home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





ОПОВІДКА ТРЕТЯ


Троє молодиків, майно своє процвиндривши, зубожіли дощенту; небіж їхній, у розпачі додому вертаючись, здибується по дорозі з англійською королівною, що мандрує в перевдязі абата, одружується з нею і вертає дядькам статки-маєтки


Дами цікаво вислухали історію про Рінальдові пригоди, похваляючи його благочестивість та дякуючи Богові і святому Юліанові, що в тяжкій біді йому рятунок подали. Та й жінка (про сеє говорили вони тишком-нишком), здавалось їм, була недурна, зумівши тим добром скористатися, що Бог послав. Ще вони міркували, посміхаючись, про ту веселу і вдовину нічку, коли Пампінея, що сиділа обік Філострата, догадавшись сама, що черга тепер їй припала, уже надумувала, що б їй розповідати, і на королевине слово сміливо і весело повела таку річ:

– Шановнії дами! Що більше ми говоримо про форту-нині примхи, то більше маємо про них розповідати, коли добре придивимось, як то воно на світі ведеться. І люди тямущі не повинні сьому дивуватись: справді-бо, те, що ми по недомислу своїм називаємо, все у неї в руках, і сама вона присудом своїм потаємним передає безперестану все те з одних рук до других, а з других до третіх, а яким порядком - ми того не свідомі. Се річ аж надто певна, справджується вона щоденно у будь-якому ділі, та і в тих притчах, що їх уже оповідано, а проте, королевиному наказові скоряючись, долучу я до них і свою історію, яка вам, гадаю, припаде до смаку, а може, й пожиток який принесе.

Був собі колись у нашому городі один значний чоловік, на ймення мессер Тедальдо з роду Ламберті, як дехто каже, чи, може, з роду Аголанті, як твердять інші, бо його сини, бачите, промишляли згодом тим самим ремеслом, що коло нього ходили й ходять Аголанті. Чи так воно було, чи інак, менше з тим; тільки був той Тедальдо тяжко грошовитий і мав трьох синів: першого звали Ламберто, другого Тедальдо, а третього Аголанте; се були гарні, уродливі юнаки, хоч найстаршому ще не минуло й вісімнадцяти, коли помер мессер Тедальдо і лишив їм, яко законним спадкоємцям, усі свої статки-маєтки.

Ставши таким чином багатіями з грішми та маєтностя-ми, заходились вони теє добро цвиндрити без міри й без ліку, як їм тільки бажалось: тримали силу челяді, позаводили собі добрих коней, та хортів, та птахів, справляли раз у раз бенкети, витрачались на дарунки та турніри, - не тільки те чинили, що шляхетним людям пристало, а й те витворяли, що їм на молодечий ум спливало.

Не довго так вони й прожили, як батьківське добро стало применшатися; на їхні видатки не вистачало вже доходів, от давай вони продавати та закладати свої маєтки, сьогодні один, а завтра другий; незчулися небораки, як з'їхали нінащо, і нестаток ізняв їм з очей полуду, що сіла на них у багатстві. Покликав тоді Ламберто братів своїх і каже, що дивіться, мовляв, яка була батькові нашому шаноба і яка нам, який він був багатий і які ми стали убогі, без пуття гроші тринькаючи; слово по слову та й уговорив їх спродати ту мізерію, що їм іще лишилась, і з'їхати разом із дому, поки зовсім злидні не посіли.

Так вони і вчинили: без проводів, не гучно і не бучно подалися з Флоренції прямісінько до Англії, найняли собі в Лондоні невеличкий домок і жили страх як ощадно, позичаючи людям гроші на проценти, і так їм пофортунило, що за кілька років залихварювали вони силу-силенну грошей.

Тоді вернулись один по одному до Флоренції, повикупляли майже всі свої маєтки, надто ще й нових прикупили, поженились і, не кидаючи свого лихварювання в Англії, послали туди справуватися небожа свого на ймення Алессанд-ро, а самі, дарма що були вже одружені, забули вже, до чого були дорозкошувались, і знов почали сіяти грішми напропа-Ще, бо мали у всіх купців кредит на будь-яку суму.

Кілька років помагали загачувати ту прірву і ті прибутки, що присилав їм Алессандро, бо він там добре розжився, позичаючи гроші баронам під заставу замків та інших володінь.

Поки троє братів жили отак широко та все боргували, як готових грошей не ставало, на Англію тверду надію покладавши, аж тут неждано-негадано завелась у тій Англії усобиця між королем та його сином, і ввесь острів надвоє розколовся - той за одного руку тягне, а той за другого; тоді у Алессандра відібрали всі баронські замки, та й інших доходів не стало. Сподівався Алессандро, що от-от межи королем і його сином замир'я настане, і все йому вернуть - істе і проценти, то й не виїжджав собі з острова, а брати жили тим часом у Флоренції, витрат своїх не применшаючи та чимдалі у борги залазячи.

Та, бачивши, що стільки років уже надії не справджуються, перестали люди давати братам у кредит, ще й укинули боржників у тюрму, бо маєтностей у них не вистачило для виплати вірителям, а жінки їхні зубожені та діти дрібнії розлізлися хто куди межи людьми, не сподіваючись од життя нічого іншого, крім довічних злиднів.

Алессандро тим часом усе виглядав у Англії миру та й годі сказав; бачивши, що нічого там, крім небезпеки для себе, не висидить, вирішив він вернутись в Італію і рушив у дорогу сам-один.

Якось, виїжджаючи з Брюгге, зуздрів він білого абата, що теж рушав ізвідти в супроводі численної челяді та чернецтва, з великим обозом попереду; за абатом їхало двоє старих лицарів, родичів короля, що добре знали Алессандра і охоче взяли його з собою.

Приставши до них, він спитав увічливо, які то ченці їдуть попереду із челяддю і куди вони прямують. На те сказав йому один із лицарів:

– Той, що попереду їде, то наш молодий родич, його оце допіру обрано на велике абатство; а що йому літа ще не вийшли по закону на таку високу посаду, то ідемо ми з ним до Рима прохати святого отця, щоб він увільнив його від того закону і затвердив вибір. Тільки про се не слід говорити чужим людям.

Свіжо настановлений абат, їдучи то попереду, то позаду свого почту, як то часто роблять у дорозі синьйори, теж навів оком на нашого Алессандра, що був молодиком гожого стану і вроди, а що вже увічливий та люб'язний, то другого такого пошукати. З першого погляду так він припав абатові до вподоби, як ніхто на світі; прикликав його абат до себе, розговорився з ним приязненько, розпитався, хто він і що він, куди і звідки їде. Алессандро задовольнив його цікавість, розказавши йому щиро все без утайки, і радий був услужити абатові, чим тільки міг.

Почувши його доладну і розумну мову, придивившися пильніше до його манер і вбачивши в ньому чоловіка шляхетного всупереч неблаговидному ремеслу, абат ще дужче вподобав його: спочуваючи його нещастю, він потішав його по-дружньому, всіляко обнадіював його, кажучи, що Господь піднесе такого достойного чоловіка знову на ту висоту, з якої його скинула фортуна, а може, ще й вище, і нарешті попрохав Алессандра товаришити йому в дорозі, бо обидва ж вони їхали до Тоскани. Алессандро подякував абатові за слова потіхи і сказав, що він готовий йому до послуг.

Отак їхали вони далі, і абата все більше й більше поривало до Алессандра, як прибули вони через кілька день у містечко, де гостиниць було обмаль. Абат забажав у тому містечку обночуватись, тож Алессандро повів його до знайомого трактирника і попрохав дати йому кімнату, котру кращу; ставши абатові ніби за дворецького, він розмістив по хатах і всю його челядь, кого куди. Як абат повечеряв і всі обляглися, спитав Алессандро у господаря, де ж би йому притулитись? Той йому й каже:

– Та хто ж його знає? Сам здоров бачиш, що народу в мене повно, і сам я з домашніми своїми сплю на лавах. Правда, там у абатовій кімнатці стоять скрині з пашнею; коли хочеш, я проведу тебе туди, постелю що-небудь, та й переспиш собі якось.

Алессандро ж йому:

– Як я, - каже, - піду до абата в кімнату, коли вона така маленька й тісна, що там ніхто з ченців не міг примоститись? Якби я раніш звернув увагу на ті скрині, я поклав би там ченців, а сам пішов би туди, де вони ночують.

На те господар одказав:

– Ну, як знаєш. Коли хочеш, можеш там любісінько примоститись: абат спить, куртина спущена, я тобі постелю тихенько якусь перинку, та й спочивай собі на здоров'ячко.

Побачивши, що се можна зробити, не турбуючи абата, Алессандро погодився і якомога тихіше влаштувався там.

Абат же не спав, жагуче бажання не давало йому заснути; він чув усю їхню розмову, чув також, як Алессандро ліг на скрині; задоволений тим, що так склалось, він сказав собі подумки: «Господь погодив мені в моїм бажанні; якщо я не скористаю з сієї нагоди, хто зна, чи ще коли така трапиться».

Твердо наважившись не пропустити сієї нагоди, він виждав, поки все в трактирі не стихло, а потім покликав нищечком Алессандра:

– Іди ляж біля мене.

Той довго одмагався, а потім роздягся й ліг. Абат, поклавши йому руку на груди, почав його пестити, нестеменно так, як дівчата своїх коханців; Алессандро тому вельми здивувався, гадаючи, що то нечиста пристрасть підіймає абата на таке пестіння. Абат розгадав ту підозру чи то інстинктивно, чи то по якомусь поруху молодиковому; він посміхнувся, зняв із себе хутенько сорочку, схопив Алессандра за руку, поклав її собі на груди та й каже:

– Не ті в тебе мислі, Алессандро! Ось полапай краще, то взнаєш, що я тут ховаю.

Алессандро намацав у абата круглі, тугі й тендітні груденята, ніби з слонової кості точені; зрозумів він, що то була дівчина, пригорнув її, не ждучи запросин, і хотів поцілувати, коли се вона озивається:

– Перш ніж до мене ближче приступити, послухай - щось маю тобі казати. Як бачиш, я не мужчина; дівчиною рушила я з дому і їду отеє до папи, щоб він оддав мене заміж. Чи то таке твоє щастя, чи моя недоля, скоро я побачила тебе, зразу полюбила так, як іще не кохала жодна жінка на світі; тим-то й вирішила я, що будеш ти мені мужем, над усіх любішим. Якщо ж ти не хочеш узяти мене за дружину, то йди собі звідси на своє місце.

Хоч і не знав Алессандро, хто вона така, та, взявши до уваги її пишний почет, догадався, що се дівчина з багатого і шляхетного роду, а що вона вродлива, се він бачив на власні очі, - тож, не довго думавши, одповів їй, що коли буде її ласка, він на те залюбки пристане.

Тоді вона сіла на постелі і наділа йому на пальця каблучку перед іконою Господньою; заручившися таким робом, вони обнялись і втішались удвох любо та мило до самого світу.

Домовившися з нею про те, як далі вестися, Алессандро вийшов із кімнати, куцою і ввійшов, так що ніхто й не постеріг, де він ніч ночував. Радий та веселий рушив він знову в дорогу з абатом та його прибічниками і за пару тижнів був уже в Римі.

Проживши там кілька день, абат із двома лицарями та Алессандром пішли до самого папи: привітавшись, як закон велить, абат почав говорити:

– Найсвятіший отче, вам відомо краще, ніж будь-кому іншому, що хто хоче жити праведно й честиво, той повинен якомога уникати всього того, що штовхає його на противну путь; от і я, бажавши жити чесно, так і зробила - утекла потаємці у цій ось одежі, взявши з собою частину скарбів мого вітця, англійського короля, що хотів оддати мене, молодую, за шотландського короля, старезного діда, і рушила в дорогу сюди, до Рима, щоб ви, ваша святосте, видали тут мене заміж. І тікала я не стільки од старощів короля шотландського, скільки од боязні, що як побралася б я з ним, то, може, зробила б, молодою та хисткою бувши, щось таке противне Божим законам та честі нашої королівської крові. Коли я їхала сюди з такою постановою, то не інакше, як сам Господь милосердний, котрий один добре знає, чого кому треба, явив мені перед очі того, кого він судив мені за мужа; то був сей юнак (тут вона показала на Алессандра), що ви біля мене бачите; своїми звичаями і честивістю під пару він хоч якій значній дамі, хоч, може, кров його не така шляхетна, як у королів. Його обрала я, хочу мати себе за дружину, і ніколи не буде в мене іншого, що б там не казали отець мій і люди. Так одпала головна причина моєї подорожі, але я хотіла все-таки завершити її, щоб одвідати шани гідні та святі місця сього города і вас, отче превелебний, а надто для того, щоб одкрити перед вами й перед іншими людьми шлюб, що взяли ми з Алессандром перед лицем самого тільки Бога. Тим я благаю вас уклінно бути зичливим до того, що Богові й мені миле, і дати нам своє благословенство, щоб мали ми певнішу ласку в того, чиїм намісником ви єсте, і жили разом, у славу Господню та вашу, до самої смерті.

Здивувався Алессандро, почувши, що дружина його - королівна англійська, і серце його сповнилось таємною радістю; ще ж більше здивувались ті два лицарі і так розгнівилися, що, мабуть, перепало б добре Алессандрові, а може, й самій королівні, якби се було не при папі, а деінде. Зачудувався ж вельми і сам папа і вбранню королівни, і її вибору, та, бачивши, що назад діла не повернеш, зволив задовольнити її прохання. Спершу заспокоїв він розгніваних лицарів, примирив їх із королівною та її обранцем, а тоді вже дав усі потрібні розпорядження.

Як діждались призначеного дня, то в присутності всіх кардиналів та багатьох інших знакомитих людей, що прийшли як гості на велику урочистість, з'явилась на папин виклик препишно вбрана королівна, така вродлива й люб'язна, що всі її по заслузі хвалили, а обік неї - в такім самім розкішнім одінні наш Алессандро, виглядом своїм і манерами не на лихваря, а на правдивого королевича схожий, великою почестю од тих двох лицарів шанований. Тут папа велів дати їм урочистий шлюб і після гучного та бучного весілля одпустив їх із своїм благословенням.

Виїхавши з Рима, забажалось Алессандрові, та й дружині його, побувати у Флоренції, куди вже докотилася про них слава; флорентинці зустріли їх з превеликою шанобою, а королівна веліла випустити на волю трьох братів, оплативши попереду всі їхні борги, і повернула їм і жінкам їхнім усі маєтності, за що немалої зажила дяки. Тоді Алессандро з жінкою виїхав із Флоренції, взявши з собою Аголанте; в Парижі французький король вітав їх із честю.

Тим часом два лицарі подались до Англії і так намовили короля, що той простив їх і з великою пишнотою прийняв дочку та зятя, а за якийсь час урочисто посвятив його в лицарі і настановив на Корнуельське графство. Новий граф незабаром примудрився помирити короля з сином, од чого велика благодать для всього острова настала, а вдячні краяни щиро його полюбили. Аголанте одержав сповна все, що йому були винні, і повернувся до Флоренції багатим, як ніколи, та ще й дворянином, - граф Алессандро звів його в лицарський стан.

Граф із дружиною своєю жив потім славно і, кажуть люди, з допомогою розуму свого та одваги і не без тестевої підтримки завоював згодом Шотландію і став її королем.



ОПОВІДКА ДРУГА | Декамерон | ОПОВІДКА ЧЕТВЕРТА