home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Пан Кароль

Суботнього пополудня солом'яний вдівець дядько Кароль вибирався до літньої садиби в годині ходи від міста на відвідини дружини та дітей, котрі там відпочивали.

Відколи дружина покинула помешкання, його ніхто не прибирав, ліжко ніколи не застелялось. Знищений і спустошений опівнічними гульбищами, в які його втягували ті спекотні та пусті дні, пан Кароль приходив додому пізньої ночі. Тоді зібгана та холодна, неймовірно розкидана постіль була для нього благою пристанню, спасенним островом, до котрого припадав всіми рештками своїх сил, неначе потерпілий з корабля по багатьох днях і ночах поневірянь по розбурханому морю.

Навпомацки, напотемки падав десь між білавих гір, пасм і звалів холодного пір'я і спав в безладі, навспак, вниз головою, занурений в пухку м'якість постелі, ніби хотів пробуравити, пройти наскрізь ті виростаючі вночі, потужні масиви перин. Уві сні, як плавець з водою, боровся з тією постіллю, вминав і місив її своїм тілом, немов велику діжу тіста, в котру впав, і ледь світ просинався від задухи, пітний та вижбурений на берег постелі, котру не міг здолати в тяжкій нічній боротьбі. Напіввикинутий з пучини сну, якийсь час непритомно висів на окрайку ночі, хапав грудьми повітря, а постіль росла довкола нього, пухла й накисала — і знову заростала його масою тяжкого, білавого тіста.

Спав чи не до самого полудня, а подушки укладались в велику, білу, пласку рівнину, по котрій блукав його умиротворений сон. Тими ж білими гостинцями він поволі повертався до себе, до дня і тями — нарешті відкривав очі, немов дрімаючий пасажир, коли потяг затримується на якійсь станції.

У спальні ще переважали присмерки з осадом багатьох днів самотності і тиші. Тільки вікно кипіло від вранішнього ройовиська мух та яскраво рожевіли штори. Пан Кароль позіхав і видихав із свого тіла, з глибин своєї тілесної рештки вчорашнього дня. Цей позіх скручував його судомою, ніби хотів вивернути назовні. І він викидав з себе той шлам, той тягар — не перетравлені шматки вчорашнього.

Зарадивши таким чином, вносив до записника видатки, калькулював, обраховував і мріяв. Потім довго лежав нерухомо, з застиглим поглядом водавих, випуклих очей. В рідненькому присмерку покою, розсіяному спалахами спекотного дня, в його очах, як в маленьких дзеркальцях, відбивалися яскраві предмети: білі плями сонця в віконних щілинах, золотий прямокутник штор, і, як в краплині води, відображалась вся кімната з її тишею килимів та пустих крісел.

Тимчасом день все сонцесяйніше дзвенів дзиґотом збожеволілих від сонця мух. Вікно вже не могло вмістити цього білого жару, мліли та сходили блискучими хвилями штори.

Тоді вибирався з постелі і ще якийсь час мимоволі зітхав та сидів у ліжку. Його тридцятикількохлітнє тіло вже почало повніти. І тепер, в супокої, в цьому жирніючому виснаженому тілесними зловживаннями, але все ще граючому всіма соками, організмі здавалось бубнявіла його майбутня доля.

Й коли отак сидів в бездумній, вегетативній застиглості, перетворившись в кругообіг, в дихання, в глибинне пульсування соків, то в надрах його перепотілого і вкритого в різних місцях волоссям тіла росло якесь невідоме, ще не відлите в форму, майбутнє, ніби потворний, фантастично розрослий до небачених розмірів наріст. Не дивувався, бо вже відчував свою тотожність з тим невідомим і великим, що мало настати, ріс разом з ним без спротиву, в дивній згоді, заціпенівши від тихого жаху, бо впізнавав своє майбутнє в тих колосальних вицвітах, в тих фантастичних нагромадженнях, котрі визрівали перед його внутрішнім зором. Тоді одне його око починало косувати і ніби відходило в інший вимір.

Потім знову повертався з цієї бездумної затуманеності, з цієї загубленої далечі, до тями й дійсності, бачив свої ступні на килимі, по-жіночому пухкі та делікатні, і неквапом витягував золоті запинки з манжет вчорашньої сорочки. Далі йшов до кухні, знаходив там в глухому кутку відерце з водою, кружальце тихого, очікуючого його там, чуйного люстерка — єдину живу і втаємничену істоту в цьому пустому помешканні. Наливав до мидниці води і виспаковував доторками шкіри її млаву, вистонну, ледь солодку вільготу.

Довго і старанно займався туалетом, не поспішав, не забував робити між всіма своїми маніпуляціями пауз.

Це пусте і запущене житло його не визнавало, меблі і стіни слідкували за ним з мовчазним осудом.

Коли поринав у їх супокій, то був чужинцем в цьому підводному, затопленому царстві, в якому точився інший, відмінний час.

Відкривав власні шухляди і почував себе злодієм, мимоволі ходив на пальцях — побоювався збудити крикливу і нестримну луну, котра роздратовано очікувала щонайменшої зачіпки, щоб впасти в істерію.

А коли нарешті, тихо скрадуючись від шафи до шафи, відшукав одне за одним все, що йому було потрібне, і скінчив свій туалет, серед тих меблів, котрі безмовно, з відсутнім виразом, терпіли його присутність, нарешті був готовий, то зупинившись перед відходом з капелюхом в руці, ніяковів, бо не міг в цей останній момент знайти слова, котре б якось розв'язало це вороже мовчання, повільно йшов до дверей, пригнічений, з похиленою головою — тоді як в протилежному напрямку — в глибини дзеркала — через порожню анфіладу неіснуючих кімнат неспішно віддалявся хтось назавжди повернутий спиною.

Переклав Тарас ВОЗНЯК


предыдущая глава | Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою | Цинамонові крамниці