на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить
фантастика
космическая фантастика
фантастика ужасы
фэнтези
проза
  военная
  детская
  русская
детектив
  боевик
  детский
  иронический
  исторический
  политический
вестерн
приключения (исторический)
приключения (детская лит.)
детские рассказы
женские романы
религия
античная литература
Научная и не худ. литература
биография
бизнес
домашние животные
животные
искусство
история
компьютерная литература
лингвистика
математика
религия
сад-огород
спорт
техника
публицистика
философия
химия
close

реклама - advertisement



ҐАБРІЕЛЬ ҐАРСІА МАРКЕС ТА ЙОГО «СТО РОКІВ САМОТНОСТІ»

Ми, здається, звикли до того, що мистецтво і література багатші, глибші, складніші у суспільствах, як-то кажуть, «розвинених». Певним з цього правила винятком була у XIX сторіччі хіба що словесність російська: за рівнем безумовно першорядна, а от виникла вона в країні на той час досить-таки відсталій.

Але і цей «розрив» не йде ні в яке порівняння з дивною, на перший погляд, мало не «загадковою» ситуацією, що склалася десь у середині тільки-но минулого XX сторіччя на терені Латинської Америки. Адже у тамтешніх безнадійно відсталих, у більшості своїй чи не напівколоніальних (навіть, з певної точки зору, «варварських»!) країнах почали раз у раз з'являтися романи найвищого ґатунку — до того ж ще й позначені якоюсь неповторною своєрідністю...

Навіть з відстані кількох десятиріч, що відтоді минули, я не в силі цей феномен більш-менш логічно пояснити, а тому ладен припустити, що наші уявлення про природу мистецтв (а, отже, й про шляхи, які вони обирають) часто-густо виявляються непередбачуваними, а тому й значно складнішими (я б навіть сказав: «плутанішими»), ніж ми здатні собі уявити. Отже, щось тут по-справжньому передбачити нам, здається, не дано. Лишається брати до відома те, що вже відбулося...

XIX сторіччя, та й перша половина XX, як правило, ніби робили ставку на цивілізацію, раціоналізм, нестримний науковий поступ. Але врешті-решт, усупереч всім сподіванням, впритул підійшли до загрози суцільного самознищення. Можливо, саме цей трагічний досвід й спонукав людство в якійсь мірі повернути собі царину міфу. Однак, мабуть, не заради того, щоб там сховатись, а щоб краще самих себе зрозуміти.

Що ж до Латинської Америки — то вона, на відміну від Європи чи навіть Америки Північної — якраз і явила нам себе, так би мовити, суверенним доменом міфічного. Бо те, що в Європі — чи навіть в Америці Північній — ще ледь жевріє як згадка про наївне дитинство людства, тут володіє душею кожного індивіда й тому творить те, що охоче прозивають «колективною свідомістю».

Оте міфотворче світобачення народів Латинської Америки (причому аж ніяк не лише індіанських її аборигенів, а й майже в рівній мірі всіх пізніших прибульців) живиться строкатою мішаниною стародавніх інкських чи ацтекських ритуалів, уламками призабутих або навіть й зовсім чужих тотемічних релігій, занесених сюди чи не з далеких берегів Чорної Африки, і до невпізнання спотворених християнських вірувань. Це світобачення надихається грізною величчю Анд, титанічною могутністю річок, непрохідністю неосяжної сельви. Воно — і це, може, с найприкметнішим, — живиться грандіозністю ацтекських пірамід та гідних подиву храмів майя.

Людина і досі існує у Латинській Америці не лише поруч із «уособленими» міфами, а й у нерозривній з ними єдності. Міфи владно визначають ставлення до навколишнього буття, регламентують норми поведінки.

Однак у тих міфів є ще й інший бік. Адже Латинська Америка — це й традиційний континент путчів, заколотів, державних переворотів, поживне середовище для узурпаторів, тиранів, диктаторів, яким шлях до влади прокладають багнети. І, за ті багнети ховаючись, стаючи їхніми бранцями, тирани звично множать беззаконня, злочини, кров та страх, їхня неперевершена жорстокість, їхня абсолютна байдужість до долі підлеглих виглядають в очах сторонніх спостерігачів якимось — ніби вже й кричуще анахронічним — варварством, притаманним ще як жерцям доколумбових часів, так і іспанським конкістадорам, кривавим завойовникам цих благодатних земель.

А втім, після чорних димів над печами Майданека, Освенцима, Треблінки, після крови сталінського ГУЛАГу оте латиноамериканське варварство вже наче й не бачиться таким вже анахронічним.

Усе вищезгадане і обумовило те, що кількість на свій кшталт перейшла в якість, і десь майже водночас тут почали з'являтися оті дивні письменники-міфотворці: аргентинець Хорхе Луїс Борхес, гватемалець Міґель Анхель Астуріас, парагваєць Авґусто Роа Бастос, перуанець Маріо Варґас Льйоса, мексиканець Карлос Фуентес, аргентинець Хуліо Кортасар, уругваєць Хуан Карлос Онетті, венесуелець Міґель Отеро Сільва і т. д., і т. п.

їхня незвична творча манера дістала дещо шокуючу назву — магічний реалізм. Щоправда, слівце «магічний» в даному разі гострого спротиву, навіть якихось сумнівів ніби й не викликає, оскільки тексти тих авторів і справді досить-таки далекі від будь-якої правдоподібності. Але ж чи є у їхніх творах щось спільне з поняттям «реалізм»? Особливо, коли пригадати той зміст, який у цей термін вкладався XIX сторіччям і, тим паче, — у нас, за радянських часів. Адже і там, і там йшлося про наскрізну соціальність, густу політичну забарвленість, до того ж помножену на так звану «правду життя», якої, до речі, у вищезгаданих латиноамериканців і вдень з вогнем не відшукаєш.

Однак, мабуть, ті латиноамериканці мали якесь своє, особливе уявлення щодо поняття «реалізм», бо у досить прикметній розмові між Ґабріелем Ґарсіа Маркесом та його колегою Маріо Варгасом Льйосою про роман першого «Сто років самотності» (1967) «реалізм» таки раз у раз згадується. До того ж ще й у досить несподіваному контексті.

Варґас Льйоса запропонував поміркувати про реалізм саме у зв'язку зі «Ста роками самотності», й Маркес охоче на це погодився: «Я вважаю, — сказав він, — що в романі «Сто років самотності» більше, ніж деінде, я виступаю саме як письменник-реаліет, оскільки, на мою думку, у Латинській Америці все є можливим, все є реальним».

Щоправда, його сентенцію легше витлумачити саме як заперечення згаданого поняття, ніж як його ствердження: адже, коли можливим є «все», то чи не означає це, що припустимі й надприродні явища?..

Схожу думку Ґарсіа Маркес висловив і у своїй Нобелівській лекції: «Поети і жебраки, музики і пророки, воїни і злочинці — сказав він, — усі ми, діти цієї невгамовної реальності, навряд чи потребуємо допомоги з боку уяви, навпаки, складність полягає у тому, що звичних засобів, потрібних для вірогідного відображення нашого життя, нам не вистачає. У цьому, друзі мої, сутність нашої самотності».

Найвищу літературну відзнаку Ґарсіа Маркесу присудили 1982 року з формулюванням: «За романи й оповідання, в яких фантастичні і реалістичні елементи поєднані заради створення щедрого уявного світу, в якому відбито життя й суперечності латиноамериканського континенту». Як випливає з обох вищенаведених цитат, і сам Маркес, і колеги, що присуджували йому Нобелівську премію, розуміли слово «реалізм», мабуть, дещо інакше, ніж ми у радянські часи.

Адже з нашої точки зору мало б ітися не так про форму, як про зміст. А це значить, що той «реалізм» передбачав у кінцевім рахунку лише одне, а саме: побудову «ідеального» суспільства. Тому у такому реалістичному творі завжди мала б перемагати не так істина, як ідеологія.

Хоча в очах вітчизняних соцреалістів означення «магічний» мусило виглядати кричущим нонсенсом, вони все-таки — з міркувань суто тактичних — з ним мирилися. Адже Маркес і Льйоса, Хуентес і Кортасар були ніби перш за все противниками імперіалізму — як європейського, так і північноамериканського.

Остання чверть XX сторіччя стала часом небаченого розквіту Латинської Америки. Щоправда, пов'язаного не з матеріальними, а саме з духовними багатствами цього загадкового континенту. І аж ніяк не випадково у «Ста роках самотності», книзі, що принесла своєму авторові світову славу, оповідається (можна навіть сказати — із якоюсь дивовижною упертістю!) про різні невірогідні дива: як у містечку Макондо, що загубилося на краю сельви, заїжджі цигани катають місцевих хлопчаків на літаючих циновках; як священик падре Никанор демонструє силу християнської віри, здіймаючись на кілька сантиметрів над землею, а Ремедіос Прекрасна взагалі злітає у небо; як худоба одного з героїв неймовірно плодиться завдяки присутності його любострасної подруги; як околицями Макондо блукає вічний жид Агасфер, а старий циган Мелькіадес помирає, воскресає, знов помирає, однак і після смерті вряди-годи з'являється у спеціально для нього відведеній кімнатці будинку сімейства Буендіа...

Автор Ґарсіа Маркес, звичайно ж, не вірить у всі ті ним самим навигадувані дива, навіть читачів до цього не заохочує, та все-таки фантастика у «Ста роках самотності» чи у будь-якому європейському або північноамериканському романі другої половини XX сторіччя виконує ролі зовсім різні. Хоч би як Ґарсіа Маркес насміхався з власних вигадок, хоч би як їх дезавуював, вони в нього залишаються чимось ніби «природним», якоюсь невід'ємною часткою зображуваного світу.

Взяти хоча б уже згадувані літаючі циновки: адже вони — не алегорія, не метафора, а начебто незаперечна, цілком «матеріальна» і тому саме міфічна реалія. Ось як письменник доволі іронічно (а водночас і з якоюсь невблаганною «логікою») тлумачить пов'язані з тим дивом невдачі діловитого ґрінґо: «Містер Ґерберт був власником кількох прив'язних аеростатів, він об'їздив з ними півсвіту і скрізь мав чудові прибутки, але йому не вдалося підняти в повітря жодного з мешканців Макондо, бо для них прив'язний аеростат був кроком назад після того, як їм пощастило побачити й випробувати літаючу циновку циган».

Що це? Лише дотепний жартівливий образ? Чи, може, за ним все-таки ховається якесь «право» на своєрідну історичну першість? А річ у тім, що, здіймаючись над знаменитим плато Пампа-де-Наска в Андах, можна побачити зображення велетенських фігур, невідомо ким, коли і як відтворених. І, фігури ті побачивши, Альберт Ейнштейн вимовив: «Найпрекрасніше, що ми здатні відчути, — це доторкнення до таємниці. Вона є джерелом кожного справжнього мистецтва й науки».

Вважається, що ті фігури — витвір інопланетян. Але ж істоти, чиї очі мали тими фігурами милуватися, мусили навчитись літати. Інакше не варто було б творити оту красу... Тим-то мешканців Макондо й не могли зацікавити прив'язні аеростати: бо вони вже мали нагоду користатися з «літаючих циновок циган»...

Звичайно, у Ґарсіа Маркеса — це лише своєрідна іронічна метафора. Але ж вона по-своєму прояснює його стиль, манеру, спосіб відбиття світу. Бо саме на тлі такої міфізованої «реальності» ніби цілком природними починають виглядати і великомасштабні, відверто гіперболізовані герої — сини, онуки і правнуки того першого Хосе Аркадіо Буендіа, який з купкою сміливців продерся крізь непрохідну сельву і заснував Макондо.

Усі люди з роду Буендіа могутні, трагічні, невгамовні, наївні й темні. Чимось вони схожі на тих велетнів, котрих ще кілька століть тому вивів у безсмертному своєму романі «Ґарґантюа і Пантаґрюель» знаменитий французький письменник Франсуа Рабле. Тільки, на відміну від раблезіанських, герої Ґарсіа Маркеса позначені печаткою неподоланної, чи не одвічної, самотності. І це, мабуть, незаперечна риса їхньої належності вже саме до XX сторіччя.

Власне кажучи, всі Буендіа — персонажі навіть не так міфічні, як епічні. Бо герої первісного архаїчного міфу, за поодинокими винятками, не призначені до наслідування, оскільки, скажімо, Кроноса, що поїдав власних дітей, чи невгамовно сластолюбного Зевса навряд чи припустимо оцінювати як образи «позитивні». Принаймні у нашім, сьогоднішнім розумінні цього слова. Позитивними є здебільшого герої епічні: вони уособлюють ідеал, — щоправда, на жаль, недосяжний...

Ні, чоловіки і жінки з роду Буендіа не є постатями ідеальними — на зразок Геракла, Ахіллеса або навіть середньовічного Роланда. Та, попри все, вони теж — свого роду стовпи, що тримають світобудову Ґарсії Маркеса, його непросту систему стосунків між Добром і Злом.

У «Ста роках самотності» майже все є досить незвичним. Навіть найперші рядки цієї книги: «Колись: через багато років, полковник Ауреліано Буендіа, стоячи біля стіни перед загоном, що мав розстріляти його, згадає той давній вечір, коли батько взяв його з собою подивитися на лід». Досвідчений читач, мабуть, зразу ж вирішить для себе, що згаданий полковник має бути тут головним героєм, тому за законами логіки «Сто років самотності», слід гадати, повинні завершитись саме отим його розстрілом.

Вірогідність такого фіналу посилюється тим, що вищезгаданий сюжетний хід (хоч і з певними варіаціями) ще неодноразово повториться на сторінках «Ста років самотності». Щоправда, йтиметься вже й про інших осіб з роду Буендіа...

«Мине багато років, і, стоячи біля стіни перед розстрілом, Аркадіо згадає, як, весь тремтячи, Мелькіадес прочитав йому кілька сторінок своїх незбагненних записів». «Мине багато років й на смертному ложі Ауреліано Другий згадає той дощовий день, коли він зайшов до спальні, щоб подивитися на свого первістка». «Мине кілька місяців, і Ауреліано Другий на смертному ложі згадає дочку такою, якою бачив її востаннє». «Ремедіос буде останньою, про кого згадає через кілька років Аркадіо, стоячи біля стіни й очікуючи на розстріл»...

Однак, єдиним з цього ряду героїв, котрого й справді розстріляють, стане Аркадіо. Отже, нам, спершу ніби ввівши в оману, поступово дають зрозуміти, що полковник не є принаймні єдиним головним героєм цієї книги. Поруч з ним існує багато інших Буендіа, та й не тільки Буендіа! Діючих осіб тут взагалі така безліч, що й заплутатись неважко. Припускаю, що навіть сам автор навряд чи спромігся б усіх їх перелічити... Однак, ця «перенаселеність» діючими особами аж ніяк не вада книги. Я б сказав навіть, що це її досить прикметна й значуща особливість. І полягає вона, між іншим, в тому, що тут взагалі маєш справу не з «героями», навіть не з «характерами». Принаймні у звичнім розумінні цього літературознавчого терміну, бо персонажі ці внутрішньо навіть не так нецільні, як абсолютно, у всіх своїх вчинках, непередбачувані.

Що ж до полковника Ауреліано, то він спочатку, воюючи на боці «лібералів», ненавмисне програє свої тридцять дві громадянські війни «консерваторам», а згодом, розчарувавшись у «лібералах», знов програє «консерваторам» тридцять дві війни, однак тепер вже майже навмисне...

Але найприкметнішим є, мабуть, те, що, наче спростовуючи перші рядки «Ста років самотності», помре цей герой аж ніяк не під кулями (хоч одного разу його і справді розстрілюватимуть, а іншого разу він сам спробує себе вбити). Та попри все полковник Буендіа піде з життя так буденно, що у цій буденності починаєш підозрювати якийсь потайний намір: почув, що повз їхній будинок проїжджає цирк, побачив ведмедя, потім паяців. А коли все минуло, «знову стрівся віч-на-віч зі своєю жалюгідною самотністю. Тоді він, думаючи про цирк, попрямував до каштана і, поки мочився, пробував і далі думати про нього, але вже нічого не міг пригадати. Втяг голову в плечі, мов курча, й застиг, упершись чолом у стовбур дерева. Родина дізналася про те, що сталося, тільки наступного дня, об одинадцятій ранку...»

Не виключеною є навіть можливість, що востаннє полковник помочився на власного батька, Хосе Аркадіо Буендіа, що на старості літ з'їхав з глузду і завжди сидить тепер коло будинку на лавочці. Але полковнику, єдиному з усієї численної родини, чомусь не дано бачити навіженого, і він чи не кожного разу справляє потребу саме на нього...

То чому ж Ґарсіа Маркес розпочав свої «Сто років самотності» саме так, а не якось інакше, заради чого начебто вводив читача в оману? І чому по сторінках цієї його книги щедро розкидані думки, які відвідують героїв саме за мить до очікуваної смерті?

Річ у тім, що автор хоче ще й ще раз нагадати читачеві, що смерть (як, до речі, й народження) є найважливішими подіями людського буття. Звісно, в очах кожної окремо взятої особи так воно найчастіше і є. Але не в очах разом узятих народів, суспільних верств чи держав. У тих вимірах індивід важить значно менше, а інколи й взагалі майже нічого не важить...

Починаючи з XIX сторіччя роман є, як правило, твором у першу чергу суто соціальним. Вже за самою своєю формою, не кажучи навіть про зміст. А от «Сто років самотності» я б нарік книгою екзистенціальною. І, беручись ту свою книгу писати, Ґарсіа Маркес, мабуть, відразу ж знайшов за потрібне дати читачеві можливість її незвичність якось відчути. Тому вона й починається вже відомими нам словами. Сюжетно вони наче й не на місті. А от концептуально є цілком доречними.

Добре відомо, що роман народився як жанр лицарський, пригодницький, любовний. Однак у XIX сторіччі (тобто у часи незаперечного верховенства реалізму) його головною прикметою стала соціальність. Латиноамериканська ж література цю лінію розвитку по-своєму перериває...

Втім, заперечувати соціальну забарвленість «Ста років самотності» було б, здається, просто смішним: адже тут, власне, йдеться про становлення капіталізму у певній латиноамериканській країні. Бо селище Макондо, засноване Хосе Аркадіо Буендіа на первозданній землі, поступово перетворилося на таке собі капіталістичне (хоч, за багатьма ознаками, і вельми своєрідне) місто: звіряча експлуатація робочої сили, навіть кривавий розстріл багатотисячної демонстрації гноблених й т.д., й т.п.

Але ось лише один, однак дуже показовий, епізод з життя Макондо. Коли містечко трохи розрослося, центральний уряд забажав призначити над ним корехідора, а той, у свою чергу, наказав пофарбувати геть усі будинки на честь річниці національної незалежності блакитною фарбою. Та Хосе Аркадіо Буендіа цього не дозволив, навіть вигнав урядовця з Макондо.

Корехідор, однак, повернувся. Ще й привів із собою не лише кількох озброєних (хоч і босих) солдатів, а й дружину та численних дочок. І Хосе Аркадіо, виходячи з того, що «не годиться ображати чоловіка на очах його власної родини», все-таки дозволив корехідорові залишитись. Однак за двома умовами: кожен мешканець міста збереже право фарбувати власний будинок як йому заманеться, солдати ж заберуться геть. Й Хосе Аркадіо сказав корехідору ще таке: «...Ви та я — ми залишимося ворогами».

Як бачимо, наш герой повів себе кричуще асоціально. І з тією ж кричущою асоціальністю стикаєшся у «Ста роках самотності» чи не на кожнім кроці.

Полковник Ауреліано Буендіа цілу вічність не злазив з сідла, не скидав чобіт, брав участь у безлічі воєн і виявляв дивовижну хоробрість. Але раптом, за словами автора, «заплутавшись у пустелі самотності своєї безмежної влади», відчув, що начебто втрачає ґрунт під ногами. До того ж він ще й розчарувався у партії «лібералів», чиї гасла відстоював у безкомпромісній боротьбі проти партії «консерваторів». І відтепер так само прагнув програвати війни й позбуватися влади, як колись силився вигравати війни і здобувати владу...

Та, ставши приватною особою, скинувши з плечей ненависний тягар, полковник Буендіа зайнявся... виготовленням золотих рибок. І було це заняттям відверто, можна навіть сказати, принципово безприбутковим (отже, безсенсовним!): герой наш купував золоті монети, перетоплював їх і старанно виготовляв з того золота маленьких рибок, котрі принципово продавав за ціну придбаного золота. Бо, за словами автора, «його цікавила не торгівля, а робота»...

Полковник Буендіа повернув назад з того самого місця, з якого головний герой іншого роману Ґарсіа Маркеса «Осінь патріарха» (1975) розпочав свою кар'єру диктатора. (Хоч би побіжної розмови про цей роман тут, мабуть, не проминеш, бо без неї і «Сто років самотності» можуть залишитись не до кінця зрозумілими).

Громадянська війна зайшла у безвихідь (про це згадується ще побіжніше, навіть невиразніше, ніж у «Ста роках самотності»), і купка англійських окупантів привела до влади нового президента. А той вибрав владу як самоціль з усіма наслідками, що з цього випливають: від шкіри, яку здирають із закривавлених, липких тіл непокірних, до безмежної, невитравної самотності володаря. З цього погляду президент і справді персонаж скоріше міфічний, ніж епічний: розпливчастий Кронос, а не Геракл з його ретельно переліченими дванадцятьма подвигами.

Та й сама художня тканина «Осені патріарха» ще ближча, ніж усе написане Ґарсіа Маркесом раніше, до архаїчної структури міфу. «Міфи, — писав російський дослідник М. Стеблін-Каменський, — це, як правило, шматки з життя головних міфічних персонажів, причому шматки, нечітко орієнтовані один щодо одного. Інакше кажучи, життя такого міфічного персонажа — це не рух від народження до смерті, а щось постійне, усталене».

«Осінь патріарха» саме так і побудовано. Подані тут «шматки з життя» тирана довільно між собою з'єднані, хаотично розміщені; про них так просто й не скажеш, котрий з них належить до «раніше», а котрий — до «пізніше». Але всі вони, разом узяті, утворюють щось «постійне», «усталене», якусь одвічну — і тому майже нерухому — круговерть, не прояснену жодною історичною подією, навіть жодною датою.

«Міф, — вів далі Стеблін-Каменський, — це не жанр, не певна форма, а зміст, начебто незалежний від форми, в яку він утілений. Міф — це твір, первісна форма якого ніколи не може бути встановлена. Він завжди є переказом того, що вже існувало раніше».

«Осінь патріарха» саме і є таким переказом: адже ніхто з анонімних оповідачів життєпису президента його й у вічі не бачив. І це колективне «ми» складає образ володаря, як мозаїку, збираючи по крихтах уривки легенд, чуток, пліток, задовольняючись відомостями з других або й третіх рук.

З міфом роман цей споріднює й архітектоніка, зокрема вибір простору. Він тут, як і час, уривчастий — це кожного разу ті місця, де у той чи інший момент оповіді мав перебувати президент. Найчастіше — палац, подеколи якесь інше місце в столиці, або той будинок на скелі над морем, де тиран дав притулок своїм колегам з інших латиноамериканських країн, що їх власні народи вже поскидали з тронів. «Його превосходительство» утримує тут цих невдах, щоб, себе з ними порівнюючи, радіти з того, що його самого досі ще не скинули.

Тільки ці екс-президенти, чужа морська піхота та калейдоскоп послів, що диктують нашому герою волю північноамериканського сусіди, й підтверджують наявність якогось навколишнього світу. Бо без тих «підтверджень» цей світ, навіть сама країна, де порядкує тиран, потонули б у пітьмі, здалися б узагалі неіснуючими.

І лише в такій атмосфері може виникнути образ трьох Колумбових каравел, що з'явилися коло берегів країни, де править диктатор. Отже, президент — ніби й наш сучасник, але і сучасник Колумба...

Відкривач Америки дарує президентові золоту острогу, щоправда, не як спадкоємцеві традиції, а, скоріше, як дикунові, ласому до красивих дрібничок. Та й взагалі, стосунки між людьми адмірала й підданими президента скидаються на зіткнення іспанців, що вперше припливли до Нового Світу, з аборигенами. Але водночас піддані президента знають, що перед ними той самий уславлений першовідкривач Америки Христофор Колумб, і відчувають до нього приблизно ту ж таки суміш поклоніння й відрази, яку Великий інквізитор у Достоєвського відчував до Христа...

Все це — художнє використання широчезних можливостей міфу, однак водночас — й одна з форм іронічної деміфізації. Подекуди потік оповіді про буття президента виносить на поверхню начебто збережені пам'яттю голоси очевидців: то людини, що непомітно прослизнула у президентський палац, то служниці, мимохідь зґвалтованої президентом, то повії, якій звеліли грати перед ним роль невинної школярки.

Міф наче твориться у нас на очах: він ще не застиг, не зцементувався, не перетворився на «незаперечний факт». У ньому наявні щілини, завдяки яким його можна розколоти. Адже маємо справу не з одним, а водночас із кількома різновидами міфу — офіційним, що його розповсюджують сам диктатор і підвладні йому інституції, та апокрифічним.

Примітно, що піддані віддають перевагу саме апокрифам, за якими диктатор безцільно волочить по залах палацу величезні пласкі ступні; за якими охоче здирає шкіру з непокірних; за якими завжди перебуває в оточенні паралітиків та прокажених; за якими безсоромно обкрадає власну державу і, щоб замести сліди, наказує знищувати сотні ні в чому не винних дітей. Але дивним чином президентові всі ці його злочини якось не шкодять. Подекуди навіть навпаки — сприяють: в очах підданих він починає виглядати фігурою вельми суперечливою і тому непересічною, — може, навіть складною і глибокою.

Президент й справді здатен використати епідемію чуми, щоб звільнитися від іноземної опіки; він щиро любить свою матір, навіть самовіддано її доглядає, а коли вона все-таки помирає, вперто бореться за її канонізацію.

З одного боку, він панічно боїться свого народу, а з іншого — непохитно впевнений у тому, що народ його любить і що правитель він хоча й суворий, однак справедливий. І в наявності цієї непохитної віри полягає рішуча перевага президента над людьми з його оточення — навіть над шефом таємної поліції Хосе Ігнасіо Сайєнсом де ла Баррою, який не тільки значно розумніший, а й значно освіченіший за свого пана.

На відміну від президента, де ла Барра — зухвалий і ясно дає собі в тому звіт, що його зверхник давно вже перетворився на старого маразматика. Але відібрати у того маразматика владу де ла Барра не наважується, бо добре знає, що його самого нація ненавидить, президента ж — по-своєму любить...

Коли під час чергового заколоту де ла Барра сказав, що це — кінець, президент відповів: «Ви помиляєтесь, Начо, у мене лишається ще народ...» І, як це не дивно, він виявився правим: де ла Барра загинув, а старець не лише вцілів, а й переміг. Переміг саме тому, що був фігурою екзистенціальною; де ла Барра ж загинув, бо був «лише» соціальним гнобителем. Навіть Сталін, слід гадати, не втримав би своєї безмежної влади, якби не був володарем у значній мірі езистенціальним...

«Стоячи на Військовій площі, ми, як завжди, побачили ефемерний образ — осяяного ореолом безтілесного старця в білій полотняній одежі, який мовчки поблагословив нас з президентського балкона і за мить зник, але й цієї миттєвої з'яви було достатньо, щоб ми впевнилися, що він є; він, невсипущий, дбає про нас вдень і вночі», — так згадує про ті пам'ятні дні безіменний оповідач з «Осені патріарха».

Міфи, які творить про себе президент, і ті, що творить про нього натовп, — це криві дзеркала, котрі безмежно множать ідеалізовані зображення, зачаровані кола сліпоти...

Отже, Ґарсіа Маркес і тут не заглиблюється в економіку, політику, ідеологію, не кажучи вже про психологію. Його ніби цікавлять лише дві речі — влада, що не має жодної мети, крім особистого абсолютного утвердження і абсолютного збереження, та людина, яка страждає й знелюднюється під тиском тієї влади.

За Маркесом (а, мабуть, й за іншими митцями «магічного реалізму»), чи не найяскравішим утіленням такої людини є саме латиноамериканець. Цієї ж думки, схоже, дотримувався й Гемінґвей — бо у повісті «Старий і море» зробив своїм героєм кубинця Сантьяго, котрий не дав себе зламати ні океану, ні акулам, ні долі...

У Ґарсіа Маркеса люди опираються не так навіть долі, як світобудові. І, може, не так навіть їй опираються, як не воліють по-справжньому на неї зважати... З цього погляду вони начебто абсолютно вільні, — зрозуміла річ, лише «внутрішньо»...

А от у «Ста роках самотності» найбільш асоціальним героєм, мабуть, слід визнати саме полковника Ауреліано Буендіа. Однак тут це виглядає не таким вже й безперечним, бо всі Буендіа майже однаково асоціальні, лише кожен на свій кшталт...

Але полковник серед них усіх і справді найбільш прикметний. Зверніть хоча б увагу на його досить дивні стосунки з головним політичним ворогом генералом Монкадою, що очолює війська «консерваторів».

«Запам'ятай, куме, — сказав він йому, — тебе розстрілюю не я. Тебе розстрілює революція». Щось подібне ще міг би сказати за більш наївних часів нашої громадянської війни 1917—1920-го років якийсь «червоний» своєму «білому» родичеві, навіть кумові. Але аж ніяк не слова наступні: «Адже ти знаєш не гірше від мене... що всякий військовий трибунал — це фарс, а насправді тобі доводиться квитатися за злочини інших». І генерал у відповідь передрікає: «...то ти ще й розстріляєш мою куму Урсулу (Тобто, власну матір полковника. — Д. 3.), щоб заспокоїти своє сумління».

Однак, коли Монкада просить надіслати деякі пам'ятні речі своїй дружині, полковник Буендіа погоджується, навіть каже, що зробить це «з великим задоволенням». І тут маємо справу не з якимось дивовижним цинізмом, а саме з вододілом між «випадковістю» соціальної ролі та «справжністю» екзистенціального буття...

Цікаво, що Урсула (мати, бабка, прабабка й навіть прапрабабка усіх Буендіа, яка прожила на світі сто сімдесят років) якраз симпатизує консерваторам, бо вони, мовляв, поважають церкву. Та й її син, полковник, нарешті збагнув, що «єдина справжня різниця між лібералами й консерваторами полягає нині в тому, що ліберали відвідують ранню месу, а консерватори — пізню»... Тим-то він усе життя або хапався за зброю, або відкидав її геть; а Урсула врешті-решт прийшла до висновку, що «все в світі рухається по колу»...

У вищезгаданій розмові між автором «Ста років самотності» і його колегою Маріо Варґосом Льйосою останній торкнувся того химерного епізоду з роману колеги, в якому йдеться про три тисячі макондських робітників, що страйкували й тому були розстріляні владою, але ніхто буцімто про це нічого не знає. І Льйоса з того приводу сказав: «Це здається фантастичним, але є самісінькою повсякденною реальністю».

Але ж така подія має шанс бути замовчаною лише у світі екзистенціальнім, бо у соціальнім вона неодмінно вибухнула б. Хоча б тому, що тих робітників розстрілювали з якимось наміром. Скажімо, щоб залякати усіх інших на майбутнє... Що ж до цього потаємного знищення, то воно виглядає (та й дійсно є) абсолютно безсенсовним. Принаймні, у світі соціальнім.

Але ось що може видатися дивним: кожен (чи майже кожен) з сімейства Буендіа робить лише те, що йому заманеться — йде воювати або кидає зброю, ґвалтує власну родичку або хтозна що виробляє, — а у фіналі з'ясовується, що навіть наймізерніший з тих вчинків був заздалегідь передбачений. До того ж на ціле сторіччя наперед. Бо циган Мелькіадес (той самий, що помирав й знов повертався) старанно вів санскритом записи про те, що у сімействі Буендіа вже трапилось і що має трапитись ще...

Отже, наймізерніший крок будь-кого з цієї багаточисельної родини, кожна їхня малесенька примха, кожен добрий чи злий вчинок творилися не з індивідуальної волі? І все це було кимось (чи чимось) заздалегідь передбачене? Отже, за свої вчинки жоден з Буендіа не має нести не лише прямої, а й навіть якоїсь опосередкованої відповідальності?..

Але все обертається інакше. Останній з роду Буендіа, Ауреліано Другий, був знищений страшним смерчем разом із містом Макондо та всіма його мешканцями у ту саму мить, коли він завершив розшифровувати пергаменти Мелькіадеса, «бо родам людським, засудженим на сто років самотності, не призначено з'являтися на землі вдруге».

Це фінальні слова роману. Однак, хоча крапка неначебто й поставлена, запитання залишаються... І я особисто, якби мав таку нагоду, обов'язково спробував би довідатись у Ґабріеля Ґарсіа Маркеса, що ж його спонукало так жорстоко обійтися зі своїми героями? Нехай вони далеко не бездоганні, автор, здається, не припускає для них будь-якого альтернативного виходу. Бо ж таким виходом міг би бути лише шлях до соціальності, з усіма йому притаманними прикрими втратами. Латинська ж Америка буде Латинською Америкою, доки залишиться переважно екзистенціальною. І досі ще ніхто не довів цього переконливіше, ніж сам Ґабріель Ґарсіа Маркес.

У той же час із вищесказаного аж ніяк не слід робити висновків, ніби власні герої знаходяться у цього автора поза критикою. Так, він їх щиро любить, але й не позбавляє себе приємності поглузувати — інколи навіть вельми в'їдливо — з їхньої первозданної наївності. Чого, наприклад, варті хоча б силкування патріарха роду, Хосе Аркадіо Буендіа, «добути з допомогою дагеротипії... науковий доказ існування Бога»...

І беручи усе вищесказане до уваги, автор цих рядків починає поступово схилятися до думки, що катастрофічний фінал «Ста років самотності» належить, мабуть, розглядати не як покарання роду Буендіа за страшну провину його представниками вдіяну. Йдеться тут, скоріше, про щось зовсім інше, а саме про органічну «безсенсовність» екзистенціального світу. Її, однак, не слід розуміти як ваду, а лише як ознаку, що рішуче відрізняє екзистенціальне від соціального.

Дмитро Затонський,

Академік Національної Академії Наук України

Сто років самотності


Роман Повісті Оповідання | Сто років самотності | СТО РОКІВ САМОТНОСТІ