1

«Вже тоді наше місто щораз більше впадало у хронічну сірість присмерку, поростало на замістях лишаями тіні, пухнастою пліснявою і мохом кольору заліза.

Ледве розповившися з брунатних димів і туманів ранку, — перехилявся день одразу в низьке бурштинове пообіддя, ставав на якусь часинку прозорий і золотий, як темне пиво, щоб потому зійти під багатократно розчленовані, фантастичні склепіння кольорових і розлогих ночей.

Ми мешкали в Ринку, в одному з тих темних будинків з порожніми й сліпими фасадами, які так важко відрізнити один від одного.

Це стає приводом постійних помилок. Адже ввійшовши один раз у не ті сіни і на не ті сходи, ви потрапляли, як правило, у справжній лабіринт чужих помешкань, ґанків, несподіваних виходів на чужі подвір'я і забували про початкову мету вашого приходу, щоб по багатьох днях, вертаючися з дивних манівців і сплутаних пригод, на якомусь сірому світанні пригадати собі серед докорів сумління рідний дім.

Повне великих шаф, глибоких канап, блідих люстер і ^{тандитних} штучних пальм, помешкання наше щораз більше впадало в стан занедбання внаслідок загайности матері, яка засиджувалась у крамниці, і недбальства струнконогої Аделі, яка, ніким не контрольована, збавляла дні перед люстрами у длявому чепурінні, залишаючи всюди його сліди у вигляді вичесаного волосся, гребінців, покинутих пантофликів і корсетів.

Те помешкання не посідало якогось визначеного числа кімнат, бо ніхто ніколи не пам'ятав, скільки з них було винайнято комірникам. Нераз хтось випадково відчиняв котрусь із тих забутих осель і знаходив її порожньою; комірник давно виселився, а в не торканих місяцями шухлядах можна було виявити неймовірні речі.

У долішніх покоях мешкали ^{крамівники}, і не раз уночі будили нас їхні зойки, викрикувані під впливом сонної змори. Взимку надворі була ще глупа ніч, коли батько сходив до тих зимних і темних покоїв, полохаючи перед собою свічкою стада тіней, що одлітали боками по підлозі і стінах; ішов будити тяжко хропучих з твердого, як камінь, сну.

У світлі залишеної ним свічки вони ліниво вигорталися з брудної постелі, виставляли, сідаючи на ліжках, босі і бридкі ноги і, з карпеткою в руці, ще якусь хвилину віддавалися насолоді позіхання — позіхання, розтягнутого аж до любострастя, до болісного корчу піднебіння, як при крутому блюванні.

В кутках сиділи нерухомо великі таргани, звеличезнені власною тінню, якою обважнював кожного з них пломінь свічки і яка не відлучалася від них і тоді, коли котрийсь із тих пласких, безголових тулубів знагла починав бігти несамовитим, павучим бігом.

У той час батько мій почав западати на здоров'ї. Вже в перші тижні тої ранньої зими він, бувало, цілі дні проводив у ліжку, оточений фляшечками, пігулками і торговими книгами, що їх йому приносили з прилавка. Гіркий запах недуги осідав на дні покою, ^тапети якого гущавіли темнішим плетивом арабесок.

Вечорами, коли мати приходила з крамниці, він бував дратівливий і схильний до суперечок, закидав їй неточності у веденні рахунків, заливався рум'янцями і запалювався до нестями. Пам'ятаю, якось, пробудившися зо сну пізно вночі, я уздрів, як він у сорочці і босоніж бігає туди й сюди по шкіряній канапі, документуючи в цей спосіб своє пересердя перед безпорадною матір'ю.

В інші дні він бував спокійний і зосереджений і повністю поринав у свої книги, глибоко заблуканий у лябіринтах хитромудрих обчислень.

Бачу його в світлі кіптявої лямпи, як він чапіє серед подушок, під великим різьбленим надголів'ям ліжка, з величезною тінню від голови на стіні, і кивається у безсловесній медитації.

Іноді він на мить винурював голову з тих рахунків, мов би для того, щоб зачерпнути повітря, відкривав рота, гидливо плямкав язиком, що був сухий і гіркий, і безпорадно розглядався, мов би чогось шукаючи.

Тоді він, бувало, тихцем утікав з ліжка в куток покою, під стіну, на якій висів надійний інструмент. То було щось типу водяної ^{клепсидри} або великої скляної ^фіоли, поділеної на унції і наповненої темним флюїдом. Мій батько сполучався з тим інструментом довгою гумовою кишкою, мов би покрученою, болісною пуповиною, і, отак сполучений з жалюгідним пристроєм — нерухомів у зосередженні, очі його темніли, а на поблідлому обличчі проступав вираз страждання чи якогось злочинного розкошування.

Потім знову приходили дні тихої зосередженої праці, переплетеної самотніми монологами. Коли він отак сидів у світлі настільної лямпи, серед подушок великого ложа, а покій величезнів угору в тіні ^умбри, яка єднала його з великою стихією міської ночі за вікном, — він відчував, не дивлячись, що простір обростає його пульсуючою гущавиною ^тапет, повною шепотінь, сичань і шепелявлень. Чув, не дивлячись, ту змову, повну порозумілих підморгів, бісиків ув очах, що розпускалися серед квітів вушних раковин, які слухали, і темних уст, які усміхалися.

Тоді він удавано ще більше занурювався в працю, лічив і підсумовував, боячись зрадити той гнів, який накипав у ньому, і борячись із спокусою, щоб з наглим криком не кинутись наосліп позад себе і не схопити повні жмені тих кучерявих арабесок, тих пучечків очей і вух, які ніч вироїла з себе і які росли й перебільшувалися, вимаячуючи щораз нові пагони й відноги з материнського пупка темряви. І заспокоювався лише тоді, коли з відпливом ночі ^тапети в'янули, згорталися, губили листя й квіти і по-осінньому проріджувалися, пропускаючи далеке світання.

Тоді серед цвіркоту ^{тапетових} птахів, у жовтому зимовому світанку він засинав на пару годин густим, чорним сном.

Днями, тижнями, коли він, здавалося, був занурений в мудрованих контокорентах — думка його потайки пускалася у лябіринти власних нутрощів. Він затамовував подих і наслухав. І коли зір його вертався, збілілий і мутний, з тамтих глибин — він заспокоював його усміхом. Ще не вірив і відкидав, як абсурд, ті посягання, ті пропозиції, які на нього напирали.

За дня то були мов би розумування й умовляння, довгі, монотонні розважання, проваджені півголосом і повні гумористичних інтерлюдій, махлярських загравань. Але серед ночі ті голоси підносилися пристрасніше. Жадання верталося щораз виразніше і владніше, і ми чули, як він розмовляв з Богом, немов би просячись і боронячись перед чимось, що настирливо жадало й домагалося.

Аж ось одної ночі піднісся той голос грізно й невідпорно, жадаючи, щоб він дав йому свідоцтво устами й нутрощами своїми. І ми почули, як вступив у нього дух, як він підводився з ліжка, довшав і ріс пророчим гнівом, давлячися галасливими словами, котрі викидав, як мітральєза. Ми чули гуркіт боротьби і батьків зойк, зойк титана із зламаним стегном, який іще гарикає.

Я ніколи не бачив пророків Старого Завіту, але на вид того мужа, якого низложив гнів божий — широко розкаряченого на величезному порцеляновому урильнику, закритого вихором рамен, хмарою розпачливих вимахувань, вище над якою носився ще й голос його, чужий і твердий — я зрозумів божий гнів святих мужів.

То був діялог, грізний, як мова перунів. Вимахування його рук розривало небо на шматки, а в щілинах показувалося лице Єгови, що здувалося гнівом і плювалося прокльонами. Не дивлячись, я бачив його, грізного Деміюрга, як він, лежачи на темряві, як на Синаї, сперши могутні долоні на карніз фіранок, прикладав величезне обличчя до горішніх шибок вікна, на яких потворно плющився м'ясистий його ніс.

Я чув його голос у перервах пророчої тиради мого батька, чув ті могутні варкотання здутих губів, від яких деренчали шибки, впереміш з вибухами заклять, лементів і погроз мого батька.

Часом голоси нишкли і стиха щулилися, як завивання вітру в нічному комині, а то знову вибухали великим бучним галасом, бурею змішаних схлипів і прокльонів. Раптом вікно відчинилося темним позіхом, і плахта темряви війнула через покій.

У світлі блискавки я уздрів мого батька у розвіяній білизні, як він із страхітливим прокльоном виливав могутнім хльостом у вікно вміст нічного горщика в ніч, що шуміла, як мушля.