Розділ 13

(про Усікаву)

Невже доведеться починати спочатку?

Зовнішність Усікави сильно привертала до себе людську увагу. Вона не годилася для спостереження й вистежування. Навіть якби він намагався загубитись у юрбі, все одно впадав би в очі, як стонога в склянці йогурту.

Його рідня не була такою. Усікава мав батьків, двох братів і сестру. Батько завідував клінікою, а мати відповідала за її фінансові справи. Старший і молодший брати успішно вступили до медичного університету й стали лікарями. Старший працював у лікарні в Токіо, молодший став науковим співробітником університету. Коли батько пішов на пенсію, старший брат успадкував батькову клініку в Ураві. Обидва брати оженилися й кожен мав по одній дитині. Молодша сестра після закінчення американського університету повернулася на батьківщину й працювала синхронним перекладачем. Мала років тридцять з лишком, але все ще була незаміжньою. Всі вони були худорляві, високі, з правильними рисами овального обличчя.

В їхній родині тільки Усікава був винятком у багатьох відношеннях, особливо щодо зовнішності. Низький, з великою сплюснутою головою і кучерявим волоссям. З короткими ногами, він скидався на зігнутого огірка. Очні яблука, немов з переляку, випиналися назовні, шия навколо дивно потовстішала. Густі великі брови мало не зливалися в одне ціле на міжбрів'ї. Здавалося, ніби дві великі гусениці тяглися одна до одної. У школі він вчився загалом успішно, але не з усіх предметів. Насамперед йому не давалася фізкультура.

У цій заможній, самозабезпеченій родині він завжди був «чужорідним тілом». Фальшивою нотою, що порушувала гармонію і вносила дисонанс. На родинній фотографії тільки він був явно недоречним. Скидався на байдужу сторонню людину, яка помилково потрапила в кадр.

Усі домашні ніяк не могли збагнути, чому в їхній сім'ї з'явилася людина, зовсім на них не схожа. Однак, безперечно, його народила мати, за її словами, з великими болями. Ніхто не приніс його в кошику до дверей їхнього дому. А тим часом хтось пригадав, що серед батькової рідні був один чоловік із головою Фукуске,^[14] що доводився двоюрідним братом дідові Усікави. Упродовж війни він працював на металообробному заводі в столичному районі Кото й загинув навесні 1945 року під час великого бомбардування Токіо американською авіацією. Батько з ним не зустрічався, але його фотографія залишилася у старому фотоальбомі. Побачивши її, родина все зрозуміла. Бо батьків дядько виявився навдивовижу схожим на Усікаву. Настільки, що Усікаву можна було вважати його перевтіленням. Напевне, той самий головний чинник, який породив того дядька, несподівано вигулькнув цього разу знову.

Якби не Усікава, то його родина в Ураві, що в префектурі Сайтама, мала б бездоганну репутацію і походження. Була б обдарованою, фотогенічною, якій усі заздрили б. Та коли сюди додавався Усікава, люди хмурніли й крутили головою. Думали, що, мабуть, щось шахрайське, підставивши ногу богині краси, втрутилося у цю справу. А батьки вважали, що люди, напевне, так думають. І тому вони з усіх сил старалися нікому не показувати Усікаву. Якщо ж мусили, то робили його якомога непомітнішим (звісно, такі спроби були марними).

Однак Усікава не відчував особливого невдоволення таким своїм становищем — не страждав і не сумував. Він сам не хотів з'являтися перед людьми й навіть прагнув, щоб його робили непомітним. Брати й сестра ставилися до нього так, ніби його не було, але цим він не переймався. Бо не міг полюбити їх. Вони, з гарною зовнішністю та відмінними успіхами в навчанні, крім того, мали досягнення у спорті й багато друзів. Але з погляду Усікави, такі люди були безнадійно неглибокими. З примітивним мисленням, нешироким кругозором, убогою уявою та схилянням перед думкою оточення. Але передусім не мали здорового сумніву, потрібного для вдосконалення гострого розуму.

Батько мав репутацію досить здібного провінційного терапевта, але був страшенно нудною людиною. Так само, як у легендарного короля все в його руках перетворювалося на золото, батькові слова ставали чимось украй несмачним. Однак за своєю небалакучістю (можливо, ненавмисною) він майстерно приховував свою занудність і глупоту. А от мати, навпаки, була невиправно говіркою міщанкою. Скупа, свавільна, самозакохана й охоча похизуватися собою, вона з будь-якого приводу своїм крикливим голосом обзивала інших людей. Старший брат успадкував батькові нахили, а молодший — мамині. Молодша сестра, самовпевнена, безвідповідальна й позбавлена співчуття до інших людей, думала тільки про свою користь. Батьки надмірно пестили її як останню в сім'ї дитину й тим самим зіпсували.

Тому Усікава свої дитячі роки провів загалом сам-один. Повернувшись зі школи, замикався у власній кімнаті й занурювався у читання. Оскільки ні з ким, крім домашнього собаки, він не дружив, то не мав нагоди з кимось поговорити про здобуті знання й посперечатися. Однак не сумнівався у своїй здатності логічно, ясно мислити й красномовно говорити. І наодинці наполегливо відточував такі свої здібності. Скажімо, одне якесь судження обговорював з двох кутів зору. З одного боку, підтримував його з усією красномовністю, а з другого — так само красномовно критикував. З однаковою силою і у певному розумінні з такою ж відданістю він ставав на одну з двох суперечливих позицій. Таким чином мимоволі навчився сумніватися в собі. І усвідомлювати, що загалом у багатьох випадках правда — річ відносна. А ще він дізнався що суб'єктивність та об'єктивність не вдається розділити так чітко, як вважає більшість людей, і якщо розмежувальна лінія між ними невизначена, то неважко її з певною метою пересунути.

Щоб логіку й риторику зробити переконливішими та ефективнішими, він при будь-якій нагоді наповнював свою голову знаннями. Корисними й некорисними. Прийнятними й неприйнятними. Він шукав не освіти в загальному розумінні цього слова, а конкретної інформації, форму та вагу якої можна оцінити, взявши безпосередньо в руки.

Його сплюснута, як у Фукуске, голова передусім була вмістилищем важливої інформації. Непривабливим, але зручним у користуванні. Завдяки їй Усікава мав ширшу ерудицію, ніж будь-хто з його однолітків. Якби захотів, то міг би легко спростувати будь-чиї твердження. Не тільки братів чи однокласників, а навіть учителів та батьків. Однак Усікава цих своїх здібностей, по змозі, старався не показувати. Не любив привертати до себе людської уваги в жодній формі. Знання і здібності були насамперед знаряддям, а не засобом хизування.

Усікава вважав себе чимось схожим на нічного хижака, який, зачаївшись у темному лісі, очікує свою здобич. Терпеливо чекає нагоди, щоб кинутися на неї, як тільки вона з'явиться. А перед тим супротивник не повинен нічого знати. Найголовніше — це затамувати подих і приспати його пильність. Ще в початковій школі він так думав. Ні до кого не підлещувався і не видавав своїх почуттів.

«Якби тільки я мав трохи нормальнішу зовнішність… — іноді думав Усікава. — Не обов'язково привабливу. Не треба мені такої, якою люди захоплювалися б. Досить звичайної. Досить пристойної — такої, щоб зустрічні люди мимоволі не оглядалися. Яке життя взагалі склалося б у мене, якби я таким народився?» Однак оте «якби» виходило за межі його уяви. Усікава залишався насамперед Усікавою, куди не мала доступу жодна гіпотеза. Якщо перед вами велика сплюснута голова, вибалушені очі й короткі криві ноги, то це людина на прізвище Усікава. Підліток, сповнений сумнівів і жадібний до знань, мовчазний і красномовний.

Огидний підліток з плином часу став огидним юнаком, а пізніше — огидним чоловіком середніх літ. На будь-якому життєвому етапі зустрічні люди часто озиралися на нього. Дітвора безцеремонно вирячувала на нього очі. Усікава інколи думав, що, мабуть, не привертав би до себе стільки людської уваги, якби став огидним на старість. Адже загалом старі люди зовні негарні, а тому їхні окремі фізичні вади не впадають в очі так помітно, як у молодості. Та поки він не постаріє, нічого не зможе сказати. А що, як він тоді стане безпрецедентно непривабливим?

У всякому разі, Усікава не придумав удалого способу, щоб злитися із навколишнім людським середовищем. Крім того, Тенґо знав, який вигляд має Усікава. Отож якби помітив, що той вештається навколо його квартири, все зійшло б нанівець.

У таких випадках зазвичай наймають професійного детектива. Усікава звертався до подібної організації в разі потреби ще тоді, коли став працювати адвокатом. Більшість таких людей — це колишні поліцейські, добре обізнані з технікою розпитувань, стеження і спостереження. Однак цього разу Усікава не хотів, по змозі, втягувати в цю справу сторонніх людей. Вона занадто делікатна — пов'язана з таким тяжким злочином, як убивство. До того ж Усікава сам точно не знав, де треба стежити за Тенґо.

Звичайно, Усікава хотів встановити зв'язок між Тенґо й Аомаме, але навіть не знав, який вигляд має Аомаме. Доклав чимало зусиль, але її нормальної фотографії не роздобув. Навіть Кажан не зумів придбати її. Фотоальбом випускників бачив, але в ньому її обличчя маленьке, якесь неприродне, схоже на маску. На фотографії команди софтболістів фірми Аомаме була в капелюшку з широкими крисами, які затемнили її обличчя. Тож якби Аомаме проходила мимо Усікави, він поки що не зумів би її впізнати. Знав, що вона — жінка з гарною поставою, заввишки приблизно 170 сантиметрів. З особливими очима й вилицями, з довгим, до плечей, волоссям. Із спортивною фігурою. Однак така жінка — не рідкість на світі.

У всякому разі, Усікава, здається, не мав кому доручити спостереження за нею. Наполегливо напруживши зір, чекати, поки щось станеться, і якщо щось станеться, вмить вирішувати, як відповідно діяти. Такої делікатної роботи вимагати від когось не годилося.

Тенґо мешкав на останньому, третьому, поверсі старого багатоквартирного будинку з металічним каркасом. На вході до нього висіли поштові скриньки, серед них одна з прізвищем Кавана. Подекуди вони поржавіли й облупилися. Скриньки були із замками, але майже ніхто з пожильців не замикав їх на ключ. Парадні двері не замикалися, тож будь-хто міг вільно зайти в будинок.

У темному коридорі висів особливий запах, що назбирався за тривалий час існування будинку. Запахи невиправної течі в покрівлі, старих простирадл, випраних з допомогою дешевих мийних засобів, каламутної олії, засохлої евфорбії різнолистої, котячої сечі у палісаднику, зарослому бур'яном, тощо, перемішавшись між собою, утворювали специфічну атмосферу. Якщо людина довго там проживала, то, мабуть, до неї звикала. Та навіть у такому разі ті запахи не ставали приємними.

Вікно квартири, в якій мешкав Тенґо, виходило на вулицю. Не гомінку, але й не безлюдну. Поблизу була початкова школа, а тому час від часу по вулиці сюди-туди проходила дітвора. Навпроти будинку тягнувся ряд невисоких, без двориків, двоповерхових осель. Попереду, вздовж вулиці, стояла пивничка і крамничка канцелярських товарів, куди вчащали передусім школярі. За два блоки звідси містилася невеличка поліцейська будка. Тут Усікава не міг ніде заховатися, тож якби, стоячи на краю дороги, вперто поглядав на вікно квартири Тенґо, а той, на щастя, його не помітив, то все одно навколишні люди, напевне, дивилися б на нього з підозрою. Ба більше, така незвична, як в Усікави, зовнішність тільки ще більше їх насторожила б. Вони вважали б його збоченцем, який чатує на школярів, що повертаються додому, й викликали б поліцейського з будки.

Щоб за кимось стежити, треба передусім знайти підходяще місце. Бажано, щоб у ньому можна було забезпечити себе водою та продуктами й, не привертаючи до себе нічиєї уваги, слідкувати за його поведінкою. Найідеальнішою була б кімната, в поле зору якої потрапила б квартира Тенґо. Він поставив би в ній на триніжку фотоапарат з телеоб'єктивом і спостерігав би за тим, що відбувається в його квартирі й хто до нього приходить. Вести цілодобове спостереження самому було б неможливо, тож довелося б обійтися щоденними десятьма годинами. Та, безперечно, знайти таке спеціальне місце було непросто.

А проте Усікава шукав його навколо. Був людиною, що так просто не здається. Не жаліючи своїх ніг, ходив, доки міг, і нарешті знаходив хоч невелику можливість. Упертість була його характерною особливістю. Однак, обійшовши за півдня всі навколишні закутки, він зневірився. Квартал Коендзі, щільно забудований, без висотних будівель, розміщувався на рівній території. Кількість місць, в поле зору яких потрапляла квартира Тенґо, була обмежена. І Усікава, здається, ніде тут не міг прилаштуватися.

Гарні думки приходили йому до голови завжди тоді, коли залізав у теплувату ванну. А тому, повернувшись додому, він насамперед підігрів воду. Занурившись у пластикову ванну, слухав по радіо концерт для скрипки Сибеліуса. Не тому, що особливо полюбляв Сибеліуса чи вважав його концерт музикою, яку варто слухати у ванні наприкінці дня. Можливо, фіни люблять довгими ночами слухати музику Сибеліуса в сауні. Однак у тісній ванній кімнаті, спареній з туалетом, двокімнатної квартири в будинку, що в кварталі Кохіната столичного району Бункьо, музика Сибеліуса звучала трохи патетично й напружено. Але Усікава цим не переймався. Його задовольняло, якщо навколо нього лунала хоч якась музика. Не має значення, яка. Він готовий був слухати й концерт Рамо, й «Карнавал» Шумана. А тоді випадково по радіо передавали концерт для скрипки Сибеліуса. От і все.

Як завжди, одна, порожня, половина свідомості Усікави відпочивала, а друга — думала. Музика Сибеліуса у виконанні Давида Ойстраха в основному проходила через першу половину. Як легіт, заходила й так само виходила через широко відчинені двері. Мабуть, таке слухання музики не заслуговує похвали. Можливо, якби Сибеліус знав, як його музику слухають, то насупив би свої великі брови, а на його товстій шиї утворилося б кілька зморщок. Однак Сибеліус давно помер та й Давид Ойстрах уже покинув цей світ. А тому Усікава, безцеремонно пропускаючи музику справа наліво, другою половиною свідомості безперестанку думав.

У такий час він любив думати, не обмежуючись лише конкретним об'єктом. Давав волю своїй свідомості так, ніби випускав собак на широке поле. Казав їм: «Біжіть, куди заманеться, робіть усе, що хочеться». А сам, занурившись по шию у воду, примруживши очі, мимоволі слухав музику. А коли собаки, безцільно стрибаючи навколо, качаючись на пагорбі, невтомно доганяючи один одного й марно переслідуючи білку, забруднились і, втомлені грою, повернулися, Усікава гладив їх по голові й знову надівав на них ошийники. Тоді й концерт Сибеліуса закінчився. Приблизно через півгодини. Якраз вчасно. Диктор оголосив, що наступна музика — «Симфонієта» Яначека. Таку назву Усікава десь чув. Але де, не міг пригадати. Намагався згадати, але чомусь в очах тьмарилося. Вони вкривалися чимось схожим на жовтаву млу. Напевне, пересидів у ванні. Усікава махнув на все рукою, вимкнув радіо й, вилізши з ванни, в самому рушнику навколо талії, добув з холодильника пиво.

Усікава мешкав тут сам-один. Колись мав дружину й двох маленьких дочок. Разом з ними жив у будинку, купленому в кварталі Тюорінкан міста Ямато префектури Канаґава. Мав маленький трав'янистий дворик і тримав собаку. Дружина мала досить правильні риси обличчя, а дітей можна було назвати навіть гарними. Дівчата не успадкували нічого від зовнішності Усікави. Звичайно, він тільки радів тому.

Однак раптово, як змінюється сцена в театрі, він залишився один. Навіть дивувався, що колись жив із родиною у власному будинку на передмісті. Усікава навіть подумав, що помилився у своїх фантазіях і свідомо, для власної зручності, видумав спогад про минуле. Однак, звісно, це була правда. Він мав дружину, з якою спав в одному ліжку, й двох єдинокровних дітей. У шухляді стола лежала сімейна фотографія з чотирма особами. На ній вони щасливо посміхалися. І навіть собака, здається, робив те саме.

Усікава не сподівався, що його родина знову об'єднається. Дружина з дітьми мешкала в Наґої. Дочки мали нового батька. Батька з нормальною зовнішністю, якої вони не соромилися, коли він приходив до школи на батьківські збори. Дочки майже чотири роки не бачилися з Усікавою, але, видно, особливо не жалкували за цим. Навіть листів не присилали. Та й сам Усікава, здається, не дуже сумував, що не може зустрітися з ними. Однак, звичайно, це не означає, що він не дорожив ними. Просто насамперед він мусив забезпечити своє існування і тимчасово вимкнути коло непотрібних думок.

А ще він знав, що всередині дочок тече його власна кров, навіть якщо вони перебувають далеко від нього. Навіть якби вони забули про нього, ця кров тектиме проторованою дорогою. Можливо, вони дуже довго його пам'ятатимуть. І колись у майбутньому десь знову проявляться ознаки Фукуске з великою головою. У несподіваний час і в несподіваному місці. І тоді люди, зітхаючи, водночас згадають про Усікаву.

Можливо, таку раптову картину він побачить ще за життя. А може, й ні. Байдуже. Від самої думки, що таке може статися, Усікава відчував задоволення. Не радість від помсти, а своєрідне задоволення, яке приносить розуміння того, що людина залишається невід'ємною частиною становлення цього світу.

Попиваючи пиво на дивані й поклавши свої короткі ноги на стіл, Усікава раптом подумав: «Можливо, не вдасться, але варто спробувати. І чого це я не догадався до такої простої речі? — дивувався він. — Мабуть, простішого не придумати. Хіба, як каже приказка, збоку не видніше?»

Наступного ранку Усікава ще раз вирушив до кварталу Коендзі й, зайшовши до першої ріелтерської контори, яка йому трапилася, запитав, чи немає вільної квартири в будинку, де мешкав Тенґо. Йому відповіли, що цей будинок вони не обслуговують. Мовляв, ним займається контора з питань оренди, що міститься поблизу станції.

— Тільки от гадаємо, що вільної квартири там не знайдете. Орендна плата за неї помірна, а розміщення зручне, тому люди з того будинку не виїжджають.

— Але все-таки для певності я спробую, — сказав Усікава.

І він подався до того ріелтора поблизу станції, що виявився молодиком двадцяти п'яти років, з чорним густим волоссям, сильно змащеним лосьйоном. У білісінькій сорочці й новенькій краватці. Видно, недавно став на цю роботу. На його щоках ще залишилися сліди прищів. Побачивши перед собою Усікаву з такою зовнішністю, він трохи сахнувся, але відразу взяв себе в руки й по-діловому всміхнувся.

— Вам пощастило, — сказав молодик. — Подружжя, яке жило на першому поверсі, через сімейні обставини вирішило негайно переселитися і тиждень тому звільнило квартиру. Учора її підмели й прибрали, але ще не оголосили для здачі в оренду. Оскільки вона на першому поверсі, то, можливо, вам заважатиме шум знадвору й сонячного світла буде мало. Проте вона досить зручна. Власник будинку планує перебудувати його в найближчі п'ять-шість років, тому в договорі про оренду просить застерегти умову про її звільнення через півроку після отримання повідомлення. Щоправда, стоянки для автомашини нема.

Усікава відповів, що це його не хвилює. Довго мешкати тут не збирається і автомашиною не користується.

— Гаразд. Якщо ви пристаєте на таку умову, то завтра можете переселятися. Звичайно, перед тим захочете оглянути квартиру, чи не так?

— Обов'язково, — відповів Усікава.

Молодик вийняв ключ з шухляди стола й передав його Усікаві.

— Вибачте, я трохи зайнятий, то чи не могли б ви самі її оглянути? Квартира порожня, а ключ принесете назад, коли повертатиметеся додому.

— Добре, — погодився Усікава. — А що, як виявиться, що я — злодій і ключа не поверну або зроблю з нього дублікат, щоб потім людей обікрасти?

Здивований такими словами, молодик якийсь час дивився на Усікаву.

— О, справді. То, може, для певності залишите свою візитну картку абощо?

Усікава вийняв з гаманця картку з написом «Нове Японське товариство сприяння розвитку науки й мистецтва» й передав молодикові.

«Усікава-сан», — прочитав молодик із серйозним виразом обличчя. Потім розслабився.

— Ви не здавалися мені схожим на людину, здатну вчинити зло.

— Дякую, — сказав Усікава, й на його губах з'явився усміх настільки ж беззмістовний, як і візитна картка.

Такі слова про себе він почув уперше в житті. І пояснив собі, що, можливо, зі своєю надто помітною зовнішністю він не годиться для вчинення зла. Його особливі прикмети надзвичайно легко описати. І навіть намалювати портрет. Якби поліція оголосила про його розшук, то днів за три його, напевне, впіймали 6.

Квартира виявилася кращою, ніж Усікава сподівався. Квартира Тенґо була зверху над нею, але, ясна річ, Усікава не мав змоги безпосередньо спостерігати, що в ній відбувається. Однак у поле зору з вікна потрапляв вхід до будинку. Можна було контролювати прихід і вихід Тенґо, а також простежити, хто до нього навідується. Якщо закамуфлювати фотоапарат, то, можливо, за допомогою телеоб'єктива вдасться сфотографувати й обличчя людей.

Щоб винайняти цю квартиру, йому довелося внести завдаток у розмірі тримісячної орендної плати, одномісячну передоплату й подячну винагороду в розмірі двомісячної орендної плати. Хоча орендна плата не була дуже високою, а завдаток повертався у разі розірвання договору, загальна сума виявилася значною. Через те, що Усікава виплатив чимало грошей Кажанові, на його банківському рахунку їх поменшало. Але з огляду на становище, в якому він опинився, Усікава мусив будь-що винайняти цю квартиру. Іншого вибору він не мав. Усікава повернувся до агента з питань оренди житла й, добувши з конверта заздалегідь приготовану готівку, уклав договір про оренду. Виписку про реєстр його фонду пообіцяв прислати згодом. Молодик не звернув на це особливої уваги, а після укладення угоди знову передав ключ Усікаві.

— Усікава-сан, від сьогодні вже можете жити в цій квартирі. Електрика й вода підключені, а от про подачу газу вам треба подзвонити в столичне газове управління, бо при цій операції потрібна ваша особиста присутність. А як щодо телефону?

— Сам щось придумаю, — відповів Усікава. «Укладання договору з телефонною компанією забере багато часу й на кватиру прийде електротехнік. Мабуть, буде зручніше користуватися телефоном-автоматом, що поблизу», — вирішив він.

Усікава ще раз зайшов в орендовану квартиру й склав список потрібних речей. На щастя, попередній мешканець залишив штори на вікні. Навіть з вицвілим квітчастим візерунком вони були доброю знахідкою, незмінною при спостереженні.

Список потрібних речей виявився не дуже довгим. Харчові продукти й питна вода. Фотоапарат з телеоб'єктивом і триніжок. Туалетний папір, спальний мішок альпініста, переносне паливо, польова скринька, маленький ножик, консервний ніж, мішок для сміття, прості речі туалету й електробритва, кілька рушників, кишеньковий ліхтарик, транзисторний радіоприймач. Мінімальна кількість білизни, пачка сигарет. От і все. Холодильник, кухонний стіл і ковдра не потрібні. Принаймні пощастило, що знайшов місце, де міг заховатися від дощу та вітру. Повернувшись до своєї власної квартири, Усікава запхав у сумку дзеркальний фотоапарат, телеоб'єктив і приготував чимало фотоплівок. Після того всі речі зі списку поклав у дорожню валізу. Решту потрібних товарів купив на торговельній вулиці перед станцією Коендзі.

Біля підвіконня кімнати на шість татамі^[15] Усікава поставив триніжок, на ньому — найсучасніший автоматичний фотоапарат фірми «Мінолта», приєднав до нього телеоб'єктив і в ручному режимі сфокусував його так, щоб у поле зору потрапляло обличчя людини, що заходила або виходила з будинку. Пультом дистанційного управління закривав затвор фотоапарата. Встановив електропривод. Кінець об'єктива обгорнув товстим папером, щоб не виблискував від світла. Край штори трошки підняв, а тому ззовні видніло щось схоже на паперову трубку. Та навряд чи хто-небудь на це звернув увагу. Нікому й на думку не спало, що хтось крадькома фотографуватиме вхід до непримітного багатоквартирного будинку.

За допомогою цього фотоапарата Усікава зняв для проби кількох людей, що виходили й заходили в будинок. Користуючись електроприводом, тричі фотографував кожну людину фотоапаратом, загорнутим у рушник, щоб приглушити клацання затвора. Використану плівку відніс до найближчої фотомайстерні для автоматичного проявлення. Через майстерню проходило стільки кадрів, що ніхто не цікавився їхнім змістом.

Фотографії були не поганої якості. Не мистецької, але цілком задовільної. Настільки яскраві, що можна було розрізнити обличчя людей, що заходили й виходили. Повертаючись з фотомайстерні, Усікава купив мінеральної води і консервів. У тютюновій крамничці придбав пачку сигарет «Seven Stars». Притиснувши товар до грудей, крадькома повернувся у квартиру і сів перед фотоапаратом. Стежачи за входом, пив мінеральну воду, їв консервовані персики й курив сигарети. У квартирі електрика була, а от з водогінного крана вода чомусь не текла, тільки десь далеко в трубі щось булькало. Мабуть, з якоїсь причини відкладається подача води. Усікава збирався піти до ріелтора, але вирішив ще трохи почекати, бо не хотів часто вештатися надворі. Унітаз не функціонував, а тому Усікава справляв малу нужду у відро, яке залишив прибиральник.

Хоча з настанням квапливого зимового надвечір'я у кімнаті зовсім стемніло, Усікава не вмикав світла. Він надавав перевагу скоріше темряві. І не переставав стежити за людьми, що проходили під жовтим світлом лампи над дверима.

Увечері люди трохи частіше заходили в будинок, хоча їх налічувалося небагато. Адже будинок був малим. Серед них Усікава не помітив Тенґо. Так само й жінки, схожої на Аомаме. Цього дня Тенґо мав працювати в підготовчій школі, а ввечері — повернутися додому. Після роботи він рідко коли куди-небудь заходив. Вечеряв не в місті, а дома. Любив сам готувати їжу і за читанням книжки вечеряти. Усікава про це знав. Однак цього дня Тенґо не повернувся додому. Може, з кимось зустрівся?

У цьому будинку мешкали різні люди: від молодих нежонатих службовців, студентів, подружжя з дітьми до самотніх стариків. Беззахисні, вони перетинали поле зору телеоб'єктива. Різні за віком і соціальним станом, вони мали вигляд людей, втомлених набридлим життям. З побляклими надіями, забутим честолюбством, приглушеними почуттями, на місці яких вкоренилося розчарування й байдужість. Їхні обличчя спохмурніли, а хода стала важкою, як у людини, якій дві години тому вирвали зуба.

Зрештою, можливо, Усікава помилявся. Може, дехто з них насправді насолоджувався життям. І, відчинивши двері, опинявся в особистому раю, що перехоплював подих. Можливо, дехто вдавав, що живе скромно, щоб уникнути перевірки податківців. Звісно, й таке могло бути. Однак, проходячи перед телеоб'єктивом, вони здавалися мешканцями великого міста, що живуть безпросвітним життям, тулячись у дешевих багатоквартирних будинках, приречених на знесення.

Врешті-решт Тенґо так і не з'явився, не було видно також нікого, хто мав би з ним якийсь зв'язок. Коли стрілки годинника показали пів на одинадцяту, Усікава хоч-не-хоч припинив спостереження. «Сьогодні — перший день та й підготовка неповна, — подумав Усікава. — Наразі обійдуся цим». Нахиляючись у різні боки, він повільно потягнувся і розслабив затверділі м'язи. З'їв булочку з бобовою начинкою, випив з кришки термоса принесену каву. Покрутив кран у ванній кімнаті — несподівано потекла вода. Усікава вмив милом обличчя, почистив зуби й довго справляв малу нужду. Обіпершись на стіну, закурив сигарету. Хотів ковтнути віскі, але вирішив, що поки буде тут, не питиме алкоголю зовсім.

Потім у нижній білизні заліз у спальний мішок. Якийсь час дрібно тремтів від холоду. Вночі порожня кімната несподівано охолола. Мабуть, не завадило б мати невелику електропіч.

Опинившись на самоті в холодному спальному мішку, Усікава згадав дні, проведені в родинному колі. Щоправда, без приємних почуттів. Як про щось показово протилежне до свого теперішнього становища. Звісно, і в родині він почувався самотнім. Нікому не довіряв і вважав, що таке звичайне, як у всіх життя, тимчасове. У глибині душі думав, що коли-небудь воно, напевне, зійде нанівець. Пропаде все — заклопотане життя адвоката, високий дохід, дім у Тюорін-кані, досить симпатична дружина, гарні дочки, які відвідують приватну початкову школу, і породистий собака. Тому, коли потроху все розвалилося, а він залишився сам-один, то загалом відчув на душі полегшення. От і добре, не треба більше нічим турбуватися. Він повернувся на початок.

Зіщулившись у спальному мішку, немов личинка цикади, Усікава поглядав на темну стелю. Від тривалого перебування в такому положенні заболіли суглоби. Тремтів від холоду, хрумав холодну булку з бобовою начинкою на вечерю, стежив за дверима дешевого будинку, приреченого на знесення, крадькома знімав непривабливих людей і справляв малу нужду у відро, яке залишив прибиральник. І це означає, що почав спочатку? При цьому згадав, що забув зробити одну справу. Через силу вибрався з мішка й, виливши сечу з відра в унітаз, спустив воду. Вилазити з теплого мішка не хотів, але побоювався ненароком спіткнутися в темряві об відро. Після того знову заліз у спальний мішок і якийсь час тремтів.

Невже доведеться починати спочатку?

Можливо, так і буде. Втрачати більше нема чого. Крім власного життя. Це легко зрозуміти. У темряві на губах Усікави з'явився усміх, схожий на тонке лезо ножа.