Book: Прекрасний негідник



Прекрасний негідник


Прекрасний негідник

Джо Аберкромбі

Переклад з англійської -- полігНОТ

- - - - - - - -

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

- -- - - - - -


Кадір, весна 566

-- Так! – заверещав Салем Ревс, квартирмейстер Першого полку Його Королівської Величності. – Дай їм тягла!

Полковник Глокта завжди давав тягла своїм опонентам, чи то в фехтувальному колі, на полі бою, чи в набагато жорстокіших сутичках під час світських прийомів.

Трійця його бідолашних спаринг-партнерів незграбно насідала на нього, з таким же жалюгідним результатом, як і чоловіки-рогоносці,ігноровані кредитори і покинуті компаньйони, що оточували його, де б він не з’явився. Глокта танцював навколо них з самовдоволеною посмішкою, повністю виправдовуючи репутацію найславетнішого фехтувальника Унії та любителя похизуватися. Він гарцював і крався, робив фальшиві випади і походжав з бундючним виглядом, спритний як одноденка, непередбачуваний як метелик , а коли мав бажання – мстивий як роздражнена оса.

-- Постарайтеся хоч трішки! – крикнув він, ухиляючись від неповороткого випаду, а тоді дзвінко луснув винуватця по задниці, викликавши хвилю глузливого сміху серед глядачів.

-- Гарне видовище! – крикнув лорд маршал Варуз, гойдаючись задоволено на своєму розкладному польовому кріслі.

-- З біса гарне видовище! – поспішно підхопив полковник Крой справа від нього.

-- Чудова робота! – посміхнувся полковник Поулдер зліва, обоє навипередки підтакували командирові. Так наче не було шляхетнішого заняття ніж приниження трьох рекрутів, які за все своє життя не тримали меча в руках.

Салем Ревс, з показним захватом і прихованим соромом, аплодував нарівні з усіма. Але коли-не-коли відводив погляд від захоплюючої, огидної вистави, позираючи на долину, де панував жахливий військовий безлад.

Поки командири грілися на сонці тут, на гірському хребті—дудлили вино, хіхікали над самозакоханим хизуванням Глокти,насолоджувалися безцінною розкішшю - легеньким вітерцем -– внизу, в розпеченому сонцем котлі, частково прихованому хмарою задушливого пилу, з трудом просувалися вперед головні сили армії Унії.

Вони витратили весь день, щоб провести солдатів, коней і щораз більше розбиті фургони з припасами через вузький міст, над дрібним струмочком, що насміхався над ними з глибокого провалля. Тепер розрізнені групки млявих людей не марширували, а йшли наче сновиди. Будь-який натяк на похідний порядок вже давно ретирувався; злагодженість, дисципліна чи мораль були далеким спогадом; червоні мундири, поліровані нагрудники, обвислі золоті штандарти набули одноманітного світло-коричневого кольору обпаленого сонцем гуркського пилу.

Ревс зачепив пальцем комір, намагаючись трохи провітрити спітнілу шию і розмірковуючи, чи хтось не повинен спробувати навести порядок у хаосі, що панував внизу. Безперечно, вони були б в глибокій сраці, якби зараз з’явилися гурки. А гурки мають звичку з’являтися в найбільш несприятливий момент.

Однак Ревс був тільки квартирмейстером. Серед офіцерів Першого він знаходився на самому дні і ніхто, з ним включно, не намагався цього приховати. Він знизав сверблячими від поту плечима і за своєю звичкою вирішив, що це просто не його проблема. Немов притягнений магнітом, його погляд знову повернувся до неперевершеної майстерності полковника Глокти.

Він, безсумнівно, виглядав би гарно на портреті, але по-справжньому з натовпу його вирізняло те, як він стояв, те, як посміхався, скалився, несмішливо піднімав брову, те, як він рухався. В нього була грація танцюриста, постава героя, сила борця і швидкість змії.

Два літа тому, в значно цивілізованішій околиці міста Адуа, Ревс був свідком, як Глокта виграв Фехтувальний турнір, не пропустивши жодного удару. Звичайно, він спостерігав за цим з дешевих місць, так високо над Колом, що фехтувальники здавалися маленькими фігурками, але не дивлячись на це, його серце билося і руки смикалися в унісон з їхніми рухами. Спостерігаючи за своїм ідолом впритул, він відчував ще більше захоплення. Правду кажучи, захоплення посилилося настільки, що будь-який неупереджений суддя назвав би його любов’ю. Однак з нею в парі йшла також гірка, люта і старанно прихована ненависть.

У Глокти було все, а те, чого в нього не було, він міг взяти без жодного опору. Жінки обожнювали його,а чоловіки йому заздрили. Зрештою жінки теж заздрили йому, а чоловіки обожнювали. Можна було б подумати, що такий пестунчик долі буде найприємнішою людиною на Землі.

Але Глокта був закінченим негідником. Прекрасним, сповненим злоби, майстерним, жахливим негідником, одночасно найкращою та найгіршою людиною в Унії. Він був оплотом одержимого егоїзму. Неприступною фортецею зарозумілості. Його здібності перевершувала тільки віра у власні здібності. Інші люди були пішаками в його грі, очками, які він здобував, реквізитом, розставленим на розкішних, живих картинах, де він становив центральну фігуру. Глокта був справжнім торнадо нікчемності, що залишав після себе недбалий слід з розтоптаних друзів, знищених кар’єр і заплямованих репутацій.

Його его сяяло від нього потужним, дивним світлом, спотворювало особистості всіх навколо, принаймні частково перетворювало їх самих в негідників. Його зверхники ставали слухняними посіпаками. Експерти пасували перед його невіглаством. Порядні чоловіки перетворювалися в мерзенних підлабузників. Розсудливі дами хіхікали наче дурні дівчиська.

Ревс колись чув, що найвідданіші послідовники гуркської віри повинні здійснити паломництво в Саркант. Так само, найбільші негідники повинні б здійснювати паломництво до Глокти. Негідники роїлися навколо нього, як мурахи біля надкушеного тістечка. Він оточив себе бандою негідників, що постійно змінювалася, зграєю інтриганів, свитою для утвердження власної величі. Негідники тягнулися за ним, як хвіст комети.

І Ревс знав, що він не кращий за інших. Коли Глокта глузував з когось, він сміявся з усіма, прагнучи всім серцем, щоб його підлабузництво зауважили. Коли гострий язик Глокти, рано чи пізно, брався за нього, він реготав ще голосніше, щасливий, що на нього звернули увагу.

-- Навчи їх! – пронизливо крикнув він, коли один із спаринг-партнерів Глокти зігнувся вдвоє від жорстокого удару в живіт кинджалом. І відразу ж запитав себе, чого Глокта може навчити їх. Мабуть, що життя жорстоке, жахливе і несправедливе.

Глокта зі скреготом заблокував мечем клинок опонента, блискавично сховав кинджал до піхви і дав йому ляпаса, з одного, потім з іншого боку, і презирливо фиркнувши, штовхнув того на землю. Цивільні, що приєдналися до армії щоб спостерігати за військовими успіхами, пробелькотали свій захват, а супроводжуючі їх дами заворкували, помахуючи віялами в тіні навісів. Ревс стояв, паралізований почуттям вини і радості, шкодуючи, що це не він дістав цього ляпаса.

-- Ревс, -- лейтенант Вест протиснувся біля нього і опер вкритий пилом чобіт на огорожу.

Вест був одним з небагатьох підлеглих Глокти, які, видавалося, мали імунітет до його заразливого негідництва і насмілювалися виражати непопулярне занепокоєння під час його найгірших витівок. Парадоксально, він був також одним з небагатьох, кого Глокта щиро поважав, незважаючи на його низьке походження. Ревс бачив це, навіть цілковито розумів це, однак сам не міг взяти Веста за приклад. Може тому, що він був жирний. А може йому просто бракувало моральної мужності. Зрештою, як і всіх інших видів мужності.

-- Вест, -- пробурмотів Ревс краєм рота, не бажаючи пропустити ані миті вистави.

-- Я їздив до моста.

-- Так?

--Ар'єргард в повному безладі. Якщо в нас взагалі є ар'єргард. Капітан Ласкі лежить з хворою ногою. Кажуть, що він може втратити її.

-- Тоді він завжди вставатиме не з тієї ноги! – Ревс засміявся з власного жарту, задоволений своїм влучним висловом в стилі Глокти.

-- Без нього в загоні все догори ногами..

-- Ну, це їхня проблема… Давай! Давай! Ооооох! – заверещав Ревс, коли Глокта елегантно ухилився, вибив з-під противника ногу і відправив того качатися в болоті.

-- В одну кляту мить це може перетворитися в загальну проблему, -- відповів Вест. – Люди виснажені. Ледве рухаються. Валка з припасами застряла…

-- Валка з припасами завжди застряває, для них це звична справа… Ах! – Ревс ахнув з усіма, коли Глокта з неймовірною швидкістю ухилився від удару і вдарив ногою опонента – правду кажучи, майже хлопчиська – в пах так, що той зігнувся вдвоє і витріщив очі.

-- Але якщо зараз з’являться гурки… -- обізвався Вест, все ще поглядаючи, насупивши брови, на висушений сонцем пейзаж за рікою.

-- До гурків ще десятки миль. Чесно, Вест, ти постійно чимось переймаєшся.

-- Хтось повинен…

-- Тоді поскаржся лорду маршалу! – Ревс кивнув на Варуза, який майже зсунувся зі свого складного крісла, настільки він був захоплений п’янкою сумішшю з фехтувальної майстерності та знущань. – Не уявляю собі, як я можу зарадити тобі. Замовити більше корму для коней?

Пролунав різкий тріск; це Глокта поцілив плазом меча останньому противнику в обличчя і той схопившись рукою за щоку, зойкаючи від болю, подався назад на нетвердих ногах.

-- Це все на що ви здатні? – Глокта зробив крок вперед і дав одному з них, що власне намагався встати, дзвінкого копняка в сраку, зваливши його обличчям в пилюку під радісний сміх глядачів. Глокта упивався оплесками натовпу, як якась паразитична квітка в джунглях, що всмоктує соки свого хазяїна; він кланявся, посміхався, посилав повітряні поцілунки, а Ревс плескав так, що в нього заболіли долоні.

Ну й негідник цей полковник Глокта. Прекрасний негідник.

Поки трійця його спаринг-партнерів, накульгуючи, залишала огороджене місце, вкриті ранами, що невдовзі заживуть і ганьбою, що супроводжуватиме їх аж до могили, Глокта перегнувся через огорожу, за якою зібралися дами. Особливу увагу він приділив леді Веттерлант – молодій, заможній, красивій, може дещо занадто напудреній і не дивлячись на спеку, одягненій за останньою модою. Недавно одруженій, але її старого чоловіка затримали в Адуї справи Відкритої Ради. Пліткували, що він задовольняв її фінансові потреби, хоча жінки його не дуже цікавили.

Зате полковник Глокта славився своїм інтересом до жінок.

-- Можна позичити Вашу хустинку? – запитав він.

Ревс зауважив особливу манеру з якою він звертався до жінки, що цікавила його. Легенька хрипота в голосі. Підходив трішечки ближче ніж годилося. Повністю зосереджувався на ній; його погляд наче приклеювався до неї. Не варто й згадувати, що як тільки він отримував те, що хотів від підкорених жінок, ті могли хоч у вогонь скочити, але й це не змусило б його ще раз поглянути в їхній бік.

Не дивлячись на це, нові об’єкти його прихильності із шкіри пнулися, нездатні встояти перед спокусою стати тією єдиною, яка змінить тренд, , тільки щоб обгоріти в полум’ї скандалу, немов міль, що неспокійно кружляє навколо свічки.

Леді Веттерлант підняла ретельно вищипану брову.

-- Чом би і ні, полковнику? – Вона потягнулася за хустинкою, захованою в корсеті. – Я…

В неї та служниць перехопило подих, коли Глокта, затупленим кінчиком меча, блискавично висмикнув хустинку з її плаття. Серпанкова тканина, як у фокусника, м’яко пропливла в повітрі прямо йому в руку.

Одна з дам хрипло кашлянула. Інша затріпотіла віями. Леді Веттерлант завмерла з широко відкритими очима, розімкнутими вустами, рукою на півдорозі до грудей. Напевно, вони задумалися, чи полковник зміг би з такою ж легкістю розстібнути гаплики на її корсеті, будь на це його воля.

Ревс не мав жодного сумніву, що зміг би.

-- Щиро дякую, -- сказав Глокта, прикладаючи хусточку до чола.

-- Можете залишити її собі, -- пробурмотіла леді Веттерлант , дещо хриплим голосом. – Як подарунок.

Глокта посміхнувся і засунув хустинку під сорочку так, що виднівся кінчик пурпурної тканини.

-- Я носитиму її біля серця.

Ревс пирхнув. Якого серця?

Глокта понизив голос, хоча всі присутні надалі чудово його чули.

-- Може пізніше я її поверну?

-- Як тільки у Вас знайдеться хвилька, -- прошепотіла вона, а Ревс знову почав ламати собі голову, що такого диявольськи привабливого є в речах, які явно дуже, дуже погані для тебе.

Глокта вже повернувся до глядачів, розкинувши широко руки так, наче хотів взяти всіх у міцні, домінуючі, байдужі обійми.

-- Невже серед вас, незграбні пси, немає нікого здатного запевнити нашим гостям кращої вистави?

Ревс відчув як серце забилося в грудях, коли погляд Глокти зупинився на ньому.

-- Ревс, може ти?

Почувся сміх і Ревс приєднався до нього, регочучи найголосніше зі всіх.

-- Ой, навряд чи! – пропищав він. – Не хочеться Вас осоромити!

Він відразу ж зрозумів, що зайшов задалеко. Ліве око Глокти легенько засіпалося.

-- Мені соромно знаходитися з тобою в одній кімнаті. Ти ж солдат, вірно? Як ти в біса розтовстів на цьому паскудному їдлі?

Знову сміх; Ревс гарячково ковтнув слину, зобразивши на обличчі посмішку і відчуваючи, як по спині під мундиром тече піт.

-- Ну, сер, просто я завжди був жирним. Навіть в дитинстві, -- його слова злітали з губ в раптовій тиші і приречено падали наче жертви в масові могили. – Дуже… жирним. Неймовірно жирним. Я дуже жирний, -- він кашлянув, ладний крізь землю провалитися.

Глокта відвів погляд від нього, в пошуках достойнішого противника. Його обличчя проясніло.

-- Лейтенант Вест! – покликав він, ефектно вимахуючи своїм тренувальним мечем. – Може Ви?

Вест поморщився.

-- Я?

-- Давайте, Ви напевно найкращий фехтувальник в цілому клятому полку, -- Глокта засяяв ще більше. – Звичайно, за винятком однієї особи.

Вест заморгав і поглянув навколо себе на кілька сотень вичікувальних облич.

-- Але… Я не маю з собою затупленого меча…

-- Та нічого, скористайтеся бойовим.

Лейтенант Вест поглянув на рукоятку меча.

-- Це може бути небезпечно.

Посмішка полковника Глокти стала явно жорстокою.

-- Тільки, якщо Ви доторкнетеся ним до мене.

Знову сміх, знову оплески, кілька військових гикнули, кілька дам зітхнули. Глокта не мав собі рівних, коли йшлося про мистецтво викликати жіночі зітхання.

-- Вест! – хтось крикнув. – Вест!

Поступово крик переріс в скандування.

-- Вест! Вест! Вест!

Дами долучилися зі сміхом, плескаючи в ритм.

-- Давай! – кричав Ревс разом з іншими; всіх охопила жага крові. – Давай!

Якщо хтось і думав, що це погана ідея, то волів промовчати. З деякими людьми просто не сперечаються. Деяких людей просто хочеться побачити на вістрі меча. Полковник Глокта належав до обох цих категорій.

Вест глибоко вдихнув, тоді, під бурю оплесків, спритно перескочив через огорожу, розщепив мундир і повісив його на поперечці. З легеньким брязком металу, і з легеньким виразом невдоволення на обличчі, Вест витягнув свого бойового меча. Він не міг похвалитися оправленим коштовними каменями ефесом, позолоченим темляком чи гравіровкою на п’яті, такими популярними серед молодих офіцерів Першого полку Його Королівської Величності. Ніхто не назвав би його красивим мечем.

Однак Вест салютував ним з якоюсь красивою ощадливістю рухів; тренована чіткість стійки, елегантний контроль зап’ястка, завдяки чому вістря залишалося абсолютно нерухомим, як поверхня спокійного ставка, а на кінчику відшліфованому до смертельної гостроти виблискувало сонце.

В натовпі запанувала напружена тиша. Може молодий лейтенант Вест і не був благородної крові, але навіть найбільш нетямущий глядач бачив, що він далеко не селюк, коли йдеться про володіння мечем.

-- Бачу, Ви тренували, -- сказав Глокта і кинув свого кинджала слузі, капралу Танні, залишивши собі тільки довгого меча.

-- Лорд маршал Варуз був настільки добрий, що дав мені кілька уроків, -- відповів Вест.

Глокта підняв брову на свого старого вчителя фехтування.

-- Ви не казали мені, що ходите на побачення з іншими, сер.

Лорд маршал посміхнувся.

-- Ти вже виграв Турнір, Глокта. Трагедія вчителя фехтування полягає в тому, що він завжди повинен шукати нових учнів і привести їх до перемоги.

-- Приємно, що Ви принюхуєтеся до моєї корони, Вест. Але зараз Ви переконаєтеся, що я ще не готовий відректися від неї. – Глокта скочив уперед зі швидкістю блискавки, наніс удар, ще один. Вест парирував; сталь заскреготала і блиснула на сонці. Він відступив, але обережно, уважно, не спускаючи ока з Глокти. Той знов атакував: удар, удар, укол, так швидко, що Ревс ледь поспівав за ним поглядом. Та Вест поспівав без проблем, ефективно відбиваючи удари, обачно відходячи назад. Натовп охав і ахав при кожному зіткненні.

Глокта посміхнувся.

-- Ви дійсно тренували. Коли Ви навчитеся, Вест, що важка праця не замінить талант! – він налетів на Веста ще швидше і ще лютіше, під дзвін і стук мечів. Підійшов ближче і брутально вдарив молодого лейтенанта коліном по ребрах, Вест здригнувся і подався назад, але відразу ж повернув рівновагу, парирував раз, потім ще раз, відскочив і знов був готовий, хоча важко дихав.



Ревс відчув у собі болісне, палке бажання, щоб Вест вдарив Глокту прямо в його жахливе, прекрасне обличчя і змусив жінок зітхати через зовсім інші причини.

-- Ха! – Глокта скочив уперед, наносячи удари, Вест ухилився від першого, але на здивування всіх пішов на другий, відбив його вбік із скреготом меча, підійшов до Глокти впритул і щосили врізався в нього плечем. На мить Глокта втратив рівновагу і Вест загарчав, показавши зуби, блиснув меч в блискавичному ударі.

-- Ах! – Глокта подався назад і Ревс з задоволенням зауважив, що на його обличчі промайнув шок. Тренувальний меч випав йому з руки і покотився по землі, а Ревс до болю стиснув кулаки від насолоди.

Вест відразу ж наблизився до противника.

-- З Вами все гаразд, сер?

Глокта торкнувся шиї рукою, а потім з величезним здивуванням поглянув на свої закривавлені пальці. Так наче не міг повірити, що його поранили. Так наче не міг повірити, що коли його поранили, він стікає кров’ю, як інші люди.

-- Хто б міг подумати, -- пробурмотів він.

-- Вибачте, полковнику, -- сказав заїкаючись Вест і опустив меча.

-- За що? – здавалося, що крива посмішка Глокти коштувала його всіх сил до останньої краплини. – Чудовий удар. Ви значно підтягнулися, Вест.

Натовп почав плескати, потім радісно вигукувати, а Ревс зауважив, що Глокта заскреготав зубами, ліве око в нього засіпалося, він протягнув руку і різко клацнув пальцями.

-- Капрал Танні, в тебе є з собою мій бойовий меч?

Молодий капрал, який тільки за день до цього отримав це звання, закліпав очима.

-- Звичайно, сер.

-- Принеси його, будь-ласка.

З приголомшливою швидкістю атмосфера явно зіпсувалася. З атмосферою навколо Глокти це траплялося часто. Ревс нервово поглянув на Варуза, в надії, що той зупинить це небезпечне безглуздя, але лорд маршал залишив своє крісло і відійшов поглянути на долину, взявши з собою Поулдера і Кроя. Розраховувати на дорослих не доводилося.

Опустивши очі на землю, Вест старанно заховав свого меча в піхви.

-- На сьогодні з мене досить забави в ножички, сер.

-- Але Ви повинні дати мені шанс відплатити Вам тією ж монетою. Цього вимагає честь, Вест, повірте мені, -- так наче Глокта мав бодай найменшу уяву про честь, за винятком того, що це ідеальний інструмент, який змушує людей робити дурні та небезпечні вчинки. – Я впевнений, що Ви розумієте це, хоча й не дворянин.

Вест стиснув зуби.

-- Битися з друзями на гострих мечах, коли на нас чигають вороги – дурня а не благородство.

-- Ви назвали мене дурнем? – прошептав Глокта і з сердитим свистом вихопив з піхов бойового меча, якого саме нервово простягнув капрал Танні.

Вест вперто склав руки на грудях.

-- Ні, сер.

Натовп приголомшено замовк, тільки десь позаду здіймався якийсь гамір. Ревс розібрав приглушені крики “Там” і “ На мості”, але занадто зосередився на драмі, що відбувалася на його очах і не звернув на них увагу.

-- Раджу Вам захищатися, лейтенант Вест, -- гаркнув Глокта, вбив каблуки у вкриту пилюкою землю, вишкірив зуби і підняв блискучого меча.

В цей момент почувся приголомшливий крик, який поступово затихав до нерівного стогону.

-- Вона знепритомніла! – вигукнув хтось.

-- Їй потрібне свіже повітря!

-- Звідки? Присягаюся, в цій клятій країні немає ні ковтка свіжого повітря, -- ці слова зустріли реготом.

Ревс поспішив до сектора з цивільними начебто запропонувати допомогу. Він знав про допомогу людям, що знепритомніли ще менше, ніж про роботу квартирмейстера, але існував шанс заглянути жінці під спідницю, поки вона непритомна. Сумна правда полягала в тому, що йому рідко, а то й ніколи не траплялася нагода зазирнути під спідницю притомній дамі.

Та перш ніж дійти до кола доброзичливців, він став, мов вкопаний. Видовище далеко позад них викликало в нього неприємне відчуття, наче його огрядне пузо вивалюються йому прямо зі сраки. За мостом, на безкрайньому, світло-коричневому просторі, здіймаючи хмару пилюки, збирався рій чорних цяток. Ревс мало на що годився, але він завжди безпомилково відчував небезпеку.

Він підняв тремтячу руку.

-- Гурки! – завив.

-- Що? – хтось засміявся непевно.

-- Там, на заході!

-- Це схід, дурню!

-- Зачекай, ти це серйозно?

-- Нас виріжуть уві сні!

-- Ми не спимо!

-- Тихо! – гаркнув Варуз. – Це вам не інститут шляхетних дівчат.

Гамір стих, присоромлені офіцери негайно ж замовкли.

-- Майор Міттерік, негайно спустіться туди і поквапте наших людей.

-- Так, сер.

-- Лейтенант Валлімір, не могли б Ви провести жінок і цивільних гостей у безпечне місце?

-- Звичайно, сер.

-- Кілька людей могли б затримати їх на мості, -- сказав полковник Поулдер, потягуючи себе за пишні вуса.

-- Кілька героїв, -- погодився Варуз.

-- Кілька мертвих героїв, -- додав тихо полковник Крой.

-- У Вас є свіжі люди? – запитав Варуз.

Поулдер знизав плечима.

-- Мої виснажені.

-- Мої теж, -- сказав Крой. – Навіть ще більше.

Так наче вся війна це змагання, хто більше знесилить свій підрозділ.

Полковник Глокта одним рухом сховав свого бойового меча в піхви.

-- Мої люди свіжі, -- сказав він,і Ревс відчув, як страх розповзається від живота по всьому тілу. – Вони вже відпочили після нашої останньої невеличкої прогулянки. Хлопці горять бажанням знову зустрітися з ворогом. Думаю, Перший полк Його Королівської Величності втримає міст, поки не пройдуть всі люди, лорд маршал.

-- Горимо бажанням! – проревів один з офіцерів Глокти, вочевидь занадто п’яний, щоб зрозуміти, на що він зголошується.

Інший, трохи тверезіший, нервово глянув в бік долини. Ревс хотів би знати кого з Першого полку полковник має на увазі. Квартирмейстер зовсім не поспішав віддати своє життя заради спільного блага – в цьому він був цілковито впевнений.

Однак лорд маршал Варуз не став би командиром армії Унії, якби перешкоджав людям жертвувати собою, щоб виправити своє недбальство. Він сердечно плеснув Глокту по плечі.

-- Я знав, що можу розраховувати на тебе, друже.

-- Звичайно, сер.

Ревс, із зростаючим жахом, зрозумів, що це правда. Завжди можна розраховувати на те, що Глокта схопиться за найменший шанс похизуватися, незалежно від того, яку ціну можуть заплатити ті, хто піде за ним у пащу смерті.

Варуз і Глокта, командир і улюблений офіцер, вчитель фехтування і найкращий учень – два найбільших негідника, яких можна знайти за рік пошуків, стали струнко і віддали один одному честь, тремтячи від вдаваного збудження. Тоді Варуз помчав геть, викрикуючи на ходу накази Поулдеру, Крою і власній зграї негідників, намагаючись прискорити рух армії, щоб жертва Першого полку не пішла намарно.

Тому що, подумав Ревс, дивлячись як на другому боці моста, збираються чорні хмари гурків, без жертв тут точно не обійдеться.

-- Це самовбивство, -- прошепотів він сам до себе.

-- Капрал Танні, -- покликав Глокта, защіпаючи мундир.

-- Сер? – найревніший з молодих солдат ревно відсалютував.

-- Принеси, будь-ласка, мій нагрудник.

-- Звичайно, сер, -- і побіг виконувати наказ. Навколо бігало багато людей і виконували накази. Офіцери шукали солдат. Люди шукали коней. Цивільні втікали; леді Веттерланд кидала через плече заплаканий погляд. Ревс згадав, що він квартирмейстер. В нього повинні бути якісь пильні справи. Однак, він тільки стояв, мов вкопаний, широко відкривши от-от готові заплакати очі, безцільно розтуляючи і стискаючи рот та кулаки.

В нього перед очима було два цілком різних види відваги. Лейтенант Вест, з блідим обличчям і стиснувши зуби, хмуро дивився в бік моста, сповнений рішучості виконати свій обов’язок, незважаючи на цілком реальний страх. В той час, як полковник Глокта насміхався зі смерті, немов з покинутої коханки, яка благає його повернутися, безстрашний у своїй впевненості, що небезпека підстерігає тільки маленьких людей.

В нього перед очима було три види відваги, усвідомив собі Ревс, тому що він теж був тут, демонструючи як виглядає повна її відсутність.

А тут і четвертий з’явився, у вигляді молодого капрала Танні, сонце виблискувало на його начищеному ремні, нагрудник Глокти у його нетерплячих руках, а в очах сяяла відвага недосвідченого юнака, що відчайдушно прагне відзначитися.

-- Дякую, -- сказав Глокта, коли Танні застібнув йому пряжки; примруживши очі він уважно спостерігав, як на другому боці моста зосереджується кавалерія гурків, щораз більше коней з’являлося із запаморочливою швидкістю. – А тепер повернися в намет і приготуй мої речі.

На обличчі Танні змалювалося збентежене розчарування.

-- Я сподівався поїхати з Вами, сер…

-- Звичайно, що ти сподівався… і я не хотів би мати нікого іншого поряд зі мною. Але якщо ми обоє поляжемо там, в долині, хто відвезе мої особисті речі матері?

Молодий капрал закліпав, ховаючи сльозу.

-- Але, сер…

-- Ну ж бо, -- Глокта поплескав його по плечу. – Не хотілося б передчасно перервати таку блискучу кар’єру. Я не сумніваюся, що колись ти станеш лордом маршалом. – Глокта повернувся спиною до приголомшеного капрала і з тієї миті викинув його з голови. – Капітан Лакенгорн, підійдіть, будь-ласка, до солдат і спитайте, чи є добровольці.

Виступаючий кадик на худій шиї Лакенгорна підскочив.

-- Добровольців? Для чого, полковнику? – Хоча для чого було цілком очевидним; внизу, в долині, прямо перед ними, немов на велетенській сцені повільно розгорталася епічна мелодрама.

-- Звичайно ж, для того, щоб очистити міст від гурків, дурний, старий козел. Мерщій роздайте зброю та підготуйте людей.

Капітан нервово посміхнувся і поспішив геть, ледь не спіткнувшись об власний меч.

Глокта вискочив на огорожу, одна нога на нижній поперечині, друга – на верхній.

-- Мої горді хлопці Першого полку Його Королівської Величності! Сьогодні я маю намір провчити цих гурків!

Молоді офіцери нетерпляче з’юрбилися навколо нього, так наче вони качки, а героїчні нісенітниці Глокти – крихти хліба.

-- Я нікому не наказуватиму – нехай це рішення буде на сумлінні кожного з вас! – він скривив губи. – А ти, Ревс? Пошкандибаєш за нами?

Ревс подумав, що його сумління витримає такий тягар.

-- Я б з радістю приєднався до Вас, полковнику, але моя нога…

Глокта фиркнув.

-- Я прекрасно розумію, носити таку тушу – непосильне завдання для любих ніг. Не хотілося б звалити цю ношу на невинного коня, -- загальний сміх. – Хтось народився для великих вчинків. Інші для… не знаю чим ти там займаєшся. Звичайно, що ти можеш не їхати з нами. Інакше і бути не може.

Нищівна образа цілковито потонула в п’янкій хвилі полегшення. В кінці кінців, добре сміється той, хто сміється останній, а Ревс сумнівався, що за годину, комусь з його мучителів буде до сміху.

-- Сер, -- промовив Вест, коли полковник, зі спритністю акробата, перемахнув з огорожі в сідло. – Ви впевнені, що ми мусимо це робити?

-- А хто, по-вашому, повинен? – запитав Глокта, потягнувши за віжки і різко осадивши коня.

-- Багато людей загине. Людей з сім’ями.

-- Гадаю, що так. Це – війна, лейтенанте, -- почувся улесливий смішок інших офіцерів. – Саме тому ми тут.

-- Звичайно, сер, -- Вест проковтнув слину. – Капрал Танні, осідлайте, будь-ласка, мого коня…

-- Ні, лейтенанте Вест, -- сказав Глокта. – Ви потрібні мені тут.

-- Сер?

-- Коли все це закінчиться, я потребуватиму одного-двох офіцерів, які можуть відрізнити свою сраку від пари динь, -- він кинув спопеляючий погляд на Ревса, який трохи підтягнув пом’яті штани. – До того ж, підозрюю, що Ваша сестра, коли виросте, наробить клопоту. Я не можу позбавити її Вашого благодатного впливу, згодні?

-- Але, полковнику, я повинен…

-- І чути цього не хочу, Вест. Ви залишаєтеся, це наказ.

Вест відкрив рота, наче хотів щось сказати, тоді швидко закрив його, став струнко і рішуче відсалютував. Капрал Танні вчинив так само, в куті ока в нього блиснула сльоза. Ревс винувато наслідував їхній приклад, п’яний від жаху та насолоди, на саму думку про всесвіт без Глокти.

Полковник посміхнувся; в яскравому світлі сонця було боляче дивитися на його повний комплект досконалих, сяючих білизною зубів.

-- Спокійно, джентльмени, припиніть цю сентиментальщину. Ви й оком не моргнете, як я повернуся.

Він потягнув за віжки, змусивши коня стати дибом, на мить завмер на фоні яскравого неба, немов статуя якогось героя, і Ревс запитав себе, чи коли-небудь існував прекрасніший негідник.

Потім його обличчя вкрила пилюка , коли Глокта помчав вниз по схилу.

В бік моста.


Переклад з англійської -- полігНОТ

- - - - - - - -

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

- -- - - - - -




home | my bookshelf | | Прекрасний негідник |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу