home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




IV

Я побіг до моєї кімнати. Збурений до глибини, з пломеніючим обличчям, я почав гортати літаючими руками картки шпарґала. Та ба, їх було заледве кільканадцять. Ані одної сторінки властивого тексту, самі лишень об'яви і анонси. Зразу по пророцтвах довговолосої Сівілли йшла картка, присвячена чудесному лікові на всі хвороби й слабування. «Ельза-флюїд з лебедем» — ось як називався той бальзам і творив чудеса. Сторінка повна була завірених свідоцтв, зворушливих повідомлень тих осіб, на яких звершилося чудо.

Із Семигороду, із Славонії, з Буковини приходили повні запалу уздоровленці, щоб присвідчити, гарячим і розчуленим словом розповісти свою історію хвороби. Йшли забинтовані і згорблені, потрясаючи вже не потрібним щудлом, відкидали геть плястри з очей та позолотушні пов'язки.

Почерез ті походи калік виднілися далекі і сумні містечка з білим, як папір, небом, зашкарублі від прози й буденщини. То були забуті у глибині часу міста, де люди прив'язані були до своїх малих доль, від яких не відривались ані на хвилину. Швець був до щирця шевцем, пахнув шкірою, мав мале й збіловане личко, короткозорі бліді очі над безбарвними, нюшкуючими вусами, і чувся шевцем наскрізь. І якщо не боліли в них чиряки, не ломило кості, не клала на барліг пухлина, — вони були щасливі безбарвним, сірим щастям, палили дешевий тютюн, жовтий цісарсько-королівський тютюн, або тупо мріяли перед кіоском льотерії.

Коти перебігали їм дорогу, то з лівого, то з правого боку, снився їм чорний пес і свербіла в них рука. Часами вони писали листи з листівників, дбайливо наліплювали марку і припоручали їх, з ваганням і повні недовіри, поштовій скриньці, в яку вдаряли п'ястуком, так, мов би її будили. І пролітали потім через їхні сни білі голуби з листами у дзьобиках і зникали у хмарах.

Наступні сторінки возносилися понад сферу буденних справ у регіони чистої поезії.

Були там гармонії, цитри і гарфи, оноді — інструменти ангельських хорів, а нині, завдяки прогресові виробництва, приступні за популярними цінами простому народові, богобійному людові — для покріплення сердець і благочестивої розваги.

Були там катеринки, справжні чудеса техніки, повні схованих усередині флейт, горляночок і пищавочок, вусел, що трелювали солодко, як гнізда тьохкотливих соловейків — неоціненний скарб для інвалідів, джерело зисковних прибутків для калік і взагалі незамінна річ у кожному музикуючому домі. І видно було, як ті гарно мальовані катеринки мандрують на плечах у непоказних сіреньких дідусів, чиї обличчя, виїдені життям, були мов би засновані павутинням і зовсім невиразні, обличчя із сльозавими, нерухомими очима, які звільна витікали, обличчя, вихолощені з життя, такі знебарвлені й невинні, як кора дерев, потріскана від погод усяких, і пахнучі вже тільки дощем і небом, як вона.

Вони давно забули, яке мали ім'я і ким були, і, отак загублені у собі, човгали із зігнутими колінами дрібненькими, рівними крочками у своїх здоровезних, тяжких черевиках по лінії цілком простій і одностайній, серед крутих і звивистих доріг байдужих перехожих.

У білі передполудні без сонця, передполудні, зачерствілі від холоду, занурені у сірі справи дня, вони виплутувалися неспостережно з натовпу, ставили катеринку на кросенцях на збігові вулиць, під жовтою смугою неба, перекресленою телеграфічним дротом, серед людей, що тупо квапилися з наставленими комірами, і починали свою мелодію, не з початку, а з місця, де вчора перервали, і грали: «Дейзі, Дейзі, ти слово мені дай…», в той час як з коминів пухнастилися білі пуховиці пари. І дивна річ — та мелодія, заледве розпочавшись, зразу вскакувала у вільну прогалину, у своє місце в тій годині і в тому краєвиді, так, мов би вона й завжди належала тому замисленому і загубленому в самому собі дневі, а в такт їй бігли думки і сірі турботи квапливців.

І коли по певному часі вона кінчалася довгим, протяжним вискотом, вичавленим з тельбухів катеринки, котра починала з цілком нової бочки, — думки й турботи на мить затримувалися, немов у танці, щоб змінити крок, а потім без застанови починали крутитися у зворотньому напрямі, у такт новій мелодії, що вибігла з флоярок катеринки: «Маргарито, скарбе мого серця…».

І в тупій індиферентності того передполудня ніхто навіть не зауважив, що сенс світу змінився до ґрунту, що він біг уже не в такт «Дейзі, Дейзі…», а прямо назуспіт — «Мар-га-рито…».

Знов обертаємо сторінку… Та що це? Чи це періщить дощ весінній? Ні, то цвірінькання пташок сиплеться, як сірий шріт на парасолі, бо то ж оферують вам тут справжніх гарценських канарків, клітки, повні щиглів і шпаків, кошики, повні крилатих співаків і шварґотунів. Веретенцюваті і легенькі, немов напхані ватою, підскокливі, наче в дригавках, повороткі, мов на гладеньких, квилячих шворенях, розцвіркотані, як годинникові зозульки, — були вони осолодою самотности, заміняли старим парубкам тепло родинного вогнища, виваблювали з найтвердіших сердець блаженство материнського почуття так багато мали в собі писклячого і зворушливого, і ще коли ви обертали над ними сторінку, вони посилали услід вашому відходові своє злучене, вабляче цвірінькання.

Але далі невтримно скочувався той жалюгідний скрипт до щораз глибшого занепаду. Тепер він зійшов на бездоріжжя сумнівної й шарлатанської якоїсь мантики. В довгому плащі, з усміхом, напів поглиненим чорною бородою — то ж то відрекомендовується до послуг громадськости? Пан Боско з Міляну, свого знаку маґістер чорної магії, і говорив він довго й невиразно, демонструючи щось на пучках пальців, що не робило справи зрозумілішою. І хоч у власному переконанні він доходив до подивугідних висновків, які, здавалося, десь із хвилинку важив між чутливими пальцями, закіль їх летючий сенс не пурхнув з пальців у повітря, і хоч він тонко препарував суглоби діялектики остережливим підняттям брів, що готувало вас до речей незвичних, — ви не розуміли його, а що гірше — і не прагнули нічого зрозуміти і так його й залишали з отою його жестикуляцією, притишеним тоном і цілим діяпазоном темних усміхів, щоб швидко поперегортати останні розповзлі клаптями сторінки.

На тих останніх сторінках, які видимим чином впадали в маячливе верзіння, в явне безглуздя, якийсь джентльмен офірував свою безвідмовну методу, як стати енергійним і стійким у рішеннях, і багато говорив про принципи і характер. Але досить було йно обернути сторінку, щоб зовсім втратити орієнтацію в питаннях стійкости і принципів.

Там дрібним крочком виходила спутана треном сукні незвісна пані Маґда Ванґ і з висоти стягнутого декольте заявляла, що кпить собі з чоловічої стійкости і принципів та що її спеціяльністю є ламання найсильніших характерів (тут рухом ніжки укладала трен на землі). Для цієї мети існують методи, цідила вона крізь стиснуті зуби, безвідмовні методи, над якими вона не хоче тут розводитися, відсилаючи до своїх спогадів, опублікованих під назвою «З багряних днів» (Видавництво Інституту Антропософії в Будапешті), де вона виклала результати своїх колоніальних досвідчень у царині дрессури людей (цей вислів — з натиском та іронічним блиском ув очах). І дивна річ: ця млявомовна і безцеремонна дама, здавалося, була впевнена в апробаті тих, про кого вона говорила з таким цинізмом, і серед якогось особливого запаморочення і миготання відчувалося, що напрямки моральних означень дивно пересунулися та що тут ми в іншому кліматі, де компас діє навспак.

То було останнє слово Книги, яке залишало смак дивного ошелешення, мішанину голоду і збудження в душі.



предыдущая глава | Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою | cледующая глава