home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





ОПОВІДКА ДРУГА


Парох із Варлунго спить із монною Белькольоре і залишає в неї в заставу свою керею; тоді позичає в неї ковганку й обсилає назад, просячи повернути заставлену керею; вона її оддає з колючими примовками


Кавалери й дами - всі похвалили зарівно Гульфарда, що так хитро одурив жаднючу міланку; тоді королева, звернувшись з усмішкою до Панфіла, веліла йому заступити чергу, і він почав:

– Красні мої пані, розкажу я вам дещо про тих, котрі нас раз у раз кривдять, а ми не можемо їм тим самим оддячити: маю на увазі священиків, що оголосили хрестовий похід на жінок наших і, підвернувши котрусь під себе, гадають, що такого прощення й розгрішення заробили, ніби з Олександрії в Авіньйон зв'язаного султана привезли. А ми, нещасні миряни, за те їм рівною монетою одплатити неспроможні, хіба на їхніх матерях, сестрах, приятельках та дочках оскому зганяємо, як вони на жінках наших. Тим я й хочу розповісти вам про одну сільську любовну пригоду, хоч недовгу, так зате смішну на приконеччі, з якої, крім того, буде вам одна добра наука: не завжди вірте і священикам.

Так от, недалеко од нашого міста, як усі ви знаєте чи, може, чули, є село Варлунго, а в тому селі був колись паро-хом здоровий та бугайкуватий панотець. У письмі він не вельми був очитаний, зате в неділю десь під в'язом наставляв на добрий розум парафіян своїх святими словесами, а як вони, бувало, з дому кудись одвихались, то вчащав до жінок їхніх щиріше, ніж попередні панотці, приносячи їм деякі гостинці - води свяченої та воскові недогарки - і даючи їм своє благословенство.

Багато парафіянок подобалось панотцеві, та найдужче впала йому в око така собі монна Белькольоре, жінка селянина Бентівенья дель Маццо; то була молодичка гарна, справді гожого кольору обличчя, з себе чорнява й тугенька і, як то кажуть, замашна. Крім того, вона вміла краще за всіх фати на цимбалах і співати «Тече вода у яругу» і ловко танцювала виступця або дрібушечки, вихаючи мережаною хустиною, що куди там іншим сусідкам. Так у неї панотець закохався, що неначе ошалів, і ходив, було, цілий день по селу, аби тільки її десь побачити. А в неділю рано, як знав, що вона в церкві, то так уже завзято виспівував. «Господи помилуй», та «Свят-свят-свят», мов той осел репетував, а коли її не було, то не вельми надсаджувався. Та, зрештою, діяв так обачно, що ні Бентівенья дель Маццо, ані хто інший нічого такого не помічав.

Щоб же до молодички легше підсипатись, панотець посилав їй деколи гостинчика: то пучок свіжого часничку із свого городу, то вінок дрібної та кріпкої цибулі, - а часом, як ніхто не бачив, то й подивиться на неї скоса чи словом яким займе, а монна Белькольоре ніби й не туди - пройде собі мимо чин чином, наче їй до панотця байдуже.

Одного дня, в саме знадобіддя, блукав панотчик по селу і зустрів ненароком Бентівенья дель Маццо, що гнав кудись нав'юченого всяким добром осла. Панотець привітався до нього і спитав, куди се він прямує. Бентівенья одповів:

– Та йду, єгомостику, ніде правди діти, до міста, справа є. Везу тут дещицю панові Бонаккоррі да Джінестрето, щоб пособив мені, бо пан судія вже присилав до мене возного, а я не знаю, за що і про що.

Зраділий парох сказав селянинові:

– Гаразд, сину мій, даю тобі своє благословення; іди та боржій вертайся. А як побачиш, бува, Лапучча або Нальдіна, то скажи, щоб не забули принести мені ременю для ціпових капиць.

Бентівенья сказав, що так і зробить, а єгомость вирішив, що, поки хлоп до Флоренції сходить, треба б у його жінки щастя спробувати. От і почимчикував він до її хати, не спиняючись ніде по дорозі, увійшов у двері та й каже:

– Мир сьому дому, а хто є в ньому?

А господиня була саме на горищі; почувши його слова, вона обізвалась:

– Заходьте, єгомостику, гостем будете. А чого се ви по такій жароті вештаєтесь?

– Та, Богові слава, - одказав парох, - побачив, що твій чоловік у місто подався, та й зайшов отеє до тебе на часинку.

Жінка злізла з горища і заходилась перебирати капустяне насіння, що чоловік недавно з висадків намолотив.

– Ну як, Белькольоре, - озвався до неї панотець, - ти ще довго будеш мене мучити?

– А що я вам роблю? - засміялась молодиця.

– Та ти нічого не робиш, - одказав панотець, - але і мені того не даєш робити, що я хочу і що сам Бог велів.

– Що се ви, панотченьку, - молодиця йому, - хіба ж священики таке роблять?

– Ще й як, - одповів панотець, - краще за інших мужчин, а як хочеш знати чому, то скажу тобі: наш млин тим добре меле, що в нас у спустах завжди води багацько, ані напирає. Ось мовчи краще, та давай теє, то сама побачиш.

– А що мені з того буде? - спитала Белькольоре. - Я ж знаю, що всі ви скупучі, як нечиста сила.

– А я знаю? - каже панотець. - Що хочеш, те й матимеш: хоч черевички, хоч стрічку, хоч сукна шмат - вибирай сама.

– Ну, добре, - каже Белькольоре, - я все те маю, та як ви мене так любите, то вчиніте мені одну ласку, а я вже вволю вашу волю.

– Кажи, що тобі треба, - мовив панотець, - я все зроблю. Тоді жінка й каже:

– Мені треба в суботу до міста, вовну здати, що напряла, та прядку полагодити; як дасте мені п'ять лір (я знаю, що у вас єсть), то викуплю з застави темно-червону, ще дівоцьку, сукню та пояс святковий, бо і в церкву чи так куди ні в чому вже піти. А тоді вже зроблю все, що ви хочете.

– Дай, Боже, чого мені треба, - каже парох, - та в мене при собі таких грошей немає. Але нічого, до суботи я тобі дістану.

– Еге, - одповідає молодиця, - казав пан, кожух дам, та слово його тепле. Може, думаєте, і мене рбіцянками-ця-цянками спокусите, як ту бідну Білюццу, що після того всім батькам невісткою стала? Е, ні, сього не буде! Як не маєте при собі грошей, то сходіть принесіть.

– Ет, - каже панотець, - не посилай мене зараз додому, тут саме така оказія трапилась, що нікого немає, а поки я вернусь - принесе, може, когось лиха година, і нам переб'ють, а тоді жди знову слушного часу.

– Ну що ж, - каже молодиця, - коли хочете, то йдіть, а ні, то сидіть та на мене дивіться.

Бачить панотець, що жінка своє править: «Гроші на бочку, і аз вам дам», а «на упованіє твоє» не хоче, та й каже:

– Ну, як ти не віриш, що я принесу тобі гроші, то от тобі моя блакитна керея в заставу.

– Керея, кажете? - підвела голову молодичка. - А чого вона варта?

– Як то, чого варта? - каже панотець. - Вона ж у мене не селянського сукна, а міланського, а дехто дума, що й голландського. На позаминулому тижні я дав за неї тандит-никові Лотту цілісіньких сім лір, та й то Бульєтто каже (а він на сукнах добре знається), що по правді я мусив би заплатити на п'ять сольдів більше.

– Хіба? - здивувалась Белькольоре. - їй-богу, якось аж не віриться. Ну, та сількісь, давайте мені її сюди.

А в панотчика вже й жила напрутилась; ізняв він мерщій із себе керею та її оддав молодиці; вона сховала її та й каже:

– Ходімо в хижку, панотче, туди ніхто не загляне.

Так же і зробили; єгомость довгенько вовтузився там із молодицею та цмокався ласо, поки з паном Богом її не посвоячив, а зробивши своє, вернувся до церкви в самій сутані, мов де на весіллі побував. А вернувшись, почав думати-гадати, що скільки не позбирає за рік недогарків од свічок, то на п'ять лір не стягнеться, і шкода йому стало тієї кереї. Давай тоді мізкувати, як би викупити її за так грошей, та й вимізкував-таки на другий день, бо був собі, нівроку, хитруватий. А в той день та було саме свято; от він і послав сусідського хлопчика до монни Белькольоре, щоб вона позичила йому ковганки, бо до панотця, мовляв, прийдуть у гості Бігуч-чо даль Поджо і Нуто Бульєтто, так треба буде чимось страву затовкти. Молодиця дала ковганку. В обіди панотець, знаючи, коли сідає до столу Бентівенья дель Маццо з своєю жінкою, покликав свого клірика та й каже:

– На отсю ковганку, однеси її монні Белькольоре й скажи: «Панотець дякує за позичку і просить оддати керею, що хлопчик лишив у заставу».

Клірик пішов із ковганкою до молодиці, що й справді сіла якраз обідати з чоловіком. Поставив він ковганку й переказав, що йому велів священик. Почувши, що панотець вимагає керею, вона вже хотіла щось сказати, як чоловік сердито перебив їй річ:

– Ти що, заставу береш у єгомостя? Ой, дивись мені, бо ошийника схопиш! Зараз же оддай ту керею, сто копанок чортів тобі в пельку! Та гляди, як панотець іще чогось попросить, чи осла, то й осла, то щоб без одмови дала!

Белькольоре встала сердито з-за столу, вийняла з скрині керею, оддала її клірикові і сказала:

– Перекажи ж своєму панотцеві, що не діжде він більше в моїй ковганочці сала товкти, як він такий!

Клірик узяв керею, одніс її священику й переказав жінчині слова. Панотець промовив сміючись:

– Скажи ж і ти їй, як побачиш, що як не даватиме мені ковганки, то нехай вибача - не діжде од мене товкача.

Бентівенья думав, що жінка сказала ті слова з серця, тим що він її налаяв, і не звернув на них уваги, але монна Белькольоре довго ще сварилась із панотцем і сердилась на нього до самого винобрання; та коли єгомость нагрозився, що запроторить її в пащу до Люципера, вона з великого страху запила з ним змирщину молодим вином і заїла гарячими каштанами, і вони ще не раз потім утішалися навзаєм. А замість тих п'яти лір панотець дав до направи її цимбали і казав приробити до них дзвіночок, то вона й тому була рада.



ОПОВІДКА ПЕРША | Декамерон | ОПОВІДКА ТРЕТЯ