home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




XXIX

Багато що промовляє за тим, що Франц Йосиф І був, по суті справи, могутнім і скорботним деміюргом. Його вузькі очі, тупі, як ґудзички, сидячі у трикутних дельтах зморщок, не були очима людини. Його обличчя, оволосене білими, як молоко, взад зачесаними бакенбардами, як у японських демонів, було обличчям старого, осовілого лиса. Здалека, з висоти тераси Шьонбрунну, те обличчя завдяки певному укладові зморщок, здавалося, усміхається. Зблизька той усміх демаскувався як гримаса гіркоти й приземленої діловитости, не роз'ясненої зблиском жодної ідеї. У хвилину, коли він появився на видноті світу, в генеральському зеленому плюмажі, в туркусовому плащі до землі, ледь згорблений і салютуючий, світ дойшов був у своєму розвитку до якоїсь щасливої межі. Всі форми, вичерпавши свій зміст у безконечних метаморфозах, уже мляво висіли на речах, напівзлущені, готові до сповзання. Світ нагально заляльковувався, вилуплювався в молодих, щебетливих і небачених кольорах, щасливо розв'язувався у всіх сув'язях і суглобах. Мало бракувало, і мапа світу, ця плахта, повна лат і кольорів, була б, хвилюючись, злетіла, повна надхнення, у повітря. Франц Йосиф І відчув то як особисту небезпеку. Його стихією був світ, узятий у канони прози, у прагматику нуді. Дух канцелярій і циркулярів був його духом. І дивна річ. Той осхлий і отупілий старець, що не посідав нічого прихиляючого у своїй істоті, зумів перетягнути велику частину креатури на свій бік. Усі льояльні і передбачливі батьки родин почулися разом з ним загрожєні і полегшено зідхнули, коли могутній той демон положився своїм вагарем на речах і загальмував злет світу. Франц Йосиф І пократкував світ на рубрики, врегулював його біг за допомогою патентів, узяв його в процедуральні карби і забезпечив від виколієння в непередбачене, авантурницьке і взагалі несосвітенне.

Франц Йосиф І не був недругом благочестивої і богобоязненної радости. То він вигадав у псиного роду передбачливій добротливості ц.-к. льотерію для народу, єгипетські сонники, ілюстровані календарі та ц.-к. табак-трафіки. Він уодностайнив небесну службу, одягнув її у символічні небеснобарвні уніформи і випустив у світ, поділений на дикастерії і ранги, персонал ангельських чинів у вигляді листонош, кондукторів і фінансів. Найнікчемніший з тих небесних гінців ще мав на обличчі запозичений від Творця відблиск предвічної мудрости і йовіяльний усміх благодаті, оправлений у ряму бакенбардів, навіть коли ноги його внаслідок видатних земних мандрівок тхнули потом.

Але чи чув хто про ударемнений заколот біля самого підніжжя трону, про велику палацову революцію, придушену у зародку на самому вступі повного слави правління Всевладного? Трони в'януть, непідживлювані кров'ю, живущість їх росте тою масою кривди, запереченого життя, того вічно іншого, що було ними витіснене й занеговане. Відслонюємо тут речі секретні й заборонені, торкаємось державних таємниць, тисячократне замкнутих і запечатаних на тисячу печатей мовчання. Деміюргос мав молодшого брата, зовсім іншого духу й іншої ідеї. Хто ж його не має в тій чи іншій формі, кого ж не супроводить він, як тінь, як антитеза, як партнер вічного діялогу? Згідно з одною версією то був тільки кузин, згідно з іншою він навіть узагалі не народився. Його тільки виснувано з острахів, з маячінь Деміюрга, підслуханих уві сні. Може бути, що він спартолив його абияк, підставив за нього абикого, аби тільки символічно відіграти цю драму, ще раз, не знати вкотре, повторити церемоніально й обрядово той передуставний і фатальний акт, якого не міг вичерпати у тисячократних повтореннях. Той умовно народжений, неначе б професійно покривджений з рації своєї ролі, нещасливий антагоніст носив ім'я ерцгерцога Максиміліяна. Вже саме це ім'я, вимовлене пошепки, відновлює кров у наших жилах, чинить її яснішою і червонішою, так що вона поспішно б'ючкує тим яскравим кольором ентузіязму, поштового лаку і червоного олівчика, яким значені щасливі телеграми звідтіля. Він мав рожеві щічки і променисті, лязурові очі, всі серця бігли до нього, ластівки, сквирячи з радости, перетинали йому дорогу знову й знову брали його у тремтливі лапки — щасливу цитату, писану святковим курсивом і розцвіготану. Сам Деміюргос потаємно любив його, хоч і роздумував над його згубою. Спершу заномінував його командором левантинської ескадри, в надії, що він, авантуруючися на південних морях, безславно затоне. Невдовзі потому, однак, уклав потайну конвенцію з Наполеоном III, який втягнув його підступно в мехіканську авантуру. Все було підлаштовано. Той повний фантазії і польоту молодик, знаджений надією вконституювати новий, щасливіший світ над Тихим океаном, зрікся з усіх прав аґната на корону і спадщину Габсбурґів. На французькому лінійному судні «Le Cid» він виплив прямо в приготовану на нього засідку. Акти того потайного заколоту ніколи не уздріли світла денного.

Так розвіялася остання надія невдоволених. Після його трагічної смерти Франц Йосиф І під подобою двірцевої жалоби заборонив червоний колір. Чорно-жовта жалоба стала офіційним кольором. Колір амаранту — хвилюючий штандарт ентузіязму — лопотів відтоді тільки потай у грудях його прихильників. Та все ж Деміюргос не зміг цілком вибавити його з природи. Як-не-як, сонячне світло потенційно має його в собі. Досить заплющити очі у весняному сонці, щоб ловити його на гарячому хвиля за хвилею. Фотографічний папір спалюється саме тою червінню у весняному блиску, що переливається поза всі межі. Бики, проваджені з плахтою на рогах сонячною вулицею міста, бачать її в яскравих клаптях і похиляють голову, готові до атаки на уявних тореадорів, що увихаються в переполосі на полум'яних аренах.

Часом пробігає день цілий яскравий у вибухах сонця, у скопиченнях хмарок, обведених по берегах світлисто і хроматичне, повен на всіх упругах виламливої червіні. Люди ходять одурманені світлом, з заплющеними очима, спалахуючи внутрі від ракет, римських раццо і барилець пороху. Потому, під вечір, той гураґанний вогонь світла лагідніє, горизонт заокруглюється, гарнішає і наповнюється лязуром, як садова скляна куля з мініятюрною і світосяйною панорамою світу, із щасливо впорядкованими плянами, над котрими, як остаточне увінчання, шикуються хмарки над виднокругом, розточені довгим рядом, як рульони золотих медалів або звуки дзвонів, що доповнюються у трояндових літаніях.

Люди громадяться на Ринку, німуючи під тою грандіозною, світосяйною копулою, групуються мимоволі і зуповнюються у великий, нерухомий фінал, у зосереджену сцену чекання, хмарки скопичуються рожево і щораз рожевіше, на дні всіх очей — глибокий спокій і рефлекс світозорої далини, і раптом — коли вони отак чекають — світ осягає свій зеніт, дозріває у двох-трьох останніх пульсах до найвищої досконалости. Сади аранжуються вже остаточно на кришталевій чаші горизонту, травнева зелень спінюється і кипить шумуючим вином, аби за хвилину перелитися через вінця, узгір'я формуються на взір хмаринок: пересягнувши найвищу вершину, краса світу відділяється й злітає — вступає грандіозним ароматом у вічність.

І в той час як люди стоять іще нерухомо, опустивши голови повні ще ясних і величезних візій, уречені тим великим, світосяйним злетом світу, з натовпу несподівано вибігає той, на кого вони безтямно чекали, задиханий гонець, увесь рожевий у гарних малинових трикотах, обвішаний дзвіночками, медалями і орденами, біжить через чистий плян Ринку, обережений тихим натовпом, повен іще лету й звістування — надпрограмний наддаток, чистий зиск, відкинений тим днем, який його щасливо заощадив з цілого блиску. Шість і сім разів оббігає він Ринок у гарних мітологічних колах, у колах гарно загнутих і заточених. Біжить повільно на всіх очах, з опущеними повіками, немов би засоромлений, з руками на стегнах. Дещо важке черево обвисає, струшуване ритмічним бігом. Обличчя, пурпурове від натуги, блищить від поту під чорним босняцьким вусом, а медалі, ордени і дзвоники мірно скачуть на бронзовому декольте, як весільна упряж. Видко здалека, як він, завертаючи на розі параболічною натужною лінією, наближається з яничарською капелією своїх бубонців, гарний, як бог, неправдоподібно рожевий, з нерухомим торсом, обганяючися з бічним зблиском очей хльосками гарапника од зграї псів, яка його обгавкує.

Тоді Франц Йосиф І, роззброєний повсюдною гармонією, проклямує мовчазну амнестію, призволяє червінь, призволяє її на той один травневий вечір у розбавленому й солодкавому, в карамельковому вигляді і, погоджений зі світом і своєю антитезою, стає у відчиненому вікні Шьонбрунну, і видко його в цій хвилині на цілому світі, на всіх горизонтах, під якими на чистих Ринкових площах, обережених мовчазним натовпом, біжать рожеві скороходи, видко його як Грандіозну ц.-к. апотеозу на тлі хмар, спертого орукавиченими руками о балюстраду вікна, в туркусово-блакитному сурдуті, з лентою комтура мальтійського ордену, — очі звужені ніби в усмішці у дельтах зморщок, блакитні ґудзики без доброти й без ласки. Стоїть так з пригладженими взад, сніжними бакенбардами, ухарактеризований під доброту — згірклий лис, й імітує здалека усмішку своїм обличчям без гумору й без ґеніяльности.



XXVIII | Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою | cледующая глава