home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




II

Коли я прокинувся, у покої була сутінь. Батько сидів, уже одягнений, біля столу і пив чай, умочуючи в ньому ґлязуровані сухарики. Він мав на собі ще нове, чорне вбрання з англійського сукна, що його справив собі останнього літа. Його краватка була зав'язана трохи недбало.

Бачачи, що я не сплю, він з милим усміхом на своєму поблідлому від хвороби обличчі сказав: — Я сердешне втішився, що ти приїхав, Йосифе. Що за несподіванка! Чуюся тут так самотньо. Щоправда, не можна в моїй ситуації скаржитися, я ж перейшов гірші речі і, якщо б хотіти витягнути facit з усіх позицій… Але менше з тим. Уяви собі, подали мені тут першого ж дня чудовий filet de boeuf з грибами. То був пекельний шматок м'яса, Йосифе. Я небом і землею остерігаю тебе — якби тобі тут коли-небудь мали подати filet de boeuf… Дотепер вогонь у животі. І діярея за діяреєю… Я зовсім не міг дати собі раду. Але мушу сповістити тобі новину, — тягнув він далі. — Не смійся, я винайняв тут приміщення для крамниці. Справді. І вітаю себе з цією ідеєю. Я нудився, знаєш, нестерпно. Ти просто не уявляєш, що за нуди тут панують. А так я принаймні маю приємне зайняття. Знову ж таки, не уявляй собі жодних витребеньок. Де ж пак. Набагато скромніше приміщення, ніж наш давній магазин. Просто буда порівняно з ним. У нас у місті я соромився б такої повітки, але тут, де ми мусіли настільки попустити наші претенсії — чи ж не так, Йосифе?… — Він болісно засміявся. — І отак якось живемо. — Мені стало прикро. Я соромився батькового замішання — та й він помітив, що трохи неправильно висловився.

— Бачу, ти півсонний, — сказав він перегодом. — Ще трохи поспи, а потому відвідаєш мене у крамниці, правда? Я власне туди поспішаю, щоб побачити, як ідуть інтереси. Не маєш поняття, як тяжко було щодо кредиту, з якою недовірою ставляться тут до старих купців, до купців з серйозним минулим… Пригадуєш собі підсінок оптика на Ринку? Отже ж, зразу обіч нього наша крамниця. Вивіски ще нема, але й так потрапиш. Важко помилитись.

— Що то ви, батьку — виходите без пальта? — спитав я з неспокоєм.

— Забули мені його запакувати — уяви собі — я не знайшов його в куфері, але мені його зовсім не бракує. Цей лагідний клімат, ця солодка аура!..

— Та ви, батьку, взяли б моє пальто, — наполягав я, — таки конче прошу — візьміть. — Але батько вже нацуплював капелюха. Махнув мені рукою і вислизнув з покою.

Ні, я вже не був півсонний. Я відчував, що відпочив… І зголоднів. З приємністю пригадав собі буфет, заставлений тістечками. Одягався з думкою, як то я собі догоджу розмаїтими видами тих ласощів. Першість безумовно віддам крихкому пирогові з яблуками, але не забуду і про чудесний бісквіт, начинений помаранчовими шкоринками, який я там бачив. Я став перед люстром, щоб зав'язати краватку, але його поверхня, немов сферичне дзеркало, затаїла мій образ десь у глибині, вируючи мутною ополонкою. Намарно регулював я віддаль, підходив, відходив — з пливкої срібної імли не хотіло вигулькувати жодне відбиття. Мушу звеліти їм, аби дали інше люстро — подумав я собі і вийшов з покою.

В коридорі було зовсім темно. Враження торжественної тиші ще більш посилювала малопотужна газова лямпа, що блакитнявим промінчиком горіла на розі. В тому лябіринті дверей, фрамуг і закамарків я ніяк не міг пригадати собі, де вхід до ресторану. Вийду-но я в місто, — подумав я собі з раптовою рішучістю. — Перекушу десь у місті. Хіба-таки знайду там яку добру цукерню.

За брамою мене овіяло важке, вологе і солодке повітря того особливого клімату. Хронічна сірість аури зійшла ще на кілька відтінків глибше. То був день, бачений мов би крізь траурний креп.

Я не міг наситити очей оксамитовою, соковитою чорнотою найтемніших партій, гамою згашених сіростей плюшевих попелів, що пробігала пасажами приглушених тонів, зламаних натискуванням клявіша — той ноктюрн пейзажу. Щедре і фалдисте повітря облопотало мені обличчя м'якою плахтою. Воно мало в собі млосну солодкість відстояної дощівки.

Знову той повертаючий сам у себе шум чорних лісів, глухі акорди, що збурюють просторовища вже поза межею чутности! Я був на тильному дворикові Санаторію. Озирнувся на високі мури корпусу головного будинку, вигнутого підковою. Всі вікна були замкнені на чорні віконниці. Санаторій глибоко спав. Я минув браму з залізних штахетів. Біля неї стояла неймовірних розмірів псяча буда — покинута. Мене знову поглинув і пригорнув чорний ліс, я йшов у темряві обмацки, мов би з заплющеними очима, на тихій глиці. Коли трохи розвиднілося, між деревами вималювалися контури будинків. Ще кілька кроків — і я був на широкому міському майдані.

Дивна, оманлива подібність до Ринку нашого рідного міста! Справді, як подібні всі Ринки на світі! Майже ті самі будинки і крамниці!

Хідники були майже пусті. Жалобний і пізній півблиск невизначеної пори порошив з неба нерішучою сірістю. Я з легкістю читав усі афіші й шільди, а проте, я б не здивувався, коли б мені сказали, що то глибока ніч! Тільки деякі крамниці були відчинені. Інші мали напівзасунуті жалюзі, їх поквапно замикали. Тужаве й буйне повітря, повітря п'янке і багате, подекуди поглинало частину круговиду, змивало, як мокра губка, кілька будинків, ліхтарню, шматок вивіски. Інколи трудно було підняти повіки, що опадали через дивовижне недбальство чи сонливість. Я почав шукати крамницю оптика, про яку згадував батько. Він говорив про це, як про щось мені відоме, мов би посилався на моє знання місцевої ситуації. Чи ж він не знав, що я тут уперше? Без сумніву, в нього плуталося в голові. Але й чого можна було очікувати від батька, справжнього лише наполовину, батька, який жив таким умовним, релятивним, обмеженим стількома застереженнями життям! Неохота признаватися, що треба було багато доброї волі, щоб визнати за ним певний вид екзистенції. То був гідний уболівання сурогат життя, залежний від загальної поблажливости, від того «consensus omnium», з якого він черпав свої никлі соки. Було зрозуміло, що тільки завдяки солідарному поглядові крізь пальці, колективному приплющуванню очей на очевидні й разючі недомоги такого стану справ, ця жалюгідна видимість життя якийсь час могла утримуватись у тканині дійсности. Її могла б похитнути найслабша опозиція, найлегший подмух скептицизму звалив би її. Чи міг Санаторій Доктора Ґотарда забезпечити їй цю тепличну атмосферу доброзичливої толеранції, вберегти її від зимних подмухів тверезости і критицизму? Варто було дивуватися, що при такому поставленому під загрозу, поставленому під питання стані справ батько ще так чудово виглядав.

Я зрадів, побачивши вітринне вікно цукерні, заповнене бабками й тортами. Мій апетит ожив. Я прочинив скляні двері з табличкою «Морозиво» і увійшов у темне приміщення. Пахло там кавою і ванілею. З глибини вийшла панночка з обличчям, замазаним сутінками, і прийняла замовлення. Нарешті після такого довгого чекання я зміг-таки досита наїстися прекрасними пончиками, які мачав у каві. У темряві, обтанцьований круговертливими арабесками присмерку, я поглинав нові й нові тістечка, відчуваючи, як вирування темряви втискається під повіки, хихотячи опановує моє нутро своїм теплим пульсуванням, мільйонним ройовиськом делікатних доторків. Потім лишень прямокутник вікна сірою плямою світився в повній темряві. Надаремно стукав я ложечкою по плиті стола. Ніхто не з'являвся, щоб прийняти те, що належалося за частунок. Я залишив срібну монету на столі і вийшов на вулицю. У книгарні побіч ще світилося. Крамівники були зайняті сортуванням книжок. Я запитав про крамницю батька. Це власне друге приміщення коло нас, — пояснили мені. Послужливий хлопчина побіг навіть до дверей, щоб мені показати. Порталь — скляний, вітринне вікно ще не готове, заслонене сірим папером. Вже від дверей я з подивом зауважив, що крамниця була повна покупців. Мій батько стояв за лядою і, постійно послинюючи олівчик, сумував позиції довгого рахунку. Добродій, для якого готувався той рахунок, схилившися над лядою, посував вказівним пальцем за кожною доданою цифрою і півголосно лічив. Решта гостей мовчки приглядалася. Мій батько кинув на мене погляд з-над окулярів і сказав, притримуючи позицію, на якій зупинився: — Тут є для тебе якийсь лист, лежить на столі між паперами. — І знов занурився в рахування. Тим часом крамівники відкладали куплені товари, загортали їх у папір, обв'язували шнурками. Полиці були тільки частково наповнені сукном. Більша частина ще пустувала.

— Чому батько собі не сяде? — спитав я тихо, зайшовши за ляду. — Батько зовсім на себе не вважає, а такий же хворий. — Він заборонливо підняв долоню, мов би віддаляючи мої наполягання, і не переставав рахувати. Вигляд мав дуже мізерний. Мов на долоні було видно, що тільки штучне піднесення, гарячкова діяльність підтримує його сили, ще віддаляє хвилину повного зламу.

Я понишпорив на столі. То був радше пакет, ніж лист. Кілька днів тому я писав до книгарні у справі одної порнографічної книжки, і ось мені її прислано аж сюди, вже знайдено мою адресу, а радше адресу батька, який щойно відкрив собі крамницю, без вивіски і фірми. По суті — подиву гідна організація розвідки, дивовижна справність обслуговування! І такий незвичайний поспіх!

— Почитати можеш собі ззаду, в контуарі, — сказав батько, посилаючи мені незадоволений погляд. — Сам бачиш, що тут нема місця.

Контуар за крамницею був іще порожній. Крізь скляні двері туди впадало трохи світла з крамниці. На стінах висіли пальта крамівників. Я відкрив листа і в слабкому світлі від дверей почав читати.

Мені сповіщали, що жаданої книжки, на жаль, не було на складі. Почали її шукати, але, не випереджаючи наслідку цих пошуків, фірма тим часом дозволила собі переслати мені, без зобов'язань, один товар, щодо якого передбачалося моє безсумнівне зацікавлення. Далі йшов заплутаний опис розкладного астрономічного рефрактора, що мав велику світляну силу і різні переваги. Зацікавлений, я видобув з конверту той інструмент, зроблений з чорної церати або штивного полотна, складеного пласкою гармошкою. Я завжди мав слабість до телескопів. Тож почав розкладати багатократно складений плащ інструмента. Фіксований тонкими прутиками, під моїми руками розбудовувався величезний міх далекогляда, витягаючий на довжину цілого покою свою порожню буду, лябіринт чорних комор, довгий комплекс оптичних темниць, всунутих одна в одну до половини. То було щось на зразок довгого авта з лакового полотна, якийсь театральний реквізит, що в легкому матеріялі паперу й цупкого дреліху імітував масивність дійсности. Я заглянув у чорну лійку окуляра і побачив у глибині ледь видні обриси подвірної фасади Санаторію. Зацікавившись, я всунувся глибше у тильну комору апарата. Тепер у полі зору люнети я міг стежити за покоївкою, що йшла з тацею в руці півтемним коридиром Санаторію. Повернулась і осміхнулась. Невже вона мене бачить? — подумав я собі. Нездоланна сонливість запливала в мої очі туманом. Я сидів, властиво, в тильній коморі люнети, наче в авті-лімузині. Легкий порух двигуна — і ось апарат почав шелестіти лопотом паперового метелика, і я відчув, що він рухається разом зо мною і звертає до дверей.

Як велика чорна гусениця, люнета в'їхала в освітлену крамницю — многочленистий корпус, здоровенний паперовий тарган з імітацією двох ліхтарень на переді. Покупці з'юрмилися, сахаючись від того сліпого паперового смока, крамівники широко відкрили двері на вулицю, і я поволі виїхав тим паперовим автом, протокою між гістьми, які згіршеними поглядами відпроваджували той, правду кажучи, скандальний виїзд.



предыдущая глава | Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою | cледующая глава