Book: Сповідь відьом. Тінь ночі



Сповідь відьом. Тінь ночі

Дебора Гаркнесс

Сповідь відьом. Тінь ночі





Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2013


© Deborah Harkness, 2012

© DepositPhotos.com / curaphotography, salajean, обкладинка, 2013

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2013

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2013


ISBN 978-966-14-5125-3 (fb2)


Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва




Електронна версія створена за виданням:


Гаркнесс Д.

Г20 Сповідь відьом. Тінь ночі : роман / Дебора Гаркнесс ; пер. з англ. В. Горбатька ; передм. Г. Пагутяк. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2013. — 720 с.

ISBN 978-966-14-4805-5 (укр.)

ISBN 978-0-670-02348-6 (англ.)


Відьма Діана й вампір Метью кохають одне одного. У пошуках древнього манускрипту, який містить таємниці відьом, вампірів і демонів, вони переносяться до Лондона кінця XVІ століття. Щоб довідатись більше про манускрипт, Метью зустрічається зі старими друзями, членами загадкової Школи Ночі, а Діана навчається нової потужної магії. Коли древнє послання потрапить їм до рук, Метью й Діана мають розгадати його, щоб дізнатися про своє майбутнє.

УДК 821.111(73)

ББК 84.7СПО



Ешмол 782, або Книга з плоті і крові


Читач, знайомий з першою частиною «відьомсько-вампірської» трилогії Дебори Гаркнесс «Сповідь відьом», має нагоду почитати продовження цієї безумовно захопливої історії. А для тих, хто не встиг, коротко опишу події першої книги.

Американка Діана Бішоп, яка досліджує історію алхімії, знаходить в Оксфордській бібліотеці старовинний рукопис, що в каталозі має назву «Ешмол 782», і стає жертвою домагань демонів, відьом та вампірів. Утім, сама вона теж відьма від народження, «родима відьма». Щоправда, Діана досі не знайома з цим давнім як світ ремеслом, натомість серйозно займається наукою. Під час однієї зі своїх небезпечних пригод Діана знайомиться з вампіром Метью Ройдоном, біохіміком, і між ними спалахує заборонене міжвидове кохання. Вони обоє одержимі таємничою і багатообіцяючою книгою й вирушають на її пошуки…

Дія другої книги трилогії майже повністю відбувається наприкінці XVI сторіччя, а точніше, 1591 року.

Що це був за час? Пророк Нострадамус уже помер. Ще не загинув у п’яній бійці великий драматург Крістофер Марло, Шекспір майже нікому не відомий. У Шотландії король Яків полює на відьом. Натомість у Празі імператор Рудольф ставиться доволі толерантно до «істот». В Англії триває Єлизаветинська доба, і нам пощастить зустрітися з самою королевою.

Ми також станемо свідками винайдення телескопу і побуваємо в алхімічній лабораторії. Різниця між наукою і магією у ті часи майже непомітна.

У 1590 році безслідно зникають англійські колоністи на острові Роанок, дочка й онука сера Волтера Рейлі, який є одним із персонажів роману. Рівно через сто років у Новій Англії відбудеться гучний процес над салемськими відьмами, нащадком яких є Діана Бішоп, мандрівниця у часі…

Цікавим роман роблять чудові описи минулого: добротні, матеріальні, з глибоким знанням історичної географії, архітектури і побуту вчених того часу.

Ніч, темрява у романі Дебори Гаркнесс символізують потаємність життя істот, які змушені приховувати свою особливість від людей. Вони так само вразливі й смертні. Високе суспільне становище не рятує Діану від звинувачень у відьомстві. Один необережний крок — і вона може опинитися на кострищі інквізиції. Метью де Клермона, як і інших членів родини вампірів, можновладці використовують як шпигунів чи дипломатів, доручаючи їм ризиковані місії.

У ХХІ сторіччі Метью — вчений-біохімік. Книга, яку вони з Діаною розшукують, можливо, дасть відповідь на болюче питання: чому вимирає його раса. Сучасні дослідження на найновішому науковому обладнанні по суті нічим не відрізняються від методів алхімії, яку презирливо називають псевдонаукою. Проте сучасна наука — це ніщо інше як набір розрізнених галузей, між якими втрачено зв’язок, їй бракує універсальності, вона вже не знає, куди прямує. Філософію замінила методологія, етичні принципи — комерційна вигода. Де ж шукати той момент, коли наука перестала служити людському пізнанню?

А загадковий пергаментний рукопис під назвою «Verum secretum secretorum», написаний Роджером Беконом незрозумілою мовою, переповнений символами, бо ці знання не повинні потрапити до людей, у яких відсутні моральні принципи. Свої таємниці книга відкриє лише тому, хто знає, як скористатись цими знаннями.

Сучасна цивілізація, ми з вами, є заручниками вчених, які проводять ризиковані експерименти: то створюють адронний колайдер, то випробовують психотропну зброю, винаходять смертельні віруси. Це все одно що намагатися здобути філософський камінь, який приносить не лише багатство, а й безсмертя. Філософський камінь досі не створено, але зате довкола нас існує безліч небезпечних іграшок, кожна з яких може знищити людство. Наприклад, есперименти з генами. То чи варто їх створювати взагалі? Дебора Гаркнесс намагається знайти на це відповідь, передчуваючи настання Хаосу.


Галина Пагутяк



Присвячується Болдвіну Сміту, майстру оповідання та історику, котрий якось запропонував мені подумати про написання роману


Минуле виправити неможливо.

Єлизавета I, королева Англії

Розділ 1

Вудсток: Стара Хижка



1


Ми приземлилися неоковирною й недоладною купою: вампір та відьма. Метью лежав піді мною, незграбно і химерно вивернувши свої кінцівки. Велику книгу затиснуло між нами, а від сильного удару під час приземлення маленька срібляста статуетка вислизнула з моєї руки й покотилася долівкою.

«А чи потрапили ми туди, куди збиралися?» Я міцно стулила повіки, побоюючись, що коли розплющу їх, то побачу нас у тому ж Сариному сіннику в Нью-Йорку двадцять першого сторіччя, а не в Оксфордширі сторіччя шістнадцятого. Проте незвичні запахи довкола підказали, що я перебуваю не у своєму часі й не на своєму місці. Був серед цих запахів солодкаво-трав’янистий упереміш із ароматом воску, що нагадав мені про літо. Відчувався також слабкий запах деревного диму, і чулося потріскування багаття.

«Діано, розплющ очі й поглянь сама, де ти є». Я відчула легенький, мов перо, дотик до губів і почула тихий сміх. У мої очі зазирнули очі кольору буремного моря, і дивилися ті очі з обличчя такого блідого, що то могло бути лише обличчя вампіра. Руки Метью перемістилися з моєї шиї до плечей.

— Ти в нормі?

Після далекої мандрівки в минуле Метью моє тіло почувалося так, наче його міг розвіяти легенький подув вітерцю. Після наших коротких подорожей у часі в будинку моєї тітки я нічого подібного не відчувала.

— Зі мною все гаразд. А ти як? — спитала я, зосередивши всю свою увагу на Метью і не наважуючись озирнутися довкола.

— Відчуваю велике полегшення, бо повернувся додому.

Із легеньким стуком Метью опустив голову на дерев’яні дошки долівки і видобув нову порцію пахощів з очерету та лаванди, розкиданих на підлозі. Навіть Стара Хижка зразка 1590 року була для нього своєю.

Мої очі поступово призвичаїлися до тьмяного освітлення, і в кімнаті я розгледіла солідних розмірів ліжко, невеличкий стіл, вузькі лави та одне-єдине крісло. Крізь різьблені палі, на яких тримався балдахін, я побачила двері, що вели до сусідньої кімнати. Із них проникало світло і, падаючи на покривало та долівку, утворювало нечіткий золотистий прямокутник. Стіни кімнати мали ті самі панелі з лляних плахт, які запам’яталися мені з тих кількох разів, коли я бувала в сучасній домівці Метью в нинішньому Вудстоці. Закинувши голову, я побачила стелю: з товстим шаром штукатурки, розділену на квадрати, а в кожній заглибині — ефектна біло-червона троянда Тюдорів.

— Ці троянди були обов’язковим елементом у часи, коли споруджувався цей будинок, — сухо прокоментував Метью. — Терпіти їх не можу. За першої ж нагоди зафарбуємо їх білим.

Раптом війнув протяг, і золотисто-блакитне полум’я свічок канделябра освітило на мить куточок із квітчастими гобеленами та темними блискучими стібками, що окреслювали листяно-фруктовий візерунок на блідій прошитій ковдрі. Сучасним тканинам було далеко до такої розкоші.

Я посміхнулася, відчувши раптовий приплив гордощів і хвилювання.

— Мені це вдалося. Я нічого не переплутала і не закинула нас деінде, скажімо, до Монтічелло чи…

— Так, — відповів мені з посмішкою Метью. — Ти чудово впоралася із завданням. Ласкаво просимо до Англії часів Єлизавети.

Уперше в житті я відчула цілковитий захват від того факту, що я — відьма. Будучи істориком, я вивчала минуле. А будучи відьмою, отримала змогу в те минуле навідуватися. Ми прибули у 1590 рік, щоб навчити мене втраченому мистецтву відьомської магії, однак у цій добі я могла навчитися й багатьом іншим речам. Я нахилила голову для тріумфального поцілунку, проте звук дверей, що відчинялися, зупинив мене.

Метью притис палець до моїх губ. Він ледь повернув голову й роздув ніздрі. Але швидко розслабився, відразу ж здогадавшись, хто був у сусідній кімнаті, звідки чулося легке шарудіння. Одним махом Метью підняв мене та книгу і, взявши за руку, повів до дверей.

У сусідній кімнаті біля столу, засипаного кореспонденцією, стояв якийсь чоловік зі скуйовдженим брунатним волоссям. Він був середній на зріст, стрункий і вдягнений у дорогу одіж, явно пошиту на замовлення. Він мугикав якусь невідому мені мелодію, що час від часу перебивалася словами, які не можна було розібрати, бо звучали вони надто тихо.

Перш ніж вуста Метью вигнулися у приязну посмішку, на його обличчі відобразився величезний подив.

— Куди ж ти заподівся, мій любий Метью? — мовив чоловік, підносячи до світла аркуш паперу.

Очі Метью враз звузилися, і приязнь на обличчі змінилася невдоволенням.

— Щось шукаєш, Кіте? — спитав Метью.

Зачувши його, молодик кинув аркуша на стіл, рвучко крутнувся, і його обличчя осяяла радісна посмішка.

— Мет! А П’єр сказав, ніби ти в Честері й повернешся нескоро. Але я знав, що ти не пропустиш нашого щорічного зібрання.

Усі сказані слова були знайомі, але немов загорнуті в якусь дивовижну модуляцію, яка змусила мене зосередитися, щоб зрозуміти сенс сказаного. Англійська мова Єлизаветинської доби виявилася не такою вже й несхожою на сучасну англійську, як мене вчили, але й не такою вже зрозумілою, на що я, обізнана з п’єсами Шекспіра, сподівалася.

— Чому без бороди? Ти що, хворів? — Помітивши мене, Марлоу блиснув очима, і я відчула, як від його погляду наче йде якась незборима міць, що непомильно визначала його як демона.

Я придушила в собі бажання кинутися до одного з найвидатніших драматургів Англії, щоб потиснути йому руку, а потім засипати питаннями. Небагато з того, що я знала про цю людину, враз вилетіло з моєї голови. Чи ставилася яка-небудь з його п’єс у 1590 році? Скільки років було йому? Ясна річ, він молодший за мене та Метью. Навіть на тридцять не виглядав. Я приязно посміхнулася до нього.

— І де ж примудрився відкопати оте? — спитав Марлоу голосом, сповненим огиди. Я зиркнула через плече, сподіваючись побачити якийсь неоковирний мистецький витвір. Але за мною не було нічого, крім порожнечі.

Виявляється, він мав на увазі мене. Моя посмішка перетворилася на криву гримасу.

— Полегше, Кіте, — насупився Метью.

Марлоу знизав плечима, відкидаючи докір.

— Та мені байдуже. Можеш побавитися нею, перш ніж прибуде решта, якщо вже тобі так приспічило. Ясна річ, тут деякий час мешкав Джордж, наминаючи твої харчі та читаючи твої книжки. Він і досі не має ані покровителя, ані гроша за душею.

— Я завжди радо ділюся з Джорджем усім, що маю, Кіте. — Не зводячи очей з молодика, Метью підніс наші переплетені пальці до свого рота й сказав із непроникним виразом обличчя.

— Знайомся, Діано, це — мій любий друг Крістофер Марлоу.

Той спосіб, у який Метью мене представив, змусив Марлоу стати уважнішим. Його пильний погляд поволі переповз від пальців на ногах до маківки голови. Молодик ледь приховував свою огиду до мене, але приховати свої ревнощі йому вдавалося краще. Мої підозри підтвердилися: Марлоу і справді був закоханий у мого чоловіка. Ці підозри виникли ще тоді, коли я провела пальцями по напису, який зробив Крістофер Марлоу на примірникові «Доктора Фауста», що належав Метью.

— А я й гадки не мав, що у Вудстоці є бордель, який спеціалізується на височенних жінках. Більшість твоїх повій були тендітними та апетитними, а ця — викапана амазонка.

Кіт пирхнув і поглянув через плече на паперові замети, що вкривали поверхню столу.

— Згідно з останніми плітками, тебе потягнула на північ не пристрасть, а викликали бізнесові справи. Як же ти примудрився викроїти час на те, щоб здибати таку кралю?

— Дивовижно, Кіте, як легко і швидко ти здатен проциндрити приязнь, — пробурчав Метью, і в його голосі прозвучала попереджувальна нотка. Марлоу, начебто зосередившись на кореспонденції, цієї нотки не помітив і криво посміхнувся.

— Діана — це її справжнє ім’я чи прізвисько, вигадане для того, щоб збільшити привабливість цієї дівиці в очах потенційних клієнтів? Сподіваюся, пишні груди, лук та стріли — все при ній, як і личить богині, — мовив Марлоу, беручи зі столу аркуш паперу. — Пам’ятаєш оту Бесс із Блекфраєрса, яка наполягала, щоб ми звали її Афродітою, бо інакше не погоджувалася дозволити нам…

— Діана — моя дружина, — урвав його Метью і, полишивши мене, швидко опинився біля Марлоу. Тепер його рука вже стискала не мої пальці, а комір драматурга.

— Не може бути! — отетеріло мовив Марлоу.

— Може. І це означає, що вона в цьому домі господиня, носить моє прізвище і знаходиться під моїм захистом. Зважаючи на все це — і, звісно, на нашу багаторічну дружбу — ані слова критики чи пліток, спрямованих проти її чесного імені, не мусить в майбутньому виходити з твоїх вуст.

Я поворушила пальцями, щоб поновити їхню чутливість. Метью, розгнівавшись, стиснув їх так міцно, що втис обручку на третьому пальці моєї лівої руки глибоко в плоть, залишивши в ній глибокий червоний слід. Хоча діамант в центрі обручки й не був огранений, він все одно ловив тепло вогню в каміні. Цей перстень був несподіваним подарунком від Ізабо, матері Метью. Кілька годин тому — кілька сторіч тому? — Метью повторив слова стародавньої шлюбної церемонії і надягнув цей перстень мені на палець.

Почулось торохтіння посуду, і в кімнаті з’явилися двоє вампірів. Один був худорлявий з експресивним обвітреним обличчям кольору лісового горіха, чорним волоссям та чорними очима. У руках він тримав велику пласку пляшку з вином та келих із ніжкою у формі дельфіна. Другим вампіром виявилася кістлява жінка, що несла тарілку з хлібом та сиром.

— Ласкаво просимо додому, мілорде, — сказав чоловік, явно збентежений. Дивно, але через французький акцент мені було легше зрозуміти його. — Посланець сказав нам у четвер, що…

— Мої плани змінилися, П’єре, — перервав його Метью і сказав, обернувшись до жінки: — Речі моєї дружини були втрачені під час подорожі, Франсуазо, а одіж так забруднилася, що я її спалив.

Метью збрехав нахабно й упевнено, та, схоже, ані вампіри, ані Кіт йому не повірили.

— Вашої дружини? — перепитала Франсуаза з таким самим французьким акцентом, як і в П’єра. — Але ж вона т…

— Теплокровна, — закінчив за неї Метью, беручи з таці келих. — Скажи Шарлю, що йому доведеться годувати ще один рот. Діана щойно перенесла хворобу, і лікар прописав їй свіже м’ясо та рибу. Комусь доведеться сходити на базар, П’єре.

П’єр закліпав очима.

— Слухаю, мілорде.

— А ще їй потрібна одежа, — зазначила Франсуаза, змірюючи мене оцінюючим поглядом. Метью кивнув, і вона пішла геть, а слідом за нею П’єр.

— Що сталося з твоїм волоссям? — здивовано спитав Метью, тримаючи в руці солом’яно-русяве пасмо.

— Ой, тільки не це, — пробурмотіла я. Замість мого звичного, до плечей, жовтавого волосся я несподівано набула червонясто-золотавих кучерів, що сягали мені аж до талії. Востаннє моє волосся почало жити власним життям іще в університеті, де я грала Офелію в постановці «Гамлета». Під час нашої подорожі в минуле в мені прокинулася відьма. Само собою, що разом із цим вивільнилися всі мої магічні таланти.

Мабуть, вампіри відчули запах адреналіну та раптовий сплеск тривоги, що супроводжував усвідомлення цього факту, або ж вони почули музику, що зазвучала в моїй крові. Демони на кшталт Кіта також мали здатність відчувати приплив відьмацької енергії.



— Повний капець, — ядуче вишкірився Марлоу. — Ти припер додому відьму. Що ж вона учворила? Яке лихо вчинила?

— Облиш, Кіте, це не твій клопіт. — У голосі Метью знову з’явилися командні нотки, але його пальці, що тримали пасмо мого волосся, зберігали ніжність свого дотику. — Не хвилюйся, серце моє. Я впевнений, що це просто від виснаження, і все.

Проте моє шосте почуття спалахнуло й запротестувало. Оця найостанніша трансформація не була результатом звичайної втоми. Будучи вродженою відьмою, я ще не знала в повному обсязі своїх успадкованих здібностей. Навіть моя тітка Сара та її партнерка Емілі Мазер не могли достеменно визначити, що то за здібності і як ними керувати. Наукові тести, що їх здійснив Метью, підтвердили наявність генетичних маркерів магічного потенціалу в моїй крові, але не було жодної гарантії, що цей потенціал коли-небудь реалізується.

Не встигло моє занепокоєння зрости, як з’явилася Франсуаза з чимось, що нагадувало штопальну голку, а її рот наїжачився шпильками, які вона стискала губами. Франсуазу супроводжувала пересувна кравецька майстерня у вигляді купи оксамиту, вовняних тканин та льону. Із тонких худорлявих ніг, на яких трималася та купа, можна було здогадатися, що десь усередині її причаївся П’єр.

— А навіщо вони? — поцікавилася я, підозріло зиркнувши на шпильки.

— Щоб одягнути мадам в ось це, ясна річ. — Із цими словами Франсуаза зняла з вершечка купи якусь бляклу одежину, схожу на мішок з-під борошна. Та шмата була мені зовсім не до вподоби, але, будучи трохи обізнаною з модою доби королеви Єлизавети, я цілком та повністю залежала від ласки Франсуази.

— Іди вниз до себе, Кіте, — сказав Метью своєму приятелеві. — Невдовзі ми до тебе прийдемо. І не базікай багато. Тут я вирішую, що говорити, а не ти.

— Як скажеш, Метью. — Марлоу невимушеним жестом торкнувся краю свого темно-червоного камзола й глузливо вклонився, але тремтіння рук видало його. Це засвідчило, що він і підкоряється пануванню Метью, і водночас чинить йому спротив.

Коли демон пішов, Франсуаза кинула мішковину на сусідню лаву й почала кружляти довкола мене, придивляючись до моєї фігури і міркуючи, з якого боку до неї підступитися. А потім, безнадійно зітхнувши, почала мене вдягати. Тим часом Метью підійшов до столу, зацікавившись купами кореспонденції, розкиданими на його поверхні. Розкривши прямокутний пакет, запечатаний булькою червонуватого сургучу, він стрільнув очима по аркушу, списаному дрібним почерком.

— О Господи, я й забув про це. П’єре!

— Слухаю, мілорде, — почувся приглушений голос із глибини купи матерії.

— Зніми з себе оту гору й розкажи мені про останню скаргу леді Кромвель. — Метью поводився з П’єром та Франсуазою з сумішшю фамільярності та владності. Якщо це був його стиль поводження зі слугами, то мені не відразу вдасться його опанувати.

Поки Метью та П’єр про щось стиха гомоніли біля каміна, мене загортали, приміряли та обколювали шпильками, намагаючись надати більш-менш пристойного вигляду. Франсуаза захоплено заквоктала над єдиною сережкою у моєму вусі та крученими золотими дротинками, всіяними діамантами, що колись належали Ізабо. Як і примірник «Доктора Фауста» та маленька срібна статуетка Діани, ця сережка була одним із трьох предметів, які допомогли нам повернутися саме в це минуле, а не в якесь інше. Понишпоривши в комоді, що стояв неподалік, Франсуаза легко знайшла їй пару. Розібравшись з моїми прикрасами, вона натягнула мені на ноги товсті панчохи й підв’язала їх яскраво-червоними стрічками.

— Здається, я готова, — сказала я, з нетерпінням чекаючи миті, коли можна буде спуститися вниз і розпочати знайомство з шістнадцятим сторіччям. Як продемонструвало моє нетривале спілкування з Франсуазою та прискорений курс мистецтва вдягання, одне діло читати книжки про минуле, а в ньому жити — то зовсім інше.

Метью уважно оглянув мою зовнішність.

— Наразі згодиться.

— Ще й як згодиться, бо вона має скромний та ненав’язливий вигляд, що легко забувається, — зауважила Франсуаза, — а саме так і має виглядати відьма в цьому домі.

Метью проігнорував цю заяву Франсуази й обернувся до мене.

— Перш ніж ми спустимося униз, Діано, не забувай стежити за своїми словами. Кіт — демон, а Джордж знає, що я вампір, проте навіть найбільш розкуті та вільнодумні створіння з підозрою ставляться до нових і не схожих на інших істот.

Унизу я привіталася з Джорджем, приятелем Метью, котрий не мав ані гроша за душею, ані покровителя, офіційно (і, як я сподівалася, цілком у дусі Єлизаветинської доби) побажавши йому доброго вечора.

— Що це за англійська, якою розмовляє ця жінка? — отетеріло спитав Джордж, пересуваючи на лоба круглі окуляри, які збільшували його блакитні очі так, що робили схожим на жабу. Його друга рука завмерла на стегні — у такій самій позі, що й на мальованій мініатюрі з музею Вікторії й Альберта.

— Вона певний час жила в Честері, — скоромовкою пояснив Метью, але Джордж поглянув на нього з явним скептицизмом. Вочевидь, навіть в найглухішій глушині північної Англії не зустрічалося таких химерних зворотів мови, якими я користувалася. Акцент Метью пом’якшав, злившись своєю модуляцією та тембром із вимовою тодішніх часів, але мій залишився незмінно сучасним та американським.

— Вона — відьма, — пояснив Кіт, відсьорбнувши вина.

— Та невже? — здивувався Джордж і знову заходився роздивляти мене з новою цікавістю. У його погляді я не відчула тиску та поштовхів, котрі б свідчили б, що переді мною демон; не відчувала я ані характерного для відьом поколювання шкіри, ані холоду, яким віяло від погляду вампіра. Джордж був звичайною теплокровною людиною, втомленим та літнім чоловіком, який мав такий вигляд, наче життя передчасно його виснажило. — Але ж відьми тобі не до вподоби, Метью, так само, до речі, як і Кіту. Ти завжди розохочував мене, щоб я не займався цією темою. Коли я вирішив написати поему про Гекату, ти сказав мені, що…

— А ця — до вподоби. Настільки до вподоби, що я одружився з нею, — перервав його Метью, для більшої переконливості міцно поцілувавши мене в губи.

— Одружився?! — Джордж ошелешено перевів погляд на Кіта. А потім сказав, прокашлявшись: — Тоді маємо відзначити подвійну радість: ти не затримався у справах, як того боявся П’єр, і, до того ж, повернувся до нас із дружиною. Мої вітання!

Його помпезна промова нагадала мені церемоніальне звернення, і я ледь змогла стримати посмішку. Джордж сліпуче посміхнувся мені й вклонився.

— Мене звуть Джордж Чепмен, господине Ройдон.

Його ім’я було начебто знайомим, і я почала нишпорити в невпорядкованому масиві інформації, що накопичилася у моїй голові історика. Чепмен не був алхіміком, бо я спеціалізувалася саме на цій темі, але його ім’я не траплялося мені в літературі, що мала стосунок до цієї таємничої теми. Він, вочевидь, був літератором, як і Марлоу, але я ніяк не могла пригадати жодного з його титулів та звань.

Покінчивши з процедурою знайомства, Метью погодився трохи посидіти біля каміна зі своїми гостями. Вони говорили про політику, а Джордж навіть зробив спробу залучити мене до розмови, спитавши про стан доріг та погоду. Я говорила якомога менше, намагаючись упіймати жести та слова, що допомогли б мені видати себе за жінку Єлизаветинської доби. Джордж прийшов у захват від моєї уважності й винагородив мене за це довгою розповіддю про свій найновіший літературний доробок. Кіт, якому не подобалася роль хлопця на підхваті, різко перервав лекцію Джорджа, запропонувавши почитати уголос із «Доктора Фауста».

— Це буде як репетиція для друзів, — сказав демон, збуджено поблискуючи очима, — а справжня вистава почнеться пізніше.

— Тільки не зараз, Кіте. Уже по дванадцятій, а Діана стомлена подорожжю, — сказав Метью, піднімаючи мене на ноги.

Коли ми виходили з кімнати, Кіт із нас очей не зводив. Він знав, що ми щось приховуємо. Він чіплявся до кожної незвичної для нього фрази, яку я боязко вставляла в розмову, і задумливо замовк, коли Метью не зміг пригадати, куди подів свою лютню.

Перед тим як ми покинули Медісон, Метью попередив мене, що Кіт надзвичайно проникливий навіть для демона. «Цікаво, скільки часу пройде, поки Марлоу не здогадається, що саме ми з Метью приховуємо», — подумала я. Відповідь на це запитання я отримала через кілька годин.

Наступного ранку, поки домочадці прокидалися, ми поговорили в затишному куточку, де стояло наше ліжко.

Спочатку Метью охоче відповідав на мої запитання про Кіта (як виявилося, той був сином чоботаря) та Джорджа (який, на мій подив, виявився не набагато старшим від Марлоу). Та коли я перейшла до практичних запитань про керування домашнім господарством і кодексом поведінки жінок, Метью стало нецікаво.

— А як же стосовно моєї одежі? — поцікавилася я, намагаючись зосередити його увагу на нагальних проблемах.

— Не думаю, що жінкам слід спати ось у цьому, — відповів Метью, смикнувши мій пеньюар з тонкого льону. Він розв’язав його мереживний комірець і вже був зібрався поцілувати мене в шию, щоб переконати у своїй точці зору, як саме в цю мить хтось рвучко розкрив ширму ліжка. Від яскравого сонця я примружилася.

— Ось, помилуйся, — почувся злісний голос Марлоу.

З-за його спини визирав якийсь чорнявий демон. Своєю тендітною статурою та гострим підборіддям з так само гострою бородою він нагадував ельфа. Його волосся, схоже, вже кілька тижнів не знало гребінця. Гостро усвідомлюючи відсутність на мені нижньої білизни та прозорість мого пеньюара, я, прикриваючись руками, рвучко вхопилася за його перед.

— Ти ж бачив малюнки митця Вайта з Роаноука, Кіте. Ця відьма зовсім не схожа на мешканців Вірджинії, — розчаровано зауважив незнайомий демон. І раптом помітив Метью, який люто вирячився на нього. — Ой, доброго ранку, Метью! Дозволь мені покористуватися твоїм циркулем. Обіцяю, що цього разу я його ніде не загублю.

Метью притиснувся чолом до мого плеча і, заплющивши очі, невдоволено простогнав.

— Напевне, вона з Нового Світу або з Африки, — наполягав Марлоу, демонстративно відмовляючись називати мене на ім’я. — Вона не з Честера, не з Шотландії, Ірландії, Уельсу, Франції чи Імперії. Сумніваюся також, що вона з Голландії чи Іспанії.

— Доброго ранку тобі, Томе. А з якого це дива ви з Кітом вирішили дискутувати про місце народження Діани в моїй спальні? — спитав Метью, зав’язуючи мотузочку комірця мого пеньюара.

— Добре тобі вилежуватися в ліжку! Мабуть, ти збожеволів від лихоманки. Кіт каже, що ти, напевне, одружився саме в розпал пропасниці. Бо інакше як тоді пояснити оцю твою безглузду й безвідповідальну поведінку, — заторохтів Том як правдивий демон, проігнорувавши запитання Метью. — Дороги зараз сухі, тому ми добралися до тебе ще кілька годин тому.

— А вина вже немає, — поскаржився Марлоу.

«Ми? — подумала я. — Скільки ж їх іще має бути? Стара Хижка й без того забита так, що мало не лусне».

— Геть звідси! Мадам має помитися перед тим, як постати перед його світлістю. — До кімнати увійшла Франсуаза з мискою гарячої води в руках. Позаду, як зазвичай, плентався П’єр.

— Сталося щось важливе? — поцікавився з-за ширми Джордж. Він увійшов до кімнати без запрошення і таким чином завадив Франсуазі вигнати з кімнати чоловіків. — Граф Нортумберлендський змушений чекати сам-один у великій залі. Якби він був моїм покровителем, то я б до нього так не ставився.

— Хол читає трактат про конструювання терезів, який надіслав мені один математик із Пізи. Тому не треба ним перейматися — він цілковито задоволений, — сердито відрізав Том, сідаючи на край ліжка.

«Напевне, він мав на увазі Галілея», — захоплено подумала я. Бо в 1590 році Галілей був молодшим викладачем в Пізанському університеті. І його робота про терези ще наразі не була опублікована.

«Том. Граф Нортумберлендський. Це той, хто листувався з Галілеєм».

Від здивування я аж рота роззявила. Демон, який сидів біля мене на прошитій ковдрі, був, напевне, ніким іншим, як Томасом Гарріотом.

— Франсуаза має рацію. Геть звідси. Усі до одного, — сказав Метью так само сердито, як і Том.

— А що ж ми Холу скажемо? — спитав Кіт, кинувши в мій бік багатозначний погляд.

— Що я невдовзі спущуся вниз, — відповів Метью. А потім перекотився у ліжку й потягнув мене до себе.

Дочекавшись, поки друзі Метью вийшли з кімнати, я стусонула його в груди.

— За що? — вигукнув він, удаючи, наче йому боляче, хоча боляче було мені, бо я сильно забила об нього свій кулак.

— За те, що не розповів мені заздалегідь, які у тебе друзі!

Спершись на лікоть я подивилася на нього згори вниз. — Знаменитий драматург Крістофер Марлоу. Джордж Чепмен, поет і науковець. Математик і астроном Томас Гарріот, якщо я не помиляюся. А внизу на нас чекає граф-чаклун!

— Уже не пам’ятаю, коли Генрі заробив це прізвисько, але його так ще ніхто не називає. — На обличчі Метью з’явився вираз веселого здивування, від чого я розлютилася іще більше. — Нам бракує лише сера Волтера Рейлі — і ми матимемо в себе «Школу ночі» у повному складі, — мовив Метью і визирнув у вікно, коли я згадала про цю легендарну групу радикалів, філософів та вільних мислителів. Томас Гарріот. Крістофер Марлоу. Джордж Чепмен. Волтер Рейлі. І…

— А ти тут хто, Метью? — Я не здогадалася спитати його про це раніше, іще до нашої мандрівки у минуле.

— Метью Ройдон, — відповів він, злегка схиливши голову, немов представляючись. — Поціновувач поетичних талантів.

— Історикам про тебе майже нічого не відомо, — ошелешено сказала я. Метью Ройдон був найзагадковішою постаттю серед тих, кого пов’язували з не менш загадковою групою «Школа ночі».

— Тепер, коли ти дізналася, хто такий Метью Ройдон, тобі, мабуть, стане нецікаво.

— Моєї цікавості вистачить на все життя. Міг би й попередити мене, перш ніж отак взяти й несподівано занурити мене в це середовище.

— І що б ти зробила в такому разі? Нам і так ледь вистачило часу вдягнутися, а про якісь попередні дослідження й мови не могло бути. — Метью сів у ліжку і, змахнувши ногами, поставив їх на підлогу. Я пожалкувала, що часу на інтим у нас не залишилося. — Та не переймайся ти так, Діано. Вони просто звичайні люди, і все.

Та хоч що б там не казав Метью, але не було в тих чоловіках нічого звичайного. «Школа ночі» сповідувала єретичні погляди, глузувала з розбещених та корумпованих придворних королеви Єлизавети і насміхалася з інтелектуальних претензій церковних та університетських кіл. «Божевільна, нечестива й небезпечна для розуму» — ця фраза напрочуд добре характеризувала групу «Школа ночі». У ніч на Гелловін ми прибули не на милу ностальгійну зустріч старих друзів. Ми потрапили в самісіньке осине гніздо, де плелися інтриги Єлизаветинської доби.

— Ти не можеш сподіватись від мене безпристрасності, коли знайомиш з людьми, яких я вивчала все своє доросле життя. Особливо, якщо зважити на те, якими відчайдушними та нерозсудливими здатні бути твої друзі, — зауважила я. — Томас Гарріот є одним із найвидатніших астрономів своєї доби. Твій приятель Генрі Персі — алхімік.

П’єр, добре знаючись на жіночій психології, відчув, що я ось-ось зірвуся, і швиденько кинув моєму чоловікові чорні бриджі, щоб він не зостався голоногим у ту мить, коли вибухне мій гнів.

— І Волтер із Томом теж алхіміки, — сказав Метью, почухавши підборіддя й проігнорувавши кинуту йому одіж. — Кіт також бавиться цим, але без особливого успіху. Спробуй не зациклюватися на тому, що ти про них знаєш, бо, скоріш за все, ці відомості все одно хибні. І будь обережніша зі своїми сучасними історичними ярликами. — Із цими словами він нарешті взяв свої бриджі і вдягнувся. — Вільям замислює «Школу ночі» на зло Кіту, але це станеться лише через кілька років.

— Мені байдуже, що робив, робить чи робитиме Вільям Шекспір, якщо в цю мить він не сидить у великій залі з графом Нортумберлендським! — відказала я, сповзаючи з високого ліжка.

— Звісно, що Віллі там немає, — відмахнувся Метью. — Волтеру не до вподоби його демонстративний стиль поведінки, а Кіт вважає його шахраєм та крадієм.

— Можеш вважати, ніби ти мене трохи заспокоїв. А що ти збираєшся їм сказати про мене? Марлоу здогадується, що ми дещо приховуємо.

Метью поглянув на мене своїми сіро-блакитними очима.

— Про тебе? Скоріш за все, правду. — П’єр подав йому камзол — чорний, із вишуканою вишивкою — і втупився у точку над моїм плечем, як і личить зразковому слузі. — Скажу, що ти — подорожуєш у часі і що ти — відьма з Нового Світу.

— Правду, — мляво повторила я. П’єр чув кожне мовлене нами слово, але й виду не подавав, а Метью не зважав на нього, наче його й не було поруч із нами. «Цікаво, скільки часу знадобиться мені, щоб привчитися так само його не помічати?» — подумала я.



— А чом би й ні? Том занотує все, що ти скажеш, і порівняє ці записи зі своїми нотатками про алгонкінську мову. А крім нього, ніхто на тебе особливо не зважатиме, — сказав Метью, явно думаючи не стільки про потенційну реакцію своїх друзів, скільки про власну одежу.

Повернулася Франсуаза з двома теплокровними молодими дівчатами, які несли оберемки чистого вбрання. Вона показала на мій пеньюар, і я пірнула під балдахін, щоб роздягтися. Відчуваючи велику вдячність до роздягалень спортзалів, які значною мірою позбавили мене сором’язливості під час перевдягання перед незнайомими мені людьми, я натягнула лляну білизну на стегна та плечі.

— Кіт зважатиме. Він шукає причини відчувати до мене неприязнь, і в результаті отримає їх аж декілька.

— Із ним не буде жодної проблеми, — упевнено мовив Метью.

«Марлоу — твій друг чи твоя маріонетка?» — подумала я, просовуючи голову крізь тканину, коли раптом почула, як Франсуаза перелякано охнула й пробурмотіла:

— О Господи милосердний!

Я заціпеніла. То Франсуаза побачила на моїй спині шрам, що тягнувся через увесь поперек, а також зірку поміж моїх лопаток.

— Я сама вдягну мадам, — холодно сказала Франсуаза дівчатам-служницям. — Покладіть одежу й повертайтеся до своєї роботи.

Дівчата легенько вклонилися й вийшли, не виявивши особливої цікавості. Вони не побачили тавра на моїй спині. Коли вони пішли, ми всі заговорили одночасно, і Франсуазине перелякане «Хто ж це зробив?» спотикнулося об «Ніхто не має цього знати», мовлене Метью, і переплелося з моїм, сказаним трохи винуватим тоном «Та це просто шрам».

— Хтось затаврував вас емблемою родини де Клермон, не вгамовувалася Франсуаза, хитаючи головою. — Таку емблему використовує мілорд.

— Ми порушили угоду. — Я придушила нудоту, яка заворушилася в моєму шлунку від спогаду про ту ніч, коли інша відьма затаврувала мене як зрадницю. — То була помста Конгрегації.

— Так ось чому ви обоє тут, — пирхнула Франсуаза. — Ота угода від самого початку була ідіотською витівкою. Філіпу де Клермону не слід було приєднуватися до неї.

— Але ж вона убезпечувала нас від людських істот, — заперечила я.

Я не відчувала якихось теплих почуттів до цієї угоди або ж до Конгрегації з її дев’ятьма представниками, але неможливо було заперечити той факт, що вона ефективно сприяла тому, що потойбічним істотам тривалий час вдавалося уникати непотрібної уваги з боку звичайних людей. Давні угоди між демонами, відьмами та вампірами забороняли їхнє втручання в політику та релігію, а також особисті інтимні альянси між представниками цих трьох видів. Відьми й відьмаки мали триматися свого кола, і це стосувалося також вампірів та демонів. Їм заборонялося кохатися та одружуватися поміж собою.

— Убезпечувала? Не думайте, що ви тут у безпеці, мадам. Жоден із нас не є у безпеці. Англійці — народ забобонний, схильний бачити привидів поблизу кожної церкви і відьом біля кожного казана. Конгрегація — це єдине, що відділяє нас від повного знищення. Ви вчинили мудро, шукаючи притулку саме тут. Давайте вдягайтеся, бо ви мусите приєднатися до решти гостей.

Франсуаза допомогла мені вибратися з пеньюара, а тоді подала мокрий рушник і тарілку з пастоподібною речовиною, що пахла розмарином та апельсинами. Мені було дивно, що зі мною поводяться як з дитиною, але я знала, що людей рангу Метью було прийнято купати, вдягати й годувати наче ляльок. П’єр подав Метью щось занадто темне як для вина.

— Значить, вона не лише відьма, а й fileuse de temps? — тихо спитала Франсуаза у Метью.

Незнайомий вираз — «прядильниця часу» — викликав у моїй пам’яті спогади про оті різнокольорові ниті, за допомогою яких ми рухалися до оцього конкретного відрізка минулого.

— Так, — кивнув Метью, уважно дивлячись на мене і сьорбаючи з чашки.

— Але якщо вона прибула з іншого часу, це означає, що… — почала було Франсуаза, ошелешено вирячивши очі. Але через мить вираз її обличчя став задумливий. Напевне, вона помітила зміну в мові та поведінці Метью.

«Вона підозрює, що перед нею вже інший Метью», — стривожено подумала я.

— Нам достатньо знати, що вона перебуває під покровительством мілорда, — жорстко мовив П’єр, і в його голосі прозвучало неприховане застереження. Він подав Метью кинджал. — І неважливо, що це означає.

— Це означає, що я кохаю її, і вона мене також кохає, — сказав Метью, свердлячи поглядом свого слугу. — Що б я не говорив іншим, правда полягає саме в цьому. Зрозуміло?

— Так, — відповів П’єр, хоча тон його голосу свідчив зовсім протилежне.

Метью скинув запитальним поглядом на Франсуазу, і та неохоче кивнула, скорчивши невдоволену гримасу.

Загорнувши мене в товстий лляний рушник, вона знову заходилася вдягати мене. Франсуаза не могла не помітити й інших міток на моєму тілі — ті, що я отримала впродовж того, здавалося, безконечного дня, який я провела в полоні у відьми Сату, а також шрами, які з’явилися пізніше. Однак вона більше не ставила мені запитань, а мовчки посадовила у крісло біля каміна й почала розчісувати гребінцем моє волосся.

— А ця наруга сталася вже після того, як ви заявили про свою любов до цієї відьми, мілорде? — поцікавилася Франсуаза.

— Так, — відповів Метью, чіпляючи кинджал на пояс.

— Значить, її затаврував не маньясанг, — промимрив П’єр. — Він ужив давнє окситанське слово, що означало «вампір», буквально — пожирач крові. — Бо ніхто б не став наражатися на гнів де Клермонів.

— Ні. То була інша відьма. — Хоча в кімнаті й було тепло, при цих словах я мимоволі здригнулася.

— Утім, двоє маньясангів були неподалік і дозволили цьому трапитися, — похмуро мовив Метью. — І вони за це заплатять.

— Що сталося, те сталося, — сказала я, не бажаючи розпалювати ворожнечу між вампірами. Попереду в нас і так було чимало проблем.

— Якщо мілорд узяв тебе за дружину після того, як тебе затаврувала відьма, то це означає, що те тавро не має сили, — мовила Франсуаза, швидко й вправно заплітаючи моє волосся в тугі коси. Вона накрутила їх на моїй голові і сколола шпильками. — У цьому Богом забутому краї твоє прізвище, може, і Ройдон, але ми ніколи не забудемо, що ти належиш до родини Клермонів.

Мати Метью колись попередила мене, що Клермони були як зграя. У двадцять першому сторіччі мене дратували зобов’язання та обмеження, обумовлені належністю до спільноти потойбічних істот. Однак тут, у 1590 році, мої магічні здібності були непередбачуваними, мої знання відьомського мистецтва практично неіснуючими, а моя найдавніша прародителька, судячи з історичних джерел, не з’явилася ще навіть на світ. Тут я могла покладатися лише на власний хист і на Метью.

— У той час наші наміри стосовно одне одного були чіткі й недвозначні. Але зараз я не хочу ускладнень. — Поглянувши на перстень Ізабо, я торкнулася його своїм великим пальцем. Тепер мої сподівання, що ми плавно й безперешкодно впишемося в минуле, здалися мені наївними й нездійсненними. Я озирнулася довкола. — А оце…

— Ми прибули сюди лише з двох причин, Діано: знайти тобі наставницю і, якщо вдасться, виявити отой алхімічний манускрипт. — Саме загадковий алхімічний манускрипт Ешмол-782 уперше звів нас докупи. У двадцять першому сторіччі він лежав собі тихо-мирно, похований серед мільйонів книжок Оксфордської Бодлійської бібліотеки. Заповнивши на нього паперову смужечку-заявку, я й гадки не мала, що оця проста дія вивільнить хитромудре заклинання, яке тримало той манускрипт на полиці, не мала гадки, що оте заклинання відновиться тієї ж миті, коли Ешмол-782 повернеться на своє місце серед книжок. Я була також повним невігласом стосовно відьом, вампірів та демонів, про яких, якщо вірити чуткам, ішлося на сторінках тієї книги. Метью визнав за розумніше виявити Ешмол-782 у минулому, а не намагатися знову зняти з нього закляття у двадцять першому сторіччі.

— Це буде твоя домівка, аж поки ми не повернемося, — сказав він, намагаючись заспокоїти мене.

Солідна обстановка кімнати була знайома мені з музейних експонатів та каталогів антикваріату, але я знала, що в Старій Хижці ніколи не матиму відчуття домівки.

Я помацала товсте лляне полотно — таке не схоже на махрові рушники Сари та Ем, затерті майже до дірок від частого використання. Голоси в сусідній кімнаті жваво дзюркотіли й коливалися у ритмі вкрай дивовижному для сучасної людини, незалежно від того, історик вона чи ні. Але, окрім минулого, іншого вибору ми не мали. Упродовж останніх днів нашого перебування в Медісоні інші вампіри дали нам це зрозуміти з усією ясністю, вистеживши нас і мало не вбивши Метью. І для того, щоб решта нашого плану спрацювала, я мала зробити все, щоб видати себе за типову жінку Єлизаветинської доби — отаким було моє першочергове завдання.

— «О цей прекрасний новий світ!» — Цитування «Бурі» Шекспіра було в історичному сенсі дуже некоректним із мого боку, бо ця п’єса мала бути написана лишень через двадцять років, але ранок видався дійсно важким.

— «Для тебе він новий»! — відповів Метью цитатою на цитату. — Тож чи готова ти до зустрічі з труднощами, які тебе чекають?

— Звісно, що готова. Допоможи мені вдягнутися. Я розправила плечі й підвелася з крісла. — Як слід правильно вітатися з графом?


2


Та моя заклопотаність належним етикетом виявилася марною. Титули та відповідні форми звертання були непотрібними, бо означеним герцогом виявився добродушний велетень на ім’я Генрі Персі.

Франсуаза, для якої пристойність і комільфо важили дуже багато, квоктала й метушилася, звершуючи процес мого вдягання в чисту, але вже ношену одіж: чиїсь нижні спідниці; прошитий корсет, призначений витворити з моєї атлетичної фігури традиційні жіночі форми; вишиту блузу з високим комірцем-жабо, що пахла кедром та лавандою; широку чорну спідницю з оксамиту і найкращий жакет П’єра, який був єдиним пошитим на замовлення предметом одежі, котрий хоч приблизно відповідав моїм габаритам. Та хоч як не старалася Франсуаза, їй не вдалося застебнути ґудзики на моїх грудях. Я затримала подих, увібрала живіт і стала чекати на чудо, коли вона тугіше затягнула мотузки на моєму корсеті, але ніщо, окрім божественного втручання, не могло надати мені силуету сильфіди.

Під час цього вкрай непростого процесу я поставила Франсуазі декілька запитань. Портрети представниць цього історичного періоду привчили мене до думки, що на мене начеплять громіздку конструкцію у вигляді пташиної клітки під назвою «фіжми», але Франсуаза пояснила мені, що цей пристрій призначався для більш офіційних оказій. Натомість вона причепила в мене під спідницями на талії набитий полотняний профіль у вигляді пампушки. Єдиною позитивною властивістю цього профілю було те, що він відводив від моїх ніг численні шари тканини і давав змогу пересуватися більш-менш вільно — за умови, якщо мені дорогою не траплялися меблі, а пункту мого призначення можна було досягти, рухаючись по прямій лінії. Але я мала також вклонятися і робити реверанси. Франсуаза швидко навчила мене цьому, коли пояснювала, як функціонували різні титули Генрі Персі: він вважався «лордом Нортумберлендським» попри те, що мав прізвище Персі й був графом.

Та я не мала жодного шансу скористатися цим новонабутим знанням. Щойно ми з Метью увійшли до великої зали, як на ноги скочив довготелесий молодик у заляпаному багнюкою шкіряному коричневому вбранні мандрівника і завзято почав із нами вітатися. Його широке обличчя оживилося запитальним виразом, важкі попелясті повіки здивовано злетіли до лоба, на якому чітко виднівся так званий «виступ вдівця».

— Привіт, Холе, — сказав Метью і посміхнувся з поблажливою фамільярністю старшого брата. Та граф проігнорував свого старого приятеля і натомість рушив до мене.

— Зд-д-д-растуйте, господине Ройдон. — Низький бас графа був позбавлений тональності, і в ньому майже не чулося ані сліду модуляцій чи акценту. Перед тим як ми зійшли донизу, Метью пояснив мені, що Генрі глухуватий і затинається ще з дитинства. Однак він досить вправно читав по губах. Із ним я могла розмовляти і при цьому не почуватися ніяково.

— Бачу, Кіт знову мене випередив, — докірливо посміхнувся Метью. — А я сподівався сам тобі про це сказати.

— Та яка різниця, хто першим принесе радісну звістку, — сказав лорд Нортумберлендський і вклонився. — Дякую вам за гостинність, пані господине, і вибачаюся, що доводиться знайомитися за таких обставин. Це добре, що вам випало так рано зіткнутися з приятелями вашого чоловіка. Нам слід було поїхати геть, щойно ми дізналися про ваш приїзд, і зупинитися в заїжджому дворі. Це було б цілком доречно.

— Вам тут завжди раді, мій володарю.

У цей момент мені треба було зробити реверанс, але з важкими чорними спідницями впоратися було дуже непросто, а корсет був затягнутий так туго, що мені не вдалося зігнутися в талії. Я поставила ноги так, щоб зробити хоч якусь подобу шанобливого жесту, але заточилася, і коліна мої підігнулися. Та велика й дужа рука з товстими пальцями миттєво випросталася і допомогла мені втримати рівновагу.

— Називайте мене просто Генрі, пані. Усі інші кличуть мене Хол, тому ім’я, яким мене нарекли при народженні, вважається досить-таки формальним. — Як більшість людей із вадами слуху, граф навмисне говорив тихим голосом. Відпустивши мене, він зосередив свою увагу на Метью. — Чому без бороди, Мете? Ти що, хворів?

— Та так, легка пропасниця, тільки й того. Одруження допомогло мені швидко видужати. А куди поділися інші? — спитав Метью, озирнувшись і шукаючи поглядом Кіта, Джорджа й Тома.

При денному світлі велика зала Старої Хижки виглядала інакше. Я бачила її тільки ввечері та вночі, але цього ранку важкі стінні панелі виявилися віконницями, і всі вони були розчинені. Це надавало приміщенню сяючої легкості, попри велетенський камін під дальньою стіною. Цей камін був прикрашений уламками середньовічної цегляної кладки, яку Метью, напевне, взяв з монастиря, що колись стояв на цьому самому місці — затерте обличчя якогось святого, гербовий щит та готичний чотирилисник.

— Діано! — Голос Метью відірвав мене від споглядання кімнати і її обстановки. — Хол каже, що решта — у вітальні; вони читають і грають в карти. Він визнав за доречне спершу спитатися в господині дозволу залишитися у гостях, а вже потім приєднатися до них.

— Звісно, граф має залишитися, і ми негайно приєднаємося до твоїх гостей, — сказала я і почула, як у мене забурчало в животі.

— Або принесемо тобі що-небудь поїсти, — зауважив Метью, весело блиснувши очима. Після того як я представилася графу як належить, без помилок, мій чоловік трохи розслабився. — Тебе нагодували, Холе?

— П’єр та Франсуаза були люб’язними й послужливими, як і завжди, — запевнив він нас. — Звісно, якщо пані Ройдон зробить мені честь і погодиться… — Граф невпевнено замовк, і в животі його теж почулося бурчання. Цей чолов’яга був високий, мов жираф, і для того, щоб прохарчувати його велетенське тіло, потрібна була так само велетенська кількість їжі.

— Я теж люблю добряче попоїсти на сніданок, мій володарю, — сказала я з посмішкою.

— Генрі, — лагідно поправив мене герцог, і від посмішки на його підборідді утворилася маленька ямка.

— Тоді й ви мусите звати мене «Діана». Я не зможу звати графа Нортумберлендського на ім’я, якщо він наполегливо величатиме мене «пані господиня Ройдон». — Річ у тому, що Франсуаза особливо наполягала на тому, що мені завжди слід шанобливо підкреслювати високий соціальний статус графа.

— Гаразд, Діано, — сказав Генрі, простягаючи мені руку.

Він повів мене коридором, де гуляли протяги, до затишної кімнати з низькою стелею. Вона була зручна й приємна і мала вікна лише з одного боку — з південного. Попри невеликий розмір, до кімнати увіпхали аж три столи з ослінцями та лавами. Тихий гомін, що переривався калатанням каструль та горщиків, свідчив про близькість кухні. Хтось причепив на стіну сторінку з календаря, а на центральному столі лежала мапа, один край якої був притиснутий канделябром, а другий — плиткою олов’яною вазою з фруктами. Облаштування кімнати з його непоказними деталями нагадувало натюрморт голандських майстрів пензля. Я зупинилася на півдорозі, бо моя голова запаморочилася від сильного запаху.

— Айва! — Я простягнула руку і торкнулася пальцями плодів. Вони були точнісінько такими, якими малювала їх моя уява, коли Метью описував мені Стару Хижку іще у Медісоні.

Генрі був явно здивований моєю реакцією на звичайну вазу з фруктами, але був надто добре вихований, щоб висловитися з цього приводу. Ми всілися за стіл, і служник додав до натюрморту довкола нас ще й свіжий хліб та тарілку з виноградом та яблуками. Бачити вже звичні харчі було приємно й заспокійливо. Генрі почав їсти, і я наслідувала його приклад, ретельно відзначаючи, що і скільки він бере. Чужинці завжди видають себе дрібними деталями, тому я прагнула здаватися якомога більш звичайною і нічим не вирізнятися. Поки ми накладали собі на тарілки, Метью налив собі склянку вина.

Доки ми їли, Генрі поводився з незмінною чемністю. Він жодного разу не спитав мене про щось особисте й не виказував нав’язливого інтересу до справ Метью. Натомість граф розважав нас оповідками про своїх псів, про свої володіння, про свою сувору й педантичну матір, не забуваючи при цьому наминати хліб, підсмажений у вогні каміна. Та щойно він почав розповідь про те, як збирається перебратися до Лондона, коли у дворі почулися звуки сварки. Та граф, сидячи спиною до дверей, нічого не почув.

— Вона просто жахлива! Ви всі мене попереджали, але я й гадки не мав, що людина може бути такою невдячною! Після всіх тих багатств, які я кинув їй під ноги, вона могла б принаймні… Ой, вибачте.

Одвірок заповнився широкими плечима нового гостя, з яких звисала мантія так само чорна, як і кучері, що вибивалися з-під його капелюха, чудово прикрашеного перами.

— Метью, що сталося? Ти занедужав?

Генрі здивовано обернувся.

— Доброго дня, Волтере. А чому ти не при дворі?

Шматок підсмаженого хліба застряг у мене в горлі. Наш новий гість був, напевне, ніким іншим, як останнім із відсутніх членів «Школи ночі» — сером Волтером Рейлі.

— Вигнаний із раю через брак належної посади, Холе. А це ще хто така? — У мене угвинтилися пронизливі блакитні очі, а з-поміж чорної бороди блиснули зуби. — Ну ти й хитрун, Генрі Персі! А Кіт розповідав мені, що ти задумав затягнути до ліжка русяву Арабелу. Якби я знав, що твої вподобання поширюються на жінок старших за п’ятнадцятирічних дівчат, то я уже давно віддав би тебе у ярмо до якої-небудь хтивої вдовиці!

«Старших за п’ятнадцятирічних дівчат? Удовиці?» Мені щойно виповнилося тридцять три.

— Напевне, її чари завадили тобі піти до церкви цієї неділі. Що ж, мусимо подякувати дамі за те, що ти не став стукати лобом об підлогу, а сів на коня і приїхав сюди. Поза вершника природніша для тебе, аніж поза молільника, — додав Рейлі з густим, мов сметана, девонширським акцентом.

Граф Нортумберлендський поклав виделку для підсмажування хліба на килимок і уважно поглянув на свого приятеля. А потім похитав головою і знову повернувся до свого заняття.

— Вийди геть, потім знову увійди і спитайся у Метью про те, що нового сталося в його житті. І при цьому не забувай притримувати свого язика.

— Не може бути! — Волтер роззявив рота й отетеріло витріщився на Метью. — Вона — твоя?..

— Так, і має перстень на підтвердження цього факту, — відповів Метью і своєю довгою ногою, взутою в чобіт, посунув йому з-під столу стілець. — Сідай, Волтере, і попий пива.

— Ти ж присягався, що ніколи не одружишся, — спантеличено мовив Волтер.

— Без умовлянь не обійшлося.

— Ще б пак! — Волтер Рейлі знову зупинив на мені свій оцінюючий погляд. — Шкода, що вона дісталася холоднокровній істоті. Я б не зволікав ані хвилини.

— Діана знає про мою природу і нічого не має проти моєї, як ти кажеш, «холоднокровності». До того ж, це її, а не мене довелося вмовляти. Я покохав її з першого погляду, — пояснив Метью.

Волтер зневажливо пирхнув.

— Не будь таким циніком, мій старий друже. Стріла Купідона й тебе може вразити. — Сірі очі Метью блиснули пустотливим вогником, бо він явно знав, яке майбутнє чекає Волтера Рейлі.

— Купідону доведеться трохи почекати зі своїми стрілами. Бо наразі я займаюся тим, що відбиваю ворожі наскоки королеви та адмірала. — Волтер кинув свого капелюха на сусідній стіл, де він ковзнув блискучою поверхнею дошки для гри в нарди і перервав гру, що була в самому розпалі. Невдоволено застогнавши, Волтер сів біля Генрі. — Здається, кожен прагне шматочка моєї шкури, але ніхто й пальцем не поворухне, щоб допомогти мені, допоки оця справа з колонією висить на моїй шиї. Так, ідея святкування річниці належить мені, однак ця жінка взяла й призначила мене церемоніймейстером, — сказав він із наростаючим гнівом.

— А з Роаноука є якісь новини? — обережно поцікавився Генрі, подаючи Волтеру келих густого брунатного елю. У мене похололо в грудях від думки про авантюру Рейлі у Новому Світі, приречену на фіаско. Про наслідки події, яка мала статися в майбутньому, тут заговорили вперше, але явно не востаннє.

— Минулого тижня Вайт повернувся до Плімута, бо його загнала додому погана погода. Йому довелося припинити пошуки своєї доньки та онуки. — Волтер зробив добрячий ковток пива і втупився поглядом поперед себе. — Одному лише Христу відомо, що з ними сталося.

— Прийде весна, ти повернешся туди й знайдеш їх, — впевнено мовив Генрі, але ми з Метью знали, що зниклих колоністів з Роаноука так ніколи й не знайдуть, а Рейлі вже ніколи не ступить на землю Північної Кароліни.

— Дай-то Боже, щоб усе сталося так, як ти кажеш, Холе. Але годі про мої нешастя.

Із якої частини Англії походять ваші родичі, господине Ройдон?

— Із Кембриджа, — тихо відповіла я, намагаючись відповідати стисло, і, по змозі, щиро. Правда, той Кембридж знаходився в штаті Масачусетс, а не в Англії, але якщо я зараз почну хитрувати й вигадувати, то не зможу безперервно узгоджувати одну вигадку з другою і десь неминуче проколюся.

— Значить, ви донька вченого? Чи, може, ваш батько був теологом? Мету приємно буде обговорити з кимось питання віри. За винятком Хола, його друзі є безнадійними невігласами у тому, що стосується доктрин і вчень. — Волтер відсьорбнув пива і очікувально замовк.

— Батько Діани помер, коли вона була іще молодою, — сказав Метью, беручи мене за руку.

— Мені так жаль вас, Діано. Втрата батька — це ст-т-т-рашний удар, — стиха мовив Генрі.

— А ваш перший чоловік — він залишив вам на втіху синів та дочок? — поцікавився Волтер зі слабкою ноткою співчуття у голосі.

У цім місці й у цій історичній добі жінка мого віку вже давно б вийшла заміж і встигла обзавестися трьома-чотирма дітьми.

— Ні, — відповіла я, похитавши головою.

Волтер нахмурився, але не встиг він розвинути цю тему, як заявився Кіт, а слідом за ним — Джордж і Том.

— Нарешті. Волтере, поговори з ним і вдихни у нього здоровий глузд. Метью не може гратися в Одісея та Цирцею, — сказав Кіт, беручи келих, що стояв перед Генрі. — Доброго дня тобі, Генрі.

— У кого я маю вдихнути здоровий глузд? — обережно спитав Волтер.

— Звісно, що в Метью. Ця жінка — відьма. І вона якась не така. — Очі Кіта звузилися. — Вона щось приховує.

— Відьма? — обережно перепитав Волтер.

Служниця з оберемком дров заклякла на порозі.

— Так, — кивнув головою Кіт. — Ми з Томом відразу ж розпізнали характерні ознаки.

Служниця кинула дрова у порожній кошик і поквапилася геть.

— Кіте, як для чоловіка, котрий пише п’єси, ти маєш гідне подиву почуття доречності. Вірніше, не маєш його взагалі. — Волтер перевів на Метью погляд своїх блакитних очей. — Нам кудись вийти, щоб обговорити виниклу проблему, чи то просто дурні фантазії Кіта? Якщо останнє, то краще я залишуся в теплі й доп’ю свій ель. — Двоє чоловіків уважно поглянули один на одного. Коли Метью й оком не повів і Волтер стиха вилаявся, з’явився П’єр — наче за підказкою.

— У вітальні розпалили камін, мілорде, — сказав вампір, звертаючись до Метью, — а вашим гостям подали їжу та вино. Вам не заважатимуть.

Вітальня виявилася не такою затишною, як кімната, де ми снідали, і не такою вражаючою, як велика зала. Надмір різьблених крісел, розкішних килимів та полотен у вишуканих рамах вказував на те, що головним завданням цієї кімнати було розважати поважних гостей. Над каміном висіла прекрасна картина Гольбейна — варіація на тему Святого Єроніма та його лева. Мені не доводилося бачити її раніше; не бачила я і ще одного полотна Гольбейна, яке висіло поруч: портрет Генріха VIII зі свинячими очицями, з книжкою та окулярами в руках. Він задумливо дивився мені в очі, а перед ним виднівся стіл, усипаний коштовностями. Із протилежного боку кімнати на нього пихато поглядала донька Генріха — теперішня королева Єлизавета. Їхнє жорстке протистояння аж ніяк не сприяло поліпшенню мого настрою, коли ми влаштовувалися у вітальні. Метью, схрестивши руки на грудях, прихилився до стіни біля каміна, і з голови до п’ят виглядав так само грізно, як і представники династії Тюдорів на стінах кімнати.

— Ти й досі збираєшся сказати їм правду? — пошепки спитала я його.

— Казати правду, зазвичай, набагато легше, — різко мовив Рейлі, — а між друзями — набагато доречніше.

— Не забувайся, Волтере, — застеріг його Метью, закипаючи гнівом.

— Я забуваюся?! І це каже мені той, хто зв’язався з відьмою? — Волтер не поступався Метью у здатності швидко втрачати рівновагу. А ще в його голосі почулася нотка непідробного страху.

— Вона — моя дружина, — парирував Метью, пригладжуючи своє волосся. — А стосовно того, що вона відьма, то кожного з нас у цій кімнаті можна звинуватити у якомусь гріхові — уявному чи реальному.

— Але ж оженитися на відьмі… Про що ж ти думав своєю головою? — уперто напосідав Волтер.

— Про те, що її кохаю, — відповів Метью. Кіт закотив очі й знову налив собі вина зі срібного графина. Мої сподівання на те, як ми сидітимемо з ним біля затишного каміна, обговорюючи питання магії та літератури, ще більше зблякли в холодному світлі сьогоднішнього листопадового ранку. Я навіть доби не пробула в 1590 році, а мене вже нудило від Крістофера Марлоу.

Зачувши цю відповідь Метью, усі присутні в кімнаті замовкли, а мій чоловік і Волтер продовжували свердлити один одного поглядами. Із Кітом Метью був поблажливим та зрідка дратівливим. Джордж і Том навівали на нього спокій, а Генрі викликав почуття братерської любові. Але Волтер Рейлі був рівнею Метью — по розуму, силі й, можливо, по безжальній жорстокості, і це означало, що в цій суперечці значення мала лише думка Волтера. Вони побоювалися й поважали один одного, наче двоє вовків, що придивляються, хто із них переможе і очолить зграю.

— Он воно як, — повільно мовив Волтер, скоряючись авторитету Метью.

— Саме так, — підтвердив Метью, зручніше вкладаючи ноги на килимок біля каміна.

— Ти маєш надто багато таємниць і надто багато ворогів, щоб одружуватися. Але все одно пішов на цей крок, — сказав Волтер з виразом величезного подиву на обличчі. — Дехто звинувачував тебе в тому, що ти надмірно покладаєшся на власну хитрість і гостроту розуму, але до цього моменту я не вірив цим людям. Чудово, Метью. Якщо ти такий розумний, то скажи, що нам слід відповідати, коли виникнуть запитання — а вони виникнуть неодмінно.

Кіт гепнув келихом об стіл, і вино вихлюпнулося йому на руку.

— Невже ти гадаєш, що ми так просто…

— Вгамуйся, Кіте, — сказав Волтер, кинувши на Марлоу розлючений погляд. — Зважаючи на ту брехню, якою ми змушені прикривати тебе, ти взагалі не маєш права розтуляти рота. Продовжуй, Метью.

— Дякую, Волтере. Ви п’ятеро — єдині у всьому королівстві, хто вислухає мою розповідь і не визнає мене божевільним. — Метью пригладив пальцями волосся. — Ви пригадуєте, коли ми востаннє обговорювали ідею Джордано Бруно про безкінечну кількість світів, не обмежених простором та часом?

Чоловіки обмінялися здивованими поглядами.

— Я не впевнений, — обережно почав Генрі, — чи ми розуміємо, куди ти хилиш.

— А туди, що Діана — з Нового Світу. — Метью на мить замовк, і це дало можливість Марлоу обвести тріумфальним поглядом кімнату. — Із прийдешнього Нового Світу.

Запала тиша, і очі всіх присутніх прикипіли до мене.

— Вона ж казала, що походить з Кембриджа, — отетеріло зауважив Волтер.

— Не з того Кембриджа. Мій Кембридж знаходиться у штаті Масачусетс. Від напруження та довгого мовчання мій голос заскрипів, як немазане колесо.

Я прокашлялася. — Поселення утвориться на північ від Роаноука через сорок років.

Кімната вибухнула вигуками, і на мене з усіх боків посипалися запитання. Гарріот невпевнено простягнув руку і з деяким острахом торкнувся мого плеча. Коли його палець відчув тіло, він відсмикнув руку з невдаваним подивом.

— Я чув про істот, здатних примушувати час підкорятися їхній волі. Сьогодні видатний день, правда ж, Кіте? Чи міг ти коли-небудь уявити, що стрінеш прялю часу? Нам слід бути з нею обачними, бо можемо потрапити до її тенет і збитися зі шляху.

— А що ж вас сюди привело, господине Ройдон? — прорізався крізь гамір низький голос Волтера.

— Батько Діани був ученим, — відповів Метью замість мене. Усі зацікавлено загомоніли, але помахом руки Волтер їх вгамував. — І її мати також. Обоє належали до відьмацького роду й загинули за таємничих обставин.

— У цьому ми з вами схожі, Д-д-діано, — сказав Генрі, здригнувшись. Та не встигла я спитати, що він мав на увазі, як Волтер махнув рукою Метью — продовжуй, мовляв.

— У результаті її освітою як відьми ніхто не займався, — продовжив Метью.

— Така відьма — легка здобич, — нахмурився Кіт. — А чому ж у цьому прийдешньому Новому Світі так мало приділяється уваги вихованню відьом?

— Мої потенційні магічні здібності й моя багата родинна історія нічого для мене не важили. Мусите розуміти, як почувається людина, котра бажає вийти за рамки своїх вроджених обмежень. — Із цими словами я глянула на Кіта, сподіваючись знайти у нього якщо не співчуття, то розуміння, але той відвернувся.

— Невігластво — непростимий гріх, — сказав він, нервово посмикуючи шматочок червоного шовку, що вибивався із одного з численних розрізів його чорного камзола.

— А невірність й віроломство — також, — обірвав його Волтер. — Продовжуй, Метью.

— Може, Діану й не навчили бути відьмою, але вона — далеко не невіглас. Вона — теж науковець, — гордо заявив Метью. — І предметом її пристрасті є алхімія.

— Дами-алхіміки — це все одно, що кухонні філософи, — пирхнув Кіт, — бо вони більше цікавляться покращенням кольору власних облич, аніж розумінням таємниць природи.

— Я вивчаю алхімію в бібліотеках, а не на кухні, — відрізала я, забувши при цьому надати своєму голосу належної модуляції та акценту. Кіт здивовано витріщився на мене. — А потім навчаю цьому предмету студентів університету.

— Невже жінкам дозволено викладати в університетах? — отетеріло й водночас зацікавлено вигукнув спитав Джордж.

— І не лише викладати в університетах, а й навчатися в них, — пробурмотів Метью, потерши кінчик свого носа. — Діана навчалася в Оксфорді.

— Мабуть, це значно покращило відвідуваність лекцій, — сухо зазначив Волтер. Якби жінок пускали до Оріельського коледжу, то і я б залишився надовше, щоб отримати ще один диплом. А чи не зазнають жінки-науковці нападів у цій майбутній колонії десь на північ від Роаноука? — Виходячи з того, що встиг розповісти Метью, це було цілком резонне запитання.

— Зазнають, але не всі. Річ у тому, що Діана знайшла в університетській бібліотеці книгу, яка вважалася втраченою. — Члени групи «Школа ночі» аж роти пороззявляли й подалися вперед. Представників цієї групи втрачені книги цікавили набагато більше, ніж неосвічені відьми та жінки-науковці. — У тій книзі містяться секретні відомості про світ і створіння, що його населяють.

— Книга Таємниць, що начебто розповідає про наше створення і світобудову? — здивовано запитав Кіт. — Раніше ти не цікавився такими байками, Метью. Більше того — ти відкидав їх, як забобони.

— А тепер я в них вірю, Кіте. Бо відкриття Діани привело небезпечних ворогів прямісінько до її порога.

— І з нею був ти. Тож ті вороги просто відсунули засув і увійшли до помешкання. — Волтер похитав головою.

— А чому кохання Метью до Діани призвело до таких важких наслідків? — поцікавився Джордж, намацавши чорну шовкову мотузочку, якою його окуляри були прив’язані до застібки в камзолі. Його камзол, згідно з тодішньою модою, мав набиті об’ємні груди, які шурхотіли й ворушилися, наче мішок з вівсом, від кожного його руху. Джордж підніс до очей окуляри в круглій оправі й став пильно придивлятися до мене, наче я була цікавим об’єктом дослідження.

— А тому, що відьмам та верам заборонено одружуватися, — пояснив скоромовкою Кіт. Я ще ніколи не чула слова «вер» з його свистячим «в» на початку та гортанним «р» наприкінці.

— І демонам та верам також заборонено, — мовив Волтер, застережливо поклавши руку на плече Кіта.

— Та невже? — Джордж здивовано закліпав очима спочатку на мене, а потім на Метью. — А хто заборонив такі шлюби — королева?

— Це давня угода між істотами, яку ніхто не має права порушувати, — переляканим голосом пояснив Том. — Тих, хто насмілюється це зробити, Конгрегація притягує до відповідальності й карає.

Тільки такі старі вампіри, як Метью, пам’ятали часи ще до того, як вищезгадана угода визначила, як істоти мають поводитися одне з одним та людьми, що нас оточували. Найважливіше правило проголошувало: «Жодного братання між протилежними видами», і Конгрегація ревно впроваджувала його дотримання, щоб ніхто не виходив за встановлені межі. Наші таланти — творче начало, силу, надприродні здібності — неможливо було не помітити в змішаних групах. Сила відьми немов вивільняла й висвітлювала творчу енергію сусідніх демонів, а геній демонів, у свою чергу, робив помітнішою вражаючу красу вампірів. Що ж до наших стосунків із людьми, то ми мали сидіти тишком-нишком, не висовуватися й триматися подалі від політики та релігії.

Ще сьогодні вранці Метью наполегливо доводив мені, що у шістнадцятому сторіччі перед Конгрегацією стояли проблеми значно численніші та серйозніші — релігійна війна, спалення єретиків та народний страх перед дивовижним та химерним, підживлюваний нововинайденою технологією книгодрукування — щоб її члени переймалися таким тривіальним та дріб’язковим питанням, як відьма та вампір, які покохали один одного. Зважаючи на ті приголомшуючі та небезпечні події, що сталися відтоді, як я познайомилася з Метью наприкінці вересня, мені було важко в це повірити.

— Яка Конгрегація? — поцікавився Джордж. — Це що — якийсь новий різновид релігійної секти?

Волтер проігнорував запитання свого приятеля і пронизливо поглянув на Метью.

А потім обернувся до мене.

— А ви й досі маєте при собі ту книгу?

— Ніхто не має її при собі. Вона потрапила назад, до бібліотеки. І відьми сподіваються, що я видобуду її звідти для них.

— Значить, за вами полюють із двох причин. Одні хочуть розбити ваші стосунки з вампіром, а інші вбачають у вас ефективний інструмент досягнення бажаної мети. — Волтер потер перенісся і втомлено глянув на Метью. — Друже мій, ти притягуєш нещастя й проблеми, наче магніт. І сталося це в найбільш непідхожий та недоречний момент. До святкування річниці сходження королеви на престол лишилося менше трьох тижнів. Тебе очікують при дворі.

— До біса святкування річниці! Поки серед нас буде пряля часу, нам загрожуватиме небезпека. І вона здатна передбачити, яка доля нас чекає. Ця відьма зможе зруйнувати наше майбутнє, накликати на нас лихо й навіть пришвидчити нашу смерть! — Кіт прожогом вистрибнув зі свого крісла і постав перед Метью. — Як же, в ім’я всього святого, ти наважився утнути таке?

— Схоже, твій хвалений атеїзм тебе підкачав, Кіте, — спокійно мовив Метью. — Боїшся, що насамкінець доведеться відповідати за свої гріхи?

— Може, я й не вірю в добре та всемогутнє божество, як ти, Метью, але є в цьому світі багато такого, чого немає у твоїх філософських книжках. Тому не можна дозволити цій жінці, оцій відьмі, втручатися у наші справи. Можливо, ти й перебуваєш під її чарами, але особисто я не збираюся віддавати в її руки моє майбутнє! — парирував Кіт.

— Хвилиночку. — На обличчі Джорджа з’явився вираз дедалі більшого здивування. — Метью, ти прибув до нас з Честера чи…

— Ні! Ти не мусиш відповідати на це запитання, Мете, — вигукнув Том, наче раптово прозрів. Янус з’явився серед нас з певною метою, і тому ми не маємо заважати йому.

— Ти можеш висловлюватися ясніше, Томе? Звісно, якщо можеш, — сказав Кіт з огидою в голосі.

— Одним обличчям Мет і Діана обернені в минуле. А другим вони вдивляються у майбутнє, — пояснив Том, не звернувши ані найменшої уваги на в’їдливе зауваження Кіта.

— Але якщо Мет не… — почав було Джордж і замовк.

— Том має рацію, — хрипко мовив Волтер. — Метью — наш товариш і звернувся до нас по допомогу. І це, якщо мене не зраджує пам’ять, він зробив уперше. Оце й все, що нам потрібно знати.

— Він просить надто багато, — відказав Кіт.

— Надто багато? А на мою думку, мало та запізно. Метью заплатив за одне з моїх суден, врятував володіння Генрі й тривалий час забезпечував Джорджа книгами, щоб той міг жити у світі власних мрій. Що ж стосується тебе (Волтер оглянув Марлоу з ніг до голови), то все в тобі й на тобі — від твоїх ідей до останньої випитої тобою склянки вина та капелюха на твоїй голові — все це ти маєш виключно завдяки дружньому ставленню Метью Ройдона. Тому забезпечити його дружині тиху гавань під час нинішнього шторму — це суща дрібниця.

— Дякую, Волтере, — полегшено сказав Метью, але посмішка, з якою він до мене обернувся, була непевною й очікувальною. Переконати своїх друзів, а особливо Волтера, стати на його бік виявилося справою важчою, аніж він сподівався.

— Нам доведеться вигадати історію, яка б пояснила, чому твоя дружина тут з’явилася, — задумливо мовив Волтер. — Якусь хитрість, що відволікла б увагу від її несхожості.

— До того ж, Діані потрібна наставниця, — додав Метью.

— А ще її слід трохи навчити гарним манерам, це однозначно, — пробурчав Кіт.

— Ні, її вчителем має бути якась інша відьма, — поправив Метью свого друга.

Волтер задумливо мугикнув.

— Сумніваюся, що в радіусі двадцяти миль від Вудстока знайдеться яка-небудь відьма. А тим паче після того, як тут з’явилися ви.

— А як стосовно отієї книги, господине Ройдон? — поцікавився Джордж, витягуючи загострену сіру паличку з кишені, що губилася в складках його широких та коротких бриджів. Послинивши кінчик олівця, він очікувально підняв його. — Чи не могли б ви розповісти про її розмір та зміст? Я пошукаю її в Оксфорді.

— Книга може почекати, — відповіла я. — Спершу мені потрібне відповідне вбрання. Я ж не зможу вийти з будинку в жакетці П’єра та спідниці, яку вдягала сестра Метью на похорони Джейн Сеймур.

— Виходити з будинку? Та це ж повне божевілля! — пирхнув Кіт.

— Кіт має рацію, — вибачливо мовив Джордж, роблячи помітку в своєму записнику. — Із вашої вимови та бесіди цілком очевидно, що ви в Англії чужа. Я з радістю готовий провести з вами заняття зі стилю та красномовства, господине Ройдон. — Від однієї лише думки про Джорджа Чепмена в ролі Генрі Хіггінса, який навчатиме мене, немов Елізу Дулітл, я тоскно поглянула на двері, і мені захотілося втекти.

— Їй слід заборонити розмовляти взагалі, Метью. Мусиш пильнувати, щоб на людях вона увесь час мовчала, — став наполягати Кіт.

— Нам потрібна жінка, яка б навчала Діану й давала їй поради. Невже ні в кого з вас п’яти немає доньки, дружини чи коханки, яка б могла цим зайнятися? — сердито спитав Метью. Запала повна тиша.

— Що скажеш, Волтере? — з хитрою посмішкою спитав Кіт — і решта чоловіків вибухнули реготом, який розрядив важку атмосферу, немов кімнатою війнув освіжаючий літній вітерець. Навіть Метью розсміявся.

Коли сміх почав стихати, увійшов П’єр, хвицаючи ногами гілочки розмарину та лаванди, розкидані серед очерету, що мали вбирати вологу приміщення. І в цю ж мить дзвони почали бити дванадцяту годину. Як і айва, яка нещодавно потрапила мені на очі, сполучення звуків та запахів повернуло мене прямісінько до Медісона.

Минуле, сучасність та майбутнє злилися воєдино. І сталося це не повільно, як плавне розмотування котушки, а навпаки: раптово настав момент повної непорушності, й мені здалося, наче час зупинився. У мене перехопило подих.

— Діано, — гукнув мене Метью, беручи за лікоть.

Мою увагу привернуло щось блакитно-бурштинове, якесь переплетення світла та кольору. Воно було щільно втиснуте в куток кімнати, де не могло бути нічого іншого, крім павутиння та пилу. Зачарована цим видінням, я подалася до нього, охоплена бажанням підійти й роздивитися.

— У неї що — приступ? — спитав Генрі, і над плечем Метью показалася його голова.

Биття дзвону припинилося, а запах лаванди поступово вивітрився. Блакитно-рожеве видіння замерехтіло, стало сіро-білим, а потім зовсім щезло.

— Вибачте, мені здалося, наче я щось побачила в кутку. Можливо, то була гра світла, — сказала я, торкнувшись долонею до щоки.

— Може, то на тебе так вплинув зсув часу, серце моє, — пробурмотів Метью. — Я обіцяв тобі, що ми прогуляємося в парку. Ти вийдеш зі мною надвір провітрити голову?

Можливо, то дійсно був побічний ефект від подорожі в часі, і свіже повітря мені дійсно допомогло б. Але ми щойно прибули, а Метью не бачився зі своїми товаришами більш ніж чотириста років.

— Ти б залишався зі своїми друзями, — твердо заперечила я, хоча мій погляд мимоволі тягнуло до вікон.

— Коли ми повернемося, вони й досі сидітимуть тут, розпиваючи моє вино, — з посмішкою зауважив Метью. А потім додав, обернувшись до Волтера: — Я покажу Діані її дім і пересвідчуся, що вона зможе самостійно знаходити шлях у парку та садах.

— Нам треба буде поговорити, — попередив його Волтер. — Ми ще не з усім розібралися.

Метью кивнув, беручи мене за талію.

— Не зараз, трохи згодом.

Залишивши представників групи «Школа ночі» у вітальні, ми пішли надвір. Том уже втратив інтерес до стосунків між відьмою та вампіром і заглибився в читання. Джордж також поринув у власні думки й сидів, щось завзято записуючи у нотатник. Погляд Кіта був пильний та насторожений, Волтера — обережно-підозрілий, а очі Генрі повнилися симпатією і співчуттям. У своєму чорному вбранні, з настороженими обличчями, усі троє скидалися на зграйку лиховісних круків. І це нагадало мені слова, які невдовзі мав сказати Шекспір про членів цієї групи.

— Який там початок, — стиха спитала я Метью. — «Чорне — символ пекла»?

Метью замислився. — «Чорне — символ пекла, темниці барва й школа ночі».

— «Колір дружби» — було б доречніше, — зауважила я. Я вже бачила, як Метью керував читачами в Бодлійській бібліотеці, але я все одно не очікувала, що він матиме такий сильний вплив на таких видатних людей, як Волтер Рейлі та Кіт Марлоу. — А чи є щось таке, чого б твої приятелі не зробили заради тебе, Метью?

— Благаймо Господа, щоб ми ніколи про це не дізналися, — серйозно відповів Метью.


3


Уранці в понеділок мене провели до кабінету Метью. Він розташовувався між апартаментами П’єра та меншою кімнатою, використовуваною для ведення майнових справ, і звідти відкривався вид на сторожку біля воріт та вудстокський шлях.

Більшість хлопців — тепер, коли я ближче познайомилася з ними, цей збірний термін здавався мені набагато кращим, аніж грандіозне «Школа ночі» — замкнулися в кімнаті, яку Метью називав їдальнею, і, попиваючи ель та вино, напружували свою багату уяву, щоб вигадати вірогідну історію мого минулого. Волтер запевнив мене, що ця історія в своєму завершеному вигляді пояснить допитливим місцевим мешканцям мою раптову появу у Вудстоці, зніме запитання про мій дивний акцент та звички.

А придумали вони дещо вкрай мелодраматичне. І недивно, бо ключові елементи моєї «легенди» вигадали двоє драматургів, Кіт і Джордж, котрі постійно мешкали в цих краях. Серед її персонажів були померлі батьки-французи, пожадливі дворяни, що хтиво полювали на беззахисну сироту (тобто на мене) та підстаркуваті розпусники, які вперто намагалися позбавити мене цноти. А коли мова пішла про моє навернення з католицизму в кальвінізм, то моя історія набула масштабів епосу. Перехід до кальвінізму спричинився до мого добровільного вигнання до берегів протестантської Англії, де я багато років провела в страшенних злиднях, від яких мене врятував Метью, покохавши з першого погляду і пройнявшись співчуттям. Коли моя легенда після кількох завершальних мазків набула свого остаточного вигляду, Джордж (в якому дійсно щось було від вчителя-педанта) пообіцяв вишколити мене так, щоб я знала її подробиці напам’ять.

Я насолоджувалася відносним спокоєм, який був рідкісним явищем у цьому тісному й галасливому домі Єлизаветинської доби. Наче невгамовний бешкетник, Кіт безпомилково вибирав найбільш недоречний момент, щоб принести пошту, оголосити обід або ж попрохати Метью розв’язати якусь проблему. А Метью, ясна річ, хотілося якомога більше побути зі своїми друзями, яких він більше ніколи не сподівався побачити знову.

Наразі він був з Волтером, а я, чекаючи на його повернення, намагалася зайняти свою увагу невеличкою книжкою. Свій стіл біля вікна він залишив таким, яким він був — з численними гусячими перами для письма та чорнильницями, повними чорнила. Решта приладдя валялася розкидана поруч: воскова паличка для запечатування кореспонденції, тоненький ніж для відкривання листів, свічка та срібна сільничка. Остання була заповнена не сіллю, а піском, що виявилося сьогодні вранці, коли я, скрегочучи зубами, їла варені яйця.

На моєму столі стояла ідентична сільничка, одна чорнильниця з чорним чорнилом та залишки трьох перових ручок. А в даний момент я займалася тим, що доламувала четверту, намагаючись опанувати складні завитки, характерні для письма Єлизаветинської доби. Складення обов’язкового списку вправ полегшило б і скоротило курс мого навчання. Будучи істориком, я не один рік провела за дослідженнями давніх почерків і тому достеменно знала, як мають виглядати літери, які слова були найбільш вживаними і який зі ще не усталених орфографічних стилів мені слід вибрати в часи, коли словників було мало, а граматичних правил іще менше.

Виявилося однак, що головна проблема полягала не в тому, щоб знати, як і що робити, а як робити це реально. Витративши багато років на те, щоб стати фахівцем, я знову стала ученицею. Тільки цього разу моя мета полягала не в тому, щоб збагнути минуле, а щоб жити в ньому. Наразі це був вельми принизливий досвід, бо все, що я спромоглася зробити, — це геть зіпсувати першу сторінку кишенькового записника з чистими сторінками, який Метью дав мені сьогодні вранці.

— Це — Єлизаветинський аналог портативного комп’ютера, — пояснив він, подаючи мені тоненьку книжку. — Ти — літераторка і знавець слів, тому тобі треба кудись їх записувати.

Я з тріском розігнула тугу палітурку, враз вивільнивши гострий запах паперу. Найбільш благочестиві жінки цієї епохи користувалися такими книжечками як молитовниками.


Діана


Там, де я зробила надто сильний натиск на початку літери «Д», утворилася жирна пляма, а поки я дійшла до останнього «А», у ручці скінчилося чорнило. Та все одно це був приклад гідного поваги намагання опанувати курсивний почерк. Моя рука рухалася набагато повільніше, аніж рука Метью, коли він писав листи хвилястим почерком у стилі «секретар». То був стиль юристів, лікарів та інших фахівців, але наразі я ще була не в змозі його опанувати.


Бішоп

Це слово вийшло вже кращим. Але я швидко прогнала з обличчя с самовдоволену посмішку і закреслила своє прізвище. Я ж тепер заміжня. Із цією думкою я вмочила перо в чорнильницю.


Де Клермон


Діана де Клермон. Тепер моє ім’я звучало як ім’я графині, а не історика. Крапля чорнила тихо впала на нижній край аркуша. Я ледь втрималася, щоб не вилаятися з досади. На щастя, поставлена пляма не забруднила мого імені. Але й це ім’я було не моїм. Тому я розмазала краплю чорнила по прізвищу «де Клермон», зачорнивши його, хоча літери все одно ледь-ледь проступали. Я зупинила тремтіння в руці й ретельно виписала правильне прізвище.


Ройдон


Тепер це — моє прізвище. Діана Ройдон, дружина найзагадковішої постаті в таємничій «Школі ночі». Я критично оглянула аркуш. І дійшла висновку, що мій почерк — повна катастрофа. Просто жах. Він навіть віддалено не був схожий на акуратний заокруглений почерк хіміка Роберта Бойля та почерк його обдарованої сестри Катерини.

Я плекала надію, що почерк жінок у 1590-х роках був значно неохайнішим за почерк 1690-х років. Іще кілька дотиків пера — і напис буде готовий.


Її записник.


Знадвору долинули голоси. Нахмурившись, я відклала ручку й підійшла до вікна.

Унизу стояли Метью та Волтер. Шибки приглушували їхні голоси, але тема їхньої розмови була, вочевидь, неприємною, якщо судити зі стривоженого обличчя Метью та насуплених брів Рейлі. Коли Метью відмахнувся від співбесідника і спробував було піти геть, Волтер твердою рукою зупинив його.

Відтоді як мій чоловік отримав сьогодні вранці першу порцію кореспонденції, щось явно його турбувало. Він ураз став мовчазним та задумливим і довго тримав, не відкриваючи, торбину. Хоча Метью й пояснив, що кореспонденція стосувалася звичайних майнових справ, було однозначно ясно, що вона містила дещо більше, аніж просто вимоги сплатити належні податки й рахунки.

Я притисла свою теплу долоню до прохолодної шибки так, наче лише вона відділяла мене від Метью. Цей перепад температур нагадав мені про розбіжність між теплокровною відьмою та холоднокровним вампіром. Я повернулася до столу й знову взяла ручку.

— Бачу, ти таки вирішила залишити свій слід у шістнадцятому столітті, — сказав Метью, несподівано виростаючи за моєю спиною. Злегка піднятий куточок рота вказував на його веселе здивування, крізь яке, однак, все одно проступала напружена стурбованість.

— Та я й досі вагаюся, чи варто залишати про себе розлогу згадку, — зізналася я. — Бо майбутній історик може здогадатися, що тут щось не так. «Так само, як і Кіт здогадався, що зі мною було щось не так», — додала я подумки.

— Не хвилюйся. Ця книжечка не потрапить за межі цього будинку, — запевнив мене Метью, простягаючи руку до стосу своїх листів.

— Ти не можеш гарантувати це зі стовідсотковою впевненістю, — заперечила я.

— Нехай історія сама за себе потурбується, Діано, — рішуче відказав він, немов ставлячи крапку в цій розмові. Але я не могла не думати про майбутнє і про той вплив, який може справити на нього наше перебування в минулому.

— Я й досі вважаю, що нам не слід дозволяти Кіту тримати у себе оту шахову фігурку. — Мене невідступно переслідував спогад про те, як Марлоу тріумфально вимахував маленькою статуеткою богині Діани. Та статуетка була королевою в коштовному наборі срібних шахів, який належав Метью; вона також була одним із тих предметів, якими я скористалася, щоб спрямувати нас саме в цей відрізок минулого і саме в це місце. Двоє незнайомих молодих демонів, Софі Норман та її чоловік, Натаніель Вільсон, несподівано принесли її до будинку моєї тітки в Медісоні якраз в той момент, коли ми обмірковували нашу майбутню подорож у часі.

— Кіт цілком справедливо і за правилами виграв її у мене минулого вечора — що й мало статися, судячи з ходу гри. Принаймні зараз я вже бачу, як це йому вдалося: він хитрим прийомом відволік мою увагу. — Зі швидкістю, гідною заздрощів, Метью черкнув записку, а потім, акуратно склавши аркуш, капнув бульбашку розтопленої кіноварі на його краї і притис печаткою. На золотій поверхні персня виднівся простий символ планети Юпітер, а не та, складніша емблема, яку відьма Сату випалила на моїй шкірі. Віск потріскував, застигаючи. — Якимось чином моя біла королева потрапила від Кіта до родини відьом у Північній Кароліні. Маємо сподіватися, що вона повторить цей шлях — з нашою допомогою чи без неї.

— Кіт не знав мене раніше. І він недолюблює мене.

— Іще одна причина не перейматися. Допоки йому буде неприємно споглядати зображення Діани, він не зможе з ним розлучитися. Крістофер Марлоу — мазохіст вищого ґатунку. — Із цими словами Метью взяв іще одного листа і відкрив його, розрізавши ножем.

Оглянувши інші предмети на моєму столі, я взяла в руку жменьку монет. Моя навчальна програма в університеті не передбачала практичних знань із грошових знаків Єлизаветинської доби. Не було в ній також відомостей про ведення хатнього господарства, про належний порядок вдягання нижньої білизни, форми звертання до слуг і про виготовлення ліків від головного болю, на який страждав Том. Розмови з Франсуазою стосовно мого гардеробу виявили моє повне невігластво щодо поширених назв звичайних кольорів. Що таке «зелений, мов гусячий висерок», я вже знала, але мені ще не траплявся отой особливий сріблясто-брунатний відтінок, відомий під назвою «пацюче хутро». Ці практичні труднощі навели мене на думку задушити після повернення першого ж стрічного історика доби Тюдорів за злочинне нехтування своїми професійними обов’язками.

Але було щось привабливе в знайомстві з деталями повсякденного життя, і тому я швидко забула про роздратування і свій кровожерний намір. Я перебрала монети на своїй долоні, шукаючи срібний пенні. То був наріжний камінь, на якому ледь трималися мої мізерні знання. Ця монета була не більшою за ніготь на моєму великому пальці. Тоненька, наче облатка, вона мала на собі той самий профіль королеви Єлизавети, що й решта монет. Розклавши монети відповідно до вартості, я почала впорядковано описувати їх на наступній чистій сторінці свого щоденника.

— Дякую, П’єре, — пробурмотів Метью, ледь поглянувши на свого слугу, коли той забрав запечатану кореспонденцію і поклав на стіл наступну порцію нової.

Ми сиділи й писали в комфортній товариській тиші. Скінчивши невдовзі свій список монет, я спробувала пригадати, чому навчив мене небагатослівний кухар Шарль стосовно приготування глінтвейну — чи як там його називають?


Глінтвейн проти головного болю


Задоволена тим, що напис вийшов більш-менш прямим, з викрутасами і мав лише три малесенькі чорнильні плями, я продовжила.


Поставте воду на вогонь. Вбийте в неї два яєчні жовтки. Додайте білого вина і вбийте іще жовтки. Коли вода дійде до кипіння, дайте охолонути, а тоді додайте іще вина та яйце. Доведіть суміш до кипіння, додаючи шафрану та меду.


Утворена суміш була гидотною — вона мала яскраво-жовтий колір та слизьку консистенцію чи то сметани, чи то сиру — але Том проковтнув її без нарікань. Згодом, коли я спитала Шарля про належну пропорцію меду та вина, він здійняв руки догори, нажаханий моєю нетямущістю, і швидко вийшов геть, не сказавши ані слова.

Пожити в минулому завжди було моїм таємним бажанням, але це виявилося набагато важчим, ніж я коли-небудь собі уявляла. Я скрушно зітхнула.

— Тобі знадобиться більше, ніж оцей записник, щоб відчути себе тут, як удома, — зауважив Метью, не відриваючи очей від своєї кореспонденції. — Тобі також потрібна власна кімната. Чому б тобі не оселитися у цій? Вона достатньо світла, щоб замінити тобі бібліотеку. Ти можеш також перетворити її на алхімічну лабораторію, хоча якщо ти збираєшся перетворювати свинець на золото, тобі захочеться мати більш усамітнене приміщення. Кімната біля кухні, наприклад.

— Біля кухні не вийде. Бо Шарль ставиться до мене неприязно, — відповіла я.

— А він до всіх ставиться неприязно. І Франсуаза також. Звісно, за винятком Шарля, якого побожно шанує, немов якогось святого, попри його пристрасть до чарки.

У коридорі почулися тверді й чіткі кроки, і на порозі з’явилася невдоволена Франсуаза.

— До господині Ройдон прийшли чоловіки, — оголосила вона й відійшла убік, даючи дорогу сивочолому сімдесятирічному діду з мозолистими руками та набагато молодшому чоловіку, який ніяково переступав з ноги на ногу. Жоден із прибулих не був істотою.

— Сомерс, — нахмурився Метью. — А це — молодший Джозеф Бідвел?

— Еге ж, володарю Ройдон, — відповів молодший, стягуючи з голови шапку.

— А зараз господиня Ройдон дозволить вам зняти її розміри, — заявила Франсуаза.

— Розміри? Які розміри? — погляд, який Метью кинув на мене, а потім на Франсуазу, вимагав негайної відповіді.

— Взуття. Рукавички — для гардеробу мадам, — сказала Франсуаза. На відміну від спідниць, черевики потребували іншого підходу, аніж той, який можна було охарактеризувати фразою «один розмір підійде для всіх».

— То я попросила Франсуазу послати за майстрами, — пояснила я, сподіваючись на розуміння і сприяння з боку Метью. Зачувши мій дивний акцент, Сомерс отетеріло вирячив очі, але швидко взяв себе в руки й напустив на себе вигляд нейтральної поштивості.

— Під час подорожі моя дружина зіткнулася з певними труднощами, — невимушено мовив Метью, стаючи біля мене, — і всі її особисті речі були втрачені. На жаль, Бідвеле, ми не маємо черевиків, які можна було б скопіювати. — Із цими словами Метью застережливо поклав мені руку на плече, сподіваючись таким чином утримати мене від можливих необачних коментарів.

— Дозвольте, господине Ройдон? — спитався Бідвел, нахиляючись і опускаючи руки до шнурків, якими на моїх ногах трималися завеликі черевики. Позичене взуття свідчило про те, що я була не та, за кого себе видавала.

— Будь ласка, — сказав Метью, випереджаючи мою відповідь. Франсуаза поглянула на мене зі співчуттям. Вона знала, як неприємно, коли Метью затикає тобі рота.

Молодик мимовільно сіпнувся, доторкнувшись до моєї теплої ноги й відчувши мій прискорений пульс. Він явно очікував набагато прохолоднішої плоті з менш виразними ознаками життя.

— Не барися, хутко до діла, — суворо наказав йому Метью.

— Вибачте, сір Ройдон, вибачте, мій володарю, — забелькотів хлопець, перелічуючи всі належні титули, окрім, хіба що, «ваша величносте, князь темряви», хоча цей останній також явно мався на увазі.

— А де твій батько, хлопче? — спитав Метью вже добрішим голосом.

— Уже чотири дні, як лежить хворий у ліжку, володарю Ройдон. — Бідвел витягнув із торбинки на поясі шматок повсті і, приклавши до нього кожну мою стопу, обвів контури паличкою з деревного вугілля. Зробивши на повсті якісь позначки, він скінчив свою роботу й швидко відпустив мої ноги. Потім Бідвел витягнув зі своєї торбинки химерну книжечку з квадратних клаптів фарбованої шкіри, зшитих докупи шкіряними мотузочками, і подав її мені.

— А які кольори зараз у моді, майстре Бідвел? — спитала я, відхиляючи книжку вбік рукою. Я потребувала поради, а не тесту з множинними варіантами вибору.

— Дами, які з’являються при дворі, носять біле зі срібним та золотим тисненням.

— Ми не збираємося з’являтися при дворі, — швидко заперечив Метью.

— Тоді чорний, а також рудувато-коричневий. — І Бідвел продемонстрував клапоть шкіри кольору карамелі. Не встигла я й слова сказати, як Метью дав свою згоду.

Потім настала черга старшого чоловіка. Він теж здивувався, коли взяв мою руку і відчув на ній мозолі. Добре виховані панянки, котрі виходили заміж за таких, як Метью, не займалися веслуванням. Сомерс помітив також ґульку на моєму середньому пальці. Панянки з гарними манерами таких ґульок не мали, бо ручки в руках не тримали. Майстер одягнув мені на праву руку явно завелику оксамитно-м’яку рукавичку і взяв голку із затягнутою в неї грубою ниткою.

— Твій батько має все, що йому потрібно, Бідвеле? — спитав Метью.

— Так, дякую, володарю Ройдон, — з легким поклоном відповів чоботар.

— Шарль пошле йому оленини та масла, — додав Метью, окинувши поглядом худорляву постать хлопця. — І вина також.

— Майстер Бідвел буде вдячний за вашу доброту, — сказав Сомерс, ушиваючи голкою рукавичку, щоб щільніше сиділа на руці.

— Є іще хворі? — спитав Метью.

— Донька Рейфа Медоуза захворіла на люту лихоманку. Ми боялися за старого Едварда, але той відбувся трясцею, тільки й усього, — стисло відповів Сомерс.

— Сподіваюся, дочка Медоуза одужала.

— Ні, — відповів Сомерс, відриваючи нитку. — Її поховали три дні тому. Най вона спочине в мирі.

— Амінь, — сказали всі присутні в кімнаті. Франсуаза підняла брови й кивнула головою у бік Сомерса. І я теж мовила «амінь», хоча запізно.

Завершивши обміри й пообіцявши мені черевики та рукавички на кінець тижня, майстри вклонилися й пішли. Франсуаза обернулася й хотіла було вийти також, але Метью затримав її.

— Ніяких нових призначень для Діани, — сказав він суворим голосом. — Потурбуйтеся, щоб Едварду Кембервелу призначили доглядальницю і виділили йому достатню кількість харчів та напоїв.

Франсуаза слухняно вклонилася і вийшла, попередньо кинувши на мене ще один співчутливий погляд.

— Боюся, люди в селі здогадуються, що я нетутешня, — сказала я, пригладивши волосся тремтячою рукою. — Вимова голосних — ось моя головна проблема. Окрім того, мої фрази закінчуються на низхідній інтонації, тоді як вона має бути висхідною. А в яких випадках слід казати «амінь»? Комусь доведеться навчити мене молитися, Метью. Треба починати негайно, бо…

— Охолонь, — перервав мене він, беручи мене руками за талію в корсеті. Його дотик був заспокійливим навіть крізь кілька шарів тканини. — Ти не на усному екзамені в Оксфорді й не на сцені під час дебюту. Від того, що ти напхаєш себе інформацією і завчиш потрібні фрази, користі буде мало. Перш ніж запрошувати Бідвела та Сомерса, слід було зі мною порадитися.

— І як тобі вдається кожного разу видавати себе за когось нового, за когось іншого? — здивувалася я. Метью сторіччями проробляв цей прийом незліченну кількість разів, інсценізуючи власну смерть і відразу ж відроджуючись уже в іншій країні, іншою людиною, яка розмовляла іншою мовою й мала нове ім’я.

— Найголовніша хитрість — це кинути прикидатися. — Мені не вдалося приховати свого здивування, тож Метью повів далі. — Пам’ятаєш, що я сказав тобі в Оксфорді? Не можна жити обманом і видавати себе за людину, коли насправді ти — відьма, чи намагатися видати себе за людину Єлизаветинської доби, коли насправді ти прибула з двадцять першого сторіччя. Наразі оце і є твоє життя. Намагайся не думати про нього як про роль.

— Але ж мій акцент, моя манера говорити…

Навіть мені стала помітною різниця в довжині моїх кроків та кроків жінок у Старій Хижці, але тільки після того як Кіт поглузував над моєю чисто чоловічою манерою ходити широкими розмашистими кроками.

— Ти призвичаїшся й пристосуєшся, — запевнив мене Метью. Тим часом будуть ширитися плітки. Але чужа думка не має ваги у Вудстоці. Невдовзі ти до всього звикнеш, і плітки вщухнуть.

Я з сумнівом поглянула на нього.

— Гадаєш, ти добре знаєшся на плітках?

— Достатньо добре, щоб розуміти скороминущість тієї цікавості, яку виявляють до тебе люди. — Метью поглянув на мій записник і помітив чорнильні плями та нетвердий почерк. — Ти надто міцно тримаєш ручку. Саме через це наконечник пера відривається від паперу, і потік чорнила припиняється. І за своє нове життя ти також тримаєшся надто міцно.

— Я й гадки не мала, що це буде наскільки важко.

— Ти швидко вчишся, а допоки ти в Старій Хижці серед друзів, тобі нічого не загрожуватиме. Але наразі більше не має бути аніяких нових візитерів. До речі, а що ти там пишеш?

— Та так, здебільшого своє ім’я.

Метью швидко прогорнув кілька аркушів мого записника, продивляючись мої записи. І здивовано підняв одну брову.

— Бачу, ти готувалася також і до екзаменів з економіки та кулінарії. Чому ти натомість не записуєш те, що відбувається тут, у цьому домі?

— Тому, що мені потрібно навчитися керувати хатнім господарством шістнадцятого сторіччя. Звісно, щоденник також може стати в пригоді. — Я обміркувала цю думку. Дійсно, ведення щоденника допомогло б мені упорядкувати свої і досі хаотичні уявлення про добу, в якій я опинилася, пришвидшило її адекватне сприйняття. — Мені не слід записувати повних імен. Люди в 1590 році користувалися ініціалами, щоб зекономити папір та чорнило. І ніхто не переймається відтворенням думок чи почуттів. Натомість пишуть про погоду та фази місяця.

— За знання принципів англійського діловодства шістнадцятого сторіччя — оцінка п’ять балів! — посміхнувся Метью.

— А що пишуть у своїх щоденниках жінки? Те саме, що й чоловіки?

Метью взяв мене за підборіддя.

— Ти просто жахлива. Припини перейматися тим, що роблять інші жінки. Будь собою, не схожою на інших. — Коли я кивнула, він поцілував мене і повернувся до свого столу.

Тримаючи ручку якомога вільніше й невимушеніше, я розпочала нову сторінку.

Я вирішила позначати дні тижня астрологічними знаками, записувати погоду, а для нотаток про життя в Старій Хижці використовувати криптограми. Тоді ніхто в майбутньому, читаючи мої записи, не виявить в них нічого незвичайного. Так принаймні я сподівалася.


Сповідь відьом. Тінь ночі
31 жовтня 1590, дощ із проясненнями

Цього дня мій чоловік представив мене своєму доброму приятелеві К. М.


Сповідь відьом. Тінь ночі
1 листопада 1590, холодно й сухо

Рано-вранці познайомилася з Д. Ч. Після сходу сонця прибули Т. Г., Г. П., та В. Р. Усі — друзі мого чоловіка. Місяць уповні.


Який-небудь дослідник майбутнього може запідозрити, що ці ініціали стосуються представників «Школи ночі», особливо прізвище Ройдон на першій сторінці, але довести це буде неможливо. До того ж, у наші дні мало хто з дослідників виявляє інтерес до цієї групи інтелектуалів. Маючи витончену освіту доби Ренесансу, представники «Школи ночі» володіли здатністю з приголомшливою швидкістю переходити з давніх мов на сучасні. Усі вони знали Аристотеля вздовж і впоперек. А коли Кіт, Волтер та Метью починали розмови про політику, то через їхні енциклопедичні знання історії та географії ніхто не встигав простежити за ходом їхніх думок. Джордж та Том іще якось спромагалися час від часу несміливо вставити свої п’ять копійок, але заїкуватість та глухота Генрі цілковито унеможливлювали його повноцінну участь у хитромудрих дискусіях. Більшість часу він тихо споглядав своїх товаришів із сором’язливою шанобливістю, яка викликала до нього велику симпатію, зважаючи на те, що своїм соціальним статусом граф переважав решту присутніх у кімнаті. Якби їх не було так багато, то і я б могла брати повноцінну участь у дискусіях.

Що ж до Метью, то від задумливого науковця, заглибленого в результати своїх досліджень і стривоженого майбутнім своїх одноплемінників, і сліду не лишилося. Колись я покохала саме такого Метью, а тепер з подивом виявила, що знову переживала те саме, але тепер уже закохуючись в Метью зразка шістнадцятого сторіччя, зачарована кожним вибухом його сміху та кожною гострою ремаркою, яку він робив під час баталій довкола якогось тонкого аспекту філософії. Метью жартував разом із іншими за обідом і мугикав пісні у коридорах. Він борюкався зі своїми псами у спальні біля каміна — то були два велетенські волохаті мастифи на ім’я Анаксимандр та Перікл. У сучасному Оксфорді та в Франції Метью завжди мав трохи сумовитий вигляд. Але тут, у Вудстоці, він був щасливий навіть тоді, коли я помічала, що він, прибувши з майбутнього, дивиться на своїх друзів так, наче не повністю вірить у їхню реальність.

— Ти, напевне, і сам не здогадувався, наскільки за ними скучив, — зауважила я, не в змозі утриматися від того, щоб не відривати його від роботи.

— Вампіри нездатні довго нудитися й думати про тих, кого покидають, — відповів Метью. — Інакше ми б збожеволіли. Я й так мав більш ніж зазвичай, щоб їх пам’ятати: їхні слова, зовнішність. Утім, невеличкі деталі забуваються — вирази облич, особливості сміху.

— Мій батько постійно носив у кишені карамельки, — прошепотіла я. — І я про них ніколи не згадувала — аж до Ля-П’єра. — Заплющивши очі, я й досі відчувала запах тих маленьких цукерок і чула, як труться їхні целофанові обгортки об м’яку тканину широких батькових шортів.

— І ти ні за що не відмовилася б від того спогаду — навіть заради того, щоб позбутися болю, — лагідно мовив Метью.

Він узяв іще одного листа і заскрипів пером по паперу. На його обличчя повернувся вираз напруженої зосередженості, а над переніссям виникла невеличка зморшка.

Я скопіювала кут, під яким він тримав своє перо та інтервал, що з ним умочав його в чорнильницю. І дійсно: писати було значно легше, якщо не тримати ручку мертвою хваткою. Тримаючи перо над папером, я приготувалася зробити новий запис.

Сьогодні було свято Усіх душ, традиційний день поминання померлих. Усі у домі говорили про товстий шар інею, що вкрив листя у саду. А завтра стане ще холодніше, пообіцяв П’єр.


Сповідь відьом. Тінь ночі
2 листопада 1590, морозно

Зняли мої розміри для виготовлення черевиків та рукавичок. Франсуаза шиє.


Франсуаза шила мені теплу накидку та набір теплої одежі на прийдешню зиму з її холодними вітрами. Увесь ранок вона розбирала на мансарді речі, які залишилися у шафі після Луїзи де Клермон. Сукні сестри Метью з їхніми квадратними вирізами та широкими, мов дзвони, рукавами, вийшли з моди іще шістдесят років тому, але Франсуаза переробляла їх під те, що Джордж та Волтер називали сучасним стилем, а також під мою дебеленьку фігуру. Їй страх як не хотілося розпускати шви однієї напрочуд гарної сріблясто-чорної сукні, але Метью наполягав, щоб вона це зробила.

Перебуваючи серед представників «Школи ночі», я потребувала як офіційного вбрання, так і практичного повсякденного.

— Але ж пані Луїза в цьому платті виходила заміж, мій господарю, — не здавалася Франсуаза.

— Так, виходила — за вісімдесятирічного старця, у якого не лишилось жодного живого нащадка, зате були хворе серце й численні прибуткові маєтки. Я вважаю, що ця сукня сторицею окупила ті гроші, які родина витратила на її пошиття, — відказав Метью. — Вона личить Діані, і вона носитиме її, доки ти не пошиєш їй щось краще.

Звісно, я не занотувала цієї розмови в своєму записнику. Натомість намагалася ретельно добирати всі слова таким чином, щоб вони не значили нічого для інших, хоча в моїй уяві викликали яскраві óбрази людей, звуки та розмови. Якщо цій книжці судилося вціліти, то майбутній її читач не знайде в ній нічого, окрім сухих та стерильних уривчастих заміток про моє життя. Історикам часто доводилося нидіти над подібними документами в марному намаганні побачити багате, складне життя, сховане за простими й нехитрими рядками тексту.

Метью стиха вилаявся. Не одна я в цьому домі щось приховувала.


Мій чоловік отримав сьогодні багато листів, а мені дав цей нотатник, щоб я записувала в нього свої спогади.


Коли я підняла ручку, аби вмочити її в чорнильницю, до Метью прийшли Генрі й Том. Моє третє око враз закліпало й розплющилося, здивувавши мене своєю раптовою настороженістю. Дивно, але після нашого прибуття мої вроджені здібності — відьмовогонь, відьмовода та відьмовітер — немов перебували в стані сплячки. Але тепер, коли відьмацьке третє око забезпечило мене додатковим чуттям, я спромоглася розгледіти не лише густу червоно-чорну атмосферу довкола Метью, але й сріблясте світіння Тома та ледь помітне чорно-зелене мерехтіння Генрі — кожне з них неповторне, як відбитки пальців.

Пригадавши янтарно-блакитні нитки, помічені мною в кутку Старої Хижки, я замислилася: а що може означати втрата одних здібностей і набуття інших? Сьогодні вранці також був цікавий епізод, коли…

Щось у кутку знову впало мені в око — ще один проблиск яскраво-жовтого світла, слабко просякнутий блакитним відтінком. Почулося якесь відлуння — таке слабке, що воно скоріше відчувалося, аніж чулося. Коли я повернула голову, щоб встановити його джерело, відчуття зникло. Блакитно-бурштинові пасма продовжували пульсувати в полі мого периферійного зору, немовби час вабив мене, закликаючи повернутися додому.

Відтоді як я вперше здійснила в Медісоні свою подорож у часі, яка тривала всього-на-всього кілька хвилин, то завжди уявляла собі час як субстанцію, складену з ниток світла й кольору. Якщо добре зосередитися на конкретній нитці, то можна простежити її аж до самісінького початку. Але тепер, промандрувавши кілька сторіч в минуле, я знала, що ця здогадна простота ховала під собою вузли можливостей, які сполучали неймовірну кількість ділянок минулого з мільйонами ділянок сучасності та незбагненним потенціалом майбутнього. Ісаак Ньютон вважав час головною силою природи, яка непідвладна контролю. Пробившись до 1590 року, я готова була з ним погодитися.

— Діано, як ти почуваєшся? — голос Метью проник у мої роздуми. Його друзі стурбовано поглянули на мене.

— Чудово, — механічно відповіла я.

— Ні, не чудово. — Метью кинув перо на стіл. — Твій запах змінився. Гадаю, твоя магія також змінюється. Кіт має рацію. Ми мусимо знайти тобі відьму якомога швидше.

— Та ще зарано відьму приводити, — запротестувала я. — Важливіше, щоб я говорила й поводилася так, наче я — тутешня.

— Інша відьма відразу ж збагне, що ти — мандрівниця в часі, — відмахнувся він від мого заперечення. — І вона зробить на цей факт поправку. Тебе щось турбує іще?

Я похитала заперечно головою, боячись зустрітися з ним поглядом.

Метью не треба було бачити час, що розмотувався у кутку Старої Хижки, аби відчути, що щось негаразд. Якщо вже навіть у нього виникли підозри, що з моєю магією відбувається щось більше, аніж я бажаю розповісти, то мені не вдасться приховати це від жодної відьми, яку сюди можуть запросити.


4


«Школа ночі» з готовністю взялася допомогти Метью в пошуках потрібного створіння. І їхні пропозиції виявили загальну неповагу до жінок, відьом та кожного, хто не мав університетської освіти. Генрі вважав, що найбільш плідним місцем для майбутніх пошуків є Лондон, але Волтер запевнив його, що в переповненому місті мене буде важко сховати від забобонних сусідів. Джордж висловив думку про те, що можна спробувати переконати науковців з Оксфорду допомогти нам своїми фаховими знаннями, оскільки вони принаймні мають належний інтелектуальний потенціал та знання. Том із Метью піддали різкій та нещадній критиці знання місцевих філософів-природознавців та алхіміків, вказавши на їхні численні слабкі сторони, і від цієї ідеї також довелося відмовитися. Кіт вважав необачним та небезпечним доручати мою підготовку будь-якій жінці й склав список тутешніх джентльменів, які могли б зайнятися моєю освітою. До того списку входили пастор церкви Святого Мученика, який добре розбирався в апокаліптичних знаках на небесах, сусідній землевласник на ім’я Смітсон, що бавився алхімією і підшукував собі в помічники відьму або ж демона, а також студент із коледжу Крайст-Черч, який заробляв на тривалу оренду книжок у бібліотеці тим, що складав гороскопи.

Та Метью наклав вето на всі ці пропозиції й вирішив удатися до послуг удовиці Бітон, тутешньої всезнайки та повитухи. Вона була бідна й була жінкою, тобто якраз таким типом створінь, над яким найбільше глузували представники «Школи ночі», але, на думку Метью, ця обставина мала лише сприяти її піддатливості та слухняності. До того ж, удовиця Бітон була єдиною істотою в радіусі багатьох миль, яка мала достовірно підтверджені магічні здібності. Усі інші, за його власним визнанням, уже давно повтікали, бо не бажали жити поруч із вампірами.

— Запрошення вдовиці Бітон може виявитися не такою вже й слушною ідеєю, — зауважила я згодом, коли ми вже вкладалися спати.

— Та ти вже казала про це, — кинув Метью з ледь прихованим роздратуванням. — Але якщо вдовиця Бітон не зможе допомогти нам, то принаймні зможе порекомендувати кого-небудь.

— Кінець шістнадцятого сторіччя — не надто слушний час відкрито ходити по сусідах і розпитувати, чи не знають вони, бува, де мешкає та чи інша відьма, Метью. — Я тільки й могла, що натякнути йому на перспективу полювання на відьом, яка загрожувала мені та членам «Школи ночі», але, хоча й Метью добре знав про жахи, пов’язані з цим огидним явищем, усе одно вважав мої страхи перебільшеними.

— Челмсфордські судилища над відьмами вже стали історією, а Ланкаширські переслідування розпочнуться лише через двадцять років. Якби в Англії ось-ось мало спалахнути чергове полювання на відьом, то я не став би тебе сюди брати, — сказав Метью і почав переглядати кілька листів, які П’єр залишив для нього на столі.

— Ти міркуєш так тому, що ти займаєшся точними науками, а не історією, — відверто сказала я. — Челмсфорд та Ланкашир були лишень крайніми проявами, за якими приховувалось вельми поширене явище.

— Гадаєш, що історик здатен краще зрозуміти дух нинішньої доби, аніж люди, яким довелося в ній жити? — скептично підняв брови Метью.

— Так, — відказала я, наїжачуючись. — Часто саме так і буває.

— Не те казала ти сьогодні вранці, коли не могла второпати, чому в домі немає виделок, — зауважив він. І дійсно: я все перерила догори ногами, доки Метью не пояснив мені, що це кухонне приладдя ще не набуло в Англії широкого вжитку.

— Сподіваюся, ти не один з тих, хто вважає, ніби історики тільки й здатні, що запам’ятовувати дати й розкопувати невідомі факти, — парирувала я. — Моє завдання як історика — зрозуміти, чому в минулому трапилася та чи інша подія. Коли щось відбувається перед твоїми очима, то причини зрозуміти важко, а ретроспективний погляд дає можливість побачити ширший контекст.

— Тоді можеш розслабитися й не турбуватися, бо ти маєш і знання, і ретроспективу, — мовив Метью. — Я розумію твої побоювання, Діано, але запрошення вдовиці Бітон — правильне рішення. «Обговорення завершене» — прозвучало в його інтонації.

— У 1590-х роках траплялися нестачі харчів, і люди не мали впевненості в майбутньому, — сказала я. — І це означає, що люди шукають офірних цапів, щоб вилити на них злість за лихі часи. Може, твої приятелі ще не знають цього, але теплокровні звідниці й повитухи зараз дуже бояться, що їх звинуватять у відьмацтві.

— Я — найвпливовіша людина у Вудстоці, — заявив Метью, беручи мене за плечі. Тому ніхто й ні в чому тебе не звинуватить.

Його зарозумілість вельми здивувала мене.

— Я тут чужа, а вдовиця Бітон нічим мені не завдячує. Якщо я почну привертати до себе допитливі погляди, то стану наражати її на велику небезпеку, — відказала я. — Перш ніж вдаватися до її допомоги, я маю щонайменше сприйматися оточенням як знатна жінка Єлизаветинської доби.

— Ми не можемо витрачати на це час, Діано, — різко кинув Метью.

— А я й не прошу тебе терпляче чекати, поки я навчуся вишивати й варити варення. Але я маю рацію. — Я кинула на нього похмурий погляд. — Можеш кликати свою всезнайку. Але потім не дивуйся, якщо з цього не вийде нічого доброго.

— Довірся мені, — сказав Метью, схиляючи свої губи над моїми. У його очах з’явився мрійливий вираз, і я відчула, як загострився його інстинкт переслідувати жертву та силоміць підкоряти її. Йшлося не лише про чоловіка шістнадцятого сторіччя, який бажав узяти гору над своєю дружиною, йшлося також про вампіра, що хотів упіймати відьму.

— Не вважаю, що суперечки підсилюють статеве бажання, — зауважила я, відвертаючи голову. — Однак Метью явно був протилежної думки. І я відсторонилася на кілька дюймів.

— А я й не сперечаюся, — ніжно відказав Метью, наближаючи свої вуста до мого вуха. — Це ти зі мною сперечаєшся. І якщо ти гадаєш, дружинонько, що я коли-небудь доторкнуся до тебе, коли буду в гніві, то ти глибоко помиляєшся. — Пришпиливши мене своїм поглядом до ліжка, він схопив свої бриджі. — Піду донизу. Може, там хтось іще не спить і складе мені компанію, — сказав Метью і м’якими вкрадливими кроками рушив до дверей і перед ними на мить зупинився. — А якщо хочеш бути схожою на жінку Єлизаветинської доби, то довірся мені й припини ставити під сумнів усе, що я кажу, — різко кинув він і вийшов із кімнати.


Наступного дня один вампір, два демони та троє людей уважно роздивлялися мене, стоячи з протилежного боку широкої підлоги з дощок. Дзвони на церкві Святого Мученика відбили час, і слабке відлуння їхньої мелодії ще довго висіло у повітрі, просякнутому ароматом айви, розмарину та лаванди. Я сиділа на незручному дерев’яному стільці, стиснута набором із блузок, нижньої білизни, рукавів, спідниць та туго зашнурованого корсета. Моє орієнтоване на кар’єру і до дрібниць продумане життя двадцять першого сторіччя блякло і блякло з кожним здавленим подихом. Я похмуро втупилася у вікно, де у тьмяному світлі похмурого осіннього дня холодний дощ лупцював скляні шибки вітражних вікон.

— Elle est ici (Вона вже тут), — оголосив П’єр, зиркнувши в мій бік. — Прийшла відьма, щоб подивитися на мадам.

— Нарешті, — зітхнув Метью. Чіткі лінії його камзола робили його іще більш широкоплечим, а жолуді та дубове листя, вишиті чорним по краях його білого комірця, підкреслювали блідість шкіри. Він схилив набік свою чорняву голову, щоб під новим кутом поглянути, чи успішно пройшла я перевірку на відповідність зовнішньому вигляду єлизаветинської жінки.

— Ну, і як? — спитав він. — Годиться?

Джордж опустив свої окуляри.

— Так. Червонувато-брунатний колір сукні личить їй краще, аніж колір попередньої, і вигідно відтінює її волосся.

— Так, Джордже, господиня Ройдон дійсно має відповідний зовнішній вигляд. Але ми не зможемо вичерпно пояснити її незвичну мову лише тим, що вона прибула з іншої країни, — стримано зауважив Генрі своїм басом. Він виступив уперед і поправив складку моєї парчевої спідниці. — А іще її зріст. Його не сховати. Вона вища навіть за королеву.

— А чому ви впевнені, що нам не вдасться видати її за француженку, іспанку чи голандку? — спитав Том, беручи обчищений апельсин пальцями в чорнильних плямах і підносячи його до свого носа. — Я вважаю, що, зрештою, господиня Ройдон буде у безпеці, якщо розчиниться серед численних лондонських мешканців. Звісно, демони неодмінно помітять її, але простолюдини навряд чи удостоять її другим поглядом.

Волтер здивовано пирхнув і підвівся з низького ослону, немов розмотавшись на свій чималенький зріст.

— Господиня Ройдон має витончені форми та незвично високий зріст. Тому простолюдини віком від тринадцяти до шістнадцяти матимуть достатньо підстав озиратися на неї. Ні, краще їй залишатися тут, із удовицею Бітон.

— Може, краще буде, коли я зустрінуся з нею трохи згодом, наодинці й у селі? — запропонувала я, сподіваючись, що хто-небудь з чоловіків побачить у моїй пропозиції раціональне зерно й переконає Метью дозволити мені вчинити саме так.

— Ні! — скрикнули одночасно шість чоловічих голосів.

З’явилася Франсуаза, несучи дві накрохмалені одежини та мереживо. Наприндившись і випнувши груди, як та курка, що гордовито дає відсіч надміру причепливому півню, вона була явно роздратована (утім, як і я), що Метью безперервно втручався і заважав.

— Діана не збирається з’являтися при дворі. Тому оцей рюш непотрібен, — сказав Метью з роздратованим жестом. — До того ж, головна проблема — це її волосся.

— Ви й гадки не маєте, що потрібно, а що — ні, — відказала Франсуаза. Коли справа торкнулася чоловічого глупства, то ми з нею несподівано знайшли спільну мову, незважаючи на те, що вона була вампіром, а я відьмою. — Що воліє вдягнути мадам де Клермон? — Із цими словами Франсуаза простягнула мені набір зі складчастої напівпрозорої тканини і якийсь предмет одежі у вигляді півмісяця, який нагадував сніжинки, з’єднані невидимими швами.

Ці сніжинки видалися мені більш підхожими. І я тицьнула на них пальцем.

Коли Франсуаза прикріпляла комір до краю мого ліфа, Метью простягнув руку і спробував було поправити моє волосся, щоб надати йому привабливішого, на його думку, вигляду. Франсуаза різко ляснула його по руці.

— Не чіпайте.

— Буду чіпати свою дружину тоді, коли мені забажається. І припини звати Діану «мадам де Клермон», — пробурчав Метью, простягаючи руку до моїх плечей. — Бо тоді мені починає здаватися, що на порозі ось-ось з’явиться моя мати. — Він розсунув краї комірця, вивільнивши при цьому чорну оксамитову мотузку, що прикривала шпильки, які встромила Франсуаза.

— «Мадам» означає заміжня жінка. ЇЇ груди мають бути прикриті. Бо й без того вже пішли чутки про нову коханку, — запротестувала Франсуаза.

— Чутки? Які чутки? — насуплено спитала я.

— Вас учора не було в церкві, тому подейкують, що ви вагітна або ж чумна. Отой священик-єретик вважає, що ви — католичка. Інші ж вважають вас іспанкою.

— Іспанкою?

— Oui, мадам. Хтось учора в конюшні підслухав вашу розмову.

— Але ж то я вправлялася у французькій! — З мене добрий імітатор, і мені здавалося, що коли я почну імітувати владний стиль розмови Ізабо, то місцеві мешканці швидше й легше купляться на мою «легенду».

— Синові кучера так не здалося. — Із тону Франсуази було видно, що помилка і сум’яття хлопця були гарантовані наперед. Вона із задоволенням поглянула на мене. — Так, мадам, ви дійсно виглядаєте наче знатна й поважна жінка.

— Fallaces sunt rerum species, — зазначив Кіт із ледь помітною в’їдливістю в голосі. Метью невдоволено скривився. — «Зовнішність буває оманливою», як то кажуть. Гадаю, її зовнішність нікого не введе в оману.

— Іще не на часі цитувати Сенеку, — відказав Волтер, застережно глянувши на Марлоу.

— Стоїцизм завжди на часі, — відрізав Кіт. — Маєш дякувати мені, що я не процитував Гомера. Бо все, що ми останнім часом чули, це недоречні парафрази з «Іліади». Тому, Джордже, благаю — залиш грецьку тим, хто на ній хоч трохи знається. Наприклад, Метью.

— Я іще не завершив переклад цього твору Гомера! — вигукнув Джордж, наїжачуючись.

Його відповідь спричинилася до зливи латинських цитат із боку Волтера. Одна з них розсмішила Метью, і він відповів на мові, яка здалася мені грецькою. Цілковито забувши про відьму, що чекала внизу, чоловіки з ентузіазмом заходилися вправлятися у своєму улюбленому занятті: словесних дуелях. Я відкинулася на спинку стільця.

— Коли вони в отакому гарному гуморі, це просто диво, — прошепотів Генрі. — Перед вами — найгостріші дотепники у всьому королівстві, пані Ройдон.

Між Рейлі та Марлоу виникла жвава суперечка через сильні сторони — або ж відсутність таких — у політиці її величності стосовно колонізації нових земель та їх дослідження.

— Давати гроші таким авантюристам та марнотратникам, як ти, Волтере, це все одно, що брати золото жменями й кидати його в Темзу, — пирхнув Кіт.

— Це я — авантюрист і марнотратник? Та ти ж не наважуєшся й носа на вулицю висунути через страх перед кредиторами! — скрикнув Рейлі голосом, що тремтів від обурення. — Тож не верзи дурниць, Кіте!

Метью зі зростаючою втіхою стежив за цими словесними перестрілками.

— А з ким у тебе зараз проблеми? — спитав він Марлоу, простягаючи руку до келиха з вином. — І скільки коштуватиме визволити тебе з цієї халепи?

— Із моїм кравцем, — відповів Кіт, показуючи на свій дорогий костюм. — Також із видавцем «Тамерлана Великого». — Він невпевнено замовк, вочевидь подумки розташовуючи свої борги відповідно до їх пріоритетності. — А іще отой негідник Гопкінс, який, бач, вважає себе власником будинку, де я мешкаю. Але я маю ось що. — Із цими словами Кіт високо підняв маленьку фігурку Діани, яку виграв у Метью тієї суботньої ночі, коли вони грали в шахи. Боячись випустити статуетку з поля зору, я трохи подалася вперед.

— Хоч якою скрутною не була ваша фінансова ситуація, не збирайтесь заставити її за копійки, — вирвалося у мене. Метью зиркнув у мій бік і легеньким порухом руки змусив знову відкинутися на спинку.

— Я про це потурбуюся, не хвилюйся.

Марлоу вишкірився і, хутко підхопившись на ноги, сховав фігурку богині собі в кишеню.

— На тебе завжди можна покластися, Мете. Звісно, я з тобою неодмінно розрахуюся.

— Звісно, що розрахуєшся, — промимрили в унісон Метью, Волтер і Джордж із сумнівом у голосі.

— Коли я з тобою розрахуюся, частину грошей витрать на придбання бороди, — відказав Кіт, із задоволенням погладжуючи власну. — Бо маєш жахливий вигляд.

«Купити бороду?» Мабуть, я щось не так зрозуміла. Напевне, Марлоу знову вживає жаргонні слівця, хоча Метью, з огляду на мене, уже просив його цього не робити.

— В Оксфорді є один цирульник, справжній чаклун. Волосся твого чоловіка відростає повільно, як і в усіх його одноплемінників, до того ж, він чисто поголений. — Побачивши, що я й досі нічого не розумію, Кіт продовжив пояснювати з підкресленою терплячістю.

— При теперішній зовнішності Метью дуже впадає в око. Тому йому потрібна борода. Вочевидь, ви — недостатньо сильна відьма, щоб забезпечити бородою свого чоловіка, тому доведеться нам пошукати кого-небудь здатного це зробити.

Мій погляд ковзнув до порожньої вази, що стояла на берестяному столі. Раніше Франсуаза наповнювала її букетами з саду — пагінцями дуба, гілочками мушмули з брунатними плодами, що нагадували шипшину, та кількома білими трояндами, щоб внести до кімнати колір та аромат. Кілька годин тому я торкнулася пальцями гілочок, щоб витягнути троянди й мушмулу і встромити їх на передньому плані вази. Секунд з п’ятнадцять я милувалася результатами перестановки, та раптом квіти і плоди зів’яли прямо у мене перед очима. Зневоднення ширилося від моїх пальців навсібіч, і їх поколювало від потоку інформації про рослини, який до них ішов: реакція на сонячне світло, заспокійливе відчуття дощу, відчуття сили коренів, зумовлене їхнім опором вітру, смак ґрунту.

Метью мав рацію. Після того як ми опинилися в 1590 році, моя магія почала змінюватися. Залишилися в минулому виверження відьмовогню, відьмоводи та відьмовітру, які траплялися у мене після того, як я зустріла Метью. Натомість я стала бачити яскраві ниті часу й кольорову ауру, що оточувала живі істоти. Кожного разу, коли я прогулювалася в парку, з тіні під дубами на мене позирав білий олень. А на додачу виявилося, що від мого дотику все сохне й марніє.

— Удовиця Бітон чекає, — нагадав нам Волтер, підштовхуючи Тома до дверей.

— А що, як вона зможе читати мої думки? — злякалася я, спускаючись широкими дубовими сходами.

— Я більше переймаюся тим, що ви можете сказати вголос. Не робіть нічого, що могло б викликати у неї заздрощі чи ворожість, — порадив мені Волтер, ідучи позаду мене разом із рештою представників «Школи ночі». — Якщо аргументів не залишиться — брешіть. Ми з Метью робимо це увесь час.

— Відьма не може брехати іншій відьмі.

— Усе це добром не закінчиться, — похмуро пробурмотів Кіт. — Можу побитися об заклад на гроші.

— Припини! — вигукнув Метью і, крутнувшись на п’ятах, схопив Кіта за комір. Двійко англійських мастифів загарчали, наближаючись до нього. Вони були віддані Метью і обидва недолюблювали Кіта.

— Усе, що я хотів сказати, це… — почав було Кіт, пручаючись і намагаючись вивільнитися, та Метью не дав йому закінчити фразу і припер до стіни, піднявши догори однією рукою.

— Те, що ти сказав, мені нецікаво, а те, що хотів сказати, і так ясно, — відрізав Метью, посилюючи хватку.

— Постав його на місце, — сказав Волтер, кладучи одну руку на плече Марлоу, а другу — на плече Метью. Та вампір проігнорував Рейлі й натомість підняв свого приятеля ще на кілька дюймів. У своєму червоно-чорному плюмажі Кіт скидався на якогось екзотичного птаха, пришпиленого до різьблених дерев’яних панелей. Потримавши Марлоу іще кілька секунд, аби остаточно прояснити йому свою точку зору, Метью зрештою відпустив його.

— Ходімо, Діано, все буде гаразд. — У голосі Метью й досі відчувалася впевненість, але зловісне поколювання в кінчиках моїх пальців підказувало мені, що Кіт може мати рацію.

— Господи милосердний, — пробурмотів Волтер, не вірячи своїм очам, коли наша процесія увібралася до кімнати. — Це — удовиця Бітон?

У дальньому кінці кімнати стояла у тіні відьма — усім відьмам відьма, наче спеціальний кастинг пройшла: маленька, зігнута й старезна. Коли ми до неї наближалися, то стали виразніше проявлятися деталі її поруділого від часу чорного плаття, сивих кучерів та обвислої шкіри. Одне її око було біле від катаракти, а друге — пістряво-каре. Очне яблуко, те, що з катарактою, мало лячну схильність обертатися навсібіч у своєму заглибленні так, немов бачило краще й глибше. Щойно я подумала, що все найогидніше в ній я вже побачила, як раптом помітила на переніссі у відьми невелику бородавку.

Удовиця Бітон зиркнула в мій бік і неохоче зробила реверанс. Ледь відчутний свербіж у моїй шкірі засвідчив, що переді мною таки дійсно відьма. Несподівано моє третє око розкрилося, шукаючи додаткової інформації. Однак, на відміну від більшості інших створінь, удовиця Бітон майже не випромінювала світла. Вона була наскрізь сіра з голови до п’ят. Було якось прикро бачити відьму, котра щосили намагалася бути непрозорою. Невже і я була такою ж до того, як торкнулася манускрипту Ешмол-782? Моє третє око, не знайшовши для себе роботи, знову закрилося.

— Дякуємо, що завітали до нас, удовице Бітон, — сказав Метью тоном, в якому чулося, що стара має дякувати що він взагалі пустив її до себе.

— Добридень, володарю Ройдон. — Голос відьми прошелестів, наче листя, яке кружляє вітер на гравію перед будинком. Вона повернула на мене своє здорове око.

— Допоможіть удовиці Бітон сісти, Джордже.

Чепмен рвонув уперед, виконуючи команду Метью, а ми залишилися стояти на поштивій відстані. Умощуючи свої ревматичні суглоби в крісло, відьма застогнала. Метью ввічливо почекав, поки вона всядеться, а потім продовжив.

— Візьмімося без зволікань за суть справи. Ця жінка, — показав на мене Метью, — знаходиться під моєю опікою, і останнім часом їй довелося зазнати чимало труднощів та поневірянь. — При цьому Метью не сказав, що ми одружені.

— Ви оточені впливовими друзями та вірними слугами, володарю Ройдон. Яку користь я, бідна жінка, можу принести такому знатному чоловіку, як ви?

Удовиця Бітон спробувала сховати свій докір за фальшивою улесливістю, але мій чоловік мав прекрасний слух. Очі його звузилися.

— Не прикидайтеся й не намагайтеся мене обдурити, — відрізав він. Ви ж не хочете, щоб я став вашим ворогом, удовице Бітон? Річ у тому, що ця жінка демонструє ознаки того, що вона — відьма, і потребує вашої допомоги.

— Відьма? — перепитала вдовиця Бітон із ввічливим сумнівом у голосі. — Її мати була відьма? Чи її батько чаклун?

— Обоє загинули, ще коли вона була дитиною. Ми достеменно не знаємо, якими здібностями вони володіли, — зізнався Метью, однак, будучи типовим вампіром, сказав лишень половину правди. Кинувши маленьку торбочку з монетами на коліна відьмі, він додав: — Я буду вам вдячний, якщо ви оглянете її.

— Добре. — Удовиця Бітон простягнула до мого обличчя свої вузлуваті пальці. Коли вони торкнулися моєї плоті, безпомилково знайома хвиля енергії прокотилася поміж нами. Стара аж підстрибнула.

— Ну, і що? — суворо спитав Метью.

Удовиця Бітон опустила руки на коліна й вчепилася ними в торбочку з грошима. На якусь мить мені здалося, що вона ось-ось пожбурить її назад. Але стара швидко відновила своє самовладання.

— Я так і знала. Ця жінка — ніяка не відьма, володарю Ройдон. — Вона сказала це рівним байдужим голосом, трохи пискливішим, ніж раніш. У моїх грудях піднявся приплив огиди й заповнив мій рот гірким присмаком.

— Якщо ви так гадаєте, то ви не маєте такої сили, яку приписують вам мешканці Вудстока, — відказала я.

Удовиця Бітон обурено випрямилася в кріслі.

— Я — поважна й шанована цілителька, знавець трав, що лікують чоловіків та жінок від усіляких хвороб. Володар Ройдон знає про мої здібності.

— Це — відьомське ремесло. Але наші одноплемінники мають також інші таланти, — обережно зауважила я. Метью боляче стиснув мені лікоть — мовчи, мовляв.

— Мені нічого не відомо про такі таланти, — скоромовкою заперечила вона. Стара баба була впертою, як моя тітка Сара, і поділяла її презирство до таких відьом, як я, котрі мали здатність керувати стихіями, не вивчаючи для цього відьомських традицій. Сара знала призначення кожної трави та рослини й чудово пам’ятала сотні заклинань, але цього замало, аби бути справжньою відьмою. Удовиця Бітон знала це, хоча визнавати не хотіла.

— Ясна річ, для визначення міри здібностей цієї жінки існує іще якийсь спосіб, окрім звичайного дотику. І така відьма, як ви, має знати ці способи, — виклично сказав Метью злегка глузливим тоном. Удовиця Бітон на мить розгубилася, зважуючи в руці торбочку. Насамкінець її чималенька вага переконала прийняти виклик. І вона опустила торбинку до кишені, що ховалася серед численних спідниць.

— Існують різні мірила для визначення, чи є хто-небудь відьмою. Декотрі з них ґрунтуються на промовлянні молитви. Якщо істота спотикається об слова і хоча б на мить завагається, то це ознака того, що диявол десь поблизу, — сказала стара, надаючи своєму голосу таємничого звучання.

— Дияволу у Вудстоці тісно й незатишно, вдовице Бітон, — зауважив Том. Він сказав це тоном батька, який переконує дитинча, що під ліжком у нього не сховалася потвора.

— Диявол повсюди, пане. Ті, хто так не вважають, стають жертвами його лиховісних хитрощів.

— Це — людські байки, призначені налякати забобонних та слабких розумом, — відмахнувся від неї Том.

— Тільки не зараз, Томе, припини, — пробурмотів Волтер.

— Існують також інші ознаки, — озвався Джордж, із готовністю ділячись власними знаннями. — Диявол таврує відьму як свою власність шрамами та плямами.

— І то правда, пане, — погодилася вдовиця Бітон. — І мудрі люди знають про це і шукають ці знаки.

Кров умить відплинула в мене від голови, аж стало зле. Якщо це дійсно так, то такі позначки можна знайти й у мене.

— Мають бути й інші методи, — сказав Генрі з тривогою в голосі.

— Так, вони є, мій володарю. Молочно-біле око старої швидко окинуло кімнату, і відьма показала на стіл з його науковим приладдям та купами книжок.

— Підсуньте мене туди.

Рука вдовиці Бітон ковзнула до тої самої складки спідниці, яка служила схованкою для грошей, видобула звідти пом’ятий мідний дзвінок і поставила його на стіл.

— Принесіть, будь ласка, свічку.

Заінтригований Генрі швидко виконав її прохання.

— Дехто каже, що істинна сила відьми походить від того факту, що вона є істотою, яка знаходиться між життям та смертю, між світлом та тьмою. На світових перехрестях вона може зруйнувати витвір природи й розпустити всі ниті, що зв’язують воєдино порядок речей. — Удовиця Бітон взяла книгу й поклала її поміж свічкою у важкому срібному канделябрі та мідним дзвіночком й заговорила тихим голосом: — Коли в давнину сусіди виявляли відьму, вони виганяли її з церкви дзвоном дзвінка, щоб вказати на те, що вона мертва. Удовиця Бітон підняла дзвінок і, погойдуючи зап’ястям, почала калатати. Потім вона відпустила його, але дзвінок так і лишився висіти над столом, продовжуючи дзвонити. Том та Кіт посунулися уперед, Джордж ошелешено охнув, а Генрі перехрестився. Удовицю Бітон явно задовольнила їхня реакція, і вона переключила свою увагу на англійський переклад грецького класичного твору, Евклідових «Елементів геометрії», який лежав на столі разом із декількома математичними приладами з обширної колекції Метью.

— І тоді священик узяв священну книгу — Біблію — і закрив її, щоб показати, що відьмі заборонене спілкування з Богом. «Елементи геометрії» з ляскотом закрилися. Джордж і Том аж попідскакували. Представники «Школи ночі» виявилися навдивовижу вразливими як для чоловіків, котрі вважали себе вільними від забобонів.

— А насамкінець священик погасив свічу, щоб показати, що відьма не має душі. — Удовиця Бітон простягнула руку до полум’я свічки й стиснула пальцями гніт. Світло згасло, і в повітря піднялося тоненьке пасмо диму.

Чоловіки сиділи мовчки, мов зачаровані. Навіть у Метью на обличчі застиг ошелешений вираз. Єдиними звуками в кімнаті залишилися потріскування вогню в каміні та безперервне різке калатання дзвоника.

— Справжня відьма здатна знову запалити вогонь, розкрити книгу й зупинити дзеленчання дзвоника. Бо вона в очах Господа — чудесне створіння. — Удовиця Бітон витримала ефектну паузу, і її білувато-молочне око крутнулося у мій бік. — Ти зможеш виконати ці дії, дівчинко?

У наші часи, коли відьма досягає тринадцятирічного віку, її представляють місцевому клану через церемонію, котра химерним чином нагадує випробування, яке влаштувала мені вдовиця Бітон. Дзвонили дзвоники відьомського вівтаря, запрошуючи молоду відьму на зібрання громади, і ті дзвоники традиційно виготовляли з важкого срібла, полірували й передавали з покоління в покоління. Замість Біблії чи підручника з математики родина молодої відьми приносила свою книгу заклинань, щоб надати цій важливій церемонії історичного забарвлення. Лише на моє тринадцятиріччя Сара єдиний раз дозволила винести з дому родинну книгу заклинань Бішопів. Що ж до свічки, то її розташування та призначення скрізь і завжди були одні й ті самі. Саме тому молоді відьми іще змалечку вправлялися в умінні запалювати і гасити їх.

Моє офіційне представлення Медісонській громаді відьом обернулося повним фіаско, свідками якого стали всі мої родичі. І протягом усіх двадцяти років, що минули відтоді, мені регулярно сниться один і той самий кошмар: свічка не запалюється, книга не розкривається, а дзвоник дзвонить для всякої іншої відьми, але не для мене.

— Не впевнена, — відповіла я, вагаючись.

— А ти спробуй, — упевненим голосом заохотив мене Метью. — Ти ж недавно запалила кілька свічок.

То була правда. На Гелловін мені врешті-решт вдалося запалити кілька свічок у гарбузах, виставлених уздовж під’їзної алеї до будинку Бішопів. Однак свідків моїх тодішніх спроб, які не відразу увінчалися успіхом, не було. А зараз я відчувала, як Кіт і Том легенько підштовхували мене своїми поглядами — мовляв, давай! Дотик погляду вдовиці Бітон був ледь відчутним, зате знайомий прохолодний потік уваги, який ішов від Метью, відчувався дуже сильно. Кров у моїх венах зреагувала миттєво й перетворилася на лід, немов відмовляючись породити вогонь, необхідний на цій стадії випробування. Сподіваючись на краще, я зосередилася на ґнотику свічки й прошепотіла закляття.

Але не сталося нічого.

— Розслабся, — порадив Метью. — А як стосовно книги? Може, почнеш із неї?

Якщо не брати до уваги те, що дотримання певного порядку мало у відьомському ремеслі вкрай важливе значення, я не знала, з якого боку взятися за Евклідові «Елементи». Зосередитися на повітрі, затиснутому між сторінками, чи викликати вітер, який підніме обкладинку? Та важко було зібрати докупи думки й зосередитися, коли безустанку дзеленчав дзвоник, що й досі висів у повітрі.

— Ви не могли б зупинити дзвін? — спитала я благальним тоном, відчуваючи, як зростає моє занепокоєння.

Удовиця Бітон клацнула пальцями — і мідний дзвоник упав на стіл. Востаннє дзеленькнувши своїми пом’ятими боками, він нарешті замовк.

— Я ж казала вам, володарю Ройдон, — сказала вдовиця Бітон з тріумфальною ноткою в голосі. — Яку б там магію у її виконанні ви не бачили, то все був обман, ілюзія. Ця жінка не має сили. І селу немає підстав її боятися.

— А може, вона намагається заманити тебе у пастку, Метью, — озвався Кіт. — Гадаю, вона на таке здатна. І взагалі, жінки — підступні створіння.

Заяви, подібні до тієї, яка щойно прозвучала з вуст удовиці Бітон, часто робили й інші відьми, і з не меншим задоволенням. І мені раптом дуже-дуже захотілося довести її неправоту й стерти з обличчя Кіта самовдоволений вираз всезнайки.

— Я не можу запалити свічку. І нікому не вдалося навчити мене, як розкривати книгу чи припинити дзеленчання дзвоника. Але якщо я така безсила, то як ви поясните ось це?

Неподалік стояла ваза з фруктами. У ній у тьмяному світлі золотаво поблискувала свіжа айва. Узявши одну з них, я поклала її на долоню й підняла угору, щоб усім було видно.

Я сконцентрувалася на плоді й відчула, як засвербіла шкіра моєї долоні. Мені було чітко видно м’якоть айви крізь її жорстку шкірку, наче остання була зроблена зі скла. Мої очі поволі заплющилися, а моє третє відьомське око поступово розкрилося і почало шукати і вбирати в себе інформацію. Десь із центру мого чола виповзло відчуття усвідомлення, перетекло мені в руку й сягнуло кінчиків пальців. Воно розгалужувалося, наче корені дерева, своїми щупальцями проникаючи всередину плоду.

Один за одним пізнала я секрети, що він у собі таїв. У його центрі зачаївся хробачок, який потихеньку прогризався крізь м’якоть. Мою увагу привернула енергія, закута у плоді, і на кінчику язика я відчула присмак сонячного світла. Я аж злегка сіпнулася від насолоди, упиваючись світлом невидимого сонця. «Скільки сили й енергії! — подумала я. — Життя. І смерть». Моя аудиторія якось зіщулилася, зменшилася і втратила свою значущість. Тепер важило лише одне: моя безмежна здатність до пізнання, сконцентрована на моїй долоні.

Ув’язнене у плоді сонце якимось чином відреагувало на моє запрошення і, покинувши айву, перемістилося до моїх пальців. Я інстинктивно спробувала стримати наближення сонячного світла й повернути його туди, звідки воно вийшло — до плоду, але айва раптом потемніла, зібгалася і зсохлася.

Удовиця Бітон перелякано охнула, перериваючи мою зосередженість. Злякавшись, я впустила фрукт на підлогу, і той, ударившись об її поліровану поверхню, розсипався на маленькі трухляві шматочки. Підвівши очі, я побачила, як Генрі знову перехрестився, і у повільних механічних рухах його руки та широко розплющених очах відобразилися подив і потрясіння. Натомість Том із Волтером зосередилися на моїх пальцях, де малесенькі пасма сонячного світла й досі марно намагалися поновити втрачений зв’язок із плодом айви. Метью накрив мої пальці своєю долонею, приховуючи ознаки моєї некерованої сили. Мої руки й досі іскрилися, і я спробувала прибрати їх, щоб не обпалити його. Та він похитав головою, рук не прибрав і зустрівся зі мною поглядом, немов кажучи, що він достатньо сильний, щоб увібрати всяку енергію, що йтиме від мене. Повагавшись кілька секунд, моє тіло піддалося заспокійливому впливу Метью й розслабилося.

— Усе скінчилося, вгамуйся. Більше так не роби, — сказав він із притиском.

— Метью, я здатна відчувати смак сонячного світла, — сказала я, охоплена панікою. — І я маю здатність бачити час, який ховається по кутках.

— Ця жінка зачарувала вера. Це витівки диявола, — прошипіла вдовиця Бітон.

І вона позадкувала, виставивши, мов вила, свої пальці, щоб відвести небезпеку.

— У Вудстоці диявола немає, — повторив Том твердим голосом.

— Ви маєте книжки, повні химерних символів та магічних заклинань, — сказала вдовиця Бітон, махнувши рукою у бік Евклідових «Елементів». «Як добре, — подумала я, — що вона не чула, як Кіт читав рядки з «Доктора Фауста».

— То математика, а не магія, — заперечив Том.

— Називайте це як хочете, але я побачила правду. Ви — такі ж, як і вони, і запросили мене сюди для того, щоб втягнути у свої підступні плани.

— Як хто? — спитав Метью різким голосом.

— Та вчені з університету. Своїми запитаннями вони змусили двох відьом покинути сільце Данз Т’ю. Вони хотіли наших знань, а скінчили тим, що засудили жінок, які ті знання мали. У Фарінгдоні якраз починав утворюватися відьмацький клан, але всі відьми порозбігалися хто куди, коли впали в око таким чоловікам, як ви.

Для відьми клан означав безпеку, захист і участь у справах громади. Без клану відьма була значно вразливішою до заздрощів та забобонної ненависті з боку своїх сусідів.

— Та ніхто й не думає виганяти вас із Вудстока, — заспокійливо сказала я, але щойно зробила до старої крок, прагнучи примирення, як та знову позадкувала.

— У цьому домі криється зло. І всі в селі про це знають. Учора пан Денфорт проповідував парафіянам про ті небезпеки, які впадуть на наші голови, якщо ми дозволимо цьому злу пустити коріння.

— Я — одинока відьма, так само, як і ви, і не маю родини, яка могла б мене захистити, — сказала я, сподіваючись на її співчуття. — Пожалійте мене, перш ніж хтось інший встигне виявити, хто я є насправді.

— Ви — не така, як я, і мені не потрібні проблеми. Ніхто не пожаліє мене, коли село зажадає крові. Я не маю вера, який захистив би мене, не маю лордів та придворних джентльменів, які б заступилися за мою честь.

— Метью — володар Ройдон — не дозволить заподіяти вам лиха, — я підняла руку, присягаючись.

Та вдовиця Бітон не йняла мені віри.

— На верів покладатися не можна. Що робитимуть селяни, коли дізнаються, ким насправді є володар Ройдон?

— Ця справа стосується лише нас двох, удовице Бітон, — застерегла я.

— Ти що, дівчино, з дуба впала — віриш у те, що одна відьма буде захищати іншу? Світ довкола нас жорстокий і небезпечний. Жодна з нас більше не може почуватися у безпеці. — Стара з ненавистю витріщилася на Метью. — Відьми гинуть тисячами, а боягузи з Конгрегації навіть пальцем не поворухнуть. Чому так, вере?

— Досить, — холодно сказав Метью. — Франсуазо, будь ласка, проведіть удовицю Бітон.

— Я піду і піду з задоволенням. — Стара випрямилася настільки, наскільки дозволяли її вузлуваті зігнуті кістки. — Але запам’ятайте мої слова, володарю Ройдон. Кожне створіння в околиці підозрює, що ви — жахлива потвора, що харчується кров’ю. Коли вони дізнаються, що ви переховуєте відьму з такими лихими здібностями, то Господь буде нещадним до тих, хто пішов проти Його волі.

— Прощавайте, вдовице Бітон, — відказав Метью, повертаючись до старої спиною, але бабця вперто хотіла залишити останнє слово за собою.

— Стережися, сестро, — кинула вона, виходячи з кімнати. — Ти надто яскраво сяєш як для нинішніх часів.

Усі присутні втупилися у мене поглядами. Відчувши дискомфорт від такої уваги, я завовтузилася.

— Дайте своє пояснення, — стисло мовив Волтер.

— Діана не мусить давати вам ніяких пояснень, — відрізав Метью.

Волтер мовчки підняв руку на знак згоди.

— Що сталося? — спитав мене Метью більш врівноваженим тоном, вочевидь вважаючи, що йому я маю дати пояснення.

— Сталося те, що я й передбачала: ми сполохали вдовицю Бітон. Відтепер вона робитиме все можливе, щоб відсторонитися від мене.

— Дивно… Вона мала бути зговірливою. Я зробив тій жінці багато послуг, — пробурмотів Метью.

— А чому ти не сказав їй, ким я тобі доводжуся? — тихо спитала я.

— Можливо, з тієї ж причини, з якої ти не сказала мені, що здатна зробити зі звичайним плодом із саду, — парирував він, беручи за лікоть. Метью обернувся до своїх друзів. — Мені треба поговорити зі своєю дружиною. Тет-а-тет. — І з цими словами вивів мене з кімнати.

— Ага — тепер я знову стала твоєю дружиною! — вигукнула я, вириваючи лікоть з його хватки.

— Ти ніколи не переставала бути моєю дружиною. Але не кожен має знати подробиці нашого приватного життя. А тепер поясни, що ж там сталося? — вимогливо спитав він, стаючи біля акуратно підстриженого паркового живоплоту.

— Нещодавно ти зробив правильне зауваження: моя магія змінюється. — Я відвернула погляд убік. — Щось схоже вже трапилося раніше з квітами в нашій спальні. Переставляючи їх місцями, я відчула смак ґрунту та повітря, в яких вони зростали. І ті квіти зів’яли від мого дотику. Я спробувала загнати сонячне світло назад, у плід, але воно мені не підкорилося.

— Поведінка вдовиці Бітон мала спустити з ціпка відьмовітер, бо ти почувалася немов загнаний у пастку звір, або ж відьмовогонь, бо ти відчула небезпеку. Можливо, подорож у часі якимось чином пошкодила твою магію, — похмуро припустив Метью.

Я закусила губу.

— Не треба мені було зриватися й демонструвати свої здібності.

— Вона відразу ж здогадалася, що ти потужна відьма. Бо запах її страху заповнив усю кімнату. — В очах Метью з’явилося занепокоєння. — Мабуть, ми зарано показали тебе чужим людям.

Але вже запізно було жалкувати.

Представники «Школи ночі» повним складом з’явилися у вікні, притиснувши свої бліді обличчя до шибки, від чого на склі немов з’явилося сузір’я.

— Волога зіпсує її сукню, Метью, а це — єдине, що виглядає на ній більш-менш пристойно, — дорікнув Джордж, висовуючи голову з вікна. З-за його плеча вигулькнуло ельфоподібне обличчя Тома.

— Мені страшенно сподобалося! — вигукнув Кіт, розкривши іще одне вікно з такою силою, що аж шибки заторохтіли. — Ота баба — ідеальна відьма. Я вставлю вдовицю Бітон в одну з моїх п’єс. А що вона витворяла з дзвінком — хто б міг подумати, га?

— Твої колишні стосунки з відьмами не забуті, Метью, — кинув Волтер, ступаючи по хрусткому гравії разом із Генрі. — Вона буде говорити. Жінки на кшталт удовиці Бітон завжди говорять.

— Якщо вона скаже щось проти тебе, Метью, то чи буде це підставою для занепокоєння? — тихо поцікавився Генрі.

— Холе, ми — створіння у світі людей. Тому підстави для занепокоєння існують завжди, — похмуро відповів Метью.


5


Може, представники «Школи ночі» й влаштовували між собою філософські дебати, але в одному пункті їхні думки збігалися: треба було знайти ще одну відьму. Метью відправив Джорджа з Кітом розпитати в Оксфорді, а заодно дізнатися про мій загадковий алхімічний манускрипт.

У вівторок після вечері ми зайняли свої місця довкола каміна у великій залі. Генрі й Том читали й сперечалися через астрономію та математику, а Кіт із Волтером грали в кості за довгим столом, обмінюючись ідеями про свої найновіші літературні проекти. Я читала вголос із Волтерового примірника «Королева-чарівниця», вправляючись у вимові й отримуючи від читання цього твору так само мало втіхи, як і від прочитання більшості лицарських та любовних романів Єлизаветинської доби.

— Початок занадто різкий, Кіте. Ти так нажахаєш публіку, що вона втече з театру ще до другої дії, — не погодився Волтер. — І побільше пригод. — Отак вони годинами препарували «Доктора Фауста». Поява вдовиці Бітон внесла в ці дискусії свіжий струмінь.

— Ти — не мій Фауст, Волте, попри всі твої претензії на інтелектуальність, — різко відказав Кіт. — Лишень поглянь, що ти наробив своїм втручанням у роман Едмунда. Спершу «Королева-чарівниця» була бездоганно цікавою легендою про короля Артура.

А тепер вона перетворилася на чудернацьку суміш Мелорі та Вергілія і тягнеться безконечно довго й нудно. А Глоріана! Королева майже така стара, як і вдовиця Бітон, і так само примхлива. Я страшенно здивуюся, якщо Едмунд коли-небудь допише цю річ до кінця, бо ти весь час втручаєшся в його роботу своїми порадами. Якщо хочеш обезсмертити себе на театральних підмостках, то краще допомагай Вілу. У нього завжди тугувато з ідеями.

— Тебе влаштовує такий результат, Метью? — спитав Джордж. Він саме ділився з нами найостаннішою інформацію про манускрипт, котрому згодом судилося набути назву «Ешмол-782».

— Вибач, Джордже, ти щось мені сказав? — У відсторонених очах Метью блиснуло почуття провини. На його обличчі я прочитала ознаки того, що його мозок виконував кілька завдань одночасно. Ця процедура часто допомагала мені в університеті. Можливо, його думки поділялися між розмовами в кімнаті, тривалим аналізом причин невдалої зустрічі з удовицею Бітон і вмістом поштових пакунків, що продовжували надходити.

— Жоден із продавців книжок не чув про рідкісний алхімічний твір, що ходить містом. Я спитався свого товариша з коледжу Крайст-Черч, але він теж нічого не знає. Мені продовжувати пошуки?

Метью розкрив рота, щоб відповісти, але в цю мить у коридорі почувся тріск — то рвучко розчинилися парадні двері. Він миттєво скочив на ноги. Волтер та Генрі теж попідскакували й схопили свої кинджали, з якими вже звикли не розлучатися ані вдень, ані вночі.

— Метью, ти де? — загув чийсь незнайомий голос, від тембру якого волосинки на моїх руках стали сторчма. Голос був надто чистий та мелодійний, щоб належати теплокровній істоті. — Чоловіче, ти вдома?

— Звісно, що вдома, — відповів чийсь інший голос із легким валійським акцентом. — Скористайся своїм носом, приятелю. Від кого іще тхне, як у бакалійній крамниці в день завозу з пристані свіжої порції спецій?

За кілька секунд з протилежного боку кімнати, де й досі сиділи Кіт і Джордж за своїми книгами й партією в кості, з’явилися дві дебелі постаті в грубих коричневих накидках. У наш час цих двох новоприбулих залюбки б взяла до себе кожна професійна футбольна команда. Вони мали перерозвинені руки з виступаючими сухожиллями, товстелезними кистями, товсті мускулисті ноги та широкі сильні плечі. Коли чоловіки наблизилися, світло свічок відбилося в їхніх палаючих очах і затанцювало на гостро заточених краях мечів. Один із них був русявий гігант, на дюйм вищий за Метью, а другий — рудий чолов’яга на цілих шість футів нижчий, та ще й з досить сильною кривизною лівого ока. Жодному з них не було більше тридцяти. Блондин явно зрадів, але швидко приховав своє почуття. Зате рудий був розлючений і своєї люті приховувати не збирався.

— Ось ти де. Ну й налякав ти нас, зникнувши без попередження! — спокійно сказав блондин, зупиняючись і ховаючи у піхви свій надзвичайно гострий меч.

Волтер та Генрі теж поховали свої кинджали. Вони впізнали прибульців.

— Що ти тут робиш, Гелоугласе? — обережно й дещо розгублено спитав Метью блондина.

— Тебе шукаємо, ясна річ. Ми з Хенкоком були з тобою в суботу. — Не отримавши відповіді, Гелоуглас звузив очі. Він скидався на вікінга, готового щомиті ринутися убивати направо й наліво. — Ми шукали тебе в Честері.

— У Честері? — На обличчі Метью з’явився вираз дедалі сильнішого страху. — У Честері!

— Еге ж, у Честері, — повторив рудоголовий Хенкок. Рвучко й роздратовано стягнувши з рук промоклі шкіряні рукавички, він кинув їх на підлогу біля каміна. — Коли ти не з’явився на зустріч із нами в неділю, як ми домовлялися, ми почали розпитувати й дізнаватися. Хазяїн постоялого двору сказав нам, що ти поїхав геть, і це стало для нас досить несподіваним — і не лише тому, що ти не розрахувався з хазяїном.

— Він сказав, що ти сидів біля каміна й попивав вино — і раптом хутко зник, — доповів Гелоуглас. — Служниця, ота мала з чорним волоссям, яка з тебе очей не зводила, здійняла сильний гамір. Наполягала, що тебе викрали привиди.

Я заплющила очі, раптом усе збагнувши. Той Метью Ройдон, котрий жив у Честері шістнадцятого сторіччя, зник, бо його замінив Метью, котрий прибув сюди із сучасного Оксфордшира. Коли ми повернемося, то отой Метью з минулого, здогадно, має з’явитися знову. Час не міг дозволити обом Метью бути в одному місці в один і той самий момент. Ми вже змінили історію, самі того не бажаючи.

— Був переддень Дня всіх святих, тому в її словах є певна рація, — погодився Хенкок, зайнявшись своєю накидкою. Струсивши з неї воду, він накинув її на сусіднє крісло, вивільнивши у зимне повітря запах весняної трави.

— Хто ці люди, Метью? — пошепки спитала я, підходячи ближче, щоб краще роздивитися прибулих. Він обернувся і взяв мене за плечі, щоб я залишалася там, де й була.

— Вони — мої друзі, — відповів мій чоловік, але його відчутне внутрішнє напруження змусило мене засумніватися в правдивості його слів.

— Ну-ну. Вона — явно не привид, — сказав Хенкок, зазираючи Метью за плече — і моя плоть обернулася на кригу.

Ясна річ, Хенкок та Гелоуглас були вампірами. Бо які інші створіння мали б такі велетенські габарити і таку кровожерну зовнішність?

— І вона не з Честера, це однозначно, — задумливо мовив Гелоуглас. — Вона завжди так яскраво блимкотить?

Хоча це слово й було незвичним, але в його значенні сумніватися не доводилося. Значить, я знову мерехтіла. Часом це траплялося, коли я гнівалася або зосереджувалася на якійсь проблемі. То було іще одним знайомим проявом відьмацьких здібностей, і вампіри з їхнім надприродно гострим зором легко помічали це слабке світіння. Відчувши себе не в своїй тарілці, я знову сховалася за Метью.

— Цей номер не пройде, пані. Наш слух так само гострий, як і ваш зір. І ми чуємо, як ваша відьмина кров виспівує, наче пташка. — Похмуро зсунувши свої кущасті брови, Хенкок кисло поглянув на свого напарника. — Біда завжди подорожує в компанії з жінками.

— Біда — вона не дурепа. Якби я мав можливість вибирати, то залюбки подорожував би з якоюсь жінкою, а не з тобою, — відказав русявий воїн і звернувся до Метью: — День був довгий і важкий, Хенкок намуляв свою дупу в сідлі й страшенно зголоднів. Якщо ти швидко не поясниш, чому в твоєму домі з’явилася відьма, то я не впевнений за її подальшу безпеку.

— Напевне, це має якийсь зв’язок із Бервіком, — заявив Хенкок. — От бісові відьми. Завжди каламутять воду.

Від слова «Бервік» мій пульс пришвидшився. Я пригадала цю назву. Із нею було пов’язане одне з найвідоміших відьомських судилищ на Британських островах.

Я понишпорила в пам’яті, шукаючи дати. Напевне, той суд відбувся задовго до чи після 1590 року, інакше Метью не вибрав би цього відрізка часу для нашої подорожі в минуле. Але наступні слова Хенкока виштовхнули з моєї голови всі думки, хронологію та історію.

— Із Бервіком або з якимось новим завданням, яке Метью отримав від Конгрегації і яке він хоче виконати нашими руками.

— Конгрегація? — Марлоу звузив очі й підозріло поглянув на Метью. — Значить, це правда? Значить, ти — один із її таємничих представників?

— Звісно, що правда! А як ти гадаєш — завдяки кому ти іще не висиш на гілляці, мій шановний Марлоу? — Хенкок окинув поглядом кімнату. — Тут є що-небудь попити, окрім вина? Терпіти не можу оці твої французькі замашки, Метью! Чим тобі ель не подобається?

— Припини, Дейві, — стиха мовив Гелоуглас своєму приятелеві, не зводячи очей з Метью.

І я теж не зводила з нього очей, із жахливою ясністю усвідомлюючи правду.

— Скажи мені, що це не так, що ти — не член Конгрегації, — прошепотіла я. — Скажи, що ти не приховав це від мене.

— Я не можу тобі цього сказати, — відрізав Метью. — Я обіцяв, що будуть таємниці, але не буде брехні, пам’ятаєш?

Мені стало зле. У 1590 році Метью був членом Конгрегації, а Конгрегація була нашим ворогом.

— А Бервік? Ти ж казав, що мені не загрожуватиме небезпека стати жертвою полювання на відьом?

— Ніщо з того, що відбувається в Бервіку, не матиме до нас жодного стосунку, — запевнив мене Метью.

— А що сталося в Бервіку? — з тривогою в голосі спитав Волтер.

— Перед тим як ми виїхали з Честера, прийшла новина з Шотландії. Перед Днем усіх святих у маленькому селі на схід від Единбурга відбулося величезне зібрання відьом, — пояснив Хенкок. — І там знову йшлося про отой гігантський шторм, який здійняли голландські відьми влітку цього року, та про стовпи морської води, що провістили прихід істоти зі страхітливою міццю.

— Влада оточила й упіймала десятки бідолах, — продовжив Гелоуглас, і досі не зводячи своїх арктично-блакитних очей з Метью. — Звідниця з міста Кіт, така собі вдовиця Семпсон, чекає в темниці Голіруд Пелес на допит, який має влаштувати їй король. Хтозна, скількох іще спіткає її доля, перш ніж все це скінчиться?

— Не допит, а тортури, — пробурмотів Хенкок. — Кажуть, що на ту жінку начепили відьомську вуздечку, щоб вона більше не мала змоги наслати закляття на його величність; її прикували ланцюгом до стіни й тримають без харчів та питва.

Я різко опустилася в крісло.

— Значить, це одна з обвинувачуваних? — спитав Гелоуглас, звертаючись до Метью. — Хотілося б, щоб ти відповів мені так, як оцій відьмі: таємниці, але не брехні.

Метью відповів лише після тривалої паузи.

— Діана — моя дружина, Гелоугласе.

— Ти покинув нас у Честері заради якоїсь жінки? — із жахом у голосі спитав Хенкок. — Але ж ми мали зробити роботу!

— Ти маєш звичку безпомилково хапатися за палицю не з того боку, Дейві, — сказав Гелоуглас, переводячи на мене погляд. — Кажеш, твоя дружина? — обережно спитався він. — Наскільки я розумію, ти вигадав про шлюб для того, щоб задовольнити допитливість звичайних людей і пояснити її присутність у твоєму домі, поки Конгрегація вирішує її долю?

— Вона не лише моя дружина, — зізнався Метью, — вона — моя пара.

Вампіри парувалися на все життя, якщо їх спонукала до цього інстинктивно виникаюча комбінація з симпатії, прив’язаності, пристрасного бажання та сексуального потягу. Й узи, утворені в результаті такого сполучення, могла розірвати лише смерть. Вампіри могли одружуватися багато разів, але більшість із них парувалися лише один раз у житті.

Гелоуглас вилаявся, але лайка потонула в здивованих вигуках його напарника.

— А його святість заявив, що доба чудес минулася, — скрикнув Хенкок удавано радісним голосом. — Нарешті Метью де Клермон знайшов собі пару. Але не звичайну непоказну жінку й не належним чином вишколену жінку-вампіра, яка добре знає своє місце. Такі нашому Метью не підходять. Якщо він уже вирішив осісти й зажити з однією жінкою, то це неодмінно має бути відьма. У такому разі, ми маємо тепер більше клопотів, аніж порядні мешканці Вудстока.

— А що трапилося у Вудстоці? — спитала я Метью, насуплюючи брови.

— Та нічого особливого, — невимушено відповів він. Але мене більше цікавило, що скаже кремезний блондин.

— У якоїсь старої шкапи у базарний день сталися корчі та конвульсії. І вони винуватять у цьому вас. — Гелоуглас оглянув мене з ніг до голови, немов намагаючись збагнути — як же хтось настільки непоказний міг накоїти стільки лиха.

— То була вдовиця Бітон, — сказала я, затамувавши подих.

Поява Франсуази та Шарля перервала подальшу розмову. Франсуаза принесла духмяний імбирний хліб та присмачене спеціями вино для теплокровних. Кіт (завжди охочий поласувати вмістом харчового льоху Метью) та Джордж (трохи зеленуватий після вчорашніх потрясінь) заходилися наминати те, що подала їм Франсуаза. Обидва мали вигляд театралів, що з нетерпінням чекають на початок другої дії.

Шарль, чиїм завданням було харчувати вампірів, приніс невеликий глечик зі срібними ручками та три високі скляні келихи. Червона рідина, яку вони містили, була темнішою та густішою за будь-яке вино. Хенкок зупинив Шарля на півдорозі до господаря дому.

— Я маю сильнішу спрагу, аніж Метью, — сказав він, хапаючи келих. Шарль аж охнув від такого нахабства. А Хенкок принюхався до вмісту глечика й також забрав його в Шарля. — Я не пив свіжої крові цілих три дні. Ти маєш дивний смак стосовно жінок, але ніхто не зможе заперечити твоєї гостинності.

Метью кивнув Шарлю в бік Гелоугласа, який також жадібно припав до глека. Зробивши останній ковток, він витер рукою рота й грізно спитав:

— Ну, що? Чому мовчите, наче води в роти понабирали? Зрозуміло, ви не хочете говорити, але цілком резонно було б почути від вас хоч якесь пояснення — яким чином ви примудрилися вскочити в таку халепу?

— Це питання краще обговорити в приватній обстановці, — сказав Волтер, поглянувши на Джорджа та двох демонів.

— А чому це, Рейлі? — забіякувато спитав його Хенкок. — Де Клермону доведеться багато чого пояснити. І його відьмі також. Краще, аби ці пояснення зробила вона сама. Дорогою ми натрапили на священика. Із ним було двоє заможних джентльменів. Виходячи з того, що я почув, супутниця Клермона має у своєму розпорядженні три дні, а потім…

— Щонайменше п’ять, — поправив його Гелоуглас.

— Можливо, й п’ять, — погодився Хенкок, повернувши голову в бік свого напарника. — А потім її віддадуть під суд. Ще два дні вона матиме для того, щоб придумати, що сказати суддям, і менш ніж півгодини, щоб придумати переконливу брехню для священика. Тож краще розповісти все начистоту.

Усі утупилися на Метью, який стояв і мовчав.

— Невдовзі годинник ударить чверть години, — нагадав йому Хенкок після того, як пройшов деякий час.

Я взяла справу у власні руки.

— Метью захистив мене від одноплемінників.

— Діано, — загарчав Метью.

— Метью — і втрутився у відьмацькі справи? — витріщився Гелоуглас.

Я кивнула.

— А коли небезпека минула, ми з ним зійшлися.

— І все це сталося в суботу в проміжку від дванадцятої дня до сутінок? — Гелоуглас недовірливо похитав головою. — Придумайте щось переконливіше, тітонько.

— Тітонько? — Я отетеріло обернулася до Метью. Спочатку Бервік, потім Конгрегація, а тепер оце. — Оцей навіжений — твій племінник? Стривай, дай подумати. Ага — він син Болдвіна! — Гелоуглас був майже так само м’язистий та кремезний, як і дубоголовий братик Метью, і так само впертий. Були й інші Клермони, яких я знала: Жоффруа, Луїза та Гуго (про якого згадувалося лишень побіжно й таємничими натяками). Гелоуглас міг бути нащадком будь-кого з них — або іще кого-небудь, хто мав стосунок до розгалуженого родинного дерева Метью.

— Болдвін? — Гелоуглас аж сіпнувся. — Навіть іще до того, як я став вером, я й близько не підпустив би того монстра до моєї шиї. Моїм батьком був Гуго де Клермон. До вашого відома, мої одноплемінники були «ульфгеднарами», а не навіженими берсерками. Вони вдягалися у вовчі шкури і жили жагою крові. До того ж, я лише частково норвежець, і це — моя добра й лагідна частина, якщо хочете знати. Решта — від скóтів, через Ірландію.

— Оті скóти мають лиху вдачу, — зазначив Хенкок.

Гелоуглас підтвердив правоту свого напарника, легенько сіпнувши себе за вухо.

У тьмяному світлі блиснув перстень у вигляді маленької труни. Із неї виступав якийсь чоловік, а по краях виднівся вигравіруваний девіз.

— То ви лицарі, — мовила я, шукаючи поглядом схожий перстень на пальці в Хенкока. І знайшла — онде він, химерно начеплений на великий палець. Нарешті знайшлося підтвердження того факту, що Метью також мав стосунок до Ордену Лазаря.

— Ну-у-у-у, не зовсім так, — протягнув Гелоуглас, надаючи своєму голосу акценту тих самих шотландців, до яких, за його словами, він належав. — Стосовно цього питання точаться суперечки. Насправді ми — не такі собі благородні лицарі в сяючих обладунках, еге ж, Дейві?

— Авжеж. Але де Клермони мають глибокі кишені. Від таких грошей відмовитися важко, — зазначив Хенкок, — особливо, якщо навзамін отримуєш довге життя з усіма його принадами.

— А ще де Клермони — люті вояки. — Гелоуглас знову потер перенісся. Сплюснуте, наче колись його перебили, і воно так і не зрослося належним чином.

— Еге ж, еге ж. Ці вилупки спочатку мене вбили, а потім урятували. І при цьому вилікували моє скалічене око, — з ентузіазмом зазначив Хенкок, показуючи на своє спотворене віко.

— Значить, ви — вірні де Клермонам. — Хвиля полегшення прокотилася моїм тілом. Я б воліла мати Гелоугласа та Хенкока союзниками, а не ворогами, зважаючи на лихо, що на нас насувалося.

— Не завжди, — похмуро відповів Гелоуглас.

— Вірні, але не Болдвіну. Бо він — хитра й підступна сволота. А коли Метью поводиться як йолоп, то ми й на нього не зважаємо. — Хенкок пирхнув і тицьнув пальцем на імбирний хліб, що лежав забутий на столі. — Хто-небудь буде його їсти чи, може, кинути його у вогонь? Від прянощів Метью та кухні Шарля мене просто нудить.

— Зважаючи на непроханих гостей, що до нас наближаються, краще не гаяти часу й зайнятися плануванням наших подальших дій, аніж розмовами про родинну історію, — роздратовано кинув Волтер.

— Господи милосердний! Та вже не лишилося часу на розробку плану, — сказав Хенкок бадьорим голосом. — Натомість Метью та його величності герцогу краще помолитися. Вони — Божі люди. Тож, може, Він прислухається до їхніх молитов.

— Мабуть, відьмі краще полетіти геть, — стиха мовив Гелоуглас. Але Метью кинув на нього лютий погляд, і він враз підняв угору руки — здаюся, мовляв.

— Але ж вона не може полетіти. — Усі обернулися й поглянули на Марлоу. — Вона не здатна навіть відростити Метью бороду.

— Ти зв’язався з відьмою всупереч суворим заборонам Конгрегації, а вона — безсила? — Важко було сказати, чого було більше в голосі Гелоугласа — обурення чи недовіри. — Дружина, здатна викликати бурю або наслати на ворога якусь страшну епідемію, може стати у великій пригоді, це дійсно так. Але який толк з відьми, яка навіть не може бути цирульником власного чоловіка?

— Тільки Метью здатен одружитися на відьмі бозна-якого походження та з сумнівними чаклунськими здібностями, — пробурмотів Хенкок, звертаючись до Волтера.

— Ану замовкніть! Усі замовкніть! — вибухнув Метью. — Мені осточортіло ваше дурне й марне базікання. Не Діани вина в тому, що вдовиця Бітон виявилася старою дурною нишпоркою, і в тому, що вона не може творити чудеса на замовлення. Мою дружину зачаклували. Оце і все. Якщо хтось у цій кімнаті ще раз висловить сумнів щодо Діани або покритикує її, я вирву йому серце і згодую йому ж — іще живе й пульсуюче.

— Одразу видно, що це говорить наш володар і повелитель, — сказав Хенкок, глузливо віддаючи йому честь. — А я вже був на мить перелякався, що то не її, а тебе зачаклували. Утім, стривай. Якщо її зачаклували, то що в ній не так? Вона небезпечна? Божевільна? Чи те й інше?

Знервована напливом навіжених племінників, схвильованих пасторів та бідою, яка назрівала у Вудстоці, я простягнула руку, щоб підсунути до себе крісло. Але, скута незвичним одягом, втратила рівновагу й почала падати.

Сильна й груба рука миттю вхопила мене під лікоть і з несподіваною лагідністю всадовила в крісло.

— Усе нормально, тітонько, — співчутливо сказав Гелоуглас. — Не знаю, що там у вас із головою, але Метью про вас потурбується. Він має у своїй душі затишний і теплий куточок для неприкаяних душ, благослови його Господь.

— Я не з’їхала з глузду, у мене просто голова запаморочилася, — відказала я.

Гелоуглас суворо поглянув на мене й майже пошепки сказав мені на вухо:

— Ваша вимова достатньо безладна, щоб визнати вас божевільною, і я маю сильний сумнів, що священик стане вислуховувати ваші пояснення. Зважаючи на те, що ви — не з Честера і не з будь-яких інших міст, де я побував, а побував я багато де, ви б, тітонько, краще зайнялися своїми манерами, якщо не хочете опинитися в церковному підвалі.

Довгі пальці міцно вхопили Гелоугласа за плече й відтягнули від мене.

— Якщо ти завершив свої спроби налякати мою дружину — марна справа, запевняю тебе, — то можеш розповісти мені про людей, котрі трапилися вам дорогою, — сказав Метью крижаним голосом. — Вони мали зброю?

— Ні. — Кинувши на мене довгий прискіпливий погляд, Гелоуглас обернувся до свого дядька.

— А хто був зі священиком?

— Звідки в біса нам знати, Метью? Усі троє були теплокровними й не вартими того, щоб на них поглянути вдруге. Один був товстий і сивий, другий — середній на зріст, і все нарікав на погоду.

— Бідвел, — в унісон мовили Метью та Волтер.

— А з ним, можливо, Іффлі, — додав Волтер. — Вони обидва завжди на щось нарікають — на стан доріг, шум на постоялому дворі та якість пива.

— А хто такий Іффлі? — озвалася я.

— Чоловік, якому наверзлося, що він — найкращий майстер-рукавичник у всій Англії. На нього працює Сомерс, — відповів Волтер.

— Майстер Іффлі виготовляє рукавички для королеви, і це — правда, — зазначив Джордж.

— Так, якось років зо двадцять тому він дійсно пошив дві пари рукавичок для королеви. Цього факту явно недостатньо, щоб проголошувати Іффлі найвидатнішою людиною у всій окрузі. Навіть якщо він палко бажає такої честі, — зневажливо пирхнув Метью. Жоден із них не заслуговує на це звання у строгому сенсі слова. І всі вони до єдиного — відверті бовдури. Якщо це все, на що спромоглося село, то ми можемо спокійно повернутися до своїх книжок.

— Та невже? — наїжачився Волтер. — Отак і будемо сидіти, поки вони сюди не заявляться?

— Так. Але Діана не мусить покидати мого поля зору або твого, Гелоугласе.

— Можеш не нагадувати мені про мій родинний обов’язок, дядечку. Я потурбуюся, щоб твоя кусюча дружина дожила до сьогоднішньої ночі й потрапила до твого ліжка.

— Значить, по-вашому, я кусюча? Мій чоловік — член Конгрегації. Сюди прямує загін вершників, щоб звинуватити мене в завдаванні шкоди нікому не потрібній старій бабці. Я — в незнайомому місці, де кожного разу, коли йду до спальні, збиваюся з дороги. Я й досі не маю черевиків. До того ж, мені доводиться жити в гуртожитку, де повно молодих хлопців, котрі постійно про щось теревенять! — скипіла я. — Але не варто через мене завдавати собі клопоту. Я сама про себе поклопочуся!

— Поклопочетеся про себе? — розсміявся Гелоуглас, похитавши головою. — Не зможете. А коли бій скінчиться, нам треба буде зайнятися вашим акцентом. Я не зрозумів й половини з того, що ви тільки-но сказали.

— Мабуть, вона ірландка, — припустив Хенкок, визвіряючись на мене. — Цим можна пояснити її здатність до накидання чар і недоладну мову. Усі ірландці — купа телепнів.

— Вона не ірландка, — заперечив Гелоуглас. — Схиблена чи ні, я б зрозумів її мову, якби вона справді була ірландкою.

— Замовкніть! — загорлав Метью.

— Люди з села — біля сторожки воротаря! — оголосив П’єр, коли запала тиша.

— Піди й приведи їх сюди, — наказав йому Метью. А потім повернувся до мене. — Говоритиму я, добре? Не відповідай на їхні запитання, допоки я не скажу. Бо, — продовжив він різкою скоромовкою, — ми не можемо дозволити, щоб сьогодні тут сталося щось екстраординарне… як тоді, коли сюди приходила вдовиця Бітон. У тебе й досі в голові паморочиться? Може, підеш полежиш?

— Цікаво. Мені дуже цікаво, — відповіла я, стискаючи кулаки. — Не турбуйся за мою магію й за моє здоров’я. Краще потурбуйся підрахувати, скільки годин тобі доведеться відповідати на мої запитання, коли священик та його поплічники підуть геть. А якщо ти знову спробуєш ухилитися від відповіді під приводом того, що мені, мовляв, не слід про це знати, то я тебе розкатаю по підлозі, як млинець.

— О, бачу, що ти почуваєшся пречудово, — іронічно скривив губи Метью. А потім цьомкнув у лоба. — Я кохаю тебе, моя левице.

— Краще прибережи свої вияви любові на пізніше і дай тітоньці можливість зібратися з духом, — порадив Гелоуглас.

— Чому кожен вважає, ніби має право давати поради, як мені слід поводитися з власною дружиною? — скипів Метью. У його непорушному самовладанні почали з’являтися тріщинки.

— Та хтозна чому, — відповів Гелоуглас примирливим тоном. — Може, тому, що вона нагадує мені бабусю. Ми даємо Філіпу поради вранці, вдень і увечері стосовно того, як втримати її в узді. Та він все одно не слухає.

Чоловіки розосередилися по кімнаті. Позірна довільність їхнього розташування насправді утворила щось на кшталт людського тунелю — широкого біля входу до кімнати і вужчого біля каміна, де сиділи ми з Метью. Поки Джордж та Кіт перші вітатимуть Божого чоловіка та його напарників, Волтер принесе замість гральних костей та манускрипту «Доктора Фауста» примірник «Історії» Геродота. Хоча то й була не Біблія, Рейлі запевнив нас, що вона надасть обстановці належної серйозності та солідності. Кіт почав було протестувати проти такої заміни, але в ту мить почулися кроки й голоси.

П’єр увів до кімнати трьох чоловіків. Один із них так сильно нагадував отого худорлявого молодика, який знімав мірку для моїх черевиків, що я відразу збагнула: то — його батько, Джозеф Бідвел. Почувши, як за ним грюкнули двері, він перелякано сіпнувся й озирнувся. Коли ж його мутні очі знову глянули уперед і побачили перед собою численне зібрання, яке чекало на їхню депутацію, він підстрибнув іще раз. Волтер, займаючи стратегічно важливу позицію посередині кімнати разом із Хенкоком та Генрі, проігнорував нервового чоботаря і кинув презирливий погляд на чоловіка в брудній рясі.

— Що привело вас сюди в такий вечір, пане Денфорт? — суворо спитав Рейлі.

— Моє шанування серу Волтеру, — сказав Денфорт і поклонився, а потім зняв з голови шапку й став знервовано крутити її у руках. У цю мить він помітив графа Нортумберлендського. — Здрастуйте, мій володарю! Я й не знав, що ви досі поміж нас.

— Ви чогось хотіли? — з підкресленою чемністю поцікавився Метью. Він так і лишився сидіти, розслаблено випроставши ноги.

— Моє шанування й вам, володарю Ройдон. — Денфорт іще раз вклонився, цього разу в наш бік. Він кинув на мене зацікавлений погляд, але його враз охопив страх, і священик втупився очима у свою шапку. — Останнім часом ми не бачили вас ані в церкві, ані у місті. Бідвел подумав, що ви занедужали.

Бідвел знервовано завовтузився й засовав ногами. При цьому його старі шкіряні черевики жалібно заскрипіли, і до їхнього скигління легені старого додали своє хрипке дихання та гавкаючий кашель. Горло його прикривав пожмаканий рюш, що ворушився від кожного подиху. Складчастий грубий льон, з якого був пошитий той рюш, був явно вкрай незручний, а масна пляма на щоці чоботаря свідчила, що він щойно повечеряв.

— Так, у Честері я занедужав, але з Божою поміччю та завдяки турботам моєї дружини хвороба минулася. — Метью простягнув руку й торкнувся моєї руки з ніжністю вдячного чоловіка. — Мій лікар наполіг, щоб мене підстригли й поголили, аби хвороба швидше пішла геть, але саме завдяки прохолодним ваннам, які порадила мені приймати Діана, я одужав так швидко.

— Дружина? — ледь чутно перепитав Денфорт. — А вдовиця Бітон не сказала мені, що…

— Я не ділюся подробицями свого приватного життя з неосвіченими й темними жінками, — різко відказав Метью.

Бідвел чхнув. Метью пильно поглянув на нього — спочатку з тривогою, а потім з ретельно напущеним на себе виглядом зростаючого розуміння. Цього вечора мені судилося дізнатися про свого чоловіка багато нового, включно з тим, що він виявився напрочуд гарним актором.

— Ага, значить, ви прийшли сюди просити Діану вилікувати Бідвела, — з удаваним жалем у голосі сказав Метью. — Ще б пак — скільки ходить дурних чуток! Новина про здібності моєї дружини вже ходить від хати до хати?

У цю історичну добу медичні знання були небезпечно близькими до знань, якими володіли відьми. Невже Метью збирався втягнути мене в халепу?

Бідвел хотів було щось відповісти, але тільки й зміг, що похитати головою і щось незрозуміло буркнути.

— Якщо ви тут не для лікування, то, мабуть, для того, щоб віддати Діані вже готові черевики. — Метью з любов’ю поглянув на мене, а потім перевів погляд на священика. — Як ви, напевне, вже чули, усі пожитки моєї дружини були втрачені під час подорожі, пане Денфорт. — Метью знову переключив увагу на чоботаря, і нотка докору заповзла до його голосу. — Знаю, ви — людина зайнята, але, сподіваюся, що ви принаймні скінчили виготовлення шаблонів. Цього тижня Діана збирається піти до церкви, а стежину до ризниці часто заливає водою. Комусь давно пора цим зайнятися.

Відтоді як Метью заговорив, груди Іффлі розпирало від обурення. Насамкінець йому вже несила стало терпіти.

— Бідвел дійсно приніс черевики, за які ви заплатили гроші, але ми тут не для того, щоб просити допомоги у вашої дружини чи перейматися такими дурницями, як шаблони та калюжі! — Із цими словами Іффлі драматичним жестом поправив було накидку на стегнах, але цей жест, задуманий як вияв почуття гідності, лише підкреслив схожість цього чоловіка з промоклим пацюком, бо він мав гострий довгий ніс та маленькі, мов намистини, очиці. — Скажіть їй, пане Денфорт.

Преподобний Денфорт мав такий вигляд, наче ладен був краще у пеклі горіти, аніж постати в домі Метью Ройдона перед його дружиною.

— Нумо, скажіть, — підштовхнув його Іффлі.

— Останнім часом часто звучали звинувачення… — більше Денфорт не зміг сказати нічого, бо Волтер, Генрі та Хенкок усі як один напустилися на нього.

— Якщо ви прийшли сюди, щоб висловлювати звинувачення, пане, то можете адресувати їх мені або його світлості, — відрізав Волтер.

— Або мені, — озвався Джордж. — Я добре знаюся на законах.

— А-а-а… Е-е-е… Так… Ну… — промимрив церковник і пригнічено замовк.

— Удовиця Бітон захворіла. І молодий Бідвел теж, — сказав Іффлі, вперто наполягаючи на своєму попри те, що у Денфорта здали нерви.

— Я не сумніваюся, що це та сама пропасниця, на яку захворіли я та батько хлопця, — спокійно мовив Метью, стискаючи мою руку. Позаду мене стиха вилаявся Гелоуглас. — У чому конкретно ви звинувачуєте мою дружину, Іффлі?

— Удовиця Бітон відмовилася допомагати їй у якійсь лихій справі. І тому господиня Ройдон наслала хворобу на її суглоби та біль на голову.

— Мій син втратив слух, — поскаржився Бідвел голосом, сповненим горя та безпорадності. — У його вухах щось несамовито калатає, наче дзвін. Удовиця Бітон каже, що його зачаклували.

— Ні, — прошепотіла я. Кров різко відплинула від моєї голови, я заточилася, але Гелоуглас умить схопив мене за плечі й не дав упасти.

Почувши слово «зачаклований», я знову опинилася перед уже знайомою прірвою.

Я завжди найбільше за все боялася, що люди дізнаються про те, що я — нащадок Бріджет Бішоп. І тоді з’являться спочатку допитливі погляди, а потім — підозрілі. Єдиною можливою відповіддю на це була втеча. Я спробувала випручати пальці з міцної хватки Метью, але його рука була мов кам’яна, а Гелоуглас і досі тримав мене за плечі.

— Удовиця Бітон уже давно страждає на ревматизм, а в сина Бідвела трапляються рецидиви запалення горла, яке часто призводить до болів та глухоти. Ці хвороби траплялися до того, як моя дружина прибула до Вудстока. — Своєю вільною рукою Метью зробив лінивий жест, немов відмітаючи ці безглузді звинувачення. — Стара баба заздрить здібностям Діани, а малий Джозеф був вражений її красою і заздрить мені через те, що я маю статус жонатого чоловіка. Це не звинувачення, а безглузді фантазії.

— Володарю Ройдон, я — Божа людина і тому маю сприймати їх з усією серйозністю. Ось що я недавно прочитав. — Із цими словами Денфорт понишпорив у складках своєї чорної накидки і видобув стос потертих аркушів. Їх було щонайбільше кілька десятків, так-сяк прошитих грубою мотузкою. Від часу та частого ужитку структура паперу пом’якшилася, краї аркушів потерлися й обтріпалися, а самі аркуші посіріли. Я сиділа надто далеко, щоб роздивитися назву на титульній сторінці. Але всі три вампіра побачили її. Джордж також помітив — і пополотнів.

— Це — розділ з Malleus Maleficarum. А я й не знав, що ви настільки добре володієте латиною, що здатні зрозуміти, про що йдеться у такому складному й важкому творі, пане Денфорт, — сказав Метью. То був найдокладніший посібник з полювання на відьом з усіх коли-небудь написаних, і одна його назва вселяла жах у серце кожної відьми.

На обличчі священика з’явився обурений вираз.

— Я навчався в університеті, володарю Ройдон.

— Дуже радий це чути. Ця книга не має потрапляти до рук людей слабких на голову і забобонних.

— Вам вона відома? — здивувався Денфорт.

— Я також навчався в університеті, — примирливо відповів Метью.

— Тоді ви маєте розуміти, чому я хочу поставити цій жінці декілька запитань, — сказав Денфорт і спробував було пройти в глиб кімнати. Та відразу ж закляк, наче вкопаний, почувши тихе гарчання Хенкока.

— Моя дружина не має проблем зі слухом. Не треба підходити ближче.

— Я ж казав вам, що господиня Ройдон має надприродні здібності, — тріумфально вигукнув Іффлі.

Денфорт стиснув пальці на своїй книзі.

— Хто вас навчив усьому цьому, господине Ройдон? — гукнув він їй через лункий обшир зали. — Від кого ви навчилися своєму ремеслу відьми?

Отак і починалося безумство — з питань, навмисне поставлених так, щоб спіймати обвинувачувану в пастку і змусити її звинувачувати інших створінь. Відьом по одній ловили в тенета брехні й знищували. Завдяки цій тактиці тисячі моїх одноплемінниць були піддані тортурам і знищені. Обурені заперечення завирували в мене в душі й підкотилися до горла.

— Мовчи, — мовив Метью крижаним шепотом.

— У Вудстоці трапляються дивні речі. Дорогу вдовиці Бітон перейшов білий олень, — продовжив Денфорт. — Він зупинився на дорозі й витріщався на стару, допоки її плоть не похолола від страху. Минулої ночі біля її хати бачили сірого вовка. Його очі горіли в темряві яскравіше за ліхтарі, запалені для того, щоб допомогти подорожнім знайти притулок у негоду. До якої з цих істот ви маєте стосунок? Хто обдарував нею вас? — Цього разу Метью не треба було казати, щоб я мовчала. Священик ставив запитання згідно з добре відомою схемою, яку я вивчала іще в аспірантурі.

— Відьма має відповісти на ваші запитання, пане Денфорт, — наполягав Іффлі. Таке нахабство є неприпустимим для представниці темних сил у доброчесній компанії.

— Моя дружина ні з ким не говоритиме без моєї згоди, — відказав Метью. — І будьте обережні зі вживанням слова «відьма», Іффлі. — Чим більше селяни напосідали на нього зі своїми питаннями, тим важче йому було стримуватися.

Священик перевів погляд з мене на Метью, а потім знову втупився в мене.

Я затамувала подих.

— Її угода з дияволом позбавляє її можливості казати правду, — озвався Бідвел.

— Помовчіть, майстре Бідвел, — перервав його священик. — Що ти хочеш сказати мені, дитя моє? Хто познайомив тебе з дияволом? Може, якась інша жінка?

— Або чоловік, — стиха додав Іффлі. — Господиня Ройдон — не єдине дитя темряви з усіх присутніх. Бо я бачу тут химерні книги та прилади, а збори о дванадцятій ночі проводяться для того, щоб викликати духів.

Гарріот зітхнув і тицьнув Денфорту свою книгу.

— Це — математика, пане, а не магія. Удовиця Бітон бачила тут працю з геометрії.

— Не вам визначати міру зла, що назбиралося в цій кімнаті, — пирхнув Іффлі.

— Якщо ви шукаєте зло, то краще пошукайте його в помешканні вдовиці Бітон. — Хоча Метью й намагався щосили зберігати спокій, все ж він швидко втрачав його.

— Значить, ви звинувачуєте стару жінку у тому, що вона — відьма? — різко спитав Денфорт.

— Ні, Метью. Так не треба, — прошепотіла я, сіпаючи його за руку й намагаючись привернути увагу.

Метью обернувся до мене. Його обличчя було мало схожим на людське, зіниці оскляніли й стали величезними. Я похитала головою, і він глибоко зітхнув, намагаючись вгамувати як своє роздратування вторгненням до його будинку, так і несамовите інстинктивне бажання захистити мене.

— Не слухайте, що він каже, пане Денфорт! Ройдон теж може бути інструментом диявола, — застеріг Іффлі.

Метью обвів депутацію поглядом.

— Якщо ви гадаєте, що маєте підстави звинуватити мою дружину в якомусь прогрішенні, то звертайтеся до суду. А тепер забирайтеся геть. І перш ніж прийти сюди знову, Денфорте, подумайте добряче, чи мудро брати собі в союзники таких людей, як Іффлі та Бідвел.

Священик мовчки ковтнув слину.

— Чули, що сказав господар?! Геть звідси! — гаркнув Хенкок.

— Справедливість восторжествує, господарю Ройдон — Божа справедливість! — заявив Денфорт, задкуючи з кімнати.

— Тільки якщо гору не візьме наша справедливість, Денфорте, — застеріг його Волтер.

Із тіні виникли П’єр і Шарль. Вони розчинили двері й випровадили отетерілих теплокровних із кімнати. А надворі лютувала буря. І її лють лише підтвердила їхні підозри щодо моїх надприродних здібностей.

«Тікай, тікай, тікай!» — наполегливо дзвенів у моїй голові внутрішній голос. Мене охопила паніка й наповнила мої вени адреналіном. Знову мене звели до стану гнаної здобичі. Гелоуглас і Хенкок обернулися до мене, збуджені запахом страху, який виходив з пор мого тіла.

— Ані руш! — попередив Метью вампірів. І присів біля мене. — Інстинкт підказує Діані втікати. За мить вона буде в нормі.

— Це ніколи не скінчиться. Ми прибули сюди по допомогу, але навіть тут на мене полюють.

— Тобі нема чого боятися. Денфорт та Іффлі добряче подумають, перш ніж знову завдавати нам клопоту, — впевнено мовив Метью, беручи мої стулені долоні у свої. — Ніхто не бажає бути моїм ворогом — ані інші створіння, ані звичайні люди.

— Я іще розумію, чому тебе бояться створіння. Ти — член Конгрегації і тому маєш силу й повноваження знищувати їх. Не дивно, що вдовиця Бітон із готовністю прийшла сюди за твоїм наказом. Але ж люди — вони відреагують інакше. Напевне, Денфорт та Іффлі підозрюють, що ти… вер, — сказала я, вчасно не давши слову «вампір» злетіти зі своїх вуст.

— Та годі вам, вони не здатні заподіяти йому лиха, їх нема чого боятися, — зневажливо пирхнув Хенкок. — Ці люди — вони ніхто і звати їх ніяк. Але, на жаль, вони здатні привернути до цієї справи увагу людей, які мають силу і вплив.

— Не звертай на нього уваги, — сказав мені Метью.

— А що це за люди? — пошепки спитала я.

Гелоуглас аж задихнувся від подиву.

— Заради всього святого, Метью! Я бачив, як ти скоював жахливі речі, але яким чином ти збираєшся вберегти свою дружину від цього?

Метью втупився у вогонь у каміні. Коли його очі, нарешті, зустрілися з моїми, я побачила в них жаль.

— Метью, скажи що-небудь, — підштовхнула його я. Вузол, що утворювався у моєму животі та грудях відтоді, як прийшла перша торба з поштою, затягнувся іще тугіше.

— Вони не вважають мене вампіром. Вони знають, що я — шпигун.


6


-Шпигун? — заціпеніло повторила я.

— Ми воліємо, щоб нас звали розвідниками, — в’їдливо кинув Кіт.

— Стули пельку, Марлоу, — прогарчав Хенкок. — Інакше я сам її тобі стулю.

— Хенкоку, заради Бога, помовчи. Коли ти отак пирхаєш, ніхто не сприймає тебе всерйоз, — відказав Марлоу, просовуючи голову в кімнату. — І якщо ти не станеш поводитися зі мною чемно, то більше не побачиш на сцені всіх отих шотландських королів та вояків. Я зроблю усіх вас зрадниками та хитрими й підступними підлабузниками.

— А хто такий вампір? — поцікавився Джордж, простягаючи одну руку до свого нотатника, а другу — за шматком імбирного хліба. Але, як і зазвичай, ніхто не звернув уваги на його слова.

— Значить, ти — хтось на кшталт Джеймса Бонда Єлизаветинської доби? Але ж… — я замовкла і перелякано зиркнула на Марлоу. Він невдовзі мав загинути, так і не доживши до тридцяти років, у різанині, що спалахнула у Дептфорді, і цей злочин будуть пов’язувати з його шпигунським ремеслом.

— Який Джеймс Бонд? Отой капелюшник біля коледжу Святого Дунстана, відомий своєю майстерністю? — хихикнув Джордж. — І чому це ви подумали, господине Ройдон, що Метью — капелюшник?

— Та ні, Джордже, йдеться зовсім не про того Джеймса Бонда, — відказав Метью, і досі сидячи навпочіпки біля мене і спостерігаючи за моїми реакціями. — Краще б тобі про все це не знати, — сказав він мені.

— Яка фігня! — Я не знала й не бажала знати, чи ця лайка уже була у вжитку в Єлизаветинській Англії. — Я заслуговую на те, щоб почути правду.

— Може, воно й так, господине Ройдон, але якщо ви дійсно кохаєте його, то краще не наполягати на поясненні, — відповів Марлоу. — Метью більше не здатен відрізнити правду від неправди. Саме тому він для її величності є справжнісіньким скарбом.

— Ми прибули сюди, щоб знайти тобі наставницю, — нагадав Метью, прикипівши до мене поглядом. — Та обставина, що я одночасно є і членом Конгрегації, і агентом королеви, убезпечить тебе від лиха. І нічого не трапиться в країні, про що я не знав би.

— Для того, хто заявляє, що знає все, ти, на щастя, і близько не знаєш, що я уже багато днів передчувала, що в цьому домі щось має трапитися. Надто багато пошти надходило. І ви з Волтером часто сперечалися.

— Ти бачиш лишень те, що я хочу, аби ти бачила. І не більше. — Навіть попри те, що після нашого прибуття до Старої Хижки схильність Метью повелівати зросла в геометричній прогресії, я від подиву рота роззявила.

— Та як ти смієш! — повільно мовила я. Метью знав, що все моє життя мене оточували таємниці. І я також заплатила за них високу ціну. Я підвелася.

— Сядь! — кинув він крізь зуби. — Будь ласка. — І з цими словами схопив мене за руку.

Найкращий товариш Метью, Геміш Осборн, застерігав мене, що в минулому Метью буде іншою людиною. А як же інакше, коли довколишній світ був таким не схожим на світ двадцять першого сторіччя? Тут вважалося, що жінка має беззастережно приймати все, що скаже їй чоловік. У товаристві давніх друзів Метью було легше зісковзнути до старих звичок та способу мислення.

— Тільки якщо ти даси відповідь на моє запитання. Я хочу знати ім’я людини, якій ти надсилаєш звіти, і яким чином ти встряв у цю справу. — Я окинула поглядом його племінника та друзів, побоюючись, що мої питання зачепили сферу державних таємниць.

— Вони вже знають про Кіта й про мене, — сказав Метью, стежачи за моїм поглядом. Він на хвилю замовк, важко підбираючи слова. — Усе це почалося з Френсіса Волсінгема. — Я покинув Англію наприкінці правління Генріха. Певний час провів у Константинополі, потім подався до Кіпру, мандрував Іспанією, брав участь у битві під Лепанто і навіть започаткував друкарський бізнес в Антверпені, — пояснив Метью. — Це звичний життєвий шлях вера. Ми прагнемо якоїсь трагедії, шукаємо її, шукаємо можливості прослизнути до чийогось життя. Але все це мене не задовольняло, тому я повернувся додому. Франція перебувала на межі релігійної та громадянської війни. Коли живеш так довго, як я, то навчаєшся розпізнавати її ознаки. Один наставник-гугенот радо взяв мої гроші й утік до Женеви, де мав змогу ростити своїх двох доньок у безпечних умовах. Я перебрав особу його давно померлого кузена, переїхав до його будинку в Парижі і зажив під личиною Метью де ля Форе.

— Тобто Метью-Лісовика? — я підняла брови, здивована іронією прізвища.

— Так звали того наставника, — відповів Метью, криво посміхнувшись. — У той час у Парижі було небезпечно, і Волсінгем, будучи англійським послом, був наче магнітом для кожного невдоволеного француза-бунтівника. Наприкінці літа 1572 року увесь той гнів, що кипів під спудом у Франції, вибухнув. Я допоміг Волсінгему вижити, і не лише йому, а й тим англійським протестантам, яким він надавав притулок.

«Різанина на день Святого Варфоломія», — подумала я, здригнувшись, про вінчання французької принцеси-католички з її нареченим-протестантом, яке переросло в кровопролиття.

— Згодом я став агентом королеви, коли вона знову послала Волсінгема до Парижа. Він мав займатися там організацією одруження її величності з одним із принців Валуа, — зневажливо пирхнув Метью. — Мені було ясно, що королева не була по-справжньому зацікавлена в цьому альянсі. Саме під час цього візиту я й дізнався про мережу розвідників під проводом Волсінгема.

Мій чоловік ненадовго зустрівся зі мною поглядом і відвернувся. Він і досі щось від мене приховував. Я подумки перебрала розказану ним історію, помітила її слабкі місця і зробила з цього єдиний неминучий висновок: Метью був французом, католиком і тому ніяк не міг стати політичним союзником Єлизавети Тюдор в 1572-у чи 1590-у роках. Якщо він і працював на англійську корону, то робив це заради якоїсь вищої мети. Але ж Конгрегація вимагала триматися осторонь від людської політики.

Та Філіп де Клермон і його Лицарі Лазаря цієї вимоги не дотримувалися.

— Ти працюєш на свого батька. І ти — не лише вампір, а й католик у протестантській країні. — Та обставина, що Метью працював на Лицарів Лазаря, а не лише на Єлизавету, стократно збільшувало небезпеку, яка йому загрожувала. У Єлизаветинській Англії виловлювали й вбивали не лише відьом, а й зрадників, істот із надприродними здібностями та людей інакшого віросповідання. — Конгрегація не в змозі допомогти тим, хто втручається в людську політику. Як же твоя родина умовила тебе взятися за таке ризиковане заняття?

Хенкок весело вишкірився.

— Саме тому в Конгрегації завжди є хтось із де Клермонів: слідкувати, щоб високі ідеали не заважали вигідному бізнесу.

— Це не вперше, коли я працюю на Філіпа, і не востаннє. Тобі добре вдається розкривати таємниці, а мені — приховувати їх, — по-простому пояснив Метью.

Науковець. Вампір. Воїн. Шпигун. Іще одна частина головоломки на ім’я Метью стала на своє місце, і я краще зрозуміла його глибоко вкорінену звичку ніколи й ні про що не розповідати — ні про велике, ні про мале, — допоки його не змусять.

— Мені байдуже, який у тебе досвід! Твоя безпека залежить від Волсінгема, а ти його дуриш. — Його пояснення розлютило лише мене ще дужче.

— Волсінгем помер. Тепер я надсилаю звіти Вільяму Сесілу і працюю під його началом.

— Найхитріший із сущих, — тихо мовив Гелоуглас. — Звісно, окрім Філіпа.

— А Кіт? Він працює на Сесіла чи на тебе?

— Нічого їй не кажи, Метью, — застеріг Кіт. — Відьмі не можна довіряти.

— Ах ти ж хитрий малий негіднику! — отетеріло мовив Хенкок. — Так це ти збурюєш селян?

Щоки Кіта враз почервоніли — як подвійне визнання провини.

— Господи милосердний, Кіте… Що ти наробив? — ошелешено спитав Метью.

— Нічого, — похмуро відказав Марлоу.

— Знову байки розказуєш, — насварив його пальцем Хенкок. — Я вже попереджав тебе, що ми цього не потерпимо, пане Марлоу.

— Вудсток і так вже гудів від новини про дружину Метью, — заперечив Кіт. — Ці чутки неодмінно вивели б на нас Конгрегацію. Звідки мені було знати, що Конгрегація вже тут?

— Тепер ти просто не можеш не дозволити мені вбити його, де Клермоне. Мені вже давно страх як хочеться це зробити, — сказав Хенкок, тріснувши суглобами своїх пальців.

— Ні, ти не можеш його вбити, — заперечив Метью, втомлено потерши рукою лоба. — Бо виникне надто багато запитань, а наразі мені забракне терпіння вигадати на них якісь переконливі відповіді. Наразі ситуація ще не вийшла за межі звичайних сільських пліток. І я впораюся з нею.

— Ці чутки виникли в лихий час, — спокійно зазначив Гелоуглас. І справа не лише у Бервіку. Ви ж знаєте, як боялися відьом мешканці Честера. Коли ми подалися на північ до Шотландії, то застали там іще гіршу ситуацію.

— Якщо це лихо пошириться й на південь, до Англії, то нам усім гаплик, — пообіцяв Марлоу, тицьнувши на мене пальцем.

— Це лихо обмежиться Шотландією, — відказав Метью. — І більше ніяких відвідин села, второпав, Кіте?

— Вона з’явилася перед Днем усіх святих, якраз тоді, коли провіщали прибуття якоїсь жахливої і потужної відьми, невже ти не розумієш? Твоя нова дружина влаштувала бурю проти короля Якова, а тепер її увагу привернула Англія. Треба доповісти Сесілу. Бо вона становить загрозу для королеви!

— Угамуйся, Кіте, — застеріг його Генрі, смикнувши за руку.

— Вам не заткнути мені рота! Доповідати королеві — цей мій обов’язок. Раніше ти зі мною погодився б, Генрі. Але відтоді як з’явилася відьма, все змінилося! Бо вона зачарувала кожного в цьому домі. — В очах Кіта промайнула паніка. — Ви панькаєтеся з нею, наче з сестрою. Джордж майже кохає її. Том вихваляє її кмітливий розум, а Волтер уже давно затягнув би її до ліжка, якби не Метью. Поверни її туди, де вона була раніше. Без неї нам було так добре! Ми були щасливі.

— Метью не був щасливий. — Сердита енергія Кіта привабила до кімнати Тома.

— Ти кажеш, що кохаєш його. — Кіт повернув до мене своє обличчя, і на ньому з’явилася благальна гримаса. — А ти знаєш насправді, хто він такий? Ти бачила, як він харчується, відчувала його жагу крові, коли поруч із ним знаходиться теплокровна істота? Ти можеш приймати Метью цілком і повністю — темну частину його душі разом із світлою, як це вдається мені? Тобі твоя магія — це розвага, а мені без нього жити важко. Коли його немає поруч, уся поезія вмить вилітає у мене з голови, і лише Метью здатен підтримувати все те добре, що є в моїй душі! Залиш його мені. Будь ласка.

— Я не можу, — по-простому відповіла я.

Кіт витер рукавом рота, наче цей жест міг безслідно стерти мене з лиця землі.

— Коли решта Конгрегації дізнається про твою любов до нього…

— Якщо моя любов до нього під забороною, то і твоя також, — перервала я Кіта. Він аж скривився. — Але ми не вибираємо, кого нам любити.

— Іффлі та його приятелі не забаряться звинуватити тебе у тому, що ти — відьма, — кинув Кіт із ноткою похмурого тріумфу. — Запам’ятайте мої слова, господине Ройдон. Демони часто здатні бачити майбутнє не гірше за відьом.

Рука Метью лягла на мою талію. Знайомий прохолодний дотик його пальців пройшовся від одного краю моєї грудної клітки до другого, повторивши криве тавро, яке позначило мене як власність вампіра. Для Метью це тавро було потужною згадкою про той епізод, коли йому не вдалося захистити мене. Кіт аж застогнав з горя, побачивши цей інтимний жест.

— Якщо вже ти такий провидець, то мав би передбачити, що означатиме для мене твоя зрада, — сказав Метью, повільно підіймаючись на увесь зріст. — Геть з очей моїх, Кіте, інакше, не доведи, Господи, від тебе не залишиться нічого, що можна було б покласти в домовину.

— І ти покинеш мене заради неї? — ошелешено спитав Кіт, не вірячи своїм вухам.

— За секунду, навіть не вагаючись. Геть звідси, — повторив Метью.

Кіт неквапливо покинув кімнату, але, опинившись у коридорі, він пришвидшив кроки. А потім дедалі швидше застукотів черевиками по сходах, піднімаючись до своєї кімнати.

— Маємо не спускати з нього очей, — сказав Гелоуглас, перевівши погляд своїх хитрих і розумних очей зі спини Марлоу на Хенкока. — Тепер йому не можна довіряти.

— Марлоу ніколи не можна було довіряти, — стиха мовив Хенкок.

До кімнати прослизнув П’єр; він мав переляканий вигляд, а в руці тримав іще один поштовий пакет.

— Тільки не зараз, П’єре, — простогнав Метью, сідаючи в крісло і простягаючи руку до келиха з вином. Він стомлено відкинувся на спинку крісла. — У сьогоднішньому дні вже просто не лишилося місця для іще одної кризи, з чим би вона не була пов’язаною — з королевою, всією країною чи католиками. Що б там не було, воно може почекати до ранку.

— Але ж… мілорде, — затнувся П’єр, простягаючи листа. Метью поглянув на рішучий почерк, чиї літери впевнено марширували лицевим боком листа.

— Господи Ісусе та всі Його святі! — Пальці Метью торкнулися паперу, а потім завмерли. Кадик на його горлі заходив угору-вниз — мій чоловік намагався взяти себе в руки. У куточку його ока з’явилося щось яскраво-червоне, скотилося по щоці і впало на складки комірця. То була кривава вампірська сльоза.

— Що сталося, Метью? — спитала я і зазирнула йому через плече, намагаючись збагнути, що ж спричинилося до такого великого горя.

— Ото ж бо. День іще не скінчився, — тривожно мовив Хенкок, завбачливо задкуючи. — Є іще одна невеличка справа, що потребує твоєї уваги. Твій батько вважає, що ти загинув.

У мою історичну добу загинув не Метью, а його батько, Філіп, — так жахливо, трагічно і безповоротно. Але зараз йшов 1590 рік, і він був живий. Відтоді як ми прибули до минулого, я завжди побоювалася випадкової зустрічі з Ізабо або з Міріам, лабораторною асистенткою Метью, і тих потенційних наслідків, до яких ця зустріч могла спричинитися в майбутньому.

Минуле, сьогодення й майбутнє зіштовхнулися. Якби я придивилася до кутків кімнати, то неодмінно побачила б, що час розмотується на знак протесту проти такого зіткнення. Та очі мої були прикуті до Метью і криваво-червоної сльози на сніжно-білому комірці біля його горла.

Гелоуглас стисло й емоційно розповів, що сталося.

— Маючи новини з Шотландії та звістку про твоє раптове зникнення, ми перелякалися, що ти подався на північ за королевою і потрапив там в оту божевільну халепу. Ми шукали тебе два дні. А коли не знайшли ані найменшого сліду, чорт забирай, Метью, ми не мали іншого вибору, як повідомити Філіпа про твоє зникнення. Інакше довелося б піднімати на ґвалт Конгрегацію.

— Тут іще одне, мілорде, — сказав П’єр, перевертаючи і показуючи листа. Печатка на ньому була такою самою, як і на інших документах, пов’язаних з Орденом Лазаря, за винятком того, що цього разу він, замість звичної печатки ордену, мав сургучну у вигляді червоно-чорного завитка з втиснутою в нього старовинною срібною монетою — потертою і з нерівними краями. На монеті були викарбувані хрест і півмісяць — родинні символи де Клермонів.

— Що ви йому сказали? — спитав Метью, заворожено вдивляючись у блідий срібний місяць, що плавав у морі червоно-чорного сургучу.

— Тепер, коли ми отримали оце, наші слова не важать нічого. Наступного тижня ти маєш ступити на територію Франції. Інакше Філіп сам вирушить до Англії, — пробурмотів Хенкок.

— Мій батько не зможе сюди приїхати, Хенкоку. Це неможливо.

— Звісно, що неможливо. Бо королева зніме з нього голову за те, що він розворушив зміїне гніздо англійської політики. Подорожуючи вдень та вночі, матимеш багато часу, — запевнив його Хенкок.

— Я не можу, — відказав Метью, не зводячи очей з іще не розкритого листа.

— Філіп подасть коней, вони будуть чекати. Невдовзі ти повернешся сюди, — стиха мовив Гелоуглас, поклавши руку на дядькове плече. Метью підняв на нього погляд, і раптом у його очах з’явився страх.

— Тут не у відстані справа, тут… — почав було він, але раптом замовк.

— Він — чоловік твоєї матері, дядьку. Я впевнений, що ти можеш довіряти Філіпу — звісно, якщо ти і йому не брехав, — сказав Хенкок, і очі його звузилися у щілинки.

— Кіт має рацію. Ніхто не може мені довіряти. — Метью притьмом скочив на ноги. — Бо моє життя — це павутина з брехні.

— Тут не час і не місце для дурного філософствування, Метью. Філіп і досі гадає, що, можливо, втратив іще одного сина! — вигукнув Гелоуглас. — Залиш дівчину з нами, сідай на коня і роби те, що наказує тобі батько. Якщо ти цього не зробиш, я заб’ю тобі памороки, а Хенкок сам повезе тебе туди.

— А чи не надто багато ти на себе береш, Гелоугласе, що почав мені накази давати? — спитав Метью з легкою погрозою в голосі. Упершись долонями в димар, він став невідривно дивитися на вогонь.

— Я впевнений у своєму дідові. Тебе зробила вером Ізабо, але у жилах мого батька текла кров Філіпа. — Слова Гелоугласа боляче вразили Метью. Він рвучко підняв голову, і неконтрольована емоція взяла гору над його звичною байдужістю.

— Джордже й Томе, йдіть нагору, придивіться за Кітом, — стиха мовив Волтер, показуючи своїм друзям на двері. Рейлі злегка нахилив голову в бік П’єра, і той поквапився виконати його наказ, випроваджуючи Джорджа й Тома з кімнати. У вестибюлі залунали вигуки з вимогою принести іще вина та харчів. Передавши двох друзів під опіку Франсуази, П’єр повернувся, міцно зачинив двері й став перед ними. Коли свідками майбутньої розмови залишилися тільки Волтер, Генрі, Хенкок і я разом із мовчазним П’єром, Гелоуглас продовжив спроби вмовити Метью.

— Ти мусиш поїхати до Сеп-Тура. Бо він не вгамується, поки не почне вимагати твоє тіло для поховання або не побачить тебе перед собою — живого й неушкодженого. Філіп не довіряє ані Єлизаветі, ані Конгрегації. — Цього разу Гелоуглас постарався, щоб його слова прозвучали переконливо й заспокійливо, але вираз обличчя Метью все одно був тривожно-відсторонений.

Гелоуглас розпачливо зітхнув.

— Що ж, можеш обманювати інших і себе у тім числі, якщо вже так бажаєш. Можеш усю ніч обговорювати альтернативні варіанти. Але тітонька має рацію: все це фігня. — Гелоуглас стишив голос. — Твоя Діана має якийсь не той запах. А ти пахнеш старше, аніж того тижня. Я знаю таємницю, яку ви обоє приховуєте. І твій батько також її прознáє.

Гелоуглас уже вирахував, що я мандрівниця у часі. Одного погляду на Хенкока було достатньо, щоб зрозуміти — він також про це здогадався.

— Годі вам! — гаркнув Волтер.

Хенкок та Гелоуглас умить позамовкали. І причина такого послуху поблискувала на мізинному пальці Волтера: печатка з силуетом Лазаря та його домовини.

— Виходить, ви також лицар, — приголомшено мовила я.

— Так, — стисло відказав Волтер.

— І за рангом — вищий за Хенкока. А як щодо Гелоугласа? — Присутні в цій кімнаті були пов’язані надто складною системою перехресних шарів вірності й васальної залежності. І я похапцем намагалася вибудувати їх у зрозумілу структуру, яку можна було б застосовувати собі на користь.

— Я вищий рангом за будь-кого у цій кімнаті, за винятком вашого чоловіка, мадам, — застеріг Рейлі. — І це стосується й вас.

— Ви не маєте наді мною влади, — відказала я. — Яку саме роль відіграєте ви, Волтере, у родинному бізнесі де Клермонів?

Глянувши поверх мене, Волтер зустрівся з Метью поглядом своїх розгніваних блакитних очей.

— Вона завжди така?

— Майже, — сухо мовив Метью. — До цього треба призвичаїтися, і це займає певний час, але мені це подобається. І тобі сподобається — з часом.

— У моєму житті вже є одна надто вимоглива жінка. І мені не потрібна іще одна, — пирхнув Волтер. — Знайте, господине Ройдон, що я керую відділком Ордену в Англії. Метью не може цього робити, зважаючи на його посаду в Конгрегації. Решта членів родини також зайняті на інших посадах та в інших справах. Або відмовилися. — Волтер кинув погляд на Гелоугласа.

— Значить, ви — один із восьми провінційних володарів і підкоряєтеся безпосередньо Філіпу, — задумливо сказала я. — Дивно, що ви не дев’ятий лицар. — Дев’ятий лицар був у Ордені таємничою фігурою, і його особа приховувалася від усіх, за винятком представників найвищого ешелону.

Рейлі вибухнув таким потоком лайки, що П’єр перелякано роззявив рота.

— Ти приховуєш від своєї дружини той факт, що є шпигуном та членом Конгрегації, зате розкриваєш перед нею найпотаємніші справи нашого братства?!

— Вона попрохала — я й розповів, — відповів Метью, недовго думаючи. — Але, гадаю, ми вже достатньо поговорили сьогодні про Орден Лазаря.

— Твоя дружина на цьому не зупиниться. Їй захочеться дізнатися більше, і вона йтиме по сліду, мов мисливський пес. — Рейлі схрестив руки на грудях і невдоволено скривився.

— Гаразд. Чудово. Якщо вам вже так хочеться знати, то дев’ятий лицар — це Генрі. Його небажання навернутися у протестантизм робить його вразливим до звинувачень у зраді тут, в Англії, а у Європі він є легкою здобиччю для кожного невдоволеного, що бажає побачити, як її величність злетить із трону. Філіп запропонував йому цю посаду, щоб захистити його від охочих скористатись його довірливою натурою.

— Генрі — бунтівник? — Я отетеріло поглянула на доброго гіганта.

— Я не бунтівник, — твердо відповів Генрі. — Але захист із боку Філіпа де Клермона вже не один раз урятував мені життя.

— Граф Нортумберлендський — чоловік сильний і впливовий, Діано, — тихо озвався Метью. — І це робить його цінним пішаком у руках нечесного й безпринципного гравця.

Гелоуглас прокашлявся.

— Може, облишимо розмову про орден і повернемося до більш нагальних справ? Конгрегація звернеться до Метью, щоб він угамував ситуацію в Бервіку. Королева ж навпаки — бажатиме, щоб він її іще сильніше роздмухав, бо допоки шотландці займатимуться відьмами, вони не матимуть часу, щоб задумати якесь безчинство в Англії. Тим часом проти дружини Метью були висунуті звинувачення у неї вдома в тому, що вона — відьма. А батько викликає його до Франції.

— Господи, — мовив Метью, потираючи своє перенісся. — Яка жахлива плутанина!

— І як ти пропонуєш її розплутати? — суворо спитав Волтер. — Гелоугласе, ти кажеш, що Філіп не зможе сюди приїхати, але я побоююсь, що Метью також не слід повертатися до Франції.

— А ніхто й не казав, що мати трьох володарів та одну дружину — це легка справа, — в’їдливо зауважив Хенкок.

— Тож якого диявола ти обираєш, Метью? — спитав його Гелоуглас.

— Якщо Філіп не отримає невдовзі монети, вкарбованої в печатку моєю рукою, то неодмінно приїде сюди шукати мене, — глухо буркнув Метью. — Це випробування на вірність. А мій батько любить випробування.

— Твій батько в тобі не сумнівається. І це непорозуміння проясниться, щойно ви зустрінетеся, — сказав Генрі. Коли Метью йому не відповів, Генрі продовжив, не даючи запанувати тиші. — Ти постійно кажеш мені, що я мушу мати власний план дій, інакше ризикую бути втягненим у хитрі плани інших людей. Скажи нам, що робити, і ми про це потурбуємося.

Та Метью знову не відповів, мовчки перебираючи варіанти і відкидаючи їх один за одним. У когось іншого пішло б кілька днів, щоб проаналізувати можливі ходи і контрходи, але Метью впорався з цим за кілька хвилин. На його обличчі було мало ознак внутрішньої боротьби, але посіпування м’язів на плечах та задумливе погладжування рукою волосся свідчили про інше.

— Я поїду, — сказав нарешті він. — Діана залишиться тут із Гелоугласом та Хенкоком. Волтеру доведеться вигадати якесь пояснення для королеви, щоб вона нічого не запідозрила. А я тим часом займуся Конгрегацією.

— Діані не можна залишатися у Вудстоці, — твердо заявив йому Гелоуглас. — Тільки не зараз, коли Кіт підбурює селян, поширюючи плітки і сіючи сумніви. За твоєї відсутності ані королева, ані Конгрегація не матиме ніякої зацікавленості в тому, щоб уберегти твою дружину від магістрату.

— Ми можемо поїхати до Лондона, Метью, — енергійно запропонувала я. — Поїхати разом. Це ж велике місто. Там буде надто багато відьом, тому мене ніхто не помітить — відьом, які не бояться сили, яку я маю. А ще там буде достатньо посланців, аби повідомити твого батька у Франції, що ти — цілий і неушкоджений. Тобі не треба буде їхати. «Тобі не доведеться знову бачитися з батьком», — подумки додала я.

— Лондон! — пирхнув Хенкок. — Та ви там і три дні не протягнете, мадам. Ми з Гелоугласом натомість відвеземо вас до Уельсу. Ми поїдемо до Абергавені.

— Ні, — заперечила я, не відриваючи погляду від кривавої крапельки на шиї у Метью. — Якщо Метью поїде до Франції, то я поїду разом із ним.

— Нічого подібного. Я не збираюся тягнути тебе через країну, де вирує війна.

— Із приходом зими війна дещо вщухла, — зазначив Волтер. — Може, і дійсно було б найкраще відвезти Діану до Сеп-Тура. Мало тих сміливців, які забажають зв’язуватися з тобою, Метью. І немає жодного, хто насмілився б сердити твого батька.

— Маєш зробити вибір, — сказала я зі злістю в голосі, не бажаючи бути розмінною монетою в бажанні друзів та родичів Метью виштовхати його до Франції.

— Так. І я обираю тебе, — сказав Метью, торкнувшись мого рота своїм великим пальцем. Моє серце завмерло. Він збирався вирушити до Сеп-Тура.

— Не роби цього, — благально мовила я. Не наважилася сказати більше, щоб приховати той факт, що в нашому часі Філіп був уже мертвий і що для Метью буде мукою побачити його знову.

— Філіп сказав мені, що пара — це на все життя, це доля. Якщо я знайшов тебе, то нічого вже не вдієш, треба приймати таке рішення долі. Допоки я житиму, кожної миті свого життя я прийматиму рішення на твою користь — понад своїм батьком, понад власними інтересами і навіть понад інтересами усієї родини де Клермонів. — Заглушуючи мої протести, Метью притиснувся своїми вустами до моїх. І цей поцілунок став найпереконливішим аргументом на його користь.

— Що ж, тоді справу вирішено, — тихо мовив Гелоуглас.

Метью кивнув, не зводячи з мене очей.

— Так. Ми з Діаною вирушимо додому. Разом.

— Але ж треба виконати певну підготовчу роботу, — сказав Волтер. — Залиш це нам. Твоя дружина має зморений вигляд, а подорож на вас чекає виснажлива. Вам обом слід перепочити.

Коли чоловіки пішли до вітальні, ніхто з нас і не рипнувся до ліжка.

— Наше перебування в 1590 році розгортається так, як я й сподівався, — визнав Метью. — Просто і прямо.

— Як же воно може розгортатися просто й прямо, коли існує Конгрегація, суди у Бервіку, служба розвідки королеви Єлизавети — і все це вимагає твоєї уваги?

— Те, що я член Конгрегації і шпигун, тільки допомагає, а не заважає, — відповів Метью, визирнувши у вікно. — Я сподівався, що ми повернемося до Старої Хижки, скористаємося послугами вдовиці Бітон, знайдемо в Оксфорді манускрипт і за кілька тижнів повернемося додому.

Я насилу промовчала, щоб не вказати на вади його плану — це вже неодноразово зробили цього вечора і Волтер, і Генрі, і Гелоуглас. Але вираз обличчя видав мене.

— Що ж, я виявив недалекоглядність, — зізнався Метью, зітхнувши. — І річ не лише в тому, щоб вигадати й поширити твою беззаперечно вірогідну легенду чи уникнути очевидних пасток, пов’язаних з війнами та судилищами відьом. Я просто ошелешений виром подій. Широке поле моєї діяльності на користь Єлизавети й Конгрегації та контрзаходів на користь мого батька — з цим все ясно, але подробиці встигли зблякнути в моїй пам’яті. Я пам’ятаю дати, а не дні тижня. І це означає, що я достеменно не знаю, який посланець має прибути і коли надійде наступна кореспонденція. Наприклад, я міг присягнутися, що бачився з Хенкоком та Гелоугласом задовго до Гелловіна, а не в його переддень.

— Диявол завжди криється в деталях, — стиха мовила я і стерла сухий слід кривавий слід, що позначив шлях його червоної сльози. У куточку ока та на щоці також виднілися краплинки засохлої крові. — Я мала б сама здогадатися, що твій батько захоче вийти з тобою на контакт.

— Цей лист був лише питанням часу. Кожного разу, коли П’єр приносить пошту, я завжди нервую і намагаюся заздалегідь угамувати нерви і взяти себе в руки. Але сьогодні кур’єр уже встиг приїхати й поїхати. Тому почерк мого батька застукав мене зненацька — тільки й того, — пояснив він. — Я вже й забув, яким чітким та сильним той почерк був. Коли ми 1944 року забрали його від нацистів, його тіло було таке понівечене, що навіть вампірська кров не змогла вилікувати його. Філіп був такий слабкий, що навіть ручки не міг тримати. Він любив писати, але у нього виходили тепер лиш нерозбірливі каракулі. — Я знала, що під час Другої світової війни Філіпа схопили й тримали в полоні, але дуже мало: тільки те, що нацисти хотіли дізнатися, скільки болю може витримати вампір.

— Може, богиня Діана хотіла, щоб ми повернулися до 1590 року заради чогось більшого, аніж моя вигода. Якщо ти побачиш Філіпа знову, то це може відкрити твої старі рани і загоїти їх.

— Але спочатку вони болітимуть іще дужче, — стиха мовив Метью, опустивши голову.

— Але згодом вони загояться, і тобі стане легше, — відповіла я, пригладивши його жорстке волосся. — До речі, ти так і не відкрив батькового листа.

— Я знаю, про що там ідеться.

— Може, все ж таки відкриєш?

Нарешті Метью підсунув палець під печатку і зламав її. Монетка випала з сургучу, і він спіймав її в долоню. Коли мій чоловік розкрив листа, то звідти війнуло слабким ароматом лавра та розмарину.

— Це що — грецькою? — спитала я, дивлячись йому через плече на єдиний рядок тексту з витіювато виписаною літерою «фі».

— Так, — відповів Метью, пробігши очима рядок літер і в такий спосіб встановивши перший побіжний контакт зі своїм батьком. — Він вимагає, щоб я повернувся додому. Негайно.

— У тебе вистачить духу побачитися з ним знову?

— Так. Ні. — Метью зіжмакав аркуш і стиснув його в кулаці. — Не знаю.

Я забрала у нього листа й розправила, знову зробивши з нього прямокутник. У долоні в Метью заіскрилася монета. Така маленька скалка металу, а скільки клопоту завдала!

— Коли ти з ним зустрінешся, ти будеш не сам. — Стати поруч із Метью, коли він побачиться зі своїм загиблим батьком — то не так і багато, але то було все, що я могла зробити, щоб полегшити його страждання.

— Кожен із нас самотній, коли зустрічається з Філіпом. Дехто каже, що він здатен зазирнути в самісіньку душу, — стиха промовив Метью. — Від думки, що я повезу тебе до нього, мене охоплює тривога. Як відреагує Ізабо, я іще можу передбачити: холодність, гнів, але потім — розуміння й згода. Що ж до Філіпа, то я й гадки не маю, як він поведе себе. Ніхто не знає, як працює розум мого батька, які відомості він має, які пастки розставляє. Якщо я скритний, то Філіп просто незбагненний. Навіть Конгрегація не в змозі розгадати його плани, а вони витратили і витрачають бозна скільки часу, щоб вирахувати їх.

— Усе буде добре, — заспокоїла я його. Філіпу просто доведеться прийняти мене у родину. Як і брат та сестра Метью, він не матиме іншого вибору.

— Не сподівайся, що тобі вдасться перехитрити його, — попередив мене Метью. — Може, ти й схожа на мою матір, як стверджує Гелоуглас, але навіть вона час від часу потрапляє в його тенета.

— А ти й досі дійсний член Конгрегації? Це завдяки цьому ти дізнався, що Нокс і Доменіко також є її членами? — Відьмак Пітер Нокс переслідував мене з тієї миті, як я видобула манускрипт Ешмол-782 зі сховів Бодлійської бібліотеки. А Доменіко Мішель був вампіром, який вже давно мав зуб на де Клермонів. Перед тим як іще один член Конгрегації спіймав мене і піддав тортурам, він побував у замку Ля-П’єр.

— Ні, — кинув Метью і відвернувся.

— Значить, слова Хенкока про те, що в Конгрегації завжди присутній один із де Клермонів, уже не відповідають дійсності? — спитала я, затамувавши подих. «Скажи «так», навіть якщо це неправда», подумки підштовхнула я його.

— Це й досі так, — відповів Метью безпристрасним тоном, розчавивши мою надію.

— Тоді хто ж? — спитала я тремтячим голосом. — Ізабо? Болдвін? Невже Маркус?

— У моєму родинному дереві є створіння, яких ти не знаєш, Діано. У всякому разі, я не маю права видавати особи тих, хто є членами Конгрегації.

— А правила, що є обов’язковими для решти, — вони стосуються членів твоєї родини? — поцікавилася я. — Ти втручаєшся в людську політику — я бачила бухгалтерські книги, які беззаперечно доводять цей факт. Ти що, сподіваєшся, що цей загадковий член Конгрегації якимось чином врятує нас від її гніву, коли ми повернемося до нашого сьогодення?

— Не знаю, — напружено відказав Метью. — Я ні в чому не впевнений на сто відсотків. І більше нікому й нічому повністю не довіряю.


***


Плани нашого від’їзду швидко набули конкретних обрисів. Волтер та Гелоуглас сперечалися з приводу найкращого маршруту, а Метью тим часом упорядковував свої справи.

Хенкока разом із Генрі відрядили до Лондона з пакунком кореспонденції, загорнутим у шкіру. Будучи пером Об’єднаного Королівства, герцог мав обов’язок з’являтися при дворі сімнадцятого листопада з нагоди річниці сходження на престол королеви Єлизавети. Джордж і Том зібралися і відбули до Оксфорда з грубенькою сумою грошей та зганьбленим Марлоу. Хенкок попередив їх про небезпечні потенційні наслідки, якщо демон і далі займатиметься своєю підступною діяльністю. Метью буде далеко, зате Хенкок перебуватиме від Кіта на відстані меча і без вагань пустить його в діло, якщо на те виникне потреба. Окрім того, Метью дав Джорджу вказівку стосовно конкретних запитань, які він має поставити знавцям в Оксфорді щодо алхімічних манускриптів.

Мої ж справи упорядкувати було значно простіше. Мені не треба було збирати багато речей, лише сережки Ізабо, мої нові черевики та кілька предметів одягу. Франсуаза постаралася пошити мені для подорожі міцну світло-брунатну накидку. Її високий, оторочений хутром комір щільно облягав мою шию, щоб захищати від вітру та дощу. Те саме призначення мали виконувати шовковисті лисячі шкурки, підшиті до підкладки цієї накидки, як і хутрова оторочка по краях моїх нових рукавичок.

Перед самим від’їздом я здійснила в Старій Хижці свій останній значущий вчинок: віднесла до бібліотеки нотатник, який подарував мені Метью. Дорогою до Сеп-Тура він міг легко загубитися, і мені хотілося, щоб мій щоденник лежав якомога далі від завидющих очей. Нахилившись до очерету, розкиданого по долівці, я підняла гілочки розмарину та лаванди. А потім сіла за письмовий стіл Метью, вмочила перо в чорнильницю і зробила в щоденнику свій останній запис.


Сповідь відьом. Тінь ночі
5 листопада 1590, холодний дощ.

Новини з дому. Ми готуємося до подорожі.


Легенько дмухнувши на слова, щоб висушити чорнило, я вклала розмарин та лаванду поміж сторінок. Моя тітка використовувала розмарин для заклинань на пам’ять, а лаванду — щоб вдихнути нотку застереження в любовні чари; це була доречна комбінація для наших нинішніх обставин.

«Побажай нам удачі, Саро», — прошепотіла я, засунувши маленьку книжечку в глиб шухляди, сподіваючись знайти її там, якщо мені судилося повернутись.


7


Рима Хаєн люто ненавиділа місяць листопад. Денні години скорочувалися й усихали, з кожним днем програючи битву осіннім сутінкам на кілька додаткових секунд. А бути в цю незатишну пору в Севільї — то взагалі жах, бо ціле місто вже готується до Різдвяних свят, а тут іще й дощ докучає, налітаючи ледь не кожні п’ять хвилин. І без того хаотичний стиль водіння місцевих мешканців погіршувався з кожною годиною.

Рима тижнями просиджувала за своїм робочим столиком. Її начальнику забаглося розчистити на горищі складські кімнати. Минулої зими дощова вода просякла крізь старезну потріскану черепицю даху такого ж старезного будинку, а прогноз погоди на найближчі місяці був іще гірший. Грошей для розв’язання цієї проблеми не було, тому персонал почав переносити запліснявілі картонні коробки на сходи, щоб майбутні буревії не змогли пошкодити нічого цінного. Решти позбувалися тишком-нишком, причому так, щоб жоден потенційний спонсор не здогадався, що тут відбувається.

То була негарна шахрайська робота, але її слід було виконати, подумала Рима. Бібліотека становила маленький спеціалізований архів зі слабкими ресурсами. Основна частина його колекцій надходила від відомої андалузької родини, чиї представники могли простежити свій родовід аж до Реконкісти, коли християни відвоювали півострів у мусульман, які захопили його у восьмому сторіччі. Мало хто з науковців виявляв бажання порпатися в химерних книгах та предметах, що накопичувалися в родині Гонсалве роками. Більшість дослідників воліли відвідувати архів Індій, розташованій на тій самій вулиці, і сперечатися там про Колумба. А її земляки-севільці хотіли мати у своїй бібліотеці який-небудь найновіший трилер, а не ветхі посібники та збірки інструкцій Ордену Єзуїтів за вісімнадцяте сторіччя та журнали жіночої моди сторіччя дев’ятнадцятого.

Рима взяла зі столу невеличку книжечку й опустила з чола на очі окуляри у яскравій оправі, якими вона також тримала докупи своє чорне волосся. Цю книжку вона помітила тиждень тому, коли підсобні робітники, невдоволено крекчучи, опустили перед нею якийсь дерев’яний ящик. Вона занесла його у збірку як манускрипт Гонсалве-4890 з приміткою: «Нотатник англійською мовою, кінець шістнадцятого сторіччя». Як і більшість нотатників, він був здебільшого незаповненим. Римі вже доводилося бачити один іспаномовний примірник, що його надіслав нащадок родини Гонсалве до Севільського університету в 1628 році. Він мав прекрасну палітурку, розлінований та пронумерований вишуканими цифрами та ще й кольоровими чорнилами. У тому примірнику не було жодного запису. Навіть у минулому людям не завжди жилося цікаво, тому до нотатника не було чого записувати.

Подібні нотатники слугували у минулому як вмістилища для уривків з Біблії, поетичних рядків, девізів та висловлювань класичних авторів. Зазвичай вони містили незрозумілі карлючки та списки необхідних покупок, а також слова сороміцьких пісень та описи химерних і важливих подій. І цей також не відрізнятиметься від решти, подумалося Римі. На жаль, хтось вирвав із нотатника першу сторінку, на якій, мабуть, було вказане ім’я власника чи власниці. Без першої сторінки не було майже жодного шансу ідентифікувати власника чи будь-кого з решти згаданих у ньому людей, бо вони, зазвичай, позначалися лише ініціалами. Історики виявляли мало інтересу до таких безіменних і безликих історичних свідчень, наче їхня анонімність якимось чином робила особу їхнього власника менш значущою.

Решта сторінок містила таблицю з переліком усіх англійських монет, що були в обігу в шістнадцятому сторіччі, та їхньої відносної вартості. Одна з останніх сторінок мала похапцем нашкрябаний список предметів одягу: плаття, черевики, рукавички, накидка з хутровою оторочкою, шість жіночих сорочок, чотири нижні спідниці та рукавички. Окрім того, в нотатнику були кілька датованих записів, які не мали жодного сенсу, а також рецепт ліків від головного болю — глінтвейн із молока та вина. Рима посміхнулася й подумала: а чи допоможе цей глінтвейн їй з мігренню.

Вона вже було вирішила повернути цей записник до замкнених сховів на третьому поверсі, де зберігалися манускрипти, але щось у цій книжечці змусило Риму притримати її у себе. Було ясно, що цей нотатник вела жінка. Округлий почерк був зворушливо тремтливий і непевний, а рядки зміїлися сторінками угору-вниз крізь рясно наляпані чорнильні плями. Жоден освічений чоловік шістнадцятого сторіччя так не писав, хіба що він був старий чи хворий. Але авторка цього нотатника ані старою, ані хворою не була. Записи бриніли якоюсь незвичною жвавістю та динамічністю, що дивовижним чином контрастували з несміливим та неоковирним почерком.

Рима показала цей записник Хав’єру Лопесу, чарівливому, але абсолютно недосвідченому й некваліфікованому чоловіку, якого останній з Гонсалве найняв для того, щоб перетворити родинний будинок та особисте майно на бібліотеку та музей. Його просторий кабінет на першому поверсі мав красиві панелі червоного дерева і єдині працюючі обігрівачі в усій споруді. Під час їхньої нетривалої бесіди Хав’єр Лопес відкинув припущення Рими, що ця книга заслуговувала ретельнішого дослідження. Він також заборонив їй фотографувати нотатник, щоб фото можна було потім показати колегам у Сполученому Королівстві. Що ж до її твердження, що власником нотатника була жінка, директор щось пробурмотів про набридливих феміністок і помахом руки наказав покинути кабінет.

Отак ця книжечка й лишилася у неї на столі. У Севільї така книга завжди буде непотрібною й незначущою. Ніхто не приїздив до Севільї у пошуках англійських нотатників. Натомість їх шукали в Британській бібліотеці або ж у Шекспірівській бібліотеці Фолджера в Сполучених Штатах. Тільки один дивний чоловік приходив час від часу і продивлявся колекції. Він був француз, і його допитливий та прискіпливий погляд викликав у Рими відчуття дискомфорту. Його звали Ербер Каталь або ж Герберт Катал — вона точно не пам’ятала. Під час свого останнього приходу він залишив візитку і попрохав дати йому знати, коли вигулькне щось цікаве. Коли ж Рима спитала, чи не міг він уточнити, що саме його цікавить, то він відповів, що його цікавить усе. Користі від такого уточнення було не надто багато.

І ось вигулькнуло дещо дійсно цікаве. Та, на жаль, візитка того француза кудись зникла, і Рима не змогла знайти її, хоча й перебрала все, що було на столі. І їй залишилося чекати, поки він з’явиться, щоб вона змогла показати йому свою знахідку. Може, цей француз зацікавиться нею більше, аніж її шеф.

Рима погортала сторінки нотатника і знайшла між ними кілька зотлілих гілочок лаванди й розмарину. Вона не помітила їх раніше і тепер обережно витягнула із заглибини палітурки. На якусь мить Рима почула слабкий аромат зів’ялої квітки, що протягнув ниточку від неї до людини, що жила сотні років тому. Вона задумливо посміхнулася, уявивши собі жінку, яку ніколи не побачить.

— Más basura. Ось тобі ще порція непотребу. — То повернувся Даніель — підсобний робітник, чий комбінезон був брудний від ящиків, які він зносив з горища. Знявши кілька ящиків із пом’ятого візка, він поставив їх на долівку. Незважаючи на холодну погоду, на лобі у нього виступив піт, і він стер його рукавом, залишивши брудний слід чорної пилюки. — До кафе підемо?

Уже втретє за тиждень він запрошував її до кафе. Рима знала, що Даніель вважає її привабливою. Берберські риси, що дісталися їй від предків по лінії матері, подобалися деяким чоловікам, і недивно, бо берберська спадщина наділила її м’якими лініями фігури, смаглявою шкірою та мигдалеподібними очима. Уже кілька років Даніель мимрив їй услід хтиві зауваження, поїдав очима її груди і немов ненавмисне торкався її сідниці, коли вона проходила повз нього до поштового відділу. Здавалося, його зовсім не розохочувала та обставина, що він був на п’ять дюймів нижчий за неї та вдвічі старший.

— Estoy muy ocupada (Я зайнята), — відповіла Рима.

Даніель щось невдоволено буркнув, і в його бурчанні почувся глибокий скептицизм. Виходячи з кімнати, він обернувся і зиркнув на ящики. Верхній містив струхлявілу хутрову муфту й опудало королька, прикріплене до кедрової гілки. Даніель похитав головою, вражений тим, що вона воліє проводити час у товаристві мертвої пташки, а не з ним, живим чоловіком.

— Gracias, — пробурмотіла Рима, коли він виходив. Обережно закривши книгу, вона поклала її на свій стіл, де та лежала раніше.

Викладаючи речі з ящиків на сусідній стіл, Рима мимоволі глянула на книжечку в простій шкіряній обкладинці. Чи не стануть через чотириста років єдиними ознаками її існування на землі сторінка з календаря, список потрібних покупок та смужка паперу з рецептом медових пряників від її матері? І все це вкладене в теку під назвою «Анонімне, неважливе» й збережене в архіві, до якого ніхто не ходить?

Такі похмурі думки — не на добро. Рима здригнулася й торкнулася амулету Фатіми, доньки Пророка. Той амулет, виготовлений у формі руки, висів у неї на шиї на шкіряному мотузку і передавався від однієї жінки їхньої родини до іншої з незапам’ятних часів.

«Khamsa fi ainek», — прошепотіла вона, сподіваючись, що ці слова допоможуть їй прогнати злого духа, якого вона могла мимоволі викликати.

Розділ 2

Сеп-Тур і село Сен-Люсьєн



8


-Куди тепер? Як і зазвичай? — тихо спитав Гелоуглас, відкладаючи весла й напинаючи одиночне вітрило. Хоча до сходу сонця й було іще чотири години, у темряві виднілися обриси інших суден. Я розгледіла тьмяний силует вітрила і ліхтар, що гойдався на жердині на кормі сусіднього судна.

— Волтер сказав, що ми вирушаємо до Сен-Мало, — озвалася я, приголомшено повертаючи голову. Рейлі супроводжував нас від Старої Хижки до Портсмута і керував човном, який перевіз нас до Гвернсі. Ми залишили його на причалі біля села Сен-П’єр-Пор. Їхати далі він не міг, зважаючи на ту обставину, що за його голову в католицькій Європі була призначена чималенька сума грошей.

— Я добре пам’ятаю, куди нам сказав їхати Рейлі, тітонько, але ж він — пірат. І, до того ж, англієць. І його тут немає. Я звертаюся до Метью.

«Immensi tremor oceani», — прошепотів Метью, вдивляючись у морські хвилі, що важко здіймалися довкола нас. У цю мить на тлі темних вод він, як дві краплини води, був схожий на різьблену носову фігуру корабля. І дивною була його відповідь на запитання племінника: «Тремтіння неозорого океану». «Може, я чогось недовчила у латині?» — подумалося мені.

— Приплив сприятиме нам, а кіньми до Фужеру ближче, аніж до Сен-Мало, — продовжив Гелоуглас так, немов слова Метью мали якийсь конкретний сенс. — У таку погоду тітоньці буде на воді не холодніше, ніж на суходолі, а на неї ще чекає дальня дорога.

— А потім ви нас покинете. — То було не запитання, а констатація факту. Метью опустив повіки і кивнув.

— Гаразд.

Гелоуглас увібрав вітрило, і човен змінив курс із південного на східніший. Метью сидів на кормі, прихилившись спиною до поруччя корпусу і обійняв мене руками так, що його накидка огорнула мене, додатково захищаючи від холоду.

Міцно поспати було неможливо, але я дрімала, притулившись до грудей Метью. Наразі подорож складалася важко: доводилося безжально гнати коней і привласнювати чужі човни. Температура була низькою, і на ворсинках шерсті утворився іній. Гелоуглас та П’єр безперервно перемовлялися на якомусь французькому діалекті, а Метью мовчав. Інколи він відповідав на їхні запитання, але свої думки ховав під лячною маскою спокою та врівноваженості.

На світанку погода змінилася — довкола опустився туман і пішов сніг. Борода Гелоугласа швидко побіліла, перетворивши його на вельми точну копію Санта-Клауса. За його командою П’єр регулював вітрила, і невдовзі з туману виринув сіро-білий ландшафт французького узбережжя. Проминуло не більше півгодини, як приплив хутко помчав нас до берега. Припливна хвиля підняла човен, і крізь туман прорізався шпиль дзвіниці, встромляючись у хмари. Він був навдивовижу близько, хоча фундаменту споруди не було видно з-за густого снігу. Я затамувала подих.

— Тримайтеся, — похмуро сказав Гелоуглас, коли П’єр згорнув вітрило.

Човен рвонув крізь туман. Крики чайок та плюскіт води об скелі підказали мені, що ми наближаємося до берега, але човен і не думав уповільнювати свій хід. Гелоуглас устромив весло у припливний потік, і суденце зробило різкий поворот. На березі хтось гукнув чи то вітання, чи то застереження.

— Il est le chevalier de Clermont (Це шевальє де Клермон!) — гукнув у відповідь П’єр, приклавши долоні рупором до рота. Його слова були зустрінуті тишею, а потім у холодному повітрі почулися квапливі кроки.

— Гелоугласе! — скрикнула я. Ми мчали прямісінько на стіну. Я у відчаї намацала весло, щоб перепинити неминучу катастрофу. Та щойно мої пальці зімкнулися на ньому, як Метью рвучко вихопив весло з моєї руки.

— Він швартувався в цій точці сторіччями, а його родичі — іще довше, — спокійно мовив Метью, легко, мов пушинку, тримаючи весло у своїй руці. Якимось незбагненним чином ніс човна зробив іще один різкий поворот — і його корпус притулився бортом до плит неотесаного граніту. Високо вгорі показалися четверо чоловіків з гаками та вірьовками; вони швидко спіймали човен і зупинили його. Вода продовжувала підніматися з лячною швидкістю, і невдовзі ми опинилися на одному рівні з невеличкою кам’яною спорудою. Сходовий марш губився в тумані. П’єр скочив на майданчик і швидко й тихо заговорив, жестами вказуючи на човен. До нас ненадовго підійшли двоє озброєних вояків, але потім вони хутко подалися до сходів.

— Ми прибули до Мон-Сен-Мішель, мадам, — сказав П’єр, подаючи мені руку.

Я взялася за неї і вийшла з човна. — Тут ви відпочинете, а тим часом мілорд поговорить з абатом.

Мої знання про цей острів обмежувалися розповідями, що ходили поміж моїх друзів, котрі кожного літа ходили під вітрилом довкола острова Уайт: що він оточений при відпливі сипучими пісками, а при припливах виникають такі небезпечно швидкі течії, що човни часто розбиваються об його скелясті береги. Я зиркнула через плече на наше маленьке суденце і здригнулася. Це просто чудо, що ми й досі живі.

Поки я намагалася прийти до тями, Метью сказав, дивлячись на свого племінника, який непорушно сидів на кормі:

— Діана була б у більшій безпеці, якби ти пішов разом із нами.

— Якщо твої друзі не втягнуть її в якусь халепу, то твоя дружина цілком зможе сама за себе потурбуватися. — Гелоуглас поглянув на мене і посміхнувся.

— Філіп спитається про тебе.

— Скажи йому… — Гелоуглас замовк і утупився поглядом у далечінь. У блакитних очах вампіра відбилася глибока туга. — Скажи йому, що мені ще не вдалося забути.

— Заради нього мусиш намагатися пробачити, — тихо сказав Метью.

— Я ніколи не пробачу, — холодно відказав Гелоуглас. — І Філіп ніколи мене про це не прохатиме. Мій батько загинув від рук французів, і жодне створіння не наважилося виступити проти короля. Доки я не примирюся з минулим, я до Франції — ані ногою.

— Гуго пішов у небуття, дай, Господи, спокій його душі. Твій дід і досі з нами. Тож не марнуй на нього свій час. — Метью підняв ногу і виступив з човна. Без єдиного прощального слова він повернувся, взяв мене за лікоть і повів до жалюгідної купки дерев із голими гілками. Відчувши на собі холодний тягар погляду Гелоугласа, я обернулася і зустрілася з ним очима. Шотландський кельт підняв руку, мовчки прощаючись зі мною.

Коли йшли сходами, Метью мовчав. Я не бачила, куди вони ведуть, і невдовзі збилася з ліку, намагаючись їх порахувати. І натомість зосередилася на тому, щоб втримати рівновагу на їхній слизькій вичовганій поверхні. Із країв мого плаття падали крижані бурульки, а в моєму широкому каптурі свистів вітер. Перед нами розчинилися міцні двері, прикрашені важкими смугами металу, які від бризок солоної морської води вкрилися іржею та ямками.

І знову сходи. Я стиснула губи, підняла спідниці й рушила далі.

Знову вояки. Коли ми наблизилися, вони притислися до стіни, щоб дати нам прохід. Метью трохи міцніше взяв мене за лікоть, але ці вояки запросто могли бути привидами, незважаючи на всю ту увагу, яку ми їм приділили.

Нарешті ми увійшли до кімнати, де цілий ліс колон підтримував склепінчасту стелю. Стіни були буквально всипані камінами, від яких ішло благословенне тепло. Я полегшено зітхнула і струсила свою накидку, розсіюючи навсібіч воду й лід. Хтось тихенько кашлянув, і я побачила чоловіка, який стояв перед одним із палаючих камінів. На ньому була червона мантія кардинала, і на вид йому було під тридцять — вік неймовірно молодий як для людини, котра піднялася так високо в ієрархії Католицької церкви.

— А, шевальє де Клермон! Чи зараз вас звуть якось інакше? Ви вже давно не були у Франції. Мабуть, ви перебрали ім’я Волсінгема разом із його посадою після того, як він потрапив до пекла, де йому й місце. — Англійська кардинала була бездоганною, хоча й говорив він із сильним французьким акцентом. — Ми, за наказом нашого володаря, очікували вас упродовж останніх трьох днів. Про жінку в наказі не йшлося.

Метью відпустив мою руку і вийшов наперед. Злегка вклонившись, він поцілував перстень на простягнутій руці церковника.

— Здрастуйте, ваше преосвященство. Я гадав, що ви у Римі — обираєте нашого нового папу. Можете уявити мій захват від того, що я вас тут зустрів. — Хоча захвату в голосі Метью й близько не чулося. Я з тривогою подумала: А що ми виграли, прибувши до Сен-Мішеля, а не до Сен-Мало, як планував Волтер?

— Наразі Франція потребує мене більше, аніж Ватикан. Оці недавні вбивства королів та королев — аж ніяк не богоугодна справа. — Очі кардинала погрозливо блиснули. — Єлизавета невдовзі переконається у цьому, коли зустрінеться з Ним.

— Я прибув сюди не в англійських справах, кардинале Жойоз. Це — моя дружина Діана. — Метью затиснув тонку срібну монету свого батька між своїм великим та середнім пальцями. — Я повертаюся додому.

— Так мені й сказали. Ваш батько надіслав ось це, щоб гарантувати безпечний проїзд. — Жойоз кинув Метью якийсь блискучий предмет, і той вправно впіймав його. — Філіп де Клермон забувається і поводиться так, наче він — король Франції.

— Моєму батьку не потрібна верховна влада, бо він сам є тим гострим мечем, який саджає королів на трон і скидає їх із нього, — тихо сказав Метью. І надів важкий золотий перстень на свій середній палець, укритий рукавичкою. У золотій оправі персня виднівся гравійований червоний камінь. Я анітрохи не сумнівалася, що позначка на ньому була такою ж самою, як і в мене на спині. — Ваші господарі знають, що якби не мій батько, то католицька справа у Франції була б безнадійно програна. І ви б зараз не стояли тут переді мною.

— Може, для всіх зацікавлених і дійсно було б краще, якби seіgneur був королем, зважаючи на те, що на троні зараз сидить протестант. Але це тема для нашої приватної розмови, — стомлено мовив кардинал. Він дав знак слузі, що стояв у напівтемряві біля дверей. — Відведіть дружину шевальє до її кімнати. Ми мусимо покинути вас, мадам. Ваш чоловік надто довго перебував серед єретиків. І йому треба чимало часу простояти на колінах на холодній кам’яній долівці, щоб пригадати, хто він насправді такий.

Напевне, на моєму обличчі відбився переляк від того, що мені доведеться залишитися одній у такому місці.

— Із тобою буде П’єр, — заспокоїв мене Метью і, нахилившись, поцілував мене. — Ми продовжимо подорож кіньми, коли спаде приплив.

І це було востаннє, коли я бачила перед собою Метью де Клермона як науковця і представника двадцять першого сторіччя. Чоловік, котрий, широко ступаючи, рушив до дверей, більше не був оксфордським викладачем, він був тепер володарем доби Ренесансу. Це проглядалося в його поставі, в лінії плечей, у його аурі стриманої сили та холодному погляді очей. Геміш мав рацію, коли казав, що Метью стане тут іншою людиною. Під гладенькою поверхнею Метью відбувалася глибока метаморфоза.

Десь високо угорі вдарили дзвони.

Науковець. Вампір. Воїн. Шпигун. Дзвони взяли паузу перед завершальним ударом. Князь.

«Що ж іще відкриє мені ця подорож про цього надзвичайно складного чоловіка, за якого я вийшла заміж?» — подумалося мені.

— Не змушуватимемо Господа чекати, кардинале Жойоз, — різко кинув Метью. Жойоз слухняно рушив слідком за ним, наче острів Сен-Мішель належав не церкві, а родині де Клермонів.

Поруч П’єр стиха мовив, полегшено зітхнувши:

— Milord est lui-même (Мілорд став сам собою).

Так, але чи й досі він залишався моїм?


Може, Метью й був володарем, але стосовно того, хто був королем, сумніватися не доводилося.

Із кожним ударом кінських копит об замерзлу дорогу ознак сили та впливовості батька мого чоловіка ставало дедалі більше. Залежно від того як ми наближалися до Філіпа де Клермона, його син ставав все більш відстороненим і владним. Сполучення цих двох властивостей страшенно дратувало мене і вже встигло призвести до кількох сварок. Метью кожного разу вибачався за свою грубу поведінку, коли його темперамент остигав, а я, знаючи, який тягар на нього тисне, завжди пробачала його.

Коли ми вдало здолали сипучі піски довкола Сен-Мішеля під час відпливу, союзники де Клермонів запросили нас до міста Фужер, поселивши нас у вежі, зручно розміщеній на фортечному валу, звідки відкривався вид на французький сільський ландшафт. Через дві ночі на дорозі біля міста Божé нас зустріли піші вояки зі смолоскипами. На їхньому вбранні виднілася вже знайома емблема: хрест і півмісяць. Я вже бачила цей символ раніше, коли нишпорила в шухляді робочого столу Метью в замку Сеп-Тур.

— А що це за місцина? — поцікавилася я, коли вояки відвели нас до безлюдного шато. Як для нежилого приміщення там було навдивовижу тепло, і лункими коридорами ширився запах щойно приготованої їжі.

— Це — дім мого старого приятеля, — відповів Метью, стягуючи черевики з моїх замерзлих ніг. Потім він розім’яв мені пальці на ногах, і я відчула, як до кінцівок знову повертається кров. Я аж застогнала. П’єр дав мені в руки чашку з підігрітим вином зі спеціями. — Це була улюблена мисливська хатинка Рене. Коли він у ній жив, тут вирувало життя, і в кожній кімнаті можна було зустріти як не мистця, так вченого. Тепер цим шато керує мій батько. Утім, через безперервні війни він не має можливості приділити маєтку належну увагу.

Коли ми були ще у Старій Хижці, Волтер та Метью просвітили мене стосовно триваючої ворожнечі між протестантами та католиками за контроль над престолом і країною. Із наших вікон у місті Фужер я бачила клуби диму, що позначали розташування військового табору протестантів, а вздовж дороги нам час від часу траплялися зруйновані будинки та церкви. Я була приголомшена розмахом руйнації.

Через триваючий конфлікт мою ретельно сконструйовану «легенду» довелося дещо змінити. В Англії я мала позиціонувати себе як жінка-протестантка французького походження, яка тікає з рідної країни, аби мати змогу дотримуватися свого віросповідання. Але тут, на французькій землі, я мала виступати як англійська католичка, яка страждала від безперервних переслідувань. Якимось дивним чином Метью вдавалося пам’ятати всі вигадки і напівправди, необхідні для підтвердження наших численних вигаданих особистостей, уже не кажучи про історичні деталі кожного місця, через яке ми подорожували.

— Зараз ми знаходимося в провінції Анжу. — Голос Метью відірвав мене від роздумів. — Люди, яких ти зустрічатимеш, стануть підозрювати, що ти — протестантська шпигунка, бо говориш англійською, хоч яку б легенду ти їм не намагалася згодувати. Ця частина Франції відмовляється визнавати претензії короля на трон і воліє мати правителя-католика.

— Як і Філіп, — стиха мовила я. Від впливовості Філіпа мав користь не лише кардинал Жойоз. Дорогою нас зупиняли для розмови католицькі священики з запалими щоками та переляканими очима, щоб обмінятися з нами новинами і передати батькові Метью свої подяки за його допомогу. І жоден із них не повертався з порожніми руками.

— Йому байдуже до тонкощів католицького вірування. В інших регіонах країни мій батько підтримує протестантів.

— На диво об’єднувальний підхід, нічого не скажеш.

— Насправді ж Філіп переймається тим, щоб врятувати Францію від самої себе. У серпні цього року наш новий король, Генріх Наварський, спробував нав’язати Парижу свої релігійні та політичні погляди. Та парижани визнали за краще голодувати, аніж підкоритися королю-протестанту. — Метью провів пальцями по волоссю, що було явною ознакою стурбованості. — Померли тисячі людей, і в результаті мій батько втратив віру в здатність людей самотужки вибратися з цього безладу.

Філіп також не мав схильності дозволяти своєму синові керувати власними справами. П’єр розбудив нас рано-вранці й оголосив, що коні засідлані й готові до подорожі. Він отримав звістку, що вже через два дні нас чекають у місті, розташованому за понад сотню миль від шато, в якому ми зупинилися.

— Але ж це неможливо! Ми не зможемо подорожувати так швидко! — Хоч я й була добре підготовленою фізично, але жодне з сучасних фізичних тренувань не могло підготувати до верхової подорожі сільською місцевістю та ще й у листопаді місяці.

— Ми майже не маємо вибору, — похмуро мовив Метью. — Якщо затримаємося, то він пришле іще більше людей, щоб нас підганяти. Тож краще робити, як він каже. — Наприкінці того дня, коли я вже ладна була плакати від утоми, Метью мовчки всадовив мене у своє сідло і ми мчали доти, поки не загнали коней. Я була надто виснажена, щоб протестувати. До кам’яних стін та дерев’яних будинків Сен-Бену ми дісталися вчасно, згідно з наказом Філіпа. На той час ми вже були так близько до замку Сеп-Тур, що ані П’єр, ані Метью вже не надто переймалися пристойністю, тому я їхала верхи, розставивши ноги у сідлі, а не звісивши їх набік, як тоді було прийнято. Незважаючи на те що ми дотримувалися графіку руху, Філіп продовжував збільшувати кількість своїх васалів, що нас супроводжували, наче боявся, що ми передумаємо й повернемося до Англії. Одні васали йшли за нами слід у слід. Інші розчищали дорогу й забезпечували харчі, коней та місця для ночівлі в переповнених постоялих дворах, окремих будинках та укріплених монастирях. Виїхавши на скелясті пагорби, утворені згаслими вулканами в провінції Овернь, ми часто помічали побіля височенних піків таємничі силуети вершників. Помітивши нас, вони прожогом мчали геть, щоб нести звістки про те, як проходить наша подорож до замку Сеп-Тур.

Через два дні, коли вже сутеніло, Метью, П’єр та я зупинилися на одній із зубчастих вершин, з якої крізь пориви снігу ледь проглядався родинний маєток де Клермонів.

Я впізнала знайомі прямі лінії центральної вежі, але, якби не вона, я могла б і не впізнати цього замку. Стіни, що колом оточували його з усіх боків, залишалися такими ж, як і були в двадцять першому сторіччі, як і решта шість круглих веж, кожна — з мідним конічним дахом, позеленілим від часу. Із димарів, виведених за зубці веж таким чином, щоб їх не було видно, ішов дим, а зубчастий обрис стін та веж наводив на думку, що якийсь схиблений велетень навмисне повирізав ці зубці гігантськими ножицями в кожній стіні. За стінами виднівся засніжений сад, а також прямокутні клумби.

У сучасну добу ця фортеця мала лячний вигляд. Але зараз, коли довкола вирувала релігійна та громадянська війна, її оборонне призначення ставало більш очевидним. Між замком та селом стояла, мов вартовий, грізна сторожка. Усередині туди-сюди метушилися люди, багато з них — озброєні. Вдивляючись у сутінках у засніжену далечінь, я помітила численні дерев’яні споруди, розміщені у внутрішньому дворі. Світло з їхніх невеличких віконець утворювало жовтаві прямокутники на сірих кам’яних стінах та вкритій снігом землі.

Моя кобила тихенько заіржала, дихнувши парою. Це була найкраща коняка з тих, що трапилися мені впродовж усієї подорожі. Метью ж сидів на великому чорному жеребцеві, норовливому і злому, який намагався вкусити або хвицнути кожного, хто наближався до нього, окрім істоти на його спині. Обидві тварини були з конюшні де Клермонів і вони, без підказки знаючи дорогу додому, охоче поспішали назад, до теплої стайні з відром вівса.

— О Господи! Не думав я знову тут опинитися! — сказав Метью і закліпав очима, немов сподіваючись, що від цього замок зникне перед його очима.

Я простягнула руку і поклала йому на плече.

— Навіть зараз ти маєш вибір. Ми можемо повернутися. — П’єр жалісно поглянув на мене, а Метью подивився і похмуро всміхнувся.

— Ти не знаєш мого батька, — сказав він і знову прикипів поглядом до замку.

Коли ми нарешті в’їжджали до Сеп-Тура, обабіч нас палали смолоскипи. Важкі ворота з дубків та залізних пластин швидко розчинилися, і коли ми проїжджали крізь них, четверо стояли поруч і мовчки супроводжували нас поглядами. Щойно ми проїхали крізь них, як вони з брязкотом зачинилися, і двоє воротарів замкнули їх спеціальними палями, котрі витягли зі схованок у стінах. Шість днів подорожі через Францію навчили мене, що ці запобіжні заходи є аж ніяк не зайвими. Люди з підозрою ставилися до чужинців, боялися нападу іще однієї зграї солдат-грабіжників, охочих вчинити насильство та пролити кров на догоду своєму новому господареві.

Усередині нас чекала справжня армія — як людей, так і вампірів. Десь із півдесятка з них потурбувалися про наших коней. П’єр віддав одному з них невеличкий пакет з кореспонденцією, а тим часом інші стиха про щось розпитували його, крадькома поглядаючи на мене. Ніхто не підійшов до мене і не запропонував допомогти. Сидячи верхи на моїй коняці, я тремтіла від холоду й втоми, видивляючись серед натовпу Філіпа. Він би неодмінно наказав кому-небудь допомогти мені спішитися.

Метью помітив некомфортне становище, в якому я опинилася, і з завидною гнучкою граціозністю зіскочив зі свого жеребця. Зробивши кілька широких кроків, він підійшов до мене, ніжно витягнув мою ногу зі стремена і злегка розім’яв її, щоб відновити рухливість. Я подякувала йому, не бажаючи, щоб моя перша поява у Сеп-Турі асоціювалася з падінням у мішанину снігу й багнюки в дворі замку.

— А хто з цих чоловіків твій батько? — стиха спитала я Метью, коли він, пригнувшись під шиєю коня, переходив до моєї другої ноги.

— Ніхто. Він у приміщенні. Спочатку підганяв нас так, немов за нами гналися якісь пекельні потвори, а тепер робить вигляд, що йому нецікаво нас бачити. Тобі, до речі, теж треба досередини, бо застудишся. — Метью почав віддавати уривчасті накази по-французьки, розганяючи пришелепуватих слуг навсібіч, аж поки біля дерев’яних гвинтових сходів, що вели до дверей шато, не залишився тільки один вампір. Мене охопило суперечливе відчуття колізії минулого із сучасністю, коли пригадала, як видряпувалася іще не добудованими кам’яними сходами і вперше побачилася з Ізабо.

— Здрастуй, Алене, — сказав Метью, відчуття полегшення, відбившись на обличчі, пом’якшило його суворий вираз.

— Ласкаво просимо додому, — відповів вампір по-англійськи. Коли він, злегка накульгуючи, почав наближатися, показалися деталі його зовнішності: сивувате волосся, зморшки під лагідними очима і жилава статура.

— Дякую тобі, Алене. Це — моя дружина Діана.

— Здрастуйте, мадам де Клермон. — Ален вклонився, завбачливо зупинившись на поштивій відстані.

— Приємно познайомитися, Алене. — Ми ніколи не бачилися з ним раніше, але його ім’я вже асоціювалося у мене з непохитною вірністю та підтримкою. Саме Алена кликав Метью серед ночі у двадцять першому сторіччі, коли хотів пересвідчитися, що у мене в замку Сеп-Тур є все необхідне.

— Ваш батько чекає, — сказав Ален і відступив убік, даючи нам дорогу.

— Накажи принести харчі до мого помешкання — щось просте. Діана зморена й зголодніла, — сказав Метью, подаючи Алену свої рукавички. — Я невдовзі до нього зайду.

— Він чекає на вас обох, — зауважив Ален, старанно зберігаючи нейтральний вираз обличчя. — Будьте обережні на сходах, мадам. Східці вкриті льодом.

— Справді, обох? — Метью поглянув угору на квадратну головну вежу замку і стиснув губи.

Він міцно тримав мене за лікоть, тому я не мала особливого клопоту, піднімаючись сходами. Але наприкінці підйому мої ноги тремтіли так сильно, що я перечепилася через нерівний край кам’яної плити долівки на вході — і мало не впала. Цього було достатньо, щоб запальний характер спалахнув роздратуванням.

— Що він собі думає?! — різко мовив Метью, ловлячи мене за талію. — Вона ж була в дорозі кілька днів поспіль!

— Його накази вирізняються точністю і детальністю. — Жорсткий офіційний тон Алена прозвучав як попередження.

— Та все нормально, Метью, — заспокоїла я його і зняла з голови каптур, аби краще роздивитися велику залу, що розкинулася переді мною. Вітрина з обладунком та списами, яку я бачила в двадцять першому сторіччі, кудись зникла. Її місце займав різьблений дерев’яний екран, який допомагав розвіювати протяги, коли двері відчинялися. Зникли й фальшиві середньовічні прикраси, круглий стіл та порцелянова чаша. Натомість на стінах стиха погойдувалися гобелени, колихані потоком, спричиненим тим, що тепле повітря з каміна змішувалося з холоднішим вуличним повітрям. Решту простору займали довгі столи з низькими лавами по краях, між якими метушилися чоловіки й жінки, викладаючи на них тарілки та чашки для вечері. Там було достатньо місця для десятків створінь. Цього разу галерея менестрелів високо угорі не пустувала — вона була заповнена музикантами, які налаштовували свої інструменти.

— Як цікаво, — тихо мовила я, ледь ворушачи заціпенілими губами.

Своїми холодними пальцями Метью взяв мене за підборіддя і повернув до себе обличчям.

— Ти вся синя, — сказав він.

— Я принесу жаровню, щоб зігріти їй ноги, і теплого вина, — пообіцяв Ален. — А потім порозпалюю каміни.

З’явився теплокровний чоловік і забрав мою мокру накидку. Метью різко обернувся туди, де, наскільки я пам’ятала, в двадцять першому сторіччі була їдальня. Я прислухалася, але нічого не почула.

Ален вибачливо похитав головою.

— Він не в найкращому гуморі.

— Схоже, що так воно і є, — сказав Метью, похнюпившись. — Філіп бажає, щоб ми прийшли. Ти впевнена, що хочеш його бачити, Діано? Якщо не хочеш бачити його сьогодні увечері, то я спробую витримати його гнів.

Але Метью не можна було залишати наодинці під час зустрічі з батьком, якого не бачив понад шістдесят років. Колись він допомагав мені впоратися з моїми привидами й страхами, і тепер я мала зробити те саме для нього. А потім я збиралася піти до ліжка, де планувала вилежуватися аж до Різдва.

— Ходімо, — рішуче кинула я, підбираючи свої спідниці.

Сеп-Тур був надто старовинним, щоб мати такі сучасні зручності, як коридори, тому ми пройшли крізь аркові двері праворуч від каміна до кутка кімнати, яка згодом перетвориться на гранд-салон Ізабо. Зараз ця кімната ще не була напхана меблями, а натомість прикрашена з таким же аскетизмом, який я бачила скрізь у Франції під час своєї подорожі. Важкі дубові меблі не так просто було мимохідь поцупити, і вони навіть були спроможні пережити незначні пошкодження, отримані під час бою, про що свідчив глибокий рубаний слід, залишений на поверхні скрині. Звідти Ален провів нас до кімнати, де колись ми з Ізабо снідали серед жовтавих теракотових стін за столом, заставленим керамічним посудом та важкими срібними ножами й виделками. Нині ж ця кімната, маючи лише один стіл та крісло, була жалюгідною подобою отої, сучасної. На поверхні столу були папери та писарські причандалля. Часу оглянути кімнату ретельніше я не мала, бо ми вже почали підніматися зачовганими сходами до незнайомої мені частини шато.

На широкому майданчику сходи раптом урвалися. Ліворуч перед нами відкрилася довга галерея, що містила химерний асортимент всіляких приладів та штукенцій, годинників, зброї, портретів та меблів. На мармуровій голові якогось стародавнього божества невимушено красувалася погнута золота корона. Із її центру мені поблажливо підморгував криваво-червоний рубін завбільшки з яйце.

— Сюди, — сказав Ален, жестом руки запрошуючи нас до наступної кімнати. Там були ще одні сходи, які вели угору, а не вниз. Із кожного боку зачинених дверей виднілися кілька незручних ослонів. Ален зупинився, мовчки й терпляче чекаючи реакції на наш прихід. І вона не забарилася — у вигляді єдиного латинського слова, що прозвучало крізь товстий шар дерева:

— Introite.

Метью аж сіпнувся, зачувши його. Ален стривожено поглянув на нього і штовхнув двері. Вони тихенько розчинилися, повернувшись на міцних, добре змазаних завісах.

Напроти дверей, повернувшись до нас спиною, сидів чоловік із блискучим волоссям. Навіть у сидячому положенні було видно, що він доволі високий, з широкими плечима атлета. По паперу шкрябала ручка, витворюючи безперервну високу ноту, що гармонізувалася безперервним потріскуванням дров у каміні та завиванням поривчастого вітру надворі.

До цієї музики додалася басова нота:

— Sedete.

Тепер настала моя черга сіпнутися. Цього разу розчинені двері не пом’якшили звуку, і тому голос Філіпа пролунав так, що у мене аж у вухах задзвеніло. Цей чоловік звик, щоб йому підкорялися без зайвих запитань. І ноги понесли мене до одного з двох приготованих крісел, щоб сісти у нього, як було наказано. Я вже встигла зробити аж три кроки і лише тоді здогадалася, що Метью й досі стоїть на порозі. Я повернулася до нього і взяла за руку. Метью стояв, спантеличено опустивши очі й явно намагаючись відігнати від себе спогади.

За кілька секунд ми перетнули кімнату. Я вмостилася у кріслі, отримавши обіцяну дірчасту металеву жаровню під ноги та вино. Співчутливо поглянувши на нас і кивнувши, Ален вийшов. І ми стали чекати. Для мене це чекання було важким, а для Метью — нестерпним. Його внутрішня напруженість увесь час зростала, аж поки він не почав тремтіти, переповнений придушеними емоціями.

На ту мить, коли його батько нарешті засвідчив нашу присутність, мої тривога та напруження вже підібралися небезпечно близько до поверхні. Я витріщалася на свої руки, гадаючи, чи достатньо вони сильні, щоб задушити Філіпа, коли на моїй схиленій у поклоні голові розквітли дві страшенно холодні точки. Піднявши підборіддя, я виявила, що дивлюся прямо в рудувато-коричневі очі грецького божества.

Коли я вперше побачила Метью, то моїм початковим інстинктивним бажанням було тікати. Але Метью — хоч яким би великим та приголомшуючим він не здавався того вересневого вечора в Бодлійській бібліотеці — Метью й близько не здавався наскільки потойбічним, таємничим та надприродним. І не тому, що Філіп де Клермон був потворою. Навпаки. Якщо пояснювати по-простому, то він був найбільш вражаючою істотою, яку я коли-небудь бачила — і серед надприродних істот, і серед протиприродних, і серед демонічних, і серед людських.

Ніхто, дивлячись на Філіпа де Клермона, не міг допустити думки про те, що він створений зі смертної плоті. Риси обличчя вампіра були аж надто бездоганними та лячно симетричними. Прямі й темні брови нависали над блідими очима приглушеного золотаво-брунатного кольору з вкрапленням зелених цяток. Тривалий вплив сонця та стихій позначив його каштанове волосся блискучими пасмами золота, срібла та міді. Рот у Філіпа був лагідний і чуттєвий, хоча сьогоднішнього вечора він міцно стуляв губи, бо дуже гнівався.

І собі стуливши губи, щоб не роззявити рота, я зустріла його оцінюючий погляд. Коли я поглянула йому у вічі, він повільно й навмисне перевів погляд на Метью.

— Розповідай. — Слова були мовлені тихо, але все одно вони не могли приховати гнів Філіпа. Однак у кімнаті був не один розгніваний вампір. Тепер, переборовши потрясіння від зустрічі з Філіпом, Метью намагався взяти над ним гору.

— Ти наказав мені прибути до Сеп-Тура. Ось я перед тобою, живий і неушкоджений, попри істеричні повідомлення твого онука. Із цими словами Метью кинув батькові на стіл його срібну монетку. Вона упала на край, крутнулася навколо невидимої осі і пласко стукнулася об його поверхню.

— У цю пору року твоїй дружині краще було б залишитися вдома. — Філіп говорив англійською не гірше за корінного мешканця Англії.

— Діана — моя пара, батьку. Не міг же я залишити її в Англії з Волтером та Генрі лише тому, що настала зимна й сніжна погода!

— Угамуйся, Метью, — прогарчав Філіп, мов лев, і в усій його зовнішності було щось левине. Родина де Клермонів була звіринцем страшних і сильних тварин. Коли я була поруч із Метью, то мені на думку завжди спадали вовки. З Ізабо — хижі птахи. Гелоуглас нагадував мені ведмедя. А Філіп скидався на ще одного смертельно небезпечного хижака.

— Гелоуглас та Волтер доповідають мені, що ця відьма потребує мого захисту, — сказав лев, простягаючи руку до листа. Постукавши його краєм по столу, він пильно подивився на Метью. — А мені думалося, що захист слабших створінь — це твоя робота, оскільки тепер ти посідаєш місце в Конгрегації від нашої родини.

— Діана — не слабка, і вона потребує більшого захисту, аніж той, який спроможна забезпечити Конгрегація, зважаючи на ту обставину, що Діана моя дружина. А ти зможеш надати такий захист? — спитав Метью з викликом не лише у голосі, а й у поставі.

— Спершу мені треба почути, що вона скаже, — відповів Філіп. І поглянув на мене, піднявши брови.

— Ми познайомилися чисто випадково. Я відразу ж зрозумів, що вона відьма, але внутрішній зв’язок між нами був незаперечним, — пояснив Метью. — На неї напали одноплемінники…

Рука, більше схожа на лапу, піднялася, вимагаючи тиші. Філіп знову пильно подивився на свого сина.

— Маттеусе, — ліниво прогарчав Філіп, і це справило несподіваний ефект на Метью: він умить замовк, мов батогом оперезаний. — Ти хочеш мені сказати, що й сам потребуєш мого захисту?

— Звісно, що ні, — обурено відказав Метью.

— Тоді замовкни і дай відьмі висловитися.

Збираючись задовольнити вимогу Філіпа, щоб ми з Метью отримали змогу якомога швидше позбутися його нервуючої присутності, я швидко прикинула, як найкраще розповісти йому про наші останні пригоди. Обдумування кожної подробиці забрало б надто багато часу, а можливість того, що під час моєї розповіді Метью з якоїсь причини вибухне, була дуже імовірною. Набравши повні груди повітря, я почала.

— Звуть мене Діана Бішоп, і мої мати та батько були потужними чаклунами. Їх убили інші відьми та відьмаки, коли вони були далеко від домівки, а я була ще малою дитиною. Перед своєю смертю вони зачаклували мене. Моя мати була провидицею і тому передбачала те, що мало статися.

Філіп підозріло звузив очі. Я зрозуміла його обачність. Бо мені й самій і досі було дивно, чому двоє людей, котрі любили мене, порушили моральний кодекс відьом і закували свою єдину доньку в магічні кайдани.

— Коли я зростала, то була для нашої родини постійним джерелом ганьби: відьма, що не може запалити свічу або як слід накласти закляття. Тож я відвернулася від Бішопів і подалася до університету. — Від цих відвертих слів Метью стривожено завовтузився у своєму кріслі. — Я вивчала там історію алхімії.

— Діана вивчає мистецтво алхімії, — поправив Метью, кинувши на мене попереджувальний погляд. Але його викривлена напівправда не задовольнила б Філіпа.

— Я — мандрівниця у часі. — Ця фраза на мить непорушно зависла між нами трьома в повітрі. — У вас це називається «fileuse de temps», тобто прядильниця часу.

— О, та мені добре відомо, хто ви, — мовив Філіп так само лінивим тоном. На обличчі Метью відбився вираз мимовільного подиву. — Я жив дуже довго, мадам, і знав багатьох створінь. Ви — не з цього часу, не з минулого, тому ви, напевне, з майбутнього. І Маттеус, напевне, прибув сюди разом із вами, бо він — не той чоловік, яким був вісім місяців тому. Той Метью, якого я добре знаю, ніколи б не удостоїв відьму другим поглядом. — Вампір глибоко зітхнув. — Мій онук попередив мене, що ви обоє маєте дуже дивний запах.

— Філіпе, я зараз все поясню… — але того вечора Метью не судилося завершувати свої фрази.

— Хоча нинішня ситуація й має багато бентежних аспектів, я радий, що з часом людство виробило раціональний підхід до гоління і усвідомило його необхідність, — мовив Філіп, ліниво почесавши свою акуратно підстрижену бороду та вуса. — Бо, зрештою, борода — це розсадник вошей, а не джерело мудрості.

— Мені постійно кажуть, що без бороди Метью має неповноцінний вигляд, немов щойно перехворів на серйозну хворобу, — зітхнула я. — Але я не знаю закляття, щоб її швидко відростити.

Філіп відмахнувся від моїх слів.

— Організувати бороду — то нескладно. Ви щось сказали мені про свій інтерес до алхімії…

— Так. Я віднайшла книгу, яку багато хто шукав. Із Метью я познайомилася, коли він прийшов до мене вкрасти її, але не зміг, бо я на той час уже випустила її зі своїх рук. І потім кожне створіння в радіусі багатьох миль довкола почало за мною стежити. Мені навіть довелося кинути роботу!

Почулося щось схоже на придушений сміх, і м’язи на підборідді Філіпа затряслися.

Я виявила для себе, що з левами важко сказати — коли їм весело, а коли вони збираються стрибнути на тебе.

— На нашу думку, це книга про походження видів, — зауважив Метью. На його обличчі з’явився гордий вираз, хоча книгу ту я замовила зі схову абсолютно випадково. — Той манускрипт сам знайшов Діану. Допоки решта створінь розбиралися, що ж потрапило їй до рук, я встиг закохатися в неї.

— Значить, це тривало досить довго, — задумливо мовив Філіп, склавши хаткою долоні перед підборіддям і впершись ліктями в край столу.

— Ні, — заперечила я, подумки зробивши деякі підрахунки. — Лише два тижні. Хоча Метью довго не розкривав мені своїх почуттів і зробив це лишень тоді, коли ми опинилися у Сеп-Турі. Але тут теж було небезпечно. Одного вечора я вийшла з нашої спальні надвір. І в парку на мене напала інша відьма й викрала мене.

Філіп блискавично перевів погляд з мене на Метью.

— У стінах замку була відьма?

— Так, — коротко відповів Метью.

— Скоріше, вона над ними витала, — обережно поправила я, іще раз заволодіваючи увагою його батька. — Не думаю, що яка-небудь відьма коли-небудь торкалася землі в Сеп-Турі, якщо це так важливо. Ну, звісно, окрім мене.

— Ясна річ, — кивнув головою Філіп. — Продовжуйте.

— Вона понесла мене до замку Ля-П’єр. Там був Доменіко. І Герберт. — Із виразу обличчя Філіпа я побачила, що він знав і про замок, і про тих двох вампірів, які мене в ньому зустріли.

— Не рий другому яму, сам до неї потрапиш, — пробурмотів Філіп.

— Моє викрадення було здійснене за наказом Конгрегації, і відьма на ім’я Сату намагалася силою дізнатися у мене про магію. Коли їй це не вдалося, вони кинула мене до потаємної підземної темниці.

Рука Метью потягнулася до заглибини на моїй талії, як і кожного разу, коли заходила мова про той злощасний вечір. Філіп помітив цей порух, але не сказав нічого.

— Після того як я втекла, мені вже не можна було залишатися в Сеп-Турі й наражати Ізабо на небезпеку. Розумієте, з мене виходила вся ота магія, яку я не могла контролювати. Тому ми з Метью подалися до мене додому, до будинку моєї тітки. — Я зробила паузу, розмірковуючи, як краще пояснити, в якому місті той будинок розташовувався. — Ви чули легенди, які розповідають піддані Гелоугласа про землі, що лежать на заході за океаном? — Філіп кивнув. — Саме там і живуть мої тітки. Ну, принаймні приблизно.

— І ці ваші тітки — вони також відьми?

— Так. А потім з’явилася маньясанг, щоб убити Метью — одне зі створінь Герберта — і їй це майже вдалося зробити. Нам нікуди було подітися від Конгрегації — лише сховатися від неї в минулому. — Я зупинилася, вражена злісним поглядом, який кинув Філіп на Метью. — Але раю ми тут теж не знайшли. Люди у Вудстоці дізналися, що я відьма, а судилища в Шотландії можуть негативно вплинути на наше життя в Оксфордширі. Тому нам знову довелося тікати. — Я іще раз переглянула обриси своєї розповіді, видивляючись, чи не випустила з неї щось важливе. — Оце й все, що я маю сказати.

— Ви маєте здібність подавати складні відомості швидко й дохідливо, мадам. Якщо ви люб’язно поділитеся своїм досвідом з Метью, то зробите нашій родині неоціненну послугу. Бо ми надто багато витрачаємо на папір та пера. — На мить Філіп втупився поглядом у кінчики своїх пальців, а потім підвівся з чисто вампірською рвучкістю, яка перетворила цей простий рух на справжнісінький вибух. Секунду тому він сидів, а тепер раптово й лячно нависнув над столом усіма шістьма футами свого зросту. І пильно дивився на сина.

— Метью, ти граєш в небезпечну гру, в якій можна втратити все, а здобути дуже мало. Після твого від’їзду Гелоуглас прислав мені повідомлення. Вершник вирушив іншим маршрутом і випередив тебе, прибувши раніше. Поки ти сюди добирався, король Шотландії заарештував більше сотні відьом і ув’язнив їх в Единбурзі. Не підлягає сумніву, що Конгрегація вважає, що ти зараз їдеш туди, щоб переконати короля Якова відмовитися від своїх планів.

— Тоді це іще одна причина забезпечити Діані твій захист, — жорстко зауважив Метью.

— А воно мені треба? Навіщо? — Холодний тон і вираз обличчя Філіпа засвідчували, що він казав те, що думав.

— Бо я кохаю її. І через те, що ти сам казав мені: Орден Лазаря існує для того, щоб захищати тих, хто сам себе не може захистити.

— Я захищаю інших маньясангів, а не відьом!

— Може, тобі слід ширше поглянути на світ, — уперто наполягав Метью. — Зазвичай, маньясанги цілком спроможні постояти за себе.

— Ти прекрасно знаєш, що я не зможу захистити цю жінку, Метью. Уся Європа ворогує через питання віри, і теплокровні прагнуть офірних цапів, яких можна було б звинуватити в їхніх теперішніх негараздах. І вони неминуче спрямовують свої погляди на створіння довкола себе. Однак ти цілком свідомо привозиш цю жінку — яка, за твоїми словами, є тобі парою і відьмою по крові — привозиш її в цей божевільний хаос. Ні. — Філіп емоційно похитав головою. — Звісно, ти можеш сподіватися, що твоє нахабство візьме гору, але я не стану наражати родину на небезпеку, провокуючи Конгрегацію та ігноруючи умови заповіту.

— Філіпе, ти мусиш…

— Не вживай цього слова у розмові зі мною! — гаркнув Філіп, тицьнувши в Метью пальцем. — Упорядковуй свої справи і повертайся туди, звідки прийшов! Отам і можеш просити допомоги в мене або в тіток цієї відьми! Не тягни свої негаразди у минуле, тут їм не місце.

Але у двадцять першому сторіччі у Метью не буде Філіпа, на чию допомогу можна було б розраховувати. Бо він на той час вже буде мертвий і лежатиме в могилі.

— Я ніколи й нічого у тебе не просив, Філіпе. До сих пір. — Атмосфера у кімнаті небезпечно охолола на кілька градусів.

— Ти мав би передбачити мою реакцію, Маттеусе, але ти, як і завжди, не подумав головою. А що, якби тут була твоя мати? Що, якби на Трір не опустилася погана погода? Ти ж знаєш, як вона ненавидить відьом. — Філіп витріщився на свого сина. — Знадобиться чималенька армія, щоб утримати її від того, аби розірвати цю жінку на дрібні шматочки, а в мене зараз кожен вояк на вагу золота.

Спершу була Ізабо, яка хотіла прибрати мене з життя свого сина. Болдвін навіть не намагався приховати свою зневагу до мене. Геміш, приятель Метью, остерігався мене, а Кіт відверто виказував свою неприязнь. Тепер настала черга Філіпа. Я стояла й чекала, коли батько Метью погляне на мене. І коли він це зробив, я сміливо зустріла його погляд. Філіп ошелешено заблимав.

— Метью не чекав такої зустрічі, мсьє де Клермон. Він сподівався на вашу підтримку, вірив вам, але виявилося, що в даному випадку його віра виявилася безпідставною. — Я зробила паузу, щоб перевести подих. — Я буду вам вдячна, якщо ви дозволите мені переночувати сьогодні у Сеп-Турі. Метью майже не спав кілька тижнів, а у знайомому місці йому спатиметься значно легше. Завтра я повернуся до Англії — без Метью, якщо це буде потрібно.

На мою ліву скроню впало пасмо мого новонабутого кучерявого волосся, і я підняла руку, щоб відкинути його, але відчула на своїй кисті міцну хватку Філіпа де Клермона. Не встигла я й оком моргнути, як Метью враз опинився біля свого батька і вхопив його за плечі.

— Де ви дістали ось це? — спитав Філіп, витріщившись на середній палець моєї лівої руки. Перстень Ізабо. Зі смертельною злобою в очах Філіп прикипів до мене поглядом. Його хватка стала іще міцнішою, і я відчула, як хруснули мої кості. — Вона нікому не віддала б мого персня, допоки ми обоє живемо.

— Вона й досі живе, Філіпе, — хрипкою скоромовкою сказав Метью, скоріше намагаючись просто повідомити батькові інформацію, аніж заспокоїти його.

— Але якщо Ізабо жива, тоді… — голос Філіпа урвався і розтанув у тиші. Якусь мить на його обличчі залишався ошелешений вираз, який поступово змінився виразом розуміння. — Що ж, я також, зрештою, не безсмертний. І коли почалися ваші останні негаразди, ти вже не зміг покликати мене на поміч.

— Не зміг, — насилу видавив із себе Метью.

— Однак ти залишив свою матір наодинці з ворогами. Як ти міг? — злісно напустився на нього Філіп.

— Із нею Марта. А Болдвін з Аленом потурбуються, щоб з нею не трапилося нічого лихого. — Слова Метью лилися заспокійливим потоком, але його батько й досі тримав мене за руку. Мої пальці почали німіти.

— Ізабо — і віддала мій перстень відьмі? Як дивно. Утім, він їй личить, — невимушено мовив Філіп, повертаючи мою руку до світла, яке йшло з каміна.

— Маман теж була такої думки, — тихо сказав Метью.

— Тоді… — Філіп різко замовк і похитав головою. — Ні, не треба. Не кажи мені. Жодна істота не має знати часу своєї смерті.

А моя мати передбачила свій моторошний кінець, а також кінець мого батька. Змерзла, виснажена та переслідувана власними невеселими спогадами, я почала тремтіти. Здавалося, батько Метью не помічав цього, так і продовжуючи витріщатися на наші руки, зате Метью це помітив.

— Відпусти її, Філіпе, — наказав Метью.

Філіп зазирнув мені у вічі й розчаровано зітхнув. Попри перстень на моїй руці, я не була його коханою Ізабо. Він зняв свою руку з моєї, і я відразу ж відступила від нього назад на поштиву відстань.

— Тепер, вислухавши історію Діани, ти надаси їй свій захист? — вимогливо спитав Метью, вдивляючись в обличчя свого батька.

— А це вам потрібно, мадам?

Я кивнула, стиснувши пальцями вигнутий підлокітник сусіднього крісла.

— Тоді згода. Лицарі Лазаря потурбуються про вашу безпеку.

— Дякую, батьку. — Метью рвучко обійняв Філіпа за плечі, а потім рушив до мене. — Діана втомилася. Побачимося завтра вранці.

— Нічого подібного, — кинув Філіп із протилежного кінця кімнати, наче батогом ляснув. — Твоя відьма під моїм дахом і під моїм захистом. Вона не спатиме з тобою в одному ліжку.

Метью взяв мене за руку.

— Діана далеко від власного дому, Філіпе. І вона не знайома з цією частиною замку.

— Вона не ночуватиме у твоїх апартаментах, Метью.

— А чом би й ні? — поцікавилася я, похмуро поглянувши на Метью, а потім на його батька.

— Бо ви обоє не спаровані, хоч яку б красиву брехню Метью вам не розповідав. І дякувати Богу, що ні. Може, нам, зрештою, і вдасться відвернути катастрофу.

— Не спаровані? — приголомшено спитала я.

— Обмін обіцянками та прийняття маньясанських уз іще не гарантує непорушної угоди, мадам.

— Він — мій чоловік в усіх відношеннях, — відказала я, відчуваючи, як мої щоки заливає рум’янець. Коли я сказала Метью, що кохаю його, він запевнив мене, що ми тепер спаровані.

— Ви також не належним чином одружені, принаймні не так, щоб витримати перевірку правильності вашого шлюбу, — продовжив Філіп. — А таких перевірок буде багато, якщо ви й далі наполягатимете на цій претензії. Метью завжди проводив у Парижі більше часу за книжками з метафізики, замість того, щоб вивчати закони. У цьому випадку, сину мій, твоя інтуїція мала б тобі підказати, як слід правильно чинити, якщо цього не зробив твій інтелект.

— Перед тим як вирушити в подорож, ми обмінялися клятвами вірності. І Метью подарував мені перстень Ізабо. — Упродовж останніх хвилин у Медісоні ми здійснювали щось на кшталт церемонії. Я подумки швидко перебрала події в їхній послідовності, вишукуючи потенційні слабкі місця.

— Маньясанське парування — це те, що знімає всі заперечення проти шлюбу, які висувають священики, юристи, вороги та суперники: фізичне поглинання. — Ніздрі Філіпа роздулися. — А ви іще в такий спосіб не поєдналися. Ваші запахи не лише дивні, а цілковито відмінні — як у двох окремих створінь замість однієї. Будь-який маньясанг збагне, що ви не повністю спаровані. Герберт та Доменіко, напевне, помітили це, щойно Діана опинилася поблизу них. Та й Болдвін також, це однозначно.

— Ми — одружені й спаровані. Окрім моїх запевнень, непотрібно більше жодного доказу. Стосовно ж решти, то це не твоя справа, Філіпе, — твердо сказав Метью, рішуче стаючи межи мною та своїм батьком.

— О, Маттеусе, скільки можна! — зморено протягнув Філіп. — Діана — неодружена жінка-сирота, і в цій кімнаті я не бачу братів, які її б підтримали й захистили. Тому вона — моя справа.

— Ми одружені в очах Господа.

— Однак ти не відразу взяв її, ти вичікував. А що ти вичікував, Метью? Якогось знамення? Вона тебе хоче. Це видно мені з того, як вона на тебе дивиться. Для більшості чоловіків цього достатньо. — Філіп пронизав поглядом спершу сина, а потім мене. Мені пригадалося дивне небажання Метью в цьому відношенні, і занепокоєння та страх поширилися моїм тілом, мов отрута.

— Ми знали один одного недовго. Але навіть на початку я знав, що буду з нею — і лише з нею — решту свого життя. Ти ж знаєш, що написано на тому персні, Філіпе: «a ma vie de coer entier».

— Віддати жінці все своє життя — це безглуздо, якщо не віддати їй і все своє серце. Ти б звернув більше уваги на завершальну частину отої фрази на персні, а не лише на її початок.

— Я віддав їй своє серце, — сказав Метью.

— Не все без останку. Якби ти дійсно це зробив, то всі члени Конгрегації були б уже мертві, угоду між створіннями було б безповоротно порушено і ви були б там, де вам належить бути, а не в цій кімнаті, — грубо зауважив Філіп. — Не знаю, як робиться шлюб у тому вашому майбутньому, але в мою епоху шлюб — це те, за що варто померти.

— Пролиття крові в ім’я Діани — не відповідь на наші сьогоднішні труднощі. — Незважаючи на спілкування з батьком упродовж сторіч, Метью вперто не бажав визнавати те, про що я вже встигла здогадатися: узяти гору в суперечці з Філіпом де Клермоном було неможливо.

— А хіба кров відьми нічого не важить? — Обидва чоловіки здивовано повернулися до мене. — Ти ж убив відьму, Метью. А я убила вампіра, маньясанга, щоб не втратити тебе назавжди. Оскільки сьогодні ми ділимося один з одним своїми таємницями, то твоєму батьку також не завадило б знати правду. — Ескалація ворожнечі, спричинена нашими стосунками, призвели до загибелі Джиліан Чемберлен та Жюльєти Дюран.

— А ти вважаєш, що маєш час для залицяння? Для чоловіка, котрий вважає себе освіченим, твоє глупство, Метью, є гідним подиву, — з огидою мовив Філіп. Метью сприйняв образу з боку свого батька навіть оком не моргнувши, а потім виклав свою козирну карту.

— Ізабо прийняла Діану як свою доньку.

Але Філіпа не так легко було взяти голіруч.

— Ані Богу, ані твоїй матері так і не вдалося привчити тебе сміливо й чесно поставати перед наслідками власних дій. — Філіп вперся руками у стіл і погукав Алена. — Оскільки ви — не спаровані, то непоправної шкоди завдано не було. Цю справу можна вирішити іще до того, як про неї хто-небудь дізнається і родина зазнає руйнації. Я пошлю до Ліона людину, щоб вона знайшла там Діані відьму, яка допоможе їй краще розібратися зі своїми здібностями. А поки я цим займатимуся, ти, Метью, пошукаєш оту книгу.

А потім ви обоє вирушите додому, де забудете про це неподобство і заживете окремо — кожен своїм життям.

— Ми з Діаною йдемо до моїх апартаментів. Разом. Інакше, допоможи мені Господи…

— Перш ніж скінчиш промовляти цю погрозу, подумай, чи маєш ти достатньо сил, щоб її виконати, — невимушено кинув Філіп. — Ця дівчина спатиме одна — і біля мене.

Я відчула протяг — то розчинилися двері. У тому протязі відчувався запах воску та меленого перцю. Ален швидко обдивився довкола, помітивши гнів Метью і непоступливий вираз на обличчі Філіпа.

— Тебе перехитрили, Маттеусе, — сказав Філіп своєму сину. — Не знаю, чим ти там займався, але ти став слабохарактерним. Здавайся. Визнай поразку, поцілуй свою відьму і побажай їй доброї ночі. Алене, відведи цю жінку до кімнати Луїзи. Вона у Відні. Або у Венеції. Мені ніяк не вдається встигати за цією дівчиною в її безкінечних мандрах.

— А ти, — продовжив Філіп, — окидаючи сина поглядом своїх янтарно-жовтих очей, — підеш униз і чекатимеш, доки я закінчу листи Гелоугласу та Рейлі. Ти вже давно не був удома, і твої друзі бажають знати, чи справді Єлизавета Тюдор — це потвора з двома головами та трьома грудьми, як багато хто вважає.

Не бажаючи повністю капітулювати, Метью взяв мене пальцем за підборіддя, зазирнув мені глибоко у вічі й поцілував дещо емоційніше, аніж, вочевидь, очікував його батько.

— Оце і все, Діано, — різко й грубо попередив мене Філіп, коли Метью завершив поцілунок.

— Ходімо, мадам, — сказав Ален, кивнувши на двері.

Лежачи з розплющеними очима в ліжку незнайомої жінки, я слухала, як виє надворі вітер, і обдумувала все, що трапилося. Я мала розібратися з численними незрозумілостями та болісним відчуттям зради. Я знала, що Метью мене кохає. Але він мав знати, що інші поставлять під сумнів ті клятви, які ми дали один одному.

Минали години, і я втратила всяку надію на сон. Підійшовши до вікна і вдивляючись у світанок, я намагалася збагнути, чому наші плани були викриті цілком і повністю за такий короткий проміжок часу і яку роль відіграв Філіп де Клермон, а також секрети Метью в тому, що ці плани зазнали фіаско.


9


Коли наступного ранку двері моєї кімнати рвучко розчинилися, я побачила Метью, що стояв, прихилившись до кам’яної стіни. Судячи з його стану, йому теж не вдалося анітрохи поспати. Він ураз скочив на ноги на втіху двох дівчат-служниць, які захихотіли позаду мене. Їм іще ніколи не доводилося бачити його таким: пожмаканим та скуйовдженим. Його обличчя затьмарювала похмура гримаса.

— Доброго ранку, — сказала я, ступаючи вперед і погойдуючи яскраво-червоними спідницями. Як і ліжко, в якому я спала, служниці та майже все, чого я торкалася, ця одіж належала Луїзі де Клермон. Сильний задушливий запах цибету та троянд, поширюваний декоративними завісами, які оточували ліжко, всю ніч не давав мені спати. Я глибоко вдихнула холодне чисте повітря і вловила в ньому слабкий аромат конюшини та кориці, який, безперечно, ішов від Метью. Щойно я відчула цей аромат, як частина втоми враз покинула моє тіло, і я, заспокоєна його звичністю, іще глибше закуталася в чорну шерстяну мантію без рукавів, яку дівчата накинули мені на плечі. Ця мантія нагадала мені про мої наукові регалії і водночас захистила від холоду.

Обличчя Метью дещо просвітліло, коли він притиснув мене до себе і поцілував зі своєю захоплюючою одержимістю кожною деталлю. А дівчата-служниці все хихотіли й підбадьорювали його своїми ремарками. Раптом я відчула своїми литками подув холодного повітря — то додався іще один свідок нашого поцілунку. Ми перервали поцілунок.

— Ти вже надто дорослий, щоб проводити всю ніч у передпокоях, Маттеусе, — прокоментував його батько, просовуючи з сусідньої кімнати свою рудувато-каштанову голову. — Дванадцяте сторіччя тобі, бач, не підходило, і ми дозволили тобі цілком заглибитися у поезію. Благаю, приведи себе в порядок, щоб можна було показатися на люди, і відведи Діану униз. Від неї тхне, як від вулика в розпал літа, тому челядь не відразу призвичаїться до її запаху. Нам не потрібне випадкове й трагічне кровопролиття.

— Його можливість різко зменшиться, якщо ти припиниш своє втручання. Те, що ти розділив нас, це абсурд! — мовив Метью, беручи мене за лікоть. — Ми — подружжя.

— Ні, ви не подружжя, дякуючи богам. Ідіть униз, а я невдовзі до вас приєднаюся. — І, скептично похитавши головою, Філіп зник.

Коли ми сиділи напроти один одного за одним із довгих столів у великій прохолодній залі, Метью мовчав, мов у рот води набравши. У цю годину в приміщенні було мало людей, а ті, хто зазирали, швидко ретирувалися, побачивши не надто привітний вираз його обличчя. Переді мною на стіл поставили вино з прянощами та гарячий, щойно з плити, хліб. Я воліла б попити чаю, але була не проти й вина. Метью почекав, коли я зроблю перший добрячий ковток, а потім заговорив.

— Я щойно бачився з батьком. Ми вирушаємо негайно.

Я не відповіла, а тільки міцніше огорнула пальцями чашку з вином. У вині плавали набухлі апельсинові скоринки, які робили його схожим на фруктовий напій.

Метью сторожко окинув поглядом кімнату.

— Не треба було нам сюди приходити.

— І куди ж ми тепер поїдемо? На вулиці сніжить. У Вудстоці селяни вже готові потягнути мене до судді за звинуваченнями у відьомському чаклунстві. А тут, у замку, ми хоча й спимо поодинці і змушені коритися твоєму батьку, але він, можливо, знайде якусь відьму, згідну мені допомогти, — сказала я, усвідомлюючи, що досі похапливі рішення, які приймав Метью, ні до чого доброго не привели.

— Філіп любить пхати носа у чужі справи. А щодо знаходження відьми-наставниці, то можу запевнити тебе, що він любить їх не більше, аніж моя маман. Метью пильно придивився до подряпаної поверхні столу й пошкрябав пальцем цівочку свічкового воску, що затік до однієї з тріщин. — Можемо поїхати до мого будинку в Мілані. І провести там Різдво. Італійські відьми відомі своєю солідною репутацією чаклунок та безстрашними пророцтвами майбутнього.

— Тільки не Мілан. — Філіп з’явився перед нами зі швидкістю урагану й ковзнув поруч зі мною на лаву. Метью ретельно уповільнював свою швидкість та стримував силу, роблячи шанобливу поправку на мої нерви теплокровної істоти. Так само чинили й Марта, Міріам, Маркус та Ізабо. Його ж батько такої завбачливості та поваги не виявляв.

— Я вже здійснив свій акт синівського послуху й вірності, Філіпе, — стримано мовив Метью. Тому причини подальшого перебування тут я не бачу, а в Мілані нам буде добре. До того ж, Діана володіє тосканським діалектом.

Якщо він мав на увазі італійську мову, то мої знання в її царині обмежувалися хіба що здатністю замовити страву в ресторані або книгу в бібліотеці. Чомусь я мала сумнів, що цього буде достатньо для повноцінного спілкування.

— Сподіваюся, що це стане їй у великій пригоді. У такому разі, шкода, що ви не їдете до Флоренції. Утім, після останніх витівок у тому місті ти іще довго будеш там персоною нон-грата, — спокійно відповів Філіп. — Parlez-vous français, madame (Розмовляєте французькою, мадам)?

— Oui, — обережно відповіла я, побоюючись, що розмова недарма — і не на добре — набуває багатомовного характеру.

— Гм-м-м, — нахмурився Філіп. — Dicunt mihi vos es philologus (Мені казали, що ви філолог).

— Діана науковець, — роздратовано втрутився Метью у розмову. — Якщо хочеш перевірити її фаховий рівень, то я можу надати тобі таку можливість після сніданку, в приватній атмосфері.

— Loquerisne latine (Розмовляєте латиною)? — поцікавився Філіп так, наче й не почув свого сина. — Millás elliniká (Розмовляєте грецькою)?

— Mea lingua latina est mala (Я погано розмовляю латиною), — відповіла я, поставивши на стіл чашку зі своїм вином. Філіп витріщився на мене, явно ошелешений моєю жахливою відповіддю в стилі школярки-трієчниці, і вираз його обличчя живо нагадав мені жахи екзамену з латині. Покладіть переді мною латинський алхімічний текст, і я зможу його прочитати. Але до дискусії я була неготова. Сподіваючись, що я попала в точку, вирахувавши, що друге його запитання стосувалося знання грецької, я хоробро бовкнула:

— Tamen mea lingua graeca est peior (А моя грецька мова іще гірша).

— Тоді й цією мовою говорити не будемо, — пробурмотів Філіп із явним незадоволенням у голосі. А потім повернувся до Метью й обурено спитав:

— Den tha ekpaidéfsoun gynaíkes sto méllon?

— Батьку, в добу Діани жінки отримують набагато глибшу й ширшу освіту, аніж, як на твою думку, потрібно, — відповів Метью. — Але не грецькою мовою.

— А що, в майбутньому потреба в Аристотелі відпала? Якийсь він дивний, цей світ майбутнього. Я радий, що мені до нього іще довго жити. — Філіп підозріло принюхався до глека з вином і визнав за краще не куштувати його. — Діані доведеться підігнати свої знання французької та латини, щоб мати змогу більш-менш вільно розмовляти цими мовами. Лише декілька наших слуг розмовляють англійською, а з тих, хто на нижніх поверхах, — узагалі ніхто. — Він кинув через стіл важку зв’язку ключів. Механічно розчепіривши пальці, я спіймала їх.

— Це їй абсолютно не потрібно, — відказав Метью, простягаючи руку, щоб взяти у мене ключі. — Діана не буде тут настільки довго, що їй доведеться спілкуватися з усією челяддю.

— Вона — найвища за рангом жінка у Сеп-Турі, тому це її обов’язок. Вам слід, на мою думку, розпочати з кухарки, — сказав Філіп, показавши на найбільший з ключів. — Оцим відмикають харчові комори. Решта відмикають пекарню, пивоварню, усі спальні кімнати, окрім моєї, а також льохи.

— А яким відмикається бібліотека? — спиталася я, з цікавістю обмацуючи потерті залізні поверхні ключів.

— У цьому домі книги ні від кого не замикають, — відповів Філіп, — лише харчі, ель та вино. Читання Геродота або Томи Аквінського не спонукає до поганої поведінки.

— Головне — почати, — стиха мовила я. — А як, до речі, звуть кухаря?

— Шеф-кухар.

— Та ні, яке він має ім’я?

Філіп знизав плечима.

— Він — старший на кухні, а значить — шеф-кухар. Я ніколи інакше його й не називав. А ти, Маттеусе? — Батько з сином обмінялися такими поглядами, що я занепокоїлася долею столу на хрестоподібних ніжках, що їх розділяв.

— А я гадала, що старший — ви. Якщо я зватиму кухаря «шеф», то як же тоді я зватиму вас? — Мій гострий дотеп на мить відволік увагу Метью, який вже був готовий учепитися своїми довгими пальцями у батькову горлянку.

— Усі тутешні звуть мене «сір» або «батько». Яке з цих двох подобається вам більше? — питання, що його поставив мені Філіп, було улесливе, але небезпечне.

— Зви його «Філіп», от і все, — пробурчав Метью. — Він має багато титулів, але поки ти їх вимовлятимеш, у тебе язик розпухне.

Філіп люто вишкірився на сина.

— Бачу, ти втратив розум, але не втратив свого нахабства. Залиш хатнє господарство своїй жінці й поїхали зі мною верхи. Ти якийсь охлялий, тобі треба прогулятися й освіжитися. — І Філіп задоволено потер руки, передчуваючи задоволення.

— Я не залишу Діану саму, — відказав Метью, знервовано крутячи пальцями величезну срібну сільничку — попередницю скромної череп’яної посудинки, яка стояла у мене біля плити в Нью-Гейвені.

— А чом би й ні? — пирхнув Філіп. — Ален буде їй нянькою.

Метью відкрив було рота, щоб відповісти, але я перервала його.

— Батьку, — звернулася я до Філіпа милим голосочком, встряючи в перепалку. — Можна мені поговорити наодинці з чоловіком, перш ніж він зустрінеться з вами у конюшні?

Філіп зіщулив очі. А потім підвівся й повільно вклонився у мій бік. Уперше цей вампір зробив рух із більш-менш нормальною швидкістю.

— Ясна річ, мадам. Я пошлю за Аленом, щоб він вам прислуговував. Насолоджуйтеся можливістю побути наодинці, поки ви її маєте.

Метью почекав, не зводячи з мене очей, поки його батько пішов з кімнати.

— Що ти замислила, Діано? — тихо спитав він, коли я підвелася і повільно рушила до нього навколо столу.

— А чому це Ізабо у Трірі? — поцікавилася я.

— А яка різниця? — ухильно відповів Метью.

І тут я заматюкалася, як простолюдинка, від чого вираз невимушеності враз злетів з обличчя Метью. Минулої ночі, лежачи в пропахлій трояндами спальні Луїзи, я мала вдосталь часу, щоб вибудувати низку подій минулого тижня й узгодити їх із тим, що я знала про цей історичний період.

— Велика різниця, бо в Трірі їй більше нема чого робити, окрім як на відьом полювати! Один із слуг перелякано кинувся геть з кімнати, попрямувавши до парадних дверей. Однак біля каміна залишалося іще двоє чоловіків, тому я стишила голос. — Тут не місце й не час обговорювати роль твого батька в геополітиці ранньої доби новітньої історії, трагічну загибель батька Гелоугласа чи те, як кардинал дозволив тобі помикати ним так, наче Сен-Мішель — це твій приватний острів. Ти сам мені про це розповіси. А іще нам конче необхідний додатковий час та конфіденційна обстановка, щоб ти докладніше розповів мені про аспекти вампірського парування.

Я крутнулася на п’ятах, щоб втекти від нього геть. Метью почекав, доки я не відбіжу достатньо далеко, щоб подумати, що втеча можлива, а потім блискавичним рухом схопив мене за лікоть і повернув назад. То був інстинктивний маневр хижака.

— Ні, Діано, ми поговоримо про наш шлюб до того, як хто-небудь із нас покине цю кімнату.

Метью повернувся туди, де остання купка слуг наминала сніданок. Різким кивком голови він спонукав їх до втечі.

— Який шлюб? — грізно напустилася я на нього. В очах спалахнуло щось небезпечне — і враз зникло.

— Діано, ти кохаєш мене? — несподівано спокійно спитав Метью.

— Так, — відповіла я миттєво, не замислюючись. — Але якби справа була лише в моїй любові до тебе, то все було б дуже просто, і ми б досі були в Медісоні.

— А все й так дуже просто, — сказав Метью, підводячись на ноги. — Якщо ти й справді любиш мене, то слова мого батька не матимуть сили, щоб розбити ті клятви, які ми дали один одному, а Конгрегація жодним чином не змусить нас дотримуватися отієї угоди.

— Якби ти й справді кохав мене, то віддав би мені всього себе. І тіло, і душу.

— Усе не так просто, — з сумом мовив Метью. — Я з самого початку попереджав тебе, що стосунки з вампіром будуть складними.

— Здається, Філіп так не вважає.

— Тоді стрибни до нього у ліжко. А якщо тобі потрібен я, то доведеться почекати. — Метью тримав себе в руках, але то був спокій замерзлої ріки: твердої та гладенької на поверхні, але нестримної й шаленої під кригою. Відтоді як ми покинули Стару Хижку, він часто користувався словами як зброєю. За перші декілька різких зауважень він вибачився, але потім вибачень уже не було. А тепер, коли він опинився поруч зі своїм батьком, лоск його цивілізованості став надто тонким для такої модерної та людяної речі, як каяття.

— Філіп — не мій тип мужчини, — холодно відказала я. — Утім, зроби мені послугу, поясни, будь ласка, чому я маю чекати тебе?

— Тому що немає такого поняття, як вампірське розлучення. Є парування, і є смерть. Декотрі вампіри, як, наприклад, моя мати та Філіп, на певний час розлучаються, якщо між ними виникають… — тут Метью зробив паузу — …виникають розбіжності. І вони заводять собі інших коханок чи коханців. Із часом вони ці розбіжності долають — і сходяться знову. Але зі мною так не вийде.

— Чудово. Це мене також не влаштовує. Але я й досі не розумію твого впертого небажання зреалізувати наші шлюбні стосунки. — Він уже встиг досконально вивчити моє тіло та його реакції з ретельною прискіпливістю коханця. Та він чомусь вагався, але не через мене і не через саме поняття сексу.

— Рано ще обмежувати твою свободу. Якщо я загублюся, поринувши в тебе, то вже не буде інших коханців, не буде розлучень. Ти мусиш бути впевненою, що тобі дійсно хочеться побратися з вампіром.

— Поставлений перед вибором, ти кожного разу вибираєш мене, але коли я бажаю того самого, то невже ти гадаєш, що я сама не знаю, чого хочу?

— Я мав чимало можливостей збагнути, чого насправді бажаю. Твоя симпатія до мене може виявитися не чим іншим, як способом послабити страх перед невідомим або задовольнити твоє бажання приєднатися до світу створінь, що так довго був для тебе забороненим.

— Симпатія? Та я кохаю тебе! І немає різниці, скільки часу я маю — два дні чи два роки. Моє рішення буде незмінним.

— Різниця є в тому, що я не зробив із тобою те, що зробили твої батьки! — вибухнув Метью, проносячись повз мене. — Парування з вампіром є не менш зобов’язуючим, аніж бути зачарованим відьмами. Ти вперше живеш за своїми правилами, однак уже готова проміняти один комплект обмежень на інший. Але мої обмеження — це не якісь там казкові чари, тому жодне заклинання не зможе зняти їх, коли вони почнуть набридати й дратувати.

— Я — твоя коханка, а не полонянка.

— А я — вампір, а не теплокровне створіння. Парувальні інстинкти є примітивними і важко піддаються контролю. Усе моє єство буде сфокусоване на тобі. Ніхто не заслуговує на таку безжальну й прискіпливу увагу, а тим більше жінка, яку я кохаю.

— Тому я або житиму без тебе, або ти ув’язниш мене у вежі. — Я похитала головою. — Це в тобі говорить острах, а не здоровий глузд. Ти боїшся втратити мене, а близькість Філіпа лише підсилює твій страх. Якщо ти мене відштовхнеш, то твій біль залишиться, зате він може ослабнути, якщо ми про нього поговоримо.

— Тепер, коли я знову зі своїм батьком, коли мої рани відкрилися й кровоточать, щось я видужую не так швидко, як ти сподівалася, еге ж? — У голосі Метью знову зазвучала нотка жорстокості. Я аж скривилася. Але встигла помітити, як його обличчям промайнула тінь каяття і жалю.

— Краще тобі бути деінде, а не тут. Я знаю це, Метью. Але Хенкок мав рацію: я не протягнула б довго у такому місці, як Лондон чи Париж, де ми могли б знайти відьму, здатну мені допомогти. Інші жінки відразу б помітили мої відмінності й повелися б не так поблажливо, як Волтер чи Генрі. Мене б здали властям або Конгрегації за лічені дні.

Гострота й прискіпливість погляду Метью підтвердила його застереження про те, як важко мені буде почуватися об’єктом зацикленої уваги вампіра.

— Іншій відьмі буде до тебе байдуже, — вперто мовив він, відпускаючи мої руки і відвертаючись. — А Конгрегацію я беру на себе.

Ті кілька футів, що розділяли нас із Метью, враз розтягнулися так, що мені здалося, наче ми перебуваємо на протилежних кінцях світу. Самотність, моя стара напарниця, уже не була мені подругою.

— Нам нікуди не можна їхати, Метью. Без родини й статків я повністю залежу від тебе, — продовжила я. У чомусь історики мали рацію стосовно минулого, зокрема, щодо структурної слабкості, пов’язаної з жіночою статтю: без друзів, без грошей та без майна. — Нам треба залишатися в Сеп-Турі, допоки я не зможу увійти до кімнати і при цьому не привернути до себе жодного допитливого погляду. Я маю навчитися все робити сама. Починаючи ось з оцього. — І я підняла в руці зв’язку ключів від замку.

— Хочеш погратися в господиню дому? — спитав Метью з сумнівом у голосі.

— Я не збираюся гратися в господиню дому. Я збираюся грати по-справжньому, без непотрібних помилок. — Метью, зачувши ці слова, скривив губи, але то була несправжня посмішка. — Іди. Прогуляйся зі своїм батьком. А я буду надто зайнята, щоб нудьгувати за тобою.

Метью пішов до конюшні, так і не поцілувавши мене і нічого не сказавши на прощання. Дивно, але відсутність заспокійливих фраз із його боку залишила в мені відчуття непевності й нерішучості. Після того як його запах вивітрився, я тихо погукала Алена, який з’явився підозріло швидко у супроводі П’єра. Напевне, вони чули кожне слово нашої суперечки.

— Якщо ти витріщатимешся у вікно, то це все одно не допоможе тобі приховати свої думки, П’єре. Це один із нечисленних телсів твого господаря, і кожного разу, коли він його демонструє, я відразу ж бачу, що він від мене щось ховає.

— Телс? — здивовано поглянув на мене П’єр. Я й забула, що гри в покер в 1590 році ще не придумали.

— Я хотіла сказати, зовнішня ознака внутрішнього занепокоєння. Метью кожного разу відвертається, коли чимось занепокоєний або не хоче мені щось сказати. А коли не знає, що робити, то пригладжує рукою волосся. Оце і є телси.

— А й справді, мадам, — ошелешено поглянув на мене П’єр. — А мілорд знає, що ви застосовуєте відьомську здатність до завбачування, щоб зазирати йому в душу? Мадам де Клермон знає про ці звички, знають про них брати мілорда та його батько. Ви ж бо знаєте його так мало, а довідалися про нього так багато!

Ален багатозначно прокашлявся.

На обличчі П’єра з’явився вираз жаху.

— Я забувся і дозволив собі зайве. Будь ласка, вибачте мене, мадам.

— Допитливість — це дар Божий, П’єре. І щоб розібратися у вдачі свого чоловіка, я скористалася не силою пророцтва та завбачування, а звичайною спостережливістю. — «Чому б не кинути зерна майбутньої наукової революції зараз і тут, в провінції Овернь?» — подумала я. — Однак мені здається, що краще нам обговорити деякі питання в бібліотеці, — сказала я, показавши рукою і сподіваючись, що показала у правильному напрямку.

Кімната, де Клермони тримали більшість своїх книжок, становила середньовічний різновид приміщення вельми схожого на ті, до яких я звикла у двадцять першому сторіччі. Занурившись в аромат паперів, шкіри та чорнил, я відчула, як значна частина самотності покинула мене. Це був знайомий мені світ.

— Нам належить виконати багацько роботи, — тихо сказала я, обернувшись обличчям до васалів родини. — По-перше, я хотіла б попросити вас обох дещо мені пообіцяти.

— Ви хочете, щоб ми присягнулися, мадам? — спитав Ален, підозріло зиркнувши на мене.

Я кивнула.

— Якщо мені знадобиться що-небудь, що потребуватиме сприяння мілорда, а тим паче його батька, будь ласка, скажіть про це мені, і ми негайно змінимо курс. Їм не потрібно перейматися моїми дріб’язковими клопотами.

Чоловіки поглянули на мене боязко, але з цікавістю.

— Óс, — погодився Ален, кивнувши головою.

Та, незважаючи на такий сприятливий початок, моє перше «командне» зібрання почалося зі скрипом. П’єр відмовлявся сидіти у моїй присутності, а Ален сідав тільки тоді, коли сідала я. Але, зважаючи на моє зростаюче занепокоєння своїми обов’язками в Сеп-Турі, сидіти непорушно я ніяк не могла, тож скінчилося тим, що ми утрьох почали ходити кругами по бібліотеці. І поки ми отак кружляли, я вказала, які книги слід принести до кімнати Луїзи, швидко замовила необхідні припаси й наказала віддати моє подорожнє вбрання кравцеві, щоб той скористався ним як зразком для виготовлення основних речей мого майбутнього гардеробу. Я погодилася носити речі Луїзи де Клермон іще два дні. І пригрозила, що після цього реквізую у П’єра його бриджі та панчохи. Така ганебна перспектива вселила в їхні серця трепетний жах.

Другу та третю годину нашого зібрання ми присвятили обговоренню внутрішнього розпорядку шато. Я ще не мала досвіду управління таким складним господарством, але знала, які питання слід ставити. Ален назвав мені імена головних управляючих та коло їхніх службових обов’язків, надав короткі відомості стосовно найбільш авторитетних провідних особистостей села, надав звіт про тих, хто на цей момент проживав у замку, і спрогнозував потенційних гостей на наступні кілька тижнів.

Після цього ми перебралися до кухонних приміщень, де я познайомилася з шеф-кухарем. Він був теплокровною людською істотою, зовні схожою на П’єра — то був худий, як тростина, і невисокий на зріст чоловічок. Як у мультиплікаційного персонажа моряка Папая, вся його сила зосереджувалася в передпліччях, які були товсті, наче стегна. І недивно: невдовзі я побачила, як він узяв велетенський кусень тіста, зважив його, а потім поклав на посипану борошном поверхню столу і почав розминати й розкачувати рівненьким шаром. Як і я, Шеф, вочевидь, був здатен думати тільки тоді, коли перебував у русі.

До нижніх поверхів замку просочилася чутка про те, що теплокровна гостя спить у кімнаті поруч із апартаментами голови родини де Клермонів. Зважаючи також на мій запах і моє меню, за першою чуткою не забарилася й друга — про мої стосунки з мілордом і про те, ким я є насправді. Коли ж ми опинилися в самісінькому епіцентрі пекельного жару від печей та пекельної роботи, до моїх вух долетіли слова “sorcière” та “masca” — французькі та окситанські відповідники слова «відьма». Шеф зібрав кухонний персонал — численний та з хитромудрою візантійською ієрархією. Це дало їм можливість побачити мене зблизька на власні очі. Декотрі з них були вампірами, решта — людьми. І серед них був один демон. Я подумки зробила собі помітку: з цією молодою жінкою, чий погляд легенько штовхав мене у щоки своєю відвертою цікавістю, слід буде поводилися по-доброму та запопадливо, допоки не проявляться її сильні та слабкі місця.

Я рішуче налаштувалася говорити англійською лише у разі крайньої потреби, і то лишень з Метью, його батьком, Аленом та П’єром. У результаті моя розмова з шеф-кухарем та його помічниками вийшла повною всіляких непорозумінь. На щастя, Ален та П’єр допомагали мені розплутувати вузли, у які спліталися моя французька мова та окситанська мова кухонного персоналу. Колись я була гарним імітатором, тож настав час освіжити цю здібність, і я ретельно прислухалася до спадів та підйомів інтонації місцевого діалекту. Окрім того, я вже склала список призначених для купівлі лінгвістичних словників — на той випадок, коли хтось поїде до сусіднього міста Ліон.

Шеф потеплішав до мене душею, коли я похвалила його пекарський талант, високо оцінила організацію роботи на кухні й висловила побажання, аби він без зволікань доповідав мені, чого потребує для того, щоб займатися своєю кулінарною магією. Однак остаточно наші гарні стосунки встановилися тоді, коли я спиталася про улюблені страви та напої Метью. Шеф відразу ж пожвавішав, замахав своїми худорлявими, мов палиці, руками і заторохтів зі швидкістю сто слів на секунду, бідкаючись про те, що мілорд охляв і став схожий на скелет і що в цьому винні англійська кухня зокрема та англійці взагалі, бо вони нехтують мистецтвом куховарства.

— Хіба ж я не послав Шарля, щоб той піклувався про потреби мілорда? — вигукнув Шеф окситанською скоромовкою, піднімаючи тісто і гепаючи ним об стіл. П’єр ледь встигав за ним зі своїм перекладом. — Я втратив свого найкращого помічника, а тим англійцям як об стінку горохом! Мілорд має витончений смак, і його до їжі треба спокушати, інакше він не їстиме й почне худнути.

Від імені Англії я принесла йому вибачення і спиталася, що ми маємо зробити удвох, щоб до мілорда повернулося колишнє здоров’я, хоча мене лякала думка про те, що мій чоловік стане тоді ще дужчим.

— Наскільки мені відомо, йому подобається сира риба та сира оленина, еге ж?

— Мілорд потребує крові. І він не питиме її, якщо вона не буде приготована належним чином. Ходімо, покажу.

Шеф повів мене до кімнати дичини, де над срібними лотками висіли туші кількох тварин. Із їхніх надрізаних ший у лотки стікала кров.

— Кров для мілорда можна збирати лише в срібний, скляний та череп’яний посуд, інакше він її не питиме, — проінструктував мене Шеф, застережливо піднявши палець.

— А чому?

— Тому що інші посудини псують кров своїми поганими присмаками та запахами. А оця — чиста. Ось понюхайте, — сказав Шеф, подаючи мені чашку. Мене ледь не вивернуло від металічного запаху, і я швидко прикрила долонею рота й носа. Ален дав знак, щоб чашку з кров’ю забрали геть, але я зупинила його поглядом.

— Будь ласка, продовжуйте, Шефе.

Шеф схвально поглянув на мене і продовжив описувати делікатеси, з яких складалося меню Метью. Він розповів, що мій чоловік полюбляє яловичий бульйон із вином та спеціями, який слід подавати охолодженим. Він також охоче п’є кров куріпок, але в невеликих кількостях і не рано вранці. Мадам де Клермон — не така розбірлива й витончена у своїх смаках, повідав мені Шеф, сумно похитуючи головою, але її вовчий апетит не передався синові.

Я мимоволі здригнулася, пригадавши, як разом з Ізабо їздила на полювання.

Устромивши кінчик пальця у срібну чашу, Шеф витягнув його, підняв догори, якусь мить вдивлявся в темно-червону рідину, що поблискувала в тьмяному світлі, а потім встромив у рота і почекав, поки краплина крові скотиться по язику.

— Звісно, кров оленя-самця — його улюблена. Вона не така густа й багата, як кров людини, але схожа за смаком.

— А можна я спробую? — невпевнено спитала я, простягаючи до чашки мізинець. Від оленини мене вернуло. Може, кров оленя виявиться інакшою на смак?

— Мілорду це не сподобається, мадам де Клермон, — заперечив Ален з явною тривогою в голосі.

— Але ж його тут немає, — відказала я. І занурила свій мізинець у чашку. Кров була густа; я піднесла її до носа і понюхала, як Шеф. Який запах чув Метью? Які аромати здатен він уловлювати?

Коли я провела пальцем по губах, мої чуття наповнилися інформацією: посвист вітру на зубчастій вершині, затишне листяне ложе у заглибині між двома деревами, радість від вільного бігу. І все це супроводжувалося оглушливими рівномірними ударами. То билося серце.

Та інформація про життя оленя швидко зблякла й зійшла нанівець. Я знову простягнула палець, несамовито бажаючи дізнатися більше, але мою руку зупинила рука Алена. Та жага інформації продовжувала мучити мене, хоча її інтенсивність невпинно зменшувалася у міру того, як залишки крові танули у мене в роті.

— Мадам, може, нам пора повернутися до бібліотеки? — запропонував Ален, кинувши на Шефа попереджуючий погляд.

Виходячи з кухні, я сказала Шефу, що робити, коли Метью та Філіп повернуться з верхової прогулянки. Коли ми проходили довгим кам’яним коридором, я різко зупинилася перед низькими розчиненими дверима, і П’єру ледь вдалося уникнути зіткнення зі мною.

— Чия це кімната? — спитала я, відчувши, як в мої ніздрі вдарив густий аромат трав, що висіли з балок стелі.

— Вона належить служниці мадам де Клермон, — пояснив Ален.

— Марта… — видихнула я, переступаючи через поріг. Підлога була чисто підметена, а на полицях стояли рівні ряди череп’яних глечиків. У повітрі висів якийсь медичний запах — може, то була м’ята? Він нагадав мені про запах, який часом ішов від одягу економки. Коли ж я обернулася, усі троє чоловіків виросли на порозі, перекривши мені дорогу.

— Сюди нікому не можна заходити, мадам, — зізнався П’єр і зиркнув через плече, наче боявся, що тут ось-ось може з’явитися Марта. — У цій коморі бувають лише Марта й мадемуазель Луїза.

Ізабо несхвально ставилася до трав’яних ліків Марти — це я вже знала. Марта не була відьмою, але від її зілля було лишень кілька кроків до тих знань та відомостей, котрими користувалася для приготування свого зілля моя тітка Сара. Я ковзнула поглядом по кімнаті. Схоже, в шістнадцятому сторіччі мені доведеться навчатися не лише мистецтву управління домашнім господарством і власній магії.

— Мені хотілося б користуватися цією коморою, поки я буду в Сеп-Турі.

Ален кинув на мене підозрілий погляд.

— Користуватися?

Я кивнула.

— Для своїх занять алхімією. Будь ласка, накажіть принести сюди дві діжки вина для моїх потреб — воно має бути максимально старим, але не таким, що вже перетворилося на оцет. Дайте мені кілька хвилин, щоб я мала змогу ознайомитися з тим, що тут є.

Ален та П’єр нервово завовтузилися від такого несподіваного повороту подій. Зваживши мою рішучість проти невпевненості своїх напарників, Шеф узяв справу у власні руки й поштовхав П’єра та Алена до своїх кухонних володінь.

Коли невдоволене бурчання П’єра стихло, я зосередилася на тому, що мене оточувало. Дерев’яний стіл був посічений глибокими порізами від сотень ножів, що відокремлювали листки від стебел. Провівши пальцем по одній із таких канавок, я піднесла його до носа.

Розмарин. На спомин.

«Пам’ятаєш?» — прозвучав у моїй свідомості голос Пітера Нокса, сучасного чаклуна, який мучив мене спогадами про смерть моїх батьків і хотів сам заволодіти манускриптом Ешмол-782. Знову минуле й сьогодення зіштовхнулися, і я крадькома зиркнула в куток над каміном. Як я й гадала, синьо-бурштинові ниті вже були там. Я відчула ще дещо — якесь інше створіння з іншого часу. І простягнула до нього свої ароматизовані розмарином пальці, але було запізно. Той, хто там був, уже зник, і куток знову став звичайним запиленим кутком.

Пам’ятати.

Тепер у моїй пам’яті зазвучав голос Марти, яка перелічувала назви трав і навчала мене брати дрібку кожної з них і робити чай. То був протизаплідний чай, хоча я й не знала цього, коли вперше спробувала цей гарячий напій. Не підлягало сумніву, що його інгредієнти й зараз були тут, у комірчині Марти.

На найвищій полиці, щоб до неї не можна було дотягнутися, лежала проста дерев’яна скринька. Ставши навшпиньки я підняла руку і спрямувала по ній своє зосереджене бажання на ту скриньку — так само, як колись в Бодлійській бібліотеці я зняла з полиці потрібну мені книгу. Скринька слухняно ковзнула вперед, аж поки я не дістала змогу торкнутися її країв. Я зняла скриньку й обережно поставила на стіл.

Під віком виявилося дванадцять однакових відділень, кожне наповнене окремою речовиною. Петрушка. Імбир. Дівоча трава. Шавлія. Дика морква. Полин. М’ята болотяна. Дудник. Рута. Пижма. Корінь ялівця. Марта мала все необхідне, щоб допомагати жінкам їхнього села обмежувати народжуваність. Я торкнулася по черзі кожної трави, задоволена тим, що запам’ятала їхні назви й запахи. Однак моя втіха швидко обернулася на сором. Більше я не знала нічого — ані відповідної фази місяця, коли їх треба збирати, ані інших потенційних способів застосування цих трав. А Сара знала б. І взагалі — кожна жінка шістнадцятого сторіччя знала б.

Та я швидко відкинула свій жаль і сором. Бо вже знала, як слід заварювати ці трави в гарячій воді чи вині. Засунувши скриньку під руку, я пішла на кухню до своїх напарників. Побачивши мене, Ален піднявся.

— Ви вже завершили тут свої справи, мадам?

— Так, Алене. Mercés, Шефе, — сказала я.

Повернувшись до бібліотеки, я обережно поклала скриньку на край свого столу і взяла чистий аркуш паперу. А потім сіла і взяла з підставки перо.

— Шеф каже, що в суботу настане грудень місяць. Мені не хотілося говорити про це на кухні, але чи може хтось пояснити, куди так швидко поділася друга половина листопада? — Умочивши перо в темне чорнило, я очікувально поглянула на Алена.

— Англійці відмовляються визнати новий календар папи, — повільно мовив він, наче пояснюючи щось не надто тямущій дитині. — Тому там, в Англії, зараз сімнадцяте листопада, а тут, у Франції, — двадцять сьоме.

Я перемістилася в часі на чотири сторіччя і не втратила жодної години, однак моя подорож з Єлизаветинської Англії до пошматованої війною Франції забрала в мене три тижні замість десяти днів. Моє перо зупинилося й зависло в повітрі.

— Це означає, що передріздвяний піст почнеться в неділю.

— Oui. Селяни та мілорд будуть поститися аж до вечора перед Різдвом. А сімнадцятого грудня домочадці розговлятимуться разом із володарем. — Цікаво, а як постяться вампіри? Тут із моїх знань християнських релігійних обрядів було мало толку.

— А що трапляється на сімнадцяте грудня? — поцікавилася я, занотовуючи й цю дату.

— Та це ж сатурналії, мадам, — пояснив П’єр. — Свято на честь бога врожаю. Сір Філіп дотримується старовинних звичаїв.

Тут доречніше було б сказати «стародавніх». Сатурналії не святкувалися іще з останніх днів існування Римської імперії. Я приголомшено потерла перенісся.

— Почнімо з початку, Алене. Що конкретно відбувається в цьому домі під час вищезгаданих свят?

Через півгодини обговорення і після заповнення трьох додаткових аркушів паперу я залишилася наодинці зі своїми книгами, паперами та пульсуючим головним болем. Трохи згодом у великій залі я почула якісь рухи, а потім — гучний регіт. Знайомий голос, але якийсь глибший та емоційніший, аніж той, до якого я звикла, вигукнув привітання.

Метью. Не встигла я відсунути свої папери, як він уже був поруч.

— А ти помітила взагалі мою відсутність? — Обличчя Метью пашіло рум’янцем. Відсунувши пальцями кучеряве пасмо волосся, він притягнув мене за шию і міцно поцілував. На його язиці не було крові — лише присмак вітру та довколишньої природи. Значить, Метью просто їздив верхи, а не полював. — Вибач за те, що трапилося сьогодні вранці, mon ceur, — прошепотів він мені на вухо. — Вибач, що я поводився так огидно. Прогулянка покращила його настрій, а його поводження з батьком вперше стало природним та невимушеним.

— Діано, — озвався Філіп, виходячи з-за спини свого сина. Узявши найближчу до нього книгу, він підніс її до вогню, щоб краще роздивитися, і погортав її сторінки. — Ага, ти читаєш «Історію франків», смію думати, вже не вперше. Ця книга вийшла б значно цікавішою, якби мати Григорія наглядала за її написанням. Латинська мова Арментарії завжди була вражаючою. Мені весь час було приємно читати її листи.

Мені ще ніколи не доводилося читати відому книгу Григорія Турського з французької історії, але Філіпу зовсім не обов’язково було про це знати.

— Коли вони з Метью ходили до школи в Турі, той знаменитий Григорій був іще дванадцятирічним хлопчиком. Метью був набагато старшим за вчителя, не кажучи вже про учнів, і на перервах дозволяв хлопцям їздити на ньому, як на коні. — Філіп знову проглянув сторінки. — А де ж розділ про велетня? Це моє улюблене місце в книзі.

Увійшов Ален, несучи на таці дві срібні чаші, і поставив їх на стіл біля каміна.

— Merci, Alain, — сказала я, кивнувши на тацю. — Напевне, ви обидва зголодніли. Оце прислав вам Шеф — підкріпитися. А чому не розповідаєте мені, як провели ранок?

— Я не хочу… — почав було Метью, але я з його батьком обурено запротестували. Філіп, злегка схиливши голову, чемно уступив мені право говорити першою.

— Не хочеш, а треба, — сказала я. — Це кров куріпки, яка піде тобі на користь. Якщо ти збираєшся поститися впродовж наступних чотирьох тижнів, то маєш наїдатися, поки є можливість. — Я подякувала Алену, який вклонився, зиркнув крадькома на свого господаря і похапцем вийшов. — А вам, Філіпе, — кров оленя. Її націдили тільки сьогодні вранці.

— А що ти знаєш про кров куріпок та піст? — спитав Метью, легенько смикнувши мене за кучеряве пасмо, що вибилося із зачіски. Я поглянула йому в сіро-зелені очі.

— Більше, ніж знала учора, — відповіла я. І, вивільнивши пасмо, подала йому його чашу.

— Я поїм деінде, — втрутився у розмову Філіп. — І залишаю вас із вашою суперечкою.

— Тут суперечки немає. Метью має бути здоровим. А куди це ви їздили на прогулянку? — Я взяла чашу з оленячою кров’ю і подала її Філіпу.

Той поглянув спочатку на синове обличчя, а потім перевів очі на мене. І сліпуче посміхнувся, але я безпомилково помітила, що він вивчає мене поглядом. Узявши подану йому чашу, Філіп підняв її, немов збираючись виголосити тост.

— Дякую, Діано, — сказав він голосом, сповненим дружнього почуття.

Але ці дивовижні й химерні очі, що не пропускали найдрібнішої деталі, увесь час стежили за мною, поки Метью розповідав про те, чим вони займалися вранці. Відчуття весняної відлиги підказало мені — то Філіп перевів свою увагу на сина. Я не могла встояти проти спокуси крадькома глянути на нього — чи можна буде здогадатися, про що він думає? Наші погляди зустрілися й зіштовхнулися. Попередження було чітким і недвозначним: Філіп де Клермон щось замислив.

— А як тобі кухня? — поцікавився Метью, переводячи розмову в мій бік.

— Чудова, — відповіла я, виклично втупившись у хитрі очі Філіпа. — Просто прекрасна.


10


Може, Філіп і був дивовижним, але він був також незбагненним і своєю поведінкою міг кого завгодно довести до сказу. Утім, Метью попереджав мене про це.

Наступного ранку ми сиділи з Метью в залі, як раптом біля нас зненацька вималювався мій свекор — немов з повітря матеріалізувався. Недивно, що люди вважають вампірів здатними трансформуватися в кажанів. Я підняла шматок підсмаженого хліба, вмоченого в золотистий жовток рідко звареного яйця.

— Доброго ранку, Філіпе.

— Доброго ранку, Діано, — кивнув мені Філіп. — Ходімо, Метью. Мусиш підхарчитися. Оскільки ти не хочеш робити цього перед своєю дружиною, то ми поїдемо з тобою на полювання.

Метью завагався, збентежено поглянув на мене, а потім відвернувся.

— Може, завтра?

Філіп стиха вилаявся і похитав головою.

— Мусиш зайнятися власними потребами, Маттеусе. Зголоднілий і виснажений маньясанг — не найкращий попутник для будь-кого, а тим більше для теплокровної відьми.

До зали увійшли двоє чоловіків, збиваючи сніг зі своїх чобіт. Крізь різьблену дерев’яну ширму проникло холодне зимове повітря. Метью тоскно поглянув на двері. Полювання на оленя по замерзлому й засніженому ландшафту не лише б забезпечило харчем його тіло, а й прочистило б розум. І якщо судити з учорашнього дня, сьогодні він повернеться у ще ліпшому настрої.

— Ти за мене не турбуйся, я й так маю багато роботи, — запевнила я, беручи його за руку й підбадьорливо стискаючи.

Після сніданку ми з Шефом обміркували меню на суботній бенкет, після якого мав розпочатися передріздвяний піст. Потім я обговорила свої потреби в одежі з сільською кравчинею та швачкою. Зважаючи на мою недосконалу французьку, я побоювалася, що замовила собі щось на кшталт циркового тенту. Під обід мені вже страшенно хотілося подихати свіжим повітрям, і я вмовила Алена показати мені майстерні у дворі замку. Вони забезпечували мешканців шато всім необхідним — від свічок до питної води.

Я намагалася запам’ятати у кузні кожну деталь, знаючи, що це знання може мені знадобитися в реальному житті як історику, коли я повернуся до свого сьогодення.

За винятком години, проведеної в кузні, мій день був типовим для тогочасної дворянки. Відчуваючи, що досягла значного прогресу у вростанні в моє суспільне оточення, я провела кілька приємних годин, читаючи та вправляючись у каліграфії. Зачувши, як музики «розігріваються» перед останнім святом, після якого мав настати довгий місячний піст, я попрохала їх дати мені урок із танців. А трохи згодом пішла шукати пригод у коморі й уже невдовзі із величезним задоволенням займалася пароваркою, мідним дистилятором та маленьким барильцем старого вина. Двоє позичених на кухні хлопців підтримували вогонь, дмухаючи на червоні вуглини шкіряними міхами, які тяжко зітхали кожного разу, коли Томá з Етьєном натискали на них.

Перебування в минулому надало мені прекрасну можливість перевірити на практиці те, що я знала лише в теорії. Понишпоривши у причандаллі Марти, я зупинилася на плані, який полягав у виготовлені винного спирту — основної субстанції, використовуваної в алхімічних процедурах. Однак невдовзі я вже чортихалася.

— Воно ніколи не конденсуватиметься як слід, — роздратовано зауважила я, дивлячись, як із дистилятора тікає пара. Хлопчики з кухні співчутливо прицмокували язиками, а я тим часом проглядала один фоліант, котрий видобула з бібліотеки де Клермонів. Там на полицях було багацько всіляких цікавих книжок. І одна з них просто не могла не містити описання способу позбутися течі у дистиляторі.

— Мадам! — тихо гукнув Ален, з’являючись на порозі.

— Що? — спитала я, повертаючись до нього і витираючи руки об сплутані складки моїх спідниць.

Ален оглянув кімнату і вжахнувся. Моя темна накидка без рукавів була недбало кинута на спинку сусіднього крісла, важка оксамитова блуза — начеплена на край мідного казанка, а ліф висів під стелею на зручному гакові для великих казанів. Хоча й відносно роздягнена, як за стандартами шістнадцятого сторіччя, я й досі мала на собі корсет, лляну сорочку з високим коміром та довгими рукавами, кілька нижніх спідниць та простору верхню спідницю — на вагу це більше одягу, ніж я зазвичай вдягаю на лекції. Тим не менше, я відчула себе майже голою, але гордовито підняла підборіддя — нехай Ален хоч слово посміє сказати. Йому вистачило розуму відвернутися.

— Шеф не знає, що робити з сьогоднішньою вечерею, — сказав Ален.

Я нахмурилася. Шеф просто не міг не знати, що робити.

— Домочадці вже давно хочуть їсти й пити, але без вас вони не можуть сісти до столу. Якщо в Сеп-Турі перебуває хто-небудь із родини, то ця особа має головувати під час вечері. Така традиція.

З’явилася Катрін із мискою та рушником. Я занурила пальці у теплу ароматизовану лавандою воду.

— І скільки ж ви отак чекали? — спитала я, знімаючи з передпліччя Катрін рушник. Велика зала, повна голодних теплокровних істот та не менш зголоднілих вампірів, це було з мого боку необачно й нерозумно. І моя новонабута впевненість у власній здатності успішно керувати родинним маєтком де Клермонів випарувалася, як роса на сонці.

— Понад годину. Вони чекатимуть, доки з села не прийде звістка, що Роже закривається на ніч. Він — хазяїн корчми. На вулиці холодно, а до сніданку чекати іще багато годин. Сір Філіп навів мене на думку, що… — Ален замовк, кинувши на мене винуватий погляд.

— Vite (Мерщій), — кинула я, показуючи на свою розкидану одіж. — Допоможи мені вдягнутися, Катрін.

— Bien sûr (Аякже). — Катрін поставила миску і рушила до мого ліфа, що висів на гачку. Велика чорнильна пляма, що на ньому розпливлася, поклала край моїй надії мати за столом респектабельний вигляд.

Коли я увійшла до зали, об кам’яну підлогу заскреготіли лави — то підвелися більше трьох десятків теплокровних та холоднокровних створінь. І в цьому скреготі чулася нотка докору. Знову сівши, домочадці з голодним ентузіазмом накинулися на страви, а я взяла собі куряче стегно, а від решти відмовилася помахом руки.

Здавалося, минула ціла вічність, поки не повернулися Метью та його батько.

— Діано! — вигукнув Метью, обходячи дерев’яну ширму, явно сконфужений тим, що я сиджу на чолі родинного столу. — Я гадав, що ти будеш нагорі або у бібліотеці.

— Я вирішила, що з мого боку буде набагато чемніше сидіти отут, зважаючи на те, скільки роботи вклав Шеф у приготування вечері. — Мій погляд перемістився на Філіпа. — Як пройшло полювання, Філіпе?

— Нормально. Але кров тварин забезпечує лише тимчасове насичення. — Він поманив пальцем Алена і вперся своїм холодним поглядом у мій стоячий комір, що закривав шию.

— Досить. — Голос Метью прозвучав тихо, але нотка застереження чулася в ньому безпомилково чітко. Усі присутні повернули голови в його бік. — Слід було дати їм вказівку починати без нас. Дозволь відвести тебе нагору, Діано. — Усі враз повернули голови до мене, очікуючи, що ж я відповім.

— Я ще не доїла, — відказала я, жестом вказуючи на свою тарілку. — І решта теж не доїли. Сідай біля мене і випий вина. — Може, Метью й князь доби Ренесансу, як за суттю, так і за стилем, але я не збиралася виструнчуватися за його командою.

Метью сів поруч, а я примудрилася заштовхнути в себе іще кілька шматочків курятини. Коли напруження стало нестерпним, я підвелася. І знову скреготнули лави — то піднялися домочадці.

— Так швидко попоїли? — здивувався Філіп. — Тоді доброї ночі, Діано. Метью, я чекаю тебе у себе. Дивно, але чомусь мені закортіло в шахи пограти.

Метью проігнорував батька і простягнув мені руку. Виходячи із зали й піднімаючись до родинних покоїв, ми не обмінялися ані словом. Нарешті біля моїх дверей Метью взяв себе в руки настільки, що наважився розпочати зі мною розмову.

— Філіп ставиться до тебе так, наче ти якась економка. Це нестерпно.

— Твій батько ставиться до мене, як до жінки його доби. Та я це якось переживу, повір мені, Метью. — Я зробила паузу, щоб набратися сміливості. — Ти коли востаннє харчувався істотою, яка пересувається на двох ногах? — Перед тим як ми покинули Медісон, я змусила його попити трохи моєї крові, а ще він підхарчувався якоюсь теплокровною істотою в Канаді, чийого імені я не знала. За кілька тижнів до цього Метью убив в Оксфорді Джиліан Чемберлен, яка стежила за мною і погрожувала мені. Може, він і нею підхарчився, не знаю. І я не сумнівалася, що окрім перелічених випадків, упродовж багатьох місяців його уста пили лишень кров тварин.

— А чому ти питаєш? — різко спитав Метью з підозрою в голосі.

— Філіп каже, що зараз ти не такий дужий, який маєш бути. — Я стиснула в руці його долоню. — Якщо маєш потребу підхарчитися, але не можеш узяти кров незнайомця, то можеш узяти мою. Я так хочу.

Не встиг Метью відповісти, як на сходах почулося іронічне хихикання.

— Обережніше, Діано. Ми, маньясанги, маємо гострий слух. Запропонуй свою кров кому-небудь у цьому домі — і тоді вовків уже не стримати. — Біля початку сходів стояв Філіп, упершись руками в боки аркового проходу.

Метью розлючено обернувся до нього.

— Іди геть, Філіпе!

— Ця відьма — зухвала й нерозсудлива. І саме я несу відповідальність за те, щоб її імпульсивні бажання не вийшли з-під контролю. Інакше вона нас просто знищить.

— Ця відьма моя, — холодно мовив Метью.

— Іще ні, — відказав Філіп, спускаючись сходами з удаваним співчуттям і хитаючи головою. — А, може, й ніколи не буде твоєю.


Після цієї сутички Метью став іще більше стриманим і скритним. Наступного дня він і досі злився на батька, але замість вимістити своє невдоволення на тому, хто його спричинив, прискіпувався до всіх інших: до мене, до Алена, П’єра, Шефа та всіх тих, хто мав нещастя трапитися на його шляху. Домочадці й без того були заведені й заклопотані через прийдешнє свято, і Філіп, кілька годин терпівши коники свого сина, поставив його перед вибором: піти поспати, щоб прокинутися у кращому гуморі, або підхарчитися. Натомість Метью обрав третій варіант і пішов нишпорити в архівах де Клермонів — може, там знайдеться якийсь натяк на нинішнє місцезнаходження манускрипту Ешмол-782. Залишена на самоті й вільна чинити на власний розсуд, я повернулася до кухні.

Філіп застав мене у коморі Марти, де я, закотивши рукави, сиділа навпочіпки біля дистилятора, який і досі не бажав вправно функціонувати і наповнював усе приміщення парою.

— Метью пив твою кров? — різко спитав Філіп, ковзнувши поглядом по моїх передпліччях.

У відповідь я підняла догори ліву руку. М’яке полотно скотилося вниз до плеча, оголивши нерівний шрам на внутрішній поверхні мого ліктя. Я навіть зробила надріз, щоб Метью було легше пити.

— Де ще? — спитав Філіп, перевівши свій уважний погляд мені на торс.

Другою рукою я оголила собі шию. Там рана була глибшою, але її зробив сам вампір, і тому шрам вийшов значно акуратнішим.

— Ну ти й дурепа! Дозволила очманілому маньясангу попити твоєї крові не лише з руки, а й із шиї! — отетеріло мовив Філіп. — Угода забороняє маньясангу пити кров відьом та демонів. Тобі ніколи не звільнитися від Метью, неважливо — спатиме він з тобою чи ні.

— Метью знає, що я ніколи не покину його.

— Покинеш — і це однозначно. Одного дня твоє життя на цій землі добіжить кінця, і тобі доведеться здійснити свою завершальну подорож до потойбічного світу. А Метью, щоб не сумувати, теж захоче піти за тобою стежиною смерті. — У мене чомусь не виникло сумнівів стосовно правдивості цього пророцтва.

Одного разу мати Метью вже розповідала мені історію його створення: про те, як він упав з риштування, зводячи стіни для сільської церкви. Навіть коли я почула цю історію вперше, у мене з’явився сумнів: а чи не намагався Метью скінчити життя самогубством через смерть коханої дружини Бланки та сина Лукаса?

— Шкода, що Метью християнин. Його Богові все мало. Він ніяк не задовольниться.

— Чому? — спитала я, ошелешена несподіваною зміною теми.

— Коли ти або я робимо щось негарне, то зводимо рахунки з божествами — і живемо собі далі, сподіваючись, що в майбутньому станемо кращими. А син Ізабо зізнається у своїх гріхах і розкаюється — знову і знову: за своє життя, за те, ким він є, за те, що зробив. Він завжди дивиться назад, і цьому немає кінця.

— Це тому, що Метью — чоловік сильної віри, Філіпе. — У житті Метью було духовне осердя, яке мало значний вплив на його ставлення до науки та смерті.

— Хто — Метью? — спитав Філіп так, наче не повірив власним вухам. — Та в ньому віри менше, аніж у будь-кому, кого я знав. Усе, що він має, — це вірування, а це дещо вельми відмінне від віри і залежить від голови, а не від серця. Метью завжди мав гострий розум, здатний оперувати такими абстракціями, як Бог. Саме завдяки цій обставині він і зміг примиритися з тим, ким він став після того, як Ізабо зробила його одним із членів нашої родини. У кожного маньясанга це відбувається по-своєму. Мої сини обрали інші шляхи: війну, кохання, парування та надбання багатств. Але для Метью ідеї завжди важили найбільше.

— Вони й зараз важать для нього найбільше, — тихо мовила я.

— Але ідеї далеко не завжди бувають достатньо сильними, щоб забезпечити підґрунтя для хоробрості, підштовхнути до неї. Вони не завжди дають надію на краще майбутнє. — Обличчя Філіпа стало задумливим. — Ти недостатньо добре знаєш свого чоловіка.

— Звісно, я його не знаю так добре, як ви. Ми — відьма та вампір, які кохають один одного, хоча нам це забороняють. Угода забороняє нам публічно залицятися і прогулюватися під місячним сяйвом. — Мій голос зазвучав гучніше й емоційніше. — Поза межами цих чотирьох стін я не можу ані за руку його взяти, ані обличчя торкнутися через страх, що нас хтось помітить і його за це покарають.

— Десь посеред дня Метью ходить до сільської церкви, а тобі каже, що пішов шукати твою книжку. Він і сьогодні туди пішов. Можеш за ним одного дня простежити. Раптом це дасть тобі змогу краще його пізнати.


У понеділок об одинадцятій ранку я пішла до церкви, сподіваючись, що там нікого немає. Але, як і казав мені Філіп, там був Метью.

Він не міг не почути, як за мною зачинилися важкі двері, не міг не почути відлуння моїх кроків, коли я ступила на долівку, але не обернувся, залишившись стояти навколішки якраз праворуч від вівтаря. Попри холодну погоду, на Метью була легенька лляна сорочка, бриджі, панчохи та черевики. Я змерзла від одного лише погляду на нього і міцніше закуталася в накидку.

— Твій батько сказав, що я знайду тебе тут, — лунко сказала я у порожньому просторі приміщення.

У цій церкві я опинилася вперше і тому з цікавістю озирнулася довкола. Як і багато релігійних споруд у цій частині Франції, церква Сен-Люсьєн була старовинною навіть у 1590 році. Її прості лінії цілковито відрізнялися від стрімкої висоти і мереживної кам’яної кладки готичних соборів. Широку арку, що відділяла апсиду від нефа, оточували яскраві фрески. Вони прикрашали також кам’яні пояси над аркадами під високими вікнами в горішній частині стін. Більшість цих вікон давали волю стихіям, хоча хтось зробив несміливу спробу засклити ті з них, що розташовувалися найближче до дверей. Гострий дах тримався на перехрещених товстих брусах, що свідчило про неабияку майстерність теслярів та каменярів.

Коли я вперше побувала в Старій Хижці, будинок Метью нагадав мені його самого. Його особистість проявлялася й тут — у геометричних фігурах брусів та бездоганно розташованих арках, що перекривали обшир між колонами.

— Ти сам побудував її.

— Частково. — Метью підняв очі до вигнутої апсиди з її образом Христа на троні з піднятою рукою і готового відправляти Своє правосуддя. — Здебільшого неф. Апсиду завершили, коли мене… не було.

Над правим плечем виднівся якийсь святий із зосередженим суворим обличчям. Його очі строго дивилися на мене. У руках він тримав теслярський трикутник та білу лілею з довгим стеблом. То був Йосип — чоловік, котрий без зайвих запитань покірливо взяв собі дружиною вагітну діву.

— Нам треба поговорити, Метью, — мовила я, іще раз оглянувши церкву. Можемо поговорити в шато. Бо тут немає де сісти. — Церковні лави ніколи не здавалися мені комфортними, доки я не увійшла до церкви, де їх просто не було.

— Церкви будували не для комфорту, — зауважив Метью.

— Звісно, що ні. Але вселити у прихожан відчуття власної нікчемності було не єдиною метою, з якою вони будувалися. — Я стала ретельно роздивлятися фрески. Якщо, за словами Філіпа, віра та надія тісно перепліталися між собою, то тут мало бути щось таке, що полегшувало настрій Метью і підбадьорювало його.

Я знайшла на стіні Ноя та його ковчег. Всесвітня катастрофа, що ледь не поклала край всім формам життя, настрою явно не додавала, і мені довелося її відкинути. Он святий героїчно вбиває дракона, але він викликав надто близьку асоціацію з полюванням і тому навряд чи додавав Метью душевного комфорту. Над входом виднілася фреска на тему Судного Дня. Шеренги янголів у її верхній частині сурмили в золотисті сурми, але образ пекла унизу наводив жах і був він розташований так, щоб відвідувачу, який виходив із церкви, неодмінно впали в око ті, хто був засуджений на вічні пекельні муки. Воскресіння Лазаря також було б слабкою втіхою для вампіра. Від Діви Марії теж було мало користі. Вона стояла напроти Йосипа на вході до апсиди, така неземна, спокійна й безтурботна — ще одна згадка про все те, що втратив Метью, втративши свою родину.

— Тут принаймні малолюдно. І Філіп рідко сюди заходить, — пояснив Метью стомленим голосом.

— Тоді залишаймося тут. — Зробивши кілька кроків уперед, я зупинилася біля нього і відразу ж перейшла до суті. — Що сталося, Метью? Спершу мені здавалося, що це через потрясіння, якого ти зазнав, занурившись у своє колишнє життя; ну, ще мені гадалося, що тебе нервує перспектива бачити свого батька і мовчати про його майбутню загибель. — Метью так і залишився стояти навколішки, до мене спиною, і опустивши голову. — Але твій батько вже знає своє майбутнє. Значить, має бути якась інша причина.

Атмосфера в церкві була гнітючою, наче мої слова видалили з неї увесь кисень. Не чулося ані звуку, лишень голуби воркували на дзвіниці.

— Сьогодні день народження Лукаса, — озвався нарешті Метью.

Його слова мене наче кулаком ударили. Я опустилася на коліна поруч із ним, утворивши довкола себе темно-червоне коло своїми широкими спідницями. Філіп мав рацію. Я не знала Метью як слід.

Він підняв руку і показав місце в підлозі між ним та Йосипом.

— Він похований отам, разом зі своєю матір’ю.

Жоден знак на камені не свідчив про тих, хто під ним спочив. Натомість на ньому були лишень гладенькі впадини, схожі на ті, що їх залишають ноги на кам’яних сходинках за довгі роки. Метью простягнув руку; його пальці чітко лягли у ці заглибини, завмерли, а потім відсмикнулися.

— Частина мого єства померла, коли помер Лукас. Те саме було з Бланкою. Її тіло поховали тут через кілька днів після Лукаса, але іще перед смертю очі її спорожніли, а душа відлетіла геть. То Філіп дав ім’я моєму сину. Грецькою «Лукас» означає «сяйний». Тієї ночі, коли він народився, Лукас був такий біленький та бліденький… Коли повитуха підняла сина угору, його шкіра спіймала відблиск вогню в каміні, так само як місяць відбиває сонячне сяйво. Дивно, що я так добре пам’ятаю це, хоча скільки років минуло… — Метью перервав свої незв’язні спогади й витер очі. Коли він прибрав руку від обличчя, на пальцях стало видно розмазані червоні смуги.

— А як ти познайомився з Бланкою?

— Коли прийшла перша зима у нашому селі, я кидав у неї снігові кульки. Я робив усе, щоб привернути її увагу. Вона була така струнка й тендітна, така скромна й відлюдькувата… Багато хлопців прагнули з нею потоваришувати. Коли настала весна, Бланка дозволила мені проводити її додому з базару. Вона полюбляла ягоди. Кожного літа кущі біля церкви повнилися ними. — Метью на мить замовк, роздивляючись червоні смуги на своїй руці. — Кожного разу, коли Філіп бачив у мене на пальцях плями від соку тих ягід, він сміявся і передрікав, що восени буде весілля.

— Наскільки я розумію, він мав рацію.

— Ми обвінчалися у жовтні, після збору врожаю. На той час Бланка була вже на третьому місяці вагітності. — Метью все відтягував завершальну стадію нашого шлюбу, а проти чарів Бланки встояти не зміг. Це було набагато більше від того, що я бажала знати про їхні стосунки.

— Уперше ми покохалися в розпал серпневої спеки, — продовжив Метью. — Бланка завжди була готова догодити іншим. Коли я згадую ті часи, мені думається: а чи не знущалися над нею іще в дитинстві? Я не маю на увазі покарання — нас усіх карали за ті чи інші прогрішення — я говорю про дещо гірше. І це зламало її волю. Моя дружина була вже навчена давати те, чого хотілося старшим, сильнішим та безжальнішим. А я й був старший, сильний та безжальний; мені хотілося, щоб тієї літньої ночі вона сказала мені «так», — і вона сказала.

— Ізабо розповідала мені, що ви сильно кохали один одного, Метью. І що ти ніколи не змушував її робити що-небудь проти її волі, — сказала я, бажаючи хоч якось полегшити той біль, який завдавали йому ці спогади.

— Бланка не мала волі. Доки не народився Лукас. Та й то — вона проявляла її лише тоді, коли сину загрожувала небезпека або коли я на нього сердився. Усе своє життя їй хотілося захищати когось меншого та слабшого. А натомість отримала низку невдач і нещасть. Лукас не був нашою першою дитиною, і з кожним викиднем Бланка ставала дедалі м’якшою, слабшою і слухнянішою. Менш здатною сказати «ні».

Те, що я почула, лише в загальних рисах нагадувало ту історію, яку колись розповіла мені Ізабо. То була історія палкого кохання і великого горя. А історія, яку розповів мені Метью, була позначена неослабним горем та відчуттям непоправної втрати.

Я прокашлялася.

— І нарешті з’явився Лукас.

— Так. Після багатьох років, коли я запліднював Бланку смертю, мені вдалося дати їй Лукаса, — сказав Метью і замовк.

— А чим ти міг зарадити, Метью? То було шістнадцяте сторіччя, і тут лютувала епідемія. Ти не міг врятувати ані сина, ані дружину.

— Я міг принаймні відмовитися від неї, не кохатися з нею. Тоді не було б кого й втрачати! — вигукнув Метью. — Вона не казала «ні», але коли ми кохалися, в її очах я завжди бачив спротив і неохоту. Кожного разу я обіцяв їй, що цього разу дитинча неодмінно виживе. Я б усе віддав, аби тільки…

Мене боляче вразило, яку ж сильну прив’язаність і досі відчував Метью до своїх померлих дружини та сина! Їхні духи й до сих пір витали над ним і над цим селом. Але тепер я принаймні мала пояснення, чому він так вперто уникав мене: саме через це глибоко вкорінене почуття провини й горя, які він носив у своїй душі багато сторіч. Можливо, з часом мені вдасться послабити ту міцну хватку, якою Бланка й досі тримала Метью. Я підвелася і підійшли ближче до нього. Коли я торкнулася пальцями його плеча, він аж сіпнувся.

— Це ще не все.

Я аж заціпеніла.

— Я намагався покінчити і зі своїм життям теж. Але Бог не схотів прийняти його. — Метью підняв схилену голову. Довго дивився поперед себе на потертий камінь із заглибленнями, потім — угору, на дах.

— Ой, Метью…

— Я тижнями думав про Бланку та Лукаса, але мене непокоїло те, що вони були у раю, а Бог неодмінно запроторить мене до пекла за мої гріхи, — сказав Метью невимушеним тоном, наче так неодмінно мало статися. — Я порадився з однією жінкою з села. На її думку, мене переслідували духи — Бланка та Лукас не могли через мене покинути це місце, мов прив’язані. Стоячи на риштуванні, я поглянув униз, і мені на мить здалося, що їхні душі, можливо, поневолені якраз під тим каменем. Якщо я на нього впаду, то Бог не матиме іншого вибору і буде змушений їх пустити. Або дозволити мені поєднатися з ними, де б вони не були.

Це була хибна логіка чоловіка, доведеного до відчаю, а не раціонально мислячого вченого, якого я знала.

— Я був такий втомлений, — зморено сказав Метью. — Але Бог не давав мені спати після того, що я накоїв. За мої гріхи він віддав мене створінню, яке перетворило мене на істоту, не здатну жити, померти чи навіть знайти скороминуще забуття у своїх мріях та снах. Усе, що я можу, — це пам’ятати.

Метью замовк, зморений та холодний. На дотик його шкіра була холоднішою, аніж морозне повітря, що нас оточувало. Сара неодмінно знайшла б якесь закляття, щоб допомогти Метью полегшити його страждання, але я тільки й могла, що пригорнути до себе його неохоче тіло й поділитися з ним усім тим теплом, що мала.

— Відтоді Філіп завжди мене зневажав. Гадає, що я слабак, надто кволий, щоб одружитися з такою жінкою, як ти. — Нарешті я знайшла причину відчуття неповноцінності й нікчемності, яке переслідувало Метью.

— Ні, — впевнено заперечила я. — Твій батько любить тебе. — За час мого перебування в Сеп-Турі Філіп виявив до Метью багато емоцій, але жодна з них не несла в собі ані найменшого натяку на зневагу.

— Хоробрі чоловіки не кінчають життя самогубством, хіба що у бою. Так він казав Ізабо, коли з мене щойно зробили вампіра. Філіп казав, що мені бракує хоробрості бути маньясангом. За першої ж нагоди він відправив мене воювати. «Якщо ти вирішив покінчити з власним життям, — сказав він, — то матимеш змогу зробити це заради вищої мети, а не через жаль до самого себе». Я ніколи не забуду його слова.

Надія, віра, хоробрість — три елементи простого кредо Філіпа. Метью ж відчував, що не має нічого, окрім сумнівів, нестійких поглядів та бравади. Але ж я знала іншого Метью.

— Ти так довго мучив себе цими спогадами, що вже не можеш відрізнити правду від неправди. — Я обійшла його, щоб поглянути прямо йому в обличчя, і стала навколішки. — Знаєш, кого я бачу, коли на тебе дивлюся? Декого дуже схожого на твого батька.

— У тих, кого ми кохаємо, ми завжди прагнемо бачити Філіпа. Але я зовсім не такий, як він. От якби Гуго, батько Гелоугласа, залишився живий, то він би… — Метью відвернувся і поклав на коліно тремтячу руку. Значить, у його шафі був іще один скелет, який він мав мені продемонструвати.

— Я вже пробачила тобі одну таємницю, Метью: ім’я представника родини де Клермонів, який є членом Конгрегації в наш час. А дві таємниці — то не забагато?

— Хочеш, щоб я розкрив тобі свій найстрашніших гріх? — спитав Метью і замовк. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж він озвався знову. — Це я позбавив його життя. Він благав, щоб це зробила Ізабо, але у неї забракло духу. — Метью відвернувся.

— Це ти про Гуго? — прошепотіла я, співчуваючи і йому, і Гелоугласу.

— Про Філіпа.

Між нами впав останній бар’єр.

— Німці довели його до божевілля, завдаючи болю і позбавляючи їжі, пиття та сну. Якби Гуго був живий, то він переконав би Філіпа, що навіть у такому жахливому стані, до якого його довели, можна було сподіватися на подальше більш-менш повноцінне життя. Але Філіп сказав, що він надто виснажений і спустошений, щоб боротися далі. Йому хотілося заснути назавжди, а я… я знав, що то таке — бажання заплющити очі й поринути у забуття. Прости мене, Господи, я зробив те, що він просив.

Метью затрусило. Я знову обняла його і пригорнула до себе, не зважаючи на те, що він опирався, знаючи лише одне: йому був потрібен хтось або щось, на кого можна було б опертися, коли хвилі спогадів із гуркотом падають на нього одна за одною.

— Після того як Ізабо не піддалася його умовлянням, ми виявили, що Філіп намагається перерізати собі вени. Але він не мав сили міцно тримати ножа і тому не міг цього зробити як слід. Він раз по раз різав себе, забризкуючи все довкола кров’ю, але рани були неглибокі й швидко загоювалися. — Тепер Метью говорив скоромовкою, немов нарешті греблю прорвало, і слова полилися з нього потоком. — І чим більше власної крові проливав Філіп, тим лютішим ставав. Бо після нацистського табору він на кров навіть дивитися не міг. Ізабо забрала у нього ніж і сказала, що допоможе йому звести рахунки з життям. Але маман ніколи б не пробачила собі цього, якби зробила.

— Значить, ти зарізав його, — ствердно сказала я, заглянувши Метью у вічі. Я ніколи не закривала очі на те, що йому доводилося робити, щоб вижити як вампіру. І я не могла просто так відвернутися від гріхів чоловіка, батька і сина.

Метью похитав головою.

— Ні. Я випив його кров — усю, до останньої краплини, щоб Філіп не мав змоги бачити, як марно проливається його життєва сила.

— Але ж це значить, що ти побачив… — і я замовкла, не в змозі приховати жах у своєму голосі. Коли вампір п’є кров іншої істоти, спогади цієї істоти потрапляють у нього разом із рідиною і проявляються згодом скороминущими дратівливими спалахами. Метью звільнив свого батька від мук, але спершу взяв від нього все, що вистраждав Філіп.

— Більшість спогадів істот ллються рівномірним потоком, немов стрічка розмотується. А з Філіпом це було все одно, що проковтнути гострі друзки скла. Навіть коли мені трапилися в крові його спогади про недавні події, його розум був настільки сильно пошматованим і розрізненим, що я ледь зміг продовжувати. — Його тремтіння посилилося. — Здавалося, що це займе цілу вічність. Філіп був скалічений, розгублений і переляканий, але в серці й досі зберігалася лють. Його останні думки були про Ізабо. То були єдині цілісні спогади, спогади, які він і досі примудрився зберегти.

— Усе буде добре, все буде добре, — знову й знову стиха промовляла я, міцно тримаючи Метью у своїх обіймах, аж поки не відчула, як його внутрішнє напруження спадає.

— Ти спитала мене у Старій Сторожці, хто я такий. Я вбивця, Діано. Я убив тисячі, — нарешті вимовив Метью глухим голосом. — Але мені ніколи не доводилося потім дивитися їм у вічі. Ізабо не могла дивитися на мене, не згадуючи при цьому смерть мого батька. А тепер мені доводиться дивитися у вічі тобі.

Тримаючи його голову обома руками, я відвела її від себе так, щоб наші погляди зустрілися. Бездоганно гарне обличчя Метью зазвичай приховувало шрами, залишені часом та пережитим. Але тепер усе це проявилося, як на вітрині — і через це він здався мені ще гарнішим. Нарешті я збагнула чоловіка, якого кохала: його наполегливе бажання, щоб я розібралася сама з собою і стала тим, ким є насправді, його небажання вбивати Жюльєту навіть заради спасіння власного життя, його переконаність у тому, що я більше не зможу кохати його, коли дізнаюся про нього правду.

— Я кохаю тебе всякого, Метью: воїна й науковця, вбивцю й цілителя, темного і світлого.

— Як же це тобі вдається? — стиха прошепотів він із ноткою недовіри в голосі.

— Філіп більше не зміг би так жити. Твій батько продовжував би спроби покінчити з життям, а з того, що ти мені розповів, стає ясно, що страждати й далі після всіх пережитих тортур йому було вже несила. — Не знаю, якою мірою, але мій коханий Метью тепер знав, всотавши разом із кров’ю і батькові спогади, яких тортур зазнав Філіп. — Те, що ти зробив, було актом милосердя.

— Коли все це скінчилося, мені захотілося щезнути, покинути Сеп-Тур і більше ніколи туди не вертатися, — зізнався він. — Але Філіп змусив мене дати обіцянку підтримувати родину і тримати братство укупі. Я поклявся також турбуватися й про Ізабо. Тому я й залишився тут, сидів у його кріслі, смикав за політичні мотузки, які він наказав мені смикати, і завершив війну, за перемогу в якій він віддав своє життя.

— Філіп не довірив би добробут Ізабо тому, кого він зневажав. І не поставив би боягуза на чолі Ордену Лазаря.

— Болдвін звинуватив мене у тому, що я набрехав про передсмертні побажання Філіпа. Він гадав, що братство відійде йому. Ніхто не міг збагнути, чому батько натомість заповів Орден Лазаря мені. Може, то був завершальний акт його божевілля.

— То була віра, — тихо мовила я, переплітаючи свої пальці з пальцями Метью. — Філіп довіряє тобі. І я також. Оці руки збудували цю церкву. Вони були достатньо сильні, аби тримати сина і твого батька в останні секунди їхнього життя на цій землі. І цим рукам ще належить багато зробити.

Високо угорі почувся шум крил. Через високі вікна до церкви залетів голуб і заблукав серед оголених брусів даху. Потім він вибрався з їхнього лабіринту, шугонув униз і сів якраз на той камінь, що позначав місце, де спочивали Бланка та Лукас. А потім почав, немов витанцьовуючи, ходити по ньому кругами, аж поки не помітив нас із Метью. Схиливши голову набік, голуб подивився на нас своїм блакитним оком.

Метью скочив на ноги від такого несподіваного вторгнення, і переполоханий голуб відлетів до протилежного боку апсиди. А потім, трохи стишивши лет, пронісся перед зображенням Діви Марії. Коли я вже не сумнівалася, що голуб розіб’ється об стіну, він раптом змінив напрям свого руху — і вилетів через вхід, яким я потрапила до церкви.

Довге перо з крила голуба закружляло у потоках повітря і опустилося перед нами на кам’яну долівку.

— Я ніколи раніше не бачив у церкві білого голуба, — сказав Метью, глянувши на півкупол апсиди, де над головою у Христа пурхав такий самий птах.

— Це — прикмета воскресіння й надії. Ти ж знаєш, відьми вірять у прикмети. — Я притиснула його руки до згубленої пір’їни. А потім легенько поцілувала в лоба, повернулася і пішла. Можливо, тепер, коли він поділився зі мною своїми спогадами, йому вдасться знайти спокій.

— Діано! — гукнув мене Метью. Він і досі стояв біля могили своїх рідних. — Дякую, що вислухала мою сповідь.

Я кивнула.

— Побачимося вдома. І не забудь забрати своє перо.

Він проводив мене поглядом, а я йшла повз сцени мук і порятунку на порталі між світом Бога та світом людини. Надворі чекав П’єр і, не промовивши жодного слова, відвів мене до маєтку. Філіп почув, що ми наближаємося, і вже чекав на мене в залі.

— Ти знайшла його у церкві? — тихо спитав він. Від одного його вигляду — такого міцного й бадьорого — моє серце защеміло. Як же Метью вдавалося ладнати з ним?

— Так, знайшла. Ви б могли й попередити мене, що сьогодні день народження Лукаса, — дорікнула я, подаючи накидку Катрін.

— Ми вже навчилися передчувати оці моменти похмурого настрою, які трапляються тоді, коли Метью нагадують про його сина. І ти навчишся.

— Справа не лише в Лукасі, — відказала я й відразу ж замовкла, побоюючись бовкнути зайве.

— Метью, напевне, розповів тобі і про свою смерть. — Філіп провів пальцями по волоссю — приблизно так, як це зазвичай робив його син. — Я ще можу зрозуміти його горе, але не його почуття провини. І коли вже він залишить своє минуле позаду?

— Деякі речі забути неможливо, — заперечила я, дивлячись Філіпу прямо у вічі. — Неважливо, що ви, на вашу думку, розумієте. Якщо ви дійсно любите його, то повинні дозволити йому самому воювати з власними демонами.

— Ні. Він мій син. Я не можу підвести його і залишити напризволяще. — Лінія рота Філіпа набула жорстких обрисів. — Він відвернувся і пішов геть. — До речі, я отримав звістку з Ліона, мадам, — кинув він через плече. — Згідно з бажанням Метью, невдовзі до нас прибуде одна відьма, щоб вам допомогти.


11


-Зустрінеш мене в сіннику, коли повертатиметеся з села. — Філіп, поновивши свою дратівливу звичку з’являтися і зникати за частку секунди, несподівано постав перед нами в бібліотеці.

Відірвавши погляд від книги, я нахмурилася.

— А що в сіннику?

— Сіно. — Сповідь Метью в церкві тільки зробила його метушливішим та дратівливішим. — Батьку, я зараз пишу нашому новому папі. Ален повідомив мене, що конклав зробить сьогодні заяву про те, що бідолашного Ніколо все одно обрали папою, попри його благання не начіпляти на нього ярмо офіційних обов’язків. Але що таке бажання одного чоловіка проти волі Філіпа Іспанського та Філіпа де Клермона?

Філіп потягнувся до свого ременя. Із боку Метью почувся гучний ляскіт. То Метью спіймав кинджал долонями, зупинивши його за якийсь дюйм від своїх грудей.

— Його святість можуть почекати, — мовив Філіп, вивчаючи позицію, в якій опинився його кинджал. — Треба було мені метнути його в Діану. Тоді твоя реакція була б набагато швидшою.

— Вибач, що зіпсував тобі розвагу, — відказав Метью з холодною люттю в голосі. — У мене вже давно не кидали ножів. Боюся, я дещо втратив кваліфікацію.

— Якщо не прийдеш до сінного сараю, коли годинник ударить другу, я сам піду шукати тебе. І наступного разу візьму з собою не кинджал, а дещо солідніше. — Висмикнувши кинджал із рук Метью, Філіп заволав, гукаючи Алена, котрий, як виявилося, стояв якраз позаду нього.

— Ніхто не має заходити до нижнього сараю, аж поки я не дам дозволу, — сказав Філіп, заганяючи свій кинджал до шкіряних піхв.

— Я так і зрозумів, сір. — Це було найсміливішим натяком на докір, який тільки міг дозволити собі Ален.

— Мені набридло жити поміж такої великої кількості тестостерону. Що б там Ізабо не думала про відьом, мені шкода, що її зараз тут немає. А якщо вам цікаво, що таке тестостерон, то відповім — це ви, — сказала я, тицьнувши пальцем у Філіпа. — І синочок ваш не набагато кращий.

— Значить, вам забажалося жіночої компанії? — Філіп посмикав себе за бороду і зиркнув на сина, відверто вираховуючи, скільки нахабного тиску з його боку іще зможе витримати Метью. — І чому це я раніше про це не подумав? Замість чекати, поки приїде відьма для Діани з Ліона, нам слід було послати її до Марго. Вона б навчила її поводитися, як належить справжній французькій пані.

— Те, що Луїс та Марго витворяли в Уссоні, є іще гіршим за їхні витівки в Парижі. Та жінка ні для кого не може бути зразком, а тим паче для моєї дружини, — сказав Метью своєму батьку, спопеляючи його поглядом. — Якщо вони не стануть обачнішими, то люди невдовзі дізнаються, що ретельно сплановане убивство Луїзи, яке влетіло нам у копієчку, було не чим іншим, як фальшивою виставою.

— Як для чоловіка відьми ти надто квапишся зі своїми судженнями про пристрасті інших, Маттеусе. Луїс твій брат.

«Господи благослови, ще один братик!» — подумала я.

— Пристрасті? — здивовано підняв брову Метью. — По-твоєму, розважатися у ліжку з кількома жінками й чоловіками одночасно — це пристрасть?

— Існує безліч способів кохатися. У жилах Луїса тече кров Ізабо, і він завжди може розраховувати на мою батьківську прихильність так само, як і ти, незважаючи на ваші чималі недоліки й численні прогрішення, — відказав Філіп і зник так швидко, що я не встигла й оком кліпнути.

— А скільки взагалі існує де Клермонів? І чому всі ви неодмінно маєте бути чоловіками? — з притиском спитала я, коли після зникнення Філіпа настала тиша.

— Бо доньки Філіпа були такі жахливі, що ми зібрали родинну нараду і попрохали його більше не продукувати їх. Стасія одним своїм поглядом злущувала штукатурку зі стіни, але у порівнянні з Верен вона суще ягня. Що ж до Фреї, названої так на честь норвезької богині війни, то вона те ім’я таки за щось отримала.

— Які чудові дівчатка, — сказала я, легенько поплескавши Метью по щоці. — Ти розкажеш мені про них пізніше. А зараз я піду на кухню і спробую зупинити течу в отому дірявому казані, який Марта називає «дистилятором».

— Можу оглянути його і полагодити. Я ж добре знаюся на лабораторному обладнанні, — запропонував Метью. Він горів бажанням зробити будь-що, аби тільки триматися подалі від Філіпа і не ходити до отого загадкового сінника. Я прекрасно це розуміла, але він усе одно ніяк не зміг би уникнути свого батька. Філіп просто вдерся б до моєї комірчини і став би залякувати його там.

— Та не треба, — кинула я через плече, виходячи з бібліотеки. — Я все тримаю під контролем.

Як виявилося, не все. Моїм восьмирічним хлопчакам-помічникам таки не вдалося підтримати вогонь, але перш ніж згаснути, його полум’я стрибонуло угору, і в результаті на дні мого дистиляційного апарата утворився товстий шар чорного накипу. Я зробила нотатки на полях однієї з алхімічних книжок де Клермонів про те, що сталося і як слід ремонтувати приладдя, а тим часом Тома, більш надійний з двох моїх молодих асистентів, знову розпалював вогонь, шуруючи кочергою вуглини. Я була не першою, хто користувався широкими й чистими полями алхімічної книги, і декотрі з нотаток стали мені у пригоді. Може, й мої з часом комусь знадобляться.

Етьєн, мій другий «асистент», убіг до кімнати, щось прошепотів на вухо своєму напарнику і отримав від нього щось блискуче навзамін.

— Мілорд анкор, — прошепотів у відповідь хлопець.

— На що ви закладаєтеся, Томá? — спитала я суворим голосом. Двоє хлопчаків невинно закліпали на мене очима й знизали плечима. Але щось у їхній бездоганно зіграній невинності змусило мене стурбуватися за життя Метью. — Сінник! Де він? — спитала я, рвучко скидаючи фартух.

Із великою неохотою Тома та Етьєн провели мене крізь парадні ворота замку до споруди з дерева й каменю, що мала крутий дах. До широких заґратованих дверей вела похила рампа, але натомість хлопці показали мені на драбину, прихилену до стіни з дальнього боку. Її східці зникали в ароматній темряві.

Томас піднявся першим, жестами закликаючи мовчати і гримасами, гідними акторів німого кіно, умовляв мене не здіймати галасу. Поки я піднімалася, Етьєн тримав драбину, а сільський коваль втягнув мене до запиленого горища.

Мою появу зустріла з цікавістю, але без подиву мало не половина челяді замку Сеп-Тур. Тепер я зрозуміла свій подив, коли побачила біля парадних воріт лише одного охоронця. Решта були тут — разом із Катрін, її старшою сестрою Жеан, більшістю кухонних працівників, ковалем та конюхами.

Мою увагу привернув тихий верескливий посвист, якого мені раніше не доводилося чути. Різкий брязкіт і скрегіт металу по металу були вже знайомі. Метью з батьком, утомившись від словесних баталій, перейшли до баталій збройних. Я підняла до рота руку, придушуючи зойк, коли вістря Філіпового меча проштрикнуло плече Метью. Криваві порізи вкривали їхні сорочки, бриджі та панчохи. Вочевидь, вони билися вже досить давно, і це був не просто товариський матч.

Під протилежною стіною мовчки стояли Ален та П’єр. Долівка довкола них їжачилася уламками викинутої зброї, увіткнутої в утоптану землю, і скидалася на подушечку для булавок. Обидва слуги де Клермонів гостро відчували все, що відбувалося довкола, і тому відразу помітили мою появу. Вони підняли очі на горище й обмінялися стривоженими поглядами. Метью мене не помітив. Він стояв спиною до мене, і решта сильних запахів у приміщенні приховували мою присутність. Філіп, який знаходився обличчям до мене, схоже, теж не помітив мого приходу або йому було байдуже.

Клинок Метью пронизав передпліччя Філіпа. Коли Філіп скривився від болю, Метью глузливо посміхнувся.

— Не вважай болючим те, що йде тобі на користь, — пробурмотів він.

— Не треба мені було тебе грецькій вчити або ж англійській. Через твоє знання цих мов я отримав безконечну низку негараздів, — відказав Філіп, як нічого не було, і швидким порухом звільнив передпліччя від гострого заліза.

А мечі вдарялися, брязкотіли і зі свистом розтинали повітря. Метью мав незначну перевагу у зрості, а довші руки й ноги збільшували довжину й розмах його ударів. Він бився довгим конусоподібним клинком, інколи тримаючи його однією рукою, інколи — двома. Він вправно володів ефесом, відбиваючи удари свого батька. Але Філіп мав більше сили і завдавав разючих ударів коротшим мечем, легко володіючи ним однією рукою. Філіп також тримав круглий щит, яким відбивав удари Метью. Може, Метью теж мав такий захисний засіб, але, мабуть, уже втратив його. Фізично обидва чоловіки були гідними один одного, але їхні стилі бою були цілковито різними. Філіп явно отримував насолоду і в ході поєдинку робив уїдливі ремарки. Метью ж увесь час був здебільшого мовчазним та зосередженим, навіть порухом брови не показуючи, що прислухається до батькових глузливих зауважень.

— Я щойно про Діану подумав. І ось що я тобі скажу: ані суходіл, ані море не спромоглися витворити істоту підступнішу та потворнішу за жінку, — саркастично зауважив Філіп.

Метью зробив атакуючий випад, і його клинок, зі свистом розсікаючи повітря, з неймовірною швидкістю понісся, описуючи дугу, до шиї Філіпа. Я моргнула, а за цей час Філіп встиг пригнутися й уникнути удару. А потім він вигулькнув із протилежного боку і завдав влучного ріжучого удару по синовій литці.

— Сьогодні ти б’єшся необачливо й оскаженіло. Маєш якісь проблеми? Де твоя техніка?

— Який же ти набридливий! Так. Є одна проблема, — крізь зуби відповів Метью. Він знову зробив розмашистий удар — і знову не влучив, бо його клинок відскочив від щита, який Філіп хутко встиг підняти. — Твоє безперервне втручання у мої справи доводить мене до сказу!

— Якщо боги задумали когось знищити, то вони доводять його до божевілля. — Зачувши ці слова Філіпа, Метью аж спіткнувся. Філіп, скориставшись цим, ударив його по спині пласким боком свого меча.

Метью вилаявся.

— Сподіваюся, цією фразою ти й вичерпав своє знання афоризмів. — А потім він помітив мене.

Те, що сталося опісля, відбулося за якусь частку секунди. Метью випростався, розгинаючись зі своєї бойової стійки, і вся його увага зосередилася на сінному горищі, де я стояла. Філіп, не гаючи ані секунди, зробив випад мечем, крутнув його і вибив клинок із рук Метью. Заволодівши таким чином двома мечами, Філіп швиргонув один із них об стіну, а другий приставив до горла Метью.

— Не цьому я тебе вчив, Маттеусе, не цьому. Не думай. Не кліпай очима. Не дихай. Якщо хочеш вижити, маєш робити тільки одне: блискавично реагувати. Спускайся-но сюди, Діано, — гукнув Філіп, підвищуючи голос.

Із виразом жалю на обличчі коваль підсадив мене на іншу драбину. «Тобі буде непереливки», прочитала я у тому виразі і спустилася додолу позаду Філіпа.

— Це задля неї ти програв, утративши пильність? — розлючено спитав батько і притиснув клинок до синового горла так, що на ньому виступила крапля крові.

— Не знаю, про що ти кажеш. Відпусти. — Метью охопила якась дивна емоція. Його очі потемніли, мов чорнило, і він учепився руками в батькові груди. Я ступила до нього крок.

Раптом якийсь блискучий предмет зі свистом полетів на мене і проскочив між моєю лівою рукою та тулубом. Філіп кинув у мене кинджал майже не прицілюючись, просто на частку секунди зиркнувши через плече. Однак цього було достатньо. Не зачепивши плоті, кинджал пришпилив мій рукав до сходинки драбини, а коли я рвучко сіпнулася, щоб звільнитися, тканина порвалася аж до ліктя і оголила мій зазублений шрам.

— Ось про що я кажу. Ти відірвав свої очі від супротивника? І через це колись мало не загинув разом із Діаною? — Такого розлюченого Філіпа я іще не бачила.

Метью знову на мить зосередив на мені свою увагу. Ненадовго, буквально на секунду, але достатньо довго, щоб Філіп встиг дістати зі свого чобота іще один кинджал і встромити його Метью у стегно.

— Зосереджуй увагу на чоловікові з мечем на твоєму горлі. Якщо ти цього не зробиш, вона помре, — сказав Філіп, а потім різко кинув у мій бік: — Кажу тобі, Діано: коли Метью б’ється, тримайся від нього подалі.

Метью глянув на батька; його темні очі світилися відчаєм, а їхні зіниці розширилися. Мені вже доводилося бачити таку реакцію раніше, і вона означала, що Метью починав втрачати самовладання.

— Відпусти. Мені треба бути з нею. Будь ласка.

— Мусиш припинити озиратися через плече й усвідомити, ким ти є. Ти — воїн-маньясанг, що несе відповідальність перед своєю родиною. Коли ти надів материн перстень на палець Діані, ти добре подумав, що це означає? — спитав Філіп грізним тоном.

— Так. Це означає все моє життя і його кінець. І застереження пам’ятати про минуле. — Метью спробував було вдарити свого батька ногою, але той випередив його і ще глибше загнав кинджал йому в стегно. Метью аж засичав від болю.

— У тебе завжди все чорне й похмуре, нічого світлого! — розлючено скрикнув Філіп.

Він кинув меч, ударом ноги відбивши його за межу досяжності Метью, і вхопив сина за горло. — Бачиш його очі, Діано?

— Так, — прошепотіла я.

— Підійди до мене ближче.

Коли я зробила крок уперед, Метью почав несамовито борсатися, але батьку вдалося втримати його, щосили стиснувши горло. Я скрикнула, і Метью почав борсатися іще сильніше.

— Метью казиться від жаги крові. Ми, маньясанги, ближчі до природи, аніж решта створінь, ми чисті хижаки, хоч скількома б мовами не говорили і хоч як вишукано не вдягалися. Зараз вовк, що ожив у Метью, намагається вирватися на волю, щоб убивати.

— Жага крові? — спитала я переляканим шепотом.

— Не всі з нас мають до неї схильність. Ця хвороба в крові в Ізабо, вона передалася їй від її «творця», а Ізабо передає її своїм дітям. Бог милував Ізабо та Луї, в них ця хвороба не проявилася, зате вона проявилася в Метью та Луїзи. І у сина Метью — Беньяміна.

Хоча я й не знала нічого про сина Метью, він уже розповідав мені історії про Луїзу, від яких волосся ставало сторча. Ця сама успадкована схильність до нестриманості проявилася і в моєму чоловікові, і він міг передати її й нашим майбутнім дітям. Не встигла я подумати, що нарешті дізналася про всі таємниці Метью, котрі тримали його від мого ложа, як з’явилася іще одна: страх передати мені спадкове захворювання.

— А що підштовхує цю жагу? — хрипко спитала я, ледь проштовхнувши слова повз тугий клубок у горлі.

— Багато що, але найбільша схильність до кривавого сказу буває у нього тоді, коли він втомлений або голодний. Коли цей сказ охоплює його, то Метью стає сам не свій, бо під тиском жаги крові він починає діяти всупереч своїй справжній вдачі.

«Елеонора… А чи не жага крові стала причиною загибелі цього великого кохання Метью, коли вона опинилася поміж Метью та Болдвіном?» — подумала я. Його часті застереження про схильність до несамовитості та про небезпеку, яку ця схильність може спричинити, враз набули для мене конкретності й реальності. Як і мої приступи паніки, ця жага крові була фізіологічною реакцією, яку Метью ніколи не зможе взяти під свій повний контроль.

— Це через це ви наказали йому сьогодні прийти сюди? Щоб він усьому світу продемонстрував свою вразливість? — спитала я Філіпа, закипаючи люттю. — Як ви могли?! Ви ж його батько!

— Ми — зрадливе плем’я. Я навіть не виключаю, що одного дня нападу на нього, — відповів Філіп, знизавши плечима. — І на тебе, відьмо, теж можу напасти.

Зачувши це, Метью різко крутнувся — і тепер уже він притискав Філіпа до стіни. Та не встиг він повністю скористатися своєю перевагою, як Філіп примудрився вхопити його за шию. І вони завмерли в такій позиції, мало не торкаючись один одного носами.

— Метью! — різко скрикнув Філіп.

Та його син, утративши рештки людяності, продовжував тиснути. Я побачила, що єдиним його бажанням було взяти гору над супротивником, а, може, навіть убити його.

У наших нетривалих стосунках бували моменти, коли страхітливі народні легенди про вампірів набували цілком реального сенсу, і цей момент був одним із них. Але я хотіла повернути собі свого Метью. І ступила крок у його бік, але від цього його шаленство тільки стало іще лютішим.

— Не підходь ближче, Діано.

— Ви цього не зробите, мілорде, — мовив П’єр, заходячи збоку до свого господаря. Він простягнув руку. Почувся різкий тріск, і я побачила, як його рука, зламана в лікті та передпліччі, безсило звисла, а з рани біля шиї потекла кров. П’єр скривився від болю і притис пальці здорової руки до глибокої рани.

— Метью! — скрикнула я.

Та цього не слід було робити. Тривога у моєму голосі тільки посилила його шаленство. Тепер, коли П’єр уже не становив для нього загрози, він швиргонув свого слугу через кімнату з такою силою, що той гепнувся об протилежну стіну сінника, але водночас Метью продовжував тримати свого батька за горло.

— Замовкни, Діано! Бачиш — Метью сам не свій. Маттеусе! — гаркнув Філіп його ім’я. Метью кинув відтягувати батька подалі від мене, але хватки на його горлі так і не послабив.

— Тепер я вже знаю, що ти зробив, — кинув Філіп і трохи помовчав, чекаючи, поки його слова увійдуть у свідомість сина. — Ти мене чуєш, Метью? Тепер я знаю своє майбутнє. Бо ти б стримав свою жагу, коли б міг.

Філіп вирахував, що син убив його, але не знав, як і чому. Єдине пояснення, яке він мав, ґрунтувалося на спадковій хворобі Метью.

— Ти не знаєш, — глухо і заціпеніло відказав Метью. — Бо не можеш знати.

— Ти поводишся зараз як завжди, коли тобі шкода свою жертву: винувато, хитро й оскаженіло. — Te absolve, Matthaios.

— Я заберу Діану, — сказав Метью так, наче до нього повернулася ясність думки. — Відпусти нас обох, Філіпе.

— Ні. Ми дивитимемося на це усі разом, утрьох, — відказав Філіп з обличчям, сповненим співчуття. Я помилилася. Філіп намагався зламати не Метью, а його почуття провини. Значить, він не підвів свого сина, не зрадив його.

— Ні! — скрикнув Метью і спробував відштовхнути батька геть. Та Філіп був сильнішим.

— Я пробачаю тебе, — повторив він, міцно стискаючи сина в обіймах. — Я пробачаю тебе.

Дрож пронизав тіло Метью від голови до п’ят, і він ураз зів’яв, наче його покинув якийсь злий дух.

— Je suis désolé (Мені так шкода), — розпачливо прошепотів він.

— І я пробачаю тебе. А тепер спробуй викинути це з голови. — Філіп відпустив сина і сказав, поглянувши на мене: — Підійди до нього, Діано, але будь обережною. Він і досі не повернувся до нормального стану.

Не послухавшись Філіпа, я прожогом кинулася до Метью. Він обхопив мене руками і вдихнув мій запах так, наче то була єдина сила, яка тримала його на світі. Підійшов і П’єр, чия рука вже встигла загоїтися. Він подав Метью рушника, щоб той витер руки, липкі від крові. Лютим поглядом своїх очей Метью зупинив слугу за кілька кроків від себе, і той так і завмер із рушником у руці, який погойдувався, наче білий прапор капітуляції. Філіп відступив на декілька кроків, і Метью, наполоханий цим раптовим рухом, сіпнувся і зиркнув у його бік.

— Це твій батько і П’єр, — сказала я, беручи обличчя Метью у долоні. Мало-помалу чорнота в його очах змінилася спочатку на круг темно-зеленої сітківки, потім з’явилася сіра скалочка, а згодом — чітко видима сіро-зелена облямівка довкола зіниці.

— Господи Ісусе, — мовив Метью з огидою в голосі. Він узяв мої руки і відірвав їх від свого обличчя. — Уже багато сторіч я так не втрачав самовладання.

— Ти ослабнув, Метью, і тому жага крові зараз близько біля поверхні. Якщо Конгрегація заперечить твоє право бути з Діаною і ти зреагуєш отак, як зараз, то перемоги тобі не бачити. Ми не можемо допустити, щоб її приналежність до де Клермонів ставили під сумнів. — І Філіп навмисне провів великим пальцем по нижньому ряду своїх гострих зубів. Із рани на пальці показалася кров — темно-пурпурова, мало не чорна. — Підійди до мене, дитино.

— Філіпе! — вигукнув Метью, ошелешено притискаючи мене до себе. — Ти ж ніколи…

— Ніколи — це дуже довго. Не вдавай, що знаєш про мене більше, ніж знаєш насправді, Маттеусе, — сказав Філіп, із серйозним виразом обличчя придивляючись до мене. — Тобі нема чого боятися, Діано. — Я обережно зиркнула на Метью — чи, бува, це не викличе іще одного нападу неконтрольованого шаленства.

— Підійди до нього. — Метью відпустив мене, а створіння та люди на горищі схвильовано завмерли.

— Маньясанги утворюють сім’ї через кров та смерть, — почав Філіп, коли я стала перед ним. Від його слів мене до кісток пронизав інстинктивний страх. Він провів своїм пальцем криваву криву, що починалася в центрі мого чола біля лінії волосся, проповзла побіля скроні й зупинилася біля кінчика брови. — Ця мітка означає, що ти мертва, ти привид поміж живих, без клану і без родичів. — Палець Філіпа повернувся до тої точки, де він почав, і зробив аналогічну мітку на протилежному боці мого обличчя, зупинивши свій рух поміж моїх брів. Моє відьмине третє око злегка здригнулося від прохолодного відчуття, викликаного кров’ю вампіра. — Цей знак означає твоє воскресіння. Тепер ти — моя кревна донька, яка назавжди стала членом нашої родини.

Сінні сараї теж мають свої кутки. Від слів Філіпа вони засвітилися мерехтливими пасмами кольорів, і не лише янтарно-блакитного, а й зелено-золотого. І мені почулося, як ці пасма тоненько заскиглили на знак протесту. Бо в іншому часі на мене чекала інша родина. Але невдовзі цей тихий протест потонув у гомоні загального схвалення, який прокотився сараєм. Філіп поглянув на горище так, наче вперше помітив там публіку.

— Гей, ви! Мадам має багато ворогів. Хто з вас готовий стати на її захист, коли цього не зможе зробити мілорд? — Ті з присутніх, хто мав хоч якесь уявлення про англійську, переклали його слова решті глядачів.

— Mais il est debout (Але ж він уже на ногах), — заперечив Тома, показуючи на Метью. Філіп швидко потурбувався про ту обставину, що його син був уже на ногах: підбив його поранену ногу, і той з розмаху гепнувся спиною об долівку.

— Хто стане на захист мадам? — повторив Філіп, обережно ставлячи ногу Метью на горло.

— Je vais (Я). — Катрін, служниця й моя помічниця-демон озвалася першою.

— Et moi (І я), — проспівала Жеан, котра, хоча й була старшою, завжди йшла за сестрою.

Після того як дівчата засвідчили мені свою вірність, до них приєдналися Тома з Етьєном, а потім — коваль та Шеф, який також з’явився на горищі з кошиком сухих бобів. Він суворо глянув на своїх підопічних, і ті також неохоче приєдналися до нього.

— Вороги мадам можуть з’явитися зненацька, тому ви мусите бути напоготові. Катрін та Жеан будуть їх відволікати. Тома — вводитиме в оману своїми брехнями. — Присутні, явно знаючи, про що йдеться, тихенько захихотіли. — Етьєне, біжи по допомогу, бажано, щоб це був мілорд. А щодо тебе — ти знаєш, що робити, — сказав Філіп, похмуро глянувши на сина.

— А яке моє завдання? — спиталася я.

— Думати головою, як ти вже робила сьогодні. Думати і боротися за життя. — Філіп сплеснув долонями. — Виставу закінчено. Повертайтеся до роботи.

Добродушно гомонячи, публіка поволі розійшлася з горища і повернулася до своїх обов’язків. Кивком голови Філіп послав за ними П’єра та Алена, а сам також подався слідом, на ходу знімаючи сорочку. А потім несподівано повернувся і кинув зіжмакану одежину. У ній була загорнута грудка снігу.

— Займися раною на його нозі, а ще раною над ниркою, бо вона вийшла глибшою, аніж я хотів, — дав мені вказівку Філіп. І теж пішов.

Метью зіп’явся на коліна і почав тремтіти. Я обхопила його за талію й обережно опустила додолу. Він спробував вивільнитися, щоб самому мене обійняти.

— Ні, впертий чолов’яго, — сказала я. — Мене не треба заспокоювати й втішати. Дозволь мені хоч раз доглянути тебе.

Я уважно обдивилася його рани, почавши з тих, які відзначив Філіп. Із допомогою Метью я зідрала розірвану панчоху з рани на стегні. Кинджал увійшов у нього глибоко, але отвір уже почав затягуватися завдяки цілющим властивостям вампірської крові. Та все одно я приклала до рани грудку снігу: Метью запевнив мене, що це допоможе, хоча його виснажена плоть була ледь теплішою за сніг. Рану над ниркою я обробила таким же чином, але синець навколо неї змусив мене здригнутися від жалю.

— Гадаю, ти житимеш, — сказала я, прикладаючи останню грудку снігу до рани на його правому боці. А потім лагідно прибрала волосся з його чола. Кілька волосинок прилипло до плями крові, засохлої на лобі Метью, і я потихеньку вивільнила їх.

— Дякую, серце моє. Оскільки ти мене витираєш, то дозволь мені віддячити — стерти кров Філіпа з твого лоба. — На обличчі Метью з’явився сконфужений вигляд. — Розумієш, це запах. Мені не подобається, коли від тебе йтиме запах Філіпа.

Він явно боявся, що скажена жага крові повернеться. Я витерла шкіру на лобі сама, і мої пальці стали червоно-чорними.

— Мабуть, я схожа на якусь язичницьку жрицю.

— Так, більш ніж зазвичай. — Метью взяв пригоршню снігу зі свого стегна і краєм своєї сорочки видалив рештки свідоцтва мого удочеріння.

— Розкажи мені про Беньяміна, — попросила я, поки він витирав мені обличчя.

— Я зробив Беньяміна вампіром у Єрусалимі. Я дав йому свою кров, маючи намір врятувати йому життя. Але при цьому забрав у нього здоровий глузд. Я забрав його душу.

— І він також має тенденцію до шаленства?

— Тенденцію? Ти кажеш так, наче йдеться про чиюсь схильність до високого кров’яного тиску! — Метью здивовано похитав головою. — Ходімо. Ти замерзнеш, якщо залишишся тут іще трохи.

І ми, взявшись за руки, повільно почимчикували до шато. І вперше кожному з нас було байдуже, хто нас побачить і що про нас подумають. Падав сніг, укотре пом’якшуючи суворий і непривітний зимовий ландшафт. У присмерковому світлі я поглянула на Метью і знову побачила його батька — у вольових рисах обличчя та широких і дужих плечах, котрі розправилися під тягарем, що на них звалився.


Наступного дня був день Святого Миколая, і на сніг, що нападав упродовж тижня, яскраво світило сонце. Із настанням гарної погоди шато помітно пожвавилося, хоча й досі тривав передріздвяний піст — час роздумів та молитов. Мугикаючи собі під ніс, я подалася до бібліотеки, щоб взяти там стос моїх алхімічних книжок. Хоча я їх брала до комори небагато, але ретельно й регулярно повертала взяте. У заповненій книжками кімнаті розмовляли двоє чоловіків. Спокійні, майже ліниві інтонації Філіпа я розпізнала відразу, а от другий голос був незнайомий. Я поштовхом розкрила двері.

— А ось і вона, — сказав Філіп, коли я увійшла. Чоловік, що стояв поруч із ним, обернувся, і по моїй шкірі побігли сверблячі кольки.

— Боюся, її французька не надто гарна, а латина — іще гірша, — вибачливо сказав Філіп. — Ви англійською розмовляєте?

— Достатньо добре, — відповів відьмак. Він окинув поглядом моє тіло, і по ньому побігли мурашки. — Здається, дівчина при доброму здоров’ї, але їй тут не можна бути, з вашими людьми, сір.

— Я б з радістю спекався її, мсьє Шамп’є, але їй нема куди податися і вона потребує допомоги від одноплемінників відьмацького роду. Саме тому я й послав по вас. Йдіть-но сюди, мадам Ройдон, — сказав Філіп, поманивши мене пальцем.

Чим ближче я підходила, тим дискомфортніше почувалася. Атмосфера довкола здавалася насиченою до краю, вона аж потріскувала, немов просякнута статичним електрострумом. Вона була такою густою, що, здавалося, ось-ось вдарить грім. Пітер Нокс настирливо намагався проникнути до моєї свідомості, Сату завдала мені в замку Ля-П’єр сильного болю, але цей відьмак був на них несхожим і якимось незбагненним чином іще небезпечнішим. Я швидко пройшла повз чаклуна і мовчки втупилася у Філіпа, очікуючи роз’яснень.

— Перед вами — Андре Шамп’є, — сказав Філіп. — Він друкар із Ліона. Можливо, ви чули про його кузена, відомого лікаря, який, на превеликий жаль, покинув цей світ і більше не має змоги поділитися своєю мудрістю у справах, що стосуються філософії та медицини.

— Ні, — прошепотіла я. Я не зводила очей з Філіпа, сподіваючись на підказки — що я маю робити. — Здається, не чула.

Шамп’є схилив голову, висловлюючи вдячність компліментарному зауваженню Філіпа.

— Мені так і не пощастило знати свого кузена, бо він помер іще до мого народження. Але мені надзвичайно приємно, що ви про нього такої високої думки. Оскільки друкар виглядав років на двадцять старшим за Філіпа, то він мусив знати, що де Клермони були вампірами.

— Він був великим знавцем магії, як і ви, — зауважив Філіп діловитим тоном, який не дав цій фразі прозвучати запопадливо. — А мені Філіп пояснив: — Це той відьмак, за яким я послав, щойно ви прибули, гадаючи, що він зможе допомогти розібратися з загадками вашої магії. Він каже, що уже на під’їзді до Сеп-Тура відчув вашу силу.

— Схоже, моя інтуїція цього разу мене підвела, — стиха мовив Шамп’є. — Тепер, коли я стою з нею поруч, мені починає здаватися, що насправді сили у неї мало. Мабуть, це не та англійська відьма, про яку гомоніли люди у Ліможі.

— У Ліможі, кажете? Як дивно, що звістка про неї поширюється так швидко! Але, дякуючи небесам, мадам Ройдон наразі є єдиною англійською подорожньою, яку нам довелося до себе прийняти, мсьє Шамп’є. Філіп налив собі вина, і щоки його спалахнули рум’янцем. Погано, коли тобі в цю пору року набридають натовпи волоцюг з усієї Франції, вже не кажучи про напади іноземців.

— Війна багатьох повиганяла з домівок. — Я помітила, що одне око у Шамп’є було блакитне, а друге — каре. То було ознакою потужного провидця. Цей чаклун володів стиснутою, мов пружина, внутрішньою силою, яка підживлювалася енергією, що пульсувала у навколишній атмосфері. Я інстинктивно відступила на крок. — І з вами теж сталося таке лихо, мадам?

— Хтозна, які жахи їй довелося бачити і які негаразди пережити, — знизав плечима Філіп. — Її чоловік був уже десять днів як мертвий, коли ми знайшли її в самотній сільській хаті. Мадам Ройдон могла стати жертвою будь-якого хижака або навіть хижаків. — Старійшина роду де Клермонів виявився так само талановитим вигадником правдоподібних історій, як і його син або Крістофер Марлоу.

— Я дізнаюся, що з нею сталося. Дайте мені вашу руку. — Коли я не послухалася його негайно, на обличчі у Шамп’є відбилося роздратування. Він клацнув пальцями — і моя ліва рука рвонулася до нього, мов блискавка. Коли він схопив мене за кисть руки, страх, гострий та сильний, заволодів усім моїм тілом. Чаклун почав гладити плоть моєї долоні, навмисне перебираючи пальці у пошуку прихованої інформації. У животі у мене похололо.

— Ну як — її плоть дає хоч якесь уявлення про секрети мадам Ройдон? — невимушено спитав Філіп із легкою цікавістю в голосі, але м’яз на його шиї напружено сіпнувся.

— Шкіру відьми можна читати, мов книгу. — Шамп’є нахмурився і, піднісши пальці до носа, принюхався до них. І скривився. — Вона надто довго була з маньясангом. Хто харчувався її кров’ю?

— Це заборонено, — відказав Філіп улесливо-оксамитовим голосом. — Ніхто в моєму домі не пролив ані краплини крові цієї дівчини — ані заради розваги, ані заради харчування.

— Маньясанг здатен читати кров будь-якого створіння так само легко, як я можу читати плоть. — Шамп’є смикнув мене за руку і, розірвавши тоненьку стрічечку, що туго тримала рукав на моїй кисті, різко закотив його догори. — От бачите? Нею вже хтось насолодився. Я не єдиний, кому хочеться дізнатися більше про цю англійську відьму.

Філіп нахилився, щоб придивитися до мого оголеного ліктя, і я відчула на шкірі його прохолодний подих. А мій пульс уже вибивав тривожну чечітку. Що замислив Філіп? Чому батько Метью не покладе цьому край?

— Ця рана надто давня, щоб вона отримала її тут. Як я вже сказав, в Сен-Люсьєн вона пробула лише тиждень.

«Думай. Борися за життя», — подумки повторила я настанову, яку дав мені учора Філіп.

— Хто брав твою кров, сестро? — настійливо спитав Шамп’є.

— То ножова рана, — сказала я невпевненим тоном. — Я сама її собі завдала. — То не було брехнею, але й не було повною правдою. Я помолилася, аби богиня зробила це непоміченим. Але моя молитва залишилася без відповіді.

— Мадам Ройдон щось від мене приховує і від вас, здається, також. Я мушу повідомити про цей факт Конгрегації. Це мій обов’язок, сір. — Шамп’є очікувально поглянув на Філіпа.

— Звісно, — мовив Філіп. — Я й не збирався заважати вам виконати ваш обов’язок. Чим я можу допомогти?

— Якби ви змогли трохи потримати її, то я був би вам дуже вдячний. У пошуках правди мусимо копати глибше, — сказав Шамп’є. — Для більшості створінь такий пошук є болючим, і навіть ті, кому нема що приховувати, інстинктивно відсахуються від дотику відьмака.

Філіп висмикнув мене з міцної хватки чаклуна і грубо всадовив у своє крісло. Одною рукою він стиснув мені шию, а другу поклав на маківку моєї голови.

— Отак?

— Ідеально, сір. Шамп’є став переді мною і, нахмурившись, поглянув на мій лоб. — А це що таке? — Заляпані чорнилом пальці легенько пройшлися у мене по лобі. На дотик вони були мов скальпелі, і я запручалася й запхикала.

— А чому ваш дотик завдає їй скільки болю? — здивувався Філіп.

— Болю завдає сам акт зчитування інформації. Це приблизно те саме, що зуба вирвати, — пояснив Шамп’є, на короткий приємний момент прибравши свої пальці. — Її думки й таємниці я вирву з корінням, а не залишатиму їх гнити. Це болючіший процес, але він не залишає по собі слідів і дозволить отримати чіткіше уявлення про те, що вона намагається сховати. У цьому й полягає велика користь магії та університетської освіти. Відьомські знання й традиційні ремесла, відомі жінкам, є грубими знаряддями, чиє використання породжує забобони. Моє ж чаклунство є точним.

— Одну хвилиночку, мсьє. Пробачте моє невігластво. Ви дійсно стверджуєте, що ця відьма не пам’ятатиме того, що ви зробили, і того болю, який ви їй завдали?

— Нічого — лише слабке відчуття, що колись щось було, але тепер його втрачено, — відповів Шамп’є і знову почав погладжувати моє чоло. Він нахмурився. — Дивно. Дуже дивно. Чому маньясанг залишив тут свою кров?

Я не збиралася віддавати Шамп’є свій спогад про те, що мене прийняли до клану Філіпа. Мені не хотілося, щоб він порпався у моїх спогадах про те, як я викладала у Єльському університеті, про Сару та Ем і про Метью. Про моїх батьків. Я вп’ялася пальцями у підлокітники крісла, а тим часом вампір тримав мою голову, а чаклун готувався дослідити мої думки і викрасти їх. Та ні найменший подув відьмовітру, ані слабенький проблиск відьмовогню не прийшли мені на допомогу. Моя сила цілковито вгамувалася, мов приспана.

— Це ви позначили цю відьму, — різко кинув Шамп’є докірливим тоном.

— Так, — погодився Філіп, але нічого не став пояснювати.

— Це вкрай дивно, цього не може бути, сір. — Пальці Шамп’є продовжували мацати моє чоло. — Але ж це неможливо! Як же вона може бути…

Кинджал ударив Шамп’є межи ребер і застрягнув глибоко в його грудях. Я міцно стиснула пальцями ефес. Коли він завовтузився, щоб витягнути його, я посунула лезо іще глибше. Ноги чаклуна підкосилися.

— Облиш, Діано, — наказав Філіп, простягнувши руку, щоб розтиснути мою хватку. — Він все одно помре, а коли помре, то впаде. Ти не втримаєш ваги мертвого тіла.

Але я не могла просто так відпустити кинджал. Відьмак був іще живий і, допоки він дихав, він мав змогу забрати те, що було моїм.

За плечем Шамп’є на мить показалося бліде, мов крейда, обличчя з чорнильними очима. Могутня рука рвонула тремтячу голову чаклуна убік — і почувся хрускіт кісток та сухожиль. Метью глибоко вгризся в його шию і міцно присмоктався.

— Де ти був Метью? — гаркнув Філіп. — Мусиш поспішати. Діана вдарила його вже тоді, коли він мало не скінчив свою думку.

Поки Метью пив, Тома з Етьєном ввалилися до кімнати, тягнучи за собою отетерілу від переляку Катрін. І враз зупинилися, самі чимало перелякавшись. Ален із П’єром та іще коваль, Шеф і двоє вояків, що зазвичай охороняли головну браму, переминалися на порозі.

— Vous aves bien fait (Вчасно встигли), — запевнив їх Філіп. — Уже все скінчилося.

— Мені слід було думати, — сказала я, досі не в змозі відірвати закляклих пальців від руків’я кинджалу.

— І залишитися живою. У тебе це чудово вийшло, — зауважив Філіп.

— Він мертвий? — каркнула я хрипким голосом.

Метью відірвав рота від шиї відьмака.

— Мертвіше не буває, — запевнив Філіп. — Що ж, іще менше на одного влізливого кальвініста. І то добре. Він сказав кому-небудь зі своїх приятелів, що до нас збирався?

— Наскільки я можу визначити — ні, — відповів Метью. Його очі повільно набули звичного сіруватого відтінку, і він поглянув на мене. — Діано, кохана, віддай мені, будь ласка, кинджал. Десь далеко на підлогу з брязкотом упало щось металеве, а миттю пізніше почувся глухий удар — то додолу гепнулися тлінні останки Андре Шамп’є. Лагідно-прохолодні, такі знайомі руки огорнули моє підборіддя.

— Він виявив у Діані щось таке, що вкрай здивувало його, — сказав Філіп.

— Я також це помітив. Та лезо увійшло в його серце іще до того, як я зміг дізнатися — що саме. — Метью ніжно огорнув мене руками. Мої власні руки стали немов гумові, і я не пручалася.

— Я не думала… я не могла думати, Метью. Шамп’є збирався забрати мої спогади, вирвати їх з корінням. Усе, що залишилося у мене після загибелі батьків, — це спогади про них. А що б сталося, коли б у мене забрали мої знання з історії? Як же я змогла б тоді повернутися додому й викладати?

— Ти вчинила правильно, — запевнив Метью, однією рукою беручи мене за талію. Другою він погладив мої плечі і притиснув мене щокою до своїх грудей. — А де ти роздобула оцього ножа?

— Витягла його з халяви мого чобота. Напевне, бачила, як я вчора витягував його звідти, — пояснив Філіп.

— Зрозуміло. Значить, ти все ж таки думала, моя левице. — Метью притиснувся губами до мого волосся. — Якого біса Шамп’є припхався до Сен-Люсьєна?

— Це я його викликав, — відповів Філіп.

— Ти видав нас Шамп’є?! — накинувся Метью на батька. — Та він же був однією з найнебезпечніших істот у всій Франції!

— Я хотів бути впевненим у ній, Маттеусе. Бо Діана знає надто багато наших таємниць. Я мав пересвідчитися, що ми можемо довірити їй ці таємниці, навіть коли вона знаходиться серед своїх одноплемінників, — спокійно пояснив Філіп, явно не збираючись виправдовуватися. — Я не можу ризикувати, коли йдеться про мою родину.

— А чи зупинив би ти Шамп’є до того, як він встиг поцупити її думки? — злісно спитав Метью, і я помітила, як його очі з кожною миттю ставали дедалі темнішими.

— Я діяв би відповідно до обставин.

— Яких іще обставин? — вибухнув Метью, міцніше притискаючи мене до себе.

— Якби Шамп’є прибув на три дні раніше, я б не став втручатися. То було б з’ясування стосунків між відьмою та відьмаком, не варте втручання з боку спільноти маньясангів.

— Значить, ти б спокійно спостерігав, як моїй парі завдають страждань і тортур? — спитав Метью з ноткою сумніву в голосі.

— Іще вчора це був би твій обов’язок — втручатися заради захисту своєї пари. Якби ти цього не зміг зробити, то це означало б, що твоя відданість цій відьмі не така міцна, як ти запевняв.

— А сьогодні? — поцікавилася я.

Філіп зупинив на мені уважний погляд.

— А сьогодні ти — моя донька. Отже, відповідь на питання — ні, я не дозволив би Шамп’є просунутися далі. Але мені нічого не довелося робити. Ти сама себе врятувала, Діано.

— Саме через це ви й зробили мене своєю донькою — через майбутній приїзд Шамп’є? — прошепотіла я.

— Ні. Ви з Метью витримали одне випробування у церкві і друге — у сінному сараї. Клятва, скріплена кров’ю, — то був лише перший крок у залученні тебе до родини де Клермонів. А тепер настав час цей процес завершити. — Філіп обернувся до свого заступника. — Приведи сюди священика, Алене, і скажи селянам зібратися у церкві в суботу. Мілорд вінчатиметься — з Біблією, священиком, і увесь Сен-Люсьєн стане свідком цього вінчання. Із приводу цього одруження не має бути жодної недомовки і таємниці.

— Але ж я щойно вбила людину! Зараз не час обговорювати наше одруження.

— Дурниці. Одружуватися, коли навкруги ллється кров, — це родинна традиція де Клермонів, — різко кинув Філіп. — От тільки маємо звичку одружуватися зі створіннями, яких прагнуть інші. Усе це так непросто…

— Я. Його. Вбила. — І щоб мої слова прозвучали дохідливіше, я показала на труп, що валявся на підлозі.

— Алене, П’єре, будьте ласкаві — приберіть звідси мсьє Шамп’є. Своїм видом він дратує мадам. Решта ж має надто багато роботи, щоб стояти отут, роззявивши роти. — Дочекавшись, поки окрім нас трьох у кімнаті не лишилося нікого, Філіп продовжив.

— Запам’ятай добряче мої слова, Діано: через твоє кохання до мого сина гинутимуть люди. Деякі робитимуть це добровільно, приносячи себе в жертву. Інші помиратимуть тому, що хтось має померти, і тобі доведеться вирішувати — чи це будеш ти, чи вони, чи той, кого ти кохаєш. Тож мусиш поставити собі таке запитання: А чи має значення, хто завдає смертельного удару? Якщо цього удару не завдаватимеш ти, то це робитиме Метью. Ти б воліла, щоб смерть Шамп’є залишилася на його совісті?

— Звісно, що ні, — відповіла я, не задумуючись.

— Значить, тоді П’єр? Або Тома?

— Тома? Та він же іще хлопчик! — заперечила я.

— Той хлопчик пообіцяв стати межи тобою та твоїми ворогами. Ти не помітила, часом, що він стискав у своїх руках? Роздимальні міхи з комори. Їхнє металеве вістря Тома перетворив на зброю. Якби ти не вбила Шамп’є, він за першої ж нагоди загородив би той гостряк йому в спину.

— Ми ж не тварини, а цивілізовані створіння, — заперечила я. — Мусимо обговорювати наші розбіжності й залагоджувати їх без кровопролиття.

— Колись мені довелося сидіти за столом і розмовляти три години з одним чоловіком — із королем. Не сумніваюся, що ти й багато інших визнали б його цивілізованою істотою. А наприкінці нашої розмови він наказав послати на смерть тисячі чоловіків, жінок та дітей. Слова вбивають так само, як і мечі.

— Вона не звикла до наших традицій, Філіпе, — попередив батька Метью.

— Тоді їй доведеться звикати. Час дипломатії минув. — Філіп жодного разу не підвищив голосу, жодного разу йому не зрадила його звична рівновага. Метью мав свої «телси», ознаки, за якими можна було судити про його внутрішній стан, але його батько ховав свої емоції набагато глибше.

— Годі обговорення. Настане субота, і ви з Метью повінчаєтеся. Через те, що ти — моя донька і по імені, і по крові, ти підеш під вінець не лише як добра християнка, а й так, щоб вшанувати моїх предків та їхніх богів. Це твій останній шанс сказати «ні», Діано. Якщо ти передумала і більше не хочеш Метью та життя і смерті, які визначатимуться фактом твого одруження з ним, я безпечно переправлю тебе назад до Англії.

Метью відсунув мене від себе. Не набагато, лише на кілька дюймів, але це був символічний і промовистий крок. Навіть зараз він давав мені право вибору, хоча сам уже давно його зробив. І я свій давно уже зробила.

— Ти одружишся зі мною, Метью? — То було цілком слушне запитання, зважаючи на те, що я стала вбивцею.

Філіп удавано зайшовся кашлем.

— Так, Діано. Я одружуся з тобою. Я вже це зробив, але радо зроблю іще раз, щоб втішити тебе.

— Ти вже втішив мене першого разу. А це стане втіхою для твого батька. — Я насилу змушувала себе думати про заміжжя, коли ноги мої й досі тремтіли, а на підлозі виднілася кров.

— Значить, ми всі згодні. Відведи Діану до її кімнати. І краще, нехай вона там і залишається, допоки ми не пересвідчимося, що поблизу не шастають приятелі Шамп’є. — На виході з кімнати Філіп зупинився. — Ти знайшов собі жінку, варту тебе самого, Маттеусе, а хоробрості й твердості характеру їй не позичати.

— Я знаю, — сказав Метью, беручи мене за руку.

— Мусиш знати іще одне: ви варті один одного. Киньте тужити за вашими життями. Починайте жити.


12


Весілля, яке запланував для нас Філіп, мало тривати три дні. Із п’ятниці до неділі вся челядь шато, селяни та всі-всі на багато миль довкола мали розважатися і веселитися, за словами Філіпа, на «маленькому родинному святі».

— У нас вже досить давно не було весілля, а зима — така безрадісна пора року! Ми заборгували селянам веселощі, — сказав Філіп, відмахуючись від наших заперечень. Шеф також розсердився, коли Метью обережно натякнув йому, що навряд чи можна похапцем влаштовувати три свята підряд, коли їстівних припасів лишилося обмаль, та ще тоді, коли християни проявляли стриманість у їжі та питві. «Ага, ви ще приплетіть сюди війну та передріздвяний піст», — пирхнув Шеф. На його думку, все це не було достатньо поважною причиною не влаштовувати забаву.

Усі у домі метушилися, ніхто не потребував нашої допомоги, тож ми з Метью залишилися у розпорядженні самих себе.

— А що ж передбачає ця весільна церемонія? — поцікавилася я, коли ми лежали перед каміном у бібліотеці. На мені був весільний подарунок Метью: одна з його сорочок, що сягала мені до колін, і його старі панчохи. Кожна халява цих панчіх була розірвана по верхньому внутрішньому шву, і коли Метью зшив халяви докупи, то вийшло щось віддалено схоже на гамаші — за винятком талії та спандексу. Компенсувати відсутність останнього частково вдалося з допомогою обривку старої упряжі, з якого нам вдалося витворити щось на кшталт шкіряного паска. Це була найзручніша одіж, яку мені довелося носити з часу Гелловіну, і Метью, якому останнім часом рідко випадало бачити мої ноги, очей з них не зводив.

— Поняття не маю, mon ceure. Мені ніколи раніше не доводилося бувати на древньогрецьких весіллях, — сказав Метью, проводячи пальцем по заглибленню з протилежного боку мого коліна.

— Священик, безсумнівно, не дозволить Філіпу утнути щось відверто язичницьке. Бо вся церемонія має бути загалом католицькою.

— У нашій родині слова «безсумнівно» і «Філіп» ніколи не вставляють в одне й те саме речення. А якщо вставляють, то це завжди скінчається погано. — Метью смачно цьомкнув мене у стегно — як печатку приклав.

— Принаймні сьогоднішня подія — це просто свято. Гадаю, що зможу пережити її без особливих проблем. — Зітхнувши, я підперла голову руками. — Зазвичай, батько нареченого платить за передвесільний обід. Сподіваюся, Філіп робитиме в основному те саме.

Метью розсміявся.

— Так, майже те саме. За тим винятком, що до меню входитимуть смажені вугрі та вкритий позолотою павич. До того ж, Філіп примудрився призначити себе не лише батьком жениха, а й батьком нареченої.

— Мені й досі незрозуміло, навіщо нам влаштовувати скільки метушні.

Сара та Ем не стали влаштовувати офіційної церемонії. Натомість старійшина Медісонського клану здійснив звичайні заручини. Тепер, коли мені подумалося про це, їхні заручини нагадали мені клятви, які ми з Метью дали один одному перед тим, як вирушити в подорож у часі: то була проста, щира й нетривала процедура.

— Весілля проводяться не заради жениха й нареченої. Більшість пар воліли б зробити все між собою, як, наприклад, ми: сказати один одному кілька слів і вирушити у святкову подорож. Весілля — це обов’язковий ритуал для спільноти, як обряд посвяти. — Метью перекотився на спину. Я ж сіла, спершись на подушки.

— Це якийсь пустопорожній ритуал.

— Це не так, — нахмурився Метью. — Якщо ти не зможеш взяти в ньому участь, то так і скажи.

— Та ні. Нехай Філіп відсвяткує весілля собі на втіху. Просто це… трохи надмірно.

— Напевне, тобі дуже хочеться, щоб із нами на весіллі були Сара та Емілі.

— Якби були, то здивувалися б, чому я не втекла разом із нареченим. Мене завжди знали як таку, що схильна до самотності. Мені здавалося, що й ти її маєш.

— Я? — розсміявся Метью. — Окрім як на теле-та кіноекранах, вампіри рідко бувають самотніми. Ми воліємо бути в компанії з іншими. У крайньому разі для товариства згодяться навіть відьми. — І, щоб довести цю тезу, Метью поцілував мене.

— А коли б це весілля святкувалося в Нью-Гейвені, кого б ти на нього запросила? — спитав Метью, трохи помовчавши.

— Звісно, Сару й Емілі. І мого друга Кріса. — Я прикусила губу. — Може, декана нашого факультету. — Запала тиша.

— Оце і все?! — страшенно здивувався Метью.

— Я не маю багато друзів. — Я схвильовано скочила на ноги. — Здається, вогонь згасає.

Метью потягнув мене донизу.

— Із вогнем усе гаразд. А у тебе тепер є багато родичів.

Згадка про родину була тією нагодою, якої я чекала. Мій погляд, поволі рухаючись кімнатою, зупинився на комоді, що стояв поруч із ліжком. У ньому була схована скринька Марти, загорнута в чисту білизну.

— Нам треба дещо обговорити. — Цього разу Метью не став мене переривати. Я витягнула скриньку.

— Що це таке? — спитав Метью і нахмурився.

— Трав’яне зілля Марти, те, з яких вона робить чай. Я знайшла їх у коморі.

— Зрозуміло. А ти пила ті чаї? — різко спитав він.

— Звісно, що ні. Матимемо ми дітей чи не матимемо — це не лише мені одній вирішувати. — Коли я підняла віко скриньки, у повітрі почувся легкий аромат засушених трав.

— Що б там не казали про нас у Нью-Йорку Маркус та Міріам, не існує ані єдиного доказу, що ми з тобою можемо мати дітей. І навіть такі трав’яні контрацептиви можуть мати небезпечні побічні ефекти, — сухо, мов лікар на прийомі, сказав Метью.

— Уявімо, чисто абстрактно, що одне з твоїх наукових досліджень виявило, що ми з тобою таки можемо мати дітей. Чи захотів би ти в такому разі, щоб я пила цей чай?

— Мартині суміші не надто надійні, — сказав Метью і відвернувся.

— Гаразд. А які ж тоді альтернативи? — спитала я.

— Утримання від частого сексу. Вчасно перерваний статевий акт. До того ж, є презервативи, хоча вони також не є на сто відсотків надійними. Особливо ті, які є в наявності зараз в цю епоху. Метью мав рацію. Презервативи у шістнадцятому сторіччі виготовляли з льону, шкіри та кишок тварин.

— А якщо один із цих методів все ж таки є надійним? — спитала я, відчуваючи як мені уривається терпець.

— Якщо, якщо… Якщо ми з тобою зачнемо дитя, то це буде чудо, а проти чуда не встоїть жодна контрацепція.

— Період, що ти його провів у Парижі, виявився суцільним марнотратством часу, що б там не думав про це твій батько. Бо зараз ти навів аргумент, гідний середньовічного теолога. — Не встигла я закрити скриньку, як Метью огорнув мої руки своїми.

— Якщо ми зможемо зачати дитину, і якщо цей чай є ефективним, я все одно хочу, щоб ти залишила ці трави у коморі.

— Навіть якщо твоя жага крові передасться у спадок нашій дитині? — Я примушувала себе бути чесною з Метью, хоча й розуміла, що мої слова можуть завдати йому болю.

— Так, — відповів Метью і, трохи подумавши, продовжив: — Коли я досліджую схеми вимирання і бачу лабораторне свідчення того, що ми вимираємо, майбутнє здається мені позбавленим перспективи. Але коли я помічаю один-єдиний хромосомний зсув або несподівано відкриваю нащадка тоді, коли мені вже починало здаватися, що родинне дерево всохло, оце відчуття неминучого знищення й зникнення щезає. І зараз я відчуваю те саме піднесення. — Зазвичай, коли Метью ставав на позицію наукової об’єктивності, у мене виникали певні проблеми. Але цього разу було інакше. Він узяв скриньку з моїх рук. — А ти як?

Я думала над цим іще відтоді, як Міріам з Маркусом з’явилися у будинку тітоньки Сари з результатами моїх ДНК-аналізів і вперше порушили питання дітей. Я була впевнена, що моє майбутнє — з Метью, але значно менш впевнена в тому, що це майбутнє мені готувало.

— Мені потрібен певний час для того, щоб остаточно визначитися, — затягнула я свою звичну пісню. — Якби ми й досі були в двадцять першому сторіччі, то я б приймала контрацептивні пігулки, які ти мені прописав. — Я замовкла, вагаючись, а потім продовжила: — Та навіть в такому випадку я не впевнена, що вони нам допоможуть.

А Метью й досі чекав моєї відповіді.

— Коли я загнала кинджал у груди Шамп’є, я думала тільки про те, що він збирався забрати у мене мої думки та спогади, і я вже не зможу бути тією самою особистістю, коли повернуся до свого сучасного життя. Але навіть якби нам судилося повернутися у двадцять перше сторіччя просто зараз, то ми все одно були б уже іншими людьми. Усі місця, в яких ми побували, люди, яких я зустрічала, таємниці, про які я дізналася від тебе, — все це справило на мене великий вплив, і я вже не та Діана Бішоп, а ти — вже не той Метью де Клермон. А дитина змінить нас іще дужче.

— Значить, ти хочеш запобігти вагітності, — обережно припустив Метью.

— Не знаю.

— Значить, відповідь твоя означає «так». Якщо ти не знаєш, чи хочеться тобі бути матір’ю, то нам слід користуватися будь-яким із наявних способів контрацепції, — сказав Метью впевненим голосом і рішуче стиснув губи.

— Мені хочеться бути матір’ю. Якщо хочеш знати, то мені навіть самій дивно, як сильно я цього бажаю. — Я притиснула пальці до скронь. — Мені подобається ідея про те, що у нас із тобою буде дитина, і ми її виховуватимемо. Просто мені здається, що час для цього іще не настав.

— Так, не настав. Надто рано ще. Тому мусимо робити все, щоб обмежити таку можливість, допоки ти не будеш до цього готова. Але не плекай великих сподівань, Діано. Наука в цьому випадку чітко зазначає: вампіри репродукуються через смерть і воскресіння, а не через розмноження. Може, наші стосунки і є особливими, але не настільки особливими, щоб заперечити тисячі років біологічного досвіду.

— Ілюстрація алхімічного весілля з манускрипту Ешмол-782 — це про нас з тобою. Я це чітко знаю. І Міріам мала рацію: наступна стадія в процесі алхімічної трансформації після одруження золота зі сріблом є зачаття.

— Зачаття? — пробурчав із порогу Філіп. Скрипнувши чоботами, він ступив на долівку. — Ніхто не вказував на таку можливість.

— Це тому, що це неможливо. У мене бував секс з іншими теплокровними жінками, і вони ніколи не вагітніли. Картина алхімічного одруження, можливо, і була задумана, як каже Діана, як перспективна ідея, але шанси того, що ілюстрація стане реальністю, є вкрай примарними, — сказав Метью, хитаючи головою. — Жоден маньясанг іще ніколи не став батьком у такий спосіб.

— Я ж казав тобі, Метью, що «ніколи» — це дуже довгий відрізок часу. Що ж до неможливості, то скажу, що я ходив по цій землі довше, аніж здатна вмістити пам’ять людська, і бачив таке, що пізніші покоління відкидали як міф. Колись були створіння, здатні плавати у воді, як риба, а іще були такі, що метали блискавки замість списів. Тепер їх немає, їх замінило дещо нове. — Переміна — єдина незмінна річ у цьому світі.

— Геракліт, — пробурмотіла я.

— Наймудріший з людей, — зауважив Філіп, задоволений тим, що я розпізнала автора цитати. — Коли ми стаємо самовдоволеними, боги люблять дивувати нас і застукувати зненацька. Це їхня улюблена форма розваги. — Він поглянув на моє незвичне вбрання. — А чому на тобі сорочка Метью і його старі панчохи?

— Він мені їх подарував. Це досить близько до того, що я ношу у своєму часі, і Метью захотів, щоб мені було зручно. Гадаю, це він сам зшив халяви докупи. — Я повернулася, демонструючи нове вбрання. — Хто міг подумати, що чоловіки де Клермони вміють нитку в голку всилити, вже не кажучи про вміння зробити рівний шов!

Філіп здивовано підняв брови.

— Невже ти гадаєш, що Ізабо штопала нашу порвану й порізану одежу після того, як ми поверталися з бою?

Думка про те, як Ізабо сидить тихенько за шитвом, чекаючи, поки чоловіки повернуться з битви, викликала у мене сміх.

— Навряд чи вона цим займалася.

— Бачу, ти добре її знаєш. Якщо ти збираєшся вдягатися по-хлопчачому, то принаймні вдягни бриджі. Якщо тебе побачить у такому вигляді священик, його серце зупиниться, і завтрашню церемонію доведеться відкласти.

— Але ж я не збираюся виходити надвір, — сказала я, нахмурившись.

— До вашого одруження мені б хотілося звозити вас до місця, священного для наших богів. Це недалеко, — додав Філіп, коли Метью вже був розкрив рота, щоб заперечити. — І мені хотілося б, щоб ми залишилися з Діаною удвох, Маттеусе.

— Я зустрінуся з вами у конюшні, — погодилася я, не вагаючись. Певний час, проведений на свіжому повітрі, стане для мене доброю нагодою освіжити голову.

Коли я опинилася надворі, мені сподобалося колюче холодне повітря, яке щипало за щоки, сподобався сільський ландшафт, яким гуляв вітер. Невдовзі ми з Філіпом піднялися на вершину пагорба, котра була більш пласкою, аніж більшість округлих кряжів довкола замку Сеп-Тур. Із землі стирчало каміння, яке відразу вразило мене своєю химерною симетричною упорядкованістю. Ці висипи, попри свій старий вік і густу рослинність, що їх вкривала, не були висипами природного походження. Вони були рукотворними.

Філіп рвучко зіскочив зі свого коня і кивнув мені зробити теж саме. Коли я спішилася, він узяв мене за лікоть і повів між два великі дивні валуни до рівного майданчика засніженої землі. Усе, що порушувало ідеально чисту і незайману поверхню снігу, — це сліди тварин: схоже на серце копито оленя, слід ведмежої лапи з п’ятьма пазурами, комбінація трикутних та овальних подушечок, притаманних вовкові.

— А що це за місце? — тихо спитала я.

— Колись на цьому місці стояв храм Діани, звідти відкривався вид на ліси та долини, в яких полюбляли бігати олені. Ті, хто молився цій богині, саджали священні кипариси поруч із тутешніми породами дерев — дубами та вільхами. — І з цими словами Філіп показав на тоненькі зелені колони, які стояли, мов стражники, довкола майданчика. — Мені захотілося привести тебе сюди тому, що коли я був дитиною, жив далеко звідси і не був маньясангом, наречені перед одруженням приходили до храмів, схожих на цей, щоб принести жертву богині. У ті часи ми називали її Артемідою.

— Жертву? — У мене в роті враз пересохло. Досить із мене кровопролиття.

— Хоч як би сильно ми не змінювалися, важливо пам’ятати минуле і вшановувати його. — Філіп подав мені ніж і мішечок, у якому щось пересипалося і дзвеніло. — Важливо також виправити старі помилки. Богиня не завжди була задоволена моїми вчинками. І мені хотілося б, щоб Артеміда отримала належне іще до того, як мій син ожениться на тобі завтра. Ніж потрібен для того, щоб відрізати пасмо твого волосся. Це символ твоєї дівочості й традиційний подарунок. А гроші це символ твоєї цінності й достоїнства. — Філіп перейшов на змовницький шепіт. — Узагалі-то, дарів треба більше, але мені довелося припасти дещо й для бога Метью.

Філіп підвів мене до невеличкого цоколя в центрі зруйнованої споруди. На ньому лежав цілий набір дарів: дерев’яна лялька, дитячий черевичок, миска з намоклим зерном, злегка притрушеним снігом.

— Як дивно, що сюди іще хтось приходить, — вирвалося у мене.

— По всій Франції жінки й досі роблять реверанси місяцю, коли той уповні. Такі традиції тримаються довго, особливо ті, що допомагають людям пережити важкі часи. — Філіп підійшов до імпровізованого вівтаря. Він не вклонився, не став навколішки, не зробив жодного жесту, який би засвідчував його пошану до божества, але коли він заговорив, то таким тихим голосом, що мені довелося напружувати слух, щоб його почути. Химерну суміш грецької та англійської зрозуміти було важко. Однак неважко було побачити щирість і серйозність намірів Філіпа.

— Артемідо Агротера, славна мисливице, Алкід Леонтотімос благає тебе взяти це дитя, Діану, під свою опіку. Артемідо Лікейська, володарко вовків, благаю тебе, захищай її всілякими способами. Артемідо Патрейська, богине моїх предків, обдаруй її дітьми, щоб продовжився мій рід.

Рід Філіпа. Тепер я стала його частиною, як через шлюб, так і через клятву, скріплену кров’ю.

— О сяйна Артемідо, подаруй їй світло твоєї мудрості, коли вона перебуватиме в темряві. О полум’яна Артемідо! Пильнуй свою тезку під час її подорожей у цьому світі! — Скінчивши своє звернення, Філіп поманив мене рукою.

Поклавши торбочку з монетами біля дитячого черевичка, я підняла руку догори і витягла з волосся на потилиці довге пасмо. Ніж був дуже гострий, тому я відрізала довгий завиток одним порухом леза.

Ми мовчки стояли у слабнучому світлі зимового дня. Раптом у землі під своїми ногами я почула приплив енергії. Значить, богиня була тут. На мить мені уявився храм — таким, яким він колись був: блискучо-сіруватий і цілий, незруйнований. Я крадькома зиркнула на Філіпа. Із медвежою шкурою, перекинутою через плече, він також скидався на первобутній залишок зниклого світу. І він чогось чекав.

З-поміж кипарисів вигулькнув білий олень-самець із крутими розгалуженими рогами і закляк, дихаючи парою з ніздрів. Тихо й обережно ступаючи, олень підійшов до мене. Його величезні карі очі загрозливо поблискували, і, стоячи достатньо близько до нього, я мала змогу помітити гострі кінчики його рогів. Гордовито поглянувши на Філіпа, самець заревів — то один звір вітався з другим.

— Sas efharisto, — серйозно мовив Філіп і повернувся до мене. — Артеміда прийняла твої дари. Тепер ми можемо йти.


Метью прислухáвся до звуків, чекаючи нашого повернення, а потім із неспокійним виразом спостерігав, як ми наближалися до нього верхи на конях.

— Готуйтеся до бенкету, — сказав Філіп, коли я спішилася. — Невдовзі почнуть прибувати гості.

Перед тим як піти нагору, я посміхнулася Метью, сподіваючись, що посмішка моя вийшла доволі впевненою. Коли на землю впала темрява, приглушений гамір діяльності засвідчив, що шато поступово наповнюється людьми. Невдовзі прийшли Катрін та Жеан, щоб допомогти мені вдягнутися. Плаття, яке вони переді мною розклали, було, поза всяким сумнівом, найпрекраснішим предметом одягу, який мені коли-небудь доводилося носити. Його темно-зелена тканина враз нагадала мені кипариси біля зруйнованого храму, а не гостролист, яким прикрашали шато на передріздвяний піст. А сріблясті дубові листки, вишиті на ліфі, відбивали світло свічок так само, як і оленячі роги відбивали світло сідаючого сонця.

Коли дівчата скінчили, очі їхні засяяли від захвату. Я лише краєм ока встигла побачити в полірованому срібному дзеркалі Луїзи своє волосся (накручене дрібними кучерями та заплетене у коси) і своє бліде обличчя. Але вираз дівчачих облич засвідчив, що трансформація, що зі мною сталася, цілком годилася для майбутнього весілля.

— Bien, — тихо сказала Жеан.

Катрін картинно розчинила двері, і сріблясті стібки у моєму платті спалахнули й ожили у світлі смолоскипів, що освітлювали залу. Затамувавши подих, я стала чекати на реакцію Метью.

— Господи, — ошелешено мовив він. — Яка ж ти гарна, серденько. — Метью взяв мене за руки і підняв їх, щоб побачити повний ефект. — Боже, та ти вдягнула два набори рукавів?

— Наскільки мені відомо, їх там три, — відповіла я і розсміялася. На мені була лляна жіноча сорочка з тугими мереживними манжетами, тугі зелені рукави, що пасували моєму ліфу та спідницям, а також пишні пуфи з зеленого шовку, які спадали з моїх плечей і трималися на ліктях та зап’ястях. Жеан, яка минулого року була в Парижі й прислуговувала Луїзі, запевнила мене, що цей фасон був a la mode.

— Але як же я тебе поцілую, коли все оце мені заважатиме? — спитав Метью, провівши пальцем по моїй шиї. Мій складчастий рюш, який виступав на цілих чотири дюйми, у відповідь тоненько затремтів.

— Якщо ти його помнеш, то у Жеан станеться параліч, — стиха мовила я, коли він обережно взяв моє обличчя у свої долоні. За допомогою причандалля, схожого на плойку, вона примудрилася загнути ярди лляного матеріалу в конфігурацію, що нагадувала вісімку. Ця процедура зайняла у неї декілька годин.

— Не бійся. Я ж лікар. — Метью нахилився, вигнувши шию, і притулився своїми вустами до моїх. — Ось бачиш — жодна складка не зім’ята.

Ален тихенько прокашлявся.

— На вас уже чекають гості.

— Метью, — сказала я, хапаючи його за руку. — Мені треба тобі дещо сказати.

Він кивнув Алену, і ми залишилися у коридорі одні.

— Що таке? — стурбовано запитав він.

— Я послала Катрін до комори, щоб вона прибрала звідти трави Марти. — Це був навіть більший крок у минуле, аніж той, який я зробила у Сариному сараї і який привів нас сюди, до Сеп-Тура шістнадцятого сторіччя.

— Ти добре подумала?

— Добре, — сказала я, пригадуючи слова Філіпа у храмі.


Наш вхід до зали зустріли перешіптуваннями та косими поглядами. Зміни у моєму вбранні не лишилися не поміченими, і, судячи з численних схвальних кивків головою, нарешті я набула вигляду, який годився для того, щоб вийти заміж за мілорда.

— Вони перед вами, — загув Філіп зі свого звичного місця за родинним столом. Хтось почав аплодувати, і невдовзі уся зала задзвеніла оплесками. Спершу усмішка Метью була сором’язливою, але у міру того, як схвальний шум посилювався, вона поволі переросла у самовдоволену й гордовиту посмішку.

Нас посадовили на почесні місця обабіч Філіпа, який оголосив першу страву і наказав музикам грати. Мені принесли невеличкі порції усього, що встиг приготувати Шеф. Там були десятки страв: суп з турецьким горохом, смажений вугор, смачнюче пюре із сочевиці, солена тріскá в часниковому соусі й ціла риба, що плавала в желатиновому заливному морі, де гілочки лаванди й розмарину відігравали роль водоростей. Філіп пояснив, що меню стало предметом жвавої дискусії між Шефом та сільським священиком. Після обміну пропозиціями ці двоє насамкінець дійшли висновку, що сьогоднішня вечеря буде строго дотримуватися п’ятничних канонів, що забороняли вживання м’яса, молока та сиру, тоді як завтрашній бенкет мав стати справжнім, нічим не обмеженим святом гурманства.

Як і личить нареченому, порції Метью були дещо більшими за мої, хоча без цього можна було й обійтися, бо він все одно нічого не їв, а пив мало. Чоловіки за сусідніми столами жартували, що йому необхідно набиратися сил, щоб гідно витримати майбутні тяжкі випробування. Коли полилися пряні вина і по столу почали передавати смачні пастилки з горіхів та меду, коментарі присутніх чоловіків стали відверто непристойними, а ремарки Метью — не менш колючими. На щастя, більшість образливих зауважень та порад давалися мовами, які я не дуже добре розуміла, але Філіп усе одно час від часу плескав у долоні над моїми вухами.

Коли сміх та музика заповнили собою залу, мій настрій покращився. Сьогодні Метью виглядав не як тисяча п’ятисотрічний вампір, а як кожен наречений в ніч перед весіллям: сором’язливим, втішеним і трохи знервованим. Це був той чоловік, якого я кохала, і кожного разу, коли він зупиняв на мені погляд, серце моє на мить завмирало.

Коли Шеф подав останню порцію вина з зацукрованими фенхелем та кардамоновим насінням, залунали пісні. Якийсь чоловік на протилежному боці зали заспівав густим басом, і його сусіди підхопили мелодію. Невдовзі співали всі, при цьому так енергійно тупали ногами та плескали в долоні, що ледь було чути музик, які відчайдушно намагалися за ними встигнути.

Поки гості переходили від однієї пісні до другої, Філіп почав обходити гостей, вітаючи кожного поіменно. Він підкидав у повітря малюків, розпитував про стан тварин і уважно вислуховував скарги старих на їхні болячки та хвороби.

— Ти лишень поглянь на нього, — зачудовано мовив Метью, беручи мене за руку. — Як же Філіпу вдається зробити так, щоб кожен із присутніх відчував себе найповажнішим гостем у цій залі?

— Хто б казав! — відповіла я і розсміялася. Побачивши, що Метью знітився, я похитала головою. — Ти ж такий самий, як і він. Щоб заволодіти увагою людей, що заполонили кімнату, тобі достатньо до неї просто увійти.

— Якщо тобі потрібен герой на кшталт Філіпа, то ти в мені швидко розчаруєшся, — запевнив мене він.

Я взяла його обличчя у свої долоні.

— От якби як весільний подарунок я могла подарувати тобі заклинання, завдяки якому ти зміг би бачити себе таким, яким тебе бачать інші!

— Судячи з того, що віддзеркалюється у твоїх очах, я виглядаю зараз приблизно так само, як і завжди. Хіба що трохи знервованим, зважаючи на те, що тільки-но розповів мені Гійом про хтивість і ненаситні апетити зрілих жінок, — пожартував Метью, намагаючись відволікти мене. Та це йому не вдалося.

— Якщо ти не бачиш тут лідера чоловіків, то ти погано дивишся. — Наші обличчя наблизилися настільки, що я відчула його пряний подих. Недовго думаючи, я притягнула Метью до себе. Філіп колись уже доводив Метью, що він вартий того, щоб його кохали. Може, поцілунок буде переконливішим…

Я почула, як довкола загукали і заплескали в долоні. А потім схвально загули.

— Залиш дівчині хоч що-небудь назавтра, Маттеусе, бо інакше не побачиш її у церкві! — вигукнув Філіп, викликавши нову хвилю сміху в залі. Сконфужені й щасливі, ми з Метью перервали поцілунок. Окинувши поглядом залу, я побачила, що батько Метью стоїть біля каміна, настроюючи якийсь семиструнний інструмент. Метью сказав мені, що то — кіфара. Усі в приміщенні зашикали один на одного й очікувально позамовкали.

— Коли я був маленьким хлопчиком, наприкінці отакого бенкету, як наш, завжди оповідали історії про героїв та великих воїнів. — Філіп щипнув струни, видобувши з них цілу зливу звуків. — А герої, як і притаманно всім людям, теж закохуються. І він продовжив бринькати на кіфарі, настроюючи публіку на ритм своєї історії.

— Один герой з чорнявим волоссям та зеленими очима на ім’я Пелей покинув свій дім і подався шукати щастя. Його дім був у місцині, дуже схожій на Сен-Люсьєн, що зачаїлася серед гір, але Пелей вже давно мріяв про море та пригоди у чужих краях. Він зібрав друзів, і вони помандрували морями й океанами. Одного дня вони прибули до острова, відомого своїми вродливими жінками та потужними чарами, якими вони володіли. — Ми з Метью обмінялися тривалими поглядами. А Філіп своїм низьким голосом проспівав:

У ті часи чоловікам жилося веселіше,

Тепер ми маємо про що з приємністю згадати!

Герої, що зродились від богів у срібну ту добу,

Подякують мені, коли я зараз вам цю пісню заспіваю.

Гості заворожено слухали неземний бас Філіпа.

— Там Пелей вперше зустрів Фетиду, доньку Нерея, богиню моря, яка завжди казала правду і передбачала майбутнє. Від свого батька Фетида успадкувала дар пророцтва і могла змінювати свою форму — від текучої води і палаючого вогню до повітря. Хоча й була Фетида красивою, ніхто не бажав брати її заміж, бо один оракул напророкував, що її син виросте могутнішим за свого батька.

— Пелей покохав Фетиду всупереч тому пророцтву. Але, щоб одружитися з такою жінкою, він мав бути достатньо хоробрим, щоб утримати біля себе Фетиду, коли вона перетворювалася з одної стихії на іншу. Пелей забрав Фетиду з острова і притиснув її до серця, поки вона перетворювалася з води на вогонь і зі змії на левицю. Коли ж Фетида знову стала жінкою, він відвіз її додому, де вони й побралися.

— А як же дитина? Чи знищив син Фетиди Пелея, як напророчив оракул? — пошепки спитала одна жінка, коли Філіп замовк, продовжуючи видобувати звуки зі своєї кіфари.

— Син Фетиди і Пелея був великим героєм, уславленим як за життя, так і після смерті, і звали його Ахіллес. — Філіп посміхнувся жінці. — Але це — розповідь на наступний вечір.

Я зраділа з того, що батько мого нареченого не став докладно розповідати про весілля і про те, як розпочалася Троянська війна. А іще більше я зраділа, коли він не став розповідати історію Ахіллесової юності: про ті жахливі закляття, до яких вдавалася його мати, намагаючись зробити його безсмертним, як вона сама, і про несамовиту лють, яка часто охоплювала хлопця і яка завдала йому значно більше негараздів, аніж його знаменита незахищена п’ята.

— Це ж просто легенда, — прошепотів Метью, відчуваючи мій дискомфорт.

Але саме ці легенди, що їх знову й знову розповідали створіння, не замислюючись про їхній сенс, часто набували найважливішого значення, так само як і ці заяложені від часу традиції честі, шлюбу та родини, котрі люди вважали найсвятішими, хоча часто здавалося, що вони до них зовсім байдужі.

— Завтра важливий день, день, якого всі ми прагнули. — Філіп став, тримаючи у руці кіфару. — Згідно з традицією, наречена та жених мають розлучитися до весілля.

Це був іще один ритуал: завершальне формальне розлучення перед тим, як з’єднатися на все життя.

— Звісно, наречена може подарувати нареченому якийсь знак своєї любові та прив’язаності, щоб він не забув про неї упродовж самотніх нічних годин, — сказав Філіп, пустотливо блиснувши очима.

Ми з Метью підвелися. Я розправила свої спідниці і навмисне втупилася поглядом в його камзол. І помітила, що стібки на ньому були дуже гарні: малесенькі й рівні. Ніжні пальці підняли моє підборіддя, і замість стібків я загубилася у поєднаннях плавних ліній та гострих кутів, з яких складалося обличчя Метью. Усе відчуття святкової вистави враз щезло, коли ми поглянули один одному в очі. Ми стояли посеред зали та весільних гостей, і наш поцілунок став тим чарівним заклинанням, який поніс нас до нашого власного інтимного світу.

— Побачимося завтра вдень, — прошепотів Метью мені у вуста, коли ми розставалися.

— На мені буде вуаль. — У шістнадцятому сторіччі більшість наречених не носили вуалі, але це була старовинна традиція, і Філіп наполіг, що його донька не піде до церкви без вуалі.

— Я тебе впізнаю й під чадрою, — відповів Метью, блиснувши посмішкою. — Що б ти не вдягнула.

Коли Ален проводив мене з кімнати, Метью не відривав від мене очей. Покинувши залу, я іще довго відчувала на собі їхній прохолодний немиготливий дотик.


Наступного дня Катрін та Жеан були такі тихі й мовчазні, що я продрімала всі їхні рутинні ранкові процедури. Сонце було вже високо над обрієм, коли дівчата нарешті розсунули штори над ліжком і оголосили, що мені настав час приймати ванну.

До моєї кімнати увійшла процесія жінок із глеками в руках. Торохтячи, мов сороки, вони наповнили водою величезну мідну діжку, котра, як підозрювала я, зазвичай використовувалася для виробництва вина або ж сидру. Але вода була гарячуща, мідна посудина добре держала тепло, і в цей момент я не відчувала схильності до вагань та роздумів. Застогнавши від задоволення, я занурилася у воду.

Жінки пішли, залишивши мене киснути в діжці, і я помітила, що мої нечисленні речі — книги, нотатники з алхімії та окситанської мови — кудись зникли. Зникла також і довгаста шафа, що містила мою одіж. Коли я спиталася в Катрін, вона пояснила мені, що все це перенесли до кімнат мілорда з протилежного боку шато.

Я вже була не названою донькою Філіпа, а дружиною Метью. І тому мої речі перенесли відповідно до цього статусу.

Не забуваючи про свої обов’язки, Катрін та Жеан допомогли мені вибратися з діжки і витерли якраз тоді, коли годинник ударив першу. За їхніми діями наглядала Марі, найкраща швачка Сен-Люсьєна, яка прийшла, щоб внести останні штрихи у свою роботу. Внесок, який зробив у моє весільне плаття місцевий кравець, мсьє Бофі, належного визнання не отримав.

Треба віддати належне Марі: La Robe (своє святкове вбрання я називала виключно французькою і завжди з великої літери) вийшло вражаюче гарним. Як їй вдалося витворити його за такий короткий проміжок часу, трималося у глибокій таємниці, хоча я підозрювала, що кожна жінка в окрузі додала до нього хоча б стібок. Безпосередньо перед тим як Філіп оголосив про моє вінчання, було заплановано пошити мені відносно просту сукню з товстого синювато-сірого шовку. Я наполягла, щоб вона мало одну пару рукавів, а не дві, й високий комір, щоб захищати мене від холодних зимових протягів. Я сказала також Марі, що зайвого клопоту у вигляді вишивки брати на себе їй непотрібно. Я також відмовилася від жахливого, схожого на пташину клітку каркасу, що розтягував плаття навсібіч.

Марі скористалася своїм правом удати, що погано мене зрозуміла, і творчо переробила мій початковий задум іще задовго до того, як Філіп сказав їй, де й коли майбутня сукня буде носитися. Після цього її було вже не втримати.

— Марі, La Robe est belle (Марі, плаття чудове), — сказала я, мацаючи щедро вишитий шовк.

Уся поверхня сукні була вкрита стилізованими рогами достатку, вишитими золотистими, чорними та рожевими нитками. Ріг достатку був родинним символом родючості та багатства. Із цих рогів достатку, оточених трояндочками та листочками, сипалися всілякі квіти, а на манжетах виднілися вишиті смужки. Такі ж смужки прикрашали ліф, в’ючись по ньому візерунками із зображеннями сувоїв, місяця та зірок. На плечах ряд прямокутних клапанів під назвою «пікадилі» ховав мотузочки, якими рукави прив’язувалися до ліфа. Незважаючи на багату орнаментацію, елегантні вигини ліфа були абсолютно симетричними, а мої побажання стосовно каркасу були враховані. Спідниці були об’ємними, але це сталося через велику кількість матеріалу, а не той чи інший дротяний каркас. Єдине, що на мені було під спідницями, — це невеличка подушечка на стегнах і шовкові панчохи.

— Воно має виразні й чіткі обриси. Дуже просте плаття, як ви й замовляли, — запевнила мене Марі, смикаючи за нижню частину ліфа, щоб рівніше ліг.

Жінки майже закінчили мою зачіску, коли у двері постукали. Катрін прожогом кинулася відчиняти двері, на бігу перекинувши кошик із рушниками.

То був Філіп. У своєму багатому брунатному вбранні він мав прекрасний вигляд; за ним стояв Ален. Батько Метью витріщився на мене.

— Діано, це ти? — невпевнено спитав він.

— Що? Щось не так? — спитала я, занепокоєно оглядаючи сукню і мацаючи свою зачіску. — Ми не маємо достатньо великого дзеркала, щоб я мала змогу побачити…

— Ти прекрасна, і вираз на обличчі Метью скаже тобі це краще всякого дзеркала, повір мені, — упевнено відповів Філіп.

— Ви вмієте описати краще за дзеркало, Філіпе де Клермон, — із посмішкою зауважила я. — Що ви хотіли?

— Я приніс тобі весільні подарунки. — Філіп простягнув руку, і Ален поклав йому на долоню оксамитову торбинку. — На жаль, я не мав часу що-небудь замовити зробити. Це — родинні предмети.

Він перевернув торбинку, висипаючи її вміст собі на долоню. І полився потік світла та вогню: золото, діаманти, сапфіри… Я аж охнула від захвату. Але то було іще не все: всередині торбинки крилися також намисто з перлин, кілька срібних півмісяців, інкрустованих опалами, а також незвичної форми золотий наконечник стріли, затуплений від часу.

— А навіщо це? — зачудовано спитала я.

— Щоб ти їх носила, — відповів, посміхаючись, Філіп. — Цей ланцюжок носив я, але коли побачив сукню, яку пошила Марі, то подумав, що жовті діаманти та сапфіри будуть виглядати на ній вельми доречно. Звісно, стиль застарів, і дехто може сказати, що ці прикраси дещо мужикуваті як для нареченої, але цей ланцюжок прекрасно вмоститься у тебе на плечах. Колись по його центру був хрестик, але мені подумалося, що ти волітимеш натомість підвісити наконечник.

— Я не знаю, що це за квіти. — Тендітні жовті пелюстки нагадали мені фрезію; вони були переплетені золотистими геральдичними лілеями з окантовкою із сапфірів.

— Planta genista. Англійці називають це рокитником. Представники Анжуйської династії використовують його як свою емблему.

Філіп мав на увазі Плантагенетів — найпотужнішу королівську родину в історії Англії. Саме Плантагенети розбудували Вестмінстерське Абатство, підкорилися волі баронів і підписали Велику хартію вольностей, започаткували парламент і підтримали створення університетів в Оксфорді та Кембриджі. Плантагенети брали участь у Хрестових походах і вели Сторічну війну з Францією. І один із них подарував цей ланцюжок Філіпу на знак прихильності з боку королівської родини. От звідки взялася у нього ця унікальна прикраса.

— Філіпе, як же я можу… — Мої протести вщухли, коли він натягнув мені через голову ланцюжок, а решту прикрас віддав Катрін. Жінка, яка дивилася на мене з мутнуватого дзеркала, була не більше схожа на сучасного історика, ніж Метью — на сучасного науковця. — Ой! — захоплено вигукнула я.

— Отож. Аж дух перехоплює, — погодився Філіп. Його обличчя пом’якшилося виразом жалю. — От якби Ізабо була тут і змогла побачити твою красу та щастя Метью!

— Колись я про все їй розповім, — стиха мовила я, зустрівшись із ним поглядами у дзеркалі, коли Катрін чіпляла вістря стріли до центру ланцюжка і вплітала намисто з перлинами у мою зачіску. — Сьогодні вночі я старанно пильнуватиму ці коштовності, щоб їх повернути вам завтра вранці.

— Тепер вони належать тобі, Діано, і ти можеш робити з ними все, що забажаєш. І з оцим також. — Філіп зняв з ременя іще одну торбинку, зроблену з міцної шкіри, і подав її мені.

Торбинка була важка. Дуже важка.

— Жінки в нашій родині самі розпоряджаються власними фінансами. На цьому наполягає Ізабо. Усі монети тут — французькі або ж англійські. Вони не такі тривкі у своїй вартості, як, скажімо, венеціанські дукати, але у порівнянні з ними не викличуть багато запитань, коли ти їх витрачатимеш. Якщо тобі знадобиться більше, все, що ти маєш зробити, — це звернутися до Волтера або якогось іншого члена нашого ордену.

Після прибуття до Франції я повністю залежала від Метью. Менш ніж за тиждень я навчилася правильно поводитися, розмовляти, керувати домашнім господарством і гнати спирт. А тепер я отримала власні кошти, і Філіп де Клермон назвав мене своєю донькою.

— Дякую вам за все це, — тихо сказала я. — Тим паче, що ви не хотіли, щоб я стала вашою невісткою.

— Може, спочатку й не хотів. Але навіть старигани здатні змінювати своє ставлення й думки, — сказав Філіп і весело вишкірився. — І наприкінці я завжди отримую те, що хочу.

Жінки загорнули мене у мантію. В останній момент Катрін та Жеан накинули мені на голову смужку тоненького шовку і прикололи її до моєї зачіски опаловими півмісяцями, які мали на одному кінці малесенькі гострі застібки у формі пазурів.

Тома й Етьєн, які тепер вважали себе моїми особистими охоронцями, побігли поперед нас через шато, на межі сил своїх легенів оповіщаючи про наш прихід. Невдовзі довкола нас утворилася процесія, яка йшла в сутінках до церкви. Напевне, на дзвіниці хтось вже чекав, бо щойно ми з’явилися в полі зору того чоловіка, як він заходився калатати у дзвони.

Коли ми наблизилися до церкви, я на мить зупинилася й завмерла. Біля її дверей зібралося усе село разом із священиком. Я пошукала поглядом Метью і помітила, що він стоїть на вершечку невисоких сходів. Крізь прозору вуаль я відчула на собі його пильний погляд. Як сонце та місяць, нам у цю мить було байдуже до часу, відстані та розбіжностей. Усе, що важило, — це наше розташування стосовно один одного.

Підібравши свої спідниці, я рушила до нього. Нетривалий підйом здався мені безкінечним. Цікаво, час з усіма нареченими викидає такі коники чи лише з відьмами?

Священик зустрів мене у дверях сяючою посмішкою, але й пальцем не поворухнув, щоб впустити нас до церкви. У руках він стискав якусь книгу, але не розкривав її.

Я сконфужено нахмурилася.

— Чим ти невдоволена, серденько? — пошепки спитав Метью.

— А хіба ми не будемо заходити всередину?

— Вінчання відбуваються біля церковних дверей, щоб потім уникнути кривавих суперечок із приводу того, відбулася чи не відбулася церемонія як належить. Дякувати Богу, зараз не мете хуртовина.

— Commencez! Починаймо! — скомандував священик, кивнувши головою у бік Метью.

Уся моя роль у цій церемонії звелася до необхідності вимовити кільканадцять слів. Метью випало сказати трохи більше. Філіп поінформував священика, що потім ми маємо повторити наші клятви англійською, щоб наречена могла повністю зрозуміти, що вона обіцяє. Це автоматично подвоїло кількість слів, необхідних для того, щоб ми стали подружжям.

— Maintenant! Хутчіше! — Священик уже тремтів від холоду й дуже хотів їсти.

— Je, Mattew, donne mon corps à toi Diana, en loyal marriage, — сказав Метью, беручи мене за руки. — Я, Метью, віддаю тіло своє тобі, Діано, заради вірного подружнього життя.

— Et je le reçois, — відповіла я. — І я приймаю його.

Половину церемонії було пройдено. Я увібрала повні легені повітря і продовжила.

— Je, Diana, donne mon corps à tois, Mattew. — Завершивши важку частину, я з легкістю промовила останню фразу англійською. — Я, Діана, віддаю тіло своє тобі, Метью, заради вірного подружнього життя.

— Et je le reçois, avec joie, — сказав Метью, накинувши мені на голову вуаль. — І я приймаю його з радістю.

— Це неправильні слова, — роздратовано кинула я. Я заздалегідь завчила клятви, і виразу «avec joie» (з радістю) там і близько не було.

— Ні, правильні, — вперто відказав Метью, опустивши голову.

Ми вже побралися колись згідно з традиціями вампірів, потім одружилися згідно зі звичайним правом, коли Метью в Медісоні надів мені на палець перстень Ізабо. А тепер ми одружувалися втретє.

Те, що було потім, запам’яталося розмитою картиною. Палали смолоскипи, і ми довго сходили на пагорб, оточені натовпом доброзичливців. Шеф уже встиг накрити столи, і люди з ентузіазмом вгризлися в страви. Ми з Метью сиділи самі за родинним столом, а Філіп походжав між столами, наливаючи вина і контролюючи, щоб кожна дитина дістала свою належну порцію засмаженого на рожні зайця та сирних коржиків. Час від часу він кидав на нас сповнений гордості погляд, наче того вечора ми з Метью убили якогось вкрай небезпечного дракона.

— Ніколи не гадав, що доживу до цього дня, — сказав Філіп своєму сину, кладучи перед нами шматок кремового торта.

Здавалося, святкування вже почало вщухати, як раптом чоловіки стали розсовувати столи попід стіни зали. На хорах угорі зазвучали волинки та барабани.

— За традицією, перший танець належить батькові нареченої, — сказав Філіп і, вклонившись мені, повів мене до майданчика. Філіп був гарним танцюристом, але я все одно примудрилася все зіпсувати.

— Можна мені? — спитався Метью, легенько поплескавши батька по плечу.

— Будь ласка. Бо твоя дружина весь час намагається відтоптати мені ногу. — Філіп підморгнув, нейтралізуючи сарказм своїх слів, і відійшов, залишивши мене з моїм чоловіком.

Решта і досі танцювали, але трохи відсторонилися, даючи нам місце посередині зали. Музика навмисне уповільнилася, коли один з музик торкнувся струн своєї лютні, і йому в акомпанемент полинули солодкі звуки якогось духового інструменту. Знову й знову сходилися ми й розходилися в танці, і поволі оточення перестало заважати нам своєю присутністю.

— Ти значно кращий танцюрист, аніж Філіп, що б там не казала Ізабо, — мовила я, уривчасто дихаючи, незважаючи на невисокий ритм танцю.

— Це тому, що ти слухняно повторюєш те, що роблю я, — підколов мене Метью. — А коли ти танцювала з Філіпом, то опиралася кожному його кроку.

Коли танець знову зблизив наші тіла, він взяв мене за лікті, міцно притиснув до себе й поцілував.

— Тепер, коли ми одружилися, ти й далі прощатимеш мені мої гріхи? — спитав Метью, віддаляючись від мене чітко відміряними кроками.

— Хтозна, — завбачливо відповіла я. — А що ти вже встиг натворити?

— Пом’яв твій рюш так, що його вже не полагодити.

Я розсміялася, і Метью знову мене поцілував, нетривало, але емоційно. Барабанщик сприйняв це як команду, і ритм музики пришвидшився. На майданчику завертілися й застрибали інші пари. Щоб нас не розтоптали, Метью відтягнув мене до відносно безпечного місця біля каміна. Через мить до нас підійшов Філіп.

— Веди свою дружину до ліжка, вже пора закінчувати це, — стиха мовив він.

— Але ж гості… — запротестував Метью.

— Веди до ліжка свою дружину, сину, — повторив Філіп. — І тишком-нишком, поки решта не вирішили піти за тобою слідом, щоб пересвідчитися, чи виконуєш ти свій обов’язок. Я сам упораюся з ситуацією. — Він повернувся, чисто офіційно цьомкнув мене в обидві щоки, щось пробурмотів грецькою мовою і направив нас до вежі, де мешкав Метью.

Хоча мені вже доводилося бачити цю частину шато в її сучасному вигляді, мені все одно іще належало оцінити її середньовічну розкіш. Порядок розташування апартаментів Метью змінився. У наступній після першого поверху кімнаті я очікувала побачити книги, але натомість побачила велике ліжко з балдахіном. Катрін та Жеан приготували скриньку для моїх нових прикрас і метушилися, пораючись зі свіжою білизною. Метью сів біля каміна і заходився стягувати з себе чоботи, а коли стягнув, то взяв келих із вином.

— Як бути з вашою зачіскою, мадам? — спитала Жеан, невпевнено глянувши на мого чоловіка.

— Я сам про неї потурбуюся, — хрипко й різко відказав Метью, втупившись поглядом у вогонь.

— Стривайте, — сказала я, витягуючи місяцеподібні прикраси зі свого волосся і кладучи їх у простягнуту долоню Жеан. Вона та Катрін зняли мою вуаль і пішли геть, я ж залишилася стояти біля ліжка, а Метью втомлено розсівся біля каміна, закинувши ноги на один із комодів.

Коли двері зачинилися, Метью поставив келих із вином і підійшов до мене. Запустивши пальці мені у волосся і легенько посмикуючи, він за лічені секунди примудрився «демонтувати» те, що дівчата ретельно мостили майже півгодини. Намисто з перлинами він відкинув убік. Моє волосся впало, розсипавшись, мені на плечі, і Метью збуджено заворушив ніздрями, вбираючи мій запах. Не кажучи ані слова, він притягнув до себе моє тіло і зігнувся, щоб наші вуста злилися воєдино.

Але залишалися певні питання, які треба було поставити і отримати на них відповіді.

— Метью, а ти впевнений, що?..

Прохолодні пальці ковзнули під мій рюш, шукаючи мотузочки, що прив’язували його до ліфа.

Смик. Смик. Смик.

Накрохмалена лляна тканина відстала від моєї шиї й упала додолу. Метью послабив ґудзики, якими застібувався мій високий комір. Він нагнувся і поцілував мене у шию.

Я вчепилася йому в камзол.

— Метью, — повторила я, — це означає, що…

Він закрив мені рота іще одним поцілунком і зняв із моїх плечей досить важкий ланцюжок, подарований Філіпом. Ми на мить відтулилися один від одного, щоб Метью міг зняти ланцюжок із моєї шиї через голову. Потім він роз’єднав зубчасту лінію окантовки «пікаділь», де рукави сходилися з корсажем. Його пальці ковзнули в отвори, шукаючи слабке місце в захисних лініях моєї одежі.

— Ось воно, — промимрив він, чіпляючись вказівними пальцями за краї і різко смикаючи їх. Рукави, один за одним, зісковзнули з рук і попадали на долівку. Здавалося, Метью було абсолютно байдуже, але ж це була моя весільна сукня, і знайти їй заміну було дуже непросто.

— Моє плаття! — скрикнула я, пручаючись в його обіймах.

— Діано… — Метью відсахнувся і взяв мене руками за талію.

— Що? — сказала я, переводячи подих і пальцем ноги намагаючись відштовхнути рукав туди, де буде менша вірогідність, що його розчавлять.

— Священик благословив наш шлюб. Усе село побажало нам усього найкращого. Був бенкет і були танці. Я дійсно думаю, що нам слід гідно завершити цю ніч і покохатися. Однак бачу, що ти більше занепокоєна своїм гардеробом. — Він примудрився знайти іще один рядок зав’язок, які кріпили мої спідниці до нижньої частини трапецієподібного корсажа, якраз на три дюйми нижче мого пупка. І потихеньку просунув пальці між краєм корсажа та моїм лобком.

— Я не хочу, щоб наша перша інтимна близькість сталася лише через те, щоб задовольнити твого батька. — Та, незважаючи на ці слова, мої стегна вигнулися до Метью, мовчки заохочуючи його, а він все водив і водив легенько пальцями, і їхні рухи були схожі на тріпотіння крилець янгола. Мій чоловік задоволено мугикнув і розв’язав потаємний бант.

Смик. Вжик. Смик. Вжик. Смик. Вжик.

Своїми спритними пальцями Метью розв’язував кожне переплетіння мотузочок, а потім витягував їх із отворів, у які вони були просунуті. Загалом їх було дванадцять, і під ніжними дотиками пальців моє тіло то згиналося, то випрямлялося.

— Нарешті, — із задоволенням вимовив Метью. І враз застогнав з досади. — Господи Ісусе! Та є іще!

— Ти й до половини не дійшов. Я заплетена й переплетена, мов та різдвяна гуска, — сказала я, коли він знімав зі спідниць корсаж, під яким виявився корсет. — Спокійніше, мій змучений постом гусаче!

Та Метью вже не звертав на мене ані найменшої уваги. І натомість повністю зосередився на моїй майже прозорій сорочці з високим коміром, яку облягала міцна тканина армованого корсета, і припав губами до мого живота. Схиливши голову в сповненій благоговіння позі, він глибоко й уривчасто вдихнув.

І я теж. Це було навдивовижу еротично — тонка тканина нижньої білизни, що розділяла нашу плоть, тільки підсилила ніжний дотик його губ. Не знаючи, що змусило Метью зупинити свої вперті спроби роздягнути мене, я взяла його голову в долоні й стала чекати на його наступний крок.

Нарешті він узяв мої руки і оповив ними різьблену палю балдахіна.

— Тримайся.

Смик. Вжик. Смик. Вжик. Смик. Вжик. Перед тим як завершити, Метью на мить просунув пальці під верхню частину мого корсета. Ковзнувши по ребрам, вони знайшли мої груди. Я тихенько застогнала — то він затиснув тканину сорочки між своїми прохолодними пальцями та моїми набряклими сосками. А потім міцно притиснув спиною до себе.

— Хіба я схожий на чоловіка, котрий хоче задовольнити когось іншого, окрім тебе? — прошепотів Метью мені на вухо.

Я відповіла не відразу, він однією рукою взяв мене за низ живота і притиснув іще міцніше. Друга ж рука залишалася там, де й була — тримала мою грудь.

— Ні, не схожий. — Вигнувши шию, я відкинула голову йому на плече.

— Тоді щоб я більше не чув про мого батька. А якщо ти негайно припиниш бідкатися про свої рукави, то я куплю тобі завтра двадцять абсолютно аналогічних суконь. — Метью почав заповзято закочувати догори мою сорочку, аж поки її край не опинився над моїми стегнами. Відірвавши одну руку від палі балдахіна, я схопила його за руку і притиснула її до впадини між моїми стегнами.

— Гаразд, про батька більше не почуєш, — погодилася я і охнула — то пальці Метью розсунули мою плоть. Він закрив мені рота поцілунком. Під повільними рухами його пальців тіло моє вигиналося і дедалі більше напружувалося.

— Одежі надто багато, — видихнула я, хапаючи ротом повітря.

Метью нічого не сказав, але його згода проявилася в тій похапливості, з якою він стягнув корсет із моїх рук. Тепер його зав’язки були достатньо послаблені, і я, проштовхнувши корсет униз по стегнах, виступила з нього. Поки я займалася його бриджами, Метью розстібав свій камзол. Ці два предмети одежі з’єднувалися на стегнах не меншою кількістю зав’язок, ніж мій корсаж та спідниця.

Коли ж ми залишилися в одних лише панчохах та сорочках, до нас повернулося відчуття сором’язливості.

— Ти дозволиш мені покохати тебе, Діано? — спитав Метью, нейтралізуючи моє раптове збентеження одним простим і ввічливим запитанням.

— Дозволю, — прошепотіла я.

Ставши навколішки, він розв’язав стрічки, на яких трималися мої панчохи. Вони мали синій колір, який, за словами Катрін, означав вірність. Метью скотив панчохи з моїх ніг, позначаючи їхній низхідний рух поцілунками в коліна та щиколотки. Свої ж панчохи він стягнув із себе настільки швидко, що я навіть не встигла придивитися, якого кольору вони були.

Метью трохи підняв мене так, що пальці моїх ніг ледь торкалися долівки, щоб зручніше примоститися до впадини між моїми стегнами.

— Так ми й до ліжка не встигнемо добратися, — сказала я, хапаючи його за плечі. Мені захотілося відчути його в собі. І негайно.

Та ми все-таки добралися до м’якого затіненого ліжка, дорогою скидаючи рештки нашої спідньої білизни. Коли ж ми лягли на нього, моє тіло радісно прийняло Метью у півмісяць між моїми стегнами, а руки оповили йому спину і притиснули до грудей.

Я охнула від радісного збуджуючого здивування, коли наші тіла злилися воєдино — тепло й холод, світло й тінь, жіноче начало й чоловіче, відьма й вампір, поєднання протилежностей.

Коли Метью почав рухатися всередині мене, вираз його обличчя змінився з побожно-зачудованого до зачаровано-здивованого, а потім став зосереджено-напруженим: він вигнув своє тіло, а я зреагувала криком пристрасті й задоволення. Підсунувши руку мені під талію, він посадив мене собі на стегна, а я обхопила його за плечі.

Ми віддалися ритму, відомому одним лише закоханим, роблячи один одному приємно дотиками губ та рук; ми погойдувалися в унісон, допоки в нас не лишилося віддати один одному нічого, окрім наших душ та сердець. Зазираючи один одному глибоко в очі, ми, тремтячи, мов новонароджені, обмінялися завершальними клятвами плоті й духу.

— Дозволь мені кохати тебе все своє життя, — прошепотів Метью у мій мокрий лоб, проводячи по ньому своїми прохолодними губами, коли ми лежали, переплівшись своїми тілами.

— Дозволяю, — сказала я іще раз, іще міцніше пригортаючись до свого чоловіка.


13


-А мені подобається бути заміжньою, — сонно мовила я.

Успішно переживши післявесільний бенкет і прийом подарунків — здебільшого то були побажання всіх гараздів, супроводжувані оханням та аханням, — ми цілими днями тільки те й робили, що кохалися, розмовляли, спали та читали. Час від часу Шеф присилав нам тацю з харчами та питвом для підтримки наших сил. І більше нас ніхто не турбував. Навіть Філіп не заважав нам.

— Бачу, тобі це починає подобатися, — промимрив Метью, штрикнувши мене за вухом кінчиком свого холодного носа.

Я лежала долілиць, розставивши ноги, у кімнаті над кузнею, де зберігалася додаткова зброя. Метью лежав поверх мене, прикриваючи своїм тілом від протягів, що залітали крізь діри у дерев’яних дверях. Я не знала, чи багато мого оголеного тіла буде видно, коли хтось зайде, але в тому, що зад Метью і його голі ноги враз впадуть в очі, у мене не було жодного сумніву. Він заохочувально потерся об мене.

— Невже тобі знову цього хочеться? У такій позі? — радісно посміхнулася я, коли він повторив свій рух. «Цікаво, його ненаситна сексуальність — це його особисте чи притаманне всім вампірам?» — подумала я.

— Ну от, уже починаєш критикувати мою винахідливість, — з удаваним докором сказав Метью, перевертаючи мене горілиць і вмощуючись між моїми стегнами. — До того ж, мені хотілося зробити не так, а отак. — Він нагнувся, злився зі мною в поцілунку і потихеньку ковзнув у мене.

— Взагалі-то, ми прийшли сюди повправлятися у стрільбі, — зауважила я через деякий час. — І це ти називаєш «стріляти в мішень»?

Метью аж затрясся від сміху.

— Існують сотні окситанських евфемізмів, що описують статевий акт, але, здається, цього серед них немає. Спитаюся Шефа, може, він знає.

— Не треба.

— Не будьте надміру благочестивою, докторе Бішоп, — зіронізував Метью, знімаючи соломинку з маленьких волосинок у заглибині моєї талії. — Це зайве. Ніхто не має жодної ілюзії стосовно того, як ми проводимо свій час.

— Я тебе зрозуміла, — сказала я, натягуючи на себе панчохи, що колись належали Метью. — Тепер, коли ти заманив мене сюди, можеш, між іншим, і придивитися, що ж я роблю не так.

— Ти новачок у стрільбі з лука і тому іще не можеш кожного разу влучати в ціль, — зауважив Метью, рвучко підводячись і видивляючись свої панчохи. Одна була й досі прикріплена до його бриджів, які лежали поруч, але другої ніде не було видно. Я засунула руку собі під плече і витягнула клубочок, на який перетворилася друга панчоха.

— При доброму наставництві з мене може вийти вправний стрілець. — Мені вже доводилося бачити, як стріляє Метью: він був природженим лучником — із довгими руками та дужими тонкими пальцями. Я взяла вигнутий дугою лук — полірований півмісяць із рогів та дерева, що стояв прихилений до копиці сіна. Його плетена шкіряна тятива вільно теліпалася.

— Тоді тобі треба звернутися до Філіпа, а не до мене. Про його володіння луком ходять легенди.

— Твій батько казав мені, що Ізабо була навіть кращим стрільцем. — Я користувалася її луком, але наразі від нього її вміння мені не передалося.

— Він казав так тому, що маман — єдина істота, якій вдалося всадити стрілу Купідона йому в бік. — Метью кивнув на лук. — Дай сюди, я прилагоджу тобі тятиву.

Після моєї першої спроби приладнати тятиву до кільця на моїй щоці залишилася довга червона смуга. Для того, щоб зігнути лук і щоб співпадали його верхній кінець із нижнім, треба було мати величезну фізичну силу та неабияку вправність. Уперши нижній кінець лука в своє стегно, Метью однією рукою нагнув його верхній кінець, а другою відв’язав тятиву.

— У тебе це так легко виходить. — Там само легко, як він витягнув корок із пляшки шампанського в сучасному Оксфорді.

— Дійсно легко. Бо, будучи вампіром, я мав більше тисячі років практичного досвіду, — посміхнувся Метью, подаючи мені лук. — Пам’ятай: тримай плечі прямо, над пострілом довго не думай, а тятиву спускай легенько і плавно.

Ага — легко сказати! Я повернулася до мішені. Кількома кинджалами Метью пришпилив до копиці сіна м’яку шапку, камзол та сорочку. Спершу я подумала, що головне — у щось влучити: у шапку, камзол чи сорочку. Але Метью пояснив, що мета — влучити в те, у що я цілилася. І підкріпив цю тезу, поціливши однією стрілою в копицю. Потім він оточив її проти годинникової стрілки колом іще з п’яти стріл, після чого розщепив центральну стрілу шостою.

Витягнувши стрілу з сагайдака, я вставила її, глянула, прицілюючись, уздовж своєї лівої руки й натягнула тятиву. І завагалася: лук вже встиг збитися з прицілу.

— Стріляй! — різко кинув Метью.

Коли я спустила тятиву, стріла, свиснувши повз копицю, пласко вдарилася об долівку.

— Дай спробую ще раз, — сказала я, простягаючи руку до сагайдака, що стояв у мене біля ноги.

— Колись я бачив, як ти вистрелила відьмовогнем у вампірку й пропалила в її грудях діру, — спокійно мовив Метью.

— Я не хочу говорити про Жюльєту. — Я спробувала вставити стрілу, але руки мої тремтіли. Я опустила лук. — І про Шамп’є я теж нічого не хочу чути. А також про те, що мої здібності та сила кудись начебто щезли. Я не хочу нічого чути про мою здатність змушувати фрукти в’янути і бачити кольори та світло, випромінювані людьми. Ми можемо про це хоча б на тиждень забути? — Я була роздратована тим, що мої здібності (або відсутність таких) вже встигли стати розхожою темою розмов.

— Стрільба з лука задумувалася як засіб пришпорити й оживити твою здатність метати відьмовогонь, — уточнив Метью. — І розмова про Жульєту тут може допомогти.

— А чому б не задумати все це просто як можливість для мене повправлятися у стрільбі з лука? — сердито спитала я.

— Тому що нам треба збагнути, чому твої здібності й сили зазнали змін, — спокійно відказав Метью. — Підніми лук, натягни тятиву і випусти стрілу.

— Цього разу хоч у сіно влучила, — прокоментувала я, коли стріла застрягнула у верхньому правому куті копиці.

— Ти прицілилася надто низько.

— А тобі від цього неабияка втіха.

Вираз обличчя Метью змінився на серйозний.

— Немає нічого смішного в тому, що треба навчитися перемагати й виживати. Цього разу встав стрілу, але, перш ніж прицілитися, заплющ очі.

— Ти хочеш, щоб я скористалася своєю інтуїцією, — нервово хихикнула я, вставляючи стрілу в лук. Мішень була прямо переді мною, але я заплющила очі, як радив мені Метью. Щойно я це зробила, як вага довколишнього повітря почала мене відволікати. Воно тиснуло мені на руки, стегна і важкою накидкою лягло мені на плечі. Чомусь повітря тягнуло кінчик стріли догори. Я змінила стійку і розправила плечі, зіштовхнувши повітря геть. У відповідь легенький лагідний вітерець гойднув своїм подувом пасмо волосся у мене над вухом.

«Що тобі треба?», — сердито спитала я у вітру.

«Твоєї довіри», — прошепотів він у відповідь.

Від здивування я аж рота роззявила, моє третє око розкрилося, і я побачила перед собою кінчик стріли, який золотаво світився жаром і пружністю, які вкарбував у нього на кузні коваль. Вогню, ув’язненому в залізній пастці наконечника, хотілося вилетіти на волю, але йому судилося залишатися там, допоки я не звільнюся від свого страху. Я злегка видихнула, звільняючи в своїх грудях трохи місця для віри. Мій подих пройшов древком стріли, і я спустила тятиву. Підтримувана моїм подихом, стріла помчала вперед.

— Я влучила. — Очі мої залишалися закритими, але мені не треба було їх розплющувати, щоб пересвідчитися, що я влучила у ціль.

— Так, дійсно влучила. Але все питання в тому — як ти це зробила. — І Метью підхопив лук, що мало не випав із моїх пальців.

— Усередині вістря був вогонь, який хотів вирватися на волю, і повітря своєю вагою впливало на древко стріли та вістря, — відповіла я, розплющуючи очі.

— Ти відчула стихії так само, як відчула воду в садку Сари в Медісоні та сонячне світло, ув’язнене в айві у Старій Хижці, — задумливо мовив Метью.

— Інколи мені здається, що світ сповнений якогось невидимого потенціалу, до якого мені ніяк не вдається дістатися. Може, якби я була схожою на Фетиду і мала змогу за власним бажанням змінювати форму, то знала б, що з усім цим слід робити. — Я потягнулася за луком та іще однією стрілою. Доки я не розплющувала очей, то влучала в ціль, але коли розплющувала їх і починала скоса поглядати на оточення, мої постріли дуже відхилялися від цілі або не долітали до неї.

— На сьогодні досить, — сказав Метью, потираючи вузол, що вже почав утворюватися над моєю правою лопаткою. — Шеф каже, що пізніше на цьому тижні задощить. Може, вирушимо на верхову прогулянку, поки є нагода? — Шеф був не лише вправним кухарем, але й пристойним метеорологом. Зазвичай він сповіщав свій прогноз погоди, коли вранці приносив нам тацю зі сніданком.

Ми вирушили верхи на природу, а коли поверталися, то помітили в полях кілька вогнищ, а в самому Сеп-Турі вже палали смолоскипи. Сьогодні були сатурналії, офіційний початок сезону відпочинку в шато. Філіп, дотримуючись екуменічних принципів, хотів, щоб ніхто не відчував себе обділеним, і тому призначив однакову кількість часу на вшанування як давньоримських, так і християнських традицій. Були навіть елементи давньоскандинавського Різдва Христового, введені, як мені здавалося, Гелоугласом, якого з нами зараз не було.

— Швидко ж ви набридли один одному! — загудів Філіп із хорів, коли ми повернулися. На голові у нього вивищувалися розкішні оленячі роги, що робило його схожим одночасно на лева та на оленя-самця. — Ми не сподівалися побачити вас іще принаймні тижнів зо два. Але раз ви вже прийшли, то залучайтеся до корисної роботи. Візьміть трохи зірок та місяців і порозвішуйте їх скрізь, де є порожні місця.

Велика зала була прикрашена такою кількістю зелені, що вона пахла і виглядала, наче ліс. У ній стояли кілька барил із вином. Їх ніхто не охороняв, тому кожен охочий міг хильнути келих вина, коли того душа забажає. Наше повернення вітали гучними радісними вигуками. Декоратори хотіли, щоб Метью видерся димарем і причепив велику зелену гілку до одного з брусів покрівлі. І він видряпався по кам’яній споруді з легкістю, яка не залишала сумнівів у тому, що йому вже не вперше доводилося виконувати цю процедуру.

Протистояти святковому настрою було неможливо, і коли вечеря була вже у розпалі, ми удвох зголосилися розносити нашим гостям страви, виконуючи традиційний ритуал «усе навпаки», коли слуги перетворювалися на господарів, а господарі — на їхніх слуг. Мій охоронець Тома під час жеребкування витягнув довгу соломинку і тепер керував святкуванням як цар Анархії та Безгосподарності. Він сидів на Філіповому місці на цілому стосі подушок із безцінною короною з золота й рубінів на голові, що виглядала на ньому наче театральна декорація. Хоч яке б несподіване й дурне побажання не озвучував Тома, Філіп як придворний блазень гарантував його виконання. Цього вечора він навіть станцював романтичний танок з Аленом (батько Метью зголосився виконати в ньому роль жінки), вигравав на сопілці так, що аж завили й показилися собаки, а потім зображав руками на стіні тіні всіляких потвор, від чого діти шаленіли й захоплено верещали.

Не забув Філіп і дорослих: на ходу вигадував усілякі хитромудрі азартні ігри, щоб зайняти їх, поки він розважатиме своїх маленьких підопічних. Кожному дорослому він дав по торбинці з бобами робити ставки і пообіцяв цілий мішок грошей тому, хто матиме найбільше наприкінці вечора. Підприємлива Катрін зірвала куш, міняючи поцілунки на боби, і якби я теж робила ставки, то поставила б на те, що фінальний приз дістанеться саме їй.

Упродовж вечора я час від часу поглядала на Метью та Філіпа. Вони стояли поруч, про щось перемовляючись чи жартуючи. Коли під час розмови їхні голови схилялися одна до одної, то в око мені впадала різниця в їхній зовнішності. Але в багатьох інших аспектах вони були схожі. Із кожним днем непохитний оптимізм і добрий гумор батька потроху обтісували декотрі з найгостріших рис вдачі мого чоловіка. Геміш мав рацію: тут Метью став іншим чоловіком. У чомусь навіть кращим. І, попри мої побоювання після Сен-Мішеля, він і досі був моїм.

Метью відчув мій погляд і запитально поглянув на мене. Я посміхнулася і послала йому через залу повітряний поцілунок. Вдоволений, він сором’язливо схилив голову.

Приблизно за п’ять хвилин до півночі Філіп зісмикнув покривало з якогось предмета, що стояв біля каміна.

— Господи Ісусе! Філіп присягнувся відремонтувати цей годинник, але я йому не повірив. — Сказав мені Метью, коли діти й дорослі захоплено заверещали й загукали.

Такого годинника мені ще не доводилося бачити. У різьбленому з позолотою ящику стояло барильце з водою. Із барильця тягнулася довга мідна труба, по якій вода стікала у трюм прекрасно виконаної моделі корабля, підвішеного на вірьовці, намотаній на циліндр. У міру того як корабель рівномірно ставав дедалі важчим від прибуваючої в нього води, циліндр обертався і водив циферблатом єдину стрілку, яка й показувала час. Уся ця споруда була приблизно як я заввишки.

— А що станеться опівночі? — поцікавилася я.

— Що б не сталося, воно матиме стосунок до пороху, про який він питав учора, — похмуро відповів Метью.

Продемонструвавши годинник із належною церемоніальністю, Філіп почав виголошувати шану друзям колишнім і нинішнім, родині колишній і теперішній — як і має бути на святі, де вшановується давньоримський бог Сатурн. Він назвав кожну істоту, яку втратила громада впродовж минулого року, включно з кошеням, улюбленцем Томи (про що йому принагідно нагадав цар Анархії та Безгосподарності) та Прюнелем, який загинув у результаті нещасного випадку. А тим часом стрілка продовжувала поволі рухатися до дванадцятої години ночі.

Чітко опівночі корабель оглушливо вибухнув. Годинник здригнувся й завмер у своєму розтрощеному дерев’яному ящику.

— Skata! От зараза! — Філіп із сумом поглянув на свій зруйнований годинник.

— Мсьє Фіне, хай спочине він у мирі, не сподобалися б ті зміни, які ти вніс у його конструкцію, — сказав Метью, розганяючи рукою дим. Він нахилився, щоб краще розгледіти годинник, що почив у Бозі. — Кожного року Філіп вигадує щось нове: то струмені води, то мелодійні дзвіночки, то механічну сову, що вигукує години. Він вовтузиться з цим пристроєм відтоді, як король Франциск програв йому його в карти.

— Ця гарматка мала стріляти іскорками і пихкати димом, звеселяючи дітей, — обурено пояснив Філіп. — Ти мені якийсь неправильний порох дав, Маттеусе.

Метью розсміявся.

— Судячи з руйнування — якраз правильний.

— Як жаль! — мовив Тома, скрушно хитаючи головою. Він присів навпочіпки біля Філіпа; корона на його маківці з’їхала набакир, а на обличчі застиг вираз дорослого занепокоєння.

— Та які проблеми! Наступного року кращий зробимо! — невимушено запевнив Філіп хлопця.

Невдовзі ми полишили мешканців Сен-Люсьєна з їхніми азартними іграми та веселощами. Поки я сиділа біля каміна, Метью задув свічки і забрався в ліжко. Склавши йому компанію, я задерла свою нічну сорочку і сіла верхи йому на стегна.

— Що ти робиш? — здивовано спитав мій чоловік, лежачи, придавлений мною, на спині й дивлячись знизу угору.

— Анархія і все навпаки були не лише для чоловіків, — відповіла я, провівши нігтями по його грудях. — Про це я читала в аспірантурі, і це називалося «Жінка верхи».

— Хоч ти й звикла верховодити, здається, ти мало почерпнула з тієї статті, серденько моє. — Метью невдоволено блиснув очима, коли я зсунула вагу свого тіла так, щоб надійніше затиснути його між стегнами.

— Не займайся дрібним підлабузництвом. — Кінчиками своїх пальців я провела по його струнких стегнах і добралася таким чином до живота, а потім — до м’язів плечей. Нахилившись над Метью і притиснувши його руки до ліжка, я дала йому можливість насолодитися видом мого тіла крізь широко розкриту на грудях нічну сорочку. Він аж застогнав.

— Ласкаво просимо до світу, де все догори ногами! — На мить відпустивши Метью, я зняла з себе нічну сорочку, а потім вхопила його за руки і опустилася на його груди так, що мої голі соски легенько торкнулися його грудей.

— О Господи! Ти мене задушиш!

— Не смій помирати, вампіре! — сказала я, направляючи його в себе і стиха погойдуючись, даючи розуміти, що головна насолода попереду. У відповідь Метью стиха застогнав. — Що, подобається? — пошепки спитала я.

Він підштовхнув мене, налаштовуючи на жорсткіший і швидший ритм. Але я навмисне стримувала свої рухи, щоб вони були неквапливими та плавними і давали змогу цілковито насолодитися гармонійним злиттям наших тіл. Фізична присутність Метью в моєму тілі була чарівним джерелом тертя, яке зігрівало мою кров. Коли він завершив, я глибоко зазирнула в його очі, побачила там неприховану емоційну відкритість і дитячу вразливість — і слідком за ним сама полетіла в безодню оргазму. Я безсило впала йому на груди, а коли спробувала знову піднятися, його руки не пустили мене, міцно оповивши мою спину.

— Отак і залишайся, — прошепотів він.

І я залишилася так, аж поки Метью не розбудив мене через кілька годин. Він знову покохав мене в тихі передсвітанкові хвилини, а потім тримав біля свого серця, поки я зазнавала метаморфози від вогню до води, потім — до повітря, і насамкінець знову поринула у царину снів.


У п’ятницю був найкоротший день року, коли святкується давньоскандинавське Різдво. Село тільки-но почало відходити від сатурналій, а тут іще Різдво було на носі, але Філіп непохитно стояв на своєму.

— Шеф зарізав свиню, — повідомив він. — Як же я можу його розчарувати?

Коли ненадовго видалася погожа днина, Метью пішов до села допомогти відремонтувати дах, що обвалився під вагою снігу, який випав напередодні. Там він і залишився — разом із іншим теслею заповзято стукав молотком, радіючи перспективі провести ранок за важкою фізичною працею та ще й на морозі.

Я зачинилася в бібліотеці, обклавшись кількома найкращими родинними книгами з алхімії і взявши кілька аркушів чистого паперу. Один із них вже був частково вкритий закарлючками та діаграмами, не зрозумілими нікому, окрім мене. Через те, що усе шато посилено готувалося до свята, я полишила свої спроби приготування винного спирту. Тома та Етьєн не хотіли допомагати мені з моїми науковими експериментами, їм хотілося натомість бігати зі своїми друзями, час від часу штрикаючи пальцями в крем, щойно приготований Шефом, і облизуючи їх.

— Здрастуй, Діано. — Філіп рухався так швидко, що встиг проскочити півкімнати, перш ніж помітив мене. — А я думав, що ти з Метью.

— Я не можу спокійно дивитися, як він вимахує молотком, видершись високо на дах, — зізналася я. — Бо це мені про дещо нагадує. — Філіп розуміюче кивнув.

— А чим ти займаєшся? — спитався він, зазираючи мені через плече.

— Та намагаюся вирахувати, який стосунок до алхімії маємо ми з Метью, — відповіла я, відчуваючи, як від постійного недосипання та тривалої відсутності розумової роботи у мене злегка паморочилося в голові.

Філіп кинув на стіл жменьку маленьких паперових трикутничків, квадратиків та сувій і підсунув до столу стілець. Поглянувши на аркуш, що лежав переді мною, він зауважив.

— Це — печатка Метью.

— Так, дійсно печатка. А ще це символ срібла й золота, місяця й сонця. — На честь сатурналій велика зала була прикрашена великою кількістю всіляких різновидів цих небесних тіл. — Я думала про це іще з понеділкового вечора. Мені зрозуміло, чому відьму символізує серпик місяця та срібло: і перше, й друге пов’язане з богинею. Але ж навіщо використовувати золото або сонце для позначення вампіра? — Це повністю суперечило розповсюдженим стереотипам.

— Бо ми незмінні. Наше життя не коливається, йдучи то вгору, то вниз, а наші тіла, як і золото, чинять опір руйнації через смерть чи хворобу.

— Я про це якось і не подумала, — мовила я і зробила кілька нотаток.

— Просто у тебе на думці зараз дещо інше, — посміхнувся Філіп. — Метью дуже щасливий.

— І не лише завдяки мені, — заперечила я, зустрівшись поглядами зі своїм свекром. — Метью щасливий і через те, що він зараз із вами.

На обличчя Філіпа впала легенька тінь. — Ми з Ізабо любимо, коли діти приїздять додому. Вони живуть власним життям, але нам від цього не легше переживати їхню відсутність.

— А зараз ви й за Гелоугласом скучаєте, — сказала я. Філіп враз зажурився, що було для нього нехарактерно.

— Так, скучаю. — Він поворушив пальцями складені перед ним папери. — Членом нашої родини його зробив Гуго, мій старший син. Коли йшлося про те, щоб віддати комусь свою кров, Гуго завжди приймав мудрі рішення, і щодо цього Гелоуглас не є винятком. Він — безстрашний і лютий воїн, сповнений батькового почуття честі. Мені втішно думати, що мій онук в Англії, разом із Метью.

— Метью рідко згадує про Гуго.

— Він був ближчим до нього, ніж до когось іншого зі своїх братів. Коли Гуго загинув разом із останніми тамплієрами від рук церковників та короля, це справило руйнівний ефект на почуття вірності й відданості керманичам, яке виплекав у собі Метью. Не зразу він звільнився від жаги крові, що опанувала його, не зразу повернувся до нас.

— А Гелоуглас?

— Гелоуглас і досі не готовий забути своє горе, і допоки він цього не зробить, йому до Франції — ані ногою. Мій онук — і Метью теж — стягнув контрибуцію з людей, які зрадили Гуго, але помста ніколи не була надійними ліками від почуття втрати. Одного дня мій онук повернеться. У цьому я не сумніваюся. — На якусь мить Філіп став схожим на старого діда, а не на сповненого енергії ватажка свого племені, на батька, який тяжко переживає те, що йому випало пережити своїх синів.

— Дякую, Філіпе. — Я завагалася, а потім накрила його руку своєю. Він рвучко потиснув її, підвівся і взяв одну з алхімічний книжок. То був прекрасно ілюстрований примірник «Aurora Consurgens» — книги, що колись привела мене до замку Сеп-Тур.

— Такий загадковий предмет, ця алхімія, — промимрив Філіп, гортаючи сторінки. Знайшовши зображення короля-сонце та королеви-місяць верхи на левові та грифоні, він широко посміхнувся. — Так, саме оце й згодиться. — Із цими словами Філіп вставив поміж сторінок один із принесених ним папірців.

— Що ви робите? — поцікавилася я, охоплена цікавістю.

— Це гра, якою бавимося ми з Ізабо. Коли один із нас у від’їзді, ми залишаємо нотатки поміж сторінок книги. За день трапляється стільки всього, що коли ми зустрічаємося знову, то неможливо все пригадати. А в такий спосіб ми маємо можливість натрапити на якісь маленькі спогади тоді, коли очікуємо цього найменше, і ділимося ними.

Філіп підійшов до полиць і витягнув книжку в потертій шкіряній палітурці.

— Це — одна з наших найулюбленіших поем: «Пісня про Армуріса». Ми з Ізабо маємо невибагливі смаки і полюбляємо пригодницькі історії. І свої послання в майбутнє часто залишаємо саме в цій книзі. — Він узяв сувій паперу і засунув його в корінець між палітуркою та зшитими краями пергаментних аркушів. Коли він це робив, із нижньої частини книги випав складений квадратний папірець.

— Ізабо взяла звичку користуватися ножем, щоб її послання було важче знайти. От хитрюга, завжди вигадує якісь штучки. Погляньмо ж, що вона тут написала. — Філіп розгорнув папірець і мовчки його прочитав. А потім поглянув на мене. Очі його ошелешено кліпали, а щоки залилися сором’язливим рум’янцем.

Я засміялася і встала з-за столу.

— Гадаю, вам треба побути наодинці, щоб скласти належну відповідь!

— Сір. — На порозі стояв Ален, ніяково переминаючись з ноги на ногу. Обличчя його було серйозним. — Прибули посланці. Один із Шотландії, другий з Англії, а третій — з Ліона.

Філіп зітхнув і стиха вилаявся.

— Могли б почекати, поки не скінчиться різдвяне свято.

У роті у мене враз пересохло.

— Вони, напевне, принесли погані звістки, — сказав Філіп, помітивши вираз мого обличчя. — Що каже посланець із Ліона?

— Перед тим як до нас поїхати, Шамп’є вжив заходів перестороги і розповів декому, що його покликали до нас. Після того як він не повернувся додому, його друзі почали ставити запитання. Невдовзі з міста вирушить група відьом на його пошуки, і вони збираються заїхати до нас, — пояснив Ален.

— Коли? — ледь чутно прошепотіла я. І подумала: «Щось надто швидко».

— Сніг уповільнить їх, до того ж, у святкові дні подорожувати важче. Гадаю, вони прибудуть сюди за кілька днів, може, за тиждень.

— А решта посланців? Що кажуть вони? — поцікавилася я.

— Вони зараз у селі, шукають мілорда.

— Скоріш за все, щоб покликати його назад, до Англії, — зазначила я.

— Якщо так, то день Різдва буде найкращим часом вирушити в дорогу. На дорогах буде мало людей, а місяць іще молодий і світитиме слабко. Це ідеальні умови для подорожі маньясангів, але не теплокровних створінь, — зауважив Філіп невимушеним тоном. — Коні та житло будуть для вас напоготові аж до самісінького Кале. Там на вас чекатиме човен, яким ви дістанетеся до Дувра. Я вже сповістив Гелоугласа та Рейлі, щоб вони готувалися до вашого повернення.

— Ви передбачали такий поворот подій, — сказала я, приголомшена перспективою від’їзду. — Але ж я неготова. Тамтешні люди й досі гадають, що я якась не така.

— Ти адаптуєшся значно швидше, аніж тобі здається. Наприклад, сьогодні вранці ти спілкувалася зі мною бездоганною французькою та латиною. — Я аж рота роззявила від здивування. Філіп розсміявся. — Я не жартую. Я двічі перейшов з однієї мови на іншу, а ти цього навіть не помітила. — Його обличчя знову стало серйозним. — Може, мені з’їздити у село і попередити Метью про заходи, яких я вжив для вашого безпечного від’їзду?

— Не треба, — відповіла я, кладучи йому руку на плече. — Я сама це зроблю.

Метью сидів на верхньому брусі з двома листами у руках та стурбованим виразом на обличчі. Помітивши мене, він із граціозністю кота зісковзнув із похилого даху і приземлився. Його радість та невимушені жарти сьогоднішнього ранку враз перетворилися на далекі спогади. Метью зняв свій камзол з іржавого тримача для смолоскипа. Коли він накинув його собі на плечі, тесля зник, і переді мною знову постав правитель.

— Агнеса Семпсон зізналася в п’ятдесяти трьох пунктах звинувачення у відьмацькому чаклунстві, — сказав він і вилаявся з досади. — Шотландські чиновники ще не засвоїли ту просту істину, що чим більше пунктів звинувачення, то тим менш переконливо виглядатиме кожен із них окремо. Якщо вірити цьому повідомленню, то диявол попередив Агнесу Семпсон, що король Яків є його найбільшим ворогом. Напевне, Єлизавета дуже втішена тим, що на першому місці у списку ворогів опинилася не вона.

— Відьми не вірять у диявола, — сказала я йому. Із усіх нісенітниць, які люди приписували відьмам, ця була найдурнішою.

— Більшість створінь повірять у будь-що, що обіцяє покласти край їхнім стражданням, якщо їх цілими тижнями безупинно морять голодом, піддають тортурам і залякують, — зауважив Метью, пригладивши пальцями волосся. — Зізнання Агнеси Семпсон, хоч яким би маловірогідним воно не було, є свідченням того, що відьми таки втручаються в політику, як і стверджує король Яків.

— А якщо втручаються, то порушують угоду, — сказала я, розуміючи, чому шотландський король так затято переслідував Агнесу.

— Саме так. І Гелоуглас хоче знати, що робити далі.

— А що ти зробив, коли був тут… першого разу?

— Я не став уживати заходів проти страти Агнеси Семпсон, бо то була належна громадська процедура покарання за злочин, що знаходиться поза межами того захисту, який спроможна надати Конгрегація. — Він зустрівся зі мною поглядом. Відьма та історик боролися в мені, поставлені перед нелегким вибором.

— Тоді тобі знову доведеться промовчати, — нарешті сказала я, коли історик переміг у поєдинку.

— Моє мовчання означатиме її смерть.

— А коли ти висловишся на її захист, то зміниш минуле, та ще й, можливо, з незворотними наслідками для майбутнього, які навіть уявити собі важко. Мені не менш, ніж тобі, Метью, не хочеться, щоб ця відьма загинула. Але якщо ми почнемо міняти події, то чи зупинимось? — Я скрушно похитала горловою.

— Що ж, тоді мені знову доведеться бездіяльно спостерігати, як у Шотландії розгортатиметься цей моторошний процес, — неохоче відповів він. — Вільям Сесіл наказав мені повернутися додому, щоб я зайнявся збором відомостей про шотландську ситуацію для королеви. Я мушу коритися наказам, Діано. І тому не маю вибору.

— Нам доведеться поїхати до Англії навіть без наказу Сесіла. Приятелі Шамп’є помітили його тривалу відсутність. І ми можемо вирушити в дорогу негайно. Філіп уже встиг ужити підготовчих заходів — про всяк випадок.

— Це так на нього схоже, — похмуро посміхнувся Метью.

— Мені жаль, що нам доводиться так швидко від’їжджати, — прошепотіла я.

Метью пригорнув мене до себе збоку.

— Якби не ти, то мої останні спогади про батька так би й лишилися спогадами про скалічену людську оболонку. Немає лиха без добра.

Упродовж кількох наступних днів Метью та його батько пережили ритуал прощання, який, напевне, судячи з побаченого мною, проводили не вперше. Але цього разу цей ритуал був унікальним. Бо наступного разу до Сеп-Тура повернеться вже інший Метью, який ще не знатиме ані мене, ані Філіпового майбутнього.

— Мешканці Сен-Люсьєна вже звикли до компанії маньясангів, — заспокоїв мене Філіп, коли я висловила тривогу й сумнів у тому, що Тома та Етьєн зможуть тримати все в таємниці. — Ми з’являємося й зникаємо. Вони нічого не питають, а ми нічого не пояснюємо. І так було завжди.

Та все одно Метью постарався оприлюднити свої плани. Я підслухала, як він розмовляв із Філіпом у сіннику, де вони вранці вправлялися у фехтуванні.

— Безпосередньо перед тим як повернутися до свого часу, я надішлю тобі повідомлення. А тим часом приготуйся відіслати мене своїм наказом до Шотландії, щоб забезпечити альянс нашої родини з королем Яковом. Звідти я вирушу до Амстердама. Голландці якраз відкриватимуть нові торгові маршрути на Сході.

— Я впораюся і зроблю все, що треба, Метью, — спокійно відповів Філіп. — А поки ти не повернешся до свого часу, я чекатиму від тебе регулярних звітів про ситуацію в Англії і звісток про те, як ідуть справи у тебе й Діани.

— Гелоуглас триматиме тебе в курсі наших пригод, — пообіцяв Метью.

— Це — зовсім інше, ніж дізнаватися про все від тебе, — зауважив Філіп. — Коли ти починаєш поводитися пихато, Метью, то мені важко не зловтішатися з того, що я знаю про твоє майбутнє. Та якось я і з цим бажанням впораюся.

Упродовж наших останніх днів у шато час, бавлячись із нами, викидав всілякі коники: то ледве волочився, то зненацька чимдуж кидався уперед. На Святвечір Метью подався на службу до церкви разом із більшістю челяді. Я ж залишилася у замку і застала Філіпа в його кабінеті з протилежного боку великої зали. Як і зазвичай, він писав листи.

Я постукала в двері. То була чиста формальність, бо він, без сумніву, стежив за моїм наближенням відтоді, як я вийшла з вежі, що належала Метью, але я визнала недоречним заходити без попередження.

— Introite. — То було те саме слово, яке він вимовив, коли я вперше прибула до Сеп-Тура, але тепер, коли я вже досить добре знала Філіпа, вона прозвучала не так суворо.

— Вибачте, що турбую вас, Філіпе.

— Заходь, Діано, — сказав він, протираючи очі. — Катрін знайшла мої торбини?

— Так, разом із чашкою та пеналом. — Філіп наполіг, щоб я взяла в дорогу його торбини. Кожна була зроблена з цупкої шкіри, щоб витримувати такі подорожні негаразди як сніг, дощ та удари. — Мені неодмінно хотілося подякувати вам перед нашим від’їздом — і не лише за те, що ви влаштували весілля. Вам вдалося полагодити в душі Метью щось таке, що зламалося, втратило свою цілісність.

Філіп відсунувся від столу і пильно поглянув на мене.

— Це мені слід висловлювати тобі подяку, Діано. Понад тисячу років родина намагалася вилікувати душу Метью. Якщо мені не зраджує пам’ять, то в тебе пішло на це менше сорока днів.

— Метью таким не був, — заперечила я, хитаючи головою. — Допоки не повернувся сюди, до вас. У його душі був якийсь темний закуток, до якого я ніяк не могла дістатися.

— Такий чоловік, як Метью, нездатен повністю позбутися своїх темних закутків. Але, можливо, слід усвідомити й прийняти цю темряву, щоб його кохати, — продовжив Філіп.

— «Не покидай мене, бо я — у темряві, на мене впала тінь», — прошепотіла я.

— Щось я не пригадую, звідки ця цитата, — нахмурився Філіп.

— Вона з алхімічної книги, яку я вам показувала раніше. Називається вона «Aurora Consurgens». Цей рядок нагадав мені про Метью, але я й досі не розумію — чому. Утім, я впевнена, що колись зрозумію.

— Знаєш, ти дуже схожа на отой перстень, — зауважив Філіп, постукавши пальцем по столу. — Це був іще один розумний сигнал з боку Ізабо.

— Вона хотіла передати вам, що схвально ставиться до нашого шлюбу, — сказала я, помацавши масивний перстень великим пальцем; його вага діяла на мене заспокійливо і вселяла впевненість.

— Ні. Ізабо хотіла передати мені, що вона схвально ставиться до тебе. Бо ти — надійна і незмінна, як те золото, з якого цей перстень зроблений. Ти ховаєш у собі багато таємниць, як і завитки цього персня, що ховають у собі поетичні рядки. Але саме діамант у тому персні найкраще відображає твою сутність: яскравий на поверхні, полум’яний всередині і такий міцний, що його неможливо розбити.

— Та де там, мене можна розбити, — сумно відказала я. — Зрештою, можна запросто розбити діамант, гепнувши його звичайним молотком.

— Я бачив шрами, які залишив на тобі Метью. Підозрюю, існують й інші, хоча менш видимі. Якщо ти не розпалася на шматки тоді, то зараз — тим паче. — Обігнувши стіл, Філіп підійшов до мене і лагідно цьомкнув в обидві щоки. Мої очі враз налилися слізьми.

— Мені треба йти. Бо ми вирушаємо завтра рано-вранці. — Я повернулася, щоб піти, але рвучко крутнулася й охопила руками масивні плечі Філіпа. Хіба ж можна зламати такого дужого чоловіка?

— Що таке? — приголомшено прошепотів Філіп.

— Ви також не залишитеся на самоті, Філіпе де Клермон, — гаряче прошепотіла я. — Я знайду, як відшукати вас у темряві, обіцяю вам. І коли ви подумаєте, що увесь світ покинув вас, я буду поруч, я подам вам руку.

— А хіба може бути інакше? — лагідно мовив Філіп, — якщо ти у моєму серці?


Наступного ранку у дворі шато зібралася лише жменька істот, щоб провести нас у дорогу. Шеф напхав у дорожні торби П’єра повно всіляких наїдків для мене, а решту наявного місця Ален заповнив листами до Гелоугласа, Волтера та десятків інших адресатів. Катрін стояла побіля мене з очима, розпухлими від сліз. Їй хотілося вирушити разом із нами, але їй не дозволив Філіп.

А сам Філіп по-ведмежому обняв мене, а потім відпустив. Вони з Метью про щось тихо перемовились, і Метью кивнув головою.

— Я пишаюся тобою, Маттеусе, — сказав Філіп, на мить обійнявши його за плечі. Коли батько відпустив його, Метью трохи подався вперед, до нього, бажаючи хоч на мить продовжити цю близькість із Філіпом.

Та коли Метью повернувся до мене, його обличчя вже було спокійним та рішучим. Підсадивши мене у сідло, він легко, без видимих зусиль, скочив верхи на свого коня.

— Khaire, батьку, — сказав Метью, і в його очах блиснула сльоза.

— Khairete, Matthaios kai Diana, — відповів Філіп.

Жодного разу Метью не обернувся, щоб востаннє поглянути на батька, жодного разу не зігнув своєї випрямленої спини. Натомість він не зводив очей з дороги, вдивляючись у майбутнє, а не в минуле.

Я ж один раз обернулася, коли краєм ока помітила якийсь рух. То був Філіп. Він їхав уздовж сусіднього кряжа, рішуче налаштований не випускати свого сина з виду стільки, скільки було необхідно.

— Прощавай, Філіпе, — прошепотіла я на вітер, сподіваючись, що він почує.


14


-Ізабо? Що ти робиш? З тобою все гаразд?

— Аякже! — Зігнувши докупи обкладинки безцінної стародавньої книги, вона перевернула її і почала трясти.

Емілі Мазер із сумнівом поглянула на Ізабо. Бібліотека перебувала в стані повного хаосу. Решта шато блищала чистотою мов нова копійка, але ця кімната мала такий вигляд, немов нею щойно промчав смерч. Скрізь валялися книги. Наче хтось навмисне повитягував їх із полиць і порозкидав куди тільки можна було.

— Воно має бути десь тут. Він мав знати, що діти будуть разом. — Відкинувши випотрошену книгу, Ізабо простягнула руку за наступною. Емілі з її душею бібліотекарки було боляче дивитися, як над книгами отак знущаються.

— Не розумію — що ти шукаєш? — Піднявши кинутий фоліант, вона лагідно й обережно закрила його.

— Метью й Діана збиралися вирушити в 1590 рік. Тоді я була не вдома, а в Трірі. Філіп неодмінно мав дізнатися про нову дружину Метью і залишити мені про це звістку. — Волосся Ізабо, закривши майже все її обличчя, опускалося хвилями ледь не до талії. Вона роздратовано зібрала його в жмут і відкинула геть, щоб не заважало. Ретельно обдивившись корінець та сторінки своєї останньої жертви, вона розрізала останній аркуш гострим нігтем свого вказівного пальця. І, нічого не знайшовши, аж загарчала з досади.

— Але ж це книги, а не листи, — обережно зауважила Емілі. Вона не надто добре знала Ізабо, але досить добре пам’ятала моторошні розповіді про те, що витворяла мати Метью, перебуваючи в Трірі та інших місцях. «Матріарх» родини де Клермонів не була великою прихильницею відьом, і хоча Діана й довіряла цій жінці, Емілі все одно ставилася до неї з пересторогою.

— Я шукаю не листа. Ми ховали один одному послання серед сторінок книг. Коли він помер, я переглянула кожен том у бібліотеці, бажаючи знайти все, що нагадувало б мені про нього. Але, скоріш за все, я щось прогледіла.

— А, може, його там і не було на той момент, — озвався хрипкий голос із темного закутка біля дверей. Руде волосся Сари Бішоп було скуйовджене, а обличчя — біле мов крейда через тривогу й недосипання. — Коли Марта це побачить, у неї буде приступ. Добре, що Діани поруч немає. Вона б своєю лекцією про те, як слід зберігати книги, довела б тебе до стану отупіння. — Кішка на ім’я Табіта, яка всюди ні на крок не відходила від відьми, прожогом шмигнула у неї під ногами.

Тепер настала черга Ізабо здивуватися.

— Що ти хочеш сказати, Саро?

— Час — штука непевна й підступна. Навіть якщо все пішло згідно з планом, і Діана занесла Метью до першого дня листопада 1590 року, цілком може бути, що ще надто рано шукати звістку від твого чоловіка. А раніше ти його просто не змогла б знайти, бо тоді Філіп ще не встиг зустрітися з моєю небогою. — Сара ненадовго замовкла, а потім продовжила: — Гадаю, що Табіта зараз гризе саме ту книгу.

Табіта, втішена тим, що опинилася в домі з великою кількістю мишей та не меншою кількістю темних закутків, де можна було переховуватися, нещодавно захопилася дослідженнями меблів, штор та фіранок. Зараз вона сиділа на краєчку однієї з полиць бібліотеки й замріяно гризла куточок книжки в шкіряній обкладинці.

— Kakó gati! — скрикнула Ізабо, кидаючись до полиць. — Це ж одна з улюблених книжок Діани!

Табіта, яка ніколи не уникала конфронтації з іншим хижаком, за винятком Міріам, сильно вдарила книгу лапою, і та впала на підлогу. Кішка стрибонула вниз слідком, а потім стала, спершись на книгу передніми лапками, мов той лев, що охороняє цінну здобич.

— Це ілюстрована книга з алхімії, — зазначила Сара, забираючи манускрипт з-під кішки й гортаючи сторінки. Принюхавшись до обкладинки, вона сказала:

— Недивно, що Табіті забажалося пожувати її. Бо ця книга пахне м’ятою та шкірою, точнісінько як її улюблена іграшка.

На підлогу впав квадратик аркуша, складений учетверо. Залишившись без книги, Табіта схопила його своїми гострими зубками і тишком-нишком позадкувала до дверей.

Та Ізабо вже чекала на неї. Ухопивши Табіту за шкірку, вона висмикнула папірець з її зубів. А потім цьомкнула отетерілу кішку прямо у носа.

— Розумненька кицька. На вечерю матимеш рибку.

— Оце і є те, що ти шукала? — спитала Емілі, оглядаючи папірець. Він аж ніяк не виглядав вартим того, щоб через нього треба перевертати бібліотеку догори ногами.

Відповідь Ізабо була очевидною з того, як вона повелася зі знахідкою. Вона обережно розгорнула його, і він перетворився на п’ятидюймовий квадрат товстого паперу, густо списаний з обох сторін якимись символами.

— Він написаний якимось шифром, — сказала Сара. Узявши окуляри у смугастій, мов зебра, оправі, які висіли на мотузці у неї на шиї, вона насунула їх на носа, щоб краще придивитися.

— Ніякий це не шифр. Це грецька мова, — заперечила Ізабо, розгладжуючи аркуш тремтячими руками.

— І про що ж там ідеться? — поцікавилася Сара.

— Саро! — докірливо кинула їй Емілі. — Помовч! Це приватний лист.

— Цей лист — від Філіпа. Він бачився з ними, — схвильовано видихнула Ізабо, бігаючи очима по рядках тексту. Вона аж руку приклала до рота, а почуття полегшення, що відбилося на її обличчі, враз змінилося величезним здивуванням.

Сара чекала, поки вампірка скінчить читати. Це зайняло в Ізабо дві хвилини, що було майже вдвічі швидше, ніж розраховувала Сара.

— Ну, і як?

— Вони були з ним на свята.

«Уранці на Різдво Христове я попрощався з твоїм сином. Нарешті він щасливий, бо спарувався з жінкою, яка у всьому нагадує богиню і гідна його кохання», — прочитала вголос Ізабо.

— А ти впевнена, що він мав на увазі саме Діану та Метью? — Емілі ці рядки видалися якимись навдивовижу офіційними та маловиразними як для листування між чоловіком та дружиною.

— Так. Метью завжди був нашою проблемною дитиною, і ми постійно за нього турбувалися, хоча його брати та сестри потрапляли у ще гірші халепи. Моїм єдиним бажанням було побачити Метью щасливим.

— А згадка про «жінку, котра у всьому нагадує богиню» є, на мою думку, цілком прозорою і недвозначною, — погодилася Сара. — Не міг же він назвати Діану на ім’я і вказати при цьому, що вона відьма! Бо цілком могло статися, що цей лист міг потрапити й до чужих рук. От він і перестрахувався.

— Це іще не все, — продовжила Ізабо. — «Доля й досі має змогу і силу дивувати нас, моя розумнице. Боюся, попереду нас чекають важкі часи. У той нетривалий період, що залишився у моєму розпорядженні, я спробую зробити все, що зможу, щоб гарантувати безпеку твою і наших дітей та онуків — тих, ким уже маємо щастя втішатися, а також іще ненароджених».

Сара спитала, стиха вилаявшись:

— Ненароджених — я правильно зрозуміла? Чи «незроблених»?

— Так, ненароджених, — прошепотіла Ізабо. — Філіп завжди ретельно підбирає слова.

— Значить, цим він хотів щось сказати нам про Діану та Метью, — зробила висновок Сара.

Ізабо стомлено всілася на софу.

— Колись дуже-дуже давно ходили чутки про створіння, які відрізнялися від решти створінь. Вони були безсмертними і водночас могутніми. Приблизно в той час, коли вперше була підписана угода, дехто стверджував, начебто якась відьма народила дитинча, яке, подібно до вампіра, плакало кривавими слізьми. І кожного разу, коли воно робило це, з моря налітали люті вітри.

— Я ще ніколи про це не чула, — мовила Емілі й нахмурилася.

— Від цієї розповіді легковажно відмахнулися, як від чергового міфу, навмисне вигаданого для того, щоб сіяти страх серед створінь. Мало хто з нас зараз пам’ятає про це, а тих, хто вірить, що це можливо, іще менше. — Ізабо торкнулася листа, який лежав у неї на колінах. — Але ж Філіп знав, що це правда.

— Що — правда?

— Те, що відьма народила маньясанга. Бідолашне дитя страждало від голоду. Відьмина родина забрала в неї хлопчика і відмовилася годувати його кров’ю, вважаючи, що коли будуть силоміць годувати його молоком, то він не стане одним із нас.

— Метью не може не знати цієї історії, — зауважила Емілі. — Ти б розповіла йому про це, щоб допомогти в його дослідницькій роботі або хоча б заради Діани.

Ізабо похитала головою.

— Я не маю права розповідати йому такі історії.

— Ще б пак! Ти ж мусиш зберігати свої таємниці, Ізабо, — роздратовано кинула Сара.

— А ти свої, Саро! — скрикнула Ізабо. — Невже ти й справді гадаєш, що оті відьми — створіння на кшталт Сату і Пітера Нокса — анічогісінько не знають про цього хлопчика-маньясанга та його матір?!

— Ану припиніть! Обидві! — різко обірвала їх Емілі. — Якщо ця історія є правдивою, то про неї знають й інші створіння, і в такому разі Діані загрожуватиме велика небезпека. І Софії також.

— Її батьки належали до відьомського племені, але вона — демон, — зауважила Сара, згадавши про двійко молодят, що з’явилися у неї на порозі в Нью-Йорку напередодні Гелловіну. Ніхто не зрозумів, який стосунок мало це подружжя до обговорюваної таємниці.

— Демоном є й чоловік Софі, але донька їхня буде відьмою. Вони з Натаніелем — це ще одне свідчення того, що ми не знаємо, яким чином відьми, демони та вампіри репродукуються й передають свої здібності дітям, — занепокоєно сказала Емілі.

— Софі з Натаніелем — не єдині створіння, яким слід триматися подалі від Конгрегації. Добре, що Метью з Діаною зараз перебувають не тут, а в 1590 році, і їм не загрожує небезпека з боку Конгрегації, — похмуро мовила Сара.

— Але чим довше ці двоє залишатимуться в минулому, тим вищою буде імовірність того, що вони змінять сьогодення, — зауважила Емілі. — Рано чи пізно Метью з Діаною видадуть себе.

— Що ти маєш на увазі, Емілі? — поцікавилася Ізабо.

— Час змушений буде підлаштуватися під них, але не мелодраматично, як дехто вважає — відвернення війн, зміна результатів президентських виборів… Це проявиться у дрібничках, таких, наприклад, як ця звістка, що вигулькнула сьогодні з книги.

— Аномалії… — стиха мовила Ізабо. — Філіп завжди шукав у цьому світі аномалії. Саме тому я й досі читаю газети. Ми виробили звичку продивлятися їх кожного ранку. — Вона заплющила очі, поринувши у спогади. — Звісно, Філіп віддавав перевагу спортивній хроніці, а також новинам освіти. Філіп дуже переймався тим, що діти вивчатимуть у майбутньому. Він започаткував стипендії для вивчення грецької та філософії, а також фінансував вищі навчальні заклади для жінок. Мені це завжди видавалося дивним.

— Він шукав Діану, — раптом сказала Емілі з упевненістю людини, обдарованої здатністю ясновидства.

— Можливо. Одного разу я спитала його, чому він так цікавиться поточними подіями і що сподівається знайти в газетах. А Філіп відповів, що дізнається про це тоді, коли побачить те, що шукає, — відповіла Ізабо. Вона сумно посміхнулася. — Він любив свої таємниці й часто казав, що якби була можливість, то став би детективом, як Шерлок Холмс.

— Нам слід потурбуватися про те, щоб знайти всі ці маленькі часові відхилення, перш ніж про них пронюхає Конгрегація, — сказала Сара.

— Я скажу про це Маркусу, — погодилася Ізабо, кивнувши головою.

— Тобі таки треба було розповісти Метью про отого хлопчика зі змішаного шлюбу, — ніяк не могла вгамуватися Сара.

— Мій син кохає Діану, і якби Метью дізнався про того малюка раніше, він би відмовився від неї, щоб не наражати на небезпеку її та дитину.

— Бішопи не такі прості, як ти гадаєш, Ізабо. Якби Діана бажала твого сина, вона все одно знайшла б, як зробити його своїм.

— Діана дійсно бажала його, і тепер вони належать один одному, — підкреслила Емілі. — Але нам не слід ділитися цією звісткою тільки з Маркусом. Треба й Софі з Натаніелем повідомити.

Сара та Емілі пішли з бібліотеки. Вони зупинилися в колишній кімнаті Луїзи де Клермон, розташованій по сусідству з апартаментами Ізабо на тому ж поверсі. Сарі здавалося, що часом у цій кімнаті відчувався Діанин запах.

Вони пішли, а Ізабо залишилася й почала збирати книги і ставити їх назад на полиці. Коли в кімнаті знову запанував порядок, вона повернулася до софи і взяла в руки листа від свого чоловіка. Там було більше, ніж вона відкрила двом відьмам. Ізабо перечитала завершальні рядки.

«Та годі про неприємне. Мусиш бути обережною, щоб мати змогу разом із ними насолоджуватися майбутнім. Уже минуло аж два дні відтоді, як я нагадав тобі, що ти й досі є володаркою мого серця. Хочеться казати тобі про це кожної миті, щоб ти не забувала ні цього, ні імені чоловіка, який довіку буде побожно промовляти твоє ім’я.

Філіпос».

В останні дні свого життя Філіп часом не міг пригадати свого імені, вже не кажучи про її ім’я.

— Дякую тобі, Діано, — прошепотіла вона в нічну темряву, — за те, що повернула його мені.

Кілька годин по тому Сара почула нагорі якийсь дивовижний звук, схожий на музику, але то була більш ніж музика. Спотикаючись, вона вискочила з кімнати і застала у коридорі Марту в старому ворсистому халаті з жабкою, вишитою на кишені. На її обличчі світилася радість, змішана з печаллю.

— Що це? — спитала Сара, дивлячись угору.

Жодна людина була неспроможна видати такий прекрасний та тужливий звук. Мабуть, на дах усівся янгол, не інакше.

— То Ізабо знову співає, — пояснила Марта. — Після смерті Філіпа вона робила це лише один раз: коли ваша племінниця була в небезпеці і її треба було повернути у цей світ.

— Із нею все гаразд? — У кожній ноті було стільки горя й відчуття втрати, що у Сари аж серце стиснулося. Жодні слова були неспроможні описати той спів.

Марта кивнула.

— Спів — то є добра ознака того, що її жалоба, можливо, добігає кінця. Нарешті. Тільки після цього Ізабо зможе знову жити.

І двоє жінок, вампірка та відьма, слухали, доки завершальні ноти пісні Ізабо не розтанули в тиші.

Розділ III

Лондон: Блекфраєрс



15


-Схоже на якогось скаженого їжака, — зауважила я. Лондонський обрій повнився голкоподібними шпилями, що стирчали з безладної купи навколишніх будинків. — А це що таке? — охнула я, показуючи на широченну кам’яну брилу, проштрикнуту високими вікнами. Високо над дерев’яним дахом стирчав якийсь закіптюжений пеньок, який враз спотворював геть усі пропорції споруди.

— Це — собор Святого Павла, — пояснив Метью. То не був шедевр Крістофера Рена з білим куполом, чию масивну будівлю зазвичай ховали з виду офісні споруди. А старий собор Святого Павла, що примостився на вершечку найвищого лондонського пагорба, було видно увесь і відразу. — У шпиль вдарила блискавка, і дах будівлі зайнявся. Англійці вважають чудом, що увесь собор не згорів геть дотла.

— А французи — і це не дивно — вважають, що то була караюча Божа десниця, — зауважив Гелоуглас. Він зустрів нас у Дуврі, заволодів чиїмось човном у Саутварку і заповзято веслував, піднімаючи човен разом із нами проти течії. — Не дивно також, що Бог, проявивши таким чином, кого Він підтримує, а кого — ні, не потрудився виділити кошти на ремонт пошкодженої споруди.

— І королева не виділила. — Метью, увесь час тримаючи руку на ефесі свого меча, не зводив очей із причалів по обидва боки берега.

Я собі навіть уявити не могла, що попередня будівля собору Святого Павла була такою великою. Я ущипнула себе. Цю процедуру я проробляла постійно відтоді, як помітила Тауер (котрий без хмарочосів, що оточували його в наші дні, також здавався гігантським) і Лондон Бридж (який виконував функцію підвісного торгового ряду). Багато сцен, ландшафтів та звуків вразили мою уяву з тих пір, як ми прибули до минулого, але коли я вперше побачила старовинний Лондон, то у мене просто перехопило подих.

— А ти впевнений, що не хочеш причалити десь у місті? — Відтоді як ми залізли в човен, Гелоуглас увесь час кидав натяки про те, що запропонований ним план дій є найкращим.

— Ми прямуємо до Блекфраєрса, — твердо відказав йому Метью. — Решта може почекати.

Видно було, що Гелоугласа ця фраза не переконала, але він веслував і веслував, аж поки ми не дісталися найдальших західних околиць старого міста, оточеного стіною. Там ми причалили до крутих кам’яних східців. Нижні сходинки зникали під водою, а зовнішній вигляд верхніх не залишав сумнівів у тому, що й вони зникнуть під водою під час припливу. Гелоуглас кинув линву кремезному чолов’язі, який розсипався перед ним у подяках за те, що його човен повернули цілим та неушкодженим.

— Бачу, ти звик подорожувати лишень у чужих човнах, Гелоугласе. Може, Метью варто подарувати тобі на Різдво човна? — сухо зауважила я. Повернувшись в Англію, де користувалися старим календарем, ми отримали змогу відсвяткувати Різдво вдруге протягом цього року.

— І позбавити мене однієї з моїх нечисленних утіх? — весело вишкірився Гелоуглас крізь свою бороду. Племінник Метью подякував власнику човна і кинув йому монету, чий розмір та вага враз змінили його початкову стурбованість на задоволену посмішку.

Від причалу ми пройшли крізь арку на Вотер-Лейн — вузеньку криву вуличку, де тісно стояли крамниці та житлові будинки. Кожен наступний поверх будинків дедалі більше нависав над вулицею, нагадуючи комод із висунутими горішніми шухлядами. Цей ефект посилювався білизною, килимами та ганчірками, що звисали з вікон. Усі поспішали скористатися незвично ясною й відносно теплою погодою, щоб провітрити помешкання та одяг.

Метью продовжував міцно тримати мене за руку, а Гелоуглас ішов з мого правого боку. Картини та звуки линули до нас звідусіль. На стегнах та плечах перехожих гойдалося вбрання з матерії насичено червоних, зелених, коричневих та сірих кольорів; вони відсмикували свої спідниці та накидки від брудних коліс візків, але ті знову чіплялися за пакунки та зброю інших перехожих. Дзенькіт молотків, іржання коней, далеке мукання корів і звук металу по бруківці — все це змагалося за нашу увагу, намагаючись нею заволодіти. Десятки вивісок з янголами, черепами, приладдям, яскравими фігурами та всілякими міфологічними постатями кувікали й скрипіли, гойдаючись на вітрі, що повівав із води. Причеплена до металевого стержня, над моєю головою крутилася вивіска. Вони була прикрашена зображенням білого оленя, чиї тонкі роги оповивала золотава стрічка.

— Ми прийшли, — сказав Метью. — «Олень і Корона».

Будівля була наполовину зроблена з деревини, як і більшість споруд на цій вулиці. По обидва боки аркового проходу виднілися кілька вікон. Із одного боку арки заповзято працював чоботар, а з протилежного якась жінка одночасно наглядала за кількома дітьми, клієнтами та гросбухом. Вона коротко кивнула Метью.

— Дружина Роберта Гоулі залізною рукою царює над його учнями та клієнтами. У закладі «Олень і Корона» ніщо не відбувається без відома Маргарет, — пояснив Метью.

Я зробила вузлик на пам’ять — за першої ж нагоди встановити з цією жінкою дружні стосунки. Арковий прохід вів до внутрішнього двору споруди, і в щільно напакованому Лондоні то була величезна розкіш. А в тому дворі була іще одна визначна рідкість: колодязь, що забезпечував мешканців закладу чистою питною водою. Хтось скористався тим, що двір виходив на південь: повидирав стару бруківку і влаштував натомість город, рівненькі порожні грядки якого терпляче очікували весни. У старому сараї біля спільного нужника кілька праль займалися своєю роботою.

Зліва виднілися гвинтові сходи, що вели до наших номерів на другому поверсі, де на широкому сходовому майданчику нас уже гостинно чекала Франсуаза. Вона широким рухом розчинила товсті двері до апартаментів, протиснувшись повз серванти з дірчастими боками. До однієї з ручок серванта був прив’язаний общипаний гусак зі зламаною шиєю.

— Нарешті! — Назустріч нам, сяючи від радості, вийшов Генрі Персі. — Ми чекали на вас кілька годин. Моя добросерда матінка послала мені гусака. Прочула, що зараз у місті сутужно з птицею і занепокоїлася, що ви ходитимете голодні.

— Радий тебе бачити, Холе, — посміхнувся Метью і кинув погляд на гуску. — Як ся має твоя матінка?

— Зла, як мегера, як і завжди на Різдво, прошу пана. Більшість членів родини знайшли привід кудись податися, аби вдома не бути, а мене ув’язнили тут на втіху королеві. Її величність крикнула через усю залу для прийомів, що далі П-П-Петворта мене пускати не можна. — Від цієї згадки Генрі аж заїкатися став і враз спохмурнів.

— Зате ми з великою радістю відсвяткуємо з тобою Різдво, Генрі, — заспокоїла його я, знімаючи накидку і входячи в кімнату, де атмосфера повнилася запахами спецій та свіжої глиці.

— Дякую, що запросили мене, Діано, але моя сестра Елеонора та брат Джордж зараз у місті, і мені б не хотілося, щоб вони терпіли вибрики королеви самі, без мене.

— Ну побудь із нами хоча б сьогоднішній вечір, — попросив його Метью, підводячи Генрі до затишного тепла і світла, котрі линули від каміна, — і розкажи, що тут сталося, поки нас не було.

— Та тут усе тихо, — бадьоро доповів йому Генрі.

— Тихо? — Важко гупаючи ногами, Гелоуглас піднявся сходами і зміряв графа крижаним поглядом.

— Марлоу зараз сидить у «Капелюсі Кардинала», намагаючись збути свої вірші отому жалюгідному писаці зі Стратфорда, який проходу йому не дає, сподіваючись стати драматургом. А наразі ж Шекспір поки що вдовольняється тим, що вчиться підробляти твій підпис, Метью. Згідно з записами власника постоялого двору, минулого тижня ти пообіцяв оплатити Кітові рахунки за житло та харчі.

— Я лише годину як від них вийшов, — заперечив Генрі. — Кіт уже знає, що Метью з Діаною мали прибути сьогодні вдень. Вони з Вілом обіцяли поводитися як годиться і не викидати коників.

— Тоді все ясно, — саркастично кинув Гелоуглас.

— Це ти постарався, Генрі? — поцікавилася я, глянувши з коридору в наші основні апартаменти. Хтось порозкладав гостролист, плющ та глицю довкола каміна та вікон і висипав їх купою посередині дубового столу. Камін був закладений свіжими дровами, і в ньому весело потріскував і сичав вогонь.

— Нам із Франсуазою хотілося, щоб на ваше перше Різдво у вас був святковий настрій, — сказав Генрі, ніяково червоніючи.

Умови проживання в готельчику «Олень і Корона» були найкращими як для міського житла шістнадцятого сторіччя. Його західне вікно з багатьма шибками виходило на Вотер-Лейн. Воно чудово годилося для спостереження за людьми, бо його основа мала в собі сидіння з м’якими подушечками. Стіни були утеплені різьбленими панелями, кожна з них покрита в’юнкими квітами та лозами.

Меблів у кімнаті було небагато, зате доброї роботи. Біля каміна гостей чекали широкий ослін та двоє глибоких крісел. Дубовий стіл посеред кімнати мав навдивовижу вишуканий вигляд. Він був три лише фути завширшки, але досить довгий, з ніжками, прикрашеними витонченими обличчями каріатид та герм. Над столом висів брус, заставлений свічками. Його можна було опускати й піднімати за допомогою канатно-блочного механізму, що звисав зі стелі. Із фасаду гігантського серванта з широким асортиментом глеків, глечиків, чашок та чарок шкірилися вирізьблені левині голови. Як і має бути в оселі вампірів, тарілок у тому серванті було дуже мало.

Перш ніж ми сіли за смаженого гусака, Метью показав мені нашу спальню та свій приватний кабінет. Обидві ці кімнати розташовувалися напроти передпокою. Гострокінечні вікна виходили у двір, завдяки чому в кімнатах панувала світла й незадушлива атмосфера. У спальні було тільки три предмети обстановки: широке ліжко з різьбленим бильцем та високим дерев’яним балдахіном, висока білизняна шафа з панельними боками та дверцятами, а також низький довгастий комод, що стояв під вікном. Комод був замкнений, і Метью пояснив, що в ньому зберігався його обладунок та деяка кількість додаткової зброї. Генрі та Франсуаза вже й тут встигли побувати: на палях балдахіну вився плющ, а гілочки гостролисту вони прив’язали до бильця.

Тоді як наша спальня мала такий вигляд, наче там майже ніхто не бував, із вигляду кабінету Метью можна було виснувати, що цією кімнатою користувалися досить часто. Там виднілися кошики з папером, торбинки та коробки з письмовими перами, глечики з запасом чорнила та кількість воску, достатня для того, щоб з неї виготовити кілька десятків свічок. Отриманої ж кореспонденції, яка чекала на прочитання, було так багато, що від одного її виду мені стало зле. Перед столом із висувними дошками стояло зручне на вигляд крісло з похилою спинкою та вигнутими підлокітниками. За винятком важких ніжок столу з їхніми випуклими різьбленими прикрасами, все інше в кімнаті було простим та практичним.

Хоча мені й стало зле, коли я побачила купу паперової роботи, яка чекала Метью, вираз його обличчя був абсолютно безтурботним.

— Усе це може почекати. На Різдво відпочивають навіть шпигуни, — сказав він мені.

За вечерею ми іще поговорили про останні подвиги Волтера та жахливу ситуацію з вуличним рухом у Лондоні, тримаючись подалі від серйозніших тем, таких як останній запій Кіта та винахідлива хитрість із боку Вільяма Шекспіра. Коли прибрали тарілки, Метью відтягнув від стіни невеличкий гральний стіл. Діставши з шухлядки під стільницею колоду карт, він почав учити мене грати так, як грали в Єлизаветинську добу. Генрі щойно переконав Метью та Гелоугласа побавитися в «драконову пащеку» — небезпечну гру, під час якої підпалюють родзинки у тарілці з бренді й закладаються на те, хто зможе з’їсти їх найбільше, — як під вікнами почулися різдвяні пісні. Колядники тягнули хто куди, а ті, хто слів не знав, вставляли в рядки непристойні подробиці інтимного життя Марії та Йосипа.

— Ось, тримайте, мілорде, — сказав П’єр, даючи Метью торбинку з монетами.

— А тістечка у нас є? — спитав Метью у Франсуази.

Вона поглянула на нього так, наче він з’їхав з глузду.

— Звісно, у нас є тістечка. Вони — в новому харчовому серванті біля сходового майданчика, щоб їхній аромат нікого не турбував, — відповіла Франсуаза, показуючи рукою в бік сходів. — Минулого року ви почастували їх вином, але зараз, бачу, спиртне їм уже не потрібне.

— Піду з тобою, Метью, — визвався Генрі. — Люблю послухати гарну пісню напередодні Різдва.

Поява Метью та Генрі унизу позначилася відчутним сплеском голосової активності співців — вони загорлали іще гучніше. Коли ж колядники так-сяк дотягнули пісню до кінця, Метью подякував їм і роздав монети. Генрі ж роздав тістечка, що супроводжувалося численними поклонами та тихими «Дякую, ясновельможний пане!», бо вже встигла поширитися чутка про те, що перед ними — сам граф Нортумберлендський. Колядники рушили далі, пересуваючись одним їм відомим маршрутом, котрий, як вони сподівалися, і цього року принесе їм щедрий врожай монет, напоїв та наїдків.

Пройшло ще трохи часу, і я була вже не в змозі тамувати свої позіхи, а Генрі та Гелоуглас почали збиратися, вдягаючи рукавички та накидки. Коли вони рушили до дверей, то на їхніх обличчях сяяли посмішки задоволених звідників. Метью прийшов до мене у ліжко, обійняв і, мугикаючи різдвяні пісні та лічачи удари численних міських дзвонів, тримав доти, поки я не заснула.

— Це дзвони Сент-Мері-ле-Боу, — сказав він, прислухаючись до звуків. — А це — Сент-Кетрін-Крі.

— А це дзвони собору Святого Павла? — спитала я, почувши чистий дзвінкий звук.

— Ні. Блискавка, що знищила шпиль, зруйнувала і дзвіницю, — відповів Метью. — Це — церква Христа-Спасителя. Ми повз неї пропливали. — Решта дзвонів лондонських церков приєдналася до дзвонів собору в Саутварку. Нарешті якась дзвіниця, що запізнилася, скінчила цю симфонію, бемкнувши у дисонанс, і це був останній звук, який я почула перед тим, як заснути.

Посеред ночі мене розбудила розмова, яка чулася з кабінету Метью. Я помацала ліжко, але поруч зі мною його вже не було. Шкіряні мотузки, що тримали матраци докупи, скрипнули, розтягуючись, коли я зістрибнула з ліжка на холодну підлогу. Здригнувшись від холоду, я накинула на плечі шаль і вийшла з кімнати.

Судячи з калюжок воску в порожніх підсвічниках, Метью працював уже кілька годин. Із ним був П’єр. Він стояв біля полиць, вбудованих у нішу побіля каміна. Він мав такий вигляд, наче його волочили за ноги через багнюку Темзи під час відпливу.

— Я обійшов усе місто з Гелоугласом та його ірландськими друзями, — стиха сказав П’єр. — Може, шотландці й знають щось іще про наставника, але вони все одно цього не скажуть, мілорде.

— Про якого наставника? — спитала я, входячи до кімнати. Лише зараз я помітила потайні двері, сховані в дерев’яних панелях.

— Вибачте, мадам. Я не хотів будити вас, — перелякано промимрив П’єр, і сморід від багнюки, в яку він був геть увесь вимазаний, вдарив мені у ніздрі так, що аж очі засльозилися.

— Гаразд, П’єре. Іди собі. Я покличу тебе пізніше. — Метью почекав, поки його слуга не вийшов похапцем геть, скриплячи намоклими черевиками. А потім повільно перевів погляд на темний закуток біля каміна.

— Кімнату, що знаходиться за тими дверима, ти не включив до свого ознайомчого турне, — зауважила я, підходячи до Метью. — Що тут сталося?

— Нова звістка з Шотландії. Суд присяжних засудив до страти чаклуна на ім’я Джон Фіан, наставника з Престонпенз. Поки нас не було, Гелоуглас намагався дізнатися про істинні мотиви, якщо такі були, диких звинувачень, висунутих проти Джона Фіана: поклоніння сатані, розчленування трупів на цвинтарі, перетворення кротячих лапок на срібні монети («бо звідки ж у нього завжди були гроші?») та вихід у море на кораблі разом із дияволом та Агнесою Семпсон із метою завдати шкоди політиці короля. — Метью кинув перед собою на стіл аркуш паперу. — Наскільки мені відомо, Фіан один із тих, кого ми звемо tempestarii, і не більше.

— Вітрочаклун, або ж водочаклун, сказала я, переклавши незнайомий термін.

— Так, — підтвердив Метью кивком голови. — Фіан добився збільшення своєї вчительської платні, спричинивши грози під час засухи та передчасні відлиги, коли здавалося, що довга шотландська зима ніколи не скінчиться. Судячи з усього, земляки з його села обожнювали й любили Фіана. Наставника хвалили навіть його учні. Можливо, Фіан був трохи провидцем, бо, кажуть, він міг віщувати смерть людей, але це запросто міг вигадати Кіт, щоб полоскотати нерви своїй англійській публіці. Як ти, напевне, пам’ятаєш, здатність відьом до ясновидіння не дає йому спокою ані вдень, ані вночі.

— Відьми вразливі до швидкоплинних змін настрою своїх сусідів, Метью. Зараз ти друг, а наступного дня нас уже виганяють із міста або іще гірше.

— І оце гірше й трапилося з Фіаном, — похмуро мовив Метью.

— Можу собі уявити, — сказала я і здригнулася. Якщо Джона Фіана піддавали так само нещадним тортурам, як і Агнесу Семпсон, то він, без сумніву, був радий померти. — А що в тій кімнаті? — поцікавилася я.

Метью явно хотів було сказати, що то таємниця, але вчинив мудро і не став цього робити. Він підвівся.

— Буде краще, якщо я тобі покажу її. Не відходь від мене, бо перечепишся. На вулиці ще поночі, а свічку туди брати не можна, бо хтось може помітити її світло. — Я мовчки кивнула і взяла його за руку.

Переступивши через поріг, ми опинилися в довгій кімнаті з низкою вузеньких, як бійниці, вікон, схованих під карнизом. Через кільканадцять секунд мої очі призвичаїлися до передсвітанкового мороку, і я почала розрізняти в кімнаті сірі обриси. Напроти один одного стояли два садових крісла, сплетених із верболозу. Їхні спинки вигиналися вперед. Посеред кімнати розташовувалися двома рядами старі низькі ослони. На кожному виднівся дивний набір предметів: книги, папери, листи, капелюхи та одіж. Праворуч щось металево блищало: то були мечі, складені вістрями униз, а ефесами догори. Неподалік на підлозі купою лежали кинджали. Чулося шкряботіння і тупіт лапок.

— Пацюки, — невимушеним тоном пояснив Метью, але я все одно інстинктивно прикрила ноги краєм своєї нічної сорочки. — Ми з П’єром робимо все, що можемо, але повністю спекатися їх не вдається. До всіх цих паперів їх як магнітом тягне. — Він показав рукою угору, і я вперше побачила на стінах якісь химерні гірлянди. Потроху наблизившись, я почала до них придивлятися. Кожна з них звисала на тоненькій крученій мотузці, прив’язаній до вбитого в штукатурку гвіздка з квадратною шапкою. Ця мотузка пронизувала верхній лівий кут цілої низки документів. Вузол на кінці мотузки був закинутий на той самий гвіздок і прив’язаний до нього. Таким чином утворювалася паперова гірлянда.

— Одна з перших у світі картотек. Ти кажеш, що я зберігаю багато таємниць, — сказав Метью, простягаючи руку і торкаючись однієї з гірлянд. — Можеш занести до їхнього списку й оці папери.

— Але ж їх тут тисячі. Навіть вампіру віком тисяча п’ятсот з гаком років було несила все це назбирати самотужки.

— Так, тисячі, — погодився Метью. Він дивився, як я обводила поглядом кімнату, намагаючись вмістити у свою свідомість архів, який він зберігав. — Ми пам’ятаємо те, що інші створіння бажають забути, і це дає можливість членам Ордену Лазаря доволі успішно захищати тих, хто знаходиться під їхньою охороною. Декотрі з цих документів датуються іще добою правління діда нинішньої королеви. А більшість старіших досьє і тек перемістили до Сеп-Тура заради більшої безпеки.

— Скільки ж тут паперів… — промимрила я, — і всі вони в кінцевому підсумку ведуть до тебе та інших де Клермонів. — У кімнаті продовжувало світліти, допоки я не почала вже розрізняти кілечка й завитки слів, які розкручувалися в довгі переплетені між собою рядки. Ці рядки утворювали мережу сполучень, що з’єднували теми, авторів і дати. Було в цих перехресних лініях щось таке, що мені ще належало зрозуміти…

— Я переглядав ці папери відтоді, як ти заснула, бо хотів знайти в них хоч якусь згадку про Фіана. Мені здавалося, що така може десь тут зберігатися, — сказав Метью, заводячи мене назад до свого кабінету, — якісь відомості, котрі могли б пояснити, чому його сусіди ні з того, ні з сього на нього напустилися. Має бути певна схема, яка допоможе нам збагнути, чому теплокровні люди поводяться саме так, а не інакше.

— Якщо ти знайдеш цей матеріал, то моїм колегам-історикам страшенно кортітиме ознайомитися з ним. Але розуміння епізоду з Фіаном аж ніяк не гарантує, що ти зможеш запобігти тому, щоб таке саме не трапилося й зі мною. — На щоці Метью сіпнувся м’яз — мої слова влучили в ціль. — І я анітрохи не сумніваюся, що досі ти жодного разу не вивчав цю тему так глибоко, як зараз.

— Я вже не та людина, яка закривала очі на всі ці страждання, і я більше не хочу такою людиною бути. — Метью підтягнув до себе крісло і важко опустився у нього. — Я мушу діяти, і мені треба віднайти те, що я здатен буду конкретно зробити.

Я обхопила його руками. Навіть сидячи у кріслі, Метью був такий високий, що його голова впиралася мені у груди. Він зарився в них обличчям. Потім швидко взяв себе в руки, поволі відсторонився і втупився поглядом мені у живіт.

— Діано. Ти…

— Вагітна. Я це іще раніше підозрювала, — невимушено діловито сказала я. — Іще після випадку з Жюльєтою мій цикл розладнався і став нерегулярним, тому я не була на сто відсотків упевнена в цьому. Від Кале до Дувра мене безперервно нудило, але я подумала, що то через великі хвилі, а та рибина, яку ми з’їли перед нашим від’їздом, явно була несвіжою.

А Метью й далі витріщався на мій живіт. І я знервовано заторохтіла.

— Мав-таки рацію мій шкільний учитель фізкультури: ти дійсно здатна завагітніти навіть після того, як переспиш із хлопцем лише один раз. — Я все ретельно підрахувала і була твердо впевнена в тому, що зачаття сталося протягом нашого відпочинку після весілля.

А мій чоловік і досі мовчав.

— Скажи що-небудь, Метью.

— Я не можу, — відповів він з ошелешеним виразом на обличчі. — Це неможливо.

— Усе, що стосується нас, є можливим. — Я приклала до живота свою тремтячу руку.

Метью переплів свої пальці з моїми і, нарешті, зазирнув мені в очі. І я здивувалася тому, що я побачила в його очах: побожний захват, гордість і малесеньку частку паніки. Він посміхнувся. То було виразом повного щастя.

— А що, коли з мене не вийде гарної матері? — спитала я, вагаючись. — Ти знаєш, що робити, ти ж був колись батьком.

— Із тебе вийде чудова мати, — поспішив запевнити мене Метью. — Усе, чого потребують діти, — це любові, дорослої людини, яка взяла б за них відповідальність, а іще вони потребують теплого й затишного місця, де можна було б пересидіти негоду. — Метью пересунув наші переплетені руки мені на живіт і почав ніжно гладити його. — Про перші два питання ми потурбуємося разом. Останнє залежатиме від тебе. Як ти почуваєшся?

— Чисто фізично — трохи втомлена й ослабла, а в емоційному плані я не знаю, за що братися. — Я тремтливо зітхнула. — А це нормально — бути водночас і переляканою, і злою, і ніжною?

— Так, нормально. Як і є нормальним бути одночасно радісно збудженим, збентеженим та перестрашеним аж до нудоти, — тихо відповів він.

— Знаю, це сміховинно, але я побоююся, що моя магія якимось чином зможе завдати шкоди дитині, попри те, що кожного року тисячі відьом народжують дітей. «Але ж вони не є дружинами вампірів», — подумки додала я.

— Це — анормальне зачаття, — мовив Метью, наче читаючи мої думки. — Та все одно я гадаю, що тобі не слід непокоїтися. — На його очі набігла темна хмарка. Я майже фізично побачила, як до його списку тривог додалася іще одна.

— Я нікому не хочу про це розповідати. Принаймні наразі. — Я згадала про сусідню потаємну кімнату. — Можна включити до твого життя іще одну таємницю, хоча б тимчасово?

— Аякже, — швидко погодився Метью. — Твою вагітність не буде видно іще кілька місяців. Але Франсуаза з П’єром невдовзі довідаються про це з твого запаху, якщо вже не здогадалися. Це стосується також Гелоугласа та Хенкока. На щастя, зазвичай вампіри не люблять ставити запитань, що стосуються інтимної сфери.

Я стиха розсміялася.

— Виходить, саме я й видам цю таємницю. До того ж, ти ніяк не зможеш демонструвати свою підкреслену турботу про мене, бо з твоєї поведінки всі відразу ж здогадаються про мою вагітність.

— Не будь такою впевненою, — відповів Метью, широко посміхаючись. І стиснув мою руку своєю. Це однозначно був жест, що демонстрував підкреслену турботу й бажання захистити.

— Якщо увесь час будеш мене отак торкатися, то люди про все досить швидко здогадаються, — сухо заперечила я, лагідно провівши пальцями по його плечу. Метью аж здригнувся. — Ти не повинен тремтіти, коли тебе торкається щось тепле.

— Я тремчу не через це, — відповів Метью і встав, застуючи світло свічок.

Моє серце тьохнуло, коли я на нього поглянула. А він посміхнувся, відчувши цю нерівномірність серцебиття, і повів до ліжка. Ми скинули нашу одежу, кинувши її на підлогу, де вона лежала двома білими калюжками, що відбивали сріблясте світло, яке йшло з вікон.

Легкими, мов перо, дотиками Метью почав пестити моє тіло, відстежуючи пальцями ті ледь помітні зміни, як вже відбувалися в моєму тілі. Він подовгу затримувався над кожним сантиметром чутливої плоті, але його холодні й уважні дотики лише посилювали біль, а не вгамовували його. Кожен поцілунок був так само витіюватим та непростим, як і наші почуття стосовно майбутньої дитини. Водночас ті слова, які Метью шепотів мені в темряві, спонукали мене повністю зосередитися на ньому. Коли чекати далі вже було нестерпно боляче, він увійшов у мене, і рухи його були такими ж ніжними й неквапливими, як і його поцілунок.

Я вигнула спину, намагаючись збільшити наш фізичний контакт, і Метью посміхнувся. Він опинився по центру дуги мого тіла, на вході до моєї матки. І в цю коротку але, здавалося, нескінченну мить батько, мати і дитя опинилися так близько один до одного, що ближче не буває.

— Усю мою душу, все моє життя, — пообіцяв він, рухаючись у мені.

Я скрикнула, і Метью тримав мене, допоки я не припинила тремтіти. А потім почав цілувати мене по усій довжині мого тіла, починаючи з мого відьминого третього ока, потім перейшовши до моїх губ, горла, впадини між грудьми, сонячного сплетіння, пупка і закінчуючи нижньою частиною живота.

Він подивився на мене зверху вниз, похитав горловою і посміхнувся хлопчачою посмішкою.

— Ми з тобою зробили дитину, — ошелешено мовив він.

— Так, зробили, — погодилася я і теж посміхнулася у відповідь.

Метью ліг плечима мені між ноги і розсунув їх. Оповивши однією рукою моє коліно, а другою — протилежне стегно в такому місці, де можна було намацати пульс, він поклав голову мені на живіт, наче то була подушка, і солодко зітхнув. Не видаючи ані звуку, він прислухався до легенького шуму крові, яка тепер підтримувала життя нашої дитини. Почувши той шум, він схилив свою голову так, що наші погляди зустрілися. Метью посміхнувся щирою радісною посмішкою і повернувся до свого чергування.

В освітленій свічками темряві різдвяного ранку я відчула спокійну силу, породжену нашим взаємним коханням. Переставши бути самотнім метеором, що рухається у просторі та часі, я перетворилася тепер на частину складної планетарної системи. Мені належало навчитися зберігати власний центр тяжіння, коли мене тягнутимуть у той чи інший бік тіла більші й потужніші за мене. Інакше Метью, де Клермони, наша дитина та Конгрегація можуть зіштовхнути мене з курсу.

Я недовго прожила зі своєю матір’ю, але навіть у сім років вона встигла навчити мене багато чому. Мені пригадалася її безмежна любов, обійми, що, здавалося, тривали цілими днями, згадалося, що вона завжди мала рацію, коли мені це було потрібно. Правильно зауважив Метью: діти потребують любові, надійного джерела комфорту та дорослого, охочого взяти за них відповідальність.

Настала пора кинути ставитися до нашого спільного перебування тут як до семінару фахівців з шекспірівської Англії і натомість трактувати це перебування як мій останній і найліпший шанс дізнатися — хто я така, щоб моїй дитині також було легше визначити й збагнути власне місце у світі.

Та спершу мені слід було знайти яку-небудь відьму.


16


Вихідні ми провели відносно спокійно, упиваючись нашою таємницею і втішаючись прогнозами всіх майбутніх батьків. Чи матиме найновіший член родини де Клермонів чорне, як у батька, волосся та блакитні, як у мене, очі? Чому він віддаватиме перевагу — точним наукам чи історії? Буде він вправним майстром, як Метью, чи стане такою ж незграбою, як і я? Стосовно ж статі дитини наші думки розійшлися. Я не сумнівалася, що у мене хлопчик, а Метью був так само впевнений, що то дівчинка.

Виснажені й піднесено-щасливі, ми відірвалися від наших думок про майбутнє і почали роздивлятися Лондон шістнадцятого сторіччя з теплої затишності наших апартаментів. Ми розпочали з вікон, що виходили на Вотер-Лейн, крізь які я видивилася далекі вежі Вестмінстерського абатства, а закінчили огляд у кріслах, підсунутих до вікон у спальні, звідки виднілася Темза. Ані холод, ані сам факт різдвяних вихідних були не в змозі утримати човнярів від свого бізнесу: постачати товари та перевозити пасажирів. Наприкінці нашої вулиці на східцях, що вели до води, зібралися наймані веслярі-перевізники, а неподалік підстрибували на хвилях їхні порожні човни.

У міру того як приплив змінювався відпливом, Метью увесь вечір ділився зі мною спогадами про місто Лондон. Він розповів про ті часи в п’ятнадцятому сторіччі, коли Темза замерзала більш ніж на три місяці — так надовго, що заради заробітку на пішоходах на кризі будували тимчасові крамниці. Він пригадав також свої роки, змарновані в «Тевіз Інн», де він учетверте й востаннє зображав бажання студіювати право.

— Я радий, що ти зможеш побачити це перед нашим від’їздом, — сказав він, стискаючи мою руку. Люди почали одні за одними запалювати свої ліхтарі, чіпляючи їх на носах човнів та виставляючи у вікнах жилих будинків та постоялих дворів. — Ми навіть спробуємо побувати на Королівській біржі.

— Ти хочеш сказати, що ми повертаємося до Вудстока? — розгублено спитала я.

— Скоріш за все, ненадовго. А потім повернемося до нашого сьогодення.

Я ошелешено витріщилася на Метью, утративши дар мови.

— Ми не знаємо, що слід чекати в період вагітності, і заради твоєї безпеки і безпеки дитини нам треба регулярно контролювати стан плоду. Треба буде зробити певні тести, і непогано було б також пройти загальне ультразвукове обстеження. До того ж, ти вже скучила за Сарою та Емілі.

— Але ж Метью, — заперечила я, — ми наразі не можемо повернутися додому, бо я не знаю, як це зробити.

Він різко повернувся у мій бік.

— Ем чітко все пояснила перед нашим відбуттям. Щоб подорожувати у часі в минуле, треба мати три предмети, які доправлять тебе туди, куди ти хочеш. А для подорожі в майбутнє потрібне відьмацьке чаклунство, але я не вмію чаклувати. Саме через це ми й прибули сюди — щоб я чаклувати навчилася.

— Хіба ж можна виношувати дитину всі дев’ять місяців отут?! — вигукнув Метью, зриваючись із крісла.

— Жінки якось примудрялися народжувати дітей навіть у шістнадцятому сторіччі, — спокійно зауважила я. — До того ж, моє самопочуття не змінилося. Я вагітна лише кілька тижнів, не більше.

— А чи вистачить у тебе сил донести і її, і мене назад, до майбутнього? Ні, нам треба забиратися звідси якомога швидше, задовго до народження доньки. А що, коли подорож у часі якимось чином шкодить зародку? Магія — то одне, а це — зовсім інше… — відказав Метью, і різко зупинившись, так само різко сів.

— Та ніщо не змінилося, — заспокійливо запевнила я його. — Наразі дитина завбільшки з зернятко рису. І поки ми в Лондоні, було б неважко знайти кого-небудь, щоб допомогти мені з магією, вже не кажучи про тих, хто розумітиметься на подорожуванні у часі краще за Сару та Емілі.

— Наразі дитина завбільшки з горошину, — сказав Метью і замовк. Кілька секунд подумавши, він зробив висновок. — За шість тижнів зародок встигне пройти всі критично важливі стадії свого розвитку. Ти матимеш великий запас часу. — Він заговорив як лікар, а не як батько. Мені почало здаватися, що його середньовічна несамовитість подобається мені більше за його сучасну об’єктивність.

— У моєму розпорядженні буде лише кілька тижнів. Я що, як для опанування магії мені знадобиться сім? — Якби в кімнаті в цю мить була Сара, то вона попередила б Метью, що моя розсудливість це недобрий знак.

— Сім тижнів якраз вистачило б, — відповів Метью, думаючи про щось своє.

— Що ж, нехай буде так. Терпіти не можу, коли мене підганяють, а тим паче в такий важливий момент, коли мені належить розібратися і вияснити, хто ж я є насправді, — сказала я і широким кроком рушила до Метью.

— Діано, це ж не…

Ми стояли ніс до носа.

— Я не матиму можливості стати гарною матір’ю, якщо не знатиму про силу, що криється в моїй крові.

— Нічого доброго для дитини з цього не…

— Не смій казати, що це недобре для дитини. Дитина — не якесь там безсловесне вмістилище, — відрізала я, відчуваючи, як у мені закипає лють. — Спочатку тобі для наукових експериментів потрібна була моя кров, а тепер — дитина.

А чортів Метью стояв собі спокійнісінько, схрестивши на грудях руки, і суворо дивився на мене своїми сірими очима.

— Ну, що скажеш?!

— А що казати? Вочевидь, моя участь у цій розмові необов’язкова. Можеш запросто поговорити сама з собою. Якщо вже ти закінчуєш за мене мої ж фрази, то можеш сама ж їх і починати.

— До моїх гормонів це не має жодного стосунку, — відказала я. І відразу ж — із запізненням — збагнула, що саме оце твердження і є свідченням того, що справа стоїть якраз навпаки: гормональні зміни таки можуть спричинитися до змін у моїй поведінці.

— Я про це якось і не думав, доки ти сама про це не заговорила.

— Ти мене неправильно зрозумів.

Метью здивовано підняв брови.

— Я та сама людина, якою була три дні тому. Вагітність — це не якийсь там патологічний стан, і вона не усуває ті причини, через які ми тут опинилися. Ми навіть не приступили до пошуків манускрипту Ешмол-782.

— Ешмол-782? — роздратовано перепитав Метью. — Усе змінилося, і ти вже не та сама людина. Ми не зможемо безконечно довго тримати твою вагітність у таємниці. Буквально за кілька днів будь-який вампір зможе нюхом відчути зміни, що сталися у твоєму організмі. Кіт теж дізнається про це досить швидко і почне ставити запитання про батьківство, бо я ж не можу бути батьком, чи не так? Вагітна відьма, що живе з вампіром, — та це ж викличе лють і обурення кожного створіння в цьому місці, навіть тих, кому байдуже до заповіту. Хтось неодмінно поскаржиться на нас Конгрегації. Мій батько почне вимагати, щоб ми заради твоєї ж безпеки повернулися до Сеп-Тура, і мені надзвичайно важко буде прощатися з ним іще раз. — Із кожною перелічуваною проблемою голос Метью ставав дедалі гучнішим.

— Я не думала, що…

— Ясна річ, — перервав мене Метью. — Ясна річ, що ти не думала. Бо не могла. Господи Ісусе! Діано, ще недавно ми були з тобою в забороненому шлюбі. Це не така вже й рідкість. Але зараз ти вагітна моєю дитиною. А це вже не лише унікальна ситуація — майже всі створіння гадають, що вона є неможливою взагалі. Ще три тижні, Діано. І ані хвилини довше. — Метью був невблаганний.

— За цей час ти можеш просто не встигнути знайти відьму, що погодиться мені допомогти, — наполягала я. — Особливо, зважаючи на те, що зараз коїться в Шотландії.

— А я що-небудь казав про відьму, яка «погодиться»? Про добровільність тут не йдеться, — посміхнувся Метью, і від тої посмішки у мене мурашки по спині побігли.

— Піду до вітальні, почитаю. — Я повернулася і пішла геть, не бажаючи бути з ним поруч. Але він уже чекав на мене на порозі, перекриваючи рукою прохід.

— Я не хочу втрачати тебе, Діано, — сказав він емоційно, але тихо. — Ані заради алхімічного манускрипту, ані заради іще ненародженої дитини.

— А я не хочу втрачати себе, — парирувала я. — Заради того, щоб задовольнити твою жагу над всім панувати і все контролювати. Спершу мені треба виявити, хто я така.


***


У понеділок я сиділа у вітальні, гортаючи «Королеву-чарівницю» і дуріючи від нудьги, як раптом двері до кімнати розчинилися. «Гості прийшли», — подумала я, швидко закриваючи книгу.

— Сумніваюся, що тепер мені коли-небудь пощастить зігрітися. — На порозі стояв Волтер, і з нього капала вода. Із ним були Джордж та Генрі — так само промоклі й нещасні.

— Привіт, Діано. — Генрі чхнув, поштиво вклонився мені, а потім підійшов до каміна, простягнув до нього пальці й аж застогнав.

— А де Метью? — спитала я, жестом запрошуючи Джорджа сідати.

— Із Кітом. Ми залишили їх у торговця книгами, — відповів Волтер, кивнувши рукою в бік собору Святого Павла. — Я голодний як вовк. Те тушковане м’ясо, що його Кіт замовив на обід, виявилося неїстівним. Мет сказав, що Франсуаза зможе приготувати нам що-небудь поїсти. — Хитра посмішка Рейлі видала, що він казав неправду.

Хлопці вже встигли ум’яти по другій тарілці харчів та випити по три келихи вина, як заявилися Метью та Кіт з оберемками книг та підстриженою рослинністю на обличчях — завдяки стараннями одного з тих магів-цирульників, про яких я вже так багато чула. Акуратно підстрижені вуса мого чоловіка тепер співпадали з довжиною його рота, а борода, згідно з найновішою модою, була маленька й мала гарну форму. Позаду йшов П’єр, несучи лляну торбу з паперовими прямокутниками й квадратами.

— Слава Богу, — сказав Волтер, — схвально показуючи на бороду. — Тепер ти, нарешті, став схожим на самого себе.

— Привіт, серце моє, — сказав Метью, цілуючи мене у щоку. — Ти мене впізнаєш?

— Так, незважаючи на те, що тепер ти став схожим на пірата, — хихикнула я.

— А й справді, Діано. Вони з Волтером тепер як брати, — погодився Генрі.

— А чому ти так вперто називаєш дружину Метью просто на ім’я, Генрі? Хіба господиня Ройдон уже стала твоєю служницею? Чи вона тобі сестра? Це можна пояснити лише одним: ти замислив спокусити її, — пробурчав Марлоу, падаючи у крісло.

— Не штрикай осине гніздо, Кіте, — з докором сказав йому Волтер.

— Я приніс запізнілі різдвяні подарунки, — сказав Метью, висипавши оберемок паперів переді мною на стіл.

Книги… Їхня очевидна новизна і свіжість бентежила: скрипіння тугих обкладинок, які наче протестували, коли їх уперше розкривали, запах паперу та ледь вловимий аромат чорнила. Я звикла бачити подібні фоліанти в потертому й затріпаному стані в читальних залах бібліотек, а не на столі, де ми зазвичай їли. Верхній фоліант був книгою з чистими сторінками, якій належало помінятися місцями з тією, що й досі ховалася в Оксфордській бібліотеці. Наступною книгою був молитовник у чудовій обкладинці. Його титульна сторінка була прикрашена зображенням згорбленої постаті біблійного патріарха Єсея. Із його живота росло розгалужене дерево. Я наморщила лоба: навіщо Метью приніс мені молитовник?

— Перегорни сторінку, — настійно попрохав він мене, ніжно обійнявши за талію своєю дужою рукою.

На звороті була гравюра із зображенням королеви Єлизавети, яка стояла навколішки і молилася. Кожну сторінку прикрашали скелети, біблійні персонажі та янголи, що уособлювали класичні чесноти. Книга становила сполучення тексту й ілюстрацій, як і ті алхімічні трактати, які я досліджувала.

— Це якраз така книга, яку мусить мати кожна респектабельна одружена пані, — пояснив Метью з веселою усмішечкою на обличчі. І змовницьким шепотом додав: — Це задовольнить твою жагу до чисто зовнішнього комільфо. Але не розчаровуйся. Бо наступну книгу аж ніяк не можна назвати респектабельною.

Я відклала молитовник і взяла товстий фоліант, який подав мені Метью. Він був непереплетений і мав зшиті сторінки та захисну обкладинку з товстого пергаменту.

У цьому трактаті обіцялося пояснити симптоми та ліки від усіх хвороб, на які страждало тодішнє людство.

— Релігійні книги є популярними як подарунки, і тому вони легко продаються. Книги ж із медицини мають обмеженішу аудиторію, і без комісійної винагороди їхні палітурки обходяться надто дорого, — пояснив Метью, коли я мацала м’яку палітурку. І подав мені ще один фоліант. — На щастя, мені вдалося замовити переплетений примірник цієї книги. Бо вона хутко розпродається прямо з-під преса і невдовзі стане бестселером.

Твір, про який ішлося, мав просту шкіряну обкладинку, прикрашену сріблястим тисненням. Це було перше видання «Аркадії» Філіпа Сіднея. Я розсміялася, пригадавши, з якою нехіттю читала його в інституті.

— Відьма не може жити одними молитвами та природними потребами, — лукаво посміхнувся Метью і поцілував мене, полоскотавши при цьому підстриженими вусами.

— Мені певний час доведеться призвичаюватися до твого нового обличчя, — розсміялася я, потираючи губи від неочікуваного нового відчуття.

Граф Нортумберлендський поглянув на мене, як на конячку, якій потрібен особливий режим утримання.

— Ці кілька книжок не зможуть надовго заволодіти увагою Діани. Вона звикла до більш розмаїтої діяльності.

— Як скажеш. Але навряд чи вона зможе походжати містом, пропонуючи уроки з алхімії, — іронічно зауважив Метью. Із кожною годиною його вимова та голос ставали дедалі більш відповідними тому часові, в якому ми опинилися. Він схилився наді мною, понюхав глек із вином і скривився. — Чи є тут щось попити, що не було б просякнуте конюшиною та перцем? Запах просто жахливий.

— Може, Діані сподобається компанія Мері? — запропонував Генрі, не почувши тиради Метью.

— Мері? — спитав Метью, витріщившись на Генрі.

— Здається, вони однакові за віком, темпераментом та ерудицією.

— Графиня не лише ерудована, вона ще й має схильність усе палити, — зауважив Кіт, щедро наливши собі у глечик вина. Він устромив у нього носа й глибоко вдихнув. Вино пахло так, як передбачав Метью. — Тримайтеся подалі від її дистиляторів та печей, господине Ройдон, якщо, звісно, вам не захочеться мати модну зачіску зі штучними кучерями.

— Мері? — мовила я. — «Хто ж це може бути?»

— А, зрозумів. Це графиня Пемброкська, — сказав Джордж, і очі його радісно заблищали від перспективи отримати нового покровителя.

— Тільки не це. — Компанії таких відомих літераторів, як Рейлі, Чепмен та Марлоу, мені вистачило б довіку. Графиня була відомою в Англії літераторкою і сестрою сера Філіпа Сіднея. — Я не готова до Мері Сідней.

— А Мері Сідней не готова до вас, господине Ройдон, але мені здається, що Генрі має рацію. Вам скоро надокучать друзі Метью, і ви почнете шукати собі подруг. Бо без них виникатиме схильність до байдикування та меланхолії. — сказав Волтер і кивнув Метью. — Тобі слід запросити Мері на вечерю.

— Життя у Блекфраєрсі повністю зупиниться, якщо на Вотер-Лейн з’явиться графиня Пемброкська. Значно краще було б відвезти господиню Ройдон до замку Бейнардс. Він неподалік, зразу по той бік міської стіни, — порадив Марлоу, бажаючи будь-що спекатися мене.

— Діані доведеться пішки пройтися містом, — підкреслено зауважив Метью.

Марлоу саркастично пирхнув, відкидаючи його побоювання.

— Зараз — тиждень між Різдвом та Новим Роком. Ніхто не зверне увагу на двох заміжніх жінок, які зустрілися потеревенити та випити чарочку винця.

— Я був би радий туди її відвезти, — визвався Волтер. — Може, Мері захочеться дізнатися більше про мої пригоди у Новому Світі.

— Тобі доведеться іншим разом умовляти графиню вкласти гроші у Вірджинію. Якщо Діана туди поїде, то я поїду разом із нею, — відказав Метью, грізно блиснувши очима. — Цікаво, а чи не має Мері якоїсь знайомої відьми?

— Вона жінка, еге ж? Звісно, що у неї є знайомі відьми, — з упевненістю заявив Марлоу.

— Так, може, мені написати їй, Метью? — спитався Генрі.

— Дякую тобі, Холе. — Метью був явно невпевнений у перевагах цього плану. Він подумав і сказав, зітхнувши: — Я вже давно не бачив Мері. Передайте їй, що ми навідаємося до неї завтра.


Моє початкове небажання зустрічатися з Мері Сідней сходило нанівець у міру того, як наближалася наша зустріч. Чим більше я пригадувала і дізнавалася про графиню Пемброкську, тим сильніший захват відчувала.

Франсуаза страшенно нервувала через цей візит і годинами метушилася над моїм вбранням. Вона причепила надзвичайно пишний рюш на високий комір моєї жакетки з чорного оксамиту, яку Марі пошила мені у Франції, і вичистила й випрасувала моє червонувато-коричневе плаття зі смужками чорного оксамиту. Воно добре пасувало до жакетки, утворюючи помірний контраст кольорів. Вдягнувши мене, Франсуаза оголосила мій зовнішній вигляд більш-менш придатним для візиту, хоча, як на неї, він був дещо грубуватим і схожим на німецький.

Намагаючись прискорити наш від’їзд, я похапцем проковтнула тушковану кролятину з вівсянкою. А перед цим Метью цілісінький ранок докучав мені суворим екзаменом із латини, потроху цмулячи з глека вино. На його обличчі застигла саркастична усмішечка.

— Якщо ти хочеш довести мене до сказу, то тобі це вдалося! — відказала я йому після одного особливо прискіпливого й складного питання.

— Refero mihi in latine, quaeso, — сказав мені Метью професорським тоном.

Я швиргонула у нього шматком хліба, а він лише засміявся, ухиляючись.

Генрі Персі увійшов якраз вчасно і встиг упіймати хліб рукою. Нічого не кажучи, він поклав його на стіл, безтурботно посміхнувся і спитав, чи готова я йти.

Із темного закутка біля входу до чоботарні несподівано виринув П’єр і боязко пішов вулицею, міцно тримаючи руку на ефесі свого кинджала. Коли Метью повернув нашу процесію у бік міста, я підняла очі. І побачила перед собою собор Святого Павла.

— Коли поблизу буде ця споруда, я ніколи тут не заблукаю, — промимрила я.

Поки ми повільно наближалися до собору, мої чуття потроху призвичаювалися до хаосу, з якого я вже могла вирізняти окремі звуки, запахи й картини. Десь хліб печуть. Десь палять вугілля. А десь — дрова. Пиво варять. Запах мокрого сміття — результат учорашнього дощу. Мокра шерсть. Я увібрала повні легені повітря і зробила у пам’яті нотатку: кинути розповідати студентам, що коли подорожуєш у часі, то тебе поглинає хвиля смороду. Я пересвідчилася, що це не так, принаймні наприкінці грудня.

Коли ми йшли, чоловіки й жінки відривали свої очі від роботи і з неприхованою цікавістю визирали з вікон, поштиво киваючи головами, коли помічали Метью та Генрі. Ми пройшли повз друкарню, потім — повз заклад, у якому цирульник підстригав якогось чоловіка, а після цього обігнули гамірну майстерню, де стукіт молотків та жар свідчили про те, що там займалися обробкою металу.

У міру того як відчуття дивовижності й незвичності блякло, я змогла зосередити свою увагу на тому, що казали люди, на виразах їхніх облич. Метью вже казав мені, що в нашому районі було повно іноземців, але я все одно здивувалася, бо те, що чулося довкола, нагадало мені про Вавилонську вежу. Я обернулася до нього.

— Якою мовою вони розмовляють? — пошепки спитала я, зиркнувши на пухкеньку жіночку в синьо-зеленій жакетці, отороченій хутром. Я помітила, що та жакетка була за фасоном схожою на мою.

— Та якимось діалектом німецької, — відповів Метью, нагнувши до мене голову, щоб я могла чути його крізь вуличний шум.

Ми пройшли крізь арку старої сторожки. Провулок розширився до розмірів вулиці, яка, попри всі негаразди, примудрилася зберегти майже всю свою бруківку. Праворуч від нас у просторому багатоповерховому будинку вирувало життя.

— Це — Домініканський монастир, — пояснив Метью. Коли король Генріх повиганяв священиків, він перетворився на руїну, а згодом — на багатокімнатне помешкання, що здається в оренду. Важко навіть сказати, скільки людей напхалося туди зараз. — Він кинув погляд через двір, де похила стіна з дерева й каміння сполучала проміжок між житлом та тильною частиною сусіднього будинку. У ній виднілася жалюгідна подоба дверей, причеплених усього на двох завісах.

Метью поглянув угору, на собор, а потім — униз, на мене. Вираз його обличчя пом’якшав.

— До біса обачність. Ходімо.

Він спрямував мене крізь отвір між секцією старої міської стіни та будинком, що мав такий вигляд, наче збирається скинути свій третій поверх на голови перехожим. Вузеньким проходом можна було рухатися лишень завдяки тому, що всі решта рухалися в тому самому напрямку: вперед, на північ і до виходу. Людська хвиля винесла нас на іншу вулицю, яка була значно ширшою Вотер-Лейн. Натовп збільшився, і шум посилився.

— Ти ж казав, що у свято місто буде майже безлюдним, — докірливо зауважила я.

— А так воно і є, — відповів Метью. А через кілька кроків ми потрапили до іще сильнішого виру. Я стала, як укопана.

Вікна собору Святого Павла мерехтіли у тьмяному денному світлі. Церковний двір довкола нього був заповнений величезною масою людей: чоловіками, жінками, дітлахами, учнями, слугами, церковниками та військовиками. Ті, хто не кричав, прислухалися до тих, хто кричав, і скрізь, куди не кинь оком, виднівся папір. Він висів на мотузках, прибитих до будь-якої твердої поверхні ззовні книжкових яток. Папір мав форму книг, якими вимахували перед носами роззяв. Одна група молодиків скупчилася біля стовпа з прикріпленими до нього повідомленнями, що тріпотіли на вітрі, і прислухалася, як хтось повільно читав оголошення про прийом на роботу. Час від часу хтось відходив від гурту, товариші напутливо плескали його по спині, і щасливчик, насунувши на лоба шапку, вирушав на пошуки вказаного в оголошенні робочого місця.

— Ой, Метью! — тільки й змогла сказати я.

А люди продовжували вирувати довкола нас, завбачливо уникаючи кінчиків довгих мечів, які мої супроводжувачі носили на попереках. Мені в каптур дмухнуло вітром.

Я відчула легеньке поколювання, а потім — слабкий дотик. Десь у велелюдному дворі собору якась відьма і демон помітили мою присутність. Бо важко було не помітити трьох створінь та дворянина, які йшли вкупі.

— Ми привабили чиюсь увагу, — сказала я. Метью, вмить окинувши поглядом навколишні обличчя, не подав ознак занепокоєння. — Хтось схожий на мене. Хтось схожий на Кіта. Але несхожий на тебе.

— Принаймні наразі, — стиха відповів Метью, — тобі не слід приходити сюди самій, Діано. Ніколи. Залишайся у Блекфраєрсі з Франсуазою. Якщо тобі забажається піти далі отого проходу — Метью кивнув головою назад — то з тобою маю бути я або П’єр. — Задовольнившись тим, що я сприйняла його застереження серйозно, він потягнув мене далі. — Ходімо до Мері.

Ми знову повернули на південь, до ріки, і вітер враз приліпив спідниці мені до ніг. Хоча й ішли ми униз, кожен крок давався з великим трудом. Коли ми проходили повз одну з численних лондонських церков, почувся тихий свист, і П’єр хутко зник у провулку. Щойно я помітила за стіною знайому будівлю, як він вигулькнув уже з другого провулку.

— Та це ж наш будинок!

Метью кивнув і показав рукою вздовж вулиці.

— А оце — замок Бейнардс.

Це була найбільша споруда з усіх бачених мною, за винятком Тауера, собору Святого Павла та далеких обрисів Вестмінстерського абатства. Три його зубчасті вежі виходили на річку, а сполучали їх стіни, що були принаймні вдвічі вищими за будь-який сусідній будинок.

— Замок Бейнардс збудований так, що до нього можна наблизитися лише з боку ріки, Діано, — сказав мені вибачливим тоном Генрі, коли ми звернули в іще один звивистий прохід. — Ми наближаємося до чорного ходу, а не так, як належить гостям, але в такий день тут значно тепліше.

Ми увійшли до імпозантної сторожки. До нас підійшли двоє чоловіків у чорно-сірих уніформах із коричневими, чорними та золотистими кокардами, щоб перевірити, хто ми є. Один із них упізнав Генрі і схопив за рукав, перш ніж той встиг підійти до нас зі своїми запитаннями.

— Та це ж лорд Нортумберлендський!

— Ми прийшли побачитися з графинею. — Генрі кинув охоронцю свою промоклу накидку. — Потурбуйтеся висушити її. І, будь ласка, знайдіть слузі володаря Ройдона попити щось гарячого. — Герцог хруснув пальцями у своїх рукавичках і скривився від болю.

— Слухаюся, мілорде, — відповів воротар, підозріло роздивляючись П’єра.

Замок був вибудований довкола двох здоровенних порожніх квадратів, посередині яких виднілися голі безлисті дерева та залишки літніх квітів. Піднявшись широкими сходами, ми зустріли ще одну групу слуг у лівреях, один з яких провів нас до мансарди герцогині: то була затишна кімната з великими вікнами, що виходили на ріку, тобто на південь. Із них було видно той самий відрізок Темзи, що й з району Блекфраєрс.

Незважаючи на схожість екстер’єрів, цю високу світлу споруду переплутати з нашим будинком було неможливо. Хоча наші кімнати й були великими та комфортно умебльованими, замок Бейнардс був житлом аристократів, і це відчувалося. Обабіч каміна стояли широкі м’які ослони, доповнені кріслами такими глибокими, що в них запросто могла вмоститися жінка, скрутившись калачиком і підібгавши свої спідниці. Кам’яні стіни оживляли яскраві плями гобеленів зі сценами з класичної міфології. На столах лежали книги, уламки античних скульптур, природні предмети, рисунки, мапи та інші цікавинки.

— Ви, володарю Ройдон? — Ми побачили перед собою чоловіка з гострою борідкою та темним волоссям, поцяткованим сивиною. В одній руці він тримав невеличку дошку, а в другій — маленький пензлик.

— Гільярде! — з явним задоволенням вигукнув Метью. — Як ти тут опинився?

— Та оце отримав замовлення від леді Пемброк, — пояснив чоловік, змахнувши палітрою. — Треба нанести завершальні мазки на ось цю мініатюру. Графиня бажає отримати її як новорічний подарунок. — Він кинув на мене погляд своїх сяючих очей.

— Я й забув — ти ж іще не бачив моєї дружини. Діано, знайомся: це — Ніколас Гільярд, портретист.

— Велика честь познайомитися з вами, — сказала я, присідаючи у реверансі. Лондон мав понад сто тисяч мешканців. І як це Метью примудрявся знати саме тих, кого історики згодом визнають видатними особистостями? — Я знаю вашу творчість і захоплююся нею.

— Вона бачила портрет сера Волтера, який ти написав мені минулого року, — невимушено зауважив Метью, загладжуючи моє надміру експансивне привітання.

— Згоден — це одна з його найкращих робіт, — сказав Генрі, зазираючи художнику через плече. — Утім, бачу, що ця мініатюра складе тому портрету гідну конкуренцію. Який прекрасний портрет Мері, Гільярде! Ти зміг добре передати напруженість її погляду. — На обличчі художника з’явився задоволений вираз.

Прийшов слуга з вином, і Генрі, Метью та Гільярд почали про щось гомоніти притишеними голосами, а я тим часом стала роздивлятися страусяче яйце в золотій оправі та мушлю на срібній підставці. Обидва предмети стояли на столі разом із кількома безцінними математичними інструментами, до яких я не наважилася доторкнутися.

— Метью! — На порозі з’явилася графиня Пемброкська, витираючи заляпані чорнилом пальці хустинкою, яку їй похапцем подала служниця. Не знаю, навіщо це було робити взагалі, бо голубино-сіра накидка господині дому вже була вкрита плямами, а в декотрих місцях навіть підгоріло. Графиня стягнула з себе просту накидку, і під нею виявилося набагато гарніше вбрання з оксамиту та ситцю темно-сливового кольору. Коли вона передавала середньовічний аналог лабораторного халата своїй служниці, я чітко вловила запах пороху. Графиня підіткнула назад кучеряве пасмо русявого волосся, що вибилося над її правим вухом. Вона була висока, гнучка, мов верба, мала шкіру з кремовим відтінком та глибоко посаджені карі очі.

Графиня Пемброкська гостинно простягнула руки.

— Мій любий друже. Я тебе не бачила багато років — відтоді, як поховали мого брата Філіпа.

— Здрастуй, Мері, — сказав Метью, цілуючи їй руку. — Маєш гарний вигляд.

— Лондон мені протипоказаний, ти ж знаєш, але приїздити на річницю коронування королеви вже стало нашою традицією, і я тут лишилася. Зараз я працюю над псалмами Філіпа та деякими іншими творами і наразі нічого проти Лондона не маю. А іще є такі втіхи, як зустрічі зі старими друзями. — Мері сказала це пустотливо-легковажним тоном, крізь який, однак, проступав її гострий розум.

— Ти не просто гарно виглядаєш, ти квітнеш, — схвально зазначив Генрі, посилюючи комплімент Метью.

Мері зупинила на мені погляд своїх карих очей.

— А це хто?

— Побачивши тебе, я від радості забув про гарні манери. Леді Пемброк, знайомтеся: це моя дружина Діана. Ми щойно побралися.

— Доброго дня, міледі, — сказала я, віддавши графині низький поклін. Її черевики були інкрустовані фантастичними прикрасами із золота й срібла, що нагадували про райський сад, бо їх вкривали зображення зміїв, яблук та комах. Напевне, ці черевички коштували грубеньких грошей.

— Рада познайомитися з вами, пані Ройдон, — здивовано подивилася на мене графиня. — А тепер, коли офіційну частину завершено, давайте будемо просто Мері та Діаною. Генрі розказував мені, що ви вивчаєте алхімію.

— Не вивчаю, а просто читаю, міледі, — поправила я. — І все. Лорд Нортумберлендський надто великодушний.

Метью взяв мене за руку.

— А ти — надто скромна. Вона дуже багато знає, Мері. Оскільки Діана в Лондоні новачок, Хол подумав, що, можливо, ти зможеш допомогти їй облаштуватися у місті.

— Із задоволенням, — відповіла графиня Пемброкська. — Ходімо посидимо біля вікна. Майстру Гільярду для його роботи потрібне сильне світло. Поки він завершуватиме мій портрет, ви розкажете мені всі новини. Мало яка подія в нашому королівстві проходить повз кмітливу увагу Метью, моя люба Діано, а я ж стирчала вдома у Вілтширі кілька місяців поспіль.

Коли ми повсідалися, повернулася служниця з тарілкою консервованих фруктів.

— М-м-м-м, — задоволено промукав Генрі, перебираючи пальцями над жовтими, зеленими та помаранчевими солодощами. — Зацукровані фрукти! Ти робиш їх, як ніхто інший.

— А я поділюся своїми секретами з Діаною, — сказала Мері з вдоволеним виглядом. — Правда, після того як вона отримає рецепт, я позбудуся втіхи проводити час у компанії Генрі.

— Та що ти, Мері, не перебільшуй, — заперечив він, запихаючи до рота цілу жменю цукрованих апельсинових шкуринок.

— Твій чоловік із тобою, чи справи королеви змушують його залишатися в Уельсі? — поцікавився Метью.

— Граф Пемброкський виїхав із Мілфорд Гевена кілька днів тому, але поїде не сюди, а до двору королеви. Мені складають компанію Вільям та Філіп, і в місті ми надовго не затримаємося, а поїдемо далі до Ремсбері. Там повітря корисніше й здоровіше. — Хмарка суму набігла на її обличчя.

Слова Мері нагадали мені про статую Вільяма Герберта в квадратному дворі Бодлійської бібліотеки. Чоловік, повз якого я проходила кожного дня до бібліотеки герцога Гамфрі, був старшим сином цієї жінки.

— А скільки років вашим дітям? — поцікавилася я, сподіваючись, що мої запитання не будуть надто особистими.

Обличчя графині полагіднішало.

— Вільяму десять, а Філіпу тільки шість. Моїй доньці Анні сім років, але увесь минулий місяць вона прохворіла, і мій чоловік визнав за краще, щоб вона залишилася у Вілтоні.

— Сподіваюся, нічого серйозного? — нахмурився Метью.

Обличчя графині знову вкрила хмарка суму.

— Усяка хвороба є серйозною, якщо вона вражає моїх дітей, — тихо мовила вона.

— Вибач мене, Мері, то я бовкнув, не подумавши. Мені просто хотілося запропонувати допомогти, чим зможу, — глухо сказав Метью з жалем у голосі. Розмова торкнулася якоїсь спільної для них теми, про яку я не знала нічого.

— Ти не один раз оберігав від зла моїх близьких. Я цього не забула, Метью. І неодмінно знову звернуся по твою допомогу в разі необхідності. Але в Анни всього-на-всього дитяча пропасниця. Лікар запевняє мене, що вона видужає. — Мері обернулася до мене. — Ви маєте дітей, Діано?

— Наразі — ні, — відповіла я, похитавши головою. Метью на мить зупинив на мені погляд своїх сірих очей, а потім відвернувся. Я знервовано смикнула край своєї жакетки.

— Діана раніш не була заміжньою, — пояснив Метью.

— Як? Ніколи не була? — графиня Пемброкська, ошелешена такою дивиною, розкрила було рота, щоб влаштувати мені допит, але Метью випередив її.

— Її батько й мати померли, коли вона була іще малою. І нікому було влаштувати її заміжжя.

Мері явно відчула до мене іще більшу симпатію.

— Це вкрай сумно, але, на жаль, життя молодої дівчини залежить від примх її опікунів.

— Та отож, — швидко погодився з нею Метью, зиркнувши на мене з-під вигнутої брови. Я могла собі уявити, що він подумав: на превеликий жаль, я була небезпечно незалежною, а Сара з Емілі були найменш примхливими створіннями у всьому світі.

Розмова перейшла до політики та поточних подій. Я певний час уважно прислухалася, намагаючись узгодити свої невиразні спогади зі шкільного курсу історії з хитро заплутаними плітками, якими обмінювалися решта троє присутніх. А говорили вони про війну, про можливе іспанське вторгнення, про прихильників католицизму та релігійну ворожнечу у Франції, але озвучені назви місць та імена часто були мені незнайомими.

У мансарді Мері було тепло, я розслабилася і, заколисана безперервним базіканням, почала дрімати.

— От і готово, леді Пемброк. Мій слуга Ісак принесе вам мініатюру наприкінці тижня, — оголосив Гілард, збираючи своє приладдя.

— Дякую вам, маестро Гільярд. — Графиня простягнула свою руку, що іскрилася коштовними камінчиками численних перснів. Художник поцілував руку, кивнув Генрі та Метью і пішов.

— Вельми талановитий митець, — сказала Мері, — змінивши позу у своєму кріслі. — Він став таким популярним, що мені ледь вдалося зробити йому замовлення. Її ноги мерехтливо заіскрилися у світлі каміна: то заблищали срібні прикраси