home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




XIII

Аж ось одного дня при кінці квітня був сірий і теплий передполудень, люди йшли, дивлячись перед себе в землю, завше в той квадратовий метр вологої землі перед собою, і не відчували, що обабіч минають дерева парку, чорно розгалужені, лускаючі в різноманітних місцях солодкими, ятрючими ранами.

Устрягле в чорній галузистій сіті дерев сіре, душне небо лежало людям на карку — вихрувато вивершене, безфоремно важке й величезне, як перина. Люди видряпувалися з-під нього на руках і ногах, як хрущі у тій теплій волозі, що обнюхують чутливими ріжками солодку глину. Світ лежав глухий, розвивався й ріс десь угорі, десь позаду і в глибині — блаженно безсилий — і плинув. Іноді він сповільнювався і щось імлисто пригадував, галузився деревами, очкував густою, лиснючою сіткою пташачого цвіріньчання, накиненою на той сірий день, і йшов у глиб, у підземне вужування коренів, у сліпе пульсування хробаків і гусениць, у глухе потьмарення чорнозему і глини.

А під тим безфоремним огромом чапіли люди, оглушені і без одної думки в голові, чапіли з головами у долонях, висіли, згорблені, на лавках парків, з клаптем газети на колінах, текст із якої сплинув у велику, сіру бездумність дня, висіли незграбно у позі ще вчорашній і безтямно слинилися.

Може оглушали їх ті глухі торохкавки цвірінькання, ті невтомні маківки, що сипали сірий шріт, яким тьмилося повітря. Ходили оспало під тим олов'яним градом і розмовляли на миґах у тій ряснистій зливі, або, пониклі, мовчали.

Але коли коло одинадцятої години перед полуднем десь у якомусь пункті простору крізь велике спучнявіле тіло хмар проклюнулося сонце блідим кільчиком — тоді раптом у галузистих кошах дерев засвітились густо усі пуп'янки, і сірий вельон цвіркотіння поволі відділився блідо-золотистою сіткою з обличчя дня, який розплющив очі. І то була весна.

Тоді раптом, в одну мить, пуста перед хвилиною алея парку засіюється людьми, що спішать у різні сторони, мов би вона — вузловий пункт усіх вулиць міста, і зацвітає строями жінок. Одні з тих прудких і зграбних дівчат спішать на роботу, до крамниць і контор, інші — на сходини, але впродовж кількох хвилин, під час яких вони проходять крізь ажуровий кошіль алеї, що дихає вільгістю квіткарні і скропляє трелями птахів, — вони належать тій алеї й тій годині, вони — не відаючи про це — є статистками тієї сцени в театрі весни, так, мов би вони зродилися на моріжку разом з тими делікатними тінями галузок і листочків, пуп'янкуючими на очах на темно-золотому тлі вологої жорстви, і біжать парою золотих, гарячих і коштовних пульсів, а потім раптом збліднуть і зайдуть тінню, всякнуть у пісок, як ті прозорі філіґрани, коли сонце увійде у замислення хмар.

Але впродовж одної хвилини зароїлися алеї своїм свіжим поспіхом, і з шелесту їх білизни, здається, плине той безіменний одур алеї. Ах, ті провійні й свіжі від крохмалю сорочечки, виведені на прогулянку під ажуровою тінню весняного коридору, сорочечки з мокрими плямами під пахвою, сохнучі у фіялкових повівах далини! Ах, ті молоді, ритмічні, розігріті від руху ноги у нових, скрипучих шовком панчішках, під якими криються червоні плями і прищі — здорові, весняні виприски гарячої крови! Ах, цілий той парк — безчільно прищатий, і всі дерева висипуються пуп'янками прищів, які лускають цвіріньчанням!

Потім алея знову порожніє, і по склепленій доріжці тихо гундолить дротяними шприхами дитячий візок на пружних ресорах. У маленькому лакованому човнику, занурене у грядку високих, крохмалених шляр фуляру, спить, як у букеті квітів, щось від них делікатніше. Дівчина, що поволі провадить візок, часом нахиляється над ним, перехиляє на задні колеса, квилячи осями обручів, той буяючий кошик, розквітлий білою свіжістю, і пестливо роздмухує той букет тюлю аж до солодкого, приспаного ядерця, через сон якого мандрує, як байка, в той час як візок минає смуги тіні — той переплив оболоків і світел.

Потому, вполудпе, все ще плететься той пуп'янкуючий віридар світлом і тінню, а крізь делікатні вічка тієї сітки сиплеться без кінця-краю цвіркіт пташок — з галузки на галузку, сиплеться перлисто крізь дротяну сітку дня, але жінки, що проходять берегом моріжка, — вже втомлені і мають волосся розслаблене від мігрені і обличчя знемагані весною, а потім алея порожніє вже зовсім, і через тишу пополудня поволі переходить запах ресторану з паркового павільйону.



предыдущая глава | Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою | cледующая глава