр Суліковський, котрий їхав на базар до Сарн. До села він заїхав, щоб відвідати сестру та двох тіток. На місці він «із жахом виявив, що в кожній хаті трупи, а в усьому селі жодної живої душі»[67]. Суліковський негайно поінформував про трагедію найближче німецьке відділення залізничної поліції, мабуть, у Антонівці. Незабаром у селі з’явилися й інші поляки.

12 лютого 1943 року в Парослі відбувся похорон жертв злочину. У братській могилі були поховані 137 тіл (частину тіл родичі поховали на інших кладовищах). У травні 1943 року там було насипано невеликий курган і встановлено хрест із випаленим написом: «Тут спочивають мешканці колонії Паросля замордовані 9 лютого 1943 року».

30 липня 1943 року упівці спалили в Парослі покинуті будівлі. На місці колишнього села місцеві колгоспники посадили сосновий ліс. На щастя, вціліла сама могила, хоча встановлений на ній хрест розсипався в сімдесятих роках. Один із місцевих українців відзначився гідним поваги ставленням: він з власної ініціативи встановив новий хрест, а в 1995 році — невеликий обеліск, обгородив ту могилу, щоб захистити її від лісових тварин.

Звістка про скоєний злочин миттєво облетіла усю околицю: «Після Парослі ніхто не спав удома, а кожен ховався, де міг»[68]. Проте, якщо упівці прагнули залякати поляків, то досягли тільки половинчастого ефекту, адже вони мобілізували поляків до спонтанного облаштування самооборони в навколишніх селах. Владислав Кобилянський так про це згадував: «Це масове вбивство [...] стало пересторогою для всього польського населення Волині. Вирішено остерігатися та боронитися, а не сидіти, склавши руки. Відтоді ми почали організовувати самооборону»[69].

Події в Парослі мають велике значення, позаяк то було перше польське село, де УПА скоїла масове вбивство. Раніше ОУН-Б убивала лише окремих осіб або деякі сім’ї. В польській історіографії нерідко помилково початком діяльності бандерівців вважають пацифікацію села Обірки, влаштовану в листопаді 1942 року, під час якої загинули близько сорока осіб. Однак, то була німецька акція умиротворення, хоча, в цьому випадку вчинена з допомогою української міліції. Крім того, згідно принаймні з деякими свідченнями, саму екзекуцію вчинили німці, котрі командували пацифікацією.

Тим часом у випадку Парослі маємо справу з виразною зміною. Адже вбивство скоїли не підлеглі німецьким наказам поліцаї, а підрозділ автономного українського збройного формування. До рангу трагічного символу зростає той факт, що перша збройна операція УПА проти німців була тісно пов’язана з першим масовим убивством поляків, учиненим у рамках так званої антипольської акції.

Мабуть, не випадково, що напад на Володимирець і вбивство в Парослі співпали в часі з нарадою волинської ОУН, яку 15 лютого 1943 року провів Василь Івахів у селі Піддубці Луцького повіту. На цій нараді йшлося про можливості місцевої організації в разі потенційного збройного повстання. Можна з великою ймовірностю припустити, що на нараді було обговорено перебіг атаки «першої сотні» УПА на Володимирець і Парослю. Проте саму операцію найпевніше слід пов’язати з інспекцією Івахіва та бажанням перевірити бойову спроможність створюваних підрозділів. На нараді йшлося також про активізацію дій УПА проти радянських партизанів. Івахів, погодившись на збільшення числа партизанських загонів, водночас порадив підлеглим не афішувати своєї діяльності. Він також заявив: «...в центрі є переконання про несвоєчасність організування збройного виступу... Питання збройної боротьби ще не визріло і з цим треба зачекати»[70].

Менш ніж через два тижні після різанини в Парослі, 22 лютого 1943 року, поблизу Висоцька німецька облава натрапила на «першу сотню» УПА. Після короткої сутички упівці відступили, проте в бою загинув сотенний «Довбешка-Коробка». Смерть Перегіняка не означала кінця підрозділу — командування ним перебрав Никон Семенюк «Ярема».




Виступ проти німців

III конференція ОУН-Б


17–23 лютого 1943 року поблизу Олеська відбулася III конференція ОУН-Б. У ній взяли участь, зокрема, Микола Лєбєдь, Роман Шухевич і Михайло Степаняк. Конференція, що важливо, відбулася після перемоги Червоної Армії під Сталінградом, але до її поразки в битві під Харковом у березні 1943 року. Отже, бандерівцям могло здаватися, що поразка Німеччини вже дуже близька. Вони були переконані, що остаточну битву за незалежність їм доведеться вести з СРСР або Польщею, а може, й обома ворогами водночас. Початок боротьби з німцями вважався тактичним ходом, спрямованим на зміцнення їхніх позиції у розмовах із західними союзниками.

Програмний виступ виголосив Михайло Степаняк, котрий застеріг, що СРСР може перемогти в війні. Він запропонував негайно розпочати повстання проти німців і звільнити Україну від окупації до приходу Червоної Армії. На його думку, створення українського уряду могло би сприяти збільшенню розбіжностей у поглядах між західними союзниками та СРСР, а відтак прискорити початок нової війни. Він також запропонував створити спільні збройні сили та надпартійне керівництво, в якому поруч із ОУН з’явилися би представники інших українських угруповань. Врешті, схоже, концепцію Степаняка було підтримано. Вирішено розпочати відкриту партизанську війну на Волині, хоча, не ясно, чи вже тоді було визначено точний час її початку. Новостворена партизанська армія мала називатися Українською Визвольною Армією (далі — УВА).

Цікаво, що був скасований обов’язок підносити праву руку як організаційне привітання. То був один із індикаторів настання ідеологічних змін. До членів ОУН, які потрапили до Східної України, місцеві мешканці поставилися з недовірою. Ідеї інтегрального націоналізму не користувалися популярністю серед жителів Сходу, а бандерівців вважали фашистами та німецькими союзниками. За цих обставин, а також, зважаючи на можливу перемогу демократичних Сполучених Штатів і Великобританії, бандерівці вирішили відмовитися від скомпрометованих гасел і понять. З тієї ж причини незабаром після конференції Лєбєдь вирішив, що бандерівська ОУН буде відтепер називатися ОУН-СД — самостійників-державників, щоб пізніше перетворитися на ОСД — Організацію Самостійників-Державників. Утім, влітку 1943 року було вирішено, що й надалі вживатиметься стара назва ОУН-Б.

Політика, яку провадив виконувач обов’язків провідника Лєбєдь, викликала невдоволення частини керівництва ОУН. Його звинуватили в диктаторських нахилах, що виявлялося, зокрема, в обмеженні можливостей для свободи дій регіональних провідників. Невдоволення було особливо помітним серед офіцерів колишнього батальйону «Нахтіґаль». На зустрічі керівництва ОУН-Б, яка тривала з 11 до 13 травня, дійшло до відвертого виступу його опонентів. Лєбєдь, заскочений критикою, покинув засідання, щоб таким чином його зірвати. Проте за його відсутності члени проводу позбавили Лебедя повноважень та утворили колегіальний керівний орган у вигляді триособового Бюро Проводу. Таким чином, контроль над ОУН перебрав тріумвірат у складі Зиновія Матли, Дмитра Маївського та «першого серед рівних» Романа Шухевича.

А тим часом, коли в Галичині тривала боротьба за лідерство в ОУН-Б, на Волині Дмитро Клячківський «Клим Савур» заходився виконувати рекомендації III конференції ОУН-Б.



Український бунт


На початку 1943 року українська поліція в приналежному до РКУ комісаріаті Волинь-Поділля налічувала 11 870 осіб. Водночас у німецьких підрозділах (без урахування слабких військових частин) було 453 поліцаїв та 954 жандарми з поліції порядку. Поліція, безумовно, була важливим інструментом окупаційної політики, адже вона допомагала німцям контролювати опанований терен. Українське підпілля глибоко її інфільтрувало, адже провідники націоналістів від самого початку передбачали, що в належний момент члени цього формування перейдуть на їхню сторону.

Отож, збройний виступ ОУН-Б конче мусив бути пов’язаний із бунтом поліцаїв. Відтак не виключено, що бандерівське керівництво на Волині відразу після отримання інформації про підсумки III конференції ОУН-Б віддало своїм людям наказ піти в партизани, а це дезертирство породило ланцюгову реакцію — спроби німецької протидії та в підсумку втечу решти поліцаїв. Втім, можливо, що й без того заплановане дезертирство було прискорене викриттям поліцаїв, пов’язаних із ОУН, і загрозою арешту з боку ґестапо. Надзвичайно цікаву інформацію містить запис розмови, яка відбулася в липні 1943 року між командиром 1-ї партизанської бригади особливого призначення полковником Антоном Бринським, підпорядкованим військовій розвідці Червоної Армії, та майором Лівановим: «Шляхом провокації [Бринському на початку 1943 року. — Ґ. М.] вдалося [...] зробити так, що в чотирьох районах німці почали заарештовувати поліцаїв і розстрілювати їх. Тоді поліцаї втекли до лісу [...]. В результаті на Волині спалахнуло повстання проти німців»[71]. Якщо вірити словам Бринського, радянські партизани, прагнучи сприяти дезертирству в поліції та послабити таким чином німців, не передбачили, що поліцаї, замість того, щоб іти до їхніх загонів, потраплять до націоналістів. Тож вони необачно прискорили активізацію дій бандерівського партизанського руху (з чого, звичайно, аж ніяк не випливає, наче то радянські партизани прагнули спровокувати націоналістів до кривавих розправ із польським населенням, що, цілком очевидно, було «авторським» задумом керівництва ОУН-Б). Сьогодні важко стверджувати, чи запропонована гіпотеза вірна — не виключено, що слова Бринського вводять в оману.

Дезертирства почалися на початку березня 1943 року. Поліцаї втікали не тільки з дільниць у невеликих містечках, а й у великих містах — Ковелі, Луцьку, Горохові. Як правило, вони при цьому звільняли в’язнів і ліквідували німецьке керівництво. Нерідко «принагідно» гинули також окремі поляки, котрі, либонь, перебували в чорному списку ОУН.

9 березня 1943 року боївка ОУН-Б під проводом Івана Климишина «Крука» напала на Бережці. Скориставшись сум’яттям, українські поліцаї атакували німців і вбили їх (усіх десятьох). 18 березня 1943 року українські поліцаї прикінчили коменданта й утекли з поліцейської дільниці в Боремелі. Уночі 20 (або 22) березня 1943 року з Луцька з ініціативи Степана Коваля «Рубашенка» дезертирував господарський батальйон поліції, що налічував триста двадцять осіб. Разом із ним до партизанів перейшли охоронні підрозділи та районна поліція (близько 200 осіб). Перед відходом вони розтрощили в Луцьку табір для військовополонених, звідки звільнили близько сорока осіб, і збірний пункт для примусових робітників. Батальйон відступив до околиць містечка Колки, де на його базі було утворено курінь УПА на чолі з «Рубашенком». У ніч з 25 на 26 березня 1943 року упівці обстріляли Мацеїв. У погоню за партизанами німці відправили 103-й поліцейський батальйон, який налічував близько двохсот двадцяти осіб. Одразу ж після виходу з містечка поліцаї дезертирували та утворили курінь УПА, який очолив ініціатор утечі — Іван Климчак «Лисий». 6 квітня 1943 року трапився бунт української поліції в Ковелі. В повідомленні радянських партизанів сказано: «Поліція убила 18 німців, звільнила арештованих з в’язниці та розпустила табори примусової праці»[72]. Спроби дезертирства не завжди закінчувалися успіхом. У Здолбунові українські поліцаї відмовилися виконувати накази. Німці негайно їх роззброїли, дванадцятьох розстріляли, а решту відправили до Німеччини.

Загалом, у період між 15 березня та 10 квітня 1943 року з поліції дезертирували близько п’яти тисяч осіб, багато з яких залишилися в партизанських загонах. Керівниками партизанської боротьби стали Василь Івахів і Дмитро Клячківський. Коли 13 травня 1943 року в сутичці з німцями Івахів загинув, Клячківський набув необмеженої влади над усіма. Бандерівські партизани майже ніколи не вживали прийнятої на III конференції назви «Українська Визвольна Армія», бо замість неї з кінця квітня й початку травня 1943 року використовували спопуляризовану Боровцем назву «Українська Повстанська Армія» — УПА. Не без підстав було вирішено, що то найліпша з пропагандистської точки зору назва. Водночас до спільної боротьби намагалися залучити інші українські угруповання. УПА Тараса Бульби-Боровця відмовилася підкоритися бандерівцям, натомість їм вдалося скоординувати спільну діяльність із підрозділами партизанів-мельниківців.

Від часу дезертирства поліції, з березня 1943 року, на Волині почали зростати антинімецькі настрої. Вони часто були пов’язані з антипольськими чистками, себто, спрямовані і проти німців, і проти поляків, причому кількість польських жертв зазвичай у кілька разів перевищувала німецькі втрати. Варто відзначити, що німцям убивства поляків шкодили, оскільки дезорганізовували запілля фронту.

В першу чергу партизани вирішили завдати удару цивільній адміністрації окупанта, прагнучи запобігти стягуванню контингентів. Чимало атак були скеровані в адміністративні органи, де вбивали працівників і палили документи. Водночас повстанці нищили молокозаводи, млини, лісопилки тощо. Підрозділи УПА також нападали на районні адміністративні центри та містечка, де німці влаштували так звані опорні пункти, громлячи слабші дільниці. Вони влаштовували засідки на дорогах, знищуючи невеликі групи німецьких поліцаїв. Також упівці чинили напади на деякі каральні експедиції, скеровані проти українського цивільного населення. Натомість вони рідко атакували залізничні шляхи, позаяк не були зацікавлені в послабленні сил Вермахту, який воював проти СРСР.

Успіхи бандерівських партизанів зумовили, що у травні 1943 року «Клим Савур» постановив, щоб УПА узяла на себе всю повноту влади на теренах, охоплених партизанськими діями. 20 травня 1943 року була оприлюднена заява, в якій проголошено боротьбу з будь-якою анархією. В червні 1943 року бандерівці відчули себе достатньо сильними, щоб постановити зламати опір бульбівців і мельниківців — упродовж кількох наступних тижнів вони змусили мельниківські партизанські групи підпорядкуватися командуванню «Клима Савура».

Ескалація партизанських дій на Волині захопила німецьку окупаційну владу зненацька. В травні 1943 року генеральний комісар Волині та Поділля Гайнріх Шене визнав: «те, що відбувається» слід розглядати як «повстання»[73]. На волинські події гітлерівці зреагували, з одного боку, посиленням репресій, а з іншого — залученням додаткових сил, покликаних замінити поліцаїв-дезертирів. Були зміцнені гарнізони в містечках, в міру змоги приділена охорона таким об’єктам, як ґуральні, млини та лісопилки. Наприклад, у Ковелі гарнізон чисельністю близько трьохсот вояків після дезертирства поліції зріс до чотирьох тисяч. Через брак німецьких військ на Волинь було скеровано 25-ту дивізію угорської армії. Для захисту залізничних колій пригнали кілька панцирних потягів. Також наказано було вирубати ліси на відстані двохсот метрів від доріг.

У польському звіті ситуацію на Волині оцінювали наступним чином:

Німці [...] опублікували [...] відозву до дезертирів, щоб ті повернулися до підрозділів, а коли це не допомогло, німецька влада вирішила провести пацифікацію терену [...] був, звичайно, застосований принцип колективної відповідальності, зокрема, в тих випадках, де було завдано шкоди німецькій власності, або, де були вбиті німці. Напр., за спалення маєтку Забороль [...] спалили українські села Забороль, Омеляник Великий і Омеляник Малий. Схоплених на місці жителів вимордували підрозділи СС. [...] На Волині серед української інтелігенції та діячів були проведені численні арешти. У в’язницях волинських міст чинилися масові розстріли схоплених членів українських банд. У неділю 27 червня 1943 році в Луцьку страчено кількадесят українців, а 60 — у Красному[74].

16 березня 1943 року німецька карна експедиція замордувала близько шестисот мешканців села Ремель Олександрійського повіту. 10 квітня 1943 року близько півтора сотні німців, у тому числі вояки Grenzschutz (прикордонних військ), убили від 172 до 425 осіб у Княжому в районі Горохова. Легко переконатися, що німецькі репресивні заходи, спрямовані проти українців, були абсолютно нещадними.

Німці також вирішили скористатися польсько-українським антагонізмом. Українців-дезертирів із поліції частково замінили поляками. З місцевого польського населення — всупереч протидії підпілля — до різних поліційних підрозділів (їх звали шуцманшафтами) були призвані загалом від півтора до двох тисяч осіб. Окрім того, з Генерального губернаторства був командирований укомплектований поляками 202-й поліцейський батальйон (202 Schutzmannschaftsbataillon) у складі 360 осіб і різні поліцейські підрозділи, в яких служили райхсдойчі з Великопольщі та Сілезії. І німецька цивільна адміністрація, і СД підтримали створення польської самооборони. Їй дали згоду на зберігання зброї, а деяким загонам її навіть надали. Водночас німці дивилися крізь пальці на те, що польські форпости мали більше зброї, ніж це дозволяли німецькі правила.

Німці намагалися діяти таким чином, щоб розпалювати польсько-український конфлікт. Польські звіти не залишають сумнівів щодо цього:

Спосіб ведення слідства має з боку німців характер взаємного цькування поляків і українців. Він полягає в тому, що від місцевих поляків збирають свідчення проти українців, а відтак, викликавши українців, їм зачитують ці свідчення, прагнучи витягнути взамін звинувачення проти поляків[75].

Поліцейський із 202-го батальйону так згадував виступ німця, командира його чоти: «Коротка промова лейтенанта одразу припала нам до серця. Він каже: «Не стріляйте в невинних людей, але ж бачите, що на селі кожен українець — бандит, чи жінка, чи дитина»». Усвідомлення злочинів, скоєних українськими націоналістами, та німецькі заохочення зумовлювали, що поліцаї часто брали участь у пацифікаціях. Покличмося знову на повідомлення про дії 202-го батальйону:

Село Підлужне оточене і спалене, населення перестріляли. Злазне — спалили до одної халупи. [...] Ми нападали з лісу зненацька на села і робили ґрунтовні чистки. [...] У кожному селі ми палимо насамперед млини і церкви, отож невдовзі у радіусі кільканадцяти кілометрів ніде немає млина, ані церкви, ані попа, так само нищимо пагорки-пам’ятники[76].

Слід зазначити, однак, що хоча годі заперечити участь польської поліції в злочинах проти української людності, однак у багатьох публікаціях її дії представлені непропорційно до реального значення. Справді, в цьому регіоні вона коїла воєнні злочини, але не так часто, як стверджують українські автори, котрі нерідко пишуть про «польсько-німецьку окупацію Волині», так наче поляки та німці на цьому терені були рівноправними союзниками. Скажімо, польській поліції неслушно приписують пацифікацію села Ремель, де в березні 1943 року німці вбили кількасот українців. З іншого боку, в пацифікації Малина, в результаті якої загинули понад шістсот осіб, переважно чехів, польська поліція або взагалі не брала участь, або її участь була мінімальною. Натомість, поліцаї могли брати участь у пацифікації Дермані, під час якої 30 травня 1943 року спалили вісімдесят будівель, а сімдесят українців убили.

Слід також зазначити, що польська поліція з’явилася на Волині після початку мордування поляків, і тому так охоче вона вдавалася до насильства щодо українців. Тому не можна погодитися із твердженням, наче власне польська присутність у німецькій допоміжній поліції спровокувала УПА на початок убивств. Адже все свідчить про те, що послідовність подій була зворотною. Підтвердженням тому не лише польські звіти й документи, а й радянські рапорти. В одному з них, від 28 травня 1943 року, читаємо:

[...] націоналісти чинять масовий терор супроти польського населення і сіл, причому слід відзначити, що націоналісти не розстрілюють поляків, а ріжуть їх ножами і рубають сокирами, незалежно від віку й статі. [...] Останнім часом поляки спільно з німцями стали чинити збройний опір націоналістам[77].

Раптові напади, які здійснювали партизани, та обмеженість власних сил змушували німців покидати усе нові місцевості, в тому числі Деражне, Колки, Володимирець... До літа 1943 року українські партизани взяли під свій контроль частину території Волині та Полісся. Німці «замурувалися» в містах і опорних пунктах, пересуваючись тереном лише великими групами. Деякі місцевості опинилися у стані облоги. Ховаючись у гарнізонах, німці чинили раптові випади з метою стягнення контингентів і проведення різних карних операцій. Проти партизанів вони спрямовували навіть авіацію, яка бомбардувала віддалені села.

Згідно з планом, прийнятим на III конференції, головні удари бандерівських партизанів мали скеровуватися проти німців, а операції проти поляків і радянських партизан розглядалися як другорядні завдання. Проте, хутко з’ясувалося, що німці, замкнені в опорних пунктах, є важким для подолання ворогом. А це, цілком очевидно, спонукало направити більшу частину сил проти слабших супротивників. Оцінюючи втілення рішень III конференції ОУН-Б, Михайло Степаняк заявив на допиті:

[...] пізніше [...] політика ОУН в питанні збройної боротьби відійшла від постанов конференції та пішла в напрямку, який на практиці застосовував на Волині командир УПА «Клим Савур» — тобто, боротьба проти червоних (радянських) партизанів і поляків[78].

Іншими словами, будучи неспроможним досягти чогось більшого в операціях проти німців, бандерівське керівництво вирішило зосередитися переважно на польській людності, майже цілковито безборонній. Убивства цивільних осіб спершу виправдовували гаданою співпрацею поляків із ґестапо і радянськими партизанами. А саму операцію усунення поляків бандерівці найменували «антипольською акцією». Цей термін фігурував у звітах і був еквівалентом кодової назви.



Антипольська акція на Волині — початок

(березень-червень 1943 року)


До 1939 року поляки на Волині складали близько 16% населення. Якщо вірити підсумкам загального перепису 1931 року, в цьому регіоні мешкали 346 тисяч поляків і 1418 тисяч українців. Враховуючи, що в 1939–1941 роках радянські репресії завдали польській громаді чималої шкоди, складно стверджувати, наче вона являла собою значну загрозу для українських самостійницьких прагнень. Тому на Волині не очікували серйозних антипольських виступів. Ще на межі 1942 і 1943 років польське підпілля позитивно оцінювало становище в цьому регіоні. Звіти, які надсилали до Лондона, радше були обнадійливими. В одному з них читаємо: «Настрої мас такі, що будь-які спроби екстремістських націоналістичних організацій, скажімо, ОУН, підняти їх на якесь безнадійне повстання, — не набудуть, як можна сподіватися, значних розмірів»[79]. Щоправда, перші вбивства поляків траплялися вже в 1942 році, проте вони не мали масового характеру, й отже, не викликали занепокоєння широкої громадськості.

На початку 1943 року виразно зросла кількість убивств окремих осіб і сімей. Зі значною мірою ймовірності їх можна розглядати як прояв підготовки бандерівців до антипольської акції. Наприклад, 31 грудня 1942 року в Ситниці вбито власника млина, пана Сибільського з родиною (чотири жертви), а 16 січня 1943 року в селі Садові убито лісника та двох гайових. Обидва вбивства вчинили українці. Справжнім «полігоном» антипольської акції стало село Паросля. Убивство в цій місцевості переконало керівництво ОУН-Б, що підпорядковані йому підрозділи здатні на ліквідацію значних груп населення. Натомість реакція поляків продемонструвала бандерівцям, що шанси на виїзд поляків «тільки» під тиском погроз незначні. Коли в лютому 1943 року боївка ОУН напала на колонію Мар’янівка Костопільського повіту, тамтешня самооборона, маючи у своєму розпорядженні кілька гвинтівок, вчинила опір і відігнала здивованих зловмисників. У сутичці загинули троє поляків.

Спочатку поляків убивали переважно в Сарненському та Костопільському повітах, себто на терені, підпорядкованому Іванові Литвинчуку «Дубовому». У березні 1943 року хвиля вбивств поширилася на значно більший регіон, що було пов’язано з дезертирством української поліції. Поліцаї, покидаючи дільниці, убивали окремих поляків, часто разом із сім’ями. Ця операція створювала враження виконання розпоряджень крайової наради військових референтів ОУН-Б. У Дедеркалах Великих Кременецького повіту 18 березня 1943 року було вбито агронома та ще трьох поляків. Перша група нападників, прийшовши до будинку агронома й чекаючи на підмогу, грала з поляками в карти. І лише після прибуття решти упівців жертв розстріляли на лузі за селом. Дружину агронома не зачепили. У березні 1943 року впродовж тижня в Дедеркалах, Потуторові, Садках, Боложівці, Суражі та Антонівцях загинули шістдесят чотири особи. В Луцькому повіті 3 березня 1943 року група упівців, які пришли зі сторони Колок, спалила Лопатки, місце літування князя Радзівіла. Загинули близько тридцяти осіб. 7 березня в колонії Тараж з пасовища викрали та вбили кількох польських дітей. У березні в колонії Познанка пропав священик Пйотр Вальчак і троє інших осіб, які перебували разом із ним на плебанії. Коментуючи ці та подібні події, один із командирів загонів УПА Макс Скорупський написав у спогадах: «Серед поляків почалася паніка. Збунтована українська поліція знищила десь кілька польських родин, що мали зв’язок з ґестапо. Поляки почали або виїздити до міст під німецьку охорону, або просилися до совєтських партизанів»[80].

Коли на інших теренах жертвами ОУН ставали «вибрані» поляки, то на території, де командував Литвинчук, уже тоді почалася систематична й планова ліквідація всіх поляків. У березні 1943 року «Дубовий», схоже, узявся за послідовне «очищення» терену від польського населення. В Костопільському повіті в ніч з 9 на 10 березня в колонії Антонівка були вбиті близько двадцяти поляків, 12 березня в селі Білка — кільканадцять поляків, а 18 березня вчинено напад на колонію Борівка, де загинули двадцять дев’ять поляків. 20 березня кількадесят поляків стали метою нападу в Деражному. 25 березня була знищена колонія Полянівка, де загинули п’ятдесят поляків. Це лише деякі з відомих випадків убивств.

Українські напади призвели до того, що в селах почали організовувати самооборону. Так сталося, зокрема, в колонії Липники. В ніч із 18 на 19 березня самооборона цього села відігнала кількох нападників, а одного з них, колишнього поліцая, було схоплено, передано німцям і повішено в Березному. Як пише у своїх спогадах Владислав Гермашевський:

Стосунки з українцями через видачу схопленого бандерівця [...] загострилися до тієї міри, що ми виявилися повністю ізольованими від навколишнього світу [...]. Будь-яка спроба віддалитися від села, навіть удень, грозила смертю[81].

У ніч із 26 на 27 березня підлеглі «Дубового», підсилені селянами, озброєними холодною зброєю, і спеціальні групи «паліїв» розпочали штурм колонії. Погано озброєна самооборона (кільканадцять гвинтівок і один ручний кулемет) була не в змозі зупинити нападників. Евеліна Гайдамович, мешканка Липників, так оповідала про те, що трапилося пізніше: «Люди почали тікати навсібіч. Їх страхітливо мордували. Вони гинули від куль, багнетів, сокир, в полум’ї палаючих будинків, куди людей вкидали крізь вікна, в колодязях»[82]. Група поляків сховалася у дренажній канаві, проте були там оточені й перебиті. Загалом загинули 179 поляків, 4 євреїв і росіянка. З пастки вирвалися близько п’ятисот осіб, серед вцілілих був півторарічний Мирослав Гермашевський, майбутній польський космонавт.

27 березня група колишніх поліцаїв напала на колонію Кадобище та зарубала сокирами дев’ятнадцять поляків. Уцілілі мешканці втекли. Того дня було спалено також колонії Дубрівку, Дебрицю Малу й Велику, Діброву Долину, Яменець, Мар’янівку і Перелисянку. Більшості жителів цих сіл вдалося втекти. На світанку 29 березня 1943 року упівці напали на села Пендики Малі й Великі та Пеньки. Ці населені пункти спочатку обстріляли, а потім атакували, вбиваючи тих, хто не встиг утекти. Загинули близько ста вісімдесяти поляків. Окрім того, у березні в польській колонії в селі Злазному були замордовані близько тридцяти осіб, а в Берестовці Старому — близько двадцяти.

Натомість 6 квітня 1943 року в селі Гранях упівці замордували щонайменше тридцять вісім поляків. Також на початку квітня вони напали на колонію Задубрав’я. Самооборона чинила відчайдушний опір, завдяки чому більшість мешканців утекли, та все ж загинули вісімнадцять осіб. На початку квітня напад було скоєно на колонію Березина — самообороні вдалося відбити нападників. Проте на світанку 8 квітня 1943 року УПА вдарила ще раз, оборонці не встигли навіть жодного разу вистрелити. Мордували переважно сокирами та вилами, стріляли тільки в утікачів. Загинули близько ста тридцяти осіб. Навесні 1943 року упівці ножами та багнетами вбили десятеро дітей, які пильнували худобу в осаді Клесів.

Ці вбивства були, однак, лише прелюдією до масової антипольської акції. Все свідчить про те, що керівництво ОУН-Б та УПА моментом концентрованого удару по скупченнях польської людності, тим разом у всій східній частині довоєнного Волинського воєводства, обрало Страсний тиждень 1943 року. Вже й раніше ходили чутки, що «Великдень почервоніє від крові поляків». То був відгомін приготувань українських партизанів. Напади почалися одразу на початку тижня, сягнувши апогею під час Великоднього тридення.

У Кременецькому повіті першим взявся за антипольські акції Іван Климишин «Крук». Уночі з 22 на 23 квітня 1943 року УПА оточила село Забара у ґміні Шумськ. Напад почався після сигналу ракетою. Атакуючі підпалювали польські будинки, услід тікаючим мешканцям стріляли, або вбивали їх сокирами. Спійманих вкидали до палаючих будівель. У такий спосіб були замордовані близько сімдесяти осіб. Ті, кому вдалося врятуватися, знайшли притулок у Шумську. 24 квітня 1943 року — на Велику суботу — на хуторі Гута Антоновецька були замордовані близько п’ятдесят поляків, а в колонії Каменюха — п’ятдесят шість. У ніч з 25 на 26 квітня на хуторі Медведівка були вбиті вісім поляків, у Загірцях — тридцять два, в Веселівці — дев’ять, у Радошівці — кілька родин (понад 20 жертв).

Найкривавішу атаку УПА під час Страсного тижня 1943 року було організовано в Костопільському повіті на Янову Долину (нині Базальтове). Це містечко постало в 1928 році як сучасний житловий комплекс для робітників біля новозбудованої копальні базальту. З розташованим на віддалі 16 км Костополем його зв’язувала залізнична лінія. В Яновій Долині до війни мешкали близько двох з половиною тисяч осіб, проте, на початку 1943 року це число збільшилося, позаяк до поселення прибули сотні біженців. Тут функціонував осередок СЗБ-АК, який мав кільканадцять рушниць та кілька пістолетів. В селищі квартирував німецький гарнізон чисельністю до роти, який зайняв колишній робітничий готель, так званий блок, додатково захищений дерев’яним частоколом і мішками з піском.

У ніч з 22 на 23 квітня (Страсна п’ятниця) підрозділи УПА зосередилися навколо Янової Долини. Залізничну колію між Яновою Долиною та Костополем завалили стовбурами дерев. Атакою особисто командував Іван Литвинчук «Дубовий», а участь у ній узяла, зокрема, «перша сотня» УПА, яку після смерті Перегіняка очолив «Ярема», і сотня «Шавули». Українці вдарили близько опівночі, коли мешканці вже спали або вкладалися до сну. Селище обстріляли з ручної зброї та кулеметів. У міру просування спеціальні штурмові групи підпалювали наступні будинки, кидаючи в них пляшки з легкозаймистою рідиною та палаючими жаринами. В деякі будинки також вкидали гранати. У втікачів стріляли або забивали їх сокирами, можливо, також вилами. Чимало людей намагалися сховатися в кам’яних пивницях, які, однак, виявилися смертельною пасткою: більшість із них задихнулися димом або вчаділи. Українці також підпалили шпиталь, попередньо винісши звідти хворих українців. Трьох медиків, які обслуговували шпиталь, вивели назовні та зарубали сокирами. Хворі поляки загинули в полум’ї або, за іншою версією, їх витягли з будинку та повбивали.

Німецький гарнізон боронився в готелі, звідки відкрив вогонь через частокіл, не дозволяючи нікому наблизитися до своєї позиції. Натомість група поляків чинила опір у мурованих будинках кварталу «С» — були вбиті двоє нападників, а третій, працівник шахти, важко поранений (цілу ніч він лежав і стогнав на вулиці, аж нарешті вранці «роз’юшені люди добили його киями»[83]).

Близько 4 години ранку над Яновою Долиною з’явився німецький літак-розвідник, що змусило упівців відступити. Баланс тієї ночі був трагічним. Згоріли сто будинків, загинули близько шестисот поляків, більшість із них — у вогні. УПА здобула тонну вибухових матеріалів і пізніше власне прагненням здобути їх пояснювала мету атаки. Лунала також точка зору, що УПА була змушена реагувати, позаяк німці та польські поліцаї дошкуляли місцевій українській людності. Насправді ж польська поліція з’явилася в Яновій Долині лише після атаки українських партизанів.

Слід додати, що кільканадцять озброєних поляків вирушили за межі селища, щоб шукати помсти. Вони забили щонайменше п’ятеро українців (у тому числі дев’ятирічну дівчинку). Загинуло також російське подружжя, яке помилково залічили до українців. Уцілілих після нападу мешканців селища німці вивезли потягом до Костополя. На місці залишилася тільки обслуга електростанції та водогону й залізничники.

Янова Долина знову стала об’єктом атаки УПА 15 травня. Поза досяжністю німецької оборони перебували електростанція, трансформаторна й насосна станції та чимало інших будівель, які згоріли. Ніхто не загинув. Допіру після цього нападу решту цивільних осіб вивезли, а до селища доправили польських поліцаїв із 202-го батальйону. Варто згадати, що навесні 2003 року в колишній Яновій Долині була відкрита меморіальна дошка на згадку про напад УПА із дивовижним написом:

Встановлено на честь 60-річчя Української Повстанчої Армії. Тут 21–22 квітня 1943 року сотнями [...] під командуванням полковника «Дубового» було ліквідовано одну з найбільших укріплених військових баз польсько-німецьких окупантів на Волині [...]. У результаті бою було знищено німецьку та польську залогу, визволено з концтабору військовополонених та припинено терористичні акції проти навколишніх сіл, здійснювані польсько-німецькими загарбниками.

Тоді ж — у травні 1943 року — УПА провадила регулярне «очищення» терену від польського населення також у південно-східних повітах Волині. Тут командував Петро Олійник «Еней». У ніч із 2 на 3 травня 1943 року об’єднані підрозділи Івана Климишина «Крука» та Миколи Недвезького «Хрона» атакували Кути. Сільська самооборона захищалася в мурованих будівлях у центрі. Українські партизани увірвалися до будинків, розташованих за лінією оборони, вбиваючи мешканців, грабуючи та підпалюючи садиби. Водночас тривав інтенсивний обстріл центру села. Близько 3.30 ранку нападники відступили. Загинули щонайменше п’ятдесят три поляки. Відразу ж після нападу німці евакуювали це поселення, залишивши в ньому лише українців. Учасник нападу Макс Скорупський «Макс» написав: «Починаючи з нашої акції на Кути, день у день, як тільки заходило сонце, небо купалося в заграві пожеж. Це палали польські села»[84].

На жаль, то була правда. 5 травня 1943 року в Шкроботівці були вбиті близько сімдесят поляків. 6 травня 1943 року внаслідок нападу на Клепачів у Луцькому повіті від холодної зброї загинули близько тридцяти осіб. У ніч із 7 на 8 травня 1943 року упівці напали на колонію Катеринівка, убивши понад тридцять поляків і осіб зі змішаних родин. Водночас вони напали на Ольганівку, де місцева самооборона за підтримки добровольців із Єлисаветина відбила атаку, а також на Решнівку в Кременецькому повіті, де були вбиті близько десяти осіб. 8 травня 1943 року на дорозі з Кошова до Торчина упівці замордували сімнадцять осіб, які везли збіжжя до Торчина. У ніч з 14 на 15 травня 1943 року дубненський курінь УПА атакував і частково спалив зокрема колонії Кудзиволю (принаймні 15 жертв) і Золочівку (12 жертв). У ніч із 18 на 19 травня удару було завдано по колонії Адамівці (не менше 17 жертв), селі Бокіймі (27 жертв), колонії Березині (30 жертв), колонії Калинівці (близько 30 замордованих).

На території, розташованій далі на північ, напади продовжили партизанські підрозділи УПА, підлеглі «Дубовому». В звіті сотні «Шавули» за травень 1943 року під датами 3, 4, 15, 19, 23, 25 травня красномовно написано: «...ліквідовано кольонії, що співпрацюють з більшовиками та німцями, власних втрат не було»[85]. У звіті за той самий місяць сотня «Яреми» навіть не згадує дат проведення «ліквідації кольоній, сіл, що співпрацюють з німцями і більшовиками», хоча з контексту можна здогадатися, що операції були не менш численними[86]. З того ж звіту випливає, що сотня «Шавули» у травні 1943 року, окрім проведення антипольської акції, організувала ще дві засідки: одну проти німців, а другу — проти «польсько-більшовицьких» партизанів. Загін «Яреми» у той час мав дві сутички з німцями та одну з радянськими партизанами.

12 травня 1943 «перша сотня» УПА під командуванням «Яреми» вдарила на колонію Угли. Поселення спершу обстріляли запалювальними кулями, а відтак атакували. Хутко подолавши опір слабкої самооборони, упівці почали вбивати зустрічних людей. Поляки кинулися тікати. З-поміж близько 320 мешканців села загинули понад сто осіб. Учасник нападу Василь Левкович «Вороний» у спогадах про цю подію коротко написав: «Ми очистили від поляків с. Угли»[87].

Того ж дня українські партизани напали в Сарненському повіті на колонію Карчемку, убивши там щонайменше одну польську родину. В колонії Язвинках загинули кільканадцять поляків, а на хуторі Копищах — дев’ять. Незнана кількість осіб стали того дня жертвами нападів у Катеринівці, Малому Радежі та Остах, а також у Довгому, на хуторі Заломи та в колонії Хващовата. 12 травня були атаковані Костянтинівка, Радеж, Плоске, хутір Убереж і Янівка (в останньому випадку опір самооборони дозволив мешканцям утекти).

УПА 12 травня 1943 року напала на Стахівку, де також постала база самооборони. В селі були збудовані схрони й інші укріплення, але це не вберегло від втрат. Унаслідок атаки полягли понад сорок убитих. 15 травня українці повторили атаку, проте меншими силами. Загинули кілька людей, які пильнували худобу, в тому числі п’ятеро дітей. На допомогу захисникам прийшли самооборона з Парослі II та німці, які схопили трьох українських партизанів (пізніше їх повісили в Володимирці). У наступні дні українські патрулі вбили кількох мешканців села під час польових робіт.

21 травня 1943 року УПА напала на Олександрію в Сарненському повіті. Атака відбулася на світанку, коли мешканці повиходили з криївок. Загинули близько сорока осіб. Частина мешканців рятувалися втечею, попереджаючи про небезпеку поляків із села Рудня-Лева. Незабаром упівці добралися й до того села, і попри попередження, їм вдалося замордувати близько тридцяти мешканців. У Костопільському повіті в ніч із 26 на 27 травня у Малих Сідлищах були вбиті близько десяти поляків. Подібна кількість жертв полягла у Хвоянці. На світанку 26 або 27 травня було здійснено напад на село Немилію (Комарна-Яцковичі) та убито в ньому аж 126 поляків. Багато людей були поранені. Один із поляків, захищаючись, кажуть, заколов вилами чотирьох нападників.

2 червня 1943 року українські партизани атакували село Гурби (за рік поблизу цього села відбудеться битва УПА з радянськими військами, яку вважають найбільшою в історії цього військового формування). Послуговуючись багнетами та сокирами, українці замордували близько 250 поляків. У наступні дні тривало полювання на окремих заблуканих осіб. У відозві до українців, оприлюдненій у червні 1943 року, «Клим Савур» визнав, що УПА «пустила з димом» польську колонію Гурби. Це мало стати «осторогою відплати» за пацифікацію польською поліцією села Дермані-Залужжя та покаранням за переховування радянських партизанів[88].

13 червня сотня «Крука» (NN) втретє напала на Стахівку. Українську атаку підтримував вогонь із двох ручних кулеметів. Село охопило полум’я. На щастя для захисників, із Поради прибуло підкріплення. Підмога ліквідувала кулеметні гнізда й змусила упівців відступити. Вранці прибули німці та розстріляли п’ятьох захоплених самообороною полонених. Проте під час сутички колонія згоріла дощенту, а двадцять дві особи загинули. Утримання самооборони в цій місцевості втратило сенс, тому колонію евакуювали. Під час описаного нападу упівці зазнали винятково важких втрат — аж сімнадцять із них загинули, а п’ятеро були поранені.

Того ж дня, 13 червня, упівці напали на колонію Глибочанку Костопільського повіту, убивши близько тридцяти поляків. 16 червня в селі Дерманці УПА замордувала близько ста осіб. Відтак 29 червня упівці оточили колонію Застав’я та вогнепальною й холодною зброєю вбили вісімдесят трьох поляків. У Рівненському повіті того дня в осаді Костянтинів були вбиті двадцять вісім поляків, а в Миколаївці — чотирнадцять. У червні в Рівненському повіті були також спалені маєтки, зокрема: Гуменники, Юзефів, Кривичі, Воскодави й Пустомити. Після одного з таких нападів у звіті УПА читаємо: «24.VI зліквідовано цілковито польську кольонію, де не було жодних наших страт»[89].

Також 29 червня упівці напали на іншу колонію — Андріївку, де німці створили шуцманшафт. Населення ночувало в мурованій школі. Українці обстріляли будинок із малокаліберної гармати, ушкодивши його наріжник. Однак, після чотиригодинного бою три німці та поляки з шуцманшафту відбили атаку. Загинули десять поляків, які залишилися в себе вдома. У помсту німці разом із польськими шуцманами пацифікували село Красний Сад — там загинули від кільканадцяти до сотні українців.

Партизани з УПА нападали й на тих поляків, які після втечі поверталися на свої господарства, навіть просто приїздили, щоб забрати харчі та майно. В червні 1943 року упівці вбили п’ятнадцять поляків, які приїздили на власні поля в Дубовій Корчмі. Тоді вціліла семирічна дівчинка, мати якої вблагала упівця, щоб той дозволив малій утекти. 21 червня в Площі Ломановській (Луцький повіт) були вбиті сокирами дванадцять поляків, які їхали за власним майном.

У червні 1943 року внаслідок блокади, запровадженої українськими партизанами, було евакуйоване містечко Колки. Німці організували евакуаційні транспорти, якими звідти виїхала більшість поляків. Після відступу німецького гарнізону Колки відразу ж зайняв курінь УПА «Рубашенка». Один із упівців залишив спогади про ту подію: «Все населення вийшло на вулиці й нас вітало, жінки виносили на вулицю молоко й клунки з харчами. Я теж завважив, як багатьом котилися сльози. Це був плач з радощів»[90]. Він, проте, не згадав, що парад супроводжувала розправа з польським населенням. Упівці зігнали решту поляків, які залишилися в місті, до католицької церкви та підпалили її. Загинули близько сорока осіб. Колки незабаром набули статусу столиці невеликої упівської республіки, яка постала навколо того містечка.

Як випливає з підрахунків Владислава та Єви Семашків, від лютого до кінця червня 1943 року на Волині загинули близько дев’яти тисяч поляків[91]. Майже чотири тисячі з-поміж них були вбиті в Костопільському та Сарненському повітах підлеглими Івана Литвинчука «Дубового». Але то був лише початок антипольської акції УПА.




Український план «усунення» поляків


Попередні плани ОУН передбачали усунення з майбутньої Української держави поміщиків і тих поляків, які оселилися на Волині та в Східній Галичині після 1918 року. При цьому націоналісти недвозначно натякали, що не заперечуватимуть проти «спонтанних» селянських самосудів. Крах Польщі в 1939 році відсунув польське питання в політиці ОУН на другий план. Єдиною перешкодою на шляху до створення незалежної української держави був СРСР, тому поляки з «окупантів» стали «ворожою» меншиною. Засновки національної політики ОУН-Б зразка 1941 року, себто практично уряду Стецька, передбачали винищення польської інтелігенції, примусову асиміляцію сільського населення та виселення решти поляків. Легко зауважити, що ці плани опосередковано були інспіровані німцями. Бандерівці виразно прагнули для поляків, котрі мешкали в Східній Галичині та на Волині, а мабуть і на Замойщині та Перемищині, такої ж долі, яка спіткала польське населення на територіях, включених до Райху. Нагадаймо, що на межі 1939 і 1940 років німці замордували в Померанії та у Великопольщі кількадесят тисяч поляків (переважно представників інтелігенції), а далі кількасот тисяч вигнали з цих теренів до Генерального губернаторства, а частину з-поміж тих, хто залишився, змусили вписатися до німецького національного списку. Українські націоналісти прагнули скопіювати ці дії на «українських етнографічних землях».

Утім, арешти 1941 року та політика III Райху щодо українців дали діячам ОУН нагоду втямити, що ситуація значно складніша, ніж вони досі вважали. В 1942 році серед бандерівців почало зростати переконання, що Німеччина виграє війну на Сході, але програє на Заході. За таких обставин цілком реальним здавалося повторення сценарію 1918 року, себто початок наступної польсько-української війни за Львів, яку бандерівці не лише були готові розв’язати, а й прагнули перемогти в ній за будь-яку ціну. Про неприязнь до поляків, яка панувала в українському середовищі, свідчать бодай слова Василя Мудрого. 2 вересня 1939 року він як посол виголосив у Сеймі Польської Республіки декларацію про лояльність, натомість у 1943 році писав на сторінках бандерівського журналу «Ідея і чин»:

Коли б поляки бажали спільними силами відбудувати Польщу й Україну [...], тоді можна б з ними поважно на цю тему говорити. Але річ в тому, що таких поляків нема. [...] Вихід простий! Пактувати з поляками [...] тільки тоді, коли в наших руках є щонайменше така сила, як у них. Тільки тоді вони будуть поважати наше право на життя [у вільній державі — Ґ. М.][92].

Установки, визначені бандерівцями в 1942 році, демонструють, на перший погляд, суперечливий образ намірів цієї групи. З одного боку, в ухвалах, прийнятих у квітні 1942 року на II конференції ОУН-Б, було заявлено про готовність до пошуку компромісу з поляками, а водночас оголошено, що вони конче мусять визнати українські права на Волинь і Галичину. З іншого боку, наприкінці 1942 року військові референти ОУН-б вирішили, що в момент початку «повстання» слід виселити (а властиво, вигнати) поляків і євреїв під загрозою смерті з усіх земель, які націоналісти вважали українськими. Здається, що позірна суперечливість цих двох документів означала лише намір провадити різноспрямовану політику. Керівництво ОУН-Б усвідомлювало, наскільки малоймовірним є те, що польський уряд погодиться на будь-які територіальні зміни, зокрема супроти тих українських верств, які не відігравали на міжнародній арені найменшої ролі. З польської точки зору, основну загрозу для східних земель Другої Республіки становили радянські претензії. Отже, слова про бажання порозумітися з Польщею слід сприймати, як пропагандистську гру, розраховану на створення позитивного враження у західної громадської думки. Звісно, планувалися переговори з польським підпіллям, але таким шляхом не сподівалися досягти чогось значного. Тому водночас було вирішено проводити політику доконаних фактів і заздалегідь «усунути» польське населення зі спірних територій, щоб напередодні потенційних мирних переговорів на міжнародній конференції терен був етнічно чистим. Націоналістичний символ віри, згідно з яким майбутня Україна мусить бути моноетнічною державою, лише утверджував бандерівців у цьому намірі.

«Виселенням» і фізичною ліквідацією «чинних» поляків, тобто осіб, наділених суспільним авторитетом, мала, в принципі, займатися жандармерія, а в окремих випадках — Служба Безпеки ОУН. Було заборонено використовувати для подібних заходів вояків новоствореної армії. Це може означати, що всю операцію трактували як суто поліцейську, а не військову (врешті-решт, як відомо, цей замір виявився нереальним, і для проведення антипольської акції довелося масово залучити підрозділи УПА).

Перебіг перших операцій УПА у Володимирці та Парослі виразно відходив від принципів, затверджених на нараді крайових військових референтів ОУН-Б. Коли в березні 1943 року бандерівці згідно з ухвалами III конференції почали на Волині широкомасштабні партизанські операції, вони супроводжувалися численними вбивствами поляків. І якщо убивства, скоєні поліцаями-дезертирами, можна визнати згідними з інструкціями конференції військових референтів, то наступні напади на польські села в східних повітах Волинського воєводства — вже ні. Тим більше, що на Волині дуже рідко й лише на певних теренах з’являлися українські листівки, які б закликали поляків до виїзду. За словами Зенобіуша Яніцького, їх розкидали, зокрема, в квітні 1943 року напередодні Великодня, на дорозі з Ківерців до Тростянця. Їх зміст Яніцький цитує з пам’яті:

Постала Українська Повстанська Армія, яка боротиметься за волю України, а ви, ляхи, утікайте, поки широкі шляхи, на мазурські піски, а на святого Марка останеться поляків горстка[93].

За повідомленнями польського підпілля, один із командирів УПА так оцінював ситуацію:

1 березня 1943 року ми розпочинаємо збройне повстання. Це воєнна операція, і як така, вона спрямована проти окупанта. Проте нинішній окупант є тимчасовим, тому не слід марнувати сили в боротьбі з ним. Властивим окупантом є той, який надходить. Коли йдеться про польське питання, то це не військова проблема, а проблема меншини. Ми вирішимо його, як Гітлер єврейське питання. Хіба що, заберуться самі[94].

Ці слова, схоже, зміцнюють певність, що на волинське керівництво вплинув Голокост євреїв. Він показав (як і в попередні радянські депортації), що можна цілковито усувати цілі групи людей. «Розв’язання єврейського питання», мабуть, породжувало спокусу провести аналогічну акцію щодо польського населення. Тим більше, що членами ОУН-Б були багато поліцаїв, котрі брали участь у знищенні єврейського населення, а відтак «досвідчених» у проведенні етнічної чистки.

Тож, здається, власне під впливом Голокосту керівництво ОУН-Б на Волині вирішило з власної ініціативи «нагнути» і без того жорстокі доручення щодо примусового виселення поляків, і просто вимордувати усе польське населення, не «бавлячись» у поширення листівок із вимогою виїзду. Якщо ця гіпотеза вірна, то відповідне рішення було прийняте, найправдоподібніше, трьома особами: провідником Волинської ОУН-Б Дмитром Клячківським «Климом Савуром», військовим референтом ОУН-Б Василем Івахівим «Сомом» і командувачем силами ОУН-Б й УПА на Північно-Східній Волині Іваном Литвинчуком «Дубовим», в зоні відповідальності котрого й було зафіксовано перші масові вбивства польського населення. Про останнього Степан Янішевський, провідний діяч ОУН на Волині, сказав на допиті, що той був «одним з ініціаторів і найактивнішим організатором розправи з польським населенням», і «неодноразово нахвалявся своїми «заслугами» в винищенні поляків»[95].

Волинські бандерівці спочатку мали намір слідувати вказівкам Центрального Проводу й попри все трактували антипольську акцію, як другорядну (це не змінює того факту, що від початку кількість нападів на поляків була більшою, ніж на німців). Поляків «виселяли» зі східних повітів Волині, трактуючи ці операції, як «поліцейські», або поєднуючи їх — як-от у Яновій Долині — з атаками на німців. Правдоподібно, що допіру після того, як німецькі сили були загнані до «опорних пунктів», виникла спокуса вчинити тотальну етнічну чистку на усій Волині. Якщо взагалі бандерівське керівництво мало спочатку бодай якісь сумніви щодо розширення антипольської акції, то їх розвіяли наслідки вчиненого. Трапилася парадоксальна ситуація: операції УПА змусили вціліле польське населення творити бази опору або тікати під опіку німецьких гарнізонів і радянських партизанів, а це породжувало в місцевих українців враження, буцім звинувачення в колаборації з німцями та радянськими партизанами на адресу поляків мають рацію. Тим паче, на місці дезертирів із української поліції з’явилася польська поліція, яку німці, як уже йшлося, використовували для проведення кривавих антиукраїнських операцій. Бандерівці намагалися скористатися цією ситуацією, щоб здобути повну підтримку української громади Волині для своїх планів деполонізації регіону. При цьому вони представляли себе в ролі захисників від «польського терору».

Важливим аргументом на користь спрямування більшості атак УПА проти поляків міг стати брак зброї та досвіду бандерівських партизанів. Адже для винищення польського населення не потрібно значної кількості зброї та боєприпасів. Натомість, партизанські підрозділи здобували шанс насолодитися перемогою: жорстокою та кривавою, а однак перемогою. Крім того, антипольська акція могла сприяти бандерівцям у здобутті широкої суспільної підтримки, адже була пов’язана з привласненням майна. А подібні ситуації завжди визволяють у певній групі осіб жадобу легкої наживи та пограбування.

Якщо застосування досвіду винищення євреїв для дій проти поляків у Сарненському та Костопільському повітах було витвором колективного керівництва, то рішення завдати масового удару в польські скупчення на Західній Волині, де раніше масові вбивства майже не траплялися, прийняв уже самотужки Дмитро Клячківський «Клим Савур». У період між березнем і травнем 1943 року він із одного з-поміж кількох лідерів українського підпілля став раптом найважливішим партизанським командиром на Волині. Смерть Василя Івахова зумовила, що ніхто в бандерівській ієрархії на Волині не міг підважити його позиції. Труднощі зі зв’язком із керівництвом у Галичині (де, окрім того, власне тривала внутрішня боротьба за лідерство) давали йому, натомість, значну свободу в прийнятті рішень.

У червні 1943 року «Клим Савур» віддав командирам УПА у західних повітах Волині офіційний наказ стосовно долі поляків. Цей факт підтверджують зізнання одного з локальних командирів УПА Юрія Стельмащука «Рудого». Він, зокрема, сказав на допиті:

У [...] червні 1943 року в Колківському лісі зустрівся я з Климом Савуром, заступником голови ставки Головної команди Андрієнком. Савур дав мені наказ знищити всіх поляків Ковельської округи. [...] Не виконати наказ я не мав права, а виконувати не дозволяли особисті переконання. Я звернувся до Андрієнка. Андрієнко сказав мені, що це вказівки не з центру, що це перекручування на місцях [виділення моє — Ґ. М.][96].

Стельмащук у цій ситуації намагався апелювати безпосередньо до провідника ОУН-Б Миколи Лебедя. У спеціальному листі, датованому 24 червня 1943 року, читаємо:

Друже Рубан! Передаю до твого відома, що у червні 1943 р. представник центрального Проводу, командир УПА — Північ «Клим Савур» передав мені таємну постанову у справі цілковитого, загального, фізичного знищення польського населення[97].

Не відомо, чи Стельмащук отримав бодай якусь відповідь (це дуже сумнівно, адже Лебедя саме зняли з посади), але можна мати певність, що в кінцевому підсумку наказ він виконав.

18 травня 1943 року «Клим Савур» видав відозву до польського населення, в якій усю відповідальність за загострення міжетнічних взаємин на Волині поклав на поляків, звинувативши їх у вступі до підпорядкованої німцям поліції. Відозва містила такий заклик: «Поляки! Опам’ятайтеся! Повертайтеся додому. Ті, котрі зараз служать і допомагають німцям, ще можуть повернутися [на слушний шлях — Ґ. М.], але завтра буде пізно!»[98].

На перший погляд, та відозва може свідчити, що бандерівці прийняли рішення про антипольську акцію допіру під впливом дій польської допоміжної поліції[99]. Проте, така інтерпретація відозви помилкова. В цій гіпотезі зовсім не беруться до уваги знані нам плани «виселення» поляків, підготовлені ОУН-Б задовго до появи на Волині формувань польської поліції. Крім того, не менш важливо, що вона не враховує вбивств польського населення в лютому-травні 1943 року, а отже, в період до оприлюднення відозви «Клима Савура».

Насправді ж, звернення Клячківського до поляків мало виключно пропагандистський характер. Ми можемо зі значною мірою ймовірності припустити, що день появи відозви — це момент, коли прийняте остаточне рішення про розширення сфери антипольських чисток. Відозва була покликана представити жертв винуватцями власних проблем, а злочинців, натомість, показати народними месниками, які запроваджують новий, справедливий лад.

Тут ми торкаємося ще одного проблемного питання. Іноді події на Волині намагаються представити як стихійний народний бунт, породжений багатолітнім польським пануванням. Промовисто це сформулював останній командувач УПА Василь Кук:

В початковий період то не УПА ініціювала антипольську акцію, ми мали справу зі спонтанними діями українського населення. [...] В першій фазі конфлікту на Волині мали місце не бойові операції партизанів, скеровані проти поляків, а дії часто озброєної сокирами, косами, вилами української людності. То була селянська помста за роки образ і принижень. Коли з’ясувалося, що ми не забороняємо селянам подібних дій проти поляків, вони набули масового характеру[100].

Однак аналіз подій не підтверджує цієї версії. Немає жодного сумніву, що вже перше масове вбивство польського населення в селі Парослі мало організований характер і було справою рук бандерівської ОУН. Подібним чином справа виглядає й у випадку всіх тих операцій, де ідентифіковано особи злочинців. Тим паче, дуже часто можна зауважити протилежну ситуацію, коли УПА мобілізувала місцеве населення до нападів на польські поселення. Наприклад, улітку 1943 року вояки УПА зібрали в селі Янівці чоловіків українського походження віком від шістнадцяти до шістдесяти років, відвели їх до села Гай і там наказали вбити зігнаних уже над ямою поляків, погрожуючи смертю за невиконання наказу. Чоловіки ті не мали вогнепальної зброї, їх єдиним озброєнням були сокири та вила. Злочини, скоєні селянами подібним чином, найбільше жахали поляків. Безумовно, вони також урухомлювали «локальні ініціативи», які проявлялися в убивствах тих, хто намагався втекти від смертельної загрози. Тому з часом ми можемо фактично спостерігати випадки убивства поляків українськими селянами з власної ініціативи. Мабуть, цього б не трапилося без присутності та «заохочення» з боку УПА. Схоже, що метою українського підпілля була якомога численніша участь місцевого українського населення в нападах. Адже без активної участі місцевих мешканців годі було говорити про вибух такої очікуваної ОУН-Б національної революції.

У червні 1943 року «Клим Савур» оприлюднив відозву до українців. Її слід розглядати як продовження пропагандистської підготовки липневої операції масового винищення поляків. Відозва починалася від пластичного змалювання перебігу пацифікації українського села Дермань-Залужжя у травні 1943 року, приписуваної польській поліції. Далі Клячківський звинувачував поляків у співучасті «у мордуванні і катуванні німцями українського населення» та співпраці з радянськими партизанами. В зверненні читаємо:

Тому, якщо на українських землях вибухне нова Гайдамаччина чи Коліївщина, то відповідальність за неї спадає цілковито й виключно на ті круги, що завели польську визвольну політику в протиукраїнський табір московського та німецького імперіялізмів і діють сьогодні на українській території [...] проти українського народу. Але нехай не забувають прислужники Москви й Берліну, що український народ уміє дати відплату![101]




Антипольська акція на Волині — апогей різанини

Перша реакція поляків


Одразу ж після перших убивств польське підпілля заходилося організовувати збройну самооборону. Було вирішено протистояти масовій втечі до міст шляхом створення сильних оборонних баз «із кільканадцяти сіл із великими скупченнями польського населення [...] з використанням укріплень, траншей і засіків із колючого дроту»[102]. Проте польських конспіраторів послаблювали внутрішні суперечки. Однією стороною конфлікту було Представництво Уряду, на чолі якого стояв окружний представник Казімеж Банах «Ян Ліновський», а другою — Армія Крайова, якою на цій території командував полковник Казімеж Бомбінський «Любонь». Завдання Банаха полягало в організації Державного Корпусу Безпеки і цивільної варти, спираючись на мережу Представництва, причому, ця мережа мусила складатися з польських громадян і польської, і української національності. Створення етнічно змішаної варти було елементом відкритої національної політики, яку провадив «Ліновський», кінцевою метою котрого було політичне «роззброєння» волинських українців. Уже на межі 1942 і 1943 років Банах провів багато бесід із пропольськи налаштованими українськими діячами на Волині. Йому вдалося зібрати групу із приблизно шістдесяти осіб, котрі декларували бажання діяти на користь польсько-української співпраці. То, мабуть, з їхньої ініціативи постала відозва Волинського Українського Комітету, яка засуджувала вбивства поляків і була оприлюднена одразу після початку нападів.

Полковник Бомбінський, натомість, мусив передусім підготувати волинську АК (до якої він приймав, згідно з дорученням «Ґрота», виключно поляків) для втілення плану загального повстання, проте у своїй діяльності мусив зважати на політику Представництва Уряду стосовно українців. Відразу ж після початку антипольської акції між Представництвом і АК трапився гострий конфлікт. Важко сказати, яким був справжній перебіг суперечки, позаяк обидві сторони висували подібні звинувачення, себто, закидали навзаєм неефективність в обороні польського населення. Про емоційну температуру свідчать зауваги офіцерів АК, які дозволяли собі заяви, що після війни «цивільних» повісять за зраду, а самого представника уряду називали «Фолькс-Бульбою». Банахові дорікали, що він творив підрозділи самооборони, підпорядковані народній (селянській) партії, тим самим послаблюючи єдність та ефективність дій АК. У свою чергу, представник уряду дорікав військовим, що замість зосередитися на захисті населення, вони громадять сили проти німців, думаючи тільки про виконання завдань, пов’язаних із повстанням у відповідності з загальнонаціональними планами, які погано пасували до ситуації, що виникла після початку акцій УПА.

Але цим суперечки не обмежувалися. Їх предметом були також чинені Банахом спроби досягнути порозуміння з українцями. В такий спосіб він втілював доручення генерала «Ґрота», котрий наказав шукати способи припинення польсько-українського конфлікту політичними методами. Від цих планів він не відмовився навіть після початку антипольської акції. Натомість, командування АК на Волині наполягало на силовому протистоянні з українцями, оскільки після першої хвилі вбивств не вірило в жодне порозуміння.

Слід, однак, визнати, що в червні 1943 року навіть на Волині можна було тішити себе ілюзіями щодо подальшого розвитку подій. Найгірше, як могло здаватися, для поляків уже минулося. Вони втекли з теренів, охоплених вогнем і смертю, до міст або на бази самооборони, що давало їм почуття відносної безпеки. В західних повітах Волині — Володимирському, Горохівському, Ковельському та Любомльському — антипольські виступи були досі порівняно нечисленними. Крім того, в березні 1943 року в Домінополі упівці порозумілися з поляками, завдяки чому постав партизанський загін Станіслава (або Целестина) Домбровського, учителя зі Свійчева, котрий підтримував безпосередні контакти з УПА. Можна було собі уявити, що подальші переговори зупинять хвилю злочинів. Саме в цьому ключі слід, мабуть, трактувати розпочаті 7 липня 1943 року попередні переговори між УПА та Представництвом Уряду. Зустріч відбулася в околицях Свинарина, і її перебіг нічим не віщував трагедії, яка трапиться невдовзі. Переговори тривали до 10 липня. Польську сторону представляли: уповноважений Окружного Представництва Уряду, а водночас командир Селянської Варти на Волині Зиґмунт Румель «Кшиштоф Поремба» і представник Волинської Округи АК Кшиштоф Маркевич «Чорт». Їх супроводжував провідник і візник Вітольд Добровольський. Бандерівців, однак, переговори вже більше не цікавили. Тож вони 10 липня 1943 року замордували польських представників у селі Кустичах (Ковельського повіту). За непідтвердженою, але вірогідною версією, ті загинули в муках (їх начебто розірвали кіньми). Наступний день, як пізніше з’ясувалося, став для поляків одним із найтрагічніших у роки Другої світової війни.



11–12 липня 1943 року


Операція ОУН-Б та УПА в західних повітах Волині мала охопити водночас — щоб заскочити поляків і запобігти можливим спробам опору — значно більше місць, у порівнянні з тим, що діялося раніше в східній частині регіону. Упродовж кількох останніх місяців підрозділи УПА на цій території зміцніли та набули значно більшого бойового потенціалу, ніж загони «Дубового» в березні-травні. УПА могла тепер також скористатися досвідом, набутим дезертирами з поліції. Дату виступу було призначено на неділю 11 липня, щоб «охопити» побільше поляків, масово присутніх на богослужіннях.

Згідно з планом, сотні УПА після мордування мешканців певного села мусили хутко пересуватися до наступного, щоб влаштувати чергову різанину. Завдяки цьому планувалося досягнути максимального шоку від несподіванки та звести до мінімуму шанси втечі. На місці побоїща залишалися тільки українські групи самооборони, покликані «зачистити» терен. Полякам, котрі намагалися уникнути смерті, не сприяла пора року. Хоча літні температури далебі дозволяли ночувати поза домом, але коротка липнева ніч не залишала полякам, буквально перетвореним на ловецьку дичину, надто багато часу, щоб втекти і сховатися під покровом темряви.

Підрозділи УПА вдарили, як і планувалося, 11 липня 1943 року. Як усталили Владислав і Єва Семашки, вони атакували водночас дев’яносто шість населених пунктів у Горохівському та Володимирському й три в Ковельському повітах. Наступного дня, 12 липня, та ж доля спіткала ще п’ятдесят містечок і сіл Горохівського та Володимирського повітів[103]. Одним із перших зазнав нападу Домінополь, в якому дислокувався вже згадуваний польський підрозділ, який підтримував контакти з УПА. 11 липня цей підрозділ ліквідували, радше за все, партизани із загону (полку) «Січ» Порфирія Антонюка, за підтримки боївки Служби Безпеки ОУН. Один із членів СБ ОУН приблизно так описав цю операцію Данилові Шумуку: «Постукали в двері. Поручник [...] відчинив нам. От тут же, на порозі, я його й пристрілив. Капітана застрелив у постелі, а машиністка вискочила у вікно, і там її застрілили наші хлопці. [...] Ось тоді [...] хлопці з СБ й пішли гуляти по всьому селу. До ранку не залишилось ані одного живого ляха»[104]. Були вбиті близько двісті двадцять поляків. Села не палили, позаяк польські господарства привласнили українці.

На колонію Гурів напали в ніч із 10 на 11 липня близько 2.30. Мешканців перебили в окремих будинках холодною та вогнепальною зброєю. Там замордували близько двохсот поляків. О 3-й годині ранку упівці атакували колонію Вигранку. Її мешканців розбудив відгомін звуків, які долинали з Турова, і частина з них кинулися до схронів, або рятувалися втечею, дехто намагався боронитися. Однак, усе одно жертвами УПА впали близько півтори сотні поляків. О 5-й годині ранку трагедія розігралася в селі та на фільварку Замличах — тут були вбиті сто вісімнадцять осіб, а о 8-й годині ранку в колонії Новини загинули близько вісімдесяти поляків.

У Порицьку підрозділи УПА вдарили, коли поляки зібралися в місцевій латинській церкві на святкове богослужіння, яке починалося об 11-й годині. Нападники стріляли й кидали гранати в вікна та двері церкви. Ядвіґа Краєвська так згадує цей напад:

Під час «Глорії» перші постріли поцілили в отця Болеслава Шавловського та віруючих [...]. У церкві я була з сестрою [...]. Почувши, що вбивці ходять по церкві та кажуть: «О, той ще живий», я квапливо схопила чиюсь шапку, змочену в гарячій липкій крові, й потерла нею обличчя собі та сестрі, й ми вдавали убитих. [...] Дим був дуже задушливий, тож люди намагалися тікати з церкви, але черги з кулемета уривали їхні страждання у дверях церкви. [...] Українці кричали «вихаді хто живий», а тих, хто виходив, убивали в дверях [...] намагалися підірвати церкву, але ми тільки почули жахливий струс, і все змовкло[105].

У той час, коли тривала різанина в латинській церкві, інші групи партизанів убивали поляків, які залишалися вдома. Учасник нападу Іван Гринь пізніше свідчив, що тіла «до 200» убитих «поховали [...] поруч із польським костелом. На це мобілізували місцевих мешканців, [які — Ґ. М.] викопали велику яму з західного боку костелу, і туди зносили з костелу трупи. Їх там закопували всього на відстані від костелу до 25–30 метрів»[106].

Упівці напали на поляків, які зібралися в латинській церкві, також у Хринові. Храм оточили кордоном, який не випускав тих, хто виходили з богослужіння о 9-й годині. Натомість, дозволяли увійти усім, хто йшов на богослужіння об 11-й годині. Коли настала ця година, по натовпу відкрили вогонь із кулеметів. Коли обстріляні попадали на землю, упівці відступили, завдяки чому дехто з лежачих врятувалися. Водночас патрулі УПА вбивали поляків у будинках. Загинули близько ста п’ятдесяти осіб. В Заблотті теж напали на поляків у латинській церкві. Там замордували сімдесят шість чоловік.

Події в Киселині Аделя Прайс (уроджена Зюлковська) згадує так:

[...] після Служби Божої, близько 13 год., бандерівці увірвалися до церкви [...] і вбивали людей. Малих дітей розбивали об стіну. Частина віруючих сховалися на плебанії, в тому числі — я, мій батько і брат Станіслав. Ми піднялися на другий поверх. Партер підпалили. Нападники діставалися до нас драбинами. Ми поціляли їх цеглинами, які отримували від розбирання печей і стін. [...] Мій брат [...] загинув від кулі, яка влучила йому просто в серце. Її вистрелив упівець, котрий сидів на даху сусідньої стодоли[107].

Близько 22-ї години упівці відступили з Киселина, результат їхньої операції — вбиті майже дев’яносто поляків. Більшість тих, хто боронилися на плебанії, вижили.

В Здолбунівському повіті трагічна доля спіткала Гуту Майданську. Навесні 1943 року жителі цього села заявили про свою лояльність до українського підпілля і в обмін на гарантії безпеки постачали УПА харчі (яйця, молоко, зерно, м’ясо). Тим не менше, 12 липня українські підрозділи вимордували більшість мешканців. Загинули 184 особи (в тому числі одна українка). Врятувалися одинадцять поляків. У селі Загаях упівці замордували близько 260 поляків, у селі Линові — близько 70, у колонії та селі Пустомитах близько 90. Поляки гинули в ті дні також у колонії Стасин, Милятині, Михайлівці, Пелагині, Романівці, Самоволі, Смоловій, Риковичах, Щенятині Великому та Малому, Волиці, Топилищі, Жашковичах Старих і Нових і багатьох, багатьох інших місцях.

У ніч із 15 на 16 липня та 16 липня накотилася друга хвиля нападів. У селі Пільганах був убитий сто один поляк, а в колонії Широке — близько п’ятдесят (більшість добровільно пішли на галявину попід лісом, щоб там сховатися від вигаданої німецької пацифікації, перед якою поляків остерегли українці, і там були розстріляні). Опівдні УПА напала на село Куповальці, яке мало добрі стосунки з місцевими українцями, й навіть постачало продовольство УПА. Упівці в’їхали до села на підводах із кількох боків одночасно. Поляків убивали в будинках, садах, на полях «прочесали» збіжжя, шукаючи втікачів. Загалом тоді загинули близько півтори сотні осіб. Того ж дня в колонії Люлівка Венгерщина загинули щонайменше 87 поляків.

На межі липня й серпня підрозділи УПА на цих теренах лише зрідка атакували польські поселення. Можна припустити, що таким чином вони хотіли приспати чуйність поляків, що дозволило би завдати наступного концентрованого удару. Цьому також служила відозва штабу загону «Січ» Антонюка, в якій тільки-но вчинену різанину пояснювали потребою покарати поляків «із суворістю воєнно-революційних вимог» за співпрацю з німцями. Водночас було гарантовано «повну безпеку» тій частині польського населення, яка не пішла на співпрацю з німцями. Поляків закликали «не піддаватися ворожій агітації і не покидати своїх осель»[108].



Подальші напади підрозділів «Дубового»


У липні 1943 року антипольські акції в північно-східних районах Волинського воєводства чинили також підрозділи, підпорядковані «Дубовому». В тому регіоні сотні УПА продовжували напади на польські села, намагаючись цілковито «очистити» терен. Поляки переважно згуртувалися на базах самооборони. Бази не тільки давали притулок населенню, а й водночас перешкоджали УПА вільно пересуватися територією. Самооборони нерідко влаштовували реквізиції в довколишніх українських селах, у такий спосіб підважуючи (хоча це зовсім не було метою подібних акцій) авторитет УПА в її власному середовищі. Ще й тому польські осередки стали головною мішенню нападів українців.

Однією з найважливіших польських баз була Гута Степанська, яка співпрацювала з розташованою за шість кілометрів від неї на північ Виркою. Разом вони охороняли навколишні менші польські поселен-ня, жителі яких мали в небезпечній ситуації тікати на головні бази. Поляки також співпрацювали з радянськими партизанами, влаштовуючи з ними рейди проти УПА. Наприкінці березня вони напали на Мельницю Малу, а в квітні 1943 року разом атакували Бутейки. На початку липня 1943 року самооборона в Гуті налічувала п’ятсот осіб, але диспонувала тільки вісімдесятьма одиницями вогнепальної зброї, в тому числі шістьма ручними кулеметами. Ми не знаємо кількості захисників Бирки. Під опікою цих двох осередків перебували близько п’яти тисяч осіб.

Для ліквідації польських баз самооборони «Дубовий» визначив десять підрозділів УПА і СКВ, з яких було створено дві потужні бойові групи. До складу угруповання також входила «перша сотня» УПА на чолі з «Яремою». 16 липня близько 23 години українські підрозділи одночасно пішли в наступ.

Перша бойова група УПА знищила по черзі Переспу, Ужани, Сошники, Гали, Тур й інші населені пункти. Польські будинки палили, а схоплених мешканців убивали. О 3.25 ранку упівці атакували Бирку з трьох сторін. Поляки намагалися боронитися в латинській церкві та розташованих навколо мурованих будинках, але після двогодинного бою змушені були відступити до Гути Степанської. Решту навколишніх польських поселень було знищено наступного дня.

Тим часом друга група УПА знищила Борок, Ляди та Курорти, а відтак почала безпосередню атаку на Гуту Степанську. Її мешканка Яніна Франусь-Влощинська пізніше згадувала: «Напали на наше село. Оточили й почали палити. Дзвони вдарили на сполох. Усі, хто живий, кинулися тікати до мурованої двоповерхової школи. То була наша фортеця. Вони йшли на нас кількома лавами й гукали: «гурра взять ляхів!» Собаки вили. Бій тривав три дні»[109]. Найсильнішого удару Гута зазнала 18 липня о 1-й годині ночі. Одній із штурмових груп вдалося увірватися до села, підпалити кілька будинків і вбити близько сотні поляків. Після цілоденного бою польське командування вирішило евакуювати Гуту. Поляки утворили багатокілометрову колону возів, яку прикривала самооборона. Скориставшись туманом, більшість мешканців Гути відступили в напрямку Антонівки. Проте, частину людей охопила паніка, вони відірвалися від основної групи та впали жертвою бандерівців. 19 липня вранці українці увійшли до Гути Степанської й спалили всі будинки (муровані висадили в повітря).

З української точки зору, операція закінчилася успішно. Власні втрати УПА становили 18 убитих і 17 поранених, але зате був ліквідований сильний осередок самооборони, убиті (за українськими даними) понад п’ятсот поляків. У бою також загинули кілька, а може, навіть кільканадцять німців із патруля, який натрапив на стежі УПА.

Наступною метою підрозділів, підлеглих «Дубовому», були польські поселення, розташовані поблизу залізничних колій поблизу Сарн, які раніше вважали порівняно безпечними через близькість німецьких гарнізонів. Концентрованого українського удару було завдано 30 липня 1943 року, зокрема, по Копачівці, Крушеву, Парослі II, Переспі, Теребуні, Ковбані, Красній Гірці тощо. Українські партизани обстріляли польські поселення, а відтак вдерлися поміж садиб, вбиваючи кожного, хто не встиг утекти. Поляки бігли в напрямку залізничної станції в Антонівці, де містився німецький пост. Група втікачів неподалік від станції потрапила в засідку — загинули 28 осіб. Проте не скрізь УПА досягла цілковитого успіху. У Видимирі самооборона всю ніч відбивала атаки. Нападники відступили близько полудня, залишивши тіла десятьох убитих. Подібне сталося в Хоромцях та Пораді. В останній місцевості упівці відступили на світанку під тиском німців. Загалом 30 липня 1943 року УПА вбила близько сотні поляків.

Володимирець упівці атакували, мабуть, 8 серпня. Василь Левкович «Вороний» згадує, що «пошарпали ми також німецький гарнізон», змусивши його залишити містечко[110], проте він не уточнює при цьому, що той гарнізон налічував усього лише шість солдатів, які забарикадувалися в мурованій школі. Тридцять українських поліцаїв, котрі дислокувалися в містечку, одразу ж, як почалася атака, перейшли на бік партизанів. Головне вістря атаки було спрямоване проти поляків, котрі, отримавши попередження від зичливих українців, встигли сховатися в мурованій латинській церкві св. Юзефа, де боронилися чотирма гвинтівками і... соляною кислотою (нею облили нападників, котрі намагалися вибити двері). Упівці, не зумівши взяти приступом головного входу, підірвали задню стіну церкви — й убили при тому двох польок. На щастя для поляків, у той момент до Володимирця прибула німецька підмога, що змусило УПА відмовитися від подальшого штурму й відступити. Відразу ж після нападу німці евакуювали з міста своїх вояків і польське населення. Допомогу, яку надавала полякам німецька влада на Волині, з огляду на брутальність політики, що її німці проводили в окупованій Польщі, можна вважати одним із парадоксів тогочасної ситуації. Не слід, однак, конче робити з цього факту далекосяжні висновки. Німці вважали поляків просто певною противагою для УПА. Окрім того, не слід забувати, що, згідно з міжнародним правом, обов’язком окупаційної влади є турбота про безпеку цивільного населення.



Серпневі побоїща


Наприкінці серпня відбувся ще один масований удар УПА у західних повітах Волині. У Володимирському повіті 29 серпня 1943 року підрозділ «Зуха» з куреня «Лисого» перебив сокирами і вилами мешканців села Землиці (близько дев’яносто жертв). Того ж дня близько півсотні партизанів за підтримки озброєних холодною зброєю селян напали на колонію Владиславівку і вбили близько 160 поляків. Подібним чином у колонії Грабині загинуло 150 поляків, у колонії Ясенівці — 140, в колонії Словиківці — близько 100, в колонії Соколівці — близько 200, в колонії Сорочині — близько 140, а в Могильному — 69.

У ніч із 29 на 30 серпня упівці з куреня «Лисого» оточили село Кути, мордуючи в окремих господарствах їх мешканців. Були вбиті, за різними джерелами, від 180 до 213 осіб. Потім бандерівці напали на село Янківці, де загинули 86–87 поляків. Після вбивства поляків у обох поселеннях курінь «Лисого» ще того ж дня прибув до Острівків. Оточивши село, групи партизанів, ідучи від садиби до садиби, забирали польські сім’ї до школи й на шкільний майданчик. Пізніше частину з них — переважно жінок і дітей — скерували до латинської церкви. Партизани поводилися спокійно, переконуючи людей, що тим нічого не загрожує. На місці вбивали тільки тих, хто чинив опір. Щоб заспокоїти зібраних на шкільному майданчику, одній з поранених польок навіть зробили перев’язку. Зібравши усіх поляків, українці насамперед зажадали віддати коштовності та годинники, а потім стали по черзі виводити чоловіків. Їх мордували в трьох різних місцях, завдаючи сокирою або дрючком ударів у потилицю. Убитих складали в спеціально викопаних для цього ямах. Ексгумація, здійснена в 1993 році завдяки зусиллям історика Леона Попека, підтвердила, що більшість жертв загинули від ударів тупим знаряддям. Близько полудня в околицях з’явилися німецькі солдати, що змусило українців зігнати решту живих поляків неподалік кладовища. Там їх продовжували вбивати десятками. Чеслав Васюк згадував: «Разом із мамою я опинився в останній, неповній десятці. [...] Я бачив як загинула перша особа, в другу стріляв інший, а той, хто вбив першу, йшов убити третю. Я був четвертим. Мені спало на думку вдати трупа. Я закрив лице й очі руками, щоб не поколоти обличчя стернею, і впав, як падали вбиті. [...] Я боявся, що українці зауважать, що я живий, і доб’ють, як інших. За мить я зомлів. [...] Очунявши, я встав і утік»[111]. Усього в Острівках загинуло від 476 до 520 осіб.

Інший підрозділ УПА 30 серпня о 8-й годині ранку увійшов до Волі Островецької. Так само й тут партизани поводилися дуже ґречно, намагаючись приспати увагу поляків, скажімо, дітей частували цукерками. Мешканців зібрали на шкільному майданчику, де близько 10-ї години перед ними було виголошено промову із закликом до спільної боротьби проти німців. Відтак всіх замкнули в школі, звідки, в свою чергу, групами від п’яти до десяти осіб почали виводити чоловіків, спрямовуючи їх до стодоли, де убивали сокирами, молотами й іншими тупими знаряддями. Опівдні школу обклали соломою, облили бензином і підпалили, вкинувши досередини кілька гранат. У будинку тоді перебували 150–200 жінок і дітей. Загалом були вбиті від 572 до 620 осіб. Того ж дня подібну кількість людей — близько 600 — упівці замордували в колоніях Новий і Старий Гай.

Місцевий командир УПА Юрій Стельмащук так пізніше описував перебіг здійснюваної ним операції:

Робимо ми це таким чином: зігнавши всуціль усе польське населення в одне місце, оточимо їх і починаємо різанину. Після того, коли вже не залишилося жодної живої людини, викопували великі ями, скидали туди всі трупи, засипали землею і, щоб приховати сліди цієї страшної могили, запалювалися над нею великі вогнища та йшли далі. Так ми переходили від села до села [...]. Всю худобу, цінні речі, майно та продукти ми забирали, а забудову та решту майна спалювали[112].

А так ці події представляв один із партизанів Степан Редеша:

Ми оточили 5 польських сіл і впродовж ночі й наступного дня спалили ці села, і всіх мешканців від старого до малого вирізали — загалом понад дві тисячі осіб. [...] Багатьох поляків — чоловіків, жінок, стариків і дітей — ми кидали живцем у колодязі, а потім добивали їх пострілами з вогнепальної зброї. Решту заколювали багнетами, вбивали сокирами та розстрілювали. Все це діялося під гаслом «знищуй польську шляхту, яка напливає на українські землі»[113].

Це, звісно, не всі випадки вбивства поляків. Улітку 1943 року на Волині шаліло нещадне полювання на всіх, у кого можна було відшукати польське коріння. В етнічно змішаних сім’ях траплялося так, що людей змушували вбивати найближчих. Партизани мордували усю сім’ю, якщо її український член відмовлявся. Боївки СБ ОУН іноді ліквідували навіть тих, хто настільки глибоко вріс в українське середовище, що їхні сусіди дивувалися, довідавшись про польське коріння цих людей. Поляки могли чутися в безпеці тільки в містах і на базах самооборони, натомість, повсюди там, де сягали впливи ОУН-Б і УПА, їх чигала смерть.

Загалом у липні-серпні 1943 року, як довідуємося з підрахунків Владислава та Єви Семашків, були атаковані близько восьмисот населених пунктів, загинуло близько 20 тисяч поляків[114]. У перебігу деяких антипольських ліквідаційних акцій можна зауважити схожість із попередніми антиєврейськими акціями, включно з використанням психологічних маніпуляцій (згадане частування цукерками дітей із польських сімей, скликаних на «збори»). Чимало жертв загинули від рук так званих сокирників, себто мобілізованих селян, озброєних сокирами й піками. Сокирами та багнетами також часто були оснащені підрозділи УПА та боївки Служби Безпеки ОУН. Жертв убивали подібним чином переважно через брак вогнепальної зброї та бажання заощадити амуніцію, але ще й для того, щоб приховати намір убивства, завдяки чому можна було під час нападу вразити більше людей. Часто траплялися випадки звірячої жорстокості та садистських страт, у багатьох повідомленнях йдеться, наприклад, про настромлювання малих дітей на штахети (наче на палі), відрізання жертвам грудей, носів, язиків і кінцівок, а також перетинання пилою. Тіла залишали на полях, вкидали до колодязів, у гноївку, закопували в спеціально викопаних ямах. Іноді понівечені рештки виставляли на загальний огляд.

Єжи Красовський згадує:

У першому обійсті ми натрапили на вражаючи картину насадженого на гострий стовп біля хвіртки кількарічного хлопчика. На паркані був напис «Літак Сікорського». На порозі будинку лежали жорстоко порубані сокирою трупи чоловіків і двох жінок[115].

А у спогадах Вінцентія Романовського читаємо:

В одному із сіл поблизу Деражного після погрому в хаті ми знайшли малу дитину з вийнятими нутрощами. Кишечник був розвішаний на стіні якимсь нерегулярним чином, а на одному з цвяхів висіла картка з написом «Польща від моря до моря»[116].

Можна тільки припускати, що ці й подібні пекельні «образи» були вжиті для того, аби викликати переляк серед решти живих поляків і витіснити тамовані роками почуття приниження, гніву й ненависті. Можливо, в такий жахливий спосіб бандерівці також хотіли переконати українських селян у безпорадності Польської держави, еміграційний уряд якої — хоча й визнаний на міжнародному рівні — нічим не міг допомогти своїм громадянам.




Польська оборона та помста


Масова різанина польського населення призвела до того, що навіть найбільш прихильно налаштовані до українських прагнень волинські поляки перестали вірити в можливість порозуміння. Це добре ілюструють спогади Вінцентія Романовського, котрий писав:

Серед українців я мав багатьох справжніх приятелів, однак переживання та спостереження упродовж [...] 1943 року сформували в мені переконання, що нікому не можна вірити. Я вирішив жодному [українцеві] не подавати руки. Адже кожен міг мати на сумлінні життя та кров моїх братів[117].

Бійня 11 липня 1943 року переконала Казімежа Банаха та підполковника Казімежа Бомбінського в потребі взаємної співпраці. 19 липня вони спільно віддали наказ про об’єднання Державного Корпусу Безпеки й цивільної адміністрації з військом. Наступного дня командування АК вирішило негайно створити партизанські загони, які мали осягнути бойову готовність до 28 липня. Згідно з відданим наказом, було створено дев’ять партизанських підрозділів АК, які налічували приблизно тисячу осіб. Завдяки високій мобільності вони могли у критичні моменти підтримувати бази самооборони, а водночас зненацька атакувати українців і завдавати їм дошкульних ударів.

28 липня 1943 року окружний представник уряду Казімеж Банах звернувся до мешканців Волині зі зверненням, у якому закликав поляків до «розумного мислення та опанованої дії», оскільки «триває боротьба [...] не за те, хто з нас загине, або врятує життя — триває боротьба за цілісність і велич Республіки, про загрозу тут [...] для багатовікового польського доробку». Він апелював до всіх поляків, і жінок, і чоловіків, вступати до лав самооборони. Банах закликав до самодопомоги та бойкоту організованих окупаційною владою виїздів на роботу до Райху. Він звинуватив у відозві німців і радянський режим у провокуванні братовбивчої боротьби. Крім того, представник уряду категорично заявив:

За жодних обставин не вільно співпрацювати з німцем. Вступ до німецької міліції [sic!] та жандармерії є найважчим злочином проти Польської Нації. Міліціонери-поляки, котрі братимуть участь у знищенні господарств або вбивстві українських жінок і дітей, будуть викреслені з лав Польської Нації та суворо покарані. [...] Співпраця з більшовиком є таким самим злочином, як і співпраця з німцем. Вступ до радянських партизанських підрозділів є злочином. Жоден поляк не може там опинитися[118].

Однак ситуація була настільки драматичною, що польська людність не могла серйозно трактувати жодних подібних закликів. Єдиним раціональним виходом здавалася втеча або організація самооборони в порозумінні з будь-ким, хто лише міг дати зброю. Знаючи про трагічне становище мешканців Волині, Банах запропонував постачати їм зброю й амуніцію з Центральної Польщі та перекинути сюди кільканадцять партизанських рот, добре оснащених кулеметами. Проте керівництво Підпільної Польської Держави було не в змозі задовольнити запити представника уряду. На Волині лише з’явилася група офіцерів, а в березні 1944 року — одна рота, так звана варшавська, у складі кількадесяти осіб.

Польське підпілля станом на 1 вересня 1943 року (тобто, після найбільшої хвилі вбивств) оцінювало кількість польського населення в 170 тисяч осіб, зосереджених у 11 повітових містах і на 25 оборонних базах. Останні особливо часто зазнавали безугавних атак українських націоналістів. Найбільшою польською базою самооборони на Волині, безсумнівно, було Пребраже, яке в 1938 році налічувало 1150 мешканців. Уже від березня 1943 року місцева громада виставляла нічну варту; вона також отримала дозвіл крайсляндвірта (районний керівник сільського господарства) Ківерців Єске на створення самооборони. Проте у квітні та травні 1943 року упівці вбили у засідці під Островом вісімнадцять безборонних мешканців Пребражого, котрі їхали за покупками.

20 квітня 1943 року керівництво самообороною обійняв Генрик Цибульський «Гаррі», що виявилося найкращим вибором із усіх можливих. Лісник за освітою, він був депортований углиб СРСР у 1940 році, проте втік, описавши свою мандрівку таким чином:

Погожого липневого вечора я попрощався з колегами. Обдарований ними кількома скибками хліба, озброєний ножем, я занурився у тайгу. [...] За полярним колом орієнтація за сонцем і зірками стала ненадійною та непридатною. Вирішальним залишався інстинкт. [...] Я йшов [...] долаючи щодня від п’ятдесяти до шістдесяти кілометрів. [...] Мене мучив голод. Брак певності, що я йду в правильному напрямку [...]. Я дуже хотів спіткати людей, і боявся їх. [...] Аж ось, після восьми тижнів гігантського маршу, я стояв опівночі у рідному селі[119].

Цибульський після початку німецько-радянської війни повернувся на посаду лісника, водночас встановивши контакти з підпіллям. Відразу ж після перших нападів він перебрався до рідного Пребражого, де завдяки його ініціативі польські сили оборони хутко зросли до чотирьох рот (близько пятисот осіб). Під їхню опіку потягнулися тисячі польських біженців. Загалом у Пребражому знайшли притулок близько десяти тисяч людей. Самооборона підтримувала контакти із навколишніми польськими селами, зокрема Рафалівкою, Германівкою і Комарівкою.

Оборонці Пребражого проводили також наступальні операції, влаштовуючи напади на довколишні українські села, де групувалися підрозділи УПА. 5 червня було атаковане Омельне, а незабаром — щоб підтримати самооборону в Рафалівці, якій загрожувала УПА, село Гавчиці, де «значна частина банди була розбита, а решта відступили в навколишні ліси»[120]. Відтак, щоб здобути ліки, був організований напад на аптеку в Тростянці.

Командування УПА вирішило атакувати Пребраже на початку липня 1943 року. Можливо, що спершу воно прагнуло знищити польські скупчення навколо Пребражого, а потім одразу ліквідувати саму базу самооборони. 4 і 5 липня в околицях Пребражого спалахнули заграви пожеж. Підрозділи УПА, прямуючи до Пребражого, убили в Човниці Новій 24 поляків, у Дерманці — 61, в Мар’янівці — понад 20. В атакованій Вільці Котівській відчайдушні дії учасників самооборони дали частині мешканців змогу втекти, проте й так загинули понад сорок осіб. Польські господарства були спалені також у колоніях Адамів І і II, Балярці, Добрій, Хмелівці, Творимері та Загайнику. Натомість, самооборонам у Рафалівці та Комарівці вдалося тієї ночі відбити українські атаки. Загалом навколо Пребражого згоріли близько двадцяти сіл і колоній, загинули 550 поляків. З українського боку дві особи загинули й шість були поранені.

5 липня близько 11-ї години упівці розпочали бій із самообороною Пребражого. Село обстріляли мінометним вогнем. Сутички тривали до полудня. Загинули десять поляків, на українському боці поліг один упівець, а другий був важко поранений. Не виключено, що цією операцією особисто командував «Клим Савур».

12 липня поляки ударили на Тростянець, розгромивши в цьому поселенні підстаршинську школу УПА. Село почасти спалили, а його українським мешканцям наказали переселитися кудись подалі. 31 липня знову відбулася сутичка, цього разу українці напали на поляків, які жнивували на довколишніх (у тому числі українських) ланах. Після кількагодинної перестрілки упівці відступили.

Наступного разу УПА атакувала Пребраже 31 серпня, згромадивши значні сили, щоб знищити село. На щастя для захисників, їм вчасно прийшов на допомогу підрозділ АК під командуванням Зиґмунда Кульчицького «Ольґерда» та група радянських партизанів Миколи Прокоп’юка. Завдяки їм українці зазнали поразки.

2 жовтня 1943 року двісті членів самооборони Пребражого спільно з радянськими партизанами завдали удару в напрямку села Омельного. Спершу вони обстріляли його із кулеметів і мінометів, спричинивши численні пожежі, а потім пішли на приступ. Загинули щонайменше десять українців, а з села забрали кільканадцять голів великої рогатої худоби. В ніч проти 15 жовтня 1943 року УПА востаннє напала на Пребраже, але й ця атака виявилася неефективною. Натомість 25 листопада самооборона Пребражого здійснила вдалий напад на українське село Журавичі, щоб здобути борошно, збіжжя та худобу.

Іншою сильною базою самооборони була Панська Долина. Згоду на створення самооборони в цьому селі дав крайсляндвірт Вільгельм Шнайдер. Вперше УПА атакувала Панську Долину 22 червня 1943 року, але полякам вдалося відбити удар. 5 серпня українці вчинили наступну спробу здобути село: його оточив курінь УПА, підтриманий трьома гарматами калібру 75 мм. «Ми в уяві, — згадує один із командирів УПА Максим Скорупський, — вже бачили руїни польських будинків»[121]. На щастя для оборонців, вистреливши кілька разів, українські гармати замовкли: важко сказати, чи то через поганий технічний стан, чи то через некваліфіковану обслугу. Без підтримки артилерії УПА була не в змозі прорвати польську оборону. «Панська Долина дійсно була “твердинею”»[122], — констатує Скорупський. Попри це 22 вересня 1943 року українські підрозділи раптово напали на село в передобідні години, сподіваючись на ефект несподіванки. Самооборона однак відбила атаку.

Іноді польські бази рятував щасливий випадок. На початку вересня 1943 року УПА вирішила атакувати значними силами самооборону в Засмиках. У процесі концентрації українські підрозділи натрапили на німців, що призвело до битви під Радовичами. І українці, й німці зазнали в ній важких втрат. УПА мусила відмовитися від нападу та відступити.

Варто згадати ще про базу в Гуті Старій. Навколо цього села навесні 1943 року постала самооборона в кількох польських населених пунктах на Заслуччі. В липні радянські партизани вбили командира бази поручника Осецького, змушуючи самооборону перетворитися на радянський загін ім. Фелікса Дзержинського. 15 серпня 1943 року оборону бази зміцнило прибуття підрозділу АК під командуванням капітана Владислава Коханського «Бомби». На середину листопада 1943 року «Дубовий» запланував значну операцію проти бази в Гуті Старій. Коли упівці атакували її 16 листопада, то натрапили на сильний опір польської самооборони, а всі їхні спроби здобути село, зазнали невдачі під кулеметним вогнем. До бою включився також загін радянських партизанів під командуванням Котлярева — тоді УПА почала відступ. То був один із найбільших польських успіхів у протистоянні з УПА. Поляки втратили усього кілька людей, натомість на українському боці було аж 54 загиблих і понад 40 поранених. Додаймо, що відступаючі упівці в помсту убили в Більчаківській колонії п’ятнадцять поляків.

Після бою капітан Коханський повівся дуже шляхетно, наказавши перев’язати одинадцять поранених упівців, а відтак відправив їх на возах до села Губкова понад Случем, мешканці якого співпрацювали з бандерівцями. За словами Вінцентія Романовського, «то був єдиний відомий випадок вияву поваги бандерівців до доброї волі поляків: колона безперешкодно повернулася на базу»[123].

Подібні бази самооборони постали і з великою рішучістю відбивали атаки українських партизанів, зокрема в Берестечку, Рибчій, Рожищах, Ружині, Трускотах, Острозі, Рафалівці та інших місцях. Результати їхньої діяльності командувач АК генерал Тадеуш Коморовський оцінив таким чином: «Здійснювана інтенсивна акція самооборони дала [...] позитивні результати. Ворожа діяльність українських банд, а передусім підрозділів УПА, дещо принишкла. Завдяки енергійним та організованим діям населення та акції самооборони — не було допущено до знищення польського елементу в Окрузі Волинь, створюючи завдяки цьому підстави для виконання засадничих бойових завдань Округи»[124].

Партизанські загони AK, які підтримували боротьбу підрозділів самооборони, часто вдавалися до наступальних дій. У районі Купичів-Засмики підрозділ під командуванням поручника Владислава Чермінського «Яструба» атакував 31 серпня Грушівку, забивши близько двадцяти українців, власні втрати поляків становили одну особу. Коли у вересні упівці вбили у селі Рівному Любомльського повіту близько тридцяти поляків, підрозділ поручника Казімежа Філіповича «Корда» спалив у помсту українську частину села. 7 вересня в колонії Бовтуни той самий підрозділ переміг сотню «Ворона». Були вбиті сімнадцять українців, у тому числі командир сотні. Врешті, 5 жовтня об’єднані підрозділи «Корда» та «Яструба» спалили села Полапи та Сокіл. Були й інші атаки на українські села, здійснені в той час цими ж підрозділами: нападів зазнали Опалин, Лисняки, Осічник і Висоцьк.

Поляки також чинили багато окремих страт українців, яких підозрювали у сприянні націоналістам, причому до таких дій АК вдавалася й у містах. Як повідомляє офіцер особливого диверсійно-десантного підрозділу АК майор Вацлав Копісто, в Луцьку «вироки виконано щодо: шефа української поліції Редька [...] адвоката Черевка перед його віллою по вулиці Тринітарській [...] заступника бурмістра Скоробогатова, котрий, попри серйозні поранення, вижив. Від виконання вироку щодо архієрея Полікарпа [Сікорського, православного архієпископа. — Ґ. М.] відмовилися з гуманних міркувань через його старечий вік»[125].

Тут ми торкаємося делікатного питання про ставлення польських підрозділів до українського цивільного населення. Владислав і Єва Семашки у знаній праці на тему волинського геноциду, в якій з великою ретельністю відтворюють втрати польського населення, рішуче стверджують, що помста була чимось рідкісним (у їхній праці фігурують лише 113 убитих за цих обставин українців), а її жертвами «були переважно упівці, тобто учасники нападів на поляків»[126]. На думку дослідників, накази польського командування дозволяли вбивати тільки вояків УПА. Однак у світлі доступних джерел, подану ними кількість українських жертв слід розглядати як безумовно неповну — і самі автори, схоже, це усвідомлювали. Вони згадують, наприклад, що самооборона з Рожищ спалила українське село Звози у відповідь на чинені звідти атаки, проте одразу додають: «Не відомо, чи були якісь жертви серед українців»[127]. Між тим, зі свідчень учасника польської самооборони, ми дізнаємося про дещо інше:

І я, і всі інші, не зважали в той час, хто був перед нами — жінки чи чоловіки. Ми бачили, що з с[ела] Звози, і розстрілювали, не роздумуючи. Ми мстилися. [...] Окрім 26 осіб жінок і чоловіків, яких ми убили під час нападу на с[ело] Звози, нами, нападниками, були спалені близько 60 хат. В цілому в тому селі було пересічно може зо 100 хат. Ми забрали усе господарство й майно з підпалених хат — корів, коней, свиней, збіжжя і т. д. Все це пішло для німецької жандармерії в м. Рожище[128].

У січні 1944 року самооборона з Рожищ спалила наступне село, Тростянку, убивши близько тридцяти українців.

Також, за словами вояка АК Леона Карловича, на Волині прийнято було «від початку правило, що воюємо ми тільки з бандерівцями, озброєними рушницями чи іншими знаряддями злочину [виділення моє — Ґ. М.[129]. Ось як він розповідає про реквізиційну операцію в Ловищах:

Запалала одна, друга стодола. Бухнуло полум’я. [...] Завдяки не надто щільній забудові вогонь не перекинувся на все село. [...] Бандам націоналістів і убивць «завдячують» [...] мирні мешканці Ловищ те, що оце зараз діється. Шкода було людей, які тікали зі злиденним майном до лісу, шкода невинних дітей, що мерзли на дворі, проте оту жорстку реальність створили не поляки. А скільки ж із-поміж тих, хто реквізували в цю мить свиней, нещодавно втратили все[130].

В іншій своїй книжці Карлович описує страту, і цей опис засвідчує, що не завжди вбивали тільки озброєних людей:

Коли ми наближалися до українських сіл, то нам було суворо заборонено розмовляти польською мовою. Ми вдавали їхній підрозділ. [...] Одного разу, коли ми проходили повз населене українцями село [...] підійшов до нас український підліток років п’ятнадцяти, і почав наполегливо просити, щоб ми взяли його з собою. Він хоче вступити до УПА. [...] Поручник «Яструб» [...] поглянув з ненавистю на підлітка, і коли [...] хлопчина не перестав вимагати зброю, поговорив хутко з іншими офіцерами, а відтак кивнув «Штахеті» і, мабуть, «Крукові» [...] котрі схопили невдаху-різуна за комір і штовхнули вперед.

— Ходи! Отримаєш те, що заслужив! — гукнув хтось із них.

Я відвів погляд, побачивши жах, який застиг на обличчі українського хлопця. [...] Його відвели в глибокі лози. Незабаром мені здавалося, що пролунало щось таке, наче плескання в долоні. [...] В будь-якому разі ті, хто його відпровадили, невдовзі повернулися, коли ми вже були на марші, але без добровольця. Він не пішов з нами «різати ляхів»[131].

Надзвичайно цінну інформацію в цьому відношенні подають спогади іншого вояка АК Ольґерда Ковальського, в яких читаємо:

Відплату ми мали здійснити на селі Клюську, де слід було розстріляти всіх зустрічних чоловіків у віці від 16 до 60 років. Сам факт помсти терором за терор здавався мені цілком виправданим і доцільним [...]. У порівнянні з тваринною жорстокістю українських націоналістів і нещадністю репресій, чинених німцями, плановані санкції, хоча й драконівські, були нами підтримані, а зрештою, ніхто не питав про нашу думку[132].

У самому селі Клюську, щоправда, не було виконано жодних страт, оскільки його мешканці втекли, але зі спогадів Ковальського виразно випливає, що той наказ залишався в силі до самого кінця бойових дій. Проте деякі солдати його ігнорували, про що свідчить опис атаки аківців на село Ставки в березні 1944 року: «Коли нас обстріляли з того села, я одним із перших підійшов до найближчої хати [...] закликав мешканців покинути приміщення. Вийшли дві жінки. Я втішився, що не чоловіки [...]. Зненацька до «моїх» жінок підбіг «J» і впритул повбивав їх пострілами в голову. Я відчував себе співвинним у цій марній смерті»[133]. Інформацію Ковальського опосередковано підтверджує Вінцентій Романовський (також вояк АК), котрий визнає, що «не щадили й чоловіків, схоплених без зброї». Він також заявляє: «На різанину, розбій та грабежі [ми] відповідали збройною відплатою, вбивствами, реквізиціями, грабунками. Вбивство вважали чеснотою. Юнаки, які втратили всю свою сім’ю, насічками на прикладах гвинтівок реєстрували своїх жертв. Людська справедливість опускалася до межі тваринної помсти. Під впливом всезагальної пожежі навколо тільки офіцери не втрачали гідності»[134]. Ще неабияким свідченням є один зі звітів Казімежа Банаха. Ми можемо довідатися з нього про спалення українських сіл Кличковичі та Туровичі та про вбивства випадкових українців.

Польські історики, які пишуть у цьому контексті про гуманні методи ведення бойових дій і категоричну заборону помсти цивільному населенню, покликаються на наказ командувача Округи полковника «Любоня». У ньому йдеться:

Доручаю вести боротьбу з українськими групами з усією нещадністю і суворістю, а особливо під час акцій відплати за вирізування цілих польських сімей. Для убивць жінок і дітей немає милосердя та поблажливості. [...] Ми не мстимося у боротьбі вбивствами українських жінок і дітей. Найбільш категорично повторюю розпорядження та накази, віддані усно під час нарад інспекторам і командирам партизанських підрозділів, щоб вони не допускали в бою або після його завершення кривдження української жінки та дитини [виділення моє — Ґ. М.]. З усією суворістю будуть притягнуті до відповідальності командири і солдати, які наважилися б на такі негідні діяння. Встановлюючи ці правила боротьби, керуюся не лише гуманними міркуваннями, а й найвищим благом підтримання бойового духу наших підрозділів, нашого вояка[135].

У процитованому наказі, як легко зауважити, немає й слова про гуманне ставлення до неозброєних чоловіків. У ньому лунає заклик лише (чи, може, враховуючи масштаби злочинів УПА, радше — аж) залишити в спокої жінок і дітей. Це свідчить про правдивість слів Ковальського, коли той згадує накази — принаймні в деяких підрозділах — про вбивство чоловіків. Інша річ, що коли так воно насправді й було, то польське керівництво постало тоді перед дилемою, яку годі було безпомилково розв’язати. Польське населення зазнало жорстокого терору, і прагнення помсти мусило здаватися багатьом нормальним і очевидним. Після жахливих злочинів, свідками яких були вояки, обмеження їхнього прагнення помститися лише особам, які потенційно користуються зброєю, могло здаватися з психологічної точки зору єдино можливим прийнятним шляхом. Ці накази, мабуть, також були з розумінням сприйняті вояками. Траплялися, щоправда, поодинокі вбивства жінок, але теж слід підкреслити, — іноді відпускали чоловіків, яких визнавали нешкідливими для партизанів, або, принаймні, не обтяженими провиною за злочини, вчинені проти польського населення.

Окремою проблемою залишаються реквізиції в українських селах, повсюдно акцептовані поляками. Їх просто вважали поверненням майна, раніше пограбованого в польського населення. Напад на Солотвин, метою якого була реквізиція, а отже, здобуття спорядження, описав Роман Кухарський:

Одна за одною спалахують від куль стріхи халуп і стодол, і за чверть години горить уже все село. Цивільному населенню ми дозволяємо покинути село, а схоплених зі зброєю в руках розстрілює карна чота. Ми ловимо коней, організовуємо запряги, навантажуємо на них уже забитих свиней, корів і знайдені в коморах запаси борошна, круп, солі та іншого продовольства, необхідного на нашій кухні. «Хто сильніший, той не голодний». А й справді...[136]

А Ольґерд Ковальський так описав реквізицію початку січня 1944 року:

Конфісковано все. Солдати постріляли в хлівах свиней і повитягували їх на дорогу. Спеціальні робочі (цивільні) бригади вантажили їх на вози. Зрештою, вантажили все, збіжжя, борошно, сіль, кашу, що під руку потрапило. За обозом гнали стада корів. Мене вражала «офіційна» та приватна жадібність. Підсвідомо я відчував, що щось тут не гаразд. [...] Запущена спіраль кривд розкручувалася й далі[137].




Червоні партизани


Досвід війни 1812 року з Наполеоном Бонапартом, а також громадянської війни в Росії 1917–1921 років, продемонстрував комуністам, що партизанські дії є ефективною формою боротьби. Тому одразу ж після нападу Німеччини на СРСР вони заходилися організовувати на теренах, окупованих Вермахтом, партизанські групи. У травні 1942 року був створений Центральний штаб партизанського руху (далі — ЦШПР), якому підпорядковані партизанські штаби окремих республік. Штаб очолив Пантелеймон Пономаренко, Перший секретар Комуністичної партії (більшовиків) Білорусії. Йому, зокрема, був підпорядкований Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з генералом НКВС Тимофієм Строкачем. Варто відзначити, що ЦШПР і його штабам не підпорядковувалися розвідувальні групи військової розвідки та підрозділи НКВС, що виконували спеціальні завдання.

На Волині та в Східній Галичині умови діяльності для радянських партизан були особливо складними. Занадто свіжою залишалася в пам’яті людей окупація 1939–1941 років, щоб комуністи могли здобути в суспільстві значну підтримку. Одним із перших радянських партизанських загонів на Волині стала скинута 20 червня 1942 року в рівненських лісах група НКВС полковника Дмитра Медведєва. Вона підпорядковувалася безпосередньо напряму московському центрові. Окрім організації розвідувальної мережі, група влаштувала чимало замахів на німецьких бонз. Безпосереднім виконавцем їх був Микола Кузнєцов, котрий вдавав німецького офіцера (загинув у 1944 році в сутичці з УПА).

На межі 1942 і 1943 років на Волині з’явилися численні радянські партизанські загони, в тому числі потужне з’єднання Сидора Ковпака. В болотистих районах на Поліссі та на півночі Волині партизани утворювали партизанські республіки, де ліквідували адміністрацію окупантів і створили свою власну. Водночас, спершу посилені патрулі, а відтак щоразу численніші підрозділи проникали все далі на південь і захід, розпізнаючи терен і ведучи диверсійно-розвідувальну діяльність. СРСР передусім був зацікавлений у розгортанні партизанської війни з німцями, і саме проти них була спрямована більшість їхніх бойових операцій. Особлива увага приділялася диверсіям на залізниці. Шукаючи союзників у боротьбі з німцями, радянські партизани контактували і з поляками, і з українцями. Проте, воднораз комуністи вважали і польських, і українських «націоналістів» своїми ворогами, а тому, зокрема, укладали списки осіб, які підтримують німців, членів СЗБ-АК чи ОУН і УПА — для подальшого використання НКВС.

Тут варто розглянути проблему радянської провокації, яка нібито призвела до різанини польського населення на східних землях II Республіки. Згідно з цією теорією, польсько-український конфлікт начебто розбурхали радянські партизани, котрі, вдаючи вояків УПА, скоїли перші вбивства польського населення. Ці гадані радянські починання буцім зумовили польську відплату, вона, в свою чергу, змусила УПА реагувати. Така гіпотеза, на яку свого часу часто покликалися українські автори, не знаходить жодного підтвердження у джерелах, і тому слід її рішуче відкинути. Серед сотень нападів на польські поселення не знайдено жодного, який би можна було приписати радянським партизанам. Зате в кожному випадку (див. вбивство в Парослі), де вдалося ідентифікувати злочинців, ними виявилися бандерівці.

У лютому 1943 року почалася партизанська і пропагандистська війна між УПА та радянськими партизанами. На зайнятих УПА теренах радянські партизани могли пересуватися або у складі потужних угруповань, або з найбільшою обережністю. Обидві сторони ставилися одна до одної з усією нещадністю. У період від 20 травня до 1 серпня 1943 року угруповання Івана Фьодорова провело два рейди територією Волині, «зараженою» УПА, з метою «ліквідації націоналістичних центрів»[138], убивши тоді 163 українських націоналістів. Але подібні ліквідації осіб, звинувачуваних у націоналістичних симпатіях, траплялися значно частіше. В поіменному списку розстріляних серед звинувачень на адресу жертв ми можемо знайти такі визначення, як «розвідник», «поширювач націоналістичної літератури», «учасник боїв із партизанами», чи просто «активний націоналіст». Радянська влада, мабуть, сама усвідомлювала, на яких ефемерних підставах засновані виконані вироки, позаяк «після визволення» вимагала їх протокольного обґрунтування, перш ніж внести сім’ю цих жертв до списку визначених для депортації.

УПА жорстоко вбивала схоплених радянських партизанів, але й полонені упівці не могли сподіватися на милосердя. Один із командирів радянських партизанських загонів, поляк за походженням, Міколай Куніцький так описав долю схопленої групи націоналістів: «Після допиту [...] взводного я засудив до тортур і смертної кари, а решту до смертної кари через повішення»[139]. В іншому місці своїх спогадів він каже: «Бомби, які не вибухнули [...] ми зносили [...] на середину галявини, узлісся обставляли партизанами, а на галявину посилали полонених із банд УПА, які з тих бомб викручували запали»[140]. Інший свідок доби, Фанні Солом’ян-Лоц, яка працювала в партизанському лазареті, згадувала: «Українці були моїми «кроликами», на яких я проводила мої перші в житті операції з галузі малої хірургії [...] Діяв закон: полоненого вилікувати, потім убити»[141].

Більшість активних операцій, спрямованих проти «націоналістів», підпорядковані УШПР підрозділи адресували в 1943 році українському підпіллю, але не забували й про польських конспіраторів. Неприязне ставлення радянських партизан до поляків особливо виразно було помітне на північно-східних теренах Другої Республіки. Наприкінці лютого того року Пантелеймон Пономаренко наказав тамтешнім партизанам провадити діяльність, яка б забезпечувала включення Західної Білорусі до СРСР. У результаті в квітні й травні почалися напади на польських підпільників у районі Новогрудка. В наступні місяці в цих околицях спалахнула своєрідна польсько-радянська партизанська війна.

Інакше справи виглядали на Волині. Уже в 1942 році польські комуністи, в тому числі Юзеф Собесяк, Ян Бужинський і Роберт Сатановський, почали створювати в цьому регіоні прокомуністичне підпілля та партизанські загони. Після появи радянських підрозділів групи Собесяка та Бужинського влилися до їхніх лав. На межі 1942 і 1943 років Сатановський висунув ідею створити на Волині підрозділ польських комуністичних партизанів.

Задум польських комуністів викликав значний опір у радянського керівництва, але на початку 1943 року Пономаренко запропонував сформувати польські партизанські загони та перекинути їх на територію Генерального губернаторства. Там вони мали розв’язати антинімецьку партизанську війну, яка, як писав Пономаренко, «окрім військового ефекту, призведе [...], що полякам не вдасться повністю зберегти свої сили [для боротьби проти СРСР. — Ґ. М.[142].

Як наслідок, у лютому 1943 року виник загін ім. Тадеуша Костюшка під командуванням Роберта Сатановського. Як випливає з листа, написаного Сатановським, сенс діяльності групи мав полягати в «залученні польських мас до активної боротьби з окупантами пліч-о-пліч із радянськими партизанськими підрозділами». Командир також обіцяв «діставатися до націоналістичних організацій [тобто, АК. — Ґ. М.] з метою викриття їхніх намірів і діяльності та розкладу їхніх лав. Червоний польський партизанський загін буде надійним агентурно-розвідувальним підрозділом на території Польщі»[143]. Політичний характер підрозділу добре ілюструє Відозва до всього польського народу, прийнята на мітингу польського партизанського підрозділу 1 травня 1943 року та оприлюднена у зв’язку з розривом дипломатичних стосунків між польським урядом у Лондоні та СРСР і підписана командуванням групи на чолі з Сатановським. У відозві звинувачення радянської влади у вбивстві польських офіцерів у Катині назване вигадкою та провокацією, а уряд Сікорського пойменований «фашистським». У відозві читаємо:

В той час, коли наші героїчні російські брати обливаються кров’ю на полях боїв, уряд Сікорського [...] перейшов у табір спільного ворога — фашизму [...] і не є завдяки цьому урядом польського народу — навпаки: уряд Сікорського є ворогом польського народу[144].

Підрозділ Сатановського спочатку не мав великої популярності серед місцевих поляків. До 1 травня 1943 року в загін вступили заледве сорок три особи. Партизани діяли переважно в Столинському та Сарненському повітах, беручись за дрібні бойові завдання. Допіру після того, як УПА почала антипольську акцію, кількість поляків у комуністичному партизанському русі почала раптово зростати, щоб врешті сягнути лічби в п’ять-сім тисяч осіб. 15 серпня 1943 року постало угруповання №3, яке складалося з чотирьох підрозділів: ім. Тадеуша Костюшка, «Смерть фашизму», ім. Ванди Василевської та ім. Ромуальда Трауґута. Два останні загони складалися з утікачів із Гути Степанської, знищеної УПА в липні 1943 року. У вересні того ж року «польське» угруповання вчинило — як це від самого початку планувалося — спробу перебратися до Генерального губернаторства, однак цьому завадила епідемія тифу, що спалахнула серед партизанів.

Поляки пристали й до інших комуністичних партизанських підрозділів. В угрупованні Івана Шитова було сформовано польський загін ім. Фелікса Дзержинського. До його складу увійшли групи самооборони з Костопільського повіту. Ще один загін (також названий на честь Тадеуша Костюшка) виник у Камінь-Каширському повіті. Він діяв у складі бригади Івана Шубітідзе, пов’язаної з Білоруським штабом партизанського руху.

Всі ці підрозділи залишалися до 1944 року на Волині та Поліссі, влаштовуючи у цей період більші чи менші сутички з УПА та німцями. Вони ефективно захищали місцеве польське населення, але також (бодай іноді) організовували відплатні операції проти українців. Наприклад, у відповідь на вбивство кількох партизанів 18 грудня 1943 року підрозділ ім. Т. Костюшка (з бригади Шубітідзе) за підтримки радянських партизанів напав на Лахвичі. Місцева боївка ОУН, відстрілюючись із ручної зброї, відступила з села. В українському звіті читаємо: «Червоні сильно пограбували селян, спалили пів села, забили 25 осіб, ранили 15, 10 забрали з собою»[145]. Це підтверджують спогади Фанні Солом’ян-Лоц, учасниці операції: «Ми виїхали на реквізованих возах, повних воєнних трофеїв: полотна, простирал, рушників, сорочок тощо. Ми хутко вивели усю худобу та коней»[146].

Людей, які перебували в підпорядкованих радянським партизанам загонах, піддавали ідеологічній обробці. В одному з польських звітів ситуацію було оцінено так: «Поляків партизани охоче беруть до себе, а опікуватися ними береться політрук. Натомість, вони безжально вбивають тих поляків, котрих вважають так званими націоналістами Сікорського. До останніх зараховують усю інтелігенцію»[147]. Від рук радянських партизанів загинув, наприклад, командир партизанського підрозділу АК поручник Ян Рерутко «Джазґа». Вони ж, щоб змусити самооборону Старої Гути трансформуватися у вже згадуваний загін ім. Фелікса Дзержинського, вбили в липні 1943 року командира бази поручника Осецького. А в грудні радянські партизани з групи капітана Івана Шитова підступно розтрощили підрозділ АК під командуванням капітана Владислава Коханського. Його самого разом із кільканадцятьма людьми запросили на вечерю, проте лише для того, щоб роззброїти та ув’язнити. Відтак одинадцять аківців розстріляли, а «Бомбу» з кількома іншими перевезли через лінію фронту та віддали до рук НКВС.

При оцінці діяльності радянських партизанів варто пам’ятати, що комуністи, борючись у рамках «класової боротьби» із «польськими націоналістами», водночас критично ставилися до етнічних чисток, які провадила УПА. Власне тому радянські партизани допомогли вистояти самооборонам у Пребражому та Старій Гуті, тим самим рятуючи багатьох поляків від смерті з рук українських націоналістів.

В міру переможного просування Червоної Армії, значні радянські партизанські з’єднання почали заглиблюватися в досі недоступні для них райони. Першим навесні 1943 року до Східної Галичини вирушило з’єднання Ковпака. Хоча воно дійшло аж до Карпат, однак там було розбите, і партизани невеликими групами повернулися на Волинь. І лише на початку 1944 року до Галичини скерували нові підрозділи. Загалом у подібні рейди до Галичини УШПР відправив 134 загони, які налічували майже 26 тисяч осіб. Рейди провадили великі з’єднання, добре озброєні, в тому числі артилерією, які могли сподіватися на поповнення запасів зброї та боєприпасів завдяки постачанню повітряним шляхом. Підрозділи УПА рідко могли протистояти їм у відкритому бою, тому вели з ними партизанську війну, ліквідуючи патрулі. Націоналісти обстрілювали маршові колони, а потім блискавично відходили. Вони намагалися боронити українські села від реквізицій і грабежів, але саме це завдання було найскладнішим для виконання — слабкі загони самооборони не мали шансів у сутичках із добре озброєними радянськими партизанами. Від початку жовтня 1943 року щоразу частіше жертвами радянських партизанів ставали не окремі особи, які симпатизували ОУН, а цілі села. 13 жовтня 1943 року така доля спіткала Стару Рафалівку, в якій були вбиті від 47 до 60 чоловік. 31 жовтня 1943 року радянські партизани спалили три українських села: Борове, Карпилівку і Дерть. У самій лише Карпилівці загинули 183 селян. Коли 21 березня 1944 року з’єднання ім. Михайлова обстріляла самооборона села Велика Мощаниця Мізоцького району, село оточили та обстріляли з гармат і мінометів. Після семигодинного бою опір УПА зламали, зайнявши дощенту спалене село. «Націоналісти», на думку радянських партизанів, втратили 224 особи, серед полеглих мусила бути значна кількість цивільних. Радянські втрати склали чотирьох убитих і восьмеро поранених.

На початку 1944 року радянські партизанські підрозділи з Волині почали переходити на Люблінщину. Першою потрапила туди сформована на базі угруповання Ковпака 1-ша Українська партизанська дивізія під командуванням Петра Вершигори — дорогою, за погодженням із АК радянські партизани зайняли свинаринські ліси, знищивши знамениту базу УПА «Січ», розбивши загін ім. Богуна та ліквідувавши старшинську школу «Лісових чортів». Крім того, на Люблінщину, а звідтіля в Бещади вирушив загін ім. Йосипа Сталіна на чолі з поляком Міколаєм Куніцькиv «Мухою» (в Бещадах він і надалі часто влаштовував сутички з УПА).

Після того, як Червона Армія зайняла Волинь, польські «червоні» підрозділи у травні 1944 року були підпорядковані Польському партизанському штабові. Частину партизанів улітку того року остаточно перекинули на Люблінщину. Натомість у випадку радянських партизанів керівництво НКВС вирішило скористатися їхнім досвідом у боротьбі з УПА. Тому більшу частину підрозділів було кинуто на операції проти повстанців, і тільки після кількох місяців «нової служби» почалася їх поступова демобілізація. Характер цих операцій добре відображають звіти Міколая Куніцького, котрий після того, як фронт покотився далі, заходився боротися з українським підпіллям у Дрогобицькому регіоні: «11.Х.1944 р. в селі Мости затримані сім націоналістів, знищені 18 бандерівських господарств. При арешті бандерівських сімей знайдено зброю, гвинтівки, гранати та амуніцію. 13.Х.1944 р. в селах Монастирець і Горшаки вбиті 15 націоналістів і спалені вищезгадані села. [...] Вранці 12.ХІ село Вербиця було оточене [радянськими] партизанами, в будинках, де загинув [попереднього дня від ударів сокири. — Ґ. М.] партизан Михайло, нікого не було, пошуки бандитів не дали позитивних результатів. Загін арештував як заручників 8 сімей бандитів, конфіскував їхнє майно та спалив будинки»[148].




«Все розривати, розносити в прах»


Командування УПА залюбки сприйняло результати літніх антипольських акцій. У звіті підрозділу «Крука» читаємо таку оцінку: «Після чистки поляків в терені рідко можна зустрінути якогось ляшка [поляка — Ґ. М.]. Вони, як і німці, згуртувались в більші окружні міста та по районних центрах і тільки час від часу роблять напади в теренах»[149].

Наприкінці літа 1943 року УПА зайняла вже значні простори Волині, творячи повстанські республіки, в яких уся повнота влади належала партизанам. У вересні «Клим Савур» чувся вже настільки впевнено, що наказав провести на підконтрольній йому території парцеляцію поміщицьких маєтків і покинутих польських господарств, а також організувати вибори органів місцевого самоврядування та налагодити українську освіту на рівні початкової школи. Водночас творилися нові партизанські загони, які часто складалися вже не з добровольців, а з примусово вербованих новобранців. У багатьох українських селах виникла самооборона. Задум полягав у тому, щоб кожне українське село стало неприступною фортецею, а всі українці — прихильниками УПА. Тому бандерівці із задоволенням фіксували випадки спонтанних антипольських виступів українських селян, які подекуди траплялися. В звіті з Людвипільського району (Костопільський повіт) за 1 листопада 1943 року читаємо:

Дня 30.Х.43 р. українське населення, озброєне в коси та вили, напало на ляхів в українському селі Балашівці та забило 8 ляхів, а трьох зловили живцем — дві ляшки та одного ляха, котри грабували церкву.

Дня 31.Х.43 о год. 21.00 ці само люде напали знову на польську колонію Поталиця та спалили дощенту всі ляські забудовання[150].

На межі 1943–1944 років дедалі частіше з’являлися ознаки неминучої поразки Німеччини. Червона Армія йшла від перемоги до перемоги, стрімко наближаючись до довоєнних східних кордонів Польщі. Німецька окупаційна влада звертала щоразу менше уваги на діяльність українських націоналістів, займаючись підготовкою до евакуації. Отож командування УПА вирішило скористатися сум’яттям, викликаним переміщенням лінії фронту, для ліквідації польського населення. План полягав у тому, щоб атакувати ті місцевості, звідки вже відступили німецькі та угорські війська, але ще не увійшли радянські.

Прологом до українського «наступу» став напад 22 листопада 1943 року на населене чехами село Купичів, яке відверто підтримувало польську сторону, виставивши чоту вояків на підтримку дислокованого в селі гарнізону АК. Нападники мали «танк» (трактор, обшитий панциром і споряджений малокаліберною гарматою). На щастя для оборонців, «танк» під час атаки зламався, а поява підрозділу «Яструба» остаточно змусила українців відступити.

В ніч із 6 на 7 грудня УПА атакувала села Будки Боровські, Довгань і Окопи в Сарненському повіті, скориставшись тим, що загін радянських партизанів, який досі їх захищав, передислокувався для проведення антинімецьких диверсій. Імовірно, тоді загалом були убиті понад сто поляків. Того ж дня у Володимир-Волинському повіті в селі та колонії Стенжаричі бандерівці після відступу німецького гарнізону убили на одному з обійсть сорок двох поляків. У середині грудня упівці напали на хутір Дуброва (Сарненський повіт), убивши кільканадцять поляків і кількох українців. А в Ковелі 15 грудня вони навіть підійшли на околицю міста та закидали гранатами деякі будинки. Загинули кілька осіб.

Найбільше нападів трапилося під час Різдвяних свят. Про це писав генерал Тадеуш Коморовський «Бір»: «Сильні загони УПА, озброєні кулеметами й гарматами, раптом атакували наші оборонні бази. Українські підрозділи підтримувала значна кількість місцевої української черні, озброєної сокирами, вилами й косами»[151]. 22 грудня курінь «Птаха» ударив на Бортницю біля Дубна. Загинули 26 поляків (за іншими даними, 8 поляків і 3 євреїв). Польсько-єврейська самооборона врятувала людність від повного винищення. УПА втратила одного вояка. У Ковельському повіті 23 грудня упівці напали на Стару й Нову Діброву. В критичний момент на порятунок слабким самооборонам прийшов загін АК «Яструба». Атака УПА була відбита.

24 грудня упівці напали на польські будинки на передмісті Олики. Вони зарубали сокирами сорок двох поляків, значна частина яких власне посідали до різдвяного столу. Того ж дня упівці штурмували передмістя Луцька — Гнідави, Барбарівщину, Красне, Бульку та вулицю Рівненську. Були вбиті понад сто чоловік. На Різдво 25 грудня удару упівців зазнали водночас п’ять польських поселень: Янівка, Радомлі, Станіславівка, Батинь і Люблятин. До Станіславівки загін УПА в’їхав на підводах, удаючи німців. Партизани, які сиділи попереду, мали на собі німецькі мундири, а решта ховалися на підводах у соломі. Самооборону заскочили зненацька, що дозволило упівцям вдертися до села. Вчасний прихід на допомогу чоти АК з Купичева урятував ситуацію. Близько полудня українці відступили. В Янівці замордували понад сорок поляків, стільки ж у Радомлях, і дев’ять у Батині. В бою загинули ще дванадцять.

УПА також вчинила спробу ліквідувати село Вітольдівка після відходу на місце формування 27-ї Волинської піхотної дивізії АК підрозділу поручника Францішека Пукацького «Ґзимса». В ніч із 26 на 27 грудня курінь «Ясеня» напав на село. Хоча загинули кільканадцять поляків, самооборона відбила атаку. Втрати упівців становили четверо загиблих і двоє поранених. 3 січня 1944 року мешканці Вітольдівки евакуювалися до Острога.

30 грудня 1943 року сотня УПА Скорупського «Макса» за підтримки трьох гармат калібру 76 мм атакувала польських поліцаїв у маєтку Нарічин, змусивши їх відступити до сусіднього Берестечка. Тоді упівці оточили Берестечко і обстріляли його з гармат і кулеметів, убивши кілька мешканців. Через день вони атакували фабричне селище Оржів. Не бачачи змоги боронитися далі, керівництво самооборони вирішило відступити до розташованої на відстані шести кілометрів Клевані. Загинули близько тридцяти поляків. Того ж місяця в колонії Стрілецькій Володимирського повіту були замордовані сорок сім поляків, а на залізничній станції та в маєтку Оженин Здолбунівського повіту — близько десяти. В Луцькому повіті грудневі атаки на поляків у Замогилах і Несвічі виявилися невдалими.

2 січня 1944 року після атаки радянських партизанів німецькі та угорські підрозділи залишили Острог, а місто ненадовго зайняли радянські партизани. Наступного дня, 3 січня, в Острозі з’явилася УПА, замордувавши тридцять вісім поляків і спаливши запаси соломи, нагромадженої німцями. Більшість поляків схоронилися в місцевому монастирі та в’язниці, яких УПА не здужала захопити. Поляки змогли дочекатися приходу Червоної Армії. 3 січня 1944 року німці залишили Олику. Та перш ніж 13 січня до міста дісталося підкріплення з Пребражого, тут від рук упівців загинули тридцять сім поляків. Решту вцілілих мешканців міста доправили до Пребражого.

Ще 2 лютого 1944 року німці виїхали з Ланівців, забравши з собою більшість поляків. Біженці рухалися дорогою до Вишнівця, коли між Великими Кусківцями та Снігурівкою на них напали. Українці оточили ар’єргард колони і, здолавши слабкий опір шуцманшафту, забили «камінням і дрючками» 129 поляків[152]. У Ланівцях залишилися тільки три польські родини, які забарикадувалися в мурованій латинській церкві. 4 лютого 1944 року упівці висадили двері з боку ризниці та замордували одинадцять із дванадцяти схованих там поляків — вижила одна людина, яка сховалася за прочиненим дверним полотном. На початку 1944 року після відступу німців упівці атакували також Клесів, який відчайдушно боронила самооборона та двадцятиособовий підрозділ АК під командуванням Чеслава Врублевського. Полякам усе ж вдалося протриматися до приходу радянського війська. На самооборону в Ворчині Володимирського повіту упівці напали 6 січня 1944 року. Та відбила атаку, втративши чотирьох чоловік. Менше пощастило жителям села Бірки в Любомльському повіті, де 10 січня 1944 року упівці замордували п’ятдесят п’ять поляків. На початку 1944 року до села Ворокомлого поблизу Каменя-Каширського «увірвалася українська банда на конях, по черзі розстрілюючи поляків, а їхні будинки спалили та зрівняли з землею»[153].

Після початку антипольської акції багато людей переховувалися в монастирі кармелітів босих у Вишневці, який кілька разів атакували в 1943 році. Оборону тримав шуцманшафт, що складався із близько двадцяти поляків. У січні 1944 року місто покинули спершу німці, потім угорці, котрі прихопили з собою частину населення, в тому числі польський шуцманшафт. У монастирі переховувалися від трьохсот до чотирьохсот осіб. Поляки сподівалися, що відразу після відступу німців прийдуть радянські війська, але першими з’явилися українські партизани. В лютому 1944 року під монастир підійшла група з СБ ОУН, яка вдавала радянських партизанів (за іншою версією, бандерівці вдавали польських біженців). Вдершись за мури монастиря, українці почали різанину. Спалахнула паніка. Люди намагалися втекти з монастиря, ховалися в будівлях і в різних закамарках. Ірена Сандецька так описала цю подію: «Всіх замордували, а найгірше знущалися з жінок, які попередньо служили в німців, їх вішали на мотузках і палили живцем у церкві»[154]. Не пощадили навіть ченців, яких повісили, — в бійні вцілів лише один. Отож, загинули, може, й триста осіб. Деяких молодих жінок члени СБ ОУН викрали. Член ОУН-Б Лука Павлишин згадував:

СБ встигла погосподарювати у Вишневці та його околицях, про що свідчили пожежі. [...] На санях плакали, благаючи пощади, дві жінки, одна з них зовсім молода, й троє дітей віком до семи років. [...] Гроза повідомив, що йде ліквідація ворогів України. Але ж суду не було...[155]

Водночас у Вишневці Старому були замордовані сто тридцять вісім осіб. У наступні дні українські партизани розпочали «полювання» на тих, хто сховався у заприязнених сусідів-українців. 27 лютого були вбиті сокирами три знайдені польські сім’ї.

Цікаво, що в березні того року місцевий командир СБ на Волині «Беркут» (NN) наказав своїм підлеглим спостерігати та повідомляти про діяльність поляків проти українців. Він також доручив інформувати радянських партизанів про будь-які випадки співпраці поляків із німцями. «Річ у тому, — пояснював «Беркут», — щоб викликати [...] непорозуміння між поляками та більшовиками і відвернути увагу партизанів від українського населення й скерувати її на польську національну меншину»[156].

Водночас було вирішено цілковито знищити будь-які сліди перебування поляків на Волині. У рівненському надрайоні ОУН 9 жовтня 1943 року був відданий наказ, у якому читаємо:

В терені, де знаходяться польські пам’ятники, костели і т. ін. польські фігурі, все розривати, розносити в прах, не лишити навіть місця. Цю акцію виконати з дня 10-го на 11-го.Х.43 р. вночі[157].

В іншому наказі доручалося:

Ліквідувати польські сліди:

а) Знищувати всі стіни від костелів й інші польські молитовні будинки.

б) Знищувати присадибні дерева так, щоб не залишилось і ознак, що там міг коли-небудь хто жити (Не знищувати фруктових дерев при дорогах).

в) До 25.II.44 р. знищити всі польські хати, в яких раніше жили поляки (якщо в цих хатах живуть українці — хати слід розібрати і зробити з них землянки); якщо цього не буде зроблено, то будинки будуть спалені, і люди, котрі в них живуть, не матимуть де перезимувати. Звертається увага ще раз на те, що коли залишиться що-небудь польське, то поляки матимуть претензію до наших земель[158].




Польський повстанський порив

27 Волинська піхотна дивізія АК


У ніч із 3 на 4 січня 1944 року Червона Армія перетнула довоєнний східний кордон Польщі в районі Рокитного. Попри відчайдушну оборону німців, радянські війська 2 лютого зайняли Рівне й продовжували наступати в напрямку важливого залізничного вузла, яким був Ковель. Проте німці вирішили за будь-яку ціну утримати це місто у своїх руках.

Звістки про становище на фронті електризували польське підпілля. Не можна було виключати, що радянські війська незабаром дістануться до Західного Бугу. За цих обставин командувач Округи АК Волинь полковник Казімеж Бомбінський «Любонь» 15 січня 1944 року наказав розпочати втілення плану «Буря». Згідно з наказом про мобілізацію, всі вояки АК мали вирушити в райони зосередження між Ковелем і Володимиром-Волинським. Місцями збору підрозділів було визначено бази самооборони в Засмиках (на південь від Ковеля) та Білині (на північ від Володимира-Волинського). У цих околицях групувалися прибуваючі з усієї Волині партизанські загони, численні групи підпільників із міст, врешті, дезертири з лав польської допоміжної поліції. З Мацеїва вдалося вночі з 20 на 21 січня 1944 року вивести 107-й поліцейський батальйон — чотириста п’ятдесят осіб, порівняно добре озброєних (разом із гарнізонами поліцейських дільниць до АК зголосилися близько сімсот поліцейських).

Концентрація не обійшлася без ускладнень. Деяким партизанським підрозділам зі східної частини Волині довелося пробиватися крізь околиці, опановані УПА. Чимало боїв із українцями мусили провести загони поручника Зиґмунда Кульчицького «Ольґерда» і поручника Францішека Пукацького «Ґзимса». Вояків «Ґзимса» УПА оточила 11 січня 1944 року в Малих Садах, але вночі ті вдало вирвалися з оточення. До мети дісталася лише частина підрозділу Коханського «Бомби», інших роззброїли радянські спецслужби. Мобілізацію додатково ускладнював той факт, що рішення про делегування частини сил для проведення операції «Буря» в низах сприймали неохоче, адже найважливішим завданням польських партизанів тут вважали захист населення. Тож нічого дивного, що в деяких місцях, наприклад, у Пребра-жому, наказ фактично бойкотували. У цій місцевості усіма шанованого командувача самооборони Генрика Цибульського «Гаррі» достоту посадили під домашній арешт, щоб він не зміг виконати наказу (але в разі нападу УПА він мусив негайно повернутися на командирський пост).

У Ковелі відхід із міста законспірованих вояків АК, які вирушили на згрупування в 27 ВПД АК, викликав паніку в Представництві Уряду. Діячі Представництва були занепокоєні тим, що після відступу німців мешканці міста залишаться цілком беззахисними. Хоча для їх оборони командування АК залишило в Зеленій неподалік Ковеля чоту, а пізніше навіть посилений батальйон вояків, проте й далі існувала загроза, що в критичний момент підмога може прийти занадто пізно. Загальне розчарування викликали також дії окружного представника уряду Казімежа Банаха, котрий у лютому 1944 року ненадовго з’явився в Ковелі й одразу ж після того виїхав, попередньо віддавши наказ населенню залишатися на місці. За цих обставин і без того не найкращі стосунки між Представництвом і АК зіпсувалися до такої міри, що керівництво Польської Підпільної Держави, щоб врегулювати ситуацію, вирішило відкликати з посад і полковника Бомбінського, і самого Банаха. Командувачем АК на Волині було призначено майора Яна Войцеха Ківерського «Оливу» (під час тих подій його підвищено у званні до підполковника), обов’язки представника уряду перейняв капітан Юліан Козловський «Вуй».

Незважаючи на ці проблеми, внаслідок концентрації виникли два сильні з’єднання — «Громада» та «Основа», на базі яких у лютому 1944 року почала формуватися 27-ма Волинська піхотна дивізія АК. Упродовж кількох тижнів була створена регулярна військова частина зі справно функціонуючим штабом, поділена на полки й батальйони, з підрозділами зв’язку, саперів, постачання та санітарним. Дивізія налічувала близько шести з половиною тисяч вояків. Планувалося, що в рамках втілення «Бурі» вона чинитиме антинімецькі диверсії на комунікаційних шляхах, була також думка про те, щоб оволодіти Ковелем і Володимиром-Волинським. Участь АК у визволенні Волині мала засвідчити польськість цього регіону. Будь-які воєнні успіхи 27 ВПД АК Головнокомандувач АК та еміграційний уряд прагнули перетворити на політичні аргументи в переговорах із СРСР. Варто особливо підкреслити: утворення Волинської дивізії АК було зумовлене не потребою ефективнішої боротьби з українцями (таке завдання могли б і далі втілювати партизанські підрозділи та бази самооборони), а прагненням визволити Волинь від німецьких окупантів.

Окрема проблема полягала в тому, що офіцерські кадри дивізії (частину з них становили офіцери особливого диверсійно-десантного підрозділу АК) мусили у зв’язку з задекларованою метою створення дивізії проводити відповідну виховну роботу серед простих вояків, котрі сильно постраждали від різанини УПА. Про настрої в новопосталій дивізії начальник її штабу Тадеуш Штумберк-Рихтер писав таке:

Солдат був молодий і недосвідчений. Він спершу взяв до рук зброю суто з мотивів особистого захисту, захисту себе та своїх близьких, і допіру пізніше дозрів до патріотичної мотивації своєї діяльності [...]. Нічого, отож, дивного, що істотним і головним ворогом, дії якого він відчув на дотик, цей солдат вважав українців [...]. Він виробив собі переконання, що бити німців [...] це завдання інших, натомість мета польських підрозділів мусить полягати виключно в боротьбі з УПА. Ця ситуація змушувала командні кадри провадити гігантську пояснюючу роботу[159].

У районі формування 27 ВПД АК постала своєрідна республіка, зона, вільна від присутності ворога, де про безпеку польського цивільного населення дбали вояки АК. Опанований поляками терен — територія розміром 80 на 40 км — включав у себе кільканадцять великих і малих сіл. Вперше від початку війни там відкрито висіли польські національні прапори, судочинство відбувалося за польським законодавством, влаштовували військові паради та польові богослужіння. В Засмиках, які називали Засмицькою Річчю Посполитою, постало інтендантське запілля 27-ї Волинської ПД: млини, бойні, майстерні, склади. В цій ситуації складно вважати аківську дивізію всього лише партизанським підрозділом. По суті, якщо, окрім учасників Варшавського повстання, ми взагалі можемо ще про когось сказати, що той узяв участь у повстанському пориві, то передусім, гадаю, це має стосуватися власне вояків 27-ї ВПД АК.

Сутички з німцями почалися вже наприкінці січня 1944 року. 15 лютого кавалерія дивізії в погоні за ними прискакала аж до передмістя Володимира-Волинського. Однак у перші тижні існування в боях проти німців дивізія обмежувалася операціями прикриття та розвідкою, щоб не поставити під загрозу безпеку цивільного населення.

Натомість було проведено кільканадцять наступальних операцій проти підрозділів УПА, які опанували свинаринські та мосурські ліси, а також ліси, розташовані на лівому березі річки Стохід. На півдні українські сили були розміщені в перетворених на фортеці селах Овадному, Гнійному, Осьмиговичах, Озютичах і Твердинях. Завдяки такій зручній позиції УПА будь-якої миті могла завдати удару по польських підрозділах. Це змусило керівництво дивізії вдатися до превентивних операцій, у яких були задіяні відносно численні та добре озброєні сили.

19 січня з’єднання «Основа» після відміни наказу про атаку на Володимир-Волинський, отримавши інформацію про планований УПА напад на Білин, вдарило на Гнійне. Поляки, втім, не змогли подолати сильну оборону неприятеля, і вночі відступили до Білина і Селиська. 25 січня загін УПА з Гнійного, підбадьорений досягнутим успіхом, спробував здобути Білин. Українці тимчасово оволоділи Геленівкою, Стефанівкою, Андресівкою і Білозовщиною, дійшовши до залізничного шляху Володимир-Волинський — Ковель. Увечері атаку було відбито, але упівці вбили багато цивільних мешканців. У наступні дні АК двома раптовими атаками захопила села Баб’є і Щурин на східному березі річки Стохід і Будище під Ковелем.

Наприкінці січня 1944 року 1-ша Українська партизанська дивізія Петра Вершигори увійшла в контакт із керівництвом 27 ВПД АК. Було вирішено спільно захопити район свинаринських лісів, де дислокувався загін УПА «Січ». Зважаючи на потенціал супротивника, українці не чинили серйозних спроб опору та покинули земляні укріплення. Завдяки цій операції було встановлено контроль за свинаринськими лісами й прилеглими до них селами. Із опанованих українських сіл було вигнано українське населення, щоб таким чином захиститися від можливих диверсій. За словами українського краєзнавця Ярослава Царука, вояки 27-ї БПД АК скоїли тоді в деяких селах вбивства українських цивільних осіб. У селі Охнівка, де жертв було найбільше, 12 лютого 1944 року начебто були вбиті 166 українців. Цю інформацію, втім, не підтверджують польські праці про дивізію, а додаткові сумніви може породжувати той факт, що Царук у своїй книжці приписує полякам злочини, цілком очевидно скоєні німцями[160]. Це питання вимагає подальшого вивчення і ретельної перевірки кожного окремого випадку.

8 лютого підрозділи «Основи» надали допомогу самообороні в Едвардполі, при чому були здобуті українські опорні пункти у Ворчині та Пузові. Відтак 20 лютого поляки захопили Стенжаричі. Тим часом поразкою закінчився влаштований 16 лютого напад на Осьмиговичі; пізніше виявилося, що там помилково був атакований підрозділ радянських партизанів, який здобув село за два дні до того.

Натомість 29 лютого три батальйони АК пішли на приступ бази УПА в Озютичах. Наступ захлинувся під кулеметним вогнем (зокрема, двох великокаліберних кулеметів, які стріляли з вежі латинського храму та млина) і мінометів. Поляків до того ж обстріляли три німецькі літаки, які прилетіли, мабуть, щоб розвідати ситуацію, і включилися в сутичку — загинули аж двадцять вояків, а ще двадцять були поранені. На полі бою, згідно з українськими джерелами, залишилися десять тіл. Упівці захопили двох полонених. «На допиті вони сказали», якими були їхні завдання[161]. Після бою за Озютичі, який закінчився кривавою поразкою польських підрозділів, аківці відступили до Домінополя. На дорозі, як пише Ковальський, «на втоптаному снігу залишилися лежати два трупи зустрінутих українських жінок, яких зненацька застрелив «Жбік». «Мур» різко розкритикував цей жахливий вибрик»[162].

Значно успішнішим був того дня удар поручника Казімежа Філіповича «Корда» на Перикірку. Село було здобуте, а українські підрозділи змушені до втечі. На початку березня підрозділ підпоручника Єжи Красовського «Леха» здобув перемогу під час розвідувальної операції під Гайками. Вдало також закінчилися бої вояків «Громади» за Коритницю 12 березня (там начебто були вбиті 33 українців) і 18 березня за Запілля. Упродовж двох місяців, від 11 січня до 18 березня 1944 року вояки 27-ї ВПД АК провели шістнадцять великих боїв із українцями. Операції проти УПА слід визнати успішними. Завдяки їм було розширено оперативний простір дивізії, забезпечено польські сили від раптового нападу українців. А ще солдатам не бракувало порівняно доброго харчування, бо в покинутих українських селах інтенданти знаходили багато їжі. Саме такою побачив Волинь лікар дивізії Ґжеґож Федоровський:

По [...] полях блукають цілі стада худоби. Паші мають доволі. Бо це і сіно в копицях, і всі стодоли стоять настіж. [...] В стодолах хазяйнують хмаровиння курей, розкормлених на волинській пшениці. [...] А посеред вулиці, голосно рохкаючи, щокроку трапляється сполохана льоха, ведучи за собою часто вже добряче вгодованих поросят[163].

У наступні дні головним супротивником дивізії стали німецькі підрозділи. На початку березня 1944 року воякам АК вдалося встановити контакт з підрозділами Червоної Армії. 17 березня майор Ян Шатовський «Коваль» зустрівся з генералом Сергєєвим, командиром радянських військ, які наступали на Ковель. Під час зустрічі, що відбулася в дружній атмосфері, Шатовський розповів радянському командирові про становище польської дивізії та висловив готовність співпрацювати в боях із німцями, що було радо сприйнято. Встановлення контактів із радянськими військами вплинуло на ставлення вояків дивізії до українського населення. Читаємо:

Після прибуття на Волинь регулярних совєтських військ практично припинилися будь-які реквізиції — «бамбьошкі» та акції помсти. Здавалося, що присутність совєтських військ вплинула на ці зміни. Мабуть, так само, як совєти, ми теж демонстрували, що українці є нашими повноправними громадянами. Ми не могли створювати прецедентів для втручання совєтів, які б мусили захищати наших громадян. Тепер знайшлися гроші, щоб купувати харчі для війська від українців, чи тих же совєтів[164].

20 березня в межах узгодженої з Червоною Армією операції підрозділи АК опанували Турійськ. Інформація про зайняття цього невеликого селища була переказана по радіо до Лондона і негайно з’явилася в офіційних повідомленнях союзників. Це викликало лють радянського керівництва. Відразу ж після появи цієї інформації Перший секретар ЦК Компартії України Микита Хрущов став наполягати офіційно її спростувати (що й було вчинено), доводячи, наче єдиними польськими військами, які воюють проти німців, є лише групи, цілковито підпорядковані радянським військам.

Не дивно, що за цих обставин наступна зустріч із радянським керівництвом 26 березня почалася з виразного конфлікту. Коли підполковник Ківерський «Олива», вітаючись із генералом Сергєєвим, згадав, що вони зустрічаються на польській землі, радянський командир негайно заявив: «Тут українська земля, а Польща починається допіру за Бугом»[165]. Під час зустрічі аківців переконували підпорядкувати дивізію структурам Війська Польського в СРСР, на що Ківерський відповів відмовою. Проте поляки в оперативному сенсі підпорядкувалися Червоній Армії та разом із нею взяли в найближчі дні участь у битві за Ковель.

Хоча місто було оточене, німці завдали низку ударів, покликаних його розблокувати. Частина атак припала на позиції 27-ї ВПД АК в мосурських лісах. Аківці через брак важкого озброєння ледве трималися, а тим часом німцям не тільки вдалося відновити зв’язок із ковельським гарнізоном, а й створити для польських підрозділів загрозу оточення. В ніч із 12 на 13 квітня підполковник Ківерський на зустрічі з генералом Громовим попросив дозволу відвести дивізію за лінію річки Турія, але отримав категоричну відмову. Громов доручив йому, незважаючи на втрати, боронити позиції в мосурських лісах. Слухняне виконання цього наказу означало би знищення всієї дивізії, і не виключено, що радянські спецслужби саме цього й прагли.

18 квітня німці замкнули кільце оточення, до того ж у бою загинув командир дивізії. За наказом майора Тадеуша Штумберк-Рихтера «Жеґоти», котрий заступив «Оливу», в ніч із 20 на 21 квітня аківці прорвалися на Полісся. Там, постійно ведучи бої з німцями, вони були повторно оточені в середині травня у шацьких лісах. У зв’язку з важким становищем дивізії «Жеґота» вирішив прориватися за радянську лінію фронту. Під час маршу на вихідні для атаки позиції був отриманий наказ Головного Командування АК про те, щоб прориватися на Люблінщину. Більшість підрозділів повернули на захід, проте група капітана Казімежа Жаняка «Ґарди» не отримала нового наказу, і його загін у складі шестисот вояків пробився за ріку Прип’ять, втративши під пекельним вогнем 120 осіб.

Решта дивізії, маневруючи між німецькими підрозділами, дісталася до Західного Бугу і 9 червня переправилася на Люблінщину. 20–21 липня 1944 року солдати дивізії знову взяли участь у операції «Буря», визволяючи Коцьк і Любартів. Незабаром після приходу радянських військ дивізія була роззброєна, а відтак перестала існувати.

Солдати 27 Волинської ПД АК безумовно хотіли включення Волині до складу післявоєнної Польщі. Однак, основна мета усієї операції «Буря» полягала в тому, щоб показати світові прагнення польського суспільства жити у вільній державі, незалежній і від Німеччини, і від СРСР. Отже, це була операція, у військовому сенсі скерована проти Німеччини, але в політичному сенсі — супроти СРСР. Таким чином, реалізуючи план «Бурі», чи то на Волині, чи у Варшаві, повстанці АК воювали передусім за вільну, незалежну Польщу, а в другу чергу — за таку, чи інакшу лінію кордону.

Капітан Міхал Фіялка «Сокіл», учасник польської кампанії 1939 і французької 1940 року, офіцер особливого диверсійно-десантного підрозділу АК, скинутий на парашуті 1 вересня 1942 року над Польщею, в 1944 році командував одним із батальйонів Волинської дивізії. Через багато років поспіль він писав:

Я бачив багато різних армій і націй, із якими воював пліч-о-пліч. Проте ніде й ніколи я не зустрічав таких хоробрих, жертовних і здатних усе віддати на службі Батьківщині солдатів, як вояки 27-ї Волинської піхотної дивізії[166].




«В Східній Малопольщі ми маємо війну»


Ще до початку антипольської чистки на Волині в цивільних структурах польського підпілля міркували, яку політику відроджена Польська Республіка має провадити стосовно української меншості. Серед конспіративних політичних угруповань щодо цього питання окреслилися три напрямки політичного мислення. Перший, репрезентований такими націоналістичними середовищами, як Національна партія та «Шанець», узагалі заперечував існування «українського питання», твердо наполягаючи на національній асиміляції. В цьому колі лунали ідеї про те, щоб після війни переселити частину українців углиб країни та розселити у значному розсіянні (по дві-три сім’ї в суто польських селах), завдяки чому вони легко би полонізувалися. «Непокірних» українців мали намір вигнати за Збруч — до СРСР. Автори внутрішнього звіту Бюро інформації та пропаганди АК оцінювали:

НП не лише повністю підтримує свою довоєнну вбивчу політику в цьому питанні, а й помітно її радикалізує. Адже НП домагається, щоб на терені південно-східних воєводств було застосовано практику масового переміщення населення з метою усунення з території даної держави чужих або ворожих їй елементів[167].

Слід відзначити, що НП опрацювала свою національну концепцію ще до початку антипольських етнічних чисток на Волині.

Інакше бачення майбутньої національної політики пропонували такі угруповання, як Народна партія, Трудова партія та Свобода — Рівність — Незалежність (себто Польська Соціалістична Партія) тощо. Прихильники цих угруповань підтримували надання українській меншості повних громадянських прав у відповідності з принципом «рівні обов’язки — рівні права» та заперечували проти планів масових депортацій. На думку соціалістів — як читаємо в тексті 1942 року — «переселення кількох мільйонів українців за Збруч, чи майже 2 млн. за Сян [...] було б [...] варварством, яке цілковито розсварило би поляків і українців»[168].

Врешті, третій керунок — «національної автономії», як його окреслили автори звіту — підтримували Демократична партія та Польські соціалісти. Ці угруповання виступали за надання українській меншині територіальної автономії, причому ДП представила докладний проект «утворення окремого польського та українського кантону»[169].

Розбіжності в середовищі польського підпілля стали особливо помітними після прийняття 31 березня 1943 року Урядом Республіки Польща в Лондоні тез у справі української політики. Уряд вирішив не лише гарантувати українському населенню «повну, юридичну та фактичну рівноправність», а й поширити на землі, населені українцями, «широко розбудоване місцеве самоврядуванням, включно з воєводським управлінням». У наступних пунктах українцям обіцяли, зокрема, створення національного університету у Львові (чого ті домагалися упродовж усього міжвоєнного двадцятиліття), гарантування усіх свобод Греко-католицькій і Православній Церквам, проведення справедливої земельної реформи, включення до Національної ради трьох представників українського населення та прийняття певної кількості українців на роботу в державний апарат. У відповідь від українців очікували зміни позиції у пресі на більш примирливу щодо Польщі, створення спільного фронту проти Німеччини та оприлюднення заяви, яка б відкидала радянські претензії.

Урядова ухвала була передана до Польщі по радіо і викликала палкі дискусії в середовищі польського підпілля, які навіть призвели до змін у командуванні Львівської АК. Вкрай критично до цього документа поставилися, що зовсім не дивує, прихильники ендеків, котрі відкидали будь-які поступки на користь українців. Урешті-решт, опонентам урядових тез вдалося заблокувати їх публікацію в країні, в чому важливу роль відіграв арешт прихильників відкритої національної політики: Командувача АК генерала Стефана Ровецького «Ґрота» 30 червня 1943 року і дещо раніше, 19 лютого 1943 року, Представника Уряду в Краї Яна Пекалкевича.

30 липня 1943 року Крайове Політичне Представництво (ця структура громадила представників основних політичних сил Підпільної Польщі), замість опублікувати позицію уряду, оприлюднило свою власну Відозву до Української Нації. Вона містила, зокрема, наступні твердження:

Польща [...] разом із Союзниками братиме участь у відбудові нового кращого світу. Українське суспільство [...] значною мірою пішло іншим шляхом, ніж поляки: шляхом співпраці з окупантом. [...] Акти подальшої співпраці з німцями, акти жорстокості й насильства, вчинені останнім часом українцями щодо польського населення на східних землях Республіки за намовою окупантів, а часто і з власної ініціативи, продовжують поглиблювати прірву між Польською та Українською Націями [...]. На дзиґарі історії наближається велика історична година — година остаточної перемоги справедливості. Хто не зможе її відчути, той сам собі винесе вирок. [...] Ми розуміємо та цінуємо прагнення Української Нації до створення Незалежної України. Проте заявляємо, що не відмовимося від східних земель Республіки, в південній частині яких упродовж століть поруч із українцями мешкають поляки, на яких Польська Нація протягом століть зробила величезний цивілізаційний і економічний внесок. [...] Отож ми гарантуємо на тих землях повний і вільний розвиток українського населення на засадах свободи та рівності прав і громадянських обов’язків[170].

12 вересня 1943 року плакати з відозвою КНР були розвішані у Львові. 1200 примірників відозви розіслали найважливішим представникам української інтелігенції.

Мабуть, найвлучніше оцінила цю відозву ДП у спеціальному виданні за 30 серпня. В короткому й лаконічному тексті були вказані всі її слабкості та слушно зауважено, що «відозва не гарантує українцям у кордонах Республіки жодних конкретних прав. Усе зводиться до загальних фраз, які в нинішній ситуації, безумовно, будуть розглядатися як порожні банальності, що тим більше розминатимуться з метою, оскільки деякі звороти [...] будуть оцінені як провокаційні супроти національної гідності українців»[171].

Публікація ухвали польського уряду не змінила би перебігу подій. Вона була запізнілою і не могла задовольнити українських середовищ. Проте це упущення слід визнати серйозною помилкою. Оприлюднення позиції польського керівництва мало би тоді важливе значення, адже продемонструвало би добру волю Польщі та готовність вирішити накопичені польсько-українські протиріччя демократичним шляхом. А тим часом уся ця справа стала радше виявом антиукраїнських упереджень і неприязні.

Не можна, однак, не відзначити, що на позицію польських політиків вплинули антиукраїнські настрої польського суспільства. В одному зі звітів польського підпілля вони охарактеризовані так: «Немає жодної дискусії на тему політичного лібералізму в ставленні до українців [...], Той, хто захоче зайняти іншу позицію, програє в тутешньому суспільстві, навіть якщо би був найпопулярнішою особою»[172].

Звістки про вбивства поляків на Волині спонукали командування АК в Східній Галичині до негайних дій. 17 травня 1943 року був виданий Наказ № 269, яким були визначені засади створення самооборони. Польське підпілля в Галичині було значно сильнішим, ніж на Волині, отож, вирішило продемонструвати українцям рішучу позицію. В радіограмі, відправленій до Лондона, пропонувалося:

Ми розуміємо той ваш примирливий тон щодо українців, а проте їм слід погрожувати. Існує побоювання, що вбивства перейдуть із Волині до Малопольщі. [...] Українське питання витісняє там на другий план німецьке. Ненависть до українців страшна[173].

Почалася також операція з ліквідації українців, звинувачених у сприянні націоналістам, — зокрема, у квітні в Старуні та Маняві у Станіславському воєводстві. За звітами Українського Центрального Комітету (далі — УЦК) до кінця 1943 року в результаті подібних заходів загинули 103 українці, а до середини 1944 року число убитих зросло до 521. Водночас тільки до середини листопада 1943 року були вбиті 300 поляків.

12 вересня 1943 року підрозділ АК, який прибув із Варшави, застрелив — либонь, помилково — українського професора Андрія Ластовецького. Його смерть викликала величезний резонанс у всьому місті. Незабаром ОУН помстилася, вбивши польського професора Болеслава Ялового. З’явилася реальна небезпека, що почнеться взаємна бійня. Це спонукало польське підпілля запропонувати ОУН-Б укласти неформальну угоду, щоб спіраль терору не зачіпала людей із львівського культурного та наукового середовища. Обидві сторони погодилися на це.

У той час тривали не лише ці польсько-українські переговори. Перші контакти між ОУН-Б і представниками польського підпілля відбулися вже в 1941–1942 роках. Проте вони закінчилися тим, що німці заарештували польських делегатів (можливо, внаслідок доносу конкуруючої з бандерівцями фракції ОУН-М). У 1943 році знову почалися переговори між представниками польського та українського підпілля. З польського боку їх вели представники II відділу Штабу Округи (розвідка) та Представництва Уряду, в тому числі Генрик Погоський «Валерій» та Збіґнєв Заленський «Ян Ґнатовський». З українського боку виступали представники реферату закордонних справ ЦП ОУН, означеного криптонімом «Р-33», у тому числі Михайло Степаняк і Євген Врецьона. Починаючи переговори, поляки усвідомлювали двозначність власної ситуації. Адже, з одного боку, вони мусили вести переговори тільки з українцями, лояльними до Польської держави, але з іншого — власне ОУН втішалася підтримкою значної частини українського суспільства.

Від самого початку обидві сторони зіткнулися з практично нерозв’язною проблемою кордонів. Польське підпілля наполягало на непорушності східних кордонів Польщі, натомість українське прагнуло незалежної України, до складу якої увійшли би Волинь і Східна Галичина. Обидві сторони запевняли одна одну, що в разі підтримки своїх претензій на спірні землі забезпечать цілковиту повагу до громадянських прав меншин, які там живуть. Поляки у представлених ними пропозиціях намагатися добитися оголошення публічної заяви про те, що українці, які мешкали в II Польській Республіці, хочуть залишитися польськими громадянами. Передбачалося, що українська сторона, якщо створення незалежної держави виявиться неможливим, оприлюднить таку відозву, побоюючись приєднання до СРСР. Згідно з планом-мінімум, поляки сподівалися на затримку вибуху «українського бунту» в Східній Галичині. Тому під час переговорів пропонувалося, що якби з’явилася можливість для створення української держави, кордони між нею та Польщею мирним шляхом узгодили би уряди обох майбутніх держав.

У свою чергу, українська делегація хотіла передусім увійти в контакт спершу з польським еміграційним урядом, а відтак, за його посередництвом, із західними союзниками. Пізніше на допиті в НКВС представник Центрального Проводу ОУН Олександр Луцький свідчив: «Це була головна мета переговорів з поляками, ретельно від них маскована»[174]. Крім того, члени ОУН хотіли добитися офіційної відмови польського уряду від спірних земель, визнання ОУН «єдиним законним представником на її [Самостійної України. — Ґ. М.] управління», а також початку широкомасштабної військової співпраці, скерованої проти радянських військ. Слід припускати, що реально досяжним вони вважали тільки налагодження контактів із союзниками.

Переговори (загалом відбулося кільканадцять зустрічей) між польським і українським підпіллям не дали — бо й не могли дати — жодних результатів. Як влучно зазначив Ришард Тожецький: «Сторони не могли запропонувати одна одній нічого, на що можна було би пристати, і що могло би істотно змінити тогочасну або майбутню ситуацію»[175]. Ані поляки, ані українці не були тоді готові до будь-яких територіальних поступок. Окрім того, не без підстав, адже вони підозрювали одні одних у подвійній грі. Мабуть, єдиним відчутним результатом цих контактів стало обмеження негативних наслідків убивства Кедивом (диверсійним підрозділом АК) у Львові професора Ластовецького.

Переговори жодним чином не вплинули на реалізацію бандерівських планів. Масова антипольська акція УПА у Східній Галичині почалася напровесні 1944 року, хутко охоплюючи всі повіти регіону. Командування АК інформувало, що внаслідок українських атак гине уся людність. Воно також без ілюзій оцінювало, що підрозділи УПА «прагнуть таким чином до винищення польського елементу з цих теренів»[176].

Як повідомляв командувач АК генерал Коморовський «Бір»:

Щоб протистояти нищівній українській акції, командування Округу наказало негайно створити на усьому терені самооборони та пацифікувати у відповідь. [...] Польську людність із невеликих населених пунктів слід згрупувати в більших скупченнях, які становитимуть бази оборони. У разі посилення убивств наказано вдатися до помсти в рамках акції пацифікації українських поселень[177].

Організовані акції помсти часто поціляли в людей, непричетних до нападів. Наприклад, 8 березня 1944 року після нападу на село Блищиводи були застрелені кільканадцять українців, які поверталися з базару в Жовкві. Того ж місяця вояки львівського Кедиву застрелили в Сороках поблизу Старого Села сімнадцять осіб і місцевого греко-католицького священика разом із його сім’єю, в розташованій неподалік лісничівці убили шість осіб, а в Гнилій — дев’ять. Згодом у Лопушній були замордовані сорок вісім українських фірманів із Поршної та Підтемного, котрі їхали за деревиною. Українцям неодноразово підкидали листівки з вимогою виїзду, зразком для яких служили поширювані відозви УПА. В одній з польських листівок читаємо:

Українці! Вбивства і напади Ваших банд [...] чинять неможливим наше співжиття [...]. Наказую, отож, українському населенню упродовж 48 годин покинути поселення, де мешкають поляки. Недотримання наказу каратиметься смертю[178].

І ще одна цитата, яка добре, гадаю, показує тогочасну трагічну дійсність: «13.VI в Антонівці був застрелений поляк. Полякам вдалося спіймати одного українця, котрого зарубали»[179].

В самому Львові у відповідь на вбивства молодих поляків, які чинила українська поліція, була розпочата операція «Вечірня» («Nieszpory»). 9 та 12 березня 1944 року патрулі АК вийшли на вулиці міста, маючи завдання убити кожного зустрічного поліцейського. В результаті вдалої операції були застрелені одинадцять поліцаїв, ще двоє були поранені. Поляки втратили двох чоловік, але досягли мети — вбивства у Львові припинилися.

Проте дії польського підпілля були нездатні забезпечити безпеку польського населення. Українські акції так само, як на Волині, призвели до хвилі втеч у міста, й далі, на Захід. Евакуацію організували німці за підтримки Головної Опікунської Ради, яка надавала допомогу біженцям. Польське підпілля з неабияким занепокоєнням спостерігало за втечею земляків, вбачаючи в ній передусім загрозу для утримання цих територій у складі Польщі. «Повіти, — читаємо в Звіті зі східних земель, — які найбільше постраждали від української різанини, вже або остаточно спорожніли від польського населення, або рештки тих, хто залишилися, думають про якнайшвидший від’їзд»[180]. Креси тоді покинули, мабуть, близько трьохсот тисяч осіб.

Перед польським підпіллям у Галичині постала величезна дилема: з ким боротися — з німцями, чи з українцями? Готуватися до збройного повстання, чи організовувати самооборону? Командування АК було сповнене рішучості здійснити операцію «Буря», навіть якщо це фактично послабить можливості самооборони польських сіл перед УПА. Панувала певність, що згода на ведення необмеженої війни проти українців послабить польські шанси залишити Креси у складі Польщі. Істотні аргументи на користь такого рішення представив полковник Ян Жепецький. Під час однієї з дискусій він заявив, що «надання потрібної Кресам зброї, якої бракує навіть у центрі, розбурхало би вогонь боротьби до неймовірних розмірів, а світова громадська думка отримали би аргумент, що боротьба за кордони вересня 1939 року була політичною помилкою»[181]. З цієї причини було вирішено, що окрім обмежених операцій самооборони, не слід вести занадто інтенсивних дій проти УПА, позаяк СРСР може скористатися цим із політичною метою, звинувачуючи поляків, що ті уникали боротьби проти німців.

Тому більшість сил Львівської АК поляки намагалися зберегти для боротьби проти Гітлера, що мала розпочатися в момент наближення Червоної Армії. Для підтримки баз самооборони, наприклад, у Ганачеві, в терен посилали тільки окремі оперативні групи. Керівництво ризикувало життям поляків, вважаючи, що з точки зору інтересів Польської держави це може бути корисним. При цьому, воно усвідомлювало, що втілення операції «Буря» посилить німецькі репресії. Адже німці одразу після створення 27 Волинської дивізії АК взялися за роззброєння польських баз самооборони в Галичині, вбачаючи в них потенційну загрозу. Ймовірно, саме цим можна пояснити пацифікацію згаданого Ганачева або «полишення» УПА поляків, які сховалися в монастирі в Підкамені. Певною втіхою для польського командування в цій ситуації могло стати хіба усвідомлення того, що відправка в терен львівських підрозділів АК поставила би під загрозу життя самих львів’ян. Однак, не можна було виключати спроб захоплення міста українцями, особливо, якби УПА здобула підтримку дивізії СС «Галичина».

Дії АК дуже критично оцінювали польські націоналісти. В одному з їхніх документів читаємо:

АК не виконала покладених на неї сподівань. Вона не охопила польську людність рамками більш ефективної самооборони. Не дозволяла в початковій фазі вдаватися до помсти [...], не чинила істотного доозброєння польського населення, внаслідок чого в багатьох випадках банди УПА [...] не зустріли жодного опору з боку атакованих поляків. [...] Військова непідготовленість терену призвела до того, що накази залишатися на місці стали нереальними[182].

Натомість у іншому документі написано:

В Східній Малопольщі ми маємо війну. Війну безжалісну, жорстоку та неминучу для нас. Ми маємо її незалежно від того, чи хоче її політична Варшава, яка плекала українську ідеологію Волині [...]. Сьогодні нещодавні її улюбленці йдуть на нас із ножами в зубах, і кинуться, не церемонячись, на своїх покровителів і захисників [...]. Бо війну цю ми маємо незалежно від того, чи ми взагалі хочемо битися, чи до цієї війни готові, незалежно від того, чи ми взагалі здатні боронитися, а чи на нас чекають якісь нові Жовті Води. [...] Саме час твердо назавше затямити, що [...] НІЧОГО не вплине вже на зміну настроїв у українському суспільстві стосовно нас і Польщі. Вони хочуть нас холоднокровно вирізати! Це мусить стати наріжним каменем нашого погляду на дійсність і підставою кожної нашої дії, як політичної, так і військової, в майбутньому[183].

Ендеки були переконані, що належить зосередитися на боротьбі з українцями тут і тепер. На їхню думку, слід було відмовитися від операції «Буря» та кинути всі можливі сили на захист поляків, не відмовляючись також і від допомоги німців. В умовах страхітливих злочинів, чинених українськими націоналістами, в польському суспільстві дедалі меншала підтримка концепцій, які намагалися випрацювати бодай якусь модель співіснування з українцями в майбутній державі. У статті Волинь нас об’єднала, опублікованій наприкінці 1943 року, читаємо:

Волинь зробила більше, ніж ціла бібліотека праць на польсько-українську тематику [...]. Українці не можуть мати в Польщі жодних політичних прав. Належні умови для економічного та культурного розвитку, але жодної участі в управлінні державою. [...] Навіть українська інтелігенція та священики не мають нічого спільного з цивілізованістю, а загал опанований найбільш неконтрольованими та дикими інстинктами, які пом’якшають хіба допіру після багатьох століть виховання у відповідній культурній атмосфері[184].

Висловлюючись за помсту українській спільноті, її обґрунтовували просто: «Бо психіка укр[аїнців] є психікою людей мерзенних, підступних і боягузливих. Цим пояснюються їхні вичини проти беззахисних і слабших людей»[185]. В іншому дослідженні невідомий автор після опису різних злочинів українських націоналістів закінчив свій текст висновком: «“Поштивий народець руський” гідний, щоб поставитися до нього так, як англійці поставилися в себе до... вовків»[186].

Тим часом Львівське Представництво Уряду оцінювало:

Наша східна політика має вибір: або відмовитися від земель східного прикордоння [...], або визнати їх [...] невід’ємною частиною Польської держави. Про перший варіант взагалі не може бути й мови, а декого з його прихильників вважають особами несповна розуму або зрадниками. Другий варіант є символом віри загалу польського суспільства та Уряду, який його представляє. Існує певна невизначеність у питанні, що в такому разі зробити з укр[аїнським] елементом, існування якого є фактом. Тут[ешнє] суспільство сповідує нещадно й одностайно простий принцип: усунути укр[аїнську] проблему таким чином, як українці хочуть на свою користь усунути польську проблему, але без уживання укр[аїнських] методів. Є, однак, певна частина польського суспільства, яка сповідує принцип співіснування з українцями та визнання їх співгосподарями цих земель. То всі ті, хто з укр[аїнською] проблемою взагалі не мали справи [...]. Найкращим [...] курортом для них було би приїхати сюди, тут тривати й терпіти[187].

Винятково радикальний характер мали Програмні тези в русько-українській справі, підготовані Юзефом Зелінським або Станіславом Новотинським. У них констатовано, що після війни слід прагнути до «виселення [...] тих усіх українців, які прямо або опосередковано скоїли злочин державної зради під час нинішньої війни. При цьому неминуче доведеться ужити принципу колективної відповідальності рівно ж і щодо тих частин українського суспільства, особливо активно ангажованих у антипольську акцію (наприклад, духовенства), молоді та цілих одиниць (сіл), які брали чинну участь в різанині польського населення. В рамках цієї акції слід було б передбачити цілковите виселення українського населення зі Львова та навколишньої території в радіусі не менше 30 км від міста»[188]. Також постулювалася примусова депортація частини українців до СРСР, а решти — до Центральної Польщі, де їх намірялися розселити в розсіянні. Крім того, пропонувалася поглиблена реформа уніатської Церкви таким чином, щоб вона втратила український характер (для цього, зокрема, слід було повторно укласти конкордат із Ватиканом, провести латинізацію ритуалів, запровадити целібат для греко-католицьких священиків).

Інша ідея полягала в законодавчій забороні державного субсидування будь-якої української діяльності.

Всі ці плани репресивної політики (або, радше, мрія про помсту) не могли приховати дедалі зростаючого занепокоєння з приводу найближчого майбутнього. Поляки усе краще усвідомлювали той факт, що радикальні гасла ОУН-Б мають достоту фанатичну підтримку західноукраїнської молоді, яка в ім’я боротьби за незалежність часто була готова не тільки на найбільшу самопосвяту, а й на скоєння злочинів.

Хоча повна відповідальність за різанину поляків спочиває на бандерівському керівництві, варто також пам’ятати, що неприхильне ставлення польських націоналістичних середовищ до українців і України полегшило ОУН-Б — принаймні в Східній Галичині — завдання здобути підтримку власного суспільства для радикальних антипольських діянь. Важко не визнати слушності автора, котрий у травні 1944 року в часописі ДП «Nowe Drogi» написав: «Ми не стверджуємо, що автономія запобігла би різанині, але стверджуємо, що в політичній сфері нічого не було зроблено, щоб запобігти або зменшити її»[189]. Так само слушною видається така думка, висловлена в 1942 році, запозичена з того ж видання: «Червенську Землю [тобто, Східну Галичину — Ґ. М.] можна врятувати тільки мирним шляхом в умовах цілковитої щирої співпраці [...], а якби дійшло до розлучення двох націй, то нехай це буде розлучення Норвегії зі Швецією»[190].




«Польські» накази ОУН-Б і УПА в Східній Галичині


Заклопотані суперечками про владу, чільні діячі ОУН-Б в Галичині з певним подивом поставилися до інформації, яка надходила з Волині. Допіру поява в їхньому регіоні з’єднань радянських партизанів під командуванням Сидора Ковпака змусила Романа Шухевича прийняти рішення про формування власних партизанських загонів. Проте вони називалися не УПА, а Українська Національна Самооборона (далі — УНС). Йшлося, зокрема, про те, щоб обдурити німців і принаймні затримати їхні можливі репресії. Командувачем УНС став Олександр Луцький «Андрієнко». Перш ніж створювані підрозділи встигли зміцніти, німці розбили партизанів Ковпака в Карпатах і змусили їх повернувся на Волинь, отож між українськими та радянськими партизанами сталися тільки кілька незначних сутичок.

21–25 серпня 1943 року в селі Золота Слобода на Тернопільщині з ініціативи Шухевича відбувся III Великий Збір ОУН. «Волинська» група прибула на нього з вірою в те, що обраний нею шлях (себто початок великої партизанської операції проти всіх гамузом) є слушним. Вважалося, що радянська армія вступить на західноукраїнські землі ослабленою та знекровленою, а її успіхи — це свідчення не могутності СРСР, а слабкості Вермахту. Що вдасться піднести повстання, яке завдяки рейдам партизанських підрозділів охопить також інші нації СРСР та призведе до знищення цієї країни. Проте серед делегатів з’явилися й речники з протилежною позицією: вони вважали СРСР могутньою державою і не бачили шансів на перемогу в поєдинку з ним наодинці. Вони пропонували, що в момент захоплення Західної України Червоною Армією слід заявити світові про волю українців до власної держави, піднявши коротке, кількаденне збройне повстання проти німців, а потім... емігрувати з країни.

Урешті-решт перемогла концепція, яка передбачала ведення партизанської війни після приходу радянського війська. Було вирішено розбудувати лісові загони та створити підземні сховища (схрони) продуктів харчування, одягу та зброї. Під час переходу фронту підрозділи УПА мали перечекати, згруповані далеко від бойових дій, поки фронт не зміститься на захід, а відтак почати рейди «на схід України і навіть за її межі, на Кавказ, а також до Білорусії»[191]. В матеріалах Збору також міститься твердження, що українці не дозволять винищити себе, як євреї. То був вираз віри у неминуче знищення української нації, якщо вона й далі буде позбавлена власної держави.

Під час нарад було вирішено остаточно відмовитися від програми інтегрального націоналізму. Вплив на таку постановку питання, з одного боку, справила неприязнь мешканців Східної України до націоналістичної ідеї, а з іншого — міжнародна ситуація. Доволі поширеним було тоді очікування висадки союзників на Балканах. Було відомо, що прихильність західних союзників зможуть здобути лише ті середовища, які визнають засади демократії. В переглянутій програмі ОУН, отож, з’явилися запевнення, що в майбутній українській державі поважатимуть свободу слова, сумління та преси. Але то був тільки початок демократизації ОУН.

III Збір зміцнив владу Шухевича, затвердивши зміни, які відбулися у структурі організації. Це означало також остаточну відмову від задуму підняти повстання проти німців. Адже Роман Шухевич головного ворога вбачав у СРСР і прагнув обмежити антинімецькі виступи українських партизанів. Усунутий з посади Лєбєдь очолив реферат ОУН-Б, відповідальний за зовнішню політику організації. В його компетенції опинилися переговори, які ОУН-Б незабаром розпочне з угорцями, німцями та поляками. Найделікатнішими були переговори з німцями, адже їх розкриття могло призвести до пропагандистської катастрофи. Тоді б завалився ретельно культивований образ УПА — формування, що воює з усіма окупантами. Тож їх вели в таємниці і нещадно придушували всі спроби місцевих угод, які намагалися укладати низові структури організації. Врешті, улітку 1944 року було досягнуто порозуміння з німцями, на підставі якого, в обмін за розвіддані про радянські війська, українцям передавали зброю та боєприпаси. Відтак восени німці звільнили ув’язнених бандерівців, у тому числі самого Степана Бандеру.

На Зборі трапився конфлікт між прихильниками «Клима Савура» та Миколи Лебедя. Під час дискусії про УПА Лєбєдь і Степаняк заявили, «що УПА скомпрометувала себе своїми бандитськими діями проти польського населення, як і ОУН скомпрометувала себе зв’язками з німцями»[192]. Звинувачення Лебедя і Степаняка волинська делегація сприйняла, мабуть, із обуренням і запропонувала перенести волинський досвід у Галичину. Більшість делегатів стали на бік Клячківського. Михайло Степаняк пізніше говорив на допиті: «На захист діяльності «Клима Савура» стосовно поляків виступали особливо різко «Горбенко», «Галина», «Іванів» і Шухевич. [...] Позаяк на захист «Клима Савура» виступило все бюро «Проводу», «Великий збір» виправдав дії «Клима Савура», хоча в офіційних рішеннях конгресу це не було відображено»[193].

Документи III Збору ОУН містять жаскі слова: «Польська імперіялістична верхівка є вислужником чужих імперіялізмів та ворогом свободи народів. Вона намагається запрягти польські меншини на українських землях і польські народні маси [в центральній Польщі — Ґ. М.] до боротьби з українським народом та помагає німецькому й московському імперіялізмам винищувати український народ»[194]. Їх небезпечна схожість із аргументацією, уживаною для обґрунтування акції на Волині, не дозволяє вважати це випадковістю. Збір або прийняв рішення щодо проведення антипольської акції в Галичині, або, що більш імовірно, дав Шухевичу в цьому питанні свободу дій.

Хоча ОУН-Б головним ворогом вважала СРСР, а отже, визнала найважливішою підготовку до діяльності в умовах радянської окупації, проте ворога номер два вбачала у поляках. Офіційна пропаганда ОУН-Б, щоправда, переконувала, наче українські партизани провадять так звану боротьбу на два фронти проти німців і комуністів, але українці розуміли, що дні німецької окупації полічені, і їх набагато більше турбувала перспектива відновлення в Східній Галичині ситуації перед 1 вересня 1939 року. Варіанту, що повториться 1918 рік, і їм доведеться помірятися силами з поляками, бандерівці аж ніяк не могли виключати. Навіть якщо вони припускали, що знову приєднають Волинь і Східну Галичину до СРСР, то не могли мати щодо цього певності. Вони знали не тільки про офіційні відозви польського підпілля, які підкреслювали приналежність Кресів до Польщі, а й, либонь, про таємні плани загального повстання (влітку 1943 року після провалу в АК вони потрапили до рук німців і найпевніше стали пізніше відомі й українцям). Бандерівці чудово знали, що поляки готуються до виступу в момент переміщення фронту. Тому вони вирішили нещадно вдарити завчасу в найслабше у поляків місце — цивільне населення.

У жовтні 1943 року Провід ОУН-Б видав з приводу польсько-української ситуації суперечливе повідомлення (комунікат). З одного боку, напади на польське населення в ньому виправдовувалися допомогою, яку воно начебто надавало німцям і радянський партизанам «в нищенні українців» (а отже, між рядків визнавалося, що антипольські акції тривають), а з іншого — категорично заявлено: «Ні український нарід, ні Організація нічого спільного з тими масовими убивствами не мають»[195]. Водночас засуджено всі випадки масових убивств, «звідки вони не походили б»[196]. Цікаво, що оприлюднення цього комунікату розгнівало Романа Шухевича. В зізнаннях Степаняка читаємо: «Шухевич — «Тур» дуже різко засудив результати моєї роботи [...] Він висловився про те, що згода ОУН зробити заяву про осуд терористичних актів проти поляків і про припинення такої діяльності, є шкідництвом супроти “українських національних інтересів”»[197].

Натомість Олександр Луцький після арешту його радянською владою розповів на допиті про накази ОУН, які стосувалися поляків і були віддані на межі 1943–1944 років, таке: «Щодо поляків була пряма вказівка про фізичне знищення всіх учасників «армії крайової». Ми довідалися, що поляки в Карпатських горах почали створювати бази для діяльності «армії крайової» на території Західної України, задля цього з Варшави туди перекинули низку військових фахівців. Загони УНС, виявивши місця концентрації баз «армії крайової», ліквідували їх, захопивши при цьому все листування, списки учасників «армії крайової» та її прихильників. Пізніше всі вони були знищені УНС»[198]. Ці слова слід розглядати щонайбільше як дуже загальний опис образу тогочасної ситуації. Луцький, даючи свідчення на допиті, з очевидних причин не був зацікавлений у повідомленні деталей. Тож він не згадав, що було прийнято рішення просто фізично ліквідувати всіх поляків, запідозрених у зв’язках із підпіллям, і в першу чергу окремих представників місцевої інтелігенції, в тому числі римо-католицьких священиків, а базами АК, які належало дощенту знищити, було визнано суто польські села, в яких, звісно ж, діяли конспіратори.

В жовтні 1943 року Роман Шухевич вирушив на Волинь із інспекцією. Побачені ним повстанські республіки, в яких діяли цивільні адміністрації та школи, а навіть виготовляли сірники з українськими етикетками, розвіяли останні сумніви командувача щодо слушності ініціатив «Клима Савура». Відтоді він став, за словами Мирослава Прокопа, «оборонцем волинської тактики»[199]. На зустрічі керівництва ОУН-Б у грудні 1943 року Шухевич «висловив позитивну оцінку діяльності ОУН-УПА на Волині й визнав, що робота на Волині організована та ведеться набагато краще, ніж у Галичині. Шухевич заявив, що створена Волинським Крайовим «Проводом» УПА цілком виправдала себе і її діяльність стала відома не лише на Волині, а й на східних землях України, тому запропонував, на базі УНС, створити УПА на території Галичини. Шухевич також висловив позитивну оцінку «Климові Савуру», заявивши, що той серед учасників УПА втішається значним авторитетом»[200].

У результаті було прийняте рішення про перетворення галицької УНС на УПА. Загал партизанських сил було підпорядковано єдиній структурі командування. Шухевич мабуть уже під час інспекції перебрав повний контроль над партизанськими загонами, ставши головнокомандувачем УПА. «Климові Савуру» доручили й далі командувати УПА на Волині (що формально було зниженням його статусу, позаяк досі він теоретично керував усіма підрозділами цього формування), натомість партизанський рух у Східній Галичині очолив Василь Сидор «Шелест», який змінив на цій посаді Луцького. Переймаючи командування УПА, Шухевич узяв собі псевдонім «Тарас Чупринка», на згадку про українського поета Григорія Чупринку, котрий загинув під час партизанської війни з більшовиками в двадцятих роках.

У грудні 1943 року ОУН-Б в черговій відозві висловила своє ставлення до польської декларації від 30 липня. Бандерівці, як неважко здогадатися, гостро її розкритикували, вважаючи за можливе для українців погодитися лише з однією фразою з тексту: «Ми розуміємо та цінуємо прагнення Української Нації до створення Незалежної України».

Можливо, саме тоді, в грудні 1943 року, було прийняте рішення про початок антипольської акції в Східній Галичині. Цікаво, що восени того року можна зауважити тиск знизу стосовно її проведення. У той час там траплялися переважно окремі ліквідації. Схоже, що це викликало невдоволення в підлеглих, яким кортіло розпочати широкомасштабну операцію, до чого їх також спонукала діяльність польського підпілля. В одному зі звітів читаємо: «Антипольську акцію було б доцільно загострити. Впродовж останніх двох тижнів є все більше жертв польських денунціацій, в т.ч. зазнав провалу окружний референт СБ в Станіславському «Гармаш»»[201].

Складається враження, що метою принаймні деяких із перших масових убивств було вивчення, як на антипольські акції зреагує український простолюд. Після вкрай жорстокого вбивства 10 листопада 1943 року чотирнадцяти поляків у Горішньому Болозові (Добромильський повіт) бандерівці уважно спостерігали, як місцеві українці коментуватимуть цей випадок. Було зауважено, що багато людей критично поставилися до того, як загинули поляки, а ще спершу дехто не вірив, що вчинений у подібний спосіб напад могли влаштувати українці. Як ми побачимо пізніше, діяння бандерівців аж ніяк не спіткали цілковитої підтримки греко-католицької громадськості. Можливо, що власне під впливом громадської думки під час антипольської акції в Східній Галичині було вирішено вбивати тільки чоловіків, та й то після попередження листівками із закликом покинути Східну Галичину.

В січні 1944 року підрозділи УНС в Східній Галичині почали переформовуватися в УПА. До лісу пішли значні групи молоді. В лютому на передпіллі Східної Галичини з’явилися наступаючі підрозділи Червоної Армії. Майже водночас із польськими підрозділами, які узялися до втілення операції «Буря», українські партизани розпочали в Східній Галичині масову антипольську акцію. Від тієї миті виразно зросла кількість нападів на польські села, але то була лише прелюдія до генеральної операції деполонізації. На межі лютого й березня УПА атакувала тільки окремі села, скажімо ті, де були самооборони, а отже тому вони могли становити загрозу для українських партизанів. Можливо, таким чином вони хотіли уникнути волинського сценарію, — там у низці населених пунктів після початку різанини постали бази самооборони. Тому було вирішено в першу чергу атакувати ті польські поселення, які б могли зіграти роль галицького Пребражого.

Не пізніше, як у березні, Головне командування УПА віддало наказ, щоб на початку квітня розпочати в усій Східній Галичині масові операції вигнання поляків. Члени ОУН-Б, котрі служили в українській поліції, мали спровокувати якомога масовіше дезертирство її службовців до загонів українських партизанів, а з поліцаїв планувалося утворювати нові підрозділи УПА. В травні 1944 року наказ із інструкцією-описом вигнання повторно розіслали командирам УПА. Цей документ зберігся в одному з київських архівів. У ньому читаємо:

З огляду на офіційне становище польського уряду у справі співробітництва із совєтами, з наших земель поляків слід усувати. Прошу це розуміти так: наказати польському населенню переселитися на чисто польські землі. Якщо воно цього не зробить, тоді вислати боївки, які будуть ліквідувати мужчин, а хати і майно палити (розбирати). При цьому ще раз звертаю увагу на те, щоб поляків закликати залишити землю і щойно опісля ліквідувати їх, а не навпаки (прошу на це звернути особливу увагу)[202].

Навіть із тексту наказу видно, що низові структури організації часто його не дотримувалися, вбиваючи всіх зустрічних поляків. Грецько-католицький священик отець Павло Олійник висловив це так: «військовим відділам партизан було приказано залякуванням гнати з українських земель ляхів. А якщо партизанські погрози не мали впливу на польське сільське населення, тоді партизани вночі, або вдень наскакували, на польські хати в селах і вбивали від найменшого до найбільшого»[203].

Масованого українського удару було завдано в перші дні квітня 1944 року, а особливої інтенсивності атаки набули у Страсний тиждень. Так само, як на Волині, Великдень 1943 року можна вважати початком масової антипольської акції, так і в Галичині — вона розпочалася на Великдень 1944 року. Подібно, як і на Волині, акції передувало дезертирство поліції, зокрема, в Яворівському повіті. В подальші місяці напади на польські села не припинилися. Під час тих нападів часто вбивали всіх мешканців поселення, незважаючи на вік і стать. Це діялося всупереч черговим наказам командування УПА, яке розпоряджалося уникати вбивства жінок і дітей. Інша річ, що ми не знаємо випадку бодай догани з цього приводу, винесеної комусь із партизанів УПА.

10 липня 1944 року командувач УПА в Східній Галичині Василь Сидор «Шелест» віддав наказ:

Наказую постійно по поляках вдаряти до остаточного винищення з цих земель. Черговість протипольських акцій: а) нищення бойової сили ворога, б) активісти і сексоти, в) відплатні акції. Форми: а) з’єднана акція відділів на польські скупища, б) непокоюча акція підвідділів, стеж і т.д. Як і передше не вільно ліквідувати жінок і дітей. В деяких випадках визвати поляків терміново покинути українські землі[204].

Термін «відплатні акції» означав напади на замешкані поляками поселення. Варто відзначити, що «Шелест» у своєму наказі розпорядився попереджувати атаки листівками тільки в деяких випадках.

Територія операцій УПА поволі пересувалася із заходу на схід. До кінця червня 1944 року вони охопили всі повіти Східної Галичини. Українські ініціативи не були хаотичними: партизани прагнули зайняти найкращі стартові позиції на випадок можливої війни з поляками. УПА прагнула створити міцні бази в Карпатах і на Тернопільщині, оточити Львів із навколишніми селами та перерізати коридори між Львовом і Любліном.

Польське питання стало предметом дискусії під час Великого Збору Української Головної Визвольної Ради, який відбувся в липні 1944 року. Цей орган був задуманий як надпартійна політична платформа для УПА. Хоча в дискусії лунали голоси (наприклад, Зенона Пеленського), що «як політичний елемент — поляки не є загрозою», втім переважала думка, яку Лев Шанковський жорстко висловив так: «Єдина розмова з ними — це розмова гвинтівками й гарматами».

Підводячи підсумки обговорення, Шухевич ствердив:

Ми з поляками провадимо війну на північно-західних українських землях. Коли українська поліція на початку 1943 року пішла в підпілля, німці спрямували [туди] польську поліцію з СС. Польська поліція (Шупо) з СС проводила операцію, застосовувала жорсткі та нелюдські методи. Польський елемент, розпорошений на Волині, цілковито паралізував пересування УПА. Відповідь на це дали самі мешканці Волині — провели заходи по мешканцях. Поляки почали чинити опір. Тоді почалася ліквідація польського населення на Волині [виділення моє — Ґ. М.], яка закінчилася влітку 1943 року. Залишилися тільки острови під німецькою охороною, а потім розгорнулася УПА. [...] З квітня 1944 року [...] командування УПА віддало наказ виселити поляків, якщо самі не переселяться. Удари тривають. [...] Жінки потрапляли тільки випадково [...]. На Холмщині в березні та квітні цього року поляками були вбиті близько 2000 українців, жінок і дітей [...]. Там наші загони тепер охороняють життя українців і українську територію. [...] Ми створюємо для себе зручні позиції, яких неможливо добитися за зеленими столами [переговорів — Ґ. М.]. Обдурити себе не дамо. Українські маси в наших руках[205].

Хоча не відомо, чи Шухевич відповідав за вбивства на Волині, проте, легко зауважити, що пізніше він акцептував антипольську акцію в тому регіоні. Натомість у випадку Східної Галичини він брав активну участь у процесі прийняття рішень про деполонізацію, висловлюючись за її проведення. З певністю він також наглядав за антипольськими чистками в Галичині, якими безпосередньо керував Василь Сидор «Шелест», його довірена особа та підлеглий ще з батальйону «Нахтіґаль».

Українські діячі велике значення надавали пропаганді. Вони чудово усвідомлювали, яким важливим є сприйняття подій міжнародною громадськістю. Тут варто процитувати висловлювання «старшого за віком члена ОУН», яке, мабуть, віддзеркалює погляди частини бандерівських діячів:

Вигнати на захід мазурів, кольоністів, яких на наші землі спровадив польський уряд, випечи огнем і залізом, якщо не хочуть піти добровільно — це добре. Знищити провідників [...] по містах чи чисто польських селах; за напади на наших людей, яких вони допускаються, назначити як відплату кілька чи кільканадцять польських голов і виконання точно придержуватися — це слушне. За нищення наших людей на Холмщині вислати там туди сильну боївку — хай б’ється з польською боївкою. Уряджувати тут відповідні акції на поляків і то не рівні — бо вони вбивають наших священиків, учителів, адвокатів, війтів, мужів довір’я і т.п. А тут вбивають бідноту, яка в політичному житті ніколи участи не брала — це забава в «цю-цю-бабку». Убивати людей тільки тому, що вони є римокатоликами і то без огляду чи то вони жінки, чи діти, чи старці, а позваляти, щоб боєздатний польський елемент [...] громадився по містах — це безглуздя. [...] Завернути з дороги ще час. Що до цього часу діялося, звалити на рахунок німців, більшовицької партизанки, війни і т.п.[206]

Однак керівництво ОУН-Б вважало, що можна водночас провести чистку і виграти всю справу в пропагандистському сенсі. З одного боку, антипольські акції виправдовували заувагами: «Наш народ робить те, що роблять великі держави». З іншого ж боку, розуміючи суперечливий характер чиненого, закликали діяти, «приховуючи те, що зроблено»[207]. Тому й далі нещадно втілювалася політика доконаних фактів, а водночас від самого початку бійні готувалися пропагандистські стратегії, покликані не тільки виправдати українські починання, а й відповідальність за них перекласти на польську сторону.

Таким чином, антипольські акції завжди виправдовували, в тому числі й у офіційних наказах вищого керівництва ОУН і УПА, дійсною та гаданою співпрацею між поляками та німцями й радянською владою. Пізніше почали також покликатися на вбивства українців на Холмщині, які нібито вже від 1941 року набули масового характеру. Окремі напади охоче обґрунтовували необхідністю помсти за акти польської відплати, витворюючи таку хронологічну послідовність подій, у якій поляки неодмінно першими вдавалися до неприхованого насильства. Хорошим прикладом цього може послужити тут пропагандистська брошура діяча ОУН Мирослава Прокопа Куди прямують поляки? Дії УПА представлені в ній, як захисна реакція на «польський терор» і спробу загарбати українські землі. Згідно з цією версією, саме польське підпілля першим заходилося мордувати цивільних українців, що зумовило спонтанний бунт української людності, яка виступила проти гнобителів. Допіру пізніше до акції приєдналися загони УПА. Заперечуючи можливість вчинення українцями військових злочинів, водночас ретельно фіксувалися всі польські злочини з наміром використати їх у пропаганді. Бандерівці міркували, зокрема, про публікацію спеціальної Білої книги з описами лихих вчинків польського підпілля супроти українців. Її планували опублікувати одночасно українською, польською та французькою мовами.

У цьому контексті варто нагадати про певну подію. Одна зі зв’язкових Шухевича Катерина Міхалкевич на допиті в НКВС розповіла про спеціальне завдання, яке отримала від командувача УПА на початку 1944 року. Вона мала відвідати на Волині ті місця, де «німецькі есесівці» убили значну кількість польського та українського населення, щоб «розшукати» свідків, які б підтвердили, що винуватцями цих злочинів були комуністичні партизани — росіяни. Ось що вона сказала на допиті: «Розпорядження Шухевича я виконала, я знайшла фіктивних свідків і записала відповідні акти»[208]. Здається малоймовірним, що ОУН-Б препарувала матеріали, покликані відбілити німецькі злочини. Значно ближчим до істини виглядає припущення, що справа стосувалася польських сіл, вимордуваних УПА.

Всі інструкції стосовно антипольських акцій вважалися суворо таємними, також у офіційних заявах ніколи не згадували про існування наказів згори, які вимагали «усунення» поляків. Ця завіса таємниці була такою щільною, що навіть після падіння комунізму в дев’яностих роках XX століття живі ще тоді бандерівські діячі категорично заперечували існування подібних наказів, стверджуючи, що то вигадки людей, вороже налаштованих до незалежної України.




Галицька різанина

Антипольська акція в Східній Галичині

Перші напади


Улітку 1943 року римо-католицький священик Юзеф Анчарський, перебуваючи у Скалаті, занотував:

Тінь Волині впала на наші терени. Що буде, коли і в нас виникнуть банди й почнуть нас мордувати? Ось питання, до якого безугавно повертається раз у раз кожен поляк. Що буде завтра, післязавтра, а може, наступної ночі? Людські серця огортає моторошний страх перед найближчим майбутнім [...]. А українці глузують собі з поляків і поширюють чутки, які збільшують перестрах[209].

Цим побоюванням уже незабаром судилося матеріалізуватися. Масову антипольську акцію попередила хвиля окремих убивств, які перекотилися Східною Галичиною, починаючи з середини 1943 року. Вибір жертви спершу визначав її статус у польській громаді. Цілком можливо, що принагідно залагоджувалися різні особисті порахунки. Владислав Ціхоцький, пов’язаний із Польським Опікунським Комітетом у Чорткові, 22 листопада 1943 року занотував:

Українці, зухвалі від цілковитої безкарності, послідовно займаються знищенням польського населення, мордуючи вже серед білого дня на вулицях священиків, лікарів, лісників, поштарів, службовців, управителів фільварків, рільників, узагалі поляків[210].

Наприклад, 17 липня 1943 року боївка ОУН замордувала начальника пошти в Торському Юліана Бураковського. У ніч із 3 на 4 серпня був убитий під час службової поїздки до Чернелиці інструктор тютюнової фабрики в Ягольниці на прізвище Костецький. У ніч із 15 на 16 вересня в Лімній (Турківський повіт) вчинено напад на пошту та дитячий будинок, загинули три особи, в тому числі листоноша. В середині жовтня в Ганачеві був убитий колишній учитель Станіслав Вайс, котрий працював сортувальником у лісі. Під час видачі деревини до нього підійшли кілька українців і, прочитавши вирок, застрелили його з пістолета. 25 жовтня під час поїздки із Заліщиків до Тлустого загинув збирач податків Станіслав Зелінський.

Чимало ліквідаційних акцій були спрямовані проти римо-католицьких священиків. 8 вересня безслідно зник священик Владислав Білінський з парафії Котів у Бережанському повіті. На нього напали, коли він їхав на велосипеді між Літятином і Базниківкою, і як той не пручався, затягли його до лісу. Того ж місяця під час нападу ОУН на Тлусте були викрадені й убиті на узліссі два інших римо-католицькі священики (отець Станіслав Шкодзінський і отець Броніслав Майка). Водночас там було замордовано поштаря Вілька з дружиною і телеграфіста Адамського. 28–29 вересня була атакована плебанія пароха отця Романа Даци (псевдо в АК — «Льонґін») у Журавниках, як пише Єжи Венґерський, «ненависного українцям за реполонізацію того села»[211]. Коли мешканці плебанії почули голосний стук у двері, мати священика заштовхнула його в заглиблення під підлогою, що врятувало парохові життя. Проте, сама вона разом із економкою не вціліла — жінки загинули від рук бандерівців. 12 жовтня був убитий священик Тадеуш Стронський з парафії у Старих Скоморохах і священик Антоній Вежбовський з парафії в селі Библі (Рогатинський повіт).

Станом на травень 1944 року за оцінками польського підпілля «римо-католицьке духовенство Львівської архієпархії досі втратило від рук українців 32 священики (від рук німців — 4). То були найбільш енергійні та надзвичайно бойові, з високими організаторськими здібностями особи, і їх втрата завжди була для парафії болісним ударом»[212].

Частими жертвами вбивств були лісничі. Доглядачі лісу, що цілком зрозуміло, досконало орієнтувалися в терені, яким опікувалися, стаючи, залежно від їхніх симпатій, цінним союзником або серйозною загрозою для партизанів. Мабуть, саме це пояснює, чому ліквідацію лісників у Східній Галичині УПА вважала пріоритетом, причому часто їх убивали разом із усією родиною. Наприкінці липня 1943 року в Вікні (Городенківський повіт) убиті лісник Божемський і троє інших осіб. 2 серпня 1943 року посеред білого дня в Берем’янах понад Дністром загинув лісничий із села Дуліби Казімеж Плешинович. 9 серпня у Великій Тур’ї була убита й пограбована сім я (загалом п’ять осіб) лісника Вельфе. На початку серпня в Росохачі неподалік Завадки (Турківський повіт) було вбито сім’ю гайового Міхала Штоґжина. Загинули загалом чотири особи — окрім гайового, також його дружина Францішка, дочка Марія (24 роки) і син Казімеж (13 років). То лише окремі приклади вбивства лісників.

Не маючи змоги через заборону німців покинути службу, лісники кинулися відвозити сім’ї до міст, намагалися також організувати самооборону. Спроби вдаватися до заходів безпеки дали певний результат. Коли 18 листопада стався напад на лісництво в Соколівці (Золочівський повіт), п’ятнадцять поляків учинили опір. Відбувся запеклий бій, який тривав, за однією з версій, до півночі, а за іншою — до ранку. В сутичці загинули гайовий і один зі службовців, але водночас і кілька (можливо, до десяти) нападників. Близько опівночі було досягнуте перемир’я. В обмін за звільнення двох заручників — жінки й дитини (за іншою версією заручників було п’ятеро) — українцям дозволили забрати вбитих і поранених і відступити.

Багатою нападами на лісників була ніч з 27 на 28 січня 1944 року. Тоді, зокрема, сталася атака на лісничівку в Желехові (повіт Кам’янка Струмилова), під час якої до лісу було викрадено лісового інженера Скавінського, його дружину та дочку. Тієї ж ночі українці напали на лісництво в Грабовій (повіт Кам’янка Струмилова), схопили персонал, який виходив після роботи, та замордували п’ять поляків, у тому числі лісника Станіслава Ожеховського, практиканта-лісничого, бухгалтера і двох гайових. У Великих Мостах у Львівському повіті були вбиті 17 поляків, у тому числі дві сім’ї лісників і сім’я гайового. Вісім осіб були поранені. Загалом на початок 1944 року від рук ОУН-Б та УПА загинули 73 лісників і гайових, часто з сім’ями. Інший концентрований напад було скоєно в ніч із 3 на 4 лютого, коли «в повітах Бродському, Кам’янецькому і Сокальському [...] водночас були вчинені напади на 120 лісничівок»[213].

Перші масові вбивства поляків сталися ще наприкінці 1943 року. 8 жовтня село Нетреба в Тернопільському воєводстві, розташоване на межі з Волинню, близько 19.30 атакував підрозділ УПА. Нападники рубали двері й вікна, палили будинки, забирали майно, передусім худобу й коней. На щастя для поляків, їм на допомогу прийшов прикордонний пост (Grenzschutz) із Новиків. Обстріляні українці відступили. Тим не менше, полягли сімнадцять поляків. На Різдво 1943 року в Кругові (Золочівський повіт) вояки УПА, вдаючи колядників, увірвалися до села та убили п’ятнадцять поляків і двох українців, запрошених на Святвечір. Першою жертвою став керівник місцевої самооборони, що свідчить про ретельну підготовку нападників. У ніч із 15 на 16 січня в селі Маркова (повіту Підгайці) був убитий римо-католицький священик Міколай Ференц із економкою та п’ятдесятьма п’ятьма іншими особами, переважно чоловіками. Поляків убивали «по-звірячому сокирами, ножами для буряків, попри те, що злочинці мали вогнепальну зброю»[214].

Польське підпілля, оцінюючи 1943 рік, зауважило чотири напрямки українських акцій:

Перша мета полягає в мордуванні видатніших поляків, незалежно від того, до якої верстви вони належать — чи до інтелігенції, чи до робітників, міщан, селян. Йдеться [...] про ліквідацію людей [...] здатних впливати на оточення й організовувати самооборону. [...] Другою метою є мордування польських священиків, які вважаються природними лідерами польськості. [...] Третя мета полягає в ліквідації польської лісової служби, тобто, інженерів, лісників, гайових тощо. Йдеться про планове очищення лісів, щоб дозволити свободу пересування створюваним українських бандам. [...] Від середини грудня [1943 року] українці заповзялися за втілення четвертої мети — біологічного винищення всього польського населення, незалежно від того, чи воно активне, чи пасивне[215].

Перші масові вбивства у Галичині мали різні причини. Деякі, ймовірно, були відповіддю на акції польського підпілля. В відданому в грудні 1943 року наказі про заборону (!) ведення значних антипольських акцій один із локальних керівників ОУН-Б «Збій» (NN) водночас доручав за кожного вбитого українця покарати «10 поляків, яких стріляти не вільно, тільки зарубати сокирами і їх не ховаючи лишити»[216]. В окремих випадках напади розглядали як «вишкіл» перед планованою операцією деполонізації. Вони були покликані імунізувати членів ОУН-Б і УНС-УПА, а також місцеве українське населення, супроти жахіть запланованої етнічної чистки. Винуватцями більшості нападів були, мабуть, підрозділи УПА з Волині, які здійснювали рейди Галичиною, переносячи на новий терен волинську «тактику боротьби».

До кінця 1943 року від рук ОУН загинули близько тисячі осіб. Водночас почалася війна нервів — щоразу частіше стали з’являтися заклики, усні й письмові, щоб поляки виїжджали на захід, бо інакше їх спіткає смерть. З часом останні почали розуміти, що провіщена різанина може відбутися будь-якої миті. Прелюдією до неї стала активація тим разом уже галицьких підрозділів УПА.



Мікроісторія: рейд сотні «Сіроманців»


Одним із найвідоміших підрозділів УПА в Східній Галичині була сотня, означена криптонімом «Сіроманці», створена у жовтні 1943 року в Карпатах неподалік Долини. Її осердя становили винятково члени ОУН-Б, котрі пройшли вишкіл у підстаршинській школі УПА «Тигри». Очолив сотню колишній старший лейтенант Червоної Армії Дмитро Карпенко «Яструб», який походив зі Східної України. Як підкреслюють документи УПА, «Яструб» був добре знайомий із військовим ремеслом, а приватно відзначався жартівливою вдачею.

Після інтенсивного вишколу сотні «Сіроманці» визначили оперативний район у Тернопільському воєводстві. У перші тижні 1944 року за наказом командування УПА сотня вирушила в рейд Східною Галичиною. Упродовж кількох місяців вона пройшла крізь увесь той регіон, сягнувши аж до Любачева. На межі січня й лютого 1944 року підрозділ з’явився в Перемишлянському повіті. Місцева мережа ОУН-Б постановила скористатися присутністю сотні УПА для нападу на Ганачів, тепер уже неіснуюче велике польське село, в якому містилася сильна опорна база Армії Крайової, що співпрацювала з групою єврейських партизанів, котрі ховалися неподалік. Атака УПА розпочалася 2 лютого о 21-й годині. Українці захопили хати на краю села, проте їм не вдалося дістатися до твердо бороненого центру. Упівці вривалися в будинки та забивали всіх, кого там застали, а потім підпалювали садиби. В бою АК підтримували єврейські партизани із загону Абрама Баума, «Буня». Упівці відступили близько півночі. За польськими даними, загинули 63 особи, в тому числі щонайменше 33 жінок і дітей. Близько ста осіб були поранені. Втрати нападників оцінені приблизно у тридцять убитих і поранених. Інші дані, утім, фігурують в українських звітах: «Уночі з 3–4 лютого відділ Сіроманців провів акцію пімсти проти польського села Ганачів п[овіт] Перемишляни. Вбито понад 180 ляхів, поранено коло 200, решта згоріла у вогні. Село спалено у 80%. Уціліли лише муровані будинки і костел. Ляшня чинили запеклий опір. [...] Ми не зазнали людських втрат»[217].

9 лютого сотня «Сіроманців», ймовірно, напала на село Підкамінь Рогатинський, убивши там шістнадцять поляків. За кілька днів підрозділ отримав наказ здійснити відплатну акцію в селі Людвиківка. Безпосередньою причиною нападу стали начебто дві події — «польський донос», на підставі якого ще у травні 1942 року (!) був заарештований німцями та розстріляний член ОУН Василь Фіґурка, і сутичка з поляками, яка трапилася 15 лютого 1944 (тоді був легко поранений оунівець). Ці факти були використані для виправдання рішення про атаку та знищення цього села. Напад вчинила сотня в силі шістдесяти вояків за підтримки десятиособової повітової боївки ОУН. Удару було завдано водночас із чотирьох сторін. Українці підпалили 180 господарств і вбили, за власними припущеннями, 330 осіб — у тому числі 295 чоловіків, 30 жінок і 5 дітей (можливо, слід зазначити, що польські втрати становили «всього лише» близько 200 чоловік). УПА не зазнала жодних втрат.

19 лютого сотня завдала рівночасного удару на Фраґу та вдруге на Підкамінь Рогатинський. За даними УПА, у Фрадзі були замордовані 23 чоловіків, натомість у Підкамені — 32 чоловіків, 6 жінок і 2 дітей. Польські дані свідчать про шістдесят-вісімдесят убитих. У Підкамені поляки намагалися боронитися сокирами. Як написано у звіті про акцію, «слід замітити, що велике число поляків заховалося по деяких українських родинах, і тим способом врятувало собі життя»[218].

23 лютого підрозділ «Сіроманців» прийшов на допомогу патрулеві, що складався з добровольців до дивізії СС «Галичина» й потрапив у засідку АК поблизу Гути Пеняцької. Підтримка УПА дала змогу підрозділові галицьких СС відступити і, ймовірно, врятувала його від цілковитого розгрому. Це означало, що мешканцям Гути винесено смертний вирок. 28 лютого каральна експедиція СС зрівняла село із землею. Воякам дивізії СС «Галичина» в пацифікації допомагали члени місцевої ОУН і таємничий «відділ Волинської УПА». Не виключено, що насправді йшлося про сотню «Сіроманців».

У березні та квітні сотня продовжила рейд у терені, беручи участь у подальших антипольських акціях, про які, однак, ми не маємо інформації. Відомо лише, що досягнувши повітів Рава-Руська та Любачів, «Сіроманці» взяли в тих околицях участь у боях із АК.

Підрозділ зазнав принизливої поразки 11 травня у сутичці з німецькою облавою в селі Карові — що можна пояснити лише амбівалентним ставленням УПА до німців. Коли німці над’їхали до Карова, сотня власне проводила навчання. «Яструб» велів переказати німцям, щоб ішли собі геть. Те, що трапилося далі, мабуть, стало для нього цілковитою несподіванкою. Німці розділилися на дві групи. Перша відрізала дорогу до лісу, а друга — автомобілями на повній швидкості в’їхала до села. Хвацька атака змусила партизанів відступити в напрямку Домашева. Та коли з’ясувалося, що і в тому селі є німецькі війська, частина упівців склали зброю. Сотня втратила вісім людей, чотири партизани були поранені. В полон здалися аж сорок осіб.

Утім, поразка в Карові не завадила сотні в подальших антипольських акціях. Вже 21 травня підрозділ разом із іншою сотнею УПА взяв участь у нападі на Андріївку і Нароль, які боронили аківці, оволодівши першим із цих населених пунктів ціною трьох загиблих і десяти поранених. Поляків загинуло кількадесят. У ніч із 19 на 20 липня було атаковане село Великі Очі. Там були замордовані тринадцять чи вісімнадцять поляків, решта сховалися в латинській церкві, де була організована оборона. Атака на церкву, звідки поляки вели кулеметний вогонь, не мала сенсу, тож УПА відступила, спаливши вісімдесят будинків. У сусідніх Змієвиськах того ж дня були вбиті сім поляків і один українець. Звіт про вчинений напад «Яструб» почав із фрази: «З Великих Очей ми зробили Малі Очі»...

Як випливає з усталень Маріуша Зайончковського, ймовірно, справою рук сотні «Яструба» була зупинка в червні 1944 року пасажирського потягу неподалік Белжеця та розстріл сорока двох пасажирів-поляків. Фото жертв власне цього нападу дуже часто фігурують нині як ілюстрація злочинів УПА.

Прихід Червоної Армії змусив підрозділи УПА призупинити діяльність і сховатися в лісах. Сотня у вересні 1944 року дислокувалася поблизу Унева в повіті Перемишляни — і тут була оточена підрозділами 19 бригади внутрішніх військ НКВС чисельністю близько чотириста п’ятдесят вояків. 30 вересня трапився запеклий бій між НКВС і УПА. Від 9 до 23 години війська НКВС провели понад двадцять атак, які було відбито. Партизани кілька разів контратакували. Вночі, попри ущільнення лінії оточення, розділені на невеликі групи упівці «просочилися» крізь щільно затиснуті лещата й відступили в напрямку Пнятина. Коли бійці НКВС зрозуміли, що сталося, вони відправили групу з п’ятдесяти вояків за підтримки легких танків у погоню й наздогнали партизанів у Пнятині в той момент, коли ті відпочивали та готували їжу. Радянський наступ зупинив «Яструб», особисто ушкодивши з протитанкової рушниці один із танків. Партизани визнали, що втрати, понесені ними, становлять сімнадцять убитих і двадцять п’ять поранених під Уневом і сім убитих і вісім поранених в Пнятині. З боку НКВС полягли шестеро загиблих, були поранені тридцять два вояки.

Восени 1944 року сотня УПА «Сіроманці» повернулася до свого первісного оперативного району в Тернопільському воєводстві. «Яструб» став першим вояком УПА, нагородженим Золотим Хрестом Заслуги, та був призначений командиром куреню (батальйону), що складався з чотирьох сотень, у тому числі підрозділу «Сіроманців». Проте, він недовго втішався новою функцією, позаяк загинув 17 грудня в бою з радянськими спецслужбами під час нападу на районний центр Нові Стрілиська.

Пізніше сотня «Сіроманців» на чолі з «Косачем» (NN) вела боротьбу зі спецслужбами аж до 1946 року, коли була розпущена. На межі 1944–1945 років вона, разом із усім куренем, до складу якого входила, брала участь у подальших нападах на поляків. У 1947 році українське підпілля підготувало спеціальний літопис підрозділу. Однак, згідно з провадженою ОУН-Б уже тоді історичною політикою, в літописі майже нічого не згадувалося про напади на польське населення, приділяючи першочергову увагу бойовим діям проти радянських військ.



Масова «чистка польського елементу»


Від лютого 1944 року кількість нападів на польське населення почала стрімко зростати. До антипольської акції долучалися чергові рейдуючі підрозділи УПА та цілі райони ОУН. 5 лютого після 20 години в Слобідці Більшівцівській (повіт Рогатин) були вбиті дев’ятнадцять поляків. У ніч із 9 на 10 лютого УПА атакувала Чижів у Золочівському повіті. Нападники розстріляли двадцять чоловік. У ніч із 10 на 11 лютого в Бокові (повіт Підгайці) упівці замордували шістдесят поляків. 15 лютого в Фірлейові були замордовані сімдесят п’ять поляків, поранені двадцять п’ять. 16 лютого в Слобідці Васильковецькій полягли вісім осіб. Серед жертв було «немовля, якому злочинці поламали ручки та прибили його до колиски»[219].

Священик Станіслав Щепанкевич, парох парафії Ігровиця, написав 26 лютого 1944 року до архієпископської курії у Львові:

У ніч із 23 на 24 II о год. 11 близько 300 озброєних розмаїто (палі, сокири та вогнепальна зброя) [осіб] напали на Малу Березовицю, де самих винятково поляків замордували 131 особу, не рахуючи важко попечених, оскільки понад 40 чоловік спалили живцем, спершу зв’язавши (жінки та діти). Жахливе та страшне видовище — розпороті ножами нутрощі та пробиті наскрізь кілками діти. Вцілілі поляки, яким вдалося втекти з М[алої] Березовиці, виїжджають якомога хуткіше на чужину. Березовиця віддалена від Ігровиці на 8 км. Хвилювання й переляк опанували Ігровицю — переляк і паніка, підсичувані погрозами, ск.: тут таке саме буде[220].

Ці погрози пізніше справдилися, хоча Ігровиці доведеться ще кілька місяців чекати «своєї черги».

28 лютого УПА атакувала Коростятин у Бучацькому повіті. Упівці (можливо, із сотні «Сірі Вовки») атакували водночас село та залізничну станцію. Нападники були озброєні, зокрема, сокирами, якими на станції вбили залізничних службовців із сім’ями та подорожніх, котрі чекали на потяг. Загинула двадцять одна особа, в тому числі один випадково вбитий українець. Були також демонтовані 80 метрів залізничного полотна. Водночас інші упівці забивали поляків у селі. Допіру прибуття польського партизанського загону з Пужників змусило УПА відступити. В Коростятині полягли 135 поляків.

9 березня в Широкому Полі вчинено напад на польських осадників, переселених сюди німцями з околиць Рави-Руської. Були спалені двадцять чотири будинки та вбиті п’ятдесят вісім осіб. 12 березня атаковане село Майдан у повіті Копичинці, замордовані тридцять п’ять поляків. У ніч із 24 на 25 березня в селі Біле (повіт Перемишляни) УПА замордувала вісімдесят поляків. У березні в повіті Копичинці в Чорнокінецькій Волі були вбиті двадцять п’ять поляків, у Целієві — десять, Яблунові — сорок п’ять, Коцюбинчиках — тридцять, Оришківцях — п’ятдесят. Також у березні чотири рази зазнала нападу Гута Верхобузька, що змусило мешканців евакуюватися. Юстин Довгань свідчив на допиті: «Приблизно через 2 тижні після погрому села Гута-Пеняцька наша банда спільно з волинською бандою УПА, а також і бандами УПА навколишніх сіл вчинили напад і погром у селі Гута-Верхобузька [...] Внаслідок погрому було спалено близько 60–70 будинків [...], вбито [...] близько 100 осіб»[221].

Одне з найбільших убивств березня сталося в домініканському монастирі в Підкамені. На початку березня монастир опинився безпосередньо у фронтовому запіллі. Німці почали непокоїтися існуванням у цьому містечку озброєної самооборони, тому вони зажадали видачі зброї. Поляки здали тільки частину нагромадженого озброєння. Тим часом німці досягли порозуміння з прибулим із Волині куренем Макса Скорупського «Макса» щодо співпраці проти радянських військ. Воднораз вони запропонували, «щоб цей курінь заняв Підкамінь»[222], на що українці погодилися. 11 березня німці покинули містечко. Увечері того ж дня упівці підійшли під монастир, вимагаючи харчів і впустити їх за мури. Поляки передали їм їжу, але не відчинили брами. Під ослоною ночі частина народу втекла з монастиря. Наступного дня близько 9 години ранку, коли поляки знову не відчинили монастирської брами, споруду почали обстрілювати з кулеметів. Поляки намагалися чинити опір — стріляли з вогнепальної зброї, кинули кілька гранат, можливо, вбивши кількох нападників. Невдовзі упівці припинили вогонь і зажадали, щоб усі покинули монастир, обіцяючи полякам, що всіх відпустять на волю. Коли ті почали виходити, упівці знову відкрили вогонь і, скориставшись сум’яттям, увірвалися за мури, вбиваючи усіх стрічних. Полягли близько ста чоловік. Певну кількість поляків убили також у містечку. Пограбування монастиря тривало кілька днів. Незважаючи на це, на горищі врятувалися кільканадцять осіб, які впродовж кількох днів живилися тільки снігом.

У квітні 1944 року на Страсний тиждень УПА розпочала масову антипольську акцію вже в усій Східній Галичині. У такий спосіб був використаний волинський «досвід» весни 1943 року, коли у великодній період учинено напад, зокрема, на Янову Долину. 2 квітня повітова боївка ОУН і сотня УПА «Гайдамаки» напала на колонію Зем’янка неподалік Довгого Войнилова на Станіславщині, убивши близько сорока поляків і спаливши п’ятдесят дві садиби. У ніч із 3 на 4 квітня українці напали на село Румне (повіт Рудки). Спалені шістдесят будинків, убиті двадцять сім мешканців. 4 квітня «Гайдамаки» та повітові боївки атакували польські колонії, розташовані між Перекосами та Протесами, убивши близько двадцяти осіб. 6 квітня в селі Довгому Войнилові замордовані шістдесят п’ять осіб. 6 квітня в Стриганці (повіт Кам’янка Струмилова) спалено польські господарства та вбиті п’ять поляків. У ніч із 6 на 7 квітня УПА напала на село Моосберґ у ґміні Шкло. Замордований тридцять один поляк. Тієї ж ночі дощенту спалене село Пишівка (сорок п’ять обійсть). Полягли п’ятдесят дві особи, котрі переважно згоріли в полум’ї або вчаділи. В свою чергу, в селі Лісок (повіт Кам’янка Струмилова) загинули від тринадцяти до вісімнадцяти поляків. У Жовківському повіті упродовж перших двох тижнів квітня українці напали на села Фійна, Воля-Висоцька, В’язова, Липина, Янівка, Майдан, Зіболки, Жузи, Мацошин, Скварява, Великі Мости і Замочок.

У Великодню ніч із 9 на 10 квітня УПА вчинила численні атаки на польські села в багатьох повітах Галичини. «Гайдамаки» та повітова боївка о 21 годині напали на село Томашівці, спаливши триста господарств і вбивши близько сорока осіб. Тієї ж ночі в Пняках у Калуському повіті загинули «низка людей», а в Соколові, за 15 км від Стрия, було спалено половину будинків і забито п’ятеро осіб. У Дрогобицькому повіті боївка ОУН напала на село Зади:

Акція почалася о годині 23.30 оточенням села з чотирьох сторін, водночас п’ята група увійшла на чолі з командиром боївки у центр села. [...] Жінок і дітей залишено. [...] Всі групи, що оточували село [...], вичищали визначені хати. [...] Акцію завершено о 2.30 ранком. Спалено всі польські господарства (52), школу, сільське правління. Вбито 30 мужчин, 5 жінок (під час чинного опору). Невідома кількість мужчин згоріла у вогні[223].

У Ганачеві після першої, описаної вище атаки, АК посилила оборонні приготування. В ніч із 9 на 10 квітня ще до півночі УПА оволоділа розташованим неподалік селом Ганачівкою та присілками Загір’я і Підкам’яна, вбивши усіх мешканців. Удар на сам Ганачів був завданий передусім зі сходу. Українські партизани захопили будинки, розташовані на краю села (там, зокрема, була заколота багнетами дружина Міхала Нецкажа та їхні п’ятеро дітей у віці від одного до семи років, а його самого важко поранили), але від центру села їх відокремлювала лука та рів із водою. Коли упівці наблизилися до польських позицій, то були зупинені кулеметним вогнем. Близько 5 години українці розпочали наступний штурм, тим разом із західного боку, але знову були відбиті. На світанку захисників Ганачева підтримав підрозділ АК поручника «Стшали». Польська контратака викликала сум’яття в лавах УПА, але не повелася під вогнем із п’яти великокаліберних кулеметів. Близько 7.30 упівці розпочали чергову атаку в напрямку млина, розташованого на північний захід від центру села. Їх спинила польська контратака — у бою загинув один із єврейських партизанів. Близько 9 години упівці почали відступ. Поляки підрахували, що втрати українців склали від тридцяти до сімдесяти вбитих. Поляки втратили шістдесят шість осіб, у тому числі двадцять шість полягли в Ганачеві (в тому числі, вищезгаданий єврейський партизан), а решту в присілках[224].

Після того нападу було вирішено евакуювати село, проте усі спроби виїзду постійно закінчувалися сутичками з УПА. Активність польської самооборони та чутки про перебування в селі радянських партизанів урешті накликали на Ганачів німецькі репресії. 2 травня німецька пацифікаційна експедиція знищила рештки села. Були вбиті шістнадцять вояків АК і близько тридцяти цивільних жителів. Молодих чоловіків забрали до в’язниці. Решту вцілілих мешканців вивезли.

12 квітня упівці, підтримані СКВ із навколишніх сіл, напали на Гутисько (повіт Бібрка). Були замордовані сто один поляк. У звіті Центральної Опікунської Ради читаємо: «Нападники знущалися: різали пилою, виколювали очі, дерли паси шкіри, палили чоловіків. Загинуло також чимало жінок»[225]. 18 квітня боївка ОУН ліквідувала тринадцять поляків (лише чоловіків) у селі Майнич (повіт Самбір). Наприкінці квітня були спалені присілки Ґавлики, Березина, Пташники та польські господарства в селі Долина Добротвірська в повіті Кам’янка Струмилова. Загинули понад двадцять поляків. Того ж місяця УПА напала також на Горпин в повіті Кам’янка Струмилова. Були спалені польські обійстя, церква і притулок, який провадили черниці. Загинула тридцять одна особа польської національності. В Гумниськах того ж повіту вбиті одинадцять осіб, у Ланах Польських — двадцять одна, в Лапаївці — двадцять три, Рожанці — п’ятнадцять, Руді-Селецькій — шістнадцять, а в Костянтинівці — двадцять п’ять.

На початку травня українські націоналісти напали на село Держів у Стрийському повіті. У цьому випадку ми можемо порівняти польські та українські документи. В польському читаємо: «Банда вимордувала 65 осіб, переважно стариків, жінок і дітей. Чоловіки боронилися, вбивши 2 нападників [...] 20 осіб і 3 сестер черниць замордували в [латинській] церкві, причому спалено все внутрішнє спорядження храму»[226], натомість у українському: «Група Явора з місцевою повітовою боївкою обступили село Держів, в якому поміщувалося багато поляків, щоб почати чистку польського елементу. Поляки почали тікати до костела і там замкнулись. Інші сиділи в хатах замкнені так, що важко було дістатися до середини. Тому почали палити хати, рівно ж спалено костел. Втікаючих ляхів стріляли. В час цієї суматохи впало жертвою також кількох українців, які разом з поляками тікали. Під час акції забито 60 поляків»[227]. Ще шістнадцять поляків з Держова бандерівці убили в прилеглому лісі, де ті намагалися сховатися.

4 травня боївка ОУН замордувала вісім поляків у селі Комарники в повіті Турка. Як скаржився оунівський командир, «решта повтікали в поля, бо не було змоги з такою кількістю людей обсадити відповідно ціле село»[228]. В іншому звіті ОУН читаємо: «В Задвірю дня 12 V поляки дістали ультімат і ще цієї ночі зліквідовано 13 мужчин і 4 жінки. Це поділало так, що всі поляки вибралися того самого дня»[229].

22 травня близько 5 години ранку УПА напала на Бринці Загірні (повіт Бібрка) у Львівському воєводстві. Були жорстоко замордовані від ста двадцяти до ста сорока п’яти поляків. Їхні будинки спалили. 24 травня в селі Батятичі (повіт Кам’янка Струмилова) українці вбили п’ятнадцять поляків. У повіті Рудки в ніч із 13 на 14 червня спалено шість польських сіл. У ніч із 16 на 17 липня УПА напали на село Красне повіту Скалат. Убито п’ятдесят двох поляків, спалено близько сотні різних споруд. Вціліли ті, хто сховалися в місцевій латинській церкві та на плебанії.

УПА також намагалася атакувати міста. На початку 1944 року Збараж врятувала від бійні заметіль, яка паралізувала українські приготування. 6 травня українські партизани напали на передмістя Долини, «вчинивши нечувані зґвалтування молодих польок, а потім спаливши убитих»[230]. Замордовані були близько двадцяти осіб. 8 травня УПА напала на передмістя міста Буська — Воляни. Були спалені більшість польських будівель, убито дві особи. У ніч із 25 на 26 травня УПА атакувала місто Лопатин у Радехівському повіті. Замордовані одинадцять поляків, кілька поранені. 2 липня листівки, в яких полякам «відмовляли в гостинності», з’явилися в Городку Яґеллонському. Навколо Бережан у радіусі близько чотирьох кілометрів УПА розставила на дорозі вартових, які не впускали до міста селян із продуктами харчування.

В липні 1944 року антипольські акції почалися навіть у Бещадах, де до приходу радянських військ були замордовані щонайменше двісті-двісті п’ятдесят осіб. Найбільша бійня трапилася в Балигороді, де щой-но створена сотня УПА Володимира Щигельського «Бурлаки» розстріляла сорок дві особи.

То лише окремі приклади нападів. Варто відзначити, що разом із поляками гинули євреї, котрих поляки переховували. Згідно з планами ОУН-Б євреїв слід було «примусово виселити». Проте, коли УПА стала силою, з якою треба було реально рахуватися, Голокост властиво вже завершився. Депортаційні плани втратили актуальність, перш ніж українці отримали змогу їх реалізувати. В цій ситуації українські партизани постановили використати вцілілих євреїв для власних цілей, приймаючи до своїх лав фахівців: лікарів, ремісників. Хоча дехто з них, схоже, щиро повязав свою долю з УПА, скажімо, доктор Самуель Нойман, котрий, мабуть, загинув у бою з радянськими військами в липні 1945 року в Чорному Лісі, чи Шая Варм, заарештований 9 серпня 1944 року, і за зв’язки з націоналістами засуджений до двадцяти років таборів, проте більшість із них були вбиті в момент надходження фронту. Мабуть, загинули також усі євреї, визнані «непридатними». Хоча деякі українські історики це заперечують, рішуче стверджуючи, що підрозділи УПА мають значні досягнення в рятуванні єврейського населення, однак факти убивств підтверджують, зокрема, документи підпілля. Із перехопленого радянськими спецслужбами звіту референта Служби Безпеки ОУН «Жбурта» випливає, що СБ віддала наказ про те, щоб «всіх жидів нефахівців конспіративно знищити, щоб жиди і навіть наші люди не знали, а ширили пропаганду, що пішов до більшовиків»[231]. Натомість у наказі для «друга «Корнія» велено негайно «нищити НКВД-стів, сексотів, жидів і поляків»[232].

До тих істориків, які надто оптимістично оцінюють стан українсько-єврейських взаємин, належить Анатолій Русначенко. У своїй справді цікавій праці Народ збурений він писав: «У [...] звіті округу «Кіндратівка» [...] сказано, що жидів залишилось дуже мало, деякі зі вцілілих мають зброю, ховаються в лісі й хотіли б зав’язати з ОУН зв’язки»[233]. Ця інформація, уміщена відразу ж після даних про групи євреїв, які перебувають під опікою УПА на Волині, створює враження, наче вони вбачали в ОУН надійного партнера. Автор, однак, не повідомляє, що інформація про долю вцілілих після Голокосту євреїв подається в документі ОУН у розділі «Ворожі чинники». Крім того, в тексті звіту за липень 1943 року виразно йдеться: «Жиди на нашому терені майже всі вистріляні. Деякі озброєні ховаються по лісах і між іншим ті хочуть встановити зв’язок із нами»[234]. Зворот «між іншим» змінює промовистість інформації про «пошук» контактів із ОУН. Тим паче, Русначенко не згадує в книжці змісту уміщеного в тій самій папці звіту за серпень 1943 року з того ж округу «Кіндратівка». В тому ж розділі «Ворожі чинники» читаємо про долю євреїв: «Жиди: майже цілковито ліквідовані, малими групами або поодинці криються в лісах і чекають на зміну політичної ситуації. Нашими руками ліквідовано на терені Горині 7 жидів і 1 жидівку»[235]. Задля справедливості додаймо, втім, що в іншому місці своєї книжки Анатолій Русначенко сам наводить факт убивства оунівцями двох євреїв у грудні 1943 року в районі, означеному криптонімом «Білгород».

Допіру після приходу Червоної Армії політика ОУН і УПА щодо єврейського населення змінилася. 5 вересня 1944 року командування військового округу «Буг» віддало наказ № 11/1944, в якому є фраза: «Жиди та інші чужинці на нашій землі: трактуємо їх як національні меншини»[236]. В іншій інструкції виразно доручено «проти жидів не проводити жодних операцій. Жидівське питання перестало бути проблемою (їх залишилося дуже мало). Все повище не стосується тих, хто виступають проти нас»[237].

Антипольські акції ОУН-Б і УПА в Східній Галичині все ж різнилися від подібних акцій, чинених на Волині. Часто їм передувало розповсюдження листівок, а жертвами вбивств ставали виключно чоловіки. В Галичині УПА виразно йшлося про те, щоб за будь-яку ціну змусити поляків виїхати геть, а не вбивати їх. Проте часто перебіг акцій був настільки жорстоким, що навіть дехто з-поміж націоналістів несміливо пропонував припинити подальші напади. Один із діячів ОУН так обґрунтовував цю пропозицію: «Відпір польської самооборони змалів так, що українські вжиття роблять вражіння німецьких акцій проти жидів. [...] Вважаю, що ми осягнули все, що нам було потрібне. Чи з Галичини виїде ще 1.000 поляків, чи ні, це вже не грає ролі»[238].



Дивізія CC «Галичина»

Факти та міфи

Формування дивізії


Частина українського населення, головно в Галичині, упродовж усієї війни вбачала в III Райху єдину силу, здатну запевнити створення незалежної України. До політиків, котрі періодично зверталися до гітлерівців із пропозицією створити українські військові частини, належали, зокрема, Володимир Кубійович і Андрій Мельник. Проте ці пропозиції довго збували мовчанкою.

На початку 1943 року дедалі більші втрати на фронті спонукали німецьких лідерів скоригувати досі непримиренну позицію. З ініціативи губернатора Дистрикту Галичина Отто Вехтера було вирішено сформувати галицьку дивізію збройних сил CC (Waffen SS), призначену для участі в регулярних боях на Східному фронті. Спершу її назвали Галицькою стрілецькою дивізією СС (Galizische SS-Schützendivision), проте майже одразу перейменували в Дивізію добровольців СС «Галичина» (SS-Freiwilligen-Division Galizien), а наприкінці червня 1944 року — в 14-у гренадерську дивізію військ СС, галицьку № 1 (14. Waffen-Grenadier-Division der SS, galizische Nr. l). Створення іноземних підрозділів CC у той час не було чимось винятковим. Під гаслом боротьби з комунізмом у роки війни постали французькі, голландські, латиські, естонські та хорватські формування. Дивізія в засновку передбачалася як галицька, а не українська за характером. З цих причин у ній не фігурували українські символи: тризуб і блакитно-жовтий прапор. Символом дивізії став золотий галицький лев із трьома золотими коронами на блакитному полі.

Галицькі українці схвально поставилися до інформації про формування дивізії, оприлюдненої 28 квітня 1943 року. Хоча німці не пропонували жодних політичних поступок, створення українського СС українці повсюдно сприймали як перший крок на шляху до власної держави. Отож, нічого дивного, що не було жодних проблем із набором добровольців. На призовні пункти зголосилися вісімдесят тисяч осіб, із яких близько 50 тисяч були кваліфіковані, як придатні до військової служби. Проте, з-поміж них лише кільканадцять тисяч почали вишкіл. Багато добровольців відпали, бо мали менше, ніж потрібні 165 см зросту (з часом мінімальний зріст для новобранців дивізії було зменшено до 160 см). Про ентузіазм частини українців-галичан свідчить факт, що траплялися випадки передачі добровольцям прапорів українського війська часів Першої світової війни. Також часто абревіатуру СС тлумачили, як Січові Стрільці (такою була назва українських військових формувань у 1914–1919 роках, еквіваленту Легіонів Пілсудського). У лавах дивізії опинилися й дехто з вояків батальйону «Нахтіґаль». З-поміж українських середовищ набір до дивізії СС засудила ОУН-Б. Бандерівці закликали бойкотувати набір, проте водночас нишком скеровували до дивізії групи довірених осіб.

Натомість ініціативу формування дивізії підтримав УЦК на чолі з Володимиром Кубійовичем. У квітні була створена Військова Управа, що складалася з двох німців і дванадцяти українців, покликана піклуватися про культурні, національні та матеріальні потреби вояків дивізії та їхніх сімей. До звістки про створення українського військового формування з розумінням поставився митрополит Андрей Шептицький. Завдяки цьому дивізія стала одним із небагатьох підрозділів СС, у якому функціонувала пастирська опіка. Священицьке служіння в ній повнили дванадцять греко-католицьких капеланів.

Приплив добровольців у дивізію ослабнув на початку 1944 року під враженням поразок Вермахту. Щойно тоді призовні комісії вдалися до примусу. Однак багато з-поміж силоміць завербованих українців потрапляли не до дивізії СС «Галичина», а до інших підрозділів — наприклад, дивізій СС «Вікінґ» і «Гогенштауфен». Ті, хто опинилися в дивізії СС «Вікінґ», брали участь у грудні 1944 року в важких боях під Будапештом.

Дивізії «Галичина» було приділено німецьких командирів. Під час вишколу влітку 1943 року нею командував бриґадефюрер СС Вальтер Шиман, а від 20 жовтня 1943 року й аж до завершення існування підрозділу — оберфюрер СС Фріц Фрайтаґ. Так само і на нижчих щаблях командування виявилося багато німців, що викликало невдоволення в добровольців. Звіт польського підпілля оцінював цю ситуацію таким чином: «Настрої в дивізії протипольські, але ставлення до німців виразно вороже. Джерелом антинімецьких настроїв є політичні причини в постаті «обманутих надій» і лихе обходження німців із українцями на прифронтових теренах [...]. В самій дивізії серед вояків існує невдоволення, що німці скрізь начальники»[239].



Гута Пеняцька — галицьке Орадур-сюр-Ґлан


На початку 1944 року було вирішено використати вояків дивізії в операціях проти партизанів. У лютому створено спеціальну бойову групу на чолі з оберштурмбанфюрером СС Фрідріхом Баєрсдорфом, котра до кінця березня влаштовувала облави на радянських партизанів із дивізії генерала Петра Вершигори в районі Тішанова та Білґорая. Принаймні, цілком імовірно, що під час цих операцій траплялися також убивства цивільних осіб.

Рівночасно з групою Баєрсдорфа були задіяні два поліцейські полки СС (4-й і 5-й), які складалися з добровольців до дивізії. 5-й поліцейський полк під командуванням оберштурмбанфюрера СС Франца Лехтгалера був розгорнутий уздовж лінії Бугу. В березні та квітні він брав участь в операціях проти польських і радянських партизанів, брутально включившись у триваюче в Грубешовському повіті польсько-українське протиборство. Можливо, саме на його сумлінні, наприклад, спалення в стодолі в околицях Масломичів ста поляків. Солдати 5-го полку встановили на Люблінщині контакт із УПА, що призвело до численних дезертирств (загалом сто тридцять шість зафіксованих випадків). У червні 1944 року 5-й полк було розформовано, а його вояків включено до складу дивізії.

Однак, найбільш спірною залишається діяльність 4-го полку під командуванням штурмбанфюрера СС Зиґфріда Бінца, якому було доручено оборону запілля фронту в Східній Галичині. На початку 1944 року полк брав участь у різних репресивних операціях, скажімо, радше за все допомагаючи УПА в убивстві поляків у Підкамені та селі Паликорови. Проте найбільшим злочином 4-го поліцейського полку СС стала пацифікація села Гута Пеняцька — польського осередку самооборони від УПА, де переховувалася також група євреїв. Якийсь час у Гуті Пеняцькій дислокувався й загін радянських партизанів. 23 лютого 1944 року на околиці села з’явився із розвідувальною метою відповідний підрозділ 4-го полку. Поляки, гадаючи, що мають справу з переодягненими упівцями, атакували нападників, убивши двох із них (то були перші загиблі вояки дивізії СС «Галичина»). Від цілковитого розгрому патруль СС урятувала сотня УПА «Яструба», яка атакувала поляків із флангу.

Німці організували убитим воякам пишний похорон і влаштували каральну експедицію, яка 28 лютого зрівняла село із землею. Кількасот цивільних мешканців були замордовані. На підставі власних нотаток і розповідей вцілілих осіб священик Ян Ченський так описав перебіг пацифікації:

На світанку село оточили, військові ходили по хатах, зганяючи всіх без винятку до каплиці, хто намагався тікати або опиратися, того на місці розстрілювали. В каплиці зігнаних поділили і виводили групами. Частину відпровадили на кладовище, й там постріляли, тих було мало. Більшість мешканців загнали по кільканадцять осіб до стодол і хат, і підпалили. [...] До полудня операцію завершили; водночас було пограбоване майно населення: худобу, коней, свиней забрали мешканці сусідніх українських сіл, які возами приїхали на грабунок[240].

Подібно перебіг пацифікації виглядає в Тижневому звіті за 5–11 березня 1944 року відділу інформації та преси Оружного Представництва Уряду у Львові, підготовленому Казимиром Швірським:

Нім[ецька] влада скерувала туди каральну експедицію, до складу якої входив головним чином підрозділ дивізії СС «Галичина» [...] і кілька німців. [...] Почалося з обстрілу села та метання запалювальних ракет [...]. При цьому освітленні українські дикуни вривалися до хат, звідки витягували мешканців, зганяючи їх до місцевої [латинської] церковці, сортували окремо чоловіків, жінок і дітей і виводили групами. Дітей вбивали та вкидали у вогонь або палили живцем, інших вели на цвинтар і там, або ще дорогою, мордували чи заганяли до хат і там стріляли, а хати підпалювали. Все село пішло з димом, залишилося заледве кілька будинків[241].

У звіті Головної Опікунської Ради читаємо:

Автор звіту розмовляв із вмираючою жінкою, пораненою ножем у груди, яка засвідчила, що родич їхній, СС-івець із сусіднього села [виділення моє — Ґ. М.], незважаючи на заклинання чоловіка, застрелив його, дитину зарізав, її проштрикнув ножем, кажучи: «Тепер війна — немає родичів»[242].

Цитовані документи доводять, що польське підпілля одразу ж після пацифікації не мало сумніву, хто несе за неї відповідальність. Проте як випливає з матеріалів агентурної розробки, яку вело НКДБ, означеної криптонімом «Звери», в пацифікації окрім есесівців із 4-го полку також брали участь вояки УПА з навколишніх сіл. Між тим, у 2009 році в Україні з’явилися публікації, які ставлять під сумнів участь українських добровольців у вбивстві поляків. Прихильником цієї тези є, наприклад, Андрій Боляновський, котрий на підставі знайденого документа польського підпілля, в якому звинувачують у скоєнні злочину лише німців, створив теорію, наче звинувачення на адресу дивізії СС «Галичина» було інспіроване КДБ. Проте важко прийняти всерйоз його твердження, оскільки — як ми бачили — існує багато матеріалів (у тому числі, польського підпілля), які однозначно кажуть про участь українських вояків СС у пацифікації.

Теза Боляновського дивує тим більше, що досі українські історики (скажімо, Тарас Гунчак) не заперечували присутності підрозділів СС «Галичина» в Гуті Пеняцькій, наполягаючи тільки, що вони не брали участі в убивствах мирних жителів. Про це мала би свідчити заява очевидця тих подій Михайла Хронов’ята, котрий 7 березня 1944 року повідомив про перебіг пацифікації на засіданні Військової Управи. «Згідно з його рапортом, — читаємо в книжці Гунчака, — полк захопив село і після короткого відпочинку рушив далі. Після відходу дивізійників у поселення ввійшов німецький підрозділ і “повністю знищив село”»[243].

Однак версія подій, запропонована Гунчаком, викликає серйозні сумніви. Бодай тому, що в жодному повідомленні свідків подій немає й слова про те, що під час операції відбулася будь-яка зміна групи пацифікаторів. Усі свідки згідно твердили також, що вояки, котрі пацифікували Гуту Пеняцьку, розмовляли українською мовою (а декого, як виявилося, вони знали особисто). Крім того, німці за визначенням уживали для подібних акцій підрозділи поліції, тому не мало би сенсу надавати 4-му полкові будь-які поблажки.

Опублікований протокол засідання Військової Управи показує, що сумніви в достовірності тези Гунчака якнайбільш обґрунтовані — адже повна заява Хронов’ята не тільки не заперечує, а радше підтверджує участь українських вояків СС у злочині. Щоправда, Хронов’ят дійсно підтвердив, що після відходу з Гути Пеняцької 4-го полку СС «окремий німецький відділ вщент спацифікував» її, однак напад українського СС на село описав дещо вище таким чином:

Вранці в 6 год. почався наш наступ [...]. Стрільці [...] добре билися. Увійшли в село [...] по одній годині бою й у селі були до 11 години. [...] Все населення збіглося до костьола. Запалили село. Кожна хата була складом амуніції — тріщало, вибухали гранати. Між іншим — і жиди скривалися в цьому селі. У костьолі й одного фольксдойча знайдено, що його по допиті, командир німець відпустив. А наш стрілець: «Ми кров ляли, а вони його випускають!» На це дістав стрілець відповідь: «Не будь хлопи дурний! Навіщо ж ти привів фольксдойча перед командира?»[244]

Слід, однак, зазначити, що — на відміну від випадків злочинів на Волині — рішення про спалення Гути Пеняцької прийняли німці, котрі власне таким чином часто карали села, поблизу яких траплялися диверсії. Отож, то була типова німецька пацифікація, в даному випадку вчинена руками українських вояків СС. Враховуючи, що ймовірно під час цієї акції полягли від шестисот до восьмисот жертв, її слід визнати однією з найбільших подібних пацифікацій, вчинених під час війни відділами СС. Через кілька місяців, 10 червня, дивізія СС «Das Reich» у помсту за викрадення учасниками французького Руху Опору німецького офіцера вчинила різанину в селі Орадур-сюр-Ґлан. Там були замордовані 642 французи. Цю пацифікацію у Франції досі вважають класичним прикладом військового злочину. З простого порівняння кількості жертв видно, що в Гуті Пеняцькій ми маємо справу із пацифікацією щонайменше такого ж масштабу.

Незабаром після знищення Гути один із батальйонів 4-го полку спрямували на фронт. У боях під Збаражем і Тернополем значна частина його особового складу загинула. На початку червня решту вояків 4-го полку були зараховані до дивізії.



Міф про придушення Варшавського Повстання


Тим часом, коли участь галицьких добровольців у описаних злочинах у Галичині є фактом, то хибним слід назвати думку про участь дивізії СС «Галичина» у придушенні Варшавського Повстання. Цікаво, що тоді, в 1944 році, мешканці Варшави були переконані, що то власне українці відповідальні за більшість злочинів, вчинених під час Повстання. Ця думка була тоді повсюдною, що можна зауважити бодай навіть у текстах, публікованих у пресі повстанської Варшави. Наприклад, у числі 57 видання «Biuletyn Informacyjny» — головного органу АК — за 20 серпня 1944 року можна прочитати: «Найдикішим знаряддям ворожого терору в Варшаві стали від першого дня повстання українці. Годі й перелічити довгий список учинених ними масових вбивств, зґвалтувань, грабежів і звірячої жорстокості. Головним чином саме їхніми руками німці палять цілі квартали [...] їх ще чекає суворий порахунок і кара».

Між тим, дослідження польських істориків Ришарда Тожецького та Анджея А. Земби показали, що під час Повстання у Варшаві не було дивізії СС «Галичина». Ці історики згідно стверджують, що для того, щоб бути визнаним українцем, вистачало «способу поводження», козацького кашкета, «косоокого» погляду, уживання іншої, ніж німецька, мови. Відтак уже незабаром варшав’яни всі іноземні підрозділи, які воювали на боці Німеччини, стали називати українськими. Так передусім говорили про бригаду Російської Визвольної Народної Армії (Русская Освободительная Народная Армия, РОНА) Броніслава Камінського. Камінський був лідером Російської націонал-соціалістичної партії та у своїх політичних планах прагнув до створення в Росії фашистської держави. Бригада вчинила на варшавській дільниці Охота численні злочини — масові зґвалтування та вбивства, вже не кажучи про пограбування. Тільки в колишньому Інституті Радію й на так званому Зеленяку ронівці замордували від 2 серпня до 2 вересня близько трьохсот осіб. Також іноземні підрозділи підтримували акції укомплектованої з німецьких кримінальних злочинців бригади СС Оскара Дірлеванґера, яка чинила масові злочини на дільниці Воля. То були два батальйони туркменів зі східномусульманського полку СС і два батальйони азербайджанців. Окрім них, до Варшави потрапили підрозділи калмиків і козаків (донських, отож відданих російській традиції). Всіх їх мешканці Варшави називали українцями.

З наявних джерел виразно видно, що вже в перших тижнях серпня з’явився справжній ляк перед українцями. Уважний аналіз текстів, опублікованих у виданні «Biuletyn Informacyjny», схиляє до висновку, що найбільше на певність у присутності українців вплинула поява у Варшаві бригади РОНА Броніслава Камінського. Значна частина інформації, яку вмістив «Biuletyn Informacyjny» про українців, стосувалася власне РОНА. Цікаво, що після виїзду тієї бригади в околиці Кампіноської Пущі згадки про українців у «Biuletynie» стають набагато рідшими.

Це, звісно, не означає, що жоден українець не брав участі в придушенні Повстання. Дві українські поліційні роти (від вісімдесяти до ста п’ятдесяти осіб) дислокувалися в районі алеї Шуха та по вулиці Вавельській у будинку Вищої школи політичних наук. Групу з десяти підстаршин і старшин дивізії СС «Галичина», котрі навчалися в Познані, включили до угруповання Райнефарта, де вони служили перекладачами. Німці скерували проти повстанців також частину (дві роти) Українського Легіону Самооборони, який постав у 1943 році на Волині. Підрозділ налічував двісті дев’ятнадцять чоловік. Під командуванням полковника Петра Дяченка він протистояв на Повіслі у вересні 1944 року десантові І Армії Війська Польського. Німці пізніше відправили українських легіонерів до Кампіноської Пущі, де наприкінці вересня вони взяли участь у операції проти АК. На початку 1945 року УЛС був включений до складу дивізії СС «Галичина». Окрім того, українці також могли служити в окремих поліцейських батальйонах.

Всі ці підрозділи були, втім, занадто нечисленні, а до того ж, зазвичай прибули у вересні, себто занадто пізно, щоб вплинути на точку зору варшав’ян, сформовану вже на початку серпня. Повторюємо: українців звинувачували в злочинах у Варшаві під впливом кривавих «подвигів» бригади РОНА та інших чужинських загонів, які, поза усяким сумнівом, несуть відповідальність за злочини на дільницях Воля та Охота.



На фронті


У червні 1944 року дивізію СС «Галичина» скерували на Східний фронт у Галичині, розташувавши її в районі Бродів. За кілька тижнів потому почався радянський наступ, у результаті якого дивізія потрапила в оточення. В «казані» загинули або опинилися в полоні близько семи тисяч українців. Лише небагатьом вдалося приєднатися до УПА. З пастки вирвалися близько трьох тисяч вояків дивізії, з яких аж половину становили підрозділи запілля (ветеринари, технічна обслуга тощо).

7 серпня 1944 року Гайнріх Гімлер видав інструкцію, в якій наказав відтворити дивізію СС «Галичина». На початку вересня вона знову налічувала близько десяти тисяч чоловік. На межі вересня та жовтня дивізію перекинули до Словаччини, де вона придушувала повстання, яке спалахнуло в цій країні. Наприкінці січня 1945 року дивізія СС «Галичина» потрапила до Словенії. Там вона воювала з партизанами Тіто. Від 1 квітня дивізія вела важкі бої з Червоною Армією в районі австрійського міста Ґраца.

17 березня 1945 року німці погодилися на створення Українського Національного Комітету (УНК), який представляв українців у III Райху. Водночас було оголошено про формування підпорядкованої УНК Української Національної Армії (далі — УНА), до складу якої мали увійти всі українські підрозділи, що воювали на боці Німеччини. Головнокомандувачем УНА став генерал Павло Шандрук (до війни контрактовий офіцер Війська Польського, відзначений за участь у боях під час польської кампанії 1939 року хрестом найвищого польського військового ордена Virtuti Militari). Одразу ж після свого призначення він поспішив до дивізії СС «Галичина», щоб переформувати її в I Дивізію УНА. На ділі то була суто формальна процедура, але вона мала велике пропагандистське значення, позаяк знімала з вояків дивізії одіозне тавро СС.

7 травня 1945 року, отримавши звістку про остаточну поразку Німеччини, дивізія покинула лінію фронту, відірвавшись від радянських військ, і капітулювала перед англійцями та американцями. Її вояків розмістили в таборах у Італії. Зміна назви дивізії, той факт, що добровольці, які в ній служили, були до війни громадянами Польщі, врешті, втручання Ватикану, а можливо навіть генерала Андерса, врятували її від депортації до СРСР. У 1947 році колишнім воякам дивізії СС «Галичина» дозволили виїхати до Канади та Англії, де вони хутко влилися в життя української еміграції.




Польсько-український конфлікт на Люблінщині (1943–1944)

Бриґадефюрер СС Оділо Ґлобочник і його політика в Дистрикті Люблін


Люблінщина у зв’язку із периферійним розташуванням, а водночас добрими комунікаціями, була достоту ідеальним місцем для здійснення плану «остаточного розв’язання». Виконання цього завдання шеф СС Гайнріх Гімлер доручив своєму уповноваженому, уродженцеві австрійської Каринтії бриґадефюрерові СС Оділо Ґлобочнику. Цього фанатичного нациста, якого колеги по-дружньому називали «Глобусом», у 1939 році призначили командувачем СС і поліції в Дистрикті Люблін.

Ґлобочник від самого початку свого урядування мав амбіцію відіграти якомога більшу роль у німецьких планах «упорядкування світу». Тому він із ентузіазмом приступив до виконання нових обов’язків, створюючи табори смерті в Белжеці та Собіборі й концентраційний табір у Майданеку. З його ініціативи для здійснення Голокосту були створені спеціальні допоміжні підрозділи SS-Wachmannschaften, яких часто називають Trawnikimänner (себто, «людьми з Травників»), від назви села Травники, де відбувався вишкіл. Це формування спершу складалося з колишніх полонених червоноармійців, а в другому наборі також із українців із Люблінщини. Хоча, схоже, українці становили більшість особового складу, проте у цьому формуванні служили також представники інших націй. Вахмани СС із Травників (одним із них був Іван Дем’янюк, суд над яким тривав у 2009–2012 роках у Німеччині) увійшли пізніше до складу гарнізонів концентраційних таборів і таборів смерті, зокрема, Треблінки, Собібору, Аушвіцу, Маутгаузену, а також брали участь у придушенні повстання в Варшавському Гетто. Варто відзначити, що всі «українські есесівці», часто згадувані в розмаїтих працях про Голокост (а також вартові в таборі у Плашові, вбрані в чорні мундири, показані в знаменитому фільмі Список Шиндлера), належали власне до групи Trawnikimänner.

17 березня 1942 року в Любліні почалася операція «Райнгардт» (Aktion Reinhardt), тобто акція масового знищення євреїв у Генеральному губернаторстві. Більшість із них були замордовані в газових камерах Треблінки, Собібору та Белжеця, частину розстріляли. На межі 1941 та 1942 року Ґлобочник організував на Люблінщині криваву бійню, завдяки якій увійшов до історії як один із головних нацистських злочинців. На підлеглій йому території загинули близько двох мільйонів євреїв, а ще раніше така ж доля спіткала сотні тисяч радянських бранців, замучених голодом у таборах для військовополонених у Дембліні, Холмі, Замості тощо. Побічним наслідком цих винищувальних операцій стало виникнення різних партизанських груп. Скажімо, на Підляшші постали партизанські загони, сформовані з радянських бранців, котрі втекли з таборів і користувалися підтримкою місцевих комуністів. У березні 1942 року до них приєдналися євреї, котрі шукали порятунку від Голокосту. У квітні й травні німці, намагаючись знищити в зародку цей партизанський рух, провели низку пацифікацій, безжально вбиваючи усіх виявлених бранців і євреїв, а також українських і польських селян, звинувачених у їх переховуванні.

Проте для Ґлобочника то був тільки початок втілення нацистських планів. Ще в 1941 році під час візиту Гімлера на Люблінщину він розписав перед ним образ швидкої германізації Замостянщини. Гімлер затвердив план, надаючи водночас Ґлобочникові відповідні повноваження. Виселення мали стати частиною так званого Генерального Плану Схід (Generalplan Ost), який передбачав створення упродовж кількох десятиліть валу з німецьких переселенців на Сході, в тому числі германізацію всього Генерального губернаторства. План Ґлобочника окреслював виселення поляків із повіту Замостя та оселення замість них фольксдойчів із Боснії, Румунії, Словенії й інших країн.

У межах цієї операції також передбачалося проведення так званої «Ukraineaktion» («української операції»). Згідно з її засновками, було вирішено вигнати поляків із частини Грубешівського та Білґорайського повітів, а на їхнє місце перемістити українців, попередньо виселених із повіту Замостя. Це дозволило б створити «захисний пояс навколо німецької поселенської зони», який прикривав би німців від ударів польських партизанів, дислокованих у білґорайських лісах. Нацисти передбачали, і як з’ясувалося, слушно, що польський гнів впаде передусім на голови переселених українців.

Депортоване польське населення вивозили до концентраційних таборів, на роботу до Німеччини або до інших повітів ГГ. На конфісковані садиби та майно вирішено було видавати розписки, але вони не давали гарантії отримання відшкодувань. Ґлобочник сформулював це таким чином: «У майбутньому буде вирішено, чи взагалі бодай коли їм повернуть їхню власність у Бразилії або на Далекому Сході»[245]. Пробне виселення кількох сіл німці влаштували вже восени 1941 року, але допіру 27 листопада 1942 року почалася головна німецька переселенська акція, яка до кінця грудня охопила шістдесят сіл, де мешкали тридцять чотири тисячі чоловік. Натомість 15 січня 1943 року розпочалася «Ukraineaktion». Перші депортації охопили села Грубешівського повіту. Із 14 739 поляків упіймали тільки 5 578 осіб, іншим вдалося втекти і частково поповнити лави партизанів. Однак, уже в лютому переселенська акція поволі закінчилася, й останні два села були депортовані 2 березня. Від операції загалом постраждали сто шістнадцять сіл.

Польська людність чинила спонтанний опір, до якого її також спонукали згадки про долю євреїв. Існувало загальне переконання, що на переселенців чекає смерть, тому незалежно від пори року люди намагалися врятуватися від виселення, нищили майно, різали худобу, яку мали би привласнити німці. Багато людей міняли конфесію (переходили у православ’я) та клопотали про видачу їм українських посвідок. На захист населення виступили Армія Крайова та Селянські Батальйони (БХ), які заходилися палити вже зайняті села, нещадно вбиваючи німецьких колоністів. Дійшло навіть до кількох битв між партизанами та німецькою жандармерією (зокрема під Войдою та Заборечно). Рух опору котився, наче лавина з гір, — у лютому 1943 року в Дистрикті Люблін німці зафіксували 1600 нападів (учинених як партизанами, так і кримінальними бандами), в березні — 2306, в квітні — 2320. Утім, АК намагалася обмежити свої операції до мінімуму, непокоячись, щоб вони не переросли в повстання, яке німці легко могли придушити.

Переселенська операція викликала незгоду серед керівництва ГГ. Цивільна влада на чолі з губернатором Гансом Франком була категорично проти неї. Її також розкритикував райхсміністр пропаганди Йозеф Ґебельс. Попри це, в ніч із 23 на 24 червня 1943 року Ґлобочник розпочав масштабну операцію «Вервольф» (Wehrwolf), метою якої було подальше виселення та знищення партизанських загонів. Були депортовані 173 села. З-поміж шістдесяти тисяч мешканців тих сіл були схоплені тридцять шість тисяч осіб, частину з них відправили до табору Майданек. Губернатор Дистрикту Люблін Ріхард Вендлер писав: «Ґлобочник повів кампанію зовсім по-іншому та в набагато ширших масштабах, ніж ми домовлялися. В результаті маємо тут хлів із масою людей, які безладно і безцільно кочують усією околицею»[246].

Переселенська акція не лише не ліквідувала, але достоту навпаки, посилила польський рух опору. У відповідь на німецькі починання генерал Коморовський «Бір» доручив провести відплатні акції, які полягали в «ліквідації індивідів, котрі під час пацифікацій вирізнялися звірячою жорстокістю та ревною участю в мордуванні, пригніченні та переслідуванні польської людності», а також у атаках «на німецькі села та хутори, мешканці яких брали пряму або опосередковану участь у злочинах окупанта. Такі села я наказав спалити, а мешканців вирізати дощенту»[247]. Згідно з отриманими наказами відбулися напади на німецькі колонії — серед яких, скажімо, Селиська, де за польськими даними були вбиті шістдесят німецьких переселенців.

Поразка на Курській дузі та крах Східного фронту врешті переконали нацистів, що політика Ґлобочника є чистим авантюризмом, отож 20 серпня 1943 року він мусив піти у відставку зі своєї посади (його перевели до Трієсту, після розгрому III Райху Ґлобочник наклав на себе руки). Його відставку з полегшенням зустріли навіть самі німці. Ріхард Вендлер висловив це почуття в листі до Гімлера: «Дорогий Гайнріху! Просто не можу висловити [...], як радо я зітхнув, почувши, що Ти вирішив перевести його в інше місце»[248].



Німецька провокація подіяла


На Люблінщині більшість населення складали поляки. Православні були тут у явній меншості, і це вже від самого початку ставило їх в зовсім іншу ситуацію, ніж українців на Волині. За даними перепису 1931 року на Люблінщині мешкали 208 400 православних.

Згідно з засновками Ганса Франка німці намагалися утримувати українців у Дистрикті Люблін у стані «певного задоволення», тому повернули їм деякі сакральні об’єкти, скажімо, кафедральний собор у Холмі. Під егідою УЦК розвинувся український кооперативний рух і шкільництво, постали гімназія в Холмі та учительська семінарія в Грубешові. Користуючись прихильною німецькою політикою, українці посіли чимало посад у місцевій адміністрації (війти, солтиси). Діячі УЦК радо вітали створення відділень УДП. У Дистрикті Люблін їх постало кількадесят, і поліція ота хутко зажила лихої слави серед польського населення. Щоб закріпити українські досягнення, голова УЦК Володимир Кубійович пропонував виділити на території ГГ зону, де мали би право мешкати тільки українці, поляків звідти слід було депортували. Така доля мала, зокрема, спіткати польське населення зі Східної Люблінщини.

Початок німецько-радянської війни послабив розвиток українського громадського життя на Люблінщині. Після окупації України Вермахтом на схід переважно виїхали прибульці з Галичини, які досі активно провадили політику українізації. Німецькі пацифікації, здійснювані в 1942 році у відповідь на дії партизанів, зачепили й українську людність. Ці репресії заскочили українців, проте їхні сподівання на політику III Райху були такими значними, що зазвичай свої клопоти вони пояснювали польськими провокаціями.

До виселень, які розпочалися наприкінці 1942 року, УЦК поставився радше позитивно. Кубійович, передаючи керівництву ГГ чергові пам’ятні записки з пропозиціями про організацію переселень і створення окремих, суто українських кантонів у ГГ, мабуть, наївно вирішив, що виселення на Замостянщині є певним кроком у цьому напрямку. Під час зустрічі з Гансом Франком у серпні 1943 року він позитивно оцінив «Ukraineaktion». Застереження в Кубійовича виникли тільки з приводу втілення операції «Вервольф». Під час цієї операції німці депортували кількасот українських сімей, але, позаяк вони дочасно припинили операцію, то не встигли усунути поляків з тих господарств, до яких мали переселити українців. Відтак ті залишилися без даху над головою. Тому Кубійович попросив завершити операцію, а також попросив зміцнити місцеву українську поліцію. Франк, який на початку зустрічі подарував Кубійовичу своє фото з присвятою, почувши вимоги голови УЦК, запевнив його, що вони будуть виконані, але, на щастя для польських родин, ця обіцянка виявилися порожнім звуком.

Українці, котрих змушували займати польські господарства, реагували на це зовсім інакше, ніж діячі УЦК. Вони також чулися скривдженими, бо їх нещодавно змусили поквапом покинути власні обійстя. Однак, з точки зору депортованих поляків українські переселенці були грабіжниками їхнього майна та німецькими колаборантами. Таке враження посилювала діяльність УДП, яка брала активну участь у німецьких репресіях. Не дивно, що за цих обставин німецька провокація завершилася повним успіхом. Адже поляки, які заходилися організувати самооборону, й справді частину ударів спрямували проти української людності.

Від січня 1943 року польські партизанські загони приступили до «відстрілу» українських солтисів, агрономів, уповноважених Українського Допомогового Комітету. Скажімо, в Грубешівському повіті загинули голова грубешівського УДК Яків Струтинський і організатор самооборони в цьому повіті полковник Яків Гальчевський. Групи АК і БХ нападали на пости Української Допоміжної Поліції, в березні 1943 року розгромили їх у Потурині та Модрині. В найважчому становищі опинилися українці, котрі мешкали в Білґорайському повіті. Поляки безугавно нападали на них, відбираючи майно — коней, одяг. Часто напади супроводжувалися побиттями, а іноді й убивствами. Все це було покликано змусити їх покинути зайняті господарства.

Але й українська поліція діяла безжально. В лютому 1943 року в Скоморохах поліцаї замордували кільканадцять осіб. 12 лютого вони вбили командира роти АК Сагринь-Турковичі Зиґмунта Бондаревича, а 18 березня у Вроновицях загинув офіцер АК Антоній Пельц. З початку 1943 року на Люблінщині триває партизанська війна між польським підпіллям і українською поліцією, в якій обидві сторони завдають дошкульних ударів, будучи цілковито певними у провині супротивника.

Вперше принцип колективної відповідальності польське підпілля застосувало у травні 1943 року. Тоді були спалені п’ятдесят дев’ять українських господарств у Моложові та вісімдесят — у Стрільцях. За різними даними, були вбиті від п’ятдесяти до сімдесяти цивільних осіб. Того ж місяця згоріло село Тухані. Цілком можливо, що — принаймні у випадку села Стрільці — то була помста за загибель у перестрілці з поліцією командувача підрозділу АК Францішека Кракевича «Ґураля». В іншій сутичці українці захопили канцелярію Командування Району АК, що дозволило німцям заарештувати близько шістдесяти підпільників.

Припинення німецької переселенської операції могло заспокоїти антиукраїнські дії на Люблінщині, але на заваді цьому стали вбивства, чинені УПА на Волині. Унаслідок липневої різанини на Люблінщину прибули тисячі біженців з-за Бугу. Вони принесли з собою звістки про звірства УПА, які потрясли польське населення. Під враженням Цих повідомлень поляки восени 1943 року посилили акції, спрямовані проти українців. Були, зокрема, знищені пости української поліції в Мінянах, Молодятичах, Грабівці та Луковому. 2 вересня був убитий війт у Грабівці та чотири господарі в Броніславці. 8 вересня в Мірчому загинуло подружжя Сенишиних (Михайло і Марія) та учитель. 11 вересня в М’ягкому був убитий уповноважений УДК Іван Шаварський. 1 жовтня в селі Пасіка полягли дев’ять українців, а вісім були поранені (за іншими даними, було одинадцять потерпілих). Спалені були також двадцять вісім господарств. 22 жовтня 1943 року в Мірчому загін БХ Станіслава Басая «Рися» вбив двадцять шість осіб і спалив сто дев’яносто господарств. 27 жовтня 1943 року в Молодятичах убиті чотирнадцять українців. 18 грудня внаслідок нападу на Пересоловичі загинули вісімнадцять українців (переважно чоловіків). 24 грудня в Модрині полягли ще шістнадцять осіб.

Хвиля вбивств українців охопила всю ГГ. Підрозділи АК під гаслом помсти за Волинь стратили чимало українських активістів також у Дистриктах Краків, Варшава та Радомськ. Бувало, що вони послуговувалися отрутою. За словами Генрика Вітковського, в період між квітнем і липнем Кедив Варшавської Округи АК у рамках токсикологічно-бактеріологічної операції отруїв шістсот п’ятнадцять «українців і білорусів, німецьких прислужників»[249].

Слід, однак, пам’ятати, що водночас чинила злочини й українська поліція. 3 листопада в Васильові Великому були вбиті тринадцять поляків, а в ніч із 15 на 16 грудня щонайменше двадцять п’ять у Старому Селі (Stara Wieś). 19 грудня 1943 року в Горішньому Потоці Білґорайського повіту поліцаї спалили частину села та вбили двадцять одну людину (мабуть, у помсту за загибель чотирьох українців). Також від німців наполегливо вимагали не тільки притягнення до відповідальності винуватців убивств українців (що природно), а й розстрілів заручників. Коли в ніч із 9 на 10 вересня поляки вбили в Грабівці (округа Кросно) отця Дмитра Німоловича (як написано у звіті УДК Сянік, «перетягнув багато колишніх польських ренегатів знова на грецький обряд»), місцеві українські діячі домагалися, щоб УЦК апелював у цій справі до німецької влади, «щоб ця когось потягнула до відповідальности, щоб евентуально примінила супроти поляків збірну відповідальність, яку офіціяльно проголошено»[250]. Німці у відповідь на атаки на українців іноді й справді чинили страти випадково арештованих поляків. 6 січня 1944 року на Люблінщині були розвішані плакати, які інформували про те, що за згадані напади на Пересоловичі та Модринь публічно розстріляно тридцять шість чоловік.



Чи спровокували волинську різанину вбивства українців на Люблінщині?


У триваючій в Україні дискусії про антипольську акцію УПА дуже часто підкреслюють, що вона мала характер помсти за попередні діяння поляків на Люблінщині. В цьому контексті в 2003 році під час дискусії навколо цього питання в газеті «Волинь» був наведений приклад пацифікації українського села Пересоловичів. Але то була дезінформація. Напад на Пересоловичі й справді, як уже йшлося вище, вчинило польське підпілля, але позаяк це сталося 18 грудня 1943 року, цілком очевидно не могло мати жодного впливу на липневі атаки УПА на Волині. Редакція газети, мабуть, прийшла б до аналогічного висновку, якби у своїх публікаціях не пересунула дату нападу на грудень... 1942 року.

Наведений мною приклад добре ілюструє, наскільки важлива в польсько-українських дискусіях хронологічна точність, коли йдеться про створення причинно-наслідкових ланцюжків. Це передусім стосується загальноприйнятого в Україні переконання, начебто дії УПА на Волині стали наслідком антиукраїнських ініціатив польського підпілля на Люблінщині. На жаль, жоден із українських істориків досі ніколи не намагався бодай надати правдоподібності цій гіпотезі, обмежуючись загальними твердженнями про тисячі вбитих українців і польських злочинців. Причому всі наведені приклади вбивств стосуються 1943–1944 років (за винятком випадків плутанини та дезінформації, яка полягає в підміні дат подій, як це було зроблено з акцією в Пересоловичах). Між тим, теза українських дослідників була би правдивою тільки тоді, якби на Люблінщині трапилися колективні масові вбивства, перш ніж УПА розпочала на Волині антипольські акції, а отже, до нападу в лютому 1943 року на Парослю. Скажемо також відразу, що достоту нічого не свідчить, щоб у той час трапилися якісь масові вбивства українців. Як ми вже бачили, на Люблінщині такі напади були зафіксовані тільки у травні 1943 року. До того ж, їх метою було не «очищення» Люблінщини від українців, а опір німецькій операції виселення.

Раніше на Люблінщині траплялися лише окремі випадки вбивства українців. Як випливає з доступних даних, у 1942 році від рук польського підпілля семеро українців загинули в Грубешівському повіті (то були уповноважені УЦК, четверо — в Білґорайському (поліцай, війт і двоє вчителів), один — у Білопідляському. Найбільше, аж дев’ятнадцять жертв полягли в Люблінському повіті. Втрати української поліції в усьому Генеральному губернаторстві становили на той момент сімнадцять убитих і одинадцять поранених. Важко вважати це достатньою підставою для антипольської акції на Волині. Тим більше, що мабуть, кількість окремих поляків, загиблих того ж року від аналогічних страт, чинених ОУН на Волині чи українською поліцією в Дистрикті Люблін, була щонайменше співставною. Тут ми не згадуємо про сотні поляків, убитих ОУН влітку 1941 року, після початку німецько-радянської війни, у процесі диверсійних акцій.

Варто зазначити, що хибним слідом виявилася також інформація, вміщена в бюлетені ОУН за червень-липень 1942 року, про страждання українців на Люблінщині, що зумовлені польською активністю. Адже з опису виразно випливає, що йдеться про пацифікації весни 1942 року, упродовж яких німці чинили страти в деяких селах, намагаючись знищити групи комуністичних партизанів і євреїв, які там переховувалися. У своєму бюлетені ОУН відповідальність за проведення пацифікації покладає не на німецьку владу, а... на поляків, які нібито спровокували їх. Тим часом насправді репресії стосувалися не лише українців, а й поляків.

Про жодні масові вбивства, скоєні поляками, не згадував також Володимир Кубійович у своїй пам’ятній записці за лютий 1943 року, так описуючи в ній процес розвитку партизанського руху на Люблінщині:

Спочатку банди складалися з радянських біженців і в’язнів [...]. Згодом до них приєдналися ще євреї і поляки, які з різних причин уникали німецької поліції. У зв’язку з акцією виселення, зокрема в повіті Замость, банди поповнились сотнями і навіть тисячами поляків. [...] Банди борються не лише з німецькими органами влади, а й також — і то в поважних масштабах — проти українського населення, якому мстять за його пронімецькі настрої[251].

Як легко зауважити, Кубійович виразно поєднував активізацію діяльності польських партизанів із виселеннями поляків. Він також не добачав у польських акціях прагнення здійснити етнічні чистки. Цікаво, що в тому ж меморандумі Кубійович скаржився німецькій владі на застосування нею колективної відповідальності у відповідь на дії польського підпілля, але проти українців, а не поляків. Він писав:

Результати такі, що колективна відповідальність, метою якої є знищення антинімецького елементу, знищує або послаблює дружелюбний щодо німців елемент і викликає в його середовищі настрої невдоволення і гіркоти. В люблінському окрузі таким чином втратили життя близько 400 [виділення моє — Ґ. М.] таких українців[252].

З цих слів виразно випливає, що на початку 1943 року більших втрат українському населенню Люблінщини завдали німці, а не польське підпілля! Проте ця ситуація зміниться допіру в найближчі кілька місяців.

За даними українських джерел у 1942–1943 роках на Люблінщині від рук поляків загинуло загалом близько шестисот українців. Ураховуючи, що водночас на Волині загинули щонайменше сорок тисяч поляків, важко визнати такі цифри співставними. До речі, більшість згаданих українців Люблінщини стали жертвою подій на Волині у другій половині 1943 року.

Українці безсумнівно були на Люблінщині слабшою стороною, і їм дошкуляли там операції польського підпілля. Однак, як відомо з українських документів, вони чудово усвідомлювали, чим зумовлене посилення антиукраїнських ударів у другій половині 1943 року. В звіті організаційного реферату Грубешівського УДК за вересень того року читаємо:

[...] за місяць вересень посилилася терористична польська акція на терені Грубешівщини. Причини: а) відплата за Волинь [виділення моє — Ґ. М.], б) поворот поляків, які були на Майданку [в Майданеку. — наук. ред.) в Любліні[253].

Та й сам Кубійович загострення польсько-українських стосунків на Люблінщині пояснював у вересні 1943 року появою в Холмі біженців із Волині. У зв’язку з цим він вимагав, щоб німці прибрали усіх волинських біженців із Холмщини. Аналогічно сприймали ситуацію й бандерівці. Коли на початку 1944 року польсько-українські відносини на Люблінщині увійшли, як ми побачимо, в критичну фазу, в звітах ОУН ґенезу тих подій оцінювали так: «Безпосереднім приводом для цього здаються відплатні акції польського елементу в Галичині й такі ж акції, які ведуть поляки тут»[254].

Звідки взялося настільки поширене помилкове переконання в першості мучеництва українців на Люблінщині? В польській історіографії часто, щоб не сказати — майже зазвичай, це пояснюють уляганням націоналістичній пропаганді. В тому є дещиця істини, оскільки ОУН-Б ніколи відверто не заявляла про підготовлені нею плани проведення етнічних чисток, зате завжди охоче представляла себе в ролі захисника українського населення. Вже в 1944 році вона також заходилася представляти чинені нею антипольські акції як помсту за Люблінщину. Найвідомішим прикладом цього є брошура Куди прямують поляки?, написана Мирославом Прокопом. Вона мала виразний пропагандистський характер, отож, трактування її як неупередженого джерела, що іноді трапляється, слід вважати серйозною методологічною помилкою.

Тим не менш, це не пояснює, чому в 1944 році вся українська громадська думка в Галичині була глибоко переконана в першості страждання українців Люблінщини. Так вважав і митрополит Андрей Шептицький (що знайшло своє відображення в листуванні з римо-католицьким архієпископом Болеславом Твардовським), і письменник-комуніст Ярослав Галан (убитий ОУН у 1949 році). Галан описував ґенезу польсько-українського конфлікту в тексті Слово до братів поляків:

Почалося з мордування українського населення під Грубешовом, а скінчилося на поголівному винищуванні цілих польських сіл на Волині і в Галичині. [...] Українських селян у Холмщині вбивали ті, що перед вереснем 1939 р. носили на грудях чорносотенні мечики Болеслава Хороброго, а за халявою — звичайні різницькі ножі. [...] Польських селян під Луцьком і Тернополем різали ті ж самі, які перед вереснем 1939 року носили на грудях петлюрівські тризубці, а в кишенях — револьвери німецької марки[255].

Намагаючись пояснити це явище, слід уважно придивитися до тогочасного обігу інформації. Новини про долю українців Люблінщини, які підкреслювали їхню трагедію, а водночас промовчували становище поляків у тому регіоні, дісталися в Східну Галичину більш-менш одночасно зі звісткою про різанину на Волині. Враховуючи, що українці більше переймалися долею своїх одноплеменців у Холмі і довго ще сумнівалися щодо походження винуватців волинських убивств, серед них хутко витворилася певність про принаймні еквівалентність обох явищ. Під час дискусій, які безсумнівно велися у гроні знайомих, природним чином з’явилося просте пояснення ситуації: «Вони нас на Холмщині, а ми їх — на Волині».

Можна сказати, що українці стали жертвами колективної ілюзії. Тим, хто вважають, що це неможливо (або ж можливе висловлення подібної точки зору вважається спробою релятивізувати польські провини супроти українців), варто нагадати, що з аналогічною ілюзією ми мали справу в повстанській Варшаві. Мешканці столиці були переконані в 1944 році, що Повстання придушує дивізія СС «Галичина», приписуючи їй найгірші злочини. Подібним чином українська громадська думка в Галичині дійшла висновку, що трагедія українців на Люблінщині щонайменше дорівнює волинській різанині, а хронологічно навіть випереджує її. Бандерівська пропаганда, отож, не стільки творила певну версію подій, скільки вписувалася в уже наявні соціальні переконання.

Отож, убивства українців на Люблінщині не могли мати й не мали жодного впливу на антипольську акцію на Волині. Бандерівці скоїли масові вбивства поляків, щоб втілити проект етнічних чисток цього регіону. Проте вони спритно приховали свої плани, завдяки чому українці ще під час війни повірили у версію про первинність страждань української меншини на Люблінщині.



Бої між поляками та українцями в 1944 році


Операції, які здійснювало польське підпілля в 1942–1943 роках, можуть, звісно, породити етичні сумніви, проте вони все ще вписувалися в логіку безжальної боротьби за біологічне виживання у зв’язку з німецькою депортацією. Однак у 1944 році підпілля вирішило, на жаль, зробити наступний крок і застосувати до українців принцип колективної відповідальності в досі небачених у польських операціях масштабах.

У 1943 році українці, які мешкали на Люблінщині, могли сподіватися на захист лише від німців і української поліції. Щоправда, ОУН вела в 1939–1941 роках на Холмщині особливо інтенсивну пропагандистську діяльність, але після початку німецько-радянської війни багато націоналістичних діячів виїхали на «Велику Україну», що послабило організацію. Тим не менше, крізь розмаїті пропагандистські й військові вишколи пройшла група української молоді, яка утворила кістяк організаційної мережі. У вересні 1943 року на Люблінщині з’явилися листівки, в яких поляків закликали покинути ці терени. Вони подіяли, як олія, підлита у вогонь.

На початку 1944 року бандерівці утворили на Холмщині дві боївки СБ, розширили мережу ОУН та організували в багатьох селах сільські самооборони. Вже в січні новостворені боївки почали «відплатні акції», які найбільше клопоту завдадуть навколишнім поміщикам. Либонь, то вони вчинили в тому регіоні на межі 1943–1944 років кілька нападів на поміщицькі маєтки. Під час одного з них, у маєтку Радостів у Грубешівському повіті були вбиті Казімеж і Одета Добецькі. В іншому випадку, 9 лютого, під час нападу на маєток Біловоди були вбиті Ґротгус і Єва Янковська (в дівоцтві Яблонська) з чоловіком. 28 лютого в садибі Модринець були розстріляні Катажина та Гелена Чеслі, а відтак спалена колонія Руликівка, принагідно вбиті кілька осіб.

Ці та інші українські напади викликали бурхливу реакцію польського підпілля. У відповідь на них було вирішено поставитися до місцевих українців так, як раніше до німецьких колоністів. Юридичною підставою для цих дій, мабуть, послужив уже згадуваний наказ генерала «Бора», який велів «вирізати вщент» колоністів із поселень, котрі були «прямо або опосередковано» причетні до злочинів. Було вирішено, проте негласно, що наказ цей стосується не тільки німців, а й українців.

«Антиукраїнський наступ» почався 10 березня 1944 року концентрованим ударом грубешівських і томашівських підрозділів АК, за підтримки батальйону БХ Станіслава Басая «Рися». За першим разом були спалені кільканадцять українських сіл (в тому числі, Сагринь, Ласків, Шиховичі), де було замордовано більшу або меншу частину цивільного населення. В Сагрині, зважаючи на польську перевагу, місцева самооборона втекла з поля бою, доволі хутко також було зламано опір поліцаїв, які боронилися в забарикадованому приміщенні відділення. Потім партизани заходилися витягувати цивільне населення з різних криївок. Одна з кількох польських родин, які жили в Сагрині, теж мало не стала жертвою розправи; партизани довго міркували, чи вірити представленим посвідченням особи, гучно запитуючи упереміж із прокльонами: «Які ж ви поляки, якщо українці вас не вбили?» Врешті їх відпустили на волю. А про долю українського населення Сагрині Анастасія Шуфель, мешканка того села, котру разом з батьками витягли із криївки, розповіла таке:

В тому часі бандити стрілили в мойого батька, який скоро сконав, потім в мою маму. Після мами вбили кузина мойого чоловіка, а сусід вспів втекти. Тепер приступили до моєї донечки [...] дістала кулю в шию [...] почали стріляти в мене. Дістала я три кулі [...] Дівчина сконала скоро. Банда думала, що зі мною вже кінець і кинулася до бабусі. Вбили її [...] запалили хату і пішли[256].

У наступні дні польські підрозділи атакували, зокрема, Берестя, Модринь, Модринець і Масломичі. Загалом упродовж кількох тижнів березня були спалені кількадесят українських сіл і вбиті ймовірно близько півтори тисячі українців. Польські втрати — одна або дві особи загинули і двоє або троє поранені, причому один із загиблих під час акції в Сагрині партизанів був убитий своїм командиром за провини, вчинені ще до початку антиукраїнського наступу.

В наступні дні на Люблінщину увійшли кілька куренів УПА з Волині та Східної Галичини. Одним із підрозділів командував Мирослав Онишкевич «Орест», котрий у 1945 році обійме командування УПА в Польщі. Часто пишуть, що їх основною метою був захист населення. Проте, радше за все, ОУН-Б і УПА, знаючи про засновки загального повстання, прагнули створити потужне партизанське угруповання на шляху можливого польського наступу в бік Львова. Прибулим на Люблінщину сотням УПА було доручено ліквідувати польський партизанський рух, а водночас «знищити або вигнати все польське населення за межі Холмщини»[257]. 15 березня 1944 року місцева боївка ОУН, яка складалася з колишніх поліцаїв, увірвалася на вокзал вузькоколійної залізниці в Ґоздові, убивши тридцять три особи — усіх, у кого в посвідченні особи була помітка про польську національність.

На початку квітня українці взялися за ширші наступальні операції. 5 квітня підрозділи УПА атакували Підледів, Жерники та Рокитне. Поляки ледве стримали український наступ, але й так упівці опанували Жерники. Крім того, скориставшись сум’яттям, вони вбили близько сотні цивільних жителів у селі Лубчому. На Великдень, у ніч із 9 на 10 квітня, сотні УПА розпочали генеральний штурм польських позицій у околицях Посадова. Там відбулися запеклі бої із заскоченими підрозділами АК. Після цілоденного бою українці захопили ці населені пункти, втративши шість партизанів. Під натиском УПА польські підрозділи відступили на лінію річки Гучви. Разом із ними відступало на захід і цивільне населення. В українському документі, який описує ці події, відчутна радість: «Вістка про нашу перемогу над поляками блискавично рознеслася майже по цілій Холмщині. Населення тріумфувало. Від часів Богдана Хмельницького то була перша збройна перемога на цій землі»[258].

У наступні дні відбулися чергові польсько-українські сутички, а також убивства цивільного населення. 17 квітня підрозділ УПА убив у Річках п’ятнадцять «польських бандитів», сотня «Пролом» у Забужжі — тридцять. 19 квітня сотня Мар’яна Лукасевича «Ягоди» знищила без бою Стенятин. 27 квітня в околицях села Улицько-Середкевичі упівці вбили п’ятдесят п’ять чоловіків і п’ятьох жінок. У травні відбулися кілька важких боїв між АК й УПА за Набріж, які закінчилися перемогою українців.

У результаті цих подій постав регулярний польсько-український фронт протяжністю понад 100 км із кількакілометровою нічийною територією, з одного боку обсаджений підрозділами АК і БХ, з іншого боку — УПА. З українського боку створено так званий Холмський Фронт УПА під командуванням Степана Новицького «Спеца». Представники холмської громадськості, зібравшись під проводом православного митрополита Іларіона (професор Іван Огієнко), у свою чергу створили Холмську Раду, покликану представляти українців Люблінщини. Вона водночас становила політичну базу УПА в тому регіоні.

2 червня 1944 року польські партизанські загони спробували піти в контрнаступ, але після цілоденного бою, зокрема під Речицею та Ульгівком, були змушені відступити за річку Гучва. Загинув сімдесят один солдат АК, близько ста були поранені. Врешті-решт «польсько-український фронт» стабілізувався на лінії: Угнів — Жерники — Стенятин — Набріж, далі вздовж Гучви до Конюхів, а відтак через село Берестя до Грабівця. Така ситуація збереглася на цих теренах аж до приходу Червоної Армії.

Трохи далі на південь, в Любачівському повіті, на початку квітня з дезертирів із допоміжної поліції Іван Шпонтак «Залізняк» сформував сотню УПА. 19 квітня підрозділ «Залізняка» спалив Рудку, замордувавши в ній п’ятдесят вісім поляків. 25 квітня та сама сотня знищила Вільку Коровицьку, а 4 травня, разом із повітовою боївкою — Тішанів, де були забиті кілька людей (решту населення евакуювала АК). 13 травня «Залізняк» знищив колонію Фрайвельд, де вбив дев’ять «польських колоністів».

Дії УПА спонукали АК організувати протиукраїнську оборону, визначивши демаркаційною лінією дорогу Любачів-Белжець. Польське населення було зобов’язане перебратися на західний бік дороги, а українське — на східний. Щоб «заохотити» українців до виїзду, в Белжеці розстріляли десять знаних людей із цього поселення, а для решти визначили ультимативний термін у двадцять чотири години. Упродовж наступних тижнів у цих околицях тривала партизанська війна. На спроби атакувати польські укріплення та убивства цивільних поляків АК відповідала кривавими контратаками. В одному зі звітів можна прочитати: «Озброєна польська група вчинила відплатну акцію проти роззухвалених українців у Пасіках Зубрицьких. У помсту були застрелені вісімнадцятеро українців і п’ятеро поляків, які тоді перебували в будинках українців і, думаючи, що то український напад, вдавали українців»[259]. Ця інформація свідчить, що чимало поляків й українців залишалися добрими сусідами, не улягаючи всезагальній хвилі ненависті. То був не єдиний випадок, коли сусіди поляки й українці домовлялися, що будуть взаємно підтримувати один одного. У разі появи УПА українці мали переконувати, що усі тут українці. Тим часом у разі надходження АК аналогічну роль брали на себе поляки. Проблемою було визначення, з якими саме партизанами доводиться мати справу.

В результаті боїв між поляками та українцями частина території повітів Грубешів і Томашів Люблінський була вкрита згарищами та покинута населенням. Подорож цими теренами офіцер АК Станіслав Ксьонжек описував так:

Порожньо [...] дерева обвуглені, хати понищені, розбиті [...]. То була випалена земля, цілі кілометри [...]. Хати, тільки комини стирчали, і здичавілі коти й собаки[260].

Сила польського підпілля в тих околицях зумовила, що на Люблінщині, на відміну від Волині та Східної Галичини, численних втрат зазнало українське цивільне населення. Серед українських жертв були й представники православного духовенства. Семеро із них були пізніше визнані мучениками за віру та канонізовані в Холмі у червні 2003 року.




Ставлення інших українських угруповань до антипольської акції

Українська Повстанська Армія Тараса Бульби-Боровця


Ще до того, як на Волині постали бандерівські партизанські формування, там уже існувала так звана перша УПА. Її очолював Тарас Бульба-Боровець. До війни він був, мабуть, пов’язаний із петлюрівським рухом і нелегально перетинав кордон із СРСР для виконання розвідувальних завдань. Після вересня 1939 року Боровець втік від радянської влади до Генерального губернаторства, проте вже в 1940 році пробрався через кордон назад на Полісся з наміром створити рух опору.

Після нападу Німеччини на СРСР Боровець із групою своїх прихильників роззброїв радянську міліцію в Сарнах і перейняв контроль над містом. У листопаді 1941 року німці змусили його розпустити підпорядковані йому підрозділи (пізніше кількадесят колишніх підлеглих Бульби-Боровця начебто під примусом взяли участь у страті кількасот євреїв). Відразу ж після демобілізації Боровець, не виключаючи боротьбу проти німців, почав створювати партизанські загони. У грудні 1941 року він обрав для них назву УПА, апелюючи в такий спосіб до традицій антирадянського партизанського руху в 1921 році. Обмеживши збройні дії до мінімуму, Боровець провадив успішну пропаганду. В Генеральному губернаторстві був написаний його портрет, який у вигляді фото розповсюджували серед населення. Завдяки цьому партизани Боровця та назва УПА хутко стали популярними, незмірно більше, аніж сила й впливовість його підрозділів (вони налічували дві-три тисячі чоловік).

Щоб відтягнути момент початку боротьби, Боровець проводив паралельні переговори з німцями та радянськими партизанами, домовившись і з одними, і з другими про припинення вогню. Він також обріс різними політичними контактами. З ним налагодили стосунки група петлюрівських офіцерів і бандерівські дисиденти на чолі з Іваном Мітринґою, яких часто називають лівим крилом ОУН-Б. У співпраці були також зацікавлені мельниківці, зате з бандерівцями від самого початку стосунки укладалися не найкращі. 9 квітня 1943 року відбулася зустріч, на якій один із керівників волинської ОУН-Б поручник Василь Івахів «Сонар» переказав Бульбі пропозицію про співпрацю: в обмін за підпорядкування політичному проводові ОУН-Б за ним зберігалося командування УПА, до якої приєдналися б Військові Відділи ОУН-Б. Восьмий пункт пропозиції «Сонара» був таким:

Очистити всю повстанську територію від польського населення, яке всюди шкодить українській справі через провокаційну роботу польських урядовців у німецьких установах та масову підтримку польськими селянами большевицької партизанки[261].

Бульба-Боровець відповів:

Звільнити якусь територію від національних меншин може тільки суверенна держава шляхом обміну населення, а не регулярна армія шляхом репресій. За ворожі польські акти — карати тільки самих винуватців, а не все населення. Принцип колективної та родинної відповідальности можуть стосувати тільки варвари, а не культурна армія[262].

Через кілька місяців у спеціальній відозві Боровець так описав нещодавні події:

Ще в березні [...] неконспіративним захованням організаційної сітки [ОУН-Б — Ґ. М.] спровоковано передчасно на загальне повстання українську поліцію, чим загнано багато людей у могилу та німецькі ляґери, а українське населення віддано під польський терор, фольксдойтчерів т.щ., що прийшли на місце українців. [...] Військові Відділи ОУН під маркою УПА та ще й нібито з наказу Бульби заходилися винищувати ганебним способом цивільне польське населення та інші національні меншини. Замість сильного фахового удару по німецьких стратегічних пунктах Ваші боєві команданти дали зброю для дітей і жінок, які для спорту почали стріляти на німців з-за кожної хати [...][263].

Дії бандерівців поставили формування Боровця у скрутне становище. 19 лютого 1943 року перемир’я з ними розірвали радянські партизани, що призвело до низки сутичок. У свою чергу, той факт, що бандерівці перейняли собі назву УПА, спонукав Тараса Бульбу змінити назву власного формування на УНРА — Українська Національно-Революційна Армія. Таким чином він помстився бандерівцям, поцупивши назву, якою ті користувалися в 1941 році. Проте бандерівці вжили до нього значно жорсткіших заходів. 19 серпня 1943 року на хуторі поблизу села Хмелівка (повіт Костопіль) вони напали на штаб Боровця, полонивши частину його людей. Серед бранців була його дружина — Ганна Опоченська-Боровець (за походженням чешка). В листопаді, коли її вже не можна було використовувати як заручника, Опоченську замордували, закинувши, буцім вона польський агент. Пізніше бандерівці стверджували, що жінка сама пішла від Боровця до одного з радянських партизанських командирів, або що була медсестрою в бандерівській УПА і виїхала до Праги.

Історики не знайшли жодних доказів участі збройних загонів Бульби в убивствах польського цивільного населення. Між тим, у польській літературі упродовж багатьох років його загони, відомі під назвою бульбівців, звинувачували в численних злочинах. Однак, у тих випадках, коли вдалося ідентифікувати злочинців, ними виявилися бандерівці. Це не означає, що бульбівці взагалі ніколи не воювали з поляками, ми також не можемо мати цілковитої певності, що вони фактично ніколи не скоїли жодних злочинів. Проте, поза усякими сумнівами, Боровець виступав проти вбивства поляків, прагнучи обмежити воєнні дії своїх підрозділів до сутичок із озброєним противником. Найбільший такий бій з поляками трапився 6 вересня 1943 року, коли на дислокованих у селі Вілія партизанів УНРА наштовхнувся загін АК під командуванням Коханського «Бомби» та загін польських комуністичних партизанів ім. Фелікса Дзержинського, які прикривали виправу за збіжжям. Після цілоденного бою поляки відступили, втративши двадцять трьох вояків. В УНРА також були серйозні втрати: вісім українців (у тому числі сам Іван Мітринґа) загинули, а п’ятнадцять були поранені.

Опинившись у безвихідній ситуації, затиснутий між бандерівцями, радянськими партизанами, поляками та німцями, Бульба 5 жовтня 1943 року фактично розформував своє військо та звернувся до німців із пропозицією про переговори. Для цього він виїхав у Варшаву, де був 1 грудня заарештований і відправлений до концентраційного табору Заксенгаузен.

Восени 1944 року Бульбу-Боровця звільнили з табору, а в 1945 році прийняли до створеної німцями УНА. Він зголосився командувати парашутною бригадою, яку планували перекинути на Полісся. Після падіння III Райху 19 серпня 1945 року його заарештували британці, звинувативши, зокрема, в злочинах проти поляків. 14 серпня 1946 року Боровця звільнили, а в спеціальному повідомленні було оголошено, що слідство встановило: «Нищення беззаконними методами польського цивільного населення та інших національних меншин на Україні фактично відбулося, проте ці акції вели винятково ті партизанські загони, які були політично й військово підпорядковані не отаманові Бульбі, а радикально-фашистській партії Степана Бандери»[264]. Бульба-Боровець емігрував до Північної Америки, де помер у 1981 році.



ОУН-Мельника


Після 1941 року шляхи обох фракцій ОУН остаточно розійшлися. Адже німецька окупаційна політика призвела до того, що в 1942 році у самій ОУН-М відбувся внутрішній розкол на тлі ставлення до німців. Андрій Мельник наполягав на подальшій співпраці з III Райхом і закидав Берлін пам’ятними записками з подібними пропозиціями, проте частина діячів ОУН-М мала іншу думку. 24–25 травня 1942 року в Почаєві відбулася конференція ОУН-М, на якій було обрано заступника Мельника — ним став Олег Кандиба-Ольжич — і вирішено взятися за формування партизанських підрозділів, покликаних воювати проти німців.

Навесні 1943 мельниківці мали кілька партизанських відділів на Волині. Найсильнішим із них була спершу сотня, а потім курінь «Хрона». 13 травня мельниківці скоординували свої дії з бандерівцями. Вони, зокрема, влаштовували засідки на дорогах на невеликі німецькі підрозділи; в одній із сутичок мельниківці убили православного митрополита Олексія (Громадського). Вони також брали участь у нападах на деякі польські поселення, скажімо, Кути, Довжик чи Заболотці. Однак 7 липня бандерівці силоміць роззброїли курінь «Хрона», а відтак частину його партизанів (у тому числі Макса Скорупського «Макса») включили до УПА.

Якщо на Волині мельниківці та бандерівці принаймні намагалися співпрацювати, то в Галичині не приховували взаємної неприязні. Коли 11 травня 1943 у Львові якісь зловмисники застрелили відомого діяча ОУН-М Ярослава Барановського, в цьому замаху негайно звинуватили бандерівців. Ті у спеціальній заяві відкинули звинувачення, проте загальновідома ненависть ОУН-Б і особисто Бандери до Барановського було достатнім приводом для вчинення вбивства.

14 січня 1944 року мельниківців спіткав наступний удар — невідомі вбили у Львові полковника Романа Сушка. Підозра й цього разу впала на бандерівців (в інших версіях йшлося про ґестапо, АК і радянські спецслужби). Обидва вбивства, і Барановського, і Сушка, рішуче засудив митрополит Андрей Шептицький. У лютому галицькі мельниківці, можливо, у відповідь на замах на Сушка, видали відозву Звинувачуємо. Вони звинуватили УПА у провокуванні німців до пацифікацій проти українців, порушенні домовленостей із підрозділами ОУН-М, підступному роззброєнні їх на Волині, врешті, вбивстві з-за рогу політичних суперників. УПА також звинуватили у брутальному стягненні з українських селян контингентів, вищих, ніж встановлені німцями та більшовиками. Безглуздою, на думку ОУН-М, була і спрямована проти поляків бандерівська операція. Мельниківці були переконані, що єдиним наслідком таких дій стала втеча поляків до міст, що, замість зміцнити, послабило українців на Волині. Вони застерігали, що перенесення подібних методів до Східної Галичини лише завдасть українській спільноті кривавих втрат.

У першій половині 1944 року Мельник у кількох виступах у Берліні різко негативно відгукнувся про політику Німеччини, а його люди спробували встановити контакти з союзниками. У відповідь на ОУН-М посипалися німецькі репресії. Окрім самого Мельника, була арештована низка інших діячів. До табору Заксенгаузен потрапив (і був там закатований) Кандиба-Ольжич.

Пізньої осені 1944 року керівництво ОУН-М, яке вирушило в еміграцію, зустрілося в Братиславі. На зборах була прийнята директива, від місця наради названа братиславською, в якій стверджено, що збройна боротьба в нинішній ситуації не має жодних шансів на успіх, тому усю організаційну діяльність вирішено перенести у сферу політики та культури.

Після війни чільні представники ОУН-М (у тому числі Андрій Мельник, котрого наприкінці 1944 року німці звільнили з табору) опинилися в еміграції. Там вони проводили інтенсивну політично-пропагандистську діяльність, поступово здобувши значний вплив на еміграційний парламент УНР, який апелював до традицій отамана Петлюри. Останнім президентом УНР у вигнанні був Микола Плав’юк, котрий походив власне з ОУН-М. Після проголошення незалежності України в 1991 році він переказав інсигнії влади першому президентові держави Україна — Леоніду Кравчуку.



Ставлення «пересічних» українців до антипольської акції


Проблемою, яка досі залишається фактично не дослідженою істориками, є ставлення українського населення до діяльності бандерівців. Схоже, що дії УПА на Волині мали в тому регіоні істотну суспільну підтримку. Проте, слід підкреслити той факт, що коли до певної міри прийнятним залишалося нищення далеко розташованих польських сіл, то убивство польських сусідів часто викликало опір. Слід також зазначити, що будь-який спротив УПА суворо карала побиттям або смертною карою (у разі допомоги полякам зазвичай смертю). Як зауважив Вінцентій Романовський:

Частина українців із болем і жахом спостерігала за тим, як відбувається операція винищення [поляків]. Опиратися їй було немислимо, будь-який прояв критики закінчувався трагічно. Неодноразово відданість ідеї та «Самостійній Україні» перевіряли в такий спосіб, що веліли вбити кращого польського сусіда, а іноді й друга. Хто не виконав розпорядження — гинув сам. Українське населення, століттями вкорінене на селі, навіть гадки не допускало про втечу, щоб уникнути злочину. Нікуди було тікати[265].

Попри це, усе ж траплялися відверті протести проти починань бандерівців. У польських звітах фігурує таємничий ВУК. Таємничий, позаяк ми не знаємо прізвища жодного з його членів. Можна тільки здогадуватися, що радше за все він складався з емігрантів із Наддніпрянської України — якщо, взагалі, то була не дезінформація польського підпілля. Цей комітет видав відозву, яка закликала українців припинити вбивства:

Планова акція мордування поляків є найпотворнішим проступком українців. [...] Селянине, український інтелігенте, батьку, поговори з сином, і в разі потреби загинь у бою з ним. І ніколи не входи у зло, яке несе одурманений засліплений син. [...] Всіх, хто причетні до вбивств, грабунку, незалежно від того, чинять вони це свідомо, чи ні, — історія в майбутньому засудить і прокляне[266].

Польське підпілля оцінило відозву таким чином: «Комітет той [...] рішуче засуджує злочини та вбивства поляків — проте не має в широких масах української людності на Волині більшого впливу, а його заклики поки що залишаються непоміченими»[267].

У багатьох спогадах і публікаціях міститься інформація про порятунок поляків українцями. Яніна Мартосінська із села Острівків, скажімо, згадувала: «Моя шкільна подруга сховалася разом зі своїм молодшим братом [під час нападу УПА — Ґ. М.]. Після різанини вони вийшли шукати батьків. Зненацька з’явився українець, який узяв їх за руку і казав сховатися... Так вони вижили»[268]. Інший мешканець Волині Мечислав Пашковський створив невеличкий каталог «людських відрухів», про які тоді чув: «Тут якась українка своїми воланнями зуміла стримати роз’юшених катів. Там відром зимної води хтось привів до тями непритомну жертву. Іншого разу, вдаючи неуважність, дозволили втекти приреченим, яких вели на смерть. Дехто з ризиком для життя попереджав польських сусідів: “Тікайте, бо вони сьогодні вночі за вами прийдуть”»[269]. З досліджень Ромуальда Недзелка випливає, що на Волині зафіксовано принаймні 493 випадки допомоги, наданої 794 особами. Були врятовані 1806 поляків[270]. Цей список, звісно ж, далеко невичерпний. З особливою нехіттю ставилися до операцій проти поляків на Волині українські протестанти. Вони не заперечували мети боротьби УПА, але відкидали методи, до яких вдавалося це формування. Не слід також забувати, що часто ті, хто рятував поляків, гинули через це, замордовані УПА. Серед них були особи від змішаних шлюбів, котрі відмовилися виконати розпорядження вбити свою половину.

З доступних матеріалів постає загальне враження, що підтримка антипольської акції в Східній Галичині була нижчою, ніж на Волині. З них вимальовується цікавий образ поглядів української громади. Після вбивства в листопаді 1943 року кільканадцяти поляків у Болозові Добромильського повіту було зауважено, наприклад, що вбивство

струснуло [українськими — Ґ. М.] масами [...] українське населення не стає ані на бік потерпілих, ані на бік винуватців. Спочатку одні вважали, що то робота комуністичних банд [...] а другі приписувати це УНС (більшість). Навіть тоді, коли українське населення переконалося, що то найбільш правдоподібно вчинила УНС, то не у всьому визнало мудрість за таким «скоком», а особливо з приводу форми його виконання. Переважно огиду викликало вбивство жінок і дітей. Про інтелігенцію нема й мови — вона проти таких форм терору[271].

У одному зі звітів із перемиської округи ОУН цікаво оцінено ставлення людності до діянь УПА. Отож, населення:

боїться наслідків антипольських акцій (найбільше інтелігенція), які мають місце в Галичині, і з того приводу висувають проти нас такі аргументи: 1/ більшовики жорстоко за це помстяться, а тепер це роблять самі поляки. 2/ поляки, тікаючи з сіл, зміцнюють польськість у містах. 3/ наслідком цих дій є компрометація на міжнародній арені[272].

Дуже дивною є виразна неприязнь, щоб не сказати ненависть супроти власної інтелігенції, яку іноді можна простежити у звітах ОУН. В одному з них навіть міститься таке твердження: «Наша інтелігенція — то переважно раби у штивних комірцях»[273]. Гнів автора звіту викликало небажання львівських лікарів вступати до лав УПА. В іншому повідомленні про становище зі Львова, датованому квітнем 1944 року, читаємо:

Антипольські акції низи оцінюють позитивно, включно з такими недоліками, як вбивство жінок і дітей, інтелігенція з цими акціями не згодна, не стільки з гуманітарних причин, а радше зі страху перед відповідальністю[274].

Проте образ української інтелігенції зовсім по-іншому виглядає в польських матеріалах. За повідомленнями польського підпілля один із видатних українських адвокатів начебто сказав:

Я щиро засмучений з приводу вбивств, і не через співчуття до поляків, але тому, що усвідомлюю катастрофічні наслідки, які вони матимуть, зокрема, після повернення цих земель до складу Польської Держави[275].

В іншому польському звіті читаємо:

Українська інтелігенція заявляє полякам про осуд убивств, проте поміж собою схвально відгукується про цю акцію. (Підслухана розмова між інж. Меруновичем, інж. Рабелем і незнаним на прізвище українським священиком у бюро станіславського магістрату)[276].

Так само як на Волині, так і в Східній Галичині після початку масованої антипольської акції траплялися часті випадки допомоги полякам українцями. Ромуальд Недзелко подає число 488 українців, які врятували в Східній Галичині 628 поляків[277]. Серед осіб, котрі надали допомогу, є і греко-католицькі священики. В Балигороді, де 6 серпня 1944 року було розстріляно сорок двох поляків, група чоловіків, присутніх на недільній месі, уникнула смерті тільки тому, що випадково присутній у тих місцях греко-католицький священик Оленко заслонив власним тілом вхід до храму, не дозволяючи воякам УПА переступити його поріг (за іншою версією він урятував тільки місцевого римо-католицького священика). Також, у березні 1944 року в повіті Бібрка священик Березюк із групою українців-мирян успішно домовився про звільнення захоплених підрозділом УПА у Раковці кількадесятьох поляків.




Митрополит Андрей Шептицький: катехеза в добу погорди


Панівною конфесією українського населення Східної Галичини було католицтво східного обряду. Греко-католицька Церква, яка виникла в 1596 році на підставі Брестської унії (православні мешканці Речі Посполитої Двох Народів визнали тоді верховну владу Папи Римського, зберігши свій обряд), в XIX столітті набула виразно національного (себто, українського) характеру. Під час Другої світової війни Греко-католицьку Церкву очолював митрополит Андрей Шептицький, котрий обіймав цю посаду від 1901 року. Він походив із польсько-української родини, і віруючі спершу поставилися до нього з недовірою. Вони побоювалися, що в міжнаціональних суперечках, які точилися в Східній Галичині, митрополит займатиме пропольську позицію. Але час показав, що глава Церкви завжди послідовно обстоював дотримання прав українців. У 1918 році Шептицький визнав уряд ЗУHP і сприяв йому на міжнародній арені, в тому числі й після завершення польсько-української війни 1918–1919 років, підсумки якої визнав величезною несправедливістю.

У міжвоєнний період архієпископ Шептицький залишався лояльним до II Республіки, обстоював програму органічної праці, активно підтримуючи розвиток української культури, освіти та ділового життя. Він відверто засуджував випадки дискримінації української меншини, скажімо, коли йшлося про пацифікацію 1930 року чи руйнування церков на Люблінщині. Проте, водночас митрополит рішуче засуджував тероризм як метод політичної боротьби. Після вбивства в 1934 році ОУН директора Івана Бабія він категорично заявив:

Директор Бабій упав жертвою українських терористів, дрож жаху потрясла цілим народом. Убивають зрадливим способом найліпшого патріота, заслуженого громадянина [...]. Всі заслужені й розумні українці впадуть із рук скритовбивців, бо немає розумного українця, який не противився б такій злочинній акції. [...] Ми [...] не перестанемо повторяти, що злочин є завсіди злочином, що святій справі не можна служити закривавленими руками[278].

Початок Другої світової війни поставив архієпископа Шептицького перед найважчим випробуванням. У вересні 1939 року він виступив із відозвою, що закликала українську громаду зберігати спокій і не виступати проти Польської держави. Його глибоко приголомшили комуністичні репресії, які впали на мешканців Східної Галичини під час радянської окупації в 1939–1941 роках. Саме тому, мабуть, одразу ж після того, як німці увійшли до Львова, митрополит видав послання з привітанням німецькій армії, а також підтримав утворення українськими націоналістами уряду Ярослава Стецька. Втім, у другому випадку правдоподібним виглядає припущення, що архієпископ Шептицький був переконаний, наче щойно посталі органи влади керовані принаймні усією ОУН, а не представниками тільки однієї, бандерівської фракції. Безумовно, він сподівався тоді на утворення з німецькою допомогою вільної України. В листах, надісланих у другій половині 1941 року до представників німецької влади, митрополит висловив надію на створення незалежної української держави, союзної III Райхові. Доволі швидко, однак, він почав усвідомлювати, що має справу з абсолютно іншою німецькою державою, ніж та, яку архієпископ Андрей пам’ятав із часів Австро-Угорської імперії. «То не Німеччина Ґете», — начебто сказав він через кілька років.

Найбільше митрополита потрясли потворні злочини, скоєні нацистами, передусім Голокост євреїв. Саме тому на початку 1942 року в листі до глави СС Гайнріха Гімлера він питав, чи знає той про звірства, скоєні німецькими солдатами, і висловив сподівання, що для антисемітських операцій не використовуватимуть українців, які служать у допоміжній поліції. Водночас Шептицький розпочав пастирську акцію, покликану загострити чутливість віруючих греко-католиків до питання оборони людського життя. У своїх листах, пастирських посланнях і заявах до священиків він неодноразово нагадував, що рішення про смертну кару може виносити лише законна державна влада, та й то лише супроти безнадійних призвідців найважчих злочинів, чия провина була доведена на справедливому судовому процесі. Він нагадував, що ті, хто скоюють убивства, чинять надзвичайно важкий гріх, який виключає їх із громади віруючих і прирікає на вічне прокляття. Той гріх можна було би спокутувати тільки глибоким покаянням. Греко-католицькі парохи були зобов’язані переказати ці заклики віруючим у парафіях. Водночас вони мусили заохочувати греко-католиків уникати осіб, заплямованих гріхом смертовбивства, щоб у такий спосіб переконати їх змінити свої погляди.

Найвідомішим пастирським посланням митрополита є опублікований у листопаді 1942 року декрет Не убий!, своєрідний підсумок попереднього научання митрополита щодо п’ятої заповіді. У декреті читаємо:

Чоловіковбивник виключає себе з [...] Божої суспільности [...] і стягає на себе велику Божу кару у вічності й страшне Боже прокляття вже на цьому світі. [...] В темній душі чоловіковбивника здійснюється те, що з такою силою описане в псальмі. [...] Рана його душі смердить і гниє в його жиючому та ходячому ще по світі трупі. Він погордив благословенством Божого закону, і воно віддалилося від нього. [...] Така доля убивника на цьому світі, а у вічності участь із діяволами й ангелами його. [...] Людина, що проливає неповинну кров свого ворога, політичного противника, є таким самим чоловіковбивником, як людина, що це робить для рабунку, і так само заслуговує на кару Божу і на клятву Церкви[279].

Наміри митрополита стають цілком зрозумілими в світлі його листа до папи Пія XII в серпні 1942 року. З нього випливає, що архієпископ Шептицький був серйозно занепокоєний деморалізацією української громади, зумовленою німецькою окупацією, та намагався застерегти віруючих греко-католиків від втягування їх до участі в операціях із винищення євреїв, а відтак перед вчиненням смертного гріха. Його наступні нагадування про потребу дотримання п’ятої заповіді служили саме цій меті, а одночасні висловлювання з приводу милосердя були покликані спонукати допомагати усім потребуючим, а отже, і євреям, котрі шукали порятунку.

Про те, що ініціативи митрополита стосувалися не лише українців, переконує його особиста ангажованість у справу порятунку євреїв. Попри те, що він був прикутий до інвалідного візка, архієпископ Шептицький зумів створити мережу греко-католиків, яка займалася порятунком осіб єврейського походження. Віддані йому особи на прохання архієпископа переховували в монастирях багатьох людей, у тому числі рабина Давида Кагане, Курта Левіна та Адама Даніеля Ротфельда. Слід, утім, підкреслити, що увесь цей — так би мовити — духовний хрестовий похід на захист життя стосувався передусім Голокосту євреїв, а не вбивства поляків. Хоча ще раніше, в 1941 році архієпископ був шокований планами убивства польської інтелігенції та священиків, проте і наприкінці 1942 року він приписував саме німцям намір «винищити всю українську та польську інтелігенцію»[280].

Безпосередньо становища поляків могли стосуватися тільки пастирські послання митрополита 1943–1944 років. У листі до віруючих від серпня 1943 року архієпископ Шептицький зауважив:

Ми були свідками навіть страшних убивств, сповнених молодими людьми, може, навіть в добрих намірах, але з жахливими наслідками для народу. Ми бачили не раз людей, що [...] наказували для добра справи когось убивати. [...] На жаль, такі випадки виробили в молодих фальшиві пересвідчення про те, коли кому можна життя відібрати.

Далі архієпископ у своєму посланні твердо нагадував, що недотримання п’ятої заповіді «стягає на душу прокляття небес», накладаючи на злочинця «п’ятно неповинно пролитої крові, не затерте навіть покаянням». Водночас — у зв’язку з непослухом молоді — він апелював до батьків:

Життя і добра ближнього стережіть в ім’я християнської любові ближнього і християнської цивілізації, в ім’я того християнського суспільного ладу, який ми бажали би бачити колись у нашій самостійній, соборній Українській державі. Будьте переконані, що все, що тільки зробите в напрямі так понятої любові ближнього, принесе обильне Боже благословення Вашій родині й Вашому селу.

Митрополит також попросив прочитати листа й обговорити його в церковних братствах. Цим він зобов’язав їх членів рятувати тих, кому загрожує небезпека. Читаємо в посланні:

Нехай, передовсім, ствердять, чи і яка [...] небезпека в селі, чи кому грозить небезпека життя. Відтак нехай застановляться, що могли б зробити, щоб комусь у даному випадку вирятувати життя, нехай вкінці приступлять до св. Причастія в намірі ведення такої важної суспільної праці[281].

Достоту з ентузіазмом поставився до серпневого послання 1943 року Фронт Відродження Польщі (Front Odrodzenia Polski, ФОП). То була невеличка підпільна організації, що об’єднувала католицьких діячів на чолі з відомою письменницею Зоф’єю Косак-Щуцькою (це ж бо, зокрема, під її впливом було створено Раду допомоги євреям «Жеґота»). ФОП опублікував послання митрополита у своєму друкованому виданні «Prawda» за серпень-вересень 1943 року з редакційним коментарем, у якому підкреслено вагомість слів греко-католицького ієрарха: «Голос Митрополита тим прикметніший, що не обмежується лише осудом убивств і беззаконня, а й закликає українців боронити життя й майно людності, якій загрожують акти терору»[282]. Значно стриманіше — і, мабуть, ближче до дійсності — оцінив послання архієпископа «Biuletyn Informacyjny», головний друкований орган Армії Крайової:

Хоча воно [послання] і не заявляє виразно про факт убивства поляків українцями, проте містить рішучий осуд таких методів боротьби, як убивство людей чи знищення усього їхнього майна, та вказує негативні наслідки, які подібні вчинки матимуть для української нації. На жаль, навіть поведінка греко-католицького кліру далека від принципів, висловлених у пастирському посланні отця Митрополита[283].

Про заяву митрополита повідомив лондонське керівництво командувач АК генерал Тадеуш Коморовський «Бір» у звіті за 19 серпня 1943 року, в якому також інформував про злочини УПА на Волині. Послання архієпископа він окреслив як заклик «віруючих до християнського супокою»[284].

Як видно, польське підпілля сприйняло діяльність митрополита Шептицького більш-менш позитивно. Відомо, що вже від 1940 року представники польського руху опору час від часу контактували з митрополитом, намагаючись через нього вплинути на пом’якшення антипольських настроїв серед українців. На думку Ришарда Тожецького, архієпископ Шептицький також зичливо ставився до переговорів, які вели під час війни представники польського та українського підпілля, намагаючись їх якомога полегшити в надії на мирне врегулювання суперечок, — але завжди підкреслюючи потребу задовольнити прагнення українців[285].

Дивує, що набагато критичніше поставилося до архієпископа римо-католицьке духовенство. Це виразно помітно в листуванні митрополита з архієпископом Болеславом Твардовським, главою Львівської римо-католицької митрополії, опублікованому в 1992 році професором отцем Юзефом Волчанським[286]. Варто нагадати тут про зміст цього надзвичайно цікавого, а водночас драматичного у своїй вимові обміну листами. Слід тут звернути увагу на певну незначну, проте важливу обставину. Отож у згаданих листах архієпископ Шептицький слова «поляки» та «українці» писав із малої літери, що згідно з правилами української орфографії. Неслушна, отже, думка, яка іноді лунає, буцім митрополит писав з малої літери тільки слово «поляки», в такий спосіб начебто висловлюючи свою неприязнь до цієї нації.

Архієпископ Болеслав Твардовський у першому листі, датованому 30 липня 1943 року, звернувся до греко-католицького митрополита з проханням опублікувати пастирське послання із осудом масових злочинів, скоєних проти поляків. У відповідь на це архієпископ Шептицький надіслав архієпископу Твардовському два свої пастирські послання із закликом до віруючих дотримуватися п’ятої заповіді та запропонував опублікувати їх у польській пресі. Водночас він попросив прислати йому листи польських єпископів, «які б засуджували та перестерігали від ненависті супроти українського народу», обіцяючи поширити їх у греко-католицьких виданнях. 13 вересня 1943 року митрополит надіслав чергового, набагато емоційнішого листа архієпископу Твардовському, ймовірно, під впливом звістки про вчинене попереднього дня підрозділом АК у Львові вбивство професора Андрія Ластовецького. Це пояснювало би, чому він просив у ньому архієпископа Твардовського висловитися з приводу тієї трагічної смерті, а також з приводу хвилі вбивств українців на Люблінщині, де, за його словами, від рук поляків загинули вже близько п’ятисот осіб, і «публічно остерегти й засудити політику ненависті, з якої випливають такі численні та гучні злочини».

Листи й пропозиції греко-католицького митрополита архієпископ Твардовський не міг залишити без відповіді. У листі від 15 жовтня він повідомив, що масові вбивства польського населення, які досі трапля-лися тільки на Волині, «перекинулися» у Східну Галичину, докладно описуючи випадки мордування римо-католицьких священиків. Навівши цю аргументацію, архієпископ Твардовський розсудливо зауважив:

[...] як же ж за таких умов виглядав би мій заклик до переслідуваних, переляканих вірних моєї єпархії припинити вбивства віруючих греко-католицького обряду, тим часом, коли саме вони, не певні ні дня, ні години [загибелі], зазнають переслідувань і мордувань.

Архієпископ Твардовський також висловив недвозначну певність, що винуватцями убивств поляків є українські греко-католики, котрі не визнають «пастирської влади та впливу» митрополита. Натомість, він не лише не оцінив становища українського населення на Люблінщині, а й висловив сумнів, що за «гідним співчуття» убивством Ластовецького стояли поляки і з дещо — в даному контексті — дивною впевненістю констатував: «Дякую Богові [...], що вірні моєї єпархії не осквернили своїх рук кров’ю ближнього».

Листа цього архієпископ Шептицький, мабуть, сприйняв зі змішаними почуттями. Тому в відповіді за 15 листопада 1943 року він гірко запитав: «Не заперечую, що між греко-католиками є й ті, хто не слухають голосу свого єпископа. Проте, чи Ви, Екселенціє, вважаєте, що всі латинники такі добрі, що вже не потребують публічної остороги з боку їх архіпастиря?» В листі він також спробував дати власну оцінку тогочасній ситуації. Митрополит відкинув тезу, наче всі вбивства поляків були справою рук українців. На його думку, чимало нападів мали характер пограбувань і були вчинені етнічно змішаними бандами, які часто перебували під комуністичним впливом. За його словами, масовим убивствам поляків на Волині передували «численні вбивства» українців на Холмщині (тут він, отож, висловив поширену на той час серед української громадськості Галичини думку). Оцінюючи власну позицію, митрополит ствердив: «У ці страшні часи я сповнив свій обов’язок, нагадуючи віруючим про заповідь «Не убий» і застерігаючи їх від політичної та національної ненависті». Насамкінець він також додав, що й римо-католицькі єпископи мусять остерегти віруючих «перед нехристиянською політикою, перед національною ненавистю та кровопролиттям».

Листування цілком очевидно показало істотну різницю у сприйнятті ситуації обома ієрархами. Тому в останньому відомому нам листі за 8 березня 1944 року архієпископ Твардовський, перелічивши низку прикладів злочинів проти поляків, попросив лише, щоб греко-католицькі священики врятували від профанації Євхаристію, яка залишилася в зруйнованих польських церквах.

Проте, я далекий від думки, що листування з архієпископом Твардовським не дало жодного результату. Припускаю, що власне воно зумовило появу в опублікованому в листопаді 1943 року Спільному посланні всіх Українських Ординарїїв, Коад’ютора Митрополії, всіх помічних Єпископів, Апостольських Адміністраторів і Візитаторів, яке остерігало віруючих перед гріхом ненависті, таких слів: «Очевидно, осуджуємо кожне душогубство, хто б його не поповнив, осуджуємо злочини, жертвами яких є ми і ті злочини, яких допустились були наші люди. Невинно пролита кров завжди і всюди кличе до неба по пімсту»[287]. Крім того, воно могло вплинути на видане на початку 1944 року пастирське послання до духовенства та вірних Про вбивання священиків (Мир о Господі). Це послання постало в момент, коли масова антипольська операція УПА охопила вже Східну Галичину, й виразно стосується власне польсько-українського конфлікту. Вже на початку послання митрополит прямо вказав на випадки вбивства у Львівській архідієцезії священиків усіх релігій і обрядів (а отже, й римо-католицьких і православних), рішуче засуджуючи використання таких методів «в боротьбі чи то партійній, народній, чи політичній». Архієпископ виразно заперечив будь-який поділ обох католицьких обрядів:

А хто поступуванням своїм розділює і роз’єднує два католицькі віросповідання, що різняться лишень обрядом, і тим способом вірним одного обряду накидує жаль, уразу, ненависть до вірних іншого обряду, — той наносить Церкві удар в найсутнішій її прикметі: всеобнимаючої братської любови.

Митрополит також застерігав від ненависті та помсти, особливим злом визнаючи переслідування не фактичного ворога, а «невинних його рідних або близьких». В подальшій частині послання він категорично заявив:

Навіть поганські народи уважали негідним людини злочином і ганьбою для мущини вбивати безборонних. Проти цих злочинів протестуємо передусім тоді, коли їх справниками є вороги Христової Церкви. Але коли спостерігаємо небезпеку, що ці злочини можуть втискатися і втискаються навіть [...] в ряди повірених нам вірних, то [...] зі страху перед будучністю християнського народу не перестаємо перестерігати перед нею вірних[288].

Ці слова містили очевидне засудження методів, уживаних бандерівським рухом щодо поляків. Без сумніву, злочини, скоєні ОУН і УПА, викликали обурення архієпископа. Проте водночас митрополит у посланні засудив будь-які випадки вбивства невинних осіб, особливо священиків, тим самим неначе ставлячи знак рівності між долею римо-католицьких, греко-католицьких і православних священиків. Тим часом, хоча на межі 1943 й 1944 років загинули — від рук польського підпілля — й низка українських священиків, то власне польським священикам ОУН і УПА винесла тоді повсюдний смертний вирок. У зв’язку з цим постає запитання: чому архієпископ прямо не засудив антипольську акцію?

В цій справі ми приречені покладатися лише на припущення. Ми, наприклад, не знаємо, чи митрополит збагнув, із якою масштабною трагедією польського населення має справу. Звичайно, бодай лишень із листів архієпископа Твардовського він знав про масові вбивства поляків, проте міг уважати, що вони є типовим прикладом погромів, які вже не раз охоплювали ці терени, завжди маючи тимчасовий характер. Цілком імовірно, що він просто не йняв віри, що могло трапитися організоване винищення польського населення, сплановане та вчинене українцями. Ось чому він так охоче схилявся до думки, що все це справа рук анархістських банд, навіть якщо й пов’язаних із бандерівцями, то не підпорядкованих центральному керівництву.

Втім, на рішення митрополита не публікувати послання з осудом антипольської акції вплинула не тільки можлива помилкова оцінка ситуації. Архієпископ Шептицький чудово усвідомлював, що кожне його висловлювання має не тільки моральний і релігійний характер, а й політичний. Мабуть, тому він побоювався, щоб його одностороннє засудження антипольських заходів бандерівців не було згодом використане проти українських самостійницьких прагнень. Знаючи реальні відмінності польських і українських інтересів і засуджуючи нехристиянські методи боротьби, він водночас рішуче обстоював створення незалежної України, в кордонах якої опинився би Львів.

Та як би там не було, не слід забувати, що навіть якби глава Греко-католицької Церкви відверто засудив дії УПА, це не змінило би тогочасної ситуації. Моральні повчання митрополита Шептицького не могли спинити хвилі злочинів, бо його словам не корилися, особливо діячі ОУН-Б.

Цікаво, що сам митрополит радше усвідомлював обмеженість своїх можливостей. В одному з його листів, надрукованих у «Львівських Архієпархіяльних Відомостях» у 1943 році, читаємо:

Про чоловіковбивство написав я два послання і декрет для Собору. Але не маю враження, що і послання і декрет і ухвалені досі правила справу хоч на волос змінили. [...] Християнські суспільності бувають такі вражливі на пролиту кров, що з особливішим жахом привикли відвертатися від катів, себто людей, що в імені державної справедливости задають смерть засудженим на цю кару [...] приїзд ката потрясав цілим населенням міста. [...] Оминали його, коли появився десь на вулиці. Ніяка гостинниця не принимала його [...]. Таке вбивство ката було актом справедливости, карою за певні, нехибні злочини, суджені суддями, що присягали справедливо судити. [...]. Тепер же [...] ми стрічаємо людей, що оповідають, як ближніх убивали [...] хваляться, що нема для них більшої розкоші як проливати кров. Як навернути таких людей і як до здоров’я довести людську природу? Яким способом задержати той крик пролитої крови, що до неба кличе по пімсту? [...] Одна тільки всемогуча Божа благодать може помогти; маємо один лише успішний орудник — молитву[289].

З доступних документів виразно видно чітке дистанціювання архієпископа Шептицького від ОУН-Б і УПА. Скажімо, діяльності бандерівців стосуються слова: «Нездоровим об’явом є, що молоді, часом навіть дуже молоді, хотять під погрозами приказувати старшим. Оправдуються тим, що роблять це для загального добра і на приказ своїх провідників. [...]. Нераз молоді поступають так, як коли б накази діставали від ворогів українського народу. На цілій лінії слідний вплив безбожників-комуністів»[290]. У зв’язку з цим слід дуже обережно трактувати інформацію про буцім добрі стосунки митрополита з командувачем УПА Романом Шухевичем чи делегування ним свого представника на з’їзд політичної надбудови цього формування — Української Головної Визвольної Ради. Характерно, зрештою, що нібито призначений митрополитом спостерігач отець Ґаліант взагалі не приїхав на засідання. Зате присутній на з’їзді Лев Шанковський роздратовано зазначив, що серед самих українців лунає думка, наче за стан польсько-українських стосунків відповідальні українські «молоді політики», і розкритикував митрополита Шептицького, який «видав відозву [до віруючих — Ґ. М.], попри те, що польський єпископ нічого не видав»[291]. Легко здогадатися, що Шанковському либонь йшлося про згадане вже пастирське послання до духовенства та вірних Про вбивання священиків (Мир о Господі).

Немає жодного сумніву, що священики, які потрапили до лав українських партизанів (ймовірно, їх було кільканадцять), підтримували бандерівський рух «з власної ініціативи». Інакше було, натомість, із капеланами дивізії СС «Галичина». Без сумніву, вони опинилися в дивізії за згодою глави Греко-католицької Церкви. Можна тільки припускати, чи це був лише вираз турботи про спасіння вояків (як це офіційно представлялося), чи за цим також крилася умовна підтримка самої ідеї утворення дивізії, задуманої як зав’язок українських збройних сил. Різне ставлення митрополита до УПА та дивізії СС «Галичина» підтверджують також документи радянських спецслужб. В одному з них таємний співробітник НКВС-НКДБ доніс про свою розмову з архієпископом Шептицьким, у якій той сказав:

Дії УПА і бандерівців я засуджую, мельниківців і тих, хто входить до складу дивізії «СС-Галичина» — виправдовую. Наміри їхні були добрі, але німці обдурили їх, і тепер слід відмовитися від будь-якої орієнтації на німців... Зараз, у існуючому міжнародному становищі, єдиний вибір, мабуть, іти з радянською владою[292].

У цьому контексті не дивує, що після вступу Червоної Армії митрополит засудив діяльність УПА. Незалежно від свого дистанціювання супроти бандерівців, архієпископ Шептицький вважав тоді, що партизанська діяльність лише заподіює страждань українському цивільному населенню, приреченому на радянські репресії.

Митрополит Андрей Шептицький помер 1 листопада 1944 року. Радянська влада погодилася на його урочистий похорон. Але то був один із останніх проявів терпимості до греко-католиків. 8 квітня 1945 року в газеті «Вільна Україна» з’явилася стаття Ярослава Галана З хрестом чи ножем, у якій Греко-католицька Церква була звинувачена в співпраці з III Райхом. Статтю передрукували всі газети, які виходили в СРСР. То був сигнал до початку репресій. 11 квітня 1945 року був заарештований наступник митрополита — архієпископ Йосиф Сліпий і всі єпископи. Незабаром їхню долю розділили чимало рядових священиків. Вони потрапили до таборів, де частина з них померли мученицькою смертю. В березні 1946 року на спеціальному соборі у Львові Греко-католицьку Церкву було «об’єднано» з Православною. Відтоді й аж до кінця вісімдесятих років дотримання греко-католицького обряду вважалося підривною діяльністю. Той факт, що Греко-католицька Церква пережила брутальні багатолітні комуністичні репресії та стала нині однією з найважливіших релігійних громад в Україні, значною мірою є заслугою митрополита Андрея Шептицького.




Прихід радянської влади

Операція «Буря»


Напровесні 1944 року Червона Армія досягла Східної Галичини. В березні радянські війська зайняли Коломийський і Городенківський повіти та почали битву за Тернопіль, який нацисти оголосили неприступною фортецею. Місто впало після п’яти тижнів украй запеклих боїв. Німецькі зусилля та втома радянських підрозділів зумовили, що фронт ненадовго стабілізувався на лінії Ковель — Броди — Коломия, на відстані усього лиш близько 80 кілометрів від Львова.

23 червня 1944 року після ураганної артилерійської підготовки Червона Армія розпочала одну з найважливіших наступальних операцій Другої світової війни за кодовою назвою «Баґратіон». Наступ військ 1-го і 2-го Білоруських фронтів упродовж кількох тижнів завершився визволенням Білорусі та розгромом німецької групи армій «Центр». 18 липня війська південного крила 1-го Білоруського фронту форсували Західний Буг і, хутко рухаючись уперед, 25 липня оволоділи Дембліном та Пулавами, вийшовши на лінію Вісли.

Тимчасове затишшя в Галичині обірвав 13 липня 1944 року наступ військ 1-го Українського фронту під командуванням маршала Івана Конєва. Радянським підрозділам вистачило кількох днів (17–22 липня), щоб оточити та знищити на Львівщині в районі Бродів вісім німецьких дивізій, у тому числі 14 дивізію Ваффен СС «Галичина». На світанку 22 липня 1944 року 10 гвардійський танковий корпус, який входив до складу 4-ї танкової армії, підійшов до Львова та розпочав битву за місто.

Радянський наступ спонукав керівництво АК прийняти рішення про початок операції «Буря». Вже у березні 1944 року загони АК розпочали втілення цієї операції в районі Тернополя, а відтак у Станіславській Окрузі АК. В міру наближення підрозділів Червоної Армії до Львова були також активізовані тамтешні підпільні ланки АК. Від перших хвилин боротьби за Львів на допомогу радянським танковим підрозділам прийшли вояки АК зі сформованих у процесі боїв 5-ї піхотної дивізії та 14-го полку язловецьких уланів. Поляки включилися у вуличні бої, здобувши, зокрема, головний залізничний вокзал, газовий завод, електростанцію та підприємство водогону й каналізації. Вони також заблокували деякі підходи до міста, ускладнюючи німцям можливість переміщення підрозділів. Загони АК, що брали участь у Львівській операції, налічували загалом близько чотирьох тисяч осіб, тобто, їх було набагато менше, ніж у складі 27-ї Волинської піхотної дивізії.

Під час бойових дій начебто трапилася сутичка між АК й УПА в греко-католицькому кафедральному соборі св. Юра. Відчуття жаху на мить охопило мешканців північних районів міста 25 липня 1944 року, коли поширилася чутка, буцім німці скерували до Львова дивізію СС «Галичина». Перелякані поляки, побоюючись погрому та різанини, кинулися тікати на східні околиці міста, й АК з великими труднощами вдалося відновити порядок. Бажання помститися за місяці страху призвело до того, що в частині міста, зайнятій аківцями, сталася низка самосудів і убивств українців. Ймовірно, що тоді загинули кількадесят українців (мабуть, близько сімдесяти).

Після кількох днів запеклих сутичок вранці 28 липня 1944 року останні німецькі підрозділи відступили зі Львова. На здобутій міській ратуші та багатьох будинках замайоріли біло-червоні прапори. Як виявилося — востаннє. Вояки АК під час операції «Буря» виступили проти німців іще в околицях Стрия, Борислава, Дрогобича та Самбора, здобувши там чимало локальних успіхів.

Відразу ж після захоплення Львова радянські службовці почали переймати адміністрацію та правоохоронні органи. 28 липня 1944 року АК змусили скласти зброю та розпустити загони, але спочатку арештів не було. Натомість відбулася ціла низка переговорів командувача АК в Східній Галичині полковника Владислава Філіпковського «Янки» (за дорученням свого керівництва він під час переговорів рекомендувався у званні генерала) із радянським керівництвом, у тому числі Микитою Хрущовим. Серед співрозмовників «Янки» був також начальник НКВС у Львівській області, комісар міліції II рангу Євген Грушко. Він подякував під час зустрічі за порятунок аківцями від висадження в повітря електростанції та водогонів. Водночас Грушко зганив масове вивішування біло-червоних прапорів на будинках, оцінивши його, як провокацію:

Ген. Філіпковський відповів, що Львів — то польське місто. Грушко запитав: «Що важливіше, острів чи океан?»

— Філіпковський на це: «Океан».

— «Ну, бачите, — підсумував Грушко. — Львів — то польський острів у українському океані»[293].

Втім, на той момент була вже рокована доля не лише східних околиць II Республіки, а й усієї Польщі. 23 липня 1944 року Московське радіо повідомило, що попереднього дня в захопленому Червоною Армією Холмі проголошено Маніфест Польського Комітету Національного Визволення (далі — ПКНВ) (хоча фактично він був сформований у Москві). Це означало, що всю владу в країні беруть до своїх рук польські комуністи, згуртовані передусім у Польській робітничій партії. Вони були майже цілковито позбавлені суспільної підтримки, а змогу втриматися при владі завдячували тільки ослоні радянських багнетів. Одним із перших кроків ПКНВ стало підписання 27 липня 1944 року угоди з урядом СРСР про східний кордон держави, який відтоді мав пролягати більш-менш уздовж так званої лінії Керзона. У блискавичному темпі на початку серпня 1944 року цей новий кордон був обставлений постами прикордонних військ НКВС.

У цій ситуації переговори польського підпілля із радянським керівництвом були заздалегідь приречені на провал. Останнє під час зустрічей зводило внесок АК у боротьбі проти німців до мінімуму та наголошували на необхідності змиритися з тим, що Львів увійде до складу СРСР. Для польського підпілля в них була лише одна пропозиція — вступати до підрозділів Війська Польського, підпорядкованих ПКНВ. 31 липня 1944 року полковник Філіпковський за схваленням окружного представника уряду, виїхав із кількома офіцерами на переговори щодо цього питання з генералом Міхалом Жимерським до Житомира. Схоже, львівське підпілля було, може, й готове піти на певні поступки комуністичному владному угрупованню, якби комуністи погодилися на формування у складі армії Берлінґа окремої Львівської дивізії. Звісно, для радянського керівництва це було неприйнятно. Увечері 31 липня, незабаром після вильоту Філіпковського, офіцерів Львівської Округи АК викликали на розмову на 21-шу годину до будинку штабу по вулиці Кохановського (тепер Левицького), 27, де нібито мало йтися про питання формування дивізії АК. Зустріч виявилася пасткою. У штабі були арештовані від двадцяти п’яти до тридцяти офіцерів, а відтак у приміщенні влаштовано «казан», у якому наступного дня було затримано ще сорок вісім осіб. Ув’язнено також причетних до Представництва Уряду. Самого окружного представника Адама Островського доправили до в’язниці в Любліні, де його хутко переконали публічно підтримати ПКНВ. У ніч проти 3 серпня 1944 року радянські спецслужби арештували в Житомирі полковника Філіпковського та супроводжуючих його офіцерів. Полковника звільнили допіру в 1947 році, — він повернувся до Польщі, проте через три роки помер, виснажений у неволі. То був лише початок влаштованого НКВС «полювання» на вояків АК, яке провадили на всіх територіях, зайнятих Червоною Армією.

Воднораз із арештами вояків АК радянська влада оголосила в Східній Галичині призов до армії. Поляків скеровували до «народного» Війська Польського, натомість західних українців — до Червоної Армії. Рекрутський набір, окрім постачання вкрай потрібного радянському керівництву «гарматного м’яса», мав також на меті ослабити здатність і волю до опору польських мешканців Галичини.

Радянські репресії, утім, охопили тільки частину розконспірованих під час операції «Буря» підрозділів АК. Близько тисячі шістсот вояків на чолі з підполковником Францішеком Рекуцьким «Топором» відступили на Ряшівщину, де радянські облави були менш дошкульними. Там, зберігаючи організаційну структуру, вони без якихось серйозних втрат пережили зиму 1944–1945 років, сподіваючись, що навесні зможуть повернутися до Львова. Частина учасників підпілля повернулися до суворої конспірації.

Операція «Буря» не виконала свого завдання, однак для оцінки польсько-українського конфлікту має доволі істотне значення. Адже вона переконливо засвідчила, що дії УПА закінчилися невдачею. Поляки, попри численні напади українських партизанів, зберегли значні збройні сили. Якби й справді дійшло до польсько-української війни, подібної до війни 1918–1919 років, підрозділи АК змогли б захистити від ударів УПА більшість міст. Під час антипольської операції українці не завдали АК жодних істотних втрат. Натомість, їм вдалося вчинити жахливе спустошення серед цивільного населення.



«Истребительные батальоны»


Улітку 1944 року поляки, які мешкали в Галичині, часто поставали перед трагічним вибором: потрапити до таборів або вступити до армії Берлінґа. Можливо, саме тому чимало поляків опинилися в лавах підпорядкованої НКВС радянської допоміжної міліції, так званих «истребительных батальонах» (ІБ, українською «винищувальні батальйони»). Принаймні частина ІБ постали на базі підрозділів АК, які вийшли з підпілля під час «Бурі». Цей факт підтверджують звіти УПА. Згідно з ними, поляки притьмом після приходу радянської влади (зокрема, в Коломиї, Заболотові, Снятині) організували адміністрацію та поліцію, «яка відразу ж почала шукати бандерівців і доносити на українців. Поліція та пізніше реорганізувалася в істребітельні отряди»[294]. З іншого боку, утім, — набір до цього формування був примусовим, і багатьох поляків туди скерували воєнкомати (радянські військові комісаріати). Останні охоче так чинили, бо усвідомлювали, якою значною симпатією серед західних українців користувалися ОУН-Б і УПА, й звісно ж, не довіряли їм. З точки зору місцевої радянської адміністрації, озброїти тутешніх поляків здавалося набагато безпечнішим вирішенням.

Не відомо, скільки поляків врешті-решт опинилися в ІБ. Восени 1944 року в цих формуваннях служили щонайменше кілька тисяч осіб польського походження. І лише на початку 1945 року це число значно скоротилося, позаяк радянська влада почала висилати поляків з родинами до Польщі. Питання про польську присутність в ІБ викликає сьогодні жваві емоції, адже важко сказати, якою мірою вони захищали поляків (як стверджують колишні члени цих формувань), а якою провокували УПА до подальших дій. Але, немає жодного сумніву в тому, що УПА вбачало в діях ІБ серйозну загрозу. В одному зі звітів читаємо:

Дуже небезпечним для нас противником є польська поліція — вона знає місця й людей [...] бере участь у антиукраїнських операціях більшовицької міліції. Тому ті [загони — Ґ. М.] польської поліції, які відкрито співпрацюють з більшовиками, ми поборюємо[295].

На жаль, ми мало знаємо про операції, які провадили польські ІБ. Зі спецінформації, підготованої 13 листопада 1944 року для секретаря обкому Олексенка прокурором Дрогобицької області Кригіним, ми довідуємося про діяльність в околицях Комарного ІБ, який складався винятково з поляків. Отож, за словами обласного прокурора:

а) вояки винищувального батальйону під час виїздів на операції в українських селах били українське населення; б) під час проведення операцій забирали в громадян майно, не маючи для того жодних підстав; в) палили будинки під приводом того, що там мешкають члени бандерівських банд, не маючи для того жодних підстав; г) перебуваючи в селах [...] вояки винищувального батальйону називали українців бандитами, бандерівцями; д) при підпалі будинку в одному з них спалили живцем двох жінок, а одного чоловіка поранили в руку[296].

Мабуть, найкривавішу операцію укомплектований поляками ІБ провів разом із радянськими спецслужбами 29 серпня 1944 року. Того дня спецслужби за участі ІБ з Надвірної, Більшівців і Ланчина організували облаву в селі Грабівці. Тоді трапилася сутичка з групою партизанів, які ховалися в стодолі, — загинули вісім упівців. «Розігріті» протистоянням нападники, знищивши групу вояків УПА, заходилися пацифікувати село. Були спалені триста господарств і розстріляні кількадесят виявлених чоловіків. Були поранені також дві жінки, одна з яких — пов’язана з підпіллям — померла. Загалом загинули вісімдесят шість осіб, а понад сімдесят були арештовані.

З радянських рапортів випливає, що ІБ, які діяли в УРСР між 1 січня 1944 і 1 серпня 1945 року (тобто, в період, коли кількість поляків була в них найбільшою) провели 26 328 бойових операцій, спрямованих на «ліквідацію банд». За цей час вони убили 11 193 особи та арештували 173 580 осіб. Крім того, 11 094 убитих були зараховані до категорії «бандитів і їхніх пособників». До тієї ж категорії були включені 30 366 заарештованих. Серед інших в’язнів найбільше було дезертирів із Червоної Армії (42 217), осіб, які ухиляються від військової служби (33 940), втікачів із примусових робіт (22 609), спекулянтів (9 322). Отже, діяльність ІБ не обмежувалася лише самообороною польських сіл від нападів УПА.




Останні вбивства цивільних поляків у Східній Галичині


Арешти, які спіткали поляків після приходу Червоної Армії, хутко переконали керівництво ОУН-Б і УПА, що радянська влада ставиться до самостійницьких прагнень поляків так само, як і до прагнень українців. Тому 1 вересня 1944 року командир УПА в Галичині Василь Сидор «Шелест» віддав наказ призупинити антипольські операції:

Поляків підвели в очікуванні здобути державу руками більшовиків. Вони помітили, що стали предметом в руках Москви і виконують роль негра. Є ознаки того, що поляки відвертаються від НКВС, а цим самим існує можливість наблизитися до нас. Ми принципово призупиняємо антипольські акції. Однак послідовно слід їх проводити проти всякого польського елементу, який співпрацює з НКВС та з тими органами московського імперіялізму, які намагаються морально і фізично знищити український народ (приклад [як слід вести акції проти поляків, які співпрацюють з СРСР. — Ґ. М.]: напад на польську міліцію в якомусь центрі, яка начисляє 20 осіб. Слід знищити третину або половину з них, решту роззброїти і попередили, якщо не припинять співпраці з більшовиками проти нас, то наступним разом будуть також знищені)[297].

Водночас було вирішено шукати можливості порозуміння з поляками супроти комуністів.

Якщо в усіх попередніх заявах, якими керівництво українського підпілля відмежовувалося від антипольських заходів, слід вбачати радше елементи інформаційної війни, розрахованої на приспання пильності ворога, то в цьому випадку ми володіємо чималою кількістю джерел, які, схоже, підтверджують зміну тактики (хоча, аж ніяк не стратегії) УПА. З березня командир СБ «Тимчій» (NN) у наказі для «Сивого» (NN) писав: «Поляків як таких ліквідувати забороняється, можна лише, коли вони зрадники»[298]. До тієї категорії він відносив, скажімо, осіб, які виступають на публічних зборах або мітингах проти українського підпілля.

З іншого боку, однак, напади УПА на польські села та вбивства цивільного населення траплялися й після вересня 1944 року, й іноді були так само жорстокими, як попередні. Почасти це, либонь, було наслідком звичної несубординації партизанів УПА. В листопаді «Шелест» у одному з наказів навіть гостро зганив підлеглих, що замість нищити пости ІБ, ті ліквідують «польські маси». Проте, низові командири УПА могли у власній обороні послатися на невизначеність отриманих наказів. Хоча інструкції ОУН-Б і УПА рекомендували шукати порозуміння з поляками, але водночас вони радили «потиху допомагати в переселенні польського елементу [...] до Польщі»[299].

На межі 1944–1945 років у Тернопільському воєводстві УПА вчинила низку нападів на польські села. Їх масштаб і засяг не залишають сумніву в організованому характері усієї операції та дають підстави для припущення, що в даному випадку було отримано згоду головного командування УПА на відновлення антипольської акції. На це, мабуть, вплинули наполягання місцевих командирів, котрі скаржилися на діяльність ІБ, укомплектованих поляками. Адже характерно, що частина атак були спрямовані власне на ті населені пункти, де існували ІБ. В операціях були задіяні дев’ять сотень (у тому числі загін «Сіроманці»), які ймовірно налічували в сумі від дев’ятисот до тисячі партизанів. Їх підтримували місцеві боївки СБ і СКВ.

23 жовтня 1944 року в селі Трійці (неподалік Заболоття) були замордовані п’ятдесят вісім поляків і чотирнадцять українців. Серед загиблих було четверо дітей у віці від шести місяців до двох років. Наприкінці жовтня бандерівці вбили двадцять поляків у селі Клювинцях (повіт Копичинці). 21 листопада із села Сороцького були виселені кілька українських сімей. Того ж дня був поранений, потрапивши в засідку УПА, а відтак помер у шпиталі в Скалаті вояк ІБ Юзеф Кобилюк. У його похороні 23 листопада взяли участь багато людей, переважно жінок і дітей, а також десять вояків ІБ. Коли похоронна процесія наблизилася до кладовища, її раптом обстріляли з будинків, що належали депортованим українцям. Від першої черги полягли дев’ять жінок і отець Адам Джизґа (пораненого священика нападники добили багнетами). Вояки ІБ відповіли пострілами, проте, коли втратили трьох чоловік, включно з командиром, почали відступати. Тим часом друга група партизанів УПА увірвалася до села й почала розстрілювати польські сім’ї, особливо ті, родичі яких служили в ІБ. Після побоїща українці викинули тіло Кобилюка з труни, поклали на віз єдиного загиблого товариша й відступили. Загинули кількадесят поляків.

У листопаді були зафіксовані щонайменше двадцять три напади на польські села. У грудні їх лічба зросла до п’ятдесяти п’яти. Напади особливо почастішали в період латинського Різдва та Нового року, тобто, коли пильність захисників була найменшою. У ніч із 21 на 22 грудня українські партизани одночасно атакували три села: Завадівку, Коржову й Товстобаби (тепер Високе). У першому селі загинули сорок сім осіб, у тому числі жінки й діти, також було спалено міст. «Група підтримки» ІБ, яка дислокувалася в цьому населеному пункті й налічувала вісімнадцять вояків, була зненацька роззброєна. Шістьох її членів убили. У Коржовій загинули п’ятнадцять чоловік. Найбільше жертв приніс напад на Товстобаби (тут дислокувався польський взвод ІБ), де загинули щонайменше сімдесят двоє місцевих поляків, у тому числі шістнадцять вояків ІБ, та десять мешканців інших сіл. Село спершу обстріляли з гранатомета. Скориставшись посталим сум’яттям, упівці увірвалися поміж будинки, вбиваючи їх мешканців. ІБ чинив опір, убивши двох вояків УПА. За відступаючими упівцями також вирушила погоня, відтак було «затримано 8 бандитів — учасників винищення польського населення, котрі засвідчили, що в погромі [...] брали участь бандити з місцевих мешканців, озброєні сокирами й кинджалами. Крім того, затримано без документів 74 ос[оби], яким проводять фільтрацію»[300].

Напередодні Різдва 1944 року УПА атакувала змішане польсько-українське село Ігровиця в Тернопільському повіті. У селі існував постійний пост ІБ, підпорядкований керівництву в Глибочку Великому. Вислані з Ігровиці четверо патрульних наштовхнулися на наступаючі сили УПА. В сутичці загинув один вояк ІБ, а другий потрапив у полон і був убитий (знайдено його відрубану голову). Двоє вцілілих вояків ІБ побігли по допомогу до Глибочка. Упівці напали на Ігровицю тієї миті, коли мешканці посідали за різдвяну вечерю. Їх мордували в будинках сокирами й ножами. Одним із перших загинув священик Станіслав Щепанкевич разом із матір’ю, рідними братами й сестрами. Опір УПА чинили усього лиш кілька вояків ІБ, котрі перебували на посту. Попри чисельну перевагу, націоналісти не захопили будинку. Постріли та калатання дзвону на малій вежі попередили мешканців села, котрі намагалися рятуватися втечею та ховалися в різних криївках, а також у друзів-українців. Попри це були вбиті близько вісімдесяти поляків.

У ніч із 28 на 29 грудня сотня «Бурлаки» на чолі з Іваном Семчишиним «Чорним» ударила на Лозову. Селяни почувалися в безпеці, позаяк село було розташоване поруч із Тернополем. Навпростець до міста було сім кілометрів, по шосе — десять, а залізницею — дванадцять. Окрім того, неподалік дислокувався підрозділ червоноармійців, які вартували залізничний міст. В селі мешкали близько восьмисот людей, переважно поляків. Атака почалася після 22-ї години. Упівці оточили село, а відтак, розділившись на невеликі групи, вривалися до будинків і вбивали, часто сокирами, усіх, кого лиш зустріли. Подекуди їм намагалися чинити опір. Через кілька годин зі Зборова прибув на допомогу радянський підрозділ. Водночас під’їхав панцирний потяг і почав обстрілювати село, підпаливши деякі будинки. Упівці почали відступати. Радянський рапорт так оцінив втрати: «Убиті/ зарізані 122 чоловік, серед них 67 жінок, 11 дітей у віці 8 і менше років. Замордовано 8 українських родин, решту поляки»[301].

У ніч із 1 на 2 січня 1945 року в селі Елеонорівка були вбиті двадцять шість поляків. У Глибочку в ніч із 12 на 13 січня упівці вбили вісімнадцять поляків і трьох українців. 26 січня УПА напала на село Майдан у повіті Копичинці. Були спалені всі польські садиби. Поляки намагалися сховатися в латинській церкві, проте бандерівці увірвалися всередину. Частину людей вони вбили на місці, частину вивели назовні та зарубали сокирами біля криниці. Загинули сто вісімнадцять поляків.

2 лютого чортківський курінь УПА на чолі з Петром Хамчуком «Бистрим» напав на Червоноград (район Тлустого, поблизу сучасного Ниркова), де був розміщений підрозділ ІБ. В тій місцевості більшість мешканців були поляками. Уночі в містечку також переховувалися поляки з навколишніх сіл. На початку 1945 року під опікою ста вояків ІБ перебували близько півтори тисячі поляків. Містечко атакували дві сотні — «Сірі вовки» та «Чорноморці». Командував усією операцією «Бистрий». Битва почалася близько 22-ї години й тривала всю ніч. УПА обстріляла село та розпочала атаку. Українці, одягши білий камуфляжний одяг і розділившись на невеликі групи, вривалися до окремих будинків, убивали зустрінутих мешканців і підпалювали споруди. Польські захисники були відтіснені до Народного Дому та латинської церкви, де чинили відчайдушний опір. Завершення атаки згадує Чеслав Швідерський: «Почало світати, коли почулися вигуки: Браття, відступаємо!»[302]. Загинули сорок дев’ять поляків, поранені двадцять вісім. Частина села згоріла. Українці втратили двох убитими та мали чотирьох поранених.

Курінь «Бистрого» в ніч із 5 на 6 лютого атакував Бариш у Бучацькому повіті. Містечко налічувало близько семи тисяч мешканців, з яких дві третини становили поляки. Охороняв їх понад стоособовий ІБ, укомплектований поляками, з-поміж яких близько п’ятдесяти колись належали до АК. ІБ раніше брав участь у багатьох операціях проти УПА на терені всього Бучацького повіту, навіть сусідніх повітів, тому становив реальну загрозу для українських партизанів. Упівці напали близько 22-ї години. ІБ чинив запеклий опір, навіть намагався контратакувати. В польському звіті констатується, що УПА «палила й мордувала в будинках»[303]. Партизанам допомагало місцеве українське населення. Поляки оцінили українські втрати в кількадесят убитих і поранених (ця кількість, мабуть, завищена), натомість польські втрати становили понад сто вбитих.

Курінь «Бистрого» знову вдарив у ніч з 12 на 13 лютого. Цього разу було атаковане село Пужники, звідки чимало молоді служило в ІБ у районному центрі Коропці. В селі залишалися переважно жінки та діти. В радянському рапорті читаємо:

[...] в 4 годині ночі з боку села Залісся банда УПА «Бистрого» оточила село Пужники [...], почали підпалювати жилі споруди і надвірну забудову. Мешканці села, рятуючись від вогню, вибігали з палаючих будинків і відразу ж впритул їх розстрілювали бандити. Банда УПА [...] спалила 172 жилих будинки, по-звірячому вбила 82 особи мирного населення[304].

Незабаром у розташованому неподалік селі Низьколизах люди «Бистрого» замордували ще двадцятьох трьох поляків.

Знову таки, то не всі, а лише деякі з нападів на польське населення в той час. Однак від весни 1945 року атаки на поляків поволі, але виразно ставали усе рідшими. Це зауважили навіть діячі представництва еміграційного уряду, пов’язані з Національною партією: «Можна сказати, що вбивства припинилися, і подекуди фіксуються лише спорадичні випадки. Якщо трапляються жертви, то лише у відповідь на нерозсудливу з нашого боку неорганізовану акцію помсти, або тільки серед поляків, членів винищ[увальних] батальйонів під час облав на бандерівців»[305].

Цілком можливо, що в деяких місцях польське підпілля уклало угоди про ненапад із УПА, скеровані проти радянської влади. Не виключено, що цього вдалося досягнути, наприклад, узимку 1945 року в Стрийському повіті. Є підстави припускати, що такий «союз» у одному випадку зберігся до 1946 року. В лютому 1946 року Дрогобицький НКВС заарештував трьох поляків, звинувачених у підтримці ОУН-Б і УПА. Водночас спецслужби натрапили на слід польської партизанської групи, яка обстріляла один із радянських гарнізонів, а відтак розкидала листівки із закликом: «Хай живе вільна Польща! Хай живе вільна Україна!» Ми не знаємо наслідків слідства, тож невідомо, чи й справді тоді ще діяла польська партизанська група, а чи це була провокація українського підпілля, покликана спричинити репресії проти поляків. Однак, якщо то й справді були поляки, вони могли утриматися на цій території лише завдяки допомозі українців.

Хоча від 1945 року центр ваги польсько-українського конфлікту перемістився на терени сучасної Польщі, проте польська проблематика час від часу виринала в діяльності УПА в Україні. Ще на нараді в 1947 році керівництво українського підпілля розмірковувало, як чинити з поляками, якщо почнеться Третя світова війна, і вони спробують повернутися до Східної Галичини. Було вирішено, що слід у такій ситуації боронити межі «українських етнографічних земель». Проте, як вони це збиралися чинити, можна тільки здогадуватися...

Націоналісти також використовували польську карту, щоб переконати людність продовжувати боротьбу з комуністами. Читаємо: «Більшовики багато такої української землі відрізали [від України і віддали — Ґ. М.] полякам, білорусам, а найбільше собі». Й далі констатація, що майбутня УССД сягне далеко за межі СРСР — «від Дону аж поза Сян», оскільки «ані клаптика своєї рідної землі не відступить український народ своїм захланним, неситим сусідам»[306]. Слова ці були написані не в 1939, а в 1949 році.




Антирадянська ґерилья в Західній Україні


В 1944 році Червона Армія зайняла всю територію Західної України. На захоплених теренах радянська влада стягувала контингенти харчів, місцевих українців масово рекрутували до Червоної Армії і вже після кількох днів вишколу кидали на передову. Блискавично поставали адміністрації. Більшість партійних і державних кадрів становили приїжджі зі Східної України, які часто поводилися, наче в завойованій країні, брутально ставлячись до місцевого українського населення. Про це свідчать численні приклади шахрайств, крадіжок і зґвалтувань, вчинених радянськими службовцями. Отож, не дивно, що зростала підтримка українцями підпілля.

На початку 1944 року УПА налічувала близько двадцяти п’яти тисяч осіб, об’єднаних у понад сто партизанських підрозділів. Керівництво волинського підпілля згідно з попередньо узгодженими цілями планувало відразу після переміщення фронту вислати частину сотень у рейд на Схід. Тільки-но розтанули сніги, визначені підрозділи вирушили в дорогу. Можливо, їх бійці вже бачили подумки, як СРСР розсипається на друзки. Реальність, проте, аж ніяк не відповідала цим очікуванням. Підрозділи УПА вирушили в рейд 10 березня 1944 року. Через два тижні, 23 березня, раптом знову випав сніг і пролежав до середини квітня. Це ускладнювало партизанам переміщення таким чином, щоб їх не помітили. Частину підрозділів розгромили, частина просто розпалися. Під час облав, улаштованих з цієї нагоди, радянські підрозділи розбили також «першу сотню» УПА «Яреми». Він сам — тоді вже командир куреня — поліг у бою.

Хоча рейди закінчилися цілковитою невдачею, українці не збиралися відмовлятися від боротьби. Шанс на успіх вони вбачали у спалаху Третьої світової війни, а тому союзниками вважали Великобританію та Сполучені Штати. Волю до боротьби надто зміцнювала повсюдна певність у тому, що радянська влада переб’є або, в кращому разі, депортує всіх мешканців Західної України. Провід ОУН і УПА був достоту переконаний, і в цьому його утверджував досвід Великого Голоду тридцятих років, що комуністи готували українцям долю євреїв. Тому він вважав, Що краще загинути в бою, ніж пасивно дозволити вбити себе.

Таким чином, відразу ж після приходу Червоної Армії українські партизанські підрозділи взялися за широкомасштабні бойові дії, покликані запобігти виникненню локальних комуністичних органів влади. Ці дії, підтримані значною частиною населення, недвозначно засвідчили прагнення українців жити в незалежній державі. Підпілля закликало до бойкоту мобілізації, атакувало конвої з рекрутами, вбивало комуністичних активістів, ліквідувало нечисленні підрозділи Червоної Армії та НКВС. 29 лютого 1944 року в сутичці з УПА був поранений (і помер від отриманих ран у квітні) командир І Українського Фронту генерал Микола Ватутін. Відтак 18 серпня на дорозі в районі Підгайців потрапив у засідку 1-й батальйон зв’язку 1331 стрілецького полку, який простував на фронт. Більшість солдатів і офіцерів загинули, врятувалися тільки одинадцять чоловік. Множилися напади на колію та залізничні станції й мости. До кінця 1944 року вояки УПА вбили в західних областях України 142 співробітників НКВС, 752 солдатів внутрішніх військ НКВС і Червоної Армії, 901 партійного активіста й 2908 цивільних осіб.

Радянська влада приступила до рішучої контратаки. В кожному районі був розміщений гарнізон чисельністю до батальйону, а в обласних центрах — полку Внутрішніх Військ НКВС. Загалом проти УПА було спрямовано понад тридцять тисяч вояків НКВС. Деякі підрозділи прибували в Україну безпосередньо з Чечні та Калмикії, де щойно закінчили депортацію населення. В окремих селах були створені підпорядковані НКВС винищувальні батальйони (ІБ). Для охорони залізниць прибули десять панцирних потягів, підтримуваних десантними групами. 13 лютого 1944 року була опублікована перша відозва керівництва СРСР до упівців із закликом добровільно вийти з підпілля та скласти зброю. Водночас почалися масштабні операції зачистки. Осіб, запідозрених у сприянні підпіллю, вивозили вглиб СРСР. Тіла убитих часто виставляли на загальний огляд, щоб залякати інших. З цією ж метою були організовані відкриті судові процеси та публічні страти схоплених членів ОУН-Б і УПА, на які зганяли навіть школярів. Безсумнівно, велике значення надавав боротьбі з українськими партизанами сам перший секретар Комуністичної партії (більшовиків) України Микита Хрущов. На нараді з питань боротьби з бандитизмом у Станіславській області, яка відбулася в жовтні 1945 року, Хрущов інструктував зібраних:

Відплатні удари не завдаються. Це найсильніший засіб, який впливає на громадянина, і ні один злочин, скоєний бандитами, не повинен залишитися безкарним. Цей потужний засіб дуже слабо використовується. [...] Слід ужити суворіших заходів проти куркульської частини населення, і навіть якщо він не куркуль, але замішаний у контакти з бандитами, то нехай прямо відповідає за те, що зробив бандит. Слід ударити в пособників бандитів, ну й головного удару слід завдати куркульським і іншим ворожим елементам. Можливо, слід кількох засудити і публічно розстріляти. Раніше ми проводили відкриті процеси та вішали, сьогодні ситуація змінилася, і не можна послужитися цим методом, але якщо дозволить закон, проводити публічні страти через розстріл. І це слід конче зробити, позаяк це засіб залякування громадян[307].

Внутрішні Війська НКВС в період від лютого 1944 до 1 січня 1946 року провели проти партизанів 39 773 операції. Під час цих операцій були вбиті 103 313 й схоплені 110 785 «бандитів». Окрім того, були заарештовані 8 370 «активних членів ОУН» і 15 959 «активних повстанців». Більшість із цих жертв становило цивільне населення, адже операції Внутрішніх Військ супроводжувалися розмаїтими зловживаннями. Навіть із радянських звітів можна дізнатися, що під час операції «були випадки незаконних розстрілів ні в чому не винних громадян, мародерства, пияцтва, недисциплінованості солдатів і офіцерів, і, що ще гірше, з цими злочинами не велася рішуча боротьба»[308].

Радянська влада намагалася контролювати всі контакти вояків Червоної Армії з місцевими громадами. Майор М. Пухов, офіцер 260-ї артилерійської бригади, собі на лихо закохався в мешканку Надвірної, доньку крамаря і — згідно з радянськими документами — члена ОУН. Коли її заарештували, він відвідував її в тюрмі, переказував пакунки й листи, й навіть звернувся до НКВС з проханням звільнити її. Це викликало лють у партійного керівництва. Генерал-майор Леонід Брежнєв, майбутній Перший секретар ЦК КПРС, так оцінив ситуацію:

Майор Пухов втратив не лише пильність та офіцерську честь, а й забув про свої партійні та державні обов’язки, встав на шлях [...] співпраці з бандитами. Військова Рада округу [...] дала політичну оцінку [...] Пухову, позбавивши його офіцерського звання [...]. Пухов був виключений із лав партії. Наказ Воєнної Ради округу був доведений до відома усього офіцерського корпусу[309].

Важливу роль у боротьбі з українським підпіллям відігравала агентурна діяльність. У жовтні 1944 року на Західну Україну з інших частин УРСР були скеровані близько шестисот досвідчених оперативних співробітників, котрі зайнялися, зокрема, створенням мережі агентів. НКВС також заходився організувати численні спецгрупи, які вдавали УПА (в червні 1945 року налічувалося 157 таких груп). Їхнє завдання полягало в ліквідації керівників підпілля та невеликих груп партизанів, постачанні військ НКВС розвідувальною інформацією та влаштуванні різних провокацій — щоб посіяти в підпіллі атмосферу взаємних підозр.

Навесні 1945 року керівництво ОУН звернулося з відозвою до населення: «Свідомо працюючий з НКДБ — собака. Собаці — собача смерть, зневага всієї нації та вічна ганьба». Піддавшись манії підозрілості, Служба Безпеки ОУН ліквідувала в 1945 році на Волині за звинуваченням у зраді майже дев’ятсот членів ОУН! Часто репресії поширювалися на всю сім’ю справжнього чи гаданого агента. «Клим Савур» наказував «п’яткувати» на Волині особливо неприхильні до націоналістів села, тобто, вбивати кожного п’ятого мешканця.

Взимку 1945–1946 року, саме напередодні запланованих на 10 лютого 1946 року виборів до Верховної Ради СРСР, комуністи вирішили завдати УПА смертельного удару. Було організовано «Велику Блокаду». Вона полягала в тому, що після 10 січня 1946 року всю Західну Україну вкрили гарнізони вояків Червоної Армії та НКВС. Їх було сформовано три з половиною тисячі, і кожен налічував від двадцяти до ста вояків і офіцерів, добре споряджених автоматичною зброєю. Крім того, були створені численні гончі групи, які диспонували бронетранспортерами та провадили безугавні облави. «Велика Блокада» тривала до 1 квітня. Внаслідок проведення цієї операції самих лише партизанів убили п’ять тисяч.

Втрати, яких українське підпілля зазнало під час «Великої Блокади», годі було компенсувати, і це призвело до того, що воно вирішило остаточно розпустити сотні УПА. В липні 1946 року головний командир УПА генерал Шухевич наказав розформувати партизанські підрозділи. Подальшу боротьбу мали провадити лише глибоко законспіровані боївки ОУН. Демобілізацію підрозділів УПА провадили поступово. В 1949 році в Галичині ще діяли дві сотні УПА (кожна в силі чоти, тобто взводу), які були розпущені до кінця року. Одна з них дещо раніше здійснила пропагандистський рейд до Румунії. Подальшу діяльність, як уже згадувалося, вели кількаособові групки конспіраторів. Боротьба з ними дедалі частіше перетворювалася на «раптові випади». Під час переходів партизани вдавали місцевих селян, мали з собою різні господарські знаряддя — сокири, пилки чи вудки. Свої сліди вони поливали гасом, посипали тютюном або перцем, пересувалися дном річок і струмків, або виходили на дороги, де панував жвавий рух, — усе це, щоб обдурити погоню, яка провадила пошуки з використанням собак. Активність підпілля впала, але це зовсім не вадило йому здійснювати час від часу достоту неймовірні операції. Зухвалу акцію було організовано 10 липня 1951 року в Надвірній. Близько 23 години партизани увірвалися до місцевого шпиталю, вбили двох охоронців, котрі пильнували поранену активістку ОУН, забрали жінку й зникли.

Радянські спецслужби скрупульозно вивчили тактику, вживану УПА, пристосовуючи до неї дії гончаків. Водночас вони посилювали репресії. Одним із найефективніших методів боротьби з підпіллям вважалася депортація вглиб СРСР сімей партизанів, чи просто осіб, підозрюваних у симпатіях до підпілля. Перші депортації були проведені вже в 1944–1945 роках. Успіхи в боротьбі з підпіллям спонукали радянську владу тимчасово відмовитися в 1946 році від цього репресивного заходу. Однак уже в 1947 році було вирішено провести велику депортацію в усій Західній Україні. Крім прихильників «бандитів», планувалося водночас виселити куркулів, що мало послужити прелюдією до форсованої примусової колективізації, розгорнутої в тому регіоні в 1948–1950 роках. Операції виселення дали кодову назву «Захід». Спецслужби почали її 21 жовтня 1947 року о 6-й годині ранку, і в більшості областей завершили ще того самого дня. В Тернопільській області понад тринадцять тисяч осіб були виселені впродовж десяти годин! Під час кількаденної операції були виселені 26 644 сім’ї «активних націоналістів» — 76 192 особи, з-поміж яких 18 866 чоловіків, 35 152 жінки, 22 174 дітей.

В 1948 році із Західної України були депортовані лише вісімсот сімнадцять осіб, але вже в 1949 році вирішено повернутися до тактики масових виселень, запровадивши новий метод добору засланців. Відтоді депортації влаштовували у відповідь на конкретні дії партизанів, охоплюючи ними тих, хто мешкав поблизу місця сутички. В радянських звітах читаємо, наприклад: «15 березня [1949 року — Ґ. М.] в селі Мальчицях Івано-Франківського району вбитий місцевий житель Павлов. У відповідь на бандпрояв виселено 3 сім’ї на 14 осіб»[310]. Натомість, у помсту за роззброєння 12 вересня 1950 року підрозділу допоміжної міліції (партизани здобули десять гвинтівок і автомат) із села Сілисько була депортована двадцять одна сім’я, яка налічувала загалом вісімдесят дві особи. Радянські операції того періоду нагадували уживані нацистами методи колективної відповідальності, з тією лише різницею, що німці розстрілювали заручників і пацифікували села, натомість радянські спецслужби засилали підозрюваних у підтримці «бандитів» вглиб СРСР. У 1949 році було депортовано із Західної України 25 527 осіб, у 1950 — аж 41 149, у 1951 – 18 523 особи, а в 1952 році — 3 229 осіб.

Репресії зумовили, що підтримка підпілля почала спадати. Один зі схоплених партизанів зізнався: «Коли ми заходимо до хат, жителі прямо заявляють: “Ідіть собі, інакше через Вас потрапимо на Сибір”»[311]. Наприкінці сорокових років антикомуністичне підпілля в Україні опинилося в критичній ситуації.

Найбільше уваги радянські спецслужби приділяли захопленню або ліквідації провідників ОУН-Б і УПА. 26 січня 1945 року НКВС вдалося полонити одного з вищих командирів українського підпілля на Волині — Юрія Стельмащука «Рудого». Перш ніж його засудили до смертної кари й стратили, він встиг виказати, де перебуває командир волинської УПА Дмитро Клячківский «Клим Савур». Після триденної облави в районі Оржівських хуторів спецслужби натрапили на сліди трьох партизанів, котрих після нетривалої погоні ліквідували. Як виявилося, то був «Клим Савур» із охоронцями. За словами Дмитра Вєдєнєєва і Геннадія Биструхіна: «Сумним символом братовбивчого характеру збройного конфлікту на Західній Україні стало те, що засновника УПА, галичанина, вбив українець з Донеччини»[312].

Командира галицької УПА Василя Сидора «Шелеста» радянська опергрупа виявила та вбила в Горганах у 1949 році. 5 березня наступного року спецслужбам вдалося викрити криївку головного командира УПА «Тараса Чупринки» в Білогорщі на околиці Львова. Оточений Шухевич прийняв бій, убивши майора МДБ. Важко поранений, він застрелився з пістолета. Тіло Шухевича перевезли до Львова, а відтак поховали у невідомому місці.

Допіру на межі 1951–1952 рр. МДБ розшукало Івана Литвинчука «Дубового», котрий був ініціатором перших антипольських акцій (зокрема, в Парослях). Оточений у бункері, він підірвав себе.

Після смерті Шухевича командування силами підпілля перейняв полковник Василь Кук «Леміш». Його заарештували разом із дружиною 24 травня 1954 року. Ця дата означила край існування українського підпілля як організованої структури. Проте й далі тривали пошуки окремих груп і осіб, котрі намагалися вижити за вкрай несприятливих обставин. Поступово їх виловлював або винищував КДБ. Останню активну групу ОУН, яка складалася з трьох осіб, КДБ фізично ліквідував у 1960 році в Тернопільській області.

Радянські спецслужби також убили Степана Бандеру. Після звільнення в 1944 році з німецького концтабору той керував бандерівським рухом у еміграції. Тим часом, коли частина членів ОУН під час війни — спершу із суто кон’юнктурних причин — почали дозрівати до сприйняття демократичних цінностей, сам Бандера до кінця залишився інтегральним націоналістом. Хоча він посилав в Україну усе нових кур’єрів, проте на практиці був цілковито позбавлений впливу на боротьбу, яку провалило підпілля, а водночас дедалі більше ставав його іконою. Процес формування міфу навколо постаті провідника ОУН завершив агент КДБ, убивши Бандеру в 1959 році в Мюнхені. Ця смерть спіткала його в той момент, коли впливи провідника на еміграцію виразно змаліли. Відтоді ідеалізований і далекий від реальності образ Бандери став для багатьох західних українців символом незламної волі до боротьби за незалежність.

За офіційними даними, підготованими в радянські часи, підпілля ОУН-Б і УПА в 1944–1951 роках вчинило 14 424 збройних напади. Внаслідок цих дій радянські вояки втратили 30 676 убитих, у тому числі 8 340 співробітників органів внутрішніх справ, вояків Внутрішніх і Прикордонних Військ, Червоної Армії та членів ІБ. Понад 15 тисяч убитих становили цивільні особи — селяни та колгоспники. З іншого боку, внаслідок репресій, чинених спецслужбами для подолання УПА, були убиті, заарештовані або депортовані від 445 до 500 тисяч мешканців західних областей України. Кількість самих лише убитих сягнула 155 108 осіб, а депортованих — 203 662. Отже, радянські репресії, які супроводжували боротьбу з підпіллям, поцілили майже в кожного десятого мешканця Західної України.

Це неправда, буцім УПА убила близько 80 тисяч самих лиш українців, в чому легко переконатися, ознайомившись із наведеними радянськими даними. Хоча неможливо виправдати вчинені нерідко в жорстокий спосіб убивства цілих українських сімей, обвинувачених у сприянні владі, слід, однак, пам’ятати, що не тільки УПА, а й, наприклад, литовські партизани вдавалися до принципу колективної відповідальності. Ліквідація гаданих і реальних зрадників, вихідців зі свого власного народу, є характерною рисою всіх партизанських рухів. Такі особи завжди є найлегшою метою нападу і тому зазвичай складають значний відсоток убитих. Отож, подібні акції залишаються ганебною сторінкою історії, проте, аж ніяк не винятком.

Міфом є також твердження, буцім націоналісти були ізольованою соціальною групою. Крізь лави українського підпілля пройшли 1–2% населення Західної України. Точнісінько такий сам відсоток залучених у діяльність руху опору занотовано в Литві та багатьох інших державах. Це свідчить, що — особливо після війни — боротьба УПА з комуністами мала на Волині та у Східній Галичині величезну суспільну підтримку. Зрештою, без цієї підтримки підпілля не змогло би так довго протриматися в радянських умовах.

За словами видатного українського історика Ярослава Грицака:

1944–1948 роки є для українців Галичини найважчими роками XX століття, часом найбільшого терору й боротьби, з найбільшою кількістю жертв, особливо серед цивільного населення. [...] Галичина була в той період для Радянського Союзу тим, чим після його розпаду стала для Росії Чечня[313].




Від відплати в Павлокомі до атаки ВіН і УПА на Грубешів

«Українці — за Збруч!»


Переміщення фронту та утворення ПКНВ «заморозили» польсько-український конфлікт на території сучасної Польщі. І Люблінщина, і Ряшівщина залишалися безпосереднім фронтовим запіллям, отож були густо насичені підрозділами Червоної Армії. За цих обставин партизани й підпільники мали більш ніж обмежені можливості для діяльності, тим більше, що на цій території безугавно тривали облави НКВС. Попри це значна частина польських партизанських підрозділів пережили той перший період радянських репресій без значних втрат. Воякам АК також нерідко вдавалося укомплектувати своїми людьми новопосталі відділення міліції. На Ряшівщині, в пасмі між Сяніком і Любачевом вдалося успішно законспірувати прибуле з-під Львова угруповання «Варта», яким командував підполковник Францішек Рекуцький «Топір», і яке налічувало тисячу шістсот осіб і складалося з чотирьох батальйонів «А», «В», «С» і «D». У Любачівському повіті з вояків батальйону «В» було сформовано особовий склад усіх відділень міліції. В польському підпіллі тоді ще сподівалися, що після війни союзники змусять СРСР віддати Львів Польщі. Якби в такій ситуації українці намагалися захопити владу в місті, угруповання «Варта» за підтримки люблінських та ряшівських підрозділів АК мало негайно вирушити на підмогу до Львова.

В момент переміщення фронту більшість підрозділів УПА вирушили в рейди на Схід, у Східну Галичину та на Волинь, щоб уникнути радянських облав, які тривали у прифронтовій смузі. Допіру через кілька місяців частина сотень УПА почала повертатися на терени сучасної Польщі. Проте, вони й далі мусили рахуватися з облавами НКВС. Радянські війська завдали УПА в Польщі на межі 1944–1945 років важких втрат. У жовтні 1944 року на Перемиському передгір’ї вони знищили сотню «Хоми». Дещо пізніше був розгромлений холмський курінь «Юрченка» і завдяки захопленим документам арештовані кількасот членів і прихильників ОУН на Люблінщині. В березні 1945 року війська НКВС розбили в селі Струбовиськах у Бещадах сотню Данила Свістеля «Веселого», а в Мриголодах перебили вщент дві чоти з сотні «Залізняка». Ці операції дуже ослабили українське підпілля. В багатьох районах спроможними до дій залишалися тільки слабкі місцеві боївки СБ ОУН та самооборони.

Українське підпілля у Польщі в суворо таємній інструкції, датованій 18 жовтня 1944 року, наказувало:

Серед поляків розпускати чутки, що як хтось займе українське господарство, буде фізично ліквідований. Тих, хто не послухають, фізично ліквідувати, не виключаючи жінок і дітей. Серед українського населення вести агітацію проти виселень [...]. Гасло на сьогодні: «Ані один українець, ані українка не залишить своєї прадідівської землі!»[314]

Власне з цим наказом слід пов’язувати вбивства окремих польських сімей, які наприкінці 1944 і на початку 1945 року поверталися на власні господарства на Ряшівщині та Люблінщині. Враховуючи слабкість українських сил, то була справжня гра з вогнем.

У січні 1945 року почався черговий радянський наступ. Підрозділи Червоної Армії вирушили на Захід, що дозволило відновити конспіративну діяльність. Усе це супроводжувалося очікуваннями на перелом, який мав статися після очевидного вже для усіх краху Німеччини. Крім того, широкий загал не виключав також можливості початку Третьої світової війни. Навесні 1945 року польські партизанські загони здійснили низку збройних акцій. На новому прикордонні вони значну частину своєї активності спрямовували проти українців, причому їхні дії виходили далеко за межі «звичайних» актів відплати. По суті, різні польські збройні формування найбільш імовірно вирішили запровадити уживаний досі підрозділами УПА метод етнічних чисток. Саме з цим слід пов’язати хвилю брутальних нападів на українську людність між лютим і квітнем 1945 року від Любачева до Сяніка.

Під час цих операцій польські партизани неодноразово вщент спалювали та винищували цілі села й нещадно вбивали українців, які поверталися з примусових робіт у Німеччині. Ці вбивства коїли і загони, що постали після розпуску АК, і підрозділи націоналістичного підпілля та БХ, і формування, підпорядковані урядові Люблінської Польщі. Чимало вбивств також були справою рук банд грабіжників. Немає жодного сумніву, що ці злочини скоїли поляки, — адже про це свідчать навзаєм незалежні польські, українські та радянські документи. Хоча деякі з цих акцій виразно мають характер прямої відплати, проте єдиним обґрунтуванням значної їх частини є прагнення змусити українців утекти з теренів нової Польщі, можливо, навіть аж за Збруч.

Мабуть, найвідоміша з-поміж цих подій трапилася в Павлокомі. В січні 1945 року з Павлокоми були викрадені та вбиті дев’ять поляків. Деякі дослідники сумніваються, що за цим стояли українці, вказуючи на відсутність у цьому районі підрозділів УПА. Проте убивство кількох людей можна було легко вчинити силами окремої боївки ОУН, а одна з них навіть квартирувала в самій Павлокомі. Польське підпілля зажадало звільнення викрадених (або принаймні видачі їх тіл), пообіцявши в іншому випадку помститися. Однак ця вимога не була виконана, і 5 березня 1945 року постаківський партизанський загін Юзефа Бісса «Вацлава», зміцнений членами місцевої самооборони, увірвався до села. Чоловіків розстріляли на цвинтарі, частину жінок і дітей прогнали, наказавши їм тікати «за Збруч», проте частину замордували у власних домівках. Згідно з наявним поіменним списком жертв, тут імовірно загинули понад триста осіб. Групу українців також убили в сусідньому Динові. В 2006 році в Павлокомі відбулися траурні урочистості за участі президентів Польщі та України.

То був щойно початок убивств. 5 березня в Ольшанах розстріляли дванадцятьох українців, їхні тіла вкинули в воду, а саму акцію назвали «водохрещем». 6 березня в Лубному були вбиті двадцять три, а за іншими даними, навіть вісімдесят українців. Тіла замордованих вкинули до колодязя. 15 березня під час нападу на Рушельчичі загинули тринадцять осіб (у тому числі шестеро дітей). 27 березня в Скопові були замордовані близько шістдесяти українців і поляків. 11 квітня було водночас вчинено дві бійні — в селах Березка і Бахів. «Наступного дня, — згадував член ОУН Іван Кривуцький, — 12 квітня, на місці злочину я уклав список жертв. У Березці я записав 187 осіб, а в Бахові — 95. Між ними було шестеро немовлят, а одна убита дитина мала шість днів»[315]. Того ж дня в Мацьковичах були замордовані двадцять вісім українців, а в Сівчині — близько п’ятнадцяти. Через кілька днів, 15 квітня, в Волі Кривецькій полягли двадцять сім українців, а в Малковичах створений після розпуску БХ польський партизанський загін вчинив справжню бійню, позбавивши життя сто шістнадцять осіб. Польські дії в цьому регіоні вояк АК Стефан Домбський описує так:

Наші операції були якісно подібними до українських. Не було в таких акціях жодного змилування, жодного пардону. Я не міг також нарікати на своїх товаришів по зброї. Особливо «Твердий», котрий мав особисті порахунки з українцями, перевершував самого себе [...]. [Він] кидався на скам’янілих від страху українців і різав їх на шматки. З неймовірною вправністю він розпорював їх черева чи підтинав горлянки [...]. Несамовито сильний, він часто замість ножа використовував звичайну столову ляду, якою розколював черепи, наче то були маківки[316].

В Любачівському повіті сіяв смерть урядовий 2 окремий оперативний батальйон Внутрішніх Військ. У лютому 1945 року його вояки замордували в Кобильниці Руській від тридцяти до шістдесяти осіб. Відтак цивільні українці загинули від їхніх рук у березні, найбільше в Старому Люблинці та Ґорайці, де лічба жертв перевищила сотню.

Чимало вбивств скоїв підрозділ польського націоналістичного підпілля під командуванням Юзефа Задзерського «Волиняка». Тільки в Пискоровичах 18 квітня 1945 року цей загін замордував понад сто двадцять, а за іншими даними, навіть близько трьохсот українців. Ось як це описувала мешканка Пискоровиць Марія Ожга:

З самого ранку оточили село та школу. До школи увійшли, як кажуть очевидці, четверо чоловіків у масках, котрі вбили тих, хто перебував у школі. Згідно зі списком [...] загинуло 180 чоловік. Врятувалися, правдоподібно, кілька (хлопчик Шикула сховався під стелею, дівчина Сорока вціліла під звалищем трупів). Крім того, вбивали втікачів. Багато людей загинули понад Сяном. Там влаштували полювання на недобитків. Декого застрелили в селі при обійстях. Українці, які опинилися в Пискоровичах, мали виїжджати [на Україну] наступного дня[317].

Дещо раніше, в лютому 1945 року, в Лежайську підрозділ «Волиняка» перебив зустрінутих євреїв і українців. Ще в 1946 році цей загін замордував у Добрій та Дібчій близько п’ятдесят цивільних українців.

Загалом, під час цих й інших нападів між лютим і квітнем 1945 року були замордовані 2–3 тисячі цивільних українців. Один із польських партизанів Тадеуш Белець «Спритний», оцінюючи тодішні акції, сказав прямо: «Ми проганяли українців на Україну»[318].



Перемир’я в Селиськах та околицях Руди Ружанецької


Українське підпілля було, щоправда, надто слабке, щоб зупинити хвилю нападів, але достатньо сильне, щоб влаштувати криваву контратаку. В межах цієї операції підрозділи української самооборони під командуванням Степана Стебельського «Хріна» знищили на Перемиському передгір’ї Борівницю (загинули шістдесят шість поляків), натомість дві сотні УПА «Залізняка» — розташовану неподалік Ярослава В’язівницю (близько сотні жертв).

Курінь «Залізняка» був у той час найпотужнішим підрозділом УПА в Польщі. В ніч із 27 на 28 березня він вчинив концентрований удар у міліцейські відділення, ліквідувавши 18 із них. Тоді ж були спалені польські села Гребля, Молодич, Воля Молодицька, Старе Село, в останньому загинули 17 поляків. Цілком можливо, що ліквідація постів міліції була зумовлена прагненням «очистити» терен від польської адміністрації в очікуванні мирної конференції або початку Третьої світової війни. З тієї ж причини діючий на Люблінщині підрозділ «Вовки» 11 березня 1945 року, як зазначено в звіті УПА, «розгромив в с. Махнівок вол. Белз, станицю «істребків», яку насадили там большевицькі пограничники з ціллю переслідування українського населення. Згадана операція відбулася з великою майстерністю — протягом кількох годин знищено 74-х большевиків. Власних жертв не було»[319]. Цей короткий звіт не згадує, що в Махнівку полягли українці, які були прихильниками комуністичного руху. Ми маємо тут справу з каральною операцією проти села, мешканці якого насмілилися по-іншому дивитися на світ, ніж ОУН-Б. Через кілька днів упівці підступом роззброїли кількадесят міліціонерів у Крилові (в тому числі легендарного командира БХ Станіслава Басая «Рися»). Всіх полонених убили. Ще у травні 1945 року сотня «Вовки» вчинила акції ліквідації поляків у Радкові, Лахівцях, Ріплині та Посадові, убивши шістдесят осіб.

Поразка III Райху та радянські репресії проти усіх рухів за незалежність зумовили, що в обох сторін конфлікту почала врешті визрівати думка про його тамування. Однаково і для поляків, і для українців головним ворогом була радянська влада, тому припинення боротьби на два фронти здавалося вигідним для обох сторін. На межі квітня й травня 1945 року польське та українське підпілля уклало кілька локальних угод про припинення вогню. На Ряшівщині, безумовно, найбільше значення мало перемир’я між постаківським підпіллям і ОУН-Б та УПА, укладене 29 квітня в Сілиськах. Польську сторону представляв офіцер АК капітан Драґан Сотірович «Дража» (серб за походженням), пов’язаний із угрупованням «Варта», українську — Іван Кривуцький. На зустрічі було вирішено припинити всі наступальні дії проти іншої сторони та почати обмін розвідувальною інформацією про комуністів. Та найголовніше, було гарантовано безпеку цивільного населення й узгоджено принципи майбутніх контактів. «Від того дня, — пише І. Кривуцький, — на кілька місяців на південь від Перемишля [...] запанував спокій»[320]. Перемир’я в цьому регіоні — як можна зауважити — проіснувало кілька місяців, однак виконало основне завдання: зупинило хвилю злочинів. Після Потсдамської конференції існування угруповання «Варта» втратило сенс (стало зрозуміло, що Львів Польщі не повернуть), тому його розпустили. Проте, початок примусового виселення українців та пов’язані з ним нові напади УПА на поляків спонукали польське підпілля на Ряшівщині розірвати угоду.

Значно тривалішим виявиться перемир’я, укладене в околицях Руди Ружанецької на Люблінщині. Палким прихильником переговорів із українцями був у тому регіоні керівник замостянського інспекторату АК капітан Мар’ян Ґолемб’євський «Ірка», член спеціального десантно-диверсійного підрозділу, знаний завдяки видатним заслугам у справі захисту польського населення від німців і УПА в 1943–1944 роках. Згодом він згадував:

У вересні 1944 року я скликав на нараду двадцять трьох командирів АК з Холмщини, Замостянщини та Грубешівщини. Я окреслив історичне тло та поточну політичну ситуацію й зажадав, щоб замість боротьби з українцями, шукати можливості порозуміння та співпраці з ними. Серед присутніх виникло замішання, бо було там прецінь чимало тих, хто в війні з українцями втратили усю свою сім’ю. [...] Ніхто не заперечив [...] я далебі переконав їх. Вони заходилися втілювати той мій задум із розумінням, я б навіть сказав: із ентузіазмом[321].

На початку 1945 року з інструкціями, які наказували досягти порозуміння з поляками, прибули на Люблінщину Євген Штендера «Прірва» і Юрій Лопатинський «Шейх». Перший мав незабаром очолити ОУН на Люблінщині, другий був емісаром Центрального Проводу ОУН. То саме він представляв українське підпілля 21 травня 1945 року під час переговорів у присілку між Рудою Ружанецькою та Новим Люблинцем. Польську делегацію очолював Мар’ян Ґолемб’євський і його заступник Станіслав Ксьонжек «Вирва». Під час переговорів обидві сторони зобов’язалися припинити вогонь, уникати марного кровопролиття та співпрацювати в боротьбі з НКВС і УБ. Було визначено регіони взаємодії. Щоб уникнути підозр у вбивстві невинних людей, присуд у випадку поляків у районах, контрольованих УПА, потребував згоди польського підпілля. Винесення смертних вироків українцям на «постаківському» терені, натомість, мало набути чинності тільки після консультацій із УПА. Українці запевняли, що віддали накази про припинення антипольських чисток у Східній Галичині й пропонували укласти загальнонаціональну угоду про ненапад, або навіть антирадянський альянс. Проте подібних домовленостей польські емісари не могли досягти без повноважень верховного командування, отож, це питання залишилося відкритим для подальших переговорів. Член української делегації Сергій Мартинюк «Граб» пізніше згадував:

[...] після укладення угоди пішла вістка поміж люди, що поляки та українці помирилися і разом будуть бити убеків. [...] Населення сприйняло наше рішення з полегкістю, але без ентузіазму. Відтоді, коли ми входили до польського села, то там принаймні не боялися, що ми їх перестріляємо[322].



Верховини і Грубешів


До польсько-українського порозуміння неохоче поставилися середовища польських націоналістів. Підлеглі їм партизанські групи не погодилися на перемир’я, а на Люблінщині тамтешні підрозділи НЗС, отримавши звістку про його укладення, навіть вирішили провести антиукраїнський рейд.

На межі 1944–1945 років підрозділи НЗС вбили на Люблінщині під час різних акцій загалом близько п’ятдесятьох українців. Серед полеглих було чимало прихильників Польської робітничої партії — навіть співробітників УБ і НКВС (чи, принаймні, підозрюваних у такій співпраці), отож ці акції можна пояснити бажанням боротьби з комуністами. У травні 1945 року НЗС зосередили свої партизанські загони, створивши кількасотособове угруповання на чолі з майором Мечиславом Паздерським «Сірим». Націоналісти вирішили вчинити рейд теренами Красноставського, Томашів Люблінського і Грубешівського повітів. Водночас із діями проти комуністів, польські партизани мали намір пацифікувати українські села, можливо, щоб призвести до розриву угоди між постаківським підпіллям і УПА.

6 червня партизани НЗС увійшли до села Верховини, яке вважалося прихильним комуністам, і вчинили його мешканцям бійню. У звіті Паздерського читаємо:

Дорогою вирішено ліквідувати кілька українських сіл. Першим і найближчим мало бути село Верховини [...]. Верховини оточили зусібіч і вирізали 194 осіб української національності. Кільканадцятьом вдалося втекти[323].

Вояк НЗС Мар’ян Ліпчак «Донець» пізніше свідчив: «Переважно стріляли не вибираючи, від найменших дітей до стариків, таким був наказ «Сірого»»[324]. Натомість Станіслав Неворай так згадував про зустріч своєї дружини з одним із учасників нападу:

В загоні [...] «Сірого» було 2 хлопців віком щонайбільше по 15 років [...]. Один із них [...] прийшов до [...] дружини і просить, щоб дала йому щось поїсти, бо він голодний. Але спершу хотів похвалитися [...] яким то він героєм був у Верховинах. Мовить так дружині: «Я Вам кажу, двоє стареньких так благали їх не вбивати, але я їх убив заступом», а дружина розсердилася й мовить йому: «Ах ти, розбійнику! Забирайся звідси геть! Не дістанеш їсти». Він збентежився й пішов[325].

Згодом відповідальність за вбивство у Верховинах намагалися перекинути на службовців УБ, які буцім вдавали партизанів. У світлі бодай процитованих документів слід категорично заявити, що «теорії» ці з наукової точки зору варті стільки ж само, як і твердження, наче поляків на Волині вбивала не УПА, а перевдягнуті радянські партизани.

10 червня 1945 року угруповання НЗС було зауважене групою переслідування 98 полку Внутрішніх Військ НКВС в селі Гута й вщент розбите. За деякими даними, могли загинути навіть двісті партизанів.

Тут доречно нагадати, що в післявоєнній програмі польського націоналістичного підпілля одним із найважливіших завдань було позбутися національних меншин. Найбільший ризик вбачали в німецькій, українській і єврейській меншинах, тому намірялися виселити їх за межі країни. У друкованому органі НЗС «Szczerbiec» у числі 23 за 23 червня 1945 читаємо:

Боротьба [...] безкомпромісна і вимагає від кожного індивіда виразно висловленого наміру бути поляком або не-поляком. Wasser-поляків не може бути й не буде. Старі методи політичного втихомирення та догоджання євреям, німцям і українцям виявилися для нас згубними за наслідками. Поступка є показником слабкості й чинить зухвалим того, до кого лагідно ставляться[326].

В такому контексті дії певних груп польського націоналістичного підпілля проти таких українських сіл, як Верховини чи Пискоровичі, виглядають не окремими вибриками норовливих командирів, а послідовним втіленням ендецької політичної програми.

У момент, коли польські націоналісти вирушали в рейд на Верховини, порозуміння між АК-ВіН і УПА почало давати свої плоди. Заспокоєння ситуації дозволило багатьом полякам повернутися до покинутих у 1944 році домівок. Зненацька розцвів польсько-український чорний ринок: оунівці продавали мережі АК-ВіН будівельні матеріали та збіжжя, які залишилися після виселених українців. Українське підпілля внаслідок таких операцій отримало щонайменше 2,5 мільйони злотих (для порівняння: на межі 1945–1946 років ціна коня становила близько 20 тисяч злотих). Восени 1945 року угоду про припинення вогню вдалося поширити на Підляшшя.

Втім, Головнокомандування ВіН із недовірою поставилося до укладеного в Люблінській Окрузі порозуміння. Воно побоювалося, і небезпідставно, що упівці міркують про подальше переміщення східного кордону Польщі на Захід, тому вимагали, щоб відправною точкою переговорів став засновок: «Ви перебуваєте в Польщі, а не в себе вдома». Центр ВіН всерйоз міркував про те, чи бува не розірвати угоду та відкликати Ґолемб’євського. Прийняти остаточне рішення завадив арешт керівництва першого командування ВіН. До рук УБ потрапив і сам Мар’ян Ґолемб’євський (його засудили до страти, яку відтак замінили Ув’язненням, на волю він вийшов у 1956 році).

Зменшення напруги в польсько-українських відносинах на Люблінщині було настільки корисним для обох сторін, що на початку 1946 року поляки запропонували українцям влаштовувати спільні військові операції проти комуністів. Їх цікавив передусім спільний напад на Грубешів. Здивовані упівці з певним ваганням погодилися. Перша спільна операція відбулася 6 квітня 1946 року, коли підрозділ УПА за підтримки поляків опанував залізничну станцію Вербковиці, звідки вирушали на Україну транспорти з переселенцями.

Невдовзі, у ніч із 27 на 28 травня об’єднані сили ВіН і УПА (загалом близько чотирьохсот осіб) вдарили на Грубешів. Підрозділи УПА кулеметним вогнем і так званими торпедами (німецькі набої для ракетних мінометів, якими стріляли з примітивних пускових установок) заблокували дислоковані в містечку загони НКВС і безуспішно намагалися здобути штурмом споруду Переселенської Комісії. Водночас штурмові групи ВіН захопили будинок УБ, звільнивши двадцять в’язнів (у тому числі п’ять українців), зруйнували будинки ПРП і староства, стратили двох активістів ПРП. На світанку партизани почали відступ. До бою не включився дислокований у місті 5-й піхотний полк Війська Польського, ймовірно, завдяки діям розвідки ВіН. ВП обмежилося відправкою до міста одного взводу, щоб розвідати ситуацію. Варто відзначити, що в тій розвідувальній акції брав участь поручник Войцех Ярузельський.

Атака на Грубешів викликала паніку серед локального апарату влади. Не лише в Грубешові, а й у Томашові Люблінському місцеві гарнізони оголосили стан облоги, щоб до мінімуму скоротити виїзди на територію. Також різко впала кількість і якість доносів переляканої агентури.

На початку серпня 1946 року Грубешівський повіт відвідав кореспондент «Sunday Times» Вільям Дерек Селбі. Через свого секретаря та перекладача Януша Казімерчака він увійшов у контакт із ВіН, завдяки чому провів переговори з локальними польовими командирами, в тому числі Юзефом Домбровським «Азією» та Стефаном Квашневським «Віктором», відвідав також партизанські загони Генрика Левчука «Молота» і Чеслава Гайдука «Сліпого». Партизани влаштували Селбі зустріч із делегацією українського підпілля в складі чотирьох осіб. Журналістська виправа успішно завершилася публікацією в «Sunday Times» низки статей, після чого комуністична влада наказала британцеві покинути Польщу. Спільна зустріч із англійським журналістом була одним із останніх прикладів співпраці між польським і українським підпіллям. У наступні місяці співпраця почала поволі завмирати. Проте певні контакти між польським і українським підпіллям збереглися аж до операції «Вісла».

Вже в еміграції в п’ятдесятих роках українські учасники укладення угоди представляли це перемир’я як момент визначення нового польсько-українського кордону. За їхніми словами, АК-ВіН погодилася передати Україні значну частину Холмської землі. То, звісно, була навмисна дезінформація. Вояки ВіН не тільки не збиралися відступати навіть шматочка Люблінщини, а й усерйоз міркували про повернення Львова. Натомість сам Мар’ян Ґолемб’євський припускав можливість створення польсько-української федерації, а угода, яку він започаткував, мала стати першим кроком у цьому напрямку. Водночас поляки не виключали, що їм колись доведеться знову помірятися силами з українцями, і цих міркувань вони ніколи не приховували навіть від вояків УПА. Без сумніву, укладення тих угод супроводжувалося значною дозою взаємної недовіри, а іноді й просто прихованої неприязні.

Сьогодні пам’ять про польсько-українське перемир’я нерідко свідомо витісняють із пам’яті. Спільна атака на Грубешів не пасує до чорно-білого наративу, до якого зазвичай зводиться опис польсько-українського конфлікту: вояки УПА можуть бути тільки жорстокими вбивцями, а поляки — їх беззахисними жертвами. В цій ситуації укладення союзу з УПА може здатися вибриком, чимось незрозумілим і мотивованим винятково лихими намірами. Водночас і польські, й українські партизани думали про одне й те саме — як найкраще послужити волі своєї вітчизни. Порозуміння мали локальну тимчасову мету — обмежити кровопролиття, і до певної міри ця мета була досягнута. Тому слід визнати ці угоди успішними. «Ми обрали одного ворога замість двох», — сказав багато років згодом один із партизанів ВіН, влучно сформулювавши в цьому лапідарному твердженні тогочасний хід думок вояків.

Усім критикам угод, які постаківські партизани уклали з УПА, можна вказати на приклад Верховин. Чи й справді було би краще, якби ВіН пішов шляхом підрозділів НЗС? Прецінь саме пацифікація Верховин є чорною сторінкою польської історії, а не атака на Грубешів.




«Репатріація» по-радянські

Виселення поляків


Радянські перемоги на фронті означали, що долю Центрально-Східної Європи, а отже, й Польщі, вирішуватиме Йосип Сталін. Відновлення кордонів 1941 року було однією з воєнних цілей керівництва СРСР, а відтак польський постулат, щоб принаймні Львів залишився в Польщі, не мав жодних шансів на втілення. Зрештою, вже восени 1943 року на конференції в Тегерані Сталін узгодив із Черчиллем і Рузвельтом, що східні кордони Польської держави проляжуть уздовж лінії Керзона, натомість Польща отримає взамін територіальну компенсацію на Заході. Відразу ж після тієї конференції британці почали тиснути на польський уряд, намагаючись змусити його погодитися на зміну кордонів. 22 лютого 1944 року Черчилль заявив у Палаті Громад, втім, не розкриваючи подробиць, що польське питання обговорювалося на конференції в Тегерані. Британський прем’єр зазначив, що учасники конференції погодилися щодо створення «єдиної та незалежної Польщі», але водночас дав зрозуміти, що Великобританія ніколи не гарантувала «якоїсь визначеної лінії кордону в Польщі»[327]. Це був виразний сигнал про те, що рішення стосовно втрати Польщею Кресів уже прийняте. Саме так це й сприйняли поляки на батьківщині та в еміграції.

Тим часом Перший секретар ЦК Комуністичної партії (більшовиків) України Микита Хрущов офіційно закликав у Москві, у Верховній Раді СРСР включити до складу УРСР Грубешівський, Томашівський, Холмський, Замостянський і Ярославський повіти. Натомість неофіційно українські комуністи вимагали передати їм Перемишль і Криницю. Щоб територіальні претензії КП(б)У супроти Польщі виглядали достовірними, на цих теренах одразу після приходу Червоної Армії почався «добровільний» збір підписів мешканців під листами з проханням про включення до складу УРСР.

Сталін уже в Тегерані погодився, щоб уся Люблінщина залишилася в межах Польщі й не мав наміру міняти ці домовленості. Проте ініціатива Хрущова дозволяла йому виглядати в очах союзників прихильником поміркованих рішень, своєрідним арбітром у польсько-українських суперечках. Надто сумнівно, щоб українські комуністи усвідомлювали інструментальне трактування своїх вимог, тому, мабуть, рішення про лінію нових кордонів СРСР стало для них несподіванкою. В своїх спогадах Хрущов писав:

Візьмемо для прикладу місто Холм [...] воно було частиною України. Тепер, разом із іншими районами Холм мав стати частиною Польщі [...]. Я не знав про рішення Сталіна аж до миті, коли він повідомив про нього польське керівництво. Він поставив мене [...] в дуже незручне становище. Ті представники української інтелігенції, які підтримували партію, були незадоволені й сердиті тим, як точаться справи[328].

Щоб закріпити новий східний кордон Польщі (ця проблема ще не була формально вирішена, і принаймні теоретично могла виникнути знову), Сталін постановив вчинити радикальне переміщення населення. Усунення поляків із СРСР з цієї точки зору, здавалося, остаточно перекреслить будь-які можливі спроби повернутися до питання про кордони. Тому однією з перших угод, підписаних ПКНВ, стала угода від 9 вересня 1944 року з УРСР про взаємну евакуацію громадян цих держав. Згідно з цією угодою, польське населення мало покинути терени Західної України, а українське — «народну» Польщу. Так звана репатріація в засновку мала бути добровільною. Над перебігом виїздів у обидві сторони мали наглядати уповноважені у справах переселення.

Керівництво УРСР на чолі з Хрущовим було рішучо налаштоване якомога швидше здійснити виселення поляків і євреїв. Проте радянські заклики восени 1944 року натрапили на обструкцію польських мешканців Кресів. Всі вони були переконані, що війна з Німеччиною хутко перетвориться на сутичку Великобританії та Сполучених Штатів із Радянським Союзом, в якій Польща встане на бік союзників і відновить на Сході кордон по річці Збруч. До виїзду аж ніяк не спонукало ані наближення зими, ані усвідомлення, що покидаючи доробок усього життя, переселенці виїжджають фактично в невідоме, на терени, зруйновані війною та «визволені» тільки до Вісли. Вони також не довіряли справності функціонування переселенського апарату ПКНВ. Життя невдовзі підтвердило, що їхні побоювання зовсім не були безпідставними. В цьому болісно переконалися переселенці зі Львова, котрих 2 грудня 1944 року привезли до Перемишля. На вокзалі, всупереч засновкам депортації, їх не чекав жоден представник польської влади, і допіру радянський ескорт мусив шукати їх у місті. Доправлені на станцію, представники польської влади заходилися розселяти приїжджих, шукаючи їм помешкання в Перемишлі. Ситуацію зовсім не полегшило прибуття близько 22-ї години заступника командувача жандармерії поручника Шуманського, котрий замість того, щоб навести лад на станції, «зайнявся» арештами приїжджих. Допіру втручання уповноваженого у справах переселень Алоїзія Роґера урвало цей балаган. Він наказав Шуманському просто йти спати. Сум’яття, яке панувало на станції, заохотило перемиських покидьків суспільства організувати напади на евакуйованих. Декого пограбували, а одного з приїжджих вдарили ножем, — можливо, той намагався боронити власне майно.

Микита Хрущов 29 вересня 1944 року поінформував Сталіна, що:

Поляки, особливо в місті Львові, переважно інтелігенти, [...] поширюють чутки, що питання про кордони ще не вирішене остаточно, і тому, мовляв, виїжджати не слід. [...] Польський емігрантський уряд у Лондоні дав своїм організаціям у Львові та інших містах Західної України вказівку утримуватися від евакуації, обіцяючи, що під час мирної конференції вони доб’ються включення м. Львова й інших міст до складу Польської держави.

Щоб прискорити виселення, Хрущов пропонував:

У всіх вищих навчальних закладах і середніх школах користуватися підручниками та вести викладання українською та російською мовами. [...] Ми також вважаємо за необхідне відмінити рішення [...] про заборону мобілізації польського населення західних областей за межі регіону, на роботу в промисловість східних областей УРСР й інших Республік Радянського Союзу. Слід залучити польське населення до виконання всіх обов’язків, які виконує решта мешканців Радянської України. Це означає, що ми будемо проводити мобілізацію польського населення, і чоловіків, і жінок, які мешкають у західних областях УРСР в промисловість, на будову оборонних споруд і для участі в заходах, нарівні з українським населенням[329].

У листопаді 1944 року Хрущов знову запропонував, щоб частину поляків зі Львова, Дрогобича та інших міст переселити до промислових центрів на Сході України, і таким чином змінити етнічний склад міст Галичини на користь українців і росіян. Він попросив також активізувати призов до Війська Польського, а якщо це було б неможливо, рекрутувати поляків до Червоної Армії. Корисно також, на його думку, було б створити у Львові та Дрогобичі спеціальні відділи НКДБ винятково для боротьби з польським підпіллям.

До таких пропозицій Хрущова спонукали заклики чинити пасивний опір виселенню, які знову й знову поширювало польське підпілля. Воно підживлювало в польському суспільстві надію на те, що ще не все втрачено, що може ще — коли поляки продемонструють небажання виїжджати — принаймні Львів залишиться у складі Польщі. Радянські арешти влітку 1944 року завдали польській конспірації болісних втрат, але не означали її кінця. Адже ще восени 1943 року командування АК почало брати до уваги той факт, що радянські війська увійдуть на польські землі в ролі окупанта. Готуючись до такого сценарію, було вирішено створити «конспірацію в конспірації», елітарну організацію, покликану займатися антикомуністичною боротьбою. Ця організація, відома під назвою «НЕ» («NIE» від польського слова «Niepodległość» — незалежність), постала й на Кресах. Після арешту полковника Філіпковського її очолив полковник Фелікс Янсон «Кармен», колишній начальник штабу Львівської Округи, котрий у «НЕ» уживав псевдонім «Райґрас». Доволі швидко він відтворив організаційну мережу, яка охопила також Округи Тернопіль і меншою мірою Станіслав. Вдалося врятувати від чекістів частину складів зброї, гроші та радіостанції. Планувалося утворення партизанських загонів (по одному на повіт) і підготовку тим разом антирадянського повстання. У планах було також висаджування мостів на Дністрі, проте через брак вибухівки від цієї ідеї відмовилися. В рамках операції дезінформації було видано листівки українською мовою. Від імені УПА в них закликали до боротьби проти більшовиків і переконували, що незначна кількість тих поляків, які залишилися, не загрожують українським прагненням до незалежності.

В жовтні 1944 року було вирішено активно протистояти репатріації поляків. У зв’язку з цим польські підпільники спробували спалити приміщення ПКНВ в Дрогобичі, убивали членів переселенських комісій та агентів НКВС. 8 лютого 1945 року був виконаний вирок стосовно члена Спілки Польських Патріотів Здзіслава Бєлінського, натомість у Дрогобичі важко поранено представника евакуаційної комісії доктора Жеґадловського. Вдалося також створити окремі партизанські загони. На межі Округ Львів і Станіслав виник партизанський загін поручника Мечислава Сковрона «Танцівниці». Його завдання полягало в захисті польського населення та ліквідації радянської агентури. В помсту за вбивство в листопаді 1944 року кількох поляків у селі Антонівці партизани з АК-«НЕ» напали на хутір біля Руди, убивши кількох українців. 8 березня 1945 року загін НКВС впіймав польських партизанів біля Червоної Гори у Стрийському повіті. Було вбито семеро, або навіть десятеро партизанів (у тому числі командира), двох захопили в полон.

Вони ще на початку 1944 року почали розпрацьовувати польське підпілля в Західній Україні в рамках операції «Сейм». Після роззброєння підрозділів АК влітку того року вони продовжили розвідувальні дії. У вересні радянські спецслужби перехопили дві радіостанції та друкарню польського підпілля, відтак 24 грудня до рук чекістів потрапив командувач Округи Тернопіль майор Броніслав Завадський «Сан», а в січні 1945 року — голова Представництва Уряду професор Збіґнєв Паздро. Розвиток польської конспірації в Східній Галичині остаточно урвала хвиля арештів, проведених НКВС і НКДБ в лютому 1945 року. Серед заарештованих опинився, зокрема, полковник Янсон, схоплений 19 лютого. Решту членів підпілля, які залишилися на волі, намагалися в цій ситуації якнайкраще замаскуватися, припинивши будь-яку діяльність, яка б могла полегшити спецслужбам викриття конспіраторів.

Так само й на Волині, попри різанину УПА, в підпіллі зосталися структурні мережі АК та волинського Представництва Уряду. Наприкінці 1944 року до рук НКВС потрапила кур’єр АК Галина Оліва, скерована на Волинь із Люблінщини. Безжальні слідчі методи й цього разу справдилися. Численні арешти, які відбулися в березні 1945 року, паралізували польське підпілля на Волині. Вже раніше радянські спецслужби почали розслідування діяльності членів самооборон, заарештувавши декого з них за звинуваченням у співпраці з німцями. Далебі польські бази щоразу мусили отримувати від німецьких цивільних властей і органів безпеки дозволи на володіння зброєю, що давало НКВС необмежену можливість будувати на цьому звинувачення. Решта або потрапили до «народного» Війська Польського, або до ІБ. Все це спонукало більшість іще живих поляків до виїзду на Захід.

У 1944–1946 роках під час операції «Сейм» було заарештовано близько чотирьох тисяч осіб, пов’язаних із підпіллям. Найбільше — аж 1151 — у Львівській області. На випаленій уже раніше Волині схопили 562 польських конспіраторів. Багатьох затриманих засудили до тривалих термінів перебування в таборах. Але ув’язнили не тільки їх. Щоб змусити поляків виїжджати, почалися також арешти «антирадянських елементів» — на практиці йшлося про численних представників польської інтелігенції. До 9 січня 1945 року НКДБ затримало 772 особи, серед яких виявилися чотирнадцять професорів вишів, двадцять один інженер, шість лікарів і п’ять священиків. Згідно з пропозиціями Хрущова, радянська влада заходилася мобілізувати поляків на роботу в шахтах Донбасу. Нестерпним стало повсякденне життя в містах, де в значних масштабах розвинулася злочинність. Справжнім лихом стали брутальні напади, грабежі та вбивства, які часто чинили бродячі банди мародерів-червоноармійців. Лише у Львові щомісяця внаслідок нападів гинули від кількох до кількадесят осіб (у серпні 1945 року були замордовані тридцять три особи).

Після повернення Станіслава Миколайчика до Польщі та утворення Тимчасового Уряду Національної Єдності стало очевидно, що не може бути й мови про хуткий початок Третьої світової війни, а отже, й про зміну кордонів на користь Польщі. Різко про це висловився 30 серпня 1945 року під час візиту до Львова віце-президент Крайової Національної Ради (далі — КНР) професор Станіслав Ґрабський. На зустрічі із львівською інтелігенцією він заявив:

Кордон між Польщею та СРСР залишиться таким, яким він є тепер. Отож, полякам тут робити нічого, слід якомога хутчіше виїжджати до Польщі, заселяти нові терени, які ми отримали після війни[330].

Радянський терор — з одного боку, а з іншого — напади УПА не давали полякам надмірних надій на можливість мирного життя в СРСР. Як влучно зазначив Тімоті Снайдер, «слова «радянська» та «Україна» для більшості з цих людей не мали особливо позитивних конотацій»[331]. У цій ситуації найрозсудливішим виходом здавалося покинути «малу вітчизну» та виїхати до Народної Польщі, де правлять, щоправда, комуністи, однак принаймні формально вона є незалежною державою. Це здавалося кращим, ніж залишатися в країні, де їх відверто погрожували депортувати вглиб СРСР. Багато людей вирішили виїхати До Польщі власне зі страху, що потраплять у Донбас, Казахстан або Сибір. У звіті «НЕ» зазначено:

Утиски й терор стосовно поляків застосовують на кожному кроці і в усіх сферах життя [...]. Тим часом, коли кожен поляк був би здатен на різні жертви, він, проте, вважає, що навіть ненадовго залишатися совєтським громадянином — це щось понад його сили[332].

Влітку 1945 року кількість осіб, які заявляли про бажання виїхати, значно зросла. Але це було доволі непросто. Бракувало транспортних засобів, а очікування на станціях тягнулося цілу вічність. Подорож часто тривала в жахливих умовах, іноді навіть у відкритих вагонах. Складні погодні умови призводили до смерті, зокрема, малюків і осіб похилого віку. В транспорті, який 23 грудня 1944 року виїхав із Луцька, лише на відтинку до Ковеля померли восьмеро немовлят у віці від одного до шести місяців. Панував всезагальний безлад. Керівники транспортів часто не знали, де вони мають вивантажитися. Транспорт, який виїхав 19 листопада із Бучача до розташованого на відстані в 250 км Ряшева, до місця призначення прибув тільки 10 грудня! Під час очікування на кордоні померло четверо людей. Звичною справою були пограбування переселенців. Ті ставали жертвами нападів різних кримінальних банд уже на станції завантаження. Натомість на кордоні радянські прикордонники влаштовували переселенцям обшуки, відбираючи обручки та біжутерію, хоча за законом ці речі можна було вивозити. Подібні ексцеси були зафіксовані на переходах у Раві-Руській та Нижанковичах.

Незважаючи на ці страхітливі умови, до середини 1946 року СРСР покинули майже 800 тисяч осіб. Разом із тисячами цивільних виїжджали й учасники конспірації. В серпні 1945 року, зважаючи на марність подальшого опору, командувач Львівської Округи «НЕ» полковник Ян Владика «Яніна» наказав узятися за самоліквідацію організації. Сам він одним із останніх виїхав до Польщі в жовтні 1945 року. Солдати підпілля брали в дорогу на Захід, якщо це було можливо, вогнепальну зброю та розвідувальні матеріали. Вже у Сілезії вони створили екстериторіальний Львівський район АК-ВіН, який УБ вдалося розгромити допіру в 1948 році.

В Галичині залишилися невеликі групки польських конспіраторів, які час від часу навіть влаштовували бойові акції. Проте, рано чи пізно, але неминуче вони ставали жертвами радянських облав. Водночас із від’їздом поляків до міст прибувала дедалі більша кількість українського сільського населення, привабленого можливістю поліпшити свою долю. Радянська влада заходилася затирати сліди польської присутності, найбільш красномовним свідченням чого, мабуть, стало перетворення на руїни Цвинтаря Захисників Львова на Личакові.



Виселення українців


У той самий час тривав exodus українців і лемків, котрих виселяли у протилежному напрямку, в Україну. На землях сучасної Польщі в 1944 році мешкали близько 630 тисяч українців і лемків. Частина з них прихильно ставилися до комунізму та СРСР (особливо на Люблінщині та Низькому Бескиді). Вони охоче записувалися до міліції й УБ, навіть Червоної Армії. Багато українців працювали в УБ у Володаві й Томашеві Люблінському. То вони, либонь, підписували різні петиції про включення районів, де вони мешкали, до складу СРСР.

Проте значно численнішими були ті, хто відносив себе до конфесійної (православні або греко-католики), ніж певної національної групи. Серед лемків тільки частина відчували зв’язок із українською ідентичністю, а більшість вважали себе окремою етнічною спільнотою, аж ніяк не рідкістю були москвофільські симпатії. Підписання угоди про обмін населенням між Польщею та СРСР стало для українців і лемків важким ударом. Більшість украй неприхильно поставилися до цієї ініціативи. Незалежно від стану національної свідомості, релігійної приналежності чи політичних симпатій, усіх їх об’єднав спротив виїздові на Схід і полишенню рідних домівок.

Переселення українського населення з Польщі розпочалося ще в 1944 році, але до серпня 1945 року воно було здебільшого добровільним. Переважно, бо хоча супроти них і не вдавалися до прямого тиску, та все ж прагнули «заохочувати» українців до виїзду, скажімо, виключивши їх із земельної реформи та суворо стягуючи контингенти в тих, хто не записався на репатріацію. «Заохоченням» також послужило рішення про ліквідацію освіти українською мовою. До СРСР у той час виїжджали зазвичай люди з лівими поглядами, або ж ті, хто втратив унаслідок воєнних дій усе, що мав, і спокусився на пропаговану комуністичними агітаторами картину очікуваного в СРСР добробуту. Частина скорилася натискові переселенського апарату, інші капітулювали, нажахані хвилею вбивств, яка покотилася новим прикордонням. До 1 березня 1945 року із близько 600 тисяч українців, які мешкали в «новій Польщі», виїхали вісімдесят одна тисяча осіб. Однак у липні 1945 року переселенська акція, зокрема внаслідок досягнення угоди між АК-ВіН і УПА, майже цілком припинилася. У зв’язку з цим 24 липня в міністерстві державного управління у Варшаві відбулася конференція за участі українських делегатів із Люблінського, Ряшівського та Краківського воєводств. Делегати одностайно зажадали дотримання принципу добровільності виїздів, відновлення української освіти та ставлення до українців, як до повноправних громадян нової Польської держави. Вони також запропонували оголосити амністію учасникам українського підпілля. Підсумки конференції переконали комуністичну владу, що провести переселення можна тільки силоміць. Для цього в південно-східні повіти сучасної Польщі були спрямовані кілька дивізій Війська Польського. Переселенська операція розпочалася 3 вересня 1945 року від Любачівського, Перемиського, Ліського і Сяніцького повітів.

Під час операції трапилося чимало трагедій: солдати скоювали грабежі, зґвалтування, навіть убивства. Хоча ВП віддавало різні розпорядження, які забороняли відбирати українцям їхнє майно, але водночас армійські документи визнавали, що солдати «скоюють пограбування залишеного українцями майна. Трапляються випадки, коли військо навіть розбирає хати переселенців, пускаючи отриманий матеріал на паливо або на продаж»[333]. «Зразком» часто бували офіцери, найяскравішим прикладом чого є вчинки командира 36 піхотного полку підполковника Ніколая Кірилюка. У звіті ліського повітового старости Тадеуша Павлусевича за 1 січня 1946 року читаємо:

У зв’язку з дислокуванням в тутешньому повіті 36 полку Дивізії, очолюваного Полковником Кірилюком, повідомляю таке: [...] Виселення української людності за допомогою вищезгаданого Полку не дало [...] майже жодних результатів. Трапилися тільки цілі низки пограбувань інвентарю, одягу та начиння в населення, яке, не бажаючи виїжджати на Схід, покидало села й ховалося в лісі. Грабовано навіть при тому польське населення, яке перебувало в домівках. [...] Гр. Кірилюк наказує своїм підлеглим примусово приводити собі до помешкання місцевих дівчат з метою розпусти. Арештованих жінок він наказує приводити до себе в помешкання (буцім на допит), і змушує їх під загрозою револьвера зноситися з ним. Гр. Кірилюк у базарний день влаштовує на ринку масові облави на людей, арештовує їх під приводом бандерівців, розганяє таким чином торговицю, тримає їх у в’язниці, а потім відпускає за викуп. Нещодавно він узяв 25.000 зл. від громади Постолів. [...] Нещодавно під час спалення громади Мхава у ґміні Балигород за вбивство двох польських солдатів бандерівцями — спалено близько 40 українських господарств, але за що при тому спалено 14 польських господарств? І вбито п’ятьох поляків, якщо поляки були абсолютно непричетні та постійно переслідувані бандерівцями.

Деморалізація серед вояків була тоді звичайним явищем. У березні 1946 року в Сяніку п’яний офіцер застрелив білетера і випадкову жінку, коли йому відмовили продати квиток у кіно. В липні того ж року неподалік Перемишля капітан ВП застрелив під час їзди потягом стрілочника, котрий стояв біля семафора в мундирі та з ліхтариком, бо подумав, що хтось краде вугілля. На подібну поведінку, безумовно, впливали брак необхідних речей і тривалий період служби.

Слід, однак, зазначити, що частина польської адміністрації та війська намагалися протидіяти (чи, радше, бойкотувати) виселенню в Україну. В одному з українських звітів про це написано так: «Тепер часто є так, що одні викидають у двері, а інші крізь вікно підбадьорюють переляканого дідуся, щоб той не боявся і наполіг на своєму»[334]. Траплялося, що офіцери ВП попереджали мешканців про майбутні виселення, радячи їм сховатися до лісу. Вони пояснювали, що прихильниками виселень є більшовики, а не польська армія та адміністрація. За цих обставин не дивно, що місцеві українці — до всього ще й спонукувані, навіть змушувані українським підпіллям чинити саме так, — намагалися будь-якою ціною уникнути виселень. Вони тікали в довколишні ліси, ховалися в різних криївках, у Бещадах перечікували облави на території Чехословаччини. Часто греко-католики переходили на римо-католицький обряд. З огляду на ці причини, виселення спершу дали слабкі результати. Проте військо після перших невдач змінило тактику:

Під’їжджаємо до села на світанку, автомобілі залишаємо на пристойній віддалі, дотримуючись тиші, щільно оточуємо село, на висотах виставляємо варту з кулеметами, і допіру потім входимо в село. Результати відразу очевидні: ми застаємо сім’ї у зборі, а всі спроби втечі припиняємо попереджувальним вогнем[335].

Схоплене населення скеровували на збірні пункти, звідки пізніше відправляли до СРСР. Українці переважно їхали потягами, але іноді їх також вивозили автомобільним транспортом. Як і у випадку виселення поляків з України, влада від самого початку мала клопіт із забезпеченням достатньої кількості вагонів, тому переселенцям часто доводилося чекати на станціях навіть по кілька тижнів у вкрай примітивних умовах. Чимось звичайним були пограбування, чинені різними злочинними угрупованнями. Та й сама подорож часто тривала в жахливих умовах, що своєю чергою призводило до смерті малюків і літніх людей.

Репресії зачепили також представників Греко-католицької Церкви. Відразу ж після початку виселень 19 вересня 1945 року був заарештований греко-католицький єпископ перемиський Йосафат Коциловський. Вивезеного у січні 1946 року до СРСР, спецслужби завернули його з невідомих причин на кордоні та ненадовго звільнили. Наче між іншим, вони спритно поглибили польсько-українську неприязнь, адже подбали про те, щоб інформація про арешт ієрарха поширилася серед місцевих українців. Повернення єпископа Коциловського викликало в УБ шалену лють. Керівник воєводського Управління державної безпеки в Ряшеві капітан Томаш Вишневський скаржився: «Цю худобу вивезли до СРСР, не знаю, яким правом вона повернулася до Польщі. Ходить по вулицях із розвіяною бородою і повчає українців, що в інструкції сказано, наче виїзд є добровільним»[336]. 25 червня Коциловського заарештували повторно, разом із ним також вікарного єпископа Григорія Лакоту, а незабаром, тим разом остаточно, їх обох депортували вглиб СРСР. Вони померли в радянських таборах, а згодом були долучені Іваном Павлом II до лику блаженних як мученики за віру.

Виселення помітно втратили інтенсивність у зимові місяці. Однак у березні 1946 року їх було розширено на Ярославський повіт і на терени Люблінського воєводства. В квітні 1946 року в Ряшівському воєводстві було створено оперативну групу «Ряшів», яка інтенсифікувала переселенську операцію, охопивши нею навіть найбільш важкодоступні закутки Бещадів. Тільки в період між 1 і 5 червня 1946 року 34 пп виселив у цих околицях села Беньову, Сянки, Буковець, Тернаву Вижню та Нижню, Ступосяни, Протісне. Упродовж тих кількох днів операція охопила 1540 сімей — 7766 осіб.

Про нещадність операції свідчить звіт капітана Шалапата з 14 пп:

Рівночасно з переміщенням підрозділів 34 пп запалала вздовж його маршруту ціла низка пожеж. [...] Флангове прикриття 34 пп, пересуваючись, палило дорогою все, що їм потрапило під руку, не виключаючи копиць сіна, які можуть тут при наявному бракові доставки дуже придатися в майбутньому. Вояки, коли ми їх питали, навіщо вони так безжально все палять, відповідали, що такий був наказ [...]. Однак у всіх цих вояків було виразно помітне здичавіння й цілком безкорисливе бажання нищення задля нищення [...]. Враховуючи таку поведінку вояків 34 пп, К-ч нашого полку був змушений висилати патрулі, які б охороняли наш постій від спалення[337].

За останні місяці операції переселення були охоплені Горлицький, Ланьцутський, Новосондецький, Новотарзький і Ряшівський повіти. Однак вони дали мізерні результати, головним чином тому, що місцева польська адміністрація відпустила більшість схоплених людей додому.

Переселенська операція завершилася 1 липня 1946 року. Загалом вона охопила 482 661 особу. В наступні кілька місяців планувалася «зачистка» території, тому в липні від повітових старост зажадали подати списки українців, які підлягають виселенню. В Ліському повіті прислали інформацію про... двох осіб. Це свідчить про те, що адміністрація принаймні в частині повітів без ентузіазму поставилася до подальших виселень. Загалом до грудня 1946 року були виселені близько шести тисяч осіб. Операцію остаточно завершили наприкінці 1946 року, повідомивши офіційну кількість у 488 612 виселених.




Українське підпілля у Польщі в 1945–1946 роках


У лютому 1945 року Центральний Провід ОУН-Б вчинив організаційні зміни у структурі українського підпілля. Зокрема, у зв’язку з виникненням нових державних кордонів було вирішено створити в Польщі окремий Крайовий Провід ОУН і підпорядковану йому територіально VI Військову Округу УПА «Сян». Досі терени Замостянщини підлягали ОУН-Б та УПА на Волині, а Перемищина та Бещади входили до складу галицьких структур цієї організації. Українське підпілля в Польщі очолили: керівник цивільної мережі Ярослав Старух «Стяг», підлеглий йому в політичному сенсі командир УПА майор Мирослав Онишкевич «Орест», командир Служби Безпеки ОУН Петро Федорів «Дальнич» і відповідальний за пропагандистську діяльність Василь Галаса «Орлан».

Ярослав Старух вступив до ОУН у 1929 році у віці усього лише дев’ятнадцяти років. Через приналежність до цієї організації його виключили з університету Яна Казимира у Львові, де він вивчав право. У травні 1939 року його засудили до тринадцяти років позбавлення волі, а на свободу він вийшов завдяки вторгненню німців до Польщі. Після розколу опинився в чільному гроні ОУН-Б, відповідаючи за пропагандистську діяльність організації; в уряді Ярослава Стецька його призначили заступником міністра пропаганди. На межі 1943–1944 років він керував підпільною радіостанцією ОУН «Незалежна Україна». Мабуть, власне той досвід пропагандистської роботи зумовив, що його висунули на посаду Крайового Провідника.

Головним простором діяльності УПА упродовж усього періоду її існування залишалися західні області України. Ті терени сучасної Польщі, які називали «Закерзонським краєм» (тобто, розташовані за лінією Керзона), мали для українського підпілля другорядне значення, хоча, звичайно, в майбутньому планувалося включити їх до складу незалежної України. Принагідно «Закерзоння» вважалося «вікном у світ», через яке українське підпілля хотіло переказувати інформацію про боротьбу українців із радянською владою. Для цього планувалося, з одного боку, встановити контакти з посольствами західних країн у Польщі, з іншо-го — створити канали зв’язку між Україною та Західною Європою. Другим важливим завданням ОУН і УПА в Польщі був захист української власності, що на практиці означало опір виселенням.

Після підписання угоди з АК-ВіН стосунки між поляками та українцями настільки внормувалися, що українське підпілля не вбачало потреби в розбудові партизанського руху в Польщі. Тому в серпні 1945 року в Окрузі УПА «Сян» налічувалося тільки чотири-п’ять вітчизняних сотень і кілька прибулих на відпочинок із України. З-поміж «вітчизняних» підрозділів у Бещадах дислокувалася сотня Василя Шишканинця «Бора». На території повітів Любачів, Ярослав і Томашів Люблінський функціонували два відділи, підлеглі «Залізнякові», тим часом на Люблінщині — одна сотня під кодовою назвою «Вовки». На Перемиському передгір’ї не було жодної сотні — тамтешні відділи, в тому числі сотню «Бурлаки», розформували, включивши їх до складу так званих СКВ, покликаних боронити села. Слід, однак, відзначити, що СКВ були в той час дуже сильними, передусім, власне на Перемиському передгір’ї.

Операція виселення українського населення, яку розпочало Військо Польське, змінила ситуацію. Керівництво ОУН-Б і УПА вирішило вдатися до рішучого опору. Додатковим імпульсом для посилення диверсійних акцій стало прибуття в Бещади на межі жовтня й листопада 1945 року шефа головного військового штабу УПА генерала Дмитра Грицая «Перебийноса» та члена Бюро Проводу ОУН-Б Дмитра Маївського «Тараса». Вони збиралися перебратися на Захід, а дорогою влаштували інспекцію підпілля в Польщі. При цьому вони