home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





ОПОВІДКА ЧЕТВЕРТА


Настоятель ф 'єзоланського собору закохується без взаємності в одну вдовицю і, уявляючи, що ночує з нею, спить із її служницею, а вдовині брати в сей час приводять у ту кімнату єпископа


Уже Еліза докінчила свою історію, яку товариство слухало з великою цікавістю, коли королева звернулась до Емілії, щоб вона заступила чергу і оповіла щось своє. Емілія, не гаючись, почала такими словами:

– Шановнії мої подруги, уже не раз тут говорилось про те, як ченці, священики та інші духовні особи намагаються вводити нас у спокусу, але скільки про те не говорити, все одно всього не перекажеш. Тим я й хочу розповісти вам про одного настоятеля, який притьмом хотів добитись любові певної дами, чи по волі, чи по неволі; та вона, бувши розумною, убрала його по заслузі в добрі шори.

Усі ви, певне, знаєте, що стародавнє місто Ф'єзоле, котре стоїть он на тій горі, було колись велике й славне, хоч тепер і занепало; правда, ще й досі є в ньому єпископ, як повелось із минулих часів. Неподалік од ф'єзоланського собору жила колись одна вдова, із значного роду, на ймення монна Пікарда; там була в неї садиба і домок невеличкий, там вона й мешкала майже цілий рік разом з двома братами своїми, молодими й шляхетними кавалерами, бо достаток у них був абиякий. Удова та, жінка ще молода й хороша на вроду, частенько ходила до собору, і настоятель того собору закохався в неї напропале. Через деякий час він так осмілів, що освідчився тій дамі в коханні і попросив її, щоб вона полюбила його так, як він її любить. А сей отець-настоятель був хоч на літа і старий, та на вдачу ярий, до того ще й гордуватий та пихатий і без краю зарозумілий - так високо нісся, що ну, і всім увірився своїми гонористими манерами; ніхто його не любив, і вже кому-кому, а тій удові не подобався він анітрохи, такий був їй осоружний як трясця. Як жінка розсудлива, вона так йому одказала:

– Панотче, мені, звичайно, приємно, що ви мене любите, мушу любити вас і я, та таки й любитиму, але і в моїй, і в вашій любові не повинно бути нічого нечестивого. Ви - священик, мій духовний отець і чоловік уже далеко не молодий; се все зобов'язує вас бути чистим і чесним. Зважте й на те, що я не дівчина, до якої можна було б іще залицятись, а вдова; ви самі добре знаєте, якої цнотливості вимагають од нашого стану. Через те, не у гнів вам, такою любов'ю, про яку ви кажете, я зроду вас не полюблю і не хочу, щоб ви мене так любили.

Не домігшись успіху за першим разом, отець-настоятель не розгубився: він пустив у хід усю свою настійливість і настирливість, пишучи до неї листи, посилаючи посланців і пристаючи до неї, як заходила вона до церкви. Ті його зальоти були вдові неприємні й прикрі, і вона надумала дати йому доброго одкоша, якого він і заслуговував, одначе вирішила не робити нічого, не порадившись заздалегідь із братами.

Розповівши їм про настоятелеві замахи і одкривши свій намір, вона дістала од них дозвіл діяти на свій розсуд. Через кілька день пішла вдова своїм звичаєм до церкви; скоро настоятель забачив її, підійшов до неї і завів мову, як із своєю. Вона прийняла його з приязною посмішкою і одвела осторонь; вислухавши його лестивих словес, зітхнула зглибока і промовила:

– Панотче, не раз я чувала, що немає такої фортеці, якої не можна рано чи пізно добути, щодня її штурмуючи; отак же сталось і зо мною. Ви так мене підходили то солодкими речами, то однією ласкою, то другою, що мусила я свій намір перемінити. Коли вже я так вам сподобалась, то треба мені вашою стати.

Урадуваний настоятель сказав:

– Мадонно, велике вам спасибі; правду кажучи, мені аж дивно було, що ви так довго не давались на підмову, бо досі проти мене жодна не встояла; у мене навіть примовка була така: «Якби жінки були із срібла, то монети з них не виб'єш - молота бояться». Та годі вже про се, скажіть краще, коли і де ми можемо зійтися?

– Любий мій панотченьку, - одказала вдова, - ви питаєте коли? Коли вам буде завгодно, бо в мене немає мужа, щоб йому за свої ночі звіт давати. А от де? Тут уже я не знаю, що придумати.

– Як не знаєте? - спитав настоятель. - А в вашому домі?

– Панотче, - одказала вдова, - вам відомо, що я маю двох братів-кавалерів, у яких гості не переводяться вдень і вночі, а дім у мене не дуже великий, так що навряд чи можливо нам буде вдома зійтися, - хіба що будемо мовчати при тому, як німі, - ані пари з уст, та пробуватимемо поночі, як сліпі; коли б ви на те погодились, тоді можна б і в моїй кімнаті, бо брати туди не заглядають; але їхні кімнати так близько од моєї, що хоч і пошепки слово скажеш, то в них буде чутно.

– Мадонно, - сказав настоятель, - то нічого, нехай яку ніч чи дві й так переночуємо, поки я десь підшукаю догідніше місце.

– В тім уже ваша голова, панотче, - сказала вдова, - про одно ще тільки попрошу вас - щоб се лишилось у тайні, нікому ні слова.

– Мадонно, - сказав настоятель, - про се не турбуйтесь, а, коли ваша ласка, так ізробіть, щоб ми вже сю ніч могли зійтися.

– Згода, - одповіла дама і, розказавши йому, коли і як до неї прийти, попрощалась із ним та й пішла додому.

А в тої дами та була собі служниця, немолода вже і дуже бридка та нечупарна: ніс приплюснутий, рот кривий, губи товстющі, зуби рідкі й великі, очі каправі, ще й зизом дивляться, а з лиця жовтява, так наче не у Ф'єзоле жила, а десь у Сінігалії; до того ще була й кульгава - праву ногу мала коротшу за ліву. Звали її Чута, та майже всі казали на неї Чутяка, бо була бридка, мов чортяка. Але ся бридуля була собі не без хитрості.

Прийшовши з церкви, пані покликала її і сказала:

– Чутяко, як ти мені вслужиш добре сієї ночі, то я подарую тобі нову гарненьку сорочку.

Як почула Чутяка про сорочку, зразу одказала:

– Пані, як дасте мені сорочку, то я і в огонь піду, не то що.

– Добре, - сказала пані, - я хочу, щоб ти сю ніч переспала в моїй постелі з мужчиною і приголубила його як слід, та гляди і словом не озивайся, щоб брати мої не почули: ти ж знаєш, що вони сплять постінь. А тоді вже я подарую тобі сорочку.

– Коли треба, - сказала Чутяка, - то не то з одним, із шістьома пересплю.

Коли настав вечір, настоятель прийшов, як йому було велено, а вдовині брати, домовившися з нею наперед, сиділи в своїй кімнаті і подавали час від часу голос; тим-то панотець уступив нищечком у панину опочивальню і добрався поночі до ліжка, а Чутяка, яку пані навчила, що робити, пішла туди з другого боку. Гадаючи, що то його дама, отець-настоятель обійняв Чутяку і став її цілувати, не кажучи ні слова, а Чутяка його, так само мовчки, а тоді й інші жарти завели - панотець уступив у володіння тим добром, якого віддавна прагнув.

Улаштувавши всі ці речі, вдова сказала братам своїм зробити решту, як було в них домовлено. Тихо вийшовши з дому, вони подались на майдан, і доля якнайліпше сприяла їхньому наміру: вони хотіли знайти десь єпископа, а єпископ сам їх уже шукав - погода стояла жарка, і йому захотілось піти до них випити чого-небудь. Зустрівши їх, він сказав про те своє бажання, і вони повели його до себе в прохолодний двір, де горіло чимало свічок; церковний достойник з великим задоволенням скуштував їхнього доброго вина. Коли він випив, юнаки сказали:

– Велебний отче, тим, що ви зробили нам велику ласку, одвідавши нашу скромну господу, куди ми самі бажали вас запросити, нам хотілося б, щоб ви зводили подивитись на одне невидальце, котре ми вам маємо показати.

Єпископ одповів, що з дорогою душею; тоді один із братів узяв у руки посвітач і пішов уперед, а за ним єпископ і решта людей, а ввів він їх до тої кімнати, де отець-настоятель спав із Чутякою. Панотчик не гаяв марно часу і одмахав верхи уже, либонь, три милі; втомившись по трудах праведних, він спочивав, тримаючи Чутяку в обіймах, незважаючи на духоту.

Коли юнак із посвітачем у руці вступив у кімнату, а за ним єпископ та інші люди, всі побачили отця-настоятеля у тих гріховних обіймах. Тут прокинувся й сам панотчик: побачивши світло й людей, він так злякався й засоромився, що аж голову мусив під накривало сховати. Єпископ добре виганьбив його і велів йому підвести голову та подивитись, із ким він спав. Як дізнався отець-настоятель, що дама його ошукала, то так йому тяжко на душі стало, що господи, а тут іще ся ганьба й неслава!

Одягнувся бідаха з наказу єпископа, та й повели його під вартою додому, покуту велику за той гріх одбувати. Тоді єпископ почав розпитувати, як се сталось, що він прийшов ночувати до Чутяки. Вдовині брати розповіли йому все по ряду. Вислухавши їхньої мови, єпископ вельми похвалив даму, а також і юнаків за те, що, не бажаючи каляти рук своїх свя-щеничою кровію, вони провчили його по заслузі. За сей гріх єпископ накинув настоятелеві сорок днів покути, але він не одбув її і за п'ятдесят днів - так плакався з ганьби своєї та обдуреної любові. Довго ще потім соромно було йому й на вулицю виткнутись: як вийде, було, зараз хлопчаки показують на нього пальцями й гукають: «Гля, гля, се той, що з Чутякою ночував!» З великої досади отець-настоятель мало не збожеволів.

Отак-то статечна пані здихалась нахабного душпастиря, а Чутяка здобула сорочку - і коханця на одну ніч.



ОПОВІДКА ТРЕТЯ | Декамерон | ОПОВІДКА ПЯТА