home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




V

Не знаю, може це вплив пізньої пори року, але дні щоразу поважніють у барвах, похмурішають і тьмяніють. Стає так, немовби дивишся на світ крізь зовсім чорні окуляри.

Весь краєвид — немов дно величезного акваріуму з блідим чорнилом. Дерева, люди, будинки зливаються у чорні силуети, що хвилюються як водорості на фоні чорнильної глибіні.

Околиці Санаторію аж кишать чорними псами. Різного розміру й кшталту, вони перебігають понизом у сутінках усі дороги й стежки, заглиблені у свої собачі справи, напружені та уважні. Собаки пробігають по двоє, по троє, з витягнутими чуйними шиями, шпичасто нашорошивши вуха, з жалібним тихим скавулінням, яке мимоволі видирається їм з горлянки, сигналізуючи про велику схвильованість. Заклопотані своїми справами, завжди у русі, завжди в дорозі, завжди поглинуті до решти незрозумілою метою, вони майже не зважають на перехожих. Часом тільки глипнуть на них люто, і тоді крізь чорне й мудре зизування проглядає лють, тамована у своїх пориваннях єдино браком часу. Інколи, даючи волю своїй злобі, пси підбігають, похиливши голову, із зловісним гарчанням до ноги, але тільки для того, аби посеред дороги знехтувати своїм наміром і помчати далі у великих собачих танцях.

Нема ради на це собаче засилля, але якого лиха управа Санаторію тримає на ланцюгу велетенського вівчура, страхітливу тварюку, сутого вовкулаку мало не демонічної дикости?

Холодний піт проймає мене щоразу, коли я поминаю його буду, а він стоїть нерухомо, прип'ятий на короткий ланцюг, з дико наїжаченим кудлатим коміром навколо голови, щетинистий та бородатий, з потужним механізмом повної ікол пащі. Цей собака зовсім не гавкає, тільки його дикий писок стає на сам вигляд людини ще страшнішим, риси застигають у виразі безмежної люті. Піднісши поволі жахливу морду, він заходиться у тихій конвульсії зовсім низьким, пристрасним, з глибин ненависти добутим виттям, у якому звучить туга й розпач безсилля.

Мій батько байдуже поминає цю тварюку, коли ми разом виходимо з Санаторію. А мене щоразу до глибини душі вражає ця стихійна маніфестація безсилої ненависти. Зараз я уже на дві голови вищий від батька, малого й худого, котрий тупцює поруч дрібним старечим кроком.

Поблизу Ринку ми натрапляємо на незвичне пожвавлення. Юрби людей перебігають вулиці. До нас доходять неймовірні звістки про вторгнення у місто неприятельського війська.

Серед загальної розгублености люди повідомляють одне одному тривожні й суперечливі відомості. Важко все це зрозуміти. Війна не була попереджена дипломатичними кроками? Війна серед мирної тиші, не потьмареної жодним конфліктом? З ким війна, і за що? Нас поінформували, що вторгнення неприятельського війська додало відваги партії незадоволених у цьому місті, які вибігли на вулиці із зброєю в руках, тероризуючи мирних мешканців. І дійсно, ми угледіли групи заколотників у чорних цивільних костюмах, зі схрещеними на грудях білими ременями. Повстанці мовчки сунули з похиленими напереваги карабінами. Юрба відступала перед ними, скупчувалася на тротуарах, а вони йшли, кидаючи з-під циліндрів іронічні похмурі погляди, в яких малювалося почуття вищости, блиск зловтіхи та якесь змовницьке підморгування, неначе вони стримувалися, аби не пирскнути сміхом, який здемаскував би усю цю містифікацію. Декого з них упізнала юрба, але загроза похилених цівок тамувала веселі окрики. Заколотники оминули нас, нікого не зачепивши. Знову усі вулиці заливає тривожна, похмура, мовчазна юрба. Глухий гамір палахкотить над містом. Видається, що здалеку чутно гуркіт артилерії, брязкіт зарядних ящиків. — Я мушу дістатися до крамниці, — говорить батько, блідий, але повний рішучости. — Не треба мене проводжати, ти тільки будеш мені заважати, — додає він. — Повертайся до Санаторію. — Голос легкодуха радить мені бути слухняним. Я бачу, як батько втискається у щільну стіну юрби, і гублю його з очей.

Бічними вуличками я квапливо скрадаюся до горішнього міста. Я усвідомлюю, що на стрімких дорогах мені пощастить обминути півколом середмістя, блоковане людською товчією.

У горішній частині міста людське юрмище порідшало, врешті розсіялося цілком. Я спокійно йшов порожніми вулицями до міського парку. Ліхтарі в парку горіли тьмяним, блакитнуватим полум'ям, немов жалобні лілії. Навколо кожного з них танцювали рої важких, як кулі, хрущів, їх несло скісним, бічним льотом вібруючих крил. Деякі з них, упавши, недолуго вовтузилися на піску, намагаючись скласти розпростерті ніжні плівки крил під згорблені тверді покриття опуклих накрилків. Газонами і стежками прогулювалися заглиблені у безтурботні розмови перехожі. Крайні дерева нависали над подвір'ями будинків, що лежали внизу, притиснуті до паркового муру. Я манджав уздовж муру, який з мого боку ледь сягав до рівня грудей, а назовні спадав до поверхні дворів високими, на цілий поверх укосами. В одному місці поміж подвір'ями, проходила рампа з утоптаного ґрунту, яка піднімалася на висоту муру. Я легко подолав бар'єр, протиснувся цією вузькою греблею поміж скупченими забудовами на вулицю. Мої розрахунки, підкріплені добрим відчуттям простору, справдились. Я знаходився мало не навпроти санаторного будинку — ген у чорній оправі дерев невиразно біліє його корпус. Входжу, як звичайно, через заднє подвір'я, крізь браму в залізній огорожі, і вже здалека бачу собаку на варті. Як завжди, мене проймає дрож осоруги на сам його вигляд. Мені хочеться мерщій обминути його, аби не чути добутого з глибини серця стогону ненависти, коли, здивований, бачу, не вірячи власним очам, як пес підстрибуючи віддаляється від буди, біжить не прив'язаний довкола подвір'я з глухим, ніби з дна бочки, гавкотом, намагаючись відтяти мені шлях до відступу.

Задерев'янілий від жаху, я відступаю у протилежний, найдальший кут подвір'я, шукаючи інстинктивно якогось прихистку, ховаюся до малої альтанки, твердо переконаний в даремності моїх зусиль. Кудлата тварюка підстрибуючи наближається, і ось його морда вже коло входу до альтанки — пастка замкнулася. Ледь живий від страху, я здогадуюсь, що він розтягнув на всю довжину ланцюг, який волік за собою через усе подвір'я, і що сама альтанка перебуває поза межами досяжности його зубів. Зазнавши глуму, розчавлений жахом, я відчуваю деяку полегшу. Ноги мені підкошуються, близький до запаморочення я піднімаю очі. Я ніколи не бачив його так зблизька, і допіру щойно опадає мені полуда з очей. Яка велика сила упередження! Який потужний гіпноз страху! Що за засліплення! Та ж то була людина. Людина на ланцюгу, котру в спрощено-метафоричному, умовному узагальненні я незрозуміло чому приймав за собаку. Прошу мене зрозуміти правильно. Це був, безсумнівно, собака, — але в людській подобі. Собачі якості мають внутрішню природу, і можуть виявлятися однаково добре як в людській подобі, так і у тваринній. Той, хто стояв переді мною в отворі альтанки, з пащею навиворіт, усі зуби вишкірені в страшному гарчанні, був чоловіком середнього зросту, з чорним заростом, мав жовте, кістляве обличчя, чорні, злі й нещасливі очі. Судячи з чорного вбрання, з цивілізованої форми борідки, його можна було прийняти за інтелектуала, вченого. Він міг би бути старшим братом-невдахою Доктора Ґотарда. Але перше враження було хибним. Його великі, забруднені клеєм руки, дві брутальні й цинічні борозни довкола носа, що губилися в бороді, грубі поперечні зморшки на низькому чолі швидко розвіювали початкову оману. Він був радше палітурником, горлопаном, вічевим промовцем, партійцем, особою запальною, з темними вибуховими пристрастями. Власне у жагучості щелеп, у конвульсивному наїжаченні всіх жил, у шаленій люті, оскаженілому очікуванні кінця скерованої до нього палиці він був стопроцентним псом. «Якщо перелізти через бар'єр позаду альтанки, — подумалося мені, — то я, напевне, стану недосяжним для його оскаженілости та зможу бічною стежкою дійти до брами Санаторію». Уже перекидаю ноги за поруччя, коли раптом затримуюсь на півдорозі. Я відчуваю, що було б надто жорстоко просто піти й залишити його отак, з цією безпорадною розлюченістю, що перейшла усякі межі. Я уявляю собі його страшне розчарування, нелюдський біль, коли він побачить, що я вислизаю з пастки і віддаляюсь раз і назавжди. Зостаюся. Підходжу до нього і кажу спокійним щирим голосом: «Заспокойтеся, я Вас відв'яжу».

На це його морда, посічена судомою, збуджена вібрацією гарчання, інтегрується, розгладжується, із глибини її виринає майже людське обличчя. Безстрашно підходжу та розщіпаю пряжку на його шиї. Ми йдемо поруч. Палітурник одягнений у пристойний чорний костюм, але босий. Намагаюсь розмовляти з ним, але його уста белькотять щось незрозуміле. Лише в очах, у його чорних виразних очах, читаю дикий ентузіазм відданости, симпатії, від якого мене охоплює страх. Часом він потикається об камінь чи грудку землі, і тоді від струсу його лице одразу ж ламається, дезінтегрується, жах винурюється до половини, готовий до стрибка, а тут же за ним слідом і лють, що чекає тільки нагоди, аби знову перетворити обличчя в клубовище шиплячих змій. Тоді я закликаю його до порядку шорстким дружнім нагадуванням, навіть поплескую його по плечах. І часом на його обличчі намагається виникнути здивована, підозріла до всього і без довіри до себе посмішка. Ах! Як мене обтяжує ця страшна приязнь. Як мене жахає ця несамовита симпатія. Як позбутись цього чоловіка, що крокує поруч, чіпко тримаючи на оці з усією зажерливістю своєї собачої душі моє обличчя? Я, однак, не можу зрадити своєї нетерплячости. Отож, витягаю гаманця і кажу діловим тоном: — Ви, напевне, потребуєте грошей, з приємністю позичив би Вам. — Але на ту картину його лице набуває виразу такої страшної дикости, що я хутко ховаю гаманця. Ще довго він не може заспокоїтись і опанувати рис обличчя, викривленого конвульсією виття. Ні, цього більше терпіти несила. Все, що завгодно, тільки не це. Справи вже і так ускладнилися, безнадійно заплутались. Над містом я бачу заграву пожежі. Батько десь у вогні революції, в палаючій крамниці. Доктор Ґотард недосяжний і, до того всього, незрозуміла поява матері інкогніто, з якоюсь таємною місією! Все це ланки великої, незрозумілої інтриги, що стискається довкола моєї особи. Тікати, тікати звідси. Куди завгодно. Скинути з себе цю жахливу приязнь, цього смердючого псом палітурника, що не спускає з мене ока. Ми стоїмо перед брамою Санаторію. — Прошу до моєї кімнати, шановний, — кажу з увічливим жестом. Цивілізовані рухи захоплюють його, присипляють дикість. Пропускаю чоловіка попереду себе до кімнати, саджу на стілець. — Піду до ресторану, принесу коньяку, — кажу йому. На це він нажахано зривається, бажаючи мене супроводжувати. З лагідною рішучістю заспокоюю його наполоханість.

— Ви посидьте, почекайте спокійно, — говорю глибоким, проникливим голосом, на споді якого бринить тамований страх. Він з непевним усміхом сідає.

Виходжу і йду поволі коридором, потім сходами вниз, коридором до виходу, минаю браму, перетинаю подвір'я, захряскую за собою залізну хвіртку і тоді без віддиху, з шаленим серцебиттям, із сильними ударами в скронях біжу темною алеєю, яка веде до залізничного вокзалу.

У голові громадяться образи, один страшніший за інший: нетерплячість потвори, його переляк, розпач, коли вона зрозуміє, що її ошукано. Знову гнів, рецидиви люті вибухають з непогамованою силою. Тим часом мій батько повертається до Санаторію, нічого не підозрюючи, стукає у двері і несподівано опиняється віч-на-віч зі страхітливою тварюкою.

Щастя, що батько вже, по суті, не живе, що його це вже не спіткає, — думаю я з полегшенням і бачу перед собою чорну низку залізничних вагонів на пероні.

Я сідаю до першого-ліпшого, і потяг, ніби чекав на мене, поволі, безгучно рушає з місця.

У вікні ще раз посувається й спроквола обертається велична улоговина горизонту, налита темними шумлячими лісами, серед яких біліють мури Санаторію. Прощавайте, батьку, прощавай, місто, якого я вже не побачу.

Відтоді я їду, все ще їду, немов оселився на залізниці, і мене тут терплять, коли я тиняюсь із вагона у вагон. У величезних, як покої, вагонах, повно сміття й соломи, у сірі безбарвні дні їх наскрізь прошивають протяги.

Мій одяг подерся, обшарпався. Я ношу подарований зношений залізничний мундир. Обличчя моє обв'язане брудною ганчіркою, бо мені опухла щока. Я сиджу в соломі і дрімаю, а коли голодний, стаю в коридорі перед купе другого класу та співаю. І кидають мені монети до кондукторської шапки, до чорної шапки залізничника з пошарпаним дашком.

Переклав Андрюс ВИШНЯУСКАС

Перекладено за виданням:

Bruno Schulz. Sklepy cynamonowe. Sanatorium Pod Klepsydra. Krak'ow. Wydawnictwo Literackie. 1978. — S. 249-275


предыдущая глава | Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою | Санаторій Під Клепсидрою. Переклав Андрій Шкраб\юк