home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





ОПОВІДКА ШОСТА


Двоє кавалерів заночували в трактирі; один лягає спати з хазяйською дочкою, а з другим помилково лягає хазяйка. Той, що був з дочкою, лягає потім до трактирника і, думаючи, що то його товариш, усе йому розповідає; починається сварка; тоді трактирниця, схаменувшись, іде в постіль до дочки і влаштовує все кількома словами


Не раз уже сміялося товариство з Каландріна, посміялось і сей раз; коли дами обміркували його пригоди і замовкли, королева веліла оповідати далі Панфілові. Той почав такими словами:

– Шановнії мої пані, ім'я Нікколози, в котру закохався був Каландріно, нагадало мені історію іншої Нікколози, і я хочу вам розказати, як обачність і бистроумність однієї жінки стали на перешкоді великому скандалові.

В долині річки Муньйона жив собі не так давно один чоловік, що за гроші годував і напував подорожніх; хоч він був бідний і мав не досить простору господу, проте іноді, як нужда припадала, пускав ночувати до себе як не всіх, то принаймні своїх знайомих. У нього була жінка, вельми вродлива молодиця, з якою він сплодив двох дітей: дочці було років п'ятнадцять чи шістнадцять - таке гарне й миле дівча, що вже хоч і заміж, а синок іще малий, і року не було, ще його не одлучали.

Якось на ту трактирникову дівчину накинув оком один молодий кавалер із нашого-таки міста, з себе хороший і приємний; часто в тих краях буваючи, він закохався в неї палко, а вона, пишаючись тим, що її полюбив такий панич, намагалась привітністю своєю ще дужче його до себе принадити і теж щиро його полюбила. Не раз уже те кохання могло дійти в них до щирця, обоє того прагнули, але Пінуччо (так звали кавалера) не хотів уводити в славу ні дівчини, ні себе самого. Та їхня жага росла день у день, і Пінуччо поклав будь-що-будь зійтися з своєю коханою. Він почав шукати приключки, як би в тому трактирі заночувати, бо знав дуже добре розташування всього дому і сподівався влаштуватись із дівчиною так, щоб ніхто не помітив. Узявши таку думку, він не забарився здійснити її. Одного вечора, уже нерано, він разом із своїм вірним товаришем Адріаном, що знав про його любов, позичив у когось двох коней, приторочив коло сідла валізи, напхавши їх соломою абощо, виїхали удвох із Флоренції, накинули круга та й завернули проти ночі в долину Муньйона, нібито вони з Романії вертались, - під'їхали до трактиру та й ну в двері грюкати. Трактирник одчинив їм зараз же, бо знав добре обох. От Пінуччо йому й каже:

– Доведеться нам, мабуть, у тебе заночувати; думали ми, що встигнемо добратися до Флоренції зарані, та бач, як забарились, а доба вже пізня.

– Ти добре знаєш, Пінуччо, - одказав йому трактирник, - що моя господа не для панської ночівлі, та коли вже вас тут спостигла ніч і дітись більше ніде, то якось уже вас обох переночую.

Юнаки позлізали з коней, одвели їх у стайню, а тоді зайшли до трактиру й попоїли разом із господарем - вечерю вони мали з собою.

У господаря була одним одна невеличка кімната, де він поставив з тяжкою бідою три ліжка - два при одній стіні і одно при другій, а між ними такі тісні суточки, що ледве чоловікові пройти. Трактирник послав гостям на найкращому ліжку й поклав їх спати; трохи згодом, як він думав, що вони вже позасинали (а вони тільки прикинулись, буцімто сплять), поклав у друге ліжко дочку, а сам із жінкою ліг у третє. Жінка поставила коло своєї постелі ще й колиску з немовлям. Пінуччо роздивився гаразд, де і що, виждав, поки всі заснуть, а тоді встав потихеньку з ліжка і, підійшовши до постелі коханої дівчини, приліг до неї. Вона прийняла його з радістю, хоч і не без страху, і Пінуччо зміг нарешті зажити з нею тих розкошів, яких вони вже давно прагнули обопільно. Поки там Пінуччо розважався з дівчиною, в трактирі щось упало - кішка перекинула; господиня пробудилась, і, не знаючи, що воно таке, встала й пішла навпомацки туди, звідки почула грюк. Адріано того нічого не помітив, але встав у той самий час надвір вийти; колиска заважала йому пройти, і він присунув її до свого ліжка, а вернувшись, так уже й не одсунув і ліг у постіль. Господиня ж пошукала-пошукала, що там перекинулось, - ніби нічого страшного; не хотівши світити світла, вона тільки тпрусьнула на кішку й вернулась навпомацки в кімнату, до того ліжка, де чоловік спав, - аж там колиски нема. «От я дурна, - подумала жінка, - чи бач, мало не лягла в постіль до гостей!» Пройшла тоді трохи далі, налапала колиску та й лягла в те ліжко, де Адріано був, думаючи, що то її чоловік. Адріано ще не заснув; почутивши жінку, він прийняв її дуже мило й люб'язно і, не кажучи ні слова, нап'яв паруси та й поплив по тому морю на превелику втіху господині.

Тим часом Піннуччо, нарозкошувавшися з дівчиною і боячись заснути в її ліжку, встав і пішов до своєї постелі; наткнувшись на колиску, він подумав, що то хазяйське ліжко, тож пройшов трохи далі і ліг - до хазяїна. Той зразу прокинувся, як прийшов Пінуччо, а Пінуччо, вважаючи, що то Адріано, сказав йому:

– Слухай, ну й солодка ж дівчина та Нікколоза! їй-богу, такої розкоші, як я з нею, ніхто на світі не зазнав! Віриш, ми з нею пройшли шість чи сім ручок, відколи я од тебе пішов. Почувши сії не дуже милі для нього вісті, господар подумав перш за все: «Де в чорта він тут узявся?» А потім, спонукуваний більше гнівом, аніж розсудливістю, сказав:

– Пінуччо, ти вчинив мерзотне діло, і я не знаю, чого саме тут, у мене. Та Богом святим божуся, я тобі за се оддячу!

Пінуччо, юнак не дуже-то хитрий, помітивши, що так уклепався, не придумав жодної вимовки, щоб викрутитись, лише сказав:

– А як ти оддячиш? Що ти можеш мені зробити? Господиня, думаючи, що вона з чоловіком, - сказала Адріанові:

– Ой лишенько! Чуєш, наші гості чогось сваряться!

– Та нехай! - одказав, сміючись, Адріано. - Бісової віри хлопці вчора випили трохи зайвого.

Тепер жінка розібрала, що то сварився її чоловік, а се сказав їй Адріано; зрозумівши, де вона і з ким, зразу й придумала, як викрутитись: устала нишком з постелі, схопила колиску з дитиною і поночі переставила її до доччиного ліжка та й сама туди лягла. Тоді, буцімто прокинувшись од тієї сварки, озвалась до чоловіка й спитала, за що вони завелись.

– Хіба ти не чула, - каже чоловік, - як він сам казав, що вночі з Нікколозою теє-то як його?

– Та бреше він у живі очі! - одказує жінка. - З Нікколозою він не спав, я навмисне перелягла до неї, щоб сього не сталось, через те й заснути не могла, а ти, дурний, віриш! От уже, понапиваються, іроди, звечора, а вночі їм казна-що верзеться - тиняються сюди-туди й самі не знають, що роблять, в'язи б вам поскручувало! Як там опинився той Пінуччо, чого він не в своїй постелі?

Адріано ж, чуючи, як хитро покриває господиня свій гріх і доччин, і собі підпрягся, обізвавшись до товариша:

– Сто разів уже я казав тобі, Пінуччо: не броди сновидою, не верзи всяких нісенітниць; тобі щось присниться, а ти кажеш, ніби справді було. Ой, гляди, ти колись таки до-верзешся на свою голову! Ходи сюди, нехай тобі абищо!

Послухавши жінчиної і Адріанової мови, господар почав думати, що й справді все те лише приверзлося Пінуччові поп'яну; він схопив його за плечі, давай торсати й гукати:

– Пінуччо! Та прочумайся ж, іди до себе в постіль! Почувши, як обернулось діло, Пінуччо став ніби зо сну блягузкати ще всяку нісенітницю, аж насмішив господаря. Тоді вдав, ніби прокинувся, й гукнув:

– Чого ти мене будиш, Адріано? Хіба вже день, чи що?

– Іди лишень сюди, - каже йому Адріано. Пінуччо, прикидаючись сонним та заспаним, устав нарешті з господаревого ліжка й перейшов до Адріана. Коли розвиднілось і всі повставали, господар почав сміятися з Пінучча і з його сонних мар. Серед тих жартів молоді кавалери осідлали коней, приторочили свої валізи і, випивши з трактирником, поїхали верхи до Флоренції, задоволені не менше кінцем своєї пригоди, ніж її початком. Пізніше Пінуччо сходився з Нікколозою, вдавшись до інших способів, а дівчина водно казала матері, що то йому і справді примарилось; тим господиня, що добре пам'ятала Адріанові пестощі, залишилась при думці, що тої ночі одна вона не спала.



ОПОВІДКА ПЯТА | Декамерон | ОПОВІДКА СЬОМА