home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





ДЕНЬ ПЕРШИЙ


С. 32. «після благодатного втілення Сина Божого…» - згідно з флорентійським стилем, рік починався не з Різдва, а з Втілення або Благовіщення (25 березня), отже чума охоплює Флоренцію на початку квітня 1348 року. В Пізі вона лютує вже з січня 1348.

«чи то вже була така дія планет небесних» - астрологічне пояснення появи чуми знаходимо і в сучасних Боккаччо хроністів Маркіонне Стефані та братів Маттео і Джованні Віллані, які пишуть про вкрай несприятливе для людства поєднання трьох великих світил під знаком Водолія, що мало принести світу багато тяжких випробувань.

«…почалася тая чума перед кількома роками у східних землях…» - в Азії епідемія розгоряється з 1346 року. Існує кілька версій про занесення чуми на Апенніни. Італійські дослідники стверджують, що хвороба була завезена з кораблями із Сирії на о. Сицилія, звідки розповсюдилася по Європі. У коментарі до російського перекладу «Декамерона» Н. Б. Томашевський наводить і другу, «кримську», версію: під час облоги генуезької фортеці в Кафі у татарському війську почалася епідемія. Не будучи в змозі взяти місто приступом, татари вирішили заразити ворогів чумою, перекидаючи за допомогою катапульт трупи померлих через стіни. Кілька хворих генуезьких моряків відбули на кораблях додому - так і почалась спершу в Італії, а потім і в усій Європі страшна епідемія.

С. 34. «сусіди сливе не дбали одне про одного» - «інститут» сусідства в середні віки був дещо тіснішим і згуртованішим, ніж у сучасній Європі. Так пише про нього Данте у трактаті «Пир» (IV, iv, 2): «Як людина для своєї повноцінності потребує присутності родинного кола, так і дім має необхідність у сусідстві іншого дому: інакше не минути б було багатьох негараздів, що стали б перешкодою щастю».

«корисливість слуг» - слуги і справді вимагали тоді непомірну ціну за свою роботу: хроністи називають цифру від одного до трьох флоринів, за умов безкоштовного проживання і харчування в домі господаря.

С. 35. «багато хто помирав просто випадком» - велика кількість хворих, покинутих напризволяще рідними, помирали з голоду.

С. 37. «…померло в мурах Флоренції…більше ніж сто тисяч душ» - Боккаччо, звісно, перебільшує, але точних даних з приводу кількості померлих немає: флорентійські хроністи сходяться на тому, що моровиця тривала до жовтня - початку листопада 1348 року, при чому загинуло три п'ятих населення міста і передмість.

«Гален, Гіппократ і Ескулап» - окрім міфологічної постаті Ескулапа - давньогрецького бога лікування - імена лікарів Гіппократа (460-377 до н.е.) і Галена (близько 130-200 до н.е.) постійно згадуються в літературі XIV століття.

«…у велебнім Новопречистенськім храмі…» - мається на увазі відомий готичний собор Санта-Марія-Новелла, закладений у 1278 році, а за часів Боккаччо включений до «третьої межі» міської брами. Саме в кварталі Санта-Марія-Новелла мешкало багато друзів письменника і, можливо, дехто із прототипів героїв-опові-дачів «Декамерону». Собор і сьогодні вітає виблискуванням своїх вітражів тих, хто прибуває до Флоренції залізницею; центральний вокзал міста, до речі, названо теж іменем цього храму.

«семеро молодих дам…, найстаршій було не більш як двадцять вісім год, наймолодшій минуло вісімнадцять» - сім - магічне число, що особливо шанували в середні віки: сім днів тижня, сім відомих на той час планет, сім християнських чеснот і сім смертних гріхів, сім ступенів досконалості. Щодо віку дівчат, то, згідно з тодішнім звичаєм, його навряд чи можна назвати юним: у дванадцять років дівчина вважалася на виданні, а одруження відбувалось у 14-18 років.

«Тож назвемо першу Пампінеєю…» - Боккаччо дав своїм героїням імена, які визначають їхню вдачу. Так, Пампінея означає «квітуча», Ф'ямметта - «вогняна» (таке саме ім'я автор дає і своїй легендарній коханій), Філомена - «та, що любить співати», Емілія - «ласкава», Лауретта - пестливе від Лаури - коханої Пет-рарки, Неїфіла - «нова для любові», «вперше закохана» (це ім'я є також натяком на поезію нового стилю - il dolce stil nuovo - і творчість Данте), Еліза - друге ім'я вергілієвської Дідони, цариці Карфагену.

С. 38. «…своїм убранням виявляти кожному стрічному, яке велике лихо нас спіткало» - у Флоренції, на відміну від Сієни і Венеції, не було прийнято закону про заборону жалобного вбрання з метою відлякування моровиці радісним і святковим виглядом городян.

С. 40. «троє молодих кавалерів» - маємо ще одне магічне число, що доповнює кількість героїв до десяти (символ довершеності), і саме по собі є символом подолання чоловічого суперництва.

«Одного звали Панфіл…» - імена юнаків також мають значення. Панфіл - цілком охоплений любов'ю, Філострат - поборений любов'ю (хоча точніше - «той хто любить боротьбу»), Діоней - шанувальник Афродіти (Діона в грецькій міфології - мати богині кохання Афродіти).

С. 41. «прибули до того місця» - мається на увазі містечко Поджо Герарді поблизу Майано, де Боккаччо мав невеликий маєток, або ж вілла Леонардо Аретіно під Ф'єзоле.

С. 42. «на все наставляю Пармена…» - імена слуг головних героїв запозичені автором із комедій Теренція і Плавта.

С. 43. «…а як виб'є третя година, будьте всі тут на місці, щоб попоїсти ще захолодки.» - у XIV столітті відлік часу робився від сходу сонця до заходу, за римським звичаєм. День розбивався на 12 годин, що згуртовувалися до чотирьох відрізків по три години кожен: третя, шоста, дев'ята, вечерня. Кожній порі року відповідав окремий розпорядок цих годин, оскільки різними були години сходу і заходу сонця.

«Помившируки по велінню королеви…» - гігієнічний захід, без якого не мислилось прийняття їжі: оскільки виделки не використовувалися, руки мили також перед тим, як перейти до наступного яства та наприкінці трапези.

«Діоней взяв лютню, а Ф'ямметта віолу…» - лютня та віола - старовинні струнні музичні інструменти. Оповідка перша

С. 44. Сер - титул представників вільних професій. До лицарів у Флоренції зверталися з титулом мессер, до дам - мадонна або монна.

С. 45. Мушатто ді Мессер Гвідо Францезі один з братів Фран-цезі (другого звали Біччо), відомий флорентійській шахрай. Накопичив багато добра, промишляючи лихварством у Франції, зумів вибитись у фінансові радники короля Філіппа Красивого, якого не раз спонукав до протизаконних дій - підробки монет, розбійних нападів на італійських купців тощо. За свою миршаву статуру Гвідо отримав прізвисько Мушатто (mouche - фр. муха).

Боніфацій - мається на увазі папа римський Боніфацій VIII (1294-1301).

Карл Безземельний - граф Валуа (1270-1325), брат французького короля Філіппа Красивого.

«такий собі сер Чеппарелло з Прато» - постать реальна, засвідчена документально. Чепперелло або Чапперелло Дієтаюті із міста Прато був одружений і мав дітей; працював, однак, не нотарем, а збирачем податків і десятин на користь Філіппа Красивого та папи Боніфація VIII. По-італійськи його ім'я, що так нагадує прізвисько, може походити від іменника серро - «поліно», «обрубок» - із додаванням зменшувального суфіксу - arello, або ж бути зменшувальним від Сіаро, деформованої форми імені Jacopo.

С. 46. Костирник - гравець у кості.

С. 47. «…кинуть його у яму, як собаку» - у ями (тобто рови, що оточували браму міста) викидали тіла самогубців, єретиків і відлучених від церкви, а також лихварів.

«Сих ломбардців собачої віри…» - ломбардцями у Франції називали всіх вихідців із Північної Італії, з Тоскани в тому числі. «Ломбардець» було синонімом слова лихвар, яке часто супроводжувалось зневажливим chien - фр. - собака.

С. 54. Парастас - заупокійна служба.

Стихар - верхній одяг церковнослужителів.

Казальниця - амвон, підвищене місце в церкві для проповідника.

С. 55. Святий Чаппеллетто - звісно, ім'я цього «святого» не фігурує в жодному переліку. Однак, у XIV столітті канонізація святих не була ще передана папській курії і виявлялась досить простим, буденним обрядом, як показує Боккаччо у своїй новелі. Оповідка друга

С. 57. Содомлянський гріх - педерастія.

Хліби духовні - церковні посади і пов'язані з ними прибутки.

C. 57. Симонія - продаж церковних володінь, посад і духовних звань.

С. 58. Клірик - служитель церкви. Оповідка третя

С. 58. Мельхіседек - розповсюджене єврейське ім'я, що означає «цар справедливості».

Саладін - (Салах-ад-дін, він же Юсуф-аль-Малік-ан-На-сер) - єгипетський султан (1138-1193), засновник династії Аюбідів. У 1187 році оволодів Єрусалимом, що дало привід до третього хрестового походу. Славився своєю толерантністю в справах віри. В час його правління Єгипет в Європі часом називали Вавілонією.

С. 59. Віра агарянська - мусульманська. Оповідка четверта

С. 61. «Не з-так далеко од наших країв, у Луніджані, був колись монастир…» - автор називає монастир Монтелунго поблизу містечка Понтремолі, що належав Абатству Св. Дзено, але описує події іншого, більш відомого йому самому монастиря Санта Кроче дель Корво (що на горі Капріоне, поруч з містечком Лерічі). Цей заклад, створений у 1176 році і покинутий у 1350-60 роках, належав пізанському Абатству Св. Мікеле.

Дорміторій - спальний покій у монастирі.

С. 62. «…вирішив нагримати на нього добре та й ув'язнити» - кожен монастир мав карцер для ув'язнення монахів, що провинилися.

С. 63. «…служу в законі святого Бенедикта» - мається на увазі чернечий орден бенедиктинців. Оповідка п'ята

С. 63. Маркізат Монферрато (іт. Monferrato - залізна гора) - середньовічна держава, що містилась між сучасними областями Італії Лігурія і П'ємонт. Утворилась наприкінці X ст., з 1536 р. - під владою мантуанських герцогів Гонзага, у 1631 частково, а у 1713 повністю приєднана до герцогства Савойї і П'ємонту.

«…обачна женщина стережеться полюбити мужчину вищого за неї станом» - канони середньовічної куртуазної поведінки, повністю викладені у трактаті Андреа Каппеллано «Про кохання».

Цікаво, що чоловікам навпаки «радилось» закохуватись у шляхетніших жінок - пор. прим, до стор. 29.

«Маркіз Монферратський, муж доблесний…» - постать історична, це був Коррадо дельї Алерамічі, відомий захисник Константинополя і Тіру. Один з найактивніших учасників III хрестового походу, незадовго до смерті (1192) тримав почесне звання короля Єрусалиму. Однак Коррадо не полишав дружину вдома у Монферрато: на час свого перебування у Константинополі (1187) він удівець. Тут Коррадо одружується з Теодорою, сестрою імператора Олексія, яку потім залишає, одружуючись у 1190 році з Ізабеллою, принцесою Єрусалима. Отже, і в цій новелі Боккач-чо вдається до улюбленого ним прийому поєднання історичних подій і бувальщини з вигадкою.

Храмовий хорунжий (гонфалоньєр) - прапороносець духовно-лицарського ордену, згодом просто почесний титул.

Філіпп Кривоокий - французький король Філіпп Август (1165- 1223), що очолив III хрестовий похід разом з німецьким імператором Фрідріхом Барбароссою і англійським королем Річардом Левове Серце. Оповідка шоста

С. 65. Чернець-мінорит - член францисканського ордену жебруючих монахів. Уданій новелі Боккаччо, ймовірно, мав на увазі конкретну особу - ченця Міно із Сан Квіріко, інквізитора у Флоренції з 1332, якого за жадібність та негідну поведінку було розжалувано у 1334 році.

С. 66. Епікур - давньогрецький філософ-матеріаліст (342- 270 до н.е.), згідно з вченням якого душа складається з атомів, що після смерті людини розпадаються і зникають.

«…огонь, яким йому загрожували, замінено було ласкаво на хреста…» - тобто спалення на вогнищі було замінено покаянням. Приречені до покаяння мали нашивати на свій одяг полотняного хреста.

Храм Чесного Хреста - мається на увазі церква Санта Кроче у Флоренції - головний осередок францисканців. Оповідка сьома

С. 67. Бергаміно - можливо, мався на увазі Ніколо на прізвисько Пергаміно, майстерний оповідач, автор твору «Dialogus creaturarum».

Примас - у першій половині XIII століття дуже популярним є Примас Кельнський, автор численних «пісень голіардів» і кількох невеликих поем, написаних латинською мовою, блискучий імпровізатор.

Клюнійський абат - згадки про бенедиктинське абатство Клюні на південному сході Франції і про щедрість його настоятелів часто зустрічаються у середньовічній літературі.

Кане делла Скала - Мессер Кангранде делла Скала (1291 - 1329) - володар Верони, також відомий своєю щедрістю, гостинністю і прихильністю до людей науки і мистецтва. Свого часу прихистив при своєму дворі вигнанця Данте.

С. 68. імператор Фрідерік - Фрідерік II (1194-1250), король Сицилії. Здобув славу заступника і покровителя поетів. Провадив боротьбу з папою та північноіталійськими містами за владу в Італії. Його прихильники звались гібелінами, а прихильники папи - гвельфами.

«Намислив він якось справити в Вероні пишну та розкішну учту…» - серед можновладців було прийнято давати банкети на честь урочистих подій. Відомим був привід перемоги Верони над Падуєю (1328). До двору запрошувалось звично багато усякого люду на потіху володарю - від блазнів до вчених і поетів.

«…сам він із своїми кіньми й челяддю проживається в трактирі» - найімовірніше, Бергаміно зупинився у трактирі на площі Св. Анастазії (на цьому місці і зараз є готель «Дві башти»), де часто заночовували запрошені двору синьйорів делла Скала. Оповідка восьма

С. 70. Гвільєльмо Борсьєре - (точніше, Гульєльмо) можливо, був реально існуючим дотепником, якого згадує ще Данте у «Божественній комедії» (Пекло, XVI, 70-72), але про нього майже нічого невідомо: лише приблизна дата смерті - початок XIV ст. мессер Ерміно де Грімальді - прізвище Грімальді належить відомому шляхетному роду Генуї. Але на другу половину XIII століття нікого з родини Грімальді не звали Ерміно, отже ця новела Бок-каччо є, ймовірно, переспівом одного з анекдотів на досі популярну в Італії тему про неймовірну скупість генуезців. Оповідка дев'ята

С. 72. кіпрський король - першим королем Кіпру був Гі де Лузіньян (1192-1194), відомий своєю безхарактерністю і нездатністю до правління. В дійсності, на відміну від того, що писав Боккаччо, кіпрський король так і не зміг позбутися своїх вад.

Готфрід Бульйонський (1061 - 1100) - герцог Долішньої Лотарингії, очолив І хрестовий похід (1096-1099), коли було відвойовано Єрусалим. Оповідка десята

С. 73. Маестро Альберто з Болоньї- ймовірно, Боккаччо мав на увазі відомого лікаря Альберто дей Дзанкарі, який народився близько 1280, дипломувався у 1310, практикував у місті Равенна, а потім викладав у Болонському університеті. Останнє, що про нього знаємо - заповіт, написаний ним 15 серпня 1348 року. Був двічі одружений, другу дружину звали саме Маргарита.

С. 74. Мальгеріда де Гізольєрі - Пзольєрі - відома болонська родина, у відомостях про яку, однак, не було знайдено імені Мальгеріда - болонського варіанта Маргарити.

С. 79. балада (від іт. ballata «ballare - танцювати) - лірична пісня, під яку часто танцювали.



ПЕРЕДНЄ СЛОВО | Декамерон | ДЕНЬ ДРУГИЙ