home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Манекени

Та пташина імпреза мого батька була останнім вибухом яскравості, останнім пишним контрмаршем фантазії, яку той невиправний імпровізатор, той вправний фехтувальник уявлення повів на шанці й окопи безплідної і беззмістовної зими. Тільки тепер я розумію самотній героїзм, з яким він сам один оголосив війну безмежній стихії нудьги, від якої ціпеніло місто. Позбавлений будь-якої підтримки, без визнання з нашого боку той предивний муж захищав пропащу справу поезії. Він був чарівним млином, у ківш якого сипалися висівки легковажних годин, щоб у його шестернях заквітнути всіма барвами запашних східних прянощів. Але ми, звиклі до буйного штукарства того метафізичного фокусника, були схильні недооцінювати його суверенної магії, яка рятувала нас від летаргії беззмістовних днів і ночей. Аделі ніхто не докоряв за її безглуздий і тупий вандалізм. Навпаки, ми відчували якесь низьке задоволення, ганебну сатисфакцію від приборкання тих буйнощів, якими жадібно наїдалися досита, щоб опісля підступно уникнути відповідальності за них. А може, у тій зраді було і потаємне визнання переможної Аделі, якій ми підсвідомо приписували місію і покликання вищої сили. Всіма зраджений, батько без бою відійшов з місця своєї недавньої слави. Без схрещення шпаг віддав ворогові сферу своєї минулої пишноти. Добровільний вигнанець, відступив до порожньої кімнати в кінці сіней і окопався там у глухій самотині.

Ми забули про нього.

Зусібіч облягла нас скорботна сірість міста, зацвітаючи у вікнах темними лишаями світанків і паразитарними грибами присмерків, що розросталися у пухнасті хутра довгих зимових ночей. Шпалери, що в ті дні були блаженно розслаблені й відкриті в кімнатах для барвистих польотів тієї крилатої зграї, знову замкнулися у собі, згусли, плутаючись в одноманітності гірких монологів.

Лампи почорніли й зів'яли, як торішні осоти чи будяки. Вони висіли тепер пониклі й сумовиті, тихо подзвонюючи кришталиками скелець, коли хтось навпомацки переходив через сірий присмерк покою. Даремно Аделя повтикала в рамена тих ламп кольорові свічки — блідий спогад, бездарний сурогат пишних ілюмінацій, якими недавно цвіли їхні висячі сади. Ох, де поділося щебетливе брунькування, квапливе й фантастичне запліднення у букетах тих ламп, з яких, мов із дірчастих чарівних тортів, злітали крилаті примари, розбиваючи повітря на колоди магічних карт і розсипаючи їх у барвисті оплески, які сипалися густою лускою глазурі, павиної та папужачої зелені, рисували миготливі сліди польотів і коливань, розкриваючи барвисті віяла трепетів, що після польоту довго ще залишалися у тремтливому повітрі. Ще й тепер ховалися у глибині сірого настрою відлуння й можливості різнобарвних відблисків, лиш ніхто не пробував звуками флейти просвердлити ті помутнілі шари повітря.

Ці тижні були позначені дивною сонливістю.

Ліжка цілими днями незастелені, закидані зім'ятою постіллю і повикочувані тяжкими снами, стояли, як глибокі човни, готові до відплиття у мокрі й складні лабіринти якоїсь чорної, беззоряної Венеції. Глухими досвітками Аделя подавала нам каву. Ми ліниво вдягалися у холодних кімнатах, при миготливому вогнику свічки, що відбивався у чорних шибках вікон. Ті досвітки були сповнені безладної метушні, нескінченної шуканини в різних шухлядах і шафах. По всьому помешканні було чути чалапання Аделиних пантофлів. Прикажчики засвічували ліхтарі, брали з рук матері великі ключі від крамниці й виходили в густу, вихористу пітьму. Мати не могла дати собі ради з одяганням. Свічки в ліхтарях гаснули. Аделя десь пропадала у віддалених кімнатах чи на горищі, де вішала білизну. Не можна було докликатися її. Ще молодий, каламутний і брудний вогонь у печі лизав холодні, блискучі нарости сажі в горлі комина. Свічка догасала, кімната занурювалася у темінь. Поклавши голови на скатертину стола, серед залишків сніданку ми напіводягнені засинали. Так, прилігши лицями на хутряному животі темені, ми відпливали на його хвилястому диханні в безпросвітне небуття. Будило нас голосне порядкування Аделі. Мати ніяк не могла причепуритися. Поки зачесалася — повернулися на обід прикажчики. Морок на ринку набирав кольору золотого диму. За хвилину з того димного меду, з тих імлистих бурштинів могли розповитися барви найкращого пообіддя. Але щасливий момент минав, амальгама просвітку відцвітала, піднятий фермент дня, уже майже дозрілого, знову опускався у безсилу сірість. Ми сідали до столу, прикажчики розтирали червоні від холоду руки, і зненацька проза їхніх розмов одразу відтворювала цілий день, сірий і беззмістовний вівторок, день без традицій і без обличчя. Але коли на столі з'явився полумисок з прозорою, наче скло, ґаляретою, подібним до скла заливним та двома рибинами в ньому — голова однієї до хвоста другої, мов фігурка зодіаку, — ми побачили в них герб того дня, календарну емблему безіменного вівторка, і квапливо розібрали її між собою, сповнені полегшення, що день повернув собі власну фізіономію.

Прикажчики споживали її з благоговінням, з поважністю календарної церемонії. Пахощі перцю розливалися по кімнаті. А коли ми булкою повитирали зі своїх тарілок залишки заливного, думаючи про геральдику наступних днів тижня, і на полумиску залишилися тільки риб'ячі голови з вивареними очима — усі відчули, що день спільними зусиллями переможено і що решта вже до уваги не береться.

Аделя і справді з цією рештою, залишеною на її ласку, довго не церемонилася. Під стукіт горшків і плюскіт холодної води вона енергійно ліквідувала тих кілька годин і до смеркання, а мати зазвичай куняла тоді на отоманці. Тим часом у їдальні готували сценарій вечора. Польда і Павлина, дівчата-кравчині, розташовувалися з реквізитом свого фаху. Піднята на їхні рамена, до кімнати входила мовчазна, застигла пані, дама з клоччя й полотна, з чорною дерев'яною кулею замість голови. Але поставлена в кутку, між дверима й піччю, тиха дама ставала господинею ситуації. Стоячи непорушно, вона мовчки спостерігала зі свого кутка, за роботою дівчат. Сповнена критицизму й непривітності, приймала їхню старанність і загравання, з якими вони приклякали перед нею, приміряючи частини сукні, позначені білою міткою. Уважно й терпляче обслуговували вони мовчазного ідола, якого ніщо не могло задовольнити. Той молох був невблаганний, — такими бувають лише молохи-жінки — він весь час відсилав їх знову працювати, а вони, стрункі й вертляві, подібні до дерев'яних шпульок, з яких змотували нитки, і такі самі рухливі, спритними руками маніпулювали над купою сукна й шовку, втиналися цокітливими ножицями в її барвисту масу, фуркали машинкою, натискали на педаль ніжкою у лакованому черевичку, а довкола них, як виплюнута луска й полова біля двох вередливих і марнотратних папуг, росла купа відходів, барвистих клаптиків і шматинок. Криві щелепи ножиць розкривалися зі скрипінням, наче дзьоби.

Дівчата неуважно тупцяли по барвистих обрізках, стукали несвідомо, ніби по смітнику після якогось карнавалу, по залишках якогось великого, нездійсненного маскараду. З нервовим сміхом обтріпували із себе шматинки, лоскотали очима дзеркала, їхні душі, миготливе чародійство їхніх рук було не в нудних сукнях, які лежали на столі, а в тих сотнях відтинків, у тих легковажних і полохливих віялах, якими вони, мовби кольоровою фантастичною заметіллю, могли засипати ціле місто. Зненацька ставало їм душно, і вони відчиняли вікно, щоб у нетерпеливості своєї самотності, у жадобі інших облич побачити принаймні безіменне лице ночі, притиснутої до вікна. Вони обмахували перед зібраною фіранками зимовою ніччю свої розпаленілі щоки, відслоняли гарячі декольте, повні ненависті до себе і до своїх суперниць, готові стати до битви за кожного блазня, якого темний подих ночі привіяв би до вікна. О, як мало вони вимагали від життя! Вони мали все в собі, мали надлишок усього в собі. О, вистачило б їм опудала, напханого трачинням, одного-двох слів, яких вони давно чекали, щоб увійти в свою роль, давно приготовану, давно відбиту на устах, повну солодкої і страшної гіркоти, тяжко пережитої, як сторінки роману, проковтнуті вночі разом зі сльозами, зроненими на рум'яні лиця.

Під час одної з вечірніх своїх мандрівок по хаті, коли не було Аделі, мій батько наткнувся на той тихий вечірній сеанс. З хвилину він стояв у темних дверях суміжної кімнати з лампою у руці, зачарований сценою, сповненою гарячковості і рум'янців, тією ідилією з пудрою, кольоровим папером та атропіном, якою, немов багатозначне тло, була заґрунтована зимова ніч, що дихала серед збурених віконних фіранок. Насадивши окуляри, батько підступив кілька кроків і обійшов дівчат навколо, освічуючи їх піднесеною у руці лампою. Протяг із відчинених дверей підняв у вікні фіранки. Дівчата дозволяли себе оглядати, крутячи стегнами, поблискуючи емаллю очей, лаком рипучих черевичків, застібочками підв'язок під здутими вітром сукенками; шматинки, як щури, побігли по підлозі до відхилених дверей темної кімнати, а батько мій уважно приглядався до тих створінь, що пирскали сміхом, і стиха бурмотів: «Genus avium… якщо не помиляюся, scansorec або pistacci найвищою мірою гідні уваги».

Та випадкова зустріч стала початком цілої серії сеансів, під час яких мій батько небавом зумів зачарувати обох дівчат своєю дивною особистістю. На знак подяки за виняткову галантність і дотепну бесіду, якою він заповнював їхні нудні вечори, вони дозволяли йому, завзятому дослідникові, вивчати структуру своїх худеньких і недорогих тіл. Це здійснювалося у ході розмови, з повагою і вишуканістю, яка затушовувала очевидну двозначність тих досліджень. Стягаючи панчішку з Павлининого коліна й вивчаючи замилуваними очима тугу й благородну конструкцію суглоба, мій батько казав:

— Яка виняткова краса, яка щаслива форма існування, що ви обрали собі! Яка ж гарна й проста теза, яку вам дано виявити своїм життям! Проте з якою майстерністю і з якою витонченістю виконуєте ви те завдання! Якби я, відкинувши повагу до Творця, хотів розважитися, критикуючи його творіння, я б вигукнув: «Менше змісту, а більше форми!» Ах, як би полегшила світ ця втрата змісту. Більше скромності в намірах, більше стриманості у претензіях, панове творці, і світ був би досконаліший, — виголошував батько саме в той момент, коли його долоня вилущувала білу литку Павлини з в'язниці панчішки. Тієї миті Аделя стала у відчинених дверях їдальні, несучи тацю з підвечірком. То була перша зустріч тих двох ворогуючих сил від часу великої розправи. Ми всі, присутні при цій зустрічі, дуже стривожилися. Нам було страшенно прикро виявитися свідками нового приниження й без того вже тяжко випробуваного мужа. Мій батько підвівся з колін у великому збентеженні, хвиля за хвилею на його лице напливали темні рум'янці сорому. Але Аделя несподівано виявилась на висоті ситуації. Вона, усміхаючись, підійшла до батька і дала йому щигля в ніс. На той вчинок Польда і Павлина радісно заплескали в долоні, затупотіли ніжками і, повиснувши з обох боків на батькових плечах, протанцювали з ним довкола стола. Таким чином, завдяки добросердечності дівчат, зародок прикрого конфлікту розвіявся у веселості.

То був початок дуже цікавих і дивних лекцій, які мій батько, натхнений привабливістю цієї невеликої й невинної аудиторії, проводив у наступні тижні тієї ранньої зими.

Варте уваги й те, як, спілкуючись із цією надзвичайно тямущою людиною, усі певною мірою поверталися до кореня свого життя, відтворювали свою появу аж до метафізичної суті, поверталися до первісної ідеї, щоб у цій точці зрадити її і схилитися до тих сумнівних, ризикованих і двозначних сфер, які тут коротко назвемо сферами великої єресі. Наш єретик походжав серед речей, як гіпнотизер, заражаючи і спокушаючи їх своїм небезпечним чаром. Чи нам назвати й Павлину його жертвою? В ті дні вона стала його ученицею, послідовницею його теорії, моделлю його експериментів.

Тут я спробую викласти з належною обережністю, уникаючи спокуси, ту велику єретичну доктрину, яка тоді на довгі місяці захопила мого батька й заволоділа всіма його помислами.

Переклав Іван ГНАТЮК


Птахи | Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою | Трактат про манекени, або друга Книга роду