home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




2

Сплутана гущава трав, хвощів, зілиська і будяків яріє у вогні пополудня. Гуде ройовищем мух пообідня дрімота городу. Золоте стернище кричить у сонці, як руда сарана; у ряснистому дощі вогню верещать цвіркуни; струки насіння жбухкають тихо, як польові коники.

А ближче до паркана кожух трав підноситься випуклим горбом-пагорбом, так, наче город повернувся в сні на другий бік і його грубі, селянські коркоші дихають тишею землі. На тих коркошах городу нехлюйна, бабська буйність серпня вивелетніла в глухі заглибища величезних лопухів, розпаношилася клаптями волохатих листяних блях, вибуялими облизнями м'ясистої зелені. Там ті вилупуваті халабуди лопухів вибалушилися, як бабиська, що широко порозсідалися, напівпожерті власними ошалілими спідницями. Там город задурно продавав найдешевші крупи дикого бузку, просмерджену милом, грубу кашу бабок, дику оковиту м'яти і всяку найгіршу серпневу тандиту. Але по другому боці паркана, за тим маточником літа, в якому розрослася глупота зідіотілих бур'янів, було смітнисько, що дико заросло будяками. Ніхто не знав, що саме там серпень того літа відправляв свою велику, поганську оргію. На тому смітниську, сперте на паркан і заросле диким бузком, стояло ліжко скретинілої дівчини Тлуї. Так усі ми називали її. На купі сміття і покидьків, старих горнців, пантофлів, румовища й гамузу стояло зелено мальоване ліжко, підперте замість відсутньої ноги двома старими цеглинами.

Повітря над тим румовищем, здичавіле від жару, тяте блискавицями лиснючих кінських мух, розлючених сонцем, тріщало, мов від невидимих торохкавок, і роздрочувало до нестями.

Тлуя сидить навпочепки серед жовтої постелі і шмаття, її велика голова їжачиться віхтями чорного волосся. Обличчя її корчливе, як міх гармонії. Щохвилі гримаса плачу складає цю гармонію в тисячу поперечних зборок, а здивування знову розтягає її, вигладжує зборки, відслоняє шпарки дрібних очей і вологі ясна з жовтими зубами під рильцюватою, м'ясистою губою. Минають години, повні жару і нудьги, під час яких Тлуя півголосно жебонить, дрімає, стиха сквигає й кахикає. Мухи обсідають її, нерухому, густим роєм. Але знагла ціла ота купа брудних ганчірок, шмаття і дрантя починає ворушитися, мов би оживлена шурхотом висиджених у ній щурів. Мухи будяться сполошені й підносяться великим, гудючим роєм, повним лютого дзижчання, зблисків і мигтінь. І в той час як ганчірки зсипаються на землю і розбігаються по смітниську, як сполошені щури, з них вигрібається, звільна відгортається ядро, вилущується осердя смітника: напівгола і темна кретинка поволі зрушується і встає, подібна до поганського божка, на коротких, дитинних ніжках, а з набучавілої напливом злости шиї, з почервонілого, темніючого від гніву обличчя, на якому, мов варварські мальовила, процвітають арабески набряклих жил, виривається звірячий вереск, храпливий вереск, добутий з усіх бронхів і пищавок тих напівзвірячих, напівбожистих грудей. Будяки, спалені сонцем, кричать, лопухи пухнуть і приндяться безсоромним м'ясивом, бур'яни слиняться блискучим ядом, а кретинка, охрипла від крику, в дикій конвульсії з лютою запальністю вдаряє м'ясистим лоном у пень дикого бузку, який тихо поскрипує під настирливістю цієї розпусної хоті, заклинаний цілим тим злидарським хором до протиприродної, поганської плодючости.

Мати Тлуї наймається до господинь шурувати підлоги. То мала, жовта, як шафран, жінка, і шафраном заправляє вона підлоги, ялицеві столи, лави і шлябани, які миє по хатах убогих людей. Якось Аделя завела мене до дому тої старої Мариськи. Була рання ранкова година, ми ввійшли до малої, ясно-синьо біленої хати з утоптаною глиняною долівкою, на якій лежало раннє сонце, яскраво-жовте в тій ранковій тиші, відмірюваній пронизливим цоканням селянського годинника на стіні. У скрині на соломі лежала дурна Мариська, бліда, як полотно, і тиха, як рукавичка, з якої висунулася долоня. І мов би користаючи з її сну, базікала тиша, жовта, яскрава, зла тиша, монологувала, сварилася, вибазікувала голосно і ординарно свій маніяцький монолог. Час Мариськи — час, ув'язнений в її душі — виступив з неї страхітливо дійсний і йшов самопас через хату, галасливий, гучний, пекельний, ріс у яскравому мовчанні ранку з голосного млина-годинника, як зла мука, сипка мука, дурна мука божевільних.



предыдущая глава | Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою | cледующая глава