home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




XL

Боюся передчасно відкрити останні козирі. Граю на занадто велику ставку, щоб могти так заризикувати. Рудольфові я вже давно перестав складати звіти з перебігу подій.

Зрештою, його поведінка з певного часу змінилася. Заздрість, яка була домінуючою рисою його характеру, поступилась місцем певній великодушності. Скільки б разів ми випадково не зустрічалися, в його жестах і незручних словах проявляється якась поквапна доброзичливість, змішана з заклопотанням. Давніше під його буркотливою міною мовчуна, під його вичікувальною відстороненістю крилася, однак, цікавість, що його пожирала, голодна до кожної нової подробиці, кожної нової версії про справу. Тепер же він навдивовижу спокійний, уже нічого не прагне від мене довідатися. Властиво, зараз це мені дуже на руку, коли я ніч-у-ніч відбуваю ті незмірно важливі засідання в Паноптикумі, які до часу мусять залишатися в найглибшій таємниці. Наглядачі, зморені горілкою, якої я їм не жалкую, сплять у своїх комірках сном праведних, коли я при світлі кількох коптючих свічок конферую в тому достойному гроні. Адже там, серед них, є й короновані голови, і переговори з ними не належать до речей легких. З давніших часів вони зберегли той безпредметний героїзм, порожній тепер і без тексту, те полум'я, те самоспалення у вогні якоїсь концепції, те поставлення цілого життя на одну карту, їх ідеї, задля яких вони жили, здискредитувалися одна за одною у прозі щоденного дня, їхні ґноти випалилися, вони стоять порожні і повні невижитої динаміки, і, непритомно поблискуючи очима, чекають на останнє слово своєї ролі. Як легко сфальшувати у цей момент оте слово, підсунути їм першу-ліпшу ідею — коли вони такі безкритичні й безборонні! Це знаменито полегшує мені завдання. Однак, з другого боку, неймовірно тяжко достукатися до їхнього мислення, запалити в них світло якоїсь думки, такий великий протяг у їхньому дусі, такий порожній вітер провіває їх наскрізь. Тільки пробудити їх зі сну коштувало чимало труду. Лежали всі в ліжках, смертельно бліді і без віддиху. Я нахилявся над ними, вимовляючи пошепки найсуттєвіші для них слова, слова, які повинні були увімкнути їх, як електричний струм. Відкривали одне око. Боялися наглядачів, вдавали мертвих і глухих. Лише коли впевнилися, що ми самі, зводилися на своїх постілках, забандажовані, зложені з кавалків, притискаючи дерев'яні протези, імітовані, фальшиві легені і шлунки. Були спочатку дуже недовірливі і хотіли рецитувати вивчені ролі. Не могли збагнути, що від них можна жадати чогось іншого. І отак тупо сиділи, часом поклацуючи зубами і постогнуючи, ці прегарні мужі, цвіт людства, Дрейфус і Ґарібальді, Бісмарк і Віктор Еммануїл І, Ґамбетта і Мадзіні та багато інших. Найважче тямив сам архикнязь Максиміліян. Коли я жагучим шепотом знову й знову повторював йому на вухо ім'я Б'янки, він непритомно моргав очима, на його обличчі вимальовувалося нечуване здивування, і жоден зблиск розуміння не пронизував його рис. Лишень коли я поволі й чітко вимовив ім'я Франца Йосифа І, через його обличчя пролетіла дика гримаса, чистий відрух, що вже не мав відповідника в його душі. Той комплекс давно був вигнаний з його свідомости, та й як він міг би з ним жити, з тим вибуховим напруженням ненависти, він, насилу складений і зарубцьований після того кривавого розстрілу у Вера-Крусі. Я мусів від початку наново вчити його жити. Анамнеза була незмірно слабка, я звертався до підсвідомих зблисків почуття. Я втеплював у нього елементи любови й ненависти. Але наступної ночі виявлялося, що він забув. Його колеги, тямовитіші від нього, допомогали мені, підказували йому реакції, якими він повинен був відповідати. І так просвіта повільним кроком просувалася вперед. Він був дуже занедбаний, попросту внутрішньо спустошений наглядачами, але попри це я добився того, що на звук імени Франца Йосифа він добував шаблю з піхви. О, та він мало не проткнув Віктора Еммануїла І, який не досить прудко усунувся йому з дороги.

Сталося так, що решта тієї пишносяйної колегії набагато швидше запалилася й перейнялася ідеєю, ніж ледве доганяючий, нещасний архикнязь. Їхній запал не мав меж. Я всіма силами мусів їх гамувати. Незмога сказати, чи втямили вони у всій розтяглості ідею, за яку мали боротися. Мериторична сторона не була їхньою справою. Запрограмовані на самоспалення у вогні якогось догмату, вони наповнилися захватом від того, що здобули завдяки мені гасло, в ім'я якого могли вмерти в боротьбі, у вихорі піднесення. Я заспокоював їх гіпнозою і насилу втовкмачував їм, що треба берегти таємницю. Я пишався ними. Який вождь мав коли під своєю командою такий прегарний штаб, генералітет, складений з таких полум'яних духів, гвардію — інвалідів насправді, але яких же геніяльних!

І нарешті прийшла та ніч, бурхлива і дихуща вітровіями, аж до дна потрясена у своїх глибинах тим, що в ній готувалося, грандіозне і безмежне. Темряву раз-у-раз роздирали блискавки, світ відкривався роздертий аж до найглибших тельбухів, являв своє яскраве нутро, жахливе і без диху, і знову його затраскував. І плив далі, з шумом парків, з походом лісів, з хороводом кружляючих горизонтів. Під ослоною пітьми ми покинули музей. Я йшов на чолі тої надхненної когорти, яка посувалася серед раптових шкутильгань, замахувань, диркоту щудла й дерева. Блискавки пролітали по оголених лезах шабель. Так ми добилися у темряві до брами вілли. Застали її відкритою. Прочуваючи якийсь підступ, я звелів запалити смолоскипи. Повітря зачервоніло від смоляного лучива, сполошені птахи високо збилися у червоному блиску, у тому бенгальському світлі ми виразно уздріли віллу, її тераси й балькони, що стояли мов би в заграві пожежі. З даху повівав білий прапор. Торкнутий поганим прочуттям, я вступив на подвір'я на чолі моїх бойовиків. На терасу вийшов мажордом. Кланяючись, він сходив з монументальних сходів і наближався з ваганням, блідий і непевний у рухах, щораз виразніший у жарі лучива. Я спрямував у його груди вістря мого клинка. Мої вірні стояли непорушно, високо підносячи димущі смолоскипи, чути було в мовчанні шум пливучого поземно полум'я.

— Де перебуває пан де V.? — спитав я. Він невизначеним рухом розвів руки.

— Виїхав, пане, — сказав він.

— Зараз переконаємося, чи то правда. А де Інфанта?

— Її Високість також виїхала, всі виїхали…

Я не мав підстави в цьому сумніватись. Хтось мусів мене зрадити. Не можна було гаяти часу.

— До коней! — гукнув я. — Мусимо відтяти їм дорогу!

Ми виламали двері стайні, у темряві на нас дихнуло теплом і запахом тварин. За хвилину всі ми сиділи на румаках, які здиблювалися під нами і ржали. Несені їхнім галопом, витягнутою кавалькадою ми пірнули, серед цокоту копит на бруку, в нічну вулицю. — Лісом до ріки! — кинув я за себе і звернув у лісову алею. Довкола нас розшалілися глибини хащів. У темряві відкрилися немов би скопичені краєвиди катастроф і потопів. Ми летіли серед водоспадів шуму, серед збурених лісових мас, полумені смолоскипів відривалися великими клаптями за нашим витягненим галопом. Крізь мою голову пролітав гураган думок. Чи Б'янка була викрадена, чи, може, в ній низька спадщина батька здобула перемогу над кров'ю матері і над післанництвом, що його я намарно намагався їй прищепити? Алея ставала тіснішою, змінювалася у виярок, за вильотом якого відкривалася велика лісова галявина. Там ми врешті їх допали. Вони достерегли нас уже здалека і затримали повози. Пан де V. висів і схрестив руки на грудях. Він ішов до нас повільно, похмурий, виблискуючи окулярами, багряний у блиску смолоскипів. Дванадцять лискучих лез наставилося в його груди. Ми наближалися великим півколом, мовчки, коні йшли ступою, я заслонив очі рукою, щоб краще бачити. Блиск смолоскипів упав на повіз, і я угледів у глибині сидіння смертельно бліду Б'янку, а обіч неї — Рудольфа. Він тримав її руку й притискав її до грудей. Я повільно спустився з коня і нетвердим кроком пішов до повоза. Рудольф поволі підвівся, як коли б хотів вийти мені назустріч.

Ставши при повозі, я обернувся до кавалькади, яка звільна наступала широким фронтом із шпагами, готовими до штиху, і промовив: — Панове, я фатиґував вас непотрібно. Сі люди вільні і від'їдуть свобідно, ніким не зачеплені. Волос не спаде їм з голови. Ви сповнили вашу повинність. Сховайте шаблі до піхов. Не знаю, до якої міри збагнули ви ідею, на службу якій я вас заприсяг, до якої міри вступила вона у вас і стала кров'ю з вашої крови. Ся ідея, як бачите, банкрутує, банкрутує по всій лінії. Гадаю, що як на вас, то ви переживете се банкрутство без більшої шкоди, скоро ви пережили банкрутство вашої власної ідеї. Ви вже незнищенні. Що ж до мене… але менше про мою особу. Я хотів би тільки, — тут я звернувся до тамтих у повозі, — щоб ви не думали, ніби те, що сталося, застає мене цілком непідготовленим. Се не так. Я давно се все передбачав. Якщо я так довго нібито й тривав у полі оман, не допускав до себе кращого знання, то лишень тому, що не личило мені знати речі, які перевищують мою сферу, не личило мені випереджати події. Я хотів вистояти на посту, на який поставила мене моя доля, хотів до кінця сповнити мою програму, залишитися вірним ролі, яку сам собі узурпував. Бо, визнаю се тепер зі скрухою, я був, всупереч підшептам моєї амбіції, лише узурпатором. У моєму засліпленні я взявся ясувати писання, хотів бути тлумачем божественної волі, у фальшивому надхненні хапав сліпі докази і контури, які прохоплювалися крізь марківник. Але складав я їх, на жаль, тільки в довільну фігуру. Я накинув сій весні мою режисерію, підложив під її не охоплений розквіт власну програму і хотів її приневолити, покерувати нею згідно з власними плянами. Якийсь час вона несла мене на своєму розквіті, терпляча і байдужа, заледве мене відчуваючи, її нечутливість я взяв за толеранцію, ба, за солідарність, за згоду. Я думав, що відгадую з її рис, ліпше від неї самої, її найглибші інтенції, думав, що читаю в її душі, що антиципую те, чого вона, збаламучена своєю неохопністю, не вміє висловити. Я ігнорував усі ознаки її дикої і невгамовної незалежности, спускав з очей раптові пертурбації, що збурювали її до глибини й не піддавалися рахунку. Я так далеко зайшов у своїй мегаломанії, що наважився втрутитися в династичні справи найвищих потуг, мобілізував вас, панове, проти Деміюрга, надужив вашою невідпорністю на ідеї, вашою шляхетною некритичністю, щоб прищепити вам фальшиву і світоборчу доктрину, пірвати ваш полум'яний ідеалізм до шалених чинів. Не хочу з'ясовувати, чи був я покликаний до речей найвищих, по які сягнула моя амбіція. Відай, я був покликаний лише щось заініціювати, мене надкраяно, а потому кинуто. Я пересягнув мої межі, але й се було передбачено. По суті, я з самого початку знав свою долю. Як і доля сього нещасного Максиміліяна, моя доля була долею Авеля. Була хвилина, коли жертва моя була духмяна Богові і мила, а твій дим ішов долом, Рудольфе. Але Каїн завжди перемагає. Ся гра наперед була програна.

В цю хвилину повітря струсонула далека детонація, стовп вогню піднявся над лісами. Всі обернули голови. — Не хвилюйтесь, — сказав я, — се горить Паноптикум, я залишив там, покидаючи музей, барильце пороху з запаленим ґнотом. Не маєте вже дому, шляхетні панове, віднині ви бездомні. Сподіваюся, се вас не дуже зворушує?

Але ті могутні індивідуальності, ті обранці людства мовчали і безпорадно полискували очима, непритомно стоячи у бойовій готовності в далекій заграві пожежі. Поглядали один на одного — зовсім без гадки, тріпочучи повіками. — Ти, Cip, — тут я звернувся до ерцгерцога, — не мав рації. То була, може, і по твоєму боці мегаломанія. Ти неслушно від твого імені хотів зреформувати світ. А зрештою, може, се зовсім навіть не було твоєю інтенцією. Червоний колір — такий самий колір, як інші, лишень усі разом творять вони повноту світла. Даруй мені, що я надужив твоє ім'я для чужих тобі цілей. Хай живе Франц Йосиф І!

На це ім'я архикнязь здригнувся, сягнув по шаблю, але за мить мов би опам'ятався, жвавіша червінь забарвила його нарум'янені щічки, кутики вуст піднялися мов би в усмішці, очі почали бігати в орбітах, він мірно і достойно відбував прийняття, посувався від одного до другого з променистим усміхом. Від нього згіршено відсувалися. Цей рецидив цісарськости в таких невідповідних обставинах зробив якнайгірше враження.

— Облиш це, Cip, — сказав я, — я не сумніваюся, що ти навиліт знаєш церемоніял твого двору, але зараз не пора на це.

Я хотів вам відчитати, достойні панове і ти, Інфанто, акт моєї абдикації. Абдикую по всій лінії. Розв'язую тріюмвірат. Складаю реґенцію в руки Рудольфа. І ви, шляхетні панове, — тут я звернувся до мого штабу, — тепер вільні. Ви мали якнайкращі бажання, і я гаряче дякую вам від імені ідеї, нашої детронізованої ідеї, — сльози закрутилися мені в очах, — яка, попри все…

В цю мить десь близько ляснув звук пострілу. Всі ми звернули голови в той бік. Пан де V. стояв з димлячим пістолетом у долоні, дивно закляклий і скісно видовжений. Він бридко скривився. Раптом захитався і впав на обличчя. — Батьку, батьку! — заволала Б'янка і кинулася на лежачого. Настало замішання. Ґарібальді, який, як старий практик, знався на ранах, оглянув нещасного. Куля пробила серце. Король П'ємонту і Мадзіні обережно взяли його під руки і поклали на ноші. Б'янка схлипувала, підтримувана Рудольфом. Негри, які щойно тепер згромадилися під деревами, обступили свого пана. — Масса, масса, наш добрий масса, — заводили вони хором.

— Ся ніч воістину фатальна! — закричав я. — В її пропам'ятній історії се буде не остання трагедія. Та все ж, я визнаю, що не передбачив сього. Я заподіяв йому кривду. Правду кажучи, в його грудях билося благородне серце. Відкликаю моє судження про нього, короткозоре і засліплене. Він був, відай, добрим батьком, добрим паном для своїх невільників. Моя концепція і тут зазнає банкрутства. Але я відрікаюсь від неї без жалю. Тобі, Рудольфе, слід утішити горе Б'янки, любити її подвійною любов'ю, замінити їй батька. Ви, запевне, захочете взяти його з собою на палубу, уформуймося в похід і рушаймо до пристані. Пароплав давно кличе вас гуканням сирени.

Б'янка знову сіла у повіз, ми вискочили на коней. Негри взяли ноші на плечі, і ми рушили до пристані. Кавалькада вершників замикала той сумний похід. Під час моєї промови буря втихомирилася, світло смолоскипів відкривало у глиб лісу глибокі щілини, видовжені, чорні тіні сотнями проносилися збоку і вгорі, заходячи великим півколом за наші плечі. Нарешті ми виїхали з лісу. Вдалині вже виднівся пароплав зі своїми колесами. Додати залишилося небагато, історія наша кінчається. Серед плачу Б'янки і негрів тіло померлого внесено на палубу. Ми востаннє вишикувалися на березі. — Ще одна справа, Рудольфе, — сказав я, беручи його за ґудзик сурдута. — Ти від'їжджаєш як спадкоємець велетенської фортуни — не хочу нічого тобі накидати — то радше мені годилося б підтримати старість оцих бездомних героїв людства, проте, я, на жаль — злидар. — Рудольф притьмом сягнув по чекову книжку. Ми зробили коротку нараду в стороні і швидко дійшли до порозуміння.

— Панове! — гукнув я, звертаючись до моєї гвардії. — Отсей прекраснодухий мій приятель вирішив відшкодувати мої дії, які позбавили вас хліба й даху над головою. Після того, що сталося, жоден паноптикум вас не прийме, тим більше що конкуренція велика. Вам треба буде трохи зректися з ваших амбіцій. Зате ви станете вільними людьми, а я знаю, що ви вмієте се цінувати. Позаяк вас, на жаль, не навчено жодних практичних професій, вас, наперед призначених до чистої репрезентації, мій приятель зафундував квоту, достатню для закупівлі дванадцятьох катеринок із Шварцвальду. Ви розійдетеся по світі, граючи людям для покріплення сердець. Добір арій — справа ваша. Пощо тратити багато слів — ви не є цілком справжніми Дрейфусами, Едісонами і Наполеонами. Ви є ними, так би мовити — лише за браком ліпших. Тепер ви примножите коло багатьох ваших попередників, цих анонімних Ґарібальді, Бісмарків і Мак-Магонів, які тисячами тиняються, забуті, по світі. У глибині ваших сердець ви залишитесь ними назавжди. А зараз, дорогі друзі і достойні панове, враз зі мною гукнімо: Хай живуть щасливо молодята Рудольф і Б'янка! — Хай живуть! — загукали вони хором. Негри заінтонували негритянський song. Коли стихло, я знову згрупував їх рухом руки, після чого, ставши насередині, добув пістолета й закричав: — А тепер, прощайте, панове, і з того, що ви за хвилину побачите, зробіть висновок — пересторогу, щоб ніхто не поривався відгадувати божественні заміри. Ніхто ніколи не зглибив задумів весни. Ignoratimus, мої панове, ignoratimus!

Я приклав пістолет до скроні і стрельнув, та в цю мить хтось вибив мені зброю. Обіч мене стояв офіцер фельд'єгерів і, тримаючи в руці папери, питав: — Чи то ви Йосиф N.?

— Так, — відповів я здивовано.

— Чи снили ви перед певним часом, — спитав офіцер, — стандардовий сон біблійного Йосифа?

— Можливо…

— Усе збігається, — сказав офіцер, дивлячись у папір. — Чи знаєте ви, що той сон був зауважений у найвищій інстанції і суворо скритикований?

— Я не відповідаю за свої сни, — сказав я.

— Ба ні, відповідаєте. Іменем Його Цісарської і Королівської Величности ви заарештовані!

Я усміхнувся.

— Яка повільна машина справедливости. Бюрократія Його Цісарської і Королівської Величности дещо обважніла. Я давно здистансував той ранній сон вчинками набагато тяжчого калібру, за які сам хотів виміряти собі справедливість, і ось той задавнений сон рятує мені життя. Я до ваших послуг.

Неподалік наближалася колона фельд'єгерів. Я сам простягнув руки, щоб мені наклали кайдани. Ще раз обернув очі. Востаннє угледів Б'янку. Вона повівала хустинкою, стоячи на облавку. Гвардія інвалідів мовчки салютувала мені.

Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК

Публікації:

Б. Шульц. «Цинамонові крамниці», «Санаторій Під Клепсидрою». — Львів, ВС «Просвіта», 1995.


XXXIX | Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою | Липнева ніч