home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




III

Отак воно й живеться у цьому місті, і час минає. Більшу частину дня ми спимо, і то не лише у ліжку. Ні, щодо цього ми не надто вибагливі. У цих краях будь-де та в будь-яку пору дня людина готова солодко переспатися. Чи то поклавши голову на столик у ресторані, чи то в бричці, а навіть настоячки дорогою, в сінях якогось будинку, куди вона ненадовго навідується, аби віддатися хоча б на мить невідпорній потребі сну.

Прокинувшись, очманілі ще і хиткі, ми продовжуємо обірвану було розмову, прямуємо далі обтяжливим шляхом, котимо вперед заплутану справу без початку й кінця. Як наслідок — десь дорогою мимохіть губляться цілі проміжки часу, ми втрачаємо контроль за тривалістю дня і врешті перестаємо на ній наполягати, без жалю відмовляємося від кістяка безперервної хронології, сторожко наглядати за якою нас колись призвичаїла погана звичка та клопітка щоденна дисципліна. Ми давно пожертвували цією безупинною готовістю рахувати відбутий час, тою пильністю у вилічуванні до мідяка зужитих годин — гордощами та пихою нашої економіки. Ми давно капітулювали, зрікшись кардинальних цнот, щодо яких не знали колись вагань і не припускалися хиб.

Проілюструємо цей стан речей кількома прикладами. Певної пори дня чи ночі — вони відрізняються тільки ледь помітним нюансом неба — я прокидаюсь біля балюстради містка, що провадить до Санаторію. Присмерк. Я мусив, знемагаючи від дрімоти, довго мимоволі мандрувати містом, перш ніж доволікся, смертельно втомлений, до цього містка. Не можу сказати, чи весь час у дорозі мене супроводжував Д-р Ґотард, котрий стоїть зараз переді мною, завершуючи якісь міркування виведенням остаточних висновків. Захоплений власним красномовством, він навіть бере мене попід руку і тягне за собою. Я йду разом з ним, і, ще до того, як ми перетнули громохкі дошки містка, вже знову сплю. Крізь заплющені повіки мені ледь видно виразну жестикуляцію Доктора, усмішку в глибині його чорної бороди, і я марно намагаюся зрозуміти цей чудовий логічний викрутас, цей остаточний козир, яким він тріумфально завершує аргументи, завмерши з розведеними руками. Не знаю, як довго ми ще ідемо отак поруч, заглибившись у сповнену непорозумінь розмову, коли певної миті я остаточно очунюю. Доктора Ґотарда вже немає, зовсім темно, але це тільки тому, що мої очі заплющені. Я розплющую їх і усвідомлюю, що знаходжуся у ліжку, в моїй кімнаті, до якої не знати яким робом потрапив.

Іще непристойніший приклад.

Обідньої пори я входжу до міського ресторану, в безладний гамір та колотнечу їдців. І кого ж подибую тут посеред зали, за столом, що вгинається від страв? Батька. Всі погляди спрямовані на нього, а він, поблискуючи діамантовою шпилькою, незвично жвавий, розкошуючи в екстазі, нестямно кланяється навсібіч, відверто розмовляючи з усією залою водночас. Із вдаваною хвацькістю, якої я не можу споглядати без глибокого занепокоєння, він замовляє все нові й нові страви, що вже стосами купчаться на столі. Він залюбки громадить їх довкола себе, хоча не впорався ще з першою стравою. Прицмокуючи язиком, він жує та говорить водночас, жестами та мімікою вдає крайнє вдоволення бесідою, проводжає захопленим поглядом пана Адася, кельнера, котрому із закоханою посмішкою кидає все нові замовлення. І коли кельнер, маючи серветкою, біжить їх виконувати, батько благальним жестом закликає усіх засвідчити невідпорну чарівність цього Ґанімеда.

— Цьому хлопчині нема ціни, — волає він, заплющивши очі у блаженній посмішці, — янгольський хлопчина! Панове, погодьтеся, що він чарівний!

З неприємним осадом на душі, не зауважений батьком, я виходжу із зали. Якби адміністрація готелю навмисне, задля реклами, посадовила його потішати клієнтів, він не міг би поводитися більш провокаційно та виклично. Із чадною від сонливости головою я кружляю вулицями, поспішаючи додому. На мить спираюся головою на поштову скриньку і влаштовую собі коротку сієсту. Нарешті я намацую у темряві браму Санаторію і входжу. У покої темно. Повертаю вимикач, але мережа несправна. Від вікна дме холодом. У пітьмі рипить ліжко. Батько піднімає з-над постелі голову й каже: — Ох, Йосифе, Йосифе! Я вже два дні лежу тут без будь-якого догляду, дзвінки обірвані, ніхто до мене не зазирає, а власний син кидає мене, важко хворого, і волочиться містом за дівками. Послухай, як мені гепає серце.

Як це все узгодити? Чи батько сидить в ресторані, охоплений хворобливим честолюбством пажерливости, чи він лежить недужий у своєму покої? Чи, може, батьків два? Нічого подібного. Всьому причиною швидкий розпад недоглянутого пильно та безупинно часу.

Ми усі знаємо, що ця недисциплінована стихія сяк-так утримується в певних рамках тільки завдяки безупинному обробіткові, дбайливій турботі, старанному регулюванню та коригуванню її вибриків. Позбавлена нагляду, вона одразу схиляється до відступів і дикої аберації, до численних витівок і аморфного блазнювання. Чимдалі виразніше вимальовується інконґруентність наших індивідуальних часів. Час мого батька і мій власний уже не поєднуються між собою.

До речі, закинута мені батьком розв'язність поведінки є безпідставною інсинуацією. Я не зійшовся тут іще із жодною дівчиною. Заточуючись, як п'яний, від одного сну до другого, я ледь звертав увагу у тверезіші миті на тутешню прекрасну стать.

Зрештою, хронічний присмерк на вулицях навіть не дозволяє докладно розпізнавати обличчя. Єдине, що я спромігся зауважити, як молодик, котрий має ще, хоч не хоч, у тій царині певні інтереси, — особливість ходи тих панночок.

Це хода по невблаганно прямій лінії, незважаючи на будь-які перешкоди, покірна лише якомусь внутрішньому ритмові, якомусь законові, який вони розсотують, мов з клубка нитку, прямолінійною ристю, сповненою акуратности й виваженої грації. Кожна з них, мов накручена пружина, має в собі інакше індивідуальне правило.

Коли вони простують отак, задивившись у те правило, зосереджені й поважні, здається, що їх турбує лише одне — не випустити чогось із нього, не схибити складної норми, не збочити від неї ані на міліметр. І тоді стає очевидним, що те, що вони з такою увагою і перейнятістю несуть над собою, є нічим іншим, як певною idee fixe власної досконалости, яка завдяки моці їхнього переконання стає майже реальною. Це якась прийнята на власний страх і ризик, позбавлена запорук антиципація, винесений понад усі сумніви недоторканий догмат. О, яких ґанджів та вад, яких кирпатих чи плескатих носиків, яких веснянок і прищів не протягують вони хвацько контрабандою під знаменом цієї фікції! Немає такої бридоти і пересічности, яких вознесення цієї віри не поривало би за собою у фіктивні небеса досконалости.

Санкціоноване цією вірою тіло виразно гарнішає, а ноги, справді стрункі та еластичні ноги у бездоганному взутті, своєю ходою проголошують, квапливо пояснюють плавним, блискотливим монологом ступання багатство цієї ідеї, пихато замовчуваної замкнутим обличчям. Руки вони тримають у кишенях своїх коротких, щільно припасованих жакетів. У кав'ярні й театрі вони схрещують високо відкриті до колін ноги та промовисто ними мовчать. Лише стільки, мимохідь, про одну з дивовиж міста. Я вже згадував про місцеву чорну рослинність. Найдужче заслуговує на увагу певний ґатунок чорної папороті, величезні в'язки якої оздоблюють вази у кожному тутешньому помешканні та в кожному громадському закладі. Це майже жалобний символ, заповідаючий смерть герб цього міста.



предыдущая глава | Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою | cледующая глава