home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





ОПОВІДКА ДЕСЯТА


Отець Джанні на прохання кума П'єгпра чаклує над його жінкою, щоб обернути її в кобилу; коли він дійшов до того, щоб хвоста їй приробити, кум П'єтро каже, що не треба, і псує всі чари

Слухаючи королевиної оповідки, дами ремствували потроху, а кавалери собі сміялись; коли вони замовкли, Діоней почав такими словами:

– Любії мої дами, серед білих голубів чорний ворон випадає гарніше, ніж білокрилий лебідь; так часом і серед мудрих людей чоловік не такий мудрий не тільки додає краси й сили їхньому блискучому розуму, а ще й уносить у те сере- довище розвагу і втіху. Тим що ви всі такі розумні й помірковані, а я, сказати б, трохи ніби благуватий, ви мусите ¦¦ мене неабияк цінувати, бо я не затьмарюю ваших чеснот, а, навпаки, своїми вадами сприяю тому, що вони ще яскравіше виблискують; отже, я повинен мати повнішу можливість проявити себе таким, який я єсть, а ви зобов'язані з більшою терпливістю вислухати мене, ніж коли б я був розумніший. Я хочу розказати вам коротеньку історійку, з якої ви урозу-; мієте, як пильно треба додержувати всього, що вимагає од ' вас чарівник, коли він для вас характерствує, бо тут найменша похибка може звести нанівець усі чари.

Кілька років тому жив у Барлетті священик, на ймення отець Джанні ді Бароло; парафія в нього була убога і, щоб; мати кращий прожиток, він їздив на своїй кобилі по всій Апулії, купуючи й перепродуючи різний крам по ярмарках. У тих мандрах заприязнився він з одним чоловіком, на ймення П'єтро з Тресанті, який теж їздив ярмаркувати, тільки не на кобилі, а на ослі; на знак своєї до нього любові й приязні панотець називав сього чоловіка апулійським звичаєм не інакше, як кумом, і, щоразу, коли П'єтро приїздив до Барлетти, він водив його до себе в церкву, приймав у себе в домі і частував його, чим Бог послав.

Кум П'єтро і собі, хоч був небагатий (мав у Тресанті маленький домок, у якому ледве вміщався він сам, жінка його, молода й гарна молодичка, та осел), щоразу, коли отець Джанні приїздив до їхнього селища, запрошував його до себе й трактував, як міг, щоб якось оддячитись йому за гостинність. От тільки з ночівлею було негаразд - у кума П'єтра було одним одно невеличке ліжко, де він спав із своєю красунею жінкою, а панотця ніде було покласти: він мусив спати на соломі у повітці коло своєї кобили, що вони ставляли до хазяйського осла.

Жінка П'єтрова, знаючи, як священик приймає її чоловіка в Барлетті, не раз уже казала, як приїздив до них отець Джанні, що піде ночувати до сусідки своєї Зіти Карапрези, дочки Джудіче Леа, щоб гість міг переспати в ліжку з господарем. Вона говорила те не тільки чоловікові, а й панотцеві, та той ніяк не погоджувався і сказав їй одного разу:

– Кумо Джеммато, ти за мене не турбуйся, мені там добре, бо я, коли схочу, перевертаю свою кобилу в хорошу дівчину і сплю з нею, а тоді знов одвертаю в кобилу; нехай уже я буду з нею.

Молодиця хоч і здивувалась, та повірила тому, і розказана чоловікові:

– Слухай, - каже, - як він і справді такий твій великий приятель, як ти кажеш, то чом він не навчить тебе тих чарів, щоб ти міг обертати мене в кобилу, ярмаркував би ти і на ослі, й на кобилі, мав би подвійний зиск, а приїхавши додому, знов би міг мене в жінку одвертати.

Кум П'єтро, в якого розуму було не гурт, повірив у ту дурницю, послухав жінчиної ради й почав упрохувати, як тільки вмів, отця Джанні, щоб той навчив його, як те діло робити. Отець Джанні намагався розраяти його, але нічого не помагало. Тоді й каже кумові:

– Ну, нехай, коли вже ви того так бажаєте, ми встанемо завтра чуть світ, як і завжди, і я вам покажу, як се робиться. Тут, правда, найтрудніша штука хвіст приробити; сам завтра побачиш.

Кум П'єтро й кума Джеммата не спали майже всю ніч, дожидаючи того дива; як узяло світати, вони встали й покликали отця Джанні. Той устав і пішов до них, як був, у самій сорочці.

– Не знаю, - каже, - кому б я ще на світі погодився отаке зробити, окрім вас. Коли вже ви так того бажаєте, то я вас навчу, але глядіть, робіть усе так, як я казатиму, коли хочете, щоб вийшло все як слід.

Ті обоє сказали, що згодні робити все по його слову. Тоді отець Джанні взяв свічку, ткнув її в руку кумові і каже:

– Дивися добре, що я чинитиму, та затям гаразд, що говоритиму; але гляди, як не хочеш усього нанівець звести, не кажи ні слова, хоч би що побачив і почув, та благай Бога, щоб хвіст до ладу пристав.

Кум П'єтро взяв свічку й сказав, що зробить так усе достоту. Тоді отець Джанні велів кумі Джемматі роздягтись догола й стати рачки, як стоять кобили, і, крий боже, не озиватись, щоб там не робилось, а сам почав мацати її обличчя й голову, примовляючи: «Гарна буде кобиляча голова!» Тоді повів рукою по волоссю та: «Гарна буде кобиляча грива». Тоді торкнувся до рук: «Гарні будуть кобилячі ноги, з копитами!». Тоді помацав їй перса, повні і пругкі, аж у нього встало щось незване, і промовив: «Гарні будуть кобилячі груди». Далі він приговорював так само до спини, до живота, до заду, до стегон і до ніг. Нарешті, коли залишилось приробити лише хвоста, він закотив сорочку, взявся за тичку, що то нею людську розсаду сажають, застромив її хутенько в дучку, що для того зроблена, і сказав: «Гарний буде кобилячий хвіст!»

Кум П'єтро, що досі уважно до всього придивлявся й прислухався, не вельми вподобав сю останню дію і гукнув:

– Панотче, не треба хвоста, не треба хвоста! Та вже збігло те рідиво, що од нього всяка рость закльовується; отець Джанні висмикнув тичку та й каже:

– Гай-гай, куме, що се ти наробив? Хіба ж я не велів тобі мовчки мовчати, хоч би що ти побачив? Кобила була майже готова, а ти обізвався і все зіпсував, тепер уже сього наново не зробиш!

– Та все було добре, - каже кум П'єтро, - тільки не треба було того хвоста. Чом ти мені не сказав: «Зроби сам»? Та й приставляв ти його занадто низько.

– Тим я тобі не сказав, - одказує отець Джанні, - що.' на перший раз ти сього не зумів би так зробити, як я.

Почувши тую суперечку, молодиця встала і сказала своєму чоловікові не на сміх, а всправжки:

– Дурний же ти, чоловіче, дурний! І мені, й собі нашкодив! Де то видано, щоб кобила без хвоста була? Ти і так уже бідний, дай Боже, щоб іще бідніший став!

Тим що кум П'єтро своїми словами перебив чари і вже не можна було перекинути жінки в кобилу, кума Джеммата вдяглася, бідкаючись і нарікаючи, а кум П'єтро сів на осла й поїхав разом з панотцем ярмаркувати в Бітонто, та вже більше ніколи не просив у нього такої послуги.

Як реготалися дами, слухаючи сієї оповідки, яку вони зрозуміли краще, ніж того хотів Діоней, нехай уявить собі така, якій іще самій колись доведеться пореготатись. Та вже оповідування скінчилось і сонце гріло не так, як перше; побачивши королева, що настав край її володарюванню, встала, зняла з себе вінок і поклала його на голову Панфілові, який один досі ще не зазнавав сієї честі.

– Мій повелителю, - сказала вона йому з усмішкою, - тобі випав найважчий обов'язок, бо, останнім перейнявши на себе владу, мусиш виправити мої помилки й помилки всіх твоїх попередників; нехай же сподобить тебе Господь великої ласки своєї, як він сподобив мене настановити тебе королем.

Панфіл прийняв з веселим видом свою нову гідність і промовив:

– Ваші чесноти й чесноти всіх інших моїх підданців кажуть мені сподіватись, що і я, подібно до всіх антецесорів моїх, заслужу повного схвалення.

Обговоривши за прикладом попередніх володарів з каштеляном усі господарські справи, він звернувся до дам, що вже чекали його слова, і сказав:

– Любії мої пані, завдяки розсудливості Емілії, що королювала над нами сьогодні, ви мали змогу зажити доброго відпочинку, бо кожен із товариства міг оповідати, що він сам хотів; тепер же, я гадаю, ви набрались нових сил, і ми можемо повернутися до давнішого порядку. Тому я бажаю, щоб на завтра всі ви приготувались говорити ось про що: про людей, що вчинили щось доблесне або благородне чи то в любовних, чи в яких інших справах. Говорячи про такі діла і творячи їх, ви ще більше облагородите душі ваші, і так уже схильні до доблесних учинків, і життя наше, що не довго може в смертному тілі тривати, продовжиться в нашій добрій славі: сього повинен не тільки бажати, а палко прагнути й ділом доводити всякий, хто, на відміну від звірів, не лише утробі своїй служить.

Така матерія сподобалась веселому товариству; вставши з дозволу нового короля, всі, як заведено, почали розважатись - хто в чому кохався. Так прогуляли вони до самої вечері, потім посідали врочисто до столу, де їх обслужили з якнайбільшою дбалістю, а попоївши, всі повставали й завели танці та співи. Безліч пісеньок було там проспівано, не таких уже, може, й хороших на голос, зате на слова веселих і жартівливих. Тоді король наказав Неїфілі проспівати й свою канцону; не гаючись, вона веселенько завела її чудовим дзвінким голосом:

Я молода, і в дні ясного маю,

Втішаючись пробудженням любові,

Я весело і радісно співаю.

Гуляю я зеленими лугами,

Де квітнуть білі лілії і рожі,

Де розпустились золотунці гожі;

Іду й рівняю з пишними квітками

Того, кого люблю я до нестями:

Коханому моєму юнакові

Я віддана без міри і без краю.

Коли побачу де найкращі квіти,

На того схожі, що його люблю я,

Я їх зриваю й ніжно їх цілую,

Готова душу їм свою одкрити

І про кохання з ними говорити,

І волосом своїм тонким, шовковим

Вінок із тих квіток перевиваю.

Люблю квітки за їхню милу вдачу,

За пишний цвіт, за аромат духмяний,

Ще більш за те, що образ той коханий,

Мов наяву, в подобі їхній бачу.

Мою любов глибоку і гарячу

Не висловить ніколи жодній мові:

Не треба слів - про неї я зітхаю.

Та то не ті гіркі й тяжкі зітхання,

Які, бува, терзають серце горем,

Жалем його пригнічують суворим:

Ясні й легкі, мов вітерця дихання,

Вони долинуть до мого кохання…

До мене прийде лицар мій чудовий,

Перш ніж гукну: «Прийди, бо вмру з відчаю!»

І король, і всі дами вельми похвалили Неїфілину канцону; побачивши, що вже геть-то споночіло, король велів іти всім спочивати до самого рана.

Кінець дев'ятому дню


ОПОВІДКА ДЕВЯТА | Декамерон | ДЕНЬ ДЕСЯТИЙ