home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement






ОПОВІДКА ДЕСЯТА


Паганіно з Монако викрадає жінку в мессера Річчарда ді Кіндзіка; дізнавшись, де вона є, чоловік їде туди і, заприязнившися з Паганіном, просить повернути йому дружину. Той дає їй на волю - вертатись чи лишитись, вона ж не хоче йти до чоловіка, а по його смерті одружується з коханцем


Уся чесна компанія вельми вподобала прегарну королевину притчу, а найдужче Діодей, що мав того дня розказувати остатній. Похваливши за все попередню оповідачку, він почав:

– Прекрасні дами, одна обставина з королевиної історії примусила мене перемінити свій намір і розповісти замість задуманої пригоди зовсім іншу - маю на увазі дурість Бер-набо (хоч усе й скінчилося для нього благополучно) і всіх інших, що думають подібно до нього, ніби в той час, як вони гуляють десь по світу, то з однією, то з другою любо жартуючи, жінки їхні, що дома лишились, сидять собі на піснині, скоромини не вживаючи, буцімто ми не знаємо, родившись серед них і вирісши, до чого вони ласі. Оповідкою своєю хочу я показати велику їхню глупоту і ще більшу нерозумність тих, котрі, вважаючи себе сильнішими за природу, можуть робити діло тільки язиком, ще й інших силкуються на свій лад повернути, хоч те натурі їхній і геть-то суперечить.

Так от, жив собі в городі Пізі судія, більше розумом, аніж силою тілесною обдарований; звали його мессер Річчардо ді Кіндзіка. Будучи тяжко багатим і сподіваючись, мабуть, що зможе вдовольнити жінку досконалим знанням законів, шукав він собі з горливістю великою молодої та вродливої дружини, хоч мусив би стерегтися саме такої, якби тільки вмів не лише іншим, а й собі добру пораду дати. Чого ж шукав, те і знайшов - мессер Лотто Гваланді дав за нього дочку свою Бартоломею, що була, може, найкращою і найгарнішою дівчиною в тому місті, хоч вони там мало не всі такі вертливі, як ласочки.

Судія привів молоду до свого дому з великою пишнотою і справив гучне та бундючне весілля. Уже першої ночі спромігся він ледве один раз виконати свій подружній обов'язок, та й то з тяжкою бідою, а вранці, як чоловік худий, сухорлявий та недолугий, мусив покріпляти сили свої білим вином, солодощами та іншими ліками. Оцінивши аж тепер по справедливості свою спроможність, пан судія почав навчати дружину календарю, що найкраще згодився б школярам і був укладений не інакше, як у Равенні. Як його послухати, то не було такого і дня, щоб на нього не припадало якогось свята чи присвятка, шануючи які чоловік і жінка мали з різних причин утримуватися од усяких зносин; сюди ж додавались пости великі й малі, передсвяття апостольські і всіх святих, п'ятниці та суботи, ну й неділі (бо то, мовляв, день Господній), та ще певні кватири місячні і сила-силенна всяких інших виїмків - йому, бач, здавалося, що спілкування з жінкою можна одкладати на такий довгий термін, як цивільні судові справи. Отак і жив він із дружиною (хоч і вельми їй було досадно, що хіба раз на місяць він до неї пригорнеться) і стеріг її пильно, щоб, буває, хтось інший не вказав їй на робочі дні, як він указував їй на святкові.

Одного разу влітку, за великої спеки, заманулося мессе-рові Річчарду поїхати до свого прегарного маєтку біля Мон-те-Неро - погуляти там кілька день, подихати свіжим повітрям; жінку свою красуню він теж узяв із собою. Щоб розважити її, він улаштував одного дня риболовлю: сам сів із рибалками в один човен, а жінку з товаришками посадив у другий, та й попливли собі, і так зарибалились, що незчулися, як запливли од берега на кілька миль у чисте море. От пильнують вони тої риби, коли се надплив туди галерою своєю Паганіно да Маре, голосний того часу корсар; помітивши човни, він рушив до них; вони навтіки, та він усе-таки наздогнав того, де були жінки, і, побачивши там красуню Бартоломею, не бажав собі іншої здобичі - на очах у мессера Річчарда, що був уже на суходолі, він узяв її до себе на галеру та й поплив у море. Нема чого й казати, як журився тим пан судія, що ревнував жінку свою і до тіні, не то що. І в Пізі, і в іншіх містах скаржився він на тих лиходіїв-корсарів, та все було намарно - він-бо не знав, хто саме викрав його жінку і куди її завіз.

Паганіно ж, таку гарну бранку собі залучивши, був вельми радий; він не мав жінки і вирішив залишити її при собі. Красуня гірко плакала, а він потішав її ласкавими словами; коли ж настала ніч, він, не дбаючи про календар і не турбуючись жодними святами й присвятками, зачав утішати її ділами (бо слова, як йому здавалось, мало тоді вдень допомогли) та і втішив-таки так добре, що не допливли вони й до Монако, як судія і всі його закони вилетіли їй з голови. Зажила вона рада та весела з тим Паганіном, а він, у Монако її привізши, не тільки потіху вдень і вночі їй давав, а ще й шанував її, як би дружину свою законну.

Через який там час унесено в вуха мессерові Річчарду, де його жінка. Він запалився бажанням повернути її якнайшвидше і, гадаючи, що ніхто краще за нього не зможе сієї справи зорудувати, вирішив сам повезти за неї викуп, скільки б там із нього не заправили. От сів він на корабель, приплив До Монако і справді побачив там свою жінку. Вона теж його помітила і того ж вечора сказала про се коханцеві своєму, виявивши йому одночасно, що вона гадає чинити. Другого Дня вранці мессер Річчардо побачив Паганіна, познайомився з ним і за короткий час став уже запанібрата; Паганіно ж не показував виду, що його знає, і вичікував, що той буде йому казати. Коли мессерові Річчарду здалося, що настала слушна мить, він постарався якнайліпше і якнайприязніше одкрити йому причину свого приїзду і прохав його взяти який завгодно окуп, лиш вернути жінку. На те одповів Пага-ніно з веселим видом:

– Але ж дуже прошу, пане мій любий! Коли хочете знати, у мене й справді живе одна молодиця, тільки я не відаю, чи то ваша жінка, чи, може, ще чиясь - я ж бо вас не знаю, а з нею знайомий теж недавно, відколи вона в мене живе. Якщо й справді ви її чоловік, як ви кажете, то я, маючи вас за людину благородну, поведу вас до неї і вона вас напевне впізнає: коли вона скаже, що ваша правда, і захоче піти з вами, то нехай; дасте мені за неї окупу, що з ласки вашої самі положите. Як же ні, то не подоба вам її од мене вимагати, бо я чоловік молодий і, як усякий інший, можу тримати собі жінку, особливо ж таку, як вона, що любішої за неї я зроду не бачив.

Тоді сказав мессер Річчардо:

– Цілком певно, що то моя жінка; скоро ти поведеш мене до неї, побачиш сам, що так воно і є: вона одразу ж кинеться мені на шию. Нехай буде так, як ти надумав; я пристаю на все.

– Гаразд, - сказав Паганіно, - ходімо.

От прийшли вони до Паганінового дому, сіли в світлиці, і Паганіно велів покликати до себе жінку; вона вийшла із своєї кімнати і привітала мессера Річчарда так, ніби то був якийся чужинець, що завітав у гості до Паганіна. Сеє побачивши, судія дуже здивувався (думав, знаєте, що вона його хтозна з якою радістю зустріне) і сказав до себе подумки: «Мабуть, із того суму й безконечного горюваня, що втратив її, я так змінився, що вона мене не впізнала». До неї ж озвався такими словами:

– Жінко моя люба, дорого ж мені стала та рибна ловля, що на неї я тебе запросив! Що вже я побивався за тобою, того ніхто на світі здумати не може, а ти, бач, і не впізнала мене, так байдужно до мене привіталася. Хіба ж ти не бачиш, що се я, твій мессер Річчардо? Я приїхав сюди, щоб заплатити сьому достойному чоловікові, скільки він захотів би, аби тільки забрати тебе й одвезти додому, а він, спасибі йому, згодився оддати мені тебе за таку ціну, яку я сам покладу.

Жінка повернулась до нього й сказала, осміхнувшися злегенька: - Мосьпане, се ви до мене говорите? Глядіть же, чи ви часом не вклепались, бо я от таки добре знаю, що не бачила вас ізроду.

А він їй:

– Що-бо ти кажеш, ось придивись до мене краще та пригадай гарненько, то й побачиш, що я твій муж, Річчардо ді Кіндзіка.

А вона йому:

– Даруйте, мосьпане, може, воно й не випадало б так довго на вас дивитись, як ви того бажаєте, та я вже досить на вас надивилась і можу з певністю сказати, що ніколи вас не бачила раніше.

Мессер Річчардо подумав собі, що, може, то вона прикидається із страху перед Паганіном і не хоче признатися до нього в присутності корсара; тим-то через якусь хвилю він попрохав у господаря дозволу поговорити з жінкою сам на сам. Паганіно пристав на те, з одною лише умовою - щоб мессер Річчардо не важився цілуватись проти її волі, а жінці сказав, щоб пішла з ним до своєї кімнати, вислухала все, що він мав казати, і відповіла йому, як сама хотіла. От пішли вони удвох до неї в кімнату, посідали, і мессер Річчардо заговорив ізнову:

– Серденько моє кохане, душко моя солоденька, на-дієнько моя люба, невже ж ти й тепер не впізнаєш того Річчар-да, що любить тебе дужче, ніж самого себе? Як же се може бути? Чи я вже так змінився? Оченя ж ти мов каре, ну, глянь же на мене ще раз, придивися краще!

Жінка засміялася і не дала йому говорити далі.

– Ви розумієте, звичайно, - промовила вона, - що не така вже я безпам'ятна, щоб забути, що ви - мессер Річчардо ді Кіндзіка, мій муж; та коли я жила з вами, то виявилось, що ви мене погано знаєте. Ви ж чоловік ніби й розумний (і хочете, щоб вас за такого вважали), то невже ж таки ви не знали, бачивши, що я така молода, та свіжа, та яра, - невже, кажу, ви не знали, чого треба молодим жінкам, крім їжі та одежі, хоч вони й соромляться про те говорити? Як ви те діло справляли, ви самі знаєте. Коли правничі студії були вам більше до серця, аніж дружина, то не треба було женитися; та, правду кажучи, мені завжди здавалось, що ви навіть не юриста, а такий собі ходячий календар, що проголошує свята й передсвяття, пости й припостки, так ви добре знали всі ті штуки. Якби, кажу, ви попускали стільки празників пахарям, що поля ваші обробляють, скільки тому, що мав мою грядочку порати, то не зібрали були б ізроду ні зернини врожаю. А тут послав мені Бог, на молодощі мої зглянувшись, сього чоловіка; в отсій от кімнаті живу я з ним, не знаючи, що то є свято (маю на увазі ті свята, що так часто справляли ви, більше Богові, чим жінці догодити намагаючись): ніколи тут не ночували ні п'ятниця, ні субота, ні сухий четвер, ні Петрівка, ані Великий піст, що так довго тягнеться; і вдень і вночі тут працюється, що аж пір'я летить; от хоч би й сьогодні вдосвіта - ще й до утрені не дзвонено, а ми вже дві чи три загінки пройшли. Залишуся ж я у нього, працюватимемо вдвох, покіль молоді, а свята, пости та прощі нехай уже будуть мені на старощі. А ви забирайтеся собі з богом, та й не дуже гайтеся, і святкуйте там без мене скільки хочете.

Почувши сії слова, мессер Річчардо несказанного дознав жалю, а як вона замовкла, промовив:

– Ох, душко моя солоденька, хто видав таке говорити? Невже тобі не дорога честь батьків твоїх і твоя власна? Невже ти волієш отут підбічницею сього чоловіка у смертельному гріху пробувати, ніж у Пізі дружиною моєю бути? Як ти йому остинеш, прожене він тебе геть із ганьбою великою; а мені ти завжди будеш мила, завжди будеш, хотів би я чи ні, господинею мого дому. Невже задля сієї нечестивої і непомірної похоті занехаєш ти добру славу свою і покинеш мене, коли я люблю тебе, як душу? Надієнько моя люба, не кажи більше таких слів, ходи зі мною: я вже тепер, знаючи твоє бажання, буду краще старатися. Маєточку мій дорогенький, одстань од того наміру та поїдь зі мною - я ж без тебе такого вже натерпівся лиха!

На те жінка одвітувала:

– За честь мою, про мене, нехай хоч і ніхто не турбується, се вже тепер ні до чого; нехай би були подбали про неї отець-мати, коли мене за вас заміж давали; та як вони тоді про мою не дбали, так я тепер не дбаю про їхню. А що я в гріху смертельному пробуваю, то тим не журіться, бо я в ньому як сир у маслі плаваю. Признаюся вам по правді, тут я почуваюсь дружиною Паганіна, а там, у Пізі, я була ніби вашою полюбовницею - так рідко за квадрами місячними та геометричними розрахунками сходились там наші планети; тут же Паганіно не випускає мене з обіймів цілу ніч, тисне мене й кусає, а вже як упорує, нехай вам те сам Бог скаже. Ви говорите, що будете старатися; а чим? Будете намагатися трьома нападами булаву підняти? Мабуть, ви стали бравим вершником з того часу, як я вас не бачила. Ідіть собі і старайтесь лишень тримати душу в тілі, бо ви на сьому світі немов позичені, такі хирні та недолугі. А ще скажу вам, що коли й покине мене сей чоловік (а він, здається, не має того на думці, поки я сама хочу), то я нізащо в світі до вас не повернуся: хоч скільки вас чавити, все одно й наперстка соку не вичавиш. Набулася я вже в вас, на превелику собі шкоду і втрату, то шукатиму тепер того добра деінде. Кажу ж вам іще раз - тут немає в нас ні свят, ні присвятків, тут я хочу й зостатися, а ви ідіть собі з богом, і то якнайшвидше, а ні, то я закричу, що ви хочете ґвалт мені учинити.

Упіймавши такого облизня, аж тепер урозумів мессер Річчардо, яку він учинив дурницю, що оженився з молодою, бувши сам нездолящим. Сумний та невеселий вийшов він із кімнати і наговорив багато всячини тому Паганінові, та все пусто-дурно. Так нічого й не добившися, повернувся він до Пізи без жінки та й збожеволів з великого жалю; було, хто з ним не привітається, хто його про що не спитає, він усім одно каже: «Паскудна діра свят не розбира». По недовгім часі він і вмер. Як почув про те Паганіно, то, знаючи, як вірно кохає його Бартоломея, став із нею до шлюбу, та й зажили вони собі вдвох до любої вподоби, жодних свят не святкуючи і постів не постуючи, у тім обом приємній праці рук і ніг не покладаючи. Тим-то, любії мої пані, здається мені, що не в ті взувся Бернабо, коли ото сперечався з Амбро-джуолом.

Ся оповідка так розсмішила чесне товариство, що з реготу у всіх аж щоки боліли, а всі дами в один голос визнали, що Діоней правду каже і що Бернабо був великий дурень. Як Діоней скінчив свою історію і всі вже пересміялися, королева побачила, що вже нерано, усяк розказав уже своє і володарювання її дійшло кінця; тож ізнявши заведеним порядком вінця з голови своєї, поклала його на голову Неїфілі і сказала веселенько:

– Тепер, люба моя подруго, випадає тобі над сим малим народом поцарювати.

По сім слові колишня королева сіла; Неїфіла трохи аж почервоніла од тої шани, що їй отеє дано; личко їй пашіло, мов свіжа троянда квітнева чи майова на схід сонця, а очі хороші, трохи опущені, блищали, неначе тая вранішня зоря. Як тільки вщух приязний гомін, яким усі присутні ясували своє благовоління до нової королеви, вона підбадьорилась, сіла на вищий стілець і промовила:

– Раз уже я стала над вами королевою, то, не ламаючи порядків, заведених моїми попередницями і схвалених вашою покірністю, хочу ознаймити вам короткими словами мою думку, що нам слід далі чинити, якщо ви її спільною радою ухвалите. Як вам відомо, завтра в нас п'ятниця, а по завтрьому субота, дні не вельми приємні багатьом людям задля пісної їжі, що годиться вживати. Проте п'ятницю мусимо шанувати, бо в сей день прийняв муку той, хто розп'явся ради спасіння нашого; тим-то справедливо буде, я вважаю, і почесно завтра для хвали Божої радше молитвами, аніж оповідками пробавлятися. У суботу ж, ізнов, жінки миють своїм звичаєм голову, щоб вимити з волосся весь порох і бруд, що за цілий тиждень назбирався; багато хто постує в сей день на славу Пречистої Діви-Богородиці, а потім опочиває од усіх трудів на честь неділі, що заходить. Тим і в суботу, я вважаю, ми не можемо йти заведеним трибом і гаразд учинимо, як і в сей день оповідати не будемо. І ще одно: в неділю буде вже чотири дні, як ми тут живемо, і, коли ми не хочемо, щоб нас тут заскочили якісь чужі люди, мусимо, на мою думку, перемінити місце свого пробутку й перейти куди-інде, а куди, про те вже я подумала й потурбувалась. Коли ми зійдемося там до гурту після полуденного спанку, то домовмося зарані, що на відміну від сьогоднішнього дня, коли ми надто широко гуляли думкою по нашому словесному полю, слід обмежити трохи оповідацьку сваволю; кожне матиме досить часу для надуми і зможе розказати що-небудь про одну якусь фортунину примху - приміром кажучи, про те, як люди завдяки своїй кмітливості добували собі бажане або вертали втрачене. Нехай же подумає про се кожне із вас та й розповість на пожиток чи хоч на потіху всьому товариству. Ясна річ, за Діонеєм лишається його привілей, як і перше.

Всі схвалили королевину промову і пристали на її думку. Вона ж покликала перед себе каштеляна і розказала йому докладно, де він має поставити ввечері столи і що йому потім робити за весь час її королювання; потім того вона встала разом з усім товариством і дозволила робити, що кому хотя. Дами й кавалери пішли в садок, погуляли там трохи, а як наспіла вечеря, поїли усмак; як же повставали з-за столу, то Емілія, по загаду королевиному, завела танок, а Пампінея (їй приспівували всі інші) ось яку пісню:

Щаслива я над всяке порівняння:

Здійснилися усі мої бажання!

Прийди ж до мене, владарю Амуре,

Всіх благ моїх і радощів причино;

З тобою заспіваю

Не про зітхання, не про дні зажури,

Що ти змінив на втіху доброчинно,

А про жагу безкраю,

Що в ній горю, щаслива, й не згоряю,

Тобі моє несучи обожання.

В той день, як загорілась я жагою,

Явив, Амуре, ти моєму зору

Коханця молодого,

Що силою, завзяттям і красою

Над усіма у світі візьме гору -

Нема ніде такого…

Я мрію і співаю лиш про нього.

Лише йому палке моє кохання.

Але найбільше те мене втішає,

Що милому і я так само мила

З твоєї ласки, Боже!

На сьому світі все тепер я маю,

Усе, чого душа моя хотіла,

А на тім світі, може,

Господь Всевишній люблячим поможе

І нам дарує вічне раювання.

Після сієї пісні співалося ще багато всяких, танцювалося того й сього, гралося на різних струментах. Та як сказала королева, що пора вже на спочинок іти, розійшлися всі при світлі смолоскипів по своїх кімнатах, а два наступні дні присвятили тим справам, про які говорила королева, і з нетерп-ливістю дожидалися неділі.

Кінець другому дню


ОПОВІДКА ДЕВЯТА | Декамерон | ДЕНЬ ТРЕТІЙ