home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





ОПОВІДКА ПЕРША


Мазетто з Лампореккіо прикидається німим і стає за садівника в дівочому монастирі, де всі черниці навперебій намагаються із ним поспати


Прекрасні дами, багато є нерозумних чоловіків і жінок, які гадають, що скоро дівчина візьме на голову біле покривало, а на тіло чорну рясу, то вже перестає бути женщиною і нічого такого їй не кортить, буцімто як постриглася в черниці, то вона й закам'яніла; коли ж такі люди почують часом Щось таке, що сій їхній гадці суперечить, то вельми бентежаться: ото, мовляв, нечуваний, протиприродний гріх! А самі себе не бачать, що мають повну волю що любля чинити, та й то немає їм наситу; то хоч би подумали - що ж тим робити, що ввесь час на самоті та на безділлі пробувають. Є знов немало й таких, що думають, ніби лопата, й заступ, і груба їжа, і тяжка праця притуплюють у хлібороба тілесні похоті і затемнюють та затуркують його розум. Хибність таких-от думок я й хочу показати своєю маленькою історійкою, не виходячи, одначе, з тих меж, що назначила нам королева.

У наших краях був, та ще й тепер є, дівочий монастир, славний своїм благочестям (а який саме, того не скажу, щоб тої доброї слави нічим не ущербити), а в тому монастирі не з-так давно, коли ще там було всього восьмеро черниць з абатисою, і всі ж то молоденькі, садівникував та заразом і городникував один дядько; не хотівши ж більше за малу плату служити, порахувався з шафарем монастирським, та й подався собі в Лампореккіо, звідки був родом. Серед людей, що зустріли його там приязно, був один молодий парубок, кріпкий та дужий і з себе, як на селюка, таки вродливий; звали його Мазетто. От і питав Мазетто того дядька (а дядька звали Нуто), де він так довго був. Той сказав йому, а парубок давай знову допитуватись, що він у тому монастирі робив. На те одповів Нуто:

– Порався там біля саду (а він у них великий та гарний), ходив часом у ліс по дрова, воду тягав; те-се; тільки ж платня мені така мізерна була, що і взувачки не міг собі справити, не то що. А ще ті чернички, всі молоді, та такі кляті і забісовані - все їм недогода. Пораюсь я, бувало, в саду чи в городі, так одна каже: «Саджай отут-о», друга каже: «Саджай отам-о», а третя видирає заступа з рук: «Так, - каже, - не годиться». Так, бувало, надокучать, що тільки плюнеш та і з саду. От через те ж я й не захотів там служити, додому вернувся. Просив мене, правда, шафар їхній перед тим, як я йшов, щоб я напитав йому десь підходящого чоловіка, та хоч я й пообіцяв, то швидше в нього на лисині чуприна виросте, ніж я кого туди пошлю.

Слухав тії речі Мазетто, і так йому закортіло до тих черничок на службу стати, що аж-аж-аж; урозумів-бо з дядькових слів, що доб'ється там, чого йому треба. Та дядькові про те й не натякнув, щоб діла не зіпсувати, сказав тільки:

– І добре ти зробив, що пішов! Не мужчинське то діло - з баботою возитися, краще вже з чортами. У тих вертихвісток сім п'ятниць на тиждень.

Та зразу ж після сієї розмови став Мазетто думати-гада-ти, яким би йому побитом у той монастир дістатися; тую роботу, що казав Нуто, він добре знав, то за се й не турбувався, боявся тільки, що його не приймуть, бо молодий і показний із себе. Розкинувши думкою туди й сюди, так собі помислив: звідси туди світ не блигомий, ніхто мене там не знає; як удам із себе німого, то мене там напевне візьмуть. На тому ж і став; закинув сокиру за плечі, та нікому ні слова, й подався до того монастиря - от собі вбогий чоловік. От прийшов він туди й здибав якраз у дворі шафаря та й показав йому на мигах - сказано, німий! - щоб дав йому чогось попоїсти ради бога, а він йому за се, коли треба, дровець урубає. Той його нагодував, а тоді повів на дроворубню до пеньків, що Нуто не міг був поколоти, а сей, міцний та здоровий, поколов усе в три мига. Тоді шафар узяв його з собою в ліс, велів нарубати дров і показав на кивах, щоб нав'ючив осла і одвіз дрова додому; парубок усе так і зробив. Шафар затримав його ще на скількись день для всякої такої роботизни.

Одного дня побачила його абатиса і спитала в шафаря, хто се такий. Шафар одказав:

– Паніматко, се бідний парубок, глухий і німий; прийшов він отеє сюди по милостиню, я дав йому дещицю, а він поробив мені за те чимало всякої потрібної роботи. Якби ще вмів він садівникувати і став до нас за плату, то кращого наймита нам і не треба: він сильний, на всяке діло здалий, та й нема чого боятися, щоб він із вашими дівочками жарти затівав.

На те абатиса сказала:

– Правда твоя; узнай же, чи вміє він коло саду ходити, та й найми його; знайди йому сякі-такі черевики та якусь стару сірячину та нагодуй добре, щоб принаду дати.

Шафар сказав, що так і зробить, а Мазетто, що підмітав саме в дворі і, ніби то й не він, чув усю ту розмову. «Ну, - думає собі веселенько, - пустіть лишень мене у ваш садочок, я його так оброблю, як ніхто ніколи».

Як побачив шафар, що німтур добре тямить господарську роботу, він спитав у нього на мигах, чи не зостався б він тут, а той йому, так само на мигах, одказав, що на все пристає. Тоді він прийняв парубка на службу й поставив працювати в сад, показавши, що й де робити, а сам пішов собі іншими монастирськими справами клопотатися.

От став уже Мазетто день крізь день у саду робити, а чернички стали до нього чіплятися й дражнитися, звичайно, як із німим, і говорили йому всякі страмні слова, гадаючи, що глушко нічого з того не чує; абатиса ж думала, мабуть, що в парубка не тільки мову, а й жилу одняло, і не дуже на все теє вважала.

Одного дня, напрацювавшися доволі, Мазетто приліг трохи відпочити, коли се до нього підійшли дві чернички, по саду гуляючи, та й давай його розглядати (а він удав, ніби спить). От одна черничка, котора сміліша, і каже другій:

– Якби знала я, сестричко, що можу тобі довіритись, я б тобі щось таке сказала, що вже не раз мені на думку спадало, та й тобі, може, було б на руку.

А та їй:

– Та кажи, не бійся, от їй же богу, ніколи в світі нікому того не скажу.

Тоді сміліша таку повела річ:

– Не знаю, чи впливало тобі коли на думку, як то тісно держать нас у сьому домі, що зроду тут і чоловіків ніяких не буває, опріч старого шафаря та сього німтура; а од жінок, котрі з миру сюди приходили, чувала я не раз, що всі розкоші сьогосвітні - то бридня проти тієї втіхи, що жінка з чоловіком заживає. То я отеє вже не раз собі думала: як немає з ким, то хоч із сим німим іспробую, чи сьому правда. А з ним воно ще й краще буде, бо якби й хотів, то не зміг би про те нікому сказати: виріс до неба, а дурний як треба. Хтіла б я знати, що ти на се скажеш.

– Ой лелечко! - одвітує друга. - Що-бо ти говориш? Та'дже ми - хіба ти забула? - обреклися дівоцтвом своїм святому Богові.

– Ет! - каже та, перша. - Мало чого не обіцяється Богові щодня, а чи все те робиться? Як ми своєї обітниці не дотримаємо, то дотримає хтось інший.

На те подруга сказала:

– А як ми, буває, у тяж зайдемо, що тоді? А вона їй:

– Де ще те лихо, а ти вже бідкаєшся. Як зайдемо, то й подумаємо, що робити. Можна буде тисячу способів прибрати, що ніхто про те зроду й не дізнається, як сама не пробовкнешся.

Тоді і другій черничці закортіло дізнати, що воно за звір такий мужчина. От вона й питає в першої:

– Ну гаразд, то що ж ми маємо чинити? А та:

– Бачиш, - каже, - уже по обіді; всі сестри, окрім нас, здається, сплять; подивимось іще, чи нема кого де в саду, та й що ж - візьмемо його за руку й поведемо в той курінь, де він од дощу ховається. Одна ж нехай із ним буде, а друга на варті. А той німтур такий дурний, що якої схочемо, такої й заграємо.

Мазетто чув усю їхню розмову і ладен був їм хоч зараз догодити, ждав тільки, щоб котрась повела його з собою. Вони ж роздивилися скрізь гарненько і побачили, що ніхто за ними не стежить; тоді та, що перша завела річ, підійшла до нього, розбудила, і він зразу став на прямі. Черничка взяла його за руку, приголубилась до нього й повела в курінь, а він тільки осміхався благувато; там уже його не треба було довго просити, він залюбки вволив її волю. Вона ж була чесною товаришкою і, своє діставши, пустила натомість другу, а Мазетто все строїв дурника і робив, що вони хотіли. Кількома наворотами пробували ще і та і та, перше ніж піти, чи добра в сього вершника сила, а згодом говорили між собою, що то й справді втіха над усі утіхи, ще більша, ніж їм казано, і завжди шукали нагоди пожирувати із німим.

Раз якось підгледіла їх з віконця своєї келії одна сестра та й іншим те показала. Спочатку вони хотіли виказати на них настоятельці, та передумали і, стокмившися з тими двома, і собі стали ходити до садівника причащатися. По скорім часі до них приєдналася й решта черничок.

Сама ж абатиса, не маючи про те і гадки, гуляла одного дня сама по саду, як сонце дуже припікало, і помітила Ма-зетта, що спав, розкидавшись, під мигдалевим деревом у холодочку (удень сердезі роботи було не гурт, зате вночі багато доводилось верхи їздити); сорочка йому од.вітру закотилася, і вся природа була на виставці. Як побачила сеє старша мати - а більше там нікого не було, - то і її та сама спокуса, що і всіх черниць, посіла; розбудивши Мазетта, вона повела його до себе в покої і тримала там кілька день, тим гріхом не раз та й не два усолоджуючись, що інших, бувало, часто за нього картала. А черниці вже аж ремствувати почали, що садівник їхні грядки занехаяв. Врешті вона одпустила його в свою комірчину, та часто знов до себе викликала, вимагаючи більше од того, що на її пай припадало. Побачив тоді Мазетто, що всіх не годен угонобити і може тут до ручки донімуватися. Одної ночі, як був із абатисою, отверз він уста і заговорив:

– Паніматко, кажуть люди, що одного півня стане на десять курок, а десятеро чоловіків ледве чи впорають одну жінку; мені ж доводиться аж дев'ятьох порати, і я вже до того допорався, що далі нікуди - ні стейки, ні гейки, ні тпру, ні ну. Отеє ж або одпустіть мене з богом, або якусь раду давайте.

Почувши ту мову, абатиса, що за німого його вважала, мало не умліла.

– Що се? - закричала. - Я ж думала, що ти німий!

– Паніматко, - сказав Мазетто, - я і справді німий був, тільки не зроду, а недуга губи мені замкнула; допіру сю ніч знов мені річ пустило, за що, як умію, дяку Богові складаю.

Абатиса повірила йому і спитала, що се значить, що він дев'ятьох має порати. Мазетто розказав їй усе, як було. Зміркувала тут старша мати, що всі її чернички за неї не дурніші, та, як жінка розсудлива, не стала одсилати Мазетта, а вирішила полагодити сі справи із своїми дівчатами, щоб не було через те на монастир неслави.

Якраз на ту пору вмер монастирський шафар; тоді наші спасенниці, признавшись у всьому одна одній, порадились між собою та й садівника спитали і таку поголоску навкруги пустили, що їхніми молитвами і заступництвом святого, чиїм іменем монастир той нарікався, глухонімому наймиту їхньому слух і мова вернулися. Вони настановили його своїм ша-фарем і так уже труди розподіляли, щоб йому на все сили стало. Все те велося так обережно, що, хоч і накресав він там чимало монашенят, ніхто про те не знав нічогісінько аж до самої абатисиної смерті, коли немолодий уже Мазетто вирішив повернутися додому з своєю заслужениною; як про те його бажання взнали, то й одпустили його. Отак, свої молоді літа з великим розумом на спасенне діло обернувши, вернувся він у своє село, звідки вийшов з одною сокирою за плечима, чоловіком багатим, поважним і багатодітним, та й на тих дітей не треба йому було витрачатись. Оттак, каже було, тим Христос наділяє, хто йому ріжки наставляє.



ДЕНЬ ТРЕТІЙ | Декамерон | ОПОВІДКА ДРУГА