home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




XVI

В міському парку грає тепер щоденно ввечорі музика і через алеї просувається весняна променада. Кружляють і навертаються, розминаються і зустрічаються в симетричних арабесках, які весь час повторюються. Молоді люди носять нові, весняні капелюші і недбало тримають рукавички у долоні. Через пні дерев і живоплоти світяться в сусідніх алеях сукенки дівчат. Ідуть ті дівчата парами, колишучись у стегнах, напушені піною шляр і волянів, носять із собою, як лебеді, ті рожеві й білі напушення — дзвони, повні квітучого мусліну, і часами осідають ними на лавці, — мов би втомлені їх пустою парадою, — осідають цілою тою великою рожею гази і батисту, яка лускає, переливаючись пелюстками. І тоді відслоняються ноги, закладені одна на одну і схрещені — сплетені у білий кшталт, повний невідпорної вимови, а молоді гульвіси, минаючи їх, мовкнуть і бліднуть, ражені влучністю арґументу, до глибини переконані і переможені.

Приходить хвилина перед самим смерком, і кольори світу гарнішають. Усі барви вступають на котурни, стають святкові, жагучі і смутні. Швидко наповнюється парк рожевим верніксом, лиснючим лаком, від якого речі стають нараз дуже кольорові й ілюміновані. Але вже в тих барвах є якась надто глибока лязур, якась надто яскрава і вже підозріла краса. Ще хвилина, і гуща парку, ледь присипана молодою зеленню, галузиста ще і гола, просвічує ціла наскрізь рожевою годиною присмерку, підбитою бальзамом холоду, напахченою невимовним смутком речей назавше і смертельно гарних.

Тоді раптом увесь парк стає мов величезна мовчазна оркестра, урочиста і зосереджена, що чекає під піднесеною паличкою диригента, аж поки музика в ній дозріє і вихлюпнеться, і раптом над цією величезною, потенціяльною й жагучою симфонією западає швидкий і кольоровий театральний присмерк, немов би під впливом тонів, ґвалтовно набрякаючих у всіх інструментах, — високо десь прошиває молоду зелень голос вивільги, зашитої в гущавині, — і раптом навколо стає урочисто, самотньо і пізно, як у вечірньому лісі.

Ледь чутний повів пропливає через верхівки дерев, з яких осипається дрожем сухий наліт черемхи — невисловленний і гіркий. Пересипається високо під смеркаючим небом і спливає безмежним зідханням смерти цей гіркий аромат, у який перші зорі ронять свої сльози, як квітки бузку, поцуплені з цієї блідої й лілової ночі. (Ах, знаю: її батько — корабельний лікар, її мати була квартеронкою. То на неї чекає ніч-у-ніч у пристані той малий темний річковий пароплав з колесами по боках і не запалює ліхтарні.)

Тоді в ті кружляючі пари, в тих молодиків і тих дівчат, що водно стрічаються у регулярних наворотах, вступає якась дивна сила і надхнення. Кожен з них стає гарний і невідпорний, як Дон Жуан, виходить з себе гордий і звитяжний і осягає в погляді ту вбивчу ніч, від якої німіють дівочі серця. А в дівчат поглиблюються очі, відкриваються в них якісь глибокі сади, розгалужені алеями, лябіринти парків, темні і шумливі, їх зіниці розширяються святковим блиском, відкриваються без опору і впускають тих здобичників у шпалери своїх темних садів, які розходяться стежками багатократно і симетрично, як строфи канцони, щоб зустрітися і знайтися, як у сумній римі, на рожевих галявинах, довкола клюмб або при водограях, пломеніючих дуже пізнім вогнем зорі, і знов розійтися й розлитися між чорні маси парку, вечірні гущавини, щораз густіші і шумливіші, в яких вони щезають і губляться, як серед заблудливих лаштунків, оксамитових котар і затишних алькирів. І невідомо коли заходять вони через холод тих померклих садів у зовсім забуті, чужі остороні, у якийсь інший, темніший шум дерев, плинучий траурним крепом, у якому темрява ферментує і вироджується, а тиша псується протягом літ мовчання і фантастично розкладається, як у старих, забутих бочках з-під вина.

Отак блудячи помацки в чорному плющі тих парків, зустрічаються вони врешті на самотній поляні, під останньою пурпурою зорі, над сажавкою, яка од віків заростає чорною тванню, і на крушіючій балюстраді, десь на рубежі часу, біля тильної хвіртки світу, віднаходяться знову в якомусь давно минулому житті, в далекій преекзистенції, і, включені в чужий час, у костюмах віддалених віків, схлипують без кінця над мусліном якогось трену і, спинаючись до недосяжних присяг і входячи по ступенях самозабуття, добуваються до якихось вершин і меж, поза якими вже тільки смерть і зціпенілість неназваної насолоди.



предыдущая глава | Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою | cледующая глава