home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Липнева ніч

Літні ночі я вперше пізнав під час канікул в рік моєї матури. В нашому будинку, котрим через відчинені вікна цілими днями віяли подихи повітря, линули шуми та мерехтіння гарячих літніх днів, поселився новий жилець, вередливе й скімливе створіннячко — синочок моєї сестри. Він звів життя нашого дому до якихось примітивних стосунків, повернув соціальний розвиток до кочової й гаремної атмосфери матріархату з її таборищем постелі, пелюшок, вічно праної й просушуваної білизни, з неохайністю жіночого туалету, котрий тяжів до надміру вегетативно-невинних оголень, з кваснуватим запахом немовляти і набухлих від молока грудей.

Сестра після важких пологів виїхала на купальні, шваґро появлявся тільки тоді, коли сідали до столу, батьки ж до пізньої ночі були в крамниці. Над домом запанувала мамка маляти, експансивна жіночість котрої наростала й наростала бо покоїлась на її ролі матері-годувальниці. В ореолі цього маєстату вона накладала своїм розлеглим й тяжким існуванням на все життя нашого дому печать гінекратії, яка разом з тим була тріумфом ситої й розбуялої тілесності мудро поділеної між нею самою і двома дівчатами-служницями, котрим кожен рух давав змогу як павиний хвіст розпустити весь спектр їх самодостатньої жіночості. На тихе цвітіння й дозрівання саду повного шелестів листя, срібних полисків і тінистих задум наш будинок відповідав ароматом жіночості й материнства, що підіймався над сліпуче-білою білизною й квітучою плоттю. І коли тієї спопеляюче-яскравої пополудневої пори наполохано ставали диба фіранки відчинених навстіж вікон й блискучою шпалерою підіймалися напнуті на шнурках пелюшки, то крізь той білий сполох фулярів та полотнищ летіло пір'їсте насіння, пилок та загублені пелюстки — кімнатою пропливав сад з грою світла та тіней, з мандрівками шумів й замислень, так, ніби в цю пору Пана всі перепони й стіни піднялися і всім світом в відпливі думки й почуття пробігав дріж всеохоплюючої єдності.

Вечори того літа я коротав в кінотеатрі містечка і покидав його після останнього сеансу.

Виринаючи з чорноти стін кінотеатру, роздертих сполохами мерехтливих відблисків й тіней, я прибивався до тихого, світлого вестибюля, як до тихої господи з безмежжя розбурханої ночі.

Закінчивши фантастичну гонитву по вертепах фільму загнане серце заспокоювалось після ексцесів екрану в ясній, захищеній від натиску великої патетичної ночі стінами почекальні, в тому безпечному притулку, де час давно застиг і, надаремно хвиля по хвилі, в такт з раз і назавжди заданим ритмом глухого туркоту двигуна, від якого ледь дрижала будка касирки спливали яловим світлом лампи.

Занурений в нудьгу пізніх годин вестибюль, як очікувальні зали вокзалів, від яких вже давно відійшли всі потяги, хвилями здавався остаточним тлом буття, тим, що залишилось, коли вже по всьому, коли висяк розмай різноманіття. На великій кольоровій афіші вже повік заточується з чорним стигматом смерті на чолі Аста Нільсен, раз і назавжди відкриті смертним криком її вуста і теж назавжди розчахнуто-прекрасні очі.

Касирка вже давно пішла додому. Певно вовтузиться тепер десь в своїй кімнатчині коло розстеленого ліжка, яке чекало на неї як човен, щоб понести між чорних лагун сну, в перипетії його пригод та авантюр. Та, що сидить в будці, є тільки її оболонкою, оманливим фантомом, котрий дивиться знудженими, крикливо підмальованими очима в порожнечу світла, бездумно скліпує віями, щоб струсити золотий пилок сну, що без кінця сипеться з електричних ламп. Часом вона мляво усміхається до сержанта протипожежної охорони, котрий, сам давно покинутий своєю реальністю, підпирає стіну, назавжди знерухомівши в своїм блискучім шоломі, в безглуздій пишноті еполетів, срібних шнурів і медалів. Віддалік бряжчать в такт з двигуном шибки скляних дверей, що провадять в пізню липневу ніч, але рефлекс електричної люстри засліплює скло, як може латає ілюзій безпечної, недоступної для стихії величезної ночі пристані. Та врешті-решт чар почекальні тріскає, скляні двері відчиняються, червону портьєру надимає подих ночі, котра раптом стає всім.

Чи відчуваєте ви таємний, глибокий сенс тієї пригоди, коли миршавий, блідий випускник сам один покидає безпечний притулок й ступає в безмежжя липневої ночі? Чи перебреде він коли-небудь ті чорні мочарі, драговини й прорви безкінечної ночі, чи висадиться якогось досвіта в безпечному порті? Скільки десятиліть буде тягнутись та чорна одіссея?

Ніхто ще не написав топографії липневої ночі. В географії внутрішнього космосу ці карти не числяться.

Липнева ніч! З чим би її порівняти, як описати? Може, зрівняти її з нетрями величезної чорної троянди, що накриває нас стократним сном тисячі оксамитних пелюсток? Нічний вітер до глибин роздмухує її ефемерність і на її пахучім дні нас досягають погляди зірок.

Чи може порівняти її з чорним небозводом наших прикритих повік, повним леткого пилу, білого маку зірок, ракет і метеорів?

А може, порівняти її з довгим як світ нічним поїздом, що тягне безкінечним чорним тунелем? Йти липневою ніччю — це з трудом продиратись з вагона в вагон, між сонних пасажирів, по тісних проходах, задушливих купе і поперечних протягах.

Липнева ніч. Таємний флюїд мороку, жива, чуйна і рухлива матерія теміні, котра завжди щось неустанно творить з хаосу, щоб потім зразу ж закинути геть! Чорний багатоярусний будівельний ліс навколо сонного подорожнього, печери склепіння, ніші й яскині! Як нав'язливий базіка супроводжує вона самотнього мандрівця, замикає його в крузі своїх видінь, невичерпна на вигадки, маячню й фантазування, галюцинує перед ним зоряні далі, білі молочні дороги, лабіринти безкінечних колізеїв й форумів. Повітря ночі, той чорний Протей, що породжує задля забави оксамитні згустки та пасма запахів жасмину, каскади озону, раптові безповітряні ями, котрі як чорні бані наростають в безкінечність — потворні, налиті темним соком виногрона темряви. І пропихаюся між тих тісних фрамуг, схиляю голову під тими низько завислими арками й склепіннями, аж раптом стеля зривається, з зоряним віддихом на хвилю відкривається бездонний купол, щоб зразу ж знову засадити мене між тісних стін, переходів і фрамуг. В тих безшелесних заводях, в тих затоках темряви ще зависли обривки розмов залишених нічними мандрівцями, фрагменти написів на плакатах, загублені такти сміху, пасма шептів, яких не розвіяли подихи ночі. Часом ніч закриває мене в чомусь, що нагадує кімнату без дверей. Мене долає сонливість, не усвідомлюючи ноги ще йдуть, чи я вже давно відпочиваю в готельному номері ночі. Аж ось чую гарячий оксамитний поцілунок, загублений в просторі пахучими устами, відкривається якесь жалюзі, високо піднімаючи ноги переступаю через парапет вікна й мандрую далі під параболами спадаючих зірок. З лабіринту ночі виринає двоє подорожніх. Плетуться разом, витягають з темряви якийсь довгий, безнадійний хвіст розмови. Монотонно стукає по бруківці парасоля одного з них (такі парасолі носять на дощ зірок і метеорів), наче п'яні похитуються великі голови в пузатих капелюхах. Іншого разу мене на хвилю затримує конспіративний погляд чорного зизуватого ока — велика кістлява долоня з набухлими жилами стукоче через ніч на милиці ціпка, схопившись за ручку з оленячого рогу (в таких палицях бувають сховані довгі тонкі шпаги).

Нарешті на окраїні міста ніч кидає свої іграшки, скидає заслону, відкриває своє справжнє і вічне лице. Вона вже не замуровує нас в ілюзорному лабіринті привидів та галюцинацій, а відкриває перед нами свою зоряну вічність. Небозвід росте у безкінечність, сузір'я палають у всій своїй красі в позиціях одвічних, вони вимальовують на небі магічні фігури, так, ніби хочуть щось повідати, обвести своїм пронизливим мовчанням щось остаточне. Від мерехтіння тих далеких світів спливає кумкання жаб, срібний зоряний гомін. Липневі небеса сіють нечутним маком метеорів, який тихо всякає у всесвіт.

В якійсь годині ночі — сузір'я снили на небі свій одвічний сон — я знову опинився на моїй вулиці. Якась зірка зорила коло її витоку — пахла незнаним запахом. Коли я відкривав браму будинку протяг потяг нею, як темним коридором. В їдальні ще світилось, ниділи чотири свічки в бронзовому канделябрі. Шваґра не було. Відколи сестра від'їхала, він запізнювався на вечерю, приходив пізньої ночі. Прокинувшись від сну я деколи бачив як він роздягався з поглядом тупим і задуманим. Потім гасив свічки, розбирався догола і довго лежав без сну на холодному ліжку. Не зразу до нього приходив неспокійний півсон, який поступово сковував його велике тіло. Він ще щось воркотів, сопів, тяжко зітхав, боровся з якимось тягарем, який привалив йому груди. Інколи він зненацька вибухав тихим, сухим схлипом. Настрашившись я питав в темряві: — Що з тобою, Каролю? — Але він вже мандрував далі по свому тяжкому шляху сну, вперто видирався на якусь стрімку гору хропіння.

В відкрите вікно легко дихала ніч. В її великій, безформній масі переливався холодний пахучий флюїд, в її темних брилах слабли зв'язки, текли тонкі цівки запахів. Мертвотна матерія темряви шукала виходу в натхненних злетах запахів жасмину, але неозорі маси в глибинах ночі лежали все ще скуто й мертво.

Щілина в дверях до сусідньої кімнати світилась золотою, дзвінкою й чутливою як сон немовляти, яке вовтузилось там в колисці стрункою. Звідти долинало лепетання пестощів, ідилія між мамкою й дитиною, ідилія першої приязні, страждань і незлагод любовних підохочувана демонами ночі, котрі згущували темряву за вікном, приваблені теплою леліткою життя, яке там тліло.

З другої сторони до нашого покою прилягала порожня й темна кімната, за нею була спальня батьків. Напружуючи слух я чув як мого батька, котрий повис на грудях сну, в екстазі носило його небесними шляхами, як він всією істотою віддавався тому далекому парінню. Його співуче й далеке хропіння відображало всі перипетії тієї подорожі по незвіданих вертепах сну.

Так душі поволі входили в темний апогей, в ту позбавлену сонця сторону життя, форм якого ніхто живий не бачив. Вони лежали як мертві, страшно харчали й плакали, в той час як чорне потьмарення глухим свинцем лежало на їхніх душах. І коли нарешті вони минали чорний Надир, найглибший Оркус душ, коли в смертному поті долали його дивовижні миси, то міхи легень починали нову мелодію, наростали натхненним хропінням в сторону світання.

Глуха густа темрява толочила землю, її тілеса лежали забиті як чорні безвладні бички з виваленими язиками, з безсилих морд яких спливала слина. Але якийсь інший запах, якийсь інший колір темряви віщував далеке світання. Від затруєних ферментів нового дня темрява пухла, як на дріжджах росло її фантастичне тіло, розквітало в формі облуд, перетікало всіми коритами й діжами, поспішно, в паніці накисало, щоб досвіток не заскочив її на її розпусній плодовитості і не прицвяхував на віки вічні тих хворобливих вицвітів, тих потворних дітей самородства, що виросли з хлібних цебрів ночі, як демони, що купаються парами в дитячих купелях. Це той момент, коли і на найтверезішу, на найбезсоннішу голову на мить спадає заморока сну. Хворі, вбиті тугою й сум'яттям мають тоді хвилю розради. Хто знає, як довго триває той момент, коли ніч опускає завісу на те, що діється в її глибинах, але цей короткий антракт цілком достатній для зміни декорацій, для усунення величезної маси обладнання, для ліквідації великої вистави ночі з всією її темною, фантастичного помпою. Ти просинаєшся перестрашеним, з почуттям, що кудись спізнився і дійсно бачиш на горизонті світлу смугу світання і чорну єднаючу свою твердь землю.

Переклав Тарас ВОЗНЯК


предыдущая глава | Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою | Мій батько вступає в пожежну команду