home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement






ОПОВІДКА ЧЕТВЕРТА


Ландольфо Руффоло, збіднівши, йде в корсари; узятий генуезцями, він зазнає в морі аварії, рятується на скрині, повній самоцвітами, прибивається до одної жінки на Корфу і вертає додому багатирем


Лауретта, що сиділа обік Пампінеї, дослухала до кінця її історію, що завершилась так славно, і, не чекаючи припросин, почала казати:

– Ласкаві мої пані, думається мені, що найбільше діло фортуни - це видвигнути людину з великої мізерії до королівського стану, як то лучилося з Алессандром у Пампінеїній історії. А що всякому з нас доводиться говорити про ці матерії, то і я насмілюсь розповісти вам притчу, де буде ще більше всяких злигоднів, хоч і не така блискуча розв'язка. Добре знаю, що ви слухатимете моє оповідання не з такою увагою, як попереднє, та вже даруйте - чим багата, тим і рада.

Кажуть люди, що морське узбережжя між Реджо та Гаетою - то найкраща містина в Італії; там, поблизу Салерно, простягається над морем так званий Амальфійський берег, засіяний дрібними містечками з садками та фонтанами. Живуть у них усе люди заможні, найбільше заповзятливі купці. В одному з тих містечок, що зветься Равелло, де й тепер таких людей не збуває, жив колись-то багатий-пребагатий чоловік на ймення Ландольфо Руффоло. Та йому не досить було того багатства, і він, хотівши ще удвоє стільки додбати, за малим богом життя свого не занапастив.

Обрахувавши все докладно по-купецькому, придбав він собі величезного корабля, наладував його всяким товаром, що накупив за свої гроші, та й подався до Кіпру. Але там побачив він, що й інших купців чимало туди такого самого краму понавозили, то й мусив продавати все те запівдарма, аби тільки не викидати, і тим зовсім нінащо звівся.

Зажурився тяжко Ландольфо, не знав, що й почати: то був багатир на всю губу, а тепер нараз убогим став… Ні, думає, або помру, або розбоєм поверну собі, що втратив, а не вернуся злиднем туди, звідки багатим виїхав. От продав він комусь там свого корабля, доклав ті гроші До виторгу, купив собі невеличке корсарське суденце, устаткував його добре всім, що треба для того промислу, та й почав шарпати проїжджий торговий люд, а найпаче турків. І фортуна служила йому в добичництві краще, ніж перше в купецтві. Не минуло й року, як він, пограбувавши силу турецьких кораблів, не тільки вернув те, що втратив, а й подвоїв своє багатство.

Навчений лихом, що його вже раз спіткало, не хотів Ландольфо шукати нової біди й поклав собі, що буде вже з нього й того, що має, - треба додому путь верстати. Повертати гроші на будь-який товар він уже не мав охоти, а поплив прямо додому на тому самому кораблику, на якому так успішно корсарував. Як надплив він уже до Архіпелагу, схопився надвечір супротивний вітер-борвій і страшенно збурив море; невеличкий кораблик мусив шукати безпечного притулку в затишній бухті якогось острівця, щоб перебути там лиху годину.

По якомусь часі в ту саму затоку, де прихистився Ландольфо, прибились дві великі генуезькі барки, що верталися з Царгорода. Помітивши Ландольфів кораблик, генуезці перегородили йому дорогу, а впізнавши, чий він єсть (про Лан-дольфові скарби скрізь-бо ходила слава), вирішили захопити його, бувши зроду людьми грошолюбними та розбишакуватими.

От вони й висадили на берег частину своїх людей з самострілами та іншою зброєю і поставили їх на такому місці, щоб ніхто не міг зійти з судна, не наражаючись на стріли, а самі підпливли маленькими човниками до Ландольфового корабля і досить легко захопили його - усю залогу впень вистинали. Пожакувавши геть-чисто все на кораблі, вони потопили його, а самого Ландольфа взяли до себе на барку, лишивши йому на хребтині одну благеньку курточку.

Назавтра вітер перемінився, і барки пішли під вітрилами на захід; увесь той день плилося їм щасливо, та підвечір ізнов схопився буйний вітер, устала супротивна хвиля і порізнила тії судна. Ту барку, що на ній був горопаха Ландольфо, швиргонуло бурею на якусь мілизну побіля острова Кефалонії і потрощило на друзочки, так ніби хто склянкою об стіну хряснув. Скрізь по хвилях носилися дошки, ящики, товари усякі, як то в таких випадках буває, і хоч ніч була темна-темнюща, а море клекотіло та шпувало, розбиті корабляни, хто тільки вмів плавати, кинулись уплинь і хапались за що попадя.

Межи ними був і наш нещасний Ландольфо; ще вчора кликав він смерть, волів би загинути, ніж додому бідним вернутися, а тепер таки перелякався - видима смерть страшна. Коли се трапилась йому дошка, вхопився він за неї, як і всі інші, - може ж таки зразу не потоне, а там Господь якось порятує його. Сів він на ту дошку верхи і сяк-так продержався на ній до білого світу, хоч кидали його хвилі туди й сюди безперестану.

От і день настав; розглянеться Ландольфо на всі боки - нічого не видко, тільки хмари та море, та ще плаває по хвилях скриня якась, до нього часом наближаючись. Боявся Ландольфо, щоб не потопила його та скриня, наскочивши на дошку, і як припливала вона до нього, одпихав її, як міг, однією рукою, хоч сили вже покидали його.

Як на те, схопився зненацька в повітрі вихор, упав на море і так крутонув скриню, що вона вдарила об дошку, на якій був Ландольфо, й перевернула її. Од того удару Ландольфо пішов під воду, а як вирнув на поверхню (не так силою своєю, як страхом гнаний), то дошка запливла вже далеченько; боячися, що вже не здужає до неї добратись, підплив він до скрині, що була ближче, притиснувся грудьми до віка, а руками намагався підтримувати так-сяк її рівновагу. Кидали його хвилі то в один бік, то в другий, і плив він отак, голодний (їсти, бач, не було чого, а пити - хоч одбав-ляй), не знаючи, де він, не бачачи нічого, крім моря, плив цілий день і цілу ніч.

Наступного дня, мокрий увесь як хлющ, тримаючись обіруч за пруги скрині (звісно, хто топиться, той і за бритву хопиться), пригнався він, чи то з ласки Божої, чи з допомогою вітру, до берега острова Корфу, де саме якась бідна жінка мила морською водою та шарувала піском своє начиння. Побачила вона ту прояву, не розібралася зразу, що воно таке, скрикнула з ляку й подалась назад.

Ландольфо ж не озивався - голосу не міг одвести, та й не бачив майже нічого, але як море пригнало його ближче, жінка та роздивилась, що то була скриня, а приглянувшись пильніше, постерегла спершу руки, що за скриню ту тримались, а далі й голову і догадалась уже, в чім річ. Шкода їй стало потопельника: увійшла вона в воду (море вже втихомирилось), схопила його за волосся і витягла на берег разом із скринею. На превелику силу розчепила вона його руки, скриню завдала на плечі дочці, що була з нею, а сама взяла Ландольфа, як малу дитину, і понесла в селище. Там поклала його в купіль і доти терла та мила його гарячою водою, доки не вернулось до нього втрачене тепло, а з ним і трошки сили. Тоді вийняла його з купелю, дала йому доброго вина й печива і так за кілька день одходила його - він трохи очуняв і знав уже, куди потрапив. Тоді добра жінка вирішила оддати йому ту скриню, на якій він приплив, та й одпустити його з миром, - нехай уже далі сам про себе дбає/

Ландольфо забувся вже про ту скриню, проте взяв її, коли жінка принесла; як-не-як, думає, проживу за неї хоч кілька день; але побачивши, що скриня легенька, не велику покладав на неї надію. Та все ж таки, як жінки не було вдома, зняв він із скрині віко; дивиться, аж усередині повно всяких самоцвітів, оправлених і неоправлених. Оглянув він їх і побачив, який то великий скарб. Він на сьому ділі трохи розумівся.

Утішився Ландольфо і склав дяку Богові, що й тут його не покинув. Та, за короткий час зрадливості долі аж двічі зазнавши, боявся він, щоб не насміялась вона з нього і втретє, тож вирішив бути вельми обачним, щоб скарби тії ціло додому допровадити. Загорнув він їх, як міг, у ганчір'я, а як господиня вернулася, сказав їй, що скриня йому вже не потрібна, хай собі бере, коли хоче, а йому дасть натомість торбину. Жінка радо на те пристала; подякувавши їй щиро за рятунок, узяв Ландольфо торбу на плечі й пішов собі. Перевізся човном до Бріндізі, а звідти, пливучи все попід берегом, дістався до Трані, де зустрів своїх земляків, що торгували там сукном. Розповів їм Ландольфо про всі свої пригоди (не згадав тільки про ту скриню), і вони приодягли його Христа ради, ще й коня йому під верх позичили, і провели до самого Равелло, куди він, за його словами, хотів вернутись.

Тут він почував себе вже зовсім безпечно і, похваливши Бога, що його сюди привів, розв'язав торбу і на сей раз розглянув свої скарби вже пильніше. Виявилось, що як продасть він ті самоцвіти поцінно або навіть і продешевиться трохи, то стане удвічі багатшим, ніж перше був, коли з дому виїздив. Розпродавши при нагоді те каміння, переслав він дещицю грошей на Корфу, тій жінці, що з моря його витягла, і тим купцям, що його в Трані одежею зарятували, а решту лишив собі і, не бажаючи більше торгом ходити, жив при достатках до самої смерті.



ОПОВІДКА ТРЕТЯ | Декамерон | ОПОВІДКА ПЯТА