Book: Танок з драконами



Зміст


ТАНОК З ДРАКОНАМИ


Пролог


Тиріон


Даянерис


Джон


Бран


Тиріон


Помічник купця


Джон


Тиріон


Давос


Джон


Даянерис


Смердюк


Бран


Тиріон


Давос


Даянерис


Джон


Тиріон


Давос


Смердюк


Джон


Тиріон


Даянерис


Зниклий князь


Вітрогони


Збігла наречена


Тиріон


Джон


Давос


Даянерис


Мелісандра


Смердюк


Тиріон


Бран


Джон


Даянерис


Принц зимосіцький


Сторож


Джон


Тиріон


Перевертень


Королівська здобич


Даянерис


Джон


Сліпиця


Привид Зимосічі


Тиріон


Хайме


Джон


Даянерис


Теон


Даянерис


Джон


Серсея


Королевогвардієць


Залізний жених


Тиріон


Джон


Усунутий лицар


Жених-невдаха


Відроджений грифон


Божа жертва


Віктаріон


Бридка мала


Серсея


Тиріон


Заколотник


Драконоловець


Джон


Правиця Королеви


Даянерис


Епілог


ДОДАТКИ. Вестерос


Король-хлопчак


Король на Стіні


Король на Островах та Півночі


Великі і малі доми


Дім Арин


Дім Баратеон


Дім Ланістер


Дім Мартел


Дім Старк


Дім Таллі


Дім Тирел


Дім Фрей


Присяжна братія Нічної Варти


Дичаки, або вільний нарід


За Стіною


ДОДАТКИ. Есос за вузьким морем


У Браавосі


У Старому Волантисі


У Невільницькій затоці


Королева за морем


Охочі наймані полки


ТАНОК З ДРАКОНАМИ


П’ята книга циклу романів Джорджа Р. Р. Мартина «Пісня льоду та вогню» — сучасної класики епічного фентезі.


Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.


До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.


Переклад-адаптація В.Бродового: березень 2015 — лютий 2017 р. Перша публікація: 22 травня 2017 р.


Мапи до книжки, разом з повним доробком перекладів: http://ice-and-fire.in.ua.


Пролог


Ніч наскрізь просмерділася людськими пахощами.


Варг зупинився під деревом і принюхався; брунатно-сіре хутро мережили тіні. Подих смолистого вітру приніс до нього людський запах, а під ним інші, слабкіші: лисиці та зайця, тюленя та оленя, ба навіть вовка. Варг знав, що ті пахощі теж плинуть від людей; сморід старих, мертвих, кислих шкур майже потонув у сильнішому запаху диму, крові та гниття. Лише людина вміла білувати інших звірів і вдягати на себе їхні шкури та хутро.


Варг не відчував жодного страху перед людиною, притаманного вовкам — натомість у його череві згорнулися кільцями голод і ненависть. Він видав низьке переливчасте гарикання, закликаючи до свого одноокого брата, до малої сестри-хитрунки. Поки він долав дерева, п’ятами за ним бігли брати по зграї — вони теж вловили запах. Біжучи, він бачив також і їхніми очима, роздивлявся самого себе попереду. Подих зграї виривався білими теплими хмаринками між довгих сірих щелеп. Між пазурів намерз лід, твердий, наче камінь, але то було байдуже, бо почалося полювання — попереду чекала здобич. «Жива плоть, — подумав варг, — м’ясо.»


Сама по собі людина була слабка і немічна. Хай велика на зріст, сильна руками, гостра очима… зате глуха на вуха і геть нетямуща до запахів. Олені, сарни, ба навіть зайці були швидші, ведмеді та вепри — запекліші у бійці. Але люди ставали справді небезпечні, коли збивалися у зграю.


Коли вовки вже наздоганяли здобич, варг почув скигління цуценяти, хрускіт кірки учорашнього снігу під незграбними людськими лапами, брязкіт твердошкур і довгих сірих пазурів, які носили при собі люди.


«Мечів, — прошепотів голос усередині. — Списів.»


Дерева відростили собі довгі крижані зуби і вишкірялися ними з голих бурих гілок. Одноокий продерся крізь підлісок, здіймаючи хмару снігових бризок. Брати й сестри по зграї рушили за ним. Нагору пагорбом, униз схилом… ось і ліс відкрився перед ними, а в ньому — люди. Одна з них була самиця, в лапах стискала клумак хутра — своє щеня. «Залиш її наостанок, — прошепотів голос, — найнебезпечніші тут самці.» Вони ревли одне на одного, як часто роблять люди, али варг відчував запах їхнього жаху. Один із людей мав при собі дерев’яного зуба заввишки з себе самого; він шпурнув його тремтливою рукою, але поцілив вище.


І на них налетіла зграя.


Одноокий брат збив метальника дерев’яного зуба у сніговий замет і вирвав горлянку, подолавши недовгий опір. Сестра ковзнула за спину іншому самцеві й узяла здобич ззаду. Самицю зі щеням вони залишили йому.


Самиця теж мала зуба — невеличкого, зробленого з кістки — але впустила його, коли щелепи варга зімкнулися їй на нозі. Падаючи, вона огорнула своє вискливе цуценя обома руками. Під товстими хутрами самиця мала на собі самі лише кістки та шкуру, хоча цицьки повнилися молоком. Найсолодше м’ясо мало бути на щеняті; вовк вирішив зберегти найкращі частини для свого брата. Навколо впольованих туш, якими зграя натоптувала собі животи, скрижанілий сніг швидко ставав рожевим і червоним.


За багато верст звідти у мазаній хатині з соломи та глини, під солом’яною стріхою з діркою-димарем та втоптаною земляною підлогою в єдиній кімнаті, Варамир затремтів, закашлявся, облизнув губи. Очі його були червоні, вуста потріскані, горлянка — суха, наче пергамен, але смак крові та сала наповнював рота, хоча порожній напухлий живіт волав з голоду.


«Плоть дитини, — подумав він, пригадуючи Горбика. — Людське м’ясо.» Невже він упав так низько, щоб жадати людської плоті? У вухах майже чувся голос Хагона, який гарчав на нього: «Хай собі люди їдять плоть звірів, а звірі — плоть людей. Але людина, що їсть плоть людини — мерзенне чудовисько.»


«Мерзенно.» Мабуть, найулюбленіше Хагонове слово. «Мерзенно те, мерзенно се.» Їсти людське м’ясо — мерзенно, паруватися як вовк із вовком — мерзенно, а наймерзенніше з усього — захоплювати тіло іншої людини. «Хагон був слабак. Він боявся власної сили. І помер самотній, скиглячи, коли я силоміць вирвав у нього друге життя.» Серце Варамир зжер сам. «Він багато чого навчив мене… і останнє, що я дізнався від нього, був смак людської плоті.»


Але те сталося у вовчій подобі. Він ніколи не їв людського м’яса людськими зубами. Проте своїй зграї відмовити у бенкеті не міг. Вовки були змучені голодом не менше за нього, змерзлі, виснажені, а здобич… «Двоє чоловіків і жінка, немовля на руках, утікачі від поразки до смерті. Однак вони б загинули чи так, чи інакше — не від голоду, то від морозу. Те, що з ними сталося, було швидке і милосердне. Їм же на краще.»


— Милосердя, — повторив він уголос.


Горлянка була суха і запалена, та все ж добре було почути людський голос, хай лише свій власний. У повітрі стояв запах вологої плісняви, ґрунт був холодний і твердий, вогонь давав більше диму, ніж вогню. Він підсунувся до вогню так близько, як насмілився, то кашляючи, а то здригаючись. Бік, у якому відкрилася рана, смикало болем. Кров просякла крізь штани аж до коліна і засохла у тверду брунатну кірку.


Будячиха застерігала його, що так може статися.


— Я там зашила, де змогла, — казала вона, — але тобі треба вилежатися, аби затягнулося. Бо ще репне знову, тоді начувайся.


Будячиха була останньою з його супутниць — міцна, як старий корінь, списниця, укрита бородавками і зморшками, обпечена холодними вітрами. Решта завважила за краще загубитися дорогою; один за одним вони лишалися позаду або поспішали наперед — до своїх старих сіл, річки Молочної, Недолі чи самотньої смерті у пущі. Варамир не знав, хто куди тікає, та й знати не хотів. «От би захопити котрогось, поки була нагода. Одного з близнюків чи здорованя з порізаною пикою, а чи рудоголового юнака.» Проте йому було лячно. Хтось із решти загону міг допетрати, що коїться, і тоді б на нього накинулися геть усі, щоб забити на смерть. Та й Хагонові слова не давали спокою. А тоді зручна нагода минула і вже не поверталася.


Опісля битви кілька тисяч таких самих, як вони — голодних і наляканих — заходилися продиратися крізь ліс, шукаючи порятунку від різанини, що запопала їх на Стіні. Хтось подейкував про повернення до покинутих домівок, хтось закликав до другого приступу брами, та більшість просто розгубилася і геть не тямила, куди подітися і що робити. Вони уникли смерті від рук чорних ґав та лицарів у сірій криці, але тепер на них чигали у дорозі вороги безжальніші та невтомніші. Щодня обіч стежин лишалися нові й нові трупи; хтось помирав од голоду, хтось — од холоду, а хто — від хвороб. Ще деяких порізали ті, кого вони раніше мали за своїх братів по зброї — коли разом тяглися на південь під орудою Манса Розбишаки, Короля-за-Стіною.


— Манса більше немає, — розповідали вцілілі одне одному голосами, повними відчаю, — Манса схопили, Манса вбили.


— Харма загинула, Манс у полоні, а решта втекла і кинула нас напризволяще, — казала Будячиха, поки зашивала йому рану. — Тормунд, Плакун, Шестишкур… усі хоробрі наскочники, скільки їх є. Де їх зараз носить?


«Отакої, вона мене не знає, — зрозумів тоді Варамир. — Та й відки їй знати?» Без своїх звірів він не виглядав ані значним, ані грізним. «А я ж був Варамир Шестишкур і зламував хліб з самим Мансом Розбишакою.»


Варамиром він назвав себе сам, коли мав десять років од народження. «Ім’я, гідне князя. Ім’я для пісень. Могутнє ім’я, що наганяє жах.» Але володар цього імені утік від бісових ґав, наче сполоханий заєць. Грізний князь Варамир перекинувся на боягуза, та не міг терпіти, щоб вона дізналася, і тому назвав списниці ім’я Хагон. Згодом йому аж самому стало цікаво, чому саме це ім’я спало йому на думку і вирвалося з вуст — з-поміж усіх, які він міг собі обрати. «Я з’їв його серце і випив його кров. А він досі переслідує мене безжальною примарою.»


Одного дня протягом їхньої втечі крізь пущу прилетів навскач вершник на кощавому білому коні. Він гукав, що всі мають рушати до річки Молочної, що Плакун збирає воїв, маючи на меті перетнути Міст Черепів і узяти приступом Тіньову Вежу. Багато людей пішло за ним, але ще більше лишилося. Пізніше похмурий воїн у хутрі та бурштині ходив від вогнища до вогнища, закликаючи усіх живих на північ — шукати притулку в долині теннів. З якого дива він вирішив, що там буде безпечніше, коли самі тенни давно звідти втекли — цього Варамир так і не дізнався, але кількасот людей все-таки за ним пішло. Ще кількасот потяглося геть за лісовою відьмою, яка бачила видіння: безліч кораблів, що припливли забрати вільний нарід на південь.


— Мусимо шукати моря! — кричала Матінка-Кротиха. Її прихильники рушили за нею на схід.


Варамир теж, може, пішов би з ними, якби мав більше сил. Та на жаль, сіре холодне море лежало у страшенній далечині; він знав, що живим його вже не побачить. Дев’ять разів він уже помер, і зараз помирав знову, і цей останній раз стане його справжньою смертю. «Кожух з білячих шкурок, — пригадав він, — те падло вдарило мене ножем за кожух з білячих шкурок.»


Хазяйка кожуха була мертва — голову їй розтрощили у криваву кашу, помережану шматками кісток, — але кожух здавався теплим і товстим. Навколо сніжило, а власного кожуха Варамир загубив коло Стіни. Шкури для спання, вовняне спіднє, пасові чоботи з овечої шкури та рукавиці з хутряною облямівкою, запаси меду та харчів, кучерики волосся, що він брав у жінок, з якими ділив постіль, ба навіть золоті обручі на руки, подаровані Мансом — усе пропало, усе лишилося позаду. «Я згорів і помер, а тоді побіг, напівздурілий від болю та жаху.» Від спогаду йому досі було соромно, але ж він утік тоді не сам — поруч тікали сотні й тисячі інших. «Битву було програно. Прийшли непереможні лицарі у міцній криці. Вони убивали всіх, хто пробував стати до бою. Ми мусили рятуватися або загинути.»


Та від смерті, на жаль, так легко не втечеш. Коли Варамир надибав у лісі мертву жінку і став коло неї на коліна, щоб зняти кожуха, то не помітив хлопчину, аж доки той не вискочив з хованки і не ввігнав йому в бік довгого кістяного ножа. По тому малий вирвав кожуха з Варамирових скоцюблених пальців.


— Материн, — пояснила йому Будячиха, коли хлопець уже давно втік. — То був кожух його матері, отож коли він побачив, що ти її грабуєш…


— Та ж вона була мертва, — відповів Варамир, болісно кривлячись, коли кістяна голка простромлювала живу плоть. — Їй хтось голову розтрощив. Мабуть, що ґава.


— Ні, не ґава. Хтось із рогоногів — я сама бачила. — Голка і нитка потроху зменшували розріз у боці. — Кляті дикуни… і хто їх тепер тамуватиме? Хто лишився?


«Ніхто. Якщо Манс загинув, вільний нарід приречено.» Тенни, велетні, рогоноги, печерні мешканці з підпиляними зубами, наїзники кістяних запряжок з західного узбережжя… усі вони теж приречені. Ба навіть ґави — ті кляті вилупки у чорних киреях ще й не знають, але вони мають загинути разом із рештою. Адже ворог насувається.


У голові залунав грубий Хагонів голос:


— Ти помреш десятком смертей, хлопче, і кожна тобі болітиме… але коли прийде справжня смерть, отоді ти знову оживеш. Кажуть, друге життя — простіше і душі миліше.


І Варамир Шестишкур мав дізнатися, чи то є правда, вже зовсім скоро. Він чув смак власної справжньої смерті у ядучому димі, що висів у повітрі, у жарі під пальцями, якими торкався рани, просовуючи руки під одяг. Незважаючи на жар, у ньому, проте, жив і холод — глибоко, аж у кістках. Цього разу його вже напевне вб’є холод.


Попередня його смерть сталася від вогню. «Я спалахнув і згорів.» Спершу, на власний подив і замішання, він подумав, що то якийсь лучник зі Стіни поцілив його вогняною стрілою… але ж вогонь палав зсередини, з’їдав саме його єство. І біль…


Перед тим Варамир уже помирав дев’ять разів. Одне життя забрав у нього удар списа, інше — пазурі ведмедя у горлянці, а ще одне витекло річкою крові при народженні мертвого дитинчати. Найпершою смертю він помер, коли мав лише шість років віку — батько розтрощив йому сокирою череп. Та навіть тоді мука не була страшніша за вогонь у нутрощах, який з тріском повз крилами і жер, жер, жер… Коли він спробував полетіти геть від болю, жах лише розбурхав полум’я, запаливши ще жаркіше. Ось однієї миті він ширяє над Стіною, орлиним оком помічаючи пересування людей далеко внизу… а іншої його серце перетворюється на чорне вугілля, дух повертається з вереском у власну шкуру, і на якусь хвилину розум затьмарюється безумством. Самий лише спогад про пережите змушував здригатися.


Отоді він і помітив, що вогонь зовсім вигорів і згас. Лишилася тільки сіро-чорна купка покручених обгорілих гілок і трохи жарин у попелі. «Але ж дим є — лишень дров підкинути.» Скрегочучи зубами від болю, Варамир поповз до купи поламаного гілля, котре назбирала Будячиха, перш ніж піти полювати, ухопив кілька сучків і кинув їх на вуглини.


— Та займайся ж! — прокаркав він хрипко. — Гори!


Він дмухнув на вуглини і проказав молитву без слів до безіменних богів лісу, пагорбів та лук. Але боги не відповіли, а трохи згодом перестав здійматися і дим. Хатина вже вистигала, швидко втрачаючи тепло. Варамир не мав ані кременя, ані труту, ані сухого розпалу. Він би ніколи не запалив вогнище знову власними силами.


— Будячиха! — закликав він хрипким, ламким від болю голосом. — Будячиха!


Підборіддя вона мала гостре, носа — плаского, на щоці — бородавку, з якої стирчали чотири темні волосини. Бридка мармиза, ще й суворо насуплена… та зараз він би дорого дав, аби лише побачити її на порозі хатини. «Було б заволодіти нею, поки не пішла.» А чи давно пішла? Два дні тому? Три? Варамир не знав напевне. У хаті було темно, він то засинав, а то прокидався, навіть не знаючи, день чи ніч стоїть ззовні. «Чекай на мене, — звеліла вона. — Я повернуся з їжею.» І він чекав, як дурний, бачив сни про Хагона та Горбика, про всі гріхи та образи, які вчинив протягом свого довгого життя. Минали дні й ночі, але Будячиха все не поверталася. «І вже не повернеться.» Варамир непокоївся, чи не виказав він себе з необачності. Невже вона вгадала, про що він думає, з погляду на нього? Чи може, він обмовився у хворобливому сні?


— Мерзенно, — почув він Хагонові слова так, наче той стояв у хаті просто поруч із ним.


— Та вона ж просто дика страхолюдна списниця, — відповів Варамир. — А я велика людина. Я Варамир, варг, перевертень. Хіба правильно їй жити, а мені померти?


Але ніхто не відповів, бо нікого не було. Будячиха зникла — покинула його, як решта.


Його власна мати теж його покинула. «За Горбиком вона плакала, а за мною — дзуськи.» Того ранку, коли батько витяг його з ліжка, щоб відвести до Хагона, мати на нього навіть не глянула. Він верещав, хвицяв ногами, коли батько тяг його до лісу, аж доки йому не дали ляпаса і не наказали мовчати.


— Тобі місце серед таких, як ти, — тільки й сказав батько, кидаючи малого до Хагонових ніг.


«І не помилився, — подумав Варамир, здригаючись. — Хагон таки дечого мене навчив. Полювати і рибалити, патрати тушу і витягати кістки з риби, знаходити шлях у лісі. А ще — навчив звичаям варгів і таємницям перевертнів, хоча мій хист виявився сильнішим за його власний.»


За багато років по тому він спробував знайти батьків і розповісти їм, як їхній Пухлик став великим Варамиром Шестишкуром, та обоє дотоді вже померли і згоріли на вогнищах. «Пішли у дерева та струмки, у скелі та землю. У прах та попіл.» Саме так розказала лісова відьма її матері того дня, коли помер Горбик. Але Пухлик не хотів ставати горбиком землі — він мріяв про той день, коли барди заспівають про його діяння, а вродливі дівчата палко за них розцілують. «От виросту — стану Королем-за-Стіною» — обіцяв собі Пухлик. І хоча не став, але підібрався близенько. Імені Варамира Шестишкура люди страхалися. Він їхав у бій на спині снігового ведмедя заввишки у тринадцять стоп, тримав у неволі трьох вовків та сутінькота, сидів одесну Манса Розбишаки. «Саме Манс привів мене туди, де я зараз. А було б його не слухати. Було б ковзнути у мого ведмедя та подерти його на клапті.»




Доки не з’явився Манс, Варамир Шестишкур був своєрідним князем у власних володіннях. Жив він на самоті, оточений своїми звірями, у колишньому Хагоновому теремі з рублених колод, законопачених мохом та глиною. З тузня сіл йому приносили данину хлібом, сіллю та сидром, дарували плоди з садів та зеленину з городів. М’ясо він здобував собі сам. Коли він жадав жінку, то потай надсилав свого сутінькота, і будь-яке дівча, на яке падав його вибір, покірно йшло за котом до Варамирового ліжка. Декотрі плакали, ніде правди діти, але все одно йшли. Варамир дарував їх своїм сім’ям, брав од кожної кучерик волосся на спогад і відсилав назад. Час від часу нагоджувався якийсь сільський зух зі списом у руці — бажав убити хижу тварюку та врятувати сестру, кохану або дочку. Таких він убивав, але жінок ніколи не чіпав. Деяких навіть благословив дітьми. «Ото ще куцопердки. Кволі, миршаві створіння — от як Горбик — і жодного з хистом.»


Раптом страх змусив його скочити на ноги та заточитися у запамороченні. Тримаючись за бік, щоб спинити струмочок крові з рани, Варамир ковзнув до дверей і відкинув засмальцьовану шкіряну запону, що вкривала пройму. Перед ним відкрилася біла стіна. «Сніг.» Не диво, що всередині стемніло і просмерділо димом. Снігопад геть поховав хатину під білими заметами.


Варамир наліг на снігову перепону; сніг розсипався і дав дорогу, ще м’який та вогкий. Знадвору ніч була біла, наче смерть; бліді ріденькі хмари танцювали запобігливо навколо срібного місяця під холодними поглядами тисяч зірок. Він побачив горбаті обриси інших хатин, теж закиданих снігом, а за ними — бліду тінь оберіг-дерева, вбраного у крижаний обладунок. На південь та захід пагорби перетворилися на білу пустелю, де ніщо не рухалося, крім лапатих сніжинок.


— Будячихо! — кволо покликав Варамир, питаючи себе тривожно, чи далеко вона могла піти. — Будячихо! Жінко! Де ти є?


Десь далеко, наче у відповідь, завив вовк. Варамирові усім тілом пробігли дрижаки. Він знав те виття так само добре, як Пухлик колись знав голос власної матері. «Одноокий.» То був найстарший з його трьох, найбільший, найзавзятіший. Пластун був кощавіший, швидший, молодший, Хитрунка — меткіша, та обоє стереглися Одноокого, бо лютий старий вовк не знав ані страху, ані жалю.


Конаючи разом зі своїм орлом, Варамир втратив владу над іншими своїми звірями. Сутінькіт утік до лісу, а снігова ведмедиця обернула пазурі проти всіх навколо себе та подерла чотирьох людей, перш ніж загинути від списа. Вона б і Варамира пошматувала, якби дотяглася — ведмедиця ненавиділа його і лютувала щоразу, як він вдягав її шкуру або залізав на спину.


Але вовки…


«То мої брати. Моя зграя.» Безліч холодних ночей він спав укупі зі своїми вовками, обклавшись їхніми кошлатими тілами задля збереження власного тепла. «Коли я помру, вони порозкошують моєю плоттю і лишать самі кістки зустрічати весняну відлигу.» Думка чомусь видалася йому втішною. Вовки часто здобували йому харч у спільних мандрах, і здавалося справедливим нагодувати їх востаннє власним тілом. Він міг би навіть почати своє друге життя, розриваючи зубами теплу мертву плоть власного трупа.


Пов’язатися з собаками завжди було найлегше — вони жили біч-обіч із людьми і самі майже олюднилися. Ковзнути у шкуру пса — все одно, що вдягти старого чобота, пом’якшеного довгим носінням. Як чобіт підлаштовувався до ноги, так собака підлаштовувався до нашийника, навіть якщо того нашийника не бачило людське око. З вовками, певно, велося важче. Людина могла заприязнитися до вовка, навіть змусити його коритися своїй волі… та жодна людина не могла уповні приборкати вовка.


— Вовки та жінки одружуються на все життя, — часто казав Хагон. — Коли ти береш собі когось із них — то береш шлюб. Від того дня вовк є часточкою тебе, а ти — часточкою його. І обидва ви змінюєтеся назавжди.


Інших звірів у лісі — так твердив мисливець — краще зовсім не чіпати. Коти є жорстокими та зарозумілими, щомиті ладні обернути свій раптовий гнів проти тебе. Олені, великі й малі — то здобич хижака; якщо носити їхні шкури надто довго, то і найхоробріша людина перетвориться на боягуза. Ведмеді, вепри, борсуки, тхори… з ними Хагон не бажав мати справи.


— Деякі шкури не варто вдягати ніколи, хлопче. Тобі не сподобається, ким ти у них станеш.


За його словами, найгіршими були птахи.


— Люди не створені залишати тверду землю. Якщо довго літати хмарами, то не схочеш повертатися. Знав я перевертнів, що пробували вселятися у яструбів, сов, круків. А потім, навіть повернувшись до власної шкури, сиділи несповна розуму і витріщалися у ті кляті небеса.


Утім, не всі перевертні трималися тієї самої думки. Колись, як Пухликові було десять років, Хагон узяв його на їхні збори. Варги-вовкулаки були найчисленнішими у товаристві, але малий побачив багато інших — далеко чудернацькіших, але й на диво принадних. Боррок виглядав точнісінько як його вепр — лише ікл бракувало. Орель мав орла, Терня мала сутінькота (Пухлик забажав собі власного кота, щойно її побачив), а була ще й козятниця на ймення Грізелла…


Втім, жоден із них не був такий могутній, як Варамир Шестишкур — ба навіть Хагон, високий і похмурий, з твердими, наче камінь, долонями. Мисливець помер, заливаючись слізьми, коли Варамир відняв у нього Сірошкура — випхав геть і оголосив звіра своїм. «Не буде тобі другого життя, старигане.» Тоді він іще називав себе Варамиром Тришкуром. Сірошкур став його четвертим звіром — хоча старий вовк був уже немічний, майже беззубий, і скоро пішов услід Хагонові до царин смерті.


Варамир умів забрати собі будь-якого звіра, котрого забажає, зігнути під своєю волею, зробити його плоть власною. Пса чи вовка, ведмедя чи борсука…


«Будячиху» — раптом подумав він.


Хагон сказав би, що то мерзенно, найчорніший гріх з усіх можливих. Але Хагон був мертвий, з’їдений та спалений. Манс прокляв би його найстрашнішими прокляттями… але Манс загинув чи потрапив у полон. «Ніхто й не знатиме. Я стану Будячихою-списницею, а Варамир Шестишкур помре.» Мабуть, хист його загине разом із тілом. Він втратить вовків і проживе решту своїх днів як висохла бородавчаста баба… та все ж то буде життя. «Якщо вона повернеться. І якщо мені стане сили її захопити.»


На Варамира накотила хвиля запаморочення. Він опинився на колінах, зануривши руки у снігові замети. Ухопив жменю снігу, набив ним рота, втер у бороду та потріскані губи, жадібно всмоктуючи вологу. Вода була така холодна, що він ледве змусив себе ковтнути, і аж тоді зрозумів, яким жаром палає.


Але тала вода лише підігріла його голод. Порожнє черево жадало їжі, не води. Сніг уже не падав, зате здіймався вітер, наповнював повітря кришталевими друзками, різав обличчя, поки Варамир пробирався заметами, щулячись від рани, яка відкривалася і закривалася знов. Подих виривався з рота пошматованою білою хмаркою. Досягнувши оберіг-дерева, він знайшов упалу гілку саме такої довжини, щоб нею підпертися, як костуром. Тяжко спершись на гілку, він зашкандибав до найближчої хижі. Можливо, селяни забули там щось, коли тікали… торбу яблук, трохи сушеного м’яса… та бодай щось, аби дожити до повернення Будячихи.


Він майже дістався хижі, коли костур репнув під його вагою, а ноги не втримали, наче їх і не було.


Скільки часу він лежав простертий, поки кров його барвила навколишній сніг — того Варамир не знав і сказати не міг. «Тутечки мене сніг і поховає.» А мирна буде смерть, тиха. «Кажуть, наприкінці почуваєшся тепло, затишно, мовби потроху засинаєш.» Якби ж то знову відчути тепло, хоч так… хай як сумно думати, що ніколи вже не побачиш зелені землі, теплі краї за Стіною, про які, бувало, співав Манс.


— Світ за Стіною не для нашого роду-племені, — казав колись Хагон. — Вільний нарід боїться перевертнів, але й шанує теж. А на південь од Стіни колінкарі полюють на нас і ріжуть, мов свиней.


«Ти мене застерігав, — подумав Варамир, — а сам показав Східну Варту.» Йому тоді було не більше як десять років. Хагон того разу зміняв тузінь ниток бурштину і повні ґринджоли хутра на шість міхів вина, брилу солі та мідний казан. У Східній Варті торгувалося краще, ніж у замку Чорному, бо туди приходили кораблі, важкі товаром з казкових країв за морем. Гайворони знали Хагона як мисливця та друга Нічної Варти, вітали його новини про життя за Стіною. Дехто знав і про його перевертництво, та ніхто не казав ані слова. Саме там, у Східній-Варті-біля-Моря, малий уперше почав мріяти про теплий південь.


Варамир відчував, як на чолі в нього тануть сніжинки. «Краще так, ніж горіти. Заснути й не прокидатися, почати друге життя.» Тепер його вовки близько. Він їх відчував. Він міг залишити позаду свою слабку плоть, стати одним із них, розчинитися мисливцем у ночі, завити на місяць. Варг тоді б став справжнім вовком. «Але котрим?»


Ні, не Хитрункою. Нехай Хагон обізвав би його мерзотою, але Варамир часто ковзав у її шкуру, коли на вовчицю залізав Одноокий. Та все ж він не хотів почати нове життя сукою — лише в крайньому разі, коли не матиме іншого вибору. Пластун, молодий самець, пасував би йому більше… хоча Одноокий був більший та лютіший, і саме Одноокий завжди брав Хитрунку, коли та була у охоті.


— Кажуть, що ти потроху забуваєш, — розповідав йому Хагон за кілька тижнів до власної смерті. — Коли людська плоть помирає, людський дух живе далі у тілі звіра, та щодня пам’ять слабшає, і звір стає трохи менше варгом, трохи більше вовком, аж доки не лишається самий тільки звір і ані краплі людини.


Варамир знав, що то правда. Забравши собі орла, що раніше належав Орелеві, Варамир відчував, як інший перевертень лютує од його присутності. Ореля вбив гайворон-перебіжчик Джон Сніговій, і у вбитому буяла така ненависть до вбивці, що Варамир мимоволі й сам зненавидів хлопця-звірятника. Він зрозумів, що являє з себе той Сніговій, щойно побачив величезного і мовчазного білого лютововка при його боці. Один перевертень завжди відчує іншого. «Манс мав би дозволити мені узяти собі лютововка. О, то було б друге життя, гідне короля.» А що він здатен був це зробити, Варамир не мав сумнівів. Сніговій був обдарований хистом, але юний і не навчений — він досі боровся проти своєї суті замість розкошувати у ній.


Варамир бачив, як червоні очі оберіг-дерева витріщаються на нього з білого стовбура. «Боги зважують мене.» Тілом пробігли дрижаки. Він зробив багато зла, скоїв багато жахливих злочинів. Він крав, убивав, ґвалтував. Бенкетував на людській плоті, сьорбав червону і гарячу людську кров, що дзюрила з розірваних горлянок. Скрадався за ворогами крізь ліс, накидався на них уві сні, пазурями випускав їм тельбухи і розкидав навколо у брудне болото. «Яке ж солодке було їхнє м’ясо.»


— То був звір, не я, — проказав він хрипким шепотом. — То був хист, подарований мені вами.


Але боги не відповіли. Його подих висів білим туманом у повітрі. Борода потроху бралася льодом. Варамир Шестишкур заплющив очі.


Він бачив старий сон про хижу біля моря, про трьох скигливих собак, про жіночі сльози.


«Горбик. Вона плаче за Горбиком, а за мною не плакала ніколи.»


Пухлик народився за місяць до належного часу і хворів так часто, що його вже не чекали побачити серед живих. Мати діждалася майже чотирьох років, щоб дати йому належне ім’я, та було вже пізно — усе село кликало його Пухликом. Це прізвисько дала йому сестра Міха, коли малий ще і з черева матері не виліз. Міха назвала і Горбика теж, але менший брат Пухлика народився вчасно, був чималенький, міцний та червоний, жадібно смоктав матінчину цицьку. Мати хотіла назвати його на честь батька. «Але Горбик помер. Помер, коли мав два роки, а я шість — за три дні до своїх іменин.»


— Твій малюк тепер з богами, — казала лісова відьма матері, поки та лила сльози і голосила. — Йому ніколи не буде боляче або голодно, він не плакатиме з розпачу. Боги забрали його в землю, в дерева. Боги-бо всюди навколо нас: у скелях та струмках, у птахах та звірях. Твій Горбик пішов до них. Він стане цілим світом і усім, що в ньому є.


Слова старої пронизали Пухлика, наче ніж. «Горбик бачить. Він дивиться на мене. Він знає.» Пухлик не міг од нього сховатися, не міг закопатися у материні спідниці або утекти з собаками, як від гніву батька. «Собаки.» Куцохвіст, Нюхач, Буркун. «Добрячі були пси. Мої друзі.»


Коли батько побачив, як пси нюхають Горбикове тіло, то не мав способу дізнатися, котрий зі псів це зробив. А тому приклався сокирою до всіх трьох. Руки йому так трусилися, що закатрупити Нюхача вдалося лише двома ударами, а Буркуна — чотирма. У повітрі важко повис кривавий сморід, виття та скимління помираючих собак були жахливі, але Куцохвіст усе ж таки підійшов, коли батько його покликав. То був найстарший серед псів, і його навчання перебороло жах. Коли Пухлик ковзнув у його шкуру, було вже запізно.


«Ні, батьку, благаю!» — намагався сказати він, але ж собаки не говорять мовою людини, і з рота вирвалося лише жалібне скигління. Сокира встромилася старому собаці у маківку черепа, і в ту саму мить малий хлопець у хижі видав моторошний вереск. «Саме так вони дізналися.» За два дні батько потяг його до пущі. При ньому була сокира, і Пухлик думав, що на нього чекає той самий кінець, що на псів. Але натомість батько віддав його Хагонові.


Варамир раптово прокинувся, рвучко смикнувся, здригнувся усім тілом.


— Підводься! — верещав голос. — Вставай, час іти! Там їх багато сотень!


Сніг укрив його твердою білою ковдрою. «А холодно ж як.» Коли він спробував ворухнутися, то виявив, що рука примерзла до землі; поки він її відривав, то лишив на ґрунті трохи шкіри.


— Вставай! — знову заверещала вона. — Вони йдуть!


То до нього повернулася Будячиха. Вона тримала його за плечі, трусила, волала просто у обличчя. Варамир чув носом її подих, відчував тепло на щоках, занімілих од холоду. «Негайно, — подумав він, — роби це зараз, бо інакше смерть.»


Він зібрав усі сили, які йому ще лишилися, вистрибнув з власної шкури і силоміць вдерся до жінки всередину.


Будячиха вигнула спину і страшно заверещала.


«Мерзенно. Мерзота.» Хто це сказав: вона, він або Хагон? Тепер уже не дізнаєшся. Стара його плоть упала назад у сніг, коли її пальці послабли і розтиснулися. Списниця жахливо скрутилася з несамовитим вереском. Свого часу сутінькіт завзято опирався його вторгненню, а снігова ведмедиця на якийсь час мовби збожеволіла і почала кидатися на дерева, скелі та порожнє повітря… але з людиною повелося ще гірше.


— Геть від мене, геть із мене! — чув він голос із власних вуст.


Її тіло запнулося, впало, знову підвелося, руки навіжено молотили, ноги смикалися туди-сюди, наче у якомусь чудернацькому танку — то його дух боровся з її за владу над плоттю. Раптом вона глибоко вдихнула морозного повітря, і Варамир уже був зрадів на пів-удару серця, відчувши його смак та силу молодого тіла… аж тут її зуби рвучко стиснулися, наповнивши рота кров’ю. Руки жінки піднялися до обличчя; він намагався опустити їх донизу, але руки його не слухалися, а видирали очі. «Мерзота» — згадав він, потопаючи у крові, болю та безумстві. Коли він спробував закричати, вона виплюнула їхній язик на сніг.


Білий світ перевернувся і розпався. Якусь мить йому здавалося, що він сидить усередині оберіг-дерева і дивиться крізь вирізьблені червоні очі, як смикається, помираючи, чоловік на землі, а божевільна жінка витанцьовує сліпою та скривавленою під світлом місяця, проливаючи червоні сльози і розриваючи на собі одяг. Потім обоє зникли, а він піднімався, танув, дух його летів із якимось холодним вітром. Він був у снігу та у хмарах, став горобцем, білкою, дубом. Рогата сова тихо пролетіла між дерев, полюючи на зайця; Варамир був усередині тієї сови, усередині зайця, усередині дерев. Глибоко під морозним ґрунтом хробаки наосліп прокладали собі шлях у землі; він відчував себе усіма ними одразу. «Я — ліс, і все, що є у ньому» — подумав він захоплено. Зі сто круків знялося у повітря, крякаючи — вони почули його поряд із собою. Задудів великий олень, перелякавши дітей, що чіплялися до його спини. Сонний лютововк підняв голову і гарикнув на порожнє повітря. Та ще не встигли їхні серця вдарити наступний раз, як він повіяв геть, шукаючи своїх — Одноокого, Хитрунку та Пластуна, свою зграю. Його вовки його врятують — так він казав собі.


І то була його остання людська думка.


Справжня смерть настала зненацька: він відчув крижаний удар холоду, наче пірнув у темні води замерзлого озера, і ось раптом уже біжить снігами, залитими місячним сяйвом, зі своїми однозграйниками на хвості. Половина світу лишалася темною. «Одноокий» — зрозумів він, коротко гавкнув, і Хитрунка з Пластуном відгукнулися.


Досягши гребеня хребта, вовки зупинилися. «Будячиха» — згадав він. Якась частина його затужила за втраченим, ще якась — за скоєним. Унизу цілий світ перетворився на лід. Пальці паморозі повільно повзли угору оберіг-деревом, тягнучись один до одного. Порожнє село вже не стояло порожнє. Блакитноокі тіні блукали між снігових заметів. Хтось мав на собі бурі лахи, хтось — чорні строї, а хтось ходив голий, з білішою за сніг плоттю. Вітер зітхав у пагорбах, несучи з собою важкі пахощі мертвої плоті, висохлої крові, просмерділої пліснявою, гниллям та сечею шкіри. Хитрунка загарчала, вишкірилася, нашорошила карк. «Не люди. Не здобич. Не такі.»




Те, що було унизу, рухалося, але не жило. Один за одним істоти піднімали голови до трьох вовків на пагорбі. Остання з істот раніше була Будячихою. Вона мала на собі вовну, хутро, шкури, а зверху вдягла накидку з паморозі, що потріскувала з кожним рухом і срібно виблискувала під місяцем. Бліді рожеві бурульки звисали з її пальців — десять довгих ножів замерзлої крові. А у ямах, де раніше були її очі, миготіли блакитні вогники, надаючи грубим рисам моторошно-чудернацької краси, якої те обличчя ніколи не знало за життя.


«Вона мене бачить.»


Тиріон


Увесь шлях через вузьке море він потопив у вині.


Корабель був малий, бесіда — ще менша, та капітан не дозволяв йому потикатися нагору. Колихання чардаку під ногами вивертало шлунок назовні, а поганючий харч, коли його вибльовували, ставав на смак ще поганішим. Але навіщо давитися солониною, твердим сиром і сухарями з хробаками, коли є таке поживне вино? Червоне, кисле, дуже міцне. Іноді вино теж виверталося назовні, але завжди знаходилося нове.


— Світ повен вина, — бурмотів він у вогкому мороці свого помешкання.


Батько завжди зневажав пияків, але хіба його думка тепер щось важила? Батько помер — він-бо сам його убив. «Стріла в черево, ясновельможний князю — отакий од мене даруночок. А якби я умів стріляти влучніше, то поцілив би просто у прутня — того самого, котрим ниций мерзотник породив мене на світ.»


У череві корабля було ніяк не зрозуміти, чи ззовні день, а чи ніч. Тиріон відміряв час за приходом корабельного учня, котрий приносив страви — ті самі, яких Тиріон їсти не хотів. Малий завжди мав при собі також щітку і цебро — прибратися у помешканні.


— Це дорнійське вино? — запитав одного разу Тиріон, висмикнувши чіп із міха. — Нагадує мені про одного змія, котрого я знав особисто. Жвавий був та кумедний, аж поки гора його не задавила.


Малий жеглярчук не відповів. З себе він був досить незугарний, хоч і не такий страшкий, як один собі карлик з половиною носа та рубцем від ока до щелепи.


— Я тебе чимось образив, абощо? — питав Тиріон, поки малий тер підлогу. — Тобі наказали до мене не балакати? Чи якийсь карлик колись уграв твою мамцю?


Відповіді не було.


— Куди ми пливемо? Хоч це мені скажи! — Хайме згадував про одне з Вільних Міст, але не казав, яке саме. — До Браавосу? Тирошу? Миру?


Тиріон радше волів би потрапити у Дорн. «Мирцела старша за Томена, за дорнійським законом Залізний Престол належить їй. А я б допоміг їй у здобутті законних прав — саме так, як закликав мене князь Оберин.»


Але ж Оберина вбили; йому розтрощив голову на криваві друзки броньований кулак пана Грегора Клегана. А чи стане Доран Мартел без заохочення Червоного Гаспида навіть розглядати такий непевний задум? «Ще хтозна, чи не заб’є в залізи та не віддасть назад моїй милій сестрі.» На Стіні, мабуть, було б спокійніше. Старий Ведмідь Мормонт казав, що Нічна Варта має потребу в таких людях, як Тиріон. «Але ж і Мормонт, напевне, вже мертвий. Хтозна, чи не оберуть на воєводу після нього Яноса Слинта.» А той різницький вилупок навряд чи забуде, хто запхав його на Стіну. «Та й чи хочу я решту життя давитися кулішем з солониною за одним столом з убивцями і злодіями?» Хай навіть та решта життя буде не такою вже довгою — клопотом Яноса Слинта.


Жеглярчук змочив щітку і завзято допався до прибирання.


— Чи відвідував ти колись будинки задоволень у Лисі? — поцікавився карлик. — Може, це там місце шльондрам?


Тиріон не міг пригадати валірійського слова, що позначало б шльондру, та й запізно було згадувати — малий вже кинув щітку до цебра і пішов геть.


«Вино тупить мені розум.» Він навчився читати високовалірійською ще на коліні в маестра, хоча те, як розмовляли у Дев’яти Вільних Містах… ну, то була навіть не одна говірка, а дев’ять, у самому розпалі перетворення на дев’ять окремих мов. Тиріон трохи тямив браавоською і дуже поверхово — мирійською. В Тироші він би зміг наблюзнити на богів, обізвати когось шахраєм і замовити кухоль пива — усе завдяки одному сердюкові, котрого побіжно знав у Скелі. «У Дорні хоч розмовляють посполитою.» Подібно до дорнійських страв та дорнійського правосуду, дорнійська мова була присмачена приправами з річки Ройни, та все ж її можна було так-сяк розуміти. «О так, Дорн — то є добре. Подайте мені Дорн.» І з цією думкою — обійнявши її, наче дитина ляльку — він поліз на лежанку спати.


Сон ніколи не приходив легко до Тиріона Ланістера. На цьому ж кораблі сон узагалі рідко до нього навідувався — хіба що час від часу йому вдавалося випити досить вина, щоб ненадовго знепритомніти. Зате він не бачив снів і з того радів, бо надивився їх уже вдосталь для одного невеличкого життя. «І все про якісь дурниці: кохання, справедливість, дружбу, славу. Все одно, що мріяти стати високим на зріст.» Тиріон розумів, що зі згаданого йому тепер ніщо не світить. Знав напевне. Але не знав, де ж усе-таки місце шльондрам.


— Туди, де місце шльондрам, — сказав його батько.


«То були його останні слова — ще й які.» Тумкнув самостріл, князь Тайвин сів на нужник, а Тиріон Ланістер почалапав кудись у темряву з Варисом при боці. Напевне, спершу він спустився у колодязь, подолавши двісті тридцять щаблів туди, де у пащі залізного дракона жевріли жовтогарячі жарини. Але не пам’ятав, як саме. Пам’ятав лише тумкання арбалету і сморід батькових кишок, що попустилися у смерті. «Ач який… навіть помираючи, не дав дихати вільно — змусив давитися своїм смородом.»


Варис провів його підземними проходами, але розмов уникав доти, доки вони не вигулькнули коло Чорноводи — там, де Тиріон здобув славну перемогу і втратив носа. Тоді карлик обернувся до євнуха і мовив:


— Я вбив свого батька.


Таким голосом, яким хтось інший сказав би: «я забив собі пальця.»


Коронний шепотинник був одягнений жебрущим братом: у побиту міллю брунатну рясу грубого плетіння з каптуром, що ховав гладкі повні щоки й круглу лису голову.


— Не варто було вам лізти тією драбиною, — дорікнув він.


— А куди ще? Саме там-бо місце шльондрам.


Тиріон застерігав батька не казати цього слова. «Якби я не спустив стрілу, він би побачив порожність моїх загроз. Він би забрав у мене з рук арбалета, як колись забрав Тайшу з моїх обіймів. Коли я його вбив, він уже піднімався на рівні.»


— Шаю я теж убив, — зізнався він Варисові.


— Ви ж знали, ким вона була насправді.


— Знав. Та не знав, ким насправді був він.


Варис захихотів.


— Ну то тепер знаєте.


«Було б мені убити і євнуха.» Трохи більше крові на руках — яка вже різниця? Тиріон сам не знав, що спинило його кинджал. Авжеж не вдячність. Варис урятував його від катового меча, та лише тому, що Хайме його примусив. «А Хайме… ні, про нього краще не думати.»


Натомість Тиріон відшукав новий міх вина і допався до нього, як до жіночої цицьки. Кисле червоне потекло підборіддям, всоталося у брудну сорочку — ту саму, яку він мав на собі ще від темниці. Чардак колихався під ногами; коли Тиріон спробував підвестися, підлогу перекосило, а його тяжко вдарило об переділку. «Буря гуляє, — здогадався він, — або ж я п’яніший, ніж гадав.» Він виблював вино і трохи полежав у калюжі, мляво цікавлячись, чи не потоне корабель. «Отака твоя помста, батьку? Небесний Батько узяв тебе за Правицю?»


— Тяжка доля вбивці родичів, — мовив він, слухаючи виття вітру.


Несправедливо якось топити хлопчину-корабельного учня, капітана та решту жеглярів за його вчинок… та хіба боги коли поводилися справедливо? На цій думці його поглинула пітьма.


Коли Тиріон знову поворухнувся, йому здалося, що голова зараз вибухне; корабель гуляв під ним запаморочливими колами, хоча капітан наполягав, що вони вже прибули до порту. Тиріон наказав йому замовкнути, а тоді заходився звиватися і мляво відбиватися ногами, коли велетенський лисий жегляр запхав його під пахву і поніс до черева корабля, де чекало порожнє винне барило. Барило було невеличке і тісне — навіть як на карлика. У перебігу боротьби Тиріон обісцявся, хоча хісна з того не мав — його однак запхали головою до барила, а коліна притисли до вух. Пеньок носа жахливо свербів, але руки, ущент затиснені тулубом, не дозволяли почухатися. «Паланкін, гідний моєї статури» — думав він, поки жеглярі молотками забивали віко. Чув, як волають голоси, поки його піднімали нагору. Кожен різкий рух озивався ударом голови по дні барила. Світ обертався колами — то барило скотили униз, а тоді воно спинилося з таким ударом, що йому закортіло заверещати. Інше барило врізалося у те, де сидів Тиріон, і він закусив собі язика.


То була найдовша подорож у його житті, хоча тривати вона мала не більше за півгодини. Його піднімали і опускали, котили і ставили у стоси, перевертали, хилитали і знову котили. Крізь дерев’яні клепки він чув галас людей, одного разу — іржання коняки десь неподалік. Короткі криві ноги почало судомити, а скоро біль у них змусив забути навіть про гупання по голові.


Все скінчилося так, як і починалося — котінням барила, од якого знову паморочилося в голові й трусилося все тіло. Ззовні незнайомі голоси балакали невідомою говіркою. Хтось загрюкав по барилі згори, і скоро віко тріснуло навпіл. Досередини ринуло світло, а з ним і свіже повітря. Тиріон жадібно вдихнув і спробував підвестися, та зумів лише перекинути барило набік і вивалитися на втоптану земляну долівку.


Над ним нависав неймовірно жирний чолов’яга з розгалуженою жовтою бородою, тримаючи в руках дерев’яну довбню і залізне долітце. Халат на ньому легко міг би служити комусь шатром на турнірі; вільно пов’язаний пас розпустився, відкриваючи велетенське біле черево і пару важких обвислих цицьок, схожих на торби з салом, вкриті цупкою жовтавою шерстю. Тиріонові чоловік нагадав здохлу морську корову, яку колись давно викинуло хвилями до печер під Кастерлі-на-Скелі.


Товстун подивився униз і посміхнувся.


— П’яний карлик, — мовив він посполитою мовою Вестеросу.


— Гнила морська корова.


Тиріонів рот був повен крові, яку він і сплюнув під ноги товстунові. Знаходилися вони у довгому темнуватому підвалі зі склепінчастою стелею та стінами, поплямованими салітрою. Навколо громадилися барила вина та пива — більше ніж досить, щоб спраглому карликові вистачило пережити ніч. «Та й решту життя дожити теж.»


— Язикатий. Я це в карликах полюбляю. — Коли товстун сміявся, його плоть стрибала так завзято, що Тиріон був злякався, чи не звалиться він на нього та не розчавить. — Ви голодні, мій маленький друже? Стомилися?


— Пити хочу. — Тиріон важко зіп’явся на коліна. — І брудний, як дідько.


Товстун принюхався.


— Таки-так, спершу купіль. А потім обід і м’яка постіль, еге ж? Моя челядь подбає. — Хазяїн відклав довбню і долітце. — Мій дім — ваш дім. А друг мого друга за морем — друг Іліріо Мопатіса, не майте сумніву.


«А я друзям Вариса-Павука довірятиму, лише коли за горло триматиму.»


Втім, обіцянку про купіль товстун справдив. Щойно Тиріон опустився у гарячу воду і заплющив очі, як його негайно зморив міцний сон. Прокинувся він голий на перині гусячого пуху — такій м’якій, наче його ковтнула хмарка з неба. На язику мовби виросла щетина, горло дерлося, а прутень стояв, наче залізний. Тиріон скотився з ліжка, знайшов горщика і заходився його наповнювати зі стогоном задоволення.


У покої стояли сутінки, та крізь щілини віконниць пробивалися смуги жовтого сонячного світла. Тиріон струснув останні краплі й почалапав візерунчастими мирійськими килимами — м’якими, наче молода весняна травичка. Незграбно видершись на лаву коло вікна, він розчахнув віконниці — подивитися, у які краї його заслали боги та Варис.


Просто під вікном навколо мармурової водойми стояли стрункими вартовими шість вишневих дерев; їхні тонкі гілки були голі та брунатні. На воді стояв голий хлопчик, готовий до двобою з вузьким клинком бравів у руці. Він був з себе гарний, стрункий та зграбний, не старший за шістнадцять років, з прямим білявим волоссям аж до плечей — такий живий та природній, що карлик не зразу зрозумів: хлопчика було зроблено з мальованого мармуру, лише клинок блищав справжньою крицею.


За ставком здіймалася цегляна стіна у дванадцять стоп заввишки з залізними шпичками нагорі. А далі простерлося місто. Море черепичних дахів купчилося навколо затоки. Тиріон побачив чотирикутні цегляні башти, великий червоний храм, віддалений маєток-палац на пагорбі. Ген далі на глибокій воді мерехтіло сонячне сяйво. Затокою гуляли рибальські лайби, тріпотіли вітрилами на вітрі; уздовж берега витикалися лісом щогли більших кораблів. «Напевне ж, один із них має вирушити в Дорн. Або до Східної-Варти-біля-Моря.» Утім, грошей заплатити за дорогу він не мав, а тягти весло не зумів би. «Напевне, міг би набитися у корабельні учні й дозволити жеглярам грати себе в сраку по всьому вузькому морі.»


Йому стало цікаво, де ж це він. «Тут навіть повітря пахкотить якось незвично.» Прохолодний осінній вітер ніс пахощі дивних прянощів; через стіни з вулиць доносилися ледве чутні крики. Слова нагадували валірійські, та він упізнавав хіба одне з п’яти. «Не Браавос, — вирішив Тиріон, — і не Тирош.» Голі гілки та холодок у повітрі унеможливлювали також Мир, Лис та Волантис.


Почувши, як позаду відчиняються двері, Тиріон обернувся і стрівся поглядом з гладким господарем будинку.


— Це Пентос, чи не так?


— Таки-так. Ніщо інше.


«Пентос, кажеш.» Ну хоча б не Король-Берег — вже й на тому дяка.


— А де тут місце шльондрам? — мимоволі вирвалося в нього.


— Шльондрам тут місце у бурдеях, як і на Вестеросі. Але вам, мій маленький друже, їхні послуги не знадобляться. Оберіть собі будь-яку з моїх служниць — вам не посміє відмовити жодна.


— То ваші невільниці? — здогадався карлик.


Товстун погладив угору та вниз одну з галузок своєї намащеної жовтої бороди. Тиріонові його рух здався відверто непристойним.


— Рабство у Пентосі заборонено умовами угоди, до якої нас змусили браавосці століття тому. І все ж вам не відмовить жодна з них. — Іліріо злегка вклонився, дуже поважно. — Та зараз мій малий друг мусить мені пробачити. Я маю честь бути одним із магістратів цього величного міста, і князь кличе нас на раду.


Він посміхнувся, показавши в роті криві жовті зуби.


— Досліджуйте маєток і всі помешкання в ньому, як забажаєте, але в жодному разі не виходьте за стіни. Краще нікому не знати, що ви тут були.


— Був? А я вже кудись поїхав?


— Про те буде час побалакати надвечір. Ми з моїм малим другом попоїмо, вип’ємо вина і обговоримо величні задуми, чом би й ні?


— Гаразд, мій гладкий друже, — відповів Тиріон.


«Він гадає заробити на мені грошей.» Торговельні магнати Вільних Міст жили заради грошей і думали завжди лише про збільшення прибутків. «Прянищне вояцтво, сироварне панство» — презирливо кликав їх його панотець. Якщо настане день, коли Іліріо Мопатіс побачить у мертвому карлику більше прибутку, ніж у живому, Тиріона просто на світанку запхають в інше винне барило і відішлють куди слід. «Краще бути якнайдалі звідси, коли той день настане.» А що він настане — Тиріон не сумнівався. Не забуде ж про нього Серсея — наставляй кишеню. Та й Хайме може роздратуватися, коли знайде стрілу в батьковому череві.


Легкий вітерець ганяв рясиці водою у мармуровій водоймі навколо оголеного мечника. Тиріонові вони нагадали, як Тайша куйовдила йому волосся тієї облудної весни їхнього шлюбу — перш ніж він узяв участь у її зґвалтуванні разом із батьковими стражниками. Він думав про тих стражників під час втечі — намагався згадати, скільки ж їх було. Здавалося, мав би пам’ятати — аж ні. Десяток? Два? Сотня? Хто їх зна. Усі були дорослі чоловіки, високі та дужі… хоча тринадцятирічному карликові усі чоловіки мали здаватися високими. «А Тайша мала знати їхнє число.» Кожен дав їй по срібнякові, лишалося тільки порахувати монети. «По срібнякові за них, золотого — за мене.» Батько наполіг, щоб він теж їй заплатив. «Адже Ланістери завжди платять борги.»


— Туди, де місце шльондрам, — знову почув він голос князя Тайвина, а тоді знову — тумкання арбалетної тятиви.


Магістрат гостинно запросив його оглянути маєток. Чистий одяг він знайшов у кедровій скрині, прикрашеній візерунками з ляпису та перломутеру. Одежини краяли на малого хлопчину — це він зрозумів, коли спробував у них улізти. Крам був багатий, хоча трохи заяложений, але штани виявилися задовгі, рукави — закороткі, а комір змусив би почорніти обличчям незгірше Джофрі, якби примудритися його застібнути. На додачу до одягу трохи допалася міль, та зрештою, він хоча б не смердів блювотинням.


Тиріон почав оглядини з кухні, де дві огрядні жінки та кухарчук спостерігали сторожкими очима, поки він пригощався сиром, хлібом і смоквами.


— Доброго вам раночку, ласкаві панії, — мовив він, уклоняючись. — А чи не знаєте ви часом, де місце шльондрам?


Коли йому не відповіли, він повторив запитання високовалірійською, та замість слова «шльондра» ужив «куртизана». Молодша і повнотіліша куховарка стенула плечима.


Йому стало цікаво, що б вони зробили, якби він ухопив котрусь за руку та потяг до своєї опочивальні. «Жодна не посміє вам відмовити» — твердив Іліріо, та чомусь Тиріон не думав, що ці дві також малися на увазі. Молодша годилася Тиріонові у матері, а старша, напевне, була її матір’ю. Кожна тілистістю не поступалася Іліріо, а цицьки мала більші за його голову. «Я б у тому салі й захлинувся.» Та бувають гірші способи померти — приміром, спосіб його батька. «Але ж якби я міг спершу змусити його висрати трохи золота, а вже потім здохнути.» Може, князь Тайвин і був скупий на схвалення та приязнь, але грошей за доречної нагоди ніколи не шкодував. «Як буває щось жалюгідніше за карлика без носа, то це карлик без носа і без грошей.»


Тиріон полишив товстух коло їхніх паляниць та казанів і пішов шукати льох, у якому Іліріо напередодні витяг його з барила. Льох знайшовся легко. Вина в ньому було стільки, щоб Тиріонові не просихати років, мабуть, сто: солодкі червоні з Обширу та кислі червоні з Дорну, бліді пентоські бурштинові, зелені мирійські нектари, більше як півсотні барилець золотого вертоградського, ба навіть вина з казкового сходу: Карфу, Ї-Ті, Асшаю коло Тіні. Зрештою Тиріон обрав барильце міцного з тавром особистих запасів князя Рунцеброда Рожвина — дідуся нинішнього господаря на Вертограді. Вино густо і насичено смакувало на язику, паморочило голову, а колір мало такий темно-пурпуровий, що у тьмяному підвалі здавалося чорним. Тиріон наповнив собі келиха, потім налив глека, щоб краще розкуштувати, і поніс до саду — порозкошувати під поміченими ним раніше вишневими деревами.


Так сталося, що вийшов він не у ті двері й не знайшов водойми, яку бачив з вікна — але те вже не важило. Сад за будинком був теж розкішний, ще й значно більший. Тиріон трохи погуляв ним, сьорбаючи вино. Мури в маєтку присоромили б чимало панських замків, а візерунчасті залізні шпички нагорі аж просилися, щоб на них наштрикнули голови, бо без звичних прикрас виглядали голими. Тиріон подумки змалював на одній зі шпичок голову своєї сестри — зі смолою в золотому волоссі та мухами, що дзижчали у роззявленому роті. «О так, і Хайме не забути віддати сусідню з нею шпичку, — подумав він. — Ніхто більше не сміє ставати між моїми братом і сестрою.»


Маючи мотузку та гака, він би, може, і видерся тим муром — адже руки мав дужі, а важив небагато. Мабуть, і на той бік би перевалився, якби не наштрикнувся на шпички. «Пошукаю собі мотузки завтра» — вирішив він.


У своїх мандрах він знайшов три виходи з маєтку: головний з брамною баштою, потерну коло псярні та садову хвіртку, сховану за плутаниною білого плюща. Останній вихід було замкнено ланцюгом, інші два охоронялися. Охоронці були опасисті, з гладенькими, наче дупці немовлят, обличчями, і кожен мав на собі спижеву мисюрку зі шпичаком. Тиріон упізнав євнухів з першого погляду — він їх знав за переказами. Вони нічого не боялися і не відчували болю — так про них розповідали — а ще зберігали вірність господарям аж до смерті. «Мені б стало у пригоді кількасот моїх власних, — розсудив Тиріон. — Шкода, не подумав раніше, поки ще не став злидарем.»


Він прогулявся галереєю зі стовпами, стрільчастою аркою, і потрапив до викладеного плитками дворику, де біля колодязя прала білизну якась жінка. Віком вона була приблизно така, як він сам, мала тьмяно-руде волосся і круглясте обличчя, всипане ластовинням.


— Хочеш вина? — запитав її Тиріон. Вона кинула непевний погляд. — Келиха для тебе я не маю, доведеться пити з одного.


Праля повернулася до викручування сорочок та розвішування їх на мотузці сушитися. Тиріон усівся на кам’яній лаві з глеком.


— Скажи-но мені, наскільки варто довіряти магістратові Іліріо? — Почувши ім’я, вона глянула вгору, наче на небо. — Аж отак?!


Тиріон гигикнув, схрестив короткі криві ноги і сьорбнув вина.


— Не надто мені кортить витанцьовувати під ту музику, якої гратиме цей сировар… та як йому відмовиш? Виходи стережуть. Може, ти виведеш мене під своїми спідницями? Матиму таку дяку, аж одружуся з тобою. Дві дружини я вже маю — чому б не взяти третю? Ой, а де ж ми житимемо? — Тиріон подарував їй найчарівнішу посмішку, на яку здатна людина з половиною носа. — Я тобі не казав, що маю небогу в Сонцесписі? У Дорні ми з Мирцелою можемо наробити чимало капостей. Приміром, влаштувати війну між моїм небожем і небогою, ото буде кумедно, хіба ні?


Праля розвісила одну з сорочок Іліріо, що легко могла правити за вітрило.


— Мені має бути соромно за такі злі думки, ти маєш рацію. Напевне, варто натомість поїхати на Стіну. Кажуть, як вступиш до Нічної Варти, тобі пробачають усі злочини. На жаль, мені не дозволять там тримати при собі тебе, люба моя. Жінок у Варті не тримають — не буде мені милої веснянкуватої дружиноньки, щоб гріла постіль уночі, а будуть лише холодні вітри, солона тріска і кисле пиво. Як гадаєш, ясна панно, чи здаватимуся я вищим у чорному строї? — Він знову наповнив келиха. — Ну кажи вже. Південь чи північ? Спокута старих гріхів чи коєння нових?


Праля подарувала йому останній погляд, ухопила кошика і пішла геть. «Здається, надовго утримати жодну жінку мені не судилося» — подумав Тиріон.


Глек чомусь закінчився аж до краплі. «Мабуть, треба якось доповзти до того льоху і взяти ще.» Але міцне вино геть забило памороки, а сходи до льоху були неабияк круті.


— Де шльондрам місце? — запитав він у випраної білизни, що теліпалася на мотузці.


А було б запитати пралю. «Ні, люба моя, це не натяк, що ти шльондра — може, просто знаєш, де їм місце.» А чи не краще спитати в батька? «Туди, де шльондрам місце» — сказав князь Тайвин. «А вона ж мене кохала. Донька простого чиншовика закохалася у мене, пішла за мене заміж, поклалася на мене і подарувала свою довіру.»


Порожній глек випав з руки і покотився дворищем. Тиріон рвучко зіп’явся з лави, пішов його підняти і дорогою побачив гриби, що виросли з розтрісканої плитки бруку. Були вони бліді, майже білі, мали плями, а знизу ребра — темно-червоні, наче кров. Карлик ухопив одного, зірвав, нюхнув. «Смакота, — подумав він, — до того ж смертельна.»


Грибів загалом було сім. Може, то Седмиця намагалася йому щось сказати. Тиріон зібрав усі, смикнув з мотузки рукавичку, ретельно загорнув і запхав до кишені. Од зусиль запаморочилося у голові, відтак він заповз на лаву, згорнувся клубком і заплющив очі.


Коли Тиріон отямився, то побачив навколо вже знайому опочивальню, а себе зануреним у ту саму перину гусячого пуху. За плече його трусила білява дівчина.


— Ясний пане, — мовила вона, — купіль чекає. За годину вас до столу просить магістрат Іліріо.


Тиріон випростався, сів спиною до подушок, тримаючись обіруч за голову.


— Мені це сниться, чи ти балакаєш посполитою мовою?


— Так, мосьпане, балакаю. Мене купили догоджати королю.


Дівчина була блакитноока, гарна вродою, молода, струнка і гнучка.


— Що догодила — в тому не сумніваюся. А мені догоди келихом вина.


Дівчина йому налила.


— Магістрат Іліріо приставив мене до вас терти спину і зігрівати постіль. Моє ім’я…


— …мене не цікавить. Ти знаєш, де місце шльондрам?


Вона зашарілася.


— Там, де вони продають себе за гроші.


— Або за коштовності, сукні чи замки. Але ж де це місце?


Дівчина не могла зрозуміти його запитання.


— Це загадка, ласкавий пане? Я не вмію відгадувати загадки. Чи не скажете мені відповідь?


«Ні, — подумав він. — Я й сам ненавиджу загадки.»


— Нічого я тобі не скажу. А ти зроби мені ту саму послугу.


«Єдине, що мене в тобі цікавить, знаходиться в тебе між ногами» — трохи не ляпнув він; слова вже крутилися на язику, але чомусь так і не зірвалися з нього. «Вона не Шая, — сказав собі карлик, — а лише юна дурепа, що думає, наче я з нею граюся в загадки.» Та по правді, він навіть її піхви не надто жадав. «Напевне, я захворів. А чи й помер.»


— Кажеш, купіль чекає? Не можна змушувати великого сирного короля чекати.


Поки Тиріон сидів у купільниці, дівчина помила йому ноги, відшкрябала спину і вичесала волосся. Потім вона втерла йому в литки якусь запашну масть — полегшити судоми та біль — і вдягла знову в хлопчаче вбрання: заяложену пару темно-пурпурових штанів та синій жупан з парчовою підкладкою.


— Чи схоче мене ясний пан у ліжку після вечері? — запитала вона, ушнуровуючи чоботи.


— Ні. Мої справи з жінками скінчені. — «З хвойдами.»


Дівчина поставилася до його байдужості надто вже легко, як на його смак.


— Якщо мосьпан надають перевагу хлопчикам, я їм знайду належного і пришлю до ліжка.


«Мосьпан хочуть свою дружину. Мосьпан надають перевагу дівчині на ім’я Тайша.»


— Пришлеш, якщо він знає, де місце шльондрам.


Дівчина стиснула вуста. «Зневажає мене, — зрозумів він, — та не більше, ніж я сам себе.» Тиріон Ланістер не мав сумніву, що безліч жінок, яких він гойдав, гидували навіть самим його виглядом. Але деякі хоча б мали чемність удавати прихильність. «А трохи чесної зневаги навіть бадьорить — як терпке кисле вино після надміру солодощів.»


— Мабуть, я передумав, — сказав Тиріон дівчині. — Чекай на мене у ліжку. І май ласку чекати гола, бо я буду трохи занадто п’яний, щоб копирсатися у твоїй одежі. Не розтуляй рота, зате розтули стегна якомога ширше, і ми чудово порозуміємося.


Він кинув на неї косий та лукавий погляд, сподіваючись викликати хоч трохи остраху, та у відповідь побачив лише відразу. «Хто стане боятися карлика?» Навіть князь Тайвин не боявся, хоча Тиріон тоді тримав у руках арбалета.


— Ти стогнеш, коли тебе дрюкають? — запитав Тиріон постільну зігрівачку.


— Якщо мосьпан забажають.


— Мосьпан може забажати тебе придушити. Саме так я повівся зі своєю останньою шльондрою. Гадаєш, твій господар заперечуватиме? Авжеж ні. Він-бо має таких ще сотню, а таких, як я — більше жодного.


Цього разу в відповідь на свій вишкір він таки отримав той страх у очах, на який сподівався.


Іліріо сидів, відкинувшись, на м’якій канапі та потрошку смакував гострі перчини і перлові цибулини з дерев’яної миски. Чоло його покропили краплі поту, поросячі очиці виблискували над товстими щоками, а на руках, коли він ними рухав, витанцьовували самоцвіти: онікси та опали, тигрові ока та турмаліни, рубіни, аметисти, сафіри, смарагди, гагати, нефрити, чорні діаманти та зелені перли. «Я б за ті персні багато років прожив, — подумав Тиріон, — хоча без різницького тесака їх не здобудеш.»


— Сідайте ж, мій малий друже, — заохотив Іліріо помахом руки.


Карлик видерся на крісло — занадто велике для нього, справжній престол із подушками, створений для підтримки величезних сідниць магістрата і спертий на міцні товстезні ноги. Тиріон Ланістер усе життя прожив у світі, завеликому для нього, та в маєтку Іліріо Мопатіса він геть загубився у речах, що розмірами не вміщувалися йому в голові. «Я — наче миша у мамутовому лігві. Та нехай — мамут хоч має непоганий винний льох.» Згадка викликала спрагу, і Тиріон спитав вина.


— Вам смакувала дівчина, котру я прислав? — запитав Іліріо.


— Якби я хотів дівчину, то попросив би собі сам.


— Невже вона вас не вдовольнила?


— Вона зробила все, що від неї бажали.


— Сподіваюся. Адже навчали її в Лисі, де з кохання зробили мистецтво. Король спізнав із нею велику насолоду.


— А я королів убиваю, хіба ви не чули? — зловісно вишкірився Тиріон понад чарою з вином. — І не треба мені королівських недоїдків.


— Як забажаєте. Нумо ж повечеряймо.


Іліріо ляснув долонями, і до столу заспішили стольні слуги.


Розпочалася вечеря юшкою, звареною з крабів та жабуна-рибалки, і ще однією — холодною, з яйцями та лимонами. Далі пішли куріпки у меді, сідло ягняти, гусяча печінка у вині, пастернак у маслі та молочне пацятко. Побачивши те все на столі одночасно, Тиріон аж відчув запаморочення, та все ж примусив себе з чемності ковтнути ложку юшки… а відчувши смак, забувся і загубився. Куховарки були старі та жирні, але справу свою знали — так смачно він не їв навіть при королівському дворі.


Зісмоктуючи м’ясо з кісток своєї куріпки, Тиріон запитав Іліріо про вранішні турботи у раді магістратів. Товстун здвигнув плечима.


— На сході неспокійно. Астапор захоплено, і Меєрин теж. То гіскарські невільницькі міста, котрі були вже старі, коли світ стояв ще зовсім юний.


Порізали молочне паця. Іліріо вхопив шматок хрусткої шкуринки, вмочив у сливову підливку та з’їв руками.


— Невільницька затока далеченько від Пентосу.


Тиріон наколов гусячу печінку на кінчик кинджала. «Найгірше прокляття падає на вбивцю родичів, — пригадав він, — та мені в моєму пеклі починає нівроку подобатися.»


— Так-то воно так, — погодився Іліріо, — але світ — це одні великі павучі тенета, у яких лише торкнися однієї нитки, і затремтить безліч інших. Іще вина? — Іліріо кинув собі до рота перчину. — Хоча ні, я маю дещо ліпше.


Він ляснув у долоні. Увійшов стольник з накритою таріллю і поставив її перед Тиріоном, а Іліріо перехилився через стіл і прибрав накривку.


— Гриби! — оголосив магістрат, супроводжуваний заманливими пахощами. — Поціловані часником і скупані у маслі. Мені казали, на смак виняткові. З’їжте одненького, друже мій. Або навіть два.


Тиріон вже був підніс тлустого чорного гриба мало не до рота, але щось у голосі Іліріо змусило його раптово спинитися.


— Після вас, ласкавий пане.


І він штовхнув таріль до хазяїна дому.


— Ні-ні. — Магістрат Іліріо штовхнув гриби назад. На один удар серця здалося, неначе з набряклої плоті сирного короля визирнув юний хлопчина, хитрун і вигадник. — Після вас. Я наполягаю. Куховарка навмисне приготувала їх саме для вас.


— Та невже? — Він пригадав куховарку, борошно на її руках, важкі цицьки, помережані темно-синіми жилами. — Дяка їй за добрість, але… ні.


Тиріон опустив гриба назад у калюжу масла, з якого той виник.


— Ви занадто підозріливі, — посміхнувся Іліріо крізь розгалужену жовту бороду. Щоранку намащувану, щоб блищала, наче золото — так подумалося Тиріонові. — Невже вам властиве боягузтво? Ніколи про вас такого не чув.


— У Семицарстві вважається прикрим порушенням законів гостинності труїти власного гостя за вечерею.


— У цих краях теж. — Іліріо Мопатіс сягнув по келиха. — Проте коли гість сам плекає бажання скінчити своє життя, чому б хазяїнові не допомогти йому, хіба не так? — Він добряче ковтнув вина. — Ось приміром, якихось півроку тому отруїли грибами магістрата Ордейо. Мені казали, що йому не так уже й боліло. Раптова судома у кишках, швидкий гострий біль за очима, і все скінчено. Краще гриби, ніж меч у шию, хіба ні? Навіщо помирати зі смаком крові в роті, коли можна куштувати часник і масло?


Карлик уважно роздивився поставлену перед ним страву. Пахощі часнику та масла наповнили рота слиною. Якоюсь частиною душі він прагнув тих грибів, навіть знаючи, що вони з собою несуть. Він не мав досить мужності встромити сталевого клинка собі у черево, але з’їсти грибочок-другий — хіба то так важко? Проте сама думка налякала його так, що аж мову відібрала.


— Ви помиляєтеся щодо мене, — самі собою проказалися слова.


— Та невже? Як цікаво. Хочете потонути у вині — то скажіть лише слово, і справу буде зроблено швидко. А топити себе чара за чарою — це марнувати і час, і вино.


— Ви помиляєтеся щодо мене! — повторив Тиріон гучніше.


Гриби у маслі виблискували у світлі ліхтарів, темні та звабливі.


— Жаги до смерті я не маю, можу присягнутися. А маю…


Голос його непевно стишився. «Що я, власне, маю? Життя попереду? Незавершені труди? Дітей, яких треба виростити? Володіння, щоб у них правити? Жінку, щоб кохати?»


— Ви не маєте нічого, — закінчив за нього магістрат Іліріо, — та ми це можемо змінити.


Він висмикнув гриб з масла, кинув до рота і з насолодою прожував.


— Смакота!


— Отже, гриби не отруйні. — Тиріон почувався роздратованим.


— Авжеж ні. Навіщо мені бажати вам зла? — Магістрат з’їв іще грибочок. — Ми маємо якось показати довіру одне до одного. А почнемо з вечері.


Він знову ляснув долонями.


— Попереду на нас чекає велика праця. Мій малий друг має підкріпити свої сили.


Стольники внесли чаплю, набиту смоквами, телячі січеники, тушені з мигдалевим молоком, оселедця з вершками, цукрову цибулю, гидкі на запах сири, тарелі равликів та солодкого м’яса, чорного лебедя у пір’ї. Від лебедя Тиріон відмовився, бо згадав вечерю в сестри. Але чаплею та оселедцем пригостився, а до них з’їв кілька солодких цибулин. Чашники хутко наповнювали його келиха щоразу, як той порожнів.


— А ви чимало п’єте вина, як на такого невеличкого чоловічка.


— Убивати родичів — виснажлива справа. Аж горлянка всихає.


Очі гладуна заблищали, наче самоцвіти на його пальцях.


— На Вестеросі є люди, які вважають, що вбивство старого князя Ланістера — то був добрий початок корисної справи.


— Хай не кажуть цього при моїй сестрі, бо незчуються, що язика втратять. — Карлик розірвав навпіл паляницю хліба. — Та й ви обережніше, магістрате, просторікуйте про мою сім’ю. Хай я вбив трохи родичів, але все ж лишаюся левом.


Володаря сирів це, здавалося, розважило аж до нестями. Він ляпнув себе по тлустому стегні й зауважив:


— Усі ви, вестеросці, геть однакові. Намалюєте собі на шовковій латці якогось звіра — і ось ви вже раптом леви, дракони або беркути. Я можу відвести вас, мій малий друже, до справжнього лева — князь міста тримає одного у своєму звіринці. Хочете до його клітки, щоб удвох веселіше було?


Тиріон мусив подумки визнати, що панство Семицарства таки занадто переймається своїми гербовими знаками.


— Ну гаразд, — погодився він. — Ланістер не означає неодмінно лев. Та все ж я син свого батька, і Хайме з Серсеєю — то моя законна здобич.


— Ви доречно згадали вашу милу сестру, — зауважив Іліріо між двома равликами. — Королева обіцяла княжий титул будь-кому, хто принесе вашу голову, хай яким ницим він уродився.


Тиріон іншого від неї не чекав.


— Хочете впіймати її на слові — змусьте ще й ноги розсунути. Найкраща її частина за найкращу мою — ото буде чесний обмін.


— Краще я попрохаю мою вагу в золоті. — Сирний король зареготав так гучно, що Тиріон злякався, чи він не лусне. — Усе золото Кастерлі-на-Скелі, чом би й ні?


— Золото я вам обіцяю, — мовив карлик, відчуваючи полегшення, що не потоне просто зараз у напівпереварених вуграх і солодкому м’ясиві, — але Скелю заберу собі.


— Таки-так. — Магістрат затулив рота рукою і потужно відригнув. — А ви гадаєте, король Станіс вам її віддасть? Мені казали, він кохається у законі та правосуді. Ваш брат носить біле корзно, і за всіма законами Вестеросу ви є законним спадкоємцем.


— Станіс може б і віддав мені Кастерлі-на-Скелі, — мовив Тиріон, — якби не така дрібничка, як убивство короля та родичів. За ті мої вибрики він мене вкоротить на голову, а я вже й зараз на зріст невеличкий. Але з якого дива ви вирішили, що мені кортить приєднатися до князя Станіса?


— Навіщо ж іще вам їхати на Стіну?


— Станіс на Стіні? — Тиріон почухав рубець носа. — Якого з семи клятих дідьків у семи пеклах Станіс робить на Стіні?


— Гадаю, тремтить з холоду. А у Дорні — воно тепліше. Може б йому варто було поїхати туди?


Тиріон почав підозрювати, що одна веснянкувата праля тямить трохи більше посполитою мовою, ніж прикидається.


— Так сталося, що у Дорні перебуває моя небога Мирцела. А я вже був зібрався коронувати її на королеву.


Іліріо посміхнувся; стольник тим часом накладав їм обом повні миски черешень з солодкими вершками.


— Що такого заподіяла вам бідна дитина? Чому ви бажаєте їй смерті?


— Навіть убивці родичів не обов’язково пускати під ніж геть усю рідню, — ображено буркнув Тиріон. — Я сказав, що хочу її коронувати, а не вбити.


Товстий сировар закинув до рота ложку черешень.


— У Волантисі ходить монета з короною на одному боці та черепом на іншому. Боків два, а монета — одна й та сама. Коронувати Мирцелу означає її вбити. Дорн може повстати за неї, але сил самого Дорну недостатньо. Якщо ви такі розумні, як твердить наш спільний друг, то мали б самі розуміти.


Тиріон роздивлявся товстуна з новими почуттями. «А він має рацію і щодо одного, і щодо іншого. По-перше, коронувати її означає вбити. По-друге, я справді це розумів.»


— Що поробиш — мені лишилися тільки порожні, але зухвалі вихватки. Принаймні ця змусить сестру поплакати гіркими слізьми.


Магістрат витер солодкі вершки з рота тилом пухкої долоні.


— Шлях до Кастерлі-на-Скелі, мій малий друже, не пролягає через Дорн. І через Стіну він теж не пролягає. Але такий шлях існує, запевняю вас.


— Я засуджений зрадник, убивця короля і рідні.


Балачки про якісь там шляхи його дратували. «Чи не думає він гратися зі мною в ігри?»


— Що присудив один король, інший може і відсудити. У Пентосі, друже, ми маємо собі князя. Він головує на танцях, бенкетах та веселощах, катається містом у ношах з золота і слонової кістки. Аж троє надвірних слуг виступають поперед нього з золотими терезами торгівлі, залізним мечем війни і срібним батогом правосуду. Першого дня кожного нового року він має за обов’язок порушити цноту діви поля і діви моря. — Іліріо нахилився уперед, поставив лікті на стіл. — Але щойно стається недорід чи поразка у війні, ми врізаємо йому горлянку, щоб піддобритися до богів, і обираємо нового князя серед сорока сімейств міста.


— Нагадайте мені ніколи не пнутися у князі пентоські.


— Невже у вашому Семицарстві справи робляться якось інакше? На Вестеросі немає миру, немає правого суду, немає віри… а скоро й харчів не буде. Коли люди голодують і усього бояться, то шукають собі спасителя.


— Та хай шукають, але якщо не знайдуть нікого ліпшого за Станіса…


— Ні, не Станіса. І не Мирцелу. — Жовта посмішка поширшала. — Зовсім іншого. Сильнішого за Томена, добрішого за Станіса і з кращими правами на престол, ніж дівчинка Мирцела. Прийди, спасителю, з-за моря і полікуй рани Вестеросу, що кров’ю спливають.


— Гарненько брешете. — Вочевидь, Тиріон здивований не був. — Але брехню вітер носить. Хто ж цей клятий спаситель?


— Дракон. — Сирний король побачив його обличчя і зареготав. — Дракон із трьома головами.


Даянерис


Вона чула, як мрець іде вгору сходами. Неквапна, розкотиста луна кроків летіла поперед нього, метлялася між лілових стовпів її палати. Даянерис Таргарієн чекала на лаві чорного дерева, яку зробила своїм престолом. Очі ще не пролупилися віді сну, срібно-золоте волосся було скуйовджене.


— Вашій милості, — мовив пан Барістан Селмі, регіментар її Королевогвардії, — не обов’язково на це дивитися.


— Він загинув за мене.


Дані притиснула до грудей свою левову шкуру. Під нею вона мала на собі лише просту лляну сорочку трохи вище колін. Коли Місандея її збудила, їй снився будинок з червоними дверима. Вдягатися часу не було.


— Халісі, — прошепотіла Іррі, — не треба торкатися мертвого. Дотик до мертвого несе біду.


— Якщо не вбив його сам. — Джихікі була дебеліша за Іррі, мала широкі стегна і важкі груди. — Кожен знає.


— Кожен знає, — погодилася Іррі.


Дотракійці чудово зналися на конях, але в усьому іншому зазвичай виявляли неймовірне невігластво. «Та й що з них узяти — дівчатка, ще молоді зовсім.» Служниці були одного віку з Дані, виглядали дорослими жінками зі своїми чорними гривами, мідною шкірою та мигдалевими очима, і все ж лишалися юними дівчатами. Їх подарували Дані на весілля з халом Дрого, і він же привіз їй ту шкуру, що була на ній зараз — шкуру зі спини та голови хракара, білого лева Дотракійського моря. Для неї шкура була завелика і трохи тхнула пліснявою, зате дарувала відчуття, що її сонце-та-зорі досі з нею.


Першим нагорі сходів з’явився зі смолоскипом у руці Сірий Хробак. Його спижевий шоломець був увінчаний трьома шпичками. Позаду йшли четверо Неблазних, несучи на плечах мертву людину. Їхні шоломці мали по одній шпичці, а обличчя застигли так нерухомо, неначе їх самих вилили зі спижу. Труп поклали до її ніг; пан Барістан відкинув заплямований кров’ю покрів. Сірий Хробак нахилив смолоскипа, щоб Дані краще бачила.


Обличчя мерця було гладеньке, без жодної волосини. Щоки хтось розчахнув гострим залізом від вуха до вуха. Мрець був високий, синьоокий, на вроду показний. «Дитина Лису чи Старого Волантису, викрадена з якогось корабля зажерливими корсарами і продана у рабство до червоного Астапору.» Очі його були розплющені, але сочилися кривавими слізьми не вони, а рани. Ран же на тілі було стільки, що й не полічиш.


— Ваша милосте, — мовив пан Барістан, — на цеглинах провулку, де його знайшли, було змальовано гарпію…


— …і змальовано кров’ю. — Даянерис уже знала, про що мова. Сини Гарпії уночі коїли своє злодійське харцизство, і біля кожного трупа лишали свою позначку. — Сірий Хробаче, як сталося, що цей чоловік був сам-один? Де його супутник?


За її наказом Неблазні тепер ходили уночі вулицями Меєрину тільки по двоє.


— Царице, — відповів очільник Неблазних, — ваш слуга Непохитний Щит не тримав варти минулої ночі. Він пішов… до певного місця… випити і поспілкуватися у товаристві…


— До певного місця? Ви про що?


— До будинку насолоди, ваша милосте.


«До бурдею.» Половина її відпущенців була з Юнкаю — міста, де Мудрі Хазяї славилися добре навченими постільними рабами. «Навченими мистецтва семи зітхань.» Останнім часом бурдеї повитикалися усім Меєрином, наче гриби після дощу. «Вони ж нічого іншого не вміють. А жити якось треба.» Харчі щодня дорожчали, а ціна людської плоті, навпаки, спадала. У бідніших частинах міста, між великими східчастими пірамідами меєринського рабовласницького панства, було вдосталь бурдеїв, де задовольняли потяг до кохання у будь-який спосіб, хай найчудернацькіший. І вона це знала. «І все ж таки…»


— Чого євнухові шукати у бурдеї?


— Якщо чоловік не має чоловічих причиндалів, то ще не означає, ваша милосте, що він не має чоловічого серця, — відповів Сірий Хробак. — Сьому-одному казали, що ваш слуга Непохитний Щит іноді платив гроші жінкам у бурдеях за те, щоб ті лежали з ним поруч, обіймаючи.


«Кров дракона не повинна плакати.»


— Непохитний Щит, — сказала вона з сухими очима. — Таке було його ім’я?


— З ласки вашої милості, саме таке.


— Хороше ім’я.


Добрі Хазяї Астапору не дозволяли своїм воякам-невільникам мати імена. Після звільнення астапорських рабів руками Дані багато Неблазних повернули собі імена, які мали від народження, а інші — самі вибрали собі нові.


— Чи відомо, скільки нападників підстерегло Непохитного Щита?


— Сей-один не знає. Багато.


— Принаймні шість, а чи й більше, — мовив пан Барістан. — Судячи з вигляду ран, на нього накинулися одразу з усіх боків. Але піхви були порожні. Можливо, він зумів поранити когось із нападників.


Дані проказала мовчазну молитву, щоб десь у місті один із Синів Гарпії здихав просто зараз, судомлячись і тримаючись за розпанахане черево.


— Навіщо вони отак розрізали йому щоки?


— Ласкава царице, — відповів Сірий Хробак, — вбивці вашого слуги Непохитного Щита запхали йому в горло цап’ячі причиндали. Сей-один видалив їх, перш ніж нести його сюди.


«Авжеж. Його власну мужність вони запхати не могли, бо астапорці не лишили йому ані кореня, ані стовбура.»


— Сини зухвалішають, — зауважила Дані. Досі вони обмежувалися нападами на беззбройних відпущенців: різали їх на вулицях або вдиралися у домівки під покровом пітьми і вбивали у ліжках. — Це вперше вони підняли руку на одного з моїх воїнів.


— Уперше, — погодився пан Барістан, — та не востаннє.


«Я досі веду війну, — зрозуміла Дані, — ось лишень тепер із тінями.» А сподівалася ж на перепочинок від кровопролиття — щоб мати хоч трохи часу відбудуватися і зцілитися.


Порухом плечей скинувши шкуру, вона стала на коліна коло трупу і заплющила мертвому очі, не зважаючи на зойк Джихікі.


— Непохитного Щита не забудуть. Обмийте його, спорядіть для битви і поховайте з шоломом, щитом та списами.


— Буде зроблено з волі вашої милості, — відповів Сірий Хробак.


— Надішліть людей до Храму Грацій спитати, чи не приходив хтось до Блакитних Грацій з пораненням від меча. І розповсюдьте новину, що ми добре заплатимо золотом за тесак Непохитного Щита. Попитайте різників та пастухів, чи не холостив хто цапів останнім часом. — «Може, якийсь козопас обмовиться.» — Віднині жоден із моїх людей не має ходити сам-один по настанні темряви.


— Сі-одні коряться наказові.


Даянерис відкинула назад волосся.


— Знайдіть мені цих боягузів. Знайдіть, щоб я показала Синам Гарпії, що означає збудити дракона.


Сірий Хробак віддав вояцьке вітання. Його Неблазні загорнули саван, підняли мертвого на плечі й винесли з палати. Пан Барістан Селмі залишився. Волосся його збіліло, у куточках світло-блакитних очей прорізалися кущики зморщок, але спина стояла рівно, і збройна майстерність не згасла з роками.


— Боюся, євнухи вашої милості, — мовив він, — погано пасують до роботи, яку ви їм загадали.


Дані всілася на лаві й знову огорнула плечі левовою шкурою.


— Неблазні — мої найкращі воїни.


— Вони — покірна піхота, з ласки вашої милості. Створена стояти на бойовищі плечем до плеча позаду щитів, з випростаними уперед списами. Їх навчали коритися без страху, без сумніву, без думок, без вагань… але не викривати таємниць і не шукати відповідей на питання.


— А чи краще послужать мені лицарі в цій справі?


Селмі навчав для неї лицарів з синів невільників; вони опановували кінний бій зі списом та науку довгого меча-півторака так, як це робилося на Вестеросі… але чи варті чогось списи та мечі проти лукавих боягузів, що завдають ударів з нічної тіні?


— У цій — ні, — визнав старий, — та й не мають ваша милість жодного лицаря, крім мене. Знадобиться ще багато років, щоб зробити лицарів з цієї малечі.


— Тоді кому доручити справу, якщо не Неблазним? Дотракійцям? Гріх казати.


Дотракійці билися верхи на конях. З кінноти більше хісна у відкритому полі чи на схилі пагорба, ніж у вуличках і провулках міста. Поза різнобарвними цегляними мурами Меєрину владу Дані навряд чи можна було вважати міцною. Тисячі невільників ще й досі трудилися у великих маєтках серед пагорбів і передгір’їв, вирощуючи пшеницю та маслини, пасучи овець та кіз, видобуваючи сіль та мідь. Комори Меєрину містили чималі запаси збіжжя, олії, оливок, сухих плодів, солонини, але й ті запаси потроху танули. Тому Дані вислала свій крихітній халазар на підкорення заміських земель, поставивши на чолі трьох своїх кревноїзників. Тим часом Бурий Бен Бросквин вивів у поле «Других Синів» чатувати на можливі юнкайські наскоки.


Найважливіше доручення з усіх вона дала Дааріо Нахарісу — язикатому Дааріо з золотим зубом та розгалуженою натроє бородою, що полюбляв так лиховісно шкіритися крізь лілові вуса. Поза пагорбами на сході починався хребет із круглястих пісковичних гір, крізь які вів Хизайський прохід, а далі лежала Лазарія. Якби Дааріо вдалося переконати лазарян відновити торговельні шляхи, то річкою або через пагорби можна було б привезти збіжжя… проте ягнятники не мали причин любити меєринців.


— Коли «Буревісники» повернуться з Лазарії, то може, я їх використаю на вулицях, — сказала Дані панові Барістану, — але дотоді мені лишаються тільки Неблазні.


Вона піднялася на ноги.


— Ви мусите вибачити мені, пане. Скоро біля дверей з’являться прохачі. Маю вдягти свої довгі вуха і знову стати їхньою царицею. Прикличте Резнака та Голомозого — я прийму їх, щойно вдягнуся.


— Слухаю волю вашої милості, — вклонився Селмі.


Велика Піраміда, здавалося, підпирала плечима саме небо — налічувала-бо вісімсот стоп заввишки від велетенської чотирикутної основи до просторої вершини, де цариця меєринська влаштувала собі особисті покої в оточенні зелених рослин та запашних водойм. Над містом саме займався прохолодний блакитний ранок, і Дані вийшла на терасу. На заході світанок палав золотом на банях Храму Грацій, карбував на землі глибокі чорні тіні позаду східчастих пірамід зацного панства. «У якихось із тих пірамід Сини Гарпії обмірковують нові свавілля просто зараз. А я не маю сили їх зупинити.»


Візеріон відчув її неспокій. Білий дракон лежав, огорнувши собою грушове дерево і вклавши голову на хвоста. Коли Дані його проминала, він розплющив очі — два озерця рідкого золота. Роги теж блищали золотою барвою, а з ними — і луска, що збігала спиною від голови до хвоста.


— Лінива ти потворо, — сказала вона йому, чухаючи під щелепою.


Лусочки були гарячі на дотик, наче обладунок, надовго залишений під сонцем. «Дракони — то вогонь, що обернувся плоттю.» Таке вона прочитала у одній з книжок, подарованих паном Джорагом на весілля.


— Ти ж маєш полювати з братами. Невже ви з Дрогоном знову сваритеся?


Останнім часом її дракони почали шаленіти. Раегал клацав зубами на Іррі, а Візеріон підпалив Резнакові токар у останні відвідини шановного місцевого підстолія. «Я покинула їх напризволяще, і вони здичавіли… та коли ж мені знайти на них час?»


Візеріон хльоснув хвостом з боку в бік і гупнув по стовбурі дерева так, що до Даніних ніг скотилася збита з дерева груша. Дракон розгорнув крила і наполовину злетів, наполовину застрибнув на огорожу тераси. «Росте, — подумала Дані, спостерігаючи, як дракон злітає в небо. — Усі троє ростуть. Скоро будуть досить великі, щоб нести мою вагу.» І тоді вона злетить, як злітав Аегон Завойовник — вище й вище, аж Меєрин стане унизу таким малим, щоб стерти його одним порухом пальця.


Вона дивилася, як Візеріон виписує дедалі ширші кола, доки дракон не зник з очей за каламутними водами Скахазадхану. Лише тоді Дані повернулася до піраміди, де Іррі та Джихікі чекали дозволу вичесати їй переплутане волосся і вдягти, як личить цариці меєринській — у гіскарський токар.


Той одяг був із себе досить-таки незручний: довге, вільне, позбавлене крою простирадло, яке накручувалося на стан, пропускалося під пахвою, закидалося на плече, а численні краї мали ретельно нашаровуватися для кращого огляду. Якщо накрутити токар надто вільно, він міг упасти з тіла; якщо ж надто щільно — зв’язував рухи і змушував запинатися. Навіть правильно вдягнутий, токар слід було притримувати лівицею. Ходіння у токарі вимагало від хазяйки вміння дріботіти крихітними крочками і тримати бездоганну рівновагу — раптом хтось наступить на один із важких країв, що волочаться слідом. Певно, токар не міг носити ніхто, приставлений до ремесла, служби чи будь-якої праці — то був одяг господарів, ознака багатства та влади.


Дані хотіла була заборонити носіння токарів, щойно захопила Меєрин, але радники її відрадили.


— Матір Драконів повинна вдягти токар, бо інакше її зненавидять усі, — застерегла Зелена Грація, Галацца Галаре. — У вовняному одязі Вестеросу чи сукні мирійського мережива ваша преосяйність довіку лишиться серед нас чужинкою, чудернацькою зайдою, варварською завойовницею. А меєринська цариця має бути справжньою вельможною панією Старого Гісу.


Бурий Бен Бросквин, полковник «Других Синів», висловився коротше і яскравіше:


— Хто хоче бути крулем поміж кролів, мусить причепити пару довгих вух.


Довгі вуха, котрі вона обрала собі на нинішній день, пошиті були з чистого білого льону та облямовані золотими китицями. З допомогою Джихікі Дані зрештою — з третьої спроби — правильно накрутила токар на себе. Іррі принесла корону, зроблену в подобі триголового дракона її дому, що мав золоті кільця звивистого тіла, срібні крила і голови зі слонової кістки, оніксу та жаду. Від її ваги Даніні плечі та шия, певно, закам’яніють і скнітимуть ще до вечора. «Корона не повинна зручно та легко сидіти на голові.» Це сказав колись один із її ясновельможних предків-королів. «Котрийсь Аегон, але ж котрий?» П’ятеро Аегонів царювало у Семицарстві Вестеросу. Мав бути і шостий, але пси Узурпатора знищили сина її брата, ще коли той був немовлям при матінчиних грудях. «Якби був живий, я б могла з ним побратися. Аегон за віком ближчий до мене, ніж Візерис.» Та коли Аегона з його сестрою жорстоко замордували, Дані ще тільки почала рости у материному череві. Їхній батько — її брат Раегар — загинув ще раніше, від руки Узурпатора на Тризубі. Інший її брат, Візерис, загинув у Ваес Дотраку, волаючи з болю під короною розтопленого золота. «Якщо я дозволю, мене теж уб’ють. Ножі, що зарізали мого Непохитного Щита, призначалися мені.»


Дані не забула дітей-невільників, розіп’ятих Великими Хазяями уздовж дороги з Юнкаю. Їх було загалом сто і шістдесят три; кожен був прибитий цвяхами до стовпа з рукою, випростаною так, щоб показувати шлях на Меєрин. Захопивши місто, Дані наказала розіп’ясти таке саме число Великих Хазяїв. Зграї мушви супроводжували їхнє повільне та болісне відбуття на той світ; над майданом ще довго висів сморід гнилої плоті. Але інколи вона сумнівалася, чи досить далеко зайшла у своїй рішучості. Адже ці меєринці — лукавий та впертий народ, що вдавався до спротиву на кожному кроці. Так, вони звільнили рабів… лише затим, щоб одразу ж винайняти їх на службу за таку жалюгідну платню, з якої ледве можливо було прохарчуватися. Застарих чи замалих для праці просто викинули на вулиці, а з ними — хворих та скалічених. І ще після того Великі Хазяї, збираючись на пласких верхівках своїх пірамід, сміли скаржитися на драконову царицю, що наповнила їхнє величне місто юрбами брудних жебраків, злодіїв та повій.


«Щоб правити Меєрином, я мушу звоювати серця меєринців — хай сама зневажаю їх аж до краю.»


— Я готова, — сказала вона Іррі.


Нагорі мармурових сходів на неї чекали Резнак та Скахаз.


— Велика царице! — оголосив Резнак мо’Резнак. — Сього дня краса ваша сяє так ясно, що бідним очам моїм лячно дивитися.


Підстолій мав на собі токар бурякового кольору з золотим краєм. Невеличкий, блідий, схильний пітніти чоловічок пахкотів так, наче скупався у ставку парфумів, а розмовляв високовалірійським суржиком, добряче перекрученим, з густим присмаком гиркливої, горлової гіскарської говірки.


— Дякую за добрі слова, — відповіла Дані тією ж мовою.


— Моя царице, — прогарчав Скахаз мо’Кандак, муж голеної голови.


Гіскарське волосся росло на гіскарських головах щільно та рясно, а цупкістю нагадувало дріт. Чоловіки невільницьких міст віддавна мали звичай збирати його у роги, шпичаки, крила і таке інше. Поголивши голову, Скахаз лишив позаду старий Меєрин і прийняв новий звичай; його родичі зробили те саме, наслідуючи приклад, а за ними й представники інших сімейств. Дані, щоправда, не сказала б, чому саме вони так учинили: зі страху, з прагнення надолужити звичаї нового часу, а чи з власного марнославства. Прихильників нового звичаю кликали «голомозими»; Скахаз був серед них найпершим Голомозим… а для Синів Гарпії та всієї їхньої зграї — найницішим зі зрадників.


— Нас сповістили про євнуха, — продовжив він.


— Його звали Непохитним Щитом.


— Помре ще не один і не двоє, якщо не покарати вбивць.


Хай Скахаз і поголив собі череп на знак нового звичаю, та не змінив тим свого недоброго, лютого обличчя з випнутими бровами, невеличкими очицями і важкими мішками під ними, чималим носом у чорних цятках, маслянистою шкірою, жовтішою за звичний для гіскарців бурштиновий відтінок. Прямодуха, нестримна брутальність читалася зі Скахазового обличчя без найменших сумнівів. Дані подумки помолилася, щоб так само мало сумніватися і в його чесності.


— Як мені їх карати, коли я не знаю, хто вони? — вимогливо запитала Дані. — Ану ж розкажіть мені, хоробрий Скахазе!


— Вашій милості не бракує ворогів. Ви бачите їхні піраміди просто з вашої тераси. Цхак, Хазкар, Газин, Мерек, Лорак… усі старі невільникарські родини. Пахл… а Пахл понад усі інші. Тепер це дім самих жінок. Старих, жовчних, лютих жінок зі смаком до крові. Жінки нічого не забувають. Жінки нічого не пробачають.


«Саме так, — подумала Дані, — і коли я повернуся до Вестеросу, про це взнають пси Узурпатора.» А й справді, між нею та домом Пахл існували причини для кривавої ворожнечі. Ознака зо’Пахла зарізав Могутній Бельвас у двобої перед брамою. Його батько, тисяцький міської варти Меєрину, загинув при обороні брами, коли її розтрощив «Гострий прутень». А троє дядьків Ознака були у числі ста шістдесяти трьох, розіп’ятих на майдані.


— Скільки золота ми призначили за нагороду тому, хто принесе нам відомості про Синів Гарпії? — запитала Дані.


— Сто гонорів, з ласки вашої преосяйності.


— Тисяча гонорів мені більше до ласки. Нехай буде стільки.


— Ваша милість не питають моєї поради, — відповів Скахаз Голомозий, — та я все ж скажу, що за кров слід платити кров’ю. Візьміть по одному чоловікові од кожного названого мною сімейства і стратьте усіх. Якщо наступного разу вб’ють ще когось із ваших, візьміть по двоє з кожного великого дому і стратьте їх також. Утретє вже ніхто не вбиватиме.


Почувши це, Резнак трохи не розквилив з розпачу.


— О ні-і-і… ласкава, добра царице, така брутальність викличе гнів богів на наші голови. Ми знайдемо убивць, обіцяю вам! А коли знайдемо — ось побачите, то будуть якісь убогі безрідні покидьки!


Підстолій мав таку саму лису голову, як і Скахаз, та в його випадку потрудилися боги, а не голії. «Якщо раптом хоч одна волосина матиме нахабство виткнутися посеред моєї пустелі, на неї вже чекатиме цирульник з бритвою» — запевняв Резнак, коли його підносили до уряду. Іноді Дані брав сумнів, чи не приставити краще ту бритву до Резнакової горлянки. Чолов’яга був на свій кшталт корисний, але вона його не надто любила, а довіряла ще менше. Невмирущі Карфу застерегли її про три зради. Міррі Маз Дуур скоїла першу, пан Джораг — другу. Чи не судилося Резнакові стати третім зрадником? А якщо ні, то кому? Голомозому? Дааріо? «Чи зрадником виявиться хтось, кого я навіть не підозрюю? Пан Барістан? Сірий Хробак? Місандея?»


— Скахазе, — мовила вона до Голомозого, — за вашу пораду ви маєте мою дяку. А ви, Резнаку, перевірте, чи не зможемо ми чогось досягти тисячею гонорів.


Стискаючи полу токару, Даянерис рушила повз них широкими мармуровими сходами. Сходинки вона долала по одній, намагаючись не запнутися на власному одязі та не звалитися до власного двору головою уперед.


Місандея оголосила про прибуття цариці; маленька книжниця мала приємний і сильний голос.


— На коліна перед Даянерис Буреродною, Неопалимою, царицею меєринською, королевою андалів, ройнарів та першолюдей, халісі великого трав’яного моря, Трощителькою Кайданів та Матір’ю Драконів!


Палата вже наповнилася людом. Спинами до стовпів стояли Неблазні зі щитами та списами; шпичаки на шоломах стирчали рівно вгору, наче шерега ножів. Меєринці зібралися під східними вікнами. Даніни відпущенці трималися якнайдалі від колишніх господарів. «Поки вони не стоятимуть разом, Меєрин не знатиме миру.»


— Підведіться.


Дані всілася на лаву. Палата стала на ноги. «Ну хоч це вони уміють робити, як один.»


Резнак мо’Резнак мав при собі список справ. За звичаєм цариця мусила почати з прийому посла Астапору — колишнього раба, що величав себе тепер «князь Гаель», хай ніхто і не знав, де й над ким він мав княжити.


Князь Гаель мав повен рот чорних гнилих зубів та гостре жовте тхоряче обличчя. А ще він мав при собі подарунок.


— Клеон Великий надсилає ці капці на знак любові до Даянерис Буреродної, Матері Драконів.


Іррі вдягла капці на Даніни ноги. Зроблені вони були з визолоченої шкіри і прикрашені зеленими річковими перлами. «Невже цар-різник вважає, що пара гарненьких капців звоює йому мою руку?»


— Щедрість царя Клеона не знає меж. Подякуйте йому від мене за прегарний подарунок.


«Справді прегарний, але зроблений на дитину.» Дані мала невеличкі ніжки, але гострі капці стиснули їй пальці докупи.


— Клеон Великий матиме за радість почути про вашу дяку, — мовив князь Гаель. — Його препишність доручив мені переказати, що готовий до оборони Матері Драконів від усіх її ворогів.


«Якщо він мені знову запропонує шлюб із царем Клеоном, я йому кину капця в голову» — подумала Дані, та цього разу астапорський посол не згадав про царський шлюб ані словом. Натомість він сказав:


— Настав час Астапорові та Меєринові разом припинити свавільне правління Мудрих Хазяїв Юнкаю, котрі невпинно і невтомно чинять зло усім, хто обрав життя вільної людини. Клеон Великий доручив мені переказати, що він та його нові Неблазні скоро рушать у похід.


«Його нові Неблазні — це якийсь непристойний жарт.»


— Цареві Клеону мудріше було б порати власний сад і залишити юнкайцям їхній.


Власне, Дані не плекала до Юнкаю жодної любові — ще й не раз шкодувала, що лишила Жовте Місто недоторканим після того, як розбила їхнє військо у полі. Мудрі Хазяї повернулися до володіння невільниками, щойно вона рушила далі, а тепер щосили набирали затяги, винаймали сердюків, будували військові союзи проти неї.


Утім, і Клеон, що сам себе призначив Великим, був аж ніяк не кращий. Цар-Різник поновив рабство у Астапорі з тією лише різницею, що колишні невільники тепер стали хазяями, а колишні хазяї — невільниками.


— Я лише юна дівчина і погано знаюся на справах війни, — сказала вона князеві Гаелю, — проте ми чули, що Астапор голодує. Незле б цареві Клеону спершу нагодувати своїх підданих, а вже потім вести їх на війну.


Дані махнула рукою, відпускаючи посла. Гаель відкланявся і зник.


— Препишна царице, — нагадав Резнак мо’Резнак, — чи не вислухаєте зараз шляхетного Гіздахра зо’Лорака?


«Що, знову?!»


Дані кивнула, і Гіздахр вийшов наперед. То був високий тендітний чоловік із бездоганною бурштиновою шкірою. Він відвісив уклін на тому самому місці, де не надто давно лежав мертвим Непохитний Щит. «Він мені потрібен» — нагадала собі Дані. Гіздахр був заможний купець, мав у Меєрині безліч друзів, а за морями — ще більше. Він бував у Волантисі, Лисі та Карфі, мав родичів у Толосі та Елірії, за чутками користувався певним впливом навіть у Новому Гісі, де юнкайці намагалися збурити невдоволення Дані та її правлінням.


А понад усе — він мав багатство. Уславлене, овіяне казками, незліченне багатство.


«І якщо я виконаю його прохання, то матиме ще більше.» Коли Дані зачинила бійцівські ями міста, частки у володінні цими ямами дуже впали в ціні. Гіздахр зо’Лорак нагріб їх задешево обома руками і тепер мав у власності більшу частину бійцівських ям Меєрину.


Шляхетний купець мав зачіску в вигляді крил цупкого чорно-рудого волосся, що витикалися з обох скронь. Здавалося, голова його зараз злетить у небо. Довге обличчя робила ще довшим борода, схоплена золотими кільцями. Ліловий токар був облямований перлами та аметистами.


— Ваша преосяйність знають причину, з якої я тут.


— Авжеж знаю. Напевне, ви не маєте інших справ, окрім як обсідати мене. Скільки разів я вже вам відмовила?


— П’ять, ваша препишносте.


— Тепер уже шість. Я не дозволю знову відчиняти бійцівські ями.


— Якби ваша превисокість вислухали мене…


— Вже слухала. П’ять разів. Ви придумали щось нове, щоб мене переконати?


— Старе, лише старе, — зізнався Гіздахр, — але новими словами. Ніжними словами та ґречними — такими, які зможуть зворушити царицю.


— Я маю сумнів не у ґречності ваших слів, а у доречності вашої справи. Я чула все, чим ви мене переконували, так багато разів, що можу вже сама за вас просити. Чом би не спробувати зараз? — Дані нахилилася вперед. — Бійцівські ями існують в Меєрині від дня його заснування. Двобої у них — то відправа віри, кривава жертва богам Гісу. Смертельне мистецтво Гісу — не проста різанина, але показ мужності, вправності та сили, якими так втішаються ваші боги. Бійців-переможців прославляють по всіх усюдах, переможених шанують і пам’ятають. Якщо я відкрию ями, то покажу людям Меєрину, що шаную їхні звичаї та спосіб життя. Меєринські бійцівські ями відомі на весь світ, вони заохочують гостей приїжджати до міста і наповнюють міські скарбниці монетою з усіх кінців землі. Усім чоловікам притаманна жага крові, яку ями допоможуть утамувати, відтак у Меєрині стане мирніше та спокійніше. Злочинцям, засудженим до смерті на піску, ями дарують суд двобоєм — останню можливість довести свою невинність.


Дані знову відкинулася назад, скинула голову.


— Ось так. Ну що, я впоралася?


— Ваша преосяйність виклали мою справу значно краще, ніж я сподівався викласти сам. Ви не лише прекрасні собою, але й надзвичайно красномовні. Мене ви конче переконали.


Дані не могла стримати сміху.


— Отакої! А ви мене — ні.


— Ваша препишносте, — зашепотів Резнак мо’Резнак їй у вухо, — за звичаєм місто стягує за податок одну десяту частину всього прибутку від бійцівських ям після вирахування витрат. Ці гроші можна застосувати на багато добрих справ.


— Можна… та якщо ми все-таки відчинимо бійцівські ями знову, то братимемо десяту частину до вирахування витрат. Я лише юна дівчина і погано знаюся на таких справах, та все ж прожила під дахом Цзаро Чжуана Даксоса достатньо, щоб бачити різницю. А ви, шановний Гіздахре, якби уміли шикувати військо так само вправно, як шикуєте красні слова, то вже б завоювали цілий світ… і все ж моя відповідь — ні. Цього разу вшосте.


— Слово цариці.


Гіздахр зо’Лорак, високий та стрункий, уклонився так само низько і зграбно, як раніше. Перли та аметисти застукотіли мармуровою підлогою.


«Якби не дурнувате волосся, він був би непоганий на вроду.» Резнак разом із Зеленою Грацією всіляко заохочували Дані узяти собі за чоловіка когось із меєринських вельможних панів — щоб примирити місто з її правлінням. Гіздахр зо’Лорак заслуговував принаймні на ретельний розгляд. «Краще вже він, ніж Скахаз.» Голомозий обіцяв, що кине заради неї власну дружину, але Дані від самої думки про шлюб із ним аж трусило. Принаймні, Гіздахр ще пам’ятав, як це — посміхатися.


— Препишна царице, — мовив Резнак, звірившись зі списком, — до вас звертається шляхетний Граздан зо’Галаре. Чи не вислухаєте ви його?


— Матиму за радість, — відповіла Дані, милуючись виблиском золота і мерехтінням зелених перлів на Клеонових капцях, а тим часом щосили намагаючись забути про неприємні мурашки у пальцях ніг.


Граздан, як її попередили, був брат у перших Зеленій Грації, чию підтримку Дані вважала за безцінну. Адже жриця міцно стояла за примирення, взаємне прощення та покірність законній владі. «Хай чого там її родич бажає, я можу принаймні вислухати його з повагою.»


А бажання прохача виявилося простим — гроші. Раніше Дані відмовилася відшкодовувати будь-кому з Великих Хазяїв ціну їхніх рабів. Але меєринці пробували і так, і сяк, аби лише видурити в неї зайвий шеляг. Шляхетний Граздан колись володів невільницею, що мала великий хист до ткацької справи — вироби з її кросен високо цінилися не лише в Меєрині, але й у Новому Гісі, Астапорі та Карфі. Коли жінка постарішала, Граздан купив з півдесятка юних рабинь і наказав старій ткалі навчити їх таємниць свого ремесла. Нині стара вже померла, але молоді відпущениці відкрили майстерню з крамницею при портовому мурі та почали торгувати власним крамом. Граздан зо’Галаре просив собі частку від їхніх прибутків.


— Вони завдячують своїми вміннями мені, — наполягав вельможа. — Це ж я забрав їх з невільницького базару і приставив до кросен.


Дані вислухала мовчки, з непорушним обличчям, а коли прохач скінчив, запитала:


— Як звали стару ткалю?


— Невільницю? — Граздан переступив з ноги на ногу, зморщив чоло. — Її звали… напевне, Ельза. Чи то пак Елла. Та вона ж померла шість років тому. Я мав у власності стільки рабів, ваша милосте…


— Хай буде Ельза. Ось наш вирок. Від дівчат ви не матимете нічого. Це Ельза навчила їх ткацької справи, а не ви. Од вас дівчата матимуть нові кросна — і найкращі, які можна купити за гроші. Це вам за те, що забули ім’я старої майстрині.


Резнак хотів був викликати наступний токар, але Дані наполягла викликати відпущенця і надалі вислуховувала колишніх хазяїв та колишніх рабів по черзі. Чимало справ, поданих на її розгляд, стосувалися відшкодування завданих збитків, руйнувань та жертв. Після переможного приступу Меєрин жахливо сплюндрували. Східчасті піраміди зацних родів уникли найгіршого, але бідніші частини міста затопив свавільний погром: то повстали невільники у самому місті, а крізь вибиту браму одночасно ввірвалися голодні орди відпущенців з Юнкаю та Астапору. Її Неблазні зрештою відновили лад та послух, але погром залишив по собі безліч прикрих наслідків і скорботних турбот. І тепер усі вони постали перед царицею.


Прийшла багата жінка, чий чоловік та сини загинули при обороні міських мурів. Під час погромів вона з переляку втекла до рідного брата, а коли повернулася, то знайшла, що в її будинку влаштували дім розпусти, де повії вдягалися в її шати та коштовності. Жінка вимагала назад свій будинок і коштовності. «Одяг хай забирають собі» — дозволила вона. Дані присудила повернути їй коштовності, але оголосила, що будинок було втрачено після втечі господині.


Прийшов колишній раб і звинуватив одного з вельмож дому Цхак. Невільник нещодавно узяв собі за дружину відпущеницю, яка перед падінням міста служила вельможі постільною підбічницею. Вельможа порушив її цноту, грав задля свого задоволення і запліднив дитиною. Новий чоловік вимагав вихолостити вельможу за злочин зґвалтування, а також виплатити йому гаманець золота за виховання вельможного байстрюка як своєї власної дитини. Золото Дані йому присудила, проте у вихолощенні відмовила.


— Коли вельможа з нею злягався, вона ще була його власністю, з якою він міг чинити на свій розсуд. За законом то не є зґвалтування.


Дані бачила, що її присуд не задовольнив прохача. Та якщо холостити усіх чоловіків, що брали собі постільних невільниць, то скоро правитимеш у місті євнухів.


Прийшов хлопчик, молодший за Дані, тендітний та вкритий рубцями, вдягнений у подертий і розкошланий токар зі срібною облямівкою. Голос його ламався, коли він розповідав, як двоє з домашніх рабів його батька повстали тієї ночі, коли було вибито браму. Один убив його батька, інший — старшого брата. Удвох вони зґвалтували матір і теж її вбили. Малий утік, відбувшись рубцем на обличчі, але один з убивць досі жив у батьковому домі, а інший вступив до війська цариці — «Материних Воїв». Малий просив, щоб їх обох повісили.


«Я царюю в місті, збудованому на порохні та смерті.» Дані не мала іншого вибору, крім відмовити у проханні — адже вона оголосила загальне прощення усіх злочинів, скоєних при погромі міста. Так само не збиралася вона і карати рабів за повстання проти хазяїв.


Почувши вирок, малий кинувся на неї, але заплутався ногами у токарі й простягся долу на ліловому мармурі. Коло хлопця миттю опинився Могутній Бельвас; величезний брунатний євнух підсмикнув його вгору одноруч і зателіпав, наче вовкодав — пацюка.


— Годі, Бельвасе! — покликала Дані. — Відпустіть його.


А малому сказала:


— Бережи понад усе свій токар, бо він урятував тобі життя. Ти ще хлопчина, і ми забудемо те, що тут сталося. Від тебе ми чекаємо того ж самого.


Та коли хлопець виходив, то зиркнув назад через плече, і побачивши його очі, Дані зрозуміла: Гарпія має ще одного сина.


До полудня Даянерис відчувала на голові вагу корони, а під собою — твердість лави. Стільки людей чекали на її ласку, що вона і пообідати не знайшла часу, лише вислала Джихікі до кухні по таріль коржів, оливок, смокв та сиру і сиділа, потрошку відщипуючи їжу та сьорбаючи з чари розведеного водою вина. Смокви були чудові, оливки — ще кращі, проте вино лишало у роті терпкий залізний присмак. Малий жовтий виноград, який ріс у цих краях, не давав вина високої якості. «З тутешньої лози ми багато не наторгуємо.» Крім того, Великі Хазяї спалили найкращі виноградники разом з оливковими гаями та плодовими садами.


Пополудні прийшов майстер — ліпник та ливар — і запропонував замінити голову великої спижевої гарпії на Майдані Очищення подобою Даніного обличчя. Вона відмовила йому з усією ввічливістю, яку зуміла зібрати.


У Скахазадхані спіймано було щуку величини раніше не баченої; рибалка приніс її цариці в подарунок. Цариця висловила подив і захоплення неймовірною рибою, винагородила рибалку гаманцем срібла і відіслала щуку до кухні.


Мідних справ майстер зробив їй кольчугу з яскраво налощених кілець для носіння на війні. Дані прийняла подарунок з сердешною дякою; кольчуга була гарна аж на подив, її вилощена мідь виблискувала б на сонці пишно і осяйно… хоча у справжній битві вона б радше вдяглася у сталь. Навіть дуже молода дівчина, що погано зналася на справах війни, все ж таки достатньо розумілася на таких речах.


Капці, надіслані Царем-Різником, ставали дедалі обтяжливішими. Дані скинула їх геть, одну ногу заклала під себе, а другою зателіпала вперед і назад. Видовисько було не таке пишне, як личить цариці, та їй уже остогидло робити лише те, що личить цариці. Від корони жахливо боліла голова, а сідниці геть заніміли.


— Пане Барістане, — звернулася Дані до старого лицаря, — тепер я знаю, яка чеснота найпотрібніша можновладцеві.


— Хоробрість, ваша милосте?


— Залізні сідниці, — піддражнила вона. — Бо ж я нічого не роблю, лише сиджу на лаві.


— Ваша милість покладають на себе завеликий тягар. Ви мусите дозволити вашим радникам його полегшити.


— Я маю забагато радників, але замало подушок. — Дані обернулася до Резнака. — Скільки там іще?


— Двадцять і три, якщо ласка вашої препишності. Зі стількома ж скаргами. — Підстолій зазирнув у якісь папери. — Одне теля, три кози. Решта, не маю сумніву, будуть вівці та ягнята.


— Двадцять і три. — Дані зітхнула. — Мої дракони аж занадто закохалися у баранину, відколи ми почали платити чабанам за драконячу здобич. Але чи мають скаржники якісь докази на підтвердження своїх скарг?


— Дехто приніс обпалені кістки.


— Люди палять вогнища і смажать на них баранину. Обпалені кістки — то не докази. Бурий Бен каже, що у пагорбах навколо міста є руді вовки, шакали та дикі собаки. Невже ми тепер платитимемо доброю срібною монетою за кожне ягня, що пропаде між Юнкаєм і Скахазадханом?


— Ні, препишна царице, — вклонився Резнак. — То мені просто вигнати цих пройдисвітів геть, чи ви бажаєте, щоб їм ще й батогів дали?


Даянерис посовалася на лаві.


— Жодна людина не повинна боятися приходити до мене.


Вона не сумнівалася, що якась частина позовів є брехливою, але ж чесних усе-таки більше. Її дракони надто виросли, щоб удовольнятися щурами, кішками та собаками. «Що більше їдять, то більшими виростають, — попереджав її пан Барістан, — а що більшими виростають, то більше їдять.» А надто Дрогон — той полюбляв літати ген за гори, за поля, де легко з’їдав вівцю на день.


— Заплатіть їм ціну їхньої худоби, — сказала Дані Резнакові. — Але віднині скаржники повинні з’являтися до Храму Грацій і складати священну присягу перед богами Гісу.


— Вашу волю буде виконано.


Резнак обернувся до прохачів.


— Їхня царська препишність погодилися відшкодувати вартість утрачених вами тварин, — мовив він гіскарською мовою. — Назавтра з’явіться до моїх шафарів і отримайте сказане відшкодування грішми або худобою, на ваш вибір.


Вирок пролунав у похмурій тиші. «А начебто мали б задовольнитися, — подумала Дані. — Їм дали те, по що вони прийшли. Невже до цих людей ніяк не піддобритися?»


Коли прохачі один за одним виходили геть, останній з них залишився. То був опецькуватий чолов’яга з обвітреним обличчям, одягнений незграбно і вбого. На голові він мав шапку цупких чорно-рудих кучерів, підрізаних навколо вух, у одній руці тримав непоказний полотняний лантух. Стояв він, опустивши голову і витріщившись на мармурову підлогу — наче забувся, де він і навіщо. «Цікаво, чого хоче цей?» — запитала себе Дані.


— На коліна перед Даянерис Буреродною, Неопалимою, царицею меєринською, королевою андалів, ройнарів та першолюдей, халісі великого трав’яного моря, Трощителькою Кайданів та Матір’ю Драконів! — скричала Місандея своїм тоненьким солодким голосочком.


Дані підвелася; з неї почав був спадати токар, та вона його упіймала і припнула на місце.


— Гей, ти — з торбою! — покликала вона. — Ти хотів говорити з нами? Можеш наблизитися.


Коли чоловік підняв голову, очі його були червоні та напухлі, як криваві болячки. Дані помітила, як ковзнув ближче пан Барістан, вірна біла тінь. Чоловік придибав неоковирною ходою, ледве тягнучи ноги та стискаючи в руках лантуха. «П’яний, хворий, абощо?» — мимоволі подумала вона. Під його потріскані жовті нігті забився бруд.


— З чим ти прийшов? — запитала Дані. — Маєш до нас скаргу, прохання? Чого тобі треба від престолу?


Язик чолов’яги рвучко облизав потріскані, зашкарублі вуста.


— Я… приніс…


— Кістки? — запитала вона нетерпляче. — Обгорілі кістки?


Він підняв лантуха і висипав те, що було в ньому, на мармур.


То й справді були кістки, поламані та зчорнілі. Довші з них було поколото в пошуках мозку.


— Чорний то був, — проказав чолов’яга гиркливою гіскарською говіркою, — чорна крилата тінь. Злетів з неба і… і…


«Ні, — затремтіла Дані. — Ні, ні, ой, ні…»


— Ти оглух, йолопе?! — загарчав Резнак мо’Резнак на чолов’ягу. — Не чув, що я казав? Прийди назавтра до моїх шафарів, і тобі заплатять за твою вівцю.


— Резнаку, — стиха мовив пан Барістан, — стуліть уже рота і розплющте очі. То не овечі кістки.


«Ні, не овечі, — подумала Дані. — То кістки дитини.»


Джон


Білий вовк біг чорним лісом попід блідим стрімчаком, що тягся трохи не до неба. З ним разом біг місяць, ковзав крізь плутанину голого гілля над головою, летів укритим зорями небом.


— Сніг-сніговій, — пробурмотів місяць.


Вовк нічого не відповів. Під лапами хрумтіла снігова кірка. Поміж дерев зітхав вітер.


Десь удалині вовк почув заклик однозграйників — свій до свого. Вони теж полювали. Чорний брат роздирав зубами плоть велетенської кози; навколо нього періщила злива, змиваючи кров з боку, де коза подерла його своїм довгим рогом. Деінде менша сестричечка підняла голову і заспівала до місяця; ще сотня малих сірих родичів покинула полювати і піднесла голоси разом із нею. Серед тих пагорбів, де вони бігали, було тепліше і повно здобичі. Безліч ночей зграя його сестри розкошувала плоттю овець, корів та кіз — дичини людей. А інколи — і самих людей теж.


— Сніг-сніговій, — знову покликав його місяць, дивно крякаючи.


Білий вовк трусив людською стежкою попід крижаною скелею. На язику чувся смак крові, у вухах бриніла пісня сотні родичів. Колись їх було шестеро, з яких п’ятеро скиглило зосліпу в снігу коло мертвої матері, висмоктуючи холодне молоко з твердих мертвих сосків, а він сам-один відповз убік. Тепер лишилося четверо… і одного білий вовк більше не відчував.


— Сніг-сніговій, — наполягав місяць.


Білий вовк тікав од нього, летів до печери ночі, де сховалося сонце. Подих замерзав у повітрі. Беззоряними ночами великий стрімчак бував чорний, наче камінь — суцільна пітьма високо над цілим світом. Але щойно на небо викочувався місяць, стрімчак починав виблискувати блідим крижаним світлом, наче замерзла річка. Шкуру вовк мав товсту і кошлату, але коли вздовж крижаної скелі дмухав вітер, ніяке хутро не ховало від холоду. З іншого боку вітер був ще холодніший — вовк це відчував. Саме там перебував нині його брат — сірий брат, що пахкотів літом.


— Сніг-сніговій.


З гілки впала бурулька. Білий вовк обернувся, вишкірив ікла.


— Сніг-сніговій!


Хутро стало дибки, ліс навколо почав зникати.


— Сніг-сніг-сніговій!


Він почув плескіт крил. Крізь морок влетів крук.


Птах сів на груди Джонові Сніговію, затупав ногами, зашкрябав пазурями.


— Сніговій! — заверещав він просто в обличчя.


— Та чую!


Кімната була ледве освітлена, ліжко під спиною — тверде і горбкувате. Крізь віконниці сочилося сіре світло, обіцяючи ще один бляклий та холодний день.


— Оце так ти будив і Мормонта теж? Забери своє кляте пір’я в мене з обличчя!


Джон випростав руку з-під ковдр, щоб відлякати крука. Птах був великий, старий, зухвалий, розкошланий… а страху не знав зовсім.


— Сніг-сніговій! — закричав він і перелетів на стовпчик ліжка. — Сніг-сніг!


Джон ухопив до кулака подушку і щосили випустив по крукові, але той устиг злетіти в повітря. Подушка буцнулася у стіну і розірвалася; набивка з пір’я вибухнула хмарою, і саме тієї миті у двері просунув голову Скорботний Ед Толет.


— Перепрошую, — мовив він, не зважаючи на буревій пір’я навколо себе, — чи не бажають пан воєвода чогось на сніданок?


— Зерна! — скричав крук. — Зерна, зерна!


— Смаженого крука, — замовив Джон, — і кухлик пива.


Він досі почувався чудернацько від того, що йому носив їжу та служив при столі особистий шафар — адже зовсім нещодавно Джон сам носив сніданки до покоїв князя-воєводи Мормонта.


— Отже, три зернини і одного смаженого крука, — підсумував Скорботний Ед. — Гаразд, мосьпане… але Гоб нині зготував варені яйця, кров’янку та яблука, тушковані з чорносливом. Яблука з чорносливом дуже смачні… аби ж не чорнослив. Не лізе він мені, хоч ріж. Ну, одного разу поліз, та лише тому, що Гоб його порізав з каштанами і морквою та запхав у курку. Ой, не вірте ви тим кухарям, мосьпане. Лишень загаєтеся — а вони вам чорносливу…


— Нехай пізніше. — Сніданок міг зачекати, а Станіс — аж ніяк. — Чи не було у палісаді вночі якогось клопоту?


— Та ні. Відколи ви, мосьпане, приставили варту до вартових.


— То й добре.


За Стіною в полоні перебувало щось із тисячу дичаків — бранців, узятих Станісом Баратеоном у тій битві, де його лицарі розтрощили зібране звідусіль строкате військо Манса Розбишаки. Серед бранців було багато жінок, і деякі вартові потай виводили їх зігрівати собі постелі. Люди короля, люди королеви — байдуже; те саме спробували навіть кілька чорних братчиків. Адже чоловіки є чоловіки, а на кількасот верст навколо не було жодної іншої жінки.


— Ще двоє дичаків з’явилися здатися, — вів далі Ед. — Мати з дівчинкою коло спідниці. Ще вона мала сина-немовля, загорнутого в хутра, та він виявився мертвим.


— Мер-р-твий, — мовив крук. То було одне з найулюбленіших слів птаха. — Мер-ртвий, смер-рть.


Вільний нарід потроху прибрідав до них мало не щоночі; головне то були напівзамерзлі істоти, яким вдалося втекти від битви попід Стіною лише затим, щоб потім приповзти назад, зрозумівши, що безпечного місця для втечі вже немає.


— Чи допитали матір? — запитав Джон.


Станіс Баратеон розбив потугу Манса Розбишаки та узяв Короля-за-Стіною в полон… але дичаків ще лишалося чимало — багато тисяч, а з ними Плакун, Тормунд Велетнебій та інші ватажки.


— Авжеж, мосьпане, — відповів Ед, — та вона лишень торочила, що як почалася битва, то втекла, а потім ховалася у лісі. Ми її досхочу напхали кулешем, посадили до решти у загорожу, а дитину спалили.


Спалення мертвих дітей більше не краяло серце Джонові Сніговію. Він мусив думати про живих — і то була зовсім інша справа. «Два короля збудять дракона. Першим — батько, потім син, щоб обоє вмерли королями.» Ці слова пробурмотів один із королевиних людей, поки маестер Аемон чистив йому рани. Джон намагався викинути їх з голови, переконував себе, що то лише маячня людини у лихоманці. Але Аемон мав заперечення.


— У королівській крові є сила, — застеріг старий маестер, — і навіть кращі за Станіса люди робили жахливіші речі.


«Ну нехай цей король суворий, непохитний і нічого не пробачає, але ж… немовля, що смокче груди?! Лише нечуване чудовисько може віддати живу дитину вогню.»


Джон заходився у пітьмі наповнювати нічний горщик, а тим часом крук Старого Ведмедя буркотливо на щось скаржився. Вовчі сни ставали щораз сильнішими; Джон зрозумів, що пам’ятає їх, навіть прокинувшись. «Привид знає, що Сірого Вітра немає серед живих.» Робб загинув у Близнюках, зраджений людьми, яких вважав собі за друзів, і вовк його загинув разом із ним. Брана та Рікона вбили теж — стяли голови з волі Теона Грейджоя, котрий колись був вихованцем їхнього панотця… але якщо сни не брехали, то їхнім лютововкам вдалося втекти. У Королевиному Вінці один вистрибнув з пітьми і врятував Джонові життя. «То мав бути Літо, тільки він. Адже хутро було сіре, а Кудлай — чорний.» Джон спитав себе, чи не живуть у тих вовках якісь часточки душ його вбитих братів.


Джон налив води у балійку з глека біля ліжка, умив обличчя та руки, вдягнув чисту чорну сорочку та вовняні штани, зашнурував чорну шкіряну камізелю, натягнув на ноги пару добряче поношених чобіт. Мормонтів крук дивився хитрими чорними очицями, а тоді злетів до вікна.


— Ти мене вважаєш за свого слугу, абощо?


Коли Джон прочинив вікно з товстими дзвінковими шибками жовтого скла, вранішній холод вдарив його просто у обличчя. Глибоко вдихнувши, він остаточно вичистив з голови примарне плетиво ночі; крук тим часом полетів геть, плескаючи крилами. «Надто хитра пташка — не на добро.» Крук жив при Старому Ведмедеві довгі роки, та це йому не завадило від’їсти шмат Мормонтового обличчя, щойно хазяїн помер.


Від опочивальні прогін сходів збігав донизу до більшого помешкання, де стояв подряпаний стіл з соснових дощок і десяток стільців з дубу та шкіри. У Король-Башті сидів Станіс, Воєводська Вежа вигоріла до кам’яної шкаралупи, тому Джон розташувався у не надто розкішних приміщеннях за кузнею, що раніше належали Доналові Нойє. З часом, напевне, йому знадобиться щось просторіше, та наразі, поки він лише вчився очолювати Варту, годилися і ці.


Привілей, який король дав йому на підписання, лежав на столі, притиснутий срібним кухлем, що колись належав тому ж таки Доналові Нойє. Однорукий коваль залишив по собі небагаті статки: оцього кухля, шість шелягів та мідну монету-зірку, пряжку з вичорненим візерунком та поламаною застібкою, засмальцьованого парчового жупана зі значком оленя Штормоламу. «Головним його скарбом було ковальське приладдя, а ще — зроблені ним ножі та мечі. Усе його життя минало біля горнила та ковадла.»


Джон відсунув кухля і ще раз перечитав пергамен. «Якщо я прикладу сюди свою печатку, то навіки лишуся в людській пам’яті як воєвода, що віддав Стіну, — подумав він, — але якщо відмовлю…»


Станіс Баратеон виявився неспокійним гостем — невгамовним та прискіпливим. Він заїхав королівським гостинцем мало не до Королевиного Вінця, обнишпорив порожні халупи Кротовини, оглянув зруйновані замки Королевина Брама та Дубощит. Щоночі він блукав угорі Стіною разом із пані Мелісандрою, а удень відвідував загорожу наскочників, де вибирав бранців для допиту червоною жінкою. «Він не любить, коли йому чинять перешкоди.» Джон мав недобре передчуття, що цей ранок не принесе йому нічого втішного.


Зі зброярні долинув брязкіт щитів та мечів — то готувався до ранкового вишколу останній навчальний загін хлопчаків і незграбних новобранців. Джон почув голос Залізного Емета, котрий підганяв їх ворушитися швидше. Котер Пайк не був задоволений втратою одного зі своїх найкращих бійців, але молодий розвідник мав хист до навчання інших. «Він кохається у битві, у пісні мечів… і навчить цього своїх хлопців.» Принаймні Джон на це сподівався.


Джонів кобеняк висів на кілочку коло дверей; на іншому — пас із мечем. Він вдяг те й інше та рушив до зброярні. Килимок, на якому спав Привид, був порожній. Всередині приміщення стояло двоє вартових у чорних кобеняках, залізних шоломцях, зі списами в руках.


— Мосьпанові треба супровід? — запитав Гарс.


— Гадаю, Король-Башта нікуди не поділася — знайду її сам.


Джон не любив, коли за ним усюди хвостом тягалися охоронці — почувався мамцею-качкою з виводком каченят.


Учні Залізного Емета у дворі вже взялися до справи: тупі мечі гучно брязкали по щитах і один по одному. Джон спинився подивитися; Лошак саме тіснив Робіна-Стрибайла до колодязя. Джон дійшов висновку, що Лошак таки має хист до науки бою: чималенька його сила щодня зростала, природні відчуття спрямовували руки точно та швидко. Робін-Стрибайло — то була геть інша пісня. Скалічена нога — ще так-сяк, але на додачу він іще й лякався ударів. «Мабуть, слід віддати його у шафарі.» Сутичка скінчилася раптово: Стрибайло опинився на землі.


— Чесна перемога, — сказав Джон Лошакові, — але ти надто низько кидаєш щита, коли йдеш у наступ. Виправляйся, бо так тебе колись уб’ють.


— Так, пане. Триматиму вище.


Лошак підсмикнув Стрибайла на ноги, і менший хлопець незграбно вклонився.


Кілька Станісових лицарів теж вправлялися зі зброєю на дальньому кінці дворища. «Люди короля в одному кутку, королеви — в іншому, — помітив Джон. — Та й тих небагато. Майже усім тут надто холодно.»


Проминаючи лицарів, він почув, як його кличе лункий басовитий голос:


— ХЛОПЧЕ! ГЕЙ, ТИ ТАМ! ХЛОПЧЕ!


«Хлопче» — то було ще не найгірше з того, що Джон Сніговій чув про себе і до себе, відколи став воєводою. Тому просто не зважив.


— Сніговію! — настирливо загукав той самий голос знову. — Князю-воєводо!


Цього разу Джон зупинився.


— Так, пане лицарю?


Лицар вивищувався наді Джоном на п’ять вершків.


— Хто носить валірійський булат — мусить уміти ним не лише дупу чухати.


Джон уже бачив лицаря в замку тут і там. То був воїн визначних звитяг, якщо вірити його власним словам. У битві попід Стіною пан Годрі Парин убив велетня, що саме тікав: наздогнав верхи на коні, встромив списа у спину, а тоді зліз і відрубав велетневі його сміховинно крихітну голову. Відтоді королевині люди призвичаїлися кликати лицаря Годрі Велетнева Смерть.


Джон пригадав, як плакала Ігритта. «Нема вже велетнів у світі — я один лишився.»


— Я користуюся Пазуром, коли маю нагоду, пане.


— Але чи добре вмієте це робити? — Пан Годрі оголив власного клинка. — Покажіть! Обіцяю не надто псувати вашу молоденьку шкурку.


«Такий добрий, от заплачу.»


— Іншим разом, пане лицарю. Наразі, на жаль, маю обов’язки.


— А, боїтеся. — Пан Годрі вишкірився до приятелів. — Боїться! — повторив він для найтупіших.


— Перепрошую. — Джон обернувся спиною і пішов собі.


У вранішньому блідому світлі замок Чорний здавався похмурим і покинутим. «Мої володіння, — подумав Джон, скніючи серцем, — чи то твердиня, чи то руїна.» Воєводська Вежа вигоріла до голих кам’яних стін, братська трапезна перетворилася на чорне вугілля, Гардінова Башта виглядала так, наче ось завалиться від наступного пориву вітру… хоча стояла так уже багато років. А за ними здіймалася Стіна: велетенська, грізна, холодна, непорушна, непробивна. Проти сірого льоду виднілися схожі на мурашок будівничі, котрі з’єднували рештки старих звивистих сходів новими прогонами. Працювали вони вдень і вночі, бо без сходів не було способу досягти верхівки Стіни, окрім коловоротного витягу. Але якщо дичаки нападуть знову, самої лише підйомної кліті не вистачить.


Над Король-Баштою на вітрі хльоскав, наче батіг, величезний золотий бойовий прапор дому Баратеон — над тим самим дахом, де нещодавно Джон Сніговій з луком у руках, біч-обіч із Шовкуном та Глухим Диком Фолярдом, убивав теннів та вільний нарід. На сходах башти стояло і тремтіло двоє королевиних людей, запхавши руки під пахви і притуливши списи до дверей.


— Оті ваші рукавички з ниток тут не годяться, — мовив до них Джон. — Знайдіть завтра вранці Бовена Марша, він вам дасть по парі шкіряних рукавиць, підбитих хутром.


— Знайдемо, пане воєводо. Прийміть нашу дяку, — відповів старший стражник.


— Аби ж до ранку руки не одвалилися к лихій мамі, — додав молодший, видихаючи хмарку блідої пари. — Я собі колись думав, що холодно — то у горах на Дорнійському Порубіжжі. Та що я знав?


«Нічого, — подумав Джон Сніговій, — так само, як я.»


На півдорозі угору гвинтовими сходами він зустрів Семвела Тарлі, що саме спускався.


— Від короля ідеш? — запитав Джон.


— Маестер Аемон надіслав мене з листом.


— Зрозуміло.


Дехто з панства довіряв маестрам читати прислані листи і переповідати, що там написано, але Станіс наполягав, щоб ламати печатки тільки власноруч.


— І що, Станісові сподобався лист?


— Не надто, судячи з обличчя. — Сем стишив голос до шепоту. — Але мені не вільно про те говорити.


— То не говори. — Джон із млявою цікавістю подумав, хто з батькових значкових цього разу відмовив королю Станісу в покорі та присязі. «Як Карголд став за нього, то він швидко розпатякав по усіх усюдах.» — Ну розкажи тоді, як у тебе справи з довгим луком.


— Знайшов добру книжку з лучної стрільби. — Сем насупився. — Та чогось стріляти важче, ніж читати. Усюди мозолі натер.


— Продовжуй. Твій лук на Стіні може врятувати нас, коли однієї темної ночі з’являться Інші.


— Ой, не кажи такого. Аби ж минулося!


Коло дверей до світлиці короля стояли ще стражники.


— Поруч із їхньою милістю, мосьпане, зброї мати не дозволено, — мовив їхній десятник. — Віддайте-но мені вашого меча. І ножі теж.


Джон розумів, що сперечатися марно, і віддав усю зброю, яку мав при собі.


Всередині світлиця пашіла теплом. Пані Мелісандра сиділа біля вогню, виблискуючи рубіном на блідій шкірі горла. Ігритта була поцілована вогнем, а ця червона жриця сама була ним; її волосся скидалося одночасно і на кров, і на полум’я. Станіс стояв за грубо витесаним столом, біля котрого свого часу любив сиджувати за вечерею Старий Ведмідь. Стіл укривала велика мапа півночі, вимальована на нерівній, з потрісканими краями телячій шкурі. Одну її сторону притискала лойова свічка, іншу — сталева лицарська рукавиця.


Король мав на собі м’які вовняні штани та підбитий каптан, але чомусь виглядав так скуто і незручно, наче був одягнений у повний обладунок. Шкіра його обличчя скидалася на світлий вичинений пергамен, дуже коротко підрізана борода нагадувала намальовану тінь. Від чорного волосся лишився самий тільки вінчик над скронями. У руці король тримав грамоту зі зламаною печаткою темно-зеленого воску.


Джон став на коліно. Станіс насупився, роздивляючись його, і сердито струснув пергаменом.


— Підведися, воєводо. І скажи мені, хто така ця Ліанна Мормонт?


— Одна з дочок пані Маеги, пане королю. Наймолодша. Її назвали на честь сестри мого панотця.


— Без сумніву, щоб підлеститися до твого панотця і вислужити його приязнь. Мені відомо, як грають у ці ігри. То скільки ж років цьому капосному дівчаті?


Джон мусив подумати хвилинку.


— Десять, або щось таке. Чи можу я дізнатися, чим саме вона образила вашу милість?


Станіс прочитав з листа.


— «Ведмежий острів не знає іншого короля, крім Короля-на-Півночі на ім’я СТАРК.» Десять років, кажеш? А вже рота роззявляє на свого законного короля. — Коротка борода лежала тінню на запалих Станісових щоках. — І диви мені, Снігу-воєводо: збережи ці звістки у таємниці. Карголд став за мене — більше людям поки що знати не варто. Я не дозволю, щоб твої братчики переповідали побрехеньки, як оця дрібнота плюнула мені межи очі.


— Воля ваша, пане королю.


Джон знав, що Маега Мормонт поїхала на південь з Роббом. Найстарша її донька теж була у війську Молодого Вовка. Та навіть якщо вони обидві загинули, пані Маега мала інших доньок, поміж яких дехто вже мав і своїх дітей. Невже вони всі пішли за Роббом? Пані Маега мала ж залишити за каштеляна хоча б одну зі старших дівчат. Джон не розумів, чому саме Ліанна пише Станісові, та мимоволі питав себе, чи не відповіла б дівчинка інакше, якби листа було запечатано лютововком замість коронованого оленя і підписано Джоном Старком, князем на Зимосічі. «Пізно вже гадати, що б там було, якби та якби. Ти зробив свій вибір.»


— Чотири десятки круків вилетіло навсібіч, — пожалівся король, — а у відповідь — або тиша, або непокора. Присяга на вірність — то є обов’язок кожного вірного королю підданого. Але значкові твого батька повернулися до мене спиною, за поодиноким винятком Карстарків. Невже Арнольф Карстарк — єдина людина честі на півночі?


Арнольф Карстарк був дядьком покійного князя Рікарда. Коли його небіж із синами пішов на південь за Роббом, Арнольфа поставили каштеляном Карголду, і він першим відгукнувся на заклик короля Станіса присягнути на вірність — його клятву приніс у листі крук. «Карстарки не мають іншого виходу» — кортіло сказати Джонові. Рікард Карстарк зрадив лютововка і пролив кров левів. Олень лишався єдиною надією Карголду.


— У такі непевні часи, як зараз, навіть люди честі питають себе з тривогою, де і в чому полягає їхній обов’язок. Ваша милість — не єдиний король у державі, який вимагає присяги на вірність.


Пані Мелісандра ворухнулася у кріслі.


— А скажіть-но мені, Снігу-воєводо… де були всі ті інші королі, коли дикі люди брали приступом вашу Стіну?


— За тисячі верст звідси, глухі до наших прохань і скрут, — відповів Джон. — Я цього, мосьпані, не забув. І не забуду ніколи. Але значкове панство мого батька має дружин і дітей, котрих треба захищати, і піддане поспільство, котрому загрожує смерть, якщо їхні пани виберуть не ту сторону. Ваша милість просять надто багато, і то одразу. Дайте їм час, і ви матимете відповіді, яких чекали.


— Отакі? — Станіс струснув зіжмаканим у кулаку листом Ліанни.


— Навіть на півночі люди бояться гніву Тайвина Ланістера. Болтони — теж вороги, з якими варто рахуватися; недарма на їхніх прапорах зображено оббіловану людину. Північне панство поїхало з Роббом на війну, пролило за нього кров, гинуло за його справу, досхочу наїлося смерті, горя та лиха… і тут з’являєтеся ви, щоб удруге почастувати їх тією самою стравою. Чи справді ви ладні винуватити їх за вагання і неохоту? Перепрошую вашу милість за зухвалі слова, та дехто з панства дивиться на вас і бачить лише чергового приреченого самозванця.


— Якщо приречено його милість, то і вашу державу теж, — мовила пані Мелісандра. — Запам’ятай це, Снігу-воєводо. Перед тобою стоїть єдиний законний та істинний король Вестеросу.


Джон зберіг на обличчі непорушну личину.


— Не смію сперечатися, мосьпані.


Станіс пирхнув.


— Та ти кожним словом ділишся так охоче, наче воно в тебе — золотий дракон. Цікаво, скільки їх ти відклав у запас?


— Золотих? — «Чи не цих драконів хоче збудити червона жінка? Драконів, карбованих із золота?» — Ті податки, які нам вдається зібрати, ваша милосте, платяться не грішми, а плодами землі та праці. Варта багата на ріпу, але бідна на монету.


— Ріпою я навряд чи вдовольню Саладора Саана. Мені потрібне золото і срібло.


— По те звертайтеся до Білої Гавані. Місто не може змагатися зі Староградом чи Король-Берегом, та все ж це жвавий порт, а князь Мандерлі — найбагатший зі значкових пана батька.


— Князь Не-Лізе-На-Коня-Бо-Жирний-Мов-Свиня? Ой, не згадуй.


У листі, котрого прислав з Білої Гавані князь Виман Мандерлі, говорилося про його вік та неміч, але майже ні про що інше. Станіс наказав Джонові мовчати і про цього листа.


— Можливо, його вельможності припаде до смаку жінка з дичаків, — мовила пані Мелісандра. — А скажи-но мені, Снігу-воєводо: цей товстун одружений?


— Вельможна дружина пана князя давно померла. Князь Виман має двох дорослих синів, а від старшого — вже й онуків. І він справді не може сісти на коня з-за обсягу та ваги, якої має зо дванадцять пудів. Вала ніколи не погодиться на шлюб з ним.


— Коли вже, Снігу-воєводо, я діждуся од тебе такої відповіді, щоб мені сподобалася? — пробурчав король.


— Я сподівався, пане королю, що вам подобається правда. Ваші люди кличуть Валу принцесою, та для вільного народу вона лише сестра покійної дружини їхнього короля. Змусьте її побратися з чоловіком, якого вона не хоче — і вона переріже небораці горло першої ж шлюбної ночі. Але навіть якби вона й визнала свого чоловіка, те ще не значить, що за нею підуть дичаки. І за вами теж. Єдина людина, котра може прив’язати їх до вашої справи — Манс Розбишака.


— Та знаю, — похнюпився Станіс. — Я з ним балакав багато годин поспіль. Про нашого справжнього ворога він знає чимало, та й сам чолов’яга хитромудрий, годі казати. Але навіть зрікшись королівського титулу, він лишиться кривоприсяжцем. Дозволь одному втікачеві з Варти жити — заохотиш інших тікати. Ні, закон має бути викуваний з заліза, а не зліплений з кулеші. Манса Розбишаку треба позбавити життя — за всіма законами Семицарства.


— Закон Семицарства кінчається на Стіні, ваша милосте. Ви можете скористатися Мансом задля своєї користі.


— І скористаюся: спалю його, щоб північ бачила, як я чиню з перебіжчиками та зрадниками. Для проводу над дичаками я маю інших людей. І не забувай — ще я маю сина Розбишаки. Щойно батько помре, його вилупок стане Королем-за-Стіною.


— Ваша милість помиляються.


«Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію» — казала йому Ігритта. Але відтоді він дещо дізнався.


— Немовля — не більший принц, ніж Вала — принцеса. Королем-за-Стіною не стають тому, що ним був твій батько.


— І то добре, — кивнув Станіс, — бо інших королів на Вестеросі я не потерплю. Ти підписав привілей?


— Ні, ваша милосте. — «Ось починається.» Джон стиснув обпечені пальці, розтиснув їх знову. — Ви просите забагато.


— Прошу? Я просив тебе стати князем на Зимосічі та Оборонцем Півночі. А замки я вимагаю!


— Ми віддали вам Ніч-Кром.


— Щури й руїни! То жмикрутський подарунок, який геть нічого не коштує дарувальникові. Твій власний будівничий Ярвик сказав, що в ньому можна буде так-сяк жити лише за півроку робіт.


— Інші замки не в кращому стані.


— Сам знаю. Але байдуже. Маємо те, що маємо. Уздовж Стіни стоїть дев’ятнадцять замків чи городців, а людей ти маєш лише у трьох із них. Я ж хочу поставити залогу в кожному ще до кінця сього року.


— Проти цього я заперечень не маю, пане королю. Але подейкують, що ви хочете віддати ті замки у володіння вашому панству та лицарству — тримати від вашої милості за службу та покору.


— Від королів чекають щедрості до вірних слуг та прихильників. Невже князь Едард нічого не навчив свого байстрюка? Чимало моїх лицарів та князів покинули на півдні багаті землі та міцні замки. Гадаєш, їхня вірність має лишитися без нагороди?


— Якщо ваша милість бажають втратити усіх значкових панів мого вельможного батька, то немає способу надійнішого, ніж роздавати північні замки південному панству.


— Як це я можу втратити прихильників, котрих і не мав? А чи не пригадаєш: я вже намагався віддати Зимосіч уродженцю півночі. Такому собі синові Едарда Старка. Але він кинув мій дарунок мені ж у обличчя.


Ображений Станіс Баратеон нагадував вовкодава з кісткою: свою образу він прогризав наскрізь і розтрощував на дрібні скалки.


— За спадковим правом Зимосіч має відійти моїй сестрі Сансі.


— Тобто пані Ланістер? Прагнеш побачити, як Біс усядеться дупою на княжий престол твого батька? Е ні, Снігу-воєводо, даю тобі слово: цього не станеться, поки я живу на світі.


Джон не став далі підштовхувати розмову в цей бік.


— Дехто каже, що ваша милість хочуть жалувати землі та замки Торохкалові та магнарові теннів.


— Хто це тобі сказав?


Плітки ходили усім замком Чорним, і вже не один день.


— Коли вам ласка знати, я це почув від Йолі.


— Йолі? Це ще хто така?


— Годувальниця, — відповіла пані Мелісандра. — Ваша милість дали їй право вільно ходити замком.


— Та не вільно чутки розносити! Нам потрібні її груди, а не довгий язик. Хай дає більше молока і менше пліткує.


— Так, у замку Чорному зайві роти ні до чого, — погодився Джон. — Тому я відсилаю Йолю на південь, наступним кораблем, що вийде зі Східної Варти.


Мелісандра торкнулася рубіна в себе на шиї.


— Йоля годує грудьми і Даллиного сина, і свого власного. Жорстоко з боку пана воєводи розлучати нашого малого принцика з його молочним братом.


«Обережніше, обережніше. Рухайся поволі.»


— Але ж спільного між ними — лише молоко, що їх живить. Син Йолі більший, здоровіший та міцніший. Він хвицяє принца, щипає його, відштовхує від грудей. Адже його батьком був Крастер — жорстокий та жадібний чолов’яга, а кров завжди дається взнаки.


В короля на обличчі з’явилося замішання.


— Але ж годувальниця — начебто дочка Крастера?


— І дружина, і дочка, з ласки вашої милості. Крастер одружувався зі своїми доньками. Йолин син — плід їхнього союзу.


— Її дитину народжено від її ж власного батька?! — Судячи з голосу, Станіс був уражений до глибини душі. — Тоді й справді варто швидше її здихатися. Я не потерплю серед нас таких жахливих виродків. Тут не Король-Берег.


— Я можу знайти іншу годувальницю. Якщо така не знайдеться серед дичаків, надішлю спитатися серед верховинних родів. А тим часом, з ласки вашої милості, хлопчика можна годувати козячим молоком.


— Вбога страва для принца… та все ж краща, ніж молоко хвойди. — Станіс затарабанив пальцями по мапі. — Повертаючись до питання про замки…


— Ваша милосте, — відповів Джон з холодною чемністю, — я оселив у себе ваших людей і нагодував їх за тяжку ціну для наших зимових запасів. Я вдягнув їх, щоб не потерпали від холоду.


Але Станісові того було мало.


— Еге ж, поділився солониною та пшоном і кинув кілька чорних ганчірок спину прикрити. Ганчірок, які дичаки здерли б із ваших трупів, якби я не прийшов на північ.


Джон не зважив на докори короля.


— Я дав вам хуражу для коней, а коли скінчу відбудовувати сходи, то дам будівників для відновлення Ніч-Крому. Я навіть погодився на ваш задум оселити дичаків у Дарунку, котрий було віддано Нічній Варті на віки вічні.


— Ти підсунув мені розорену пустку, а замків, якими я маю винагороджувати своє значкове панство, не віддаєш!


— Ті замки збудувала Нічна Варта…


— І Нічна Варта їх покинула!


— …задля захисту Стіни, — уперто скінчив Джон, — а не для винагородження південських панів. Камені тих фортець скріплені кров’ю та кістками моїх давно померлих присяжних братів. Я не можу віддати їх вам.


— Не можеш чи не хочеш? — Жили на шиї короля випнулися різкі, наче леза мечів. — Навзамін я запропонував тобі ім’я.


— Я вже маю ім’я, ваша милосте.


— Сніговій. Чи буває ім’я більш лиховісне, а надто зараз? — Станіс торкнувся руків’я меча. — Та за кого ти себе маєш?


— За вартового на мурах. За меча у пітьмі.


— Не тицяй мені в очі вашими обітницями! — Станіс видобув меча, котрого звав Світлоносцем. — Осьде твій меч у пітьмі. — Світло бігло клинком туди й сюди, червоне, жовтогаряче, золоте, змальовуючи обличчя короля різкими яскравими барвами. — Це має бачити навіть зелений хлопчина. Чи ти сліпий?


— Ні, володарю. Я згоден, що у замках мають стояти залоги…


— Шмаркач-воєвода згоден. Яке щастя.


— …але залоги Нічної Варти.


— Для цього ти не маєш людей.


— То дайте мені людей, пане королю. Я приставлю до кожного покинутого замку свою старшину — гартованих ватажків, котрі знають Стіну і край за нею, а ще зуміють вижити тієї зими, яка насувається. Навзамін усього, що ми вам дали, ви дасте мені людей для замкових залог. Списників, арбалетників, зелених новачків. Я навіть візьму ваших хворих та поранених.


Станіс витріщився на нього, наче не вірячи вухам, потім гавкнув коротким смішком.


— А ти зухвалий, Сніговію, мушу визнати. Але якщо гадаєш, ніби мої люди отак легко повдягають чорне, то ти з’їхав з глузду.


— Хай вдягають, що хочуть, аби корилися моїй старшині, як вашій власній.


Проте король стояв непохитно.


— Мені служать лицарі та вельможі, пагони старих і шляхетних домів, звиклих до шани та честі. Гадаєш, вони служитимуть під проводом лісокрадів, рільників та горлорізів?


«Або байстрюків… так, пане королю?»


— Ваш власний Правиця — колишній перемитник.


— Так. Колишній. І за його колишні діяння я вкоротив йому пальці. Кажуть, ти, Снігу-воєводо — дев’ятсот дев’яносто восьмий очільник Нічної Варти. Як гадаєш, що мені скаже про ці замки дев’ятсот дев’яносто дев’ятий? Чи не зробить його поступливішим вигляд твоєї голови на шпичаку? — Король поклав яскравого клинка на мапу вздовж малюнку Стіни; криця заблищала, наче сонячна доріжка на воді. — Ти є князем-воєводою з мого дозволу та ласки. Диви мені — не забувай.


— Я є князем-воєводою, бо мене обрали мої брати.


Іноді вранці Джон Сніговій прокидався і сам не вірив собі, вважаючи усе, що відбулося, за божевільний сон. «Це як одягти новий одяг, — казав йому Сем. — Спершу якось чудернацько, а потім підлаштується до тебе — і стає ловко та зручно.»


— Алісер Терен скаржиться на спосіб твого обрання, і мушу визнати, його скарги небезпідставні. — Мапа лежала між ними, наче бойовисько, всотуючи кольори осяйного меча. — Рахунок складав сліпий, а допомагав йому твій жирний друг. Що до Слинта, він звинувачує тебе у перебіжництві.


«А й справді, хто знає про перебіжництво більше, ніж Слинт?»


— Перебіжчик сказав би вам те, що ви хочете почути, а пізніше зрадив би без слів. Мій батько завжди називав вас справедливою людиною.


«Справедливий, але й суворий далеко понад міру» — так насправді казав князь Едард, проте Джон завважив за розумніше приховати частину правди.


— Князь Едард не був мені другом, але й позбавлений розуму теж не був. От він якраз віддав би мені ці замки.


«Ніколи.»


— Не можу судити про те, що зробив би мій батько. Але я склав присягу, ваша милосте. Стіна тепер моя.


— Наразі так. Побачимо, як міцно ти її триматимеш. — Станіс тицьнув на Джона пальцем. — Гаразд, якщо ті руїни так багато для тебе важать, залиш їх собі. Але обіцяю: якщо котрась лишиться порожня наприкінці року, я заберу її з твого дозволу або без нього. А якщо хоч одна потрапить до рук ворога, слідом заберу і твою голову. Тепер іди собі.


Зі свого місця коло комина підвелася пані Мелісандра.


— З вашого дозволу, мій королю, я проведу воєводу Сніговія до його покоїв.


— Навіщо? Хіба він забув дорогу? — Станіс махнув на них рукою. — А втім, чиніть, як забажаєте. Гей, Деване, принеси попоїсти! Варених яєць та лимонної води.


Після тепла королівської світлиці гвинтові сходи пашіли холодом, що прошивав до кісток.


— Вітерець здіймається, мосьпані, — застеріг десятник Мелісандру, поки віддавав Джонові назад його зброю. — Було вам чим теплішим накинутися.


— Мене гріє моя віра. — Червона жінка рушила разом із Джоном донизу сходами. — Приязнь його милості до тебе дедалі зростає.


— Та я помітив. Сьогодні лише двічі погрожував стяти голову.


Мелісандра засміялася.


— Боятися варто не його слів, а його мовчання. — Коли вони виступили у дворище, вітер наповнив Джонового кобеняка і заплескав полами по червоній жінці. Жриця відмахнулася від нападу чорної вовни і ковзнула своєю рукою у згин Джонового ліктя. — Можливо, ти не помиляєшся щодо короля дичаків. Я молитимуся Господові Світла, щоб він вказав мені правильний шлях. Коли я вдивляюся в полум’я, то бачу крізь камінь та землю, знаходжу правду в людських душах. Я вмію говорити з давно померлими королями і ще не народженими дітьми, спостерігати, як повз мене миготять роки та пори аж до кінця днів цього світу.


— Хіба ваші вогні ніколи не помиляються?


— Ніколи… це ми, слуги Божі, є смертними, а тому помиляємося, вважаючи те, що мусить статися, за те, що тільки може статися.


Джон відчував її тепло — навіть крізь вовну та виварену шкіру. Їхні постаті попід руки одне з одним притягали цікаві погляди. «Ой, буде балачок сьогодні у куренях.»


— Якщо ви справді бачите прийдешній день у полум’ї, то скажіть, де і коли нападуть дичаки.


І вивільнив руку.


— Ра-Гльор надсилає такі видіння, які забажає. Та я пошукаю цього Тормунда у полум’ї. — Мелісандрині вуста вигнулися посмішкою. — Тебе я теж бачила у вогні, Джоне Сніговію.


— Це погроза, мосьпані? Ви й мене хочете спалити?


— Ти не зрозумів, що я тобі кажу. — Вона окинула його допитливим поглядом. — Боюся, чи не бентежу я тебе своєю присутністю, Снігу-воєводо.


Джон заперечувати не став.


— Стіна — не місце для жінки.


— Помиляєшся. Я бачила сни про твою Стіну, Джоне Сніговію. Величне знання допомогло її збудувати, величні закляття лежать замкнені під її кригою. Ми знаходимося у одному з таких місць, навколо яких обертається світ. — Мелісандра зиркнула вгору, її подих зібрався теплою вологою хмаркою в повітрі. — Тут мені місце так само, як і тобі. Можливо, скоро ти потребуватимеш мене так, як нікого іншого. Не зрікайся моєї дружби та приязні, Джоне. Я бачила тебе посеред бурі, у тяжкій боротьбі, з ворогами зусібіч. Ти маєш так багато ворогів. Назвати тобі їхні імена?


— Я знаю їхні імена.


— Не будь такий певний. — Рубін на Мелісандриній шиї заблищав червоним. — Ти мусиш боятися не тих ворогів, котрі клянуть тебе в обличчя, але тих, хто перед очима в тебе посміхається, а за спиною гострить ніж. Краще тобі тримати вовка якнайближче до себе. Я бачу лід і кинджали у пітьмі. Тверду, червону, замерзлу кров та оголену сталь. І холод навкруги.


— На Стіні завжди холодно.


— Гадаєш?


— Знаю, мосьпані.


— Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію, — прошепотіла вона.


Бран


«Ми вже прийшли?»


Бран ніколи не проказував цих слів уголос, та іноді ледве стримував їх на вустах, поки їхнє строкате, побите дорогою товариство пробиралося крізь праліс старих дубів, височезних сіро-зелених вартових, урочистих смерек і голих брунатних каштанів. «Чи близько вже?» — питав малий подумки, коли Ходор видирався кам’янистим схилом або сходив у якийсь темний яр, де під ногами хрумтіли замети брудного снігу. «Чи далеко ще до місця?» — міркував він, поки величезний олень плюхав через напівзамерзлий струмок. «Скільки ще часу треба? Тут так холодно. Де ж триокий гайворон?»


Розгойдуючись у плетеному кошику на Ходоровій спині, малий зігнувся і пірнув головою, бо стайняр-велетень саме проминав велику дубову гілку. Знову падав сніг, мокрий і важкий. У Ходора одне око геть замерзло, цупку та рясну брунатну бороду схопила паморозь, а на кінцях кущавих вусів повисли бурульки. Одна рука в рукавиці ще стискала іржавого залізного меча, взятого у крипті під Зимосіччю; час від часу він рубав ним якусь гілку, здіймаючи віяло снігу.


— Х-х-ход-д-дор, — бурмотів він, клацаючи зубами.


І все-таки його голос дарував Бранові чудернацьку розраду. В мандрах від Зимосічі до Стіни Бран та його супутники коротали довгі версти балачками та розповідями, але тут усе було інакше. Це відчував навіть Ходор і «ходорував» значно рідше, ніж на південь від Стіни. У цій пущі панувала така тиша, подібної до якої Бран ніколи не знав. Спочатку, ще до снігу, навколо них вихорами гуляв північний вітер, здіймав із землі хмари бурого впалого листя з тихим шурхотом, що нагадував йому біганину тарганів у миснику. Але тепер геть усе листя сховалося під білою ковдрою. Час від часу над головою пролітав крук, розсікаючи великими крилами морозне повітря. Решта шуму зникла зі світу.


Недалечко попереду пробирався між заметів олень, опустивши голову з велетенським кущем рогів, укритих кіркою криги. Розвідник їхав на його широкій спині похмуро та мовчки. «Холоднорукий» — так називав його товстун Сем, бо хоча обличчя прибулець мав бліде, руки його були чорні та тверді, мов чавун, і такі ж холодні. Решту його тіла вкривали шари вовни, вивареної шкіри, кольчужної сітки; обличчя ховалося у каптурі кобеняка, нижню його частину обвивав чорний вовняний шалик.


Позаду розвідника сиділа Мейра Троск, обхопивши руками брата, щоб хоч якось порятувати його від вітру та холоду теплом власного тіла. Під носом у Йоджена кіркою намерзли шмарклі; час від часу його трусило, мов у пропасниці. «Такий малий, — подумав Бран, дивлячись, як той хилитається у сідлі. — Виглядає меншим за мене. І слабшим. А це ж я тут каліка.»


Літо йшов останнім у їхньому маленькому загоні. Подих лютововка туманив лісове повітря; звір хутко трусив за рештою походу, хоча і припадав на задню лапу, в яку під Королевиним Вінцем влучила стріла. Бран відчував біль старої рани щоразу, як пірнав у шкуру великого вовка. Останнім часом Бран частіше вдягав тіло Літа, ніж раніше — вовк теж відчував укуси холоду, хай яке мав товсте і тепле хутро, зате бачив далі, чув краще і винюхував більше, ніж хлопчик у кошику, загорнутий в хутра, наче немовля у пелюшки.


Іншим разом, утомившись бути вовком, Бран ковзав у Ходорову шкуру. Сумирний велетень тихенько скиглив, коли відчував Брана, трусив кошлатою головою з боку в бік, але не так люто, як того першого разу в Королевиному Вінці. «Він знає, що це я, — переконував себе хлопець. — Він до мене вже звик.» Хай так… і все ж Бран ніколи не почувався зручно у Ходоровій шкурі. Велетень-стайняр не розумів, що з ним коїться; Бран відчував, як до горла в Ходора зі страху підкочується нудота. Перебувати в Літі було краще. «Я — це він, а він — це я. Він відчуває те саме, що я.»


Інколи Бран уловлював, як лютововк винюхує оленя, наче цікавлячись, чи зможе звалити такого великого звіра. До коней Літо звик ще у Зимосічі, але ж тут був олень — а олень є здобиччю. Лютововк ловив носом пахощі теплої крові, що струменіла у жилах під товстою теплою шкурою оленя — вже їх було досить, щоб зі щелеп капотіла слина, і тоді Бранів рот теж наповнювався нею від думки про соковите темне м’ясо.


З дубу неподалік каркнув крук; Бран почув крила — то ще один великий чорний птах сів поруч із першим на гілку. При світлі дня коло них крутилося хіба з півдесятка круків — перелітали з дерева на дерево або їхали на рогах оленя. Решта зграї летіла попереду або відставала далеко позаду, та щойно сонце спускалося низько, вони поверталися з неба на чорних, наче ніч, крилах, і тоді на кілька сажнів навколо кожна гілка кожного дерева густо вкривалася чорною хмарою. Дехто з круків летів до розвідника, бурмотів йому щось, і Бранові щоразу здавалося, що той розуміє їхнє крякання та вереск. «То його очі та вуха. Вони нишпорять навкруги з його волі, застерігають про небезпеки, що чигають попереду і позаду.»


Ось як зараз. Олень раптово зупинився, розвідник легко скочив з нього і опинився у снігу до коліна. Літо загарчав на нього, хутро стало дибки — лютововкові ніколи не подобався запах Холоднорукого. «Мертве м’ясо, суха кров, трошки гниллям побило. І холод. Понад усе, понад усім — холод.»


— Що там таке? — зацікавилася Мейра.


— Щось позаду нас, — оголосив Холоднорукий. Чорний вовняний шалик на носі та роті приглушував слова.


— Вовки? — запитав Бран.


Вже багато днів вони знали, що хтось їх переслідує. Щоночі вони чули жалобне виття зграї, щоночі вовки начебто ставали ближчими. «Мисливці. Голодні. Чують нюхом, які ми слабкі.» Бран часто лежав без сну досвітніми годинами, чекав сходу сонця і дослухався до вовчих закликів один до одного на відстані. «Якщо є вовки, має бути і дичина» — думав він раніше, аж потім допетрав, що це ж вони і є дичина.


Розвідник заперечливо хитнув головою.


— Люди. Вовки поки що не наближаються, тримають відстань. Але ці люди геть не такі осторожливі.


Мейра Троск відкинула з голови каптура. Мокрий сніг, що його вкривав, важко ляпнувся на землю.


— Скільки там людей? Хто вони такі?


— Вороги. Я дам їм ради.


— Я піду з вами.


— Лишайся тут. Малого треба захищати. Попереду є озеро, скуте кригою. Як упретеся, повертайте на північ, ідіть берегом. Прийдете до рибальського селища. Заховайтеся там і чекайте, поки наздожену.


Бран думав, що Мейра сперечатиметься, але її брат мовив:


— Роби, що кажуть. Він знає цей край.


Йодженові темно-зелені, кольору моху, очі повнилися важким тягарем утоми, якого Бран раніше не бачив. «Справді, маленький дідусик.» На південь од Стіни хлопчина з болотних островів здавався мудрим понад свої роки, але тут, на півночі, був загублений і наляканий, як решта. І все ж Мейра продовжувала до нього дослухатися.


Та зрештою, і сказав він усе правильно. Холоднорукий ковзнув між деревами назад — відки прийшов — а за ним полетіли, плескаючи крилами, чотири круки. Мейра дивилася йому услід, червоніючи щоками від холоду і пускаючи пару з ніздрів, потім знову накинулася каптуром і спонукала оленя іти вперед. Похід тривав далі. Та не встигли вони проминути і десяти сажнів, як дівчина обернулася, зиркнула позаду себе і мовила:


— Він сказав: люди. Які люди? Дичаки? Чому він не каже, хто вони?


— Він сказав, що піде і дасть їм ради, — відповів Бран.


— Еге ж, сказав. А ще сказав, що приведе до триокого гайворона. Цього ранку ми перетнули річку — ту саму, що й чотири дні тому. Можу присягнутися. Ми ходимо колами.


— Річки звиваються туди-сюди, — мовив Бран, плекаючи сумніви, — а там, де стільки озер і пагорбів, мусиш ходити манівцями.


— Чи не забагато ми ходимо манівцями? — не здавалася Мейра. — І таємниць тут теж надто багато. Я цього не люблю. І його я теж не люблю. Не вірю йому. Взяти хоча б руки — жахіття яке. І обличчя він ховає, й імені не каже. Хто він такий? Чим живе, що робить? Чорного кобеняка нап’ясти на себе може кожен. Хоч людина, а хоч… що воно таке? Він не їсть, нічого не п’є, і холоду, схоже, не відчуває.


«Усе це правда.» Бран боявся про таке говорити, але помітив і сам. На ночівлі вони разом із Ходором та Тросками збивалися у купу, шукаючи тепла. А розвідник тримався осторонь. Інколи Холоднорукий заплющував очі, але Бран не вірив, що він спить. І ще дещо…


— Шалик. — Бран обережно озирнувся навколо, але жодного крука не побачив; усі великі чорні птахи полетіли геть, коли розвідник пішов. Ніхто їх не слухав, і все ж Бран казав якомога тихіше. — Шалик, яким він замотує рота… він ніколи не обмерзає льодом, от як Ходорова борода. Навіть коли він розмовляє.


Мейра подарувала йому швидкий проникливий погляд.


— А ти маєш рацію. Ми ніколи не бачили його подиху, адже так?


— Не бачили.


Кожне «ходор» Ходора вилітало в нього з рота хмаркою білої пари. Слова Йоджена і його сестри теж добре було видно у морозному повітрі. Ба навіть олень лишав теплий вологий туман, коли видихав.


— Але якщо він не дихає…


Бран мимоволі пригадав казки, розказані йому Старою Мамкою, як він був зовсім малий. «За Стіною живуть чудовиська: велетні та упирі-трупоїди, хижі скрадливі примари та мертві, що ходять землею, — казала вона, підтикаючи йому колючу вовняну ковдру, — але вони не прийдуть, поки стоїть Стіна, а воїни Нічної Варти бережуть вірність. Засинай, мій маленький Бране, моя люба дитинко, і дивися солодкі сни. Тут немає чудовиськ.» Розвідник носив чорний стрій Нічної Варти, але що як він зовсім не людина? Що як він і є чудовисько, яке веде їх на поталу іншим чудовиськам?


— Розвідник врятував Сема і ту дівчину від упирів, — вагаючись, мовив Бран, — а мене веде до триокого гайворона.


— Тоді чого цей триокий гайворон не прийде до нас? Чом би йому не зустріти нас на Стіні? Гайворони мають крила. А мій брат щодня слабшає. Скільки ще ми зможемо іти?


Йоджен кахикнув.


— Поки не прийдемо.


Обіцяне озеро вони невдовзі знайшли, і повернули на північ саме так, як казав розвідник. То була легка частина шляху.


Вода у озері скрижаніла, а сніг падав уже так довго, що Бран втратив лік дням. Озеро перетворилося на величезну білу пустку. Там, де лід був плаский, а ґрунт — горбкуватий, загонові йшлося легко. Але там, де вітер наробив снігових заметів, не завжди було й сказати, де кінчається озеро і починається берег. Навіть дерева не були такими вже надійними провідниками, як сподівалися мандрівники: на озері було кілька порослих лісом острівців, зате на широких ділянках берега подекуди не траплялося жодної лозини.


Олень ішов, куди сам собі знав, не зважаючи на бажання Мейри та Йоджена в себе на спині. Здебільшого він хотів залишатися під деревами, та коли берег вигинався на захід, велетенський олень зрізав шлях просто озером і сунув крізь замети заввишки з Брана, хрускотячи кригою під копитами. Але посеред відкритої пустки доводилося сильніше потерпати од вітру. Холодний північний буревій вищав над озером, різав, наче ножем, крізь шари вовняного та шкіряного одягу, змушував шалено тремтіти, а коли влучав у обличчя, то засипав очі снігом і лишав мало не сліпцями.


У мовчанці минуло кілька годин. Попереду між дерев почали вповзати тіні — довгі пальці сутінків. Так далеко на півночі сутеніти починало рано. Брана це вже лякало. Кожен наступний день здавався коротшим за попередній; а де дні холодні, там ночі — жахливо безжальні.


Мейра знову зупинила загін.


— Ми вже мали б натрапити на те село.


Голос її лунав тихо і дивно.


— Чи не могли ми його проминути? — запитав Бран.


— О ні, тільки не це. Нам до вечора треба знайти прихисток.


І вона таки мала рацію. Губи Йоджена посиніли, щоки Мейри стали темно-червоні. В Брана геть заніміло обличчя, а в Ходора борода замерзла в суцільну крижину. Сніг обліпив здорованеві ноги мало не до колін, і Бран відчував, як він час від часу запинається. Але ж сильнішого за Ходора не було ніде й нікого. Якщо навіть його величезна сила тане, слабшає…


— Селище знайде Літо, — раптом мовив Бран, пухнувши парою в повітря.


Відповіді Мейри він не чекав, а заплющив очі й дозволив собі витекти зі свого скаліченого тіла.


Ковзнувши до шкури Літа, Бран відчув, як мертвий ліс навколо прокидається до життя. Де раніше панувала тиша, тепер він чув вітер поміж дерев, подих Ходора, длубання оленя у ґрунті в пошуках харчу. Ніздрі наповнили знайомі пахощі: мокре листя і мертва трава, гнила тушка білки у кущах, кислий людський піт, звабливий запах оленя. «Їжа. М’ясо.» Олень відчув цікавість до себе, обернув голову в бік вовка, нашорошився і наставив униз свої велетенські роги.


«Він не здобич, — прошепотів хлопчик звірові, з яким поділяв шкуру. — Облиш його. Біжи.»


І Літо побіг. Перетнув озеро швидкою ристю, викидаючи лапами за себе хмари снігового пилу. Дерева стояли плечем до плеча, наче вояки у бойовому ладу, вбрані в білі обладунки. Лютововк поспішав, стрибаючи через камені та корені, пробиваючись крізь кучугури старого снігу, чуючи тріск снігової кірки під своєю вагою. Наступний пагорб укритий був соснами; повітря повнилося різкими пахощами їхньої глиці. Досягнувши вершини, вовк побігав колом, принюхався, тоді здійняв голову і завив.


Ось вони, жадані пахощі. Людські пахощі.


«Попіл, — подумав Бран, — старий і ледве чутний, але попіл.» Так, то були пахощі спаленого дерева, вугілля, попелу. Пахощі згаслого вогню.


Він різким рухом струсив сніг з писку. Рвучко дмухав вітер, заважав вистежувати запах. Вовк крутився туди й сюди, винюхував, але бачив лише снігові кучугури і високі дерева, вбрані у біле. Тоді він вивісив язика між зубів і скуштував холодного повітря; подих згущувався туманом, сніжинки танули на язику. Коли звір рушив до запаху, Ходор негайно посунув за ним, але олень ніяк не міг зважитися, і Бран мусив неохоче повернутися у власне тіло та проказати:


— Отуди. Йдемо за Літом. Я винюхав напрямок.


Загін нарешті дістався селища коло озера, коли крізь хмари вже витикався перший краєчок півмісяця. Але спершу вони трохи не пройшли його наскрізь. При погляді з льоду селище нічим не відрізнялося від десятку інших місць уздовж берега. Поховані під сніговими заметами, круглясті кам’яні будиночки скидалися на скелі, невеличкі горбки чи купу повалених дерев, і ніхто б не сказав, де одне, а де інше. Одну таку купу Йоджен саме напередодні помилково завважив за хату; помилка з’ясувалася лише тоді, коли вони до неї докопалися і знайшли тільки поламані гілки та гнилі колоди.


Селище було порожнє; дичаки, що колись тут жили, пішли всі до останнього — так само, як з усіх інших сіл, що вони проминали дорогою. Деякі села навіть стояли спалені — здавалося, їхні мешканці хотіли напевне відрізати собі відступ назад, щоб не спокушатися поверненням. Але на це селище вогонь зглянувся. Під снігом знайшлося з десяток дрібних халуп та довга хата для зборів громади з дерновим дахом і товстими стінами, складеними з грубо тесаних колод.


— Ну хоч од вітру сховаємося, — мовив Бран.


— Ходор, — відповів Ходор.


Мейра зіслизнула зі спини оленя, а потім разом із братом вийняла Брана з плетеного кошика.


— Може, дичаки тут трохи харчів лишили? — з надією мовила вона.


Але надія виявилася даремною. Всередині довгої хати вони знайшли тільки попіл від вогнища, втоптану земляну підлогу та пронизливу аж до кісток холоднечу. Але принаймні то був дах над головою від снігу та стіни навколо від вітру. Неподалік протікав струмок, укритий плівкою льоду; олень розбив її копитом, щоб напитися. Коли Бран, Йоджен та Ходор улаштувалися, Мейра принесла їм кілька ламаних крижин — посмоктати замість питва. Але тала вода була така холодна, що Бран затремтів.


Літо не пішов за ними до хати. Бран відчував голод великого вовка — тінь його власного.


— Біжи полюй, — сказав він, — але оленя чіпати не смій.


Якась частина його душі прагнула чкурнути на полювання разом із вовком. Пізніше, можливо, він так і вчинить.


Вечеря складалася зі жмені жолудів, перетертих на кашу — таких гірких, що Бран аж задихнувся, намагаючись не виблювати. Йоджен Троск навіть не намагався їсти; менший та тендітніший за сестру, він слабшав з кожним новим днем.


— Йоджене, ти мусиш їсти, — переконувала його Мейра.


— Потім. Я хочу перепочити. — Йоджен посміхався слабенькою посмішкою. — День моєї смерті ще не настав, сестричко. Я тобі обіцяю.


— Ти трохи не впав з оленя.


— Але ж не впав. Ну змерз та зголоднів, але те минеться.


— То поїж!


— Тертих жолудів? Мені живіт болить, а від жолудів болітиме ще гірше. Дай мені спокій, сестро. Дай помріяти про смажену курку.


— Мріями шлунок не нагодуєш. І твоїми зеленими снами теж.


— Але ці сни — все, що ми маємо.


«Все, що маємо.» Останні крихти харчів, принесених з півдня, були з’їдені ще десять днів тому. Відтоді голод удень і вночі крокував поруч із ними, ніби вірний друг. Навіть Літо геть нічого не міг уполювати в цій пущі; усім доводилося живитися тертими жолудями та сирою рибою. В лісі зустрічалося повно замерзлих струмків та холодних чорних озер, а Мейра била рибу своєю тризубою сандолею краще, ніж більшість людей вміли її ловити на гачок та вудку. Іноді, коли вона прибрідала до решти з низкою здобичі на кукані, її губи були зовсім сині з холоду. Але останню рибку Мейра упіймала вже три дні тому. Бранів шлунок почувався так, наче минуло три роки.


Зрештою вони так-сяк увіпхнули в себе жалюгідну вечерю. Мейра сіла спиною до стіни і заходилася нагострювати кинджала на бруску. Ходор сидів навпочіпки коло дверей, хилитався уперед і назад та бурмотів:


— Ходор, ходор, ходор…


Бран заплющив очі. Розмовляти було надто холодно, а запалювати вогонь вони не насмілювалися. Холоднорукий застеріг їх цього не робити. «Ця пуща не така порожня, як ви гадаєте, — казав він. — Хтозна, кого саме світло прикличе до вас із пітьми.» Згадавши його слова, Бран затремтів, хоча й відчував тепло Ходора біля себе.


Сон не приходив, не хотів приходити. Замість нього прийшов вітер, кусючий мороз, місячне сяйво на снігу і вогонь. Бран знову перебував у Літі за багато верст від селища, а ніч навколо просмерділася кров’ю. Запах був дуже сильний, і недалеко. «Напевне, убита дичина.» М’ясо мало бути ще теплим. Слина потекла між зубів, усередині прокинувся голод. «Не олень. Не сарна. Щось інше.»


Лютововк посунув до м’яса; кощава сіра тінь ковзнула від дерева до дерева крізь озера місячного світла, через пагорби снігу. Навколо гуляв-вихорився вітер. Вовк загубив запах, віднайшов, знову втратив. А поки шукав іще раз, нашорошив вуха, почувши віддалений звук.


«Вовк» — зрозумів він миттєво. Літо почав скрадатися до звуку, тепер обережний до краю. Скоро пахощі крові повернулися, але з ними прийшли інші: сеча, мертві шкури, пташине лайно, пір’я і вовки, вовки, вовки… «Зграя.» За м’ясо доведеться боротися.


Вони винюхали його теж. І дивилися, як він висувається з-поміж темних дерев на скривавлену галявину. Самиця жувала шкіряний чобіт, у якому збереглося пів-ноги, але при його наближенні впустила на землю. Ватажок зграї — старий самець із сиво-білим писком та одним сліпим оком — виступив наперед, зустрічаючи гостя, загарчав, вишкірив зуби. Позаду нього молодий самець теж показав ікла.


Світло-жовті очі лютововка всотали у себе видовище, яке оточувало зграю. Крізь чагарник звивалися кишки, переплутавшись із гіллям і утворивши якесь чудернацьке, моторошне гніздо. З розпанаханого черева здіймалася пара, розносячи густі пахощі крові та м’яса. Голова витріщилася порожніми очними ямами на рогатий місяць; щоки її було прогризено до скривавлених кісток, шия кінчалася подертим пеньком. Навколо стояв ставок замерзлої крові, виблискуючи чорним та червоним.


«Люди.» Їхній сморід наповнив цілий світ. Живих їх було стільки, скільки пальців на людській лапі, а тепер не було вже ніскільки. «Мертві. Убиті. М’ясо.» Колись люди мали на собі кобеняки з каптурами, але вовки подерли одяг на клапті у гарячковому завзятті швидше дістатися плоті. Ті, хто ще зберіг обличчя, мали бороди, вкриті крижаною корою та замерзлими шмарклями. Падав сніг, потроху ховав те, що лишилося від людей, разюче білий проти чорноти подертих кобеняків та штанів. «Вони чорні.»


За багато довгих верст звідти неспокійно ворухнувся хлопчик.


«Чорні. Нічна Варта. Це були братчики Нічної Варти.»


Але лютововкові було байдуже. Перед його голодними очима лежало м’ясо.


Очі трьох вовків заблищали жовтим. Лютововк хитнув головою з боку в бік, роздув ніздрі, вишкірив ікла і загарчав. Молодший самець сахнувся назад; лютововк почув його страх. «Це хвіст» — зрозумів він. Але одноокий вовк відповів своїм гарчанням і посунувся перестріти нападника. «А це голова. І не боїться мене, хоч я удвічі за нього більший.»


Їхні очі зустрілися.


«Варг!»


А потім двоє звірів — вовк і лютововк — кинулися один на одного, і часу думати не лишилося. Світ звузився до зубів та пазурів; навколо літав сніг, а вони качалися, крутилися і дерли один одного. Інші вовки гарчали і клацали зубами, але в бійку не лізли. Його щелепи зімкнулися на щільно зваляному хутрі, вкритому памороззю, на лапі кощавій, наче суха палиця, але одноокий махнув пазурями йому по череві й вирвався на волю, а тоді відкотився і кинувся знову. Жовті ікла вчепилися у горлянку, але він струсив із себе свого старого сірого родича, ніби дрібного пацюка, кинувся слідом, збив із ніг. Двоє знову покотилися снігом, хвицяючись і гризучи один одного; боротьба тривала, аж поки обоє не окропили сніг кров’ю з розкошланих боків. Але нарешті старий одноокий вовк ліг долу і показав черево. Лютововк ще раз клацнув на нього зубами, понюхав дупу і задер над ним ногу.


Клацання, гарчання… і самиця з хвостом теж підкорилися волі прибульця. Зграя належала йому. Так само, як здобич.


Він пройшов від людини до людини, принюхуючись, і нарешті зупинився на найбільшій з них. Чоловік без обличчя стискав у руці чорне залізо; другої руки бракувало — вона була давно відірвана від зап’ястка, пеньок схований шкірою. З розпанаханої горлянки ліниво витікала густа кров. Лютововк сьорбнув трохи кривавої юшки, полизав сліпу руїну обличчя з подертими щоками та відгризеним носом, тоді занурив писок у шию і розірвав її одним рухом, жадібно ковтаючи клапті солодкого м’яса. Жодна плоть ще не смакувала йому так, як ця.


Покінчивши з одним убитим, він перейшов до наступного і теж з’їв найдобірніші його шматки. Круки дивилися на нього з дерев; мовчки сиділи вони, набурмосившись, на чорному гіллі, а навколо них тихо падав сніг. Решта вовків задовольнилася тим, що лишилося від нього: спершу старий самець, потім самиця, потім хвіст зграї. Тепер вони належали йому. Тепер вони були однією зграєю.


«Ні, — прошепотів хлопчик, — ми маємо іншу зграю. Хай Панночка померла, і Сірий Вітер, напевне, теж. Але ще є Кудлай, Німерія та Привид. Ти ж не забув Привида?»


Снігопад і бенкет вовків почали танути, блякнути. У обличчя вдарило тепло — втішне, наче материні поцілунки. «Вогонь, — подумав Бран, — дим.» Ніс смикнувся, відчувши пахощі м’яса, що смажилося над вогнем. А тоді ліс розповзся на клапті й зник; Бран знову опинився у довгій хаті, у своєму скаліченому тілі, витріщаючись на вогонь. Мейра Троск повертала над полум’ям шмат сирої червоної плоті, яка потроху чорніла, тріщала і плювалася.


— Саме вчасно! — мовила вона. Бран потер очі долонею і відповз до стіни, щоб сісти. — Мало не проспав вечерю. Розвідник знайшов свиню.


Позаду неї Ходор завзято дер зубами кавалок гарячого, зчорнілого над вогнем м’яса; кривавий з салом сік стікав йому в бороду, між пальців курилися цівочки диму.


— Ходор, — бурмотів він щоразу, як кусав, — ходор, ходор.


Меч його лежав поруч на земляній підлозі. Йоджен Троск пощипував свій кусень невеличкими шматочками, прожовував кожен разів із десять, перш ніж ковтнути.


«Виходить, розвідник добув свиню.» Холоднорукий стояв біля дверей з круком на руці; обидва витріщалися у вогонь. Відблиски вогнища підсвітили чотири чорні ока. «Він не їсть, — згадав Бран, — і боїться полум’я.»


— Ви казали не палити вогню, — нагадав він розвідникові.


— Стіни ховають світло. Та й світанок наближається. Скоро рушаємо в дорогу.


— Що сталося з людьми? Ворогами позаду нас?


— Вони вас не зачеплять.


— Хто вони були? Дичаки?


Мейра перевернула м’ясо, щоб спекти інший бік. Ходор жував і ковтав, ледве чутно бурмотів щасливим голосом. Лише Йоджен, здавалося, прислухався до розмови.


Холоднорукий повернув голову і важко втупився у Брана.


— То були вороги.


«Воїни Нічної Варти.»


— Ви їх убили. Ви з круками. Їхні обличчя були подерті, очі зникли.


Холоднорукий не заперечував.


— То були ваші брати! Я бачив. Вовки подерли їхній одяг, але все одно видно. Вони мали на собі чорні строї. Такі ж чорні, як ваші руки.


Холоднорукий нічого не відповів.


— Хто ви такий? Чому ви маєте чорні руки?


Розвідник роздивився свої долоні, наче раніше ніколи не бачив.


— Коли серце припиняє битися, кров людини стікає у його кінцівки, а там згущується і висихає. — Голос торохтів і клекотів у горлі, такий самий жорсткий та висохлий, як його господар. — Ступні та долоні пухнуть і чорніють, наче кров’янка. А решта тіла стає білою, як молоко.


Мейра Троск підвелася, тримаючи в руці сандолю, на зубах якої стирчав шматок паруючого м’яса.


— Покажіть нам обличчя.


Розвідник навіть не ворухнувся.


— Він мертвий, Мейро. — Бран відчував жовч у горлі. — Здохлятина. Чудовисько, яке не може пройти, поки стоїть Стіна, а воїни Нічної Варти бережуть вірність. Так казала Стара Мамка. Він прийшов зустріти нас коло Стіни, але пройти під нею не міг. Натомість прислав Сема і оту дичацьку дівчину.


Мейрина рука в рукавиці стиснулася навколо ратища її сандолі.


— Хто вас надіслав? Хто цей триокий гайворон?


— Друг. Сновидець, чаклун — кличте, як хочте. Останній зеленовидець.


Дерев’яні двері хати розчахнулися. Знадвору завивав вітер — моторошний, чорний. На деревах сиділо безліч верескливих круків. Холоднорукий не ворухнувся.


— Чудовисько, — мовив Бран.


Розвідник дивився на Брана так, наче нікого в світі більше не було.


— Твоє чудовисько, Брандоне Старку.


— Твоє, — повторив луною крук з його плеча. За дверми круки на деревах здійняли галас, повторюючи слово, аж поки вся нічна пуща не закрякала разом, голосами зграї: — Твоє, твоє, твоє!


— Йоджене, ти це бачив уві сні? — запитала Мейра брата. — Хто він такий? Що він робить? Що тепер робити нам?


— Нам — іти з розвідником, — відповів Йоджен. — Ми вже надто далеко зайшли, Мейро, щоб тепер вертатися. Назад до Стіни ми живими не доберемося. Ми йдемо з Брановим чудовиськом. Інакше — смерть.


Тиріон


З Пентосу вони вибралися крізь Світанкову Браму, хоча Тиріон Ланістер того світанку і не побачив.


— Буде так, наче ви ніколи навіть не в’їжджали до Пентосу, мій малий друже, — пообіцяв магістрат Іліріо, запинаючи ноші ліловими оксамитовими запонами. — Ніхто не має бачити, як ви залишаєте місто — так само, як ніхто не бачив вашої в ньому появи.


— Ніхто, крім жеглярів, які запхали мене в барило, учня-корабельника, котрий за мною прибирав, дівчини, яку ви надсилали гріти мені постіль, а ще тієї лукавої веснянкуватої пралі. А, ще ж охоронців. Якщо ви не вирізали їм розум разом із яйцями, вони знатимуть, що ви тут не самі.


Ноші були підвішені на важких і товстих шкіряних ременях між вісьмома велетенськими тягловими конями. Коло коней крокували четверо євнухів, по двоє з кожного боку, а ще кількоро тупали ззаду, супроводжуючи обоз.


— Неблазні язиками не плещуть, — запевнив його Іліріо. — А та галера, якою ви дісталися сюди, вже десь на шляху до Асшаю. Повернеться вона років за два, якщо море матиме ласку. Що ж до моєї чаді в маєтку, вони всі мене люблять, і жоден не зрадить.


«Дурень думкою багатіє, мій жирний друже. Одного дня ми вирізьбимо ці слова на твоїй могилі.»


— Краще б нам було сісти на ту галеру, — мовив карлик. — Найшвидший шлях звідси до Волантису лежить морем.


— Море небезпечне і зрадливе, — відповів Іліріо. — Восени буяють шторми, а на Порогах досі сидять у своїх лігвах пірати, чигаючи на кораблі чесних мореплавців. Е ні, моєму маленькому другові не варто потрапляти до таких рук.


— На Ройні теж є пірати.


— Е, то всього лише річкові ушкали. — Сирний король позіхнув, затуляючи рота долонею. — Нікчемна дрібнота, що нишпорить за жалюгідними крихтами.


— Подейкують також про кам’яних людей.


— Такі справді є. Прокляті богами бідолахи. Та навіщо нам про них згадувати? Надто вже чудовий сьогодні день для таких похмурих балачок. Скоро ми самі побачимо Ройну, і там ви позбавитеся Іліріо та його великого черева. Але поки та мить не настала… пиймо і мріймо. Ми маємо з собою солодке вино і вишукані страви. То навіщо забивати голову хворобами та смертю?


«А й справді, навіщо?» Тиріон знову подумки почув тумкання арбалета і замислився над питанням. Ноші розгойдувалися з боку в бік; од їхнього заспокійливого руху Тиріон почувався дитиною, котру ненька гойдає в обіймах, щоб приспати. «А наче я колись знав, як це — засинати у материних обіймах.» Сідниці його тонули у шовкових подушках, набитих гусячим пухом. Лілові оксамитові стіни вигиналися вгору круглястим дахом, зберігаючи всередині ношів приємне тепло, хоча ззовні панувала пронизлива осіння прохолода.


Позаду ношів тягнувся обоз мулів зі скринями, барилами, діжками, великими накритими кошиками добірних харчів, які мали вберегти володаря сирів од навіть найлегшого голоду. Зранку вони скуштували перчених ковбасок і запили темно-брунатною наливкою з ягід паляники. Вдень їх розважали заливні вугри під червоне дорнійське. Надвечір з’являлися окости шинки, варені яйця, смажені жайворонки, приправлені цибулею і часником; перетравити ці розкоші допомагало світле пиво і мирійське вогневино. Ноші були надзвичайно зручні, але й надзвичайно повільні, і карликові скоро почало свербіти від нетерплячки.


— Скільки ще днів нам їхати до річки? — питав він Іліріо того вечора. — Якщо тягтися отаким кроком, дракони вашої королеви виростуть більшими за трійко Аегонових, перш ніж я доживу їх побачити.


— Якби ж то! Великий дракон страшніший за малого. — Магістрат здвигнув плечима. — Хай як я мрію привітати королеву Даянерис власною особою у Волантисі, але мушу покластися у цій справі на вас із Грифом. Я їй прислужуся найкраще у Пентосі, прокладаючи гладку стежку до повернення. Та поки я з вами… хіба не можна старому товстунові трошки насолодитися вигодами життя? Ну ж бо, вип’ємо по чарці вина.


— А скажіть-но мені, — запитав Тиріон, перехиливши чарку, — чому це пентоському магістратові не однаковісінько, на чиїй голові лежить корона Вестеросу? Який зиск ви матимете з цієї оборудки, пане мій ласкавий?


Товстун злизав жир з пальців.


— Я вже немолода людина, стомлена лукавством цього світу. Чому вас дивує, що я бажаю зробити трохи добра, перш ніж моє земне життя добіжить кінця, і допомогти милій юній дівчині повернути собі те, що належить їй за правом народження?


«Далі ти спробуєш продати мені чарівний непробивний обладунок і пишний палац у Валірії.»


— Якщо Даянерис — усього лише мила юна дівчина, Залізний Престол поріже її на милі юні клаптики.


— Сього не бійтеся, мій малий друже. В її жилах-бо тече кров Аегона Дракона.


«Разом із кров’ю Аегона Негідного, Маегора Лютого і Баелора Божевільного.»


— Ану ж розкажіть мені про неї трохи більше.


Товстун раптом засумував.


— Коли Даянерис уперше з’явилася у моєму домі, вона була ще зовсім дитиною, та вже прекраснішою навіть за мою другу дружину — такою чарівною, що я спокушався лишити її собі. На жаль, вдачу вона мала замкнену, поводилася перелякано, і я знав, що не матиму радощів зі злягання з нею. Натомість я викликав зігрівачку постелі та гойдав її люто і пристрасно, доки моє божевілля не минуло. Правду кажучи, я й не гадав, що Даянерис виживе серед коневладців.


— Але це не завадило вам продати її халові Дрого…


— Дотракійці не продають і не купують. Скажіть радше, що Візерис подарував її Дрого, щоб вислужити халову дружбу. О, то був дуже марнославний юнак, і при тому жадібний. Візерис жадав батьківський престол, але і Даянерис він теж жадав, і віддавав її дуже неохоче. У ніч напередодні весілля принцеси він намагався пролізти до неї в ліжко — наполягав, що як не може мати її руку, то забере хоч цноту. Якби я завбачливо не поставив охорону коло її дверей, Візерис міг би зруйнувати мені багато років ретельних розрахунків.


— З того, що я чую, він здається мені недолугим дурником.


— Таки-так. Він же був сином Навіженого Аериса, не забувайте. Проте Даянерис… Даянерис геть інакша. — Іліріо вкинув до рота смаженого жайворонка і гучно захрумтів ним разом із кісточками. — Перелякана дитина, якій я дав прихисток у своєму маєтку, померла у Дотракійському морі та відродилася у вогні й крові. Ця драконова королева, що носить те саме ім’я — справжня Таргарієн. Коли я надіслав по неї кораблі, щоб привезти додому, вона взяла та й повернула до Невільницької затоки. За короткий час вона розбила Астапор, змусила Юнкай до покори, захопила Меєрин. Наступним має бути Мантарис, якщо вона рушить на захід старим валірійським шляхом. Але якщо вона попливе морем… тоді її кораблі муситимуть узяти води та харчів у Волантисі.


— Хоч морем, а хоч суходолом, від Меєрину до Волантису путь неблизька, — зауважив Тиріон.


— Дві тисячі верст і ще півтисячі, прямісінько летом дракона — над пустелями, горами, болотами і руїнами, де ховаються гемони. Безліч люду загине, але хто вціліє, ті стануть значно сильнішими, коли прибудуть до Волантису… а там вони знайдуть вас і Грифа зі свіжою потугою та достатньою кількістю кораблів, щоб дістатися Вестеросу морем.


Тиріон спробував пригадати усе, що знав про Волантис — найстаріше і найпихатіше з Дев’яти Вільних Міст. Щось тут не збігалося. Навіть уцілілою половиною носа він чув підозрілий сморід.


— Кажуть, на кожного вільного волантинця у місті припадає п’ятеро рабів. Навіщо тріархам допомагати королеві, яка знищила невільницьку торгівлю? — Він тицьнув пальцем на Іліріо. — І коли вже зайшла мова, навіщо це вам? Хай володіння рабами заборонене законами Пентосу, але ж не кажіть, що ви не маєте у цьому гендлі хоч маленької часточки… а радше чималенької. Але змовляєтеся чомусь на користь драконової королеви, а не проти неї. Чому? Навіщо? Чого ви сподіваєтеся від королеви Даянерис?


— Знову ви за своє? Такі малі, а такі причепливі. — Іліріо реготнув і ляпнув себе по череві. — А втім, як забажаєте. Король-Жебрак обіцяв, що зробить мене своїм коронним підскарбієм, ще й князем над князями. Вдягнувши свою золоту корону, він збирався віддати мені на вибір будь-який замок… хоч би й Кастерлі-на-Скелі, якби мені забаглося.


Тиріон пирхнув вином крізь скалічений пеньок, що колись був його носом.


— Мій батечко шаленів би з радощів, якби почув!


— Ваш вельможний батечко не мав приводу непокоїтися. Навіщо мені та скеля? Мій маєток достатньо просторий для життя, ще й зручніший, ніж ваші вестероські кам’яниці з протягами. А от коронний підскарбій… — Товстун облупив нове яйце. — Так сталося, що я полюбляю гроші. Невже буває на світі солодша музика, ніж дзенькіт золотих монет?


«Болісний вереск рідної сестри.»


— А чи певні ви, що Даянерис додержить обіцянок покійного брата?


— Або додержить, або не додержить. — Іліріо відкусив половину яйця. — Я вам казав, мій малий друже: не все, що робиться людиною, робиться задля прибутку. Вірте чи не вірте, але навіть старі товсті дурні на кшталт мене мають друзів і борги сердешної прихильності, які треба сплатити.


«Брехло, — подумав Тиріон. — У цій справі для тебе є щось цінніше за гроші та замки.»


— У наш час рідко зустрінеш людину, яка шанує дружбу більше за золото.


— О так, занадто рідко, — кивнув товстун, не помічаючи глузів.


— І коли ж це народилася ваша з Павуком сердешна дружба?


— Ми змолоду разом росли у Пентосі, ще двома зеленими хлопчаками.


— Але Варис походить з Миру.


— Саме так. Ми зустрілися невдовзі після його прибуття до міста — на один крок попереду людоловів. Удень він спав у стічних канавах, уночі нишпорив дахами, наче кіт. А я був не багатший за нього — один із юних мечників-бравів у брудних шовках, що заробляв на хліб власним клинком. Ви ж бачили, напевне, різьблену подобу коло моєї водойми? Її зробив з мене Піфо Маланон, коли мені було шістнадцять років. Прегарна робота, але тепер я плачу, коли на неї дивлюся.


— Вік з усіх нас робить руїни, нічого не вдієш. От я, приміром, досі у жалобі за своїм носом. Але повернімося до Вариса…


— У Мирі він був князем серед злодіїв, аж поки заздрісний суперник не доніс на нього владі. У Пентосі його виказувала вимова, а коли ще й дізналися, що він євнух, то почали зневажати і бити. Чому він обрав саме мене для свого захисту — цього я вже, мабуть, не дізнаюся. Але зрештою ми уклали угоду. Варис шпигував за менш вправними злодіями і забирав їхню здобич. Я пропонував його жертвам свою допомогу в поверненні втраченого за гроші. Скоро вже кожна людина, яка втратила щось цінне, знала, що слід іти до мене, тоді як усі харцизи та гаманорізи у Пентосі вишукували Вариса… половина — врізати горлянку, половина — продати йому вкрадене і награбоване. Ми обидва почали багатіти, а надто після того, як Варис навчив своїх мишей.


— У Король-Березі він тримає маленьких пташечок.


— А ми їх тоді кликали мишами. Дорослі злодії були йолопи і не думали ані на крок далі, ніж пропити вкрадене у шинку. А Варис надавав перевагу сиротам — малим хлопчикам і дівчаткам. Він обирав найменших, швидких та тихих, учив їх видиратися стінами і спускатися до осель димарями. А ще вчив читати. Золото і коштовності ми лишали пересічним крадіям. Наші миші крали листи, облікові книги, мапи, креслення… потім читали їх і лишали там, де взяли. «Таємниці коштують більше, ніж срібло та сафіри» — так казав Варис. І таки-так, це виявилося правдою. Я став такий поважний міщанин, що сам брат у перших князя Пентосу видав за мене свою юну дочку. Тим часом чутки про неабиякий хист одного євнуха перетнули вузьке море і досягли вух одного короля. Дуже занепокоєного короля, котрий не довіряв цілком ані сину, ані дружині, ані Правиці — другові своєї юності, який став надто владний та зарозумілий. Решту цієї казочки ви знаєте й самі, хіба ні?


— Майже всю, — визнав Тиріон. — Бачу, ви таки напевне дещо більше, ніж містечковий сироторговець.


Іліріо схилив голову.


— Дякую на доброму слові, мій малий друже. Зі свого боку мушу визнати, що ви на розум саме такий меткий, як мені казав князь Варис.


Він посміхнувся, показавши усі свої криві жовті зуби, і загукав, щоб принесли ще глек мирійського вогневина.


Коли магістрат задрімав, притиснувши глек ліктем, Тиріон проповз подушками, звільнив посудину з її м’якої в’язниці, налив собі чару вина, перехилив, позіхнув і налив ще. «Якщо випити вдосталь вогневина, — сказав він собі, — то можуть наснитися дракони.»


Коли він був іще самотньою дитиною в надрах Кастерлі-на-Скелі, то часто літав драконами уночі, уявляючи себе якимось загубленим таргарієнівським принциком або валірійським драконовладцем, котрий шугає, де хоче, понад горами та степами. Одного разу дядьки запитали його, що подарувати на іменини, і він попрохав дракона.


— Великого не треба — хоч невеличкого, як я сам.


Дядько Геріон реготав, наче нічого кумеднішого ніколи не чув, але дядько Тигет відповів:


— Останній дракон, хлопчику мій, помер більш як століття тому.


Це здалося Тиріонові такою жахливою несправедливістю, що малий проплакав увесь вечір, доки не заснув.


Але якщо вірити оцьому жирному повелителеві сирів, донька Навіженого Короля якось примудрилася налупити трьох живих драконів. «На два більше, ніж потрібно навіть Таргарієнові.» Тиріон майже пошкодував, що вбив батька. Він би радо побачив обличчя князя Тайвина тієї миті, коли той дізнається, що до Вестеросу наближається королева з дому Таргарієн із трьома живими драконами за підтримки хитромудрого євнуха та сироторговця завбільшки з половину Скелі.


Карлик так напхався вечерею, що мусив розпустити паса і розв’язати верхні шворки на штанях. У хлопчачому вбранні, в котре його вдяг хазяїн дому, Тиріон почувався ковбасою, затягнутою в кишку вдвічі меншого розміру, ніж їй належить. «Якщо ми так їстимемо щодня, то я ще й драконову королеву не стріну, а вже стану завбільшки з Іліріо.» Знадвору ношів звечоріло, настала ніч. Усередині теж було темно. Тиріон послухав хропіння Іліріо, рипіння шкіряних ременів, неквапне цокання кінських підков на твердій валірійській дорозі… але насправді його серце дослухалося до плескоту шкірястих крил.


Прокинувся він, щойно настав світанок. Коні тупали собі вперед, ноші рипіли і гойдалися між ними. Тиріон відсунув запону на вершок, щоб визирнути назовні, але бачити там не було чого, хіба що жовтаві поля, голі брунатні в’язи та саму дорогу — широкий кам’яний шлях, що біг до обрію прямо, наче спис. Він читав раніше про валірійські дороги, але бачив одну з них уперше. Влада Вільноземства сягала аж Дракон-Каменя, та ніколи не розповсюджувалася на саму землю Вестеросу. «Що й дивно. Адже Дракон-Камінь — просто скеля у морі. Всі багатства земні лежали далі на захід. А вони мали драконів — і певно ж, знали, де шукати.»


Минулого вечора Тиріон випив забагато; тепер йому гупало в голові, і навіть найтихіше колихання ношів змушувало шлунок підкочуватися до горла. Він не поскаржився жодним словом, але негаразди його були цілком зрозумілі Іліріо Мопатісу.


— Випийте зі мною, — мовив товстун. — Як то кажуть, скуштуйте лусочку дракона, котрий вас спалив.


Іліріо налив два келихи з глека ожинового вина — такого солодкого, що на нього летіло більше мух, ніж на мед. Тиріон відлякав їх долонею і добряче ковтнув. На смак вино було аж нудке; Тиріон ледве втримав його всередині. Втім, друга чара ковтнулася легше. Але охоти до їжі однак не з’явилося, і коли Іліріо запропонував йому миску ожини з вершками, Тиріон відмахнувся.


— Мені наснилася королева, — сказав він. — Я стояв перед нею на колінах, складав присягу на вірність. Але вона завважила мене за мого брата Хайме і згодувала своїм драконам.


— Сподіваймося, то не був пророчий сон. Ви кмітливий біс — саме так про вас казав Варис. Даянерис стануть у пригоді кмітливі люди. Пан Барістан — відважний лицар, правдивий та вірний, але ще ніхто, скільки мені відомо, не приписував йому надмірного розуму.


— Лицарі знають лише один вихід з будь-якого становища — нахилити списа і ринути вперед. Карлики бачать цей світ трохи інакше. Але що ви скажете про себе? Ви ж і самі нівроку розумні.


— Ви мені лестите, — відмахнувся Іліріо. — На жаль, я не створений для подорожей, тому і надсилаю королеві Даянерис вас замість себе. Ви вже зробили її милості велику послугу, коли вбили свого батька, і сподіваюся, зробите ще безліч. Даянерис геть не дурна, на відміну від свого брата. Вона вам знайде добре застосування.


«На розпал?» — подумав Тиріон, ввічливо усміхаючись.


Того дня вони змінювали запряжки всього тричі, зате щонайменше двічі на годину зупинялися, щоб Іліріо міг вилізти з ношів і відлити воду. «Наш король сирів сам завбільшки зі слона, а міхур має з горошину» — розмірковував карлик. Під час однієї зупинки він скористався вільним часом, щоб ретельніше роздивитися дорогу. Тиріон знав, що він побачить: ані втоптану землю, ані цеглу, ані бруківку, але смугу суцільного плавленого каменю, підняту на чотири вершки над землею, щоб дощ і тала вода вільно стікали з країв. На відміну від брудних колій, що в Семицарстві мали за гостинці, валірійські дороги завширшки були такі, що ними могли проїхати обіч один одного аж три вози. Ані час, ані мандрівники нітрохи їх не зіпсували; вони стояли вічні, незмінні вже чотири століття по тому, як Валірію спіткало Лихо. Тиріон пошукав вибоїв чи тріщин, але знайшов лише купу теплого лайна, накладену одним із коней.


Лайно спрямувало його думки на покійного батька. «Чи сидите ви у якомусь із пеклів, батечку? Гарненькому холодному пеклі, звідки можна милуватися, як ваш син поновлює доньку Навіженого Аериса на Залізному Престолі.»


Коли мандрівка продовжилася, Іліріо видобув торбину смажених каштанів і знову завів розмову про драконову королеву.


— Наші останні новини про королеву Даянерис, на жаль, уже старі й зачерствілі. Треба гадати, дотепер вона мала залишити Меєрин, бо вже набрала вдосталь війська, хоч і строкатого: найманці, дотракійські коневладці, піші Неблазні… яких вона, поза сумнівом, поведе на захід, на війну за втрачений батьком престол.


Магістрат Іліріо скрутив накривку зі слоїка равликів з часником, принюхався і посміхнувся.


— У Волантисі ви, маю сподіватися, почуєте свіжі вісті про Даянерис, — продовжив він, висмоктуючи равлика зі шкаралупи. — Дракони та юні дівчата — примхливі істоти; можливо, ви будете змушені змінити напрямок ваших зусиль. Гриф знатиме, що робити. Не хочете равлика? Часник — з моїх власних городів.


«Я б радше поїхав равликом верхи. Авжеж дістався б місця швидше, ніж твоїми ношами.» Тиріон помахом руки відмовився від страви.


— Здається, ви надзвичайно довіряєте оцьому вашому Грифові. Хто це такий — ще один друг дитинства?


— Ні. Ви б назвали його сердюком. Але походить він із Вестеросу. Даянерис потребує людей, гідних її справи. — Іліріо застережливо підняв долоню. — Знаю, знаю! «Сердюки шанують золото понад честь, — скажете ви. — Цей Гриф продасть мене моїй сестрі.» Авжеж ні. Я довіряю Грифові так само, як довіряв би братові.


«Ще одна фатальна помилка.»


— Тоді я довірятиму так само.


— «Золота Дружина» рухається до Волантису просто зараз, як ми оце з вами балакаємо. А там чекатиме на прибуття нашої королеви зі сходу.


«Під золотом — лихий булат? Отакої!»


— Я чув, що «Золота Дружина» уклала угоду з одним із Вільних Міст.


— З Миром. — Іліріо хитро посміхнувся. — Але угоди, трапляється, розривають.


— Одначе з сиру люди наживають більше грошей, ніж я думав, — зазначив Тиріон. — Як це вам вдалося?


Магістрат змахнув товстими пальцями.


— Якісь угоди пишуться чорнилом, якісь кров’ю. Більше я нічого не казатиму.


Тиріон поміркував над почутим. «Золота Дружина» вважалася найкращим з вільних охочих полків. Заснував її близько століття тому Лихий Булат — байстрюк короля Аегона Негідного. Коли інший з Великих Байстрюків Аегона спробував відняти Залізний Престол у свого законно вродженого брата-зведенюка, Лихий Булат став за бунтівну сторону. Але Даемон Чорножар загинув на полі Червонотрав’я, а з ним — і його повстання. Прихильники Чорного Дракона, що пережили битву, але відмовилися схилити коліна, втекли за вузьке море — серед них молодші сини Даемона, сам Лихий Булат і ще кількасот безземельних тепер панів та лицарів, які невдовзі мусили продавати свої мечі, щоб прохарчуватися. Якісь вступили до лав «Битої Корогви», якісь пішли у «Другі Сини» або «Дівині Вої». Лихий Булат побачив, як сила дому Чорножар розвіюється на всі чотири вітри, і створив «Золоту Дружину», щоб утримати вигнанців та втікачів разом.


Відтоді й донині вояки «Золотої Дружини» жили й гинули у Спірних Землях, воюючи за Мир, Лис або Тирош у нескінченних та безглуздих дрібних війнах і мріючи про втрачені їхніми батьками землі. Вони були вигнанцями і синами вигнанців, позбавленими статків та непрощеними… але все ще грізними та вмілими воїнами.


— Схиляю голову перед вашим хистом до переконання, — мовив Тиріон до Іліріо. — Як ви вмовили «Золоту Дружину» стати на бік нашої милої королеви, коли вони упродовж трохи не всієї своєї історії билися проти Таргарієнів?


Іліріо відмахнувся від його зауваження, наче від мухи.


— Чорний, червоний — яка різниця? Однаково дракон. Коли Маелис Мерзенний загинув на Порогах, з ним скінчилася чоловіча гілка дому Чорножар. — Сирний король посміхнувся крізь розгалужену бороду. — А Даянерис подарує вигнанцям те, чого не змогли ані Лихий Булат, ані всі Чорножари. Вона приведе їх додому.


«Вогнем і мечем.» Саме такого повернення додому жадав і сам Тиріон.


— Десять тисяч мечів — справді королівський дарунок, що не кажи. Її милість має бути задоволена.


Магістрат коротко хитнув головою, здригнувши підборіддями.


— Я б не брався судити заздалегідь, що задовольнить її милість, а що ні.


«Розумно.» Тиріон удосталь надивився на вдячність королів. Чому королеви мають бути інакші?


Невдовзі магістрат міцно заснув, лишивши Тиріона наодинці з думками. А Тиріонові стало цікаво, що скаже Барістан Селмі щодо битися біч-обіч із «Золотою Дружиною». У Війні Дев’ятишагових Королів Селмі прорубав крізь їхні лави криваві просіки, а тоді вбив останнього самозванця-Чорножара. «Втім, бунт проти престолу кого тільки не вкладає в одне ліжко. Чи можна уявити чудернацькіших союзників, ніж я і оцей товстун?»


Сирний король прокинувся, коли вони зупинилися змінити коней, і послав по новий кошик харчів.


— Чи далеко ми вже заїхали? — спитав карлик, поки вони набивали шлунки холодним каплуном та перекускою, накришеною з моркви, родзинок, лимонів і помаранчів.


— Ми в Андалосі, друже мій. У тій самій землі, з якої прийшли ваші андали. А вони забрали її в волохатих людей, що жили тут перед ними — родичів волохатих ібенійців. Серце старовинного царства Хугора лежить північніше, а ми проминаємо південне його порубіжжя. У Пентосі цей край кличуть Плащиною. Далі на схід лежать Оксамитові Горби, куди ми і прямуємо.


«Андалос.» Свята Віра вчила, що колись пагорбами Андалосу ходили всі боги Седмиці у людській подобі.


— Батько сягнув рукою до небес і стягнув звідти сім зірок, — проказав Тиріон напам’ять, — і одну за одною поклав на чоло Хугора зі Схилів, утворивши осяйний вінець.


Магістрат Іліріо кинув на нього цікавий погляд.


— Не мав уяви, що мій малий друг так кохається у побожному віровченні.


Карлик здвигнув плечима.


— Та дитячі дурниці в голові лишилися. Я знав, як був малий, що лицаря з мене не вийде, і вирішив стати верховним септоном. Адже отой їхній кришталевий вінець додає людині стопу зросту. Я вивчав святе письмо і молився, аж ціпки на колінах набив, та мій духовний шлях добіг сумного кінця: я досяг певного віку і закохався.


— У дівчину? Я теж знаю, як це буває. — Іліріо поліз правицею в лівий рукав і видобув срібного медальйона. Усередині знаходилася мальована подоба жінки з великими блакитними очима і світло-золотим волоссям зі срібними пасмами. — Це Серра. Я знайшов її у лисенійському постільному будинку і привіз додому зігрівати мені постіль. Але зрештою ми побралися. Уявляєте? А моя ж перша дружина була родичкою князя пентоського. Відтоді брами палаців зачинилися для мене назавжди, та мені було байдуже: я не вважав таку ціну надмірною за мою Серру.


— Як вона померла?


Тиріон розумів, що вона померла — жоден чоловік не казав би з такою ніжністю про жінку, яка його покинула.


— Одного разу до Пентосу на зворотньому шляху з Нефритового моря зайшла браавоська торговельна галера. Називалася вона «Скарбниця» і везла гвоздику та шапран, жад і гагат, червоні сукна, зелені шовки… і сіру смерть. Ми вбили веслярів, що зійшли на берег, і спалили корабель на котві, але веслами збігли щури і перепливли до пришибів на холодних кам’яних лапах. Перш ніж виснажитися, пошесть забрала дві тисячі життів. — Магістрат Іліріо зачинив медальйон. — Я зберігаю її руки у своїй опочивальні. Вони були такі м’які та ніжні…


Тиріон подумав про Тайшу. Потім окинув поглядом поля, де колись блукали боги.


— Навіщо боги роблять щурів, пошесті й карликів? Що то за боги такі? — Йому пригадалося ще одне місце з «Семикутної зірки». — Діва привела йому дівчину станом гнучку, наче вербичка, з очима як глибокі сині озера, і Хугор забажав її собі за наречену. І Мати зробила її плодючою, а Стариця провістила, що вона народить королю сорок і чотири могутніх сина. Воїн дав сили їхнім рукам, а Коваль скував кожному броню з залізних блях.


— Ваш Коваль мав бути ройнаром, — пожартував Іліріо. — Адже андали взнали мистецтво роботи з залізом від ройнарів, що жили уздовж річки. Це кожен знає.


— Крім наших септонів. — Тиріон махнув рукою на лани. — Хто тут живе, на вашій Плащині?


— Рільники-трударі, прикріплені до землі. Тут є плодові сади, поля збіжжя, копальні, всілякі господарства… кілька маю і я сам, хоча рідко відвідую. Навіщо мені марнувати тут свої дні, коли там до моїх послуг безліч принад і розваг Пентосу?


— Безліч принад, кажете. — «І високі товсті мури.» Тиріон побовтав вино у келиху. — Після Пентосу ми не стрічали тут жодного міста.


— Од них лишилися руїни. — Іліріо махнув курячою ніжкою в бік запон. — Сюди часто прикочовують коневладці — буває, якомусь халу раптом заманеться помилуватися морем. А дотракійці міст не люблять, це відомо навіть вам на Вестеросі.


— Нападіть на один халазар, знищте його, і побачите, що дотракійцям не так уже й закортить переходити ту Ройну.


— Навіщо? Дешевше відкупитися від ворога харчами та дарунками.


«От якби ж я подумав привезти трохи доброго сиру на битву при Чорноводі, щоб відкупитися. Може, тоді мав би цілого носа.» Князь Тайвин завжди зневажав Вільні Міста саме за це. «Вони б’ються не мечами, а монетами, — казав він. — Золото, звісно, річ корисна, проте війни виграються залізом.»


— Батечко мав на це таку відповіть: «Дай ворогові золота, і він скоро повернеться, жадаючи ще».


— Той самий батечко, якого ви зволили вбити? — Іліріо викинув курячу кістку з ношів назовні. — Сердюки не встоять проти дотракійських верескунів. Це доведено при Кохорі.


— Навіть ваш відважний Гриф? — глузливо спитав Тиріон.


— Гриф геть інакший. Він має сина, про якого дуже дбає. Хлопчака кличуть Молодий Гриф, і шляхетнішої дитини ще не бувало на світі.


Вино, їжа, сонце, погойдування ношів, дзижчання мух… увесь світ наче змовився, щоб приспати Тиріона. Він засинав, прокидався, пив. Іліріо не відставав ані на келих. Коли ж небо забралося темно-ліловою барвою, товстун почав хропіти.


Тієї ночі Тиріонові Ланістеру наснилася битва, що пофарбувала червоним пагорби Вестеросу. Він був у самій її гущавині, роздаючи удари сокирою завбільшки з себе; біч-обіч із ним билися Барістан Зухвалий та Лихий Булат, а в небі над головою колами шугали дракони. Уві сні Тиріон мав дві голови, обидві без носів. Ворогів очолював його батько, і Тиріон знову його вбив. А тоді й брата Хайме: рубав йому обличчя, поки не перетворив на червону руїну, і з кожним ударом гучно реготав. Лише коли бій скінчився, Тиріон зрозумів, що друга голова плаче.


Прокинувшись, Тиріон відчув, що його короткі криві ноги заклякли, наче залізні. Іліріо саме їв оливки.


— Де ми зараз? — запитав його Тиріон.


— Ще не вибралися з Плащини, мій квапливий друже. Скоро дорога увійде в Оксамитові Горби. Там ми почнемо підйом у напрямку Гойян Дроге, що на Малій Ройні.


Гойян Дроге колись був ройнарським містом, поки дракони Валірії не перетворили його на випалену пустку. «Я долаю не лише версти, але й роки, — подумав Тиріон, — рухаюся вглиб історії, в ті часи, коли на землі правили дракони.»


Тиріон спав, прокидався, знову засинав… день і ніч змішалися разом і вже не важили. Оксамитові Горби страшенно його розчарували.


— Половина шльондр у Ланіспорті має цицьки більші за оці «горби», — сказав він Іліріо. — То й назвали б їх Оксамитовими Цицьками.


Далі вони побачили велике коло поставлених сторчма каменів, про які Іліріо розповів, що їх встановили велетні, а потім — глибоке озеро.


— Тут жила зграя розбійників, що живилася з усіх подорожніх, — розповів Іліріо. — Кажуть, вони й досі ховаються під водою. Хто наважується ловити в озері рибу, тих вони хапають, тягнуть донизу і з’їдають.


Наступного вечора вони дісталися велетенського валірійського сфінкса, що сидів обіч дороги. Потвора мала тіло дракона і жіночу голову.


— Драконова королева, — мовив Тиріон. — Доречне віщунство.


— Їй бракує короля. — Іліріо вказав на гладкий кам’яний підмурок, де колись стояв другий сфінкс. Його майже затягли мох і квітучі лози. — Коневладці збудували під ним дерев’яні колеса і потягли ген до Ваес Дотраку.


«Це теж віщунство, — подумав Тиріон, — та не таке обнадійливе.»


Тієї ночі — п’яніший, ніж зазвичай — він раптово вибухнув піснею.


***


Їхав містом пан всевладний


З пагорба високого.


Покохав він, неоглядний,


Кралю чорноокую.


***


Краля голову задурить —


Згинеш без меча і трунку.


Бо ніщо — палац і уряд


Проти дівчини цілунку.


***


Він знав тільки ті слова з пісні, та ще приспів. «Руки тії золотії холодом лякають, а дівочі теплі руки серце зігрівають.» Шаїни руки шалено стібали його, поки золоті руки врізалися їй у горлянку. Він не пам’ятав, чи були її долоні теплі, а чи холодні. Сила витікала з неї разом із життям, удари ставали легшими за тріпотіння крилець метелика. Золоті руки з кожним обертом скручуваного ланцюга врізалися дедалі глибше. «Ніщо — палац і уряд проти дівчини цілунку.» Чи поцілував він її востаннє, коли вона померла? Цього він не пам’ятав… хоча не забув їхнього першого поцілунку в наметі на березі Зеленозубу. Якими ж солодкими були її вуста…


Перший свій поцілунок з Тайшею він теж пам’ятав. «Вона нічого не вміла — так само, як я. Ми весь час чіплялися носами, та коли нарешті я торкнувся її язика своїм, вона затремтіла.» Тиріон заплющив очі й спробував пригадати її обличчя, та натомість побачив батька на нужнику з задертим вище пояса халатом. «Туди, де місце шльондрам» — сказав князь Тайвин, і у відповідь йому тумкнув арбалет.


Карлик перекотився на подушках, занурюючи у них половину свого носа. Сон відкрився перед ним, наче колодязь, а він кинувся у нього радо та охоче, дозволяючи пітьмі поглинути себе.


Помічник купця


«Пригода» виявилася страшенно смердючою.


Мала вона шістдесят весел, одне вітрило і довгий стрункий короб, що проказував про швидку ходу. «Невеличка, але годиться» — подумав Квентин, коли вперше її побачив. Але тоді він іще не зайшов на чардак і не вдихнув повними грудьми. «Свині» — майнула перша думка. Та нюхнувши вдруге, він засумнівався: самі лише свині мали чистіший запах, а тут змішалися і свині, і гниле м’ясо, і людське лайно, і розкладені трупи, і криваві болячки та запалені рани… потужний сморід ущент забив собою і солоне повітря, і пахощі риби у гавані.


— Зараз виблюю, — сказав він Герісові Пийводі.


Вони саме чекали на керманича корабля, потерпаючи від спеки і хвиль смороду з-під чардаку під ногами.


— Якщо капітан смердить так само, як його корабель, твоє блювотиння здасться йому солодкими парфумами, — відповів Геріс.


Квентин уже хотів був запропонувати супутникові спробувати інший корабель, коли нарешті з’явився капітан із двома ницого вигляду жеглярами при боці. Геріс привітав капітана усмішкою. Волантинською говіркою він не володів — так само, як і Квентин — але їхній задум вимагав, щоб саме він перемовлявся за інших. У містечку Накот купця-виноторговця зображав із себе Квентин, але лицедійство дратувало і пригнічувало його, тому коли дорнійці змінили корабель у Лисі, то заразом змінили і личини. На «Жайворі» купцем став Клетус Крицак, а Квентин — при ньому служкою-крамарчуком. У Волантисі ж — після загибелі Клетуса — на господаря перетворився Геріс.


Високий та вродливий, з блакитно-зеленими очима та піщано-білявим волоссям, трохи вигорілим на сонці, зі стрункою та зграбною поставою, Геріс Пийвода кожному вкидався у око зухвалою впевненістю, що межувала з зарозумілістю. Його ніколи ніщо не бентежило, і навіть коли він не знав мови, завжди знаходив спосіб дати себе зрозуміти. Квентин порівняно з ним виглядав жалюгідно: коротконогий, кремезний, навіть трохи опецькуватий, з шапкою брунатного, наче щойно вивернута лемешем земля, волосся. Чоло він мав зависоке, щелепу — надто кутасту, носа — заширокого. «Хороше, доброчесне обличчя, — сказала про нього колись одна дівчина, — от якби ж ти частіше посміхався.»


Але посміхатися Квентинові Мартелу ніколи не давалося легко — так само, як його ясновельможному батькові, великому князю дорнійському.


— Чи швидка ваша «Пригода»? — запитав Геріс неблизькою подобою високовалірійської мови.


Керманич «Пригоди» упізнав вимову і відповів посполитою мовою Вестеросу.


— Не буває в світі швидшої, шановний пане. «Пригода» переганяє сам вітер! Скажіть мені, куди бажаєте пливти, і я швидко доправлю вас туди.


— Я шукаю проїзду до Меєрину для себе і двох слуг.


Капітан ненадовго примовк.


— Я трохи знаю ті краї, та й місто знайду легко… але навіщо? В Меєрині більше не купиш рабів, не заробиш справжніх грошей… срібна королева поклала таким справам край. Вона навіть зачинила бійцівські ями, і тепер бідний жегляр не може розважитися, поки вантажать його крам. Скажіть мені, мій вестероський друже, що такого є для вас у Меєрині? Заради чого вам туди пливти?


«По найпрекраснішу жінку в світі, — подумав Квентин. — Мою майбутню наречену, коли буде на те божа ласка.» Іноді уночі він лежав без сну, уявляв собі її обличчя та тіло і питав себе, чому така жінка раптом схоче одружитися саме з ним — з усіх вельможних володарів світу. А потім відповідав собі: «Я є Дорн. Вона схоче мати Дорн.»


Геріс відповів купцеві тією казочкою, яку вони зліпили разом:


— Наша родинна справа — торгівля вином. Мій батько володіє у Дорні великими виноградниками і хоче, щоб я знайшов йому нових покупців у нових країнах. Ми сподіваємося, що доброчесний люд Меєрину вподобає наш товар.


— Вино? Дорнійське? — Капітана вони, схоже, не переконали. — Невільницькі міста ведуть війну. Чи можливо, що ви цього не знали?


— Ми чули, що воюють між собою Астапор і Юнкай. Меєрин не бере участі.


— Наразі не бере. Але скоро візьме. Посол Жовтого міста просто зараз перебуває у Волантисі, винаймає вояків. «Довгі Списи» вже сіли на корабель до Юнкаю; скоро за ними рушать «Вітрогони» та «Бойові Коти», щойно скінчать поповнювати лави. «Золота Дружина» теж їде на схід. Це кожен знає.


— Не заперечую. Але моя справа — вино, не війна. Гіскарські вина — поганючі, з цим теж погодиться кожен. Меєринці платитимуть добру ціну за чудовий дорнійський товар.


— Мертвим байдуже, чи добре вино їм продають, а чи погане. — Керманич «Пригоди» попестив бороду. — Гадаю, я не перший корабельник, до якого ви звертаєтеся. І вже не десятий.


— Саме так, — мусив визнати Геріс.


— То який за ліком? Чи не сотий?


«Майже» — подумав Квентин. Волантинці полюбляли вихвалятися, що всі сто островів Браавосу можна вкинути разом в їхню велетенську гавань і там утопити. Квентин ніколи не бачив Браавосу, але вірив почутому. Багатий, перезрілий, підгнилий, Волантис укривав гирло Ройни теплим вологим поцілунком, простягаючись пагорбами та болотами по обох берегах річки. Кораблі були тут усюди: спускалися униз річкою, виходили в море, юрмилися у корабельнях та коло пришибів, скидали крам на берег або вантажилися для походу… там були бойові дромони, китобої, торговельні галери, дуби та мавни, скедії, кочі, думбаси, лодії, кораблі-лебеді, судна з Лису, Тирошу та Пентосу, карфійські перевізники прянощів завбільшки з палаци, гості з Толосу, Юнкаю та Василіскових островів. Не диво, що Квентин, уперше побачивши порт з чардаку «Жайвора», сказав друзям:


— Пхе! Та ми не просидимо тут і трьох днів.


Відтоді минуло вже двадцять, а вони й досі сиділи у місті, нікого не винайнявши. Першими їм відмовили капітани «Мелантіни», «Тріархової доньки» та «Цілунку русалки». Помічник на «Сміливому мандрівникові» засміявся їм у обличчя. Керманич «Дельфіна» нагримав на них за марнування його часу, а хазяїн «Сьомого сина» звинуватив у піратстві. Все те сталося першого ж дня.


Лише капітан «Сарни» принаймні пояснив, чому відмовляє.


— Правда, що я іду на схід, — казав він за келихом розведеного водою вина. — Півднем навколо Валірії, а тоді на схід сонця. Ми візьмемо води і харчів у Новому Гісі, а далі потягнемо весла до Карфу і Нефритової Брами. Кожна подорож має свої небезпеки, а довга подорож — більше, ніж інші. Навіщо мені самому шукати нових небезпек, повертаючи до Невільницької затоки? «Сарна» — все моє життя і весь мій статок. Я не піддаватиму її смертельній загрозі заради того, щоб відвезти трьох божевільних дорнійців просто у горнило війни.


Квентин почав думати, що краще було б купити собі в Накоті власного корабля. Проте так вони привернули б до себе зайву увагу. Павук усюди мав споглядачів і шепотинників, ба навіть у палатах Сонцеспису.


— Дорн спливе кров’ю, якщо хтось дізнається про твою мету, — застерігав його батько, дивлячись разом із ним, як бавляться діти у ставках Водограйних Садів. — Те, що ми робимо — зрада престолу, навіть не сумнівайся. Довіряй лише своїм супутникам і понад усе намагайся не привертати уваги.


Тому Геріс Пийвода подарував капітанові «Пригоди» свою найзвабливішу посмішку і мовив:


— Правду кажучи, я вже й лік втратив тим боягузам, що нам відмовляли. Але у «Гостиному дворі» подейкують, що ви сміливіші за інших. Що ви з тих людей, які не цураються зухвалого вчинку заради добрячої винагороди.


«Перемитник» — подумав Квентин. Саме так інші торговці у «Гостиному дворі» кликали керманича «Пригоди».


— Він перемитник і людолов, трохи пірат, трохи бандур… але, може статися, кращого ви вже й не знайдете, — сказав їм господар заїзду.


Капітан потер між собою великий і вказівний пальці.


— І яка ж винагорода здається вам добрячою за таку подорож?


— Утричі проти того, що ви зазвичай берете до Невільницької затоки.


— З кожного? — Капітан показав зуби у чомусь на кшталт посмішки, яка, втім, робила його обличчя не приязнішим, а лихим та хижим. — Можливо. Правду кажуть, я тут сміливіший за багатьох. Як скоро вам треба їхати?


— Завтра не буде занадто скоро.


— Згода. Повертайтеся за годину до світанку з друзями та вином. Краще рушити в дорогу, коли Волантис іще спить, щоб ніхто не ставив нам зайвих питань, куди та навіщо.


— Як скажете. За годину до світанку.


Посмішка капітана поширшала.


— Мене втішає думка, що я зможу вам допомогти. Мандрівка має вийти приємною, хіба ні?


— Я цього певний, — відповів Геріс.


Капітан гукнув по пиво, і вони удвох випили за успіх майбутнього плавання.


— Приязний чолов’яга. Ач як солодко заспівав наприкінці розмови, — мовив Геріс згодом, коли вони з Квентином долали шлях назад до початку пришибу, де на них чекав винайнятий гатай. Повітря висіло пекучим важким покровом, сонце палало так яскраво, що обоє мружили очі.


— Вони тут усі солодкі, коли чують про гроші, — відповів Квентин.


«Ціле місто таке солодке, аж зуби зіпсуєш.» Навколо міста росло безліч солодких буряків, які подавали трохи не до кожної страви. Волантинці готували з них холодну юшку — густу і насичену смаком, як масаковий мед. Вина їхні теж були солодкі понад міру.


— Але щось я боюся, чи не закороткою виявиться наша приємна подорож. Цей чолов’яга, що так солодко співає, не має наміру везти нас до Меєрину. Надто вже швидко він погодився. Так, він візьме утричі проти звичної платні, але щойно опиниться вдалині від берега, як уріже нам горлянки і забере собі решту наших статків.


— Або ж прикує до весел поруч із тими небораками, яких ми унюхали. Гадаю, нам варто пошукати перемитника чистішого і чеснішого.


Їхній візник чекав на них коло свого гатаю. В Вестеросі такий возик майже напевне назвали б гарбою, хоча зроблений та прикрашений він був майстерніше, ніж бачені Квентином у Дорні звичайні гарби, запряжені волами. До того ж волантинські гатаї тягли не воли, а карликові слоники кольору брудного снігу. Вулиці Старого Волантису ними аж юрмилися.


Квентин охочіше б пішов пішки, але їхній заїзд знаходився за кілька верст. Окрім того, корчмар у «Гостиному дворі» застеріг, що мандрувати пішки означає заплямувати себе в очах як іноземних капітанів, так і уроджених волантинців. Особи не найнижчого звання мали подорожувати ношами або гатаями… і так сталося, що родич корчмаря володів кількома цілком пристойними, які радий був надати до послуг гостей заїзду.


Візник був одним із невільників того самого родича — невеличкий чоловічок з колесом, набитим на щоці, вдягнений лише у пов’язку на стегнах і пару ходаків. Шкіру він мав кольору темного дерева, очі — схожі на гострі сірі кремені. Він допоміг гостям видертися на лаву з подушками між двох велетенських дерев’яних коліс гарби, а тоді сам заліз на спину слоникові.


— До «Гостиного двору», — наказав Квентин, — але уздовж берега, де корабельні.


Цієї години вдалині від води та морського вітерцю розжарені стогни Волантису здатні були потопити людину в її власному поті — принаймні на цьому березі річки.


Візник щось загорлав до слона місцевою говіркою. Тварина почала рух, розгойдуючи хоботом з боку в бік. Гатай набирав швидкість, візник волав на жеглярів та рабів, щоб давали дорогу. Одних від інших відрізнити було легко. Раби мали на собі татуювання: личини синього пір’я, блискавки від щелепи до лоба, монети на щоках, барсові плями, черепи, глеки. Маестер Кедрі казав, що на одного вільного міщанина у Волантисі припадає п’ять невільників… хоча сам не дожив, щоб перевірити свій підрахунок. Він загинув того ранку, коли через облавок «Жайвора» ринув натовп корсарів.


Того дня Квентин втратив ще двох друзів: веснянкуватого та кривозубого Вілама Живця, безстрашного і непохитного з лицарським списом у руці; а ще Клетуса Крицака — вродливого попри ліниве око, палкого та сміхотливого. Клетус був Квентинові найдорожчим другом упродовж половини його життя — майже братом, хіба що не кревним. «Поцілуй від мене свою наречену» — прошепотів йому Клетус, перш ніж померти.


Корсари скочили на корабель ще вдосвіта; «Жайвір» саме стояв на котві коло берега Спірних Земель. Жеглярі відбили напад за ціну дванадцяти життів. Мертвих корсарів позбавили чобіт, пасів та зброї, поділили їхні гаманці, повисмикували коштовності з вух, поздирали з пальців. Один із трупів був такий жирний, що корабельний кухар мусив відрубати йому пальці тесаком для м’яса — інакше б не дістався перснів. Щоб скотити гладуна у воду, знадобилося троє «жайворів». Решту піратів жбурнули слідом без жодного поминального слова.


Їхні власні убиті були поховані ретельно та з турботою. Жеглярі зашили усіх у вітрильне полотно, вклавши до саванів важкі камені. Капітан «Жайвора» очолив молитву за душі загиблих побратимів. Потім він обернувся до трьох дорнійських мандрівників — усіх, хто лишився від шести, які піднялися на корабель у Накоті. З глибокого черева корабля з’явився навіть здоровило — блідий, аж зелений, і на непевних ногах, але повний рішучості віддати останню шану друзям.


— Хтось із вас має щось сказати про ваших мертвих, перш ніж ми віддамо їх морю, — мовив капітан.


Геріс так і вчинив — хоча мусив брехати у кожному слові, бо не смів розповісти правду, хто вони такі й навіщо вирушили в подорож.


«Невже отак мала скінчитися їхня доля?»


— О, казки про цю пригоду ми розповідатимемо нашим онукам! — заявив Клетус того дня, коли вони рушали з замку його батька.


Віл на це скривив мармизу і відповів:


— Тобто ти хотів сказати: дівкам у корчмі, у сподіваннях задерти чиюсь спідницю.


Клетус ляпнув його по спині.


— Щоб мати онуків, ти мусиш завести дітей. А дітей не матимеш, якщо не задиратимеш спідниць.


Пізніше, у містечку Накот, дорнійці піднімали здравиці за майбутню Квентинову дружину, солоно жартували про майбутню шлюбну ніч, теревенили про те, що побачать, що скоять, якої слави здобудуть. «А здобули полотняні мішки, набиті камінням.»


Та хай як він побивався за Вілом і Клетусом, усе ж найгостріше боліла Квентинові втрата маестра. Кедрі розмовляв мовами усіх Вільних Міст, ба навіть мішаним гіскарським суржиком, що ходив берегами Невільницької затоки.


— Тебе супроводжуватиме маестер Кедрі, — казав йому батько тієї ночі, коли вони вирушали. — Слухай його ради. Він половину життя присвятив вивченню Дев’яти Вільних Міст.


І тепер Квентина не полишала думка, що якби маестер був поруч, їхні волантинські негаразди вже якось та минулися б.


— Рідну матір зараз оце продав би за подих вітерцю, — казав Геріс, поки гатай пробирався крізь припортові натовпи. — Волого тут, як у Дівиній піхві, а ще ж і полудень не настав. Ненавиджу це місто.


Квентин відчував те саме. Виснажлива волога спека Волантису випивала з нього силу, змушувала почуватися загидженим. Але найгірше було розуміти, що вечір не принесе жодного полегшення. На високих полонинах північніше маєтків князя Крицака надвечір повітря ставало свіжим і прохолодним, хай яка спека передувала йому вдень. Але ж не тут. У Волантисі ночі мало різнилися від днів.


— На ранок до Нового Гісу вирушає «Богиня», — нагадав Геріс. — Нею ми хоч ближче підберемося.


— Новий Гіс — острів, і має далеко менший порт, ніж цей. Ну підберемося ми ближче, то й що? Там і застрягнемо. До того ж Новий Гіс уклав союз із Юнкаєм. — Квентин не здивувався, коли почув новину: адже і Новий Гіс, і Юнкай були гіскарськими містами. — А якщо з ними злигається ще й Волантис…


— То треба знайти корабель з Вестеросу, — запропонував Геріс. — Якогось купця з Ланіспорту чи Старограду.


— Так далеко майже ніхто з них не заходить. А ті, що заходять, набивають черево корабля шовками і прянощами з берегів Нефритового моря, а далі тягнуть весла додому.


— То може, браавоський? Люди кажуть, порфірові вітрила бачать і в Асшаї, і на островах Нефритового моря.


— Браавосці походять від збіглих рабів. Вони не торгують у Невільницькій затоці.


— А чи стане у нас золота купити собі власний корабель?


— І хто ж ним керманитиме? Ти? Чи я? — Дорнійці не славилися мореплавством, відколи Німерія спалила свої десять тисяч кораблів. — Моря навколо Валірії згубно небезпечні, та й піратів там аж кишить.


— Е ні, годі, корсарів я вже наївся. Грець із ним, з кораблем.


«Йому все це досі здається грою, — зрозумів Квентин, — наче того разу, коли він повів нашу шістку в гори на розшуки старого лігва Короля-Стерв’ятника.» Герісові Пийводі в голові не вміщувалося, що їх може спіткати невдача — ба навіть смерть. Скидалося на те, що його норов не змінила і загибель трьох друзів. «Такі речі він лишає мені. Знає-бо, що я настільки ж обережний, наскільки він зухвалий.»


— Можливо, наш здоровило має рацію, — мовив пан Геріс. — Хай те море чорти п’ють — а ми можемо скінчити подорож суходолом.


— Ти ж знаєш, чого він так каже, — заперечив Квентин. — Він радше помре, ніж ступить на чардак іще одного корабля.


Здоровило зеленів з морської хвороби всі дні їхньої подорожі. У Лисі йому знадобилося чотири дні, щоб відновити сили. Довелося винайняти кімнати у корчмі, де маестер Кедрі вклав хворого на перину і годував юшкою та лікарськими трунками, доки на щоки не повернулося трохи рожевої барви.


Втім, Меєрину і справді можна було дістатися суходолом. Дотуди бігли старі валірійські дороги. «Драконові дороги» — так величали люди довгі та величні кам’яні шляхи старого Вільноземства. Але та з них, що бігла на схід від Волантису до Меєрину, здобула собі й зловісніше ім’я: гемонська дорога.


— Гемонська дорога небезпечна, до того ж забере надто багато часу, — мовив Квентин. — Тайвин Ланістер надішле по королеву власних людей, щойно почує звістку про неї в Король-Березі. — Батько був цього цілком певний, і мабуть, недарма. — Але його люди прийдуть з ножами. Якщо вони встигнуть першими…


— То сподіваймося, що її дракони їх винюхають, та й з’їдять, — підхопив Геріс. — Але якщо корабель нам не знайти, а суходолом їхати ти не хочеш, то лишається шукати проїзду назад у Дорн.


«Вповзти до Сонцеспису з підібганим хвостом, зазнавши ганебної поразки?» Розчарування батька Квентин не переживе, і це не рахуючи пекучого презирства Піщаних Змійок. Доран Мартел вклав долю Дорну йому в долоні. Він не може зрадити батькові сподівання, поки б’ється його серце.


З-над нагрітої сонцем бруківки пашів жар; гатай торохтів і стрибав на окутих залізом колесах, додаючи навколишнім краєвидам якогось примарного вигляду. Берег був ущент забудований коморами та корабельнями, заставлений крамницями та ятками найрізноманітнішого товару. Тут продавали свіжі вустриці, там — залізні ланцюги і кайдани, тут — гральні фігурки для циваси, різьблені зі слонової кістки та жаду. Були там і храми, куди жеглярі приходили для пожертв богам інших земель; стіна до стіни з ними стояли постільні будинки, з вікон та ґанків яких жінки закликали чоловіків унизу.


— Ти подивись лишень! — покликав Геріс, коли вони проминали один такий будинок. — Вона в тебе закохалася!


«І скільки ж коштує кохання шльондри?» Правду кажучи, з дівчатами Квентин почувався незатишно, а надто — з гарненькими.


Уперше приїхавши до Крицаку, він негайно віддав своє серце чарам Ініси, найстаршої з доньок князя Крицака. Не вимовивши ані слова про свої почуття, він плекав мрії кілька років… аж тут її відіслали заміж за пана Ріона Аліріона, спадкоємця Божеласки. Востаннє, коли Квентин її бачив, вона тримала одного хлопчика під грудьми, а другого водила коло спідниці.


Після Ініси були близнючки Пийвода — двійко юних смаглявих дів, що обожнювали ганяти на лови з соколами і псами, видиратися скелями і змушувати Квентина червоніти. Одна з них подарувала йому перший поцілунок, хоча він так і не дізнався, котра саме. Близнючки були доньками простого земельного лицаря, а тому надто низького роду для шлюбу з дорнійським князем, але Клетус не вважав це причиною, щоб їх не цілувати.


— Як одружишся, то візьми собі одну з них за коханку. А хочеш — обох, чом би й ні?


Квентин придумав одразу кілька причин, чому ні. Відтоді він уникав близнючок, як тільки міг, і другого поцілунку так і не сталося.


Зовсім нещодавно вже наймолодша з доньок князя Крицака заходилася переслідувати його по всьому замку. Гвинет було всього дванадцять років; невеличка кощава дівчинка своїми темними очима та брунатним волоссям разюче вирізнялася з-поміж своєї родини блакитнооких білявок. Зате вона була розумна, швидка на слово та на руку, а ще полюбляла повторювати Квентинові, що він має почекати на її розквіт, щоб одразу і побратися.


Але все те лишилося в минулому. Пізніше великий князь Доран викликав його до Водограйних Садів, і тепер на нього в Меєрині чекала найпрекрасніша жінка у світі, а він мав намір виконати обов’язок і взяти її собі за наречену. «Вона мені не відмовить. Вона дотримає угоди.» Даянерис знадобиться Дорн, щоб завоювати Семицарство, тобто знадобиться він. «Утім, вона може мене й не покохати. Ба гірше — навіть незлюбити.»


Вулиця повертала там, де річка стрічалася з морем, і саме там, уздовж вигину, купчилися продавці тварин, пропонуючи самоцвітних ящірок, велетенських змій та прудких мавпочок зі смугастими хвостами і спритними рожевими лапками.


— Може, твоїй срібній королеві сподобається мавпа? — припустив Геріс.


Квентин не мав жодної гадки, що може сподобатися Даянерис Таргарієн. Він обіцяв своєму батькові привезти її до Дорну, але сумнівався дедалі сильніше, чи справді йому стане хисту на таке завдання.


«Я цього не просив» — знову подумав він.


Удалині, за синім обширом Ройни, він бачив Чорну Стіну, зведену валірійцями ще тоді, коли Волантис вважався сторожовою фортецею на порубіжжі їхніх володінь. Стіна з плавленого каменю заввишки у дві сотні стоп і така завтовшки, що нею нагорі могло роз’їхатися шість запряжених четвірками колісниць (як і робилося щороку на святі заснування міста), оточувала велику ділянку в вигляді приплюснутого кола. Іноземці, чужинці, відпущенці з рабів не могли увійти крізь Чорну Стіну без запрошення тих, хто там мешкав — пагонів Старої Крові, що вели свої родоводи аж від самої Валірії.


Тут рух на вулицях погустішав. Вони знаходилися біля західного кінця Довгого Мосту, що з’єднував дві половини міста. Хури, возики, гатаї переповнювали вулицю; всі вони або приїхали з мосту, або заїжджали на нього. Всюди, наче юрмища тарганів, кишіли раби — поспішали у справах своїх господарів.


Недалечко від Рибницького майдану та «Гостиного двору» з бічної вулиці раптом почулися гучні вигуки, і наче з нізвідки з’явилося з десяток Неблазних-списників у візерунчастій броні та тигрових шкурах. Вони вимахували зброєю, розганяючи люд убік, щоб посередині міг проїхати своїм слоном сам тріарх. Слон тріарха являв із себе велетенське сіре чудовисько у складному полив’яному обладунку, що тихо дзеленькав від його руху. Башта на спині була така висока, що дряпала різьблену кам’яну арку, під якою проїжджав можновладець на своєму скакуні.


— Тріархи вважаються настільки вищими за людей, що протягом року служби їм заборонено торкатися ногами землі, — розповів Квентин супутникові. — Тому тріархи усюди їздять тільки слонами.


— Зупиняючи рух на вулицях і лишаючи таким, як ми, купи лайна, — підхопив Геріс. — Навіщо Волантисові аж три правителі, коли Дорн якось перебувається одним-єдиним? Ніколи цього не зрозумію.


— Тріархи — не королі й не князі. Волантис — вільноземство, як Валірія за старих часів. Усі землевласники вільного роду поділяють право на владу. Навіть жінкам можна голосувати, якщо вони володіють землею. Троє тріархів обираються серед тих шляхетних родів, котрі можуть довести безперервний родовід од старої Валірії. Вони служать до першого дня нового року. І ти б знав усе це сам, якби зізволив прочитати книжку, що дав тобі маестер Кедрі.


— Там не було малюнків.


— Там були мапи.


— Мапи — то дурня. От якби ти мені сказав, що там пишуть про тигрів та слонів, я б, може, ще й спробував. А так вона виглядала підозріло схожою на історію.


Коли їхній гатай досяг краю Рибницького майдану, запряжений у нього слоник підняв свій маленький хобот і щось гучно писнув, наче великий білий гусак — вочевидь, йому не надто кортіло пірнати у безладне юрмище возів, ношів та пішоходів. Але погонич вдарив слоника п’ятами і примусив рухатися.


Торговців-рибників тут було вдосталь і більше; всі намагалися перекричати один одного, вихваляючи вранішній вилов. Квентин їх розумів хіба що через слово, та не мусив знати слів, щоб упізнати рибу. Він побачив тріску, марлинів, оселедців, діжки мушлів та скойок. Перед однією яткою висіли вугри, на іншій виставляли велетенську черепаху, розтягнуту за ноги залізними ланцюгами і важезну, наче кінь. У барильцях з морською водою та водоростями вовтузилися краби. Декілька торговців смажили шматки риби з цибулею та буряками, продавали перчену рибну юшку з невеличких залізних казанків. Посередині майдану, під потрісканою безголовою подобою якогось давно померлого тріарха, почав збиратися люд — там карлики лаштували виставу. Маленькі чоловічки були вдягнені у дерев’яні обладунки, наче крихітні лицарі — до турніру. Квентин побачив, як один сів на собаку, а інший застрибнув на свиню… але негайно з’їхав і впав під вибух сміху.


— Ти ба, кумедні, — мовив Геріс. — Мо’, постоїмо, глянемо бійку? Тобі, Квенте, не завадить трохи розважитися. Бо ти зараз схожий на старого, що півроку не спорожняв кишки.


«Мені вісімнадцять років. Я на шість років молодший за тебе, — подумав Квентин. — Де я тобі старий?» Але вголос сказав:


— Мені байдуже до кумедних карликів. Якщо тільки вони, часом, не мають корабля.


— Коли раптом і мають, то дуже маленького.


«Гостиний двір» своїми чотирма поверхами царював над берегом, корабельнями, коморами та всім іншим, що їх оточувало. Тут купці зі Старограду та Король-Берега юрмилися одним натовпом зі своїми братами у ремеслі з Браавосу, Пентосу та Миру, з волохатими ібенійцями, світлошкірими прибульцями з Карфу, вугільно-чорними літньоостров’янами у накидках з пір’я, ба навіть тінев’язами, що ховали обличчя під личинами, а прибували з Асшаю коло Тіні.


Камені бруківки пашіли теплом навіть крізь шкіру чобіт Квентина, що саме злізав з гатаю. Коло «Гостиного двору» в тіньку поставили на кобильницях стіл, прикрашений смугастими блакитно-білими прапорцями, що тріпотіли під кожним порухом вітру. Четверо сердюків з лихими та зухвалими очима розвалилися на стільцях навколо столу і гучно кликали до кожного чоловіка або юнака, що їх проминав. Квентин знав, що то за одні. «Вітрогони». Їхні затягачі шукали свіже м’ясо для лав полку, перш ніж той вирушить до Невільницької затоки. «Кожен чоловік, що підпише їхню угоду — то ще один меч для Юнкаю, ще один клинок, спраглий до крові моєї майбутньої нареченої.»


Один із «Вітрогонів» загорлав до них. Квентин відповів:


— Я не говорю вашою мовою.


Він добряче писав і читав високовалірійською, та майже не мав нагоди нею розмовляти. А волантинське яблучко таки впало далеченько від валірійської яблуньки.


— Вестеросці? — запитав чолов’яга посполитою мовою.


— Дорнійці. Мій хазяїн торгує вином.


— Хазяїн?! Тьху, бридота! Хіба ти невільник? Ходи з нами і стань сам собі хазяїном. Невже ти хочеш померти в ліжку? Ми тебе навчимо меча та списа. Ринеш у битву під рукою Строкатого Князя, повернешся багатшим за короля. Хлопчики, дівчатка, золото — що захочеш, усе твоє, аби стало мужності взяти. Ми ж «Вітрогони», ми самим богам війни пхаємо під хвіст!


Двоє сердюків почали ревти хвацькі слова під якусь бадьору музику. Квентин зрозумів достатньо. «Ми — Вітрогони, — співали вони. — Пожени нас, вітре, до Невільницької затоки, де ми вб’ємо короля-різника і розсунемо ноги драконовій королеві.»


— Якби з нами були Клетус та Віл, ми б сходили по здоровила та гуртом перебили б оцих зухів до останнього, — мовив Геріс.


«Але Клетус та Віл мертві.»


— Не зважай, — відповів Квентин.


Сердюки не припиняли глузувати їм у спини, поки вони вибиралися дверми «Гостиного двору» — кликали блідою неміччю та полохливими дівчиськами.


Здоровило чекав на них у їхніх кімнатах на другому поверсі. Заїзд їм настійливо вихваляв керманич «Жайвора», та все ж його хвали було не досить, щоб Квентин лишив речі та золото без охорони. У кожному порті вдосталь швендяє крадіїв, нишпорок та повій, а у Волантисі — більше, ніж у решті.


— Я вже був наставився вас шукати, — мовив пан Арчибальд Крицак, виймаючи засув і пускаючи їх досередини.


«Здоровилом» його надумав величати власний брат у перших — Клетус Крицак — але мало б знайшлося людей, гідніших цього прізвиська. Арч був заввишки у шість із половиною стоп, широкий раменами, череватий, з ногами наче стовбури дерев, долонями завбільшки зі свинячі окости і геть непомітною шиєю. Якась дитяча хвороба багато років тому позбавила пана Арчибальда усього волосся, і тепер його лиса голова нагадувала Квентинові гладкий рожевий морський камінь.


— То що нового? — спитав він. — Що сказав той перемитник? Ми маємо човна?


— Корабля, — виправив Квентин. — Так, він нас доправить. Просто до найближчого пекла.


Геріс сів на продавлене ліжко і стягнув чоботи.


— З кожною годиною мене щодалі більше вабить Дорн.


Здоровило мовив:


— А я казав і кажу, що таки варто спробувати гемонську дорогу. Може, там не так небезпечно, як кажуть люди. А як і небезпечно, то що? Більше слави тим, хто її подолає. Та й хто насмілиться до нас причепитися? Пий з мечем, я з келепом… хоч який гемон зуби зламає!


— А раптом Даянерис загине, поки ми там мулятимемося? — запитав Квентин. — Ні, нам конче потрібен корабель. Хай навіть такий, як «Пригода».


Геріс зареготав.


— Ти, мабуть, жадаєш Даянерис сильніше, ніж я думав, коли ладен кілька місяців нюхати оту купу лайна. Я ж за три дні благатиму врізати мені горло. Ні, мій князю, молю тебе — тільки не «Пригода».


— Ти маєш для нас кращий шлях? — запитав Квентин.


— А таки маю. Оце щойно второпав. Шлях у свій спосіб небезпечний, і чесним його ніяк не назвеш… але до твоєї королеви він приведе швидше, ніж гемонська дорога.


— Кажи, — мовив Квентин Мартел.


Джон


Джон Сніговій перечитував листа, аж доки слова не почали розпливатися і змішуватися. «Я не можу цього підписати. І не підпишу.»


Він мало не спалив пергамен просто на місці, але стримався і ковтнув пива з тієї половини кухля, що лишилася від попередньої самотньої вечері. «Але ж мушу. Мене обрали князем-воєводою. Стіна належить мені. І Варта теж. А Нічна Варта не втручається у панські чвари.»


Коли Скорботний Ед Толет прочинив двері й доповів, що прийшла Йоля, Джон зітхнув полегшено і відклав листа маестра Аемона вбік.


— Хай заходить. — Він боявся цієї миті, але що поробиш. — І знайди мені Сема. Говоритиму з ним наступним.


— Він, мабуть, унизу за книжками сидить. Мій старий септон колись казав, що книжки — то наче померлі люди розмовляють. А я кажу, що мертвим слід лежати тихо. Кому цікаві їхні теревені?


І Скорботний Ед пішов з дорученням, бурмочучи про хробаків та павуків.


Коли Йоля увійшла, то негайно впала на коліна. Джон обійшов навколо столу і підняв її на ноги.


— Не треба мені колінкувати. На коліна стають лише перед королями.


Хай Йоля була вже дружиною і матір’ю, але Джонові досі здавалася дитиною — тоненькою крихіткою, загорнутою в старого Семового кобеняка. Одежина була така величезна, що могла сховати в збірках ще кілька дівчат.


— Чи здорові діти? — запитав він Йолю.


Дичацька дівчина лякливо посміхнулася з-під каптура.


— Так, пане. Я боялася, що не матиму молока для обох, та вони що більше смокчуть, то більше його тече. Такі міцні хлоп’ята.


— Мушу сказати тобі одну нелегку річ.


Він трохи не обмовився «попрохати про одну річ», але останньої миті схаменувся.


— Про Манса? Вала благала короля змилуватися. Казала, що дозволить якомусь колінкареві одружитися з нею і не поріже тому горло, аби лише Манс жив. А отого Князя-над-Кістками — його пожаліють. Крастер часто божився, що закатрупить харцизяку, хай лишень той носа покаже коло дитинця. На Мансові й половини того немає, що він собі на душу взяв.


«А й справді. Манс усього лише зібрав військо і напав на державу, яку колись присягнувся захищати.»


— Манс проказав наші обітниці, Йолю. А тоді перекинувся на дичака, побрався з Даллою і коронував себе Королем-за-Стіною. Хай тепер інший король важить його життя у своїх руках. Я не про нього, а про його сина. Хлопчика Далли.


— Про малюка? — Її голос затремтів. — Але ж він присяги не порушував, пане воєводо. Він спить, плаче, смокче, та й по тому. Нікому зла не робить. Не дайте його спалити, благаю! Врятуйте!


— Врятувати його можеш лише ти, Йолю.


І Джон розповів, як саме.


Інша жінка заверещала б на нього, прокляла найгіршими прокляттями аж до сьомого пекла. Інша жінка могла б люто накинутися на нього, дати ляпасів, копнути ногами, видряпати очі. Кинути свою непокору просто у обличчя, і хай там що станеться далі.


Але Йоля лише зателіпала головою.


— Ні… Благаю, ні!


Крук підхопив за нею.


— Ні! — заверещав він.


— Відмовишся — малий згорить. Не завтра, не післязавтра… але скоро. Щойно Мелісандрі заманеться збудити дракона, чи здійняти вітер, чи скоїти ще яку химородь з кров’ю короля. Від Манса дотоді вже лишаться кістки та попіл. Коли червона жінка завимагає для вогню його сина, Станіс їй не відмовить. Затям собі: якщо ти не забереш хлопця, вона його спалить.


— Я поїду, — відповіла Йоля. — Я його візьму. Я заберу обох: і Даллиного малюка, і мого.


Сльози котилися в неї щоками. Якби не відблиск у світлі свічки, Джон і не знав би, що вона плаче. «Крастерові дружини, напевне, вчили своїх доньок лити сльози у подушку. А самі ходили плакати надвір, подалі від Крастерових кулаків.»


Джон стиснув пальці мечової руки.


— Забереш обох хлопчиків — королевині люди кинуться по тебе і притягнуть назад на налигачі. Малий все одно згорить… але разом із ним на багаття підеш ти.


«Якщо я спробую її розрадити, вона почне думати, що мене можна розчулити слізьми. Ні. Вона має затямити, що я не здамся.»


— Ти візьмеш одного хлопчика. Даллиного.


— Мати не може залишити сина, бо її спіткає вічне прокляття. Тільки не сина! Ми врятуємо його, ми з Семом. Благаю вас, молю, пане воєводо! Ми ж урятували його від холоду.


— Кажуть, смерть від холоду тиха, майже легка. А від вогню… бачиш цю свічку, Йолю?


Вона зиркнула на полум’я.


— Бачу.


— Доторкнися. Наблизь долоню до полум’я.


Її великі карі очі ще побільшали, але дівчина не ворухнулася.


— Ну ж бо! — «Убий хлопчика.» — Не барися!


Дівчина затремтіла, простягла руку — обережно, високо над миготливим полум’ям свічки.


— Нижче. Відчуй поцілунок вогню.


Йоля опустила долоню — на якийсь вершок. Потім на другий. Коли полум’я лизькнуло плоть, вона відсмикнула руку назад і почала схлипувати.


— Смерть у вогні — жорстока смерть. Далла померла, даруючи життя цій дитині, але плекаєш і годуєш її ти. А ще ти врятувала свого власного сина від льоду. Тепер порятуй її сина від вогню.


— Але ж тоді вони спалять моє дитинча! Червона жінка… якщо вона не матиме Даллиного хлопчика, то спалить мого!


— Твій син не має ані краплі королівської крові. Мелісандра нічого не досягне, якщо віддасть його вогню. Станіс хоче, щоб вільний нарід бився за нього — а тому не спалить невинне створіння без вагомої причини. Твій хлопчик буде в безпеці. Я знайду йому годувальницю і вирощу тут, у замку Чорному, під своїм захистом. Він навчиться полювати, їздити верхи, битися мечем і списом, стріляти з лука. Я навіть простежу, щоб його навчили читати і писати. — «Сем би порадів.» — А коли стане старший, то дізнається правду, хто він та звідки. І буде вільний шукати тебе, якщо схоче.


— Ви зробите з нього гайворона. — Вона витерла сльози з очей тилом малої блідої долоньки. — Я не згодна! Я не хочу!


«Вбий хлопчика» — подумав Джон.


— Доведеться. Я тебе не питаю. Інакше обіцяю: того дня, коли спалять Даллиного хлопчака, твій помре разом із ним.


— Помр-ре! — заверещав крук Старого Ведмедя. — Смер-р-ть, смер-р-ть!


Дівчина сиділа згорблена і зіщулена, витріщаючись на полум’я свічки. В очах її блищали сльози. Нарешті Джон сказав:


— Дозволяю піти. Не кажи нікому. Підготуйся до від’їзду за годину перед світанком. По тебе прийде моя сторожа.


Йоля стала на ноги і вийшла, бліда та мовчазна, жодного разу не озирнувшись. Джон почув її похапливі кроки крізь зброярню — дівчина майже бігла.


Джон пішов зачинити двері й побачив Привида, що витягся під ковадлом, гризучи бичачу кістку. Великий білий лютововк підняв голову при його наближенні.


— Щось ти забарився.


І Джон повернувся до крісла — ще раз перечитати листа маестра Аемона.


За хвилину нагодився Семвел Тарлі, притискаючи до себе стос книжок. Щойно він увійшов, як до нього ринув Мормонтів крук, вимагаючи зерна. Сем радо відгукнувся, вийняв жменю з торби коло дверей, а крук радо накинувся на приношення і продзьобав йому долоню. Сем зойкнув, птах полетів геть, зерно розлетілося долівкою.


— Та потвора проклювала тобі шкіру? — запитав Джон.


Сем обережно зняв рукавицю.


— Ой, справді. В мене кров тече!


— Така наша доля — проливати кров за Варту. Вдягай товщі рукавиці. — Джон штовхнув до нього чоботом стільця. — Сідай і поглянь на оце.


І передав Семові пергамен, який читав.


— Що це таке?


— Паперовий щит.


Сем повільно прочитав грамоту.


— Лист королю Томену?


— У Зимосічі Томен бився з моїм братом Браном на дерев’яних мечах, — пригадав Джон. — І мав на собі стільки повсті, що скидався на набитого для пічки гусака. Бран тоді збив його на землю. — Джон підійшов до вікна і відкинув віконниці. Повітря ззовні було холодне, кусюче, небо — сіре і похмуре. — А потім Бран загинув. А рожевопикий опецьок Томен сидить на Залізному Престолі з короною на своїх золотих кучерях.


Сем у відповідь кинув дивний погляд — здавалося, хотів щось сказати. Але лише ковтнув і повернувся до пергамену.


— Бачу, ти не підписав листа.


Джон хитнув головою.


— Старий Ведмідь прохав Залізний Престол про допомогу чи не сто разів. І йому прислали Яноса Слинта. Жоден лист не змусить Ланістерів нас полюбити. Адже вони чули й чують, як ми допомагаємо Станісові.


— Але ж тільки у захисті Стіни, не в змаганнях за престол! Тут саме так і написано!


— Князь Тайвин може зневажити різницю. — Джон забрав листа назад. — Навіщо йому допомагати нам зараз, якщо він жодного разу не допоміг раніше?


— Ну, він же не захоче, щоб люди казали: ось, мовляв, Станіс виїхав на чолі війська на захист держави, поки король Томен сидів і бавився іграшками. Це накличе сором на дім Ланістер.


— Я хочу накликати на дім Ланістер не сором, а смерть і руїну, — відповів Джон і прочитав з листа: — «Нічна Варта не втручається у чвари Семицарства. Ми склали обітницю боронити царину людей, яка зараз перебуває у жахливій небезпеці. Станіс Баратеон допомагає нам проти ворогів за Стіною, хоча ми не є його підданими чи служивими людьми…»


— Ну, — посовався Сем у кріслі, — таки не є. Адже так?


— Я дав Станісу харчів, притулок і Ніч-Кром, а ще дозволив оселити якусь частину вільного народу в Дарунку. Це все.


— Князь Тайвин скаже, що це забагато.


— Станіс каже, що цього замало. Що більше даєш королю, то більше він жадає. Ми гуляємо крижаним мостом, де по обидва боки — бездонне провалля. Задовольнити одного короля — то вже справа нелегка. Задовольнити двох — навряд чи можлива.


— Так, але… раптом Ланістери переможуть, і князь Тайвин вирішить, що ми зрадили короля тим, що допомогли Станісові? Це ж буде кінець Нічній Варті. Він має за собою Тирелів з усім могуттям Вирію. І він таки розбив князя Станіса на Чорноводі.


— Чорновода — то була одна битва. Робб виграв усі свої битви, а голову втратив. Якщо Станісові вдасться підняти північ…


Сем завагався, потім відповів:


— Ланістери мають собі власних північан. Князя Болтона та його байстрюка.


— Станіс має Карстарків. Якщо він залучить до своєї справи ще й Білу Гавань…


— Якщо, — наголосив Сем. — А якщо ні… тоді, пане воєводо, навіть паперовий щит краще, ніж зовсім ніякого.


— Та мабуть.


«Вони з Аемоном наче змовилися.» Чомусь Джон сподівався, що Сем Тарлі матиме інший погляд на справу. «Це ж лише чорнило та пергамен.» Але зрештою Джон змирився, ухопив перо та підписав.


— Подай мені воску для печаток.


«Перш ніж я роздумаюся.» Сем поспіхом виконав наказ. Джон приклав печатку князя-воєводи і передав йому листа.


— Віднеси маестрові Аемонові, коли підеш. Хай надішле птаха до Король-Берега.


— Надішлю. — Сем, здавалося, відчув полегшення. — Пане воєводо, чи не можна спитати… Я бачив, як звідси вийшла Йоля. Вона трохи не плакала.


— Вала знову прислала її прохати про Манса, — збрехав Джон, і вони трохи побалакали про Манса, Станіса та Мелісандру Асшайську, аж доки крук не доїв останні зернятка і не заверещав: «Кров!».


— Я відсилаю Йолю з замку, — мовив Джон. — І не саму, а з хлопчиком. Треба шукати нову годувальницю для його молочного брата.


— Поки не знайдете, згодиться козяче молоко. Для дитини воно краще за коров’яче.


Розмови про грудне молоко, вочевидь, викликали Семове замішання, і він раптом почав говорити про давню історію, про юнаків-воєвод, що служили і померли століття тому. Джон обірвав його, мовивши:


— Розкажи мені щось корисне. Розкажи про нашого ворога.


— Про Інших. — Сем облизнув губи. — Вони згадуються у літописах, але не так часто, як я чекав. Ну тобто у тих літописах, які я знайшов і продивився. Бо ж там напевне є і такі, що я проминув. Частина старих книжок розвалюється на шматки; як гортаєш сторінки, то вони кришаться. А найстаріші… вони або геть розсипалися, або так поховані, що я не знайшов, або… ну, таке теж може бути, що їх і нема, тих книжок, і не було ніколи. Найстаріші літописи, що ми маємо, написано після того, як андали прийшли на Вестерос. Першолюди лишили тільки руни на каменях. І тому все, що нам здається відомим про Вік Звитяжців, Вік Світанку і Довгу Ніч — то розвідки, написані септонами за тисячі років після подій. У Цитаделі є архімаестри, які геть усе в них ставлять під сумнів. Старі оповіді повняться королями, що правили століттями, та лицарями, які здобували собі слави за тисячу років перед тим, як з’явилося лицарське звання. Та ви й самі знаєте перекази про Брандона Будівника, Симеона Зореокого, Короля Ночі… ми звемо вас дев’ятсот дев’яносто восьмим князем-воєводою Нічної Варти, але найстаріший список, що я зміг знайти, містить шістсот сімдесят чотири воєводи, а відтак його мало бути написано у часи…


— Дуже давні часи, і то минулі, — перебив Джон. — Що там про Інших?


— Я знайшов згадку про драконоскло. Колись, за Віку Звитяжців, діти лісу щороку давали Нічній Варті сто обсидіанових кинджалів. Майже всі оповіді погоджуються, що Інші приходять тоді, коли стає холодно. Або ж навпаки — коли вони приходять, тоді холоднішає. Іноді вони з’являються у снігових буревіях і зникають, коли небо ясніє. Вони ховаються від сонячного світла і виникають у пітьмі ночі… або ж пітьма настає, коли вони приходять. Хтось пише, що Інші їздять верхи на трупах тварин. Ведмедів, лютововків, мамутів, коней — байдуже, аби були мертві. Той, що вбив Малюка-Павлюка, їхав на мертвому коні — принаймні хоч тут нас не дурять. Деякі джерела також повідомляють про велетенських крижаних павуків. Я не знаю, хто це такі. Людей, яких убито в сутичках з Іншими, треба спалити, бо інакше вони повстануть знову як їхні посіпаки.


— Ми все це знаємо. Питається, як із ними боротися?


— Якщо вірити переказам, обладунок Інших стійкий проти більшості пересічних клинків, а їхні власні мечі такі холодні, що аж ламають гартовану крицю. Але їх відлякує вогонь і вражає обсидіан. Я знайшов одну розвідку про Довгу Ніч, у якій оповідається про останнього звитяжця, що вражав Інших клинком драконосталі. Там написано, що проти неї Інші безсилі.


— Драконосталь? — Слово було для Джона новим. — Невже валірійський булат?


— Мені теж це одразу спало на думку.


— Тобто якщо я переконаю панство Семицарства віддати нам усі їхні мечі валірійського булату, ми будемо врятовані? А чом би й ні! Хіба важко? — «Не важче, ніж попрохати віддати нам їхнє золото і замки.» Джон гірко засміявся. — То ти знайшов, хто ж такі ці Інші, звідки з’являються, чого хочуть?


— Ще не знайшов, пане воєводо — та може, просто не ті книжки читав. Я ж іще кількасот навіть не відкрив. Якби ж мені більше часу, я знайду все, що тільки можна знайти.


— Часу якраз і немає. Тобі час збирати речі, Семе. Ти їдеш разом із Йолею.


— Їду?! — Сем витріщився на нього, роззявивши рота, наче не розумів сказане слово. — Я кудись їду? До Східної Варти, пане воєводо? Або… куди мені…?


— До Старограду.


— До Старограду?! — кавкнув Сем пискляво-придушеним голосом.


— Аемон теж їде.


— Аемон? Маестер Аемон?! Але ж… пане воєводо… йому сто два роки… а ви відсилаєте і його, і мене? Хто ж поратиме круків? А як вони захворіють чи пораняться, тоді…


— Їх попорає Клідас. Він служить Аемонові багато років.


— Клідас не маестер, а лише шафар, і очі в нього слабкуваті. Вам потрібен маестер. Але ж маестер Аемон такий слабий, а тут подорож морем… раптом що… він такий старий, і…


— Його життя буде в небезпеці. Я це знаю, Семе. Але тут на нього чатує ще більша небезпека. Станіс знає, хто такий Аемон. Якщо червоній жінці знадобиться королівська кров для її химороді…


— Ой. — Семові щоки втратили усякий колір.


— У Східній Варті до вас приєднається Дареон. Маю сподівання, його спів приманить до нас хоч кількох людей з півдня. «Кіс» довезе вас до Браавосу, а вже там ви влаштуєте собі проїзд до Старограду. Якщо ти й досі не роздумався назвати Йолину дитину своїм байстрюком, то відішли їх обох до Рогошпилю. Інакше Аемон знайде їй місце служниці в Цитаделі.


— Моїм б-байстрюком… Так, я… мати з сестрами допоможуть Йолі порати дитину… Але Дареон може відвезти її до Старограду незгірш мене. А я… щодня стріляю з лука з Ульмером, як ви наказали… ну не тоді, коли сиджу в книгосхові, але ж ви звеліли знайти усе про Інших. Від лука в мене плечі болять, а на пальцях я пухирі набив. — Сем показав Джонові свою руку. — Але я не припиняю. Тепер уже, бува, потроху влучаю в ціль… та однак гіршого за мене лучника ще земля не носила. Зате Ульмер розповідає такі цікаві байки. От якби хтось їх записав та склав книжку…


— Ти й запишеш. У Цитаделі вдосталь пергамену і чорнила. І луків також. Я чекаю, що ти продовжиш там навчання стрільби. Послухай, Семе… у Нічній Варті не одна сотня братчиків уміє випустити стрілу. А читати і писати — лише жалюгідна жменя. Я хочу зробити тебе своїм новим маестром.


— Пане воєводо, я… моя робота ж уся тут, книжки…


— Вони нікуди не дінуться, доки ти повернешся.


Сем ухопився рукою за горло.


— Пане воєводо, але в Цитаделі, там… там примушують розтинати трупи. Я не зможу носити ланцюга.


— Можеш. І носитимеш. Маестер Аемон старий і сліпий, втрачає останні сили. Хто займе його місце, коли він помре? Маестер Мулін у Тіньовій Вежі частіше б’ється, ніж пише, а маестер Хармун зі Східної Варти частіше лежить п’яний, ніж сидить за книжками.


— Але ж можна попрохати Цитадель про нових маестрів…


— Я так і зроблю. Нам стане у пригоді кожен. Але Аемона Таргарієна не так легко замінити.


«Якась недоладна виходить розмова. Не така, як я сподівався.» Він знав, що з Йолею поведеться важко, та гадав, що принаймні Сем радо зміняє небезпеки стіни на тепло Старограду.


— Я був певний, Семе, що це тебе потішить, — мовив Джон здивовано. — У Цитаделі є стільки книжок, що жодна людина в світі не прочитає їх усі. Там тобі буде добре, Семе. Я цього певний. Як і того, що ти не зрадиш мої сподівання.


— Зраджу. Так, книжки я читати вмію, але ж… м-м-маестер має бути цілителем, а я к-к-крові лякаюся. — Він простягнув до Джона тремтливу руку, що доводила його слова. — Я Сем Сполоханий, не Смертяний.


— Сполоханий? Чого тобі боятися у Старограді? Докорів безсилих старців? Семе, ти бачив на власні очі натовп упирів, що нападали на Кулак. Люту хвилю живих мерців з чорними руками та блакитним вогнем у очницях. Ти власноруч убив Іншого!


— То д-д-раконоскло, не я…


— Помовч! — розсердився Джон. Після Йолі в нього вже не лишилося терплячки на товстунові страхи. — Ти брехав і плів змови, щоб зробити мене князем-воєводою. І тепер ти мені коритимешся. Ти поїдеш до Цитаделі й викуєш собі ланцюга. І якщо доведеться розтинати трупи, то розтинатимеш. Принаймні у Старограді вони не опиратимуться.


— Пане воєводо… мій б-б-батько, князь Рандил, він, він, він… адже життя маестра — це життя у покорі та неволі… Жоден син дому Тарлі ніколи не носитиме ланцюга. Уроджений володар Рогошпилю ніколи не лизатиме чоботи якомусь нікчемному випанкові. Джоне, я не можу повстати проти волі свого батька!


«Убий хлопчика, — подумав Джон. — Хлопчика у собі та хлопчика у ньому. Вбий обох, триклятий байстрюче.»


— Ти не маєш батька. Тобі лишилися тільки брати. Тільки ми. Твоє життя належить Нічній Варті. Тому ходи до себе, запхай у заплічну торбу пару підштанків і що там тобі ще знадобиться у Старограді. Ти вирушаєш за годину до сходу сонця. І ось тобі ще один наказ. Віднині й надалі ти не посмієш звати себе боягузом. За останній рік ти пережив більше небезпек, ніж пересічна людина — за все життя. Якось та зумієш пережити Цитадель. І з’явишся до неї не наполоханим хлопчаком, а присяжним братчиком Нічної Варти. Я не можу наказати тобі стати хоробрим, але наказую сховати і не показувати свої страхи. Ти проказав обітниці, Семе. Пам’ятаєш їх?


— Я… я спробую.


— Не спробуєш. А виконаєш мій прямий наказ.


— Нак-каз! — Мормонтів крук заплескав великими чорними крилами.


Сем здувся, наче порожній міх.


— Слухаю волю князя-воєводи. А чи… а чи знає про це маестер Аемон?


— Ми з ним разом це замислили. — Джон прочинив Семові двері. — І не треба зайвих прощань. Що менше людей знатиме, то краще. За годину до світанку, коло цвинтаря.


Сем утік від нього так само, як перед ним утекла Йоля.


Джон відчув утому. «Поспати б.» Він просидів півночі, риючись у мапах, складаючи листи та обговорюючи свої задуми з маестром Аемоном. Та навіть коли дістався, запинаючись, до свого вузького ліжка і звалився на нього, то зразу заснути не зміг. Він знав, що лежить попереду, і неспокійно перекидався, розмірковуючи над останніми словами маестра Аемона.


— Прошу пана воєводу вислухати мою останню пораду, — мовив старий. — Ту саму, що я дав багато років тому своєму братові, коли розлучався з ним назавжди. Йому було тридцять і три роки; Велика Рада саме обрала його сісти на Залізний Престол. Він був дорослий чоловік, мав власних синів, та в дечому лишився зовсім хлопчиком. Яйк мав у собі чимало милої зворушливої невинності, яку ми всі так любили. «Убий у собі хлопчика, — сказав я йому того дня, коли сідав на корабель до Стіни. — Правити повинен чоловік. Аегон, а не Яйк. Убий хлопчика, і хай народиться чоловік.»


Старий помацав Джонові обличчя.


— Ви, князю-воєводо, удвічі молодші за тодішнього Яйка, і ваш тягар, боюся, є жорстокішим за його. Ви мало знайдете втіхи у вашому правлінні, та сподіваюся, знайдете в собі сили зробити те, що належить зробити. Убийте хлопчика, Джоне Сніговію. Зима майже насунулася. Убийте хлопчика, і хай народиться чоловік.


Джон вдягнув кобеняка і хутко вийшов назовні. Щодня він обходив замок Чорний, відвідував вартових на чатах, вислуховував їхні звіти в першу чергу і власними вухами, потім дивився, як Ульмер трудиться з учнями коло стрілецьких цілей, розмовляв з людьми короля та королеви, ходив льодом нагорі Стіни, щоб роздивитися пущу. За ним усюди білою тінню припадав Привид.


Коли Джон піднявся на Стіну, її саме охороняв Кедж Білоокий. Власних іменин за життя Кедж зустрів сорок із гаком, тридцять із них — на Стіні. Ліве око він мав сліпе, праве — лихе та хиже. У пущі, верхи на бахмутику та з сокирою при сідлі, він не поступався жодному розвідникові Варти, але з іншими братчиками ніколи добре не ладнав.


— День тихий, — доповів він Джонові. — Нічого не сталося. От хіба непотойбічні розвідники…


— Непотойбічні розвідники? — здивувався Джон незнайомому слову.


Кедж вишкірився.


— Двійко лицарів. Поїхали з годину тому на південь королівським гостинцем. Коли Дивен побачив, як їхні дупи підскакують на конях, то сказав, що південські йолопи не по той бік Стіни розвідничають.


— Зрозуміло, — мовив Джон.


Він дізнався більше від самого Дивена — старий лісник саме сидів у куренях і сьорбав юшку з полумиска.


— Еге ж, пане воєводо, бачив я їх. Горп та Масей, отакої. Казали, що їх Станіс вислав. А нащо, куди, і коли повернуться — того не казали.


Пан Річард Горп і пан Юстин Масей належали до королевиних людей і сиділи на почесних місцях у королівській раді. «Якби Станіс мав на думці розвідку, то вислав би двох пересічних охочекомонників, — подумав Джон. — Але якщо потрібні посли чи перемовники — тут краще надіслати лицарів.» Котер Пайк повідомив зі Східної Варти, що цибульний князь та Саладор Саан наставили вітрило на Білу Гавань до князя Мандерлі. Певно ж, вони були не єдині посланці до можливих союзників — його милість не мав ані часу, ані терпіння чекати.


Але чи повернуться «непотойбічні розвідники»? То було окреме питання. Лицарі чи не лицарі, але півночі вони не знали. «За королівським гостинцем спостерігає чимало очей. І не всі з них дружні.» Утім, то був не Джонів клопіт. «Хай Станіс має свої таємниці. Мені досить і моїх — про те знати богам.»


Тієї ночі в ногах постелі спав Привид, а Джонові хоч раз не снилося, що він вовк. Та від того йому не полегшало: кілька годин Джон крутився і перекидався, а коли заснув, то опинився у нічному жахітті. Там була Йоля, вона плакала і благала дати спокій її діткам, але Джон вирвав їх у неї з рук, відрубав обом голови, потім поміняв місцями і наказав пришити на місце.


Прокинувшись, він побачив над собою в пітьмі опочивальні Еда Толета.


— Мосьпане? Саме час. Година вовка. Ви лишили наказ, щоб вас розбудили.


— Принеси випити чогось гарячого, — мовив Джон, відкидаючи ковдри.


Поки Джон вдягався, Ед повернувся і пхнув йому до рук паруючого кухля. Джон чекав пряного вина і здивувався, скуштувавши ріденької юшки, що мала присмак цибулі та моркви, але, здавалося, не містила їх ані шматочка. «У моїх вовчих снах пахощі сильніші, — подумав Джон, — і їжа багатша на смак. Здається, з нас двох Привид живіший за мене.» Порожнього кухля він лишив на ковадлі.


При дверях на варті цього ранку стояв Барило.


— Я хочу говорити з Бедвиком та з Яносом Слинтом, — мовив до нього Джон. — Приведіть їх сюди на світанку.


Світ ззовні був чорний та тихий. «Холодний, але не на смерть. Поки що ні. Як зійде сонце, то потепліє. Коли буде на те божа ласка, Стіна ще й плакатиме.»


Коло цвинтаря вже стояла готова до походу валка. Провід над нею Джон віддав Чорному Джакові Булверу; йому корилося з десяток кінних розвідників, що охороняли два вози. На одному високою купою громадилися скрині та мішки — харчі та все необхідне для подорожі. Інший віз мав жорсткий дашок з вивареної шкіри від вітру та снігу. У задку його сидів маестер Аемон, утушкований у ведмежу шкуру, в якій здавався малою дитиною. Сем та Йоля стояли поруч. Її очі були червоні та набряклі, але на руках вона тримала добре загорнуте немовля. Чиє саме воно було — її чи Даллине — сказати було важко; Джон-бо бачив обох хлопчиків разом лише кілька разів. Йолин малий був старший, Даллин — міцніший; на вік та зріст обидва скидалися одне на одного достатньо, щоб кожен, хто не знав їх достеменно, не зумів би легко розрізнити.


— Воєводо Сніговію! — покликав маестер Аемон. — Я вам залишив книжку в моїх покоях. «Нефритову скарбницю». Її написав волантинський шукач пригод Колокво Вотар, що мандрував на схід і відвідав усі землі Нефритового моря. В книзі є уривок, який має вас зацікавити. Я наказав Клідасові його позначити.


— Неодмінно прочитаю, — відповів Джон Сніговій.


Маестер Аемон витер носа.


— Знання — це зброя, Джоне. Озбройтеся якомога краще, перш ніж виїхати на битву.


— Авжеж.


Джон відчув на обличчі щось мокре та холодне. Здійнявши очі, він побачив сніг. «Поганий знак.» Джон обернувся до Чорного Джака Булвера.


— Рухайтеся так швидко, як зможете, але без зайвого поспіху. Пам’ятайте, що з вами кволий старий та грудне немовля. Тримайте їх у теплі та добре годуйте.


— І ви так само, мосьпане. — Йоля не надто поспішала лізти до воза. — Зробіть йому те саме. Знайдіть годувальницю, як обіцяли. Неодмінно знайдіть. Хлопчикові… Даллиному синові… тобто маленькому принцикові… знайдіть йому хорошу жінку, щоб ріс міцненький та величенький.


— Даю в тім своє слово.


— А імені йому не давайте. Не смійте давати ім’я до двох років. Коли дітей називають, поки вони під цицькою, то наврочують лихо. Ви, ґави, цього не знаєте, але це правда.


— Як накажете, шановна пані.


— Не кличте мене так! Я просто мати, ніяка не пані. Я — дружина Крастера, і донька Крастера, і мати дитини.


Йоля віддала дитину Скорботному Едові, видерлася на воза і накинулася хутряними шкурами. Коли Ед повернув їй дитя, Йоля приклала його до грудей. Сем відвернувся, збуряковілий лицем, і почав видиратися на кобилу.


— Та рушаймо вже! — закликав Булвер, ляскаючи батогом.


Вози потроху рушили уперед. Сем затримався.


— Ну, — мовив він, — на все добре вам.


— І тобі, Семе, — відповів Скорботний Ед. — Але твій корабель не потоне, я цього певний. Тонуть лише ті, якими пливу я.


Джон дещо пригадав.


— Коли я вперше побачив Йолю, вона тулилася спиною до стіни Крастерового Дитинця. Тоненька темнава дівчинка з великим черевом. Вона щулилася і сахалася від Привида — той якраз попорався серед її кроликів. Гадаю, вона боялася, щоб вовк не розірвав їй живота і не з’їв дитину… але ж боятися варто було не вовка, так?


— Вона має більше мужності, ніж сама знає, — відповів Сем.


— Ти теж, Семе. Швидкої та безпечної вам подорожі. Подбай про маестра Аемона і про малого. — Холодні краплі на обличчі нагадали Джонові про день, коли він прощався з Роббом у Зимосічі, не знаючи, що бачиться з ним востаннє. — І вдягни каптура. У тебе в волоссі тануть сніжинки.


Коли маленький загін зник на відстані, східне небо остаточно посірішало, почався густий снігопад.


— Велетень чекатиме на ласку князя-воєводи, — нагадав йому Скорботний Ед. — І Янос Слинт теж.


— Так.


Джон зиркнув угору на Стіну, що нависала над головою, наче крижана гора. «П’ятсот верст від краю до краю, сто сажнів угору.» Сила Стіни полягала в її височині; довжина Стіни була її слабкістю. Джон пригадав слова, сказані колись батьком: «стіна має лиш ту силу, що їй дають люди за нею». Вояки Нічної Варти мали мужність і вірність, але їх було надто мало, щоб упоратися зі справою, яка чекала попереду.


Велетень чекав у зброярні. Справжнє ім’я його було Бедвик, а Велетнем розвідник звався, бо мав зросту хіба на волосину більше за п’ять стоп — нижчого коротуна не було у всій Нічній Варті.


Джон почав розмову без манівців:


— Нам уздовж Стіни треба більше очей. Подорожніх замків, де чати могли б зігрітися від холоду, знайти гарячу їжу та свіжих коней. Я ставлю залогу в Крижаному Сліді та віддаю вам провід над замком.


Велетень поколупався кінчиком мізинця у вусі — наче недочув сказане.


— Провід? Мені? А чи знають пан воєвода, що я — вилупок безземельного селюка? А на Стіну потрапив за лісокрадство?


— Ви служите у розвідниках більше як десять років. Ви вижили на Кулаку Першолюдей і в Крастеровому Дитинці, ще й повернулися, щоб розповісти іншим. Молоді братчики дивляться на вас знизу вгору.


Коротун зареготав.


— Та на мене хіба карлик дивитиметься знизу вгору! Я ж і читати не вмію, пане воєводо. Хіба ім’я своє напишу, як день буде ясний.


— Я пошлю до Старограду по маестрів. Для нагальної потреби ви матимете двох круків. Коли ж такої потреби не буде, висилайте кінних гінців. Поки ми не матимемо вдосталь маестрів та вдосталь птахів, я хочу поставити вервечку сторожових вогнів нагорі Стіни.


— Скільки ж бідолах будуть при мені служити?


— Двадцятеро з Варти, — відповів Джон, — і ще півстільки від Станіса. — «Старі, зелені та поранені.» — То не найкращі його люди, і чорне ніхто з них не вдягне, але коритися будуть. Приставте їх до справи, щоб не байдикували. Четверо з братчиків — бережани зі столиці, що приїхали на Стіну разом із князем Слинтом. На тих накидайте оком, а іншим стежте, чи не полізуть дичаки через Стіну.


— Та стежитиму, пане воєводо… але ж як на Стіну видереться вдосталь дичаків, то тридцятеро їх відти не скинуть.


«Може, і три сотні не скинуть» — подумав Джон, але вголос свого сумніву не виказав. Поки дичаки лізли Стіною, вони були надзвичайно вразливі: адже згори можна було кидати списи і каміння, лити барила гарячої смоли, а їм лишалося тільки відчайдушно чіплятися за лід. Іноді Стіна мовби скидала їх із себе сама — так, як собака струшує бліх. Джон бачив це сам, коли скиба льоду відвалилася під вагою Валиного коханця Ярла, зронивши його униз на певну смерть.


Але якщо дичакам вдасться дістатися верхівки Стіни непоміченими, усе зміниться. Маючи час, вони виріжуть собі нагорі зручні східці та стежки, вирубають зубці для оборони, скинуть мотузки та драбини тисячам, які прийдуть слідом. Саме так колись учинив Раймун Рудоборід — Раймун, що був Королем-за-Стіною за часів діда його діда. В ті дні князем-воєводою Варти служив Джак Мусгод. «Жвавим Джаком» кликали його брати, доки з півночі не прийшов Рудоборід… а опісля і навіки стали кликати Джаком Соньком. Військо Раймуна знайшло свою криваву долю на берегах Довгозера, затиснене між потугами князя зимосіцького Вілама і П’яного Велетня Хармонда Умбера. Рудоборода власноруч убив Артос Невблаганний, молодший брат князя Вілама. Нічна Варта прибула надто пізно для бою з дичаками, але саме вчасно, щоб їх поховати — такий одбуток наклав на них розлючений їхнім спізненням Артос Старк, стоячи над безголовим трупом загиблого брата.


Джон не хотів, щоб наступні покоління пам’ятали його Джоном «Соньком» Сніговієм.


— Тридцятеро людей краще, ніж жодного, — мовив він до Велетня.


— Та вже ж, — погодився коротун. — А чи можу я взнати: пан воєвода відкривають лише Крижаний Слід, або інші замки теж?


— Маю намір згодом поставити залоги в усіх, — відповів Джон. — Але наразі це будуть Крижаний Слід і Сірий Сторож.


— Кого ж пан воєвода поставлять за очільника у Сірому Сторожі?


— Яноса Слинта, — відповів Джон. «І хай рятують нас боги.» — Тисяцьким золотих кирей не стають зовсім без хисту. Слинт народився сином різника. Він був сотником на Залізній Брамі, коли помер Манлі Стокварт. Джон Арин підніс його до нового уряду і доручив оборону Король-Берега. Може, наш пан князь не такий йолоп, яким здається. Ось нехай і покаже себе у Сірому Сторожі.


«Подалі від Алісера Терена.»


— Може, воно й так, — відповів Велетень, — та я б його радше приставив за кухарчука до Трипалого Гоба. Хай би різав ріпу на обід — може, хоч її не перепаскудить.


«Дзуськи. З його рук я б не скуштував ані шматочка.»


Минула вже половина ранку, коли князь Янос нарешті з’явився за відданим йому наказом. Джон саме чистив Пазур. Хтось довірив би таку справу джурі чи зброєносцеві, але князь Едард навчив синів дбати про зброю власноруч.


Коли Барило та Скорботний Ед прибули зі Слинтом, Джон подякував їм і запросив князя Яноса сідати. Той сів — рвучко, незграбно та сердито, — схрестив руки на грудях, насупив мармизу і наче не помітив оголеного клинка у руках князя-воєводи. Джон ковзнув намащеною ганчіркою вздовж меча-байстрюка, вдивився у гру вранішнього світла на рясицях… уявляючи, як легко такий меч прорізав би шкіру, сало та жили, щоб відділити потворну макітру Слинта від тулуба. Усі злочини пробачалися тим, хто вдягав чорне, усі союзи та вірність світським володарям забувалися… і все ж Джон не міг знайти у собі сили вважати Яноса Слинта своїм присяжним братом. «Ми — кревні вороги. Він допоміг убити мого батька і доклав усіх зусиль, щоб знищити мене.»


— Князю Яносе. — Джон вклав меча до піхов. — Я віддаю вам провід над замком Сірий Сторож.


Слинт був застуканий зненацька.


— Сірий Сторож?… Це ж там, де ти переліз Стіну зі своїми дичацькими друзяками…


— Саме там. Мушу визнати, фортеця у вельми непоказному стані. Ви її полагодите в міру своїх сил. Почніть з вичищення лісу. Візьміть каміння зі зруйнованих будівель і відновіть ті, які ще стоять.


«Праця буде тяжкою та грубою, — хотів додати він. — Ви спатимете на камені, надто виснажені для скарг і змов. Скоро ви забудете, що таке тепло — зате, може, згадаєте, що таке гідність.»


— Ви матимете тридцятеро людей. Десятьох звідси, десятьох з Тіньової Вежі, і ще десятьох позичить нам король Станіс.


Слинтове обличчя набуло кольору сливи; м’ясисті щоки затремтіли.


— Гадаєш, я не бачу, що тут коїться? Яноса Слинта отак просто круг пальця не обведеш! Мені довірили оборону Король-Берега, коли ти ще в пелюшки срався! Забирай свою руїну собі, байстрюче!


«А я ж дав вам нагоду показати себе, пане князю. Лишив шлях до життя і честі. Якого ви, пане, вщент позбавили мого батька.»


— Ви мене погано зрозуміли, ясний паночку, — мовив Джон. — Це було не прохання, а наказ. Відси до Сірого Сторожа двісті верст. Складайте зброю та броню, прощайтеся, з ким завважите за потрібне, і готуйтеся відбути завтра на світанку.


— Ні! — скочив на ноги князь Янос, перекидаючи з гуркотом за себе стільця. — Я не поїду покірно на морозну смерть! Щоб сам Янос Слинт — і слухав наказів байстрюка зрадника престолу?! Гадаєш, я не маю друзів? Авжеж маю, затям собі! Не лише тут, а й у Король-Березі. Я був князем на Гаренголі! Віддавай свою руїну одному з тих сліпих дурнів, що кидали жереб за тебе, а я цього не потерплю. Чув мене, малий? Я цього не потерплю!


— Доведеться потерпіти.


Слинт не зізволив відповісти, копнув перекинутого стільця геть із дороги та вийшов.


«Він досі бачить у мені хлопчину, — подумав Джон. — Зеленого хлопчину, якого можна злякати лайками та погрозами.» Лишалося тільки сподіватися, що за ніч князь Янос трохи отямиться.


Наступний ранок показав: сподівання були марні.


Джон знайшов Слинта за сніданком у братській трапезній. З ним був пан Алісер Терен і ще кількоро їхніх посіпак. Вони саме з чогось реготали, коли Джон спустився сходами разом із Залізним Еметом та Скорботним Едом; позаду крокували Мулій, Лошак, Рудий Джак Крабб, Рожко Буйцвіт і Овейн-Пришелепок. Трипалий Гоб саме роздавав з казана вівсяну кашу. Королевині люди, люди короля і чорні братчики сиділи за окремими столами; хтось зігнувся над мисками каші, хтось натоптував черево підсмаженим хлібом з салом. Джон побачив за одним столом Пипа з Греном, за іншим — Бовена Марша. У повітрі стояв сморід диму та підгорілого сала; під склепіннями стелі бриніла луна від стукоту ножів та ложок.


Але всі голоси та шум обірвалися разом.


— Князю Яносе, — оголосив Джон, — я дарую вам останню надію на порятунок. Покладіть ложку та йдіть до стайні. Я наказав засідлати вашого коня. До Сірого Сторожа путь неблизька і нелегка.


— То й рушай туди сам, шмаркачу! — зареготав Янос Слинт, бризкаючи рідкою кашею собі на груди. — У Сірому Сторожі місце саме таким, як ти. Так мені гадається. Щоб не крутився тут перед очима доброчесних людей, маючи знак звіра на байстрюцькому чолі.


— То ви відмовляєтеся виконати мій наказ?


— Запхай свій наказ у свою байстрюцьку дупу! — відповів Слинт, здригаючись щелепою від обурення.


Алісер Терен слабенько посміхнувся, не зводячи з Джона очей. За одним зі столів почав реготати Годрі Велетнева Смерть.


— Як забажаєте. — Джон кивнув до Залізного Емета. — Заберіть князя Яноса на Стіну…


«…і посадіть до крижаної келії» — хотів був наказати він. День чи тиждень скрученим у крижаному мішку примусили б Слинта труситися у пропасниці та благати про звільнення — Джон був цього певний. «Але щойно він вийде на волю, як знову почне плести змови разом із Тереном.»


«…і прив’яжіть до коня» — хотів був наказати він. Якщо Слинт не хоче їхати до Сірого Сторожа воєводою, то поїде кухарем. «Але мине якийсь час, і він неодмінно втече. А скількох іще підмовить утекти з собою?»


— …і повісьте з неї у зашморгу, — закінчив Джон.


Обличчя Яноса Слинта збіліло, наче молоко. Ложка випала з пальців. Ед та Емет перетнули трапезну, гучно карбуючи кроки на кам’яній підлозі. Бовен Марш роззявив рота, не сказав ані слова і стулив його знову. Пан Алісер Терен сягнув по руків’я меча. «Ну ж бо, — подумав Джон. Пазур висів у нього за спиною. — Оголи клинка. Дай мені привід оголити свого.»


Половина людей у трапезній вже стояла на ногах. Південські лицарі та щитники, вірні королю Станісу, червоній жінці чи обом відразу, присяжні братчики Нічної Варти… Багато з них обрали Джона своїм князем-воєводою. Інші кинули жереби за Бовена Марша, пана Дениса Малістера, Котера Пайка… а хто і за Яноса Слинта. «Пригадую, таких було кількасот.» Джонові стало цікаво, скільки з них знаходиться просто зараз у цій келії.


Якусь мить цілий світ коливався на лезі меча. Потім Алісер Терен прибрав руку від зброї та відступив убік, даючи Едові Толету дорогу.


Скорботний Ед ухопив Слинта під одну руку, Залізний Емет — під другу. Разом вони стягли його з лави.


— Ні! — заперечив князь Янос, бризкаючи кашею з рота. — Ні, приберіть руки! Це ж шмаркач, підлий байстрюк! Його батько був зрадником! На ньому печатка звіра, і отой його вовчисько… Пустіть мене, бо пошкодуєте про день, коли наклали руки на Яноса Слинта! Я маю друзів у Король-Березі! Застерігаю: ви ще…


Слинта вже тягли угору сходами, а він не припиняв лаятися та погрожувати. Джон пішов за ним надвір; позаду швидко порожнів підвал, що правив за трапезну.


У підйомній кліті Слинт на мить вирвався на волю і спробував був опиратися, але Залізний Емет ухопив його за горлянку, вгатив спиною в залізне пруття і швидко придушив опір. Дотоді вже всі мешканці замку Чорного вибігли назовні подивитися, що відбувається. Навіть Вала визирнула зі свого вікна, звісивши довгу золоту косу через плече. На сходах Король-Башти стояв Станіс, оточений лицарями.


— Якщо шмаркач гадає мене злякати, то помиляється! — чулися слова князя Яноса. — Він не посміє мене повісити. Янос Слинт має друзів — вельми впливових друзів, ось побачите…


Решту його слів здмухнуло вітром.


«Ні, так не можна» — подумав Джон, а вголос наказав:


— Стійте!


Емет обернувся, спантеличений.


— Що таке, пане воєводо?


— Я його не вішатиму, — мовив Джон. — Ведіть сюди.


— Порятуй нас, Седмице! — почувся вигук Бовена Марша.


Посмішка на обличчі князя Яноса Слинта нагадувала своєю солодкістю згіркле масло… але швидко згасла, коли Джон наказав:


— Еде! Знайди мені пенька.


І вийняв з піхов Пазур.


Поки шукали годящу колоду, князь Янос розчепірився у підйомній кліті й не хотів виходити; Залізному Еметові довелося витягати його силоміць.


— Ні! — верещав Слинт, поки Емет коли пхав, а коли волік його дворищем. — Відпустіть!… Ви не можете!… Коли Тайвин Ланістер дізнається, ви всі пошко…


Емет вибив з-під нього ноги. Скорботний Ед поставив Слинтові чобіт на спину, щоб утримати на колінах, а Емет підсунув пенька під голову.


— Не смикайтеся — то й смерть буде легшою, — застеріг Джон Сніговій. — А будете ухилятися від меча — однаково помрете, але гидкіше та болісніше. Випростайте шию, пане князю.


Джон обіруч ухопив руків’я меча-байстрюка і високо його здійняв; клинком угору та вниз забігали відблиски блідого світанку.


— Якщо маєте останнє слово, саме час його проказати, — мовив Джон, чекаючи останнього прокляття.


Але Янос Слинт викрутив шию, вирячив очі вгору і заблагав:


— Молю вас, пане воєводо! Милосердя! Я… я поїду, я… я…


«Ні, — подумав Джон. — Ти сам зачинив ті двері.»


Пазур упав донизу.


— Можна мені його чоботи? — запитав Овейн-Пришелепок саме тоді, коли голова Яноса Слинта котилася грязюкою дворища. — Майже нові, ще й хутром підбиті.


Джон озирнувся на Станіса. На мить їхні очі зустрілися. Потім король кивнув головою і пішов до себе в башту.


Тиріон


Він прокинувся на самоті й відчув, що ноші зупинилися.


Там, де був Іліріо, лишилася купа розчавлених подушок. Горлянку карликові дерло і шкрябало. А наснилося йому… що ж йому наснилося? Він уже й не пам’ятав.


Ззовні кілька голосів розмовляли мовою, якої він не знав. Тиріон просунув ноги крізь запони і зістрибнув на землю, де побачив, як магістрат Іліріо стоїть коло коней з двома вершниками, що нависають йому над головою. Обоє мали на собі кубраки вивареної шкіри під киреями темно-брунатної вовни, але мечі тримали у піхвах, і скидалося на те, що товстунові ніщо не загрожує.


— Треба відлити, — оголосив карлик, зійшов з дороги, розв’язав штани і полегшився у плутанину тернових кущів. Справа забрала чимало часу.


— Відливає він непогано, мушу визнати, — зауважив чийсь голос.


Тиріон струсив останні краплі й заправив прутень у штани.


— Це ще найменший з моїх багатих таланів. Бачили б ви, як я гівно відкладаю.


Він обернувся до магістрата Іліріо.


— Ви знаєте цих двох, магістрате? Мені вони скидаються на розбійників. Чи не дістати сокиру?


— Сокиру?! — вигукнув більший з двох вершників, дебелий чолов’яга з кошлатою бородою та шапкою яскраво-рудого волосся. — Чув, Хальдоне? Малий хоче з нами битися!


Супутник його був старший, чисто голений, з чітко окресленим худорлявим обличчям. Волосся його було зібране на потилиці у вузол.


— Щоб довести свою хоробрість, маленькі люди часто вдаються до нерозумних вихвалянь, — проказав він. — Але щось я сумніваюся, що цей хоча б качура приб’є.


Тиріон здвигнув плечима.


— Давайте сюди качура.


— Якщо наполягаєте.


Вершник зиркнув на свого супутника. Здоровань витяг з піхов меча-байстрюка.


— Осьо тобі Качур. Це я, сцикунчику.


«Рятуйте мене, боги.»


— Я гадав, качур буде трохи менший.


Здоровань гучно зареготав.


— Ти чув, Хальдоне? Йому треба меншого Качура!


— Я б погодився на тихішого. — Чоловік на ім’я Хальдон роздивився Тиріона спокійними сірими очима, потім обернувся до Іліріо. — Ви маєте для нас скрині?


— Ще й мулів, щоб їх одвезти.


— Мули надто повільні. Ми маємо в’юкових коней, перекладемо скрині на них. Качуре, подбай.


— Чого це Качур завжди мусить про все дбати? — Здоровань укинув меча назад до піхв. — А про що, приміром, дбаєш ти, Хальдоне, га? Хто тут, зрештою, лицар — ти чи я?


Та побуркотівши трохи, він без заперечень закрокував до мулів.


— Як ся має наш хлопчина? — запитав Іліріо, поки припинали скрині.


Тиріон нарахував їх шість — дубових скриньок із залізними наличчями. Качур легко та вправно закидав їх на одне плече.


— Високий уже витягся, мало не як Гриф. Три дні тому вкинув Качура у напувальне корито.


— Та не вкинув він мене! То я впав, щоб його розвеселити.


— Твій задум мав успіх, — запевнив Хальдон. — Я аж обреготався.


— У одній скриньці для хлопчика є подарунок — трохи солодкого ванберцю. Він його завжди так любив… — Іліріо здавався дивно засмученим. — Мені кортить проїхатися з вами до Гойян Дроге. Прощальним бенкетом проводити у довгу путь униз річкою…


— Нам бракує часу для бенкетів, мосьпане, — мовив Хальдон. — Гриф хоче рушати, щойно ми повернемося. Угору течією прийшли новини, і всі бентежні. На північ од озера Чингал бачили дотракійців — роз’їзди старого халазару Мотхо. За ним недалечко крізь Кохорську пущу суне хал Зекко.


Товстун насмішкувато пирхнув.


— Зекко приходить до Кохору кожні три-чотири роки. Кохорці дарують йому торбу золота, і він повертається на свій схід. Що до старого Мотхо, то його люди не молодші за нього самого, і щороку їх меншає. Головну загрозу становить…


— …хал Поно, — закінчив Хальдон. — Якщо не брешуть, то Мотхо і Зекко тікають саме від нього. З останніх звісток, Поно бачили при верхній течії Сельору з халазаром у тридцять тисяч. Гриф не хоче втрапити до пастки просто на річці, якщо Поно таки зважиться рушити на Ройну.


Хальдон зиркнув на Тиріона.


— А чи ваш карлик їздить верхи так само хвацько, як відливає воду?


— Він їздить верхи, — втрутився Тиріон, не дозволяючи сирному королю відповісти за себе, — хоча найкраще це робить у особливому сідлі та на знайомому коні. А ще він уміє розмовляти.


— Справді уміє. Мене звати Хальдон; у нашому маленькому бойовому братстві я служу за цілителя. Дехто зве мене Півмаестром. А мого супутника звати пан Качур.


— Пан Роллі! — заперечив здоровань. — Роллі Ходикачка. Кожен лицар може висвятити іншу людину на лицаря. От Гриф мене й висвятив. А тебе, курдупелю, як звати?


Тут поспіхом устряг Іліріо:


— Йолло, таке його ім’я.


«Йолло?! Так хіба мавп називають.» Ба гірше: то було пентоське ім’я, а те, що Тиріон — не пентосець, побачить і останній дурень.


— То в Пентосі я Йолло, — похапцем спробував він виправити завдану шкоду, — але мати назвала мене Хугором Схилом.


— То ти малий король чи малий байстрюк? — запитав Хальдон.


Тиріон зрозумів, що поблизу Хальдона Півмаестра мусить зберігати осторогу.


— Кожен карлик — байстрюк у очах свого батька.


— Та вже ж. Ну то скажи мені, Хугоре Схиле, отаку річ. Як Сервин Дзеркального Щита переміг дракона Урракса?


— Наблизився, ховаючись за своїм щитом. Урракс бачив лише власне віддзеркалення, аж доки Сервин не прохромив йому око списом.


Хальдон не здавався враженим.


— Цю казочку знає навіть Качур. А чи не назвеш ім’я лицаря, котрий спробував ту саму хитрість із Вхагар під час «Танку драконів»?


Тиріон вишкірився.


— Пан Байрон Лебедин. От його за клопіт підсмажив дракон… але Сиракс, не Вхагар.


— На жаль, ти помилився. У «Танку драконів, правдивій оповіді» маестер Мункун пише…


— …що то була Вхагар. Але Мункун помиляється — хай він був не простий, а великий маестер. Зброєносець пана Байрона побачив смерть свого господаря і написав його доньці. У його звіті говориться, що то була Сиракс, дракониця Раеніри. Так воно і доречніше виходить, ніж у розповіді Мункуна. Адже Лебедин був сином порубіжного князя, а Штормолам стояв за Аегона. Вхагар була драконом принца Аемонда, Аегонового брата. Навіщо Лебединові її вбивати?


Хальдон закопилив губи.


— Спробуй не впасти з коня, бо як упадеш, то шкутильгай сам назад до Пентосу. Наша соромлива діва не чекатиме ані на чоловіка, ані на карлика.


— Полюбляю соромливих дів. Чи не найбільше за всіх — якщо не рахувати розпусних. А чи не скажете мені, де місце шльондрам?


— Хіба я схожий на людину, що вчащає до шльондр?


Качур зневажливо засміявся.


— Та він не сміє! Лемора примусила б його вимолювати прощення, хлопчина зажадав би піти з ним, а Гриф відрізав би йому цюцюрку і запхав у горлянку.


— То й нехай, — відповів Тиріон. — Навіщо маестрові прутень?


— Але ж Хальдон — лише наполовину маестер.


— Схоже, — мовив Хальдон, — тобі, Качуре, карлик припав до смаку. То нехай їде з тобою.


І розвернув свого коня.


Качурові знадобилося ще трохи часу, щоб припнути скрині Іліріо до трьох в’юкових коней. До того часу Хальдон вже зник удалині, але Качур не переймався. Він скочив у сідло, вхопив Тиріона за комір, витяг нагору і посадив малого чоловічка перед собою.


— Тримайся за луку, то й не впадеш. Кобилка іде м’якенько, а драконова дорога — гладка, наче дівчача дупця.


Ухопивши вузду свого коня у правицю, а поводи в’юкових коней — у лівицю, пан Роллі вирушив у путь жвавою ристю.


— На все добре! — побажав їм услід Іліріо. — Скажіть хлопчикові, що мені дуже шкода пропускати його весілля. Я приєднаюся до вас на Вестеросі. Присягаюся вам руками моєї любої Серри.


Коли Тиріон кинув на Іліріо Мопатіса останній погляд, той стояв коло ношів у своєму парчовому вбранні, згорбивши могутні плечі. Коли його постать почала зникати за дорожньою пилюкою, володар сирів здався Тиріонові зовсім невеличким чоловічком.


Качур наздогнав Хальдона Півмаестра за півверсти, і далі вершники поїхали біч-обіч. Тиріон чіплявся за високу луку сідла, незграбно розкидавши ноги убік, і розмірковував про майбутні мозолі, судоми та натерті сідлом болячки.


— Цікаво, що пірати озера Чингал зроблять з нашим карликом? — спитав Хальдон, коли вони рушили далі.


— Карликовий пиріг чи карликову юшку? — припустив Качур.


— Найгірший там — Уро Немитий, — зауважив Хальдон. — Самого лише його смороду досить, щоб убити людину.


Тиріон здвигнув плечима.


— На щастя, я не маю носа.


Хальдон слабенько всміхнувся.


— Якшо стрінемо пані Корру на «Відьминих зубах», то не дорахуєшся й інших частин. Корра Кривава — так її кличуть. На її кораблі служать самі лише прекрасні юні діви, котрі холостять кожного захопленого у полон чоловіка.


— Жахливо. Так можна і у штани надзюрити.


— Оцього не треба, — похмуро застеріг Качур.


— Як скажете. Але якщо ми таки стрінемо ту вашу пані Корру, я хутенько вскочу в спідницю і скажу, що є Серсеєю, уславленою бородатою красунею з Король-Берега.


Цього разу Качур зареготав, а Хальдон мовив:


— Ти такий веселий та дотепний парубійко, Йолло. Кажуть, Князь-у-Савані обіцяв подарунок тому, хто його насмішить. Можливо, його сіра милість обере тебе прикрасою свого кам’яного двору.


Качур збентежено зиркнув на свого супутника.


— Недобре так жартувати. Надто коли ми близько до Ройни. Він почує.


— Ти ба, трохи качиної мудрості, — зауважив Хальдон. — Вибачай, Йолло. Не сиди такий блідий, я лише жартував. Отримати сірий поцілунок Володаря Смутку — не така легка справа.


«Сірий поцілунок…» Від самої думки шкірою побігли дрижаки. Тиріона Ланістера вже не жахала смерть, але сіра лускачка — то було геть інше. «Князь-у-Савані — це казка, — спробував він переконати себе, — він не справжніший, ніж привид Лана Хитромудрого, який начебто досі блукає у Кастерлі-на-Скелі.» Та незважаючи на все, припнув язика.


Раптове мовчання карлика лишилося непоміченим, бо Качур почав просторікувати про власне життя. Його батько був зброярем у Лихомості, розказував він, тому народився малий Роллі з брязкотом криці у вухах і ще змалку почав вправлятися з мечем. Величенький поставою, спритний парубок звернув на себе увагу старого князя Крестава, який запропонував йому службу в своїй залозі. Проте хлопець хотів більшого. Він бачив, як кволий синок Крестава стає спочатку джурою, потім зброєносцем, а тоді й лицарем.


— Отаке казна-що, сам як тростина, вітром хилитається, голівка з курячу гузку… але ж старий князь мав чотирьох доньок і лише одного сина, тому ніхто не міг йому слово поперек мовити. Інші зброєносці його у дворищі навіть пальцем не чіпали, як майстер-мечник ставив битися.


— А вам, певно ж, зухвалості не бракувало. — Тиріон легко бачив, на що звертає оповідь.


— Мій батько мені на шістнадцяті іменини меча скував, — відповів Качур. — Меч впав у око Лорентові, і той забрав його собі, а мій клятий батечко не посмів і писнути. Коли я поскаржився, Лорент мені сказав просто у вічі, що мої руки створені гатити молотом, а не тримати меча. Ну я пішов, узяв у кузні молота і лупцював його, доки не зламав обидві руки і половину ребер. А тоді довелося тікати з Обширу, і то хутко. Ну, перетнув море, пішов до «Золотої дружини». Кілька років кував їм залізо як підмайстер, а тоді пан Гаррі Стрікланд узяв мене собі за зброєносця. Коли Гриф пустив униз річкою звістку, що шукає когось навчати свого сина, Гаррі надіслав йому мене.


— І Гриф вас висвятив?


— За рік по тому.


Хальдон Півмаестер слабенько посміхнувся.


— Ти розкажи нашому малому другові, як ти собі прізвище надибав, га?


— Ну, лицареві ж не досить самого лише імені, — забуркотів здоровань, — а ми, той, стояли в полі, коли він мене висвятив, а я дивлюся, там качка ходить, ну я той… та годі вам, не смійтеся!


Одразу після заходу сонця вони з’їхали з дороги — заночувати у зарослому зіллям дворищі коло старого кам’яного колодязя. Тиріон зіскочив з коня, щоб розігнати кров у заціпенілих литках, а Качур та Хальдон тим часом заходилися напувати коней. Жорстка брунатна трава та дикі деревця повитикалися між каменів бруківки; рештки стін чогось на кшталт величезного кам’яного маєтку вщент заросли мохом. Доглянувши коней, вершники розділили просту вечерю з солонини та холодної білої квасолі, запиваючи усе пивом. Тиріон тішився розрадою, яку дарувала проста подорожня їжа після жирного та розкішного харчу від Іліріо.


— Оті скрині, які ми вам привезли, — мовив він, жуючи. — Спершу я подумав: золото для «Золотої дружини», та потім побачив, як пан Роллі закидає одну на плече. Якби там було повно монет, він би її так легко не підняв.


— Там просто обладунки, — здвигнув плечима Качур.


— Іще одяг, — устряг Хальдон. — Двірський одяг для усього нашого загону. Тонка вовна, оксамит, шовкові киреї. До королеви не йдуть вдягненими абияк… або з порожніми руками. Магістрат мав добрість забезпечити нас належними подарунками.


Коли зійшов місяць, вони знову посідали у сідла і потрусили на схід під шатром зіркового неба. Стара валірійська дорога блищала попереду, наче довга срібна стрічка, що звивалася крізь ліси та долини. На деякий час Тиріон Ланістер майже відчув мир та спокій.


— Правду казав Ломас Довгоступ. Ця дорога є дивом.


— Що за Ломас Довгоступ? — запитав Качур.


— Та книжник один, давно померлий, — відповів Хальдон. — Усеньке життя їздив світом. Написав про землі, які відвідав, у двох книжках: «Дива» і «Дива, створені людиною».


— Мені один з дядьків їх подарував, як я був малим хлопчиною, — додав Тиріон. — Я їх зачитав до того, що вони розвалилися на шматочки.


— «Боги створили сім див світу, а смертні люди — дев’ять», — пригадав з книжки Півмаестер. — Не вельми поштиво до богів з боку смертних людей: спорудити на два дива більше. Але що є, те є. Кам’яні дороги Валірії були одним з дев’яти див, перелічених Довгоступом. Здається, п’ятим.


— Четвертим, — мовив Тиріон, який ще хлопчиком завчив напам’ять усі шістнадцять.


Дядько Геріон полюбляв ставити його на стіл під час учти і просити, щоб перелічив усі дива вголос. «А я й раденький бував, чи не так? Стояти на столі серед тарелей, притягати до себе всі погляди, доводити, який я маленький меткий бісик…» І ще багато років він плекав мрію одного дня поїхати світом і побачити усі дива Довгоступа на власні очі.


Але князь Тайвин поклав край мрії свого сина-карлика за десять днів до його шістнадцятих іменин. Саме тоді Тиріон попросив дозволу об’їхати Дев’ять Вільних Міст, як робили його дядьки у тому самому віці.


— На моїх братів можна покластися — вони не накличуть сором на дім Ланістер, — відповів батько. — Жоден ніколи не одружувався зі шльондрою.


Коли ж Тиріон нагадав, що за десять днів він стане дорослим чоловіком і буде вільний подорожувати, де захоче, князь Тайвин мовив:


— Жодна людина у світі не є вільною робити, що вона хоче. Тільки діти та дурні думають інакше. Їдь куди хочеш, не заперечую. Вдягни блазенські лахи, стій на голові, щоб розважити королів прянощів і повелителів сиру. Тільки дивися: сам сплачуй за перевіз, харч і житло, а про повернення забудь і думати.


На цьому зухвальство юного хлопця розсипалося на порох.


— Якщо хочеш собі корисної справи, то матимеш, — сказав тоді батько.


І щоб відзначити його повноліття, Тиріона зробили наглядачем над усіма збіжниками нечистот і сховищами води у Кастерлі-на-Скелі. «Може, батько сподівався, що я у котромусь потону.» Але Тайвина спіткало розчарування — збіжниками ще ніколи так добре не збігали лайно і помиї, як під пильним оком Тиріона.


«От би келих вина — змити з рота смак князя Тайвина. А міх замість келиха був би кращий.»


Вони їхали всеньку ніч; Тиріон намагався ухопити трохи сну, то куняючи на луці сідла, то рвучко прокидаючись. Час від часу його починало хилити убік, але пан Роллі тоді хапав його і знову садовив рівно. До світанку карликові боліли ноги, а сідниці були стерті та намозолені.


Лише наступного дня вони досягли місця, де уздовж річки лежав Гойян Дроге.


— Казкова Ройна, — мовив Тиріон, побачивши з горбка повільну зелену течію.


— Мала Ройна, — зауважив Качур.


— Та бачу, що невеличка.


«Начебто приємна річечка. Але найменший з зубців Тризуба удвічі ширший, і всі три течуть швидше.» Місто вразило його не більше. Тиріон пригадав з книжок, що Гойян Дроге ніколи не було великим, зате гарним, зеленим та квітучим — містом проточної води, містом водограїв. «До війни. Перед тим, як прийшли дракони.» За тисячу років по тому протоки забилися очеретом і болотом, застійні ставки гнилої води породили безліч мушви. Поколоте каміння храмів та палаців поволі занурювалося в землю; вздовж берегів річки буяли зарості старого кривого верболозу.


Серед пустки та погрому ще лишалося кілька людей, що серед моря бур’янів порали крихітні садочки та городики. Стукіт залізних копит на старій валірійській дорозі змусив більшість тікати до тих схронів, з яких вони виповзли, але найсміливіші лишилися на сонці, щоб роздивитися подорожніх вершників млявими, байдужими очима. Одна гола дівчинка з ногами, до колін вимазаними у болоті, не зводила очей з Тиріона. «Мабуть, ніколи не бачила карлика, — здогадався він, — де вже карлика без носа.» Він скривив страшну мармизу і висолопив язика; дівчинка заплакала.


— Що ти їй зробив? — спитав Качур.


— Надіслав поцілунок. Усі дівчата плачуть, коли я їх цілую.


За плутаниною верб дорога раптом скінчилася; вони повернули на північ, подолали коротку стежку і поїхали уздовж води, аж доки прирічні кущі не розступилися, і вони не опинилися коло старого кам’яного пришибу, наполовину затопленого і оточеного високими заростями бурого зілля.


— Качуре! — почувся звідкілясь крик. — Хальдоне!


Тиріон витяг шию в той бік і побачив хлопця, що стояв на даху низького дерев’яного сараю, вимахуючи крислатим солом’яним брилем. Юнак був стрункий, зграбний та ставний, з шапкою темно-блакитного волосся. Карлик подумки оцінив його вік у п’ятнадцять-шістнадцять років.


Дах, на котрому стояв хлопець, належав надбудові «Соромливої діви» — старого і непоказного однощоглового пласкодінного човна з тих, де треба відштовхуватися жердинами. Човен мав широкий коріб, у воду майже не занурювався, тому був зручний для плавання хоч би й наймілкішими протоками, а де-не-де міг переповзти навіть піщану мілину. «Не надто красна діва, — подумалося Тиріонові, — та бридкі на пику нерідко бувають шаленими в ліжку.» Човни, що плавали дорнійськими річками, бували яскраво розмальовані та прикрашені мистецьким різьбленням, але ця діва нічим таким не вихвалялася. Пофарбована вона була сіро-брунатною, болотного кольору фарбою, що мінилася плямами та подекуди лущилася; велике вигнуте стерно було просте і нічим не оздоблене. «Скидається на купу глини та очерету, — подумав Тиріон, — але схоже, саме на те його і будували.»


Качур вже тюгукав у відповідь. Кобила з бризками неслася мілкою водою, топчучи очерет. Хлопець зістрибнув з даху надбудови на чардак човна, а слідом показалася і решта мешканців «Соромливої діви». Позаду біля стерна стояла немолода пара з ройнарськими рисами облич; вродлива септа у м’якій білій рясі вийшла з дверей і відкинула з очей кучерик темно-брунатного волосся.


Не впізнати, котрий тут Гриф, було неможливо.


— Годі галасувати, — мовив він, і над річкою негайно запанувала тиша.


«З оцим важкувато буде» — відразу зрозумів Тиріон.


Грифова накидка зроблена була з шкури рудого ройнійського вовка. Під шкурою він носив буру шкіру, зміцнену залізними кільцями. Чисто голене обличчя теж здавалося вичиненою шкірою; в кутиках очей причаїлися зморшки. Волосся він мав таке ж блакитне, як синове, але корені його були руді, а брови — ще рудіші. При стегні висіли меч і кинджал. Якщо він і радів поверненню Качура та Хальдона, то добре це приховував. Зате зовсім не ховав свого незадоволення появою Тиріона.


— Карлик?! Що це за халепа?


— Знаю, ви сподівалися на кружало доброго сиру. — Тиріон обернувся до Молодого Грифа і подарував йому найчарівнішу свою посмішку. — Блакитне волосся непогано пасуватиме тобі у Тироші, але на Вестеросі діти кидатимуть у тебе каміння і сміятимуться в обличчя.


Хлопець сторожко глянув у відповідь.


— Моя мати була шляхетна тирошійка. Я фарбую волосся на знак пам’яті про неї.


— Що це за створіння? — рішуче перепитав Гриф.


Відповів йому Хальдон.


— Іліріо прислав листа, де все пояснює.


— То давайте листа. І ведіть карлика до мене.


«Не до смаку мені його очі» — міркував Тиріон, поки сердюк всідався навпроти нього у тьмяному череві човна, через подряпаний стіл із дощок, на якому горіла лойова свічка. Очі були світлі, холодні, крижаної блакиті. Карлик ненавидів світлі, аж бліді очі. Князь Тайвин мав блідо-зелені очі, помережані золотими цятками.


Тиріон подивився, як сердюк читає. Те, що він умів читати, вже саме по собі дещо проказувало. Скільки найманців могли похвалитися цим хистом? «Та він навіть губами не ворушить» — помітив Тиріон.


Нарешті Гриф підняв світлі очі від пергамену і примружив їх на Тиріона.


— Тайвин Ланістер помер? Від твоєї руки?


— Від мого пальця. Оцього. — Тиріон виставив його вгору Грифові на подив. — Князь Тайвин сидів на нужнику, а я встромив йому арбалетну стрілу в кишки, щоб подивитися, чи справді він сере золотом. З’ясувалося, що ні. Шкода — золото б мені не завадило. Трохи раніше я вбив свою матір. А ще ж свого небожа Джофрі — отруїв просто на його весільному бенкеті, де від початку до кінця бачив, як він душиться на смерть. Невже наш ясновельможний сировар цього не написав? А ще я маю намір додати до свого списку братика і сестричку, якщо на те буде ласка вашої королеви.


— Ласка королеви?! Невже Іліріо з’їхав з глузду? Чому він вирішив, що її милість прийме на службу відвертого зрадника і вбивцю родичів?


«Доречне питання» — подумки зауважив Тиріон, але вголос проказав інше:


— Король, якого я вбив, сидів на її престолі. Усі, кого я зрадив, були леви, тож мені здається, я вже чимало прислужився її милості королеві. — Тиріон почухав пенька носа. — Та ви не бійтеся, вас я не вб’ю, ви ж бо мені не родич. Можу я подивитися, що там написав наш сирний пан? Полюбляю читати про свою особу.


Гриф не зважив на його прохання, натомість торкнувся листом полум’я свічки і подивився, як пергамен чорніє, згортається і в’яне у вогні.


— Між Таргарієнами та Ланістерами стоїть пролита кров. Навіщо тобі підтримувати королеву Даянерис?


— Заради золота і слави, — бадьоро проказав карлик. — А ще з ненависті. Якби ви знали мою сестру, то зрозуміли б.


— Я добре розумію, що таке ненависть.


Гриф так вимовив останнє слово, що Тиріон зрозумів: тут він не бреше. «Схоже, він нею живе. Ненависть живить і зігріває його уночі вже багато років поспіль.»


— Приємно, коли тебе розуміє такий хоробрий лицар.


— Я не лицар.


«Ви не просто брехун, паночку мій добрий — ви ще й кепський брехун. Були б вигадали щось розумніше.»


— А от пан Качур чомусь каже, що це ви його висвятили.


— Качур забагато патякає.


— Хіба ви не раді, що качка розмовляє? Це ж справжнє диво. Та годі про нього, шановний… Грифе. Отже, ви в нас — не лицар, а я — Хугор Схил, мале чудовисько. Ваше мале чудовисько, якщо вам до вподоби. Даю в тім своє слово, що нічого так не хочу, як вірно служити вашій драконовій королеві.


— І як ти зібрався їй служити?


— Язиком. — Тиріон облизав пальці, один за одним. — Я можу розказати її милості, як думає моя мила сестра — коли вважати, що вона взагалі думає. Я можу розповісти її воєводам найкращі способи перемогти мого брата Хайме у битві. Я знаю, хто з панства хоробрий, а хто боязкий, хто вірний, а хто плекає злі наміри. Я можу привести до неї союзників. А ще я чимало знаю про драконів — це вам підтвердить ваш півмаестер. Також я дотепний і небагато їм. Вважайте мене своїм ручним бісиком.


Якусь мить Гриф зважував почуте.


— Зрозумій ось що, карлику. В нашому товаристві ти — останній і найменший. Тримай язика за зубами і роби, що кажуть, бо пошкодуєш.


«Так, батечку» — трохи не ляпнув Тиріон.


— Воля ваша, ясний пане.


— Не лести мені. Я не з зацного панства.


«Брешеш.»


— Та то я з чемності сказав, друже мій, не переймайтеся.


— Я тобі не друг.


«Не лицар, не зацний пан, не друг.»


— Шкода аж до сліз.


— Свої кпини лиши собі. Я беру тебе з собою до Волантису. Якщо покажеш себе слухняним і корисним, то зможеш лишитися при нас далі — служити королеві, як зумієш. Але якщо я матиму з тебе більше клопоту, ніж користі — то підеш сам шукати собі долі.


«Еге ж, піду — недалечко. І знайду її на дні Ройни серед рибок, що з’їдять рештки мого носа.»


— Валар дохаеріс.


— Можеш спати на чардаку чи під ним, обирай сам. Ізілья дасть тобі постіль.


— Така добра жіночка. — Тиріон відкланявся і зашкандибав геть, але на порозі обернувся. — Але що як ми знайдемо королеву і взнаємо, що всі балачки про драконів — то вигадки якогось п’яного жегляра? У широкому світі повно гуляє божевільних казок. Про мамунів і чугайстрів, про привидів та упирів, про мавок і потерчат, про крилатих коней, крилатих свиней… ба навіть крилатих левів.


Гриф витріщився на нього, суплячи брови.


— Я тебе чесно застерігаю, Ланістере. Тримай язика на припоні, якщо хочеш його зберегти. Тут ідеться про корони та королівства. Ми можемо втратити наші життя, імена, честь. Це не гра, в яку граються задля твоєї розваги.


«Авжеж гра, — подумав Тиріон. — Гра престолів.»


— Як скажете, капітане, — пробурмотів він, знову вклоняючись.


Давос


Блискавка розколола північне небо, вирізьбивши чорну башту Нічного Ліхтаря на тлі синьо-білого неба. За шість ударів серця прийшов грім, схожий на віддалений гуркіт тулумбасів.


Стражники повели Давоса Лукомора мостом чорного базальту під залізну замкову решітку зі слідами іржі. За ним були глибокий солоний рів та звідний міст на двох важких ланцюгах. Унизу буяли зелені води, вибухаючи хмарами білих бризок на підмурку замку. За мостом виявилася друга брамна башта — більша за першу; її камені поросли зеленими водоростями. Давос прошкутильгав грязюкою двору, часто запинаючись; руки йому були зв’язані. Холодний дощ щипав очі. Варта підштовхнула його на сходи, що вели до схожого на печеру головного кам’янця замку Хвилеріз.


Опинившись усередині, очільник варти скинув кирею і почепив її на кілок у стіні, щоб не напустити калюжу на витертий мирійський килим. Давос зробив те саме, пововтузившись із пряжкою зв’язаними руками. Він не забув чемних звичаїв, вивчених на Дракон-Камені за роки служби.


Князь сидів у пітьмі своєї домівки, вечеряючи хлібом, пивом та сестринською юшкою. З товстих кам’яних стін витикалося два десятки залізних держаків, та лише у чотири було вставлено смолоскипи. Проте жоден не горів — непевне, миготливе світло давали лише дві товсті лойові свічки. Давос чув, як стіни періщить дощ, як крізь невидиму йому дірку в даху капотить вода.


— З ласки мосьпана, — мовив очільник, — ми знайшли оцього добродія у «Китовому череві». Намагався купити собі перевіз з острова. Мав при собі дванадцять драконів і оце.


Очільник поклав на стіл річ, призначену його князеві — широку стрічку чорного оксамиту з облямівкою золотої парчі, з трьома печатками на ній: вінчаним оленем на золотому воску, палаючим серцем на червоному, долонею на білому.


Давос чекав мокрий, капотячи водою на підлогу. Зап’ястки йому натерла мокра мотузка, що врізалася у шкіру. Одне слово тутешнього володаря — і він повисне на Шибеницькій брамі Сестринова. Але зараз йому на голову не падав дощ, а ноги стояли на твердому камені замість хиткого чардака. Давос почувався просяклим водою, старим, виснаженим, зношеним до кісток горем та зрадами, а ще на смерть утомленим буремними морями.


Князь витер рота тилом долоні, підняв стрічку, примружився, роздивився уважніше. Ззовні блимнула блискавка; на пів-удару серця стрілецькі бійниці спалахнули білим та блакитним сяйвом. «Один, два, три, чотири» — порахував Давос, перш ніж ударив грім. Коли ж той замовк, Давос продовжив дослухатися до капотіння, до глухого ревища під ногами, де хвилі розбивалися на величезних кам’яних підпорних склепіннях Хвилерізу і вирували у його підземеллях. Він міг теж опинитися там — прикутим до вогкої кам’яної підлоги та залишеним потопати у першому ж припливі. «Та ні, — спробував він розрадити себе, — так може загинути пересічний перемитник, але не Правиця Короля. Я коштую більше, якщо мене продати королеві Серсеї.»


Князь помацав стрічку, похмуро зиркаючи на печатки. Був то чоловік собою незугарний, дебелий та опасистий, з м’язистими плечима весляра і майже зовсім без шиї. Щоки та підборіддя йому вкривала цупка сіра стерня, подекуди вже побіліла. Вище від важкої брили лоба виблискувала гладка лисина. Ніс він мав бульбою, у червоних судинах, губи — грубі й товсті, а на правиці між трьома середніми пальцями — якусь подобу перетинки. Давос чував, що дехто з панства на Трьох Сестрах має перетинки на руках та ногах, але завжди вважав ті оповідки звичайними жеглярськими побрехеньками.


Князь відкинувся назад.


— Розріжте мотузки, — наказав він, — і стягніть з нього рукавиці. Хочу бачити його руки.


Сотник варти зробив, що наказали. Коли він стягнув рукавичку зі скаліченої лівиці свого бранця, блискавка вдарила знову, відкинувши тінь відрубаних пальців Давоса Лукомора на важке суворе обличчя Годріка Борела, князя на Милосестрі.


— Стрічку може вкрасти кожен, — сказав князь, — але ці пальці не брешуть. Ви — цибульний лицар.


— Мене колись так кликали, пане князю. — Давос і сам віднедавна був князем, а лицарем — упродовж довгих років. Але глибоко всередині лишився сам собою — перемитником хамського роду, котрий купив собі лицарство повним кораблем цибулі та солоної риби. — Та й гірше кликали теж.


— Еге ж. Зрадником. Бунтівником. Перебіжчиком.


На останнє слово Давос сіпнувся.


— Я ніколи ні від кого не перебігав, мосьпане! Я служу своєму королю.


— Якщо вважати Станіса королем. — Князь зміряв його суворими синіми очима. — Більшість лицарів, що висаджуються на моєму березі, шукають мене у моїх палатах, не в «Китовому череві». Там, кажуть, страшенне перемитницьке кубло. Чи не повернулися ви до старого ремесла, цибульний лицарю?


— Ні, пане князю. Я шукав перевозу до Білої Гавані. Мене надіслав король з посланням до тамтешнього князя.


— То ви опинилися не в тому місці й не перед тим князем. — Князя Годріка це, здавалося, розважило. — Зараз ви у Сестринові на острові Милосестра.


— Я знаю, де я.


Нічого милого, незважаючи на назву, в Сестринові не було. Містечко було огидне, наче свинячий саж, крихітне, бридке, смерділо свинячим гноєм та гнилою рибою. Давос добре пам’ятав його зі своїх перемитницьких часів. Три Сестри були улюбленим місцем зустрічі беззаконних гендлярів багато сотень років поспіль, а перед тим — ще й піратським кублом. Вулиці Сестринова складало болото і дощаті помости, хатини були мазані, укриті соломою, а коло Шибеницької брами завжди теліпалися повішені з випущеними назовні тельбухами.


— Ви тут маєте друзів, поза сумнівом, — правив далі князь. — Кожен перемитник має на Сестрах друзів. Дехто з них — також і мої друзі. А хто мені не друг, тих я вішаю. Вони повільно задушуються, а їхні тельбухи тим часом ляпають їх по колінах.


Палата знову висвітлилася ударом блискавки за вікном. За два удари серця пролунав грім.


— Якщо вам треба до Білої Гавані, то чому ви зараз у Сестринові? Що вас сюди привело?


«Наказ короля і зрада друга» — кортіло відповісти Давосові. Натомість він відказав:


— Шторми.


Двадцять і дев’ять кораблів підняли вітрила на сході Стіни, рушаючи на південь. Давоса неймовірно вразило б, якби хоч половина досі плавала на поверхні. Чорні небеса, жорстокі зливи, руйнівні вітри невпинно переслідували їх узбережжям. Галери «Оледо» та «Син старої матері» викинуло на скелі Скагосу — острова однорогів та людожерів, куди боявся потикатися навіть Сліпий Байстрюк. Великий коч «Саафос Саан» налився водою і потонув коло Сірих Круч.


— Станіс за них платитиме, — пирхав і ремствував Саладор Саан. — Платитиме добрим золотом за кожен до останнього!


Скидалося, що тепер якийсь розлючений бог стягує платню за легку подорож на північ, куди їх ніс свіжий південний вітер від Дракон-Каменя до самої Стіни. Ще один жахливий подув вітру зірвав линви та щогли з «Рясного врожаю», змусивши Саладора тягти його причалом. За п’ятдесят верст на північ від Вдоварти море знову знуртувалося, вдарило «Врожай» об одну з галер, що його тягнули, і потопило обидва кораблі. Решту лисенійського флоту розкидало вузьким морем кого куди. Хтось мав, напевне, сховатися у якомусь порті, а когось ніколи вже ніхто не побачить.


— Саладором Убогим, ось ким мене зробив твій король! — жалівся Саладор Саан Давосові, поки рештки його флоту так-сяк шкутильгали затокою Кусень. — Саладором Знищеним. Де мої кораблі? А золото? Де все те золото, яке мені обіцяли?!


Коли Давос спробував запевнити його, що він матиме усе обіцяне, Саладор вибухнув.


— Коли, коли?! Назавтра, на новий місяць, чи коли знову прилетить червона зірка? Він обіцяє мені золото й коштовності, обіцяє і обіцяє, а я цього золота не бачу. Я маю його слово, каже він мені, о так, слово короля, він пише його на папері. Чи може Саладор Саан з’їсти слово короля? Чи може втамувати спрагу пергаменом і восковою печаткою? Чи може він кинути обіцянку на перину і вграти так, щоб аж кричала?


Давос спробував був переконати його зберегти вірність. Якщо Саладор покине Станіса та його справу, казав він, то облишить і надію отримати золото, яке йому заборгували. Адже переможний король Томен навряд чи заплатить борги свого розбитого дядька. Єдина надія Саладора — лишитися вірним Станісові Баратеону, доки той не звоює Залізний Престол. Інакше ані шеляга королівських грошей йому не бачити. Треба зберігати терпіння.


Можливо, якийсь медоголосий двірський вельможа зумів би схилити до згоди лисенійського піратського ватажка, та Давос був цибульним лицарем, і його слова лише розбурхали у Саладорі зайву лють.


— Терпіння я зберігав на Дракон-Камені, — відповів він, — коли червона жінка палила дерев’яних богів та верескливих людей. Упродовж шляху до Стіни я зберігав терпіння. Терпів і у Східній Варті… і холод теж терпів. Пхе, кажу я. Пхе на твоє терпіння, і пхе на твого короля. Мої люди голодують. Вони хочуть знову залізти на своїх жінок, перелічити своїх синів, побачити Пороги та сади задоволень Лису. А льоду, штормів та порожніх обіцянок вони не хочуть. Тут, на цій півночі, занадто холодно, і ще холоднішає.


«Я знав, що цей день настане, — сказав собі Давос. — Я любив цього старого шахрая, та ніколи не дурив себе настільки, щоб довіряти йому беззастережно.»


— Шторми. — Князь Годрік вимовив це слово так пристрасно, як інший чоловік міг би вимовити ім’я коханої. — Шторми вважалися священними на Сестрах ще до приходу андалів. Нашими прадавніми богами були Володарка Хвиль та Володар Небес. Шторм буяв тоді, коли вони кохалися одне з одним.


Він нахилився уперед.


— Усі ці земні королі ніколи не згадують про Сестер. Та й навіщо? Ми такі малі та вбогі. Але ж ви зараз тут. Принесені до мене штормом.


«Не штормом, а другом» — подумав Давос.


Князь Годрік обернувся до свого очільника варти.


— Лишіть цього чоловіка зі мною. І затямте: його тут не було.


— Так, м’сьпане. Ніколи.


Сотник пішов геть, лишаючи мокрими чобітьми вогкі відбитки на килимі. Десь унизу гуркотіло невтомне море, лупцюючи підніжжя замку. Зовнішні двері зачинилися, наче буркнув віддалений грім, і негайно, мовби у відповідь, з неба знову вдарила блискавка.


— Пане князю, — мовив Давос, — якщо ви відішлете мене далі до Білої Гавані, його милість вважатиме це дружнім вчинком.


— Я можу відіслати вас до Білої Гавані, — відповів князь. — Або до якогось холодного і вогкого пекла.


«Наче Сестринова не досить.» Давос непокоївся, що може статися найгірше. Три Сестри були норовливі гадюки, вірні лише самим собі. Вважалося, що вони присягають Аринам з Долини як зверхникам, але влада Соколиного Гнізда на островах ніколи не трималася надто міцно.


— Якби Розставець знав про вас, то завимагав би віддати йому.


Борел тримав під своєю рукою острів Милосестру так само, як Довгоселець — Довгосестру, а Бистрінь — Малосестру. Але всі троє присягали на вірність Трістону Розставцю, князеві на Трьох Сестрах.


— А він би продав вас королеві за дзбан їхнього ланістерівського золота. Бідар-бо має семеро синів, які хочуть стати лицарями, тому жодного дракона з рук не впустить. — Князь підняв дерев’яну ложку і знову заходився знищувати юшку. — Я колись проклинав богів, які подарували мені самих лише доньок… доки не почув, як Трістон скаржиться на ціну бойових лицарських огирів. Ви здивуєтеся, скільки треба продати риби, щоб купити пристойну панцирну броню.


«Я теж мав семеро синів, але четверо з них згоріли на смерть.»


— Князь Розставець є значковим Соколиного Гнізда, — відповів Давос. — За законом він мав би доправити мене до пані Арин.


Давос гадав, що з нею йому пощастило б трохи більше, ніж із Ланістерами. Ліза Арин, хоч і не брала участі у Війні П’яти Королів, усе ж таки була донькою Водоплину і тіткою Молодого Вовка.


— Пані Арин більше нема, — мовив князь Годрік. — Її вбив якийсь співець. Тепер у Долині править князь Мізинець. То де пірати?


Коли Давос не відповів, князь нетерпляче постукав ложкою по столі.


— Лисенійці! Бистрінь бачив їхні вітрила з Малосестри, а перед ним — Кремінці зі Вдоварти. Жовтогарячі вітрила, зелені, рожеві. Це Саладор Саан. Де він зараз?


— У морі. — Саладор саме мав огинати Пальці, йдучи униз вузьким морем. Він повертався на Пороги з тими небагатьма кораблями, які йому лишилися. Можливо, якщо дорогою йому трапиться кілька необережних купців, то здобуде собі ще. «Трошки піратства, щоб якось перебути довгі версти.» — Його милість надіслав Саладора на південь, завдавати клопоту Ланістерам та їхнім друзям.


Цю брехню він подумки повторював, щоб не забути, поки веслував до Сестринова під струменями дощу. Рано чи пізно світ дізнається, що Саладор Саан покинув Станіса Баратеона і лишив його без кораблів — та дізнається не з вуст Давоса Лукомора.


Князь Годрік перемішав ложкою юшку.


— Невже той старий пірат Саан змусив вас діставатися берега уплав?


— Я зійшов на суходіл з човна, пане князю.


Саладор почекав, доки світло Нічного Ліхтаря з’явиться ліворуч на носі «Валірійця», і тоді висадив Давоса на воду. Принаймні цього їхня дружба ще була варта. Лисенієць радо б забрав його з собою на південь, але Давос відмовився. Станісові потрібен був Виман Мандерлі, і він довірив Давосові зманити того на свій бік. Довіру короля він не зрадить — так сказав Давос Саладорові.


— Пхе, — відповів піратський князь, — він тебе згубить своєю довірою та почесними дорученнями, старий друже. Згубить, от побачиш.


— Ніколи ще не приймав під своїм дахом Правицю Короля, — мовив князь Годрік. — Цікаво, а чи дасть Станіс за вас викуп?


«А й справді — чи дасть?» Станіс жалував Давосові землі, титули та уряди, але чи заплатить він золотом, щоб викупити його життя? «Та він і золота не має. Інакше досі мав би Саладора.»


— Якщо пан князь бажають запитати в його милості, вони можуть знайти його особу в замку Чорному.


Борел щось забурчав собі під носа, тоді спитав:


— А чи Біс теж у замку Чорному?


— Біс? — Давос не зрозумів запитання. — Він у Король-Березі, засуджений на смерть за вбивство свого небожа.


— Як казав мій батечко, на Стіні все взнають останніми. Карлик утік. Проліз між ґратами своєї келії та голіруч розірвав власного батька на шматки. Стражник бачив, як він тікав, червоний з голови до п’ят, наче купався у крові. Королева обіцяла піднести до вельможного панства будь-кого, хто його вб’є.


Давос відчайдушно намагався повірити щойно почутому.


— Ви кажете мені, що Тайвина Ланістера більше немає?!


— Саме так. Загинув од руки власного сина. — Князь ковтнув пива з кухля. — Коли на Сестрах були королі, ми тут не дозволяли карликам жити. Ми їх кидали у море як приношення богам. Септони змусили нас припинити. Ото ще зграя побожних телепнів. Навіщо б іще боги давали людині таке тіло, як не на те, щоб позначити її чудовиськом?


«Князь Тайвин мертвий. Це міняє все на світі.»


— Пане князю, чи не дозволите мені надіслати крука на Стіну? Його милості треба знати про смерть князя Тайвина.


— То й знатиме. Але не від мене. І не від вас, поки ви тут, під моїм дірявим дахом. Я не дозволю казати, що надавав Станісові поради та допомогу. Розставці затягли Сестри у два повстання Чорножарів, і ми всі жорстоко від того постраждали.


Князь Годрік махнув ложкою на стілець.


— Сідайте, пане, поки не впали з ніг. Мої палати вогкі, темні та холодні, але не конче позбавлені гостинності. Ми вам знайдемо сухий одяг, але спершу попоїжте.


Він загукав, і до палати увійшла жінка.


— Треба погодувати гостя. Принеси пива, хліба і сестринської юшки.


Пиво було брунатне, хліб — чорний, юшка — вершково-біла. Жінка подала її у мисці, вибраній з черствого буханця. Юшка була щедро заправлена цибулею, морквою, ячменем, білою та жовтою ріпою на додачу до м’яса морських мушель, тріски та крабів; усе це плавало в гарячому озері густої сметани та масла. Саме така страва була доречна, щоб зігріти людину до самих кісток холодної вогкої ночі. Давос заходився жваво та вдячно закидати її ложкою до рота.


— Ви вже куштували сестринську юшку?


— Куштував, пане князю.


Таку юшку подавали по всіх Трьох Сестрах, у кожній корчмі та заїжджому дворі.


— Ця краща за всі, які ви їли. Її варить Гелла, донька моєї доньки. А ви одружені, цибульний лицарю?


— Одружений, пане князю.


— Шкода. Бо Гелла якраз незаміжня. З негарних дівчат робляться найкращі дружини. Тут аж три різновиди крабів: червоні, краби-павуки і завойовники. Крабів-павуків я намагаюся не їсти, хіба що у сестринській юшці. Бо це ж наче їсти родичів.


Вельможний пан махнув рукою на корогву, що висіла над холодним чорним комином. Там було вигаптувано краба-павука — білого на сіро-зеленому полі.


— Ми чули, начебто Станіс спалив свого Правицю.


«Мого попередника.» Мелісандра віддала Алестера Флорента своєму богові ще на Дракон-Камені, щоб вичарувати вітер на північ. Князь Флорент зберігав гідне мовчання, коли люди королеви прив’язували його до стовпа — наскільки майже гола людина здатна зберігати гідність. Та коли полум’я лизнуло Флорентові ноги, він почав верещати, і саме той вереск поніс кораблі аж до Східної-Варти-біля-Моря, якщо вірити червоній жінці. Давосові не подобався такий вітер. Йому все здавалося, що він відгонить смаленою плоттю і виє у корабельних линвах, наче жива душа у смертній муці. «На його місці міг бути я.»


— Мене ніхто не палив, — запевнив він князя Годріка, — хоча у Східній Варті я трохи не замерз на смерть.


— Стіна — вона така. — Жінка принесла свіжу паляницю хліба, просто з печі. Коли Давос побачив її руку, то вирячив очі. Князь Годрік не забарився помітити його подив. — Так, вона теж має знак. Як усі Борели впродовж п’яти тисяч років. Це донька моєї доньки. Але не та, яка варить юшку.


Він розірвав паляницю і віддав шмат Давосові.


— Їжте. Хліб у мене смачний.


Хліб і справді був смачний, хоча Давосові зараз так само смакувала б найчерствіша скоринка. Хліб означав, що він тут гість, принаймні на цю ніч. Володарі Трьох Сестер мали чорну славу, а найчорнішу — Годрік Борел, князь на Милосестрі, Щит Сестринова, господар замку Хвилеріз, наглядач за Нічним Ліхтарем… та навіть пани-розбійники і прибережні здобичники вважали себе пов’язаними стародавнім законом гостинності.


«Принаймні я побачу світанок, — сказав собі Давос. — Я скуштував його хліба та солі.»


У сестринській юшці він відчув дивні прянощі, які рідко стрічав у своїх стравах.


— Невже це шапран?


Шапран коштував дорожче від золота. Давос куштував його лише раз, коли король Роберт на бенкеті в замку Дракон-Камінь надіслав йому зі свого столу половину печеної рибини.


— Саме він. Аж із Карфу. Маю і перець теж.


Князь Годрік узяв дрібку великим та вказівним пальцями і посипав власну страву.


— Мелений чорний перець із Волантису, кращого не буває. Беріть скільки хочте, якщо закортить приперчитися. У мене його сорок скриньок, не рахуючи гвоздики та мушкату, а ще чимала мірка шапрану. Забрав у чорноокої діви.


Князь зареготав. Давос помітив, що він досі має усі зуби, хоча більшість пожовкло, а один нагорі був чорний та мертвий.


— Вона прямувала до Браавосу, але сильний вітер пригнав її до Кусня і розбив на одній з моїх скель. Ось бачите, ви не єдиний даруночок, який мені принесли шторми. Море — зрадливе стерво, жорстоке і невблаганне.


«Та не таке зрадливе, як люди» — подумав Давос. Пращури князя Годріка були піратськими корольками, доки Старки не покарали їх вогнем та мечем. Нині сестринці залишили відверте піратство таким, як Саладор Саан, а самі вдавалися лише до здобичництва на скелястих берегах. Вогні, що палали узбережжям Трьох Сестер, мали попереджати про мілини та скелі, вести до безпечного прихистку, але буремними і туманними ночами сестринці часто запалювали облудні вогні, що приводили необачних капітанів до лихої долі.


— Шторми зробили вам ласку, пригнавши до мого порогу, — мовив князь Годрік. — У Білій Гавані вас зустріла б холодна гостинність. Ви спізнилися, добрий лицарю. Князь Виман має намір зігнути коліна, і то не перед Станісом.


Він ковтнув трохи пива.


— Мандерлі ж насправді не північани — не так, щоб аж до кісток. Вони прийшли на північ якихось дев’ятсот років тому, тягнучи на плечах своє золото та богів. На Мандері вони були великим зацним панством, аж поки не скочили вище голови і не відчули на собі важку зелену руку. Вовчий король забрав їхнє золото, але дав землю і дозволив зберегти своїх богів.


Він підібрав трохи гущі з юшки шматком хліба.


— Якщо Станіс гадає, що товстун погодиться сісти верхи на його оленя, то помиляється. «Лев’яча зірка» стала на котву в Сестринові дванадцять днів тому — набрати води в барила. Знаєте той корабель? Кармазинові вітрила, золотий лев на носі. Був повен Фреїв, що їхали до Білої Гавані.


— Фреїв?! — Це було останнє, що чекав почути Давос. — Але ми чули, що Фреї вбили сина князя Вимана.


— Та вбили, — відповів князь Годрік, — і товстун так був розлютився, що взяв обітницю жити на хлібі та вині, доки не помститься. Але ще й день кінця не добіг, як він уже знову кидав до пащеки рибу і пироги. Між Сестрами та Білою Гаванню невпинно сновигають кораблі. Ми їм продаємо крабів, рибу, козячий сир, а вони нам — дерево, вовну та шкури. З того, що я чув, його жирна вельможність нажерла собі ще більше черево — ото вам і усі обітниці. Слова — то вітер, а вітер з рота Мандерлі важить не більше, ніж вітер з його ж дупи.


Князь одірвав ще один шматок хліба і заходився вибирати рештки з миски.


— Фреї привезли товстому дурневі торбину кісток. Хтось навіть кличе їхній вчинок шляхетним — привезти людині кістки убитого сина. Та якби то був мій син, я б відповів шляхетністю на шляхетність: гарненько подякував би, а тоді повісив усіх Фреїв до одного. Але товстун для того занадто чесний.


Князь поклав хліб до рота, прожував, ковтнув.


— Я тих Фреїв пригощав вечерею. Один сидів просто там, де оце ви зараз. Називав себе Раегаром. Я йому трохи в пику не розреготався. Він казав, що втратив дружину і хоче взяти собі нову в Білій Гавані. Круки літали туди-сюди. Князь Виман та князь Вальдер уклали угоду і хочуть скріпити її шлюбом.


Давос почувався так, наче князь Годрік щосили загилив йому в живіт. «Якщо це правда, лихо моєму королю.» Станіс Баратеон відчайдушно потребував допомоги Білої Гавані. Якщо Зимосіч була серцем півночі, то Біла Гавань — її ротом. Вхід до її порту лишався вільним від криги упродовж цілих століть навіть у найлютішу зиму. В переддвір’ї нинішньої зими це важило дуже багато. Так само, як і срібло міста. Бо Ланістери мали все золото Кастерлі-на-Скелі, ще й одружилися з багатствами Вирію. А скрині короля Станіса були вичерпані до дінця. «Я мушу хоч спробувати. Хтозна, чи не знайдеться способу завадити цьому шлюбові.»


— Я мушу досягти Білої Гавані, — мовив він. — Благаю вашу вельможність про допомогу.


Князь Годрік заходився їсти свій хлібний полумисок, відриваючи шматки великими руками — юшка пом’якшила черствий хліб.


— До північан я любові не плекаю, — оголосив він. — Маестри кажуть: Зґвалтування Сестер сталося дві тисячі років тому, але Сестринів нічого не забув. Перед тим ми були вільними людьми, і в нас правили власні королі. Але після того ми мусили зігнути коліна перед Соколиним Гніздом, щоб якось здихатися північан. Вовк і сокіл билися за нас тисячу років, аж доки удвох не зжували все м’ясо та сало з кісток цих бідолашних островів. Що ж до вашого короля Станіса… коли він був Робертовим коронним корабельником, то ввів кораблі до мого порту без моєї згоди і змусив повісити десяток моїх добрих друзів. Таких, як оце ви. А потім знахабнів так, що погрожував повісити й мене, якщо хоч один корабель викинеться на берег, бо Нічний Ліхтар тієї ночі, бач, не горітиме. І я мусив проковтнути його нахабство.


Князь з’їв іще шматок полумиска.


— Тепер він припхався на північ знесилений та принижений, з хвостом між ніг. З якого дива я маю чимось йому допомогати? Скажіть мені.


«Бо він — ваш законний король, — подумав Давос. — Бо він сильний і справедливий. Єдиний, хто може відновити лад у державі та захистити її від напасті, що збирається на півночі. Бо він має чарівного меча, який сяє сонячним світлом.» Але слова застрягли йому в горлі. Адже жодні слова не могли схилити волю князя на Милосестрі. Жодні слова не наблизили б його навіть на вершок до Білої Гавані. «Якої відповіді він хоче? Чи мушу я обіцяти йому золото, якого ми не маємо? Шляхетного чоловіка для доньки його доньки? Землю, титули, почесті?» Князь Алестер Флорент намагався грати у таку гру, і король його за неї спалив.


— Схоже, Правиця втратив язика. Мабуть, не має смаку чи до правди, чи до сестринської юшки.


Князь Годрік витер рота.


— Лев мертвий, — повільно проказав Давос. — Ось вам правда, мосьпане. Тайвин Ланістер мертвий.


— То й що, коли так?


— Хто править зараз у Король-Березі? Авжеж не Томен — він дитина. Може, пан Кеван?


У чорних западинах очей князя Годріка блимало світло свічок.


— Якби було так, ви б сиділи у кайданах. Там править королева.


Давос зрозумів. «Він плекає сумніви. Не хоче опинитися на тому боці, який програє.»


— Станіс утримав Штормолам проти Тирелів та Рожвинів. Забрав Дракон-Камінь у останніх Таргарієнів. Розтрощив Залізний Флот при Файному острові. Не королю-хлопчаку з ним мірятися.


— Малий король має в руках усі статки Кастерлі-на-Скелі та все могуття Вирію. Він має за союзників Болтонів і Фреїв. — Князь Годрік почухав підборіддя. — Втім… у цьому світі певна лише зима. Таке сказав моєму батькові Нед Старк просто у цій палаті.


— Тут був Нед Старк?


— На самому початку Робертового повстання. Навіжений Король надіслав до Соколиного Гнізда вимогу віддати голову Старка, але Джон Арин у відповідь оголосив непокору. Мартинів, проте, лишився вірним престолові. Щоб потрапити додому та скликати корогви, Старк мусив перетнути гори до Пальців і знайти рибалку-перевізника через Кусень. Дорогою їх застукав шторм. Рибалка потонув, але його донька привезла Старка до Сестер на ледь живому суденці. Кажуть, він лишив їй торбу срібла і байстрюка у череві. Малого вона назвала Джоном Сніговієм, на честь Арина.


— Та нехай, байдуже. Мій батько сидів тут, де я сиджу зараз, коли до Сестринова нагодився князь Едард. Наш маестер закликав нас надіслати Старкову голову Аерисові на доказ нашої вірності. Тоді на нас чекала б велика нагорода — Навіжений Король щедро заохочував тих, хто йому догоджав. Але дотоді ми вже знали, що Джон Арин захопив Мартинів, а Роберт першим видерся на мур і власноруч убив господаря міста, Марка Графтона. «Цей Баратеон не знає страху, — казав тоді я. — Він б’ється так, як личить королю.» Наш маестер захихотів і заперечив, що принц Раегар напевне придушить цей бунт. Саме тоді Старк сказав: «У цьому світі певна лише зима. Так, ми можемо втратити голови… але раптом ми переможемо?» І мій батько відпустив його на волю з головою на плечах. «Якщо ви зазнаєте поразки, — сказав він князеві Едарду, — вас тут не було.»


— Так само, як і мене, — відповів Давос Лукомор.


Джон


Короля-за-Стіною привели з руками, зв’язаними конопляною мотузкою, та зашморгом на шиї.


Інший кінець мотузки був заплутаний навколо сідельної луки огиря пана Годрі Парина. Велетнева Смерть і його кінь були вбрані в обладунки висрібненої сталі, прикрашені карбом. На Мансові Розбишаці була сама тільки тонка сорочка, що лишала кінцівки відкритими холодові. «Хоч би кобеняка йому лишили, — подумав Джон Сніговій, — того самого, який дичацька жінка латала смугами червоного шовку.»


Не диво, що Стіна того дня плакала.


— Манс знає страхолюдну пущу краще за будь-якого розвідника, — казав Джон королю Станісу в останній спробі переконати його милість, що Король-за-Стіною буде йому корисніший живим, ніж мертвим. — Він знає Тормунда Велетнебоя. Він бився з Іншими. Він мав ріг Джорамуна і не дмухнув у нього. Він не зруйнував Стіну, хоча міг би!


Та його слова впали на глухі вуха. Станіс лишився непохитним. Закон казав просто і ясно: втікач із Варти має втратити життя.


Під Стіною, що плакала слізьми, пані Мелісандра здійняла свої білі, бліді руки.


— Всі ми мусимо обирати! — проголосила вона. — Чоловіки й жінки, старі й молоді, чесні та прості… вибір перед усіма один і той самий.


Її голос нагадав Джонові Сніговію про ганус, мушкатний горіх та гвоздики. Вона стояла при боці короля на дерев’яному риштунку, зведеному над ямою.


— Ми обираємо світло або пітьму. Ми обираємо добро або зло. Ми обираємо істинного бога або хибного.


Рясне брунатно-сиве волосся Манса Розбишаки обліпило йому обличчя, поки він простував до місця кари. Він відкинув їх сплутаними руками, посміхаючись, та коли побачив клітку, мужність його зрадила. Королевині люди зробили її з дерев страхолюдної пущі, молодих пагонів та гнучких гілок: соснових, липких від смоли, та білих, наче кістка, пальців оберіг-дерев. Гілки та стовбури зігнули, скрутили разом, переплели у дерев’яну решітку та підвісили високо над глибокою ямою, закладеною сухими колодами, листям і розпалом.


Король дичаків аж сахнувся, побачивши все перед собою.


— Ні! — скрикнув він. — Змилуйтеся! Так не можна, я не король, вони…


Пан Годрі смикнув за мотузку. Король-за-Стіною не мав іншого вибору, крім потягтися за ним, запинаючись; зашморг придушив його останні слова.


Зрештою він не встояв на ногах і впав, і тоді Годрі потяг його за конем. Манс був геть скривавлений, коли королевині люди почасти уштовхнули, почасти внесли його до клітки. З тузінь стражників узялося за мотуззя, щоб підняти її в повітря.


Пані Мелісандра пильно стежила за витяганням клітки.


— ВІЛЬНИЙ НАРОДЕ! Ось стоїть ваш облудний король. А ось ріг, яким він обіцяв зруйнувати Стіну!


Двоє королевиних людей винесли наперед ріг Джорамуна: чорний, схоплений кільцями старого золота, у вісім стоп завдовжки від кінця до кінця. На кільцях вирізані були руни — стародавні письмена першолюдей. Джорамун помер тисячі років тому, але Манс віднайшов його могилу під льодовиком, високо у Мерзляках. «І засурмив Джорамун у Ріг Зими, і розбудив велетнів із сирої землі.» Ігритта казала Джонові, що Манс рогу не знайшов. «Або вона брехала, або Манс зберігав таємницю навіть від своїх.»


Тисяча бранців спостерігали з-за дерев’яних ґратів палісаду, як піднімають ріг. Усі були обірвані та змучені голодом. «Дичаки» — так їх величали у Семицарстві; себе ж вони називали «вільний нарід». Але зараз вони не виглядали ані дикими, ані вільними — лише голодними, переляканими, занімілими.


— Ріг Джорамуна? — спитала Мелісандра. — Ні! Краще звати його Рогом Пітьми. Якщо Стіна впаде, то настане ніч — довга ніч без кінця. Цього не повинно статися. І не станеться! Господь Світла побачив, що діти його потерпають у небезпеці, та надіслав до них захисника — Азора Ахая відродженого!


Вона майнула рукою в бік Станіса, і великий рубін на її шиї замерехтів світлом.


«Він — камінь, а вона — полум’я.» Очі короля нагадували темні синці, глибоко поховані у кощавому обличчі. Він мав на собі сірий панцирний обладунок; облямована хутром парчова делія стікала золотою річкою з широких плечей. На панцирі проти серця короля було викарбувано палаюче серце Господа Світла. Голову оперізував вінець червоного золота з зубцями у вигляді кривих язичків полум’я. Коло нього стояла Вала, висока та вродлива. На її голову поклали простого обруча з темного спижу, але у ньому вона виглядала величніше, ніж Станіс у золоті. Очі дівчини були сірі, бестрашні, дивилися прямо і незворушно. Під горностаєвим кожушком вона носила біле і золоте. Медового кольору волосся заплетене було у складну косу, перекинуту через праве плече аж до стану. Холодок у повітрі додав барви її щокам.


Пані Мелісандра корон і вінців не носила, та всі знали, що саме вона — справжня королева при Станісові Баратеоні, а зовсім не та негарна жінка, яку він покинув мерзнути у Східній-Варті-біля-Моря. Подейкували, що король не збирається посилати по королеву Селису та їхню доньку, аж доки Ніч-Кром не буде готовий до мешкання людей. Джон співчував їм — Стіна пропонувала дуже мало з тих вигод, до яких звикли південські панії та дівчатка вельможних родів, а в Ніч-Кромі їх геть не водилося. То було похмуре і непривітне місце — навіть у найкращі свої часи.


— ВІЛЬНИЙ НАРОДЕ! — скричала Мелісандра. — Уздріть лиху долю тих, хто обирає пітьму!


Ріг Джорамуна вибухнув полум’ям. Воно стрибнуло вгору з виттям і сичанням; вихори зеленого та жовтого вогню затанцювали з тріскотінням, утворивши високий яскравий стовп. Бахмутик Джона занепокоєно сахнувся; у лавах воїнів Варти та короля подекуди також намагалися вгамувати своїх коней. Стогін пролунав з боку палісаду, де вільний нарід раптом побачив свою надію у вогні. Кількоро закричали і залаялися, але решта завмерла у скорботній мовчанці. На пів-удару серця руни, викарбувані на золотих кільцях, здавалося, замерехтіли у повітрі. А тоді королевині люди одним поштовхом вкинули ріг до вогняної ями.


Усередині клітки Манс Розбишака дер нігтями зв’язаних рук зашморг на шиї та вигукував щось недоладне про зраду і відьомство, заперечував свій королівський титул, зрікався своїх людей, свого імені — усього, ким і чим він був за життя. Він верещав про милосердя, проклинав червону жінку, а тоді почав навіжено реготати.


Джон дивився, не відводячи очей. Він не хотів видатися своїм братам слабкодухим та лякливим. З собою він привів дві сотні братчиків — більше як половину залоги замку Чорного. Вишикувавшись урочистими чорними лавами з довгими списами у руках, вони накинулися каптурами, щоб сховати обличчя… і ту правду, що мало не більшість із них складали сивобороді старі та зелені хлопчаки. Вільний нарід боявся Варти — і Джон хотів, щоб вони повезли свою осторогу з собою на південь від Стіни, до нових домівок.


Ріг гепнувся між дров, листя та розпалу, і за якісь три удари серця уся яма яскраво запалала. Вчепившись у пруття клітки зв’язаними руками, Манс рюмсав і благав. Відчувши доторк вогню, він почав смикатися і пританцьовувати, а тоді його вигуки перетворилися на один довгий вереск болю та жаху без слів. Усередині клітки він тріпався, наче палаючий листок, наче метелик, що втрапив у полум’я свічки.


Джон мимоволі пригадав пісню.


***


Браття мої, браття, край мені прийшов —


Лютий той дорнієць мене віднайшов.


Смерть на всіх чатує, та я рай спізнав —


Я ж того дорнійця жінку скуштував!


***


Вала стояла на помості так нерухомо, наче її вирізьбили з солі. «Вона не плакатиме, і очей не відвертатиме.» Джон спитав себе, що б зробила Ігритта на її місці. «Жінки — сильна стать.» Думки його перекинулися на Сема, на маестра Аемона, на Йолю з дитиною. «Вона мене проклинатиме навіть з останнім подихом. Але я не бачив іншого способу.» Зі Східної Варти повідомляли про люті шторми у вузькому морі. «А я ж хотів, щоб їм було безпечно. Годувати крабів на дні моря — отака їм від мене безпека?» Минулої ночі йому наснилося, як Сем потопає, як Ігритта помирає з його стрілою в грудях (насправді стріла була не його, але уві сні завжди належала йому), як Йоля плаче кривавими слізьми.


Джон Сніговій відчув, що надивився вдосталь.


— Ану ж бо, — мовив він.


Ульмер з Королівської Пущі устромив списа в землю, зняв з плеча лук і витяг із сагайдака чорну стрілу. Миленький Донел Схил відкинув каптура і зробив те саме. Гарт Сіре Перо і Бен Бородань наклали стріли, зігнули луки, випустили разом.


Одна стріла влучила Мансові Розбишаці у груди, інша у живіт, ще одна у горло. Четверта вдарилася у дерев’яну клітку і затремтіла в ній на мить, поки не спалахнула вогнем. Жіночі схлипи відбилися від Стіни, коли король дичаків осів на підлогу клітки, наче лялька без кісток, охоплена полум’ям.


— І ось його варта добігла кінця, — пробурмотів Джон собі під ніс. Колись Манс Розбишака був воїном Нічної Варти, хай і зміняв чорний кобеняк на залатаний яскравим червоним шовком.


Вгорі на помості Станіс насупив чоло. Джонові не хотілося дивитися йому в очі. Від клітки відвалилося дерев’яне дінце, пруття тріщало і ламалося. Щораз як вогонь стрибав угору, від неї відпадали нові й нові гілки — вишнево-червоні та чорні.


— Господь Світла створив сонце, місяць і зірки, щоб освітити нам дорогу, і подарував вогонь, щоб ми стримували ніч, — казала Мелісандра дичакам. — Ніхто не встоїть перед його вогнем.


— Ніхто не встоїть перед його вогнем! — підспівали королевині люди.


Темно-криваві шати червоної жінки завихорилися навколо неї, мідне волосся розлетілося круг обличчя примарним сяйвом. Високі жовті вогні танцювали на кінчиках пальців, наче пазурі.


— ВІЛЬНИЙ НАРІД! Ваші хибні боги не допоможуть вам. Ваш облудний ріг не врятував вас. Ваш самозваний король приніс вам лише смерть, відчай, поразку… але ось стоїть справжній король. УЗДРІТЬ ЙОГО СЛАВУ ТА СИЛУ!


Станіс Баратеон витяг Світлоносця.


Меч сяяв червоним, жовтим, жовтогарячим, мерехтів живим світлом. Джон уже бачив це видовище раніше… та не так, ніколи ще не так, як зараз. Світлоносець скидався на сонце, що стало залізом. Коли Станіс здійняв його над головою, люди мусили відвернути обличчя або прикрити очі. Коні сахнулися, один скинув вершника. Здавалося, що полум’я у вогняній ямі пригасло, принишкло перед бурею світла, наче малий собачка перед великим та грізним хортом. Сама Стіна мінилася червоними та жовтими барвами, кригою текли різнокольорові хвилі. «Невже це сила королівської крові?»


— На Вестеросі є лише один король, — мовив Станіс. Голос його лунав хрипко, без сліду Мелісандриної співучості. — Сим мечем я захищаю своїх підданих і знищую тих, хто їм загрожує. Схиліться, і я обіцяю вам харч, землю та правосуд. Станьте на коліна — і живіть. Або йдіть геть — і помріть. Вибір за вами.


Король вклав Світлоносець назад до піхв, і світ знову почорнів, наче сонце зайшло за хмару.


— Відчиніть ворота.


— ВІДЧИНІТЬ ВОРОТА! — заревів пан Клейтон Саж голосом низьким, наче бойовий ріг.


— ВІДЧИНІТЬ ВОРОТА! — повторив пан Корліс Шеляг, котрий очолював варту.


— ВІДЧИНІТЬ ВОРОТА! — загукали десятники.


Вояки поспіхом ринули виконувати наказ. Із землі вивернули загострені палі, через глибокі рови перекинули дошки, ворота палісаду широко розчахнули. Джон Сніговій підняв і опустив руку; його чорне вояцтво розділилося праворуч і ліворуч, звільнюючи шлях до Стіни, де Скорботний Ед Толет відчиняв залізні двері.


— Ходіть! — заохотила Мелісандра. — Ходіть до світла… або тікайте назад у пітьму.


В ямі під нею тріщав вогонь.


— Якщо обираєте життя, ходіть до мене.


І вони пішли. Спочатку повільно, шкутильгаючи або спираючись на супутників, бранці почали виходити зі своєї грубо витесаної загорожі. «Якщо хочете їсти, ходіть до мене, — подумав Джон. — Якщо не хочете мерзнути або голодувати, скоріться.» Вагаючись, аби не втрапити до якоїсь пастки, перші кількоро бранців з осторогою перебралися дощатим містком та між паль до Мелісандри і Стіни. Далі пішли нові, побачивши, що з першими нічого поганого не трапилося. А далі люди посунули юрбою, перетворивши струмочок на потік. Королевині люди у підбитих повстю кубраках та шоломцях передавали кожному чоловікові, жінці або дитині уламок оберіг-дерева: відколотий шмат, бліду, наче кістка, зламану гілку, жмут криваво-червоного листя. «Шматки старих богів — погодувати нових.» Джон розім’яв пальці мечової руки.


Жар із вогняної ями відчувався навіть на відстані; дичаків він мав смажити мало не на смерть. Джон бачив, як щуляться і сахаються люди, що опинилися надто близько до вогню, чув плач дітей. Кількоро повернули до лісу. Він бачив, як молода жінка поспіхом зашкандибала геть, тримаючи по дитині на кожній руці. Кожні кілька кроків вона озиралася упевнитися, що за нею ніхто не женеться, а коли наблизилася до лісу, то побігла. Один сивочолий старий перехопив видану йому гілку оберіг-дерева як зброю і почав гамселити на всі боки, аж доки королевині люди не скупчилися довкола нього зі списами. Інші мусили переступати його тіло, поки пан Корліс не наказав вкинути труп до багаття. Після того більше вільного народу почало обирати втечу в пущу — можливо, один із десяти.


Але все ж таки більшість рушила на південь. Позаду них лишався тільки мороз і смерть, а попереду чекала надія. Вони йшли, стискаючи в руках шматки деревини та чекаючи своєї черги жбурнути їх у вогонь. Ра-Гльор був ревнивий бог, вічно голодний. Він, новий, пожирав труп старого і відкидав велетенські тіні Станіса та Мелісандри на Стіну, чорні проти жовто-червоних відблисків на кризі.


Першим перед королем став на коліна Сігорн. Новий магнар теннів був молодшою та нижчою подобою свого батька: теж стрункий, теж лисуватий, вбраний у спижеві поножі та спижеву луску на шкіряній сорочці. Наступним пішов Торохкало у брязкотливому обладунку з кісток та вивареної шкіри, ще й у шоломі з черепа велетня. Під кістками ховалося бридке та понівечене створіння з бурими поламаними зубами і жовтою барвою в білках очей. «Дрібний, злостивий, підступний мерзотник. А тупий не менше, ніж жорстокий.» Джон не повірив ані на мить, що він може зберегти вірність присязі. І питав себе, про що думає Вала, коли бачить його на колінах, прощеного королем.


Далі пішли дрібніші ватажки. Двоє вождів рогонозьких родів з твердими та чорними ступнями. Стара віщунка, котру шанували племена уздовж річки Молочної. Кощавий темноокий хлопчина дванадцяти років — син Алфина Ґаворіза. Халек — брат Харми Песиголовки, з її свинями. Кожен із них ставав на коліна перед королем.


«Чи не надто зараз холодно, щоб отак блазнювати?» — подумав Джон.


— Вільний нарід зневажає колінкарів, — застерігав він Станіса. — Дозвольте їм зберегти гідність, і матимете у відповідь їхню любов та повагу.


Але його милість не слухав. Його відповідь була така:


— Я хочу від них мечів, а не цілунків.


Постоявши на колінах, дичаки простували повз лави чорних братчиків до брами. Джон наказав Лошакові, Шовкуну та ще півдесяткові своїх підлеглих провести їх крізь Стіну зі смолоскипами. З іншого боку на них чекали миски гарячої цибульної юшки, шматки чорного хліба та ковбаси. Також їм мали видати одяг: свитини, штани, чоботи, сорочки, добрі шкіряні рукавиці. Спати вони мали на купах чистої соломи, де нічний холод відганятимуть жаркі вогні. У чому цей король тямив, то це у наведенні ладу та послуху. Проте рано чи пізно Тормунд Велетнебій нападе на Стіну знов, і Джон питав себе: коли ця година таки настане, чий бік оберуть нові піддані Станіса? «Хай ти подарував їм землю та милість; але ж вільний нарід сам обирає своїх королів, і обрав він Манса, не тебе.»


Бовен Марш підсунувся на своєму коникові ближче до Джонового.


— Це день, до якого я не думав дожити. — Відколи великий шафар отримав поранення у голову на Мості Черепів, він помітно схуд. «Вже й на буряк не схожий. Де ті круглі боки поділися?» — подумав Джон, аж тут Марш продовжив: — Ми пролили кров, щоб зупинити дичаків у Кугаві. Там загинуло багато добрих братів, щирих друзів. І за що?


— Вся держава прокляне нас за це, — гірким ядучим голосом оголосив пан Алісер Терен. — Кожна чесна людина Вестеросу відвертатиметься і плюватиме при згадці про Нічну Варту.


«Хто б ото казав про чесних людей? Що ти про них знаєш?»


— Мовчати в лавах.


Пан Алісер почав поводитися тихіше й обережніше, відколи князь Янос втратив голову, та звичну свою злостивість подіти нікуди не міг. Джон був подумав, чи не віддати лицареві провід над замком, од якого відмовився Слинт, але зрештою не схотів відпускати його далеко від себе. «Він із тих двох завжди був небезпечніший.» Тому Джон відправив очолити замок Сірий Сторож старого, гартованого, сивочолого шафаря з Тіньової Вежі.


Джон відчайдушно сподівався, що дві нові залоги покращать їхнє становище. «Варта може скривавити вільний нарід, та зрештою не зможе його зупинити.» Віддавши Манса Розбишаку вогню, вони це не змінили. «Нас і досі замало, а їх забагато. І без розвідників ми наче сліпці. Треба висилати чати на розвідку. Та якщо я вишлю людей, чи повернуться вони назад?»


Прохід під Стіною був вузький та звивистий, а багато дичаків були старі, хворі або поранені, тому рухалися повільно, аж болісно. Коли останній схилив коліна, вже настала ніч. Вогонь у ямі вигорів, тінь короля на Стіні скоротилася учетверо від колишньої височини. Джон Сніговій бачив у повітрі власний подих. «Холодно, — подумав він, — і ще холоднішає. Цей блазенський вертеп трохи затягнувся.»


З чотири десятки бранців мулялися коло палісаду. З ними було четверо велетнів — дебелих волохатих істот із сутулими плечима, ногами завтовшки зі стовбури дерев та здоровезними пласкими ступнями. Хоча і величезні, вони все ж могли подолати шлях на той бік Стіни. Але один не хотів кидати свого мамута, а троє не хотіли кидати його. Решта бранців мала людську подобу. Хтось помер, а хтось помирав; більшість інших належали до їхніх родичів або найближчих приятелів і не бажали залишати своїх навіть за полумисок цибульної юшки.


Одні з тремтінням, інші — надто занімілі, щоб тремтіти, вони слухали гуркіт королівського голосу, що відлунював од Стіни.


— Ви вільні йти, куди забажаєте, — сказав їм Станіс. — Розкажіть своїм, що ви бачили. Розкажіть, що зустріли істинного короля, і хай ті, хто згоден жити у королівському мирі, приходять до його держави — їх приймуть і привітають. Якщо ж вони не хочуть миру — хай тікають або ховаються. Я не дозволю нових нападів на мою Стіну.


— Одна держава, один бог, один король! — закричала пані Мелісандра.


Королевині люди підхопили гасло і загриміли списами по щитах.


— ОДНА ДЕРЖАВА, ОДИН БОГ, ОДИН КОРОЛЬ! СТАНІС! СТАНІС! ОДНА ДЕРЖАВА, ОДИН БОГ, ОДИН КОРОЛЬ!


Джон побачив, що Вала не приєдналася до вигуків — так само, як і братчики Нічної Варти. Під час галасу нечисленні залишені коло Стіни дичаки хутко розчинилися серед дерев. Велетні пішли останніми: двоє на спині мамута, ще двоє пішки. Залишилися тільки мертві. Джон бачив, як Станіс зійшов з помосту в супроводі Мелісандри. «Своєї червоної тіні. Вона ніколи не залишає його надовго.» Навколо них стала почесна варта короля: пан Годрі, пан Клейтон, іще тузінь лицарів — усі до одного з королевиних людей. Місячне світло блимало на їхніх обладунках, вітер смикав за киреї.


— Пане великий шафарю, — мовив Джон до Марша, — розламайте палісад на дрова і вкиньте трупи у вогонь.


— Слухаю волю пана воєводи. — Марш гавкнув накази, з лав Варти повибігали його шафарі й кинулися у напад на дерев’яні стіни. Великий шафар спостерігав за ними, хмурніючи. — Оці дичаки… як гадаєте, пане воєводо, вони збережуть вірність?


— Дехто збереже. Певно, не всі. Ми маємо власних боягузів і шахраїв, слабаків і дурнів. Вони — так само.


— Але в нас є обітниці… ми присягаємося боронити державу…


— Щойно вільний нарід оселиться у Дарунку, як стане частиною цієї держави, — зауважив Джон. — Прикрі дні настали, і що далі, то чекай прикріших. Ми бачили обличчя справжнього ворога — мертве біле обличчя з яскравими блакитними очима. Вільний нарід його теж бачив. Тут Станіс не помиляється. Ми мусимо залучити дичаків до спільної справи.


— Спільна боротьба зі спільним ворогом… з цим я можу погодитися, — відповів Бовен Марш, — та це не означає пускати десятки тисяч голодних дикунів крізь Стіну на наш бік. Хай повертаються до своїх сіл і б’ються з Іншими там. А ми засиплемо прохід. Отел каже, це не має бути важко. Треба лишень заповнити його камінням і налити води крізь стельні бійниці. Решту зробить Стіна. Холод, вага… за поворот місяця прохід зникне, наче його ніколи й не було. Ворогові, хто б він не був, доведеться прорубати собі шлях наскрізь.


— Або лізти верхом.


— Оце навряд, — заперечив Бовен Марш. — Це ж не наскочники, що приходять по жінок та здобич. Тормунд матиме при собі старих, дітей, отари овець та кіз, ба навіть мамутів. Йому потрібна буде брама, яких лишилося три. А якщо надішле людей перелізти верхом… то й гаразд, захиститися від них легше, ніж настромити на сандолю рибу в казанку.


«Риба не може вилізти з казанка і встромити щось тобі в живіт.» Джон перелазив через Стіну сам і знав, про що йдеться.


Марш правив далі:


— Лучники Манса Розбишаки випустили по нас, мабуть, тисяч десять стріл — судячи з тих, що ми зібрали. Не більше ніж кількасот долетіло до вершечку Стіни, більшість — підхоплені випадковим поривом вітру. Рудий Алин з Рожегаю — єдиний, який там загинув. І навіть його вбило падіння, а не стріла, що влучила в ногу. А от Донал Нойє загинув, утримуючи браму. Так, він мужньо боровся… але якби браму було запечатано, наш хоробрий зброяр досі був би з нами. Скільки б не було ворогів — сто або сто тисяч — поки ми на Стіні, а вони унизу, їм не по силі щось нам зробити.


«Він має рацію.» Військо Манса Розбишаки розбилося об Стіну, як хвиля об скелястий берег, хоча захищала її купка старців, зелених хлопчаків та немічних калік. І все ж те, що пропонував Бовен, Джонові не припало до душі.


— Якщо ми засиплемо браму, то не зможемо висилати розвідників, — зауважив він. — А тоді станемо наче сліпі.


— Остання розвідка воєводи Мормонта коштувала Варті чверть її братчиків, ласкавий пане. Ми мусимо зберігати ті сили, які ще в нас лишилися. Кожна смерть послаблює нас, ми витягаємося вздовж Стіни так тонко, так крихко… «Займай висоту і перемагай у битві» — казав мені колись мій дядько. А нема висоти вищої, ніж Стіна, пане князю-воєводо.


— Станіс обіцяє землю, харч і правосуд усім дичакам, які схиляться перед ним. Він нізащо не дозволить нам запечатати браму.


Марш завагався.


— Воєводо Сніговію… не до смаку мені переповідати чутки, але подейкують, що ви надто вже… заприязнилися до князя Станіса. Хтось навіть твердить, що ви… е-е-е…


«Бунтівник, зрадник і перебіжчик, так-так, а ще байстрюк і варг. Янос Слинт помер, але брехня його живе.»


— Я знаю, що вони твердять. — Джон чув шепітки, бачив, як відвертаються люди, коли він перетинає подвір’я. — То чого ви від мене хочете? Чи мушу я підняти меч проти Станіса і дичаків одночасно? Його милість має утричі більше вправних бійців, ніж ми, а на додачу є нашим гостем. Його захищає закон гостинності. До того ж ми винні йому і його людям борг.


— Хай князь Станіс допоміг нам, коли ми потребували допомоги, — уперто буркнув Марш, — та незважаючи на те, лишився бунтівником, чия справа приречена. Так само будемо приречені й ми, якщо Залізний Престол назве нас зрадниками. Треба мати певність, що ми не станемо на бік переможених.


— Я не маю наміру ставати на чийсь бік, — мовив Джон, — але, пане великий шафарю, не маю і тієї певності щодо переможця у цій війні, яку, здається, маєте ви. Авжеж не зараз, коли князя Тайвина більше немає.


Якщо вірити чуткам, що приходили королівським гостинцем, Правицю Короля вбив власний син-карлик, застукавши у нужнику. Джон колись мав побіжне знайомство з Тиріоном Ланістером. «Він узяв мою руку і назвав мене другом.» Важко вірилося, що той маленький чоловічок зважився вбити власного батька. Проте смерть князя Тайвина ні в кого начебто не викликала сумнівів.


— Лев у Король-Березі — лише маленьке левеня, а Залізний Престол свого часу різав на клапті й доросліших його володарів.


— Так, мосьпане, він ще малий хлопчина, але ж… короля Роберта любили, і більшість люду приймає Томена як його сина. Що більше бачать діянь князя Станіса, то менше його люблять, а ще менше — пані Мелісандру з її вогнями та отим зловісним червоним богом. Наші братчики скаржаться…


— На князя-воєводу Мормонта теж скаржилися. Колись він сказав мені, що чоловіки полюбляють скаржитися на своє панство та своє жіноцтво. А хто не має жінок, ті скаржаться удвічі більше на своїх панів. — Джон Сніговій подивився у бік палісаду. Двох його стінок вже не було, третя швидко зникала. — Я вас тут лишу, Бовене. Подбайте, щоб спалили усі трупи. Дякую вам за поради. Обіцяю подумати над усім, що ви мені сказали.


Коли Джон вирушив назад до брами, у повітрі ще висів дим і летючий попіл. Там він спішився і повів бахмутика крізь лід на південний бік Стіни. Перед ним крокував Скорботний Ед зі смолоскипом. Язики полум’я лизали стелю, і на кожному кроці на них падали холодні краплі талої води.


— По правді, пане воєводо, я відчув полегшення, коли побачив той ріг у вогні, — мовив Ед. — Мені минулої ночі наснилося, що я сцяв зі Стіни, коли хтось вирішив у нього дмухнути. Та я не скаржуся, ні. Попередній сон був гірший: Харма Песиголовка згодувала мене своїм свиням.


— Харма загинула, — мовив Джон.


— Та свині ж лишилися. І дивилися на мене так, як ото Смертяний — на окіст шинки. Ні, не буду твердити, що дичаки хочуть нас убити просто тут, у замку. Ну нехай ми порубали їхніх богів та змусили спалити уламки — зате ж дали їм цибульної юшки. Що таке бог порівняно з мискою гарячої юшки? Я б і сам трохи з’їв.


Пахощі диму та горілої плоті досі чіплялися Джонові до його чорного строю. Він знав, що мусить поїсти, але прагнув товариства, не їжі. «Перехилити чару вина з маестром Аемоном, перекинутися тихим словом з Семом, посміятися з Пипом, Греном та Ропухом…» Але Сем з маестром Аемоном поїхали, а решта друзів…


— Я сьогодні вечерятиму з братією.


— Варена яловичина з буряками. — Скорботний Ед завжди знав, що готують на кухні до обіду або вечері. — Але Гоб сказав, що хріну немає, скінчився. І на біса нам здалася варена яловичина без хріну?


Відколи дичаки спалили стару братську трапезну, братчики Нічної Варти обідали у кам’яному льосі під зброярнею — великому, наче печера, поділеному двома рядами кутастих кам’яних стовпів, з круглястими склепіннями і великими барилами вина та пива вздовж стін. Коли Джон увійшов, четверо будівничих саме грали у черепки за найближчим до сходів столом. Ближче до вогню сиділа купка розвідників та кілька людей короля за тихою розмовою.


Молодші браття зібралися за іншим столом, де Пип колов ріпу ножем.


— Ніч темна і повна ріпи! — оголосив він урочисто. — Помолимося ж, діти мої, щоб надіслав нам Господь оленини, і не простої, а з цибулею та смачною підливою!


Його друзі зареготали: Грен, Ропух, Шовкун, уся звична зграя. Джон Сніговій їхніх веселощів не поділяв.


— Глузувати з молитов інших людей — то, Пипе, дурість. До того ж дурість небезпечна.


— Якщо червоний бог образився, то хай мене тут зараз сам і ушкварить.


Усі посмішки разом зникли.


— Ми жартували зі жриці, — мовив Шовкун, стрункий та вродливий юнак, що колись був повією в Старограді. — Це лише жарт, пане воєводо.


— Ви маєте своїх богів, вона — свого. Облиште її.


— А вона ж наших не полишає! — заперечив Ропух. — Назвала Седмицю облудними бовванами. І старих богів теж лаяла. Змусила дичаків спалити гілки оберіг-дерев. Ви ж самі бачили.


— Пані Мелісандрі я не наказую. Зате наказую вам. Я не потерплю ворожнечі між людьми короля і моїми власними.


Пип поклав руку Ропухові на плече.


— Не судилося тобі, хоробрий Ропуше, більше скрекотіти, бо так звелів наш великий Сніг-воєвода. — Пип скочив на ноги і блазенськи вклонився Джонові. — Благаю вибачити. Віднині я навіть вухами не ворушитиму, інакше як із ласкавого дозволу мого ласкавого пана.


«Він думає, що це така гра.» Джонові закортіло вбити йому в голову трохи здорового глузду.


— Вухами можеш плескати, скільки забажаєш. Але якщо забагато плескатимеш язиком, чекай біди.


— Я простежу, щоб він був обережний, — пообіцяв Грен. — Дам ляща у вухо, якщо патякатиме зайве.


Він завагався.


— Чи не повечеряєте з нами, пане воєводо? Овейне, ану посунься, Джонові треба сісти.


Джон нічого так не бажав, як повечеряти у товаристві друзів. «Ні, — сказав він собі, — ті дні минули.» Усвідомлення різонуло його, наче ніж у череві. Його обрали правити і наказувати. Стіна належала йому, і їхні життя теж. «Воєвода чи князь може любити людей, яких очолює, — казав йому колись його панотець, — але не може з ними приятелювати. Бо настане день, коли йому доведеться судити їх або послати в битву на смерть.»


— Іншим разом, — збрехав князь-воєвода Нічної Варти. — Еде, лишайся і повечеряй. А я ще маю недороблені справи.


Повітря ззовні здавалося ще холоднішим, ніж раніше. На іншому кінці замку Джон бачив світло свічок у вікні Королівської Башти. Вала стояла на даху башти, роздивляючись Стіну над собою. Станіс тримав її у кімнаті нагорі, не бажаючи далеко відпускати, але дозволяв гуляти верхівкою башти, щоб розім’яти ноги. «Самотньо виглядає, — подумав Джон. — Самотньо, але чарівно.» Ігритта теж була у свій спосіб нічогенька, надто з рудим, поцілованим вогнем, волоссям, але головним чином її обличчя робила живим та звабливим її посмішка. Вала ж не мала потреби навіть посміхатися; при будь-якому дворі цього широкого світу на її красу звертали б усі чоловічі очі.


Проте любов своїх полонителів і тюремників дичацькій принцесі спізнати не довелося. Вона їх зневажала, кликала «колінкарями» і тричі намагалася втекти. Коли один стражник легковажно забувся в її присутності, вона вихопила кинджала з його піхв і вдарила у шию — ще трохи вліво, і вбила б на смерть.


«Самотня, чарівна, смертельно небезпечна, — подумав Джон Сніговій, — але може бути моя. Разом із Зимосіччю та ім’ям мого вельможного батька.» Натомість він обрав чорний стрій та стіну з криги. Натомість він обрав честь. «Таку, яку до снаги мати байстрюкові.»


Стіна височіла праворуч, поки Джон перетинав дворище. Височезна гора льоду нагорі блищала блідим сяйвом, але унизу все потопало в тіні. За ґратами брами виднілося тьмяне жовтогаряче світло — там вартові сховалися від вітру. Джон чув скрипіння ланцюгів — то підйомна кліть розгойдувалася і шкреблася по кризі. Вартові нагорі, мабуть, зараз купчаться навколо жарівниці у хатинці-зігрівайці та кричать один до одного, щоб розчути бодай щось за цим вітром. А може, навіть облишили даремні зусилля і поринули кожен у свій ставок мовчазних думок і спогадів. «Я мав би зараз ходити льодом. Стіна-бо належить мені.»


Він проминув випалену шкаралупу Воєводської Вежі, пройшов повз місце, де на його руках померла Ігритта, аж тут поруч з’явився Привид, паруючи теплим подихом у повітрі. При місячному світлі його червоні очі виблискували, наче озера рідкого вогню. Смак гарячої крові наповнив Джонового рота, і він зрозумів, що цієї ночі Привид зарізав здобич. «Ні, — подумав він, — я людина, не вовк«. Потім витер рота тилом долоні в рукавиці та сплюнув додолу.


Клідас і досі займав помешкання під крукарнею. Він вичовгав до дверей на Джонів стукіт зі свічкою в руці та прочинив їх на волосину.


— Я вам не завадив? — спитав Джон.


— Аж ніяк. — Клідас прочинив двері трохи ширше. — Я тут гаряче вино приправляю. Чи не бажають пан воєвода випити кухлика?


— Радо і охоче.


Джонові руки геть затерпли з холоду. Він стягнув рукавиці й порозминав пальці.


Клідас повернувся до комина помішати вино. «Йому шістдесят, як один день. Він кволий старий. Здавався молодим лише поруч з Аемоном.» Опецькуватий, круглий поставою, Клідас мав підсліпуваті рожеві очі якогось нічного створіння; на голому черепі лишилося кілька білих волосин. Коли він налив, Джон узяв кухля обіруч, понюхав приправи, зробив ковток. Грудьми розтеклося тепло. Він знову ковтнув, довше і глибше, щоб прибрати з рота смак крові.


— Королевині люди кажуть, Король-за-Стіною помер смертю боягуза. Він плакав, благав про милість і зрікався свого титулу.


— Саме так. А Світлоносець палав яскравіше, ніж я колись бачив. Яскраво, наче саме сонце. — Джон підняв кухля. — За Станіса Баратеона і його чарівний меч.


Вино в роті відгонило гіркотою.


— Його милість має нелегкий норов. Як майже всі, хто носить королівський вінець. Багато добрих людей ставали поганими королями, казав колись маестер Аемон, а з деяких поганих людей вийшли нічогенькі королі.


— Кому і знати, як не йому. — Аемон Таргарієн знав дев’ять королів на Залізному Престолі. Він був сином короля, братом короля, дядьком короля. — Я подивився ту книжку, яку мені лишив маестер Аемон. «Нефритову скарбницю». Там є сторінки про Азора Ахая. Світлоносець — то був його меч, гартований у крові його дружини, якщо вірити Вотарові. Після гарту Світлоносець ніколи не був холодний на дотик, але завжди теплий, як тепла і жива Нісса Нісса. У битві клинок палав гарячим полум’ям. Якось Азор Ахай боровся з чудовиськом і коли встромив йому клинок у черево, кров того почала кипіти. Дим та пара виходили в нього з рота, очі плавилися і стікали щоками, тіло вибухнуло вогнем.


Клідас кліпнув очима.


— Меч, який сам виробляє тепло…


— …став би нам тут, на Стіні, у пригоді. — Джон відставив кухоль з вином і нап’яв чорні замшові рукавиці. — Шкода, що меч Станіса холодний. А було б цікаво побачити, як його Світлоносець поводиться у битві. Дякую вам за вино. Привиде, за мною.


Джон Сніговій підняв каптура кобеняка і рушив до дверей. Білий вовк посунув за ним слідом, назад у чорну холодну ніч.


У зброярні було темно і тихо. Джон кивнув до вартових, перш ніж рушити углиб до своїх помешкань повз мовчазні риштунки зі списами. Він повісив паса з мечем на кілочок біля дверей, кобеняка — на інший. Коли Джон стягнув рукавиці, то зрозумів, що руки знову затерпли від холоду. Запалити свічку забрало чимало часу. Привид згорнувся на килимку і заснув, але Джон ще не міг дозволити собі відпочити. Порізаний сосновий стіл вкривали мапи Стіни та краю за нею, розпис розвідницьких чат і лист із Тіньової Вежі, написаний спритною рукою пана Дениса Малістера.


Джон перечитав листа з Тіньової Вежі, загострив перо і вийняв корок зі слоїка густого чорного чорнила. Він написав два листи: перший — панові Денису, другий — Котерові Пайку. Обидва діймали його проханнями прислати ще людей. Гальдера та Ропуха він вирішив надіслати до Тіньової Вежі, Грена та Пипа — до Східної-Варти-біля-Моря. Чорнило текло погано, слова здавалися різкими і незграбними, але він не відступав.


Коли Джон нарешті відклав перо, в кімнаті було темно та холодно, а навколишні стіни наче зсунулися докупи. Над вікном сидів і витріщався на нього хитрими чорними очицями крук Старого Ведмедя. «Мій останній друг, — похмуро подумав Джон. — Хоч би тебе пережити — бо ти і моє обличчя з’їси.» Привид не рахувався — він був ближчий за друга. Він був частиною його самого.


Джон підвівся і зробив кілька кроків до вузького ліжка, де колись спав Донал Нойє. «Це моя доля, — усвідомив він, роздягаючись, — віднині й до кінця моїх днів.»


Даянерис


— Що таке?! — скричала вона, щойно Іррі обережно струснула її за плече. Надворі стояла глупа ніч. «Сталося щось погане» — миттєво зрозуміла вона. — Це Дааріо? Що за халепа?


У її сні вони були чоловіком і дружиною — простими міщанами, що жили простим життям у високому кам’яному будинку з червоними дверима. Уві сні він цілував її усюди: у вуста, у шию, у груди.


— Ні, халісі, — промурмотіла Іррі, — це ваш євнух Сірий Хробак та лисі чоловіки. Ви їх приймете?


— Так. — Раптом Дані усвідомила, що волосся має розкошлане, а нічну сорочку — розхристану і заплутану навколо тіла. — Допоможи вдягнутися. І чару вина подай. Щоб прочистити голову.


«Щоб потопити мій сон.» Вона почула тихі схлипи.


— Хто це плаче?


— Ваша рабиня Місандея, — відповіла Джихікі зі свічником у руці.


— Служниця. Я не маю рабів. — І все ж Дані не зрозуміла сказане. — Чому вона плаче?


— Вона плаче за тим, хто був їй братом, — відповіла Іррі.


Решту вона дізналася від Скахаза, Резнака та Сірого Хробака, яких привели перед її очі. Дані зрозуміла, що звістки лихі, ще до того, як почула бодай слово — вистачило єдиного погляду на потворну мармизу Голомозого.


— Сини Гарпії?


Скахаз кивнув головою і болісно скривив рота.


— Скільки загинуло?


Резнак ламав руки з розпачу.


— Д-дев’ятеро, ваша препишносте. Бридка справа, ница і зла. Жахлива ніч, украй жахлива…


«Дев’ятеро.» Слово встромилося їй у серце, наче кинджал. Щоночі поміж східчастими пірамідами Меєрину поновлювалася тіньова війна. Щоранку сонце сходило над свіжими трупами, коло яких на цегляній бруківці намальовано було кров’ю гарпію. На кожного відпущенця, що забагатів, а чи просто став надто помітним серед людей, чигала смерть. «Але ж дев’ятеро за одну ніч…» Вона відчула переляк.


— Розказуйте.


Відповів Сірий Хробак.


— На ваших слуг напали, коли вони ходили цеглою Меєрину, оберігаючи мир вашої милості. Усі були добре озброєні списами, щитами та тесаками. Ходили по двоє, і гинули теж по двоє. Ваших слуг Чорного Кулака і Цефериса було вбито арбалетними стрілами у Маздановому Лабіринті. Ваших слуг Мосадора та Дурана розчавили скинутим згори камінням коло річкового муру. Ваших слуг Еладона Золотоволосого та Вірного Списа отруїли у винному льосі, де вони звикли зупинятися, коли відбували варту.


«Мосадор.» Дані стиснула долоню в кулак. Місандею з братами забрали з рідної домівки на острові Наат і продали до Астапору наскочники з Василіскових островів. Зовсім юна, Місандея показала такий хист до мов, що Добрі Хазяї зробили з неї писарку та драгоманку. Мосадорові та Марселенові пощастило менше — їх вихолостили і перетворили на Неблазних.


— Чи спіймали когось із убивць?


— Ваші слуги схопили власника шинку і його доньок. Вони твердять, що нічого не знали, і благають про милосердя.


«Вони всі прикидаються невігласами і благають про свою шкуру.»


— Віддай їх Голомозому Скахазу, відділи кожного від інших і вчини допит.


— Слухаю волю вашої превисокості. Чи маю я допитувати їх ласкаво, а чи суворо?


— Для початку ласкаво. Послухай, яких вони розкажуть казок, чиї назвуть імена. Може, вони й справді в цьому не винні. — Дані завагалася. — Шляхетний Резнак сказав: дев’ять. Хто ще?


— Троє відпущенців. Замордовані у власних домівках, — відповів Голомозий. — Лихвар, швець і арфістка Райлона Рей. Перш ніж убити, їй відрізали пальці.


Королева зіщулилася з болю. Райлона Рей грала на арфі солодше за саму Небесну Діву. Коли вона була рабинею в Юнкаї, то виступала перед усіма вельможними родами міста. У Меєрині вона виросла у провідницю юнкайских відпущенців, стала їхнім голосом у Даніній раді.


— Ми не маємо інших бранців, окрім цього виняра?


— Не маємо, про що сей-один прикро шкодує. Благаємо пробачити нас.


«Благають про милосердя? — подумала Дані. — Вони скуштують милосердя дракона.»


— Скахазе! Я роздумалася. Допитайте того чоловіка суворо.


— Можна, чого ж ні. Ще можна суворо допитати доньок, а батько хай дивиться. Напевне ж скаже хоч кілька імен.


— Робіть, що вважаєте за доречне, але принесіть мені імена. — Гнів буяв їй у животі, наче полум’я. — Я більше не дозволю Неблазним гинути! Сірий Хробаче, відведи своїх людей назад до куренів. Хай віднині стережуть лише мої мури, мої брами та мою особу. Надалі меєринці муситимуть самі зберігати мир у Меєрині. Скахазе! Створіть мені нову варту, наполовину з голомозих, наполовину з відпущенців.


— Слухаю вашу волю. Скільки узяти людей?


— Скільки знадобиться.


Резнак мо’Резнак аж кавкнув.


— Препишносте, але де нам узяти гроші на платню стільком вартовим?


— З пірамід. Назвіть їх кривавим митом. Я наказую взяти сто золотих монет з кожної піраміди за кожного вбитого Синами Гарпії відпущенця.


В Голомозого на обличчі заграла посмішка.


— Буде зроблено, — мовив він, — та вашій преосяйності варто знати, що Великі Хазяї Цхак і Мерек готуються кинути свої піраміди і залишити місто.


Даянерис ті Цхаки та Мереки вже обридли на смерть, як і решта Меєрину — хоч вельможного, хоч простого.


— Хай їдуть, але простежте, щоб узяли з собою лише той одяг, що на них. Усе їхнє золото має лишитися в місті. Так само і запаси харчів.


— Препишносте, — промимрив Резнак мо’Резнак, — але ж ми не можемо знати напевне, чи мають ці зацні вельможі намір приєднатися до ваших ворогів. Більш вірогідно, вони просто їдуть до своїх маєтків у горах.


— Тоді вони не заперечуватимуть лишити нам золото задля безпечного зберігання. У горах нема чого купувати за гроші.


— Вони бояться за своїх дітей, — мовив Резнак.


«Так, — подумала Дані, — а я за своїх.»


— Дітей ми теж бажаємо вберегти. Я вимагаю двох дітей від кожного з цих родів. З інших пірамід теж. По хлопчикові й по дівчинці.


— Заручники, — радісно вишкірився Скахаз.


— Двірські джури і чашниці. Якщо Великі Хазяї заперечуватимуть, поясніть їм, що на Вестеросі це велика честь для дитини — бути обраною для служби при дворі. — Решту вона лишила невисловленою. — Тепер ідіть і виконуйте наказ. А мені ще треба оплакати моїх загиблих.


Коли вона повернулася до своїх помешкань нагорі піраміди, то знайшла Місандею на постелі за тихим плачем; дівчинка щосили намагалася придушити схлипування подушкою.


— Ходімо спати зі мною, — сказала Дані маленькій драгоманці. — До світанку ще кілька годин.


— Ваша милість такі добрі до мене. — Місандея ковзнула під простирадла. — Він був хорошим братом.


Дані пригорнула дівчинку до себе.


— Розкажи мені про нього.


— Він навчив мене лазити по деревах, коли ми були маленькі. Умів ловити рибу голіруч. Одного разу я знайшла його в нашому садку, де він спав, а його тілом повзала сотня метеликів. Того ранку він був такий прекрасний… Ся-одна… тобто я любила його…


— А він любив тебе. — Дані попестила дівчинку по голові. — Скажи лишень слово, мила моя, і я відішлю тебе з цього жахливого міста. Знайду десь корабель і накажу відвезти додому. До Наату.


— Я б краще лишилася з вами. На Нааті я боятимуся. А раптом людолови прийдуть знову? Мені безпечніше, коли я з вами.


«Безпечніше.» Коли Дані це почула, очі її налилися слізьми.


— Я хочу вберегти тебе від усіх небезпек.


Місандея була малою дитиною. З нею Дані вміла теж почуватися дитиною.


— Ніхто не оберігав мене, коли я була маленька. Ну хіба що пан Вілем, але він помер, а Візерис… я хочу захистити тебе, але… це так важко. Треба ж бути сильною. А я не завжди знаю, що мені робити. Хоча маю знати, мушу! Адже в них є тільки я. Цариця, королева…


— …мати, — прошепотіла Місандея.


— Мати драконів, — мовила Дані й здригнулася.


— Ні. Мати нам усім. — Місандея притиснулася міцніше. — Вашій милості поспати б хоч трохи. Скоро настане світанок і з’явиться двір.


— Ми поспимо удвох і побачимо сни про світліші дні. Заплющуй очі.


Коли мала заплющила очі, Дані поцілувала їй повіки і змусила захихотіти. Та з’ясувалося, що легше поцілувати, ніж заснути. Дані й сама заплющила очі та спробувала думати про дім, про Дракон-Камінь, Король-Берег та всі інші місця, котрі їй описував Візерис, у землі лагіднішій за її нинішню… та думки мимоволі поверталися до Невільницької затоки, наче кораблі, підхоплені жорстоким вітром. Коли Місандея міцно заснула, Дані вислизнула з її обіймів, ступила назовні у досвітнє повітря, сперлася на прохолодну кам’яну огорожу і окинула поглядом місто. Тисячі дахів простяглися перед нею, пофарбовані місяцем у всі відтінки срібла та слонової кістки.


Десь там, під тими дахами, просто зараз збиралися Сини Гарпії, змовлялися убити її та всіх, хто її любив, закувати її дітей назад у кайдани. Десь унизу плакала, просила молока мала дитина. В іншому будинку лежала, вмираючи, стара жінка. Ще десь палко обіймалися чоловік та дівчина, шарпаючи одяг одне одного жадібними руками. Але тут, нагорі, видно було тільки покрови місячного сяйва на пірамідах та бійцівських ямах, без жодного натяку на те, що робилося під ними. Тут, нагорі, панувала тільки вона.


Вона — кров дракона. Вона може вбити Синів Гарпії, синів їхніх синів і синів синів їхніх синів. Але дракон не може ані нагодувати голодну дитину, ані втамувати біль помираючої жінки. «Хто коли насмілиться покохати дракона?»


Думки мимоволі звернули знов на Дааріо Нахаріса — Дааріо з золотим зубом і бородою з трьох галузок, його сильні руки на однакових золотих руків’ях араха та вузького довгого кинджала у подобі оголених жінок. Того дня, коли він вирушав у похід, а вона бажала йому безпечного шляху, він легенько попестив великими пальцями обох жінок — туди-сюди, туди-сюди. «Я приревнувала його до руків’я зброї, — усвідомила вона, — до жінок, зроблених з золота.» Проте відіслати його до ягнятників — то було мудре рішення. Адже вона була цариця і королева, а з таких, як Дааріо, не робляться царі й королі.


— Довгенько вже, — казала вона панові Барістану лише напередодні. — Що як Дааріо зрадив мене і перебіг до ворогів? — «Три зради знатимеш ти.» — Що як він зустрів іншу жінку, якусь лазарійську царівну?


Вона знала, що старий лицар не любить Дааріо і не довіряє йому. Незважаючи на це, він відповів зі шляхетною ґречністю:


— Прекраснішої за вашу милість жінки немає на світі. Лише сліпий може повірити в інше, а Дааріо Нахаріс має очі.


«Має, — подумала вона. — Темної блакиті, майже порфірові. А коли він посміхається, його золотий зуб виблискує на сонці.»


Отже, пан Барістан має певність, що Дааріо повернеться. Дані могла лише благати богів, щоб він не помилився.


«Купіль заспокоїть мене.» Вона пройшла босоніж травою до водойми на своїй терасі. Вода була прохолодна, шкірою побігли сироти. Маленькі рибки пощипували їй руки й ноги. Дані заплющила очі й попливла на спині.


Тихий шурхіт змусив її розплющити очі та сісти зі сплеском.


— Місандея? — покликала вона. — Іррі? Джихікі?


— Вони сплять, — надійшла відповідь.


Під хурмовим деревом стояла жінка, вдягнена у кирею з каптуром, що замітала полами траву. Обличчя під каптуром здавалося твердим і блискучим. «На ній личина, — спливли спогади, — дерев’яна личина, вкрита темно-червоним покостом.»


— Квайфа? Невже я сплю? — Дані вщипнула собі вухо і зіщулилася з болю. — Я бачила тебе вві сні на «Балеріоні», коли ми тільки прийшли до Астапору.


— Ти не спала тоді. І зараз не спиш.


— Що ти тут робиш? Як ти проминула моїх вартових?


— Я прийшла іншим шляхом. Твої вартові мене не бачили.


— Якщо я їх покличу, тебе вб’ють.


— Вони присягнуться тобі, що мене тут немає.


— А насправді ти тут?


— Ні. Почуй мене, Даянерис Таргарієн. Скляні свічки горять. Скоро прийде бліда кобила, а за нею інші. Кракен і темне полум’я, лев і грифон, син сонця і блазенський дракон. Нікому з них не довіряй. Згадай Невмирущих. Стережися напахченого підстолія.


— Резнака? Чого б це мені його стерегтися? — Дані піднялася з водойми. Вода потекла униз ногами, сироти вкрили руки й плечі у прохолодному нічному повітрі. — Якщо маєш про що попередити, кажи ясніше. Чого тобі від мене треба, Квайфо?


Місяць сяяв у очах жінки.


— Показати тобі шлях.


— Я пам’ятаю шлях. Я йду на північ, щоб потрапити на південь, на схід, щоб потрапити на захід, назад, щоб просунутися уперед. А щоб торкнутися світла, я маю пройти під тінню. — Вона викрутила сріблясті коси від води. — Мене вже нудить від загадок і таємниць. У Карфі я була жебрачкою, а тут і зараз — цариця та королева. І наказую тобі…


— Даянерис! Згадай Невмирущих. Згадай, хто ти є.


— Я є кров дракона. — «Але мої дракони ревуть у пітьмі.» — Я пам’ятаю Невмирущих. «Дитя трьох» — так назвали вони мене. Три скакуни пообіцяли вони мені, три вогні, три зради. Одна за кров, друга за золото, третя за…


— Ваша милосте? — Місандея стояла у дверях царської опочивальні зі світильнею в руці. — До кого ви розмовляєте?


Дані зиркнула за плече у напрямку хурмового дерева. Жінки там не було. Ані киреї з каптуром, ані личини з покостом, ані Квайфи з її загадками.


«Тінь. Спогад. Ніхто.» Вона була кров’ю дракона, проте пан Барістан застеріг, що в драконовій крові ховається лиха вада. «Невже я божеволію?» Адже колись її батька кликали Навіженим.


— Я молилася, — відповіла Дані дівчинці-наатійці. — Скоро світатиме. Треба чогось попоїсти, перш ніж прийде двір.


— Я принесу вам сніданок.


Лишившись знову на самоті, Дані обійшла навколо піраміди, сподіваючись знайти Квайфу, повз спалені дерева та випалену землю, де її люди намагалися упіймати Дрогона. Та навкруги було тихо, хіба що вітер шумів у плодових деревах, і єдиними живими істотами у саду були кілька блідих нічних метеликів.


Місандея повернулася з динею та мискою круто зварених яєць, але Дані не відчувала охоти до їжі. Небо посвітлішало, зірки одна за одною блякли та зникали. Скоро з’явилися Іррі та Джихікі — допомогти Дані вдягнути токар лілового шовку з золотою облямівкою.


Коли прибули Резнак та Скахаз, вона мимоволі подивилася на них скоса, недовірливо, пам’ятаючи про три зради. «Стережися напахченого підстолія.» Дані підозріливо принюхалася до Резнака мо’Резнака. «Я б могла наказати Голомозому схопити його і піддати допитові.» Чи відвернув би такий вчинок справдження пророцтва? Або ж місце Резнака посів би інший зрадник? «Пророцтва оманливі, — нагадала вона собі, — а Резнак, можливо, є лише тим, ким здається.»


У ліловій палаті Дані побачила, що на її лаві чорного дерева накладено чималу купу єдвабових подушок. На вустах мимоволі заграла слабенька посмішка. «Справа рук пана Барістана» — зрозуміла вона. Старий лицар був доброю і гідною людиною, та інколи розумів усе занадто прямо. «То ж був лише жарт, добрий пане» — подумала вона, та все ж усілася на одну з подушок.


Скоро її безсонна ніч почала відчуватися. Поки Резнак просторікував про ремісницькі цехи, вона відчайдушно придушувала спроби позіхнути. А справа була між тим зовсім не пуста і не проста. Було схоже, що на неї сердилися каменеруби, та й мулярі теж. Колишні невільники, щоб заробити на хліб, почали різати камінь та мурувати будинки, крадучи роботу в майстрів та підмайстрів цехів.


— Відпущенці ладні працювати за надто низьку платню, препишносте, — казав Резнак. — Дехто кличе себе підмайстром, а хто і майстром, хоча такі звання за правом належать лише ремісникам із цеху. Каменярі та мулярі покірно благають вашу превисокість захистити їхні стародавні права та звичаї.


— Відпущенці працюють задешево, бо потерпають з голоду, — зауважила Дані. — Якщо я забороню їм тесати камінь або класти цеглу, скоро біля мого порогу з’являться свічники, ткачі, золотих справ майстри, і всі вимагатимуть, щоб колишніх рабів вигнали з їхнього ремесла.


Вона хвилинку поміркувала і винесла вирок:


— Хай буде написано, що віднині лише членам цехів дозволяється величати себе підмайстрами та майстрами… але за умови, що цехи відкриють свої списки для запису кожного відпущенця, який зуміє показати належне вміння.


— Бути по тому, — підтвердив Резнак. — Чи матимуть ваша превисокість ласку вислухати шляхетного Гіздахра зо’Лорака?


«Та він що — ніколи не вгамується?!»


— Хай вийде перед мої очі.


Того дня Гіздахр вбрався не у токар, а у прості й просторі сіро-блакитні шати. А ще він позбавився майже всього волосся: зголив бороду і підрізав зачіску на голові, хоча й не перетворившись на голомозого, та хоч знищивши ті недоладні крила.


— Ваш голій добре вам прислужився, шановний Гіздахре. Сподіваюся, ви прийшли похвалитися його роботою замість напосідатися зі своїми бійцівськими ямами.


Гіздахр глибоко і поштиво вклонився.


— На жаль, ваша милосте, мушу наполягати далі.


Дані скривилася. Навіть її власні люди не давали їй спокою щодо цієї справи. Резнак мо’Резнак наголошував на грошах, котрі будуть зібрані як податки. Зелена Грація твердила, що відкриття ям потішить богів. Голомозий вважав, що так вона звоює собі підтримку проти Синів Гарпії.


— Хочуть битися, то хай б’ються, — бурчав Могутній Бельвас, котрий свого часу був знаним переможцем боїв у ямах.


Пан Барістан запропонував натомість влаштувати турнір. Його сирітки могли б нападати на кільця зі списами і битися у бугурті тупою зброєю. Та Дані знала, що його намір не лише шляхетний, але й безнадійний. Меєринці прагнули бачити не вправність зі зброєю, а людську кров — інакше б невільники у ямах вдягали обладунки. Здавалося, лише Місандея поділяла зі своєю царицею її занепокоєння.


— Я відмовила вам шість разів, — нагадала Дані Гіздахрові.


— Ваша преосяйність має сім богів, тому я сподівався, може схвалити моє сьоме прохання. Сьогодні я прийшов не сам. Чи не вислухаєте моїх друзів? Їх теж семеро. — Одного за іншим купець запросив їх наперед. — Оце Храз. Ось перед вами Барсена Чорногрива, відважна і нестримна. Осьо Камаррон Рахівник і Гогор Велетень. Тут у нас Плямистий Кіт, а оце Безстрашний Іфоке. Нарешті останній — Белакво Костолам.


Дані знала усіх сімох — принаймні за іменами, якщо не в обличчя. Усі семеро були найславетніші з меєринських бойових невільників… а саме бойові невільники, звільнені з кайданів її помийними щурами, очолили повстання і захопили для неї місто. Вона мала перед ними борг крові.


— Я вислухаю вас, — кивнула вона.


Один за одним кожен прохав її дозволу знову відкрити ями.


— Але чому? — завимагала вона відповіді, коли скінчив Іфоке. — Ви вже не раби, приречені загинути з хазяйської примхи. Я звільнила вас. Навіщо вам скінчувати своє життя на кривавому піску?


— Я навчався, відколи мені набігло три роки, — мовив Гогор Велетень. — Я вбивав, відколи доріс шести. Матір Драконів каже: я вільний. Чому не вільний битися?


— Якщо ти хочеш битися, бийся за мене. Присягни на мечі, стань до лав «Материних воїв», «Вільних братів» або «Непохитних щитів». Навчи науки бою інших моїх відпущенців.


Гогор затрусив головою.


— Раніше я бився за хазяїна. Ви кажете: битися за вас. Я кажу: битися за себе. — Величезний здоровань гупнув себе у груди кулаком завбільшки з окіст. — За золото. За славу.


— Гогор каже за нас усіх. — Плямистий Кіт мав на собі перекинуту через одне плече барсову шкуру. — Коли востаннє мене продали, ціна була триста тисяч гонорів. Коли я був раб, я спав на хутрах і їв з кістки червоне м’ясо. Тепер я вільний, сплю на соломі та їм солону рибу, коли можу дістати.


— Гіздахр присягається, що переможці матимуть половину всіх монет, зібраних коло воріт, — втрутився Храз. — Половину! Він присягається. Гіздахр — шляхетна, чесна людина.


«Ні, занадто хитромудра людина.» Дані відчула себе у пастці.


— А переможені? Що матимуть вони?


— Їхні імена викарбують на Брамі Долі серед інших хоробрих загиблих, — оголосила Барсена. Казали, що вона вбила усіх жінок, яких проти неї виставляли упродовж восьми років. — На всіх чекає смерть, і на жінок теж… але не всіх по смерті пам’ятатимуть.


На це Дані не знала, що відповісти. «Якщо мій народ справді хоче цього, чи маю я право відмовляти їм? Це ж було їхнє місто перед тим, як стати моїм. І кидати на пісок вони бажають лише своє власне життя.»


— Я поміркую про все, що ви мені розказали. Дякую за поради. — Дані підвелася з лави. — Продовжимо назавтра.


— На коліна перед Даянерис Буреродною, Неопалимою, царицею меєринською, королевою андалів, ройнарів та першолюдей, халісі великого трав’яного моря, Трощителькою Кайданів та Матір’ю Драконів! — закликала Місандея.


Пан Барістан супроводив її назад до покоїв.


— Розкажіть мені казку, добрий лицарю, — попрохала Дані, піднімаючись сходами. — Якусь оповідь про мужність та честь зі щасливим закінченням.


Саме зараз вона відчувала особливу потребу в щасливих закінченнях.


— Розкажіть, як ви утекли від Узурпатора.


— Нема великої мужності в тому, ваша милосте, щоб тікати, рятуючи життя.


Дані всілася на подушку, схрестила ноги і зиркнула на лицаря знизу вгору.


— Дуже прошу вас, розкажіть! Хіба не Молодий Узурпатор звільнив вас із Королегвардії?


— Так, то був Джофрі. За привід вони обрали мій вік, хоча правдива причина полягала зовсім в іншому. Малий хотів біле корзно для свого собаки Сандора Клегана, а його матінка прагнула зробити Крулеріза своїм Регіментарем. Коли мене викликали перед їхні очі, я… я зняв кирею, як мені наказали, кинув меча до Джофріних ніг і… висловився необачно.


— Що ви сказали?


— Та правду… але правди ніколи не вітали при тому дворі. Я вийшов з престольної палати з високо піднятою головою, хоча навіть не знав, куди мені податися. Я давно не мав іншої домівки, окрім Башти Білих Мечів. Родичі, певно ж, знайшли б мені якийсь куток у нашому дідицтві Урож’я, та я не бажав стягати на них гнів Джофрі. Я саме збирав речі, коли мені спало на думку, що зрештою я сам накликав на себе лихо, прийнявши колись пробачення від Роберта. Він був хоробрий лицар, але поганий король, бо навіть не мав прав на престол, який захопив силоміць. Тому я вирішив спокутувати провину — знайти істинного короля і служити йому вірно, всіма силами, що мені лишилися.


— Мого брата Візериса.


— Такий був тоді мій намір. Відтак я пішов до стайні, де мене спробували схопити золотокирейники. Джофрі пропонував мені вежу, де б я міг дожити віку, та я зневажив його дарунок, і натомість мені наготували підземелля. Запопав мене сам тисяцький міської варти, заохочений моїми порожніми піхвами, та він мав із собою тільки трьох людей, а при мені лишався кинджал. Я розпанахав обличчя тому зі стражників, котрий першим мене торкнувся, скочив у сідло і збив конем решту. Коли я поспішав до брами, то чув, як Янос Слинт волає, щоб за мною надіслали погоню. За межами Червоного Дитинця вулиці були забиті людом, інакше б я легко відірвався. Натомість мене нагнали біля Річкової брами. Золотокирейники, що переслідували мене від замку, кричали до тих, які були коло брами, щоб мене зупинили. Варта схрестила списи і загородила шлях.


— А ви навіть меча не мали! То як вам вдалося пробитися?


— Справжній лицар вартий десяти лайдаків при брамі. До того ж я застукав їх зненацька. Одного переїхав конем, вирвав у нього з рук списа і прохромив горло найближчому переслідувачеві. Другий злякався і не завадив мені проїхати крізь браму, а там я дав коневі остроги і щодуху полетів уздовж річки, поки місто не зникло з очей в мене за спиною. Того ж вечора я вторгував за коняку жменю монет і жебрацькі лахи. Наступного ранку я влився до річки простолюду, що текла назад до Король-Берега. Виходив я крізь Грязючну браму, а повернутися вирішив крізь Божу. З брудом на обличчі, щетиною на щоках, ковінькою замість зброї, у нікчемному дранті та забрьоханих болотом чоботях я виглядав просто старим селюком, що тікає від війни. Золотаві взяли з мене оленя і махнули, щоб проходив. Король-Берег був натоптаний людом, що шукав притулку та захисту від битв, і я непомітно загубився серед нього. Я мав трохи срібла, але потребував його, щоб заплатити за перевіз через вузьке море, тому спав у септах і на вулицях, а харчувався зі спільного казана у найдешевших харчівнях. Я дав відрости бороді, сховався під покровом своїх років. Того дня, коли князь Старк втратив голову, я стояв там і дивився. Потім я пішов до Великого Септу і подякував семи богам за те, що Джофрі забрав у мене корзно.


— Старк був зрадником, якого спіткала зрадницька доля.


— Ваша милосте, — відповів Селмі, — Едард Старк брав участь у скиненні вашого батька з престолу, але до вас не мав недобрих почуттів. Коли євнух Варис розповів нам, що ви носите дитину, Роберт хотів вас убити, але князь Старк висловився проти. Він навіть сказав Робертові шукати собі нового Правицю, не бажаючи обговорювати убивство дітей.


— Чи не забули ви про принцесу Раеніс та принца Аегона?


— Не забув і ніколи не забуду. Але то була справа рук Ланістерів, ваша милосте.


— Ланістерів чи Старків — хіба не байдуже? Візерис називав їх усіх «псами Узурпатора». Якщо на дитину нападає зграя хортів, чи не байдуже, котрий вирве їй горлянку? Винувата буде вся зграя. Винуваті…


Слово застрягло їй у горлі. «Хазея» — подумала вона, і раптом почула власні, мимоволі вимовлені слова.


— Я мушу побачити яму. — Її голос пролунав слабенько, наче шепіт дитини. — Відведіть мене донизу, мій лицарю, якщо ваша ласка.


Обличчям старого промайнула тінь несхвалення, але не в його звичаї було перечити королеві.


— Слухаю вашу волю.


Найшвидшим шляхом донизу були челядницькі сходи — не пишні й не прикрашені, вузькі та круті, зате прямі й сховані у стінах. Пан Барістан приніс ліхтаря, щоб не впасти. Цеглини двадцяти різних кольорів тісно зімкнулися навколо, збігаючи на сіре та чорне вдалині від світла ліхтаря. Тричі вони проминали Неблазних на варті — нерухомих, наче вирізьблених з каменю. Єдиним чутним звуком було тихе човгання ніг на сходинках.


На рівні землі Велика Піраміда Меєрину була зовсім тихим місцем, повним пилу та тіней. Зовнішні стіни мали тридцять стоп товщини. Всередині них луна гуляла склепіннями багатобарвної цегли серед стаєнь, комор та інших служб. Вони пройшли під трьома важкими арками, тоді похилим проходом, освітленим смолоскипами, у глибини під пірамідою, повз водосховища, кам’яні мішки та катівні, де рабів свого часу били батогами, білували та припікали гарячим залізом. Нарешті вони стали перед двома величезними залізними дверима на іржавих завісах, що охоронялися Неблазними.


За її наказом один видобув ключа. Двері відчинилися, завіси пронизливо завищали. Даянерис Таргарієн ступила у гаряче серце пітьми і зупинилася на краю глибокої ями. За сорок стоп унизу її дракони підняли голови. Чотири ока запалали у темряві: два розплавленого золота і два — зеленкуватого спижу.


Пан Барістан узяв її під руку.


— Ближче не треба.


— Гадаєте, вони зашкодять мені?!


— Я не знаю, ваша милосте. Але радше не легковажив би вашою особою, щоб дізнатися відповідь.


Раегал заревів. Вибух жовтого полум’я на пів-удару серця перетворив нічну темряву на яскравий день. Вогонь лизнув стіни, і Дані відчула на обличчі жар, наче зазирнула у піч. На тому кінці ями Візеріон розгорнув крила, збурюючи застійне повітря. Він спробував підлетіти до неї, але ланцюги туго натягнулися, щойно дракон скинувся угору, і зронили його на живіт. Ноги дракона були прикуті до підлоги ланками завбільшки з чоловічий кулак; шия в залізному нашийнику була припнута до стіни позаду. Раегал носив такі самі кайдани. У світлі ліхтаря в руці Селмі лусочки дракона виблискували, наче коштовне каміння. З-поміж зубів здіймався дим. На підлозі коло його ніг розкидані були кістки — потрощені, обсмалені, погризені. Повітря, надто гаряче для людини, смерділо сіркою та смаленим м’ясом.


— Вони більшають. — Данін голос заметлявся луною між обпалених кам’яних стін. Краплина поту стекла чолом і упала на груди. — Чи правда, що дракони ніколи не припиняють рости?


— Якщо мають удосталь їжі та простору. Але прикуті тут, у підземеллі…


Великі Хазяї використовували це підземелля як в’язницю. Воно було досить велике для п’яти сотень людей… і більш ніж достатнє для двох драконів. «Та чи надовго? Що станеться, коли вони переростуть цю яму? Чи не накинуться одне на одного з кігтями та вогнем? А чи виростуть малі та кволі, з запалими боками та зморщеними крилами? Чи не згасне їхнє полум’я, перш ніж настане кінець?»


Що то за матір, яка дозволяє своїм дітям гнити у пітьмі?


«Якщо озирнуся назад — пропаду» — сказала собі Дані… але як можна не озиратися? «Я ж мала передбачити. Невже я була сліпа, чи сама навмисне заплющила очі, щоб не бачити ціни, яку треба заплатити за владу?»


Візерис розповідав їй різноманітні казки, коли вона була маленька. Понад усе він кохався у оповідях про драконів. Від нього вона почула про падіння Гаренголу. Знала про Полум’яне Поле, про «Танок драконів». Один із її пращурів, третій Аегон, бачив на власні очі, як його рідну мати зжер дракон його дядька. А ще ж без ліку співалося пісень про села та королівства, що жили в жаху перед драконами, поки якийсь хоробрий драконоборець не рятував їх од лиха. У Астапорі щоками работорговця стекли його розплавлені драконовим вогнем очі. Дорогою до Юнкаю, коли Дааріо кинув до її ніг голови Залора Лисого та Прендаля на’Гезна, її діти бенкетували людською плоттю. Дракони не мали страху перед людиною. А дракон, досить великий, щоб зжерти вівцю, так само легко упольовував і дитину…


Її звали Хазея, і було їй чотири роки. «Якщо батько не брехав. Міг-бо і брехати.» Ніхто ж не бачив дракона, крім нього. За доказ правили самі лише обгорілі кістки, але кістки нічого не доводили. Хтозна — може, він сам убив дівчинку, а потім спалив. Не перший батько таким чином позбавлявся небажаної дитини жіночої статі — так казав Голомозий. «Це могли зробити і Сини Гарпії, а потім звинуватити дракона, щоб місто мене зненавиділо.» Дані хотіла в це вірити… але якщо так, то чому батько Хазеї чекав аж до кінця прийому, коли палата майже спорожніла? Якби його метою було збурити меєринців проти неї, він би виклав свою справу тоді, коли в палаті було повно вух.


Голомозий закликав її віддати чолов’ягу на смертну кару.


— Або хоч язика йому вирвати. Брехня цієї людини, препишносте, може знищити усіх нас.


Натомість Дані вирішила виплатити йому ціну крові. Ніхто не міг сказати, скільки коштує донька, тому вона сама призначила ціну в сто разів вищу, ніж за ягня.


— Я б повернула тобі Хазею, якби змогла, — сказала вона батькові, — та деякі речі знаходяться поза владою навіть цариці. Кістки дівчинки поховають у Храмі Грацій, і на спогад про неї вдень та вночі палатиме сотня свічок. Приходь до мене щороку на її іменини, і решта твоїх дітей ніколи не бідуватиме… але ця оповідь не має більше ніколи сходити з твоїх вуст.


— Люди питатимуть, — відповів батько в жалобі. — Питатимуть, де Хазея і як вона померла.


— Її вкусила змія, — наполіг Резнак мо’Резнак. — Поніс геть скажений вовк. Спіткала раптова пошесть. Скажи, що сам захочеш, аби мовчав про драконів.


Візеріонові пазурі зашкребли камінням, велетенські ланцюги забрязкотіли — дракон знову поривався до неї, а коли не зміг, то заревів, викрутив голову назад, скільки зумів, і плюнув золотим полум’ям на стіну позаду себе. «А чи довго ще чекати, коли його полум’я стане досить жарким, щоб розплавити залізо чи зруйнувати камінь?»


Зовсім нещодавно він їздив у неї на плечі, закрутивши їй хвоста навколо руки. Зовсім нещодавно вона годувала його шматочками смаленого м’яса з власної долоні. Саме цього дракона першим припнули на ланцюг. Даянерис сама завела його до ями і зачинила всередині разом із кількома биками. Коли він нажерся, то став млявий, закуняв, і його прикували до стін уві сні.


З Раегалом повелося важче. Можливо, він чув, як його брат буяє у ямі, попри стіни з цегли та каменю, що їх розділяли. Зрештою його довелося зненацька укрити сіткою з важких ланцюгів, коли він грівся на сонечку на терасі. Але дракон опирався так люто, що знести його донизу челядницькими сходами забрало ще три дні, а він клацав зубами, викручувався і обпалив вогнем шістьох людей.


Що ж до Дрогона…


«Крилата тінь» — назвав його батько, що плакав по своїй дитині. То був найбільший з трьох, найлютіший, найдикіший, з лускою, чорнішою за ніч, і очима, схожими на озера вогню.


Дрогон полював десь у навколишніх обширах, та коли наїдався, то донедавна полюбляв ніжитися на сонечку на вершині Великої Піраміди, де колись стояла гарпія Меєрину. Тричі його намагалися там упіймати, і тричі зазнавали поразки. Чотири десятки найхоробріших її людей піддавали себе небезпеці; майже всі отримали опіки, четверо померло. Востаннє Дрогона бачили на заході сонця наприкінці дня третьої спроби — чорний дракон летів на північ від Скахазадхану в напрямку високих трав Дотракійського моря. Відтоді він до міста не повертався.


«Матір драконів, — подумала Дані. — Матір чудовиськ. Кого я випустила у світ? Я зву себе царицею і королевою, та престол мій зроблено з обпалених кісток і поставлено на сипкі піски.» Як вона сподівалася утримати Меєрин без драконів? Не кажучи вже про те, щоб звоювати Вестерос.


«Я — кров дракона, — подумала вона. — Якщо вони — чудовиська, то і я теж.»


Смердюк


Щур заверещав, коли в нього вчепилися зуби, навіжено затіпався у руках, прагнучи врятувати собі життя. Черево — то була найм’якіша частина. Він вчепився у солодке м’ясо, тепла кров потекла губами. Стало так добре, аж сльози навернулися на очі. У животі забурчало, і він проковтнув. З третього укусу щур припинив боротися, а він відчув себе майже ситим.


А тоді за дверима підземної в’язниці почулися голоси.


Він негайно заціпенів, боячись навіть жувати. У роті було повно крові, плоті та хутра, але він не смів ані сплюнути, ані ковтнути — лише дослухався нажахано, скам’янівши тілом, до човгання чобіт і брязкоту залізних ключів.


«Ні, — подумав він, — ні, благаю вас, боги, не зараз, не тепер.» Він так довго намагався упіймати цього щура. «Якщо мене з ним застукають, то заберуть. А потім розкажуть, і князь Рамзай зробить мені боляче.»


Він знав, що мав би сховати здобич, але ж так люто хотів їсти. Востаннє він їв два дні тому — може, навіть три. Тут унизу, в пітьмі, достоту сказати було важко. Хоча руки його та ноги витончилися, наче тростини, але порожній живіт напух і так болів, що не давав спати. Щоразу, заплющуючи очі, він мимоволі згадував пані Роголіс. Після їхнього весілля наречений — князь Рамзай — зачинив її у башті та заморив голодом на смерть. Наприкінці вона обгризла собі власні пальці.


Він зіщулився у кутку своєї келії, стискаючи здобич під підборіддям. Кров стікала з кутика рота, поки він потроху відщипував від щура тим, що лишилося від зубів, у намаганні закинути в живіт, поки не відчинили двері, якомога більше теплої плоті. М’ясо було жилаве, але соковите — він боявся, щоб не знудило. Він жував і ковтав, виколупуючи крихітні кісточки з дірок у яснах, відки йому висмикнули зуби. Жувати було боляче, але жахливий голод не дозволяв зупинятися.


Гамір посилювався. «Благаю вас, боги, хай це не по мене» — молився він, одриваючи одну зі щурячих ніг. По нього вже давно ніхто не приходив. Адже були й інші келії, інші в’язні. Інколи він чув, як вони кричать — навіть крізь товсті камяні стіни. «Жінки завжди верещать найгучніше.» Він посмоктав сире м’ясо і спробував виплюнути кістку ноги, але вона лише перевалилася через нижню губу і заплуталася у бороді. «Ідіть геть, — молився він, — ідіть собі, проходьте повз мене, благаю, благаю вас.»


Але кроки зупинилися саме тоді, коли стали найгучніші, і ключі забрязкотіли просто за його дверми. Щур випав з пальців. Він витер скривавлені руки об штани. «Ні, — промимрив він, — ні-і-і-і.» Ноги безладно зашкребли по соломі — то він намагався втиснутися у куток, сховатися у холодних та вогких кам’яних стінах.


Найжахливішим був звук повороту ключа в замку. Коли світло вдарило його в обличчя, він видав болючий вереск і затулив очі долонею. Якби він зважився, то й зовсім видряпав би їх геть — може, хоч так у голові припинило б гупати.


— Приберіть світло, благаю, робіть свою справу в темряві, молю вас, благаю!


— Та це не він, — вимовив хлопчачий голос. — Ти лишень подивися на оце. Ми не в ту цюпу зайшли.


— Остання келія ліворуч, — відповів інший хлопчак. — Це ж остання келія ліворуч, хіба не так?


— Та наче так. — Настала тиша. — Що це він белькоче?


— Здається, не хоче світла.


— А ти б хотів, якби виглядав отак? — Малий гучно відхаркнув і сплюнув. — А смердить, ой леле… мене зараз удавить.


— Він тут пацюків жере, — відповів другий хлопець. — Оно подивися.


Перший засміявся.


— А й справді! Смішний.


«Я мусив, мусив…» Пацюки кусали його уві сні, зачіпали пальці на руках та ногах, намагалися вчепитися навіть у обличчя, тому коли він наклав руки на одного, то не вагався. Їж, або тебе з’їдять — такий йому лишався вибір.


— Я їв, — промимрив він, — так, їв, їв, я його з’їв, бо вони їли мене, благаю…


Хлопчаки підступили ближче, шурхотячи соломою під ногами.


— Ану відповідай, — мовив один із них. Він був менший з двох і тендітніший, але розумніший. — Ти пам’ятаєш, хто ти такий?


Страх скипів у ньому гарячою хвилею, і він застогнав.


— Відповідай. Кажи своє ім’я.


«Моє ім’я.» Вереск застряг у нього в горлянці. Вони навчили його, яке він тепер має ім’я, навчили добре, ой як добре, але так давно, що він забув. «Якщо я відповім неправильно, він забере ще один палець, або й гірше, він… він…» Він не хотів думати про те, не міг навіть згадувати. У щелепи, у очі закололи голки. У голові гупав молот.


— Благаю вас! — кавкнув він ледь чутним, немічним голосом столітнього старця.


«Може, мені сто років і є? Скільки я вже тут сиджу?»


— Ідіть, — пробелькотів він крізь зламані зуби та зламані пальці, міцно стиснувши повіки від жахливо яскравого світла. — Благаю, заберіть собі щура, лише не робіть боляче…


— Смердюк! — мовив старший з хлопчаків. — Ти Смердюк. Згадав?


Саме він тримав у руці смолоскип. Молодший хлопчина мав кільце залізних ключів.


«Смердюк?» Сльози ринули щоками.


— Згадав. Я пам’ятаю. — Він роззявив рота, потім стулив його. — Мене звати Смердюк. Смердюк — нікчемний остюк.


У пітьмі він не потребував імені, а тому легко його забував. «Смердюк, Смердюк, мене звати Смердюк.» Він не народився з цим іменем. У іншому житті він був кимось іншим, але тут і зараз його ім’я було Смердюк. Тепер він згадав.


Також він пригадав і хлопчиків. Вони були вдягнені у однакові жупанчики тонкої вовни, сіро-блакитні з синьою облямівкою. Обидва були зброєносцями, обом було по вісім років, і обох звали Вальдерами Фреями. «Великий Вальдер і Малий Вальдер, так-так.» От лишень Малим був більший, а Великим — менший, і це дуже розважало хлопців, але збивало з пантелику решту світу.


— Я вас знаю, — прошепотів він крізь потріскані губи. — Я знаю ваші імена.


— Ти маєш піти з нами, — мовив Малий Вальдер.


— Ти потрібен їхній вельможності, — додав Великий Вальдер.


Жах прохромив його наскрізь, наче ніж. «Це ж лише діти, — подумав він. — Двоє хлопчаків восьми років.» Авжеж він міг упоратися з двома восьмилітками. Навіть слабким і знесиленим він міг забрати смолоскипа, ключі, кинджал у піхвах при боці Малого Вальдера, а тоді втекти. «Ні. Ні, це надто легко. Це пастка. Якщо я втечу, він забере ще один палець і ще кілька зубів.»


Раніше він уже тікав — здавалося, чи не кілька років тому, коли ще лишалися якісь сили, коли він іще був здатен на непокору. Того разу з ключами до нього прийшла Кайра. Вона сказала йому, що вкрала ключі, що знає потерну, яку ніколи не стережуть.


— Відведіть мене назад до Зимосічі, м’сьпане, — благала вона, зблідла і тремтлива. — Я не знаю дороги. Я не можу втекти сама. Благаю, ходімо зі мною.


І він пішов. Ключник в’язниці був п’яний вусмерть і валявся на підлозі в калюжі вина зі спущеними до кісточок штаньми. Двері підземелля були відчинені, потерну ніхто не охороняв — саме так, як вона казала. Втікачі почекали, поки місяць закотиться за хмари, тоді вислизнули з замку і переплюхали Плакун-Воду, ковзаючи на каменях, скутих холодом у крижаному потоці. На тому березі він її поцілував.


— Ти врятувала нас, — сказав він тоді.


«Дурень. Божевільний йолоп.» То була пастка, гра, жорстокий жарт. Князь Рамзай полюбляв лови у лісі, але надавав перевагу двоногій дичині. Цілу ніч вони бігли темним лісом, але щойно зійшло сонце, крізь дерева почувся слабкий звук віддаленого рогу і гавкіт зграї хортів.


— Нам треба розділитися, — сказав він Кайрі, коли собаки почали наганяти. — Нас обох вони не вистежать.


Але дівчина мало не божеволіла з жаху і чіплялася за нього, відмовляючись розлучатися — навіть тоді, коли він присягнувся, що збере військо залізняків і повернеться по неї згодом, якщо погоня обере її.


Їх упіймали менше ніж за годину. Один пес збив його на землю, інший вкусив Кайру за ногу, коли вона намагалася видертися схилом горбка. Решта оточила їх із гавкотом та гарчанням і тримала на місці, клацаючи зубами на найменший рух, доки не наблизився Рамзай Сніговій зі своїми мисливцями. Тоді він іще був байстрюком, не Болтоном.


— Осьде ви є, — посміхнувся він до них з сідла. — Ви раните мої почуття, коли тікаєте отак зненацька. Невже вас стомила моя гостинність?


Саме тоді Кайра схопила камінь і кинула йому в голову. Камінь схибив на добрячих пів-аршина, і Рамзай посміхнувся.


— Тебе доведеться покарати.


Смердюк пригадав відчайдушний, нажаханий погляд Кайриних очей. Тієї миті вона виглядала такою юною, зовсім ще дівчинкою, але він нічого не міг вдіяти. «Вона привела їх до нас, — подумав він. — Якби ми розділилися, як я казав, хтось із нас двох міг би врятуватися.»


Від спогадів тяжко перехопило подих. Смердюк відвернувся від смолоскипа з очима, повними блискучих сліз. «Чого йому треба цього разу? — подумав він у розпачі. — Чому він не дасть мені спокій? Я ж нічого не робив, цього разу я ні в чому не винний, чому б йому не лишити мені в пітьмі?» Адже він щойно упіймав щура, такого жирного, теплого, рухливого…


— Нам його помити, абощо? — спитав Малий Вальдер.


— Їхня вельможність люблять, коли від нього тхне, — відповів Великий Вальдер. — Чого б вони кликали його Смердюком?


«Смердюк. Мене звати Смердюк — огидний гівнюк.» Він мусить пам’ятати. «Служи, корись, пам’ятай, хто ти є — і більше тобі не зроблять боляче. Його вельможність пообіцяв, він сам пообіцяв.» Та навіть якби бранець забажав опиратися, то вже не мав для опору сили. Усю силу з нього вибили батогами, виморили голодом, здерли зі шкірою. Коли Малий Вальдер підняв його з долівки, а Великий Вальдер змахнув смолоскипом, щоб вигнати з цюпи, він пішов покірно, наче собака. Якби він мав хвоста, то запхав би його між ніг.


«Якби я мав хвоста, Байстрюк відрізав би його геть.» Думка прийшла непроханою — злостива думка, небезпечна. Його вельможність більше не був байстрюком. «Тепер він Болтон, не Сніговій.» Король-хлопчак на Залізному Престолі зробив князя Рамзая законним спадкоємцем, подарував йому право взяти ім’я свого вельможного батька. Коли його кликали Сніговієм, то тим нагадували про народження від непорядного ложа і викликали чорну лють. Смердюк мусив пам’ятати. А понад усе він мав пам’ятати своє ім’я. На пів-удару серця воно зникло з пам’яті, і він злякався так, що запнувся на крутих сходах підземелля і подер штани на камені, пустивши собі кров. Малий Вальдер мусив пхнути у нього смолоскипом, щоб підняти на ноги і погнати далі.


У дворищі він побачив, що над Жахокромом стоїть ніч, а над східним муром замку сходить повний місяць. Бліде світло кидало тіні високих трикутних зубців на морозну землю, наче відбиток якоїсь велетенської, чорної та хижої щелепи. Повітря було вогке, холодне, повне напівзабутих пахощів. «Це світ, — сказав собі Смердюк, — саме так пахкотить світ.» Він не знав, чи довго сидів у підземеллі — напевне, з півроку. «Довго, а чи й довше. Що як минуло п’ять років, або десять, або двадцять? Чи я знав би? Що як я з’їхав там, у глибині, з глузду, і минула вже половина мого життя?» Та ні, дурниці. Стільки часу проминути не могло — адже хлопчаки лишилися хлопчаками, а за десять років вони перетворилися б на дорослих чоловіків. Він мусить пам’ятати такі речі. «Я не дозволю йому звести мене з розуму. Хай забирає пальці рук і ніг, хай виймає очі та відрізає вуха, але він не зможе забрати мій розум, якщо я не дозволю.»


Малий Вальдер ішов попереду зі смолоскипом у руці, Смердюк покірно плівся за ним, а Великий Вальдер крокував позаду. Собаки на псярні загавкали, коли трійця їх проминала. Вітер носився двором, наскрізь прорізаючи бридке ганчір’я, що правило йому за одяг. Шкірою від холоду побігли сироти. Нічне повітря було вогке і холодне, але жодних ознак снігу він не помітив — хоча зима вже напевне стояла на порозі. Смердюк спитав себе, чи доживе побачити сніг. «Скільки пальців я дотоді матиму на руках? А на ногах?» Коли він підняв руку до очей, то вразився, яка вона бліда, яка позбавлена плоті. «Шкіра та кістки, — подумав він. — Я маю руки немічного старого.» Чи не міг він помилятися щодо хлопців? Що як це були не Малий Вальдер і Великий Вальдер, а сини тих малих, яких він колись знав?


У великій трапезній панували сутінки і дим. Праворуч та ліворуч горіли ряди смолоскипів, які тримали держаки у вигляді кістяків людських рук, що витикалися просто зі стін. Високо над головою виднілися чорні від диму дерев’яні крокви та баня даху, що губилася у темряві. У повітрі висіли важкі пахощі вина, пива та смаженого м’яса. Шлунок Смердюка гучно забурчав, у роті зібралася слина.


Малий Вальдер прогнав його, підпихаючи у спину, проходом між довгими столами, де вечеряла залога замку. Він відчував на собі численні очі. Найкращі місця коло помосту обіймали улюбленці Рамзая, котрих кликали Байстрючатами. Бен Кістяк — старий доїжджачий при улюблених мисливських хортах його вельможності. Дамон на прізвисько Потанцюй-Мені, білявий та зовсім юний обличчям. Хрипло, що втратив язика за необачні слова у присутності князя Руза. Кислий Алин. Гицель. Жовтий Пуць. Далі, нижче солі, сиділи інші, яких Смердюк знав наочно, коли не за іменами: служиві латники та десятники варти, стражники, ключники та кати. Були там і незнайомці теж — обличчя, бачені ним уперше. Дехто кривився, коли він проходив повз, а інші реготали. «Гості, — подумав Смердюк. — Друзі його вельможності. Мене привели їх розважити.» Холодок жаху пробіг спиною.


За високим столом у кріслі свого панотця сидів Болтонів Байстрюк, пригощаючись із батькового кухля. Стіл поділяли з ним двоє старих чоловіків, у яких Смердюк з одного погляду упізнав вельможних панів. Один був кощавий, з сірими кремінними очима, довгою білою бородою та обличчям твердим, наче зимовий лід. Він мав на собі кожух з розкошланої ведмежої шкури, поношений та засмальцьований. Під ним виднілася коротка кольчуга, яку він не зняв навіть за столом. Другий пан був теж кощавий тілом, але скривлений всюди, де перший був прямий та ставний. Одне з його плечей було вище за інше, і над мискою він схилявся, наче стерв’ятник над падлом. Сірі очі дивилися жадібно, зуби були жовті, розгалужена борода мінилася барвами снігу та срібла, до плямистого черепа чіплялося кілька пасем волосся. Але делія на ньому була м’яка, доброї вовни, з облямівкою чорного соболя, застібнута зіркою куваного срібла.


Рамзай був одягнений у чорне та рожеве: чорні чоботи, чорний пас та піхви меча, чорний шкіряний кунтуш на рожевому оксамитовому жупані з темно-червоним єдвабом у розрізах. У правому вусі виблискував гранат, вирізаний у подобі краплі крові. Та незважаючи на пишність вбрання, він лишався з себе доволі бридким: широким у кістках, обвислим у плечах, занадто пухким плоттю — що обіцяло потворну жирність у старші літа. Шкіра його була рожева, поплямована родимками, ніс широкий, ротик маленький, волосся довге, темне і сухе. Губи були товсті та м’ясисті, але перше, що в ньому помічали люди, були його очі. Рамзай успадкував їх від свого вельможного батька: маленькі, близько посаджені, моторошно бліді. «Примарно-сірим» звали люди такий колір. Та радше сказати, Рамзаєві очі не мали кольору зовсім, наче дві друзки брудного льоду.


Побачивши Смердюка, Рамзай розтягнув губи у вологу посмішку.


— Осьде він, мій старий сумний друзяка.


Чоловікам коло себе він пояснив:


— Смердюк був зі мною від самого дитинства. Його подарував мені панотець на знак любові та приязні.


Двоє панів перезирнулися.


— Я чув, вашого слуги більше немає на світі, — мовив той, що мав сутулі плечі. — Казали, його вбили Старки.


Князь Рамзай гигикнув.


— Залізняки полюбляють казати: що мертве, те вже не помре, ба постане знов, тверде і непохитне. Ось як Смердюк. Хай від нього і тхне могилою.


— Від нього тхне гівном і засохлим блювотинням. — Сутулий пан відкинув кістку, яку гриз, і витер пальці скатертиною. — Чи є поважна причина, з якої ми маємо терпіти це одоробло за вечерею?


Другий пан — ставний старий у кольчузі — оглянув Смердюка своїми кремінними очима.


— Ану ж придивися! — закликав він іншого. — Волосся його збіліло, він втратив півтора пуди ваги, але це не слуга. Хіба ти забув?


— Отакої! Невже це він? Старків вихованець. Завжди зуби шкірив.


— Тепер не дуже шкірить, — зізнався князь Рамзай. — Тих його гарненьких білих зубиків трохи поменшало. Моїм клопотом.


— Краще б ви поклопоталися йому горло врізати, та й по тому, — мовив пан у кольчузі. — Собака, що напав на хазяїна, годиться лише на шкуру.


— О, шкури я з нього зняв — трохи тут, трохи там, — запевнив Рамзай.


— Так, володарю. Я був поганим, ласкавий пане. Зухвалим і…


Він лизнув губи, намагаючись пригадати свої провини. «Служи і корися, — сказав він собі, — і тобі дозволять жити, і не відріжуть те, що в тебе лишилося. Служи і корися, імені свого не забувай. Смердюк, Смердюк, жалюгідний блазнюк…»


— …непокірним і…


— В тебе навколо рота кров, — зауважив Рамзай. — Ти знову пальці жував, га, Смердюку?


— Ні. Ні, ласкавий пане, присягаюся!


Якось Смердюк намагався відгризти собі підмізинного пальця, щоб зупинити біль — після того, як із нього здерли шкіру. Князь Рамзай ніколи просто так не відтинав людині пальця — він полюбляв оббілувати його і залишити, щоб плоть висихала, лупилася і загнивалася. Смердюка били батогами, різали і розтягали на дибі, але не було болю нищівнішого за той, що приходив після білування. Саме такий біль зводив людей з глузду; довго терпіти не ставало сили нікому. Рано чи пізно жертва починала верещати: «Благаю, не треба більше, зупиніть біль, відріжте його!», і тоді князь Рамзай виконував прохання. То була гра, в яку він полюбляв гратися. Смердюк вивчив її правила, про що свідчили його руки та ноги, але того разу він забувся і спробував зупинити біль самотужки — зубами. Рамзая це не потішило, і непокора коштувала Смердюкові ще одного пальця на нозі.


— Я їв щура, — промимрив він.


— Щура?! — Бліді Рамзаєві очі блимнули у світлі смолоскипа. — Усі щури у Жахокромі належать моєму вельможному батькові. Як ти смів їсти його тварину без мого дозволу?


Смердюк не знав, що сказати, а тому змовчав. Одне хибне слово коштувало б йому пальця на нозі, ба навіть на руці. Доти він втратив два пальці на лівиці, мізинець на правиці, але лише один мізинець на правій нозі проти трьох на лівій. Рамзай полюбляв жартувати, що час відновити йому рівновагу, аби рівніше ходив. «Ласкавий пан жартує, — переконував він себе. — Пан не хоче мені шкодити, він сам сказав. Він робить мені боляче тільки тоді, коли я змушую його гніватися.» Його ласкавий пан був добрий та милостивий. Адже за деякі слова, сказані Смердюком тоді, коли він іще не вивчив свого імені та належного місця, пан міг би оббілувати йому обличчя.


— Я вже знудився з вашої вистави, — мовив пан у кольчузі. — Вріжте йому горло, та й по тому.


Князь Рамзай наповнив кухля пивом.


— Е ні, я не хочу псувати наше свято, ясний пане. Смердюче! Маю для тебе радісні вісті. Я одружуюся. Мій панотець везе мені панну Старк. Доньку князя Едарда — Ар’ю. Ти ж пам’ятаєш маленьку Ар’ю, хіба ні?


«Ар’ю-Підніжку, — трохи не відповів він. — Ар’ю-Коняку.» Роббову молодшу сестру, темноволосу, довгопику, тонку, як тростина, завжди брудну з голови до ніг. «Гарнюня в них була Санса.» Він пригадав часи, коли сподівався, що князь Едард Старк видасть за нього Сансу і оголосить своїм сином, але то були дитячі марення. Щодо Ар’ї…


— Я пам’ятаю її. Ар’ю.


— Вона стане володаркою Зимосічі, а я — її володарем.


«Але ж вона — маленька дівчинка.»


— Так, ласкавий пане. Покірно вітаю.


— Ти прийдеш до мене на весілля, Смердюче?


Він завагався.


— Якщо така ваша воля, ласкавий пане.


— О так, саме така.


Він знову завагався. Чи немає тут якоїсь жорстокої пастки?


— Так, ласкавий пане. З вашої волі та ласки. Це буде велика честь для мене.


— Тоді тебе треба вийняти з того гидкого підземелля. Ми тебе відшкрябаємо, будеш аж рожевий. Дамо чистий одяг, трохи попоїсти. Ріденької смачної каші — непогано, хіба ні? Може, трохи горохового пирога зі шкварками. Я маю для тебе невеличке доручення. Але щоб служити мені, ти маєш відновити сили. Ти ж хочеш служити мені, я знаю.


— Так, ласкавий пане. Понад усе на світі. — Усім тілом його пробігли дрижаки. — Я ваш Смердюк. Дозвольте мені служити вам. Благаю.


— Ну коли ти благаєш, хіба я можу відмовити? — посміхнувся Рамзай Болтон. — Я їду на війну, Смердюче. А ти поїдеш зі мною і допоможеш привезти звідти мою красну діву-наречену.


Бран


Крук скрикнув, і Бранові чомусь побігли спиною дрижаки. «Я ж майже дорослий чоловік, — мусив він нагадати собі. — Я маю бути хоробрим.»


Але повітря навколо було різке, холодне, моторошне. Зляканим почувався навіть Літо — хутро на його карку стояло дибки. Схилом гори простяглися чорні голодні тіні. Дерева зігнулися і скрутилися під вагою намерзлої криги. Деякі ледве нагадували дерева — вбрані від коренів до найменших гілочок у скрижанілий сніг, вони стояли купами, наче велетні, страшні потворні істоти, зіщулені під морозним вітром.


— Вони тут.


Розвідник витяг меча.


— Де? — стиха запитала Мейра.


— Близько. Не знаю. Десь тут.


Крук заверещав знову.


— Ходор, — прошепотів Ходор.


Він ховав руки від холоду під пахвами; з бурого куща бороди висіли бурульки, вуса перетворилися на кавалок замерзлих шмарклів, що химерно відбивав червоні відблиски західного сонця.


— Вовки теж близько, — застеріг Бран. — Ті, які за нами йшли. Літо їх чує, коли ми під вітром.


— Вовки — найлегші з наших ворогів, — мовив Холоднорукий. — Ми мусимо лізти нагору. Скоро стемніє. Краще вам бути всередині, коли настане ніч. Їх вабить ваше тепло.


Він зиркнув на захід, де крізь дерева проглядали останні промені сонця, схожі на тьмяне сяйво віддаленого багаття.


— Це єдиний вхід? — спитала Мейра.


— Є ще чорний. За п’ятнадцять верст на північ у глибокій скалубині.


Йому не довелося пояснювати. Навіть Ходор не зумів би спуститися вузькою щілиною в землі чи скелі з Браном на спині, а Йодженові було однак не подолати хоч п’ятнадцять верст, хоч тисячу.


Мейра роздивилася схил гори.


— Шлях начебто вільний.


— Начебто, — похмуро буркнув розвідник. — Холод чуєте? Там щось є. Але де ж вони?


— Усередині печери? — припустила Мейра.


— Печеру стережуть. Туди їм не пройти. — Розвідник показав вістрям меча. — Онде вхід, бачите? На середині схилу, між оберіг-деревами, щілина у скелі.


— Бачу, — мовив Бран. Звідти вилітали круки і залітали назад.


Ходор переступив з ноги на ногу.


— Ходор.


— Я бачу лише закапелок у скелі, — мовила Мейра.


— Там є прохід. Спершу крутий та кривий, наче гірський струмок. Якщо досягнете його, врятуєтеся.


— А ви?


— Печеру охороняють.


Мейра роздивилася заглибину в скелі.


— Відси дотуди з півтисячі сажнів, не більше.


«Так, не більше, — подумав Бран, — але все вгору схилом.» Гора була крута, заросла лісом. Сніг припинився ще три дні тому, але ані крихти його не розтануло. Під деревами землю вкривала біла ковдра — недоторкана, бездоганна.


— Тут нікого нема! — зухвало заявив Бран. — Погляньте на сніг — жодного відбитку.


— Білоходи ступають снігом легко-легко, — мовив розвідник. — На їхніх стежках не знайдеш відбитків.


Згори йому на плече злетів крук. Останнім часом з ними лишилося хіба з тузінь великих чорних птахів. Решта зникла дорогою — щоранку вони прокидалися віді сну і знаходили коло себе чимраз менше крилатих супутників.


— Ходи! — крякнув птах. — Ходи, ходи!


«Триокий гайворон, — подумав Бран. — Зеленовидець.»


— Тут не надто далеко, — мовив він. — Трохи видертися вгору, і будемо в безпеці. Може, навіть вогонь запалимо.


Усі вони змерзли, змокли і зголодніли, за винятком хіба розвідника, а Йоджен Троск був уже не в змозі ходити сам.


— Ви йдіть.


Мейра Троск схилилася над братом. Той сидів у западині стовбуру старого дуба, заплющивши очі, й шалено тремтів. Невеличка смужка обличчя, що виднілася з-під каптура та шалика, була бліда, наче навколишній сніг, хіба що теплий подих парував із ніздрів. Мейра тягла його на собі цілісінький день. «Їжа та вогонь повернуть його до життя» — переконував себе Бран, хоча сам був не певний.


— Я не можу водночас і битися, і тягти Йоджена. Гора надто похила, — казала Мейра. — Ходоре! Неси Брана до тієї печери!


— Ходор, — відказав Ходор і ляпнув долонями.


— Йодженові треба попоїсти, та й усього, — промимрив Бран, почуваючись жалюгідно.


Відколи велетенський олень упав утретє й востаннє, а відтак Холоднорукий став коло нього на коліна у сніг, пробурмотів благословення невідомою мовою і врізав горлянку, минуло вже дванадцять днів. Бран рюмсав, наче мале дівча, коли на сніг вихлюпнула гаряча яскрава кров. Ніколи ще він не почувався таким безпорадним калікою, як тоді, коли дивився на Мейру Троск і Холоднорукого, що патрали відважну істоту, котра пронесла їх так далеко на північ. Він казав собі, що не їстиме, що краще голодувати, ніж розкошувати плоттю вірного друга, та зрештою поїв аж двічі — у власній шкурі та у шкурі Літа. Хай як олень висох від голоду та поневірянь, але кусні м’яса, вирізаного з тіла звіра розвідником, живили їх протягом аж семи днів, доки вони не прикінчили рештки, скупчившись над вогнем у руїнах старого городища на пагорбі.


— Так, йому треба попоїсти, — погодилася Мейра, пестячи братове чоло. — Нам усім треба. Але їсти тут нема чого. Ходіть собі.


Бран змигнув сльозу і відчув, як вона крижаніє на щоці. Холоднорукий узяв Ходора за плече.


— Темнішає. Якщо їх тут нема, то скоро будуть. Ходімо.


Нічого не відповівши, Ходор струсив налиплий на ноги сніг і почалапав угору крізь замети з Браном на спині. Холоднорукий обережно скрадався поруч, тримаючи меча у чорній руці. Літо трусив слідом. Подекуди сніг лежав вище за нього; тоді великий лютововк мусив зупинятися та розгрібатися щоразу, як пірнав крізь тоненьку кірку.


Поки вони дерлися вгору, Бран незграбно обернувся назад у своєму кошику і побачив, як Мейра обіймає брата однією рукою під пахви, щоб підняти на ноги. «Він для неї заважкий, а вона заморена голодом і не має вже колишньої сили.» Мейра стискала в іншій руці жаб’ячу сандолю і встромляла її зубцями в сніг, щоб хоч якось підпертися. Вона саме почала підніматися схилом, почасти тягнучи, почасти несучи брата, коли Ходор пройшов між двома деревами, і Бран загубив їх з очей.


Гора ставала дедалі крутішою. Сніг рипів під Ходоровими чобітьми. Одного разу йому під ногу трапився камінь, велетень запнувся і трохи не покотився назад схилом, якби розвідник не впіймав його за руку і не врятував.


— Ходор, — мовив Ходор.


Кожен подих вітру здіймав у повітря тонкий білий порох, що в останніх променях дня сяяв, наче дрібне скло. Навколо них ляпали крилами круки; один пролетів просто над головою і зник у печері. «Чотири десятки сажнів, — подумав Бран, — зовсім недалечко.»


Раптом Літо зупинився при початку крутої смуги нетоптаного білого снігу. Лютововк покрутив головою, нюхнув повітря, загарчав. Настовбурчивши хутро, він почав задкувати.


— Ходоре, стій! — наказав Бран. — Чекай, Ходоре!


Щось тут чинилося недобре. Літо це відчував, і Бран теж. «Тут причаїлося щось погане. І то близько.»


— Ні, Ходоре, повертай назад!


Але Холоднорукий дерся угору, і Ходор не хотів спинятися.


— Ходор-ходор-ходор, — гучно забурчав він, геть потопивши у своєму гуркотінні стривожені Бранові умовляння.


Подих його важчав, блідий туман курився у повітрі. Він зробив крок, потім ще. Сніг сягав йому пояса, схил був дуже крутий. Ходор нахилився уперед, хапаючись за камені та дерева. Ще крок. Потім ще один. Зрушений Ходором сніг ковзнув донизу, утворивши невеличку лавину.


«Двадцять п’ять чи тридцять сажнів.» Бран звісився набік, щоб краще роздивитися печеру. А тоді побачив дещо інше.


— Вогонь!


У крихітній розколині між оберіг-деревами блимало червонясте сяйво, кличучи до себе крізь дедалі густіші сутінки.


— Дивіться, там хтось…


Ходор заверещав, крутнувся, запнувся і впав.


Бран відчув, як світ перекидається догори дригом. Величезний стайняр навіжено крутився навколо себе. Шалений удар вибив з Брана увесь подих, кров наповнила рота. Ходор судомився і катався снігом, чавлячи собою скаліченого хлопчика.


«Щось ухопило його за ногу.» На пів-удару серця Брана охопила надія, що то корінь заплутався навколо гомілки… аж тут корінь заворушився. «Рука!» — зрозумів Бран, і тут з-під снігу вигулькнула решта мертв’яка.


Ходор щосили копнув його ногою, влучивши обліпленою снігом п’ятою упиреві в обличчя. Та мрець навіть не відчув. Двоє зчепилися, гамселячи та деручи пазурями один одного і водночас ковзаючи униз схилом. Поки Бран був унизу, носа й рота йому забило снігом, та вже за мить його знову викотило нагору. Негайно щось ударило в голову — камінь, друзка льоду, кулак мерця, він не міг сказати напевне — і Бран вивалився зі свого кошика та простягся схилом, випльовуючи сніг і тримаючи в руці, одягненій в рукавицю, жмут волосся, вирваного з Ходорової голови.


А навколо нього з-під снігу один за одним поставали мерці.


«Два, три, чотири…» Бран швидко загубив лік. Упирі наче вибухали з білого покрову серед хмар снігового пилу; деякі з них мали на собі чорне, інші — подерті шкури, хтось був зовсім голий. Усі мали бліду плоть, чорні руки та блакитні очі, що сяяли подібно до холодних зірок.


Троє з них накинулися на розвідника. Бран побачив, як Холоднорукий рубонув одного поперек обличчя, але упир продовжив наступ, відтісняючи його просто до рук інших. Ще двоє кинулися за Ходором, незграбно шкутильгаючи униз схилом. Раптом Бран зрозумів, що Мейра зараз підніметься просто в гущавину бійки, і його охопив безпорадний жах. Зібравши сили, він струсив з себе сніг і заволав попередження.


І тут щось злапало його, і крик перетворився на вереск. Бран ухопив жменю снігу та кинув у мерця, але той навіть не змигнув. Чорна рука занишпорила обличчям, інша — животом. Пальці були тверді, наче залізо. «Він мені всі тельбухи витягне!»


Але тут між ними опинився Літо. Бран мигцем уздрів, як шкіра упиря репає, мов гнилий крам, почув, як тріщить зламана кістка. Тоді побачив долоню і зап’ясток окремо від тіла, судоми блідих пальців, рукав вицвілого чорного сукна. «Чорне, — майнула думка, — він у чорному, він служив у Варті.» Великий сірий вовк відкинув одірвану руку, крутнувся, занурив зуби у шию мерця під його підборіддям… а тоді люто смикнув головою і вирвав величезний шмат горлянки створіння у хмарі бризок сірого гнилого м’яса.


Відірвана рука все ще судомилася, і Бран одкотився подалі від неї. Лежачи на животі й риючи руками сніг, він побачив угорі дерева — бліді, вкриті сніговими кожухами — і тьмяне жовте сяйво між ними.


«Двадцять сажнів.» Якби він зумів протягти себе двадцять сажнів, тоді б вороги його не дістали. Волога всотувалася йому в рукавиці, поки він чіплявся за корені та камені, повзучи на світло. «Ще далі, ще трохи… і відпочинеш коло вогню.»


Дотоді між деревами згасло останнє світло, і впала ніч. Холоднорукий рубав та різав, оточений колом мертвих упирів. Літо шматував того, якого звалив, ухопивши зубами просто за обличчя. Ніхто не звертав на Брана уваги. Він підповз іще вище, тягнучи за собою безсилі ноги. «Якби ж досягти тієї печери…»


— Хо-о-о-о-дор! — залунав жалібний вереск звідкілясь знизу.


І раптом він перекинувся з Брана — скаліченого хлопчини, що повз снігом — на Ходора, якому на середині схилу мертв’як намагався видерти очі. Заревівши, він зіп’явся на ноги, люто жбурнув потвору геть. Упир став на одне коліно, почав підводитися. Бран висмикнув Ходорового меча з-за пояса. Десь глибоко усередині він іще чув, як Ходор скиглить з переляку, але ззовні лишився тільки сажінь шаленого гніву зі старим залізом у руці. Він здійняв меча і зронив його на одного з упирів, гучно хекнувши, коли клинок прорізав вогку вовну, іржаву кольчугу та гнилу шкіру і заглибився у плоть та кістки.


— ХОДОР! — заревів він і рубонув знову.


Цього разу голова упиря злетіла з шиї, і на якусь мить Бран зрадів перемозі… аж тут дві мертві руки наосліп сягнули йому до горла. Бран сахнувся, спливаючи кров’ю, але поруч зненацька опинилася Мейра і глибоко встромила сандолю в спину упиреві.


— Ходор! — заревів Бран знову, вимахуючи руками, щоб закликати її лізти угору. — Ходор-ходор!


Йоджен кволо судомився там, де вона його залишила. Бран підійшов, кинув меча, підібрав хлопця Ходоровими руками і зіп’явся на ноги.


— ХОДОР! — страшно заревів він утретє.


Мейра очолила похід угору схилом, тицяючи вістрями у найближчих упирів. Ті хоч і не зважали на зброю, зате були повільні й незграбні.


— Ходор, — повторював Ходор на кожному кроці. — Ходор, ходор.


Йому стало цікаво, що подумає Мейра, якщо він раптом скаже, що кохає її.


Високо нагорі у снігу танцювали палаючі постаті. «Упирі, — зрозумів Бран. — Хтось їх підпалив.»


Літо гарчав і клацав зубами, витанцьовуючи навколо найближчого — величезного пошматованого здорованя, що судомився у вихорах полум’я. «Нащо він вистрибує так близько — здурів, абощо?» А тоді побачив себе долічерева у снігу. Літо намагався відігнати чудовисько від нього самого. «Що станеться, якщо воно вб’є моє тіло? — спитав себе Бран. — Чи стану я навіки Ходором? Чи повернуся у шкуру Літа? А чи просто помру?»


Світ запаморочливо кружляв навколо нього. Білі дерева, чорне небо, червоне полум’я — усе хилилося, мінилося, оберталося. Він відчув, що запинається. Почув вереск Ходора:


— Ходор-ходор-ходор-ходор! Ходор-ходор-ходор-ходор! Ходор-ходор-ходор-ходор-ходор!


З печери вилітала хмара круків; Бран побачив невеличку дівчинку зі смолоскипом у руці, яка вимахувала ним туди й сюди. На мить Бранові здалося, що то його сестра Ар’я… божевілля, бо ж він знав, що його менша сестричка блукає десь за тисячі верст або лежить у могилі. І все ж якась дівчинка стояла там і вимахувала вогнем — тоненька, у лахмітті, на вигляд зовсім дика, зі сплутаним волоссям. Сльози наповнили Ходорові очі й замерзли у них.


Весь світ знову перекинувся догори дригом, вивернувся навиворіт, і Бран опинився у власній шкурі, майже похований у снігу. Вогняний упир вивищувався над ним, чітко окреслений на тлі дерев у снігових саванах. То був один з голих мерців, помітив Бран за мить перед тим, як найближче дерево струсило з себе увесь сніг просто йому на голову.


Наступне, що він усвідомив, була постіль із соснової глиці під спиною і темна кам’яна стеля над головою. «Це печера. Я в печері.» У роті стояв смак крові — у бійці він вкусив собі язика. Праворуч палало багаття, тепло омивало йому обличчя, і він ніколи ще не почувався так добре. Там був і Літо — він нюхав усе навколо — і Ходор, наскрізь промоклий. Мейра тримала на колінах голову Йоджена. А істота, схожа на Ар’ю, стояла над ними, стискаючи в руці смолоскипа.


— Сніг, — мовив Бран. — Він на мене впав. І поховав.


— Сховав од ворога. Я тебе витягла. — Мейра кивнула головою на дівчинку. — Але врятувала нас вона. Смолоскипом… бо вогонь їх убиває.


— Вогонь їх палить. Вогонь завжди голодний.


То не був голос Ар’ї — так само, як і голос малої дитини. То був голос жінки, високий та приємний, з дивним наспівом у ньому, що подібного Бран ніколи не чув, і такою тугою, що мало не розбила йому серце. Бран примружився, щоб краще роздивитися. На вигляд то й справді була дівчинка, проте менша за Ар’ю, з плямистою, наче в сарни, шкірою під накидкою з листя. Очі вона мала чудернацькі: великі та мінливі, наче рідина, золоті з зеленим, зі схожою на котячу щілиною зіниці. «Таких очей не буває.» Волосся її було плутаниною брунатного, червоного та золотого — всіх барв осені — а вплетені у нього були лози, дрібні гілочки та зів’ялі сушені квіти.


— Хто ви? — спитала Мейра Троск.


Але Бран знав.


— Це дитина. Одна з дітей лісу.


Він затремтів — з неймовірного подиву радше, ніж із холоду. Вони опинилися у одній з казок Старої Мамки.


— То першолюди кликали нас дітьми, — відказала маленька жінка. — Велетні ж називали нас «вох-дак-наг-гран», «люди-білки», бо ми малі, спритні й любимо дерева. Та ми не білки і не діти. Правдивою мовою наша назва означає «співці пісень землі». Перш ніж було сказане перше слово вашої прадавньої мови, наші пісні вже співалися протягом десяти тисяч років.


Мейра відповіла:


— Але ж тепер ви розмовляєте посполитою мовою.


— Заради нього. Заради малого Брана. Я народилася в часи дракона і двісті років ходила світом людей — спостерігала, слухала, пізнавала. Я б і досі блукала, та ноги мої стомилися, серце виснажила туга, і я повернулася додому.


— Двісті років?! — перепитала Мейра.


Дитина лісу посміхнулася.


— Не ми, а люди — справжні діти в цьому світі.


— Ви маєте ім’я? — запитав Бран.


— Коли потребую. — Вона майнула смолоскипом у бік чорної тріщини в задній стіні печери. — Нам униз. Ви мусите піти зі мною.


Бран знову здригнувся.


— Але розвідник…


— Він не може увійти.


— Його вб’ють!


— Ні. Його вбили дуже давно. Ходімо! Там, у глибині, тепліше, і ніхто вам не зашкодить. Він на вас чекає.


— Триокий гайворон? — запитала Мейра.


— Зеленовидець.


Вимовивши відповідь, вона рушила геть, а їм не лишилося нічого, крім рушити слідом. Мейра допомогла Бранові сісти на спину Ходорові, хоча його кошик був поламаний та мокрий від розталого снігу. Відтак вона обійняла брата, підперла плечем і допомогла стати на ноги. Очі його розплющилися, і він спитав:


— Що таке? Мейро? Де це ми? — А побачивши вогонь, посміхнувся. — Я бачив такий дивний сон.


Прохід був вузький, покручений і такий низький, що Ходор мусив пригинатися. Бран теж нахилився, скільки міг, та все одно маківкою голови шкрябав і бився об стелю. Крихти землі сипалися з неї при кожному доторку, втрапляли у очі та волосся, а одного разу він ударився чолом об товстий білий корінь, що витикався зі стіни — з нього на всі боки розчепірилися мацаки, а між ними висіло павутиння.


Дитина крокувала попереду зі смолоскипом у руці; позаду чувся шепіт її листяного вбрання, але прохід повертав так часто, що Бран скоро загубив її з очей. Єдиним світлом лишилися відблиски на стінах проходу. Після того, як вони трохи спустилися, печера розділилася, але ліва її гілка лишилася темною, наче смоляна яма, і навіть Ходор здогадався повернути праворуч слідом за смолоскипом.


Гра тіней створювала враження, що й стіни навколо теж рухаються. Бран бачив, як з землі навколо вигулькують великі білі змії й миттю зникають у ній, і серце його калатало зі страху. Він питав себе, чи не втрапив помилково до якогось гнізда молочних гаспидів чи величезних могильних червів — м’яких, блідих, огидних. «Могильних червів, що мають зуби.»


Ходор їх теж бачив і скиглив «Ходор», не маючи охоти йти далі. Та коли жінка-дитина спинилася і дозволила їм наздогнати себе, світло смолоскипа усталилося, і Бран зрозумів, що ті змії — такі самі білі корені, як той, що вдарив його по голові.


— Це корені оберіг-дерев, — мовив він. — Пам’ятаєте серце-дерево у божегаї? Ходоре? Біле дерево з червоним листям? Дерево не завдасть вам шкоди.


— Ходор, — відповів Ходор і пірнув уперед, поспішаючи за дитиною зі смолоскипом у глибини землі.


Вони проминули ще одне розгалуження, тоді ще, а тоді прийшли до лункої печери завбільшки з велику трапезну Зимосічі, де зі стелі висіли кам’яні зуби, а інші витикалися з підлоги. Дитина у листяному вбранні прокладала між них стежку, час від часу зупиняючись і нетерпляче вимахуючи до них смолоскипом. «Сюди, — здавалося, промовляла вона. — Сюди, хутчіш, не баріться!»


Потім було ще чимало бокових проходів, чимало печерних помешкань; десь праворуч від себе Бран почув капотіння води. Коли він кинув туди погляд, то побачив очі з чорними вузькими зіницями, що яскраво палали, віддзеркалюючи світло смолоскипа. «Ще діти, — сказав він собі, — це дівча тут не єдине.» Але на думку мимоволі спала казка Старої Мамки про дітей Генделя.


Корені були тут усюди, пронизуючи землю та камінь, затуляючи одні проходи та підпираючи дахи інших. «Тут нема кольорів» — раптом усвідомив Бран. Тутешній світ складався з чорної землі та білого дерева. Серце-дерево Зимосічі мало корені завтовшки з ноги велетня, але ці були ще товщі. А ще Бран ніколи не бачив так багато їх одразу. «Напевне, над нами росте цілий гай оберіг-дерев.»


Світло знову пригасло. Хай і невеличка, дитина-не-дитина вміла рухатися швидко. Ходор затупав услід, але коли щось захрумтіло під ногами, то спинився так раптово, що Мейра і Йоджен мало не вдарилися йому в спину.


— Кістки, — мовив Бран, — це кістки.


Підлога проходу всипана була кістками птахів та звірів. Були там ще й інші кістки: великі, наче велетневі, та дрібні, наче дитячі. З обох боків у заглибинах, вирізьблених у камені, лежали та дивилися на них черепи. Бран побачив череп вовка і череп ведмедя, півдесятка людських черепів і майже стільки ж велетневих. Решта була малих, дивних обрисів. «Черепи дітей лісу.» Корені росли навколо них і просто крізь них — усі до одного. На деяких згори сиділи круки, проводжаючи прибульців блискучими чорними очицями.


Остання ділянка їхньої подорожі у пітьмі була найкрутіша. Ходор спустився на дупі, підскакуючи на горбках посеред мішанини потрощених кісток, сипкого ґрунту і дрібних камінців. Жінка-дитина чекала на них, стоячи на одному кінці природного містка над розчахнутим проваллям. Десь унизу в темряві Бран почув шум потоку води. «Підземна річка.»


— Треба перетинати? — запитав Бран, коли Троски перед ним ковзнули донизу. Він добряче злякався — бо якщо Ходор послизнеться на вузькому містку, то падати доведеться довгенько.


— Ні, хлопче, — відповіла дитина. — Позаду тебе.


Вона підняла смолоскипа вище, світло замиготіло і нібито змінилося. Щойно полум’я палало жовтогарячим, наповнюючи печеру червонястими відблисками — і раптом барви зникли, лишивши тільки чорне та біле. Мейра позаду тихо зойкнула. Ходор обернувся.


Перед ними посеред цілого гнізда переплетених коренів — схожого на виплетений з оберіг-дерева престол — сидів білий можновладець у чорних шатах, занурений у глибокий сон. Корені обіймали його всохле тіло, як мати обіймає дитину.


Кінцівки його так витончилися, а одяг зогнив, що Бран спершу сприйняв його за ще один труп — мерця, що сидів тут, доки під ним, над ним та крізь нього не проросли корені. Шкіра мертвого князя печери, видна окові, була біла, за винятком криваво-червоної плями, що наповзала з шиї на щоку. Біле волосся було тонке та ріденьке, але таке довге, що спадало на земляну підлогу. Корені обкрутилися навколо ніг, наче дерев’яні змії. Один пропанахав висохлу плоть стегна, пробивши штани, і виникав знову аж із плеча. З черепа витикався кущ темно-червоного листя, чоло мережили сірі гриби. На обличчі ще лишилося трохи шкіри — твердої, напнутої, наче на чоботі, але й вона вже витончилася так, що подекуди крізь неї визирали жовті та брунатні кістки.


— Ви триокий гайворон? — почув Бран власні слова.


«Але ж триокий гайворон мусить мати три ока. А цей має лише одне, і те червоне.» Бран відчував, як воно на нього витріщається, виблискуючи у світлі смолоскипа, наче озерце крові. Де мало бути друге, крізь порожню очницю ріс тоненький білий корінець, проповзаючи щокою і далі пірнаючи в шию.


— Гайворон? — Голос блідого володаря був сухий, вуста ворушилися спроквола, наче забули, як вимовляти слова. — Так, я ним колись був. Чорний одягом, чорний кров’ю.


Одяг на ньому зогнив та вицвів, заріс плямами моху, був поточений хробаками, і все ж чорну барву на ньому ще можна було роздивитися.


— Я був різними людьми, Бране. Тепер я той, ким ти мене бачиш. І розумієш, чому я не міг прийти до тебе… хіба що уві сні. Я спостерігав за тобою дуже довго, спостерігав тисячею очей і ще одним. Я бачив твоє народження, а перед тобою — народження твого вельможного панотця. Я бачив твій перший крок, чув твоє перше слово, приходив у твій перший сон. Я дивився, як ти падав. І ось нарешті ти прийшов до мене, Брандоне Старку, хоч і пізньої години.


— Я прийшов, — відповів Бран, — от лишень мене скалічено. Ви… ви зцілите мене… мої ноги?


— Ні, — відповів блідий можновладець. — Се не в моїй силі.


Бранові очі наповнилися слізьми. «Ми ж подолали таку довгу путь…» Печера повнилася гомоном чорної річки.


— Ти не ходитимеш більше ніколи, Бране, — пообіцяли бліді вуста, — але ти зможеш літати.


Тиріон


Довгий час він не ворушився — просто лежав на купі старих мішків, що правила йому за постіль, дослухався до вітру в линвах, до плескоту річки під коробом човна.


Над щоглою в небі плавав повний місяць. «Він пливе за мною вниз течією. Спостерігає, наче велике око.» Незважаючи на теплі шкури, що його вкривали — трохи смердючі та засмальцьовані, — тілом маленького чоловічка пробігли дрижаки. «Кухоль вина б випити. А краще десять.» Але радше місяць підморгне йому згори, ніж клятий Гриф, хвойдин син, дозволить утамувати спрагу. Натомість доводилося пити воду і бути приреченим на ночі без сну та дні у поті й нападах трясці.


Карлик сів, ухопивши голову долонями. «То я спав чи не спав?» Усі спогади про сон кудись зникли. Ночі ніколи не мали ласки до Тиріона Ланістера — він погано спав навіть на чудових м’яких перинах. На «Соромливій діві» він улаштував собі ліжко на даху надбудови, поклавши під голову замість подушки сувій конопляного мотуззя. Там йому подобалося більше, ніж у тісному череві човна: повітря було свіжіше, та й гомін річки милозвучніший за хропіння Качура. На жаль, за вигоди доводилося платити: чардак був твердий, і Тиріон піднімався з нього геть закляклий, з болюче зсудомленими ногами.


Ноги йому боліли й тепер; литки затверділи, наче дерево. Він трохи розім’яв їх пальцями, намагаючись вигнати судоми, та коли підвівся, то аж скривився з болю. «Скупатися б.» Його хлопчачий одяг смердів, та й він сам теж. Інші купалися у річці, але досі він до них не приєднувався — помічав-бо на мілинах таких черепах, що могли розкусити його навпіл. Качур називав їх «костогризами». На додачу Тиріон не хотів, щоб його бачила голим септа Лемора.


З даху надбудови вела донизу дерев’яна драбина. Тиріон натягнув чоботи і зійшов на задній чардак, де коло залізної жарівниці сидів Гриф, накинувшись вовчим кожухом. Сердюк стояв нічні варти на самоті — прокидався, коли решта загону збиралася до ліжок, і лягав спати зі сходом сонця.


Тиріон сів навпочіпки навпроти нього і зігрів руки над жаринами. Десь за водою співали солов’ї.


— Скоро день, — мовив він до Грифа.


— Не досить скоро. Треба вже рушати.


Якби вирішував тільки Гриф, «Соромлива діва» пливла б униз течією удень та вночі, не спиняючись. Але Яндрі та Ізілья відмовлялися піддавати човен нічним небезпекам. Верхня Ройна повнилася затопленими корчами, кожен із яких здатен був розідрати коріб «Діви» навпіл. Гриф, щоправда, не хотів того чути — всіма його думками володів Волантис.


Очі сердюка безперервно рухалися, шукаючи у пітьмі… чого? «Піратів? Кам’яних людей? Людоловів?» Карлик знав, що річка не була безпечним місцем, та Гриф здавався йому чи не гіршим за усі небезпеки. Він нагадував Тиріонові Брона — хоча Брон мав удосталь чорного сердюцького гумору, а Гриф не мав його ані краплі.


— Убив би когось за кухоль вина, — пробурмотів Тиріон.


Гриф нічого не відповів, але його бліді очі виразно проказали: «я радше сам тебе вб’ю, ніж дам напитися вина». Першого ж вечора на «Соромливій діві» Тиріон налигався у друзки, а наступного ранку прокинувся з битвою драконів у голові. Гриф кинув на нього — що саме блював через облавок човна — лише один погляд і мовив:


— Більше не питимеш.


— Вино допомагає мені заснути! — заперечив тоді Тиріон.


«Вино топить мої сни» — отак було б правдивіше.


— То не спи, — без краплі співчуття відповів Гриф.


На сході у небі над річкою потроху розливалося перше бліде світло дня. Води Ройни потроху перетворювалися з чорних на блакитні, щоб пасувати до волосся та бороди сердюка. Гриф звівся на ноги.


— Решта скоро прокинеться. Віддаю чардак тобі.


Щойно замовкли солов’ї, як заспівали річкові жайвори. Чубаті чаплі плюскотіли серед очерету, лишали сліди на піщаних мілинах. Хмари у небесах мінилися кольорами: рожевим і ліловим, малиновим і золотим, перловим та шапрановим. Одна хмара скидалася на дракона. «Коли людина побачить дракона у польоті, то нехай надалі лишається вдома і ретельно порає свій садок, — колись написав хтось у якійсь книзі, — бо в цьому великому світі немає на спогляд величнішого дива.» Тиріон почухав рубця і спробував пригадати, хто це написав. Останнім часом дракони обіймали значне місце у його думках.


— Доброго ранку, Хугоре. — З’явилася септа Лемора у білих шатах, схоплених на стані поясом зі сплетених семи кольорів. Волосся її було вільно розсипане плечима. — Як вам спалося?


— Неспокійно, добра моя пані. Знову ви мені наснилися.


«У такому сні, од якого прокидаються.» Спати він не міг, тому взявся рукою за те, що між ніг, і уявив на собі септу з цицьками, що підстрибували на кожному русі.


— У лукавому сні, поза сумнівом. Бо ви лукава людина. Чи не помолитеся разом зі мною, чи не попрохаєте пробачення за свої гріхи?


«Хіба що так, як моляться на Літніх островах.»


— Ні, але передайте від мене Діві довгий солодкий цілунок.


Септа засміялася і пішла до носа човна. Вона мала звичку щоранку купатися у річці.


— Маю певність, що цей човен назвали не на вашу честь, — зауважив Тиріон, поки вона роздягалася.


— Вишні Мати та Батько створили нас, Хугоре, подібними до себе. Ми маємо пишатися нашими тілами, бо вони — плоди божої праці.


«Мабуть, коли боги збиралися робити мене, то наперед добряче напилися.» Карлик дивився, як Лемора ковзає у воду. Видовище завжди змушувало його твердіти нижче пояса. Було щось неймовірно принадливе у думці про те, щоб вийняти септу з її цнотливих білих шатів і широко розвести їй ноги. «Споганити невинність, так би мовити» — думав він… хоча Лемора зовсім не була така невинна, якою здавалася. На животі вона мала розтяги, які могли з’явитися тільки від виношення дітей.


Яндрі та Ізілья підвелися разом із сонцем і тепер поралися у своїх справах. Яндрі час від часу крадькома кидав погляди на септу Лемору, перевіряючи линви. Його маленька темнава дружина Ізілья не зважала. Вона кинула кілька трісок у жарівницю на задньому чардаку, поворушила вугілля чорним ножем і заходилася вимішувати тісто для вранішніх коржиків.


Поки Лемора видиралася назад на човен, Тиріон досхочу навитріщався на струмки води, що збігали між її грудей, на золоте сяйво світанку на гладенькій шкірі. Септа, сорока з гаком років віку, вродою не вражала, але очі вабила ще нівроку. «Палати хіттю — не така насолода, як валятися п’яним, та все ж якась розвага» — вирішив Тиріон. Маючи її, він хоча б почувався живим.


— Ти бачив черепаху, Хугоре? — запитала септа, викручуючи волосся. — З великим гребенем на спині?


Рано-вранці — то був найкращий час роздивлятися черепах. Удень вони глибоко пірнали або ховалися по берегах, та коли сонце тільки-но сходило, їх тягнуло на поверхню. Деяким припало до смаку пливти поруч із човном. Тиріон нарахував більше десятка різновидів: великих і малих, з пласкими спинами та червоними вухами, м’якотілих та костогризів, брунатних, зелених, чорних, з пазурями та рогами, з гребенями та візерунками на панцирах, укритих золотими, зеленими та вершковими вихорами. Стрічалися такі велетенські, що на спині могли б везти людину. Яндрі присягався, що за давніх часів ройнарське панство перетинало річку на черепахах. Вони з дружиною народилися на Зеленокрівці — двійко дорнійських «сиріток», що повернулися до Матері Ройни.


— Гребінь я чомусь прогледів.


«Бо подарував усю увагу одній голій жіночці.»


— Мені за тебе сумно. — Лемора натягнула на себе через голову свою білу рясу. — Я ж знаю, що ти підводишся так рано лише з надії побачити черепах.


— На схід сонця подивитися теж непогано. — «Майже так, як дивитися на юну діву, що голою постає з купелі. Одні діви бувають вродливіші за інших, але кожна дарує сподівання.» — Утім, і черепахи мають свої принади, не заперечуватиму. Що може бути приємнішим для ока, ніж двійко гарненьких опуклих… панцирів?


Септа Лемора засміялася. Як і кожен на «Соромливій діві», вона мала свої таємниці. Втім, хай береже їх на здоров’я. «Я не хочу її краще спізнати, я лише хочу її вграти.» Вона теж це розуміла, і коли вішала на шию кришталя своєї віри та розташовувала його у западинці між грудей, то щоразу дражнила Тиріона лукавою посмішкою.


Яндрі витягнув котву, стягнув одну з довгих жердин з даху надбудови і відштовхнув човен від берега. Двійко чапель підняли голови і подивилися, як «Соромлива діва» виходить на широку воду і починає потроху спливати униз течією. Яндрі став до стерна. Тим часом Ізілья перевернула коржі, поставила залізну пательню на жарівницю і поклала на неї тоненькі шматочки підчеревини. Бували дні, коли вона пекла коржі та смажила шкварки; іншими днями — смажила шкварки та пекла коржі. Раз у багато днів подавали рибу, та цього ранку, мабуть, не судилося.


Коли Ізілья відвернулася, Тиріон миттю поцупив з жарівниці коржика і прожогом кинувся геть, ледве уникнувши удару страшної дерев’яної ложки. Коржі найкраще було їсти гарячими, коли вони аж спливали медом та маслом. Пахощі смаженого сала скоро виманили знизу Качура. Він порознюхував навколо жарівниці, отримав від Ізільї ложкою та пішов до стерна відлити ранкову воду.


Тиріон почалапав приєднатися до нього.


— Оце так видовисько, — пожартував він, поки обоє випорожнювали міхури, — карлик і качур роблять могутню Ройну ще могутнішою.


Яндрі презирливо пирхнув.


— Матері Ройні, Йолло, твоя вода ні до чого. Це найбільша, найвеличніша річка у світі.


Тиріон струсив останні краплі.


— Та вже ж достатня, щоб утопити карлика, цього я не заперечую. Але Мандер такий самий завширшки, і Тризуб коло гирла теж. А Чорновода тече глибше.


— Ти не знаєш цієї річки. Почекай — і побачиш.


Шматочки сала потроху ставали хрусткими, коржі набували брунатно-золотистого відтінку. На чардак вибрався Молодий Гриф, запинаючись та позіхаючи.


— Доброго всім ранку.


Хлопець був нижчий від Качура, але його струнка постава підказувала, що він іще не набрав повного зросту. «Цей безбородий малий міг би причарувати будь-яку юну діву в Семицарстві — хоч із синім волоссям, хоч без. Лишень зазирнуть йому в очі — і розтануть.» Як і його батько, Молодий Гриф мав блакитні очі — але батькові були бліді, а синові темні. При світильні вони ставали чорними, а у сутінках здавалися порфіровими. Вії малий мав довгі, наче в жінки.


— Чую шкварки, — мовив хлопець, натягуючи чоботи.


— Хороші шкварки, — відповіла Ізілья. — Сідайте.


Всіх погодували на чардаку коло стерна; Молодому Грифові Ізілья пхала до рук медові коржі, а Качурові ляскала по руках ложкою, щойно він простягав їх по зайвий шматочок сала. Тиріон розірвав навпіл два коржі, наповнив серединку шкварками та відніс один Яндрі, що саме стернував. Потім він допоміг Качурові підняти велике косе вітрило «Соромливої діви». Яндрі вивів їх на середину річки, де течія плинула найсильніше. «Соромлива діва» була зграбним суденцем, у воді сиділа високо, а тому долала навіть наймілкіші притоки, переповзала мілини, де сідали більші за неї кораблі — проте з піднятим вітрилом та на гарній течії розвивала чималу швидкість. У верхів’ях Ройни це означало різницю між життям і смертю — так казав Яндрі.


— Вище Смутку на річці немає закону — вже тисячу років.


— І людей теж немає, скільки я бачу.


Тиріон помітив уздовж берегів якісь руїни — купи мурованого каменю, порослі бур’яном, мохом та квітками, — але жодних слідів людських домівок.


— Ти, Йолло, не знаєш цієї річки. Тут кожною протокою скрадаються піратські човни, а в руїнах ховаються збіглі невільники — бо ловці рабів рідко заходять так далеко на північ.


— Мені вже так обридли тутешні черепахи, що побачити ловця рабів — то була б приємна розрада.


Тиріон не був збіглим невільником і не надто боявся, що його впіймають людолови. Та й пірати навряд чи потурбували б човен, що йшов униз річкою — все варте їхньої уваги пливло угору з Волантису.


Коли сало скінчилося, Качур пхнув Молодого Грифа у плече кулаком.


— Час набити трохи синців. Сьогодні в нас мечі.


— Мечі? — вишкірився Молодий Гриф. — Мечі — це добре.


Тиріон допоміг йому вдягтися для двобою — у важкі штани, підбитий каптан і старий, весь в ум’ятинах панцирний обладунок. Пан Роллі натягнув на плечі виварену шкіру та кольчугу. Обидва вділи на голови шоломи і вибрали собі тупі мечі-півтораки зі скрині зброї. А тоді взялися на задньому чардаку до справи — завзято рубати один одного на очах решти вранішнього товариства.


Коли вони билися буздуганами або затупленими сокирами, більший зріст і дужі руки пана Роллі швидко долали опір супротивника. У бою мечами сили були рівніші. Жоден із двох цього ранку не взяв до рук щита — на чардаку тривала гра ударів та уколів, відбивів та ухилів, швидких кроків уперед та назад. Річкою котилася луна їхнього двобою. Молодий Гриф завдавав більше ударів, але Качурові були дошкульніші. За якийсь час здоровань почав утомлюватися, здіймати меча нижче і повільніше. Молодий Гриф відвернув усі його удари один за одним і ринув у шалений напад. Пан Роллі мусив сахатися і відступати. Коли вони досягли стерна, малий зв’язав клинки, вдарив Качура плечем і викинув у річку через облавок.


Качур випірнув, відпльовуючись і клянучи усе на світі, та почав ревти, щоб його виловили, поки костогризи не відчухрали йому яйця. Тиріон сам кинув йому кінець линви.


— Качури мали б плавати трохи краще, — мовив він, разом із Яндрі витягаючи лицаря на «Соромливу діву».


У відповідь пан Роллі ухопив Тиріона за комір.


— Ану ж подивимося, як плавають карлики, — сказав Качур і жбурнув Тиріона головою вперед у води Ройни.


Проте сміятися останнім випало таки карликові — плавати він умів вельми незле і бадьоро поплив за човном… аж доки ноги не схопила судома. Молодий Гриф простягнув йому жердину.


— Ти вже не перший, хто намагається мене втопити, — сказав Тиріон Качурові, поки виливав річкову воду з чобота. — Батько вкинув мене до колодязя, щойно я народився, але відьма глибин, що там жила, не схотіла прийняти таку бридку потвору і виплюнула мене назад.


Він стягнув і другого чобота, а тоді пройшов колесом по чардакові, бризкаючи водою на всіх присутніх.


Молодий Гриф засміявся.


— Де ти цього навчився?!


— У мартоплясів, — збрехав Тиріон. — Мати любила мене найбільше з усіх дітей, бо ж я був найменший. Годувала цицькою до семи років. Тоді брати з ревнощів запхали мене у лантух і продали до ватаги мартоплясів. Коли я спробував утекти, ватажок відрізав мені половину носа, відтак я не мав вибору, крім їздити з ними і вчитися розважати добрих людей.


Правда, звісно, була трохи інша. Перекидатися та стрибати його навчив дядько у віці шести чи семи років. Тиріон узявся до справи дуже завзято, і десь із півроку ходив колесом та перестрибував по всьому Кастерлі-на-Скелі, викликаючи усмішки на обличчях септонів, зброєносців та челяді. Навіть Серсея сміялася раз чи два, забачивши його вихватки.


Розваги скінчилися того дня, коли з Король-Берега повернувся після довгої відсутності їхній батько. Увечері Тиріон здивував панотця, подолавши довжину високого столу на помості догори дригом — стоячи на руках. Але князя Тайвина його вміння зовсім не розважило.


— Боги створили тебе карликом. Ти хочеш на додачу зробити з себе блазня? Ти вродився левом, а не мавпою!


«А ти, батечку, тепер не лев, а труп. А я стрибатиму, як мені подобається, і ходитиму хоч на вухах.»


— Тобі даровано хист викликати посмішки на людських обличчях, — мовила септа Лемора до Тиріона, поки він сушив собі ноги. — Подякуй Вишньому Батькові. Він має дарунки для всіх своїх дітей.


— Авжеж має, — чемно погодився Тиріон.


«Коли помру, хай мене поховають з арбалетом — щоб подякувати Небесному Батькові у той самий спосіб, як я подякував батькові земному.»


Одяг був наскрізь промоклий від непроханого купання, неприємно липнув до рук та ніг. Молодого Грифа саме повела геть септа Лемора — навчати таємниць святої віри. Тим часом Тиріон скинув із себе мокрий одяг і вбрався у сухий. Качур гучно зареготав, коли знову побачив його на чардаку. Тиріон не міг його винуватити, бо в своєму вбранні виглядав аж занадто кумедно. Каптан був поділений уздовж: ліва половина була лілового оксамиту зі спижевими нютами, права — жовтої вовни з вигаптуваними квітковими візерунками. Штани були розділені схожим чином: права нога була всуціль зелена, ліва — у червоно-білу смужку. Одна зі скринь Іліріо була натоптана дитячим одягом — трохи залежаним, але гарного крою. Септа Лемора розпорола кожну одежину, потім зшила докупи різні половинки, створивши подобу блазенського вбрання. Гриф наполіг, щоб Тиріон допомагав з різанням та зшиванням — без сумніву, прагнув його принизити. Але Тиріонові робота голкою подобалася, до того ж Лемора була приязним товариством, навіть попри вперту звичку дорікати йому за кожне блюзнірське слово про богів. «Якщо Гриф хоче пошити мене в дурні — гаразд, пошиюся власноруч.» Він знав, що десь там далеко з нього жахається князь Тайвин Ланістер — вже це позбавляло задумане приниження належної гостроти.


Інший його обов’язок до блазнювання жодного стосунку не мав. «Качур має меча, я — перо та пергамен.» Гриф наказав йому викласти на письмі усі його знання про драконів. Справа була довга і нелегка, тому карлик трудився щодня, сидячи зі схрещеними ногами на даху човнової надбудови і вкриваючи аркуші швидкими карлючками.


Протягом років Тиріон прочитав про драконів безліч різного. Великою мірою то були порожні балачки, покладатися на які було недоречно. Книжки, якими їх забезпечив Іліріо, на жаль, були не ті, які б він бажав собі сам. Що він прагнув мати натомість, то це повний примірник «Вогнів Вільноземства» — історії Валірії пера Галендро. На Вестеросі такого не було — навіть у Цитаделі бракувало двадцяти семи сувоїв. «Авжеж у Старому Волантисі має бути книгозбірня. Може, там знайдеться кращий примірник — якщо спершу відшукається шлях до Чорних Стін, до самого серця міста.»


Щодо книжки септона Барта «Дракони, вогнечерви та крилаті змії: про їхню неприродню історію» Тиріон не плекав великих сподівань. Барт був сином коваля, що піднісся аж до уряду Правиці Короля під час правління Джаяхаериса Миротворця. Вороги Барта завжди винуватили його в тому, що він був радше чаклун, ніж септон. Коли на Залізний Престол сів Баелор Блаженний, то наказав знищити геть усе написане Бартом. Десять років тому Тиріон читав уривок з «Неприродньої історії», який уник уваги Баелора Блаженного — але мав сумніви, що хоча б одна з праць Барта перетнула вузьке море цілою і неушкодженою. Ясна річ, іще менш вірогідним здавалося йому здибати книжку невідомого автора, де бракувало сторінок, зате не бракувало засохлої крові, під назвою «Кров’ю та вогнем» або «Смерть драконів». Ходили непевні чутки, що єдиний примірник її зберігається під міцним замком у підземних сховищах Цитаделі.


Коли на чардаку з’явився, позіхаючи, Півмаестер, карлик саме записував усе, що міг пригадати про шлюбні звичаї драконів — а уявлення про них Барта, Мункуна і Томакса вельми різнилися між собою. Хальдон пробрався до стерна посцяти на сонце, що виблискувало на воді, розбиваючись із кожним подихом вітру.


— Увечері, Йолло, маємо досягти місця злуки з Нойною! — крикнув до нього Півмаестер.


Тиріон підняв очі з-над свого письма.


— Мене звати Хугором. Йолло ховається у мене в штанях. Може, дістати — пограєтеся трохи?


— Краще не треба. Ще черепах налякаєш.


Хальдонова посмішка була гостріша за лезо кинджала.


— Як там зветься та вулиця у Ланіспорті, де ти, Йолло, народився?


— То провулок. Він не має назви.


Тиріон отримував збочену насолоду, вигадуючи найменші подробиці барвистого життя Хугора Схила, також відомого як Йолло — байстрюка з Ланіспорту. «Найкраща брехня завжди присмачена краплею правди.» Карлик знав, що розмовляє як західняк із Вестеросу, ще й західняк високого роду. Тому, певно, він мав бути виплодком якогось князька чи пана. Народитися він міг лише у Ланіспорті, бо знав це місто краще за Староград і Король-Берег — а саме у містах зрештою опинялися усі карлики, навіть ті, яких виплюнула з-поміж ніг на власній ріп’яній грядці молодиця Кугутиха. У селах не тримали ані звіринців з потворами, ані блазенських вертепів… хоча криниць мали вдосталь, куди й знаходили собі шлях небажані кошенята, триголові телята і такі немовлята, як він сам.


— Бачу, ти споганив ще трохи доброго пергамену, Йолло. — Хальдон саме зав’язував штани.


— Не кожен має хист, щоб стати аж половиною маестра. — Тиріонові вже боліла рука. Він відклав перо і розім’яв короткі пальці. — Чи не бажаєте ще гру в цивасу?


Півмаестер завжди у нього вигравав, але то був непоганий спосіб пересидіти нудні години.


— Увечері. А чи не приєднаєшся тим часом до уроку Молодого Грифа?


— Чому б ні? Комусь треба виправляти ваші помилки.


На «Соромливій діві» було чотири окремі бесіди. Одну поділяли Яндрі та Ізілья, в іншій жили удвох Гриф та Молодий Гриф. Септа Лемора мала окреме помешкання, і Хальдон теж. Хальдонове, до речі, було з-поміж усіх найбільше. Одна його стіна була загороджена книжковими полицями та кошиками, забитими старими сувоями та пергаменами; вздовж іншої шикувалися на риштунках рядки трунків, мастей та усілякого зілля. Золоте світло падало навскіс від хвилястої жовтої шибки круглого віконечка. З меблів тут було вузьке ліжко, стіл для письма, стілець, ослінчик та столик самого Півмаестра для циваси, заставлений різьбленими дерев’яними фігурами.


Урок почався з мов. Молодий Гриф розмовляв посполитою мовою так, наче з нею народився, вільно володів високовалірійською, суржиками Пентосу, Тирошу, Миру та Лису, а до них і торговельною говіркою жеглярів. Волантинська говірка була для нього новою так само, як для Тиріона, і щодня вони удвох намагалися вивчити кілька нових слів, а Хальдон виправляв їхні помилки. Меєринська виявилася важчою — її валірійські корені міцно застрягли у твердому ґрунті хрипкої, немилозвучної мови Старого Гісу.


— Треба мати бджолу в носі, щоб розмовляти гіскарською як належить, — пожалівся Тиріон.


Молодий Гриф зареготав, але Півмаестер сказав лише:


— Повторити.


Хлопець підкорився, хоча й закочував очі щоразу, як випльовував вибухові «ц» та «з». «Він має чутливіше вухо, ніж я, — неохоче визнав Тиріон, — хоча ладен закластися, мій язик поки що спритніший.»


Після мов прийшла черга геометрії. До неї хлопець виявив гірший хист, проте Хальдон був терплячим учителем, та й Тиріон зумів стати йому в пригоді. Свого часу він навчився таємниць квадратів, кіл та трикутників у батькових маестрів при Кастерлі-на-Скелі; зараз спогади повернулися до нього швидше, ніж він сподівався.


Коли настав час історії, Молодий Гриф почав соватися.


— Трохи раніше ми вивчали історію Волантису, — мовив до нього Хальдон. — Чи не розкажеш Йолло про різницю між тигром та слоном?


— Волантис є найстарішим з Дев’яти Вільних Міст, першою донькою Валірії, — відповів хлопець знудженим голосом. — Після Лиха волантинці забрали собі в голову, що мають право на спадок Вільноземства та є законними володарями усього світу. Але думки про те, в який саме спосіб досягти влади над світом, у них розділилися. Стара кров віддавала перевагу силі меча, тоді як купці та лихварі обстоювали торгівлю. Поки вони боролися за владу в місті, прибічники двох протилежних поглядів стали відомі як тигри та слони.


— Шальки терезів схилялися на бік тигрів упродовж майже століття після Лиха Валірії. Попервах тигри здобули чимало перемог. Волантинський флот захопив Лис, волантинське військо підкорило Мир. Протягом двох поколінь усіма трьома містами правили зсередини Чорних Стін. Але все скінчилося, коли тигри спробували проковтнути Тирош. Пентос став у війні на бік Тирошу, а з ним і вестероський штормовий король. Браавос дав лисенійським вигнанцям сотню бойових кораблів, з Дракон-Каменя прилетів на Чорному Жасі Аегон Таргарієн, а Мир та Лис підняли повстання. Війна лишила від Спірних Земель винищену пустку, а Лис та Мир звільнила від ярма. Тигри зазнали й інших поразок. Кораблі, надіслані прибрати до рук терени Валірії, зникли у Димливому морі. Кохор і Норвос подолали силу Волантису на Ройні у запеклих боях вогняних галер на озері Чингал. Зі сходу насунулися дотракійці, женучи перед собою простолюд з халуп та панство з маєтків, аж доки від Кохорської пущі до верхів’їв Сельору не простяглися самі лише трави та руїни. Століття завойовницьких змагань лишили Волантис розбитим, розореним і спустошеним. Саме тоді настав час слонів, і відтоді вони тримають владу в своїх руках. Буває, що якогось року тріархом обирають одного тигра, а буває, що й ні. Але загалом уже триста років містом правлять слони.


— Таки-так, — мовив Хальдон. — І хто ж нинішні тріархи?


— Малакво — тигр, Нієсос і Доніфос — слони.


— То яку науку ми маємо засвоїти з волантинської історії?


— Якщо хочеш підкорити світ, мусиш мати драконів.


Тиріон не зумів стримати сміху.


Згодом, коли Молодий Гриф пішов на чардак допомагати Яндрі з вітрилами та жердинами, Хальдон виставив столика для гри в цивасу. Тиріон, спостерігаючи різнокольоровими очима, зауважив:


— А хлопчина нівроку меткий на розум. Ви добре з ним вистаралися. Половина вестероського панства не зрівняється з ним у вченості — мушу визнати, на превеликий жаль для панства. Мови, історія, пісні та перекази, рахунок чисел… чи не занадто смаковите вариво для сина простого сердюка?


— У належних руках книга буває небезпечнішою за меч, — відповів Хальдон. — Спробуй цього разу опиратися упертіше, Йолло. Ти граєш у цивасу ще гірше, ніж стрибаєш через голову.


— Я дурю вас оманливим відчуттям безпеки, — відповів Тиріон, поки вони розставлялися кожен зі свого боку різьбленої дерев’яної перепони. — Ви гадаєте, що навчили мене цієї гри. Але ж не все у світі є тим, чим здається. Що як я навчився циваси в нашого володаря сирів? Ви про це не думали?


— Іліріо не грає в цивасу.


«Не грає, — подумав карлик, — бо грає у гру престолів, де ти, Гриф і Качур — лише фігури, що ходять з його волі й так само при потребі віддаються у жертву. Як був відданий Візерис.»


— Тоді вина лягає на вас. Якщо я гратиму погано — значить, ви кепський учитель.


Півмаестер гигикнув.


— Я сумуватиму за тобою, Йолло, коли пірати перетнуть тобі горлянку.


— Та де ж ті всіма знані пірати? Я починаю думати, чи не вигадали їх ви з Іліріо.


— Вони найрясніше юрмляться річкою між Ар Ной та Смутком. Вище руїн Ар Ной на річці правлять кохорці, а нижче від Смутку панують галери Волантису. Та жодне з міст не проголошувало своїх прав на води між ними — саме тому вони і зробилися піратськими. Озеро Чингал має безліч островів, де розбійники ховаються у таємних печерах і надійних схронах. Ти готовий?


— До гри з вами? Жодних сумнівів. До піратів? Отут я маю сумніви, і вельми тяжкі.


Хальдон прибрав перепону. Кожен почав міркувати над початковим розташуванням супротивника.


— Ти дечого навчився, — мовив Півмаестер.


Тиріон ледве не схопив свого дракона, та роздумався. Минулої гри він вивів його надто рано і поставив під удар метавки.


— Якщо ми зустрінемо тих казкових піратів, я спробую приєднатися до них. Скажу, що мене звати Хугором Півмаестром.


Він посунув свого легкого вершника до Хальдонових гір. Хальдон відповів слоном.


— Ім’я «Хугор Півдурник» пасувало б тобі краще.


— Мені й половини моїх дурощів вистачить, щоб із вами рівнятися. — Тиріон висунув важкого вершника підтримати легкого. — Чи не хочете закластися на перемогу в грі?


Хальдон вигнув брову.


— Скільки?


— Грошей я не маю. Ми гратимемо на таємниці.


— Гриф мені язика виріже.


— Боїтеся? Я б теж боявся на вашому місці.


— Того дня, коли ти виграєш у мене в цивасу, з моєї дупи полізуть черепахи. — Півмаестер посунув списників. — Гаразд, коротуне. Заклад прийнято.


Тиріон простягнув руку по дракона.


За три години карлик нарешті виповз нагору на чардак полегшити міхур. Качур саме допомагав Яндрі боротися з вітрилом, а Ізілья стояла при стерні. Сонце висіло низько над заростями очерету вздовж західного берега; відчувалися подуви свіжого вітру. «Міх вина б мені» — подумав карлик. Ноги йому судомило від сидіння на ослоні, а в голові так паморочилося, що він лише дивом не впав у річку.


— Йолло! — покликав Качур. — Де Хальдон?


— Заповз до ліжка, почуваючись трохи зле. У нього з дупи черепахи лізуть.


Він залишив лицаря міркувати над почутим і подерся драбиною вгору. На сході за скелястим островом густішала пітьма.


Саме там його знайшла септа Лемора.


— Чуєш бурю в повітрі, Хугоре Схиле? Попереду нас озеро Чингал, де нишпорять пірати. А далі лежить Смуток.


«Та не мій. Свій власний я ношу з собою, куди б не поїхав.» Він згадав Тайшу і спитав себе, де ж місце шльондрам. «Чому б не у Волантисі? Може, саме там я її знайду. Треба триматися своєї надії.» Але він не дуже розумів, що саме їй скаже. «Шкодую, що дозволив їм тебе зґвалтувати, кохана. Я ж думав, ти шльондра. Чи знайдеш ти у своєму серці пробачення для мене? Я ж так хочу повернутися до тієї хатини і нашого життя чоловіком та дружиною.»


Острів помалу зник позаду. Тиріон побачив на східному березі якісь руїни: скособочені стіни, розвалені вежі, розбиті бані дахів, ряди гнилих дерев’яних стовпів, забиті болотом та зарослі бурим мохом вулиці. «Ще одне мертве місто — вдесятеро більше за Гойян Дроге.» Тепер тут жили черепахи — величезні костогризи. Карлик бачив, як вони вигріваються на сонечку: важкі брунатні та чорні брили з зубчастими гребенями посередині панцирів. Кілька, побачивши «Соромливу діву», ковзнули у воду, лишаючи по собі рясиці на воді. Мабуть, купатися у цьому місці було не варто.


Відтак крізь покручені, притоплені дерева та широкі мокрі вулиці він уздрів сріблястий виблиск сонця на воді. «Ще одна річка, — миттю зрозумів він, — і теж втікає до Ройни.» Шмат землі між річками вужчав, руїни на ньому дедалі вивищувалися, і нарешті місто скінчилося на гострому розі, де стояли рештки неймовірно величезного палацу рожевого та зеленого мармуру. Зламані шпилі та провалені бані високо здіймалися над шерегою накритних арочних проходів. Тиріон побачив ще гризотних черепах, які спали у корабельнях, де колись, напевне, стояло з півсотні кораблів. Нарешті він зрозумів, де знаходиться. «Це палац Німерії, а навколо — все, що залишилося від її міста Ні Сар.»


— Йолло! — загукав Яндрі, коли «Соромлива діва» проминула гострий ріг. — Ану розкажи мені ще про ті вестероські річки, що більші за Матір Ройну!


— Та я ж не знав! — закричав карлик у відповідь. — У Семицарстві немає жодної річки завширшки навіть у половину цієї!


Нова річка, що приєдналася до головної течії, була схожа, наче сестра, на ту, якою вони спускалися — ту, котра сама ледве поступалася Мандерові або Тризубові.


— Оце Ні Сар, де Матір приголублює свою Свавільну Доньку — Нойну, — розказував Яндрі, — але й тут вона не розливається найширше, бо ще не стріла інших доньок. При озері Чингал у неї втікає Кохойна — Темнава Донька, повна золота і бурштину з Топора та шишок з Кохорської пущі. Південніше Матір зустрічає Льорулу — Усміхнену Доньку з Золотопілля. Там, де вони єднаються, колись стояв Кройян — місто веселощів і святкувань, де вулиці були з води, а будинки з золота. Тоді річка тече сама довгі версти на південь та схід, аж нарешті до неї підкрадається Сельору — Соромлива Донька, що ховає свою звивисту течію в очереті. Там Матір Ройна сягає такої ширини, що людина у човні на її середині не бачить жодного з берегів. Та ви й самі переконаєтеся, мій малий друже.


«Та побачу ж» — подумав карлик, аж раптом помітив рясиці попереду, за якихось три сажні перед човном. Він саме хотів показати їх Леморі, коли те, що було під водою, спливло і збурило хвилю, яка шалено захилитала усю «Соромливу діву».


То була ще одна черепаха — рогата, неймовірної величини. Її темно-зелений панцир був помережаний брунатними плямами, порослий водяним мохом та чорними річковими мушлями. Черепаха підняла голову та заревла — басовито, переливчасто, гучніше за будь-який чутий Тиріоном бойовий ріг.


— Благословення! — голосно кричала Ізілья, а щоками в неї текли струмки сліз. — Благословення на нас!


Качур щосили тюгукав, та й Молодий Гриф не пас задніх. На чардаку з’явився Хальдон, бажаючи дізнатися причину гармидеру, але запізно — велетенська черепаха вже зникла під водою.


— Чого ви тут галасуєте? — спитав Півмаестер.


— Черепаха, — відповів Тиріон. — Більша за оцей човен.


— То був він! — скрикнув Яндрі. — Річковий Старий!


«А чого ж, — подумав Тиріон, вишкіряючись. — Там, де народжуються королі, завжди стрічаються боги та всілякі дива.»


Давос


«Весела сповитуха» увійшла до Білої Гавані з вечірнім припливом. Її латаним вітрилом з кожним подихом вітру пробігали жваві рясиці. То був старий коч, який навіть замолоду ніхто не хвалив за красу. На носі його було різьблено сміхотливу жінку, що тримала за ногу немовля; і щоки жінки, і сіднички немовляти поцяткувала шашіль. Боки корабля вкривали численні шари непоказної брунатної фарби; вітрила були сірі, побиті довгим ужитком. На такий корабель ніхто б не кинув другий погляд — хіба затим, щоб здивуватися, як це він досі тримається на воді. Втім, у Білій Гавані корабель добре знали — впродовж багатьох років він вірно служив не надто жвавій торгівлі між тутешнім портом і Сестриновим.


Не таке прибуття малював собі в уяві Давос Лукомор, коли наставляв вітрила разом із Саладором та його флотом. Тоді все ввижалося йому простішим. Круки не принесли королю Станісу вірності Білої Гавані, тому його милість надіслав до князя Мандерлі особистого посла. Щоб показати силу, Давос мав прибути на Саладоровому галеасі «Валірієць» з рештою лисенійських кораблів за спиною. Усі короби суден були смугасті: чорно-жовті, рожево-сині, біло-зелені, лілово-золоті. Лисенійці кохалися у яскравих кольорах, а Саладор Саан серед них був найбарвистіший. «Він би, мабуть, звався Саладор Стобарвний, — подумав Давос, — якби шторми не поклали край барвам та розкошам.»


Натомість він мусив прокрадатися до міста, як двадцятьма роками раніше. Не знаючи, які справи чиняться у місті, розумніше було вдавати з себе пересічного жегляра, ніж зацного пана.


Перед ним на східному березі, де річка Білий Ніж пірнала у затоку при своєму гирлі, здіймалися мури Білої Гавані з побіленого вапном каменю. Чимало укріплень було полагоджено та облаштовано, відколи Давос був тут востаннє років зо п’ять чи шість тому. Пришиб із хвилерізом, що розділяв внутрішню та зовнішню гавань, було зміцнено довгою кам’яною стіною заввишки у тридцять стоп і завдовжки більше як у півтори версти, з баштами щопівсотні сажнів. Здіймався дим вогнищ і з Тюленячої Скелі, де колись стояли самі руїни. «Це може бути добре або погано — залежить, на чий бік стане князь Виман.»


Давос завжди любив це місто, відколи вперше побував тут корабельним учнем на «Морському коті». Мале порівняно зі Староградом чи Король-Берегом, воно було чисте і ошатне, з широкими та прямими брукованими вулицями, де подорожньому важко було заблукати. Будинки, муровані з каменю та побілені вапном, мали круті гострі дахи темно-сірої черепиці. Роро Ухорис, старий дивакуватий керманич «Морського кота», колись стверджував, що розрізнить один порт від іншого за самими лише пахощами. Міста подібні до жінок, наполягав він: кожне має свій неповторний запах. Староград тхнув квітами, як надміру напахчена вдовиця. Ланіспорт нагадував молоду скотарку — свіжу, звабливу, щойно від землі, з пахощами диму багаття у волоссі. Король-Берег смердів, наче немита хвойда. А Біла Гавань мала запах гострий та солоний, з легким присмаком риби. «Так має пахкотіти русалка, — бувало, казав Роро. — Це пахощі моря, яке воно є.»


«Русалка зберегла свій запах» — подумав Давос, хоча почув носом і певні домішки — приміром, дим болотнини від Тюленячої Скелі. Ця морська каменюка вивищувалася над підходами до зовнішньої гавані; важкий сіро-зелений стрімчак стирчав над водою на п’ятдесят стоп. Верхівку його вінчало коло вивітрених каменів — старе городище першолюдей, що стояло покинуте і занедбане протягом століть. Але занедбання зрештою скінчилося — Давос побачив скорпіони та вогнеплюйки позаду кам’яних зубців та арбалетників, що визирали між ними. «Холоднувато там нагорі. Та й вогкувато теж.» Під час усіх його попередніх відвідин на гострих каменях унизу стрімчака можна було бачити тюленів, що вигрівалися на сонечку. Сліпий Байстрюк завжди примушував Давоса їх рахувати, коли «Морський кіт» наставляв вітрило з Білої Гавані — що більше тюленів, казав Роро, то більший успіх чекатиме на них у подорожі. Але зараз там не було жодного звіра — їх відлякали дим та збройна сторожа. «Мудріша людина побачила б тут засторогу. Мав би я розуму в голові хоч наперсток — поплив би геть із Саладором.» А й справді — міг же вирушити на південь, до Мар’ї з синами. «Я втратив чотирьох синів на службі королю. П’ятий служить йому зброєносцем. Невже я не маю права плекати й берегти двох хлопчиків, що мені лишилися? Я вже так довго їх не бачив.»


У Східній Варті чорні брати сказали йому, що між Мандерлі у Білій Гавані та Болтонами у Жахокромі любові не водиться. Залізний Престол підніс Руза Болтона до титулу Оборонця Півночі. Здавалося розумним, що Виман Мандерлі має стати за Станіса. «Біла Гавань не втримається на самоті. Місту потрібен союзник і захисник. Князь Виман має потребу в королі Станісі так само, як король у ньому.» Принаймні так їм здавалося у Східній Варті.


У Сестринові їхнім сподіванням було завдано жорстокого удару. Якщо князь Борел сказав правду, то Мандерлі має намір з’єднати свою потугу з Болтонами і Фреями… ні, краще про це не думати. Однак правда скоро стане відома. Давосові лишалося молитися, щоб не прибути запізно.


«Отой мур на хвилерізі приховує внутрішню гавань» — усвідомив він, поки «Весела сповитуха» спускала вітрило. Зовнішня гавань була більша, але внутрішня давала кращий прихисток кораблям на котві, ховаючи їх з одного боку за міським муром, з іншого — за громаддям Вовчого Лігва, а тепер іще й за муром на хвилерізі. У Східній-Варті-біля-Моря Котер Пайк розказав Давосові, що князь Виман будує бойові галери. За тими стінами їх могло ховатися зо два десятки — озброєних і готових за першим словом вийти у море.


За товстими білими мурами міста гордовито стояв світлий, аж блідий Новий Замок. Давос також бачив баню даху Септу Снігів, увінчану великими подобами Седмиці — коли Мандерлі витіснили з Обширу, вони привезли з собою віру своїх пращурів. У Білій Гавані був і свій божегай, похмура плутанина коренів та гілля між каменями, зачинена у чорних викришених стінах Вовчого Лігва — старовинної фортеці, що нині правила за в’язницю. Та пануванню септонів над душами вірян божегай не перешкоджав.


Водяник дому Мандерлі стрічався тут на кожному кроці. Він майорів на прапорах над вежами Нового Замку, над Тюленячою Брамою, над мурами міста. Північани у Східній Варті божилися, що Біла Гавань ніколи не порушить своєї відданості Зимосічі, але Давос ніде не бачив лютововка Старків. «І лева тут теж немає. Князь Виман не міг стати за Томена — інакше б вивісив його корогви.»


Корабельні при порті юрмилися людьми та кораблями. Купа дрібних човнів стояла припнута коло рибного базару, вивантажуючи вилов. Поруч Давос побачив три річкові чайки — довгі вузькі човни міцної будови, спроможні долати швидкі течії та скелясті стрімнини на Білому Ножі. Проте найбільше його цікавили кораблі для мореплавства: двійко не надто показних думбасів, так само побитих вітрами та хвилями, як «Весела сповитуха», торговельна галера «Штормова танцівниця», кочі «Відважний магістрат» і «Ріг достатку», галеас із Браавосу, помітний своїм ліловим коробом та вітрилами…


…а за ними — королівський бойовий корабель.


Давосові крихкі сподівання хтось наче штрикнув гострим ножем. Коріб судна був чорний з золотом, на носі здіймав лапу лев. «Лев’яча зірка» — виднілися літери на задку під прапором, що плескав на вітрі та ніс на собі знак короля-хлопчака на Залізному Престолі. Ще рік тому він не зумів би їх прочитати, але маестер Пилос трохи навчив його цієї науки ще на Дракон-Камені. Цього разу, проте, вміння читати не подарувало йому ані краплини втіхи. Давос молився, щоб галера загубилася у одному з тих штормів, які пошарпали флот Саладора Саана, проте боги не мали до нього ласки. Фреї були тут, і він мусив стати з ними лицем до лиця.


«Весела сповитуха» поволі наблизилася до вичовганого дерев’яного пришибу в зовнішній гавані, досить далеко від «Зірки». Поки жеглярі припинали її до паль та скидали на берег місток, капітан неквапом причалапав до Давоса. Кассо Могат вибився у керманичі з покидьків вузького моря — його у Сестринові народила повія від якогось ібенійського китолова. П’яти стоп на зріст, але дуже волохатий, він фарбував волосся та вуса у колір зеленого моху, а тому скидався на пеньок дерева у жовтих чоботях. Незважаючи на кумедну зовнішність, морську справу він знав добряче, хоча його жеглярі під ним аж стогнали.


— Скільки часу вас не буде?


— Принаймні день. Може, довше.


Давос на власній шкурі дізнався, що вельможне панство не надто поспішає приймати прохачів. Він мав підозру, що довге зволікання — то їхній спосіб примусити гостя непокоїтися і відтак натішитися владою над ним.


— «Весела сповитуха» стоятиме тут три дні. Але не довше. На мене чекають у Сестринові.


— Якщо не станеться халепи, то я повернуся вже назавтра.


— А якщо вона станеться, ваша халепа?


«То може, не повернуся зовсім.»


— Тоді не треба на мене чекати.


Двійко митників саме мулялися на чардаку; Давосові, що зійшов на берег містком, вони не подарували й погляду. Митники з’явилися побалакати з капітаном та оглянути вантаж корабля. До пересічних жеглярів їм було байдуже, а Давос виглядав пересічніше нікуди: середнього зросту, обвітрене та обпечене сонцем просте селянське обличчя, добряче присолені сивиною борода та волосся. Вбрання він мав на собі теж непоказне: старі чоботи, бурі штани, синю сорочку, нефарбовану вовняну свитину з дерев’яними застібками. Щоб приховати короткі пальці на руці, обрубаній Станісом стільки років тому, він одягнув пару шкіряних рукавичок з плямами морської солі. Ніщо не виказувало у ньому високого вельможу — тим паче Правицю Короля. Воно й на краще — доки не стане зрозуміло, які справи тут чиняться.


Він потроху пробрався корабельнями та рибним базаром. «Відважний магістрат» саме брав вантаж питного меду — барила стояли на пришибі стосами по чотири. Позаду одного такого стосу виднілися троє жеглярів за грою в кості. Далі жіночки-риболовки закликали купувати денний вилов, якийсь малий вибивав лад на бубні, а у колі річкових плотарів танцював старий кошлатий ведмідь. Коло Тюленячої Брами стояли на варті двоє списників зі значками дому Мандерлі на грудях, але вони надто захопилися заграванням з портовою шльондрою, щоб звертати увагу на Давоса. Брама стояла відчинена, ґрати підняті. Давос приєднався до потоку людей всередину.


Далі знаходилася вимощена бруківкою площа з водограєм посередині. Там із води здіймався кам’яний водяник — дванадцяти стоп заввишки від хвоста до корони. Кучерява борода його була зелено-біла від мшеді, один із зубців тризуба відламався, ще коли Давос не народився, і все ж подоба якось примудрялася справляти неабияке враження. «Старим Рибоногом» кликали його тутешні. Площа була названа на честь якогось давно померлого князя, та ніхто не кликав її інакше, ніж Двір Рибонога.


Двір цього дня юрмився людьми. Якась жінка прала своє спіднє у водограї Рибонога і вішала його сушитися на мотузці, прив’язаній до тризуба. Неподалік починалася накрита арками галерея різноманітного дрібного гендлю, де свої справи вели писарі та столечники, а з ними — мандрівний чаклун, травниця і дуже поганий жонглер. Один чолов’яга продавав з ручного візка яблука, якась жінка — оселедців з різаною цибулею. Під ногами крутилися курки та діти. Величезні двері Старої Карбувальні були зачинені чимраз, як Давос бував у Дворі Рибонога раніше, але зараз стояли розчахнуті. Усередині він побачив кількасот жінок, дітей та старих, що сиділи й лежали на купах хутра, накиданих на підлогу. Дехто з них куховарив на невеличких вогнищах.


Давос зупинився у галереї та купив собі яблуко за пів-шеляга.


— Хіба у Карбувальні тепер люди живуть? — спитав він продавця яблук.


— Живуть, кому більше нема де. Головне — простолюд з Білого Ножа. Є ще люди Роголісів. Коли в тебе Болтонів Байстрюк за сусіда, то хутко втечеш за мури, які знайдеш. Не знаю, як їм усім дасть ради його вельможність князь. Ніхто з собою нічого не мав, окрім хіба ганчір’я на спині.


Давос відчув напад вини. «Вони прийшли шукати притулку до міста, якого не торкнулася війна. І тут з’являюся я — втягнути їх назад у війну.» Він вкусив яблуко і негайно відчув вину ще й за нього.


— А чим вони тут живуть?


Яблучник здвигнув плечима.


— Хтось жебрує. Хтось краде. Купа дівчат подалася до того ремесла… ну, коли їм більше нема чого продати. Кожен хлопець, що доріс п’яти стоп, може отримати місце в куренях пана князя, якщо має сили не зронити списа.


«Тож князь набирає затяги.» Це може бути добре… або погано. Все залежить… Яблуко було сухе та борошнисте, але Давос змусив себе вкусити ще.


— А чи князь Виман має намір приєднатися до Байстрюка?


— Ну, тут справа така, — мовив яблучник, — ось як його вельможність наступного разу спуститься до мене по яблучко, то я його спитаю.


— Я чув, його донька має побратися з котримсь із Фреїв.


— Онука, не донька. Я теж чув, та мене пан князь чогось забувся покликати на весілля. То ви їстимете? Серединку можу забрати. Там зернятка добрі.


Давос кинув йому недогризок. «Яблуко поганеньке, зате дізнався, що Мандерлі збирає військо — вже недарма пів-шеляга віддав.» Він обійшов Старого Рибонога, проминув юне дівча, що продавало на кухлі свіже молоко з-під своєї кози. Блукаючи містом, він згадував про нього дедалі більше. Там, куди вказував тризуб Старого Рибонога, мав бути провулок, де продавали смажену тріску — хрустку і брунатно-золотисту ззовні, білу і розсипчасту всередині. Ще трохи далі стояв бурдей, чистіший за інші, де жегляр міг сходити до жінки, не боячись за своє майно та життя. У протилежному боці — серед тих будинків, що клеїлися до Вовчого Лігва, наче мушлі до старого корабля — колись стояла броварня, де варили чорне, густе, смаковите пиво. Барильце того пива у Браавосі та Ібен-Порті коштувало стільки ж, скільки вертоградського золотого вина — тоді, коли тутешній люд залишав щось на продаж, а не випивав сам.


Але Давосові кортіло випити не пива, а вина — кислого, темного, поганючого аж до розпачу. Він перетнув дворище і спустився прогоном сходів до винного льоху під назвою «Лінивий вугор», що розташувався під коморою, повною овечих шкур. У давні перемитницькі часи він знав «Вугор» як місце, де пропонували найстаріших повій та найгидкіше вино у Білій Гавані, а до нього — пироги з жилами та салом замість м’яса, якими у кращі дні люди давилися, а в гірші — труїлися. Не диво, що з таким частуванням тутешній люд уникав закладу, залишаючи його тим морським зайдам, котрі кращого не знали. Та принаймні у «Лінивому вугрі» ніколи не стрічали ані міського вартового, ані князівського митника.


Все ж таки певні речі ніколи не змінюються. У «Вугрі», здавалося, зупинився сам час. Вигнута барилом стеля була чорна від кіптяви, підлогу складала втоптана земля, повітря смерділо димом, гнилим м’ясом та старим блювотинням. Товсті лойові свічки на столах давали більше диму, ніж світла, а вино, замовлене Давосом, у пітьмі виглядало радше брунатним, ніж червоним. Коло дверей сиділи та пили чотири хвойди. Одна посміхнулася до Давоса з надією, щойно він переступив поріг, але той заперечливо хитнув головою, хвойда буркнула щось до приятельок, ті зареготали, і відтак жодна вже не звертала на нього уваги.


Якщо не рахувати хвойд і власника, Давос міг насолоджуватися «Вугром» на самоті. Шинок був величенький, повний темних кутків та загороджених ванькирів, де легко було сховатися від сторонньої уваги. Давос забрав своє вино до одного з таких кутків і сів спиною до стіни — чекати, що буде далі.


Невдовзі він зрозумів, що мимоволі вдивляється у комин. Червона жінка уміла бачити у вогні майбутнє, але Давосові Лукомору завжди ввижалися лише тіні минулого: кораблі у полум’ї, вогняний ланцюг, зелені тіні на череві хмар, зловісне громаддя Червоного Дитинця згори над усім. Давос був простою людиною, високо піднесеною завдяки сліпому випадку, війні та Станісові. Йому годі було зрозуміти, навіщо боги забрали до себе чотирьох молодих та міцних парубків, але пожаліли їхнього старого стомленого батька. Інколи йому здавалося, що його залишили на землі задля порятунку Едріка Шторма… але ж дотепер байстрюк короля Роберта мав уже безпечно сидіти на Порогах, а Давос і досі лишався живий. «Невже боги мають для мене ще якесь доручення? — питав він себе. — Якщо так, у їхньому задумі має бути місце для Білої Гавані.» Він спробував вино і вихлюпнув половину кухля на підлогу коло свого чобота.


Знадвору густішали сутінки, «Вугор» починав наповнюватися жеглярами. Давос покликав до власника по ще один кухоль. Коли той приніс вино, то заразом поставив і свічку.


— Їстимете? — спитав чолов’яга. — Маю пироги з м’ясом.


— З яким?


— З тим, що завжди. Хорошим.


Повії зареготали.


— Сірим, як завжди! — вигукнула одна.


— Стули свою дурну пельку! Сама його ковтаєш, і не вдавило тебе!


— Я усе ковтаю, що мені до рота втрапляє! Та не маю ж усе любити!


Давос дмухнув на свічку, щойно господар пішов, і відкинувся назад у тіні. Жеглярі пліткували найбільше за всіх у світі, коли вино лилося рікою — навіть таке дешеве та погане, як тут. Лишалося тільки слухати.


Більшість почутого він знав іще з Сестринова — від князя Годріка та завсідників «Китового черева». Тайвина Ланістера замордував його син-карлик; труп покійного так смердів, що ніхто не міг увійти до Великого Септу Баелора ще багато днів по відправі; володарку Соколиного Гнізда убив якийсь співець; у Долині тепер править Мізинець, але Спижевий Йон Ройс присягнувся скинути його владу; Балон Грейджой теж загинув, а його брати б’ються за Морекамінний Престол; Сандор Клеган подався у розбійники, плюндрує та грабує край уздовж Тризубу; Мир із Лисом та Тирошем заповзялися до нової війни; далеко на сході буяє повстання рабів.


Були й інші звістки — новіші, важливіші. У місті з’явився Робет Гловер, намагався зібрати військо, але не мав успіху: князь Мандерлі лишився глухим до його благань. Казали, князь оголосив, що Біла Гавань стомилася від війни. Це було погано. Ризвелі та Турстани зненацька застукали залізняків на річці Лихоманці, дощенту попалили їхні лодії. Це було ще гірше. Болтонів Байстрюк їде на південь разом із Готером Умбером — приєднати свою потугу до нападу на Калин-Коп.


— Хвойдоріз власною особою! — стверджував річковик, який щойно привіз шкури та ліс униз Білим Ножем. — А з ним три сотні списників і сотня лучників. Разом ідуть роголісівські та трохи кервинівських.


То були найгірші новини з усіх.


— Князеві Виману теж незле послати на війну своїх людей, якщо він хоче собі добра, — мовив старий наприкінці стола. — Князь Руз тепер Оборонець. Біла Гавань мусить коритися його наказам, честь по честі.


— Що ті Болтони знають про честь? — буркнув господар «Вугра», підливаючи брунатного вина у кухлі.


— Князь Виман нікуди не піде. Надто велику дупу має, щоб далеко ходити.


— Чували ми, як йому ведеться. Люди кажуть: коли хропе, коли сльози ллє, а більше ніц не робить. Так захворів, аж із ліжка не встає.


— Скажи краще: розжирів, що й устати не може.


— Жирний він чи тонкий — то байдуже, — відповів власник «Вугра». — Леви полонили його сина.


Ніхто ані словом не згадував короля Станіса. Здавалося, ніхто навіть не знав, як його милість з’явився на півночі, щоб захистити Стіну. В Східній Варті всі балачки точилися навколо дичаків, велетнів та упирів, а тут про них мовби й зовсім не чували.


Давос нахилився ближче до вогню.


— Але ж Фреї начебто вбили його сина. Ми таке чули в Сестринові.


— То пана Вендела вбили, — відказав господар. — Його кістки поклали у Сніговому Септі зі свічками навколо. Хочете — ходіть подивіться. А пан Виліс досі у полоні сидить.


«Дедалі гірше.» Давос знав, що князь Виман мав двох синів, але вважав обох мертвими. «Та якщо Залізний Престол має заручника…» Давос сам був батьком сімом синам, і чотирьох із них втратив на Чорноводі. Він знав, що для порятунку трьох інших зробить будь-що — на вимогу хоч богів, хоч людей. Стефон та Станіс знаходилися за тисячі верст від війни, їм ніщо не загрожувало, але Деван сидів у замку Чорному і служив зброєносцем королю. «Тому королю, в чию справу тут, у Білій Гавані, можуть вдихнути життя. А можуть знищити остаточно.»


За столом тим часом почалися теревені про драконів.


— Та ти геть здурів, — казав весляр зі «Штормової танцівниці». — Король-Жебрак уже кілька років як землю гризе. Якийсь дотракійський конятник одрубав йому макітру.


— То таке кажуть, — заперечив старий. — А мо’, брешуть усе. Він помер за півсвіту звідси. Хто скаже напевне, помер чи не помер? Якби король хотів моєї смерті, я б, мабуть, зробив йому ласку та прикинувся трупом. Ніхто ж із нас його тіла не бачив, ге?


— Я не бачив ані тіла Джофрі, ані Робертового, — загарчав власник «Вугра». — Мо’, вони теж живі, ге? Та й сам Баелор Блажений, мо’, лише на кілька років поспати приліг, чом би й ні?


Старий скривився.


— Принц Візерис був не єдиний дракон, хіба не так? А чи певні ми, що сина принца Раегара справді вбили? Отого малого, що немовлятко зовсім був?


— Там ще наче принцеса була? — спитала та сама хвойда, що казала про сіре м’ясо.


— Дві, — відповів старий. — Одна була Раегарова донька, інша — сестра.


— Даена, — мовив річковий. — То його сестра була. Даена з Дракон-Каменя. Чи Даера?


— Даена була дружина старого короля Баелора, — відповів весляр. — Я колись весло тягав на кораблі, що за нею назвали. «Принцеса Даена».


— Якби вона була дружиною короля, то звалася б королевою.


— Баелор королеви не мав. Він був святий.


— То що, святому вже й з сестрою одружитися зась? — встрягла хвойда. — От у постіль він із нею не лягав, це напевне. Як зробився королем, то зачинив її у башті. Інших сестер теж. Загалом трьох.


— Даенела! — гучно проказав власник. — Отаке було її ім’я. Тобто доньки Навіженого Короля, кажу, а не тої клятої дружини Баелора.


— Даянерис, — мовив Давос. — Її назвали на честь тієї Даянерис, яка вийшла заміж за великого князя дорнійського у правління Даерона Другого. Що з нею сталося — мені невідомо.


— А мені відомо, — відповів чолов’яга, що завів балачки про драконів — браавоський весляр у темній вовняній свиті. — Коли ми стояли у Пентосі, то поруч кинула котву купецька посудина «Чорноока діва». Ми перехилили по чарці з шафарем її капітана, і той розповів цікаву казочку про дівчисько, яке у Карфі питало перевозу до Вестеросу для себе і трьох драконів. Дівчина мала срібне волосся, волошкові очі. «Я її сам до капітана водив, — божився шафар, — та він чути не хотів. Казав, що з шапрану та перцю певніший зиск, і вітрила вони тобі не підпалять.»


Льох наповнився сміхом. Але Давос не приєднався до веселощів — знав-бо, яка доля спіткала «Чорнооку діву». Жорстока примха богів дозволила капітанові подолати півсвіту, а тоді поманила за облудним світлом просто за порогом рідного дому. «Той капітан — сміливіший за мене» — подумав Давос, пробираючись до дверей. Адже одна подорож на схід — і можна жити до кінця своїх днів, наче вельможний князь. Коли Давос був молодший, то мріяв про таку подорож, але роки пурхали повз нього, як метелики у вогні, а зручної нагоди все не випадало. «Настане день, — казав він собі. — Настане день, скінчиться війна, король Станіс сяде на Залізний Престол і не матиме більше потреби у цибульних лицарях. Візьму з собою Девана… і Стефка зі Станьком, якщо вже доростуть. Подивимося з ними на драконів та усі дива цього світу.»


Ззовні дмухав сильними поривами вітер, тріпав вогні у олійних ліхтарях, якими було освітлено двір. Після заходу сонця похолоднішало, але Давос пригадав Східну Варту, вереск нічного вітру коло Стіни, що різав наскрізь, мов ножем, найтепліші кожухи та морозив кров просто у жилах. Порівняно з тими краями Біла Гавань нагадувала теплу лазню.


Були інші місця, де можна було почути свіжі плітки: заїзд, відомий пирогами з вуграми, пивниця, куди полюбляли заглядати скупники вовни та митники, мартоплясів вертеп, де за кілька мідяків показували кумедні сороміцькі вистави. Та Давос відчував, що вже наслухався вдосталь. «Я спізнився.» Стара звичка змусила вхопитися за груди, де колись на шкіряному ремінці у торбинці висіли кісточки його пальців. Але зараз там нічого не було. Своє щастя він загубив серед вогнів Чорноводи — там, де втратив корабель і синів.


«Що мені тепер робити?» Він щільніше загорнув на собі свиту. «Видертися на пагорб і постати перед воротями Нового Замку з марними благаннями? Повернутися до Сестринова? Кинути все і полинути до Мар’ї з хлопчиками? Купити коня і рушити королівським гостинцем — розказати Станісові, що в Білій Гавані він не має ані друзів, ані надії?»


Надвечір перед вранішнім відплиттям королева Селиса влаштувала для Саладора та його капітанів прощальний бенкет. Було запрошено також Котера Пайка і ще чотирьох старшин Нічної Варти. Дозволили з’явитися і принцесі Ширені. Коли подавали лосося, пан Аксель Флорент розважав стіл побрехенькою про таргарієнівського принцика, що тримав собі за улюбленця мавпу, дуже схожу на людину. Принц полюбляв убирати істоту в одяг свого покійного сина і вдавати з нього дитину — так розповідав пан Аксель — а ще час від часу пропонував панству шлюб із ним. Вшановані таким чином князі та пани чемно відмовлялися — певно ж, ніхто не погодився.


— Бо навіть убрана в шовки та оксамити, мавпа лишається мавпою, — казав пан Аксель. — А ті вельможні володарі, яким стає розуму, не доручають мавпам людські справи.


Королевині люди зареготали, кількоро вишкірилися на Давоса. «Я тобі не мавпа, — подумав він. — Я вельможа короля, і кращий за тебе.» Але спогад лишався болючим.


Тюленячу Браму зачиняли на ніч. Давос не міг повернутися до «Веселої сповитухи» аж до сходу сонця і мусив якось перебути ніч. Він глипнув на Старого Рибонога з його зламаним тризубом. «Я пройшов крізь дощ, бурю та всі негаразди, які є на світі. Я не повернуся, не зробивши того, по що прийшов — хай як мало маю надії.» Нехай він втратив свої пальці, а з ними і щастя на морі, та не став од того мавпою в оксамиті. Він був Правицею свого короля.


Замковими Сходами звалася вулиця, що мала сходинки. Широким кам’яним узвозом вона підіймалася від Вовчого Лігва коло моря до Нового Замку на пагорбі. Давосові, що долав шлях угору, світили мармурові русалки, тримаючи у обіймах великі посудини палаючої китової олії. Досягнувши верхівки, він обернувся; звідти було видно все аж до порту, до обох гаваней. За муром на хвилерізі внутрішня гавань юрмилася бойовими галерами — Давос налічив двадцять три. Може, князь Виман і був надміру жирний, та у справах лінощів не знав.


Брама Нового Замку була зачинена. На його заклик відчинили потерну, звідти виник стражник і запитав, у якій він справі. Давос показав йому чорно-золоту стрічку з королівськими печатками на ній.


— Мушу негайно бачити князя Мандерлі, — відказав він. — Маю справу, яку викладу тільки його вельможності.


Даянерис


Танцюристи блищали; їхніми гладко виголеними тілами, вкритими тонкою плівкою олії, перебігали віддзеркалення вогнів палаючих смолоскипів, що літали з рук до рук під стукіт тамбуринів та переспів сопілок. Щоразу, як два смолоскипи стрічалися і розліталися у повітрі, між ними стрибала й крутилася оголена дівчина. Вогні спалахували й мерехтіли на щедро змащених руках, ногах, грудях та сідницях.


Троє чоловіків не приховували твердих стояків у себе між ніг. Вигляд їхнього збудження водночас і зачіпав щось у душі Даянерис Таргарієн, і трохи смішив. Чоловіки були однакові на зріст, мали довгі ноги та пласкі животи, а кожен м’яз у тілі — такий окреслений, наче його різали з каміння. Навіть на обличчя вони були трохи схожі… на її превеликий подив, бо один мав шкіру темну, як чорне дерево, другий був блідий, як молоко, а третій блищав вилощеною міддю.


«Невже вони хочуть запалити мою хіть?» Дані посовалася на шовкових подушках. Проти стовпів палати стояли у своїх шоломах зі шпичаками схожі на різьблених бовванів Неблазні, геть нічого не виказуючи обличчями. Необрізані чоловіки поводилися зовсім інакше. Резнак мо’Резнак спостерігав, розтуливши рота; вуста його волого блищали. Гіздахр зо’Лорак щось казав чолов’язі коло себе, але сам не зводив очей із дівчат-танцівниць. Бридка масна пика Голомозого була сувора, як завше, але й він очима нічого не проминав.


Важче було зрозуміти, про що марив її почесний гість. Блідошкірий, стрункий, з яструбиним обличчям чоловік, що поділяв з нею високий стіл на помості, сяяв розкішшю у шатах брунатно-червоного шовку та парчі. Його лиса голова блищала під смолоскипами, поки він дрібними вишуканими укусами прикінчував плід смоковниці. А коли голова Цзаро Чжуана Даксоса оберталася услід танцівникам і танцівницям, то на носі в нього мерехтіли й переливалися коштовні опали.


На честь високого гостя Даянерис вбралася у карфійську сукню коштовного золототканого лілового шовку, викраяну так, щоб лишати ліву грудь оголеною. На плечі, спливаючи легким водоспадом майже до соска, лежало її сріблясто-золоте волосся. Половина гостей у палаті крадькома кидала на неї погляди, але Цзаро був не такий. «Утім, як і у Карфі.» Звабити на свій бік купця-магната жіночими чарами вона не могла. «Але ж мушу звабити хоч якось.» Купець прибув із Карфу на галеасі «Шовкова хмара» у супроводі тринадцяти менших галер, наче відповідь на її молитву. Меєринська торгівля майже вмерла, відколи Даянерис припинила продаж невільників, але Цзаро мав статки та змогу відновити її.


Тамбурини шалено застукотіли, троє дівчат стрибнули вище від вогнів і закрутилися у повітрі. Танцюристи-чоловіки упіймали їх, охопили руками за стани і насунули собі на прутні. Дані побачила, як жінки вигинають спини і огортають ногами спини коханців; сопілки пристрасно заплакали, чоловіки заходилися встромлятися у лад музиці. Вона вже раніше бачила, як кохаються інші — дотракійці не ховали своїх любощів так само, як жеребці з кобилами. Але оце зараз вона уперше дивилася, як хіть і пристрасть зливаються з музикою.


Обличчя її розгарячіло та запашіло. «Вина забагато випила» — сказала вона собі, та все ж мимоволі звернулася думками до Дааріо Нахаріса. Того ранку від нього саме примчав гонець. «Буревісники» поверталися з Лазарії, а з ними і її полковник, везучи дружбу народу ягнятників. «Їжу і торгівлю, — виправила вона себе. — Він не зрадив моїх сподівань. І не зрадить надалі. Дааріо допоможе мені врятувати моє місто.» Королеві й цариці так кортіло якомога скоріше побачити його обличчя, попестити його розгалужену на три гілки бороду, розказати про свої негаразди й турботи… але «Буревісники» мали попереду ще багато днів шляху аж з-за Хизайського проходу, а вона мала царство, яким мусила правити.


Між ліловими стовпами висіли хмари запашного диму. Танцюристи стали на коліна, схиливши голови.


— Надзвичайно, — мовила їм Дані. — Не пригадаю, коли бачила таку вишуканість, таку красу.


Вона кивнула до Резнака мо’Резнака, і підстолій поспіхом кинувся на заклик. Його лису зморшкувату голову всіяли дрібні крапельки поту.


— Проведіть наших гостей до лазень — хай освіжаться. А тоді пригостіть напоями та наїдками.


— Матиму за велику честь, препишна царице.


Дані простягла келиха убік, щоб Іррі його наповнила. Вино було солодке та міцне, відгонило пахощами східних прянощів і далеко переважало смаком поганенькі гіскарські вина, якими повнився її кухоль донедавна. Цзаро роздивився плоди на поданій Джихікі тарелі та вибрав собі хурму. Її жовтогаряча шкуринка пасувала до кольору коралів у нього в носі. Купець відкусив шматочок і закопилив губи.


— Надто терпка.


— Шановний пан віддає перевагу чомусь солодшому?


— Надмір солодкого придушує всяке задоволення. Тоді як терпкі плоди та терпкі жінки надають життю свіжості та смаку. — Цзаро вкусив ще шматочок, пожував, проковтнув. — Даянерис, люба царице, я не маю слів сказати, яку насолоду відчуваю знову в вашій осяйній присутності. Якийсь час тому з Карфу випливла мала дитина — розгублена, збентежена, хай і прекрасна понад усе в світі. Я вже боявся, що та дитина знайшла за морями свою лиху долю… аж раптом знаходжу її на престолі стародавнього міста у славі та силі, оточену могутнім військом, яке вона зібрала начебто з мрій та казок.


«Ні, — подумала Даянерис, — моє військо зібране вогнем та кров’ю.»


— Рада приймати вас у себе, друже. Втішно знову бачити ваше обличчя.


«Я тобі не вірю й не повірю, але ти мені потрібен. Мені потрібні твої Тринадцятеро, твої кораблі й твоя торгівля.»


Багато століть поспіль Меєрин разом із містами-посестрами Юнкаєм та Астапором тримав у своїх руках торгівлю живим товаром. Саме тут дотракійські хали та людолови з Василіскових островів продавали здобич, а решта світу приїжджала її купувати. Без рабів Меєрин мало що мав запропонувати купцям. У гіскарських горах вдосталь було покладів міді, але цей метал не мав уже тієї ціни, що за віків минулих, коли світом правив спиж, а не залізо. Колись уздовж берегів затоки росли могутні кедри, та вони давно згинули під сокирами Старого Царства чи у вогні драконів за тих часів, коли Гіс ішов війною на Валірію. А щойно зникли дерева, відтак і плодючий ґрунт спікся під гарячим сонцем та розвіявся червоними хмарами.


— Саме ці біди перетворили мій народ на людопродавців, — розповідала їй Галацца Галаре у Храмі Грацій.


«А я — та біда, що перетворить людопродавців назад на людей» — присяглася Дані собі.


— Я ж не міг не приїхати, — муркотів Цзаро оманливо-лагідно. — Навіть далеко за морями, у Карфі, моїх вух досягали жахливі перекази. Я плакав, коли їх чув. Подейкували, що ваші вороги пообіцяли шалене багатство, славу та сотню цнотливих рабинь будь-кому, хто вас уб’є.


— Сини Гарпії? — «Відки він знає?» — Вони скрадаються попід стінами уночі та ріжуть горлянки чесним відпущенцям уві сні. А коли сонце сходить, то ховаються, наче таргани, бо лякаються моїх Мідних Звірів.


Скахаз мо’Кандак утворив їй нову варту, про яку вона просила, з однакової кількості відпущенців та голомозих меєринців. Варта ходила вулицями вдень і вночі у темних каптурах та мідних личинах. Сини Гарпії пообіцяли жахливу смерть кожному зрадникові, хто насмілиться служити драконовій королеві, а разом — усім його родичам і близьким. Тому воїни Голомозого ходили містом у личинах шакалів, сов та інших хижих звірів, ховаючи справжні обличчя.


— Я б мала привід боятися Синів, якби мене побачили саму на вулиці, ще й уночі, голу та неозброєну. Бо вони — жалюгідні боягузливі створіння.


— Ніж боягуза вріже цариці горло так само легко, як ніж звитяжця. Я б спав міцніше, якби знав, що втіха мого серця тримає коло себе своїх лютих коневладців. У Карфі вас ніколи не полишали троє кревноїзників. Де ж це вони зараз?


— Агго, Джохого та Рахаро досі служать мені, як і раніше. — «Він грається в якусь гру. Та я теж умію гратися.» — Я лише юна дівчина і погано знаюся на таких справах, але старші й мудріші люди кажуть, що для утримання Меєрину я мушу затвердити свою владу над його теренами углиб від моря, над усім суходолом на захід від Лазарії, аж до Юнкайських гір на півдні.


— Ваш суходіл не є для мене коштовним, а ваша особа — є. Раптом вас спіткає якась халепа — тоді світ втратить для мене смак і красу.


— Шановний пан мають велику добрість так про мене дбати. Але я добре захищена. — Дані майнула в бік Барістана Селмі, що стояв неподалік з долонею на руків’ї меча. — Онде стоїть Барістан Зухвалий, як його кличуть у світі. Вже двічі він рятував мене від убивць.


Цзаро кинув на Селмі побіжний погляд.


— Барістан Зів’ялий, я правильно почув? Ваш ведмежий лицар був трохи молодший і дуже вам відданий.


— Я не бажаю говорити про Джорага Мормонта.


— То й нехай. Зрештою, він був грубуватий на мову і надто волохатий. — Торговельний магнат перехилився через стіл. — Побалакаймо краще про кохання, про мрії та прагнення, про Даянерис — найпрекраснішу жінку в цьому світі. Я аж сп’янів од самого споглядання вашої краси.


Та Даянерис добре пам’ятала, чого варті перебільшені милощі карфійських вельмож.


— Якщо ви сп’яніли, то менше пийте вина.


— Жодне вино не позбавляє розуму так, як ваша краса. Мій маєток стоїть сумний та холодний, наче могила, відколи звідти поїхала Даянерис, і всі найсолодші задоволення цариці міст обертаються на попіл у моєму роті. О, навіщо ж ви покинули мене, навіщо залишили у розпачі?


«Мене вигнав з твого міста страх за своє життя.»


— Бо тоді саме настав час. Карф бажав, щоб я зникла з нього.


— Хто? Неприторенні? Та вони мають у жилах водичку замість крові. Прянищники? А в тих кислий сир у голові замість мізків. Невмирущі всі померли. Вам слід було взяти мене за чоловіка. Я ж певен, чи майже певен, що прохав вашої руки. Навіть благав про неї.


— Якихось півсотні разів, не більше, — піддражнила Дані. — Ви надто швидко здаєтеся, шановний пане. Бо ж я таки мушу вийти заміж, про це погоджуються усі.


— Халісі мусить мати хала, — відказала Іррі, наливаючи цариці у келих. — Це кожен знає.


— То чи не попрохати мені знову? — запитав Цзаро. — Е ні, знаю я цю посмішку. Переді мною — жорстока цариця, що грається чоловічими серцями. Сумирні купці на кшталт мене — лише камінці під вашими коштовними сандалями.


Поодинока сльоза повільно попливла униз молочно-блідою щокою. Але Дані занадто добре його знала, щоб зворушитися. Карфійці уміли заплакати задля своєї вигоди у будь-яку мить.


— Та припиніть! — Вона ухопила вишню з миски на столі й кинула йому в ніс. — Може, я й надто юна дівчина, але не така дурна, щоб вийти за чоловіка, котрий розглядає таріль ягід прискіпливіше, ніж мою цицьку. Я ж бачила, на кого з танцюристів ви витріщалися.


Цзаро витер сльозу з обличчя.


— На тих самих, що й ваша милість, здається мені. От бачите — навіть у цьому ми схожі. Якщо не хочете брати мене собі за чоловіка, я вдовольнюся становищем вашого раба.


— Я не бажаю мати рабів. Я вас звільняю.


Ніс, прикрашений коштовним камінням, являв із себе надто вже звабливу ціль. Цього разу Дані кинула в неї морелею. Але Цзаро упіймав плід у повітрі та відкусив шматочок.


— Відки взялися ці божевільні думки? Чи не слід мені вважати себе щасливцем, що ви не звільнили моїх невільників, поки гостювали в мене у Карфі?


«Я тоді була королевою-жебрачкою, а ти — Цзаро з Тринадцятьох, — подумала Дані, — і хотів ти від мене лише моїх драконів.»


— Ваші невільники здалися мені задоволеними своєю долею. З ними добре поводилися. Очі мені відкрилися лише у Астапорі. Ви знаєте, як роблять і навчають Неблазних?


— Жорстоко, не маю сумніву. Коли коваль кує меча, то розпечує його вогнем, б’є молотом, а тоді занурює у крижану воду, щоб загартувати. Якщо хочете скуштувати солодких плодів, добре поливайте дерево.


— Але це дерево поливали кров’ю.


— Як іще виховати воїна? Ваша преосяйність мали задоволення спостерігати за моїми танцівниками. Вас не здивує, що всі вони — раби, вирощені та навчені у Юнкаї? Вони танцюють, відколи почали ходити. Але ж як інакше досягти подібної досконалості? — Він ковтнув вина зі свого келиха. — І в усіх мистецтвах пристрасного кохання вони теж досягли вишуканої майстерності. Я гадав подарувати їх вашій милості на знак приязні.


— Даруйте сміливо. — Дані аніскільки не здивувалася. — А я подарую їм волю.


Цзаро болісно зіщулився.


— І що ж вони робитимуть із вашою волею? Це наче подарувати рибі сталеву кольчугу. Адже їх призначено лише для танцю та розваги.


— Призначено ким? Господарями? Можливо, ваші танцівники радше б мурували будинки, пекли хліб або орали ріллю. Ви їх питали?


— Можливо, ваші слони радше б стали солов’ями. Тоді замість солодких пісень меєринські ночі повнилися б гучним ревищем, а дерева падали б під вагою сірих пташок. — Цзаро зітхнув. — Даянерис, щастя моє і розрада, під вашою прекрасною юною груддю б’ється ніжне серце… але прийміть пораду від старшої та мудрішої голови. Речі не завжди є такими, якими здаються. Те, що видається злом, насправді може бути добром. Ось приміром, дощ.


— Дощ?! — «Він мене за дурепу вважає, чи за малу дитину?»


— Ми клянемо дощ, коли він ллється нам на голови, та без нього померли б із голоду. Світові потрібен дощ… так само, як невільники. На вашому обличчі я бачу незадоволення, та це правда. Ось візьмімо Карф. У мистецтві, музиці, торгівлі — усьому, що підносить нас над тваринами — Карф стоїть вище від решти людства, як ви сидите на вершині цієї піраміди… але внизу розкіш та велич цариці міст спирається не на цеглу, а на спини рабів. Запитайте себе: якби всі люди мусили порпатися у грязюці задля харчу тілесного, скільки б із них підвели очі до неба і замислилися про зорі? Якби кожен із нас мусив гнути спину, щоб зліпити собі таку-сяку халупу, хто б мурував храми для прославлення богів? Так влаштовано світ: щоб дехто з людей піднісся до величі, решта має скніти у неволі.


Цзаро був занадто красномовний для неї. Дані не мала відповіді — лише болісно-гидке відчуття десь у животі.


— Рабство — не те саме, що дощ, — вимовила вона уперто. — Я на собі знаю, що таке дощ, і не гірше знаю, що таке бути проданою в неволю. Це зовсім не те саме. Ніхто з людей не хоче, щоб ним володіли як майном.


Цзаро мляво знизав плечима.


— Так сталося, що коли я зійшов з корабля у вашому чудовому місті, то натрапив на березі річки на людину, що колись гостювала в моєму обійсті. Раніше то був купець — гендляр рідкісними прянощами та добірними винами. Нині я побачив його голим до пояса, зчервонілим та облупленим під палючим сонцем. Він копав якусь яму.


— Не яму, а рівчак — щоб привести воду з річки до ланів. Ми хочемо посадити квасолю. Бобовим полям треба воду.


— Як люб’язно з боку мого старого приятеля — допомогти копати той рівчак. І як на нього не схоже. Чи можливо, що ніхто не питав його згоди у цій справі? Та ні, неможливо. Ви ж не маєте рабів у Меєрині.


Дані зашарілася.


— Вашому приятелеві платять харчами та притулком. А статки його я повернути не можу. Меєринові більше потрібна квасоля, ніж рідкісні прянощі, а квасолі потрібна вода.


— То ви й моїх танцюристів приставили б копати рівчаки? Люба царице, коли мій приятель побачив мене, то впав на коліна і благав купити його та вивезти назад до Карфу як раба.


Дані здалося, наче Цзаро щосили загилив їй ляпаса.


— То купіть його!


— Якщо буде на те ваша згода. Його згоду я вже маю. — Цзаро поклав руку на Даніне передпліччя. — Є такі істини, які можна почути лише від справжніх друзів. Я допоміг вам, коли ви з’явилися у Карфі як принижена просителька, і перетнув довгі версти буремних морей, щоб допомогти вам знову. Чи є місце, де ми б могли побалакати щиро та відверто?


Дані відчувала тепло його пальців. «У Карфі він теж був теплий та лагідний, — пригадала вона, — поки не прийшов день, коли він більше не побачив з мене зиску.» І рішуче підвелася на ноги.


— Ходімо, — поманила вона, і Цзаро пішов слідом крізь ряди стовпів до широких мармурових сходів, що вели до її особистих покоїв на вершині піраміди.


— О найпрекрасніша з жінок, — мовив Цзаро, коли вони почали підніматися, — позаду нас я чую кроки. За нами хтось іде.


— Авжеж вас не лякає мій старий лицар? Пан Барістан присягнувся берегти мої таємниці.


Дані вивела гостя на терасу, що височіла над містом. У чорному небі понад Меєрином плив повний місяць.


— Прогуляймося? — Дані ковзнула рукою під лікоть Цзаро. В повітрі висіли густі пахощі нічних квітів. — Ви казали про допомогу. Торгуйте зі мною. Меєрин має на продаж сіль, вино…


— Гіскарське вино? — скривив кислу мармизу Цзаро. — Карфові досить тієї солі, що ми видобуваємо з моря. Натомість я б охоче купив стільки оливок, скільки ви забажаєте продати. І оливкової олії теж.


— Їх я не маю зовсім. Невільникарі спалили усі оливкові гаї.


Оливи росли вздовж берегів Невільницької затоки вже багато століть, і все ж меєринці не завагалися піднести смолоскипи до стародавніх гаїв, коли до міста наблизилося Даніне військо. Тепер там простягалися лише випалені чорні пустки.


— Ми знову саджаємо дерева, та мине ще кілька років, доки гаї почнуть давати перші плоди, і років тридцять, доки ті гаї справді можна буде назвати плодючими. Що скажете про мідь?


— Гарненький метал, але примхливий та зрадливий, як жінка. Ось золото, воно… щире. Карф радо дасть вам золота… у обмін на рабів.


— Меєрин — вільне місто вільних людей.


— Бідне місто, що колись було заможним. Голодне місто, що колись було вгодоване. Криваве місто, що колись було мирне та квітуче.


Його звинувачення боляче вжалили її. Надто багато в них містилося правди.


— Меєерин знову стане заможним, ситим і мирним, але лишиться вільним. Хочете рабів — ідіть до дотракійців.


— Дотракійці поневолюють, гіскарці навчають невільників. Щоб досягти Карфу, коневладці повинні гнати бранців червоною пустелею. Багато сотень, якщо не тисяч, загине дорогою… і безліч коней теж. Саме тому жоден хал не братиме на себе гріха. І ще одне: Карф не хоче бачити, як попід його мурами нишпорить голодний до здобичі халазар. Нюхати сморід отих коней і їхніх вершників… перепрошую, халісі, не хотів вас образити.


— Кінь смердить, але то чесний сморід, який нічого не ховає. Цього не скажеш про деяких вельможних панів та купецьких магнатів.


Цзаро не зважив на відвертий докір.


— Даянерис, хочу бути з вами відвертим, як личить другові. Ви не зробите Меєрин заможним, ситим і мирним. Ви знищите його, як знищили Астапор. Вам відомо, що коло Рогів Хаззату відбулася битва? Цар-Різник утік назад до свого палацу, а по п’ятах у нього мчали його нові Неблазні.


— Це вже кожен знає. — Бурий Бен Бросквин прислав звістку про битву просто з поля, де вона сталася. — Юнкайці купили собі нових найманців, а поруч із ними билося два легіони Нового Гісу.


— Скоро два перетворяться на чотири, а тоді на десять. Юнкайські посли вже поїхали до Миру та Волантису винаймати ще сердюків. «Бойових Котів», «Довгі Списи», «Вітрогонів». Кажуть, що Мудрі Хазяї винайняли навіть «Золоту Дружину».


Її брат Візерис колись частував на бенкеті очільників «Золотої Дружини», сподіваючись зманити їх на свій бік. «Вони їли з його столу, слухали його заклики і кпинили з нього на весь голос.» Дані тоді була малим дівчиськом, але все пам’ятала.


— Я теж маю сердюків.


— Два охочих полки. А юнкайці вишлють проти вас двадцять, якщо буде треба. І виступлять на війну не самі. Толос і Мантарис уже погодилися укласти союз.


То були грізні новини, якщо правдиві. Даянерис надсилала послів до Толосу і Мантарису, сподіваючись знайти собі на заході нових друзів на противагу ворожості Юнкаю з півдня. Але жоден з її послів не повернувся.


— Меєрин уклав союз із Лазарією.


Цзаро лише гигикнув зневажливо.


— Дотракійські коневладці кличуть лазарян «ягнятниками», а поводяться, як із ягнятами. Бо коли їх стрижеш чи ріжеш, вони тільки жалібно бекають. То геть не войовниче плем’я.


«Навіть друг сумирний, мов вівці, краще, ніж жодного.»


— Мудрі Хазяї мали б наслідувати їхній приклад. Минулого разу я зглянулася на Юнкай, але вдруге цієї помилки не зроблю. Якщо звідти насміляться на мене напасти, я зрівняю Жовте Місто з землею.


— Але поки ви рівнятимете Юнкай з землею, дорогенька, Меєрин повстане за вашою спиною. Не заплющуйте очі на небезпеки навколо вас, люба Даянерис. Ваші євнухи — добрячі вояки, та їх замало, щоб протистояти війську, яке проти вас вишле Юнкай, щойно впаде Астапор.


— Мої відпущеники… — почала була Дані.


— Пхе! Постільні раби, голії борід, ліпники цегли не виграють битв.


Та вона все ж мала надію, що Цзаро помиляється. Колись відпущеники справді являли з себе безладний набрід, але потім вона поділила усіх чоловіків, здатних тримати зброю, на полки і наказала Сірому Хробакові зробити з них вояцтво. «Хай думає, що хоче.»


— А чи не забули ви ще одну річ? Я маю драконів!


— Справді? Пригадую, в Карфі вас рідко бачили без дракона на плечі… але зараз, якщо вірити моїм очам, ваше пречудових обрисів плече таке ж голе, як ваша прегарна грудь.


— Мої дракони виросли, а плечі — ні. Вони літають далеко у полях. Шукають здобич.


«Пробач мені, Хазеє.» Дані занепокоїлася, що Цзаро знає про цю справу, які плітки встиг почути в місті.


— Запитайте про моїх драконів у Добрих Хазяїв Астапору, якщо маєте сумніви.


«Я бачила, як очі людопродавця плавилися і стікали його щоками.»


— А ще скажіть правду, мій добрий друже: навіщо ви мене шукали, якщо не торгувати?


— Щоб привезти дарунок цариці мого серця.


— Ну ж бо, кажіть.


«Що це за нова пастка?»


— Дарунок, про який ви благали мене в Карфі. Кораблі. У затоці стоїть тринадцять галер. Ваших галер — якщо забажаєте. Я привів вам цілий флот, який повезе вас додому, на Вестерос.


«Флот?!» На таке вона не чекала і не сподівалася, а тому сторожко нашорошилася. У Карфі Цзаро пропонував їй тридцять кораблів… за дракона.


— І яку ж ціну ви просите за ці кораблі?


— Ніякої. Мені більше не кортить мати драконів. Я бачив зроблене ними у Астапорі дорогою сюди — моя «Шовкова хмара» заходила по прісну воду. Ці кораблі — ваші, люба королево. Тринадцять галер і веслярі на них.


«Тринадцять. Як інакше?» Цзаро був одним із товариства Тринадцятьох. Певно ж, він переконав кожного з інших членів купецького братства віддати на спільну справу один корабель. Вона знала торговельного магната надто добре і не повірила б навіть на хвилину, що він міг отак подарувати тринадцять власних кораблів.


— Мушу подумати. Чи не можна оглянути кораблі?


— Ви стали підозріливою, Даянерис.


«Щойно помітив?»


— Я стала мудрішою.


— Оглядайте, скільки заманеться. А коли надивитеся, то присягніться, що повернетеся ними на Вестерос — і кораблі стануть вашими. Присягніться вашими драконами та вашим семиликим богом, а ще попелом ваших пращурів — і рушайте.


— А якщо я вирішу почекати рік чи три?


Цзаро зробив похнюплене обличчя.


— Тоді я дуже засмучуся, моя солодка радість… бо хай якою сильною та молодою ви зараз здаєтеся, життя ваше триватиме недовго. У цих краях на довге життя навіть не сподівайтеся.


«Він тицяє мені медові стільники однією рукою і показує батога іншою.»


— Але юнкайці — не такі вже грізні вороги.


— Не всі ваші вороги сидять у Жовтому Місті. Бережіться людей з холодними серцями та синіми вустами. Ще двох тижнів не минуло по вашім відплитті з Карфу, як слідом за вами рушив П’ят Прей з трьома приятелями-чародіями. Він хотів шукати вас у Пентосі.


Дані ця звістка радше не злякала, а розважила.


— То й добре, що я звернула зі шляху. Пентос-бо розташований за півсвіту від Меєрину.


— Справді, — погодився Цзаро, — та рано чи пізно його теж дістанеться звістка, що драконова королева знаходиться у Невільницькій затоці.


— Це ви так мене лякаєте? Я, вельмишановний пане, жила у невпинному страху чотирнадцять років. Я прокидалася злякана щоранку і лягала спати нажахана щовечора… доки мої страхи не вигоріли дощенту того дня, коли я вийшла з полум’я. І тепер мене лякає лише одне.


— Чого ж боїться моя мила цариця і королева?


— Я лише дівчисько, ще замолоде і не надто розумне. — Дані підвелася на пальцях ніг і поцілувала гостя у щоку. — Але ж і не настільки дурне, щоб розказати вам про свою слабкість. Мої люди оглянуть кораблі. Тоді ви матимете мою відповідь.


— Воля ваша.


Він легенько торкнувся її оголеної груді й прошепотів:


— Дозвольте залишитися з вами і спробувати вас переконати.


Якусь мить вона вагалася, спокушаючись. Може, танцюристи справді збурили у ній щось таке. «Я можу заплющити очі й уявити, що це Дааріо.» Уявний Дааріо був би далеко безпечніший за справжнього. Але Дані швидко відкинула підступну думку.


— Ні, ласкавий пане. Дякую вам за добрість, але ні. — Дані вислизнула з обіймів. — Можливо, іншим разом. У якусь іншу ніч.


— Іншу ніч.


Цзаро начебто ображено закопилив губу, але у очах читалося радше полегшення, ніж розчарування.


«Якби я була драконом, то полетіла б на Вестерос, — подумала вона, коли купець зник. — І на лихо б мені тоді здався Цзаро і його кораблі?»


Дані стало цікаво, скільки людей візьмуть тринадцять галер. Щоб привезти її разом із халазаром з Карфу до Астапору, вистачило трьох — але тоді вона ще не придбала вісім тисяч Неблазних, тисячу сердюків і величезну орду відпущенців. «А що робити з драконами? Як я маю чинити з ними?»


— Дрогоне, — тихо прошепотіла вона, — де ти?


І на мить мало не побачила його стрімку тінь поперек неба, і шкірясті крила, що одну за одною ковтали зірки.


Дані обернулася спиною до ночі — туди, де Барістан Селмі мовчки стояв у сутінках.


— Колись мій брат розповів мені одну вестероську загадку. Приміром, «хто усіх слухає, та нічого не чує?».


— Лицар Королегвардії, — урочистим голосом відповів Селмі.


— Ви чули, які пропозиції робив Цзаро?


— Чув, ваша милосте.


Старому лицареві коштувало чималих зусиль не дивитися на її голу цицьку, розмовляючи лицем до лиця.


«От пан Джораг не відвертав би очей. Він кохав мене як жінку. А пан Барістан лише любить, як королеву.» Хай Мормонт був споглядач і писав звіти її ворогам на Вестеросі, все ж колись і він давав їй добрі поради.


— Що ви думаєте? І про запропоноване, і про нього самого?


— Про нього я думки вельми невисокої. Щодо кораблів… маючи ці кораблі, ваша милість разом із нами може опинитися вдома ще до кінця року.


Дані ніколи не знала, що таке дім. У Браавосі вона жила у будинку з червоними дверима — то був єдиний її спогад про рідну домівку.


— Варто остерігатися карфійців, що приносять дарунки — а надто купців із Тринадцятьох. Тут є якась пастка. Може, ці кораблі вже зогнилі, може, вони…


— Якби вони не годилися плавати морем, то не подолали б шлях із Карфу, — зауважив пан Барістан, — але ваша милість мудро наполягли на огляді. З першим світлом ранку я відведу до кораблів адмірала Гролео, його капітанів та з півсотні жеглярів. Ми облазимо кожен вершок на тих кораблях.


Це також була добра порада.


— Так-так, саме так і вчиніть.


«Вестерос. Рідний дім.» Але ж якщо вона поїде, що станеться з її містом? «Меєрин ніколи не був твоїм містом, — здавалося, прошепотів голос її брата. — Твої міста знаходяться за морем. Твоє Семицарство, де чекають твої вороги. Ти народилася, щоб почастувати їх вогнем і кров’ю.»


Пан Барістан прочистив горлянку і мовив:


— Той чародій, що про нього згадував купець…


— П’ят Прей. — Вона спробувала пригадати його обличчя, та перед внутрішнім поглядом стояли самі лише очі. Вино химородників зробило їх синіми. «Вечірня тінь» — так звався той напій. — Якби їхні чари могли мене вбити, я б давно лежала мертва. Я ж бо лишила їхній палац у попелі та руїнах.


«Дрогон врятував мене, коли з мене намагалися випити життя. Дрогон спалив їх усіх.»


— Як скажете, ваша милосте. І все ж я зберігатиму пильність.


Дані поцілувала лицаря у щоку.


— Знаю, що зберігатимете. Ходімо — проведете мене до бенкету.


Наступного ранку Дані прокинулася така повна сподівань, наче у перший день свого прибуття до Невільницької затоки. Адже скоро біля неї знову опиниться Дааріо, і разом вони попливуть до Вестеросу. «Додому.» Одна з її заручниць принесла сніданок — сором’язлива пухкенька дівчинка на ім’я Меццара, чий батько правив у піраміді Мерек. Дані весело обійняла малу і подякувала їй поцілунком.


— Цзаро Чжуан Даксос запропонував мені тринадцять галер, — розповіла вона Іррі та Джихікі, поки її вдягали до двору.


— Тринадцять — погане число, халісі, — пробурмотіла Джихікі дотракійською мовою. — Це кожен знає.


— Кожен знає, — погодилася Іррі.


— Тридцять було б краще, — кивнула Даянерис. — А триста — ще краще. Але й тринадцяти може вистачити, щоб ми дісталися Вестеросу.


Дві дотракійкі перекинулися поглядом.


— Отруйна вода несе прокляття, халісі, — мовила Іррі. — Коні не можуть її пити.


— Я не питиму її, і нікого не змушуватиму, — пообіцяла Дані.


Того ранку на неї чекало лише четверо прохачів. Як завжди, першим перед очі цариці з’явився князь Гаель — ще бридкіший на вигляд, ніж зазвичай.


— Ваша преосяйносте, — застогнав він, звалившись на мармур до її ніг, — військо Юнкаю насунулося на Астапор. Молю вас: рушайте на південь з усією вашою потугою!


— Я застерігала вашого царя, що ця війна — дурість, — нагадала йому Дані. — А він не слухав.


— Клеон Великий хотів лише розбити і знищити ницих работорговців Юнкаю!


— Клеон Великий сам торгує і володіє рабами.


— Я знаю, що Матір Драконів не покине нас у годину загибелі. Дайте нам ваших Неблазних для захисту наших мурів!


«А якщо дам, то хто захищатиме мої мури?»


— Багато з моїх відпущенців були рабами в Астапорі. Можливо, хтось із них забажає стати на захист вашого царя. Вибір за ними, вони-бо тепер вільні люди. Я дарувала Астапорові волю, а захищати її — то вже ваша справа.


— Тоді нам усім смерть. Ви дарували нам погибель, не волю.


Гаель скочив на ноги і плюнув їй просто у обличчя. Могутній Бельвас схопив його за плече і так гепнув об мармурову підлогу, що Дані почула хрускіт Гаелевих зубів. Голомозий зробив би і щось гірше, але вона його зупинила.


— Годі! — вигукнула вона, витираючи щоку кінчиком токару. — Від плювка ще ніхто не помирав. Заберіть його звідси.


Гаеля потягли геть за ноги, лишивши на підлозі кілька вибитих зубів і кривавий слід. Дані радо б відіслала решту прохачів… але все ж лишалася їхньою царицею, тому вислухала усіх і спробувала в міру сил подарувати справедливість.


Пізніше удень адмірал Гролео та пан Барістан повернулися з огляду галер. Дані зібрала раду, щоб вислухати їх. Від Неблазних на раді був присутній Сірий Хробак, від Мідних Звірів — Скахаз мо’Кандак. За відсутності кревноїзників говорити від її дотракійців прибув зморшкуватий, косоокий та кривоногий «джака ран» на ім’я Роммо. Відпущеників представляли очільники трьох полків, зібраних за її наказом: Молоно Йос Доб від «Непохитних Щитів», Симон Смугаста Спина від «Вільних Братів» і Марселен від «Материних Воїв». За плечем цариці мулявся Резнак мо’Резнак, а Могутній Бельвас стояв позаду неї, схрестивши дужі ручиська на грудях. Авжеж Дані не мало бракувати радників.


Гролео почувався дуже нещасним, відколи його корабель розламали, щоб зробити обложні пристрої та здобути ними Меєрин. Дані спробувала була розрадити його тугу, призначивши верховним адміралом свого флоту. Але то була порожня шана, бо меєринські кораблі втекли до Юнкаю, поки Даніне військо наближалося до міста. Відтак старий пентосець був адміралом без жодного корабля. Але зараз він посміхався крізь розкошлану, побиту сіллю бороду такою посмішкою, яку драконова королева ледве пам’ятала.


— Отже, кораблі доладні й справні, чи не так? — запитала Дані, плекаючи надію.


— Цілком доладні, ваша милосте! Вони не нові, брехати не буду, але більшість із них добре доглянуто. Коріб «Уродженої принцеси» поїла шашіль; я б не став виводити її у море, втрачаючи землю з очей. На «Нарракві» варто замінити стерно і линви, а «Смугаста ящірка» має кілька тріснутих весел — утім, вони ще послужать. Веслюють там раби, але якщо покласти їм чесну платню вільного весляра, то більшість залишиться з нами — вони ж однак не знають іншого ремесла. А хто піде, тих легко буде замінити з моїх власних жеглярів. Подорож до Вестеросу довга і тяжка, але ці кораблі досить міцні, щоб дістатися туди й довезти нас. Така моя думка.


Резнак мо’Резнак видав жалібний стогін.


— То це правда! Ваша превисокість мають намір залишити нас! — І заходився ламати руки. — Юнкайці відновлять владу Великих Хазяїв тієї ж миті, як ви поїдете, нас — тих, хто вірно служив вашій справі — покладуть під меч, а наших милих дружин та цнотливих доньок зґвалтують і візьмуть у неволю!


— Моїх не візьмуть, — прогарчав Скахаз Голомозий. — Спершу я їх уб’ю власноруч!


І ляснув долонею по руків’ї меча. Дані здалося, що та долоня загилила їй ляпаса.


— Якщо ви боїтеся того, що станеться, коли я поїду, то їдьмо зі мною до Вестеросу.


— Куди Матір Драконів, туди «Материні Вої»! — виголосив Марселен, єдиний живий Місандеїн брат.


— Це як? — запитав Симон Смугаста Спина, названий так за сітку рубців, що мережила спину та плечі, нагадуючи про батоги, яких він куштував невільником у Астапорі. — Тринадцять кораблів… їх не досить. Ба й сотні буде не досить.


— Дерев’яні коні — то недобре, — заперечив Роммо, старий «джака ран». — Дотракійці поїдуть кіньми.


— Сі-одні можуть подолати суходол пішки уздовж берега, — запропонував Сірий Хробак. — А кораблі хай ідуть неподалік і везуть припас для війська.


— Се годиться, поки не досягнеш руїн Бхорашу, — відповів Голомозий. — Далі кораблі муситимуть іти на південь за Толос і Кедровий острів, а тоді огинати Валірію. Піше ж військо рушить на Мантарис старою драконовою дорогою.


— Гемонською дорогою — так її кличуть зараз, — мовив Молоно Йос Доб. Огрядний полковник «Непохитних Щитів» скидався радше на писаря, ніж на воїна — мав-бо руки у чорнилі та важке кругле черево, — зате розумом був хитріший за багатьох. — Чимало з нас там загине.


— Залишені в Меєрині заздритимуть тим, хто знайде легку смерть у поході, — застогнав Резнак. — Бо нас усіх перетворять на рабів або кинуть до ям! І все стане так, як було, а чи й гірше.


— Де ваша мужність? — прогримів сердитий голос пана Барістана. — Її милість звільнила вас від кайданів. Але гострити мечі та боронити волю міста, коли королева піде своїм шляхом, вам доведеться самотужки!


— Хоробрі слова — для того, хто попливе на захід замість лишатися тут, — загарчав у відповідь Симон Смугаста Спина. — А чи обернетеся ви хоч поглянути, як ми тут конаємо?


— Ваша милосте…


— Препишносте…


— Превисокосте…


— Годі! — Дані щосили ляснула долонею по столі. — Я нікого не залишу тут на певну смерть. Ви усі — мій народ.


Її мрії про рідний дім та кохання засліпили її.


— Я не покину Меєрин на долю Астапору. Сумно казати, але Вестерос має почекати.


Гролео аж сахнувся нажахано.


— Але ми мусимо прийняти ці кораблі! Якщо ми відмовимо дарувальникові…


Пан Барістан упав перед нею на одне коліно.


— Моя королево, ваша держава має в вас нагальну потребу. Тут ви — небажана гостя, але на Вестеросі зацні вельможі та шляхетні лицарі тисячами стікатимуться під ваші прапори. «Вона прийшла! — кричатимуть вони один одному зраділими голосами. — Сестра принца Раегара нарешті вдома!»


— Якщо вони так мене люблять, то почекають. — Дані підвелася на ноги. — Резнаку, прикличте до мене Цзаро Чжуана Даксоса.


Вона прийняла купецького магната на самоті, сидячи на своїй лаві з вилощеного чорного дерева, на купі принесених паном Барістаном подушок. Супроводжували купця четверо карфійських жеглярів, несучи на плечах згорнутий сувоєм килим чи гобелен.


— Я приніс володарці мого серця ще один подарунок! — оголосив Цзаро. — Він зберігався у коморах моєї родини від часів Лиха, що спіткало Валірію.


Жеглярі розгорнули гобелен на підлозі. Він був старий, вкритий пилюкою, вицвілий та збляклий… і велетенський на розмір. Дані мусила наблизитися до Цзаро, щоб роздивитися малюнок.


— Це мапа? Яка дивовижна краса.


Гобелен укрив половину підлоги. Море на ньому було синє, земля — зелена, гори — чорні та брунатні. Міста були вигаптувані золотою чи срібною ниткою в вигляді зірок. «Димливого моря ще нема, — усвідомила вона. — Валірія ще не стала островом.»


— Осьде ви бачите Астапор, Юнкай та Меєрин, — показав Цзаро на три срібних зірки коло блакиті Невільницької затоки. — А Вестерос… десь тут.


Він махнув рукою на дальній куток палати.


— Ви повернули на північ, коли мали б іти далі на південний схід, перетинаючи Літнє море. Але з моїм подарунком ви швидко опинитеся там, де вам належить бути. Прийміть мої галери з легким та щасливим серцем, накажіть занурити весла і рушайте на захід.


«Якби ж я могла.»


— Шановний пане, я радо прийму ваші кораблі, але не можу дати обіцянку, якої ви просите. — Дані взяла гостя за руку. — Віддайте мені галери, і я присягаюся: Карф матиме дружбу і приязнь Меєрину, аж доки не згаснуть зірки. Дайте мені змогу торгувати з їх поміччю, і ви матимете чималу частку прибутків.


Задоволена усмішка Цзаро збігла з його вуст.


— Що я чую? Ви кажете мені, що не поїдете?!


— Я не можу поїхати.


Сльози набрякли у його очах, поповзли донизу носом повз смарагди, аметисти та чорні діаманти.


— Я казав Тринадцятьом, що ви послухаєтеся моєї мудрості. Сумно дізнатися, як я помилявся. Заберіть подаровані вам кораблі та пливіть ген за море, або напевне сконаєте у страшних муках від рук ваших ворогів. Бо ви й не знаєте, скільки їх собі нажили.


«Одного знаю — того, який стоїть переді мною і проливає блазенські сльози.» Усвідомивши цю істину, вона сама відчула сум.


— Коли я ходив до Тисячепрестольної Палати благати Неприторенних про ваше життя, то казав їм, що ви лише мала дитина, — правив далі Цзаро, — але Егон Емерос Досконалий підвівся і заперечив: «Вона — дурна дитина, божевільна, відчайдушна і надто небезпечна, щоб жити». Коли ваші дракони були малими, люди сприймали їх за казкове диво. Вирісши, вони перетворилися на посланців смерті та спустошення, на вогняний меч, здійнятий над світом.


Він витер сльозу, що викотилася з ока.


— Я мав би убити вас іще у Карфі.


— Я гостювала під вашим дахом, куштувала ваш трунок і частунок, — відповіла Даянерис. — На згадку про все, що ви для мене зробили, я пробачу ваші слова… проте лише один раз. Не смійте ніколи погрожувати мені знову!


— Цзаро Чжуан Даксос не погрожує. Він обіцяє.


Сум її серця раптом перетворився на лють.


— А я обіцяю, що коли ви не зникнете відси до сходу сонця, то дізнаєтеся на своїй шкурі, чи в змозі сльози брехуна загасити драконове полум’я! Забирайтеся геть, Цзаро. І то швидше.


І він вийшов, але страхи, погрози та сумніви з собою не забрав. Дані знову всілася на лаву і кинула погляд на шовково-синє море в бік далекого-далекого Вестеросу. «Колись я буду там» — пообіцяла вона собі.


Наступного ранку галеас Цзаро зник, але дарунок, привезений ним, залишився у Невільницькій затоці. Довгі червоні прапорці майоріли на щоглах тринадцяти карфійських галер, звиваючись на вітрі. Коли Даянерис спустилася приймати двір, на неї чекав посланець з кораблів. Він не вимовив ані слова, лише поклав до її ніг чорну шовкову подушку, на якій лежала заплямована кров’ю рукавиця.


— Що це таке? — вимогливо запитав Скахаз. — Ця скривавлена рукавиця…


— …означає війну, — закінчила за нього цариця меєринська.


Джон


— Бережіться щурів, пане воєводо. — Скорботний Ед повів Джона униз сходами, тримаючи в руці ліхтаря. — Як на них ступаєш, то вони страшно скиглять. Коли я був малий, моя матінка скиглила так само. Оце як замислюся: мо’, вона й сама була щурячого роду? А чого ж! Волосся мала мишаче, очиці-намистинки, полюбляла сир. Може, навіть хвоста мала ззаду, та я не дотумкав подивитися.


Всі споруди замку Чорного з’єднувалися під землею плутаниною проходів, які братчики звали «жуковинами». Під землею було темно і похмуро, тому жуковини рідко відвідувалися влітку, та коли здіймалися зимові вітри і починало сніжити, саме ними люди найшвидше пересувалися замком.


Шафарі вже почали користуватися жуковинами — про це свідчили запалені свічки, що Джон побачив у кількох стінних заглибинах уздовж проходів, та луна кроків попереду. На перехресті, де стрічалося чотири жуковини, на них чекав Бовен Марш, маючи при собі Віка Скіпку, високого та тонкого, наче спис.


— Оце підрахунки, зроблені три повороти тому, — розказав Марш Джонові, передаючи йому до рук товстий стос паперів, — для порівняння з нинішніми запасами. То що, почнемо зі збіжжя?


Вони рухалися крізь сіру пітьму підземного світу від однієї комори до іншої; кожна була зачинена товстими дубовими дверима з залізним замком завбільшки з невеличку тарілку.


— Звідси крадуть? — запитав Джон.


— Поки що ні, — відповів Бовен Марш. — Та коли настане зима, панові воєводі буде розумно поставити вартових.


Вік Скіпка носив ключі від комор на обручі навколо шиї. На погляд Джона вони усі здавалися однаковими, та Вік примудрявся знаходити потрібний для кожних дверей. Опинившись усередині, він витягав з торбини на поясі шматок крейди завбільшки з кулак і ставив позначки на кожному барилі, мішку та діжці, які рахував — а Марш тим часом порівнював новий рахунок зі старим.


У коморах зі збіжжям зберігався овес, пшениця, ячмінь, діжки грубо змеленого борошна. У коморах з городиною до сволок підвішені були в’язки цибулі та часнику, а на полицях громадилися лантухи моркви, редьки, селери, білої та жовтої ріпи. В одному льосі лежали кружала сиру такі велетенські, що посунути їх могли лише двоє людей. У наступному на десять стоп височіли стоси барил із солоною яловичиною, свининою, бараниною та тріскою. На сволоках у підвалі під димарнею висіло три сотні окостів та три тисячі довгих чорних ковбас. У прянищній комірчині знайшовся чорний перець, гвоздика, кориця, гірчичне зерно, колендра, шавлія проста й мушкатна, петрушка, важкі брили солі. В інших — барильця яблук, груш, сушеного гороху, сушених смокв, торби горіхів, каштанів, мигдалю, пласкі листки сухого копченого лосося, глиняні глеки оливок у олії, запечатані воском. Одна з комор містила засолених у горщиках зайців, оленячі окости в меді, квашену капусту, буряки та цибулю, солоні яйця та оселедців у діжках.


Рухаючись від комори до комори, оглядачі відчували, як у жуковинах холоднішає. Невдовзі Джон побачив у світлі ліхтаря власний морозний подих.


— То ми вже під Стіною?


— Скоро опинимося всередині, — відповів Марш. — М’ясо не псується у холоді. Для довгого зберігання мороз кращий за сіль.


Наступні двері зроблені були з іржавого заліза, а за ними лежав прогін дерев’яних сходів. Скорботний Ед рушив уперед з ліхтарем. Нагорі вони знайшли прохід довгий, як трапезна Зимосічі, але не ширший за інші жуковини. Стіни його складалися з льоду і їжачилися залізними гаками. На кожному гаку висіла чиясь туша: оббіловані олені чи лосі, бичачі боки, величезні свині, вівці з козами, навіть коні та ведмеді. Усе вкривала біла паморозь.


Поки чинився облік, Джон стягнув рукавичку з лівиці й торкнувся найближчої оленячої туші. Він відчув, як пальці прилипають, а коли одірвав, то залишив шматочок шкіри. Кінчики пальців заніміли. «А чого ти чекав? Над твоєю головою височіть крижана гора — стільки пудів льоду, що й Бовен Марш не порахує.» І все ж у коморі Джонові здалося навіть холодніше, ніж мало бути.


— Гірше, ніж я боявся, пане воєводо, — оголосив Марш, коли скінчив. Голос його лунав похмуро, як у Скорботного Еда.


Джон тим часом роздивлявся запаси і думав про те, що його оточує, мабуть, усе м’ясо світу. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію.»


— Та невже? Як на мене, тут лежить чимало харчів.


— Літо було довге, врожаї — рясні, панство — щедре. Ми відклали вдосталь для Варти на три роки зими. Якщо трохи затягнути паски, то на чотири. Але ж тепер мусимо годувати людей короля і королеви, а ще дичаків… У самій лише Кротовині живе тисяча нахлібників, і ще прибуває. Учора коло брами з’явилося троє, позавчора — десяток. Так далі не можна. Оселити їх у Дарунку — ну нехай, але ж орати і сіяти вже запізно. Ще й рік не скінчиться, а нам лишиться вже сама ріпа та горохова юшка. А далі доведеться пити кров власних коней.


— Ням-ням! — зауважив Скорботний Ед. — Ніщо так не зігріває холодного вечора, як гарячий кухоль кінської крові. Я ще люблю згори кинути пучку кориці.


Великий шафар не звернув на нього уваги.


— Почнуться хвороби, — правив він далі, — криваві ясна, розхитані зуби. Маестер Аемон казав, що це лікується соком кислого лимона та свіжим м’ясом, але ми з’їли лимони ще рік тому і не маємо вдосталь хуражу, щоб тримати худобу на ногах заради м’яса. Нам доведеться порізати усіх, крім кількох пар для приплоду — час уже не терпить. У минулі зими харчі підвозили королівським гостинцем з півдня, але з цією війною… зараз ще тільки осінь, я знаю, та все ж радив би панові воєводі, коли ласка, починати видавати зимову пайку.


«О, братчики будуть у захваті.»


— Як треба, то треба. Зменшимо пайки братчиків на чверть.


«Якщо братія скаржиться на мене зараз, то що скаже потім, коли доведеться харчуватися снігом та тертими жолудями?»


— Це допоможе, пане воєводо. — Але на противагу словам, голос великого шафаря проказував зовсім інше.


Знову розтулив рота Скорботний Ед:


— Тепер розумію, навіщо король Станіс пропустив дичаків крізь Стіну. Мабуть, хотів, щоб ми ними харчувалися.


Джон мимоволі посміхнувся.


— Сподіваюся, до цього не дійде.


— То й добре, — кивнув Ед. — Бо вони на вигляд кощаві та жилаві, а в мене вже не ті гострі зуби, що були замолоду.


— Якби мати вдосталь грошей, то купили б харчів на півдні та привезли кораблями, — зауважив великий шафар.


«Купили б, — подумав Джон, — якби мали золото, і якби хтось погодився продати нам харчі.» Але наразі бракувало і золота, і продавців. «Можливо, наша найліпша надія — Соколине Гніздо.» Долина Арин славилася плодючістю, і війна її не торкнулася. Джонові стало цікаво, як сестра пані Кетлін поставиться до думки годувати байстрюка Неда Старка. Змалку йому часто здавалося, що господиня замку мовчки дорікає йому за кожен шматок хліба.


— Можна полювати, якщо припече, — втрутився Вік Скіпка. — У пущі є дичина.


— А ще є дичаки і дещо гірше, — відказав Марш. — Я б не став висилати туди наших мисливців, пане воєводо. Не став би, і край.


«Авжеж. Ви б радше зачинили браму назавжди, замурували каменем та льодом.» Він знав, що погляди великого шафаря поділяє половина братчиків у замку Чорному. Інша половина, щоправда, за те зневажала першу і глузувала з неї без упину.


— Замурувати браму і сісти вашими чорними дупами на Стіні, отакої! А дичаки хай собі сунуть Мостом Черепів? Чи крізь браму в котромусь замку? Це ж ви думаєте, що їх усі запечатано п’ять століть тому, а насправді — хтозна! — просторікував старий лісник Дивен за вечерею два дні тому. — Ми ж не маємо людей пильнувати півтисячі верст Стіни! Про що Тормунд Велетнева Срака і той клятий Плакун знають незгірше вас. Бачили колись, як качка сидить на озері, а ноги у кригу вмерзли, що й не злетить? Гайворон на Стіні — та сама качка і є.


Більшість розвідників підспівувала Дивенові, проте шафарі та будівничі схилялися до думки Бовена Марша. Але то був клопіт на інший день. Зараз князя-воєводу Джона Сніговія турбували запаси харчів.


— Ми не можемо покинути короля Станіса та його людей на голодну смерть, навіть якби забажали, — мовив він. — Якщо йому заманеться, він забере собі весь наш харч під загрозою меча, а ми й не матимемо сили йому опиратися. Та й дичаків теж треба годувати.


— Як саме, пане воєводо? — запитав Бовен Марш.


«Якби ж я знав.»


— Знайдемо спосіб.


Коли вони повернулися на поверхню, денні тіні вже видовжувалися. Небом тяглися подерті сіро-білі клапті хмар, що нагадували розірвані у битві прапори. Подвір’я ззовні зброярні було порожнє, та всередині Джон побачив королівського зброєносця, що чекав на нього. Деван був тендітний хлопчина років дванадцяти, з брунатним волоссям та очима. Він стовбичив, наче приморожений, коло горнила, не насмілюючись ворухнутися, а Привид обнюхував його згори донизу.


— Він тебе не зачепить, — мовив Джон, але хлопчик сахнувся від його голосу, а лютововк, побачивши раптовий рух, вишкірив зуби.


— Ні! — скрикнув Джон. — Привиде, не чіпай! Геть!


Вовк — купа мовчазного хутра на чотирьох лапах — неквапно повернувся до своєї бичачої кістки.


Деван мав обличчя біліше за Привидове хутро, ще й упрів з переляку.


— П-пане воєводо… їхня милість наказують вам з’явитися…


Малий був одягнений у баратеонівське золото й чернядь, а над власним серцем мав нашите на одяг палаюче серце королевиних людей.


— Тобто прохають, — виправив Скорботний Ед. — «Їхня милість король прохають пана князя-воєводу вшанувати їх своєю присутністю.» Я б висловився так.


— Та облиш, Еде. — Джон не мав гумору для сварок через дрібниці.


— Повернулися пан Річард і пан Юстин, — повідомив Деван. — То ви прийдете, пане воєводо?


«Непотойбічні розвідники.» Масей та Горп поїхали на південь, не на північ. Хай що вони там дізналися — Нічної Варти це не стосувалося. Але Джон усе одно хотів знати.


— Якщо ласка їхньої милості.


Він рушив за юним зброєносцем через двір. Привид трусив за ними, доки Джон не відказав:


— Ні! Стій!


Та замість стояти лютововк утік геть.


У Король-Башті Джона позбавили зброї і лише тоді пустили в королівську присутність. У світлиці стояла задуха і купчилося повно людей. Станіс зі своїм панством розглядав мапу півночі; серед його оточення були «непотойбічні розвідники», а також Сігорн — новий магнар теннів, убраний в шкіряного кубрака з нашитою спижевою лускою. Торохкало сидів і чухав під обручем кайданів на зап’ястку потрісканим жовтим нігтем. Його запалі щоки та мляве підборіддя вкривала брунатна стерня, навколо очей висіли пасма брудного волосся.


— Осьде він! — мовив дичак, уздрівши Джона. — Хоробрий хлопчина, що вбив Манса Розбишаку беззбройним, зв’язаним та у клітці. — Великий, обрізаний на чотири кути коштовний камінь, що прикрашав його залізний обруч, замерехтів червоним. — Подобається мій рубін, Сніговію? Це знак приязні від пані Червонястої.


Джон не вшанував його увагою, натомість став на коліно.


— Ваша милосте! — оголосив зброєносець Деван. — Я привів воєводу Сніговія.


— Бачу. Вітаю, князю-воєводо. Здається, ви знайомі з моїми лицарями та старшиною.


— Маю таку честь.


Джон подбав про те, щоб дізнатися усе можливе про людей, які оточували короля. «Королевині люди — всі до одного.» Джонові вкинулося у око, що король, як на диво, не мав коло себе вірних власне йому людей. Та дивуйся чи не дивуйся, а що є, те є. Якщо вірити балачкам, чутим Джоном, люди короля викликали його гнів ще на Дракон-Камені.


— Прошу частуватися вином. Або водою з лимоном.


— Дякую, не треба.


— Як забажаєте. Маю для вас подарунок, воєводо Сніговію. — Король махнув рукою на Торохкала. — Ось його.


Пані Мелісандра посміхнулася.


— Ви казали, Снігу-воєводо, що вам бракує людей. А наш Князь-над-Кістками… хай яка є, та все ж людина.


Джонові серце упало кудись униз.


— Ваша милосте, цій людині довіряти не можна! Якщо я триматиму його тут, урешті-решт хтось перетне йому горлянку. А якщо пошлю на розвідку, то він утече назад до дичаків.


— Я не втечу. Годі з мене тих клятих йолопів. — Торохкало постукав по рубінові на зап’ястку. — Запитай свою червону відьму, байстрюче, коли не віриш.


Мелісандра тихо щось проказала невідомою мовою. Рубін у неї на шиї повільно заблимав, і Джон побачив, як йому в лад спалахнув і потемнів менший камінь на Торохкаловому зап’ястку.


— Поки він носить цей камінь, то прив’язаний до мене кров’ю і душею, — мовила червона жриця. — Сей чоловік служитиме вам вірою і правдою. Вогонь не бреше, Снігу-воєводо.


«Може, вогонь і не бреше, — подумав Джон, — а ти — ще й як.»


— Я виїду для тебе на розвідку, байстрюче! — оголосив Торохкало. — Дам тобі мудру пораду, заспіваю гарної пісеньки… що скажеш, те і зроблю. Навіть битимуся за тебе. Лишень не проси вдягати ваші чорні лахи.


«Ти не вартий чорного строю» — подумав Джон, та притримав язика. Сваритися перед королем зараз не личило.


Станіс звернувся до Джона:


— Воєводо Сніговію, розкажіть мені про Морза Умбера.


«Нічна Варта не лізе у панські чвари» — подумав Джон, але інший голос усередині зауважив: «Слово не меч, язика не вріже».


— Він старший з Великоджонових дядьків. Має прізвисько Ґавин Харч. Колись після битви ґава подумала, що він мертвий, і видзьобала йому око, а він ухопив її в кулак і відкусив голову. Замолоду Морз був грізний воїн. Сини його загинули на Тризубі, дружина померла з пологів. Єдину доньку забрали дичаки зо тридцять років тому.


— То ось чому він жадає голови! — мовив Гарвуд Зруб.


— А чи можна довіряти цьому Морзові? — запитав Станіс.


«Невже Морз Умбер зігнув коліна перед королем?»


— Вашій милості слід почути його присягу перед серце-деревом.


Годрі Велетнева Смерть гучно зареготав.


— Я й забув, що ви, північани, вклоняєтеся деревам!


— Який це бог, що дозволяє собаці себе обісцяти? — запитав Паринів посіпака Клейтон Саж.


Джон вирішив не принижуватися до відповіді.


— Ваша милосте, чи можна спитати? Умбери стали за вашу справу?


— Половина з них, і лише за тієї умови, що я пристану на ціну цього Ґавиного Харчу, — роздратовано буркнув Станіс. — Він хоче собі череп Манса Розбишаки, щоб зробити з нього кухоль для питва, і пробачення для свого брата, що поїхав на південь воювати за Болтона. Того, якого звати Хвойдоріз.


Пана Годрі розважило і це прізвисько теж.


— Ти ба, які в них тут на півночі імена! А цей що: відрізав голову якійсь хвойді?


Джон окинув його холодним поглядом.


— Майже так. Хвойді, яка намагалася пограбувати його років п’ятдесят тому в Старограді.


Як не дивно, старий Гиней Умбер колись вважав свого наймолодшого сина вдатним до ремесла маестра. Морз вихвалявся своєю пригодою з ґавою за кожним столом, але про Готерову переповідали потай і пошепки… найімовірніше тому, що випатрана ним хвойда виявилася чоловічої статі.


— А чи став за Болтона ще хтось із панства?


Червона жриця ковзнула ближче до короля.


— Я бачила містечко з дерев’яними стінами та вимощеними деревом вулицями, повними людей. Прапори майоріли над його мурами: лось, бойова сокира, три сосни, схрещені під короною топірці, кінська голова з вогняними очима.


— Роголіси, Кервини, Толгарти, Ризвелі й Турстани, — хутко пояснив пан Клейтон Саж. — Усі до одного — зрадники. Ланістерівські посіпаки, лижуть руки самозванцям.


— Ризвелі та Турстани з’єднані з домом Болтон шлюбними союзами, — відказав йому Джон. — Решта домів втратили на війні своїх голів. Я навіть не знаю, хто їх тепер очолює. Але Ґавин Харч — нікому не посіпака, і рук нічиїх не лиже. Вашій милості варто прийняти його умови.


Станіс скреготнув зубами.


— Він каже мені, що Умбер ніколи й нізащо не битиметься проти Умбера!


Джон не здивувався.


— Коли дійде до мечів, роздивіться, де майорить прапор Готера, і поставте Морза на інший край війська.


Але Велетнева Смерть не погодився.


— Так його милість покаже слабкість. А я кажу: треба показати силу! Випалити Остань-Огнище до землі та рушити на війну з головою Ґавиного Харча на списі — щоб була наука наступному панові, який насмілиться пропонувати королю половину своєї відданості!


— Чудовий задум. Якщо ви хочете налаштувати проти себе кожну людину на півночі. Половина — це більше, ніж нічого. Умбери не мають причини любити Болтонів. Якщо Хвойдоріз приєднався до Байстрюка, то лише тому, що Ланістери утримують Великоджона в полоні.


— Це його відмовка, не справжня причина! — пручався пан Годрі. — Якщо небіж помре у кайданах, дядьки хутенько заберуть собі землі й панську владу!


— Великоджон має синів та доньок. На півночі, пане лицарю, діти від чоловікового лона ще досі мають першість перед дядьками.


— Це коли вони живі. Бо мертві діти ніде не мають першості.


— Висловіть вашу думку в присутності Морза Умбера, пане Годрі — і ви дізнаєтеся про смерть більше, ніж вам бажається.


— Я вбив справжнього велетня, хлопчисько. З якого дива мені боятися засидженого вошами північанина, що малює велетня у себе на щиті?


— Ваш велетень тікав. А Морз не тікатиме.


Лицар-здоровань зачервонівся.


— Ти, хлопчисько, надто зухвало мелеш язиком тут, у королівській світлиці. У дворищі я чув від тебе іншу пісню.


— Та облиш уже, Годрі! — мовив пан Юстин Масей, верткий та жвавий, хоч і трохи повнотілий лицар з приязним веселим обличчям та шапкою блякло-солом’яного волосся. Саме Масей був одним із двох «непотойбічних» розвідників. — Ми всі знаємо, якого ти маєш велетенського меча. Досить уже теліпати ним у нас перед очима.


— Якщо хто тут чим і теліпає, то це ти, Масею, своїм задовгим язиком!…


— Ану тихо! — визвірився Станіс. — Воєводо Сніговію, прошу вашої уваги та поради. Я сидів тут у надії, що дичаки матимуть досить дурощів для нового нападу на Стіну. Та вони вирішили не робити мені таку ласку. Тому настав час дати ради іншим моїм ворогам.


— Розумію, — обережно відповів Джон. «Чого він хоче від мене?» — Я не плекаю любові ані до князя Болтона, ані до його сина, та Нічна Варта не може підняти проти них зброю. Наші обітниці забороняють…


— Я знаю про ваші обітниці геть усе, воєводо Сніговію. Не треба мені ваших проповідей, і мечів теж — потуги я маю вдосталь без вас. Мій намір — вирушити походом на Жахокром.


Побачивши вражене обличчя Джона, Станіс посміхнувся.


— Здивувалися? То й добре. Що здивувало одного Сніговія, здивує й іншого. Болтонів Байстрюк рушив на південь, узявши з собою Готера Умбера. Про це погоджуються і Морз Умбер, і Арнольф Карстарк. Це може означати лише спробу вдарити на Калин-Коп, щоб відкрити шлях його батькові для повернення на північ. Байстрюк, напевне, гадає, що я надто зайнятий дичаками, щоб його турбувати. То й гаразд. Він показав мені свою горлянку, а я хочу її вирвати. Руз Болтон повернеться на північ її володарем, але побачить, що тим часом його власний замок, худоба і врожай перейшли до мене. Якщо я застукаю Жахокром зненацька…


— Не застукаєте! — раптово для самого себе заперечив Джон.


Вийшло так, наче він пхнув палицею гніздо сердитих шершнів. Один із королевиних людей зареготав, інший плюнув, хтось стиха вилаявся, а решта спробувала заговорити одночасно.


— Та в малого молочко в жилах замість крові! — горлав пан Годрі Велетнева Смерть.


Князь Свит загримів:


— Боягуз бачить розбійника за кожною стеблиною!


Станіс здійняв руку, вимагаючи тиші.


— Поясніть, про що ви кажете.


«З чого б почати?» Джон підсунувся до мапи; на її кутах стояли свічники, не даючи шкіряному сувоєві згорнутися. Тюленячою затокою повільно, наче льодовик, повз палець теплого воску.


— Щоб досягти Жахокрому, вашій милості доведеться рухатися королівським гостинцем аж за річку Остань, тоді повернути на південь і перетнути Самотні Горби. — Він показав на мапі. — То землі Умберів, де вони знають кожне дерево і кожен камінь. Королівський гостинець біжить уздовж їхнього західного порубіжжя. Морз порубає ваше військо на клапті, якщо ви не пристанете на його умови і не перетягнете на свій бік.


— Гаразд. Скажімо, я це зроблю.


— Тоді ви дістанетеся Жахокрому, — відповів Джон, — але якщо ваше військо не обжене крука у польоті чи вервечку сторожових вогнів у полі, у замку знатимуть про ваше наближення. Рамзаєві Болтону легко буде відрізати вам відступ і затримати далеко від Стіни, без харчів та притулку, в оточенні самих лише ворогів.


— Тільки в разі, якщо він покине облогу Калин-Копу.


— Калин-Коп упаде ще до того, як ви дістанетеся Жахокрому. Щойно князь Руз з’єднає свою потугу з Рамзаєвою, вони матимуть уп’ятеро більше війська, ніж ви.


— Мій брат вигравав битви і гіршим числом.


— Ви, Сніговію, припускаєте, що Калин-Коп упаде швидко, — заперечив Юстин Масей, — але ж залізняки — завзяті та уперті вояки. Я навіть чув, що Калин-Коп ще ніколи не брали силою.


— То з півдня! Навіть невеличка залога у Калин-Копі може виснажити будь-яке військо, що піднімається загатою з Перешийка. Але руїни замку вразливі з півночі та сходу.


Джон обернувся до Станіса.


— Пане королю, це зухвалий задум, але небезпека… — «Нічна Варта не втручається у чвари. Баратеон чи Болтон — я не маю їх розрізняти.» — Якщо Руз Болтон застукає вас головними силами під мурами свого замку, то вашу справу буде скінчено разом із вами.


— Війни без небезпеки не буває! — заявив пан Річард Горп, стрункий лицар із понівеченим обличчям, на чийому товстому жупані вигаптувано було три метелики-бражники «мертва голова» проти поля попелу та кістки. — Кожна битва — то гра на власне життя, Сніговію. Гадаєте, що як нічого не робити — то й небезпеки не буде?


— Небезпеки бувають різні, пане Річарде. У цьому випадку вона надмірна… надто далеко, надто скоро, надто непевно. Я знаю Жахокром — то міцний кам’яний замок, з товстими мурами та могутніми вежами. У переддвір’ї зими він матиме добрячий запас харчів. Багато століть тому дім Болтон повстав проти Короля-на-Півночі. Харлон Старк узяв Жахокром в облогу, але знадобилося аж два роки, щоб виморити його голодом. Ваша милість не можуть сподіватися здобути замок, якщо не матимуть обложних пристроїв: гуляй-городів, стіноламних таранів…


— Гуляй-городи можна збудувати, якщо буде потреба, — мовив Станіс. — Знадобляться тарани — то зрубаємо дерева, та й зробимо тарани. Арнольф Карстарк пише, що у Жахокромі лишилося менше як півсотні людей, і половина з них — челядь. Міцний замок зі слабкою залогою — слабкий замок.


— Півсотні людей у замку варті півтисячі під його мурами.


— Це залежить від людей, — відказав Річард Горп. — А там лишилися сивочолі старці та зелені хлопчаки, котрих байстрюк завважив за непридатних до битви. Наші ж вояки добре загартовані, випробувані Чорноводою, і очолюють їх лицарі.


— Ви бачили, як ми пройшли скрізь дичаків. — Пан Юстин відкинув з чола кучерик білявого волосся. — Карстарки присяглися приєднатися до нас при Жахокромі. А ще ми маємо своїх власних дичаків — три сотні чоловіків, здатних тримати зброю. Князь Гарвуд перелічив їх, поки вони йшли крізь браму. Їхні жінки теж уміють битися.


Станіс зиркнув на нього зневажливо.


— Але не за мене! Я не потерплю вдовиного виття на п’ятах мого війська. Жінки залишаться тут разом зі старими, малими та пораненими. І слугуватимуть заручниками вірності своїх чоловіків та батьків. Дичаки підуть у передньому загоні війська. А очолить їх магнар з власною старшиною. Проте спершу їх треба озброїти.


«Він хоче накласти руки на нашу зброярню, — усвідомив Джон. — Харчі та одяг, земля та замки, а тепер і зброя. Він дедалі глибше затягує мене у свої справи.» Слово — то, певно, ще не меч. Але ж меч — то вже меч.


— Я можу знайти три сотні списів, коли треба, — неохоче відповів Джон. — Шоломів теж, якщо згодяться старі, пом’яті та руді від іржі.


— Обладунки? — запитав магнар. — Панцири? Кольчуги?


— Коли загинув Донал Нойє, ми втратили нашого зброяра.


Решту Джон лишив недоказаною. «Якщо дати дичакам ще й обладунки, небезпека для царини людей подвоїться.»


— Вистачить і вивареної шкіри, — мовив пан Годрі. — А після першої ж битви уцілілі зможуть обдерти мертвих.


«Ті нечисленні, що виживуть.» Якщо Станіс поставить вільний нарід у передній загін, більшість загине одразу ж.


— Напевне, пити з черепа Манса Розбишаки — то буде втіха для Морза Умбера. Але дивитися, як його землею крокують дичаки — навряд. Вільний нарід набігає на Умберів од світанку часів, перетинаючи Тюленячу затоку задля золота, овець та жінок. Одна з викрадених була рідна донька Ґавиного Харчу. Лишіть дичаків тут, ваша милосте. Якщо ви візьмете їх із собою, то лише повернете батькових значкових проти себе та своєї справи.


— Схоже, значкові вашого батька в кожному разі не в захваті від мене та моєї справи. Мушу припустити, вони дивляться на мене як на… як ви там мене назвали, воєводо Сніговію? «Черговим приреченим самозванцем»?


Станіс вирячився на мапу. Довгу мить у тиші нічого не було чутно, крім скреготу зубів короля.


— Вийдіть звідси! Усі. Воєводо Сніговію, ви лишіться.


Раптове й рішуче вигнання не надто сподобалося Юстинові Масею, але він не мав іншого вибору, крім посміхнутися і вийти. Горп вийшов слідом, змірявши Джона вагомим поглядом. Клейтон Саж перехилив кухля і щось буркнув Гарвудові Зрубу; молодший за нього лицар зареготав. У сказаному Джонові почулися слова «цього хлопчиська». Саж із себе був лише заплотний лицар, дебелий та простацький у звичаях, і в оточенні короля опинився примхою долі. Останнім зі світлиці пішов Торохкало; при дверях він подарував Джонові блазенський уклін, вишкіряючись на всі свої гнилі поламані зуби.


Скидалося, що слово «усі», вимовлене королем, не стосувалося пані Мелісандри. «Його червоної тіні.» Станіс покликав Девана, щоб налив іще води з лимоном, а коли кухоль наповнився, випив із нього і мовив:


— Горп та Масей заміряються на столець твого батька. Масей хоче ще й дичацьку принцесу. Колись він служив моєму братові Роберту зброєносцем і від нього набрався хіті до жіночої плоті. Горп теж би взяв Валу собі за дружину, якби я наказав, але його хіть — головне до битви. Зброєносцем він мріяв про біле корзно, але Серсея Ланістер заперечила, і Роберт йому відмовив. Мабуть, мав рацію. Пан Річард надто вже кохається у різанині. Кого б ти хотів бачити князем на Зимосічі, Сніговію? Бабія чи різника?


Джон відповів:


— Зимосіч належить за правом моїй сестрі Сансі.


— Я вже чув більше, ніж досить, про ясну пані Ланістер та її право на стіл Зимосічі. — Король відставив кухля убік. — Ти міг би привести північ у моє підданство. Значкові твого батька ринули б наввипередки під корогви сина Едарда Старка — ба навіть той із них, що своє сало вже й на коня не посадить. Біла Гавань дала б мені джерело запасів та безпечну криївку, де б я міг відсидітися в разі потреби. Ще не пізно виправити твою дурість, Сніговію. Стань на коліно, поклади мені до ніг свого байстрюцького меча і підведися Джоном Старком, князем на Зимосічі та Оборонцем Півночі.


«Скільки разів я мушу йому відмовляти одними й тими самими словами?»


— Мій меч за присягою належить Нічній Варті.


Станіс гидливо скривився.


— Твій батько був такий самий упертий. Це в нього називалося «честь». Що ж поробиш — честь має свою ціну, і князь Едард на своє лихо її дізнався. Якщо тебе втішить, і Горпові, і Масеєві не судилося бачити того, чого бажалося. Я радше віддам Зимосіч Арнольфові Карстарку. Він хоча б добрий північанин.


— Північанин, так. — «Ліпше Карстарк, ніж Болтон чи Грейджой» — сказав собі Джон, але не надто зрадів. — Із тих північан, що покинули мого брата перед лицем ворога.


— Після того, як твій брат стяв голову князеві Ріка