home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Додо

Приходив до нас у суботу по полудні у темній тужурці до білої пікової камізельки, в мельонику, який мусів бути спеціяльно споряджений на розмір його черепа, приходив, щоб посидіти чверть або пів години над склянкою води з малиновим соком, подумати з бородою на костяній голівці ціпка, якого він тримав між колінами, замислитись над блакитним димом цигарки.

Як правило, тоді були з візитою й інші кревні, і під час вільного струменіння розмови Додо ніби усувався в тінь, спадав до пасивної ролі статиста в тому пожвавленому зібранні. Не беручи голосу, він водив з-під чудових брів повними виразу очима від одного співбесідника до другого, при чому його обличчя поступово видовжувалося, якось ніби виходило із суглобів, зовсім дурне, нічим не здержуване в тому стихійному заслуханні.

Він говорив тільки коли прямо до нього зверталися, і тоді відповідав на питання, щоправда, односкладово, мов би неохоче, дивлячись у інший бік, якщо ці питання не переступали певної сфери справ простих і легких у розв'язку. Інколи йому вдавалося втримати розмову ще на пару питань далі, поза цю сферу, а то завдяки об'ємові красномовних мін і жестів, якими він розпоряджався і які внаслідок своєї багатозначности робили йому універсальні послуги, заповнюючи прогалини артикульованої мови і підтримуючи своєю жвавою мімічною експресією сугестії розумного резонансу. Проте, все-таки то була ілюзія, яка швидко розвіювалася, і розмова жалюгідно уривалася в той час як погляд співбесідника повільно і замислено відвертався від Додо, який, залишений самому собі, знову спадав до притаманної собі ролі статиста й пасивного спостерігача на тлі загальної бесіди.

Бо як же можна було продовжувати розмову, коли, наприклад, на питання, чи супроводжував він маму в дорозі на село, він мінорним тоном відповідав: «Не знаю», і то була сумна й гідна сорому правдомовність, адже пам'ять Додо, по суті, не сягала поза дану мить і наявну дійсність.

Колись давно, ще в дитинстві, Додо пережив був якусь тяжку хворобу мозку, під час якої багато місяців лежав без тями, ближче до смерти ніж до життя, і коли він врешті-решт, не зважаючи ні на що, видужав — виявилося, що він певним чином був виведений з обігу, вже не належав до спільноти людей розумних. Його освіта відбувалася приватно, мов би pro forma, з багатьма застереженнями. Вимоги, тверді й непоступливі щодо інших, щодо Додо немов би м'якшали, стримували свою суворість і були повні поблажливости.

Навколо нього утворилася якась сфера дивної упривілейованости, яка відгороджувала його охоронною смугою, зоною, невтральною від напору життя та його вимог. Всі, хто був назовні тієї сфери, були заатаковані його хвилями, галасливо бродили в них, давали себе підхоплювати, перейняті, піднесені — внутрі тієї сфери був спокій і павза, цезура в тому загальному стовпотворінні.

Так він виростав, а винятковість його долі росла разом з ним, мов би сама по собі очевидна і без спротиву з жодного боку.

Додо ніколи не отримував нового одягу, завжди тільки зношений старшого брата. В той час як життя ровесників було розчленоване на фази, періоди, артикульоване подіями-рубежами, піднесеними й символічними моментами: іменини, екзамени, заручини, просування по щаблях служби — його життя пливло в нерозрізненій монотонності, не скаламучуваній нічим ні приємним, ні прикрим, та й майбутнє теж вимальовувалося як цілком рівний і одноманітний гостинець без подій і несподіванок.

Помилявся б той, хто гадав би, що Додо внутрішньо противився такому станові справ. Він приймав його з простотою, як притаманну собі форму життя, без здивування, з глибокою згодою, з серйозним оптимізмом, і порядкував собі, устатковував дрібниці в межах цієї безподійної монотонности.

Щодня перед полуднем він виходив на прогулянку в місто і йшов завжди таким самим туром уздовж трьох вулиць, які проходив до кінця і потому тою самою дорогою повертався. Одягнений у витворний, хоч і зношений, костюм брата, заклавши за спину руки, які обплітали ціпок — він рухався з точністю і без поспіху. Він скидався на добродія, який подорожує для власного задоволення, оглядає місто. Ця відсутність поспіху, якогось напряму або мети, які мали б виражатися в його рухах, інколи набирала компромітуючої форми, бо Додо виявляв схильність витріщатися: перед дверима крамниць, перед майстернями, де грюкотіло й майструвалося, і навіть перед групами людей, що розмовляли.

Його фізіономія рано почала дозрівати і, дивна річ, у той час як життєві зміни і струси затримувалися на порозі цього життя, милуючи його порожню неторкненість, його позасуспільну винятковість, риси його формувалися на тих пережиттях, які проходили повз нього, антиципували якусь нездійснену біографію, котра, ледь-ледь зарисована у сфері можливостей, моделювала й різьбила це обличчя в ілюзорну маску великого трагіка, повну знання і смутку всіх речей.

Його брови зводилися прегарними арками, занурюючи в тінь великі й сумні, глибоко підкружені очі. Довкола носа вглибилися дві борозни, повні абстрактного страждання й ілюзорної мудрости, вони бігли до кутів вуст і ще поза них. Маленькі й набубнявілі вуста були болісно замкнуті, а кокетлива «мушка» на довгій бурбонській бороді надавала йому вид старого й досвідченого бонвівана.

Не обійшлося без того, щоб оця його упривілейована винятковість була вистежена, зажерливо винюшена хитро зачаєною і завжди голодною людською злосливістю.

Отже, щораз частіше траплялося, що під час своїх ранкових прогулянок він отримував напарників, і однією з умов цієї упривілейованої винятковости було те, що то були напарники особливого ґатунку, не в значенні товариськости і спільности інтересів, а в розумінні надзвичайно проблематичному і не надто сприятливому. То були, переважно, значно молодші віком особи, які горнулися до нього, повного гідности і поваги, а розмови, які вони провадили, мали особливий, веселий і жартівливий тон, для Додо — трудно заперечити — милий і збадьорливий.

Коли він отак ішов, на голову вищий від цілої тої веселої й тріпотливої компанії, то виглядав, як філософ-перипатетик ув оточенні своїх учнів, а в його обличчі з-під маски поваги і суму видирався фривольний усміх, змагаючися з трагічною домінантою цієї фізіономії.

Додо тепер запізнювався із своїх ранкових прогулянок, повертався з них, маючи скуйовджену чуприну, у ледь збентеженому вбранні, але пожвавлений і схильний до веселої контроверсії з Каролею, бідною кузинкою, яку прихистила тітка Ретиція. Зрештою, мов би розуміючи невисоку почесність тих зустрічей, Додо щодо цієї теми зберігав удома повну секретність.

Один раз або двічі в тому монотонному житті сталися випадки, які своїм форматом стирчали з мілизни буденщини.

Якось, вийшовши вранці, він не повернувся на обід. Не повернувся також і на вечерю, ані на обід наступного дня. Тітка Ретиція не могла собі знайти місця. Але того дня увечорі він прийшов трохи пом'ятий, у зіжмаканому і криво нацупленому мельоникові, зате, зрештою, здоровий і повен спокою духу.

Трудно було реконструювати історію тієї ескапади, щодо якої Додо зберігав повне мовчання. Правдоподібно, що влупивши кудись очі на прогулянці, він зайшов на незнану околицю міста, можливо, в цьому йому допомогли сопливі перипатетики, які охоче вставляли Додо в нові й незнані життєві умови.

Можливо, то був один з тих днів, коли Додо посилав на канікули свою бідну, переобтяжену пам'ять — і забував свою адресу, а навіть і прізвище, себто пункти, щодо котрих він, зрештою, в інші моменти завжди мав тяму.

Ми ніколи не взнали точніших подробиць тієї пригоди.

Коли старший брат Додо виїхав за кордон, сім'я зміліла до трьох-чотирьох осіб. Крім вуйка Ієроніма і тітки Ретиції була ще Кароля, яка виконувала функції ключниці у великому господарстві вуйків.

Вуйко Ієронім уже багато років не виходив з покою. З часу, коли Провидіння лагідно вийняло з його рук штурвал того збитого з пуття і загрузлого на мілині життєвого корабля — він провадив життя пенсіонера на вузенькому суходолі між сінями і темним ванькиром, який був йому приділений.

В довгому, до землі обвислому шляфроці, він сидів у глибині ванькира і з дня на день поростав щораз фантастичнішим заростом. Довга борода барви перцю (на кінчиках білих жмутиків майже що біла) обпливала його обличчя довкола, сягала до половини щік, залишаючи вільним тільки яструбиний ніс і двоє очей, що тонули білками в тіні кущуватих брів.

У темному ванькирі, у тому тісному ув'язненні, в якому він засуджений був, як великий, дряпіжний кіт, кружляти туди й сюди перед скляними дверима, що провадили до сальону — стояли два велетенські ложа з дуба, нічне лігво вуйків, а всю тильну стіну прикривав великий гобелен, що маячив невиразним кшталтом у темній глибині. Коли очі звикали до темряви, з-поміж бамбуків і пальм вигулькував величезний лев, могутній і похмурий, як пророк, і величний, як патріярх.

Сидячи до себе задом, лев і вуйко Ієронім знали про себе, повні ненависти. Не дивлячись на себе, вони погрожували один одному вищиреним, оголеним іклом і грізно гарчущим словом. Інколи лев, подражнений, аж зводився на передні лапи, наїжачував гриву витягнутої шиї, і його грізний рик носився довкола хмарного горизонту.

То знову вуйко Ієронім виростав понад ним пророчою тирадою, і обличчя його грізно моделювалося від великих слів, якими він гуркотів, поки бородою його пробігали хвилі надхнення. І лев болісно звужував сліпаки і повільно одвертав голову, скулюючись під могуттю слова божого.

Той лев і той Ієронім наповнювали темний ванькир вуйків вічною звадою.

Вуйко Ієронім і Додо жили в тому темному помешканні мов би повз один одного, у двох різних вимірах, які схрещувалися, зовсім не торкаючись. Їх очі, коли вони зустрічали один одного, йшли далі, йшли кудись поза, як у тварин двох різних і далеких видів, які зовсім себе не достерігають, нездатні втримати чужий образ, що летить наскрізь через свідомість, яка не може його в собі зреалізувати.

Вони ніколи не говорили.

Коли всі сідали до столу, тітка Ретиція, сидячи між чоловіком і сином, становила собою межу двох світів, перешийок між двома морями божевілля.

Вуйко Ієронім їв неспокійно, довга борода впадала йому до тарелю. Коли скрипіли двері на кухню, він напівзривався з крісла і хапав таріль з зупою, готовий утекти із своєю порцією до ванькира, якщо б хтось чужий увійшов у помешкання. Тоді тітка Ретиція заспокоювала його: — Не бійся, ніхто не йде, то служниця. — На той час Додо кидав на перестрашеного сповнений гніву й невдоволення погляд своїх чорних ґудзиків, нашорошено бурмочучи собі: — Тяжкий вар'ят…

До того як вуйко Ієронім зазнав був скасування вироку із своїх надто заплутаних життєвих ускладнень і отримав дозвіл відсторонитися у своє самотнє refugium у ванькирі — він був людиною зовсім іншого покрою. Ті, хто знав його замолоду, стверджували, що той невгамовний темперамент не мав жодних гальм, стримань чи докорів сумління. Він із задоволенням говорив невиліковно хворим про смерть, яка на них чекає. Він використовував поминальні візити для того, щоб перед печальною сім'єю піддавати гострій критиці життя померлого, по якому ще не висохли сльози. Людям, що приховували якісь прикрі і дражливі особисті справи, він голосно і глузливо про них нагадував. Але одної ночі він повернувся з подорожі весь змінений і тремтячи зо страху, намагаючись сховатися під ліжко. Кілька днів потому в родині розійшлася вістка, що вуйко Ієронім зрікся з усіх своїх заплутаних, сумнівних і ризикованих інтересів, що виросли йому понад голову, зрікся дефінітивно і по всій лінії, і розпочав нове життя, життя, охоплене суворим і строгим, хоч і не зрозумілим для них, правилом.

У неділю по полудні всі ми приходили до тітки Ретиції на малий родинний підвечірок. Вуйко Ієронім не впізнавав нас. Сидячи в ванькирі, він кидав на це зібрання з-поза скляних дверей дикі й нажахані погляди. Часом зовсім несподівано виходив із своєї самотні у своєму довгому до землі шляфроці, з розгойданою довкола обличчя бородою, і, роблячи руками такий рух, мов би нас розділяв, говорив: — А тепер я благаю вас, так, як ви тут є, розійдіться, розбіжіться хильцем, нишком і неспостережно… — Потому, таємничо погрожуючи нам пальцем, стишеним голосом додавав: — Всюди вже говорять: Ді — да.

Тітка лагідно впихала його до ванькира, а він іще в дверях грізно повертався і, з піднятим пальцем, повторював: — Ді — да.

Додо розумів усе не відразу, поволі, і минало кілька хвилин мовчання і замішання, поки ситуація роз'яснювалася в його глузді. Тоді, водячи очима від одного до другого, мов би впевнюючися, що сталося щось кумедне, він вибухав сміхом і сміявся галасливо і з задоволенням, тряс головою з жалем і серед сміху повторював: — Тяжкий вар'ят…

Западала ніч над домом тітки Ретиції, видоєні корови обтиралися в темряві об дошки, дівки вже спали в кухні, з саду пливли бані нічного озону і лускали у відкритому вікні. Тітка Ретиція спала у глибині свого великого ложа. На другому ложі, мов пустельник, сидів у подушках вуйко Ієронім. Його очі блищали у темряві, борода спливала йому на підтягнуті коліна.

Він поволі сходив з ліжка, навшпиньки скрадаючися до тітки. Стояв отак над нею, сплячою — мов кіт, що зачаївся до скоку, з нашорошеними бровами й вусами. Лев на стіні коротко позіхнув і одвернув голову. Тітка, розбуджена, злякалася цієї розіскреної очима і хоркотливої голови.

— Йди, йди до ліжка, — говорила вона, відганяючи його, як когута, рухом руки.

Він відступав, хоркаючи й розглядаючись нервовими рухами голови.

В другій кімнаті лежав Додо. Додо не вмів спати. Осередок сну в його хворому мозку не функціонував правильно. Додо крутився, торгався в постелі, перевертався з боку на бік.

Матрац скрипів. Додо тяжко зідхав, сопів, зводився, безпорадний, у подушках.

Нежите життя мучилося, дратувалося в розпачі, крутилося, як кіт у клітці. В тілі Додо, в тому тілі пуголовка, хтось старівся без пережиттів, хтось дозрівав до смерти без крихти змісту.

Раптом він жахливо заридав у темряві.

Тітка Ретиція збігла до нього з ліжка: — Що тобі, Додо? Тебе щось болить?

Додо обернув голову із здивуванням. — Хто? — запитав він.

— Чого ти ячиш? — питає тітка.

— То не я, то він…

— Який «він»?

— Замурований…

— Хто такий?

Але Додо з відчаєм махнув рукою: — Е… — і обернувся на другий бік.

Тітка Ретиція навшпиньки вернулася до ліжка. Вуйко Ієронім у переході погрозив їй пальцем: — Всюди вже говорять: Ді — да…

Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК

Публікації:

Б. Шульц. «Цинамонові крамниці», «Санаторій Під Клепсидрою». — Львів, ВС «Просвіта», 1995.


предыдущая глава | Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою | cледующая глава