home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




З

В одному з тих будиночків, оточеному штахетами коричневого кольору, затонулому в буйній зелені садочка, мешкала тітка Агата. Входячи до неї, ми минали у саду кольорові скляні кулі, що стриміли на тичках, рожеві, зелені й фіолетові, в яких були закляті цілі світлі і ясні світи, мов ті ідеальні і щасливі образи, замкнуті у недосяжній досконалості мильних бульбашок.

У півтемних сінях із старими олеографіями, пожертими пліснявою і осліплими від старости, ми знаходили знаний нам запах. У тому надійному старому пахощі містилося в на диво простій синтезі життя тих людей, алембик раси, ґатунок крови і секрет їхньої долі, недостережно приявний у щоденному минанні їхнього власного, відрубного часу. Старі, мудрі двері, темні зідхання котрих впускали і випускали тих людей, мовчазні свідки входів і виходів матері, дочок і синів — відчинилися безголосо, як дверцята шафи, і ми ввійшли в їх життя. Вони сиділи мов би в тіні своєї долі і не боронилися — у перших незручних жестах видали нам свою таємницю. Чи ж не були ми кров'ю і долею споріднені з ними?

Покій був темний і оксамитовий від ґранатових оббить із золотим узором, але відлуння полум'яного дня ще й тут тремтіло мосяжем на рамах образів, на золотих клямках і лиштвах, хоч і пропущене крізь густу зелень саду. З-під стіни підвелася тітка Агата, велика і буйна, округла і біла туша, поцяткована рудою ржею веснянок. Ми присіли коло них, мов би на берег їхньої долі, трохи засоромлені тою безборонністю, з якою вони видали себе нам без застережень, і пили воду з трояндовим соком, предивний напій, у якому я знайшов мов би найглибшу есенцію тої спекотної суботи.

Тітка нарікала. То був основний тон її розмов, голос того білого і плідного м'яса, яке буяло вже мов би поза межами особи, заледве мляво утримуваної в зосередженні, в узах індивідуальної форми, і навіть у тому зосередженні вже перебільшеної, готової розпастися, розгалузитися, розсипатися у сімейство. То була плодючість майже самородна, жіночість, позбавлена гальм і хворобливо вибуяла.

Здавалося, що сам аромат чоловічости, запах тютюнового диму, кавалірський дотеп міг дати імпульс тій завогненій жіночості до розпусного дівородства. І, властиво, всі її скарги на чоловіка, на службу, її турбота про дітей — все було лише капризуванням і супленням незаспокоєної плодючости, дальшим продовженням того оприскливого, гнівливого й плаксивого кокетування, яким вона надаремно випробовувала чоловіка. Вуйко Марко, малий, згорблений, з обличчям, вихолощеним із статі, сидів у своєму сірому банкрутстві, змирений з долею, в тіні безмежної погорди, в якій, здавалося, відпочивав. У його сірих очах тлів далекий жар саду, розп'ятий у вікні. Часом він слабким рухом пробував робити якісь застереження, ставити опір, але хвиля самодостатньої жіночости відкидала той жест без значення набік, тріюмфально проходила мимо нього, заливала широким своїм струменем слабкі подриги чоловічости.

Було щось трагічне в тій неохайній і непоміркованій плодючості, було горе креатури, яка боролася на грані небуття і смерти, був якийсь героїзм жіночости, яка тріюмфувала урожайністю навіть над каліцтвом природи, над неспроможністю мужчини. Але потомство показувало рацію тієї материнської паніки, того шалу родження, який вичерпувався у плодах невдалих, в ефемерній генерації фантомів без крови й обличчя.

Увійшла Луція, середульша, з головою занадто розквітлою і дозрілою на дитячому й пухкому тілі, білій і делікатній плоті. Подала мені лялькувату, мов би щойно розпуклу ручку і відразу зацвіла цілим обличчям, як півонія, що переливається рожевою повнотою. Нещаслива з приводу своїх рум'янців, які безсоромно говорили про секрети менструації, вона приплющувала очі і ще більше паленіла під доторком найбайдужішого питання, бо ж кожне приховувало таємний натяк на її надвразливе дівоцтво.

Еміль, найстарший з кузинів, з русявими вусами і з обличчям, з якого життя мов би змило будь-який вираз, прогулювавсь туди й сюди по кімнаті з руками у кишенях збористих штанів.

Його елегантний і дорогоцінний стрій носив тавро екзотичних країн, з яких він повернувся. Його лице, зів'яле і змутніле, здавалося, з дня на день забуває про себе, стає білою порожньою стіною з блідою сіткою жилок, у яких, мов лінії на затертій мапі, плуталися гаснучі спогади того бурхливого й змарнованого життя. Він був майстром картярських мистецтв, палив довгі, шляхетні файки і дивно пахнув запахом далеких країн. З зором, що мандрував по давніх спогадах, він оповідав предивні анекдоти, які в певному пункті раптом уривалися, розповзалися й розвіювалися в ніщо. Я водив за ним тоскним зором, прагнучи, щоб він звернув на мене увагу і вибавив мене від мук нудьги. І мені справді здавалося, що він підморгнув мені очима, виходячи до другого покою. Я поспішив за ним. Він сидів низько на малій козетці, з колінами, що схрещувалися майже на висоті голови, лисої, як більярдна куля. Здавалося, що то лежить саме вбрання, фалдисте, зім'яте, перекинуте через фотель. Його лице було, як подих лиця — смуга, яку залишив у повітрі незнаний перехожий. Він тримав у блідих, блакитно емальованих долонях портфель, у якому щось оглядав.

З імли обличчя насилу вигулькнуло випукле більмо блідого ока, ваблячи мене фіґлярним морганням. Я відчував до нього непереборну симпатію. Він узяв мене між коліна і, вправними долонями тасуючи перед моїми очима фотографії, показував зображення голих жінок і підлітків у дивних позиціях. Я стояв, спертий до нього боком, і дивився на ті делікатні людські тіла далекими невидющими очима, коли флюїд неясного збурення, яким раптом змутніло повітря, дійшов до мене і пробіг по мені дрожем неспокою, хвилею раптового прозріння. Але тим часом той серпанок усміху, який зарисувався під м'якими й гарними його вусами, зав'язок пожадання, який напнувся на його скронях пульсуючою жилою, натуження, яке якусь мить тримало його риси в зосередженні — знов упали в небуття, і обличчя відійшло у неприсутність, забуло про себе, розвіялося.

Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК

Публікації:

Б. Шульц. «Цинамонові крамниці», «Санаторій Під Клепсидрою». — Львів, ВС «Просвіта», 1995.


предыдущая глава | Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою | cледующая глава