Book: Чвара королів



Чвара королівМартін Джордж

Пролог Хвіст комети простягся через увесь східний небокрай. Скидалося, що хтось мечем завдав рани рожево-ліловому небу, і тепер воно спливало кров’ю просто на стрімчаки Дракон-Каменя. Маестер стояв на вітристому балконі, прибудованому до його помешкань. Саме сюди прилітали круки з листами зі своїх довгих подорожей. Послід густо заляпав химер у п’ять аршинів заввишки, що стовбичили по обидва боки від маестра. Подоби зображували пекельного пса та крилатого дракона; на доданок до цих двох, ще кілька тисяч їх було розкидано по мурах стародавньої твердині. Коли маестер тільки прибув на Дракон-Камінь, то почувався незатишно посеред сонму кам’яних потвор, але за минулі роки звик і тепер вважав їх старими друзями. От і стояли вони утрьох, як трійко приятелів, і витріщалися на небо з лихим передчуттям. Маестер у знамення не вірив. Та все ж… за багато років, що Кресен прожив на світі, він досі не бачив комети, яка б палала хоч наполовину так яскраво і так жахливо: барвою крові, полум’я та вмираючого сонця. А чи бачили колись подібне оці двоє химер? Адже сиділи вони тут набагато довше за нього. І сидітимуть ще довго, коли його не стане. Якби ж кам’яні язики могли говорити… «Дурниці.» Маестер сперся на бильця понад гнівливими хвилями моря, відчуваючи шорсткий чорний камінь пальцями. Подумати лишень: балакучі химери та пророцтва у небі! Вже й забув, коли чоло посивіло, а досі вигадує нісенітниці, мов нетямуще дитя. Невже мудрість, виплекана тяжкими трудами цілого життя, пішла геть разом зі здоров’ям та силою? Адже маестер здобув свою вченість та ланцюг не аби де, а у Цитаделі Старограду. І до чого тепер докотився? Лякається забобонів, наче сільський невіглас. Та все ж… та все ж… комета палала в небі навіть при денному світлі, з гарячих фумарол Драконощовби позаду замку здіймався блідий сірий дим, а допіру вранці з самої Цитаделі білий крук приніс давно очікувану, та від того не менш бентежну звістку про кінець літа. Знамення, одне за одним. Надто багато їх, аби сліпо заперечувати. Маестер побивався з розпачу, намагаючись підступитися до розгадки. — Маестре Кресене, маємо гостей. — Пилос казав так тихо, мовби не хотів турбувати Кресена за його поважними міркуваннями. Та якби він знав, який безлад чинився у маестровій голові, то заволав би на весь голос з переляку. — Принцеса бажає побачити білого крука. Звикнувши у всьому триматися звичаю та закону, Пилос кликав принцесою дочку того, хто віднині величав себе королем — хай і королював лише над димною скелею посеред солоного морського простору. — При панні також її блазень. Старий відвернувся від світанку, тримаючись за дракона, аби не впасти. — Допоможи дістатися крісла та запроси гостей до покоїв. Підтримуючи маестра під руку, Пилос провів його всередину. Давно минули ті літа, коли Кресен хвацько крокував здоровими ногами; у переддвір’ї його вісімдесятих іменин вони стали слабкі й непевні. Позаторік маестер при падінні зламав собі стегно, і до сього дня воно не змогло належно зцілитися. А торік він захворів, і Цитадель прислала зі Старограду Пилоса, який встиг дістатися замку лише за кілька днів до того, як князь Станіс відрізав острів від світу. Новий маестер прибув начебто на поміч старому в його клопотах, але Кресен розумів, що насправді зустрічає свого наступника. Та не переймався. Хтось же мав його замінити, коли він помре — і то скоріше, ніж гадалося. Молодий маестер посадовив старого між книжок та паперів. — Піди приведи її. Недобре, щоб вельможна панна чекала. Він майнув рукою в слабкому русі поспіху людини, вже неспроможної насправді кудись поспішати. Шкіра його вкрилася зморшками та плямами, висохла й витончилася так, що маестер вільно бачив під нею сітку жил і обриси кісток. Колись ці руки були такі сильні та вправні, а тепер безпомічно хапали дрижаків… Пилос повернувся разом з дівчинкою — незмінно лякливою та сором’язливою. Її блазень дибав позаду звичною своєю чудернацькою ходою — коли підстрибував, а коли скрадався клишоного, наче краб. На голові він мав шолома зі старого бляшаного цеберка, вінчаного короною та оленячими рогами з коров’ячими дзвіночками. З кожним хитким кроком дзвіночки теленькали на всі голоси: «дзинь-телень-всенький-день, кинь-полинь-аж-у-синь». — Хто це до нас навідався з самого рання, Пилосе? — лагідно запитав Кресен. — Це ми з Пістрявчиком. — Щирі й простосерді блакитні очі заблимали на маестра. Та на жаль, личко не дуже пасувало до гарних оченят. Дитина успадкувала видатну кутасту щелепу свого ясновельможного батька і незугарні материні вуха, а до них додала власне надбання: ще в колисці пережила хворобу, знану як сіра лускачка, що мало не відібрала її в батьків. На половині щоки дівчинки та добряче униз шиєю плоть її лишилася жорстка й мертва; шкіра тріскала, лупилася, мережилася чорним і сірим, а на дотик нагадувала камінь. — Пилос казав, що нам можна подивитися білого крука. — А й справді, можна, — погодився Кресен. Він ніколи не ображав дитину відмовою, бо життя образило її аж занадто. Звали бідолаху Ширеною, наступних іменин їй виповнювалося десять років, і сумнішої дівчинки маестер Кресен не бачив за всі свої роки. «Її сум — то моя ганьба», подумав старий, «ще одна незагоєна рана». — Маестре Пилосе, будьте ласкаві, принесіть птаха з крукарні для панни Ширени. — Матиму за честь і задоволення. Пилос був чемний юнак, не старший за двадцять і п’ять років, але такий урочистий та поважний, мовби наміряв усі шістдесят. Якби ж він мав більше доброго гумору, більше життя… саме цього тут так бракувало. У похмурих місцях потрібно більше світла й радощів, а не підстаркуватої розважливості. А місця, похмурішого за Дракон-Камінь, годі було й знайти: самотня твердиня посеред мокрої пустки, оточена буревіями та солоною водою, з димною тінню гори позаду себе. Але маестер має їхати туди, куди його посилають, от Кресен і приїхав сюди разом зі своїм володарем десь із дванадцять років тому. Служив він ревно й чесно, але ніколи не любив Дракон-Каменя, ніколи не почувався тут удома. Останнім часом, прокидаючись від неспокійного сну — завжди за участі зловісної червоної жінки — маестер навіть не одразу тямив, де знаходиться. Блазень повернув пістряву, наче латану, голову, аби подивитися, як Пилос видирається крутими залізними сходами до крукарні. Дзвіночки теленькнули від його руху. — А у морі, під водою пташки поросли лускою, — бовкнув він, калатаючи на всі лади. — Отакої, йой-ой-ой. Пістрявчик навіть для блазня являв із себе жалюгідне створіння. Може, колись він і міг здійняти хвилі реготу влучним жартом, та давно розгубив весь хист, а з ним разом і пам’ять, і розум, у бурхливому морі. Він був жирний та м’якотілий, його час від часу смикало і крутило, а белькотів він завжди щось недоладне. Тепер дурник смішив саму лише дівчинку, свою панну, і тільки їй не було байдуже, чи він і досі живий. «Незугарне дівча і жалюгідний блазень… додати до них старого немічного маестра, і не знайдеш повісті сумнішої на світі.» — Сядь біля мене, дитино, — підкликав Кресен. — Година рання, щойно почало світати. Ти б краще згорнулася бубликом у ліжку та поспала. — Мені наснилося щось страшне, — мовила Ширена. — Про драконів. Вони прилетіли мене з’їсти. Дівчинку мучили нічні жахи, скільки Кресен її пам’ятав. — Ми ж з тобою про це балакали, — лагідно нагадав він. — Дракони не можуть повернутися до життя. Вони вирізьблені з каменю, дитинко. За старих часів наш острів був західним переддвір’ям славетного Валірійського Вільноземства. Саме валірійці вибудували цю твердиню, бо знали способи роботи з каменем, давно втрачені для нас. Кожен замок задля оборони мусить мати башти там, де дві стіни зустрічаються під кутом, але тільки валірійці мурували башти у подобі драконів, щоб твердині їхні наганяли на ворога жах, і для того ж самого увінчували мури тисячами химер замість простих зубців. Він узяв її маленьку рожеву ручку до слабкої плямистої долоні та ніжно стиснув. — Запевняю, тобі нема чого боятися. Та Ширена не заспокоїлася. — А як же оте страховидло в небі? Далла та Матриса балакали біля колодязя, і Далла розповіла, що червона жінка казала пані матері, наче то подих дракона. Якщо дракони дихають, то це ж має означати, що вони повернулися до життя? «Червона жінка», гірко подумав про себе маестер Кресен. Хіба мало навіженої отрути вона влила до вух матері? А тепер від її страхіть мусить потерпати ще й донька? Йому закортіло суворо попередити Даллу, щоб менше базікала дурниць. — Те страховидло у небі зветься кометою, дитинко. Це зірка з хвостом, яка загубилася у небі. Скоро вона зникне і за нашого життя більше не з’явиться. От побачиш. Ширена набралася хоробрості й кивнула. — Пані мати кажуть, що білий крук означає кінець літа. — Саме так, люба панночко. Білі круки прилітають тільки з Цитаделі. Пальці Кресена потяглися до ланцюга навколо шиї, котрого кожна ланка була викувана з окремого металу і позначала хист та вміння у певній галузі знання. То був комір маестра, знак його вченого братства. За розквіту юності він носив ланцюга легко й залюбки, та зараз він видавався йому надто тяжким, а метал — надто холодним на шкірі. — Такі круки більші за інших, розумніші, виведені для найважливіших листів. Цей прилетів з повідомленням про те, що стрівся Конклав, розглянув доповіді та виміри маестрів по всьому Семицарстві й оголосив, що довге літо нарешті скінчилося. Десять років, два повороти й шістнадцять днів. Найдовше літо в живій пам’яті. — То тепер похолоднішає? — Дитя літа, Ширена ніколи не знала справжнього холоду. — З часом, — відповів Кресен. — З ласки божої попереду ще буде тепла осінь і щедрі врожаї, аби підготуватися до зими. Простолюдці казали, що довге літо означає ще довшу зиму, та маестер не бажав лякати дівчинку пустими казками. Пістрявчик закалатав дзвіночками. — А у морі вічне літо, — проспівав він, — з срібла платтячко пошито, і в русалок для краси анемони у косі. Отакої, йой-ой-ой. Ширена захихотіла. — Ой, я теж хотіла б собі сріблясте платтячко з морських водоростей! — Там, під морем, вгору сніжить, — відповів дурник, — дощ сухий, як кістка, кришить. Отакої, йой-ой-ой. — То тепер справді випаде сніг? — запитала дитина. — Випаде, — погодився Кресен. «Молюся, щоб його не було ще кілька років. Та й потім хай би ненадовго.» — Гей, а онде Пилос із птахом! Ширена скрикнула у захваті. Навіть звичний до круків Кресен мусив визнати, що птах справді виглядає велично: білий, як сніг, більший за будь-якого сокола чи яструба, з ясними чорними очима, які показували, що то не простий біляк-альбінос, а справжній, чистопородний білий крук Цитаделі. — Сюди, — покликав маестер. Крук розправив крила, злетів у повітря, безгучно перетнув кімнату і сів на стіл коло нього. — Я подам вам сніданок, — оголосив Пилос. Кресен кивнув. — Осьде панна Ширена, — мовив він до крука. Птах хитнув світлою головою згори вниз, наче вклонявся. — Панна, — проскрипів він, — панна. Дитина розкрила рота з подиву. — Він говорить! — Знає кілька слів. Як я казав, це доволі меткі птахи. — Метка пташка, меткий дід, а блазень меткіший за всіх, — відповів Пістрявчик, теленькаючи та брязкаючи. — Метко-дурко, метко-дурко. Від розмов блазень перейшов до співів. — Ой пустились тіні в танок, пане мій, пустились в танок, — заспівав він, перестрибуючи з ноги на ногу. — Та й лишились наостанок, пане мій, ой, наостанок. З кожним словом він смикав головою, від чого дзвіночки на рогах відчайдушно калатали. Білий крук заверещав, заплескав крилами і полетів до залізного поручня сходів, які вели до крукарні. Ширена зіщулилася, аж поменшала. — Він таке співає без упину. Я йому казала, щоб замовк, а він не замовкає. Я його боюся. Зробіть так, щоб він замовк. «Як я мушу це зробити?», спитав себе старий. «Колись я міг примусити його замовкнути навіки, але зараз…» Пістрявчик прибув до них іще хлопчиною. Світлої пам’яті князь Стефон знайшов його у Волантисі за вузьким морем. Король — старий король, Аерис II Таргарієн, який в ті дні ще не конче з’їхав з глузду — надіслав його вельможність шукати наречену для принца Раегара, що не мав сестер, аби одружитися. «Ми знайшли розкішного блазня», писав він Кресенові за два тижні до повернення з невдалої подорожі. «Він зовсім ще хлопчик, але спритний, наче мавпа, і гостріший язиком за десяток двірських панів. Він жонглює, знає загадки, навчений штукарства, гарно співає чотирма мовами. Ми викупили його з неволі й хочемо привезти додому. Роберт буде у захваті, а з часом, може статися, блазень навіть Станіса навчить сміятися.» Кресена засмучувала згадка про той лист. Ніхто так і не навчив Станіса сміятися, а надто Пістрявчик. Раптово налетів жахливий шторм, і затока Човнозгуба довела, що недарма носить свою назву. Двощоглова галера «Вітриста» князя Баратеона розбилася й потонула просто на очах мешканців його замку. Двоє старших синів бачили зі стін, як батьків корабель розтрощило на скелях і проковтнуло хвилями. На дно пішло з сотню веслярів та жеглярів разом з паном князем Стефоном Баратеоном та його пані дружиною, і ще багато днів на узбережжі попід Штормоламом збирали врожай мертвих набухлих тіл. Малого викинуло на третій день. Маестер Кресен пішов на берег разом з усіма, аби упізнавати мерців і записувати імена. Коли дурника знайшли, той був голий, з блідою зморшкуватою шкірою, присипаною вологим піском. Кресен записав його у мертві, але коли Джомі вхопив малого за гомілки, щоб укинути в хуру-труповозку, той відкашляв воду і сів. Опісля до самої смерті Джомі клявся за всякої нагоди, що плоть Пістрявчика була холодна, мокра й липка, точнісінько як у потопленика. Ніхто не зміг пояснити, що сталося з дурником за ті два дні, що він плавав у морі. Рибалки базікали, що русалка навчила його дихати під водою в обмін на чоловіче сім’я. Сам Пістрявчик нічого не казав. Гостроязикий розумник, про якого писав князь Стефон, не дістався Штормоламу. Знайдений хлопець виявився зовсім інакший: спотворений тілом і душею, ледве здатний говорити, а головою кумекати й поготів. Хіба що на вид його б не сплутали ні з ким іншим. За звичаєм у Вільному Місті Волантисі обличчя невільників та слуг вкривали татуюванням, і тому шкіра хлопця від шиї до лоба була змережана червоно-зеленими клітинами, схожими на барви блазенського вбрання. — Цей покруч здурів, його мучить біль, і хісна з нього нема нікому, а надто йому самому, — заявив старий пан Гарберт, в ті роки каштелян Штормоламу. — Зробіть добре діло — налийте йому келиха макового молока, і хай спить вічним безболісним сном. Якби він мав клепку в голові, то ще й подякував би. Але Кресен заперечив і врешті-решт переміг, хоча сам не сказав би, чи порадів Пістрявчик з його перемоги. Не знав він того і зараз, коли минуло стільки років. — Ой пустились тіні в танок, пане мій, пустились в танок, — співав блазень далі, хилитаючи головою. Дзвіночки все брязкали та калатали. «Бам-не-дам, тень-делень-цілий-день.» — Па-ане мій, — заверещав білий крук, — пане, пане, пане. — Дурник співає, що сам собі знає, — мовив маестер до наляканої принцеси. — Не беріть його слів до серця. Назавтра він заспіває іншої, а цю пісеньку ви й не почуєте більше. «А колись же, як писав князь Стефон, він умів співати чотирма мовами…» У двері ввійшов Пилос. — Маестре, прошу вибачити. — Ти не приніс мені каші, — здивувався Кресен. Це зовсім не скидалося на Пилоса. — Маестре, минулої ночі повернувся пан Давос. Про нього балакають на кухні. Я подумав, вам слід знати. — Давос… кажеш, минулої ночі? То де ж він? — З королем. Вони просиділи разом мало не всю ніч. За минулих часів князь Станіс збудив би маестра будь-якої години, аби послухати його ради. — Мені мали повідомити, — пожалівся Кресен. — Мене мали збудити. Він відняв пальці від рук Ширени і мовив: — Вибачте, панно, та я маю побалакати з вашим ясновельможним батьком. Пилосе, подай-но мені руку. В цьому замку забагато сходів, і щодня їх, здається, додають навмисне, аби мені допікати. Ширена з Пістрявчиком вийшли слідом, але дитині скоро набридло сповільнювати крок до маестрового шаркання, і вона побігла уперед, а блазень кинувся слідом, навіжено калатаючи дзвіночками. Сходячи гвинтовими сходами Змій-Башти, Кресен мав чергову нагоду усвідомити, що в замках немічним старцям не місце. Князь Станіс мав бути у палаті Мальованого Столу, нагорі Тулумбасу — головної внутрішньої вежі Дракон-Каменя, названої так, бо її стародавні стіни відлунювали гучним гуркотом під час штормів. Аби дістатися туди, потрібно було пройти переходом, проминути середній та внутрішній мури з химерною вартою та чорними чавунними воротами, а тоді подолати стільки сходинок, що Кресенові боліло навіть думати про них. То молоді хлопці навіть не помічали, як перестрибували їх зразу по дві, а для старих з поламаними стегнами і одна зайва була мукою. Та що поробиш… коли князь Станіс не бажає йти до нього, маестер змусить себе терпіти цю муку. Принаймні є Пилос, треба мати дяку хоча б за нього. Переходом вони прошкандибали повз рядок високих, вигнутих луком вікон, з яких відкривався вид на зовнішнє замкове дворище, зовнішній мур і рибальське селище за ним. У дворі по цілях стріляли лучники, а десятники вигукували: «Накладай, тягни, пускай!». Стріли видавали такий шурхіт, наче зграї птахів злітали у повітря. Мурами ходила сторожа, визираючи поміж химер на військо, що стояло ззовні табором. У вранішньому повітрі диміли вогнища куховарів; три тисячі вояків готувалися снідати під прапорами своїх панів. За табором виднілася якірна стоянка, повна кораблів. Жодній посудині, яку помічали з Дракон-Каменя за останні півроку, не дозволили залишити острів. «Лють», триярусна бойова галера князя Станіса на три сотні весел, виглядала невеличкою поруч з деякими череватими думбасами та кочами, що юрмилися навколо. Сторожа коло Тулумбасу знала маестрів у обличчя і пропустила відразу. — Зачекай тут, — наказав Кресен Пилосові, опинившись усередині. — Краще мені піти до нього самому. — Дотуди довгий підйом, маестре. Кресен посміхнувся. — Гадаєш, я міг забути? Я видирався цими сходинками стільки разів, що кожну знаю на ім’я. Але на середині сходів він уже пошкодував про свою рішучість і мусив зупинитися, щоб відсапатися та дати відпочинок хворому стегну. Тієї ж миті він почув човгання чобіт на камені й стикнувся лицем до лиця з паном Давосом Лукомором, що саме сходив донизу. Давос був чоловік тендітної статури, з простим обличчям, що ясно виказувало його підле походження. На собі він мав бурого жупана й такі самі штани, що пасували до карих очей та брунатного волосся, а зверху накинувся добряче поношеним зеленим кобеняком, заплямованим морською сіллю та вицвілим на сонці. На шкіряному ремінці навколо шиї висів потертий, також шкіряний мішечок. Маленьку борідку густо присипала сивина. Скалічену лівицю вкривала шкіряна рукавичка. Побачивши Кресена, Давос спинився. — Пане Давосе, — мовив маестер. — Коли повернулися? — Чорної години перед світанком. Мій улюблений час. Казали, що ніхто не здатен і наполовину так майстерно провести корабля крізь нічну пітьму, як Давос Куцорукий. До висвячення в лицарі рукою князя Станіса Давос уславився як найзухваліший та найневловиміший перемитник на всеньке Семицарство. — То? Давос хитнув головою. — Все так, як ви попереджали. Вони не виступлять, маестре. Принаймні не за нього. Бо не люблять його. «Саме так», подумав Кресен. «І не полюблять. Він сильний, здібний, справедливий… ще й далеко за межами розумного… але цього замало. Завжди було замало.» — То ви балакали з усіма? — Усіма? Де ж пак! Тільки з тими, хто мав ласку пустити до себе. Вони ж і мене не люблять, ті зацні пани. Я для них завше буду тільки Цибульний Лицар. Пеньки на лівиці мимоволі стиснулися в кулак; на тій руці Станіс відтяв кінці усіх пальців, крім великого, проти останнього суглоба. — Я зломив хліб з Гуліаном Лебедином та старим Пенрозом, а Тарф погодився зустрітися опівночі у гаю. Решта… Берік Дондаріон десь зник, кажуть, навіть загинув, а князь Карон став за Ренлі. Тепер він Брис Жовтогарячий, лицар Веселкової Гвардії. — Веселкової Гвардії?! — Ренлі створив свою власну Королегвардію, — пояснив колишній перемитник, — але його семеро вдягаються не в біле. Натомість кожен має свій колір. За Регіментаря в них Лорас Тирел. Саме до таких речей мав смак Ренлі Баратеон: створити нове пишне лицарськое братство і прикрасити його новим пишним вбранням. Змалку Ренлі полюбляв яскраві фарби та багаті тканини, а ще палко обожнював усякі ігри. — Дивіться на мене! — волав він, бігаючи зі сміхом палатами Штормоламу. — Дивіться, я — дракон! Або ж «Дивіться, я — чаклун!», або ж «Дивіться, дивіться, я — бог дощу!». Зухвалий хлопчик з непокірним чорним волоссям та смішкуватими очима тепер дорослий, йому вже двадцять один рік, а він досі грається в ігри. «Дивіться, я — король!», майнула в Кресена сумна думка. «О Ренлі, Ренлі, мила дитино, чи думаєш ти, що робиш? Хіба не завмирає твоє серце від лихих передчуттів? Чи болить за тебе душа бодай в когось, окрім мене?» — Які пояснення князі дали про свої відмови? — спитав він пана Давоса. — Ну… хтось відбувся гречними словами, а хтось зухвалими, хтось шукав виправдань, хтось годував обіцянками, а хтось просто збрехав, та й годі. — Він знизав плечима. — Зрештою, хіба не байдуже, хто що наплів? Слова — то вітер. — І ви не змогли принести йому надію? — Оманливої надії я б йому не поніс, а іншої не мав, — відповів Давос. — Від мене він почув правду. Маестер Кресен пам’ятав день, коли Давоса висвятили у лицарі. Це сталося після облоги Штормоламу. Князь Станіс із малою залогою утримував замок мало не рік супроти великого війська князів Тирела та Рожвина. Їх відрізали навіть від моря, яким вдень і вночі шугали галери Рожвинів під винно-червоним прапором Вертограду. В самому Штормоламі давно поїли усіх коней, знищили собак з котами і доїдали щурів. А тоді настала ніч нової луни з небом, вкритим чорними хмарами. Огорнувшись пітьмою, Давос-перемитник кинув зухвалий виклик одразу і заставам Рожвинів, і скелям затоки Човнозгуби. Його невеличке суденце мало чорний коріб, чорні вітрила, чорні весла і черево, набите цибулею та солоною рибою. Не надто багатий припас, та все ж залога вижила на ньому досить довго, щоб дочекатися Едарда Старка, який зрештою дістався Штормоламу і поклав облозі край. Князь Станіс винагородив Давоса добрячим куснем землі на мисі Гніву, невеличким замком і лицарською відзнакою… але ухвалив також і вирок, за яким той мав втратити по одному членику з кожного пальця лівиці, крім великого, аби відбути роки свого перемитницького ремесла. Давос підкорився вирокові, але поставив умову, щоб Станіс вчинив покарання власноруч — він не бажав потерпати від ножа у чиїхось нижчих руках. Князь скористався різницьким тесаком, аби зробити справу чисто й вірно. Опісля Давос обрав для свого новоствореного шляхетного дому ім’я Лукомор, а на прапорі помістив чорного кораблика на блідому сірому тлі, з цибулиною на вітрилі. Колишній перемитник полюбляв жартувати, що князь Станіс зробив йому велику милість: позбавив зайвих чотирьох нігтів, які треба чистити й підрізати. «Ні», подумав Кресен, «така людина не дасть йому облудну надію, не пом’якшить сувору правду». — Правда, пане Давосе, буває гірким трунком, ба навіть для такої людини, як ясновельможний Станіс. Він думає тільки про те, щоб повернутися до столиці при повній силі та владі, скинути ворогів і отримати своє за правом. Але зараз… — Якщо він поведе своє жалюгідне військо на Король-Берег, то стріне певну смерть. Йому не вистачить числа. Я так і казав, але ж ви знаєте його гонор незгірш мене. — Давос підняв лівицю в рукавичці. — Спершу в мене пальці відростуть, ніж він прислухається до здорового глузду. Старий зітхнув. — Ви зробили все, що змогли. Тепер я маю додати свій голос до вашого. І маестер продовжив свій виснажливий підйом. Князь Станіс Баратеон перебував у великій круглій палаті зі стінами голого чорного каменю та чотирма високими вузькими вікнами, що дивилися на чотири вітри. Посередині палати стояв величезний стіл, за яким вона отримала свою назву: важка плита різьбленого дерева, зроблена за наказом Аегона Таргарієна ще до Завоювання. Мальований Стіл був більше як п’ятдесят стоп завдовжки, приблизно двадцять п’ять завширшки у найширшому своєму місці, а у найвужчому — заледве чотири стопи. Стіл не мав жодного прямого боку, бо теслі Аегона зробили з нього подобу земель Вестеросу, ретельно випилявши кожну затоку та кожен півострів. На поверхні, потемнілій від трьох століть фарбування покостом, були зображені сім королівств Аегонової доби з річками та горами, містами та замками, озерами та лісами. У палаті було лише одне крісло. Воно стояло точнісінько там, де коло узбережжя Вестеросу розташувався острів Дракон-Камінь, і було підняте так, щоб бачити з нього весь стіл. На кріслі сидів чоловік у тісній зашнурованій камізелі й штанях грубої бурої вовни. Коли увійшов маестер Кресен, чоловік підняв очі. — Я знав, що ви однак прийдете, старигане, хоч вас клич, а хоч ні. В тому голосі не було ані крихти тепла. Та й не бувало майже ніколи. Станіс Баратеон, князь Дракон-Каменя і милістю богів законний спадкоємець Залізного Трону Семицарства, був широкий у плечах, жилавий, сухий обличчям та плоттю, яка нагадувала в’ялену на сонці, тверду, мов залізо, шкіру. Розповідаючи про нього, ніхто не проминав слів «суворий» та «жорсткий». Не досягнувши ще тридцяти й п’яти років, на голові князь Станіс мав тільки вінчика ріденького чорного волосся навколо вух та потилиці, що нагадував тінь від корони. Його брат, покійний король Роберт, за минулі роки відростив бороду, якої маестер Кресен сам не бачив, але від людей чув, яка вона була невгамовна, цупка та рясна. Наче у відповідь, Станіс коротко підрізав власні баки, і вони лежали чорно-синьою тінню на кутастій щелепі та кістлявих западинах щік. Очі його нагадували глибокі рани під важким лобом — сині, як нічне море. Спостерігаючи за його ротом, впав би у відчай найзавзятіший блазень чи мартопляс, бо той рот створений був лише на те, аби хмуритися, кривитися і вигукувати різкі короткі накази. Бліді губи та стиснуті щелепи давно забули, як треба посміхатися, а сміятися ніколи не вміли й поготів. Інколи, як світ уночі лежав тихий і нерухомий, маестрові Кресену здавалося, що він чує за пів-замку, як князь Станіс скрегоче зубами. — Колись би ви збудили мене від сну, — мовив старий. — Колись ви були молодші. А зараз старі та хворі. Вам краще спати, ніж никати замком. Станіс ніколи не пом’якшував мови, не згладжував кути, не вдавався до лестощів. Він казав те, що думає, і хай пекло вхопить тих, кому це не до смаку. — Я знав, що ви не забаритеся дізнатися про Давосові звістки. Ви ж завжди про все дізнаєтеся, чи не так? — Мала від мене була б користь, якби не дізнавався, — відповів Кресен. — Я перестрів пана Давоса на сходах. — І він усе вам розповів, треба гадати? Я мав би вкоротити йому язика на доданок до пальців. — Поганий би з нього тоді вийшов посол. — А з нього однак вийшов поганий посол. Штормове панство не хоче ставати за мене. Вони мене, бач, не люблять, а на законність моєї справи їм начхати! Боягузи сидітимуть за мурами і чекатимуть, куди поверне вітер і кому принесе перемогу. Ті, які хоробріші, вже стали за Ренлі. Подумати лишень — за Ренлі! Він виплюнув ім’я брата, наче гидку отруту. — Ваш брат сидів господарем на Штормоламі останні тринадцять років. Усі ті пани є його значковими… — Еге ж, його, — перервав Станіс, — коли за правом мали бути моїми. Я ніколи не просив собі Дракон-Каменя і не хотів його. Я захопив його, бо тут сиділи Робертові вороги, і брат наказав їх викурити. Я збудував для нього кораблі, вірно послужив його справі. Я підкорився, як молодший брат мусить коритися старшому. Як Ренлі мав би коритися мені. І яку дяку я отримав від Роберта? Він поставив мене господарем на Дракон-Камені, а Штормолам з усіма його статками віддав Ренлі. Штормолам триста років служив столом дому Баратеон! За правом він мав відійти мені, коли Роберт сів на Залізний Трон. То була давня й глибока образа, яка наразі ятрила ще гірше. Слабкість Кресенового повелителя полягала в тому, що твердиня Дракон-Каменю, хоч давня й міцна, владарювала лише над купкою дрібного панства на скелястих островах, надто рідко заселених, аби Станіс міг скликати з них скільки-небудь значне військо. Навіть разом з сердюками, яких він винайняв за вузьким морем у вільних містах Мир та Лис і поставив табором за стінами замку, вбоге Станісове вояцтво не могло сподіватися зломити силу дому Ланістер. — Роберт вчинив з вами несправедливо, — ретельно добирав слова маестер Кресен, — але мав на те вагомі причини. Адже Дракон-Камінь — прадавнє дідицтво дому Таргарієн. Він бажав бачити на його столі зрілого й сильного мужа, позаяк Ренлі тоді був лише малим дитям. — Він і досі мале дитя! — оголосив Станіс так гучно, що гнівний голос лунко розкотився порожньою палатою. — Злодійкувате дитя, що намірилося поцупити корону просто в мене з голови. Що такого Ренлі зробив, щоб заслужити ту корону? Сидів у раді, перекидався жартами з Мізинцем, а на турнірах, бач, вдягав розцяцькованого обладунка, аби злетіти з коня під ударом когось кращого від себе. Окрім цього, і пальцем не ворухнув — а тепер пнеться у королі! Навіщо боги покарали мене такими братами, я вас питаю? — Я не можу казати за богів. — Та ви останнім часом і за себе нічого не кажете! Хто там в Ренлі за маестра? Мабуть, варто зманити його собі — може, дочекаюся кращої ради. Як гадаєте, що сказав той маестер, коли брат вирішив вкрасти мою корону? Якої поради він дав моєму зрадливому родичеві? — То було б диво, якби князь Ренлі питав у когось ради, ваша милосте. Наймолодший з трьох синів князя Стефона виріс у чоловіка хороброго, але легковажного, який керувався радше пориваннями, ніж міркуваннями. Цим, на доданок до іншого, Ренлі разюче скидався на Роберта і геть різнився від Станіса. — «Ваша милосте», — гірко скривився Станіс. — Величаєте мене по-королівському, наче знущаєтеся. Над чим я тут королюю? Над Дракон-Каменем та кількома скелями у вузькому морі? Ото й усе моє королівство. Він зійшов сходами крісла і став коло столу, кидаючи тінь на річку Чорноводну та розмальований ліс, де за минулі століття виріс Король-Берег. Князь стояв, замислившись, над зображенням держави, яку він оголосив своєю. Вона лежала зовсім поруч, і все ж недосяжно далеко. — Сьогодні я вечерятиму зі значковим панством, хай там скільки в мене його є. Кельтигар, Веларіон, Бар-Емон… жалюгідні рештки, які лишили мені брати. Рідка порость на голих каменях. Прибуде й той лисенійський розбійник, Саладор Саан, мимохідь підраховуючи, скільки ще золота я йому винен. Морош-Мирієць застерігатиме про припливи та осінні буревії, а князь Сонцезір побожно белькотітиме про волю Седмиці. Кельтигар знову питатиме, хто зі штормового панства стане на наш бік. Веларіон погрожуватиме відвести своє військо додому, якщо ми не вдаримо негайно. Що я маю їм казати? Що маю робити? — Вашими справжніми ворогами є Ланістери, — відповів маестер Кресен. — Якби ви з братом уклали проти них союз… — Я не родичатимуся з Ренлі, — відрізав Станіс голосом, що не терпів заперечень. — Жодних союзів не буде, поки він величає себе королем. — Гаразд, хай не Ренлі, — скорився маестер. Його пан був упертий та гордовитий; коли він щось забирав собі у голову, всякі суперечки ставали безглузді. — Але ж вашій справі можуть послужити інші. Сина Едарда Старка проголосили Королем-на-Півночі; за ним стоїть сила Зимосічі та Водоплину. — Він зелений хлопчина, — мовив Станіс, — ще й король-самозванець. А я маю на його користь втратити пів-царства? — Пів-царства втратити не так боляче, як ціле, — відповів Кресен, — а якщо ви допоможете хлопцеві помститися за смерть батька… — З якого дива я маю мститися за Едарда Старка? Він був для мене ніщо. То Роберт його любив, а не я. Мов рідного брата любив! Чи знаєте ви, скільки разів я чув це від Роберта? Але ж його брат був не Старк, а я! Та хіба хто сказав би, дивлячись на Робертову до мене ласку? Я для нього утримав Штормолам, я дивився, як помирали з голоду добрі вояки, поки Мейс Тирел та Пакстер Рожвин бенкетували попід моїми стінами. А чи подякував мені Роберт? Дзуськи! За прорвану облогу він подякував тому ж таки Старкові. Але щурів та шкіру з чобіт в замку їв не Старк, а я! То я збудував кораблі за наказом Роберта, то я захопив Дракон-Камінь у його ім’я. А чи взяв він мене ласкаво за руку, а чи сказав: «Дякую, любий брате, за вірну службу»? Еге ж, наставляй кишеню! Він повісив на мене вину за те, що Вілем Даррі утік з Візерисом та немовлям, наче я мав силу їх зупинити. Я сидів у його раді п’ятнадцять років — допомагав Джонові Арину правити державою, поки Роберт цмулив вино і шльондрав по дівках. А коли Джон помер, чи зробив мене брат своїм Правицею? Дзуськи! Він на цирлах побіг до свого милого друга Неда Старка і віддав уряд йому. Втім, невелика з того втіха вийшла їм обом. — Вам краще знати, пане мій, — відповів згідливо маестер Кресен. — Ви потерпіли великі образи, та що було, те з водою спливло. Якщо з’єднати сили зі Старками, то ще можна дочекатися й кращої днини. Та й іншими теж нехтувати не слід. Що скажете про пані Арин? Якщо саме королева замордувала її чоловіка, то, певно ж, пані Ліза бажає відплати. І має малого сина, спадкоємця Джона Арина. Якби заручити з ним Ширену… — Її малий — хворий та слабкий, — заперечив князь Станіс. — Навіть його батько не дурив себе, коли просив мене узяти хлопця на виховання. Служба джурою на Дракон-Камені могла б піти йому на користь, але клята Ланістериха встигла раніше отруїти князя Арина, і тепер Ліза ховає малого у Гнізді. Кажу вам, звідти вона вже його не випустить. — То відішліть Ширену до Соколиного Гнізда, — наполягав маестер. — Дракон-Камінь — невесела домівка для дитини. Хай з нею поїде блазень, аби вона мала коло себе знайому душу. — Знайому почвару, радше сказати. — Станіс зморщив чоло, роздумуючи. — Хоча… може, й варто спробувати… — Чи мусить законний повелитель Семицарства благати про допомогу навіжених удовиць та зухвалих узурпаторів? — різко й зненацька запитав жіночий голос. Маестер Кресен обернувся і схилив голову. — Шановна пані, — мовив він, досадуючи, що не почув, як та ввійшла. Князь Станіс спохмурнів. — Я не благаю. Нікого. Дивіться мені, пані дружино, про це не забувайте. — Рада чути, мій пане. Пані Селиса на зріст була не нижча від чоловіка, тілом струнка, лицем худорлява, капловуха, з гострим носом та легким пушком вусів на верхній губі. Щодня вона висмикувала ті вуса, щодня гірко шпетила їх, та позбавитися ніяк не могла. Очі вона мала світлі, водянисті, рота — жорсткого й суворого, голос — схожий на ляск батога. І зараз той батіг ляскав так гучно, як тільки умів. — Пані Арин мусить принести вам присягу на вірність без жодних умов. Так само Старки і ваш брат Ренлі, а за ними й решта. Ви є їхнім єдиним законним королем. Негоже торгуватися за те, що з ласки світлого бога є вашим власним. Вона сказала: «бога». Не «богів». То виходить, червона жінка полонила її серце й душу, відвернула від богів Семицарства, старих і нових, навернула до того бога, якого звали Господом Світла. — Ваш бог хай залишить свою ласку собі, — відповів князь Станіс, який не поділяв гарячкової віри своєї новонаверненої дружини. — Я потребую мечів, а не ласки. Чи не приховали ви часом десь таємного війська, про яке досі не згадували? Не надто чемний вийшов початок розмови. Та Станіс завжди почувався незатишно коло жінок, ба навіть власної дружини. Коли він поїхав до Король-Берега, щоб сісти у Робертовій раді, то залишив Селису разом з дочкою на Дракон-Камені. Листи писав рідко, а ще рідше приїжджав сам; обов’язок на шлюбному ложі справляв раз чи два на рік і не мав з нього великої втіхи. А синів, яких він колись сподівався, не породив жодного. — Військо мають мої брати та дядьки, — відказала вона. — Дім Флорент готовий стати під ваші прапори. — Дім Флорент може виставити у поле щонайбільше дві тисячі мечів. — Подейкували, і не марно, що Станіс достеменно знає військову силу кожного шляхетного дому в Семицарстві. — До того ж моя довіра до ваших братів і дядьків значно слабкіша за вашу. Землі Флорентів надто близько до Вирію, щоб ваш вельможний дядько міг не зважати на гнів Мейса Тирела. — Є інший спосіб. — Пані Селиса підсунулася ближче. — Визирніть у вікно, пане мій. Там палає знак, якого ви чекали. Просто на небі. Він червоний, мов полум’я, мов серце справжнього бога. Це його прапор — а заразом і ваш! Дивіться, як він струменіє небом, неначе гарячий подих дракона. А ви ж є господарем на Дракон-Камені. Отже, настала ваша година, мій королю. Помилки бути не може. Вам судилося випливти з цієї самотньої скелі, як колись виплив Аегон Завойовник, і силою взяти все перед собою, як колись узяв він. Скажіть лише слово і наповніться силою Господа Світла. — Скільки мечів вкладе до моїх рук Господь Світла? — знову завимагав Станіс. — Скільки знадобиться, — пообіцяла дружина. — Спершу мечі Штормоламу та Вирію, а тоді й усього значкового панства. — Давос з вами не погодиться, — відповів на це Станіс. — Ті мечі вже присягнули Ренлі. Вони люблять мого чарівного юного братика, як колись любили Роберта… і як ніколи не любили мене. — Так, — погодилася королева, — але щойно Ренлі помре… Станіс звузив очі, дивлячись на свою пані дружину, і Кресен не зміг втримати язика: — Не можна так казати! Ваша милосте, хай там які дурниці скоїв Ренлі… — Дурниці? Кажіть ліпше — зраду. — Станіс обернувся до дружини. — Мій брат — молодий та дужий, оточений величезним військом, а на доданок — своїми веселковими лицарями. — Мелісандра дивилася у полум’я і бачила його мертвим. Кресена охопив жах. — Братовбивство… пане мій, то страшний гріх, навіть думати про таке… благаю, послухайте голосу розуму… Пані Селиса зважила його холодним поглядом. — І що ж нам розкаже голос розуму, маестре? Що нашому володареві слід поповзти до Старків на колінах і продати єдину дочку Лізі Арин, аби звоювати аж цілих пів-царства? — Я чув, що ви радили, Кресене, — мовив князь Станіс. — Тепер послухаю, що порадить вона. А ви йдіть собі. Маестер Кресен, потерпаючи, став на коліно і відкланявся. Повільно шкутильгаючи палатою, він відчував на спині погляд пані Селиси, а доки дістався підніжжя сходів, то вже ледве тримався на ногах. — Допоможи, — кинув він Пилосові. Опинившись нарешті у власних покоях, Кресен відіслав молодшого маестра і знову вибрався на балкон, аби постояти серед химер та подивитися на море. Одна з бойових галер Саладора Саана саме минала замок; здіймалися та опускалися у воду весла, розмальований смугастий коріб різав сіро-зелені води. Маестер дивився, як галера зникає за мисом. «Якби ж мої страхи зникли так само легко.» Чи варто було животіти стільки років, аби дожити до такої днини? Коли маестер вдягає комір, він кидає всяку надію на сім’ю та дітей. І все ж Кресен часто почувався батьком. Роберт, Станіс, Ренлі… ось три сини, яких він виростив після того, як бурхливе море забрало князя Стефона. Чи не його в тім провина, що один тепер здіймає зброю на іншого? Ні, цього не можна дозволити. Він не дозволить. У серцевині всієї справи знаходилася жінка. Але не пані Селиса, ні. То була інша, яку челядь називала «червоною жінкою», бо лякалася навіть уголос казати її ім’я. — А я скажу її ім’я, — мовив Кресен до кам’яного пса. — Мелісандра. Ось. Мелісандра з Асшаю — ворожбитка, тінев’язка, жриця Ра-Гльора, Господа Світла, Полум’яного Серця, Бога Вогню й Тіні. Мелісандра, чиє безумство не можна випускати з Дракон-Каменя. Після яскравого ранку власні помешкання здалися маестрові темними й похмурими. Непевними руками старий запалив свічку і поніс до робочої кімнати нижче від крукарні, де на полицях струнко вишикувалися трунки, зілля, єлеї та масті. На нижній полиці, позаду рядка притирань у пузатих глиняних горщиках, він знайшов пляшечку з волошково-синього скла, не більшу за його мізинець. Коли маестер її струснув, у пляшечці щось заторохкотіло. Кресен здмухнув шар пилу і поніс пляшечку до столу. Важко впавши у крісло, він витяг корка і висипав те, що було всередині. По пергаменові, який він читав нещодавно, розсіялися кришталики, не більші за насінини, усього з десяток. В світлі свічки вони виблискували, наче коштовні камені, порфіровим сяйвом — таким глибоким і чистим, наче вперше баченим. Ланцюг навколо шиї раптом почав муляти. Маестер легенько торкнувся одного з кришталиків кінчиком мізинця. Така крихітка, а тримає в собі владу над життям і смертю. Вироблялися кришталики з однієї рослини, що зустрічалася тільки на островах Нефритового моря за півсвіту звідси. Листя мало бути старе, вимочене у суміші лимонного соку, цукрової води і деяких рідкісних прянощів з Літніх островів. Потім листя слід було викинути, а трунок згустити попелом і дозволити йому затвердіти. Справа робилася повільно й важко, а складники для неї коштували дорого і добувалися нелегко. Втім, алхіміки Лису добре зналися на цій справі, як і Безликі з Браавосу… та й маестри його ордену теж, хоча за мурами Цитаделі намагалися про таке не базікати. Весь світ знав, що маестер кував собі срібну ланку до ланцюга, коли опановував мистецтво зцілення — але той самий світ задля свого спокою нерідко забував, що вправний цілитель одночасно є й вправним губителем. Кресен вже не міг пригадати, як той листок звали асшайці, чи як лисенійські отруйники величали самі кришталики. У Цитаделі на такий кришталик казали просто «душитель». Якщо розпустити його у вині й дати людині, то м’язи на її шиї почнуть судомитися, стискаючи дихальне горло, наче у кулаку. Казали, що обличчя в людини стає того самого кольору, що й кришталик… але точно так само виглядали й люди, які вдавилися шматком їжі. Отже, цього вечора князь Станіс збирається на бенкет зі своїм панством, своєю вельможною дружиною… і червоною жінкою Мелісандрою з Асшаю. «Перепочити б трохи», мовив до себе маестер Кресен. «У вечірній пітьмі мені знадобляться усі мої сили. Руки не мають труситися, а мужність не повинна похитнутися. Я намірився на жахливу справу, але інакше не можна. Якщо десь є боги, вони мають мені пробачити.» Останнім часом він спав погано. Але щоб не схибила рука здійснити тяжкий задум, варто перед тим подрімати хоч недовго. Маестер втомлено почовгав до ліжка. Та навіть заплющивши очі, він бачив світло комети — вогняно-червоне, надзвичайно живе посеред темних снів. «Може, ця комета прилетіла до мене», подумав старий маестер, куняючи, перш ніж сон зморив його. «Вона провіщує кров, проказує про вбивство… хтозна, може, це і є її знамення…» Коли він прокинувся, стояла глупа ніч, у опочивальні панувала темрява, і кожен суглоб у тілі скнів від болю. Кресен з зусиллям сів на ліжку; в голові гупала кров. Вчепившись у ковіньку, він сяк-так зіп’явся на ноги. «Пізня година», подумав він, «а мене досі не покликали». Його завжди запрошували на учту, садовили коло солі, поруч із князем Станісом. Обличчя його пана маяло у повітрі просто перед ним, і не того чоловіка, яким він став, а хлопчика, яким був колись. Хлопчика, який ховався у холодних тінях, поки старший брат сяяв на сонці. Все, що робив Станіс, поперед нього робив Роберт, і завжди краще. Бідолашний хлопчик… треба поспішати, заради його порятунку. Маестер знайшов кришталики там, де їх залишив, і згріб з пергамену. Кресен не мав персня з таємною схованкою — такого, як за переказами шанували отруйники з Лису — зате всередині вільних рукавів його ряси було нашито безліч малих та великих кишень. Він заховав насінини-душителі у одній з них, розчахнув двері та покликав: — Гей, Пилосе! Де ти? Не почув відповіді й покликав знову: — Пилосе, я потребую допомоги! Знову жодної відповіді. Це вже було дивно; молодий маестер жив у келії за півоберту вниз сходами і зблизька мав чудово все чути. Врешті-решт Кресен мусив покликати челядь. — Поспішайте, — мовив він до слуг. — Я надто заспався. Зараз там вже, мабуть, бенкетують… вино п’ють… Мене мали б збудити. Куди подівся маестер Пилос? Справді, чудасія. І знову довелося подолати довгий прохід. У великих вікнах шепотів нічний вітер, несучи різкі пахощі моря. На мурах Дракон-Каменя блимали смолоскипи; у таборі внизу він бачив сотні вояцьких вогнищ, схожих на впалі з неба зірки. Над головою сяяла червона зловісна комета. «Не з моєю старістю та вченістю боятися таких нісенітниць», сказав собі маестер. Двері до трапезної палати влаштовані були у роті кам’яного дракона. Кресен наказав челяді лишити його перед дверима. Краще ввійти самому, аби не здатися надто змарнілим. Важко спираючись на ковіньку, Кресен подолав останні кілька сходинок і прошкутильгав під зубами, що нависали з одвірку. Двоє стражників розчахнули перед ним важкі червоні двері, звідки накотила раптова хвиля галасу та світла, і маестер ступив просто у черево дракона. Крізь стукіт ножів і тарілок, крізь неголосний застільний гомін він розчув, як Пістрявчик співає «…пане мій, пустились в танок», піддзеленькуючи собі дзвіночками. Та сама гидка пісня, що він співав уранці. «Ой пустились тіні в танок… та й лишились наостанок.» За нижніми столами юрмилися лицарі, лучники, сердюцька старшина; окрайцями чорного хліба, відірваними від великих паляниць, вони підбирали з полумисків тушковану рибу в густій юшці. Тут не реготали на весь голос, не вигукували сороміцьких жартів, як на інших бенкетах — коли князь Станіс вітав гостей на своїй учті, то не дозволяв жодному зухвальцеві порушити її шляхетну поважність. Кресен узявся потроху долати шлях до помосту, де з королем бенкетували пани й найліпші лицарі, а для цього мусив обійти Пістрявчика. Танцюючи й теленькаючи дзвіночками, блазень не бачив і не чув наближення маестра. Раптом він перестрибнув з однієї ноги на іншу, запнувся і врізався у Кресена, вибивши з-під старого ковіньку. Вони разом гепнулися на очерет і переплуталися руками та ногами, а навколо них вирував регіт. А чому б ні? Видовисько мало бути препотішне. Пістрявчик простягся мало не на ньому, наблизивши своє змережане клітинами обличчя до маестрового. Його цебро з рогами та дзвіночками десь загубилося. — А коли на дні ти моря, то вже падаєш угору, — оголосив він. — Отакої, йой-ой-ой. Блазень захихотів, відкотився убік, хутко зіп’явся на ноги і станцював коротенький таночок. Намагаючись якось зберегти гідність, маестер слабко посміхнувся і спробував підвестися, але у стегні так заболіло, що на мить він злякався, чи не зламав його знову. Тут його підхопили під пахви чиїсь дужі руки і спритно поставили на ноги. — Дякую, шановний пане, — пробурмотів він і обернувся подивитися, хто це з лицарів прийшов йому на поміч. — Маестре, — мовила пані Мелісандра низьким глибоким голосом зі співучими нотками Нефритового моря. — Вам слід берегти себе. Як завжди, вона була вдягнена у червоне з голови до п’ят: довгу простору сукню яскравого, мов вогонь, текучого шовку, з зубчатими рукавами та глибокими розрізами у стані, через які виднілася інша тканина кольору темної крові. Навколо шиї вона носила тісну червоно-золоту оксамитку, прикрашену єдиним великим рубіном. Її волосся мало не іржавий, червонястий, вощаний чи ще якийсь звичний для рудих людей колір; ні, воно скидалося на вилощену мідь і сяяло при світлі смолоскипів. В неї навіть очі були червоні… а шкіра гладка та вершково-біла, без жодної вади. Жінка була струнка і вишукана, з тонким станом, повногруда, вища на зріст за більшість лицарів; обриси її обличчя нагадували серце. Хто з чоловіків, навіть старий маестер, бачив її, той довго не міг відвести очей. Багато людей вважали її гарною, хоча даремно: вона була не гарна, а зваблива, оманлива, жахливо небезпечна… одне слово — червона. — Я… дякую вам, мосьпані. — Чоловік вашого віку має пильно стежити, куди ступає ногою, — чемно мовила Мелісандра. — Бо ніч темна і повна жахіть. Він вже чув ці слова — якусь молитву з її віри. «Байдуже, в мене є власна віра.» — Темряви бояться тільки діти, — сказав він їй. Але тієї ж миті знову почув пісеньку Пістрявчика: — Ой пустились тіні в танок, пане мій, пустились в танок. — Загадка, одначе, — мовила Мелісандра. — Розумний дурник і дурний мудрець. Нахилившись, вона підняла шолома Пістрявчика і вдягла на Кресенову голову. Дзвіночки тихо закалатали, коли бляшане цеберце ковзнуло вниз до вух маестра. — Ось вам вінець у пару до маестерського ланцюга, — оголосила вона. Чоловіки навколо зареготали. Кресен стиснув вуста і спробував утамувати гнів. Вона вважає його слабким та безпомічним. Нехай. Ще й вечір не скінчиться, як вона переконається в іншому. Так, він старий та змарнілий, але й досі — маестер Цитаделі. — Мені не треба іншого вінця, ніж вінець істини, — відповів Кресен, знімаючи блазенського шолома з голови. — Є такі істини, яких в Старограді не навчають. — Мелісандра відвернулася від нього у вихорі червоного шовку і рушила назад до високого столу, де сиділи король Станіс зі своєю королевою. Кресен повернув Пістрявчикові його відерце з рогами і рушив був слідом. На його місці сидів маестер Пилос. Старий тільки й спромігся, що спинитися і вирячити очі. — Маестре Пилосе, — мовив він нарешті. — Ви… ви мене не збудили. — Їхня милість наказали мені дати вам відпочинок. — Пилос хоча б мав совість зашарітися. — Сказали, що ви на цій раді не потрібні. Кресен окинув оком лицарів, панів, капітанів та керманичів кораблів, які сиділи мовчки. Князь Кельтигар, буркотливий старий, мав на собі делію, помережану червоними крабами з гранатів. Гарний на вроду князь Веларіон вдягся у шовк кольору зеленої морської хвилі, а на шиї мав застібку з білого золота у вигляді морського коника, що пасувала до його довгого світлого волосся. Князь Бар-Емон, пухкий хлопчина чотирнадцяти років, убрався в буряковий оксамит, облямований білим котиковим хутром. Незугарного пана Акселя Флорента аніскільки не прикрасило жовтаво-руде вбрання з лисячим хутром. Побожний князь Сонцезір мав на шиї, зап’ястках і пальцях місячні камені, а лисенійський жегляр Саладор Саан аж різав око буянням криваво-червоного єдвабу, золота, коштовного каміння. Самий лише пан Давос був вдягнений просто: у брунатний жупан та зелену делію, і самий лише пан Давос перестрів його погляд зі співчуттям у очах. — Ви вже надто хворі та недоладні, аби радити мені щось корисне, старий маестре. — Голос був такий схожий на Станісів, але не його, не міг бути його. — Віднині моїм радником буде Пилос. Він уже й так порає за вас круків, бо ви ж більше не спроможні підніматися до крукарні. Я не дозволю вам убитися на смерть на моїй службі. Маестер Кресен блимнув очима. «Станісе, володарю мій, сумний похмурий хлопчику, який став мені замість рідного сина… ти не повинен так чинити, хіба ж ти не знаєш, як я дбав про тебе, жив заради тебе, любив понад усе і наперекір усьому? Так, любив, і навіть більше, ніж Роберта чи Ренлі, бо тобі одному бракувало любові, більше за тебе ніхто не мав у мені потреби.» Але сказав тільки: — Воля ваша, ясний пане, але… я голодний. Чи мені вже немає місця за вашим столом? «Біля тебе — ось де моє місце. Біч-обіч з тобою.» Пан Давос підвівся з лави. — Матиму за честь, ваша милосте, якщо маестер погодиться сісти коло мене. — Гаразд. — Князь Станіс відвернувся, аби сказати щось Мелісандрі, яка сиділа одесну від нього, на найпочеснішому місці. Пані Селиса розташувалася ошую і виблискувала усмішкою такою ж яскравою та гострою, як ребра коштовних каменів у її прикрасах. «Надто далеко», подумав Кресен похмуро, зиркнувши туди, де сидів Давос. Між високим столом та перемитником сиділа половина Станісового панства. «Я маю підібратися ближче, щоб вкинути душителя до її келиха. Але як це зробити?» Поки маестер повільно просувався навколо столу до Давоса Лукомора, Пістрявчик викидав свої коники. — На землі ми рибками ласуємо, — завзято співав дурник, вимахуючи рибиною, наче можновладець пірначем, — а на дні собою їх годуємо. Отакої, йой-ой-ой. Пан Давос посунувся, аби дати маестрові місце на лаві. — Сьогодні нам усім варто нап’ясти блазенське вбрання, — похмуро докинув він, поки Кресен всідався, — бо вся справа відгонить якимсь божевіллям. Червона жінка, бач, вгледіла перемогу в полум’ї, тому Станіс вирішив боротися за своє право, начхавши на чисельність свого війська. Боюся, її ласкою ми всі скоро побачимо на власні очі те саме, що бачив Пістрявчик — потаємні глибини моря. Кресен засунув руки до рукавів, наче шукаючи тепла. Пальці знайшли тверді грудочки кришталів, захованих у вовняній одежі. — Пане Станісе… Станіс відвернувся від червоної жінки, але відповіла за нього пані Селиса. — Станіс — ваш король. Не забувайте про належне звертання, маестре. — Від старості люди слабшають розумом, — буркнув до неї король. — Чого вам, Кресене? Кажіть, що маєте на думці. — У переддвір’ї майбутньої війни вам конче необхідно укласти союз із князем Старком та княгинею Арин… — Я ні з ким не укладаю союзу, — відрізав Станіс Баратеон. — Так само, як світло не вкладає союзу з мороком. — Пані Селиса узяла чоловіка під руку. Станіс кивнув. — Старки намірилися вкрасти половину мого королівства. Так само, як Ланістери вкрали мій престол, а любий братик — мечі, замки та вірність моїх законних підданих. Усі вони — мені вороги, а державі узурпатори. «Я втратив його», з відчаєм подумав Кресен. Якби ж вдалося непомітно підібратися до Мелісандри… вистачило б однієї миті коло її келиха. — Ви є справжнім спадкоємцем вашого брата Роберта, законним Семицарства повелителем, королем андалів, ройнарів та першолюдей, — похнюпившись, ствердив маестер, — та все ж не можете сподіватися на перемогу без союзників. — Король має союзника, — відказала пані Селиса. — Це Ра-Гльор, Господь Світла, Полум’яне Серце, Бог Вогню та Тіні. — З богів виходять не надто надійні союзники, — заперечив старий, — а отой ваш бог навіть не має тут сили. — Гадаєте? — Рубін на шиї Мелісандри зблиснув світлом, коли вона повернула голову, і на якусь мить видався яскравішим за комету. — Ви кажете якісь дурниці, маестре. Чи не вдягти вам знову корону дурня? — Так, — підхопила пані Селиса, — шолома Пістрявчика. Він вам пасує, дідуню. Вдягніть-но його знову. Я наказую! — Ой морськая злая хвиля, з голови та й шапку змила, — мовив Пістрявчик. — Отакої, йой-ой-ой. Очі пана Станіса ховалися у тіні під важким лобом, щелепи мовчки жували, вуста були міцно стиснені. Коли він гнівався, то завжди скреготів зубами. — Дурню, — прогарчав він нарешті, — моя пані дружина наказує тобі. Віддай Кресенові свого шолома. «Ні», подумав старий маестер, «це ж не ти, це не твій звичай, ти завжди був справедливий до людей, справедливий, а не жорстокий, ти ж ніколи не розумів кпинів, як не розумів і сміху». Пістрявчик підскочив ближче, видзеленькуючи «тень-телень, дзинь-та-бринь, всенький-день-як-пень». Маестер сидів мовчки, поки дурник припасовував йому відерце з рогами на чоло. Під його вагою Кресен схилив голову, і дзвіночки теленькнули. — От якби він ще й співав свої поради замість белькотіти їх, — докинула пані Селиса. — Це вже занадто, пані дружино, — мовив Станіс погрозливо. — Старий добре служив мені. «І служитиму до останнього подиху, мій любий повелителю, мій бідний самотній сину», подумав Кресен, бо раптом знайшов спосіб. Перед ним стояв келих пана Давоса, налитий до половини кислим червоним. Він розшукав тверду лусочку кришталика в рукаві, міцно стиснув її між великим та вказівним пальцями, потягнувся до келиха. «Спритно і плавко, аби ж не запнутися», молився про себе маестер, і боги зглянулися на нього. За один миг ока пальці спорожніли. Його руки ніколи за останні роки ще не бували такі вправні та вірні. Давос побачив його рух, але окрім нього, більше ніхто — цього він був певний. З келихом у руці маестер зіп’явся на ноги. — Може, й справді я був дурнем. Пані Мелісандро, чи не поділите ви зі мною келиха вина? Аби почествувати вашого бога, вашого Господа Світла. Вшанувати його владу чарою та здравицею. Червона жінка уважно вивчила його обличчя. — Як забажаєте. Він відчував на собі погляди усього товариства. Давос вчепився у нього, коли маестер відходив від лави, вхопив рукава тими самими пальцями, які вкоротив князь Станіс. — Що це ви робите?! — зашепотів він. — Те, що маю зробити, — відповів маестер Кресен, — заради царства людей і душі мого повелителя. Він відкинув Давосову руку, проливши на очерет трохи вина. Мелісандра перестріла його коло величезного столу під поглядами усього товариства. Але Кресен бачив тільки її. Червоний шовк, червоні очі, червоний рубін на горлі, червоні вуста кривляться у слабкій посмішці. Вона поклала свою руку на його, підтримала нею келиха. Шкіра її здавалася гарячою, мовби у лихоманці. — Ще не пізно пролити вино, маестре. — Пізно, — хрипко прошепотів він, — пізно. — Як забажаєте. — Мелісандра з Асшаю взяла келиха в нього з рук і зробила глибокий довгий ковток. Повертаючи келиха, вона лишила в ньому трохи на дінці. — А тепер ваша черга. Руки його тремтіли, та він примусив себе триматися. Маестер Цитаделі не повинен нічого боятися. Вино було кисле, щипало язика. Він впустив порожнього келиха з пальців, і той розбився на підлозі. — Він таки має тут силу, пане мій, — мовила жінка. — Адже вогонь очищує. На горлі в неї запалав червоним рубін. Кресен намагався відповісти, але слова застрягли у горлянці. Він закашлявся, спробував втягнути повітря, але натомість видав жахливий тоненький свист. Навколо шиї стиснулися залізні пальці. Впавши на коліна, він ще пробував трусити головою, кидати їй виклик, заперечувати її владу, силу, чари, самого її бога. На рогах калатали дзвіночки, виспівуючи «дурень-дурень-дурень», а червона жінка дивилася на нього з жалем, і полум’я свічки танцювало в її червоних очах. Ар’я I У Зимосічі її, бува, кликали Ар’єю-Конякою, і тоді вона гадала, що гіршого прізвиська на світі не буває. Аж поки хлопчик-сирота Ломик Зеленорукий не обізвав її Бибкою. Втім, на дотик її голова тепер справді скидалася на козячу бибку. Спершу, коли Йорен потяг її до того провулку, вона вже подумки попрощалася з життям. Але бридкий старий просто зрізав їй кинджалом плутанину брудного волосся, тримаючи її міцно, аби не видерлася. Вона пам’ятала, як вітерець гнав брунатно-сірі клапті по каменях бруківки до септу, де загинув батько. — Я з цього міста вивіз багацько хлопів та хлоп’ят, — гарчав Йорен, поки шкрябав їй черепа гострим ножем. — Стій тихо, хлопче, то може, й тебе вивезу. Коли він скінчив, на голові замість волосся лишилася колюча стерня. А потім Йорен сказав, що відтоді й до Зимосічі їй належить зватися Аріком, хлопчиком-сиріткою. — Пройти крізь браму — то не клопіт. У дорозі — інша справа, там усяке може статися. До Стіни їхати далеченько, ще й у лихому товаристві. Цього разу їх в мене тридцять душ на руках. Є старі, є малі… нема лишень таких, як отой твій брат-байстрюк. Він струснув її за плечі, щоб краще слухала. — Князь Едард віддав мені удосталь наброду з замкових підвалів. Та я скільки не шукав, а шляхетних паничів поміж них не знайшов. Половина тієї наволочі видасть тебе королеві, як раз плюнути, за прощення гріхів і кілька срібних монет. А інша половина перед тим ще й згвалтує. Тому припни язика і ходи до вітру сама, якнайдалі у ліс. І не пий більше, ніж мусиш — ніц нема важче, ніж відливати так, щоб ніхто не бачив. Старий не збрехав: з Король-Берега вони справді вибралися без клопоту. Ланістерівська сторожа на воротях зупиняла кожного подорожнього, але Йорен гукнув одного стражника на ім’я, і їхні вози пропустили, недбало махнувши рукою. На Ар’ю ніхто й оком не кинув — шукали-бо шляхетну панянку, дочку Правиці Короля, а не кощаве хлопчисько з відтятим волоссям. Ар’я за плече не оглядалася; вона прагнула, аби Чорноводна розлилася і змила усе місто: Блошиний Поділ, Червоний Дитинець, Великий Септ… геть усе і всіх, а надто принца Джофрі з його матінкою. Та розуміла, що так не станеться. До того ж могла б загинути Санса, яка лишилася у місті. Ар’я подумала про сестру і вирішила краще загадувати, щоб якнайскоріше дістатися Зимосічі. Щодо ходити до вітру, втім, Йорен помилився: то була справа не найважча. Гіршими за інше виявилися Ломик Зеленорукий і Мантулик, двоє хлопців-сиріт. Йорен приманив собі кількоро вуличних волоцюжок, пообіцявши їм вірний харч у животі та чоботи на ноги. — Варті потрібні добрі вояки, — мовив він до них, коли рушали у дорогу, — та ніц не вдієш, приставимо й вас до діла. На доданок до сиріт з вулиць, підземелля дали рясний врожай дорослих злодіїв, лісокрадів, гвалтівників. Найгірші були троє, витягнуті з темних кам’яних мішків. Їх лякався, мабуть, і сам Йорен, бо віз забитими у залізи по руках та ногах у задку хури і клявся, що не випустить з кайданів аж до Стіни. Один світив діркою замість носа, відрізаного катом, а інший — лисий, жирний, як свиня, із загостреними зубами та мокрими болячками на щоках — не мав у очах нічого людського. З Король-Берега вирушило п’ять великих хур, закладених припасом для Стіни: шкурами, сувоями краму, відливками заліза, кліткою круків, книжками, папером, чорнилом, пакою кислолисту, глеками олії, скринями ліків та прянощів. Хури тягнули кілька запряжок плужних коней, а ще Йорен купив двох огирів та півтузня віслюків для хлопців. Ар’я краще б сіла на справжнього коня, але й на віслюку почувалася ліпше, ніж на возі. Чоловіки не звертали на неї уваги, та з хлопчаками щастило менше. Вона була на два роки молодша від найменшого з сиріт, а до того ж дрібна й кістлява. Зрештою Ломик з Мантуликом вирішили, що мовчить вона, мабуть, тому, що глуха, перелякана чи не сповна розуму. — Ти диви, Бибка меча причепив, — якось вранці зазначив Ломик, поки загін рухався собі потроху повз садочки та поля пшениці. Сам він раніше служив учнем при фарбівнику тканин, аж поки не спіймався на крадіжці; руки йому були заплямовані зеленою фарбою аж до ліктів. Коли він сміявся, то іржав, наче той самий віслюк, на якому сидів верхи. — Де це той щур з канави здибав собі меча? Ар’я мовчки прикусила губу. Вона бачила спину вичовганого Йоренового кобеняка далеко попереду возів, але вирішила не кликати по допомогу. — А мо’, він малий джура, ге? — підхопив Мантулик. Його мати пекла хліб та всілякі коржики-пампушки, поки була жива, а він по цілих днях ходив вулицями з яткою на колесах і горлав «Мантулики! Гарячі мантулики!». — Панич-павич, вельможна кістка, чом би й ні? — Та який він панич, ти на його глянь лишень. Та то, мабуть, і не меч, а бляшана цяцька для дітей. Ар’я ненавиділа, коли вони кепкували з Голки. — Це криця замкової роботи, йолопе! — скинулася вона, обертаючись до них у сідлі. — А ти б краще стулив пельку! Сироти затюгукали. — А де б ти взяв отакий клинок, Бібрику? — зацікавився Мантулик. — Він Бибка, — виправив Ломик. — Та вкрав, де ж іще. — Я не крав! — заволала вона. Голку подарував їй Джон Сніговій. Хай кличуть її Бибкою, скільки заманеться, але звати Джона злодієм вона не дозволить. — Якщо вкрав, то відберемо собі! — вирішив Мантулик. — Однак він не його. А мені стане у пригоді. Ломик охоче піддражнив: — То піди та візьми. Чи злякався? Мантулик пхнув п’ятами віслюка, підібрався ближче. — Ану, Бибко, дай-но сюди меча. — Волосся він мав солом’яно-біляве, товста мармиза згоріла під сонцем і лущилася. — Однак ти не відаєш, що з ним робити. «Та вже ж відаю», могла б відказати Ар’я. «Одного хлопчину вже вбила — такого, як ти. Пхнула його в живіт, і він помер. І тебе вб’ю, якщо не даси спокою.» Та не насмілилася. Йорен про стайниченка нічого не відав, а Ар’я боялася розповідати, бо не знала, що тоді зробить старий. Ар’я була певна, що в загоні є й інші вбивці — ті троє в кайданах вже напевне. Але ж їх не шукала королева, а то зовсім інша справа. — Дивися, — заіржав Ломик Зеленорукий. — Та він зараз заплаче, йой. Нюнити зібрався, Бибко? Вона плакала уві сні минулої ночі, бо їй наснився батько. Зранку вона прокинулася з червоними сухими очима, і зараз не пролила б жодної сльозини, хоч її ріж. — Нє, він зараз у штани напудить, — припустив Мантулик. — Ану облиште його, — раптом мовив хлопець з непокірливою чорною чуприною, що їхав позаду. Ар’я чула, як Ломик кликав його Бичком, бо той увесь час налощував шолома з рогами, хоча ніколи його не вдягав. Бичка Ломик чіпати не зважувався: той був старший, величенький для свого віку, мав широкі груди та міцні руки. — Краще б ти віддав Мантуликові свого меча, Аріку, — мовив Ломик. — Мантулик його дуже хоче. А він же колись забив хлопця ногами до смерті. Тебе теж заб’є, зуб даю. — Збив його на землю, і копняками по яйцях! Бив і бив, доки той не здох! — похвалився Мантулик. — Усе йому на друзки розтрощив! Яйця йому розбилися і кров’ю спливли, а гичка аж зчорнілася. Отож давай меча, не барися! Ар’я витягла з-за паса дерев’яного навчального меча. — Можеш забрати оцього, — мовила вона до Мантулика, не бажаючи бійки. — Пхе, здалася мені дурна палиця. — Він під’їхав віслюком ближче і перехилився до руків’я Голки. Дерев’яний меч Ар’ї миттю свиснув у повітрі й добряче хльоснув віслюкові по крупу. Тварина заревла, стала цапа і скинула Мантулика додолу. Слідом зі свого віслюка злетіла Ар’я і тицьнула хлопцеві у черево, поки той пробував підвестися. Коли ж Мантулик сів на землю зі стогоном, Ар’я загилила йому поперек обличчя так, що ніс зламався з хряскотом, мов сучок на дереві. З ніздрів ринула кров, Мантулик заверещав, а Ар’я кинулася до Ломика Зеленорукого, який сидів на своєму віслючку, роззявивши рота. — Може, й тобі меча дати, га?! — заволала вона до нього; втім, Ломик нічого від неї не хотів, а тільки підняв заплямовані зеленою фарбою руки перед обличчям і заскиглив, щоб вона йшла геть. Раптом Бичок загукав «Позаду!», і Ар’я крутнулася навколо себе. Мантулик саме стояв на колінах, намацуючи велику гостру каменюку. Вона дозволила йому її жбурнути, пірнула головою, пропустила камінь повз себе і налетіла у відповідь. Хлопець сахнувся і підняв на свій захист руку; Ар’я вперіщила по ній, а тоді по щоці, а тоді по коліну. Мантулик хапнув був її руками, та вона пурхнула вбік і хльоснула йому просто по потилиці. Мантулик впав, підвівся і, припадаючи на ноги, знов поліз до неї зі страшною мармизою в крові та грязюці. Ар’я ковзнула у стійку водотанцівниці й чекала. Щойно він підібрався ближче, як вона зробила випад туди, де сходилися ноги, з такою силою, що якби дерев’яний клинок мав вістря, то воно б вийшло йому між сідниць. Доки нагодився Йорен, Мантулик лежав долілиць на землі, забруднивши штани бурим і смердючим, та рюмсав на весь голос. Але Ар’я не припиняла його лупцювати. — Годі! — заревів чорний братчик, відтягаючи її та видираючи дерев’яного меча з пальців. — Чи не вбити, бува, ти його зібрався? Коли Ломик та інші почали галасувати, старий обернувся до них. — Ану стуліть пельки, бо я вам їх стулю, тоді знатимете! Ще одна така нагода, і до Стіни підете мені за возами на шворці! Він сплюнув на землю. — А тебе, Аріку, це стосується вдвічі проти них. Ану ходімо, хлопче, зі мною. Негайно. Усі тепер дивилися на неї, навіть троє у кайданах, припнуті у задку хури. Товстий клацнув підпиляними зубами і зашипів, та Ар’я не зважила. Старий відтяг її добряче від шляху в купу дерев, щось бурмочучи та лаючись упродовж дороги. — Якби я мав крихту глузду, то кинув би тебе у Король-Березі. Чуєш, хлопче? Останнє слово він завжди гарчав, додаючи особливого присмаку, аби вона добре чула і розуміла. — Розв’яжи штани та спусти додолу. Гайда, тут нікого нема, не побачать! Ар’я підкорилася, зціпивши зуби. — Онде дуб стоїть, обійми його. Вона охопила стовбур руками і притиснулася обличчям до грубої кори. — А тепер кричи. І добряче. «А от не кричатиму», вперто подумала Ар’я, та коли Йорен вперіщив палицею по голих сідницях, крик сам вирвався назовні. — Боляче тобі? — спитав старий. — А ти скуштуй оцього. Палиця свиснула знову. Ар’я щосили заверещала, вчепившись у дерево, щоб не впасти. — А тепер отак. Вона стояла твердо, жувала губу, щулилася, коли чула свист, а від ударів підстрибувала і вила вовком. «Я не плакатиму», казала вона собі, «не плакатиму. Я уродилася Старком на Зимосічі, наш знак — лютововк, а лютововки не плачуть.» Вона відчувала, як лівою ногою стікає струмочок крові. Стегна та сідниці палали болем. — Маю надію, що трохи привернув твою увагу, — мовив Йорен. — Ще колись зачепиш оцим дрючком когось із своїх братів — отримаєш вдвічі проти того, що даси сама, зрозуміло? Тепер прикрийся. «Вони мені не брати», подумала Ар’я, нагинаючись по штани, але мала клепку промовчати. Руки плуталися в пасі та поворозках. Йорен дивився на неї. — Болить? «Спокійна, як тиха вода», сказала вона собі, як учив Сиріо Форель. — Трохи. Чорний братчик плюнув. — Жирній пампушці болить гірше. То не він убив твого батька, дівчинко, і не злодюжка Ломик. Скільки їх не бий, а батька не повернеш. — Знаю, — похмуро пробурмотіла Ар’я. — А дечого не знаєш. Все мало бути інакше. Я наготувався був їхати, вже й вози наклав, як раптом нагодився чолов’яга з малим хлопцем. Приніс гаманець золота і листа; від кого, не скажу. А сам каже мені, що князь Едард має вдягти чорне; забереш його, мовляв, із собою до Варти. Чого б іще я там стовбичив, га? Та не так сталося, як гадалося. — Джофрі! — видихнула Ар’я. — Хтось має його вбити! — Хтось таки вб’є. Та не я і не ти. Йорен жбурнув їй дерев’яного меча. — Там у хурі є кислолист, — мовив він, поки вони крокували назад до шляху. — Пожуй трохи, менше болітиме. Кислолист справді допоміг, хоча на смак був гидкий, а плювки від нього скидалися на кров. Та навіть після нього решту дня вона чалапала пішки, а потім ще день, а потім ще, бо їй надто боліло те місце, яким сідають на віслюка. Втім, Мантулик почувався значно гірше. Йоренові довелося зсунути кілька барил на возі, щоб він міг лягти на мішках ячменю; та навіть лежачи, товстун скиглив кожного разу, як колесо підскакувало на камені. Ломик Зеленорукий не отримав ані синця, та все ж тримався від Ар’ї якнайдалі. — Як ти на нього зиркаєш, він аж смикається, — казав їй Бичок, поки вона міряла кроками шлях при боці його віслюка. Ар’я не відповідала. Вважала за безпечніше не розмовляти ні з ким. Тієї ночі вона лежала на твердій землі, укритій тоненькою ковдрою, і витріщалася на велику червону комету. Велика зірка в небі водночас і захоплювала її, й лякала. «Червоний Меч», казав на неї Бичок і порівнював з мечем щойно з вогню, розжареним до червоного. Коли Ар’я примружувалася як слід, то теж бачила меча, але не нового з кузні, а обіручного батькового на ймення Лід, валірійського булату, з рясицями на клинку. Червоне на ньому — то була кров князя Едарда, якому пан Ілин, Королівський Правосуд, відтяв голову. Йорен не дозволив їй дивитися на батькову смерть, але Ар’ї здавалося, що Лід після страти мав нагадувати саме цю комету. Коли нарешті вона заснула, їй наснилася рідна домівка. На шляху до Стіни королівський гостинець минав Зимосіч, і Йорен обіцяв, що доправить Ар’ю туди, не розкривши нікому її таємниці. Вона палко прагнула знову побачити мати, Робба, Брана та Рікона… але найбільше думала про Джона. От якби ж спочатку дістатися Стіни, а вже потім Зимосічі, щоб Джон скуйовдив їй волосся і знову назвав «сестричкою». А вона б сказала йому, як сумувала за ним, а він би в ту саму мить вигукнув те саме — так, як тільки вони уміли вигукувати разом. Саме цього Ар’я бажала найбільше в усьому світі. Санса I День іменин короля Джофрі розпочався яскраво та вітристо. Крізь мереживне плетиво хмарок просвічував довгий хвіст величезної комети. Санса саме роздивлялася її з вікна своєї башти, коли прийшов пан Арис Дубосерд, щоб відвести її до турнірного поля. — Як гадаєте, що вона означає? — запитала дівчина. — Славу вашого нареченого, — не вагаючись, відказав пан Арис. — Бачите, як вона палає на небі просто у день іменин його милості? Наче самі боги підняли прапор на його честь. Простий люд вже назвав її кометою короля Джофрі. Авжеж так казали самому Джофрі, але чи була то правда? Щодо цього Санса мала великі сумніви. — Я чула, як челядь казала на неї «Драконячий Хвіст». — Король Джофрі сидить на колишньому престолі Аегона Дракона в замку, збудованому сином Завойовника, — відповів пан Арис. — Саме він і є спадкоємцем дракона. А до того ж кармазин є кольором дому Ланістер, і це ще один знак. Комета надіслана, щоб уславити сходження пана Джофрі на трон, жодних сумнівів. Вона проголошує, що король справлятиме перемогу над усіма ворогами. «Чи це правда?», питала вона себе. «Невже боги такі жорстокі?» Тепер одним з ворогів Джофрі була її мати, а ще одним — брат Робб. Її батько був страчений за наказом короля. Чи не стануть Робб і паніматка наступними? Комета була червона, але ж Джофрі походить не тільки з Ланістерів, а ще й з Баратеонів, знаком яких є чорний олень на золотому тлі. Хіба не мусили боги надіслати Джофові золоту комету? Санса зачинила віконниці й різко відвернулася від вікна. — Ви сьогодні надзвичайно чарівні, вельможна панно, — мовив пан Арис. — Дякую вам, пане лицарю. Знаючи, що Джофрі вимагатиме її присутності на турнірі, влаштованому на його честь, Санса причепурила обличчя і обрала одяг особливо ретельно. Сукню блідого фіалкового шовку доповнювала сіточка для волосся з місячними каменями — подарунок Джофрі. Сукня мала довгі рукави, щоб ховати інші подаруночки від Джофрі — синці на руках. Коли йому сказали, що Робба проголосили Королем-на-Півночі, він неабияк розлютився і надіслав пана Бороса побити її. — Отже, ходімо? — Пан Арис запропонував їй руку, і Санса покірно вийшла обіруч із ним з опочивальні. Якщо вже вона мусила мати при собі сторожового пса з Королегвардії, то хай краще його. Пан Борос мав запальний норов, пан Мерин — надто холодний; від моторошного погляду мертвих очей пана Мандона їй робилося недобре, а пан Престон поводився з нею, як з недоумкуватою дитиною. Натомість Арис Дубосерд був завжди чемний, розмовляв до неї тепло та приязно. Одного разу навіть заперечив, коли Джофрі наказав йому її побити. Ну, зрештою побив, але ж не так боляче, як пан Мерин або пан Борос, і хоча б намагався чинити якийсь опір там, де інші підкорялися без жодного сумніву… за винятком Хорта, якого, втім, Джофрі ніколи й не просив її карати. Та й навіщо, коли мав ще п’ятьох посіпак на свій вибір. Пан Арис мав світло-брунатне волосся і доволі гоже обличчя, а в білому шовковому корзні, припнутому на плечі золотим листком, з крислатим дубом на грудях жупана, вигаптуваним блискучою золотою ниткою, аж сліпив очі сяючою розкішшю. — Кого, на вашу думку, вшанують нині як переможця? — запитала Санса, поки сходила донизу під руку з лицарем. — Мене, — з усмішкою відповів пан Арис. — Та на жаль, перемога не матиме того смаку. Забава буде мала й непоказна: стануть поля хіба що з чотири десятки воїнів, та й то разом зі зброєносцями і охочекомонними. Невелика честь — збивати з коней зелених хлопчаків. «Не те що на минулому турнірі», згадала Санса. Король Роберт влаштував той турнір на честь її батька. З усієї держави з’їхалися змагатися на полі вельможні пани та уславлені звитяжці, а всеньке місто обернулося на глядачів. Вона пам’ятала ту розкіш: поле шатрів з лицарським щитом біля кожного розкинулося вздовж річки, довгі ряди шовкових прапорців тріпотять на вітрі, сонце блищить на вилощеній криці та визолочених острогах. Цілісінький день сурмили сурми і тупотіли копита, а надвечір розпочиналися бенкети й пісні. І доти, й потім вона не знала днів чарівніших. Але зараз Сансі здавалося, що ті спогади приходять з якогось геть іншого життя. Спершу помер Роберт Баратеон, потім її батька скарали на горло як зрадника на сходах Великого Септу Баелора. Держава мала трьох королів, за Тризубом шаленіла війна, місто переповнювали люди у розпачі. Не диво, що турнір на вшанування Джофа довелося вчиняти за товстими кам’яними мурами Червоного Дитинця. — Як гадаєте, королева відвідає турнір? — Санса завжди почувалася спокійніше, коли поривання синочка знаходилися під наглядом його матінки. — Навряд чи, панно. На жаль, вона має сидіти у раді. Там коїться щось нагальне. — Пан Арис стишив голос. — Князь Тайвин отаборився у Гаренголі замість вести військо на поміч місту, як наказувала королева. Їхня милість розлючені. Лицар замовк, коли повз них закрокували ланістерівські стражники у кармазинових киреях та шоломах з левами. Хоча пан Арис і полюбляв пліткувати, але зайвих вух навколо себе не терпів. Теслі звели поміст і бойовисько у зовнішньому замковому дворищі. Все це було якесь жалюгідно мале; втім, глядачі не заповнили й половини місць. Більшість їх складали стражники у золотих киреях міської варти або кармазинових дому Ланістер. Шляхетних панів та пань при дворі лишилася нікчемна купка. Князь Гиліс Росбі, посірілий лицем, кашляв у рожеву шовкову хустку. Пані Танда сиділа у оточенні двох дочок: тихої дурепи Лолиси і жовчної гостроязикої Фалиси. Чорний, мов ніч, Джалабар Ксого був вигнанець, який однак не мав куди подітися, а панна Ермесанда — мале дитя, що сиділо на колінах в годувальниці. Подейкували, що її скоро мали видати за одного з братів королеви у перших, аби Ланістери загребли собі її землі. Король сидів у затінку під кармазиновим причілком, недбало перекинувши одну ногу через різьблений поручень крісла. Позаду нього розташувалися принцеса Мирцела та принц Томен. В глибині королівської ложі стояв на чатах Сандор Клеган, поклавши руки на пас із мечем. На його широких плечах лежало біле корзно Королегвардії, скріплене коштовною застібкою; сніжно-білий шовк погано пасував до грубої домотканої сорочки та підбитого шкіряного кубрака. — Панно Сансо, — коротко привітався Хорт, побачивши її. Голос його нагадував скрипіння пилки по дереві, а від шрамів на обличчі та горлянці один бік рота смикався, поки він говорив. Принцеса Мирцела привіталася тихенько і сором’язливо, почувши Сансине ім’я, зате малий пухкий принц Томен завзято підскочив. — Сансо, ти чула?! Я сьогодні виїжджаю на турнірне поле. Паніматка дозволили! Томен мав вісім років і норов точнісінько для свого віку; Сансі він нагадав її власного молодшого брата Брана. Але Бран сидів вдома у Зимосічі — скалічений, зате в безпеці. Санса віддала б що завгодно, аби опинитися поруч із ним. — Я боюся за життя твого ворога, — чемно та поважно відказала вона Томенові. — Його ворог буде набитий соломою, — відповів Джоф, підводячись на ноги. Король був вдягнений у визолоченого панцира з викарбуваним на грудях левом навстоячки, наче кожної хвилини чекав ворожого нападу. Сьогодні йому виповнилося тринадцять років; для свого віку він мав чималий зріст, а ще зелені очі й золоте волосся Ланістерів. — Ваша милість, — привіталася Санса, глибоко присідаючи. Пан Арис вклонився. — Даруйте мені, ваша милосте. Маю узброїтися для поля. Джофрі недбало майнув рукою, тим часом розглядаючи Сансу з голови до ніг. — Я радий, що ти вдягла мої камені. Отже, король цього дня вирішив погратися у шляхетність. Санса відчула полегшення. — Красно дякую вам за них… і за ваші теплі слова. Бажаю вам щасливих іменин, ваша милосте. — Сідай, — наказав Джоф, махнувши на порожнє місце коло себе. — Чула таке? Король-жебрак помер. — Хто? — На мить Санса злякалася, що йдеться про Робба. — Візерис. Останній син Навіженого Короля Аериса. Він никав по Вільних Містах, відколи я народився, і називав себе королем. Матінка кажуть, що дотракійці нарешті коронували його. Розтопленим золотом. — Він зареготав. — Хіба не смішно, як гадаєш? Їхній знак — дракон. Це якби твого брата-зрадника раптом з’їв вовк. А може, я ще згодую його вовкам, коли упіймаю. Чи не казав я тобі, що маю намір викликати його на двобій? — Радо подивилася б на ваш герць, ваша милосте. «Ще й як радо.» Санса казала ввічливо і спокійно, але Джофрі однак звузив очі, намагаючись зрозуміти, чи не кепкує вона з нього. — Чи виїдете ви сьогодні на поле? — поспіхом запитала вона. Король скривився. — Пані матінка сказали, що так не годиться, турнір-бо влаштовано на мою честь. Інакше я б тут усіх переміг. Чи не так, собако? Хорт смикнув кутиком рота. — Оцей набрід? А чого ж ні! Санса згадала, що той переміг на турнірі на честь її батька. — А ви сьогодні станете поля, ласкавий пане? — запитала вона Сандора. Клеганів голос був повний зневаги. — Та тут нема заради кого броню вдягати. Буцаються, як дурні цапи, та й годі. Король зареготав. — Як люто гавкає мій пес! Може, мені наказати йому битися з переможцем дня? До смерті! Що Джофрі полюбляв понад усе, так це примушувати людей битися до смерті. — Ну то збіднієте на одного лицаря. — Сам Хорт лицарських обітниць не давав: це його брат був лицарем, а брата він ненавидів. Раптом засурмили. Король відкинувся на спинку крісла й узяв Сансу за руку. Колись від його доторку в неї шалено калатало серце. Та то було перед тим, як він відповів на її благання про милосердя головою батька. Зараз його дотик викликав лише огиду, проте вона вміла її не показувати. І зараз примусила себе сидіти дуже тихо та нерухомо. — Пан Мерин Трант, лицар Королегвардії! — оголосив герольд. Пан Мерин в’їхав з західного кінця двору, вдягнений у білі блискучі лати з золотим карбом, верхи на молочно-білому огирі з сірою пишною гривою. Корзно струменіло за ним повітрям, наче снігова хуртовина. У руці він тримав списа дванадцять стоп завдовжки. — Пан Гобер з дому Рожвин, що на Вертограді! — проспівав оповісник. Пан Гобер з’явився зі сходу верхи на чорному коні в ладрах винно-червоних та лазурових кольорів. Спис був пофарбований такими самими смугами, а на щиті виднівся знак його дому — гроно винограду. Близнюки Рожвини проти власної волі стали такими ж гостями королеви, як і Санса, і вона питала себе, хто це вигадав, щоб вони билися на турнірі Джофрі. Певно ж, не вони самі. За знаком розпорядника бійці нахилили списи і вдарили коней острогами. На помості заволали стражники, підтримані нечисленними панами та паніями. Лицарі стрілися посередині двору, трощачи з гуркотом дерево та залізо. Білий і смугастий списи розлетілися на друзки майже в одну й ту саму мить. Гобер Рожвин похилився від удару, та якимсь чином віднайшов рівновагу. Розвернувши коней на протилежних кінцях поля, лицарі відкинули зламані списи та прийняли нові з рук зброєносців. Пан Горас Рожвин, близнюк пана Гобера, підбадьорив брата гучними вигуками. Але у другій сутичці пан Мерин націлив вістря списа просто панові Гоберу в груди і вибив його з сідла так, що той важко й гучно гепнувся на землю. Пан Горас вилаявся і побіг, аби допомогти побитому братові вибратися з поля. — Нікчема, — заявив король Джофрі. — Пан Балон Лебедин, з Шолом-Каменя у Червоній Варті! — заголосив герольд. Глухий шолом пана Балона прикрашали білі крила, на щиті боролися білий та чорний лебеді. — Морос із дому Слинт, спадкоємець Яноса, князя гаренгольського! — Подивіться лишень! Пнеться бидло у випанки! — загукав Джоф досить гучно, щоб його чула половина двору. Морос був мало того, що простий зброєносець, та ще й новоприйнятий у шляхетний стан; він ледве давав собі ради зі списом і щитом. Санса знала, що довгий спис — то зброя шляхетного лицаря, а Слинти походять з простих міщан. Перш ніж Джофрі жалував Яноса Слинта стольцем у Гаренголі та місцем у своїй раді, той був усього лише тисяцьким міської варти. «Якби ж він звалився та осоромився», гірко подумала вона. «Якби ж пан Балон його вбив.» Коли Джофрі оголосив смертний вирок її батькові, саме Янос Слинт схопив за волосся відтяту голову князя Едарда і підняв її високо на спогляд королю та натовпові. А Санса тим часом плакала і кричала з розпачу. На Моросі був чорний обладунок із золотим візерунчастим карбом, накинутий зверху чорно-золотою клітчастою киреєю. На щиті виблискував кривавий спис, якого батько молодика обрав за знак свого новоствореного шляхетного дому. Рушивши коня уперед, він відчайдушно, але невміло боровся з власним щитом, доки спис пана Балона не вдарив його просто у герба. Морос впустив списа, спробував утриматися і впав. Одна нога йому застрягла у стремені; наполоханий кінь потяг молодика до кінця поля, буцаючи його головою об землю. Джоф зневажливо затюгукав. Сансі зробилося недобре; вона спитала себе, чи не почули раптом боги її мстиву молитву. Та коли Мороса Слинта виплутали зі збруї, то з’ясували, що він хоч і скривавлений, але живий. — Ми не того ворога тобі обрали, Томене, — мовив король до меншого брата. — Солом’яний лицар б’ється краще за оте казна-що. Наступним виступив пан Горас Рожвин і впорався ліпше за свого брата-близнюка: скинув з сідла немолодого лицаря, який на чабраку свого коня мав срібних грифонів на смугастому лазурово-білому полі. Виглядав старий лицар препишно, та суперником виявився жалюгідним. Джофрі закопилив губу. — Якесь нікчемне видовисько. — Я ж казав, — мовив Хорт. — Цап’яче буцання. Король потроху знуджувався, і Санса почала непокоїтися. Вона опустила очі й вирішила мовчати, хай там що. Коли в Джофрі Баратеона псувався настрій, одне випадкове слово могло спричинити новий напад його люті. — Лотор Брюн, охочекомонний латник у службі князя Баеліша! — загукав оповісник. — Пан Донтос Червоний, з дому Голярд! Служивий латник — невеличкий чоловічок у побитій броні без жодних знаків — з’явився належним чином на західному кінці двору, але його суперник не озивався. Нарешті показався брунатний огир, вбраний у вихори вогненно-кармазинових шовків, та пана Донтоса на його спині не було. Лицар з’явився через мить, запинаючись і сиплячи прокльонами, вдягнений у панцира, шолома з пір’ям… і більше ні в що. Ноги він мав бліді та кощаві, а поки ганявся за конем, то відчайдушно теліпав туди-сюди цюцюркою. Глядачі ревли від сміху і гукали образи. Спіймавши коня за повід, пан Донтос спробував сісти верхи, але тварина спокійно стояти не бажала, а лицар був такий п’яний, що босою ногою не влучав у стремено. Натовп уже котився долу від реготу… але король не сміявся. В очах Джофрі застиг той вираз, який Санса добре пам’ятала з Великого Септу Баелора — з того дня, коли він прорік смертний вирок князеві Едарду Старку. Нарешті пан Донтос Червоний кинув свої марні зусилля, всівся просто у пилюку і зняв шолома з пір’ям. — Я програв! — гукнув він. — А тепер принесіть-но мені вина! Король підвівся з крісла. — Так, так! Ціле барило з льоху! І втопіть його в ньому! Санса й незчулася, як зойкнула і вигукнула: — Ні, так не можна! Джофрі повернув до неї голову. — Що ти сказала? Санса аж сама не повірила, що прохопилася такими словами. Чи не з’їхала вона з глузду — ляпнути таке королю перед половиною двору?! Та вона ж не хотіла його образити, тільки… пан Донтос був п’яний, дурний і нікчемний, але ж нікому не зробив зла. — Ти сказала, що мені чогось не можна? Мені?! — Даруйте мені, — запобігливо забелькотіла Санса, — та я ж лише… то нещаслива прикмета, ваша милосте… вбивати людину на свої іменини… — Ти брешеш! — мовив Джофрі. — От би тебе замість нього втопити, якщо він тобі такий любий. — Мені до нього байдуже, ваша милосте. — Слова ледве вичавлювалися по одному. — Втопіть його, зітніть голову, але… якщо ваша ласка, то завтра, не сьогодні… не на ваші іменини. Я не переживу, якщо з вами станеться нещастя… жахливе нещастя, навіть королям воно не минається, так кажуть співці… Джофрі скривився. Він знав, що дівчина йому бреше — вона бачила це в нього на обличчі. Він пустить їй за це кров. — Дівча каже правду, — проскрипів Хорт. — Що людина посіє на іменини, те збиратиме увесь рік. Казав він це байдуже, наче не зважав, чи повірить йому король, чи ні. А може, так дійсно казали? Санса не знала напевне — просто з відчаю вигадала щось зненацька, аби врятуватися від кари. Джофрі невдоволено посовався на сідалі й махнув пальцями на пана Донтоса. — Заберіть його. Хай цього блазня стратять завтра. — Так, блазня, — підхопила Санса. — Саме блазня. Ви так мудро помітили: йому краще пасує бути блазнем, аніж лицарем, хіба ні? То вдягніть його у блазенське вбрання, і нехай веселить ваш двір. Швидкої милосердної смерті він не гідний. Король якусь хвилю роздивлявся її. — Може, ти й не така тупа, як кажуть пані матінка. — І підвищив голос. — Ти чув мою ласкаву панну, Донтосе? Віднині ти є моїм новим блазнем. Будеш жити разом з Місячком і вдягатися у пістрявий каптан. Пан Донтос, який у переддвір’ї наглої смерті миттю протверезів, поповз до короля на колінах. — Дякую вам, ваша милосте. І вам, ласкава панно. Дуже дякую! Купка ланістерівської сторожі повела його геть, і до королівської ложі наблизився розпорядник забави. — Ваша милосте, — мовив він, — накажете викликати Брюнові іншого суперника, чи хай б’ється наступна пара? — Ані те, ані інше. На цьому полі зібралися не лицарі, а шолудиві цапи. Я б їх усіх стратив, якби не мої іменини. Турнір скінчено. Хай забираються геть. Розпорядник вклонився, але принц Томен так легко не здавався. — Я мав виїхати проти солом’яного воїна! — Іншим разом. — Але я хочу! — Мені байдуже, чого ти хочеш. — А матінка дозволили! — Саме так, — підтвердила принцеса Мирцела. — «Матінка дозволили», — передражнив король. — Не кажи дитячих дурниць. — А ми діти! — задерла носа Мирцела. — Нам можна казати дитячі дурниці! Хорт зареготав. — А мала вас упіймала! Джофрі визнав поразку і здався. — Гаразд. Навіть мій брат сидітиме в сідлі краще, ніж отой набрід. Маестре, хай винесуть опудало — Томен теж бажає буцатися, як цапеня. Томен загукав з радощів і побіг узброюватися, швидко тупотячи малими пухкими ніжками. — Хай щастить! — гукнула йому Санса. Щитове опудало поставили на дальньому кінці поля; тим часом принцові сідлали маленького коника-муцика. Супротивником Томена був невеличкий, мов дитина, шкіряний воїн, набитий соломою і поставлений на стовпа так, щоб міг крутитися. У одній руці він тримав щита, в іншій — м’яку булаву. Хтось навіть причепив до голови солом’яного воїна оленячі роги. Санса згадала, що батько Джофрі, король Роберт, носив роги на шоломі… але так само і князь Ренлі, брат Роберта, який вчинив зраду і сам повінчав себе на царство. Двійко зброєносців застібнули на принцові його візерунчасті кармазиново-срібні обладунки. З маківки шолома в нього стирчала вгору висока кита червоного пір’я, а на щиті басували лев Ланістерів та вінчаний олень Баратеонів. Зброєносці допомогли йому сісти в сідло, а пан Арон Сантагар, майстер-мечник Червоного Дитинця, вийшов наперед і передав Томенові тупого сріблястого меча з лезом у подобі листка, зменшеного для руки восьмирічного хлопчика. Томен високо здійняв меча, гукнув «Кастерлі-на-Скелі!» тоненьким хлопчачим голоском, вдарив муцика острогами і ринув на опудало втоптаною землею двору. Пані Танда і пан Гиліс бадьорливо загукали, і Санса додала свій голос до їхніх. Король сидів мовчки. Томен розігнав муцика до баскої ристі, завзято змахнув мечем і завдав хвацького удару по щиті лицаря, коли проїжджав повз нього. Опудало крутнулося, м’яка булава обернулася навколо стовпа і добряче загилила принцові у потилицю. Томен вилетів з сідла, брязкаючи новим обладунком, наче мішком старих казанків. Меч його полетів повітрям, муцик чимдуж чкурнув через двір, а глядачі вибухнули глузливим сміхом. З-поміж усіх найдовше і найгучніше реготав король Джофрі. — Ой! — скрикнула принцеса Мирцела. Вона вибралася з ложі та побігла до молодшого братика. Санса відчула напад якогось тихого химерного зухвальства. — Ви б мусили піти разом з нею, — мовила вона до короля. — Може, ваш брат забився. Джофрі знизав плечима. — А як забився, то й що? — То ви б мали допомогти йому і похвалити за вдалий виїзд у поле. — Сансу несло, і вона не мала сили спинитися. — Його вибило з сідла і викачало у пилюці, — відповів король. — Який ще вдалий виїзд? — Дивіться-но, — втрутився Хорт. — А малий — не боягуз. Хоче спробувати знову. Принцові Томену якраз допомагали сісти на муцика ще раз. «Якби ж старшим був Томен, а не Джофрі», подумала Санса. «За Томена я б охоче пішла заміж.» Від брамної вежі почулися дивні звуки, які заскочили усіх зненацька. Гриміли ланцюги, підіймалася догори решітка, під скрип сталевих завіс відчинялася велика брама. — Хто наказав відчинити браму? — вимогливо запитав Джофрі. Місто хвилювалося, тому брама Червоного Дитинця нерідко стояла зачинена багато днів поспіль. З-під решітки виїхала, брязкаючи зброєю та тупотячи копитами, валка вершників. Клеган підступив ближче до короля, поклавши руку на руків’я меча. Гості були змарнілі та запилені з дороги, але над ними віяв прапор з левом Ланістерів, золотим на кармазиновому полі. На декотрих з вершників були червоні киреї та кольчуги ланістерівських латників, але більшість складали охотники й сердюки, різнобарвно вбрані та озброєні, наїжачені клинками та ратищами… а були й інші — страшні чудовиська-дикуни, що неначе вийшли просто зі страшних казок Старої Мамки, які так полюбляв Бран. Ці мали на собі кошлаті шкури й варену шкіру, поросли довгим волоссям та рясними бородами. Дехто був перев’язаний скривавленими ганчірками на лобі чи на руках, а в декого бракувало очей, вух або пальців. Посередині валки на великому гнідому огирі у дивному високому сідлі, що тримало вершника спереду та зі спини, сидів брат королеви — коротун Тиріон Ланістер, якого ще кликали Бісом. Він відростив собі бороду, що вкрила вдавлене всередину лице — рясну плутанину солом’яного та чорного, цупкого, мов залізний дріт, волосся. За спиною він розвівав шкурою сутінькота — чорним хутром з білими смугами. Повід карлик тримав лівицею, бо його правиця була підвішена в шовковій перев’язці. В іншому ж він анітрохи не змінився від дня приїзду двору до Зимосічі, де Санса вперше його побачила. Горбкувате чоло, різні очі… найпотворніша з відомих їй істот. Але Томен вдарив острогами конячку і прожогом ринув через двір, волаючи з радощів. Один з дикунів, вайлуватий здоровань з обличчям, геть укритим кошлатими вусами та бородою, згріб малого з сідла у повному озброєнні та поставив на землю просто перед дядьком. Відчайдушний Томенів сміх забринів двором, відлунюючи стінами, поки Тиріон обіймав небожа і ляпав йому по панцирі. Санса здригнулася, усвідомивши, що ті двоє — одного зросту. Слідом за братом набігла Мирцела, яку карлик схопив за стан і закружляв навколо себе з радісним вереском. Коли він нарешті поставив її на землю, то легенько поцілував у чоло і зашкутильгав двором до Джофрі. За ним рушив його супровід з двох вояків: чорнявого чорноокого сердюка, що рухався так, наче підкрадався кіт, і кощавого молодика з порожньою очницею замість одного ока. Томен і Мирцела поспішали слідом. Карлик став на одне коліно перед королем. — Ваша милість. — Ти ба! — відповів Джофрі. — Це ви. — Правду кажеш, я, — погодився Біс, — але як твій дядько, ще й старший за тебе у родині, я сподівався на чемніше вітання. — Казали, що вас вбили, — мовив Хорт. Маленький чоловічок блимнув очима на великого. Одне око в нього було зелене, інше чорне, і обидва — дуже холодні. — Я розмовляю з королем, а не з його цуциком. — Яка я рада, що ви живі! — втрутилася принцеса Мирцела. — Я поділяю твою радість, люба дитино. — Тиріон обернувся до Санси. — Ласкава панно, співчуваю вашим втратам. Воістину, які жорстокі бувають боги. Санса не змогла знайти слів у відповідь. Чого б це він співчував її втратам? Чи він глузує з неї? Жорстокими виявилися зовсім не боги, а Джофрі. — Про твою втрату я теж шкодую, Джофріку, — мовив карлик. — Яку ще втрату? — Твого ясновельможного батька. Пам’ятаєш, був такий собі дебелий лютий дядько з чорною бородою? Та спробуй же згадати! Він ще на троні сидів якраз перед тобою. — А, він. Так, дуже прикро. Його вбив вепр. — Так «люди кажуть», ваша милосте? Джофрі спохмурнів. Санса відчула потребу докинути слово й від себе. Як там казала септа Мордана? «Обладунок шляхетної панни — її чемність», ось як. Отже вона вдягла свій обладунок і проказала: — Я шкодую, пане мій, про те, що моя вельможна матінка захопили вас у полон. — Про це вже шкодує чимало людей, — відповів Тиріон, — а я подбаю, щоб вони пошкодували ще гіркіше. Та все ж дякую за красні слова. Джофрі, де я можу знайти твою матір? — Вони радяться, — відповів король. — Ваш брат Хайме надто вже призвичаївся програвати битви. Він кинув на Сансу сердитий погляд, наче то вона була винувата. — Його схопили Старки, ми втратили Водоплин, а тепер її дурнуватий брат ще й величає себе королем. Карлик лукаво всміхнувся. — В наші часи багато дурнів величають себе королями. Джоф не знав, як це розуміти, тому дивився підозріливо і спантеличено. — Так, так… Гаразд. Я радий, що вас не вбили, пане дядьку. Чи не привезли ви мені подарунка на іменини? — Привіз. Свою розумну голову. — Краще б голову Робба Старка, — відповів Джоф, кинувши підступний погляд у бік Санси. — Томене, Мирцело, ходімо. Сандор Клеган затримався на мить. — Ти б краще слідкував за язиком, курдупелю, — попередив він, а тоді закрокував за своїм паном. Санса лишилася сама з карликом та його потворами і спробувала придумати, що б такого ще сказати. — Бачу, вам поранено руку, — нарешті спромоглася вона. — Один з ваших північан поцілив мене телепнем у битві на Зеленозубі. Аби уникнути смерті, я впав з коня. — Щойно Біс роздивився її обличчя, як його вишкір змінився м’якшою усмішкою. — Ви такі пригнічені, панно, бо сумуєте за батьком? — Мій батько був зрадником, — негайно відказала Санса. О так, належні відповіді вона засвоїла швидко. — Брат і пані мати — теж зрадники. А я вірна моєму любому нареченому Джофрі. — Та напевне ж. Вірна, як сарна, оточена вовками. — Левами, — прошепотіла вона, не подумавши. А тоді озирнулася злякано, та поблизу ніхто не міг чути. Ланістер потягнувся, узяв її за руку і підбадьорливо стиснув. — Я зовсім невеличкий лев, дитино, і обіцяю не мордувати тебе. — Він вклонився і продовжив. — Але зараз мушу просити вибачення. Маю нагальні справи до королеви та ради. Санса дивилася, як він крокує геть, важко розгойдуючись на кожному кроці, наче потвора з химерного вертепу. «Він розмовляє шляхетніше за Джофрі», подумала вона, «але ж королева теж розмовляла шляхетно». Все одно він — Ланістер. Як його брат, Джофрів дядько. А тому не друг їй. Колись вона кохала принца Джофрі усім серцем, довіряла його матері, захоплювалася нею як справжньою королевою. За любов і довіру їй відплатили головою батька. І Санса вирішила, що ніколи більше не зробить такої помилки. Тиріон I У сніжно-білому корзні Королегвардії пан Мандон Мур скидався на мерця у савані. — Їхня милість наказали, щоб засідання ради ніхто не турбував. — А я — турбота невеличка, добрий пане. — Тиріон вийняв з рукава сувій пергамену. — Я, бачте, привіз листа від мого батька, князя Тайвина Ланістера, Правиці Короля. Ось печатка його вельможності. — Їхня милість наказали, щоб раду ніхто не турбував, — повільно повторив пан Мандон, мовби Тиріон був такий тупак, що з першого разу не втямив. Колись Хайме казав братові, що Мур — найнебезпечніший з-поміж Королегвардії (не рахуючи, певна річ, його самого), бо він лицем ніколи не виказує, що може зробити наступної миті. А Тиріон вітав би зараз якоїсь підказки. Якби дійшло до зброї, то Брон з Тіметом майже напевне дали б панові Мандону ради. Але ж недоречно розпочинати життя й правління в стольному граді убивством одного з захисників Джофрі. З іншого боку, дозволиш прогнати себе з-під дверей — і який тоді з тебе можновладець? Тиріон примусив себе всміхнутися. — Даруйте, пане Мандоне, ви ж досі не знайомі з моїми супутниками. Оце Тімет, син Тімета, «червона рука» Смалених. А це Брон. Я вам зараз трохи розкажу про Брона. Може, ви пригадаєте лицаря Вардіса Егена? Він свого часу був сотником особистої варти князя Арина. — Так, я його знаю. — Очі в пана Мандона були блідо-сірі, дивно порожні та мертві. — Знали, — виправив Брон зі слабкою усмішкою. — Але останнім його знав я. Пан Мандон на зухвале зауваження сердюка навіть оком не змигнув. — Ось такий він у нас, Брон. Та балачки балачками, мій любий пане, — вів далі Тиріон невимушено, — а справи не терплять. Мушу побачити сестру й віддати їй листа. Отже, чи не будете ви такі ласкаві прочинити нам ці двері? Білий лицар не відповів нічого. Тиріон вже хотів наказати прориватися силоміць, як раптом пан Мандон рвучко ступив убік. — Ви можете увійти. А вони хай чекають. «Невелика перемога», подумав Тиріон, «але доречна». Перше випробування він витримав. Тиріон Ланістер штовхнув двері й рушив досередини, почуваючись так, наче трохи підріс. П’ятеро членів малої ради короля раптово припинили обговорення справ. — Ти ба! — мовила його сестра Серсея наполовину недовірливо, наполовину гидливо. — Це ти! — Ось де, виявляється, Джофрі вчився чемних звичаїв. — Тиріон зупинився, аби роздивитися двійко валірійських сфінксів, що сторожили двері, а тим часом намагався напустити на себе вигляд недбалої упевненості, бо Серсея вміла відчувати чужу слабкість, як собака — острах. — Що ти тут робиш? — Чарівні зелені очі уп’ялися в нього без жодної крихти тепла і сестринської прихильності. — Привіз листа від пана батька. — Він прошкутильгав до столу і поклав між ними щільно згорнутого сувоя. Євнух Варис узяв листа і покрутив у м’яких напудрованих руках. — Яка ласка нам від князя Тайвина. Його віск для печаток — такого розкішного золотого відтінку. — Варис уважно вивчив воскове кружальце на листі. — Печатка несе на собі всі ознаки справжності. — Ясна річ, вона справжня! — Серсея вихопила сувій в нього з рук, зламала віск і розгорнула листа. Тиріон спостерігав, як вона читає. Сестра сама зайняла королівське крісло у раді, звідки він вивів, що Джофрі не часто вшановує засідання своєю присутністю — певно, не частіше, ніж свого часу Роберт. Тиріон вирішив, що в такому разі йому доречно буде зайняти крісло Правиці, й видерся у нього, не чекаючи запрошень. — Якесь безглуздя, — мовила нарешті королева. — Наш ясновельможний батько прислали мого брата сидіти за себе у раді. Вони прохають нас прийняти Тиріона як Правицю Короля за своєї відсутності, доки не зможуть прибути особисто. Великий маестер Пицель попестив свою хвилясту білу бороду і поважно кивнув. — Тоді, певно, ми маємо висловити належні вітання нашому новому Правиці. — Воістину. — Товстопикий, майже лисий Янос Слинт скидався на жабу — пихату ропуху, що стрибнула набагато вище від себе. — Маємо в вас, пане мій, нагальну потребу. В країні вирує бунт, посеред неба висить похмуре знамення, на вулицях неспокійно… — Цікаво, чия в тому вина, пане Яносе?! — визвірилася Серсея. — Адже нікому іншому, як вашим золотокирейникам, доручено зберігати порядок у місті. Що ж до тебе, Тиріоне, то ти б краще прислужився короні на полі бою! У відповідь він засміявся. — Ні, дякую, на полі бою мене більше не побачать. В кріслі мені сидиться зручніше, ніж на коні, а з келихом вина легше впоратися, ніж з бойовою сокирою. То хай у лицарських романах пишуть всякі дурниці: як довбиші гримлять у литаври, як сонце блищить на обладунках, як баскі румаки б’ють копитами і стають дибки. А в мене від литавр болить голова, від сонця я запікаюся в обладунку, наче гусак до свята врожаю, а баскі румаки всюди кладуть купи лайна. Втім, не те щоб я дуже жалівся. Згадуючи гостинність, яку виявила до мене Долина Арин, я радий був плакати від щастя, забачивши литаври, мух та кінське лайно в батьковому таборі. Мізинець зареготав. — Добре сказали, Ланістере. Отака людина мені до душі. Тиріон вимушено посміхнувся до нього, пригадуючи такий собі кинджал з руків’ям драконячої кістки та клинком валірійського булату. «Треба нам буде про нього побалакати, і то скоро.» Йому стало цікаво, чи звеселить пана Петира їхня майбутня розмова. — Отже, дозвольте просити, панове, — мовив він до ради, — про честь прислужитися престолові тут, при дворі. Яка б крихітна не була з мене поміч. Серсея ще раз перечитала листа. — Скільки ти привів з собою людей? — Кількасот. Переважно моїх власних. Пан батько не надто прагнули розлучатися зі своїми. Вони там, зрештою, війну ведуть. — Як нас врятують твої кілька сотень, коли на місто насунеться Ренлі або з Дракон-Каменя припливе Станіс? Я вимагала війська, а батько надіслав мені карлика. Правицю може призначити тільки король зі згоди ради! І він поставив Правицею нашого ясновельможного батька. — А наш ясновельможний батько поставив Правицею мене. — Це не в його владі. Правиця призначається тільки зі згоди Джофа. — Якщо бажаєш обговорити межі влади нашого батька з ним особисто, пошукай у Гаренголі — князь Тайвин якраз стоїть там разом з військом, — чемно відповів Тиріон. — Але це може почекати, а тим часом, панове, чи не дозволите мені перемовитися з сестрою наодинці? Варис м’яко звівся на ноги, посміхаючись особливо вкрадливо, як умів тільки він. — Певна річ! Ви, напевне, так скучили за голосом вашої любої сестри. Прошу вас, панове радники, вшануймо брата і сестру кількома хвилинами наодинці. Буремні негаразди нашої держави можуть трохи зачекати. Янос Слинт підвівся, вагаючись, великий маестер Пицель підвівся повільно та бундючно, але обидва підвелися. Останнім зіп’явся на ноги Мізинець. — Чи не наказати підкоморієві, хай наготує вам покої у Маегоровому Острозі? — Дякую, пане Петире, та я краще займу колишні помешкання князя Старка у Башті Правиці. Мізинець засміявся. — А ви хоробріші за мене, Ланістере. Хіба вам не відома доля останніх двох наших Правиць? — Двох? Якщо вже хочете лякати мене, то кажіть: чотирьох. — Чотирьох? — підняв брову Мізинець. — А хіба Правиці до князя Арина стрічали свій страшний кінець у Башті? На жаль, я тоді був надто молодий, і нічого про них не знаю. — Останній Правиця Аериса Таргарієна був убитий під час Погрому Король-Берега. Маю сумнів, що він встиг заселитися в башту, бо ж і Правицею служив усього два тижні. А того, що був перед ним, спалили живцем. А ще двоє перед ним померли у вигнанні без землі та статків. До речі, їм, так би мовити, навіть пощастило. Наш пан батько, здається, був останнім Правицею, який виїхав з Король-Берега, зберігши ім’я, статки та всі частини тіла недоторканими. — Чарівно, — мовив Мізинець. — Я б краще ночував десь у темному підвалі, ніж у тій башті. «Твоє бажання ще може здійснитися», подумав Тиріон, а вголос сказав: — Мужність та дурість у родичах ходять — так люди кажуть. Якщо на Башті Правиці й справді лежить прокляття, то я молитимуся, щоб йому не впала в око така мала істота, як ваш покірний слуга. Янос Слинт зареготав, Мізинець посміхнувся, а великий маестер Пицель вивів їх обох геть, задкуючи та кладучи поштиві поклони. — Сподіваюся, батько тебе не для того прислав, аби ти нудив тут своїми уроками історії, — мовила сестра, лишившись із ним наодинці. — О як я весь цей час сумував за звуками твого чарівного голосу, — зітхнув Тиріон. — О як я весь цей час прагнула вирвати євнухові язика розжареними кліщами, — відповіла Серсея. — Чи не з’їхав, бува, наш панотець з глузду? Чи може, ти підробив його листа? Вона перечитала листа ще раз, дратуючись дедалі більше. — Навіщо він прислав тебе на мою голову? Я хотіла, щоб батько приїхав сам. Серсея зім’яла листа князя Тайвина у кулаку. — Я є намісницею при Джофрі, я надіслала йому королівський наказ! — А батько взяв та й начхав на твій наказ, — зазначив Тиріон. — Бо має велике військо і робить все, що йому заманеться. І не він один, до речі. Хіба не так? Серсея стиснула губи. Тиріон бачив, як вона починає червоніти. — А якщо я оголошу цього листа підробкою і накажу кинути тебе у холодну? Обіцяю тобі — на цей наказ ніхто не начхає! Тиріон розумів, що ходить по тонкому льоду: один невірний крок, і під ногами розскочиться темне провалля. — Ніхто, — погодився він, — а найменше наш батько. Той самий, який має військо. Але навіщо тобі, люба сестро, кидати мене у холодну, коли я сам, з доброї волі, заїхав у таку далину, щоб тобі допомагати? — Твоєї допомоги я не потребую. Це батькові я наказала прибути сюди негайно! — Еге ж, — спокійно відповів він, — а насправді прагнула, щоб повернувся Хайме. Сестра вважала себе хитромудрою, але ж він виріс поруч з нею і читав її обличчя, мов улюблені книжки. Зараз на ньому читалася лють, страх та відчай. — Хайме?! Та Хайме… — …такий самий мій брат, як і твій, — закінчив за неї Тиріон. — Підтримай мене, і ми звільнимо Хайме та повернемо його до нас неушкодженим. — Як саме? — вимогливо запитала Серсея. — Старків малий та його мамуня навряд чи забудуть, що ми стяли голову князеві Едарду. — Навряд, — погодився Тиріон, — але ж у тебе досі в полоні його доньки, так? Я бачив старшу дівчинку в дворі поруч з Джофрі. — Так, Сансу, — мовила королева. — Я дала всім зрозуміти, що менша драпіжниця теж у нас, але то неправда. По смерті Роберта я надіслала Мерина Транта, щоб її схопити, але втрутився той клятий вчитель танців, і мала втекла. Досі її ніхто не бачив. Мабуть, загинула. Того дня чимало людей полягло. Тиріон розраховував на обох старківських дівчат, але мусив вдовольнитися тим, що є. — Розкажи-но мені про наших друзів з малої ради. Сестра зиркнула на двері. — Що саме розказати? — Батько, здається, не надто їх шанує. Коли я від’їжджав, наш панотець зволили виявити цікавість, як їхні голови виглядатимуть на мурі поруч з головою князя Старка. Тиріон перехилився через стіл і спитав: — Ти певна їхньої вірності? Ти їм довіряєш? — Я не довіряю нікому! — гримнула Серсея. — Але вони мені потрібні. То батько вважає, що радники нас дурять? — Радше підозрює. — Чому? Що йому відомо? Тиріон стенув плечима. — Батькові відомо, що коротке царювання твого синка — то суцільна вервечка прикрих негараздів і відвертих дурниць. Природньо думати, що хтось дає йому дуже погані поради. Серсея уважно вивчила обличчя брата. — Джофові не бракує і добрих порад. Але він завжди мав сильну волю. Ставши королем, він забрав у голову, що має чинити зі своєї ласки, а не за порадою та обов’язком. — Корона часто-густо дивно впливає на голову, на яку її чіпляють, — зазначив Тиріон. — А оця прикрість з Едардом Старком… теж справа рук Джофрі? Королева болісно скривилася. — Йому ж казали: пробачити Старка і дозволити вдягти чорне. З нашого шляху Старк зник би назавжди, а з його сином ми б якось домовилися. Але Джоф вирішив подарувати натовпові яскраве видовисько. Що я мала робити? Він вимагав страти князя Едарда перед половиною міста! Я й оком не встигла змигнути, як Янос Слинт і пан Ілин Пейн, не чекаючи мого наказу, кинулися з місця і вкоротили Старка на голову. — Рука її стиснулася у кулак. — Верховний септон заявляє, що ми зганьбили Септ Баелора кровопролиттям, а на доданок ще й збрехали йому про наш намір. — Важко з ним не погодитися, — кивнув Тиріон. — А оцей наш князь Слинт, він же брав участь у всій оборудці, так? Скажи-но мені, чия то була блискуча думка: жалувати його Гаренголом та ввести до ради? — Про все домовився Мізинець. Ми потребували Слинтових золотокирейників, бо Едард Старк змовлявся з Ренлі та писав князеві Станісу, пропонуючи йому престол і корону. Ми могли б втратити усе. До речі, усе й висіло на волосині. Якби до мене не прийшла Санса і не переказала задуми батька… Тиріон здивувався. — Справді? Його власна донька?! Санса завжди здавалася йому такою милою, лагідною та чемною дівчинкою. — Дівча від кохання аж текло під себе. Заради Джофрі вона була готова на все, аж поки він не відтяв її батькові голову і не назвав це милістю. На тому кохання й скінчилося. — Його милість має справжній хист прихиляти до себе серця підданих, — лукаво всміхнувся Тиріон. — А вигнати пана Барістана Селмі з Королегвардії — то теж Джофрі додумався? Серсея зітхнула. — Джоф бажав зіпхнути на когось вину за смерть Роберта. Варис запропонував пана Барістана. Чому б ні? Хайме отримав уряд Регіментаря та місце у раді, а Джоф зміг кинути кістку своєму собаці. Адже він так зворушливо любить Сандора Клегана. А на Селмі ми зла не тримали, навіть хотіли дати йому якийсь клапоть землі та обійстя — нікчемний старий дурень і того не заслужив. — Я чув, що нікчемний старий дурень убив двох золотокирейників Слинта, коли ті намагалися схопити його біля Грязючної Брами. Сестра похнюпилася. — Слинт мав би надіслати більше людей. Він не такий вправний тисяцький, як я гадала. — Пан Барістан був Регіментарем Королегвардії Роберта Баратеона, — ущипливо нагадав їй Тиріон. — Тільки вони удвох з Хайме лишилися живими з семи присяжних оборонців Аериса Таргарієна. Прості люди називають його ім’я поруч з іменами Сервина Дзеркального Щита і принца Аемона Драконолицаря. Як гадаєш, що вони вирішать, коли пан Барістан Зухвалий з’явиться при боці Робба Старка або Станіса Баратеона? Серсея відвела очі. — Це мені на думку не спадало. — А батькові спадало, — зазначив Тиріон. — Ось чому я тут. Аби припинити ці дурниці й привести твого сина до належної покори. — Краще за мене ти з Джофом не впораєшся. — Може, й упораюся. — Чого б це? — Бо він знає, що ти ніколи не зробиш йому боляче. Очі Серсеї звузилися. — Гадаєш, я дозволю тобі кривдити мого сина? Що за маячня? Ти, бува, не захворів? Тиріон зітхнув. Вона не зрозуміла самої суті — вже не вперше. — Я хочу кривдити Джофрі не більше, ніж ти, — запевнив він сестру, — але хлопцеві корисно відчути загрозу. Тоді з ним легше буде домовитися. Він узяв її за руку. — Ти ж мене знаєш. Я твій рідний брат. Я тобі потрібен, не впирайся і не заперечуй. І твоєму синові теж — якщо йому не байдуже, чи довго він всидить на своєму бридкому залізному стільці. Сестра, здавалося, була вражена доторком брата. — Лукавий біс! Відколи вродився, усе хитруєш! — Та я хитрун малесенький, і хитрощі в мене дрібненькі. — Він вишкірився у посмішці. — Гаразд, нехай. Коли вже приїхав, то спробуймо приставити тебе до діла… але не дури себе, Тиріоне. У раді ти сядеш з моєї згоди, а Правицею Короля вважатимешся тільки за посадою. Насправді ж ти будеш моїм Правицею. Казатимеш мені про все, що задумав, перш ніж щось робити, і без моєї згоди навіть кроку не ступиш. Зрозумів? — Ще б пак! — То ти згоден? — Авжеж, — збрехав він. — Я весь твій, сестро. «Тоді, коли мені зручно, певна річ.» — Отже, тепер ми маємо спільну мету і не повинні мати таємниць одне від одного. То кажеш, Джофрі наказав стратити князя Едарда, Варис вигнав пана Барістана, а Мізинцеві ми мусимо дякувати за вельможного князя Слинта. Але хто ж тоді вбив Джона Арина? Серсея відсмикнула руку. — Як я мушу про те знати? — Скорботна вдовиця у Соколиному Гнізді чомусь вирішила, що то був я. Цікаво, з якого дива? — Не маю жодного уявлення. Пришелепкуватий Едард Старк кинув мені в обличчя те саме звинувачення. Натякнув, що князь Арин підозрював або радше… вважав, що… — Що ти задираєш хвоста перед нашим любим Хайме? Вона дала йому ляпаса. — Ти вважала мене сліпим, як наш батько? — Тиріон потер щоку. — З ким ти злягаєшся — то не моя справа… щоправда, нечесно виходить: перед одним братом ти розкидаєш ноги, а перед іншим — ні. Вона дала йому ляпаса. — Та май же ласку, Серсеє, я з тобою жартую. Як на мене, краще вже гарна хвойда, ніж ти. Ніколи не розумів, що Хайме у тобі знайшов, окрім власного віддзеркалення. Вона дала йому ляпаса. Щоки його червоніли та палали, але на вустах сяяла посмішка. — Ти це припини, бо я розгніваюся. Вона стримала руку. — А як і розгніваєшся, то що мені до того? — В мене є нові друзі, — попередив Тиріон. — Вони тобі можуть не сподобатися. До речі, як саме ти вбила Роберта? — Він сам себе вбив. Ми тільки допомогли. Коли Лансель побачив, що Роберт зібрався на вепра, то дав йому міцного вина. Його улюбленого, кислого червоного, але зміцненого втричі проти звичайного. А смердючий бовдур і раденький був: пив і упину не знав, хутко висмоктав один міх і послав Ланселя по другий. Решту справи зробив вепр. Шкода, Тиріоне, що тебе не було на тризні. Смачнішого звіра я не куштувала ніколи. Його спекли з грибами та яблуками, і кожен шматок смакував перемогою! — Бачу, сестро, ти наче все життя мріяла про жалобу вдовиці. — Тиріон плекав певну прихильність до Роберта Баратеона, величезного галасливого бовдура… не востаннє тому, що сестра його так ненавиділа. — Отже, якщо ти вже скінчила ляпати мені по щоках, то я піду собі потихеньку. Він вигнувся і незграбно виліз з крісла на підлогу. Серсея спохмурніла. — Дозволу піти я тобі не давала. Я хочу знати, як ти зібрався звільнити Хайме. — Скажу, коли сам знатиму. Змови — вони як плоди, їм треба дозріти. А зараз я хочу попоїздити вулицями і зняти з цього міста свою власну мірку. Коло дверей Тиріон спинився, поклавши руку на голову сфінкса. — І наостанок одне проханнячко. Ти вже подбай, щоб Сансі Старк ніхто не зашкодив. Недобре буде втратити обох Старкових дочок. Залишивши палату малої ради, Тиріон кивнув панові Мандону і рушив довгим склепінчастим переходом. При боці миттю з’явився Брон, але Тімет, син Тімета, кудись зник і не повернувся. — Де наша червона руця? — поцікавився Тиріон. — Йому закортіло піти на розвідку. Така вже порода — не любить стовбичити під дверима. — Аби ж тільки не вбив когось значного. — Дикуни, яких Тиріон привів з їхніх родових твердинь у Місячних горах, притерпілися до нього і зберігали йому своєрідну вірність, але нікуди не поділи ані свій гонор, ані любов до розбрату і бійок, ані звичку відповідати на справжні або уявні образи зі зброєю в руках. — Спробуй його знайти, а заразом простеж, щоб решту оселили та нагодували. Хай живуть у казармах під Баштою Правиці, але не дозволяй, щоб підкоморій розташував Кам’яних Гав коло Братів Місяця. А Смалені хай мають окрему від усіх трапезну. — А ти куди? — Поїду назад до «Розбитого ковадла». Брон глузливо вишкірився. — Супровід потрібен? Кажуть, на вулицях неспокійно. — Викличу собі сотника сестриної сторожі й нагадаю, що я такий самий Ланістер, як вона. Хай сотник не забуває, що давав присягу Кастерлі-на-Скелі, а не Серсеї чи Джофрі. За годину по тому Тиріон виїхав з Червоного Дитинця у супроводі тузня ланістерівських стражників у кармазинових киреях та шоломцях з левами на маківках. Минаючи брамну решітку, він помітив голови на мурі. Чорні від гниття і старої смоли обличчя вже давно годі було впізнати. — Сотнику Виларе! — покликав він. — Оті штуки треба зняти до завтра. Віддайте їх сестрам-мовчальницям, щоб вичистили. Не надто легка справа — сумістити голови з тілами. Але нічого не вдієш: навіть коли буяє війна, люди мусять зберігати якусь пристойність. Вилар завагався. — Його милість король забажав, аби голови зрадників лишалися на мурі, доки не заповняться останні три шпичаки. — Ану ж я спробую здогадатися. Один для Робба Старка, інші два — для князів Станіса та Ренлі. Чи не так? — Саме так, ласкавий пане. — Моєму небожеві, Виларе, сьогодні виповнилося тринадцять років. Завжди доречно пам’ятати про його вік. Ви знімете голови до завтрашнього ранку, інакше на одній тичці може з’явитися не той мешканець, для якого її бережуть. Я висловився досить ясно, сотнику? — Особисто простежу, як їх зніматимуть, мосьпане. — От і добре. — Тиріон вдарив коня острогами і рушив уперед ристю, не чекаючи на сторожу. Він сказав Серсеї, що хоче зняти з цього міста свою мірку. І не збрехав. Але побачене Тиріонові Ланістеру не надто сподобалося. На вулицях Король-Берега завжди вирувало життя, стояв галас, кипіла торгівля й ремесла, та зараз вони смерділи небезпекою, якої він не міг пригадати з минулих своїх приїздів до міста. Просто у стічній канаві коло Ткацької вулиці валявся голий покійник, якого дерли на шматки вуличні собаки, і ніхто навіть не зважав. На очі траплялося багацько міських вартових, що пересувалися провулками у золотих киреях та воронованих кольчугах, не випускаючи з рук залізних кийків. На базарах купчилося забагато обірваного люду, який продавав власне хатнє майно за будь-яку ціну, аби щось вторгувати… і замало селян з возами харчів. Ті харчі, які ще продавалися, коштували втричі дорожче, аніж рік тому. Один крамар вихваляв щурів, засмажених на рожні. — Свіжі щури! — горлав він, — свіжі щури! Напевне, свіжі щури вважалися стравою куди кращою за старих, висохлих або гнилих щурів. Та лякало інше: щури на рожні виглядали смачніше, ніж більшість того, що продавали різники. На Борошняній вулиці Тиріон побачив озброєних охоронців коло дверей кожної крамниці. «У лихі голодні часи», подумав він, «хлібопікам дешевше купити сердюка, ніж борошна». — До міста не підвозять харчі, абощо? — спитав він Вилара. — Майже ні, мосьпане, — підтвердив сотник. — У річковому краю воюють, князь Ренлі збирає бунтівників у Вирії, дороги на південь та захід відрізано. — І що ж за такої нагоди робить моя ласкава сестра? — Усе, аби відновити королівський мир, — запевнив Вилар. — Князь Слинт потроїв число міських вартових, а королева приставила кілька тисяч ремісників до облаштування оборони міста. Каменярі зміцнюють мури, теслі будують кількасот метавок, стрільники лаштують стріли, ковалі кують клинки, а цех алхіміків пообіцяв наготувати десять тисяч слоїків шал-вогню. Тиріон неспокійно посовався у сідлі. Йому сподобалося, що Серсея не сидить без діла, та шал-вогонь — то зрадлива штука. Десять тисяч слоїків здатні пустити з димом весь Король-Берег. — Де ж моя сестра знайшла на все це стільки грошей? Кожен знав, що король Роберт залишив короні самі борги, ще й немалі, а алхіміки зроду не працювали задарма. — Пан Мізинець завжди щось вигадає, мосьпане. Він запровадив брамне мито для всіх, хто бажає увійти до міста. — Вдала думка, — відповів Тиріон, поміркувавши. «Розумно. Розумно й жорстоко.» Десятки тисяч людей тікали звідусіль до оманливої безпеки Король-Берега. Він бачив їх на королівському гостинці: купки батьків, матерів, дітей, одні на конях, інші на возах, усі занепокоєні, зі страхом та надією в очах. Ясна річ, що досягнувши міста, вони б заплатили усе, що мали, аби тільки залишити війну позаду себе за високими надійними мурами… втім, якби втікачі знали про шал-вогонь, то ще двічі б подумали, перш ніж опинитися всередині. Заїжджий двір під знаком розбитого ковадла стояв якраз недалеко від мурів — коло Божої брами, до якої вони вранці в’їхали. У внутрішньому дворі по коня Тиріона вискочив хлопчик-стайняр. — Ведіть своїх людей до замку, — мовив Тиріон до Вилара. — Я ночуватиму тут. Сотник завагався. — Але чи буде вам безпечно, мосьпане? — Щодо цього скажу, сотнику, що коли я виходив звідси вранці, у заїзді товклося повно Чорних Вух. А коли неподалік Чела, донька Чейка, то ніхто не може почуватися безпечно. Тиріон врозвал зашкутильгав до дверей, лишивши збентеженого сотника шукати змісту в своїй відповіді. Коли він зайшов до загальної зали корчми, його привітала злива веселощів. Він упізнав горловий регіт Чели й співучу музику Шаїного смішку. Дівчина сиділа коло комина і сьорбала вино за круглим дерев’яним столом з трьома Чорними Вухами, яких Тиріон лишив їй для охорони, та тлустим чолов’ягою, видним лише зі спини. Тиріон вирішив був, що то корчмар… аж тут Шая покликала його на ім’я, і співрозмовник підвівся. — Яке щастя знову бачити вас так скоро, ласкавий пане, — промуркотів він з лагідною усмішкою євнуха на напудрованому обличчі. Тиріон аж запнувся. — Пане Варисе! Оце вже не гадав зустріти вас тут. «Хай його Інші заберуть! Як він так хутко знайшов це місце?» — Вибачайте за непрохану появу, — мовив Варис, — але я відчув нагальне бажання зазнайомитися з вашою юною панною. — Юною панною, — повторила Шая, смакуючи слова. — Ви збрехали тільки наполовину, мосьпане. Я й справді ще досить молоденька. «Вісімнадцять років», згадав Тиріон. «Вісімнадцятирічна шльондра, метка розумом, під ковдрою спритна, мов кішка, з великими темними очима, рясним чорним волоссям, солодким жадібним ротиком… і вся моя! От клятий євнух.» — На жаль, це я мушу відчувати себе непроханим, пане Варисе, — змусив себе Тиріон до чемності. — Коли я увійшов, ви так весело розважалися. — Мосьпан Варис захоплювався вухами Чели і дивувався, скільки ж вона мала убити ворогів, щоб зробити таке гарненьке намисто, — відповіла Шая. Тиріона зачепило, як грайливо вона величає Вариса «мосьпаном»; так само і тим самим голосом вона кликала його самого в їхніх постільних забавах. — А Чела каже, що тільки боягуз убиває переможеного ворога. — Хоробрий лишає ворогові життя, щоб той колись міг змити ганьбу, повернувши собі вухо силою зброї, — пояснила Чела, невеличка смаглява жіночка, в якій на шиї теліпалося зловісне намисто з сорока шести висушених, зморшкуватих людських вух. Тиріонові якось випала нагода їх порахувати. — Так люди знатимуть, що ти не не боїшся своїх ворогів. Шая тюгукнула у захваті. — А тоді мосьпан сказав, що якби він був Чорним Вухом, то ніколи не спав би, бо йому б тільки й снилися одновухі вороги. — Мені така халепа не загрожує, — запевнив Тиріон. — Мої вороги мене жахають навіть з двома вухами, тому я маю звичку їх вбивати. Варис захихотів. — Чи не вип’єте з нами вина, мосьпане? — Так, я вип’ю з вами вина. — Тиріон вмостився коло Шаї. Він зрозумів, що тут відбулося, хоч ані Чела, ані Шая потаємного змісту подій не втямили. Насправді Варис приніс послання. Коли він казав про нагальне бажання познайомитися з юною панною, то мав на увазі: ви намагалися її сховати, але я все знаю про те, де вона і хто вона, і ось я тут. Цікаво, хто ж їх зрадив. Корчмар, стайняр, стражник біля брами… чи хтось зі своїх? — Полюбляю повертатися до міста через Божу браму, — казав Варис до Шаї, наповнюючи келихи. — На брамній башті там вирізьблено у камені виняткової краси подоби; я не можу стримати сліз, коли на них дивлюся. В них очі… такі виразні, ви не згодні? Коли минаєш решітку, то вони наче стежать за тобою. — Не помітила, мосьпане, — відповіла Шая. — Завтра подивлюся, з вашої ласки. «Та не турбуйся, люба моя», подумав Тиріон, бовтаючи вино у келиху. «Чхати він хотів на ті різьблені подоби. Євнух вихваляється не їхніми очима, а своїми. Каже, що чатував і знав про наш приїзд тієї ж миті, як ми перетнули браму.» — Ти мусиш берегти себе, дитино, — саме радив Варис. — Король-Берег вже не той, що раніше. Він став далеко небезпечніший. Я знаю ці вулиці дуже добре, і все ж вагався, чи прийти мені сьогодні самому та неозброєному. Настали темні часи — навколо нас самі беззаконні харцизяки, люди з холодним залізом у руках і холодними серцями у грудях. «Куди я прийшов сам-один і неозброєний — туди інші можуть прийти з мечами в руках», проказував євнух насправді. Шая засміялася. — Хай тільки нагодяться — хутко втечуть від Чели без одного вуха! Варис заверещав радісно, наче нічого кумеднішого зроду не чув, але у очах, які він повернув на Тиріона, не було ані сліду веселощів. — Ваша юна панна така привітна та ласкава. Я б на вашому місці якомога краще дбав про неї. — Я прагну того ж самого. Якби хтось схотів завдати їй шкоди… мушу зізнатися, для Чорного Вуха я замалий, і зайвою хоробрістю вихвалятися не стану. «Бачиш, євнух? Я теж вмію балакати твоєю мовою. Завдай їй болю — і я зітну тобі голову.» — На цьому дозвольте відкланятися. — Варис підвівся з місця. — Я розумію, які ви стомлені з дороги. Я бажав лише привітати вас, пане мій, і повідомити, в якому я захваті від вашої появи в місті. Нам у раді надзвичайно потрібна така людина. Ви вже бачили комету? — Я коротун, а не сліпець, — відповів Тиріон. З королівського гостинця здавалося, наче вона вкриває пів-неба, сяючи яскравіше за півмісяць. — На вулицях її кличуть Червоним Посланцем, — мовив Варис. — Кажуть, що вона з’явилася передвісником нового короля, попереджаючи про вогонь і кров. Євнух потер напудровані долоні. — Чи можу я залишити вам невеличку загадку для роздумів, пане Тиріоне? — І не чекаючи відповіді, продовжив. — У кімнаті сидять троє могутніх людей: король, жрець і багатій з золотом. А перед ними стоїть сердюк — такий собі простий найманець хамського роду, не надто розумний до того ж. Кожен з трьох великих панів просить його вбити двох інших. «Убий їх», каже король, «бо я твій законний володар». «Убий їх», каже жрець, «бо моїми вустами до тебе промовляє воля божа». «Убий їх», каже багатій, «тоді все це золото стане твоїм». Отже, скажіть мені: хто помре, а хто виживе? Низько вклонившись, євнух швидко вислизнув із зали корчми на своїх м’яких підборах. Коли він зник, Чела пирхнула, а Шая зморщила гарненьке личко. — Виживе багатій. Хіба ні? Тиріон у роздумах сьорбнув вина. — Може, й так. А може, й ні. Схоже, все залежить від сердюка. Він поставив келиха на стіл. — Гайда нагору. Їй довелося чекати на нього нагорі сходів, бо її ноги були стрункі та сильні, а його — короткі, криві та хворі. Але стрічала вона його усмішкою. — Ви за мною скучили, мосьпане? — дражнила вона його, беручи за руку. — Відчайдушно, — визнав Тиріон. Шая була лише на якусь волосину вища за п’ять стоп, але він мусив дивитися на неї знизу вгору. Та нехай — вона варта того, щоб дивитися на неї звідусіль. — Ти сумуватимеш за мною в своєму Червоному Дитинці, — мовила вона, ведучи його до кімнати. — Сам-один, у холодному ліжку в Башті Правиці. — На жаль. — Тиріон радо б тримав Шаю коло себе, якби не заборона його вельможного батька. «Ти не повезеш до двору свою шльондру», так наказав князь Тайвин. Привезти її до міста, й годі — на більше нахабство Тиріон не зважився. Адже вся його влада трималася на владі батька, і дівчина мусила це розуміти. — Я не буду надто далеко, — обіцяв він. — Ти матимеш будинок, варту та челядь, а я приходитиму так часто, як зможу. Шая пхнула ногою двері, зачиняючи їх. Через каламутні шибки вузького вікна Тиріон розібрав Великий Септ Баелора, що вінчав пагорб Візеньї, але потім відволікся на інше видовисько. Шая нахилилася, вхопила поділ сукні, задерла її над головою і відкинула убік. Того, що жінки зазвичай вдягають під сукні, вона не визнавала. — Ти ніколи не зможеш відпочити, — повідомила вона йому, стоячи гола, рожева і чарівна, вперши одну руку в бік. — Ти думатимеш про мене щоразу, як лягатимеш у ліжко. Тоді в тебе встане, а допомогти ніхто не зможе, і ти не здатен будеш заснути, хіба що… — вона вишкірилася тією лукавою посмішкою, яку так полюбляв Тиріон, — …я правильно вгадала: саме тому її називають Баштою Правиці? Так, мосьпане? — Замовкни і поцілуй мене, — наказав він. Губи її смакували вином; малі тверді груди притиснулися до нього, поки пальці шукали поворозки на штанях. — Мій леве, — зашепотіла вона, коли він перервав поцілунок, аби роздягнутися, — мій любий володарю, мій велетень серед Ланістерів. Тиріон штурхнув її на ліжко. Коли він в неї встромився, вона скрикнула так, що могла б підняти з могили і Баелора Блаженного, а нігті вчепилися йому в спину. Ніколи ще він не відчував такого солодкого болю. «Дурень», подумав він до себе потім, коли вони лежали посередині вдавленого ліжка серед переплутаних простирадл. «Чи тебе життя нічому не навчило, курдупелю? Вона — шльондра, а ти безголовий. Вона любить твої гроші, а не твого прутня. Згадай хоча б Тайшу.» І все ж, коли його пальці легенько пробіглися її соском, той напружився від доторку, і він побачив свій укус на її грудях, завданий у нападі пристрасті. — Що ви робитимете, мосьпане, ставши Правицею Короля? — запитала його Шайя, поки він пестив солодкі теплі пагорби. — Дещо таке, чого Серсея не чекає, — пробурмотів Тиріон з-понад її стрункої шиї. — Чинитиму правий суд. Бран I Бран більше полюбляв сидіти на твердій кам’яній лаві під вікном, аніж на м’якій перині серед ковдр. У ліжку на нього тиснули стіни й низько нависала стеля; у ліжку опочивальня здавалася цюпою, а Зимосіч — великою в’язницею. Але ж за вікном до себе кликав широкий світ. Він не міг більше ані ходити, ані лазити стінами, ані полювати, ані битися дерев’яним мечем, як бувало колись. Але міг дивитися. Йому подобалося, як починали блищати стрільчаcті шибки вікон по всьому замку, коли запалювали свічки та комини у баштах і кам’яних палатах. Він любив слухати, як лютововки співали до зірок. Останнім часом вовки часто снилися йому. «Вони говорять до мене, як брати до брата», казав він собі, слухаючи їхнє виття. Він майже розумів їхню мову… не те щоб зовсім, не те щоб напевне, але майже… начебто вони співали мовою, яку він колись знав, а потім примудрився забути. Хай їх бояться Вальдери, але в жилах Старків тече вовча кров. Так йому казала Стара Мамка. — Хоча є такі, в яких та кров сильніша, — попереджала вона. У довгому витті Літа чулася журба і пристрасть. Кудлаїв голос був дикіший, свавільніший. Разом вони наповнювали двори та палати, бриніли цілим замком, наче Зимосіччю блукала велика зграя лютововків, а не лише двоє… хоча колись їх було шестеро. Чи сумують вони теж за своїми братами і сестрами? Бранові кортіло дізнатися. Чи кличуть вони Сірого Вітра та Привида, Німерію та тінь Панночки? Чи прагнуть вони повернути всіх додому і зажити однією зграєю? — Хто може знати, що там собі думає лютововк? — відповів пан Родрік Касель, коли Бран спитав, чому виють вовки. Вельможна Бранова матінка поставила старого лицаря каштеляном Зимосічі за своєї відсутності; урядування лишало йому обмаль часу на пусті балачки. — Вони прагнуть волі, — заявив Фарлен, псяр і доїзжачий, який любив лютововків не більше, ніж його підопічні хорти. — Їм не подобається сидіти за стінами, та й хто їм докірне? Диким істотам місце у дикій глушині, а не в замку. — Так, вони хочуть полювати, — погоджувався кухар Гейдж, вкидаючи дрібно накришене ниркове сало до великого казана з юшкою. — Вовчий нюх далеко кращий за людський. Мабуть, винюхали собі якоїсь дичини. Маестер Лювин гадав інакше. — Вовки часто виють на місяць. А ці виють на комету. Бачиш, яка вона яскрава? Може, вони вирішили, що то місяць. Коли Бран переказав ті слова Оші, вона аж зареготалася. — Та в твоїх вовків клепки більше, ніж в маестра, — відказала дичацька жінка. — Вони знають таку правду, яку вчений сіромаха давно забув. Вона вимовила все це так, що Бранові побігли мурашки спиною. Коли ж він спитав, що означає комета, Оша відповіла: — Вогонь та кров, хлопче, і нічого доброго. Наступним Бран запитав про комету септона Чайла, коли вони разом перебирали деякі сувої, врятовані від пожежі у бібліотеці. — То меч, який вбиває нинішню пору земного коловороту, — відповів септон. І скоро зі Старограду прилетів білий крук зі звісткою про осінь. Вочевидь, Чайл не збрехав. Стара Мамка, проте, не погоджувалася, а вона ж прожила на світі довше за всіх. — Дракони, — мовила вона, здіймаючи голову і щось винюхуючи. Вона була майже сліпа і комети не бачила, та стверджувала, що чує її запах. — Бути на світі драконам, хлопче, — наполягала вона. Стара Мамка, як і раніше, ніколи не кликала його «принцом». А Ходор правив своєї: — Ходор. І ніколи не казав нічого іншого. А лютововки все вили та й вили. Стражники на мурах стиха шпетили їх на всю губу, хорти на псярні люто галасували, коні басували у стійлах, Вальдери тремтіли коло вогню, і навіть маестер Лювин жалівся на безсонні ночі. Лише Бран не зважав. Пан Родрік замкнув вовків у божегаї після того, як Кудлай вкусив Малого Вальдера, та мури й кам’янці Зимосічі виробляли дивні штуки зі звуками, й іноді здавалося, що вовки сидять просто у дворі під Брановим вікном. А іншим разом він би присягнувся, що ті гуляють по мурах, наче замкові вартові. Понад усе Бран прагнув їх побачити. Він бачив комету, що висіла над трапезною замкової сторожі та дзвіницею, а далі за ними маяла Першовежа, кругла і приземкувата, чорні химери на якій виразно виділялися проти лілового сутінкового неба. Колись Бран знав кожний камінь тих будівель — хоч ззовні, хоч зсередини; він облазив їх усі, гасав угору-вниз легше, ніж інші хлопчаки гасали сходами. Він влаштовував собі таємні схованки на дахах, тримав гайворонів на розбитій вежі за своїх особливих друзів. А потім він упав. Бран не пам’ятав самого падіння, але ж йому казали, що він впав — напевно, не брехали. Тоді він трохи не помер. Побачивши химери на Першовежі, де сталося лихо, він відчув, як моторошно скрутилося все у нього в животі. Тепер він не міг лазити, не міг ходити й бігати, не міг битися мечем, а колишні мрії про лицарство лишили по собі тільки гіркий присмак. Літо вив того дня, коли Бран впав, і ще довго по тому, коли малий лежав розбитий у ліжку — Робб розповів йому про те, перш ніж піти на війну. Літо журився по хазяїнові, й до його туги приєдналися Кудлай та Сірий Вітер. Того вечора, коли скривавлений крук приніс звістку про смерть їхнього батька, вовки теж усе дізналися самі. Бран сидів у маестровій башті разом з Ріконом, балакав про дітей лісу, і раптом Літо з Кудлаєм потопили голос маестра Лювина у своєму витті. За ким вони тужать тепер? Чи не вбив якийсь ворог Короля-на-Півночі, що був раніше його братом Роббом? Чи не впав його брат-байстрюк Джон Сніговій зі Стіни? Чи не вмерла його мати або хтось із сестер? Чи причина в чомусь іншому, як гадають маестер, септон і Стара Мамка? «Якби ж я справді був лютововком, то зрозумів би їхню пісню», повний палкої жаги, подумав він. У вовчому сні він гасав по схилах гір — гострих крижаних хребтів, вищих за будь-яку башту, і стояв на вершинах під повним місяцем, лишивши під собою цілий світ. Точно так, як бувало раніше. — У-у-у-у! — обережно завив Бран. Він склав долоні трубою перед ротом і підняв голову до комети. — У-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у, а-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у! — продовжив він сміливіше. Вийшло якось дурнувато, пискляво, слабенько і тремтливо. Виття малого хлопчини, а не вовка. І все ж Літо відповів, заглушивши своїм низьким виттям тоненький голосочок Брана; згодом і Кудлай приєднався до хору. Бран завив ще, і вони заспівали разом — останні зі своєї зграї. На звук до дверей нагодився стражник на прізвисько Стріха з бородавкою на носі. Він зазирнув досередини, побачив, як Бран виє коло вікна, і спитав: — У чому річ, пане принце? Бран почувався ніяково, коли його кликали принцом, хоч і був спадкоємцем Робба — Короля-на-Півночі. Він повернув голову і завив до стражника: — У-у-у-у-у-у-у-у! У-у! У-у! У-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у! Стріха скривився. — Та припиніть уже. — У-у-у! У-у-у! У-у-у-у-у-у! У-у-у! У-у-у! У-у-у-у-у-у-у-у-у! Стражник пішов і скоро повернувся з маестром Лювином у сірій рясі, з незмінним ланцюгом на шиї. — Бране, ті звірюки й без тебе чинять досить галасу. — Він перетнув кімнату і поклав руку хлопчикові на лоба. — Час уже пізній, ти мав би спати. — Я розмовляю з вовками. — Бран скинув з себе руку маестра. — Може, хай Стріха віднесе тебе до ліжка? — До ліжка я й сам доберуся. — Мікен забив у стіну рядок залізних прутів, по яких Бран міг тягти себе кімнатою за допомогою самих лише рук. То була важка й повільна справа, від неї боліли плечі, але їздити в когось на руках Бран ненавидів. — А спати я піду тоді, коли захочу. Зараз не хочу. — Всі люди мусять спати, Бране. Навіть принци. — Коли я сплю, я перекидаюся на вовка. — Бран відвернув обличчя і зиркнув у ніч. — А чи бачать вовки сни? — Гадаю, всі створіння бачать сни, тільки не так, як люди. — А мертві люди бачать сни? — спитав Бран, думаючи про батька. У темній крипті під Зимосіччю каменяр саме різьбив у граніті подобу покійного князя. — Хтось каже, що так, а хтось — що ні, — відповів маестер. — Самі ж мертві нічого не кажуть. — А дерева бачать сни? — Дерева? Певно, що ні… — А от і бачать, — з раптовою впевненістю мовив Бран. — Вони бачать деревні сни. Інколи я бачу вві сні дерево. Оберіг-дерево — таке, як у божегаї. Воно мене кличе. Але вовчі сни кращі. Я можу все нюхати, а інколи пробувати на смак кров. Маестер Лювин смикнув ланцюга у тісному місці на шиї. — Якби ж ти проводив більше часу з іншими дітьми… — Ненавиджу інших дітей, — відказав Бран, згадавши Вальдерів. — Я наказав вам відіслати їх геть. Лювин посуворішав. — Фреї — вихованці твоєї вельможної матері. Їх прислали сюди задля опіки та виховання за її наказом. Ти не маєш права їх виганяти, та й недобре було б так чинити. Якщо ми їх виженемо, куди їм подітися? — Додому. То вони винні, що ви не дозволяєте мені тримати при собі Літа. — Малий Фрей не просив, щоб його кусали, — відповів маестер, — і я теж не просив. — І його, і вас вкусив Кудлай. — Чорний вовк Рікона був такий дикий, що часом лякав і Брана. — Літо нікого не кусав. — Літо вирвав горлянку людині просто у цій опочивальні. Ти часом не забув? По правді кажучи, ті ласкаві цуценята, яких ви з братами знайшли у снігу, виросли у небезпечних хижаків. Малі Фреї правильно їх цураються. — То хай би Фреї й сиділи у божегаї. Грали б там у князя переїзду, скільки заманеться. А Літо знов би спав зі мною. Якщо я — принц, то чому ви мене не слухаєте? Я хотів їздити на Танцівниці, але Пивотряс не пускає мене з брами. — І правильно робить. У вовчій пущі небезпечно; ти мав би сам знати після твоєї останньої поїздки. Хочеш, щоб якийсь харциз схопив тебе у полон і продав Ланістерам? — Літо б мене врятував, — уперто вів своєї Бран. — Принци повинні мати змогу плавати морем, полювати вепра у вовчій пущі, битися списами на турнірах. — Бране, дитино, навіщо ти себе мучиш? Колись ти зможеш дещо з цього, та зараз же ти лише восьмирічний хлопчина. — Краще б я був вовком. Тоді міг би жити в лісі, скільки захочу. Міг би знайти Ар’ю з Сансою. Я б їх винюхав і побіг рятувати, а коли Робб стане до битви, я б став з ним поруч, як Сірий Вітер. Я б вирвав Крулерізові горлянку зубами, тільки хрясь — і війна б тоді скінчилася, і всі повернулися б до Зимосічі. Якби ж я був вовком… — Він завив. — Ууу-ууу-уууууууууууу! Лювин підвищив голос. — Справжній принц мав би вітати… — А-а-у-у-у-у-у-у! — гучніше завив Бран. — А-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у! Маестер кинув марні зусилля. — Як хочеш, дитино. Зі змішаним виразом журби та відрази на обличчі він пішов з опочивальні геть. Вити стало нецікаво, щойно Бран лишився сам. Через деякий час він вгамувався. «А я ж вітав їх, як належить», сказав Бран собі з відразою. «Я ж був князем на Зимосічі, справжнім князем, ніхто б мені не дорікнув.» Коли з Близнюків прибули Фреї, то не він, а малий Рікон зажадав вигнати їх геть. Але ж він — чотирирічна дитина. Малий заверещав, що хоче побачити вдома батька, мати та Робба, а не якихось чужинців. Саме Бранові довелося вгамовувати його та вітати Фреїв за належним звичаєм. Він запропонував гостям трунок і частунок, припросив їх до вогню, і навіть маестер Лювин опісля похвалив його за добрий прийом. Але то було ще до гри. У гру гралися з колодою, ковінькою, якимсь водоймищем і навіженим галасом. Як запевнили Брана Вальдер і Вальдер, найголовніше — то вода. Колоду можна замінити дошкою чи рядком камінців, а за ковіньку взяти якусь гілку з дерева. Та й галасувати не обов’язково. Але без води гри не виходить. Оскільки маестер Лювин та пан Родрік не бажали відпустити дітей до вовчої пущі на пошуки струмка, вони вдовольнилися одним з темних ставків у божегаї. Вальдер та Вальдер ніколи не бачили, щоб з землі текла гаряча вода з бульбашками, але вирішили, що так буде навіть краще. Кожного з двох звали Вальдером Фреєм. Великий Вальдер казав, що у Близнюках достобіса Вальдерів, яких усіх назвали на честь діда хлопців — князя Вальдера Фрея. — А в Зимосічі кожен з нас має власне ім’я! — пихато заявив Рікон, коли дізнався про таку чудасію. Грати треба було ось як. Колода вкладалася через воду, і один гравець ставав на її середині з дрючком. То був князь переїзду, і коли хтось з інших гравців підходив до колоди, то князь мав спитати: «Я є князь переїзду. А ти хто і чого прийшов?» Інший гравець мусив розповісти, хто він такий і чому йому треба дозволити переїхати на той бік. Князь міг примушувати до клятв та ставити питання. Правду казати було не обов’язково, але клятв треба було дотримуватися, якщо тільки при їх складанні не було сказано «Чи ні». Штука полягала в тому, щоб сказати «Чи ні» так, аби князь переїзду не помітив. Тоді можна було спробувати зіпхнути князя у воду і самому стати князем переїзду. Але дозволялося таке лише в разі, якщо ти сказав «Чи ні», а інакше виганяли з гри. Князь міг зіпхнути у воду кого забажає і коли забажає, і тільки він мав дрючка. Насправді виходило так, що гра складалася з самої лише штовханини, стусанів та падіння у воду, а також гучних суперечок про те, сказав хтось «Чи ні» чи ні. Частіше за все князем переїзду був Малий Вальдер. Малим Вальдером його кликали, незважаючи на високий зріст та міцну статуру, до якої додавалися червона пика і чимале черево. Великий Вальдер був гостролиций, кощавий і на пів-стопи нижчий. — Він на п’ятдесят два дні старший від мене, — пояснив Малий Вальдер, — тому спочатку був більший. Але я швидше виріс. — Ми брати у перших, а не рідні, — додав Великий Вальдер — той, що менший з себе. — Мене звати Вальдер, син Ямоса. Мій батько був сином князя Вальдера від четвертої дружини. А він — Вальдер, син Мерета. Його бабуся була третьою дружиною князя Вальдера, з Кракеголів. Він стоїть попереду мене у черзі спадкоємців, хоч я старший за нього. — На якихось п’ятдесят два дні, — заперечив Малий Вальдер. — Та байдуже. Близнюками, дурнику, ніхто з нас ніколи не володітиме. — Я володітиму, — заявив Великий Вальдер. — До речі, ми ще й не єдині Вальдери. Пан Стеврон має онука, Чорного Вальдера. Він у черзі до спадку четвертий. А ще ж є Червонястий Вальдер, син пана Емона, і Байстрюк Вальдер, який взагалі не побачить ніякого спадку. Його навіть звуть Вальдер Водограй, а не Вальдер Фрей. Ще є дівчина, яку звуть Вальда. — І Тир. Ти знову забув Тира. — Бо він Вальтир, а не Вальдер, — відмахнувся Великий Вальдер. — Та він іде після нас, яке нам до нього діло. Я його й не любив ніколи. Пан Родрік наказав оселити їх у колишній опочивальні Джона Сніговія, бо Джон вступив до Нічної Варти і більше не повернеться. Бранові рішення каштеляна до смаку не припало — він почувався так, наче Вальдери вкрали Джонове місце у замку. Бран дивився жадібними очима, як Вальдери змагаються з дівчиною-кухарчучкою на ймення Ріпка і Йозетовими дівчатами Бандією та Широю. Вальдери поставили Брана суддєю, аби він вирішував, чи сказав хтось «Чи ні», але щойно гра почалася, про нього всі забули. На галас та плюскіт скоро набігли й інші: Палла з псярні, Кайнів хлопець Калон, Теж-Том — син Томарда Товстуна, загиблого разом з Брановим батьком у Король-Березі. За якусь хвилю часу всі до одного просякли водою та грязюкою. Палла стала брунатна з голови до п’ят, у волоссі в неї заплутався мох, а подих забило сміхом. Бран не чув стільки реготу в замку від того вечора, коли прилетів скривавлений крук. «Якби я мав ноги, то всіх би поскидав у воду», визвірився він подумки. «Ніхто, крім мене, не був би князем переїзду.» Згодом до божегаю прибіг Рікон, переслідуваний Кудлаєм. Він глипнув на гравців і побачив, як Ріпка борюкалася з Малим Вальдером за дрючок, а потім втратила опору і гучно ляпнулася у воду, вимахуючи руками. Рікон негайно заверещав: — Я! Тепер я! Я теж хочу грати! Малий Вальдер махнув йому, запрошуючи до гри, і Кудлай негайно кинувся слідом. — Ні, Кудлайчику, — наказав Бранів брат, — вовкам не можна, ти посидь з Браном. І вовк залишився сидіти… аж доки Малий Вальдер не загилив Ріконові дрючком просто поперек живота. Бран і змигнути не встиг, як чорний вовк летів над дошкою, у воді каламутилася кров, Вальдери репетували «Пробі! Убивають!», Рікон сидів у грязюці й реготав, а звідкілясь ще й причалапав Ходор, волаючи «Ходор! Ходор! Ходор!». Після того Рікон на диво уподобав обох Вальдерів. Більше вони у князя переїзду не гралися, але знайшли собі багато інших ігор: у дів та чудовиськ, кішки-мишки, запрошення до замку і таке інше. Незмінно біч-обіч з Ріконом, Вальдери набігали на кухню за пиріжками та медовими стільниками, носилися мурами круг замку, кидали кістки цуценятам на псярні, навчалися бою дерев’яними мечами під пильним оком пана Родріка. Рікон навіть показав їм глибокі підземелля, де каменяр різьбив у камені батькового склепа. — Ти не мав права! — заволав Бран на брата, коли дізнався. — То наше місце, тільки для Старків! Та Рікон не надто на нього зважив. Раптом двері до опочивальні розчахнулися. Зайшов маестер Лювин з зеленим слоїком, але цього разу в супроводі Оші та Стріхи. — Я змішав тобі снодійного трунку, Бране. Оша вхопила його в оберемок своїми кощавими руками. Як на жінку, вона була дуже висока, жилава і міцна. До ліжка вона його перенесла без жодних зусиль. — Від цього ти спатимеш, але нічого не бачитимеш, — пояснив маестер Лювин, виймаючи корка зі слоїка. — Солодким сном без жодних сновидінь. — Справді? — спитав Бран, палко бажаючи в це вірити. — Справді. Випий. Бран випив. Трунок був густий, на смак відгонив крейдою, але завдяки домішкові меду ковтався легко. — Зранку тобі покращає. — Лювин посміхнувся до Брана, попестив по голові й пішов. Оша затрималася. — Знову вовчі сни? Бран кивнув. — Не треба їм опиратися, хлопче. Я бачила, як ти розмовляв з оберіг-деревом. Може, боги намагаються відповісти тобі. — Боги? — пробурмотів він, вже куняючи. Обличчя Оші розпливалося і сіріло. «Солодким сном без сновидінь», майнула в Брана думка. Але коли навколо зімкнувся морок, він миттю опинився у божегаю та рушив собі тихими кроками попід сіро-зеленими вартовими і покрученими споконвічними дубами. «Я ходжу!», звеселялося його серце. Він усвідомлював, що то тільки сон, але навіть сон про ходіння власними ногами був куди як кращий за щиру правду опочивальні з її стінами, стелею та дверима. Серед дерев було темно, але шлях освітлювала комета, і ноги бігли упевнено. Він рухався на чотирьох добрих, міцних, швидких лапах, відчував грунт під ногами, тихий шурхіт опалого листя, товсті корені та тверді камені, глибокі шари перегною. Відчуття дарували радість. У голові буяли пахощі, живі та п’янкі: зелено-болотний сморід гарячих ставків, жирний підгнилий грунт під лапами, білки на дубах. Запах білок нагадав про смак гарячої крові, про тріск кісток на зубах. Ротом потекла слина. Він їв тільки пів-дня тому, але мертве м’ясо, навіть олень, не давало насолоди. Він чув, як цокотять і шурхотять над головою білки, упевнені в своїй безпеці серед листя; звірятка були не дурні злазити на землю, де нишпорили вони з братом. Запах брата він теж чув. То були добре знайомі пахощі — сильні, землисті, чорні, наче братове хутро. Брат никав під стінами, палаючи від люті. Бігав по колу день у день, ніч у ніч, невтомно шукав… здобичі, виходу назовні, своєї матері, вовків свого поносу, свою зграю… шукав, але не знаходив. Позаду дерев здіймалися стіни — купи мертвого каміння, нагромаджені людьми навколо латочки живого лісу. Вони стояли сірі, поцятковані плямами всяких кольорів, зарослі мохом… а ще товщі, міцніші та вищі, ніж вовк міг сподіватися подолати у стрибку. Єдині дірки у купах каміння були забрані холодним залізом та занозливим деревом. Брат ставав коло кожної дірки і люто вишкіряв ікла, але ніхто не відчиняв їх, ніхто не давав вийти назовні. Він сам зробив те саме ще першої ночі й зрозумів, що хісна з того не буде. Скільки не гарчи, а дорогу не дадуть. Скільки не бігай попід стінами, а їх не розштовхнеш. Скільки б не задирав лапи, аби позначити дерева, а людину звідси не відлякаєш. Світ тісно зімкнувся навколо них; за обгородженим гаєм лежали великі сірі печери з людського каміння. «Зимосіч», раптом згадав він ті звуки, якими люди їх називали. А з-за тих високих, аж до неба, насипаних людьми скель його кликав справжній світ. Він знав, що мусить відповісти на виклик або померти. Ар’я II Вони подорожували від світанку до сутінків, повз ліси, сади та гарно попорані поля, крізь невеличкі села, галасливі базарні містечка, добряче укріплені остроги. Коли наставала темрява, то розкладався табір і готувалася вечеря — все при світлі Червоного Меча. Хлопці по черзі чатували на варті. Ар’я помічала крізь дерева відблиск вогнищ від таборів інших подорожніх. Кожного вечора таборів ставало дедалі більше, а вдень королівським гостинцем рухалося дедалі більше люду. Вони йшли зранку, вдень і ввечері — старі та молоді, великі та малі, дівчата босоніж та жінки з немовлятами на грудях. Котрісь сунули на селянських хурах чи відкритих возах, запряжених волами. Немало людей їхало верхи: тягловими кіньми, дрібними бахмутами, віслюками, мулами… усім, що вміло пересувати ноги. Одна жінка вела молочну корову з малою дівчинкою на спині. Ар’я бачила коваля, що віз тачку з усім своїм хазяйством: молотами, кліщами і навіть ковадлом. Пізніше з’явився інший чолов’яга з іншою тачкою, в якій лежали двоє немовлят у ковдрі. Та більшість йшла пішки, наклавши на плечі своє майно і начепивши на обличчя сторожкі та втомлені вирази. Всі вони рухалися на південь до міста — до Король-Берега. Хіба що один зі ста перемовлявся словом з Йореном та його підопічними, які просувалися на північ. Ар’я питала себе, чому це ніхто не йде у одному напрямку з нею та загоном. Багато подорожніх були озброєні; Ар’я бачила кинджали та ножі, коси та сокири, а подекуди й мечі. Хтось робив собі ломаки з гілля, а хтось вирізував вузлуваті подорожні ковіньки. Поки вози проповзали мимо, люди кидали довгі погляди і пестили свою зброю, але на свавілля не зважувалися. Що б там не везли на возах, загін з тридцятьох людей був завеликий, аби його чіпати. «Дивись очима», казав свого часу Сиріо, «слухай вухами». Одного дня на них при дорозі заверещала якась божевільна. — Дурні! Вас усіх уб’ють, дурні! Вона була кощава, наче городнє опудало, з запалими очима і скривавленими ногами. Наступного ранку коло Йорена натягнув повід сірої кобили справний жевжикуватий купець і забажав скупити усе добро разом з возами. Давав чверть того, що воно коштувало. — Зараз іде війна, в вас просто заберуть усе майно, та й годі. Краще віддайте мені, друже — збережете бодай щось. Йорен знизав скривленими плечима, плюнув і відвернувся. Першу могилу Ар’я помітила того ж дня. То був маленький горбок при дорозі, зроблений для дитини. У м’яку землю над ним ввіткнули кришталь, який Ломик хотів забрати собі. Але Бичок порадив йому не чіпати мертвих. За десяток-другий верст звідти Праед показав на інші могили: свіжі, цілий рядок. Після того без могил не обходився жоден новий день. Якось Ар’я прокинулася у темряві, чимось налякана, а чим — сама не знала. Над головою Червоний Меч поділяв небо з тисячею зірок. Ніч здалася їй дивно тихою, хоча навколо чулися буркотливі Йоренові похропування, тріск вогню і навіть тихе вовтузіння віслюків. Та все ж чомусь здавалося, що світові перехопило подих. Від дивної тиші вона затремтіла і повернулася до сну, стискаючи Голку. Зранку не прокинувся Праед, і Ар’я зрозуміла, що їй вночі не вистачало його кашлю. Ось і вони викопали свою першу могилу — поклали сердюка там, де той востаннє ліг спати. Перш ніж кинути на нього землю, Йорен розділив між живими все, що Праед мав цінного. Один з людей забрав чоботи, інший — кинджала. Поділили і кольчугу, і шолома. Меча-півторака Йорен віддав Бичкові. — З такими руками, як у тебе, ти ще можеш вивчитися його тримати, — мовив ватажок загону до Бичка. Хлопець на прізвисько Торба кинув на тіло Праеда жменю жолудів, щоб на його могилі виріс дуб. Того вечора вони спинилися у селі при корчмі, вкритій плющем. Йорен порахував монети у гамані й вирішив, що може розщедритися на гарячу вечерю. — Спатимемо надворі, як завше. Тут є лазня, раптом хто скучив за гарячою водою та милом. Ар’я митися не насмілилася, хоча тхнуло від неї вже незгірш за Йорена — кисло й гидко. В одязі й досі жили істоти, що їх вона підчепила в Блошиному Подолі — сором топити вірних супутників, з якими подолав такий шлях. А от Торба, Мантулик і Бичок вишикувалися у чергу до купелей в лазні; хтось повсідався перед нею, а інші пішли до корчми. Йорен навіть послав з Ломиком три кухлі пива трьом чолов’ягам у залізах, які так і сиділи, прикуті до свого воза. Як миті, так і немиті повечеряли гарячими пирогами зі свининою та печеними яблуками. Корчмар налив усім по кухлю пива від себе. — Мій власний брат вдяг чорне багато років тому. При панському столі служив, справний був, меткий, та якось упіймався на крадіжці перцю. Що поробиш — смакував йому той перець, хоч ріж. Та й вкрав якусь там дрібну пучку. Але пан Малкольм був хазяїн суворий. А ви маєте перець в себе на Стіні? — Коли Йорен заперечливо струснув головою, чолов’яга зітхнув. — Шкода. Линк за перцем аж шаленів. Ар’я обережно сьорбала зі свого кухля, запиваючи теплий пиріг щойно з печі. Вона згадала, що батько інколи дозволяв їм на учті один келих. Санса від його смаку кривилася і казала, що вино значно краще, але Ар’ї пиво подобалося. Від згадки про Сансу та батька вона зажурилася. Корчма була повна люду, що поспішав на південь, і загальна зала спалахнула відразою, щойно Йорен повідомив, що вони їдуть у протилежний бік. — Повернетеся назад, і то скоро, — божився корчмар. — На північ дороги немає. Половина краю випалена дощенту, вцілілий люд ховається у паланках, де вони є. Щойно проводять зранку одну банду наскочників, як увечері наїжджає інша. — Нам до того байдуже, — вперто бурчав Йорен. — Таллі чи Ланістери, нам начхати. Варта не лізе у чвари королівств. «Князь Таллі — мій дід», подумала Ар’я. Їй було не начхати. Але вона прикусила губу, сиділа тихо і слухала. — Там вже не самі Ланістери й Таллі гуляють, — відповів корчмар. — З Місячних гір з’явилися якісь дикуни — ото їм розкажете, в які чвари ви не лізете. Ще й Старки нагодилися — сам молодий князь із Півночі спустився, синок покійного Правиці… Ар’я випросталася і нашорошила вуха. Невже він веде мову про Робба? — Я чув, хлопець їде у бій верхи на вовку, — мовив молодик з солом’яним волоссям та кухлем пива у руці. — Дурні балачки, — сплюнув Йорен. — Я чув від хлопа, який сам бачив. Клянеться, що вовк був більший за коня. — Клястися — то одне, Годе, а бачити — то інше, — зазначив корчмар. — Ти он усе клянешся, що заплатиш мені борг, а я досі ще й мідяка не побачив. Зала вибухнула реготом, а обличчя під солом’яною стріхою зачервонілося. — Вовки цього року геть знахабніли, — встряг у бесіду похмурий чолов’яга у побитому дорогою зеленому кобеняку. — Навколо Божого Ока їхні зграї таке виробляють, що ніхто з старих і не пригадає. Ріжуть овець, корів, собак — усе, що на зуби трапиться. І людей вже не лякаються. Тільки зайди проти ночі в ліс — то й голови назад не винесеш. — Знову плітки, і знову брехливі. — Я таке чула від сестри в перших, а вона як скаже, то не збреше, — мовила одна стара. — Розказала мені про величезну зграю — на кількасот голів, ще й ласих до людського м’яса. А веде їх вовчиця — така сучка, що трохи не з сьомого пекла вилізла. Вовчиця… Ар’я побовтала пиво у кухлі, питаючи себе: чи близько Боже Око до Тризуба? Якби ж в неї була мапа. Саме біля Тризуба вона залишила Німерію. Ар’я нізащо б її не кинула, та Джорі сказав, що вибору немає: якщо вовчиця повернеться з ними, то її вб’ють за те, що вкусила Джофрі, хай навіть він сам винуватий. Їм довелося галасувати, верещати, кидати каміння; лютововчиця припинила за ними бігти тільки після того, як її поцілили кілька кинутих Ар’єю каменів. «Мабуть, вона б мене вже й не впізнала», подумала Ар’я. «А якби й упізнала, то визвірилася б.» Подорожній у зеленому кобеняку вів далі: — Чув я, що одного дня та пекельна потвора увійшла просто до села… день був базарний, навколо повно людей, а вона отак собі, не змигнувши оком, заходить і видирає немовля просто з материних рук! Коли до князя Мутона дійшла звістка, вони з синами присягнулися, що живою тварюку не випустять. Вистежили її з вовкодавами аж до барлога, та заледве самі звідти вибралися. А з собак жодна не повернулася. — То пусті балачки! — вигукнула Ар’я, не зумівши спинитися. — Вовки не їдять немовлят! — А ти що про теє знаєш, малий? — запитав чоловік у зеленому кобеняку. Перш ніж вона придумала відповідь, Йорен вхопив її за руку. — Хлопчину знудило від пива, ото й усе. — Ні, не знудило! Вовки не їдять немовлят… — Ану геть надвір, хлопче… і не приходь, поки не навчишся припинати язика у поважному товаристві. — Він суворо штовхнув її до бічних дверей, що вели до стайні. — Йди собі. Перевір, щоб стайняр напоїв коней. Ар’я вибігла надвір, повна люті. — Не їдять, — бурмотіла вона, даючи копняка якомусь камінцеві на дорозі. Камінець покотився і зник під возами. — Хлопчику, — покликав дружній лагідний голос. — Любий хлопчику. До неї заговорив один з чоловіків у кайданах. Ар’я обережно підібралася до воза, не знімаючи руки з руків’я Голки. Брязкаючи ланцюгами, бранець підняв порожнього кухля. — Чоловік радо б випив іще пива. Чоловік дуже спраглий, бо носить такі важкі прикраси. Він був з-поміж трьох наймолодший: стрункий, вродливий, завжди усміхнений. З одного боку голови волосся він мав руде, а з другого — біляве, але від клітки та подорожі воно усе сплуталося та загидилося. Побачивши, як на нього дивиться Ар’я, він додав: — Чоловік радо б і помився теж. А хлопчик міг би завести собі друга. — В мене є друзі, — відповіла Ар’я. — Щось жодного не видно, — бовкнув безносий. Він був опецькуватий, кремезний, з величезними долонями. Руки, ноги, груди і навіть спину йому вкривало чорне хутро. Ар’ї він нагадав один малюнок, що його вона бачила колись у книжці — зображення подібної до людини мавпи з Літніх островів. З-за дірки на обличчі дивитися на нього було моторошно. Лисий відкрив рота і засичав, наче велетенська біла ящірка. Ар’я затремтіла і відсахнулася, а він роззявив пащеку якнайширше і зателіпав на неї язиком. От тільки від язика в нього лишився самий пеньок. — Припини! — вирвалося в неї. — Чоловік ньє може вибирати собі сусідів по кам’яному мішку, — мовив красунчик з рудо-білявим волоссям. Він говорив так, що вона зразу згадала про Сиріо; його вимова була схожа, але трохи інша. — Ці двоє, вони ньє знають гарного звичаю. Чоловік мусить просити вибаченья. Твоє ім’я — Арік, хіба ні? — Бибка, — сказав безносий. — Бибка-Кізяк, бійкуватий хлопак. Ти обережніше, лоратський — він тебе дрючком як віддухопелить, ото заплачеш! — Чоловік соромиться свого товариства, Аріку, — мовив до неї красунчик. — Чоловік має честь бути Якен Ха-Гар, прибув з Вільного Міста Лората власною особою. І дарма — краще сидів би вдома. Погано виховані товариші чоловіка по полону звуться Рорж… — він майнув кухлем на безносого, — …і Гризло. Гризло знову на неї засичав, показуючи повного рота зжовтілих зубів, підпиляних на гостряки. — Усякий чоловік повинен мати якесь ім’я, хіба ні? Гризло ньє вміє говорити, Гризло ньє вміє писати, але зуби в нього дуже гострі, тому чоловік називає його Гризло, і той усміхається. Хіба тебе ньє причарувала його посмішка? Ар’я позадкувала від воза. — Ні. «Вони не можуть мені зашкодити», сказала вона собі, «вони ж у кайданах». Він перевернув кухля догори дінцем. — Чоловікові жаль аж до сліз. Безносий Рорж вилаявся і жбурнув свого кухля у неї. З-за кайданів кидок вийшов поганенько, та важкий олов’яний кухоль однак добряче саданув би їй по голові, якби Ар’я не відстрибнула убік. — Принеси пива, чиряк дурний! Негайно! — Стули пельку! — Ар’я спробувала придумати щось таке, що зробив би Сиріо. І витягла дерев’яного навчального меча. — Ану підійди, — вишкірився Рорж, — я тобі того дрючка в сраку запхаю і гойдатиму, аж з горла вилізе. «Страх ріже глибше, ніж меч.» Ар’я змусила себе підійти до воза. Кожен наступний крок давався тяжче за попередній. «Люта, мов росомаха. Спокійна, мов тиха вода.» Слова піснею звучали в голові. Сиріо б не боявся. Вона вже трохи не торкалася колеса, коли Гризло зіп’явся на ноги і спробував її вхопити, брязкаючи залізом. Кайдани зупинили його руку за якихось пів-стопи від її обличчя. Він засичав. І вона його вдарила. Міцно, добряче, просто між маленьких очиць. Гризло заверещав і відскочив, але миттю кинувся вперед, усією тушею налягаючи на ланцюги. Їхні ланки перекрутилися, ковзнули, напружилися, мов струна; Ар’я почула скрип старого сухого дерева на підлозі хури, в яке забиті були кільця ланцюгів. Велетенські бліді долоні тяглися до неї, на руках Гризла понапиналися жили, але кайдани втрималися, і чолов’яга зрештою відкинувся назад. З мокрих болячок на його щоках цебеніла кров. — Хлопчик має більше хоробрості, ніж здорового глузду, — зазначив той, хто назвав себе Якеном Ха-Гаром. Ар’я обережно позадкувала від хури, а тоді відчула на плечі руку, крутнулася і знову виставила уперед дерев’яного меча. Але то був лише Бичок. — Що це ти робиш?! Він підняв руки, наче вибачаючись. — Та ж Йорен наказав нікому й близько не підходити до тих трьох. — Я їх не боюся, — мовила Ар’я. — Бо дурний. А я боюся. — Рука Бичка лягла на руків’я меча, і Рорж зареготав. — Ходімо від них подалі. Ар’я копнула землю носаком, але дозволила Бичкові відвести себе кругом до передніх дверей корчми. Слідом летів Роржів сміх та сичання Гризла. — Хочеш побитися? — запитала вона в Бичка. Їй кортіло когось вдарити. Він блимнув на неї очима. На сині очі впали рясні пасма чорного волосся, ще мокрі після лазні. — Я зроблю тобі боляче. — Не зробиш. — Ти не знаєш, який я дужий. — А ти не знаєш, який я швидкий. — Ти сам напросився, Аріку. — Він витяг Праедового меча. — Криця тут поганенька, зате клинок справжній. Ар’я витягла з піхов Голку. — А оце — добра криця, і клинок ще справжніший за твій. Бичок хитнув головою. — Обіцяєш не ревіти, якщо поріжу? — Обіцяю. І ти теж обіцяй. Вона повернулася боком, у стійку водотанцівника. Але Бичок не рухався, натомість витріщився на щось позаду неї. — Що таке? — Золотокирейники. — Його обличчя напружилося, щелепи стиснулися. «Неможливо», подумала Ар’я, але коли зиркнула назад, то побачила їх на гостинці — шістьох у чорних кольчугах та золотих киреях міської варти Король-Берега. Один з них був очільник і носив чорного полив’яного панцира, прикрашеного чотирма золотими бляхами. Перед корчмою вони стали в лаву. «Дивись очима», наче прошепотів до неї голос Сиріо. Очі побачили білу піну під сідлами: коней гнали довго і важко. Спокійна, мов тиха вода, вона взяла Бичка за руку і потягла за високий квітучий живий запліт. — Що таке? — спитав він. — Що ти робиш? Пусти. — Тихо, мов тінь, — прошепотіла вона, тягнучи його донизу. Дехто з інших підопічних Йорена сидів перед лазнею, чекаючи на свою чергу митися. — Гей, парубки! — гукнув один із золотокирейників. — Це ви поїхали з міста вдягати чорне? — Може, й ми, — обережно відповіли йому. — Та краще б ми до вас подалися, — підхопив розмову старий Рейзен. — Кажуть, на тій Стіні трохи зимно. Очільник золотавих спішився. — Я маю наказ затримати одного хлопця… З корчми вийшов Йорен, куйовдячи пальцями кошлату чорну бороду. — Кому це раптом до хлопців закортіло? Інші золотокирейники теж позлазили з коней і стали коло них. — Чого ми ховаємося? — зашепотів Бичок. — Бо їм потрібен я, — зашепотіла Ар’я у відповідь. Вухо хлопця пахкотіло милом. — Сиди тихо. — Хлопця вимагає королева, діду. Хоча то не твій клопіт, — відповів очільник, витягаючи з-за паса стрічку. — Осьде печатка і наказ її милості. Бичок за заплотом недовірливо хитнув головою. — Нащо ти здався королеві, Аріку? Вона пхнула його в плече. — Сиди тихо! Йорен обмацав стрічку наказу з печаткою золотого воску. — Гарнесенько. І сплюнув на землю. — Тілько тутечки таке діло. Хлопець тепер у Нічній Варті. А Варті насцяти, що він там накоїв у місті. — Королева тебе не спиталася, діду, і я не питатиму, — мовив очільник. — А хлопця заберу. Ар’я поміркувала про втечу, та зрозуміла, що на віслюку від коней золотокирейників далеко не втечеш. Та й стомилася вона тікати. Тікала, коли по неї прийшов пан Мерин, і знову тікала, коли вбили батька. Якби вона була справжньою водотанцівницею, то вийшла б з Голкою, перерізала геть усіх, і тікати більше б не довелося. — Нікого ви не заберете, — вперто проказав Йорен. — Про те є закон. Золотокирейник лінькувато витяг з піхв тесака. — Ось тобі закон. Йорен байдуже глипнув на зброю. — То не закон, то ножик. Осьо і в мене є не гірший. Очільник вишкірився. — Старий дурень. Та в мене тут п’ятеро вояків. Йорен сплюнув. — А в мене осьо тридцять. Один золотокирейник зареготав. — Оцей набрід? — спитав мугиряка з перебитим носом. — Хто на мене перший? — заволав він, оголюючи клинка. Торба висмикнув вила з копиці сіна і відповів: — Я перший. — Ні, я! — гукнув Різан, повновидий каменяр, витягаючи молотка з кишені шкіряного фартуха, якого завжди носив на собі. — Я теж хочу. — З землі підвівся Курц, стискаючи в руці патрального ножа. — А хоч би й ми, ось із ним удвох. — Кос миттю напнув тятиву на довгого лука. — Та всі разом, — докінчив Рейзен, здіймаючи важку й довгу дорожню ковіньку з міцного дерева. Дубар вийшов голий з лазні, тримаючи одяг у оберемку, побачив, що робиться, і впустив усе додолу, залишивши тільки кинджал у руці. — Що, бійка? — запитав він. — Та напевне, — відповів Мантулик, нишпорячи рачки у пошуках великої, зручної для кидання каменюки. Ар’я не вірила очам своїм. Адже вона ненавиділа Мантулика! Чого б це він ставав за неї до смертельного бою? Стражникові зі зламаним носом все це досі здавалося кумедним. — Ви, дівчатка, повикидайте камінці та дрючки, поки вас не відшмагали. Спершу треба знати, з якого кінця за меча братися, а тоді вже в бійку лізти. — Я знаю! — Ар’я не дозволить їм помирати за неї так, як Сиріо. Не дозволить! Пропхавшись через запліт з Голкою в руці, вона стала у стійку водотанцівниці. Зламаний Ніс вибухнув реготом. Очільник роздивився її згори донизу. — Прибери залізо, дівчисько, тебе ніхто не чіпає. — Я не дівчисько! — люто заверещала вона. Як це розуміти? Вони стільки за нею гналися, аби тепер, коли нарешті перестріли, шкірити зуби? — Ви ж приїхали по мене! — Ми по нього. — Очільник тицьнув тесаком в бік Бичка, який вийшов і став поруч із нею, тримаючи в руці поганенького Праедового меча. Але не слідкувати за Йореном бодай мить — то була велика помилка. За миг ока клинок чорного братчика з’явився коло очільникового борлака. — А не візьмеш жодного, як не хочеш другої усмішки собі на шию. У тій корчмі сидить ще з півтора десятки братів, як тобі оцих замало. На твоєму місці я б кинув ту дурну сікачку, поклав дупу на свого жирного мерина і хутенько чвалав до міста. Він сплюнув і дужче тицьнув кінцем меча. — Чого став? Не барися. Очільник випростав пальці. Його тесак упав у пилюку. — А оце ми собі заберемо, — мовив Йорен. — Добра криця на Стіні стане у пригоді. — Гаразд. Нехай так. Варта! — Золотокирейники вклали зброю в піхви і сіли в сідла. — Ти б, старий, тікав на свою Стіну прожогом. Бо наступного разу на додачу до байстрюкової голови я заберу ще й твою. — Кращі за тебе вже пробували. Йорен ляснув площиною меча по крупі коня очільника, і той ринув геть королівським гостинцем. Слідом рушила решта міських вартових. Коли стражники зникли, Мантулик почав тюгукати, але Йорен розгнівався ще більше, ніж зазвичай. — Дурень! Гадаєш, він зовсім поїхав? Наступного разу він тут не басуватиме і не пхатиме до рук свою бісову стрічку. Виженіть усіх з лазні, час забиратися геть. Як їхатимемо всю ніч, то може, лишимо між нами кілька зайвих верст. Він підхопив з землі тесака, якого впустив очільник. — Кому оце? — Мені! — верескнув Мантулик. — Тільки на Аріка здуру не здіймай. — Йорен передав хлопцеві зброю руків’ям уперед і підійшов до Ар’ї, але заговорив з Бичком. — Ти чомусь дуже потрібен королеві, малий. Ар’я нічого не розуміла. — Навіщо він королеві? Бичок витріщився на неї, суплячи брови. — А ти їй навіщо? Малий помийний щур, та й годі. — А ти байстрюк, та й годі! — «А може, лише прикидається байстрюком.» — Як тебе насправді звуть? — Гендрі, — відповів він, вагаючись, наче не знав достеменно. — Хто їх розбере, нащо їм один чи другий, — мовив Йорен, — та не матимуть жодного. Сідайте на двох румаків. Як вдалині бодай майне золота кирея — щоб мені й оком не змигнули, а вже чвалом неслися до Стіни так, наче вам під хвіст дракон дише. На решту з нас вони чхати хотіли. — Окрім вас, — заперечила Ар’я. — Той стражник сказав, що хоче стяти вам голову. — Щодо моєї голови, — буркнув Йорен, — то хай пробує, хоч пупа надірве. Джон I — Семе? — неголосно покликав Джон. У повітрі літав дух паперу, пилюки та незчисленних років. Просто перед ним у темряву тяглися високі дерев’яні полиці, закладені переплетеними у шкіру книжками та кошиками старовинних сувоїв. Крізь ряди та стоси книжок пробивалося слабке жовте сяйво прихованої десь світильні. Джон дмухнув на свічку, яку мав із собою, аби не піддавати небезпеці відкритого полум’я стільки старого сухого паперу, і рушив до світла вузькими проходами під склепінчастою стелею. Цілком вдягнений у чорне, він здавався тінню серед тіней — темноволосий, сіроокий, з довгим похмурим обличчям. Руки вкривали чорні замшові рукавиці, бо правиця була обпечена, а ліву Джон вдягнув, щоб не почуватися дурнувато у одній. Семвел Тарлі згорбився над столом у заглибині, зробленій у кам’яній стіні. Світло падало від ліхтаря, що висів у нього над головою. Зачувши Джонові кроки, він підняв голову. — Ти що, тут всеньку ніч просидів? — Хіба? — здригнувся Сем. — З нами ти не снідав, і в своєму ліжку вночі не спав. Раст припустив був, що Сем втік з Варти, але Джон нізащо б не повірив. Щоб втекти, треба мати крихту своєрідної хоробрості, а Сем, схоже, не мав навіть її. — То зараз уже ранок? А звідси й не скажеш. — Семе, дурнику мій любий, — мовив Джон, — ой як ти сумуватимеш за своїм ліжком, коли спатимеш на твердій холодній землі. Можу тобі обіцяти. Сем позіхнув. — Мене сюди послав маестер Аемон — по мапи для князя-воєводи. Я й не гадав… Джоне, тут такі книжки, ти колись бачив подібні? Тут їх тисячі! Джон роззирнувся. — В бібліотеці Зимосічі теж є кількасот. То ти знайшов мапи? — Так-так. — Сем майнув над столом рукою з тлустими пальцями, показуючи на купу книжок та сувоїв перед собою. — З тузінь чи більше. Він розгорнув великий квадрат пергамену. — Фарба тут вицвіла, але ще видно, де маляр показав розташування дичацьких селищ. Є одна книжка… де ж це вона? Я її щойно читав. Він зіпхнув убік кілька сувоїв, оголивши велику запилену книгу, переплетену в підгнилу шкіру. — Ось це, — мовив він з пошаною в голосі, — звіт про подорож від Тіньової Вежі аж до Самітного мису на Скрижанілому Березі. Написав його розвідник на ім’я Рожвин. Числа і року немає, але згадується Дорен Старк, король на Півночі. Тобто це сталося ще до Завоювання. Вони билися з велетнями, Джоне! Рожвин навіть чинив обмін з дітьми лісу, тут усе написано. Надзвичайно обережно Сем перегорнув сторінку пальцем. — Ось він і мапи накреслив, дивись… — Може й ти, Семе, напишеш звіт про нашу розвідку. Джон хотів підбадьорити хлопця, та мабуть, обрав невдалий спосіб. Останнє, чого Сем зараз бажав — це нагадування про завтрашній початок походу. Він розпачливо посовав сувої навколо себе. — Тут є ще мапи. Якби ж мати час на пошуки… такий безлад навколо. Але я міг би дати тут ради, напевне міг би, якби мав час… та по правді кажучи, на це пішло б кілька років. — Мормонт хотів мапи трохи скоріше. — Джон висмикнув сувій з одного кошика, здмухнув шар пилу. Поки він розгортав сувоя, з того викришився кут. — Диви, цей вже розсипається, — зазначив Джон, насупивши брови над вицвілим письмом. — То поводься з ним обережніше. — Сем обійшов стола і взяв сувій з Джонових рук так ніжно, наче то була поранена тварина. — Важливі книжки зазвичай переписували наново, коли мали в них потребу. Деякі найстаріші поновлювали, мабуть, з півсотні разів. — Ну, цю поновлювати не турбуйся. Двадцять три діжки солоної тріски, вісімнадцять глеків риб’ячого жиру, барило солі… — То господарські списки, — зазначив Сем, — чи може, купчі папери. — Кому яке діло, скільки солоної риби тут з’їли шість століть тому? — здивувався Джон. — Мені є діло. — Сем обережно повернув сувій до кошика, з якого Джон його висмикнув. — З господарських записів і книг обліку можна багато дізнатися, справді-справді! Скільки братів тоді служило у Нічній Варті, що вони їли… — Вони їли їжу, — сказав Джон, — і жили так само, як ми. — Ти здивуєшся. Цей льох — справжня скарбниця, Джоне. — Як скажеш. — Джон мав сумнів. Скарбниці зберігають золото, срібло, коштовне каміння, а не пилюку, павуків і гнилу шкіру. — От і скажу! — рішуче вигукнув товстун. Він був старший роками за Джона, вже дорослий чоловік за законами держави, але Джон не міг сприймати його інакше як однолітка. — Я знайшов малюнки облич на деревах, книжку про мову дітей лісу… такі праці, яких немає і в Цитаделі, сувої зі старої Валірії, звіти про зміну літа і зими від маестрів, померлих тисячоліття тому… — Книжки нікуди не втечуть до нашого повернення. — Якщо ми взагалі повернемося… — Старий Ведмідь бере з собою дві сотні досвідчених братів, три чверті з яких — розвідники. Кворин Піврукий приведе з Тіньової Вежі ще сотню. Ти почуватимешся безпечніше, ніж у батечковому замку в Рогошпилі. Семвел Тарлі спромігся на жалюгідну посмішку. — У батечковому замку я ніколи не почувався безпечно. «Боги схильні до злих жартів», подумав Джон. Пип та Ропух, які зі шкури пнулися, щоб виїхати на велику розвідку, мали залишитися у замку Чорному. Натомість долати шлях страхолюдною пущею випаде Семвелові Тарлі — сором’язливому товстунові, який сам себе оголосив боягузом, а на коні сидів не набагато краще, ніж володів мечем. Старий Ведмідь віз із собою дві клітки круків, щоб надсилати до замку звістки. Маестер Аемон був сліпий і занадто немічний, аби їхати з загоном, тому його мусив замінити особистий шафар. — Ти нам потрібен задля круків, Сем. А ще ж мені треба якось втримати Гренів ніс, щоб не надто задирався. Сам я не впораюся. Семові підборіддя затремтіли. — Про круків міг би подбати або ти, або Грен, або хтось інший, — мовив він з дещицею відчаю в голосі. — Я б показав, як це робиться. Ти ж письменний, можеш написати листи Мормонта незгірш мене. — Я служу при Старому Ведмедеві. Я дбатиму про його зброю та коней, ставитиму його намет, а на пташок мені часу не лишиться. А ти, Семе, проказав обітниці. Тепер ти — братчик Нічної Варти. — Братчик Нічної Варти не мав би так лякатися. — Ми всі налякані. Якби не лякалися, то були б йолопи. Протягом останніх двох років зникло надто багато розвідників — навіть Джонів дядько Бенджен Старк. В лісі знайшлося двоє мертвих братчиків з дядькового загону, але в мороці ночі вони повстали з того світу. Джонові обпечені пальці здригалися від самої згадки про них. Він і досі бачив уві сні того упиря — мертвого Отора з палаючими синіми очима і холодними чорними руками. Але Семові нагадувати про те було не варто. — В страху немає нічого ганебного, казали мені батько. Важить тільки те, як ми зустрічаємо свій страх. Ходімо, допоможу тобі зібрати мапи. Сем кивнув, похнюпившись. Полиці стояли так тісно, що йти довелося один за одним. Льох виходив у одну з «жуковин», як їх кликали братчики; звивисті підземні ходи з’єднували унизу всі башти та будівлі замку Чорного. Влітку жуковинами мало хто ходив, не рахуючи пацюків та іншої гидоти, але взимку — то була інша справа. Коли сніги намітало у сорок чи п’ятдесят стоп заввишки, а з півночі вили крижані віхоли, тільки жуковини й тримали замок Чорний докупи. «Скоро», подумав Джон, поки вони лізли догори. Він бачив провісника зміни пір, який прилетів до маестра Аемона зі звісткою про кінець літа — великого, білого і мовчазного, як Привид, крука Цитаделі. Він вже бачив зиму, коли був малий, але всі казали, що та зима була коротка і м’яка. Ця буде геть інша — Джон відчував кістками. Поки вони дісталися поверхні крутими кам’яними сходами, Сем вже пихкав, наче ковальські міхи. Від вельми свіжого вітру Джонів кобеняк закрутився і засмикався. Привид витягся перед плетеною обмазаною стіною комори і спав, але при наближенні Джона прокинувся і затрусив до хлопців, задерши догори кудлатого білого хвоста. Сем примружився на Стіну, що громадилася угорі — крижану скелю у сто сажнів заввишки. Інколи вона здавалася Джонові майже живою істотою з власним норовом. Колір льоду мінявся і переливався з кожною зміною світла, ставав то темно-блакитним, як замерзлі річки, то брудно-білим, як старий сніг, а коли на сонце наповзала хмара, то темнів до похмуро-сірого, наче будівельний камінь. Стіна простяглася на схід та захід, скільки бачило око — така велетенська, що поруч із нею палати з колод і кам’яні башти замку стояли ледве помітні. Стіна позначала край світу. «А ми підемо аж за край». Вранішнє небо було змережано ріденькими сірими хмарками, але за ними виднілася бліда червона риска. Чорні братчики прозвали мандрівну зірку Мормонтовим Смолоскипом і казали (тільки напівжартома), що боги надіслали її, аби висвітлити Старому Ведмедю шлях крізь страхолюдну пущу. — Комета вже така яскрава, що її видно при світлі дня, — мовив Сем, затіняючи очі книжкою в руці. — Та начхати на ту комету. Старого Ведмедя цікавлять твої мапи. Привид тим часом біг попереду. Двір зранку геть спорожнів — багацько розвідників подалися до бурдею в Кротовині, де шукали підземних скарбів і напивалися до нестями. З ними пішов і Грен — Пип з Гальдером та Ропухом запропонували скинутися йому на першу жінку, щоб відсвяткувати першу розвідку. Джона і Сема теж кликали, та Сем лякався повій чи не більше, ніж страхолюдної пущі, а Джон взагалі не бажав подібних розваг. — Робіть, що хочете, — сказав він Ропухові, — а мене збавте. Я дав обітниці. Проминаючи септ, Джон почув пісенні голоси. Хтось напередодні битви ішов до хвойд, а хтось — до богів. Джонові стало цікаво, хто потім почуватиметься краще. Септ спокушав його не більше, ніж бурдей; його власні боги мали храми у диких місцях, де оберіг-дерева розкидали навколо себе біле, мов кістка, гілля. «Седмиця за Стіною не має жодної сили», подумав він, «на мене там чекатимуть мої боги». Коло зброярні пан Єндрей Тарф вправлявся з щойно прибулими новачками. Їх привіз минулого вечора Коновій — один з братів-гайворонів, відряджених мандрувати Семицарством у пошуках людей для Стіни. Новоприбулий загін складався зі старця, що спирався на ковіньку, двох білявих юнаків, на вид братів, молоденького жевжика у засмальцьованому єдвабі, неоковирного клишоногого сіромахи та бовдура, який радісно вишкірявся — мабуть, вважав себе за великого воїна. Пан Єндрей саме показував бовдурові, як той помиляється. Лицар був лагіднішим майстром-мечником, аніж пан Алісер Терен, але й від його навчання лишалися синці. Сем щулився від кожного удару, але Джон Сніговій спостерігав за боєм захоплено та уважно. — Що скажеш про них, Сніговію? — У дверях зброярні стояв Донал Нойє в шкіряному фартуху на голих грудях, коли-не-коли показуючи світові неприкритого пенька своєї відрізаної лівиці. Нойє не міг похвалитися вродою, мав чимале черево, груди як барило, плаского носа і порослу чорною щетиною щелепу. Але бачити його — доброго друга і гідного брата Варти — завжди було приємно. — Пахкотять літом, — відповів Джон, спостерігаючи, як пан Єндрей ринув на супротивника і збив його додолу. — Де Коновій їх надибав? — У панській цюпі коло Мартинова, — відповів коваль. — Розбійник, голій, жебрак, двоє сиріт і хлопчик-повія. Ось із ким ми стоїмо на варті царини людей. — Та згодяться. — Джон подарував Семові загадкову посмішку. — Ми ж згодилися. Нойє підманив його ближче. — Ти чув новини про свого брата? — Ще з вечора. Коновій та його підопічні привезли з собою на північ свіжі новини, і в трапезній ні про що інше мови не було. Джон досі не знав, що йому думати. Робб — король? Той самий брат, з яким він грався, бився, випив свій перший келих вина? Так, вина, але не матінчиного молока. «Тепер Робб сьорбатиме літнє вино з золотих келихів, а я стану рачки і підставлятиму складені долоні під талу воду з напівзамерзлого струмка.» — З Робба вийде гарний король, — мовив він голосом вірного підданого. — Та ну? — Коваль зміряв його очима. — Сподіваймося, хлопче. Те саме я колись казав про Роберта. — Кажуть, то ви скували йому келепа, — пригадав Джон. — Еге ж. Я належав до його чаді, служив Баратеонам зброярем і ковалем у Штормоламі, поки не втратив руку. Мої роки такі, що я пам’ятаю ще князя Стефона, поки його не забрало море, а всіх трьох його синів знав від їхніх перших іменин. Скажу тобі ось що — вдягнувши корону, Роберт змінився назавжди. Є люди, наче мечі — створені для битви. Почепиш їх на стіну — зіржавіють. — А його брати? — запитав Джон. Зброяр хвильку поміркував. — Роберт був викуваний зі сталі. Станіса зроблено з чавуну — чорного, твердого, міцного, але крихкого. Такий вже він, чавун — ламається, не гнеться. Що ж до Ренлі, то він як мідь — яскраво сяє, гарненький, блискучий, тішить око, але коли доходить до діла, довго не тримається. З якого металу зроблено Робба? Джон не став питати. Нойє раніше був вірний Баратеонам; більше за все, він вважав Джофрі законним королем, а Робба — зрадником. Серед братчиків Нічної Варти існувало неписане правило: ніколи не лізти надто глибоко в такі речі. На Стіну прибували люди з усього Семицарства; старі уподобання та стара вірність швидко не забувалися, скільки б клятв та обітниць не проказувалося… і Джон знав про те не гірше за інших. Взяти, приміром, Сема: дім його батька присягав Вирієві, князь котрого — Мейс Тирел — стояв за короля Ренлі. Краще про таке мовчати. Нічна Варта не лізе у чвари королівств. — На нас чекає воєвода Мормонт, — мовив Джон. — То поспішай до Старого Ведмедя, тримати не буду. — Нойє ляснув його по плечі та всміхнувся. — Хай назавтра тебе ведуть боги, Сніговію. І дивись мені — щоб привів назад свого дядька! — Ми його приведемо, — пообіцяв Джон. Після того, як пожежа знищила Воєводську Вежу, князь-воєвода Мормонт оселився у Король-Башті. Джон лишив Привида з вартою коло її дверей. — Знову східці, — жалюгідно промимрив Сем, коли вони почали підйом. — Ненавиджу східці. — Втішайся — у лісі ти їх не побачиш. Ввійшовши до світлиці, вони негайно потрапили на очі крукові. — Сніговій! — заверещав птах. Мормонт перервав свою розмову. — Щось ти довго копирсався з тими мапами. — Воєвода зсунув рештки сніданку, аби розчистити місце на столі. — Поклади сюди. Пізніше роздивлюся. Торен Рідколіс, жилавий розвідник зі слабким підборіддям і млявеньким ротиком, схованим під ріденькою борідкою, кинув на Джона та Сема холодний погляд. Він був одним з поплічників Алісера Терена і не плекав любові до жодного з двох хлопців. — Місце князя-воєводи — в замку Чорному, звідки йому личить княжити та воєводити, — сказав він Мормонтові, не зважаючи на новоприбулих. — Така моя думка. Крук заплескав великими чорними крилами. — Думка-думка-думка! — Коли станете князем-воєводою, то й чинитимете, як вам заманеться! — відповів Мормонт розвідникові. — Але я досі живий, і братчики не ставили вас на моє місце. — Зараз я — перший розвідник, відколи Бен Старк зник, а пана Яремію вбили, — вперто вів своєї Рідколіс. — Саме я маю очолювати загін. Мормонт нічого не бажав слухати. — Я вже вислав Бена Старка, а до нього — Веймара Ройса. Я не збираюся висилати вас слідом і сидіти тут на дупі, питаючи себе, скільки ще чекати вашого повернення, доки надія не згасне. Він тицьнув на співрозмовника пальцем. — І до речі, Старк лишається першим розвідником, поки ми не знатимемо напевне про його смерть. А коли той день настане, його наступника призначу я, а не ви. Тепер годі гаяти мій час. Ми рушаємо зі світанком, чи ви не забули? Рідколіс звівся на ноги. — Як накажуть пан воєвода. Виходячи геть, він скривився на Джона, мовби той був у чомусь винний. — Перший розвідник! — Очі Старого Ведмедя блимнули на Сема. — Та я б радше тебе поставив першим розвідником. Він має нахабство казати мені у вічі, що я застарий, аби з ним їхати! Чи я тобі теж здаюся старим, хлопче? Волосся, яке давно відступило з верхівки плямистої голови Мормонта, зібралося з новими силами під щелепою у вигляді кошлатої сивої бороди, що вкривала воєводі трохи не всі груди. Він ляснув себе долонею по тих грудях і спитав: — Чи я тобі здаюся немічним? Сем відкрив рота і верескнув щось незрозуміле. Старий Ведмідь наганяв на нього нелюдський жах. — Ні, пане воєводо, — швидко вліз у розмову Джон. — Ви міцні, як… як… — Ти мені баки не забивай, Сніговію. Я цього не терплю. Давай-но подивимося на мапи. Мормонт хутко перегорнув їх, кидаючи на кожну побіжний погляд і щось бурмочучи під ніс. — Оце все, що ти знайшов? — Я, п-п-пане в-воєводо, — почав запинатися Сем, — т-там ще були, але т-т-такий б-безлад… — Всі ці мапи — старезні, — спохмурнів Мормонт, і крук підспівав пронизливо, — старе-езні! — Якесь село могло з’явитися чи зникнути, але ж гори та річки де були, там і є, — відказав Джон. — Воно-то так. Ти вже вибрав собі круків, Тарлі? — М-м-маестер Аемон х-хоче в-в-вибрати їх надв-вечір, щойно п-погодує… — Хай вибере найкращих. Розумних та дужих. — Ду-ужих, — повторив крук, чистячи пір’я. — Ду-ужих, ду-ужих. — Якщо нас усіх там раптом переріжуть, мій наступник має знати, де і як ми померли. Від такого припущення Семвел Тарлі втратив мову. Мормонт нахилився уперед. — Тарлі, коли мені було наполовину стільки років, як тобі, мати сказала мені, що як я стоятиму, роззявивши рота, мені туди влізе тхір і зробить собі лігво. Якщо маєш щось сказати, то кажи, а як ні — то бережися тхорів. Він різко майнув рукою, проганяючи юнака. — Все, годі, геть звідси. Я не маю часу на дурниці. Маестер, поза сумнівом, має для тебе досить роботи. Сем ковтнув, ступив крок назад і кинувся геть так хутко, що трохи не перечепився на очереті. — Чи він справді такий дурний, як здається? — запитав князь-воєвода, коли Сем зник. — Дур-рний, — каркнув крук співчутливо. Але Мормонт не чекав Джонової відповіді. — Його вельможний батько сидить на почесному місці у раді короля Ренлі. Я вже хотів був надіслати його… та ні, краще не треба. Ренлі не слухатиме кумкання боягузливого товстуна. Хай поїде пан Арнел. Він краще тримає себе перед можновладцями, а мати в нього — з Фосовеїв зеленого яблука. — Якщо ваша ласка, пане воєводо, можна спитати: чого ви проситимете в короля Ренлі? — Того самого, хлопче, що й в усіх. Людей, коней, мечів, обладунків, зерна, сиру, вина, вовни, цвяхів… Нічна Варта не горда — бере, що дають. Воєвода затарабанив пальцями по грубих дошках столу. — Якщо вітри зглянулися на нас, то пан Алісер мав досягти Король-Берега ще до повороту місяця. Не знаю, щоправда, чи приверне він бодай якусь увагу того короля-хлопчака Джофрі. Дім Ланістер ніколи не ставився дружньо до Варти. — Терен має руку упиря, аби показати при дворі. — Бліда і страхолюдна, з чорними пальцями, вона моторошно крутилася і звивалася у слоїку так, наче досі була жива. — Якби ж ми мали ще одну! Надіслали б її до Ренлі. — Дивен каже, за Стіною можна знайти геть усе, чого забажаєш. — Еге ж, Дивен ще й не таке скаже. Останнього разу, як він був у розвідці, то сказав, що бачив ведмедя у два з гаком людські зрости заввишки. — Мормонт пирхнув. — Про мою сестру кажуть, що вона якось узяла собі ведмедя за коханця. Я радше повірю у це, аніж у ведмедя у два людські зрости заввишки. Хоча у світі, де мертві ходять, як живі… ні, навіть тоді людина має вірити своїм очам. Я сам бачив живих мертв’яків, але не бачив велетенських ведмедів. Він кинув на Джона довгий допитливий погляд. — Але ми розмовляли про руки. Що там із твоєю? — Потроху кращає. Джон стяг замшову рукавичку і показав. Рубці вкривали руку мало не до ліктя, пістрява рожева плоть досі скніла та судомилася, але потроху зцілювалася. — Свербить сильно. Маестер Аемон каже, що це добре. Дав мені масті, щоб я змащував руку в дорозі. — Ти можеш тримати Пазур? Не надто болить? — Можу, і непогано. Джон зігнув та розігнув пальці, стиснув кулака так, як йому показував маестер. — Я маю робити вправи з пальцями щодня, аби зберегти їх гнучкість. Так каже маестер Аемон. — Маестер Аемон хоч і сліпий, та справу свою знає. Молюся, щоб боги зберегли його для нас іще років на двадцять. Ти знаєш, що він міг стати королем? То була для Джона несподіванка. — Він казав, що його батько був королем, але… Я гадав, він один з молодших синів. — Саме так. Батько його батька був Даерон Таргарієн, Другий тако наречений, який ввів Дорн до держави. В угоду входила умова одруження з дорнійською великою князівною. Вона подарувала йому чотирьох синів. Аемонів батько, Маекар, був з-поміж них наймолодшим, а його третім сином саме і був Аемон. До речі, все те відбувалося задовго до мого народження, хай Рідколіс і вважає мене столітнім старцем. — Маестрові Аемону дали ім’я на честь Драконолицаря. — Саме так. Дехто каже, що справжнім батьком короля Даерона був саме принц Аемон, а не Аегон Негідний. Але хай там як, наш Аемон не мав войовничої вдачі Драконолицаря. Сам про себе він полюбляє говорити, що мечем працював куди незграбніше, ніж головою. Не диво, що дід вислав його геть до Цитаделі. Йому тоді було років дев’ять чи десять… і місце в черзі спадкоємців трону він теж займав дев’яте чи десяте. Джон знав, що маестрові Аемону виповнилося більше як сто років. Слабкий, змарнілий, зморшкуватий та сліпий… важко було уявити його хлопчиком, не старшим за Ар’ю. Тим часом Мормонт вів далі. — Аемон сидів за книжками, коли найстарший з його дядьків, спадкоємець престолу, випадково загинув на турнірі. Він залишив двох синів, але вони дуже скоро пішли за батьком у могилу під час Великої Весняної Пошесті. Вона ж забрала і короля Даерона, після якого корона перейшла до другого Даеронового сина Аериса. — Навіженого Короля? — Джон був спантеличений. Адже Аерис був королем перед Робертом, і вельми нещодавно. — Ні, Аериса Першого. Той, якого скинув з престолу Роберт, був Другий тако наречений. — А чи давно то було? — Років з вісімдесят тому, — відповів Старий Ведмідь, — і скажу тобі зразу, що і тоді я ще не народився, хоча Аемон вже викував з пів-десятка ланок свого маестерського ланцюга. Аерис одружився з власною сестрою, як зазвичай робили Таргарієни, і правив десять чи дванадцять років. Аемон проказав обітниці й поїхав з Цитаделі до служби при дворі якогось князька… поки його ясновельможний дядько не помер бездітний. Залізний Трон перейшов до останнього з чотирьох синів короля Даерона — принца Маекара, Аемонового батька. Новий король закликав усіх синів до свого двору і хотів ввести Аемона до своєї ради, але той відмовився: сказав, що не хоче свавільно посідати місце, яке за правом має належати великому маестрові. Натомість він став служити при замку старшого брата, ще одного Даерона. Але той теж скоро помер і лишив за спадкоємця тільки недоумкувату доньку. Здається, винувата була якась болячка, підчеплена від шльондри. А наступним братом був Аеріон. — Аеріон Моторошний? — Джон знав це ім’я. «Принц, який вважав себе драконом» — то була одна з найпохмуріших оповідок Старої Мамки. Його менший братик Бран її обожнював. — Саме він. Себе він, утім, величав Аеріоном Ясножаром. Одного вечора, добряче напідпитку, він випив глечик шал-вогню, а перед тим сказав приятелям, що має перетворитися на дракона. Втім, боги зглянулися на людей і перетворили його на покійника. Опісля не минуло й року, як король Маекар загинув у битві проти якогось бунтівного князя. Джон не був повним невігласом у історії Семицарства; замковий маестер дбав про його навчання. — Те сталося у рік Великої Ради, — підхопив він. — Князі держави віддали корону Аегонові через голову малого сина принца Аеріона та дочки принца Даерона. — І так, і ні. Спершу її стиха запропонували Аемонові. Так само стиха він відмовився. Сказав, що йому богами призначено служити, а не правити. Він приніс обітницю і не бажав її порушувати, хоча сам верховний септон пропонував йому відпущення. Що ж, ніхто в здоровому глузді не хотів бачити на троні кров Аеріона, а Даеронова дочка була не сповна розуму, окрім того, що жінка. Єдине, що лишалося — віддати корону молодшому братові Аемона — Аегонові, П’ятому тако нареченому. Його ще називали Аегоном Несподіваним, бо ж він народився четвертим сином четвертого сина і від престолу стояв далеченько. Аемон розсудив, і цілком вірно, що коли він лишиться при дворі, то всі невдоволені братовим правлінням стануть плести змови навколо нього, а тому поїхав на Стіну. Тут він і лишався, поки по черзі правили і вмирали його брат, братів син і онук… аж поки від руки Хайме Ланістера не загинув останній драконячий король. — Король, — каркнув крук. Птах перетнув світлицю і всівся Мормонтові на плече. — Король, — повторив він, крокуючи туди-сюди. — Ох і любить він це слово, — посміхнувся Джон. — Його легко казати. До нього легко призвичаїтися. — Король, — знову мовив крук. — Мабуть, пане, він хоче, аби ви коронувалися. — В державі вже є три королі, а це, як на мене, втричі більше, ніж треба. — Мормонт почухав крука пальцем під дзьобом, але очі тим часом не зводив з Джона Сніговія. Джон відчув якесь збентеження. — Пане воєводо, навіщо ви розповіли мені про маестра Аемона? — Чому завжди оте «навіщо»? — Мормонт посовався у кріслі, насупив брови. — Твого брата Робба вінчали Королем на Півночі. Ти з Аемоном тепер маєш дещо спільне. Брата-короля. — І не тільки це, — відповів Джон. — Ще обітниці Варти. Старий Ведмідь гучно пирхнув, від чого крук злетів у повітря та закружляв кімнатою. — Дай мені по воякові за кожну обітницю, порушення якої я бачив на власні очі, й на Стіні ніколи не бракуватиме захисників. — Я завжди знав, що Робб колись стане князем на Зимосічі. Мормонт свиснув; крук повернувся і знову всівся йому на руку. — Князь — то одне, король — то інше. Він дав крукові на долоні жменю зерна, дістаного з кишені. — Твого брата Робба вдягатимуть у шовки, парчу, оксамит сотні різних кольорів, а ти житимеш і помреш у чорній кольчузі. Він одружиться з якоюсь кралею-принцесою і наплодить з нею синів. А ти не матимеш жінки, ніколи не візьмеш на руки дитину від своєї крові та плоті. Робб правитиме, а ти служитимеш. Люди кликатимуть тебе гайвороном, а його — «вашою милістю». Співці звеличать кожну дрібницю, яку він зробить, а про твої звитяги, які б вони не були, забудуть скласти бодай віршика. Скажи, що все це зовсім не турбує тебе, Джоне… і я назву тебе брехуном, і буду певний, що не помилився. Джон підібрався і напружився, мов тятива. — А якби і турбувало, то що мені, байстрюкові, лишається робити? — А й справді, що тобі лишається робити? — запитав Мормонт. — Тобі, байстрюкові? — Турбуватися, — відповів Джон, — і триматися обітниць. Кетлін I Кетлін Старк не могла позбавитися відчуття, що синова корона, тільки-но зроблена для нього в кузні, давить на Роббове чоло важким тягарем. Стара корона Королів Зими загубилася три століття тому — її передали Аегонові Завойовнику після того, як Торген Старк схилив коліна і склав з себе титул. Що з нею зробив Аегон, не відав ніхто. Але й коваль князя Гостера не зрадив сподівань. Роббова корона дуже скидалася на ту, про яку багато оповідали у казках про стародавніх королів Старків: відкритий обруч куваного спижу, різьблений рунами першолюдей, з дев’ятьма чорними залізними шпичаками у подобі мечів. На короні не було ані сліду золота, срібла чи коштовного каміння. Метали зими — залізо і спиж, темні та міцні, єдині здатні встояти супроти крижаного холоду. Чекаючи у великій трапезній Водоплину на бранця, якого саме мали привести, вона дивилася, як Робб зсуває корону назад, аби вона трималася на рясній брунатно-рудій шапці волосся, за мить знову посуває її наперед, а ще за хвилину повертає на чверть оберту, наче так вона зручніше сидітиме йому на чолі. «Нелегка справа — носити корону», подумала Кетлін, спостерігаючи за сином, «особливо юнакові п’ятнадцяти років». Коли сторожа ввела бранця, Робб завимагав свого меча. Оливар Фрей подав його руків’ям уперед; її син витяг клинка з піхв і поклав оголеним поперек колін. То був погрозливий знак, зрозумілий усім. — Ваша милосте, ось той, про кого ви питали, — оголосив пан Робін Ригер, сотник княжої сторожі дому Таллі. — На коліна перед королем, Ланістере! — вигукнув Теон Грейджой. Пан Робін примусив бранця стати навколішки. «Зовсім не схожий на лева», подумала Кетлін. Лицар на ім’я Клеос Фрей був сином пані Генни, сестри князя Тайвина Ланістера, але не мав на обличчі геть нічого від уславленої ланістерівської вроди зі світлим волоссям та зеленими очима. Натомість він успадкував цупкі брунатні кучері, мляве підборіддя та вузьке обличчя свого батька — пана Емона Фрея, другого сина старого князя Вальдера. Очі пан Клеос мав бліді, водяві, якими безперервно блимав. Щоправда, блимання могло спричинитися надмірним світлом, бо цюпи під Водоплином були темні та вогкі… а наразі ще й забиті полоненими. — Підведіться, пане Клеосе. — Голос її сина не мав у собі тієї криги, як в його батька, але то не був і голос п’ятнадцятирічного хлопчини. Війна передчасно зробила з нього чоловіка. Ранкове світло виблискувало на гострому краї сталевого клинка, покладеного на коліна. Але непокоївся пан Клеос Фрей не від вигляду меча, а від вигляду звіра. Сірого Вітра, як назвав його син. Вовчисько, більший за хортів, якими заганяють лосів, худорлявий, кольору темного диму, з очима розтопленого золота. Коли звір посунув уперед і понюхав полоненого лицаря, запах страху відчула кожна людина у трапезній. Пана Клеоса захопили у полон під час битви у Шепітній Пущі, де Сірий Вітер вирвав горлянки півдесяткові людей. Лицар зіп’явся на ноги та позадкував од звіра так хутенько, що деякі спостерігачі засміялися. — Дякую, пане мій. — Ваша милість! — гримнув князь Умбер-Великоджон, найгаласливіший з північних значкових панів Робба… а ще, за його власними словами, найвірніший та найлютіший. Саме він першим проголосив її сина Королем-на-Півночі й не потерпів би найменшої образи честі свого володаря, щойно піднесеного на новий ступінь влади. — Ваша милість, — поспіхом виправився пан Клеос. — Благаю вибачити. «Цей зовсім не зухвалий», подумала Кетлін. «Радше Фрей, ніж Ланістер.» Його брат у перших, Крулеріз, поводився б у цій палаті геть інакше. Пан Хайме Ланістер нізащо б не вичавив між своїх чудових білих зубів ту шану, якої від нього вимагали — годі й сподіватися. — Я випустив вас із підземелля, аби ви передали від мене повідомлення вашій сестрі у перших Серсеї Ланістер, що сидить у Король-Березі. Ви рушите під прапором мирних перемовин, з супроводом у тридцять моїх вояків. Пан Клеос відчув помітне полегшення. — Вважатиму за честь і щастя передати королеві послання вашої милості. — Вам слід розуміти, — вів далі Робб, — що на волю я вас не відпускаю. Ваш дід, князь Вальдер, ручився мені у повній підтримці дому Фрей. Багато з ваших братів та дядьків були разом з нами у Шепітній Пущі, але ж ви обрали битися під левовим прапором і тим самим перевернулися з Фрея на Ланістера. Я вимагаю, щоб ви заприсяглися лицарським словом і честю, що повернетеся сюди, у мій полон, з відповіддю королеви на моє послання. Пан Клеос відповів негайно: — Присягаюся лицарською честю. — Всі у цій палаті чули ваше слово, — попередив брат Кетлін, пан Едмур Таллі, який говорив від Водоплину та панства Тризуба в місце свого вмираючого батька. — Якщо ви не повернетеся, вся держава дізнається про ваше нехтування лицарською клятвою. — Я додержу слова, — сухо запевнив пан Клеос. — То яке послання треба переказати? — Пропозицію миру. — Робб підвівся з мечем у руці. Сірий Вітер став поруч. В палаті настала тиша. — Перекажіть королеві-намісниці: якщо вона виконає мої умови, то я вкладу цього меча до піхв і скінчу війну між нами. У глибині палати Кетлін помітила, як висока кощава постать князя Рікарда Карстарка пропхалася крізь шерегу стражників і зникла за дверима. Ніхто інший не ворухнувся. Робб на віддалений рух не звернув жодної уваги. — Оливаре, грамоту, — наказав він. Зброєносець забрав меча і передав королю згорнутий сувій. Робб розгорнув його і проказав: — По-перше, королева має звільнити моїх сестер і надати їм засіб пересування морем від Король-Берега до Білої Гавані. Заручення панни Санси з Джофрі Баратеоном віднині слід вважати розірваним. Отримавши звістку від мого каштеляна про безпечне повернення сестер неушкодженими до Зимосічі, я звільню братів королеви у перших — зброєносця Вілема Ланістера і вашого брата Тіона Фрея, а також надам їм збройний супровід до Кастерлі-на-Скелі або до іншого місця, яке забажає вказати королева. Кетлін Старк понад усе прагнула дізнатися, які думки ховаються за кожним обличчям у палаті, за кожним насупленим чолом, за кожною парою стиснених вуст. — По-друге, нам мають повернути кістки мого ясновельможного батька для належного поховання коло їхнього брата і сестри у криптах Зимосічі, бо таким напевне було б власне батькове бажання. Заразом нам мусять повернути і рештки вояків варти пана князя, що загинули, перебуваючи на службі їхньої ясновельможності у Король-Березі. На південь поїхали живі люди, а повернуться холодні кістки. Вона подумала, що Нед мав рацію. «Його місце було в Зимосічі, він сам так казав, але чи слухала я його? Ні. Я сказала: їдь разом з Робертом, ставай його Правицею заради добра нашого дому, заради наших дітей… то я винувата, я і ніхто інший…» — По-третє, обіручний меч мого батька на ймення Лід мусить бути доправлений мені до рук — себто сюди, до Водоплину. Кетлін дивилася на свого брата, пана Едмура Таллі, що стояв зі скам’янілим обличчям, заткнувши великі пальці за пас із мечем. — По-четверте, королева має наказати своєму батькові, князеві Тайвину Ланістеру, звільнити тих моїх лицарів та значкових панів, яких він полонив у битві на Зеленозубі. Щойно зазначене звільнення відбудеться, я обіцяю відпустити полонених, узятих мною в Шепітній Пущі й Трьохтабірному Бойовищі, за винятком одного лише Хайме Ланістера, який лишиться заручником, аби забезпечити належну поведінку свого батька. Кетлін роздивилася лукаву посмішку Теона Грейджоя, питаючи себе про її зміст. Молодик мав звичку посміхатися так, наче знає якийсь таємний жарт, відомий одному йому в світі; Кетлін його посмішка ніколи не подобалася. — І останнє. Король Джофрі та королева-намісниця мусять відмовитися від усіх прав зверхності над північчю. Віднині й довіку ми є не частиною їхньої держави, але вільним і незалежним королівством, як було за часів давно минулих. Наші володіння включатимуть в себе усі землі Старків на північ від Перешийка разом з землями, що омиваються водами річки Тризуб, її вітками та притоками від Золотого Зубу на заході до Місячних гір на сході. — Король на Півночі! — загудів басом Великоджон Умбер, струшуючи у повітрі кулаком завбільшки зі свинячий окіст. — Старк! Старк! Король на Півночі! Робб згорнув пергаменовий сувій. — Маестер Виман накреслив мапу з позначенням заявленого нами кордону. Ви отримаєте таку саму для королеви. Князь Тайвин має відійти за вказані межі, припинити наскоки, плюндрування та грабунок. Королева-намісниця разом з сином повинні відмовитися від усіх зазіхань на податки, доходи або службу від моїх людей, а також звільнити моє панство та лицарство від усіх клятв на вірність, присяг, обітниць, боргів і зобов’язань перед Залізним Троном та домами Баратеон і Ланістер. На доданок Ланістери мусять надати нам десять заручників чесного роду, про особи яких ми домовимося окремо, як запоруку майбутнього миру. З заручниками будуть поводитися, як з почесними гостями, згідно їх шляхетного стану. Якщо умови цієї угоди будуть дотримані належним чином, я щороку звільнятиму двох заручників і безпечно повертатиму їх до родин. Робб кинув згорнутого пергамена лицареві до ніг. — Ось мої умови. Якщо королева їх дотримає, я подарую їй мир. Інакше ж… Він свиснув, і наперед із гарчанням вибіг Сірий Вітер. — …я подарую їй другу Шепітну Пущу. — Старк! — знову загорлав Великоджон, і цього разу клич підхопили інші голоси. — Старк, Старк, Король-на-Півночі! Лютововк відкинув голову назад і завив. Обличчя пана Клеоса Фрея набуло кольору скислого молока. — Королева отримає ваше послання, пане… ваша милосте. — От і добре, — мовив Робб. — Пане Робіне, простежте, щоб посланцеві надали добру вечерю та чистий одяг. Він має відбути зі світанком. — Буде зроблено, ваша милосте, — відповів пан Робін Ригер. — То й по тому. Зібрання лицарів та значкових панів схилило коліна, коли Робб зібрався виходити разом з Сірим Вітром. Оливар Фрей поспішив наперед, аби прочинити двері. Кетлін вийшла слідом біч-обіч з братом. — Ти добре впорався, — мовила вона до сина, поки вони йшли проходом від тилу палати, — хоча твоя витівка з вовком більше б личила хлопчакові, ніж королю. Робб почухав Сірого Вітра за вухом. — А ви бачили вираз на його обличчі, матінко? — спитав він з посмішкою на вустах. — Я бачила тільки, як виходив геть князь Карстарк. — Його я теж бачив. — Робб зняв королівського вінця обома руками і віддав його Оливарові. — Віднеси оце до моєї опочивальні. — Негайно, ваша милість. — Зброєносець поспішив геть виконувати наказ. — Ручуся, що й деякі інші пани в палаті поділяли почуття князя Карстарка, — зазначив брат Едмур. — Як можна говорити про якийсь мир, коли Ланістери розповзаються, наче пошесть і сарана, по володіннях мого батька, з’їдаючи врожай і винищуючи людей?! Кажу знову, ми маємо рушати на Гаренгол. — Нам бракує сили, — заперечив Робб, сам похнюпившись від такої думки. Але Едмур не вгамовувався. — А чи прибуде наша сила, якщо ми сидітимемо тут? Військо з кожним днем дедалі меншає. — Меншає, кажеш? А чи не скажеш заразом, хто у тому винуватий?! — трохи не визвірилася Кетлін на брата. Адже саме Едмур наполіг, щоб Робб дав дозвіл річковим панам відбути геть після свого вінчання на царство для захисту власних дідицтв. Першими пішли пан Марк Дудар і князь Карил Ванс. За ними слідом рушив князь Джонос Бракен, присягнувшись відібрати в ворога спалену руїну свого замку і поховати мертвих. А тепер і князь Язон Малістер оголосив про намір повернутися до свого стольця у Морестражі, досі милосердно проминутого війною. — Не можна ж прохати річкове панство сидіти без діла, поки їхні ниви палять і плюндрують, а людей безжально ріжуть, — відповів пан Едмур, — але князь Карстарк родом з півночі. Якщо піде він — буде дуже погано і небезпечно. — Я побалакаю з ним, — мовив Робб. — Він втратив двох синів у Шепітній Пущі. Хто може винуватити його за небажання вкладати мир з їхніми вбивцями… з вбивцями мого батька… — Нове пролиття крові не поверне до нас ані твого батька, ані синів князя Карстарка, — зазначила Кетлін. — Ми мусили запропонувати мир… хоча мудріший володар висунув би м’якші умови. — Ще м’якші? Та на них можна спати, як на перині. Борода її сина виросла рудіша, ніж його брунатне волосся. Роббові, напевне, здавалося, що з бородою він виглядає грізнішим, більше скидається на короля… і на дорослого чоловіка. Але з бородою чи ні, він лишався п’ятнадцятирічним юнаком і прагнув помсти не менше за Рікарда Карстарка. Нелегка була справа — вмовити його висунути навіть такі умови, яка б мала не була надія, що їх схвалять у Король-Березі. — Серсея Ланістер ніколи не погодиться зміняти твоїх сестер на пару нерідних братів. Ти мусиш розуміти — вона поверне їх тільки за свого рідного брата. Кетлін вже казала про це синові, але останнім часом зрозуміла, що королі слухають слів далеко не так уважно, як сини. — Я не можу звільнити Крулеріза, навіть якби хотів. Моє панство цього не стерпить. — Твоє панство увінчало твою голову королівською короною. — Воно так само легко може і зняти її з голови. — Якщо ціна, яку ми мусимо заплатити за безпечне повернення Ар’ї та Санси додому — твоя корона, то її слід заплатити відразу і охоче. Половина твого панства бажала б замордувати Крулеріза просто у цюпі. Але якщо він помре у твоєму полоні, то люди скажуть… — …що він отримав по заслузі! — підхопив Робб. — А твої сестри? — різко запитала Кетлін. — Вони теж помруть по заслузі? Клянуся тобі, якщо з Серсеїним братиком щось станеться, вона відплатить нам кров’ю за кров… — Ланістер не помре, — мовив Робб. — З ним навіть розмовляти ніхто не може без мого дозволу. Він має харч, воду, чисту солому і загалом більше вигод, ніж заслужив. Але я його не звільню навіть за Ар’ю та Сансу. Кетлін зрозуміла, що її власний син тепер дивиться на неї згори вниз, як на піддану. Вона спитала себе, що змусило його так швидко подорослішати. Війна чи королівський вінець на голові? — То виходить, ти боїшся, щоб Хайме Ланістер знову не вийшов у поле, чи не так? Сірий Вітер загарчав, неначе відчувши Роббів гнів, і Едмур Таллі заспокійливо поклав руку на плече сестрі. — Кет, не треба так. Хлопець має рацію. — Не називайте мене хлопцем! — спалахнув Робб, обертаючись до дядька. Раптовий його гнів ошелешив бідолаху Едмура, який лише намагався підтримати небожа. — Я майже дорослий чоловік, ще й король — ваш король, ясний пане! Я не боюся Хайме Ланістера. Один раз я його вже переміг, переміг би й вдруге, якби мусив, от тільки… Він відкинув пасмо волосся з очей і струснув головою. — Раніше я міг би виміняти Крулеріза на пана батька, але… — …але не на дівчат? — Її голос був спокійний і холодніший за лід. — Дівчата не важать для нас аж стільки, чи не так? Робб не відповів, але в очах його з’явився болісний вираз. У блакитних очах Таллі, які подарувала йому вона. Мати завдала синові тяжкого удару, але в ньому було надто багато від батька, щоб це визнати. «Я повелася негідно», сказала вона собі. «Ласка божа, що зі мною коїться? Він же робить усе, що в змозі, він так старається, я ж бачу, я знаю, і все ж… Я втратила Неда, я втратила скелю, на якій стояло моє життя, і не витримаю втрати ще й моїх дівчаток…» — Я зроблю все, що можу, заради моїх сестер, — відказав Робб. — Якщо в королеви є хоч трохи здорового глузду, вона прийме мої умови. Якщо ж ні, то я примушу її пошкодувати про той день, коли вона нам відмовила. «Схоже, тут з ним балакати нема про що.» — Матінко, чи напевне ви не хочете їхати до Близнюків? Там ви опинилися б якнайдалі від війни і змогли б звести знайомство з дівчатами родини князя Фрея, щоб допомогти мені у виборі нареченої, коли війна скінчиться. «Він хоче мене здихатися», подумала Кетлін, втомлена та виснажена. «Схоже, королям не можна мати матерів. А я ще й кажу йому те, чого він не хоче чути.» — У твої роки, Роббе, ти вже й сам, без материної підказки, зможеш вирішити, яку з дівчат князя Вальдера взяти собі за дружину. — То їдьте разом з Теоном. Він вирушає назавтра. Допоможе Малістерам відвести гурт бранців до Морестражу, а звідти сяде на корабель до Залізних островів. Ви теж могли б знайти собі якогось корабля і повернутися до Зимосічі вже на поворот місяця, якщо вітри сприятимуть. Ви потрібні Бранові та Ріконові. «А тобі не потрібна? То ось який зміст ховається у твоїх словах?» — Моєму вельможному батькові небагато вже лишилося на цьому світі. Поки твій дід живий, моє місце — тут, у Водоплині, поруч із ним. — Я б міг наказати вам поїхати. Я ж бо король, мені належить право наказувати. Кетлін пропустила його слова повз вуха. — Кажу тобі знову, я б радила надіслати до Пайку когось іншого, а Теона залишити при собі. — Хто краще перемовиться з Балоном Грейджоєм, ніж його син? — Язон Малістер, — негайно знайшла відповідь Кетлін. — Титос Чорноліс. Стеврон Фрей. Та хто завгодно… аби не Теон. Син присів коло Сірого Вітра, куйовдячи йому хутро і навмисне відвертаючи погляд. — Теон хоробро воював на нашому боці. Я розповідав тобі, як він врятував Брана від дичаків у вовчій пущі. Якщо Ланістери не погодяться на мир, мені знадобляться лодії князя Грейджоя. — Ти швидше матимеш їх, якщо лишиш собі його сина як заручника. — Він живе заручником половину свого життя. — І то недарма, — підхопила Кетлін. — Балон Грейджой не вартий довіри. Не забувай, що він сам уже носив корону, хай лише одне літо. І може схотіти вдягти її знову. Робб зупинився. — Не мені йому за те докоряти. Я є королем на Півночі, а він хай буде королем Залізних островів, якщо бажає. Я радо подарую йому корону, аби він допоміг знищити Ланістерів. — Роббе… — Я надсилаю Теона. На все добре вам, пані матінко. Сірий Вітре, гайда. — Робб швидко закрокував геть, лютововк хутко потрусив обабіч нього. Кетлін могла тільки дивитися, як він іде геть. Її син, а тепер — її король. Яке моторошне відчуття. «Наказуй», радила вона йому в Калин-Копі. І тепер він наказує. — Піду до батька, — раптом оголосила вона. — Ходімо зі мною, Едмуре. — Мені треба перемовитися з новими лучниками, яких муштрує пан Десмонд. Прийду пізніше. «Якщо батько доживе», подумала Кетлін, та нічого не сказала. Її брат почувався затишніше на полі битви, ніж у опочивальні хворого. Найкоротший шлях до головної вежі, де лежав при смерті її батько, пролягав крізь божегай з його травичкою, квітками, рясною поростю в’язів та краснодерев. На гілках досі збереглося чимало шурхотливого листя, яке знати не знало про звістку, що її приніс білий крук до Водоплину вже зо два тижні тому. Конклав маестрів ухвалив, що почалася осінь, але боги не вважали за потрібне доповісти про їхню ухвалу вітрам та деревам. І Кетлін мала до них належну дяку. Осінь завжди була моторошною порою, бо за нею вже маяла примара зими. Навіть наймудріші з людей не могли знати, чи не стане наступний врожай останнім за їхнього життя. Гостер Таллі, князь на Водоплині, лежав у ліжку в своїй світлиці, звідки відкривався вид у бік сходу. Там річки Перекат і Червонозуб стрічалися і зливалися в одну попід стінами його замку. Коли Кетлін увійшла, князь спочивав. Його волосся і борода білизною не поступалися перині, а колись огрядна статура всохла до крихкої та тендітної від смертельного недугу, що зрів усередині. Коло ліжка, усе ще в кольчузі та брудній з дороги киреї, сидів батьків брат — Чорноструг. Чоботи його були запилені, заплямовані сухою грязюкою. — Чи знає Робб про ваше повернення, дядечку? — Пан Брінден Таллі був очима і вухами Робба, очолюючи його пластунів та передові кінні чати. — Ні. Я щойно зі стайні, де мені повідомили, що король приймає двір. Гадаю, його милість забажає спершу вислухати мої звістки наодинці. Чорноструг був високий, худорлявий та жилавий, мав сиве волосся, скупі точні рухи, чисто голене обвітрене обличчя з різкими, наче різьбленими рисами. — Як він ся має? — спитав пан Брінден, і Кетлін зрозуміла, що дядько має на увазі не Робба. — Так само. Маестер дає йому сон-вино і макове молоко від болю, тому батько всенький час спить і надто мало їсть. З кожним днем, що минає, минають і його сили. — Він ще розмовляє? — Так… але в його словах дедалі менше змісту. Батько про щось жалкує, каже про якісь незакінчені справи, про давно померлих людей, давно минулі часи. Колись не впізнає, яка зараз пора, а колись — хто така я. Одного разу назвав мене іменем матері. — Він досі за нею сумує, — зазначив пан Брінден. — В тебе її обличчя. Вилиці, підборіддя — наче знову бачу її в тобі… — Ви пам’ятаєте про неї більше за мене. Багато років спливло. Кетлін всілася на ліжку і прибрала пасмо тонкого білого волосся, що впало батькові на обличчя. — Кожного разу, як виїжджаю на розвідку, питаю себе, чи застану його живим, коли повернуся. Хай там як вони сварилися в минулі часи, але глибока сердешна схильність між її батьком та братом, якого батько колись зрікся, нікуди не поділася. — Принаймні ви з ними примирилися. Деякий час вони сиділи мовчки, а потім Кетлін підняла голову. — Ви казали про звістки, які Робб має почути, чи не так? Князь Гостер застогнав і перекотився на бік, наче почув її слова. Брінден підвівся. — Гайда, вийдемо назовні. Краще його не будити. Вона вийшла з дядьком на кам’яний балкон, що витикався трикутником зі світлиці, наче ніс корабля. Дядько зиркнув угору і скривився. — Тепер її видно вже й удень. Мої люди кличуть комету Червоним Посланцем… тільки от яку звістку він нам несе? Кетлін здійняла очі туди, де тонка червона риска комети проклала собі доріжку через тьмяно-синє небо, наче довга подряпина на божому лику. — Великоджон сказав Роббові, що то старі боги розгорнули червоний прапор помсти за Неда. Едмур гадає, що то знамення перемоги Водоплину; він бачить на небі рибу з довгим хвостом у кольорах Таллі — червону на синьому. Вона зітхнула. — Аби ж я мала їхню віру. Кармазин — то колір Ланістерів. — Комета зовсім не кармазинова, — заперечив пан Брінден. — І не кольору Таллі — брунатно-червоного річкового намулу. Небосхил, дитино, заплямовано кров’ю. — Нашою кров’ю чи їхньою? — Коли це на війні кров лилася тільки з одного боку? — Дядько хитнув головою. — Річковий край залито кров’ю та полум’ям усюди навколо Божого Ока. Війна палає на півдні аж до Чорноводної, на півночі — на тому березі Тризуба, трохи не до Близнюків. Марк Дудар та Карил Ванс здобули кілька незначних перемог, а той південний князьок Берік Дондаріон тим часом плюндрує плюндрувальників: набігає на хуражні загони князя Тайвина, нищить їх і знову зникає в лісі. Кажуть, що пан Буртун Кракегол хвастав, наче вбив Дондаріона, а тоді завів валку вершників просто у пастку князя Беріка, де всі й загинули. — З тим князем Беріком пішло кілька Недових стражників з Король-Берега, — пригадала Кетлін. — Хай збережуть їх боги. — Якщо люди правду кажуть, то Дондаріон разом зі своїм братом по зброї — червоним жерцем — мають досить розуму, щоб берегтися самотужки, — відповів дядько. — Але значкові пани твого батька — то сумніша оповідь. Роббові не слід було їх відпускати. Вони порснули на всі боки, мов куріпки, і кожен думає тільки про власну оборону, а це, Китичко, з їхнього боку жахлива дурість. Джоноса Бракена поранили у бою посеред руїни його замку, а небожа його, Хендріка, убили до смерті. Титос Чорноліс випхав ланістерівців зі своєї землі, але ті забрали усіх корів і свиней, вигребли все збіжжя до останньої зернини і залишили йому для захисту сам лише замок Крукоберіг та спалену пустку навколо. Люди Даррі відняли в ворога замок свого пана, та не протрималися і двох тижнів, як налетів Грегор Клеган і вирізав усю залогу до ноги, не пожалівши й самого господаря. Кетлін жахнулася. — Але ж Даррі був іще мале дитя! — Саме так, а до того ж останній у роду. Малий дав би за себе добрячий викуп, але що значить золото для того слинявого скаженого собаки Клегана? Якби хто стяв Клеганові голову з плеч, то, богами клянуся, зробив би усій державі коштовний подарунок. Кетлін знала зловісну славу пана Грегора, і все ж… — Облишмо про голови, дядечку. Серсея виставила Недову голову на шпичці над муром Червоного Дитинця і лишила на поталу гайворонню та мушві. Вона ще й зараз не вірила, що чоловіка справді немає. Бували ночі, коли вона прокидалася у темряві й прагнула, ще напівсонна, розшукати його коло себе. — Клеган — лише посіпака князя Тайвина. Саме Тайвин Ланістер — князь Кастерлі-на-Скелі, Оборонець Заходу, батько королеви Серсеї, пана Хайме Крулеріза і Тиріона Біса, дід Джофрі Баратеона, щойно вінчаного на царство короля-хлопчака — складав головну небезпеку. Так вважала Кетлін Старк. — Так-то воно так, — погодився пан Брінден. — А Тайвина Ланістера не так легко обвести круг пальця. Він сидить собі безпечно за стінами Гаренголу, годує своє військо нашим врожаєм і палить те, що не може поцупити. Пан Грегор — не єдиний собака, якого він випустив на волю. Ще полями гасає такий собі лицар Аморі Лорх і якийсь сердюк з Кохору, що полюбляє калічити людей замість вбивати їх. Я бачив, що після них лишається від краю. Цілі села випалюють до землі, жінок гвалтують та нівечать, замордованих дітей лишають непохованими на поталу вовкам і диким собакам… навіть мерця, і того б від них знудило. — Почувши таке, Едмур шаленітиме. — Саме цього князь Тайвин і бажає. Той жах, який він наганяє, має свою мету, Китичко. Ланістер зваблює нас на битву. — Робб може піддатися тій звабі, — мовила Кетлін занепокоєно. — Сидячи тут, він никає між стін неспокійно, мов кіт, а Едмур з Великоджоном та інші його тільки заохочують. Її син одержав лише дві великі перемоги: вщент розколотив Хайме Ланістера у Шепітній Пущі та знищив у Трьохтабірному Бойовищі залишене без очільника військо під стінами Водоплину. Але деякі його значкові пани казали про нього так, наче він був відродженим Аегоном Завойовником. Брінден Чорноструг звів догори кущаву сиву брову. — То й дурні. Перше правило війни для мене, Кет — ніколи не давати ворогові те, що він хоче. Князь Тайвин хоче битися на тому полі, яке він сам собі обере. Він хоче, аби ми рушили на Гаренгол. — Гаренгол… Кожна дитина краю навколо Тризубу знала оповідки про Гаренгол — велетенську твердиню, зведену королем Гареном Чорним при водах Божого Ока триста років тому, коли Семицарство ще було сімома окремими королівствами, і в річковому краю правили залізняки з островів. Зі своєї надмірної пихи Гарен забажав мати найбільші палати і найвищі башти на усьому Вестеросі. Сорок років пішло на виконання його примхи, сорок років на березі озера росла вшир та вгору величезна тінь, а тим часом Гарен військовою силою вибивав з сусідніх королівств камінь, дерево, золото і робітників. Тисячі бранців померли у каменярнях, прикуті до кайл та волочнів, або ж на будівництві п’яти неймовірно велетенських башт. Люди замерзали на смерть взимку, потерпали від спеки влітку. Заради крокв та бантин вирубувалися трьохтисячолітні оберіг-дерева. Гарен пустив і річковий край, і Залізні острови з торбою, аби втілити в життя і оздобити свою мрію. Та ось нарешті Гаренгол стояв закінчений, нарешті король Гарен в’їхав у своє нове помешкання… і того самого дня на майбутній Король-Берег висадився Аегон Завойовник. Кетлін пам’ятала, як Стара Мамка оповідала про це її власним дітям в Зимосічі. — І скоро король Гарен дізнався, що товсті мури та високі башти — ніщо супроти драконів. Так завжди закінчувалася казка. — Бо дракони вміють літати. Гарен разом з усією чаддю та нащадками загинув у пожежі, що охопила його страхолюдну твердиню, і з тієї пори будь-який дім, що володів Гаренголом, не мав щасливої долі. Хай то був могутній замок, але темний, злий і наврочений. — Моторошно мені думати, що Робб поведе людей на битву в тіні тієї страшної твердині, — зізналася Кетлін. — Але ж треба-таки щось робити, дядечку. — І то скоро, — погодився дядько. — Я ж тобі, дитино, ще найгіршого не сказав. Розвідники, що їх я вислав на захід, повернулися зі звісткою, що в Кастерлі-на-Скелі збирають нове військо. Нове ланістерівське військо. Її аж занудило. — Треба негайно повідомити Роббові. Хто стане на чолі? — Кажуть, що пан Стафорд Ланістер. — Дядько відвернувся і кинув оком на річку, а за плечима в нього вітерець розвівав черлено-лазурову кирею. — Ще один небіж? — Ланістери з Кастерлі-на-Скелі відзначалися численністю та плодючістю понад усі великі доми. — Брат у перших, — відповів пан Брінден. — Брат покійної дружини князя Тайвина, а тому родич з обох боків. Він вже старий і тупуватий, але син його, пан Давен, досить грізний воїн. — Тоді сподіваймося, що військо у поле виведе батько, а не син. — До того, як вони з’являться на полі, ще мине дещиця часу. Там самі сердюки, охочекомонні та зелені ланіспортські шмаркачі. Панові Стафорду доведеться їх озброїти й вивчити, перш ніж пхатися у бій… і прошу зазначити, князь Тайвин — то не Крулеріз. Він не кидатиметься на ворога стрімголов і навмання, а почекає, поки пан Стафорд виступить, і вже тоді сам висуне носа з-за стін Гаренголу. — Якщо тільки… — завагалася Кетлін. — Так-так? — заохотив пан Брінден. — Якщо тільки він не муситиме вийти з Гаренголу назустріч іншій загрозі. Дядько подивився на неї та замислився. — Князеві Ренлі. — Королю Ренлі. Прохач про допомогу мусить величати господаря у його домі так, як той сам вимагає. — Нехай. — Пан Брінден посміхнувся лукаво і зловісно. — Але він, певна річ, чогось від нас захоче. — Того, чого завжди хочуть королі, — відповіла Кетлін. — Присяги на вірність. Тиріон II Янос Слинт, син різника, так гикав, коли сміявся, наче одночасно рубав м’ясо на колоді. — Ще вина? — запитав його Тиріон. — Не маю заперечень, — відповів князь Янос, простягаючи келиха. Статурою він нагадував винне барило, і місткість мав відповідну. — Навіть не подумаю заперечувати. Чудове червоне. Вертоградське? — Дорнійське. — Тиріон майнув рукою, чашник налив ще. Не рахуючи челяді, вони з паном Яносом сиділи в малій трапезній самі, за невеличким столом, вихопленим з темряви запаленими свічками. — Пощастило. Дорнійські вина нечасто бувають такі багаті на смак. — Багаті, — повторив жабопикий здоровань і добряче хильнув з келиха. Янос Слинт не мав звички сьорбати потрошку, і Тиріон швидко помітив його схильність. — Так, саме багаті. Дуже точне слово. Мені воно до смаку. Пробачте моє зухвальство, ваша вельможносте, але смію твердити, що ви маєте неабиякий хист до слів. І таку байку сміховинну розказали. Надзвичайно мене потішили. — Щасливий вам догодити… але ж на відміну від вас, я не ношу вельможного титулу. Вам досить називати мене просто Тиріоном, пане Яносе. — Як забажаєте. — Слинт хильнув ще, закапотівши вином на груди чорного єдвабового жупана. Зверху нього він мав коротку парчову накидку, застібнуту крихітним списом з вістрям, вкритим темно-червоною поливою. А ще він був добряче, по-справжньому п’яний. Тиріон прикрив рота рукою та чемно відригнув. На відміну від князя Яноса, вином він не зловживав, проте вечерею напхався по самі вінця. Перше, що Тиріон зробив, оселившись у Башті Правиці — спитав кращого кухаря у місті й винайняв його собі на службу. Цього вечора вони з Слинтом частувалися юшкою з бичачих хвостів, літньою городиною, посипаною горіхами і солодким червоним кропом, заправленою виноградом та покришеним сиром, гарячим крабовим пирогом, гостро присмаченими кабачками, куріпками у маслі. До кожної страви подавали окреме вино. Князь Янос визнав, що ніколи і наполовину так добре не їв. — Певно, їстимете ще й краще, як влаштуєтеся у Гаренголі, — мовив Тиріон. — Поза сумнівом. Може, зваблю собі на службу вашого кухаря, як гадаєте? — Війни розпочиналися і з менших приводів, — відповів Тиріон, і вони обидва довго та смаковито посміялися. — А ви сміливець, що берете собі у маєтність Гаренгол. Така похмура твердиня, величезна… дуже дорога в утриманні. Дехто навіть каже — наврочена. — Чого б це мені лякатися купи каміння? — Слинт аж пирхнув від самої думки. — Сміливець, кажете. А не будеш сміливим, то хіба чогось досягнеш? Ось я, приміром, досяг. Так, Гаренгол! А чом би й ні? Ви ж маєте знати. Ви теж сміливець, я це відчуваю. Коротун, проте сміливець. — Дякую за добрість. Ще вина? — Ні. Справді, досить… а, побийте мене боги, нехай. Чому ні? Сміливці п’ють стільки, скільки лізе! — Саме так. — Тиріон наповнив келиха князя Слинта по самі вінця. — Я тут переглядав список людей, що їх ви запропонували на посаду тисяцького міської варти. — О, то добрі вояки. Гарні хлопці. Будь-хто з шести впорається з посадою. Але я б радив Аллара Дима. То моя права рука. Чудовий, просто чудовий вояк. Вірний, вірнішого не буває. Поставте його, не пошкодуєте. Якщо король не заперечуватиме. — Ясна річ. — Тиріон зробив ковток вина. — Але я міркував про пана Джаселина Бережняка. Він три роки служить сотником на Грязючній Брамі, хоробро бився під час повстання Балона Грейджоя. Король Роберт висвятив його в лицарі просто на Пайку. Але його імені чомусь немає у вашому списку. Князь Янос Слинт хильнув з келиха і побовтав вино у роті, перш ніж ковтнути. — Кажете, Бережняк. Ну, теє… він хоробрий, певна річ, але ж… надто прямий та суворий, як на мене. Люди такого штибу мені не до смаку, ні. Та й хлопці його не надто люблять. Ще й каліка — втратив долоню при Пайку, за те його і висвятили. Як на мене, поганенький зиск — віддати живу руку за величання «паном лицарем». Він зареготав. — Пан Джаселин надто багато думає про себе і свою честь, ось що я вам скажу. Краще лишіть його там, де він є, вельможний… Тиріоне. Хто вам потрібен, так це Аллар Дим. — Мені казали, Дима не надто люблять на вулицях. — Зате його бояться. Воно й на краще. — Що це мені таке про нього переказували? Наче була якась халепа в бурдеї? — А, те. То не його вина, ваша… Тиріоне. Він же не хотів убивати ту жінку, вона сама винна. Її попередили, аби стояла осторонь і не заважала виконувати наказ. — І все ж… коли маєш справу з матір’ю та дитиною, слід чекати, що вона кинеться рятувати своє маля. — Тиріон посміхнувся. — А ви скуштуйте сиру, він розкішно смакує до вина. То скажіть мені, чому ж ви обрали саме Дима для такої невеселої роботи? — Добрий очільник мусить знати своїх людей, Тиріоне. Одні годяться для однієї роботи, інші — для іншої. Аби заміритися на дитину, яка смокче мамчину цицьку, потрібен чоловік певного штибу. Тут впорається не кожен. Навіть якщо йдеться про якусь шльондру та її вилупка. — Напевне, ви маєте рацію, — мовив Тиріон, якому в вухах гриміли слова «якась шльондра», а в голові сиділа згадка про Шаю, про Тайшу і про всіх жінок, вшанованих його грошима та його сім’ям за багато років. Слинт вів собі далі, ні про що не здогадуючись. — От Дим — він саме такий. Простий чолов’яга для непростої роботи. Робить, що йому кажуть, а потім — ані пари з вуст. Він врізав собі шмат сиру. — Чудовий сир. Гостренький. Як на мій смак, немає нічого кращого за добрий гострий ніж та добрий гострий сир. Тиріон здвигнув плечима. — Смакуйте, поки можете. Річковий край палає, у Вирії сидить король Ренлі. Скоро й гарного сиру в місті не знайдемо. То хто ж послав вас по хвойдину байстрючку? Князь Янос кинув на Тиріона сторожкий погляд, а тоді зареготав і тицьнув на нього шматком сиру в руці. — А ви хитрун, Тиріоне! Думали мене круг пальця обвести? Е ні, трохи вина і сиру не досить, аби Янос Слинт вибовкав більше, ніж мусить. Тут мені є чим пишатися. Ніколи не питаю зайвого, а потім ніколи не патякаю зайвого — ось такий вже я. — Так само, як і Дим. — Точно так само. Поставте його своїм тисяцьким, коли я поїду до Гаренголу — не пошкодуєте. Тиріон відламав шматочок сиру. Той справді був гострий, з винними жилками, виняткового смаку та якості. — Кого б не затвердив король на посаді, його чекає нелегка доля. Ваш обладунок — то тяжка ноша, скажу я вам. Князь Мормонт має ту ж саму халепу. На обличчі князя Слинта з’явився подив. — На їхньому столі начебто ж княгиня сидить. Ота Мормонтиха, яка бере собі ведмедів за коханців. Хіба ні? — Я казав про її брата — Джеора Мормонта, князя-воєводу Нічної Варти. Якось я гостював у нього на Стіні. Він розповів мені, яку має тяжку турботу — знайти доброго вояка собі у наступники. На Стіну в наші дні їде небагато добрих вояків. — Тиріон вишкірився. — Гадаю, він спав би краще, якби мав у Варті такого, як ви. Або ж відважного Аллара Дима. Князь Янос аж заревів з реготу. — Оце вже навряд! — Людина собі гадає, — зазначив Тиріон, — але доля на всяке звертає. Взяти хоча б Едарда Старка, пане мій добрий. Хіба він колись думав, що скінчить життя на сходах Септу Баелора? — Та, вважайте, ніхто не думав, — погодився князь Янос, гигикнувши. Тиріон теж дозволив собі смішок. — Шкода, що мене там не було. Кажуть, навіть Вариса застигли зненацька. Князь Янос зареготав так страшно, що аж черево затрусилося. — Навіть Павука! — вигукнув він. — А ще кажуть, він усе знає! Бачте — виходить, не все! — Як же так сталося? — Тиріон уперше підпустив у голос трохи холодку. — Він начебто переконав сестру пробачити Старка за умови, що той вдягне чорне. — Га? — перепитав Янос Слинт, непевно кліпнувши очима на Тиріона. — Мою сестру Серсею, — повторив Тиріон дещо суворіше, аби йолоп не плутався, про кого йдеться. — Королеву-намісницю. — А, так. — Слинт знову хильнув вина. — Щодо того, то… король наказав, мосьпане. Сам король, не аби хто. — Королю тринадцять років, — нагадав йому Тиріон. — То й що? Однак він король. — Слинт насупив чоло, підборіддя в нього затремтіло. — Повелитель Семицарства, усіх семи його королівств. — Одного чи двох, принаймні, — погодився Тиріон з кислою посмішкою. — А чи можу я глянути на вашого списа? — Списа? — Князь Янос блимнув, не тямлячи, про що мова. Тиріон вказав рукою. — На ту застібку, що в вас на накидці. Князь Янос завагався, але відчепив прикрасу і віддав її Тиріонові. — Наші золотої справи майстри у Ланіспорті роблять кращі, — зазначив той. — Оця червона полива — то, насмілюся сказати, трохи занадто. А скажіть-но мені, добрий пане, чи ви тоді самі увігнали списа комусь у спину, а чи тільки віддали наказ? — Я віддав наказ, і віддав би його знову. Князь Старк був зрадник престолу. — Лиса пляма посеред Слинтової голови зачервонілася, мов буряк, а накидка ковзнула з плечей на підлогу. — Він намагався мене підкупити. — Не уявляючи, що ви вже давно запродалися іншому. Слинт брязнув келихом по столі. — Ви що, вина перепили?! Якщо ви гадаєте, що я тут сидітиму і слухатиму образи моєї честі… — Якої ще вашої честі? Звідки б це вона раптом узялася? Щоправда, мушу визнати, ваша оборудка була вигідніша, ніж в пана Джаселина. Княжий титул і замок за спис у спину. І навіть самому тримати списа не довелося. Тиріон жбурнув золоту застібку назад Слинтові. Вона відскочила в нього від грудей і заторохтіла на підлозі, бо той саме підвівся з місця. — Щось мені вже не до смаку наша розмова, пане… Бісе. Я є князем Гаренголу і радником у королівській малій раді! Хто ви такий, щоб кидати мені докори в обличчя?! Тиріон звісив голову набік. — Гадаю, ви добре знаєте, хто я такий. Скільки ви, приміром, маєте синів? — Яке тобі діло до моїх синів, курдупелю? — Курдупелю?! — Гнів Тиріона спалахнув, як вогонь. — Ви мали б зупинитися на Бісові. Я — Тиріон з дому Ланістер! Одного дня, якщо в вас у макітрі збереглося глузду більше, ніж боги дали слимакові, ви впадете на коліна і дякуватимете, що мали справу зі мною, а не з моїм ясновельможним батечком. Питаю ще раз: скільки ви маєте синів? Тиріон помітив, що в очах Яноса Слинта раптом з’явився страх. — Т-троє, мосьпане. І ще дочка є. Благаю, мосьпане… — Благати не треба. — Тиріон ковзнув з крісла додолу. — Даю вам своє слово, що з ними не станеться ніякого лиха. Молодших хлопців виховуватимуть як зброєносців. Якщо вони служитимуть чесно та ревно, одного дня зможуть стати лицарями. Хай ніхто не каже, що дім Ланістер не винагороджує своїх слуг. Старший син успадкує титул князя Слинта і той ваш бридкий герб. Тиріон копнув ногою маленького золотого списа. Значок застрибав підлогою. — Йому знайдуть якусь землю, і він сам зможе збудувати собі родове обійстя. Гаренголу, певна річ, вашому спадкоємцеві не бачити, але й просто неба не пропаде. Шлюб сестри хай влаштує сам. Обличчя Яноса Слинта змінило колір з червоного на білий. — Щ-що… щ-що ви з-зробите… Сало на його опасистому підборідді та щоках тремтіло, аж гуляло туди-сюди. — Тобто що я зроблю з вами? Тиріон почекав хвильку, щоб йолоп добре натрусився. — З вранішнім відпливом виходить у море думбас «Літня мрія». Його керманич сказав мені, що зупинятиметься у Мартинові, на Трьох Сестрах, на острові Скагос, а тоді у Східній-Варті-біля-Моря. Як побачите князя-воєводу Мормонта, перекажіть від мене найтепліші вітання і скажіть, що я не забув про турботи та скрути Нічної Варти. Бажаю вам довгого життя та ревної служби, пане князю. Щойно Янос Слинт усвідомив, що його не стратять, як повернув собі колір на обличчя і рішуче випнув щелепу. — Ну, це ми ще подивимося, Бісе. Чи то пак, курдупелю. Може, то тебе запхають на той корабель, як гадаєш? Може, то вже тобі час їхати на Стіну, га? — Він дещо занепокоєно реготнув. — Погрожуєш тут, пхе… подивимося. Я — друг короля, щоб ти знав. Побачимо, що скаже наш пан Джофрі про таку справу. А ще Мізинець, а ще королева, о так. Янос Слинт має друзів — немало і немалих. Побачимо, хто опиниться на тому думбасі. Ми ще подивимося, це я тобі обіцяю. Слинт хвацько крутнувся на підборах, як колишній міський вартовий, і пішов малою трапезною, карбуючи кроки на каменях підлоги. Він видерся сходами, розчахнув двері… й опинився лицем до лиця з високим чоловіком з довгим худорлявим обличчям, у чорному панцирі та золотій киреї. До культі правої руки в чоловіка була припасована залізна долоня. — Яносе, — привітався він, зиркаючи глибоко втопленими очима під випнутими бровами та шапкою присоленого сивиною темного волосся. Янос Слинт сахнувся назад, і до малої трапезної перед ним без зайвого шуму пробралися шестеро золотокирейників. — Князю Слинте! — гукнув Тиріон через палату. — Здається, ви знайомі з паном Джаселином Бережняком, нашим новим тисяцьким міської варти? — На вас чекають ноші, мосьпане, — повідомив пан Джаселин Слинтові. — До порту далеко, а вулиці в нас ночами темні й не надто безпечні. Вартові! Коли золотокирейники вивели геть їхнього колишнього очільника, Тиріон прикликав до себе пана Джаселина і передав йому сувій пергамену. — Подорож обіцяє бути довгою; збавте боги, щоб князь Слинт протягом неї засумував за товариством. Подбайте, аби ці шестеро приєдналися до нього на борту «Літньої мрії». Бережняк зиркнув на список імен і всміхнувся. — Буде зроблено. — Там серед них є один, — тихо додав Тиріон. — Такий собі Дим. Перекажіть керманичеві, що ніхто не жалкуватиме, якщо того Дима раптом змиє у море ще до Східної Варти. — Мені казали, північні води дуже буремні, мосьпане. — Пан Джаселин вклонився і пішов собі, розвіваючи киреєю. Дорогою він потоптав чоботями парчову накидку Слинта. Тиріон посидів сам, потроху смакуючи рештки доброго солодкого дорнійського вина. З’явилися стольники, прибрали посуд, знову зникли; він звелів їм лишити на столі вино. Коли челядь упоралася, до трапезної нечутно ковзнув Варис у просторих шатах кольору лаванди, оточений відповідними пахощами. — Ви зробили добру справу, і дуже вправно, мій ласкавий пане. — Чому ж тоді у роті такий гидкий присмак? — Тиріон притиснув пальці до скронь. — Я наказав їм викинути Аллара Дима у море. Відчуваю велику спокусу зробити з вами те саме. — Наслідки можуть вас розчарувати, — відповів Варис. — Бачте, шторми налітають та зникають, хвилі буяють над головами, великі риби їдять малих, а я помаленьку ляпаю собі плавцями по воді. Чи не стане вам за великий клопіт почастувати мене ковтком того вина, яким щойно так втішався князь Слинт? Тиріон махнув рукою на глек, суплячи брови. Варис наповнив собі келиха. — Ой божечки. Солодке, як саме літо. І ковтнув ще раз. — Виноградинки просто-таки співають в мене на язику. — А я саме гадав, що то за гармидер. Скажіть вашим виноградинкам, хай сидять на язику тихо, бо в мене зараз голова лусне. Отже, винувата моя сестра. Ось що відмовився мені повідомити такий у сім дідьків вірний князь Янос. Золотокирейників до того бурдею надіслала Серсея. Варис ніяково захихотів. Отже, і він знав. — Ви чомусь про це не згадували, — грізно спохмурнів Тиріон. — Та це ж ваша люба сестра, — пояснив Варис, а на обличчі зобразив такий розпач, що трохи не плакав. — Хіба легко таке казати людині про його рідну кров, ласкавий пане? Я боявся, що звістка розіб’є вам серце. Чи знайдете ви ласку мені пробачити? — Ні! — гримнув Тиріон. — Хай вас лихо вхопить. Разом із сестрою! Він розумів, що Серсею поки що чіпати не може, навіть якби схотів. А ще ж навіть не зрозумів, хоче або ні. Як болісно — сидіти і кривлятися, втішаючись жалюгідною подобою правосуду над дрібними почварами на зразок Яноса Слинта і Аллара Дима, коли сестра продовжує чинити своє гидке свавілля. — На майбутнє ви повідомлятимете мені те, що знаєте, пане Варисе. Геть усе, що ви знаєте. Євнух всміхнувся лукавою посмішкою. — Це, мій ласкавий пане, може відняти дещицю часу. Я таки знаю чимало різного. — Але, схоже, не досить, щоб урятувати нещасну дитину. — На жаль, ні. Був ще один байстрюк — хлопець, трохи доросліший. Я вжив заходів, щоб прибрати його подалі від небезпеки… та ніколи, мушу зізнатися, не подумав би, що смерть загрожує також і грудному немовляті. Дівчинка — підлого роду, донька повії, не має від народження ще й року. Яка з неї могла бути загроза? — Вона була Робертова дочка, — гірко проказав Тиріон. — Серсеї, схоже, цього досить. — О так. Надзвичайно сумно. Мушу винуватити себе за бідне дитинча та її матір. Таку молоду, таку закохану в короля. — Закохану? — Тиріон ніколи сам не бачив мертвої дівчини, але подумки уявляв її одночасно Шаєю і Тайшею. — Цікаво, чи здатні повії справді кохати? Ні, не треба відповідати. Певних речей краще зовсім не знати. Він влаштував Шаю у розлогому обійсті, вибудуваному з колод та каміння, з власним колодязем, стайнею та садком; він надав їй прислугу для усіх потреб, білого птаха з Літніх островів для розваги, шовки, срібло та коштовності для прикраси, сторожу для безпеки. Але все ж непокоївся. Вона хотіла бути з ним дедалі більше і довше, вона сама сказала. Вона хотіла йому служити і допомагати в усьому. — Ти допомагаєш мені найбільше тут, під простирадлами, — сказав він їй якось вночі після кохання, лежачи поруч і вмостивши голову в неї на грудях. Міць його скніла, солодко натруджена. Дівчина відповіла самими лише очима, і він знав, що не те вона сподівалася від нього почути. Тиріон зітхнув і потягнувся був за вином, але згадав князя Яноса і відштовхнув глека. — Здається, сестра не збрехала про Старкову смерть. Дякувати за ту навіжену дурість нам слід моєму небожеві. — Король Джофрі віддав наказ. Янос Слинт і пан Ілин Пейн виконали його швидко і не вагаючись… — …майже так, наче саме його і чекали. Так, ми вже про це балакали, і без жодного зиску. Безумство вчинено. — Маючи під своєю рукою міську варту, пане мій, ви цілком здатні подбати про те, щоб його милість не чинив подальших… безумств, чи не так? Певна річ, слід також подбати про особисту варту королеви… — Червонокирейників? — Тиріон здвигнув плечима. — Вірність сотника Вилара належить Кастерлі-на-Скелі. Він знає, що я чиню в цьому місті волю свого батька. Серсеї важкувато буде скористатися його вояками проти мене… а до того ж їх усього лише якась сотня. Тільки в мене особисто є стільки ж з половиною. І ще шість тисяч золотокирейників, якщо Бережняк — саме така людина, як ви кажете. — Ви скоро самі помітите, що пан Джаселин — вояк мужній, чесний, вірний службі… та надзвичайно вдячний. — Цікаво тільки, кому саме? — Тиріон не довіряв Варисові, хоча цінності його заперечувати не міг. Той-таки знав чимало, поза всякими сумнівами. — Чому ви так прагнете прислужитися, пане мій Варисе? — запитав Тиріон, вивчаючи уважно м’які руки євнуха, його безволосе напудроване обличчя, слизьку посмішечку на вустах. — Ви — Правиця. Я служу державі, королю і вам. — Так само, як служили Джонові Арину та Едардові Старку? — Я служив князеві Арину і князеві Старку повною мірою своїх сил. Їхня нагла, передчасна смерть засмутила і нажахала мене понад усе на світі. — Уявіть собі мої почуття. Адже я можу стати наступним. — О ні, гадаю, не станете, — відповів Варис, бовтаючи вино у келиху. — Влада — вельми цікава річ, мосьпане. Чи не міркували ви, часом, над тією загадкою, яку я поставив вам у заїзді того пам’ятного дня? — Вона спадала мені на думку кілька разів, — визнав Тиріон. — Король, жрець, багатій — хто з них помре, а хто житиме? Кому підкориться горлоріз? Ця загадка не має відповіді або радше має їх забагато. Все залежить від того чолов’яги, у чиїй руці меч. — І все ж сам по собі він ніхто, — мовив Варис. — Він не має ані корони, ані золота, ані прихильності богів. А має лише нагострену залізяку. — Саме та нагострена залізяка несе в собі владу над життям та смертю. — Таки-так… і все ж якщо над нами справді владарює вояк із мечем, то навіщо ми прикидаємося, наче влада належить королям? Чому міцний чолов’яга зі зброєю в руках мусить коритися такому королеві-хлопчакові, як Джофрі, або пропитому бовдурові на зразок його батька? — Бо ті королі-хлопчаки та пропиті бовдури можуть прикликати до себе інших вояків, які теж мають мечі. — Тоді влада насправді належить тим іншим воякам. Так чи ні? То звідки ж ті мечі? І чому вони підкоряються комусь? — Варис посміхнувся. — Дехто каже, що знання — то сила. Дехто інший стверджує, що всяка влада йде від богів. А є й такі, які кажуть, що влада походить від закону. Та все ж того дня на сходах Баелорового септу наш побожний верховний септон, наша законна королева-намісниця і ваш покірний, обтяжений найрізноманітнішим знанням слуга виявилися такими ж безсилими, як перший-ліпший ковальчук чи кухарчук із натовпу. Хто ж, на вашу думку, насправді убив Едарда Старка? Джофрі, який віддав наказ? Пан Ілин Пейн, який змахнув мечем? Чи… хтось інший? Тиріон схилив набік голову. — Та ви колись дасте відповідь на вашу семикляту загадку? Чи хочете, щоб у мене голова луснула? Варис посміхнувся. — Гаразд, ось вам відповідь. Владу тримають ті руки, про які люди думають, що вони тримають владу. Не більше й не менше. — Тобто влада — це лицедійство? Штукарство? — Тінь на стіні, — промурмотів Варис, — але ж і тіні вміють вбивати. Нерідко навіть малий чоловічок може відкидати велетенську тінь. Тиріон посміхнувся. — Пане Варисе, я починаю плекати до вас дивну прихильність. Може, мені ще доведеться вас убити, але я вже напевне про те пошкодую. — Ви робите мені велику честь. — Хто ви такий насправді, Варисе? — Тиріон раптом зрозумів, як йому кортить це дізнатися. — Люди чомусь кличуть вас Павуком. — Шпигунів та споглядачів рідко люблять, мосьпане. Я ж усього лише вірний слуга держави. — А ще євнух. Давайте не забувати про це. — Якби ж я міг забути. — Мене, приміром, люди прозвали «півпаном», і все ж я гадаю, що до мене боги добріші. Я малий на зріст, ноги в мене викривлені, жінки не дивляться на мене з вогненною хіттю… але все-таки я чоловік. Шая — не перша дівчина, яка вшанувала моє ліжко собою, а одного дня я ще можу одружитися і виродити на світ сина. Якщо боги на нього зглянуться, він буде схожий обличчям на дядька, а розумом — на батька. Ви ж натомість не можете втішатися такою мрією. Карлики — то злий жарт богів… а от євнухів роблять люди. Хто вас обрізав, Варисе? Коли й навіщо? Хто ви такий насправді? Євнухова посмішка навіть не здригнулася, але в очах спалахнуло щось геть несхоже на веселощі. — Дуже ласкаво з вашого боку питати про такі речі, пане мій, але оповідь про мене буде довгою і сумною, а в нас тут на порядку денному є кілька нагальних зрад. Він витяг пергамена з рукава халата. — Керманич королівської галери «Білий олень» змовляється стиха знятися з котви за три дні від нинішнього, щоб запропонувати свій меч та корабель князеві Станісу. Тиріон зітхнув. — Гадаю, ми мусимо на його прикладі дати іншим кривавий урок? — Пан Джаселин міг би влаштувати йому тихе зникнення. Але суд перед королем та престолом допоміг би підтримати вірність інших корабельників. «До того ж мій ясновельможний небіж матиме якусь забаву.» — Воля ваша. Згодуйте йому гарний кусень Джофрікового правосуду. Варис зробив примітку на пергамені. — Пан Горас та пан Гобер Рожвини підкупили стражника, щоб той випустив їх крізь потерну за одну ніч від нинішньої. Для них домовилися про проїзд на пентоській галері «Місячна доріжка» під виглядом веслярів. — То може, хай посидять на веслах кілька років, а ми подивимося, як їх втішить така доля? — Тиріон посміхнувся. — Ні, мою сестру охопить розпач від втрати таких шанованих гостей. Повідомте панові Джаселину. Хай він схопить підкупленого вояка і пояснить, яка то честь — служити присяжним братчиком Нічної Варти. А навколо «Місячної доріжки» поставить чати, щоб Рожвини не знайшли ще одного стражника, спраглого до зайвих грошей. — Як забажаєте. — Ще одна примітка на пергамені. — Ваш вояк Тімет цього вечора вбив сина виняра у гральному кишлі на Срібній вулиці. Звинуватив покійного, що той мухлював у грі в черепки. — А той мухлював? — Поза всяким сумнівом. — Тоді добропорядні міщани мали б вшанувати Тімета за послугу. Я навіть бажав би, щоб він отримав дяку від самого короля. Євнух ніяково захихотів і поставив ще примітку. — В нас у місті також сталася раптова навала побожності. Комета приманила до міста купу різних чудернацьких жерців, святенників, проповідників, віщунів. Вони жебрають у винних льохах та харчівнях, провіщують загибель та руїну всім, кому не ліньки слухати. Тиріон знизав плечима. — Якраз насувається трьохсотий рік від висадки Аегона. Гадаю, цього слід було чекати. Хай собі кукурікають. — Але ж вони поширюють жах, пане мій. — Я гадав, то ваша служба — сіяти жах. Варис аж прикрив рота рукою. — Який ви жорстокий — казати такі речі. Тепер остання справа. Пані Танда минулого вечора влаштувала невеличку вечерю. В мене тут на ваш розгляд перелік страв і список гостей. Коли наливали вино, князь Гиліс підвівся, аби випити келиха за короля, і пан Балон Лебедин зазначив: «Для цього нам треба по три келихи кожному». Багато хто сміявся… Тиріон заперечливо підняв руку. — Та годі вам. Пан Балон пожартував. Мені нецікаво слухати зрадливі застільні балачки, пане Варисе. — Ви не тільки мудрий, але й ласкавий правитель, пане мій. — Пергамен зник у рукаві євнуха. — В нас обох ще багато справ. На цьому я вас лишаю. Коли євнух пішов, Тиріон довго сидів, вдивляючись у свічку і питаючи себе, як сестра сприйме новину про зняття з посади Яноса Слинта. Судячи з усього, не надто схвально. Але й зробити нічого не зможе, хіба що писати гнівні листи до князя Тайвина в Гаренголі. Міська варта тепер була в Тиріонових руках, а разом з нею — півтори сотні лютих гірських горлорізів та дедалі більший загін сердюків, що їх тим часом наймав Брон. Власне становище здавалося йому досить стійким і добре захищеним. Без сумніву, так само думав свого часу і Едард Старк. Коли Тиріон вийшов з малої трапезної, в Червоному Дитинці царювала тиша і морок. У світлиці на нього чекав Брон. — Слинт? — запитав той. — Князь Янос із вранішнім відпливом рушає на Стіну. Варис хоче, щоб я вірив, ніби замінив одного з людей Джофрі на свого. Але більш вірогідно, що я замінив людину Мізинця на людину самого Вариса. Та нехай вже. — Тобі краще знати, що Тімет убив людину… — Варис мені повідомив. Сердюк не здивувався. — Той дурник гадав, що одноокого легше обдурити. Тімет пришпилив йому руку до стола кинджалом і вирвав горлянку голою рукою. Він знає таку штуку: напружує пальці та… — Позбав мене брудних подробиць, бо щось вечеря у животі нуртує, — перервав його Тиріон. — Як там твої сердюки-запроданці? — Непогано. Сьогодні ще троє. — Як ти вирішуєш, кого наймати? — Роздивляюся, що до чого. Питання ставлю, аби дізнатися, де вони билися і чи добре вміють брехати. — Брон вишкірився. — А тоді даю змогу себе убити, а сам пробую вбити їх. — Вже когось убив? — Від тих однак не було б користі. — А якщо хтось уб’є тебе? — Отого винайми, не пошкодуєш. Тиріон почувався трохи напідпитку і дуже втомленим. — Скажи-но мені таке, Броне. Якби я наказав тобі вбити мале немовля… скажімо, дівчинку, яка ще смокче материні груди… чи виконав би ти наказ? Без жодних питань? — Без питань — ні. — Сердюк потер великим і вказівним пальцями один об одний. — Я б спитав, за скільки грошей. «То й нащо мені здався ваш Аллар Дим, пане Слинте?», подумав Тиріон. «Я сам таких сотню маю під рукою.» Він не знав, чого хоче більше: сміятися чи плакати. Знав тільки, що понад усе в світі хоче Шаю. Ар’я III За дорогу в цих краях правили дві колії серед рясних бур’янів. Втім, з одного боку воно виходило і на краще: дорогою пересувалося так мало люду, що якби хтось схотів запитати, у який бік вони поїхали, то не знайшов би нікого, хто б бодай тицьнув пальцем у відповідь. Бурхливий людський потік, що плинув на південь королівським гостинцем, перетворювався тут на ріденький струмочок. А гірше було те, що дорога звивалася туди й сюди, наче змія, плуталася з меншими стежками, а інколи геть зникала, щоб через дві-три верстви виникнути знову, коли мандрівники вже втрачали останню надію на її повернення. Ар’я від такого аж шаленіла. Місця тут були гарні, у подоланні неважкі: низки невисоких пагорбів, насипані східцями поля й городи, подекуди луки, гаї та невеличкі яри, де коло повільних мілких струмків купчився верболіз. І все ж стежка тут була така вузька й покручена, що загін радше повз, аніж ішов. Уповільнювали їх головним чином важко закладені вози, що незграбно перевалювалися через кожний горбок та відчайдушно скрипіли кожною віссю. З десяток разів на день доводилося спинятися, аби витягти колесо з колії чи налягти подвійними силами й подолати слизький нахил. Одного разу посеред рясної порості дубів загін стрівся просто в лоба з трьома чолов’ягами, що тягли повну арбу хмизу та дров, запряжену волами, і обійти їх ніяк не змогли. Довелося візникам випрягати волів, проводити їх між дерев, розвертати арбу, знову запрягати волів і пхатися назад, звідки прийшли. Воли рухалися ще повільніше за кінні вози, і того дня загін майже не просунувся. Ар’я не могла не споглядати через плече, питаючи себе, коли ж налетять золотокирейники. Вночі вона прокидалася на кожен шум і хапалася за руків’я Голки. Тепер вони ніколи не ставали табором без того, щоб виставити варту, але Ар’я не дуже довіряла тій варті, а надто хлоп’ятам-сиротам. У провулках Король-Берега вони ще сяк-так виживали, але тут почувалися геть загубленими. Коли вона робилася тиха, як тінь, то легко прокрадалася повз усіх геть із табору, щоб відлити зайве при місячному світлі без свідків. Одного разу, коли на чатах стояв Ломик Зеленорукий, вона видерлася на дуба і перебиралася з дерева на дерево, аж поки не опинилася в нього над головою, а він нічого й не помітив. Вона б могла зістрибнути йому просто на голову, але розуміла, що від вереску прокинеться весь табір, і тоді Йорен знову почастує її палицею. Ломик з іншими сиротами тепер ставилися до Бичка якось особливо поштиво, бо королева ж прагнула отримати його голову. Щоправда, він на таке поводження ображався. — Та не робив я нічого ніякій королеві, — сердито бурчав він. — Працював собі у кузні, та й усе. Качай міхи, тримай кліщі, побіжи-подай-принеси. Я мав стати зброярем, аж тут майстер Мотт раптом каже: підеш, мовляв, до Нічної Варти. На цьому він тікав від усіх налощувати свого шолома. Шолом був пречудовий — закруглений, ошатний обрисами, з зоровою щілиною та великими сталевими бичачими рогами. Ар’я любила дивитися, як хлопець натирає крицю промасленою ганчіркою до такого блиску, що в шоломі аж відбивалися язики вогнища. Але на голову він його ніколи не вдягав. — Ставлю що завгодно, він — байстрюк того зрадника, — мовив Ломик одного вечора стишеним голосом, аби Гендрі не почув. — Вовчого князя, що його вкоротили на сходах септу Баелора. — От і ні! — заперечила Ар’я. «Мій батько мав лише одного байстрюка — Джона.» Вона нишком вибралася у ліс, жалкуючи, що не може засідлати коня і дременути додому. Кобила в неї була добра — брунатна з білою плямкою на лобі, та й їздила верхи Ар’я непогано. От сіла б у сідло, загалопувала геть і ніколи б їх не побачила, якби не схотіла. Щоправда, тоді нікому було б їхати з розвідкою попереду, стежити за тим, що робиться позаду, стояти на чатах, поки вона спить… а коли наскочать золотокирейники, то ніхто й не заступиться. Краще лишатися з Йореном та рештою. — Ми вже недалеко від Божого Ока, — оголосив чорний братчик одного ранку. — Королівський гостинець не буде безпечний аж до того берега Тризуба. Обійдемо озеро західним берегом, там нас навряд чи хто шукатиме. На наступному розгалуженні дороги він повернув вози на захід. Тут оброблена земля поступилася лісові, села та городці стали менші й дальші один від одного, пагорби — вищі, а яри — глибші. Знайти якогось харчу теж ставало дедалі важче. У місті Йорен наклав на вози чимало солоної риби, сухарів, сала, ріпи, мішків ячменю та гороху, голів жовтого сиру, але все те вони вже виїли до останньої крихти. Змушений думати, як прожити з землі, яку вони проминали, Йорен звернувся по допомогу до Коса та Курца, котрих свого часу схопили за лісокрадство. Їх він посилав поперед головної валки до лісу, і з сутінками вони зазвичай поверталися з оленем, підвішеним на жердині, або в’язками куріпок на поясах. Молодших хлопчаків приставляли збирати ожину вздовж дороги або лізти через тини з мішками по яблука, якщо дорогою траплялися сади. Ар’я добре лазила і швидко збирала, проте полюбляла ходити сама. Одного дня їй пощастило наскочити на зайця: брунатного, жирного, довговухого, з малим рухливим носиком. Зайці бігають швидше за котів, зате на дерева залазити не вміють. Вона загилила йому палицею і впіймала за вуха, а Йорен стушкував його в казанку з грибами та дикою цибулею. Ар’я отримала цілу ніжку, бо ж зайця вполювала вона, і поділилася нею з Гендрі. Решта хлопців з’їла по одній ложці, навіть троє у кайданах. Якен Ха-Гар чемно подякував за частування, Гризло злизав жир з брудних пальців, закотивши очі з насолоди, але безносий Рорж тільки зареготав і мовив: — Оце так мисливець в нас з’явився! Бибками пердь, заяча смерть! Неподалік від укріпленого городця під назвою Шипшинівка їх на ниві оточили якісь селяни, вимагаючи гроші за зірвані кукурудзяні качани. Йорен зміряв очима наготовані селюками коси і жбурнув їм кілька мідяків. — Бували часи, коли чорні братчики частувалися за кожним столом від Дорну до Зимосічі. Вельможні пани мали за честь приймати їх в себе під дахом, — мовив він гірко. — А тепер всякий боягузливий набрід хоче срібла за недогризок гнилого яблука! І сплюнув на землю. — То солодка пшінка, а не гнилі яблука. Вона не для смердючої старої гави тут росте, — грубо відказав один з посполитих. — Забирай своїх злодюжок геть з нашого поля, бо самого зараз тут на палі виставимо. Лякатимеш своїх чорних братів — тих, що літають. Качани вони ввечері засмажили цілими, перевертаючи довгими розгалуженими тичками, і обгризли гарячими. Ар’я розкошувала, та Йорен занадто розсердився, аби їсти. Над ним наче висіла чорна хмара — така ж розкошлана і чорна, як його одежа. Він без упину міряв кроками табір, щось бурмочучи собі під ніс. Наступного дня Кос прибіг до Йорена зі звісткою про табір, що стояв попереду. — Там двадцятеро чи тридцятеро людей, у кольчугах та шоломцях, — розказав він. — Деяких страшно порубано, а один жахливо стогне — мабуть, помирає. Я під його галас підібрався ближче. В них є списи і щити, але кінь тільки один, і той кульгавий. Табір, мабуть, давно стоїть — геть усе навкруги засмерділи. — Корогву бачив? — Плямистий дикий кіт, жовто-чорний, на брунатному полі. Йорен поклав до рота згорнутий кислолист і став жувати. — Кат його зна, — зізнався він. — Може, одні, а може, інші. Якщо їм так припекло, то коней в нас заберуть, хто б вони не були. Тра’ їх здалеку обійти, така моя думка. Довелося з’їхати з дороги на багато верст і змарнувати щонайменше два дні, але старий сказав, що вони ще дешево відбулися. — На Стіні матимете часу, скільки влізе. Всеньке ваше життя. А зараз поспіху не треба. Коли вони знову звернули на північ, Ар’я помітила, що селяни дедалі сторожкіше охороняють свої ниви. Нерідко вони стояли просто обабіч дороги і кидали холодні погляди на подорожніх. А бувало, що нишпорили верхи вздовж своїх меж, привісивши сокири до сідел. Якось вона побачила чоловіка, що всівся на всохлому дереві з луком у руках і сагайдаком на гілці поруч із собою. Помітивши їх, він наклав стрілу на тятиву і не відвертав очі, доки не зник з виду останній віз. Весь той час Йорен не припиняв лаятися. — Подивлюсь я на того лобуряку на дереві, коли по його душу Інші прийдуть. Отоді волатиме «йой, пробі, Нічна Варто, рятуй мене від лиха!», та буде пізно. Наступного дня Дубар побачив червоне сяйво проти вечірнього неба. — Чи то дорога кудись звернула, чи в нас тепер сонце на півночі сідає?! Йорен видерся на горбок, аби краще бачити. — Там щось горить, — оголосив він, потім лизнув великого пальця й підняв угору. — Вітер має віднести вогонь геть від нас. Та пильнувати не завадить. Вони й пильнували. Світ навколо темнів, а вогонь, здавалося, тільки розгорявся, аж поки не запалала вся північ. Іноді вони навіть чули сморід диму, хоча вітер не мінявся, і полум’я до них не дісталося. До світанку пожежа вигоріла, але тієї ночі спали усі поганенько. До наступного полудня вони набріли на місце, де стояло село. На багато верств навколо поля перетворилися на зчорнілу пустку, а хати — на вигорілі шкаралупи. Тут і там на землі валялися кістяки зарізаних і згорілих тварин, вкриті живими ковдрами гайворонів-падлоїдів, які страшенно галасували, коли їх турбували за обідом. Зсередини місцевої паланки ще курився дим; дерев’яний частокіл здалеку здавався міцно вибудуваним, але виявився не досить міцним, аби врятувати селян. Їдучи попереду возів на своїй кобилі, Ар’я бачила згорілі тіла, настромлені на гострі палі нагорі стіни. Руки вони щільно тулили до облич, досі намагаючись закрити їх від пекучого вогню. Коли вони трохи від’їхали, Йорен наказав зупинитися і звелів Ар’ї разом з хлопцями стерегти вози, а сам з Мурхом та Різаном рушив пішки. Коли вони втрьох залізли всередину через зламані ворота, з-за стіни злетіла зграя круків, і їхні власні круки у клітках на возі привітали родичів гучним карканням та радісним вереском. — Чи не піти й нам за ними? — спитала Ар’я в Гендрі, бо Йорена з двома іншими не було вже чимало часу. — Йорен звелів чекати. — Гендрі говорив якимсь глухим голосом. Коли Ар’я обернулася, то побачила в нього на голові шолом блискучої криці з великими закрученими рогами. Коли Йорен нарешті повернувся, то приніс на руках маленьку дівчинку, а Мурх та Різан — жінку на ношах, зроблених зі старої подертої ковдри. Дівчинці було років зо два, і вона не припиняла тихо скиглити, наче їй чимось заткнули горлянку. Або вона не вміла говорити, або ж забула, як це робиться. Права рука жінки закінчувалася кривавим пеньком коло ліктя, а на очі вона, здавалося, нічого не бачила, навіть коли дивилася впритул. Вимовляла вона тільки одне слово: «Благаю». — Благаю! Благаю! — плакала і вигукувала жінка знову і знову. Роржеві це видалося кумедним, і він реготав через дірку в обличчі, де колись був ніс. Гризло теж почав був реготати, але Мурх нагримав на них і звелів стулити пельки. Йорен наказав знайти жінці місце на возі. — І то швидше, — підганяв він. — Як стемніє, набіжать вовки, а чи й хтось гірший. — Мені лячно, — забурмотів Мантулик, побачивши, як однорука жінка ковчиться всередині хури. — Мені теж, — зізналася Ар’я. Він стиснув їй плече. — Не бив я нікого ніколи до смерті, Аріку. Я лишень мамчині мантулики продавав. Ар’я від’їхала поперед возів так далеко, як насмілилася, аби не чути скигління дівчинки та шепоту жінки, отого «Благаю». Вона згадала одну оповідку Старої Мамки про чоловіка, що сидів у полоні в темному замку злих велетнів. Чоловік той був відважний і розумний, він обдурив велетнів і утік… але щойно вибрався із замку, як його схопили Інші та випили з нього всю гарячу червону кров. Тепер вона розуміла, як той чоловік мав почуватися. Однорука жінка померла надвечір. Гендрі та Різан викопали їй могилу на схилі пагорба під плакучою вербою. Коли дмухнув вітер, Ар’ї почувся у шурхоті довгих вислих гілок шепіт: «Благаю. Благаю. Благаю». Волосинки ззаду на шиї в неї стали дибки, і вона мало не бігцем кинулася від могили. — Сьогодні посидьмо без вогню, — звелів Йорен. Вечеря складалася зі жмені дикої редьки, знайденої Косом, чашки сухих бобів, води з ближнього струмка. Вода мала якийсь чудернацький присмак, і Ломик сказав, що то від трупів, які гниють десь вище за потоком. Мантулик хотів був йому загилити, але старий Рейзен припинив бійку. Ар’я випила забагато води, аби лише чимось наповнити шлунок. Не думала, що зможе заснути, але зрештою заснула. Коли ж прокинулася, то побачила глупу ніч навколо і відчула, що міхур зараз лусне. Навколо купами лежали поснулі хлопці, загорнувшись хто у ковдру, а хто у свиту. Ар’я знайшла Голку, стала рівно, прислухалася. Почула тихі кроки вартового, неспокійне совання хлопців уві сні, торохтливе хропіння Роржа, моторошне сичання, що його видавав уві сні Гризло. З іншого воза долинало неквапне шурхання бруска по криці — там сидів Йорен, жував кислолист і нагострював ножа. На чатах стояв Мантулик. — Куди це ти? — спитав він, коли побачив, як Ар’я прямує до дерев. Ар’я майнула рукою на ліс. — Дзуськи, — заперечив Мантулик. Він став значно зухваліший, відколи отримав зброю на пояс. Хай то був лише короткий тесак, і малий тримав його так, наче різницького ножа. — Старий наказав нікому далеко не відходити. — Мені треба воду відлити, — пояснила Ар’я. — Ось тобі дерево, — вказав він. — Хтозна, Аріку, що там у хащах. Я чув вовчі голоси. Йоренові б не сподобалося, якби вона стала сваритися зі своїм. Тому Ар’я прикинулася наляканою. — Тут є вовки?! Ти їх справді чув? — Ще й як чув, — запевнив хлопець. — Тоді нехай, перетерплю. Вона повернулася під свою ковдру і прикинулася, що спить, поки не почула, як Мантулик іде геть. А тоді перекотилася набік і шуснула до лісу з іншого краю табору — тихо, як тінь. Тут теж на чатах стояли хлопці, але їх Ар’я уникла без жодного клопоту. Відійшовши задля певності вдвічі далі, ніж зазвичай, і переконавшись, що навкруги нікого нема, вона скинула штани й сіла навпочіпки, щоб зробити справу. Ар’я відливала з насолодою, спустивши одяг до кісточок, коли раптом почула шурхіт серед дерев. «Мантулик», майнула в неї шалена думка, «вистежив таки!». Але побачила у темряві блискучі очі, що відбивали місячне сяйво. Живіт їй скрутився у клубок, рука сягнула по Голку, голова і думати забула, чи не обісцить вона сама себе, а тільки рахувала очі: два, чотири, вісім, тузінь, ціла зграя… Один звір вибрався з-під дерев, сторожко скрадаючись, вирячився на неї та вишкірив зуби. В голові Ар’ї колотилася одна думка: яку дурницю вона вчинила і як зловтішатиметься Мантулик, коли назавтра знайдуть її поїдене тіло. Але вовк обернувся і хутко зник у темряві, а разом з ним і решта очей. Тремтячи, вона привела себе до ладу, зав’язала поворозки і пішла до табору — просто на човгання Йоренового бруска. Ар’я видерлася до хури поруч із ним, не припиняючи тремтіти. — Вовки, — зашепотіла вона хрипко. — У лісі. — Еге ж. Де їм ще бути. — На неї він навіть не глянув. — Вони мене налякали. — Хіба? — Він сплюнув. — Я чогось гадав, ваша порода полюбляє вовків. — Німерія була лютововчицею. — Ар’я охопила себе руками. — То зовсім інше. Та й нема її більше. Ми з Джорі кидали каміння, поки вона не втекла, бо королева б її убила. Від згадки на Ар’ю напала журба. — От якби Німерія була зі мною в місті, тоді… клянуся, вона не дозволила б відтяти батькові голову. — Хлопчаки-сироти не мають батьків, — відказав Йорен, — чи ти, часом, не забув? Від кислолисту плювки його стали червоними, наче з рота цебеніла кров. — Тут ми маємо боятися тільки вовків у людській шкурі. На кшталт тих, що запопали оте село. — Якби ж потрапити додому, — вимовила вона, жалюгідно похнюпившись. Ар’я намагалася бути хороброю, лютою, мов росомаха, і все таке, але дедалі частіше відчувала себе маленькою безпорадною дівчинкою. Чорний братчик відшкурив новий кислолист з паки на возі й запхав його до рота. — Мабуть, краще було б лишити тебе, хлопче, там, де ти знайшовся. Та й усіх вас. У місті воно безпечніше. — Байдуже. Я хочу додому. — Я, бач, хлопаків на Стіну воджу мало не тридцять років. — На Йоренових вустах блищала кривавими пухирями слина від кислолисту. — А втратив загалом трьох. Один старий помер від трясці. Молодого міщанчика змія вкусила, коли той пішов до вітру. І ще один дурник спробував був мене зарізати уві сні, та вислужив за працю саму тілько червону посмішку. Він махнув ножем поперек горлянки, показуючи, про що мова. — Трьох за тридцять років. Йорен сплюнув старий кислолист. — Кораблем воно, може, й ловкіше. На морі, звісно, дорогою собі нікого не підбереш… мабуть, хтось розумний поїхав би кораблем… та я тридцять років уже ходжу королівським гостинцем. Він вклав ножа до піхов. — Іди спи, хлопче. Чуєш мене? Спи. Вона чесно спробувала заснути. Та лежачи під тонкою ковдрою, чула виття вовків… і ще якийсь звук — тонкий, тихий, наче шепіт на вітрі. Надто схожий на вереск і плач. Давос I Вранішнє повітря темніло від диму палаючих богів. Вогонь вже охопив усіх: Діву і Мати, Воїна і Коваля, Старицю з перловими очима і Батька з визолоченою бородою, навіть Морока, якого вирізьбили більше схожим на звіра, ніж на людину. Старе сухе дерево і незліченні шари фарби та покосту палали лютим ненажерливим блиском. Крізь прохолодне повітря здіймалися тремтливі хвилі жару; химери та кам’яні дракони на замкових мурах виднілися з-за вогнища розмазаними, наче Давос бачив їх крізь запону сліз. А ще йому здавалося, що звірі тремтять і ворушаться… — Лиха справа, — мовив Алард. Добре, хоч мав розум не підвищувати голос. Дал пробурмотів щось на знак згоди. — Ану тихо мені, — звелів Давос. — Не забувайтеся, де ви. Його сини були гарні хлопці, але замолоді. Особливо Алард — надто вже зухвалий та похапливий. «Якби я лишився перемитником, він би зараз сидів на Стіні. Станіс врятував його від такої долі; ось іще один мій борг перед ним…» До замкової брами з’явилося кількасот людей, щоб подивитися, як спалюють Седмицю. Смерділо в повітрі жахливо. Навіть суворі вояки важко сприймали образу богам, яким вклонялися все життя. Червона жінка обійшла навколо вогню тричі, виспівуючи молитви спершу мовою Асшаю, вдруге — високою валірійською, втретє — посполитою мовою Вестеросу. Давос розумів тільки останню. — Ра-Гльор, прийди до нас у пітьму! — закликала вона. — Господь Світла, тобі ми підносимо цих хибних богів, цілу седмицю їх, поєднану в одному — в тому одному, який є твоїм ворогом! Візьми їх і пролий на нас своє світло, бо ніч темна і повна жахіть! Королева Селиса луною проспівала останні слова. Поруч з нею байдуже дивився на все, що відбувалося, Станіс Баратеон. Важка щелепа мовби скам’яніла під чорно-синьою тінню коротко підрізаної бороди. Вдягнений він був багатше, ніж зазвичай — так, наче зібрався до септу. Септ Дракон-Каменя стояв там, де став на коліна задля молитви Аегон Завойовник — тієї ночі, коли вирушав на своє завоювання. Та навіть це не врятувало храм від королевиних людей. Вони поперевертали вівтарі, зронили божі подоби додолу, розбили кольорове скло келепами на друзки. Септон Барр міг хіба що шпетити їх на всю губу, а от пан Губард Кручак на чолі трьох синів увірвався до септу і став на захист своїх богів. Кручаки вбили чотирьох королевиних людей, перш ніж їх схопили переважаючі сили. Після того Гунсер Сонцезір, найчемніший у звичаях і найпобожніший зі значкових панів, повідомив Станіса, що не може більше стояти за його справу. Тепер він сидів у одній задушливій цюпі з септоном і двома вцілілими синами пана Губарда. Решта панства не забарилася добре засвоїти науку. Не те щоб Давос-перемитник надто вже шанував богів. Хіба що за звичкою робив підношення Воїнові перед боєм, Ковалеві — перед сходом нового корабля на воду, Матері — коли дружина важніла дитям. І все ж він почувався зле біля вогнища, в якому палили його одвічних богів. І то не від самого лише диму. Маестер Кресен зупинив би це свавілля. Старий кинув виклик Господові Світла і загинув за невіру — такі ходили чутки. Натомість Давос знав, як усе було насправді. Він бачив, як маестер вкинув щось до келиха з вином. Отруту. Що б іще то могло бути? Він випив чашу смерті, аби звільнити Станіса від Мелісандри, але її бог якимсь чином вберіг їй життя. За одне те Давос радо б убив червону жінку. Але що він міг зробити там, де навіть маестер Цитаделі зазнав поразки? Він же всього лише перемитник, що злетів високо — Давос із Блошиного Подолу, Цибульний Лицар. Палаючі боги кидали навколо яскраве світло і здавалися вдягненими у шати миготливого полум’я — жовтого, червоного, жовтогарячого. Якось септон Барр сказав Давосу, що ті подоби вирізьблено зі щогл кораблів, які доправили сюди з Валірії перших Таргарієнів. Впродовж століть їх фарбували та перефарбовували, визолочували, висріблювали, прикрашали коштовним камінням. — Ось їхня краса і потішить Ра-Гльора, — мовила Мелісандра, коли закликала Станіса скинути богів з вівтарів і витягти за браму замку. Діва лежала поперек Воїна, розкинувши руки, наче намагалася обійняти його. Мати, здавалося, аж здригнулася, коли полум’я лизнуло їй обличчя. В серці у неї стирчав меч-півторак, і його шкіряне руків’я палахкотіло живим вогнем. Батько лежав знизу, бо впав першим. Давос бачив, як рука Мороку зсудомилася, скрутилася, як пальці його зчорнілися та один за одним відпали геть, лишивши по собі тліюче вугілля. Неподалік князя Кельтигара спіткав напад кашлю; він прикрив зморшкувате обличчя льоняною хусткою, гаптованою червоними крабами. Мирійці грілися собі коло вогню та перекидалися жартами, але юний князь Бар-Емон аж зійшов на сірі плями, а князь Веларіон спостерігав радше за королем, ніж за багаттям. Давос дорого б дав за те, аби взнати, що він там собі думає, але не міг сподіватися на дружню довіру вельможі з роду Веларіонів. Господар Припливів походив від крові старої Валірії, його дім тричі видавав своїх дочок за принців Таргарієнів, а Давос Лукомор смердів рибою та цибулею. З іншими панами він почувався не краще. Нікому з них він довіряти не міг, та й вони його на свої таємні наради не кликали. Сини Давоса бачили від панства те саме презирство. «Але мої онуки виїжджатимуть на турнірах проти їхніх, і одного дня їхня кров змішається з нашою. З часом чорний корабель віятиме за вітром не нижче, ніж морський коник Веларіона чи червоні краби Кельтигара.» Це якщо Станіс здобуде-таки трон. Якщо ж він програє… «Всім, чим я став, я завдячую йому.» Станіс висвятив його у лицарський стан. Посадив на почесне місце за своїм столом, дав військову галеру замість перемитницької лайби. Дал та Алард теж мають під проводом бойові галери, Марік очолює веслярів на «Люті», Матос служить при батькові помічником на «Чорній Беті», а Девана король взяв до себе зброєносцем. Одного дня малого висвятять у лицарі, та й двох меншеньких теж. Мар’я тепер хазяйнує у невеличкому міцному обійсті на мисі Гніву, челядь кличе її «мосьпані», а Давос може брати оленя у власних лісах. Все це він має від Станіса Баратеона за ціну в кілька шматочків пальців. «Станіс вчинив зі мною по правді, бо ж я чхав на королівський закон усе життя. І тим він заслужив мою вірність назавжди.» Давос торкнувся маленького мішечка, що висів на шиї на шкіряному ремінці. Кісточки його пальців приносили йому щастя, а зараз він його потребував. «Як і всі ми. А понад усе — мій пан Станіс.» Блідий вогонь лизнув сіре небо. Здійнявся чорний дим, закручуючись вихорами. Вітер жбурнув його на людей, ті замигали, спливли слізьми, почали терти очі. Алард відвернув голову, закашлявся, вилаявся. «Смак ближнього майбутнього», подумав Давос. «Багато хто згорить, поки ця війна скінчиться.» Мелісандра була вдягнена з голови до п’ят у вогняний єдваб і кривавий оксамит, а очі виблискували тим самим червоним світлом, що й великий рубін на шиї. Останній палав так, наче містив у собі власний вогонь. — У стародавніх книгах Асшаю написано, що настане такий день після довгого літа, коли зірки спливуть кров’ю, а чорний подих темряви важко впаде на світ. В ту жахливу годину воїн витягне з вогню палаючий меч. То буде меч Світлоносець, Червоний Меч Звитяжців, а воїн, що триматиме його — Азор Ахай відроджений, перед яким морок відступить і втече геть. Вона підвищила голос, аби чули всі, хто зібрався. — Азор Ахай, улюбленець Ра-Гльора! Воїн Світла, Син Вогню! Вийди наперед, твій меч чекає на тебе! Вийди наперед і візьми його до рук! Станіс Баратеон рушив уперед кроком, яким вояки йдуть на бій. Королівські зброєносці вийшли слідом, щоб допомагати. Давос побачив, як його син Деван натяг на правицю короля довгу підбиту рукавицю. Хлопець мав на собі жупана вершкового кольору з нашитим на грудях вогняним серцем. Брієн Парин був вдягнений так само; він зав’язав навколо шиї його милості поворозки цупкої шкіряної киреї. Позаду себе Давос почув неголосний дзенькіт — калатання дзвіночків. — Ой у морі бульки диму піднімаються, жар зелено-синьо-чорний розгоряється, — десь там співав Пістрявчик. — Отакої, йой-ой-ой. Король пірнув у вогонь, стиснувши зуби і тримаючи поперед себе шкіряну кирею, щоб уберегтися від жару. Він кинувся просто до Матері, вхопив меча рукою в рукавиці й висмикнув з палаючого дерева одним могутнім ривком. А тоді взявся відступати, тримаючи меча високо над собою. Навколо вишнево-червоного клинка танцювали нефритово-зелені язики полум’я. Стражники побігли обтрушувати жарини, що начіплялися королю на одяг. — Вогненний меч! — заволала королева Селиса. Пан Аксель Флорент разом з іншим королевиним панством підхопив її клич. — Вогненний меч! Він горить! Він палає! Вогненний меч! Мелісандра здійняла руки над головою. — Уздріть! Нам обіцяний був знак, і ось ми бачимо його на власні очі! Уздріть Світлоносця! Азор Ахай відродився! Хай живе Воїн Світла! Хай живе Син Вогню! У відповідь залунали нерівні вигуки, а тим часом почала тліти рукавиця Станіса. Король вилаявся, встромив вістря меча у сиру землю та збив вогонь об своє стегно. — Господи, кинь на нас своє світло! — закликала Мелісандра. — Бо ніч темна і повна жахіть! — загукали у відповідь Селиса та її прибічники. «Чи мушу і я проказувати те саме?», спитав себе Давос. «Чи аж такий мій борг перед Станісом? Чи справді цей вогняний бог став і його власним?» Вкорочені пальці скніли та свербіли. Станіс стяг рукавицю та кинув її на землю. Богів у багатті вже годі було упізнати. Від Коваля відпала голова, порскнувши попелом та червоними жаринами. Мелісандра співала асшайською мовою, підвищуючи та стишуючи голос, наче на морі гуляли припливи й відпливи. Станіс розв’язав поворозки трохи присмаленої шкіряної киреї й стояв, мовчки слухаючи. Встромлений у грунт, Світлоносець досі світився тьмяно-червоним блиском, але полум’я на ньому вже згасало. Коли поспів’я скінчилося, від богів лишилося саме чорне вугілля, і так само скінчився королівський терпець. Король узяв королеву під лікоть і повів її назад до Дракон-Каменя, лишивши Світлоносець там, де він стирчав. Червона жінка затрималася ще на хвильку і простежила, як Деван став на коліна разом з Брієном Парином і загорнув обсмалений, зчорнілий меч у шкіряну накидку короля. «Червоний Меч Звитяжців — досить жалюгідна залізяка», майнула в Давоса думка. Декілька вельможних панів лишилося, щоб стиха побалакати з навітреного боку від вогнища. Коли вони побачили, що Давос на них дивиться, то замовкли. «Якщо Станіс впаде, вони зжеруть мене за одну мить.» Він не належав і до королевиного панства — купки марнославних лицарів та дрібних князьків, які віддалися цьому Господові Світла і тим вислужили ласку пані княгині — е ні, вже пані королеви, не можна забувати — Селиси. Доки Мелісандра та зброєносці пішли, прихопивши коштовного меча, вогонь вже почав згасати. Давос разом з синами влився до натовпу, що пробирався до берега та кораблів. — Деван добре впорався з дорученням, — мовив він дорогою. — Еге ж, подав рукавичку і навіть на землю не впустив, — пирхнув Дал. Алард кивнув. — Отой значок на Деванових грудях… вогняне серце… що воно таке? Адже Баратеонів знак — олень, вінчаний короною. — Можновладець може обирати собі не один знак, а скільки забажає, — відповів Давос. Дал посміхнувся. — Не тільки чорний корабель, а ще й цибулину до нього, пане батьку? Алард копнув камінця. — Хай Інші вхоплять нашу цибулину… і те палаюче серце теж. То лиха справа — палити Седмицю. — Де це ти набрався благочестя? — спитав Давос. — Що син перемитника знає про божу волю і справи віри? — Я син лицаря, пане батьку. Якщо ви забуваєте про свій стан, то чому вони мусять про нього пам’ятати? — Син лицаря, але сам ще не лицар, — мовив Давос. — І не будеш ним, якщо пхатимеш носа у те, що тебе не обходить. Нашим законним королем є Станіс, і не нам піддавати сумніву його рішення. Ми ведемо його кораблі, ми виконуємо його волю. Та й по тому. — Щодо справ корабельних, пане батьку, — мовив Дал, — мене не втішають барила для води, які мені дали для «Примари». Вони зроблені з зеленої сосни. Щойно вийдемо у море, вода миттю зіпсується. — Я отримав такі самі для «Пані Мар’ї», — додав Алард. — Геть усе витримане сухе дерево забрали собі люди королеви. — Я скажу королю, — пообіцяв Давос. Хай краще почує від нього, ніж від Аларда. Його сини були добрі вояки і ще кращі корабельники, але з вельможними панами розмовляти не вміли. «Вони вродилися від того ж хамського сім’я, що і я. Але не люблять про те згадувати. Дивлячись на наш прапор, вони бачать високий чорний корабель, що летить по вітрі. А на цибулину заплющують очі.» Гавань була така забита людом, що Давос раніше такої й не пам’ятав. На кожному причалі юрмилися жеглярі, вантажили харчі та всякий припас, шинки й корчми аж тріщали від вояків, що кидали кості, пиячили і шукали собі дівок… але даремно, бо Станіс на своєму острові шльондр не терпів. Узбережжям вишикувалися галери та рибальські байдаки, великі дуби та череваті кочі. Кращі стоянки займали найбільші кораблі: голова Станісового флоту, «Лють», качалася між «Князем Стефоном» та «Морським оленем», фарбований сріблом корабель князя Веларіона «Гордість Плавня» і його три брати, розкішно прикрашена «Червона клішня» князя Кельтигара, пишна «Меч-риба» з довгим залізним тараном. Далі у морі на якірній припоні стояв великий «Валірієць» Саладора Саана, оточений двома з половиною десятками малих смугастих лисенійських галер. У кінці кам’яного пришибу, який поділяли «Чорна Бета», «Примара» і «Пані Мар’я» з півдесятком інших невеликих галер менше ніж на сотню весел, стояв невеличкий, добряче побитий морем шинок. Давос відчув спрагу, покинув синів і попрямував до шинку. Перед ним сиділа навпочіпки кам’яна химера заввишки до пояса, така вигладжена дощами та сіллю, що її рис уже ніхто не розбирав. Химера з Давосом були старими друзями, і він попестив її по кам’яній голові, перш ніж увійти досередини. — Хай щастить, — пробурмотів він. На іншому кінці галасливої загальної зали сидів Саладор Саан та їв виноград з дерев’яної миски. Побачивши Давоса, він майнув до нього рукою. — Пане Давосе, добрий лицарю! Сідай до мене! З’їж ягідку. З’їж дві. Вони на диво солодкі! Лисенієць був меткий жевжикуватий чоловічок, чия звичка до зухвало-барвистого одягу стала вже приказкою на обох берегах вузького моря. Сьогодні він мав на собі блискучий срібнотканий альтембас; довгі зубчасті рукави кінцями мели підлогу, нефритові гудзики на одягу були різьблені у подобі мавп, а на пасмах світлих кучерів хвацько сиділа химерна зелена шапочка з віялом павиного пір’я. Давос обережно пробрався між столів туди, куди його покликали. Свого часу, ще до лицарства, він часто купував різний крам в Саладора Саана. Лисенієць і сам був добрячий перемитник, а ще торгував, позичав гроші в ріст, здобув чималу славу як пірат і величав себе «князем вузького моря». Ясна річ — варто харцизяці забагатіти, як він зразу пнеться у князі. Саме Давос переплив море до Лису, щоб залучити старого шахрая до справи князя Станіса. — Не бачив, як палають боги, пане мій добрий? — запитав його Давос. — Червоні жерці мають в Лисі великий храм. Вічно палять те, палять се, гукають щось своєму Ра-Гльорові. Своїми ватрами роблять мені нудно. Король Станіс теж скоро знудиться. Тільки на те й сподіваюся. Здавалося, йому байдуже, хто може його підслухати — Саан сидів собі, жував виноградини, виштовхував насінини з рота язиком на губу і збивав їх геть пальцем. — Моя «Тисячобарвна птаха» прибула учора, добрий паночку. Вона не військова галера, ні, вона для торгівлі, і вона заходила до Король-Берега. Ти певен, що не хочеш ягідку? Кажуть, у місті діти голодують. Він зателіпав китицею перед Давосом і всміхнувся. — Мені б краще пива та останніх новин. — Люди Вестеросу завжди кудись поспішають, — пожалівся Саладор Саан. — А чого, питається? Хто надто поспішає жити, той біжить просто до могили. Він відригнув і продовжив. — Князь Кастерлі-на-Скелі надіслав свого карлика наглядати за Король-Берегом. Чи не сподівається він відлякати нападників його бридкою пикою, га? Або, може, гадає, що ми помремо зі сміху, як побачимо кривляння Біса на міських мурах? Хто мені скаже? Карлик викинув копняком під дупу йолопа, що очолював золоті киреї, та замінив його на лицаря з залізною рукою. Він смикнув з китиці виноградину, стиснув її між великим та вказівним пальцем так, що шкурка луснула, і пальцями потік сік. До них пропхалася дівчина-служниця, дорогою ляскаючи по руках, що намагалися її вхопити. Давос замовив кухоль пива, обернувся до Саана і спитав: — Чи добре захищене місто? Той стенув плечима. — Мури там високі та сильні, але хто на них стоятиме? Вони набудували скорпіонів та вогнеплюйок, але вояків у золотих киреях мало, та й ті надто зелені, а інших нема. Швидко вдарити, мов яструб падає на зайця, і велике місто буде наше. Аби ж був вітер наповнити вітрила, ваш король сів би на свій Залізний Трон назавтра ввечері. Карлика ми б вбрали як блазня і тицяли йому списами у його дрібні сідниці, щоб гарненько нам танцював. Може б твій зацний король подарував мені кралю-королеву Серсею, аби гріла постіль уночі. Я ж так довго скнію без своїх дружин, і все заради його служби! — Не бреши, пане пірате, — мовив Давос, — нема в тебе ніяких дружин, самі лише підбічниці. А за кожен твій день і кожен корабель тобі добре платять. — Обіцянками-цяцянками, — пожалівся Саладор Саан. — Паночку добрий, я хочу золота замість папірців з нашкрябаними на них словами. Він вкинув до рота ще виноградину. — Матимеш золото, як захопимо скарбницю в Король-Березі. Немає в Семицарстві людини, чеснішої за Станіса Баратеона. Він дотримається кожного свого слова. Ще не доказавши, Давос подумав: «До чого докотився світ — перемитник хамського роду мусить ручитися за честь законного короля». — Він каже і каже мені свої слова. А я кажу: нумо вже щось зробимо. Місто дозріло краще, ніж цей виноград, старий мій друже — лишилося тільки його зірвати. Служниця повернулася з пивом і отримала від Давоса мідяка. — Може, ми й візьмемо Король-Берег, як ти кажеш, — відповів він, беручись до кухля, — але скільки ми там втримаємося? Тайвин Ланістер сидить у Гаренголі з великим військом, а князь Ренлі… — Еге ж, ще й молодший брат, — зазначив Саладор Саан. — Ця оповідка не така для нас весела. Король Ренлі заворушився. Ні-ні, тут він князь Ренлі, прошу пана. Стільки королів, аж я оскому набив усіх величати як слід. Братик Ренлі виступив з Вирію з молодою гарною королевою, своїм квітковим панством, блискучим лицарством і могутньою піхотою. Тупає собі по вашій трояндовій дорозі на те саме велике місто, про яке ми тут балакали. — Ще й молоду з собою взяв? Саладор здвигнув плечима. — Взяв, а навіщо — про те мені не сказав. Може, не хоче розлучатися з теплою борозною між її стегон навіть на одну ніч. Або ж такий певний своєї перемоги. — Треба переказати королю. — Я вже подбав, паночку мій. Його милість, щоправда, як мене бачить, то хмурніє так, що я аж боюся до нього ходити. Гадаєш, він би мене полюбив, якби я носив волосяницю і ніколи не всміхався? Та дзуськи, не діждеться. Я чесна людина, хай любить мене у шовках та оксамиті. Бо інакше відведу кораблі туди, де мене полюблять більше. Той меч, пане мій, був не Світлоносець. Раптова зміна у розмові змусила Давоса здригнутися. — Меч? — Меч, якого висмикнули з вогню, так-так. Люди люблять розказувати мені новини — така вже в мене посмішка. Чим спалений меч може прислужитися Станісові? — Палаючий меч, — виправив Давос. — Спалений, — наполягав Саладор Саан, — і нам з того слід радіти, друже мій. Ти знаєш казку про те, як викували Світлоносець? Я тобі розкажу. Колись на світ насунулася страшна темрява. Аби боротися з нею, видатний звитяжець мусив мати видатний клинок — такий, якого ще не було в світі. Тридцять днів і тридцять ночей Азор Ахай без сну трудився у храмі, куючи клинка у священному вогні. Нагрів, прокував, нагорнув, нагрів, прокував, нагорнув… аж поки меч не був готовий. Але щойно він опустив його у воду, щоб загартувати сталь, як меч луснув на друзки. — У таких випадках великі звитяжці не мають звички просто знизати плечима і піти їсти смачний виноград на зразок цього. Натомість він узявся до праці знову і вдруге трудився п’ятдесят днів і п’ятдесят ночей, і меч вийшов у нього ще кращим, ніж перший. Азор Ахай упіймав лева, аби загартувати клинок у крові червоного звіриного серця, але сталь знову розлетілася на друзки. Великий сум і велика журба охопили його, бо він знав, що мусить зробити далі. — Третій клинок він кував сто днів і сто ночей, і коли той засяяв білим жаром у священному вогні, прикликав звитяжець до себе власну дружину. «Нісса-Нісса», мовив він до неї, бо таким ім’ям її звали, «оголи свої груди і знай, що я люблю тебе найбільше за все у цілому світі». Вона зробила, що їй наказали — а з якого дива, не скажу, бо не знаю — і Азор Ахай устромив димний меч у її живе серце. Кажуть, що від її крику муки та втіхи на місяці з’явилася тріщина, але натомість у сталь увійшли її кров, її душа, її сила та її мужність. Ось таку оповідь розказують про те, як був скуваний Світлоносець, Червоний Меч Звитяжців. — Бачиш, до чого я веду? Радіймо, що з того багаття його милість висмикнув просто якийсь спалений меч. Занадто багато світла шкодить очам, друже, а вогонь ще й пече. Саладор Саан прикінчив останню виноградину і прицмокнув губами. — То коли ж, на твою думку, друже лицарю, король накаже нам підняти вітрила? — Гадаю, скоро, — відповів Давос, — якщо його бог забажає. — Його бог, паночку мій? А не твій? Де ж тоді бог пана Давоса Лукомора, лицаря-цибульника? Давос ковтнув пива, щоб зібратися з думками. «Шинок забитий людом, а ти — не Саладор Саан», нагадав він собі. «Думай, що кажеш.» — Мій бог — король Станіс. Він зробив мене тим, ким я є, і благословив своєю довірою. — Я це запам’ятаю. — Саладор Саан звівся на ноги. — Прошу вибачити. Виноград тільки розпалив у мені голод, а обід чекає на «Валірійцеві». Рублена ягнятина з перцем, смажений мартин, напханий грибами, солодким кропом та цибулею. Скоро обідатимемо разом у Король-Березі, еге ж? Бенкетуватимемо в Червоному Дитинці, а карлик співатиме нам веселої пісеньки. Коли говоритимеш з королем Станісом, згадай, якщо твоя ласка, що на новий місяць він буде винний мені ще тридцять тисяч драконів. От якби він віддав тих богів мені. Вони були надто гарні, щоб їх палити. А в Пентосі чи Мирі за них дали б добрячі гроші. Та нехай — віддасть мені на одну ніч королеву Серсею, і я його пробачу. Лисенієць ляснув Давоса по спині й вийшов геть із корчми з таким виглядом, наче вона йому належала. Пан Давос Лукомор ще довгенько сидів над своїм кухлем пива, розмірковуючи про те і про се. Рік тому він був зі Станісом у Король-Березі, коли король Роберт влаштував турнір на честь іменин принца Джофрі. Давос згадав червоного жерця Тороса Мирійського та його вогняний меч, що ним той бився у бугурті. Видовисько було неабияке: простора червона ряса віяла за вітром, клинок палав блідим зеленим вогнем, але всі знали, що ніяких чар у мечі нема; зрештою вогонь згас, і Спижевий Йон Ройс гепнув жерця по макітрі звичайнісіньким буздуганом. Але справжній вогняний меч — ото було б справді диво усім на подив. Тільки за яку ціну… Подумавши про Ніссу-Ніссу, він згадав власну дружину Мар’ю — повненьку добросерду жіночку з трохи провислими вже грудьми та лагідною посмішкою. Найкращу жінку в світі. Він спробував уявити, як простромлює її наскрізь мечем, і аж здригнувся. «Не з таких, як я, виходять звитяжці», вирішив він. Якщо така ціна чарівного меча, то він її платити не бажає. Давос прикінчив своє пиво, відсунув кухля і пішов геть з шинку. При виході він попестив голову химери і пробурмотів «Хай щастить». Щастя нікому з них не завадить. Вже пізно ввечері, присмерком, до «Чорної Бети» прибув Деван, ведучи з собою сніжно-білу кобилу. — Вельмишановний пане батьку, — оголосив він, — їх милість наказують вам з’явитися до них у Палату Мальованого Столу. Беріть цю кобилу і рушайте негайно. Давос втішився виглядом Девана у пишному вбранні зброєносця, але виклик його схвилював. «Невже це наказ рушати?», спитав він себе. Саладор Саан — не єдиний капітан, що вважає Король-Берег дозрілим для приступу. Але перемитник мусить навчитися терпіння. «Ми не маємо надії на перемогу. Я вже казав маестрові Кресену того дня, коли повернувся на Дракон-Камінь, а відтоді нічого не змінилося. Нас замало, ворогів забагато. Опустимо весла у воду, і нам кінець.» Та нічого не поробиш — Давос видерся на кобилу і рушив, куди кликали. Прибувши до Тулумбасу, Давос побачив, що тузінь високородних лицарів та вельможних значкових саме збирається геть. Князі Кельтигар та Веларіон коротко кивнули до нього і пішли собі, інші взагалі не звернули уваги, але пан Аксель Флорент раптом зупинився перекинутися слівцем. Дядько королеви Селиси статурою скидався на барило, мав дебелі руки та криві ноги, а до того ж був капловухий, як усі Флоренти — ще більше, ніж його небога. Цупка шерсть, яка стирчала з його видатних вух, не заважала йому, втім, чути більшість того, що робилося і говорилося у замку. Впродовж десяти років пан Аксель служив каштеляном Дракон-Каменя, поки Станіс сидів у Робертовій раді в Король-Березі, але останнім часом він вибився на перші місця серед людей королеви. — Пане Давосе, маю незмінне задоволення бачити вас, — мовив він. — Так само і я вас, ласкавий пане. — Я примітив вас сьогодні вранці. Хибні боги палали веселеньким вогнем, чи не так? — Так, вони горіли вельми яскраво. — Давос не довіряв панові Акселю, незважаючи на приязну розмову. Адже дім Флорент, за малим винятком, загалом став за Ренлі. — Пані Мелісандра каже нам, що іноді Ра-Гльор дозволяє своїм вірним слугам бачити у вогні майбутнє. Цього ранку я начебто бачив у вогні десяток прекрасних дів-танцівниць, вдягнених у жовті шовки. Вони крутилися і вихилялися перед великим королем. Гадаю, то було віще видіння, пане мій. Погляд краєм ока на ту славу, яка чекає на його милість після взяття Король-Берега і престолу, що належить йому за правом. «Станісові не до смаку такі танці», подумав Давос, але не насмілився сперечатися з дядьком королеви. — Я бачив самий лише вогонь, — мовив він, — ще й від диму сльози потекли. Мушу прохати вибачення, пане, король чекає. Він рушив собі мимо, питаючи себе, чого це пан Аксель причепився. «Адже він — людина королеви, а я — короля.» Станіс сидів за Мальованим Столом, при боці мав маестра Пилоса, а перед собою — нагромадження паперів. — Пане лицарю, — мовив король, щойно Давос увійшов, — гляньте-но на цього листа. Давос покірно взяв один з паперів навмання. — З виду гарний, ваша милість, та на жаль, слів не розберу. Давос читав мапи та креслення незгірш інших мореплавців, але літери та всяке письменство його волі не корилися. «Зате мій Девон вже вміє читати, а разом з ним малі Стефон та Станіс.» — Забувся. — Дратівлива борозна простягнулася між бровами короля. — Пилосе, ану прочитай йому. — Так, ваша милосте. — Маестер узяв один з пергаменів і прочистив горлянку. — «Усім добрим людям шле вітання Станіс, законний син Стефона Баратеона, князя Штормоламу, від шлюбу з його вельможною дружиною Касаною з дому Естермонт. Сим проголошую, і клянуся у тім честю свого дому, що мій любий брат Роберт, наш покійний король, не лишив по собі жодного законного тілесного нащадка, поєлику отрок Джофрі, отрок Томен і отроковиця Мирцела суть негідні вилупки від кровозмісу Серсеї Ланістер з її братом Хайме-Крулерізом. За правом крові й родоводу я від сього дня проголошую Залізний Трон Семицарства Вестеросу своїм законним володінням і закликаю всіх вірних та доброчесних підданих підтвердити свою вірність їхньому єдиному панові та володарю. Складено у Світлі Господньому, скріплено власноручним підписом і печаткою Станіса з дому Баратеон, Першого тако нареченого, короля андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелителя.» Пилос поклав пергамена, тихенько зашурхотівши ним. — Хай буде «з її братом, лицарем Хайме, відомим як Крулеріз», — мовив Станіс, суплячись. — Хай який негідник він є, лицарського звання в нього ніхто не забирав. І не знаю, чи мусимо ми називати Роберта «любим братом». Він мене любив не більше, ніж того вимагав братній обов’язок, і я його так само. — То чемний звичай, він нікому не шкодить, ваша милосте, — спробував заперечити Пилос. — То брехня. Викинь її геть. — Станіс обернувся до Давоса. — Маестер каже, що ми наразі маємо сто сімнадцять круків. Я бажаю, аби вислали усіх. Сто сімнадцять круків донесуть сто сімнадцять списків мого листа до всіх закутків держави від Вертограду до Стіни. Хай сотня прорветься крізь буревії, яструбів та стріли ворогів. Якщо так станеться, то сотня маестрів прочитає мої слова стільком князям і панам у стількох світлицях і опочивальнях… а далі листи можуть потрапити у вогонь, а вуста навіки замкнутися мовчанкою. Може статися, що ті князі та пани люблять Джофрі, Ренлі чи Робба Старка. Я — їхній законний король, та вони дадуть мені одкоша, якщо завважать за можливе. Тому мені потрібні ще й такі, як ти. — Я слухаю вашу волю, мій королю. Завжди й незмінно. Станіс кивнув. — Я хочу, аби ти повів «Чорну Бету» на північ: до Мартинова, до Пальців, до Трьох Сестер, ба навіть до Білої Гавані. Твій син Дал хай піде «Примарою» на південь, повз мис Гніву і Зламану Руку, вздовж узбережжя Дорну аж до Вертограду. Кожен з вас повезе скриню листів і віддаватиме по одному в кожному порті, в кожному замку чи городці, в кожному рибальському селищі. Прибийте ті листи до дверей усіх септів і шинків, аби їх міг прочитати кожен, хто розбирає грамоту. На це Давос відповів: — Її розбирає не надто багато людей. — Пан Давос вірно каже, ваша милосте, — додав маестер Пилос. — Краще б листи читали вголос. — Краще, але й небезпечніше, — відказав Станіс. — Гадаю, мої листи в державі сприймуть не надто схвально. — То дайте мені лицарів, хай читають вони, — мовив Давос. — З вуст родовитих панів ті слова пролунають вагоміше, ніж з моїх. Схоже, Станісові думка сподобалася. — Гаразд, я дам тобі таких людей. В мене є сотня лицарів, які радше читатимуть вголос, аніж битимуться. Дій відкрито там, де зможеш, а в інших місцях скрадайся потай. Застосуй усі свої перемитницькі штуки: чорні вітрила, потаємні затоки й пришиби, аби справу зробив. Якщо тобі не вистачатиме листів, візьми у полон кілька септонів, і хай зроблять ще списків. Твій другий син також мені потрібен. Хай він поведе «Пані Мар’ю» через вузьке море до Браавосу та інших Вільних Міст і доправить листи до їхніх можновладців. Весь світ мусить знати про моє право на трон і про ганьбу та злочин Серсеї. «Вони отримають звістку», подумав Давос, «та чи повірять їй?». І зиркнув задумливо на маестра Пилоса. Король перехопив його погляд. — Маестре, вам слід братися до письма. Листів знадобиться дуже багато, і якнайскоріше. — Воля ваша. — Пилос вклонився і залишив палату. Король почекав, поки той піде, і спитав: — Що таке ти не можеш сказати мені в присутності мого власного маестра, Давосе? — Володарю, Пилос — добрий і вірний слуга, та я не можу дивитися на ланцюг навколо його шиї без того, щоб не затужити за маестром Кресеном. — Хіба він винуватий у смерті старого? — Станіс зиркнув у вогонь. — Я не хотів, аби Кресен приходив на той бенкет. Він мене розгнівав, справді, й дав мені погану пораду, але смерті я йому не бажав. Я сподівався подарувати йому ще кілька років тихої втіхи, без клопоту і лиха. Він вислужив їх своєю вірністю й трудами, але… — король скреготнув зубами, — але він помер. А Пилос служить вельми здібно. — Гаразд, пане мій, Пилос — то найменша з турбот. Щодо листа… чи можу я взнати, що про нього думає ваше панство? Станіс пирхнув. — Кельтигар оголосив, що він гідний всякого захоплення. Та йому покажи вміст мого нужника — він і його оголосить гідним захоплення! Інші хитали собі головами вгору-вниз, наче гусаки. Не рахуючи Веларіона, який заявив, що справу вирішить гостра криця, а не слова на пергамені. Наче я без нього не знаю! Та хай Інші вхоплять моє панство. Я бажаю вислухати твою думку. — Ваші слова сильні, прямі й відверті. — Вони ще й правдиві. — Правдиві. Але ви не маєте на них доказів. Доказів кровозмісу. Не більше, ніж ви мали рік тому. — Такий собі доказ сидить у Штормоламі. Робертів байстрюк, якого він нарядив у мою весільну ніч, на тому самому ліжку, яке наготували для мене з нареченою. Делена була з Флорентів, ще й незаймана діва, тому Роберт визнав дитя за своє. Його кличуть Едрік Шторм, і кажуть, що на вигляд він — викапаний мій брат. Якби люди побачили його, а тоді подивилися на Джофрі й Томена, то не могли б не поставити собі цікаві питання. Я так гадаю. — Але як його побачать люди, коли він сидить у Штормоламі? Станіс застукотів пальцями по Мальованому Столі. — В цьому і полягає перепона. Одна з багатьох. — Він здійняв очі. — Але ти ще не все сказав про листа. То давай, кажи далі. Не на те я висвятив тебе у лицарі, щоб ти вчився порожньої чемності. Для дурних лестощів я маю досить вельможних князів. А ти, Давосе, кажи прямо, що в тебе на думці. Давос схилив голову. — У кінці листа було дещо. Як там? Складено у Світлі Господньому… — Так. — Щелепи короля стиснулися. — Вашим підданим не сподобаються ті слова. — Як не сподобалися тобі? — різко спитав Станіс. — Якби ж ви написали натомість «Складено перед очима богів та людей» або ж «Милістю богів старих і нових»… — Чи не берешся ти навчати мене благочестя, перемитнику? — Я вас вельми покірно питаю, ясновельможний пане. — Справді? А мені чомусь здається, що ти любиш мого нового бога не більше, аніж мого нового маестра. — Я не знаю того Господа Світла, — зізнався Давос, — але знаю богів, яких ми спалили вранці. Коваль оберігав мої кораблі, а Мати подарувала мені семеро міцних синів. — Семеро міцних синів тобі подарувала дружина. Хіба ти молишся на неї? Сьогодні вранці ми спалили кілька шматків деревини, та й по тому. — Може, й так, — погодився Давос, — та коли я малим хлопчиною жебрав у Блошиному Подолі, септони інколи мене годували. — Зараз тебе годую я. — Ви жалували мені почесне місце за своїм столом. Я з вдячності відплачую вам правдивими словами. Ваші люди не плекатимуть до вас любові, якщо ви заберете в них богів, одвіку ними шанованих, а навзамін дасте одного такого, що не кожен і язика зможе вивернути, щоб проказати його ім’я. Станіс раптом підвівся. — Ра-Гльор. Хіба так складно? Кажеш, не люблять вони мене? А коли любили? Як можна втратити те, чого ніколи і не мав? Він перейшов до південного вікна, щоб кинути погляд на залите місячним сяйвом небо. — Я припинив вірити у богів, коли побачив, як на тому боці затоки ламається і йде на дно «Вітриста». Не знаю, який бог вчинив таке жахіття, як смерть моїх батька і матері, але від мене він ніколи не матиме уклонів та молитов. Саме так я присягнувся того дня. У Король-Березі верховний септон щось белькотів мені про те, як Седмиця надсилає людям справедливість і добро. Але все добро і вся справедливість, яку я бачив за життя, були вчинені руками людей. — Якщо ви взагалі не вірите у богів… — …то нащо морочити собі голову ще одним? — підхопив Станіс. — Я питав себе про те саме. Про богів я знаю мало, а турбуюся ще менше, але червона жриця має силу. «Так, але якого роду та сила?» — Кресен мав мудрість. — Я довіряв і його мудрості, й твоїм хитрощам, перемитнику. Але який зиск я з них маю? Штормове панство випхало тебе у три вирви. Я прийшов до них як жебрак, а вони з мене поглузували. Годі, більше не буде ані жебрання, ані глузів. Залізний Трон — мій за правом, але як я мушу його взяти? У державі є чотири королі, й три з них мають більше війська та золота, ніж я. А я маю тільки кораблі… а ще її. Червону жінку. Половина мого лицарства боїться навіть ім’я її сказати. Ти знав про таке чи ні? Якби вона не вміла геть нічого більше, я й то не смів би нехтувати ворожбиткою, яка вміє вселити жах у серця гартованих вояків. Бо наляканий вояк — то побитий вояк. Але ж вона може вміти й дещо більше. Я маю намір з’ясувати, що саме. — Коли я був малим хлопчиною, то знайшов поранену яструбиху-тетерев’ятницю і виглядів її сам. Назвав птаху Прудкокрилка. Вона, бува, сиділа в мене на плечі, літала за мною з палати в палату, брала їжу з руки, але в небо злітати не бажала. Щоразу, як я намагався напустити її на здобич, вона не піднімалася вище за верхівки дерев. Роберт кликав її «Пустокрилка». Сам він мав самицю кречета-білозірця на ім’я Блискавка, і вона ніколи не впускала дичини. Одного дня наш двоюрідний дід, пан Гарберт, порадив мені спробувати іншого птаха. Сказав, щоб я не ламав з себе дурня з тією Прудкокрилкою. І мав рацію. Станіс Баратеон відвернувся від вікна і примар, що рухалися південним морем. — Свята Седмиця ніколи не приносила мені бодай горобця. Час спробувати іншого птаха, Давосе. Червону яструбиху. Теон I Поблизу Пайку безпечної якірної стоянки не було, але Теон Грейджой бажав кинути оком на батьківський замок з моря, аби побачити його так, як бачив востаннє — десятьма роками раніше, коли бойова галера Роберта Баратеона забирала його геть на виховання до Едарда Старка. Того дня він стояв біля поручнів, слухав плюскіт весел і стукіт веслярського тулумбасу, дивився, як Пайк зменшується вдалині. Тепер він бажав побачити, як замок знову виростає перед ним з моря. Покірний його наказові, «Міраам» пройшов повз мис під смикання вітрил та лайки капітана, який кляв заразом і вітер, і своїх жеглярів, і дурниці, які спадають на думку різним вельможним паничам. А Теон накинув на голову каптура кобеняка, щоб сховатися від бризок, і роздивлявся рідну домівку. Берег тут складався з самих гострих скель та урвистих стрімчаків. Замок, здавалося, виростав просто з них — його башти, мури та мости були викладені з того самого чорно-сірого каменю, мокрі від тих самих солоних хвиль, поросли тією самою тьмяно-зеленою мшеддю, і цяткували їх своїм лайном ті самі морські птахи. Мис, на якому Грейджої вибудували собі твердиню, колись випирав у море, наче меч, встромлений у його нутрощі. Але хвилі молотили по ньому день і ніч, доки земля не розкололася й не викришилася. З тієї пори минули тисячі років. Лишилося тільки три голих, безплідних острови та з десяток високих кам’яних стовпів, що здіймалися з води, наче опори храму якогось морського бога. Біля підніжжя їх, як здавна, буяли та розбивалися люті пінні хвилі. Похмурий, темний, негостинний замок Пайк стовбичив на тих островах та стовпах, трохи не зливаючись з ними у одне ціле. Зовнішній мур відсікав шматок землі коло початку кам’яного мосту, перекинутого з вершини стрімчака до найбільшого острівця, на якому височіла дебела Велика Вежа. Далі стояли Вежа-Кухня і Кривава Вежа. Кожна займала свій острів. Зовнішні башти та всякі служби стирчали на кам’яних стовпах, з’єднані накривними мостами там, де стовпи стояли близько, або довгими хитливими містками з мотузок та дощок там, де далеко. Морська Башта стояла на острівці, найдалі висунутому в море, на самому кінці зламаного меча. То була найстаріша частина замку, висока і кругла. Самий стовп, стрімкий та прямий, на якому та башта стояла, наполовину з’їли хвилі за незліченні роки своєї безперервної навали. Основа башти вся побіліла за століття від солоних бризок, а її верхні поверхи поросли товстою ковдрою зеленого моху, що заповз нагору, та так і лишився там лежати нерівною короною, почорнілою від сажі нічних вартових вогнів. Над Морською Баштою вітер смикав та розвівав прапор його батька. «Міраам» йшов надто далеко, аби Теон бачив щось більше, ніж саме полотно, але знак на ньому він добре знав: кракен дому Грейджой з мацаками, що спліталися і простягалися на все чорне поле. Прапор стримів з залізної щогли, яка крутилася і тремтіла від поривів вітру, наче птах, що прагне злетіти в повітря. Тут над кракеном Грейджоїв не маяв лютововк Старків, не кидав на нього свою похмуру тінь. Теона давно так ніщо не зворушувало. В небі над замком пробивався крізь рідкі летючі хмари червоний хвіст комети. Усю дорогу від Водоплину до Морестражу Малістери сперечалися про знамення, яке вона несе. «Це моя комета», сказав собі Теон, сягнувши під облямованого хутром кобеняка, щоб помацати шкіряного мішечка, запханого у кишеню. Всередині лежав лист, якого йому дав Робб Старк. Лист, вартий королівської корони. — Чи таким ви пам’ятаєте замок, ваша мосць? — запитала капітанова дочка, притискаючись до його плеча. — Зараз він здається меншим, — визнав Теон, — а може, то на відстані. «Міраам» був череватий південський торговельний думбас зі Старограду, який віз вино та крам для обміну на залізну руду. Капітан його був теж череватий південський торговець; від самого вигляду скелястих берегів та пінного моря біля підніжжя замку його товсті губи трусилися, тому, на Теонове незадоволення, він тримався надто далеко від них. Керманич-залізнянин пройшов би на лодії просто під стрімчаками та високим мостом, що з’єднував брамну башту і Велику Вежу. Але жирний староградець не мав ані хисту, ані людей, ані мужності, щоб наважитися на таке. Отож вони йшли вдалині задля безпеки, і Теон мусив задовольнятися видом Пайку здалеку. Та навіть тут керманичеві «Міраам» доводилося поборотися, аби не наближатися до згубних скель. — Мабуть, там гуляють вітри, — зазначила дочка капітана. Він засміявся. — Там вітри, холодно і вогко. Сувора і вбога домівка… але мій вельможний батько колись казав мені, що суворі місця народжують суворих людей, а суворі люди правлять світом. Капітанове обличчя було зеленіше за море, коли він з уклоном підійшов до Теона і спитав: — Можна вже іти до порту, ваша мосць? — Можна, — дозволив Теон, виграючи слабенькою посмішкою на вустах. Обіцянка доброї калити золота перетворила староградця на безсоромного підлабузника. Якби в Морестражі стояла бодай одна лодія з островів, як сподівався Теон, то плавання вийшло б геть іншим. Керманичі залізного роду були гордовиті та свавільні, чиясь там кров та родовід анітрохи їх не бентежили. Острови були замалі, аби схилятися перед родовитістю, а лодії — ще й того менші. Казали, що кожен залізний керманич — король на власному кораблі; отож не дивно, що острови часто величали землею десяти тисяч королів. А коли бачиш, як твій король звішує дупу за поручень, аби скинути лайно, чи зеленіє обличчям у шторм, важкувато схиляти перед ним коліно та вдавати, що перед тобою якийсь небожитель. Колись, тисячі років тому, старий король Уррон Червонорукий сказав: «Людей творить Потоплий Бог, але корони творяться людьми». Лодія ще й перейшла б до островів удвічі швидше. «Міраам» являв із себе, власне кажучи, неповоротку балію, на якій Теон зовсім не прагнув опинитися у шторм. Все ж приводу ображатися він не мав: дістався місця, не потонув, ще й мав несподівані втіхи дорогою. Теон обійняв капітанову дочку і мовив до її батька: — Покличеш, як дістанемося Княж-Пристані. Ми будемо внизу, в моїй бесіді. Полишивши капітана, він повів дівчину до стерна корабля, а її батько зиркав ззаду в похмурому мовчанні. Насправді помешкання було капітанове, та по виході з Морестражу його віддали Теонові. Капітанову дочку Теонові не віддавали, але вона сама охоче прийшла до нього у ліжко — вистачило келиха вина та кількох шепітків у вушко. Дівча було трохи опецькувате, як на його смак, з рябою, наче вівсяна каша, шкірою, але груди її лежали в руках досить справно, а першого разу виявилося, що вона незаймана. В її віці Теона це здивувало, але й розважило. Капітан, напевне, його втіхи не поділяв, і це Теона теж розважило. Цікаво було дивитися, як чолов’яга намагається проковтнути свою лють, витанцьовуючи на цирлах перед вельможним паном і не забуваючи ані на мить про обіцяний гаман золота. Поки Теон вибирався з мокрого кобеняка, дівчина запитала: — Ви, ваша мосць, мабуть, такі щасливі, що знову бачите домівку. Скільки років вас не було вдома? — Десять, чи щось таке, — відповів він. — Мене повезли до Зимосічі хлопчаком десяти років, на виховання до Едарда Старка. Називався він вихованцем, але насправді був заручником. Половину свого життя прожити заручником… все, годі. Його життя знову в його руках, і жодного Старка зараз поруч не видно. Він притяг до себе капітанову дочку і поцілував її у вухо. — Ану скидай свитку. Вона опустила очі, раптом зніяковівши, але наказ виконала. Коли важка одежина, просякла морськими бризками, впала з її плечей додолу, вона злегка вклонилася і збентежено всміхнулася. Посмішка в неї, правду кажучи, була дурнувата, але він ніколи й не вимагав від жінок великого розуму. — Іди-но сюди, — наказав він їй. І вона пішла. — Я ніколи не бачила Залізні острови. — То вважай, що тобі пощастило. — Теон попестив її волосся — гарне і темне, хоча розкошлане і сплутане від вітру. — Наші острови кам’янисті й суворі, там нема чим втішатися і на що сподіватися. Смерть завжди чатує поруч, а життя вбоге і гидке. Чоловіки вечорами цмулять пиво і сперечаються, чия доля гірша: рибалок, що воюють з морем, чи селян, що намагаються виколупати якусь зернину з хирлявої безплідної землі. Та насправді гірше за всіх потерпають рудокопи, що ламають собі карки у вічній темряві. А за віщо? Всі наші підземні скарби — залізо, свинець та олово. Не диво, що залізяни старих часів втратили терпець і вирішили жити морськими набігами. Дівка, здавалося, і не чула. — От би мені на берег з вами, — скиглила вона. — Я б з охотою, аби тільки ваша ласка… — Хочеш на берег, то ходи, — дозволив Теон, лапаючи її за груди, — але сама, без мене. — А я б вам у замку служила, ваша мосць. Я вмію чистити рибу, пекти хліб, збивати масло. Батечко кажуть, ніхто не варить кращої крабової юшки, ніж я. Ви б мені знайшли місце на кухні, а я б вам крабову юшку варила. — А вночі гріла б постіль? — Він сягнув по поворозки на стані сукні й почав їх розплутувати вправними швидкими пальцями. — Колись я міг би привезти тебе додому як здобич і взяти за дружину силоміць, навіть не питаючи. Так чинили залізяни старих часів. Чоловік мав дружину зі скелі — справжню наречену, таку саму залізянку. Але міг мати і дружин з солі — жінок, взятих у полон в набігу. Дівка викотила очі, й зовсім не тому, що він оголив її груди. — От би мені стати вашою дружиною з солі, ваша мосць! — На жаль, ті дні скінчилися. Палець Теона обвів по колу одну з важких грудей, наближаючись до дебелого брунатного соска. — Більше нам не дозволено летіти за вітром з вогнем і мечем, беручи все, що забажаємо. Тепер ми длубаємося у землі та закидаємо вудки у море, як решта людей, і втішаємося, коли на зиму маємо вдосталь солоної тріски та вівсяного кулешу. Він узяв її соска до рота і трошки прикусив, викликавши пристрасний зойк. — Якщо ваша ласка, встроміться в мене знову, — прошепотіла вона йому на вухо, поки він смоктав. Піднявши голову від її грудей, він помітив, що шкіра стала темно-червона там, де його вуста залишили свій слід. — Моя ласка — навчити тебе дечого нового. Розв’яжи мені штани і потіш мене ротом. — Ротом? Його палець легенько ковзнув по її пухкеньких вустах. — Та в тебе ж ротик просто для цього створений, люба моя. Дружина з солі не питала б, а робила, що кажуть. Спершу вона бентежилася, але вчилася швидко, як на безголову дурепу. Це його втішило. Рот в неї був вогкий, теплий і м’який — такий самий, як дірка між ногами. А ще в такий спосіб він позбавив себе порожніх теревенів. «Може, колись я і справді лишив би її собі за дружину з солі», подумав він, вчепившись пальцями у її сплутане волосся. «Колись. Коли ми жили за старим звичаєм — бойовою сокирою, а не кайлом. І самі брали собі все, що хотіли: скарби, жінок, славу.» В ті дні залізяни не копали рудників; то була праця для бранців, привезених з битв — так само, як і жалюгідне длубання в землі заради вбогого врожаю або випасання кіз і овець. Справжнім ремеслом залізняка була війна. Потоплий Бог створив їх, аби набігати і гвалтувати, краяти собі королівства і писати свої імена вогнем, кров’ю та піснею. Аегон Дракон знищив старий звичай, коли спалив Чорного Гарена, повернув Гаренове королівство річковим слабакам і зробив Залізні острови незначним задвір’ям велетенської держави. І все ж старі криваві оповідки ще переказувалися коло вогнищ з морського плавнику і димних коминів по всіх островах, навіть у великих кам’яних палатах Пайку. Теонів батько прозивався, окрім інших титулів, «Великим женцем», а за гасло Грейджої мали слова «Ми не сіємо». Саме заради того, щоб повернути старий звичай, а не заради порожнього королівського титулу, князь Балон розпочав своє велике повстання. Роберт Баратеон з допомогою свого друга Едарда Старка поклав кривавий кінець усім його домаганням. Але зараз обоє були мертві. Замість них правили зелені хлопчаки, а держава, вибудувана Аегоном Завойовником, тріщала й репала по швах на клапті. «Настала пора», думав Теон, поки дочка капітана ковзала вустами по всій його чоловічій довжині, «моя пора, мій рік і мій день». Він лукаво вишкірився, уявивши собі, що скаже батько, коли Теон повідомить йому, що останній з синів, забраний в заручники ще дитям, досяг успіху там, де сам князь Балон зазнав поразки. Найвище задоволення накотило, як штормова хвиля. Рот дівчини наповнився його сім’ям. Та здригнулася і спробувала відсахнутися, але Теон міцно тримав її за волосся. Опісля вона вповзла на ліжко поруч з ним. — Чи потішила я вашу мосць? — Потішила, — відповів він. — На смак солонувате, — пробурмотіла вона. — Як море? Вона кивнула. — Я завжди любила море, ваша мосць. — Так само, як і я, — мовив він, ліниво граючись її соском між пальців. І не збрехав. Море для народу Залізних островів означало волю. Він геть забув про те, аж доки «Міраам» не підняв вітрила у Морестражі. Корабельні звуки збудили всі старі почуття; скрипіння дерева й линв, гучні накази капітана, ляскання вітрил, наповнюваних вітром — все те було йому знайоме, як биття власного серця, таке ж рідне та втішне. «Я мушу запам’ятати», присягнувся собі Теон, «і більше ніколи не віддалятися від моря». — Візьміть мене з собою, ваша мосць, — благала капітанова дочка. — Навіть до замку не треба брати. Я можу жити в якомусь містечку як ваша дружина з солі. Вона сягнула, аби попестити його щоку. Теон Грейджой відкинув її руку вбік і зліз з ліжка. — Мені місце на Пайку, а тобі — на цьому кораблі. — Я не можу тут лишатися. Він зав’язав штани. — Чому це? — З-за батька, — мовила вона. — Щойно ви поїдете, ваша мосць, як він мене покарає. Лаятиме і битиме. Теон зняв з кілка на стіні кобеняка і накинув на плечі. — Батьки — вони такі, — визнав він, застібаючи поли срібною пряжкою. — А ти йому скажи, хай радіє. Я тебе стільки разів гойдав, що ти напевно заважніла. Не кожному чоловікові дістається честь виростити королівського байстрюка. Вона зиркнула на нього тупими очиськами, а він обернувся і пішов геть. «Міраам» саме обходив порослий лісом мис. Попід стрімчаками, увінчаними соснами, на десятку рибальських байдаків витягали сітки. Далі в морі повертав через вітер досить великий коч. Теон пішов на ніс, щоб краще все роздивитися. Найперше він побачив замок — столець Ботликів. Коли Теон був малий, твердиня була вибудувана з колод, землі та плетених тинів. Але ту будівлю давно зрівняв з землею Роберт Баратеон. Князь Савейн звів нову кам’яну вежу з мурами, яка тепер і увінчувала вершину пагорба. З опецькуватих кутових башт звисали блідо-зелені прапори зі зграйками сріблястих рибок на них. Під сяким-таким захистом невеличкого риб’ячого замку розташувалося селище Княж-Пристань, гавань якого юрмилася кораблями. Востаннє бачена Теоном, Княж-Пристань являла з себе задимлену пустку, вздовж кам’янистого берега якої впереміш лежали кістяки спалених лодій та розтрощених галер, наче рештки мертвих морських чудовиськ, а від будинків стояли самі руїни стін та лежав холодний попіл. Десять років по тому слідів війни майже не лишилося. Посполиті вимурували собі нові хатини з каміння від старих і нарізали нової дернини на дахи. Коло пристані стояла нова корчма, вдвічі більша за стару; нижній поверх її склали з тесаного каміння, а два верхніх — з колод. Щоправда, септ за корчмою не відбудували — від нього лишилася сама тільки семикутна основа. Схоже, гнів Роберта Баратеона позбавив залізян смаку до нових богів. Теона більше цікавили кораблі, ніж боги. Серед щогл незліченних рибальських байдаків він побачив тирошійську торговельну галеру, що вивантажувала свій крам, а поруч — череватий ібенійський коч з чорним просмоленим коробом. Ще Теон помітив багато лодій, принаймні п’ять чи шість десятків; вони гойдалися у морі або лежали на всипаному камінням березі північніше від пристані. На деяких вітрилах виднілися знаки з інших островів: кривавий місяць Коливоротів, чорний, схоплений смугами бойовий ріг князя Дівера, срібну косу Харло. Теон пошукав поглядом «Тишу» дядька Еурона, та не побачив жодного сліду стрімкої й жахливо небезпечної червоної лодії. Але батьків «Великий кракен» з великим сірим тараном у подобі свого тезки стояв тут-таки серед інших. Чи не передбачив князь Балон його повернення? Чи не скликав, бува, корогви Грейджоїв? Рука знову сягнула під кобеняка, намацала мішечок з промасленої шкіри. Про лист не знав ніхто, крім Робба Старка; нема дурних — довіряти таку таємницю птахові. Але ж князя Балона ніхто за дурня не тримає. Він міг би здогадатися, чому його син повертається додому через стільки років, і діяти відповідно. Думка його не втішила. Батькова війна давно скінчилася, до того ж скінчилася поразкою. Наставав час Теона — час його задуму, його слави, а згодом і його корони. Але ж якщо лодії стоять у порті… А може, то лише захисна пересторога, хто його зна. Захід власної безпеки, аби війна не перекинулася через море на острови. Старі люди норовом бувають сторожкі, а його батько вже старий, як і дядько Віктаріон, що очолює Залізний Флот. Щоправда, про дядька Еурона співали інших пісень, але ж «Тиші», здається, на припоні немає. «То й на краще», сказав собі Теон. «Швидше зможу завдати удару.» Поки «Міраам» рухався до берега, Теон нетерпляче міряв кроками чардак і видивлявся на берег. Ясна річ, він не чекав побачити на пристані самого князя Балона, але ж батько міг би надіслати когось йому назустріч. Силаса Кислоротого, управителя. Князя Ботлика. Може, навіть Дагмера Репаного Жбана. Як добре було б знову побачити стару й жахливу Дагмерову мармизу. Адже майбутнє прибуття Теона не тримали в таємниці. Робб надіслав з Водоплину круків, а коли в Морестражі не знайшлося залізянських лодій, Язон Малістер вислав до Пайку ще й власних птахів, бо припустив, що Роббові могли загубитися. І все ж Теон не бачив жодного знайомого обличчя, жодної почесної варти, яка б могла супроводити його з Княж-Пристані до Пайку. Самі лише хами сновигали туди-сюди у своїх хамських справах. Пришибні служки викочували барила вина з тирошійського торговця, рибалки горлали, продаючи сьогоднішній вилов, діти бігали та гралися навкруги. Жрець у рясі Потоплого Бога кольору морської води вів пару коней вздовж кам’янистого берега; над ним з вікна корчми вивішувалася повія, заклично гукаючи до перехожих ібенійських жеглярів. Корабель зустрічала жменька княж-пристанських купців. Поки «Міраам» припинали до берега, вони вигукували запитання. — Ми зі Старограду! — гукав капітан у відповідь. — Веземо яблука та помаранчі, вертоградські вина, пір’я з Літніх островів! Є перець, плетена шкіра, сувій мирійського мережива, дзеркала для зацних панянок, пара староградських цимбал, що солодших ви й не чули! Зі скрипінням та глухим ударом на берег впали дерев’яні сходи. — А ще я привіз вам вашого спадкоємця! Княж-пристанці витріщалися на Теона бляклими байдужими очима, і він зрозумів, що вони його не впізнають, ба й не здогадуються, хто він такий. На нього напала лють. Він пхнув капітанові у долоню золотого дракона і мовив: — Хай твої люди знесуть мої речі на берег. І закрокував сходами додолу, не чекаючи відповіді. — Корчмарю! — гримнув він. — Мені треба коня! — Треба, то й треба, мосьпане, — буркнув чолов’яга, навіть не вклонившись. Теон вже й забув, які зухвалі бувають залізяни. — В мене тут один є. Може, стане у пригоді. Куди вам їхати, мосьпане? — До Пайку. Дурень досі його не впізнав. Треба було вдягти найкращого жупана з вигаптуваним на грудях кракеном. — Рушати треба скоро, аби дістатися Пайку завидна, — мовив корчмар. — Мій хлопець поїде з вами, покаже дорогу. — Твій хлопець не знадобиться, — загудів глибокий низький голос, — і твій кінь теж. Я доправлю свого небожа в дім його батька. Говорив той самий жрець, який вів коней вздовж берега. Коли він наблизився, посполиті поставали на коліна, і Теон почув, як корчмар стиха пробурмотів: — Мокрочуб. Високий та худий, з лютими чорними очима та великим носом-дзьобом, жрець був вдягнений у пістряву рясу, пофарбовану вихорами зеленого, синього і чорного кольорів — кольорами Потоплого Бога. Під рукою в нього висів міх для води на шкіряному ремені; в чорне волосся, що сягало пояса, і довгу непідрізану бороду були вплетені нитки висушених водоростей. До Теона повернулися спогади. В одному зі своїх вельми нечастих та коротких листів князь Балон писав, що наймолодший його брат потонув у шторм, а потім, як його вимило на берег, став служителем бога. — Дядьку Аерон? — спитав Теон, вагаючись. — Небоже Теон! — відповів жрець. — Твій вельможний батько наказав мені привезти тебе до нього. Їдьмо. — Хвилинку, дядьку. — Він обернувся до «Міраам» і наказав капітанові. — Гей, мої речі! Один з жеглярів приніс йому довгого тисового лука та сагайдак стріл, але клумак доброї одежі знесла вниз капітанова дочка. — Ваша мосць! Очі її були червоні. Коли він узяв клумака, вона подалася вперед, наче хотіла обійняти його — перед своїм власним батьком, Теоновим благочинним дядьком і ще половиною острова! Теон вправно ухилився. — Дякую за послугу, дівчино. — Благаю вас, — заскиглила вона, — я ж так кохаю вас, ваша мосць. — Мені час їхати. Він поспішив слідом за дядьком, який вже добряче відійшов берегом. Теон нагнав його за десяток швидких та довгих кроків і мовив: — Не чекав побачити вас, дядьку. Все-таки десять років минуло. Я сподівався, мій вельможний батько та вельможна матінка зізволять з’явитися самі або ж надішлють Дагмера з почесною вартою. — Не тобі піддавати сумніву волю Великого Женця Пайку. Жрець говорив зовсім холодно і моторошно, геть несхоже на того дядька, якого пам’ятав Теон. Аерон Грейджой свого часу ставився до нього найтепліше з усіх дядьків, а сам був легковажний веселун, полюбляв пісні, пиво та жінок. — Щодо Дагмера, то Репаний Жбан пішов на Старий Вик за наказом твого батька, щоб підняти Мурованців та Тримів. — З якого дива? Навіщо збираються лодії? — Навіщо на островах завжди збиралися лодії? Дядько лишив коней припнутими перед прибережною корчмою. Досягши їх, він обернувся до Теона. — Скажи-но мені правду, небоже. Чи молишся ти тепер вовчим богам? Теон взагалі рідко молився, але ж не зізнаєшся в такому гріху перед божим слугою, хай навіть братом рідного батька. — То Нед Старк молився деревам, а не я. Старкові боги для мене ніщо. — Добре. Стань на коліна. Грунт навколо складався з мокрої грязюки, перемішаної з камінням. — Дядьку, я… — На коліна! Чи ти надто погордливий став, га? Чи до нас раптом нагодився пихатий панич із зелених земель? Теон став на коліна. Він мав мету, для досягнення якої Аеронова поміч йому не завадить. Корона коштує більше, ніж кілька плям бруду та кінського лайна на штанях. — Схили голову. Піднявши свій міх, дядько витяг корка і спрямував Теонові на голову тоненький струмочок морської води. Вона просочилася крізь волосся і побігла по лобі просто в очі. Щоками потекли водоспади, під кобеняка та жупана вліз холодний палець, побіг донизу спиною. Від солі очі запекло, аж він ледь не скрикнув. На губах з’явився смак океану. — Хай Теон, твій слуга, народиться знову з моря, як народився ти, — проспівав Аерон Грейджой. — Благослови його сіллю, благослови його каменем, благослови його крицею. Чи пам’ятаєш ти, небоже, належні слова? — Що мертве, те вже не помре, — згадав Теон. — Що мертве, те вже не помре, — луною відгукнувся дядько, — ба постане знов, тверде і непохитне. Встань. Теон підвівся, змигуючи сльози від солі в очах. Не мовивши ані слова, дядько закоркував міха з водою, відв’язав коня і сів верхи. Теон зробив те саме. Вони рушили разом, залишивши позаду корчму та гавань, вгору схилом у кам’янисті пагорби повз обійстя князя Ботлика. Жрець навіть не намагався розпочати якусь розмову. — Я півжиття прожив далеко від дому, — нарешті зважився Теон. — Чи не змінилися за цей час мої рідні острови? — Чоловіки рибалять у морі, копають землю і помирають. Жінки народжують дітей з болем та кров’ю, і помирають. Ніч змінює день. Вітри і припливи ті самі, що й були. Острови стоять такими, як їх створив наш бог. «О боги, який він став похмурий», подумав Теон. — Чи знайду я в Пайку мою сестру та вельможну матінку? — Не знайдеш. Твоя мати живе тепер на острові Харло зі своєю сестрою. Там не так вогко, а її мучить кашель. Сестра ж твоя повела «Чорний вітер» на Великий Вик з посланням від твого вельможного батька. Будь певний, вона скоро повернеться. Теонові не треба було нагадувати, що «Чорний вітер» — то Ашина лодія. Свою сестру він не бачив десять років, але таку дещицю про неї знав. Чудернацько виходить, що вона назвала свій корабель саме так — бо ж Робб Старк мав вовка на ім’я Сірий Вітер. — Старки сірі, Грейджої чорні, — пробурмотів він з посмішкою, — та вітру в голові у всіх вистачає. Жрець ніяк на те не озвався. — А що таке з вами, дядьку? — запитав Теон. — Коли мене забирали з Пайку, за вами ніякої святості не водилося. Пам’ятаю, як ви співали старої розбійницької пісні, скочивши на стіл з рогом пива у руці. — Я був молодий і марнославний, — відповів Аерон Грейджой, — та море змило мої дурощі разом з марнославством. Той чоловік потонув, небоже. Його легені заповнила морська вода, а риби об’їли луску з очей. Коли я знову постав з води, я побачив усе навколо ясним зором. «Та він не тільки похмурий, а геть навіжений.» Теонові більше до смаку було те, що він пам’ятав про старого Аерона Грейджоя. — Дядьку, навіщо мій батько скликав мечі та вітрила? — Він напевно розповість тобі в Пайку. — Я бажав би дізнатися про його задуми зараз. — Від мене не дізнаєшся. Нам звеліли не казати жодній живій душі. — Навіть мені?! — Теон спалахнув гнівом. Він очолював вояків у бою, полював разом з королем, здобув славу в турнірних бугуртах, воював біч-обіч з Брінденом Таллі та Великоджоном Умбером, бився у Шепітній Пущі, взяв до ліжка стільки дівчат, що й порахувати не міг, а його дядько поводиться так, наче він ще досі десятирічний хлопчик! — Якщо мій батько задумав воювати, я маю знати про його задуми. Я не перша-ліпша «жива душа», я — спадкоємець Пайку і Залізних островів! — Щодо цього, — відповів дядько, — ми ще подивимось. Теонові наче ляпаса хтось дав. — Подивимось?! Всі мої брати мертві. В мого вельможного батька лишився єдиний живий син — я. — Твоя сестра теж жива. «Аша», подумав він збентежено. Так, вона старша від Теона на три роки, але ж… — Жінка може успадкувати стіл, тільки якщо немає прямого чоловічого нащадка, — оголосив він гучно. — Я не дозволю відняти в мене законні права. Застерігаю вас! Дядько забурчав. — Ти застерігаєш служителя Потоплого Бога, хлопчисько? Ти забув більше, ніж гадаєш. І зовсім здурів, якщо вирішив, що твій вельможний батько віддасть наші священні острови до рук одного зі Старків. Тепер мовчи. Шлях надто довгий і нелегкий, щоб слухати твоє сороче стрекотіння. Теон припнув язика, хоча й не без зусиль. «Ось воно як», подумав він. «Наче за десять років у Зимосічі можна стати Старком.» Князь Едард виростив його серед власних дітей, але Теон ніколи не був одним з них. Усі в замку, від пані Старк до останнього кухарчука, знали, що Теон — заручник батькової вірності престолу. І поводилися відповідно. Байстрюк Джон Сніговій — навіть той мав від зимосіцького люду більше шани, ніж Теон Грейджой. Князь Едард час від часу намагався клеїти з себе щось на кшталт батька, та для Теона він назавжди лишився людиною, що принесла на Пайк вогонь і кров, а його забрала з дому геть. Ще хлопчиськом він завжди боявся суворого обличчя Старка і його великого темного меча. Пані княгиня ж цуралася його так, як тільки можливо. Що до старківських дітей, то в ті роки, що Теон провів у Зимосічі, молодші були ще надто шмаркаті для його товариства. Хіба що Робб та його брат-байстрюк Джон Сніговій доросли до того, аби їх помічати. Байстрюк був похмурий та відлюдькуватий, легко відчував образу, заздрив Теоновому вельможному родоводові і повазі Робба. До самого Робба Теон відчував певну приязнь, як до молодшого брата… але знав, що тут, на Пайку, про неї краще не згадувати. На Пайку, схоже, й досі вели старі війни. Та воно й не дивно: Залізні острови жили минулим, бо теперішнє життя було таке гірке й жалюгідне, що й згадувати не хотілося. Його батько та дядьки, окрім того, були вже старі, а старі можновладці мали звичай забирати старі чвари з собою в могилу, нічого не забуваючи і не пробачаючи. Така ж халепа сталася і з Малістерами, його супутниками у дорозі з Водоплину до Морестражу. Патрек Малістер був добрячий парубок, вони з ним поділяли смак до дівок, вина і соколиних ловів. Але коли старий князь Язон побачив, що син надто захопився Теоновим товариством, то відвів його геть і нагадав, що Морестраж збудували, аби захищати узбережжя від набігів з Залізних островів, а головне — від Грейджоїв з Пайку. Їхня Лунка Башта називалася так з-за велетенського спижевого дзвона, в який за давніх часів били на сполох — скликати міщан і селян до замку, щойно на західному обрії з’являться залізняцькі лодії. — І байдуже, що в той дзвін били один раз за триста років, — мовив Патрек до Теона наступного дня, коли розповідав про перестороги свого батька за глеком вина з зелених яблук. — Тоді, коли на Морестраж напав мій брат, — додав Теон. Того разу князь Язон убив Родріка Грейджоя під мурами замку і скинув залізняків назад у затоку. — Якщо твій батько гадає, що я на нього маю за те зуб, то тільки тому, що він не знав Родріка. Вони тоді добряче посміялися і загалопували наввипередки до веселої та соковитої мірошничихи, знаної Патреком. От би мати його зараз поруч. Малістер він там чи ні, а в дорозі був би кращий товариш, ніж оцей старий квасний святенник, на якого перетворився дядько Аерон. Стежка, якою вони їхали, звивалася вгору та вниз, голими кам’янистими пагорбами. Скоро вони вже й моря не бачили, хоча гострий запах солі незмінно висів у вологому повітрі. Їхали вони сталим неквапним кроком; минули хазяйство чабана з овечою кошарою, покинуті рудники. Нового побожного Аерона Грейджоя не надто тягнуло на розмови, і вони зберігали похмуре мовчання. Нарешті Теонові урвався терпець. — Тепер на Зимосічі править Робб Старк. Аерон їхав собі далі. — Один вовк не кращий за іншого. — Робб відмовився від вірності Залізному Тронові й коронував себе Королем-на-Півночі. Почалася війна. — Маестрові круки літають і над сіллю, і над скелею. Твої новини давно протухнули й засмерділися. — Це означає новий день, дядьку. — Новий день починається кожного ранку. І старий починався так само. — У Водоплині кажуть інше. Там подейкують, що червона комета провіщує новий вік. Що то посланець від богів. — То й справді провісник, — зазначив жрець, — але від наших богів, не їхніх. То палаюче тавро, яке наш народ носив у старі часи. То полум’я, що його Потоплий Бог виніс із моря. Воно провіщує великий приплив. Нам час напнути вітрила і вийти у світ з вогнем і мечем, як вчинив він. Теон всміхнувся. — Радо погоджуюся. — Згода людини з богом значить не більше, ніж згода краплі зі штормом. «Ця крапля одного дня стане королем, старцю.» Теонові набридло похмуре бурмотіння дядька; він вдарив коня острогами і затрусив ристю вперед, усміхаючись. Сонце майже сіло, доки вони дісталися мурів Пайку — вигнутої серпом стіни темного каменю між двома скелями з брамною баштою посередині та ще трьома баштами з кожного боку. Теон досі бачив рубці, які залишили камені з метавок Роберта Баратеона. Замість руїн старої південної башти поставили нову; її камінь був світліший, ще не заплямований мшеддю. Саме там Роберт проломив стіну і першим увірвався до пролому з келепом у руці просто по битих каменях та скривавлених тілах, біч-обіч з Недом Старком. Теон дивився на них тоді з безпечної криївки у Морській Башті. Ще й досі, бувало, він бачив уві сні смолоскипи і чув глухий гуркіт падіння стіни. Брама стояла відчинена, іржаві грати підняті. Сторожа на мурах дивилася відчуженими очима, як Теон Грейджой нарешті повертається додому. Позаду зовнішнього муру простяглося ще з півсотні морг землі, відкритої вітрам з моря та неба. Тут стояли стайні, псярні та ще кілька розкиданих навколо служб. У загорожах юрмилися вівці та свині; замкові собаки бігали вільно. На південь простяглися скелі та широкий кам’яний міст до Великої Вежі. Зістрибуючи з сідла, Теон чув гуркіт хвиль; по його коня підбіг стайняр. Кількоро кощавих дітей та робів-бранців викотили на них тупі очиська; вельможного пана батька ніде не було видно. А ще Теон не бачив нікого з тих, кого пам’ятав з дитинства. «Якесь похмуре і недоладне виходить повернення», майнула в нього думка. Жрець навіть з коня не зліз. — Хіба ви не лишитеся на ніч, щоб розділити трунок і частунок, дядьку? — Мені звеліли привезти тебе. Тебе привезено. Я повертаюся до справ божих. Аерон Грейджой розвернув коня і повільно рушив геть під брудними шпичаками брамних грат. До Теона сторожко наблизилася зігнута стара шкиринда у мішкуватому сірому вбранні. — Маю наказ, мосьпане, допровадити вас до покоїв. — Чий наказ? — Вашого вельможного батька, мосьпане. Теон стягнув рукавиці. — То ти знаєш, хто я такий. Чому ж мене сам батько не привітає? — Наш пан чекають на вас у Морській Башті, мосьпане. Щойно ви спочинете з дороги. «А я гадав, що то Нед Старк був до мене холодний.» — Хто ти така? — Геля. Дбаю про цей замок для вашого вельможного батька. — Тут за управителя раніше був Силас. Його ще звали Кислоротий. — Теон і дотепер не забув, як смердів вином подих старого. — П’ять років як помер, мосьпане. — А як ся має маестер Кален, де він? — Спочиває у морі. Круків тепер порає Вендамир. «Та я тут зовсім чужий», подумав Теон. «Наче нічого не змінилося, але геть нічого не лишилося, як було.» — Проведи мене до покоїв, стара, — наказав він. Та незграбно вклонилася і повела через майдан до мосту. Ну, хоча б міст лишився таким, як він пам’ятав: стародавні камені були слизькі від бризок, порослі мшеддю, під ногами буяло пінне море, наче велетенський дикий звір, за одяг смикав солоний вітер. Мріючи про повернення додому, Теон змальовував в уяві невеличку опочивальню в Морській Башті, де колись спав хлопчаком. Але натомість стара провела його до Кривавої Вежі. Тут палати були більші та краще облаштовані, хоча такі самі холодні й вогкі. Теону відвели кілька геть захололих покоїв з такими високими стелями, що вони губилися вгорі у темряві. Може, його б і втішила така шана, якби він не знав, що саме тут колись сталася подія, від якої Кривава Вежа отримала свою назву. Тисячу років тому синів річкового короля порубали на шматки просто у ліжках і вислали ті шматки їхньому батькові на велику землю. Але Грейджоїв у замку Пайк не вбивали — хіба що дуже рідко, і то тільки рідні брати, а його братів вже не було серед живих. Але роззирнутися невдоволено його примусили зовсім не привиди минулого. Запони на стінах геть позеленіли від плісняви, ліжко провалилося і тхнуло вогким смородом, очерет на підлозі був старий і крихкий. «Ці покої не відчиняли, мабуть, кілька років.» Вологий холод проймав до кісток. — Хай принесуть балію гарячої води, а в цьому комині запалять вогонь, — наказав він старій. — В інших кімнатах хай поставлять гарячі жарівниці, щоб не було так вогко і гидко. А ще, заради богів ласкавих, надішли сюди когось замінити очерет на підлозі. — Так, мосьпане. Воля ваша, — відповіла стара і зникла. За якийсь час принесли гарячу воду. Щоправда, була вона ледь тепла і скоро захолола зовсім, а до того ж солона з моря, а не прісна з колодязя. Та змити пил дороги з рук, обличчя і волосся згодилася. Поки двоє робів запалювали жарівниці, Теон здер з себе брудні дорожні лахи і вдягся належно для зустрічі з батьком. Він обрав чоботи м’якої чорної шкіри, зручні штани з тонкої сріблясто-сірої вовни, чорний оксамитовий жупан з золотим кракеном Грейджоїв, вигаптуваним на грудях. На шию він вдяг тонкого золотого ланцюжка, на стан — пояс із вибіленої шкіри. На одне стегно підвісив кинджал, на інше — меч-півторак у смугастих чорно-золотих піхвах. Витяг кинджал, спробував гостроту краю великим пальцем, дістав бруска з мішечка на поясі та кілька разів шурхнув. Він пишався тим, що завжди тримав зброю гострою. — Коли я повернуся, в покоях має бути тепло, а на підлозі — чистий очерет, — наказав він робам, витягаючи пару чорних рукавичок з шовку, тонко й гарно гаптованих золотою ниткою. Теон повернувся до Великої Вежі накривним кам’яним містком, змішуючи луну від своїх кроків з невпинним гуркотом моря унизу. Щоб дістатися до Морської Башти на її кривому стовпі, він мусив перетнути ще три містки, кожен вужчий за попередній. Останній був зроблений з дощок та мотузок і хитався під ногами, мов живий, від вогкого солоного вітру. Не подолавши ще й половини, він відчув, як серце підскочило йому десь до горлянки. Далеко унизу хвилі кидали вгору високі пінні віяла і розбивалися на стрімчаках. Малим він колись перебігав цей місток навіть глупої ночі. «Хлопчаки вірять, що ніщо в світі не може їм зашкодити», зашепотів у голові його сумнів. «Але дорослі чоловіки знають краще.» Двері в башту були дерев’яні, оббиті залізом і, на подив Теона, замкнені зсередини. Він загупав по них кулаком і вилаявся, коли скіпка зачепила шовк рукавички. Дерево було вогке і старе, залізні гвіздки добряче заіржавіли. Через хвилину двері відчинив зсередини стражник у чорному залізному панцирі та шоломі-горщику. — Ти син, чи хто? — Ану геть з дороги, бо зараз дізнаєшся, хто я такий! Стражник відступив убік. Теон видерся звивистими сходами до світлиці й знайшов там батька. Той сидів коло жарівниці, укритий кожухом із засмальцьованих тюленячих шкур від шиї до п’ят. Почувши тупіт чобіт на камені, князь Залізних островів здійняв очі, щоб роздивитися свого останнього живого сина. Він був менший, ніж Теон його пам’ятав. І такий кощавий. Балон Грейджой ніколи не був тілистим чоловіком, але зараз здавалося, що боги посадили його в казан, виварили кожен зайвий шматочок м’яса з кісток і лишили саме волосся та шкіру. Але ті кістки, що лишилися, були твердіші за камінь, а обличчя здавалося різьбленим з кременя. Очі він мав теж схожі на кремені, чорні й гострі. Роки та солоні вітри зробили його волосся сірим, мов зимове море, розкидали тут і там білі плями. Нічим не скріплене, воно спадало аж до підкрижжя. — Дев’ять років, еге ж? — спитав нарешті князь Балон. — Десять, — відповів Теон, стягаючи розірвані рукавички. — Від мене забрали малого хлопчину, — мовив батько. — Хто до мене повернувся? — Чоловік, — відповів Теон. — Ваша кров і спадкоємець. Князь Балон забурчав. — Це ми ще побачимо. — Побачите, — пообіцяв Теон. — То кажеш, десять років. Старк тримав тебе при собі довше, ніж я. І ось ти з’являєшся як його посланець. — Не його, — відповів Теон. — Князь Едард мертвий. Йому стяла голову королева-Ланістериха. — Вони обидва мертві. Старк і той Роберт, що розбив мені мури каменями. Я присягнувся, що побачу їх обох у могилі, і побачив. — Він скривився. — Але від холоду та вологи суглоби в мене скніють так, наче ті вражі діти досі ходять по землі. То який мені з того зиск? — Зиск є. — Теон підібрався ближче. — Я привіз листа… — Це тебе Нед Старк так вдягнув? — перервав його батько, зиркаючи скоса з-під свого кожуха. — Втіху собі вигадав, еге ж? Вдягав у шовки та оксамити і удавав з тебе свою любу донечку? Теон відчув, як йому кров ринула в обличчя. — Яку ще донечку?! Якщо вам не до вподоби мій одяг, я його зніму. — Знімеш. — Відкинувши хутро, князь Балон зіп’явся на ноги і виявився не таким високим, як пам’ятав Теон. — Ота цяцька в тебе на шиї — ти її купив золотом чи залізом? Теон торкнувся золотого ланцюжка. Він геть забув, бо ж стільки часу минуло… За старим звичаєм жінки могли прикрашати себе коштовностями, купленими за гроші, але воїнові дозволялося носити тільки ті прикраси, які він зняв з тіла власноруч убитого ворога. Про таке казали: «купити залізом». — Ти червонієш, як красна діва, Теоне. Тобі поставили питання. Ти платив золотом чи залізом? — Золотом, — визнав Теон. Батько сягнув пальцями під ланцюжок і смикнув так, що трохи не відірвав Теонові голову. Та на щастя, ланцюг піддався першим. — Моя дочка узяла собі за коханця бойовий топір, — мовив князь Балон. — Я не дозволю своєму синові вбиратися, як хвойда. Він кинув ланцюга на жарівницю, де той ковзнув між гарячого вугілля. — Саме цього я боявся. Зелені землі зробили тебе м’яким і слабким. А Старки — своїм поплічником. — Ви помиляєтеся. Нед Старк тримав мене у полоні. Кров моя — сіль та залізо. Князь Балон обернувся і зігрів кощаві руки над жарівницею. — Але старківський цуцик надсилає тебе до мене, мов крука, вивченого носити цидулки. — Я приніс неабияку цидулку, — заперечив Теон. — Вона містить задум, який я сам йому запропонував. — То вовчий корольок слухає твоєї ради?! — Ця думка, схоже, розважила князя Балона. — Так, він цінує мою раду. Я полював з ним, вчився з ним, ділив з ним трунок і частунок, воював на його боці. Я заслужив його довіру. Він дивиться на мене, як на старшого брата, він… — Ні! — Палець батька вистрілив йому в обличчя. — Ніколи тут, у замку Пайк, і ніколи на моїх очах не смій звати його братом! Його, сина людини, яка замордувала твоїх справжніх братів! Чи ти забув Родріка і Марона, твоїх братів по крові? — Я нічого не забув. — Правду кажучи, Нед Старк не вбивав жодного з його братів. Родріка вбив князь Язон Малістер у Морестражі. Марон загинув, коли впала стара південна башта… але якби хід битви звів їх разом, то й Старк, звичайно, не завагався б відняти в них життя. — Я пречудово пам’ятаю своїх братів. По правді, Теон пам’ятав головним чином те, як Родрік напідпитку давав йому стусанів, а Марон вчиняв жорстокі жарти і брехав, як дихав. — А ще я пам’ятаю, як мій батько був королем. Він вийняв Роббового листа і простягнув уперед. — Ось. Читайте… ваша милосте. Князь Балон зламав печатку і розгорнув пергамен. Чорні очі забігали по рядках. — То хлопчак хоче дати мені корону, — мовив він, — а я за те мушу всього лише знищити його ворогів. Тонкі губи викривилися у посмішку. — Зараз Робб стоїть під Золотим Зубом, — мовив Теон. — Щойно той впаде, як він пройде західні гори наскрізь за один день. Військо князя Тайвина стоїть у Гаренголі, відрізане від заходу. Крулеріз сидить у полоні в Водоплині. Західний край може виставити назустріч Роббові лише пана Стафорда Ланістера з зеленим, поспіхом зібраним рушенням. Пан Стафорд загородить Роббові дорогу на Ланіспорт, а відтак місто лишиться незахищеним від навали з моря. З ласки богів можна буде здобути навіть Кастерлі-на-Скелі, перш ніж Ланістери зрозуміють, хто на них напав. Князь Балон пробурчав: — Кастерлі-на-Скелі ніколи не брали приступом ворожі руки. — Досі не брали. — Теон посміхнувся. «Але зараз настав їхній час…» Батько на усмішку не відповів. — То ось навіщо Робб Старк повернув тебе через стільки років? Аби ти звабив мене його задумом? — То мій задум, а не Роббів, — гордовито вимовив Теон. «Мій задум, і перемога буде моя. А з часом — і корона.» — Я сам очолю напад, якщо буде ваша ласка. На винагороду я прошу жалувати мені Кастерлі-на-Скелі за мій власний стіл, щойно ми відберемо його в Ланістерів. Сидячи на Скелі, він легко втримає Ланіспорт і золотоносні землі заходу. Такого багатства і могутності дім Грейджой не знав ніколи від початку віків. — Ти наміряв собі добрячий кусень за зухвалий намір та кілька рядків літер. — Батько перечитав листа ще раз. — Цуцик не пише нічого про винагороди. Тільки про те, що ти говориш від його імені, а я мушу послухати і віддати йому мої лодії та мечі. А він навзамін дасть мені корону. Гострі, як кремені, очі зустрілися з поглядом сина. — Дасть мені корону! — повторив князь різкіше. — Може, слова підібрані невдало, але насправді в листі сказано… — Що задумано, те й сказано. Малий хоче дати мені корону. А що легко дається, те легко й забирається. Князь Балон кинув листа на жарівницю, згори ланцюжка. Пергамен скрутився, зчорнівся і запалав. Теон аж рота розчахнув. — Чи ви здуріли таке робити?! Батько щосили вдарив його тилом долоні по щоці. — Думай, що кажеш. Тут тобі не Зимосіч, а я — не шмаркач Робб, і не терпітиму сваволі. Я — Грейджой, Великий Жнець Пайку, Король над Сіллю та Скелею, Син Морського Вітру. Ніхто не може дати мені корону. Я візьму її, заплативши залізом, як узяв Уррон Червонорукий п’ять тисяч років тому. Теон аж відсахнувся від раптової люті у батькових словах. — То беріть, — виплюнув він, відчуваючи біль у побитій щоці. — Величайте себе королем Залізних островів, поки нікому нема діла! А коли війна скінчиться, переможець роззирнеться навколо і побачить, що за водою якийсь старий бовдур нап’яв на голову дурну залізяку. Князь Балон засміявся. — Бачу, ти не боягуз. Не більший, ніж я — бовдур. Гадаєш, я зібрав лодії, аби вони переді мною гарненько качалися на хвилях? Я виріжу собі королівство вогнем і мечем… але не з західного краю, і не на заклик короля-шмаркача Робба. Кастерлі-на-Скелі надто могутній, а князь Тайвин надто хитромудрий, аби його чіпати. Хай навіть ми візьмемо Ланіспорт — втримати однак не зможемо. Ні, я прагну іншої ягідки — не такої соковитої та солодкої, зате дозрілої та беззахисної. Але де ж висить та ягідка? Теон хотів був спитати, але раптом здогадався сам. Даянерис I Дотракійці кликали комету «шієрак кійя» — «скривавлена зірка». Старі бурмотіли, що вона провіщує недобре. Але Даянерис вперше побачила її того вечора, коли спалила хала Дрого — того самого вечора, коли пробудилися дракони. «То провісниця мого повернення», казала вона собі, видивляючись у нічне небо з захватом у серці. «Боги надіслали її, щоб вказати мені шлях.» Все ж, коли вона висловила свої думки в словах, її служниця Дорея заскиглила. — У той бік лежать червоні землі, халісі. Жахливі, похмурі місця. Так кажуть наїзники. — Ми мусимо іти туди, куди вказує комета, — наполягала Дані… хоча по правді, то був єдиний шлях, відкритий для неї. Вона не сміла повернути на північ, до величезного океану трави, який прозивався Дотракійським морем. Перший халазар, який перестріне їхній жалюгідний загін, проковтне їх цілком — винищить воїнів і поневолить решту. Земля ягнятників на південь від річки була так само закрита. Лазаряни не плекали до них любові, що й не дивно, а вони були надто нечисленні, аби захиститися навіть від такого невойовничого народу. Вона б могла рушити річкою до портів Меєрин, Юнкай та Астапор, але Рахаро попередив, що саме в той бік пішов хал Поно, женучи перед собою тисячі бранців для продажу на базарах живого товару, які обсіли, наче гнилі болячки, береги Невільницької затоки. — Чого б це я боялася Поно? — заперечила Дані. — Він був ко при Дрого і завжди розмовляв до мене чемно і ласкаво. — Ко Поно був до вас ласкавий, — мовив пан Джораг Мормонт, — а хал Поно вас уб’є. Він першим покинув Дрого. За ним пішли десять тисяч воїнів. А ви маєте сотню. «Ні», подумала Дані, «я маю чотирьох». Решта — жінки, хворі старці та хлопчики, які ще не заплітали кіс. — Я маю драконів, — відповіла вона. — Які щойно налупилися, — зазначив пан Джораг. — Один удар араха покладе їм край. Хоча Поно радше забере їх собі. Ваші драконячі яйця були коштовніші за всякі рубіни. А живий дракон не має ціни. У всьому світі є лише троє. Кожний, хто їх побачить, моя королево, захоче їх собі. — Вони мої! — люто вигукнула Дані. Дракони народилися від її віри та її жаги, отримали життя по смерті її чоловіка, її ненародженого сина і маегі Міррі Маз Дуур. Коли вони з’явилися на світ, Дані увійшла в полум’я, і дракони смоктали молоко з її набряклих грудей. — Ніхто не забере їх у мене, поки я жива. — Зустрінете хала Поно, то довго не заживетеся. Так само і хала Джахако чи когось іншого. Ви мусите йти туди, де їх немає. Дані нарекла його першим лицарем своєї Королевогвардії… й якщо вже буркотлива порада Мормонта узгодилася зі знаменнями, то годі сплутати, в який бік веде її дорога. Вона скликала свій халазар і сіла верхи на срібну кобилу. Волосся Дані згоріло у поховальному багатті Дрого, тому служниці накинули на неї шкуру вбитого халом хракара, білого лева Дотракійського моря: з його страшної голови зробили каптура, щоб прикрити їй лису голову, а з решти — накидку, що стриміла з плечей униз спиною. Вершковий дракончик глибоко уп’явся пазурами в лев’ячу гриву і обкрутив хвоста їй навколо руки, а пан Джораг зайняв звичне місце при її боці. — Ми йдемо за кометою, — повідомила Дані своєму халазарові. Проти цього ніхто не мовив ані слова. Раніше вони були плем’ям Дрого, а тепер стали її. «Неопалимою» кликали вони її, а ще Матір’ю Драконів. Її слово було для них законом. Вони їхали вночі, а вдень ховалися від сонця під наметами. Скоро Дані зрозуміла, що Дорея мала рацію: вони заїхали до злої та негостинної землі. За ними тягнувся слід з мертвих та напівмертвих коней, бо Поно, Джахако та інші забрали все краще з табунів Дрого, а Дані лишили старих, кощавих, хворих, кульгавих, норовливих та інших негідних тварин. Те саме стосувалося і людей. «Вони слабкі», казала вона собі, «тому я повинна стати їхньою силою. Я не можу показувати страху, немічі, сумніву. Хай як я налякана в душі, а дивлячись на моє обличчя, вони повинні бачити королеву Дрого.» Дані почувалася старшою за свої чотирнадцять. Ті часи, коли вона була маленькою дівчинкою, безповоротно минули. Через три дні походу померла перша людина. То був беззубий старець з затуманеними блакитними очима. Він впав з сідла і не зміг більше підвестися, а через годину життя його скінчилося. Кровомухи купчилися на його тілі й переносили його злу долю на живих. — Його час давно минув, — оголосила служниця Іррі. — Людина не повинна жити довше, ніж її зуби. З нею погодилися інші. Дані наказала вбити найслабшого з їхніх вмираючих коней, аби покійник міг в’їхати верхи у нічні землі. Ще через дві ночі вмерла маленька дівчинка, зовсім немовля. Скорботний лемент її матері не припинявся цілий день, але вдіяти ніхто нічого не міг. Бідолаха була замала, аби їхати верхи; нескінченні чорні трави нічних земель були не для неї — вона мусила народитися знову. Харчу для людей і коней в червоній пустелі було замало, а води ще менше. Безплідна, всіма покинута земля тяглася низькими пагорбами і голими вітристими рівнинами. Річки, що стрічалися на шляху, були сухі, наче мертві людські кістки. Коні так-сяк жили на жорсткій брунатній чорт-траві, яка росла кущиками при підніжжі скель та між коренями мертвих дерев. Дані вислала розвідників поперед головної валки, але ті не знайшли ані колодязів, ані джерел — самі лише гіркі ставки, мілкі та стоячі, ледь не пересохлі під спекотним сонцем. Що глибше вони в’їжджали в пустелю, то менші робилися ставки і рідше зустрічалися. Якщо у цій пустці з каменю, піску та рудої глини, без жодних доріг та стежок, існували якісь боги, то й вони мали бути жорсткі й сухі, геть байдужі до молитов про дощ. Першим скінчилося вино, а скоро по тому і кисле кобиляче молоко, яке коневладці полюбляли більше, ніж мед. Потім вичерпалися запаси сухарів та сушеного м’яса. Мисливці не знаходили дичини, і животи людей набивало тільки м’ясо їхніх померлих коней. Люди вмирали один за одним: слабкі діти, зморшкуваті старі баби, хворі, дурні, безпорадні… жорстока земля забирала усіх. Дорея всохла до кісток, очі її запали, а м’яке золоте волосся зробилося крихким, наче солома. Дані страждала з голоду та спраги разом з усіма. Молоко в її грудях висохло, соски тріскалися і кривавили, плоть спадала з неї з кожним новим днем, аж поки вона не стала кощава і жорстка, наче суха гілка. Але найбільше вона боялася за драконів. Даніного батька вбили ще до її народження, а заразом і брата Раегара, блискучого лицаря і принца. Мати померла, народжуючи її на світ, поки ззовні буяв шторм. Ласкавого пана Вілема Даррі, який по-своєму любив її, забрала виснажлива хвороба, коли вона була ще зовсім юна. Брата Візериса, її сонце-та-зорі хала Дрого, навіть ненародженого сина — усіх до одного забрали до себе боги. «Вони не заберуть моїх драконів», заприсяглася Дані. «Не заберуть ніколи й нізащо.» Дракони здавалися не більшими за кощавих котів, яких свого часу немало скрадалося вздовж стін маєтку магістрата Іліріо в Пентосі… аж поки не розгортали крила. Розмах крил вони мали втричі більший за власну довжину, і кожне крило являло з себе витончене віяло прозорої шкіри найпишніших кольорів, туго нап’яте між довгими тонкими кістками. Придивившись, око помічало, що наразі дракони складалися головне з шиї, хвоста і крил. «Такі малесенькі», думала вона про них, годуючи з руки або радше намагаючись годувати, бо їсти дракони не хотіли: сичали та плювалися на кожен скривавлений шматок конятини, пихкаючи парою з ніздрів, а брати не бажали… аж поки Дані не згадала дещо, почуте від Візериса ще дитиною. «Тільки дракони та люди їдять м’ясо, зготовлене на вогні.» Ось як він їй казав. Коли Дані наказала служницям засмажити конятину аж до чорноти, дракони жадібно накинулися на неї, стрімко викидаючи вперед голови, наче змійки. Засмаженого м’яса вони ковтали щодня в кілька разів більше, ніж важили самі, й нарешті почали підростати та міцніти. Дані чудувалася з гладкої луски драконів, з жару, який пашів від них — такого сильного, що холодними ночами їхні тіла аж парували. Щовечора, коли халазар вирушав у путь, вона обирала собі дракончика, який поїде в неї на плечі. Інших двох Іррі та Джихікі тягли у клітці, плетеній з гілок і підвішеній між конями. Дані вимагала, аби драконів везли відразу за нею, щоб ніколи не випускати їх з очей — тільки так вони могли сидіти тихо. — Аегонові дракони носили імена богів старої Валірії, — сказала вона своїм кревноїзникам одного ранку після цілої ночі шляху. — Дракона Візеньї звали Вхагаром, дракона Раеніс — Мераксесом, а їхній брат Аегон літав на Балеріоні Чорному Жасі. Казали, що від жару Вхагарового подиху плавилися лицарські обладунки, а людина в них запікалася, мов у печі; що Мераксес міг проковтнути цілого коня, а Балеріон… той мав полум’я чорне, як його луска, а крилами кидав тінь на цілі міста, над якими пролітав. Дотракійці почали зиркати на її свіжовилуплених дракончиків якось незатишно. Найбільшим з трьох був саме чорний; по його лусці бігли живі криваво-червоні жилки — того самого кольору, що крила й роги. — Халісі, — пробурмотів Агго, — онде сидить Балеріон відроджений. — Може, й так, кров моєї крові, — поважно відповіла Дані, — але для свого нового життя він матиме нове ім’я. Я назву їх усіх на честь тих, кого в мене забрали боги. Зелений дракон буде зватися Раегал — на честь мого звитяжного брата, що загинув на зелених берегах Тризуба. Вершково-золотому я дам ім’я Візеріон. Візерис був жорстокий, слабкий та боягузливий, але все ж мій рідний брат. Його дракон зможе те, чого не зміг він. — А чорний звір? — запитав пан Джораг Мормонт. — Чорний, — відповіла вона, — буде зватися Дрогон. Але поки дракони росли та міцніли, її халазар марнів і вимирав. Земля навколо ставала дедалі менш родючою; навіть чорт-трава ледве витикалася з неї. Коні падали просто на дорозі; їх лишилося так мало, що деяким людям вже доводилося іти пішки. На Дорею напала лихоманка; вона почувалася дедалі гірше з кожною верствою шляху. Вуста і руки її вкрилися кривавими пухирями, волосся сплуталося ковтунами, і якось ввечері вона не знайшла сили сісти на коня. Джохого сказав, що її треба лишити позаду або прив’язати до сідла. Але Дані згадала ніч у Дотракійському морі, коли навчилася від лисенійки таких таємниць, які зміцнили і розпалили чоловікове кохання. Вона дала Дореї води зі свого власного міха, охолодила лоба мокрою тканиною і тримала її руку в своїй, поки та не здригнулася востаннє. Тільки тоді Дані дозволила халазарові рухатися далі. Інших мандрівників у цих краях не стрічалося й сліду. Дотракійці почали нажахано подейкувати, що комета завела їх до якогось пекла. Одного разу, коли вони поставили табір посеред нагромадження вивітреного каміння, Дані прийшла до пана Джорага і спитала: — Оця пустеля… чи має вона край? — Все має край, — втомлено відповів той. — Я бачив мапи, намальовані купцями, моя королево. В цей бік, щоправда, ходить небагато караванів, але на сході є великі царства і міста, повні всяких див. Ї-Ті, Карф, Асшай коло Тіні… — Але чи доживемо ми до того, щоб їх побачити? — Не буду вам брехати. Шлях виявився важчим, ніж я смів гадати. — Обличчя лицаря було сіре й виснажене. Рана у стегні, яку він здобув у бою з кревноїзниками хала Дрого, не зцілилася повністю. Дані бачила, як він кривиться, сідаючи у сідло, а їдучи верхи, ледве тримається, щоб не сповзти. — Може, попереду нас чекає лиха доля… але якщо повернемося, то напевне стрінемо ще лихішу. Дані легенько поцілувала його у щоку. Її підбадьорила посмішка лицаря, викликана поцілунком. «Я мушу бути сильною і заради нього теж», подумала вона похмуро. «Так, він — лицар, але ж я — кров дракона.» Наступний знайдений ними ставок був гарячий, трохи не кипів, і смердів сіркою. Але їхні міхи майже спорожніли, тому дотракійці взялися охолоджувати воду в глеках і пити теплою. На смак вона була така ж гидка, як на вигляд, але ж вода є вода, а спрага сама нікуди не втече. Дані поглянула на обрій з розпачем. Вони вже втратили третину свого числа, а пустеля — червона, безплідна і нескінченна — так само тяглася попереду. «Комета глузує з моїх сподівань», подумала вона, здіймаючи очі до кривавої мітки на небі. «Чи для того я перетнула півсвіту і побачила народження драконів, аби померти разом з ними у цій розпеченій жорстокій пустці?» Ні, вона не вірила у таку долю. Наступного дня на світанку вони перетинали потріскану, посічену проваллями рівнину твердої червоної землі. Дані вже збиралася наказати ставити табір, аж раптом назад чвалом повернулися розвідники. — Місто, халісі! — волали вони. — Бліде, мов місяць, і гарне, мов красна діва! За якусь годину їзди! — Покажіть мені його, — мовила вона. Коли місто з’явилося перед нею, виблискуючи білими мурами та баштами за завісою тремтливої спеки, то здалося таким неймовірно прекрасним, що Дані сприйняла його за примару. — Чи знаєте ви, що це за місто таке, пане Джорагу? Лицар-вигнанець втомлено хитнув головою. — Ні, моя королево. Я так далеко на схід не подорожував. Білі мури вдалині обіцяли захист та спочинок, можливість вилікуватися та зміцніти; Дані охоче ринула б до них так швидко, як тільки могла. Та натомість обернулася до кревноїзників. — Кров моєї крові, виїдьте наперед і дізнайтеся, як це місто називають його мешканці та чи добром вони нас вітатимуть. — Гаразд, халісі, — відповів Агго. Її посланці надовго не забарилися. Рахаро зіскочив із сідла; на його пасі з блях теліпався великий кривий арах, яким Дані жалувала його, коли нарікла своїм кревноїзником. — Місто мертве, халісі. Ми знайшли його безіменним і безбожним, браму — зламаною, а вулицями гуляють лише мухи та вітер. Джихікі здригнулася. — Звідки зникають боги, туди вночі на бенкети приходять привиди. Такі місця краще оминати. Кожен знає. — Кожен знає, — погодилася Іррі. — А я не знаю. — Дані вдарила кобилу п’ятами і рушила першою, швидко подолавши потрощену арку старовинної брами і виїхавши на мовчазну вулицю. Слідом заспішили пан Джораг і кревноїзники, а за ними, спершу завагавшись, і решта дотракійців. Скільки часу місто стояло покинуте, вона знати не могла, та білі мури, такі гарні здалеку, зблизька виявилися потрісканими і вже потроху розсипалися. Всередині мурів плутався лабіринт вузьких кривих провулків. Будинки стояли у тісняві, трохи не торкаючись передніми стінами — порожніми, блідо-крейдяними, без жодного вікна. Все навколо було біле, наче тутешній люд нічого не знав про інші кольори. Вершники проминули купи вибіленого сонцем каміння, на яке перетворилися зруйновані будинки, побачили і шрами від пожеж. У місці, де сходилися разом шість вулиць, Дані проїхала повз порожній мармуровий постамент. Напевне, тут колись вже побували дотракійці. Можливо, кам’яна подоба, узята звідси, стояла собі між інших вкрадених богів у Ваес Дотраку. Може, Дані проминала її разів сто, сама не знаючи. На плечі засичав Візеріон. Вони поставили табір перед залишками випатраного грабіжниками палацу, на відкритому всім вітрам майдані, де між каменів бруківки витикалася чорт-трава. Дані вислала людей, аби вони обшукали руїни. Дехто підкорився неохоче, та все ж пішов… а один вкритий рубцями старець раптом повернувся дуже швидко, підстрибуючи та вишкіряючись, з повними руками фіг. Плоди були малі, зів’ялі, зморшкуваті, але люди накинулися на них з жадобою, штурхали один одного, набивали повні роти і жували з щасливими обличчями. Інші шукачі принесли оповіді про інші садові дерева, заховані за зачиненими брамами маєтків. Агго показав їй дворик, порослий переплетеними виноградними лозами, що були всипані малими зеленими ягідками. Джохого знайшов колодязь холодної та чистої води. Але знайшлися і кістки, черепи непохованих мертвих, вибілені та потрощені. — Привиди, — бурмотіла Іррі. — Жахливі привиди. Не можна тут лишатися, халісі, тут їхня домівка. — Я не боюся жодних привидів. Дракони могутніші за привидів. — «А садовина до того ж потрібніша нам.» — Піди з Джихікі, знайди мені чистого піску для купелі й припини базікати дурниці. У прохолоді намету Дані засмажила конятину на жарівниці й поміркувала, що робити далі. Тут було вдосталь їжі та води, щоб прохарчуватися, вдосталь трави для коней, щоб відновити сили. Як гарно було б прокидатися кожен день в тому самому місці, байдикувати серед тінистих садків, їсти фіги, пити холодну воду, скільки душа забажає… Коли Іррі та Джихікі повернулися з горщиками білого піску, Дані роздягнулася і віддалася до їхніх рук, щоб її тіло відшкрябали від бруду. — Ваше волосся відновлюється, халісі, — мовила Джихікі, витираючи пісок зі спини. Дані помацала рукою власну маківку і відчула свіжу порость. Дотракійці носили волосся заплетеним у довгі, змащені олією коси, які відрізали тільки після поразки у бою. «Може, й мені слід так чинити, аби нагадати, що тепер в мені живе сила Дрого.» Хал Дрого помер, жодного разу не зрізавши волосся, чим могло похвалитися дуже небагато чоловіків. На іншому кінці намету Раегал розгорнув зелені крильця, непевно ляпнув ними кілька разів, підскочив на пів-стопи і гепнувся на килим. Від такого негаразду він люто зателіпав хвостом туди-сюди, підняв голову і заверещав. «Якби я мала крила, то теж хотіла б літати», подумала Дані. Таргарієни старих часів на війну літали верхи на драконах. Вона спробувала уявити, як це: осідлати драконову шию і злетіти високо у повітря. Мабуть, так само, як стояти на вершині високої гори, навіть краще. Весь світ простягнеться внизу під ногами. «Якщо злечу досить високо, то побачу відразу ціле Семицарство, а вгорі зможу доторкнутися до комети». Іррі перервала її мрії, повідомивши, що знадвору на її ласку чекає пан Джораг Мормонт. — Хай увійде, — наказала Дані. Свіжовідшкрябану шкіру поколювало; вона загорнулася у левову шкуру. Хракар був значно більший за Дані, тому шкура прикривала все, що слід. — Я вам бросквину приніс, — мовив пан Джораг, стаючи на коліно. Плід був такий малий, що вона трохи не ховала його цілком у долоні. Ще й перезрілий. Але вкусивши перший шматочок, вона трохи не скрикнула від насолоди і стала їсти повільно, смакуючи, поки пан Джораг розповідав про дерево, з якого його зірвав — у саду коло західної стіни. — Садовина, вода, тінь, — мовила Дані, щоки якої заляпав сік. — Добрі боги привели нас до цього місця. — Нам слід відпочити тут, поки не зміцніємо, — зауважив лицар. — Червона земля недобра до слабких. — Мої служниці кажуть, що тут є привиди. — Привиди є усюди, — тихо зазначив пан Джораг. — Ми їх несемо з собою, куди б не пішли. «О так», подумала вона. «Візерис, хал Дрого, мій син Раего — вони завжди зі мною.» — Скажіть мені ім’я вашого привида, Джорагу. Всіх моїх ви вже знаєте. Його обличчя застигло. — Її звали Линеса. — Ваша дружина? — Моя друга дружина. Дані бачила, як йому боляче говорити про неї, та все ж хотіла знати правду. — Оце і все, що ви можете про неї розповісти? — Лев’яча шкура ковзнула донизу з плеча, і вона підтягла її на місце. — Вона була гарна? — Дуже гарна. — Пан Джораг підняв очі від її плеча до обличчя. — Першого разу, коли я її уздрів, то подумав, що на землю зійшла богиня — сама Діва у плоті. Родовід її був далеко кращий за мій: вона була другою дочкою князя Лейтона Вишестража зі Старограду. Білий Бик, що очолював Королегвардію вашого батька, був їй двоюрідним дідом. Вишестражі — то стародавній рід, дуже багатий та гоноровитий. — І вірний престолові, — додала Дані. — Пригадую, Візерис казав, що Вишестражі виступили на боці мого батька, дотримавшись присяг і обітниць. — Саме так, — підтвердив лицар. — То ваші батьки влаштували шлюб? — Ні, — відповів він. — Наш шлюб… то довга і невесела історія, ваша милість. Не хочу вас нею втомлювати. — А мені нема куди поспішати, — відповіла вона. — Прошу вас. — Підкоряюся волі королеви. — Пан Джораг спохмурнів. — Мій рідний дім… ви маєте дещо знати про нього, аби зрозуміти решту оповіді. Ведмежий острів дуже гарний, проте і дуже далекий. Уявіть собі старі покручені дуби, високі сосни, квітучі кущі терену, сірі скелі, порослі бородами моху, малі крижані струмки, що течуть крутими схилами. Обійстя Мормонтів вибудуване з велетенських колод і оточене приспою з палями. Окрім кількох землеробів-чиншовиків, решта моїх людей живе на узбережжі з вилову морської риби. Острів лежить далеко на півночі, й зими в нас там такі жахливі, що ви й не уявляєте, халісі. — Та все ж на острові мені жилося непогано, і жінок не бракувало. Я погуляв і з риболовками, і з селянськими дочками. До весілля і після нього. А одружився я рано, з дівчиною за вибором батька — однією з панн Гловер зі Жбиру-в-Пущі. Одружені ми були щось із десять років. Жінка вона була з себе не надто показна, але вдачі незлої. Не те що б пристрасно, але я її навіть любив, хоча у шлюбі нашому правив радше обов’язок. Намагаючись подарувати мені спадкоємця, вона тричі викидала. Останнього разу не змогла видужати і невдовзі померла. Дані поклала руку на його долоню і стиснула пальці. — Я поділяю ваше горе, вірте мені. Пан Джораг кивнув. — До того часу мій батько вдягнув чорне, і я був уже повноправним господарем на Ведмежому острові. Пропозицій про новий шлюб мені не бракувало, та не встиг я когось вибрати, як князь Балон Грейджой підняв повстання проти Узурпатора, і Нед Старк скликав корогви на поміч своєму другові Роберту. Вирішальна битва сталася на Пайку. Робертові метавки камінням виламали діру в мурах короля Балона. Першим крізь неї увірвався жрець із Миру, але я теж не пас задніх і ринув слідом. За це мене висвятили у лицарі. — Аби відсвяткувати перемогу, Роберт наказав облаштувати турнір коло Ланіспорту. Саме там я й побачив Линесу — дівчину, вдвічі молодшу за мене. Вона приїхала зі Старограду разом з батьком, щоб подивитися на герці своїх братів. Я не міг очей від неї відвести, і в раптовому нападі безумства попрохав про знак прихильності для турніру. Отримати його насправді я й не мріяв, але вона погодилася. — Я добряче володію зброєю, халісі, незгірш від інших, та знаним турнірним бійцем ніколи не був. Але з рукою, перев’язаною хусткою Линеси, мене наче хтось підмінив. Я вигравав один двобій за іншим. Перед моїм списом впав князь Язон Малістер, а тоді й Спижевий Йон Ройс. Пан Риман Фрей, його брат пан Гостін, князь Вент, Дужий Вепр, ба навіть пан Борос Блаунт з Королегвардії. Я вибив з сідел їх усіх. В останньому герці я зламав дев’ять списів супроти Хайме Ланістера, і хоч не вибив його, та король Роберт віддав вінець переможця мені. Я увінчав Линесу як королеву краси й кохання, і того самого вечора пішов до її батька просити її руки. Я був п’яний від вина та слави; по правді, я мав би отримати презирливу відмову, але князь Лейтон раптом зглянувся на моє прохання. Нас одружили просто там, у Ланіспорті; наступні два тижні я був найщасливішим чоловіком у цілому світі. — Лише два тижні? — перепитала Дані. «Навіть мені дісталося більше щастя з моїм Дрого, моїм сонцем-та-зорями.» — Два тижні — стільки треба, щоб допливти від Ланіспорту назад до Ведмежого острова. Мій дім страшенно розчарував Линесу. Надто холодно, надто вогко, надто далеко від усього в світі; навіть сам замок — якась хата з колод. Ніяких тобі вертепів з личинами, мартоплясів, танців, ярмарок. Одна пора могла змінити іншу, поки до нас загляне якийсь співець, аби зіграти пісню-другу. Ба навіть золотих справ майстра на острові не було. Обід — і той перетворився на муку. Мій кухар вмів хіба що пекти м’ясо та варити юшку, а Линеса дуже скоро втратила смак до риби та оленини. — Я жив заради її посмішок, тому послав аж до Старограду по нового кухаря і привіз арфіста з Ланіспорту. Майстри, вправні з золотом та коштовним камінням, кравці вишуканого одягу… я знаходив їй усіх, кого вона просила, та все ж того було не досить. Ведмежий острів багатий на ведмедів та ліс, а на все інше бідний. Я збудував їй добрий корабель, ми їздили до Ланіспорту і Старограду на свята з ярмарками, а одного разу навіть до Браавосу, де я позичив чималі гроші в лихварів. Я звоював її руку та серце на турнірі, тому взяв участь в інших заради неї ж. Та колишні чари кудись зникли, і я більше не уславився шляхетними перемогами. А кожна поразка означала втрату коня і озброєння, яке за звичаєм треба викуповувати або віддавати переможцеві. Грошей стало бракувати, я наполіг, щоб ми повернулися додому. Та справи дедалі погіршувалися. Скоро я став неспроможний платити кухареві та арфістові, а коли заговорив про те, щоб заставити її коштовності, вона оскаженіла… — Далі… далі я робив таке, про що й зараз соромно казати. Заради золота. Заради того, аби Линеса зберегла свої коштовності, арфіста і кухаря. Зрештою ті оборудки коштували мені усього. Коли я дізнався, що до Ведмежого острова їде Едард Старк, то настільки втратив честь, що не лишився, аби стати перед його судом, а втік сам і забрав її до вигнання. Адже ніщо не важило більше за наше кохання, казав я собі. Ми втекли до Лису, де я продав корабель, щоб здобути золота нам на прожиття. Голос його був глухий від журби, і Дані жаліла витискати з нього всю правду, але ж їй кортіло знати, чим усе скінчилося. — І вона там померла? — запитала Дані тихо і лагідно. — Тільки для мене, — відповів лицар. — За півроку моєму золоту прийшов край, і я мусив винайнятися за сердюка в охочий полк. Поки я бився з браавосцями на Ройні, Линеса перебралася до маєтку торговельного магната на ім’я Трегар Ормолен. Кажуть, що зараз вона — його улюблена підбічниця, і її боїться навіть законна дружина. Дані нажахалася з оповіді лицаря. — То ви тепер ненавидите її?! — Майже так само сильно, як кохаю, — відповів пан Джораг. — Благаю вибачити, моя королево. Здається, я дуже втомився. Вона дозволила лицареві піти, але коли той стояв уже під запоною шатра, не втрималася і покликала заради останнього питання: — А яка вона була на вигляд, ваша пані Линеса? Пан Джораг сумно всміхнувся. — Дещо схожа на вас, Даянерис. — І низько вклонився. — На добраніч, моя королево. Дані затремтіла і щільніше загорнулася у левову шкуру. «То вона була схожа на мене.» Тепер ставало ясніше багато такого, чого вона раніше не розуміла. «Він жадає мене», зрозуміла вона. «Кохає мене, як кохав її. Не так, як лицар любить королеву, а як чоловік — жінку.» Вона спробувала уявити себе у обіймах пана Джорага: як вона його цілує, пестить, дозволяє увійти в себе. Та даремно — щойно вона заплющувала очі, як його обличчя ставало обличчям хала Дрого. Хал Дрого був її сонцем-та-зорями, її першим коханцем. Може, хай лишається і останнім. Маегі Міррі Маз Дуур присягнулася, що Дані вже ніколи не виносить живе дитя, а навіщо чоловікові безплідна дружина? Та й хто з чоловіків міг би рівнятися з Дрого, який помер з необрізаним волоссям і зараз вів крізь нічні землі цілий халазар зірок? Вона чула у голосі пана Джорага тугу за своїм Ведмежим островом. «Він ніколи не матиме мене, але одного дня я зможу повернути йому дім та честь. Ця дещиця — у моїх силах.» Тієї ночі її сон не турбували жодні привиди. Їй снився Дрого і перший виїзд разом у ніч їхнього весілля. Та в її сні вони їхали не на конях, а на драконах. Наступного ранку вона прикликала до себе кревноїзників. — Кров моєї крові, — мовила вона всім трьом, — всі ви мусите дещо для мене зробити. Кожен з вас має взяти трьох коней — найздоровіших та найвитриваліших з тих, що в нас лишилися. Накладіть на коней стільки води та харчів, скільки вони зможуть нести, і рушайте вперед у моє ім’я та за моїм наказом. Агго, твоя дорога лежить на південний захід. Рахаро — на південь. А ти, Джохого, іди за «шієрак кійя» на південний схід. — Чого нам шукати, халісі? — спитав Джохого. — Усього, що там є, — відповіла Дані. — Шукайте інших міст, живих чи мертвих. Шукайте караванів та людей. Шукайте річок, озер, великого солоного моря. Знайдіть, як далеко простягається ця пустеля і що лежить на іншому її боці. Вирушаючи звідси, я не хочу більше іти навмання. Я бажаю знати, куди я йду і як краще туди дістатися. І вони виїхали, теленькаючи дзвіночками у волоссі, а Дані лишилася з невеличким загоном тих, хто пережив похід пустелею, в місці, яке вони назвали Ваес Толорро — «місто кісток». День змінював ніч, а ніч знову змінював день. Жінки збирали плоди у садах мертвого народу. Чоловіки порали коней, лагодили сідла, стремена, підкови та взуття. Діти блукали кривими провулками, знаходили старі спижеві монети, шматочки лілового скла, кам’яні глечики з ручками, різьбленими у подобі змій. Одну жінку вкусив червоний скорпіон, та окрім неї, більше ніхто не помер. Коні почали наїдати трохи м’яса. Дані сама гляділа за раною пана Джорага, і та почала зцілюватися. Першим повернувся Рахаро. Він доповів, що на південь червона пустеля тяглася далі й далі, а тоді скінчилася на голому березі коло отруйної води. Звідси дотуди лежали тільки сипучі піски, обдерті вітрами скелі та жорсткі рослини, вкриті гострими шпичаками. Він присягнувся, що проїжджав повз кістки драконів, ще й такі величезні, що кінь з вершником легко пройшов між жахливих чорних щелеп. А більше він нічого не бачив. Дані дала йому під провід тузінь найдужіших чоловіків з наказом розібрати бруківку на майдані й дістатися землі. Якщо в щілинах між каменями може рости чорт-трава, то без каменів напевне виросте щось краще. Колодязів тут було вдосталь, і якщо знайти насіння, майдан скоро буятиме цвітом. Наступним повернувся Агго. Він присягнувся, що південний захід — безплідний та випалений. Він знайшов руїни ще двох міст, менших за Ваес Толорро, але в іншому таких самих. Одне охоронялося кільцем черепів на іржавих залізних списах, і туди він увійти не посмів. Але друге досліджував стільки, скільки зміг. Агго показав Дані знайденого ним залізного обруча на руку з необробленим вогняним опалом завбільшки з її великий палець. Там були ще й сувої, але сухі та дуже крихкі, тому Агго не став їх чіпати. Дані подякувала йому і приставила наглядати, як лагодять ворота. Якщо в старі часи через пустелю прийшли якісь вороги, щоб спалити ці міста, то чому б їм не з’явитися знову? — А коли так, то мусимо підготуватися до зустрічі, — оголосила вона. Джохого подорожував так довго, що Дані вже злякалася за його життя. Коли його перестали навіть і видивлятися, він раптом з’явився з південного сходу. Один з вартових, поставлених Агго, побачив його першим і загукав; на мури миттю вибігла Дані, щоб подивитися на власні очі. Справді, Джохого повернувся, ще й не один. За ним їхали троє чудернацько вбраних незнайомців верхи на бридких горбатих створіннях, поруч з якими коні здавалися дрібними. Вони натягнули поводи перед міською брамою, подивилися вгору і побачили над собою Дані. — Кров моєї крові! — покликав Джохого. — Я побував у великому місті Карфі й повернувся з оцими трьома, які бажають побачити тебе на власні очі. Дані витріщилася униз на чужинців. — Осьде я. Дивіться, скільки ваша ласка… та спершу скажіть ваші імена. Блідий чоловік з синіми вустами відповів горловою дотракійською мовою: — Мене звати П’ят Прей, і я знаюся на чарах. Лисий чоловік з коштовними каменями на носі відповів валірійською говіркою Вільних Міст: — Мене звати Цзаро Чжуан Даксос, зі спілки Тринадцяти, і я веду в Карфі велику торгівлю. Жінка у вкритій покостом дерев’яній личині на обличчі відповіла посполитою мовою Семицарства: — Мене звати Квайфа з Тіні. Ми прийшли шукати драконів. — Ваші пошуки скінчилися, — відповіла їм Даянерис Таргарієн. — Ви їх знайшли. Джон II Білодерево. Так це село писалося на старих Семових мапах. Як на Джона, його і селом було важко назвати: чотири напіврозвалені халупи у одну кімнатку кожна, складені з каменю без розчину, навколо порожньої загорожі для овець та колодязя. Хати було вкрито дерниною, вікна затягнуті подертими шматками шкур. А над усіма нависали бліді гілки і темно-червоне листя велетенського оберіг-дерева. Більшого дерева Джон Сніговій не бачив ніколи за життя. Стовбур його був завтовшки трохи не у вісім стоп, а гілля розкинулося так широко, що всеньке село сховалося у їхній тіні. Але його не так лякала величина дерева, як обличчя на ньому… особливо рот — не проста собі риска, вирізана в деревині, а така печера із зубатими краями, що й вівцю б легко проковтнула. «Але то не овечі кістки. І череп у попелі — теж не овечий.» — Старезне дерево, — насупив брови Мормонт, сидячи верхи на коні. — Старе-езне, — погодився крук з його плеча. — Старе, старе, старе! — І могутнє. — Джон всім єством відчував його силу. Торен Рідколіс, вбраний у темну броню, зіскочив з сідла коло дерева. — Гляньте лишень на цю пику. Не диво, що люди їх лякалися, коли вперше прийшли на Вестерос. Я б і сам таке кляте лихо радо стяв сокирою. Джон відповів йому: — Мій вельможний батько вірив, що людина не здатна брехати перед серце-деревом. Старі боги знають, коли хтось бреше. — Мій батько вірив у те саме, — погодився Старий Ведмідь. — Ану покажи мені того черепа. Джон зліз з коня. На спині у чорних шкіряних заплічних піхвах він носив Пазура — півторачного меча-«байстрюка», отриманого від Старого Ведмедя на подяку за спасіння його життя. Байстрюк в байстрюцькій руці — так жартували про нього інші братчики. Руків’я для нього наново переробили, прикрасили маківкою у вигляді вовчої голови зі світлого каменю, але сам клинок був валірійського булату — стародавній, легкий, смертельної гостроти. Джон став на коліно і запхав руку в рукавиці до пащеки в дереві. Всередині порожнини все було червоне від висохлої смоли і почорніле від вогню. За одним черепом він побачив інший — менший, з відламаною щелепою, наполовину схований у попелі та шматочках кістки. Коли він приніс череп Мормонтові, Старий Ведмідь узяв його обіруч, підняв до обличчя і втупився у порожні очниці. — Дичаки палять своїх мертвих. Це ми знали завжди. Лишається тільки шкодувати, що я не спитався в них, навіщо. Тоді, коли тут ще було в кого питати. Джон Сніговій згадав, як ожив мрець, як його очі блищали синім на блідому мертвому обличчі. Тепер він точно знав, навіщо їх палять. — Якби ж кістки могли говорити, — пробурчав Старий Ведмідь. — Цей чолов’яга міг би багато чого розповісти: як помер, хто його спалив, навіщо. Куди пішли дичаки. Він зітхнув. — Кажуть, діти лісу вміли розмовляти з мертвими. Та я не вмію, от халепа. Він вкинув черепа назад до роззявленого рота дерева, де той здійняв хмарку тонкого попелу. — Пройдіть по хатах, роздивіться. Велетню, ти лізь на верхівку цього дерева, поглянь навколо. Хай і хортів приведуть. Може, цього разу вони знайдуть свіжіший слід. Але голос його видавав зневіру в успіху власного наказу. Вояки по двоє обнишпорили кожну хату, аби впевнитися, що нічого не проминули. Джон мав за пару похмуро-кислого Едісона Толета, сивочолого зброєносця, худішого за ратище списа, якого інші братчики кликали Скорботним Едом. — Вже те лихо, що мерці почали ходити, — мовив він до Джона, перетинаючи крихітне село, — а тепер Старий Ведмідь ще й хоче, щоб вони забалакали? Нічого доброго з того не вийде, кажу тобі. Та й хто сказав, що кістки не можуть брехати? Чого б це людина померла і від того раптом стала чесніша? Чи хоча б розумніша? Мерці, мабуть, страшенно нудні створіння, вічно на все скаржаться: то їм земля холодна, то надгробок бідненький, а чого в нього більше черв’яків, ніж у мене… Джон мусив зігнутися, аби пройти у низькі двері. Підлога всередині була земляна. Жодних меблів, жодних ознак, що тут колись жили люди, не рахуючи купки приску під діркою-димарем у даху. — Яка жалюгідна домівка, — вимовив він. — Та я майже в такій самій народився, — оголосив Скорботний Ед. — Щасливі, безтурботні роки. Халепа почалася пізніше. Один з кутів хати займала суха солом’яна підстилка. Ед зиркнув на неї з жагою в очах. — Усе золото Кастерлі-на-Скелі віддав би, щоб знову переночувати на постелі. — Хіба оце постіль? — Якщо вона м’якша за голу землю і має над собою дах, то це постіль. — Скорботний Ед нюхнув повітря. — Гноєм смердить. Сморід був дуже слабкий. — Старим гноєм, — зазначив Джон. Здавалося, в хаті вже досить довго ніхто не жив. Ставши на коліна, він пошукав у соломі руками чогось захованого, тоді обійшов круг стін. На все те пішло небагато часу. — Тут нічого нема. Іншого він і не чекав. Білодерево було вже четверте село, яке вони проминали дорогою; в усіх робилося те саме. Людей — нікого, всі втекли разом з вбогим майном і тваринами, яких тримали. В жодному селі не було ознак нападу чи бою. Вони просто… спорожніли. — Як гадаєш, що з ними сталося? — спитав Джон. — Щось гірше, ніж можна собі уявити, — припустив Скорботний Ед. — Ну, я може й уявив би, та краще не буду. Якщо вже ідеш навпростець до якогось жахливого кінця, то хоч не думай про нього заздалегідь. Коли вони вийшли з хати, двоє хортів саме рознюхували навколо дверей. Інші собаки нишпорили селом. Чет гучно шпетив їх на всю губу повним люті голосом; здавалося, лють ніколи його не полишала. Світло, що падало крізь червоне листя йому на обличчя, запалило чиряки ще яскравішим вогнем, аніж зазвичай. Коли він побачив Джона, то звузив очі; великої любові між ними двома не водилося. Інші хати теж не розкрили ніяких страшних таємниць. — Пішли! — каркнув Мормонтів крук, злетів на оберіг-дерево і всівся над головами. — Пішли, пішли, пішли! — Дичаки жили у Білодереві ще рік тому. — Торен Рідколіс більше скидався на вельможу, ніж сам Мормонт, бо мав на собі тьмяно-блискучу чорну кольчугу пана Яремії Рикера і його карбованого панцира. Важка опанча, багато підбита соболями, застібалася срібними схрещеними молотами Рикерів. Колись все те належало панові Яремії… але життя його забрав упир, а Нічна Варта не гаяла нічого цінного після померлих. — Рік тому на троні панував Роберт, а у державі — мир, — зазначив Ярман Парогач, дебелий неквапливий чолов’яга, що в цьому поході очолював сторожові роз’їзди. — За рік багато чого може змінитися. — Одне лишилося тим самим, — заперечив пан Маладор Кляск. — Що менше дичаків, то менше клопоту. Я за ними не журитимуся, хай там що з ними сталося. Усі вони — наскочники та горлорізи, хай їх лихо вхопить. Джон почув згори шурхіт червоного листя. Дві гілки відхилилися, і між ними він побачив маленького чоловічка, що ліз деревом вправніше за білку. Бедвик мав зросту не більше ніж п’ять стоп, та вік його видавали сиві пасма у волоссі. Інші розвідники кликали його Велетнем. Він всівся у розвилці дерева просто в них над головами і гукнув: — На півночі видно якусь воду. Може, озеро. На заході кілька крем’яних пагорбів, не надто високих. Більше нічого не видно, панове. — Може, станемо тут табором на ніч? — спитав Рідколіс. Старий Ведмідь зиркнув угору, шукаючи клаптика неба серед блідого гілля та червоного листя оберіг-дерева. — Ні, — відповів він. — Велетню, скільки нам лишилося денного світла? — Три години, пане воєводо. — Рушимо далі на північ, — вирішив Мормонт. — Якщо дістанемося того озера, станемо табором на його березі. Може, трохи риби зловимо. Джоне, принеси папір — давно вже час написати маестрові Аемону. Джон розшукав у своїх саквах пергамен, перо та чорнило і приніс їх князеві-воєводі. «У Білодереві», нашкрябав Мормонт. «Четверте село. Усі порожні. Дичаки зникли.» — Знайди Тарлі та простеж, щоб він оце відіслав, — мовив воєвода, передаючи листа Джонові. А тоді свиснув, підкликаючи крука. Той злетів донизу і сів на голову коневі. — Зерна, — каркнув крук, схиливши голову. Кінь заіржав. Джон видерся на свого бахмута, розвернув його і потрусив геть. Вояки Нічної Варти розташувалися за межами тіні, що кидало величезне оберіг-дерево, під іншими, меншими деревами: порали коней, жували смужки солонини, відливали зайву воду, чухалися, базікали один з одним. Коли надійшов наказ рушати далі, балачки замовкли, і всі знову посідали в сідла. Першими їхали розвідники Ярмана Парогача; саму валку очолював передовий загін на чолі з Тореном Рідколісом. Далі їхав Старий Ведмідь з головними силами, пан Маладор Кляск із обозом та в’ючаками, а за ними пан Отин Вивір з позаднім сторожовим загоном. Разом їх було дві сотні, та ще стільки ж з половиною коней. Вдень вони рухалися звірячими стежками та річищами — «розвідницькими шляхами», що заводили їх дедалі глибше у пущу, світ листя, гілля і коренів. На ніч загін ставав табором під зоряним небом, споглядаючи комету. Чорні братчики виїхали з замку Чорного у доброму гуморі, з жартами і байками, та останнім часом похмура тиша великої пущі загасила їхні веселощі. Жартували вони дедалі рідше, а визвірялися один на одного — дедалі частіше. Ніхто не зізнавався, що боїться — зрештою, тут зібралися воїни Нічної Варти — але Джон відчував загальну непевність. Чотири порожні села, жодного дичака, і навіть звірі кудись порозбігалися. Страхолюдна пуща ніколи ще не здавалася страхолюднішою в своїй порожнечі — це визнавали навіть найстаріші розвідники. Дорогою Джон стяг рукавицю, аби обвіяти повітрям обпечені пальці. «Бридке видовисько.» Раптом він згадав, як раніше куйовдив Ар’їне волосся. Волосся своєї тонесенької, як гілочка, сестрички. Джон стривожився, як там вона ся має, і засумував від думки, що може ніколи вже не скуйовдити її голову знову. А тоді почав згинати та розгинати пальці, вправляючи руку, аби стала гнучкіша. Адже якщо лишити мечеву руку задублою та незграбною, то можна не вийти з бою живим. Без меча за Стіною довго не протягнеш. Джон знайшов Семвела Тарлі поруч з іншими шафарями. Він саме напував коней; під його провід було віддано троє: його власний та два в’ючаки, на кожному з яких їхала велика, плетена з дроту та верби клітка з круками. Круки заплескали крилами при наближенні Джона і заверещали на нього крізь грати. Деякі крики підозріло нагадували людські слова. — Ти вчиш їх говорити, абощо? — запитав він Сема. — Так, кількох слів. Троє вже можуть сказати «сніг». — Так вони ще й моє прізвище вимовлять, — вишкірився Джон, — хоча навряд братчикам буде втішно зайвий раз його чути. Північні сніговії часто означали для людей смерть. — Чи знайшлося щось важливе у Білодереві? — Кістки, попіл та порожні хатини. — Джон віддав Семові сувійчик пергамену. — Старий Ведмідь хоче відіслати Аемонові звістку. Сем вийняв з однієї клітки птаха, попестив йому пір’я, прив’язав листа і сказав до нього: — Тепер лети додому, сміливцю. Додому. Крук каркнув у відповідь щось нерозбірливе, і Сем підкинув його в повітря. Крук заплескав крилами і злетів у небо крізь гілля дерев. — Якби ж отак узяти та на ньому полетіти назад… — Ти й досі своєї співаєш?! — Ну, — відповів Сем, — так, але… я вже не такий зляканий, як раніше, справді. Першої ночі, щойно хтось піде у кущі відлити, мені здавалося, що то дичак підкрадається, аби мені горлянку перетнути. Я боявся, що як заплющу очі, то вже їх не розплющу, але… ну… зрештою ранок все-таки настав. Сем спромігся на млявеньку посмішку. — Може, я й боягуз, та не зовсім дурний. Я понабивав і понатирав болячок, спина мені скніє від їзди верхи та спання на землі, але боятися я вже майже припинив. Подивись-но. — Він простягнув руку, аби Джон побачив, що вона зовсім не труситься. — Я тут мапи малюю. «Дивний цей світ», подумав Джон. «Зі Стіни вийшло дві сотні хоробрих братів, а єдиний з них, хто не лякається дедалі більше з кожним днем — Сем. Той Сем, який сам себе визнав боягузом.» — Ми ще зробимо з тебе розвідника, — пожартував він. — Ти ще сам запрагнеш виїжджати у передові роз’їзди, як Грен. Побалакати про тебе зі Старим Ведмедем? — Ану не смій мені! — Сем нап’яв каптура свого велетенського чорного кобеняка і незграбно поліз у сідло. Його кінь був селянський орач — великий, повільний, неоковирний — але тяг на собі Семову вагу вправніше, ніж малі бахмутики розвідників. — Я сподівався, ми хоч на ніч лишимося у селі, — тоскно вимовив він. — Як гарно знову переспати під дахом… — Там не досить дахів на всіх нас. — Джон сів у сідло, всміхнувся Семові на прощання і поїхав геть. Валка вже вирушила в путь, тож він об’їхав село довкола, щоб уникнути найгіршої тісняви. Білодерева він уже надивився вдосталь. Привид виник з підліску так раптово, що бахмутик сахнувся і став дибки. Білий вовк полював далеченько від шляху загону, та не набагато вдаліше, ніж вислані Рідколісом по дичину мисливці. Ліси виявилися такі ж порожні, як села. Про це розповів якось увечері Дивен коло вогню. — Ми ж їдемо великим загоном, — мовив Джон. — Може, дичину відлякав наш галас у дорозі. — Щось їх таки налякало, то вже напевне, — погодився Дивен. Коли коник заспокоївся, Привид легко потрусив поруч. Джон нагнав Мормонта, коли той оминав великий кущ глоду. — Птаха відіслано? — спитав Старий Ведмідь. — Так, пане воєводо. Сем навчає їх говорити. Старий Ведмідь пирхнув. — І сам перший пошкодує. Вражі діти галасують, як навіжені, та хоч би раз сказали щось путнє. Вони їхали далі мовчки, доки Джон не мовив. — Якщо мій дядько теж бачив усі ті селища порожніми… — …то напевне вирішив з’ясувати, чому вони спорожніли, — закінчив за нього Мормонт. — І напевне, хтось чи щось не схотіло, щоб він дізнався. Прикро, але… коли ми з’єднаємося з Кворином, нас разом стане три сотні. Який би ворог не чекав на нас попереду, легко він з нами не впорається. Ми їх знайдемо, Джоне, обіцяю тобі. «Або вони знайдуть нас», подумав Джон. Ар’я IV Річка скидалася на блакитно-зелену стрічку, що сяяла під вранішнім сонцем. Мілке прибережжя рясно поросло очеретом; на поверхні Ар’я вгледіла водяну змію, яка швидко розтинала воду, лишаючи за собою рясиці. В небі виписував ліниві кола яструб. Здавалося, що тут панує мир та спокій… аж поки Кос не знайшов мерця. — Онде в очереті, — вказав він, і Ар’я побачила. То був вояк, добряче напухлий, що втратив уже всякий вигляд та подобу. Набряклий зелений кобеняк зачепився за гнилу колоду; обличчя об’їдала зграйка крихітних сріблястих рибок. — Казав же, що тут є мертв’яки, — оголосив Ломик. — Я ще у воді смак відчув. Коли мерця побачив Йорен, то сплюнув. — Дубарю, ану подивись, що там в нього є цінного. Кольчуга, ніж, гроші… що знайдеться. Йорен вдарив мерина острогами та в’їхав до річки, але кінь застряг у м’якому намулі, а далі за очеретом вода глибшала. Йорен виїхав назад сердитий, а коня до колін вкрила бура слизька грязюка. — Тут ми не перейдемо. Косе, гайда зі мною вгору течією, пошукаймо броду. Воте, Герене — ви униз. Решта чекає тут. Виставте варту. Дубар знайшов на поясі мерця шкіряного гаманця, де було чотири мідяки та пасемце білявого волосся, перев’язане червоною стрічкою. Ломик і Торба роздяглися голяка і залізли в річку; Ломик вхопив жмені слизького намулу і став кидатися ним у Мантулика з вереском «Намулик! Намулик!». Всередині хури залаявся Рорж, погрожуючи та вимагаючи його розкувати, поки немає Йорена, та ніхто не зважив. Курц голими руками упіймав рибу; Ар’я підгледіла, як він це робить, стала над мілкою заболонню спокійна, мов тиха вода, і викинула руку стрімко, мов змія, щойно риба наблизилася. Справа здалася їй легшою, аніж ловити котів. Адже риба не мала пазурів. Розвідники повернулися опівдні. Вот розповів, що з верству вниз течією був дерев’яний міст, але його хтось спалив. Йорен відірвав кислолист від паки і вкинув до рота. — Коні, може, перепливли б, та й віслюки, але дідька лихого ми переправимо ці вози. На півночі та заході ще й горить вогонь. Може, краще нам лишатися на цьому березі. Він підібрав довгу палицю і намалював на землі коло, а з нього — хвилясту риску. — Оце Боже Око, а з нього на південь тече річка. Ми отут. Він тицьнув у землю, зробивши дірку біля риски, нижче кола. — З заходу ми озеро не обійдемо, як я хотів. А на сході знову вийдемо на королівський гостинець. Кінець палиці посунувся туди, де стрічалися риска та коло. — Десь тут, скільки пам’ятаю, є містечко. Паланка з каменю, ще й якийсь пан сидить у своїй вежі. В нього має бути якась варта, хоч лицар чи двоє. Рушимо вздовж річки на південь, до темряви будемо там. В них мусять бути човни, отож продамо все, що маємо, і наймемо собі хоч одного. Він провів палицею просто через коло-озеро знизу вгору. — З ласки божої зловимо вітер і перепливемо Боже Око до Гаренграду. Йорен тицьнув палицею тепер уже згори кола. — Тут можна купити нових коней або ж перебути у Гаренголі. Там сидить пані Вент, а вона завжди була приязна до Варти. Мантулик вирячив круглі очі. — Та ж у Гаренголі привиди… Йорен сплюнув. — Осьо твоїм привидам. І кинув палицю в грязюку. — Сідайте в сідла. Ар’я саме згадувала байки, що їх Стара Мамка розповідала про Гаренгол. Злий король Гарен загородився від ворогів усередині, тому Аегон випустив драконів і перетворив замок на поховальне вогнище. Мамка казала, що у зчорнілих баштах і досі блукають вогняні духи. Інколи люди надвечір мирно лягали спати у свої ліжка, а вранці їх знаходили мертвими і геть обпаленими. Ар’я в таке не дуже вірила, та й сталося воно давно. Мантулик казав дурниці: в Гаренголі мали бути не привиди, а лицарі. Ар’я могла б розповісти про себе пані Вент, а та дала б їй супровід з лицарів, щоб безпечно доправити додому. Саме так чинили лицарі: захищали людей, а надто жінок, від усякого лиха. Може, пані Вент допомогла б навіть дівчинці, яка весь час плакала. Дорога коло річки, звісна річ, була не королівський гостинець, але загалом непогана, і вози нарешті хутко покотилися уперед. Першу хату загін побачив за годину до заходу сонця. То був гарненький невеличкий хутірець, оточений ланами пшениці. Йорен виїхав наперед і загукав, але відповіді не почув. — Убиті, мабуть. Або ховаються. Дубарю, Рею, гайда зі мною. Троє увійшли до хати. — Горщиків нема, та й цінного геть нічого, — пробурмотів Йорен, коли повернувся. — Жодної тварини. Мабуть, втекли. Може, ми їх навіть стрічали на гостинці. Принаймні, хату і ниву не спалили, навколо не валялися трупи. Торба знайшов за хатою грядки; хлопці насмикали червоної редьки та цибулі, наклали мішок капусти, перш ніж вирушити далі. Трохи далі дорогою вони побачили хату лісника, оточену старими деревами і ошатно складеними пеньками дров, приготованими для рубання; ще трохи далі — благеньку хижу на палях у півтора сажні заввишки. І одна, і друга були покинуті. Ще поля — пшениця, пшінка, ячмінь, усе визріває на сонці, але жодного сторожа на деревах, жодного женця у рядках. Нарешті показалося містечко: купка білих хатин, розкиданих попід стінами острогу, великий септ, критий гонтом, панська вежа на невеличкому горбку трохи на захід… і жодного сліду людини. Йорен сидів у сідлі й супився крізь кудлату бороду. — Недобре тут, — сказав він, — але ж уже прийшли. Підемо подивимося. Добряче подивимося. Може, хтось із людей ховається. Мо’, човна якого залишили, чи там зброю. Чорний братчик лишив десятьох хлопців стерегти вози та скигливе мале дівчисько, а решту поділив на чотири чати по п’ятеро людей, щоб обшукати містечко. — Очі та вуха нашороште, — наказав він, а сам рушив верхи до панської вежі, аби з’ясувати, чи є там місцевий князьок чи хоча б його сторожа. Ар’я опинилася у одному загоні з Гендрі, Мантуликом та Ломиком. Опецькуватий черевань Вот колись тягав весло на галері, а тому міг вважатися найкращим з-поміж них мореплавцем. От Йорен і надіслав його на берег озера подивитися, чи немає там якогось човна. Проїжджаючи між тихих білих хатин, Ар’я відчула на руках сироти. Порожнє містечко лякало її не менше, ніж той спалений острог, де знайшлася плаксива дівчинка і однорука жінка. Чому люди втекли, полишивши домівки і все майно? Що їх налякало? Сонце вже сиділо низько на заході, хати кидали довгі тіні. Раптовий гучний ляск змусив Ар’ю сягнути по Голку, але то лише віконниця ляпнула на вітрі. Після відкритого берегу річки тіснява містечка була якась незатишна. Уздрівши поміж будинків та дерев озеро, Ар’я стиснула колінами коняку, ринула чвалом повз Вота і Гендрі, а тоді вилетіла на трав’янисту галявинку біля всипаного камінням берега. У світлі західного сонця тиха вода озера блищала, наче лист куваної міді. Більшого озера вона ніколи не бачила — інший його берег губився вдалині. Зліва виднівся величенький заїзд, вибудуваний просто над водою на товстих дерев’яних підпорах. Направо в озеро видавався довгий пришиб; на схід були ще й інші, схожі на дерев’яні пальці, витягнуті з міста у воду. Але єдиний човен, що був на виду, лежав перевернутий та покинутий на каменях попід заїздом, а днище його геть зогнило. — Нічого немає, — розпачливо вимовила Ар’я. Що ж тепер робити? — Онде корчма, — мовив Ломик, коли підтяглася решта чати. — Гадаєте, там лишився якийсь харч? Може, пиво? — То подивімося, — підтримав Мантулик. — Годі вам про корчму! — гримнув Вот. — Йорен наказав шукати човни. — Човни усі забрали. — Ар’я чомусь була упевнена у своїх словах; хоч обшукай усе містечко, а однак не знайдеш чогось кращого за перевернутий човник. Вона мляво злізла з коня і стала на коліна коло води. Вода тихо плюскотіла навколо ніг. На волю вилетіло кілька світляків, блимаючи тут і там своїми вогниками. Зелена вода була тепла, мов сльози, та солі в ній не було: смакувала вона літом, намулом і всім, що росте та зеленіє. Ар’я плюхнула у воду обличчя, аби змити пил, грязюку і піт денного шляху, а коли випросталася знову, потилицею та шиєю під комір потекли струмки. Відчуття було дуже приємне. Вона пошкодувала, що не може скинути одяг і побігти плавати, ковзати теплою водою, наче кощава рожева видра. Може, допливла б аж до самої Зимосічі. Вот загукав, щоб вона допомагала шукати, і вона допомогла: позаглядала у човнові сараї та під навіси, поки коняка паслася на березі. Там знайшлися вітрила, цвяхи, відра затверділої смоли і кицька-мама з поносом новонароджених кошенят. Але жодного човна. Містечко стемніло, наче ліс, доки Йорен та інші розвідники нарешті повернулися. — Нема у вежі нікого, — повідомив він. — Місцевий пан чи пішов воювати, а чи кудись відвів посполитих ховатися, кат його зна. Не лишив ані коняки, ані свині, та нам попоїсти знайдеться. Десь там бігав гусак і кілька курей, а в Божому Оці ловиться добра риба. — Усі човни зникли, — доповіла Ар’я. — Можна залатати дно в тому човнику, — мовив Кос. — Туди хіба четверо сядуть, — зазначив Йорен. — Є цвяхи, — втрутився Ломик. — А навколо дерева. Можна збудувати човни для всіх. Йорен сплюнув. — То ти й човни вмієш будувати, не тільки руки фарбою бруднити? Ломик втупився у землю. — Плоти, — запропонував Гендрі. — Пліт кожен збудує. Виріжемо жердини, будемо штовхатися. Йорен замислився. — Озеро надто глибоке, аби штовхатися посередині. Але якщо піти мілиною попід берегом… тоді вози доведеться кинути. Може, воно й на краще. Подумаю до ранку. — Можна нам заночувати у заїзді? — запитав Ломик. — Ми заночуємо у паланці, за зачиненою брамою, — відповів старий. — Полюбляю мати навколо кам’яні мури, коли сплю. Ар’я не могла не втрутитися. — Нам не можна тут лишатися! — вигукнула вона. — Адже люди не лишилися. Вони усі втекли, навіть їхній пан! — Ти ба, Арік налякався! — оголосив Ломик, бекаючи дурнуватим сміхом. — Не налякався! — гримнула вона у відповідь. — А от вони налякалися. — Меткий хлопчина, — зазначив Йорен. — Але бач, у чому справа: тутешні мешканці опинилися на війні, хотіли вони того чи ні. А ми не воюємо. Нічна Варта не лізе у чвари королівств, тому не має тут ворогів. «І друзів теж», подумала вона, та цього разу припнула язика. Ломик і решта вже витріщалися на неї; не вистачало ще виставлятися боягузкою перед усіма. Брама паланки була потикана залізними гвіздками. Всередині знайшлося двійко залізних засувів завбільшки з молоді дерева; у землі були пробиті для них діри, а до воріт припасовані залізні скоби. Коли засуви заклали у скоби, вони утворили величезний косий хрест. — Трохи вбогіше за Червоний Дитинець, — оголосив Йорен, коли паланку роздивилися знизу доверху, — та ніч перебути згодиться. Кращої криївки ми тут не знайдемо. Мур був складений з грубо тесаного каменю без розчину, заввишки у півтора сажні; всередині вздовж муру бігли дощаті підмостки. На північ вела потерна; крім неї, Герен знайшов ляду під соломою у старому дерев’яному сараї, яка відчинялася до вузького звивистого підземного проходу. Він пройшов ходом досить далеко і вийшов аж біля озера. Йорен наказав закотити на ляду один з возів, щоб ніхто не з’явився звідти без запрошення. Старий поділив усіх на три варти, а Торбу, Курца й Різана відіслав до покинутої вежі наглядати з високого місця. Курц мав при собі мисливський ріг — сурмити в разі небезпеки. Загін закотив свої вози і загнав тварин досередини, а тоді заклав за ними ворота. Стайня тут була велика, хоч і недоладна, і вміститися у ній могла половина коней міста. Притулок, де ховалися міщани у непевні часи, був ще більший — довгий, низький, вимуруваний з каменю, критий соломою. Кос вийшов потерною назовні й повернувся з гусаком та двома курками; Йорен дозволив розпалити вогонь, щоб їх зготувати. Всередині паланки була й велика кухня; щоправда, усі горщики та казани з неї забрали. За жеребом куховарити випало Гендрі, Дубареві та Ар’ї. Дубар звелів їй обскубати з птиці пір’я, поки Гендрі рубав дрова. — Чому мені не можна рубати дрова? — закомизилася Ар’я, та ніхто не зважав, і вона взялася скубати, поки Йорен нагострював лезо кинджала бруском, всівшись на кінці лави. Коли їжу нарешті зготували, Ар’я з’їла курячу ніжку і трохи цибулі. Ніхто не мав гумору балакати, навіть Ломик. Гендрі потім відійшов і взявся налощувати шолома з таким виглядом, наче знаходився десь далеко. Дівчинка скиглила і плакала, та коли Мантулик підсунув їй шматочок гусятини, вона його хутко проковтнула і стала видивлятися ще. Ар’я витягла собі другу варту, а до неї знайшла собі солом’яника у притулку. Сон довго не йшов, тому вона позичила в Йорена бруска і взялася нагострювати Голку. Сиріо Форель колись казав, що тупий клинок — то наче кульгавий кінь. Мантулик присів поруч на солом’янику подивитися, як вона працює. — Де це ти такого гарного меча собі видобув? — запитав він, та коли зустрівся поглядом з її очима, застережливо підняв руки. — Та я ж не кажу, що ти його вкрав! Просто спитався, де взяв, та й по тому! — Брат подарував, — пробурмотіла вона. — Не знав, що ти маєш брата. Ар’я перервалася, аби почухатися під сорочкою. В соломі було повно бліх, хоча кілька зайвих на доданок до її власних вже не мали б щось важити. — Я маю багато братів. — Що, справді? А вони старші чи молодші? «Не треба мені патякати зайве. Йорен казав, щоб я тримала язика на припоні.» — Усі старші, — збрехала вона. — Вони теж мають мечі, довгі й гострі. Вони мене навчили вбивати людей, які забагато допитуються. — Та я просто балакаю, а не допитуюся! — Мантулик хутко втік і дав Ар’ї спокій, а вона згорнулася клубочком на солом’янику і почула плач дівчинки з іншого кінця притулку. «Якби ж вона замовкла. Чого вона скиглить без упину?» Напевне, Ар’я таки заснула, хоча не могла пригадати, щоб заплющувала очі. Їй наснилося вовче виття, ще й таке жахливе, що вона миттю прокинулася і сіла на солом’янику; в грудях калатало серце. — Мантулику, прокидайся! — Вона зіп’ялася на ноги. — Гендрі, Вот, хіба ви не чули? Вона натягнула чобіт на ногу. Навколо неї чоловіки та хлопці заворушилися і посповзалися зі своїх постілей. — Що за халепа? — запитав Мантулик. — Що ми мали чути? — завимагав Гендрі. — Та то Арікові страшний сон наснився, — буркнув хтось. — Ні, я справді чув! — наполягала вона. — Вовка! — В Аріка повна голова вовків, — пирхнув Ломик. — Хай собі виють, — мовив Герен, — вони собі там, а ми тут, усередині. Вот погодився. — Не чував я, щоб вовки уміли брати мури приступом. Мантулик тим часом наполягав: — А я нічого не чув! — То був вовк! — заволала вона до всіх, натягаючи другий чобіт. — Щось сталося, наближається щось погане, вставайте усі! Цього разу не встигли вони її затюкати, як ніч розірвав різкий звук — але то був не вовк, а Курц, що сурмив у ріг про небезпеку. За один удар серця всі вже натягали на себе одяг і хапали зброю, яку мали під рукою. Ар’я побігла до брами і там знову почула ріг. Коли вона проминала сарай, Гризло люто кинувся уперед, натягуючи ланцюги, а Якен Ха-Гар покликав ззаду воза: — Хлопчику! Любий хлопчику! Чи є зараз війна? Червона війна? Хлопчику, звільни нас! Чоловік вміє битися. Хлопчику! Вона не зважила на нього і кинулася уперед, вже чуючи за стіною тупіт коней та вигуки людей. Видершись на підмостки, вона виявила, що загорожа для неї трохи зависока, чи радше вона сама трохи закоротка; їй довелося вгатити носаки у діри між камінням, аби видертися вище і бодай щось побачити. Спершу їй здалося, що містечко раптом переповнилося світляками, а тоді вона допетрала, що то люди з смолоскипами літають від одного будинку до іншого. Спалахнула солом’яна стріха на одній хаті, лизнувши черево ночі жовтогарячими язиками, а за нею інша, і ще одна, і ще… і скоро вогонь буяв усюди, де бачило око. Гендрі видерся на мур поруч із нею, маючи на голові шолома. — Скільки їх? Ар’я спробувала порахувати, але вони рухалися надто швидко, ще й смолоскипи крутилися у повітрі, коли їх кидали на будинки. — Може, сотня, — відповіла вона. — А може, й дві. Не знаю. Крізь ревище вогню чулися вигуки. — Скоро і по нас прийдуть. — Онде, — вказав Гендрі. Валка вершників рухалася між хат до паланки. Світло вогню блищало на сталевих шоломах, кидало жовтогарячі відблиски на кольчуги та лати. Один віз прапора на довгому списі. Їй здалося, що прапор червоний, але вночі, ще й посеред пожежі, напевне сказати було важко — зараз усе здавалося червоним, чорним або жовтогарячим. Вогонь тим часом стрибав від хати до хати. Ар’я побачила, як спалахнуло дерево, як його гілками поповз вогонь, аж поки воно не постало серед ночі у вбранні живого жовтогарячого відтінку. Всі вже були на ногах, ставали на підмостках муру або поралися внизу коло наляканих тварин. Йорен десь поруч вигукував накази. Щось буцнулося їй у ногу, і вона побачила, що до ноги чіпляється скигливе дівча. — Йди геть! — Ар’я рвучко вивільнила ногу. — Що ти тут робиш? Біжи заховайся, дурепо! І вона відштовхнула дівча геть. Вершники натягнули поводи перед брамою. — Гей ви, у паланці! — заволав лицар у високому шоломі зі шпичастою маківкою. — Відчиняйте в ім’я короля! — Еге ж, розігналися! Якого саме короля? — заволав у відповіть старий Рейзен, та Вот смикнув його, щоб мовчав. Йорен видерся на мур коло брами з вицвілим чорним кобеняком, вивішеним на ковіньці. — Годі вам лютувати! — гукнув він. — Міщани всі зникли! — А ти хто такий, старигане? Один з боягузів князя Беріка? — крикнув лицар у шпичастому шоломі. — Якщо там у тебе сидить той жирний бевзь Торос, запитай його, як йому подобається запалена нами ватра. — Нема в мене тут такого! — крикнув Йорен у відповідь. — Кількоро хлопців для Нічної Варти, та й усе! Ми на вашій війні не б’ємося! Він вище підняв ковіньку, аби всі побачили колір одежини. — Ось дивіться. Чорне вбрання Нічної Варти! — Або ж чорний колір дому Дондаріон! — заволав хорунжий з ворожим прапором. Ар’я тепер краще розрізняла його кольори при світлі палаючого містечка: золотий лев на червоному. — Знак князя Беріка — лілова блискавка на чорному полі! Раптом Ар’я згадала той ранок, коли жбурнула помаранча Сансі в обличчя і заляпала соком геть усю її дурнувату сукню з вершкового шовку. На тому турнірі був якийсь південський князьок, у якого втріскалася по вуха дурноголова Сансина подружка Джейна. В нього на щиті була намальована блискавка, і батько потім надіслав його стяти голову Хортовому братові. Зараз здавалося, що від тієї пори минула тисяча років, і сталося те все з іншою людиною в геть іншому житті… з Ар’єю Старк, дочкою Правиці, а не з Аріком-сиріткою. Звідкіля б Арікові знати всяке панство з гербами і таке інше? — Чи ти сліпий, чоловіче? — Йорен майнув ковінькою туди-сюди, аби чорний кобеняк повіяв за вітром. — Де ти тут в біса бачиш лілову блискавку? — Вночі усі прапори — чорні, — відповів лицар у шпичастому шоломі. — Ану відчиняй, бо вважатиму вас усіх за розбійників, що змовилися з ворогами короля. Йорен сплюнув. — Хто там з вас за очільника? — Я. — Відблиски вогню з палаючих домівок гуляли бронею його огиря; решта загону розділилася, аби дати йому проїхати. То був кремезний чолов’яга з мантикорою на щиті та карбованим візерунком на грудях сталевого панцира. Крізь відкинуте забороло шолома визирала блідо-рожева поросяча пика. — Лицар Аморі Лорх, значковий князя Тайвина Ланістера, господаря Кастерлі-на-Скелі, Правиці Короля. Єдино істинного короля, нашого пана Джофрі. — Голос він мав тонкий та вискливий. — Його іменем наказую вам відчинити цю браму! Навколо палало містечко. Нічне повітря геть задимілося, летючі іскри та жарини затьмарили зірки на небі. Йорен похмуро скривив рота. — Чого б це? Робіть з містом, що хочте, мені до того нема діла. А нас лишіть собі. Ми вам не вороги. «Та дивись же очима!», ладна була заволати Ар’я до чоловіка унизу. — Хіба вони не бачать, що ми ніякі не пани й не лицарі? — прошепотіла вона. — Здається, їм на те начхати, Аріку, — прошепотів у відповідь Гендрі. Вона подивилася на обличчя пана Аморі так, як її вчив Сиріо, і побачила, що Гендрі має рацію. — Якщо ви не зрадники, то відчиняйте браму! — знову загукав пан Аморі. — Ми перевіримо, чи кажете ви правду, і відпустимо вас своєю дорогою. Йорен пожував кислолисту. — Кажу вам, нема тут нікого, крім нас. Слово честі. Лицар у шпичастому шоломі засміявся. — Ти ба! Гайворон клянеться нам честю! — Ти що, заблукав, дідугане? — докинув жартома один зі списників. — Стіна — вона трохи далі на північ. — Наказую востаннє іменем пана короля нашого Джофрі: щоб довести вірність престолові, про яку ви патякаєте, відчиніть цю браму негайно! — повторив пан Аморі. Йорен довго розмірковував, жуючи тим часом свою жуйку. А тоді сплюнув. — Ні, не відчиню. — Хай так. Ви знехтували королівським наказом, а відтак зробилися бунтівниками! Хай там на вас чорні одежини чи ще які! — В мене тут не бунтівники, а малі хлопчаки! — заволав Йорен донизу. — Малі й старі помирають однаково. — Пан Аморі мляво махнув рукою, і з яскравих вогняних тіней позаду нього вилетів спис. Цілили, напевне, у Йорена, та вийшло так, що влучили у Вота, який саме стояв поруч. Вістря списа втрапило йому в горлянку і вийшло з потилиці, темне і мокре від крові. Вот вхопився за держално і мішком звалився з підмостків. — Візьміть мур приступом і убийте їх усіх, — знудженим голосом наказав пан Аморі. Полетіли нові списи. Ар’я смикнула Мантулика донизу за сорочку. Ззовні почувся брязкіт броні, шурхання мечів по піхвах, гатіння списів по щитах, а на доданок різнобарвні лайки та стукіт кінських копит. Над головами злетів угору кинутий кимось смолоскип; він упав у грязюку двору, розкидаючи вогняні пальці. — До зброї! — гримнув Йорен. — Розсуньтеся і захищайте мур там, де вони вдарять. Кос, Уррег — тримайте потерну! Ломику, висмикни з Вота списа і ставай туди, де стояв він! Мантулик спробував витягти тесака і впустив його на землю. Ар’я пхнула йому зброю назад до рук. — Я не вмію битися мечем, — промимрив він, вирячивши білі від жаху очі. — Це легко, — відповіла Ар’я, та брехня стала їй поперек горла, щойно за верхівку муру вхопилася чиясь рука. Вона побачила руку при світлі палаючого міста, ще й так ясно, наче хтось зупинив час. Пальці були опецькуваті, набиті мозолями, між кісточок росло рясне та цупке чорне волосся, під ніготь великого пальця забилася грязюка. «Страх ріже глибше за меч», згадала вона саме тоді, коли за рукою слідом виткнулася голова у шоломі. Ар’я сікнула згори униз з усією силою, яку знайшла в собі; замкової роботи криця Голки вп’ялася у пальці між кісточками. — Зимосіч! — заверещала вона. Пирснула кров, полетіли відрубані пальці. Обличчя у шоломі зникло так само зненацька, як з’явилося. — Ззаду! — пискнув Мантулик. Ар’я крутнулася. Другий вояк був з бородою і без шолома; у зубах він тримав ножа, щоб той не заважав дертися муром. Коли він закинув ногу на стіну, вона тицьнула йому вістрям межи очі, та Голка навіть не торкнулася його: чолов’яга сахнувся назад і впав сам. «Хоч би він впав на пику та відшматував собі язика.» — Дивись за ними, а не за мною! — заволала вона до Мантулика. І коли наступний нападник спробував видертися на їхній бік стіни, хлопець рубав йому по руках тесаком, доки той не відвалився. Пан Аморі не мав драбин для приступу, але стіни паланки були грубо тесані та складені без розчину, лізти ними було легко, і тому всередині здавалося, наче тим ворогам кінця-краю нема. На кожного, котрого Ар’я різала, колола чи скидала назад, на мурі відразу ж з’являвся ще один. Лицар у шпичастому шоломі видерся-таки нагору, але Йорен заплутав свій чорний прапор навколо його шпичака, і поки ворог боровся з тенетами, увігнав йому ножа в якусь щілину обладунку. Щойно Ар’я кидала погляд догори, як бачила нові смолоскипи, що летіли у двір, полишаючи по собі довгі язики полум’я; ті язики ще довго миготіли їй у очах. Вона угледіла золотого лева на червоному прапорі й згадала про Джофрі, шкодуючи, що не може просто тут увігнати йому Голку в презирливо скривлену мармизу. Коли четверо вояків накинулися на ворота з сокирами, Кос вклав їх усіх до одного стрілами з лука. Дубар зчепився на підмостках з нападником і впав разом із ним у двір, а Ломик розтрощив ворожу голову каменем, що той і ворухнутися не встиг. Хлопець радісно тюгукнув, але побачив ніж у животі Дубаря і зрозумів, що свій теж більше не встане. Ар’я перестрибнула через мертвого хлопчину, не старшого за Джона, якому геть відтяли руку. Здається, то зробила не вона, та напевне б уже й сама не сказала. Вона почула, як Квиль благає про милість, і побачила, як лицар з осою на щиті трощить йому голову шпичастим буздуганом. Все навколо просмерділося кров’ю, димом, залізом і сечею, а за дещицю часу сморід злився у один. Вона не бачила, як кощавий вояк перебрався через мур, але хутко накинулася на нього разом з Гендрі та Мантуликом. Меч Гендрі розлетівся на друзки від удару по шоломі чолов’яги, але заразом і шолом злетів з голови. Під шоломом той був лисий і переляканий, йому бракувало зубів, а обличчя поросло рябою сивуватою бородою; Ар’я трохи його пожаліла, та все одно не загаялася зарізати, вигукуючи «Зимосіч! Зимосіч!». А Мантулик тим часом рубав кістляву шию вояка, волаючи і собі: «Гарячі мантулики!» Коли кощавий помер, Гендрі забрав його меч і зіскочив у двір, щоб битися далі. Ар’я зиркнула слідом і побачила, як паланкою біжать сталеві тіні, виблискуючи кольчугами та клинками у світлі пожежі. Вона зрозуміла, що вояки якось подолали мур — чи то перелізли, чи то вдерлися до потерни — і зіскочила до Гендрі, приземлившись так, як учив Сиріо Форель. Ніч дзвеніла сталевою музикою, повнилася вереском поранених та помираючих. Якусь хвильку Ар’я стояла непевно, сама не знаючи, куди бігти. Смерть вирувала навколо з усіх боків. А тоді нагодився Йорен, струснув її за плечі, заволав просто у обличчя: — Хлопче! — Так, як волав завжди. — Тікай звідси, нам кінець, ми пропали! Збери, кого можеш — он його і ще когось, виведи малих. Ану ж бо! — Як?! — скрикнула Ар’я. — Крізь оту ляду! — вигукнув він. — Під сараєм! І миттю зник — ринув у бій з мечем у руці. Ар’я вхопила Гендрі за руку. — Йорен наказав тікати! — гукнула вона. — Крізь сарай, на волю! Очі Бичка виблискували вогнем у щілинах його шолома. Він кивнув. Разом вони покликали до себе Мантулика і знайшли Ломика Зеленорукого, скривавленого від списа, що простромив йому гомілку. Герен теж знайшовся, але був надто тяжко поранений, щоб тікати. Біжучи з усіма до сараю, Ар’я помітила мале плаксиве дівча, що сиділо посеред безладу в оточенні диму та різанини. Ар’я вхопила її за руку і смикнула, щоб та стала на ноги; решта тим часом пробігла мимо. Але дівча іти не хотіло, навіть отримавши ляпасів. Тоді Ар’я потягла її правицею, тримаючи Голку в лівиці. Попереду ніч світилася темнаво-червоним. «Сарай горить!», зрозуміла вона. Язики полум’я лизали його боки звідти, де впав смолоскип, а зсередини чувся вереск упійманих в пастку тварин. З сараю з’явився Мантулик. — Аріку, гайда сюди! Ломик вже там, а її кинь, якщо іти не хоче! Але Ар’я потягла скигливе дитя вперед ще упертіше. Мантулик знову пірнув досередини, покинувши їх… але Гендрі повернувся, виблискуючи шоломом так яскраво, що роги на ньому, здавалося, самі палали жовтогарячим вогнем. Він хутко підбіг і закинув дівча на плече. — Тікаймо! З дверей сарая пашіло, наче з ковальського горнила. У повітрі кружляли вихори диму, задня стіна перетворилася на суцільну запону вогню від підлоги до даху. Коні та віслюки хвицяли копитами, ставали дибки та пронизливо іржали. «Бідолашні», подумала Ар’я, а тоді побачила воза і трьох людей, припнутих кайданами до його дна. Гризло щосили рвався зі своїх ланцюгів; кров текла його руками звідти, де залізо врізалося у живе тіло. Рорж лаявся, хвицяючи ногою дошки. — Хлопчику! — покликав Якен Ха-Гар. — Любий хлопчику! Відчинена ляда була всього за кілька стоп попереду, але вогонь так швидко біг старим деревом і сухою соломою, що Ар’я аж очам не вірила. Вона згадала жахливо обпечене обличчя Хорта. — Хід завузький! — закричав Гендрі. — Як ми її туди пронесемо? — Протягнемо, — відповіла Ар’я. — Чи проштовхнемо. — Добрі хлопчики, ласкаві хлопчики! — закликав Якен Ха-Гар, кашляючи. — Ану зніміть ці в сраку пхані ланцюги! — заревів Рорж щосили. Гендрі на них не зважав. — Ти йди перший, тоді вона, а тоді я. Ану хутко, бо попереду довга путь. — Коли ти рубав дрова, — пригадала Ар’я, — то де лишив сокиру? — Знадвору, біля притулку. — Він кинув погляд на людей у кайданах. — Я б радше рятував віслюків. А на цих нема часу. — Забери її! — заволала Ар’я. — Виводь звідси! Не барися! Коли вона вибігала з палаючого сараю, вогонь вдарив їй у спину гарячими червоними крилами. Надворі царювала блаженна прохолода, та люди навколо вмирали один за одним. Ар’я побачила, як Кос кидає зброю, і його вбивають просто на місці. Геть усе густо затягнуло димом. Йорена ніде не було, але сокира лежала там, де її кинув Гендрі — коло купи дров попід стіною притулку. Схопивши сокиру, Ар’я відчула, як її за руку хапають закольчужені пальці, крутнулася і увігнала лезо між ніг нападнику. Обличчя його вона не побачила — тільки темну кров, що потекла між ланок кольчуги. Повернення до сараю виявилося найтяжчою за все її життя справою. З відчинених дверей плив дим, наче звивиста чорна змія, а всередині верещали бідолашні істоти: віслюки, коні та люди. Вона закусила губу і ринула в двері, зігнувшись мало не до землі, аби проскочити там, де диміло менше. Один з віслюків упіймався у кільце вогню і тепер верещав від жаху та болю; Ар’я чула сморід його присмаленої шерсті. Дах винесло вгору, і звідти сипонули гарячим дощем палаючі шматки дощок, жмути сіна та соломи. Ар’я затиснула рукою рота й носа. Хуру вона не бачила за димом, але вереск Гризла почула добре і поповзла у тому напрямі. І ось колесо вже над нею. Віз підстрибнув і зсунувся на пів-стопи, коли Гризло знову кинувся рвати ланцюги. Якен побачив її, та ледве міг дихати, не те що балакати. Ар’я жбурнула сокиру до хури, Рорж миттю вхопив її та здійняв над головою; його безносим обличчям текли струмки чорного від сажі поту. Ар’я побігла, кашляючи, і почула за спиною, як сталь трощить старе дерево — раз, другий, третій. Ще через мить почувся гучний хряскіт, і розбите дно воза вибухнуло трісками. Ар’я пірнула головою в ляду, впала униз на п’ять стоп і набрала повний рот грязюки, але не зважала — то був чудовий смак, смак намулу, вологи і черв’яків, смак життя. Під землею було прохолодно і темно, а згори — сама лише кров, червоне жахіття, задушливий дим і вереск коней, що помирали у вогні. Ар’я розвернула на собі пояс, щоб Голка не заважала, і поповзла уперед. Подолавши з півтора сажня, вона почула звук, схожий на ревіння якоїсь страшної потвори, і позаду неї розпухла хмара гарячого диму та чорного попелу, неначе вирвавшись із самого пекла. Ар’я затамувала подих, поцілувала земляну підлогу ходу і заплакала. А за ким — і сама не знала. Тиріон III Королева не мала гумору чекати на Вариса. — Наче мало нам було підлої зради! — розлючено проголосила вона. — Але це вже нахабна, нічим не прикрита ницість! Хай би там що мимрив євнух, а я без нього знаю, що робити з підлими тварюками, які винуваті у цьому! Тиріон вийняв листи з сестриних рук і порівняв, поклавши поруч. То були два списки однакових слів, проте написаних різними руками. — Маестер Френкен отримав перше послання у замку Стокварт, — пояснив великий маестер Пицель. — Другий список надав князь Гиліс. Мізинець покрутив пальцями борідку. — Якщо вже Станіс потурбувався надіслати листи навіть до них, то будьмо певні: кожен значний вельможа та князь у Семицарстві отримав такого самого. — Я накажу спалити ці листи усі до одного! — заявила Серсея. — Жоден натяк не повинен досягти вух мого сина і мого батька! — Я чомусь гадаю, що пан батько вже отримали дещо більше, ніж натяк, — сухо зазначив Тиріон. — Авжеж Станіс надіслав птахів і до Кастерлі-на-Скелі, і до Гаренголу. А щодо спалити листи, який з того зиск? Вино розлито, глечика розбито, і теща знову дівкою не стане. Та й не такі вони небезпечні, як здається. Серсея обернулася до нього, палаючи пекельним зеленим вогнем у очах. — Ти що, зовсім здурів? Ти читав, що там написано? «Отрок Джофрі», ось як він його називає! А мене сміє винуватити у кровозмісі, подружній та державній зраді! «Тільки тому, що ти у всьому цьому винувата.» Препотішно було бачити, як Серсея шаленіє з приводу звинувачень, правдивість яких сама чудово знає. «Якщо ми програємо цю війну, хай іде до ватаги лицедіїв — їй-бо, має дар божий до цього ремесла». Тиріон почекав, поки королева трохи вгамується, і мовив: — Станісові потрібен якийсь привід, аби виправдати свій бунт. Яких ще листів ти від нього чекала? «Джофрі — законний син і спадкоємець мого брата, але я з дурного толку вирішив забрати трон собі»? — Я не стерплю, щоб мене виставляли повією! «Ну, сестричко, він же не пише, що Хайме тобі щось платив.» Тиріон навмисне пробіг очима листа ще раз. Там було одне цікаве речення, за яке чіплялося око… — Складено в Світлі Господньому, — прочитав він уголос. — Якось дивно він тут добирає слова. Пицель прочистив горлянку. — Такі слова часто стрічаються у листах та інших паперах з Вільних Міст. А означають вони, скажімо приблизно, «писано перед божими очима». Перед очима бога червоних жерців. То саме їхні слова, я цього певний. — Варис казав нам ще кілька років тому, що пані Селиса заприязнилася до когось із червоних жерців та їхньої віри, — нагадав Мізинець. Тиріон постукав пальцем по листі. — Схоже, тепер її приклад наслідує її вельможний чоловік. Ми можемо скористатися цим проти нього. Попрохати верховного септона оголосити про те, що Станіс виступає не тільки проти законного короля, але ще й проти істинних богів… — Так, так, — нетерпляче погодилася королева, — та спершу треба зупинити цей потік бруду. Рада мусить видати наказ. Кожний, хто згадає про кровозміс або назве Джофрі байстрюком, повинен втратити язика. — Доречний захід, — закивав великий маестер Пицель, теленькаючи ланцюгом на шиї. — Цілковита дурниця, — зітхнув Тиріон. — Видираючи людині язика, не доведеш, що вона бреше, а тільки повідомиш світові, що боїшся її слів. — То що ж ми маємо робити, на твою думку? — вимогливо запитала сестра. — Та майже нічого. Хай собі шепочуться. Скоро та казочка їм набридне. Кожен, в кого є хоч крапля глузду, зрозуміє, що то така собі незграбна спроба виправдати узурпацію престолу і корони. Чи надав Станіс якісь докази? Ні, та і як він міг, коли нічого такого насправді не було? Тиріон подарував сестрі найчарівнішу зі своїх посмішок. — Так-то воно так, — змушена була відповісти вона. — Але ж… — Ваша милість, ваш брат має цілковиту рацію. — Петир Баеліш зчепив пальці перед собою. — Якщо ми спробуємо придушити балачки, то тільки додамо їм вірогідності. Краще показати своє презирство — адже нічого іншого та жалюгідна брехня не варта. А між тим боротися з вогнем своїм вогнем. Серсея зміряла його очима. — Яким ще вогнем? — Казочкою приблизно того ж самого штибу. Але такою, якій легше повірити. Князь Станіс прожив нарізно від дружини майже все своє подружнє життя. Не те щоб я йому за те дорікав — сам би так вчинив, якби здуру одружився з пані Селисою. І все ж, якщо пустити плітки, що дочка його народжена ганебно, а сам він — рогоносець, то… простолюдці завжди охоче вірять найгіршому про своїх панів, особливо про таких суворих, непривітних та болюче гордовитих, як Станіс Баратеон. — До нього ніколи не плекали великої любові, це правда. — Серсея поміркувала якусь хвильку. — Отож ми відплатимо йому його ж монетою. Так, мені це до смаку. І кого ж ми оберемо пані Селисі за коханця? Здається, вона має двох братів. Ще й один з її дядьків увесь час просидів на Дракон-Камені… — Пан Аксель Флорент є її каштеляном. Тиріон неохоче визнав про себе, що задум Мізинця обіцяє певний зиск. Станіс ніколи не мав теплої прихильності до власної дружини, зате мав недовірливу вдачу та їжачився колючками на всякий сумнів про свою честь. Якби ж посіяти розбрат між ним та його послідовниками… справа престолу від того тільки б виграла. — Мені казали, що дитина має вуха Флорентів. Мізинець легковажно майнув рукою в повітрі. — Один купецький повірник із Лису колись зазначив при мені, що князь Станіс, напевне, дуже любить свою дочку, якщо понаставив її кам’яних подоб по усіх мурах Дракон-Каменя. «Пане ласкавий», мусив пояснити я йому, «то ж химери такі». — Він посміхнувся. — Так, пан Аксель зійде за батька Ширени, але з мого досвіду скажу вам таке: що дурніша і недоладніша брехня, то охочіше її беруть до серця. А Станіс якраз тримає при собі надзвичайно недоладного дурня — недоумкуватого блазня з татуйованим обличчям. Великий маестер Пицель зойкнув і глянув на нього з відразою. — Невже ви хочете пустити чутки, що пані Селиса брала до себе у ліжко того недоумка? — Хто ж, окрім недоумка, з доброї волі спокуситься Селисою Флорент? — відповів Мізинець. — Ясна річ, у хвилини самотності Пістрявчик нагадував їй про Станіса. Найкраща брехня завжди несе у собі якесь зернятко правди, аби той, хто її слухає, мав над чим замислитися. Так сталося, що дурник надзвичайно прикипів душею до дівчинки, ходить за нею хвостом. Вони навіть дещо схожі між собою. Ширена теж має пістряве і наполовину нерухоме обличчя. Пицель розгублено водив очима з боку в бік. — Але ж те в неї від сірої лускачки, яка трохи не вбила бідолаху ще в колисці! — Моя казочка мені більше до смаку, — мовив Мізинець. — Гадаю, і простий люд теж її уподобає. Люди вірять, що коли жінка з’їсть кролика під час вагітності, то дитина народиться з довгими пухнастими вухами. Серсея посміхнулася такою посмішкою, яку зазвичай зберігала для Хайме. — Ви лукава істота, пане Петире. — Дякую вам, ваша милосте. — І надзвичайно обдарований брехун, — додав Тиріон, проте без особливого тепла у голосі. «А цей небезпечніший, ніж я гадав», майнула в нього думка. Сіро-зелені очі Мізинця зустрілися з різнокольоровим поглядом карлика без жодного сліду збентеження. — Кожного з нас чимось обдаровано, ласкавий пане. Королева тим часом надто захопилася мріями про помсту, аби зважати на їхній словесний двобій. — Недоумок наставив роги князеві! Та зі Станіса будуть реготати в кожному шинку по цей бік вузького моря! — Але байка не повинна походити від нас, — зазначив Тиріон, — інакше її сприймуть як незграбну брехню у відповідь. «Якою, власне, вона і є.» І знову Мізинець хутко знайшов вихід. — Шльондри полюбляють пліткувати, а я, вже так сталося, володію бурдеєм-другим… третім. А Варис може посіяти потрібні зерна у шинках та харчівнях. — До речі про Вариса, — спохмурніла Серсея. — Де це він? — Я й сам питав себе про те саме, ваша милосте. — Павук плете свої потаємні тенета день і ніч, — бундючно виголосив великий маестер Пицель. — Я не плекаю до нього довіри, шановні панове. — А він завжди такий люб’язний, коли говорить про вас. — Тиріон зіп’явся на ноги зі свого крісла. Так сталося, що він знав, чим саме зайнятий євнух, але інших радників беріг від того знання. — Благаю вибачити мені, панове. Інші справи вимагають моєї уваги. Серсея негайно наїжачилася підозрою. — Справи престолу, сподіваюся? — Нічого такого, про що ти мала б турбуватися, сестро. — Я сама про те судитиму! — І зіпсуєш приємну несподіванку? — спитав Тиріон. — Я наглядаю за виготовленням подарунку для Джофрі. Йому кують невеличкого ланцюжка. — Нащо йому ще один ланцюжок? В нього вже є золоті й срібні, він стільки й не носить. Якщо ти вирішив хоч на хвилину, що можеш купити Джофову любов подарунками… — Ти про що, сестро? Певна річ, його милість любить свого дядечка, а дядечко любить свого небожа і короля. А ланцюжок той буде такий, що одного дня король уподобає його більше за всі інші. На цьому маленький чоловічок вклонився і пошкутильгав до дверей. Ззовні палати малої ради чекав Брон, щоб супроводити Тиріона до Башти Правиці. — Ковалі чекають на твою ласку в приймальні, — мовив той, поки вони перетинали двір. — Чекають на мою ласку… Гарно сказав, Броне! Майже як двірський пан. Одного дня ти ще й на коліно станеш. — Піди й відгойдай сам себе, карлику. — Ні, краще Шаю. — Тиріон почув, як пані Танда привітно покликала його згори звивистих сходів. Прикидаючись, що недочув, він зашкутильгав швидше. — Накажи приготувати ноші. Я виїду з замку, щойно закінчу тут. Двері стерегли двоє Братів Місяця. Тиріон привітав їх з усією чемністю і скривився перед сходами. Від підйому до власної опочивальні йому завжди боліли ноги. Всередині він знайшов хлопчика дванадцяти років, що розкладав на ліжку одяг — свого трохи недоладного зброєносця. Подрік Пейн був такий сором’язливий, що скидалося, наче він приховує якусь страшну таємницю. Тиріон не міг позбавитися підозри, що батько утнув якийсь збочений жарт, віддавши йому малого у зброєносці. — Ваше вбрання, ясний пане, — пробурмотів малий, коли Тиріон увійшов, і втупився у власні чоботи. Навіть коли він набирався сміливості щось сказати, на те, щоб дивитися у очі, її не вистачало. — Для прийому. І ланцюг ваш. Ланцюг Правиці. — Гаразд. То допоможи мені вдягтися. Жупан був шитий з чорного оксамиту з золотими гудзиками у подобі лев’ячих голів; ланцюг являв із себе коло суцільних золотих долонь, де пальці однієї тримали зап’ясток іншої. Под приніс Тиріонові підрізану на його зріст делію кармазинового шовку з золотою облямівкою. На звичайній людині вона б виглядала камізелькою у пояс. Приймальня Правиці була менша, ніж королівська, і геть крихітна проти престольної палати, але Тиріонові подобалися мирійські килими, настінні гобелени, відчуття затишку та усамітненості від світу. Коли він увійшов, підкоморій вигукнув: — Тиріон Ланістер, Правиця Короля! Це йому теж сподобалося. Натовп ковалів, зброярів та торговців залізним крамом, що їх зігнав до палацу Брон, впав на коліна. Тиріон ухопився за бильця високого крісла коло круглого золотого вікна, зіп’явся на нього, добре всівся і припросив усіх підвестися. — Добродії майстри, я знаю про ваші численні й нагальні турботи, тому не затримаю надовго. Поде, будь ласкавий. Под передав йому полотняного мішка. Тиріон смикнув за поворозки й перевернув його донизу горлом. Вміст мішка висипався на підлогу з глухим стукотом металу по м’якому килимі. — Я наказав зробити ці штуки у замковій кузні. Мені потрібні ще тисячі таких самих. Один з ковалів став навколішки, аби роздивитися три величезні сталеві ланки, химерно скручені та з’єднані разом. — Могутній ланцюг. — Могутній, але закороткий, — відповів карлик. — Наче я сам. Але потрібен значно довший. Чи є в тебе ім’я, добродію? — Мене кличуть Пузобляхом, мосьпане. — Коваль був опецькуватий, широкий поперек себе, вдягнений у просту вовну та шкіру, а руки мав товщі за бичачу шию. — Я хочу, щоб кожна кузня у Король-Березі взялася робити такі ланки та з’єднувати їх. Усю іншу роботу наказую відкласти. Хай до справи візьметься кожен, хто знається на роботі з залізом — байдуже, цеховий майстер, наймит чи учень. Коли я їхатиму Сталевою вулицею, то хочу почути, як день і ніч дзвенять молоти. А ще я хочу, щоб за роботою наглядала чесна та поважна людина. Ти, часом, не така людина, добродію Пузоблях? — Може, й така, мосьпане. Але що тоді буде з мечами та кольчугами, яких хочуть пані королева? Заговорив інший коваль. — Їхня милість наказали нам робити кольчуги, лати, мечі, кинджали, сокири, і якомога більше. Аби узброїти нових золотокирейників, мосьпане. — Та робота почекає, — відповів Тиріон. — Спершу ланцюг. — Перепрошую вашу мосць, та їхня милість сказали, що як хто не скує, скільки скажуть, тим руки понівечать, — наполягав занепокоєний коваль. — Розтрощать на власних ковадлах, ось як вони сказали. «Люба Серсеєчка аж зі шкури пнеться, щоб завоювати нам любов простого люду.» — Нікому нічого не розтрощать. Даю вам своє слово. — Залізо росте в ціні, — оголосив Пузоблях, — а для ланцюга його треба таки чимало. Ще й вугілля для горнила. — Князь Баеліш простежить, щоб вам не бракувало срібла на ваші потреби, — пообіцяв Тиріон. Принаймні у цьому на Баеліша була певна надія. — Я накажу міській варті допомогти вам знайти залізо. Киньте до горнила кожну підкову в місті, якщо буде треба. Наперед вийшов старший чоловік, багато вдягнений у одамашковий жупан зі срібними застібками та делію, облямовану лисою. Він став на коліно і роздивився сталеві ланки, кинуті Тиріоном на підлогу. — Ясний пане Правице, — поважно розпочав він, — це робота груба, зовсім не мистецька. Хай її собі роблять звичайні ковалі, нічого не скажу — ті, які гнуть підкови та кують казани. Але ж я, перепрошую пана — майстер-зброяр. Ані я, ані все поважне зброярське товариство таких речей не робить. Ми куємо мечі — такі гострі, що аж співають — і броню, яку не соромилися б надіти самі боги. Але оце… Тиріон схилив голову набік і подарував майстрові довгий погляд своїх різнобарвних очей. — Як мені вас називати, майстре-зброяре? — Заллореон, прошу пана. З ласки пана Правиці, я можу скувати їм обладунка, який личитиме їхньому домові й високому урядові. Інші двоє майстрів скривилися з відрази, але Заллореон сунув навпростець, не зважаючи. — Гадаю, найкращою буде латна броня з лускою. Луску визолотимо, наче сонце, а лати вкриємо поливою темного ланістерівського кармазину. Для шолома пропоную гемонську голову з високими золотими рогами. Коли ви їхатимете на чолі війська в бій, вороги кидатимуться навсібіч з жаху. «Рогатий дідько, еге ж», майнула в Тиріона сердита думка, «саме такого прізвиська мені ще не вистачало». — Майстре Заллореоне, віднині я вирішив очолювати битви не з сідла, а з цього крісла. Мені потрібні ланки, а не роги для лихого дідька. Поясню вам суть справи іншими словами: або ви куєте ланцюги, або їх надягають на вас. Вибір за вами. Він підвівся і вийшов геть, навіть не озирнувшись. Біля воріт з ношами та супроводом з кінних Чорних Вух чекав Брон. — Сам знаєш, куди, — наказав йому Тиріон і скористався його допомогою, щоб влізти до ношів. Тиріон робив усе, що в його силі, аби подолати голод у місті: приставив кількасот тесль будувати рибальські байдаки замість метавок, дозволив полювати у королівській пущі кожному сміливцю, який наважиться перетнути річку, навіть вислав золотокирейників на захід та південь на заготівлю харчу та хуражу — але все одно бачив з усіх боків очі, повні докору. Запони ношів давали йому захист і спочинок від поглядів голодного міста, а заразом і можливість поміркувати. Поки вони ледве повзли звивистим Присмерковим проїздом донизу, до підніжжя Аегонового пагорба, Тиріон розмірковував про вранішні події. Сестричка за своєю люттю прогавила справжній зміст листа Станіса Баратеона. Без доказів його звинувачення не мали жодної сили; головне в листі було те, що він оголосив себе королем. І що тепер на це скаже Ренлі? Залізний Трон замалий, аби вони всілися на нього обоє. Тиріон ліниво відсунув запону на кілька вершків, щоб визирнути на вулицю. По обидва боки їхали Чорні Вуха, розгойдуючи зловісним намистом на шиях, а Брон рухався попереду, аби розганяти людей з дороги. Тиріон роздивлявся перехожих, а тоді почав грати з собою в невеличку гру: пробував відрізнити споглядачів від решти натовпу. І вирішив, що ті, які з виду найпідозріліші, швидше за все невинні. «Берегтися треба якраз тих, які на вигляд невинні.» Кінцева мета подорожі лежала аж за пагорбом Раеніс, а по вулицях блукав добрячий натовп. Майже година пройшла, поки ноші гойднулися і зупинилися. Тиріон до того часу вже куняв, але по зупинці швидко прокинувся, протер очі й з допомогою Брона вийшов з ношів. Будинок мав два поверхи — нижній з каменю, верхній з колод. З одного кута будівлі здіймалася невеличка кругла вежка. Багато вікон були забрані шибками свинцевого скла. Над дверима гойдався візерунчастий кулястий ліхтар з визолоченого металу і червоного скла. — Ти ба, бурдей, — мовив Брон. — Навіщо тобі сюди? — Як гадаєш, навіщо люди ходять до бурдеїв? Найманець зареготав. — Тобі не досить Шаї, абощо? — Як на табірну дівку, вона нічогенька, та ми ж більше не в таборі. Малі чоловічки мають велику хіть, а дівчатка тут, як я чув, годящі хоч би й для короля. — А чи той король вже доріс до дівчаток? — Та не для Джофрі. Для Роберта. Він до цього будинку вчащав. «А може, й Джофрі вже доріс. Цікава думка, до речі.» — Якщо ви з Чорними Вухами бажаєте розважитися, не соромтеся. Щоправда, в Чатаї дівчатка коштують чимало. Отам по вулиці заклади дешевші. Залиш тут одного, хто знатиме, де ви, коли я вирішу повернутися. Брон кивнув. — Гаразд. Чорні Вуха тим часом вишкірялися трохи не на кутні. Всередині його стрічала висока жінка у струменях шовку. Вона мала шкіру чорного дерева і сандалові очі. — Мене звати Чатая, — глибоко вклонилася вона. — А вас… — Давай-но позбавимося звички до імен. Імена — вони небезпечні. Повітря пахкотіло заморськими прянощами, підлогу під ногами прикрашала мозаїка, що зображувала переплетені у пристрасті жіночі тіла. — Приємний в тебе заклад. — Я немало трудилася, аби його таким зробити. Щаслива потішити пана Правицю. — Голос в неї плинув, мов рідкий бурштин, і переливався вимовою далеких Літніх островів. — Титули не надто безпечніші за імена, — попередив Тиріон. — Ану ж покажи мені кілька своїх дівчаток. — Матиму за велику насолоду. Ви побачите, що вони такі ж приязні, як і гарні, ще й розуміються на всіх мистецтвах кохання. Вона пурхнула з місця, змусивши Тиріона поспіхом шкутильгати слідом на ногах, вдвічі коротших за її. Сховавшись за візерунчастою мирійською ширмою з вирізаними на ній квітами, чудернацькими істотами та замріяними дівчатами, вони визирнули до загальної зали, самі лишившись непоміченими. Там якийсь старий грав на козі жвавої пісні; у стінній западині, викладеній подушками, п’яний тирошієць із ліловою бородою гойдав на коліні соковиту молоду дівчину: він розшнурував їй стан сукні та лив з келиха їй на груди тоненький струмочок вина, щоб потім злизати. Двоє інших дівчат грали в черепки коло вікна зі свинцевими шибками. Одна була вкрита ластовинням, а в медовому волоссі мала ланцюжок з блакитних квіток. В іншої була гладка та чорна, мов вилощений гагат, шкіра, великі чорні очі, маленькі гострі груди. Обидві вдяглися у легкий вільний шовк, схоплений на станах пасками-намистами. Сонячне світло, що падало на них крізь кольорове скло, вимальовувало чарівні юні тіла під тонкою тканиною; від самого видовища Тиріонові щось заворушилося між ніг. — Насмілюся запропонувати темношкіру, — мовила Чатая. — Чи не замолода вона? — Шістнадцять років, ласкавий пане. «Саме для Джофрі», подумав він, згадавши сказане Броном. Його перша була ще молодша. Тиріон пам’ятав, як вона соромилася, коли він вперше задер їй сукню над головою. Довге чорне волосся, блакитні очі, в яких можна потонути… і він потонув. «Стільки часу минуло. Який же ти вбогий недоумок, карлику.» — Чи не з твоїх вона, часом, рідних островів, та дівчина? — Її кров — то справді кров літа, пане, але дочка моя народилася вже тут, у Король-Березі. Напевне, здивування відбилося в нього на обличчі, бо Чатая хутко продовжила: — Мій народ вірить, що в постільному будинку немає ніякого сорому. На Літніх островах високо поціновують тих, хто вміє дарувати насолоду. Багато юнаків та дівчат шляхетних родів кілька років після розквіту віддають себе службі на славу богів. — А боги ж тут до чого? — Боги створили не тільки наші душі, але й тіла, чи не так? Вони дали нам голоси, аби ми вклонялися їм піснею. Вони дали нам руки, аби ми будували їм храми. І так само вони дали нам тілесні бажання, аби ми парувалися і служили богам у такий спосіб. — Нагадай, щоб я переповів твої слова верховному септонові, — зазначив Тиріон. — Якщо мені дозволять молитися прутнем, то свята Седмиця не матиме відданішого вірянина. І майнув рукою. — Гаразд, радо прийму твою пропозицію. — Я покличу доньку. Ходімо. Дівчина зустріла їх унизу сходів. Вища за Шаю, але не така висока, як її мати, вона мусила стати на коліна, щоб Тиріон її поцілував. — Мене звати Алаяйя, — мовила вона з найлегшим слідом вимови своєї матері. — Ходімо, пане мій. Вона взяла його за руку і повела нагору двома прогонами сходів, а тоді довгим коридором. Тут з-за одних дверей чулися зітхання та скрики насолоди, а з-за інших — хихотіння та шепіт. Тиріонова міць щільно притиснулася до поворозок на штанях. «Дещо принизливо», подумав він, шкутильгаючи за Алаяйєю ще вище сходами, до покоїв у башті. Там були одні двері, які дівчина зачинила, щойно вони увійшли. Всередині знайшлося велике ліжко під навісом, висока шафа з різьбленими картинами кохання, вузьке вікно зі свинцевим склом у шибці з червоних та жовтих дзвінкових клітин. — Ти дуже гарна, Алаяйє, — мовив до неї Тиріон, коли вони лишилися наодинці. — Від голови до п’ят кожна твоя рисочка надзвичайно чарівна. Але зараз мене цікавить тільки твій язик. — Ласкавий пан упевниться, що язиком я володію майстерно. Ще дівчинкою я взнала, коли ним слід працювати, а коли — тримати на припоні. — Велика втіха для мене, — посміхнувся Тиріон. — То що робитимемо? Чи немає в тебе якихось думок? — Є, — відповіла вона. — Хай ласкавий пан відчинить шафу і знайде там те, що шукає. Тиріон поцілував їй руку і заліз до порожньої шафи. Алаяйя зачинила двері за ним, а він намацав задню стінку, відчув, як вона їде під пальцями, і відштовхнув убік. Позаду стіни було чорне провалля, але він пошукав і знайшов щось металеве. Рука вхопилася за щабель драбини; ногою він знайшов ще один і почав злазити. Добряче під рівнем вулиці йому відкрився похилий підземний хід, де і знайшовся Варис зі свічкою в руці. Варис анітрохи не скидався на себе самого. Обличчя у рубцях, чорна порость бороди під шоломцем зі шпичкою, кольчуга на каптані вареної шкіри, ніж та тесак при боці. — Чи задовольнила вас Чатая, пане мій? — Так задовольнила, що в голову аж лізе думка, чи не занадто, — визнав Тиріон. — Ви певні, що на неї можна покластися? — У цьому підлому й зрадливому світі я не певний геть нічого, пане мій. Та принаймні Чатая не має причин любити королеву і знає, що саме вам їй слід дякувати за позбавлення від Аллара Дима. То ходімо? І він вирушив проходом геть. «Навіть ходу собі змінив», помітив Тиріон. А замість лаванди від Вариса тхнуло кислим вином та часником. — Мені до вподоби ваше нове вбрання, — мовив Тиріон, крокуючи слідом. — Моя служба не дозволяє виїжджати вулицями у шовках посеред пишного загону лицарів. Тому, залишаючи замок, я вдягаю щось доречніше, і мені вдається прожити довше, аби служити вам. — Шкіра вам до лиця. Вдягніть оце на наступне засідання ради. — Ваша сестра цього не схвалить, пане мій. — Моя сестра напудить під себе. — Він посміхнувся у темряві. — Не бачу жодних ознак, що за мною скрадаються її шпигуни. — Мені приємно це чути, ласкавий пане. Деякі з наймитів вашої сестри одночасно служать мені, про що їй невідомо. А мені нестерпна сама думка, що вони б опустилися до того, аби дати себе помітити. — А мені радше нестерпно думати, що я даремно пролазив крізь ту шафу і терпів пекельні муки невтамованої хіті. — О ні, далеко не даремно, — запевнив Варис. — Вони знають, що ви тут. Чи насмілиться хтось увійти до закладу Чатаї під виглядом відвідувача — цього я не скажу, але незмінно вважаю за краще перепильнувати, ніж недопильнувати. — Як це так вийшло, що в бурдеї є таємний вхід? — Хід прокопали для іншого Правиці Короля, чия честь не дозволяла йому заходити до подібного закладу відкрито. Чатая ревно берегла таємницю існування цього шляху. — І все ж ви про нього дізналися. — Маленькі пташечки літають багатьма темними ходами. Обережно, тут круті сходинки. Вони вилізли з-під ляди у якійсь стайні, а до того пройшли приблизно зо три квартали під пагорбом Раеніс. Коли Тиріон ляпнув дверима, зачиняючи їх, у загородці заїржав кінь. Варис роздмухав свічку і поставив її на брус-перечку, а Тиріон роздивився навколо. В загородах стояв один мул і троє коней. Він прошкутильгав до зозулястого мерина і глянув йому в зуби. — Старий, — мовив Тиріон, — ще й вітер, мабуть, пускає. — Ви б не обрали такого для битви, то правда, — відповів Варис, — але він довезе куди треба і не приверне зайвої уваги. Так само, як інші. А тутешні стайнярі — вони чують та бачать лише тварин. Євнух зняв з кілочка кобеняка з каптуром — грубо витканого, вицвілого на сонці, подекуди протертого, але зручного крою. — З вашого дозволу. Коли він накинув одежину Тиріонові на плечі, той загорнувся в неї з голови до п’ят, а каптура зміг насунути так, щоб геть сховати обличчя у тіні. — Люди бачать те, що очікують побачити, — мовив Варис, поки Тиріон звикав до кобеняка. — Карлики зустрічаються на вулицях рідше, ніж діти, ось вони і побачать дитину. Дитину в старому батьковому сіряку, на батьківському коні, що їде в якихось батьківських справах. Але все ж краще вам їздити вночі. — Так і чинитиму… наступного разу. Але зараз Шая чекає на мене. Він влаштував її у маєтку, оточеному добрячим муром, в дальньому північно-східному кутку Король-Берега, недалеко від моря, та не смів їздити до неї, боячись шпигунів. — Якого коня візьмете? Тиріон знизав плечима. — Та хоча б оцього. — Я його вам засідлаю. — Варис узяв повід та сідло з кілочка. Тиріон обсмикнув важкого кобеняка і закрокував нетерпляче туди-сюди. — А ви тим часом прогавили таку цікаву раду. Станіс взяв і коронував себе, уявляєте? — Мені про те відомо. — А брата мого з сестрою звинуватив у кровозмісі. Цікаво, як це йому спало на думку? — Може, погортав одну книжку і глянув на колір волосся одного байстрюка, як це зробив Нед Старк, а перед ним — Джон Арин. Або хтось йому на вухо нашепотів. Замість свого звичного хихотіння євнух засміявся глибшим, горловим сміхом. — Часом не хтось на зразок вас? — Ви підозрюєте мене? Ні, то був не я. — А якби підозрював, ви б визнали вину? — Певно, що ні. Але навіщо б я розголошував таємницю, яку так довго беріг від усіх? Одна річ — дурити короля, а інша — ховатися від цвіркунів у очереті на підлозі та маленьких пташок у димарі. Ще й байстрюки — онде вони усі, дивись, хто має очі. — Робертові байстрюки? А до чого тут вони? — Він став батьком восьми дітям, скільки я знаю, — мовив Варис, борюкаючись з сідлом. — Матері їхні мали волосся з міді та меду, каштану та вершків, а діти усі виходили чорні, мов круки… й так само прокляті долею. Тому коли в вашої сестри між ніг вискочили Джофрі, Мирцела і Томен — усі золотенькі, як сонечко — правду уздріти виявилося неважко. Тиріон хитнув головою туди-сюди. «Якби ж сестра народила хоч одне дитя від чоловіка — його б вистачило, щоб відкинути всі підозри… але тоді б вона не була Серсеєю.» — Якщо не ви нашепотіли, то хто? — Якийсь зрадник, поза сумнівом. — Варис затягнув попругу. — Мізинець? — Я нічиїх імен не називав. Тиріон сів у сідло з поміччю євнуха. — Пане Варисе, — мовив він з сідла, — інколи мені здається, що в Король-Березі я не маю ліпшого за вас друга. Іншим часом — що не маю гіршого ворога. — Чудасія, пане Тиріоне. Те саме я можу сказати про вас. Бран II Бранові очі розплющилися задовго до того, як перші бліді пальці світла спробували розсунути його віконниці. В Зимосічі було повно гостей, що приїхали на свято врожаю. Цього ранку вони нападатимуть кінним боєм на щитове опудало у дворі. Колись він місця б собі не знайшов від радісного збудження. Але то було ще до лиха… А тепер все стало інакше. Вальдери прагнули зломити списи зі зброєносцями, що приїхали у почті князя Мандерлі, та Бран і чути про те не бажав. У батьковій світлиці він мусив зображати з себе принца. — Більше слухай, і може, трохи наберешся розуму про те, що таке правити над людьми, — казав йому маестер Лювин. Але ж Бран ніколи не просив, щоб його зробили принцом. Він мріяв про лицарство, яскраву броню, віяння прапорів по вітрі, про спис та меч, про бойового огиря між ногами. Навіщо йому марнувати цілі дні, слухаючи, як старці балакають про речі, яких він і половини не тямить? «Бо ти скалічений», нагадав йому голос зсередини. Князь у кріслі з подушками може бути й калікою — он Вальдери казали, що їхній дідусь вже такий слабкий, що його носять всюди у ношах — але ж каліка не може стати лицарем на баскому румаку. Та й до того ж він мав обов’язок. — Ти — спадкоємець свого брата і Старк на Зимосічі, — казав пан Родрік, нагадуючи, як Робб сидів обабіч їхнього вельможного батька, коли той вітав своє значкове панство. Князь Виман Мандерлі прибув з Білої Гавані два дні тому, річковим насадом і ношами, бо став затовстий, аби всидіти на коні. За ним довгим хвостом тягнувся почет: лицарі, зброєносці, дрібні пани та пані, герольди, музики, ба навіть жонглер… усе те виблискувало прапорами та одягом трохи не півсотні барвистих кольорів. Бран ласкаво припросив їх до Зимосічі з високого кам’яного батькового столу з різьбленими на бильцях лютововками, і пан Родрік опісля сказав, що він добре упорався з обов’язками господаря дому. Якби на тому все й скінчилося, Бран би не заперечував. Але все лише починалося. — Свято є гарним приводом для зборів панства, — пояснив пан Родрік, — але ж не для того їдуть за п’ять сотень верст від дому, щоб з’їсти смаженої качки та ковтнути вина. На таку подорож зважуються лише ті, хто хоче подати на наш розсуд важливі справи. Бран роздивлявся шорстку кам’яну стелю в себе над головою. Він знав, що Робб звелів би йому не ламати з себе мале хлоп’я, і майже чув його голос, як і голос їхнього пана батька. «Зима насувається, Бране, а ти вже майже дорослий чоловік. Ти маєш обов’язок.» Коли до опочивальні увіпхався Ходор, шкірячись та щось мугикаючи, малий вже скорився долі. Разом його вмили та зачесали волосся. — Сьогодні подай мені білого вовняного жупана, — звелів Бран. — І срібну застібку. Пан Родрік казав, що я мушу виглядати справжнім вельможею. Бран волів би вдягатися сам, і робив для того усе, на що був здатен, але ж були такі речі — натягнути штани, ушнурувати черевики — від яких він безсило лютував. Тут йому допомагав Ходор: якщо велетня чогось навчали, далі він робив усе вправно, ніжно і обережно, як для своєї страшної сили. — Напевне, ти б теж міг бути лицарем, — казав йому Бран. — Якби боги не позбавили тебе розуму, з тебе вийшов би надзвичайний лицар. — Ходор? — Ходор блимав на нього простакуватими й невинними карими очима, в яких не відбивалося ані крихти тями. — Так, — погодився Бран. — Ходор. Він вказав рукою. На стіні коло дверей висів кошик, міцно виплетений з верболозу та шкіри, з прорізаними для Бранових ніг отворами. Ходор просунув руки у ремені, затяг на грудях широкого паса і став на коліна коло ліжка. Бран вхопився за залізне пруття, глибоко вбите у стіну, сперся на нього, вкинув мертві ноги до кошика і просунув їх у діри. — Ходор, — знову мовив Ходор, стаючи на ноги. Стайняр сам височів від підлоги трохи не на сажінь, а Бранова голова над його спиною майже зачіпала стелю. Проходячи дверима, він низько присів. Одного разу Ходор винюхав свіжоспечений хліб та побіг до кухні, й тоді Бран так приклався головою, що маестер Лювин мусив зашивати йому шкіру на черепі. Мікен дав йому зі зброярні старого іржавого шолома без заборола, та Бран рідко мав настрій вдягати його. Вальдери реготали щоразу, коли бачили його в тому шоломі. Поки вони сходили гвинтовими сходами, Бран тримав руки на плечах Ходора. Знадвору доносився брязкіт мечів та щитів, іржання коней. Яка солодка музика. «От тільки гляну одним оком», вирішив Бран, «швиденько гляну, та й по тому». Паничі з Білої Гавані мали з’явитися пізніше, а з ними їхні лицарі та стражники. До тієї пори двір належав їхнім зброєносцям, віком від десяти до сорока років. Бран раптом так зажадав стати одним з них, що йому аж живіт зсудомило. У дворі поставили два щитові опудала, кожне — на товстому стовпі, з перечкою, що крутилася навколо стовпа і мала на одному кінці щита, а на іншому — м’якого лантуха. Щити були розмальовані черленню та золотом, а ланістерівських левів на них зображали якісь опецькуваті потвори, добряче побиті хлопцями, які нападали на опудала першими. Бран у кошику притяг до себе погляди тих, хто раніше його таким не бачив, та він навчився не зважати на погляди. Принаймні видно було добре: на Ходоровій спині він височів над усіма. Вальдери саме сідали у сідла. Вони привезли з собою з Близнюків гарну броню: блискучі сріблясті повні лати з вкритим блакитною поливою карбом. На маківці шолома Великого Вальдера височів замок, а Малий Вальдер надав перевагу пасмам сіро-блакитного шовку. Їхні щити та вапенроки також відрізнялися гербовими знаками. Малий Вальдер ніс у чвертях щита на доданок до башт-близнюків Фреїв ще смугастого вепра дому своєї бабусі та орача материного дому: то були герби Кракеголів і Даррі. У чвертях Великого Вальдера виднілися крук на дереві дому Чорноліс і переплетені змії Пужелів. «Скільки ж їм треба гербів? Мабуть, вони дуже спраглі до честі та слави», подумав Бран, поки спостерігав, як Вальдери беруть до рук списи. «А Старкам досить одного лютововка.» Їхні зозулясто-сірі румаки були швидкі, сильні й дуже добре навчені. Біч-обіч двійко хлопців ринули на опудала, чисто вдарили по щитах і промчали далеко повз них, коли м’які гулі на інших кінцях перечок крутнулися у спробі наздогнати вершників. Малий Вальдер завдав дужчого удару, але Бранові здалося, що Великий Вальдер краще сидить у сідлі. Він би віддав обидві свої нікчемні ноги за можливість виїхати проти когось із них у поле. Малий Вальдер відкинув потрощеного списа, помітив Брана і натяг повід. — Що це за бридка коняка? — докинув він про Ходора. — Ходор — не коняка, — заперечив Бран. — Ходор, — додав Ходор. До свого братика у перших ристю підлетів Великий Вальдер. — Еге ж, до коняки він розумом не доріс, то вже напевне. Кількоро хлопців з Білої Гавані пхнули одне одного ліктями та реготнули. — Ходор. — Шкірячись дружньою посмішкою, Ходор водив очима від одного Фрея до іншого, не розуміючи їхніх кпинів. — Ходор-ходор? Малий Вальдер скривив рота. — Ти ба, вони ще й між собою балакають. Мабуть, конячою говіркою оте «ходор» значить «я тебе кохаю, любчику». — Стулив би ти пельку, Фрею. — Бран відчув, як запашіли щоки. Малий Вальдер дав остроги коневі, присунувся ближче і пхнув Ходора так, що той подався назад. — А що ти зробиш, як не стулю? — Напустить на тебе свого вовка, родичу, — попередив Великий Вальдер. — А нехай. Завжди хотів собі опанчу з вовчої шкури. — Мій Літо відгризе тобі твою жирну макітру, — мовив Бран. Малий Вальдер вдарив закольчуженим кулаком по грудині панцира. — Чи твій вовк, часом, не має сталевих зубів, щоб гризти кольчуги та лати? — Ану годі! — Крізь галас та брязкіт навчального двору голос маестра Лювина вдарив, наче грім. Скільки саме він почув, Бран сказати не міг… але напевне досить, щоб розлютитися. — Подібні погрози не личать шляхетним паничам, і я не хочу їх більше чути. Хіба так ви поводитеся в себе у Близнюках, Вальдере Фрею? — Я поводжуся, як забажаю. — З висоти сідла Малий Вальдер зиркнув на Лювина похмуро й грізно, наче промовляючи: «Ти тут лише маестер, як ти насмілився докоряти самому Фреєві з Переїзду?». — Нехай. Але в Зимосічі вихованці пані Старк так не поводитимуться. З чого все почалося? — Маестер перевів очі з одного малого на іншого. — Ану хутко кажіть, бо інакше… — Ми кепкували з Ходора, — зізнався Великий Вальдер. — Прошу вибачити, якщо я образив принца Брана. Ми тільки хотіли трохи розважити товариство. Він мав совість почервоніти і похнюпитися з винуватим виглядом. Але Малий Вальдер тільки кривився невдоволено. — Я теж, — буркнув він. — Я теж хотів розважити товариство. Бран бачив, як зачервонілася лиса маківка маестрової голови; здається, Лювин розлютився ще дужче, аніж раніше. — Добрий пан втішає і захищає слабких та безпорадних, — суворо заявив він до Фреїв. — Я забороняю вам робити з Ходора опудало для ваших жорстоких жартів, зрозуміли? Він добросердий хлопець, слухняний і старанний, чого не можна сказати про жодного з вас. Маестер тицьнув пальцем на Малого Вальдера. — А ти не пхай свого носа до божегаю і вовків, які там сидять, бо начувайся. Ляпаючи рукавами, мов крилами, він крутнувся на підборах, зробив кілька кроків і озирнувся. — Бране, ходімо! Князь Виман чекає. — Ходор, іди з маестром, — наказав Бран. — Ходор, — відповів Ходор. Довгими кроками довгих ніг він наздогнав маестра, який розлючено тупотів двором попереду, аж на сходах великого кам’янця. Маестер притримав двері, а Бран обійняв шию Ходора і пригнувся, щоб пройти. — Вальдери… — почав був він. — Не бажаю нічого чути! Справу скінчено. — Маестер Лювин виглядав старим і стомленим. — Ти правильно вчинив, що захистив Ходора, але найперше за все ти не мав там з’являтися. Пан Родрік та князь Виман вже поснідали, поки на тебе чекали. Чому це я мушу сам по тебе ходити, наче по малу дитину? — Не мусите, — засоромився Бран. — Даруйте мені. Я ж лише хотів… — Знаю я, чого ти хотів, — дещо лагідніше мовив маестер Лювин. — Якби ж твоє бажання могло справдитися, Бране. Чи не маєш ти якихось питань перед зустріччю? — Ми говоритимемо про війну? — Ти не говоритимеш ні про що. — До голосу Лювина повернулася гострота. — Ти восьмирічна дитина, тому… — Мені майже дев’ять! — Восьмирічна дитина, — твердо повторив маестер. — Не кажи нічого, крім ввічливих вітань. Хіба що пан Родрік або князь Виман про щось запитають. Бран кивнув. — Так і робитиму. — Я не казатиму панові Родріку нічого про те, що сталося між тобою та малими Фреями. — Дякую вам. Брана посадили у старе батькове дубове крісло з сірими оксамитовими подушками, за довгий стіл з дощок на кобильницях. Одесну сидів пан Родрік, ошую — маестер Лювин, озброєний пером, каламарем та пакою білого пергамену, щоб записувати все, про що йтиметься. Бран посовав рукою по грубих дошках столу та попрохав вибачення в князя Мандерлі за своє запізнення. — О ні, принци ніколи не запізнюються, — дружньо заперечив князь Білої Гавані. — Це ті, хто приходять перед ними, з’являються зарано. Виман Мандерлі сміявся гучно, наче з діжки. Не диво, що він вже не міг їздити на конях, бо давно став важчий за більшість з них. Але галасливий і на вид легковажний черевань чіпко та ревно дбав про свої справи. Він почав з того, що попрохав Зимосіч затвердити на посадах нових митників, яких він поставив у Білій Гавані на місця старих, що притримували срібло для Король-Берега замість виплачувати новому Королю-на-Півночі. — Король Робб муситиме карбувати власну монету, — заявив він, — а де ж іще це робити, як не в Білій Гавані! Князь запевнив, що з дозволу короля про все подбає, а далі перейшов до розмови про зміцнення портових укріплень, докладно розписуючи вартість усіх виконаних робіт. Окрім монетного двору, князь Мандерлі запропонував також збудувати Роббові флот. — Ми не маємо власної військової сили на морі вже кількасот років, відколи Брандон-Палій підніс смолоскипа до батькових кораблів. Відшкодуйте мені витрати, і за рік я спущу на воду стільки галер, що вистачить взяти приступом і Дракон-Камінь, і Король-Берег. Бран сіпнувся з цікавості при згадці про бойові галери. Ніхто не питав його думки, та про себе він зазначив, що князь Мандерлі затіяв чудову справу. Кораблі миттю постали перед його внутрішнім зором, і він зацікавився, чи не зможе навіть такий каліка, як він, керманити бойовою галерою. Та пан Родрік обіцяв лише надіслати пропозиції князя на розгляд Роббові, а маестер Лювин зробив закарлючку на пергамені. Минув полудень. Маестер Лювин надіслав Рябого Тима до кухні, й вони пообідали у світлиці каплунами з чорним вівсяним хлібом та сиром. Відриваючи шматки птаха тлустими пальцями, князь Виман мовби мимохідь цікавився справами пані Роголіс, своєї сестри у перших. — Щоб ви знали, вона — уроджена Мандерлі. Може, коли зніме нарешті свою жалобу, то знову захоче носити це прізвище, га? Він вкусив каплуняче крильце і широко вишкірився. — Так вийшло, що я вдовую вже вісім років. Може, час мені вже знову одружитися, як гадаєте, панове? Не личить чоловікові скніти на самоті. Викинувши геть кістки від крила, він потягся за ногою. — А якщо шляхетна пані бажає когось молодшого, то мій син Вендел ходить неодружений. Зараз він на півдні, де боронить життя пані Кетлін, та як повернеться, то напевне ж забажає взяти собі дружину. Він хоробрий хлопчик, ще й веселий — якраз такий, щоб знову навчити пані сміятися, хіба не так? І князь витер плямку жиру з підборіддя рукавом сорочки. Крізь вікно Бран чув, як далеко у дворі стукотить зброя. Він чхати хотів на всі ті шлюби. «Якби ж мені зараз у двір.» Його вельможність почекав, поки приберуть зі столу, і тоді заговорив про листа, якого отримав від князя Тайвина Ланістера. Той тримав його старшого сина, пана Виліса, у полоні після битви на Зеленозубі. — Він пропонує повернути його мені без викупу, якщо я виведу свої сили з війська його милості й присягнуся більше не воювати. — Ви ж йому, звісно, відмовите? — перепитав пан Родрік. — Про це не майте жодних сумнівів, — запевнив його князь. — Немає в короля Робба підданого вірнішого, ніж Виман Мандерлі. Проте мені важко чути, що син мій скніє у Гаренголі. То погане місце. Кажуть, що наврочене. Я загалом не з тих, хто плекає всілякі забобони, але ж тут така справа… взяти хоча б отого Яноса Слинта. Королева зробила його князем Гаренголу, а брат королеви — скинув за одну мить. Ще й відіслав на Стіну, як люди кажуть. Молюся, щоб найближчим часом було влаштовано якийсь належний обмін бранцями, бо Виліс не схоче просидіти сиднем решту цієї війни. Адже синочок мій — хоробрий, завзятий і лютий, як вовкодав. Доки прийом гостей скінчився, Бранові плечі заніміли від сидіння у кріслі. Того ж вечора, щойно він сів вечеряти, засурмили у ріг, оголошуючи прибуття ще одного гостя. Пані Донелла Роголіс не мала при собі почту з лицарів та двірських панів; з нею приїхало лише півдесятка втомлених стражників зі значком у вигляді лосиної голови на запилених рудих шкірянках. — Нам боляче чути про ваші страждання, ласкава пані, — мовив Бран, коли вона постала перед ним, щоб привітати господаря замку. Князь Роголіс загинув у битві на Зеленозубі, а їхнього єдиного сина вбили у Шепітній Пущі. — Зимосіч ніколи про них не забуде. — Рада чути це. — Сама пані була з себе бліда й худорлява, з обличчям, різьбленим скорботними зморшками. — Доля тяжко повелася зі мною, ясний пане принце. Якби ж я могла знайти якусь розраду моїм нещастям, то красно дякувала б за неї. — Авжеж, — відповів пан Родрік. — Матимемо час обговорити все докладніше назавтра вранці. На ранок почалися розмови про збіжжя, городину та солонину. Щойно маестри у своїй Цитаделі проголошували початок осені, як розумні люди починали відкладати частку з кожного врожаю… але яку саме частку — про те виникали палкі суперечки. Пані Роголіс складала у комори п’яту частину врожаю, але на пропозицію маестра Лювина присягнулася, що збільшить частку до чверті. — Болтонів байстрюк збирає вояків у Жахокромі, — попередила вона. — Хочу сподіватися, для того, щоб відвести їх до Близнюків, на поміч своєму батькові. Та коли я послала спитатися про його наміри, він відповів, що Болтона не сміє допитувати якась там жінка. Отакої! Наче він вродився у шлюбі й має право носити це ім’я! — Скільки мені відомо, князь Болтон не визнав хлопця законним сином, — мовив пан Родрік. — Мушу сказати, я того молодика зовсім не знаю. — Та його майже ніхто не знає, — відповіла пані. — Він жив з матір’ю, доки два роки тому не помер юний Домерік, лишивши Болтона без спадкоємця. Отоді старий пан і привіз байстрюка до Жахокрому. Хлопець, кажуть, має лукавства понад усяку міру. Ще й тримає при собі слугу не менш лютого, ніж він сам. Слугу кличуть Смердюком, бо ходять чутки, що він ніколи не миється. Байстрюк з тим Смердюком полюють разом — і то не на оленя чи вепра. Чувала я про них такі оповідки, що й повірити важко — то занадто навіть для Болтонів. Відтоді, як боги забрали від мене пана чоловіка та любого синочка, Байстрюк дивиться на мою землю жадібними очима. Бранові закортіло дати пані сотню вояків для захисту її володінь, але пан Родрік сказав тільки: — Хай собі дивиться. Обіцяю вам: якщо він насмілиться на якесь злодійство, то гірко пошкодує. Ми вбережемо вас від свавілля, пані… та все ж з плином часу, щойно ваше горе трохи вгамується, доречно вам буде поміркувати про новий шлюб. — Давно минули ті роки, коли я вабила чоловіків плідним лоном та бодай якоюсь вродою, — відповіла пані зі слабкою втомленою посмішкою. — Але чомусь за нинішньою вбогою вдовицею бігає більше чоловіків, ніж їх бігало колись за юною дівчиною. — То ви не прихильні до жодного з ваших залицяльників? — запитав Лювин. — Я вийду заміж, якщо накажуть їхня милість, — відповіла пані Роголіс, — але Морз Гавин Харч — брутальний п’яндиголова, старіший за мого батька. Що ж до мого вельможного брата в перших, князя Мандерлі, то шлюбне ліжко мого покійного пана чоловіка завузьке, щоб вмістити усі його розкоші, а я надто мала і слабка, щоб втримати їх на собі. Бран знав, що коли чоловіки з жінками ділять ліжко, то лежать на них згори. Він уявив собі, як воно — спати під князем Мандерлі, й подумав, що краще вже опинитися під убитим конем на полі бою. Пан Родрік співчутливо хитнув головою до вдовиці. — Ви матимете інших шукачів вашої руки, мосьпані. Ми спробуємо знайти вам когось кращого на ваш смак. — А ви, мій паночку, могли б і не шукати надто далеко. Після того, як вона відкланялася, маестер Лювин посміхнувся. — Здається, пане Родріку, добра пані ставиться до вас прихильно. Пан Родрік прочистив горлянку і почепив збентежену мину. — Вона така сумна і занепокоєна, — зазначив Бран. Пан Родрік кивнув. — Так, сумна, добра і шляхетна, а як для жінки її років, ще й на вроду непогана, хоч і прибіднюється. Та все ж вона складає небезпеку для держави твого брата. — Небезпеку?! — безмежно здивувався Бран. Відповів йому маестер Лювин. — На землю Роголісів немає прямого спадкоємця, а тому знайдеться багато зазіхальників. Толгарти, Кремінці та Карстарки пов’язані з домом Роголіс з жіночого боку, а Гловери виховують у Жбирі-в-Пущі байстрюка князя Гариса. В Жахокромі, скільки я знаю, родичів Роголісів немає, але ж землі їхні лежать поруч, а Руз Болтон не звик випускати з рук те, до чого може дотягнутися. Пан Родрік смикнув себе за баки. — В таких випадках належного чоловіка для пані мусить знайти її зверхній володар. — А чому б вам з нею не одружитися? — спитав Бран. — Вона вам подобається, та й Беті краще мати якусь неньку. Старий лицар поклав руку на Бранове плече. — Ви добрі до мене, мій принце, але ж я простий лицар, ще й застарий для такого шлюбу. Під моїм захистом її дідицтво протримається хіба що кілька років. Щойно я помру, як пані Роголіс опиниться в тому самому болоті, де й була, а з нею заразом в халепу втрапить і Бета. — Тоді хай її спадкоємцем стане байстрюк пана Роголіса, — сказав Бран, а сам згадав свого зведенюка Джона. На це пан Родрік відповів: — З того втішилися б Гловери, а ще, може, тінь старого пана Роголіса. Але пані Роголіс навряд чи схвалила б такий задум. Хлопець їй навіть не родич. — І все ж, — мовив маестер Лювин, — ми мусимо розглянути і таку можливість. Як каже сама пані Донелла, її плідні роки вже минули. Якщо не той байстрюк, тоді хто? — Чи не вибачите мені? — Бран чув, як у дворі внизу дзвенять мечами зброєносці, як криця брязкає на криці. — Воля ваша, мій принце, — мовив пан Родрік. — Ви добре впоралися. Бран зашарівся від втіхи. Може, бути князем не так нудно, як він боявся. Пані Роголіс виклала свою справу значно швидше, ніж князь Мандерлі, а тому Бран мав ще кілька годин денного світла, щоб відвідати Літа. Він ходив до вовка щодня і сидів з ним стільки, скільки дозволяли пан Родрік та маестер. Щойно Ходор увійшов до божегаю, як з-під дубу виник Літо, мовби чекав на їхню появу. Бран побачив, що з підліску спостерігає за ними ще одна постать — худорлява та чорна. — Кудлаю! — покликав він. — Сюди, Кудлаю! До мене! Але Ріконів вовк зник так само швидко, як і з’явився. Ходор знав, яке місце в гаю Бран любить найбільше, і тому поніс його до берега ставка під розлоге гілля серце-дерева, де зазвичай навколішки молився князь Едард. Коли вони наблизилися до ставка, то побачили на поверхні кучері, від яких віддзеркалення оберіг-дерева тремтіло й танцювало. Але ж вітру не було, і Бран на мить спантеличився. Зненацька зі ставку виникла з плюскотом Оша — так раптово, що навіть Літо відскочив назад і загарчав. Ходор теж відстрибнув і жалібно застогнав: «Ходор, Ходор!», аж Бран змушений був поплескати його по плечі, щоб заспокоїти. — Як ти там плаваєш? — спитав він Ошу. — Хіба тобі не холодно? — Немовлям я смоктала бурульки, малий. Холод мені до смаку. — Оша підпливла до каменів і встала, капотячи водою. Вона була гола, шкіра вкрилася сиротами. Літо підібрався ближче, аби обнюхати її. — Я хотіла намацати дно. — Не знав, що там є дно. — Мо’, й нема. — Вона вишкірилася. — Чого очі вирячив, малий? Голої жінки ніколи не бачив? — От і бачив. — Бран ходив до лазні з сестрами сотні разів, а у гарячих ставках помічав замкових служниць. Але Оша від них відрізнялася; вона була вся тверда і гостра там, де інші жінки — м’які та округлі. Ноги скидалися на плетиво міцних жил, а груди — на два пласкі порожні гамани. — На тобі стільки рубців. — І кожен тяжко дістався. — Вона підняла свою буру сорочку, струсила з неї листя і натягла через голову. — У боях з велетнями?! — Оша казала, що за Стіною досі є велетні. «Колись, може, і я побачу хоч одного.» — У боях з людьми. — Вона підперезалася мотузяним очкуром. — З чорними гайворонами, поміж інших. Одного собі навіть убила. Сказавши це, жінка струснула волоссям. Від часу її появи у Зимосічі воно відросло і тепер висіло нижче вух. Та й уся вона трохи пом’якшала від того дня, коли спробувала пограбувати та вбити його у вовчій пущі. — У кухні сьогодні теревенили про тебе та отих Фреїв. — Хто? І що саме казали? Оша кисло всміхнулася. — Що коли з велетня кепкує шмаркач, а захищати його мусить каліка, то світ геть з’їхав з глузду. — Ходор і не знав, що з нього кепкують, — заперечив Бран. — А битися він не вміє, бо ніколи нікого не бив. Бран пригадав, що коли був малий, то якось пішов з матір’ю та септою Морданою на базар. Ходора взяли, щоб ніс кошики з купленим добром, але він відійшов геть і загубився. Знайшли його у провулку, де якісь хлопчаки тицяли у велетня палицями. «Ходор!», кричав він, зіщулившись та затуляючись руками, але навіть пальця не підняв супроти своїх мучителів. — Септон Чайл каже, що душа в нього сумирна. — Еге ж, — кивнула Оша, — а руки такі, що як йому заманеться, то й людині голову відірвуть. Та навіть такому краще не обертатися спиною до того Вальдера. Ані йому, ані тобі. Той більший, якого кличуть Малим — здається мені, правильно його кличуть. На зріст великий, а на совість — малий, ще й підлий до останньої кістки. — Він не насмілиться скривдити мене. Базікати хай базікає, але Літа він боїться. — То може, не такий тупий, яким здається. — Оша завжди стереглася лютововків. Того дня, коли її взяли в полон, Літо і Сірий Вітер пошматували трьох дичаків у криваве лахміття, не спитавши допомоги. — А може, ще гірший. Тоді напевне чекай біди. Вона підв’язала волосся. — Ти бачив нові вовчі сни? — Ні. — Про сни він говорити не бажав. — Принцові личить брехати вправніше! — засміялася Оша. — Та нехай, твої сни — то твій клопіт. А мій клопіт — на кухні. Краще піду, поки Гейдж не почав волати і вимахувати своєю дерев’яною ложкою. З вашого дозволу, пане принце. «Дарма вона згадала про вовчі сни», думав Бран, поки Ходор ніс його сходами до опочивальні. Він боровся зі сном, скільки міг, але зрештою його зморило, як завжди. Цієї ночі йому наснився божегай, що дивився на нього темними й глибокими червоними очима, кликав до себе скривленим дерев’яним ротом; з блідих гілок злетів, плескаючи крилами, триокий гайворон, клюнув у обличчя і заверещав його ім’я голосом, гострішим за клинок. Збудив його звук рогу. Бран перевернувся на бік, радіючи з того, що сон скінчився. Він почув іржання коней і хвацькі вигуки. Приїхали нові гості — ще й, здається, добряче напідпитку. Вхопившись за пруття, він перетяг себе з ліжка до лави коло вікна. На корогві маяв велетень у розірваних кайданах — значить, прибули Умбери з північно-східного краю за річкою Остань. Наступного дня двоє з них з’явилися до прийому. То були дядьки Великоджона — галасливі, задерикуваті, хоча вже в літах, з бородами такими ж білими, як кожухи з ведмежих шкур, що їх вони мали на плечах. Колись гайворон видлубав Морзові око, бо сплутав з мертв’яком, і тепер Морз носив шматок драконоскла в порожній очниці. Стара Мамка розповідала, що Морз Умбер вхопив того гайворона у кулака і відкусив йому голову. І від того часу отримав прізвисько Гавин Харч. А от за віщо Морзового кощавого брата Готера кликали Хвойдорізом — про те навіть Стара Мамка зберігала глухе мовчання. Щойно усі всілися, як Морз попрохав дозволу одружитися з пані Роголіс. — Усі знають напевне, що наш Великоджон — сильна права рука Молодого Вовка. Хто ж краще зможе захистити землю вдовиці, ніж Умбер? І не аби який Умбер, а я! — Пані Донелла досі в жалобі, — відповів маестер Лювин. — А я маю добрі ліки від її горя. У своїх волохатих штанях! — зареготав Морз. Пан Родрік гречно йому подякував і пообіцяв подати справу на розгляд самої пані та їхнього короля. Що ж до Готера, то він хотів кораблів. — З півночі прокрадаються дичаки, ще й більше, ніж я бачив за життя. Вони перетинають Тюленячу затоку в човниках і викидаються на наші береги. У Східній Варті замало гайворонів, щоб їх спинити, отож вони і юрмляться на нашій землі, наче тхори. Ми потребуємо добрих лодій та сильних жеглярів, щоб їх порати. Великоджон забрав з собою надто багато люду. Половина останнього врожаю лягла в землю, бо на нього не вистачило женців. Пан Родрік смикнув за баки. — Ви маєте цілі ліси корабельної сосни та старого дубу. А князь Мандерлі має в достатку добрих корабельних майстрів та мореплавців. Разом ви зможете спустити на воду досить лодій, щоб оборонити і його береги, і ваші. — Мандерлі? — пирхнув Морз Умбер. — Отой лантух жиру, що ледве на ногах стоїть, а від своїх власних людей має прізвисько «Саловельможний тюлень»? Та він скоро й ходити сам не зможе. А як встромити меча йому в черево, то назовні вибереться з десяток тисяч вугрів. — Може, він і товстий, — відповів пан Родрік, — але не дурний. Тому або ви домовитеся з ним, або король знатиме про вашу недбалість. На Бранів подив, люті Умбери присягнулися підкоритися наказові, хоча й бурчали невдоволено. Поки господарі Зимосічі сиділи й приймали панство, зі Жбиру-в-Пущі приїхали Гловери, а від Торгенового Закуту — немалий загін Толгартів. Галбарт і Робет Гловери лишили Жбир у руках Робетової дружини, але до Зимосічі навідався замість господарки їхній управитель. — Моя пані благають вибачити їм. Діти ще замалі для такої подорожі, а лишати їх самих вони не схотіли. Скоро Бран втямив, що саме управитель, а не пані Гловер, відає всіма справами у Жбирі-в-Пущі. Чолов’яга зізнався, що досі відкладав лише десяту частину врожаю. Один заплотний чародій, бач, наворожив йому щедре примарне літо перед зимовими холодами. Маестер Лювин дещо мав на думці про тих заплотних чародіїв і не забарився висловитися. Пан Родрік наказав управителеві складати на зиму п’яту частину врожаю, а на доданок докладно розпитав його про байстрюка пані Роголіс — хлопця на ймення Ларенс Сніговій. На півночі усі байстрюки шляхетних батьків мали прізвище Сніговій. Згаданому байстрюкові було майже дванадцять років, і управитель хвалив його за розум та хоробрість. — Твоє зауваження щодо байстрюка може виявитися корисним, Бране, — опісля того мовив маестер Лювин. — Гадаю, колись із тебе вийде добрий князь на Зимосічі. — Ні, не вийде. — Бран знав, що князем йому не бувати так само, як і лицарем. — Робб мусить одружитися з котроюсь із панн Фрей, ви мені самі казали. І Вальдери теж так казали. В нього народяться сини — от вони і стануть князями на Зимосічі, а не я. — Може, й так, Бране, — відповів пан Родрік, — та ось я одружувався тричі, й усі три дружини дарували мені самих доньок, а тепер від них лишилася одна Бета. Мій брат Мартин став батьком чотирьох міцних синів, але до чоловічого віку дожив самий лише Джорі. А коли він загинув, то загинув і рід Мартина разом з ним. Коли кажеш про майбутнє, не можна бути певним ні в чому. Наступного дня настала черга Леобальда Толгарта. Він балакав про те, що провіщує погода, які вбогі на розум його селяни і як його небожеві кортить поїхати на війну. — Бенфред самотужки зібрав собі загін латників. Хлопчаків, не старших за дев’ятнадцять років, з яких кожен уже вважає себе новим Молодим Вовком. Я їм сказав, що наразі вони — молоді зайці, а не вовки. То вони зареготали, миттю назвалися Дикими Зайцями і заповзялися носитися полями, почепивши під вістря списів заячі шкурки і горлаючи пісень про лицарські звитяги. Бран вирішив, що Бенфред Толгарт придумав пречудово. Бран пам’ятав його — галасливого добросердого здорованя, який часто навідувався до Зимосічі з батьком, паном Гелманом, водив дружбу з Роббом та Теоном Грейджоєм. Але пан Родрік, вочевидь, розгнівався на почуте. — Якщо король потребуватиме нових вояків, він за ними пришле, — заявив старий лицар. — Тому накажіть небожеві, хай лишається у Торгеновому Закуті згідно волі його вельможного батька. — Накажу, пане, — відповів Леобальд, а тоді перейшов до справи пані Роголіс. Бідолаха не мала ані чоловіка для захисту своєї землі, ані синів, які б її успадкували. Власна дружина пана Леобальда теж була з Роголісів — сестра покійного князя Галиса; панове мають це пам’ятати. — В садибі, де порожньо й тихо, гуляє недоля і лихо. Я мав на думці відіслати свого молодшого сина до пані Донелли. Хай би виховувала його як власного. Беренові майже десять років, він гарний хлопчина, ще й господині рідний небіж. Він її втішить, це вже напевне, а може, ще й прізвище Роголіс собі перебере… — Якщо його проголосять спадкоємцем? — припустив маестер Лювин. — …аби родовід дому не загинув остаточно, — скінчив Леобальд. Бран знав, що слід відповісти. — Дякую за ваші вісті, добрий пане, — поспіхом вимовив він, поки пан Родрік нічого не встиг додати. — Ми викладемо цю справу перед моїм братом Роббом. Так, і перед пані Роголіс, певна річ. Леобальд, схоже, здивувався з того, що Бран взагалі розтулив рота. — Прийміть дяку, мій принце, — мовив той, але в світло-блакитних очах майнув жаль, змішаний, як здалося Бранові, з дещицею полегшення від того, що цей каліка, дяка богам, не його син. І на мить Бран зненавидів свого гостя. Проте маестрові Лювину той більше припав до смаку. — Цілком можливо, що Берен Толгарт влаштує нас щонайкраще, — мовив він, коли Леобальд пішов собі. — Родоводом він наполовину Роголіс, і якщо візьме собі дядькове прізвище… — …то лишиться тим самим хлопчаком, що й є, — підхопив пан Родрік, — змушеним утримувати свою землю проти таких, як Морз Умбер або той байстрюк Руза Болтона. Все це треба ретельно обміркувати. Щоб Робб міг прийняти розумне рішення, ми спершу мусимо знайти для нього розумну пораду. — Може, нам зараз доцільно не мудрувати, а пошукати простої вигоди, — зазначив маестер Лювин. — Тобто зрозуміти, якого саме князя Робб має улестити просто зараз. Річковий край тепер входить до його королівства; можливо, він захоче зміцнити укладені союзи, видавши пані Роголіс за якогось із господарів на Тризубі. Може, за Чорноліса, а може, за Фрея… — Пані Роголіс може взяти собі одного з наших Фреїв, — устряг Бран. — Хай хоч обох забирає, якщо їй кортить. — Ви кажете недобрі слова, мій принце, — кинув йому лагідний докір пан Родрік. «Еге ж, наче від тих Вальдерів діждешся добра.» Бран насупився, втупив очі у стіл і нічого не відповів. У наступні дні з інших вельможних домів прилетіли круки з вибаченнями. Байстрюк з Жахокрому не приїде, Мормонти й Карстарки всі пішли на південь з Роббом, князь Кляск не наважувався на подорож з-за своїх древніх літ, пані Кремінець була важка дитиною, а у Вдоварті буяла пошесть. Нарешті від усіх найшляхетніших підданих дому Старк прийшли якісь звістки, не рахуючи Горолана Троска, болотяного князя, який не потикався зі своєї багви багато років, та Кервинів, чий замок стояв за пів-дня їзди від Зимосічі. Князь Кервин сидів у ланістерівському полоні, але його син, юнак чотирнадцяти років, прибув-таки одного ясного та гомінливого ранку на чолі двох з половиною десятків кінних латників. Коли вони в’їхали крізь браму, Бран саме ганяв Танцівницю двором, а побачивши, під’їхав, аби привітатися. Клей Кервин завжди був приязний та дружній до самого Брана і його братів. — Доброго тобі раночку, Бране! — весело гукнув Клей. — Чи тепер я маю кликати тебе принцом Браном? — Хіба якщо хочеш. Клей засміявся. — А чому б ні? Настали такі дні, що всяка гуля на дорозі величає себе як не королем, то принцом. А чи написав Станіс листа і до Зимосічі теж? — Станіс? Не знаю. — Тепер він теж король, — повідомив Клей. — Пише, що королева Серсея брала до ліжка свого брата. То й виходить тепер, що Джофрі — байстрюк. — Джофрі-Виродок, — загарчав один з кервинівських лицарів. — Хто б дивувався з безбожжя та ницості того, чий батько — Крулеріз! — Еге ж, — додав інший, — боги не терплять кровозмісу. Подивіться лишень, як з їхньої волі скінчили свою долю Таргарієни. На хвильку Бранові перехопило подих так, що аж не стало повітря. Велетенська долоня стиснула груди, не давала дихати. Він відчув, наче падає, і вчепився зсудомленими пальцями у повід Танцівниці. Напевне, жах проступив у нього просто на обличчі, бо Клей Кервин перепитав: — Бране? Ти здоровий? Ба, велике діло — ще один король! — Робб поб’є і його теж. — Бран повернув голову Танцівниці у бік стаєнь, не зважаючи на зачудовані погляди кервинівського почту. Кров вирувала у Бранових вухах; якби не сідельні ремені, він би, напевне, звалився на землю. Тієї ночі Бран молився богам свого батька про сон без сновидінь. Та якщо боги й почули, то жорстоко поглузували, бо надіслали йому вночі страхіття, ще гірше за будь-який вовчий сон. — Лети або здохни! — верещав на нього триокий гайворон і щосили його дзьобав. Бран плакав і молив про змилування, та гайворон не знав жалю. Він вийняв Бранові спершу ліве око, потім праве, а коли хлопчика охопив сліпий морок, гайворон вдарив йому просто в чоло, глибоко заганяючи страшного чорного дзьоба всередину черепа. Бран верещав, аж думав, що йому зараз луснуть легені. А біль був такий, наче хтось сокирою лупив йому голову надвоє. Але щойно гайворон висмикнув дзьоба, вимазаного мозком та налиплими шматочками кістки, як до Брана повернулася здатність бачити. Втім, те, що він побачив, спинило йому подих від жаху. Він щосили чіплявся за башту багато верст заввишки; пальці ковзали, нігті шкрябали по каменю, ноги тягли донизу. Дурні, мертві, немічні ноги. — Допоможіть! — вигукнув він. У небі над головою з’явився золотий чоловік і витяг його нагору. — До чого змушує кохання, — стиха пробурмотів той і штовхнув. Бран хвицьнув ногами і вилетів у порожнечу. Тиріон IV — Мені вже не спиться так, як замолоду, — мовив великий маестер Пицель на знак вибачення за їхню досвітню зустріч. — Оце краще поратимуся у своєму хазяйстві ще затемна, ніж скнітиму в ліжку без сну над непоробленими справами. Втім, навіть вимовляючи ці слова, старий здавався напівсонним з-за важких повік, які ніяк не міг підняти з очей. Тим часом його дівчина-служниця часу на балачки не гаяла, а подала варені яйця, тушковані сливи та вівсяну кашу. — Такі сумні часи настали, так багато голодних у місті. Тому тримати пишний стіл я вважаю недоречним. — Вас можна зрозуміти, — визнав Тиріон, розбиваючи велике брунатне яйце, що недоладно нагадало йому чималу плямисту голову великого маестра. — Але я тримаюся іншої думки. Коли я маю їжу, то з’їдаю її, бо ж раптом назавтра не матиму. І посміхнувся. — А скажіть-но мені, чи ваші круки встають так само рано, як ви самі? Пицель попестив сніжно-білу бороду, що хвилями спадала йому на груди. — Авжеж. Чи не послати мені по перо та чорнило, щойно ми поснідаємо? — Нема потреби. Тиріон виклав на стола поруч з мискою каші два листи — два однакових пергамени, щільно скручені та запечатані воском на обох кінцях. — Відішліть дівчину, бо я маю до вас розмову. — Залиш нас, дитино, — звелів Пицель. Служниця поспіхом вийшла. — То ці листи… — Вони для очей Дорана Мартела, великого князя Дорну. — Тиріон облупив з яйця шкаралупу і вкусив його. Страві бракувало солі. — Два списки одного листа. Птахів вишліть найшвидших, бо справа має величезну вагу. — Відішлю їх негайно, щойно ми скінчимо трапезу. — Відішліть просто зараз. Сливи можуть почекати, а держава не може. Князь Ренлі веде військо трояндовим гостинцем, і ніхто не скаже, коли саме князь Станіс підніме якір на Дракон-Камені. Пицель блимнув очима. — Якщо така є воля вашої вельможності… — Саме така. — Служу панові Правиці. Маестер поважно звівся на ноги, теленькаючи ланцюгом свого уряду — важким коміром, хитромудро виплетеним з десятку звичайних маестерських ланцюгів і прикрашеним коштовним камінням. Тиріонові здалося, що золоті, срібні та платинові ланки в тому комірі значно численніші за ланки з простих металів. Пицель пересувався так поволі, що Тиріонові стало часу з’їсти яйце і спробувати сливи — як на його смак, переварені й занадто водянисті — аж поки він не почув шум крил, хутко підвівся, уздрів темну тінь крука у вранішньому небі та швидко обернувся до нагромадження полиць у дальньому кутку світлиці. Зілля, наготуване маестром, вражало уяву стороннього глядача: багато десятків горщиків, запечатаних воском, сотні закоркованих слоїків, стільки ж пляшечок молочного скла, незліченні скляниці та кумани висушених рослин… усі рівненько підписані ретельною Пицелевою рукою. «Який впорядкований розум», подумав собі Тиріон. Справді, кожне зілля мало своє точне місце — варто було тільки здогадатися, за якими правилами його знаходити. А зілля там були цікаві. Тиріон побачив «солодкий сон» та «нічну тінь», макове молочко, «сльози Лису», порошок «сірого капелюшка», «вовчу смерть» та «гемонський танок», отруту василіска, «сліпучку», «кров удовиці»… Ставшки навшпиньки і витягнувшись угору, Тиріон спромігся зняти малу запилену пляшечку з однієї з високих полиць. Прочитавши наліпку, він посміхнувся і сховав здобич у рукаві. Коли великий маестер Пицель з’явився на сходах і почав своє неквапне сходження донизу, Тиріон вже сидів за столом і чистив друге яйце. — Справу зроблено, пане мій. — Старий всівся у крісло. — Таку справу, її… дійсно слід робити швидко, так… то ви кажете, вона має велику вагу? — Саме так. Вівсяна каша виявилася надто густа, як на Тиріонів смак, і в ній бракувало масла та меду. Взагалі-то ані одного, ані іншого в Король-Березі останнім часом майже не бачили, хоча мешканцям королівського замку їх вдосталь постачав князь Гиліс. Половина усіх харчів, які зараз вживалися при дворі, приходила з володінь пані Танди. Росбі та Стокварт лежали недалеко від міста, північніше, і війна їх досі не зачепила. — Лист не аби кому, а великому князеві дорнійському. Чи можу я спитати… — Краще не треба. — Воля ваша. — Пицель так трусився від цікавості, що трохи не обвівав Тиріона вітерцем. — Можливо… королівська рада мусила б… Тиріон постукав дерев’яною ложкою по вінцях миски. — Єдине, що мусить рада — це радити королю, маестре. — Таки-так, — відповів Пицель, — але ж король… — …є хлопчаком тринадцяти років. Його голосом говорю я. — Певна річ. Ви ж Правиця нашого короля. Та все ж… ваша ясновельможна сестра, наша королева-намісниця, вона… — …несе на своїх чарівних білих плечах надзвичайно важкий тягар. До якого я не хочу додавати зайвої ваги. А ви хіба хочете? Тиріон схилив голову набік і втупився у великого маестра допитливим поглядом. Пицель опустив очі до миски. Щось у погляді двох різнобарвних Тиріонових зелено-чорних очей змушувало людей щулитися; він про це знав і користувався своїм поглядом за потрібної нагоди. — Так-так, — пробурмотів старий у миску зі сливами. — Без сумніву, ви маєте рацію, добрий пане. Ви такі розсудливі, що не бажаєте… додавати їй… зайвої ваги. — Такий вже я. — Тиріон повернувся до несмачної каші. — Розсудливий. Серсея ж мені не аби хто, а рідна й люба сестра. — Вона ще й жінка, — додав великий маестер Пицель. — Надзвичайна жінка, та все ж… нелегко дбати про всі негаразди держави, долаючи слабкість своєї статі… «Еге ж, така собі слабка, ніжна голубка. Спитайте Едарда Старка.» — Я вдячний за те, що ви поділяєте мої турботи. А ще дякую за гостинність вашого столу. Та зараз мене чекають справи довгого дня. Тиріон гойднув ногами і вибрався з крісла на підлогу. — Будьте ласкаві повідомити мені негайно, щойно з Дорну надійде відповідь. — Слухаю вашу волю, пане мій. — І нікому, крім мене, певна річ. — О… так, не майте сумніву. Плямиста рука Пицеля чіплялася за бороду так, як людина у глибокій воді чіпляється за кинуту їй мотузку. Тиріона це надзвичайно втішило. «Отже, один», подумав він. Він пошкутильгав до нижнього замкового двору; короткі криві ноги заскніли на численних сходинках. Сонце стояло вже доволі високо, і замок заворушився. Мурами походжали стражники, лицарі та щитники вправлялися у бою затупленою зброєю. Неподалік на вінці колодязя сидів Брон. Повз нього продріботіло двійко гарненьких служниць, несучи між собою великого плетеного кошика з очеретом, та сердюк на них навіть не глянув. — Ти, Броне, викликаєш в мене відчай. — Тиріон махнув на дівчат. — Поруч з тобою ходять такі солодкі ягідки, а ти витріщаєшся на збіговисько телепнів, що зчиняють зайвий брязкіт. — В цьому місті є сотня бардаків, де я собі за обрізаний гріш куплю ще й солодших дірок, скільки забажаю, — відповів Брон. — Але може настати день, коли голова моя злетить чи лишиться на місці залежно від того, чи досить уважно я витріщався на твоїх телепнів. Він підвівся на ноги. — Хто такий отой хлопець у клітчастому синьому вапенроку з трьома очима на щиті? — Якийсь заплотний лицар. Здається, зве себе Талладом. А тобі що до нього? Брон відкинув з очей густий чуб. — Він кращий за всіх. Але дивись, він у кожному нападі б’є одноманітно, тими самими ударами в тому самому порядку. — Брон вишкірився. — Того дня, коли він стане проти мене, йому кінець. — Він навряд чи стане проти тебе, бо присягнув службою королю Джофрі. Вони рушили двором; Брон уповільнив крок, щоб не втомлювати Тиріона. Останніми днями сердюк виглядав і поводився майже шляхетно. Темне волосся він вимив і зачесав, обличчя чисто поголив, а на груди вдяг чорного панцира, який належало носити сотникам міської варти. На плечах він мав делію ланістерівського кармазину з вигаптуваними золотими долонями. То був дарунок від Тиріона на честь призначення Брона очільником особистої сторожі Правиці. — Скільки сьогодні маємо прохачів? — запитав Тиріон. — Щось із тридцять з гаком, — відповів Брон. — Одні скаржаться, інші чогось вимагають. Нічого нового. А ще киця твоя улюблена повернулася. Тиріон застогнав. — Чи не пані Танда, часом? — Вона. Прислала від себе хлопчика. Знову запрошує на вечерю. Каже, буде оленячий окіст, гуска з шовковицею, а на солодке… — …її дочка, — кисло закінчив Тиріон. Пані Танда переслідувала його з миті приїзду до Король-Берега, озброївшись нескінченним арсеналом пирогів з вуграми, печеної дичини та вишуканих юшок зі сметаною. Чомусь вона забрала собі в голову, що високородний панич-карлик найкраще пасуватиме в женихи до її дочки Лолиси — дебелого, м’якотілого, слабкого на розум дівчиська, що в свої тридцять три роки, за переказами, зберегло цноту недоторканою. — Надішли мої вибачення. — Не маєш смаку до гуски з ягодами? — хижо вишкірився Брон. — Якщо хочеш, то сам з’їж ту гуску і одружися з панянкою. А ще краще — надішли замість себе Шаггу. — Шагга радше з’їсть панянку і одружиться з гускою, — зазначив Брон. — Хоча та Лолиса, правду кажучи, товща за нього. — Еге ж, — погодився Тиріон, проходячи в тіні накривного переходу між двома баштами. — Хто ще хоче мене бачити? Сердюк зігнав посмішку з лиця. — Браавоський лихвар з усілякими чудернацькими паперами. Проситься до короля у справі про виплату якихось грошових позик. — Пхе, наче Джофрі вміє рахувати далі двадцяти! Жени лихваря до Мізинця, хай той думає, як його здихатися. Далі? — Якийсь панок з Тризуба. Каже, що люди твого батька спалили йому садибу, згвалтували дружину і вбили усіх селян. — Здається, вони називають такі речі словом «війна». — На Тиріона повіяли пахощі від роботи Грегора Клегана, Аморі Лорха чи ще одного батькового посіпаки, кохорського найманця. — Чого ж він хоче від Джофрі? — Нових селян, — відповів Брон. — Подолав такий шлях, щоб заспівати про свою вірність престолові та випрохати собі відшкодування збитків. — Знайду для нього час назавтра. — Чи дійсно вірний престолові, а чи просто доведений до відчаю, річковий пан міг стати у пригоді. — Хай йому нададуть зручні покої та гарячу вечерю. І надішли йому в подарунок пару нових добрих чобіт від короля Джофрі. «Престолові не завадить зайвий раз показати свою щедрість.» Брон коротко кивнув. — Ще припхалося ціле збіговисько хлібопіків, різників та зеленярів. Благають вислухати. — Я їм вже казав минулого разу: для них в престолу нічого нема. До Король-Берега втікав лише тонюсінький струмочок обозів з харчами, більша частина яких призначалася замкові та залозі. На всяку садовину, городину, корінці та борошно ціни злетіли до неба. Тиріонові не хотілося й думати, яке м’ясо зараз кидали до казанів у харчівнях Блошиного Подолу. В кращому разі то була риба. Зрештою, річка та море поки що лишалися вільними… принаймні, доки не нагодився князь Станіс. — Вони благають про захист. Минулого вечора одного хлібопіка засмажили у його власній печі. Натовп кричав, що він дере скажені гроші за хліб. — Дійсно скажені? — Тепер вже не розбереш. І його годі питати. — Засмаженого, часом, не з’їли? — Начебто ні. Я не чув. — Наступного з’їдять, — похмуро буркнув Тиріон. — Я їм дав такий захист, який міг. Золотокирейники… — Кажуть, серед натовпу були й золотокирейники, — перебив Брон. — Прибулі вимагають, щоб їх пустили до самого короля. — Дурноголові. — Тиріон випровадив геть минулих прохачів із вибаченнями; його небіж розігнав би їх батогами та списами. Тиріона й самого спокушала така думка… але ні, не можна. Рано чи пізно під стіни Король-Берега підійде котрийсь із ворогів. Останнє, що йому треба всередині міських мурів — це готові зрадники з палкою жагою помсти. — Скажи їм, що король Джофрі поділяє їхні турботи і зробить все, що в його владі. — Вони хочуть хліба, а не обіцянок. — Якщо я сьогодні дам їм хліба, назавтра до брами нагодиться вдвічі більший натовп. Хто там іще? — Чорний братчик зі Стіни. Підкоморій каже, той привіз у слоїку якусь гнилу руку. Тиріон слабко всміхнувся. — Дивина, що її досі ніхто не з’їв. Напевне, треба його прийняти. Братчика, часом, не Йореном звуть? — Ні. То якийсь лицар на ймення Терен. — Пан Алісер Терен?! — З усіх стрінутих на Стіні чорних братчиків Тиріон Ланістер найменше уподобав саме пана Алісера Терена. То був жовчний і лихий чолов’яга з завеликою пихою. — Якщо подумати, я не надто прагну зараз його бачити. Осели його в якійсь комірчині, де очерет не міняли вже рік, і хай його рука ще трохи погниє. Брон пирхнув сміхом і пішов собі, а Тиріон взявся видиратися звивистими сходами. Шкутильгаючи зовнішнім двором, він почув торохтіння брамних гратів. Його сестра з великим почтом чекала коло головної брами. Верхи на білій кобилі Серсея височіла над ним, як богиня у зелених шатах посеред неба. — Брате, — вимовила вона крижаним голосом. Королева, м’яко кажучи, не схвалила Тиріонову розправу над Яносом Слинтом. — Ваша милосте, — чемно вклонився Тиріон. — Ви сьогодні надзвичайно гарні. На голові королева мала золоту корону, на плечах — горностаєву накидку. Позаду тупотів кінний почет: пан Борос Блаунт з Королегвардії у білій лусці, незмінно насуплений; пан Балон Сван з луком при викладеному сріблом сідлі; князь Гиліс Росбі, кашель якого дедалі погіршувався; Галин Вогнечарник з цеху алхіміків; і нарешті, новий королевин улюбленець, її власний брат у перших пан Лансель Ланістер — зброєносець її покійного чоловіка, нагально висвячений у лицарі за наполяганням вдовиці. Навколо вишикувалися два десятки збройного супроводу на чолі з сотником Виларом. — Куди прямуєш такого чудового дня, сестро? — спитав Тиріон. — Хочу об’їхати брами, оглянути нові скорпіони та вогнеплюйки. Хай не кажуть люди, що всім при дворі так само байдуже до оборони міста, як тобі, брате. Серсея затримала на ньому свої чисті зелені очі, прегарні навіть у презирстві. — Мені доповіли, що з Вирію виступив Ренлі Баратеон. Він рухається трояндовим гостинцем разом з усією своєю військовою силою. — Варис те саме доповів і мені. — Він може бути тут вже на повний місяць. — Ні, якщо пересуватиметься тим самим кроком, що й зараз, — запевнив її Тиріон. — Він щовечора бенкетує у новому замку, а на кожному перехресті збирає двір. — І щодня під його корогви збігається дедалі більше людей. Кажуть, він вже має під рукою сто тисяч вояків. — Якщо раптом не перебільшують. — За ним іде вся сила Штормоламу та Вирію, дурнику! — спалахнула Серсея. — Усі значкові пани Тирелів, за винятком хіба що Рожвинів, за яких ти мусиш дякувати мені! Поки в мене у заручниках сидять його недолугі близнюки, князь Пакстер не зрушить дупу зі свого Вертограду, ще й вважатиме, що йому пощастило викрутитися. — Який жаль, що ти впустила між пальців Лицаря Квітів. І все ж Ренлі, окрім нас, має багато іншого клопоту. Наш батько у Гаренголі, Робб Старк у Водоплині… на його місці я б чинив так само. Просувався б потроху, показував би усій державі свою силу, видивлявся, вичікував. Хай мої вороги пнуться, а я собі посиджу. Якщо Старк розіб’є нас, то південь сам впаде до рук Ренлі, наче збите божим вітром з гілки яблучко, а він і жодного вояка не втратить. А якщо станеться навпаки, то він нападе на наше військо, послаблене боями. Але Серсея не вгамовувалася. — Примусь батька привести військо до Король-Берега! «Тільки для того, щоб ти почувалася безпечніше? Іншого зиску від нього тут не буде.» — Коли це я міг до чогось примусити нашого батька? Вона пропустила його запитання повз вуха. — І коли ти нарешті зберешся звільнити Хайме? Він вартий сотні таких, як ти! Тиріон лукаво вишкірився. — Тільки не кажи пані Старк, благаю тебе. Ми ж не маємо сотню таких, як я, на обмін. — Батько, мабуть, з глузду з’їхав, коли прислав тебе. Від тебе немає жодної користі, сама лише шкода! Королева смикнула повід, закружляла кобилою і швидкою ристю виїхала з брами, розвіваючи горностаєвою накидкою. Супровід поспішив слідом. Насправді ж Ренлі Баратеон і наполовину так не лякав Тиріона, як його брат Станіс. Ренлі був улюбленець простого люду, але ніколи ще не водив військо на війну. Станіс був геть інший: суворий, невблаганний, непохитний. Якби ж знати, що там діється на Дракон-Камені… але жоден з рибалок, яких Тиріон винайняв шпигувати за островом, не повернувся, і навіть підглядачі, яких євнух, за його словами, мав серед Станісової чаді, зберігали зловісне мовчання. У виду берегів, проте, бачили смугасті короби лисенійських бойових галер, а з Миру Варисові шепотинники доповідали, що на Дракон-Камені наймають на службу тамтешніх охочих капітанів. «Якщо Станіс вдарить морем, а його брат Ренлі одночасно підступить до брами з суходолу, то скоро вони вдягнуть голову Джофрі на шпичку над ворітьми. А ще гірше — і мою поряд з його.» То була прикра думка. Час йому поміркувати, як безпечно вивезти Шаю з міста, поки не сталося найгірше. Коло дверей світлиці стояв Подрік Пейн, вивчаючи підлогу. — Він усередині, — повідомив зброєносець Тиріоновій поясній пряжці. — У вашій світлиці. Ласкавий пане. Даруйте. Тиріон зітхнув. — Ану подивись на мене, Поде. Я ніяковію, коли ти розмовляєш з моїм прутнем; він тобі не відповість, вір мені. То хто там у мене в світлиці? — Пан Мізинець. — Подрік спромігся на швидкий погляд у обличчя хазяїна, потім поспіхом зронив очі додолу. — Тобто пан Петир. Пан Баеліш. Коронний підскарбій. — Ти вже нарахував мені цілий натовп. Малий відсахнувся, наче його вдарили, і Тиріона штрикнуло недоладне відчуття провини. Пан Петир сидів на лаві коло вікна, такий собі недбало-вишуканий у жупані сливового кольору та жовтій єдвабовій накидці; одна рука у рукавичці лежала на коліні. — Король, озброївшись арбалетом, воює з зайцями. Зайці перемагають. Ходіть-но подивіться. Тиріонові довелося стати навшпиньки, щоб подивитися. Внизу на землі лежав мертвий заєць; ще один, смикаючи вухами, мав ось-ось померти від стріли в боці. По втоптаній землі двору були розкидані, наче солома вітром, випущені стріли. — Давай! — закричав Джоф. Ловчий відпустив зайця, якого тримав, і той застрибав геть. Джофрі смикнув спуск арбалета і промазав на аршин мимо цілі. Заєць став на задні лапи й поворушив носом у бік короля. Джоф вилаявся і став крутити коливорота, щоб знову натягнути тятиву, але тваринка зникла ще до того, як він наклав стрілу. — Ще одного! Ловчий потягся до хатки. Наступний заєць бурим розчерком майнув проти каміння стіни; Джофрі поспіхом вистрілив і трохи не поцілив пана Престона в чоловічі місця. Мізинець відвернувся. — Хлопче, ти любиш тушкованих зайців? — запитав він в Подріка Пейна. Под втупився у чоботи гостя — мистецької роботи, червоного сап’яну, з вишуканим чорним тисненням. — Їсти, ласкавий пане? — Вкладай свої гроші у горщики та макітри, — порадив Мізинець. — Зайці скоро переповнять замок, і ми їстимемо їх тричі на день. — Краще вже щури на рожні, — відповів Тиріон. — Залиш нас, Поде. Якщо тільки пан Петир не бажає чимось почастуватися. — Дякую, нічого не треба. — Мізинець блиснув своєю глузливою посмішкою. — Як кажуть люди, вип’єш з карликом — прокинешся на Стіні. А чорний одяг погано пасує до мого хворобливо-блідого обличчя. «Не бійтеся, мосьпане», подумав Тиріон, «вас я бережу не для Стіни». Він всівся у високе крісло, закладене подушками, і мовив. — Ви сьогодні надзвичайно вишукано вдягнені, пане мій. — Ви раните мої почуття. Я ж бо намагаюся вдягатися вишукано щодня. — І жупан зовсім новий, так? — Саме так. Ви дуже спостережливі. — Сливовий і жовтий. Це часом не кольори вашого дому? — О ні. Яка нудота — день у день вдягати одні й ті самі кольори. Мені таке не до смаку. — І кинджал ви маєте прегарний. — Справді? В Мізинцевих очах промайнула лукавинка. Він витяг кинджала і недбало оглянув його, наче раніше не бачив. — Валірійського булату, з руків’ям драконячої кістки. Але простий, без прикрас. Якщо вам до вподоби, то він ваш. — Мій? — Тиріон кинув на нього довгий погляд. — О ні. Тільки не мій. «Він знає, підле створіння. Геть усе знає. І знає, що я знаю, і впевнений, що я його не чіпатиму.» Якщо хтось колись і вдягав обладунок із золота, то це Петир Баеліш, а зовсім не Хайме Ланістер. Знаменитий панцир Хайме був зроблений усього лише з визолоченої криці. Що ж до Мізинця… Те, що Тиріон останнім часом дізнався про цього гречного та привітного пана, непокоїло його дедалі більше. Десять років тому Джон Арин дав йому якусь дрібну посаду на митниці, де князь Петир скоро відзначився тим, що приніс до казни втричі більше мита, ніж інші королівські збирачі. Король Роберт ніколи не скупився на витрати. Така людина, як Петир Баеліш, що могла потерти два золоті дракони один об інший і породити третього, виявилася безцінною для королівського Правиці. Мізинець злетів угору стрімко, наче випущена з лука стріла. Через три роки після прибуття до двору він уже служив коронним підскарбієм і сидів у малій раді; доходи корони збільшилися удесятеро від часів його менш щасливого попередника… щоправда, борги корони теж чомусь стрімко зростали. Ніхто не вмів так вправно жонглювати грошима, як Петир Баеліш. О так, хитромудрості йому не бракувало. Він не просто збирав золото і складав до сховища, ні. Він платив по королівських боргах розписками, а королівське золото пускав у діло. Він купував хури, крамниці, майстерні, кораблі, будинки. Він купував збіжжя, коли його було вдосталь, і продавав хліб, коли того бракувало. Він купував вовну на півночі, льон — на півдні, мереживо — у Лисі; складав, перевозив, фарбував, продавав. Золоті дракони плодилися і множилися, а Мізинець давав їх у борг і повертав додому з налупленими дитинчатами. А тим часом на всі посади потроху всідалися його люди. Усі четверо коронних ключників були його. Коронний рахівник і коронний ваговик були обрані й призначені ним. Очільники усіх трьох монетних дворів, портові наглядачі, відкупники податків, митники, скупники вовни, збирачі чиншу, підкоморії, винні акцизники… з кожних десяти дев’ятеро були Мізинцеві. Роду вони найчастіше були не надто високого: купецькі сини, дрібні паничі, а коли й іноземці. Та судячи з плодів їхньої праці, далеко здібніші, ніж їхні шляхетні попередники. Ніхто ніколи не піддавав сумніву його призначення, та й навіщо? Мізинець ані для кого не становив загрози. Меткий, швидкий на гостре слівце, завжди до всіх дружній, привітний та усміхнений, завжди готовий знайти золото для короля або його Правиці… а до того ж невисокого роду, лише трохи вищий за заплотного лицаря. Чого такого боятися? Він не має корогв чи значкового панства, найманого війська чи сильних замків, значних земельних володінь чи видів на вигідний шлюб. «Але чи можу я його чіпати?», спитав себе Тиріон. «Хай навіть він — зрадник». Він не був того певний, а надто зараз, коли вирувала війна. З часом він міг би замінити Мізинцевих попихачів на головних посадах своїми, але… Знизу, з двору, почувся галас. — Ага, його милість убив зайця, — зазначив пан Баеліш. — Напевне, дуже повільного, — відповів Тиріон. — Пане мій, ви виховувалися у Водоплині. Я чув, що ви близько знали усю родину Таллі. — Можна сказати, так. Особливо дівчат. — Наскільки близько? — Зірвав їм обом вінці цноти. Це досить близько? Брехня — а Тиріон був майже певний, що то брехня — була висловлена з такою недбалою певністю, що в неї майже вірилося. А чи не могла брехати Кетлін Старк? І про втрату цноти, і про кинджал? Що довше Тиріон жив на землі, то ставав дедалі певніший: не буває в світі ані простих речей, ані чистої правди. — Доньки князя Гостера мене недолюблюють, — зізнався він. — Сумніваюся, що вони слухатимуть бодай якісь мої пропозиції. Але ж ті самі слова з ваших вуст можуть здатися їм приємнішими. — Залежить, які саме слова. Якщо ви хочете віддати Сансу навзамін вашого брата, то витрачайте час когось іншого. Джофрі ніколи не віддасть свою іграшку, а пані Кетлін не така дурепа, щоб зміняти Крулеріза на дівчисько. — Я бажав би додати до неї ще й Ар’ю. Мої люди її шукають. — «Шукають» не значить «знайдуть». — Я спробую це запам’ятати, шановний пане. Втім, я сподівався на вашу поміч у справі пані Лізи. Для неї в мене є звабливіша пропозиція. — Справді, з Лізою домовитися легше, ніж з Кетлін… і все ж спілкуватися з нею досить-таки обтяжливо, а вас вона, я так розумію, ненавидить. — Вона вважає, що на те є причини. Коли я гостював у Соколиному Гнізді, вона наполягала, що саме я вбив її чоловіка, і не слухала жодних заперечень. Тиріон нахилився уперед. — Та якби я видав їй справжнього вбивцю Джона Арина, вона б, може, поставилася до мене прихильніше. Мізинець аж випростався. — Справжнього вбивцю, кажете? Зізнаюся, ви мене зацікавили. То що ж ви пропонуєте? Настала Тиріонова черга всміхатися. — Такі подарунки, які охоче дарують тільки друзям. Ліза Арин мусить зрозуміти. — Ви потребуєте її дружби чи мечів її лицарів? — І того, й іншого. Мізинець попестив ошатну гостреньку борідку. — Наразі Лізу турбують її власні негаразди. Гірські роди набігають з Місячних гір у більшому числі, ніж будь-коли раніше… і далеко краще озброєні. — Яка прикрість, — поспівчував той самий Тиріон Ланістер, який їх озброїв. — А я ж міг би їй допомогти. Сказати потрібне слово… — І чого б їй коштувало те слово? — Я бажаю, аби пані Ліза разом з сином визнали Джофрі за короля, принесли йому клятву вірності та… — …рушили війною проти Старків і Таллі? — Мізинець заперечливо хитнув головою. — У вашому пирозі — тарган, Ланістере. Ліза ніколи не виставить військо проти Водоплину. — А я її не проситиму. Ворогів в нас вистачає. Її військо можна виставити проти князя Ренлі або ж князя Станіса, якщо останній вирушить з Дракон-Каменя. Навзамін я подарую їй правосуд по Джонові Арину і мир у Долині. Я навіть призначу оте її бридке дитя Оборонцем Сходу, яким раніше був його батько. «Хай він полетить», сплив у пам’яті тихий хлопчачий голос. — А для скріплення угоди я віддам їй мою небогу. Приємно було бачити у сіро-зелених очах Петира Баеліша справжнє, невдаване здивування. — Мирцелу? — Коли вона досягне належного віку, то може вийти за князя Роберта. До того ж часу буде виховуватися в Лізи у Соколиному Гнізді. — І що думає про цей намір її милість королева? Коли Тиріон здвигнув плечима, Мізинець розреготався. — Я так і гадав. А ви небезпечний чоловічок, Ланістере. Так, я міг би заспівати цієї пісні до Лізи. І знову лукава посмішка, і знову хитрий погляд. — Якби схотів. Тиріон кивнув і зачекав, знаючи, що Мізинець однак не витримає довгої тиші. — Отже, — невимушено продовжив пан Петир після мовчанки, на вид аніскільки нею не збентежений, — що у вашому казані вариться для мене? — Гаренгол. Було цікаво дивитися на його обличчя. Батько пана Петира був найдрібнішим з дрібних панів, а дід — заплотним лицарем без шматочка своєї землі. За правом народження Баелішеві належало кілька морг кам’янистої землі на вітристому узбережжі Пальців. Що до Гаренголу, то була одна з найсолодших ягідок у Семицарстві — замок, оточений багатими, родючими, широкими ланами, а сам по собі такий грізний та величезний, що поруч із ним карликом виглядав, приміром, той самий Водоплин, де Петир Баеліш виховувався серед дому Таллі й звідки був миттю вигнаний, щойно насмілився підняти очі на дочку князя Гостера. Мізинець схилив голову, аби розправити якусь зморшку на одязі, але Тиріон побачив спалах жаги у його лукавих котячих очах. «Він мій», майнула думка. — Гаренгол наврочено, — мовив пан Петир через якусь хвилину, вдаючи знудженість у голосі. — То зрівняйте його з землею і вибудуйте собі новий замок, який забажаєте. Грошей вам не бракуватиме. Я маю намір поставити вас коронним намісником над Тризубом. Річкове панство показало себе не вартим довіри. Хай приносять вам присягу і тримають свої землі від вас. — Навіть Таллі? — Якщо по війні на білім світі ще залишаться якісь Таллі. Зараз Мізинець скидався на хлопчака, що вкусив найласіший шматок від бджолиного стільника. Він стерігся бджіл, але не міг встояти проти солодкого меду. — Гаренгол разом із землями та статками, — розмірковував він. — Єдиним помахом руки ви ладні зробити мене одним з наймогутніших князів держави. Не вважайте за невдячність, мосьпане, але дозвольте спитати… за віщо? — Ви добре послужили моїй сестрі у справі передачі престолу спадкоємцеві. — Так само, як і Янос Слинт. Якому зовсім нещодавно було жалувано той самий Гаренгол… і так само швидко відібрано, щойно він перестав бути корисним. Тиріон засміявся. — Ви мене впіймали, ласкавий пане. Що я можу сказати? Ви мені потрібні, аби привести до покори пані Лізу. А Янос Слинт свою користь вичерпав. Він здвигнув нерівними плечима. — Я краще терпітиму вас на гаренгольському столі, аніж Ренлі — на Залізному Троні. Чи можна висловитись ясніше? — Навряд чи. Але ж ви мусите розуміти, що задля згоди Лізи Арин на шлюб мені доведеться знову лягати з нею в ліжко. — Бажаю вам наснаги у цій нелегкій справі. — Колись я сказав Недові Старку, що коли вже опиняєшся у ліжку з негарною жінкою, то слід заплющити очі й швидко зробити справу. Мізинець сплів пальці й уважно вдивився у різнокольорові Тиріонові очі. — Дайте мені два тижні, щоб упоратися зі справами тут, і надайте корабель до Мартинова. — Не бачу жодних перепон. Гість підвівся з місця. — Гарний вийшов ранок, Ланістере. Ще й вигідний… хочеться вірити, що для нас обох. Він вклонився і пішов до дверей, змахнувши накидкою на плечах. «Два», подумав Тиріон. Він піднявся до своєї опочивальні, аби зачекати на Вариса, що скоро мав з’явитися. Надвечір, гадав він. Може навіть, як зійде місяць, хоча він сподівався, що раніше, адже хотів ще встигнути до Шаї. Тому приємно здивувався, коли Галт з Кам’яних Гав доповів через якусь годину, що коло дверей стоїть напудрований добродій. — Які ви жорстокі, так змучили великого маестра, — дорікнув йому євнух. — Він аж помирає з цікавості, щойно винюхає чиюсь таємницю. — Чи не гаву я тут чую? Ту саму, яка кпинить із крука, чорним пір’ям йому доріка? Може, ви не хочете навіть послухати, що я запропонував Доранові Мартелу? Варис захихотів. — Може статися, мої маленькі пташечки вже мені розповіли. — Ти ба! — Тиріонові аж закортіло самому почути. — То розповідайте ви мені. — До сього дня дорнійці ухилялися від війни. Доран Мартел скликав корогви, та й по тому. Його ненависть до дому Ланістер добре відома, і про нього всі думають, що він приєднається до князя Ренлі. Ви хочете переконати його цього не робити. — Сказане вами цілком очевидно, — зазначив Тиріон. — Єдина загадка — що ви маєте запропонувати йому в обмін на військову підтримку. Великий князь любить свою родину і досі тужить за сестрою Елією та її милими дітками. — Колись батько казали мені, що сліпа любов до родичів не повинна заступати можновладцеві очі… а після відбуття пана Слинта до чорного братства в малій раді лишилося вільне місце. — Місце у раді зневажати не слід, — визнав Варис, — і все ж чи достатньо його, щоб гордовитий володар забув про вбивство своєї рідної сестри? — Навіщо забувати? — посміхнувся Тиріон. — Я обіцяв йому заразом і вбивць сестри, живими чи мертвими — на вибір його ясновельможності. По закінченні війни, певна річ. Варис кинув на нього лукавий погляд. — Мої пташечки кажуть, що принцеса Елія вигукнула… певне ім’я… коли по неї прийшли. — Що ж то за таємниця, яку знають геть усі? В Кастерлі-на-Скелі було загальновідомо, що Елію з дитиною вбив Грегор Клеган. Казали, що він згвалтував принцесу, навіть не витерши з рук крові та мізків її сина. — Але ж ця таємниця — воїн, що присягнув службою вашому батькові. — Мій батько першим скаже вам, що п’ятдесят тисяч дорнійського війська варті життя одного скаженого собаки. Варис попестив напудровану щоку. — А якби великий князь Доран завимагав крові того можновладця, який віддав наказ, на додачу до крові лицаря, що його виконав… — Повстання очолював Роберт Баратеон. Усі накази зрештою походили від нього. — Але Роберта тоді не було у Король-Березі. — Дорана Мартела теж тут не було. — Отже… кров для гордості, місце у раді для честолюбства. Золото і земля — це вже напевне, тут і казати нема чого. Щедра пропозиція… але ж щедрою рукою можна й отрути налити. На місці великого князя я б вимагав іще чогось, перш ніж вхопити ложку з медом. Якогось знаку доброї волі й довіри, чогось такого, аби бути певним, що тебе не зрадять… — Варис посміхнувся найслизькішою посмішкою, на яку був здатен. — Цікаво, котрого з дітей ви йому віддасте? Тиріон зітхнув. — Ви й самі знаєте, чи не так? — Якщо ви вже питаєте прямо — то так. Томена. Важко пропонувати Мирцелу одночасно Доранові Мартелу та Лізі Арин. — Нагадайте мені не грати з вами у загадки. Ви завжди мухлюєте. — Принц Томен — хороший, добрий хлопчик. — А якщо відняти його в Серсеї та Джофрі замолоду, він ще може вирости в хорошого, доброго чоловіка. — І доброго короля? — Ми маємо короля Джофрі. — Але ж Томен — його спадкоємець на випадок, якщо раптом з його милістю щось трапиться. Томен… він такий добросердий і надзвичайно… згідливий. — От вічно ви плекаєте якісь підозри, Варисе. — Дякую, що цінуєте мою службову ревність, пане мій. Погодьмося, що князь Доран не може лишитися глухим до такої високої честі. Майстерно придумано, мушу сказати… якби ж не одна невеличка перешкода. Карлик зареготав. — На ймення Серсея? — Що означають міркування державної ваги проти любові матері до милого серцю плода її лона? Можливо, заради слави свого дому, задля безпеки трону і держави королева погодиться відпустити від себе або Томена, або Мирцелу. Але ж обох відразу? Певно, що ні. — Чого Серсея не знатиме, те не зможе обернути мені на шкоду. — Але ж раптом її милість дізнається про ваші наміри заздалегідь, коли ще буде зарано? — Прикро, якщо так станеться, — відповів Тиріон. — Бо тоді я муситиму вважати людину, яка виказала її милості цю таємницю, за свого найлютішого ворога. І коли Варис захихотів, подумки додав: «Три». Санса II «Приходьте сьогодні вночі до божегаю, якщо хочете додому.» Відколи Санса знайшла складений аркушик пергамену в себе під подушкою, слова на ньому не змінилися — хоч один раз їх читай, а хоч сто. Вона не знала ані способу, яким цидулка потрапила до опочивальні, ані людини, яка її підкинула. Писано було незнайомою рукою, без підпису або печатки. Вона притиснула пергамен до грудей і зашепотіла сама до себе, ледве дихаючи: — Приходьте сьогодні вночі до божегаю, якщо хочете додому. Що б це могло означати? Чи не перевіряла в такий спосіб королева її послух? Санса занепокоєно потерла живіт. Гидкий синець, яким її обдарував пан Мерин, вже вицвів від бурякового до брудно-жовтого, але досі болів. Кулак, яким він її лупцював, був вдягнений у кольчужну рукавицю. Але ж вона сама винна. Треба вчитися ліпше ховати свої почуття, аби не гнівити Джофрі. А вона, почувши про те, як Біс вислав пана Слинта на Стіну, забулася й ляпнула: — Хай би його там Інші вхопили. Королю такі її слова не припали до смаку. «Приходьте сьогодні вночі до божегаю, якщо хочете додому.» Скільки молитов піднесла Санса до богів… Може, це вони нарешті зглянулися і надіслали справжнього лицаря, аби її врятував? Одного з близнюків Рожвинів, або ж відважного пана Балона Лебедина, або навіть Беріка Дондаріона, того молодого князя, в якого закохалася її подружка, Джейна Пул — юнака з рудо-золотим волоссям та розсипом зірочок на чорному корзні. «Приходьте сьогодні вночі до божегаю, якщо хочете додому.» Але раптом це якийсь ниций жарт Джофрі, на зразок того разу, коли він повів її на мури, аби показати батькову голову? Чи ще якась хитра витівка, щоб довести її невірність? От піде вона до божегаю — а там вже чекає пан Ілин Пейн, сидить собі мовчки під серце-деревом з Льодом у руках і видивляється її своїми водяво-блідими очима. «Приходьте сьогодні вночі до божегаю, якщо хочете додому.» Коли відчинилися двері, вона поспіхом запхала цидулку під простирадло і сіла зверху. То прийшла її покоївка — схожа на мишу дівчина з ріденьким брунатним волоссям. — Чого тобі? — буркнула Санса. — Чи бажають панна сьогодні купатися? — Вогонь розпали, нехай буде… Мені якось зимно. — Вона тремтіла, незважаючи на теплий день. — Як накажете. Санса роздивлялася дівчисько з підозрою в очах. Чи бачила вона її послання? А чи не вона поклала його під подушку? Оце вже навряд. На вид вона тупувата, щоб носити таємні листи. Але ж Санса навіть не знала її як слід. Королева замінювала їй служниць щодватижні, аби ніхто не встиг з нею заприятелювати. Коли в комині запалав вогонь, Санса сухо подякувала покоївці й наказала їй піти геть. Дівчина підкорилася так само швидко, як зазвичай, та Сансі здалося, що в очах тієї майнуло щось лукаве. Нема сумніву — побігла доповідати королеві, а може, й Варисові. Усі покоївки за нею шпигують, оце вже напевне. Лишившись на самоті, вона встромила цидулку в полум’я і дивилася, як та скручується та чорніє. «Приходьте сьогодні вночі до божегаю, якщо хочете додому.» Санса потроху перебралася до вікна і побачила унизу невисокого лицаря у блідому, як місяць, обладунку та важкому білому корзні. Той міряв кроками підйомний міст. Його зріст підказав їй, що то міг бути тільки пан Престон Зеленопіль. Королева дозволила їй вільно пересуватися замком, але ж усе одно він зажадав би знати, куди Санса прямує, якби вона вирішила залишити Маегорів Острог цієї години ночі. То що б вона йому казала? Раптом вона навіть зраділа, що спалила послання. Санса якось виплуталася з поворозок сукні й залізла до ліжка, та не заснула. Її мучило питання: чи він і досі там? А чи довго чекатиме? Як жорстоко: надіслати цидулку і геть нічого не сказати. В голові вихором кружляли думки. Якби ж хтось міг підказати, що їй робити. Вона сумувала за септою Морданою, а ще більше — за Джейною Пул, найвірнішою своєю подружкою. Септі вкоротили голову за той самий злочин, що й іншим: за вірну службу дому Старк. А що сталося з Джейною — про те Санса не знала. Джейна зникла з її кімнати трохи згодом, і відтоді про неї ніхто не згадував. Санса намагалася не думати про них надто часто, але інколи спогади накочувалися непроханими, і тоді важко було стримати сльози. Подеколи Санса сумувала навіть за сестрою. Дотепер Ар’я мала вже дістатися Зимосічі, шити й танцювати у безпеці рідної домівки, грати з Браном та малим Ріконом, ба навіть їздити верхи крізь зимівник навколо замку. Сансі дозволяли їздити верхи, але тільки у замковому дворі, а трусити весь час колом швидко набридне кожному. Так і не закунявши, вона раптом почула якийсь галас — спершу далекий, а тоді дедалі гучніший. Багато голосів волали щось разом, але слів вона не розчула. Ще там стукотіли копита коней, тупотіли людські ноги, очільники вигукували накази. Санса підібралася до вікна і побачила, що муром біжать люди зі списами та смолоскипами. «Йди вже до ліжка», наказала собі Санса, «то не твій клопіт, а якась нова халепа з міста». Біля колодязів останнім часом пліткували, що в місті неспокійно. Людей дедалі прибуває, бо вони тікають від війни, і багатьом з них нема чим жити, окрім грабунку та різанини. «Та йди вже спати, годі тобі». Але глянувши ще раз, вона не побачила білого лицаря. Міст через сухий рів був опущений, але ніким не охоронявся. Не вагаючись, Санса обернулася і кинулася до шафи з одежею. «Що ж це я роблю?», питала вона себе, поспіхом вдягаючись. «Божевілля, та й годі.» На зовнішньому мурі виднілося світло безлічі смолоскипів. Чи не Станіс та Ренлі з’явилися нарешті, аби вбити Джофрі й забрати собі престол свого брата? Але ж в такому разі варта підняла б моста й відрізала Маегорів Острог від зовнішнього замку. Санса накинула на плечі простого сірого кобеняка і вхопила ножа, яким зазвичай різала м’ясиво. «Якщо це пастка, то краще померти, ніж мучитися далі», сказала вона собі, ховаючи ножа під одежею. Коли вона вислизала надвір, у ніч, повз неї пробігла валка стражників, озброєних мечами, у червоних киреях. Вона почекала, поки вони опиняться якнайдалі, й тільки тоді зважилася перебігти мостом, який саме ніхто не вартував. У дворі вояки чіпляли паси з мечами та підтягали сідла на конях. Вона побачила пана Престона коло стайні з трьома іншими білими лицарями, що сяяли корзнами, наче місяць, поки допомагали Джофрі вдягати броню. Побачивши короля, вона затамувала подих, та на щастя, він її не помітив, бо саме гукав по свого меча та арбалета. У глибині замку галас ставало чути дедалі гірше; Санса не сміла навіть озирнутися зі страху, що Джофрі може підглядати за нею ззаду… або ще гірше, підкрадатися. Звивисті сходи вихилялися попереду, помережані смужками миготливого світла з вузьких вікон у височині. Доки Санса дісталася верхівки сходів, то геть захекалася. А тоді збігла тінистою колонадою і притиснулася до стінки, щоб відсапатися. Коли щось шурхнуло їй по нозі, вона трохи не вистрибнула з власної шкіри, але то виявився лише кіт — подертий, чорний, з відгризеним вухом. Істота пирхнула на неї слиною і відстрибнула геть. Поки Санса досягла божегаю, від гармидеру лишився тільки ледь чутний брязкіт сталі та віддалені вигуки. Санса щільніше загорнулася в кобеняка. Повітря густо просякло пахощами землі та листя. «Панночці тут ой як сподобалося б», подумала вона. У божегаї відчувалося щось зовсім дике; навіть тут, посеред замку в самому серці великого міста, за тобою, здавалося, стежать через тисячу невидимих очей старі боги. Санса шанувала радше материних богів, аніж батькових. Її тішили різьблені подоби, образи у свинцевому склі, пахощі кадильниці, септони у рясах та з кришталями, чарівне витанцьовування веселок над вівтарями, викладеними перломутером, оніксом і лазуриком. Та все ж вона не могла заперечувати, що і в божегаї є якась сила. Особливо вночі. «Допоможіть мені», молилася вона, «пришліть мені друга, правдивого лицаря, щоб захистив мене…» Вона перебігала від дерева до дерева, відчуваючи пальцями шорсткість кори. Щоки зачіпало листя. Чи не спізнилася вона часом? Чи не пішов він занадто скоро? А чи й взагалі приходив? Може, ризикнути й покликати його? Гай навколо стояв такий тихий, наче приголомшений… — Я боявся, що ти не прийдеш, дитино. Санса крутнулася на голос. Непевною ходою з тіней виступив опасистий чоловік з товстою шиєю. На собі він мав важкого темного сіряка з накинутим на голову каптуром, та коли його щоки торкнулася ниточка місячного сяйва, Санса одразу впізнала нездорові плями на шкірі й сітку набряклих жил. — Пане Донтосе, — видихнула вона, подумки поховавши всяку надію. — То це ви? — Так-так, панно. — Коли він підсунувся ближче, вона добре розчула кислий винний перегар у його подиху. — Це я. І простяг до неї руку. Санса відсахнулася. — Не смійте! — Вона сягнула рукою під кобеняка, до схованого ножа. — Що… чого вам від мене треба? — Врятувати вас, — відповів Донтос, — як ви врятували мене. — Та ви ж п’яні, хіба ні? — Ну перехилив якусь чарку задля сміливості. Якщо мене зараз схоплять, то здеруть шкіру зі спини. «А що, цікаво, зроблять мені?» Санса знову впіймала себе на думці про Панночку. Вовчиця вміла винюхувати брехню, так… але ж вона мертва, батько убив її, а все з-за Ар’ї. Санса видобула ножа і виставила його поперед себе обома руками. — Та ви що, пхнути мене хочете? — спитав Донтос. — І пхну, — відповіла вона. — Кажіть, хто вас прислав. — Ніхто, ласкава панно. Присягаюся лицарською честю. — Лицарською?! — Джофрі наказав зробити з лицаря дурника-блазня, нижчого навіть за Місячка. — Я молилася богам, аби надіслали мені в порятунок лицаря, — вела вона далі. — Молилася й молилася. Чому ж вони надіслали мені старого п’яного дурня? — Отака мені нагорода, та й по заслузі… знаю, що скажу дурницю, але… всі ті роки, що я був лицарем, я насправді клеїв з себе дурня… але тепер раптом маю надію знову віднайти в собі лицаря, ласкава панно. А все завдяки вам… вашій милості, вашій мужності. Ви врятували мене, і не тільки від Джофрі, але й від себе самого. Голос його стишився. — Співці кажуть, що колись був один дурень, який став найвеличнішим лицарем з-поміж усіх… — Флоріан, — прошепотіла Санса. Усім тілом їй пробігли дрижаки. — Ласкава панно, я хочу стати вашим Флоріаном, — сумирно мовив Донтос, падаючи перед нею на коліно. Санса повільно опустила ножа. В голові царювала якась запаморочлива легкість, наче вона летіла по небі. «Яке безумство — покладатися на слово цього п’яниці. Та якщо я йому відмовлю, то чи матиму колись ще одну спробу?» — Але ж як… як ви це зробите? Як вивезете мене звідси? Пан Донтос підняв до неї обличчя. — Найтяжче буде забрати вас із замку. Щойно ви опинитеся ззовні, завжди знайдеться корабель, який зможе відвезти вас додому. Я тільки муситиму добути грошей і домовитися, ото й усе. — А чи не можна втекти зараз? — спитала вона, не сміючи сподіватися. — Просто цієї ночі? На жаль, ні, люба панно. Найперше я мушу знайти певний шлях для вас із замку і дочекатися слушної години. Це не буде ані швидко, ані легко. Мене-бо добре вартують. Він занепокоєно облизнув губи. — Чи не приберете ви вашого ножа? Санса сховала ножа під кобеняка. — Підведіться, пане. — Дякую, ласкава панно. Пан Донтос незграбно зіп’явся на ноги і струсив з колін землю та листя. — Ваш вельможний панотець був такий чесний та шляхетний чоловік, якого навряд чи колись знала держава, та я став осторонь і дозволив його вбити. Я нічого не сказав, нічого не зробив… але ж коли Джофрі забажав убити мене, ви підняли голос на мій захист. Ніколи з мене не було звитяжця, люба панно, бо ж я не Риам Рожвин і не Барістан Зухвалий. Не перемагав я на турнірах, не здобув слави на війні… але ж колись я таки був лицарем, і ви допомогли мені згадати, що це означає. Моє життя — вбогий дарунок, але він увесь ваш. Пан Донтос поклав руку на покручений стовбур серце-дерева. Вона бачила, як його трусить. — Беру в свідки богів вашого батька і присягаюся, що відішлю вас додому. «Він присягнувся. Урочистою клятвою перед лицем богів.» — Тоді… я віддаю себе до ваших рук, пане лицарю. Але ж як я знатиму, коли настане час? Ви пришлете мені ще цидулку? Пан Донтос занепокоєно озирнувся. — Це надто небезпечно. Ви маєте приходити сюди, до божегаю. Так часто, як зможете. Тут найбезпечніше. Тільки тут і безпечно, більше ніде. Ані у ваших покоях, ані у моєму помешканні, ані на сходах, ані у дворі. Навіть якщо здається, що ми самі. У Червоному Дитинці камені мають вуха, і вільно говорити ми можемо тільки тут. — Тільки тут, — повторила Санса. — Я запам’ятаю. — І якщо там, де на нас дивитимуться люди, я видамся вам жорстоким, насмішкуватим чи байдужим, ви вже мені пробачте, дитино. Я маю грати свою роль, і ви теж. Один хибний крок — і наші голови прикрасять мури так само, як голова вашого батька. Вона кивнула. — Я розумію. — Ви мусите бути хороброю і сильною… а ще терплячою, понад усе інше — терплячою. — Буду, — пообіцяла вона, — але ж… благаю вас… аби тільки швидше. Я так боюся… — Так само, як і я, — слабенько всміхнувся пан Донтос. — А тепер ідіть, поки вашу відсутність не помітили. — Хіба ви не підете зі мною? — Ліпше, щоб нас не бачили разом. Санса кивнула, зробила крок… тоді рвучко, непевно кинулася назад і поклала йому цілунок на щоку, заплющивши очі. — Мій Флоріане, — прошепотіла вона. — Боги почули мої молитви. Санса побігла стежкою вздовж річки, повз малу кухню, крізь свиняче подвір’я, ховаючи звуки похапливих кроків за вереском паців у сажах. «Додому», думала вона, «додому, він повезе мене додому, він убереже мене від біди, мій Флоріан». Пісні про Флоріана та Жонкіль були в неї найулюбленіші. «Флоріан теж був з себе негарний, хоч і не такий старий.» Вона ринула звивистими сходами, не розбираючи дороги, коли з прихованих дверей вигулькнув чоловік. Санса врізалася просто у нього і втратила рівновагу, але не впала, бо їй у руку вчепилися залізні пальці, а грубий низький голос захрипів: — Сходами котитися довго, пташечко. Ти нам обом смерті бажаєш? Сміх його скидався на скрегіт пилки по каменю. — А мабуть, таки бажаєш. «Хорт!» — Ні, ласкавий пане, ніколи й нізащо. — Санса відвернула очі, та було пізно — він побачив її обличчя. — Благаю вас, мені боляче. Вона спробувала вивернутися. — І чого б це Джофова пташка бігала звивистими сходами глупої ночі? — Коли вона не відповіла, він добряче її струснув. — Ану кажи, де була! — У б-божегаї, м-мосьпане, — забелькотіла вона, не наважуючись йому брехати. — М-молилася… молилася за батька і за… за короля, аби його не спіткало ніяке лихо. — Гадаєш, я такий п’яний, що повірю? — Він пустив їй руку, трохи захитався, стоячи, а на його жахливо спеченому обличчі вигравали смуги світла і темряви. — Ти на вид вже майже жінка… личком, цицьками, ще й висока, майже така, як треба… та все одно досі — маленька дурненька пташка, еге ж? Співаєш пісеньок, яких тебе навчили… то заспівай і мені, чого б ні? Ну ж бо, заспівай. Щось таке про лицарів та красних дів. Ти ж полюбляєш лицарів, га? Він лякав її відчайдушно. — П-правдивих лицарів, ласкавий пане. — П-правдивих, — піддражнив він. — Я такий самий ласкавий, як і лицар. Тобі що, треба це у голову лящами забивати? Клеган похилився і трохи не впав. — Ой божечки, — лайнувся він, — забагато вина випив. А ти полюбляєш вино, пташечко? Правдиве таке вино? Ану ж якби глек кислого червоного, темного, мов кров — чого ще треба чоловікові? Ну хіба що жінку. Він зареготав і затрусив головою. — Напився, як собака, трясця б мене взяла. А ти йди собі. Назад до клітки, пташечко. Я тебе відведу. Збережу цілісіньку для нашого короля. Хорт легенько, майже ніжно, підіпхнув її у спину і пішов слідом сходами. Поки вони дісталися їх низу, він знову впав у похмуру мовчанку, наче забувся, що з ним поруч хтось є. Діставшись Маегорового Острогу, вона перелякалася, побачивши на варті мосту пана Бороса Блаунта. Його високий білий шолом повільно обернувся, наче заціпенілий, на звук їхніх кроків, і Санса аж сахнулася від його погляду. Пан Борос був найгірший з-поміж Королегвардії — незугарний, гнівливий, незмінно набурмосений та роздратований. — Отого тобі нема чого боятися, дівчинко. — Хорт поклав їй на плече важку руку. — Скільки не фарбуй жабу смужками, а тигра з неї не зробиш. Пан Борос підняв забороло шолома. — Пане лицарю Королегвардії, де це ви… — Лицарюй себе в дупу, Боросе. Це ти в нас лицар, а не я. А я — королівський пес, якщо ти не забувся. — Король саме і шукав свого пса, та знайти не міг! — А пес пішов собі випити. Цієї ночі, пане лицарю Королегвардії, турботи про його безпеку покладено на вас. На вас та інших моїх присяжних братів. Пан Борос обернувся до Санси. — Як це так вийшло, панно, що ви посеред ночі не у своїй опочивальні? — Я ходила до божегаю молитися за безпеку короля. Цього разу брехня вийшла краще — майже схожа на правду. — Ти хочеш, щоб вона спала посеред цього гармидеру? — спитав Клеган. — Що там за біда така? — Якісь дурні припхалися до брами, — буркнув пан Борос. — Чиїсь довгі язики рознесли плітку про приготування до весільного бенкету Тирека. От голодранці й вирішили, що їх теж мають частувати на тому бенкеті. Його милість очолив вилазку і розігнав босоту на всі боки. — Який хоробрий хлопчина, — зазначив Клеган, кривлячи рота. «Подивимося, який він буде хоробрий перед моїм братом», подумала Санса. Хорт привів її назад до покоїв через підйомний міст. Видираючись сходами, вона спитала: — Чому ви дозволяєте людям називати вас собакою? Адже лицарем — не дозволяєте. — Собаки мені більше до вподоби, ніж лицарі. Батько мого батька був старшим псярем на Скелі. Одного осіннього року князь Титос примудрився опинитися між левицею та її здобиччю. А левиця, бач, клала з-під хвоста на те, що вона є знаком дому Ланістер. Падлюка вчепилася у коня його княжої мосці, та й самого пана князя уграла б, якби не нагодився мій дід зі своїми хортами. Троє з його собак наклали головою, відганяючи звірюку. Дід мій втратив ногу, за що Ланістер віддячив йому землею та маєтком з вежею, а сина його взяв собі за зброєносця. Троє собак на нашому прапорі — ті самі, що тоді загинули, на полі жовтої осінньої трави. Пес віддасть за тебе життя, але ніколи не збреше. І завжди дивитиметься просто у очі. Він вхопив її за підборіддя, задер їй обличчя догори, боляче вчепившись пальцями. — Але ж від маленьких пташечок такого не діждешся, еге ж? Ось ти, приміром, досі не заспівала мені пісеньки. — Я… я знаю пісню про Флоріана та Жонкіль. — Флоріана та Жонкіль? Дурника та його підстилачку? Оце вже ні, збав мене. Та одного дня ти мені заспіваєш, хочеш чи не хочеш. — Заспіваю з великою втіхою. Сандор Клеган пирхнув. — Така гарнюня, а так негарно бреше. Але ж собака завжди брехню винюхає, так люди кажуть. Подивися навколо і добре понюхай. Тут усі до одного — брехуни… й усі до одного вправніші від тебе. Ар’я V Видершись аж на найвищу гілку, Ар’я змогла побачити димарі, що витикалися серед дерев. Солом’яні дахи купчилися вздовж берега озера та невеличкого струмка, що втікав до нього. Коло довгого, низького, вкритого черепицею будинку витикався у воду дерев’яний пришиб для човнів. Вона полізла ще далі, аж поки гілка не почала гнутися під її вагою. Коло пришибу не було припнуто жодного човна, але з деяких димарів здіймалися димки, а позаду стайні виднівся задок якогось воза. «Тут хтось є.» Ар’я вкусила губу. Усі інші місця, де вони побували, виявилися порожніми, покинутими. Хутори, села, замки, септи, комори — усюди одне й те саме. Що могло горіти — те ланістерівці палили; що могло померти — те ланістерівці вбивали. Подекуди — там, де змогли — вони підпалили навіть ліс. На щастя, листя в ньому ще й досі лишалося зеленим та вогким від нещодавніх дощів, тому полум’я не розповсюдилося надто широко. — Та вони б і озеро спалили, якби могли, — кривився Гендрі, й Ар’я визнавала, що він має рацію. У ніч їхньої втечі вогонь палаючого острогу сяяв на воді так яскраво, наче то горіло саме озеро. Знайшовши нарешті в собі мужність прокрастися назад до руїн наступної ночі, вони не знайшли нічого, крім почорнілого каміння, порожніх шкаралуп будинків та людських тіл. Подекуди над попелом ще курилися димки. Мантулик вмовляв їх не повертатися взагалі, а Ломик кликав дурнями і божився, що пан Аморі зловить їх та вб’є. Проте Лорх разом зі своїм вояцтвом пішов з острогу задовго до того, як там з’явилися малі. Брама була вибита, стіни частково зруйновані, а всередині усе завалене покійниками. Гендрі все зрозумів з одного погляду. — Тут убили всіх до одного. Дивіться-но, з ними билися й собаки! — Або вовки. — Собаки чи вовки — мені байдуже. Тут нам вже нема чого робити. Але Ар’я відмовлялася піти, поки не знайде Йорена. «Його не могли вбити», казала вона собі, «він же такий суворий та гартований, ще й братчик Нічної Варти.» Те саме вона сказала й Гендрі, поки вони шукали поміж трупів. Вбивчий удар сокири розколов йому череп геть навпіл, та довгу кошлату бороду ніхто б не сплутав з чиєюсь іншою — так само, як і латаний, давно не праний одяг, що вицвів з чорного до сірого. Пан Аморі Лорх турбувався про похорон своїх мертвих так само мало, як про тих, кого вбив, тому навколо Йорена лежали купою четверо ланістерівських списників. Ар’я спитала себе, скільки ж їх знадобилося, щоб упоратися зі старим. «Він віз мене додому», думала вона, поки разом з хлопцями копала йому могилу. Мертвих було забагато, щоб ховати усіх, та принаймні Йорена не можна було лишати так. На цьому наполягла Ар’я. «Він хотів безпечно відвезти мене до Зимосічі. Він обіцяв.» Ар’я наполовину ладна була заревти, а наполовину — копнути тіло ногою. Про тих трьох, що Йорен надіслав сидіти у старому панському маєтку, згадав Гендрі. На них теж напали, але кругла вежа мала лише один вхід — двері на другому поверсі з приставленою драбиною. Драбину прибрали всередину, і люди пана Аморі не змогли втрапити слідом. Ланістерівці накидали навколо основи вежі гілля від кущів і спробували підпалити, але камінь горіти не хотів, а Лорх не мав терплячки виморювати їх голодом. Коли Гендрі загукав, Різан відчинив двері; а тоді Курц мовив, що краще їм пробиратися на північ, аніж повертатися, звідки прийшли, і Ар’я відчайдушно вчепилася у надію таки втрапити додому, до Зимосічі. Селу, звісно, до Зимосічі було далеко, та все ж солом’яні стріхи обіцяли тепло, притулок, а може, й якийсь харч, якщо б їм стало сміливості усе те пошукати. «Але ж тут може бути Лорх — він має коней, а тому швидший за нас». Вона видивлялася з дерева ще довго, сподіваючись хоч щось побачити: людину, коня, корогву… аби ж дізнатися, що тут коїться. Кілька разів помічала рух, та будинки стояли далеко, і напевне вона не розбирала. Одного разу їй дуже ясно почулося кінське іржання. У повітрі шугало повно птахів, головне гайвороння. Вони кружляли і ляпали крилами понад стріхами села, та здалеку здавалися не більшими за мушву. На схід виднілося Боже Око — полотно темної блакиті, побите золотими цятками від сонця, що займало собою півсвіту. Днями, коли вони повільно тягнулися болотом уздовж берега (про жодні дороги Гендрі чути не хотів, і навіть Мантулик з Ломиком цього разу визнали слушність його думки), Ар’я відчувала, що озеро кличе її до себе. Вона понад усе прагнула стрибнути у тихі сині води, знову зробитися чистою, плавати, хлюпатися і вигріватися на сонечку. Та не сміла зняти одяг там, де інші могли її побачити, навіть щоб його випрати. Наприкінці дня вона часто сиділа на камені й бовтала ногами у прохолодній воді. Черевики, зогнилі та потріскані, вона нарешті скинула. Спершу йти босоніж було важко, та згодом пухирі луснули, подряпини загоїлися, мозолі стали як видублені. Намул з болота приємно розповзався між пальців ніг, і загалом їй сподобалося на кожному кроці відчувати землю під босими ногами. Звідси їй було видно невеликого, порослого лісом острова далі на північний схід. Аршинів за сорок від берега водою ковзали три чорні лебеді, такі мирні та безжурні… бо ж ніхто не сказав їм, що прийшла війна, а до спалених сіл і вирізаних людей їм було байдуже. Ар’я жадібно витріщилася на них: наполовину вона прагнула сама стати лебедем, а наполовину — з’їсти котрогось із них. Сніданок її складався з розтертих жолудів та жмені жуків. Коли звикнути до жуків, вони здавалися цілком їстівними. Черв’яки смакували гірше, та все одно були кращі, ніж кілька днів без макової зернини у животі. Знайти жуків було легко — лишень перевернути якогось каменя. Коли Ар’я була маленька, то з’їла жука, щоб примусити Сансу заверещати, тож і зараз не злякалася з’їсти ще кілька. Куна теж не злякалася, але Мантулик виблював жука, якого спробував ковтнути, а Ломик та Гендрі навіть і не пробували. Вчора Гендрі упіймав жабу та розділив її з Ломиком, а за кілька днів до того Мантулик знайшов ожину і наголо обібрав увесь кущ. Та головним чином вони животіли на воді та жолудях. Курц показав їм, як розтирати жолуді між каменями у щось на зразок каші, жахливої на смак. Ар’я шкодувала, що лісокрад помер. Він знав про ліс більше, ніж вони утрьох разом, але отримав стрілу в плече, поки втягав драбину досередини панської вежі. Торба напхав у рану намулу та моху з озера, і днів зо два Курц вихвалявся, що рана — то пусте, хоча шия в нього почорніла, а догори щокою і униз грудьми поповзли бридкі червоні плями. Одного ранку він не зміг підвестися після сну, а наступного — розлучився з життям. Поховали його під курганом з каміння. Різан забрав собі його меч та мисливський ріг, а Торба наклав руки на лук, чоботи та ніж. Обоє пішли геть, забравши все те добро з собою, і спочатку решта думала, що вони полюють, аби повернутися з дичиною і усіх нагодувати. Діти чекали й чекали, доки Гендрі не примусив їх рушити далі. Мабуть, Торба та Різан вирішили, що виживуть певніше, якщо не матимуть в себе на руках табунку дітей-сиріт. Може, воно було й на краще, але Ар’я все одно їх зненавиділа. Під деревом раптом гавкнув собакою Мантулик. Курц навчив їх озиватися одне до одного, як тварини. Він сказав, що то стара лісокрадська штука, але помер, не встигши навчити їх належних голосів. Пташині крики Мантулика були просто жахливі; собакою він гавкав ліпше, але не занадто. Ар’я зіскочила з верхньої гілки на ту, що під нею, витягнувши руки для рівноваги. Адже водотанцівник ніколи не падає. Легко, чіпляючись пальцями ніг за гілку, вона пробігла кілька стоп, зістрибнула на більшу, а тоді, перебираючи руками, продерлася крізь гущавину листя до стовбура. Кора під пальцями рук та ніг була груба і шорстка. Ар’я швидко злізла донизу, а останні шість стоп пролетіла у стрибку і перекотилася по землі. Гендрі простяг їй руку і допоміг підвестися. — Ти там довгенько просидів. Бачив щось? — Рибальське селище, невеличке, далі берегом на північ. Двадцять шість солом’яних стріх, один дах з черепиці — я порахував. Ще за хатами бачив край воза. Там хтось є. На звук її голосу з кущів вилізла Куна. Так її назвав Ломик — сказав, що вона схожа на куницю. Насправді то була брехня, але ж не могли вони далі кликати її «плаксивою дівчинкою» — мала нарешті припинила скиглити. Рот в неї був брудний. Ар’я сподівалася, що дівча хоч грязюки знову не наїлося. — Людей бачив? — спитав Гендрі. — Ні, лише дахи, — зізналася Ар’я, — та деякі димарі диміли, а ще іржала коняка. Куна обійняла її за ногу і щосили вчепилася. Тепер вона інколи таке робила. — Де люди, там і харчі, — надто голосно бовкнув Мантулик. Гендрі весь час йому твердив, щоб той говорив тихіше, та марно. — Мо’, й нам трохи дадуть. — Мо’, й дадуть. По голові сокирою, — зазначив Гендрі. — А от і ні, якщо ми здамося, — з надією вимовив Мантулик. — Тепер ти співаєш тієї самої, що й Ломик. Ломик Зеленорукий сидів між двох товстих коренів при підніжжі дуба, спираючись на стовбур. У бою в кам’яній паланці йому прохромили списом ліву литку. Наприкінці наступного дня він шкутильгав на одній нозі, звисаючи з плеча Гендрі, а тепер і того вже не міг. Вони нарубали гілля з дерев, аби зробити ноші, але нести його було повільно й важко, а хлопець ще й скиглив щоразу, як ноші хоч трохи трусило. — Треба здатися, — благав він. — Йорен теж мав би здатися. Відчинити браму, як йому казали. Ар’ю вже нудило від Ломикових балачок про те, як Йорен мусив здатися. Поки його несли, він тільки про те й базікав, а ще про свою ногу та порожній живіт. Але Мантулик погодився. — Йоренові наказали відчинити браму. Наказали королівським іменем. Коли наказують в ім’я короля, то треба коритися. Отож у всьому винний той смердючий старий. Якби він здався, нам би дали спокій. Гендрі спохмурнів. — Лицарі й пани беруть у полон на викуп один одного, а на таких, як ми, їм начхати — хоч ми здаємося, хоч ні. Він обернувся до Ар’ї. — Що ти ще бачив? — Якщо це рибальське селище, то нам напевне продали б риби, — правив далі Мантулик. В озері було повно риби, та вони не мали чим її ловити. Ар’я пробувала руками, як от раніше робив у неї на очах Кос, але риба виявилася швидшою за голубів, а вода обманювала очі. — Щодо риби не знаю. — Ар’я смикнула Куну за переплутане волосся і подумала, чи не краще було б його зовсім відрізати. — Там коло води повно гайвороння. Щось там мертве лежить. — Риба й лежить, її викинуло на берег, — відповів Мантулик. — Якщо її гайворони їдять, то й ми з’їмо. — Треба гайворонів упіймати, їх теж можна їсти, — зауважив Ломик. — Запалили б вогню, та й засмажили, як курчат. Коли Гендрі хмурнів, то виглядав люто. Борода в нього виросла густа і колюча, наче шипшина. — А я кажу — ніякого вогню. — Ломик голодний, — заскиглив Мантулик, — і я голодний. — Ми усі голодні, — буркнула Ар’я. — Та ти ж черв’яків нажерся! — гиркнув Ломик знизу. — Наче горобець! Ар’я ладна була вгатити його просто по рані. — Я ж казав: можу й тобі накопати, якщо хочеш. Ломик скривився з відрази. — Якби не нога, я б нам усім вепра вполював. — Вепра! — передражнила вона. — Та на вепра треба йти з рогатиною, на конях, з собаками. Ще й загонники знадобляться, щоб підняти його з лігва. Її батько ходив на вепра у вовчій пущі з Роббом та Джоном. Одного разу взяв навіть Брана, але Ар’ю не брав ніколи, хоч вона була й старша. Септа Мордана казала, що лови вепра — то не для панни, а мати пообіцяла, що як Ар’я підросте, то матиме власного сокола. Тепер вона вже підросла, та якби їй зараз дали сокола, вона б його тут-таки і з’їла. — Що ти тямиш у вепрячих ловах? — спитав Мантулик. — Та вже ж більше за тебе. Гендрі не мав гумору слухати дурниці. — Ану замовкніть обоє. Мені треба поміркувати, що робити далі. Коли він думав, то завжди болісно кривився, наче то була для нього нестерпна мука. — Здатися, — мовив Ломик. — Я тобі казав, щоб ти про здачу мовчав. Ми навіть не знаємо, хто там сидить. Може б вдалося поцупити якихось харчів. — Ломик украв би, якби не нога, — зазначив Мантулик. — Він у місті добряче злодіював. — Кепсько, — заперечила Ар’я, — бо інакше не попався б. Гендрі примружився на сонце. — Найкраще підкрадатися у сутінках, на заході сонця. Як стемніє, я піду на розвідку. — Ні, я піду, — мовила Ар’я. — Від тебе забагато шуму. Гендрі негайно почепив ту саму пику. — Підемо обоє. — Арік хай іде, — наполіг Ломик. — Він підкрадається краще за тебе. — Кажу, підемо обоє. — А раптом не повернетеся? Мантулик мене один не понесе, ви ж бачите, він не подужає… — Ще й вовки, — додав Мантулик. — Я їх тієї ночі чув, коли на чатах стояв. Близько. Ар’я теж їх чула. Вона спала у гіллі в’язу, та виття її збудило. Вона сиділа без сну добрячу годину і слухала вовків, а спиною їй повзали мурашки. — А ти навіть не дозволяєш нам ватру палити, аби їх відганяти, — пожалівся Мантулик. — Недобре це — лишати нас вовкам на поталу. — Яку ще поталу, — скривився Гендрі. — Ломик має ощепа від вовків, і ви ж лишаєтеся удвох. Ми тільки подивимося, та й усе, а тоді повернемося. — Хай там хто сидить, треба їм здатися, — заскиглив Ломик. — Мені треба чимсь ногу лікувати, вона жахливо болить. — Як надибаємо якогось зілля для ноги, то принесемо, — буркнув Гендрі. — Аріку, гайда, хочу встигнути до заходу сонця. Мантулику, ти тримай Куну при собі, щоб не потяглася за нами. — Минулого разу вона мене ногою копнула. — От я тебе копну, як не втримаєш її при собі. Не чекаючи на відповідь, Гендрі нап’яв на голову свого сталевого шолома і закрокував геть. Ар’я мусила підстрибувати й дріботіти, аби встигнути за ним. Гендрі був старший на п’ять років, вершків на сім вищий, ще й ногами довший. Якийсь час він нічого не казав, лише сунув собі крізь щільні зарості з сердитим обличчям, роблячи надто багато шуму. Та нарешті спинився і сказав: — Ломик, мабуть, помре. Вона не здивувалася. Курц від своєї рани помер, а був же міцніший за Ломика. Коли наставала Ар’їна черга його нести, вона відчувала жар на його шкірі й сморід з ноги. — Якби ж ми знайшли маестра… — Маестри є тільки в замках. А якби ми й знайшли якогось, він все одно не став би бруднити руки таким, як Ломик. На цьому Гендрі пірнув під низьку гілку. — Неправда твоя! — Маестер Лювин радо поміг би будь-кому, хто б до нього прийшов. Цього Ар’я була певна. — А він таки помре, і що скоріше, то краще для решти з нас. Треба його лишити, та й годі, як він сам каже. Якби поранили тебе чи мене, він би нас напевне лишив. Вони спустилися у крутий вузький яр і видерлися протилежним його схилом, чіпляючись за корені. — Мені обридло його тягнути, і його балачки про здачу в полон теж набридли. Якби він міг стояти на ногах, я б йому за них зуби вибив. Той Ломик — просто непотріб. І плаксиве дівчисько теж нам ні до чого. — Куну ти не чіпай! Вона просто мала, злякана та голодна. Ар’я зиркнула за себе, та цього разу мала не попхалася слідом. Мабуть, Мантулик таки втримав її, як йому звелів Гендрі. — Ні до чого нам вона, — вперто повторив Гендрі. — Вона, Мантулик та Ломик — усі троє нас тільки затримують. Нас ще, мо’, через них повбивають. Ти з усієї зграї один до чогось вдатний. Хоча й дівчисько. Ар’я застигла на місці. — Я не дівчисько! — Та дівчисько ж. Чи ти гадаєш, що я такий самий тупак, як вони? — Тупак-тупацюра! Нічна Варта не бере до себе дівчат, це кожен знає! — Оце правда. Не знаю, навіщо Йорен тебе з нами віз, та мабуть, він знав, навіщо. Але ти дівчисько і є. — Ні! — То виймай цюцюрку і сци просто тут. Ну ж бо, давай! — Я не хочу. А якби схотів, то й посцяв би. — Брешеш. Ти не можеш вийняти цюцюрку, бо її не маєш. Коли нас було тридцять душ, то я не помічав, але ж ти завжди бігала до лісу, щоб відлити зайве. А Мантулик такого не робив, і я теж. Якщо ти не дівчисько, то напевне, якийсь євнух-різанець. — Сам ти євнух. — Ти ж знаєш, що ні, — вишкірився Гендрі. — Хочеш, вийму свою цюцюрку і покажу? Мені ховати нічого. — А от і є чого! — вигукнула Ар’я, палко бажаючи звернути з розмови про цюцюрки. — Ті золотокирейники приїхали до корчми по тебе, а ти й не казав, навіщо! — Якби ж я сам знав. Гадаю, знав Йорен, та мені не сказав. А чому ти вирішила, що вони шукали тебе? Ар’я вкусила губу. Вона згадала, що їй сказав Йорен того дня, коли відрізав волосся. «Половина тієї наволочі видасть тебе королеві, як раз плюнути, за прощення гріхів і кілька срібних монет. А інша половина перед тим ще й згвалтує.» Гендрі один був не такий, і королева розшукувала його теж. — Я тобі скажу, якщо спершу скажеш ти, — сторожко проказала вона. — Кажу ж тобі, Аріку, сам не знаю… тебе що, справді так кличуть, чи ти маєш якесь дівчаче ім’я? Ар’я втупилася у покручений корінь в себе під ногами. Вона розуміла, що прикидатися вже годі. Гендрі здогадався, а вона в штанях не має нічого такого, щоб переконати його в іншому. Їй лишалося або дістати Голку і вбити його на місці, або довіритися йому. Та вона не була певна, чи зможе його вбити, навіть якщо зважиться — він сам мав меча і був значно сильніший. Лишалося тільки сказати правду. — Ломикові й Мантуликові знати не можна, — мовила вона. — Вони не знатимуть, — заприсягся хлопець. — Від мене — ніколи. — Ар’я. — Вона здійняла на нього очі. — Мене звати Ар’я. З дому Старк. — З дому… — Він на хвильку завагався, тоді мовив, — Старком звали Правицю Короля. Отого, що стратили як зрадника. — Він не був ніякий зрадник! Він був мій тато. Гендрі широко розкрив очі. — То он чого ти гадала… Вона кивнула. — Йорен віз мене додому, до Зимосічі. — Виходить, ти… ти ж чесного роду… виростеш у вельможну пані… Ар’я опустила очі на свое подерте ганчір’я та голі ноги, потріскані й стерті. Побачила бруд під нігтями, ціпки на ліктях, подряпини на долонях. «Ручуся, що септа Мордана мене б і не впізнала. А Санса впізнала б, та прикинулася, що не знає.» — Ні, то моя мати — вельможна пані, а сестра напевно нею стане. А я ніколи такою не була. — Та була ж. Ти дочка князя, жила в замку, хіба ні? А ще ти… ласка божа, що ж це я… — Раптом Гендрі знітився, трохи не злякався. — Базікаю тут про цюцюрки… Не треба було такого казати. А ще ж я сцяв просто в тебе на очах, і таке інше… благаю пробачити мені, ясна панно. — Ану припини! — засичала Ар’я. Та він що, знущається з неї?! — Я знаю шляхетне поводження, панно, — вперто вів своєї Гендрі. — Як до майстерні приходили дівчата з шляхетними батьками, то хазяїн казав ставати на коліно, говорити тільки тоді, коли мене питають, і називати їх паннами. — Якщо станеш кликати мене панною, то помітить навіть Мантулик. А сцяти тобі краще так само, як і сцяв. — Як забажає панна. Ар’я щосили пхнула його в груди обома руками. Він запнувся на камені й важко гепнувся на дупу. — Отака мені князівська дочка! — зареготав він. — Еге ж, отака! — Вона копнула його ногою в бік, але він тільки гучніше засміявся. — Смійся собі, смійся. А я піду подивлюся, хто там у селі. Сонце вже спустилося нижче дерев; ще мить, і впадуть сутінки. Цього разу підганяти довелося вже Гендрі. — Чуєш сморід? — спитала вона. Він понюхав повітря. — Гнила риба? — Сам знаєш, що ні. — Обережніше треба. Я обійду з заходу, подивлюся, чи нема дороги. А має бути, якщо ти бачила воза. Ти йди берегом. Як знадобиться поміч, гавкни собакою. — Дурня! Як знадобиться поміч, то буду гукати на поміч. Вона шурхнула геть, босими ногами не здіймаючи у траві ніякого шуму. Озирнувшись через плече, побачила, що Гендрі дивиться їй услід з тим болісним виразом на обличчі, який означав, що він думає. Мабуть, думає, що не слід посилати вельможну панну красти харчі. А може, й ні. Та однак нічого розумного йому зараз в голову не стукне. Коло села сморід посилився. Вона зрозуміла, що то не гнила риба. Смерділо гірше, бридкіше. Ар’я скривилася і зморщила носа. Дерева порідшали, і вона стала ховатися у підліску, ковзаючи від куща до куща, мов тінь. Кожні кілька сажнів вона спинялася послухати. З третього разу почула коней і людський голос. Тхнуло дедалі гидкіше — трупами, ось чим. Цей сморід вона вже чула — від Йорена та всіх інших. На південь від села ріс щільний запліт з шипшини. Поки вона дісталася тієї порослі, довгі тіні від західного сонця почали блякнути, у повітрі з’явилися світляки. Просто за заплотом Ар’я бачила солом’яні стріхи. Вона поповзла уздовж заростей, знайшла дірку і пролізла на животі, сторожко ховаючись. А тоді побачила, що саме смерділо. Коло самих тихих хвиль Божого Ока поставили довгу шибеницю з сирого дерева. На ній гойдалися спотворені рештки людей догори ногами, закутими у кайдани, а між ними сновигало гайвороння, оббираючи мертву плоть. На кожного гайворона коло трупів дзижчали сотні мух. Коли від озера дмухав вітерець, найближчий мрець легенько хитався і звивався на своїх ланцюгах. Гайворони вже з’їли йому майже все обличчя; потрудилася там і якась більша істота. Горлянку та груди йому геть розірвало; з розпанаханого черева звисали зелені лискучі нутрощі та смуги пошматованого м’яса. Одну руку відірвали від плеча; Ар’я бачила кістки за кілька кроків від нього, погризені та розтрощені, обібрані від м’яса до останньої крихти. Вона примусила себе роздивитися наступного чоловіка, і наступного за ним, і ще одного, наказуючи собі бути твердою, мов камінь. Всі трупи були дуже спаплюжені та зогнилі, тож вона не зразу й зрозуміла, що їх підвісили голими. Та воно й не дивно, бо людської подоби в тілах майже не лишилося. Гайвороння вийняло їм очі, подекуди об’їло обличчя. Від шостого у довгій шерезі лишилася сама нога, яка досі хилиталася у ланцюгах з кожним поривом вітру. «Страх ріже глибше, ніж меч». Мерці не могли їй зашкодити, але ж могли ті, які їх повісили. Далеко за шибеницею перед довгим будинком коло води — тим, що під черепицею — стояло двоє вояків у сталевих кольчугах, спираючись на списи. У грузький грунт перед будинком увігнали двійко довгих жердин, з яких звисали прапори. Один був начебто червоний, а другий — якийсь світліший, чи то білий, чи то жовтий. Обидва мляво висіли зі своїх держалн, і у сутінках вона не була навіть певна, що той червоний — ланістерівський кармазин. «Та навіщо мені бачити лева, я ж бачу замордованих людей — хто ще таке робить, крім ланістерівців?» А тоді зчинився крик. Двоє списників рвучко обернулися на нього, а в полі зору з’явився третій, штовхаючи перед собою бранця. Щоб розрізнити обличчя, було вже надто темно, та бранець мав на голові блискучого сталевого шолома, і з рогів на ньому Ар’я упізнала Гендрі. «Тупак, тупак, тупак!», майнула в неї думка. Якби він опинився поруч, вона б його знову копнула ногою. Стражники балакали досить гучно, та вона здалеку слів не розбирала, особливо за ляпанням крил та галасом птаства на шибениці. Один з вартових зісмикнув шолом з Гендріної голови і про щось його запитав, та мабуть, не вподобав відповідь, бо хльоснув поперек обличчя тупим кінцем списа і збив на землю. Той, який упіймав хлопця, хвицьнув його ногою, а другий списник тим часом приміряв на себе бичачого шолома. Нарешті Гендрі підсмикнули на ноги і погнали до великої комори. Розчинилися важкі дерев’яні двері, з них прожогом вискочив малий хлопчина, але один з вартових ухопив його за плече і вкинув назад. Ар’я почула з будинку плач, а тоді вереск такий гучний та болючий, що аж вкусила собі губу. Стражники запхали Гендрі до комори слідом за хлопчиною і заклали за ними двері засувом. Цієї миті з озера дмухнув сильний вітер, прапори заворушилися й злетіли догори. На вищому держалні, як вона й боялася, віяв за вітром золотий лев. На другому жовтим, наче масло, полем, бігли три спритні чорні істоти. «Собаки», подумала вона. Таких собак вона вже десь бачила, але де саме? Та байдуже. Головне — що вони запопали Гендрі. Хай там який він був дурний і впертий, а вона мусила його врятувати. Ар’я спитала себе, чи знають вони, що його шукає королева. Один з вартових зняв свого шолома та вдяг Гендріного. Вона розлютилася, побачивши це, та вдіяти однак нічого не могла. Їй здалося, що зсередини комори без вікон чутно ще вереск, приглушений кам’яними стінами, та розібрати достеменно вона не змогла. Ар’я сиділа на місці досить довго, аби побачити зміну варти, а заразом ще багато різного. Вояки прибували й відбували, приводили коней до струмка напитися. З лісу повернувся загін мисливців, привіз тушу оленя на жердині. Ар’я дивилася, як оленя обдерли та випатрали, як на тому березі струмка розклали багаття. Пахощі смаженини утворили моторошну суміш зі смородом гнилої плоті мерців. Порожній Ар’їн шлунок схопили корчі, й вона трохи не виблювала. До вечері, що готувалася, прибріла решта загону, розташованого по домівках селища; майже всі прибульці мали на собі сякі-такі кольчуги чи каптани вареної шкіри. Коли олень спікся, найкращі шматки понесли до одного з будинків. Ар’я гадала, що як стемніє, то вона зможе підібратися ближче та звільнити Гендрі, але стражники запалили смолоскипи від багаття, на якому спекли оленя. Якийсь зброєносець приніс двом вартовим комори хліба та м’яса, а згодом до них вийшли ще двоє і пустили по колу міх вина. Коли міх спорожнів, ті двоє пішли, але вартові лишилися стояти, спершись на списи. Коли Ар’я нарешті викрутилася з-під куща шипшини і зникла в темряві лісу, її руки та ноги вже геть затерпли. Настала глупа ніч; лише тоненька цівочка місяця час від часу показувалася з-за хмар, що проносилися небом. «Тиха, мов тінь», казала вона собі, рухаючись між дерев. У темряві вона не насмілилася бігти, боячись запнутися на якомусь невидимому корені, а чи й заблукати. З її лівого боку Боже Око ліниво і тихо ляпало хвилями по березі. Направо серед гілля зітхав вітер, шурхотіло листя. Десь далеко чулося виття вовків. Ломик з Мантуликом трохи не наклали під себе, коли вона виступила з-за дерев просто позаду них. — Ану тихо, — буркнула вона до них, обіймаючи малу Куну, яка саме підбігла. Мантулик вирячився на неї величезними очима. — Ми гадали, ти нас кинула. У руці він тримав тесака — того самого, якого Йорен відібрав у золотокирейника. — Я злякався — думав, що ти вовк. — Де Бичок? — спитав Ломик. — Його спіймали, — пошепки повідомила Ар’я. — Треба його звідти витягти. Мантулику, ти мусиш допомогти. Ми туди проберемося, вб’ємо сторожу, а тоді я відчиню двері. Мантулик з Ломиком перезирнулися. — А скільки їх там? — Не зміг порахувати, — зізналася Ар’я. — Щонайменше двадцятеро, та коло дверей лише двоє. Мантулик так скривився, от наче зараз заплаче. — Не можемо ж ми битися з двадцятьма! — Тобі треба битися лише з одним. Я впораюся з іншим, а тоді заберемо Гендрі й втечемо. — Здаватися треба, — наполягав Ломик. — Піти туди, та й здатися. Ар’я вперто захитала головою. — Тоді лишимо його, Аріку, — заблагав