home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





ОПОВІДКА СЬОМА


Лодовіко освідчується в коханні мадонні Беатріче; вона посилає свого мужа Егана в своєму одязі в сад, а сама злягається з Лодовіком, котрий, уставши, іде в сад і лупцює Егана


Усе товариство дивувалось кмітливості мадонни Ізабет-ти, про яку розказала Пампінея, але Філомена, котрій король велів оповідати далі, сказала:

– Любії мої подруги, зараз я розкажу вам історійку про одну жінку, котра, гадаю, була не менш од тієї кмітлива й спритна.

То знайте ж, що жив колись у Парижі один флорентійський шляхтич, котрий, зубожівши, укинувся в купецтво, і так йому в торгівлі погодила фортуна, що незабаром він тяжко розбагатів. Був той шляхтич жонатий і мав сина-одинака, якого він назвав Лодовіком. А щоб хлопця од свого купецтва знову до шляхетства повернути, не хотів батько його до котроїсь своєї крамниці дати, а послав на службу до французького короля, щоб він там між іншими родовитими юнаками лицарської науки та звичаю набирався.

Як був він там на королівській службі, сталося якось, що в розмову юнаків, між котрими був і Лодовіко, встряло кілька лицарів, що повернулись якраз од Гробу Господнього. Річ зайшла про найславніших красунь Франції, Англії та інших країв; тоді один із тих лицарів сказав, що, скільки він пройшов світу, ніде й ніколи не бачив жінки такої вродливої, як мадонна Беатріче, дружина Егана де Галуцці з Болоньї. Решта його товаришів, що теж були з ним у Болоньї і бачили ту жінку, погодились із його думкою. Коли почув теє Лодовіко, який досі не був ні в кого закоханий, так йому закортіло ту красуню побачити, що він уже ні про що інше й думати не міг. Твердо вирішив юнак поїхати до Болоньї, щоб на неї подивитись, а коли б вона йому сподобалась, то й на довший час там лишитись. От сказав він батькові, що хоче поїхати до Гробу Господнього, і з великою бідою дістав у нього на те дозвіл.

Юнак подався до Болоньї під прибраним іменням Анікі-но, і так йому повелося, що вже другого дня по приїзді в місто він побачив ту даму на врочистому святі. Вона здалась йому ще кращою, ніж він собі уявляв, і він так палко в неї закохався, що поклав не виїздити з Болоньї, поки не доб'ється її любові. От і став він розкидати думкою, як би йому того доскочити; перебравши всякі способи, вирішив юнак, що найкраще буде стати на службу до її чоловіка (а він тримав багато челяді); тоді, може, він зумів би якось свого досягти.

От продав він свої коні, влаштував якнайкраще своїх людей, наказавши, проте, щоб вони до нього не признавались, а сам зійшовся ближче з господарем заїзду і сказав йому одного дня, що охоче став би на службу до якогось пана, якби трапився підходящий. На те сказав йому господар:

– Ти якраз підійшов би одному тутешньому шляхтичеві на ймення Егано. Він тримає багато слуг і любить, я знаю, таких вихованих, як ти. Я поговорю з ним про се.

Як же сказав, так і зробив: пішов до Егана і поєднав йому Анікіна на превелику радість юнакові.

Живучи в Егановому домі, Анікіно мав змогу часто бачити його дружину і став служити своєму панові так щиро й ревне, що той дуже полюбив його і нічого не робив без його ради, оддавши йому під заряд усі свої справи. Раз якось поїхав пан на пташині лови, а Анікіно зостався дома. Мадонна Беатріче, яка хоч і не догадувалась про його кохання, та вподобала слугу за хороші манери й поведінку, сіла грати з ним у шахи. Анікіно, бажаючи приподобитись дамі, навмисне програвав їй, і робив се так непомітно, що пані мала з того велику втіху. Покоївки панині, побачивши, що вона грає, порозходились одна по одній, і Анікіно, лишившись із мадонною Беатріче на самоті, тяженько зітхнув. Пані подивилась на нього і спитала:

– Що тобі, Анікіно? Досадно, що я виграю?

– Мадонно, - одказав Анікіно, - причина моїх зітхань значно більша.

Тоді пані й каже:

– То скажи ж мені яка, коли ти мене любиш.

Як почув Анікіно, що кохана просить його одкритись, «коли він її любить», то зітхнув іще тяжче, а мадонна Беатріче почала ще дужче наполягати, щоб він їй признався, чому так зітхає.

– Мадонно, - сказав Анікіно, - боюсь я, що вам, може, прикро буде те почути; та ще, боронь боже, комусь іскажете.

– Не бійся, - одмовила пані, - прикро мені не буде, і вір, що зроду нікому того не скажу, хіба що сам побажаєш.

– Ну, раз ви вже так мені прирікаєте, - сказав Анікіно, - то я признаюсь вам по щирій правді.

Та й розказав їй, мало не плачучи, хто він ісправді такий, що чув про неї, де і як у неї закохався і чого став на службу до її чоловіка, а потім почав благати її покірно, щоб вона зглянулась на нього, коли може, щоб уволила його палке потаємне бажання, а коли ні, то нехай хоч дозволять йому залишитись у себе на службі і любити її здалеку.

О, болонська крове, яка ж ти ніжна й тендітна! Як же тебе не хвалити в такій притузі! Зроду не любила ти сліз і зітхання, завше здавалась на щирі прохання, завше корилася владі кохання! Слів не стає, щоб уславить тебе по заслузі!

Поки Анікіно говорив, пані дивилась на нього пильно. Вона дала повну віру його словам, і в її душі такий зустрічний пломінь загорівся, що вона теж зітхнула не раз та й не два, а зітхнувши, промовила:

– Анікіно мій любий! Май певну надію! Знай же, що ні дарунки, ні обіцянки, ні лестощі різних лицарів та синьйорів, що залицялись і залицяються до мене, ніколи ще не розворушували в моїм серці кохання, а ти за сей короткий час так поробив своїми словами, що я вже більше тобі, аніж самій собі належу. Гадаю я, що ти і геть-то заслужив моєї любові, і я тобі її прирікаю: ти потішишся нею ще сієї ночі. А для сього от що треба зробити: приходь до моєї кімнати опівночі, двері будуть незамкнені; ти знаєш, з якого боку я сплю, тож як прийдеш, торкни мене, якщо я спатиму, і розбуди - тоді дістанеш нагороду за ніжну любов, що віддавна голубиш у своїм серці. А щоб ти мені дужче повірив, я дам тобі в завдаток поцілунок.

По сій мові пригорнула його до себе й поцілувала ніжно, а він її.

Поговоривши отак із дамою, Анікіно розстався з нею і пішов робити свої справи, з радісною нетерпливістю чекаючи ночі. Тим часом Егано повернувся втомлений із полювання, повечеряв і зразу ж пішов спати; незабаром лягла й жінка, зоставивши, як обіцяла, двері незамкненими. В призначену годину прийшов Анікіно; тихенько вступивши в кімнату, він замкнув двері зсередини й підійшов до ліжка з того боку, де лежала пані; поклав їй руку на груди - аж вона не спить. Як почула пані, що він тут, схопила його обіруч за руку і, міцно тримаючи її, доти вертілась у ліжку, доки не розбудила мужа, а розбудивши, сказала йому:

– Увечері я не хотіла говорити тобі нічого, бо мені здалось, що ти був дуже стомлений, а тепер скажи мені, Егано, - щасти тобі Боже! - кого ти маєш за найкращого й найвірнішого слугу свого, кого ти найбільше любиш з усієї челяді?

– Нащо ти питаєш, жінко? - одказав їй Егано. - Хіба ти сама того не знаєш? Зроду не було в мене такого вірного слуги, як Анікіно, зроду я нікого з челяді так не любив, як його. Та проти чого се ти питаєш?

Почувши, що пан прокинувся і що річ зайшла про нього, Анікіно кількома нападами намагався випручатись із пани-них рук, боячись од неї зради, та вона так міцно його тримала, що годі було звільнитись. А мужеві одповіла так:

– Зараз усе тобі з'ясую. Я теж, бач, думала, що так воно і є, що він - твій найвірніший слуга, але сьогодні мусила змінити ту свою думку. Як поїхав ти на влови, а він лишився дома, то до такої дійшов безсоромності, що, вигодивши хвилю, почав мене на гріх підмовляти; а я, щоб не довелось тобі довго доводити, щоб ти сам міг на власні очі у всьому пересвідчитись, одказала йому, що згодна, і обіцяла вийти до нього опівночі в садок під пінію. Звичайно, у мене й думки такої не було, щоб виходити, але як ти хочеш дізнатись, як вірно він тобі служить, то одягни на себе якусь мою сукню, нахопи на голову покривало та й сходи подивись, чи він справді прийшов; я певна, що він таки прийде. Сеє почувши, Егано сказав:

– Авжеж, треба йти подивитись!

Тоді встав, одягнув сяк-так поночі жінчину сукню, накинув на голову покривало, пішов у сад і став під пінією чекати Анікіна. Як почула пані, що він вийшов з кімнати, зараз устала й замкнула двері зсередини. Анікіно набрався за сі хвилини превеликого страху: даремно силкувався він вирватись із паниних рук, проклинаючи в думці і її, і любов свою, і себе самого, і свою дурну довіру. Побачивши ж тепер, до чого воно йдеться, він зрадів несказанно. Коли пані знову лягла, він роздягнувся по її слову і немалу часину розкошував із нею навзаєм.

Коли пані здалося, що більше йому тут залишатись не можна, вона веліла йому встати і вбратися знову.

– Милуваннячко моє, - сказала вона йому, - тепер іди в сад, візьми доброго кийка і так прикинься, ніби ти хотів у мене ума вивірити. Вилай же мене (себто Егана) на всі боки і дай йому доброї хлости; ти побачиш, що нам од сього буде багато радості і втіхи.

Анікіно пішов у сад, захопивши з собою замашного вербового кийка; як він доходив до пінії, Егано підвівся й рушив йому назустріч, буцімто хотів його любо привітати. Як крикне ж тоді на нього Анікіно:

– Ах ти ж, ледащице невірна, ти таки прийшла, думала, що й справді я піду на те, щоб ошукувати свого пана! А бодай же тобі все зле-лихе!

Та як замахнеться кийком, як одважить йому і раз, і вдруге! Почувши сії слова і скуштувавши кия, Егано рвонув мовчки навтікача, а слуга за ним, вигукуючи:

– Біжи, непотребнице, на зламану голову! Я завтра все панові розкажу!

Егано, набравшися добре і в спину, і в боки, побіг чимдуж до жінки в кімнату. Як спитала вона його, чи приходив у садок Анікіно, він одказав:

– Бодай би був краще не приходив! Він подумав, що то ти, і так мене одлупцював, що всі кості болять, а вже що лаяв, то, мабуть, такого й послідня лайдачка ніколи не чула! Мені й справді було дивно, що він тебе на гріх підмовляв, щоб мені неславу вчинити; аж то він вивірити тебе хотів, бачачи, що ти в мене така весела да жартівлива.

Тоді мадонна Беатріче сказала:

– Дякувати Богові, що він вивірив мене словами, а тебе ділами; тепер він може, думаю, сказати, що я терпливіше зношу слова, аніж ти дії. Та вже як він тобі такий вірний, то годиться нам його любити й шанувати.

– Правда твоя, жінко, - сказав Егано.

Отак він, мовляв, упевнився, що такої чесної жінки і такого вірного слуги, як у нього, не мав ізроду жоден шляхтич на світі, хоч та чесна жінка й той вірний слуга не раз потім сміялись із тої пригоди. Тепер мадонна Беатріче й Анікіно дістали більшу свободу (якої інакше, може, й не добилися б) утішатись обопільними ласками і заживали тих розкошів увесь час, поки юнак залишався в Болоньї на службі в мессера Егана.



ОПОВІДКА ШОСТА | Декамерон | ОПОВІДКА ВОСЬМА