home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




IV

Стосунки у санаторії стають дедалі нестерпнішими. Схоже, ми потрапили в пастку. З часу мого приїзду, коли прибульцеві ще виказували сяку-таку запопадливість, управління санаторію не лишило нам жодних ілюзій щодо якоїсь опіки. Ми просто покинуті напризволяще. Нікого не хвилюють наші потреби. Я вже давно впевнився, що дроти від електричних дзвоників нікуди не ведуть — обриваються зразу над дверима. Челяді не видно. Коридори вдень і вночі темні й безмовні. Я твердо переконаний, що ми єдині клієнти у цьому санаторії і що таємничі і делікатні міни, з якими покоївка причиняє двері кімнат, входячи чи виходячи, є звичайнісінькою містифікацією.

Мав би я охоту колись відчинити широко двері всіх по черзі кімнат і залишити їх так навстіж відкритими, аби здемаскувати ницу інтригу, в яку нас уплутано.

А проте я не до кінця упевнений у своїх підозрах. Інколи бачу пізно вночі, як лікар Ґотард у білому операційному халаті з клістиром у руці поспішає десь коридором, супроводжуваний покоївкою. Важко його затримати тоді у поспіху і приперти до стіни рішучим питанням.

Якби не ресторан і цукерня в місті, можна б умерти з голоду. Досі не допросився другого ліжка. Про свіжу постіль можна й не говорити. І треба визнати, що загальна розгнузданість звичаїв не оминула й нас.

Лягати в ліжко одягненим та в черевиках завше видавалося мені, як людині цивілізованій, річчю просто неймовірною. А зараз приходжу додому пізно, п'яний від сонливості, у кімнаті півсутінь, фіранки на вікні підняті холодним подмухом. Непритомний валюся на ліжко і загрібаюся в перини. Сплю так цілі простори часу, дні чи тижні, подорожуючи порожніми краєвидами сну, безугавно в дорозі, безугавно на крутих шляхах дихання, то з'їжджаючи легко та м'яко з пологих схилів, то знову пнучись на прямовисну стіну хропіння. Досягнувши вершини, охоплюю величезні горизонти скелястої та глухої пустелі сну. Якоїсь миті, у невідомій точці, десь на раптовому повороті хропіння я пробуджуюсь напівпритомний і відчуваю в ногах батькове тіло. Лежить він там, згорнутий клубочком, малий, як кошеня. Я засинаю знову з відкритими вустами, і вся здоровенна панорама гористого краєвиду хвилясто й велично посувається мимо мене.

У крамниці батько розвиває жваву діяльність, укладає угоди, скеровує все своє красномовство на переконування клієнтів. Щоки йому рум'яніють від пожвавлення, очі блищать. У санаторії лежить тяжкохворий, як в останні тижні вдома. І не приховати, що процес швидким кроком наближається до фатального кінця. Слабким голосом каже мені: «Ти повинен частіше заходити до крамниці, Юзефе. Продавці нас обкрадають. Бачиш сам, я вже не даю ради зі справами. Лежу кілька тижнів, а крамниця занепадає, покинута на божу ласку. Чи не було якоїсь пошти з дому?»

Я починаю вже жалкувати, що ми все це затіяли. Важко назвати щасливим помислом те, що ми, захоплені гучною рекламою, вислали сюди батька. Обернений час… по суті звучить гарно, але чим він є насправді? Невже це справжній, повноцінний час, мовби розмотаний зі свіжого рулону, час, що пахне новизною і фарбою? Цілком навпаки. Це до решток зужитий, зношений людьми час, протертий і дірявий у багатьох місцях, прозорий, як сито.

І нема чому дивуватись, цей час мовби виблюваний — прошу мене правильно зрозуміти — час із других рук. Змилуйся, Боже!..

Та ще вся ця на диво безтактна маніпуляція з часом! Ці загрозливі закулісні інтриги, підкрадання з-за спини до його механізму, ризиковане копирсання коло його дражливих таємниць! Інколи хочеться вдарити об стіл і загорлати: «Годі, гетьте від часу, він недоторканний, його не можна провокувати! Замало вам простору? Простір — для людини, у просторі можете сновигати донесхочу, перевертатися сторчака, скакати із зірки на зірку. Але, ради Бога, не зачіпайте часу!»

А з іншого боку, чи можна вимагати від мене, щоб я сам виставляв умови лікареві Ґотарду? Хоч яке нікчемне батькове існування, але все-таки я бачу його, ми разом, ми розмовляємо. Власне, лікареві Ґотарду я мав би бути глибоко вдячний.

Кілька разів я хотів із ним відверто порозмовляти. Але лікар Ґотард невловимий. «Пішов саме до ресторану», — повідомляє мені покоївка. Коли рушаю туди, вона наздоганяє мене, щоб сказати, що помилилася, лікар Ґотард — в операційній залі. Поспішаю на другий поверх, міркуючи, які ж операції можуть тут робитися, входжу до передпокою й справді — мені кажуть чекати. Лікар Ґотард вийде за мить, саме скінчив операцію, миє руки. Вже майже бачу його, невисокого, у розвіянім халаті, — великими кроками поспішає через шпитальні зали. Але що виявляється через мить? Лікаря Ґотарда тут нема й не було, і, взагалі, тут роками не робилося жодних операцій. Лікар Ґотард спить у своїй кімнаті, і його чорна борода стирчить догори. Кімната повниться хропінням, як клубами хмар, які ростуть, громадяться, піднімають, скупчуючись, лікаря Ґотарда разом із ліжком дедалі вище — велике патетичне вознесіння на хвилях хропіння і здутої постелі.

Трапляються тут іще дивніші речі, речі, які приховую сам від себе, речі фантастичні, абсурдні. Скільки не виходжу з кімнати, все здається мені, що хтось швидко віддаляється від дверей і звертає в бічний коридор. Або хтось іде переді мною, не обертаючись. Це не санітарка. Знаю, хто це. «Мамо!» — кричу тремким від хвилювання голосом, і вона повертає лице і якусь мить із благальним усміхом дивиться на мене. Де я? Що тут діється? У яку пастку я втрапив?

Не знаю, чи це вплив пізньої пори року, але дні поважнішають у своїх барвах, хмурнішають і тьмяніють. Відчуття — мовби дивишся на світ крізь геть чорні окуляри.

Весь краєвид — наче дно величезного акваріума — з блідого чорнила. Дерева, люди, будинки зливаються у чорні силуети, що гойдаються, як водорості, на тлі чорнильної товщі.

Околиці санаторію аж кишать чорними псами. Різного розміру й кшталту, пробігають вони унизу у сутінках усіма стежками й дорогами, заглиблені у свої собачі справи, лихі й насторожені.

Пролітають по двоє, по троє, з витягнутими чуйними шиями, вуха шпичасто настовбурчені, із жалібним тоном тихого скімлення, яке мимоволі вихоплюється з горлянки, засвідчуючи велику схвильованість, заклопотані своїми справами, квапливі, завжди у русі, завжди захоплені незрозумілою метою, майже не звертаючи уваги на перехожого. Хіба що глипнуть на нього сердито, і тоді в чорному й мудрому зизуванні проглядає лють, погамована у своїх проявах лише браком часу. Інколи, даючи волю тій меті, повертають до вас із похиленою головою і зловісним гарчанням, але тільки для того, щоб дорогою занехаяти замір і податися далі у великих собачих танцях.

Нема ради на це собаче засилля, але от на яку біду управління санаторію тримає на ланцюгу величезну вівчарку, страхітливого звіра, справжнього вовкулаку просто-таки демонічної дикості?

Дрож проймає мене щоразу, як минаю його буду, при якій стоїть він сам, нерухомий, на короткому ланцюгу, з наїжаченим дико загривком, щетинястий, вусатий і бородатий, з потужною машинерією неймовірно ікластої пащі. Не гавкає зовсім, лише його дикий писок на сам вид людини робиться ще страшнішим, риси застигають у виразі безмежної люті. Піднісши поволі страхітливу морду, заходиться в тихій конвульсії зовсім низьким і завзятим, з глибин ненависті видобутим виттям, у якому звучать туга і розпач безсилля.

Мій батько байдуже проходить повз цього звіра, коли разом виходимо із санаторію. А мене щоразу до глибини душі вражає ця стихійна маніфестація безсилої ненависті. Помічаю, що я зараз на дві голови вищий від батька, який обіч мене, малий і худий, тупцює дрібним старечим кроком.

Наближаючись до ринку, бачимо незвичайне пожвавлення. Юрби людей бігають вулицями. Доходять до нас неймовірні звістки про вторгнення до міста ворожої армії.

Серед загальної розгубленості люди подають одне одному тривожні і суперечливі відомості. Важко розібратися в цьому. Війна, не упереджена дипломатичними заходами? Війна серед мирної тиші, не затьмареної жодним конфліктом? З ким війна і за що? Сповіщають, що вторгнення ворожої армії підбадьорило у цьому місті партію невдоволених, які вибігли на вулиці зі зброєю в руках, тероризуючи мирних мешканців. І справді, ми уздріли групи путчистів у чорному цивільному вбранні з перехрещеними на грудях білими ременями, які посувалися мовчки з наготовленими до стрільби карабінами. Юрба відступала перед ними, скупчувалась на хідниках, а вони йшли, кидаючи з-під циліндрів іронічні темні погляди, в яких вимальовувалося почуття зверхності, блиск зловтіхи і якесь змовницьке підморгування, мовби стримувалися, щоб не пирскнути сміхом, який здемаскував би всю цю містифікацію. Декотрих із них розпізнала юрба, але загроза наведених цівок тамувала веселі окрики. Вони проминули нас, нікого не зачепивши. І знову всі вулиці залила тривожна, понуро мовчазна юрба. Глухий гамір завис над містом. Здалеку, схоже, долинав гуркіт артилерії, брязкіт зарядних ящиків.

— Я мушу дістатися до крамниці, — сказав батько, блідий, але сповнений рішучості. — Не треба мене супроводжувати; ти лише заважатимеш, повертайся краще до санаторію.

Голос боягузтва порадив мені бути слухняним. Помітив лише, як батько втиснувся в щільну стіну юрби, і згубив його з очей.

Бічними вуличками квапливо скрадаюся до горішнього міста. Усвідомлюю, що крутими узвозами мені пощастить обійти півколом середмістя, забите людським юрмовиськом.

Там, у горішній частині міста, юрба була рідша і, зрештою, зникла зовсім. Я спокійно йшов порожніми вулицями до міського парку. Ліхтарі горіли тьмяним, блакитнуватим промінням, як жалобні лілії. Навколо кожного танцювали рої тяжких, наче кулі, хрущів, підтримувані бринінням вібруючих крил. Деякі, впавши, недолуго повзали, намагаючись скласти ніжні плівки крил під тверді випуклі панцирі. Газонами і стежками гуляли заглиблені в безтурботні бесіди перехожі. Розлогі дерева нависали над подвір'ями будинків, що лежали внизу, під парковим муром. З мого боку, вгорі, він ледве сягав висоти грудей, але зовні спадав до рівня дворів високими, з цілий поверх, кам'яними укосами. В одному місці поміж подвір'ями аж до висоти муру здіймалася глинобитна рампа. Я легко подолав бар'єр, протиснувся цією вузькою греблею поміж скупченими забудовами на вулицю. Мої розрахунки, підкріплені доброю просторовою орієнтацією, справдились. Я знаходився майже навпроти санаторського будинку, оддалік у чорній оправі дерев невиразно білів флігель.

І ось я входжу звично через заднє подвір'я, крізь браму у залізній огорожі, і вже здалеку бачу собаку на варті. Як завжди, проймає мене дрож осоруги на сам його вид. Хочу мерщій обминути його, щоб не чути глибинного, нутряного стогону ненависті, коли, на свій подив, бачу, ще не вірячи власним очам, що пес віддаляється підскоком від буди, біжить, не прив'язаний, через подвір'я з глухим, наче з діжки, кашлянням, наміряючись відтяти мені зворотний шлях.

Сам не свій від страху, відступаю у протилежний, найдальший закут подвір'я, де, інстинктивно шукаючи укриття, ховаюся до малої альтанки, переконаний у даремності власних зусиль. Кудлатий звір підскоком наближається й ось уже його морда під входом до альтанки замикає мене в пастці. Ледь живий зі страху, здогадуюсь, що він розмотав уже до кінця ланцюг, волочачи його за собою подвір'ям, і альтанка вже недосяжна для його зубів. Стероризований, розчавлений небезпекою, відчуваю слабку полегшу. Але ноги мені підкошуються, ледь притомний підводжу очі. Ніколи не бачив його так зблизька і щойно допіру спадає мені з очей полуда. Яка велика сила упередження! Який потужний гіпноз страху! Що за засліплення! Та ж це людина! Людина на ланцюгу, яку я в спрощеному метафоричному відбитті нетямущо приймав за собаку. Прошу правильно мене зрозуміти. Це був собака — безсумнівно, — але в людській подобі. Собача якість — це якість внутрішня; вона може проявлятись однаково добре і в людській подобі, і в подобі тваринній. Цей, що став переді мною при вході до альтанки, з пащею ніби навиворіт, усі зуби вищирені у страшному гарчанні, був чорноволосим чоловіком середнього зросту, мав жовте, кощаве обличчя, гарні, злі й нещасливі очі. Судячи з чорного одягу й доглянутої бороди, його можна було прийняти за інтелігента, за науковця. Це міг бути старший брат-невдаха лікаря Ґотарда. Але перше враження хибне. Його великі, забруднені клеєм руки, дві брутальні й цинічні борозни біля носа, що губилися в бороді, поперечні поодинокі зморшки на низькому чолі швидко розвіювали початкову ілюзію. Він був радше палітурником, крикуном, промовцем на зборах, партійцем, запальним чоловіком із темними вибуховими пристрастями. І, власне, у прірві жаги, в конвульсійному напруженні всіх жил, у шаленій люті, оскаженіло очікуючи на кінчик скерованої проти нього палиці, — був стопроцентним псом.

«Якби перелізти через задню стіну альтанки, — подумалося мені, — я був би вже недосяжним для його люті і міг би бічною стежкою дійти до брами санаторію». Вже був перекинув ноги на другий бік, коли раптом затримався на півдорозі. Відчув, що було б надто жорстоко просто так відійти і залишити його наодинці з його безпорадною люттю, що перейшла усі межі. Уявив собі його розпач, нелюдський біль, при моєму відході, утечі з пастки, зникненні раз і назавжди. І я залишився. Підійшов до нього й мовив спокійним щирим голосом: «Заспокойтеся, я вас відчеплю».

На це його морда, спотворена судомою, збурена вібрацією гарчання, розпогіднюється, розгладжується і з глибини виринає майже людське обличчя. Підходжу вже без вагання і розщіпаю на його шиї пряжку. Крокуємо поруч. Палітурник — у порядному чорному одязі, але босий. Намагаюся розмовляти з ним, але його уста белькочуть щось незрозуміле. Тільки в очах, чорних виразних очах, читаю несамовитий наплив прихильності і симпатії, від якого впадаю в трепет. Часом він спотикається на камінчику, на грудці землі, і тоді від струсу його лице одразу ж ламається, розпадається, жах виринає до половини, готовий до стрибка, а за ним і лють, що чекає лише нагоди, аби знову перетворити обличчя в клубовисько змій. Закликаю його тоді до порядку шорстким дружнім нагадуванням. Поплескую його по плечу. І часом на його обличчі виникає здивована, підозрілива до всіх і до себе, силувана посмішка. Ах, як мене обтяжує ця страшна приязнь! Як мене жахає ця несамовита симпатія! Як позбутись цього чоловіка, що крокує поруч, зачепившись поглядом з усією зажерливістю своєї собачої душі на моєму обличчі?! Не можу нічим зрадити своїй нетерплячості. Дістаю гаманця й кажу діловим тоном: «Ви, певно, потребуєте грошей, я б із приємністю вам позичив».

У відповідь його лице набуває такого дикого виразу, що я хутчіше ховаю гроші. Він ще довго не може заспокоїтися й опанувати свого обличчя, спотвореного конвульсією виття. Ні, не знесу того довше. Все, що завгодно, тільки не це. Справа вже й так ускладнилася, поплуталась безнадійно. Бачу над містом заграву пожежі. Батько десь у вогні революції в палаючій крамниці. Лікар Ґотард недосяжний і, на додаток, незрозуміла поява матері, інкогніто, з якоюсь таємною місією! Це ланки якоїсь великої, незрозумілої інтриги, що стискається довкола мене. Втікати, втікати звідси. Куди завгодно. Скинути із себе цю нелюдську приязнь, цього смердячого псом палітурника, що не спускає з мене очей. Стоїмо перед брамою санаторію.

— Прошу до моєї кімнати, — кажу з увічливим рухом руки. Цивілізовані жести захоплюють його, присипляють дикість. Пропускаю його перед себе до кімнати, садовлю на стілець. — Піду до ресторану, принесу коньяку, — кажу йому. На це нажахано підхоплюється, хоче мене супроводжувати. З лагідною твердістю тамую його тривогу.

— Посидьте, пождіть спокійно, — промовляю глибоким проникливим голосом, на споді якого бринить непогамований страх. Він сідає, усміх його непевний.

Виходжу й поволі іду коридором, потім сходами вниз, ще одним коридором до виходу, минаю браму, перетинаю подвір'я, захряскую за собою залізну хвіртку і без віддиху, із шаленим серцебиттям і ударами в скронях біжу темною алеєю, що веде до вокзалу.

У голові громадяться образи, один страшніший від другого: нетерплячість монстра, його переляк, розпач — як тільки пізнає, що його ошукано. Повторний напад, рецидив люті вибухають з непогамовною силою. Тим часом мій батько повертається до санаторію, нічого не підозрюючи, стукає в двері і несподівано опиняється віч-на-віч зі страхітливим звіром.

Щастя, що батько, по суті, вже не живе, що його це вже не досягне, — міркую собі з полегшенням і бачу перед собою чорний ряд залізничних вагонів біля перону.

Сідаю до першого-ліпшого, і потяг, ніби чекав на мене, рушає з місця поволі і без гудка.

У вікні ще раз пересувається й обертається спроквола величезний амфітеатр горизонту, виповнений темними шелесткими лісами, серед яких біліють мури санаторію. Прощавай, батьку, прощавай місто, якого вже не побачу.

Відтоді я їду, усе ще їду, мовби оселився на залізниці, де мене терплять, коли тиняюсь з вагона до вагона. У величезних, наче кімнати, вагонах повно сміття й соломи, у сірі безбарвні дні їх наскрізь просвердлюють протяги.

Мій одяг подерся й обтріпався. Ношу подарований кимсь старий залізничний мундир. Обличчя маю обв'язане брудною ганчіркою, бо спухла щока. Сиджу в соломі й дрімаю, а коли зголоднію, виходжу в коридор і співаю. І кидають мені дрібняки до мого кашкета, до чорного кондукторського кашкета з обдертим дашком.

Переклав Микола ЯКОВИНА (1984)

Перекладено за виданням:

Bruno Schulz. Sklepy cynamonowe. Sanatorium Pod Klepsydra. Krak'ow. Wydawnictwo Literackie. 1978.

Публікації:

Комсомольський прапор, Івано-Франківськ, № 141–144, 26 листопада 1988 р., С. 11;

«Ї», Львів, http://www.ji.lviv.ua/n5texts/schulz.htm;

«Сучасність», № 10, жовтень 1992 р., С. 28–41.


предыдущая глава | Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою | cледующая глава