home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





ОПОВІДКА ПЕРША


Танкред, князь Салернський, убиває коханця дочки своєї і посилає їй серце замордованого в золотій чарі; вона вливає туди отрути, п 'є її і конає


Про смутнії речі велів нам сьогодні розправляти наш король, хоч ми й зібралися сюди, щоб повеселитися; випадає нам про чужі сльози оповідати, а такі історії і самого оповідача, і слухачів його неминуче живим жалем проймають. Може, він учинив так навмисне, щоб погамувати трохи наші дотеперішні веселощі, а може, й інша яка була на те причина, та не годиться мені волі його ламати, тож розкажу я вам про одну сумну та невеселу пригоду, уболівання вашого, я думаю, достойну.

Танкред, князь Салернський, був людяним і добротли-вим володарем чи радше був би таким, якби на старості літ не заплямив рук своїх кров'ю двох закоханих. Була в нього за все життя одним одна дочка, та краще б вона йому зовсім була не вродилася. Так сильне він її любив та кохав, як, мабуть, жоден інший отець у світі; уже давно вона й на стану стала, а він її все заміж не давав, не хотів розлучатися з нею; нарешті дав її за сина герцога Капуанського, та, малий із ним час проживши, вона завдовіла і знову до батька повернулася. Була вона з лиця і постаті напрочуд уродлива, молода й завзята, а що вже розумна, то як на жінку, може, й занадто. Живучи при батькові, як і личить князівні, у великих розкошах, побачила вона, що він, ніжно її люблячи, про те й не помишляє, щоб доньку знову одружити, а проситися якось ніби й непристойно; от і надумала молода вдова завести собі потаємне, якщо можна, доброго коханця.

Стала вона між батьковими двораками, шляхетними й нешляхетними, розглядатися, до вдачі їхньої та поведенції пильно придивлятися і вподобала собі з-помежи всіх одного молодого слугу княжого на ймення Гвіскардо. Родом був він із самої низоти, та звичаєм своїм і душею високою всіх в очах князівни переважував, і загорілася вона до нього скри-тою жагою, чимраз більше благородством його захоплюючись. Тямущий юнак теє помітив і так до неї серцем пригорнувся, що тільки й марив тими любощами. Отак любилися вони потай іздалеку, і хоч дуже хотіла князівна з коханцем зійтися, та нікому не важилась любові своєї звірити; вкінці вона добрала-таки хитрого способу, як усе те влаштувати: написала листа, де докладно пояснила, як і коли він може з нею зустрітися, сховала папірець в очеретинку і оддала її Гвіскардові, сказавши йому жартівливо:

– На тобі отсю очеретину, буде чим увечері служниці вогонь роздмухувати.

Гвіскардо взяв очеретину і зразу догадався, що неспроста вона йому дала того гостинця; вдома він роздивився краще, розламав її по колінчику і знайшов там князівниного листа. Прочитавши його і зрозумівши, що йому слід робити, він зрадів несказанно й почав готуватись до сходин із коханою.

Обіч княжого замку була з давнезних-давен видовбана в скелі печера, і для її освітлення прорубано зверху продуховину, та що печера була вже відколи занедбана, отвір той поріс терном і травою. В тую печеру був доступ через потайні сходи із долішніх замкових покоїв, де жила князівна, а сходи ті були заличковані кріпкими дверима. Усі вже про них і забули, бо двері ті хтозна-коли востаннє одмикалися, та од очей Амурових жодні тайнощі приховатися не можуть: закохана князівна здумала про них і нишком од усіх сама кілька день морочилась, поки тії двері одімкнула і спустилася в печеру. Побачивши там продуховину, тоді ж ото й написала Гвіскардові, щоб через неї туди добувся, і про глибину печери теж дала йому знати.

Прочитавши листа, Гвіскардо зладив собі хутенько мотузяну драбинку, щоб по ній у печеру спускатися й назад вилазити, одягнувся в шкуратяну одежу, щоб о терня не поколотись, та й вибрався нишком уночі до тієї продуховини. Примоцювавши один край мотуза до дерева, що росло на скелі коло отвору, він спустився по тій драбинці в печеру і став чекати князівни. Вона ж наступного дня одіслала покоївок своїх - нібито сон її морив, замкнулася сама в тій кімнаті, одчинила потайні двері й пішла в печеру до Гвіскарда. Коханці зраділи одне одному несказанно; піднявшися до її покою, не одну годину розкошували вони навзаєм, а потім, домовившись розважно із нею, як і коли їм далі нишком сходитися, Гвіскардо вернувся до печери, а князівна замкнула за ним двері і покликала до себе служниць. Як же знов споночіло, Гвіскардо виліз через ту щілину з печери й пішов додому. Знаючи тепер усі ходи й лази, він часто потім навідувався до своєї коханої, та доля, ніби заздрячи тому великому щастю, обернула їхні радощі в прегіркую тугу.

Танкред мав звичку приходити час од часу без нікого до доньки в кімнату і, проговоривши з нею трохи, вертатися знову до себе. Одного дня він прийшов туди по обіді, коли князівна (я й забула сказати, що звали її Гізмонда) гуляла саме в садку з своїми дівчатами; увійшовши сам до кімнати, так що його ніхто не чув і не бачив, князь не захотів перебивати їхньої прогулянки. Віконниці в кімнаті були захилені, заслони коло ліжка спущені; Танкред сів на ослінчику, приклонив голову до постелі, ще й заслоною прикрився - сказав би, навмисне ховався! - та й задрімав. Як на те, Гізмонда веліла того дня прийти коханцеві; залишивши покоївок у саду, вона замкнулася у своїй кімнаті, не помітивши, що там хтось є, і одчинила потайні двері Гвіскардові, що вже її дожидався. От лягли вони на ліжко та й давай своїм звичаєм любо проміж собою жартувати, аж тут Танкред прокинувся. Побачивши й почувши, що дочка його з слугою витворяє, князь тяжко розгнівався. Хотів був спочатку гримнути на них, та потім вирішив змовчати і присутності своєї не виявляти, щоб обережно й без розголосу ганебного наміру свого помстивого доконати. Набувшися досхочу вкупі, коханці встали, так і не помітивши Танкреда; Гвіскардо сховався в печері, а Гізмонда вийшла з кімнати. Старий князь виліз нишком через вікно й подався до своїх покоїв, гнівом і досадою смертельною палаючи.

Тої ж ночі в ранні обляги двоє слуг схопили на його роз-каз Гвіскарда, як він саме в своєму незручному шкуратяному вбранні з печери вилазив, та й привели його потаймиру перед князя. Як побачив Танкред слугу свого молодого, то мало не заплакав.

– Гвіскардо, - тільки й сказав йому, - я ж до тебе завше був добрий, а ти вчинив за те роду моєму таку ганьбу й неславу! Сьогодні побачив я все на власні очі.

– Любов сильніша за вас і за мене, - коротко відрік йому юнак.

Тоді Танкред велів узяти Гвіскарда під остру варту, а сам, усю ту справу і так і сяк обдумавши, пішов другого дня, як звичайно, в пообідню пору в кімнату до Гізмонди, що нічого того ще не знала, замкнувся з нею і сказав їй, плачучи:

– Гізмондо, я так уповав на честивість і цноту твою, що якби сам того не бачив, то зроду нікому не повірив би, щоб ти не то кого іншого, крім мужа свого, приймала, а й подумала коли про таке; тепер же до кінця недовгого віку мого старечого буду я тим переступом твоїм каратися. Та якби ще ти була для тої ганьби своєї взяла собі якогось шляхетного чоловіка з-поміж двораків моїх, а то вибрала сього Гвіскарда, хлопця найпідлішого роду і плоду, що змалку ріс у нас при дворі на ласкавому хлібі; не знаю я тепер з печалі, що мені з тобою діяти. Гвіскарда я велів схопити минулої ночі, як він із печери вилазив, і взяти його під варту; що з ним робити, я вже знаю, але що мені, дочко, з тобою почати? Тут любов моя батьківська, що, може, ніколи в світі ніде такої зроду не було, жалю серцю завдає, а тут досада справедлива на твою безрозумність пече мені душу: та каже, щоб я простив тобі, а ся вимагає, щоб я, всупереч природі моїй, скарав тебе люто. Перш ніж на щось наважитись, хотів би я од тебе слово почути.

Сеє сказавши, поник головою та й заплакав ревними сльозами, немов побита дитина.

Вислухавши Гізмонда батькових речей, побачила, що таємне кохання їхнє викрилось, а Гвіскардо попався, і невимовна туга обняла її серце. Ледве стрималась князівна, щоб не заголосити по-жіночому, та гордовитою душею перемогла вона ту слабість; нічого на виду не показавши, твердо наважилась не просити ласки - воліла вмерти, вважаючи, що її Гвіскардо вже загинув. Не так, як присоромлена провинниця, відповідала вона батькові, а спокійно, незворушно, дивлячись йому сміло просто в вічі:

– Танкреде, не хочу я ні одмагатися, ані милості од тебе домагатися: неправда не поможе, а до благань удаватися негоже. Ніяким побитом не буду я старатися любов і прихильність твою позискати, а признаюся у всьому по щирій правді, щоб спершу слушними словами чесність свою доказати, а потім мужніми ділами доблесть свою появити. Так, я любила й люблю Гвіскарда і любитиму до смерті, що вже в мене за плечима; а як потойбіч є любов, то й там його любити не перестану. Та до сієї любові схилила мене не хибкість моя жіноча, а прикмети його благородні, та ще небажання твоє видати мене заміж. Бувши сам із плоті й крові, сплодив єси й дочку таку саму - не з каменю вона в тебе, та й не з заліза; хоч ти тепер і старий, та сам здоров знаєш, як яро сили молодії у тілі буяють; хоч звікував єси найкращий вік свій у рицарюванні, та відомо тобі, що розкіш і безділля можуть не то з молодими, а і з літніми людьми зробити. Плоть од плоті твоєї, не нажилась я ще на світі, ще молода, тим буяють у мені похоті тілесні, особливо як спізнала я в короткім заміжжі смак задоволеного жадання. Не мігши тій силі противитись, піддалась я любосному повабу - і закохалась. З усієї моці намагалась я так усе влаштувати, щоб із сього гріха природного ні тобі, ні мені якої неслави не вчинилося. Зичливий Амур і щаслива доля напутили мене на добру стежку, як пристрасть мою од очей людських сховати; чи тобі хто виказав, чи сам ти про все дізнався - байдуже, я од того не одрікаюсь. Гвіскарда я взяла собі не навмання, як то часто у жінок буває, а по зрілому намислі обрала його з-поміж усіх двораків, з добрим розумом наблизила його до себе і з щирою вірністю із ним немалий час кохалася. За сей же вибір, здається, ти й картаєш мене гостріше, ніж за самий перелюб, виходячи не з істини, а з передсуду людського, і дорікаєш, що я зв'язалась із чоловіком низького стану - ніби ти не гнівався б, коли б я заходила собі з яким шляхтичем.

Та тому вже не я винна, а фортуна, що нерідко нікчемних звеличує, а достойних упосліджує. Але як би там не було, пригляньмося краще до суті речей: тіла наші зліплені всі з однакового тіста, і один творець создав душі наші, наділивши їх однаковими силами, здібностями і властивостями. Сама лише чеснота одрізняла з первопочину людей, що народжувались і народжуються всі однаковими: хто тії чесноти більше мав і діяльніше проявляв її, тих називали благородними, а інших - неблагородними. Згодом усе перевернулося і закон сей затемнився, але він іще не втратив своєї дії ні в природі, ні між добрими людьми: чоловік честивий ділом являє своє благородство, і як хто його не називає благородним, то винен тут не названий, а називач. Подивися на дворян своїх, приглянься до життя їхнього, звичаїв та обичаїв і порівняй їх із Гвіскардом: посудивши, нелицемірно, муситимеш визнати, що він із них усіх найблагородніший, а вони проти нього всі підлі наголо. Так високо його цінуючи, не звірялась я на чиїсь присуди, тільки на свідчення твоїх речей та своїх очей. Хто ще похваляв його так, як ти, за його справді похвальні вчинки й поводження? Кажу «справді похвальні», бо сама я добре бачила, що ти завжди хвалив його за діло, хоч, може, й не дохвалював по заслузі; якщо я в ньому помилилась, то се ти ввів мене в оману. Як і тепер казатимеш, що я зв'язалася з чоловіком низького стану, то се буде явна неправда. Якби ще ти сказав, що з бідним, тут би можна було з тобою погодитися - тобі ж на сором, бо ти не спромігся гідно нагородити такого достойного слугу. Бідному не доблесті бракує, а добра. Не раз королі і князі славетні бідними бували, не раз хлібороби й козопаси в велике багатство вбивалися. І останнє ще - кажеш ти, що мучить тебе непевність, що зі мною маєш робити. Нехай вона тебе довго не мучить: як ти вже наважився на схилі віку добротливу натуру свою на жорстоку перемінити, то карай мене з усією люттю, я не благатиму пощади; карай мене, бо я була сього гріха (якщо се справді гріх) первою причиною. Клянусь тобі, що як ти мені того не зробиш, що зробив уже чи думаєш зробити з Гвіскардом, то я сама собі те заподію. Іди ж тепер, поплач із жінками і вбий із лютості своєї одним замахом його й мене, як уже тобі здається, що ми тої кари заслужили!

Спізнав тоді князь усю велич душі дочки своєї, та не гадав, щоб так несхибно дотримала вона тих слів своїх клят-вених. Пішовши од неї, вирішив нічим її не карати, тільки жагу її палку згубою коханця охолодити. Він наказав двом вартівникам Гвіскардовим задушити його потаємне нічною добою, вийняти з нього серце і принести йому; так же вони і зробили. Другого дня велів подати собі велику й гарну золотую чару і, поклавши туди Гвіскардове серце, послав його Гізмонді через вірника свого з такими словами: «Отець твій шле тобі сього гостинця, щоб утішити тебе тим, що ти найбільше любиш, як ти його втішала тим, що він любив найбільше».

Гізмонда ж, як пішов од неї батько, рішенця свого страшного не одмінила; накопавши всякого отруйного зілля та коріння, вона виварила його, щоб мати під рукою трутизну, коли станеться те, чого вона боялась. Коли прийшов до неї слуга з тим князевим гостинцем і переказав їй його слова, вона взяла чару з незворушним обличчям, зняла накришку і, побачивши там серце, одразу догадалася, чиє воно. Тоді повернулась до слуги і сказала:

– Воістину, тільки золота гробниця достойна сховати таке от серце; гаразд учинив тут мій отець.

По сій мові піднесла серце до вуст і поцілувала його, а потім провадила далі:

– Скрізь і завжди, аж до сієї останньої хвилі, відчувала я в житті ніжну й щиру любов батьківську, а тепер я відчула її з особливою силою; перекажи ж князеві за сей коштовний дарунок мою останню, здається, подяку.

Тоді знов звернула очі на чару, що її міцно тримала в руці, і, дивлячись на сердце, промовила:

– О, благословенне виталище утіхи моєї й відради, хай буде проклята жорстокість того, хто примусив мене споглянути тепер на тебе тілесними очима! Воліла б я на тебе довіку очима духовними споглядати. Ти дійшло кінця путі своєї, довершило, що тобі од долі судилося. Ти дійшло мети, до якої всяке прямує, ти покинуло сей злиденний світ з усіма турботами його і дістало од ворога свого таку гробницю, якої заслужило доблестю своєю. Для гідного похорону бракувало тобі тільки сліз тієї, котру ти за життя так щиро любило; щоб вони на тебе пролилися, Господь напоумив мого немилосердного вітця послати тебе до мене, і я проллю ті сльози, хоч і присягала вмерти без плачу і без страху на обличчі, а проливши, без вагання з'єднаю при твоїй помочі мою душу з тією, що ти їй, серце, так вірно служило! З тією супутницею любо мені буде і відрадно увійти до незнаної оселі. Я вірю, що та душа ще тут; вона дивиться на місце, де ми були вдвох щасливі, вона любить мене і, знаючи, що я люблю її також понад усе на світі, чекає вже душі моєї.

Сеє сказавши, схилилася над чарою і попустила в неї, без зойків і голосіння жіночого, буйні горючі сльози, що ринули безнастанно, мов із якого джерела невсихучого, і цілувала без міри й без ліку мертве коханцеве серце. Покоївки стояли округ неї і не знали, чиє то було серце і що означають її слова, та, пройняті жалощами великими, ридали всі ридма і все допитувались її причини, намагаючись якось заспокоїти свою володарку. Вона ж, виплакавши всі сльози, підвела голову й сказала:

– О, серце, без міри коханеє! Я виконала перед тобою останній мій обов'язок; тепер лишилося тільки прилучити мою душу до твоєї.

По сій мові веліла подати собі дзбанок з наготовленою отрутою, вилила її в чару на серце, рясно зрошене її слізьми, а тоді без вагання піднесла чару до уст і випила отруту до'-станку, а випивши, злягла на свою постіль із чарою в руці, прибрала поважної постави і, притуливши Гвіскардове мертве серце до свого, мовчки дожидалася смерті. Дівчата, що все те чули і бачили, хоч і не знали, що вона зажила отрути, повідомили про все Танкреда, який, боячися того, що вже сталося, прибіг до доччиної кімнати, як вона була вже в постелі. Запізно з'явився він сюди, щоб потішити її ласкавими словами; побачивши її присмертною, старий князь жалісно заплакав. Тоді Гізмонда сказала:

– Танкреде, побережи сі сльози для якоїсь нещасливішої пригоди, не проливай їх надо мною, бо мені їх не треба. Чи видана то річ, щоб чоловік плакав, як ти оце, коли здійснилось його бажання? Та як у тобі ще не до решти загасла та любов, що ти мав до мене в серці, вволи мою останню волю: як не до душі було тобі моє окрите і тайне єднання з Гвіскар-дом, вели поховати мене разом із ним, то вже байдуже де, щоб тіло моє лягло явно й відкрито поруч із його тілом на вічний спочинок.

За сльозами князь не спромігся їй на відповідь. Гізмонда, чуючи, що надійшла остання мить, ще раз притулила мертве серце до грудей і промовила:

– Прощайте, я вмираю.

Очі їй помутились, чутиво заніміло - настав край її стражденному життю.

Так сумно скінчилося жагуче кохання Гвіскарда й Гізмон-ди, про яке ви тут чули. Пожалів Танкред, та пізно, що був такий жорстокий, і, оплакавши ревно доччину смерть, велів поховати Гізмонду з великими почестями в одному гробові з Гвіскардом, на несказанну жалобу всіх мешканців Салерно.



ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ | Декамерон | ОПОВІДКА ДРУГА